ШТЕПА Павло – Московство

Павло Штепа
МОСКОВСТВО
його походження, зміст, форми
й історична тяглість
Видання четверте
Молодим борцям за волю України
присвячує автор
Ця книга знаходится у вільному продажі, кожний читач мережі може
замовити її на Видавничій фірмі «Відродження» (координати подаються у
кінці книги).
Науково-популярне видання
Редакція Володимира КОВТУНА
Обкладинка Мирослава Маринюка
Щира подяка друзям із Америки і Канади, завдяки їм вийшла у світ
ця книга.
Особливу подяку складаємо Роману Пилип’яку, Роману Кравчуку та
Богдану Госю.
ВСТУП
Ще за передісторичних часів до північно-східного кутка Європи
примандрував з Азії маленький угро-фінський народець. Величезний
праліс на багнистому ґрунті відгородив той народець від усього світу
так, що він відстав від культурного розвитку людства на багато
століть. Наприклад, свою літературну мову почав творити аж у XIX
столітті, від О. Пушкіна (1799–1837), отже, на 800 років пізніше за
українців. Чужинці: українці, татари, німці створили державний лад у
тому – Богом і людьми забутому – кутику Східної Європи. Постало
маленьке, вбоге князівство Суздальське, що за кількасот років виросло
на величезну імперію, яка зайняла одну шосту суходолу планети. Як же
воно виросло? Загарбавши значно сильніші (фізично і культурно) за себе
сусідні народи. Чи москвини були розумніші, відважніші за сусідів? Ні.
Де ж таємниця перемог московського народу?
Мабуть, немає в світі народу, що про нього світ знає менше, ніж
про народ московський. І цілком певно немає в світі народу, про якого
світ має більш помилкову уяву, ніж про народ московський та про його
державу. Найдивніше, що навіть сусіди: українці, поляки досить не
знали московського народу. А вони ж заплатили за те незнання руїною
власних держав. Отже, мусили б вивчати свого ворога, бо ж не знаючи
його «ахілесової ступні», ніколи його не переможуть. А слабкостей має
Московщина багато. Та, власне, жоден ворог Московщини ніколи не бив по
її найслабших місцях, бо не знав їх. Що гірше, часом вважав слабші
місця за сильні. Наприклад, московські вороги мали військову
потужність Московщини за велику силу лише тому, що імперія розляглася
на величезному просторі. Засліплені такою географічною розлогістю,
історики не добачали того історичного факту, що Московщина ніколи не
вигравала жодної війни своєю військовою силою. Таких хибних уявлень
про Московщину можна назбирати тисячі. Пригадаймо лише кілька.
Ще перед Полтавою Карл XII намовляв Туреччину воювати Московщину.
Польща дала туркам великого хабара, щоб вони не послухали Карла.
Кілька років пізніше Туреччина таки воювала з Московщиною, але було
вже запізно спинити зростання імперії, яка розвалила турецьку сто
років пізніше. А Польща за свій хабар туркам дістала – сто років
пізніше – московське ярмо на свою шию.
Українська шляхта озброїла 1812 р. своїм коштом 15 кінних полків,
нібито для московського війська. Уповноважений шляхти генерал В.
Закревський таємно поїхав до Варшави намовляти Наполеона йти в
Україну, обіцяючи тут повстання проти Московщини. Французький посол у
Царгороді (Костянтинополі) наполегливо радив Наполеонові те саме.
Поляки ж усілякими очорнюваннями українців переконали Наполеона не йти
в Україну, а про місію В. Закревського повідомили Московщину.
Московщина негайно роззброїла та розігнала згадані полки, а В.
Закревського підступно схопила і заслала до Сибіру. Наполеон,
програвши війну на Сході Європи, втратив корону. Московщина ж,
вигравши війну, відібрала від Польщі рештки її самоуправних
(автономних) прав.
Московщина (уряди О. Керенського і В. Леніна) офіційно
проголосила, що вона бореться за «мир во всем мире». Уряд В. Леніна
визнав державну незалежність України і підписав з нею мир. Українські
міністри повірили і розпустили українське військо. Незабаром ті
міністри опинилися у московських в’язницях або на вигнанні, а Україна
опинилася знову у стані московської колонії. Та український народ не
здався, і кілька років уся Україна палала в пожежах селянських
повстань. Ці повстання примусили Московщину визнати «малороссийское
наречие» за «украинский язык» і погодитись на «українізацію» України.
Виявивши імена українізаторів, Московщина вигубила 1933–1937 рр. усіх
їх упень.
Франція, Англія та США допомогли 1918–1920 рр. Московщині рятувати
її імперію. Франція заборонила Польщі та Румунії продавати Україні не
лише зброю, а й навіть ліки. Англія загрозила Кубанщині припинити
допомогу зброєю, якщо Кубанщина не визнає зверхності московської влади
генерала Денікіна. Англія і США надали Денікіну та Колчакові
військової допомоги на 950 мільйонів доларів. США примусили Японію
вивести її війська з Сибіру і самі забрали свої полки, відкриваючи тим
шлях Московщині знову відбудовувати імперію. Так європейці та
американці самі розбудовували московську загрозу своїм власним
державам.
Польща зрадила 1921 р. свого союзника – Україну, підписавши з
Московщиною мир. Московщина 28 років пізніше обернула Польщу на свого
сателіта.
Німеччина нищенням українців і всього українського обернула
1939–1941 рр. свого природнього союзника Україну проти Московщини на
свого ворога. Своїм знищенням полонених Німеччина припинила здачу до
полону вояків СРСР (здалося понад п’ять мільйонів солдатів і офіцерів)
і тим зміцнила московське військо.
США десять років (1941–1951) своїм власним коштом розбудовували
військову, господарську, політичну потужність московської імперії так,
що тепер самі тремтять зі страху. За тих років Московщина діставала
всі американські таємниці виробництва найновішої зброї (разом з
атомною) не лише від шпигунів, але й офіційно, відкрито від уряду США
[1].
Багато таких фактів московських «перемог» можна назбирати в
історії. Та для історика, соціолога, а насамперед для політика
історичний факт важить не сам по собі, а як вияв напряму (тенденції)
життя відповідного народу чи спільноти. Важить як символ його
могутності. Не зрозуміємо суті, змісту, ваги, наслідків історичного
факту, не пізнавши причин, які той факт створили. А не зрозумівши суті
минулого, блукатимемо наосліп у сучасному, робитимемо помилки, що за
них платитимуть наші діти, внуки і правнуки. Найяскравішим прикладом є
СРСР, що його створила не мудрість москвинів, а нерозумність
європейців, а насамперед українців.
Щоб зрозуміти історичні явища та події того чи того народу, мало
знати лише історичну хронологію культурних, господарських, політичних
подій у його житті. Саме знання є лише передумовою осягнення
внутрішніх, незримих сил, що спричиняють і ТВОРЯТЬ ті події. Треба,
насамперед, дослідити їхнє походження, закладені в них їхні
властивості, взаємопов’язаність, взаємодію тих сил; творчий чи
руйнівний вплив їх на весь народ. Коротко кажучи – потрібен глибокий
соціологічний аналіз ДУХОВНОСТІ певного народу. І лише пізнавши ДУХ і
ДУШУ народну, зможемо зрозуміти дії того народу. Дії ж бо особи чи
спільноти є лише зовнішнім виявом їх духовності.
Наука про народну вдачу (етнологія) тепер лише в пелюшках, і тому
мусимо звертатися також і до суспільствознавства (соціології),
народознавства (етнографії), до науки про походження народу
(етногенії) та науки про спадковість (генетики), взагалі до історії
людської культури. Стара історіософія майже не брала до уваги цих
наук, не зважала на дух і душу народів. Тим-то багато історичних подій
впало на вчені голови істориків несподівано. А саме історики мали дати
політикам ключ до передбачення історичного розвитку, діянь окремих
народів. Але саме найбільший український історик М. Грушевський,
ставши 1917 р. на чолі українського народу, завів його до жахливого
пекла на ім’я СРСР.
Повторюємо: 90% помилок західних політиків спричинило цілковите
незнання душі москвина. Причин багатьох несподіваних виявів
московської політики вони не можуть зрозуміти, бо ніяка людська логіка
не може їх пояснити навіть з точки зору добра самої ж Московщини. Та
найдивнiше, що навіть українська інтелігенція не знала і не знає душі
москвина, хоч він аж надто переконливо показував її українцям
століттями. Лише український народ кількасотрічним досвідом знав
московську душу і висловив те знання сотнями приповідок. Найглибший
знавець московської душі Ф. Достоєвський свідчить: «Найбільшою силою
Московщини було те, що європейці не знали нас, москвинів». Московські
вожді були свідомі цього від першопочатків своєї держави і тому мають
на її кордонах заслону від Європи вже понад півтисячі років. Москвини
кілька сторіч напружують усі свої здібності в брехні, підкупах, щоб
світ не дізнався про справжнього москвина і про справжню Московщину.
Найвищі досягнення в обдурюванні чужинців здобула московська
«демократія» по 1917 році. І осягнула дуже простим, але направду
геніальним способом: лише змінила термінологію.
Московщина почала шахраювати політичним перейменуванням ще по
нашій поразці в Переяславі 1654 р., а поширила його по нашій
катастрофі під Полтавою 1709 р. Тоді вона, не зважаючи на жодні
історичні факти, не переймаючись ніякими підставами, просто
проголосила себе «Росією», отже, спадкоємницею всього культурного та
політичного надбання Руси. А щоб «хахол» ліпше зрозумів, що саме така
зміна означає політично, москвин назвав себе «великорусским», а
українця «малорусским». І ця засада «велико-мало» стала змістом усіх
московсько-українських стосунків відтоді й досі. Якщо ж хтось з
українців пробував кпити з тих новоспечених «великих» – мандрував до
Сибіру. А коли європейські уряди за старим звичаєм адресували листа до
Московії, до московського уряду, то москвини повертали їм назад з
приміткою, що такої «не существует», а є лише «Россия» і «российский».
Психологи запевняють, що люди сприймають найбезглуздішу брехню за
правду, якщо ту брехню вперто і довго повторювати. Так азіати-москвини
стали «русскими», а монгольська Московщина – «Россией». Та ця крадіжка
чужого імені була лише дитячою забавкою порівняно з назовницькими
загарбаннями московської «демократії» по 1917 році.
Можна без перебільшення вважати назву «советский» найгеніальнішим
винаходом москвинів. Це ж не стара, зненавиджена, загарбницька
московська імперія відродилася 1917 року, а виник цілковито новий
«союз советских республик». Колишніми колоніями московської імперії
правлять не прислані з Петербурга губернатори, а «советские» (мовляв,
робітничо-селянські) уряди національних республік, що їх обирає
місцева людність більшістю 99% голосів. Отже, грабує, ув’язнює,
мордує, виганяє з рідної землі не московська імперська влада, а
місцева, «советская». Щоправда, в тій місцевій «советской» владі є
забагато «старших братів», але ж їхній обов’язок – навчати розуму
молодших, ще нерозумних. Зрештою, і найвища влада СРСР є в руках не
лише леніних, єжових, молотових, а також і скрипників, тимошенків,
криленків, дзержинських, косіорів, мікоянів, сталінів, берій,
троцьких, кагановичів, ягод і т. п. Отже, всі бачать: найвища влада
СРСР не московська, а інтернаціональна. І це вона, ІІІ Інтернаціонал,
загарбала Україну, Грузію, Туркестан, Естонію, Латвію, Литву, Польщу,
Румунію, Болгарію, Мадярщину, Чехію, Словаччину, а Московщина не
загарбувала жодної країни. Щобільше, інтернаціональна «советская»
влада, мовляв, гнобить також і Московщину і все московське. Так
Московщина личиною «советский» не лише замаскувала своє історичне
загарбництво (імперіалізм) та осадництво (колоніалізм), а й переклала
з московського народу на «советскую» власть ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ за всі
диявольські злочини в СРСР і в світі. І москвини в СРСР та на
еміграції вже планують, щоб немосквини СРСР нищили на своїх землях не
московську владу, а комуністів та «советскую» владу, коли прийде
Великий День Порахунку на Сході Європи.
В Україні є сотні тисяч питомих москвинів, що вивчили українську
мову. Рятуючись від стихійного вибуху ненависті до всього
московського, вони хутко обернуться на щирих українських патріотів,
навіть у націоналістів. А за революційного безладу горлодери
(демагоги) дуже легко дістаються на провідні пости. Так посядуть
«зукраїнізовані» москвини самостійної України всі вищі посади. І
подбають, щоб під приводом приналежності до НКВД загинуло у
революційному безладі якомога більше справжніх українських патріотів.
І це не теоретичне припущення. У війні 1939–1945 рр. москвини це
робили масово. Тоді німці приймали на службу багато московських
утікачів, бо ті знали німецьку і московську мови та поборювали (у
денікінській армії) «советскую» владу. Ці москвини вигубили
(німецькими руками) сотні тисяч українців в окупованій Україні під
звинуваченням у комунізмі. І водночас ті «антикомуністи» врятували
десятки тисяч москвинів-комуністів і навіть енкаведистів від німецької
шибениці. Ось як далеко заводить московська личина «советский» і
взагалі московське переназовництво. Завдання цієї розвідки зривати
московські личини. Ми називатимемо речі своїми іменами. Покажемо, що
т. зв. «советская» влада є не що інше, як стара, традиційна,
історична, загарбницька МОСКОВСЬКА влада, глибоко
шовіністично-націоналістична. Покажемо, що т. зв. КПРС є не що інше,
як стара, з ХVІ сторіччя московська національна «опричнина». Що т. зв.
«республіки» СРСР є не що інше, як старі з-перед 1917 р. московські
осади (колонії) з московськими губернаторами. Коротко кажучи,
покажемо, що т. зв. СРСР є не що інше, як найцинічніше в історії
лицемірство під машкарою найбрехливішої термінології. Покажемо
москвина правдивого, історичного москвина.
Іспанський соціолог Х. Ортега-і-Гасет пише: «Я чекаю на книжку,
яка перекладе московський «большевизм» на мову московської історії».
Хоч і не вичерпані, проте такі спроби вже є. Та немає й дотепер
справжньої історії справжньої Московщини, себто такої, яка подає не
лише перебіг історичних подій, а й ті незримі духовні сили, що їх
спричинювали. Навіть жертви московського загарбництва українці та
поляки не подали нам такої історії Московщини. Кілька маленьких
книжечок[2] тонуть у морі томів, написаних москволюбами, найманими
Московщиною чужинцями, або невігласами – з московських таки джерел.
Доки не матимемо справжньої історії справжньої Московщини, доки не
знищимо московські МІФИ, не зірвемо облудні личини – доти Московщина
перемагатиме навіть сильніші за себе держави й народи.
Обов’язок дати таку історію Московщини випадає, насамперед, на
українських науковців-емігрантів. Вони ще недооцінюють величезної
політичної ваги того історичного факту, що московську імперію разом з
теперішнім СРСР створили і розбудували не москвини, але західний світ
(тобто й Україна). Українські науковці дотепер не дали глибокого
всебічного аналізу ДУХОВНОСТІ москвина і московського народу (є лише
окремі, не пов’язані в одну цілість і неповні спроби), а відтак і
політичного синтезу. А вони ж знають, що Україна заплатила в 1917 р.
за брак таких досліджень неймовірно жахливу ціну, що називається СРСР.
Матеріалу до подібних наукових праць московини самі накопичили цілі
гори. В цій розвідці ми наведемо лише невеличку частку з тих
матеріалів[3] . Повторюємо: час остаточно зрозуміти духовність
московського народу (нації), інакше в новому «1917 році» заплатимо
новим СРСР, на сучасний колір перемальованим.
Духовність: вдачу, психіку, культуру, світогляд московського
народу можна визначити терміном «Московізм», а точніше – «Московство».
Щоб дослідити, вивчити московство, потрібна багаторічна праця багатьох
науковців – фахівців з усіх галузей знань. Треба мати доступ до
московських архівів та великих книгозбірень. Проте і поза СРСР можна
знайти чимало матеріалів про московство для великої наукової праці.
Такої ще не маємо, а життя вимагає, бо вже п’ять хвилин до 12-ої.
Тим-то і ця наша публіцистична розвідка – ліпше, як нічого, бо зверне
увагу наших молодих науковців на вирішальну наукову тему: московство.
Вирішальну, бо НЕ ПІЗНАВШИ МОСКОВСТВА, НЕ ПЕРЕМОЖЕМО МОСКОВЩИНУ.
I. ПОХОДЖЕННЯ МОСКВИНА
В жилах московського народу тече щонайменше 80% азійської крові.
М. Покровський
Да, азиаты – мы,
с раскосыми и жадными очами!
О. Блок
Однією чи не найголовнішою з багатьох московських вигадок є
походження московського народу. Адже походження великою мірою впливає
на духовність народу. А духовність є вирішальним чинником, бо «Дух
животворить», тобто творить життя, в тому числі й матеріальне.
Генетика вчить, що людина успадковує від предків не лише фізичні
властивості, а й духовні[4]. Щоб пізнати духовність народу, треба
вивчити його походження та природні й господарські умови, за яких він
розвивався упродовж кількох десятків поколінь.
Прапредки теперішніх москвинів – угро-фінни примандрували на землі
теперішньої Московщини та Фінляндії ще за непроглядних часів
передісторії. Літописець ХІ ст. згадує про московські племена чудь,
лівь, водь, ямь, чухна, вєсь, пєрмь, мурома, мордва, мокша, мєщєра,
чєрєміси, югра, пєчора, карєль, зирянь, єрзя, самоядь. Він пише, що то
були дикуни: не мали жодних законів, звичайної моралі, жили в
землянках, їли сире м’ясо і сиру рибу, не знали рільництва. Того
самого часу (ХІ ст.), за свідченням чужинців, Київ був культурніший і
багатший за Париж та Лондон. Праукраїна мала жваві торговельні та
культурні зв’язки з усім культурним світом – Грецією, Малою Азією,
Індією ще тисячу років до РХ. У північній Московщині носили ще й у ХХ
ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що
його носили мавполюди 6 тисяч років тому. Московський археолог пише,
що слов’янських могил до Х ст. не знайдено ніде в Московщині[5].
Московський історик стверджує: «В жилах московського народу тече
щонайменше 80% фінно-татарської крові»[6]. На захід від угро-фіннів
жили предки теперішніх білорусів та литовців. На суміжних землях вони
змішувалися з угро-фіннами і розчинилися без сліду в угро-фінському
морі.
Географічні назви довготривалі. На теперішній карті Московщини
більшість географічних назв – надто озер, річок – фінські. Навіть
назва столиці фінська. «Москва» у фінській мові означає «каламутна
вода». Тих угро-фіннів підбив у Х ст. під свою владу український князь
Святослав Великий і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою
(колонією) української держави. Правили нею прислані з Києва воєводи з
військом та державними урядовцями. Київський митрополит висилав сюди
місіонерів навертати предків теперішніх москвинів на християнську віру
та будувати церкви і монастирі. Багатьох тих українських місіонерів
москвини повбивали. Київські місіонери вишколювали прамосквинів –
угро-фіннів на священиків. Київські воєводи призначали ватажків
угро-фінських племен на урядові посади. Так помалу почала
цивілізуватися верхівка московського народу. Нащадки ж київських
цивілізаторів одружувалися з тими, дещо поцивілізованими,
угро-фіннами. Їхні діти розмовляли староукраїнською мовою, засміченою
угро-фінськими словами[7]. Загал народу залишався суто угро-фінським.
Навіть у ХІХ столітті лише за 80 км від Москви були села, де люди не
знали московської мови. У східній частині Московщини були цілі повіти
таких сіл[8].
Ні в писаних пам’ятках, ні в усних давніх переказах московського
народу немає жодних натяків на боротьбу слов’ян з тубільцями-фіннами.
Теперішні фінські та слов’янські географічні назви не зосереджені на
окремих обширах, а перемішані на всьому просторі від Оки до Білого
моря. Це вказує, що слов’яни – осадники не наступали великою масою, а
проходили малими гуртами весь простір і мирно змішувалися з тубільцями
угро-фіннами. Виникла потрійна суміш: 1) релігійна, що стала основою
теперішнього набоженського світогляду москвина, 2) расова – теперішній
антропологічний москвин, 3) суспільна – початок рільничого стану[9].
Українська держава ІХ–ХІІІ ст. була однією з найбільших держав
Європи. Правити нею з Києва було нелегко, і тому українські князі
поділили її на уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю
зверхністю. Так Юрій Долгорукий княжив на Суздальщині. Там народився
(від половчанки) і виріс його син Андрій. Українська держава була тоді
дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи
це ослаблення, Андрій Боголюбський напав 1169 р. на Київ, спалив усе
місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього він
заснував свою столицю в новозбудованому місті Володимирі на р.
Клязьмі. Московський історик В. Ключевський уважає 1169-й роком
народження Московської держави. Всі московські історики не згадують
нищення Києва Андрієм Боголюбським, а твердять, що Київ зруйнували
татари. А татари руйнували його 1240 року, тобто 70 років після
Андрія. Тому наш літописець і записав: «Суздальці так дуже зруйнували
1169 року Київ, що татари не мали вже що руйнувати 1240 року». Як
бачимо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала. Від
Андрія Боголюбського через Іванів, Петрів, Катерин, Миколаїв,
Олександрів до Володимира 1917-го та Микити 50–60-х років.
Року 1237 Московщину завоювала Татарська Орда хана Батия.
Московські князі стали підлеглими Батия, і він поставив по всій
Московщині свої залоги. Татари були такими ж азіатами, як і
угро-фінни, і ця їхня спорідненість сприяла злиттю обох народів в один
– московський. Московський історик підтверджує: «Московські князі і не
думали про боротьбу з татарами, розуміючи, що покорою та грішми вони
осягнуть більше, ніж боротьбою. На відміну від українських князів,
московські одразу визнали без застережень владу хана і встановили
приятельські і навіть кровні зв’язки з татарами. Сам великий князь
Михайло Тверськой оженився з татаркою, а за ним одружилися з татарками
всі інші московські князі»[10]. За князями масово женилися обидва
народи. Не важко уявити, якою мовою говорили їхні діти. Потатарщення
(радше злиття) було загальним. По упадку влади Орди, татари масово
переходили у християнську віру, і так з тої угро-фінно-татарської
мішанини створився теперішній московський народ. Народ суто азійський,
що й підтверджує аналіз їхньої крові. Азійські народи мають у крові
групу «В», а індоєвропейські – групу «А». Москвини мають «В», а
українці – «А». Москвинам притаманні первні монголоїдної раси, а
українцям – європейської раси.
Тепер у Московщині більшість прізвищ простонароддя є фінськими і
татарськими. Серед аристократії та дворянства – сотні тисяч.
Наприклад, цар Борис Годунов був татарин. Татарами – князі:
Хованський, Юсупов, Урусов, Салтиков, Ордин-Нащокін, Мансуров,
Сумбатов і т. п. Татари – дворяни: Архалуков, Алімонов, Аракчєєв,
Аксаков, Ахматов, Асланбєков, Артанов, Аргамаков, Армяков, Ахметьєв,
Арабажін, Арбатов, Баскаков, Бурдюков, Бехметьєв, Бурнаков, Барабанов,
Беклємишев, Базаров, Бакчєєв, Барханов, Балаханов, Берендєєв, Бакунін,
Барсанов тощо. «Да, азиаты – мы с раскосыми и жадными очами!», –
співає О. Блок. Москвини, що переселилися до Сибіру поміж тамтешніх
азіатів: якутів, камчадалів, киргизів дуже скоро перебирали не лише
мову тих народів, а й їхні звичаї, навіть віру (поганську), забуваючи
свою (московську) мову і звичаї. Але ті москвини, що оселювалися в
Україні чи в Польщі, не переймали українських чи польських звичаїв,
української чи польської мови. Ось така сила расової спорідненості.
Москвини вважали всіх немосквинів, навіть православних українців,
за єретиків, грішників. Часто не пускали немосквинів-християн (навіть
православних) до церкви. Татари були не християнами, а магометанами та
поганами. Але москвини не вважали гріхом шлюб москвинів-християн з
татарами-магометанами. Щобільше, Московська церква молилася за
татарських ханів. Московський митрополит Феогност проклинав і відлучав
від церкви тих, хто не виявляв беззастережної покори ханові Золотої
Орди[11]. Московський письменник свідчить: «Ми, москвини, в Європі –
гості, а в Азії ми вдома»[12]. Азійський звичай продавати дівчат дожив
у Московщині до ХХ ст. у формі т. зв. «кладки», тобто умовленої суми
грошей, що її платили батьки хлопця батькам дівчини[13]. «…Не ззовні,
а зсередини татарська духовність заволоділа душею москвина. Це духовне
завоювання тривало водночас і з політичним упадком Золотої Орди. В ХV
ст. тисячі охрещених і неохрещених татар ішли на службу до
московського князя, вливаючись до лав майбутнього дворянства.
Двохсотрічне татарське панування не знищило волі в Московщині. Воля в
Московщині загинула власне після визволення з-під татарської влади»
[14]. Наведене твердження московського патріота і науковця виглядає
дивним. Але воно правдиве. Ми звикли вважати татар дикунами,
грабіжниками, вони ж бо сторіччями плюндрували Україну, брали ясир
тощо. Проте дикунами – як на той час – вони не були, а військовими
здобичниками, що за тих часів уважалося в Європі законним заняттям.
Татари прийшли з Азії, де вони жили побіч висококультурного Китаю.
Від Китаю татари перебрали багато знань і культурних звичаїв. За
татарських (монгольських) ханів завжди були китайські науковці,
дорадники і керівники. Арабські історики ставлять татарську державну
адміністрацію не нижче за римську. Чужоземні торгівці їздили зі своїм
коштовним крамом по всій татарській державі безпечно. В Московщині
було небезпечно подорожувати навіть у XVIII ст. Столиця Татарської
Орди – Сарай була культурним містом з брукованими вулицями,
водостоками, з мистецьки збудованим палацом. Щодо військової
майстерності татари були не гірші за римлян.
Татари були значно культурнішими за прамосквинів-угро-фіннів. Це
визнають і московські історики від М. Карамзіна (1766–1826) до М.
Покровського (1868–1932). Всі вони пишуть, що московська держава
завдячує своїм народженням татарам. В. Ключевський (1841–1911) пише,
що в XVI–XVIII ст. 57% московської провідної верстви були татарського
походження, а ідею Чінгіс-хана загарбати весь світ дала Московщині її
аристократія татарського походження. Перший московський історик М.
Карамзін був татарського походження. Силу татарського впливу у
щоденному житті видно з того факту, що москвини молилися в церкві в
шапках на голові аж до 1651 року.
У складі татарської держави Московщина була напівсамостійною
(автономною) і тому називалася «Русский Улус». У татарському війську
та уряді служило багато москвинів, а в московському війську і уряді –
татар. В Сараї постійно жило багато московських торгівців, вельмож і
навіть московський єпископ. Так само і в московських містах було повно
татарських торгівців, вельмож, ремісників. Цілком природно вони
одружувалися з місцевими людьми, і коли впала Золота Орда, лишилися
там, де жили. Таке мирне злиття обох народів московські історики
називають «татарським ігом» (ярмом) і пишуть, що москвини збройною
боротьбою скинули те ярмо. Це звична московська вигадка. Збройна
боротьба була лише участю в боротьбі окремих ханів за владу. Зазвичай
москвини завжди були на боці того, хто мав більше шансів на перемогу.
Коли Золота Орда розпалася, ніяких змін у Московщині не сталося. Всі –
і татари, і москвини – лишилися на своїх місцях, на старих посадах.
Лише замість хана найвищим володарем став цар. Московський історик
свідчить: «Не відділенням від Золотої Орди, не скиненням татарського
нібито «ярма», але цілковито навпаки – перебранням усього ідейного
спадку татар стала Московщина великою потугою»[15]. Расова
спорідненість татар з предками москвинів не лише полегшила та
прискорила потатарщення, що просякнуло дуже глибоко всі царини
матеріального і духовного життя Московщини. Татарська кров дала
лісовому угро-фіннові великий степовий розгін і розмах кочовика та
нічим необмежений фанатизм. Ці суперечні властивості: боягузтво і
розгін виявляються в сучасному москвинові. Він стихійно суне ордою
підбивати, грабувати сусідні народи, але поза ордою достоту боягуз. Це
бачимо в усій історії Московщини до сьогоднішнього дня. Пізніше
домішалася до московської провідної верстви (лише до неї) невелика
кількість європейської (української та німецької) крові, але вона
розчинилася в морі азійської. Зрештою, татарська доба Московщини
тривала вдвічі довше, ніж її «європеїзована» (1709–1917) доба.
Азійський духовний тип москвина виявився надзвичайно стійким. По ХVIІІ
ст. дещо змінилися форми, і то лише у вищих верствах, але зміст усього
життя Московщини (матеріального і духовного) лишився через усі
сторіччя і досі азійським. У ХІХ ст. московська інтелігенція ніби
скинула з себе татарський «кафтан» і зодяглася в європейський фрак.
Цей карикатурний «истинно русский европеец» панує й дотепер.
Після 1917 р. здавалося, що імперія втратила свою найсильнішу
європейську підпору – Україну. Московщина повернеться до своїх
природніх меж ХV сторіччя. Перелякані такою можливістю москвини
заходилися закладати ідеологічно-правні підвалини свого панування в
Сибіру, щоб утримати бодай його. Група московських утікачів-професорів
(очолив її малорос проф. Петро Савицький) заходилася розробляти
доктрину т. зв. євразійства. Євразійці, визнаючи азійське походження
московського народу, пропонували обіперти московську фізичну і духовну
силу на Азію, на все азійське. Їхній клич: «Москвини, обличчям до
Азії!» означав ще: спиною до Європи. Вони обґрунтували тези, що
Московщина є цілковито природньою історичною спадкоємницею політичного
й ідейного капіталу Чингіс-хана.
Тим часом новому московському володареві В. Леніну пощастило
повернути до імперії її європейську підвалину – Україну. Гострота
імперської кризи минула, євразійська доктрина позірно ніби завмерла.
Та не минула сама криза, і нова московська провідна верства кинулася
поквапно розбудовувати господарство Сибіру, себто здійснювати доктрину
євразійців. Розбудова Сибіру потребувала багато праці, і то тяжкої. І
соціалістична влада пішла слідами своєї попередниці – монархічної:
розбудовує Сибір руками і головою немосквинів. Тепер у Сибіру живе їх
значно більше, ніж москвинів. Московщина тисячократно посилила
московщення немосквинів, а насамперед – найнебезпечніших їй українців.
Але й по тисячократно посиленому за останні півстоліття московщенні
читаємо 1967 р. в часописах СРСР тривожні заклики боротися з
націоналізмом немосковських народів.
У державних архівах СРСР є безліч офіційних ухвал усіляких
з’їздів, нарад урядів від найвищого – ЦК КПРС до найнижчих районних –
нищити націоналістів і націоналізм немосковських народів. Але не
змосковщили. Чому? Москвин не знає відповіді і не зрозуміє, якщо хтось
йому її підкаже, бо не бачить сили національного ДУХУ і ДУШІ
немосковських народів. Не хоче вірити, що та сила передається з
покоління в покоління, і що старший народ, то незнищимішою є його
сила. Цього не розуміють і багато малоукраїнців. Тому доречно буде
сказати кілька слів про нашу силу.
Антропологи поділяють народи за походженням на три культурні
групи: рільничу, скотарську, мисливську. Духовність народів цих
культур помітно відрізняється одна від одної. Українці – народ дуже
давньої рільничої культури. Москвини – народ молодої мисливської. Ці
дві культури протистоять одна одній, і ця їхня протиставність
заіснувала тисячі років тому, вона виявляється в усіх – без жодного
винятку – царинах фізичного і духовного життя обох народів. І власне
вона – ця протиставність – визначала, визначає і визначатиме всі
стосунки між ними через всю історію по сьогоднішній день.
Ми вже згадали, що москвини – азійської раси, а українці –
європейської. З багатьох фізичних відмінностей згадаємо лише кілька
для прикладу. Назагал українці високого зросту (1709 см), а москвини –
низького (1615 см). Українці мають довгі ноги (54,6 см), а москвини –
короткі (50,1 см)[16]. Українці – кулястоголові (брахіцефальність
понад 80), а москвини – довгоголові (доліхоцефальність менше 75,9).
Діти від расово споріднених батька-матері успадковують їхні
властивості, які передають своїм дітям, онукам, правнукам, якщо й далі
поєднуються расово споріднені. Властивості, успадковані від расово
неспоріднених батька-матері, вироджуються (дегенерують) у другому, а
ще більше в третьому і подальших поколіннях. Діти москвина-татарки чи
татарина-московки передають їхні властивості нащадкам, якщо й далі
спаровуватимуться татари-москвини. Але діти москвина-українки, чи
українця-московки є типовими покручами (гібридами). Вони дають
звироднілих нащадків, що мають протилежні властивості, а ті,
заперечуючись взаємно, викликають душевну боротьбу, душевний безлад,
що часто кінчається трагічно[17]. Переконливі приклади цього читач
знайде, дослідивши життєпис та твори тих московських письменників, в
жилах яких тече частина немосковської (української) крові. До речі,
всі більші московські письменники, музиканти, митці не є питомими
москвинами. Чимало з них не мають ні краплини московської крові, а
дехто кінчав життя трагічно, бо їхня немосковська душа не витримувала
московського духовного ґвалту, наприклад М. Гоголь. Психологічний
аналіз життя і творів московських письменників, митців-покручів дав би
тисячі конкретних доказів згубності кровного змішування азіатів
(москвинів) з європейцями (українцями).
Дуже промовистим для соціолога є той факт, що
московсько-українські шлюби були лише серед інтелігенції та
напівінтелігенції. Український же простий народ – надто селяни –
інстинктивно уникали шлюбу з москвинами. Вони бридилися всім
московським. Коли московський уряд привіз із Московщини в XVIII–XIX
ст. сотні тисяч москвинів і оселив їх в Україні окремими селами поміж
українськими, за кількасот років там не було московсько-українських
шлюбів. Українські села, озброївшись сокирами, вилами, виганяли 1917
р. з України такі московські села, хоч москволюбний уряд УНР боронив
тих зайд. Так само і московські «деревни» виганяли з Московщини
(Саратовщини) тамтешні українські села. Московський уряд не боронив
тих українців, навпаки – сам виганяв.
Московський уряд, заселюючи Сибір, розміщував упереміш москвинів і
українців, щоб створився «единый русский «народ (як бачимо, ідею
«единый советский народ» позичила московська «демократія» у своєї
аристократії. Лише аристократія була чесніша: казала відверто
«русский», а не ховалася за личиною «советский»). За кілька років
українці скупчувалися на одному боці села, а москвини – на
протилежному. Звичайно на суміжних між двома народами територіях
утворюються говірки з мішаних двох мов. Наприклад, українці на суміжжі
польському, білоруському, словацькому мають мішані говірки. Але на
московському – як ножем відтята – відрубність, ані натяку на змішання
мов. На московсько-українському суміжжі українські села і московські
«деревни» були двома цілковито протилежними світами фізично і духовно.
Між ними не згасала взаємна неприязнь, ворожнеча. Так саме життя
довело не лише непримиренну різницю, але й протиставність народів
московського й українського.
Свій назбираний століттями життєвий досвід народ висловлює у
приказках та приповідках. Український народ каже: «На базарі не було
людей, а самі жиди та москалі»[18]. Є сотні подібних приказок[19]. У
т. зв. УРСР видано велику збірку українських і «українських» приказок.
Московська влада не дозволила надрукувати там жодної протимосковської.
Та не лише український народ, а й чужинці, які пізнали духовність
московського народу, говорять те саме. Французький історик зауважує:
«Москвин не має найвартнішого, що має людина – це здібності відчувати
моральне добро і зло. А ця здібність є основою всієї людської
культури. Отже, москвини не є ще людськими істотами» (Ю. Міхелет).
Зрештою, і самі москвини зізнаються, що… «Ми, москвини, ані
східний, ані західний народ; ми – якась нісенітниця»[20].
II. МОВА І ЛІТЕРАТУРА МОСКВИНА
Аж до ХІХ ст. москвини не мали граматики своєї мови.
М. Трубєцькой
Балачки про рівновартність московської літератури з європейською є
лише пихатою маячнею.
В. Бєлінський
Запозичивши дещо з китайської культури, татари перебрали також і
толерантність китайського релігійного світогляду. Татари тоді щойно
перейшли з поганства на магометанство, але його запеклість (фанатизм)
ще не опанувала татарську душу. Старий, ще не забутий поганський
світогляд велів їм боятися помсти чужих богів. І татарська влада взяла
християнську церкву в Московщині під свою охорону. Монастирі та церкви
разом з людьми, що до них належали, ніякої данини не платили. За
кривди священикам або ченцям татарська влада карала. Вона не
перешкоджала навертати на християнство навіть і татар. Серед
татарської аристократії в Сараї було чимало християн. В татарському
війську служило багато москвинів-християн. У свою чергу московські
єпископи наказували своїм священикам молитися за хана Золотої Орди.
Така пільга (привілей) церкви дала їй силу врятувати тодішню
українську мову не лише в Церкві, а й у державному урядуванні. Тоді в
Московщині єпископами, священиками, ченцями були українці, що їх
прислав з Києва митрополит і якому вони підлягали. Самозрозуміло, вони
готували священиків з місцевих людей та вчили дітей місцевої провідної
верстви мовою староукраїнською. Але та провідна верства була дуже
тоненька, а в ній ще тоншою була плівочка нащадків колишніх
українських цивілізаторів з Києва. Переважна ж більшість уже була
угро-фінно-татарською. Держава зростала і владно вимагала і розвою
культури, якщо не освічених, то бодай письменних урядовців,
дипломатів. Культурний розвиток неможливий без виробленої власної
мови. Відокремлені від усього культурного світу угро-фінни не могли
розвинути у своєму пралісі мову, вищу за життя того пралісу. Татарська
мова була значно багатшою за угро-фінську, але й вона в Московщині
занепадала. «Нарешті московські правителі зрозуміли, що для «книжного
дела» треба мати справжніх учених. Своїх не було, отже почали
закликати їх з Києва. Так у ХVI–XVII століттях освіта й література
Києва цілковито опанували московську»[21]. «Українці обсадили в
Московщині всі керівні посади. Вони – митрополити, єпископи,
вихователі царських дітей, учителі шкіл (що їх вони ж заснували),
міністри, науковці, вищі державні урядовці. Все підпадало їхнім
впливам та реформам. Вони виправляли церковні книжки, реформували
церковні та державні установи, писали книжки, укладали граматику та
правопис, складали програми навчання, навіть накидали нам свою вимову»
(К. Безсонов). «Від остаточного потатарщення московської мови
врятували сильні впливи Києва. Аж до М. Ломоносова (1711–1765) всі
москвини вчилися з української граматики Мелетія Смотрицького» (М.
Трубєцькой). «Аж до XVIII ст. Московщина жила чужим літературним
добром: Києва, Львова, Вільна. Власних же московських письменників
майже не було. Київ зробив величезну послугу Московщині, ознайомивши
її з культурним надбанням Європи. Граматика М. Смотрицького дуже
вплинула на московську мову XVII ст. Спроба М. Ломоносова її змінити
не вдалася»[22]. Так у XV–XVII і почасти XVIII ст. розпочалася і
тривала українізація московської мови.
Ніщо не може рости без ґрунту. Він бо дає поживу всьому, що на
ньому росте. І національна мова та література може зростати лише тоді,
коли має корені в рідному, а не чужому ґрунті. Латинська мова була
власним витвором європейців, була споріднена з їхніми народними
мовами. Тому латина могла запліднити їх і тим започаткувати розвиток
національних літератур європейських народів. Щиро слов’янська,
українська мова була цілковито чужою московській народній
(фінно-татарській). Так українська мова в Московщині опинилася без
ґрунту і не могла запліднити московську народну, як це зробила
латинська в Західній Європі. Але багатюща, сильна старо-українська
мова, що нею писали вже в ХІ і дальших століттях науково-філософські
твори, змогла запанувати в церкві, школі, літературі й уряді
Московщини. Іншими словами, обернулася на мову державну для всієї
імперії, мову провідної верстви. А від цього – лише один крок до
гегемонії українців в імперії, два кроки до перенесення імперської
столиці до Києва, три кроки до повернення Московщини до старого стану
з ХІ ст. – колонії. Рятуючись від такої можливості, москвини радше
інстинктивно, ніж свідомо, стали на протилежний шлях, що підривав,
віддалював московську мову від української. А що самим зробити те було
несила, то закликали собі на допомогу німців.
Розбудовуючи військову потужність Московщини, Петро І запрошував
сотнями німецьких фахівців на державну службу. По загарбанні
Прибалтики балтійські німці самі посунули туди хмарами. І в XVIII–XIX
cт. (та значно й пізніше) все культурне і політичне життя Московщини
опинилося в німецьких руках. Чистокровними німцями були Катерина ІІ,
Петро ІІ, міністри К. Мініх, А. Остерман, А. Бірон, С. Вітте, В.
Плеве, П. Струве, О. Бенкендорф, Л. Дубельт, Е. Нольде, Нессельроде,
Таубе, Фредерікс, Штюрмер, Саблер, Корф та інші, професори Б. Брант,
М. Вольф, Б. Кафенгауз, О. Рігельман та сотні, коли не тисячі інших.
Вони реорганізували московське військо, флот, державну адміністрацію,
грошове господарство, розбудували промисловість, керували дипломатією
і т. п. Проф. В. Даль уклав словник московської мови. Проф. А.
Гільфердінг зібрав московські етнографічні матеріали. Брокгауз та
Ефрон видали московську енциклопедію. Проф. Г. Баєр вигадав московську
теорію варязького походження Руси.
Як українська, так і німецька мова не мала нічого спільного з
московською азійською народною мовою. Як українські цивілізатори, так
і німецькі не знайшли в московській народній мові основи, матеріалу,
щоб з них творити московську літературну мову. Отже, німці змушені
були робити те, що перед ними робили українці. Тобто запроваджувати до
московської мови німецькі слова, як раніше запроваджувалися
українські. А що німці вважали себе вищою за москвинів расою і з
погордою дивилися на все московське, то вони навіть не надавали
московської форми запозиченим словам. Наприклад, залишили зайвий у
московській мові німецький суфікс «ир» (комментировать). Кожна мова
позичає слова з інших, але розвинені мови запозичують лише нові
наукові та вузькотехнічні слова. А бідна московська мусила позичати
звичайні, щоденні, що їх кожний більш-менш культурний народ має свої
власні. Московська взяла в німецької, наприклад: абрикос (жерделя),
бархат (оксамит), брандмейстер (пожежник), брюки (штани), брухт
(покидьки), бунт (повстання), бурт (купа), вакса (мастило), вал
(окіп), ванна (купіль), вахта (варта), гауптвахта (вартівня), горн
(ріжок), гастроль (виступ), глетчер (льодовик), глазурь (полива),
камердинер (покойовий), кант (облямівка), краги (холявки), кран
(затичка), лозунг (гасло), лакей (прислужник), маклер (посередник),
мундштук (цибух), орден (відзнака), офицер (старшина), обер-,
унтер-офицер (над-, підстаршина), пакгауз (комора), парта (лавка),
патронтаж (ладунка), пилигрим (прочанин), пушка (гармата), ранец
(наплечник), траур (жалоба), фальшивый (підроблений), флюс (пухлина),
флаг (прапор), флагшток (щогла), фон (тло), форпост (передова варта),
фрахт (перевізне), футляр (коробка), шанцы (окопи), шахта (копальня),
швейцар (двірник), шельма (крутій), шина (обруч), шкатулка
(коробочка), штемпель (тавро), штиблеты (черевики), штука (одиниця),
штурм (наступ), штурман (стерновий), шулер (шахрай) і десятки тисяч
подібних.
За часів війни з Наполеоном москвини загналися були аж до Франції.
Культурний блиск Парижа так приголомшив їх, що вони відчули свою
неповноцінність, яка зродила в них страх перед силою Європи. Щоб якось
приглушити той страх, москвини кинулися надолужувати свою відсталість:
вивчати французьку мову та мавпувати французькі звичаї. Тоді в
Московщині залишилося багато полонених французів. Їх москвини наймали
вихователями своїх дітей. Ті французи заклали т. зв. пансіони, де
навчали московську молодь французької мови та французьких «изящных
манер». Московські школи світили порожнечею, а французькі пансіони
були переповнені, хоч платня за навчання в них була дуже висока[23].
Годі й казати, що те мавпування було лише поверховим. «На людях у
французькому фраці, а вдома таргани і блощиці в ласці», – глузували
українці з тих офранцужених москвинів. Проте ця мода залишила в
московській мові десятки тисяч французьких слів, і знову-таки
звичайного, щоденного вжитку: азарт (запал), аккомпанемент (супровід),
амплуа (роль), ангажемент (запрошення), анонс (оповістка), антракт
(перерва), аплодисменты (оплески), апломб (самовпевненість), армія
(військо), артиллерист (гармаш), артист (митець), ассортимент (набір),
атака (напад), афиша (оголошення), балюстрада (поруччя), баланс
(рівновага), бандаж (перев’язь), барьер (перепона), бассейн (сточище,
водойма), бивуак (табір), блондин (русявий), бокал (келих), бонна
(нянька), бордюр (окрайка), ботфорты (чоботи), брошюра (книжечка),
брюнет (смаглявий), бульйон (юшка), бутылка (пляшка), бюджет
(кошторис), бюст (погруддя), визит (відвідини), вуаль (серпанок),
галиматья (нісенітниця), гарантия (запорука), гардина (завіса),
гарнизон (залога), гувернантка (вихователька), девиз (гасло), декаданс
(занепад), департамент (відділ), деталь (подробиця, частина),
диссонанс (розлад), эксплуататор (визискувач), экспорт (вивіз),
элегантный (чепурний), этажерка (полиця), этикетка (наліпка), жетон
(значок), интерес (зацікавлення), интимный (близький), кавалерия
(кіннота), канделябр (світильник), каприз (примха, вередування),
карьер (каменище), квартира (помешкання), квитанция (посвідка),
колонист (поселенець), команда (наказ), коммерсант (торговець),
компания (товариство), комплот (змова), компот (узвар), компрометация
(знеславлення), коммуникат (повідомлення), констатировать
(стверджувати), контур (обрис), конфеты (цукерки), костюм (убрання),
кошмар (жах), кулинар (кухар), кулисы (лаштунки), курьер (посланець),
магазин (крамниця, склад), манеры (поведінка), манкировать
(ухилятися), манто (накидка), марш (похід), маршрут (розклад
подорожі), медаль (відзнака), мемуары (спогади), модистка (швачка),
мотив (спонука), оранжерея (теплиця), ордер (наказ), пансион (бурса),
портмоне (гаманець), пейзаж (краєвид), персона (особа), пьедестал
(підніжжя), поза (постава), престиж (повага), приз (нагорода), район
(округа), рапорт (звіт), режим (лад), резонанс (луна), результат
(наслідок), реноме (слава, розголос), репрезентабельный (показний),
репрессия (утиск), ресторан (харчевня), ресурсы (засоби, запас),
секрет (таємниця), серьезный (поважний), сигнал (знак), спектакль
(вистава), стаж (досвід), табуретка (стілець), тираж (наклад), трактир
(корчма), фаворитка (улюблениця), фамильярность (панібратство), фетр
(повсть), флірт (залицяння), флакон (пляшечка), флаг (крило), фонд
(запас), формат (розмір), шалопай (гульвіса), шеф (начальник), шофер
(водій) і т. п.[24].
Так творилися в Московщині дві мови: мова простолюду – народна, і
мова інтелігенції – літературна. Обидві існували відокремлено одна від
одної аж до О. Пушкіна. Московський поет-народник М. Нєкрасов написав
сатиру «Разговор барина с мужиком». В ній ані мужик «барина»
(інтелігента), ані «барин» мужика не розуміли, хоч обидва говорили «на
русском языке». І причина не в темноті «мужика», бо ж розмовляли про
«мужицькі» справи.
МОСКОВСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Отже, ніщо не може рости без ґрунту. Не могла рости й московська
літературна мова, відірвана від своєї народної, без джерела свого
розвитку. Від ХІІ до ХVIIІ ст. москвини мали лише перекладені твори (з
української). За 500 років москвини написали лише ДВІ книжки. За той
час українці написали кількасот, і то великих творів з богослов’я,
філософії, історії, красного письменства. Це митрополита Якова «Житие
царя Ивана Федоровича» та Кубасова «Хронограф». Лише у XVIII ст.
з’являється третя книжка, та й ту написав змосковщений волох А.
Кантемир. Він, власне, мавпував французького письменника Н. Буало (А.
Кантемир був московським послом у Парижі). Лише від М. Ломоносова
(1711–1765) починається слабенька література, та й та була під
вирішальним впливом української. «Московська літературна мова була
століття фантастичною у своїй відірваності від народної московської.
Вона була жалюгідною мішаниною «мови» Ягужинських, Розумовських,
Безбородьок та блазенського жаргону Мініхів і Остерманів»[25]. Укладач
першого великого словника московської мови змосковщений німець В. Даль
назвав ту мову «кажеником».
Московська література почала ставати на ноги щойно у ХІХ столітті,
після О. Пушкіна. Та й її творили змосковщені чужинці. Сам засновник
московської літературної мови О. Пушкін мав муринську, німецьку,
волоську кров. Німецького походження були В. Авенаріус, О. Блок, О.
Герцен, З. Гіппіус, Л. Мей, О. Мюллер, М. Салтиков-Щедрін, А. Фет, Д.
Фонвізін та інші. Українці: А. Ахматова (Горенко), А. Аверченко, І.
Бунін (Буньковський), М. Гоголь, М. Зощенко, В. Короленко, В.
Немирович-Данченко, Т. Прокопович та інші. Євреї: П. Антокольський, Е.
Багрицький, І. Еренбург, С. Кірсанов, О. Мандельштам, Я. Надсон, Б.
Пастернак, Й. Уткін, Л. Шестов та інші. Татарської крові: І. Аксаков,
Ф. Достоєвський, В. Загоскін, Р. Зотов, М. Карамзін, М. Огарьов, І.
Тургенєв. Поляки: О. Грибоєдов (Грзібовскі), В. Сологуб, напівполяки:
Д. Мережковський, М. Нєкрасов. Волохи: А. Кантемир, М. Херасков,
шотландець М. Лермонтов, італійського походження Ф. Тютчев, напівтурок
В. Жуковський і сотні інших, що їхні прізвища та життєписи надруковані
в старих і нових московських енциклопедіях. Ці чужинці хоч і
змосковщені мовно, проте психічно, духовно відірвані від джерела
національної творчості – від московського народу – природно не мали
сили творити перлини літератури, що ввійшли би до скарбниці світової
культури. Це визнають і розумніші москвини. Наприклад, критик В.
Бєлінський писав: «Світової, історичної ваги московська література
ніколи не мала і мати не може. Якщо не було би О. Пушкіна, то в
історії людської культури не постало б найменшої прогалини. А цього не
можна сказати про Байрона чи Шіллера. Всілякі балачки про
рівновартність московської літератури з європейською треба вважати за
порожнє базікання або за маячню чванливості»[26]. Інший московський
критик додає: «У своєму змісті московська література перевищила всі
літератури своєю огидною безсоромністю та нахабством»[27].
Духовність, а з нею й життя кожного народу (нації) віддзеркалює
його література. На жаль, ми, європейці, досі не маємо великої
аналітичної праці про московську літературу, крім деяких розвідок Д.
Донцова. Наші літературознавці були б зберегли Україні (і не лише їй)
багато тисяч її дітей, якби дали нам своєчасно велику працю про
московську літературу у світлі ідей та ідеалів європейської,
християнської культури, бо вибили б ґрунт з-під нашого (і не нашого)
москволюбства. А що такої праці ще не маємо, то подамо дещо з розвідок
Д. Донцова.
«В естета О. Пушкіна, у спростаченого графа Л. Толстого, в
апостола міського шумовиння Ф. Достоєвского, у циніка О. Блока – в
усіх них все йде всуміш: добро і зло, брехня і правда, краса і погань,
щоб знищити в загальному хаосі всі етичні вартості; щоб довести, що
розбій – це свобода, що душогубство – це любов, що нерівність – це
бунт проти Бога, що краса – це бруд і свинство. Чортівська мішанина
всіх тямок, усіх «за» і «проти», всіх «так» і «ні», всіх «дозволено» і
«заборонено», всіх ріжниць між правдою і брехнею, добром і злом,
красою і гидотою, запереченням усякої дисципліни. І це – і в моралі, і
в політиці, і в суспільному житті»[28].
«Що характеризує героїв московської літератури? Моральна слабість
і бажання виправдати ту слабість хибами самого життя. Мрії про
будучність і повна нездібність здійснити ті мрії в сучасності. Чацький
О. Грибоєдова втікає перед огидою життя. Рудін та інші «гамлети» І.
Тургенєва, або Обломов та Райський І. Гончарова – безплідні
балакуни-нероби. Епілептики Ф. Достоєвского, звихнені істоти А.
Чехова, «лишние люди» – ось які є типи московської літератури…
Улюблені герої Ф. Достоєвського – це не бунтівники, але «униженные и
оскорбленные», або «страдальнички», які потульно зносять незаслужене
зло, які роскошують в терпінні (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін).
Співчуття не до геройської душі, але до розчавленого тіла. Потреба
бути упокореним, висмаганим. А. Чехову найсимпатичнішими були невдахи,
І. Гончарову – Обломови, Ф. Достоєвському – епілептики, Л. Толстому –
Іванушка Дурачок та Платон Каратаєв, «бунтареві» М. Горькому – вкритий
гнилими виразками каліка. Що це є? Це – апотеоза каліцтва, це – бунт
нікчеми проти сильного, безплідного проти творчого, виродів проти
здорових, проти тих, які не гнуться; це – бунт хаосу проти ладу,
смерті проти життя…»
«Апотеоза маси в московській літературі призвела до апотеози
примітиву, некультурності. Не тягти маси вгору, але самому до неї
знизитися. Толстой заперечує особистість; заперечує її здібність
осягти щось власним зусиллям. Звеличання безладу, маси; журба за її
лише матеріальні потреби; покора безвільної людини силам ззовні;
деспотизм як ідеал суспільного ладу; біль «тряпичной» душі; знищення і
упокорення особистості – ось ті проблеми і вартості, ось ті ідеї, що
їх принесла світові московська література стара і новіша. Власники
брудних ніг і нечесаної чуприни стали в московській літературі носіями
всіх чеснот, носіями великої правди життя. Вони мали уздоровити світ,
Європу. Їх – ці нулі – московська література протиставляла великим
особистостям, великим організаторам життя Європи. Протиставляла всім,
хто виділявся з отари, хто переростав інтелектом, характером, волею,
чи … чистою сорочкою. Та, що ж могло зродитися в країні «чухонской
помеси и массового батожья»? У країні рабства, де все залежало від
пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних
зусиль; не міг повстати культ волі. Там все було настрій і примха.
Рятунок – лише в покорі Л. Толстого, або «пивной скандал» С. Єсєніна.
Або «прощение» як ідеал, або «дайош Європу», щоб, зруйнувавши
Нотр-Дам, на його місці поставити лобное место».
«Ідеї, що їх внесла московська література до скарбниці народів, є
ті самі і в її пушкінську добу, і в горьковську та большевицьку. Серед
тих ідей нема ідей величного, а є ідея корисного; нема ідеї краси, а є
ідея «полезного»; нема ідеї особистості, а є ідея маси, отари; нема
ідеї чину, пориву, а є страх життя та «грусть и тоска безысходная».
Бунт С. Єсєніна – це лише московське «озорство»; в його душі живе не
вогонь Прометея, не бунт Чайльда Гарольда, а лише «озорство
деревенского озорника». Він хоче «коленом придавить экватор» і
«пополам нашу землю разломить, как калач», і аж «до Египта раскорячить
ноги». І все це «под гармонии пьяной кличи». Якщо це Мойсей, то … зі
дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик. Клоун…»
«Захід знає Дон-Кіхота, Фавста. Московщина – босяка М. Горького та
Іванушку Дурачка, що втечею від ворога хоче зломити його волю. Типи,
що їх ніякий Діоген не знайде на Заході. Лицарскість і вірність – це
головні прикмети англійської літератури. Означити ці типи можна одним
словом – джентльмен. Літературним типом же московської літератури був
безумний бунтівник, бездумний раб; в обидвох випадках – хам, починаючи
від приниженого, ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських
типах С. Єсєніна. Глибокі ідеї і глибину змісту дає лише суспільство з
напруженим, барвистим, активно творчим життям. Московщина ніколи таким
суспільством не була. «Вона не дала світові ніякої ідеї, нічим не
спричинилася до людського поступу», – свідчить москвин П. Чаадаєв. Та
як же вона могла дати якусь ідею? Всяку ж бо ідею зроджує вільна думка
вільної людини; вона була на Заході, а Московщина такої не мала.
Тому-то на Заході створився тип незалежної людини, а в Московщині тип
раба і деспота в тій самій особі…»
«Яку свою ідею дала світові Московщина? Може, ідею М.
Чернишевського з його філософією «чорного передела», себто першенством
розподілу над творчістю? Чи, може, ідею «славянофильства», себто
месіанства московського мужика, того (за свідченням М. Горького)
«тяжкого московського народу, що доп’яв штуки жити жебраком на
багатющій землі, недбало лежачи на ній»? Чи може ідею «непротивления
злу» і примітивної безформності Л. Толстого, ворожу всьому сильному і
гарному? Чи може ідею суспільного «милосердия и жалости», що за нею
крилося звеличення всього безвартісного? Чи ідею «гибельного различия
между твоим и моим»? Чи ідею приниження людської гідності? Як же може
зродити якусь велику ідею народ, що його ідеалом є хаос, аморальність,
ненависть до краси, до вільної думки, до всякої творчості? Ні!
Культура «босяків», Іванушків Дурачків, «лишних людей», «ідіотів» і т.
п. – не для нас, українців»[29].
З такою оцінкою московської літератури українського націоналіста
Д. Донцова погодився навіть яничар М. Хвильовий. На запит: «На яку зі
світових літератур має орієнтуватися українська?» він відповів: «У
всякому разі не на московську, і це без жодних застережень. Від
московської літератури мусить тікати українська якомога швидше»[30].
Московщина щойно у XVIII столітті, лише 200 років тому тільки
починає закладати основи своєї літературної мови. Московщина щойно у
ХІХ столітті, себто ВІСІМСОТ років ПІЗНІШЕ за Україну, лише ПОЧИНАЛА
творити свою літературу. І з питомим їй нахабством, не моргнувши оком,
проголосила, що Київська Русь і все, що з нею зв’язане: її історія, її
культура, її література є «общим достоянием». А щоб довести це
маловірам, притуляла до їхнього чола пістоль. Де рука її з пістолем
була закоротка – щедро позолочувала пера істориків. Монархічні
московські історики боялися, щоб європейці не глузували з їхніх
вигадок. Тому видумували різноманітні фантастичні «теорії» про
походження свого народу, намагалися якось обдурити світ і свій народ.
Теперішні ж московські історики вже не бояться нікого, бо московські
руки з наганами повиростали такі довгі, що досягають усіх у світі.
Ніколи ще в історії ніякий народ не мав й одної тисячної тих п’ятої та
шостої колон, що їх має тепер Московщина. Ці колони пильнують, щоб
ніхто не вирвав з московських рук жодного з усіх московських «общих
достояний». З їхньою допомогою Московщина так перелякала світ, що він
втратив розум і власними руками натягає на свою шию зашморг,
допомагаючи Московщині посилювати військову, господарчу, політичну
силу СРСР. Наймогутніша в світі держава США навколішках благає
москвинів подарувати їй american way of life[31] і більше нічого не
бажає. Така казково неймовірна перемога задурманила москвинам розум
так, що вони заплющили очі на ту безодню, що її бачили московські
письменники під копитами Петрового коня «на дибах». Москвин вимагає
від усього світу не менше, як «покоряйтеся нам все языки, ибо с нами
сам… сатана». А щоб беззаперечно довести своє право панувати над
світом, проголошує: «Світова історія взаємовідносин між народами не
записала прикладів такого величезного і поступового впливу на інші
культури та мови, як вплив московської культури та мови. Велика,
могутня московська мова, впливаючи на інші мови, збагачує їх безмірно.
І кожна людина, що хоче поглибити свою культуру і культуру свого
народу, мусить знати московську мову, щоб могла безпосередньо черпати
знання з багатющої культурної скарбниці, що її створив великий
московський народ»[32].
Московська мова не є звичайною мовою. Вона є великою мовою. Мовою
всього прогресивного людства. Вона безперечно буде мовою Світової
Совєцької Республіки. І той, хто байдуже ставиться до вивчення
московської мови, є ворогом світового поступу. Ті науковці, які не
знають московської мови, не є справжніми науковцями[33]. Маячня А.
Гітлера, порівнюючи з цією московською, направду є ангельським
лебедінням. Такими божевільно-шовіністичними мареннями переповнена
література (разом з науковою) московських «інтернаціоналістів» СРСР.
Малоукраїнським приятелям «московської демократії» радимо читати цю
літературу. Московська шоста колона у світі подбала, щоб європейці та
американці читали московську літературу, але не шовіністичну. В США
навчають московської мови, літератури, історії в двохстах вузах. І це
не коштує ні цента Московщині. Про кошти подбала московська шоста
колона. Українці в США своєї шостої колони не мають, і в жодній
американській школі українознавство не викладається, хіба що самі
українці заплатять.
Тут доречно згадати про ставлення Московщини до міжнародної мови
есперанто. Есперанто – це штучна міжнародна мова, що її уклав 1887 р.
Л. Заменгоф. Її словник складається з коренів слів, спільних кільком
європейським мовам, і тому європеєць може зрозуміти есперанто,
вивчивши лише граматику. Граматика ж проста, її можна вивчити за
кілька годин. Не європеєць (азіат, африканець) може вивчити есперанто
за один місяць. Ліга Націй, Міжнародний Поштовий Союз, Міжнародний
Червоний Хрест та інші міжнародні організації визнали есперанто за
одну з своїх офіційних мов. Багато міжнародних з’їздів провадилося
мовою есперанто. Є вже чимала література цією мовою, видається кілька
журналів. Франція та Англія бойкотують есперанто, бо не хочуть
втратити панування їхніх мов у міжнародному житті. Єдине, чого бракує
цій мові – словника наукових та технічних слів, але граматика дає
безмежні можливості їх творити. Отже, ця надзвичайно легка до вивчення
мова найбільше надається для робітництва, бо ж воно чужих мов не
вчило. А для ІІІ Інтернаціоналу важив ще й той факт, що есперанто не
було мовою жодної нації. Отже, все промовляло за те, щоб ухвалити
есперанто офіційною і єдиною мовою ІІІ Інтернаціоналу. І голова
Світового Союзу есперантистів, англійський комуніст І. Ляпен
запропонував був на І-му з’їзді ІІІ Інтернаціоналу в Москві взяти
есперанто за єдину офіційну мову. Всі члени погоджувалися, крім
Московщини. А що вона не мала жодної причини заперечити, то
запропонувала доручити окремій комісії всебічно обміркувати справу, а
поки що московську мову вважати за офіційну. Те «поки що» триває
досьогодні.
Московщина проголосила «великую русскую литературу» обов’язковою
до наслідування всіма народами СРСР. Це своє беззаперечне проголошення
підперла непохитним доводом літературо-знавців з НКВД. Спробуйте-но,
«інородці», писнути, що Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ш. Руставелі не
вчилися у всіляких бєлінських, чернишевських, федіних, єсєніних!
Спробуйте-но хахлішки, полячішки, кінтошки[34] не поцілувати – і то
прилюдно, шанобливо – смердючі пранці московського «мракобесия» (за
виразом І. Буніна)! Московська «демократія» в СРСР вже цілковито
відверто глузує з подоланих, безборонних «инородцев» (немосквинів)
СРСР. Мовляв, ми москвини, знаємо, що М. Рильський, П. Тичина, Ю.
Яновський, Б. Антоненко-Давидович, В. Гжицький, О. Вишня, П. Панч, Є.
Плужник, А. Малишко, та інші є європейськими письменниками. Знаємо, що
вони не обожнюють наших М. Горького, С. Єсєніна, В. Маяковського та їм
подібних. Знаючи це, ще з більшою насолодою дивимося, як ці ваші
речники, скрегочучи зубами, ридаючи душевно, цілують духовні пранці
нашої літератури і культури. Що з того, що кільканадцять ваших
українських митців пручалися і не поцілували, як от Г. Косинка, М.
Зеров, М. Куліш, Л. Курбас, М. Драй-Хмара, О. Влизько, Д.
Фальківський, К. Буревій, К. Поліщук та понад 200 інших? Московщина
винищила їх, як мух, вигубила лише за 10 років (1929–1939) понад 200
українських письменників. Отже, хто переміг?
Далекоглядний Т. Зіньківський писав 77 років тому: «Господарче
(економічне) гноблення, господарча неволя менше шкодить народові, як
гноблення культурне. Гноблення будь-якої дикої орди – це доброта,
порівнюючи до гноблення цивілізованої нації, бо цивілізована знає: де
і чим дошкульніше вдарити гнобленого. Дика орда нищить господарчо,
грабує, але ці лиха є такі ж природні, як і усяке стихійне лихо: град,
посуха, землетрус – прийшло, понищило, зруйнувало господарство і
зникло. Всі ті господарчі втрати праця надолужить, і знаку по них не
зістанеться… Цілковито інакше дикунство цивілізоване. Цивілізоване
дикунство вже знає таблицю множення і вже знає лічити навіть і на
мільйони; крім того, воно розуміє, що йому не панувати, коли підвладні
матимуть іншу від нього природу, вдачу. Звідси – його дика думка:
«Щобільше маємо «гарматного м’яса», то більше можемо награбувати у
сусідів. А щоб «гарматне м’ясо» забуло за свою людську природу,
схильну до розумного життя і до добра, – треба всіх підвладних
переробити на один копил так, що лише іменем можна б було відріжнити
Івана від Степана. Коли так зробимо, то матимемо мільйони «гарматного
м’яса», матимемо величезну військову машину, щоб загарбати весь світ…
Так цивілізовані дикуни хочуть вийняти ДУШУ з народу, знищити його
мораль і культуру. Винародовити. І ось таке цивілізоване дикунство
(яке щойно вчора навчилося складати літери цивілізації) бере у свої
руки монополію на мову, освіту, культуру. Це цивілізоване дикунство
краде у підбитого народу його культуру, його історію; накидає йому й
іншим народам свої дикі, деспотичні ідеали, завинені у християнські
ризи»[35]. Чи ж не про московську «демократію» СРСР писав автор 77
років тому?
III. ЛЕДАРСТВО І ВОЛОЦЮЗТВО МОСКВИНА
Ми, москвини – народ волоцюг.
М. Горький
Москвини – народ волоцюг, ледарів і злодіїв.
С. Рождественський
Історична доля оселила москвинів у багнистому північному пралісі.
Рільництво там було можливим лише на горбках сухішої землі, що були
поміж болотами, річками, озерцями. Там москвин вирубував ліс, палив
його і засівав у попіл зерно. По п’ятьох роках така «паль» уже не
родила, і москвин кидав її, а шукав нового, не вирубаного горбика
землі. Отже, навіть рільництво було кочовим, аж поки уряд не прив’язав
москвина до землі кріпацтвом.
Вирубувати праліс – праця тяжка, а головне – невдячна, бо ж лише
3–5 років родила та «паль», та й урожаї були малі. Це знеохотило
москвина до рільництва, навіть викликало у нього злобу на невдячну
землю. Міняючи що п’ять років місце осідку, природно не було потреби
ставити довготривалі будови, огороджувати обійстя, прикрашати хату
тощо. Московський історик пише, що навіть у ХХ ст. московська
«деревня» (село) виглядала як тимчасовий табір без найпростіших
життєвих вигід. Чорні дерев’яні хати, жодної огорожі, ані натяку на
чистоту, сморід від гнилого сміття навколо хати. Про квіти чи садки
біля неї (як в Україні) і згадки немає. Брудні, нечесані, з хмарою
нужі люди; підозрілі, злобні погляди – все це природно викликає у
чужинця огиду. Всі чужинці, які бували в Московщині, однозгідно
свідчать про неймовірно жахливий фізичний і моральний бруд не лише
московського мужика, але й аристократа. Чужинці ті дивувалися, що
навіть панівна верства цілковито не відчувала ніякої краси, ніякої
потреби в культурі, і не розуміла найпростіших моральних, етичних
засад[36]. У духовності і народній словесності москвина немає
нічогісінько рільничого. Це віддзеркалюється і в його мові.
Московський рільник називає себе «крестьянином», або «мужиком» – тут і
натяку на рільництво. Слова «земледелец» або «хлебопашец» – складні, а
це вказує, що їх створив не народ, а інтелігенція.
Московський народознавець В. Даль пише (перед 1914 р.), що десятки
тисяч московських селян щовесни лишають на жінку господарство, а самі
йдуть в Україну продавати дрібний московський крам, або на косовицю,
або жебрати та красти. У Києві та інших наших містах юрби московських
жебраків облягали всі церкви та монастирі. В наших містах жебраки,
волоцюги, злодії були майже всі москвинами. Взагалі ж юрби жебраків –
це прикметна риса азійських міст. У Москві їх завжди були тисячі. В.
Даль підкреслює, що не завжди гнала їх з дому біда, а багато з них
мали заможні господарства. Проф. Н. Чегулін налічив у Московщині сотні
сіл, покинутих людьми, і десятки тисяч гектарів землі, що позаростали
бур’янами. Ґрунтознавець проф. Г. Махів пише, що Московщина може легко
прогодувати всю свою людність з урожаю власної землі, якщо поліпшить
примітивне рільництво. Отже, маємо аж надто переконливий довід, що не
земельний голод, не перелюднення штовхало і штовхає Московщину
загарбувати чужі землі.
По скасуванні кріпацтва 1861 р. українці знайшли в Московщині (на
Саратовщині) покинуті москвинами землі і заселили їх. До 1917 року там
було кількадесят великих, багатих українських сіл. По 1917 р.
Московщина вигнала тих українців до Сибіру і забрала собі їхні села
разом з усім майном.
Царський уряд оселив у Сибіру кілька тисяч москвинів, давши їм
великі наділи землі, гроші на худобу, реманент, позики тощо. Ті
поселенці кинули землю, купили рушниці і жили з полювання.
Зненавидівши невдячне рільництво, москвин звернувся до ловецтва та
рибальства. Цьому сприяли місцеві обставини, бо в московському пралісі
жило багато звірини, та ще й високоцінної хутряної. Хутра завжди і
всюди коштували дорого. Їх можна продати чи виміняти на все потрібне,
отже, й на рільничі вироби. Одним пострілом мисливець заробляв більше,
ніж цілорічно тяжкою працею на московській бідній землі. Отже, навіть
і неледар, немосквин волів мисливство, а не рільництво. Московський
праліс увесь був помережений болотяними річками та озерами, отже,
ідеальним краєм для рибальства. А рибалити – незрівняно легший спосіб
наїстися, ніж корчувати пні на «паль». Так самі природні обставини
навчили і призвичаїли москвина шукати легкого хліба. Москвин звик
ненавидіти не лише рільничу, а й усяку працю. ЛЕДАРСТВО, НЕРОБСТВО
СТАЛО ОДНОЮ З НАЙПРИКМЕТНІШИХ ОЗНАК МОСКОВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ВДАЧІ.
Москвин уважає працю за прокляття, за кару, гіршу, ніж кара на горло.
Воліє голодувати, та не працювати. Історик В. Ключевський пише, що
чужинці дивувалися, бачучи в Московщині величезну кількість людей
(«бродяг»), які не працювали, хоч великі обшири землі стояли
необроблені, заросли бур’янами. До 1917 р. десятки тисяч московських
здорових, молодих волоцюг швендяли по всій імперії, живучи з крадіжок,
жебрання, шахрайства. Царський уряд не міг спонукати їх до будь-якої
праці. Розумний соціалістичний уряд знайшов такий спосіб: призначив
тих «босяков» всіляким начальством на немосковських землях СРСР, тим
більше, що серед них були люди з середньою (і навіть університетською)
освітою. Мільйони їх тепер працюють в Україні.
Знавець московської душі Ф. Достоєвський пише про москвина за
кордоном: «Я радше все життя проживу в шатрі, ніж поклонюся німецькому
богові. Я живу в Німеччині недовго, проте, все, що я встиг тут
побачити, обурює мою татарську кров. Робити, як віл, ощадити гріш, як
жид? Ні! Я волію «дебоширить по-русски».
ВОЛОЦЮЗТВО
Мандрівне рільництво, полювання, рибальство не прив’язувало
москвина до осідлого життя. Це зродило і за десятки поколінь розвинуло
й закріпило у москвина світогляд і вдачу волоцюги. Татарська кров
владно кличе його кочувати, волочитися, мандрувати світ за очі. Чому,
задля чого, куди – москвин сам не знає. Він просто не має сили
противитися цьому з молоком матері всотаному, вродженому потягу,
звабі. В науці це називається «атавізм», себто повернення до
прапрадідівського. «Ми, москвини, – народ волоцюг», – зізнається М.
Горький, який сам волочився по всій імперії. «Ми, москвини, завжди
були «бігунами». Нам кортить бігти, бігти, бігти. Куди, чого – самі не
знаємо», – підтверджує Вяч. Іванов. «Мандрівність завжди була
прикметною рисою не лише наших міщан, а й селян», – каже С.
Рождественський. «Всі ми, москвини, не можемо всидіти на одному місці;
всі ми кочовики. У власних домах і у своєму місті ми начебто тимчасові
гості і живемо як кочовики», – пише П. Чаадаєв. Кинути свою хату і
свою землю, йти світ за очі, волочитися і красти (бо ж працювати не
хочеться) – такий ідеал і московського мужика, і московського
інтелігента. І справді, серед десятків тисяч московських «босяків», що
тиняються по всій імперії (найбільше по Україні, по чорноморських
портах) були сотні московських інтелігентів, навіть з вищою освітою
[37]. «Устал я жить в родном краю, в тоске по грозневым просторам,
покину хижину мою; уйду бродягою и вором», – співав С. Єсєнін.
Задля порівняння доречно пригадати, що навіть третє покоління
українських поселенців у Сибіру мріяло про повернення в Україну.
Сибірські українці вислали 1917 р. своє посольство (делегацію) до
Києва розвідати такі можливості, а в Сибіру ж вони мали багаті
господарства. Так само виселені Польщею з рідної землі лемки
поверталися назад, хоч Лемківщина була спалена до голої землі, а
Польща утискала і навіть убивала тих, хто повертався.
В. Ленін добре знав національну вдачу москвина і використав її на
всі 100%. Він порозсилав своїх «ребят» по всій імперії на легкий хліб
погоничів, жандармів, начальників немосковських народів. І москвин
справді почувається всюди, як удома. В Києві, Тбілісі, Менську,
Варшаві, Омську – всюди вищим за тубільців, і вважає своїм правом і
обов’язком накидати всім свою мову, свої примітивні звичаї, світогляд,
віру. Коли ж хтось починає сумніватися в його вищості, таку «темну»
голову москвин просвіщає кулею в потилицю, чи вивозить до Сибіру
«прохладить национализм». Десятки мільйонів таких вивезено за останні
півстоліття.
Погляд московського народу на Україну прояснює (ліпше за грубу
наукову книжку) така билиця: упросився зайда-москвин до українця
переночувати. Українець пригостив його вечерею, постелив ліжко і почав
молитися. Зайда слухає і раптом перебиває молитву: «А ты как молишься?
Так нельзя молиться». Обурений українець відказує, що він є господарем
хати і має право молитися, як хоче. Москвин, показуючи на свої лапті,
що висіли сушитися, питає: «А чьи это лапти?» – «Ну, то твої», – каже
господар. «А как лапти мои, то я здесь хозяин», – проголошує зайда. І
москвин має для цього підстави. Коли 40-мільйонна нація, що її предків
знало і боялося пів-Європи, дозволила дикій, малій Московщині сушити
її лапті на престолі св. Софії у столиці, то цілковито справедливо
прорік їй Бог жити на «нашій не своїй» землі. Якщо московські
культурні лапті сушаться на духовному престолі української столиці, то
неухильний НАСЛІДОК – політичне, господарське, культурне рабство
українського народу.
Рабом є лише той, кого НЕ печуть кайдани. Величезна московська
імперія підбила під свою владу нечисленний черкеський народ
(Московщині знадобилося для цього 60 років). Підбила, але ДУХОВНО не
скорила. Навіть у ХХ ст. жодний московський зайда не наважувався зайти
до черкеського села, бо знав, що живим звідти не вийде. Московські
урядовці їздили туди лише під військовою охороною. За понад сто років
Московщина не змогла купити жодного черкеського яничара. Ось чому
московська могутня імперія не брала жодних податків з черкесів, ані
їхніх синів – до імперського війська. А про якесь московщення черкесів
Московщина навіть і не мріяла. Чому? Своїм бо інстинктом відчувала
велику ДУХОВНУ СИЛУ черкесів. Оскільки москвини духовні раби до дна
їхньої душі, то вони розуміють лише мову сили. Московські зайди в жаху
тікали з України 1918 і 1941 року, коли український народ показав їм
свою ДУХОВНУ СИЛУ.
IV. БЕЗВЛАСНІСТЬ І ЗЛОДІЙСТВО МОСКВИНА
Московський народ не знав згубної різниці між «твоїм» і «моїм».
Ю. Самарін
Хто не бреше і не краде, той не москвин.
Олександр І
У всіх народів початок рільництва був початком творення
цивілізації та культури. Обробляючи, поливаючи власним потом певний
шмат землі і так вирощуючи добрий урожай, рільник навчився цінувати
той шмат землі, любити, вважати за СВІЙ, і природно боронив від
загарбання сусідами. Так народжувалася і зміцнювалася свідомість
власності. Землю успадковували від прадідів правнуки. Так
народжувалася і через багато поколінь зміцнювалася свідомість свого
роду, а з неї – свого племені, далі – свого народу, і нарешті
свідомість НАЦІОНАЛЬНА. Так постала свідомість історичного права на
власну ЗЕМЛЮ, а з того – свідомість обов’язку її боронити для
нащадків, тобто ПАТРІОТИЗМ. Всі рільничі народи – патріотичні, свідомі
своєї гідності, мають приватновласницьку правосвідомість і понад усе
волелюбні.
Не маючи ані природного інстинкту приватної власності, ані
виробленої життям відповідної правосвідомості, москвин, самозрозуміло,
міг створити лише безвласницьку форму користування землею. І не лише
землею, але й усім іншим, включно з особистою думкою. І він створив
свою національну форму – общину. Форму не лише господарського, а й
громадського ладу та культури. По 1917 році він переназвав ту свою
«общину» на «колхоз».
Аж до XVIII ст. не було в Московщині приватних власників на землю.
Вся земля (разом з людьми на ній) належала цареві, він «жалував»
(давав право користуватися) її своїм боярам, дворянам за їхню службу.
Це й віддзеркалилося в московській мові. Всяка стала платня (від
держави, громади чи особи) називається «жалование», себто ласка. Це
також відбилося в мові. Москвини – аристократи і мужики – називали
себе «царскими людьми» до XVIII ст., а потім – «русскими». Всі
європейці свою народність висловлюють в іменниковій формі (ХТО):
українець, поляк, чех, серб, хорват, словак тощо. Москвини ж уживають
прикметникову форму «русский», тобто ЧИЙ. Москвин психічно не міг
сприйняти іменникової форми «русин».
Безвласницька правосвідомість природно поширилася на все
московське життя. Щобільше, увійшла в підсвідомість москвина,
зробилася складником його духовності. Тим-то і соціалістичне
безвласництво москвин сприйняв охоче, як своє рідне, природне,
замінивши слово «государь» (цар) на «государство» (соціалістичне). За
старою історичною традицією те «государство» (як і колись «государь»)
відбирає в СРСР приватне майно разом з життям власників.
Ще 1840 року неписьменний московський мужик Максим Попов
проповідував 100%-ий марксизм. К. Маркс видав «Капітал» 27 років
пізніше. Граф Лев Толстой марксистом не був, а 1905 р. писав цареві:
«Мати землю на власність – це протиприродний злочин. Тим-то
московський народ бажає не знищити нашу споконвічну комуну-общину, а
навпаки – поширити її на все життя держави». Новий цар Володимир І
задовольнив 1917 р. те бажання і мужика М. Попова, і графа Л.
Толстого. І не лише бажання цих двох станів, а й усіх. Наприклад,
аристократа князя П. Кропоткіна, монархістів В. Соловйова, К.
Лєонтьєва, А. Хомякова, націоналістів Ф. Тютчева, Г. Успенського, Ю.
Самаріна, лібералів М. Погодіна, Н. Данилевського, соціалістів М.
Бакуніна, О. Герцена, С. Нєчаєва, М. Чернишевського, Г. Плеханова, В.
Леніна – всі вони вірили (підкреслюємо – вірили), що мати землю у
приватній власності неморально, неприродно і гріховно. Всі вони
ненавиділи і мріяли зруйнувати суспільний лад у Європі власне тому, що
він заснований на ідеї приватної власності та на ідеї вільної людини.
Нема потреби наводити цитати з їхніх писань, виданих в СРСР великими
накладами. Хіба кілька прикладів.
Монархіст К. Лєонтьєв: «Світ скоро мусить відкинути буржуазну
культуру, а новий ідеал людства вийде безперечно з московщини; з
народу, у якого найслабше розвинені буржуазні ідеали. І пора вже
покласти край європейській буржуазії»[38]. Ю. Самарін: «Так, москвин
не знає згубної різниці між «моє» і «твоє». І справді, в Московщині
живуть разом і працюють спільно батьки, сини, внуки і правнуки, не
розділяючись аж до смерті «большака» (батька). Цілковито природно така
сім’я-комуна породила більшу комуну-общину. Цілковито природно, що в
Московщині не було жодного протесту проти усуспільнення
(колективізації) землі. Навпаки, московські селяни самі охоче йшли до
колгоспів.
Москвини здійснювали ідею безвласності у своїй державі не від 1917
року, як гадають невігласи. Московська ідея безвласності виникла
водночас з народженням самої московської спільноти (навіть ще раніше).
Вже за перших Іванів у ХVІ столітті записали москвини до державних
законів свою ідею безвласності. Ті закони були правосильні аж до 1801
року, коли «дворяни» одержали право власності на землю. Селяни та інші
нижчі верстви не мали того права аж до 1906 року. А 1917 року
Московщина повернулася назад до старих безвласницьких законів,
зневажнивши закони 1801 і 1906 років. Отож, за всю історію право
власності на землю мали: вищі верстви – 116 років, а нижчі – лише 10
років.
Кількасотрічна безвласницька правосвідомість москвина стала
складником його духовності, увійшла в його душу. Москвин ненавидить
ідею приватної власності не з переконання в її шкідливості, а з віри в
її неморальність, гріховність. А вірою – як і кожним почуттям – керує
не розум, а душа. Віру не можна побороти розумом, бо віра і розум
лежать у несумірних царинах: мозок у матеріальній, фізичній, а душа –
в позаматеріальній, духовній. Так невизнання ідеї та засади приватної
власності стало московським національним символом віри.
Заперечуючи право власності, москвин логічно не визнавав його і
поза Московщиною. Іншими словами – виправдовував тим своє загарбання
чужих земель, грабунок чужих багатств. У ХХ ст. московська
«демократія» безмірно вдосконалила історично-традиційне загарбництво,
і то досить легко, надавши йому нових назв: «соціалізм»,
«інтернаціоналізм», «визволення з капіталістичного, колоніального
ярма» і подібних ЛИЧИН.
ОБЩИНА
Від початків московської держави у ХІІ ст. аж до ХХ ст. вся
селянська земля в ній належала юридично і фактично сільським громадам
(общинам). Кожна община ділила свою землю між своїми членами для
користування і обробітку. А що кількість люду в селі мінялася, то
община кожні 3 – 5 років робила новий переділ.
Звільняючи 1861 року селян з кріпацтва, уряд мусив продати їм
частину дворянських земель. Позаяк селяни не мали грошей, то продав у
борг (в Україні та дворянська земля належала колись українським
козакам та селянам. Петро І та Катерина ІІ відібрали її від них і
подарували дворянам, переважно неукраїнським. Отже, українські селяни
купували 1861 р. свою колишню власну землю. Чи ж не «благотворное
влияние России в присоединенных окраинах»?). А щоб забезпечити його
стягнення, уряд продав не окремим селянам, а у власність общинам. Вся
община відповідала спільною порукою за виплату землі і податків. Так
московська община збереглася і по 1861 році. Зрештою, московський уряд
не міг, хоча б і хотів, продати землю у власність окремим селянам, –
бо ж ненавидячи працю на ріллі, московський мужик продав би свій наділ
з першої нагоди і втік до міста. Він тікав і з общини, відмовляючись
від своєї частки. Московський уряд змушений був заборонити 1861 р.
сільській владі видавати паспорти селянам без дозволу повітового
начальника. Достеменно така самісінька заборона є і в СРСР. Без
паспорта ніхто не міг вийти з хати ні до 1917 р., ні досі.
Цілковито протилежно було в Україні. Землю одержали у власність
також сільські громади, а не окремі селяни. Та поділивши її поміж
своїми, українські сільські громади ніколи потім не переділювали, а
батько передавав своїм дітям, діти – внукам, внуки – правнукам. І не
лише передавали, але й продавали та купували, як свою приватну
власність, хоч офіційно власником була сільська громада. Так
українська правосвідомість не визнала 1861 року і ніколи не визнавала
московської безвласницької ідеї. Не визнає і тепер в СРСР. За це
українське селянство заплатило по 1917 р. неймовірно жахливу ціну –
П’ЯТНАДЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ своїх трупів на «нашій не своїй» землі. Та й у
цьому московська «демократія» СРСР лише наслідувала свою стару
аристократію, яка до 1917 року також жорстоко карала українських селян
за те, що вони не хотіли і не дозволяли нікому творити в Україні
московської общини, а вважали одержану землю за свою приватну
власність. Різниця лише в тому, що московська аристократія покарала
тисячі, і то не смертю, а московська «демократія» – на смерть і
мільйони.
Московський селянин не знав, чи в наступному переділі одержить ту
саму ділянку землі, що має. Отже, не мав матеріальної спонуки її
поліпшувати. Це призводило дедалі до менших урожаїв (високі врожаї в
Україні спричинював не лише родючий чорнозем, але й, більшою мірою,
приватна власність на землю. Український селянин дуже дбав, щоб його
діти успадкували невиснажену, незасмічену бур’янами землю.). В
державному ж бюджеті московської імперії податки з рільництва та з
рільничого промислу давали більше грошей, ніж усі інші податки.
Зменшення врожаїв – це зменшення державних прибутків, недобір у
державному бюджеті, борги, занепад господарства, революція, розвал
імперії. Щоб урятувати її від такої можливості, міністр С. Вітте
запропонував 1904 р. замінити общинне володіння землею
приватновласницьким. А що община була свята святих кожного москвина,
то німець збувся міністерського крісла. Та життя не зважало на
московські святощі, й імперія котилася до господарчого і політичного
упадку. Хоч-не-хоч, наступник С. Вітте П. Столипін законом від 6
листопада 1906 р. дав селянам право перебирати від общини свої частки
у приватну власність. Той закон не примушував, лише давав селянам
право обирати общинний чи приватновласницький спосіб володіти землею.
В Україні він нічого не змінив, бо тут селяни давно мали землю
фактично на приватновласницькій засаді, отож, лише офіційно визнав
фактичний, давно існуючий стан. Московські ж селяни не спішили
виходити з общини, не сприйнявши дивного і незрозумілого їм
столипінського закону. Так і лишилася в Московщині їхня община досі
(перезвана на «колхоз»).
П. Столипін, мабуть, не розумів, що запроваджуючи приватну
власність у Московщині, він «осквернил» московське безвласництво. Всі
москвини попри різницю політичних поглядів і суспільного стану – від
соціалістів до монархістів, поставилися вкрай ворожо до його земельної
реформи. І навпаки – вся Україна її вітала. В Україні вітали навіть і
ті москвини, що народилися і виросли тут, бо живучи серед українців,
були значно культурніші за своїх одноплеменників з Московщини. Тому
змогли зрозуміти користь з реформи. Духовну ж, етичну її вартість вони
не відчували. Москвини вбили (з дозволу царя) в 1910 р. Столипіна, не
давши йому часу розпочати реформу. І прикметна подробиця: вбив
соціаліст Богров, що був на таємній службі у політичній жандармерії.
Споконвічна община знищила у москвина інстинкт власності не лише
на матеріальні цінності, а й на духовні. Общинник не потребував
власного розуму, бо за нього думала община; не смів мати власного
почину (ініціативи), бо тим руйнував би общину. Та общинник усе ж таки
мав якесь рільниче знаряддя та худобу і мусив сам думати, як те
знаряддя використати і чим ту худобу нагодувати. Колгосп звільнив його
і від цієї потреби, і москвини радо привітали 1917 р. усуспільнення
(колективізацію).
В Україні ж Московщина знайшла вільного селянина з його
споконвічною, непохитною приватновласницькою правосвідомістю, з його
власним особистим світоглядом, з його вродженим почуттям власної
гідності, з його незнищимим прагненням до волі, незалежності, з
розвиненим почином (ініціативою). Український селянин зустрів
московську колгоспну ідею з такою ненавистю, що Україна стихійно
схопилася за зброю і горіла кілька років у заграві селянських
повстань. Перелякана Московщина змушена була визнати, що: «Силою
українців не візьмемо»[39], і В. Ленін наказав: «Не накидайте силою
колгоспів і взагалі комунізму українцям доти, доки ми не зміцнимо свою
владу в Україні». Так вимушено повернули частково приватну власність і
особистий почин у формі НЕПу (Нова Економічна Політика). Отже, знову –
як і перед 1917 роком – українська приватновласницька правосвідомість
перемогла московське безвласництво. Та й тут бачимо «прогрес»
московської «демократії». Московська аристократія побоялася зломити
силою український спротив, а от «демократія», зміцнивши свою владу,
знищила 1928 року НЕП і вигубила мільйони українців.
Московщина почала закладати свої теперішні радгоспи ще в ХІХ
столітті. Тоді Олександр І (1777–1825) наказав запровадити т. зв.
«посьолки». В них землі, худоба, будинки, реманент, знаряддя і навіть
люди належали державі. Селяни працювали за приписами, складеними в
Петербурзі, і під наглядом старшин та підстаршин. Все робилося там
лише за командою, як у війську. Лад був напіввійськовий з суворою
дисципліною і жорстокими карами. В Україні з тих «посьолків» тікали.
Їх ловили і прилюдно вішали на пострах іншим. Олександр загрожував:
«Ті посьолки будуть, хоч би довелося встелити мерцями шлях від
Петербурга до Чудова». Цар встелював лише тисячами, а
«рабоче-крестьянская» влада СРСР встелила мільйонами мерців і не
сотнекілометровий шлях Олександра, а тисячокілометровий від Карпат по
Сахалін. Тут виникає цікаве питання: чому московські монархічні
соціалісти не поширили своїх радгоспів ХІХ ст.на всю Україну, а
«демократичні» поширили? Бо треба було вигубити тисячі й тисячі
українців. На це вони не відважилися, бо тоді в Європі ще живою і
діяльною була традиційна культура, заснована на християнській етиці і
римському праві. Тоді на кожне варварство Європа відгукувалася, і
борців за християнські ідеали підтримувала не лише морально, а й
матеріально: грішми, дипломатично і навіть збройно. Так Європа
допомогла знищити рабство в Америці, Греції – визволити з турецької
неволі тощо. Тисячі українських борців, полеглих у боротьбі за Богом
дане право бути Людиною, а не худобою могло обурити культурну Європу.
Московщина ризикувала втратити Україну, а з нею і мрії про панування у
світі. Вона знала, що тоді були в Європі державні мужі, які розуміли
московську загрозу Європі та її культурі.
Європа ж ХХ століття вже цілковито інакша. Ще ніколи у своїй
історії не падала вона духовно і морально так низько. Європа знає, що
діється в тому гіршому за пекло СРСР. Знає, і не лише мовчить, а й
шукає московської ласки. Московщина знала про такий духовний стан
Європи і тому була цілковито певна, що минеться їй безкарно вигублення
мільйонів українців. Не помилилася. Щобільше, по війні 1939–1945 рр.
західний світ, нічим і ніким не примушений, з власної волі подарував
Московщині нові мільйони рабів. Московська монархічна держава була
власником 35% всіх кріпаків[40]. Соціалістична московська імперія СРСР
є власником усіх 100%.
Теперішнє удержавлення промисловості, рабство робітників, розстріл
інженерів за низьку якість і кількість продукції і т. п. було й за
Петра І[41] , і за Миколи І. І за пізніших царів уся уральська
промисловість, майже вся петербурзька і чимало навколо Москви були
розбудовані і діяли за державні гроші. Чимало з них належали державі й
формально. В Україні тоді було кілька великих і кількадесят менших
державних підприємств, де працювали державні кріпаки під керівництвом
державних урядовців[42]. Точнісінько так само і в СРСР. В СРСР, бо ВСЯ
промисловість – державна, і ВСІ робітники – державні кріпаки. І не
лише робітники, а й жінки та діти.
Удержавлення банків почали не соціалісти у ХХ ст., а монархісти у
ХІХ ст. Вже тоді більшість банків у Московській імперії були
приватними лише офіційно, формально (назвою), а фактично були
державні, засновані на державні гроші, одержували від держави
безповоротні грошові допомоги, управителів призначав уряд[43].
Так само і всі залізниці були фактично державні, хоч так і не
називалися. Держава платила 50–90% коштів побудови і визначала оплату
за перевезення та доплачувала недобори[44].
ЗЛОДІЙСТВО
Вважаючи право власності за гріховне, за неморальне, москвин
логічно не вважав крадіжку гріхом, а морально виправданою. До цього,
зрештою, примусило його і саме московське життя. Як уже мовилося,
стара «паль» не родила, і примара голоду спонукала москвина брати,
нікого не питаючи, не свій шмат землі під нову «палю». Ця практика
давала москвинові моральне виправдання (санкцію) на захоплення чужої
власності. Так з покоління в покоління виплекалися у москвина
світогляд і вдача «вора» (злодія), грабіжника, а далі й розбійника,
харцизяки, загарбника (імперіаліста). Ця вдача та світогляд панують у
житті москвина: у приватному, у громадському, у культурному, у
міжнародному. Ними просякнута московські література, наука, мистецтво
і навіть церква. Вони віддзеркалюються в московській народній
мудрості. Наприклад: «Что взято – то свято», «С трудов праведных не
наживешь палат каменных» і т. п. Український народ, навчений довгим
життєвим досвідом, створив безліч приказок та сміховиськ (анекдотів)
про злодійство, брехню, шахрайство, ошуканство москвина.
Крадіжку громадських та державних («казьонних») грошей москвин
навіть не вважає за крадіжку. Крадуть усі: від царя (тепер диктатора)
до жебрака. І всі це знають. І ніхто не кине каменем у злодія, бо ж
кожний «возьмет, что плохо лежит». Спритного злодія, який безкарно
багато накрав, уважають за мудру людину, його шанують, йому заздрять.
За Катерини ІІ урядовці крали 43% державних грошей[45]. В СРСР крадуть
значно більше. Всі чужинці, які мали нещастя жити в Московщині від XVI
до XX ст., свідчать про неймовірне злодійство, крадіжки, брехливість,
ошуканство москвинів від міністрів до вуличних дітей[46]. Олександр І
казав: «Хто не бреше і не краде – той не москвин». Навіть усі
московські державно-національні клейноди – крадені. У державному гімні
«Боже, царя храни» слова англійського гімну в перекладі В.
