Роман Федорів
ЄРУСАЛИМ НА ГОРАХ
Роман
——————————————
Цей роман про кожного з нас, про наші страждання, про нашу землю, її минуле й сучасність; це роман про воскресіння душ наших що прагнуть дійти до Єрусалиму.
«Пастирю добрий, що кладеш душу за вівці! Не остав нас, хоч іще ми блукаємо; не остав нас, хоч іще грішимо перед Тобою…
Каємося, просимо, молимо: каємося із-за злих діл наших; просимо, щоб Ти страх свій послав у серця наші; молимо, щоб на Страшному суді Ти помилував нас…
І поки стоїть світ, не наводь на нас напасті спокус, ані не передай нас у руки чужих, щоб не прозвався город Твій полоненим городом, і стадо Твоє — чужинцями на землі не своїй; щоб не сказали сусіди: де є Бог їхній?»
Митрополит Іларіон. «Слово о законі і благодаті». 1140 p.
ЧАСТИНА ПЕРША
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
1
Сталося так, що в студентські часи, будучи у своїх Братишанах, десь перед Великоднем я забрів на церковну ограду; стара присадкувата наша церковця, що стоїть іще з сімнадцятого століття, була відчинена, кільканадцять немолодих жінок поралися всередині храму, наводячи перед святами порядок, а мій далекий родич Федір Стригач, вічно усміхнений у звислі козацькі вуса, повільний дядько, який паламарював у церкві «від створення світу», як казали в селі, розкладав у куті огради ватерку, щоб спалити речі, що службу відслужили і вже не один рік чекали свого вогню під сходами в дзвіниці серед потовчених на друзки різьблених ангелів, виноградних грон, хрестиків, купи побілілого лахміття, на якому то тут, то там, немов із того світу, виглядало облущене обличчя якогось святого. Я вибрав і за п’ять бідних студентських карбованчиків (щоб незадурно, такий звичай) купив у стрия Федора майже зовсім чорну невелику ікону, що в часи мого дитинства висіла внизу в дзвіниці на дощаній стінці біля дверей; хоч тоді я тільки-но розпочинав свою інститутську науку, дещо вже встиг прочитати про старовинний живопис, про ці дивовижні, повні краси, спокою, філософської заглибленості мистецькі твори, що дійшли до нас від предків і свідчать про глибину предківського світу; мав я також уявлення про «ковчеги» та про «шпони», що повинні свідчити про давність ікон; і якраз дошка, яку я вигріб із сміття, мала ці ознаки давності. Одначе ні «шпони», ні «ковчеги», ні навіть мода на ікони, яка поступово, розходячись колами, набирала сили, гандлю, ажіотажу й, звісно, злодійства, не були причиною моєї зацікавленості дошкою; я, побачивши її, чомусь пригадав дитинство, «Страстну» й «Голодну» п’ятницю, коли ми, ціла зграя сільських дітваків, обсідали, як горобці, високу дзвіницю й били клепалами — широкими та міцними дерев’яними молотками по її висхлих дощаних стінах: тах-тах-тра-та-тах! Клепання тривало з полудня й до самого вечора, охочих було багато, кожен шибеник хотів усістися біля прорізаного в дошках вікна й звістити світ клепалом: умер Ісус Христос. Так, принаймні, говорили в моєму селі, у це вірили, клепання обов’язково пов’язували із Страстною п’ятницею; я однак думаю, що клепання на Русі жило іще в дохристиянські часи, клепало, било служило людям замість дзвонів і призначалося, очевидно, для оповіщення, для новин, для розголосу про тривогу.
Із дитячих тих часів, від тривожного клепання я і запам’ятав чорну ікону, яка, закіптюжена, обсотана павутинням, висіла на дзвіничній стіні якраз там, де починалися стрімкі сходи, що вели до навдивовиж чутливих дзвонів, які побренькували собі, гуділи й співали навіть тоді, коли ніхто й не доторкувався до Їхніх шнурків; мені тоді здавалося, що святий образ, ледве видимі на ньому постаті трьох волхвів, які прийшли обдарувати Діву Марію і новонароджене дитя, Вифлеємська зірка, яка золотим цвяшком пробивалася з-під товщі звощеного бруду, пастухи в овечих шкурах на плечах і навіть два осли біля ясел стерегли нас, малих, щоб у Страстну п’ятницю ніхто із нас, клепаючи, не зірвався з дзвіниці та не полетів на землю.
У цьому невеликому образі, в його чорноті, в нахмуреності забрудненій мовби таїлася наша осторога та оберега.
— Нащо тобі цього образа, Бережане? — спитав мене тоді паламар Федь Стригач, роздмухуючи капелюхом вогонь. — Нічого-бо на ньому тепер не видно… нема там ні святих, ні грішних, одна звізда лише й світиться. Хіба вона коштує п’ять рублів?
Але гроші поквапом сховав.
Що я мав йому відповісти? Та й чи треба було щось говорити, коли наді мною у вишині знову так само таємно і сумно, як колись, вишумлювали смереки навколо церкви, коли цілий світ хмелів молодими бруньками, весною, передчуттям свята, коли мені нестримно хотілося, як малому, одним духом вилетіти сходами на дзвіницю й вдарити лунко на ціле село дерев’яним клепалом.
2
Відкрилося мені…
Ні, я тоді не мав зеленого поняття про техніку реставрації стародавнього живопису, ще нічого до ладу про нього не знаючи, ще я був неофітом на цьому страдальницькому й водночас радісному полі, і тільки котроїсь неділі, заблукавши з кількома інститутськими колегами у підльвівські Брюховичі, я випадково потрапив у гості до знаного, мабуть, на цілу Україну реставратора Петра Степановича Грицая, який, змахнувши з носа дротяні окуляри, прив’язані до вух шнурочками і зовсім не дивуючись нашому нашестю на веранду, що служила йому замість майстерні й лабораторії, сказав:
— Що, молоді колеги, прийшли подивитися на чудо, на воскресіння? Що, висловлююся «високим штилем»? А що маю робити, коли тільки так… тільки так, як процес поставання із мертвих, як воскресіння з небуття, я особисто розумію наше реставраційне ремесло. Тільки так, — повторив і, знову осідлавши ніс окулярами, згорбився над низеньким, схожим на шкільну лавку столом, на якому лежала освітлена з двох боків саморобними прожекторами, досить широка, на три п’яді, мабуть, й задовга в півметра, вгорі заокруглена дошка; дошка була схожа на «затулянку», якою мої мама, коли ще вдома випікали хліб, затуляли черінь печі, вся вона була по краях обсмалена, обтовчена, задимлена, й ми, неофіти інститутські, завмерли, дивлячись, як Грицай надто пильно, терпляче, мовби торкаючись чогось живого й болючого, орудував скальпелем і раз по раз змочував слиною те місце на дошці, звідки видобував з-під пласту ядучого сурику і сажі прекрасну маленьку кінську голівку, а трохи нижче оддалік сидів під деревом, уже розчищений від пізніших напластувань, ошатний, у червоному жупані козак Мамай.
Ми стояли доокіл згорбленого майстра цілу годину чи й дві, він до нас не обзивався, та він нас, мабуть, і не бачив, забув про наше гостювання, ми теж не помічали його знаменитої колекції стародавньої кераміки, задля якої власне і вибралися в Брюховичі, нас захопило дійство, повернення у верхні, в сьогоднішні наші світи традиційного козака Мамая, який був намальований народним майстром років, мабуть, сто п’ятдесят тому.
Це був чи не перший мій урок реставрації; увечері того дня я, оговтавшись, ніби й не повірив баченому вдень… увечері я був трохи розчарований примітивною технікою реставратора, його попльовуванням, його інструментом, отим примітивним хірургічним скальпелем; увечері я роздумував над побаченим удень. І як тоді я міг знати, що головне не в скальпелі, навіть не в найкращих хімікатах, сучасній апаратурі, спеціальному освітленні, — реставратор бо торкається дошки чи полотна не лише інструментом, він торкається серцем, кожним нервом і присвітлює собі в роботі душею, тим найсвітлішим світлом, що тільки й існує на світі.
Про це я дізнався того провесняного дня, коли приніс додому куплену у стрия Федя за п’ять карбованців дзвіничну іконку; власне, я один тільки й знав, що на ній щось є намальоване, навіть мої богомільні мама досить скептично на мою дошку поглядали й посміхалися з сина, який поклав дошку перед вікнами у хаті на стіл, озброївся лікарським ножем і почав тую дошку шкрябати, ледь торкаючись її поверхні і щомиті зволожуючи бруд слиною; у маминому розумінні, певно, це була марна робота, дитяча забавка. Але мама мали свої клопоти, хатні, тому дали мені спокій, і я продовжував розчищати малюсінький квадратик — віконце посередині дошки.
Даремно думати, що я тоді прагнув відкрити якийсь шедевр; я навіть спершу не був підвладний, змотузований чи розперезаний нетерплячкою, тією великою реставраційною пошестю, я вмовляв себе, що тільки хочу знати, хочу бачити, як виглядала ікона в ті часи, коли я, будучи малим, вибігав на дзвіницю виклепувати тривогу; я начебто й не поспішав, мені навіть здавалося, що я спокійний, що стримую себе, однак поступово, зшкрібаючи віск, потемнілу й затверділу оливу, довголітній бруд, захопився роботою, віконце на дошці немовби западалося все глибше й глибше, давно проминувши моє повоєнне дитинство; віконце западалося, може, в давні віки, в світи, які давно згоріли, минулися, аж поки з-під леза, як промінь світла, не бризнула білизною біла старосвітська, цілком по-галицькому пов’язана намітка на голові Богородиці (мовби це була не Богородиця, не Діва Марія, а мої мама чи хтось інший з наших жінок); я торкався скальпелем того білого завою, жіночого усміхненого лиця, золотистого німбу, і брав мене страх, що я, невмілий, недовчений, зіпсую, знищу світ, який двісті чи триста років тому сотворив невідомий ізограф; у мені ляк боровся з нетерплячкою, ляк перед цим непоправним знищенням; я таки не помітив, як заразився захопленням: я стояв перед віконцем -у минулі світи, перед порогом, то як же мені той поріг, Господи, не переступити? Я стовбичив, ціпенів перед красою, що, колись намальована, сотворена на левкасі, живе дотепер у чистоті, в усміхненості простого жіночого обличчя, осяяного радістю, — народилось-бо дитя, то як не радіти; мені уявлявся той стародавній митець, той творець, який сидів у кутику біля дерей на маминому стільчику, з яким вона ходила доїти корову… сидів і поглипував на мене з-під кошлатих брів, радуючись несподіваному воскресінню (згадався мені Грицай) свого творіння, і разом із тим відчувалося, що в ньому жила напруга, він, певно, боявся, що якийсь неофіт із верхніх білих світів, які нині панують над землею, необережним рухом блискучого ножа поранить лице Богородиці або припадком зішкребе золоту Вифлеємську звізду. Я розумів митця, я зримо, немов він справді жив і дихав обіч мене, бачив його і відчував, бо в маленькій іконі, в сюжеті Різдва Христового, тривало цілі століття його життя, бо відомо, що мистець живе не вмираючи доти, доки живуть його витвори.
А ще я уявляв безконечну вервечку моїх краян, які молилися до цієї ікони, випрошуючи собі в новонародженого Бога ласки й милосердя; а може, вони, мої краяни, й не молилися, цей образ, може, й не був призначений для молитов, а лише для споглядання Різдва; мої краяни були свідками чуда, любувалися і розкошували, як вино пили, буянням кольорів, де зливалися червінь з блакиттю, золото з білизною; мої краяни, певно, черпали з малої липової дошки радість, яка вельми була їм знадібна в їхньому розпроклятому житті.
І, може, тоді вперше без підручників, без професорів, без чужої підказки я осягнув, як на небі прочитав, вічне призначення мистецтва: пасти людські душі.
3
Мама стояли за моїми плечима…
Мама стояли за моїми плечима і, затамувавши подих і закинувши в кут усі передвеликодні клопоти, теж вдивлялися у маленьке віконце, яке я розчищав на почорнілій дошці; я відчував стримане мамине хвилювання, мені здавалося, що вони теж перейнялися білим ясним світлом, котре струменіло з вифлеємської стаєнчини у наші серця; я чомусь був упевнений, що мамі, як і мені, теж конче потрібне оце дивнеє світло, котре не згасло під брудом і під століттями, що від цього світла ставало моїй мамі затишніше на душі. («Нова радість стала, яка не бувала» — хіба не так співається у коляді?) Я думав про нев’янучу силу мистецтва, його життєздатність, про приховані його тайни, що нас чарують, і тому був зненацька заскочений, коли, оглянувшись для того, щоб уловити на маминому лиці посміх, мамину похвалу, оте невимовлене і для когось чужого невідоме, непомітне, а для мене чутне слово, що повинно було у цю хвилину, на мою думку, жити, як пташка, на її губах, побачив відчужену сувору жінку. Висока, в чорній хустині, пов’язаній по-старосвітському, вона не знала, де подіти свої руки, що не знаходили спокою й увесь час мучилися, перепліталися, аж потріскували пальці, обличчя її зблідло, а сухі губи ворушилися, дрібно вишіптуючи якісь слова, якусь молитву, якусь, може, осторогу. Очі запалися у ями, в пропасті, й звідти поблимували сполохано.
Попервах я пояснив собі її тривогу з чимсь постороннім, з чимсь таким, що мене не стосувалося, бо звідки я міг знати, що вона, бідна, злякалася віконця, яке я прорубував у вифлеємську яскиню? Це так було несподівано, так незвично для неї.
— Нащо тобі цього, Василику? — спитала врешті мене зажурено, кивнувши на ікону (і в цьому жесті таїлася стримана незбагненна ворожість). — Нащо тобі того святого, божеського… того Вифлеему? От, якщо хочеш, малюй собі трактор у полі, стовп із радівом, що біля читальні. Нащо тобі старого? Лиши його, забудь.
Мама мої перехрестилися.
Ні, мої мама не належали до тих ґаздинь, які виставляли свою побожність напоказ, залюбки вистоюючи в церкві зі свічкою чи з патерицею і котрі наввипередки носили отцеві Григорію — горластому парохові нашого села, кошелі з набілом, яйцями та свіжообпатраними півниками. Одначе день святий, як вони казали, себто неділю, шанували, кілька разів, принаймні на Різдво й на Великдень, ходили до церкви й щодня перед сном довго молилися перед образами, вишіптуючи, як пшоно висіваючи, молитви. Хочу похвалитися, що ніколи не пробував провести з мамою «антирелігійну роботу», як це свого часу нас підмовляли в школі, й замахнутися на образи, яких у нашій хаті було з десяток; я боявся образити мамині молитви, не по-синівському це було б лізти з черевиками в мамину душу, я так колись й сказав шкільним своїм наставникам, а вони мене під’юджували, в одно підсміхаючись: «Хіба це відповідь комсомольця і відмінника? А якщо, товаришу наш Василю, душа, про яку ти говориш, темна, напоєна їддю релігійною, га? То чи гріх кинути туди, в душу, промінчик? Хоч би й з черевиками…»
Я не сперечався зі своїми наставниками, це було небезпечно, вони мене висміяли б, потоптали б гуртом — що залишилося б по мені? Я не міг їм сказати, що мамі, певно, було потрібно бодай зрідка скупати свою душу в урочистому церковному слові, а вечорами — в молитві, у безконечному шелестінні слів; у розмові з Богом, з іконами мої мама знаходили умиротворення і спокій; молитви, як чисті води, омивали жінку від денних прогрішень, очищали від суєти.
То чи дозволено було хоч би й рідному синові закрастися в мамину душу з своїм огарком?
І тому сьогодні я не міг зрозуміти маминої переміни, неприхильності, навіть ворожості до дзвіничної ікони. Це було дивно, а може, й страшно, бо, пам’ятаю, коли був малим, вони постійно навертали мене до образів, вчили розпізнавати на них лики того чи іншого святого й казали: в того святого проси здоров’я, в того — ласки й удачі, в того — любові, в того — мудрості, а у святого Николи проси, щоб благословив твою дорогу. Вони вірили, що в іконі дивним чином присутній святий дух, сам, може, Господь Бог, і маму мою немало турбували мої пояснення, що образи, мамо, друковані в друкарнях на машинах або ж мальовані людською, може, й нечестивою рукою.
— Ет, — відбивалися вони полохливо, — що ти, малий, знаєш про Бога та про святі образи? Десь ти чув… у школі, по радіо або в книжці вичитав про образи й одразу повірив. На галь-паль повірив?
Колись мама не на жарт журилися, що в школі «вчать не того, що треба», і сьогодні я мимоволі згадав їхню давню журбу й подумав, що їм було нелегко віднаджувати мене від Вифлеему, від того, що було для них святим, вони, мабуть, добре намотузилися самі з собою, поки промовили оте «нащо тобі того, божеського…»
Я узяв їх за руки (успокоїв, глаїв їхні руки у своїх долонях) і спитав:
— Та що ж бо такого… такого непевного сталося? Вони усміхнулися блідо, скупо, їм, певно, було незручно й боляче зраджувати саму себе, і цим усміхом хотіли применшити свою зраду.
— Свят-свят, — промовили. — Справді-но, ще нічого не сталося, але може статися. Хіба не видиш, як тепер на божеське дивляться? Хтось підстежить, підгляне твоє заняття й донесе, що Докіїн син відновлює церковні образи. Скажуть: радянська влада йому дорогу до інституту підмела, прошу, вчися, щоб не змарнувався твій талант. А він, невдячний, омані служить… А що? Не маю рації? Такий час, Василику, коли за кожним дивляться, щоб він був простенький, як билень від ціпа. А кривеньких випрямляють, обтісують… Міх-мах виженуть тебе з інституту.
Як усе просто.
Тепер я зрозумів її страх; вона стояла посеред страху, немов посеред крижаної води, і я мусив вишукувати слова, щоб її страх розтопити; я шукав для неї розради, а до мене самого крижана вода підпливала, просочувалася в душу; мимоволі спадали на згадку події в університеті, звідки цілими тузінами, пачками бозна за що. часом лише за слово, за іронічний погляд, за прогрішення котроїсь там бабці, виганяли на вулицю, рокували на армійську службу, а бунтівливих, непокірливих віддавали до суду.
А чи в нашому інституті не так? Я чомусь дотепер не задумувався, що і в нашому інституті триває чистка, а Йвана Терпелюка навіть судили за намір нібито когось там із вождів карикатурно намалювати… наміру, певно, й не було, був донос, комусь хлопець не сподобався за те, що мав у собі направду Божу іскру, й відняли у нього пензель і різець, повезли в Сибір, у тайгу, дали сокиру й пилу; його повезли і повезли також сотого й тисячного, я колись випадково бачив у Бистри-чанах безконечну валку, яка котилася вулицею Чапаєва до вокзалу (і вулиця, і вокзал, і вагони худоб’ячі були осторожені багнетами та псами), а я стояв осторонь, стояв начебто в безпеці; відчислення, виселення, худоб’ячі вагони, люті матюки, прокляття, плачі мене не стосувалися, я був невинним, чистим, я жив навчанням, мистецтвом, що відкривалося мені, як квітка; так, я був невинний, був оборонений, заступлений від можливої вини батьком, що впав на фронті; я був щасливий, що ріс у матері одинаком й ніхто не міг мені закинути, звинуватити, наприклад, що брат воював у бандерівській боївці й, мовляв, замислював убити письменника Галана, а сестра числилася у бандпосібниках, бо колись вночі нагодувала лісовиків, які постукали у вікно.
Я був безгрішний; я був чистий перед владою, перед людьми, перед світом, перед своєю совістю, перед мистецтвом, і страх, отже, цей вуж повзучий, не повинен був закрадатися мені в душу й червивити її, а проте я оглянувся… я таки мимоволі оглянувся, чи позаду не стоїть сексот, якого боялися мої мама.
Я думав одне, я шукав підсвідоме, інтуїтивно донощика, а матері говорив зовсім інше, я її переконував (а може, переконував самого себе?), що образ із Вифлеемом — річ насамперед мистецька. Хіба не видите, мамо, яка тут панує радість? Хіба й вам не легше на душі від цього білого, тихого світла? Може бути, що цей образ взагалі не призначався для молитов, колись приходили до нього люди не лише для того, щоб перехреститися, а й для того, щоб душа, споглядаючи його, возрадувалася, як радується вона співом чи музикою.
Мама мене не слухали; мама присіли на лавицю, опершись ліктями в коліна, сухе продовгувате лице взяли в долоні — таким чином начебто відгородилися від моїх слів. У причілковому вікні криваво заходило сонце, там палало півнеба, й червоні бризки полуміні падали на схилену мамину голову.
— Ні, ти їх собі не легковаж, хло’, — сказали мама чомусь пошепки, начебто остерігалися, що під вікном, присвічуючи собі огарком, поцупленим звідти, де заходить сонце, сидить конфідент і пильно стежить за нами.
Я хотів спитати, кого вони мають на увазі під словом «їх». Невідомих донощиків? Моїх викладачів? Людей, які правили землею від імені наляканого народу й котрі достеменно знали, як сіяти жито, як любити Україну, як треба малювати картини й писати книжки, як боротися з класовим ворогом і як плекати душу?
Мушу признатися, що дотепер «таке» мені в голову не приходило, і не тому не приходило, що я когось боявся, просто мені було добре й затишно жити під крилом цих всезнаючих, всевмілих і всесильних людей, вони не були мені чужими, я шанував їх, вони воювали разом із моїм татом на фронті, я чув себе з ними покревненим… і не знаю тільки, і ще раз не знаю, чому наперекір цій покревненості, немов крізь діру в паркані, проліз студений слизький вуж, що зветься страхом.
— Коли я був малим, то ви мене лякали дідьком рогатим… дідько, чорт, зрадник, щезник був усюдисущим, він мав десятки імен, але люди його називали «той», називали безіменне. А тато, бувало, обороняли мене від страхів, кажучи: «Ти мені, жінко, дитину не пуджій». Пам’ятаєте? — відповів я мамі напівжартома. Треба було або ж виганяти змія, або ж звикати до нього.
— То було колись, — обізвалися мама. — Тепер тато тобі не допоможе. Ніби-с не чув, як уповноважений із Лисичан, із району нашого, сам товариш Ступа, так він писався, любив при нагоді гладити нас лагідними словами, що син за батька не відповідає. Але чи це не означає також, що й батько синові, якщо той потрапить в біду, не подасть руки? Такий час… І мені страшно, сину.
— «Такий прекрасний час, і прагну я обняти всю планету», — проспівав я рядок із банального вірша. Це, мабуть, була спроба змінити русло розмови; це була спроба вдати, самого себе обдурити, заспокоїти, що ніякого змія в тобі нема.
— Обнімай, Василику, планету, чого ж… чи я бороню? — Мама метнули в мене осудливий погляд. — Лишень нагадай собі нашого директора школи… сільського професора Северина Гайдаша. По війні він і тебе вчив історію, природознавство, географію… і співи вів у шостому й сьомому класі, приграваючи собі на скрипойці. Пам’ятаєш? Хіба Гайдаш так само, як оце ти нині, не казав «їм» на зборах у читальні, яку вже називали клубом… «їм» казав, усім тим добрим і злим, мудрим і тим, яким бракувало клепки, організаторам «життя по-новому», фінагентам і просто агентам, збирачам позики, контигенту, «стрибкам» із батальйону самоохорони, просто солдатам у синіх кашкетах, уповноваженим різним, а найперше оперуповноваженому товаришеві Ступі, який вважався у Горопахах найстаршим, що різьблений із дерева розіп’ятий на хресті Ісус Христос не має нічого… так, не має нічого спільного з Христом релігійним, це, мовляв, люди добрі, витвір мистецтва. Невідомий майстре зобразив, може, на хресті самого себе, своє життя розіп’яв на хресті, а щоб його мука, його крик, щоб його вихуділе на тріску, розіп’яте проклятою роботою, голодом, війнами, морови-цями тіло збереглося як знак пережитого для пам’яті нащадкам, він розп’яття це подарував горопаській церкві… так тоді було прийнято, тоді не знали музеїв, і його витвір припадав пилюкою у захристії двіста чи триста років. Хіба не так, Василику, говорив тоді в клубі з трибуни професор наш Северин? Хіба помогло йому оте слово, яким і ти боронишся, оте «мистецтво»? Ти забув, чим усе це скінчилося для професора Северина?
Ні, я не забув…
Але було б фарисейством сказати, що постійно пам’ятав про трагедію мого сільського вчителя, люди у своїй масі забудькуваті, тим більше квапимося забути про лихо, і я від людей теж не відрізнявся, вчителева трагедія поросла мохом на рік або й на два, а на третій несподівано відкрилася свіжим болем… так болить рана, яку продірявили кулею учора.
4
Чи любили ми свого вчителя? Не знаю… Він сам чомусь боявся нашої школярської любові й нікого не допускав до себе близько; він мовби замикався на ключ, а ми не вміли постукати в його двері. Втім, це стосувалося також дорослих: професор Северин, як його називали в Горопахах, з усіма тримався підкреслено сухо, навіть суворо, ніхто не бачив, щоб він колись посміхнувся, пожартував, навпаки — закукурічені вгору, кошлаті брови постійно хмурилися, а руді, сторчкуваті, короткі на два пальці вуса робили його усяк раз немовби роздратованим. Він і справді з нами, воєнними переростками, не дуже панькався, мав звичку називати нас «туманами вісімнадцятими», а часом не по-педагогічному смикнув за вухо або й свиснув лінійкою по плечах — давалися взнаки порядки у «повшехній» школі недавніх польських часів.
Ми йому, однак, усе вибачали.
Ми йому вибачали і… таємно кожен із нас очікував того дня, коли після уроків Северин Петрович візьме тебе за плече й поведе до себе додому. Будинок він мав гарний, вілію із крутосхилим дахом, яку купив у вдови довоєнного директора школи Яна Чеховича ще перед тим, як Гітлер напав на Польщу. Вдома він впускав тебе до своєї бібліотеки, до царства книжок на саморобних полицях, що ними були заставлені стіни покою: дозволялося будь-яку книжку брати в руки, гортати її, слинити, при бажанні можна було лягти на підлогу, на килим, обкластися книжками й вишукувати у них малюнки, уривками читати; навіть ті сільські урвитуси, які в школі не вельми бралися до науки, мріяли потрапити в його бібліотеку, надивитися на книжки, які «пишуть про цілий світ», набратися від них якогось чару, магії, пояснити яку ніхто не міг. Северин Петрович заохочував нас глибше поринати в книжку, охоче позичав додому (але, не дай Боже, котрусь не повернути або ж забруднити!), примовляючи при цьому: «Набирайся, тумане вісімнадцятий, охоти до книжки… навчишся з неї правди».
Правда лежала зверху, як хліб на капустяному листі? Надломи-но тільки й запричащайся, їж, вгамовуй голод?..
Був він наївний у своєму прагненні заворожити нас книжками, знаннями, заохотити нас шукати глибин? Очевидно, бо навколо ж панувало післявоєнне жебрацтво: голод, цинічні й люті інваліди з кош-турами, сирітство, чорнило з бузини, писання шкільне на газетах …а навколо «хлопці з лісу», смерті, пожежі, стрілянина, облави енкаведистів з псами й металевими щупами, які винюхували бандерівські схрони. А директор школи вчив нас шукати в книжках правди…
Часто ми заставали в його бібліотеці двоє-троє облавників, офіцерів, які теж порпалися в книжках, чогось у них вишукуючи. І тоді Гайдаш намагався чимдуж випровадити нас додому: «Іди-но, хлопче, не час нині. Бачиш: ревізія». Він зітхав і розводив руками. «Чого вони там шукають, у книжках? — якось спитав я, коли уже вкотре застав у його хаті облавників. — Ви ж кажете, Северине Петровичу: вчися з книжки пізнавати правду. А тим часом солдати з автоматами шукають, певно, у ваших книжках облуди. Чи як?» Гайдаш кинув на мене бистрий здивований погляд, потім, звично осідлавши хрящуватий ніс окулярами, довго й пильно приглядався до мене, немовби вперше побачив… а може, вперше побачив свого учня інакшим, таким, який уже дрібку чогось почерпнув із його книжок. «Це їх служба, — казав, щоправда, невпевнено, мовби не був переконаний, що солдатові конче треба шукати ворога в книжках. — Книжки є різні, — говорив далі, й мені здавалося, що він сам себе переконував. — Адже ж не пишуть їх ангели з крильцями, а таки земні грішні люди». «То як розпізнати книжку: де правда в ній, а де — брехня?» — допитувався я вперто. «Е, Васильку, то не так легко розпізнавати і ділити: отут правда, а отут лжа. Минулого разу… тиждень тому нишпорив у моїх книжках сам оперуповно-важений товариш Ступа… ми пили з ним гербату… а потім й по келішку міцнішого перехилили… і знаєш, розчервонівся наш Ступа, обличчя — хоч цигарку з нього припалюй, і піт градом. Ірина моя підливає… що нам, шкода сивого первака для рідного товариша Ступи? А він розм’як, як віск, хоч святого з нього ліпи, і, м’яким будучи, розкрився… так, розкрився, і було мені сумно, що він, чоловік мовби й не простий, не пеньок якийсь необтесаний, бо за небіжки Польщі не раз його арештовували за те, що ходив у комуністах і ждав із-за Збруча більшовиків, і війну, напевно, теж не просидів десь там у супокої і безпеці, має прецінь ордени, до капітанських погонів дослужився, а проте він бачить у людях тільки чорне або біле, пряме і криве, героїчне й нице. І нічого з ним не зробиш, не переконаєш, що людина, хлопчику, то цілий світ, у якому, трапляється, сонце світить, як смолою курить, а при місяці достигають пшениці… і парадоксальність ця, а також різноманітність, постійна перемінність роблять людину багатою. Я йому. Ступі тобто, так і сказав, що нецікаво, а то й страшно жити, де лише бараки і казарми, де тільки чорне і біле. Людина там обстругана і гола, порожня всередині, як… як наган. Одні бубни в такій людині тільки бубнять. А він, Ступа, добряче вже підхмелившись, киває на мене погрозливо пальцем: «Но-но, вчителю, я вже видів таких мудрагеликів. Усе це буржуазні бредні, проповідь індивідуалізму. Мені кажуть, що я гвинтик… і мені, повірте, добре й сьогодні бути в житті гвинтиком великої машини, яка чахкає на цілий світ». Ти щось второпав, Василику, з моєї бесіди? — спохопився Северин Петрович. — А може, й не треба, щоб уторопав… — І знову сідлав на ніс пенсне й дивився своїми двома скельцями мені в душу. — Ет, — врешті вирішив, — іди-но, дитино, якнайдалі від гріха». І майже силоміць випхав мене за двері. Потім уже за порогом, цілком розгубившись, тикнув мені як рівному на прощання руку.
Я відчув, що рука його тремтіла; я зрозумів, що він боїться Ступи, боїться за себе, за хвору свою пані Ірину, за свої книжки також боїться. Боже мій, боїться? Чого? Хіба у Горопахах є ще хтось такий заслужений… такий, що зрівнявся б із ним? Хіба при потребі село його не оборонить? Хіба не Северин Петрович майже тридцять років учив не лише дітлахів у школі, а й ціле село, бо ж організовував читальню, хор, аматорський гурток, закладав дитячий садочок, кооперативну крамницю, склеп, як тоді казали, заохочував газдів садити сади й робити компости, воював із горілкою, із корчмою старого Каца, «годив», тобто мирив сусіда з сусідою, які, бувало, через переорану межу хапалися за істики й не раз проливали кров. А за німців, в окупацію, хіба він не оборонив не одного парубка чи дівчину від каторги, від Німеччини? Сільський війт Іван Качурик упирався: «Ніц тут не вчините, пане професоре, маю людський контигент здати — і фертик, бо війна, бо мус, бо шваб потрібує робочих рук». Тоді вчитель запрягав у бричку свого буланого коника, Ґудзика, і їхав до Бистричан, до «німців високих» доводити, шо не можна, приміром, Гриня Королюка чи Ганю Сапільчишину брати від старих родичів, бо пропадуть, бо розсипеться господарка, бо треба мати милосердя.
«Вищі німці» з нього посмішковувалися, бо кого обходив якийсь там син сліпого Семка Королюка і його ґаздівство на п’яти моргах грунту, коли війна, як січкарня, тне й тне щодня тисячі.
А все ж Гайдашеві інколи таки вдавалося зм’якшити якогось там урядника, і той же Гринь Семка Королюка хапав учителя за руки й цілував… і плакав із радості.
І хіба село цього не бачило, хіба не посвідчить, хіба не оборонить?
Аж через копу літ, працюючи над портретом Гайдаша й роздумуючи про його життя, я зрозумів, що йому нелегко було називатися «народним учителем». У тридцятих роках у нашому краї метушилися десятки політичних партій, об’єднань, груп, і кожен із цих десятків вихвалявся своєю прогресивністю, викрикував про служіння народові й вищій меті, і кожний був готов хапати тебе за полу, щоб перетягнути на свій бік, бо тільки, мовляв, на цьому боці правда. А ще був облесливий сільський парох отець Чарот, який прагнув лідерувати в Горопахах одноособове й через те позирав на Гайдаша кривим оком; а ще влада шкільна в Бистричанах і комендант постерунку в Черневі підозрівали його в сепаратизмі, бо не цурався своєї українськості, а це вже пахло мало не «гайдамацтвом»; а ще конфідент тутешній Кифор Балей ловив кожне його слово і зважував вчинок: чи не приховано тут протидержавний замисел?
Гайдаш тюпав собі «серединою дороги», навмисно підкреслюючи, що «політикою не бавиться»; бо яка, до холєри ясної, може бути політика, коли в просвіченому двадцятому столітті посередині Європи, як посеред білого дня, люди, замість підписати своє ім’я, малюють хрестики, а замість хліба мають (та й то не завжди) вівсяні коржі. Чи це, може, прошу пана, теж протидержавні міркування? Теж «політика»? «Нема нічого вищого, нема ніякої ідеї, мети святішої… нема нічого дорожчого понад людину… нема нічого кращого, як служити людині». Так він колись мені написав на одному з двох томиків творів Марка Черемшини, що їх видало у Львові видавництво «Ізмаград» …томики ці, подаровані вчителем, збереглися в мене донині, вони й тепер лежать на моєму столі, і вчителів надпис певною мірою є моїм дороговказом у житті.
Я довго мучився над його портретом; Гайдаш позирав на мене з полотна інколи суворо, інколи скептично, він немовби навмисне відштовхував від себе, боячись, що я зблизька підгляну його іншого, не такого завжди зібраного й неприступного, а м’якого, доброго, смутного, а часом і розпачливого, зовсім не такого, якого звикли його бачити люди.
Він немовби вихоплював із моїх рук пензлі… мої пензлі ламалися, бралися корою, я надовго покидав роботу, й деколи мені здавалося, що я вже ніколи не покладу підрамник з полотном на мольберт, але минав час, і я знову з пензлем, із сумнівами, з надією стояв перед своїм «Вчителем». Гайдаша давно нема на світі, похилився дубовий хрест на його могилі, а я дотепер шукаю стежок до нього.
А може, я шукаю самого себе?
5
Маю підозру, що Северин Петрович навмисне ходив «застібнутий на всі ґудзики», — він боявся, що одного дня Горопахи, підглянувши в щілину його душу, побачать її м’якою, щирою, а то й скуленою у безнадії; він, мабуть, хотів, оскільки брав на свої плечі багато обов’язків, щоб село знало: під ніякими каменями він не зігнеться, не викривиться його хребет і не стане горбатою його душа.
Одного разу за день чи за два перед Зеленими святами, коли ми з мамою маїнили хрест на дідовій могилі, на цвинтарі з оберемком липових віночків появився наш Северин Петрович; він прихилив свій велосипед до молодого явірця біля входу й, не оглядаючись, потюпав розшукувати посеред густого вишняку могилки своїх дітей, щоб їх теж, як велить звичай, замаїнити … щоб, як казали мої мама, мертві бачили і тішилися: живі про них пам’ятають.
Діти в Гайдашів не водилися: я знав, що шість однакових надгробків можна було знайти на нашому цвинтарі, й на кожному надгробку на білому мармурі золотими літерами було написано, що тут спочиває улюблена донечка чи дорогий синочок вчителя Северина Гайдаша та його дружини Ірини; і з кожної мармурової таблички споглядали з вмурованої фотографії три-чотирирічне маля: довше вони не жили. І лише син Роман, який чудом уникнув смерті в малолітстві, закінчив у Бистричанах гімназію, вчився у Львівському університеті Яна-Казимира. Під час німецької окупації пристав до комуністичної підпільної «Народної Гвардії», яка потім прибрала ім’я Івана Франка, возив до навколишніх міст і містечок підпільну літературу, летючки, — робота була ризикована, бо скрізь чатували облави й обшуки. Котрогось дня його таки взяли в поїзді — і згинув слід львівського студента Романа Гайдаша в задимленому Майданеку.
Боже борони, Гайдаш ніколи не розповідав нам про синову загибель, не любив, коли хтось називав Романа героєм, «борцем за наш світлий день», він мовби остерігався, що хтось таки скаже вголос або ж тільки подумає, що, мовляв, дивіться, старий Гайдаш хоче щось мати від совітів, хоче схіснувати за те, що виховав сина на комуніста.
А того надвечір’я на цвинтарі ми з мамою не впізнали Гайдаша, коли він повернувся до свого велосипеда. Був згорблений, зіщулений, ішов важко, аж гейби западався по коліна в землю.
— Оце лишився вінок для Романа, Василихо — промовив до моєї мами. Я тоді побачив його обличчя… побачив губи, що тремтіли, і побачив дві сльози в глибоких зморшках. — Шукаю і шукаю синової могилки… і не можу знайти… а світ такий великий, — говорив він далі і плакав перед цілим світом, зовсім не зважаючи ні на мене, ні на маму, ні на багатьох людей, що маїнили могили своїх родичів. — І не знаєш, чуєте, на який хрест маю повісити оце маїння, щоб мій Зеник теж бачив: і я, і мама Ірина про нього не забули.
Учитель стояв з своїм віночком розплаканий, зовсім не схожий на «застібнутого» на всі ґудзики сільського професора; стояв перед нами старий осиротілий чоловік. Я, підлітком тоді будучи, бунтував у душі проти «такого» Гайдаша, я звик до нього спокійного, рівного і навіть суворого, я завжди гордився його витримкою і тепер осуджував, а то й ненавидів його за розслабленість. А мої мама його жаліли… а мої мама сказали:
— Дайте-но, вчителю, той віночок. Я за старим звичаєм повішу його на цвинтарні ворота… будуть люди йти… і будуть люди згадувати про вашого Романа. Вічна йому пам’ять.
Гайдаш узяв велосипед і вийшов на дорогу, і по дорозі за капличкою озирнувся на цвинтарні ворота, на яких зеленів вінок для його сина.
6
І знову повертаюся до історії з розп’яттям, до болю Северина Петровича Гайдаша, до того по-осінньому низького дня, що кволо, мов каганець на припічку посеред накуреної сизої хати, блимав за вікнами нашої школи; якраз того дня з осінньої мжички увійшов до класу Северин Петрович. Він обережно поклав на стіл щось дбайливо загорнуте у відрізану полу старої шинелі; скинув мокрий плащ і капелюх, поправив краватку й пригладив долонею коротке зачесане набік волосся; це було звичне приготування, і ми, школярі, звикли до цього ритуалу перед уроком, і навіть великий згорток у шинельному сукні нас особливо не інтригував: ми звикли, що Гайдаш чи не на кожний свій урок історії приносить предметне «унаочнення», яке повинно було, на його погляд, зблизити нас, сьогодні сущих, з минулими поколіннями… зблизити й пов’язати, дати нам відчути і зрозуміти, що ми, теперішні, походимо з кореня вчорашнього, і завдяки цьому, казав якось Гайдаш, ми вічні на цій землі й незнищимі. Пам’ятаю, котрогось дня унаочненням нам служила купка черепків із трипільського часу; другого дня він приніс цілісіньку, добре збережену плінфу — плоску й тонку цеглину, знайдену ним десь на підгалицьких полях, які пам’ятали церкви й тереми княжих здателів-будівничих; третього дня поклав перед нами «писану» миску, звичайну миску гуцульського гончаря, з таких мисок ми їли толочену бульбу з квасолею, кулешу з кислим молоком… ми до цих мисок ніколи не приглядалися, ми навіть їх, глиняних, трохи зневажали, бо в хатах наших татів почали появлятися білі й «мальовані» міські тарелі… і раптом (так, раптом!) наш учитель відкрив нам миску ніби наново, а то й уперше, і ми, трохи заскочені і трохи все ще скептичні та недовірливі, розглядали її і помічали, що на ній цвітуть небачені косиці, плавають зелені риби й кукурікають когути із червоними й жовтими довгими хвостами.
На цей раз, розгорнувши полу шинелі, Гайдаш показав нам невелике, десь з півметра висотою розп’яття Ісуса Христа. Гармидер у класі якби батогом ударив, стих, ми аж зіщулилися, полягали грудьми на довгі, на вісім школярів, ще австріяцькі лавки, й з цих покарбованих іменами давніх наших ровесників лавок злякано поглядали на посторцоване на столі розп’яття; кожен з нас ізмалку знав цю церковну річ, яку приносили до тієї хати, де був мрець, разом із «світлом» — грубими восковими свічками у масивних мосяжних підставках; ми, малі, бувало, сахалися на вулиці, нишкли за парканами, коли хтось із поважних газдів побожно й скорботно ніс обіруч річ, яка символізувала смерть. Щоправда, церковне розп’яття було набагато більше, вище і масивніше, пофарбоване на чорно, й, власне, тієї відштовхуючої чорноти ми боялися, вона гейби хапала за очі, вселялася в тобі й нагадувала, що й тобі колись примостять в ізголов’ї розіп’ятого Христа.
Хто сказав, що діти байдужі до смерті, що їх нібито обороняє од неї нерозуміння єдності початку і кінця?
Хіба ви не були дітьми? Хіба ви забули про вразливість дитячої душі… такої вразливої, як пелюстка на терновому цвіті?
Одначе сьогодні ми поступово звикали до Гайдашевого розп’яття; ми всі разом одночасно відкрили, що воно, на відміну від церковного, не закурене до чорноти, і було воно, певно, вирізьблене з білого дерева, з липи, але білизна з року в рік жовтіла, час обгалунив дерево теплою золотавістю, і це його золотаве тепло дивним чином манило до себе; до нього, до старого дерева, хотілося неодмінно доторкнутися… може, нам баглося пересвідчитися, що воно направду тепле? І вчитель, певно, знаючи притягальну силу золотавого тепла, таїну старого дерева, дав розп’яття роздивитися зблизька дівчаткам із першої лавки, попросивши завбачливо бути обережними, щоб ні крихти не відлущити, не зіпсувати мистецької речі, що неквапно попливла з рук у руки по цілому класу. І тоді при розгляданні зблизька, при обмацуванні, при пересвідченні, що золотаве дерево й справді таїть у собі тепло, хтось з-поміж нас шепнув… і шепіт поповз, як вогонь по стерні, що сухореброго прибитого до хреста чоловіка лице чимсь схоже… чимсь схоже на Ілька Данищукового, повішеного торік на сухій вербі біля млина на Уняві. Таке ж, чуєте, воно виснажене (бо Ілько з купою дітлахів завжди голодував), такі, дивіться-но, довгі плескаті ручища, такі гудзуваті коліна.
Пам’ятаєте?
Я направду пам’ятав той ранок, коли ми, дітлахи, разом із нашими мамами збіглися подивитися Ількову страшну смерть; і хоч наші мами або нас проганяли (бо ревли корівчини в стайнях, весняні трави пахли знадливо), або долонями затуляли нам обличчя, ми, однак, бачили Ілька, що гойдався голий на мотузку, й читали табличку, що висіла нa його грудях: «Зрадник, сексот енкаведе, тому й присудили йому смерть. Має він висіти на пострах, для науки іншим два дні, а якщо хтось наважиться дочасно зняти тіло, то і йому таке ж буде».
І тому горопаські люди стояли колом безпорадно, навіть Ількова родина не зважувалася підступити до нього, аж поки не приїхали з району солдати в синіх кашкетах…
Хтось, одначе, сьогодні в класі заперечив, що оце різьблення зовсім не схоже на Ількове, принаймні не схоже лице, бо Ількове обличчя маленьке, як яблучко, а тут довге, вузьке й сухе… ні, тут якийсь інший ґазда з Горопах висить на хресті… висить і викрикує щось люте.
І викрикує?
Я придивлявся до розіп’ятого й справді помічав, так мені принаймні здавалося, що той ґазда горопаський іще не вмер, іще він конає, іще на його обличчі карбувалася поздовжними рівчаками чорна мука, іще привідкритий запалий рот викрикує, може, прокляття, може, пересторогу для мене, може, молитву?
Неймовірно начебто, але я чув його крик, він таки лунав у нашому принишклому класі, бився у вікна, як птах, і ми підсвідоме озиралися, де, на чию голову, на чиє плече отой птах сяде.
Крик уявлявся мені круком…
А може, все це сьогодні, через тридцять майже років, я вигадую? Може, ми тоді були замалі, щоб на давній різьбі, на мертвому дереві могли побачити й відчути людське страждання і навіть почути крик… і навіть уявити крик в образі крука? До цього, певно, ще треба було дорости, й Северин Петрович для того й приніс у клас стародавнє різьблення, щоб ми бодай через десятиліття доросли до чужого терпіння.
Поки різьбу передавали з рук у руки, поки вона ходила по класу, вчитель розповідав нам про панщизнянську ніч у Галичині у XVIII й у першій половині XIX століття, адже за розкладом був урок історії, і Гайдашеві згідно з програмою належало втовкмачити у наші голови певні знання з цього відрізку часу. Попервах навіть здавалося, що золотаве розп’яття не має дотичності до гайдуцьких канчуків, до тупої волячої роботи на дідицьких ланах, до двох-трьох корчем у кожному галицькому селі, а у тих корчмах у засмальцьованих ярмулках сиділи пейсаті щезники й дияволи, чорти та арідники пекельні, які на панську вимогу та на свою потребу не тільки висмоктували з мого прадіда кров, не тільки відбирали за борги останнього вола чи сорочку, а й залюбки витолочували йому душу, заливали її оковитою, викрадали з його прадідової душі навіть молитву, бо ключі від церков висіли у них за шинквасом; і блукали душі прадідні спорожнілі й зганьблені, мов прокажені в пустелі. І ще спочатку здавалося, що розп’яття не має ніякої дотичності до кривавої, розлитої, мов повінь, гайдамацької розпуки і освячених ножів, до Довбушевого життя і його смерті, до його кісточок, порубаних катом у Коломиї й поприбиваних на роздоріжних хрестах рабам на пострах, щоб і не снили про хліб, про волю, про молитву, про боротьбу, про тонесенький промінчик світла серед ночі; а ще нам, школярам, здавалося, що золотаве розп’яття не має теж нічого дотичного до того, що мова народу була зневажена, залишена з панської ласки лише хіба що для плачу і проклять, і навіть священик у церкві, якщо лихвар дозволив її відчинити, голосив слово Боже не по-нашому.
А коли ми, школярі повоєнні, голодні, в маминим кабатах і в татових розношених чоботях, через війну передчасно постарілі, піддалися-таки магії вчителевого слова, його спокійної, мовби аж монотонної бесіди, він котроїсь хвилини увів нас… мене особисто завів у ту давню низьку ніч, і ця ніч, склепінчаста, повна смороду, проклять, тупої роботи, впала на мене, спускалася все нижче й нижче, гнула мене й давила, і я разом із усіма своїми цімбориками в класі був оглушений та осліплений… і в цій сліпоті глухій я побачив себе самого: немов хтось збоку стояв чужий і чужими очима дивився на мене, запряженого в ярмо; я уявляв себе волом, що тягне покірливо плуг; і б’ють мене люто батогами, і називають бидлом, і запльовують очі, і витягують жили. Коли ж стало нестерпно і душа моя була готова захлинутися у пітьмі, як у гноївці, вчитель узяв, здається, з рук Михаська Горобця, що сидів на задній парті, розп’яття після довгої мовчанки (немов він прислухався до нашого… до мого болю) сказав, що з того невільницького мороку дійшла до нас ця високомистецька різьба, яка свідчить, діти, що гнобителі були безсилі витоптати людську душу до останньої живої бадилини і засіяти безплідним піском, бо і в піску, поміж камінням, на бескедді тут і там, тут і там… і в нашому селі, в Горопахах, хтось на липових дошках світлою темперою малював святих угодників і цим доводив незнищенність нашого кореня і насіння, а хтось… якийсь майстре спершу сокирою, теслом, а далі долотом і різьцем різьбив розіп’ятого свого Бога і свою розп’яту на хресті душу. Бо я вас запитую, діти, яким би інакшим способом зумів би донести до нас, до нащадків, свій біль і свій крик? І при цьому, прошу запам’ятати, засвідчив нашу незнищимість: а таки не втопились ми в мороці, не звиродніли в рабів і не згибли з лиця землі, яко обри.
Вчитель ходив по класу поміж рядами лавок високий, прямий, задивлений кудись… задивлений понад наші голови, і нам, школярам, здавалося, що він зримо видить того митця, який із пензлем, пером чи різцем стоїть на сторожі, щоб ми, народ, не звиродніли. «Той майстро прадавній, — казав нам Гайдаш, — творінням своїм стверджує: ми були на цій землі, ми єсть, ми будемо…»
— А ви, один із другим… я знаю, що ви, один із другим, сидите собі й посмішковуєтеся з мене: що такого незвичного відкриває нам учитель? Ну, була ніч у вісімнадцятому столітті, ну, висить собі сухорлявий чолов’яга на хресті. То що з того? На що нам відкрилися очі?
І не знати було, чи бринів в його запитанні сумнів, докір самому собі, що нічого ми, школярі, з його уроку не второпали, а чи він таким способом придивлявся, де, в кого, на якій лавці засвітилися очі… засвітилися й світять собі ж таки в душу, придивляються до себе?
Я не знаю, чи ми того дня порадували Северина Петровича засвіченими вогниками, та й, може, на осінньому вітрі так одразу свічку не засвітиш, часом для засвічення треба віддати ціле життя. А Се-верин Петрович тим часом утомився; він сів за стіл, схиливши голову на руки, й, мовби забувши про нас, про розп’яття, думав про щось своє і довго мовчав; очі заплющив; довгобразе обличчя з двома повздовжними, якби долотом витесав, зморшками виглядало ще суворіше, ніж звичайно. Стрішкуваті руді брови ворушилися, як два волохаті джмелі, вверх і вниз, ніби сварячись між собою.
Клас, усі ми, оті тридцять три горопаські шибеники, переростки й недоростки воєнні, терпеливо й трохи злякано поглядали на вчителеве обличчя, і кожен із нас, певно, жалів його і думав про нього щось добре, ласкаве й вдячне. А може, ми всі разом раділи, що маємо вчителя, ворожбита, який викликав із минулих світів різьбяра й завів до нашого класу… завів, наблизив до нас, і ми раптом зблизька помітили, що обличчя розп’ятого на хресті чоловіка таки направду схоже на…
На вчителя?
Хто це сказав?
Хто подумав?
Зрештою, дзвінок «Франца-Йосипа», тобто шкільного сторожа старого Тимка Шинькаря з розкішними вусами й цісарськими бакенбардами, обов’язком якого було згідно з розкладом смикати шнурок дзвінка, завершив, здається, історію з розп’яттям; ми похапали свої торбини з книжками й тихо висоталися з класу. Може, як завше, страх як хотілося вибігти на ґанок з криком, з тупотом (а дехто, бувало, скручував на ходу самосадну цигарку й люто бухикав), але наш директор далі закаменіло сидів за столом, на якому золотилося розп’яття з XVIII століття, і ми мимоволі шанували його зажуру. Я лише оглянувся на порозі, й мені здалося, що вчитель розмовляє з майстром із минулих світів.
Через багато років, коли я заходився малювати Гайдаша, на першому-таки сеансі я згадав про давній осінній день, про осінній урок із розп’яттям і необережно сказав, що чи не саме тоді я доторкнувся до ворожбитства, до таїни мистецтва.
— Не бреши, — різко, навідмаш перебив мене Гайдаш. — Чому ти у мистецтві чародійському не помітив нашого терпіння… а якщо помітив, якщо заболіло воно тебе, то чому нема його на твоїх образах?
Він картини по-старому називав образами.
СЕВЕРИН ГАЙДАШ
7
Хіба я не знав давньої істини, що ніщо на цьому світі не минає безкарно? Не минувся також безслідно мій урок історії з розп’яттям Ісуса Христа. Якщо відчуваєте в моєму голосі тихе покашлювання, незадоволення собою, то прошу не пов’язувати цього з уроком історії, це зовсім не означає, що сьогодні, коли б я мав змогу переступити шкільний поріг, не зробив би так само… я робив би все, щоб тільки достукатися до молодих душ, щоб вони відкрилися, щоб ударило їм, молодим, у вічі світло; це так важливо, щоб людина не блукала по світу зі сліпою душею, як із погаслою свічкою посеред ночі.
І поки я стояв попід людськими душами, як під брамами, під забо-ролами, як попід зачиненими божницями, й добирав до них ключі (і радувався майбутній їхній просвітленості), хтось із зачиненої божниці крізь шпарину (крізь щурячу нору) прослизнув непомітно, учинився Юдою і за тридцять засмальцьованих рубликів, а мо’ й безплатно, заради пильності, з простого підлабузництва, прагнення вислужитися, доніс оперуповноваженому товаришеві Ступі, тому самому Ступі, який регулярно винюхував антидержавний душок поміж книжками моєї бібліотеки… і той товариш Ступа, попри свої численні обов’язки в наших славних Горопахах, бо він теж правив народом від імені народу і народ уособляв (а решта писалася або ж трудящими, або ж громадянами, по яких, звісно, плакав Сибір), цілий тиждень думав над повідомленням про мій урок, і хоч спершу відмахнувся, не придав йому значення, на другий же день сам себе, певно, розкритикував за втрату політичної пильності і, «розкритикований», олютився на мене. Ступа направду розщибав собою, вимітав усі кутки, бо люто й щиро воював із бандерівським підпіллям, викривав так званих бандпідсобників і добував (що правда — то правда) зошити й підручники школярам, і мобілізо-вував допризовників на донбаські шахти, котрі уявлялися нашим людям пекельними печерами, і споряджав підводи, дядьків підтоптаних у недалекі гори для виконання плану лісозаготовок, і витрушував у вдовиць «контигент», тобто поставки збіжжя, м’яса, картоплі, яєць, вовни (ая, стрижи з голого вовну), і виловлював симулянтів, які, траплялося, вміли цілими тижнями уникати (двері замкнені на колодку, а сам у хаті, піди й злови) напосідливого районного активіста, що здирав чергову державну позику; і ще попри ці державні обов’язки, оперуповноважений товариш Ступа любив і вмів випити…
А все ж він виринув із цього дуже часто кривавого крутіжу, висів із сідла (бо літав, як скажений, верхи на коні, «дехтяр» на грудях, нагайка в халяві, очі, як вуглини, горять червоним невиспаним вогнем, а на різко окреслених, невтомлених іще губах непогамовний кількаповерховий мат, постійна погроза: «Ти знаєш, де Макар телят пасе… туди й поїдеш»); отже, товариш Ступа висів із сідла і, щоб більше не сушити собі голову з моєю справою, наказав комусь із сільських урядників, певно, старому Щирбі — черговому голові сільради (двох попередніх бандерівці розстріляли, а ще чомусь теж двох енкаведе заарештувало, бо нібито вони для хлопців із лісу збирали провіант і гроші), щоб у суботу на «планову профілактику від грипу» (так опер називав обов’язкові щосуботні сільські збори, на яких учив нашого хлопа «любити со-віцьку владу») явився директор школи Северин Петрович Гайдаш.
— Єсть! — пискнув по-віськовому й на польський лад приклав до чола два пальці наш черговий голова. Миршавий цей чоловічок, тихий, низенький, гейби зализаний коров’ячим язиком, у ніякій армії не служив через заїкуватість, він не вмів вимовити без заїкання, без муки жодного слова, а «єсть» якось виучив, як камінець у роті обточив; йому довго довелося розтлумачувати Миронові Мацюпіньці, який, покинувши воювання в «стрибках» (бо там, до холєри ясної, можуть вбити), найнявся при сільській канцелярії за сторожа, опалювача печей та ще й на додаток — бубністом, тобто при потребі він товкся з бубном по селу й скликав горопашне населення на чергову «профілактику», що директор Гайдаш мусить бути в читальні живий або мертвий.
— Єсть! — так само відповів Мацюпінька й звично реготнув на всі зуби, уявивши, певно, як буде припроваджувати директора до читальні.
Мені здається, що товариш Ступа, якщо когось у Горопахах любив, то це напевно був Мирон Мацюпінька; оперу подобалося, що Мацюпіньку не треба було «розкушувати», розшукувати в ньому якісь тріщини, закамарки і глибини, Мацюпінька світився наскрізь, як порожня пляшка, й оперові навіть думалося, що він бачить Мацюпіньський кендюх і вузол кишок.
І був цим задоволений.
Тому й не дивно, що Мацюпінька, маючи, як він вихвалявся, із Ступою блат і любов, бубнив, де треба й не треба — попід ворітьми, на вулиці, в неділю — під церквою, на цвинтарі й навіть стоячи біля тіла чергового вбитого із засідки чи в сутичці бандерівського боївкаря (а інколи було їх і п’ять, і шість), котрого сторцували сидячи до стіни читальні й зганяли матерів із підозрілих родин і силували впізнавати своїх синів; власне, в такі дні біля трупів молодих хлопців, серед роїв мух, у сопусі, серед жіночого завивання і серед ненависті Мацюпінька неначе відроджувався… і не знати було, чи він тішиться чужою бідою, чи просто йому радісно відчувати своє гейби вічне й безтурботне існування, бо бив у бубон і бив, що аж здавалося — собача шкіра не витримає і трісне, а з кутиків Мацюпіньчиних губ, з привідкритої пащеки стікала піна.
А очі при цьому метали іскри, сіяли навколо себе задерикувату веселість.
Одначе коли Мацюпінька забубнив коло моїх воріт, я ще не здогадувався, що чимсь провинився перед владою, таким способом і раніше кликав мене Мацюпінька до сільради виписувати «зобов’язання» на поставки ґаздами збіжжя, м’яса й картоплі або ж, скажімо, прочитати підліткам, яких забирали на Донбас, лекцію «про любов і дружбу», мов на посміховище, а підлітки, мої ж учорашні учні, сиділи одурілі від горілки, від страху перед невідомістю, від сліз; траплялося, що Мацюпіньчин бубен провадив мене в «гарнізон» до струбків, де на кумачі великими літерами я писав лозунги, щоб нам вічно жив і був здоров наш учитель і вождь товариш Сталін.
Отже, Мацюпіньчин бубон мене не стривожив, суботнє «промивання мізків» стало обрядом, само собою зрозумілим, Горопахи і я з ними звикли, що в читальні на сцені стояв стіл, накритий червоною скатертиною, на ньому — графин із водою, а поруч — наготовлений, напевно, для постраху дулом до залу, оперів «дехтяр»; за кулеметом сиділи з одного боку голова сільради Петро Щерба, а з другого — писар сільський Гриць Воливач, який, уміючи, з однаковим успіхом списував у канцелярії стоси паперів спершу з білим орлом у куті, потім — серпом і молотом, генерал-губернаторським гакенкрейцом, а тепер оце знову, повторно (бо «другі совіти прийшли») хукав на печатки з серпом та молотом. Оддалік чаділа велика, на всі, мабуть, «десять нумерів» гасова лампа, яка щохвилі хапливо підморгувала, то пригасаючи, то знову спалахуючи, мовби із-за мальованих картин з ідилічними українськими хатками й тополями повівав вітер; і навпаки — дві малі лампічки, що звисали на дротах посеред салі, блимали рівно і жовто, немов свічки на гробах у тихий вечір.
Сам же товариш Ступа стояв осторонь від стола, збоку, якось окремішньо, нібито його й не обходив червоний стіл із наготовленим до стрілу кулеметом; голена його кругла голова, плескате обличчя часом то зблискували червоною міддю, то враз бралися чорнотою, і мені, бувало, коли спостерігав гру світла на його лиці, здавалося, що із лобатої впертої Ступиної голови видобувається назовні часом лють і нетерпіння, часом — заспокоєння, а часом душа його починала нудьгувати.
Так мені видавалося.
А товариш Ступа тим часом починав ходити по сцені сюди-туди, поскрипуючи чобітьми й портупеєю, виглядало, що він сам себе накручував, як накручують годинник, перебирав у голові, як колене каміння, слова, зважував їх, чи замашні, чи будуть болючі, пбтім, раптом забувши про своє накручення, викрикував, що стариня бере з собою до церкви дітей і калічить їм душі релігійним опіумом, а цим душам піонерським, шляк би вас ясний трафив, належить, коли виростуть, будувати світле майбутнє… як вони будуть його будувати, розм’якшені, залякані Богом і чортом, притишені молитвами, коли навколо ворожий світ і його, той світ, треба, як скелю, прогризти своєю твердістю і стійкістю; а комусь товариш Ступа погрожував Сибіром, Соловками за те, що таємно помагає бандерівцям, передаючи їм у схрони самогонку, сало і хліб; я знаю, прихвосні собачі, куркуляки, що помагаєте, бо інакше бандери у схронах видохли б до ноги, але я не маю іще в руках точних фактів, прізвищ, я поки що нікого не зловив на гарячому, але завтра, будьте певні, зловлю, дізнаюся, буду мати список, бо є серед вас, хоч і зрідка, порядні люди, які, дарма що їх за найменшої підозри бандери вішають і стріляють, допомагають органам викривати бандпідсобників, сволоту класову. Ви собі, хлопи, мислите, що в селі урядує тільки гарнізон струбків та оперуповноважений Ступа? Повинен вам сказати відверто, що в Горопахах є люди, які служать мені, як вуха й очі. А ви як думали? Як війна, то війна. Всі засоби добрі. А крім того, робиться це для вашого щастя і добра. Що, ні? Гадаєте, що я щомиті наражаюся на смерть тільки заради того, щоб мені, Ступі, чи ще комусь там у районі чи в Бистричанах їлося смачно і спалося глибоко? Чи я отут стою перед вами, гризу своє серце й очікую, що з отого ось кутка коло дверей пальне хтось кулькою мені в груди тільки за те, що платять мені якісь там рублики, дають чоботи й шинелину? А я стою отут, як перед розстрілом, за вас. Ви мене знаєте…
А коли у Ступи вичерпувалися загальні погрози і поточні розпорядження, він брався, скажімо, аналізувати недільне казання старого нашого священика Григорія Боднарука, доскіпливо приглядаючись до кожного слова; здавалося навіть, що теє слово брав на долоню і перевертав його на всі боки і вишукував у ньому підозрілу антирадянську агітацію. Опісля, розправившись з духовним отцем, брався розглядати якісь сільські події, які, на його погляд, були варті уваги. Наприклад, котроїсь суботи викликав на сцену Меланку Мальовану, яка насправді мала прізвище — Мальованчук, але через те. що любила чорнити вугіллям брови й підмальовувати буряковим соком щоки, інакше ніж Мальованою її не називали. Була це жінка вже немолода, під сорок років, одначе добре збережена, з великими мигдалеподібними очима; підмальоване Меланчине обличчя мало дивовижну властивість запалюватися, ясніти, опромінювати кожного стрічного; з цього обличчя, з цієї лагідної з вигляду жінки, з її очей можна було малювати святу Магдалину, а то й Мадонну, в якій художник міг би уособити жіночу красу, якби не той, відомий цілому селові факт, що Меланка після того, коли в тридцять дев’ятому німці вбили під Варшавою її Штефана, чоловіка, пустилася берега: хто б у неї не попросив меду — нікому не відмовляла. А оскільки сільське жіноцтво, розсердившись, брало її, як кажуть, під ноги (чоловіки заледве розборонювали), то зрозуміло, що Меланчин характер поступово псувався, і траплялося, її повні уста випльовували цебри сороміцької блювоти.
Цього не міг знати якийсь там зайшлий із району збирач позики, який, потрапивши до Меланії, збаламучений жіночою звабою, пустився на всі лади підмовляти підписатися на кілька тисяч. Вона слухала-слухала, врешті не втерпіла й сказала, опромінюючи збирача позики лагідною посмішкою, що буде хіба заробляти на державу старим способом, розкинувши на постелі ноги. А коли, паничику, час не жде й державі потрібні жертви, то вона не проти відробляти вже сьогодні з товаришем із району… і то за дуже дешеву ціну: за перший раз червінець, за другий — п’ятку, а за третій — взагалі задурно. І за цими словами як стій спустила спідницю, здерла через голову сорочку і… і представник району, забувши про свій великий державний обов’язок, кинувся в Меланчині обійми.
Така була, отже, подія…
Товариш Ступа кваліфікував цей випадок як замах на авторитет працівника районного масштабу, мало того — як підступ класового ворога, одначе Меланія, яка сама ж таки роздзвонила по селу про свою пригоду із збирачем позики, тепер, стоячи перед людьми на сцені і слухаючи тяжкі Ступині звинувачення, зовсім начебто не злякалася, не відчула в Ступиних словах погрози, вона навіть трохи загордилася, що несподівано вивели її на сцену таку пишну, розкохану, звабливу й показали замизганим, вихуділим на роботизні в полі й коло худоби, засмиканим дітьми жінкам, і на радість, звісна річ, чоловікам… так, на радість, бо кожен із них, як пес, хотів би з нею переспати.
Меланія, очевидно, не чула або ж не хотіла чути, як жіноцтво в селі її шпетило, незрима хвиля презирства до неї не докочувалася, жінка не знала, що таке презирство, зате чоловічі погляди ловила й голубила… і вловила також на собі ласий погляд товариша Ступи. Вона відразу цим скористалася й обернула замислену моралізаторську виставу в легкий жарт: «Чи вам, товаришу уповноважений, шкода моєї… не вимовлю цього слова, бо он діти сидять? Бо чим направду має заробити бідна жінка, пролетарій, яка не має ні поля, ні худібки, а на позику треба підписатися?»
Читальня реготала; саля задихалася в цигаркових димах, у гасовому смороді, в конвульсіях сміху; людям сподобався неприкритий Меланчин цинізм, і я подумав, що й ті жінки, чоловіки яких забігали до Меланки, простили їй усі гріхи, бо й вона сказала за них щось дуже важливе, може, навіть страшне, недозволене, за яке карається.
Ох, карається!
І читальня поступово улягалася, стихала, немовби хтось розлив на розпінені хвилі бочівку оливи, що застигала й гусла; і люди нишкли, маліли, горбилися; чоловіки механічно гасили цигарки об халяви чобіт, а жіночки тулили обличчя в хустки.
І всі поглядали на товариша Ступу, і всі ждали, що він скаже, чим відгукнеться на її бесіду, чим пригрозить. Ступа тим часом і пальцем не кивнув, навіть не поглянув на неї погрозливо, йому начебто заціпило від Меланчиного богохульства; я теж вважав це бугохульством, бо позику, оте щорічне видирання останньої копійки у розореного війною народу, можна хіба що назвати чистим злитком сліз, поту, кервавиці, віднятої «добровільно» у голодної дитини скибки хліба… і цей злиток дорогоцінний — гріх кидати під ноги й толочитися по ньому.
Гріх на цей злиток, Меланіє, плювати.
Я так тоді сказав…
Я повинен був це сказати, я не мав права промовчати; я стояв посеред читальні під лампою, що звисала над головою, і думав, що нашу читальню треба або ж рознести по бревенцю, або ж підпалити, щоб її не було, щоб ми не мали куди сходитися, щоб ніякі уповноважені разом із своїми кулеметами не придивлялися зі сцени до наших душ… нащо їм наші розчахнуті душі, у яких видно добро й зло, видно найпотаємніше, до якого чужому зась, бо хто знає, як порахує, зважить побачене в наших душах товариш оперуповноважений Ступа?
Він одначе тепер кивав погрозливо пальцем… кивав він пальцем кому? Скам’янілим людям? Язикатій Меланці? А чи мені самому?
Траплялися також на нашій сцені напрочуд веселі інтермедії, що нагадували давні ярмаркові, на яких не було ні погроз, ні цинізму, ні людського переляку. Пам’ятаю, як ми усі, геть чисто забувши про наші денні жалі та біди и про те, що за читальняними стінами пливе, як волохата чорна потвора, осіння ніч, захоплено й легко, з усміхом слухали, як Мирон Мацюпінька — сільський наш бубніст, звинувачував рідну жінку, свою Аннище, в тому, що вона, поки Миронцьо спав, розпорола бубон з обох боків. «Ви дивіться-но на неї, — викрикував Мацюпінька й силоміць виштовхував Аннище на сцену. — Дивіться-но на це стерво старе, яке запродалося гамериканській розвідці й за її підмовою вчинило саботаж… таки соботаж, бо чим тепер будемо скликати поспільство до читальні, де сповіщається через товариша Ступу мудрі рішення нашої совіцької і теж рідної влади. Я тебе, Анно, направду питаю, за скільки долярів продала нашу пролетарську справу, бо нагла кров ‘тя заллє? Отвори-но, жінко, писок, най люди і влада тебе чують і най тебе судять…
Мацюпінька випричитував цілком серйозно, і нам усім котроїсь хвилини здалося, що він вірить у свою балаканину й взаправду переживає за понівечений бубон; але ж ми всі також добре знали, що Мацю-піньці не потрібні ні бубон, ні совіцька влада, ні Аннище, він лише потішався з себе, безжурного і безтурботного, і з бідної Анни, що чипіла посеред сцени. У засмальцьованій кабатині, у дірявій чорній хустині, взута у величезні кирзаки, вона була схожа на стару обскубану сороку, яка щойно злетіла зі смітника й оце розглядалася вправо-вліво, нервово смикаючи головою; жінка, напевне, вперше за ціле життя звисока, власне, з висоти сцени споглядала на людей, дотепер сновигала попід ногами, і від несподіваної високості її брав страх; а ще більше вона боялася мовчазного Ступи, що сидів за столом нахмурений і злий, погладжуючи приклад кулемета.
Іншого разу Аннище з своїм в’їдливим характером швидко заткнула б Миронцеві зубасту пащеку, вона це міх-мах уміла робити, сьогодні, однак, не зважилася, не пробувала й перечити, тільки божилася, що ніяких гамериканців, люди добрі, не знаю і знати не хочу, ніхто ніякого зламаного доляра не давав, я, товаришу опер, бубон мусіла порізати, бо Миронцьо бубном голову мені набубнив, що аж дурію і сняться мені чорти: і ввечері, чуєте, вибиває та вибиває макогоном руж-ні марші, за ним, за старим, допадаються до бубна дітлахи. І я взяла ніж…
Хіба, товаришу Ступо, з того всього гармидеру не здурієш?
Бубон, великий, череватий, розкраяний з обох боків, стояв тут же на сцені як речовий доказ злочину, і Горопахи, яким він добряче дошкулив, споглядали на нього весело, мовляв, так тобі й треба. Одні лише хлопчиська, сільські збитошники, яким, бувало, Мацюпінька давав побубнити, бриніли незадоволено.
Горопахам було цікаво, як вив’яжеться з цієї ситуації товариш оперуповноважений, люди потаємно очікували, що він втрапить, як щупак, на Мацюпіньчин гачок і зачне кидати громи на американських імперіалістів та українських буржуазних націоналістів, і вже поспільство Горопах наперед до цього готувалося, але на цей раз обійшлося, минула гроза для янків і бандер, а тільки було Ступою похмуро сказано, що нам, товариші громадяни, доведеться без бубна скрутно, треба ж якось селом управляти і кожного ставити на своє місце, щоб не забувався, а тому наказую вам, Анно: оскільки нової псячої шкіри нині не дістанеш, хоч собак в селі до дідька, то мусите за кару завтра особисто через ціле село — най усі бачать — понести бубон до шевця, до Сороки, щоб зашив дратвою.
Село плескало йому в долоні; ми при потребі й без потреби навчилися плескати в долоні; ми того веселого вечора раптом зрозуміли, що дуже буде нам сутужно жити без бубна. Жартую? Не знаю… зате знаю, що наступного дня не вельми жаліли стару Аннище, яка двигала поперед себе бубон до шевця.
А ще котрогось суботнього вечора на сцену вихопилася Старша Сестра — так здавна називали Софію Корчувату, яка колись сповняла в церковному жіночому братстві службу так званої Старшої Сестри; на сцену ця висока, гостролиця чорнява жінка вихопилася непрошеною, оперуповноважений товариш Ступа пробував перегородити їй дорогу, це йому не вдалося, жінка була вперта і ні злих позирків, ні навіть розпростертих його рук не забоялася. «Бо я, — сказала, — нічого вже не боюся, ні Сибіру, ні Соловок, ні Караганди, ні твого машінгвера на столі отут, негаздівський сину. Я знаю… я знаю, ти такий… ти почнеш мені приписувати агітацію проти совіцької влади, ти мене, як вже бувало не один раз, знову обзовеш сукою, вовчицею чи якось страшніше… чи якось чорніше… це, чоловіче, твоє право, тепер настало твоє право. А моє право материнське. Я до тебе нині прилюдно, при чесному народі, товаришу Ступо, звертаюся, прошу, як уже тисячу разів просила: віддай тіла моїх синів. Я не прошу їх у тебе живих, ти не Ісус Христос, щоб їх воскресити, — віддай мені їх бодай мертвими. Я їх поховаю і буду знати, на якому гробку поставити свічку. Я так мало прошу: свічечки на гробку. Розумієш? Чуєш мене? Ми ж бо християни, які хоронять своїх небіжчиків, а я чула… а ти не чув?… а ви, люди, не чули, що нібито з таких мерців, як мої сини, у Бистричанах, там, де на дохторів вчаться, виварюють кісточки: оце тобі ручечка, а оце тобі ножечка, а серця, кажуть, заспиртовують у слоїках… і може, десь там у слоїку серця моїх синів».
— А ти, жінко, як гадаєш?! — не стерпів і нагло крикнув оперуповноважений. — А ти, жінко, гадаєш, що твої сини не заслужили слоїка зі спиртом, щоб люди бачили: кам’яні у них були серця. Ну да, смішно говорити, що комусь їхні костомахи знадібні для науки, тепер таких … тепер трупів багато. Зате скажу тобі, бабо, точно, що десь їх зарили, як собак… десь кинули, затоптали, посіяли кропиву, щоб сліду по них не лишилося. Щоб сліду…
Ступа аж задихнувся від злості, від високого фальцетного крику; село іще ніколи не бачило його такого страшного і такого безсердечного; Горопахи потерпали, що він зараз припаде до кулемета на столі й почне ним косити; і дехто вже був готовий упасти під лаву, сховатися; Ступа ж лише пив воду з графина, й чутно було, як гризли скло його зуби.