Жуковського, а музика – старовинна європейська «О, Санктисімо»
композитора В. Гена, що її московський композитор А. Львов пристосував
до московського перекладу. Державний герб – двоглавого орла –
Московщина вкрала у Візантії. Барви національного прапора – у
Голландії. Назву своєї імперії (навіть і народу) вкрала в України.
Назву своєї столиці (Москва) – у фіннів. Навіть свою мову склала з
запозичень у фіннів, татар, українців, німців, французів. Ніякі
найжорстокіші кари, ніякий найлютіший деспот не зможуть знищити те
злодійство, брехню, ошуканство. Бо плекане століттями входить у кров,
стає спадковим і стійким. Так злодійство, брехня, ошуканство,
волоцюзтво, безвласництво, безбожництво, загарбництво стали
національними рисами москвина[47].
До 1917 р. московською імперією правили помосковщені немосквини.
Їхня кров веліла їм стримувати москвина від надто великого виявлення
своїх національних рис. По 1917 р. владу захопили вихідці з народу –
питомі москвини. Вони вже не мали жодного стриму і явно та відверто
проголосили соціалістичну безвласніть імперським законом. Ця
національна «демократія» виявилася найбільшим, найжорстокішим,
найпідлішим деспотом, загарбником, душогубом, розбишакою, злодієм,
ошуканцем, брехуном за всіх знаних у світовій історії.
Власність була визнана законом незаконною, отже, логічно кожний
громадянин «социалистического отечества» мав законне право відбирати у
власників їхнє добро. А що власником усього добра в СРСР є держава, то
відбирати і в держави. Так клич: «Хто не працює – той не їсть»
обернувся в СРСР на «Хто не краде – той не їсть». Ледве чи є в усьому
СРСР бодай одна людина, яка не дотримується цього закону. Тисячі
прикладів можна назбирати в часописах СРСР, а вони друкують таке лише
тоді, коли явище стає загальним, надто поширеним. Отже, затаювати – це
визнавати, що сам уряд тому потурає, бо ж усі часописи СРСР видає сам
уряд. Ми згадаємо лише кілька задля прикладу.
«У соціалістичному ладі СРСР нема нічого, що породжує злочинність.
В СРСР давно вже усунено ті суспільні причини, які роблять злочинність
неминучим суспільним явищем капіталістичних держав», – пише[48]
найвищий обвинувач (генеральний прокурор) СРСР Руденко саме тоді, коли
уряд СРСР оголосив смертну кару за крадіжки, ґвалтування жінок,
хабарництво і т. п. Всі часописи СРСР нарікають, що злочини коїть
переважно молодь. А вона ж народилася по 1917 році, отже, вихована
ладом СРСР, у якому нема нічого, що породжує злочинність.
Уряд СРСР створив окремі бригади з в’язнів, які ночами – під
наглядом НКВД – розкопували старі могили, шукаючи золотих хрестиків,
перснів, зубів у мерців. До такого джерела золота не доглупався ще
жодний злодій у світі, не те що уряд. Чи ж не «прогрес» московської
«демократії»?
Поблизу будови великого металургійного комбінату в Західному
Сибіру виросло чимале місто, прозване «Крадигород». А прозвано його
так, бо люди побудували його з крадених матеріалів. І – самозрозуміло
– крали не сторожі чи служки, але місцеві можновладці, всілякі
начальники[49].
«У Киргизькій РСР лише за пару років украдено всілякого державного
майна на 30 мільйонів рублів. Серед злодіїв були такі високі особи,
як, наприклад, голова Ради міністрів»[50].
Навіть у столиці Москві високі урядовці, начальники «Союзглавмашу»
та управителі кількох великих заводів створили таємне підприємство, що
продало нелегально самих лише ткацьких верстатів 900. Кому ж продало?
Та ж державним підприємствам, де вони були управителями.
Самозрозуміло, продало за цінами, значно вищими, ніж офіційні. Чому ж
управителі купували, переплачуючи? Бо купити офіційно через Держплан
забирає не місяці, але роки часу. А імперська влада вимагає виконати
план уже цього року. А як же виробиш без машин?[51]
Отже, сама держава спонукує себе ж (державу) красти, шахраювати,
дурити і… плювати на всі Держплани. До такого соціалізму не
доглупалися всі світові соціалісти разом. «Істинно русский» соціалізм.
Увесь СРСР можна назвати «Крадигосударством».
V. БЕЗБОЖНИЦТВО І РОЗПУСТА МОСКВИНА
Годится – молиться.
Не годится – горшки накрывать.
Московська приказка
Людині черево найважливіше.
Все ж бо життя людини з черева виходить.
М. Горький
Набоженство (релігія) народу творять ті самі чинники, що формують
і всю його духовність. Нема нічого випадкового в тому, що китайці
мають буддизм, а не що інше. Іслам (магометанство) не випадково
поширився серед кочовиків-семітів. Завжди легко сприймається те, що
духовно споріднене. Українці досить легко і скоро перейшли з свого
поганства на християнство з цієї ж причини. Набоженство, що не
споріднене духовності народу, він або цілковито не сприймає, як,
наприклад, не сприйняли християнство семіти – араби та євреї, або
змінює, пристосовує до своєї духовності, як москвини – християнство.
Іронія історії накинула (руками українців) москвинам набоженство,
яке цілковито заперечувало всю духовність москвина. Тим то москвини –
простий народ, інтелігенція і навіть священики та єпископи від ХІІ ст.
і досі московщили і змосковщили цілковито своє «християнство»,
переробили його на своє національне поганство. Московський історик
пише: «Міфологія фіннів (предків москвинів) не виросла до
антропоморфізму. Сили та предмети природи вони мали не за символи чи
вияв божества, але за саме божество; звідси – дикунський фетишизм. В
московських переказах про життя їхніх святих є відлуння обожнювання
дерева, каменю, прикриті християнською формою. «В лесу родился – пню
молился», – записав етнограф В. Даль. Поганство і християнство в
Московщині змішалися. Поганські боги, одержавши християнське ім’я
«бесы», знайшли місце в московському християнському культі.
Християнство і поганство не стали в Московщині двома протиставними
релігіями. Навпаки, частинами одного московського набоженства.
Доповнюючи одна іншу, кожна частина діяла у своїй царині: християнська
в небесній, а поганська в земній. Ще в ХХ ст. були в Московщині села,
де молилися поганським богам перед християнським образом із
засвіченими лампадами. Християнство не стало для москвинів виходом з
темряви до світла, а лише переходом з-під влади богів нижчих під владу
богів вищих, бо ж старих поганських богів москвин не викинув із
свідомості, а визнавав їх надалі, надавши їм нижчого ступеню»[52].
Москвини і тепер вірять, що чаклунами опікуються чорти. На весілля
завжди запрошують «колдуна» (чаклуна) і частують його найбільше, щоб
його опікун – «леший» (чорт) обороняв молодих. Так і співають у
весільних піснях, пояснюючи: мовляв, Бог на небі і не почує, а чорт
тут, на землі, і напевно почує.
Згаданий проф. В. Даль записав такі релігійні погляди москвинів:
молючись, треба черес (пояс) спускати нижче пупа, а ноги не
розчепірювати, бо чорт проскочить. Чай, кава, картопля, тютюн –
викляті Вселенським собором (горілка – ні). Дар Божий гріх колоти
(себто брати виделкою). Гріх їздити возом, що має дишло (а не
голоблі), бо антихрист має дишлову колісницю. Державне тавро на
вагових гирях – це печатка антихриста. Щеплення віспи – запродаж
дияволові. Статистика робиться, щоб і на тому світі платити податки і
т. п. Він записав, наприклад, такі народні приказки: «Какой бог, такая
ему и свечка», «Годится – молиться; не годится – горшки накрывать» (це
про ікони). На церковній дзвіниці москвини ставили поганського
боввана. Попові та місцевому поліцаєві давали хабара, щоб вони не
перешкоджали приносити жертви поганським богам та молитися в
поганських капищах, захованих у лісі[53]. Таких капищ знайдено 1931 р.
чимало в Московщині. Москвини мали секту «діромолів». Ті сектанти
просвердлювали в хатній стіні дірку і крізь неї кричали: «Изба моя,
дыра моя, спаси меня»[54].
Датський дипломат, що був у Московщині, пише: «Московський
митрополит дає за добрі гроші дозвіл продавати біля церкви горілку.
Люди біля церкви пиячать, співають сороміцьких пісень і розпуствують»
[55]. «При московських церквах існували т. зв. «братчины», щоб спільно
святкувати церковні свята. На тих святкуваннях москвини напивалися
так, що билися і навіть убивали. Жінки не відставали від чоловіків.
Священики пиячили і билися не менше за свою паству. Пиячили і жебраки,
сліпці, каліки. На вулицях валялося десятки і сотні п’яних, що часто
замерзали на смерть. До того всі жахливо матюкалися. Взагалі в
Московщині всі матюкаються, навіть жінки, дівчата і діти, простолюд і
аристократія. Матюкаються навіть у церкві; навіть священики і ченці
[56].
Московську «побожність» задокументовано офіційно в їхньому
збірнику церковних законів «Стоглаве», де читаємо: «Священики завжди
п’яні, і в церкві сваряться найогиднішими лайками; навіть б’ються в
церкві. А на них і люди рівняються: стоять у церкві в шапках, служби
Божої не слухають, навіть глузують з неї; розмовляють між собою
голосно, сваряться, вживаючи сороміцьких лайок». Та як же слухати
службу Божу, коли (щоб її прискорити) священик «возглашає», диякон
промовляє єктен’ю, дячок читає псалми, і це всі три водночас, не
турбуючись, чи люди щось розуміють, чи чують. Московські священики
ніяких казань не виголошували.
Т. Шевченко у своєму «Щоденнику» пише: «Чеснотні уральці, а надто
уралки не дадуть води напитися «нестароверу». «Староверы» – московські
церковні фанатики, що не визнавали церковної реформи патр. Нікона. За
це московський уряд виселив їх на Урал, а їхніх священиків
«расстригал», себто відбирав сан і права священицькі та карав. На
Уралі найліпше удавати попа-розстригу. Тоді, мов у казці, з’являється
перед вами все, разом із «свальным грехом». Тоді мати сама запропонує
святому страднику «за вєру» свою дочку на нічну «розвагу».
І. Прижов назбирав у ХІХ ст. у московських селах тисячі
безбожницьких оповідань[57]. І. Родінов – безліч таких жахливих
оповідань, що коли видав окремою книжкою[58], то уряд оголосив його
божевільним.
Московський письменник пише: «На Великдень 1908 р. я зустрів у
Петербурзі на головній вулиці гурт п’яних, що йшли вулицею і кричали:
«Христос воскрес … его мать!»[59]. Це було за 10 років перед
ленінською безбожницькою пропагандою.
Темний народ? Той же Д. Мережковський пише, що мати московського
вельможі захворіла на пістряк. Перше вона молилася, просила Бога, щоб
Він уздоровив її. Коли ж переконалася, що молитва не помогла, то
роззлостилася, наказала порубати образи і викинути їх на смітник. Як
бачимо, народну приказку «Годится – молиться, не годится – горшки
накрывать» визнавали й аристократи. Окремий випадок? «У московських
монастирях панували пиятицькі оргії, розпуста і бійки»[60]. «У
московських монастирях чоловічих і жіночих було багато всіляких
злочинців, які там ховалися під чернечою рясою. Там панували пиятика і
розпуста»[61]. В. Розанов свідчить, що 1913 р. в одній лише губернії
(Нижегородській) кілька жіночих монастирів «радели». Московське
«радение» – це збочене «релігійне» захоплення, що кінчалося
розпусницькою оргією всіх учасників. Учасники-мужчини називалися
«бугаями», а жінки – «богородицами». Те «радение» було поширене і
серед московської аристократії у ХІХ столітті. Олександр І брав у них
активну участь. У ХХ ст. московська аристократія разом з царицею
«радели» з Г. Распутіним. Ніяких сект (навіть і незбоченських) ніколи
не було в Україні. Були 2–3 протестантські секти, але їх творили і
ними керували німці та москвини. З українців до них приставали лише
ті, хто не міг витримати морального бруду попів-москвинів, що їх
московський уряд оселював в Україні як своїх шпигунів та агентів. З
усієї України до тих сект належало лише кількасот українців.
«Петро І заснував був «Сумасброднейший, Всешутейший и Всепьянейший
Собор». Він був організацією найбільших пияків. Мав свого «патріарха»
(сенатор Н. Зотов), 12 «кардиналів», «єпископів», «священиків» з
такими титулами, що їх жодний цензор не дозволить друкувати. Та
«братія» одягала церковні ризи, митри і з хрестами відправляла свою
«богослужбу», тобто співали найбрудніші, сороміцькі та блюзнірські
пісні, і «причащались», упиваючись до безтями. До того «собору»
належали також і «всешутейшие» матері-ігумені і архірейші. У великі
свята той «собор» (близко 200 люду) на кількадесятьох санях гасали, як
навіжені, по столиці всю ніч на чолі зі своїм «патріархом»; він – у
повному патріаршому одязі, з патерицею, митрою, а решта – в
єпископських і священицьких ризах. Їздячи, вони на весь голос
викрикували свою «богослужбу». Потім заїздили до домів московської
аристократії і разом з господарями закінчували жахливою пиятицькою та
розпусницькою оргією. Петро І брав активну участь, лише мав скромний
титул «протодьякона». Він сам уклав статут і приписник того «собору».
Читаючи їх, найрозпусніший розпусник засоромиться, зашаріється»[62].
У Богословській академії в Москві існувала у ХІХ–ХХ столітті
студентська «всепьянейшая, всешутейшая иерархия». Щороку на храмове
свято академічної церкви студенти-богослови влаштовували пиятицьку
блюзнірську оргію з блюзнірським «богослуженням», з усім Петровим
сороміцьким брудом. Це робилося в мурах Троїцько-Сергієвої Лаври, і
про це знали ректор Академії і все начальство[63]. Подібне діялося і в
богословських школах (семінаріях)[64]. Саме таких «богословів»
призначав московський уряд до 1917 року і пізніше на патріархів,
митрополитів, єпископів. Наприклад, запеклого україножера архиєпископа
Антонія Храповецького. Він навіть у пристойному товаристві не міг
витримати й півгодини, щоб не оповісти якогось сороміцького анекдоту.
«Петро І часто влаштовував бенкети. Гвардійці носили у великих
відрах горілку, а гвардійські офіцери пильнували, щоб ніхто не
ухилився випити за здоров’я царя. Лише попів не треба було пильнувати.
Чужинці дивувалися, що на тих пиятиках найп’янішими були саме
священики та ченці[65]. Московський письменник пише: «У Московщині піп
є символом ненажерства, скнарості, безсоромності, неуцтва і
підлабузництва[66]. На їхнє неуцтво вказує те, що вони й у ХVІІІ
столітті заперечували, що наша планета – куля й обертається.
Про те, якими були зверхники тих священиків: єпископи,
митрополити, патріархи, оповідає літописець: «Єпископ Федір багато
людей запроторив до в’язниць і забрав їхні маєтки. Інші мусили
працювати на нього як раби. Іншим він рубав голови, випалював очі,
вирізував язики, на стіні розпинав, катував іншими способами, бажаючи
загарбати їхні маєтки, бо на маєтки і гроші ненажерливий був, як пекло
[67].
Патріарх Нікон наказав катувати єпископа Павла Коломенського так,
що той збожеволів. Свого духівника Нікон звелів бити два роки, аж поки
той не сконав. У Воскресенському монастирі Нікон наказав бити ченців
немилосердно батогами та пекти вогнем, і від того багато ченців
померло»[68].
Іван ІV одягав сам і наказував своїм опричникам (опричники – це
тодішні чекісти, енкаведисти) одягати чернечі ряси; називав себе їхнім
ігуменом, і вони йшли молитися до церкви. Помолившись, їхали всі до
темниць і там катували в’язнів. Імена скатованих на смерть Іван ІV
наказав записувати до синодиків (поминальних книжечок) і розсилати по
монастирях, щоб там їх поминали. У деяких синодиках кількість жертв
доходила до 4 тисяч «упокоеных христиан мужесково, женсково и детсково
чина, имена коих Ты Сам, Господи, веси». Іван ІV власною рукою вбив
ігумена Псковського монастиря Корнелія і наказав на його нагробку
написати: «Предпослал его Земной Царь Царю Небесному[69].
Монастирі, що їх москвини заснували в хащах лісів, ставали
управительськими осередками, бо крім ігумена та його ченців не було
там нікого, хто міг би керувати господарським (а відтак і політичним)
життям околиці. З плином часу такі монастирі виростали на міста, і
світська влада набирала сили. Монастирі мали свою землю з кріпаками та
ремісниками, і на них світська влада не поширювалась. На ґрунті цього
виникла боротьба між церковною і державною владою. Державна влада мала
військо, тому московські єрархи обрали інший шлях забезпечити собі
добробут. Вони продали державі незалежність церкви за ціну добробуту
її єрархів. Московська церква визнала беззастережно зверхність
держави. Пізніше це оформилося і правно. У «Своде Законов» написано,
що найвища влада в «Русской православной церкви» належить
імператорові. А що московські царі завжди були самодержавцями
(деспотами), то логічно не могло бути іншого голови церкви –
Патріарха. Петро І знищив московський патріархат, а керувати церквою
доручив одному з міністрів (називався він оберпрокурор Св. Синоду).
Всі європейські (отже й Українська) церкви ніколи не визнавали
зверхності держави над собою. Іноді церква була зверхницею держави
(католицька, кальвінська). Жодна церква у світі, крім московської та
турецької (магометанської), не були ніколи під владою держави.
Турецька стала 1921 р. вільною, незалежною від держави. Лише одна
московська як була, так і лишилася досі рабинею і служкою держави.
«Наша московська церква віддала себе беззастережно на послугу
державі, щоб мати від держави запоруку свого існування і пільг.
Вказані в державних карних законах способи примусу та насильства – це
властиво єдина зброя, якою наша церква бореться з відступниками та
іншою вірою. Крихка і сумнівна єдність нашої церкви тримається лише
насильством і фальшем, що їх наша держава не лише визнає, а й сама
робить. Наприклад, підробляє документи вигаданого церковного Собору,
або переклади документів Вселенських Соборів. Уся оборонна і
наступальна діяльність нашої церкви – це суцільне шахрайство, фальш і
брехня, що чиняться безкарно, під захистом державної цензури, яка дуже
пильнує, щоб хтось не відкрив тих шахрайств… Наша московська церква
визнає саму засаду зверхності держави над Церквою і потребу державного
керування церквою. Ця засада і записана в державних і церковних
законах»[70].
«Цар Павло І нагородив архиєпископа Ірінея генеральськими
відзнаками[71]. Це промовисто виявляє стосунки між церквою і державою
в Московщині. Державний закон надає духовенству чини і платню, що
відповідають військовим чинам і платні. Митрополит – повний генерал,
архиєпископ – генерал-лейтенант, єпископ – генерал-майор, заслужений
священик – полковник і т. д. Наші слуги церковного вівтаря вважають
себе державними урядовцями. А докладніше висловлюючись – вірними
слугами держави насамперед, а потім може (?) і Бога. Створений
безбожником Петром І т. зв. Св. Синод від самого свого початку не
оминав нагоди вказувати на державну владу, як на істотне джерело своєї
влади і поваги. Цього нема в жодній церкві жодного народу. Наша
московська церква завжди була і є покірною і вірною служкою
московської держави, а точніше – московського уряду. Духу правди,
любові, духу життя, духу волі – цього спасенного натхнення
християнства – немає ані сліду в нашій московській церкві[72].
Зверхність держави над церквою в Московщині виявляється в
щоденному житті. Московський князь Андрій Боголюбський вигнав 1157 р.
з Московщини єпископа Нестора за те, що той не виконував його (Андрія)
наказів. З наказу Івана ІV Малюта Скуратов задушив 1569 р. у в’язниці
московського митрополита Філіпа Количева за те, що митрополит осудив
прилюдно в церкві опричнину. Катерина ІІ замурувала 1764 р. живим у
Ревельській фортеці митрополита Арсенія Мацієвича за те, що він викляв
тих, хто грабує церкви (Катерина тоді загарбала церковні та
монастирські землі в Україні). Олександр І наказав 1812 р. закатувати
архиєпископа Варлама Шишацького за те, що він «противился Его
Императорскому Величеству». «Радянський» цар наказав 1928 р. вигубити
митрополитів В. Липківського та М. Борецького також за те, що вони
«противились Его Советскому Величеству». Крім Количева, всі згадані
жертви – українці.
Держава (уряд) має керувати церквою; цар має бути головою церкви.
Ці голослівні московські ідеали потребували якоїсь основи, щоб не
зависнути в повітрі. І чернець Іосиф Волоколамський проголосив
московську національну догму: «Понеже власть царская от Бога исходит –
царь богоподобен есть». Ця догма існує досьогодні. «Цар Олексій
поводився в церкві, як у себе вдома; під час Богослужби ходив по
церкві; голосно на всю церкву лаяв священиків брудною лайкою, якщо
вони помилялися. У Велику П’ятницю на Богослужбі в катедральному
соборі лаяв нецензурною вуличною лайкою (а в тому він був великим
майстром) самого патріарха Нікона. Патріарх не протестував[73]. Не
протестував, бо ж цар «богоподобен есть».
У ХХ ст. московський митрополит Ніколай наказав світити лампадки
перед образом Й. Сталіна, як перед іконою. Наказав, бо ж «царь
богоподобен есть».
Московські селяни, відвідуючи мавзолей В. Леніна, хрестяться і
шепочуть молитву, бо ж «царь богоподобен есть». Всі московські
космонавти ходили до мавзолею В. Леніна по його благословіння[74],
помолитися йому, бо ж «царь богоподобен есть».
Звичайний промисловий робітник, 30-річний комуніст, безбожник
Ніколай Ротов раптово став 1960 р. фактичним московським патріархом
(офіційно – митрополитом). Закордонні москвини кажуть, що у тому нема
нічого дивного, бо ж комуністичний бозбожницький уряд зробив його
митрополитом. Та в літопису ХІІ ст. читаємо: «Патриарх Иоким начал
учитца, а до того не знал он писания, разве азбуке. Ни церкови, ни
чина церковного не знал, понеже был человек служилый и жил в деревни и
зайцев ловил, а в церкве в редкий Великдень бывал»[75]. Не знав
читати-писати, до церкви ходив раз на рік і раптом став патріархом.
Хіба і в ХVII ст. був у Московщині комуністичний уряд? Цей самий
патріарх Іоким писав цареві з приводу тодішнього «староверческого»
розколу в московській церкві: «Аз, Государь, не знаю не старые веры не
новые, но што велять начальніце, то і готов творить и слушать их во
всем»[76]. Чи ж не те саме говорить (не прилюдно) фактичний патріарх
Ніколай Ротов й офіційний Алексій Семанський?
«Начальніце» ж, тобто уряд монархічний до 1917 року і уряд
соціалістичний по 1917 році, наказали церкві бути таємною державною
поліціанткою, і московські патріархи, митрополити, єпископи веліли
священикам виказувати поліції таємну сповідь своїх парохіян. А за
законами церкви сповідь є святим таїнством, і тому церква знімає
священицький сан, якщо священик порушив таїну сповіді, хоч би злочин
був найжахливіший, і злочинець небезпечний суспільству. Отже,
московські єпископи свідомо порушили святі канони, свідомо наказували
священикам виявляти поліції таємницю сповіді. Так низько не падала
жодна церква в світі.
Нема нічого дивного, що коли відроджувалася в 1920-х роках
Українська Національна (Автокефальна) Церква, то ВСІ – без єдиного
винятку – московські єпископи та священики в Україні самі охоче пішли
на службу в ЧЕКА (таємна поліція), щоб нищити
«изменников-сепаратистов». Вони більше за будь-кого допомогли
московській поліції (ЧЕКА) вигубити всіх єпископів та священиків УАПЦ
[77]. Так само нищили 1946 р. Українську Греко-Католицьку Церкву (вона
мала в 1939 р. 3800 тисяч парафіян у 2226 парафіях і 2275 священиків).
Власне «демократический» патріарх Алексій лише докінчив 1946 р. те,
чого не встиг зробити 1915 р. монархічний «патріарх» (обер-прокурор
Св. Синоду) К. Побєдоносцев. За 1914–1916 рр. запеклий україножер
єпископ Євлогій нищив щосили Українську Греко-Католицьку Церкву в
Галичині. Її митрополита А. Шептицького вивезли до Московщини. Євлогій
не встиг його знищити, бо Московщина програла війну. Року 1945 вона
виграла і докінчила нищення. Подиву гідна стійкість московських
традицій без огляду на зміни-від монархічної до соціалістичної влади.
Щобільше, соціалістична перевершила монархічну у нищенні
«сепаратистов». Якщо за монархічної було в Україні дві Богословські
Академії (у Києві і Львові) та 9 богословських середніх шкіл
(семінарій), то тепер нема жодної академії і лише дві семінарії (в
Московщині є дві богословські академії і чимало середніх богословських
шкіл), і то в маленькому Луцьку та в інтернаціональній Одесі (раніш їх
там не було). Боїться Московщина Києва.
Московський патріот і людина побожна визнає: «Московський шовінізм
у московській церкві – це питома москвинам, суто московська
національна її прикмета. Московська церква насичена московським
шовінізмом від гори до споду і в минулому, і в сучасному»[78]. З
приводу 30-ої річниці радянської влади патріарх Алексій Семанський
написав 1947 р. таке «послание»: «Скріпімо наші молитви за Русскую (не
за «советскую» чи за СРСР, але відкрито за «русскую», тобто за
московську) державу, за її законну владу на чолі з її мудрим вождем,
якого сам Бог обрав і призначив вести нашу батьківщину (отже,
батьківщин інших народів СРСР він не визнає) шляхом добра і слави»[79]
. Був примушений терором НКВД? Ось ніким не примушений голос.
Московський емігрант, запеклий монархіст, архиєпископ Вільямін у своїй
промові, що її виголосив у Парижі 17 вересня 1945 р., казав: «Я вважаю
радянську владу за наставлену самим Богом. Боже благословення зійде на
тих, хто підтримує її»[80]. Ще приклад. Москвини переклали Біблію на
свою мову щойно 1824 р. Той переклад видало Британське Біблійне
Товариство. З цього приводу архиєпископ Фотій і міністр освіти М.
Шишков писали цареві Миколі І таке: «Британське Біблійне Товариство
має своєю метою валити трони, Церкви, закони, державний лад,
набоженство[81], щоб запровадити світову республіку. Ретельне
дослідження діяльності того товариства показує цілковито ясно і
безпомилково, що переклад Біблії з церковно-слов’янської мови на мову
романів та театру зробило те Товариство задля того, щоб захитати
основи нашої держави, щоб поширити безбожництво, щоб запалити
громадянську війну, щоб зробити революцію в нашій державі, щоб знищити
суспільний лад»[82].
Московська церква боронила московську імперію від революціонерів
до 1917 р. і боронить по 1917 році. Московський патріарх Сергій
Староградський уклав 1929 р. угоду з урядом СРСР, якою підтвердив
стару зверхність уряду над церквою і якою зобов’язався служити владі
СРСР, бо вона – як він проголосив у своєму «послании» – від Бога
походить. Уряд відновив Св. Синод, нічого не змінивши в його устрої,
крім назви, перезвавши на «Совет по делам Русской Церкви», що фактично
і правно є міністерством (міністр Г. Карпов – комуніст, певна річ).
Єпископи та священики одержують від уряду сталу платню; єпископ –
таку, як генерал.
Як бачимо, навіть стара царська «табель о рангах» існує в СРСР.
Направду, нічого нового не запровадили москвини в СРСР крім того, що
винищили всіх українських єпископів та священиків.
Емігрантка княжна З. Шаховська, що вийшла заміж за бельгійського
дипломата, їздила до Москви. Там її приймали урядові, церковні кола з
почестями. Повернувшись вона написала: «Хоч би й усі москвини в СРСР
стали б побожними, то безбожницький уряд СРСР може спати спокійно. Ані
єпископи, ані священики, ані побожні світські ніколи і ніякого бунту
проти уряду СРСР не вчинять»[83]. Аж до ХVІІІ ст. московські монастирі
були в’язницями для політичних злочинців. Дуже часто їх силоміць
постригали у ченці. Щоб мовчали – відтинали їм язика. Щоб не бачили,
чого не дозволено бачити – осліплювали. Кому хотіли вкоротити
віку-морили голодом і т. п. У монастирських льохах тримали закованих у
ланцюги, там були катівські приладдя. В’язнів доглядали ченці під
керівництвом ігумена. Соловецький монастир власне й побудували для
ув’язнення великих політичних злочинців, а не для молитов. І справді,
їх там завжди було багато. Запорізький кошовий Петро Калнишевський
сидів замурований у келії 28 років до смерті (1803). Ув’язнені в
Тобольському монастирі померли: Генеральний суддя Павло Головатий
(1790 р.), військовий писар Іван Глоба (1791 р.) та інші
«сепаратисты». До 1917 р. в Соловецькому «монастирі» каралося десятки
політичних в’язнів. По 1917 – багато тисяч.
Такий самий «прогрес» бачимо і в безбожництві. Наприклад, предки
теперішніх комсомольців-безбожників ще 1611 р. «вдерлися до
кафедрального собору в Ростові, порубали труну св. Лаврентія на
друзки, з митрополита здерли і шматували ризи, а його одягнули у
смердюче лахміття і знущалися. Пограбували все в церкві, а решту
понищили. Дівочий монастир сплюндрували: ікони потоптали і попалили,
чорниць оголили і зґвалтували. Так діялося перед тим і по тім і в
інших містах, навіть і в Москві». Стєнька Разін зі своїми людьми під
час Богослужби в церкві бешкетували, блюзнірили, а по Богослужбі
катували і вбивали священиків, забирали з церков усі золоті і срібні
речі, а решту нищили.» «Воєвода М. Салтиков знущався з патріарха
Гермогена і хотів його ножем краяти»[84]. Сотні подібних та ще
страшніших фактів задокументовано в московських старих архівах і
тисячі таких самих та гірших – у нових архівах та спогадах жертв чи
самовидців 1917–1964 рр. Різниця лише в тому, що до ХVII ст. москвини
могли здійснювати свою «побожність» лише у своїй Московщині, а по
нашій катастрофі 1709 р. під Полтавою дістали до своїх рук тисячі
багатющих кількасотрічних українських церков. Було що грабувати та
нищити. Та монархічні Петри забирали лише дзвони з церков і робили з
них гармати. Монархічні Катерини лише роздавали своїм любасам
українську землю. Соціалістичні ж Петри та Катерини не лише нищать і
грабують церкви, але насамперед їх спаскуджують; вигублюють не лише
священиків (як їхні предки), але й усю їхню рідню, сусідів і знайомих.
Чи ж не прогрес «боголюбивого, христианского народа-богоносца», як
величають його московські письменники. Та розумніші з них пишуть: «На
Вашу думку московський народ є побожним. Брехня! Основою побожності є
богобоязнь та чеснотливість взагалі. У московському ж народі нема
найменших ознак, найменших слідів цього. Його «побожність» переповнена
поганством та дикунськими забобонами. НІ! Московський народ у всій
його духовності є глибоко безбожницький народ. Навіть попи наші є
фактично безбожниками»[85]. З В. Бєлінським погоджуються й інші
московські письменники. Наприклад, В. Салтиков каже: «Московська
церква наскрізь переповнена цілковито чужими християнству, поганськими
і навіть безбожницькими тенденціями». М. Бєрдяєв: «Правду кажучи, в
московському народі є готовий до прийняття антихриста ґрунт». «Та ж
антихрист не має чого робити в Московщині», – каже М. Булгаков. І він
справді не мав що робити в Московщині. «Цар від Бога. Був цар – був
Бог. Не стало царя – не стало Бога. Перехід від церкви до повного
безбожництва стався так легко, ніби в лазні новою водою змилися»[86].
Московська інтелігенція була такою самою безбожницькою (і то не
лише соціалістична), як і московський народ, тобто наскрізь
безбожницькою. Народники проповідували безбожництво не лише словом,
але й ділом, що набирало форми дикунського блюзнірства[87]. Це – до
1917 р. Сам безбожник, що влаштовував п’яні, блюзнірські оргії, І.
Прижов переодягнувся в лахміття, взяв жебрацьку торбу і прилучився до
гурту мандрівних московських жебраків, щоб дослідити їхнє життя та
побожність. Він пише: «Хоч я знав багато гидкого про побожність
московського народу, все ж те, що я побачив та почув, мандруючи з
жебраками, направду перелякало мене. Нормальній людині тяжко уявити
таку безпробудну пиятику, таке гидке блюзнірство, таку безсоромну
розпусту, такі дикунсько-жахливі пісні, такі поганські молитви з
божевільним реготом, такий моральний і фізичний бруд, який панував у
всіх монастирях, що до них заходив наш гурт жебраків. Ясна річ, наш
гурт брав дієву участь у всіх тих паскудствах… Я також знайшов
«пророка» Івана Яковлевича. Його життя – це такий неймовірний, дикий
фанатизм, темнота, розпуста, що того не знайти і серед найдикіших
дикунів. Серед селян Московської, Тверської, Владимирської губерній я
поназбирав тисячі морально брудних, сороміцьких оповідань про
священиків, ченців, черниць[88]. Отже, навіть безбожник перелякався
глибочини безбожництва свого «народа-богоносца». З зібраних фактів І.
Прижов склав 1860 р. дві книжки: «Жизнь Ивана Яковлевича» та
«Юродивый». Московські селяни, прийнявши в церкві причастя, не ковтали
його, а зашивали в «ладанку», закладали в рушницю і вистрілювали[89].
У ХVІІІ ст. малописьменний селянин Даніїл Філіпов заснував секту
хлистовців. Він проголосив себе богом Саваофом, а свого сина Івана
Суслова – Христом. Він навчав, що Христів і Дів Марій є багато серед
народу. Вчив, що людина може стати Богом. Ця секта влаштовувала
гуртові розпусницькі оргії. Робили людину Богом не лише малописьменні
Філіпови, але й еліта московської інтелігенції.
Москвин живе у духовому і фізичному рабстві. Своє приниження він
намагається надолужити містицизмом. Його душу полонила божевільна
манія його власної божественості (андротеїзм). Ф. Достоєвський у
романі «Бесы» показав цю манію жахливо реально. Герой роману Кирилов
каже, що людина стане Богом, зміняться її почуття, думка і дії,
зміниться вона навіть фізично[90]. М. Бакунін обґрунтував своє
безбожництво у книзі «Бог и государство». В. Бєлінський – у листі до
М. Гоголя та в статтях. Він доводив, що глибоке безбожництво москвинів
є запорукою великої майбутності Московщини. М. Чернишевський, П.
Чайковський, М. Маліков намагалися зробити собі Бога з людини. А.
Михайлов мріяв про нову релігію без Бога. М. Горький мав московський
народ уже не за богоносця, але за самого бога[91]. В. Маяковський
робив Богом не людину взагалі, але лише «большевика». О. Блок – так
само. Як бачимо, духовний варвар-москвин підсвідомо робив свою
комуністичну ідеологію новою безбожницькою релігією (секулярною
релігією). Його безбожність є не переконання, але ВІРА (в неіснування
Бога). Крім сліпої віри, москвин не мав жодної іншої сили, яка
підтримала б його. Віра в її найвищій політичній формі месіанства
стала рятівною догмою всього духовного (а з нього й політичного) життя
москвинів всіх станів і всіх політичних поглядів, від старих
монархістів до нових комуністів. «Москва – ІІІ Рим» стала справжнім
московським богом. І жертв тому богові чужою і навіть власною кров’ю
ніколи Московщина не шкодувала за всі минулі століття, не шкодує й
тепер. Боввани на церквах, дика пиятика на церковних святах, матюки і
сварки на Богослужбі, діромоли, зогидження, плюндрування, нищення
святинь, блюзнірство царів, єпископів, священиків, богословів, вигуби
патріархів, митрополитів, єпископів, таємна поліція в рясах, розпусні
«побожні» оргії царів, аристократії, мужиків, ченців, черниць,
безбожництво священиків, інтелігенції, простого народу, десятки тисяч
закатованих у синодиках Іванів, Петрів, Миколаїв і десятки мільйонів
закатованих без синодиків у СРСР, знищення цілих народів, церков з
митрополитами, єпископами, священиками, парафіями й їхніми родинами.
Від непроглядної давнини по сьогоднішній день. Кров, кров, кров.
Катування, катування, катування. Нищення, нищення, нищення. Вірні Бога
любові, чи бога ненависті, крові, нищення? Християнство чи
сатанинство?
Швед Йоган Батвідус захищав 1620 року свою докторську дисертацію в
Упсальському університеті на тему: чи москвини є християнами. Він
доводив, що москвини не є християни. Професори визнали тезу доведеною
і докторат дали. Слушно. Християнство ж бо є релігією Любові, а
набоженством москвина є САТАНИНСТВО.
РОЗПУСТА МОСКВИНА
Ще в ХІ ст. наш літописець писав: «Радимичі і Вятичі (предки
москвинів. – П. Ш.) живуть у лісах як звірі, їдять всіляку нечисть,
ведуть сороміцькі розмови у присутності своїх батьків і сестер, а
шлюбу не беруть». Ще й тепер існує в Московщині т. зв. «снохачество»,
тобто статеві стосунки батька з жінками своїх синів. Московське
суспільство не вважає ті стосунки за розпусту. Навпаки, сини й їхні
жінки вважають те за честь для себе. Ці стосунки здійснюються
відкрито, навіть у присутності жінки старого та дітей. Ледве чи таке є
в африканських дикунів.
Датський дипломат А. Олеарій подорожував по Московщині 1633 р. Він
бачив, як на церковному святі люди пиячили біля церкви. Одна п’яна
жінка заснула і лежала на вулиці заголена. Побачивши її, п’яний мужик
поліз на неї, а навколо них зібралися мужчини, жінки, дівчата, діти і
сміялися та підбадьорювали «удальца». Це за дня, на вулиці.
По 1917 році московська «демократія» поширила розпусту на безмірно
більше мірило. Вона офіційно проголосила шлюб, подружню вірність та
родину буржуазним забобоном; проголосила законною і моральною «вільну
любов». Вустами дружини В. Леніна Н. Крупської та більшовички О.
Коллонтай навіть заохочувала молодь, давши їй «наукову» засаду
розпусти. Потребу і легкість статевих стосунків вони прирівнювали до
потреби і легкості випити шклянку води.
Після такого заохочення молоді, середнього віку, старі вже
офіційно «женилися» і «розлучалися» кілька разів на місяць, міняючи
5–10 «жінок» чи «чоловіків». За соціалістичним законом чоловік мусив
платити розведеній жінці «аліменти» – гроші на утримання дітей.
Московки й кинулися плодити якомога більше дітей від якомога більше
чоловіків. Діти виростали самопасом на вулиці серед малих повій та
розбишак. Голі, голодні вони прилучалися до юрби «беспризорных»
дітей-повій, дітей-злодіїв і навіть дітей-бандитів. З них творилася
мільйонова озлоблена сила. Нові голодранці (люмпен-пролетаріат) мали
свої організації, свої закони й дисципліну. Сила, що скидала царів і
робила революції в історії.
Наступники В. Леніна добре знали навіщо той випустив із в’язниць
злодіїв і душогубів. Як обернути цю силу на підпору уряду навчив їх
Іван ІV. Адже й НКВД заснували на тих самих (аж до подробиць) засадах,
що й «Пытошный приказ» Івана ІV. У 20-ту річницю ЧЕКА (НКВД) уряд СРСР
урочисто підніс М. Єжову золоту відзнаку (емблему) опричнини – собачу
голову з мітлою. Сирота, що ніколи не відчула материнської, родинної
любові, ласки, а навпаки виросла серед злоби, розпусти, крові,
насильства, цілковито природно втрачала людські почуття і ставала
недолюдком, потворою, звірячішою за звіра. Вона насолоджується, коли
катує, мучить, убиває, бо ця насолода є психічною винагородою
(компенсацією) за каліцтво душі. Додайте до цього ще й вроджену, з
молоком матері всмоктану жорстокість, і маєте сучасного «опричника» –
чекіста, енкаведиста, ідеалом життя якого є розпуста та садизм. Тому
Московщина вишколює енкаведистів насамперед з «беспризорных», яким дає
все, що вони вважають за вартісне: право знущатися з безборонних
досхочу, жахати собою підвладних. Ось хто є основою теперішньої
московської імперської влади, всієї імперії. Це знають і московські
емігранти. Вони цілком відверто пишуть, що не змінять нічого в СРСР,
коли переберуть там владу, хіба змінять назви (і то не всі). Отже,
вигадають нову, привабливішу назву і старому НКВД.
VI. ЖОРСТОКІСТЬ МОСКВИНА
Найпитомішою прикметою вдачі москвина є його садистична
жорстокість.
М. Горький
Грецький історик Геродот (484–425 до РХ) писав, що на просторі
теперішньої Московщини живе народ андрофаги, тобто людожери[92]. І
справді, археологи знайшли в Московщині чимало т. зв. «смітників», що
існували за неоліту (2000 р. до РХ), а Геродот писав у 5 ст. до РХ.
Отже, прамосквини були людожерами кілька тисяч років. Мабуть
залишилися такими і по РХ, на що натякають московські пісні.
Наприклад, ще й у ХХ ст. співали пісню, в якій жінка нахваляється
забити свого чоловіка, з його кісток зварити холодець, з його печінки
– пиріг, з його мозку – юшку[93]. Багатий сибіряк запросив адмірала А.
Шидловського на весілля свого сина. На тому весіллі частували гостей
також і пельменями. Адмірал відчув якийсь дивний смак і запитав
господаря: з якого м’яса вони зроблені. Той не хотів сказати, але
потім, узявши з адмірала слово, що не скаже нікому, зізнався, що
зроблені з людського м’яса. Про це знали гості. Обурений адмірал
(українець) повідомив поліцію, і уряд наказав дослідити справу. Та
вибухла революція 1905 р., і про ту справу забули. Навіть у ХІХ ст.
влада записала чимало випадків, коли москвини не ховали своїх мерців,
а викидали їх звірям.
Московський уряд не дозволяв науковцям оприлюднювати подібне з
архівів, «понеже в них много несуществовавших истин». Проте 1838 р.
дозволив видати кілька книг архівних матеріалів під суворою цензурою
[94], дозволив проф. М. Костомарову видати кілька книжок історичних
розвідок. З тисяч фактів у тих книжках наведемо лише кілька.
За часів т. зв. «смуты» (1607–1611) повсталі московські стрільці
виводили на ганок Кремля зв’язаних бояр і питали юрбу: «Иль любо?».
Юрба кричала: «Любо, любо!». Тоді бояр кидали на підставлені списи.
Потім розтинали їм черева, витягали кишки, відрубували руки, ноги.
Юрба (чоловіки, жінки, діти) радісно кричали: «Любо! Любо!»
По смерті царя Бориса Годунова москвини схопили його вдову, доньку
і сина, роздягли їх догола, посадили на віз з-під гною і повезли через
пеньки й ями до в’язниці. Там вдову задушили, сина закатували в той
спосіб, що розчавили йому статеві органи, дочку не вбили одразу «дабы
лепотой ея насладится, еже и быше». Зґвалтованих і закатованих дівчат
1917–1967 рр. в СРСР (а за війни і поза ним) доведеться лічити сотнями
тисяч.
Якщо жертви вмирали скоро, то знущалися над мертвими. Наприклад,
1697 року викопали з могили тіло боярина Мілославського, притягнули
свинями до помосту, де рубали голови зрадникам, а їхньою кров’ю
поливали тіло Мілославського[95].
За Лівонських війн (1558 і 1701) московські міщани та селяни
захоплювали полонених, відтинали їм носи, вуха, губи, статеві органи,
пхаючи їх до рота жертв; здирали з живих всю шкіру, витягали з живих
кишки і т. п.[96]. У 1917–1920-х рр. вирізали у полонених шкіру на
плечах і ногах, як офіцерські погони і генеральські лампаси, випікали
розпеченим залізом на спинах: більшовикам – п’ятикутну зірку,
денікінцям – двоголового орла, петлюрівцям – тризуб, залежно хто і
кого полонив.
Року 1812 до московського полону здавалися напівзамерзлі вояки
Наполеона. Московські жінки купували у солдатів тих полонених,
приводили до своїх осель і там мучили немилосердно. Кололи ножами,
видирали волосся, пекли вогнем, відтинали носи, статеві органи і
робили ще таке, що не надається до друку. Вбивати не спішили, щоб
довше смакувати муки та зойки жертв[97]. Серед московських чекістів
1917–1967 рр. були сотні жінок, про те, як вони катували в’язнів,
написано чимало спогадів колишніх жертв.
За подружню зраду жінок закопували у землю по шию, навіть
вагітних. Щоб відразу не вмерли, годували і напували. В селі Камскому
закопали двох вагітних жінок: одна прожила 23 дні, друга 12[98].
Курцям відтинали носи. Підроблювачам грошей заливали розтоплений
метал у горлянку. У кого випадала з рук на землю монета, того карали
на горло, бо на монеті викарбовано образ царя. Боярина, що був
прикрасив свою піч кахлями з малюнками якогось птаха, закатували на
смерть, бо орел був державним гербом. Чи ж не закатовують тепер в СРСР
сотні тисяч людей за подібні «образи» нових царів, вельмож та за
зневажливе ставлення до «великого старшего брата», його культури та
мови?
Німецький лікар Ф. Отон не міг 1685 р. вилікувати московського
князя І. Каракучу, за те зарізали його, як вівцю. Жінка великого князя
Василія – Соломія була безплідна і покликала лікарку Стефаниду.
Довідавшись про це, Василій постриг дружину в черниці, а Стефаниду
наказав утопити. Взагалі у XVII ст. москвини ще палили на вогнищі тих,
хто лікував людей, уважаючи їх за слуг диявола. Вигублювали навіть
тих, хто мав якусь лікарську книжку (тоді в Україні лікарські книжки
були дуже розповсюджені, і лікарів шанували та щедро винагороджували.
Навіть у XV–XVI ст. було кілька десятків лікарів, які скінчили
європейські університети і навіть були там професорами: наприклад, Я.
Урсин, С. Бірковський, Я. Латошинський, П. Ляшковський, І. Козак, В.
Юрський, І. Шоквич та інші). 1677 року закатували боярина Артамона
Матвєєва за те, що мав лікарську книжку[99].
До покарань, встановлених урядом, місцева влада додавала ще свої,
що їх винаходила вже власна «творча уява». Наприклад, прив’язували
тягар до ніг і взимку кидали в річку по шию. Тримали, доки не визнає
провини. Чекісти значно перевершили своїх предків. Тепер в СРСР
катують, мучать, знущаються не якісь там неграмотні мужики, а люди з
університетською освітою. Лише перелік їхніх катівських способів і
засобів жахає людину. Чужинці, читаючи спогади недокатованих,
відмовляються вірити, бо це переходить межі людського розуму. Але ці
способи теж видумувала не сама кремлівська кліка, як виправдовуються
московські емігранти (а їм підтакують малоукраїнські підголоски). Їх
винайшли і вживали сотні тисяч місцевих «вірних стражів революції».
Лише катування вищого ступеню – катування душі – винаходили московські
науковці-психологи на чолі з академіком І. Павловим, розробивши науку
т. зв. «рефлексів». Досвід показав, що душевні психічні тортури дають
наслідки стократ більші, ніж фізичні. Не фізичний біль, а душевний за
життя ближніх змушував сотні тисяч людей ставати таємними виказниками
НКВД.
За невдалу облогу Смоленська 1634 р. і за невигідну угоду з
Польщею цар Михайло наказав спочатку катувати, а потім відрубати
голови 15 боярам та воєводам, а їхні родини вивезти до Сибіру. Але
тоді ще не знали психології і висилали всю родину в одне місце,
дозволяли взяти з собою потрібні для життя речі, родичам надсилати
гроші, не примушували працювати. Ось як, наприклад, «мучив» В. Леніна
в сибірському засланні царський уряд. На прожиток йому давали 8 р.
місячно, то були великі гроші. За них В. Ленін наймав у багатого
сибіряка велику кімнату з харчами і пранням. Мав м’ясних страв тричі
на день, удосталь яєць, молока, городини, мав слугу, велику
бібліотеку, одержував багато листів (навіть з-за кордону), редагував
із Сибіру часописи, що виходили в Петербурзі і за кордоном. Жандармів
біля нього не було. Часом ходив на полювання з господарем[100].
Більшовицькі революціонери вивчили психологію і вивозять батька в
одне місце, мати – в друге за тисячі кілометрів, старших дітей – у
третє, ще далі, а маленьких – до Московщини, де в дитбудинках змінюють
їхні прізвища на московські і виховують на яничарів. Вивезених не
поселяють у хатах, як робив кривавий царат, а заганяють далеко від
осель до тундри і лишають у снігу проти неба. «Демократична» влада
СРСР розстріляла, закатувала, вигубила голодом, холодом ДЕСЯТКИ
МІЛЬЙОНІВ, з яких більше як 99% і не думали вбивати «советских» царів,
начальників, забирати їхні маєтки. Закон СРСР «Про охорону
соціалістичної власності» карає кількарічною каторгою матір, яка
назбирала по жнивах на полі чи на дорозі загублені колоски, щоб
нагодувати своїх голодних дітей. Та кількарічна каторга фактично
обертається в кару на смерть, бо з неї повертається щонайбільше 10%.
За кілька колосків, що однак згнили б. Єгипетські фараони, перські
деспоти виглядають янголами, порівняно з московською «демократією».
Кажемо про «демократію», себто народ, а не лише уряд СРСР, бо всі
закони лишилися б мертвою буквою, якби не було МІЛЬЙОНІВ ОХОЧИХ
МОСКВИНІВ ЗДІЙСНЮВАТИ ЇХ НА МІСЦЯХ.
Москвини здавна купували українських (та інших) яничарів. Спосіб
досить непевний, бо куплені можуть зрадити. Навіть змосковщені
немосквини можуть за сприятливих обставин повернутися до свого народу.
Московські революціонери направду зреволюціонували ті старі способи. В
СРСР, мабуть, не злічити московських шовіністів, що називаються:
Єгоров, Подперегін, Пошехонов, Іванов, Лаптєв і т. п., які не знають,
хто були їхні батьки. Може колись старі архіви НКВД скажуть, що їхні
батьки мали прізвища Гончаренко, Коваленко, Мироненко і т. п. Аж надто
підозрілі статистичні відсотки зростання кількості москвинів в СРСР,
вони вдвічі більші за природній приріст, адже радянська «статистика»
показує не збільшення, а зменшення числа українців (не враховуючи
жертв війни та голодоморів). Царат вигублював тисячі українців і тим
ослаблював людську силу імперії. Розумніша ж московська «демократія»
творить нові мільйони націоналістів-москвинів з різних немосквинів.
Тепер в СРСР є чимало добрих організаторів, науковців-творців, що
називаються: Єгоров, Саприкін, Панюшкін тощо, але з певністю можна
припускати, що їхні батьки були немосквини. Адже й стару московську
імперію будували Прокоповичі, Безбородьки, Родзянки, Остермани,
Фредерикси, Штюрмери – люди не дуже певні. Але нинішні Єгорови,
Панюшкіни, що не пам’ятають своїх батьків, – це вже цілковиті
московськи патріоти. До такого способу творити надійних яничарів не
додумалася московська аристократія за 300 років.
У Московщині ХІV–ХVІІІ ст. кати, крім платні, одержували ще й
частину майна страченого, тому завжди було багато охочих на цю посаду.
Уряд продавав її тому, хто більше заплатить. Московська «демократія»
піднесла КУЛЬТ ката на незнану височінь. Хоч пошана до ката існувала в
Московщині і до 1917 року, проте за всю її монархічну історію не
знайшлося жодного поета чи письменника, який би прославляв професію
ката. Тепер у СРСР чекіста віншують поети, письменники, митці, навіть
філософи, в театрах, академіях наук, університетах, школах, він
нагороджується не лише великою платнею та відзнаками, а й почесним
членством Академії Наук. Їхні спогади (як вони катували) видаються в
небаченій кількості, як, наприклад, книжка Ф. Т. Фоміна «Записки
старого чекиста», М.1962, накладом 365 тисяч. Місто Псков вислало до
Івана ІV послів просити у царя захисту проти зловживань московського
воєводи. Іван наказав роздягти всіх тих послів, поливати їх окропом,
палити волосся тощо. Петро І власноручно рубав голови зв’язаним
стрільцям і наказував своїм міністрам рубати. В. Голіцин, не вміючи
рубати, батував, мучив. О. Меншиков хизувався, що зарубав 20. Лефорт
та Бломберг (француз і німець) відмовилися рубати[101]. Теперішніх
лефортів в СРСР називають «мягкотелыми интеллигентами» і виганяють з
посад, навіть суто культурницьких. Петро не карав своїх лефортів за
відмову рубати зв’язаним людям голови. Московська ж «демократія»
розстріляла кілька тисяч своїх голіциних за те, що замало порубали, як
наприклад, П. Постишева, С. Косіора, М. Єжова, В. Балицького та інших.
Син Петра І – Олексій був утік 1716 р. до Австрії. Петро урочисто
обіцяв простити його і не карати, якщо повернеться. Син повірив
батькові, повернувся. Петро негайно посадив його до в’язниці і сам
катував шість місяців, доки син сконав. В. Ленін урочисто проголосив
1923 р. амністію всім емігрантам, які повернуться до СРСР. Тисячі
повірили і повернулися. Там їх зустріла доля Олексія. Захопивши 1463
р. Великий Новгород, москвини погнали до Московщини 8 тисяч родин
новгородців з жінками та дітьми пішки, не дозволивши їм ні найняти
сани, ні взяти теплий одяг. Те саме зробили, захопивши 1489 р. Псков
та Вятку. Дуже багато загинуло в дорозі від холоду, голоду та знущань
вартових.
Вивезли з Новгорода 8 тисяч, багато із Пскова та Вятки, але разом
не більш як 25 тисяч. Кривава московська «демократія» ХХ століття з
самої лише України вивезла ДЕСЯТЬ МІЛЬЙОНІВ люду. На одній лише Колимі
загинуло з голоду, холоду, знущань ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ. За один лише 1933
рік Московщина вигубила ВІСІМ МІЛЬЙОНІВ українців голодомором. Вивезла
1937 р. до Сибіру на повільну смерть 3500 тисяч українців. Розстріляла
на місці в Україні 300 тисяч люду[102]. Це ж майже все населення такої
великої держави, як Канада. Якби в Канаді загинула лише одна десята
такої кількості, то весь світ здригнувся б. І не лише кричав би, але й
надіслав би своє військо припинити геноцид. Кілька менших народів СРСР
вже не існує. Винищені до ноги. Міжнародна слідча комісія вирахувала,
що за 25 років в СРСР згинуло 60 мільйонів люду, не враховуючи вбитих
на війні 1939–1945 рр. Це знає світ і мовчить. Той світ купував у
Московщині 1933 р. українську пшеницю, бо продавалась дуже дешево. Це
той світ, який проголосив, що дві останні війни воював за волю і
добробут усіх народів. Інша комісія, враховуючи тих, які не
народилися, бо батьки загинули молодими, встановила, що в СРСР
загинуло сто мільйонів люду[103]. Сто мільйонів невинних людей вигубив
«богобоязливий» московський народ. Підкреслюємо – НАРОД, а не лише
«кремлівська кліка», чи «радянська влада», чи «більшовики», чи «КПСС».
Вигублено, бо ж було ще 80 мільйонів нащадків тих, що жінкам
просвердлювали дірки в грудях і через них і через рот протягали грубий
мотуз і на йому їх вішали. Нащадків тих, хто засипав порохом роти і
запалював; хто здирав з живих людей шкіру з голови до ніг; хто
відтинав статеві органи; хто закопував по шию вагітних матерів; хто
задля розваги на народних святах робив багато такого, що не надається
до друку[104]. Все те чинив народ, а не лише «режим», бо сучасна наука
про спадковість (генетика) вчить, що нащадки дістають від предків не
лише фізичні властивості, але й духовні[105].
У ХХ ст. московський уряд, щоб дати вихід народному потягу до
таких розваг, дозволив йому таке. Всі мужчини двох сусідніх сіл разом
з дідами і підлітками зустрічалися на умовленому місці і починався
бій. Билися не кулаками, а киями, камінням і великими різницькими
ножами. Було багато поранених, кілька смертельно. Жінки, діти
спостерігали за боєм, криками підбадьорюючи своїх односельців.
Переможені купували «сивуху», і обидва села пиячили. У містах бився
один «кінець» (частина) з протилежним. Пора на цю розвагу тривала від
Водохреща до Великого посту, майже кожної неділі по Богослужбі. Влада
ніби не заохочувала це офіційно, але фактично дивилася крізь пальці,
дбаючи, щоб накопичений «бойовий дух» не вибухнув проти неї. Та після
1917 р. нова московська влада не лише не забороняла, а й заохочувала
та щедро винагороджувала той «бойовий дух». Уряд більшовиків створював
у 1917–19 рр. озброєні «хлібозаготівельні загони» і висилав в Україну
грабувати харчі і вугілля для голодної Московщини. На його заклик
вступати до тих загонів зголосилося в одному лише Петрограді за два
дні 65 тисяч чоловік. За 1920-х і дальших років не треба було вже й
битися, щоб усе мати. Призначені на державні посади комісари,
командири, директори, інспектори, управителі, уповноважені та безліч
інших голодранців і волоцюг уже спокійно заходили до домівок,
крамниць, складів, музеїв, церков і брали іменем влади все, що бажали.
З офіційно відібраного урядом СРСР майна в Україні до державної
скарбниці не дійшло й 10%. В боротьбі за владу чимало урядовців
потрапило до в’язниць. У них знаходили золотих грошей, речей та
коштовностей на сотні тисяч рублів. У начальника НКВД Ягоди виявили їх
на мільйони рублів. Вже згадувалося, що за часів Катерини ІІ прилипало
до пальців урядовців 43% державних податкових коштів. Петро І хотів
покарати смертю кожного чиновника, який краде державні гроші. Сенатор
П. Ягужинський (українець) глузливо йому зауважив: «Чи ваша величність
хочуть залишитися без жодного урядовця?»[106]. В СРСР крадіжки
державних грошей мільйоннократно більші, бо тепер немає нічогісінько,
що не належить державі. Все належить державі, всюди керують державні
урядовці, всі вони – від найвищого міністра в Москві до найнижчого
наглядача в колгоспі – всі крадуть. Крадуть хто, що і скільки може.
Ще 1915 р. московський генштаб наказав своїм генералам ощадити
набої з огляду на їх нестачу, а вдаватися якомога більше до багнетів,
бо гарматного м’яса імперія мала вдосталь. Тоді москвини штурмували
Перемишль 22 рази за один лише тиждень. Австрійці викошували гарматним
та кулеметним вогнем полки за полками, а москвини нападали доти, доки
австрійцям забракло набоїв. По тілах кількох своїх полків москвини
увійшли до Перемишля. Оцю свою традиційну засаду – «людей хватит»
Московщина застосувала і в розбудові промисловості СРСР. Ще за життя
В. Леніна точилася в найвищому вузькому колі в уряді СРСР таємна
запекла боротьба двох поглядів: господарників і політиків.
Господарники виступали проти безглуздого винищення робочої сили
імперії. Їх підтримували і генерали, аби уникнути втрати майбутніх
новобранців. Політики ж доводили потребу, ба необхідність терору проти
всіх ворогів влади, а насамперед «сепаратистів», себто немосквинів, бо
ж кожний з них, мовляв, мріє розвалити імперію СРСР. Та й господарники
і політики були переконані, що європейські капіталісти чекають нагоди
напасти на СРСР. Отже, СРСР потребує якомога сильнішої армії. Сучасна
війна – це війна машин. Військову силу може розбудувати лише дуже
розвинена власна промисловість, власна техніка. Розвивати її в
європейській частині СРСР небезпечно з огляду на близькість
капіталістичних держав та ворожість України до Московщини. Вирішили
індустріалізувати Сибір та північно-східну Московщину. Господарників
очолював М. Томський, а політиків Й. Сталін. Згодом він повистрілював
господарників, але здійснив їхні вимоги щодо розбудови Сибіру. Одне
слово, московський уряд «робітників і селян» повернувся на старий,
століттями випробуваний шлях «поміщиків і капіталістів». На шлях
РАБСЬКОЇ праці на державу, на шлях розбудови військової сили
НАСАМПЕРЕД.
Поступ військової науки і техніки вимагав тисячократно більшої
промисловості, ніж мала імперія 1917 р. На місці тисяч кріпаків
монархічних з’явилися мільйони кріпаків соціалістичних. Нові
рабовласники перевезли до Сибіру та Московщини 20 мільйонів
«сепаратистів», щоб витиснути з них усі до краплини сили на розбудову
нової імперської потуги. Одним заходом Московщина здійснює обидві
мети: розвиває свою промисловість і знищує своїх ворогів, а до того ще
й заощаджує мільярди коштів. Киньмо оком, як це робилося, щоб
відповісти на запитання: «Хто фактично вигублював каторжан у
сибірських таборах на каторзі?» Всю економіку СРСР планує центральна
установа в Москві – Держплан. Московські інженери мають т. зв.
«Строительное уложение». На підставі довгорічного досвіду (ще й до
1917 р.) багатьох будов у тій книзі наведено цифри, таблиці, що
показують: скільки тої чи іншої праці один робітник може виконати за
один день. Плануючи якусь будову в Сибіру, інженери в Москві
вираховують: скільки і яких треба фахівців, щоб закінчити будову в
строки, визначені урядом. Ось так обчислену кількість
робітників-в’язнів привозить НКВД на ту чи іншу будову, а начальникові
табору дається розклад робіт із зазначенням, яка й коли мусить бути
закінчена.
Щоб полегшити розрахунки між установами, що постачають матеріали і
робітників і керують будовами, Держплан запровадив: 1) кошторис
видатків на каторжанина і 2) теоретичну заробітну платню
каторжанинові. За цим кошторисом усі видатки на каторжанина має
платити сам каторжанин. Він має платити за харчі (разом з вартістю їх
завезення, зберігання, приготування тощо), за опалення і освітлення
в’язниці (табору), кошти утримання всієї адміністрації, як таборової
так і позатаборової, разом з коштами утримання (і платнею) НКВД,
вартових, псів тощо. Має платити навіть за утримання в’язниці під час
слідства та суду і вартість свого перевезення до Сибіру. Разом
каторжанин має платити щодня 7 рублів, а заробляти має 8 руб. 50 коп.,
якщо виробити «норму» – кількість праці, вираховану інженерами в
Москві. Отже, за Держпланом каторжанинові має лишатися щодня півтора
рублі чистого заробітку. Але той заробіток не видають в’язневі на
руки, а лише записують на його ощадний рахунок. Вмирає каторжанин (а в
таборах помирає їх 80%), і ті заощаджені гроші не видають спадкоємцям,
а забирають до московської державної скарбниці. На руки видають лише
тим в’язням, які виробили «норму» на 100%, а таких щасливців не більше
10% з-посеред усіх каторжан. Та й бувають ними ті, яким саме
начальство дописує до невиконаної «норми» за «допомогу» адміністрації
табору, тобто донощикам, охороні, конвоїрам, підганяйлам, повіям та
іншим «нашим». Як бачимо утримання півмільйонного війська енкаведистів
та ще більшого – урядовців не коштує Московщині ні копійки. Каторжанин
платить за все. Платить навіть за ту кулю, що нею вартовий його
застрелить.
Крім чорноробів на будовах потрібні інженери та майстри. З власної
волі мало хто хоче їхати до Сибіру. І Московщина не хоче, щоб їхали,
бо їм треба платити. Отож, місцеве НКВД, скажімо у Полтаві, одержує з
Москви (а не з Києва) наказ вислати до Сибіру визначену кількість
інженерів та майстрів. Полтавське НКВД ув’язнює ту кількість,
вигадуючи їм якийсь «злочин», і висилає на каторгу. Заощаджуються
великі кошти. Якщо вільний інженер одержує в Сибіру 3250 руб. на
місяць, то він, на тій самій посаді, але як каторжанин одержує лише 50
руб. на папері, а фактично на руки лише 5 руб.[107]. Але ж і Україна
потребує тих знавців. Отже, на звільнені місця в Україні присилають
«своїх» з Московщини. Знову таким робом Московщина 1) розбудовує
Сибір; 2) заощаджує мільярди рублів; 3) московщить Україну.
Європейські соціалісти тримали державну владу в своїх руках багато
разів. Але ніколи не здійснювали свої соціалістичні ідеї так, як
московські соціалісти в СРСР. Європейські соціалістичні уряди втілили
в своїх країнах більше соціалістичних ідей, ніж московські соціалісти
в СРСР. І не тільки не розстріляли, навіть і не ув’язнили жодного
контрреволюціонера. Тому московські соціалісти ненавидять європейських
соціалістів значно більше, ніж капіталістів. Безсторонньо кажучи,
вирахувані в Москві «норми» міг виконати за 9 годин кожний здоровий,
звиклий до фізичної праці, робітник. Бо, як ми вже казали, ті норми не
теоретики вигадали в кабінетах, а взято з тривалого досвіду. У Канаді
не існує жодної «норми», а канадські робітники на півночі на таких
самих будовах, як у Сибіру, виробляють більше, ніж загадує московське
«Строительное Уложение». Виробляють у такому самому кліматі, як
сибірський, а помирає їх не 90%, як у Сибіру, а менше як 0,01%. На
Колимі вимирало в 1935–1936 рр. 30% каторжан[108]. Колишній в’язень,
що доглядав картотеку каторжан, пише, що в 1947–1955 рр. вимерло в
Колимі понад 7 мільйонів[109]. У Байкало-Амурських таборах (БАМЛАГ), у
Кузнецьку, Караганді вимирало щорічно 30%, у Карелії – 60%. На
спорудженні Бєломорсько-Балтійського каналу помирало ЩОДЕННО в одному
лише таборі понад 700. На їхнє місце привозили щоденно тисячу. В
одному лише таборі померло понад один мільйон в’язнів[110]. В
1922–1958 роках Московщина винищила 60 мільйонів люду[111]. Хто ж
фактично спричинив смерть 90% каторжан? Чи всю оту техніку знущань,
катувань з усіма їхніми подробицями винайшов уряд у Москві або найвищі
керівники НКВД, чи може місцеві малі й дрібні начальники, слідчі,
вартові?
Плановики в Москві насамперед хотіли збудувати якомога більше і
якомога швидше всього, чого Московщина потребувала. Вони добре
розуміли, що робочу худобу треба ліпше годувати, щоб вона не
підупадала на силі. А з усіх каторжан було лише 5–10% таких, що їх
треба винищити, бо вони боролися чи можуть боротися проти Московщини.
Решта 90% – це невинні, працьовиті, тихі раби і вбивати їх –
безглуздя. З цих міркувань плановики в Москві склали щоденне меню
каторжанина, що дає йому досить калорій виконувати «норму». Наказали
табірному начальству витрачати на харчі два рублі щодня на особу. У
меню були: житнє борошно, м’ясо, риба, крупи, лій, олія, цукор.
Щоправда, все те було найнижчого гатунку, проте давало досить калорій,
його можна було купити за два рублі. І табірне начальство купувало. А
в’язні вмирали з голоду тисячами. З тих харчів вони одержували (крім
хліба) лише 25–40%. Решту розкрадало начальство – від постачальних
складів до кухарів. Водночас не лише в Сибіру, а в Україні щороку
зогнивають мільйони центнерів продовольства в купах проти неба. Єдина
причина – нездарність москвинів щось налагодити. Привезені до Сибіру
харчі видавалися таборам напівгнилими, спричинювали шлункові хвороби,
збільшували смертність. Дуже багато в’язнів гинуло від холоду. За
планом кожний мав одержувати щодва роки новий теплий одяг, білизну і
взуття. Ніколи того не одержував, бо 75% завезеного нового одягу і
взуття начальство продавало місцевим людям, а гроші привласнювало. З
померлих каторжан одяг забирали до складу. Найгірший видавали іншим
каторжанам, записуючи до рахункових книжок, що видали новий. Каторжани
ходили напівголі, гинули від морозів тисячами. В’язень мав право
купити ще подертий одяг, якщо мав гроші на своєму ощадному рахунку.
Так він платив двічі: вперше за новий (якого ніколи не одержував) і
вдруге за знятий з мерця. Але ж тих, хто мав заощадження, було якихось
10%. Бачимо, що смертність могла бути не більшою за 5–10% навіть за
сибірських обставин, якби в’язням видавали призначену їм кількість та
якість харчів і одягу. А це залежало від МІСЦЕВИХ урядовців, а 95% їх
походило з простого народу. Це підтверджують і чужинці, повернувшись
із сибірських таборів. У своїх спогадах вони наводять тисячі фактів
садизму вартових, бригадирів, дрібних урядовців навіть
москвинів-в’язнів, знущань не з примусу начальства, не викликаного
поведінкою каторжан, а з власної волі. Ось один приклад з багатьох.
За часів війни 1941–1945 рр. їхав улітку з України до Сибіру поїзд
із в’язнями, яких навмисно годували солоною рибою, не давали пити.
В’язні божеволіли зі спраги і просили води. На одній станції поїзд
зупинився за кілька кроків від водогону, і в’язні ще голосніше
вимагали пити. Саме в цей час на станції стояв поїзд з сибірськими
солдатами, що їхали на фронт. Вони співали українських пісень. Почувши
крики, вийшли, а довідавшись про причину, принесли в’язням води.
Вартові повідомили про це начальника, а той з наганом у руці наказав
воякам забиратися геть. Солдати мовчки оточили його, відібрали зброю і
запитали: «Чому ти не давав води в’язням?» Москвин мовчить. «Чи твій
начальник наказував не давати?» – перепитують. Мовчить. Солдати стягли
з нього штани та сорочку і відшматували, погрозивши, що не втече від
їхнього суду, коли не даватиме пити і не годуватиме в’язнів. Командир
військового ешелону не втручався. Надалі в’язні одержували воду на
станціях.
У романі «Идиот» Ф. Достоєвський оповідає: селянин Балабанов
прийшов до свого приятеля міщанина Суслова в гості. Випили по чарці.
Суслов похизувався новим годинником. Коли він порався біля самовара,
Балабанов узяв зі столу кухонний ніж, підійшов до Суслова, кажучи:
«Благослови, Господи. Прости Христа ради» перерізав приятелеві
горлянку і забрав годинника. За 1917–1945 рр. москвини повбивали сотні
тисяч власників, щоб відібрати від них їхні годинники.
Колишній в’язень-москвин оповідає: «Двоє в’язнів-москвинів грають
у карти. Один програв усі гроші. Не маючи що поставити на карту, каже:
«Якщо програю – заколю отого бородатого, що спить у куті і щовечора
молиться». Програв і заколов»[112].
В Одесі в 1918 р. жило багато українських родин утікачів з
Галичини. Українська Галицька армія воювала проти більшовиків. Коли
червоні взяли Одесу, вони наказали тим родинам повертатися додому.
Виділили окремий поїзд, призначили день, коли галичани мають прийти на
вокзал. Коли ті прийшли, москвини перестріляли всіх разом з
немовлятами112 .
У 1918 р. ленінці взяли Київ, і їхній командувач М. Муравйов
надіслав В. Леніну телеграму: «Ми вогнем і мечем запроваджуємо
радянську владу. Взяли Київ. Гарматами били по палацах та церквах, по
попах і ченцях немилосердно. Київська міська рада здалася і просила
замирення. Я відповів наказом обстрілювати отруйним газом. Ми могли не
допустити до вибухів та пожеж, але не хотіли, бо наше гасло є нищити
все немилосердно»[113].
В. Ленін, наказавши випустити з в’язниць всіх злодіїв, душогубів,
волоцюг і т. п., своїм здивованим співробітникам пояснив: «У нас у
Московщині справжніми революціонерами, загартованими у боротьбі з
багатіями, є лише ці злочинці. Наші м’якотілі інтелігенти не надаються
на твердих революціонерів»[114]. Звільнених злочинців почали брати на
посади чекістів, вартових, міліціонерів тощо. Московська монархічна
влада до 1917 року стримувала свій злодійський народ від убивств та
крадіжок жорстокими карами. Московська соціалістична влада після 1917
року сама закликала: «грабь награбленное», «мир хижинам, война
дворцам». І народ кинувся грабувати, вбивати, мордувати. Той, хто
зазнав пекла 1917–1920 років у Московщині, може належно відчути
стихійність ВСЕНАРОДНОГО московського насильства. Клич «Грабуй
награбоване» не мав відгуку в Україні. Селяни не дозволяли нікому
грабувати панських маєтків. Село обирало земельний комітет, і той
перебирав від поміщика маєток, управляв ним, чекаючи нового земельного
закону. В тих маєтках влаштовували школи та сільськогосподарські
дослідні установи.
Чи це не перебільшення українського націоналіста? Наполеон
відповідає: «Свобода матиме на московський народ вплив міцного вина на
людину, що не звикла пити. Коли б якийсь новий Пугачов з
університетською освітою став на чолі незадоволених москвинів, то …
мені бракує слів висловити вам те, що настало б. Мою пам’ять пошанують
європейці тоді, коли ті північні дикуни заволодіють Європою»[115]. Як
бачимо, геніально далекозорий Наполеон сто років перед 1917 роком
бачив В. Леніна з його КП та НКВД.
Москвини не пускали до себе здібних до торгівлі немосквинів, хіба
що не могли без них обійтися, зокрема заборонили всім євреям жити в
Московщині. Китайці – відомі торгівці, у їхніх руках перебувала
торгівля на Амурі, що був кордоном між Китаєм і московською імперією.
Москвини відібрали все майно в китайців, що жили на московському
березі, а самих китайців загнали до ріки і наказали плисти на
китайський бік, загрожуючи перестріляти тих, хто відмовиться. Десятки
тисяч китайців потонули на очах москвинів. Китай тоді був безсилий
запобігти цьому. Таке сталося перед 1914 роком. Москвини завжди
намагалися заробити на нещасті. Ось найновіший приклад.
Немосквини в СРСР на «нашій не своїй землі» часто голодують. Їхні
родичі на чужині пересилають їм їжу та одяг. А що 90% вигнанців з СРСР
є немосквини, то й посилки відправляють здебільшого
немосквини-емігранти. Уряд СРСР наклав на ті посилки 300–500% мита.
Громадяни СРСР не мають таких грошей, отже, мито сплачує той, хто
посилає. Багато мільйонів доларів цього мита одержує Московщина лише
зі США. Московщина горлає про американських «акул Уолстріту», які
обдирають когось до нитки. А «робітничо-селянський» уряд здирає з
емігрантів таке мито: 40 фунтів борошна коштують у США 4,4 долара, а
за ввезення його в СРСР накладає 20,6 долара. 40 фунтів рису коштують
8 доларів, а московське мито на нього – 27,2 долара. 20 фунтів сухого
молока коштують 9 доларів, а московське мито на нього – 21,4 долара.
40 фунтів коштують 6,4 долара, а мито 23,6 долара. 40 фунтів смальцю
коштують у США 10 доларів, а московське мито – 37. Знані міжнародні
добродійні установи – Міжнародній Червоний Хрест, американське КАРЕ і
т. п. часто посилають голодним у всьому світі харчі. Певна річ,
безплатно. Радянський уряд не дозволяє таким установам нічого
присилати до СРСР, аби його громадяни не довідалися, що
капіталістичний світ має всього так багато, що може ще й дарувати
бідним народам.
Чи знову не перебільшення українського націоналіста? Авторитетний
москвин, що сам вийшов з народних низів, а його твори видаються в СРСР
мільйонними накладами, пише: «Найпитомішою рисою московської
національної вдачі є ЖОРСТОКІСТЬ, і то жорстокість садистична. Кажу не
про окремі вибухи жорстокості, а про психіку, про душу народну. Я
переглянув архів одного суду за 1901–1910 рр. і мене охопив жах від
величезної кількості неймовірно жорстокого поводження з людьми.
Взагалі у нас у Московщині кожний з насолодою б’є когось. І народ
уважає биття за корисне, бо ж склав приповідку «За битого двох небитих
дають». За 1917–1919 рр. селяни закопували полонених червоногвардійців
донизу головою так глибоко, що з землі стирчали ноги. Потім сміялися
як ті ноги карлючилися. Або високо на дереві прибивали цвяхами одну
руку і одну ногу і насолоджувалися муками жертви. Червоногвардійці ж
здирали з живих полонених денікінців-контрреволюціонерів шкіру,
забивали цвяхи в голову, вирізали шкіру на плечах, як офіцерські
погони і т. п.
Я не знаю, чи де у світі поводяться так жорстоко з жінками, як у
московському селі. Московська народна мудрість каже: «Риба – не м’ясо,
баба – не людина», «Для бабів і звірів суду немає». Коли я питав
учасників громадянської війни, чи вони не гидяться вбивати один
одного, то вони із здивуванням відповідали: «А кому це шкодить? Людей
багато. Всім вистачить». «А де ж той – так гарно змальований нашою
літературою – богобоязний шукач правди і справедливості «русский
мужичок»? Я шукав його по всій Московщині і не знайшов. Не знайшов, бо
він існував лише у мріях наших письменників, а не в житті» (М.
Горький. «Русская жестокость»).
VII. РАБСТВО І ДЕСПОТІЯ МОСКВИНА
Найпокірніше просимо Вашу Величність правити нами самодержавно.
Московські аристократи 1730 р.
Добровільне рабство створює більшу тиранію, ніж тирани можуть
створити насильством.
Г. Мірабо
Сия сарынь ничем, кроме жесточи унята быть не может.
Петро І
У пралісі є безліч небезпек людині. За деревами далеко не видко, і
не може людина передбачити: звідки і коли впаде на неї нещастя. Це
породжує у лісовика не лише підозрілість, а й відчуття безпорадності,
що природно обертається на боягузтво. Москвин особисто – великий
боягуз, що засвідчить кожний офіцер, що командував московськими
вояками. Він нападає лише тоді, коли чує за своїми плечами силу свого
гурту, організації, війська, держави. Опинившись сам-на-сам чи
побачивши, що його гурт слабший за ворога, впадає в паніку. У спогадах
очевидців та учасників війн 1917 і 1941 років знайдете багато фактів
великого страху енкаведистів, коли падала чи захиталася їхня влада.
Потрапивши в полон до українських повстанців (УПА), плакали, благали
дарувати їм життя, ганебно, гидко було дивитися на них. Начальник
НКВД, що вигубив мільйони людей, що постріляв тисячі в’язнів
власноручно – М. Єжов лежав у ліжку кілька днів хворим після невдалого
замаху на його життя, хоч той замах не зачепив жодної його волосинки.
Стадний інстинкт самозбереження підказував шукати безпеки й
охорони в гурті. Так зродилася у москвина ідея: «человек – ничто, а
общество – все», «На миру и смерть красна», «Ломи стеной, иль мало
нас», «Нас – тьмы, и тьмы, и тьмы, попробуйте сразитесь с нами!» (О.
Блок). Безпорадність, почуття меншвартості, боягузтво, кріпацтво,
рабський побут, деспотична влада в родині, безапеляційна влада общини,
деспотія уряду – все це виплекало і за багато поколінь зміцнило
стадність москвина. Чужинці – мандрівники по Московщині у XV–XX ст.
свідчать, що особистість (індивідуальність) – незнана річ москвинові.
П. Чаадаєв пише, що йому боляче порівнювати московські обличчя з
європейськими: боляче вражала безвиразність московських облич. «У
Московщині ніколи не існувала особиста воля, особиста ініціатива,
особиста діяльність, бо особистість закували москвини в кайдани.
Москвини гуртом, отарою, ордою боронилися від ворогів і загарбували
чужі землі. У московській історії бачимо мовчазне, стихійне, гуртове
рушення безликого загалу, що не зважає на жодні жертви: свої і чужі»
[116]. Понад сто років тому проф. М. Погодін (1800–1875) виклав
московський ідеал держави і суспільного ладу: держава – це одна
всеохоплююча (тоталітарна) єдність. Всі сили нації – матеріальні і
духовні – є частинами державної машини, пристосовані, готові до
найвищої мети (а нею є панування Московщини в усьому світі, як він
писав деінде). Всією цією машиною (державою) керує лише одна рука –
рука всевладного царя. Він може єдиним порухом пальця спрямувати ту
машину в будь-якому напрямі. Така держава, натхнена почуттям та ідеєю
(месіанізмом за його ж словами) та зцементована ЄДИНОМИСЛЕННЯМ буде
непереможна, буде провідником усього світу. М. Погодін був
монархістом, назадником. А що думали поступовці, ліберали? Вони казали
1839 року французові те саме, що й М. Погодін[117]. Серед москвинів
були й прихильники європеізації т. зв. «западники». Один з них М.
Огарьов пише: «Ми не можемо дозволити різниці поглядів, бо вони є не
власністю особи, а громади». Інший писав: «За соціалістичного ладу всі
люди будуть однакові, не матимуть жодних особистих рис, бо існує лише
одна безстороння міра вартостей»[118]. Суто московська «логіка». В
СРСР вона називається «партійна лінія». Московські монархісти хоч і
мріяли про «единомыслие», але ще не запроваджували його такою жахливою
ціною. Запаморочена політичними перемогами московська голота вже не
боїться нікого і пише: «Ми однаково думаємо про всі справи нашого
життя і тому говоримо однаково кожному з нас зрозумілою мовою. У нас
нема і бути не може непорозуміння. Ця наша однодумність є нашою
найбільшою і непереможною силою і вирішальною перевагою над іншим
світом, який розбитий власне браком однодумності»[119].
По смерті Й. Сталіна його наступники, боячись повстання
немосковських народів СРСР, змушені були дещо попустити віжки.
Невдовзі почали писати трохи правди: «Начотництвом, бездушним
повторенням загальновідомого знижувалася вимогливість до творчої
праці, заморожувалася вільна думка. Автори боялися думати самостійно.
Багато газет, що видаються в різних містах нашої республіки, подібні
одні до інших, як краплини води. Жодна газета не має власного обличчя.
Всі передруковують те самісіньке»[120]. У СРСР сотні і тисячі відомих
людей прилюдно каються і визнають помилковість, шкідливість своїх
поглядів. Декого з них уряд запроторив до божевільні. Але подібне було
і перед 1917 р. Філософ П. Чаадаєв каявся і визнавав помилковими свої
думки. Микола І оголосив 1846 р. його божевільним. У СРСР не
задовольняються самим визнанням помилковості, вимагають привселюдно
уславляти те, що вони ганили. Однодумність (партійну лінію) вигадав не
В. Ленін, а найосвіченіші москвини сповідували її здавна і навіть
погоджували тривимірне (особисте, громадське, державне) європейське
життя з одномірним (державним) московським дуже просто. Декларування
європейських ідей завжди було в Московщині лише порожньою балаканиною.
У ХІХ ст. такою балаканиною був московський «лібералізм», а в ХХ ст.
став соціалізм, інтернаціоналізм. І все це було димовою завісою, що за
нею ховався НАЦІОНАЛЬНИЙ ідеал УСІХ москвинів. Ідеал і мрія поширити
свою тиранію (та її невід’ємну половину – рабство) на весь світ. Герой
роману Ф. Достоєвського Шігальов пропонував поділити все людство на
дві нерівні частини: маленьку – панів, і величезну – рабів. Ясна річ,
раби не мали б жодних прав, нічого особистого, покірна отара мала
працювати на панів. Шігальов не каже, але Ф. Достоєвський вустами
іншого свого героя каже, що пануючою меншістю має бути московський
НАРОД (нація). З примусового однодумства немосквини (хоч і
змосковщені) глузували (М. Гоголь, М. Салтиков-Щедрін), уболівали (П.
Чаадаєв), його проклинали (Ф. Достоєвський), але нічого так і не
змінили. Інстинктивно відчувши, що європейська думка руйнує основи
азійської московської імперії, національна РЕАКЦІЯ 1917 р. замурувала
всі вікна до Європи. А новітніх гоголів, салтикових-щедріних,
чаадаєвих, достоєвських почали убивати по першій же спробі заговорити.
Московська «демократія» перевершила всі держави тим, що заснувала
міністерство, якого не має жодний уряд у всьому світі – міністерство
літератури. Щоправда так його не назвала, проте кожний письменник знає
його адресу, бо одержує звідти замовлення на твори і платню за них.
Міністерство літератури керує виробництвом художніх творів. Завдання
значно важче, ніж в інших міністерствах, ті керують виробництвом речей
матеріальних, і щоб поліпшити якість чи збільшити кількість, можуть
придбати кращі машини. Такої можливості міністерство літератури не
має, бо літературу творить не друкарська машина, а дух, що його за все
золото світу не купиш, і навіть сам письменник не завжди може його
зловити, втримати. Міністерство літератури підпорядковує виробництво
літератури одній – єдиній засаді – політичній користі. Воно дає
письменникам «соціальне замовлення» довести читачам потрібні урядові
СРСР ідеї, і то у формі, дозволеній урядом (соціалістичний реалізм).
Платить (через підпорядковані йому видавництва) авторам і в
найтіснішій співпраці з НКВД пильнує, щоб письменники виконували
замовлення. Ця жандармська (чекістська) література намагається
переробити Людину (з великої літери) на бездушного бездумного раба, на
робочого вола, ідеалом якого є теплий хлів і повні ясла, або на
вірного слугу – пса, що лиже панську руку, яка щойно його била.
Московський світогляд вірить, що може це зробити, бо за ним людина (з
малої літери) – така самісінька тварина, як віл чи пес. А дух чи душа
– це попівський опіум для народу. По 40 роках такого жандармського
виробництва «казьонних» ідей та ідеалів москвини з великим зчудованням
і переляком побачили, що та «література» не завжди дає політичну
користь, на яку її спрямовує міністерство літератури, особливо серед
немосквинів. Секретар всесоюзного комсомолу С. Павлов визнає, що
українські комсомольці байдужі до комунізму[121]. Заступник Голови
Ради Міністрів УРСР П. Тронько у доповіді Верховній Раді казав, що
серед українських дітей та молоді поширюються ідеологічні впливи
«буржуазного націоналізму»[122]. «Українська молодь разом з
комсомольцями щораз більше стає побожною. Ані КПУ, ані комсомолові,
ані безбожницьким товариствам, ані школі несила побороти цього
загрозливого СРСР явища»[123]. Не виконала та «література» покладеного
на неї завдання, хоч уряд платив письменникам більше, як міністрам,
хоч повистріляв сотні старих письменників та професорів, які могли
«зіпсувати» покоління народжених по 1917 році і вихованих комсомолом.
Дивне, незрозуміле москвинам явище. Московський філософ стверджує:
«Велика московська держава, з її деспотичною владою, створилася не
лише зусиллями її правителів, але також і підтримкою всього
московського народу, що інстинктивно боявся безладу»[124], а соціаліст
підтверджує: «Ми, москвини, в особі свого царя бачимо велич і єдність
нашої імперії»[125]. Щоб зміцнити свою владу, Іван ІV розіграв
комедію, ніби хоче зректися трону. Перелякані москвини стояли вдень і
вночі на кремлівській площі з плачем, благаючи свого ката «не
осиротить» їх. Після того Іван міг спокійно катувати їх досхочу, не
боючись протесту.
Таке самісіньке видовище повторилося на тій площі 400 років
пізніше. Коли сконав Й. Сталін, стояли цілодобово тисячі москвинів.
Чужинецькі очевидці свідчать, що на обличчях були великий сум,
тривога, розпука і сльози. Старі люди молилися і хрестилися, благаючи
«не осиротить» їх. І це підтверджуе московський письменник: «Відразу ж
настала в душі порожнеча. Хотілося сісти і, звернувши обличчя до неба,
завити так, як виють безпритульні пси. Ні, не хочу я волі. Я хочу і
потребую володаря»[126]. І далі: «Смерть Й. Сталіна завдала нашій
релігійно-естетичній системі непоправної втрати, шкоди. І відродження
культу В. Леніна тої утрати не зрівноважить. В. Ленін надто подібний
до звичайної людини: малий зріст, лисий, цивільний. А Й. Сталін був
загадковий, всемогутній, що бачив все і всіх. Щоб стати богом йому
лише одного бракувало – безсмертя. О, якби ми були мудрішими, то були
б оточили його смерть чудесами. Треба було проголосити по радіо, що
він не вмер, а вознісся живим на небо і поглядає звідти на нас. Його
нетлінні мощі зцілювали б паралітиків і шалених. А ми дурні,
скомпрометувавши «культ особи», самі висадили у повітря саму основу
сили нашої нації»[127]. Так глузував з москвинів А. Синявський. А
сімоновський генерал Сєрпілін (його Сталін заслав на каторгу) каже:
«Навіть ті, хто ненавидів Сталіна, віддали б своє життя, щоб його
врятувати від смерті. Віддали б, бо ми всі знали, що його смерть буде
величезним нещастям Московщини»[128]. По смерті Петра ІІ москвини
запросили 1730 р. на московський трон герцогиню Анну Курляндську.
Канцлер В. Голіцин (білий крук у Московщині – за виразом історика В.
Ключевського) був прихильником Петрових змін (він походив зі старого
роду київських князів, себто був українцем з походження) і поставив
Анні передумовою до обрання на трон, вісім обмежень царської влади на
користь Сенату. Обмеження були такі малі, що вихована в Європі Анна
охоче погодилася і обмеження підписала. Та коли Анна приїхала до
Москви коронуватися, до неї прийшло велике посольство сенаторів,
генералів, дворян, єпископів, подало чолобитну з 150 підписами, у якій
«всепокорнейшие рабы всепокорнейше просят всемилостивейше принять
самодержавие своих славных, достойных предков, а нею подписанные
пункты уничтожить». Анна на очах посольства подерла на шматки
підписані нею обмеження царської влади. Так скінчилася 10-денна
конституційна московська монархія ХVІІІ ст.[129]. Доречно тут
пригадати, що за 20 років раніше (1710) українська шляхта склала, а
Гетьман Пилип Орлик підписав і проголосив Конституцію Української
Держави (Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus
Zaporoviensis). За нею найвища законодавча влада України належить
Сеймові. Голова держави – Гетьман з його урядом є лише виконавчою
найвищою владою, відповідальною перед Сеймом. Суд є незалежний від
виконавчої державної влади. Отже, сучасна демократична конституція. Як
бачимо, Україна випередила в цьому Західну Європу (крім Англії). Друга
спроба конституційної монархії за Миколи ІІ проіснувала лише 10 років
(1906–1916). В обох випадках влада царя обмежувалася на користь
аристократії, дворянства. Лише дворянам (шляхті) і більше нікому
давалося право керувати державними справами. Московська шляхта
відмовлялася брати більше прав для себе навіть тоді, коли цар
наказував брати. Петро І наказав 1702 р. дворянам-землевласникам
обрати з-поміж себе 2–4 особи, яким цар давав право перевіряти
діяльність воєводи (призначеного урядом), і разом з ним правити
повітом. У жодному повіті не обрали. Петро знову наказав 1713 р.
дворянам обрати в кожній губернії 8–12 дворян, що мали б скласти
«консіліум» на чолі з губернатором. Всі губернські справи «консіліум»
мав розв’язувати більшістю голосів. Дворяни знову не захотіли обирати.
Кожне послаблення влади короля європейці використовували, щоб
обмежити його владу. Москвини – навпаки, скликали свої Земські Собори
за часів династичних криз (1608, 1773, 1825, 1917) з метою ЗМІЦНИТИ
царську владу. Кат Іван ІV не захитався на троні, а слабкого Івана ІІІ
москвини задушили, як щура. Петро І душив кого хотів, а недоладного
Петра ІІІ москвини самого задушили. Деспот Микола І перевішав
«мятежников», а слабенького Миколу ІІ «мятежники» застрелили в льоху.
Європейці також страчували своїх королів, але завжди після прилюдного
суду, як, наприклад, англійці Карла І чи французи Людовіка ХVІ.
Москвини ж убивали своїх царів завжди без жодного суду, таємно, тих же
Івана ІІІ, Петра ІІІ, Павла І, Миколу ІІ. Прикметно: Івана забито за
наказом його тітки Єлізавети, Петра – за наказом дружини Катерини,
Павла за згодою сина Олександра І. Грузин Л. Берія пробував захопити
трон свого земляка Й. Сталіна, спираючись на немосковські народи СРСР.
Хоч він і знав, що кожний москвин-шовініст передовсім звірився кільком
своїм найближчим друзям-москвинам. Вони негайно виказали його
політбюро КПРС, яке не дозволило слідства й суду: застрелило Берію
таємно. Є чимало натяків, що і самого Й. Сталіна вбили самі
кремлівські вельможі, як Петра ІІІ 1762 р., традиційно. Обмежити
царську владу пробували князь В. Голіцин 1730 р., М. Сперанський –
1815 р., Н. Лоріс-Мєліков – 1881 р., П. Мілюков – 1905 р., О.
Керенський – 1917 р.. Всі спроби скінчилися трагічно для їх авторів.
В. Голіцина та М. Сперанського заслали в Сибір, а П. Мілюкова та О.
Керенського вигнали на чужину. Лише під тиском немосковських народів
часом поступалися московські деспоти. За Кримської війни вибухло 1854
р. велике селянське повстання в половині України (т. зв. Київська
Козаччина), і Олександр ІІ скасував невдовзі кріпацтво та трохи
лібералізував уряд. Налякані його лібералізмом москвини вбили його. За
японської війни вибухнули 1905-06 рр. селянські повстання по всій
Україні. Перелякавшись, Микола ІІ підписав конституцію, дозволив
скликати парламент, дав куцу місцеву самоуправу. Його вбили.
Москвини ніколи в своїй історії не повставали проти царя-деспота.
Ворохобилися, коли слабшала царська влада. Причиною найбільших
московських заколотів і заворушень були династичні кризи. Заколот І.
Болотнікова 1611 року проходив під гаслом «за Димитрия». Повстання Є.
Пугачова 1733 року – «за Петра ІІІ», декабристів 1825 року – «за
Костянтина». Отже, не проти самодержавства (деспотії), а ЗА БІЛЬШУ
всевладність царя. А класові гасла Є. Пугачова чи В. Леніна були
демагогією, що полегшувала захоплення влади. Є. Пугачову не пощастило,
бо натрапив на тверду Катерину ІІ. Ленінові пощастило, царював слабкий
Микола ІІ, а потім «баба болтуха» (за виразом К. Ворошилова) – О.
Керенський. А захопивши владу, В. Ленін запровадив таку деспотію, що
перевершила деспотії всіх Іванів, Петрів, Миколаїв разом. ТОМУ й
підтримала В. Леніна московська нація. Збройна боротьба проти його
влади колчаків, денікіних, юденичів 1917–1920-х рр. була трагічним
непорозумінням, що й визнав пізніше А. Денікін. Та й 90% вояків т. зв.
«білих» військ становили немосквини та донські козаки, які за
кількасот років вільного життя навчилися цінити волю. Зрештою і ті
генерали Колчак, Юденич, Врангель також були не москвини з походження.
Натомість питомі москвини Брусілов, Поліванов, Клембовський одразу
стали на бік В. Леніна. В Московщині В. Ленін захопив владу легко.
Коли більшовики розігнали демократичні установчі збори, то на їхній
захист не здійнялася жодна московська рука. Трохи пізніший спротив
московських демократів (Омський Уряд) за кілька місяців сам
розвалився, бо не мав підтримки московського народу. Переконливо
показала, кого і що любить московський народ та його інтелігенція,
війна 1939–1945 рр. На прийомі з приводу перемоги Й. Сталін виголосив
тост не за «радянський», а за «русский» народ і наголосив, що
будь-який інший народ, використовуючи воєнну завірюху, скинув би таку
владу. Московський же народ не лише не скинув, а й одностайно, всіма
силами її підтримав тоді, коли інші народи СРСР її зраджували.
Московські емігранти, бажаючи врятувати свій народ від кари за злочини
1917- 1967 рр., запевняють чужинців, що москвини ніби не хотіли
більшовизму, що його накинула купка міжнародних комуністів (жидів).