Ніхто з нас, і я в тому числі, не зважився у цю хвилину перечити знавіснілому оперові; Горопахи хіба що мовчки їй співчували і жаліли по-людському; ми бо прецінь виділи, як їй було скрутно вдовувати й тримати в руках ґаздівство, тих п’ять моргів грунту, шкапину й корову з телицею та ще й ставити на ноги трьох синів.
Всі три її хлопці пішли у повстанці.
Ціле районне енкаведе, кілька сільських так званих «гарнізонів яструбків» не один рік полювали за боївкою «Дуная», який хитрував, як тільки міг: то раптово виходив із своїми боївкарями «на акції» в кілька сіл одночасно, мовби під своєю командою мав цілу сотню УПА, то учиняв засідку у лозах над Бистрицею і розстрілював валку районних активістів, що на вечір возами поверталися додому, то зникав із терену, пропадаючи десь у лісах і зворах, або ж закопувався у підземні криївки й довго не давав про себе знати.
То була його тактика.
Ніхто, звичайно, й не здогадався б, що командантом боївки був найстарший Софіїн син Ярослав, а менші Петро та Василь ходили в його охороні… і ніхто не припускав, що боївка мала криївку не десь у глухих нетрях, а таки близько під селом, у гайку, що зветься Дубниками. Аж поки котрийсь із Ступиних тайняків, сексотів не вистежив: і тоді цілий гарнізон струбків та ще купа енкаведистів у синіх кашкетах обступили той схрон. Ступа кричав у нору, щоб, до холери ясної, бандити добровільно здалися, так, буде суд, і може, буде людське милосердя або ж людський гнів — товариш Ступа скрізь любив виступати від імені людського. Криївка на милосердя не сподівалася, з-під землі добувалися глухі автоматні черги, за чергами по хвилині клацнув останній одинокий постріл. І стихло все…
Коли ж лаз до схрону розкопали, то виволікли на сніг шість трупів. Їх, як тоді було заведено, посторцували під стіною коло читальні, і Миронцьо Мацюпінька бубном скликав людей, щоб упізнавали своїх; траплялося, що батько не впізнавав сина, а сестра — брата, очевидно, таке невпізнання, відцурання від своїх небіжчиків карбувало людям душі, але страх перед глумлениям та перед висилкою у Сибір таки перемагав, і селяни, загорбившись під своїми хрестами, відцуравшись сина чи брата, через те самі себе люто ненавиділи і розходилися мовчки.
Софія Корчувата не відцуралася від своїх хлопців, це було понад її сили, власна безпека не мала для неї значення, тепер ніщо, ніякі страхи не мали над нею влади; вона, неначе біду передчуваючи, вранці подибуляла, провалюючись по коліна в сніги, за хату, в сад, і звідти, з видноти, бачила, як у Дубники побігли енкаведисти; жінка напевно знала, де переховуються сини, бо перша прибігла до читальні… прибігла й упала перед синами, і обіймала їх, і розчісувала пальцями їх закривавлені чуби, і щось примовляла до них.
Ступа тоді замахнулася на неї, хотів відштов’хнути від пострі-ляних, але стримався, не гаркнув навіть і не здер з неї лика, глузуючи, як це він умів, опер, видно, помітив ув її очах розлите божевілля, потоп цілий, безодню… і, видно, злякався людської безодні: раптово перед ним розверзлося жінчине пекло. І він відступив.
Тим часом солдати уклали трупи, як дрова, в кузові студебекера, машина рушила — і тільки чорний дим, як сум, осідав на столочений сніг. Софія бігла за вантажівкою, ловила, здається, в пригорщі той чорний дим, поки не впала… і гребла сніг під собою, і проклинала страшно світ, і вирегочувалася з себе, з Горопах, із цілої України, і ніхто, навіть сам опер Ступа не зважився затулити їй оскаленого й запіненого рота.
Зрушилася жінка з розуму.
Може, тому її відразу й не вислали до Макарових телят, як це практикували з «бандитськими» родинами, з такими, як казав товариш Ступа, не мендальничали, на фіру — й гайда до білих ведмедів.
Згодом, правда, Софія притихла, душа її, певно, зсохлася, як квасолина; весною щось там жінка скородила, щось там садила на городі, на межах і в ровах випасала дві кози і тільки зрідка пригадувала задавнений обов’язок, приходила до сільради, до того ж таки Ступи просити, щоб повернули тіла її синів.
Так було і тієї суботи на сцені в читальні. Ступин крик на Софію не діяв, вона стриміла перед ним мовчки, очікувально. Опер, здавалося, ось-ось вдарить її, зіштовхне зі сцени…
І я таки зважився; я таки переміг самого себе; я мусив це зробити, адже я сам обрав роль народного апостола, яку сповняв ціле життя. І хай собі Ступа біснується, а я, неначе молодий, вибіг на сцену, обняв Софію за плечі.
— Підемо, Софіє, звідси, — попросив її.
Ступа брудно матюкнувся.
8
Котрогось надвечір’я Софія Корчувата придибала до мене додому. На вулиці сіяло мжичкою, в голому садку поміж деревами, як поміж сиротами, бавився в лапанки осінній вітер, у відчинені двері веранди струменів терпкий дух опалого листя. Душа просочувалася, як губка, вологістю і студінню. А вона, Старша Сестра, стояла на порозі веранди боса, в одній лише кабатині. Осіння мжичка, холод її не брали, жінка стояла прямо, трохи навіть гордовито, начебто наперед хотіла мені показати, що особливо й не потребує мого співчуття. Сухе чорняве обличчя було загострене, очі зблискували пекучо, а зморщені спечені губи стягнулися в тоненьку нитку; вона вся була напружена, як лук, і, здається, кожної митті була готова оборонятися, пустити у ворога стрілу. Я відчув її напругу і її неприязнь, навіть ворожість, мені було не по собі від її приходу, нас нічого не в’язало, я не був перед нею винним, тому мав намір попервах спитати, чому це ви, Софіє, заблукали до моєї хати із огніваним серцем, одначе не вимовив ні слова, просто не встиг нічого сказати, бо вона поклала палець на губи й показала очима на двері, що вели до кімнати.
— Я би вас просила… я би вас дуже просила, щоб ми тут, на веранді побалакали в штири очі, — сказала вона на диво м’яко. — Я буду вас по-давньому кликати «професором», га? — додала вибачливо. — Я боюся… я не хочу, щоб мій прихід побачила ваша пані Ірина. Чула-м, що вона слабує…
— Лежить, як завжди осінню лежить, коли надворі мряка і студінь… мряка і студінь їдять їй легені, — мимоволі поскаржився.
— Я боюся вашої жони… боюся чи соромлюся? — сама до себе говорила Софія. — Йшла сюди й молилася: Господи, одверни від мене її очі. Я нічого не змогла б відповісти, якби пані Ірина мене спитала, як я наважилася переступити цей поріг? Я повинна була б покропити свої ноги свяченою водою.
— Чого б то? — спитав я здивовано і запросив сідати, показуючи їй на плетене з лози крісло. Сам сів навпроти, відчуваючи, що набираюся цікавості й що між нами засновується неприязнь. — До нас багато різних людей приходить… ціле село. Двері відчинені вдень і вночі. — Я сказав це не для красного слівця, це було правда: перед Горопахами мої двері ніколи не були зачиненими. У нас нічого не замикалося, ми не боялися ні саморобних і примітивних злодіїв, ні облавників «червоної мітли», ні хлопців з лісу; окрім книжок і життя, ми нічого не мали… так, окрім життя, книжок і честі. Ми почувалися у безпеці, нас оберігало ціле село, живі й мертві, кілька поколінь моїх учнів, і я мав щиру втіху з цієї оборони, був гордий нею… і може, надто гордий.
— Бо мої сини і ваш Роман, пане професоре, були собі ворогами, — відповіла навпростець Софія. — Ви забули? Вони так взаємно себе ненавиділи: ваш Зеник за червону Україну, а мої хлопці за Україну — синьо-жовту. Пам’ятаєте, як, бувало, перед війною в читальні один одному доказували, аж пара ішла, аж кулаки один одному показували? А по війні, якби здибалися, то свою суперечку, певно, розстріляли б автоматами. Так колись мені сказала ваша пані Ірця.
Вона говорила правду; я уявляв її дебелих, присадкуватих хлопців, упертих, сильних і… і мого сухорлявого синьоокого Зеника, що мав тонкі, мовби для скрипки чи для фортепіано призначені пальці. Цікаво… цікаво й страшно, хто перший ударив би з автомата, коли б зустрілися на одній стежці. Роман чи Корчуваті?
— Пощо марно згадувати минуле, — відбивався я від спогадів… відбивався, а душу безперестанно дірявили автоматні черги. — Лежать у землі й ваші хлопці, і мій син. Мого Романа спалили у концтаборі коло Любліна, а попіл розвіяли.
— Він за совіцьку власть згинув, за оце пекло, що маємо тут. А мої — за Україну, — сказала Софія жорстоко і прямо. — Ваш Зеник із такими, як Ступа… — Вона іще мала намір щось додати, щось сказати люте, образливе. Я вхопив благальне її за руку.
— Не треба, — попросив. — Мій син теж снив Україною. — Я пригадав Романові вірші, які він мені читав; скільки у його віршах текло, струмилося болю за наші вікопомні кривди; Роман у своїх віршах не кричав про наш біль. Вірші його були тихі, навіть шепітливі, й цей шепіт проймав душу більше, ніж крик.
— Бодай ви, пане професоре, знаєте, скільки є на світі тих Україн, га? — спитала несподівано Корчувата. Це питання, мабуть, тільки тепер, у цю ж мить шибнуло в її зболеній голові; встромила в мене очі, як два розпечені шворні, й очікувала відповіді. — Слухайте, скільки є на світі Україн, котра із них свята, правдива, а котра — фальшива? Чому наші хлопці… ті, що в лісі, й ті, що зі Ступою, взаємно себе поборюють… за які України вони лягають в могили?
За верандою, за розпацьореним мокрим склом, на яке тут і там поприліплювалося, як тонкі прозорі долоньки, виноградне листя, дотлівало сонце; призахідне проміння підпалило село, мою веранду, і виноградне листя, що було схоже на розпростерті людські долоні, кер-вавилося червоним.
— Як це просто, Софіє, — сказав я і посміхнувся своїй простій і ясній думці. — Україна на світі тільки одна. Тільки оця, що за вікном… тільки та, якою живемо і дихаємо і в яку ляжемо спати. — Я розхвилювався і в мене заболіло серце. Не треба було, мабуть, щось доводити цій жінці, переконувати; я відразу відчув, що мої слова її не переконали, не зворушили навіть, вона жила Україною своїх синів, нею перейнялася, і її, Україну, розуміла; сини її навчили таку Україну любити.
— Одні красні слова, пане професоре, — нахмурилася Софія. — Я не сподівалася від вас… Україна за вікном, пане професоре, уярмлена більшовиком… нема, отже, України, є потолочена, спалена земля. Хіба не бачите, що робиться?
— Кожний розуміє Україну по-своєму, — навіщось я сперечався. — Мій Роман, наприклад, бачив образ України… України для всіх.
— Хочете сказати, пане професоре, що мої сини воювали, гнили у схронах, проливали кровцю, тільки жадаючи України для себе… кожний для себе… кожний пайкував її на п’ять чи на десять моргів грунту… кожний хотів за України стати війтом, міністром чи й президентом? Так? — Зрештою, вона не чекала моєї відповіді, вона її просто не потрі-бувала; вона засміялася сама до себе, але сміх її був смутний. — Я ніколи не чула, щоб мої хлопці поміж собою говорили про якісь посади чи про вигоди. Що ні, то ні. — Вона дивилася перед собою просто, мовби відчинилися перед нею двері, за якими розстелилася далечінь… і у цій далечіні вона побачила своїх синів. — Україна була для них світлом… а вони, мої соколи, були мотелями, які летіли на це світло, на цей вогонь, щоб згоріти дотла. І знаєте: цікаво мені, чи ви інколи думаєте про моїх синів, про їх смерті? — повернула до мене голову. — Чи, може… чи, може, ви на боці свого сина… ні, ви не можете бути на боці свого сина, хоч ви його любили. Роман і Ступа в одному іконостасі. Якби ваш Роман воскрес… якби він побачив, що Ступа виробляє у наших Горопахах. Тисячі й тисячі Ступ на нашій землі. Роман від них би відвернувся. Він був би з моїми синами.
Ні, я не подумав, що вона має рацію, не впевнений, що мій син пристав би на терор. Я так і сказав їй:
— Не знаю, чи пристав би він на терор, на смерті.
— А що робити, — зітхнула Софія. — Мус, професоре. Ворог обсотав землю сексотами, зрадою, підкупом, обіцянками про якусь щасливу червону Україну, і треба… ой треба проти цього воювати. Бо червона Україна — це обкервавлена земля.
Я слухав її і думав, що ніяка вона не божевільна. Очевидно, сум за синами часом затьмарював їй мозок, але це миналося: сьогодні її очі були чисті, виплакані й вимогливі. Я здогадався: це люди навмисне робили її божевільною, рятуючи від висилки… ціле село було на її боці.
— А знаєте, професоре, — сказала Софія згодом, — чого я прийшла до вас… не прийшла, прецінь, сперечатися з вами, я вас люблю і шаную. Хочу вас попросити, щоб ви поїхали до Лисичан до начальника районного енкаведе: най мені покажуть, де поховані мої сини. — Сіла на поріг, спустивши ноги на приступці, і здалося, що готова тут сидіти довіку… була готова тут висидіти мою згоду.
Була смішна, бо я без довгої надуми, без виважування і сумнівів сказав, що таки завтра поїду в райцентр й викладу товаришу Пополудню її просьбу… і чом би, зрештою, не попросити, могла й раніше до мене прийти, мені самому якось на гадку не спадало. Чи я комусь відмовляв, якщо траплялася біда, чи не заступався за людей за Польщі й за німців, а тепер тим більше.
Вона чомусь не повірила жодному моєму слову; вона, напевне, подумала, що марною обіцянкою чимдуж випроваджую її з веранди, бо не подякувала навіть, лише споглянула на мене суворо й допитливо. А може, Софія просто втомилася, вичерпалися усі її фізичні запаси. По очах, по обличчю було видно, що її душу обсотує тихий байдужий туман; очі побіліли, усміхнулися і подобріли.
Вона йшла до воріт уже зовсім веселою, мугикаючи якусь співанку. На стежці раз по раз оберталася до мене й пирскала сміхом… і гасила сміх долонею.
А вечір лежав, як мокрий лис, попід тинами й пильно слухав.
9
Начальником районного енкаведе у Лисичанах був майор Іван Ми колайович Пополудень; він прийняв мене одразу, як тільки-но черговий біля вхідних дверей доповів по телефону, що такий-то й такий проситься до нього, до майора, на розмову.
Пополудня я знав не віднині, він, бувало, приїжджав до мене нібито для того, щоб «порозкошувати» серед книжок у моїй бібліотеці й пригадати своє далеке довоєнне ще учителювання в Запоріжжі.
Середнього росту, сухорлявий, в окулярах, з-під яких уважно і спокійно дивилися сірі очі, він справді був схожий на вчителя, на цивільного інтелігента, на якого припадкове одягли військовий мундир; таким він був завжди, у кожний свій приїзд до нас у Горопахи, таким ґречним і уважним зустрів мене у своєму кабінеті. Рука його була в потиску кріпка і дружня, а усмішка — привітна: здавалося, він чекав на мене з самісінького ранку; і поки я тиснув Пополудневі руку, і поки я грівся у його усмішці, мимохіть пригадалися бандерівські «летючки», у яких писалося також про Пополудня… писалося, що хоч він українець із старого козацького роду, однак давно запродав душу москалям, а нема на світі страшнішого чорта, ніж запроданець. І тому, вислужуючись, не має межі в жорстокості на допитах: у застінках ламає кістки й з живої жертви здирає шкіру. Колись, до речі, я показував йому цю підкинену листівку, він лише всміхнувся і розвів руками. «Що зробиш, — промовив суворо. — Таке життя і вічна боротьба: ми — їх, вони — нас. Тільки недовго вже їм… кубла їхні розтолочемо, — додав із притиском, і постійна усмішка на губах згасла, окуляри зблиснули холодно й гостро, як змах кинджала, а обличчя витяглося, зблідло, стало невпізнанним. Та й що, зрештою, я міг знати про нього, про начальника районного енкаведе. Та й навіщо мені знати?
Він попросив мене сісти, простягнув коробку «Казбека» і промовив:
— Куріть, Северине Петровичу… куріть та розповідайте, де ви набралися сміливості, щоб у білий день на людських очах зайти до енкаведе? Не боїтесь?
Я його не розумів; я так йому й сказав, що не треба великої сміливості, щоб відчинити двері, за якими… най буде… стоїть вартовий з автоматом… і ще може бути, що у вашу контору вхідні двері широкі, а вихідні — вузькі або й зовсім замуровані. Але що це має мене обходити?
— Я не про цей страх, — відповів Пополудень. — Я про інший, про той, завтрішній, коли до бандитських схронів донесуть про ваші відвідування районного енкаведе. Це не так безпечно, Северине Петровичу. Як я вас обороню, га? Чи ви, може, заворожений? — Пополудень зиркав на мене весело, виглядало, що він начебто зі мною жартує, одначе я помічав, що весела його нута — роблена. — Чи не боїтесь, що ввечері прийдуть ті, з лісу?
— Може, й справді ті, що в лісі, прийдуть… А скоріше — ні, — важив я на терезах. — У схронах, гадаю, теж не запідозрять, що старий учитель Северин Гайдаш комусь там за щось продався, топчучи стежку до енкаведе. Вони, ті, що в лісі, теж знають, як і ви, Іване Миколайовичу, що мені нічого не треба… ні хліба, ні ласки, ні тридцять срібняків. Я ніколи не служив ніякій владі, зате завжди служив людям. Як міг. І люди за мною — горою. — Не треба було аж так розкриватися перед ним… навіщо йому, майорові енкаведе, знати, що в цьому млині післявоєнному, який жорнував у нашій Галілеї, я нікого не боявся… нікого й нічого: ні кулі, ні брехні, ні удавки. Навіщо було йому знати, що цю дивовижну безпечність створили мені люди, яких я вчив або ж учив їхніх дітей та онуків; вони, може, творили цю безпеку інтуїтивно, з природної потреби віддячитись; я ходив поміж ними, поміж людьми, чистий і білий, із німбом навколо голови… і вони хотіли мене бачити в німбі, і хотіли цілувати мені руки.
Як духовному отцеві.
Мені здалося, що я був їхнім вітцем.
І що є негідного в тому, що вчителя цілують у руку? Не служака ж бо він якийсь, який за гроші відсиджує у школі свої години, а коваль, що виковує душі.
Я ніколи так гарно про себе не думав; може, я хотів вирости, стати більшим… стати над майором енкаведе? Пополудень поскрипував чобітьми у великому, виповненому сонцем і тютюновим димом кабінеті й зрідка вціляв у мене своїми окулярами. В будинку панувала тиша… така пронизлива тиша, що, здавалося, нікого тут, окрім нас двох, нема, і я знову пригадав бандерівську листівку, в якій писалося, що тут вдень і вночі лунають зойки катованих.
— Хочете, Северине Петровичу, бути добреньким для всіх? — раптово спитав майор, зупинившись навпроти мене. Зняв окуляри й заходився витирати їх хустиною. Білі руки його тремтіли; так, руки його тремтіли; я тепер побачив, що обличчя його було бліде, зморшки сіклися густо і глибоко, а очі — червоні, невиспані. — Хочете ходити поміж вогнем… стріляють-бо справа і зліва, спереду й іззаду. Такий час… такий час не знає жалю. А ви настановили когось там розжалобити, напоумити, комусь допомогти і… і сподіваєтесь уціліти, чи не так? — В його голосі відчувалася щирість; майор, певно, трохи дивувався і, певно, трохи мені заздрив.
— Як бачите, ходжу поміж вогнем і, дасть Бог, буду ходити до смерті, — сказав я Пополудневі, а чи… а чи сказав самому собі, ми, прецінь, і себе виковуємо повсякчас. — Я так ціле своє життя живу. Кожний має свої принципи: ви — свої, я — свої.
— Даруйте, але не розумію принципів, та ще й ніби підфарбованих любов’ю до ближнього, в яких нема ніяких принципів, — промовив майор розсерджено. — Ось до вас позавчора надвечір придибала Софія Корчувата, мати вбитих у бункері бандитів… розумієте, мати цілої бандерівської боївки, яка немало натворила шкоди радянській владі в районі… скільки вони знищили наших товаришів… й попросила, щоб добренький Северин Петрович Гайдаш вивідав у начальника районного енкаведе, де закопані трупи її синів, щоб поставити за їхні бандитські душі свічки, щоб помолитися, так. І добренький, принциповий начебто директор школи, зглянувшись на материнські сльози, залишив удома хвору дружину й на попутних примчався в енкаведе. — Пополудень кидав мені в обличчя слова колючі, іронічні, але робив це без крику, стримано, навіть ввічливо-усміхнено; і тут до мене дійшло, що його усміхненість — це лише звичка панувати над собою, маска. Я повинен був, певно, обуритися, огніватися на нього, бо яке йому діло, хоч і начальнику енкаведе, до моїх принципів, нема у них нічого антидержавного, мої принципи мені й людям чесно служать багато років, одначе промовчав. Мене вдарило обухом інше:
Пополудень уже поінформований про мою розмову з Софією Корчуватою. Звідки? Хто причаївся під верандою і підслуховував, нанизуючи слово на слово?
Мені уявилося гігантське, таки вселенське Вухо, яке висіло між небом і землею, і кожний шерех, шепіт, порух гніву, зітхання, а може, й невимовлене слово з найдальшого, з найглухішого кутка ловило й куди слід передавало.
— Вухо у вас чутливе, товаришу майор. Волохате… тисячі волосинок, як щупалець. І всі слухають, слухають, — сказав я Пополудню.
— А як же інакше, — відповів він, не криючись. — Маємо справу з ворогом. Тому мусимо все знати й все бачити. Методи значення не мають. Триває боротьба. Хто кого… І тому всі засоби добрі, говорили в давнину. Ці засоби, якщо аргументувати їх вашими ж принципами, теж служать загальному добру…
Про яке добро він говорить… Та, зрештою, я не прийшов сюди сперечатися з начальником енкаведе… я прийшов сюди просити, щоб його люди принаймні показали, де поховані Софіїні сини. Так і сказав майорові. Він присунув стілець, сів навпроти мене й довго дивився мені в обличчя, однак помітив, що він мене не бачить… він думав про щось своє, окуляри його були сліпі, й аж потім, урвавши мовчанку, промовив:
— Ми, товаришу Гайдаш, енкаведе, установа, яка викорчовує бандитські гнізда, а не похоронне бюро.
— Але ж я сам бачив, як ваші хлопці, енкаведисти, скинули трупи в автомашину й повезли в Лисичани, — спробував я заперечити.
— Що з того? А якби й привезли сюди, то чи я зобов’язаний знати, де закопають стерво? — відповів він збайдужа. А вилиці в нього ворухнулися, рука на столі стиснулася в кулак.
— Люди ж ми, — правив я своє. — Це так нормально: мати хоче знати, де поховані її сини. Це так по-людському, розумієте? Що з того, що вони були вороги. — Я ще на щось сподівався. Я не вірив, що він нічого не знає про Софіїних синів. Слухайте, як це він може не знати, коли між небом і землею висить вселенське волохате вухо, яке все чує?
Я був наївний?
Я дурень із дурнів?
Пополудень однак мовчав.
Він мовчки попровадив мене до порога, а коли я взявся за клямку дверей, промовив:
— Почекайте. Може, й справді маєте намір ходити по бритві й при цьому не порізатися… і може, справді милосердя і добро — це те, що має бути найдорожчим у людському серці. Тільки я у це не вірю. Так, не вірю. Ненависть панує у душах людських, вчителю. Ви думали над цим? — Він помовчав, очікуючи, певно, моєї відповіді.
— Ось тиждень тому, — продовжив він, — чули, може, бандерівська боївка, засівши в лозах над Бистрицею, під самим райцентром вважайте, висікла кулеметами групу наших товаришів, що трьома возами поверталися пізно ввечері з Коноплянок… організовували там колгосп. Убито секретаря райкому Басинця, піонервожату Світлану Сенцову, Федора Зайця із земвідділу, начальника пошти Гриба і ще двох солдатів. І мене там убито. Власне, лише випадок уберіг мене, я теж мав бути у цій групі, але замість мене поїхав Григорій Дацекевич, капітан, мій заступник, що пройшов Крим і Рим і всі фронти на додачу.
А тут замість мене упав. То як же, громадянине Гайдаш, тут бути з вашою проповіддю милосердя? Якби ви були молодшими… якби ви не були вчителем, то крикнув би, як послідньому: пріч із моїх очей! Він таки не стримався, таки крикнув. І не подав руки.
10
Поки що я не знаю і знати не хочу, чому мене кличе до читальні товариш уповноважений; може бути, що десь у мені, у глухому закапелку мого єства уже насторожився сполоханий птах, може бути, що я інтуїтивно здогадуюся, чому мене кличуть до читальні, але я сам собі не хочу у цьому признатися, яке мені діло до товариша Ступи, я не боюся ні його викриків, ні його погроз, ні смердючого мата, не боюся навіть розчепіреного на столі кулемета, що чорним оком недрімливе поглипує на читальняний зал (Господи, той кулемет схожий на пса, що готовий стрибнути на тебе); я давно виріс із страху, я навіть можу зауважити товаришеві Ступі, що не пасує тримати людей під кулеметом… кулемети для поля, для бою, а тут жінки, діти, діди й вчорашні фронтовики, яким ще сняться атаки й котрі знають справжнє призначення кулемета.
Але якщо не боюся товариша Ступи та його кулемета, то чого ж так довго чалапаю вулицею, завертаю у перевулки, немовби щось загубив, зупиняюся то тут, то там біля чужих воріт і нібито когось визираю, жду, що ось-ось скрипнуть ворота і на хвіртку вийде ґазда або ж ґаздиня і ми удвох почовгаємо цього вечора до читальні; я мимохіть ловлю себе на думці, що навмисне розтягую дорогу, роблю її довшою, звивистою, я немовби відсуваю читальню кудись у дебри, щоб до неї можна було дійти хіба що на світанку.
А може, й не варто до неї заходити?
Вечір випав дощовий, густий, аж дихати було важко; здавалося, що з неба сіялася мокра сажа, і було таке відчуття, що чорнота обліпила тобі ціле обличчя й руки, й ти увесь обсипаний і просякнутий чорнотою, і душа твоя теж скніє в чорноті, ледве поблимуючи, як ось блимають по-мертвецькому жовті вогники у вікнах ха’т; вогники ці були схожі на кволе квітування болотяного латаття; цвинтарне, глухо шуміли над лататтям невидимі у високості дерева.
Із-за котрогось дерева, із-за плота, як ножем, ударило мені в обличчя світло ліхтарика.
— Стій! Руки вгору! — прохрипів пропитий бас, ховаючись за променем світла. І я не здивувався б, якби слідом за окриком прошила темряву автоматна черга; я уже звик до стрілянини, настав-бо такий час, коли стріляють з відваги й з переляку, коли стріляють, щоб нібито знищити старе й посіяти нове.
Хіба автоматом щось добре посієш? І чи направду добро повинно утверджуватися автоматом… і взагалі жорстокістю, смертями, примусом?
Я рук, однак, не підняв, не з відваги так вчинив, просто я впізнав по голосу Петра Когутика — струбка з місцевого гарнізону самооборони.
— Чого це ти, Петре, людей лякаєш? — спитав я. Він мовчки обійшов навколо мене, став позаду й наставлене дуло автомата торкнулося мого ребра. Навмисне торкнулося? Випадково?
— Надто довго йдете, вчителю, — сказав Петро, й кожне його слово було схоже на замерзлу рибину. — Товариш Ступа послав мене за вами, щоб привести. Щоб приспішити.
— Живого чи мертвого? — спробував я пожартувати. Когутик тюпав за мною мовчки, і автомат, певно, дивився мені в спину.
Чого б це автомат повинен дивитися мені в спину?
Чого б це кулемет на сцені повинен дивитися мені в груди?
Я запитував про це свого сина, свого Романа, що загинув десь, розвіявся попелом на полях під Майданеком. Ми, бувало, до війни, коли він приїжджав на вакації спершу з бистричанської гімназії, потім із Львівського університету Яна-Казимира, немало дискутували про землю і про владу, про ту Україну, що починалася за Збручем… ми мисленно Збруч-річку переходили вбрід, й обітована земля лежала перед нами осяйна, вільна, весела, принаймні такою її бачив мій син… бачив і вірив, що до цієї землі, до Великої України прилучиться також Галичина, в боротьбі за возз’єднання він вбачав смисл свого життя, і я, слухаючи його, направду не знав, чи маю тішитися сином, а чи маю над ним плакати.
Я колись його остуджував — і тоді річка-Збруч глибшала, ставала прірвою, через яку ніхто не міг перекинути кладку, бо не все аж таке радісне за Збручем відбувалося, це тобі, сину, здалека так видається, що там заледве не рай на землі… а в тому більшовицькому раї, чуєш, газети пишуть, вимерли від голоду шість мільйонів українських селян… шість мільйонів… шість… а в тому раї арешти й розстріли; а в тому раї не довіряють навіть твоїй партії, вам усім, галицьким, польським та білоруським комуністам, і розігнали більшовики вас, відреклися від вас як від зрадників. Як це можна зрозуміти?
Мій син мовчав; він, певно, сам багато чого не розумів… не розумів ні голоду, ні арештів; він, певно, не розумів, як світла начебто ідея вживалася в буднях з жорстокістю, із смертями; і, може, він сумнівався, і було йому боляче за шість мільйонів загиблих з голоду, він, може, плакав за ними в душі… і душа його кервавилася, та коли німак у сорок першому зайняв Львів і рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв’язався з комуністичним підпіллям, ходив на диверсії, писав і розвозив летючки… писав, що настане час і знову над Львовом замайорить червоний прапор.
Я якось відвідав його у Львові, власне, кликав додому, в село, мовляв, перечекаєш в затишку лиху годину, в школі знайдеться для тебе робота, та й не голодно так, як у місті, і картопелька своя, і буряк, і хліб мама спече, і якась курка порпається на подвір’ї.
Осінь тоді була. Сорок перший рік. Над Львовом, здавалось, урвалася хмара, й дощ періщив уже не одну годину, брукованими вузькими вуличками котилася брудна повінь; і було боляче дивитися, як серединою вулиці, взявшись, немов діти, за руки, брели понуро старі єврей і єврейка; промоклі наскрізь, байдужі до дощу, до холоду, до води, що збивала їх з ніг, вони кудись йшли собі та йшли посередині повені, посвічуючи своїми жовтими опасками на рукавах.
Ми з сином довго спостерігали крізь вмите вікно за цією жалюгідною парою, яка не мала права повернути з проїжджої частини на тротуар, і було нам боляче за цих двох старих зневажених людей… і було нам боляче за нашу безпомічність, ми не ризикували вихопитись на вулицю, щоб вивести старих людей на тротуар, привести їх у тепле помешкання, дати гарячої гербати; за цими двома старими людьми пильно зорили поліцейські, гестапівські очі… зорили за ними кулемети та автомати.
— То лише починається, — порушив мовчанку мій син. — їх зігнали докупи, в гетто… зігнали й цілими тисячами вистрілюють. Ти чув про це, тату? — спитав він мене і палаючими очима блиснув мені в обличчя. — Ти вчив мене з колиски, з першого кроку творити добро. Так? — Він вхопив мене за руку; він не дав мені відвернутися, потупити погляд. — То як я маю сховатися, втекти, щезнути у тихому закутку, їсти з чистим сумлінням мамин хліб, учити дітей пізнавати письмо, коли ось світ залитий брудною повінню… і серед повені, видиш, ідуть на смерть люди. Хто їх оборонить?
— Але чому ти?! — скрикнув я, вмить забувши про високі ідеали, проповіді, які виголошував і вкладав синові у серце. — І що ти вчиниш супроти сили… супроти страшної машинерії, що пре й пре на схід, розтолочуючи під собою силу совіцьку. Вони вже десь у дебрах Росії, в глибинах далеких. Що можеш ти… що можуть твої друзі супроти цієї сили? Застрелити якогось німака із-за рогу? Що значить один німак, коли їх мільйони і мільйони, і всі зубаті, і всі при зброї?
Мені здавалось, що Роман не зможе мені відповісти, що я загнав його в тупик, але він, не криючись, бо чого, власне, мав би від тата ховатися, десь з-під стола, з потаємного, мабуть, сховку, добув стос листівок, надрукованих на картках учнівського зошита… одну листівку він простягнув мені. Машинка друкарська була стара, та й «машиніст», мабуть, трапився недосвідчений, бо літери вистрибували то вверх, то вниз і сиділи на учнівських лінійках, як ластівки на телефонних дротах; а все ж око звикало до ластівок, згрібало їх докупи: було там написано, що головне тепер не впадати в розпач. Звичайно, нічого доброго нема, гітлерівські орди топчуть нашу землю, та недовго, ні, недовго їм топтати. Настане час, і покотяться вони назад, розтрощені, і знову над Києвом, над Львовом, над усією нашою землею замайорить червоний прапор. Треба сьогодні у це вірити, віра — це могутня зброя, чуєте, браття і сестри!
— Це ти писав? — спитав я Романа, який не спускав із мене очей. Йому, вочевидь, хотілося побачити мою реакцію.
— Може, і я, — відповів він, посміхаючись. — Я їх писав, а сьогодні вночі маю розклеїти.
Я уявив осінню мокру ніч, темні, як ущелини, вулиці Львова, принишклі кам’яниці, брами, патрулі, постріли… і серед виру нічних небезпек від муру до муру, від брами до брами перебігає мій син, розклеюючи листівки, що кличуть вірити в перемогу Сталіна над Гітлером.
— А сам ти… ти віриш, що так станеться? — спитав я Романа. — Віриш у червоний прапор?
— Якби не вірив, то хіба брався б за це діло… хіба я зв’язався б із підпіллям, із старими моїми приятелями? Ніби тобі не відомо, що за кожну нашу листівку гестапо готове тричі послати тебе на смерть.
Я хитав головою, про три смерті з ним погоджувався, нині не треба аж цієї підпільної прокламації, щоб тебе тричі послали на смерть, нині досить одного бунтівного слова, ненависного погляду. Лише погляду… Мене цікавило інше: наскільки він щирий і правдивий з самим собою? Може, він бачить свою смерть у романтичному ореолі борця? Може, мій син не уявляє, що значить зникнути з лиця землі… а головне, в ім’я чого зникнути?
Та як я міг запитати про це Романа навпрямки?
Дощ тим часом не переставав. Вулицею далі котилися униз, кудись у каналізаційні люки брудні буруни, і я знову уявив сина посеред ночі й посеред брудних цих потоків.
— Ти хочеш про щось мене спитати, тату? — обізвався по довгій мовчанці Роман. — Я бачу, що ти щось вишіптуєш про себе, — посміхнувся він, радий, мабуть, що підмітив мою звичку: інколи свої думки, немовби для того, щоб вони одяглися у форму, я попередньо вкладав у шепіт. Про це знали тільки моя дружина і син.
— Мабуть, моє питання буде стосуватися не тільки тебе особисто… так, не тільки тебе воно торкається, воно до багатьох, і до мене в тому числі, — заговорив я, ходячи по кімнаті. — Тобі відомо, що я завжди намагався триматись осторонь усяких партій… я переконаний, що кожна партія, якщо тільки ти стаєш її членом чи й лише симпатиком, диктує тобі свої порядки, умови, примушує собі служити і, примушуючи, каже, що так треба в ім’я народу.
— Це стара наша суперечка, — перебив мене син. Я тільки тепер, чомусь тільки тепер помітив, як він змінився з літа, коли був на вакаціях удома. Обличчя його, схудле й видовжене, постаріло й посуворішало… суворості йому, певно, додавали рудуваті вуса; я подумав, що у вусах, у довгій семінарській шевелюрі він ховається від себе молодого і від комсомольця тридцять дев’ятого року. — То пощо тепер починати її наново? — запитав він сухо, неприязно.
— Не про партії хочу сперечатися, — спохопився я. — Просто до слова прийшлося. Хочу цим підкреслити, що я начебто стою збоку, що я сторонський…
— Людина сьогодні не може стояти осторонь, коли війна, — промовив він, здивовано поглянувши на мене. — Ти вчитель, тату, і отже, не можеш назватися сторонським, тобто чужим. Як будеш завтра вчити своїх школярів? Невже ти їм не скажеш… не знайдеш мудрого способу вимовити хоч би одне слово з цієї летючки? — Він, певно, відкривав мене для себе; він, певно, розчаровувався в мені; він, певно, дотепер мав мене за кращого і за розумнішого.
Але я не хотів ставати в його очах ані кращим, ані мудрішим, я стовбичив посеред кімнати, в яку заповзали сутінки, і говорив:
— Господи, чи нема вчителеві чому вчити своїх школярів? Є такі поняття, як «мама», «земля», «хліб», «любов», «добро».
— Так, існують ще й такі поняття, але ж по землі, по любові, по матерях, тату, сунуть і топчуться траками німецькі танки! — майже аж вирикнув він.
— Власне, я хотів спитати… це головне: ти впевнений, що коли німці відкотяться назад, то совіцькі танки так само не потопчуть і добро, і любов, і матерів? Хіба ти забув про голод тридцять третього року, про арешти й розстріли? Ти забув, урешті, що в наших-таки Горопахах, коли в тридцять дев’ятому прийшла радянська влада, то енкаведе арештувало Дмитра Бойчука, Василя Качура, Штефана Данилишина та ще кількох. А вони ж були комуністами, фундаторами твоєї ж партії, одними з перших прорубували «вікна на схід». Ходили, щоправда, чутки, що вони не підкорилися Комінтерну, не самоліквідувалися, а далі продовжували підпільну комуністичну діяльність. Комуністичну, чуєш, а не якусь іншу, буржуйську, як це у вас прийнято говорити. А за це дістали кару… за це прикотило вночі чорне авто… чорний ворон — і слід за ними пропав. Ти думав над цим?
— Ти думав над цим, — спитав я знов.
Роман сидів, схиливши голову на руки. Перед ним лежала купка віддрукованих на машинці летючок, які він сьогодні вночі повинен розклеїти по місту, і він, мабуть, думав про небезпеку, що чигала на нього на кожному кроці, і розмірковував водночас над моїми словами, бо довго не відповідав, немовби навмисне перечікував, щоб у кімнаті споночіло і я не зміг би запримітити муку на його лиці.
— Хочеш знати, тату, правду, — почав він невпевнено, сумніваючись у чомусь, — то повинен тобі… повинен признатися: моя голова розколюється од цих же питань, якими ти щойно мене закидав, мов розпеченим камінням, — посміхнувся він. Коли Роман посміхався, то робився дуже схожим на Ірку, на свою маму: посмішка злагіднювала його риси, виповнювала м’якістю, світлом; і в такі осяяні хвилини я найбільше його любив. — Я багато чого не можу собі пояснити… якісь фатальні помилки… якісь ворожі підступи… якесь страшне непорозуміння. Ти, одначе, скажи мені по-батьківському одверто: хіба винні прапори, якими сьогодні благословляють, а завтра витирають ними закривавлені руки? Я вірую у прапор благословенний…
Гірко як…
Мій хлопчик, мій Роман вірив у червоний благословенний прапор і за цей прапор розвіявся сірим попелом на полях під Любліном, а його батька ведуть під дулом автомата на ясні очі оперуповноваженого товариша Ступи.
Цей теж перегризе горлянку за червоний прапор. Я уявляв себе на місці старого єврея, який чалапав, високо піднімаючи ноги, посередині львівської вулиці, що вирувала брудними потоками, того осіннього надвечір’я, коли я приїжджав до Романа; я аж раптово зупинився, і під ребро штрикнуло мене дуло автомата… і бачилось мені знову, як старий єврей упав у жовті каламутні води, а стара жінка силкувалася його підняти, все промовляючи щось до нього; старий пробував звестися на коліна, це йому не вдавалося, він борсався і хлюпався у жовтих водах (а хтось реготався на тротуарі), аж поки не вдарила автоматна черга, і старі обоє впали в жовті води… і було страшно, що львівська вулиця виявилася такою глибокою, бо вода обох їх проковтнула (а може, на цьому місці провалився брук?).
— За що їх, Романе? Люди ж, — запитував я розпачливо сина. Сьогодні, однак, не було коло мене сина, його ніде нема, він проріс зелом чи деревом під польським Лобліном, зате торкнув мене за лікоть струбок Петро Когутик… торкнув вибачливо, але вимогливо.
— То чого ж стоїмо, директоре? Чекають там на нас. Справді, в читальні на мене чекали. Товариш Ступа кивнув зі сцени головою, рукою показуючи, щоб я сів на передню біля сцени лавку; на сцені так само, як кожної суботи, стояв на столі розчепірений кулемет, націлений дулом на зал, і так само попирхували й чаділи гасові лампи, і так само саля горбилася принишкло, ховаючи в коміри голови, і лише дітлахи попискували, як миші, і так само товариш Ступа походжав гонорове по сцені й повчав людей, як мають жити в будущині без власної землі і без коней, без Бога й без інших буржуазних пережитків. О, товариш Ступа красно говорив про майбутнє колгоспне життя: гуртова радісна праця, пісні, на полях трактори та комбайни, душа селянська скине з себе правічну силу землі, тягар і розкріпачиться, випрямиться, гляне вгору, щезнуть біди, ти вже не будеш, як тепер, вдень і вночі боятися посухи, мокви чи граду, за тебе будуть думати мудрі агрономи. За тобою, один з другим, стоїть наша партія, товариш Сталін.
Я заслухався; я знову мимоволі згадував розмову з сином про благословенні чисті прапори, і… і мені сьогодні теж хотілося повірити у них, у ці прапори, у щасливе майбуття моїх краян. Може, й справді, не такі страшні чорти, як їх малюють? Може, й справді, людина врешті розігне спину і погляне на небо й на те поле інакшими очима і побачить, що поле — це не тільки жито та картопелька, а також жайвори, квіти, пошум колосся і золоте мрево, яке гойдається над цілим тихим світом. Здавалося, цей суворий капітан у виблищених чоботях і портупеї, підтягнутий, лобастий чисто виголений, тримає у своїх долонях невидимі нитки від золотавого мрева і від дзвіночків польових жайворів, і, що говорити, селяни з глибин читальняних сутінків, із смороду махоркового диму споглядали на нього зацікавлено й привітно, їм, взаправду, в’їлася в душу, як їдь, земля, оце неродюче Кам’яне поле, і, напевно, чимало з селянського гурту хотіло б якось звільнитися від нього, од свого триклятущого поля, як від каторжного хреста, тільки… тільки страшно їм було залишатися опори під ногами, не уявляли, як будуть лягати спати без вічного клопоту, що завтра треба сіяти або ж сапати, косити чи возити, поки санна дорога, гній на поле…
Замилування опером минулося, лишень він перейшов до другого «номера програми», як він сам сказав. Тепер Ступа вичитував прізвища тих, які саботують м’ясопоставки, як і тиждень тому, та ще не розрахувалися з державою зерном й картоплею. «А це явний саботаж, шляк би вас ясний трафив, — входив у злість товариш Ступа. — Я знаю, бандити з лісу підмовляють не квапитися годувати совітів, бо нині-завтра вибухне війна з Америкою і все переміниться. А я вам, громадяни, авторитетно заявляю, на Америку й на бандитів не сподівайтеся, я до останнього зеренця вимету у ваших коморах, бо ваш святий обов’язок перед державою здати хліб і до хліба… на ваш хліб чекають робітники в місті, всі, хто відбудовує знищене війною народне господарство.
— А ми їсти не хочемо! — раптом хтось з середини, із сутінків вигукнув відважно, і товариш Ступа мало не спіткнувся на сцені. Він зупинився і, вдивляючись у салю, що аж западалася, здавалося, від страху й покори під землю, свердлив поглядом людську масу.
— Ну-ну, — сказав поволі, ледве не пошепки. — То хто там такий відважний і голодний, понімаєш? Виходь на сцену, тут умить нагодуємо.
Ступа ще очікував, що хтось таки підведеться зі свого місця, але минали хвилини, читальня далі німувала. Тоді Ступа засміявся.
— Ви думаєте, я не дізнаюся завтра, хто нині в Горопахах зголоднів? Ви думаєте, що нема в мене чутливих вух і пильних очей? Одначе я вже сьогодні переконаний, що це вигукнув ворог, подонок, який постійно годує у схронах бандерів, а радянській владі показує дулю. Хіба минулого тижня не були арештовані Федь Долішний та Прокіп Мельник за те, що на «буфони» збирали гроші для бандитів? Не журіться, «трійка» у Бистричанах дасть їм на повну котушку, а сім’ї поїдуть на висилку в Сибір. Бо як же інакше виполювати з нашої нивки чортополох. Чи як кажете, громадянине Гайдаш? — оперуповноважений несподівано звернувся до мене.
11
За шкільною звичкою я підвівся з лави, похнюпивши голову; мені не хотілося підносити голову; я боявся, що коли підведу голову й зобачу очікувально-ввічливе по-єзуїтському усміхнене обличчя оперуповно-важеного, то не стримаюся і скажу таке, що давно повинен був сказати… я повинен йому сказати, що негоже, чоловіче, отак говорити з людьми, цілитися у нас кулеметом і погрожувати Сибіром. Що тут балакати, товаришу Ступа, час справді складний, переломний. Ви ось тут агітуєте за радянську владу, а вночі городами прокрадуться нишком ті, що в лісі, й теж скажуть селянинові: давай хліба, давай сала, самогону. І спробуй-но не дати… І чи дивно, що стоїть селянин… стоїть бідний наш Іван посеред Кам’яного поля й боїться глянути вправо або ж вліво?
Промова моя на сьогодні була наготовлена, я носив її на язику, як у кишені, збираючись при нагоді кинути її у вічі товаришеві Ступі, одначе якось не зважувався, а простіше сказати — й на мене мала вплив магія його безпардонного мату. Я, виходить, боявся Ступи? Він і мене залякав. І я знав, що й сьогодні теж не зважуся виказати йому прилюдно наболіле, і за це себе ненавидів. Теж мені оборонець народу…
— Ну, ну, громадянине Гайдаш, ми чекаємо вашого мудрого слова, — все ще чипів посеред сцени товариш оперуповноважений, націлившись у мене простягнутою рукою. — Скажіть-бо: хіба не ворог кожний, хто жалує для радянської влади буханець хліба… а влада, може, тим хлібом нагодує осиротілих дітей фронтовиків. Чи, може, вчителю, вам не шкода виголоднілих дітей?
Він іронізував наді мною.
Він начебто стояв тепер під благословенним прапором, і я думав, що Ступа має рацію: гріх не нагодувати голодних дітей. А ще я подумав, що своїм праведним прапором він затуляв горопахівську нужду: ой, не часто й горопахівські діти їдять той хліб… чи не частіше їдять лободу, а вівсяний корж — для них теж немала розкіш.
Але й цього я йому не сказав, та йому, власне, й не були потрібні мої відповіді, йому не залежало на них; йому залежало на тому, щоб принизити мене, показати свою владу наді мною, це я тепер зрозумів, тому й приведено мене сюди під дулом автомата.
Читальня ожила в пошептах, у перемовах, хтось за моїми плечима пирскнув сміхом, і не знати було, що означає той сміх … сміялися з мене, з мого боягузтва? Чи просто було комусь смішно, що оперуповноважений тримає по стійці «струнко» директора школи й «зицирує» його, як найостаннішого школяра.
— Ви, громадянине Гайдаш, не мовчіть, не задля того, щоб ви мовчали, покликано вас перед людські очі, — вже іншим тоном, сухим, офіційним заговорив товариш Ступа. — Ми покликали вас, щоб ви отут перед людьми відзвітувалися, як вчите та чому навчаєте наших дітей. Люди хочуть знати… я теж хочу знати. Прошу на сцену.
Я було зробив крок, щоб таки видибати на сцену, й одразу призупинився. Що означає цей нагальний мій звіт, хто його вимагає і кому він потрібний? І чому це я повинен звітувати перед Ступою? Він хто такий? А крім того, чому мене, старшу людину, виставляють на сцену? Для посміховища?
— Вибачайте, але не маю чого робити на сцені, товаришу Ступо, — відповів я твердо. — Я не якийсь артист… І ніякого звіту робити не буду.
— Я все ж таки прошу, громадянине, на сцену, щоб вас усі бачили… — стримував себе товариш опер. Я відчував: баглося йому крикнути, скомандувати, він не звик, щоб йому перечили. Права його рука імпульсивно раз по раз хапала за кобуру пістолета… йому страх як хотілося погрозити мені зброєю, проте не давав руці волі, лише механічно то розстібував, то назад застібував кобуру.
Була це мука для його знервованих рук.
— І не просіть, і не наказуйте, — промовив я у напруженій тиші, і кожне моє слово у цій тиші було важке: передні ряди в залі аж попригиналися, боячись, певно, щоб котресь моє слово не впало на їхні голови і щоб завтра їх не покликали за свідків. — Мене й звідси, з місця видно кожному. — Мої ж слова мені самому додавали хоробрості, я ж нічого не втрачав і нічого не здобував, я не був винен у нічому ні перед опер-уповноваженим, ні перед Горопахами. — Я у Горопахах, щоб ви знали, вчителюю більше тридцяти років, і тут, у цій салі, певно, сидить дві третини моїх учнів учорашніх, позавчорашніх і ще хто знає колишніх… і коли вони щось мають до мене, то хай спитають. Хай, якщо заслуговую, кинуть у мене каменем. — Я повернувся до салі, до людей, сотні пар очей споглядали на мене і стривожено, і зацікавлено, колишні мої і теперішні учні не могли второпати, чого від мене вимагає Ступа. Упокорення? Поганьблення? За що? В людських очах світилася підтримка, я майже фізично відчував цю підтримку, вона була схожа на невидиму стіну, на яку я міг опертися; людям було втішно, що їхній старий учитель не піддається оперові.
А може бути, що підтримку людську і втіху я вигадав для самого себе? Що я, старий, знав про людей, які сиділи на’лавах у читальні, окутані смородом гасових ламп, лютим самосадом і сірим невиразним присмерком.
— Ну то що, громадяни славного села Горопахи? — понад мою постать, понад мою голову крикнув у салю товариш Ступа. — Будемо, отже, мовчати?! Нема вам, отже, що сказати?
Читальня не дихала; і ніде не було видно навіть зирку, люди потупили очі, позападалися в дими, в сутінки, і сліпе сяяння двох лампічок, що похитувалися на дротах під стелею від людського зітхання, від дихання, не мали сили висвітлити бодай одне лице, одну простягнуту руку.
Оперуповноважений чекав, він таки сподівався, що хтось підніме руку; я сам був упевнений, що «якусь руку», якщо на те пішло. Ступа наперед проінструктував, дав завдання, але й ця рука не зважилася скинутися вгору.
Ні, так і не зважилася.
— Ну, а якщо так, — не розгубився Ступа й задоволене потер долоні (він любив потирати долоні, це була його звичка, а ще він любив у долоні плювати. Було таке враження, що він ось-ось візьметься за топорище); він начебто цим потиранням вигострював руки, цілого себе гострив. — Ну, якщо так, то дозвольте мені, громадо Горопахів, від вашого імені спитати товариша Гайдаша, хто йому дозволив у радянській школі проповідувати радянським учням релігію, приносити на уроки церковне розп’яття… і це розп’яття всіляко розхвалювати? Було таке? — він притупнув ногою. — Це остання краплина нашого терпіння, громадянине Гайдаш.
Я гірко всміхнувся; гіркота залила мою душу; я стояв перед людьми згорблений і знищений… мене знищив, зрадив, ударив під дих котрийсь з моїх учнів, яким я недавно приносив розп’яття — прекрасну мистецьку річ, що засвідчувала вічний потяг людини до бунту й до краси. Хіба я не так говорив вам, мої школярі, даючи кожному з вас у руки стародавнє розп’яття, щоб ви могли відчути живе дихання невідомого майстра, щоб ви торкнулися своїми пальцями його гарячих пальців… щоб ви поєдналися, щоб ви відчули єднання.
Яка ж тут проповідь релігії? Хто мене зрадив, шепнувши брехливо у зарослу рудим волоссям мушлю вселенського енкаведистського Вуха?
А може, й не содіялося ніякої зради? Діти ж бо є дітьми. Похвалилися вдома, а вселенське Вухо всюдисуще.
— Це смішно… — і я таки засміявся голосно, полегшено. Мені було радісно, що хтось з моїх учнів лише випадково проговорився удома… так, лише випадково, злого, навмисного тут не сталося. — Смішно мене звинувачувати в проповіді церковщини тільки тому, що я приніс до класу мистецьку річ. Мистецьку? — крикнув я на цілу салю. — Музеї в цілому світі повні таких речей, що колись служили церкві. І що з того? Церква, як відомо, використовувала красу, взяла її собі на службу. Той невідомий майстер вирізьбив розп’яття, може, й не для того, щоб до нього молитися… вирізьбив для того, щоб показати свою муку, ребра свої сухі, руки свої спрацьовані.
— Досить розводити антимонію! — не втерпів-таки й скрикнув, перебиваючи мене, опер Ступа. — Ми знаємо, що ви красноуст, але я не дозволю… не дозволю отут у клубі морочити людям голови розглагольщиною про церковну красу. Факт залишається фактом: до школи ви принесли культову річ… і вчили наших дітей їй поклонятися. Хіба не так?
Правду кажучи, я розгубився: може, я таки вчинив помилку, принісши до класу розп’яття? Бог із ним, із тим невідомим стражденним майстром, що жив двісті років тому. Кому нині треба знати про його пориви й про його страждання?
А чому б і не знати?
— Я вчив дітей поклонятися талантам… а ще я вчив, що нічого на світі не пропадає: ні зло, ні добро, ні краса, — відповів я спокійно. Розгуба моя минулася, я вже в нічому не каявся.
— Ми знаємо вашу проповідь добра, — погрозив мені Ступа пальцем. — Хіба не ви, Гайдаш, заманюєте до своєї хати дітей і даєте їм читати книжки, що видрукувані бозна-якими видавництвами й бозна-які у цих книжках закладені ідеї. — Оперуповноважений Ступа нападав на мене, як шуліка, зверху, зі сцени, котроїсь хвилини мені здалося, що він не втримається, злетить і сяде мені на плечі, зігне в каблук і вдарить виблищеними чобітьми попід ребра.
Я мовчав; що я мав казати в обороні своїх книжок, до яких допускав кращих учнів… допускав і вчив книжки любити. Сказати йому. Ступі, що нема в мене жодної ворожої книжки, що це принаймні несерйозно вважати шкідливими деякі книжки тільки тому, що їх видали не радянські видавництва. Невже шкідливий також Апостол першодрукаря Івана Федорова, бо видрукувано його чотириста років тому?
Але я продовжував мовчати.
Я зрозумів, що і розп’яття, і мої книжки — це тільки привід; оперуповноваженому забаглося потоптати мене перед людьми, принизити, а може, підготувати грунт до чогось страшнішого… до того, щоб позбутися мене з села?
— І ще які я маю гріхи супроти Горопах і супроти радянської влади? — врешті спитав Ступу. Пригадав сина, Зеника, що десь проріс бадилиною на полях попід Любліном… і згадав його червоні праведні прапори; ці прапори благословенні овіювали мене не вельми чистим вітром.
— Розкажіть ще селові, як ви їздили в район в енкаведе, де, піддавшись намові бандерівської вовчиці, а може, бандери вас купили, і ви, куплені, продані, випрошували трупи синів тієї вовчиці, щоб могла їх поховати нібито по-християнському, по-людському, начебто вони чогось людського заслужили, окрім презирства. Я маю на увазі Софію Корчувату. Що, може, неправда? Може, й тут будете відпекуватися, що керувалися проповіддю добра і краси? Хіба усе разом, докупи взяте… і ще багато інших ваших дєлішек, про які я знаю, не дає мені права трактувати це як ворожу діяльність?
Оперуповноважений походжав по сцені розпалений і дуже собою задоволений; він нарешті розчавив мене, знищив, я йому заважав у селі, дотепер мусив на мене зважати, остерігатися, він пам’ятав, що я міг дійти, шукаючи справедливості і милосердя, не лише до району, а й до самої Москви.
Який він сліпий і жалюгідний. Що з того, що в нього розстебнута кобура пістолета, що кулемет стоїть на червоному столі, що з того, що, по суті, він виголосив мені вирок! За мною стоять Горопахи, учні сьогоднішні, вчорашні й позавчорашні, я понад тридцять років учу їх добра, вони знають кожен мій крок, я не таївся перед ними нічим, і вони теж не таїлися переді мною.
Я люблю їх у цю хвилину особливо глибоко; я вірив, що моя наука проросла в кожного в душі і кожен сьогодні стане в моїй обороні.
— Най люди скажуть… най присудять, що було ворожого у моїх вчинках, — сказав я тихо. — Хай вони посвідчать.
Я був упевнений…
О так, я був упевнений, що ціла читальня зараз встане й підніме вгору кулаки, не злякавшись націленого зі сцени кулемета; я цілком був упевнений, що опер зійде зі сцени посоромлений. Я й не оглядався на салю; я не просив у людей помочі, я вірив у їхню підтримку; я споглядав на Ступу, і мені було його жаль; він ціпенів посеред сцени, заклавши по-наполеонівському руки на грудях; кулаків його не було видно; але минали довгі хвилини, саля за моєю спиною німувала… так, саля німувала, і я тепер уже виразно побачив Ступині кулаки: в обох сціплених кулаках він тримав людські душі, і я зрозумів, що сьогодні Горопахи не стануть мене боронити.
І я не знав, хто сьогодні був більше потоптаний: я чи Горопахи? Я не міг дивитися людям у вічі; люди не могли дивитися мені у вічі; люди мене зрадили.
І я пішов од них геть.
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
12
Мама скрипнули дверима, поклали дійницю на лаву і, зітхнувши, сказали:
— Облава, сину. До школи нині не підеш.
Був ранок пізньої осені. Густий туман, як хмара, впав на село і стояв непорушне, заклято: за вікном не було видно ні вулиці, ні садів, нічого, і не було чутно ніякого згуку, собаки не гавкали і не піяли півні, було таке враження, що Горопахи втопилися у білій безодні вище голови, вище дзвіниці й церковних смерек, і все, отже, живе в селі вимерло, захлинулося білою білизною, і лише ми з мамою якимось чудом урятувалися.
— Звідки ви знаєте про облаву? — спитав я маму недовірливо, і в ту ж хвилину пожалів: я помітив, що, цідячи молоко, мамині руки тремтіли, і цідилко дрібно цокотіло об криси горщика, а на її обличчі застигла тривога.
Мама боялися облав, ляк був безпричинний, у нас нічого такого підозрілого сині кашкети не могли знайти, було, однак, наприємно і боляче, що два-три енкаведисти або й більше вломлювалися на подвір’я, в хату й високими металевими прутами-щупами методично виштуркували, шукаючи бандерівських схронів, в саду, в стайні під яслами, проштрикували вилами й щупами сіно в стодолі, в хаті зазирали в кожний кут, перевертали скрині з одежею, пильно розглядали кожну книжку, яка потрапляла їм під руки, нипали на горищі, й при цьому котрийсь з солдатів уважно приглядався до мене й до мами, чи не полотніємо з переляку, що вони, солдати, ось-ось натраплять на хитро замасковану криївку; це був, так би мовити, психологічний дослід, випробовування, однак мама сиділи на лаві незворушно, закаменіло, і від неї, здавалось, відскакував підозрілий і пронизливий солдатський погляд і взагалі уся енкаведистська ворожість. Під час котроїсь чергової облави я відкрив для себе, що солдати не просто вишукують бандерівські краївки, вся їхня руйнація, квапливий обшук, коли часом і образи скидали зі стін, а заболоченими кирзаками навмисне затоптували вишпурнуті зі скрині мамині сорочки, мимоволі свідчили, що вони нас ненавидять, мають за кровних ворогів; завойовники горланили сороміцькі слова, замахувалися прикладами, дуже часто могли й украсти якусь річ — хустину чи рушник на онучі, від них смерділо горілкою, очі щулили у вузькі щілини, й звідти цідилася зненависть, їх, зрештою, можна було зрозуміти, ці рослі, плечисті дядьки перейшли усі фронти, там вони на кожному кроці зазирали смерті у вічі, там вони поховали у чужих землях свою молодість і своїх друзів, і тепер уже стільки часу після війни, коли їх чекали вдома, за кожним деревом, за вуглом, за парканом підстерігала їх на нашому Кам’яному полі смерть.
Через багато років, у шістдесят четвертому, напровесні я їздив на етюди по Шевченківських місцях; мене манила прозорість, глибини горбатих полів, якийсь особливий настрій, який панував тільки у Моринцях та Кирилівці; я трепетно й поспішно замальовував плахти озимини, головасті дуплаві верби, що випромінювали сум, традиційні білі хати, безліч разів малював тополі, що у провесняні дні стояли немовби у зелено-мерехтливих німбах; тополі в Шевченковому краї були схожі на святих… а може, були вони схожі на козацьких мучеників, на страчених гайдамаків? Мені здавалося, що я тут відкрив для себе душу України; тут кожна могила, байрак, урочище, дорога дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повітрі, в просторі і яка таїлася в кожній грудці, в деревині, в камені.
Хіба дивно, що я почувався тут, як у храмі?
Одного надвечір’я, коли в маленькому маршрутному автобусику повертався з Моринець до Кирилівки, де квартирував, розговорився з красивим, сказати б, «козацького типу» дядьком. Був він, очевидно, столярем, бо біля нього на сидінні лежали обмотузяні верьовками кілька рубанків, поруч стояли дві пилки, увесь він пахтів свіжими гиб-лівками, ядерним духом сухої сосни. І якраз йому, цьому симпатичному дядькові, я, наївний, теж переповнений провесінню, розповідав про тополі, що мерехтіли на горбах, світилися зеленими ніжними німбами… і були тополі схожі на святих… і були, може, схожі на страчених гайдамаків; дядько з рубанками слухав мене уважно, навіть здивовано… навіть кілька разів сам глипнув в автобусне віконце, шукаючи на пагорбах тополь, що видалися приїжджому художнику за святих, а потім, підкручуючи козацькі вуса, сказав:
— Чую по вимові, що ви — западенець. Так? Ну-ну, дали ми вам після війни жизні. — І не знати було: хвалився він, що давав мені й моїй мамі «жизні», а чи просто вихопилося в нього… вихопилося далеким спогадом?
Я похнюпився; мені було боляче й соромно слухати його хвальбу. Він, мабуть, уловив мій настрій, бо додав:
— Що хочете, я у внутрішніх військах служив. А в Западній що тоді діялося… настоящая гражданська війна. Хіба знаєш, хто і звідки у тебе стрілить? Наш комвзвода, бувало, перед початком операції вишикує нас і каже: «Ви, братці, не очень с мєстнимі панькайтесь. Всі вони приховані враги!» І мав він, певно, рацію, наш лейтенант Богомолов, бойовий взводний — грудь в орденах, бо стрілила йому в груди, в ордени, рахуйте, дівчина, що вибігла з хати. Ми ту дівчину буквально посікли автоматами. А може, й не посікли? Може, вона жива і стала вашою жінкою? — Він засміявся з свого невдалого жарту. Ми довго мовчали, поки він знову не обізвався:
— Минулося, слава Богу, коли брат брата… — і пішов із своїми рубанками й пилками до виходу.
Я дивився йому услід, кремезному, у потертій фуфайці й кирзових чоботях, і згадав котрусь із чергових облав у Горопахах, коли поза нашим городом, унизу над Унявкою-річкою у вільшняку удосвіта спалахнула перестрілка: враз захлинулися кулемети й автомати, чути було також вибухи гранат. Очевидно, бандерівська боївка, заскочена зненацька в селі, спробувала прорватися боєм крізь обруч облави, це їй, однак, не вдалося, енкаведисти, очевидно, були поінформовані про можливі бандерівські стежки, засідка у вільшняку стояла кріпко, і боїв-карі, хто не впав від кинджального вогню, городами повернули в село.
Попри нашу хату на вулицю протупотіло двоє чи троє втікачів; бренькали за ними кулі, дірявлячи нам ворота і криничне цямриння, а сусідська стодола спалахнула від запальних куль; пожежа аж заревла, застогнала від ненажерливої своєї радості і жбурнула жменю іскор на Тодорову, на сусідську стайню. Мама мої закричали й вхопили навіщось верету, мовби цією веретою можна було погасити, прикрити пожежу (і заволали, заскигліли наші сусіди високими голосами аж попід небо, за ними заревла худібка і страшно, дико затрубів Тодорів кінь);
мама справді готувалися гасити веретою вогонь на своїй стрісі, бо кинули верету в цебер з водою і вхопилися в сінях за драбину. Споконвіку мокрими веретами солом’яне село рятувалося від сусідського близького вогню, і мама про це пам’ятали… мама про це пам’ятали, одначе того ранку не встигли й відчинити двері, як у сіни увірвалося троє задиханих солдатів, один із них, тонкий, високий, як мотовило, з перекошеним, злим обличчям, із наготовленим до стрілу автоматом, без шапки, руде мокре волосся спадало йому на лоб, і він тим своїм рудим волоссям раз по раз струшував, а маму… ухопив маму за горло, здушив, жбурнув, як сніпок, у кут і кричав, здавалося мені, гучніше від гоготіння близької пожежі:
— Де ти, курво бандерівська, сховала бандитів! — Пальці його на маминій шиї судорожно тремтіли… пальці його впивалися своєю силою і владою, їм хотілося натиснути, щоб мамине горло хруснуло. — Ми бачили, як сюди-но через твоє подвір’я, блядь твою, побігло двоє.
Рудий енкаведист був безтямний у своїй злості, і йому, мені так здавалося, було дуже просто стиснути мамине горло, і його ніхто не спитає про смерть якоїсь жінки, смерті списували без особливих ускладнень, це я вже встиг зрозуміти, і, мабуть, це розуміння додало мені сили й відваги, бо я кинувся на рудого, на його автомат, на його білі очі, на його запалену ненависть, і крикнув, що моя мама чесна вдовиця, він, солдатюга, не має права по-брудному її обзивати… наш тато загинув на фронті.
Рудий солдат не відповів мені, не встиг щось заперечити, не посмів не повірити, видно, в моєму відчайдушному лементі було так багато щирої правди, що солдат лише кліпав рудими своїми віями і… притиснув мене по-батьківському до свого плеча і, не оглядаючись на маму, стенув плечима, шо й тут, у бандерівському селі, є вдовиці фронтовиків, і покликавши другого бійця, що нишпорив у хаті, вибіг за поріг. Крізь відчинені двері я бачив, як він перемахнув наш перелаз… ні, не перемахнув, не перескочив, звідкись, певно, із-за церковної огради, обступлений зусібіч бандерівець, бачачи свою погибель, відстрілювався направо й наліво, і, певно, відстрілювався він з кулемета, бо черги строчилися глухо, не так тріскуче, як із автомата, а в перерві поміж стрілами бандерівець викрикував, що москаль не візьме… не візьме… не візьме його живим!
Рудий солдат, як зломаний надвоє, упав на нашому перелазі, він був іще живий, іще силкувався встати, мама мої помітили його посмикування і кинулись до нього, а бандерівський кулемет ударив знову — ми з мамою лежали посеред подвір’я на спориші, а рудий солдат, розстріляний, мабуть, утретє або й учетверте, ніяк не хотів умирати, він люто, клято лаявся, аж поки смерть над ним не змилосердилася.
Облави в Горопахах, як, зрештою, в усіх інших селах, не мали якоїсь закономірності, усталеного, сказати б, порядку, все, очевидно, залежало від агентурних даних, планів районного ецкаведе, траплялося, що сині кашкети не обступали кільцем наше село місяць або й два, а інколи навідувалися двічі на тиждень; облави були завжди несподівані, як громи посеред осені, і про кожну з них оперуповноважений товариш Ступа міг похвалитися, що набої не були потрачені надаремно: то в перестрілці вбито двох-трьох й більше повстанців, які пробували прориватися крізь застави до Монастирського лісу; писалися, очевидно, в районі й інші переможні реляції: виявлено бункери з харчами і зброєю, в читальні, в кількох метрах від стола, на якому товариш Ступа щосуботи розкладав свій кулемет, у хитрому сховку поміж двома перекриттями сталі виявили склад друкарських машинок, паперу й готової підпільної літератури. Жодна облава не обходилася без арештів, і не всі, зовсім не всі арештовані були винними, на 10 — 15 років колимських таборів засуджувала «трійка» на вулиці Чкалова в Бистричанах так званих бандпідсобників, які були винні тільки в тому, що котроїсь ночі нагодували боївку… нагодували, мовляв, а не донесли оперові. «Трійка» не хотіла й чути, що боївка була озброєна до зубів, що кожному життя миле.
Інколи облави мали цілком «господарське призначення»: треба було виконати план набору робітників на шахти Донбасу, й тоді, йдучи валом, енкаведисти вишукували переважно підлітків до шкіл фезео; але й «господарські» облави часом не обходилися без крові, а тим паче без лайки, без плачів, без тривоги, що годинами висіла над Горопахами.
Сьогодні облава починалася навдивовиж мирно й спокійно: ніхто ніде не стріляв, не матюкався, ніхто за ніким не біг і ніхто не втікав, білий густий туман затопив собою світ, загатив, як ватою, і нічого у світі, окрім вати, не існувало: ні хат, ні дерев, ні людського голосу, ні скрику ворони, а може, не існувало й самого світу; котроїсь хвилини, за-чумлений туманом, я подумав, що мама, мабуть, теж помилилися, ніякої облави нема — і заходився збиратись до школи.
— Господи, — зітхнули мама, — яка може бути, дитино, школа? Коли облава, науки нема. Ніби не знаєш?
— Але ж глухо навколо, — пробував я сперечатися.
Мама не обізвалися ні словом, вони всілися на лаві коло вікна, вдивляючись у клуби туману, обличчя їх зблідло, напружилось, а губи вишіптували чи то молитву, чи примовку від біди, від кулі випадкової, від вогню; я подумав, що мої мама буравлять зором і словом туманний цей потоп і бачать солдатів у синіх кашкетах, які проколюють щупами подвір’я за подвір’ям, хату від хати, одначе роблять свою роботу на відміну від попередніх разів мовчки, мляво, вони неначе понапивалися туману, цієї білої отрути, і збайдужіли… і не страшна їм небезпека, що кожної хвилин може черкнути автоматною чергою чи вдарити гранатою, і їм, солдатам злагіднілим, начебто й шкода було задерев’янілих, очікуючих лиха газдів і ґаздинь.
Мама обома долонями потерли обличчя, виглядало, що вони сухими руками вмивалися від жури, одначе їхнє обличчя від цього не посвіжіло, а ще й більше посіріло.
Неначе мама вмилися попелом…
— А таки йде облава, Василику. Таки йде, — повторили пошепки, надслуховуючи.
— То най собі йде, — заспокоював я маму. — Чого нам боятися. Та й чи вперше.
— Хіба ти забув, що ми позаминулої облави ледве не згоріли. Пожежі там і там. Страхи. Та чи й знаєш, що в такому вирі треба християнинові боятися? — запитували вони й водночас відповідали.
Потім вони заходилися проціджувати молоко, а мене послали до стайні порати корівчину, бо біда бідою, а Лиську треба вичистити, викинути з-під неї гній й постелити свіжої соломи.
— Робота-бо, сину, не очікує, не рахується ні зі смертю, ні з облавниками навіть, її треба робити — і на цьому світ стоїть. — Мама гейби виправдовувалися, що посилають мене до стайні. — Тільки-но не висувайся надвір, бо кулі літають, як джмелі, — наказували.
Я люблю порати худібку, небіжчик тато з пуп’янка привчили до згребла й до щітки, було у цій простій роботі якесь таїнство, чар, зріднення людини з твариною, і худобина, певно, відчувала ласкаву людську руку, бо аж вигиналася від задоволення і постогнувала стиха. У стайні приємно пахло гноєм… і може бути, що хтось, прочитавши про стаєнні приємності, іронічно посміхнеться, мовляв, тим селюкам, де б вони не жили й що б вони не робили, вічно пахне гноєм, а я усе ж таки признаюся, що любив цей ядерний чистий дух; крім того, наша стаєнчина разом із коровою і ядерним духом стійла іще пахла сіном, соломою, зерном, свіжим молоком; улітку в стайні було прохолодно, взимі — парко й затишно. Ляжеш, бувало, на сіно в яслах і слухаєш, як за стіною, обтуленою загатою, вирує і лютує зима… там зима, морози, а тут літо, тут пахне сінокосом, тут тиша і мир, лише Лиська вряди-годи почісує собі поміж рогами об драбину.
У зрілі вже мистецькі свої роки я поклав на мольберт полотно і взявся малювати… ні, не вбогу нашу стаєнчину, обтулену кукурудзяними околотами, і не корову — нашу годувальницю, що допомагала нам із мамою вижити в найскрутніші роки, коли на трудодень видавали двадцять грамів жита наполовину з стоколосом… я задумав тоді намалювати «Дорогу на пасовище», картину, в якій хотів передати давнє своє замилування землею і худібкою; я мав потаємну думку визорити на картині хлоп’ячу свою душу, яка колись розкошувала в яслах на сіні і слухала, як ремиґає корова, як чухає вона рогом об драбину, як за стінами стаєнчини пливе, обертається, як колесо, великий білий світ.
По правді сказати, я не передбачав, що «Дорога на пасовище» забере в мене скільки часу й нервів, дарма що чогось такого особливого не вигадував, під рукою мав десятки ескізів, зроблених на нашій-таки горопаській дорозі, що пленталася на громадське пасовище; я повертався до картини не один рік, вона все видавалася недосконалою, в ній ніяк не могла воскреснути й поселитися хлоп’яча моя душа, і я бився й бився сам з собою, з фарбами, з пензлем, прагнучи тую душу воскресити.
Картина, як на перший погляд, замислена просто: дорога на пасовище кривуляє поміж зеленими житами й картоплями, що цвітуть синім і білим; дорога була де рівниста, підсипана шутром, де баюриста, з невисохлою після дощу грязюкою; дорога була покраяна колесами возів, зліва — коров’яча стежка, ребриста й жолобкувата, вибита ратицями не одного покоління худоби; але й худоб’ячі сліди і сліди коліс на цій дорозі не були головними… головними були густо розтрушене сухе зело, прив’ялене польове квіття, пасемце зеленого жита, вирваного з корінням, очевидно, якоюсь пажерливою худобиною, а між цим зелом, між квіттям ледве жеврів вінчик польового маку.