Поминаючи запит: як, якою силою могла маленька купка (та ще чужинців)
накинути 80 мільйонам те, чого ті 80 мільйонів не хотіли, подамо
офіційні числа виборів у листопаді 1917 р. до «Учредительного
Собрания» (імперського парламенту). У тих виборах голосувало 75 млн.
люду. Партія більшовиків дістала 25 млн. голосів. В Україні голосувало
8211 тисяч. За українські партії голосувало 5933 тисяч. За
більшовицьку – 859 тисяч, хоча в Україні тоді стояло московське
військо (близько чверті мільйона), жило понад один мільйон москвинів і
понад два мільйони євреїв. А з трьох єврейських партій лише одна
(Поалей Сіон) не виступала проти державної самостійності України. Та й
провідник Поалей Сіону Бер Борохов був москвофілом та україножером. У
селах українські партії одержали в середньому 96% голосів, а в
губерніях – 76%. Більшовицька партія одержала 2%. Отже, 859 тисяч
голосів за більшовиків подали в Україні москвини і євреї. Можна
припустити, що серед виборців імперії половину, тобто 38 млн.,
становили москвини, а більшовики одержали 25 млн. голосів. Отже, 70%
москвинів голосували 1917 р. за них. Голосували, бо В. Ленін обдурив,
обіцяючи золоті гори – виправдовуються московські емігранти. Від 1917
р. до 1939 р. було досить часу, щоб розпізнати ленінську брехню, але
радянську владу практично одностайно підтримували всі москвини.
На 22-му з’їзді КПРС 1960 р. М. Хрущов визнав Й. Сталіна за
злочинця, душогуба, деспота і т. п. За кого ж історія має визнати весь
ЦК КПРС і всю еліту московського народу, що покірно корилася
Сталінові, наввипередки виконувала всі його накази та ще й славила
його? Соціологія відповідає: сталіни не падають з неба, а їх творить і
дає їм владу відповідне суспільство. Сталіни фактично є виконавцями
волі того суспільства. Інакше вони не мали би сили наказувати, а
особливо в спосіб диктаторський. Хитрий грузин ще 1917 р. збагнув, що
за московськими комуністично-інтернаціональними словами ховаються
московський шовінізм і загарбництво. І показав себе більшим
московським шовіністом, ніж москвини, тому вони підтримали його в
боротьбі за владу. Жодної влади, крім деспотичної, москвини не
визнають за владу, бо всі вони – від царя до псаря – відчувають:
недеспотична влада не могла утримати лад і забезпечити життя кожного з
них[130]. Не те що демократизація, а й звичайна лібералізація
московської влади, призводила до кривавого безладу, моря крові,
ослаблювала імперію. Останній провідник московських демократів О.
Керенський казав: «Краще деспотичний диктатор, ніж розпад нашої
імперії»[131]. За майже тисячу років демократичний лад у московській
державі існував усього ПІВРОКУ (від березня до листопада 1917 р.), а
кріпацтва не було лише 57 років (1861–1918). Такими є факти. Не
витримують серйозної критики і твердження, ніби повстання декабристів
було спробою обмежити владу царя. У статуті заснованого 1816 р. «Союзу
истинных и верных сынов отечества» значилося, що його метою є
допомагати урядові «в его благих начинаниях». Олександр І читав
статут, програму і проекти Союзу, знав особисто його членів. По смерті
Олександра І трон мав успадкувати його брат Костянтин, але відмовився
на користь Миколи І. Провід Союзу став на бік Костянтина. Члени Союзу
були офіцерами столичної гвардії і повели полк до царського палацу,
щоб скинути Миколу. Вірні Миколі війська розігнали їх за дві години.
Лише в Україні Чернігівський полк з полковником Сергієм Апостолом
(нащадком гетьмана Д. Апостола) пробував взяти Київ і викликати
загальне повстання в Україні. Один з декабристів О. Бєстужев пізніше
писав із сибірського заслання: «Божий перст і царський гнів мучать моє
сумління. Тепер я бачу, що свої здібності я зневажив замість того, щоб
жити і вмерти чесно за свого царя». М. Муравйов перед смертю казав: «Я
завжди дякував і дякую Богові, що переворот НЕ вдався, бо той виступ
не був нашим московським явищем, бо конституція взагалі не є щастям
для народів, а для Московщини є безперечно згубна. А день 14 грудня не
шанувати, але соромитися його треба». А ось зізнання відомого
московського революціонера М. Бакуніна (1814- 1876): «Хоч я маю
демократичні переконання, проте я в глибині душі шаную свого царя. Я
бажав, щоб наша держава була республікою, але без парламенту. Я ніколи
не захоплювався європейським лібералізмом та конституційним ладом.
Навпаки, я завжди зневажав їх, бо бачив наслідки у Франції та в
Німеччині. Я твердо вірю, що наша імперія потребує сильної,
диктаторської влади, не обмеженої будь-чим чи будь-ким»[132].
Але ж були і справжні революціонери, що віддали своє життя задля
революції. Так, були. Та перше – серед таких багато було немосквинів
(хоч і змосковщених), наприклад: А. Желябов, К. Брешко-Брешковська, О.
Коллонтай, С. Перовська (українці), О. Натасон та інші. А по-друге,
московські революціонери не лише не працювали, щоб поліпшити долю
народу, але навіть і не думали про поліпшення. Єдине, про що вони
думали – це як захопити владу. Захопити владу, байдуже якою ціною і
якими способами. А що вони зробили з народом, захопивши 1917 р. владу,
бачить тепер і дитина. Московські революціонери не визнавали жодних
людських вартостей, особистих прав, моралі, вільної думки. Фактично
все те зводилося до одного – захопити державну владу. В. Бєлінський
писав, що народ такий дурний, що не знає, де його щастя, отже, треба
його тягнути силоміць до щастя. І справді, московські революціонери
завжди виступали кривавими деспотами народу. Один з них, П. Ткачов,
учив, що чекати на почин народу – це дурість або зрада революції.
Починати може і мусить добре організований гурт революціонерів. Народ
піде за ним, якщо побачить його силу. А буде він сильний лише тоді,
коли складатиметься з фанатиків революції, коли буде зцементований
залізною дисципліною, з диктаторським проводом[133]. В. Ленін якраз
побудував свою партію на засадах, що їх проголосили П. Ткачов, С.
Нєчаєв, які копіювали опричнину Івана ІV.
Ми вже говорили, як постала в Московщині їхня община, що звільняла
москвина від турботи думати, планувати, платила податки, збираючи їх
від общинників, а коли хтось не мав чим заплатити, його частку
розподіляли межи решти. Міщанин не мав общини і мусив сам діставати
гроші на податок. А податки справді великі, а кари за несплату –
жорстокі. Щоб не платити, вільні міщани самі продавали себе у
кріпацтво і то дешево (за рублі), а святкуючи таку велику подію в
житті, гроші пропивали. Цей звичай так поширився, що уряд мусів 1649
р. заборонити подібне окремим законом (був правосильним аж до 1833 р.)
і наклав кару на тих, хто відцурався волі[134]. Мабуть жодна держава в
світі за всю історію людства не видавала подібного закону. У
московській імперії (крім Польщі та Фінляндії) 1836 р. було 50
мільйонів населення. З нього панських кріпаків 25 млн., царських та
державних – 20 млн. Решту – 5 млн. складало дворянство, духовенство,
урядовці, торгівці, міщани. Державні та громадські права мали лише
вищі стани: дворянство (350 тисяч), духовенство (272 тисяч), багаті
торгівці (128 тисяч). Разом 750 тисяч напівлюдей серед 50 мільйонів,
що вважалися двоногою худобою. Кажемо напівлюдей, бо їхня доля могла
щоразу змінитися (аж до жебрацької) від примхи царя. Від 1654 р.
(Переяславська поразка) до 1783 р. (закріпачення Катериною ІІ) в
Україні не було кріпаків, існувала панщина – 2–3 дні на тиждень
навесні, влітку. Від 1783 р. до 1861 р. (звільнення з кріпацтва) 80%
людності України були кріпаками. Від 1919 р. й досі 83% людності
України-селяни є вже не звичайними кріпаками, але справжніми РАБАМИ,
що їх переганяють з місця на місце, продають, купують, убивають.
Поділяючи СРСР на господарчі області, новоімперський уряд цілковито не
зважає на кордони т. зв. «республік», робить з людьми, що хоче. Навіть
відкрито заявляє про це. Якийсь А. Аланов пише: «Сучасна кількість
людності південної господарської області (тобто України. – П. Ш.)
дозволяє без шкоди пересунути частину населення до азійської півночі
на видобуток там копалин, бо тепер населення там – лише одна особа на
100 кв. кілометрів, отже вимагає допомоги робочою силою ззовні»[135].
Німецькі нацисти були відвертіші за московських, коли проголосили
не-німців неповноцінними, не прикриваючись фіговим листком
«рівноправності», як москвини в СРСР. У московській імперії до 1917 р.
ніхто не смів вийти з хати без паспорта в кишені. Щоб кріпаки не
повтікали, московський монархічний уряд не давав їм паспортів аж до
звільнення з кріпацтва 1861 р. Уряд СРСР не дає паспортів колгоспникам
з тієї самої причини. За панщини кріпаки працювали на пана 150–200
днів на рік. За соціалістичної панщини колгоспники мусять працювати
щодня. Монархічна Московщина хоч і була ворогом робітництва, проте не
видавала закону про трудову дисципліну. Такий закон (від 15 грудня
1932 р.) наказує ув’язнювати на кілька років робітника за невихід на
роботу. Закон від 28 червня 1940 р. забороняє робітникам змінювати
місце праці без дозволу начальства, за порушення – 6 місяців
примусових робіт і зменшення платні на 25%. Закон від 19 жовтня 1940
р. надає необмежене право перевозити робітників разом з родинами з
одного краю СРСР до іншого, не питаючи їхньої згоди. Закон від 10
липня 1940 р. карає інженерів в’язницею на 5–8 років за неякісні
вироби.
Історія цивілізованого людства знає мало прикладів такого
всебічного, всеохоплюючого рабства, як є в СРСР. Англійський
письменник докладно і правдиво змалював картину рабства в СРСР, але це
сприймається як карикатура[136]. Інакше бачить і сучасність і майбуття
московський письменник-некомуніст у фантастичному романі про ХХVІ
століття. Він пише, що існуватиме єдина світова держава з столицею
Москвою. Як людство до того дійде? «Як рух нерозривно пов’язаний з
швидкістю, так і свобода нерозривно пов’язана із злочином. Не можна
відокремити швидкості від руху. Щоб знищити швидкість, треба знищити
самий рух. Так само не можна відокремити злочин від свободи. Отже, щоб
знищити злочин, треба знищити свободу. Раб, що лише виконує накази, не
зробить злочину. Ми, москвини, обрали щастя без свободи і тому
переможемо. Немосквини обрали свободу без щастя і тому будуть
переможені»[137]. Отже, щастя в РАБСТВІ. Москвинові РАБСТВО Є ЩАСТЯМ.
Справді, саме цей ідеал втілювався не лише деспотами та червоними, а й
назагал московською нацією. Мужики здійснювали в родині та в общині,
інтелігенція у своєму побуті, літературі і філософії, панівна верства
– в державній політиці. Не марксизм, не соціалістичні ідеї підказали
1917 року В. Леніну ПОНОВИТИ деспотичну владу та кріпацтво, а
непереможна сила національних традицій.
Всяка московська імперія (навіть сама етнографічна Московщина) не
дозволить жодної свободи: особистої, громадської, національної
немосковським народам. Не може дозволити приватної власності, що є
основою свободи. Всіляка Московщина – монархічна і соціалістична –
заперечує особу та її права; заперечує ідею приватної власності;
заперечує всіляку свободу. «Деспотія і рабство, брехня і доноси,
злодійство і безбожництво. Московщини без цих властивостей не було в
історії. І досі вона не показала, що може бути інакшою. Отже, як не
боляче, мусимо визнати, що і не може бути інакшою. Тому вона і не має
права існувати взагалі», – щиро зізнавався московський патріот князь
С. Волконський.
VIII. ДЕРЖАВНИЙ ЛАД МОСКВИНА
Ми, москвини, вважаємо великим злочином сумніватися у праві
держави робити з нами все, що вона хоче.
В. Соловйов, 1905 р.
Ліквідувати диктатуру та централізацію нашої держави і партії – це
зліквідувати РРФСР.
В. Ленін, 1918 р.
Воліємо деспота, ніж розвал нашої імперії.
О. Керенський, 1950 р.
Кожна людська спільнота обмежує волю і права особи, щоб сама
громада могла існувати і допомагати своїм членам. Народи, що їх
культура заснована на вірі в Бога і в Божу справедливість та кару,
виробили свої закони моралі, права, самообмеження стосунків. Справді
культурну, побожну людину стримує від злочину не лише страх людської
кари, а власне сумління, етичні засади, власна мораль, самоконтроль,
коротко – культура. Москвини розуміють єдиний стрим – страх перед
більшою фізичною силою, тобто владою, державою.
СТАНИ
Європейська шляхта виховувалася на багатій культурі Еллади та
Риму. Вона знала і розуміла ідеї обов’язку, права, свободи, власної
гідності, життєвої мети. На цих ідеях зродилося і виросло в Європі
лицарство, що присвячувало своє життя боротьбі за вищі ідеї та ідеали,
поширення християнства, та насамперед – служіння своєму народові. Один
з представників європейського лицарства високоосвічений наш князь
Дмитро Вишневецький саме на тих засадах заснував у ХVІ ст. славну
Запорізьку Січ.
Власний почин (ініціатива), власна свобода, власні зусилля
виховували у європейців почуття сили, гідності, гордий, незалежницький
дух. І європейські стани: аристократія, шляхта, торгівці, ремісники
власними силами і боротьбою здобували станові і особисті права та
вольності, навчилися їх боронити. Український народ від
передісторичних часів творив з іншими європейську культуру та
цивілізацію. Українська провідна верства жила тими самими ідеями та
ідеалами, що й західно-європейська. У ІХ–ХІІІ ст. український народ
створив найбільшу, наймогутнішу, найбагатшу і найкультурнішу державу в
Європі. Втративши у ХІV–ХV ст. переважну більшість старої аристократії
[138], український народ створив у ХVІ–ХVІІ століттях нову – козацьку.
Вона мечем і пером боронила народ від поневолення з півночі, сходу і
півдня та заходу. І цю боротьбу вела не тільки шляхта, а й усі стани
українського народу. Навіть селянський, бо він століттями орав степ з
мечем при боці і не раз за життя одного покоління кидав плуг і хапався
за шаблю. Орачі-лицарі – визначали наше козацьке селянство європейські
історики. Ця кривава, безупинна БОРОТЬБА кількох поколінь всіх станів
народу за вищі національні та людські ідеали зміцнила в українців
успадковану від попередніх поколінь волелюбність, самостійність і
критичність думки, національну і особисту гідність. Зміцнила
настільки, що Московщина не змогла асимілювати Україну за триста років
азійського нищення. Навіть московщена школою та літературою українська
інтелігенція не денаціоналізувалася аж до ХІХ ст., доки драгоманівці
зловили її на соціалістичний гачок. Ніхто інший, як Україна заб’є
осиковий кіл у могилу московської імперії. Така сила українського
національного духу.
Ми ухилилися вбік, щоби дати тло до малюнку московської провідної
верстви та станів. У Московщині перша провідна верства ІХ–ХІІ ст.
походила з київських князів та їхнього оточення. Змішуючись з
тубільцями угро-фіннами, ця верства помалу московщилася. До неї
влилася ХІІІ–ХVI ст. велика ріка татарської провідної верстви. Малий
гурт українців розчинився в фінно-татарському морі. У ХVIII ст.
домішалося багато балтійських німців[139], а в ХІХ ст. – інших
змосковщених немосквинів (найбільше малоросів). Ті європейці
домішувалися лише до аристократії та дворянства (О. Грибоєдов пише:
«Якби заблукав до нас чужинець, що не знає нашої історії, то він був
би напевно подумав, що наші пани і наші мужики походять від двох
цілковито різних народів»). Всі інші стани (понад 90% населення)
лишалися азіатами. Отже, європейська домішка не могла, певна річ,
змінити угро-фінно-татарської духовності москвина.
Азійські народи розвивалися за дуже відмінних від європейських
географічно-господарських обставин, і тому духовність азійських
народів має дуже мало спільного з європейською. Москвини не могли
мати, хоч би й хотіли, нічого подібного до європейської аристократії
та шляхти. Навіть сама назва «дворянин» вказує на те, що це
придворний, що служить при дворі, тобто слуга. Коли найвищий стан був
і хотів бути рабом, то чого ж можна сподіватися від нижчих станів. В
Московщині стани творив цар. Цар давав їм «права», які сам хотів, а
отже, і відбирав. Французький посол Демурьє у розмові з Павлом І
висловився: «Одна з Ваших визначних осіб…». Павло зауважив йому:
«Знайте, пане, що тут ніхто не є визначною особою, крім тої, до якої я
мовлю, і лише доти, доки я до неї мовлю». Ці слова не означали тільки
пиху, а точно окреслювали «права» станів. А життя та добробут нижчих
станів залежали навіть не тільки від царя, а й від місцевих урядовців.
Навіть дворянський стан залежав від ласки губернаторів. Зрештою, як
пише В. Ключевський, освітній і моральний рівень московського
дворянства XVIII ст. не був вищим за рівень московського селянства.
Селян же навіть закони мали за безправну худобу. І не лише за
кріпацтва, але й після 1861 року.
Від першопочатків історії в Московщині існували замкнені касти.
Перехід з нижчої до вищої: духовенства, дворянства не дозволявся аж до
1865 року, а з селянства – до 1906 р., хіба винятково, за великі
заслуги. Таких випадків траплялося мало. До 1917 року важливі державні
посади в московській імперії обсаджувалися лише дворянами. Бути
офіцером мав право лише дворянин. Кожна панівна верства дбає, щоб
владу передати своїм нащадкам. Для цього їх треба з дитинства
виховувати, прищеплювати почуття вищості над іншими. Так виховати
можна лише в окремих, панських школах. І в московській імперії
існували окремі школи для дворянських дітей: пажеські і кадетські
корпуси, дворянські ліцеї, інститути благородних дівиць тощо.
Московські більшовики, встановивши свою імперську диктатуру в
СРСР, наслідували традицію старої аристократії, організувавшись у
привілейований, панівний клас «номенклатури КПРС», без належності до
якої ніхто не може зробити життєвої кар’єри.
ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ
Московська централізація державної влади походить не з розуму, а з
почуття. Інстинктом самозбереження відчув москвин загрозу своєму
особистому життю від державної децентралізації. Особистому, бо від
злочину його втримує страх перед карою жорстокої влади. А такою є лише
влада деспотична, неможлива без надцентралізації. Центральна влада не
могла допильнувати життя на всьому величезному обширі імперії. Місцева
ж московська влада чекала наказів імперського уряду. Такий лад не лише
гальмував, але убивав усе життя країни. Всюди, куди приходила
московська влада – життя завмирало. Багатющі країни (як Україна),
опинившись під московською владою, ожебрачувалися не лише тому, що
москвини грабували, а й через те, що вони накладали кайдани на всі
почини місцевого населення, підозрюючи підступ і зраду.
Щоб не допустити надмірного зосередження всієї влади в уряді,
диктатури уряду, європейці поділили державну владу на законодавчу
(парламент), виконавчу (уряд), судову (незалежний суд). Такого поділу
ніколи не було в Московщині, немає і в СРСР. За теперішнього розвитку
науки і техніки всі царини так взаємопов’язані, що зміни в одній
впливають на життя в інших. Отже, державна децентралізація, коли вона
є, мусить охоплювати ВСІ галузі життя, бути тотальною. Створюється
дуже багато міністерств. В окремих «республіках» СРСР є «міністерства»
тої самої назви, що й у Москві. Республіканських «міністрів» призначає
Москва. Фактично під владою уряду СРСР перебувають навіть і ті царини
життя, що за конституцією є під владою республіканських «урядів».
ХАБАРНИЦТВО
Хабарництво взагалі поширене в азійських народів, отож і в
московському. Датський посол Й. Юст пише (1712): «Московські суди
можна підкупити дуже легко. Навіть Найвищий Суд можна, давши
канцлерові якихось 20 тисяч руб. хабара. І сам цар бере з того хабара
свою пайку»[140]. Австрійський посол Й. Корб писав (1701), що немає
такого москвина, якого не можна підкупити. Кожний з них за пару рублів
складе яку хочте кривоприсягу в церкві на св. Євангелії та хресті[141]
. Те саме свідчать й інші чужинці, що були в Московщині у XV–XX ст.
Петро І наказав «сечь розгами» прилюдно сенаторів князів Г.
Волконського й А. Апухтіна за те, що крали державні гроші та брали
хабарі.
Московські соціалісти в СРСР усуспільнили все, навіть хабарі.
Стала платня, високі нагороди, що їх платить уряд СРСР, – це ніщо
інше, як хабарі. Бо платить лише тим, які хвалять, прославляють
«великого, геніального вождя», премудру непомильну Партію
(комуністичну), «щасливе життя», передовий московський народ і т. п.
Хабарництво в СРСР поширене – від найвищого урядовця до найнижчого
поганяйла в колгоспі – його всі вважають за цілковито природне. Уряд
СРСР знає ліпше за будь-кого, що він не лише не має сили винищити
хабарництво, а й не хоче, бо історичний досвід показав: хто підносить
руку на московські історичні традиції – губить свою голову.
ДОНОС
Москвин нікому не вірить. Сусідові, братові, батькам, власним
дітям. Кожного підозрює в підступі, у зраді, і тому сам повсякчас
готовий зрадити, обмовити, знищити будь-кого, аби порятувати себе.
Ніде в світі донос не розповсюджений так широко, як у Московщині.
Ніякий уряд у світі, крім московського (монархічного й
соціалістичного), не узаконив офіційно доноси.
Москвин ненавидить усіх, хто ослаблює державу, насамперед –
«расчленителей», а найбільше – українців. З цілковитою певністю можна
сказати, що не народився ще такий москвин, який не виказав би владі
«мазепинця», «петлюрівця», «бандерівця».
«У ХVII ст. донос у Московщині поширився на всі стани, на родину,
на церкву. Доносили бояри і жебраки, священики і ченці, виказували
батьків діти, чоловіків жінки. Було багато донощиків, що зробили донос
ремеслом і лише з нього жили. Вони пролазили на весілля і похорони, на
учти і в приватне життя, підслуховували і доносили. Багато тисяч
невинних людей вигубив уряд на брехливий донос, бо виказникам добре
платив»[142].
«У Московщині існує закон, за яким половину майна злочинця одержує
той, хто виказав владі того злочинця. Ніяких свідчень, крім доносу, не
вимагається. За брехливий донос не карається. Охочих одержати половину
маєтку жертви ніколи не бракувало. Коли ж нема злочину, то його
вигадують («пришивают», як кажуть в СРСР. – П. Ш.). Ув’язнюють невинну
людину, катують її у в’язниці і за ціну звільнення вимагають, щоб та
людина посвідчила проти небажаної урядові особи. Москвини охоче це
роблять, бо здатність брехати у них у крові, а про сумління вони не
мають жодного уявлення. Навіть за малі гроші москвин складе
кривоприсягу»[143]. Так писав англійський посол в Москві 1588 року.
Про це саме в СРСР написано сотні книжок з тисячами фактів: про
брехливі доноси, про «пришивання» провин, про катування в’язнів, щоб
посвідчили проти небажаної людини. Найбільший знавець цього всього –
уряд СРСР сам офіційно це визнав по смерті Й. Сталіна.
«Донос був головним способом державного контролю, і уряд всіма
способами його заохочував в ширину і глибину по всіх землях імперії і
в усіх установах. «Фіскал» (донощик) одержував половину гривни. Петро
І наказав усім людям усіх станів виказувати державних ворогів,
зрадників, шкідників. Зробив донос патріотичним обов’язком. Для
заохочення донощиків віддавали половину майна злочинця та всі його
титули і права. Петро запровадив донощиків навіть у церкві, назвавши
їх не «фіскалами», а «інквізиторами». Петро наказав почепити на
зовнішніх дверях кожної державної установи скриньку для листів, щоб
донощики могли вільно кидати до них доноси. Підпису й адреси не
вимагалося, хіба що донощик хотів одержати нагороду. Павло І 1798 р.
наказав зробити те саме[144].
Микола І нагородив срібною відзнакою з написом «За усердие» одну
селянку за те, що вона виказала свого сина, який втік був із війська
[145]. Отож не дивуймося, що в СРСР стоять пам’ятники хлопчикові
Павликові Морозову, який виказав свого батька – «куркуля».
Московська інтелігенція, т. зв. «народники», визнавала за
обов’язок кожного члена свого товариства стежити за іншими членами і
навіть виказувати провідникам підозрілих. І всі визнавали і
здійснювали це без примусу, вважаючи донос за чесноту.
Перебравши 1917 р. державну владу, більшовики успадкували і всі
московські традиції, зокрема й доносительства, значно його
вдосконаливши. Монархічний уряд, принаймні, не карав тих, хто не
доносив. Уряд СРСР карає тих, хто НЕ доносить, видав закон, що
визначає кари за НЕвиказ[146]. Від Івана VI в кожному московському
посольстві за кордоном є кілька агентів таємної поліції. Вони стежать
за кожним рухом і словом членів посольства, включно з послом.
Московщина завозить щороку тисячі «своїх». В Україні живе майже 8
мільйонів (18%) москвинів. Кожний з них мав бути «оком і вухом
государевим», вважати за патріотичний обов’язок шукати
«сепаратистов-изменников» і виказувати їх. Тепер в Україні немає
жодної установи, підприємства, де не було б донощиків. Навіть у
маленькому селі. Про таку досконалу мережу донощиків монархічним
урядам і не снилося. Хоч як гидиться українець доносом, проте може
погодитися стати донощиком, якщо його добре припекти вогнем, поламати
ребра, загнати голки під нігті і т. п. Але людину твердої вдачі не
зломиш, катуючи її фізично. У спогадах і оповіданнях недокатованих
українців та чужинців знаходимо тисячі українських імен, що гинули, а
донощиками не стали. Висока мораль українця, тверда віра в Бога давали
йому силу жертвувати життям своїм, але не життям інших людей. Щоб їх
порятувати, українець міг погодитися на власну смерть, служити
ворогові – Московщині. Своєї фізичної смерті він уже не боявся:
божеволів, або накладав на себе руки. Або з великими душевними муками
спускався до моральної безодні, як П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан,
О. Корнійчук та інші. Свідомість своєї духовної смерті вбила творчий
дух багатьох тичин. Москвини інстинктивно передчувають розпад СРСР і в
розпуці хапаються за доноси, перевірку, нагляд і кари. Московська
імперія – СРСР тисячократно збільшила кількість політичної поліції. За
підрахунком Інтерполу (Міжнародна Поліційна Організація) один поліцай
припадає: в Англії – на 400 громадян, у Франції – на 347, у США – на
340, у Західній Німеччині – на 294, в Італії – на 238, в Австрії – на
220. Міністр поліції в СРСР І. Щолоков писав у «Правде», що в СРСР
один поліцай припадає на кожні 40 громадян.
ГОСПОДАРСЬКА БЕЗПОРАДНІСТЬ
М. Салтиков-Щедрін писав: «Самодури дуже любили наводити всюди
порядок. Так що там, де колись росло жито – залишився лише порядок, де
ходила всіляка худоба – лишився самий порядок, де росли колись гаї –
лишився самий порядок».
До 1917 р. державні урядовці могли спричинити лише часткову шкоду
в економічній діяльності. Петро І наказав вести до Петербурга
Вишневолоцьким водним шляхом дубове дерево на будівництво Балтійського
флоту. Гори стовбурів гнили і засипалися піском на березі Ладозького
озера, бо Петро перебував за кордоном. Довколишні селяни викопували
з-під піску те напівзігниле дерево на свої потреби, але місцева влада
ловила їх і карала на горло[147].
В Карпатах зогнило 30% зрубаного дерева, бо його не вивезли[148].
На залізничних станціях гниють у купах проти неба мільйони тонн зерна,
картоплі, буряків, овочів з тієї самої причини, що й за Петра:
начальство з столиці не наказало прислати до тих станцій порожні
вагони. Офіційна статистика визнає, що гине 15%[149] урожаю. І так
само, як за Петра, коли люди вибирають з погнилих куп щось поживне, їх
засилають на сибірську каторгу за «расхищение социалистического
имущества».
БРЕХНЯ
Ми вже наводили слова Олександра І: «Хто не бреше і не краде, той
– не москвин». А ось що говорить знаний письменник: «Москвин є
найбільшим і найнахабнішим брехуном у всьому світі»[150]. З новіших
часів варто згадати: мільйони людей виморювали голодом, мерців не
встигали підбирати, Москва писала: «СРСР – це єдина країна в усьому
світі, де люди не знають, що таке бідність чи нестача харчів»[151].
Навчений досвідом століть, український народ каже: «Бреше, як
москаль»; «Ти, москалю, добрий чоловік, та руки твої злодійські»;
«Москаль, мабуть, тоді красти перестане, коли чорт молитися Богові
стане»; «Москаль тоді правду скаже, коли вмиється свиня в сажі»; «Коли
москаль каже «сухо», то залізеш в болото по вуха»; «Хоч би москаль з
неба – вірити йому не треба»; «Варив чорт з москалем пиво, та й солоду
зрікся»; «З москалем дружи, а за пазухою камінь держи»; «Москаль ликом
в’язаний, у ликах ходить та й усіх у ликах водить»; «Від чорта
відхрестишся, а від москаля не відмовишся»; «Москалики поїли наші
волики, як вернуться здорові, поїдять і корови»; «Тату, лізе чорт у
хату. – Дарма, дочко, аби не москаль». Сотні таких приказок має
український народ[152]. В українських селах молодь влаштовувала таку
забаву. Хлопці переодягалися на цигана, єврея та москвина, ходили по
хатах та просили дати їм щось на вечорниці, жартом погрожуючи, що
покрадуть з городу цибулю чи картоплю. У тому жарті роль злодіїв грали
москвин та циган, а єврей – перекупника[153].
Крім підкуплених московським урядом, всі чужинці, що були в
Московщині XVI–XX ст., пишуть про брехливість її населення. «Москвини
брешуть з неймовірною безсоромністю і нахабством. Ані трохи не
зашаріються, коли зловите їх на брехні. Підліших крутіїв за
московських міністрів ледве чи знайдете десь у світі. Московські
торгівці та ремісники найбезсоромніші ошуканці і шахраї. У Москві
злодіїв та ошуканців – юрби на кожній вулиці[154].
«Москвин у брехливості не знає ні меж, ні сорому. Ошуканство він
вважає за мудрість, спритних ошуканців шанує. Москвин складе в церкві
на хресті кривоприсягу за пару рублів»[155].
«Я бачив у кожного москвина зовні бундючу пиху, а всередині –
перелякане рабство. Взагалі, зовнішність москвина найоблудніша за всі
його властивості. Тому-то москвини вважають своїм найгіршим ворогом
того, хто відкриє личину їхньої зовнішності. Навіть історія є
власністю царя, і він її змінює за своєю примхою. Він мало не щодня
подає своєму народові історичну правду, оброблену відповідно до вимог
того дня»[156]. Це писав А.де Кюстін сто років тому. Відомо, що в СРСР
час від часу викидаються старі підручники історії і видаються нові без
прізвищ «вичищених» діячів. Кілька разів уже змінювали зміст «історії»
комуністичної партії. Твори невгодних авторів нищили. Навіть
перемальовували наново великі картини, прибираючи з них «єретиків». По
розвінчанні Й. Сталіна в історичних працях не згадують про його
«геніальність». По розвінчанні М. Хрущова вже не згадують його жодним
словом. Наприклад, АН УРСР видала 1960 р. «Історію УРСР» О. Касименка.
В ній Хрущова підносять до неба, мало що не на кожній сторінці. Та
сама АН УРСР випустила 1965 р. друге видання цієї самої книжки і за
редакцією того самого О. Касименка, де вже немає слова про Хрущова. Не
згадано навіть факту, що він був 10 років губернатором України. Деякі
чужоземні бібліотеки (університетські, громадські) передплатили
«Большую Советскую Энциклопедию». По кожній політичній чистці
Московщина надсилає всім передплатникам нововидані сторінки з вимогою
видерти відповідні сторінки з старої і замінити новими.
Мудрість московського народу каже: «Не обманешь – не продашь», «С
трудов праведных не наживешь палат каменных», «Наш человек сеет ниву
рожью, а живет ложью» і т. п. Уряд СРСР удержавив та планує брехню,
зокрема в личині статистики, яка цілковито служить політиці. Всі
господарські явища та заходи міряються гумовою політичною мірою, яку
розтягають відповідно до потреб дня, як казав 100 років тому А.де
Кюстін. Так Московщина обдурює своїми статистичними «досягненнями»
чужоземних господарників і політиків. Виробничу статистику спритно
фальшують керівники підприємств і колгоспів. Адже вони повинні
виробити загадану їм «планову» кількість продукції. Та загальний
безлад, канцелярська тяганина численних плановиків ставлять
керівникові тисячі перешкод виконати план. Рятуючи свою шкуру,
керівник примушений підробляти статистичні звіти. І про це уряд знає,
але вдає, що не добачає, бо й сам підробляє, щоб не виявилася правда
про «вищість» соціалістичного планування над капіталістичною
«анархією».
Арифметичний підрахунок не може показати якості. Мало що не у
кожному часописі СРСР читаємо про дуже низьку якість виробів. Але й
низькоякісну кількість важко виробити, бо сам Держплан тому
перешкоджає. За його вказівками підприємство має одержувати потрібну
сировину, частини за тисячі кілометрів, хоч те саме є за кількадесят
кілометрів. Тому взаємне постачання часто порушується. Всю справу
часто рятує хабар. За подвійну-потрійну ціну керівники дістають
потрібне. Без тих крутійств промисловість давно зупинилася б, або не
давала й чверті того, що дає. Хабарі та подвійні ціни сплачуються з
кишені робітників. Ніде у світі не визискують робітників так жорстоко,
як у країні здійсненого соціалізму. Лише китайські кулі та африканські
дикуни одержують меншу платню. У кожній країні індустріалізація
збагачувала всіх людей, зростала їхня купівельна спроможність. Лише в
СРСР індустріалізація ожебрачила робітників і селян до рівня значно
нижчого, ніж був до 1917 року.
Як це властиве московській владі, брехню переназвали
«окозамилюванням». Не хто інший, як Верховна Рада СРСР законом від 24
травня 1961 визнала: статистика і навіть офіційні промови керівників,
ухвали найвищої влади були суцільною БРЕХНЕЮ, окозамиленням. План
розбудови господарства 1957 року складався, щоб показати світові
«грандіозні масштаби» досягнень соціалістичного ладу на гучному
святкуванні 40-ї річниці СРСР. Відсвяткувавши ту річницю, відкинули (в
березні 1959 р.) і той «грандіозний» план. План розвитку господарства,
ухвалений 1961 року на ХХІІ з’їзді КПРС, був окозамилюванням, бо ж
передбачав збільшувати промисловість на 15% щороку. Навіть за
фальшованою «статистикою» промисловість СРСР зростала щорічно лише на
6% (європейські та американські фахівці вирахували на підставі
московських же даних, що зростала не більше як на 3%). Окозамилювання
цього плану виявилося через два роки. Уряд СРСР закупив 1963 року в
Канаді 6,8 млн. тонн пшениці, в Австралії 1,8 млн. тонн, навіть у
бідній Румунії – 400 тисяч тонн. У Франції купив 80 тисяч тонн
борошна, у Західній Німеччині – 35 тисяч тонн. Крім того, в США 2,7
млн. тонн. Разом – 11 мільйонів 800 тисяч тонн[157]. А до 1917 р.
Україна сама продавала 8,6 мільйонів тонн зерна щороку.
Визнавши існування окозамилювання, влада дозволила пресі писати
про окремі його з’яви. «Дехто з керівників прикривав хиби та нестачі в
сільському господарстві та в промисловості гучними словами,
обіцянками, що їх ніколи не виконував, окозамиленням, нереально
високими зобов’язаннями і подібним шахрайством»[158].
«Голова колгоспу Сорокін записував до прибуткових книжок молоко,
що його не мав, а потім виписував те молоко на годівлю телят, поросят,
яких не було взагалі в колгоспі. Навіть записував, що 20% молока
випили доярки та скотарі. Голова райвиконкому Бризгалов дав премію
цьому колгоспові за збільшення надоїв молока. Інший колгосп звітував,
що засіяно 100 га кукурудзи, а перед жнивами одержав посвідку, що та
кукурудза загинула»[159].
Керівники колгоспів, районів, областей фальсифікують у звітах
мільйони центнерів зерна, городини, мільйони голів худоби, свиней,
курей, що їх виростили, виплекали колгоспи… лише на папері. Мільярди
квадратних метрів новобудов існують лише у звітах.
Окозамилювання бачимо у всіх без винятку галузях життя: у
літературі, мистецтві, науці, політиці, господарстві, законах,
наказах, з’їздах. Всі «замилюють». Поруч із хабарем окозамилювання
стало головним способом врятувати голову в тому безладді, що
називається «планове господарство».
І тут можна простежити давню московську традицію. Скажімо, в
Московщині був 1603 року великий голод. Цар Борис Годунов не хотів,
щоб про нього дізналася Європа і заборонив голодним та голодранцям
виходити вдень на вулиці в тих містах, де жили чужинці. В Москві, крім
того, влаштував походи добре зодягнутих, здорових людей під вікнами
іноземних посольств.
За часів голодомору України 1933 року в Москві перебував
французький прем’єр-міністр Е. Еріо. В Європі ширилися чутки про голод
в Україні. Отже, москвини хотіли, щоб той на власні очі переконався,
що ніякого голоду нема. У Києві тисячі людей чистили, фарбували стіни
будинків на Хрещатику та виставляли на вітринах усілякі товари. В день
приїзду Е. Еріо влада видала комсомольцям, комуністам новенький одяг і
вивела їх на Хрещатик вітати гостя. Проїхавшись Хрещатиком та
поївши-попивши на розкішному прийомі, Еріо повернувся до Франції і
офіційно заявив, що жодних ознак голоду в Україні не бачив. За часів
голодомору не дозволялося поїхати до України жодному іноземному
кореспондентові, крім тих, які продали своє перо Московщині і писали
до американських газет, що ніякого голоду в Україні немає.
Коли Катерина ІІ захотіла подивитися на Україну, її фаворит
Потьомкін набудував на Дніпрових берегах театральні лаштунки гарних
сіл, великих мостів тощо. Катерина була дуже задоволена
«достижениями», і дала йому в нагороду 42 тисячі десятин козацької
землі, обернувши вільних селян на кріпаків.
Ще одна форма брехливості в СРСР. У всьому світі новоухвалений
закон стає правосильним і обов’язковим лише по його оприлюдненні. Із 7
тисяч законів, ухвалених Верховною Радою СРСР, оприлюднено лише кілька
сот. З 390 тисяч указів уряду СРСР оприлюднено лише кілька тисяч[160].
Позначку «секретно» мають 95% документів уряду після 1917 р. За
московськими законами і до, і після 1917 р. «секретні», НЕоприлюднені
закони є правосильні й обов’язкові. Така от «правосвідомість».
Москвини від першопочатків своєї держави замкнули кордони, щоб
європейці не дізналися про справжню Московщину. Упродовж своєї історії
москвини постійно замилювали очі іноземцям. Саме цій меті слугує
багато оприлюднених законів. Найліпшим прикладом є оприлюднена
Конституція СРСР. У ній немає слова правди, кожне з них треба читати
навпаки: якщо написано «має право», треба читати «НЕ має права».
Наприклад, право народів СРСР вийти з Союзу. Або право вільного слова,
зборів, молитви, відкритого суду та інших «прав». Європейські та
американські науковці написали тисячі книжок про СРСР, виходячи з
документів, що їх Московщина оприлюднила, щоб обдурити чужинців. І
дуже часто їй це вдається. Це теж давня традиція Московщини, але в
СРСР значно вдосконалена. Царська і більшовицька Москва обдурила чи
купила малоросів брюховецьких, кочубеїв, галаганів, яворських,
ягужинських, розумовських, безбородьків, гоголів, драгоманових,
винниченків, скоропадських, скрипників, чубарів, любченків, тичин,
корнійчуків, шелестів, кириченків і т. п. А по Другій світовій війні
зуміла надбати мільйони малополяків, малочехів, малоболгар, маломадяр,
малонімців, малофранцузів, малоіталійців, малоанглійців,
малоамериканців, мало-… не всіх народів, в особі отих піків, торезів,
кадарів, гомулок, тольяттів, димитрових, берутів, фостерів.
Московський монархічний уряд мав у світі лише кілька сотень
чужинців (не рахуючи чехів, сербів, болгар), що служили Московщині, та
й тим Московщина мусила платити. Московський соціалістичний уряд має
десятки мільйонів таких своїх п’ятих та шостих колон. Всі брюховецькі,
драгоманови, скрипники разом не варті Московщині й частки такого
малоамериканця, як міністр закордонних справ США Дін Раск, з його
політикою підтримки «единой, неделимой России». І таких американців є
чимало на найвищих посадах, а до них ще додамо журналістів,
редакторів, професорів, радіокоментаторів, письменників, ба навіть
священиків разом з єпископами, які щиро слугують «матушке России» не
гірше за самих москвинів. Уряд США дав московським емігрантам мільйон
доларів на окозамилювання (московське видавництво у США). У 200
університетах США на кафедрах слов’янознавства москвини та москволюби
замилюють очі десяткам американських студентів (завтрашніх політиків).
Перебравши владу, президент Дж. Кеннеді одразу зняв заборону ввозити
книжки, журнали, часописи з СРСР. По кількох місяцях Московщина
подесятерила висилку до США свого окозамилювання. Американські
університети та міські бібліотеки купують оте окозамилення за мільйони
доларів. Отже, нема чого дивуватися, що Московщина так часто дурить
американців.
Отже, у жовтні 1917 року відродилася, по короткому занепаді
(1855–1917), стара НАЦІОНАЛІСТИЧНА Московщина з її старою традиційною
державою. Це підтверджують і самі визначні москвини, кажучи:
«Більшовицька реакція є закінченням доби європеїзації Московщини»[161]
. Національний інстинкт москвинів нехибно вказав їм на джерело їхньої
слабості, на їхню найбільшу державницьку помилку – Петрове «вікно в
Європу». І вони знову замурували 1917 року це вікно… «Московщина
повернулася назад до XVI ст. до «Пыточного Приказа», до опричнини, до
Соловків, до шукання «измены и подноготной правды». Кремль, що
пам’ятав іванів, малют, годунових і «тишайших», знову вступив на
історичний кін у знаних візантійсько-азійських шатах соціалістичного
православ’я – большевизму. І сучасні князі московські в СРСР, шукаючи
нових форм старого московського імперіалізму, старанно відбудовують
ідеї Івана ІV про ІІІ Рим та всілякі «електрифікації» Петра І»[162].
По 1917 році немосковські народи імперії, звільнившись з її
обіймів, БИЛИ ЇЇ, доки стало сили. Вогонь ненависті до «матушки», що
горів у їхніх душах, спалахнув таким величезним полум’ям, що спалив те
зненавиджене ім’я на немосковських землях імперії. Не здолавши спалити
ті немосковські землі, змушені були москвини сховати стару ненависну
назву за якоюсь личиною. Обрали найбрехливішу з найбрехливіших маску
СРСР. Але кожна московська дитина знає, що «матушка Россия» лишилася
непорушною, незмінною. Після євреїв москвини є найфанатичнішими
націоналістами-шовіністами з усіх народів. У Московщині всіх
політичних барв, всіх громадських станів, і «матушка» Андрія
Боголюбського ХІІ ст. і «матушка» Микити Хрущова були ВЛАСНИЦЕЮ не
лише їхнього тіла, але й ДУШІ. Заради неї приносяться жертви людською
кров’ю, муками (чужими і своїми) у всіх століттях московської історії
аж посьогодні. «Ми, москвини, віримо в державу, як у Бога, і тому
вважаємо великим злочином сумніватися у праві держави робити все, що
вона захоче»[163].
IX. ТВОРЧА ЯЛОВІСТЬ МОСКВИНА
Московська людина має слабку мозкову систему.
Академік І. Павлов
Московський народ не має ані натяку на творчу здібність.
Г. Успенський
Московська нація не дала жодної творчої ідеї.
П. Чаадаєв
ТВОРЧИЙ ДУХ
Чому не кожна освічена людина може написати бодай слабенького
вірша чи створити хоч якусь мелодію? Чому з тисяч людей, що скінчили
консерваторії, лише десятки стають знаними композиторами? Чому серед
десятків тисяч професорів є лише сотні справжніх науковців,
дослідників, винахідників? Чому серед сотень тисяч політиків бачимо
лише десятки великих державних мужів? Чому з мільйонів людей з
університетською освітою маємо лише тисячі добрих письменників? І
навпаки, чому багато геніальних творців світової культури вийшли з
нижчих верств суспільства, часто не маючи освіти, не маючи якоїсь
допомоги? Звідки творці світової культури одержували свою силу? Творча
сила виявляється ще в дитинстві. Леся Українка почала віршувати на
сьомім році життя. Маленький Тарас розмальовував шмат паперу, –
голодна, холодна, кріпацька сирота. Мільйони розумних, спостережливих
людей щодня бачили, як «танцює» накривка на посудині, коли кипить
вода. Та лише в голові хлопця Джіма Ватта зродилася думка: «Та це ж –
сила». В цю хвилину й народилася парова машина, тобто ідея парової
сили, ідея використати ту силу. Чому ж ця ідея не зародилася в головах
тисяч розумніших, спостережливіших за хлопця, дорослих людей? Звідки
Лесі, Тарасики, Джіми одержували здатність ТВОРИТИ нові ідеї? Хто чи
що дав ту силу людям і то не всім, а лише обранцям? І хто визначає тих
обранців?
Дослідник природи та її законів переконується, що досконалу
гармонію мільярдів істот та речей від бактерії до планети могла
сотворити лише якась Найпремудріша Премудрість. Ії називають Богом. У
досконалій всесвітній гармонії її Творець визначив кожному творінню
своє місце. Людина має розбудовувати свою культуру і цивілізацію, щоб
пізнати і ліпше розуміти закони свого Творця і жити так, аби не
порушувати всесвітньої гармонії. Щоб усе виконувало своє призначення,
Творець дає відповідні органи, засоби, силу діяти так, а не інакше. І
Всіх об’єднав у Всесвітню Гармонію Божественної Краси.
Відомо, що два рідні брати не однакові. Від самого початку видно
різницю вдачі, розуму, здібностей, нахилів. Отже, навіть діти однієї
матері чи батька народжуються неоднакові. Отже, вираз «вроджені
здібності» є глибоко правдивим. Одначе, Бог дав людині і вільну волю.
Людина вже сама визначає, як з вроджених здібностей скористатися: на
добро людям і собі, чи на зло, а може і не виявляти, занедбати дані їй
Богом здібності. Але як пояснив нам Син Божий, за зловживання і
занедбання даних здібностей Бог карає. «Кому більше дано, з того
більше й вимагатиметься», – каже закон Божий. Не на зле, а на добре
дає Бог здібності людині. Поняття «творити» означає не лише будувати,
робити, працювати, здійснювати, виконувати і т. п., синонімом
«творити» є «народжувати». Тим-то й кажемо: «народилася ідея»,
«народилася думка». Отже, творити – це породити щось таке, чого ще не
існувало. Будівничі цивілізації будують з матеріалу, що вже існує.
Творці ж культури мусять створити нову ІДЕЮ, тобто те, що досі не
існувало. Це – чудо. А чудо може творити якась НАДЛЮДСЬКА сила.
Мікроскопічній порошинці у всесвіті – людині несила творити чуда. І
справді, всі великі творці світової культури: поети, письменники,
музиканти, малярі, скульптори, науковці-дослідники, винахідники – всі
вони свідчать у своїх життєписах, що творили вони ЛИШЕ тоді, коли
приходило до них НАТХНЕННЯ. Не знати звідки прилітали до їхньої
свідомості нові ідеї, нові думки, нові прекрасні образи, нечувана ще
мелодія. Ніби хтось незримий стояв за плечима і підказував. За таких
хвилин рука письменника чи композитора ледве встигала записувати. Вони
свідчать також, що коли не було натхнення, лише марнували години, дні,
тижні, місяці, нічого не створивши. Науковці, винахідники також
свідчать, що якось раптово (часом у сні) розв’язка сама приходила до
голови, і вони хапалися її записати, доки не «відлетіла».
Незаперечним історичним фактом є те, що великі творці культури
були глибоко побожними людьми. Побожність – не тільки виконання
церковних обрядів. Це той стан душі, що породжує непереборний потяг до
всього високого, великого, красивого, що охоплює слово «Бог». Щира
(часом і не висловлена) молитва – це ЄДНАННЯ людської душі з тим
великим, високим. «Глибока віра в Бога і щира молитва заспокоює нерви
і тривогу, проганяє страх і журбу, поборює все те, що спричиняє
половину всіх хвороб тіла, розуму і душі. Глибоко щира, побожна людина
ніколи не мала нервових чи розумових хвороб. Всі мої понад 35-річні
пацієнти захворіли лише тому, що втратили віру в Бога. Ті, що
повернулися до Бога – вилікувалися. Ті, що не повернулися – не
вилікувалися»[164].
Інший лікар підтверджує: «Молитва – це сила така ж реальна, як і
земний магнетизм. У своєму лікарському досвіді я бачив чимало людей,
яким не помогли жодні ліки, а вилікувала щира молитва. Подібно до
радію, молитва є джерелом снаги (енергії). Побожна людина, молячись,
звертається до невичерпного джерела снаги – до Бога, щоб посилити свою
ослаблу. Вірючи в те джерело – в Бога, людина по щирій молитві справді
почувається сильнішою, здоровішою і то не лише душевно, а й фізично.
Так молитва може вилікувати (і часом виліковує) навіть і фізичні
хвороби, а душевні та розумові – напевно. Самозрозуміло, вилікує лише
дуже щира молитва. Ми, лікарі, не вважаємо лікування молитвою за чудо»
[165].
Творчість – не що інше, як молитва, злет душі до праджерела її
сили – до її Творця. Наші т. зв. «шевченкознавці», власне, НЕ знали Т.
Шевченка. Вони роками досліджували все в житті поета, аж до дрібниць
його спроб оженитися, але джерела його пророчої сили не змогли
збагнути, бо самі живилися ідеями матеріалістичного світогляду.
Глибину Шевченкової побожності простацьки пояснювали впливом села,
читанням церковних книжок тощо. Щойно Д. Донцов показав нам
справжнього Тараса-Пророка, вказавши на саме джерело безсмертної його
сили в нашому народі[166].
Той, хто відкидає Бога, викидає зі своєї душі все Божественне,
насамперед – ВІРУ. А віра – крила душі. Без неї душа не може полинути
в небо, в безмежне царство Духу; жалюгідно борсається, лише
намагаючись творити. А з порожнього не наллєш. Порожня, БЕЗБОЖНА ДУША
– ЯЛОВА. Це і бачимо у москвинів. Наведемо кілька прикладів.
Московські емігранти, та й деякі наші, пояснюють творчу
безплідність, яловість в СРСР браком свободи творчості. Це, звичайно,
невігластво. Московські письменники, митці, науковці та ті, хто слугує
Москві, мають у СРСР найліпші умови для творчості (лише московської).
Одержують платню, часом більшу за міністерську. Всі видавництва –
державні, отже, платить їм держава. Лише за три роки (1955–1958)
держава дала до т. зв. Літературного фонду 237 млн. рублів. За гроші
фонду збудовано 15 будинків творчості, на утримання яких витрачається
4 млн. рублів щороку. Початкуючим письменникам заплачено 3,5 млн.
рублів. «Творчі відрядження» одержали 4 тисячі 200 письменників, а
воно оплачується по 50 рублів на день. Письменники мають власні (лише
для них) поліклініки, щорічний відпочинок на курортах, мають власні
будинки, авто, гроші в банку[167]. Єдине обмеження – не критикувати
лад в СРСР, КПРС. Московська культура домінує. В СРСР видано і
перевидано творів старих і нових московських письменників, перекладено
з чужих мов, видано словників, написано наукових праць про московську
мову, проведено наукових досліджень московської історії, господарства
і т. п. за останні 50 років більше, ніж за всі попередні.
За таких сприятливих обставин московські письменники не створили
нічого непересічного. Це стосується й інших галузей культури. Навіть у
техніці не дали жодної великої ідеї. Що мають – або викрали в
іноземців, або створили немосквини, як от Петро Капиця, який збудував
перший в СРСР атомний реактор. Навіть не в СРСР, а в Англії, звідки
його привезли до Московщини разом з П. Капицею. Перші ракетні двигуни
в СРСР збудував 1957 року українець (з Житомирщини) Сергій Корольов
(до прізвищ багатьох українців у Московщині додається кінцівка «ов»).
Автобудівельну промисловість у СРСР розбудували іноземці: німецькі
інженери та майстри почали 1921 року виробляти там броньовики,
італійські 1928 року – вантажні автомобілі. Американець Г. Форд почав
1929 року будувати свої автомашини в Нижньому Новгороді.
Московщина витрачає мільйони золотих рублів на купівлю різних
машин за кордоном, скажімо в Англії – електронних приладів до ракет на
6 млн. фунтів стерлінгів. Купує устаткування до великих підприємств.
Лише за три роки (1961–1963) Московщина вивезла до Європи золота на
885 мільйонів доларів.
Творчу яловість москвинів бачимо й у вільному світі.
Українці-емігранти без будь-якої допомоги, лише на пожертви робітників
та фермерів, створили у США більше, ніж москвини з американською
допомогою. Згадати хоч би Український Народний Союз з його культурною
діяльністю. А це мільйонне товариство створили і розбудували навіть не
інтелігенти, а звичайні прості робітники та селяни. Більша частина
інтелігенції прийшла до Союзу аж по 1948 р. Українці-переселенці мають
власні видавництва, часописи, школи, культурні товариства, набудували
на сотні мільйонів доларів своїх церков, будинків тощо.
Українських дітей, які одержують в американських школах найвищі
нагороди та стипендії, можна рахувати на тисячі. Українців за
походженням є багато серед професорів в університетах, науковців у
дослідних установах. А це за тієї умови, що українофілів серед
американців набагато менше, ніж москвофілів.
Прикладів московської творчої яловості можна наводити безліч – як
у духовній, так і в матеріальній діяльності, як масштабних, так і на
побутовому рівні, як це спостерігали окремі письменники. Гліб
Успенський розповідав про одне московське село, головним прибутком
якого був продаж сіна. По дорозі до міста була невелика баюра, отож
возити сіно на продаж можна було лише взимку, коли те болото замерзне.
Але селяни потребували грошей ще до зими і тому продавали сіно
місцевим глитаям за 5–10 коп. за пуд. Глитаї продавали його взимку у
місті за 30–40 коп. Село могло насипати дорогу через те багно
спільними силами за 2–3 дні. Не робило цього за десятки років, а
віддавали сіно глитаям за півдарма. Аж нарешті якийсь начальник
застряг у тому болоті, розгнівавшись, наказав селові насипати дорогу.
Тоді насипали[168].
Московський інтелігент пише: «Мені дуже сподобався начальник
поліції за те, що під час пожежі він дав мені доброго стусана в
потилицю, щоб я не стояв, а помагав гасити»[169].
Глибоко безбожницький московський народ позбавлений творчого духу.
У всіх царинах культури і цивілізації творили в московській імперії
немосквини. В старій (Брокгауза і Ефрона) і навіть у вкрай
сфальшованій радянській енциклопедії знайдете тисячі прізвищ творців
московської культури. Серед них переважна більшість – немосковські.
Навіть ті, хто мають московські, виявляються немосквинами чи
напівмосквинами, коли дослідити їхній родовід. Т. зв. «русскую»
культуру творили пушкіни, гоголі, лєрмонтови, бортнянські, чайковські,
глінки, брюлови, боровиковські, венеціанови і т. п. Вони творили і
саму московську мову. Московська мова – мішанина фінських, татарських,
українських, німецьких, французьких мовних елементів. Кажемо НЕ про
міжнародну технічну та суто наукову термінологію. Йдеться про словник
звичайних, щоденних слів, про граматику та синтаксис, про дух і душу
мови.
Самі москвини визнають: «Всю московську державність і культуру,
від Рюрика починаючи, творили немосквини. Вся наша московська історія
– це ж суцільне «закликання варягів». А ми, москвини, знаємо лише
руйнувати»[170].
Натомість москвини роздмухують міфи про своїх видатних історичних
осіб. Всіма засобами і способами. Як от про «геніальність» В. Леніна.
Мовляв, він був творець нових ідей, нового ладу, нового життя.
Ставлять В. Леніна вище навіть за К. Маркса. Навіть історію поділили
на дві доби: доленінську і поленінську, дожовтневу і пожовтневу (до
1917 року поділяли на допетровську і післяпетровську). Його
глорифікацію зробили такою гучною, що навіть немосквини повірили в
«геніальність» літературного плагіатора. Навіть побіжний перегляд
писань В. Леніна доводить, що його власних ідей там менше, ніж
запозичених. Тема «В. Ленін – плагіатор» важить на цілу дисертацію.
Про рівень культурності В. Леніна свідчить його власна жінка: роман М.
Чернишевського – досить примітивний, вузькоглядний – В. Ленін уважав
за шедевр світової літератури з такими глибокими думками, що їм,
мовляв, не дорівнюють думки світових філософів[171]. «Геніальність» В.
Леніна цілком виявилася в його книжечці «Держава і революція», в якій
стверджується таке: робітнича держава запровадить збройною силою
залізну дисципліну. Спираючись на неї, ми, робітники, обернемо
державних урядовців, інженерів на виконавців наших наказів. Робітники
будуть їхніми начальниками і будуть їх наймати і виганяти за своєю
вподобою. Всі вони одержуватимуть таку саму платню, що й прості
робітники. Такий лад призведе до того, що поступово зникнуть усі
урядовці, всі інженери, а їхні обов’язки виконуватимуть самі робітники
за чергою[172]. Та навіть і ця демагогія В. Леніна є літературною
крадіжкою. Те саме говорив П. Ткачов у своїх відозвах до народу[173].
П. Ткачов писав: «т. зв. шлях мирних реформ, мирного поступу є
найнездійсниміша утопія, що її люди вигадали, щоб заспокоїти своє
сумління і приспати справу визволення робітництва з капіталістичного
ярма»[174]. Таке – слово в слово – писав і В. Ленін. П. Ткачов радив
революціонерам погіршувати життя робітників, щоб їм урвався терпець, і
вони зробили революцію. В. Ленін писав: «У що гіршому стані опиниться
робітництво, то ліпше для революції». П. Ткачов ненавидів селянство,
вважав його за худобу, що далі своєї стайні не може і не хоче бачити
світу. В. Ленін називав селян баранами, а їхнє життя ідіотським.
«Розумна людина не знайде в марксизмі нічого, що може заперечити», –
писав П. Ткачов. В. Ленін повторив те слово в слово. С. Нєчаєв писав:
«Моральним є все, що допомагає революції»[175]. В. Ленін повторив це
дослівно. Удержавлення землі і промисловості, грабунок церков,
глумливу пародію на вибори, деспотичний, жорстокий, централізований
уряд, автократично ведена вождем партія-орден і т. п. – всі ці ідеї
пропагував М. Чернишевський 1862 року[176].
Духовними предками В. Леніна були не лише П. Ткачов, С. Нєчаєв, М.
Чернишевський, М. Бакунін та інші революціонери, а й Іван ІV, Петро І,
Катерина ІІ, Микола І, О. Аракчєєв, Г. Потьомкін, А. Хомяков, Ф.
Тютчев, М. Катков і т. п. Від них В. Ленін успадкував духовний,
ідеологічний і політичний капітал московства. І слід визнати, що добре
ним розпорядився, приніс Московщині великі дивіденди. Лише навербовані
ним мільйони московських патріотів-немосквинів у всьому світі дали
Московщині більше, ніж її золото.
Можливо, як ні в чому іншому, нездатність москвинів виявляється в
народному господарстві. Держплан у Москві і його відділення в
республіках, наприклад, складають календар польових робіт. Визначають,
скільки і яких культур сіяти, як і коли орати, жати, молотити.
Визначають те кожному найменшому колгоспові. Визначають навіть,
скільки має вродити. Колгосп усі роботи мусить починати і кінчати за
«графіком», тобто у визначені дні. Наче не існує дощових днів, посух,
граду, буревію. Не вродить заплановане, відбирають у колгоспників усе
до останньої зернини, засуджуючи їх на голодну смерть, як було 1921,
1933, 1946, 1956, 1963 років у великих розмірах, а в менших
відбувається щороку. Як пророкував Салтиков-Щедрін сто років тому:
«Там, де були веселі села та лани пшениці, залишився самий «порядок».
Чим більше того «порядку», тим більше безладдя. «Почалася сівба, а на
поле не вивезли й половини запланованих добрив. Треба сіяти, а насіння
нема, бо в осінніх звітах зазначено, що є насіння, а навесні
виявилося, що воно зогнило. Треба везти на поле гній, треба орати,
сіяти, треба жати, а сівалки, жниварки, комбайни, трактори стоять
розібрані в майстернях, чекаючи ремонту, бо запчастин не прислали. А
вже відремонтовані стоять у полі нерухомі, бо знову поламалися. В
одній лише Полтавській області стоять понад тисячу невідремонтованих
тракторів»[177].
Український народ займається землеробством щонайменше 5 тисяч
років. Московський – від ІХ ст., коли прийшли українські цивілізатори
з Києва. Українці користувалися плугом ще до ІХ ст. Московський уряд
посадив у XVIII ст. на Харківщині кілька сіл москвинів. Вони дряпали
землю сохою ще й у ХХ ст. Газети СРСР пишуть, що в самій лише РРФСР
стоять 400 тисяч непридатних до роботи сільськогосподарських машин.
Мільйони селян у СРСР марнують мільярди робочих днів через
безладдя керівництва. До 1917 р. продуктивність селянської праці
становила 32 кг зерна за один робочий день. У СРСР, у механізованих
колгоспах, 12 кг, тобто на 266% менша, хоч колгоспники працюють на 80%
довше, ніж працювали до 1917 р.
Держплан визнав найкращим травопільний спосіб проф. В. Вільямса.
Проф. Д. Прянішніков критикував травопілля, науково довівши, що
просапний спосіб подвоїв врожаї в Європі. В. Вільямс був членом КПРС,
а Д. Прянішніков – безпартійний. Д. Прянішнікова усунули з посади.
Уряд у 1930-і роки винищив фахівців, які поділяли погляди Д.
Прянішнікова. Врешті зменшення виробництва зерна, м’яса, молока, яєць
тощо нарешті примусило уряд СРСР визнати просапний спосіб.
М. Хрущов наказав 1954 року зорати мільйони гектарів цілинних
земель, не турбуючись тим, чи це можливо. Наказ мовчки виконували.
Плугів не вистачало, орали дуже мілко навіть яловий пісок. Забракло
добрив, жниварок, транспорту. Наслідок – зібрали лише 30% від
запланованого. Так 572 казахстанських радгоспів утратили 1962 року 250
млн. рублів. Ще більша біда прийшла, коли буревії змели орний шар.
Одне слово, спланували так, як писав сто років тому Салтиков-Щедрін.
Знавці попереджали, що в Казахстані не можна стільки орати, бо вітер
змете зорану землю. Їх не слухали. Зорали навіть пасовища та сіножаті,
і лише в одній області (Павлодарській) згинуло 1962 року з голоду: 18
тисяч худоби і 32 тисячі овець, а 1963 року ще 26 тисяч худоби і 102
тисячі овець[178]. Подібне господарювання притаманне москвинам. У
XVIII ст. Петро І наказав привезти до Московщини десятки тисяч
тонкорунних овець з Бухари на розплід. Незвиклі до морозів вівці
подохли.
Перший секретар КП Казахстану М. Беляєв пояснював на пленумі ЦК
КПРС у грудні 1959 р. неврожаї в Казахстані тим, що прислані поселенці
тікають, бо немає тут житла, води, харчів, бракує добрив, транспорту,
а до елеваторів везти далеко. Розлючений Хрущов кричав: «Ні, врожай
був добрий, але половину зораної землі не засіяли. Під снігом лишили
на корені 1618 тисяч га, бо 18 тисяч тракторів стояли несправні. На
жнивах простоювали 32 тисячі комбайнів, 21 тисяча вантажних автомашин,
11 тисяч жниварок, а місцева влада нічого не зробила, щоб не допустити
цього»[179].
Московщина визнала, що невигідно сіяти зернові в Казахстані навіть
за урожайних років, бо 80% землі тут так засмічені вівсюгом та осотом,
що не повертається насіння[180]. На цілинні землі витрачено було 6,7
мільярда руб. додатково, крім звичайних затрат. Лише за два роки
(1954–1955) Московщина вивезла до Казахстану з УРСР 200 тисяч молоді
(60% випускників ВУЗів), 80 тисяч комбайнів, 60 тисяч вантажівок, 200
тисяч тракторів тощо[181]. Московський план – заселювати цілинні землі
молодими українцями, не давати їм там української школи, преси, пошта
не надсилає тамтешнім українцям часописи, журнали, книжки з України.
Навіть звичайного сільського театру українського не дозволяють. Так
господарська недолугість поєднується з антиукраїнською політикою
Москви, здійснюючи діла і мрії своїх попередників. З московських же
джерел можна без кінця наводити факти московської творчої яловості,
нездарності. В СРСР пророкували ще 1929 року: «Нема сумніву, що СРСР
за якихось три роки стане одною з найхлібніших, якщо не найхлібнішою,
країною в світі»[182]. Наступний вождь 24 роки пізніше (1953) запевняв
усіх: «За три роки все населення СРСР буде забезпечене харчами
повністю»[183]. Через 10 років (1963 р.) той самий Хрущов купував за
кордоном 14,5 мільйона тонн пшениці.
Порівняно з 1913 р. в СРСР 1954 року виробництво продуктів
землеробства збільшилося лише на 15%, тобто на 0,4% річно[184]. Але ж
за ті 40 років сільське господарство одержало нової техніки на
мільярди рублів. Кількість агрономів, ветеринарів подесятерилася, в
багато разів збільшилася кількість штучних добрив, виведено врожайніші
сорти і т. п. А урожайність землі в СРСР ЗМЕНШИЛАСЯ на 5,5%. У
розрахунку на одну людину продукції зменшилося на 16%[185].
Хоча війна 1914–1917 рр., а потім московсько-українська, пізніший
безоглядний грабунок москвинами забрали мільйони голів худоби в
Україні, проте ще в 1928 р. порівняно до 1913 р. збільшилося її
поголів’я в Україні на 14,4%: корів – на 15,3%, свиней – на 20,4%,
овець – на 19%. Перераховуючи за умовним мірилом, всього поголів’я в
СРСР 1955 р. на 9,3 мільйона голів стало МЕНШЕ, ніж 1928 р. Самих лише
корів – на 28,4%. Навіть за два роки – від 1960 до 1962 рр. зменшилося
виробництво зерна на 18%, м’яса – на 27%, картоплі – на 50%[186].
Планувалося збільшити у 3-ій п’ятирічці сільськогосподарської
продукції на 10,4% щороку, а збільшилося 1938–1940 рр. На 2,3%. У 5-ій
п’ятирічці планували збільшувати на 12% щороку, а збільшилося на 1,5%.
У 6-ій п’ятирічці (1956–1960 рр.) ЦК КПРС наказав досягнути збільшення
на 70%, а 1963 р. купив за кордоном 14,5 мільйона тонн зерна.
Секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв на пленумі ЦК 26 березня 1965 р.
говорив: «За останні роки наші плани піднести сільське господарство не
виконано. За планом сільське виробництво мало збільшитися за 1959–1965
рр. на 70%, а фактично збільшилося на 10%. За ці ж роки приріст худоби
зменшився удвічі порівняно з попередніми роками. Приріст свиней, курей
зменшився більше як удвічі. Не вистачає дуже багато
сільськогосподарської техніки. Жнива розтягуються на 30–40 днів.
Майстерні ремонтують лише 60% машин, а 13 тисяч колгоспів не мають
майстерень. Села споживають лише 2% електроенергії. У багатьох
колгоспах колгоспники не мають ніякого голосу в розв’язанні колгоспних
справ. Їм не виплачують повністю їхнього заробітку. Колгоспи одержують
за свою продукцію ціну, яка не повертає навіть витрат»[187].
Московщина має величезні простори добрих пасовиськ. А 1961 р. завезли
до Московщини з інших «республік» 209 тисяч тонн м’яса і 639 тисяч
тонн молочних виробів[188].
До 1917 р. у московській імперії було мало сільськогосподарської
техніки і мінеральних добрив, а збирали з 1 га по 16,4 цнт. зерна, 152
цнт. картоплі. А в 1959 р. зібрали: по 18,4 цнт. зерна, по 180 цнт.
картоплі. У Німеччині для порівняння: по 52,8 цнт. зерна, по 450 цнт.
картоплі[189].
ЦК КПРС ухвалив збільшити виробництво мінеральних добрив у п’ять
разів і задля того побудував кілька великих підприємств, устаткування
для яких закупив за золото в Англії. І що ж: «Гори штучних добрив
марнуються на станціях»[190]. «На станціях: Березань, Свіса, Турка,
Рухівка, Буялик та на багатьох інших височіють кам’яні гори. Вони
утворилися зі сотень тисяч (а може й мільйонів) центнерів штучних
добрив, що їх минулими роками висипали на землю проти неба. Дощі та
вітри обернули їх у камінь, ні до чого не придатний. Так кожне третє
підприємство штучних добрив працює у нас на вітер»[191].
Переконавшись, що ніякими соціалістичними способами (розстрілами,
голодомором, каторгою тощо) не збільшити сільськогосподарського
виробництва, уряд СРСР вдався до капіталістичного способу –
матеріального заохочення. Але кого? Колгоспників? Ні. Наглядачів.
Партія послала до колгоспів УРСР тисячі твердих московських
комуністів. А матеріальна спонука для колгоспників в Україні полягала
в тому, що московський уряд: 1) зменшив їхній присадибний городець з
0,25 га до 0,15 га; 2) відібрав від українських колгоспників їхню
худобу; 3) збільшив українським колгоспникам обов’язкову кількість
трудоднів до 300 щороку. Ці присадибні городці взагалі стали сіллю в
московських очах. Вони ж бо становлять лише 2,5% (6 млн. га) усієї
орної землі, а дали, наприклад, 1960 р. 70% усієї картоплі, 64% усіх
овочів. На тих городцях утримувалось 43% (16 млн.) усіх корів, 23% (16
млн.) свиней, 24% (35 млн.) овець та кіз. Ця приватницька худоба
давала 1960 р. 76% молока на базарах, 22% усієї вовни[192]. Такі цифри
подає сама московська статистика, що навмисно зменшує товарну вагу
присадибних ділянок. Фактично цифри значно більші, бо колгоспи часто
купують у селян, а постачають державі як продукцію колгоспу.
Справедливість вимагає зазначити, що одного виробу ніколи в
історії не забракло і не бракує в московській державі. Це – горілка.
До 1917 р. горілку продавали лише в певних місцях і ніколи –
неповнолітнім та п’яним. В СРСР горілку можна купити в кожній
крамниці, харчевні, на залізничій станції. В харчевнях часто немає що
поїсти, але горілки ніколи не бракувало. Її продають усім. Навіть у
школах п’ють. «55% учнів пиячать»[193]. Уряд СРСР встановив низькі
ціни на горілку, щоб усі могли пити. Суспільство кожної культурної
держави ставить якомога більше перешкод пияцтву: накладає на міцні
напої великий податок, на хліб, сіль, цукор, м’ясо, молоко і т. п. –
ні. Уряд СРСР робить навпаки – дає народові дешеву горілку і дорогі
харчі.
Деякі приклади безголів’я і нездарності в промисловості. Держплан
запроектував закінчити 1958 року будівництво 40 хімічних підприємств в
Україні. Закінчили лише 22, на інших лежить проти неба та іржавіє
дорога закордонна техніка. Нікопольському заводу запланували два
мільйони гусениць до тракторів. Ливарня, де мало б це виготовлятися …
не була ще побудована. Дніпродзержинському заводові належало виробити
100 тисяч керм до тракторів. Той завод тоді існував лише … на папері у
Держплані[194].
Запаморочені своєю уявною величчю, москвини будували все в
«грандіозному масштабі», скажімо величезні гусеничні трактори 30
років. Аж коли землеробство від них занепало, почали будувати менші
трактори на колесах.
Все постачання зосереджено в Москві. Підприємство в Україні не має
права купити потрібну сировину безпосередньо на місці, а мусить
просити Москву, щоб та наказала десь комусь надіслати, хоч та потрібна
сировина лежить у складі через вулицю. «Підприємства одного
міністерства везуть металеві вироби з Уралу на південь, а підприємства
іншого міністерства везуть такі самі вироби з півдня на Урал.
Міністерство будівництва везе камінь з Криму до Дніпропетровська, а
інше міністерство везе такий самий камінь з Дніпропетровська до Криму.
Те саме робиться з деревом та іншими матеріалами. Сімферопольське
підприємство одержує чавунні відливки з Донбасу, хоч місцева
Сімферопольська ливарня може постачати такі самі відливки дешевше, не
кажучи про вартість перевозу. Багато підприємств України одержують
частини машин з Москви, Ленінграда, навіть з Сибіру. А такі самі
частини вони можуть самі виробляти в Україні[195]. Миловарня в Києві
виробляє звичайне мило. Це мило купує миловарня в Черкасах, переварює
його наново, додаючи пахощі, щоб зробити його «туалетним».
У Челябінську великий завод сім років виробляє отрути для комах
менше запланованого, тому що не одержував потрібної кількості бочок.
Отруту висилали в Україну. А бочки вироблялися у тому самому
Челябінську і висилалися (порожні) на продаж в Україну. В Україні до
бочок, одержаних з Челябінська, насипали таку саму отруту, що її
виробляли в Челябінську, і висилали на продаж до… Челябінської
області. Ніякий європейський розум не збагне азійської економіки.
Відомо, що в СРСР бракує товарів, і люди миттю розкуповують все,
що з’явиться у продажу. Проте 1963 року в СРСР лежало непроданих
товарів на три мільярди рублів, бо навіть украй невибагливий покупець
не хотів брати крам надто кепської якості, навіть на московське
мірило. Микита Хрущов бідкався: «У нас щороку втрачаються мільйони
центнерів зерна, бо лежать на голій землі просто неба, гниють, і миші
поїдають. У нас є ще чимало ливарень, де працюють, як сорок років
тому, без машин, руками, горбом. П’ять років тому побудували великі
потужні преси, а лише тепер починають встановлювати їх на
підприємстві, а коли вони почнуть виробляти – невідомо. Ми купили за
кордоном на сотні мільйонів рублів золотом дорогі машини та
устаткування, а вони роками лежать без ужитку та іржавіють. Ми
виробляємо на мільйони рублів такої техніки, що має гори протоколів
приймальних комісій про цілковиту непридатність її до використання. За
планом підприємство має дати визначену кількість центнерів своїх
виробів. Ті центнери дає, але якої якості – байдуже, аби вага. А
всілякого начальства всюди і на підприємствах, і в колгоспах більше,
ніж робітників»[196].
Московські володарі вже не можуть сховати правди, визнають занепад
промисловості та землеробства. Так заступник прем’єр-міністра СРСР
пише: «Промисловість СРСР не лише не кращає, але гіршає. За останні
п’ять років продуктивність праці зменшилася у шахтах на 37%, видобуток
вугілля – на 26%, в автобудівельній промисловості – на 34%. І головна
причина цього – це незадовільна організація і виробництва, і праці.
Багато підприємств не дбають ні за продуктивність праці, ні за
собівартість, ні за якість продукції»[197].
Один з керівників Держплану проф. А. Аганбегян у своєму звіті ЦК
КПРС пише: «За роки 1958–1965 темпи зростання господарства СРСР упали
на дві третини, а землеробства на дев’ять десятих (з 8% на 0,8%).
Зріст роздрібної торгівлі упав на три чверті. З усіх верстатів працює
лише половина»[198]. Отже, самі московські володарі сказали, що всі
московські перехвали про виконання планів, про «випередити Америку»
провалилися. Лише не додали: крім однієї царини – озброєння. У
виробництві зброї Московщина виконала свої плани, бо військова
промисловість і допоміжні до неї мають перевагу над іншими. У
військовому комплексі працюють найліпші інженери та керівники, мають
найкращу техніку, вдосталь сировини. На кошти не зважають, бо зі свого
кількасотрічного досвіду Московщина знає, що загарбання нових земель
обернеться великим зиском. З України одержуються незчисленні мільярди.
Німеччину було пограбовано не менш як на 50 мільярдів доларів.
Східноєвропейських сателітів – на 30 мільярдів. Манчжурію – на кілька
мільярдів. В Іспанії Москва забрала 1937 року золота на 760 мільйонів
доларів і т. д.
Та навіть ця найбільше розбудована промисловість несе на собі
відбиток нездарності і творчої неповноцінності. Московщина напала 30
листопада 1938 р. на Фінляндію. За 104 дні війни, за московською
«статистикою», СРСР втратив 207 тисяч, а Фінляндія 68 тисяч убитих. За
фінляндськими джерелами, СРСР втратив 950 тисяч, а Фінляндія 15 тисяч
[199]. Фінляндія не мала танків, гармат, лише легку зброю з часів
попередньої війни. Московщина виставила проти напівозброєного,
маленького фінського війська аж 45 дивізій, озброєних найновішою
зброєю, з 3 тисячами танків і 1 тисячею літаків. Фінляндія стримувала
ту силу 104 дні. Московсько-фінська війна показала Німеччині, що вона,
Німеччина, зможе розбити СРСР за кілька місяців. І справді розбила.
Москвини пояснюють свою катастрофічну поразку 1941 року тим, що
Німеччина підписала угоду про ненапад, а напала зненацька. На
Нюрнберзькому суді 1946 року виявилося, що англійська військова
розвідка попередила уряд СРСР за два тижні перед нападом. А в перший
же день 22 червня німці знищили 1811 літаків, з них на летовищах –
1489 (у Кореї воювали 925 московських літаків, керовані московськими
льотчиками. З них американці збили 835). Німеччина втратила лише 35.
Німецьке військо проходило по 40 кілометрів щодня, 19 листопада було
вже на Дону. На той час німці захопили 3632 тисяч полонених, 15 тисяч
літаків, 22 тисячі танків, 27 тисяч гармат. Москва мала 213 дивізій на
фронті (72 – в Україні) та 210 у запасі. Німеччина – 178 дивізій (з
них 33 ненімецьких). Московщина мала 25 тисяч танків і 20 тисяч
літаків, а Німеччина – 3200 танків і 2 тисячі літаків[200].
США подарували Московщині 1941–1945 рр. військового і
невійськового спорядження на 11,6 мільярда доларів – понад 5 тисяч
танків, понад 7 тисяч літаків, 10 мільйонів тонн борошна, 4,5 млн.
тонн консервів (молоко, яйця, жири, м’ясо тощо), тобто понад 50%
кількості, що потребувала армія СРСР. Вже по війні т. зв. УНРРА –
міжнародна, а фактично американська організація подарувала Московщині
харчів, одягу, ліків, устаткування, техніки на кілька сот мільйонів
доларів. Ще й після 1950 р. продавалося чимало з тої допомоги у Москві
з-під поли.
США дозволили Московщині грабувати 1945–1950 рр. досхочу
завойовані землі. З Німеччини Московщина вивозила цілі підприємства з
інженерами, механіками, майстрами, наприклад, величезний завод
підводних човнів. Лише 1945 року Московщина вивезла 92 ешелони
німецьких науковців, інженерів, майстрів – 6 тисяч та 20 тисяч їхніх
родин. Тим німецьким спеціалістам створила найліпші умови життя і
праці, платила їм утричі більше, ніж власним. Проф. Гельмут Гротруп
керував 200 німецькими науковцями й інженерами, які збудували перший
московський ракетний літак.
Москвини не визнавали теорії відносності Ейнштейна і квантової
теорії Планка та атомних теорій доти, доки не побачили нищівну силу
бомби в Хіросімі. Так само не визнавали кібернетики, доки не
дізналися, що вона допомагає виробляти другу нищівну силу –
міжконтинентальні ракети і супутники.
В СРСР твердять, що лише за радянської влади розпочався розвиток
промисловості. Це не так. За 23 роки (1875–1898) промисловість України
збільшилася на 944%. А за 23 роки (1917- 1940) – лише на 218%[201].
X. ЗАЛІЗНА ЗАВІСА МОСКВИНА
Москвин не знав позамосковського світу й інстинктивно боявся його.
Пізніше, коли чужинці приїздили до Московщини, москвини в стосунках з
ними відчували їхню культурну вищість, отже силу. І москвини завжди
підозрювали їх у злих намірах і тому стежили за кожним кроком,
боялися, щоб чужинецька «єресь» не заразила їх. У XV–XVI–XVII ст. всі
чужинці в Московщині (навіть і ті, що приїздили лише на кілька днів)
мусили жити у відведеному для них «гетто» – окремій частині міста, т.
зв. «Немецкой слободе». Коли виходили до міста, то за кожним назирці
йшов таємний поліцай-пристав. Іноземні посольства мали в Москві свої
церкви. Уряд наказав 1643 р. зруйнувати ті церкви. В угоді 1761 р. з
Прусією є пункт, за яким Московщина дозволяла німцям мати свою церкву
в Москві, якщо не пускатимуть до неї москвинів. І в угоді 1933 року з
США є також точка, за якою дозволяється американцям мати свою церкву в
Москві, якщо не пускатимуть до неї москвинів. І тепер усі іноземці в
СРСР відокремлені від радянських громадян і мусять жити в окремих
готелях та будинках. І за кожним з них слідкують чекісти не лише на
вулицях, а й прослуховують через таємні мікрофони навіть посольства.
Патріарх Нікон у ХVІІ ст. якось помилково поблагословив німців,
уважаючи їх за москвинів. Дізнавшись про помилку, дуже лютував і
просив уряд наказати всім іноземцям носити на одязі якусь позначку.
Тепер у СРСР чужинців пізнають за одягом і поведінкою. І поводяться з
ними інакше, ніж з своїми громадянами, всі урядовці.
У XVІ–XVIII ст. москвини не їли нічого привезеного з-за кордону,
доки священик не «пересвятить» та благословить. Тепер москвини не
читають жодного друкованого слова з-за кордону, доки цензура не
поблагословить. Московський Церковний Собор ухвалив 16 грудня 1620 р.
перехрещувати всіх немосквинів (навіть православних), що оселювалися в
державі чи приїхали на тривалий час. До своїх церков не пускали навіть
і православних чужинців, доки ті не дістануть московського хрещення.
Немосквин, що мав стати підданим держави, мусив спершу одержати
московське хрещення і навіть московське ім’я. Так перехрестили німкеню
Софію Ангальт-Цербст і дали нове ім’я Катерина (ІІ). Православну
грекиню Зою Палеолог перехрестили на Софію (дружина Івана ІІІ).
Польські єзуїти пробували навертати на католицтво тих москвинів,
що жили в Польщі. Задля того єзуїти запустили бороди, правили
католицьку богослужбу на московський лад, розмовляли по-московськи. За
40 років не навернули жодного.
Московський історик свідчить: «Еллінська філософська мудрість
викликала у москвина страх і ненависть до неї.» Москвини мали ту
мудрість за підступ людського розуму, спантеличеного дияволом.
Московський «книжник» пише: «Богомерзостен пред Богом всякий, кто
любит геометрию, а се душевные грехи учиться астрономии и еллинским
книгам». Інший писав: «Аще не учен словом, не учен диалектике,
риторике и философии, но разум Христов в себе имеет».
Патріарх Нікон доручив українським та грецьким ученим богословам
виправити в московських церковних книжках помилки, що їх наробили
напівписьменні московські переписувачі. Він нічого нового не
запроваджував, жодних змін не робив, але й ця звичайна друкарська
правка викликала в Московщині великий заколот і розкол у московській
церкві. Чернець Саватій писав цареві: «Эх, Государь! Смутилися и книги
портят. Свела с ума несовершенная их грамматика и приезжие нехаи»
(москвини називали тоді «нехаями» українців).
Присутні на московському Церковному Соборі 1667 р. східні
патріархи докоряли протопопові Авакумові, що він не визнає те, що
визнають усі православні церкви. На це Авакум каже: «Вселенские
Учителя! Рим давно пал, и ляхи в ним же погибли – до конца лишилися
врагами христианства. А у вас православие пестрое от насилия турсково
Магомета. Немощны вы стали, и впредь приезжайте к нам учиться. У нас –
Божью благодатью – самодержавие, и до Никона отступника православие
было чистее и непорочнее»[202]. В. Ключевський пише, що противників
виправлень було дуже багато серед московської аристократії. Отже,
причиною московського спротиву Ніконові була не набоженська
запеклість, а московська ненависть до чужинців і всього чужого
(ксенофобія). Звідки походить та їхня ненависть – ми вже згадували.
Наведемо кілька прикладів. Український архітектор Й. Старченко
побудував 1683 р. «трапезную палату» в Симоновім монастирі в Москві,
що його архимандритом був також українець Г. Домецький. Уряд заслав Г.
Домецького на північ за те, що він «Симонов монастырь пышно и бойко
испестрил латинскими штуками и Киев паче меры хвалил»[203].
Московський Собор 1690 р. викляв і засудив на знищення твори
українських письменників XVII ст. Петра Могили, К. Ставровецького, П.
Голятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та інших, бо
«киевские книги прелести латинские утверждают». Та той собор міг
нищити лише українські книжки в Московщині. А такий же самий собор
1933 р. (Пленум ЦК КПРС) уже мав у своїх руках всю Україну і наказав
знищити понад три тисячі українських книжок. Московщина знищила не
лише твори, а й самих творців. Лише за п’ять років (1933–1938) з 300
письменників знищила 290[204], хоч 95% їх належало до «трудових
класів» і прихильно ставилися до «радянської» влади, а чимало з них
були комуністами. Вигублено їх лише за те, що писали українською
мовою.
Українець-єпископ заклав у XVII ст. в Москві при Чудовому
монастирі греко-латинську школу для навчання священиків. Через три
роки уряд закрив школу, а управителя грека Арсенія заслав до Сибіру за
«неправоверность». Міністр Ф. Ртищєв привіз у XVII ст. з Києва
українських вчених богословів-ченців і наказав кільком синам
московських вельмож вчитися у них. Ті учні подерли книжки, пояснюючи,
що вчитися в київських ченців гріх, бо їхня наука єретична. Міністр С.
Медведєв подав 1685 року царівні Софії проект Академії, за яким
академіками могли бути лише чистокровні москвини. По всій Московщині
заборонялося вчити іноземні мови, читати латинські, польські, німецькі
й українські книжки. Академії надавалося право карати порушників цієї
заборони… спаленням порушників на вогнищі. Московський монархічний
уряд XVII ст. визнав той проект надто дикунським і відкинув.
Радянський уряд ХХ ст. здійснив той проект уповні. Лише порушників не
палить, а стріляє чи вигублює на сибірській каторзі.
Уряд послав 1820 р. високого урядовця А. Магницького перевірити
навчання в Казанському університеті. По шестиденному дослідженні він
подав цареві звіт, в якому доводив необхідність закрити університет і
спалити його бібліотеку. По 1917 році Московщина прислала в Україну не
одного, а тисячі магницьких. Як вони «поліпшують» українські
університети, скажемо в наступних розділах.
Міністерство освіти наказало 24 жовтня 1817 р. шкільним наглядачам
і ректорам університетів пильнувати, щоб було «спасительное согласие
между верою, ведением и властью». Чи ж не те самісіньке наказують і в
СРСР? Хіба що москвини «православие» перезвали на «марксизм-ленінізм».
Наприкінці ХІХ ст. міністр освіти граф Уваров наказав університетам
керуватися у лекціях європейської філософії засадою, що філософія є
суцільною нісенітницею. Інший міністр князь В. Шахматов казав
професорам: «Користь з європейської філософії не доведена, а шкода від
неї можлива»[205]. Реакціонери? Ось голос прогресивної інтелігенції,
«культурної еліти»: «Європейська філософія втратила свій кредит в очах
кожної людини, що нормально думає, вже ніхто не вірить у її шахрайські
обіцянки. Коли ж нормально думаючі люди звертають на неї свою увагу,
то лише, щоб поглузувати з неї, або з дурноти та легковірності людей,
що їй вірять. Ставитися поважно до філософії може тепер лише людина
напівбожевільна, чи вкрай неук»[206]. Так писали москвини перед 1917
р. і по 1917 р. не лише про філософію, а й про всю культуру
європейську. Теза «гнилого Запада» офіційно проголошена в СРСР у всіх
школах, у літературі і (що найголовніше) використовується у внутрішній
і зовнішній політиці. Її вигадали не комуністи, ще в XVI ст., а від
них перебрали у ХІХ ст. монархісти А. Хомяков, Ф. Тютчєв, В. Соловйов,
М. Погодін та інші.
У Московщині всіх сторіч релігійні та державно-політичні поняття
з’єднувалися в єдиний світогляд. Цар – заступник Бога на землі.
Московщина – єдина в усьому світі країна з правдивою вірою. Все, що
поза Московщиною – єретичне, згубне, диявольське. Так вірив і
неписьменний мужик XVI–XVIII ст. і професор ХІХ–ХХ ст. Тому й існувала
залізна завіса на кордонах московської імперії від ХІ ст. по
сьогоднішній день.
Архиєпископ Антоній Храповецький у своїй відозві «До волинського
народу» писав: «Болить моя душа, коли я чую, що наші селяни
переселяються до Америки. Ви, прості люди, не знаєте, що то за країна
ота Америка. А вона далеко гірша за Туреччину. Турки бо хоч і мають
богопротивні закони, проте вірять у свого Бога. А в Америці ж самі
безбожники. Не поселяйтеся, брати, серед безбожників, не переселяйтеся
до Америки, не їздіть туди навіть і на тимчасові заробітки. Не
переселяйтеся до тої гріховної країни. Переселяйтеся до нашого
православного Сибіру, на Амур, у Туркестан, за Урал. Там –
православ’я, там спасіння душі, там – держава нашого любого царя, там
– наші, руські святі церкви, там не забудете Бога і святої Євангелії»
[207]. Чи ж не те самісіньке пишуть тепер у СРСР про США? І нові
епітети «капіталістична», «експлуататорська» політично тотожні старим:
«безбожницька», «гріховна». Монархічний уряд розкривав листи з-за
кордону, адресовані лише визначним особам. Їхні прізвища та адреси
записував, але не карав, лише іноді (не завжди) не давав державних
посад. Уряд СРСР здемократизував це: перечитує всі листи з-за кордону,
а тих хто одержує, висилає до Сибіру.
Московщина боїться Західної Європи, її ідей. Саватіїв, аввакумів,
магніцьких, уварових, пісарєвих було багато в Московщині XVI–XIX ст.,
але в СРСР їх уже мільйони. Теперішня залізна завіса має
кількасотлітній вік. Кілька прикладів її. Вибираючи на московський
трон польського королевича Владислава, москвини уклали 17 серпня 1610
р. угоду з ним, де викреслили пункт, що дозволяє москвинам виїздити за
кордон вчитися. Ніхто з СРСР не вчиться за кордоном, крім тих, що їх
послано не вчитися, а шпигувати. Іван ІV не дозволив виїхати за кордон
жінці, що вийшла заміж за датського посла в Москві. У листі до
датського короля Іван ІV пояснив причину: «У нашому царстві немає
звичаю віддавати вільних людей у рабство. Ця жінка є уроджена
московка, і тому ми не можемо віддати її в рабство в Данію». За часів
війни 1939–1945 рр. у Москві перебувало чимало англійців та
американців з різними місіями. Кілька з них одружилися з московками.
Хоч Англія та США були тоді союзниками, і Московщина потребувала
їхньої допомоги, проте уряд не дозволив тим жінкам виїхати з СРСР,
коли їхні чоловіки поверталися додому.
Відважніші москвини іноді тікали з Московщини. Наприклад, князь А.
Курбський 1562 р., син канцлера В. Ордин-Нащокіна Воін 1660 р., син
Петра І Олексій – 1720 р., дипломат Г. Катошіхін – 1664 р., проф. В.
Печерін – 1835 р. З СРСР втекли десятки великих урядовців і сотні
менших. Вони написали книжки про життя в московській імперії: G.
Katoschihin «Moskowien zur Zeit des Zaren Alexej Michajlowitsch» 1664,
I. Gouzenko «The Iron Curtain» 1948, V. Kravchenko «I Choice Freedom»
1946, W. Kriwitsky «I Was Stalin’s Agent» 1940, G. Takayev «Betrayal
of an Idea» 1954, A. Barmin «One Who Survived» 1952, O. Kasenkina «A
Leap to Freedom» 1949. Хто не міг утекти, пересилав таємним шляхом
рукописи за кордон, щоб там надрукували: Б. Пастернак, В. Тарсіс, А.
Терц (Андрій Синявський), М. Аржак (Георгій Даніель) та інші. Всі –
немосквини (змосковщені). Батько В. Тарсіса – грек, мати – українка
Приходько.
Коли чужинецькі уряди не видавали втікачів, москвини їх зваблювали
«на родину», як Петро І, що обіцяв синові не карати його, якщо
повернеться, але негайно ув’язнив і власноручно закатував. Уряд СРСР
проголосив 1922 року амністію всім емігрантам, які повернуться. Кілька
тисяч їх повернулося і загинуло в сибірських каторжних таборах. Кого
не можна було звабити, Московщина викрадала, як 1740 р. з Гамбурга
небіжа гетьмана І. Мазепи – Андрія Войнаровського, а з Парижа 1930 р.
генерала А. Кутепова та В. Міллера в 1937 р.
Таємне вбивство – традиційний московський спосіб. Так убито
емігрантів: В. Кривитського, Г. Бєсєдовського, генерала Врангеля (25
травня 1938 р. в Парижі), естонського міністра А. Карга (1 грудня 1924
р.), болгарського генерала К. Георгієва (14 травня 1925), сина Л.
Троцького – Сєдова (16 лютого – в Парижі), Л. Троцького (1940 р. в
Мехіко), єпископа Помера (12 жовтня 1934 в Ризі), посла Д. Новішина
(25 січня 1937 у Парижі), генерала НКВД І. Рейса (16 вересня 1937 у
Швейцарії), письменницю Т. Солоневич (3 лютого 1938), С. Петлюру (25
травня 1926 у Парижі), Є. Коновальця (24 травня у Роттердамі), Л.
Ребета (12 жовтня 1957 у Мюнхені), С. Бандеру (15 жовтня 1959 у
Мюнхені).
Доречно згадати таку «дрібничку». Коли Петро І приїхав із своїм
почтом до Англії, король розмістив їх у домі, відповідно устаткованому
для високих гостей. По тримісячному гостюванні москвини від’їхали,
лишивши дім у такому стані: підлога та стіни запльовані, меблі
поламані, шпалери поздирані, дорогі образи на стінах кулями
подірявлені, квіти і газони затолочені, наче полк пройшов по них і т.
п. Наробили шкоди на 350 фунтів стерлінгів[208]. У Парижі Петро І
поводився, як у Петербурзі. Зупиняв на вулиці чужий ридван і наказував
везти його. Він та його почт заходили до крамниць, брали що хотіли і
не платили. З маркизою де Роган Петро повівся так, що її чоловік
кинувся його бити. На французьких аристократичних учтах Петро і його
супутники не вживали виделок, брали їжу руками.