Праворуч на греблі зарослого ситняком рова сидів хлопчина десь під дванадцять років, босий, у згрібній сорочині, пелехату свою біляву голову схилив на коліна; хлопець дивився на дорогу, на таку прозаїчну, буденну, й по очах, по усміху на губах, з усієї його постаті можна було прочитати, що добре йому отут сидіти, що дорога, жита, картопляне поле й три старі головасті верби, що мов польові сторожі стриміли оддалік на греблі над ровом, до щаму в серці були йому рідні, і він не збирається шукати в житті інших доріг, бо хто сказав, що польова дорога на пасовище не випадає для когось щасливою.
Вся картина була пронизана сонцем, радісним світлом, теплом, що струмилося з дороги, з полів, з далекої смужки лісу… і золотисте це сяйво, може, душа моя хлоп’яча були злегка підбарвлені тривожною загравою.
Може, за вербами, за лісом сонце хилилося до заходу?
Мої критики, як це інколи трапляється, зрозуміли «Дорогу на пасовище» цілком інакше. Один із них писав, що, мовляв, Василь Бережан, згадуючи прокляте минуле Кам’яного поля, малює нам малолітнього бідолаху, сільського пролетарія, який змалку журиться важкою трудовою дорогою… і нема, нема, люди добрі, на цій вибоїстій дорозі добра, бо худібку хлопчині доведеться пасти куркульську.
Дивіться, не марно ж гасне в грязюці вінчик польового маку: художник навмисне акцентує на трагічній червоній плямі — це гасне і нидіє людська душа.
Я в думках сміявся з того «мудрого» критика, але не протестував, ні, й нікому не пояснював свого задуму. Єдине, що я зробив, — це не погодився її продати ні Міністерству культури, ні навіть за великі гроші моєму знайомому хірургові — людині багатій, він залюбки колекціонував живопис і на ньому, щоправда, розумівся.
Я повісив картину на чільному місці в своїй майстерні поруч з іконою Різдва Христового, яку колись роздобув у нашій сільській церковці і яку першою спробував відреставрувати. Багато моїх друзів «Дорогою на пасовище» любувалися, говорили про її прозорість, про жевріння розтолоченого маку на дорозі та про багато інших речей, але тільки Петро Степанович Грицай, який заворожив мене чаром реставраційного мистецтва, навідавшись якось передвечір’ям до моєї майстерні, зобачив у ній щось зовсім інше… щось…
Він побачив картину вперше і я, знаючи його вибагливий смак і критичний склад характеру, побоювався, що зараз він підкрутить солом’яні вуса й заходиться шпетити мене за недогляди, за поверховість, за щось таке, що видасться йому недовершеним і поспішним. Він, проте, не помічав, як полотно було зроблено, як воно було виконано, на якому рівні… дивовижно, але технічний чи, точніше сказати, мистецький бік його мовби й не турбував; по довгій мовчанці Грицай сказав, що знає таємницю моєї картини: хлопець на греблі над дорогою нічим не журиться, він іще не доріс до журби, він розкошує запахом дороги, цим зіллям зісушеним, цим пасемцем жита, цим непід-сохлим ще після дощу груддям і цим золотистим підчервоненим сонячним промінням… і це пахне йому рідна земля.
— Пахне і грає, — говорив мрійливо Петро Степанович. — Ти чуєш, як за цими вербами грають і грають сопілки, що їх скручують напровесні з вербової кори, коли гілка лише обливається соком і кора на ній зелена і м’яка. Ти сам-бо, майстре, не чуєш, як грають вербові сопілки?
Ви чули колись, як грають вербові сопілки? Тільки вони, сопілки, мають низький тужний голос, на них ніхто в селі не вивівкує, це було протиприродне, сопілка з вербової кори знала тільки низькі нути, котрі висотувалися, здавалось, з самої землі, з соків, із кореня… сопілка, зрештою, сама пахла землею і соком, вона була терпка на смак… на все життя залишився на губах її терпкий смак.
…Однак до полотна, до мольберта й до пензлів було мені іще далеко, того осіннього ранку я сповняв звичну сільську роботу — обходив нашу корову, згребло й щітка мовби аж приросли до моїх рук, і за простою цією роботою, запаморочений стаєнним духом, заспокоєний, я геть чисто забув про облаву, аж поки нагально не зателенькав на дзвіниці дзвін; церковна ограда була недалеко від нашого подвір’я навскіс через дорогу, і дзвін влетів до стайні, як переполошений кінь.
13
Колись на нашій дзвіниці висіло, мабуть, з десяток дзвонів — малих, середніх і один величезний, басовитий, на крисах якого було відлито його ім’я — Гавриїл, але в сорок третьому німці забрали їх на переплавку, на патрони, лишився тільки один менше середнього з дзявкотливим неприємним голосом. Правда, дзвонар Гриць Боднарів і на цьому одному вмів дзвонити по-різному: коли хтось в селі помирав, то дзвін відбамкував печально, сумовито, на Службу Божу в неділю кликав людей до церкви урочисто, сказати б, весело, а на пожежу вигав-кував дрібно, квапно, аж захлинався.
Останнім часом, дарма що від запальних куль пожежі в селі траплялися дуже часто, Гриць Боднарів на сполох не кликав, бо ніхто, зрештою, гасити пожежу не поспішав.
Не було дозволено…
Сьогоднішнє бамкання не було схоже ні на «вмерше», ні на «пожежне», як казав Гриць, на дзвіниці орудував хтось недосвідчений, бо дзвін теленькав то поспішно, шалено, то забивало йому дух, мовби втомлювався від бігу, то цілу хвилину або й дві перечікував і перепочивав, щоб знову панічно залементувати.
Одинокий наш дзвін на дзвіниці справді мовби викрикував «рятуйте» та «рятуйте», й мені зробилося страшно від того, що дзвін заговорив до мене по-людському, що я зрозумів його лемент, і в цю мить, у мить мого найвищого страху, десь поруч, за стайнею, скреготнув кулемет.
Я вибіг на поріг.
Білі тумани або ж були розполошені нагальним дзвоном, чи роздерті пострілами, бо порозліталися тумани на клапті, і я мимоволі подумав, що сьогоднішній туман не був схожий ні на хмару, ні на море, як це мені раніше здавалося, просто нині вдосвіта позліталися в Горопахи зграї білих гусей, вони прикрили село крилами, а тепер ось птахи сполошилися, і нема їх жодного… лише пір’я поміж стодолами у садах розсипалося тут і там… і село лежало беззахисне, чорне, голе у своїй осінній непривітності.
Над селом за нашою стодолою вийшло бліде, як вівсяний корж, сонце.
А дзвін теленькав і теленькав.
А кулемети далі грали, і я вже здогадувався, що стріляли по дзвіниці, по дзвонові, по дзвонареві, і дзвонарем там був Михась Юрчишин, сусідський підліток, старший від мене на три роки; його мама Катерина кричала на цілий світ: «Михаську, ти здурів?! Перестань-но дзвонити! Ти що… ти що, не чуєш, що по тобі стріляють?!»
Вона бігла на дзвіницю рятувати сина, який бозна-чого… чи з непевності тривожної, чи з гарячки, чи з якоїсь потаємної, тільки йому відомої причини вхопився за дзвоновий шнур; Михасько, звісно, материного крику не чув і не чув кулеметних черг, що влітали, як шуліки, крізь прорізи вікон й подеколи навіть подзьобували дзвін (і дзвін злякано зойкав), хлопець, напевно, був переповнений тільки лементом дзвона, тільки слово, крик «Рятуйтесь!» вкладав він у цей лемент, він сам себе не пам’ятав, він уже теж був дзвоном і металевим тривожним його лементом… був, аж поки куля не зачепила плече, й рука вмить охляла, випустивши шнурок.
Тим часом крутими сходами стугоніли на верхотуру енкаведисти, за ними летіла Катерина Юрчишина; солдати скручували Михаськові руки, а Катерина його обороняла… обороняла й все запитувала:
— Михайську, дитино, чи ти направду здурів із тим дзвоном! Що то було?
Хлопець й не пручався в енкаведистських цупких руках, з вер-хотури було йому видно ціле село, на багатьох подвір’ях в різних кутках стояли запряжені у вози коні… коні теребили в давальниках січку, а їх господарі клали на вози клунки з шматтям, мішки з мукою, торбини з сухарями і свіжим печеним хлібом.
— Хіба не видите, мамо, — відповів Михась. — Вивозять же… Його вели з дзвіниці під автоматами блідого, із закривавленим плечем; Катерина Юрчишина вже й не пробувала доганяти сина, ні його обороняти, вона так і залишилася ціпеніти на дзвіниці, не в змозі відірвати очей від клунків на возах на подвір’ях близьких і далеких, і тепер Катерина починала розуміти вчинок свого сина… виходить, він хотів усіх тих, кого нині мають виселити в Сибір, попередити, щоб устигли порятуватися, зникнути, запастися під землю.
Разом із Катериною Юрчишиною ціпеніли усі Горопахи; не існувало слова страшнішого від слова «вивезення», навіть смерть відступала на задній план, бо коли ти у цю ж таки хвилину вмреш, то тебе принаймні поховають у рідній землі, а висилка в Сибір означає глумления над твоєю душею, бо тебе виривали з коренем від землі, де ти народився, виривали від усього того минулого — сумного чи й радісного — від сусідів, добрих і не вельми, від татової й маминої могилок, від стежок, на яких ти виростав, від цілого звичного тобі світу; люди, що були приречені на висилку, здогадувалися, що їх попереду чекає тайга, каторжна робота, голод, бараки або ж землянки, безправність перед різними операми; а ще люди ці знали, що їм і їхнім дітям заказані будуть сьогодні і завтра всі дороги на Україну…
Та чи, зрештою, люди, що приречені на вивезення, були впевнені, що доїдуть до глухих сибірських закапелків, хіба до них не докочувалися лихі вістки, що в довжелезній дорозі у товарняках спалахували епідемії і люди гинули, як мухи, і не кликали до них лікарів, не існувало для них ніяких ліків.
Навіть людського погребения не було: загортали мерців у верети, обдротовували й покидали на обочинах запасних колій, де зупинялися ешелони, а вже куди далі мандрували мерці, то цього ніхто не знав.
Хіба від такої долі не заціпенієш?
Люди кусали губи, аж кров виступала, але ніхто не плакав, не кричав, не пробував, відпрошуючись, комусь цілувати руки, навіть діти пройнялися затятим нелюдським оціпенінням, таким надлюдським болем, що аж замерзав їм цей біль у душах, і потім ціле життя ходили вони з цим тягарем замерзлим.
Вивезення тривало в тиші, в напрузі, в якомусь начебто іншому, дерев’яному світі, де люди механічно й без поспіху запрягали, хто мав, свого коня, а в кого не було, то сільрада відряджала фірмана-сусіду, укладали в драбини свої манатки, припасені наперед харчі і тут же поміж сухарями тулили дітей, цілували пороги залишених напризволяще хат і виїжджали на вулицю.
До кожного воза був приставлений енкаведист…
За ґаздами ревла в стайнях худоба; тільки худібка мала право голосу; худібка, правда, й усе інше залишене добро належало від цієї хвилини державі, потім сільрада ним розпорядиться, та поки що худоба прощалася з своїми господарями, і жінки на возах затихають пальцями вуха, а сльози котяться, як перли із льоду, чоловіки ж поклепують своїх ґаздинь по полечах, заспокоюють, мовляв, якось воно буде, якось біду переживемо, перетерпимо.
І така тиша котилася селом, немов вулицями дибуляла чумна смерть, лише колеса возів поскрипують і скреготять обіддям об каміння на дорозі, і лише солдати в синіх кашкетах, зобачивши на котромусь возі дівчину, жартують голосно, весело, примовляючи, що на Сибіру, знаєш, які женишки. Ще подякуєш, красотко, що вивезли тебе, витурили з цієї розворохобленої Галілеї.
І регочуть, сушать зуби, схилившись на свої металеві щупи; однак і сміх їхній… так, і сміх їхній замерзає у повітрі, як птах у йорданські морози.
Сьогодні Горопахи не вперше переживають вивезення: уже тричі відбувалися схожі «операції», попередні, щоправда, не були такими багатолюдними, брали спочатку по чотири-п’ять родин, сьогодні ж на руках оперуповноваженого Ступи був список, «спущений із району», в якому значиться двадцять сім родин — майже ціла вулиця.
Найпершим стояло в списку прізвище старого директора школи Северина Петровича Гайдаша.
Гайдаша?
Вчитель і дружина його Ірина, немовби наперед очікуючи свого воза, сиділи вдягнуті в пальта на порозі своєї хати і про щось зрідка перемовлялися. Він був у капелюсі, і осінній вітер, налітаючи поривами з городів, здирав той капелюх з голови, і Гайдаш мусив тримати його за криси обома руками; Гайдашева дружина, «пані Ірина», як її за старою звичкою, називали в селі, горбилася в теплій шалі і зрідка покашлювала в кулак: всі в селі знали, що пані Ірина має слабі легені і часто кашляє кров’ю.
Двоє старих на порозі виглядали безконечно самотніми, загубленими серед людського оціпеніння; їхня самотність вразила навіть мене, хлопчиська, котрий іще не вмів сповна вимірювати глибину людського горя; я торкнув за руку маму і сказав, що піду і нарубаю директорові дров, бо щось не видно, щоб нині у них із коминка курилося, мабуть, старі нічого не варили.
— Я спражила молоко, понесу їм зараз, — подивилися на мене мама, і в їхніх очах запроменилася ніжність. Було їм приємно, що у них росте не байдужий до людського горя син? Не знаю… та й знати нічого не хотів, не думав про мамину ніжність, не було часу думати, бо заскрипіли вчителеві ворота і на розлоге подвір’я, на поруділий рум’янок в’їхав своєю клячею Семань Бойко; він, тримаючись за дишель, розвернув воза перед верандою, і поки він розвертав, ми з мамою здогадалися, що також будуть вивозити Гайдаша.
На подвір’ї появилося два стрибки з карабінами, а поміж ними голова сільради Петро Щирба, про котрого в селі казали, що він сам себе їсть, бо був худий, як риб’ячий хвіст, і нібито через худо-бизну в його голові не трималася купи жодна думка: слова не міг вимовити без заікання. Він числився «головою», «владою» про людське око, бо двох його попередників убили бандерівці.
— Н-наказано, г-громадянине Гайдаш, щоб і ви з панею своєю збиралися, — тупцював перед ґанком Щирба. Миршавий, у короткій підрубаній для зручності шинелині, у кирзяках з широченними халявами, в заяложеній рудій шапчині Щирба був схожий на городнє опудало; з усього, проте, було видно, що Щирбі ніяково, навіть тяжко сповняти свою службу, він оглядався на «яструбків», очікуючи, може, від них допомоги, то зиркав на дорогу, чи не появиться Ступа, а вчитель з дружиною не звертали на нього уваги, він мовби й не чинів перед ними, його гейби й не існувало, як не бачили вони також Семаня Бойка з його возом і шкапиною.
— Є наказ із району… вас теж… теє на Сибір, — знову заговорив голова. — Ото й воза вам, форшпан, рахуйте дали, щоб не пішки йшли.
— Бо Сибір далеко, — реготнув від криниці котрийсь із стрибків. — Якраз на цій клячі, ги-ги, поїдете.
Стрибки були сторонські, це учитель знав напевно, він був переконаний, що жодний з його учнів не посмів би так жорстоко з ним жартувати, однак у бік криниці й не глянув, і на тупцювання Щирби, на його слова заїкуваті далі не звертав уваги.
З висоти порога, з веранди він дивився на ворота, на дорогу, на село, і в погляді його пробивалося очікування. Мене пронизала думка, що старий наш директор школи усе ще не вірить, що приїхали і його вивозити з Горопахів, він, певно, вважав це за помилку.
А може, він ждав, що ось-ось прилетять на його ворота горопаські ґазди, жінки, діти, дівчата — безліч його учнів, котрі так часто дякували йому за науку, за добро, за порятунки від біди, за заступництво перед владою, за те, що вчив садити сади й закладати компости, за те, що будував із ними читальню і привчав читати книжки… і сьогодні за всі доброчинства село оборонить його від несправедливості, не дасть жбурнути його на фіру в солому й везти до білих ведмедів.
Село повинно було його оборонити ще того вечора, в читальні, коли оперуповноважений Ступа звинувачував його в смертельних гріхах… уже тоді хтось мусив би крикнути Ступі в лице, що це неправда; але тоді ніхто не крикнув, не шепнув навіть у кулак, кожен думав про себе, кожен був просмерджений своїм страхом, і оперуповноважений ще тієї суботи заніс Северина Гайдаша у списки для виселення.
Якщо тоді, тієї суботи ніхто не крикнув, то хіба крикне сьогодні? Хіба оборонить? Хіба промовить добре слово? Тиша ж бо яка гнітюча, низька, як стеля в могильному склепі, село заскліло, як комаха в допотопній краплині смоли, село в тиші, в смолі начебто й рухалося, сповняло якусь роботу, вимовляло якісь слова, одначе люди не були присутні ні в роботі, ні в словах, люди були присутні лише в страху, страхом дихали й раз по раз позирали на свої ворота: чи не скрипнуть, чи не з’явиться на подвір’ї ненависний Ступа або Щирба і не скаже: «Ану збирайся, ґаздо. Настала твоя черга їхати на переделку».
Старий учитель, мабуть, і сьогодні вперто не хотів, не умів і не міг себе примусити виміряти пропасть селянського страху бути вирваним з корінням із своєї нивки, бути потоптаним; він був людиною сміливою і гордою, сміливість і гордість прищеплював не одному поколінню горопаських школярів, і вони, школярі, не один раз за цю науку цілували йому руку, немов священику; ах, цілували, а сьогодні зрадили, як і тієї суботи… зрадили… зрадили, як останні боягузи; а сьогодні жоден із горопаських газдів не зважився стати на вчителевих воротах, щоб не пустити на подвір’я Семаня Бойка з його шкапиною, заїкуватого Щирби і двох стрибків із карабінами на плечах.
Втім, у глибині душі вчитель, мабуть, здавав собі справу, що ніхто в Горопахах не має сили викреслити його ім’я зі списку приречених на виселення, нема сьогодні на світі правди й справедливості, панує тільки ненависть… ненавистю, злом, зброєю хочуть утвердити добро. Хіба це можливе, Господи Боже?
А все ж учитель наш таки очікував сміливця, а якщо не сміливця, то принаймні школярика з п’ятого класу, який підбіг би до розрегота-них стрибків і спитав би: «За що берете нашого директора? Що він винен? Хіба не він навчив мене прочитати слова «Мама… тато… рідна земля… Україна»? Хіба не він?»
І тепер у зрілі роки, і колись, як щойно почав виростати з коротких штанців, мене гризло й гризе запізніле сумління: чому я не став тим хлопцем, котрий би вимовив в обороні свого вчителя добре слово? Адже я бачив, як учитель, сидячи на порозі, очікував мене.
Мене?
Не дочекався він ні мене, ні когось іншого; а голова сільради тупцював перед ним у своїх величезних кирзаках і, певно, по коліна вибив перед ґанком яму; а на дорозі, за ворітьми тим часом стали з’їжджа-тися з кутків фіри з виселенцями і шикувалися в колону; тоді Гайдаш врешті звівся з порога, допоміг піднятися дружині й сказав:
— Ми зараз будемо готові.
Вони справді повернулися з хати дуже скоро: він з двома потертими валізками, пані Ірина — з вузликом.
А поки старі збирали в хаті пожитки, сусідка через перелаз, метка, як ластівка, бабця Маруня встигла впхнути в драбини Семаню Бойку пошивку з печеним хлібом, ще й притрусила її пластом соломи («Від-даш професорові в пересильному лягрі в Брошневі, — наказувала фір-манові. — Бо хліб, чула-м, у дорозі на Сибір, як Бог у церкві»). Мої мама теж були винесли рукавець з сухарями (у той непевний час у кожній хаті сушили сухарі), але Гайдаш маминого приношення не прийняв, відсторонив його рукою, сказавши:
— Не треба нам нічого, сусідко… нічого не повеземо з Горопах, окрім жалю. — Голос його затремтів, розколовся. Учитель поспішно підсадив свою паню Ірину на сидіння коло фірмана, а сам вшолопався в солому і, обнявши руками коліна, навіщось крикнув Семаневі (а чи крикнув самому собі, моїй мамі, цілому селові, веселим стрибкам, заїкуватому голові сільради, врешті — цілому світові?), щоб їхав, холєра ясна, бо пора, бо дорога далека, люди добрі!
І пригнув крису капелюха на очі; здогадувався, що він не хотів бачити наших зрадливих Горопах і нашої осені, що визолочувала сади.
Семань Бойко цмокнув на свою шкапу.
Довжелезна валка возів рушила з Горопах у полуднє; і аж тепер село отямилося від оціпеніння, мовби тріснула й покришилася крига, що замурувала була людські душі — і потекли вулицями людські плачі; я не тільки чув цей стоголосий лемент, я, здавалося, своїми очима бачив його плин, що котився від оседку до оседку вулицями й перевулками й вдарявся посеред села у стіни церкви та читальні; люди, ті щасливці, які сьогодні уникли виселення, стояли на своїх воротях, і хоч верхи на коні сюди-туди метався оперуповноважений Ступа, і хоч скрізь на подвір’ях вешталися стрибки й енкаведисти, відкрито оплакували своїх сусідів («Мамо, а може, вони оплакують самих себе, завтрашніх виселенців?»), а ті, що на возах, яких везли в Сибір, випрошували в сусідів прощення за старе й дурне ворогування, за стару сварку, за підхромлену курку, за підорану межу; на возах у цей полуденок не було винних і невинних, оперуповноважений та інші «пани з району», що складали списки на виселення, зрівняли Софію Корчувату — матір трьох повстанців і старого Гайдаша, всі вони стали рівними, однаковими, сірими, ворогами совітської влади.
Я, немов малий, торсав маму за лікоть і запитував: за що ж усіх наших людей і старого вчителя так покарано; мама й не чули мого запитання; а тим часом хтось із газдів на возах цих приречених, що скрипіли й тарахкотіли селом, чи то із хмелю самогонного, чи із жалю, з відчайдушності, притлумлюючи плачі, крики, вигуки прощання, кількаповерховий мат, затягнув «Вічную пам’ять»; і спів цей поховальний, що складався лише з двох слів, виспіваний якимось голосистим ґаздою аж попід хмари, у першу мить приголомшив усіх громом, розгубленістю, люди, певно, не відразу й второпали, кого це сьогодні ховають, у першу розгублену мить «Вічная пам’ять» стосувалася когось іншого, далекого й чужого, це того начебто чужого везуть сьогодні до ями, а ми ж живі, ми жи… Та помилка небавом була вияснена, в наступну мить «Вічная пам’ять» співалася для себе, люди побачили, що то їх везуть до ями… везуть під дулами автоматів, під штиками, а ще навколо пси і пси. І вони, самі себе ховаючи, теж підхопили «Вічную пам’ять»; здавалося, печальні ці два слова співали небо і земля, і даремно тільки товариш Ступа, скаженіючи, стріляв угору з автомата, наказуючи замовкнути. Його ніхто не слухав; що значить якийсь автомат, якась команда супроти «Вічної пам’яті»?
Спів тривав, аж поки валки возів, попереду й позаду якої їхали для сторожі на вантажівках з півсотні солдат (а на задній машині стояв розчохлений, готовий до стрілу крупнокаліберний кулемет), не вигой-далася за село; жалібний спів чи впав сльозою на поля, чи розчинився в небесній прозорості, чи полетів за журавлями в чужі краї, одначе Горопахи ще надслуховували, ще люди не розходилися з воріт, чогось очікуючи. Очікуючи чого? Воскресіння? Постання з мертвих?
Надвечір оперуповноважений товариш Ступа привів до вчителевої хати купу стрибків, і всі вони веселі, добре підхмелені оберемками виносили на подвір’я книжки з Гайдашевої бібліотеки, скидали їх на купу. На самий верх товариш Ступа жбурнув розп’яття Ісуса Христа, яке колись Северин Петрович приносив до нашого класу на урок історії. Потім він облив купище книжок гасом і саморучно черкнув запальничкою.
Книжки горіли довго, неохоче, Ступа нервував, а гасу більше не було, він штуркав ожегом у книжкову купу, часто то одну, то другу книжку настромляв на палицю і піднімав вгору… і тоді піднята книжка спалахувала, як підпалений голуб. Але книжок було сотні, кожну на палицю не піднімеш, товстезні томи ніяк не піддавалися вогневі, вони начебто були для вогню недоступні, і це опера кидало в лють.
Та що він міг із ними зробити? Топтати їх? Розривати навпіл, начетверо? Я запитував маму, чому опер так ненавидить книжки, мама затуляли мені рота й затуляли долонями мені очі, а я із затуленими очима бачив пожарище на вчителевому подвір’ї, що ярилося, як свіжа велика рана.
Книжки диміли, криваво поблимуючи, цілий вечір і цілу ніч, їх ніхто уже не стеріг, і мої мама принесли серед ночі вихоплену з-під недопалків грубезну книжку; вранці я прочитав, що книжка називається Апостол і була надрукована двісті років тому в якомусь Кре-хівському монастирі…
— Буде це пам’ятка по вчителеві, — сказали вранці мама. — А крім того, книжка-бо церковна, божеська. Колись, як виростеш, прочитаєш… божеське-бо потрібне для душі.
— То чого ж те, що потрібне для душі, спалюють? — запитував я маму, дивлячись крізь вікно на чорну купу недопалків, що ще диміла на Гайдашевому подвір’ї.
— Хіба я знаю, сину, — відповідали безпорадно мама. — Хіба я знаю, що діється на білому світі? Може, вже книжки не потрібні для душі… бо якось казав Ступа в читальні, що й душі нема. Є пара…
Вранці повернулися з пересильного табору на залізничній станції Брошнів-Осада спорожнілі вози; і коні, і фірмани виглядали наче потовченими, змученими; коні ледве переставляли ноги й вони вже не мали сили тягнути вози… вози були важкі, від вчорашнього зойку і сліз.
Останнім приплентався своєю шкапиною Семань Бойко. Він зупинився перед ворітьми і поклав на місток Марунчину пошивку з печеним хлібом.
— Не взяв професор і всьо, — пояснив коротко Семань. — Нащо йому наш хліб, коли ми від нього відцуралися?
ЧАСТИНА ДРУГА
ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ
1
Його майстерня була на горищі над четвертим поверхом будинку на розі вулиць Маяковського і Конопницької, і я добре задихався, поки крутими залізними сходами, що видзвонювали під моїми черевиками на цілу притихлу каменицю, вихопився на верхотуру. Художник Василь Васильович Бережан, однак, не чув, як дзвонили й гуділи залізні сходи, зрештою, він зовсім не звернув уваги, коли я рипнув привідчиненими дверима, переступив високий поріг і опинився в розлогій, ущерть залитій сонцем майстерні; художник малював, власне, він сидів, згорбившись, перед мольбертом, обома руками підперши голову; в правій руці, як антена, тремтів довгий тонкий пензель… і тремтіння це тривало довго, може, й цілу годину або й увесь рік, художник ніяк не зважувався покласти мазок; він, певно, забув про пензель і про палітру, і про все на світі. Перед ним у глибокому старовинному кріслі терпляче сиділа, закинувши ногу на ногу, зовсім гола, лише в босоніжках та з однією ниткою червоних коралів на шиї немолода, але ще свіжа жінка. Признаюся, що в майстерні серед плеса яскравого світла, що лилося через величезне вікно, прорізане в даху, осліплений цим світлом, я однак найперше побачив жінку, а вже потім — художника; заскочений несподіваною сценою, я хотів було шмигнути назад за поріг, я, певно, злякався безсоромно оголеної жінки, але вона й не ворухнулася, не зробила спроби затулити груди, навпаки — посміхнулася мені привітно, заохочуюче, мовляв, чого ти, старий чоловіче, злякався, не бачив голої жінки, заходь-но, будь гостем й цій хаті, де повно сонця, де пахнуть фарби і сушене зілля, де, якщо хочеш, можеш надивитися на мою вроду.
Напевне, що цього всього жінка, зобачивши мене на дверях, й не думала, це я сам вигадав… я мусив вигадати якусь причину, виправдання, бо справді, не міг я звідси втекти, як хлопчак, і-не міг одірвати від неї очей — вона це розуміла, знала притягальну силу своєї зваби, бо таки посміхалася мені, і усмішкою своєю заворожувала.
Я присів на поріг.
Я пробував одвести від жінки погляд, нипав очима по майстерні, як злодій, жмурився від світла, знаходив очам ще якусь роботу, а вони, очі, все одно поверталися раз у раз до оголеної жінки, до її повних грудей, до розпущених каштанових кіс, до її по-жіночому стиглого стану і бедер; жінка не була красунею, в обличчі, крім загадкової усмішки, нічого такого особливого не було, вона була просто розквітлою жінкою, яка давно зазнала радості материнства і котра сьогодні знала, що вона красива не очима чи витонченою ніжкою, а якраз зрілою своєю жіночістю.
Але скільки могло тривати це мовчазне споглядання? Годину? Дві? А втім, чи я знаю, скільки часу горбиться художник перед своїм мольбертом і перед жінкою, не в змозі поворухнути пензлем. Може, з самісінького ранку? З учорашнього дня? Із позавчорашнього? З початку світу? Поправді кажучи, мені самому хотілося сидіти на порозі безконечно, споглядати голизну жінки… і мимоволі ж думати про свою молодість, жаліти, що вона, моя молодість, минулася, і згадувати іншу жінку, молоде пружне тіло моєї Юстини… моєї Юстини, котра уже третій рік лежить спаралізована, й нічого від неї, тієї молодої, не залишилося, окрім очей, повних запитання: чому мене Бог покарав паралічем, чому мене Бог покарав колгоспними цукровими буряками, під час копання яких восени у дощ, у грязюці мене обвіяло стуленим вітром?
Ой, смутку мій Юстино…
Я геть чисто призабув, що приїхав до Бережана з певною метою, що внизу чекає мій латаний-перелатаний «Москвич», що я взагалі приїхав до Львова не сам собою, а за дорученням громади, від цілого Черчена; мені подобалося сидіти на порозі, гейби в затінку під липою, і спостерігати, як під широченним вікном у стелі, під сонцем розквітає і світиться ніжним світлом дивне створіння. Відпливав, розсотувався мій смуток… смуток мій став гірко-солодким, як мед, що назбираний із лісового зілля, мені давно не було так добре й затишно на душі, як у цей час, коли сидів на порозі і спостерігав за жінкою, її світло переливалося в мене й перемінювало мене, робило набагато молодшим… молодшим і щасливим. Я не дивувався, бо давно знав свою здатність, незважаючи на пенсійний вік, відкривати для себе щось незвичайне… і здатний цим новим і незвичайним захоплюватися і ним збагачуватися. Ні, я не мав бажання оту жінку пригорнути чи бодай торкнутися її плеча, мені доволі було сидіти непорушне на порозі, дивитися їй у вічі й слухати самого себе… і слухати, приглядатися внутрішнім зором, як у мені, десь у глибинах, у потоках крові блукають спогади про щось невловиме, про минуле…
— Може, на сьогодні досить, Василику? — спитала жінка глибоким грудним голосом. І, не чекаючи згоди художника, легко підвелася й без поспіху пішла в куток майстерні за фіранку. Мене вона тепер начебто не помічала, нібито я і не сидів цілу вічність на порозі, нібито я не любувався її світлою наготою; я відчував у душі жаль, що вона зараз одягнеться, вийде і зникне назавжди з мого життя й не залишиться в мені ніякого сліду по ній… ні сліду, ні іскринки, нічого.
А може, залишиться в моїй душі її усміх, погляд, світіння її тіла? Хіба це вже так мало? Чи багато?
Я був смішним, правда?
Я підвівся з порога і вже готовий був спуститися сходами вниз, зовсім забувши, що приходив сюди, у майстерню художника Василя Бережана, не для того, щоб ловити загадкову посмішку оголеної жінки… я прийшов із чимсь іншим, із дуже важливим, головним… і те головне потрібне не лише мені, а усім нам, а я, одначе, забув про головне, я думав лише про себе… і ще я думав, що колись восени, у замрячену сльоту буду згадувати жінку, що світилася оранжевим сяйвом.
Я був егоїстом, так?
Проте я був таким, і хай люди в Черчені, які послали мене до Бережана з важливою потребою, вибачають мій егоїзм… бо хіба люди знали мене до кінця? І хіба я знаю самого себе?
Жінка, проте, не дала мені змоги забудькувато переступити поріг і очманіло, як уві сні, піти сходами униз на вулицю до свого полатаного «Москвича»; вона вийшла із-за ширми вже одягнутою, в голубій сукенці і білих босоніжках, проте одежа, як мені здавалося, не приглушувала, не гасила сіяння, що випромінювалося з неї (а чи я не фантазую, може, її сіяння лише жило в моїй душі?); жінка раптом підморгнула мені по-змовницькому, цілком по-батярському (і водночас — дуже по-жіночому) , обійшла колом кілька разів художника, що далі сидів перед мольбертом, встромивши зір кудись поперед себе, у порожнечу, мовби там, у порожнечі, в глибинах відкривалися йому інші світи і він прагнув їх пізнати; жінка то зовсім зблизька, то здалека, майже від самого порога, де я сидів, приглядалася до полотна на мольберті.
— Невже, Василику, сьогодні я інша, не така, яка була вчора? — запитувала художника, торкнувши його за плече і показуючи на свій портрет, що тільки-но проявлявся на сірому заґрунтованому полотні.
— Ніби я знаю? — підвів голову художник. — Я нічого не знаю, Дарко. Я малював тебе вчора, позавчора і місяць тому… майстерня повна тобою, а я тебе розгадати не можу.
І справді, я тепер помітив, що вздовж чолової стіни на лаві, прислонені до стіни, були розставлені портрети цієї жінки… портрети більші й менші, одягнутої і зовсім оголеної, жінка на всіх портретах була начебто однакова, однаково посміхалася, однаково примружено й трохи легковажно споглядала на світ сірими очима, проте навіть я, неофіт у малярстві, рідкісний, ой дуже рідкісний гість на художніх виставках, помітив різницю: жінка на всіх полотнах була іншою, і я осягнув муку Василя Бережана, який прагнув пізнати суть цієї жінки, її душу, її тайну.
— Може, Василику, й не треба ніякої тайни розгадувати? — засміялася жінка і погладила його сивіючу чуприну (гладила, милувала, як дитину). — Хай я так і залишуся тайною, га? Це навіть цікаво: жити з жінкою вісімнадцять років, виховати двох синів, часом покрикувати на неї за те, що десь там на кухні пригоріло, чи за те. що недоладно випрасувала сорочку… так, жити з жінкою, виціловувати кожну ямочку, голубити її, бачити, як вона пере брудну білизну, як хворіє, як плаче, як січе, трапляється, кулаками, розсердившись… і що тут, питаю тебе, цікавого, глибокого, непізнаного? А проте… — Вона стенула плечима, розвела руками, й не знати було, для кого її жести і мова були призначені: для мене, для Бережана, що, виявляється, був її чоловіком? Чи саму себе запитувала? Чи вона теж хотіла пізнати жіночу свою сутність?
А чи це було звичайне і нормальне жіноче кокетування? Господи, а чи це не означало: жінка просто була щаслива, що її люблять?
Іншого разу я напевно спитав би, чи це добре повсякчас жити тайною, сьогодні не було часу на запитання, жінка підхопила зі стола торбину й попростувала до дверей… і вже з порога обдаючи мене вишуканими парфумами, сказала:
— Тут до тебе прийшли, Василику. — І поцокотіла обцасиками вниз по залізних сходах. Художник оглянувся.
— Ви до мене?
Він був високий, сухорлявий. Довгобразе обличчя виглядало втомленим. Очі його ще були немовби невидющими, сліпими, він іще вдивлявся в просторінь і ще думав про жінку, про її сутність, яку хотів пізнати. Бережан не був ані патлатим, ані бородатим, як це прийнято серед мистецького братства, не носив він також вусів. Коротко підстрижений, у білій, розстібнутій на грудях сорочці з засуканими рукавами, був схожий скорше на хірурга, ніж на художника.
— До вас, — сказав я. — Власне, я приїхав до Петра Степановича Грицая, до вашого вчителя… приїхав, а він, як ви знаєте, сліпне. І плаче: «Що з того, що мені лише під сімдесят, я ще хлоп моцний, але що варті руки без очей».
— Так, я знаю, — нахмурився Бережан. — Я знаю… приїжджаю до нього чи не щотижня. Розумію його сльози: страшно жити в пітьмі сьогодні й завтра… і до кінця. Та ще страшніше, коли людина не може взяти в руки пензель чи скальпель. На нього чекало ще стільки роботи. — Бережан несподівано для себе розговорився, трагедія його вчителя, видно, карбувала серце; він ходив по майстерні взад і вперед, і я бачив, що він теж уже немолодий, хода його була важка, прожиті роки сідали йому на плечі і горбили вниз. — То що ви хотіли… і хто ви такий? — спам’ятався ураз, зупинився і непривітно зміряв мене поглядом. Йому, певно, було неприємно, що хтось чужий вторгся у його світ.
— Та я собі ніхто… я собі пенсіонер, звуся Данилом, пишуся Вербень, мешкаю у Черчені, що в трьох кілометрах від Рогача. Є таке містечко на Опіллі, година їзди зі Львова. Чули, може? — відповів я дещо розгублено. Мені не сподобалася його непривітність; і не в мені самому річ, річ в тому, що художник, цей Бережан, міг мене просто не вислухати, не зацікавитися справою, з якою я до нього приїхав,-Треба було справити на нього добре враження, похвалитися, що я «не простий пенсіонер», маю якесь… ну, бодай аматорське відношення до мистецтва, до історії, до фольклору. Я їжджу селами й містечками, замальовую старовинні споруди, церкви, замки, каплиці, хрести… маю цих малюнків дванадцять альбомів… маю біль у серці за спалене, за зруйноване. Одначе я не зважився похвалитися ні словом, і художник далі міряв мене насупленим поглядом; я далі був чужим у його світі.
— Ну й що з того, що мешкаєте в Черчені, коло Рогача? — Бережан не приховував роздратування; художник, очевидно, був незадоволений самим собою, своєю роботою, а тут, вибачайте, приплентався до нього в майстерню якийсь сільський дядько, якийсь Вербень, про котрого ніколи не чув і чути не хотів.
То мені повернутися з нічим? То, виходить, Петро Степанович Грицай гірко помилився, посилаючи мене до Бережана? Він рекомендував його не тільки як знаного художника, професора, висококваліфікованого реставратора живопису, а й, і це дуже важливо, як людину, якій дорога наша минувшина.
— Бачите, є в Черчені церковця Святого Духа, походить з сімнадцятого століття. Власне, це ротонда, мурована. На північній стіні від підлоги до верху майже намальовані Страсті Господні — від Тай-ної Вечері до Покладення у гріб. Так собі намальовано, примітивно, грубо. Старі люди переповідають почуте від своїх родичів, що в минулому столітті жив у Черчені маляр, такий собі саморобний сільський богомаз Крицун, який нібито й був автором того мальовидла. — Я почав оповідь здалека, маючи намір зачепити в його душі реставраторську струну.
— І що з того? — Бережан не слухав мене, він нічого не хотів знати про нашу церкву Святого Духа, йому, мабуть, важило якнайшвидше мене позбутися. Якнайскорше. Я його розумів: я не мав права на нього гніватися; я так нагальне й непрошено переступив його поріг. Одначе я не міг відступити.
— Слухайте: цього літа я помітив на північній стіні у церкві, що мальовидло Крицуна почало лущитися, — продовжував я свою оповідь. — А внизу над підлогою відлупався також шматок тиньку, з-під якого виглядає інше мальовидло, напевне, старше, первісне, яке чомусь хтозна-коли було заштукатурене. Так я думаю. Там, де відпав тиньк, видно ефес шаблі… шабля зламана… може, шабля козацька. Я вдався до Грицая, знаю Петра Степановича не віднині, щоб він приїхав і поглянув, що воно й до чого. Він не один раз бував у нашій церковці, обходив цілий наш край, Опілля. А він — сліпне. Тому й прислав мене до вас, професоре. Каже: най Бережанове серце отвориться.
Бережан мовчав, мої слова, як небесні птахи, літали попід хмарами, він не хотів їх ні бачити, ні чути, і я стояв безпорадно’перед його байдужістю, як перед ідолом. Як я міг тую байдужість розлупити й схвилювати, зацікавити його зламаною козацькою шаблею, що добувалася з-під пласта штукатурки? Вхопити його. професора цього мудрого, художника, реставратора, й потрусити, розворушити, вдарити врешті.
Господи, розвій його байдужість.
— Знаєте… — художник знову став за свій мольберт, — знаєте, добродію, я давно не реставрую… реставрація забирає так багато часу й душі, що нічого не залишається для власної творчості. Вчитель же мій, Грицай, ви самі бачили, втратив зір через сліпанину над старими дошками… а мистецтво, може, втратило великого мистця, який не намалював жодного полотна. — Бережан тепер розмовляв м’яко, він начебто відпрошувався від роботи, яку я збирався завдати йому на плечі.
— То ще не знати, де втрачено, а де здобуто, — відповів я трохи зухвало. — Хто зважить і виміряє, що важливіше й вагоміше: один раз, другий, третій малювати жінку і так і сяк, любуватися її тілом і порпатися в її душі чи, скажімо, видобувати з-під забуття, з-під руйнації часом щось святе для нас усіх… образ давній. Тут не йдеться про реставрацію, лише про розкриття… — Випалив я нерозсудливо, немовби перед кількома хвилинами й сам не грівся у сяйві жіночого тіла, немов мені самому не було цікаво, трохи страшно й водночас солодко стояти перед її усмішкою, перед її тайною; очевидно, я розумів, що мені нема чого втрачати, Бережана, з усього видно, не можна буде вирвати з цієї сонячної майстерні, від мольберта, на якому стояло полотно з обрисами голої жінки. Бережан, зрештою, міг мені показати на двері, я не мав ніякого права вичитувати йому мораль, до чогось спокушати.
Не мав? Хіба не дала мені цього права громада в Черчені? Чи не мав я прохання обласного краєзнавчого музею, за яким числилася церква Святого Духа, у якій свого часу збиралися відкрити музей атеїзму? Хіба для нашого мистецтва, для цілої нашої культури не має значення питання: а що сховане на церковній стіні під бездарним мальовидлом минулого століття й штукатуркою? Хіба не ранять мене до крові, до стогону уламки козацької шаблі? І чому… так, чому вони повинні ранити тільки мене?
Я був готовий наговорити Василеві Бережану, поважній людині, професору Художнього інституту, художнику й реставратору, цілу купу образливих і, напевне, несправедливих слів, і він це, очевидно, відчув, бо повернувся до мене на кріслі-крутильці й мовчки очікувально ждав. Голова його’никла донизу, буйна сивизна, як перший сніг пізньої осені, разила мені очі, а руки його безвольно лежали на бильцях крісла й були схожі на птахів, що сіли перепочити.
— Ну, то чого ж ви замовкли? — промовив він спроквола. — Продовжуйте, ради Бога. Це так нині модно: звинуватити поета, що копальня вугілля не має своєї пісні, що композитор не вибренькав спеціальний марш для ветеранів, що письменник не створив повісті, скажімо, про пожежників. Ви теж прийшли й агітуєте, як це важливо розкрити в церкві Святого Духа старожитній, може. з сімнадцятого козацького століття стінопис. І, певно, всі… і ви, і ті, що сьогодні витрібовують: пишіть, творіть, відновлюйте, — мають рацію. Виходить, що тільки я не маю рації… я не мав права на самого себе, на свої власні міркування, пошуки. Хіба це також не важливо: зрозуміти суть жінки? Обійдіть усі галереї світу, тисячі мистців малювали жінок, прагнучи розгадати їхню тайну… а може, прагнучи просто по-людському заглянути жінці в душу? А ви кажете…
Бережан уже не чекав моїх заперечень чи доказів, він був переконаний у своїй правоті; це не вимагало доказів; художник був переконаний, що й сьогодні він робить теж важливу, теж потрібну роботу… сьогодні він живе душею і красою цієї жінки… тільки однієї жінки, але й цього досить, бо хіба в очах цієї однієї не зачаївся цілий сучасний світ, небо і земля, пекло і рай, насолода і ненависть, підступність і кохання? Як передати, як змалювати усе це пензлем?
Я мовчки переступив його високий поріг, і, не прощаючись з Бережаном, потюпав униз залізними голосними сходами.
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
2
Я й не сподівався, що він колись зважиться повернутися до моєї майстерні; я забув про нього думати, він стерся з моєї пам’яті, бо життя котилося своєю колією, я далі чипів біля мольберта, і було мені часом радісно, коли вдавалося проявити пензлем, як чарівною паличкою, раніше не знану рисочку жіночої душі; і тоді на полотно падав промінчик, тепле сяйво (а може, було це сяйво облудним вогником?). А ще більше, ніж радості, я зазнавав смутку, коли топтався, як проклятий, біля мальберта, відчуваючи безсилля… відчуваючи, що не можу ані взяти в руки отой теплий промінчик, що мені явився, або ж бодай приблизитися до блудного вогника, розпізнати його, дізнатися: студений він чи гарячий, добрий чи злий? А моя Дарка, закинувши ногу на ногу, гола й прекрасна, сиділа переді мною неприступно далека, мінлива, інакша, ніж була вчора чи позавчора.
А все ж…
А все ж я сказав би неправду, що старий Данило Вербень із Черченя цілком випав із моєї пам’яті; він інколи приходив до мене вночі, коли не спалося… власне, не приходив, а лише, немов з’ява, показувався здалека, виринав невиразний, розпливчастий із нічних присмерків, я й не встигав розгледіти його обличчя, він промовляв щось до мене, але слова топились в темряві, як камені в каламутній воді (я бачив, як вони падали мертві на дно). Був це докір? Прохання? Нагадування про себе? Не знаю… та, зрештою, я і знати не хотів, і Вербень розчинявся в пітьмі, зникав, залишаючи мені щось жалісливе, тужне і… і заздрісливе; я йому напевне заздрив: якийсь роботяга, якийсь пенсіонер, столяр із примітивної мебльової фабрички — і раптом болить у нього душа за мальовидлом на церковній стіні? І чого, власне, це мальовидло повинно його боліти? Чому воно має тривожити його, а не мене, художника й реставратора?
Я вставав з ліжка, перехилявся через вікно, поглядаючи на сонну вулицю, таємно сподіваючись побачити там Вербеня, що сидить самотній на трамвайній рельсі.
Він, одначе, появився в моїй майстерні не зі снів, не з остиглих нічних трамвайних колій, а цілком реально десь через тиждень після перших відвідин. На цей раз прийшов із Петром Степановичем Гри-цаєм. Дивно, але я не гнівався на цього в’їдливого бадіку, в душі навіть зрадів йому, хоч, можливо, радість була невиразна, бліда, а може, й не було це почуття радістю, просто мені було приємно знову побачити людину, якій я не встиг при першому побаченні щось дуже важливе сказати.
Данило Вербень не був із першого погляду симпатичним чолов’ягою і не був «підходящим типажем», як інколи говорено поміж нашою братією, яка орудує пензлем та різцем. Середній на зріст, щуплавий, з блискучою лисою головою, із задертим носом і з молодими гострими, як цвяшки, очима, він був схожий на виблищений у долонях зів’ялий ціпок.
— Ти мой, Василику, не крився, що ми до тебе увірвалися непрошено, — бубонів басом Грицай. Він стояв безпомічно посеред майстерні, високий і худий, зовсім білий, у чорних великих окулярах. Сліпота до решти віднімала у нього світ, а він до цього рабунку, до свого нещастя ще не встиг звикнути, бо час від часу знімав окуляри, мовби то вони заслоняли йому день; без окулярів широко розплющені його очі безперервно моргали і сльозилися, тоді він, осліплений слізьми цілком, простягував руки, розчепірені його пальці конвульсійне тремтіли, ворушились, і було таке враження, що пальці ловлять і ніяк не можуть зловити світлий промінь; якби йому схопитися за цей промінь, якби промінь увійшов йому в очі… якби прозрів. Я у ці хвилини ненавидів численні стародавні ікони, полотна, різьбу іконостасів і «царських врат», над котрими він сліпав день при дні, рятуючи від руїни; він їх воскрешав, дарував друге життя, дбаючи про збереження найменшого усміху, доброти, гніву чи й сльози на стародавніх ликах… і за цією радісною і пекельною роботою руйнувався сам, найперше ж руйнувалися очі. — Розумієш, я не міг не прийти сюди, Василику. Навіть коли б Данило, давній мій приятель, не пожалівся, що ти відмовився поїхати у Черчен, то я однаково прийшов би до тебе спитати: «Чому, Василику, не їдеш до Черчена?». Я знаю, ти зараз збунтуєшся, ти скажеш: Я маю, до холєри ясної, право на власну творчість, я ось б’юся не один місяць над жіночим портретом, б’юся, як об стіну — і солодко мені жити й у цьому солодкому борінні, так? Але я твоє право на творчість не збираюся віднімати, відраджувати, кажучи, що, окрім жіночої душі, є ще щось на світі важливе, і може, те важливе, цілком далеке від нинішнього твого інтересу, має якийсь зв’язок… якась пуповина єднає його з нинішньою твоєю мукою? Може, це буде ключ до дверей, які ти прагнеш відчинити, Василику? Чи як ти думаєш, Даруню? — повернувся він до кутка, де за трельяжем поспішно одягалася моя дружина.
Вона дотепер не обізвалася ні словом, нічим не видала своєї присутності. Як тільки-но рипнули двері й вона зобачила Петра Степановича, то схопилася з крісла й майнула за трельяж, немов сліпець міг би вректи її наготу. Він якимсь чином відчув її присутність… почув шарудіння сукні, дихання, запах парфумів чи просто був «згори» переконаний, що я й сьогодні малюю свою Дарцю.
Так, я малював Дарцю, жону свою любу, а переді мною товпилося жіноцтво цілого світу… сьогоднішнє жіноцтво й позавчорашнє, тисячолітнє. Що могло бути спільного між розписом на стіні церковці Святого Духа в Черчені й вічною жіночою загадкою?
— Може, й ваша правда, Степановичу, — подала голос із свого кутка Дарця. — Майже кожен день мучить мене… і завше залишається не-задоволений. Ні, Боже борони, — засміялася, — не мною незадоволений, а самим собою. А я, однак, почуваюся винною… ніби я винна, що світ глибокий, як безодня. Кави хочете?
Ми мали львівську розчинну каву, про яку говорили, що в ній більше «розчинного» ячменю, ніж кави, але й така бурда гуртувала нас коло столика; ароматний запах заспокоював, додавав затишку в душі… запах кави робив із моєї майстерні, повної різного малярського причандалля, гейби салон для нескінченних філософських розмов. А може, не в каві суть… суть у присутності моєї Дарки?
— Якщо ви прийшли агітувати мого Василя, щоб він поїхав до того Черчена, — щебетала дружина до Грицая, — то повинні-сте знати, що і я ваша союзниця. Так, передовсім — ваша, — звернулася до Данила Вербеня, що сидів коло столика якось боком, було йому незручно сидіти на низькій табуретці, взагалі, він почувався ніяково, це я помічав… я помітив, що філіжанка з кавою тремтить у його руці.
Я не приховував неприязні до нього.
Я не люблю людської впертості, тим паче впертості якогось дилетанта, який пробує судити своїм нерозвиненим смаком про мистецтво… класти мистецтво на зуб і визначати, що є у ньому, у мистецтві, першим, а що другим чи третім. Взагалі, мій добродію, ви впевнені, що в мистецтві є щось «перше» і «друге»? Якщо воно «друге», то хіба це мистецтво?
— Я тут ні при чому, — відповів Данило Вербень на люб’язність моєї дружини. — Я тільки у цій справі посол, мене люди послали. В мене, гадаєте, нема своєї біди, клопоту? Але мушу, бо люди кажуть: Їдь, Даниле, до того Львова. — Він, певно, відчував мою неприязнь і, певно, відчував, що його особистість, отой гострий ніс, цупкість погляду, колюча посмішка були мені несимпатичні.
— Справді, Василику, — старий реставратор намацав мої руки і стиснув їх у своїх долонях, — чому ти не хочеш відірватися на день та поїхати на Опілля? Подивись-но на черченські мальовидла, на зламану козацьку шаблю. Це нібито мій обов’язок… черчани, щоб були здорові, бажали мені цей хрест, а може, й славу першовідкривача завдати на плечі. Вони забули, що я старий і сліпий… і під хрестом зігнуся, впаду. Тому на тебе його, той хрест, перекладаю. Ти вже не ображайся.
Що я міг йому відповісти? Знову повторити те, що вже говорив упертому ходакові з опільського села Черчена? Знову мав я посилатися на особисті творчі задуми? Учитель мав право передати свій хрест, свої обов’язки учневі, це повинно статися рано чи пізно, і я мушу цей хрест нести.
3
Звідки я міг знати, що якраз цієї миті панувала у світі ТАКА хвилина, ТАКИЙ час (він буває білим або ж чорним), коли мовлене слово здійснюється, коли слово стає каменем або ж пташкою, кулею або ж дарованим життям, щастям або ж прокляттям. Тієї хвилини доля поклала мені на плече хрест, і я поніс його на свою Голгофу… я його ніс, згорбившись, і часто падав, розкривавлюючи коліна об колюччя… і в мені, ще не відаючи того, що станеться попереду, зачинався плач по самому собі; я ще не знав, що час люто й вперто буде прясти безнастанно свою нитку, немов павук, і з нитки цієї сірої, з мотуззя кропив’яного можна буде зіткати хіба що нашийник для пса, що виє безперестанку.
Ви мене чуєте, люди?
Я довгий час, безконечні місяці не міг опам’ятатися після того, що сталося; після потопту (орда по мені потопталася всіма своїми копитами) я нічого не міг з собою зробити, я лежав у майстерні на облупленій канапі, руки й душа до нічого не мали охоти, я був спустошений, як колосся на дорозі, без єдиного зеренця, і здавалося, що вже ніколи не візьму в руки пензель. Господи, про який пензель могла йти мова, коли не було бажання жити.
В душі, в нетрях її присмеркових вили собаки чи вовки, я міг годинами прислухатися до того моторошного виття, нічого на світі не існувало, навіть не існувало страху перед божевіллям.
То чи треба було слухати свого вчителя і мандрувати з Данилом Вербенем на Опілля? І не було б хреста, Голгофи, розпачу, подиву перед людською ницістю, я далі малював би свою Дарцю, шукаючи в ній тайни жіночої душі?
А може, це і є життя, може, це наука: треба пройти всі пекельні кола, щоб твій талант став мудрим?
Чому ж дорога до висот, до Єрусалиму на горах усипана терном?
Ні, не того самого дня, коли Вербень із Петром Степановичем Грицаєм приходили до моєї майстерні, ми поїхали до Черчена. Сталося це на третій чи на четвертий день, я запасся необхідними документами, потім сів поруч із Вербенем в його полатаний «Москвич», і ми рушили з міста; я міг, звичайно, взяли свою «Ладу», але Вербень сказав, що вона буде нам заважати, міська «Лада» не звикла до сільських доріг, зате його «Москвич», як колгоспний терпеливий і покірливий кінь, який безвідмовно лізе в усякі баюри, в пісок і ніде не буксує, і нічого йому не стається, двигун працює на будь-якій рідині, яка тільки здатна горіти, а крім того, «Москвич» уміє ждати десь в улоговині на краю ліса, він собі попасає, і ніхто з випадкових людей, яких інколи повно в лісі, не відкрутить з нього ні дзеокала, ні колеса: ніхто на старе не лакомиться.
Не марно Данило Вербень прирівнював свій автомобіль до колгоспного коня, щось таки сиділо в ньому, в автомобілі, неквапне, сільське, байдуже до машинерної суєти і людських натовпів на львівських вулицях, він нікого не обганяв, усім уступав дорогу; дещо швидше «Москвич» пофуркотів за містом на рівній і чистій дорозі.
— Дуже не тисніть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина розсиплеться, — пожартував я, помітивши, що Вербень прискорює їзду.
— Не бійтеся, — засміявся старий, блиснувши цілим рядком «срібних» зубів. — Я ж не дурно казав, що мій «Москвич», як колгоспний кінь, до всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побіжить. Я боюся, що вам знудиться повільна дорога: Опілля і близько, і далеко.
— Що розуміємо під Опіллям: певну традицію, кілька районів Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей? Я начувся від Петра Степановича… він любив оповідати про свої мандри по цьому краї. Опілля, сказати б, він аж підняв понад інші краї, нібито воно найкраще, нібито там що не крок, то рай для художника. Я з ним, бувало, сперечався: «Кожний мистець має свій рай: хто — гуцульський Космач, хто — Дземброню, хто — Седнів на Чернігівщині, а хто — степи…»
— Ви добре сказали, Майстре Василю, що кожен художник повинен мати свій творчий рай. Мене, однак, турбує, що всі ми, так би мовити, рядові будівники комунізму, часто нехтуючи рідною землею, шукаємо землі обітованої в Сибіру, в Казахстані… шукаємо раю в комунізмі, що колись має настати…. шукаємо на курортах, в легкій роботі й у ще легшій музиці. Як на мене, то лише рідна земля може бути раєм… раєм і пеклом водночас. — Старий замовк і посмутнів. За кермом автомобіля він не був тим іронічно-їжакуватим, яким я побачив його у своїй майстерні, його міркування, поспільне шукання раю мені сподобалися: ця людина вміла думати. Бо як просто і геніально: твря рідна земля — це водночас рай і пекло, і ти мусиш пережити, перейти всі пекельні кола, які вистраждовує твоя земля, і маєш зазнати щастя від її ж добра. Я тепер починав розуміти, чому Вербень із такою впертістю відривав мене від мольберта в майстерні, він направду не був байдужим до того, що в маленькій церковці в Черчені з-під штукатурки показалися, блиснули з передминулих віків уламки козацької шаблі; його, певно, кололи ці гострі уламки, кололи і рубали… і боліла його душа, він хотів довідатися, кому ця шабля належала і хто її зламав, бо все це діялося на його землі, на його Опіллі, а отже, це стосувалося його особисто.
Я ловив себе на думці, що, мабуть, дещо ідеалізую Вербеня, він був мені несимпатичним, а зараз малюю навколо його голови золотистий німб; що говорити, ми, художники, люди настрою, і часом малюємо золотисті німби навіть тим, які заслуговують, щоб їм намалювати роги.
Потім із плином часу я поступово переконувався, що старому Вербеню можна було малювати німб і роги, він був різний, однаковий і постійний він був лише в ставленні до раю і пекла; я бачив його злим і добрим, мудрим і впертим у своїй прямолінійності, веселим і засмученим, але зате ніколи не бачив його байдужим.
— Я колись у дитинстві хотів кимось бути… не просто бути ксьондзом чи війтом, чи вчителем, я хотів, може, стати поетом, а може — малярем, та я, власне, твердо й не знав, ким мені хотілося бути… хлопчисько ж… але в хлопчачій моїй душі, пам’ятаю, жило жадання сказати людям, що чую, як дзвонить у присмерках, розсіваючись по травах, роса, що розумію, про що перемовляються поміж собою смереки, що дні бувають витончені й ніжні, як скрипки, а бувають також дні чорні, сірі чи й червоні, або ниці, або ж простромлені наскрізь вилами, і кров капає на осінні садки, — згадав Вербень про минулі свої роки й поривання. — А проте люди… ніхто й не довідався, що в мені щось сиділо… ангел, певно, сидів. Я у шість років залишився сиротою, у старшої сестри, у Катерини, бавив дітей, потім у брата Тодора пас худібку. Згодом привчили мене до сапи, до січкарні, до плуга, до коси, до роботизни щоденної… не мав я часу на признання… та й не було кому признаватися до того, що в мені сидить ангел, та й боявся комусь признаватися, щоб не реготали: «Ги-ги, в Данька Вербеня ангел сидить, а може, то не ангел, може, дідько?». Кому я мав висповідатися, що мій ангел підстерігає, як ростуть трави, і розуміє, про що розмовляють птахи, мій ангел піднімає мене понад землею, і літаємо ми в прозорій синяві, аж серце співає… а трапляється, ангел бере мене за руку й водить по ріллі, по стернях, по камінні… кров капає з душі… і болить мене душа.
А потім… ех, потім…
Згодом засмоктала мене сирітська доля, вічна робота сільська кинула мене під ноги, потопталася, а там — війна… я так і зостався з чотирма класами і одним коридором, як то говориться. Найбільше, чого я навчився, — це столярського ремесла.
— Хіба це мало: навчитися робити чесний хліб? Сіяти і орати… — сказав я, потішаючи старого.
— Ет, і ця наука стала непотрібною. Забрали мене в колгосп… і довго хліб наш насущний був гірким. — Вербень замовк, насупившись, зробився знову їжакуватим, злим, і навіть старий автомобіль, здавалося, уловив переміну його настрою, бо раптом загарчав, смикнувся.
А мимо дороги бігли поля, ліси стояли на пагорбах, як полки, з ярів, з-поміж горбів визирали чепурні села; власне, це вже було Опілля, воно починалося десь там, де із «Станіславської цісарки» шлях розгалужувався на Тернопільщину, але помітної різниці між «звичайними» та опільськими селами і полями, чогось такого характерного, романтичного я не помітив; я був, очевидно, наївний у своєму жаданні романтичного… жадання це, певно, висотувалося з давніх оповідей про цей край Петра Степановича Грицая, і тепер мимоволі ожили в мені, заіскрилися жаринки в попелі.
Справжнє Опілля почалося лише тоді, коли Вербенів «Москвич» звернув із асфальту на піщану дорогу, що починалася поміж двома горбами; високі горби теж були білі, з поруйнованих їх схилів, із глибоких нутрощів визирали, як ребра, пласти вапняку; кам’яні брили, темні гущаки терену на вершинах горбів, обчімханий вітрами присадкуватий дубисько, що ріс у підніжжі і був схожий на покаліченого воїна, надавали двом горбам вигляду воріт, початку, сторожі.
Горби стерегли початок Опілля?
Очевидно, я помилився; я впевнений, що цього «початку» не помічав Грицай, який тут бував не один раз, ні тим більше Вербень, ні сила-силенна інших мандрівників, які звертали з асфальту на піщану дорогу; початок починався лише для мене, він зродився у моїй душі, це був особливий настрій, особливе бачення світу; сталося в мені незбагненне, хтось начебто торкнувся смичком скрипки, й вона заграла, мелодія була біла, чиста, як дівчина, а її почув, як тільки-но ми минули вапнякові горби… я піддався мелодії, мені хотілося, щоб вона ніколи не згасла у моїй крові. І разом із тим я потаємно від самого себе знав, що це омана, навіювання, бо власне нічого ворожбитного не починалося за двома горбами, дорога тут бігла звичайна, втоптана безліччю самоскидів, що возили з недалеких кар’єрів білий, як сніг, пісок і цим піском дорогу щедро посівали. Обабіч вигрівалися на сонці то розлогі колгоспні поля, то рукавці людських ділянок, то визирали з густих сливових садків сільські котеджі із характерними заломленими вниз дахами; звичайними були й сіножаті понад Золотою Липою і над численними потічками — баглося лягти в густі трави й покотитися ними кудись… у серцевину трав’яну, в їхні глибини й там заснути.
Одначе я не помічав буденності земної; я ще ніколи не відчував себе таким глибоким художником, як тут, мені тут були доступні всі кольори, всі потаємні чари фарб, і я чув у собі силу передати пензлем замрію, вроду цієї землі; я раз по раз хапався за мольберт, який прихопив з собою, і раз по раз ловив себе на бажанні попросити Вербеня, щоб зупинив свій дриндулет, і я вискочу з його нутрощів, піду луками й почну малювати…
Вербень, очевидно, або відчув мій настрій, або знав силу очарування краю, бо сам зупинився на обочині й сказав:
— Най мій кінь, Майстре, відпочине. А ви, якщо хочете, малюйте… малюйте хоч до вечора, хоч цілу ніч і завтрашній день… і ціле літо. — Він засміявся, гостроносе його обличчя випогодилося, колючі від природи очі дивилися на мене лагідно, весело… і ще, може, Вербень споглядав на мене хитрувато. Мовляв, потрапив ти, Бережане, в Опілля, а тут чари на кожному кроці, тут панує правічна ворожба.
— А як же церква Святого Духа і малювання на стіні… і зламана козацька шабля? — спробував я боронитися. — Уже полуднє, чи встигнемо за дня?
Він знову засміявся:
— Куди нам поспішати? Хіба ми з вами не вічні… і вчора були-смо, і завтра будемо і вовік. Якщо ми вже тут, якщо вирвалися з асфальту, то до Святого Духа дійдемо. — Він помовчав, обдумуючи щось своє. І додав підкреслено поважно:
— Слухайте, а може, направду вам треба постояти тут край піщаної дороги чи полежати в траві… чи збігайте-но униз (видите, стежка поплелася) до потоку й помийте ноги. Може, тут потрібне омивання від усякого дріб’язку?
Омивання?
Вербень споглядав на мене уважно, навіть прискіпливо, його очі знову поблискували, як уламки скла, і я стояв перед ним безпорадний, не можучи оборонитися ні від його питання, ні від гострого погляду; ні, дотепер, правду кажучи, я не думав про омивання та очищення, у цьому, здавалося, не було потреби… а може, не було нагоди подумати про очищення? Може, дотепер я плив по життю легко й безтурботно, не оглядаючись назад? Невже там, позаду, нема в мене гріхів?
Господи, та ж я не бездумний, я не трава, по якій топчуться безбоязно, не дерево, що не пам’ятає вчорашнього дня, не вітер, якому байдуже, що овівати — собори чи купи гною, я навіть не сонце, яке однаково огріває праведника і грішника. Хіба я мало змарнував часу, відриваючи його від свого творчого строку, на реставрацію рідної старовини… хіба, отже, я не жив великими і шляхетними поривами, не дбаючи про славу й заробіток? Хіба я не топчуся місяцями перед мольбертом, прагнучи розгадати сутність жінки мого народу? Хіба…
Але чого я виправдовуюся? Перед ким? Перед Вербенем, що, закуривши, сів на обочину дороги, притулившись плечима до заднього колеса автомобіля? Перед самим собою? Перед потребою очиститися? Але ж від чого… від кого… від якого бруду маю очиститися? Ну, може, винен я, що частіше малював лише красу, веселі села, соняшникові поля, осяяні електрикою міста. Княжу гору в Галичі, осідлану мачтами високовольтних ліній, людей у святочній одежі, що вибігли на поле, де перший колгоспний трактор розорює межі, труби газопроводу, що вповзали в Карпати, так званих передовиків із іконостасами урядових нагород на грудях? А що я мав малювати? Тільки красу і правду? Добро і зло? Життя в його щоденному потужному плині, де є місце радощам і смутку? Смерті?.. Де б я тоді виставлявся? Хто б купив картину? Який музей, скажімо, придбав би моє полотно, яке мучить мене з дитинства… я з дитинства пам’ятаю, як вивозили на Сибір моїх краян… мовчанку пам’ятаю, що заціпеніло гусла над валкою підвід… пам’ятаю в кузові автомобіля розчепірений на високих ногах кулемет із обслугою в синіх кашкетах… чомусь той кулемет уявляється мені хижою птахою, що дзьобом націлилась на згорблених на підводах людей. А за тим кулеметом, за синіми кашкетами біжить і біжить слідом людський зойк.
Чому я цього не намалював? Не знав, як намалювати стиснуту в зубах мовчанку чи людський зойк? Боявся? Боявся, що хтось з правління художницького… хтось з начальства обласного, яке інколи любило навідуватися в майстерню, щоб спорожнити келишок і «побалакати на мистецькі теми», наткнеться припадком на цю картину, на розчепірений хижий кулемет, на зубасті зірки синіх кашкетів, почує людську муку й покиває пальцем: «Но-но, товаришу Бережан, ти знаєш, чим це пахне?»
Доволі, що замолоду я намалював портрет Северина Петровича Гайдаша — директора Горопаської школи після його повернення із заслання, з Сибіру; на полотні живе презирлива до всього на світі, не віруюча в ніщо стара людина з голим черепом і малими вусиками під хрящуватим носом; презирство в його очах відштовхувало, а затаєний смуток, невимовний біль у кутиках опущених губ, страждання примушували… а таки примушували знову й знову дивитися вчителеві у вічі і майже фізично відчувати, як він тебе ненавидить.
Я знаю, що цей портрет мені вдався, я працював над ним ціле літо, і ціле літо Гайдаш мені позував; він, бувало, тижнями не обділяв мене ні словом, начебто я особисто завинив в усіх його лихах, але й траплялося, що пережите та вистраждане проривало мовчанку — і вже не було стриму його жалям. І що з того? Нікому цей портрет я не осмілювався показати, боячись, що мене спитають: «Чому ця людина обпалює нашу прекрасну радянську дійсність ненавистю? Хто він, власне, є? Куркуль? Бандпідсобник, що повернувся із спецпоселення? Невже він ніколи не зазнавав у житті радості, любові?»
Гайдашів портрет дотепер припадає пилюкою на стелажі, подалі від очей, а разом із ним припадає пилом моя душа.
Невже й моя душа засмічена?
Одначе чому я думаю про це у сю ж хвилину й чому терзаюся начебто безпричинно? Невже й справді Опілля, земля оця, розстелена переді мною, відчинена й безборонна, вимагає мого очищення?
Я жбурнув у ситняк мольберт і рушив, як сліпий, навмання у трави. Стояла косовиця — благословенна пора на землі. Сонце висіло над головою, як добрий Бог. Чисте небо підпирали де зблиски хрестів на церковних банях, де водонапірні башти, де ліси на горбах, а позаду, за Вербеновим «Москвичем» небо тримала на собі вервечка головастих верб — і не було в цьому нічого дивного: так повинно діятися на землі, кожен-бо тримає світ на своїй голові. Трава сягала по коліна, а де-не-де я потопав у ній до пояса; буяння трав, мільярди розсипаних зірок, що горіли жовтим, червоним, білим і фіолетовим цвітом, брали мене в полон, дурманили соками й запахами, і я хмелів, відчуваючи, що розчиняюся в травах, зливаюся з квіттям, з небом, із хрестами на церквах, з вербами понад потоком.
Аж потім, упавши хмільно в копанку, що колись служила на сіножаті межею, і отверезілий від бризку води, що хлюпнула мені у вічі, я помітив, що земля, сіножаті, починаючи від дороги, а далі — понад потоком і аж ген-ген до горбів, були розмежовані усохлим вільховим гіллям на рівні ділянки; на ділянках тут і там, як бузьки на болоті, біліли косарі: по двоє косарів було подекуди на ділянці, по троє, а більше — по одному, а скраю косила одна-єдина жінка… може бути, що на луках косило іще кілька жінок, я їх, напевно, не бачив… я бачив лише цю одну, до якої ішов навпростець, сам цього до кінця не усвідомлюючи.
— Гей, ви там! — крикнула мені жінка навстріч. — Траву не топчіть, бо й так покручена вітром. — Вона зупинилася, посторцувала косу, дістала з кушки, що висіла на чоловічому ремені, камінь і заходилася косу мантачити. Робила вона це вправно, по-чоловічому… і по-чоловічому твердо стояла на ногах, боса, а за нею на косовищі вид-нілися дві прим’яті глибокі колії — сліди від ніг.
Не була вродливою; була кругла на обличчі, присадкувата, налита соками, молоком, роботящою силою вигравала ціла її постать. А проте, розгарячена роботою, у підітканій вище колін спідниці, в крапчастій, зісунутій назад хустині, пов’язаній по-молодицькому, у білій розхристаній на грудях сорочці, вона мимоволі вабила своєю відкритою, зазивною жіночістю; жінка була ціла кольорова: біла, рожева, червона, а старосвітська крайка, що оперізувала її стан, була зеленою, і очі теж мала зелені, збитошні; від її розпашілості, веселості струмилася ніжна струна… так, струмилося, упиралося в мене щось дуже матеріальне, і я подумав, що ніколи я так у живі очі не здибався із силою жіночої зваби… і ще я подумав, як зберегти в пам’яті оцю струну, зберегти, щоб і завтра, коли стану малювати з своєї Дарки жіночий портрет, вона грала, жила в моїй душі.
Як же мені цю струну перевести у фарби, в кольори?
А може, нічого цього не було, може, я дивився на цю жінку надто по-художницькому, заворожений літом, травами, чистим небом? Вона, звичайно ж, помітила мою завороженість, бо посміхнулася:
— Ви чого такий… такий, — і покрутила пальцем коло скроні. — Випили, може? — Міряла мене поглядом сміливо й насмішкувато.
— Та ні, — почав я виправдовуватися. — Не випив, але, очевидно, без вина захмелів. І ще я здивований. Слухайте, невже на Опіллі жінок примушують косити? У наших краях, на Підгір’ї, косовиця — не жіноча справа.
— Це тоді не жіноча, коли в хаті маєш ґазду. А коли ти вдовиця і дітлахи твої ще дрібні, то не питаєшся роботи: «Ти, небого, в штанах чи у спідниці?». Тим більше в косовицю… трави ж перестигають і тверднуть, як дріт, а дні минаються, як солом’яний вогонь горить. Тому хапаєш косу й біжиш.
— Чом би когось не попросити, щоб допоміг, — продовжив я розпити.
— Кого? Когось з чоловіків? Якби на ніч попросила переспати, то прибіг би один із другим, бо чужа завжди солодша, — пирскнула сміхом і ще більше розчервонілася. — А до коси не прибіжать, знаю хлопське те кодло. А ви от… ви вмієте косити?
В житті я ніколи не косив, не було часу навчитися, рано пішов із села, одначе мовчки узяв у неї косу і став у загінок, у «ручку». Навіщо я це зробив? Хотів похизуватися? Потаємно собі жадав, щоб милували мене її зелені очі… хотів врешті спробувати смак селянської роботи? Не вийшло. Коса мене зовсім не слухалася: або вдарялася «п’ятою» об землю на рівному місці, або ж носаком заривалася в купини, або ж ковзала по волоттю трав.
І я зупинився, задихавшись.
— То-то, чоловіче міський. Тяжко з невмінням і тяжко з умінням. А корівчині потрібно на зиму зо дві фіри сіна. Ще добре, що голова наш нібито милосердний: дає косити на колгоспному за третю пайку. Накосиш дві копиці, а третя — тобі. Такий колгоспний порядок, — зітхнула вона.
— Дуже ваш голова милосердний… колись у старі часи у дідичів жали аж за одинадцятий сніп, — іронізував- я.
— Ет, що ви, міські пани, розумієтеся на патичках. В інших колгоспах за четверту пайку косять. Що зробиш, коли сіна треба корові, бо діти без молока ростуть пиняво. Та й сама, якщо не п’єш молока, то… чоловіка не дуже й хочеш, — засміялася. Підморгнула мені. Поплювала в долоні.
Вона косила по-чоловічому розмашисте; я бачив, як під сорочкою ходили лопатки, як сорочка на лопатках темніла від поту. Мені було її жаль і було мені соромно перед цією жінкою, перед близькими й далекими косарями, що, немов хлопчисько, піддавшись поривові, побіг по травах, топчучи їх, а столочені трави косити важко.
Важка косарська робота пахла терпким духом прив’ялих трав; я черпав і черпав у душу трунок косовиці і упивався ним, а коси вичахкували в травах, як невидимі паровози: літо їхало Опіллям.
Звідки я міг знати, що саме тут, на цих сіножатях, ще нічого не відаючи про хрест, я завдав його собі на плече і поніс.
Б’юся з думками, сумніви мене обсідають. Може, я сам винен? Може, хрест був мені конче потрібний? Може, під його вагою пізнав щось істинне чи, принаймні, пізнав самого себе? Хіба не’перебігали дорогу начебто доброзичливці з порадами: «Отямся, нащо тобі хреста, нащо тобі Голгофи, нащо тобі того Єрусалиму на горах? Відречися… відречися і жий собі, як дотепер жив, і малюй, як дотепер малював, тихо й сумирно».
Я запам’ятав просте слово «тихо». Слухайте, люди, хіба можна творити потихо?
Біла піщана дорога довго бігла через сіножаті, повз кукурудзяні й пшеничні лани, а далі запетляла, як скалічений заєць, поміж горбами у присмеркових букових лісах; Вербенів «Москвич» на рівнині котився аж з підскоком, і начебто аж помахував, як молодий жеребець хвостом, а в лісах біг притишував, мовби дивився собі під ноги, щоб не спіткнутися об жиляки коріння, що виповзало на дорогу. Іноді автомобіль зовсім затихав, немовби йому не вистачало віддиху, сили, й тоді нас моментально обсідала лісова тиша; але й лісова тиша, старі буки, що потужно перлися до неба, жорстоко притопчуючи під собою підросток, теж пахли прозоро й чисто сіножатями, отим цілющим прив’ялим духом трав… я сам наскрізь пропахся сіножатним духом і вже ніяка сторожа на Опіллі, сторожа в лісі, в полі, в селах, на дорозі не могла мене зупинити яко чужинця, подорожнього, що пахне чимсь чужим; я почувався своїм серед своїх, і було мені від цього на душі світло; я навіть посміхався до себе, бо світлості було в душі аж по криси, аж вихлюпувалося в очі, в кожну зморшку на моєму лиці. Старий Вер-бень лише косував на мою усмішку, він знав потаємну силу свого краю, щемливого духу покосів і був задоволений, що везе в «Москвичі» не якогось там розпанілого й збайдужілого фахівця з питань стародавнього живопису, а людину, насправді-таки очаровану землею. Пізніше, коли цілі дні я простоював перед стіною у церкві Святого Духа і спершу шкробачкою згрубша, а потім скальпелем по трісочці знімав пласт вапна з примітивним малюванням новочасного богомаза, під яким відкривалася мені майже неушкоджена фреска кінця сімнадцятого століття, а навколо мене вирували і боролися добрі й злі пристрасті, пізніше, отже, я зрозумів… ні, це не було логічне розумування, сухе й розважливе, воно було інтуїтивне, приховане, це було розкошування душі набутим по дорозі в Черчен, що без цього мимохіть придбаного скарбу я був би бідніший, інакший, може, й не спроможний відчути ваготу відповідальності, яка звалилася на мене… вагу і чар хреста, який я ніс. Мені були потрібні й Вербеневі ущипливі докори в майстерні, що мене, мовляв, не ранять до болю, не штрикають в серце уламки козацької шаблі, і потрібна була неспішна дорога зі Львова аж сюди до опільських букових лісів, і потрібна була молода вдовиця з косою посеред сіножаті, і потрібні були головасті верби, що на видноколі підтримували небо, і саме небо, його голубо-молочна глибина, чаша, виповнена запахом скошених трав. Безліч деталей… оті колії від коліс на чистому піску, вмиті вікна в хатах, оце лелечине гніздо на телефонному стовпі, отой обривок якоїсь пісні, що залетів мені в душу, — усе наготовляло мене до роботи і школило.
4
Черчен я побачив аж у полуднє, коли ми вигулькнули з лісу й зупинилися на вершині горба; чимале село лежало в улоговині, оточене зусібіч полями, що, немов розстелені зелені, жовті і білі полотнища, нерівне покраяні, прострочені ярками й стежками, лопотіли на вітру і пнулися, викочувалися все вище й вище на ланцюги горбів… а горби, далекі та близькі, зібравши на своїх вершинах ліси, стояли, як полки, боронячи достигання хлібів.
Село розбіглося по садках, вистрілюючи в небо хрестами телевізійних антен…. і тільки церковного хреста поміж кучугурами дерев, буянні зелені я ніяк не міг побачити.
— Не туди дивитеся, Васильовичу, — промовив Вербень. — Святий наш Дух стоїть за селом праворуч, в долині. Бачите… бачите липу, як парасолю попід хмарами, а під липою — присадкувату церковцю. Сіла, як бабця під деревом, і спочиває… і дрімає собі.
— В усіх наших селах церкви переважно будували в центрі на мальовничих пагорбах, щоб село щомиті могло намилуватися красою, щоб зблиски хрестів на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух відбіг від села, йти до нього на молитву далеко, кілометр або й два. Взимку снігу тут, певно, намітає. — Було справді незвично побачити самотню церковцю ген-ген від села — немовби від села відлучену.
— Я собі міркую, — відповів Вербень, — що наш Святий Дух не для краси лише стоїть, не для молитов тільки й не для любування. Ви побачите: це маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом століть. Ну, а хто йшов з села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе… молитва, як поезія, пливе з глибини людської душі. Й сама молитва — це поезія! Атеїсти можуть заперечити, але я міркую, що мудрагелики даремно відняли у людини право на розмову з Богом, власне, на розмову з самим собою, на осмислення самого себе, на творення поезії. Хіба ні?
Він не чекав від мене відповіді. Для нього, очевидно, не мало значення, що я думаю з приводу його міркувань. Вербень не мав за мету мене в чомусь переконувати, він сам був переконаний у тому, що говорив.
— Та лишім поезію, Васильовичу, збоку й поїдемо до церкви не через село, а навпростець польовою дорогою, — озвався він по хвилі. — Нібито невелика військова хитрість. Виграємо якийсь час.
— Хіба Святий Дух має ворогів, і хіба комусь залежить, коли люди дізнаються: а хто зламав на стіні козацьку шаблю? — Я мимоволі насторожився.
— Я повинен був вам сказати спочатку… попередити, — промовив Вербень, сідаючи за кермо. — Це теж, очевидно, маленька військова хитрість, — додав він невесело. — Боявся вас сполошити. Тепер скажу. Різні є люди, Васильовичу. Скрізь і щодня точиться війна між добром і злом. Чом би наш Черчен повинен бути винятком? Та не в шаблі, Майстре, річ… вони про шаблю ще нічого не знають. Їм розходиться вирвати у нас ключ від церкви… викинути корогви, образи і різне начиння, напхати церкву стендами з папірцями та фотографіями і сказати: ось вам, люди, атеїстичний музей. Учіться не вірувати в Бога, вчіться його ненавидіти. Хіба не так? А ми, громада тобто, проти: хай храм залишається храмом, дарма що в ньому не правиться, хай до Святого Духа приходять люди подумати про життя і смерть. Кому це зашкодить? Слухайте, кому це зашкодить, що я, людина, хочу подумати про життя і смерть? Може, я від того думання стану кращим, га? П’ять років уже йде війна… у цій війні поки що ми стоїмо вперто вкопані в шанці… стоїмо, бо маємо ключ від Святого Духа, і ніяка влада, міліція, прокурори не знайдуть ключа від дверей, а двері там дубові, ковані залізом, мури грубі, а на віконцях попід дахом — грати. Відмичкою Святого Духа не відімкнеш, ні. Ви не думали, що хтось… усі ми поробили до храмів злодійські відмички? Душі людські теж заходжуються відмикати відмичками… і тому страшно нам, що протяги у нас гуляють, як у забутій без вікон хатчині? Вам не страшно, Майстре?
Він правив своїм латаним «Москвичем» вузькою польовою дорогою через пшениці, що золотилися навкруг і перешіптувалися м’яко, а мені було боляче, що я, художник, людина, вважайте, не без імені, творячи свої картини з димарями заводів, з голубими тракторами, що на людську начебто радість переорювали межі й викорчовували коріння зв’язку селянина з землею, що, малюючи рожевощоких доярок із медалями на грудях (і дуже часто ці медалі та ордени були незаслуженими, фальшивими), я насправді робив із дроту злодійські відмички до людських душ. Слухайте, невже насправді я робив злодійські відмички?
Невже справді?
— Ви мені не відповіли, Майстре, чи вам не страшні… чи ви не боїтесь протягів у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, і ми, голі, котимося, як гулкі бубни? — нагадав своє запитання Вербень. — Втім, можете не відповідати. Це не так просто відразу сказати: боюся, страшно мені. Або й нема страху… — він торкнувся моєї руки.
— Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли ключ утаємничений… коли він, той ключ, є і його нема, — повернув я розмову в інше русло.
Я боявся розмови про порожні душі?
— О, ключ ми не те що утаємничили, — засміявся Вербень, — ми його загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже напастують. Мовляв, шукайте, товариші. Насправді ж ключ завжди під рукою. — Вербень вирішив нічого від мене не таїти. — А коло ключа громада призначила сторожа. На нашому боці й обласний музей… Святий Дух є начебто його філіалом.
Він зупинив машину, і польова дорога, виповзши з-під коліс, далі попетляла без поспіху поміж пшеницями, врешті впала в пшеничну безодню і десь там загубилася, а ми, перебрівши річку, що ледве сльо-зилася поміж камінням, опинилися на тамтому березі; уздовж берега й далі, окреслюючи навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипані вали; вали, мабуть, були колись високі та грізні, тепер нічого грізного від них не зосталося, вони розповзлися, злагідніли, одначе службу свою служили далі, створюючи настрій оборони і замкнутості; вони боронили невелику муровану з великих брил церковцю і сотні, може, низеньких, тесаних із вапняку хрестів, що, дбайливо побілені, святочні, були схожі на дітей у нових сорочечках; хрести були характерні, пелюсткоподібні, одні з них стояли рівно, інші похилилися, ще багато лежало горілиць на землі; час порозрівнював могилки, розмив і стер, а чи й вигриз із хрестів імена й дати і тільки на деяких можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремі літери і цифри. Лише на одному хресті, отому, що під кущем калини, я прочитав, що тут спочиває Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи від роду 73 роки.
Вічна йому пам’ять…
Я не відразу помітив, що напис був поновлений, літери позолочені, й тому вони так швидко впали мені у вічі. Я хотів знати, чи є ще дотепер у Черчені рід Ключарів, і спитав про це Вербеня. Ми йшли стежкою поміж хрестами до церковці, і я повинен був думати про смерті, про похованих тут людей, а чомусь думалося про живих, про Ключарів сьогоднішніх. Очевидно, винен у цьому був високий чистий день, побілені веселі хрести, калинові кущі, що росли гуртами то тут, то там і вже видзвонювали почервонілими коралями; хрести тут не нагадували про смерть, вони були тільки знаками з минулих століть, витворами каменярського мистецтва. Сувора кругла церковця, більш схожа на оборонну вежу, аніж на Божий храм, поблимувала заґратованими віконцями-бійницями, і було таке враження, що вона пильнує, зорить, чи із-за горбів, із-за лісів не виповзають ворожі полки. Тут, у долині, оточеній валами, в затишку панував особливий настрій: віяло тут бадьорістю, святочністю, і душа твоя не ниділа й не горбилася; дихала тут історія; у мене було таке передчуття, що ось-ось відкриється мені щось дуже важливе, потрібне нам усім; я собі навіяв, що потрапив у світ, де одночасно існує минуле й сучасне, живі і мертві, й найдивніше було, що живі і мертві оточували мене живим єдиним гуртом і промовляли до мене живими словами, і споглядали на мене живими очима.
Очевидно, я помиляюся і реальність перемішую з містикою, але… але, що є містичного в тому, що прапредки живуть у тобі реально, ти є ланкою єдиного ланцюга, початок якого губиться у пітьмі історії? Інколи лише тебе проймає страх, коли тобі здається… коли тобі начебто сниться наяву, що ти вже колись жив, любив жінку дуже вродливу, яку ти чомусь учора зустрів на львівській вулиці, що ти вчинив якесь добре діло… і начебто про це доброчинне діло записано у старих діарушах, а опісля… опісля когось ти зрадив, щось запродав, когось зрікся і врешті, каючись, упав від гусарської шаблі в полі під Берестечком.
— А що Ключарі, — перервав мої роздумування старий Вербень, — Ключарі, як і всі ми на цій землі, вічні. Бачте, ондечки під липою кладе сіно у стіжок чоловік, який зветься Павло Ключар… і, до речі, так збіглося: він сторож церковного ключа, ключар, отже. Втім, ніякий це не збіг… може, його роду так приписано з правіку: знати, де сховано ключ. Це дуже важливо — знати.
Офіційна його посада: хранитель Святого Духа, молодший науковий працівник. Музей у Бистричанах навіть платню йому призначив. Правда, мізерну.
Високий, худющий чоловік, якому минуло вже за тридцять, уздрівши нас, устромив вила в копицю і рушив нам навстріч. У білій полотняній сорочці і в таких же штанях, босий, він напрочуд природно вписувався у краєвид із старою липою, Святим Духом, з побіленими хрестиками й копичками сіна поміж ними; він був тут конче потрібний; я раптом зрозумів, що без його присутності ця кругла улоговина виглядала б покинутою і самотньою, він її оживляв простою селянською роботою… ходячи босоніж по запалих могилках і вищибуючи косою пашу худібці на зиму, він продовжував просту роботу прадідів…
Знову містика?
Ключар подав мені руку. Біляве, гейби з льону вичесане довге волосся, що спадало на плечі дрібними кучериками, дугасті, пшеничного кольору брови й вуса підковою, довгобразе аскетичне обличчя — ціла його постать нагадувала апостола з народної ікони, доброго і лагідного, котрий прощає людям усі гріхи… прощає з першої зустрічі, з першого потиску руки. Ніякова, аж начебто винувата усмішка, ласкавий погляд посивілих від доброти очей наводили на думку, що Ключар належить до сучасних схимників або ж до якоїсь секти доброчинів… належить до блаженних, що не від світу цього. Одначе, коли ми знайомилися, потиск його руки виявився твердим, цілком хліборобським, що свідчило про його рішучість.
— Хочу, Павле, залишити Василя Дмитровича на твої руки, — промовив Вербень, поглядаючи на свого «Москвича», що залишився на тому березі річки. — Сам знаєш: стара сама лежить, а невідомо, чи донька Ганна прибігла з поля на обід… а якщо й прибігла, то чи впорала господарку свою і нашу. А ти вже тут не крийся, не замикай на ключі ні Святого Духа, ні нічого, що навколо нього… ні тим паче — самого себе. Чи як кажете, Майстре? — повернувся до мене. — Додому, гадаю, не квапитеся. Ночувати будете в Павла, у нього, сказати б, хата на два покої, чисто й тихо. Ввечері здибаємося. — І він поспішив до свого «Москвича» на тамтому березі ріки.
— У нього дружина лежить спаралізована… вже три роки, — пояснив Ключар.
Я справді не поспішав додому; я прецінь художник і реставратор… та річ не в тому, що виявиться під пластом штукатурки на церковній стіні, і річ також не в тому, що мені баглося намалювати це старе веселе кладовище, копички сіна на ньому, правічну липу й високого сухорлявого апостола, який робить на гробах сіно… мені хотілося просто тут побути, походити, подумати, наплакатися а чи насміятися.
Насміятися на кладовищі?
Ми спершу з Павло Ключарем під липою пообідали: з’їли по шматку сала, по байді хліба, який запили молоком. Та, зрештою, не має значення, що ми їли і пили, має значення лише те, що в мені тривало пригадування: мені здавалося, що колись давно, сто чи й тисячу років тому, я уже розмовляв із цією людиною, з Ключарем, і бачив я оцей високий день, копички сіна, хрести, що мов дітлахи стояли в білих сорочечках; виглядало, отже, що я вже тут колись був і тепер повернувся сюди вдруге.
Чи, може, я жив тут завжди?
— Мені теж тут любо, — промовив Ключар, ніби вгадуючи мої розмисли, й усміхнене поглянув мені у вічі. Він сидів на пласті сіна, прихилившись плечима до копички. — Як вам сказати… тихо тут і мудро… мудрість приходить сюди гола і свята: замислися-но, чоловіче, чого живеш на світі? Не подумайте, що я дивак якийсь, «фільозоф», ні. Я собі сільський і звичайний: маю ґаздівство, садок, п’ять соток полуниць, котрі в нашому селі з-польська називають «трускавками». І як усіх,точить мене буденщина, мов шашель, і кожен сам собі лік шукає на неї: той горілку, той посаду, той гроші, той колекціонує жінок, з якими переспав, а я втікаю від шашеля до Святого Духа, кошу тут сіно, зцілюю душу і пильную від єфрейторів церковцю… а щоб я відчув вагу того пильнування, то громада таємно доручила мені ключ, — при цих словах він торкнувся пазухи, одначе я побачив на шиї лише чорний ремінець. — Втім, про таємне це доручення знає ціле село, і влада, зрозуміло, теж. Однак вона поки що не насмілюється відкрито виступати проти громади. До часу… Тому мушу бути постійно на сторожі.
— Єфрейтори — це хто? — перепитав я, бо направду не зрозумів, про кого мова.
— Службісти ревні… з місцевих родаків, яким понашивали на погони по одній личці, — відповів він серйозно. — Генерали, як водиться, далеко, полковники і майори теж неблизько, а єфрейтор завжди під рукою і завжди він послушний. Йому тільки пообіцяй ще одну личку. Вам хіба старий Вербень не оповідав, що єфрейтори від імені народу збиралися «освоїти» церкву Святого Духа під атеїстичний музей? Так ніби народ «бажає»… не знати, який це «народ», бо наші сільські люди не дають «освоювати»… і загубили ключ від церковних дверей. — Добре бодай, що в музеї, в області нас підтримали: не варто порушувати усталене в Святому Дусі. — Пшеничні Павлові вуса затепліли посмішкою, а руки теребили на грудях важкий масивний ключ.
— Очевидно, це немала честь носити такий ключ і… відповідальність. А ще — сміливість. Влада здатна пришити політику. — Я не хвалив його заради тільки похвали, я відкривав для себе цю лагідну й сміливу людину.
— Ваша правда: вічна настороженість. Трапляється: зриваюся вночі… приверзлося, що єфрейтори підважують двері й рвуться до Святого Духа. І я біжу стрімголов. Хапаю вила й біжу.
— Я щось не вірю, щоб єфрейтори, як ви кажете, вночі ламали двері, — сказав я. — Гм, мабуть, теж розходиться, що подумають про них люди.
— Марниця, — заперечив Ключар. — У них свій вимір порядності.
Добре все те, що благословляє начальство. Інша річ… так, інша річ, що єфрейтори хочуть мати про людське око чисті руки. Тоді вони знаходять особин, які за гроші беруться за будь-яку брудну роботу. Коли б Святий Дух не був змурований з каменю, то з нього давно залишилася б лише купка попелу. Вірите?
Правду кажучи, не вірив, так, мені доводилося чути, що в тій чи іншій області попід Карпатами загорялися церкви, а в скансенах горіли стародавні хати й шпихліри. Горіли. Я, однак, пожежі списував на випадок, на зіпсовану електромережу, на залишений без догляду каганець. Та щоб спеціально… щоб навмисне нищити… ні, в таке мені не хотілося вірити.
А може, я фальшивив перед собою?
Передторік у жнива я малював Дністрові береги, є таке місце, мною дуже улюблене, за селом Городницею. Я там буваю щороку; я люблю малювати ріку, коли хвиля котиться на хвилю і вода дрібно видзвонює, як порцеляна, і люблю малювати ріку розгнівану, каламутну. Тоді ріка тече, немовби осліпла, безпам’ятна, вона не має часу оглянутися й побачити, що береги обабіч світяться сонцем… так, сонце сидить на берегах, а Дністер нічого не бачить, бо в нього скаламучені, здичавілі очі.
Передторік у жнива скаламучений, лютий Дністер вихлюпнув на берег майже під мій мольберт дерев’яну обгорілу подобу святого Николая; це була примітивна різьбярська річ, розмальована білою, зеленою та золотою фарбами, але на грубо витесаному обличчі святого було стільки гіркоти, затамованого болю, що я повірив: примітивний той різьбяр мав непересічний талант.
Втім, може, гіркота і біль на Николайовому лиці не створені художником, різьбяр тут ні при чому, винні палії, які, очевидно, підпалили каплицю, де стояла півметрова статуя святого, або ж викинули його з церкви, або ж гаком зірвали з ніші на фронтоні будинку й жбурнули у вогонь.
Я нічого не знав про страждання святого Николая, але привіз його додому, він, обгорілий, полущений, стоїть у мене в майстерні на підвіконні; я ніколи про нього не думав, не згадував і тоді, коли вибирався в далеку дорогу, дарма що знав: Николай оберігає подорожніх, моряків і рибалок, що ловлять рибу.
— А інколи влітку, як оце в косовицю, — продовжував свою думку Ключар, — я беру з дому верету і ночую отут у копиці, зовсім не думаючи про підступи єфрейторів. Принаймні, мені не хочеться думати.
— Не сумно вам тут… не страшно врешті? — поцікавився я. — Усе ж таки — цвинтар.
— Ні, — заперечив він кивком голови, — нема страху, навіть отого, що зветься «не по собі», теж немає. Певно, я звик до місця. Ну, а втім, який це цвинтар, коли останнього небіжчика тут поховали майже двіста років тому. При війську будучи, я служив у Пермі, на Уралі, там наша рота зчаста заступала в так званий «караул № 2»: стерегли військові склади. Навколо ж складів попри самі колючі дроти — могили й могили. Стоїш, бувало, на варті — ніч, осінь, вітер…. вітер гойдає, шелестить і поскрипує численними вінками, видзвонює усяким залізяччям на огороджених могилках, і рух такий стоїть на кладовищі, як у циганському таборі… і страх тебе бере… і стискаєш автомат у руці, аж із шийки приклада капає, здається, вода. А мерці… так уявляється тобі: мерці, піднявши вгору руки, тримаються за колючий дріт, готові його перескочити чи перекусити, тисячі їх і тисячі… і ти готовий по цих тисячах ударити з автомата.
Це був страх.
Тут же страху нема; там були тисячі уявних мерців, там було чути повів тління, сморід зів’ялого чатиння, а тут… тут тиша, спокій, недоступне для упирів чи для того, що в дуплі сидить: місце тут освячене. Втім, спробуємо переночувати тут обидва таки цієї ж ночі?
Я відмовився, і не тому відмовився, що злякався (начебто наша земля не на праху предків тримається?), а тому, що не був внутрішньо готовий до такої поночівлі.
— Ну, то вибачте, — почервонів Ключар. — Це не так просто, я розумію, ходити ночувати на цвинтар. Та й навіщо, правда?
— Чи ви самі знаєте, чому ходите сюди посеред ночі? Ну, розумію:
наглядаєте за церквою. Та, очевидно, є й інші спонуки, інша потреба.
Ключар не відповів; узяв граблі й заходився вигрібати з-поміж хрестів сіно, а я обіруч носив сіно до копиць. Ми якийсь час працювали мовчки… і мені котроїсь хвилини стало смішно: я приїхав зі Львова гребти на цвинтарі у Черчені сіно? Ключар чомусь зволікає відмикати церковні двері, щоб я врешті подивився, що «показується» з-під штукатурки на церковній стіні. Хоч, якщо по правді, я теж не спішив до Святого Духа, було приємно носити оберемками сіно, дихати його пахощами і … і згадувати дитинство, тата, наш оборіг, де ми, бувало, тато, мама і я, на свіжому сіні спали.
Господи, як це було давно. Та й чи правда, що воно було, діялося?
— Чого ж, — обізвався згодом Ключар, — є у мене дві спонуки. Перша, Майстре, може вам здатися трохи смішною: село має тисячі очей, стооко воно, отже, стежить за кожним, хто”у ньому живе. Тепер уявіть, скільки цікавих крізь шпарини в парканах, із-за фіранок стежить за мною, коли я з веретчиною на руці дибаю у сутінках на цвинтар ночувати. Я ув тих цікавих очах начебто виростаю… є щось у мені таємниче, забобонне, бо ж не дурно ходжу ночами на цвинтар. І ця потаємність, як колись накреслене свяченою крейдою коло, лякає забобонних людей, а тверезих остерігає. Це мені на руку, я почуваю себе в більшій безпеці… це, мабуть, важливо, коли носиш ключ від Святого Духа, й про це, мабуть, здогадуються сексоти платні й добровільні. Бачите, який я з вами відвертий. — Ключар спробував засміятися, але це йому чомусь не вдалося, сміх скривився болюче на губах і погас. Видно, Ключареві не подобалася роль потаємного дивака, якого не варто чіпати.
— Крім того, є друга спонука. Власне, вона перша і основна: я приходжу сюди вдень і вночі з потреби… з потреби вдихнути в себе віру, що не марно живу, не для того лише, щоб накосити корові на зиму та щоб продати в Рогачі кошіль ягід, хоч це теж чесна робота. Я шукаю тут зв’язку теперішнього часу з минулим. Розумієте? Я почуваюся зв’язуючою ланкою… однією рукою я тримаюся за те, що було, другою — за теперішність. Може, я беру на себе забагато, але так я думаю, і нічого з собою не можу зробити. Так я відчуваю. Ви мене розумієте? — Він обпер граблі об копичку, яку обчісував, і пішов, високий, молодий і, здавалося, осліплений від упевненості, що існує на світі для чогось вищого. Я потюпав слідом за ним і тішився, що людина знайшла себе для високого; він був стократ щасливіший од тих, що вимудровують ракети, доять корів і вибудовують атомні станції.
— Я хочу вас зрозуміти: ви такий молодий, тридцятка, може, лише минула, інші метушаться, шукають грошей, романтики, БАМів… шукають і часто не знаходять. І ходять спустошеними до старості. Вам же пощастило. Якийсь існує секрет? — Я зупинив його на стежці.
— Секрет? Та ні… Це приходило поволі. Я вчитель за професією… але прогнали мене з учительства. І не знаю, що зі мною сталося б… певно, зламався б… потоптали б мене кирзаками, кинувши під ноги. Або ж подався б на БАМ заробляти довгий карбованець, модно це нині й патріотично. Та, на щастя, підтримав мене старий Вербень.
Ми йшли поміж хрестами; Ключар до хрестів схилявся, вимацував їх рамена довгими пальцями і натрапляв, певно, на літери, бо враз забував про мене, виймав з кишені блокнот і записував упізнаний знак: ім’я, чи літеру, чи цифру. Видно, він не хотів змиритися з тим, що хрести безіменне мовчали, він учив їх говорити і сам учився їх слухати.
— Вербень якось мені й каже: Чого ти, Павле, журишся, що вигнали зі школи? Звідки ти знаєш: може, це Божий знак? Ти пишеш вірші… отож напиши книжку про Святий Дух, про Козацьку могилу, що біля нього насипана, про білі хрести, які не навівають суму, а тільки будять згадки і надію. Піди, піди-но, Павле, в нашу Страдчу долину, між старими валами, посиди під Святим Духом, набери в душу запаху сіна і торкнися хрестів. І побудь на стрілецькому кладовищі, біля надгробників січовиків, про яких сьогодні не вільно й згадувати… а якщо й згадуємо, то попередньо обливаємо їх гноївкою.
— То ви й поет, Павле? — Мені було соромно, що з самого початку не розгледів споріднену душу; я повинен був дізнатися про це з його очей, з його посміху.
Я так йому й признався: нібито я мистець. а людей не розпізнаю. Може, тому так тяжко малюю жіночий портрет, шукаю у душі якщо не дна, то бодай змісту, берегів.
— Докопатися до глибини завжди важко, — зауважив Ключар. — Тим паче мистцеві. Бракує часом міри, щоб її виміряти. Але ви маєте рацію: ми так мало знаємо про себе. Усе більше ковзаємо та ковзаємо по поверхні. Письменник, скінчивши університет і усівшись десь у теплій редакції, пише свій роман із пальця, і другий, і третій теж із пальця, з газет, із вражень так званих творчих відряджень і від установки, що панує і давить: «Пишіть, як повинно бути, а не так, як воно є в житті». Навіть видатні письменники… був тут один, люблю його твори і шаную… начальство його привезло в Страдчу долину, в село… з начальством, отже, він походив поміж людьми, поговорив, поцікавився «глобальними» проблемами, щось занотував до записника, а люди дивилися на нього замкнено, вони відкриваються лише без начальства. Ви це знаєте? Чи ні? Художники… не хочу вас образити… малюють не те, що в людини на душі, а те, що в передовика на грудях: значки, ордени, медалі. Це легше… легше малювати блискучі медалі, ніж зазирати в душі. Нема часу. Всі спішать. Завтра виставка про передовиків сільського господарства, а він картину «Молодіжна ланка» змальовує з фотографії і несе її перед світлі очі членів журі… і світле журі задоволене: «Сучасна, актуальна річ». Що, хіба не так?
Або той же газетяр приїжджає і розпитує доярку про кормові одиниці, надої, плани, передовий досвід, соцзобов’язання — і поспіхом шкрябає в газету напівправду, з якої та ж таки доярка насміхається і водночас починає у неї, півправду, вірити. Це страшно: починати звикати до фальші, немов до чистої правди. Начальство в районі теж товчеться лише навколо сівби, навколо жнив і силосування соломи… і ще начальство має тисячі інших важливих державних і партійних проблем… а ніхто не приїде до Вербенової Катерини, яку спаралізувало восени на буряках, і не спитає: «Що тебе болить, жінко?». І не приїде до мене й не спитає: «Що пишеш, поете? Плачеш ти чи співаєш? І чому твої вірші ніхто не друкує?».
ПАВЛО КЛЮЧАР
5
«Коли душа моя міліє, як пересихаюча річка, і на бродах вишкіряється слизьке каміння, що смердить тванню, а час, той чорний чорнокнижник, по краплині вливає в мою душу, у мою кров отруту, що зветься байдужістю… і байдужість пливе у моїх жилах, як сонна сліпа риба, я котрогось дня… вчора чи позавчора пригадую, видобуваю з моєї пам’яті зеренце, принесене з правіку, і дізнаюся од нього, що треба мені рятуватися. Я тоді уподібнююся до скаженого пса, котрий, запінений і лютий, летить навмання в не відомі йому краї, де нібито проростає зілля… досить того зілля взяти на зуб, досить, щоб воно бризнуло, увійшло в кров — і сказ минеться.
Лише не всі пси добігають до невідомих країв, в одних не вистачає сили і вони падають на дорогу, ще інших вистрілюють. (А ще хотів би я знати, чи живуть, затаївши хворобу, скажені собаки, одягнувши намордники?)
Я щасливіший од пса, я ж бо єсьм людина, сотворена на подобу Божу, і тому відоме мені зілля від людського, так, від людського, а не собачого сказу, і зветься той сказ не по-медичному просто: байдужістю. Коли ти байдужий, то нічого тебе не болить, не бере тебе жура, за нічим ти не плачеш і до нічого не прагнеш, і тяжко себе примусити ловити в собі сонного звіра, звір мурликає собі, як кіт, риба… риба мурликає, як кіт, у неї м’яка шерсть і її нелегко зловити, але ти мусиш її зловити за зябра й жбурнути в помийну яму, бо завтра буде пізно рятуватися, може статися, що сонна риба проковтне твоє зеренце, припасене з правіку, й ти не побіжиш навіть, як той собака, наосліп шукати зела від сказу.
Шукайте зела від сказу.
Риба врешті-решт загибає і смердить падалиною, а я радію і йду в Страдчу долину до Святого Духа; по-різному долину над Золотою Липою називають: одні кажуть «Страдча», і в цьому слові скиглить страждання, інші кажуть «Стратча» — є у цьому слові літера «т», що схожа на шибеницю, і чується у цьому слові страта. Хтось страждає? Хтось когось страчує? Яка різниця — біль один; я приймаю обидва наймення, однаково болить і страта, і терпіння.
Признаюся: попервах, байдужістю отруєний, ще сонний, неумитий, блукаю навкруж Святого Духа, і його пощерблене каміння стін, і похилений хрест на бані, і ковані двері до мене не обзиваються ні словом, ні звуком. (А може, обзиваються, кричать, просять, ранять мою душу до крові, а я болю не чую?)
А я болю не чую…
І попервах старезна липа, що кроною своєю крислатою стереже Святий Дух від грому, від гармат, від вітру, приймаючи на себе пориви бурі й кулеметні черги (і мені здається, що липа живе в долині від сотворения світу, ще, приміром, не текла тут поруч річка, а коли потекла, то на честь старого дерева назвали її Липою), вдавала, що мене не знає (вона знала вороння на гіллі, горобця у дуплі і вітриська, що сидів на листку, як метелик), що я її не обходжу.
І попервах декілька десятків кам’яних хрестів, які я вибілюю вапном кожного року перед Великоднем, вибігають мені навстріч лише як камені, лише як знаки чиєїсь смерті, давньої і забутої, яка не викликає бодай задуми, не то що смутку; кам’яні білі хрести жахаються моєї безпам’яті і нишкнуть у високій траві… і схожі вони в травах на зайців, що стрижуть вухами. Смішні.
І попервах вали доокруж долини були лише горбами насипаної колись землі, на тих горбах розрослися лопухи і кропива, і зело польове теж міцно взялося корінням, а корчі терену тримаються купно й цупко, як отари овець; поміж ними червоніють дівки в намистах — кущі калини. А в жовтій глині на валах лисиці риють нори, і ще, може, бігають там ласиці — звинні звірки, яких я боюся, бо нібито вони спроможні впиватися людині в горло й смоктати кров, і ще, може, змії гріються на сонці кублами… і нема підступу до змій і ласиць, вони однаково заговорені забобонами і досвідом.
О так, сидить досвід людський на старезній липі, як сивий сокіл. Хіба стрілиш у нього… хіба його зречешся?
А ще попервах річка, Золота Липа, поза валами текла лише водою, хвиля за хвилею, не мали хвилі ні запаху, ні пам’яті, вічна вода текла вічно молодою й вона начебто не мала нічого спільного з берегами, з нічим і з ніким, вона текла незалежно і водночас услужливо: хочеш напийся з неї, не хочеш — помий ноги чи колеса свого воза.
Вода вічно кудись спішила.
І ти попервах лежиш на валах або ж на поляні поміж хрестами, баламкаєш ногами й по-святотатському посвистуєш, з лінощів, з нео-хоття не помічаючи, що невидима сила, поганський Пан, який зветься тут Чаром, бере над тобою владу; ні, ти не піддаєшся, ти ще пам’ятаєш про сонну рибу, ти ще посвистуєш, ти ще насміхаєшся з себе, що, мовляв, прийшов дивак ізцілитися в Страдчій долині, аж поки не причується мамин голос, один Бог знає, звідки мамин голос вилунується: може, із трав, може, то калина промовляє до мене, може, в липі сидить мамин голос, а може, кам’яні хрести облиті, як білою поливою, маминим голосом? Я нічого не знаю, а лише прислухаюся і чую, що мама кажуть про гріх свистати в святому місці.
Гріх? Що воно таке? Слово з Біблії? Щось злочинне… щось зрадливе… щось солодке… щось криваве? Ніхто мені не відповідає на питання, та ніхто й не відповість, я повинен сам дійти до суті гріха своїм розумом: ой, це так нелегко уявити гріхом свист поміж старими могилками… але, коли вже тобі нелегко, коли в голові зажорнували думки, то це значить, що запала в душу тобі крихітна іскорка: ще в тобі поки що темно, ще кров у тобі тече сукровична, та Чар знає своє діло, він зводить тебе на ноги, веде тебе поміж хрести… і вже нема хрестів, на їх місці стоять хто по пояс, хто по коліна, а хто по саму шию закопані в землю люди: молоді і старі, жінки в намітках, дівчата у вінках, а діти сидять на запалих гробах, підібгавши під сорочечки ноги; на людях одежа з минулих віків, і на них — зброя, що вже давно своє відстріляла; цих людей уже давно нема, вони мертві, з їхнього праху виросла трава, але якимось чином я знаю, це, певно, підказує мені Чар із Страдчої долини, що душі їхні не повмирали, товпляться вони в чистилищах, немов на вокзалах, очікуючи суду: кому — до пекла, кому — до раю, а кому назад повертатися на землю в новому вже обличчі; якимось чином я знаю, це, певно, обзивається в мені голос крові, що ніхто з цих численних людей мені не чужий, кожен із них — мій корінь з минулих віків; я на цих людей схожий, і люди на мене схожі, такі ж вони всі довгобразі, біляві, як я, тільки на моїх губах ще зміїться посвист, а в кутиках уст — гіркота, а в очах — забудькувата збайдужі-лість, а на їхніх обличчях карбується докір; вони всі мене запитують (німо запитують, одними поглядами, карбами зморщок), що невже я забув про основне: ми тут перебуваємо з первовіку. наші первені в кожному корінці і в кожній травиці, так було, так є, так буде, і ти теж — від нас, чуєш? І чи ти знаєш, що нам тяжко перебувати в нижніх світах через твоє збайдужіння, через твоє безцільне блукання? І невже ти забув, що ти вічна суть на цій землі… вічним же не подобає носити в собі сонну рибу, яка тільки їсть і п’є і перетравлює твою здорову кров на сукровицю.
І я помічаю, що в кожного з моїх прабатьків в кулаці стиснута свічечка… і всі тії свічечки простягають вони до мене: «Засвіти!»
Господи, чим я засвічу тисячі тисяч свічок?
Господи, чим я засвічу бодай одну свічечку? Чим? Криком роздерта моя душа, а серце болить, немовби в ньому теслярі висвердлюють діру, а голова розколюється на дрібні черепки; Господи, я не знаю тайни вогню. Не знаю… не знаю… колись, може, знав цю тайну, але загубив необачно, притоптав на чорних радах, і тепер страждаю, тисячі тисяч свічок прабатьки мовчки простягають до мене… прабатьки терпляче ждуть, їм нікуди спішити, вони ще очікують суду в чистилищах, вони раді б стати перед суддями із засвіченими свічками, і це означало б, що їх пам’ятають на землі, й за це не один гріх буде їм прощений. А я безпорадний… а я убогий, а я ниций… без вогню, без іскри, збайдужілий — чим маю свічі засвітити? Може, каяттям? (Скільки ми каялися і наново чорно зраджували). Може, кров’ю? (Застрели мене, стрільчику, срібною кулею). Може, співанкою? (Співаємо при горілці, співаємо в червоних шароварах та з дерев’яними шабельками).
То чим маю запалювати свічки?
Я знаю, що Пан цієї долини, який зветься Чаром, чатує незримо за моїми плечима і чекає… і чекають терпляче тисячі простягнутих рук.
І мені серед муки й страждань, у конвульсіях, у крику нічого іншого не залишається, як тільки-но зсукати з своєї душі струну, тонку і чутливу, натягнути її між липою та хрестом на бані Святого Духа, і натягнути її поміж тереном і калиною, і натягнути її від бадилини до бадилини; це велике чудо переростання душі в струну помічають усі в Страдчій долині; вітриська приносять з старих бойовиськ кличі й лопотіння стягів: птахи сідають на струну і співають «Христос воскрес»; і колгоспний матюк, мов кулак реп’яхів, погойдується на струні; і чує струна, як росте у полі жито, а в травах тут і там зацвітають маки; і поміж збіжжям, поміж травами торкається струни мамина співанка, яку вона мені наспівувала, коли я лежав у колисці; я починаю розуміти слова… це таке диво: починаєш чути й розуміти слова, які дотепер були глухими і мертвими; це таке, люди, диво, коли в твою душу западають, засіваються і колосяться мамині слова «Ой спи, дитя, колишу тя…». Спи й виростай.
Вам, люди, смішно від того, що я плачу? Тверезі засудять мене, що став сентиментальним? Що мені до того… що мені до присудів, коли від моїх слів запалюються свічки.
І рушили мої прабатьки вниз, в інші світи на суд із засвіченими свічками, для них яснішою стала безконечна дорога, а я стояв обіч Святого Духа, знаючи, що в руках моїх прабатьків горіли не лойові прості свічки, були це полумінці пробудженої моєї пам’яті про них…»
6
Не знаю, навіщо я прочитав художнику зі Львова свій речитатив? Для того, щоб наситити власне самолюбство й похвалитися, що я теж, мовляв, служитель муз? Для того, щоб просвітити його: пам’ятай, подорожній, не проста ця долина над Золотою Липою, що зветься Страдчою, є тут, походжаючи навколо Святого Духа, над чим замислитися? Чи, може, без усякого змислу — доброго чи злого, пробував добирати ключа до його душі, щоб душу його відчинити, як відчиняють храм або ж звичайну сільську хату, щоб вона, душа мандрівника, виповнилася усім, що є у Страдчій долині?
Він слухав мене, схиливши голову; було це коло старезної липи, що крислатилася над Святим Духом, художник оперся об її репавий, якби поораний глибокими зморшками стовбур, а я стояв на стежці; і він і я у цю мить перед тим, як я почав читати речитатив, були чужими, один одному незрозумілими, і мої слова про Страдчу долину зірвалися майже пошепки теж із страждання; Боже мій, навіть святі кутки рідної землі не знаємо й ходимо по ній, як по мертвому камінні з інших планет. Ми з Бережаном дотепер були немовби іншої раси, іншої віри; я подумав, що він перебуває у дрімучому сучасному язичництві, де панує егоїстичність, байдужість, де безжально викорчовують коріння, що зріднює людину із землею; і тоді, стоячи на стежці, мимохіть, мовби вцілила в мене блискавка, я збагнув необхідність навернути його у свою віру. Бо як перед поганином відчиню ковані двері Святого Духа й підведу до стіни, питаючи: «Чия та зламана шабля, художнику, хто ж її намалював і коли? І хто ж її поламав?..»
Коли він підвів голову і глянув на мене допитливо, в його очах я уловив далекий прихований докір, що був схожий на хитливий місячний промінець, котрий упав крізь щілину в глибокий колодязь.
— Ви сумніваєтеся в мені? — спитав він згодом. — Якийсь міщух у джинсах, коротко підстрижений, по моді… якийсь, може, й знаний митець, професор з інституту приїхав в Опілля… приїхав до Святого Духа з цікавості лише, з художницького, так сказати, обов’язку або й потаємною задумою: на розчистці фрески у сільській церковці можна добре заробити. Так?
— Ви психолог, Майстре, — сказав я йому, не криючись. — Хоч трохи по-інакшому я думав, не так прямолінійно. Але суть…
— Суть, очевидно, я сам зрозумів, — перебив він мене. — Суть розкрилася мені годину тому, коли я опинився на сіножаті, яку баглося змалювати. Та перше баглося збігти стежкою униз до потока, що хлюпався поміж травами, і вимити руки, ноги… очиститися. Таке находить на художника перед новою роботою, і не обов’язково тільки перед новою роботою на Опіллі.
Так і повинно бути: очиститися перед початком акту творчості. Кажуть, один поет, навіть сидячи в тюрмі, перед тим, як писати вірша, одягав чисту сорочку. Хоч, думаю, однієї сорочки замало.
Я мимоволі проникався довір’ям до Бережана; мені було соромно, що передчасно прирівняв себе до апостола. Хоч… вини моєї не було: хіба я мало набачився тут молодиків та осіб поважніших, котрі завертали з асфальту в пошуках гострих відчуттів на природі, хіба вони не вирегочувалися тут з дівулями поміж хрестами… хіба поміж хрестами не вихрипували ритми їхніх магнітофонів? І хіба не приїжджали сюди художники малювати наші хрести, бо вони «романтичні», бо так мило поєднується білий різьблений камінь з таємничими нерозбірливими знаками на них, із соковитістю трав, з липою, з небом… бо, врешті-решт, сколихнулася мода на ретро, на ікони, на хрести, на свічники. І чому б Бережану не заразитися цією пошестю?
— Ви давно пишете вірші? — Бережан узяв мене під руку і ми рушили стежкою.
— Хіба я знаю, що те, писане мною — поезія? Я нічого не знаю. В даному випадку це такий собі речитатив, псалом чи молитва до самого себе. — Я говорив правду: бувало, цілісінькі ночі я мучився цим питанням. А тут трапилася нагода…
— Я на поезії не дуже розуміюся… ну, не фахово розуміюся, — мовив він задумливо. — Та й заприсяжені критики часом не відрізняють поезії від віршування тільки, творчості — від ремесла. Я особисто виважую, якщо можна так сказати, вагу поезії током крові: якщо почуте або ж прочитане не вибухло в кожній моїй клітині або ж не заморозило з ніг до голови, або, як музика, не навіяло спомину або настрою, або ж не примусило замислитися… то я відкладаю набік поетичну збірку, хай вона й відомого поета. Цілком можливо, що суджу про поезію по-дилетантському, не перечу, кожен має право на власну думку. А щодо прочитаного вами… а прочитане вами, — поправився він, — вимагає іншого суду. Це щось схоже на молитву, правда? — Бережан не стверджував, а тільки гейби мене запитував.
Ми довго мовчали й прислуховувались до тиші, що сіялася довкола, як роса, і здавалося навіть, що у цій тиші, в росі, було чути, як скручується в трубки й випаровується зеленим духом скошена мною вранці трава. Стара липа сонно, як сова, поблимувала ліниво срібним листям, поміж яким золотим полумінцем горіло, пахтіло, принаджувало бджіл густе метеличчя цвіту… і невидимі у високості бджоли на одній басовій нуті виспівували липі хвалу. Мир панував на землі; білі хмари зрідка пропливали на чистому небі, і були вони схожі на мимовільні образи поета, які бозна з чого зароджувалися, неясні, до кінця неусвідомлені… і невимовлені й невиспівані, невідомо куди зникали.
— Хіба це не добре, якщо мій вірш був би схожий на молитву? — спитав я несміливо.
— Чого ж, — Бережан замислився. Може, прочитаний мною речитатив — я сподівався — ще жеврів у ньому, ще грів, і мистець зблизька до нього, до прочитаного, приглядався. — Чого ж? — повторив. — Навпаки. Поезія чимсь таки рідниться з молитвою, і молитва, і поезія призначені для душі. Вам не здається, що я говорю єресь… Коли б почули мою єресь фахівці від літератури — кинули б у мене камінь. Або закаменували зовсім. — Він аж згорбився, оглянувшись, немовби й справді хтось уже кинув у нього каменем. — Як не говоріть, а душу треба будити: кого поезією, кого плачем, криком, молитвою. Пам’ятаю, як мене, малого, мама вчили «Отченаш»… вони були доброю вчителькою, не силували зубрінням, ні. Кожне слово з «Отченаша» в їхніх устах ставало пташкою, що навпростець летіла до Бога. Я переймався маминою вірою і щирістю… я бачив, як Бог, старезний добрий дід, брав у руки мої ластівки, пестив їх, гладив, і мені було добре на душі, святочно і чисто. Наївно, правда… То вже потім втовкмачували нам примусово у голови: Бога нема, а молитва — це безсилля людини перед складністю життя, її насування перед труднощами, уповання на вищі сили. Не замислювалися ті, хто силоміць культивував атеїзм, що людині часом конче потрібно послухати саму себе… послухати тих ластівок, що товчуться, як у клітці, в наших грудях.
Бережан говорив гарно й розсудливо; біля коси й біля грабель, і навіть біля Святого Духа ходячи, не почуєш щодень такої бесіди, тим більш що вона зачіпає краєм те, що я насмілююсь називати своєю творчістю, і за це був вдячний Бережану, а найбільше — Вербеню, який розшукав його у Львові.
— Що ж, дякую за добре слово, — ніяковів я. — Інколи й добре слово потрібне поетові, тим паче такому, що на відлюдді. Соловію, як не говоріть, потрібний сад або ж принаймні вільха над потоком.
— Ой, мабуть, соловію з вільхи важко друкуватися? — поглянув на мене допитливо. — Не та тема: архаїзми, хрести, первені, містика, історія. «Радянській людині все це не нужне, дайте радянській людині марші й бадьорі пісні звеличень соціалістичних звершень». Так вам відповідають з видавництв, правда? Я інколи спілкуюся у Львові за філіжанкою кави з поетами і чую їхні нарікання, — пояснив Бережан. — А крім того, вимоги… команда тобто, для всіх митців одна: «Лєвой! Лєвой!». Ось спробував би я вималювати Святого Духа в оточенні білих столітніх хрестів і цю незнищиму столітню липу, що гуде бджолами, і мудру тишу, що навіює роздуми… і ніхто, повірте, не взяв би моє полотно на виставку. Ну, а про те, щоб його купив музей, то й мріяти нічого. — Він розвів сокрушно руками, і були у цьому жесті жаль, безвихідь; а ще мені здавалося, що він начебто вибачався за те, що підкоряється команді «Лєвой!».
— А я ось не марширую, — сказав я Бережану дещо згорда і відчув себе щасливим, що можу похвалитися елементарним: «Я не марширую під команду «Лєвой!», для мене не існують єфрейтори, які командують». — Зате, щоправда, мене не видають.
— Я можу, хочу зрозуміти поета: для нього є щастям побачити своє вистраждане слово надрукованим… надрукованим, прочитаним і почутим. Це так важливо, щоб тебе почули, правда? — Бережан зупинився на півслові, певно, роздумував, що його судження можуть завдати мені болю. — Ти написав, а нема кому прочитати… і ніхто тебе не почув або ж почула маленька горсточка… і глухо навколо, стіна і чужина? І нема присутності Бога з пташками на плечі? — Його довгобразе лице зблідло, й мені здавалося, що Бережана різко заболіла глухота, якою відгородили мої поетичні спроби від людей. — Та що вдієш, — зітхнув. — Ви, мабуть, постійно перебуваєте в стані війни з товаришами єфрейторами, так? — Він зупинився, поклав руки на мої плечі й одним рухом повернув мене до себе… рух був схожий на обійми, однак я здогадався, що художнику забаглося подивитися мені у вічі, йому було професійно цікаво заглянути у вічі людині, яка перебуває у стані війни з товаришами єфрейторами; я його розумів: я був винятковим типом. Небагато, мабуть, знайдеться хоробрих, які не бажають ходити під рукою єфрейторів… він сам, славний художник, реставратор, професор Василь Бережан, мусить приятелювати, мабуть, з єфрейторами, зазиває їх до своєї майстерні та заливає коньяками, і малює їхніх жінок і тещ, і носить єфрейтору свої кращі полотна як дарунок на іменини і просто з пошанівку. Від єфрейтора-бо залежить: дістанеш ти звання «заслуженого» чи «народного», закупить тебе музей. Міністерство культури або ж розбагатілий колгосп, що створює для форсу сільську картинну галерею. Від єфрейтора також залежить, що напише про тебе газета й взагалі чи напише.
Ти щодня сіпаєшся у єфрейторському хомуті.
І я повинен був усе це виказати в ту саму хвилину, коли він, обійнявши мене, заглянув у вічі, і в його голові, певно, складалися, може, перші штрихи мого портрета: він мене побачив самотнього, нікому не знаного? Він мене пожалів?
Одначе я промовчав, не хотів ображати людину. Окрім того, хіба він винен? І чи він один марширує в хомуті «лєвой»? І чи маю я право в чомусь йому дорікати? Якщо поправді, то хто з нас має рацію? Я, «внутрішній емігрант», «вільний поет», який пише собі, що хоче; цей «вільний поет» гордиться своєю волею і незалежністю, а вірші його, немов вівці, нипають у тісній кошарі… хто їх там чує… хто бодай уздрить їхню самотню смерть? Чи, може, таки має рацію професор Бережан, який учора й позавчора малював фальшиві полотна, а перед-торік відреставрував разом із бригадою своїх хлопців Соколівський іконостас XVII століття, а нині створить картину, на якій буде возвеличений Святий Дух, старезна липа й присадкуваті білі хрестики на цвинтарі… він назве свою картину для того, щоб ввести в оману єфрейтора, «Хрести над минулим». На його виставці люди розшукають бодай одну правдиву роботу, будуть довго ціпеніти перед нею і схвильовано роздумувати про себе, про тих, хто жив сто чи двіста років тому. І ластівки сідатимуть людям на плечі. Хіба це мало?
Втім, хай нас розсудить час.
— Я переконаний, так засвідчує історія, — промовив Бережан, — що порожнеча й глухота навколо вартісної мистецької речі котрогось дня зникають, бо і єфрейтори не вічні. Цілком може бути, що порожнеча не розвіється протягом одного дня, витвір правдивого мистця може поступово, заледве потепліє і повіє південний вітер, дірявити заскорузлі сніги й пробиватися до сонця. Пам’ятаєте «дрібну цвітку» Шашкевича? Тільки-но, хто знає, коли білий цвіт проб’ється крізь сніги. Завтра? Через рік? Через сто років? Уявіть собі: сто років будуть йти потоптом, кирзаками гупаючи, збайдужілі покоління по дрібних і ніжних пелюстках. Що лишиться з білої квітки? І може статися, що внуки й правнуки взагалі не потрібуватимуть якогось скромного польового квіту… хіба в нашій історії один раз уже так не було? В нашій історії так багато зради й відступництва. Тому я думаю: чи не варто йти на компроміс? Ні, Боже спаси, я нічого вам не раджу, це вас не стосується, я говорю про себе: хтось мусить залишитися спузарем коло ватри й підтримувати вогонь. Люди ж простягають руки до вогню, їх треба обігріти… бодай обігріти. — Бережан набив тютюном люльку, і запальничка клацнула в його долоні, як револьвер. — Мені шкода, що ніхто не чує вашої молитви про Страдчу долину. Я зрозумів його натяк.
— Не вмію йти на компроміс, добре це чи зле, але не вмію, з самого початку не піддався намові й через те постраждав. Так було легко й просто зрадити себе, — відповів я йому. — Досить було поступитися, і я нині, ймовірно, ходив би в поетичній «обоймі». І не скнів би в глухому Черчені, не косив би траву для маминої корівчини на старому кладовищі. Життя напевно склалося б інакше. Тільки… де є гарантія, що в тому іншому ситому житті знайшлося б місце для молитви про Страдчу долину. Та й чи став би я ключарем при Святому Дусі?
— Це для вас так важливо: бути ключарем? — спитав Бережан, знову пильно глянувши на мене. Він мене впізнавав; він малював мене в уяві, вилущував у мені головне. Цікаво, цікаво, як він мене бачить, що в мені є головним? Дотепер, скажу по правді, я не звертав уваги, хто і як мене бачить, хто й що про мене говорить: одні судили, другі дивувалися, треті стискали незрозуміле плечима, четверті крутили пальцями по скроні, мовляв, розсипалися клепки в Павла, Ключаревого сина, ще п’яті вважали мене невдахою, шості мали за релігійного й радили вступати до духовної семінарії. Черчен — село немале, у кожній хаті ґазда й ґаздиня з своїм розумом. В районі ж, у Рогачі, начальство косило на мене оком однозначно: не наш.
Я був різним для різних людей, ніколи не намагався виглядати в їхніх очах кращим, не спростовував якоїсь приписуваної мені риси, і через це, а не тільки через нічліги в сіні коло церкви, вважали мене «таємничим». Я був сам собою; був у злагоді з собою, а це вже немало важило в житті. І я хотів таким себе побачити на полотні професора Бережана.
— Так, для мене важливо носити на шиї ключ від Святого Духа. Я, так би мовити, при народному ділі. Це теж, гадаю, є оберігання білої цвітки… тієї Шашкевичевої.
— Розумію і хвалю, — сказав Бережан. — Обтулюєте квітку долонями, дихаєте на неї теплом, бо навколо мороз. Це так потрібно.
Тільки, — зітхнув, — таким способом «білу цвітку» не порятуєш, знаю це по собі… або ж порятуєш лише тимчасово. А хто ж поворожить: скільки-но лютих зим попереду? А байдужі в кирзаках сунуть й сунуть: несть їм числа. — В його голосі сколихнувся сум: він теж журився, як зберегти дрібний білий цвіт.
— Якщо ж пробуджувати байдужих, дати їм по іскорці, по гран-чику з тієї ватри, про яку ви говорили, Майстре? Я хочу вірити в пробудження. — Бережан слухав мене уважно, це, зрештою, була його теза: не дати погаснути ватрі; він лише не міг уявити, яким чином я, походжаючи навколо Святого Духа, збираюся пробуджувати збайдужілих.
— Колись… ще по останній війні при вході на цей цвинтар споконвіку стояли закопані два дубові стовпи, на них — поперечка з невеликим дзвоном. Існував звичай: кожний, хто переступав ворота цвинтаря, вдаряв два-три рази у дзвін. Ніхто нині не оповість, що то означало. Таким способом сповіщали мертвих, що йдуть до них живі? А чи людина, вдаривши у дзвін, скидала з себе суєту, буденщину й входила поміж могили з чистою душею? Я, наприклад, обстоюю останню версію. Як просто й мудро будили душу: додзвонювались до неї.
На Бережанових устах блимнула гірка усмішка.
— Давно це діялося… душі були тоді доступніші й відмикалися вони на голос дзвону. А сьогодні… а сьогодні є душі, яких не розбудиш гарматою. Хто, приміром, сюди, до Святого Духа, повертає? Стариня з села? Заблуканий турист зі Львова або з Бистричан? Художник, який вишукує для своїх полотен архаїку? І ще хто?
Я йому відповів, що сюди приходить багато, навіть дуже багато з навколишніх сіл, містечок, зі Львова; це традиція давня, як ще сюди ходили на прощу. В тридцяті роки до старої традиції доточилася нова: тисячі й тисячі людей протоптували сюди стежки. Ще й тепер буває, що Черчен запруджують автомобілі… Думаєте, марно районне начальство косить оком на Страдчу долину? Вони лякаються традицій, бояться, що байдужі, не дай Бог, спам’ятаються.
І тут, Майстре, настає моя черга. Я кожного байдужого зустрічаю на тому самому місці, де були стовпи із дзвоном, і читаю їм вірші чи молитви, чи як хочете назвіть те, що пишу про Страдчу долину. В районі погрожують: «Ти, Ключаре, замовчи, це проповідь релігії, чи містики, чи й взагалі націоналізму, ти ще не нюхав Іванової хати, а таки — понюхаєш».
Я їм вірю, Майстре; це так їм легко запакувати Ключара до Йванової хати або ж до божевільні. А хто ж тоді стоятиме біля дзвона, коли мимо сунуть, як потопт, байдужі?
7
Та й чи в усіх воскрешають душі? Хіба кожний, хто стає на стежку, що веде у Страдчу долину, прислуховується до молитви, що я написав, чи завдає собі труду замислитись над сказаним мною? Є, є такі молоді… молоді і старі, котрі аж горбатіють від думок, начебто я завдаю їм на плечі усі ці предковічні білі хрести, а разом із хрестами завдаю також доброчинства і гріхи тих, які лежать під хрестами; завдаю, отже, пам’ять, і ще завдаю кожному на плечі церкву оцю, Святого Духа, несіть, двигайте, сходіть потом і кров’ю, падайте й підводьтеся, і йдіть, прямуйте далі з цим: тягар ваш призначений і для тих, що прийдуть після вас. Високо-бо на горах Єрусалим.
Знову й знову моє серце кервавиться від жалю — ступає на стежку, що веде до Святого Духа, ох, як багато глухих і сліпих; їх так багато, що часом я починаю сумніватися: навіщо я тут? І навіщо цим глухоманам і німакам моє слово? Й чому вони заблукали в Страдчу долину? Я колись спробував спитати їх, міських парубків і дівуль, що вони тут загубили? А вони реготали: «Ти, папаша, чудак. Що тут можна загубити чи знайти? От нудно нам на світі жити, шукаємо новизни». Нудно їм…
Я безсилий перед їхньою знудьгованістю, вони теж безсилі, і світ безсилий, бо нічим їм не може допомогти; вони, безсилі, байдужі, знудьговані, скидають свої рюкзаки поміж хрестами в тіні старої липи, роздягаються догола — вигріваються; їдять ліниво, п’ють теж ліниво, час від часу водять дівчат у корчі…
А над Святим Духом верещить магнітофон про те, що треба жити, поки живеться, і любити, поки любиться, а решта — тринь-трава. Решта — тлінь?
Я слухаю це верещання і мовчу; коли б я був священиком, то відслужив би цілу Службу Божу за очищення їхніх душ; коли б я був мітинговим оратором, то докрикувався б до їхнього сумління; коли б я був лікарем, то лікував би їхні хвороби.
А я лише знаю, що в їхній крові пливе сліпа сонна риба… А я лише невдаха-поет, і моє слово вони не почули — Коли б я мав той дзвін, що висів правіками біля входу на цвинтар… коли б я його мав. Може, бодай його вони б почули? Чи почули б?
Але ні, нічого цього професору зі Львова я не розкажу, не пожаліюся, нащо йому знати мої жалі.
…Десь вночі посеред літа з погашеними фарами прокрався польовою дорогою мотоцикл. Два молодики з рискалями, перебрівши річку, заходилися розкопувати хрест, що потрапив під їхню руку скраю. Хтось, певно, уже колекціонує вироби народних каменярів і за старовинний хрест пообіцяв молодикам не одну сотчину.
Я тоді якраз ночував біля Святого Духа, вхопив вила й хотів крикнути… але не крикнув, не було потреби, світив ясно місяць, і при місячному світлі я видався, певно, тим злодіям примарою з того світу. Вони втекли, злякавшись до смерті, кинули навіть лопати, а потім снувалася в навколишніх селах та в райцентрі поголоска, що в Страдчій долині ночами ходить Страх.
Та пощо тобі про це знати, Майстре зі Львова? Це тільки мій біль…
Чи тільки мій?
8
Я очікував, що він сам спитає, чому Страдча долина так називається, чому власне вона Страдча; я боявся передчасно його сполошити, бо хіба не траплялося з деякими начебто поважними туристами, які заледве почувши історію Страдчої долини, чимдуж зникали на своїх автомобілях, оглядаючись, чи хтось випадково або й навмисне не позаписував номери, а безмашинні розчинялися в житах, як посеред зеленого страху, і самі себе виправдовували: «Ми в ніякій долині не були… не знаємо… не чули-сьмо… а якщо туди й заблукали, то з глупоти своєї, припадкове».
Чи не могло щось подібне трапитись з Василем Бережаном, адже старий Вербень, з усього видно, нічого йому про Страдчу долину не оповідав, мовляв, цвинтар то й цвинтар, хрести, липа, предковічна церковця, що по коліна запалася в землю, що тут «такого»? Вербень привіз його з однією метою: подивитися на фрагмент фрески, що виглядала з-під відпалого кусня штукатурки. Я повинен був про це пам’ятати і оберігати художника від зайвих стресів.
Але він сказав:
— Ви знаєте, Павле… може, це завинив ваш речитатив, молитва… так, дуже це схоже на молитву… чи винен я сам, що настроїв себе на таку нуту… так, настроїв, бо й боляче, бо й сумно, і світло в мені… а може, винен навколишній світ, що тут мене оточує, але ось сиджу я з вами, Павле, полудную, розмовляю про бозна-що, а в моїй душі щось плаче, це властиво й не плач, воно швидше схоже на тривожну музику, що пливе у твоїй крові. Так буває, коли слухаєш музику: звідусіль на тебе падає лавина звуків, немов водоспад кольоровий, і ти аж зіщулюєшся, аж сліпнеш, вони дуже різкі і різні, їх багато, короткі, довгі, глухі, уривчасті, протяжні, але ти знаєш, що вони не головні… головна скрипка, що час від часу виринає з-під напористого плину мелодії, сідлає її, мелодію, пливе по ній, як човен, і залишає за собою борозну. Я собі, отже, ламаю голову: Чому ця долина одночасно Стратча і Страдча?
Я міг узяти його під руку й одвести далі від цього питання; я міг, але не посмів. Ми стояли якраз на північному боці цвинтаря, за Святим Духом, навпроти Козацької могили; з Козацької цієї могили, за переказами колись високої, залишився невеликий горб, у підніжжі якого стримів дубовий зчорнілий, як залізо, хрест, сподак якого вже не один раз підрізали від гнилизни і знову закопували… і знову він виглядав, дарма що був присадкуватим, кріпким і плечистим козарлюгою. Я чомусь вважав цього присадкуватого, грубо обтесаного хреста за вартового: за його раменням обіч Козацької могили вишикувалися рядами по шість сто вісімнадцять могил стрільців Української Галицької Армії, які поховані тут у 1919 році. Він, хрест цей дубовий, начебто собою їх заслонив, він був «дозволений», «законний», і тому мав право когось обороняти, приймати на себе удари. Тому, може, він стояв чорний, як жаль.
Стрілецькі могили тулилися щільно одна до однієї, начебто стрільці й по смерті ходили в багнетні атаки… і в запалі бою вискакували на вал над річкою і тут залягли: низенькі, з цементу литі хрестики були майже непомітними серед високої трави і серед кущів калини; здавалося, що стрільці рядами лежали з крісами напоготові й вдивлялися в близькі опільські горби, очікуючи сурмача, який би знову покликав їх до бою. Сурмача, однак, не було чути, десь, певно, заржавіла сурма чи, може, зрадив сурму сурмач, досить того, що стрільці напружено ждали, а щоб вони, поранені, переболені, перемучені до краю, з двома-трьома набоями в патронташі, не проспали сигналу, щоб сонце їх не засліпило й не заколисало, хрест на Козацькій могилі взяв на себе обов’язки дозорного.
Він розправив рамена й надслуховував.
То мав я вдати, що нічого цього нема: ні Козацької могили з дубовим хрестом, ні стрілецького цвинтаря, ні очікування сурми? Повинен я був пройти мимо й не почути такого природного запитання художника: «Слухайте, а чому ся долина називається і Страдчою, і Стратчою?»
Я розповів йому, що знав.
Була це легенда? Був це переказ, що передавався від покоління до покоління? Була це оповідь стародавнього хроніста, ім’я якого забуто? Папір його хроніки давно зотлів, став прахом, а вистраждані й написані ним слова… а чи переповіджені слова поколіннями… а чи виспівані слова в пісні — а чи перебуте й пережите гніздилося, вкорінилося й жило в людській пам’яті. В людській пам’яті жила сльотава осінь 1648 року, коли полки Богдана Хмельницького відкочувалися втомленим валом з-під Львова й Замостя на схід, не здійснивши задуму гетьмана взяти під свою булаву Волинь і Галичину. Разом із козаками також покидали рідні краї покозачені сотні з повстанського полку знаного на Підгір’ї Семена Височана, який мав Отиню обіч Коломиї за полковий город. А на п’яти їм наступала, квапилась до своїх родових гнізд шляхта з гайдуцькими і жовнірськими загонами.
— Ви собі уявляєте, Майстре, той відступ, тую втечу з вітцівщини? — спитав я Бережана. Він не відповів; Бережан задивився на пощерблений дощами й вітрами дубовий хрест на Козацькій могилі, й мені баглося, щоб він мистецькою своєю уявою перенісся в дощовий осінній день 1648 року; ні, не тільки, щоб уявив, не тільки, щоб побачив той день здалека, як марево, як спогад, а щоб давній минулий день став для нього реальним, сьогоднішнім, щоб він, Бережан, увійшов поміж гурти вершників на охлялих конях, поміж напівбосу піхтуру з мушкетами й косами на плечах, з шаблями на мотузках через груди і з вилами в руках; я хотів, щоб він відчув, як тяжко місити босими ногами студену грязюку; я хотів, щоб він заблукав поміж валки возів з жінками й дітьми, пораненими і хворими, щоб плачі, прокляття, накази, іржання коней, рев волів, що падали на коліна і спускали дух, як люди, — увесь розпач втікацький, прощавання з отчою землею, лють на Хмельницького, страх перед помстою шляхетською над збунтованим хлопом осідали в його душу на дно, щоб він це знав, щоб він це пережив, йому це конче потрібно не лише для того, щоб пізнати історію Страдчої долини, це йому потрібно на щодень для роботи над будь-яким полотном, не обов’язково історичним, хай навіть над картиною з колгоспного буття.
Бережан далі мовчав, задивившись на дубовий хрест; було у цю хвилину два Бережани, один теперішній, який щойно приїхав зі Львова, мовчазний і напружений; другий же Бережан ожив аж у сімнадцятому столітті, у нижчих світах; я взяв воскреслого за руку, й ми так рушили з людськими гуртами на схід; нам було жаль покидати ці розтолочені копитами поля, що споконвіку годували нас хлібом, і ці темні ліси на горбах, повні звірини, і ці річки, в яких матері змивали нам голівки; інколи закрадалися до нас ниці думки про те, щоб скоритися й залишитися у котромусь із зустрічних сіл, загубитися серед осіннього мрева, але по дорозі ми надибували на розграбовані, на спалені дідицькі маєтки, на поруйновані католицькі костьоли й спорожнілі дзвіниці… із католицьких дзвонів ми, покозачені посполиті, виливали гармати, і нас, як вовків зацькованих, гнав уперед страх перед шляхетською відплатою. Ми не могли розтлумачити їм, шляхті, по-доброму, що чернь невинна у своїй зненависті… ненависть завжди, як ріка, що виходить з берегів, як повінь, що затоплює простори — і нема на неї ради… в нашій хлопській ненависті ви самі завинили, панове… винні ваші пейсаті орендарі, шинкарі, яким ви віддали ключі від наших святинь, винні ваші єзуїти, що потоптали нашого Бога. І хіба дивно, що ми взяли в руки шаблю або ніж, або вила, і, ковтнувши волі, зачумлені волею, пішли косити все, що ляхом зветься?
Та кому це скажеш, до кого промовиш тверезе слово, перед ким оправдаєшся? Та й чи потрібно? Та й чи хтось би нас зрозумів?
Інколи на привалах, коли ми поспіхом ховали померлих в дорозі, появлявся з своєю сотнею сам полковник Семен Височан; він висідав із сідла, легкий і моторний, кидав у могилу на груди мерцям грудку землі і потішав нас неголосно (а може, він говорив до тих нещасних, що лежали в могилі?), що ми недалеко відступаємо… відступаємо на Україну, на козацькі землі, щоб набратися сили, вигострити шаблі, підкувати коней… ми сюди мусимо повернутися, бо це наш дідичний край, чуєте?
Хтось йому вірив, полковнику Височану? Ой, леле…
Полковник і його сотня сиділи на добрих конях, вони поїхали гострити шаблі, а нас, піших і босих, голодних і майже беззбройних, одного дня наздогнала польська корогва… наздогнала задніх, найбільш, зрозуміло, охлялих — і заходилася смерть вистелювати землю трупом. Врятували нас настромлені на гастро коси й вила; ми ощетинилися хліборобським цим святим знаряддям — і шляхетські шаблі нас не досягали, а коні їхні харапудилися і вили, як пси, присідаючи на задні ноги, а за нашими плечима тим часом відчинилися ворота монастиря Святого Духа з мурованою церквою посередині й дубовим частоколом доокруж на валах.
Трапився нам Святий Дух на нашій мученицькій дорозі.
У ті непевні часи ціле Підгір’я було забудоване чи то шляхетськими замками та замочками, чи то монастирськими стінами, чи то церковцями з частоколами навкруг, і навіть багатші кметі у селах клали міцні ґражди, обкопували їх ровами і осторожували високим парканом. Була необхідність повсякчас боронитися від татарви, від шляхоцьких взаємних наїздів, а часто й від жовнірських шайок, найманців із чужих країв, що розповзалися повсюдно, немов саранча.
Монастир Святого Духа був невеликий, чернечої братії в ньому не нараховувалося й десяти осіб, і, якщо поправді, то в мирний час по-дорожний дивувався, що, мовляв, не вельми мудрим був будівничий Святого Духа, муруючи кам’яну круглу церковцю, насипаючи вали й лаштуючи частокіл у долині понад Золотою Липою. Долина-бо і є долиною. Чи не краще було класти стіни ген-ген на тих горбах? Святий Дух із доброю залогою став би неприступним. Одначе здатель, будуючи церкву при дорозі, та й ще при броді через Золоту Липу, думав про доступність, мовляв, ось я, Святий Дух при дорозі й при броді стою для кожного, хто потрібує оборони… і не треба вам, страдники, бігти аж на горби, бо поки добіжите, то впадете від кулі, від татарської стріли або ж наздожене вас аркан. А Святий Дух поруч, забіжи в його ворота, бери зброю і стань коло стрільниці на заборолі: бачиш, ворог попереду. Це багато значить, коли бачиш ворога попереду себе.
Ми боронилися за частоколом Святого Духа три тижні; регіментарем над нами став тутешній ігумен Данило, який, певно, замолоду зачерпнув ратного досвіду на бойовиськах, бо вмів розставити людей при стрільницях з луками і мушкетами, а якщо жовнірство лізло на частокіл драбинами, то ігумен мав під рукою ватаги з тими ж страшними косами, що вистромлювалися з-поміж зубів частоколу; і вмів отець Данило дати лад численному жіноцтву з дітиськами, що насоталося на дворищі Святого Духа, як бджіл у борті.
Одним тільки не міг зарадити обложеним ігумен Данило: не міг їх нагодувати. Кілька десятків коней, припасене в монастирі збіжжя — усе було з’їджено ще першого тижня… і тяжко було слухати, як вдень і вночі, спросоння навіть, плакали діти й випрошували в матерів хлібця… хліба… хліба скибочку… шкуриночку… або ж яблучко, мамо, або ж брукви… а безпомічні матері, висхлі, як скіпки, обвуглені голодом і журбою, ломили від розпуки руки й божеволіли від жалю; і божевільне хапали отця Данила за поли ряси, підперезаної жовнірським із шаблею пасом, і просили рятунку своїм дітям.