Визнавши уряд В. Леніна 1923 р., англійський уряд надав посольству
Москви старовинний палац, справжній музей середньовічної лицарської
культури. Багатющі фрески, великої історично-музейної вартості
картини, меблі, посуд тощо. Москвини почали вести комуністичну
пропаганду в Англії, і вона розірвала дипломатичний зв’язок.
Посольство Москви виїхало з Англії, залишивши палац ще в гіршому
стані, ніж колись Петро. Там не лише було все понищено, а й вивезено з
нього всі музейні речі. На протест англійського уряду уряд Москви
відказав, що відповідає лише за ті речі, на які посол дав розписку.
На учті член іноземного посольства, охочий балакун не давав
Петрові нагоди мовити слово. Петро слухав, слухав, а потім мовчки
плюнув тому в очі і пішов геть. Микита Хрущов плюнув в обличчя всьому
цивілізованому світові, коли в ООН скинув свій московський лапоть і
гатив ним по столі.
Цілковито не пускати до себе жодного іноземця Московщина не могла,
бо потребувала фахівців розбудовувати державу. Чимало з них,
повернувшись додому, написали спогади про Московщину, що спростовували
міф про її силу, тому Московщина нищила ті книжки, а 1591 р. вимагала
від англійського уряду знищити книжку Д. Флетчера, а по відмові сама
скуповувала і палила. Від австрійського уряду вимагала 1707 р. знищити
книжку Ю. Корба. Підкупила 1800 р. французького друкаря, щоб той не
друкував невгодні Московщині місця в книжці К. де Рульєра. Загарбавши
Крим, Московщина зібрала і попалила 1833 р. татарські книги,
документи, скуповувала і палила 1866 р. книжку К. Делямара, бо в ній
на європейській карті була показана Україна як окрема держава. Петро І
посилав своїх вивідачів по всій Європі вишукувати старі карти, на яких
Україна зазначалася окремою державою, а Московщина називалася її
правдивим ім’ям Moskovia. Ще коли Україна була частиною Польщі, цар
Олексій вимагав від короля, щоб він заборонив друкувати українські
книжки, а надруковані спалив і авторів покарав на горло.
Москвини на американській та англійській службі з допомогою
москволюбів повикрадали в США і Англії, наприклад, 35 українських
технічних та наукових (термінологічних) словників, що їх видала
Українська Академія Наук до її розгрому 1933 р., і які Московщина
знищила в СРСР разом з авторами. Тепер ті словники Україні дорожчі
золота, бо доводиться складати суто українську наукову та технічну
термінологію. На щастя, знайшлося кілька українських емігрантів, які
відшукали ті словники у приватних бібліотеках поза СРСР і зробили з
них мікрофільми, щоб вони не згинули у наступній війні. Москвини на
німецькій службі понищили всі українські громадські бібліотеки та
архіви в Німеччині та в окупованих німцями країнах. У Парижі –
бібліотеку й архів імені С. Петлюри, у Празі – Українського Музею, у
Берліні та у Варшаві Українських Інститутів, у Чехії – Українських
Високих Шкіл тощо.
Щоби замаскувати загарбання України 1919–1922 рр. своїми
військами, москвини в СРСР і поза ним видали безліч книжок, які
доводять, що ніякої окупації не було, а український народ сам прилучив
Україну до СРСР, що ніякої війни між Московщиною і Україною тоді не
було. Якраз у згаданих понищених українських закордонних архівах
зберігалися тисячі історичних документів, що викривали московську
брехню. Іноземні історики з тих документів могли довідатися правду. В
СРСР такі документи знищено ще перед останньою війною. А вцілілі задля
московських потреб залишено в Академії Наук УРСР замкнутими на сім
замків на сьомому поверсі будинку книгозбірні. Кремлівські можновладці
знають ліпше за будь-кого справжню «силу» СРСР. Знають, що сидять на
вулкані. Знають ліпше за українців силу України і причини її
слабкості. Знають, що найбільшою її слабкістю є ЗНЕВІРА українців у
власних силах, яку породило незнання української історії, бо
Московщина навчала їх брехливої, перекрученої для московських потреб.
Знищені і заховані історичні документи нищили московську брехню
про слабкість України, доводили на фактах СИЛУ України. Московщина
знає, що саме і лише Україна заб’є осиковий кіл у могилу московської
імперії. Отже, старається всіма способами ослаблювати Україну, бо
пізнавши свою історію, українці напевно усвідомлять свою СИЛУ.
Розуміючи це, Москва 24 травня 1964 р. підпалила український архів, що
переховувався у книгозбірні АН УРСР – саме сьомий поверх, де
зберігалися документи з визвольної боротьби України в 1917–1937 рр.
Московщина визнала, що згоріло понад 600 тисяч документів. Раніше
Московщина спалила головні національні книгозбірні в Ашхабаді
(Туркменія) та в Самарканді (Узбекистан).
Московські емігранти з таємною допомогою посольства СРСР та
посольства т. зв. УРСР (керівник Л. Кизя) робили все, щоб заокеанські
українські переселенці не поставили пам’ятника Т. Шевченкові у столиці
США. Посипалися до уряду протести проти пам’ятника. Могутня московська
мафія тиснула на членів парламенту та сенаторів, погрожувала їм, якщо
не скасують свого дозволу. Пам’ятник відкрив 24 червня 1964 р.
колишній президент Д. Ейзенхауер. Понад 100 тисяч українських
переселенців з усього світу приїхали на цю урочистість.
Самої лише залізної завіси і нищення правдивих книжок та
документів замало, щоб підтримувати міф про силу Московщини. Треба
якось цю силу доводити. Катерина ІІ дала Вольтерові 25 тисяч рублів,
щоб він написав історію московської держави. Микола І давав Бальзакові
ще більшого хабара, щоб той написав проти книжки А. де Кюстіна про
Московщину. Московський уряд до 1917 р. щороку платив паризьким
часописам, щоби вони не друкували чогось шкідливого Московщині. Платив
і пізніше: уряд СРСР заплатив 1925 р. паризьким часописам 750 тисяч
франків хабара[209]. Всі москволюбні видання в Галичині виходили за
московські рублі. Оплачуються й донині тисячі москволюбних книжок.
Наприклад, відомий англійський автор політичних, економічних,
націознавчих праць Сідні Веб (не комуніст) задумав написати книжку про
СРСР, поїхав до Москви. Там дали йому вже написаний англійською мовою
великий рукопис і виразно натякнули, що він може видати його під своїм
ім’ям, перевіривши мовляв цифри та факти, а працівник московського
посольства в Лондоні перекладе потрібні йому матеріали безплатно. С.
Веб так і зробив, видав під своїм прізвищем книжку: «Советский
коммунизм – новая культура» загальним накладом 100 тисяч примірників.
Ця історія виявилася лише тому, що службовець міністерства закордонних
справ у Москві і співавтор того рукопису Ігор Боголєпов утік з СРСР і
розповів усе сенатській комісії США[210].
Та чужинець, зрозумівши, що він помилився, може «зрадити»
Московщину. Чистокровний же москвин боронитиме будь-який свій уряд.
Вороги радянської влади – москвини-емігранти і москвини-в’язні
боронили, боронять і боронитимуть ту владу, бо вона рятувала, рятує і
рятуватиме московську імперію від розвалу. Генерал А. Денікін у 1941
р. закликав своїх колишніх генералів і офіцерів повертатися до СРСР
боронити імперію. І багато повернулося. Запеклий монархіст В. Шульгін,
переконавшись (за кордоном), що більшовики врятували і рятують
московську імперію, назвав трагічним непорозумінням війну 1918–1920
рр. московського «білого» війська проти московського «червоного», бо ж
обидва були московські національні, і обидва мали ту саму мету –
рятувати імперію[211].
Таким чином, московська залізна завіса від усього світу існує від
першого дня Московщини по сьогоднішній. Існує вже 800 років.
XI. ЯНИЧАРСТВО ЗАДЛЯ МОСКВИНА
З Північною Руссю не зломим союзу.
Ми з нею близнята по роду.
М. Драгоманов
Самі себе звоювали.
Гетьман І. Мазепа
Якби не похилилися раби,
То не стояло б над Невою
отих осквернених палат.
Т. Шевченко
Глибшого єства московського загарбництва (імперіалізму) не
збагнемо, розглядаючи якийсь один його бік з якоїсь одної точки
погляду. Московське загарбництво багатобічне, надзвичайно гнучке,
застосовує багато різноманітних способів та засобів. Вивчаючи природні
причини, що створили московське загарбництво та досі його живлять,
треба водночас досліджувати його стратегію і тактику. Історики не
згадують надзвичайної ваги факту: москвини кажуть правду, коли
стверджують, що жодного народу не завойовували. І це – правда.
Завойовувати – це перемогти військовою силою. А всім без винятку
перемогам Московщина завдячує не своїй силі, а слабкості та ще глупоті
своїх ворогів. Слабкість московських ворогів не була фізичною,
матеріальною. Московщина підбивала під себе народи культурно,
господарчо і військово значно сильніші, наприклад, Україну чи Польщу.
Чим же їх перемагала і перемагає варварська Московщина? Вживаючи
сучасні поняття – холодною війною. Московське військо лише
завершувало, закінчувало вже здобуту перемогу війною холодною. Від
кого навчився москвин такої навіть не хитрості, а справді великої
політичної мудрості? І що таке, властиво, є «холодна війна»?
Китайський стратег Сун-Тсу написав 2500 років тому «Мистецтво
війни», що її можна було б назвати «Мистецтво холодної війни». У тій
книжці читаємо: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави,
зсередини тієї держави і руками її громадян. Для того вживайте всіх
засобів і способів, не оглядаючись ні на що. Наприклад, приваблюйте,
затягайте визначніших, впливових, поважних осіб до злочинної,
протизаконної дії. Потім примушуйте їх служити нашій державі,
загрожуючи оприлюднити їхні підлі вчинки. Коли вони не погодяться, то
оприлюднюйте всі знеславлюючі (компрометуючі) їх факти. Нав’язуйте
приятельські зв’язки з шумовинням, злочинцями, продажними,
покривдженими, озлобленими на владу і на суспільство людьми. Не
шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити і поглибити всяке озлоблення,
невдоволення, незгоди, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і
групами їх. Під’юджуйте молодь проти старших поважних людей. Руйнуйте
національні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту. Щедро платіть
повіям, танцюристкам, шинкарям, щоб вони зваблювали молодь на пиятику
і танці, що руйнують мораль і здоров’я молоді. Перешкоджайте всіма
способами тим заходам уряду і суспільства, які зміцнюють духовно і
фізично здоров’я ворожої нації. Робіть усе, що можете, щоб їхньому
війську завжди і постійно бракувало їжі та військового спорядження і
за мирного часу. А понад усе не шкодуйте грошей на підкуп донощиків та
шпигунів з громадян ворожої нам держави. Мусите їх мати в усіх
установах, у всіх галузях життя ворожої нам держави. Не легковажте і
дрібницями. Збирайте всі відомості в одному місці, що має їх оцінити і
планово використати задля нашої держави. Витрачені на все це гроші
повернуться з величезним зиском. Державний муж, що володіє зібраними
відомостями про ворожий народ і що має мережу своїх агентів у ворожій
державі, такий державний муж важить для нас більше, ніж усі наші
скарби разом, він бо ж їх збільшить, вигравши війну»[212].
У кожній сусідній з Китаєм країні жили і живуть у містах, чи
мандрують по країні тисячі китайців, продаючи свій крам (переважно
шовкові тканини і таємно – опіум). В. Ленін створив 1917 р. кілька
полків з таких китайців. Вони були найвірнішими В. Ленінові.
Ще одна книжка, що її написав у ХІ ст. перс Нізам-ал-Мулк. У ній
читаємо, що головним завданням послів є заснувати (організувати) і
керувати мережею шпигунів у країні, де він працює. Посол мусить
довідуватися про все життя країни: про стан доріг, гірських переходів,
про озброєння і лад війська, фортець, промисловість і землеробство,
про запаси харчів, торгівлю, про стан державної скарбниці і т. п.
Мусить вивчати вдачу народу, його незадоволені потреби, причини
всякого незадоволення, про вплив релігії і священиків. Мусить знати
життя, характер, нахили, слабкості короля, міністрів, вельмож і
провідної верстви. На цих відомостях наш уряд мусить будувати свою
стратегію і тактику у війні і в дипломатії[213]. Персія мала жваві
зв’язки з Індією і Китаєм від прадавніх часів, отже, китайці читали
книжку Нізам-ал-Мулка. Сусідами Китаю були монголи, і вони запозичили
багато чого від китайців, в тому числі і їхню стратегію й тактику
дипломатії та війни. Монгольські розвідники під личиною купців,
торгівців, знаючи мову, або маючи платних агентів з місцевого
населення, подавали своєму урядові докладні відомості про стан
держави, що її хотіли монголи завойовувати. Монгольські хани задовго
до війни добре знали всі слабкі і сильні місця ворога: де, як і чим
ударити. Задовго до війни вони підривали сили тієї держави зсередини;
починали війну тоді, коли сила ворога вже була захитана,
напівзруйнована. Тим-то Чингіс-хан та його наступники ніколи не мали
воєнних поразок[214].
Завоювавши Московщину, татаро-монголи змішалися з
прамосквинами-фіннами кровно і культурно. Створився новий азійський
народ – московський. Татари були значно культурніші, і провід
Московщини опинився в руках московсько-татарських метисів або
чистокровних татар. Скажімо, цар Борис Годунов був татарин. Так у
Московщині продовжилася стара монгольська політична і воєнна стратегія
і тактика, що її тепер називають «холодною війною», себто підрив сили
ворога зсередини, руками самого ж ворога.
Влітку й восени 1917 р. московські партії боролися і билися за
імперську владу. Фактично її не було, уряд був безсилий. Московські
солдати розбігалися по домівках, армія розвалювалася. В Україні було
інакше. Всі українські партії об’єдналися і створили українську
державну владу – Українську Центральну Раду (УЦР). Її накази охоче
виконували всі українці. Отже, Московщина була роз’єднана і безсила, а
Україна об’єднана і сильніша, бо мала понад 100 тисяч вояків у
зукраїнізованих полках, які самі, без наказу згори створилися і
рвалися до бою з Московщиною. В імперському війську було понад 4
мільйони українців. Спираючись на вже зукраїнізовані полки,
український уряд мав можливість змобілізувати 2–3-мільйонне військо,
бо всі військові і селянські з’їзди 1917 р. домагалися цього від УЦР;
вимагали повиганяти з України всіх москвинів і поставити українське
військо на московсько-українському кордоні. Вимагали негайно
проголосити державну незалежність України. Вихована на москволюбних
ідеях М. Драгоманова українська інтелігенція (соціалістична і
несоціалістична) цього якраз НЕ хотіла, прагнула протилежного. Її
провідник у своїй сповіді пізніше писав: «Ми, українські демократи,
були щиро і безоглядно закохані в московську демократію. Ми непохитно
їй вірили. Вірили, що її ідеали, ідеї, інтереси тотожні з нашими.
Отже, московська демократична імперія є також і українською, і тому
українці мають її боронити. Будь-яке відокремлення України від
демократичної Московщини вважали ми безглуздим, назадницьким, згубним
самій же Україні (москвини таке саме вбивають і тепер у голови
українців. – П. Ш.). Гасло української державної незалежності ми
одностайно і з обуренням відкидали, заперечували»[215]. Ці, трагічно
нещасні хохли, патріоти «єдиной-неделимой матушки Расеи», несвідомі
свого яничарства, півроку переконували українського вояка, що військо
– то «буржуйська» вигадка, щоб поневолювати трудовий народ, отже,
демократична Україна війська не потребує, і радили воякам кидати зброю
і йти додому панську землю ділити. Переконували, що московська
демократія є найщирішою приятелькою України, і лише миру з нею прагне,
а воювати проти України й не думає. Коли б таке казали москвини, то
український вояк ніколи б їм не повірив. Але переконували свої,
українці, та ще й учені, поважні «батьки народу», що їх Московщина
колись карала за любов до України. Якже не повірити таким людям?
Наслідок: столицю 40-мільйонного народу, що мав 4 мільйони вишколених
вояків і вдосталь зброї, боронило лише 3 тисячі вояків, у тому числі
300 дітей, що не вміли стріляти.
Мудро вчили Сун-Тсу та Нізам-ал-Мулк. Вся трагедія України
1917–1922 років полягала в тому, що невблаганне життя примушувало
українську москволюбну і соціалістичну інтелігенцію воювати проти
коханої старшобратньої демократії. Примусило ворогів української
незалежної державності воювати, боротися ЗА українську самостійну
державу. Примусило переконаних борців за соціалізацію боротися за
приватну власність. Примусило питомих безбожників звертатися за
допомогою до св. Софії. Було б і справді якимось чудом, якби вони цю
боротьбу виграли.
Катастрофа 1917–1922 років була карою Божою Україні за те, що її
провідна верства відцуралася українських національних святощів,
прадідів з їхніми заповітами, національних традицій; відцуралася
власної матері – національної і християнської України. Величезний
вибух національної стихії 1917 р., опинившись без проводу,
розпорошився на тисячі окремих повстань, змарнувався. Цю кару Божу за
національну зраду провідників бачимо в усій нашій історії від
Переяслава по сьогодні. Чесних українських патріотів Московщина
вигубила. Залишилися і дали нащадків моральна підлота, лакузи, що за
шмат гнилої ковбаси матір рідну продавали. Їхніми руками і головою
Московщина розбудувала свою імперію і втримує її сьогодні. Тому тема
«яничарства» є чи не найголовнішою в українській історіографії. А вона
й досі не розроблена. Обмежимося кількома прикладами.
Князь Костянтин Острозький, якого славлять наші малоукраїнці, був
вірним слугою Польщі. Його жінка-полька католичила і польщила його
дітей, а він пальцем не ворухнув. Коли князі Глинські 1507 року
повстали проти Польщі, щоб відновити українську незалежну державу,
Острозький став на бік Польщі. До речі, Московщина обіцяла Глинським
свою військову допомогу. Коли ж вони повстали, допомогла… Польщі.
Навіть ув’язнила Глинських, коли вони після поразки втекли до
«союзниці» Московщини. За Б. Хмельницького найбільшим польским
яничаром був Адам Кисіль.
Кошовий Запорізької Січі Яків Барабаш та полковник Мартин Пушкар
підняли 1658 р. повстання проти гетьмана Івана Виговського саме перед
вирішальним Конотопським боєм. Проте І. Виговський вибив до ноги
стотисячне московське військо так, що цар Олексій наказав своїм
воєводам замиритися на будь-яких умовах і сам збирався тікати з
Москви. Татари були союзником України і допомагали І. Виговському,
отож на той час не було в Криму татарського війська. Користуючись з
цього, кошовий Іван Сірко напав на Крим і пограбував його. Обурені
татари залишили Виговського і подалися до Криму, руйнуючи все на своїм
шляху і забираючи тисячі українських бранців. Чи І. Сірко був дурень,
чи підкуплений Московщиною? Без татарської допомоги сили І.
Виговського значно зменшилися. Використовуючи це, полковники Іван
Безпалий, Тиміш Цюцюра, Яким Сомко, Василь Золотаренко, Іван Сірко з
допомогою Московщини підняли 1659 р. повстання проти гетьмана І.
Виговського і цим так ослабили силу України, що Московщина вже змогла
накинути Україні свої умови миру. Як назвати цих полковників?
Гетьман Іван Брюховецький віддав 1665 р. Московщині рештки
самоуправних прав України, хоч не був примушений нічим і ніким. Хто ж
був І. Брюховецький?
За намовою москволюба єпископа Лазаря Барановича полковник Дем’ян
Многогрішний зрадив 1669 р. гетьмана Петра Дорошенка. Московщина
зробила його гетьманом, і він віддав їй ще більше прав України
(Московщина пізніше віддячила йому – заслала до Сибіру). Як назвати Д.
Многогрішного?
Налякавшись перемог гетьмана Петра Дорошенка, Московщина
погодилася прийняти його вимоги: забрати з України московські залоги і
не втручатися в жодні справи України. Але полковник Іван Самойлович
переконав москвинів не поступатися гетьманові, а далі продовжувати
війну, обіцяючи допомогти Московщині розбити П. Дорошенка. За це
Московщина зробила Самойловича гетьманом, і він обрав на Київського
митрополита завзятого москволюба князя Гедеона Четвертинського та
послав його 1685 р. висвячувати не до Вселенського Патріарха, як це
було від князя Володимира і до того часу, а до московського патріарха.
Так він підпорядкував Українську Церкву московській, не примушений
ніким і нічим. Як назвати І. Самойловича?
За Богдана Великого десятки таємних брюховецьких, самойловичів,
барабашів, пушкарів одержували від московського царя «жалованые
грамоты» на землю в Україні. Але вони їх закопували, ховали, бо
Великий Богдан рубав таким Юдам голови.
Генеральний Суддя Василь Кочубей, сотник Іван Іскра та інші
неодноразово попереджали Петра І, що І. Мазепа його «зрадить». Вони
повідомляли московський уряд про кожний крок І. Мазепи, що видавався
їм за підготовку до «зради». Тим вони не дали великому гетьманові
підготувати Україну до збройного порахунку з Московщиною. Коли І.
Мазепа відкрито підніс свій меч на Московщину, вони відкрито стали
допомагати Московщині. Так сотник Жарівка-Покорський виказав
Московщині таємний підземний вхід до фортеці Новгород-Сіверського.
Полковник Гнат Галаган показав Московщині доступ до Запорізької Січі.
Полковник М. Бурляй здав Московщині фортецю Білу Церкву за хабара.
Полковник Іван Скоропадський здав Московщині без бою твердиню
Стародуб. За це він одержав з московських рук безправну гетьманську
булаву. Сотник Іван Ніс показав Московщині таємний підземний вхід до
Батуринської твердині. Бій під Полтавою, що визначив долю України на
наступні століття, виграв не Петро І з його 50-тисячним військом. Той
бій виграла одна мала людина без жодного війська. Як?
І. Мазепа довго готував Батурин до війни. Він його добре зміцнив,
заготував там багато зброї, пороху, харчів. Командували Батуринською
залогою полковник Дмитро Чечель, генерал Фрідріх Кенігсек, сотник В.
Нестеренко. Їх, поранених, москвини взяли в полон і закатували на
смерть. Ф. Кенігсек вмер по дорозі до штабу, і москвини четвертували
його тіло. Всіх батуринців, разом з жінками і дітьми, москвини
по-звірячому закатували. Батуринці билися геройськи. Отже, Батурин міг
витримати кількамісячну облогу. А І. Мазепа запізнився прийти з
військом лише на кілька днів. Москвини забрали в Батурині 40 гармат і
багато пороху та харчів. Під Полтавою стріляли лише 4 шведські
гармати, бо Карл ХІІ втратив ще перед тим майже ввесь свій обоз та
гармати. Натомість москвини мали 72 гармати (40 з них були з Батурина)
і багато пороху.
Несподіване падіння Батурина визначило наслідок Полтавського бою
не лише тим, що І. Мазепі забракло гармат, пороху, харчів, але й тим
(а це найголовніше), що та московська перемога перелякала не тільки
багатьох українських старшин, але й турецького султана. Полковник І.
Скоропадський хоч і був з І. Мазепою, але без бою здав Стародуб і
приєднався до Петра. Турецький султан, що погодився взяти участь у
війні, після Батурина не відважився воювати з Московщиною.
Стан під Батурином був подібний до стану під Конотопом. Конотоп
під командою полковника Г. Гуляницького витримав 70 днів облоги. І
гетьман І. Виговський мав час зібрати військо, розбити москвинів під
Києвом і прийти під Конотоп та розгромити 100-тисячне московське
військо. Гетьман І. Мазепа мав більші, ніж І. Виговський, можливості
розбити Московщину, бо на той час вирішальним чинником стала загальна
всенародна ненависть до Московщини. Від Переяслава до Конотопа минуло
лише 5 років (1654–1659), і Московщина ще не мала ані сили, ані часу
показати Україні свої хижацькі зуби. Від Переяслава ж до Полтави
минуло 50 років часу, і Московщина вже залила Україні сала за шкіру
стільки, що навіть москволюби побачили, що вона несе їм смерть. Отже,
на заклик І. Мазепи могла повстати як один вся Україна. Повстала б,
якби не приголомшило всіх раптове падіння Батурина. Коли б Батурин
витримав московську облогу 2–3 тижні (а він міг витримати і 2–3
місяці, якби І. Ніс не виказав таємного входу до міста), І. Мазепа
розгромив би московське військо під Батурином, як колись І. Виговський
під Конотопом. І це не безпідставне припущення. О. Меншиков мав під
Батурином 30 тисяч війська та 20 гармат. Карл ХІІ мав 18 тисяч війська
і кілька гармат. І. Мазепа мав 18 тисяч війська і в Батурині 10 тисяч
залоги з 40 гарматами. Всього ж армія Петра налічувала 100 тисяч,
Карла – 70 тисяч, І. Мазепи – 60 тисяч вже в полках, а міг покликати
п’ятикратно більше. Крім того, боєздатність українців і шведів була
значно більшою (12 тисяч шведів розбили під Нарвою 34 тисячі
москвинів). Та найбільшою силою Мазепи був сам український народ. Тут
мусимо дещо відхилитися від теми, щоб заперечити одну з багатьох
московських байок.
Походження, вдача, світогляд, родинні, громадські, державні ідеали
та лад українського і московського народів є не лише протиставні, але
й непримиренно ВОРОЖІ, бо взаємно себе заперечують. Як не може бути
компромісу між Божеським і диявольським, між вогнем і водою, так між
українським та московським народами. Це довела історія обох народів.
Від Переяслава й по сьогодні Московщина московщить Україну всією
величезною силою своєї імперської машини. Переконавшись, що ні
«кнутом», ні «пряником» не змосковщити, ВСЕ московське суспільство
(насамперед освічене) кинулося доводити малоросам «братерство
велико-мало-бєло-русів». А ті «брати» воювали між собою 1148, 1155,
1169, 1240, 1514, 1618, 1659, 1660, 1676, 1709, 1712, 1775, 1855,
1905–1907, 1917–1922, 1941–1955 рр., не кажучи про щоденну запеклу
боротьбу-війну від Переяслава й досьогодні. Слід визнати, що й
московська і українська інтелігенція щиро повірила у те «братерство».
Обидва народи не повірили тій вигаданій теорії, бо щоденне життя
доводило її облудність. Кожний вияв боротьби українського народу за
державну незалежність москвини виставляють як бунт окремих осіб чи
малих груп «мазепинцев, петлюровцев, бандеровцев, сепаратистов», але
не українців. Мовляв, ці групи зрадили не лише Московщину, а й свій
власний український народ, бо продалися ворогові обидвох народів:
московського і українського. Мазепинці – Швеції, петлюрівці – Франції,
Англії, бандерівці – Німеччині. Можна зауважити, що москвини справді
вірять, що продалися.
Та вибух 1917 р. української національної стихії, одностайні
ухвали селянських з’їздів (кожний з кількох тисяч делегатів), що
вимагали негайно виганяти з України москвинів і проголосити державну
незалежність України, і нарешті кількарічна (1917–1923) кривава
збройна війна українського селянства з московськими зайдами довели аж
надто наочно, що отих «сепаратистов» було 35 мільйонів. Москвини
змушені «доводити», що своїм національним відродженням Україна
завдячує … Московщині, що українську державу (УРСР) українці могли
створити лише тому, що їм допомогла її творити … Московщина і т. п. На
цю тему видали тисячі книжок разом з «науковими» історіями України.
«Ловкость рук и никакого мошенничества». Так і поразку великого
гетьмана та мазепинців «пояснюють» московські історики (а за ними й
наші підголоски) тим, що мовляв, український народ не підтримав І.
Мазепу, бо він гнобив народ і сприяв шляхетському гнобленню.
Наші «мудрі по шкоді» демократи (що програли 1917 р. боротьбу з
Московщиною) закидають Б. Хмельницькому та І. Мазепі (людям XVII ст.)
брак демократизму (в XVII ст. не було демократії в усьому
цивілізованому світі, Європа почала доростати до неї щойно у ХІХ ст.).
Ніхто з українських науковців не дослідив ще заходів Б. Хмельницького
та І. Мазепи щодо поліпшення добробуту народу, захисту його від
шляхетської сваволі. Обидва були великими державними мужами і розуміли
вагу кожного стану у державному житті. Не може бути сумніву, що вони
обидва дбали про всю націю, про всі стани, отже, і про селянський та
ремісничий. Той же І. Мазепа видав 1691 р. універсал, яким
затверджував права козаків та селян на землі, що їх вони одержали за
Б. Хмельницького, і забороняв старшині силувати селян та козаків до
праці. Наказував полковникам повідомляти його про всілякі утиски
селян, міщан і козаків.
Та повернемося до Батурина, до наслідків зради Івана Носа. За 50
років від Переяслава Московщина своїми дикими здирствами, грабунками,
вбивствами так розлютила український народ, що він голіруч знищив би
московські залоги. Три полки: Миргородський, Лубенський і Прилуцький
не виконали Петрового наказу приєднатися до московського війська.
Петро знав це і у своїх відозвах до українських селян обіцяв звільнити
їх від панщини, від податків, від утисків. Нахабно запевняв, що ніде у
світі нема такої волі і такого добробуту, як у московській державі.
Після погрому Батурина Петро негайно послав 30 тисяч війська
відтяти Запорізьку Січ та українські полки від І. Мазепи. Зруйнувавши
запорізьку твердиню Переволочну, спаливши гетьманську столицю, Петро
розіслав по всій Україні своїх людей, які іменем царя обіцяли всілякі
нагороди тим, хто допоможе Московщині покарати
«мазепинцев-изменников». Від Петра І й досі Московщина не дозволяла
розбудовувати Батурина і Чигирина (навіть і Глухова). Не дозволяла
закладати там середніх шкіл. Не дозволяла будувати там залізниць.
Навмисно тримала ці гетьманські столиці в стані глухих, маленьких,
забутих повітових містечок. Катерина ІІ наказала робити все, щоб
зникла в народі пам’ять про гетьманщину. Прихильників гетьмана Петро
наказав садити на палі, четвертувати, а мерців не ховати кілька днів,
щоб їхній жахливий вигляд залякував українців. Тоді Дніпром плили
сотні плотів, що на них були шибениці з повішеними мазепинцями. Тоді
Московщина спалила сотні українських сіл та містечок разом з людьми.
Московщина робила те самісіньке в 1918–1923 рр. і в 1941–1945 рр.
Протримайся Батурин 1–2 тижні, гетьман зі шведами встиг би прийти
і розгромити московську облогу. Тоді одразу прилучилися б до гетьмана
всі українські полки і вся Запорізька Січ (40 тисяч запорожців з
гарматами). Та найголовніше – вибухло б стихійне всенародне знищення
московських залог по всій Україні. За таких обставин Московщина не
розпочинала б ні Полтавського, ні якого іншого бою, і москвини тікали
б з України наввипередки, покинувши всі гармати і обози. І вся історія
Східної Європи була б тепер цілковито інакшою. Отже, Полтавський бій
виграв не московський цар під Полтавою, а український сотник І. Ніс у
Батурині. Після Полтави таких Юдяничарів розплодилося тисячі. І це
вони вигравали Московщині всі подальші бої з Україною. Це вони
розбудували і зміцнили московську імперію. Це вони тримали і тепер
тримають Україну в стані безправної, безсилої, по-хижацьки
визискуваної Московщиною колонії. Без їхньої допомоги не існувала б
московська імперія. Тим-то треба ближче приглянутися до отих носів,
галаганів, кочубеїв, самойловичів, драгоманових, винниченків,
скрипників … ім’я їм – легіон. Їхні прізвища і дії знайдете у
московських енциклопедіях. Згадаємо лише кілька.
Петро І не міг знайти серед москвинів не те що досить письменних
(сенатори князі О. Меншиков і А. Долгорукий були неписьменні), але
бодай тямущих людей, що могли би проводити його реформи, і привозив
цивілізаторів з Європи. Московщина привозила до себе тисячі німецьких
інженерів та знавців-науковців також по Першій і Другій світових
війнах. Крім німців Петро І запрошував багато українців, давав їм
високі посади та титули, як Теофанові Прокоповичеві, П. Ягужинському
та багатьом іншим. Т. Прокопович після Полтави зустрів Петра в Києві
палкою промовою (панегіриком) «Слово Похвальне Царю Пєтру о победе под
Полтавой», яку Петро наказав надрукувати, а Прокоповича забрав до
Петербурга і зробив архиєпископом та головою Св. Синоду, тобто главою
московської церкви, бо Петро знищив патріархат. Цей запроданець
написав ще більше своїх «похвал»[216].
Високоосвічений богослов Теофілакт Лопатинський зустрів Петра в
Москві цареславною промовою і пізніше написав ще кілька таких самих.
За дорученням заступника патріарха Степана Яворського (також «вєрного
малоросса») він відправив богослужбу «Служба благодарственная о победе
над шведами под Полтавою», де вславляв Петра і проклинав І. Мазепу. Ця
«служба» суперечить церковним канонам Православної Церкви. Так
український богослов упав морально аж до блюзнірства. Цю «службу»
московська церква записала до «Месячной Минеи» на 27-е червня. За нею
проклинали І. Мазепу щороку двічі та ще й словами українця.
Інший український богослов Гаврило Бужинський написав та виголосив
цареславних промов більше, ніж Т. Прокопович та Т. Лопатинський разом
[217]. Навіть самі москвини писали (в енциклопедії Брокгауза і
Ефрона), що він аж надто по-рабски переборщував. Цар призначив його
радником Синоду та головним цензором видавництв і шкіл. На цій посаді
він щосили московщив українські видання та школи. Так само автором
Ємського царського указу 1876 р., яким заборонялась українська мова,
був яничар М. Юзефович. Писали і видавали свої цареславні твори:
Платон Петункевич, Іван Краменецький, Афанасій Заруцький та інші.
Московські історики називають ті писання гидко-лакузними. Кожний з тих
перевертнів одержував високу посаду. В СРСР Московщина нагороджує
корнійчуків, тичин, бажанів, кириченків і т. п. посадами «міністрів» у
т. зв. УРСР. Та в імперії ті посади були справжніми, себто з правом
наказувати навіть і москвинам. А в УРСР ті посади «липові», з правом
лише виконувати накази Москви. Проте корнійчуки, бажани, тичини можуть
принаймні виправдовуватися тим, що на потилицю кожного з них
спрямована цівка «старшебратнього» нагана з наказом славословити
московщення і грабунок України. Тисячі тих, хто насмілився мовчати,
наклали головою. Прокоповичі-лопатинські були підлішими за своїх
близнюків в СРСР, бо в монархічній імперії їх не примушували ставати
яничарами. Це вже сьогоднішня Московщина вигублює тих, хто не хоче
ставати яничаром.
Катерина ІІ обернула Гетьманщину на Малоросійське
генерал-губернаторство. Зруйнувала Запорізьку Січ, а її землі роздала
своїм фаворитам, обернувши запорожців у кріпаків. Вона покріпачила все
українське селянство, загарбала землі українських церков та
монастирів, відібравши в них засоби утримувати школи, де готували
сільських учителів. Тим учителям заборонила навчати в школах. Вона
викинула Могилянську Академію з будинків Братського монастиря, де вона
містилася від заснування. Українська шляхта не раз просила дозволу
заснувати й утримувати власним коштом університет в Україні. Катерина
не дозволила. Українці просили дозволу заснувати бодай військову школу
в Глухові, де стояв порожній палац гетьмана К. Розумовського.
Відмовила. Митрополита Арсена Мацієвича замурувала живим у Ревельській
в’язниці за те, що він протестував проти нищення українського
шкільництва і грабунку українських монастирів.
За Катерини ІІ канцлером імперії був Олександр Безбородько, а
міністром освіти – Петро Завадовський. О. Безбородько одержав найвищий
титул «светлейший князь Российской империи» та великі маєтки в
Україні. П. Завадовський одержав титул графа і великі маєтки в
Україні.
За Єлизавети (1742–1762) випадково пощастило Україні. Олекса
Розумовський став неофіційним (хоч шлюбним) чоловіком цариці і мав
великий на неї вплив. Він відновив гетьманат, поставивши на гетьмана
свого брата Кирила. Кирило з його допомогою мав можливість відновити
Україні права Переяславської угоди. А щонайменше – закласти тверді
основи культурного розвитку України. Наприклад, міг відбудувати Київ,
заснувати університет у Києві та Українську Академію Наук (Єлизавета
поставила його – 18-річного хлопця – президентом Імператорської
Академії Наук у Петербурзі), і так розпочалася б у XVIII ст. та
культурна праця, що її розгорнули українці аж у ХІХ–ХХ ст. Кирило міг
розбудувати українське шкільництво та видавництва і т. п. Нічого
подібного Кирило не збирався робити. Навіть свій палац побудував не в
Києві, а в малому Глухові (навіть не в Батурині чи в Чигирині). Жив
переважно в Петербурзі і там розважався, а не управляв Україною.
Правила нею українська старшина. І вона була зробила перший крок до
визволення України-всі московські залоги забралися з України. Другим
кроком було б, щоб Єлизавета проголосила Кирила спадковим гетьманом.
Смерть її не дала цього здійснити.
Наступниця Єлизавети – Катерина ІІ наказала Кирилові зректися
гетьманства. Він це дуже радо зробив, а за таку «верность» Катерина
зробила його головнокомандувачем імперського війська та дала 35 тисяч
десятин землі в Україні. Продовження автономності України-це
припинення її московщення. Самоуправна (автономна) Україна не пасла б
задніх у відродженні європейських націй, як це сталося в нашій
історії. А тоді московська імперія була б змушена 1848 року піти
шляхом Австро-Угорської імперії. А такий шлях скінчився б 1917 р. тим
самим, що й шлях Австро-Угорської. Так би сталося, якби Кирило
Розумовський (і його брат Олекса) був не другим Скоропадським (Іваном
чи Павлом), а другим, якщо не І. Мазепою, то Петром Дорошенком чи
Павлом Полуботком. Були тоді в Україні хоч би і менші мазепи,
дорошенки, виговські, орлики, полуботки, гордієнки. Були, але за ними
стежили тодішні кочубеї, іскри, галагани, носи, прокоповичі і
виказували московському урядові. А «верные малороссы» – Олекса та
Кирило Розумовські боялися захищати мазепинців, боялися вигублювати
яничар.
Надалі аж до 1917 року більшість провідної верстви України були
«верными малороссами» (в Галичині вірними австріяками). По 1917 році
чимало з них стали українцями і наклали своїми головами у війні за
українську державну незалежність. Але чимало лишилися якщо не
малоросами, то малоукраїнцями. З тисяч лише найвизначніших малоросів,
будівничих московської культури та імперії від XVII ст. по ХХ ст.
згадаємо лише кілька, а решту знайдете в московських енциклопедіях.
Міністри, губернатори, сенатори: князь О. Безбородько, граф О.
Розумовський, граф П. Завадовський, граф В. Кочубей, граф Г.
Милорадович, граф І. Гудович, П. Ягужинський, І. Журман, В. та М.
Туманські, М. Миклошевський, І., В. та О. Ханенки, М. Сперанський, В.
Ковалевський, М. Родзянко, М. Терещенко, В. Затонський, Ю.
Коцюбинський, О. Кириченко, Н. Кальченко, М. Криленко, О. Корнійчук,
П. Любченко, М. Скрипник, П. Шелест, А. Скаба і сотні інших. Генерали:
С. Ширай, О. та Ф. Туманські, М. Макаренко, Р. Кондратенко, В.
Овсієнко, П. Дибенко, О. Колчак, С. Ковпак, К. Москаленко, С.
Тимошенко, А. Юзефович і сотні інших. Академіки, професори: М.
Лобачевський, В. Вернадський, М. Бурденко, О. Карпінський, Г.
Козицький, О. Касименко, І. Кириченко, П. Капиця, Д. Кавунник, П.
Юркевич, В. Зіньківський, В. Григорович, В. та І. Грабарі, Г.
Ільїнський, М. Каченовський, В., І. та О. Кістяковські, А. Комар, М.
Коялович, П. та М. Заблоцькі, П. Лащенко та тисячі інших. Єпископи: С.
Яворський, Т. Прокопович, Г. Бужинський, Г. Вишневський, Г. Концевич,
І. Кульчицький, І. Боголевський, В. Ліницький, Л. Горка, С.
Калиновський і десятки інших. Малярі, скульптори: М. Козловський, Д.
Левицький, К. Головачевський, В. Боровиківський, І. Мартос, І.
Крамськой, К. та М. Маковські, В. Бродський, Я. Станіславський, С.
Милорадович, М. Скадовський, К. Климченко, П. Котляревський, В.
Конашевич, О. Кравченко і сотні інших. Письменники: М. Гоголь, Г.
Данилевський, В. Короленко, М. Зощенко, А. Аверченко, А. Ахматова
(Горенко), І. Бунін (Буньковський), В. Немирович-Данченко та сотні
інших. Композитори: М. Глінка, П. Чайковський та інші.
Серед цих тисяч здібних, розумних, високоосвічених -енків були й
такі, що любили Україну і навіть дещо зробили задля її культури, але
всі вони були щирими патріотами московської імперії і ворогами
української державної незалежності.
Повторюємо: без українських яничарів (та інших змосковщених
чужинців) самі москвини ніколи б не розбудували своєї убогої
Московщини на велику імперію. Це стосується всіх століть. Та
московський імперіалізм ХХ ст. зруйнував Україну безмірніше за всі
попередні. Ніхто в світі не знає, якою мірою отруїла Московщина
українську душу своїм рабством. Лише новий 1917-й рік це виявить. А
щоб зустріти той новий 1917 рік з розплющеними очима, скористатися з
досвіду старого, не повторити його помилок – мусимо пригадати події
того старого 1917 року, що приніс Україні нечувану в історії руїну,
муки, жертви, смерть.
Іноземці запитують: «Яким чином ваша 40-мільйонна, багата і
культурна нація не змогла втримати по 1917 році своєї державної
незалежності, а значно менші і бідніші народи утримали?» Паленіючи з
сорому, викручуємось сіном, мовляв, Московщина завоювала Україну
військом. Коли б чужинець перепитав: «А скільки війська мала
Московщина 1917 року і скільки Україна?», то ми червоніючи, мовчали б.
Найсоромнішим було б нам запитання: «Чому Московщина відбудувала своє
розвалене військо, а Україна не відбудувала, хоч мала в імперському
війську чотири мільйони вишколених вояків, старшин і генералів?» Але
самі мусимо знати відповідь: ХТО і ЯК знищив проголошену 1917 р.
Українську Народну Республіку. Відповідь правдиву, а не викрутаси тих,
хто її повалив. Відповідь трагічно проста. Повалив її Іван Ніс ХІХ ст.
І повалив тим самим способом, що ним повалив Україну Іван Ніс XVIII
ст., себто таємним підступом, завівши ворога до твердині українського
національного світогляду. Називався той Іван Ніс ХІХ ст. проф. Михайло
Драгоманов. Іван Франко визначив цього руйнівника української
державності коротко, але вичерпно – gente Ruthenus, natione Russus,
тобто – москвин української крові, а точніше – яничар.
«Кожна революція була спершу думкою в голові одної людини», – каже
американський філософ Р. Емерсон. Могутній голос нашого національного
пророка Тараса розбудив (хоч і не багатьох) українських інтелігентів з
національного сну. Зароджувалася українська національна революція.
Московщина це зрозуміла і тому жорстоко покарала батька тієї революції
– великого Тараса. Покарала, судивши Кирило-Мефодієвське Братство, хоч
Т. Шевченко до нього не належав. Членів же Братства покарано дуже
легко, бо Московщина розуміла, що їхні химерні (утопічні) мрії
московській імперії не загрожують.
Українська національна революція почалася тим, що пробуджені Т.
Шевченком українські інтелігенти заходилися досліджувати, вивчати свій
народ. Побачивши його багатющі культурні скарби, вони почали
випростовувати свій зігнутий московським духовним рабством
національний хребет. Ідея української державності («в своїй хаті –
своя правда і сила, і воля») стала на шлях її здійснення, на шлях
національної революції («вставайте, кайдани порвіте і вражою злою
кров’ю волю окропіте»). Приклад Т. Шевченка показав Московщині, що
фізичне насильство над борцями за волю України збільшує силу України в
її боротьбі з Московщиною. І Московщина вжила свого століттями
випробуваного азійського способу: нищити ворога духовно, морально, ще
й руками самого ворога. Московщина взялася ЗБИТИ НА МАНІВЦІ українську
НАЦІОНАЛЬНУ революцію. І вона зробила це з подиву гідним успіхом.
У ХІХ ст. ширилася по всій Європі пошесть соціалізму з його
утопіями скасування приватної власності, одержавлення чи усуспільнення
всього землеробства, промисловості, торгівлі, зникнення націй,
національних культур і мов, держави, світового об’єднання людства в
одній наддержаві тощо. Вони не приваблювали загал, бо були надто
теоретичні, далекі і не зрозумілі йому. І соціалісти мусили позичати у
демократії ідеї зрозуміліші, життєвіші, пекучіші загалові: усунення
визиску робітників капіталістами, забезпечення здоров’я і добробуту
всього населення, політична рівноправність усіх громадян, обраний усім
народом і відповідальний перед ним уряд, свобода слова і об’єднань
тощо. Такі демократичні ідеї український народ створив тисячі років
тому. І не лише створив, а й здійснював їх[218]. Отже, вони були
близькі, самозрозумілі світоглядові та вдачі українця. Тим-то
українська інтелігенція – а надто молода – захопилася демократичними
ідеями, що їх вкрав (узурпував) соціалізм у демократизму і привласнив.
Захопившись цими НЕ соціалістичними, а демократичними ідеями, наша
інтелігенція недогледіла ідей суто соціалістичних. А одною з них є
деспотична, зцентралізована, всеохоплююча (тоталітарна)
безвідповідальна влада зграї найвищих соціалістичних вельмож. Лише
така влада зможе терором накинути людям соціалізм. Отже, соціалізм –
проти демократизму. Соціалізм заперечує демократизм. Цього й
недобачила українська інтелігенція. Чому?
Потяг до щастя і справедливості притаманний людині. Духовно
розвинена людина тужить за справедливістю. Ця туга породжує ВІРУ у
можливість здійснити справедливість і прагнення знайти способи
здійснити її. Так з первісних дикунських релігій розвинулися великі
сучасні, і найбільша з них – християнська. Основою кожної релігії є
ВІРА, а не знання. Віра ж і знання належать до двох різних світів:
віра до духовного (душі), нематеріального, а знання – до світу
матеріального, раціонального, фізичного. Глибока (а не поверхова),
непохитна віра завжди була більшою силою, ніж знання, і буде
сильнішою, доки людина буде людиною. Релігійного фанатика не
переконають жодні розумні докази, віра і розум лежать у двох
несумірних світах. Так само, як душевний біль, радість, любов тощо не
зміряти метром, не зважити кілограмами. Віра перебуває поза розумом і
тому завжди некритична. Релігійні догми не доводять розумом. «Вірте і
віра врятує вас», – вчать усі великі релігії. І не лише вони, а й
найновіша психотерапія. Можна навести тисячі фактів, коли віра справді
рятувала життя людям[219]. «Віра може гору зрушити», – каже Св.
Письмо. Історія записала тисячі фактів, коли віра справді «зрушувала
гори», себто творила логічно неможливе. Соціалізм має всі прикмети
релігійної віри. Всі суто соціалістичні теорії є не що інше, як
релігійні догми, тобто недоведена розумом, безпідставна віра.
Соціалістична ж фразеологія – це лише завіса, за якою криється
недоведеність ВІРИ в соціалістичні утопії. Німецька соціалістична
партія була найстарша, найбільша у світі і дала найвизначніших
теоретиків і практиків соціалізму. На з’їзді в Бад-Годезберзі 15
листопада 1959 р. цілковито відцуралася марксизму 340 голосами проти
16.
Саме життя невблаганно довело необґрунтованість, химерність
соціалістичних догм. Перша же спроба здійснити чистий соціалізм, тобто
без його запозичень у демократизму – ганебно провалилася в СРСР,
вигубивши мільйони невинних людей і обернувши багатющу Україну на
духовний і фізичний цвинтар. Але це сталося по 1917 році, а до 1917 р.