Чим він міг їм допомогти? Молитвами? Кажуть, ночами, перевіривши варту, він у своїй келії жбурляв пас із шаблею в кут і до ранку лежав перед іконою Спаса, вимолюючи в нього ласки для обложених. Молитва не допомагала, шляхта-бо не знімала облоги, а ігумен Данило не вмів творити чуда, як Христос, який нагодував одним хлібом гурти голодних.
Коли діти і жінки до решти знемогли, змертвіли від голоду — божевільно рвалися до воріт, щоб відчинити їх, бо за ворітьми мусить знайтися щось їстівне: якась падалиця, колосочок, корінець, бруква на полі, жолудь у лісі. І це головне: знайти щось їстівне, якусь бодай жменьку, голод страшніший від жовніра, що чатує за частоколом. І тих жінок треба було проганяти від воріт, в’язати їх, чим попало, й отверезувати: спам’ятайтеся.
Як могли спам’ятатися, коли на руках вмирали їм діти? Так тривало до того дня, поки з-поміж жіноцтва й дітвори, що від дощу й осіннього холоду тулилися в церкві, як вівці в кошарі, вийшла висока й суха жінка в білій намітці й у чорній одежі. Наш Бережан, очевидно, помітив її в гуртах ще раніше, ще вчора чи позавчора, бо побивався в думці, що не має з собою полотна і фарб, ця жінка навдивовиж видалася йому знайомою: вона була в нього в гостях у майстерні у Львові? Він її бачив десь на вулиці? Йому снилися оці запалі в ямах, залиті ущерть болем очі? Він уже колись пробував намалювати гіркоту в кутиках потрісканих, наче вогнем обпалених губ, оті дві зморшки, що краяли її лице, як шабельні рубці рани? І він уже колись пробував малювати її молоду сивизну? Господи, пробував, але це йому не вдавалося, сивизна — це не лише пасмо волосся з-під намітки, це внутрішній стан, це ціла посивіла душа… сивіли в неї очі, обличчя, руки, навіть кожний її рух був сивим.
Як передати сивизну руху пензлем? Ви знаєте? Ви пробували? Ні, художник не був упевнений, що якраз цю жінку він колись бачив, що якраз вона йому снилася, що саме її сивизна мучила його, але він не здивувався, коли вона підійшла під церквою саме до нього, мовби до давнього знайомого (а він сидів охляло під стіною, дощ хлюпотів, і сизо, важко було на світі), взяла з його колін важкий мушкет і кинула його наосліп позад себе. «Нащо він тобі? — спитала, коли Бережан спробував на неї огніватися й оглянувся за зброєю. — Ти своє відстріляв, убив і поранив, може, не одного… і дивно, що ти вмієш стріляти, я думала, що ти придатний лише до пензля. І таки краще орудувати пензлем, творити, славити життя, ніж стріляти, це так протиприродне для тебе. Та що зробиш, коли й мистцеві треба вміти вбивати. Це так страшно… Ще страшніше, коли до твого мушкета нема куль і пороху… а діти мруть… а жінки пасуть траву… як олениці, розжовують її і годують дітей, ніби цією жвачкою можна врятувати від смерті… ні, таким способом смерть лише приближують. Тому прошу тебе: йди й скажи отцю Данилові, що нема іншої ради, лише здатися ворогові». «Чому мене обрала, жінко, для того, щоб я поговорив із ігуменом? — відсахнувся Бережан. — Хіба не знаєш, хіба не чула-с його проповіді: «Мертві-бо сорому не знають. Будемо стояти в Святому Дусі до загину». І хіба не всі ми одностайно, і жіноцтво тут сутнє теж, не заприсягалися: «Будемо стояти, святий отче». Тепер я буду вмовляти його: відступімся від заприсяженого? Це так схоже на зраду. Я маю підмовляти його зрадити самого себе? Ні, не беруся, — боронився художник. — Я тут чужий начебто посеред вас… я з верхніх світів, тобі самій треба його умовляти, він тебе послухає, Маріє!»
Марія?
Звідки він знає це ім’я?
«Чернець прожене мене з келії, — журилася Марія. — Він осліп у своїй непохитності, він, як кремінь: або вистоїмо, або — вмремо. Це так легко вмерти, — оглянулася Марія по дворищі з Святим Духом посередині. — Тут так легко вмерти… — Її зір блукав по розквашеному дворищі, зупинявся то на пагорбках свіжих могил, то на поруділих купках повстанців, котрі сиділи попід стінами Святого Духа. Вони отупіло дивилися поперед себе й нічого, певно, не бачили, але з рук своєї зброї — хто що мав — не випускали. З неба сльозився дощ, і людські сліди в багнюці виповнювалися водою. — Тут так легко вмерти, — повторила вона через хвилину. — Смерть чигає на тебе тут і там, за частоколом. Можеш навіть заснути, скоцюрбившись, і не прокинутися. А в діарушах колись запишуть похвально: «Впали всі до одного в обороні самих себе, своєї волі і Святого Духа». Красно, правда? — Вона сумно посміхнулася, немовби в майбутньому тому діаруші прочитала своє ім’я. — Я теж, може, не з боязливих, я, прецінь, Марія… але на тверезий розмисл… так, пане Бережане, вчора, позавчора, щодня я терзаюся думкою: «Чи годиться, чи славно це, чи мудро сходити в могилу жінкам і дітям? Ну, вигибне тут, всохне паросль сьогодні — з чого завтра виросте ліс?» — «Ой, чи виростуть тоді в лісі гінкі дубчаки, що кронами зашумлять попід небо? — сумнівався Бережан. — А якщо виросте покруччя, що по-рабському постелиться по схилах яруг, де клубляться гадюки?» — «Де ти, чоловіче, бачив ліс, щоб у ньому не росло покруччя. Так створено Богом: поруч росте криве і пряме дерево. Іди, іди, Бережане, до отця Данила», — підганяла, просила його Марія.
(«Марія? Звідки я знав це ім’я? Ма…»)
«Він мене спитає: «Що тобі, пане Василю, до нас? Ти ж бо з інших, із верхніх світів, із прийдешнього?» — боронився художник. Йому не до вподоби була місія, яку покладала на нього Марія. «Так і скажи ігуменові: не буде прийдешнього, якщо нині вигибнемо до ноги. І ти, пане Бережан, теж не народишся. Хіба не зрозуміло?» — сказала Марія, і Бережан виразно побачив перед собою розстелену аж до виднокола, голу, без єдиного корінця мертву пустелю.
(«Маріє! Маріє, звідки я тебе знаю, хто ти й звідки?»)
Марія, мовби зіткана з світла й мряки, розтанула в пустелі, зникла, Бережан не встиг й спитати, чому саме його, мистця, а не, скажімо, воїна обрала для розмов з отцем Данилом, невже мистець відповідальні-ший за майбутнє, ніж людина зі зброєю?
Отець Данило лежав хрестом на кам’яній долівці келії перед образом Спаса; кволий, блідий, як первоцвіт, вогник лампадки ледве осяю-вав обличчя Христа. І Бережан здивувався, що у сірих сутінках виразно розгледів прислонену в кутку до стіни шаблю в позолоченій піхві. Виглядало, що Спас споглядав на шаблю, присвічуючи собі лампадкою, на шаблю власне були звернуті його очі, він, певно, розмірковував, чому Божий чоловік, отець Данило, який з обов’язку ієрейського повинен проповідувати любов і милосердя, бере в руки оружжя і сіє ним смерть. І хотів знати Спас, що власне вимолює у нього чернець, лежачи на слизькій підлозі вже не одну годину.
Спас начебто за весь час облоги не виходив із Данилової келії й нічого він не знає, що діється навколо.
«Ти ж бо, отче, повсякчасно присутній поміж нас, — промовив Бережан до ченця, піднімаючи його з каміння. — Ти ж бо єсть нашим регіментарем, і відомо тобі, що небагато з-поміж нас лишилося мужів, придатних до бою… хто поранений, хто болящий, хто охлялий від голоду. І нема куль, нема стріл. І шаблі наші пощербилися. Ляхи про нашу скруту здогадуються, і давно, отже, могли б узяти приступом Святий Дух… а не беруть, чекають, що яблуко саме дозріє і впаде їм на долоню». — «Якщо й вигибнемо до ноги, то однако будемо непокореними, — стояв на своєму ігумен. — І що тобі, Бережане, до того… до наших смертей? Ти ж бо із верхніх світів, із прийдешності?» — таки спитав ігумен Данило, майже слово в слово повторивши передбачене художником. «Як я у прийдешньому відбудуся, коли сьогодні вигинуть жінки й діти?» — відповів Василь Бережан, навчений Марією. Тільки, мабуть, тепер, у цю ж хвилину він зрозумів по-справжньому, чому саме його обрала Марія для розмови з отцем Данилом. Хочеш, пане Василю, народитися в майбутньому, то здолай упертість ігумена.
(Маріє, де ти й хто ти? Стою і волаю: прийди до мене і відхили з обличчя паволоку, най я тебе впізнаю. А може, ти поруч, досить мені простягнути руку — й відчую твоє тепло?»)
«Чом у світах верхніх і нижніх я ходжу поміж компромісами, як поміж навислим камінням… кожної митті каміння може мене розчавити, а я, одначе, протискаюся в кам’яні щілини, обламуючи ребра, і повзу, як вуж, а де — плазую на колінах, а де — я згорблений, а де я випрямляюся на повний зріст і бачу над собою молочну бездну неба. І тоді я себе люблю, випрямленого і гордого. Так, люблю випрямленого… а чом ненавиджу плазуючого? І чи взагалі пасує мистцеві вимацувати поміж гострим камінням щілини, щоб бодай на півкроку посунутися вперед? — катував себе Бережан. — Чом я не такий цілісний, не такий негнучкий, як ось отець Данило?»
Він сам собі не міг відповісти.
Чи остерігався порпатися в собі й висвічувати потаємні, засновані павутинням закутини своєї душі?
Чи нині бракувало йому часу?
А чи настала година сумнівів для іншого? Для отця Данила?
Отець Данило, хлюпаючи по грязюці чобітьми, згорблений, мовби наліг грудьми на чепіги плуга, обходив ранених, які сиділи попід стінами Святого Духа в покривавлених сорочках, задубілі, з погаслими очима; поранені про щось його розпитували, чогось випрошували, аж їм тріскалися губи, а він хилився перед ними, немовби вклонявся їхнім болям, і йшов пріч, все нижче горблячись і все важче переставляючи ноги.
(Маріє, ти живеш у його сумнівах і стражданнях?)
Потім отець Данило увійшов до церкви і уступив поміж жіночі гурти, немов у потолочене ордою зелене жито. Жінки перед ним розступалися, даючи дорогу, а дітлахи, зчорнілі, як обморожене квіття, ховалися перед ним за мамині спідниці.
Жінки його боялися, маслакуватого, неговіркого й затятого; вони його з недавніх пір почали ненавидіти і поміж собою судили за те, що не зміг їх оборонити перед шляхтою і даремно тільки покладали надію на нього, на ковану його монастирську браму і на частокіл… так, сестри, не зміг нас піп оборонити, а тепер він супротивиться, щоб просити в ляхів милосердя, щоб бодай нас із діточками вирятувати з цієї пастки. Йому, ченцеві, байдуже, що діти наші голодні, що пасемо траву й корчимося в судомах і вмираємо. Жіноцтво з-перед кількох днів, осмілівши від горя, розпускало язики все голосніше, і їх кляті слова долітали до заборол, де переважно перебував ігумен поміж повстанцями, що крізь стрільниці пантрували за шляхтою. Чи чув він їх, жінок? Напевно. Та не озирався, немовби жіноча лайка його не обходила, жодне гнівне слово його не ранило, він був заворожений від людського страху, від безнадії, від дріб’язку, навіть від смерті заворожений вищою метою — не впасти перед ворогом на коліна.
Сьогодні, однак, жіноцтво не впізнавало регіментаря, поміж ними мовчки човгав чоботиськами простоволосий дідок у полатаній рясі, з нагрудним хрестом, підперезаний пасом із шаблею.
Хрест означав милосердя.
Шабля означала смерть.
Шабля вдарялася об каміння і жалібно видзвонювала; і власне шабля, така сьогодні недоречна, важка для ченця, явила нині не затятого регіментаря, що настановив битися в Святому Дусі до останнього подиху, а звичайного дідугана з короткою гострою бородою, вихуділого до того, що, здавалося, вилиці на обличчі витесані гострим долотом із мореного дуба й можна було об них поранитися. Очища в глибоких ямах моргали сльозливо, як перед іконою лампадки, в яких вигоріла олива. Чернець, правда, до нікого не обзивався, ні до жіноцтва, ні до дітей, нікого не жалів, нічого не обіцяв, жодне слово не впало з його запечених уст, але жіноцтво відчувало, що він сьогодні зламався… і жіноцтво мовчки заплакало над ним, і жодна пащекувата молодиця не зважилась чимсь його образити, докорити, обпекти сльозою.
Чернець обізвався лише тоді, коли до нього підступила Марія. Бережан не бачив, звідки вона з’явилася: чи вийшла слідом за ігуменом з церкви, чи зійшла з-поміж жіночих гуртів, чи зійшла із зацілованої ікони, що висіла біля дверей у бабинці, чи вона зродилася з стогону поранених, чи вишепталась із опалого листя…
Вона очікувала отця Данила на стежці. Вклякла й поцілувала полу його ряси. Він зупинився й поклав їй на голову руку… він довго не знімав із жіночої голови руки, і видавалося збоку, що у цю мить жінка на колінах була йому потрібна для опертя, для того, щоб не впасти.
«Це ти, Маріє, послала отого пришельця з верхніх світів, щоб підмовити мене створити ворота й здатися на ласку ворожої шаблі? — спитав жінку чернець. Ні, він їй не докоряв, голос його прявся журливо, а руки по-старечому тремтіли. Художник Бережан сидів одалік під кущем, прикрившись од дощу веретою, і думав: «Пощо я зійшов у нижні світи, в минуле… пощо мені все це бачити й чути, перейматися ним, щоб воно мене боліло, щоб я ходив із серцем, як із незарубцьованою раною? Чи, може, мистцеві потрібно, щоб його серце боліло, як відкрита шабельна рана?»
«Я сама не наважилася тебе просити, отче. Ти мене не послухав би, я лише білоголова, женщина… я лише Марія. Ізограф же прийшов із верхніх світів, він не народиться, не виросте, не навчиться нічому, не візьме в руки пензель, якщо ми тут усі, жінки з дітьми, вигинемо. Це правда… і вищої од цієї правди нема, отче. І я дякую, що ти її почув».
Старий далі журився:
«Ой, як важко здатися на ласку ворогові. Хіба це не є зрадою самих себе і Святого Духа… адже Дух — це і віра, кріпость наша. Хіба це теж не є правдою, Маріє? Тяжко мені рішитися… тяжко, бо запишуть наступні покоління, що ігумен Данило зневірився», — старий зітхав, теребив хрест на грудях. Сумнівався. Бережан майже фізично відчував його душевні боріння: то розверзалася бездна, то пливла над світом прозорінь, така чиста й дзвінка, що аж виспівувала в полі кожна бадилина, то накочувалося клуб’я хмар, що смерділо мокрим погари-щем і трупом.
«Не прийдуть, отче, наступні покоління, ніхто не запише ні добра, ні зла, не запишуть по тобі ні імені, ні діянь, нічого, якщо не осягнеш істини: відступити, залягти в борозну, вижити, — сказала Марія. Вона знову поцілувала край його ряси, звелася на ноги й додала: — Невже ти забув, що маємо фортецю неприступну й незнищиму? Хіба Дух не означає нашу незнищимість, отче?»
І пішла.
(Маріє!)
Ігумен Данило й не подивився їй услід; жінка, певно, його не переконала, ціле життя він боявся зрадити самого себе, цієї засади дотримувався замолоду в битвах і цього навчав іноків у монастирі, і молитви його до Спаса теж були сповнені просьбами: «Не карай мене, Господи, колінкуванням перед ворогом»; і храм цей кам’яний збудував навмисне при дорозі й при броді, назвавши його Святим Духом, для того, щоб тут кожний, хто потрібує оборони від навколишнього світу, у кого сумніви, немов шашель, точать душу, міг ударити калаталом у монастирські ворота. Йому радо відчиняли: заходь, очищайся, кріпися духом.
Сьогодні ігуменові здавалося, що зраджує не лише самого себе, свій гордий характер, мудрість, набуту з життя і книг, а й також зраджує храм, ним збудований. Але дорога скінчилася — виходу не було: таке випробовування послав йому Господь, і хочеш-не хочеш, а мусиш скоритися.
Мусиш.
Він окликнув Бережана і, опираючись на його плече, піднявся східцями на вежицю над ворітьми. І, мабуть, з очей Бережанових, з обличчя чернець вичитав мольбу: «Чом я маю бути свідком твого упокорення, отче? Чи мало я надивився за ці тижні в ограді Святого Духа? Мозолі в мене криваві на руках, бо я щодня копав і копав могили. Увільни мене сьогодні… бери собі когось з повстанців, із тих, що стояли з тобою на заборолах, вони тобі ближчі».
Чернець заперечливо похитав головою.
«Ти ж бо перший заговорив зі мною, щоб Святий Дух відчинив перед шляхтою ворота во ім’я спасіння жінок і дітей. Хіба, отже, тобі не цікаво, ізографе, подивитися на моє посоромлення? Якщо ти цього не побачиш, якщо муку мою не візьмеш з собою, то як зможеш розповісти про нас, минулих, у своїх верхніх світах?»
Вони стояли обидва відкриті перед цілим світом; з висоти вежиці споглядали на стирловані, пориті шанцями поля, на купища вигаслих кострищ, на безладне товписько наметів, примітивних буд з пагілля, покритих шкірами і веретами. Зовсім близько з південного боку тулилася до монастирського боку притихла річка. Над цілим видноколом лежала немовби розстріляна мушкетами тиша; тиша, правда, виявилася фальшивою, бо враз біля самого вуха Бережана бренькнула, як джміль, куля, і він зблизька побачив вишкірену смерть, а вже потім почув мушкетний постріл.
«Гей ви, панове в полі! — випрямився на весь зріст і розправив плечі ігумен Данило і блиснув понад головою зірваним із грудей хрестом. — Не стріляйте! Єсьм регіментар Святого Духа ігумен Данило… і хочу трактувати з вашим старшим, щоб припинити пролиття крові». Тепер голос його звучав гучно і рівно, і Бережану здавалося, що гайдуки чи жовніри, що сиділи в шанцях навкруг монастиря, брали ченцеві слова в хапливі долоні, немовби вони були відлиті з важкого срібла.
І хоч із шанців вигулькнув, як хорт, гайдук у жовтому і побіг до наметів під горбами, де посередині зеленіло просторе шатро польського регіментаря, хтось з поля вистрілив ізнову, куля вцілила в піднятий отцем Данилом хрест… хрест хитнувся, сипнув іскрами, в полі жовніри зареготалися, а в ограді Святого Духа жінка якась заплакала високо й тонко, мовби посилала свій зойк до самого неба.
Бережана кортіло впасти на поміст або ж принаймні сховатися за заборолом, його проймав страх перед третім вистрілом, а жовніри, скаженіючи від люті, що три тижні топталися в грязюці перед схизматським курятником, не можучи його взяти на спис, знову набивали мушкети.
«Не бійся, — заспокоював Бережана отець Данило. — Тобі інакше призначено вмерти, не від кулі. І не сьогодні. Адже ти із верхніх світів…»
Він мав іще щось додати, але не встиг, на тамтому боці Золотої Липи появилася кавалькада вершників, було їх, може, з десять, убраних по-різному і схожих швидше на ватагу волоцюг, ніж на королівських жовнірів; та, певно, це й не були жовніри, а лише гайдучня, слуги, дрібна гола шляхта — люд увесь пихатий і жадібний до рабунку. Виділявся з-поміж них шляхтич у блискучому панцирі і в червоній шапці з двома когутячими перами. Кінь під ним танцював, нетерпеливився.
«Ти пізнаєш мене, святий отче? — крикнув шляхтич з коня. — Єстем дідич на Черчені Януш Черченський. Говори, хлопе, що маєш казати, бо мені печеня вистигає», — засміявся глузливо (Господи, як запахло голодному Бережану смажениною). — Хочеш проситися?»
Отець Данило мовчав, ухопившись обома руками за край заборола… чорні його пальці вгризалися нігтями у чорний дуб, а обличчя блідло від болю. Здавалося, він не стримається, гнів у ньому клекотів, очі побіліли. Проте узяв себе в руки й відповів спокійно:
«Здаюся. Та ставлю вимогу, мосьпане».
«Ніяких вимог! — верескнув дідич на Черчені. — Ніяких, до дябла! Які можуть бути вимоги у збунтованого бидла?!»
«Вимога одна: не зачіпайте жінок і дітей. Хай розходяться по своїх хатах, по попелищах. Тобі, мосьпане, і королю вашому не вигідно рушати жінок із дітьми. Хто ж бо виростить нових женців, які будуть жати твоє жито?»
Дідич і на війні залишався дідичем, він оглянувся на стирловані поля і уявив їх засіяними житом, і, певно, побачив у житах зігнуті спини женців, бо подобрів:
«Най буде!» — погодився Януш на Черчені, не радячись із своїм почтом, бо що, зрештою, важила для дідича рада купки шляхоцьких голодранців, які й шаблю носять на мотуззі.
«Дай слово гонору!» — кував гаряче залізо отець Данило.
«Даю. Най чують усі! — Януш на Черчені підняв угору два пальці. А з рештою як домовимося, з тими хлопами, що шаблі взяли і збунтувалися? І знищили мій двір?»
«Воля твоя, мосьпане. Як регіментар над залогою кидаю тобі до ніг свою шаблю… але духом не скоряюся. А як слуга Божий молю сили небесні, щоб ти був милосердний, бо хіба вони, піддані твої і нашого короля, винні, що забаглося їм волі? Якщо ти їх скараєш, то ще раз кажу: «Хто твої поля виоре і засіє? Хто буде худобу пасти? Ти про це подумай, ясновельможний, коли будеш чинити над ними суд і розправу». — За цими словами отець Данило вийняв із піхов шаблю і жбурнув її униз; шабля не долетіла до вершників, упала на березі річки й засвітилася сумно на цілу землю.
«Іди й скажи нашим, щоб відчинили ворота… щоб жіноцтво виходило, щоб кожен, хто може порятуватися, — хай рятується, — попросив ігумен Бережана. — І сам рятуйся… і не забудь нічого, що тут сьогодні бачив. Розкажи тим, які у верхніх світах, що ми, минулі, часом зраджували самих себе, вимолювали часом навіть рабство, щоб тільки не всох наш корінь. Іди». — Старець обняв Бережана, поцілував і відштовхнув від себе.
«А ти, отче?» — не рушався з місця Василь Бережан.
«Я тут помолюся, щоб храм мій не розкидали, щоб Святий Дух далі стояв на сторожі при дорозі й при броді, бо й завтра знадобиться якійсь душі страждальній ударити калаталом у його двері… і двері відчиняться, щоб прийняти людину, яка збідніла духом. Іди…»
Скрипіли внизу ворота; жіноча юрба з дітьми неспішно і боязливо викочувалася з огради, розсівалася по полю… спершу йшла більшими купами, потім купи ділилися на громадки, згодом замаячили на голому полі поодинокі постаті, і отець Данило, спостерігаючи за ними, думав, що це біліють у полі посіяні зеренця майбутніх поколінь.
«Господи, — молився він перед полями і перед Богом, — чи я винен, що сьогодні посіяв разом із тими, які в прийдешньому постануть, також рабів… також донощиків, скорпіонів, що будуть самі себе пожирати».
9
— Що ж було далі, що сталося з отцем Данилом і всіма його людьми, які лишилися біля Святого Духа? — спитав мене професор Бережан.
— Ніхто нічого не знає про їхню долю, — відповів я. — Ніде нічого не записано. Нема ні пісні, ні легенди, ні бодай згадки. Чи згинули всі в останньому бою, чи мовчки рушили орати дідицькі лани? Хто про це оповість? У нашій історії більше невідомого, ніж відомого. Англійці уже в чотирнадцятому столітті ретельно записували в державні хроніки, яке вино любив їхній король, в якого купця те вино купили. Ми ж бо про свої трагедії не залишили в кодексах бодай два-три слова.
— Це так, — погодився Бережан. Він розглядався навколо, немовби хотів когось побачити… немовби на когось очікував; він пильно надслуховував, нібито десь тут поміж хрестами й калиновими кущами загубився чийсь голос, а може, одне лише слово, яке хотів віднайти і почути. Врешті Бережан протер обличчя обома долонями, і виглядало це, як умивання… він умивався, певно, від задуми. І вже повеселілими очима поглянув на мене. — Це так, — повторив, — у нашій історії безліч забутого, потолоченого, аж страшно, що ми такі злочинне забудькуваті. Кажу це не для красного слівця, не задля гучної патріотичної фрази, кажу це як практична людина, яка розуміє, що все пережите й перероблене нашими дідами й прадідами, їхні зради, подвиги й смерті, збагачує нас із вами, сьогоднішніх. Я не знаю, яким чином збагачує, як теє багатство помацати, зважити чи виміряти, знаю лише, що минуле, з правіків, з першопочатку сидить у нас. Це щось схоже на бездонну глибину, яка існує, але ми боїмося чи не вміємо досягти її дна. Мені, приміром, здається, що я уже колись тут був, я начебто все зблизька бачив і пережив те, про що ви, Павле, розповідали. І навіть болить мене рука від важкої шаблі… і хтось мені підказує, нашіптує, що коли б я не тримав тієї пощербленої шаблі, то був би безсилий узяти в руки пензель, правда? Якась містика…
Я не став його відговорювати, я не хотів його образити; я думав, що у ньому обізвалися первені, й він зрозумів, що в ньому сконденсовані віки. В кожній краплині крові, в кожній судинці сидить історичний досвід… у кожному з нас він сидить, ми тільки про це не знаємо або ж не хочемо знати, часто він замурований від нас нами таки самими, а ще замурований обставинами, освітою, щоденним життям; він спить припи-люжений, часом висхлий, немов мумія, і тисячі, мільйони з нас умирають, не підозріваючи навіть про первоцвіт, який вони носили в собі. Мені було приємно, ні, це не те слово, я був вражений, що своєю оповіддю про оборону Святого Духа увів Бережана в його ж таки власний минулий світ. Боже мій, яка велика магія слова! Я не робив цього навмисне, так трапилося… так трапилося й зі мною, коли мені заборонили вчителювати… заборонили, й мені здавалося, що я загнаний у тупик, у безвихідь, а виявилося, однак, що є і безвихідні дороги, на одній дорозі здибався мені Данило Вербень, який сказав: «Хіба не знаєш, учителю, що дороги стеляться не тільки в просторі, а й у глибину також? На просторі, десь там на роздоріжжях можуть чатувати люди в погонах і з автоматами, які спроможні тебе далі не пустити. Вони кажуть, що мають на це право. А на глибинних стежках ніякої сторожі нема. Подумай над цим, учителю».
Я узяв Бережана під руку, й ми повернули на стрілецький цвинтар; тепер я мав його не за випадкового приїжджого реставратора, просто цікавого художника зі Львова, мені чомусь здавалось, що я здобув близького друга, а може, й брата… ми обидва маємо скреслі душі, що знають глибинні шляхи, і це нас єднає і братає; це так чудово жити із скреслою душею, коли ти свобідний і нічого не боїшся: ні смерті, ні Колими, ні забуття, ні чорного людського наговору.
Ми йшли поміж стрілецькими могилами, не минаючи ні одного позеленілого з бетону вилитого хрестика й ні одного напису на них; ми вголос — то Бережан, то я сам — вичитували й вичитували прізвища полеглих, і це було схоже на військовий переклик. Рядові стрільці Української Галицької Армії, десятники, четарі, усі ці звичні Іванюки, Василюки, Семигени, Коритки, Косачі, Гриби немовби оживали… немовби вони направду лежали рядами з крісами напоготові, чекаючи команди рушати до бою; ми, одначе, до бою їх не кликали, не тривожили їх сну, це вони самі, стрільці й четарі, йшли за нами слідом і тривожили наші душі, запитуючи мовчки: «Чом про нас забуваєте, братове? Боїтеся? Чим ми перед вами й вашим часом завинили? Тим, що хотіли України вільної, не притоптаної чужим чоботом держави. То ви тепер важите на терезах, яка Україна краща — синьо-жовта чи червона, і кожний з вас знає теж, що ніякої, навіть червоної України нема, є тільки Москва і Москва… а ми тоді не вміли важити, не мали часу фальшивити, ми просто стояли за Україну на цих горбах проти ворога і за неї вмерли».
— Хіба тут у дев’ятнадцятому проходила лінія фронту між українською та польською арміями? Були великі бої? — спитав мене Бережан.
Я показав йому на горби, що обступали здалека Страдчу долину.
— Там дотепер попід лісом можна побачити старі окопи, що їх тут називають «дикунками». Я вам покажу, якщо будете мати час завтра або ж післязавтра, — сказав я. — Це вже, Майстре, не легенда про отця Данила, це чиста і правдива історія. В селі ще є люди, які пам’ятають, як стрільці вмирали, маючи в ладунках по п’ять набоїв, і як їх ховали.
— У Страдчій долині, — промовив задумливо Бережан, — не відаєш, де кінчається легенда, а де починається чиста, як ви кажете, історія. Зрощено все… кореневища глибокі.
— Зате дійсність наша починається, до речі, он там на старому валі, де край стрілецького кладовища. В останньому ряді могил з шести залишилась одна, п’ять зруйновано, зрівняно із землею. Лопухи тепер на цьому місці, кропива. Ходімте, покажу, — запропонував я.
Він піднявся слідом за мною на вал. Могила хорунжого Дмитра Климишина вибігла над саму річку… і тут хорунжий самотньо застиг, і не знати, чи був він очарований пшеничним полем, що розкинулося перед ним, чи наздогнала й вцілила в нього польська куля.
— Хто ж той ряд могильний порушив, розкопав і затоптав, а хрести, певно, розтовк на порох? — спитав мене суворо Бережан. З його обличчя, зблідлого й нахмуреного, я прочитав осуд: «Чом ти, ключар коло Святого Духа, не оберіг ці могили? Чи ти бодай переписав прізвища із зниклих хрестів?»
— Це було ще до мене… я ще був просто вчитель, штатна одиниця районе по імені Ключар, — боронився я. — Щодо руйнування стрілецьких могил, то, думаю, існує таємна вказівка з району чи з області: поступово могили розкопувати. Поступово. Одну за одною. Непомітно. Щоб устигли виростати лопухи й вкорінювалася на їх місці кропива. Хіба ви цього не знали… це для вас, Майстре, новина? — запитав я й розізлився. — Ви ось запитуєте про п’ять зниклих могил і звинувачуєте… я бачу, що звинувачуєте, не відпирайтеся: де я був, чом бодай прізвища полеглих не записав. А вам відомо, що у Львові на Янівському кладовищі бульдозери начальницькі зрили не одну сотню стрілецьких могил… так, розрили, розтоптали, стерли з лиця землі, а надгробними хрестами виклали вулицю, а зверху залили асфальтом? Ви цього не знали? Га? Хоч одне прізвище з тих згладжених ви донесли до своїх дітей… донесли й попросили: запам’ятайте його, того стрільця, який упав за Україну?! — Очевидно, я не мав права кричати на Бережана, але я таки кричав; очевидно, він сам завинив, що викликав вовка з лісу. Втім, кожного разу, коли приходжу на це споганене місце, то виростають у мене псячі вуха і я злюся на підленьких людей, котрі вночі, перебрівши річку, підповзли до могил, як змії, і заходилися їх розкидати… землю, певно, розсівали, а хрести понесли з собою в мішках. Хто вони? Скільки їх було? На кожного по могилі?
— Мушу признатися: я не був на Янівському кладовищі поміж стрілецькими могилами, — знітився Бережан. — Як хочете це розцінюйте, але не був. Не мав часу? Відкладав на завтра? Боявся, що хтось із сексотів сфотографує мене й донесе, куди треба? Пояснення, мабуть, можна знайти… пояснення, але не виправдання. Я, правда, чув про львівську вулицю, викладену хрестами. Навіть колись… — він не закінчив, махнув рукою. Довго мовчав, блукаючи поглядом поміж хрестами. — Навіть колись, йдучи цією вулицею, пам’ятаю, подумав: чом не западеться піді мною земля? Чом я не стану посеред вулиці й не закричу на цілий світ: Гей, чого ми такі підлі, що боїмося самих себе, своєї історії, чому топчемося по ній та возимо по ній гній?
— Однак не пустили й пари з вуст. І це так природно. — Ні, я не став його осуджувати. — Це називалося боротися з українським буржуазним націоналізмом. Хто посмів би протиставити себе цій «боротьбі», що була схожа на кам’яну брилу, яка котилася згори й підминала все і вся під себе, кришила на порох? Так було вчора, позавчора, так є сьогодні, хоч Сталіна уже давно нема.
— Але ж страх лишився… страх! — аж простогнав Бережан. — Сталін смертний, а страх незнищимий. — Бережан знову запалив люльку; він ковтав дим, кашляв і знову ковтав, і виглядало збоку, що він димом тамує страх. Я так подумав. — Знаю по собі: видавлюю з себе страхопудство, вичавлюю, як гній з болячки, інколи здається, що я уже вільний від нього, що його нема, а він раптом показує роги і б’є тебе копитами в груди. І ти мертвієш. — Він розвів руками й подивився на мене благальне, немовби прошучи: «Ну, не суди мене, грішного, сам знаю свої гріхи. Каюся, очищаюся од них і знову грішу».
— Я ось перестав боятися, — вихопилося в мене мимоволі. Похвалився? Може, й так, але це була правда. — Це так чудесно жити без страху. Є десь тюрми, табори, настали після Сталіна нові пани, що панують над нами сьогодні, підкрутивши бровиська, але я їх не боюся. І не тому, що я не злочинець, що нічого злого не замишляю проти влади… це само собою зрозуміло. А тому, що я душею розкутий, не залежний від людей і від світу.
Я, певно, переборщив, бо Бережан посміхнувся, гіркота блимнула в кутиках уст, і похитав заперечливо головою.
— Не вірю, що людина може бути не залежною від світу. Навіть ви, який має свої порахунки зі світом, не можете на світ не зважати. Ви обороняєтесь перед цілим світом Страдчою долиною, а Страдча долина боронить вас. Я чомусь впевнений, що ви не кожного, хто припадково заблукає до Святого Духа, водите поміж сумні стрілецькі ряди. Щось не видно тут ні протоптаних стежок, ні китички квітів на котрійсь могилі. Ви мусите рахуватися із світоглядом людини, з її, може, ворожістю до мертвих стрільців, і врешті, мусите рахуватися з її, тієї людини, побоюванням: «А раптом хтось помітить, що я броджу поміж могилами січових стрільців, які хотіли якоїсь України». Ще. мусите також зважати, як на те пішло, на офіційну думку, скажімо, на думку секретаря райкому партії або ж начальника районного кадебе, які припишуть вам пропаганду реакційної націоналістичної романтики. Хіба не так, дорогий мій Ключаре?
Він мав рацію, я поспішив похвалитися повною незалежністю від світу; він легко поклав мене на лопатки, і я не пробував навіть боронитися. Та і як я міг, зрештою, боронитися, коли світ і в заповітній моїй Страдчій долині також копав на мене ями і розставляв сильця. Хіба два роки тому в ніч на Перше листопада, в роковини постання Західно-Української Народної Республіки, в роковини, як колись писалося, Великого Зриву, хтось невідомий не вивісив он на тій калині, що посеред стрілецького кладовища, синьо-жовте полотнище, і по мене першого тоді приїхали з району, бо я Ключар, бо я значений, бо, мовляв, нікому іншому не спало б на думку нагадати Черчену та цілій околиці, що перед війною першого листопада на стрілецькі могили приходили процесії з молебнями, промовами і прапорами? І хоч нічого мені слідчі довести не могли, бо я таки не був причетний до цієї акції, я зрозумів, що кожної хвилини знайшлися б добровільні «свідки», які криво посвідчили б на мене. Це так елементарно — знайти «свідка»…
Вони мене випустили, і я дістав велику науку: ні, Страдча долина не оборонить мене від жорстокого світу, я не зумію од нього втекти, сховатися, він мене підстерігає на кожному кроці.
То пощо тут вихвалявся про свою незалежність од світу? Я сплутав духовну свободу з незалежністю від обставин; обставини, як відомо, бувають вище нас.
— Лишім про це… про страх, про свободу від світу взагалі, — промовив Бережан. — Навіть чернець, котрий присвятив себе вищій ідеї, не свобідний од світу у своїй келії, і через те Тіло своє зсинцьо-вує канчуком. Ми пов’язані з світом тисячами ниток. То лише молодим і наївним ідеалістам здається, що вони птахи небесні, котрі живляться Божою росою і насолоджуються ангельським співом. Тому я вас запитую, Ключаре: який може бути ангельський спів, коли хтось, навчений спеціально, чи заляканий, чи зненависнілий, чи з дурощів та із прагнення вислужитися, плазує вночі з рискалем і розкопує могилу, може, свого діда, і хтось його за це хвалить або ж він сам перед собою нічним цим злодійством пишається? А ми мовчимо… а ми боїмося… і ви, Ключарю, теж боїтеся крикнути з розпуки.
Я мовчав; я міг йому заперечити. Але ще не настав час.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
1
Сьогодні я переступив поріг…
Було каторжно, тяжко перенести свій потворний духовний горб через поріг, щоб потім, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробрості (як, бувало, напровесні в полях зачерпуєш у легені густого й паркого, як молоко, земляного духу… і разом із запахом землі ковтнеш також жменю жайворонкового співу) й скинути з себе тягар багаторічного страху, непевності, незримі, але завжди сутні кайдани собі під ноги… скинути й, стиснувши зуби, потолочити їх на друзки й солодко (аж серце заходиться) слухати, як вони потріскують, репаючись, мов старе череп’я.
…Сьогодні я переступив самого себе.
Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що довгі роки блукав по світу з горбом, не помічаючи ні його потворності, ні не відчуваючи його тягару?
Хто перший хоче кинути?
Ти? Він? Вони?
Почекайте! Спершу, ніж мене каменувати, погляньте на себе збоку, власне, зазирніть у власну душу. Після цього, я чомусь упевнений, у вас відпаде охота кинути в мене каменем. Ми всі, а не лише мистці, живемо з горбатими душами; ні, ми, звичайно, не винні у нашій потворності… потворність стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось поміж нами ходить без духовного горба, то він дивак або ж каліка. Правда?
Та правдою також є те, що поміж нами живуть герої.
Колись наші внуки розповідатимуть своїм дітям бувальщину про те, що за глибокими морями та за високими горами на п’ятій частині світу жила собі й мучилася Земля, яку замкнули на замок. Найстрашніше, що мешканці цієї Землі навіть гордилися своїми замками, бо звикли до мовчання, до покори, до страху, до фуфайки засмальцьованої, до кирзаків.
Правнук, слухаючи бувальщину, спитає:
— То правда, що в них були згорбатілі душі?
Знаєте, чого я боюся?
Боюся, що мій правнук нічого цього не спитає; я боюся, що й він звикне до згорбатілих душ.
Я вірую у тайни.
Є таємні знаки на землі й на небі, на кожному з нас.
Я переконаний: і тайна у тому, що мій старий вчитель реставраторського мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя якраз до мене. Бо хіба мало у Львові знавців стародавнього живопису? Він міг порекомендувати іншого, не я один у нього вчився.
Є тайна в нашій із Вербенем мандрівці зі Львова до Черченя; все, що відкривалося мені, — розгойдані на горбах і в долинах поля і ліси, цікаві витрішкуваті хати в садках, сіра нудна стрічка асфальтованого гостинця, зустрічні здиблені, немов бики, вантажні автомобілі, жінка на сінокосі з косою над Золотою Липою, запах скошеної трави — усе увібрало в собі тайну, перед якою я стояв, як перед кованими дверима, прагнучи її розгадати і водночас — я знав це достеменно — було мені й шкода, якби раптом я тую тайну розгадав. Щось би я втратив у душі від цього розгадування; розгадане — це завжди пустеля, на якій, окрім гіркого полину, нічого не росте. Колись, пам’ятаю, в дитинстві, сидячи у верболозах над річкою Унявою, я припадкове підглянув, як роздягалася, щоб скупатися, доросла сусідська дівчина Орися, в яку я був «закоханий». Вона й гадки не мала про моє підглядування, скинула через голову спідницю, потім — сорочку. Голизна тіла мене вразила своєю звичністю, нічого в Орисі не було «аж такого», і в душі я кепкував із парубчаків, які, «просвічуючи» мене, казали, що кожна дівчина — це ціла солодка тайна. А я з-поміж кущів побачив одну дівочу відкритість… ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота — і більш нічого.
А може, до тайни треба було дорости, як доростають до карабіна, до чепіг і до пера?
Бо й справді: є тайна в кожному таки слові, є зерно, яке хочу розлущити… і боюся його розлущити.
Є тайна в нашій розмові з Ключарем; на цей раз тайна схожа на срібну рибку, що плаває в прозорому океані наших душ, ми ніколи цієї риби не бачили, ми лише здогадуємося, що вона існує; а може, коли ми туманіємо і дерев’яніємо, обростаємо глеєм, то рибі стає тісно в нашому єстві, і тоді вона б’ється, як у саку, тріпочиться — і будить нас.
Є, очевидно, тайна в моїй сміливості, що я, врешті, переніс свій потворний горб через поріг і потовк його на череп’я: згинь і пропади.
Існує тайна в дрібному різьбленні липового листка, в жовтому суцвітті зела-звіробою і навіть у польоті бджоли… за бджолами, коли вони перелітають з квітки на квітку, прядуться золотисті павутинки; бджоли світ заткали золотистим сяйвом, і тому цілий світ пахне медом.
Слухайте, може, ми самі?..
Одного дня ми відкриваємо, що тайна тайн таїться у нас самих; ми ціле життя шукаємо ключів до самих себе і часто не знаходимо.
А якби знайшли?
Я переступив поріг…
І коли ми з Ключарем опинилися в церковці Святого Духа, то перше, що я відчув, — це чиюсь невидиму присутність, чиїсь очі, що споглядали на мене зацікавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стріляв у мене із неосяжних глубин а чи з безмірної висоти, він просвічував мене наскрізь, і душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному суді.
Круглий невеликий храм, званий серед спеціалістів ротондою, будівлею у наших краях рідкісною, вражав суворою простотою. Грубезні його стіни, муровані з кам’яних блоків, були, окрім північної округлої стіни, необштукатурені, а тільки побілені вапном;
і хоч вапно давно посіріло й стіни були схожі на напнуті вітрила із згріб-ного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд. Різьблені «царські врата», їх позолочений виноград, що полущився від часу, були розчинені навстіж, і здавалося, що із-за престола ось-ось тяжко видибає ігумен Данило й привітає нас у своєму храмі, і гордо скаже, що в Святому Дусі нічого не змінилося: так само на «царських вратах» росте й плодоносить виноград; так само хмуриться, немов брова святого, почорнілий іконостас; так само долівка, що викладена каменями-ріняками, вишіптує, повторює кожний людський крок (і кроки людські злітають високо під баню, як голуби); так само, як із самого початку постання храму, тут пахне сухим житнім полем, що проситься під серп. Нема тут ні сирої затхлості, ні спертого смороду застарілого людського поту й воску; нема тут безлічі вишиваних рушників, що поробилися модними в теперішніх церквах, не провели сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмі прадавній Бог.
Мене вабила північна округла стіна, я вже бачив на ній мальовидло Страстей Господніх… я здалека бачив, що мальовидло на цілу стіну потріскалося, фарба поскручувалася в спіралі, одначе я не відразу кинувся до стіни, до цього мальовидла, задля яких власне приїхав у Черчен, щось мене неначе притримувало біля дверей, не давало зробити ні кроку, чиєсь око пантрувало за мною.
Чиєсь?
Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама за собою… споглядала і бачила, як у дзеркалі, підтоптаного чолов’ягу спортивного типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковці.
Наляканого?
Попервах я собі не признавався, що страх ударив мене, як батогом, несподівано й підступно в ту ж саму хвилину, коли церковні двері відчинилися і ми з Ключарем переступили поріг; я ще себе обдурював, що це, може, не страх, не осторога навіть, а тільки хвилювання перед важливістю роботи, яка мене очікувала; коли ж побачив площину мальовидла десь метрів три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змісту роботи — так я себе потішав.
Поступово потіха моя блідла, миналася, не міг я далі сам від себе загулюватися брехнею, а правда ж була гірка: я злякався єфрейторів, про яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно розмовляли. До того, поки церковні двері не були відчинені, єфрейторів можна було не боятися, вони сиділи в Рогачі, у Львові, Києві чи ще десь, я до них протерся, був слухняним, бунтував тільки сам на сам-у майстерні або ж ще часом у кав’ярні з двома-трьома приятелями, в бесіді з якими не виважував слова. І ще котив біду на єфрейторів у розмовах із Петром Степановичем Грицаєм. І більше, мабуть, ніхто не чув мого сміхотворного, шепітливого бунту.
П-с-с! (Палець на губах).
Ось тільки в розмові з Ключарем дав собі волю, перед ним дивним чином я нічим не таївся, і навіть не знаю, чим це пояснити; чи таке уже тут повітря, такий настрій панує у Страдчій долині, чи тут заблукана людина скидає з себе одежі, зіткані з олжі й призначені для світу й для єфрейторів, і стає сама собою?
Та одна річ розмова, якісь слова, думки, речитатив, білий вірш, якісь зітхання, чиста сльоза — чим це загрожує єфрейторам? Зовсім інша річ — розчищена, явлена світові фреска, на якій зображено… ні, я не знаю, я ще довго не буду знати, що на тій фресці під штукатуркою і новим мальовидлом зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе… якась особлива тема, якась небезпечна, бо марно її зненавиділи і хтось (тогочасний єфрейтор?) наказав осліпити її вапном і затулити уста й по новій штукатурці намалювати щось дуже безпечне, звичне, оці Страсті Господні. Новина про таємничу фреску покотиться селами, цілим Опіллям, люди згадають, що колись вони приходили до Козацької та до стрілецьких могил на прощу, з корогвами, з співами, щоб тут купно помолитися за Україну, щоб постояти під склепінням Святого Духа… постояти й зачерпнути чогось. Те «чогось» не мало імені, не кожний міг пояснити, чи це дух, чи сила, чи каяття, чи прозріння, чи причастя, але досить того, що після Страдчої долини починала себе людина запитувати: «Хто єсьм?»
А якщо тепер потечуть людські ріки до Страдчої долини?
А якщо сьогодні почнуть себе запитувати: хто вони, чиї діти?
То що станеться? Повстануть супроти єфрейторів? І єфрейтори звинуватять мене у всіх смертних гріхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зі мною єфрейтори, але вони здатні на найчорніше зло. Замкнуть мені доступ до виставок? До поплатних замовлень?
Викинуть мене зі Спілки художників? Вирвуть із моїх рук пензель і розтопчуть мій талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони безсилі, талант і пензель завжди при мені… хоч не явлений людям талант, задушений, обснований павутиною, загнаний у сирі катакомби, де нема сонця і неба, поступово завмирає, корінець за корінцем його всихає, аж поки не облетить останній листок.
А якщо я не здамся? Якщо буду боротися… буду боротися з підлістю, із забуттям, із знеславою, із жінчиними наріканнями на убоге життя і, може, з її ненавистю, і, незважаючи ні на що, буду малювати… буду малювати в катакомбах, а колись, як вигибнуть єфрейтори, мій правнук прийде в підземелля, відчинить скриню, де складу свої полотна, і здивується яскравості, чистоті моїх фарб і незнищимості мого духа. І тоді воздадуть мені належне… воздадуть після пережитого, після терпіння, після смерті…
Чи я готовий до катакомб?
Чи я готовий?..
До мене підступив страх.
Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно підступив до мене. Страх перед єфрейторами сидить у мені здавна, він вповз у моє нутро, як слизький вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи студентом, приніс із сільської дзвіниці чорну ікону й з-під оливи, бруду, напластування новіших фарб видобув віконце, в яке виглянуло чисте обличчя Богородиці. І мої мама, замість того, щоб порадіти синовому відкриттю, просили залишити немудре, на їхню думку, заняття, бо воно може пошкодити мені в інституті.
Страх заповз у мене в ті тьмяві читальняні вечори, коли оперупов-новажений Ступа під дулом розчепіреного на сцені кулемета обіцяв нам, і мені малому теж, райське життя в колгоспах або ж, що траплялося частіше, крив нас триповерховим матом, що ми поспіль бандити, американські «шпіони», куркулі й підкуркульники, сліпі кроти з бандерівських схронів, які не розуміють і не хочуть розуміти переваг нового життя, яке прийшло під Карпати. «Якщо ви, скурві сини, не розумієте по-доброму, якщо душі ваші темні, як махорка, то чи не ліпше замість того, щоб вас перековувати, пустити по вас кілька черг із цього кулемета? Так було б простіше й надійніше, бо де гарантія, мать вашу, що з вас… навіть з підлітків, із пуцьвіріньків, виростуть справжні радянські люди?»
І він, опер Ступа, в довгій шинелі наопашки, в блискучих чоботях, припадав великими загребущими руками до кулемета, мовби й справді був готовий нас усіх розстріляти. Я тоді бачив, бо стояв близько біля сцени, як тремтіли його руки і як стискав він щелепи; я зажмурювався, холодіючи усім тілом, нагинався все нижче й нижче до підлоги, кожної миті очікуючи кулеметної черги.
У мене тоді почав виростати потворний горб.
О ні, не один я горбатів душею; оперу хотілося бачити усіх нас заляканими, згорбатілими, і він свого добивався, бо люди розходилися з читальні, як тіні; жодного слова, сміху, крику, жарту, зітхання не чула тоді ніч, ляк приголомшував і замуровував роти, і лише, мабуть, я один, вхопившись за рятівну мамину руку й впиваючись нігтями в її долоню, запитував пошепки: «За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить, що всіх би вибив?». Мама затуляли мені рот і сполошено озиралися, а навколо ніч, як чорна повінь, дощ цяпотить, поза плотами в бур’янах принишкли енкаведисти з «гарнізону», а десь поза стодолами, поза городами у вільшняках прокрадаються в село бандерівці, і, нахилившись до мене, вишіптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь їхнє слово не зблиснуло в темряві і щоб по ньому, по висвітленому слову, не вдарили напоготовлені кулемети. «П-с-с, дитино. Піц не говори, бо такі часи непевні й ненависні настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а в Сірка очей позичити. Кожному посміхайся, навіть лютому ворогові… і сам себе бійся. Панує страх на світі — кара Господня і більше нічого».
А глумления над директором моєї сільської школи Гайдашем?
А червоний, як рана розрублена, попіл із його підпалених книжок?
А плачі, як тужні ріки, що пливли землею і небом, коли вивозили наших сусідів на Сибір?
А полювання вчительське на школяриків, які на Різдво збиралися колядувати?
Хіба ж я забув, як везли на фірі до Бистричан зв’язаного й обсинцьованого Митра Королюка — трохи дивака сільського, який у Рубчах, у буковому лісі, випасав колгоспних телят… випасав і попід деревами виспівував молитву «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». Хтось підслухав… хтось доніс. Митра, правда, не арештували, а тільки спровадили до шпиталю для «хворих на голову», бо нібито нормальна людина не буде молитися за Україну попід деревами в присутності телят.
А головне, за яку Україну молився той бідний Митро, який так і не повернувся із божевільні?
А виключення з інституту Петра Паламаря, мого приятеля, котрий нібито підписав листа до ректорату з вимогою відзначити Шевченкову річницю; з ним виключили іще трьох інститутських бунтарів.
А отари сексотів, що, невидимі, мов збудники чуми, оточували мене скрізь і всюди, ловили кожне слово, погляд, вираз обличчя… ловили й доповідали, кому слід.
Господи, яке безмір’я пласких, немов блощиці, рудих на колір і гірких на смак, зеренець страху засівало життя в мою душу — з них виростали хащі, в яких вилежується змій; траплялися роки або й десятиліття, коли змій спав тихо, обростав мохом, обплітало змія корінням дерев і трав, спадало на нього листя, що поступово ставало перегноєм… і на перегної, на гумусі колосилося жито й розквітали бриндушки. Життя ж бо є життям. Мені інколи починало здаватися, що ніякого страху в мені нема, що змій у мені здох: кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтві й серед людей визнання та ім’я?
Деколи я настільки забувався, що дозволяв собі мати власну думку з приводу полотен Панаса Завади, котрого у сімдесятому засудили на п’ять років за нібито розповсюдження універсалів Центральної Ради; я говорив на спілчанських зборах, що мене не цікавить політичний світогляд Панаса, я найперше його сприймаю як талановитого мистця, його твори не арештуєш, вони живуть і будуть жити помимо чиєїсь заборони. Я так і сказав: «Вони будуть жити». Тоді — із-за стола президії підвівся товариш Подолюк — наш куратор із обкому, людина ввічлива, тиха, з постійною вибачливою усмішкою на тонких губах… я ніколи не чув, щоб товариш Подолюк на когось прикрикнув, щоб комусь клеїв ярлик, як це уміли робити інші куратори; він зовсім не був схожий на єфрейтора й на давнього оперуповноваженого Ступу; це був з вигляду рафінований інтелігент при краватці й завжди в бездоганно випрасуваному костюмі; він любив при нагоді продекламувати строфу, скажімо, з Байрона або ж — Тагора; особливо любив, перехиливши лисувату, продовгувату, немов огірок, голову на праве плече, декламувати Тагора. Я мав враження, що цього поета Подолюк штудіював наскрізь, бо таки знав його віршів чимало, але найчастіше він декламував на різних зібраннях художників чи письменників вірш Тагора, в якому сказано: «Людям нещасним, о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи їм, заляканим, стерти страх перед ближнім, раджою і смертю. Щоб не принижував. Боже, віднині жах нездоланний людину в людині».
Досі для мене залишається загадкою, чому Подолюк повторював повсякчас цю індійську молитву. Щоб продемонструвати нам свою начитаність? Щоб нас, малярів і письменників, відучувати від страху? Щоб ми почувалися вільними у своїй творчості? Якщо так, то це була наперед продумана облуда, зверхнє глузування над нашими пензлями і перами… так, глузування, бо Подолюк любив у своєму присмерковому обкомівському кабінеті, де на стіні Ленін день і ніч читає «Правду», відчиняти сейф і одна по одній діставати звідти «Справи» з прізвищами письменників, режисерів, художників, і при цьому вихвалявся, лагідно посміхаючись, що такі «Справи» ним заведені чи не на кожного з нас, бо кожен із нас може стати «ненадійним», бо кожного з нас або ж десь критикують, або хвалять, або на зборах принагідних тереблять кісточки, або ж згадують нас, не дай Боже, різні «голоси із-за горбів», або ж відряджають за кордон, або пишуть на нас анонімки, або представляють до орденів, і йому — нашому ангелові-храни-телеві треба знати, хто й чим дихає, хто з наших родичів має п’ятнадцять’років Колими, хто був виселений на Сибір чи в Караганду, хто має вуйка в Америці, а кому стрийна в четвертому коліні, що мешкає, приміром, в американському Мініаполісі, висилає тричі на рік пакунки з шальовими хустками, і хто вдома тримає старі книжки, і хто милується іконами, хто — керамікою…
Серед інших «Справ» лежала в сейфі і моя папка, Подолюк якось спробував мені її показати, мені було б неприємно читати про себе доноси начальству, що мене, приміром, чекісти витягли зі схрону десь там під Коломиєю. «Поміг йому Бог не зазнати сибірської висилки, а шкода… шкода, товариші, бо вовка завжди до лісу тягне, його, Бережана, хлібом не годуй, а дай реставрувати ікони — патріархальним душком од нього тхне».
Невелика також була радість читати вирізку — газетну рецензію, в якій професор Дудак — «демократичний» сталініст, як він себе називає, розмазує маслом і медом мою картину «Львів із Високого Замку», на якій багато димарів, багато диму, багато дахів, багато антен — прикмет соціалістичного міста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну ніч), і навпаки — майже перекреслює мою серію «Львівські середньовічні подвір’я», що складається з п’яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повітря і багато тісняви, облуплених стін, заґратованих пивничних віконець.
І ще в колекції Подолюка вилежувалися рапорти стукачів, що десь-колись я не так сказав, не так поглянув на бюст Брежнєва, криво посміхнувся пам’ятникові Леніна, не запальне й не щиро плескав у долоні при партійній потребі.
Там, у сейфі з австрійським орлом на дверцях, були зібрані й замкнуті на секретний замок усі наші гріхи й прогрішення, добрі наші справи й можливі політичні помилки, покаяння та очікування вироків.
Над синіми папками «Справ», над нашими долями сидів, схиливши голову на праве плече, товариш Подолюк; сидів і цитував нам Тагорову науку про потребу позбутися страху.
Отож на моє гаряче казання в обороні картин художника Опанаса Завади товариш Подолюк, затаївши лагідну посмішку в кутиках тонких синюватих губ, зауважив:
— Ох, як ви помиляєтесь, Василю Васильовичу. Настане час і народ, і ми, і ви разом із нами, з партією, бо ви — теж партія, збере мазанину Завади і спалить на попіл… спалить, здоб не каламутити чисті душі радянських людей. Так буде… — І він знову посміхнувся й неквапно оглянув притихлий зал.
І ніхто з нас навіть не пискнув на знак протесту.
І ніхто з нас не пішов геть, ніхто… І я в тому числі; я чи не найбільше злякався своєї хоробрості, що виглядала у як каменем придавленій тиші хлоп’ячим донкіхотством.
Ми сиділи, зігнувшись у три погибелі, і свердлили очима підлогу.
Він просто зневажав нас.
Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумів, і не прагнув приголомшити когось знанням східної поезії; Тагорову молитву до Бога, щоб увільнив нас, грішних, від страху, Подолюк призначав для зворотної мети, для того, щоб при потребі й без потреби заради спорту нагадувати нам постійний обов’язок боятися.
Обов’язком мистця є боятися?
Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо, то вліво («Лєвой, лєвой, лєвой!!!»), а часом ремінною вуздечкою бив нас по очах, і душа наша сліпла.
Уявляєте осліпленого мистця, котрий малює радощі «соціалістичних перетворень»?
Уявляєте глухого музиканта, який вслуховується у клекіт трудового дня?
2
Кожний з нас як умів відганяв від себе страх, віддаляв його чи лише притамовував. Може бути, що ніхто відверто не признавався, що певний пласт його творчості — це старосвітські замовляння від страху: були романи-замовляння, були поеми, були ролі низького рудолисого вождя з борідкою клинцем, який бігав по сцені, заклавши руки в кишені камізельки, й виспівував, що «є такая партія»; були полотна з рожевими свинарями й такими ж поросятами; були люди з орденами, які (нібито ми цього не знали?) їх не заслужили; були на наших полотнах міста, над якими сходили веселки, а в тих веселкових містах, мов на глум, лише по дві-три години подавали людям воду.
Але тихо — ш-ша…
Труднощі на те і є, щоб їх переборювати і йти вперед до світлого майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, стоїть із кляпом у роті, хтось у чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!
Пс-с-с…
Інколи, коли ми випадково збиралися в пивничці «Лис Микита» й попивали каву з коньяком, до нас підступав старий патлатий поет у масивних рогових окулярах, який рідко бував тверезим, а, будучи п’яним, сміливо кожному з нас виговорював ув очі, хто є хто, розпанахував наші виразки і смороди, наші страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе і цілком направду, поклавши палець на губи, просив нічого «такого» при ньому не говорити, бо тоді він змушений буде донести… так, змушений, бо інакше донесе хтось інший.
Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з жалем… і, жаліючи його, наливали повну чарку.
Поета звали Богданом Плетуном.
Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим, правда, аж синім від перепою, то являлася мені цілком інша людина — ласкава, добра, готова позичити приятелеві останнього карбованця, напрочуд увічлива й соромлива; він, .здавалося, соромився самого себе, бо під час розмови червонів і раз-по-раз загулював лице розчепіреною долонею… і тоді з-за розчепірених тремтячих пальців пробивалися, як джерело поміж камінням, його вірші, складені вчора, позавчора чи таки сьогодні вночі. І тоді ми забували про його начебто конфіденство, про пиятику, про брутальні образи, завдані нам, при столі сидів тяжко, як колодою придавлений, згорблений поет, котрий направду тонко відчував світ і бачив його не тільки очима, а своїм єством; бачив руду комаху, то різьбила листочок калини; бачив вітра, що спав у покинутому воронячому гнізді; розмовляв із садовим добрим богом-дідком, що виріс на лікоть, який удень спав у дуплі старої груші, а вночі підливав дерева; і дерева, і люди, і заблуканий поміж травою жовтий квіт заячої крівці, і їжак, що шарудів і порхав ув опалому листі, і біла ласиця, що мала нору під корінням розщепленої громом яблуні, і садовий бог, і сам поет — всі були братами і жили в одному колі, якому нема початку й нема кінця.
І ще в кожній новій Плетуновій книжці постійно ніжно і тужливо звучала струна про білу дівчину, яка явилася йому один раз у житті… один раз чи сто разів поцілувала… одну ніч чи цілий вік він із нею переспав на верховинському сіні, і сіно липневе, рута любовна пахла попід небеса, а щастя мандрувало землею, немов Ісус Христос. Потім дівчина зникла, як лісова повітруля, ні сліду, ні слова, ні життя, ні смерті. Він ціле своє життя її шукає і кличе… кличе й не докличеться. Є у нього жона, яка народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали іскри і сіно під ними димілося, було йому солодко з жоною і з усіма, хто давався любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь тут у гурті людському, вона поміж житами, вона у дрібних хвилях стрімкої води; він її кликав пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози пробивали собі нори поміж пальцями, і сльозами він неначе омивався й очищався від скверни.
Колись я сказав йому про очищення слізьми, поет був тоді напідпитку і був, як завжди в такому стані, злоязикий, гострий і, певно, лютий на цілий світ, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс… і засміявся самими зубами.
— Ти мой знаєш чим оплачую право просльозитися і право, холєра ясна, власним серцем сприймати світ? Ти взагалі, Бережане, уявляєш, чим платить поет за один лише спогад про ту дівчину, яку любив і недолюбив, бо щезала моя Дарка в сибірських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже мені вір, не каже поет правди у своїх віршах, що нібито вона щезла, як повітруля, і стих її голос. Це, брат, лірика… це так тільки у вірші, а в плині крові живуть інші слова з переказів моїх знайомих, що вціліли в сибірах, з фрагментів листів, з кількох куплетів співанки-хроніки, що вилетіли з тайги, як обпалені морозом голуби… слова, чуєш, про те, що Дарка повісилася після того, коли три конвоїри зірвали з неї одежину. Голодні брудні пси смерділи похоттю на увесь Сибір, а вона, Дарка моя, лежала посеред лісу й кликала мене… і кликала… і кликала. І знаєш: живе у моїй крові її крик, такий виразний, аж страшно..А я, скурвий син, з безпоміччя, з безхарактерності заливаю, гашу її крик і мої строфи ненаписані горілкою… в болото свої строфи втоптую, в багно, щоб захлинулися. — Плетун не випускав моїх рамен з своїх рук… а руки його костеніли, бралися тремтінням, дрож передавалася мені, поет немовби влізав у мою душу своїм тремтінням, очима, що сльозилися, чорнотою у двох повздовжних зморшках на лиці, посинілими губами. Я опирався його напорові, мене лякала Плетунова напористість і відкритість (відкритість уявлялася мені, як поле, що потолочене копитами), а може, остерігався підслухача, котрий міг сидіти за сусіднім столиком; а якщо по правді, то в моїй душі не було місця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власній душі, як у теплій хаті, обтуленій зусібіч загатою (вікна були закладені околотами супроти голосів зі світу й супроти вітру з поля), натопленій, осяяній трійцями, що пахли медом; панував у хаті затишок, роїлися думки, як бджоли, милувався з своєю жоною і виношував замисли нових полотен.
Нащо мені була чужа біда?
Плетун помітив мій супротив, бо враз охляв, поклав руки на стіл і згірдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице.
— Боїшся моєї відкритості, правди моєї гіркої боїшся, так! Боїшся, любчику, мене пізнати таким, яким я є насправді? Ліпше тобі зі мною, коли я фальшивий. Безпечніше? А що — резон. Нащо людині у наш небезпечний час знати болі й таємниці, чи, не дай Боже, щастя свого приятеля. Спокійніше жити в невіданні, правда? — Плетун урешті замовк, налігши грудьми на стіл. Дрімав. Ні, згадував щось, морщив лоба. І таки прийшло забуте на ум — добув із кишені пласку пляшку, жадібно припав до неї, аж цокотів зубами. Горілка помогла, бо звів на мене уже повеселілі очі, ніби перед хвииною й не розхлюпувався із них біль і крик, і сказав спокійно:
— Взагалі, старий, усе дуже просто: займаюся літературною проституцією. В січні складаю сумний віршик на смерть Леніна, в лютому друкую в обласній газеті віршований фейлетон, в якому таврую заокеанського українського патріота, який вижебровує у земляків долари на пам’ятник жертвам голоду в Україні 1933 року. О, холера ясна, даю я тому патріотові бобу, бо він збирає центи і долари для того, щоб пропити… бо ніякого голоду не було, ніхто без хліба не вмер. Усе це вигадки куркульські. Ми про це з тобою добре знаємо, — і він по-змовницькому підморгнув. — Ну, а в березні, як належиться, славлю в усіх виданнях радянських жінок. У квітні знову: над Ульяновськом, понад широкою Волгою зоря зійшла ясна. У травні — вірш про Перемогу. У вересні… у вересні всі поети, заплющивши від задоволення очі, славлять возз’єднання 1939 року. У жовтні вихваляю «Малу землю» і «Цілину» дорогого нашого Леоніда Ілліча. В листопаді, звісно, революція, боротьба, залп «Аврори», новий світ і нова людина. В грудні — іменини в Ніни Федорівни — рідної жінки нашого Першого секретаря. Я для неї теж пишу довгого вірша…
І так щороку.
Щороку несу новенький, щойно з копита віршик Ніні Федорівні. Вона сплескує білими ручками й вигукує: «Эх, какие милые стишки. Я их берегу для семейного музея», а сам Перший, старий червононосий п’яниця поблажливо попліскує мене по плечу, потім дістає пляшку вірменського коньяку, і ми, чуєш, розпиваємо на рівних, майже на «ти». Він дивується, звідки я черпаю таку силу-силенну любові до Ніни Федорівни, до вождя, до Першотравня, до Жовтневої революції, до Дня прикордонника й до всіх інших об’єктів оспівування, а я, чуєш, скромно прикриваю долонею очі і зітхаю, що, мовляв, не збагнеш душі поета… моя ж душа повна любові, як копанка води.
Боже мій, яка облуда… Де ж та любов ночувала… ночувала ворона на вільсі.
Боже мій, як мені баглося, Бережане, вхопити пляшку та огріти нею по голові Першого, але я з пересторогою кивав пальцем на самого себе й ліз до Першого цілуватися; ми цілувалися, як сизі голуби. Я мусив цілувати совіцьку владу в задницю, бо вона вдавала, що забула про мої п’ять років тюрми, які я відсидів чесно, й дозволила себе оспівувати…
Плетун помер раптово тут таки в пивничці «Лис Микита»: висмоктав ураз півлітру, заснув на «своєму фотелі», в якому завжди любив здрімнути на правах постійного відвідувача, й більше не прокинувся. Ховали його з помпою: була довжелезна вервечка вінків, був оркестр, привезли грудку землі з Покуття, де поет народився. Сам Перший промовляв і вихваляв небіжчика за чесне служіння партії і народу. На надгробку на чорній мармуровій дошці вирізьбили його ж, поетові-таки слова: «Помру я на посту, оспівуючи любов, і перо моє не заржавіє…»
Тепер приходять колеги на його могилу в річниці смерті, з жалості чи із службового обов’язку кладуть в’язочку квітів, читають епітафію, що теж, власне, є брехнею: не було в поета ніякого поста, у газетних віршиках і віршованих фейлетонах ніякі духовні скарби він не стеріг, це була, так би мовити, «ідеологічна зброя», яку він примусово кував, оплачуючи право ходити попід руку з садовим богом, із Паном, котрий узимку спав у дупластій груші, а весною виціловував кожну яблуню, й вони рожевіли від його дотиків.
Осіннього дня я застав біля його могили незнайому дівчину: була дівчина висока, чорнява, у розпущених косах заплуталося струшене першим морозцем хрещате ясенове листя. Вона принесла поетові букетик пізніх айстр; квіти палахкотіли на чорному мармурі, як жменя полум’я; од цієї жменьки вогню похмуре низьке склепіння цвинтарного дня ставало вищим і теплішим.
І шибнула мені в голову думка: слухайте, це прийшла до поета його перша любов, оспівана у віршах й безслідно втоплена у сибірських дебрях… була й нема, і нема кому за її душу помолитися. То, певно, вона прийшла до нього за молитвою і за свічечкою і ще, може, за тихим смутним віршем про їх перший поцілунок?
Я знав, що фантазую, дівчина була реальною, як цей сплющений під сірим склепінням неба осінній день. А все ж я спитав:
— Ви любили цього поета?
Вона круто повернулася до мене гострими грудьми (плащ майнув, як чорне крило) й сипнула іскрами розгніваних очей.
— За що його любити, пане? За брудні пасквілі на тих, що хотіли волі Україні? Чи за оди Сталіну?
Вона свердлила мене очиськами, а слова свої немовби відкушувала зубами. І була вона впевнена в своїх судженнях.
— Любити… не любити, то справа така, — я чомусь узявся покійного поета боронити. — Були в нього й інші вірші, повні смутку, любові і надії… він постійно писав про дівчину, яку колись любив.
— То чого ж мусив себе зраджувати? — запитувала незнайомка.
Що мав їй відповісти? Що існують подолюки?
— Таке життя… такі умови в суспільстві. — Втім, я не мав бажання з нею сперечатися. Та й про що сперечатися? Хіба вона не мала рації, запитуючи наївно: Пощо себе зраджувати?
Я мало не скрикнув із розпачу, що нахлинув на мене, як пекучий сірчаний дощ, і дівчина, певно, помітила на моєму лиці гримасу болю, бо посміхнулася. Але не змилосердилася. Сказала:
— Ви що, приятель цього трубадура? — показала пальчиком на могилу. — Ви теж себе зраджували? Мені вас жаль, пане. Бо не знаю, чи вам колись принесуть на могилу букет айстр, як я оце принесла Плетунові… принесла як знак вдячності за те, що він умер.
Десь ударив грім?
Десь розчахнувся старий цвинтарний клен?
Чи запалася поетова могила?
Дівчині було байдуже, що б там не сталося, хай би навіть розкололася земля. Навіть не оглянулася. Пішла. В чорному широкому плащі, в чорних на низеньких обцасиках чобітках… чорне волосся куйовдив вітер.
Коли ж стихли її кроки в шумовині опалого листя, я запізніло пожалів, що не кинув за нею знак хреста, як колись старі люди відхрещувалися від злої сили. Правда, я не знав, чи дівчина означала добро, чи навпаки — зло, лихо, я тільки знав, що не мала вона милосердя ні до мертвих, ні до живих. Така собі максималістська особа. На тобі, поете, квітку за те, що ти вмер. Ні більше, ні менше…
А може, так і треба? Чому вона повинна повестися інакше? Хто кому забороняє зневажувати навіть мертвих? Хоч якщо душа м’яка і добра, то невже для заблуканого поета не знайде краплини прощення, свічечки маленької полум’я?
Чи мертвому багато треба?
Я чомусь ждав, що дівчина в чорному плащі повернеться і промовить: каюся. Скорий суд — неправий суд; та й на цьому судилищі не було дано слово поетові, щоб оборонявся, щоб прочитав вірш про садового бога, з яким ходив поміж яблунями попід руку, й про Дарку, яку ніяк не міг докликатися з сибірської глушини.
Не міг докликатися колись…
А нині, прибравши образ дівчини у чорному плащі, її душа приблукала з далекої далини.
То це був її суд над поетом?
Свят! Свят!
Сутеніло на цвинтарі; на чорному мармурі догоряли айстри, і я боявся до них доторкнутися, щоб не обпекли.
3
Коли я хотів відпочити душею, втекти від щоденного дріб’язку й начебто серйозних «творчих задумів», тоді вішав на дверях майстерні кусень картону, написавши на ньому: «Мене сьогодні у Львові нема». Це означало, що ніхто ні з друзів, ні будь-яке начальство, навіть рідна дружина не мали права мене турбувати. Хтось на тому картоні дотепно дописав фломастером: «Його не тільки нема вдома, його нема в цілому світі».
Ніхто, звичайно, не допитувався, що таке «таємниче» і «надгеніальне» вимальовує художник Бережан, окрім, може, рідної жінки, такі картони появлялися на дверях багатьох майстерень задовго до мого напису, всі знали, що в «заборонені» дні дехто з мистців приводив у майстерні гостя із Києва, з Міністерства, який має вплив на закупівлю картин; навідувався до майстерень також сам Перший з обкому, який любив «по-простому» випити й закусити, й любив, щоправда, поговорити про живопис, котрий знав і колекціонував. Були в «заборонені» дні скандали: рідна жінка котрогось з наших колег ловила на «гарячому» незнайому молоду особу…
Оповідаю це зовсім не для того, щоб обмовити cвoїx колег, я так само грішний, як і вони, замолоду й у мене були «незаконні натурщиці», були й дотепер трапляються начальницькі пиятики, й тоді моя майстерня цілий місяць смерділа часником і цибулею, бо Перший любив «натуральну» закуску. Та попри все, находили на мене направду такі дні… вони находили інколи щомісяця, інколи раз на квартал, а бувало, що й цілий рік не прилітала до мене маленька пташка-малинівка, не сідала на мольберт й не вищебечувала цілком по-людському: «Хіба ти забув про мене… про мене й про той світ непомітний і тихий, що пливе мимо тебе, а ти не бачиш його краси, не гойдаєшся на його тихих водах? І тобі не шкода кожного втраченого дня?»
Пташку на мольберті вигадала моя дружина, звідки ж бо у гуркотливому й задимленому місті появилося б маленьке чудо в малиновому пірці, а проте мені хотілося вірити, що в «ті» дні, коли я вішав на дверях шмат картону й зникав із цілого світу, малинівка таки до мене прилітала. Яким чином… у яку шпарину вона проникала на моє піддашшя… може, вилітала з моєї уяви, але досить того, що вона сиділа на мольберті і пильно спостерігала, як я видушував із тюбиків на палітру свіжі фарби, знаходив на стелажі серед стосів своїх полотен невеликий — сорок на тридцять — картон й брався до роботи. Власне, картина, що називалася «День, який я підглянув», була начебто готовою, але я залюбки хапався за пензель, і він, мій пензель, щоразу вторгався в день, який я підглянув, — і роботи завжди йому вистачало.
Я мав враження, що буду працювати над картиною ціле життя; ціле життя буду вдивлятися в густі, але прошиті наскрізь сонцем зарості малини, серед якої на передньому плані з-поміж кущів визирає несміливо малюсіньке гніздо. Очевидно, в іншу погоду малинове листя повністю заслонює гніздечко від цікавого ока, і ніхто, отже, не знає, чи є у ньому писклята а чи пташка ще висиджує яєчка; на картоні віє легкий вітер — і листя тріпоче, і хиляться сріблясті малинові стовбурці, і сонце омиває теплом і світлом ковчежок гнізда, і кожний різьблений листочок, бадилинку, і навіть кропива, що любить сутінь, повернулася до сонця жалистим лицем. Вітер, що віє із заходу, то гасить червоні ягідки малини, прикриває їх листям, то раптом відслонює їх на кожному кущі… і вже малинник, як нічне небо, світиться червоними зірочками, на кожному стовбурці яріють достиглі ягоди, на яких, борячись із вітром і тріпочучи крильцями, тут і там працюють бджоли; а на висохлій високій бадилині, що стирчить понад кущами, поважно розпустив крила жовтий метелик, звичайна капустянка. Я радів цьому метелику, його чистій жовтизні, як і коричневому кольорові засохлої бадилини, мені баглося, щоб на картині вітер розгойдував від берега до берега ціле плинище і буяння кольорів, щоб плавилося срібло із червінню, зелене із золотим, буре щоб переходило в біле, щоб усе разом, як буває у натурі, перемішалося і злютувалося… і водночас щоб нічого не пропадало в масі, щоб усе залишалося одиничним, щоб ніяка стебелина, листок, руда вільхова сережка, що погойдувалася поруч із китицею калини, не втрачали свою виразність. Я прагнув, щоб із моєї картини віяло солодким духом достиглих ягід, щоб пахла терпко кропива, щоб нагріта сонцем земля дихала легким туманцем; я хотів, щоб моя невелика картина вміщувала у собі всесвіт — простий, доступний, знайомий з дитинства, в який можеш зайти, сісти відпочити або ж навпаки — натрудити мозок думками про марну суєтність життя, про вічний колообіг світу, бо… бо он виглядало з-під листя крихітне гніздечко, а в тому ж гнізді або ж яєчка, або ж пискля, або ж чубиться самець із самичкою.
Світ наш простий, і світ наш затаєний у тисячі таємниць, і хто знає, чи варто до всіх таємниць добирати ключі. Може, досить лягти на купу старого хмизу в малиннику на пагорбі за моєю хатою в селі, піддатися його, світу, чарам, і тоді відкриється тобі гніздо малинівки, і заграють на сонці кольори, і запахнуть усі достиглі ягоди разом із розпареною кропивою, і побачиш, як тонко Бог вирізьбив малиновий лист, і як «сонечко», немов вертоліт, злітає з твого пальця, а руда мурашва снує уверх і вниз по всіх стовбурцях, квапиться кудись поміж хабаззям — і нічого тобі більше не треба, окрім цього спокою душевного, оцієї скромної краси, мудрого миру, в якому для кожного є місце, є робота, є життя.
Колись я вперше подібне пережив, побачене й осмислене мене потрясло; колись я ненароком заглянув у вікно світове, за яким гойдалося гніздечко з одним яйцем, схожим на велику зеленкувату краплю. Кожної митті гніздечко могло перехилитися і яйце могло викотитися і розбитися, але цього не сталося, все в міру було виважено — і вітер, і будова гнізда, і навіть яйце не могло бути ані більшим, ані меншим.
То невже я тоді торкнувся світової гармонії?
Хто міг відповісти на це питання? Зрештою, я не очікував від когось відповіді, я шукав її сам у собі — і безліч разів знову й знову припадав до свого малювання, що називалося «День, який я підглянув».
Чи це була моя найкраща робота? Очевидно, ні. Критики знайшли б у ній певні вади, а найперше — перевантаження деталями, що заважало, може, зосередженню думки, але свій «День…» я любив, мені ніколи не надокучувало його допрацьовувати — щось змінювати, а щось додавати, там пригасити колір, а там — підпалити; ні, ні, це не було тупцювання на місці чи копирсання в самому собі, це було, може, сходження углиб натури, пізнання і єднання з нею.
Моя дружина, якось розглядаючи картину, попросила:
— Слухай-но, Василику, я не можу оцінити, що ти намалював, може, це ще не шедевр… може, взагалі мазанина. Або й щось направду путнє, яке і через сто років буде хвилювати людей і буде примушувати їх розмишляти… і люди прийдешні теж побачать, як вітер віє у малиннику й вигойдує на стовбурці гніздо. Я б тебе попросила, щоб цю річ нікому, навіть у престижні музеї, не продавав… не варто, очевидно, показувати її також на виставках. Бо навіщо? Щоб начальство скривилося… щоб «передові» відвідувачі писали у книжці відгуків свої обурливі оцінки. Мовляв, той митець їде на БАМ, щоб оспівати геройський труд, той співає пеан дружбі радянських республік, той славить партію, той поповнює ленініану. А якийсь, вибачайте, Бережан заліз у корчі. Чи не смішно? Тому я раджу підібрати добру раму, принести «День» додому й повісити у нашій спальні. Добре?
Й Дарка цмокнула мене у руку, зазираючи при цьому у вічі; я аж схвилювався від цього поцілунку: колись у моєму селі цілували жінки чоловіків у руки лише з великої пошани.
Я, правда, таки збирався жінку послухати… збирався — день, другий, місяць, поки не забув про обіцянку й про поцілунок; поки котрогось надвечір’я до майстерні не постукав сам Володимир Іванович Подолюк — обкомівський куратор від мистецтва. Нічого надзвичайного у його відвідинах не було, він мав звичку приходити в наші майстерні для «ознайомлення і керівництва творчим процесом», а точніше — для контролю за творчістю. Подолюк і всі, які за ним стояли, вищі й нижчі єфрейтори боялися, щоб ми нишком не малювали чогось такого… такого, що випадає з рамок соціалістичного реалізму.
Усміхнений, як завжди у бездоганно випрасуваному костюмі, у невиразного кольору краватці, з червоним значком Леніна на лацкані, він правою рукою вітався, а лівою раз-по-раз прилизував майже зовсім лису голову. Очі його з-під скелець масивних окулярів стріляли тобі в лице підозріло, пильно, й коли Подолюк довго зупиняв свій окулярний обстріл на тобі, то здавалося, що він пронизує тебе наскрізь.
— Ну-ну, — казав Подолюк, — давно я не був… що тут поробляєте? Чи, може, не раді гостеві, га? — Він ввічливо сміється, показуючи рядок бездоганно білих зубів; він умів сміятися зубами.
А проте я по-дружньому беру його за вузькі плечі, мало не обіймаю і воджу його по майстерні, і показую зо два десятки картонів, привезених мною з Гуцульщини; я цими роботами, якщо по правді, тішуся, нема там гуцульського етнографізму, красивості, зате є гуцульські «роботи та дні» у гірському колгоспі: є полонина і нічна ватра, є будова хати, є показовий Палац культури в оточенні смерек, є старосвітське розпилювання дощок на трачці, є на цвинтарі сивий грабар, що оперся на рискаль, а за грабарем — могили та могили, які він насипав за життя, є підхмелений лісоруб, який дрімає, сидячи під облупленою, як стара єврейська корчма, сільською «Берізкою», є церковця з похиленим хрестом на бані, і є вуйна Параска, що сидить за ткацьким верстатом, є діти, що купають коней у Черемоші, є голова колгоспу — владний лобатий чолов’яга, який сидить за столом, поклавши важкі п’ясту-ки на столешницю, і є там гойна молодичка, білява, зеленоока відьма, в яку закохане — це я знаю точно — все чоловіцтво села (і мені здається, що теж перебуваю серед того чоловіцтва).
Я так і признався Подолюкові, щоб його трохи розвеселити.
— Чи вам про дурниці думати, про любасок із Гуцульщини, коли наступають на вас неприємності? — Він не договорив, навмисне розтягував собі задоволення; солодко було йому спостерігати за мною. Булькаті його окуляри фіксували, певно, мій стривожений погляд і раптово зблідле обличчя; він тішився, що я поступово, як утопленик водою, наливався непевністю, і в цій непевності, як у калабані застояної зеленої води, я переставав бути мистцем, на дно баюри втоптувалося моє ім’я; у непевності я почувався винним без вини, як в’язень перед енкаведистами.
Ні, мої нові роботи Подолюка сьогодні не цікавили, він прийшов з неприємною звісткою, це було відразу видно з його усміхнених зубів.
Я безпорадно оглянувся; я мимоволі зиркнув на полущений образ Христа на старій іконі, що висіла в кутку на стіні, й подумав: «Боже, де ти на цій земній юдолі набираєш цілі копи неприємностей, які обсідають нас? Кожного дня кожному, кому тільки не заманеться, мистця можна звинуватити в пристрасті до національного, що, зрозуміла річ, сусідує із націоналізмом, у формалізмі, втечі від сучасності, в прихованому небажанні оспівувати радянську дійсність, в потягу до патріархальщини.
О, тяжкі гріхи наші.
Подолюк мав приємність від того, що нанизував, як коралі на нитку, наші вольнії, як кажуть, і невольнії прогрішення. То викличе в обком й поспівчуває, що вчора на засіданні бюро обкому негативно прозвучало ваше прізвище: зазнаєтеся, майстре, не буваєте в колгоспах, на заводах, нема портретів передовиків; то конфіденціально повідомить, що є сигнал: Бережан захоплюється іконами й навіть малює іх для продажу. Що, це не правда? Ніхто й не стверджує, що це правда. Але сигнал є сигналом. А хіба на цей раз теж не підтвердите сигнал, що ви десь-колись нарікали на обласне начальство, яке нібито спеціально зволікає з будівництвом нового приміщення Музею… нібито, хе-хе, партійне начальство спеціально очікує, щоб коштовні ікони, що зберігаються у непристосованому приміщенні, зіпсувалися від вологості. Невже ви, Василю Васильовичу, запідозрили партію в недбалому ставленні до національних скарбів, хоч… хоч ще треба довести, чи ікона в комуністичному суспільстві матиме естетичну вартість. Що, ви не так сказали? Перекрутили ваші слова? Але ж диму без вогню не буває. Пам’ятаю, які блискавки ви кидали з приводу підпалу бібліотеки у Києві… були, були там далекосяжні натяки. Та це я так, до слова, щоб ви пам’ятали, щоб остерігалися. Народ, знаєте, заздрісний, злий, а ви, товаришу професор, на видноті.
Іншого разу Володимир Іванович пізно ввечері потелефонує, що так і так, сьогодні на виставці «Люди й час» у Карпатській галереї в книзі відгуків прочитав не вельми приємну оцінку вашого триптиху «Бойківщина, яку я люблю». Пенсіонер, здається, на прізвище Гордієць, людина заслужена, пише, що на ваших картинах забагато похмурості, мало там відчувається радості. Художник (від слова «худо» — ха-ха), пише пенсіонер, виносить на перший план стару бойківську хату, оборіг, лавку біля перелазу. Далі — білий кінь, що пасеться. На другій же частині триптиха — косовиця… Косять бідні бойки траву вручну. А на третій частині… Хіба це сучасне бойківське село, хіба так працюють наші горянії? — запитує вас, Василю Васильовичу, шановний пенсіонер, і він має рацію… так, має, бо те саме я вам говорив на засіданні виставкому. Хіба я вас не попереджав: збіднюєте сучасність. Де телеантени на дахах, де лампочка Ілліча, де на вулиці сільськогосподарська машинерія? Нема ніяких ознак того, що Бойківщина живе в достатку. Хоч би «Москвича» якого намалював, що забрів на подвір’я, — була 6 значуща деталь. А так виходить, що дуже смутно живеться нині на Бойківщині, художник нібито навмисне нагнітає похмурість. «Треба, отже, спитати з художника, з того Бережана, — пише пенсіонер, — чом він зводить наклеп на радянську дійсність. І притягти його до відповідальності».
Аякже, до відповідальності. — Але ж бо я малюю… малюю так, як хочу! — вибухаю я без остороги.
— Ніби я не розумію тонкої натури мистця, — стелиться, струмиться єлейно усміхнений зубатий голос Подолюка. — Тільки ви триптих намалювали не для себе, а виставили його в галереї. І тим самим почали розмову а чи суперечку з масами. Що, ні? І хтось із маси, рядовий трудящий, стверджує: це є очорнення радянської дійсності. І має на це право.
— Я теж маю право… — ще намагаюся себе виправдати. — Ну-ну, — далі стелить у трубці м’яко товариш Подолюк. —
Мінкульт теж має право вибору після виставки. В кого купить, кому —відмовить.
І ти вже знаєш, що на твоїй картині поставлений хрест.
Й лихо в тому, що тінь від хреста падає на всю твою творчість, на твоє право вільно творити… бодай відносно вільно.
Тебе розбирає лють.
Тобі хочеться жбурнути телефонну трубку у видовжене кінське обличчя товариша Подолюка; тебе однак стримує його перестерігаюче «ну-ну», й ти кладеш трубку на важелі делікатно і тихо.
І ненавидиш себе за це.
Третього разу Подолюк зустріне тебе на вулиці й бере «бика за роги»:
— Це правда, Василю Васильовичу, що у сорок восьмому вас викурили зі схрону під Коломиєю? У Шепарівському, здається, лісі? Ви, як стало тепер відомо, співпрацювали в референтурі окружного проводу ОУН? — Ти німієш спочатку від «несподіваної» новини, потім — заїкаєшся від обурення. Ти готов… Ні, ти, чоловіче, до нічого не готовий. Ти стоїш, немов обгорілий пень, стоїш, як злочинець, що вже засуджений до розстрілу.
— Хіба я стократ не перевірений? — врешті приходжу до свідомості. — Якась свіжа напасть. Ох, життя наше…
— Перевірений то перевірений, — прилизує свою лисину товариш Подолюк, — але… Анонім щось знає про вас таке, до чого не змогли докопатися наші органи. Диму без вогню не буває — я це завжди повторюю і маю рацію. Втім, не сушіть собі голови… — Він подає суху й тонку, як дощина, руку і йде геть, певно, страшенно задоволений собою. Він своє зробив, посіявши непевність, а ти вже доведи, якщо можеш, що ти не верблюд.
— Хіба верблюди, Володимире Івановичу, бродять на Гуцульщині й задивляються на таких ось чарівниць, — кивнув я на портрет зеленоокої гуцулки. Він не зрозумів, при чому тут верблюди, але я й не збирався роз’яснювати, що в думках пов’язав сьогоднішнє з минулим. — Стосовно неприємностей, то вони для того і є, щоб їх пережити. То що сталося?
Подолюк мовчав; ходив по майстерні колами; зір його зупинявся на розставлених картонах, привезених із Гуцульщини, інколи ковзав по стелажах, потім раптом кидався по закутках. Тепер Подолюк був схожий на великого павука, що обсотував мене павутиною; я буквально фізично відчував, як павутиння заліплювало мені рот, очі, вуха.
Я задихався.
— Вашою справою займаються органи на Дзержинського. На цей раз цілком серйозно, — сказав він і примружено з-під окулярів поглянув на мене.
— Займаються… органи? Мною? — спитав я. Вдавав здивованого, навіть байдужого. Та це була неправда; я відчував, як неприємний холодок побіг по спині. Серце кинулося в біг. Слово «органи» здавна має у мене свій знак, свій зловісний малюнок: густо заґратоване вікно.
— Так, і вами теж, — ствердив Подолюк. — Більше, однак, займаються Олексою Степанюком, якому ви давали рекомендацію для вступу до Спілки художників. Було таке? — допитувався Подолюк.
Я мовчав; я обдумував ситуацію, мені не хотілося сказати навпростець «так» чи «ні»; я зловив себе на підленькій думці (звідкись надпливла ця думка, виповзла з щурячої нори): «Даремно я колись зв’язався, потоваришував навіть з Олексою Степанюком, старою людиною, яка багато пережила. Чом не був вибірливим, шукаючи собі приятелів?». На цьому я наступив думці, як щуреві на хвіст і назад запакував її у нору. Залишилася в душі гіркота, незадоволення собою.
— Справді я давав Степанюку рекомендацію, — відповів я навпростець, радіючи з себе. — Він чудовий медальєр. За одну тільки серію медалей, присвячених героям Громадянської війни, його варто було прийняти до Спілки. Я так і писав у рекомендації… і тішуся, що у Києві на неї зважили.
Подолюк хитнув докірливо головою. Зітхнув:
— Ну-ну, я мав вас, Василю Васильовичу, за розумнішого, принаймні — за обережнішого, — промовив він спроквола. Підступив до стелажа і, мовби забувши про нашу розмову, довго перебирав картини, деякі витягав із стоса, прислоняв до стіни, вибираючи освітлення, й вистоював перед ними по декілька хвилин. Коли йому потрапив на очі «День, який я підглянув», то тричі жбурляв у мене зирки окулярів, вимагаючи чи то пояснення, чи, може, жадаючи висловити захоплення. Одначе мовчав і… мовчки врешті поклав картон на місце. Мені, по правді, була байдужа його думка про «День», я навіть ще не перейнявся пересторогою, що над картиною зависла небезпека; я не думав про якусь свою картину, вдалу, чи не дуже, тепер це значення не мало, має значення лише факт, що Степанюком знову зацікавилися органи.
Я сказав би неправду, коли б почав виправдовуватися, шукаючи якогось виходу: адже я знав, що органи зацікавилися Степанюком ще у сорок п’ятому, тоді ж його було арештовано, й він повернувся до Львова тільки в п’ятдесят сьомому. За що його було засуджено? Чи я цим цікавився? Чи нікому не відомо, що в сорокові роки кожен міг бути арештований, засуджений, розстріляний, замордований або ж виселений на Сибір? Хіба не так трапилося з директором моєї сільської школи Северином Петровичем Гайдашем?
Признаюся по щирості: я полюбив Степанюка з першого знайомства. М’який, несміливий і через те, певно, мовчазний, він був трохи безпорадним у нашому жорстокому світі; навіть колись я сумнівався (й дотепер сумніваюся), що він направду чимсь завинив перед «державою і народом», перед слідчими й суддями, які запроторили його на Колиму; я колись навпростець спитав, певно, трохи нетактовно, звідки він, такий тендітний з вигляду, хирлявий, черпав силу для каторжної праці на колимських шахтах. Степанюк, пощипуючи звично руді вуса, відповів, сміючись:
— Ми, очевидячки, не знаємо остаточно, і добре, що не знаємо, яку кріпость… яку міру сили фізичної і духовної відпустив нам Господь. Таємниця з таємниць. Я бачив на Півночі, коли, здавалось би, сталеві й мужні розтріскувалися на друзки й гинули. Інші згорали, як свічки. А я димів собі поволі, бо вдома очікувала мене майбутня дружина з майбутніми дітьми.
І він знову засміявся.
Справді, Олекса Степанюк оженився вже після звільнення з Колими. Панні Стефі, двадцятирічній дівчині, що успадкувала по родичах будинок у Винниках коло Львова, Степанюк сподобався не тільки завдяки м’якому характеру, рудуватому козацькому вусові, а й статечним поводженням: умів кланятися ввічливо, умів цілувати жінкам руки, умів вести «світську бесіду».
Він мав рацію, коли жартував, що вдома очікувала на нього майбутня дружина з ненародженими дітьми. Його Стефа була жінкою плодовитою: щороку народжувала йому то доньку, то сина, а якогось разу — близнят. Інший на його місці посилав би жінку на підпільні аборти, а він тільки пригортав пухленьку Стефцю до себе й, виціловуючи їй «руці», жартував:
— Ми з Стефою лише розсмакували, що то значить любов. Правда, жінко? Крім того, не забувайте, мосціпанове, що я із сорок п’ятого по п’ятдесят сьомий спав на нарах і жінки мені тільки снилися.
Я інколи з своєю «половиною» бував у Степанюків. На подвір’ї, що заросло пахучим рум’янком — марунькою, у занехаяному садку, в Олексиній майстерні, в кухні пані Стефи — скрізь можна було побачити то ряд череватих на ціле відро голубців ще «австрійської» роботи горшків, то різьблені уламки церковних хрестів, то під піддашшям височіла ціла купа старих меблів бозна-якого віку і якого стилю, то якісь колеса, жорна, терлиці, точила, ковані заденки багацьких возів та різного іншого скарбу, який був «конче потрібний» панові господарю. Дивно, що ватага його дітлахів — більші й менші — почувалися серед цього, здавалось би, хаосу, цілком вільно, й найцікавіше — нічого не нищили й не виносили на вулицю, їх татусь, бувало, хвалився: Я створив їм на подвір’ї та в хаті мікроклімат, у якому зароджується талант.
Не знаю, що виросте, які таланти проклюються в його нащадків, одначе сам Олекса Степанюк був майстром на всі руки: захоплювався художньою фотографією, займався живописом, показав себе талановитим медальєром, залюбки ліпив червоних теракотових чортиків, бабусь із козами, веселі типи підгірян. Степанюкова «дрібнота», як він називав свою теракоту, незважаючи на високі ціни, в художньому салоні відразу розкуповувана, з цього, власне, художник і жив. Його можна було осуджувати за те, що марнує талант, розмінює на дрібнички, що пробує себе в різних видах мистецтва, і його за це таки шпетили, а він, як звичайно, посмикував вус і розводив руками:
— Здаюся, — казав, — панове-товариші. Певно, маєте рацію. Але я такий… я не можу робити щось одне, мене вабить спробувати й те, і се, й інше. Такі руки маю холєрські. — І він показував широкі, як лопати, долоні, пообтовчені пальці. — Ще до того, панове-товариші, душу маю скривджену: сиділа вона довго в криміналі, а тепер хоче літати. Чи, може, в радянського художника душі нема? — закінчував Степанюк іронічно.
І йому на деякий час давали спокій; його спокій був ілюзорний, поки не вступив до Спілки художників України, поки його медалі не здобули всесоюзне визнання, поки хтось не нашкрябав анонімку, що…
— В чому, власне, Степанюка звинувачують? — спитав я Подолюка. — Знову хтось наклепав.
— Не наклепав, Василю Васильовичу, — поправив мене Подолюк, — а написав куди слід правду.
— За ту «правду», за давню свою вину Степанюк спокутував на Колимі сповна, — намагався я пом’якшити офіційний тон Подолюка. — Ну, працював чоловік за окупації фотографом у тутешній українській газеті. Мусив же заробляти якось на хліб, чи як кажете? Хіба його минуле, його молодість, ну, його давня вина негативно впливає — скажемо так — на його нинішню творчість? Не може художник відповідати за те, що він, малим будучи, пісяв у штани. — Я давно мав охоту посперечатися з Подолюком. Дотепер я або ж погоджувався з ним про людське око, або просто мовчав. Сьогодні настав час, коли мовчання урвалося.
— Я розумію ваш пафос, Василю Васильовичу, — Подолюк криво посміхнувся. — Для того й прийшов у майстерню, щоб пафос трохи притрусити попелом. Боронячи чи виправдовуючи Степанюка, ви фактично бороните себе. Що, хіба ні? Адже відомо, й пишеться про це в анонімці, що ви з Степанюком близькі друзі, буваєте у нього вдома. Власне ви підкинули йому ідею створити також серію медальйонів — українських гетьманів. Ну й ви, звісно, проштовхнули його до Спілки. — Подолюк знову ходив по майстерні колами; він знову, щось пригадавши, зупинився біля стелажа й довго зблискував окулярами над моїм «Днем, який я підглянув».
— Я й не підозрював, Василю Васильовичу, — промовив він потеплілим, неначе змащеним маслом голосом, — що ви щось подібне малюєте. Багато тут вітру, експресії, буяння… і тиші. Дивне поєднання: вітер і тиша.
Я зрозумів, що картина йому сподобалася. В мене заскімлило серце: поміж нашим братом художником говорилося, що, мовляв, Подолюк нишпорить по майстернях і вибирає «собі в дарунок» картини. І мусять хлопці дарувати. А що вдієш? Щоправда, в мене Володимир Іванович до сього часу нічого не випрошував. Невже похвала моєму «Дню» означає «дай»?
Однак я не мав наміру розлучатися з картиною, надто вона для мене дорога, багато в ній моєї душі, роздумів і шукань. Я вдав, що не почув похвали, обережно взяв із його рук картон і поклав на верхню полицю.
— Не підозрівав я також, Василю Васильовичу, що ви… ну, як би це полегше сказати, живете подвійним а чи й потрійним життям. Одні ви на виставках, на зборах, так сказати — на людях, інші ви в своїй майстерні… інший у вас немовби пензель. А ще ви інакший, я певний, у довірливих бесідах із Степанюком, — продовжував Подолюк у тому ж дусі.
— Хіба ви не здогадувалися, що кожний справжній мистець не може бути однозначним… не може бути, як обтесаний стовп. Мистець — різний. Колись один мій учитель казав: Художник не може бути дубом, який родить тільки жолуді. Мистець — це райське дерево в людському саду, на дереві цьому приживлено безліч прищепів… і тому він цвіте різними барвами, тому його плоди теж неоднакові, бо цвітіння і запліднення — це шукання, сумніви, боріння.
— Почекайте, — підняв руку Подолюк. — Красиво говорите й… ллєте воду на мій млин. Якщо художник не цілісний, я маю на увазі Степанюка, якщо він хитається то вправо, то вліво, якщо душа в нього двояка і трояка, то чи це не означає, що в металі його медальйонів прихована їдь фашистського прихвосня, який не просто, ні, не просто «заробляв на хліб», як ви твердите, в тутешній українській газетці безневинними фотографійками. Маємо неспростовні докази… це вже відповідно перевірено, що влітку сорок першого року Степанюк їздив чи не по всіх тюрмах західних наших областей… так, спеціально їздив до Станіслава, Стрия, Дрогобича, Золочева й фотографував гори трупів замордованих в’язнів. Потім видрукував у газетці цілу серію «Жертви московського терору». В архіві мені показували підшивку цієї газети. Страшно дивитись… а ще страшніше читати текст під фотографіями: в кожному слові брехня і хула в адресу нашої партії, радянської влади та органів.
— Відомо… відомо, однак, що гори закатованих таки були, — вставив я несміливо. Тема була слизькою і небезпечною. — Хтось… десь розповідав, я чув. У селах по відступі Червоної армії люди висипали могили в пам’ять про ці жертви.
— Цілому світові також відомо ще з літа сорок першого, що в’язнів у тюрмах фактично винищили німецькі окупанти та їх прислужники-оунівці. Про це тоді повідомляло ТАРС. Я сам читав. Наш уряд рішуче заперечив нашу причетність до розстрілів. — Подолюк зняв окуляри і, протираючи їх, споглядав на мене ясними очима. Він цілком вірив у те, що говорив, я був у цьому переконаний. Про себе цього сказати я не міг: я пам’ятав, як на початку липня сорок першого року тато з мамою їздили на «вселюдські похорони» до Бистричан; пам’ятаю, коли вони увечері повернулися, то були обоє страшні, заціпенілі, усяка робота домашня падала їм з рук, а слова, певно, затвердли в грудях, бо до мене не обзивалися; а ще пам’ятаю вечірню мамину молитву: вона била поклони перед образами й вголос запитувала Господа Бога, як міг допустити, щоб совіти людей у криміналах кого постріляли, кого порубали сокирами, а з кого паси дерли, а кому очі виймали. А ти, Господоньку, дивився на цю масакру з висоти й не брав до серця людську муку. Чи ти, Господоньку, сили не маєш, чи не маєш блискавки і грому, чи нема в тебе припасених кар?
— Історія розбереться… — почав було я, але Подолюк відразу перебив:
— Історія вже сьогодні все розклала по своїх полицях, Василю Васильовичу. Гадаю, ви вірите офіційній заяві радянського уряду з приводу розстрілів сорок першого року. У нас чисті руки. Так. Чи ви схильні вірити писанині Степанюка?
— Я його писанини не читав… і ми з ним на цю тему не розмовляли, — відповів я сухо.
Це була правда. Степанюк ніколи не вихвалявся своїми фоторепортажами з тюрем сорок першого року. Втім, всі обминали тему розстрілів, це була страшна тайна, табу, яке обходили здалека. Син крадькома клав на батькову могилу квітку й крадькома молився за татову душу. Поки могили не розрівняли бульдозерами.
— Одначе шкода, що ви не знайшли часу й не розкусили ворожу суть свого приятеля. Що, ні? Я переконаний, що коли б у сорок п’ятому році слідство знало про Степанюкові фотографії, то прокурор зажадав би кари смерті.
— Цілком можливо, — погодився я. — Тоді життя в очах Феміди так мало значило. Війна виплекала в людських душах, особливо в душах прокурорських, жорстокість. Закон прокурорський короткий: «К стене».
— Ви не про те говорите, любий мій художнику, — узяв мене під руку Подолюк. — Ні, не про те. Жорстокість. Прокурор. І тепе, і теде. Тим часом справа досить серйозна. Степанюка неодмінно виключать зі Спілки. Його мусово треба виключити… викреслити, так, викреслити з усіх списків і заборонити займатися творчою працею. Хай запишеться в кочегари. Так вирішено.
Тільки тепер, очевидно, я зрозумів, як низько нависли над Степанюком чорні хмари; рукав хмаровий захоплював у своє жерло й мене.
— Але ж від цього рішення постраждає наше мистецтво, Володимире Івановичу! — вигукнув я благальне. — Мистецтво й дрібні Степанюкові діти.
— Зате виграє народ… і те ж таки ваше мистецтво, — холодно відповів Подолюк. Він прикривався народом, як щитом; зрештою, не він перший, всі дбають про цнотливість народу, всі знають, що народові потрібно, а що йому шкодить.
На жаль, я цього не сказав Подолюкові, протест бунтував у мені, я, однак, не зважився збунтуватись відкрито, я тільки просив поставитися до митця милосердно.
Просив відпустити старі Степанюкові гріхи? Просив, отже, й за себе, за своє мимовільне прогрішення. Проте це було марне приниження, я не міг достукатися до здорового глузду єфрейтора, та, мабуть, доля Степанюка вирішена без нього, без Подолюка, вищими інстанціями. Дивовижно, але вищі інстанції з особливою ненавистю, так, із ненавистю воювали за «ідейну чистоту мистецтва». Ніби вони в мистецтві аж так розумілися… ніби вони самі не є фарисеями, які в душі не вірять у те, що проповідують. Можеш бути злодієм, можеш бути хабарником, можеш мати дві-три коханки — ці гріхи в очах «вищих інстанцій» прощаються за першим разом, гріх же ідеологічний — гріх смертний, і нема йому прощення.
— Милосердя, якщо на те пішло, ви самі потребуєте, товаришу Бережан, — обізвався паперовим голосом Подолюк. — Просите за Степанюка, про себе ж не думаєте. З ним розберуться… до речі, розберуться органи. А ось ви, його покровитель, станете перед партійним судом своїх колег. Справа тут, як ви розумієте, не в догані.
Справді, річ не в догані. Я уявив себе на партійних зборах у нашій художницькій організації, на які приплентаються, з дозволу сказати, митці, котрі малюють лише портрети Леніна, Брежнєва та інших членів Політбюро; туди прийдуть ремісники від скульптури, які заробляють великі гроші, продукуючи для колгоспів та райцентрів пам’ятники Леніна й фігури солдатів-визволителів; будуть там мистецтвознавці, які вихваляють примітив «Зустріч Леоніда Ілліча Брежнєва на Львівському вокзалі»; розсядуться там «заслужені художники», які сьогодні готові малювати свинарок, завтра — чекістів, післязавтра — артистів. Все залежить від тематики чергової обласної або ж республіканської художньої виставки і взагалі від кон’юнктурного вітру. Ці люди, на мій погляд, глибоко нещасні, бо, маючи, талант… а таки є серед них люди талановиті, спалюють його на фальшивих вівтарях. Там передні місця в залі займуть сивоголові місцеві «класики» з рядами орденських планок і ветеранських значків. Ніхто не пам’ятає, за що їх колись — очевидно, відразу після війни — прийняли до Спілки і які полотна вони створили. За червоним столом засядуть товариші начальники, які вершать діла нашої організації, роздаючи замовлення на начебто творчі роботи, а також ощасливлюють нашого брата почесними офіційними званнями, орденами, путівками в санаторії і будинки творчості, закордонними мандрівками, персональними виставками та іншими благами.
Ті, хто сидітиме за червоним столом (а посередині товариш Подолюк), володіють нашою творчою свободою; окриком, погрозою, забороною, обіцянкою посадити сад, у якому защебечуть солов’ї, вони правлять нами, як сліпими кіньми в кантарках: гатьта, вішта, вйо! Тільки окремі з нас, одиниці, рвуть посторонки й повертають на свою дорогу: пишуть книжки, які хтозна-коли будуть видрукувані, малюють картини, яких, може, ніхто не побачить, складають пісні, які співають подумки. Це, очевидно, сміливці, герої, і ніхто не може передбачити, що їх очікує попереду: слава, тюрма, забуття?
Я належу до тієї великої групи мистців, які вважають себе людьми чесними і прагнуть своїм мистецтвом служити рідній культурі, йдучи при цьому на компроміси: ставлять Богові свічку й чортові огарок; я знаю, що «чесні» теж прийдуть на збори, коли мене будуть судити; вони сядуть позаду великим гуртом і будуть поміж собою перешіптуватися, будуть з глибини залу мені співчувати, але ніхто… а таки ніхто не стане в моїй обороні, це я знаю з багаторічного досвіду. Навпаки, хтось-таки із «чесних» виступить і скаже щось таке невиразне, повзуче, необов’язкове, мовляв, всі ми грішні і треба нам посилювати пильність.
Пильність у мистецтві?
Я бачив себе на цих зборах, обступлений ворогами, заздрісниками, просто неробами, ідейними до яскравої червоності бездарами; вони ж бо потішаться наді мною, скільки схочуть; вони вже мені пригадають всі мої гріхи і мої чесноти… гріхи піднімуть на корогви, а чесноти потопчуть; вони напевно забудуть Степанюка, бо із Степанюком простіше — його викинули зі Спілки, й готово, а мене треба «виховувати й виховувати». А «виховувати» — це значить «тримати в чорному тілі», щоб ти знав, що над тобою є обком, партком і «общественное мнєніє».
Чи зможу я перед червоним столом і чорною радою моїх колег оборонити Степанюка й самого себе? Ні, вони мене не закаменують, але червоний стіл спільно з чорною радою буде розпинати мою душу, і я із розп’ятою душею буду довго малювати на торцях багатоповерхових будинків композиції на теми «Леонід Ілліч Брежнєв — великий ленінець» або ж «Ленін крокує попереду».
Що з мене, з мого таланту лишиться після цих мальовидл? Зароблю у червоного стола дозвіл малювати членів Політбюро? Недавно на першотравневій демонстрації я бачив такі портрети, їх урочисто несли залізничники; з трибуни викрикували «ура», а я в душі реготався: всі наші вожді на портретах були вдягнуті в чорні, немовби залізничні мундири.
З трибуни далі лунали заздравниці, а я згадував, що недавно на вулиці Маяковського два міліціонери впихали в свою буду на колесах, щоб відвезти у витверезник, Семка Коцюха. Чолов’яга він дебелий, сильний і як міг відбивався від міліціонерів, але стражі порядку крутили йому руки і сторч головою пхали в дверцята. Коцюх викрикував на цілу вулицю, щоб скурві сини не ламали йому руки, бо він не хто-небудь, не якийсь маляр від парканів, а «єсьм Коцюх, що намалював цілий тузін вождів для Залізничного району міста Львова. За вождів і п’ю…»
Його повезли в буді, як гицлі возять псів. Я дивився йому вслід, і було до болю шкода Семка: він подавав колись, як кажуть, великі надії, про нього писали, що сходить на обрії новий оригінальний талант. Він жадібно малював пейзажі — то полтавські, звідки був родом, то гуцульські, то заворожувало його Подністров’я. Був у Семкових пейзажах особливий чар, який не висловиш словом. Може, це була залюбленість у материзну? Не випадково він малював переважно старі карпатські ґражди, білі під соломою полтавські хатки, верби і тополі, лани соняшника, що цвіли й світилися на цілу Україну.
Якось мене вразила його велика картина, на якій, розсуваючи рами, лежало де поросле бур’янами, а де голе до чорноти, зтирловане копитами поле, через яке хтось поклав одну-єдину борозну. На сірій потрісканій скибі тут і там стирчало кволе жито.
Жито, здавалося, вмирало на очах.
На засіданні виставкому Семкова робота називалася «Перша борозна по війні», але ще до того він признався комусь там із приятелів, що картина називається «Колективізація»; хтось комусь доніс, «Борозну» сполосували ножами, щоб, не дай Бог, хтось не заплакав над ріденьким житом, що жовкло, як голодні діти, а сам Коцюх на довгі роки потрапив у немилість.
І спився з розпуки…
І кажуть, що нічого уже не може створити, окрім портретів членів Політбюро.
То невже?..
То невже подібне й мене очікує? А чом би й ні? Чим я кращий від Коцюха? Хіба не однакові для усіх нас пошиті кантарки, немов для полохливих коней? Хіба не така сама спотворена горбом душа… а в тому горбі іржа проїла діру, крізь яку просочується по краплині крик, що будить змія… змій зветься страхом.
«То невже маю зректися приятеля, як Петро Христа? Невже таки зречуся?»
У кожної людини на життєвій дорозі трапляються свої Голгофи — великі, трагічні, високі, менші й зовсім незначні горбики, не на всі Голгофи людина виносить свій хрест, інколи хрест людину розчавлює, іншого разу хрест залишається покинутим у підніжжі гори, й ніхто начебто не зауважує нашого хитрування. Буває, що свою Голгофу обходимо бічною стежкою.
Котроїсь хвилини я подумав… я завагався і оглянувся: чи не варто зійти на бічну стежку?
— Гадаю, Володимире Івановичу, що на зборах могли б розібратися, вияснити з Степанюком і без мене? — я таки раптом звернув на бокову стежку, обходячи, може, й незначний горбик Голгофи. Якщо ж сказати по правді, то раптового нічого не було, в хащах моєї душі підняв голову змій. — Коли б на це була ваша воля… від вас, прецінь, а не від Першого залежить. Ви здогадуєтесь, що я маю на увазі? Врешті-решт, я справді без вини винний.
Господи, я просився у єфрейтора: я по-ницому впав на коліна (провадив мною змій) і повз до Подолюка, щоб обняти його за ноги. Власне, я уявив себе плазуном, і ніколи, мабуть, так себе ненавидів, як у цю хвилину.
Змій, проте, був сильніший за мене.
Подолюк мовчав довго й суворо; він пропікав мене окулярами наскрізь, щоб переконатися в щирості моїх слів: він, здавалося, зважував кожне моє слово на долоні.. зважував і любувався ним. І був собою задоволений.
— Ваша правда, — обізвався врешті. — Ми ж бо ніби приятелі, давно знаємося. А суперечки… та й чи від нас залежать наші незгоди? Служимо-бо вищим цілям, ідеї, поступу. Чи як кажете? — Він тільки тепер сів у старе, оббите червоним оксамитом крісло, в якому я любив часом дрімати.
— Спробую якось владнати з начальством. Вас не буде на зборах, в Угорщину поїдете, є нагода вивчити, як там поставлена реставраційна справа. Поїдете? — потирав він сухі, як дощечки, жовтуваті руки.
Ми сиділи до пізнього вечора, пили коньяк, баландрасили про се, про те; він хвалив мої картини, особливо ось ту, де ходить у малині вітер і гойдає крихітне гніздечко; так, ми пили коньяк… а я поклав свій «День» під промені сонця, що заходило, червінь підпалювала гніздо, вітер його похитував, а Подолюк нахиляв голову то вправо, то вліво, примружував присліпкуваті очі — зробився добрим, домашнім, попустив краватку, а згодом і здрімнув із півгодини у фотелі: я тим часом пакував «День, який я підглянув» у цупкий папір і перев’язував червоною стрічкою. Очевидно, я міг запакувати Подолюку якусь іншу картину, адже ця була надто мені дорога, та що я вдію, коли саме ця йому сподобалася. Треба ж було чимось жертвувати, щоб відкупитися, я ще намалюю не один підглянутий день, на цьому світ клином не зійшовся.
Не зійшовся?
То чому ж у моїй майстерні посутеніло і посмутніло, мовби винесли з неї живий вогонь?
Темно.
Птахи небесні… ха-ха, сірома міська, посмітюхи обсіли моє горішнє вікно, прорубане в даху, й зазирають цікаво в майстерню, цвірінькають на всі простори львівських дахів про те, що я цілу ніч пиячив сам із собою і що я зривався раз-по-раз із фотеля, оббитого червоним оксамитом, засвічував свічку і нипав по майстерні, бо нібито мряка заполонила всі кутки, а чорти вимкнули електрику, і я не міг натрапити на свій мольберт, а пензлі літали в повітрі, як лилики, і я ніяк не міг їх ловити.
Так сміялися горобці.
Горобці звірінькали, що я зрадив самого себе.
Втім, нічого такого не трапилося… горобці з птахів піднебесних знову стали львівськими брудними посмітюхами, мене обминули, завдяки Подолюкові, громи й блискавки, Олексу Степанюка, щоправда, викинули зі Спілки художників; він, на щастя, мав у запасі ще одну професію — знаменито розмальовував помешкання, загрібаючи лопатою грошву. Життя пливло далі, як ріка, і струї в ньому джерели-лися то сині й зелені, аж у них задивлялося небо, то котилися каламутні й нудні «барани», й тоді збігалися пси з цілого Львова й вили на берегах, що, підмиті, обвалювалися в бездонні ковбури.
4
Так мусило статися.
Сталося це осіннього надвечір’я у сірій львівській мжичці, коли сизий брук, якому сниться прадавній цокіт кінських копит, старі монастирські та університетські мури, заболочені по вуха квартали нових забудов, розхристані, роздягнені до чорноти міські дерева, пониклі, як вороння, прапори, — ціле місто й люди в ньому до останнього рубчика просочилися вологою і дрижаками. Тоді директор Музею — такий собі Мудрий Цьомко, насправді ж Цепелій Іванович, низенький, жвавий у бесіді, як млинок, з білявим хлопчачим чубчиком і хитрими зирками очей (хитрість Мудрого Цьомка повсякчас була прихована й тільки зрідка вишмигувала, як миша з нори, й відразу зникала) після цілогодинного вмовляння, коли, здавалося, слова, як гиблівки, хрустіли під ногами, після робленого хапання за серце, трагічних театральних поз втиснув мені під пахву новенький симпатичний портфелик мадярської марки, на який скинулися хлопці з реставраційних майстерень, з двома пляшками доброго коньяку і коробкою цукерок. На додаток «на збагачення духовності», загорнувши, як хліб святий, у білу платину, Цьомко втиснув у портфель невелику домашню ікону; це була так звана Федорівська Богоматір з минулого століття, музейної цінності вона не мала, тисячі й тисячі схожих Богородиць, прихилившись до свого Сина, розійшлися по білому світу. Я спробував притримати Цьомка за руку.
— Пусте, — відмахнувся він. Голос мав сопранний, йому б у церковному хорі пускати попід куполи херувимські голуби. — Сам знаєш: річ нібито стара, але трафаретна. Це раз. По-друге, Богородиця не занесена в ніякі музейні реєстри. По-третє, тутешнє начальство, щоб знав і нікому не казав, для високих достойників у Москві не соромиться запускати білі рученьки у наш фонд зброї… люблять пістолєтики гуцульської роботи. Тепер ти понял, що ми з тобою агнеці? — Він мав звичку повторяти оте «понял» при потребі й без потреби; але ні його метушливість, ні «понял», ні хлоп’ячий чубчик, ні навіть прізвисько не підкопувалися під його авторитет знавця давнього українського малярства.
— А раптом Подолюк виставить мене з дарунками за двері? — брав мене сумнів. — Раптом зіграє роль ідейного й непідкупного.
— Я думаю, що когось іншого він, може, й вигнав би з хати, лише не тебе. Увесь Львів знає, що ти йому «друг і товариш і брат». Принаймні, з певного часу почав тебе хвалити й ставити як приклад. Ти йому чимсь догодив. І тому братія реставраторська, Василику, обрала тебе за посла: мусиш умовити Подолюка, що спеціальна виставка відреставрованого живопису, різьблення, мосяжного начиння, кількох комплектів меблів — підсумок роботи наших майстрів, стане подією у культурному житті Львова й області, а то й — республіки.
До його слова прислухаються секретарі обкому й пішаки з управління культури. Най дурні не бояться «релігійного змісту». Ти, певно, чув: виставка готова, а хтось… десь… загальмував, перестрахувався. Словом, лише ти, Василику, спроможний вислуховувати мудрі Подолюкові нотації. Мене ж від них шляк трафляє. Понял?
І він весело, але таки вперто витурив мене з свого кабінету на дощ.
Сутеніло.
Я подзвонив Подолюкові додому, узяв трубку його син.
— Ні, папані ще нема, Василю Васильовичу. З хвилини на хвилину чекаю, — відповів він. — Що передати?
— Та я хотів би відвідати вас… неофіційно, по-домашньому, поза обкомом. Маю з татом розмову. — «Це, певно, — подумав я, — добре, що Подолюка ще нема вдома. Скажу: «На хвилинку до вас заглянув. Тиждень тому були ваші іменини: п’ятдесят вам стукнуло. Хочу повіншувати».
Як добре, що згадав про ювілей. Є зачіпка.
— То приїжджайте, — обізвався у трубці Подолюків син. — Адресу знаєте? Революційна сім, квартира п’ята, третій поверх.
Двері відчинив високий, худий, довгорукий юнак із русявою борідкою і перев’язаною тасьмою ріденькою косичкою; був він злегка зизоокий. Нагадував буддійського монаха.
— Ні, папані ще нема. Дзвонив, що скоро буде. Маманя у відрядженні. Я, отже, — господар, і звуся Адасем, — відрекомендувався хлопець. Зрештою, я його добре знаю, він вчиться у нашому Художньому інституті, цікавий графік.
Подолюкова квартира, як і у всіх начальників, була обставлена багато: кришталь капає зі стелі й іскриться в сервантах, меблі — югославські, китайська ваза, японська апаратура, що грає, співає і показує. Килими — аж нога потопає. На стінах… на стінах гостинної, що мене дуже вразило, висіло дві чи три копії, правда, в добротних рамах, картин Айвазовського і Шишкіна.
— Вас здивувало, що папаня не повісив жодної картини львівського, як говориться, мистця? — Адась, зауважив, що я чипів посеред гостинної з своїм портфеликом дещо розчарований. — І вашої в тому числі, Василю Васильовичу, — вколов мене на додаток хлопець. Стояв, схрестивши руки на грудях, і відверто глузливо посміхався.
— Як сказати… — зам’явся я. — Взагалі ти маєш рацію. Я сподівався, що татові дарують… що в тата ціла галерея. В усі часи художники дарували свої твори меценатам. Хлопець заледве не розреготався.
— То мій папаня — меценат? Він начальник від літератури, живопису, скульптури, театру. Так, йому носять… возять, як прийнято у нашому передовому суспільстві. Хто несе начальнику печене, хто — варене, хто — антикварний годинник, хто — старовинний фоліант, хто — набір меблів, а художники носять свої картини. Звичайна річ. — Адась виявився хлопцем іронічним. Мені подумалося… я хотів так і, думати, що його ріденька борідка і віничок волосся на потилиці — це своєрідний бунт… бунт, може, супроти власного батька, а не тільки проти того, що комусь безплатно привезуть з колгоспу півсвині чи декілька центнерів картоплі.
— Хто що потрібує — той відповідно свої потреби й задовольняє. Батько твій кохається в мистецтві…
— Облиште, Василю Васильовичу, — запротестував Адась. — Ми з вами вже вияснили, що він не кохається в мистецтві, що він тільки начальник над усіма нами. І наді мною в тому числі. — Хлопець задивився у вікно, в темряву. Вечір, як повеневий розлив, плив вулицями, площами і скверами. Немов бакени на великій ріці, засвічувалися вікна будинків. Очевидно, жилося Адасеві вдома не вельми затишно, якщо він має батька лише за начальника. — Тепер настала пора уточнити й переконатися, як мій папаня шанує, просто-таки падає на коліна перед майстрами тутешнього живопису. — В Адасевих очах майнула мстлива тінь. Послушник чи монах буддійського монастиря, виявляється, міг бути огніваним, злим. Рідка його борідка дрібно тремтіла. — Як бачите, на стінах нашої хати нема ні однієї львівської картини. Папаня нічого не вішає з принципу: а раптом котрийсь із живих майстрів вструже щось… викине політичного коника. Ну, скажімо, назве козу дідьком. Розумієте? Тому всі підлабузницькі приношення папаня складає в буцигарні. — І він розмашисте розсунув вузькі двері, що визгнули на роликах. — Бачите? Папаня сміється… при мені сміється, очевидно, для того, щоб я пам’ятав: і мої твори колись якийсь начальник від мистецтва замкне до буцигарні або ж викине до пивниці щурам на сніданки, бо вони «не затверджені згори», бо вони «не перевірені часом», бо «народу потрібні картини без формалістських витребеньок», бо «націоналізм повсякчас переодягається, міняє обличчя і шкіру». — Хлопець аж задихнувся, коли поспішно, навально вигукував почуті, певно, від батька «мистецтвознавчі оцінки». — То отож-бо мій папаня сміється: понаносили підхаліми образів, які на стіну не повісиш, а викинути шкода.
Буцигарнею Адась назвав маленький покоїк при кухні, де в передвоєнні часи ставили ліжко, шафу й вішали на стіні розп’яття — було це житло для домашньої прислуги. Мале заґратоване віконце впиралося в задню стіну сусіднього будинку. Покоїк був буквально запруджений аж попід стелю картинами в рамах і без них; я впізнавав руку відомих майстрів, які запопадливо писали на зворотному боці своїх картонів і полотен: «Дарую з любов’ю…», «На пам’ять дорогому…», «Хай ця скромна робота прикрасить Ваше житло…» і так далі. Мені було гірко читати посвяти Подолюкові; мені було гірко бачити в кутку аж три бюсти товариша Подолюка різця талановитого нашого скульптора. Так, мені було гірко… мені хотілося розреготатися від сорому за нас усіх, а першою чергою за самого себе. На підлозі під ногами тулилася до стіни моя картина, мій «День, який я підглянув».
Мав я скрикнути?
Повинен був заплакати?
Зобов’язаний був скрипнути зубами, обуритися? Може, й так, бо немало любові вклав я у свій «День»; я вклав, а хтось його зневажив.
Втім, чи я не заслужив зневаги?
Навіщось, мовби навчившись театральних жестів від Мудрого Цьомка, прикляк і, немов сліпий, торкнувся пальцями маленького гніздечка малинівки, що чудом тримається на стовбурці малини, не падає в кропиву й не перехиляється, щоб не випали з нього яєчка. Я хотів на дотик переконатися, що це таки моя картина, що гніздо малинівки далі гойдається й не падає.
І напала на мене хвиля внутрішнього плачу: я оплакував і проклинав своє боягузтво, яке цей юнак назвав підлабузництвом.
— Якщо хочете, то візьміть свою роботу назад, Василю Дмитровичу. Вона таки направду добра. Колись, якщо її в нашій буцигарні не з’їдять миші, то нащадки скажуть, що її творець мав непересічний талант… Скажуть, що художник Бережан вірив у незнищимість життя, у цупкість його коріння. — Адась говорив дещо піднесено, але щиро, й мені хотілося вірити в правдивість його слів. Зрештою, пощо б він мене потішав? Та й характер, бачу, має не підлесливий.
Та картину я не взяв; ні, не тому не взяв, що було незручно перед Подолюком, коли він раптом опам’ятається і почне її розшукувати. Я уявив свою картину в образі чистої дівчини, кохання мого незайманого, якого добровільно зрікся і віддав розпусникам на потіху; вона, бідолашна, пішла по руках, поки її не знеславили, поки не зсинцювали й, мов непотріб, не жбурнули в кут: тепер вона нікому не потрібна, хочеш — забирай назад.
Я позадкував від власного творіння, як від прокаженого; я відчував, що топчу черевиками власну душу, і душа моя далі ридала й кричала від болю, але я сціпив зуби і пішов до дверей.
…Вже внизу, клацаючи на східцях капцями, наздогнав мене Адась. Тицьнув у руки забутий мій портфель і, несміливо обнявши за плечі, промовив неголосно:
— Ет, не журіться, Василю Васильовичу. Перетерпиться. Котрийсь з моїх приятелів, молодик, звісно, пам’ятаєте, на вашій лекції в інституті твердив, що мистець народжений для радості. Ви подивилися пильно в його бік, похитали головою і заперечили: ні, радість приходить через терпіння, як через горнило — залізо.
Втім, хочу вас попросити: папані моєму ні слова про вечір. Нащо йому знати, що ви плакали. Колись я втечу від нього. — Тут, на сходовій клітці, при тьмяному освітленні Адась виглядав пригніченим. Де й поділася його весела іронічність. — Не можу далі терпіти. Спалив якось мої гравюрки. Увесь час нагадує, чий я син. А чий я син, Василю Васильовичу?
Я повинен був його підбадьорити, але не зміг, мовчав приголомшено. Всі добрі слова витекли з мене, як кров. Та Адась і не чекав розради, подався бігцем сходами вгору.
А я вийшов із брами.
Далі сіявся дощ; голе дерево на тротуарі, клен, пошкрябуючи вікна на третьому поверсі, просився погрітись біля людей. І власне це осіннє шкряботіння примусило мене підняти вгору навстріч мжичці обличчя. І я побачив у тисячах вікон тисячі вогників.
Був серед них і мій вогник надії?
Шибнула мені в голову, коли стояв посеред золотистої кам’яної тиші Святого Духа, думка: Чи прийшов би я сюди… чи дали б мені люди в руки скальпель, шкробачку, щітку й попросили б: розчисть оцю фреску, воскреси її, коли б мій «День, який я підглянув» висів у Подолюка на чоловій стіні.
5
Опісля я багато разів повертався в думках до цих перших хвилин перебування у церкві Святого Духа; що того дня я вийшов з-поміж черченських хрестів цілком інакшим, новим, одначе слід вони залишили… залишили рубець, який постійно нагадував про себе. І повірте, коли в твоїй душі існує рубець, то мусиш зважувати свої вчинки, слова, а то й помисли, бо рубець може заболіти, облитися кров’ю; рубець у душі не роговіє, не розсмоктується і не зникає.
Опісля я нераз оповідав знайомим і приятелям, а поміж приятелями, як водиться, були й вороги, як Вербень віз мене зі Львова до Черчена, як я відкривав для себе Опілля, як моя душа насичувалася чистим духом липневого сіна, як визирали з високих трав, немов хлопчаки в білих сорочках, приземкуваті білі хрести, що розбіглися довкола Святого Духа; як я бачив січових стрільців, що рівними рядами лежали на всіма забутому, без єдиної квіточки, без спомину і без єдиної сльози, на своєму кладовищі; як Святий Дух, заледве я переступив щербатий його поріг, виповнився людьми сучасними й минувшими; і як я, оточений цим людом, існував одночасно в давніх століттях і в дні теперішньому.
Хтось мене слухав, розумів і по-доброму заздрив, і признавався, що сам колись в іншому місці, теж святому, (а святості місцю може надати навіть польова криничка, навіть самотній дуб на узліссі), пережив схожий празник душі; а хтось, слухаючи, морщив чоло і вишіптував чи то молитву, чи то заклинання, ще вишукуючи подумки свій храм Святого Духа, до якого іще треба дійти… дійти й у ньому судити самого себе, своє мистецтво, свою ницість, страх; а хтось увічливо гасив іронічну посмішку, мовляв, чи я не розумію елементарних речей, на кожного з нас находить жадання очищення, сповіді, бо ж треба йти далі й вище; а ще хтось інший, уважно вислухавши мої терзання і з обов’язку суто стукацького шкрябав «куда слєдуєт» донос, що так і так, член Спілки художників, професор Художнього інституту Василь Бережан перебуває не тільки під впливом патріархальщини і всякої чортівщини, а й, чуєте, пускає сльозу за січовими стрільцями 1919 року, а це вже, самі знаєте, чим пахне…
А ще хтось надто вже раціональний у наш раціональний час, скептичний, рівний, як обтесаний брусок, і в кого душа теж вигибльована до блиску і немовби аж покрита емаллю, мов кухонний казан, на якій не зачепиться ні біль, ні сльоза, ні усміх, ні ненависть, зверхньо поплескував мене по плечу й казав, що мовлене мною про Святий Дух, про мої переживання — це тільки наслідок надто романтичного сприймання світу і прагнення драматизувати цілком нормальну ділову умову: «Я, товариші шанувальники стародавнього живопису, беруся відслонити фреску з-під штукатурки, якщо вона насправді існує, а ви гоните мені за роботу грошву. Віз і перевіз. Усе на цьому світі просто, приятелю Василю».
І, може, скептики мають рацію?
Про яку рацію, про простоту й про гроші можна було думати, коли я стояв перед північною округлою стіною Святого Духа, яка, як уже було мною сказано, на відміну від інших стін, тільки побілених кам’яних мурів, була обтинькована, а в правому її нижньому кутку тиньк відлупився, розкривши добрий шмат — може, тридцять на тридцять — старої фрески, і я побачив на ній кілька кущиків пожух-лої трави і два уламки шаблі: ефес і пощерблене лезо; шаблю, з усього видно, ковано у сільській кузні невибагливе, ефес, власне звичайну дерев’яну ручку майстер приклепав трьома гвіздками. Стародавній маляр знав збоярське ремесло і шаблю малював з натури.
З-під тиньку виглядало також ребро тесаного стовпа. Ще вище — величиною з долоню — просвічувалося, як відблиск далекої пожежі, малинове тло.
Без сумніву, під тиньком таїлося ціле давнє мальовидло. З невеликого відлупленого віконця не можна було судити ні про його, стінопис, композицію, ні про величину; якщо фреска намальована на площині всієї стіни, то тут справді на мене очікувала гора роботи. Одне я знав тепер достеменно: я повинен, я мушу її розчистити. Вже із завтрашнього дня беруся до роботи. Мене захопила тайна зображення, що там під тиньком? І мене вабили барви. Як не дивно, але фарби майже не поблідли. Виходило, отже, що фреска, як тільки-но була намальована, ще свіжа, комусь не сподобалася, хтось її злякався чи зненавидів і наказав замурувати її навіки.
Господи, як я хотів би знати, що такого грішного намалював прадавній ізограф, якщо велено було його малювання забути?
Хто відповість?
Я оглянувся, немовби хотів у людському натовпі, який ще перед хвилиною уявлявся мені в церкві, зобачити давнього мистця. Він десь тут… дух його тут сутній. І, певно, сутній той, якому фреска не сподобалася? Якщо ти є тут, то чому не обізвешся? Чом не станеш перед людські очі? І хто ти? Покажи своє лице.
Господи, невже в усі часи були єфрейтори, були подолюки, які пильнують «чистоту» мистецтва? Виходить, їхній корінь правічний, вони лише міняють обличчя і жонглюють словами, а вирок у них один: заборонити. Того непокірного, що малює чи пише заборонене, у часи середньовічні наказували стратити, спалити, згноїти в підземеллі, веліли відрубати по лікті руки, як тому кобзареві гайдамацькому, а в часи новітні — розстріляти, втопити в студеному морі, очорнити або ж назвати божевільним.
Як легко назвати митця божевільним, як просто тицьнути у нього вождівським перстом і крикнути натовпові: закаменуйте його!
Я стояв перед загадковою і ваблячою стіною Святого Духа й майже зримо відчував присутність, смердюче дихання єфрейторів; тут-таки, у церковці вони лежать покотом на кам’яній долівці і моляться про людське око, а насправді пильнують, гострять вухо; єфрейтори затаїлися поміж хрестами на цвинтарі, в полях і лісах, вони всюдисущі… і всюдисуще збирали каміння; я бачив це гостре каміння, що розколить мені череп й вийме очі, змій у моєму єстві бив люто хвостом і піднімав голову й сичав вогнем… і я вмирав від страху, зціплюючи зуби. Одначе я не міг умерти навіть тоді, якби в мене поцілила кулеметна черга; я стояв перед загадковою стіною, перед зламаною козацькою шаблею, і перед очима давнього мистця, мальовидло якого заштукатурили. Він вийшов з стіни, як живий, і споглядав на мене уважно, очі його мене підбадьорювали, а руки начебто аж підтримували мене. «Ну, доки ми будемо боятися когось… чогось остерігатися… навіщось оглядатися на задні колеса. Ніби тобі не дано крил, чоловіче? Спробуй, злети. І здобудеш себе самого».
Котроїсь митті я уздрів себе на білому коні зі списом у руці; ні, не сидів я на коні хвацько, в постаті моїй відчувалася невпевненість, ноги в стременах делькотіли, спис у руці був тонким і кожної хвилини міг зламатися. Зате змій під кінськими копитами звивався жилаво й опалював мене сірчаним вогнем. Мене розбирала охота стиснути коня острогами й полетіти геть від змія, від обов’язку його вбити. Ніхто не побачив би моєї втечі, я сховався б у майстерні, сів би перед мольбертом, на якому стоїть недокінчений портрет моєї оголеної дружини й шукав би у її оголеній красі сутність жінки.
Проте…
Проте я уже не міг утекти, я вже був інакшим, я мусив бути інакшим. І я… майже без пам’яті замахнувся і вдарив змія списом.
Бризнула чорна кров.
Невже це з мене витекла чорна кров, бо стало мені легко й радісно і трохи щемно на душі, як тоді… як колись у дитинстві, коли на Великдень навколо нашої церкви святили паски і співали… люди, небо, земля, липи церковні, дзвони на дзвіниці співали «Христос воскрес!».
— То що скажете, Майстре? — спитав Ключар, торкнувши мене за плече. — Виджу по вас, з лиця читаю, що таки варто було відривати вас від роботи в майстерні.
Я не відповів.
Тиша сіялася золотим пилком у сонячних променях.
— Христос таки воскрес, — сказав я самому собі, а Ключар посміхнувся.
ПАВЛО КЛЮЧАР
6
Сьогодні, як завжди влітку, вечір прийшов у село пізно; сидів він під селом у пшеничних нетрях, поглядуючи на дороги і стежки, й очікував терпеливо, коли скінчиться день і завмруть усі роботи в полі; поля, чи то колгоспні лани, чи клапоть людської ділянки, влітку витискали з селянина сто потів і щоденно надточували йому роботу; нитка прялася, здавалось, без кінця: то одне впорай, то друге, то третє — косовиця, скажімо, чи сапання…
Та все ж надійшла така година, коли на стежках і на курних дорогах, що бігли до села, появилися люди: хто їхав із поля на ровері, хто — на мотоциклі, жіноцтво з колгоспних буряків везли вантажівкою, а більше тюпало пішки. Отоді вечір і рушив слідом за людьми і заходився сіяти ніч: темрява, як жито в непрогрітій ріллі, спершу росла неохоче — село, поля, лісисті горби навколо Черчена заледве посіріли, стали м’якшими, і аж потім, немовби діставшись корінням до родючого пласта, ураз пішла розростатися вгору і вширину. Ще люди й до хат своїх не наблизились, а вже навколо цілий світ заріс ніччю, немов правічним лісом; десь у цих нічних глибинах утонув місяць — ми з Василем Бережаном заледве добрели до мене додому; усе ж таки міській людині, яка не знає вибоїстої сільської вулиці, важко ходити навмання, «напам’ять», це мої сільські ноги знали на нашій Королевій вулиці чи не кожен камінь, горбик, а в дощ — баюру.
Я привів Бережана додому, й ми домовилися, що він буде у мене мешкати увесь цей час, поки у Святому Дусі не розчистить фреску. Звичайно, ні Бережан, ні тим більше я не уявляли, скільки це займе часу, я сподівався, що йому у нас з мамою сподобається: наша хата стоїть на самому кінці Королевої вулиці серед старого саду, який заклав ще мій дідо Федір. Сад, правда, мало родить, лише «дідові грушки» — п’ять ще на диво міцних грубезних дерев, котрі за моєї пам’яті завжди були грубезними й високими, майже кожного року плодоносили. Яблуні й черешні майже пояловіли, їх здалось би давно викорчувати й посадити нові, але ні я, ні мама ніколи й не подумали старі дерева корчувати. Це була немовби пам’ять нашого роду… немовби в кожному стовбурі, в конарах, у корінні живуть душі Ключарів, яких уже давно нема на світі. Крім того, ми звикли жити серед дерев, було нам серед них затишно й безпечно. Довжелезна хата на дві просторі світлиці, з сіньми й коморою, обступлена зусібіч деревами, припадала низько до землі й була схожа на великого білого і доброго звіра, що вигрівався серед розмореної зелені; хату перебудували на свій смак наші тато, вони були знаним теслею, сокира їх слухалася… та власне сокирою тато заробляли на хліб, бо поля було у нас мало. Теслями були також мої брати Роман і Зіновій, обидва загинули на полі бою:
Роман наклав головою в Карпатах на Дуклянському хребті, там тисячі й тисячі впало наших краян, мобілізованих до Червоної армії і недов-чених, молодший, Зіновій, у сорок восьмому загинув під Надвірною від енкаведистської кулі: воював в УПА за Україну. Батько мій, Онуфрій, до речі, теж був на фронті сапером, повернувся додому з орденом: він був добрим робітником, коли хати будував і коли війну воював. Властиво, як це не парадоксально, Романова смерть на Дуклі й батьків фронтовий орден врятували нашу родину від виселення на Сибір… хтось таки доніс енкаведе про нашого Зіновія. Тата з мамою довго тягали по енкаведистських канцеляріях й усе допитувалися, де середущий син. Батьки кликали у свідки ціле село, щоб посвідчили про те, що навесні сорок четвертого Зіновія та ще багатьох парубків і молодих газдів угорці, які відступали з-під Коломиї, загребли на «форшпан»; був у нас чудовий білий кінь, якого тато чомусь назвали Серпнем; коня ми того вигодували з лошака і всі ми його любили і він нас усіх любив, здалека іржав, впізнаючи маму й тата, і хапав губами за руки, випрошуючи шкоринку хліба. Отож із Серпнем і помандрував наш Зіновій в мадярському обозі в Карпати; десь за Болеховом, у горах, наздогнала їх совіцька гармата, стрільне вибухло на дорозі й посікло Серпня на кавалки, Зіновій же повернувся додому з батогом… повернувся, щоб попрощатися: зібрався в Українську Повстанчу Армію, бо один окупант, як він казав, відступав, а другий — наступав, а ми, як трава під ногами, і Бог нас не оборонить, якщо не візьмемо зброю в руки. Він був у нас начитаним хлопцем, знав, що й до чого, ще змалку крутився коло читальні — у хорі співав, і фестини організовував, і за бібліотекаря був, і на сцені грав різні ролі. На все це Зіновій знаходив час, звісно, увечері, по роботі в полі, бо поле — і любе, і прокляте — вимагало щоденної роботизни: то ори, то заволочуй, то сій, то сапкуй, то коси, то картоплю підгортай — вічне коло, якому нема початку і кінця. Кажуть: хліб круглий і робота сільська, отже, теж кругла, рахуйте, робота сільська вічна.
У колесі вічному кружляв також наш Зіновій, і вистачало йому на все часу й снаги. Влітку спав на сіні під оборогом, а взимі у яслах у стайні з худобиною… і тато, бувало, йшли його будити із дзбанком води, бо сонце давно зійшло, а мама воду у тата ‘відбирали. І вони обоє потому стояли десять-п’ятнадцять хвилин мовчки, щоб Зіновій додивився свій сон, бо, мабуть, прийшов із читальні, коли півні піяли.
Тато, правда, коли вони всі троє, тобто з Романом і Зіновієм, гострили вранці на точилі сокири, збираючись до когось там теслювати, воркотіли, що Зіновій даремно товче собою по читальнях, тоте товчення не для хліба, хлопче, з книжок, із співанок, із вистави в козацьких шароварах на ґаздівство не доробишся, чоботи не купиш і по-людському не оженишся. Бог дав нам у руки, крім поля, тесло… на теслі життя наше тримається, а ще на плузі, на косі.
Зіновій любив в’язати з татом ціпи, але не сварливо, ні, був він хлопцем жартівливим і бесідливим, і часом таки переконував тата, що й сокира без людської душі, без її високих поривань, без високого співу, скажімо, в церкві, без коляди під вікном у Свят-вечір, і без вашої, тату, молитви, коли ви виходите вранці в наш сад, на його край, стаєте над Золотою Липою, що біжить живим сріблом поміж берегами, і молитеся… і молитеся, і думаєте про сонце, що сходить, про Господа Бога, що стоїть за вашими плечима, про росу на конюшині, про нашу молоду ще маму, якою ви залюбувалися, коли вона розчісувалася, як дівчина, перед люстром… сокира без цього людського духу була б тільки викованим куснем заліза, призначеного для того, щоб нарубати дров, а не для того, щоб вибудувати хату або й церкву.
Тато погоджувалися із Зіновієм і посміхалися у вус, кажучи, що тобі, сину, не теслярем теслювати, а бодай священиком стати або ж адвокатом: умієш прикласти слово до душі, як липовий листок до рани. Але ж бо, чуєш, триває війна… а ще до війни, до «перших совітів» не було за що послати тебе до Бистричанської гімназії.
Зіновій не став ні священиком, ні адвокатом, він власноручно не встиг вибудувати жодної хати… було тоді не до будування, весною сорок четвертого у наших краях переходив фронт, німці відступали, совіти наступали, села горіли, скрізь пахло трупом і димом, а не свіжими трісками з-під теслярської сокири.
Зіновій повернувся з «форшпану» вночі, сусіди його не бачили, й це нас опісля врятувало від Сибіру; кілька днів він відсипався в стодолі, а на третій вечір, коли ми збиралися лягати спати, зайшов до хати попрощатися; він так і сказав: я прийшов, тату, і ви, мамо, і ви, братове, прощатися, бо йду в ліс… йду воювати за Україну. Настав мій час. Він, видно, заздалегідь готувався до цього кроку, бо був у жовтуватому мадярському мундирі й у добрих із короткими халявами німецьких чоботях і навіть роздобув десь карабін.
Мама схлипнули, як риба на березі, але не промовили нічого, не відмовляли… мама мої походять з доброї родини, не багатої, але свідомої, дід мій по матері, Олекса, у вісімнадцятому служив в Українській Галицькій Армії. Мама знали безліч пісень, і стрілецьких в тому числі. Я думаю, що Зіновій і я опісля не на читальняних тільки книжках виховувалися, а на маминих стрілецьких співанках… вони постійно чи то в полі, чи взимі за кужелем, чи коло печі співали собі «для душі», а ми слухали… а її співанки переливалися нам у душі, разом із співанками переливалося також те, що називається Україною. Я дотепер не можу точно переповісти… не можу вкласти у вірш… і не зміг би змалювати на папері перебране з маминих співанок почуття. Чи це любов? Чи це сум і журба? Чи це історія? Чи це молитва? Чи це німування, коли стоїш посеред горбатих полів і слухаєш, як потріскує жито і як підпатьомкує у житніх нетрях перепел? Чи це наша Страдча долина з Козацькою та стрілецькими могилами, із Святим Духом, із маленьким надмогильним хрестиком, на якому каменяр викарбував, що тут спочиває мій прадід Петро Ключар?
Я знаю: це Україна.
Мама, отже, лише схлипнули й заходилися укладати до «рубцака» хліб, солонину, часник і навіть пляшку самогону, а тато, однак, казали Зіновію сідати поруч себе на лаву й, обнявши його за плечі, почали відраджувати, мовляв, ти, сину, спершу добре подумай, поки рушиш із дому в партизанку… бо рушиш, чуєш, на певну смерть.
У хаті стало тихо, як у небі, були в цю мить присутні поміж нами всі святі, що зійшли з образів, був Бог і була Діва Марія, і всі ми, земні, домашні, і всі наші добрі небесні опікуни споглядали на згорбленого Зіновія, який сидів на лаві й обома руками тримався за цівку карабіна; було таке враження, що світ хитається і падає, а Зіновій шукає опори у зброї і на неї виключно покладається; він гладив мушку карабіна, як дівочу голівку.
— Може, й на смерть, тату, — врешті він обізвався. — Бо війна — війною… тим паче партизанська смерть підступна, чатує на тебе за кожним кущем. Та я йду. Нас багато. І шкода, що не йде зі мною Роман. — Він поглянув докірливо на старшого брата. — Тепер настав такий час, що не дадуть тобі поцюкати сокирою людям на радість. Совіти нині-завтра об’являть мобілізацію і кинуть нашого хлопа німцеві в зуби. М’ясо гарматне… І гадаєте, тату, вас із Романом обминуть?
Тато довго скручували цигарку з самосаду, мама піднесли їм гранчик із груби, і синій дим кружальцями снувався попід сволоком; ми всі ці кружальця пасли очима, аж поки вони не розвіялися… і всім нам баглося, щоб гнітючі думки теж розсіялися й зникли разом із димом.
— А певно, що совіти хлопа в селі не залишать… хлопи наші їм небезпечні, нині один візьме стрільбу в руки, завтра — другий і почнуть стріляти їм у спини. Що вони, совіти, дурні? Але коли й візьмуть нас до війська, то на фронті є шанці, є генерали, що вміють воювати, є сила… і ти, жовнірику, в тій силі разом із усіма, ти можеш упасти, а можеш і врятуватися, — розмірковували тато. — Що ж ти, Зіновію, разом із хлопцями, з такими ж, як і ти, можеш протиставити силі? Ти з карабіном, допустимо, чи з автоматом, ну — ще з гранатою, а він, москаль, пре проти тебе з танками, з вороплянами, з ученими псами, з хитрощами, підступом, із зрадою. То знай, сину, на вашій партизанській війні за кожним кущем не тільки смерть, на кожному кроці виплодять гаддя — конфідентів, сексотів. — Тато простягнули Зіновію, а потім і Романові мошонку з покришеним самосадом, і ми з мамою вперше побачили, як наші хлопці при татові закурили. Це означало, що тато мав їх за дорослих.
— То так, — хитнув головою Зіновій, — страшна проти нас стоїть сила… страшна якраз своїми підступами і хитрощами, а не танками й літаками. Ми це знаємо. І знаємо також, що нас у полон не беруть. Ми, певно, таки приречені на смерть, якщо Америка не почне війни проти Сталіна. Але… — Зіновій помовчав, немовби вагаючись вимовити щось дуже важливе чи, може, сумне, бо поглянув на маму… й мамі підбадьорливо посміхнувся. — Але чи не є нашим призначенням… так хоче Бог і так потрібно Україні… чи, отже, не є нашим призначенням сьогодні вмерти, щоб завтра на нашій крові зійшли, як молоде жито, нові борці. І так триватиме доти, доки не встане Україна.
— Красно говориш, сину, а я, однак, боюся, — призналися тато, і голос їхній зрадливо затремтів. — Чого ж, я вірую, що дух у тебе і в твоїх друзів кріпкий… дух — це теж сила немала. Біда тільки, що залізо, куля сліпа не пробує дух на кріпость, а кладе тебе на землю, як сніп. — Татів голос коловся на дрібну мідь і деренчав глухо в грудях; з татових очей викотилися дві сльозини, вони такі були великі, як пацьорки… мені вперше цього вечора стало лячно. Я метнувся до мами, що ціпеніли біля печі суворі, бліді й дуже гарні.
— Скажіть щось Зіновію, — просив я маму. — Най нікуди не йде. Мама пригорнули мене до себе, гладили мою голову і, усміхнувшись, сказали:
— Чи ти, Павлуню, коли б був великий, не взяв би карабіна, щоб рідну землю боронити? Хіба ти не мій син?
— Ото власне нині й пожинаємо засіяне тобою хлопцям у душу. Засіяла своїми співанками та всілякими казками про Україну, — гнівно шарпнулися до мами тато. — Маєш, скаламутила Зіновію душу. Добре, що бодай Роман має тверезий розум. — Тато мої огнівані, вочевидь, ще жили в мирному теслярському світі поруч із сокирою, точилом, пахучими смерековими трісками, кольоровою «квіткою» на зведених кроквах нової хати; тато вірили, що ось скінчиться війна, руйнація, згаснуть пожежі і їхній теслярський світ знову воскресне… і тоді вони, тато мої, увійдуть у той простий і зрозумілий світ разом із синами.
Потім ми всі проводжали Зіновія до кладки через Золоту Липу. Пам’ятаю, він подав мені руку, нахилився і шепнув на вухо, щоб я чим-скоріше виростав і приходив йому на зміну.
— Де ж тебе шукати? — спитав я, ухопившись навпомацки за його карабін. Ніч панувала над нами глуха, чорна, немовби цілий світ запався у безодню: ні голосу, ні собачого гавкоту, ні вогника блідого. Лише дерева в нашому саду сонно перешіптувалися та ще зрідка, як риба у саку, сплескувала хвилею Золота Липа. Зеник зник відразу, як тільки-но перейшов кладку… зник не з очей, бо ми вже на кладці його не бачили, він зник із нашого надслуховування. Як дух, розвіявся він серед полів, і більше ми його ніколи не бачили, він пропав у глибинах підпільної боротьби, прийнявши псевдонім, як тоді вимагала потреба, і тільки зрідка до нашої мами добувалася з підпільних глибин скупа звістка, що живий, здоровий, воює, а далі, як Бог дасть. Після сорок восьмого й ці два-три слова, як білі ластівки, вже не сідали на наші ворота. Ми не знали, чи Зенко загинув, чи разом з іншими куренями Української Повстанчої Армії пробився крізь Чехи на Захід, чи втрапив у руки енкаведистів й вони, якщо живим залишився після їхніх застінків, нарокували йому сто років каторги на Колимі.
…А тієї першої ночі, коли Зіновій закинув на плечі кріс і розчинився в густій темряві, наші мама до хати не вернулися. Сиділи на березі Золотої Липи, через яку перейшов Зенко, аж до самого досвітку, і не допомагали ні татові, ні Романові, ні мої просьби, мама немовби нас не чули й не помічали навіть, коли тато обтулили їх, щоб не змерзли, фуфайкою; тато казали, що наші мама молитвами вистелює Зіновієві важкі шляхи, а Роман додавав, що мама, певно, чують кожний Зеників крик; Зіновій, напевно, вже хто знає де, в лісі, поміж друзями, а вони, мама наші, все надслуховують та надслуховують, чи не чатує на нього небезпека; а я собі думав, що наші мама просто сидять під вільхою, де кінчається наш сад, там, де його омиває річка, і плачуть… і плачуть самотужки, бо не вміють і не хочуть плакати на людях…
7
Про мамів написані стоси томів, із них, як із цеглин, будуються храми; і ходять у материнські храми поети й просто сини, і просто добрі люди, ходять люди у храми молитися; у молитві до матерів перебуваючи, повертаємося у сині дитячі роки, в дива давно призабуті, торкаємося дзвінка, що його повісив жайворонок попід небесами, і душі наші зчерствілі й зсохлі, як дубова кора, оживають, немов у ріллі зерно, і зеленіють у полях, що називаються життям; і душі наші, осквернені безбожжям, сліпі й обпльовані, омиваються у чистих водах, прозрівають і шукають Бога в собі й навколо себе; і душі наші озлоблені, зубаті, як собачі пащеки, добріють, стають ласкавими і м’якими, як весняні трави, в яких в’ють гнізда полохливі птиці; і душі наші, випалені чорною безнадією, безплідні, засипані попелом і піском, голі, засіваються сподіваннями, немовби ярим ячменем; і тіла наші, зболені й зчервивлені, начерпуються силою — світ тобі відкривається, як Господні небеса, а на воротях відкритих написано: Іди, працюй, радуйся, прикрашай землю і своє життя, твори добро і любов.
Кожен по-своєму в залежності від хисту й від жадання кладе для матері храм: той будує пишний палац і оздоблює його золотом, а вежі його сягають попід хмари; той зводить’храм з широкими вікнами й дверима… всі вікна й двері навстіж відчинені, бо вдень до храму вкочується, немов великий хліб, сонце, а вночі блимає рогами місяць; той кладе похмурий камінь на камінь, аж земля під муром угинається і потріскує натужно, а двері виклепає залізні й вузькі, щоб ніхто чужий до його храму не пропхався; а той кладе церковцю з тисового дерева і різьбить її красно, а стіни вибілює набіло, а доріжку до церкви вистелює буковим листям… листя виблискує червоним золотом і пахне воно осінню… в листя осіннє по пояс забрідає лісовий вітер і не може з полону вирватися… і добре йому тут, тепло, затишно, і в лісах осінніх панує тиша.
Я знаю: в усіх храмах намальовано тільки один образ, і подібні на цьому образі жінки: жінки усміхнені й водночас сумовиті, жінки ласкаві й водночас суворі, жінки ніжні, немов янголи, ніжність навколо них світиться німбами, й водночас ці жінки по-земному огрублені, немовби вони ходять щодня на колгоспну роботу. Їх погляди звернені до нас, вони вдивляються в наші душі, вони впізнають нас і не впізнають, ми їм начебто рідні й водночас відчужені, вони радіють нами і судять нас, вони нас ненавидять і прощають нам гріхи. Ніхто у світі не прощає зради, а матері її інколи виправдовують, якщо зрадив її син; ніхто у світі не прощає вбивці, а мати обціловує свого сина, засудженого за вбивство на смерть, і просить у суддів милосердя; й тоді, коли син відцурається від неї, від матері своєї, церковця стоїть, немов обдерта жебрачка, й усі стежки позаростали до неї терням, та, власне, син дороги до церковці й не пам’ятає, він давно забув, які в матері очі, які в матері руки, який у матері голос, її образ стерся у ньому, згорів на попіл, а мати, проте, просить Бога не карати її сина, бо він, Господи, не винен у своїй забудькуватості, може, то я винна, може, світ винен, може ти, Боже, сам завинив…
Мамо…
Стою перед образом вашим і пробую малими своїми силами осягнути велику вашу тайну… потуги мої марні, бо глибина таємниці невимірна, бездонна, а любов ваша невичерпна, а мудрість материнська ніким не збагненна, і так буде тривати, поки сонця й світу, поки люди будуть любитися і будуть народжуватися діти.
Я теж побудував своїй мамі Докії церковцю на березі Золотої Липи; мамин образ висить на іконостасі посеред святих апостолів… апостоли прийняли її поміж себе… тільки апостоли витають у блакиті небесній, немов на подіях пливуть з минувшини в теперішність, а мої мама завмерли посеред спаленого рудого житнього поля, а над рудим житом і над нею нависло небо, як соловецьке склепіння, а над нею вороння грає, а над нею сонце чорне, а над нею вихори червоні крутять червоні стовпища. А поруч сохне на краю поля, на краю світа один-єдиний дуб; а в маминих очах прихована, немов крадена, журба. Чи вона поміж людьми на весіллі, чи вона на городі підгортає картоплю (і сапка видзвонює об кам’яне наше поле), чи вечорами слухає мої вірші і турми слів літають понад нею, як голуби, й усі хотіли б сісти їй на плечі; чи годує корову й курей; чи бринить на її губах співанка й веселить очі;, чи спить вона й сняться їй, може, молоді жаркі сни, а схована журба, замкнена сімома замками й скручена воривками, як відьма на Івана Купала, довбає і довбає її серце.
Журба схожа на ворона, а у ворона дзьоб кривавий, закривавлений; а у ворона око хиже; а у ворона пір’я колюче; й ніхто не знає, де ворон літає і де журба закопана; і світ, коли б мамину тайну пізнав, дивувався б, що вона скапалася, як свічка на вітру.
Я свою маму намалював осяяну тихим внутрішнім світлом: десь далеко-далеко догоряє сонце, і земля укривається пітьмою, як квітка згорнутими пелюстками, і бузьок клекоче в сутінках, загубивши дорогу до гнізда; мамині очі ловлять останні сонячні промені — світяться очі в запалих ямах; добувається світло із покарбованих зморщок, як молоде зело з-під скиби; в кутиках стиснутих губ, як бриндуш-ка посеред моху, блимає усмішка; світяться її важкі гудзуваті руки.
Спитають колись мене люди…
Так, спитають колись мене люди: як же твоя мама, поете, така маленька, як вівсяний сніп, у сорочці своїй біленій, у вилинялій спідниці, у хустині, на якій давним-давно відцвіли ружі… як же твоя мама, поете, боса й зовсім безборонна забрела у зчорнілий край журби. Дивись-но: ступає вона босоніж по груддю й по тернині сама-самі-сінька, й ніхто їй руку не подає, і ніхто кладку на ясний берег не перекине.
І можуть спитати мене люди: чом, поете, твоя мати не зчорніє
у чорній журбі, адже світ до неї непривітний а чи й ворожий, а вона в журбі світиться, немов лампадка… і не гасне лампадка з роками, неначе безмірні в неї запаси світла.
Я хотів би вам правду сказати, люди…
Я хотів би…
Але мої мама палець на уста кладуть.
Мої мама палець на уста кладуть, а це означає пересторогу, бо ніби ти, сину, забув, що журба моя потаємна, як підземна ріка, ти і я — і більш ніхто про неї не знає, а світ про неї, про журбу, не здогадується, не маю права світові сповідатися і на людях пускати сльозу. Хіба ти забув, сину, що я своєї журби боюся?
Вона своєї журби боїться, вона своїх сліз боїться, нікому своїх сліз не показує, хіба тільки найтемнішій ночі; а коли глупа ніч надпливе у легкому човні і хлюпне хвиля темряви з-під її весла, тоді мама виходять на берег Золотої нашої Липи, до тієї кладки, якою перейшов колись Зіновій, сідають собі під вільхою, під деревом, що червоніє від змаху сокири, і слухають… і стають мембраною, а може, струною, що ловить в полон сни ластівок і бджіл; і ловлять хруст листочка, що обламався з гілки й полетів на землю, немов мотіль, шарудячи крилами; і чує вона, як росте у нашій старій криниці трава, що зветься коза-баран; і переповнює її золотий дзвін пшениці, що котиться десь там попід горбами широкою рікою; і нипає Ті слух по лісах, по ярах, всотуючи у себе шерехи, писки, страх, плач зайчати під межею; і чують мої мама, як каміння росте на бродах Золотої Липи; і впізнає вона сторожку ходу колгоспних злодіїв, що орудують уночі, немов сови: той несе з ферми півмішка комбікорму, той з поля двигає піввоза буряків, той колосся нарізав курям, а той — волоття конюшини, а той — повзаючи, тягне з рядків моркву.
Мої мама сидять посеред ночі, посеред океану на білому камені, а мелодія звуків і шерехів пливе повз неї і крізь неї, вони у ній озвучуються й пливуть собі далі або ж топляться в річці, або ж губляться в травах, або ж западаються в нори; всі звуки, шерехи, шелести, зітхання мою маму і не цікавлять, вони, немов антена, що націлена на інші світи… вона націлена на Зеникові кроки, на його голос, на його постріл, на квиління поранене, на передсмертне його зітхання, на придушений шепіт у глибокій криївці десь у лісових дебрях.
Десь у дебрях ти існуєш, сину мій Зіновію?
Десь воюєш?
Десь любиш?
Десь дзвониш кайданами?
Десь проклинаєш мене?
Десь умираєш щоденно у тисячний раз?
І воскреснеш колись?
Озовися, сину мій Зіновію!
Дарма. Нічна симфонія пливе крізь неї і повз неї без Зеникового сліду, і пливуть, пливуть роки у ясенових подіях, і вже посивіло її волосся, і дарма вона сидить під вільхою і волає беззвучно на цілу просторінь ночі; «Гей, Зенку мій, озовися!!!»; і дарма вона скликає птахів нічних і денних і запитує, чи не виділи вони в лісах, у ярах, на чистому полі юнака з карабіном, що пішов за Україну воювати. Може, він, птиці небесні, лежить поранений і нема кому завити йому рани? Може, впав у сибірських снігах і нема кому його підвести? Може, в тюрмах підземних сохне з голоду й нема кому подати йому скибочку хліба? Може, лежить він непогребений серед поля і круки викльовують йому очі?
У нього очі були сині…
У нього волосся було біле, як льон.
І сам він молоденький, як молодий явір.
Птахи денні і нічні мовчать; звірі нічого про Зенка не чули; вітри, що котилися світами, давно не бачили юнака, що пішов воювати за Україну. Лише Господь Бог, старезний дідуган, якому мама били поклони щоночі й шепітливими молитвами не давали йому спати, піднімав її обережно з колін і казав… і казав Господь: «Ти, жоно, не побивайся, не вимучуй мене своїми благаннями. Їх тисячі й тисячі було, юнаків, які воювали за Україну, і серед них пам’ятаю Зеня з карабіном… так, пам’ятаю, бо, прецінь, пам’ятаю про кожну комашку, що повзає під корою струхлявілого дерева. Ти його чекай, жоно, сина свого… чекай, якщо навіть він упав від кулі в полі або ж згинув у тюрмах, або ж з’їв його голод, або ж замерз у сибірських снігах, — він повернеться. Що з того, що він умер? Він вернеться — кажу тобі. А ти чекай. Хіба не єсть твоїм призначенням чекати й сподіватися?»
Бог переступив сажневим кроком Золоту Липу і зник у всесвіті, а роки пливли в ясенових подіях чередою.
То як я міг малювати її образ начорно, коли очікування її було світле?
Тато, бувало, їй колись дорікали: То ти, Докіє, винна що Зеник пішов і зник. Вічно ти співала й співала про червону калину, яку треба піднімати.
«Але ж комусь, Михасю, тую калину таки треба піднімати, — мама на те казали, і очі їхні зблискували вогнем. — Але ж комусь треба… бо потолочена калина, і кров з неї тече, і корінь сохне…»
8
Котрогось року, здається, за Хрущова, серед літа допиталася до нашої хати дебела, сувора з вигляду жінка, але вже схилена на ціпок; жінка назвалася Гафією Кукурудз із села Братишани, що по дорозі на Надвірну. Приїхала у Черчен спеціально.
— Пишетеся Ключарами? — спитала вона, сідаючи на лавку в нашому саді. Старосвітські ткані бесаги поклала на землю біля ніг і пильно озирнулася навколо.
Тоді ще жили тато; тоді ще мама були молодою; вони обоє, тато і мама, трохи недовірливо й сполохано поглядали на незнайому жінку. Мама немовби щось передчували, вони підсвідоме здогадувалися, що прихід цієї жінки є знаком, попередженням, бо аж зблідли… і тяжко було їм пережити кілька хвилин, тяжко було перебути в невідомості й тривозі, вони хотіли б чимдуж невідомості позбутися (і віддалити її хотіли на завтра, на післязавтра, на рік), бо линули до Кукурудзихи, як до рідної, припрошували до дзбанка з кислим молоком і мало не хапали жінку за руки.
Гафія Кукурудз, однак, не поспішала з головними словами, спершу обходилася словами малозначними, мовляв, гарно тут у вас на півострові, поруч річка видзвонює, і поле пахне, і сад погойдується, шумить. Рай.
— Чи мали-сте, ґаздине, сина, що звався Зіновієм? Чи жив він у цьому раю? — врешті спитала, і, певно, проти своєї волі спитала, мала намір довше посидіти в нашому саду, нікого не тривожачи, щоб до передчуття тривоги мама з татом звикли, бо затулила долонею уста.
Було пізно.
Мама не скрикнули й не кинулися до незнайомої, лише схлипнули і аж хитнулися (а може, це земля гойднулася?), тато встигли обняти їх за плечі… обняли й заспокоїли, і мої мама посміхнулися, правда, гірко й сумно.
— Ніхто вже й не пам’ятає, нанашко, чи був на нашому обійсті рай, — промовили мама навдивовиж спокійно. І тільки вони знали, скільки цей спокій їм коштував. — І люди, сусіди тобто, і, певно, дерева в саду, і, певно, ріка наша забули, що в тому раю походжав колись хлопець, якого звали Зіновієм. Якщо б дерева про нього пам’ятали, то їх би зрубали. Так, їх би порубали, — повторили мама. — Ніби не знаєте, нанашко, чого дерева рубають? — Мама відповідали непрямо, слова їх оули схожі на ластівки, що то сідали на вориння, то раптом сполохано злітали вгору, немовби хтось цілився у них зі стрільби.
Жінка, що назвалася Гафією Кукурудз, хитала головою; я тільки тепер помітив, що вона була дуже стара: і руки в неї тряслися, тому й опиралися на ліщиновий ціпок, і велика сива голова в чорній хустині, по-старосвітському пов’язана, теж тряслася, а губи ворушились. Правда, трималася вона незалежно, погляд мала допитливий, суворий: очей ще старість не забілила.
— Марно ви мене боїтесь, жінко, і ви, ґаздо, — обізвалась вона докірливо. — Я вже застара, щоб чинити зло… буду вмирати скоро. Чую смерть за плечима. — Вона оглянулася й махнула поза плечі ціпком, немовби свою смерть відганяла. — Тому й прийшла до вас, люди, щоб висповідатися: я знала вашого Зеня. Його кликали в підпіллі «Чорнотою». Був він колись… був…
Мама озирнулася на тата, а тато кивнули головою, мовляв, кажи цій сторонській жінці, яка знає псевдо нашого сина, правду.
— Був? — шепнули мама. — Чому був… колись? — Тепер мама прихилилися до старої, узяли її за руки, і термосили, і зазирали у вічі. — Був… то значить, що його нема?
— Ніби ви, жінко, не здогадуєтеся, що його нема, бо ж копу років не дає про себе знати? Хіба ви не звикли до його смерті? — запитувала стара. Кружляла навколо, заходила здалека й зблизька.
— Та де… де б я могла звикнути до його смерті, — відповіли мама. (Губи їх — сині, а попід очима — чорно). — Я звикла, кажу вам правду, до смерті старшого сина. Він десь на хребтах у Карпатах упав і лежить на Дуклі. Мені-бо прислали похоронку… похоронка — це немовби хрест на гробі на нашому сільському цвинтарі. А Зеника я очікую живого. Ніхто ж бо не видів його смерті.
— Ой жінко, — заломила руки Кукурудзиха. — Я її, синову смерть, виділа, — промовила спроквола. Голова її важко впала на груди, очі встромила в землю.
— Коли то сталося? — спитали тато. Голос їхній був ламкий, хриплий.
— Давно, — відповіла Кукурудзиха, не підводячи очей. — У сорок восьмому, пам’ятаю, на Спаса, серед ночі. Моя хата коло лісу недалеко… Монастирем ліс називається, корчі підповзають мало не до порога. Була мені біда з тією лісовою близькістю. Вночі — наші хлопці: бабцю, відчини. Голодні були, звошивлені. Я їм сорочки прала і нафтою голови мастила від вошви. А вдосвіта надбігала з району якась «Червона мітла» або «Чорна кішка», то ще якась холєра… та всі з автоматами, та всі люті, як пси, та один із другим ставлять мене під стінку й кричать: «Растрєляємо, суко, єслі не прізнаєшся, что бандеровцам помагаєш». А я з-під стінки… а я тую стінку, чуєте, нігтями довбаю й плачу: «Нащо розстрілювати, коли й так скажу, що деколи партизани з лісу приходять. Що ж маю робити? Прийдуть і наказують:
«Бий воші, бабо, бо то більшовики».
Совіти в синіх кашкетах реготалися, що скоро бандерівців в схронах та по лісах воші стереблять, потому «визволителі» наші ретельно перевернуть усе в хаті до нитки, спичаками подвір’я перетикають, кожного разу схрона шукали, криївку, і біжать далі в село. А я стою, під стінкою, чекаю пострілу.
І чи один раз так діялося…
Вночі перед Спасом більша сила совітська, як саранча, налетіла на ліс. Хмара їх була. Цілий день у Монастирі грали машінгвери й гримали вибухи. Що діялося в лісі — не знаю. Хвалилися потім командири з району, що три машини вбитих бандерів повезли до Бистричан. А одного недобитого, пораненого в груди й в обі ноги, видно, не запримітили, він цілий день лежав у болоті. Можете собі уявити, прошу вас, який то був для того хлопця страсний день… а може, й не день, може, він і не бачив дня, бо сходив кров’ю і ніч заступала йому очі.
Одначе хлопець не хотів вмирати посеред лісу самотнім… не хотів, щоб вороння ним живилося. Він повз і повз цілу ніч, вмираючи щораз і щораз воскресаючи, поки на світанку не зобачила його на своєму подвір’ї біля криниці… коло кам’яного жолоба, з якого напуваю корову. Він лежав на крисі жолоба, і я думала, що партизан вмер, а він руку встромив у воду і ворушив слабо пальцями… і, певно, вода тримала його при житті. Що я могла з ним зробити?
Признаюся вам: і страшно мені стало, бо кожної миті могли наскочити енкаведисти, і жаль мені було хлопця. Лежав він увесь обкервавлений, мундир подертий, лице заросле, чорне, в правій руці мав револьвер… револьвер той був увесь у глині. І я зрозуміла: він кулю в револьвері заладував для себе.
— Не кваптеся, нанашко, — перебили мої мама і взяли благальне Кукурудзиху за руку. — Най він іще поживе…
Гафія Кукурудз замовкла. Тиша тривала довго, цілу вічність, мабуть, мої мама стовбеніли біля не баченої ніколи криниці, де лежав наш бідний Зеник.
Аж тато врешті спитали:
— І що було далі?
— Далі… я занесла хлопця до хати і поклала на лаву, спершу вийнявши з руки зброю. Він блимав білими від болю очима й шептав… і шептав, щоб я стрілила йому в голову або в серце… тепер уже можна йому вмирати, бо принаймні буде похований.
А я розірвала на пілки стару свою сорочку й обмивала страшні його рани літеплом, а на чоло клала мокру шматину. От вся була моя поміч… — Стара важко дихала, переживала, видно, давно переболене. — Що я більше могла? — і заплакала. — Що я більше могла зробити, щоб втишити його муки? Покликати дохтора? Де він? Молитися Богові? О так, я молилася… молитви мої зливалися з слізьми, з стогоном пораненого, його маренням. Він зривав з себе бандажі, мої молитви і сльози, видно, не помагали, хапався сідати… сідав і падав, як сніп, і все просив віддати йому пістолю.
Так тривало цілий день.
Надвечір заснув чи втратив пам’ять, бо лежав тихо, як дитя в колисці. Я сиділа біля нього й відганяла мух, що лізли в лице, і був він мені у цю хвилину, повірте, рідним сином. Щось мені так стало давко на душі… якось по-новому стало на душі, ні, не скажу, що це нібито нове почуття, чи як його назвати, було радісним… бо яка то радість, коли ось хлопець вмирає. Було мені сумно, так, душа моя тліла, але й… але й солодко було. І ви, люди добрі, не судіть мене, не подумайте про мене нічого злого, я потім зміркувала, що то обізвалося в мені почуття материнства. Я до старості дожила, а такої медовості не зазнавала, жила собі самотинне під лісом, хлопи чомусь обходили мене боком, я їх, певно, відстрашувала… така з виду нефайна, кістлява була. Замолоду це мене мучило, бо, прецінь, не з дерева витесана, хотілося дитинки, потім хотіння минулося на цілі віки, аж… аж воскресло щось, мовби я сиділа коло свого сина, воскресло щось солодке, рідне, материнське.
Воскресло й вмирало, чуєте…
Я плакала, уткнувшись в ноги пораненого… я ніколи так не плакала, ніколи мій жаль і розпука не були такі бездонні, і я не знала, як порятуватися від безодні, що розверзлася переді мною, від болю, що краяв моє серце на кавалки.
На лаві лежав мій син.
Я бачив: мої мама заперечливо покрутили головою; вони не хотіли ділитися з кимсь навіть своїм болем.
— Ні, — таки промовили вголос. Але Гафія Кукурудз не звертала на маму уваги.
— Так мені стрілило, жінко, в голову… і не перечте, — сказала суворо. — Так я хотіла; так напоумив мене Бог; так краялося і плакало моє серце. Ні, не було це гріхом, що я усиновлювала собі чужого сина. Як це не страшно, добрі люди, як це, може, не по-людському, але, бігме, в тому риданні, в плачі я була щаслива: я мала над ким і за ким плакати.
Стара Кукурудзиха всміхнулася, підвела голову й по черзі споглядала то на маму, то на тата.
— Я щось таке торочу несусвітне? — спитала, все ще усміхаючись; усмішка скрасила її вилицювате й довгоносе обличчя. — Чи ви мене розумієте? — зітхнула, і похмурість її спеленала. — Чи зрозумів би мене цілий світ? Та й, якщо поправді, чи розуміла я саму себе? — Вона стиснула плечима і попросила в тата закурити. — Це я тоді, в сорокових, навчилась труїти себе. Тільки й розради, — затяглась глибоко димом.
Кашляла тяжко.
Ми всі терпляче очікували, поки вона відкашляється і думкою повернеться до своєї хати під лісом, що називається Монастир. Там лежав на лаві Зіновій.
— Ага, на чому я скінчила? — спохопилась Гафія, помітивши, мабуть, наше чекання. — О, згадала. Видно, я надто голосно плакала, бо хлопець на лаві кліпнув кривавим оком і ворухнув спеченими губами. Ледве розібрала його уривчастий шепіт. А він запитував, як ся називаю.
— Гафією, — відповідаю. — Нащо ж тобі, дитино, моє ім’я? Не бійся-но, не зраджу, енкаведистам не видам, — образилась я, дурна. Мені здалося, що він шукає по хаті чужих, тих, яких я повинна б привести, поки він спав, бо блудив очима.
— Я й не боюся, вуйно, — промовив він спокійно так, упевнено. — Чого б я мав боятися? І кого? Я вже стою… я вже стою… я вже стою, — повторив він три рази, — поза межами страху. Буду вмирати, — тихо вимовив. При своєму розумі був, здалося мені, свою смерть обдумав.
— Ой, — кажу, — пусто говориш, хлопче. Ти молодий, кров молода — смерть перебореш, — пробувала від чорних думок його відігнати. — А взагалі — мовчи, кожне слово коштує тобі здоров’я. Дохтори забороняють.
— Де ті дохтори, вуйно? — намагався посміхнутися і не міг, бідний, кривився від болю. — Смішно тут згадувати про якихось дохторів. А говорити забороняєте… дайте напослідок сказати декілька слів важливих і небезпечних для моїх батьків. Слова мої, вуйно, можна продати ворогам… скажуть вам «спасібо», дров на зиму привезуть і хату перекриють. Та ви цього не зробите… правда, не зробите? Перехрестіться, прошу вас. — Бесіда його була хаплива, слово через слово, він квапився, відчував, що відпущено йому мало.
Я хрестилася мовчки і мовчки ковтала сльози. Він дивився у стелю… дивився, певно, в небо, пригадував щось, бо брижив чоло.
— Не болить мене, нічо’, вуйно, аж дивно, що не болить, що мені добре і що можу з вами говорити… що можу при ясному розумі заповісти вам, щоб колись… якщо не боїтесь… якщо ліпші часи настануть… дати звістку моїм мамі й татові, Ключарі пишуться… Ключарі з Черчена коло Рогача… дайте звістку, що їхній син Зіновій загинув. Сто разів його прострілили, й він упав… Він упав, а ви будьте обережні, вуйно, щоб себе не наразили й моїх родичів на Сибір не спровадили. Добре? Най моя смерть буде вашою таємницею. — Промовляв він отак слово за словом, часом попереднє слово забував і повертався за ним… а я збирала його слова, як пацьорки на нитку, щоби-м не загубила.
І знову хрестилася, сама собі присягаючи, що хлопцеві слова впадуть у мою душу і проростуть там таємно, і буду їх носити таємно… таємний хрест буду носити в собі.
Так, таємний хрест буду носити в житті…
— Бог дасть, синку, що встанеш… я тебе догляну… я тебе зіллям полікую… тобі, молодому, рани не страшні, — плакала я над ним… над вашим сином… над моїм сином. — Ще, — кажу, — візьмеш свій револьвер і підеш ворогів воювати. Ось побачиш.
Він осміхнувся… ні. не мені, сам до себе, може-, до вас, тату з мамою, може, до свого револьвера.
— Ой, де, — зітхнув, і хлюпнуло йому в грудях. — А пістолю, як умру, зі мною поховайте. З чим явлюся перед святим Петром, вояк я прецінь…
Отак ваш Зіновій говорив зі мною перед смертю. Це були його останні слова… останні слова про те, що він вояк. Ні, напослідок ще мене попросив, щоб я заспівала йому щось. Я не вміла співати ні партизанських жалібних співанок, ні стрілецьких, що за Польщі в читальнях і на фестинах співали, ні навіть дівочих про кохання, не мала я замолоду охоти до співанок… кому мала співати? Сама собі? Знала тільки одну, давню, ще мама мої небіжка під куделею співали, що червоне сонце сходить, червоне заходить, молодий й жонатий до дівчини ходить.
Ой ходить він, ходить…
Я співала, а ваш син умер. І бийте мене, і кленіть за те, що-м принесла вам чорну вість. Та мусіла-м. — Кукурудзиха вхопила мамині руки й стала їх обціловувати.
Мама наші кам’яно мовчали; вони й не схлипнули, лише закусили губу вперто й дивилися кудись поперед себе невидимо… дивилися або ж у минувшину, або ж вдивлялися в той край за Бистричанами, де вмирав наш Зенко.
Тато глухо і тяжко ридали, обнявши яблуню, билися головою об її стовбур. Дерево, здавалося, тремтіло від тяжкого чоловічого плачу, і ще здавалося, що листя на ньому жовкло, обривалося й розпеченими клаптями міді сканувалося по одному на землю.
— Де ж ви його поховали? — мама врешті вийшли з своєї замкненої тиші, як із усохлого лісу, що вмер од людського болю. — Бодай по-християнському, по-людському поховали, щоб душа його не блукала неприкаяною? — Мама були білі, як папір, очі горіли сухим вогнем. Мені, малому, був незрозумілий страшний їхній спокіи, замурований у собі жаль: я пробував притулитися до мами, узяти їх руки у свої, я хотів їх бачити такими, як тато — розплаканою, м’якою. Однак мама ласкаво відіпхнули мене від себе, вони мене мовби й не бачили, цілий великий світ звузився й уперся у стару жінку, яка принесла звістку про Зеникову смерть.
— Як могла, моя люба, так і поховала, — зітхнула Гафія Кукурудз. Висока зростом, широка в плечах, костиста, вона никла перед маминим сухим і неплакучим поглядом; вона немовби виправдовувалася, що принесла в родину смуток. — Пам’ятаєте, які часи панували небезпечні? Прийшов хлопець з лісу, й ти дала йому води — і вже совіти рокували тобі Сибір. Переховала на горищі — Сибір, а хату палили. Омила йому рани — Сибір або тюрма. Заплакала над убитим — це ще більший злочин, бо ти бандерам співчуваєш і за ними плачеш — це теж криміналом пахло.
Але тієї днини я нічого не боялася… не боялася і вже… задерев’яніла. Чи, може, жаль узяв мене лютий: такий молодий, такий самотній, далеко від тата й мами лежить на лаві.
Обмила його, як могла… власне, лише обличчя і руки, лице і руки помила, і ноги… аби йшов до раю чистими ногами, й з чистим лицем став перед Господом, і свічку дала йому у руки. І дванадцять «Отченашів» і дванадцять «Богородице Діво» проказала; інших молитов за упокій його душі я не знала. Як настала ніч, то сповила його у верету, обв’язала, як дитину, поклала на ґринджоли, якими взимі вожу з лісу дрівця, і потягла… і потягла, чуєте, не на цвинтар, і за це мене не сваріть, іншої ради не було, бо замало однієї ночі, щоб аж на другий кінець села на цвинтар дотягти на санках мерця, треба було, мабуть, цілі дві ночі, бо то мука… ти п’ять-десять кроків зробиш і стоїш, віддихуєшся. Крім того, на дорогах чатує на тебе якщо не енкаведист з району, то вже тутешній стрибок напевно… а ще підглядає із-за плота сексот.
Серед поля, на «Ксьондзовому окопі», яке стояло облогом… худобу там півсела пасло… лишилися ще незасипані німецькі шанці. Сваріть мене, але що я інакше могла собі зарадити. Тільки й того, що дно поглибила, до свіжої землі рискалем добулася, аби хлопцеві м’якше було лежати… м’якше й чистіше, бо дно шанця вже було поросло бур’яном, та й каміння понасипалося.
Ото й усе…
Хіба ще скажу: ніч стояла ясна. Присвічував мені при похороні місяць… висів місяць так низько за плечима, як і у місті ліхтар на вулиці. Звізди, як янголи, крильцями мерехтіли на небі. Я відкрила вашому синові лице, щоб надивився напослідок на світ, на місяць, на звізди… щоб запам’ятав, як пахне вночі поле. Потому сіла коло нього, заспівала йому впівголосу «Вічную пам’ять»… і так виглядало з того неголосного мого співу, що я начебто заколисую його до сну…
Мовчання тривало цілу вічність, воно широко розлилося, як море, і як море, мовчання було глибоким; і не було в тому мовчанні ні нашого саду, ні хати, ні неба над нами, ні вітру попід хмарами, ні сонця… лише ми троє — тато, мама і я, а з нами стара Гафія Кукурудз сиділи на пустельному острові… сиділи на землі біля Зіновія, загорнутого у верету, й стиха наспівували йому «Вічную пам’ять».
Коли ж сумна мелодія припала низько до борозни, до скиб і заплуталася поміж травами і там згинула, мама спитали Гафію:
— Чого-сте, нанашко, так довго… так пізно після похорону до нас прийшли? Ми Зіновія в’одно чекали й чекали.
Гафія Кукурудз обома руками оперлася на ціпок і, здавалося, маму не слухала, думала про щось своє, бо заговорила про поле, про «Ксьондзів окіп», на якому поховала Зіновія. Ще рік, ще два ходила вона до того місця, де була його могила. Якось не втрималася й на Зелені свята встромила поміж груддя свічку. Свічечка горіла на ціле поле, хтось з села те полумінце бачив, а ще хтось додав, що нібито бачив: ішла полем жінка з свічкою, і ясність била від неї. Потім німецькі шанці машинами зрівняли, обліг погноїли і посіяли жито.
— Таке збіжжя родить там щороку, як гай, — казала Гафія Кукурудз. — А що пізно до вас приїхала… хіба, чуєте, буває запізніла лиха звістка? Най би вона повік загубилася, як потовчений гріш поміж камінням. Ні, не боялася-м, що стану вороною, бояла-мся за вас, що хтось вивідає, чого я приходила, донесе, і будете мати клопіт. І так роки за роками. Тепер нібито легше стало, га? Хрущов, кажуть, тих, кого Сталін на Сибір вивіз, повертає додому. Чи то правда?
— Чи їм можна вірити? — засумнівалися тато. — Ті, що вивозили, ще й тепер панують.
І тато оглянулися навколо насторожено.
Гафію Кукурудз лишили ночувати.
Мама гостили її, чим могли; постелили їй у другій хаті, тобто у прохолодній світлиці через сіни, потім прихилилися до одвірка й попросили:
— Не гнівайтеся, нанашко, але заспівайте мені ще раз тієї співанки, яку ви співали, коли мій Зіновій умирав… ну, тієї, що червоне сонце сходить і червоне заходить.
Гафія Кукурудз уже на постелі після вечірнього «Отченаша» тихо заспівувала, гейби на одній струні грала… та все тую струну долонею тамувала, а мама, заплющивши очі, лише ворушили губами.
9
Можна було відкласти поїздку до Зіновія на осінь (так радили тато), але мама мовчки покрутили заперечливо головою і стали збиратись найближчої неділі. Тато мусили відпроситися на день-два в колгоспі, бо «маємо весілля у родичів під Надвірною, усією хатою їдемо». Про «весілля» було сказано й сусідам, яких попросили доглянути корівчину і курей. Сусіди, може, не дуже вірили в наше сторонське весілля, з маминого лиця не могли вичитати весільного настрою, але попоратись на обійстю не відмовилися.
Братишани — велике село, до якого із Бистричан півгодини їзди автобусом. Десь у саме полуднє ми були на місці. Хатина Гафії Кукурудз, жінки, яка «з палицею ходить» (так про неї кажуть в селі), справді втекла від гурту аж попід ліс, стернища колгоспних полів оточували її зусібіч, як золотисті полотна.
Гафія Кукурудз стояла на воротях, і було таке враження, що вона нас очікувала щодня.
— Спочинете трохи, — запросила до хати, чистої і білої, по-газдівському доглянутої, що ховалася попід крилами старих ясенів. — Напийтеся квасного молока. Бо спека…
Мама неохоче переступили поріг; було видно, що вони нетерпеливляться; раз-по-раз кидали бистрі зирки на поля, шукали, певно, Зеникову могилу; вони її, певно, уявляли високою, з хрестом, а біля хреста — кущ калини.
Насправді ніякої могили не було. Поле стелилося рівно, розлого, облягаючи з півдня село, а з півночі загонами, немов морськими затоками, поля забігали в дубовий ліс, що називався Монастирем. Мені, правду кажучи, баглося в ліс під тінь дубів, але Гафія провадила нас у відкрите поле; вона тюпала попереду, вперто дзьобаючи палицею стерню. Поля лежали тихі, зімлілі під жарким сонцем, що плавило стерню на чисте золото. У сизій імлі понад землею плавали, немов острівці, купи соломи з-під комбайнів, поміж ними поважно нипали бузьки.
Ніде не було видно ні жниваря, ні пастуха; ген-ген на обрії червоніло кілька комбайнів.
Врешті Гафія зупинилася й почала пильно розглядатися.
— Десь тут… десь тут були танці, — промовила вона безпорадно й почала палицею тут і там копирсати землю. — Десь тут я його поховала. — Жінка мало не плакала, кружляючи по стерні. — Тепер і сліду, люди добрі, нема, все розрівняли трактори, переорали і затовкли. А я така була впевнена, що раз-два місце віднайду. Даремно тільки вас розтривожила.
Справді, ніяких слідів німецьких окопів не було видно, хоч подекуди поміж стернею жовтіли плями жовтої глини, але хто знає, чи це була дика земля з німецького шанця. Кружляли й ми з татом, перевертаючи каміння, що траплялося під ногами. Мені здавалося, що під котримось каменем відкриється мені тайна… а може, під котримсь каменем я знайду Зеників револьвер. Лише мама стояли на місці заціпеніло, відчужено, і з їхнього обличчя не можна було прочитати: чи вони розчаровані, чи вони огнівані. чи збиралося їм на плач, чи клекоче у їхніх грудях крик? Тільки тепер, у зрілі роки, я зрозумів розпач матері, яка поспішала на синову могилу… поспішала, а могили насправді нема, є поле, є сонце розпечене над стернями, є пахучий дух соломи, є туркування бузьків, є безпорадне нипання старої Гафії, а з могили нема ні знаку, ні прикмети — нічого.
— Знаєте, Петре, — звернулася до батька стара жінка, до матері вона підступити не сміла, навколо матері немовби відчувала накреслене, а то й викопане коло. — Я, бігме, не винна-м. Роки, як вода, все змили. Ніякого знаку… знаю лише, що отут на краю поля… що ліс був неподалік. А точно… хіба вкажеш тепер? Один Бог із неба видить, де Зеникові кісточки лежать.
— Хто знає, може, так і повинно бути, нанашко, — подали мама голос. Були цілком спокійні; споглядали на нас ласкаво, усміхнене.
Але руки… власне, дивлячись на їхні руки, я помітив, що мама не були ані спокійними, ані ласкавими, вони ридали в душі, і руки їх цю муку видавали: пальці корчилися в судомах, стискалися в кулак і знову розпрямлялися, долоні певний час були відкритими, мовби мама збиралися когось обняти, але через секунду вони вибухали… так, вибухали сціпленим у кулак інівом. — Може, так і повинно було статися, щоб Зениковою могилою стало ціле широке поле… і цей ліс на додаток, де його поранили. Може, він для цього жив, для того й боровся і задля цього загинув, щоб злитися з цим полем. Адже не поле — Україна. Правда, Павлуню? — спитала мене й пригорнула до себе.
Гафія Кукурудз її не зрозуміла, вона, певно, хотіла бачити сльози, чути прокляття, тому споглядала на маму стривожено, навіть злякано: чи при своєму розумі ця жінка, що таке… високе, як у молитвах, виговорює. Зате ми з татом нашу маму знали.
— Сядемо тут колом просто на стерню, — промовили тато. — Засвітимо свічку й помолимося за Зеникову душу. Лишимо їй хліб святий із нашої печі і лишимо грушки з нашого саду.
Тато запалили тоненьку свічку й встромили її поміж груддя жовтої глини; свічечка горіла рівно, тихо, лише один раз полумінь хитнулася вправо: може, то вітер із лісу… може, давня куля свиснула… може, мама зітхнули… може. Зеникова душа дихнула на свічку й дала нам знати: я єсьм тут!
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
1
Во ім’я отця, і сина, і святого…
Я перехрестився, за мною перехрестилися Ключар і Вербень, наші голоси в замкненій ізсередини церкві сколихнули тишу й повільно, кружляючи над золотим озерцем вранішнього світла, що лилося крізь горішні вікна, полинули аж попід баню. Ще ніколи я не приближався думкою так близько до Бога, мені навіть котроїсь миті здалося, що торкнувся його білої одежі, що торкнувся, може, до його руки… торкнувся для того, щоб він поглянув на мене й на моїх приятелів: ми воістину потрібували його помочі.
Мене вабила зламана козацька шабля, що визирнула з-під відлущеної штукатурки, і хотілося якраз звідси, знизу, починати розчищення стіни, але я не піддавався легкій звабі, бо, приступаючи до роботи, я мусив знати, чи збереглася фреска на всій площині стіни і чи взагалі вона там колись існувала; мені необхідно було з великою обережністю прошкробувати невеликі віконця наугад на всій площині стіни. Отже, шабля й пожухла рудувата трава, і тривожна червонність — відблиски, мабуть, далекої пожежі мусили мене почекати… мусила давня пожежа під штукатуркою далі тліти, а я тим часом по розкладеній драбині піднявся на висоту людського зросту й на самій середині стіни заходився прошолопувати пробне «вікно» завбільшки з долоню; вже з перших хвилин я зрозумів, що робота чекає мене нелегка й довга, штукатурка за кілька століть заціпла, як камінь, і гостра шкробачка спершу ковзала по ній безпорадно, ледве стесуючи дрібні окрушини вапна.
На моє щастя, непіддатливим був тільки верхній шар штукатурки — кілька міліметрів скаменілої плівки, далі робота пішла легше. Вербень і Ключар стояли вдолі, позадиравши голови, і ловили кожний мій рух; власне, вони мої рухи не ловили, вони немовби підставляли під лезо скальпеля або шкробачки свої серця, це я відчував майже фізично, але так само скальпель у моїй руці ковзав і по моєму серцю, ми всі троє начебто разом, стишуючи дихання, зчищували у «віконці» штукатурку шар за шаром; ми всі троє разом перебували на самому дні тиші, в якій лише злегка подзвонював скальпель і сипалися крупинки вапна; ми всі троє разом, один одному не признаючись, були начинені, як чимсь сірим і непевним, сумнівом, що за пластом штукатурки ніякого стінопису нема, він дотла знищений і лише внизу над долівкою лишився його шматок… лишився, щоб нас перемучити.
Так тривало довго аж до того часу, поки я не помітив, що біла плівка штукатурки під скальпелем раптом потемніла; я лихорадісно. кваплячись, послинив ватний тампон і, брязнувши залізним знаряддям об підлогу, почав розширювати «віконце» й розчищати його тільки зволоженою ватою. Мені було в ці хвилини і холодно, і жарко, я боявся, що давній стінопис, як тілько-но я торкнуся його поверхні, осипеться, обернеться в порох і я не встигну його закріпити. Очевидно, минулої ночі я обдумав такий можливий варіант, і приніс у валізці клей, виготовлений за власним рецептом, де головним компонентом був яєчний білок; але я мав також надію на Божу поміч і на мудрість стародавнього ізографа, котрий, напевне, замислювався, що тривалість існування його як творця залежатиме від того, як він приготує свої фарби і як підготує стіну для малювання. Він же, сподіваюся, не просто відробляв у Святому Дусі свій бохонець хліба і дзбан меду; стоячи чи колінкуючи на риштуванні перед стіною, ізограф, який помер, може, триста років тому, творячи щось дуже своє, дуже важливе, мусив бачити перед собою моє обличчя, обличчя Ключаря й Вербеня, тисячі тисяч облич тих, які були вчора, сьогоднішніх черченських колгоспників і завтрашніх поцінувачів його творчості, бо інакше не було б смислу творити. Це стосується, зрештою, не тільки стародавнього ізографа, котрий залишив слід у Святому Дусі, а й також усіх мистців попередніх, сущих нині й майбутніх, кому судилося творити різцем, пером чи пензлем.
Я не помилився у своїх передбаченнях, що прадавній майстре знався на тайнах фарб, бо коли врешті «віконце», завбільшки з полумисок, було обережно промите тампоном, змоченим у перевареній воді, коли з того «віконця» я зняв сивуватий туманець, враз із-під моїх пальців блиснуло й широко розплющилося велике око під волохатою сивою бровою… і від його прямого погляду я аж відсахнувся назад, заледве не впавши з драбини. Людське око в прошкрябаному «віконці» дивилося на мене, на Вербеня й на Ключара суворо й докірливо… в оці тому злютувалися водночас і біль, і крик, і страх, і лють; ні, це око не могло належати ніякому святому, у святих на іконах таких очей не буває, усі святі сумирно-молитвенні, тихі, як небеса передвечірні, а це око було розгніване, розбійницьке, таке, що креше іскри. Стародавній мистець, очевидно, ще до початку новітніх віянь у середньовічному українському малярстві, задовго до Йова Кондзелевича, відкрив для себе глибини переживань людини, око якої блимнуло з-під століть.
Я піддався чарові волохатого розбійницького ока; я його не боявся; я ним тішився… мене також радувала свіжість фарб… а найбільше тішило, що стіна церковна не порожня, що, окрім зламаної шаблі, окрім буро-зелених кущиків трави, на всій площині стіни є щось намальоване, щось незвичне й небуденне.
Я зліз із драбини.
Волохате око пильно за мною стежило, воно мене підбадьорювало й берегло, під його поглядом я відчував себе у безпеці, страхи мої миналися, вони виглядали смішними й дрібними.
Ключар витер платиною піт з мого чола, потім обняв міцно; Вербень не відривав погляду від протертого «віконця» на стіні, волохате око манило його до себе, а може, й кричало стоголосо, аж тремтів увесь Святий Дух, бо Вербень, немов лунатик, схопився за бильце драбини й попросив у мене скальпель:
— Дозвольте… дозвольте дати світло й другому окові. Хіба не бачите. Майстре, яку муку люту витерплює людина, що на стіні розпростерта? Я буду обережний… я лише зчищу штукатурку згруб-ша, а далі ви докінчите.
Я засумнівався, чи варто давати скальпель у руки розхвильованої людини, яка нетерпляче почне тесати стіну, я тут один професіонал-реставратор, і якщо станеться щось непоправне, то завтра або й через сто років в мене спитають: «Ти де був, майстре, коли аматор — сільський чоловік спохопився робити твою роботу… спохопився і…»
Моє вагання тривало коротку мить, в наступну я пригадав, що Вербень і Ключар власне привели мене до цього стінопису, не від сьогодні й не від учора стережуть вони не лише церковцю Святого Духа, а й також усю Страдчу долину з її старим цвинтарем, Козацькою могилою і стрілецьким кладовищем; вони добровільно взялися стерегти і кожен білий хрест, і ковані двері Святого Духа, щоб нехрист не поглумився над святинею, улаштувавши в ньому атеїстичний музей, і сам дух Страдчої долини… її вітер, її шепіт, її задуму. Вони оба тут ключарі добровільні й довічні.
Вербень здогадався про моє вагання і мою осторогу, бо працював повільно й уважно; він умів узяти свою нетерплячку в руки, цей старий чоловік, що, певно, випробовував себе за життя сотні разів, узявся випробовувати своє терпіння у сто перший раз. Ми з Ключарем стояли посеред церкви мовчки, терпеливо. У церкві сіялася золотиста тиша, і тоненький шерех піску, що сипався з-під скальпеля, видавався мені нестерпно довгим скапуванням часу.
Так тривало годину чи дві, чи й цілу вічність, аж поки Вербень не зійшов з драбини, а я зайняв його місце з мокрим тампоном у руці. Вербень розрахував добре, де під штукатуркою мало бути намальоване праве око, але коли я протер розчищене кружало, то замість очікуваного ока під кошлатою бровою побачив страхітливу яму, заюшену чорною кров’ю, що запеклася; на сивій брові теж червоніла кров, и здавалось, якщо довго придивляєшся, що брова то ламається вниз і хмуриться, то піднімається високо, і я уявляв собі ціле обличчя мученика, намальованого на стіні, яке корчилося від болю.
Ключар, Вербень і я стовбеніли посеред церкви, пронизані чужим болем, я не думав про майстерність стародавнього мистця, який зумів цей біль зобразити, я жив… ми всі троє перетерплювали муку людини, намальованої на стіні.
Тисячу разів прилітала, мов птаха з вирію, думка про свободу творчості… птаха була або яскраво опірена, в червоних, жовтих і зелених кольорах, або ж зовсім сіра, як горобець, або ж чорна, немов вона викупалася у вугільному поросі; птаха відвідувала мене у моїй майстерні у Львові, вдома коло жінки, в будинку творчості у Седневі чи десь над Чорним морем; вона сідала на вікно, споглядала на мене уважно й щось вицвірінькувала або ж викрячувала по-воронячому, а інколи квартирувала в мене на плечі або ж літала колами навколо голови, часом навіть туркотіла дзьобом у тім’я, я, однак, не проганяв її від себе й не сердився, навпаки — придивлявся до неї зблизька. Свобода творчості — це щось більше, ніж офіційний дозвіл писати й малювати все, що тобі забагнеться, і все те написане, намальоване і вирізьблене скульпторами дозволяється оприлюднювати; свобода творчості — це насамперед розкована душа мистця, його уява, і яке кому діло — чи натовпу, чи естету, чи єфрейтору, що я виношую у душі і що я завтра сотворю: Бога чи Диявола, Життя а чи Смерть, Добро чи Зло? Чому вони хочуть закувати мене в ланцюжки нібито в ім’я якоїсь «вищої мети»?
Очевидно, кожний мистець в різні часи таки сушить собі голову над проблемою свободи творчості і потішає себе, що він вільний від усяких заборон, я теж не був винятком, але, мабуть, лише в Черчені, в церкві Святого Духа осягнув, що справжня свобода приходить до тебе лише тоді, коли твій розкований талант потрібний, як майовий дощ оцій землі пшеничній, і оцим рікам, що течуть споконвіку поміж зеленими берегами, і цьому людові незліченному, не відомому тобі, сірому, який ніколи про тебе не чув й тіапевне чути не буде… та і не захоче про тебе знати; оцьому небові, перехрещеному білими пасмами диму з реактивного літака і цими ж літаками розстріляному; і оцій головатій вербі при дорозі, об яку боком чухається заблукана корівчина.
Цілком може бути, що ми беремо на себе забагато — нібито ми справді потрібні цілому світові; світ, може, й не здогадується про твоє існування, ти єсть дрібна комашина попід зорями, отаке собі тонюсіньке зелене чатиння на старій, аж сивій смереці, одначе свобода виповнює твою душу, як весняні води гірську улоговину, від розуміння єдності зі світом, в якому ти народився; свобода додає тобі сили, ти, чоловіче, мусиш бути сильним, бо колись настане судний день, ти вийдеш навстріч натовпові, нацькованому єфрейторами проти тебе, і скажеш їй, немитій, волохатій й смердючій товпі: азм єсьм, каменуйте мене. Заведено ж все так поміж нами: спершу каменувати, щоб із бігом часу обпльованого мученика записати в святці. Я думаю, що мистець має бути великим і без каменування, бо як інакше піднімеш хрест і понесеш його на свою Голгофу… і немає значення, хто витесав цей хрест: ти сам з егоїстичних міркувань, з потреби грошей, бо ж не птахи ми небесні, чи з потреби суспільної, чи навіть з наказу єфрейторів. О Господи, омини мене від прокляття нести хрест на Голгофу з потреби єфрейторської; дорога на Голгофу єфрейторську, дарма що фальшива, але устократ крутіша, усипана терням і битим череп’ям… а ти йдеш цією дорогою босий, лютий і сам собою оплаканий; і не можеш зійти з дороги фальшивої чи правдивої, бо не кожному дано зректися самого себе; сама природа мистецтва вимагає жертовності, зрештою, хіба саме мистецтво як діяння — не всепожираю-чий вогонь? Хтось може сказати, що коли вогонь гасне, то після нього залишається попіл… .попіл розвіє вітер: і що, мовляв, залишиться з твого хрестного ходу на Голгофу? То й чи варто горіти і падати скривавлено під хрестом, чи не ліпше обминути круті дороги, голгофи й мандрувати собі просторами, де нема ні каміння, ні терену, ні навіть єфрейторів, і десь-колись, як настане час, на краю безжурних степів заснути тихо, будучи в згоді з тишею просторів, з людьми, поміж якими ти жив, з Господом Богом і самим собою.
Не мав сумніву, кожен із нас котрогось дня вийде на свою околицю і стане перед оманою безжурних просторів… я теж не один раз витерплював сумніви і не один раз зрікався шляхів, що вели на Голгофу, зрікався і плентався посеред тиші безжурними дорогами; і було мені добре й безпечно в бездумності, я славив сьогоднішній день і дарований мені сьогоднішній кусень хліба, я себе переконував, що завтрашнє чи сторічне мене не обходить, усе, що мною люблене, переболе-не, пережите, зраджене чи навпаки, — піднесене на скрижалях, стліє, як те листячко з дуплавої верби, що опало передторішньої осені, як тільки-но розсипеться на цвинтарі моя могила. Та водночас, коли усе ж таки звертав із дороги тихої, на якій ноги вгрузали в теплий м’який пил, і вгризався в нетрі, в каміння, в бескиддя горбате, коли падав стрімголов у пропасті на ребра гострих скель, коли обступали мене зусібіч скам’янілі міста, в яких плодилися змії і багато-чисельні племена збайдужілих людей, над якими панували всевлад-но єфрейтори… і єфрейтори цькували на мене збайдужілих, вкладали їм у долоні каміння і підмовляли мене або вбити, або осміяти, або оббрехати, бо чому ж раптом той і той, і той теж — байдужий, а той і той — заляканий, а я із страху свого дрімучого, що був схожий на змія, виповз на білий світ. І диво дивне: якраз тоді, коли я горбився під хрестом, знемагаючи під його вагою, коли ноги порепалися від колюччя, коли натовп викрикував «розіпни його», переді мною розкривалися євангелії, вщерть списані іменами, подіями, добрими вчинками і зрадами, смертями й коханнями; в євангеліях жили люди, які давно повмирали й могили їхні забуті, а помисли їхні, стремління, навіть зблиски очей, навіть поцілунки, якими обсипали вони своїх коханих, навіть їхня ненависть і їхні молитви були записані в євангеліях… а євангеліє це вміщалося в мені, в душі, минулі часи й минулі мої предки були закодовані в мені, в струменях моєї крові. Можна було збожеволіти від розуміння, що твоя душа так близько, на коротко пов’язана з правіком, що власне ти є живим продовженням правіку; і можна було звихнутися розумом від того, що небеса, які розверзлися перед тобою, розкрили таїну: ніщо на світі не пропадає намарне… не пропаде ні діяння, ні слово, ні пісня, ні прокляття, ні дитячий плач, ні куля чи стріла, що випущені із-за вугла; мисль, слово, діяння, робота через століття або й через тисячу років дивним чином можуть ожити й повторитися в мені чи в моєму внукові, чи в чиємось синові, чи на якусь голову спаде тисячолітнє закляття; і можна від великої радості, що не один ти на світі, що ти не самітній, як палець, що ти поєднаний на цій землі з каменем на дорозі, з корінням дуба, що стоїть на узліссі, обчухраний вітрами й обвуглений блискавками, змахнути крильми й піднятися в піднебесні високості; а можна було зростися, переплітаючись з травами, або ж злитися з ріками, або ж восени впасти кленовим листям на брук і нишком слухати, як по тобі топчуться люди, яких ти вигадав, наділив душею і тілом, малюючи їх у своїй майстерні на розі вулиць Маяковського і Конопницької.
І коли з-під штукатурки на північній стіні Святого Духа зиркнуло на мене, на Вербеня і на Ключара витріщене, повне болю червоного, крику, страху й люті око, коли відкрилася замість другого, правого ока кривава яма, котра, одначе, теж споглядала на нас, мовби яма була видющою, то я заціпенів не тільки від того, що перетерплював біль, що його зазнав мученик, намальований на стіні, а ще й від пригадування… пронизала мене думка, що оце око, оцю яму, висвердлену, мабуть, розпеченим шворнем, оцей крик болю, страху й ненависті, що падав зі стіни, були вже мною десь бачені, десь я чув цей нестерпний крик; чи бачив я на давніх іконах, чи малював оці очі хтось з моїх колег або і я сам, чи вони, раз намальовані на стіні Святого Духа триста років тому, жили підсвідоме в моїй пам’яті, це було дано мені від народження; чи вони мені колись приснилися; чи вони колись сиділи на сухому дереві посеред спаленої землі, яке я колись малював… вони, очі, сиділи на голих і чорних конарях і кричали на цілий світ, а в моїй руці замерзав пензель.
3
Ні наступного дня, ні протягом, мабуть, цілого тижня я не навідувався до церкви Святого Духа; Ключар лише один раз якогось ранку поспитав, коли будемо далі розчищати стінопис, я сказав, що будемо, але не сьогодні й не завтра, хай у наших душах спершу уляжеться крик, що вирвався з-під кількасотрічної штукатурки, хай ми порозмислимо: чому колись… десь… вчора… сьогодні… повсякчас оце око страдницьке і рана, випечена шворнем, жили у нашій підсвідомості; моє пояснення могло видатися дивним, плутаним, але Ключар зрозумів мій настрій, він разом із Данилом Вербенем теж, мабуть, не мав відваги стати перед очима на церковній стіні, ми мусили осмислити відкрите, натішитися ним як мистецьким явищем, перечекати, поки освоємося з ним.
День чи два ми з Ключарем навіть не починали бесіди про стінопис; Павло зранку брав косу і граблі, а я прихоплював мольберт і декілька листків картону, й тюпали ми до Страдчої долини; йшли в людських гуртах, що поспішали на колгоспну роботу, часом обступала нас череда корів та овець, що сунула на пасовище під лісом, часом обганяв нас трактор, а фірмани, які цілою валкою, піднімаючи вище дерев пахучий пил дороги, квапилися в поле за скошеною конюшиною худобі, запрошували нас у свої драбинясті вози; інколи з бокової вулички, гейби із засідки, вискакував «уазик» колгоспного голови товариша Чобота, одначе голова ніколи коло нас не зупинявся, а тільки жбурляв нам косий свій погляд і натискав на газ.
Монотонне гарчання тракторів, дерев’яне торохтіння возів, закличне іржання кобили, що стратила з виду лоша, потріскування батога й курвамамна лайка пастуха, різкий і високий, немовби її вдарили ножем, скрик кози, глухий і мовчазний тупіт кирзових чобіт у грубому пласті дорожньої пилюги, пахучий дух сільської вулиці, настояний на пилу, на претертій соломі, на розчавлених залізним обіддям коліс камінні і коров’ячих кізяках, слабий повів польового вітру, що по дорозі закашлювався хатніми димами… і тому вітер розтрушував над селом польове скошене зело, що пахло знахарським трунком, який підсилював любов… а трунок цей ворожбитний іскрився в прозорій чистій сулії ранку, наскрізь пронизаній сонцем; і ціла ця повінь світла, тепла, звуків, запахів пливла безпоспішно, повільно, але й навально, нічого, однак, при цьому не руйнуючи, а тільки обмивала по дорозі кожну хату, тин, дерева, бадилинку кожну і всяку людину в полі чи на подвір’ї, і кожну пташку посеред гілля, і мураху на стовбурі старої яблуні; і мені з Ключарем було затишно, спокійно посеред людей на вулиці, посеред хат і садків, посеред розтрушеного над селом духу прочахлого зела, серед худоби й машин; я почувався своїм у Черчені… я тут був своїм не тому, що стрічні старі ґазди піднімали, вітаючись, хто солом’яні, хто поруділі міські капелюхи, що погорблені від роботи жінки казали мені «славайсу», а тому, що тільки в щі дні в Черчені скільчилася, немов яре зерно, проросла стожильним коренем, укоренилася, отже, ясна, мов сонце, упевненість: ніхто мене тепер не заманить на безжурні й байдужі простори, та й, очевидно, ніде нема байдужого раю, є або сліпота і глухота душ, або ж є олжа, злучена зі страхом. Господи, чи має право мистець бути глухим і сліпим, якщо відкрилося йому, немов соте пекельне коло, віковічне, ще, певно, від сотворения світу страждання твого народу, і хрест твій, і Голгофа твоя — це тільки краплина з бездонної чаші людського страждання, і пити з тієї чаші — твоє призначення.
Це було чи не найголовніше й найболючіше моє відкриття після денних і нічних моїх роздумувань, після розмов з людьми і після мовчазних молитов до Бога; призначення пити з чаші терпіння, усвідомлення цієї необхідності розкувало мою художницька свободу, поруйнувало навально всі дотеперішні рамки, погрози і заборони, в Черчені мене начебто вивели на високу гору, з якої відкрилися мені глибинне чорно-синє небо, гірські хребти, безмежжя нашого чорнозему, і зіштовхнули вниз, мовлячи: Пливи, чоловіче, долами і горами, а навіть і небесами… пливи, й ніхто тобі не подасть ні весла, ні компаса, ти сам собі стерновий, весляр і суддя, пам’ятаючи, однак, про залиті болем і передсмертним страхом очі твого народу, що намальовані на стіні Святого Духа».
Я малював; малювання це було неначе розмова з самим собою, проникнення в самого себе; я малював то побілені хрести на цвинтарі навколо церкви, то ряди занедбаних стрілецьких могил, то старезну липу і під її крилом — присадкувату ротонду Святого Духа; я малював, а Павло Ключар викошував у Страдчій долині траву, сушив сіно і складав його у пластінки. Ми не розмовляли з ним, але я відчував, що ми обидва думаємо про мученицькі очі, що видобулися на світ із-під штукатурки; ті очі не давали мені спокою ні вдень, ні вночі; вночі серед тиші й пітьми, коли я, розгубивши сон, виходив у Ключарів сад, вони спозирали за мною із-за кожного дерева і на кожному дереві із-поміж гілля світилися криваво, й очі ті літали наді мною в темряві, немов якісь жалібні, небачені в наших краях птахи… літали, кружляючи, і скрикували людськими голосами (тут і там скрикували, близько й далеко, пелена нічна, здавалося, була зіткана, мов із чорного прядива, із цих зойків); я уявляв, що у закривавлених цих птахів, у ці очі хтось невидимий стріляє, і вони, вцілені в серце, або падають у сонний чорнозем і там, у глибинах чорноземних, замовкають, або ж, рятуючись від куль, сідають мені на плечі й скиглять, немов голодні діти, а я слухав їх… слухав і чув, як їхня туга, біль їхній, крик, що спресований, мов камінь, до шепоту, переливався мені в душу.
Це була магія мистецтва.
Я по-чорному заздрив невідомому тому митцеві, який на стіні Святого Духа предковічно колись намалював страдницькі очі; так. заздрив і викликав його дух із тамтого світу, щоб спитати: «А де той ключ, пане-майстре, яким ти відкрив мою душу, увійшов до неї і розкошуєш в ній, немов за різдвяним столом?». Ізограф появлявся тут як стій, був він у полотняній сірій рясі, волосся спадало на плечі пінистою хвилею, а лоб білів високо й гордо; ізограф сів поруч зі мною, так само, як я, оперся плечима об стовбур яблуні, під нашими ногами внизу плюскотіла об береги Золота Липа, за Ключаревим садом проторохкотів на дорозі мотоцикл, з далекого відчиненого чийогось вікна доносилася до нас ритмічна африканська мелодія, і тому не вірилося, що поруч сидить ізограф, який прийшов із нижніх минулих світів; він сидів мовчки, аж поки я не спитав його отак просто, як колегу з сусідньої художницької майстерні, де він роздобув потаємний ключ, яким відкриває людські душі. На моє запитання він посміхнувся (і як я у темряві міг бачити його усмішку?), довго мовчав, врешті промовив стиха, скоріше сам до себе, ніж до мене: «Питаєш єси, немов отрок, якого вчать лише розтирати барви кам’яним товкачем. Кожен мнстець повинен мати свій ключ, чи не правда? Це так просто, чоловіче, і вочевидь… складно. Часом ключі добираємо роками, майструємо їх самотужки й навпомацки, бо ніхто не знає напевне, як той ключ виглядає, з якого заліза, з якої барви, з яких потрясінь і думок він кується. Світ вражень — це нектар, мнстець — бджола, тисячі тисяч цвіту, пахучого або ж отруйного, збирай лише нектар і сотвори правдивий мед. Це приписи алхіміків, брате. Ключ таким способом кується довго, терпеливо, многотрудно.
Є щасливі щасливці (а може, вони Божим промислом позначені?), котрі знаходять свій ключ відразу… він лежить у поросі під ногами, їм надібно лише підняти його, омити від бруду й вкласти у замкову щілину. А ще повідали мені, що ключ може… приснитися… лише треба зірватися з ложа, схопити пензель і вдарити ним по левкасі. Чи це ключ… чи це натхнення… чи це твої мислі враз вибухнули прозрінням?» — Ізограф надовго замовчав, здавалося, він забув про мене й ловив вухом чужий вихилястий ритм африканських тамтамів, що виплоджувалися з чийогось горластого магнітофона; і видно, тамтами його оглушували, бо хилився донизу й загулював долонями вуха. «Може, брате мій, — обізвався несподівано, — ніякого ключа не існує… існує лише тайна творчості. Бо хіба мало таких, які терпеливо збирали нектар, а в їхніх сотах стигла трутизна… а хіба мало таких, які знаходили легко ключ під ногами і встромляли його в замок… хіба мало таких, яким снилися ключі, вони сприймали сни за натхнення, а, проте, і той, і той, і той стоять перед дверима, ключ їхній в замку, а душа не відчиняється… і ніхто тобі не розкаже, чому вона не відчиняється». «Одначе ти не належиш до невдах, майстре, — сказав я йому. — Ти увійшов у мене і пануєш ув мені». «Навіть про себе нічого не знаю, — признався він сумовито. — Зате мені здається, що… — Ізограф обірвав слово, в думці, певно, іще їх зважував, потім продовжив. — Мені здається, що про ту пару очей із стіни Святого Духа знаю багато… та й не одна там пара… та й не одні тільки там очі, ось побачиш, коли відслониш ціле моє малювання. Я не один рік його малював… і не так довго я його малював, як довго мандрував землею, слухав її, споглядав на неї коли заворожено, коли заклято, ходив поміж людьми, які живуть у любові й у ненависті, сіють жито й зраджують вітця-матку. Певно, належу до тих, що збирають многотрудно нектар, і коли Господь Бог допоміг, що утворився з нектару мед, то…» «Ні, твій мед не солодкий, майстре, він навіть не гіркий… він солоний, немов ропа. (Ти чув колись, щоб мед був солоний?) В солоності цій густій розчинені суцільний лемент, передсмертний жах і лютий порив, ключ у висоти», — перервав я ізографа не вельми ввічливо. Він тяжко зітхнув: «Хіба мистець винен, брате, що земля повниться лементом і розпукою? Не можу я малювати тихі води, ясні зорі, зелене жито і дитя в житі у сповитку, коли небо наді мною чорне і земля моя чорна, а диявол, чуєш-но, грає на бубні коло пекельних воріт». «Ти кажеш, пане-майстро, «диявол грає», маючи на увазі день учорашній і день сьогоднішній? — перепитав я його здивовано. — Але ж готі очі, тобою мальовані, мають триста років. Хіба нічого не змінилося за триста чи за чотириста літ на цій землі?» «А ти-но походи землею, припади до неї, послухай… і поплач, і скреготни зубами, і проклени, і возненавидь, і возлюби її. У множеств! цьому, може, здибаєш десь мене… десь здибаєш, пізнаєш моє ім’я, ключ мій до людської душі відшукаєш і свій ключ, певно, здобудеш… — І він знову усміхнувся, і я в темряві виразно бачив, як блимнула тепло посмішка, немовби біля його губ хтось посвітив свічкою. — І збагнеш, брате, що біль наш триває». Він звівся на ноги, високий і сухий, полотняну торбу перекинув через плече. «Але я засидівся, — сказав, — дорога довга і робота попереду немала. Прощавай, брате».
Я ж, прецінь, добре знав, що він походить з нижніх світів, які давно минулися, і думалося мені, що його труд теж давно минувся, він своє, що йому призначене, зробив, а проте, виходить, я помиляюсь. «Ти — як Вічний Жид. Нема тобі спокою», — обняв я його за плечі. Чи жалів його? Чи дивувався? Чи шукав у нього опори для себе? «Гадаєш, твоя доля легша, брате? Гадаєш, ти не єси теж Вічним Жидом? Мистецтво — це вічна робота, радість і прокляття. Навіть якщо ім’я твоє буде забуто, все одно ж колись… хтось… той новітній заходиться шукати твоїх слідів, подиху, думки, щоб продовжити тебе й утвердити себе. І так буде тривати до кінця світу. А поки що — шукай мене, брате». І пішов легким кроком людини, що звикла мандрувати пішаком, на стежку до кладки через Золоту Липу.
ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ
4
— Тепер, мабуть, буду ціле своє життя шукати мистця, який залишив по собі стінопис у церкві Святого Духа, — признався якось мені Василь Бережан. — Навіть тоді, коли уся стіна буде розчищена й будемо знати, що на ній намальовано… коли, може, десь у кутку знайдемо підпис і дізнаємося його ім’я — я однаково буду шукати.
— Хіба до цього часу ви не шукали? — відповів я запитанням. — Хіба мистецькі пошуки, як на мій хлопський розум, не є пошуками того, що вже було… хіба молоде деревце приймається на дикому грунті? Хіба, врешті, пошуки самого себе… ні, не тільки самого себе на художницькій ниві, не є пригадуванням сили й таланту, закладених у тобі дідами й прадідами?
Бережан дивився на мене уважно, довго, і я мав враження, що у даному випадку він розмірковує не над темою мистецьких пошуків, пошуків самого себе, він, певно, роздумує, чому я, якийсь столяр, пенсіонер, селюх із-під Рогача, раптом зажурився чимсь таким віддаленим від села й від того, що я кожного дня роблю. Адже він бачив на моєму подвір’ї стайню, а в ній — корівчину й підсвинка, і бачив немало курей, що порпалися в гною, і заходив до моєї столярської майстерні, яку я сам собі збудував із плениць й цегли, повну різного ремісничого начиння, гиблівок і трачиння, що пахло лісом. І ще, крім того, він знав, що в хаті котрийсь уже рік лежить до пояса спаралізована моя Олена, а це означає, що мушу сам і зварити, і в хаті дати лад, і худібку нагодувати, і дріб, і город свій з картопелькою доглянути, щоб не заріс бур’янами. А де сапка, де сокира, пила, рискаль, де робота цілоденна й важка, там, чоловіче, мало залишається місця для «фільозофування». Він, прецінь, селянський син і знає, як важко людині на селі, окрім зими, знайти якусь хвилину, щоб прочитати книжку або газету: колесо днів і робіт обертається невблаганно, і ти мусиш за ним встигнути. Бережан бачив мене у цьому колесі й, певно, мав на гадці поцікавитися, як я бодай зрідка вибігаю з буденного крутіжу, однак щоб не бути нетактовним, повів розмову на загальні теми… і може, в цій загальщині хотів вилущити думку про мою особу.
— На кожному кроці… я говорю про наше художницьке середовище… і говорю, насамперед, про тих, які в наше середовище, немов рибкам в акваріумі, підсипають сушених черв’ячків і вприскують певну порцію кисню, що зветься сучасністю, що, мовляв, єсть народ, котрий нашу творчість зважує на терезах… що треба у цей народ іти… що народ тебе зрозуміє або ж навпаки — відкине й потолочить забудькуватістю… що треба малювати людей із народу… і ми слухняно малюємо доярок із коровами, рожевощоких свинарок із поросятами, голів колгоспів, героїв праці, ветеранів, учених чи ще там когось; про наші полотна пишуть статті, хвалять нас, що, мовляв, художник проник у психологію того чи іншого героя сучасності, що полотно дихає правдою життя, що мистець зумів схопити не тільки подобизну портретованого, але й викресати на чолі певну думку.
— Почекайте, — сказав я. — Хіба ви з цим не згідні… ніби вам не було приємно, коли вас хвалили й, купляючи те чи інше полотно для музеїв, платили грубі гроші. Що, ні? — І щоб зм’якшити удар, додав: — Господи, але ж ми люди, жити якось треба… жити, щоб малювати і знову терзати себе, каятися,
— Не про каяття річ, — запротестував Бережан. — Про інше… Я давно переконався, що ми не знаємо душі народної… яка вона… велика чи куца, глибока чи жабі по коліно, шляхетна чи підла. Не знаю, чи є добро у чистому вигляді, так би мовити, рафіноване, і чи зло тільки люте й нема в ньому вкраплення жалю чи розпачу. Я чим довше живу, тим глибше переконуюся, що життя пливе повз… повз наші полотна, мольберти й пензлі. Ми вихоплюємо з нього «щось», але де гарантія, що те «щось», той момент найбільш характерний… але де гарантія, що це не тільки фотографія, ілюстрація? Ми ж бо не увійшли у воду, в ріку, що тече навальне, каламутне, по горло, й не можемо визначити швидкість її течії, ми на березі… ми на березі сліпі або ж вдаємо з себе сліпих й ніби не знаємо, що за нашими полотнами, в тому числі й за моїми, на яких так багато сонця і блакиті, розпаношилася олжа і кривда; наші картини стали куртинами на сцені, щоб прикрити наготу правди. Хоч… — він замовк на півслові і, зімкнувши повіки, не то уявляв якусь картину, не то пригадував щось колись бачене. — Хоч… скажіть мені, Вербеню, отак у штири ока, що єсть правдою на нашій землі? Ось тут я говорив про ріку, що пливе мимо нас, каламутне й навально… а хтось таки правду виловлює в ріці, й кожний обертає її на свій спосіб і робить з правди курву. Бо той її обмиє від бруду, а той одягне в шовки або ж у вишиванку, той навпаки — обіллє її гноївкою і виштрикає вилами очі, той — взує у срібні черевички, а ще інший — вижене босою на мороз.
— Так діялося споконвіку, Майстре… відколи світ, правду фальшували, але й від правіку люди прагли її віднайти, скупати в чистих водах. Деяким це вдавалося, — зауважив я.
— А вам? — спитав Бережан напівжартома-напівсерйозно. Що я міг йому відповісти? Я тільки сказав, що причисляюся до тих мільйонів, котрі шукають правди і пробують по правді жити.
— Ой, це нелегко… це нелегко, Вербеню, — сказав Бережан. — Знаю по собі.
— Мені, уявіть, таке життя не здається важким? — заперечив я. — Важливо знати, до чого ти прямуєш і що шукаєш. Важливо усвідомити, що ти не шурубчик якийсь там… що ти на цій землі страх як потрібний і важливий, без тебе тут ніяк не обійдуться. Тоді настає полегша.
Очевидно, дотепер я сам собі усього цього не говорив і на сволоку в хаті не викарбував свої постулати… постулати свої я намацував у потемках, немов сліпий; я йшов від порога до порога й на котромусь порозі спотикався і падав, на котромусь сідав перепочивати й витирати піт, а котрийсь переступив легко.
— Розкажіть про себе, Вербеню, — несподівано попросив Бережан. — Знаємося, щоправда, мало, всього кілька днів, але ж одну роботу робимо й, з усього видно, будемо її робити ціле літо. Але навіть не в роботі суть… суть у тому, як мені здається, що душі наші обзиваються на той крик… на ті очі, що ми їх відкрили в Святому Дусі.
Я відмовився. Про що оповідати? Живу.як живеться. Що я трохи інакший, ніж мої сусіди? Сусіди посмішковуються добродушно, що маю «бзіка» в голові, але, мабуть, кожний має свого «бзіка». Різниця лише в тому, що мій «бзік» в усіх на виду, а інші його приховують, маючи з нього свою користь. Я теж, очевидно, маю хосен. Та чи варто цим хвалитися?
Ми розмовляли з Бережаном у «голуб’ятнику», тобто на другому поверсі моєї хати; голуб’ятники свого часу були дуже модними в районній архітектурі, й тому в усіх селах Рогачівського району майже кожна нова хата стояла з «голуб’ятнею» на дві кімнатки.
Щоправда, більшість сусідських голуб’ятень лише з фасаду про людське око мають вигляд другого поверху (на деяких вікнах висять фіранки), а за фасадом, за вікнами і за фіранками — звичайнісіньке горище з двома простінками, де тримали скрині зі збіжжям, мукою, сушеницю, а на стінах — вінки цибулі і часнику.
Я із своєї голуб’ятні зробив одну велику й світлу кімнату. Сам змайстрував стелажі, приніс сюди з-під повітки ще дідом майстрований дубовий столище з різьбою по боках, який колись служив нашому родові скринею, де тримали печений хліб і чисту білизну, і ліжком при потребі, бо був широкий і довгий, і добре на ньому діти робилися… і на тому столі споряджали мерців. Одне слово, «голуб’ятня» була мені і бібліотекою, і робочим кабінетом… лише прошу не сміятися з приводу «робочого кабінету».
Мушу признатися, що люблю свою «голуб’ятню»… люблю за те, що у ній, вщерть забитій книжками, купами газет і журналів, «писаними мисками», які я колекціоную, і горшками, бо ж Черчен колись славився гончарями, добре мені працюється… находить на мене тут святочний настрій; а ще люблю за те, що із широкого вікна відслонюється праворуч вид на ціле село, а ліворуч — розстелилися поля, що змінювали барви залежно від пори року, від сонячного освітлення і від плину хмар на небі; поля перед моїм зором не стояли на місці, вони, як зелені, жовті, чорні, попелясті й бозна ще якого кольору полотнища, гойдалися в мареві й котилися ген-ген аж до горбів, порослих лісом. Щоправда, не кожної днини, хіба що взимі, я вибігав по сходах на свою голуб’ятню, щоб попрацювати за столом, отак собі для душі попорпатися в книжках а чи надивитися через вікно на село й на поля — я кручуся щодня, як вивірка в колесі.
Мій гість Бережан довго вистоював біля відчиненого вікна, за яким текла, як чорний дикий мед, пахуча липнева ніч; а найбільше припадав до книжок і журналів, будучи, мабуть, трохи шокованим полицями книжок і журналів, виданих «за царя Панька, коли земля була тонка» і які можна побачити хіба що у спецсховиїцах наукових бібліотек.
— Слухайте, — запитував він мене, — де ви їх… оце багатство поназбирали? — і обережно гортав том «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. — Це така рідкість… і така небезпечна рідкість, небезпечніша, мабуть, ніж вогнепальна зброя. — І він посміхнувся сумно. Згодом додав. — Я колись в дитинстві бачив, як мого сусіду, директора школи, вивозили в Сибір, а його книжки палили на подвір’ї. Дотепер маю «Апостола», що його мама мої вихопили з полум’я.
— Тепер уже не палять, — відповів я. — Ми прецінь — «цивілізовані», «найпередовіші»… а щоб ніхто у найпередовішому суспільстві не сумнівався, стару книжку, що начебто і сіє сумніви, замкнули на колодку. Я їх скуповую, де можу… в старих людей на горищах трапляються скарби… а ще скарбів шукаю в Рогачі на складі утильсировини. Купи там… в купах і порпаюся. Маю і дарованих багато, один священик, вмираючії, заповів мені цілу скриню старих видань, що чудом уціліли на плебанії. Вічна пам’ять і дяка отцеві Григорієві. Очевидно, я надто розбалакався, мені треба було зупинитися, одначе це було понад мої сили, я міг промовчати про себе, але тільки не про книжки, я, мабуть, про кожну книжку з своєї бібліотеки міг би розповісти якусь історію — і на це, як кажуть у Черчені, нема ради. — Ось прошу… ось тритомна Українська Загальна Енциклопедія, «УЗЕ», як називають її книгомани. Їй нема ціни, а мені її задарма дав знайомий різьбяр із Косова. Я йому по сотці за том хотів заплатити, він образився: не все нині грішми виважується. Я тоді червонів від його слів. Очевидно, в УЗЕ багато гасел застаріло, бо життя і наука на місці не стоять, я її ціную не за наукову вичерпність, а за подвиг її видавців та авторів, котрі, чуєте, за «моцарства польського» в тридцятих роках, в якому шовіністам від одного лише слова «українець» перекривлювало писки, створили три грубезні томи: читайте, научайтесь, брати мої. Кажуть, «УЗЕ» за «моцарства» коштувала грубі гроші — треба було, щоб її придбати, телицю вивести на ярмарок.
Різьбяр той косівський збирався подарувати енциклопедію в бібліотеку скансену, що його розпочали будувати над Рибницею, знаєте, — де водоспад Гук. Уже з гір і ґражду гуцульську привезли й наново по бервенцю склали, і ніби церкву Довбушеву з Космача планували на пригірку покласти; назбирали також кераміки, різьби гуцульської, одежі, книжок — хто чим міг, люди вспомагали музей… а він, музей, тобто ґражда, однієї ночі спалахнув, як свічка. Різьбяр мені казав: «Я збирався дати «УЗЕ» якраз до музею, най би люди набиралися розуму. Якщо ж «хтось» навмисне носить за пазухою грань… чув-єм, що й у Києві найголовнішу бібліотеку спалили, то най такі порядки шляк трафить. А про вас, Вербеню, чув я багато, маєте від мене дарунок». І він загорнув «УЗЕ» в білу платину, як колись косарі завивали хліб.
— Втім, — я таки мусив спам’ятатися. — Я міг би вам. Майстре, про кожну свою книжку бандики гнути… особливо про книжку стару.
— Про себе оповідати не хочете, а про книжку — можете, — зауважив Бережан.
— Гадаю, що розповідь про якусь книжку — це також рядок із мого життєпису, — сказав я. — Книжки, я думаю, зробили з мене чоловіка… зробили, зрештою, таким, яким я є: де обтесали, де поглибили, де чогось дуже важливого додали. Хоч, щоправда, відомо, що людину формує оточення… про моє оточення, про тридцяті передвоєнні галицькі роки, коли я підростав, пишуть мудрі й не дуже мудрі писарі, що, мовляв, у селах панували суцільне жебрацтво, безробіття, темрява неписьменна, а горах — голод. Якась начебто суцільна мряка під низьким небом. Що, ні? Очевидно, все це було, але й були люди, які підставляли плечі під нависле небо і піднімали його… робили його вищим… і пробивалося з-поза їхніх плечей світло. Пам’ятаю зимові вечори в нашій черченській читальні: чимала зала вщерть заповнена жіночими й чоловічими кожухами, байбараками, латаними кабатами дітлахів, над якими чадила під стелею одна єдина лампа, а на сцені за довгим столом сидять три-чотири хлопці, таки наші сільські хлопці від плуга й від коси, і, немов «Апостола» в церкві, — читають почергово щовечора по дві-три години історичну повість Андрія Чайковського «На уходах». Саля, оте жіноцтво, що мало б прясти кужелі, чоловіцтво, котре встигло нарізати січки, нагодувати й напоїти худібку, нишкли в читальні… і в сутінках лише було чути, як хтось або зітхне тяжко, або скреготне зубом, або засопить люто, а жіноцтво сплакувало; і всі разом вірили у світ, змальований письменником; і бачили себе у тому далекому козацькому світі. Розумієте, Майстре, люд сільський, начебто темний, затурканий, аж стогнав і від болю і від захвату, занурюючись у свої первопочатки і пізнаючи себе. Книжка творила чудо, здирала більмо.
Між тим людом спрацьованим був і я; мені здається, що якраз у читальняні вечори я заразився, якщо можна так сказати, любов’ю до книжки. Сільський зашмарканий хлопака в маминому кабаті доглу-пувався, що в книжці затаєне щось дуже важливе, мудре й ворожбит-не, яке конче мусить пізнати; я хотів стати ворожбитом, щоб наворожити людям білий хліб, легшу роботу, врожайне поле й турму овець… так, я хотів теж стати письменником.
У четвертій клясі, пам’ятаю, я відважився зізнатися у цьому бажанні прилюдно — це був підсвідомий порив, злет горобця чи хлоп’яча безрозсудливість… хто знає, що це було, але в домашньому завданні на тему «Ким ти хочеш бути, коли виростеш?» я написав: буду письменником. Мої ровесники попризнавалися у своїх розволоханих зошитах, що хочуть бути війтом, ксьондзом, шандарем, крамарем у кооперативі, січовим стрільцем, фірманом на жовтій бричці, якою їздив наш директор школи Ян Шепарович, просто ґаздою, але багатим; і це були нормальні бажання, і тільки моє виявилося ненормальним.
Вчителька пані Єва Єжанська веліла моє писання прочитати уголос перед цілим класом. Спершу я не второпав, чому саме мені випала така велика честь, і тому читав із зошита голосно й, мабуть, не без гордощів й не без радості: о, видите, хлопці й дівчиниська, я до ворожбитства додумався, я не знаю, як це бажання в мене виникло, може, читальняне читання підказало, але я хотів би, щоб від написаного мною у когось скапнула сльоза або щоб хтось зціпив кулаки. Та чим довше я читав і чим сміливішим я ставав у своєму вимріюванні, тим сильніше натикався на стіну, яку хтось вимурував між мною і моїми ровесниками в класі; мої слова, здавалося, з розгону вдарялися в кам’яне мовчання і розбивалися, немов горнятка з-під молока.
Поки хтось не пирскнув сміхом.
Я підвів голову: уже цілий клас підсміювався, а Йванко Гуків, що сидів у кожному класі по два роки, крутив пальцем по скроні, й це означало, й криві смішки теж означали, що я написав дурницю; я шукав підтримки у вчительки, але й вона, висока й худа, затулила рот хустинкою, щоб не розсміятися.
Я чипів перед ровесниками своїми і плакав, огніваний на вчительку, на ровесників і на самого себе. Хоч… якщо вдуматися, то не було чого на когось гніватися, і вчителька Єва Єжанська, і мої ровесники добре знали, що в мене не було ні батька, ні матері і що мене почергово «тримали» то котрась із старших заміжніх сестер, то брати Теодор і Юрко — всі вони на той час були жонаті, і я в їхніх родинах спав у запічку, доношував жіночі кабати, латані сорочки з дорослих і величезні шкарбуни, в холяви яких, щоб не хлюпалися по литках, коли треба було підбігти, накладав солом’яних віхтів. Посилали мене до школи лише взимі, бо вліті переважно пас худібку або ж брали мене в поле полоти просо чи льон, а коли орали весною і восени — то я водив коней.
Вчителька Єжанська власне так мені й пояснила: дурно, хлопаку, сьорбаєш носом, твої фантазії — мішок полови, з якої не всукаєш очкура, бо для того, щоб стати письменником, треба закінчити гімназію в Рогачі й вищу школу у Львові… а твоя школа, хлопаку, — граблі і гній.
— Господи, — зблід Василь Бережан, — невже вчителька була аж такою безсердечною. Було їй смішно… було їй заздрісне, що хлопська дитина, сирота, горобець сіренький, намірився випурхнути через вікно кудись поза вила й гній?
— Я не сказав би, — боронив я свою давню учительку. Вона вмерла геть-геть по війні, перебравшись з Рогача в Бистричани; колись випадково я набрів на бистричанському цвинтарі на її могилку з маленьким кам’яним хрестиком, а на хресті дощ роз’їдав карбований напис, що тут спочиває Єва Єжанська, скромна вчителька з Черчена. Я прикляк на її могилу й виговорив «Отченаш»… я давно, зрештою, простив їй дитячий мій плач, вона, в принципі, будучи реалісткою, мала рацію: бачила перед собою хлопчака босого, не стриженого й не дуже вмитого, в кабатині, рукави якої по лікті виблискували смальцем… бачила справді перед собою горобця, якому не долетіти до високих гімназій та університетів, крила-бо мав маленькі, підрізані, їх вистачає тільки для того, щоб перелетіти з гноярки на гноярку або ж шмигнути прудко до корита з вівсом, насипаного коням, і вхопити зеренце.
І вхопити зеренце…
— Як я зрозумів, Вербеню, — я любив, коли він мене називав «Вербень», бо ж не міг назвати «товаришу», «ґаздо», по імені й по батькові або ще якось інакше, — ви тоді перед учителькою Єжанською і перед своїми однокласниками відреклися відразу самого себе й прилюдно закопали свій талант, — наступав на мене Бережан. Він близько до серця брав мою розповідь або й виставляв себе на моє місце, адже був молодшим від мене лише на вісім-десять років і міг теж подібне пережити. Втім, він своє теж пережив.
— Хто заручиться, що був у мене якийсь талант і що начебто я його закопав? — пробував я боронитися. В душі, однак, обізвалося скигління, немов ожив далекий мій плач перед цілим класом. — Мені здається, що якщо хтось має до чогось талант, то закопати його неможливо. Ти його скелею привали, а він все ‘дно знайде щілину й пустить зелений пагінець.
— Ой ні, — гаряче заперечив Бережан. — Бо що таке, по-вашому, талант, що таке «Божа іскра»? Я бачу талант у вигляді квітки, яку треба підливати у спеку й обігрівати в морози, й стерегти, щоб її не зірвав лихий мандрівник. Це праця, прошу вас, над собою.
— А я думаю, Майстре, що талант — то ж не якась там квіточка тендітна в городчику… я собі думаю, що талант — це едельвейс, шовкова косиця, що проростає на гірських вершинах і не боїться ніякого дідька… на зло всім чортам квітне і живе.
— Ну, ну, Вербеню, не маєте рації, — Бережан не дав мені до кінця віддекламувати свою тираду. — Не виправдовуйте самого себе. —
І замовк, немовби прислухаючись, як скиглить у мені давній дитячий плач.
— Ет, нема чого журитися, — тамував я нашу суперечку. — Принаймні я за нічим не жалію… і навіть хотів би похвалитися (щоб тільки не вректи, тьфу-тьфу), що життя мені вдалося, як паска вдається ґаздині. Це теж, скажу я вам, талант — жити на світі.
— Так, Вербеню, — хитнув головою Бережан. — Мудро сказано: талант — жити на світі. — Він походжав по кімнаті, заклавши руки за спину; він гвоє щось думав; брижилося чоло й голова гнулася додолу. — Тільки не від нас залежить… не завжди від нас залежить, — поправився він, — якою дорогою піде наше життя. Ми нічого не знаємо про себе, ми тумани осінні, хоч і вивчаємо себе протягом цілого життя… протягом цілого життя блукаємо у власній душі з ліхтарем у руках… блукаємо, немов у підземеллі, в якому на кожному кроці намуровано анфілади ходів і переходів, тупиків й» накопано «вовчих ям», і ти й не здогадуєшся, що тебе за тим зигзагом чекає і яким ти станеш після падіння у «вовчу яму». Життя — це завжди загадка.
Бережан мав рацію, ми справді самі для себе невідомі незнайомці, адже стародавні недаремно запаслися нитками Аріадни, щоб людина остаточно не заблукала в катакомбах, щоб могла при бажанні повернутися до світла, й при світлі будучи, саму себе розпізнавати.
— Ой, Вербеню, мій Вербеню, — зітхав Бережан, — належите до галицьких «австріяків», котрі тримаються параграфів, як сліпий плота. Я чомусь переконаний, що життя — це не завжди… ні, на жаль, не завжди плавба до наперед визначеної пристані. Частіше здаємося на ласку хвиль.
Я не став далі в’язати з ним ціпи, хоч і мав з цього приводу іншу думку: ми повинні будувати себе самі. Може, це надто… може, приписи — це немов кілля навколо натикано. Комусь така засада не подобається — то його справа, а я особисто намагаюся внутрішнього свого параграфа триматися… тримаюся стерна, бо міг би давно утопитися посеред ріки або ж зачепитися за корч… міг би, скажімо, розпитися і розволочитись, бо маю в руках ремесло і вистругую собі гиблем рублики. Що, може, ні? Міг би я просто зануритися з головою в роботу на меблевій фабриці, а потім удома в своїй стельмашні й більше до нічого носа не пхати; міг би обмежити себе телевізором, газетою або ж легкою книжечкою — нащо сільському столяреві якихось глибин чи висот; міг би я, бо маю спаралізовану жінку, втопитися в баняку з помиями для свиней, адже жінчина хвороба завдала мені на плечі безліч домашнього клопоту; міг би я, врешті, стати злодієм і потягти щось там принагідне з колгоспу чи з фабрики, бо ж тепер модно стало красти. Міг би я нічим не виділятися, нишкувати собі біля нори й грітися, муркочучи, на сонці, немов той кіт, і жити бездумно, як трава… або ж навпаки — вирізнитися, тримати голову над течією і тішитися самим собою: ось який я мудрий, і порядний, і добрий.
І коли я сьогодні можу признатися, що був чесний із самим собою і перед людьми, то це, певно, означає, що мені щастило оминати підступні ковбури, де мене могла захлиснути хвиля, а вир потягнув би на дно. Інколи, правда, таки траплялося, що ногами діставав дна, але завжди, на щастя, вистачало сили спливти на поверхню. І навіть було цікаво боротися з самим собою… цікаво мені жити, набуватися в житті, так, набуватися в житті, як на весіллі.
— Хіба не випадало вам ходити в масці… хіба не наставали такі дні, коли відчуваєш, що маска зростається з обличчям і, Господи, зростається з душею… і не знати було, де ти правдивий, а де ти пробріханий наскрізь, проіржавлений? — чомусь аж вигукнув Бережан. Він, мабуть, мав щось дуже своє, інтимне і потаємне на увазі, бо не очікував від мене відповіді — потягнувся до грубезних моїх альбомів, що лежали на столі. Я мав намір йому відповісти, що живемо в такий час, коли без маски не можна появитися поміж людьми, всі ходять в масках… якийсь відьомський карнавал, на якому панує страх і підозріння… і маску свою кожний здирає, лише опинившись на самоті з самим собою та з Господом Богом, та й то оглядаючись: без маски станеш ворогом або ж дурнем, або безборонне голим. Одначе я запримітив, як Бережан спершу з банальної цікавості зважив в руках один із моїх альбомів, мимохіть ковзнув поглядом, що на ньому написано, потім наче мисленно перерахував усі альбоми, що лежали на столі обіч лампи, бо губи й брови його ворушилися і, враз забувши про нашу розмову, усівся за стіл і заходився… ні, не заходився мої альбоми гортати з увічливості чи навіть з цікавості: його, мабуть, приголомшило, що в якомусь Богом забутому Черчені, втопленому у колгоспній кукурудзі й у пшеницях, якийсь сільський столяр Данило Вербень, непосидющий і гострий на язик чоловік, в одному альбомі замалював звичайною кульковою ручкою, зберігаючи скрупульозно кожну деталь, помічену розколину, капелюшок цвяха, удар варварської сокири, надщербленість від кулі на цегляній стіні, розчахнутий хрест на бані, десятки храмів із наших гір і долів, храмів дерев’яних і мурованих, старих і новіших, а найперший із них — Святий Дух у Черчені. В другому альбомі мій гість розглядував хрести, що посіялися в наших селах, як добро сіється, після знесення панщини; а ще були там фігури з розп’яттям, на яких Христос був схожий на виголоднілого, що світить ребрами, ґазду; а ще були там замальовані характерні для Опілля пелюсткоподібні надмогильні кам’яні хрести, а ще хрести — «пам’ятні» з-під Львова, Коломиї, Тернополя. У третьому альбомі я зарисував до сотні криниць, оцямрованих то камінням й дико зарослою папороттю, то зчорнілим дубовим зрубом, то вже по-новітньому замкнені в різьблені ґаночки, що криті бляхою, теж різьбленою по краях; а ще були криниці з вигадливими журавлями у вигляді дзьобатих бузьків і просто польові кринички, що по-дитячому пускали з «норів» бульки. В п’ятому альбомі я склав на уявну полицю ґаздівське предковічне начиння — від маглюниці, що нею прасували білизну й полотна, до мотивила, «качки», розчепіреної на чотирьох викривлених ніжках, на які змотували в клубки пряжу, кужелі, борони дерев’яні, коси, серпи, граблі, плуги з колісницями; багато з цих речей молоде бодай і сільське покоління уже й у вічі не бачило і назв їх не знає; усі ці ступи, в яких «піхали» пшоно й пшеницю на кутю, коловороти, якими сукали посторонки, жорна, точила, праники, діжі для квашення тіста й золільниці для золювання білизни, коцюби, хрестики дерев’яні з написами «варта», котрі колись передавалися з хати до хати й означали, що настала твоя черга йти на ніч стерегти церкву. А в шостому альбомі гість мій Бережан знайшов замальовки дитячих народних забавок з дерева, глини, лика й з соломи. В сьомому була різноманітна й дуже вигадлива, розцяцькована бляшками й бубенцями, а також просто ремінна і мотузяна кінська упряж, ковані вози, ярма, орчики й «штильваги» й навіть ремінний батіг з китицею. У восьмому альбомі я склав переповістки про відьом, чортів, упирів, домових, «лісових дідів», нявок, польових мавок, що в житах живуть., У дев’ятому я вимережав стовпцями топоніміку з навколишніх околиць: усі оті язичницькі Бабища, Раїни, Требища, Могилки, Чортові гори. Золоті й Мідні токи, Холерні горби, Страдчі долини… безліч їх у моєму списку, а ще неосяжна безліч на землі… земля, виходить… не безіменна, все, що є на ній, має ім’я, його тільки треба знати.
У десятому альбомі — конструкції і деталі дерев’яного моста через Золоту Липу; цього моста вже давно нема, на його місці збудували бетонний, але я встиг змалювати кожну дошку, балку, стовпець, спосіб їх кріплення; були ще майстри, які пам’ятали їх назви. Наприклад, поруччя називалося у нас «обіпрець», настил із дощок — «покотило», правий і лівий бруси, які кріпилися шрубами на «покотилі», хтось влучно назвав «відбийколо»: у своїх альбомах, добродію Бережане, я не пробував щось гам художньо фантазувати, змальсву вати річ чи будівлю «на загал», меч іамальовки завжди точні, вони мають свою адресу, назву й навіть приблизний вік.
Очевидно, за один вечір і за один присід мій гість не міі охопити усього, що було в моїх альбомах намальовано, пізніше, протягом літа, поки він працював у Святому Дусі, приходив до моєї «голуб’ятні», заривався в альбоми, щось собі з них замальовував, а щось — записував і, по суті, відкривав для себе, воскрешав для себе — чим я дуже тішуся — той світ, який відійшов у небуття, відплив у безмір часу й більше не повернеться; це було, певно, згадування минулого… згадування, може. дитинства, бо ці речі колись і його обступали: це йому було потрібне для душі, для того, щоб збагатитися і помудріти; він казав мені згодом, що йому потрібний галицькою різьбою мережаний хрест (липа жовта, немов слонова кість), і потрібна присадкувата капличка на цвинтарі серед буяння дерев, і навіть потрібне таке просте слово, як «драпачка». котре щвним чином нагадало йому маму, яка в далекій далечині на тоці в стодолі на простеленій старій вереті дерев’яною зубастою драпачкою, яку притримує ногою, «драпає» льон: обриває коробочки насіння, бо на відміну від конопель льон не можна було молотити, насіння його розплющувалося під биленем: і це колюче, зубасте слово «драпачка» виводило його душу на майовий дощ… і душа мистецька стовбичила перед намальованим на білому папері простим знаряддям і м’якла, і добріла, і глибшала…
Бережан якось у цьому мені при знався, але я ані не загордився своєю немарною працею, ані не здивувався Бережановій сповіді — це було мені зрозуміло; це йому було потрібно, бо ж не вродить нічого без майового дощу.
Та признання Бережанове станеться трохи пізніше, коли осінь сяде прясти павутиння, а сьогоднішнього косарського вечора Бережан ще не може повірити, що я сам один нагромадив таку гору роботи, і ніяк не хочеться йому вірити… а може. було йому трохи страшно й заздрісне, бо аж відхилився від стола, від моїх альбомів і спитав трохи скептично; скептнзм скрипнув сухо.
— Господи, — і здвигнув Бережан плечима, — нащо вам, Вербеню, цього усього, га? Зорано поле, а камінь на камені, — зітхнув.
Мені не сподобалося його питання: тенькнуло мені в голові: невже мистець моїх зусиль не розуміє… чи мо’ й справді нікому мої альбоми не потрібні… каміння якесь неврожайне, поле, яке не викине колоса ні сьогодні, ні завтра? Одначе чи я розраховував на когось. на громадську потребу?
— Чого ж, — відповів я йому, заспокоївшись. — Усе це потрібне насамперед мені й ще моїм дітям. Хіба цього мало? Я собі думаю: без цього, що тут намальоване, власне без тих днів і років… го-го, не одного року, поки я малював, не зміг би набутися в житті, як на весіллі. Ми щойно про це говорили, що ні?
Художник мені не вірив.
— Але ж є фотоапарат. Цок — готово. Секунда. Мить. Нащо мозолити себе ручкою?
Чи він перший про це говорив? Чи мало цікавих і скептичних тупцювали за моїми плечима, коли я штрихував дзвіницю чи руїни корчми з передминулого століття… чи мало радили: цок — і фотографія готова. Тим цікавим і скептичним я не відповідав, то марна робота, а Бережанові пояснив:
— Фотоапарат — німа ніч, йому байдуже, що фотографувати — церкву чи орендарську корчму. Мені ж малювати не однаково: коло церкви молюся, а перед корчмою плачу, перед її порогом спорохнявілим земля, певно, ствердла від пролитих доль. Розумієте? — Я боявся пишноти в словах, одначе докінчив. — Коли малюю… в пальцях моїх б’ється серце, так близько моє серце до хреста, що на дірявому куполі і близько до мальованої криниці.
— Коли ви встигаєте, Вербеню? — Бережан все ще сумнівався.
— День, як море, — відповів я. — Вставав у неділю або у свято рано, пакував у мотоциклетну коляску (а потім у старий «Москвич») жінку з дітлахами і рушав на села і в міста. Коли рано встаєш — багато встигаєш. Що, може, ні?
Він міряв мене очима… міряв, певно, мої дні і роботи.
5
Котрогось вечора, будучи в голуб’ятні, Бережан знову навернув нашу розмову про книжки, про гуртове читання в зимові вечори історичної повісті Андрія Чайковського, про мою розбуджену книжками душу, яка настановила собі зробитися письменником.
— Що ж далі, Вербеню, було? — брав мене Бережан за руку й заглядав ув вічі, і світилось ув його очах людське співчуття. — Боже, мій Боже, — хитав він головою, — душа хлоп’яча прокинулася, як брин-душка вибухла білим цвітом, а навколо ні промінчика, щоб не осліпнути в пітьмі. Тільки вила й гній… тільки… — він жалів мене запізні-лим, але щирим жалем.
— Ну, чого аж так сліпно, аж так погноєнно, — промовив я, зворушений його жалем. — Це так нині пишуть ті, які виставляють себе за мудрих вчителів, за мойсеїв із Москви, що в тридцять дев’ятому засвітили нам світло, бо нібито тут панувала суцільна ніч і чавкала її пітьма, як болото в чоботі. Інша річ, Майстре, що мойсеї потім тотими свічками припалювали нам у криміналах п’яти, але це, правда, з іншого євангелія. Насправді ж так не діялося, не чавкала ніч, як болото в чоботі, бо якби була тут правда, то хіба б ми вижили, хіба б ми не подуріли, не осліпли, не перехрестилися б на поляків, на швабів чи на румунів, бо нас гнули в ці сусідські каблуки, бо хіба в пітьмі ми всі не стаємо чорними?
В читальні, в «Просвіті» була бібліотека — я її швидко проковтнув, потім нипав по селу з торбиною і випитував у людей книжки для читання. Робив це переважно у неділю, коли ґазда з ґаздинею приходили з церкви, і не на вибір робив, а брав конкретну вулицю і ходив хата від хати. Я боявся, що на котрійсь вулиці, в якійсь хатчині причаїлася особлива книжка, і коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку ніколи не буду бачити, не прочитаю її, навіть не торкнуся до неї.
Я цоркав клямкою, ставав біля порога, чемно вітався з ґаздами молодими, а старих — цілував за звичаєм у руку й питав, чи нема у них у хаті якогось друку; я, чуєте, Майстре, розпитував ґазду про книжки, а очі мої, як шпаркуваті злодії, бігали й нишпорили по столі, по лавицях, зазирали на піч й на припічок… очі шукали причаєних книжок. І що, гадаєте, їх не було? Рідко в якій хаті нічого мені не позичали, а так переважно я розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де були бозна-ким і коли переписані старі співанки й коляди.
Різна це була духовна пожива, нерівнозначна, овес, перемішаний з половою: книжки, про які тепер кажуть, що вони художні, видання отців Василіан із Жовкви, євангелицькі брошури американського друку, писання Донцова і Леніна, календарі й книжки пожиточні, що їх видавали в Коломиї, збірники казок і несподівано траплялися розрізнені томи Михайла Грушевського або «Записки Наукового товариства імені Шевченка».
Я, на жаль, не розпитував, не доріс до таких питань, якими шляхами ці книжки під сільські стріхи примандрували, як вони пережили війну, пацифікацію; деякі з них були новенькими, шанованими, схоронені за образами й самі, мабуть, до святих образів прирівняні, а більшість — обшмулені по краях, просякнуті жовтизною часу або ж поплямовані рудизною — гейби кров’ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали, все ж таки у сільських хатах вони жили разом із людьми, чогось людей вчили, від чогось застерігали, когось проклинали або й труїли трутизною — і разом із людьми вмирали.
— Ви читали їх без розбору… без системи? — запитав мене Бережан. Ні, він таки був смішний, цей львівський художник. Я нагадаю: вікова різниця між нами десь на десять років, а це, виявляється, цілий океан часу, прірва, береги океану начебто чимсь схожі між собою і водночас — відмінні. Я колись був на Чортовій горі, це недалеко від Черчена в маленькому заповіднику, де ростуть трави, яких давним-давно нема на навколишніх лугах, і лише на горі вони збереглися з-перед тисячоліття. Очевидно, я теж родом із тієї гори, тому Бережан задавав мені наївні питання.
— Яка могла бути система, пане мій львівський, — я засміявся, і мені баглося розповісти про Чортову гору. — Яка, питаюся, могла бути система в хлопця, який пасе худібку й читає випрошену книжку під «бузьком» на голові, що його робили з мішка, коли йшов дощ?
— Я пам’ятаю… мені мама теж робили «бузька» з мішка, коли падав дощ. Я прецінь теж пас корівчину, — признався Бережан.
Я подумав, що багато з нас іще недавно були пастухами… це так романтично і так сумно… і так мене серце болить, що ми витрачали свої сили лише для того, щоб не розчинитися в пітьмі, щоб не зникнути. Якась кара Божа… так, кара, бо й нині цієї сили ще потрібно.
— Виходить, щось спільне залишилось поміж поколіннями: бодай спогад, що ми колись пасли корів. — Ні, це не була з мого боку іронія. Мені хотілося Бережана обняти. Я любив, незважаючи ні на що, свої пастуші роки й залюбки розповідав про них дітям, а тепер ось — онукам, бо вважаю, що якраз вліті на вигорілому пасовищі, а потім на стернищах, коли гусне серпень, а згодом на всіх покосах і кукурудзянках восени, коли небо прихиляється ближче до землі, а цілий світ стає прозорим, мовби він плаває у небесній чистій воді, я пройшов, маючи книжку в руках, свої гімназії та університети. Що зробиш…
— Ні, я недовго пастушив, — Бережан гейби засоромився тією давньою простою роботою, і це мене засмутило. — У нашому селі була школа ще від «Франца-Йосипа», семирічка. До старших класів я чимчикував до сусіднього села. Не було, отже, часу на пастушення. А потім я ще брав уроки у вчителя малювання. Він, власне, виявив мій хист до пензля.
— В мене хист до писання ніхто й не пробував намацувати, — все ж таки я поскаржився. І була це, мабуть, запізніла скарга на Єву Єжанську, яка висміяла колись моє «письменництво» перед цілим класом. Я так і сказав Бережанові. — Вас учили професори в школі, а мої професори — тії ґазди, що давали мені книжки.
— Чи книжки, які ви випозичували в людей, назад повертали? — спитав Бережан. Тінь майнула на його лиці, а очі мимохіть скосилися на мої стелажі.
— Ну, що ви… з тих давніх книжок практично залишилися одиниці, — відігнав я підозріння. — Я позичав переважно стільки, скільки міг прочитати за тиждень. Наступної неділі розносив їх назад. І знову цілував руки бадікам і дякував, і, мабуть, під час дякування краплилися в очах сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо ґазди часом добріли і книжку мені дарували. Але рідко так траплялося, бо книжки таки направду мусили жити в хаті, як жили святі образи, як різьблений на сволоку хрест. Я підозріваю, що книжки в багатьох… отут у Черчені й поза Черченем лежать на столі чи встромлені за образи не лише для читання, а насамперед для присутності… нібито в хаті в образі книжки присутній добрий дух.
— Ну, це ви даремно… даремно ідеалізуєте книжку, якщо можна так сказати, — не погодився зі мною Бережан. — Є ж бо книжки, що схожі на демонів. Або ж на розкладені трупи, що наморочать землю смородом. Або ж, як клубище гадюк… і сичать вони, бризкають трутизною.
— Так і є. Книжки, як і люди, різні, — підтакнув я. Мене втішило, що Бережан любить говорити про книжки, вміє, мабуть, їх розпізнавати, хоч як тяжко іноді розпізнати серед них вовкулаку. Зверху наче щось людяне, а всередині — вовк. — Остільки є книжки різні, як різні є люди, — продовжував я, — то за «перших совітів» у тридцять дев’ятому році людей почали сортувати й внарештовувати, а книжки заходжувалися палити; нова влада, комісари в перехрещених пасках палили їх прилюдно, напевно для постраху. Я теж палив… Я спалив, правда, свою першу бібліотеку таємно: вночі розпалив у печі, а не в грубі, узяв кочергу й по одній книжці метав у вогонь. Книжки горять поволі, важко, вони корчаться в полум’ї, як живі істоти, як птахи, чорніють, а ти їх довбаєш зверху кочергою і теж чорнієш душею.
6
Майже кожного дня Бережан після трьох-чотирьох годин стояння на риштуванні перед стіною у Святому Дусі вибирався з мольбертом у поля; не знаю, що він вишукував на наших черченських нивах поміж колгоспними пшеницями, кукурудзою і цукровими буряками, поміж вузькими людськими рукавцями картоплі, яку чомусь чи випадково, чи навмисне закосичували маком, що палахкотів біляво в густому кипінні зелениці; Бережан, вочевидь, шукав краси для своїх етюдів і таки знаходив їх, бо малював скажено, немовби боявся, що хтось віднайдену ним красу — оті плахти пшениці, що переткані волошками, чи рівні ряди буряків, що, здавалося, у сонячному меріхтінні здіймалися аж до неба, немов шнурок осінніх журавлів, чи оте зелене, аж первісне буяння кукурудзи хтось відбере або заборонить малювати. Інколи Бережан блукав мереживами протоптаних через поля стежок, що, вигинаючись на горбах і скручуючись у спіралі за бозна-якими законами людських забаганок, бігли в різні напрями, одна в одну, як струмки, впадаючи або ж раптово уривалися перед стіною жита, і тоді здавалося, що Бережан шукає на польових стежках щось давно загублене, а може — щойно відкрите, яке він наздоганяє, щоб зблизька до нього приглянутись, і не має сили наздогнати… і не може втрапити на слід… на слід, може, того ізографа, котрий лишив на стіні Святого Духа свою душу, приховавшії до часу ім’я; може, Бережан на польових стежках прислухався, аж йому кров грала у вухах, чи ім’я того ізографа не випливе, як місяць на небо, понад пшениці; або ж його ім’я виспіває жайвір у піднебессі, або ж вітер наднесе з безвісті?
А може, в полях художник відпочивав і роздумував над самим собою, себе поглиблюючи й очищаючи, немов криницю, в котру понасипано піску і бруду?
Я рідко товаришував йому у його мандрах, хіба в неділю ми вибиралися удвох, і тоді він уже мене вимучував, бо встромляв на одному й тому ж місці в пшениці свій мольберт і заходжувався малювати, як він казав, «сільського філософа в солом’яному брилі» посеред сліпучо розлитого сонця, що золотило стрішкувате колосся; я потім роздивляв його малювання і починав розуміти художницький задум: людина на цих золочених чорноземах зливається воєдино з природою, вона є лише колоском на безмежжі полів, яке називається життям, і нема на Бережановій картині навіть слабого натяку на те, що людина посеред поля є предковічним бородатим Паном… ні, людину поле вродило, годувало, висушило його соки і поле людину схоронить.
І коли я починав під сонцем умлівати і рішуче видибував із пшениці на стежку, Бережан покірливо складав своє малярське начиння і починав мене водити другим колом мук: випитував та й випитував, чому оце поле називається «Могилки», а оте — «Боярське», а отой пагорб — «Вартовня», а оцей ярок — «Татарщина», а дорога, що кривуляє в ліси на горбах, «Закривавлена»…
Як міг, я розтлумачував йому, що наша земля хрещена давніми іменами, і кожне імено має вкарбоване значення… й ще має значення те, що імена свідчать: ми не тільки належимо землі, а й також земля належить нам, пращури її хрестили; він жадібно слухав мої тлумачення й, очевидно, пам’ятав, що і в його підгірському селі різні урочища мали свої узвичаєні назви; він признався мені, що ніколи йому не спадало на думку: земля хрещена, й кожна назва, імено її — це немовби печатка на вічне наше користування.
У такі неділі, очевидно, я теж мав право його перепитати, як він колись мене запитував на голуб’ятні про мої альбоми, мовляв, навіщо вони вам, Вербеню, але я здогадувався, що художник, певно, надолужує колись втрачене щось дуже важливе, переоцінював те, яке вважав за маловартісне, або ж Опілля оголилося перед ним, як молода жагуча жінка, яка начебто й знана до найменшої плямочки на тілі і водночас безмірно таємнича. А ще я підозрював, що він в топонімах, часом затемнених, прислухається до давньої музики слів, до обірваних струн, бо йому конче було потрібне, це теж було пов’язане з малюванням на стіні Святого Духа Та з його власними теперішніми етюдами. Душа його була настроєна на звучання усіх скрипок, що тисячу років грали й вигравали на цих черченських полях, на цілому Опіллі, на всій Україні… і часом, обірвавши свою оповідь, я уловлював, як душа його схлипувала, захлинувшись жалем чи звеселившись почутою радістю, або ж огнівувалася до стогону, коли ми надибували на полях червоні таблички на стовпцях, на яких писалося, що це поле має «нумер» такий-то; нумеровані поля нагадували нумерованих в’язнів у таборах. А оце поле названо — так було написано — іменем чекіста Решетова, що тут упав у бою з бандерівцями.
— Як же нинішнє чекістське поле називалося раніше, Вербеню? — запитував мене Бережан.
— Називалося «Вдовині помірки». Колись вони належали громаді, селові, отже, й громада, пам’ятаючи про бідних вдів, щороку нарізала по черзі тій чи іншій жінці якийсь морг поля. Усе ж таки поміч. Звідси й імено.
— А вони, ті, що старий світ зруйнували, а новий не побудували, встигли перейменувати… перейменували для того, щоб люди забули про те, що колись громада була «великим чоловіком» і мала Бога у серці. — Бережан хитав головою. — Ніби навмисне… чи таки навмисне все перейменовують, стирають, знищують, га? — Він блискав очима, й сивизна його теж іскрилася і мовби аж потріскувала, немов наелектризована.
— Вам треба, Майстре, повертатися до Львова, — радив я йому жартома. — Бо згорите на Опіллі… і ніхто начебто ваш вогонь не пригашує і не підслуховує. А вдома — камінь на камені… а вдома й на вулиці за сто метрів підслуховують, кому треба, вашу розмову… а вдома на мольберті недомальоване полотно, я бачив: гола прекрасна жінка, задум — ви мені пояснювали, — що мав би спробувати розкрити сутність жіночої душі.
Далебі я не збирався глузувати з художника; проникнення в жіночу сутність — це теж важливо, усі митці світу, мабуть, трепетно торкалися своїми пензлями жіночої душі, одним із них вдавалося бодай для себе з’ясувати сатанинський підступ природи, що називається звабою, обіцянкою насолоди і вічним прагненням людини продовжити себе в прийдешньому; інші відступали, обгризаючи свої пензлі, перед неприступністю загадкової жіночої посмішки; треті шукали в жінці божество, якому треба поклонятися; ще четверті зривали з жінки-богині німб й жбурляли на стирловані простирадла борделів.
Зрештою, жінка — вічна тема в мистецтві, і цілком зрозуміло, що Бережан теж нею захопився, але… але, дивися-но, Бережане, поле оце перехрещене в нову віру, навмисне перехрещене, щоб ти завтра стояв отут без пам’яті. Ти не помітив, брате мій Бережане, що існує зв’язок між нинішнім перехрещеним полем і малюванням на стіні в церкві Святого Духа? І там і тут зла рука стирає пам’ять: там затирає її вапном, тут — вибирає очі червоною табличкою.
Чи після цього міг Василь Бережан поїхати до Львова, щоб повернути собі спокій, коли на «Вдовині помірки» видибав ізограф із церкви Святого Духа, зупинився на краю поля й з-під долоні дивиться усміхнене, тихо, як жінки жнуть жито, як серпи викрешують зблиски, як стеляться по стерні співанки без слів, як під полукіпком у холодку молодиця годує немовля, забувши прикрити біле персо, як важко, із дзвоном лягає в перевесло колосся; ізограф потонув, мабуть, в ідилії жнив, жнивна музика його заполонила, бо старий не помічає, що з борозни цілиться в нього солдат у синьому кашкеті із зіркою, зараз ось-ось скреготне кулемет… і почне кулемет косити ізографа, женців, жито й жінку молоду з немовлям.
І майбутні покоління нічого не будуть про це знати…
— Господи Боже мій, яка кара Божа на нашу землю, — зітхнув Бережан. Мало не скрикнув Бережан.
Я мусив глаїти його, бо не треба аж так голосно, бо й поля, Бе-режане, мають вуха.
— Невже, Вербеню, ми боїмося навіть власного поля? — запитував він розпачливо. Сів, змордований безсиллям, на межу й обома руками вчепився в зелену бороду пиріїв.
Хтось спитає:
— А кулемети?..
Що, не було чутно кулеметів? Я щось вигадав таке несусвітне? Браття мої, невже не чуєте, як вони нас розстрілюють щоденно… і ми живемо, по суті, будучи розстріляними.
7
Котроїсь неділі, коли дощ застав нас на косовищі й ми мусили ховатися у копицю сіна, Бережан знову допитувався, чи я направду остерігаюся полів, немовби й вони, Вербеню, нині стали зрадниками й підслуховують орачів і косарів, як боязливий заєць, що стриже вухами під межею; невже вони навмисне нумерують себе нумерами, забувши прадавні власні назви, щоб їм спокійніше спалося по ночах; невже вони поробилися курварськими ланами, яким байдуже, хто й що у них посіє; невже наші поля, Вербеню, закаменіли й втратили відчуття болю… чи біль вони вже перетерпіли й звиклися з ним і їм уже не болить, що хтось вінчає їх терням, хтось напуває кров’ю, хтось угноює трупом, хтось засіває брехнею, а хтось поливає зневагою? Он, бачите, Вербеню, повзе й повзе, клубочучись поміж масними скибами, гаддя.
Я розгнівався; я йому відповів, що не пасує винити землю в смертних гріхах… земля єсть євангелієм, в якому пластами списано наше терпіння і колись-хтось його прочитає і жахнеться. Я особисто землі довіряю, кому більше довіритися, як не їй. Коли мої хлопці стали підростати, я брав їх за руки і водив у ці поля, у купелі ці пахучі, далі від стукачів, дрібної селянської суєти, і тут, у житах, що напливали на нас хвилями зусібіч, я учив молитися за Україну; я співав їм «Боже великий єдиний, нам Україну храни… не дай загинуть у ярмі…»
Пам’ятаю, я ледве чутно тую молитву наспівував, а сам у душі плакав, сльози в горлі клекотали, як окріп, а мої хлопці ніяк не могли второпати, чому їхнього батька розтрушує дрож і чому ми молимося за Україну посеред полів, адже Україна — ви самі, тату, нас учили, скрізь, є вона в дереві, в зелі, у сонці, у слові, в краплині дощу, і чи не можна, тату, молитися за Україну вдома перед образами… ну, може, молитися не вголос, а так, щоб Бог почув, а щоб до колгоспного голови Чобота чи до дільничного міліціонера пташка з молитви не долетіла… вони ж бо її застрелять, а нас — на Сибір.
Мої хлопці мали рацію: Бог приймає молитву скрізь, і церкві, і перед образами вдома, і в саду, коли сходить сонце, і ніякий колгоспний Чобіт не має сили молитву переймати, одначе мене чомусь потягло в поле, тут молитва чистіша і глибша, вона в полі сіється як дощ… так, сіється, бо велика в наших душах спека; спека, зашкарубла потрісканим коржем, і останнє зіллячко у ній в’яне, душа, як каня дощу, цю молитву випрошує… і дощ припускається. Крім того, серед житів ми ближче наблизилися до Бога й до України… й таки ближче. Власне ця думка про наближення виводила мене з дітьми в поле, і поле ставало моїм спільником.
Я учив моїх хлопців:
— Ану візьміть, один із другим, з-поміж жита по грудці землі… чуєте, яка вона, наша земля, на дотик, як її тепло струме-ниться, переливається у вашу кров. Чуєте? Це і є Україна.
Пощо це все я оповідав Бережанові? Хотів похвалитися своїм патріотизмом? Розвіював Бережанові підозріння про зрадливість пшеничних нетрів, де нібито попід межами стрижуть вухами, підслуховуючи, зайці? Чи домальовував у його уяві свій таки власний портрет на тлі скісних ниток дощу?
— Добра ваша школа, Вербеню. Добра… хоч, може. дещо зромантизована. Та що зробиш, коли мусимо ховатися з своєю сльозою і молитвою. Такі часи. — Він довго мовчав, і мені здавалося, що його зморює сон. Дощ шумів напливами, як некошені трави. — Тільки чи ті грудочки, про які говорите, — обізвався він згодом, — не розсипалися поміж пальцями, а вітер підхопив пил, і ні сліду, ні знаку. А ви кажете: Україна. Га?
Нам було затишно сидіти в копиці, тепло; його плече опиралося в моє; сіно, відволожене дощем, пахло й п’янило, як стародавній трунок; нам, здавалось, було чути, як під струменями дощу на покосі вистрілювали й росли жовтодзюбі перця скошених зел; так, ми чули, як росли трави — душі наші були чутливі, немовби тисячі струн єднали нас із кожною бадилинкою.
Я не поспішав Бережанові відповідати. Чому, зрештою, мають обходити заїждженого львівського художника мої діти? Звичайні вони люди. Ну, може, не мають, як каже моя Олена, в носі рою мух, як має їхній тато, але що з того? Один — інженер у Львові, другий бухгал-ерує у Рогачі, в райспоживспілці. Катерина, донька, в колгоспі порається коло землі. Та ні, нічого не пропало з того, що я їм у душу вклав, нічого не розсипалося в порох, і вітер нічого не розвіяв. Ми не торбарі якісь діряві, ми прецінь Вербені.
— Забуваєте, мабуть, Майстре, — таки мусив йому відповісти, — як напластовується родючий грунт, гумус тобто. Порошина до порошини, корінець до корінця, думка до думки, зеренце до зеренця, а ще — листя опаде, а ще — Божа роса — і вже нуртує жива земля, вже весна її будить.
— Я вас розумію, Вербеню, і образити не хотів, — сказав Бережан. — Лише спало мені на гадку стосовно гумусу: світ пливе мимо нас широким річищем, корабель його освітлений аж хапає за очі, ілюмінатори відчинені в космоси, в безмежжя людської мислі, а ми… а ми сидимо, не помічені з корабля, в копиці сіна і боїмося, щоб вітри не здули гумус… власне, ми не сидимо, ми розпластані, розіп’яті й прибиті цвяхами до гумусу, бо інакше станеться тут пустеля.
Він так і сказав: «Станеться тут пустеля».
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН
8
А ще я був у Черчені «своїм» через те, що мене тут люди впізнавали; вони пильно обмацували мене поглядами, у їхніх очах здивовано засвічувалось, як далекий полумінець скіпки, не то здогад, не то пригадування, і тільки вроджена селянська несміливість стримувала кожного з них спитати мене: «А де ти, чоловічку, так довго барився?»
Виходило, що начебто я тут уже колись бував, оці люди на вулицях і на подвір’ях, в полях і на всіх дорогах колись мене бачили, розмовляли зі мною, і коли я був голодний — ділилися хлібом, а коли був спраглий — виносили до воріт кухоль води; виходило, що колись (Коли? В якому столітті?) я їх малював чи принаймні збирав у свою пам’ять рисочки з їхніх облич, і збирав зблиски з їхніх очей, і злети й насупленість їхніх брів, і сльози збирав із їхніх зморщок, і збирав веселі усміхи з їхніх губ. Я тільки не знав, і черченські люди не могли мені в цьому незнанні допомогти, куди я зібране відносив і на що його витрачав.
Якось мені снилося, що я вже розчистив ціле обличчя, а не лише двоє очей страдника на стіні Святого Духа; мені явився старий чоловік із аскетичним довгобразим обличчям, зарослий бородою, одна чорна і глибока зморшка, як борозна виорана на високому чолі; а грива сивого волосся рвійно відкинута назад; а зрештою, голові старця була відкинута напружено назад, немовби він моцувався, жадаючи вирватися з того місця, яке йому призначив на стіні ізограф. Старець не просто виривався, він криком ревів на цілий світ; його конвульсійне роздертий рот, розкуйовджена випнута вперед біла й закривавлена борода, посірілі губи, стирчкуваті брови, а найбільше оте живе праве око і страшна кривава яма на місці ока лівого — усе це, кожне зокрема й оглавлене разом, виражало вибух гніву й водночас передсмертного жаху. Людина на стіні, вмираючи, витерплювала пекельні муки й випльовувала з горлянки, вочевидь, люті прокльони а чи кличі.
Таке мені снилося; зрештою, я уже уявляв, бачив муку того страдника; я був ущерть, по горло, як дзбан із розтопленою смолою, виповнений лютим ревом і жахом, мене боліло усе тіло, і волосся на мені дибилося, і я сходив потом, і щоб від мук порятуватися, мені стріляло в голову або ж втекти від страдницьких очей і більше до них не повертатися, або ж їх чимсь засліпити, або ж вишкреба-ти скальпелем. А ще хвилинами баглося й мені завити з болю, і я мусив зціплювати зуби, щоб виття не вирвалося на волю, зате стогін мене потрясав. Я, певно, божеволів, бо котроїсь хвилини мені немовби розкрилася ціла стіна, штукатурка з неї осипалась, і я уже знав, від чого у муках умирає оцей старець. Його обличчя видавалось мені знайомим, немовби вчора я зустрічав його на стежках у колгоспній пшениці; я витирав тампоном його криваві сльози і тамував біль, тулячи долоню свою до його чола, і в думці просив Бога швидкої для нього смерті, бо не було кінця його стражданням.
Виходить… виходить, що начебто я сам малював його на церковній стіні?
Я? Я був тим ізографом давнім, що збирав у Черчені людські риси, вдачі, сльози, болі, гріхи й покаяння, бо інакше не посмів би (та й не зумів би) намалювати страждання і клич на стіні. Виходить, Господи, що все на світі повторюється, люди в Черчені теж повторилися, і тому вони мене впізнають.
А чи направду, Господи, я сходжу з розуму від страдницьких очей, від чужого болю?
Я й не сподівався, що в тишу черченських полів у пору, коли до жнив іще не близько, а косовиця на луках уже минулася, щоднини входять, немов у широкий, до дна прогрітий сонцем і пропахлий розімлілим зелом розлив води, численні гурти людей: запізнілі косарі, що котилися роверами на свої лісові ділянки; галасливі, як шпаченята, табунці дітлахів, котрі по-давньому босоніж мчали до Золотої Липи купатися; з самісінького ранку, немов тії ткацькі човники, туди-сюди снували сапальники на буряках; у післяполуденок розстрілював польову тишу своїм тарахкотінням трактор, що причепом пригойдував із ферм чергову порцію гною — величезне його купище руділо й парувало на краю поля обіч вільхового гайка; раз на день на височенному сухореброму коні появлявся «польовий», тобто колгоспний польовий сторож на прізвище Факадей — миршавий з вигляду чоловічок із «льорнетою» на грудях; шкапища його, наче спеціально тренована, дибала стежкою нечутно, ніби була взута в м’які постоли. Факадей зрідка зводився на заржавілих стременах і, витягуючи довгу й тонку шию, озирав біноклем поле: чи десь-хтось не косить конюшину, чи випадково одурілі від любові молодята не витолочують пшеницю. У моєму етюднику є кілька наспіх накиданих штрихів до портрета Факадея, я навіть подумав, що він із своєю шкапою, довгою шиєю, на якій стриміла продовгувата, як огірок, голова, схожий на Дон-Кіхота… такий собі черченський Дон-Кіхот, у котрого, однак, нема в очах донкіхотського стремління творити добро; в довгій його вертлявій шиї, в постійному озиранні, у підозрілому прицілі маленьких очей нишкло щось собаче, сторожинецьке.
Котрогось дня Факадей помітив, що я його малюю, схоплюю, як кажуть, на ходу, бо під’їхав до мене на своєму Росінанті й з висоти сідла спитав, як деркачем проскрипів:
— Нащо вам моя мармиза? Та й чи положено, товаріщ, мене малювати? — засумнівався. — Я, так сказати, людина службова.
Я йому пояснив, що таки «положено», тим паче що він на службі. Колись люди схочуть подивитися на Факадея, який служив колгоспним польовим.
— Ну, тоді рушницю намалюйте за плечима, — сказав Факадей і приосанився в сідлі. На ньому була гімнастьорка, підперезана офіцерським паском, і кашкет теж офіцерський. Потім я дізнався, що він у Черчені зальотний птах, демобілізований прапорщик. — Я у голови в’одно прошу рушницю… стріляв би здалека. І боялись би мене.
— Ви хочете, щоб вас боялися? — перепитав я його. Він посміхнувся:
— А хто не хоче… всі, товаріщ, хотять, щоб їх боялися. Це я точно знаю. Якщо чоловіка бояться, то це значить, що є у нього сила. — При цих словах Факадей аж засвітився хижо.
Я покрутив заперечливо головою.
— Не можна вам давати рушницю. Заборонено.
— Але ж настав би порядок, товаріщ, — стояв на своєму Факадей, начебто справді від мене залежало: дати йому рушницю й дозволити йому стріляти чи хай далі їздить полями лише з нагайкою і біноклем.
— Чи вам, — кажу, — нагайки не досить?
Обличчя під лаковим козирком сіпнулося з досади, але не промовив нічого, торкнув коня кирзаком й потюпав стежкою. За хвилину поглинули його пшеничні нетрі.
Зрідка у хмарі білої пилюки на польових дорогах появлявся «уазик» колгоспного голови товариша Чобота, він зупинявся то біля пшениці, то біля ячменю, то поринав у кукурудзу або ж завертав на бурякову плантацію — адже був господарем, це правда, і мусив, отже, знати, як росте урожай.
Одначе польова тиша, оте розлоге море розлитого сонця і пахощів розімлілого зела топило немилосерно, жбурляло на своє дно людські гомінкі голоси, гарчання машин, подзвонювання мотик, коров’ячі окличі… все гинуло в тиші, і лише над шепетливим морем високо в небі підвішував дзвінок невидимий жайвір; і якоїсь днини перед полуднем я несподівано відкрив для себе, що у цілому світі серед тиші й шелесту хлібів існують тільки жайвір і я, грішний, із своїм малюванням; це так було у самотині солодко й моторошно, що я не втримався, упав на теплу землю і заплакав.
Чого плакав? Хіба інколи знаєш, чому тобі хочеться заплакати?
У моє самотинне малювання посеред полів якось у самий розпал спекотного полудня прийшов чоловік із мішком конюшини. Я не став допитуватися, як його кличуть, мені це було не потрібне, я тільки здивувався, що він підкрався до мене майже нечутно, і я забобонне подумав, що чоловік підповз до моєї верби, під якою я сидів з етюдником, із потаємної нори, бо я аж здригнувся, коли він заговорив за моїми плечима. Був він сорокарічний, кряжистий, у повній чоловічій силі, і таким він себе почував — мав гордовитий, незалежний вигляд. Очі його бігали по моєму пейзажі, а рот кривився іронічно.
— Не подобається? — спитав я, вловивши його ковзку іронію.
— Чого ж, — стиснув він плечима. Був у картатій чистій сорочці, штани на ньому прасовані, виглядало, отже, що чоловік не порпається щоднини в землі чи коло гною. — Файно малюєте, — похвалив він. — Я тільки хотів би знати, якщо не секрет, скільки ви за день таких образів можете намалювати… і по чому кожен із них? Кажуть: дорого.
— Маєте намір купити? — засміявся я. — Чи ви, може, працівник торгівлі?
— Ні, — відмахнувся мій новий знайомий, — я не торгаш… я людина проста: працюю пожежником у Рогачі.
— То пощо виважуєте ціною те, що я малюю?
— Отак, з цікавості. Або й із заздрості! — зареготався щиросердечно, широко. — А що, малює людина один день, а продає штуку мальовану по сотці чи й більше. Ніби я не чув, як за ці образи деруть? Простий же хлоп, як ось я, приміром, за 120 рублів мусить цілий місяць прикладати руку до козирка і мельдувати командирові, що готовий сповняти його накази… готовий щодня у вогонь.
— Хіба я тому винен? — Мене образило, що він так легковажно порахував художницькі заробітки (та й чи він один так думає про нас, мистців?). — Між людьми балакають, що пожежники мають багато часу, так? Що ж вам заважає теж малювати й заробляти дурні гроші? — Я таки його підкусив.
— Е, коби то чоловік умів, то хіба прикладав би руку до козирка, — відповів він сумовито. І тут же від суму омився. — Був би собі пан із пензлем… нипав би собі пан із пензликом по полю, малювавав би образи й рублики зщибав би, як грушки, — він аж солодко завів очима, уявляючи, як збивав би рублики з грушок. — Але що з того…
— Кожен робить, що вміє, — поспішив я чолов’ягу потішити. — Бог усіх наділив талантами.
— Що правда, то правда. Я маю талант красти, — несподівано він обізлився. — Думаєте, жартую? А що? Життя навчило. Якби я був в Америці, то… А так, на 120 рублів не розгонишся і всього не накупишся. Коло хати й худобина якась є, і дріб. Мусить чоловік давати собі раду, виходити, як кажуть, на влови: нині конюшини мішок нащибаєш кролям, завтра з ферми поцуплю опалку силосу чи якусь ділетку комбікорму, якщо вдасться. Восени капуста є на полі, буряки, морква, мандибурка — тобто картопля. Не дурний казав: хто годен — той не голоден.
— Але ж ви обкрадаєте колгосп, сусідів своїх, поле оце врешті, — пробував я зупинити злодійське вихваляння. Бачив: зблід чоловік від злості.
— Сміхота, — сплюнув він. Білість на лиці не миналася. — Таке кажете, нібито це поле — людське, а люди на ньому… А люди на ньому, щоб ви знали, приречені Господом Богом на панщизнянську каторгу… от, каторжники дурні.
— Ви мудрі? — Я не розумів його цинічної одвертості. Що він хотів своєю сповіддю мені довести? Що став дрібним злодієм із примусу? Що таким зробило його життя? Що на цьому полі, над яким жайвори попідвішували срібні дзвіночки, чесно не проживеш?
Або ж цей чоловік із мішком нажатої конюшини виводив мене із золотистого розливу польового спокою, ідилії пшеничної на берег реального життя?
Чоловік не відповів, а лише споглядав на мене з жалем та осудом, начебто я перед ним чимсь провинився.
— Ну, ну, — промовив урешті, — малюйте собі. — І закинув мішок на плечі; і залишив мене на роздоріжжі; і, певно, жайвори далі смикали невидимі нитки, що провисли з піднебесся, і, певно, голосне срібло дзвіночків скапувало понад пшеницями… скапувало, а я його не чув.
У мою потривожену самотність посеред черченських полів одного ранку втрапила згорблена жінка у чорній хустині, у такій же старосвітській рясній невизначеного кольору спідниці й у білій-білій сорочці, на рукавах якої синім цвітом цвіли вишиті хрестики; жінка зупинилася біля мене й спитала, чи можна подивитися моє малювання (а я якраз малював загін кукурудзи, що навальне й соковите вибухала буйною зеленню — лапастим листям, на якому іскрилися міріади пацьорок уранішньої роси).
— Дивись-но, — сказала жінка тихим голосом, — землиця аж світиться, як молода… ага, як молода у вінку. — І похитала головою. Губи її ворушилися, жінка продовжувала говорити, але вже пошепки. Виглядала вона сумною; на дрібнопосіченому зморшками лиці немовби пропливали хмари, а чи думки… а чи вітер засипав зморшки попелом. Очі, глибоко запалі, у вінцях сірих зморщок, журно пестили мій недокінчений етюд. — А ми, грішні, й не видимо цієї Божої краси… де нам, Господоньку, до краси, коли ти, немов худобина робуча.
Мені було жаль старої; було жаль її невиказаного сірого суму, її тонких, як із дикого воску вилитих, сухих пальців, які, видно, у неї затерпали, бо раз-по-раз ворушила ними, розминала. Скільки їй було років? Сімдесят? Трохи менше? У крайньому разі, своє у колгоспі сповна відробила (відробила панщину — згадав я чоловіка з мішком конюшини). То чого дибає спозарання із мотикою? На буряки? Спитав її про це.
— Та на буряки… маю ділянку, хоч давно, рахуйте, своє відробила, дали пенсію аж тридцять два рублі. І за то дякую Богові, — зітхнула сокрушно. Споглядала на мене з глибини сірого смутку й переливала той сум мені в душу. — Ніби, рахуйте, маю право, щоб дали святий спокій з тими буряками… ті буряки з молодих літ висіли в’одно наді мною й висіли: як весна, як літо, як осінь… у сльоту, під снігом, бувало, чистиш буряки на цьому… на цьому проклятому полі. Не лякайтеся, прошу вас, що чорним словом обзиваю поле. Що подієш, коли воно, як дракон, висмоктало з людини силу й обернуло в порхавку. Світ замкнувся в буряці, якийсь кримінал, чуєте, заґратований, а в тому криміналі любилися ми з чоловіком, діти народжувалися, хатчину сяку-таку зліпили, випроваджували дітей до школи. І все за гратами та й за ґратами. Та хіба не через поле, не через буряки минулося моє життя? Най небо й земля мені простять… колись грудочка землі була для кожного з нас святою, цілували і плакали над нею, і леліяли, щоб добре родила, а нині грудка стала ненависна, ворожа аж…
Я був вражений її бесідою; мені баглося зупинити тихий плин її слів, барвлених не так зненавистю, а більше плачем без сліз.
— Чейже поле не винне, нанашко, — навіщось я її умовляв. Жінка мене не слухала, маленька, сухонька, згорблена на сапилно мотики, вона жила в заґратованому криміналі, і я не мав сили звідти її добути; і тихий сум, відчай, глибоченна, мов прірва, безнадія струмилися од дрібненької її постаті, я майже фізично це струмування відчував… і було мені чомусь соромно, що на картоні світилося красою, переливалося перлами колгоспне кукурудзяне поле.
— Ви, певно, собі міркуєте: здуріла баба на старість? — осміхнулась скупо, й обличчя її посвітліло. — Так? А я, чуєте, при своєму розумі, Бог видить. Я із Богом щоранку розмовляю, як оце з вами, молюся, б’ю поклони і кривди свої виповідаю. У хаті — пустка, мухи бренять, як веретена, а Бог наш мовчить… Бог нібито в змові з колгоспом, з усіма теперішніми панами.
А пани…
Приходить до мене на подвір’я щовесни наш колгоспний голова товариш Чобіт і такого з себе чемного вдає, хоч його до рани прикладай, як підбіл-зілля. І запитує: «Ну-ну, як ви, бабцю Катерино, зиму перезимували? Чи не бралася вас слабість? Чи не було перебою в магазині з хлібом? Чи стало вам дровець? Чи ваш син Дмитро приїжджав із Бистричан, чи зовсім забув про маму серед машинерії на заводі?»
І котить, і котить Чобіт бочку з медом.
Я, прецінь, знаю, що бочка порожня, він її лише зверху обливає патокою, щоб була солодка, так діється щовесни, коли сіють буряки.
Далі Чобіт забуває про мед і починає головне, з чим, власне, на моє подвір’я повернув. «Ну, — каже, — слава Богу, Катерино, що бігаєте нівроку, як молода, що Дмитро з Бистричан наїжджає і привозить мамі ковбаси. Бо цього року знову довели нам план по буряку, вони зверху план спускають, нас не питаючи, а я ось ходжу хата від хати, як старець з торбиною, і прошу: візьміть, Іванихо, й ви, Петрихо, сорок соток буряків під свою руку. «Ой, — відпрошуюся, — не візьму я, голово, бо мотика поважчала, немовби її цигани з олова викували, і кістки мої скриплять, ноги не ходять, а поперек не згинається, видно, задерев’янів із минулої осені». А він, тобто наш Чобіт, делікатно мені нагадує: «Ви, бабцю, не відрікайтесь від колгоспу навідмаш, в селі, прецінь, живете й будете потрібувати соломи й ділянки під косовицю на сіно, корівчину ж тримаєте. А зима йде — велика пані: дровець, голово, постарай та випиши-но вантажівку, щоб вугілля привезти. Торік вам шиферу на хату відпустили… Пам’ятаємо, що ви у нас були передовиком на буряках. Словом, мусимо рятуватися, Катерино, га?» Отак підмовляє солодко Чобіт. «Якщо ж не зможете самі, то маєте в місті сина, невістку, онуків — най допоможуть бабі. Що, хіба не мають Бога в серці? Не пропадати ж бурякам у бур’янах. Це ж цукор для трудящих». «Господи, — бідкаюся, — я нібито нетрудяща, нібито не маю права перепочити перед смертю або й вмерти на постелі, а не між рядками в полі?» «Ну, то як вважаєте, Катерино, — відповідає мені Чобіт начебто байдуже, але я виджу, що спохмурнів. — Тільки кожний має своє право», — каже, і я чую в його голосі погрозу.
Я тоді беруся гострити свою мотику. Життя, прошу вас, іде далі, направду треба на ґаздівство соломи, сіна, дровець… і потрібно буде мене на цвинтар повезти, наперед мушу собі це везіння на цвинтар заробити в нашого Чобота.
То-то… Якщо навіть за свою дорогу на цвинтар треба наперед у колгоспі відробити, то так поле відплачується мені, га? За що маю ‘го любити? — запитує мене жінка й сипле мені в душу сіль.
І я мовчу; я не знаю, що маю їй відповісти; я остерігаюсь з нею погодитись, стати на її бік, бо тоді поле втратить свій чар (а може, його чар — це тільки поверховий глянець?).
— Нащо все це мені виповідаєте, нанашко? — серджуся на неї. Відчуваю, що в мене пропадає охота працювати над етюдом, і бачу, що висихають на листі кукурудзи перлисті краплини роси.
— Ти ж, гадаю, мусиш це знати, бо ти той, що малює. Так діялося здавна: той, що малює, повинен усе знати. Хіба ти не з церкви Святого Духа?
9
Котрогось дня я сидів за етюдником на березі Золотої Липи й малював незораний клинок поля, що спадав до річки; для колгоспних трактористів клинок служив ніби «майданчиком для перекуру», на якому заправляли трактори, насипали в сівалки зерно, розвантажували мінеральні добрива, і тут зупинялася під час жнив колгоспна кухня з термосами. Про призначення клинця свідчили лахміття целофанових торбин із-під суперфосфату, чимала купа вапняку, що взявся коржем, та ще хтозна-коли покинутою сівалкою. Щоправда, мене першою чергою цікавив густий розсів польового маку, що палахкотів по всьому клинцю. Але й занехаяна іржава сівалка була доречною на мому картоні: колеса її і сошники уже погрузли глибоко в бур’яни, з десяток кущиків маку нахабно визирали з розкритих жолобків; природа немовби прагнула приховати й злагіднити людську безгосподарність й поступово поглинала купу залізяччя у своїх зелених нетрях.
Забіжу наперед і похвалюся, що пейзаж, котрий я назвав «Рожевий смуток», після чергової виставки, на яку я таки пропхався, був ущент розкритикований, прибитий цвяхами до ганебного стовпа як такий, що паплюжить нашу радянську дійсність, і, звісно, я мав достобіса неприємностей.
Та це було потім, а того дня, коли почав над ним працювати, сидячи на березі Золотої Липи, про неприємності я не мав і гадки, навпаки: працювалося легко, барви «давалися в руки», як любив говорити мій старий учитель Петро Степанович Грицай, погода стояла дзвінка; чиста синява неба, що доокружно єдналося із землею, і разом, небо й земля, напинали немовби велетенський намет, посередині якого сидів я з своїм етюдником, вливалося тихим спокоєм мені в душу й голубизнило ціле тло пейзажу. Легкий вітерець — радше подих польовий, зрідка ворушив крилом, і тому маки, якби виціловані — де блідо-рожеві, де зовсім бліді, а де яскраво червоні хилилися мені навстріч і розкривалися, щоб їхню красу ухопив пензель.
Поява цієї красивої молодої жінки довершувала та освячувала мій «Рожевий смуток»; я підозрюю, що якраз од неї передався на мій пейзаж її невиказаний, затаєний смуток, якась… весела надщербленість. Згодом, згадуючи нашу польову зустріч, я спершу бачив перед собою кущик розгнівано-червоних маків, що виростали на посміховище з іржавих щілин покинутої сівалки, а вже потім появлялася в моєму спогаді вона.
Її звали Марійкою, Марією Рибкою; було їй, мабуть, за тридцять, але роки ніякої ролі тут не грали, та й визначити їх могла хіба що ворожка: чорнява Марійчина краса, струнка мініатюрність її стану, жвавість рухів, усміхнене личко робили її схожою на «вісімнадцятку», і тільки згодом, придивившись (а чи відчувши?), помічаєш, що в циганкуватих її великих очах час від часу спливає на поверхню смуток, котрий умить висвітлює ціле її лице з пережитими роками, вирізьблює гіркоту в кутиках губ і зморшки біля очей. А так, на перший погляд, вона була юною і в’юнкою, яку і в руках не втримаєш — вирветься, втече, і сміх за нею покотиться: лови!
Вона появилася на стежці, що підскакувала понад Золотою Липою: чимчикувала з поля в село. Боса (легкі капці тримала в руці!), у білій хустині, пов’язаній по-молодицькому, в розхристаній (аж усі перса було видно), зл