соціалізм у московській імперії дав кілька десятків своїх мучеників.
Серед них багато немосквинів, зокрема українців Софію Перовську (з
роду К. Розумовського), А. Желябова, Д. Кибальчича, В. Дебагорія, Я.
Стефановича, Д. Лизогуба, О. Малинка та інших. Їхня жертовна кров
освятила соціалізм в очах людей. На місце одного страченого владою
борця за соціалізм приходили десятки нових. Українці зі своєю
ідеалістичною культурою і світоглядом не могли не повірити такій ідеї,
що творила мучеників. І повірили. Ніякої трагедії не було в тому, що
українська інтелігенція повірила в соціалістичну релігію. Не було, бо
раніш чи пізніше саме життя зруйнувало б її, як зруйнувало у німців.
Трагедія ж не лише українських соціалістів, а й усієї України полягає
в тому, що вони увірували в соціалізм МОСКОВСЬКИЙ. Наголошуємо: в
московський. А він був зовсім іншим, ніж європейський. К. Маркс назвав
московський соціалізм «монгольським» соціалізмом Чингіс-хана.
Європейський соціалізм народився і виріс на ґрунті європейської (а
не азійської) культури, яка розвинулася з греко-римської, засвоюючи її
етику та правосвідомість, з ідеями вільної думки, людської гідності,
честі тощо. За 15 століть християнства Європа засвоїла також
християнську філософію з її людяністю (гуманізмом), вимогою
справедливості, першості духу над матерією, ідеєю любові, Предвічного
Єдиного Бога з Його великими законами. Діти цієї культури –
європейські соціалісти були насамперед гуманістами. В Україні їх
зразком були І. Франко, М. Павлик, Ю. Бачинський.
Та найціннішим здобутком європейської культури була КРИТИЧНА
думка. Вона породжувала нові ідеї, вільну боротьбу ідей і стала
матір’ю європейського поступу. Боротьба ідей розвинула розум
європейця, який умів знайти межу між химерним і життєво можливим та
корисним усій нації. Європейські соціалісти були насамперед
патріотами, а вже потім соціалістами. Так європейський критичний розум
разом з європейською – у своїй основі християнською – культурою і
духовністю не міг сприйняти соціалістичного деспотизму з його похідною
– рабством та стадністю. І європейські соціалісти стали на шлях
демократичного реформаторства. Москвини проголосили європейських
соціалістів зрадниками робітничого класу і ненавиділи їх більше, ніж
капіталістів, бо європейські соціалісти, поліпшуючи реформами життя
робітництва, усували ґрунт з-під московського деспотичного соціалізму.
Як ми вже згадували, духовність, культура і світогляд українця є
наскрізь європейські з тої простої причини, що українець є європейцем
расово і співтворцем європейської культури ще з доісторичної доби.
Москвин же наскрізь азіат. Отже, українські соціалісти мали б піти
шляхом європейських. І справді, українські соціалісти, які були поза
впливом московської культури – в Галичині, в Буковині – пішли
європейським шляхом. М. Драгоманов настирливо завертав їх до
московського соціалізму. І. Франко гостро глузував з того
чингіс-ханського соціалізму М. Драгоманова. Наші галицькі соціалісти
не були революціонерами, а лиш реформаторами. Вони не пішли до
соціалістичних партій нації – гнобительки українського народу
(польської), а заснували свою, українську соціалістичну партію. І ця
партія боролася за права і добробут свого власного, українського
народу насамперед. Вони були досить кепськими інтернаціоналістами.
Наші змосковщені наддніпрянські соціалісти, отруєні – за виразом
великого Тараса – «московською блекотою», пішли московським шляхом до
соціалізму. Вони вступили до соціалістичних партій нації-гнобительки
українського народу, до московських, і тим зрадили свій власний народ.
А що московський «соціалізм» фактично був і є нічим іншим, як
московським загарбництвом (імперіалізмом), то наші соціалісти з
московських соціалістичних партій фактично були пахолками, яничарами.
І ті перевертні ніколи б не створили своїх українських соціалістичних
партій, якби москвини не забули на час науки згаданого китайського
стратега Сун-Тсу. Певні своєї імперської сили московські соціалісти і
слухати не хотіли про права української мови, а про якусь
самостійність України годі й згадувати. Коли ж якийсь малорос пробував
щось мимрити про це, московські товариші накидалися на нього так люто,
що бідолаха з переляку тікав. Хоч і перекинчики, українські соціалісти
любили Україну, і шовінізм московських соціалістів їх ображав і
обурював. Так самі москвини штовхнули українців-соціалістів
засновувати власні українські соціалістичні партії.
Та ті партії українськими не були. Їхня програма нічим не
відрізнялася від московських, крім вимоги культурної (лише культурної)
автономії, що фактично оберталася лише у право вживати українську
мову. Навіть найбільшу справу – земельну – змавпували рабськи з
московської програми, прийнявши ідею соціалізації землі. У Московщині
ця ідея мала національно-історичні корені в общині, отже, була
природною і можливою. В Україні ж споконвіку панувала не лише
фізично-правно, а й у всьому духовному житті ідея приватної власності
на все. Отже, соціалізація землі була протиприродною, ворожою
українському світоглядові ідеєю. Настільки глибоко ворожою, що лише по
трупах кількох МІЛЬЙОНІВ українців змогла Московщина запровадити в
Україні свою общину під соціалістичною назвою «колгосп».
Ідеологічним провідником українських соціалістів (і
несоціалістів-москволюбів) був проф. М. Драгоманов. І коли щербата
доля України дала 1917 року державну владу нашим соціалістам, то вони
кинулися здійснювати ідеї свого учителя. Придивімося до цього вчителя
та його науки. Його батько був цілковитий московський патріот і
відповідно виховував своїх дітей[220]. У гімназії М. Драгоманов був
під великим впливом учителя-москвина Н. Стронського, згадував його з
великою любов’ю. В «Автобіографії» М. Драгоманов не називає себе
українцем. Приятелям-москвинам він писав, що він «общерос», а
українцям казав, що він «космополіт». Аналіз його писань та діяльності
показує, що він був з «верных малороссов». Наприклад, писав
редакторові журналу «Вестник Европы» М. Стасюкевичу: «Гідру
українофільства, що тепер починає підносити свою голову, саме тепер є
час спрямувати до розумнішої діяльності. Дуже корисно було би
згармонізувати галицьке українофільство з нашими порядними людьми в
Росії. Видається, що саме провидіння призначило мене допомагати такому
зв’язкові. Хай Ваш журнал допомагає справі московщення. Коли Галичина
повернеться під крила рідного орла, то й мене з Вами згадають»[221].
Не злецький був М. Драгоманов пророк і апостол московщення. Тепер у
галицьких – з початкових – школах навчають українських дітей
московської мови, а в середніх та вищих навіть і навчають московською
мовою. І московська мова панує в усіх установах Галичини. Тепер у
галицьких містах української мови чути менше, ніж у канадійських. В
західних землях змінено сотні кількасотрічних українських історичних
назв вулиць, містечок, сіл на московські. І переназвали їх не лише
іменами Леніна, Сталіна, Чернишевського, а й Пушкіна, Кутузова і т. п.
Десятки колгоспів названо іменами не лише Леніна, Сталіна, Кірова, а й
царських генералів, як колгосп імені О. Суворова у Збаразькому районі.
«Москвин садистично насолоджується знущанням з подоланих», – свідчить
М. Горький.
Перед своїми московськими приятелями М. Драгоманов хизувався, що
купив за свої гроші та випросив кількасот московських книжок і
подарував їх до українських бібліотек у Відні, Львові і Чернівцях.
Тепер там – десятки тисяч московських книжок, але немає багатьох тисяч
українських, виданих у Києві чи Харкові і то навіть видавництвами
УРСР, отже, дозволених московською цензурою. М. Драгоманов вчасно
побачив, що українці починають розуміти, що вони не визволять України
з московського грабунку та визиску, доки не відірвуть Україну від
Московщини. Він вчасно помітив, що починає відроджуватися
«мазепинський сепаратизм» (його вираз – «українофільська гідра»). І
все життя невтомно поборював той «сепаратизм» у всіх його формах:
мовний, культурний, господарчий, політичний, державний усіма
способами, не цураючись і підлих. Розумів і те, що відверта боротьба
проти національного відродження України виявить його (Драгоманова)
московський націоналізм, покаже українцям його яничарське обличчя,
отже, його бойкотуватимуть. Прибравши українську личину, вступив до
української громади в Києві. Так само В. Ленін навчав, що московським
комуністам не варто поборювати націоналізм немосквинів, бо ж
виглядатиме як боротьба московського націоналізму з немосковським.
Тому накладав партійний обов’язок на НЕмосковських комуністів
поборювати немосковський націоналізм.
Київська українська громада задумала видавати за кордоном
український журнал, щоби переправляти його в Україну. І послала М.
Драгоманова до Женеви редактором. Він видав там кілька чисел і на тому
припинив. Натомість почав видавати (і редагувати) московський
соціалістичний журнал «Вольное слово». Московські емігранти дізналися
(московський утікач А. Черкесов видав там книжечку, в якій закидає М.
Драгоманову провокаторство), що гроші на той журнал дає московський
уряд[222]. Після цього М. Драгоманов виїхав до Болгарії. Звідти
листами та статтями поширював між українцями Дністрянщини і
Дніпрянщини москволюбство. Виконуючи свою місію, цей апостол
москволюбства мав, насамперед, вбити віру українців у свої сили та в
потребу мати свою незалежну державу. І учив, що перемога
соціалістичного ладу в світі неминуча (про це москвини галасують уже
півстоліття в «країні здійсненого соціалізму»). А тоді не буде окремих
держав, а кожна господарська область матиме свою незалежність у
вільній спілці областей. Він пропонував поділити Україну на чотири
самостійні області з мішаною людністю. Казав, що чужинці в тих
областях будуть живим зв’язком з іншими областями всієї Спілки, і так
зміцниться міжнародне братерство. Московщина це вже здійснила в СРСР,
поділивши Україну на області і завізши понад 7 мільйонів нових
московських панів, щоб вони були живим зв’язком, братерськи
пильнували, аби ті «самостійні» області не «крали» власну пшеницю,
вугілля та інше з «общего котелка».
М. Драгоманов учив, що в тих областях (себто в Україні) всі
громадяни – без різниці національності чи віри – мусять мати однакові
права. Ця вимога є в програмі кожної української партії й тепер.
Соціалістична УЦРада, а потім УНР надала 1917- 1920 рр. зайдам в
Україні права не однакові, а більші, ніж українцям. Наприклад, до
Малої Державної Ради самі закликали 45% неукраїнців (на 40 членів – 18
неукраїнців). Шкіл у москвинів не відібрали, а українські школи
закладали в непридатних будинках. Київський університет лишили
москвинам, а український запроторили до маленького міста Кам’янця, де
не було ані будівель відповідних, ні бібліотек. Євреям дали такі
пільги, яких не існує ніде в світі. Створили навіть окремо
міністерство єврейських справ з міністром на чолі. Навіть викраяли в
Україні окремі автономні області: єврейську, німецьку, молдавську, а
от на Кубанщині, Ставропольщині, Донщині, Вороніжчині, Саратовщині, де
живе кілька МІЛЬЙОНІВ українців, Московщина заборонила не тільки
українські школи, а навіть газети та книжки українською мовою, хоч би
й з московським змістом, не допускаючи туди українських газет,
друкованих в Україні.
М. Драгоманов учив, що війни роблять царі та пани. Не буде царів
та панів (капіталістів) – не буде і воєн. Драгоманівець М. Порш,
ставши військовим міністром УНР, відразу демобілізував українське
військо, що тоді всупереч волі драгоманівської УЦР створилося саме (в
українізованих полках було понад 200 тисяч вояків). А він же добре
знав, що В. Ленін наказав московським генералам відбудувати московське
військо. І воно згодом (за кілька лише місяців) стріляло з гармат по
Києву і по українських міністрах разом з М. Поршем. Україна війська не
мала, щоб не пустити те маленьке (лише 30 тисяч) московське військо.
М. Драгоманов переконував українців, що московський народ є дуже
мирний, не загарбницький, це, мовляв, царі і пани гнали його підбивати
інші народи (це саме торочать наші демократи навіть і тепер, коли той
«мирний» народ вже показав свої загарбницькі ікла). Він доводив, що
Московщина не гнобила Україну. Навпаки, Катерина ІІ відкрила Україні
доступ до Чорного моря, завоювавши Крим. А якби Московщина завоювала б
Дарданели, то була би відкрила Україні вихід у широкий світ.
Хрущов також «відкрив Україні доступ до Чорного моря», віддавши їй
1954 р. Крим. Щоправда, понад 60% населення Криму – москвини та
змосковщені чужинці. Ні українських шкіл, ні часописів українською
мовою у Криму нема, як нема їх і в сусідній Кубанщині. Отже, і
українці в Криму змосковщені великою мірою. Таким чином, Крим є
московською твердинею в тилу України. Але ж хіба москвини не
українські брати, що лише добра Україні бажають?
М. Драгоманов дуже хвалив Б. Хмельницького за Переяслав і доводив,
що тим він урятував Україну від знищення Польщею, татарами,
Туреччиною. Святкуючи (з наказу Московщини) 300-у річницю Переяслава,
сучасні драгоманівці повторюють те саме слово в слово, і знову
присягають соціалістичному московському цареві. Проте подібними
доказами М. Драгоманов не міг переконати українців належати до
московської імперії. Треба було вигадувати щось переконливіше, щоб
довести упертим хохлам, що ідея самостійності України (навіть лише
культурної) є згубною для українського народу. І він учив, що людство
неухильно простує до бездержавного Світового Союзу, отже раніше чи
пізніше окремі держави не існуватимуть. У Східній же Європі сама
історія створила зародок такого союзу з трьох братніх племен:
великоросів, малоросів і білоросів одного народу руського. Вони ж бо
три брати, пов’язані і спільним походженням і спільною історичною
долею, і спільною вірою, і спільним господарством, і спільною –
зрозумілою кожному з трьох – розвиненою мовою московською[223]. І всім
трьом загрожують ті самі вороги. А сила ж у єдності. Роз’єднаних цих
братів легко поневолять ворожі сусіди і несусіди. Здоровий глузд
підказує єднатися, триматися разом в одній державі. Чи ж не цього
навчають у кожній школі УРСР? Чи ж не вбивають в українські голови в
СРСР (і поза ним) щогодини 365 днів щороку радіо, театри, часописи,
журнали, книжки і… в’язниці та сибірська каторга?
М. Драгоманов скаженів від найменшого вияву непошани до
Московщини, до московського народу і літератури. А особливо лютував
від згадки про азійське походження московського народу. Франц
Духинський довів науково азійське походження москвинів. М. Драгоманов,
не маючи чим заперечити, лаяв у часописах Ф. Духинського так брудно,
що навіть драгоманівці соромилися за свого учителя. Особливо
дратувався М. Драгоманов, коли Ф. Духинський, будучи керівником
Раперсвільського музею у Швейцарії, повісив 1860 р. там на стіні карту
Європи з написом на Московщині: «Неволя і комунізм». Як бачимо, 100
років тому були українці, що передбачали теперішній СРСР. Так само М.
Драгоманов лютував на О. Кониського за його протимосковську книжку
«Етнографія Слов’янщини». Навіть драгоманівець проф. А. Кримський
свідчить, що М. Драгоманов був за студентських часів запеклим ворогом
українського національно-культурного відродження[224]. Хоча б
культурного. М. Драгоманов ненавидів і нищив добре ім’я національно
свідомих українців О. Кониського, В. Антоновича, К. Михальчука, П.
Житецького, В. Подолинського та інших.
І. Витанович писав: «М. Драгоманов відзивається до нас не як
українець, не заради добра України, але як москвин, заради добра
Московщини. У М. Драгоманова Україна стоїть на другому місці. На
першому стоїть Московщина. А на глум нам підписується українцем»[225].
В. Барвинський, Л. Зеленський та інші запевняли, що М. Драгоманов
співпрацює з начальником жандармів графом Н. Ігнатьєвим. В.
Барвинський назвав М. Драгоманова московським таємним жандармським
провокатором на сторінках львівської «Правди». Московські соціалісти
Г. Плєханов та В. Засуліч це знали і порвали всі зв’язки з М.
Драгомановим[226]. Більшість галичан, особливо студентство,
бойкотували М. Драгоманов[227].
Збанкрутовані провідники УЦР-УНР виправдовуються тепер тим, що
мовляв, Московщина мала 1917 р. силу приборкати Україну, а Україна не
мала ще сили оборонитися, і неможливо було українську силу
розбудувати, бо народ був національно несвідомий. Це – вже не звичайна
брехня, а справжній наклеп на свій народ. Поглянемо на факти.
Опинившись 1917 р. при владі, драгоманівці завзято поборювали не
лише саму ідею державної незалежності України, а й кожний стихійний
вияв української самостійності в нашому народі. Всі українські
селянські та військові з’їзди стихійно вимагали 1917 р. щоб УЦРада
проголосила державну незалежність України, щоб негайно творила
українське військо, щоб повиганяла москвинів з України. Саме цього і
НЕ хотіла робити драгоманівська УЦРада, бо ж такий «сепаратизм» є
зрадою заповіту М. Драгоманова: «З Північною Руссю не зломим союзу».
Щогірше, драгоманівці запопадливо кинулися нищити своєю миролюбною
пропагандою українське військо та патріотичне селянське Товариство
«Вільне Козацтво». Українським полкам УЦРада не давала казарм, харчів,
щоб вони розійшлися по домівках. Але вони не розходилися, а рвалися до
бою.
Виконуючи ухвалу полкового віча в Полтаві в листопаді 1917 року,
І-й український полк імені Богдана Хмельницького під командою сотника
Івана Забудьського виїхав до Києва. Полк був боєздатний,
здисциплінований, сильний, вірний українському урядові. Він мав 4
тисячі вояків, озброєних важкими кулеметами та броньовиками. Коли полк
приїхав до Києва й увійшов до двору казарм на Печерську, одержав наказ
зібратися на полкове віче. З казарм вийшов колишній осавул (ад’ютант)
полку підпоручник Олександр Шаповал і сказав: «Я призначений
командувачем полку. Від сьогодні всі козаки і старшини полку – вільні.
Хто хоче йти додому, може йти». Звиклі до найгірших розчарувань,
козаки витримували їх твердо. Але такого удару по їхніх мріях не
витримали, плакали, як діти. Не хотіли розходитися, і не хотіли
здавати зброї.
Як бачимо, «український» уряд УЦРада призначив О. Шаповала не
командувати полком, а ліквідувати його. Саме тоді, коли на Київ сунуло
з Московщини військо на чолі з царським, а тоді вже «советским»
полковником М. Муравйовим[228].
«Український» полковник-драгоманівець писав тоді таке: «Події
останніх днів у Києві ясно свідчать про появу мілітаристичних течій в
Україні. Це мусить непокоїти тих, хто щиро любить Україну. Такий
мілітаризм не на часі. Він небезпечний і може принести багато лиха. Я
старшина. Я скінчив середню і вищу військові школи і у військових
справах маю великі знання і досвід. І я твердо кажу: Україні не треба
сталого війська, не треба й козаччини. Хай наших товаришів не захоплює
приклад поляків та чехів, які створили свої національні полки. Мене
дивує, коли чую, що наші поважні люди радять нам наслідувати тих
поляків та чехів. Та ж їхне військо не має нічого спільного з їхніми
народами. Прихильно до нього ставиться лише малий гурт шовіністів.
Постійні війська вже минаються»[229]. Пізніший український міністр
Максим Славинський тоді ж писав: «Проти націоналізму, проти його
виключності та себелюбства треба поставити ідею справедливості, ідею
загальнолюдських ідеалів та етичних норм. Вони – вищі за всі
націоналістичні вимоги окремих народів»[230].
Переконавшись, що УЦРада ставиться ворожо до ідеї української
самостійності, полк імені гетьмана Павла Полуботка спланував поставити
УЦР перед довершеним фактом у надії, що УЦР почне здійснювати
самостійність України. Полк ув’язнив 17 листопада 1917 року всіх
московських урядовців у Києві, оточив державні установи і повідомив
про це УЦР, просячи її дальших наказів. УЦРада наказала полкові
звільнити ув’язнених москвинів і виїхати на німецький фронт боронити
імперію. Старшини полку зробили велику історичну помилку. Замість
ув’язнити зрадників-драгоманівців (як зробив В. Ленін зі своїми
«драгоманівцями»), вони виконали зрадницький наказ УЦР – вивели полк
на фронт. До речі, по дорозі його обстріляли з кулеметів донські
козаки, щоб покарати за зраду імперії. До Петрограда УЦР
телеграфувала: юрба військових дезертирів збунтувалася в Києві, але
УЦР встановила порядок і вислала ворохобників на фронт. А тоді уряду
не слухали навіть самі москвини. Він подякував «верным малороссам».
У Фінляндії стояв 1917 року 12-й корпус імперської армії – майже
самі українці. Корпус мав бронепоїзд, літаки і гармати. Штаб корпусу
запропонував УЦРаді перевести корпус на московсько-український кордон,
щоб стримати московську навалу, до якої тоді йшлось. УЦР відкинула
пропозицію і порадила корпусові йти на німецький фронт. Саме тоді
москвини залишали фронт і полками їхали додому. Крім того, за наказом
уряду О. Керенського, УЦР вислала з України на німецький фронт 70
куренів по 1 тисячі вояків у кожному. Ті курені формувалися в Україні
з українців. А уряд О. Керенського був уже політичним мерцем.
Український Революційний Штаб у Петрограді вислав 1917 р. в Україну
кілька добре озброєних і національно свідомих українських полків, т.
зв. сердюцьких, і заздалегідь повідомив УЦРаду про виїзд. У Києві тих
полків УЦРада НЕ прийняла, казарм їм не дала, не годувала, примушуючи
розходитися. Українське селянство само створило Вільне Козацтво. Його
творець селянин П. Шаповал пояснив дописувачеві «Нової Ради» мету
Вільного Козацтва так: «Боронити шаблею права і вольності нашого
козацького народу, як наші прадіди боронили. Виконуємо заповіт нашого
пророка Тараса». Таке саме Товариство, з такою самою метою і навіть з
такою назвою створило українське селянство 1854 року, використовуючи
Кримську війну. Вільне Козацтво формувалося на взірець старого
козацтва. Всі мужчини села складали одну сотню, всі сотні повіту –
полк, всі полки губернії – кіш. Вся старшина вибірна. Вільне Козацтво
створилося на Київщині, Волині, Херсонщині, Полтавщині і Чернігівщині.
Найпершим і найупорядкованішим було на Київщині у Звенигородському і
сусідніх повітах. Разом Вільне Козацтво налічувало понад 80 тисяч
козаків. Мали кілька гармат.
Командувач ленінського війська М. Муравйов пізніше казав, що
Звенигородщина була твердинею українського націоналізму, тому
московське військо втратило там убитими в кілька разів більше, ніж
будь-де в Україні. Звенигородське Вільне Козацтво розбило 1918 року
добре озброєний німецький полк, а полонених німців примусило сапати
буряки.
Вільного Козацтва найбільше боялася задрагоманена, москволюбська
УЦРада УНР і пробувала підступно роззброїти його, а коли не змогла, то
взялася до іншого способу: визнала Вільне Козацтво за допоміжну
охорону і підпорядкувала його міністрові внутрішніх справ. Селяни
розуміли хитрість і не визнали його влади над собою. Понад 200 тисяч
вояків зукраїнізованих полків, 80 тисяч Вільних Козаків, 150 тисяч
вишколених, досвідчених вояків 12-го корпусу, 70 тисяч вояків,
висланих на німецький фронт, кілька полків сердюків, 27 дивізій, що
складалися переважно з українців, 4 мільйони українців-вояків
московської армії ще не збаламучених соціалістичною пропагандою – це
була дуже велика сила, значно більша за ту, що мала тоді Московщина.
Самі московські історики визнають, що українці в імперському війську
кидали фронт останніми. Це й було причиною того, що імперський генштаб
дозволив українізувати полки, сподіваючись ними втримати німецький
фронт. Цієї сили було більше, ніж треба, щоб відібрати від москвинів
владу й забезпечити державну незалежність України. Та український уряд
(УЦРада) мав 1917 р. ще силу, яка перевищувала всі військові сили
разом, вирішальну силу ЄДНІСТЬ української нації. Пізніше втратив її,
а докладніше – сам її знищив. Московщина національної єдності тоді не
мала. Уряд В. Леніна поборювали не лише монархісти, капіталісти,
ліберали, а й соціалісти. Ніхто в Московщині не вірив, що більшовицька
влада втримається довше, як півроку, її саботували урядовці,
офіцерство, всі небільшовики. В Україні від часів Хмельниччини не було
такої національної єдності, як у 1917 році, не було жодної української
партії, чи більшої групи українців і навіть малоросів, що не визнавали
влади УЦРади. Всі велелюдні українські з’їзди 1917 року: селянські,
військові, учительські, кооперативні вимагали виконувати всі накази
УЦР одностайно, без жодних застережень. Всі визнавали УЦР за єдину і
найвищу владу України. Навіть змосковщені українські поміщики та
промисловці спочатку не виступали проти УЦРади (ставилися нейтрально).
Повторюємо: УЦР мала силу проголосити й утримати державну незалежність
України. Національна стихія народу загрожувала змести зі шляху
драгоманівців з їхнім москволюбством. Вимоги державної самостійності
селянськими та військовими з’їздами не були порожніми словами. За тими
вимогами стояла збройна сила протимосковських українських полків,
протимосковського селянства. У виборах до імперського «Учредительного
Собрания» 1917 р. в українських селах усі московські партії не
одержали й 2% голосів. Українські партії – 98%. Рятуючи себе від
політичної смерті, наші соціалісти-драгоманівці змушені були зрадити
свою «единую-неделимую Россию», визнати ідею державної самостійності
України. Це «були примушені» вони не посоромилися записати й до
історичного документу. У першому універсалі УЦР чорним по білому
написано: «…нас приневолено, щоб ми самі творили нашу долю». У другому
Універсалі написано: «…ми рішуче ставимося проти замірів самовільного
здійснення автономії України». У третьому Універсалі читаємо
нісенітницю: «…в ім’я рятування всієї Росії сповіщаємо: від нині
Україна стає Українською Народною Республікою». У всіх трьох
Універсалах читаємо: «…не одділяючись від усієї Росії, …не розриваючи
з державою російською». Навіть у четвертому Універсалі, що проголошує
власне державну самостійність України, читаємо, що Українським
Установчим Зборам (навіть у цій назві по-рабському змавпували
московське «Учредительное Собрание») «належить рішити про федеративний
зв’язок з народними республіками бувшої російської держави». Отже,
федеративна самостійність. Так глибоко вкорінилося рабство в розум і
душу нещасного хохла, що він жахався навіть слів: «самостійність»,
«незалежність», «воля».
Як не парадоксально, проголосити державну незалежність примусила
УЦРаду … Московщина. Завойовуючи Україну, вона вистрілювала всіх, хто
показав себе національно свідомим українцем. Знайшовши в кишені щось
написане чи надруковане українською мовою, стріляли власника, не
питаючись й імені. Зайнявши 10 лютого 1918 р. Київ, москвини
розстріляли понад 5 тисяч українців за один лише тиждень. Отже,
загрожували й українським товаришам-соціалістам УЦР. Пізніше й
постріляли, знищили в Сибіру тих, хто не втік за кордон, як В.
Винниченко. Зруйнувавши власне військо, УЦРада змушена була просити
Німеччину, щоби та вигнала москвинів з України. А задля того треба
було підписати мир з Німеччиною, Австрією, Туреччиною. Вони й пояснили
УЦРаді, що мир підписується лише з самостійною державою, а не частиною
якоїсь держави. Так загарбництво «старшобратньої демократії» примусило
москволюбів-драгоманівців проголосити проти своєї волі державну
незалежність України. Зволікати дальше вже не могли, бо «брати»
стріляли з гармат по Києву. Знищили гарматним вогнем дім приятеля
московської соціалістичної «демократії» М. Грушевського. Пізніше, коли
він визнав «прогресивну ролю» (його вираз) тої «московської
демократії» і повернувся в Україну, вона знищила і його самого.
Та й проголошення державної самостійності України драгоманівці
розглядали як тимчасовий відступ від заповіту вчителя. І після
четвертого Універсалу зволікали вносити до своїх політичних програм
засадничу вимогу державної незалежності України, сподіваючись, що
обставини зміняться, і самостійність буде непотрібна. Всі українські
соціалістичні партії аж у квітні 1918 р. (три місяці ПО четвертому
Універсалі) на своїх з’їздах ухвалювали: «…уважати, що самостійність
України при даних обставинах може забезпечити культурний та
господарський розвиток пролетаріату», «…рахуючись з новим, реальними
обставинами життя, визнати самостійність України» і т. п. І справді,
тоді обставини були кепські для драгоманівців. У Московщині панували
«брати-соціалісти», а кляті «обставини» примушували українських
соціалістів воювати з московськими «братами-соціалістами». В Україні
стояли німецькі полки, які не дозволили б створити в Києві
московсько-малоросійський імперський «федеративний» уряд. Пізніше
німці дозволили його створити несоціалістичним драгоманівцям
(москволюбам) на чолі з П. Скоропадським, бо соціалістичні
балакуни-нездари не змогли постачати Німеччині продовольство, як
зобов’язалися в мирній угоді.
Ідеологічно й політично збанкрутовані драгоманівці твердять тепер,
що, мовляв, 1917 р. наша інтелігенція була так змосковщена, що
порівняно з нею драгоманівці були українськими самостійниками і навіть
націоналістами. Неправду кажуть, ніби всі національно свідомі українці
були тоді драгоманівцями. Щоправда, переважна частина нашої свідомої
інтелігенції таки була москволюбською, але була і протимосковська, хоч
і не така активна, як москволюбська, і тому історія мало оповідає про
їхню боротьбу з Московщиною.
З найвизначніших українців драгоманівцями НЕ були: Омелян
Огоновський (1833–1892), Іван Франко (1856–1916), Леся Українка
(1871–1913), Кость Михальчук (1840–1914), Олександр Лотоцький
(1870–1939), Андріян Кащенко (1898–1921), Михайло Коцюбинський
(1864–1913), Володимир Антонович (1834–1908), Олександр Русов
(1847–1915), Олександр Кониський (1836–1900), Павло Житецький
(1836–1911), Федір Вовк (1847–1913), а менш знаних були тисячі.
Противниками Москви були з визначніших: Микола Міхновський,
Валентин Отамановський, Вячеслав Липинський, Дмитро Донцов, Олена
Пчілка (Ольга Косачева), Юрій Колард, Іван Липа, Юрій Липа, Мусій
Кононенко, Володимир Самійленко, Богдан Лепкий, Віктор Андрієвський,
Опанас Андрієвський, Іван Луценко, Микола Макаренко, Сергій Шемет, О.
Степаненко, М. Боярський, В. Шкляр, Т. Зінківський та тисячі інших.
Їхні думки висловив Т. Зінківський 1890 року так: «Москвини
виявляють свою «культуру», своє національне «Я» тим, що знущаються з
народів, які попали у московські пазури. Наші дурні гадають, що
знущається московський уряд, а не московський народ. Мовляв, якби
московський народ мав змогу висловити свої думки, то він був би осудив
таке дикунство. Це – неправда. Це – безпідставна омана. Заходи
московського уряду винародовити підбиті народи цілковито згідні з
поглядами самого московського народу, згідні з культурою московського
народу і з його історією. Не треба забувати, що той державний уряд,
який не випадково став ним вчора, а який народ має довгі сторіччя, –
такий уряд є природним, логічним витвором культури того народу. Так і
московський є природним твором культури московського народу. Я певний,
що коли б у Московщині був парламентарський уряд, то московське
суспільство, разом зі своєю літературою було б шовіністичне та
імперіалістичне, як і теперішнє. Хіба ж те московське винародовлююче
розперезання (вакханалія), що нищить культуру в Польщі, в Україні, у
балтицьких народів і всюди під московською владою, були би можливі,
якби вони не були згідні з бажанням московського суспільства,
московського народу? Коли б московське суспільство залюбки і з власної
волі не виконувало б урядові винародовлюючі заходи, то ті заходи були
би МАРНІ. Без власнохітньої допомоги московського суспільства
московський уряд не мав сили і можливості винародовлювати; всі
міністерські накази лишилися би мертвими на папері. Ні, народ, що
виплекав у себе деспотів, поводитиметься деспотично з кожним, хто мав
нещастя упасти під його лапоть. Раб бо, одержавши владу, неухильно
стає деспотом»[231]. Це сказано 77 років тому.
Чому саме соціалісти, москволюби-драгоманівці захопили 1917 р.
владу в Україні, а не українські самостійники? Українські
соціалістичні партії мали у програмах соціалізацію всієї (а не лише
панської) землі, отже й селянської. Вдача, світогляд українського
селянина є наскрізь власницькі. «МОЯ земля» нашому селянинові свята,
за неї він готовий на смертельний бій. Наші соціалісти висунули гасло:
«Вся земля селянам» і одержали 98% селянських голосів. Селяни
голосували за соціалістів, бо сподівалися, що «Вся земля селянам», –
це у власність. Соціалісти ошукали селян, не сказавши, що соціалізація
– це розвласнення, і селянської землі також. А УЦРада проголосила
соціалізацію землі і почала її здійснювати. Тоді селянин почав сіяти
лише стільки, щоби вистачило його родині, слушно сподіваючись, що УНР
«соціалізує» і врожай. Водночас німці побачили, що УЦРада не дасть їм
того продовольства, що зобов’язалася в мирній угоді. І розігнали
УЦРаду, поставивши генерала Павла Скоропадського гетьманом України.
Практичні націоналісти німці розуміли, що здобувши приязнь
українців, одержать з України більше, ніж насильством, військовою
силою, і наказали П. Скоропадському вести українську незалежну
державницьку політику, без жодних федеративних потягів до Московщини.
П. Скоропадський запропонував національно свідомим українцям
(несоціалістам) створити уряд. Вони відмовилися. Чому? Бо П.
Скоропадський незаконно, німецькою силою захопив владу, і вони не
захотіли служити німецькій ляльці. Тоді П. Скоропадський запропонував
створити уряд малоросам («русским малороссийского происхождения»). Хоч
ті також уважали П. Скоропадського німецьким ставлеником і зрадником
«России», проте прийняли посади міністрів в уряді Ф. Лизогуба, щоб так
захопивши владу, почати відбудову імперії руками більших і менших
скоропадських. Негайно закликали з Московщини своїх старих
приятелів-москвинів, колишніх імперських міністрів, сенаторів,
генералів тощо. Зголодніла московська сарана хмарою посунула в
Україну. Одержавши державні посади, почали енергійно виполювати в
Україні «мазепинский сепаратизм», творити свої московські товариства,
установи, угруповання та свою московську збройну силу (у самому Києві
було 1918 р. 30 тисяч московських офіцерів, згуртованих в озброєних
дружинах), масово винищували все українське.
Великі і середні земельні власники (а вони переважно були
неукраїнці) поспішали всіма способами надолужити втрачене від
революції. Вони дерли з селян усе, що могли, хоч селяни їм нічим не
завинили (наші селяни не грабували маєтків землевласників, село
обирало Земельний Комітет, і він управляв маєтком, пильнував, щоб його
не грабували), то москвини, зайнявши 1917 р. Україну, руйнували все.
Поміщики криваво придушували спротив селянства, вибухали збройні
заколоти. Саме тоді армії О. Колчака, А. Денікіна, В. Юденича воювали
проти більшовиків. На запрошення московських соціалістів, усі
московські зайди в Україні створили в Києві об’єднання московських
партій включно з монархічними. Його метою було знищити зброєю
«мазепинский сепаратизм» в Україні і створити в Києві проімперський
уряд, що, спираючись на допомогу Англії, Франції, США, використовуючи
багатства України і мобілізувавши українців до імперського війська,
мав повалити «советскую» владу і відбудувати імперію в старих межах.
План виробили московські соціалісти та демократи, схвалили і
зобов’язали його виконувати всі інші московські партії, що, втікши з
Московщини, перебували в Україні[232]. Українські оборонці Московщини
можуть записати цей факт до своїх виправдань «невинного» московського
народу. Пізні Івани – українська інтелігенція нарешті побачила марево
московської шибениці за «измену России». Обурений московськими
карателями та московщенням народ дедалі частіше хапався за зброю.
Заходило на нову революцію. П. Скоропадський проголосив федерацію з
Московщиною. Всі українські партії об’єдналися в Національний Союз під
проводом Директорії (В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець, А.
Макаренко, О. Андрієвський), вчинили повстання, і П. Скоропадський
втік до Німеччини, а його міністри до А. Денікіна на Дон[233].
Українське селянство на гіркому досвіді переконалося, що ні
демократична українська держава (УНР), ні монархічна (Гетьманат) не
здійснили найдорожчу його мрію – мати свій власний шмат землі.
Селянство переконалося 1917–1918 рр., що українська державність –це
безлад, брак краму, напівграбунок (реквізиції) і відкритий грабунок
пшениці, худоби, несправедливість, навала чужинців (москвинів,
німців), що грабує село і т. п. Селянин не міг бачити причин такої
«державності». Московські ленінці пояснили йому ті причини дуже просто
й зрозуміло: мовляв, причиною є ота українська державність, ота
державна незалежність, самостійність. Так наші ліві і праві москволюби
знищили в народі віру в корисність і потребу української самостійної
держави. І з чотирьох мільйонів українців в імперському війську пішли
боронити Україну лише кілька десятків тисяч.
Більші і менші винниченки, грушевські місяцями переконували
українського вояка, що війська Україна не потребує, бо москвини наші
брати і лише добра нам бажають. Коли ж ті самі винниченки, грушевські
пізніше закликали селянина до українського війська, то він слушно
пригадав їхні слова про північних братів, які «лише добра бажають
Україні». Зрештою, український селянин не бачив глузду у тій
українсько-московській війні 1919 р. Обидва ж бо брати Володимири: і
Володимир Ленін і Володимир Винниченко, обіцяли селянам ту саму
соціалізацію землі. Пощо ж воювати?
Цілковито очманілі «современными огнями» наші соціалісти нищили
українське військо після того, як московські соціалісти ВЖЕ показали
свої загарбницькі, імперські пазурі та зуби, коли вже винищили десятки
тисяч не поміщиків, а українських селян та робітників, а також і самих
українських соціалістів. Нашим соціалістам увижався в кожному
енергійному, здібному українському офіцерові український Наполеон. По
розвалу імперії багато українців, професійних офіцерів (чимало з
освітою військової академії і Генерального Штабу) зголосилися до
українського війська. Соціалістичний уряд УНР їх не приймав, уважаючи
їх за ворогів «трудового народу».
В. Ленін добре знав, що все московське професійне офіцерство
монархічне. Проте сам закликав їх до свого війська, і вони відбудували
нову московську (радянську) армію, командували нею і розбили
українську, де часто полками командували непрофесійні молодші
старшини. Жахаючись тіні можливого українського Наполеона,
соціалістичний уряд УНР нищив кожного, хто видавався йому небезпечним.
Знищив полковника Петра Болбочана та Володимира Оскілка. Обидва знали,
що соціалістична пропаганда руйнує боєздатність вояків і тому не
допускали її до своїх полків. Їхні полки були тоді найбоєздатнішими.
П. Болбочан кілька місяців відбивав наступи вдесятеро сильніших
московських частин. Коли москвини пробували вчинити повстання в тилу
його корпусу на Харківщині, щоб тим допомогти московському наступові,
П. Болбочан розстріляв провідників повстання. Голова Директорії В.
Винниченко вимагав розстріляти за це П. Болбочана. Така вимога
називається всіма мовами «державна зрада», і за неї належало
розстріляти В. Винниченка, а розстріляли потай П. Болбочана. Таємно,
бо навіть соціалістичний суд не міг знайти законної причини до
розстрілу. Своєчасно попереджений В. Оскілок встиг утекти[234].
Пізніше В. Винниченко та М. Грушевський зрадили Україну, її
державність уже цілковито відкрито. Коли війна з Московщиною опинилася
у вкрай критичному стані, що вимагав величезних зусиль кожного
українця, а провідників і поготів, М. Грушевський і В. Винниченко
втекли за кордон. А там обидва намовляли (по війні) українських
емігрантів повертатися в Україну під «радянську» владу, поясняючи, що
та війна була великою українською помилкою[235]. За ними потяглися
тисячі простих борців за вільну Україну. Всіх їх Московщина пізніше
знищила, як і самого М. Грушевського, керуючись засадою: «Мавр
(пахолок) виконав своє завдання, – мавр може іти геть». Хитріший В.
Винниченко своєчасно накивав п’ятами з соціалістичного раю, що його
сам завзято будував, до капіталістичного пекла у Франції.
У наших історичних працях не висвітлюється повністю той історичний
факт, що московське ярмо накладали четвертинські, барабаші, яворські,
безбородьки, юзефовичі, драгоманови, винниченки, скоропадські,
скрипники, чубарі, любченки, кириченки, шелести, скаби, бажани, тичини
і… сотні тисяч їх. Трагедія України в тому, що навіть і тепер ПІСЛЯ
того, як московська «демократія» скинула з себе червоний бабусин
очіпок і показала всьому світові свої хижацькі, загарбницькі ікла,
знаходиться чимало українських істориків, публіцистів, письменників і
політиків, які закохані (за виразом В. Винниченка) у московський
«добрий, миролюбний, невинний» народ і в його «демократичну»
інтелігенцію. Свідомі і несвідомі свого яничарства, закликають
українців іти шляхом фактично тим самим, яким йшли галагани,
драгоманови, винниченки, скрипники, шелести, короленки, тичини.
Московщина поховала своїх убитих 1709 року під Полтавою в одній
великій ямі. Пізніше на ній насипано високу могилу з великим кам’яним
хрестом. Напис під ним повідомляє, що видатки за все заплатив М.
Судієнко. Ніхто його до цього не примушував. У тій могилі поховано
самих москвинів. Українців же, що билися на московському боці проти
Мазепи, поховано в іншому місці. Ніякий судієнко не насипав там
могили, не поставив бодай дерев’яного хреста. Поховання шведів та
українців, що билися з москвинами, навмисне розкидано по всьому полі,
і те поле Московщина наказала зорати, щоб ніхто не знав, де їхні
могили.
За Єлизавети, коли імперським головнокомандувачем був Олекса
Розумовський, а його брат Кирило – гетьманом України, Московщина
ув’язнила і закатувала київського митрополита Варлаама Вонятовича за
те, що він опирався московщенню української церкви. Чи обидва брати,
що одержали графські титули та величезні маєтки в Україні, боронили
українського митрополита?
За Катерини ІІ, коли імперським канцлером був О. Безбородько,
Московщина замурувала живим у Ревельській фортеці митрополита Арсенія
Мацієвича за осудження нищення Московщиною українського шкільництва.
Чи О. Безбородько одержав титул «светлейшего князя» і величезні маєтки
в Україні за те, що боронив митрополита?
Міністр УНР соціаліст Микола Порш повідомляв 1917 року В. Леніну
телеграфом (таємним кодом) про все, що робив чи планував уряд УНР. Він
же здемобілізував українське військо ПІСЛЯ того, як В. Ленін наказав
мобілізувати московське.
Голова Директорії УНР В. Винниченко не дозволив 1917 р. приїхати в
Україну з-за кордону українському патріотові М. Степанківському, але
дозволив багатьом московським утікачам. Приїхавши до Києва, вони
руйнували УНР.
Українські міністри Василь Панайко, Степан Томашівський та Осип
Назарук всіма своїми силами підштовхували 1919 р. президента
Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) до союзу з московським
монархічним, шовіністичним генералом А. Денікіним, що тоді воював з
УНР.
Один з провідників українських соціалістів Іван Личко писав:
«Боронь Боже нести в народ кличі українського націоналізму. Це бо
спричинить братовбивство, перешкодить культурному поступові»[236].
Міністр освіти УНР соціаліст Іван Стешенко назвав журнал українських
самостійників (М. Міхновського) «Самостійну Україну» брехливою
ганчіркою за те, що він назвав москвинів, поляків, євреїв, мадяр
ворогами України. І. Стешенко назвав те брехнею, наклепом на
московський народ, шовіністичним маренням. Московщина віддячила цьому
своєму пахолкові тим, що таємно вбила його 31 липня 1918 року.
Колишній підміністр УНР соціаліст Панас Любченко 1932 року був
головним обвинувачем (прокурором) на суді Спілки Визволення України
(СВУ). Московський губернатор України П. Постишев призначив його
Головою Ради «Міністрів» т. зв. УРСР. Не довго головував. Щоб уникнути
в’язниці і мук, застрелився 1937 року. З тієї ж причини застрелився
«міністр» УРСР Микола Скрипник, чекіст Микола Хвильовий.
Українські емігранти в Англії видали книжку про голод в Україні та
винищення українців 1933 р. «Найбільший злочин Кремля». Редагував її
московський розвідник, українець М. Вербицький, що втік потім (1959
року) до СРСР.
Український політичний емігрант писав: «Хоч Кубанщина і заселена
українцями, одначе зачисляти її до України не можна, нема підстав»
[237]. Кубанці (нащадки запорожців) просили 1917 р. соціалістичний
уряд УНР, а 1918 р. гетьмана П. Скоропадського прийняти Кубанщину до
української держави. Обидва відмовили. Так само обидва відмовилися і
від Криму.
Українські переселенці поставили у Вашингтоні пам’ятник Т.
Шевченкові. З цього приводу 34 визначних письменників та митців УРСР
написали до них листа. В тому листі вони писали: «Уряд СРСР вирішив
спорудити в столиці нашої батьківщини Москві пам’ятник Т. Шевченкові».
Підписали той лист: М. Рильський, П. Тичина, О. Корнійчук, М. Бажан,
О. Гончар, Ю. Смолич, М. Стельмах, В. Сосюра, А. Малишко, Л. Дмитерко,
П. Козланюк, Г. Юра, Н. Ужвій, П. Вірський, Б. Антоненко-Давидович, Б.
Гмиря, М. Гожий, Є. Кирилюк, В. Івченко, Д. Павличко, Д. Гнатюк, Л.
Костенко та інші. Переляк і покора «рабів отєчєства чужого» так
знахабнили Московщину, що вона наказала їм написати навіть у листі до
емігрантів, що Московщина є їхньою батьківщиною.
В «Історії української літератури»[238] читаємо: «Наші
письменники, а насамперед М. Горький…», «…свої «Сонячні кларнети» П.
Тичина написав під впливом М. Горького», «М. Рильський і М. Бажан
наслідували В. Маяковського», «Т. Шевченко написав свій вірш «Щоб
збудить химерну волю, треба миром, громадою обух сталить», наслідуючи
М. Чернишевського «К топору зовите Русь»[239], або що Т. Шевченко
написав у «Юродивому» про «Вашингтона з новим і праведним законом» під
впливом писань О. Герцена. І такою «впливологією» переповнене все те
підлабузництво. Втративши почуття власної гідності, українські
письменники в СРСР тисячократно запевняють «старшого брата», що
«українські радянські письменники вважають себе законними спадкоємцями
Пушкіна, Гоголя, Бєлінського, Чернишевського, Толстого, Чехова та всіх
інших». А як навзаєм: «украинские писатели только обезьянничают,
только переписывают с русских, и конечно, искажают»[240]. Та навіть і
перелякані українські письменники СРСР у своїх творах не можуть
приховати, що москвини є панами в Україні, показують їх героями
позитивними, а ніколи негативними. Проте не можуть закрити правди: в
інших творах москвини в Україні завжди начальники, керівники,
командувачі. Та не можуть приховати і боротьби України з Московщиною,
визнати, що … «Впливи буржуазно-націоналістичної ідеології в
літературі виявляються у прагненні замовчати нове соціалістичне життя
українського народу, у прагненні применшити велич його здобутків під
проводом Комуністичної партії, у намаганні протиставити ідею дружби і
братерства народів СРСР національній відокремленості у прославлянні
всієї історичної мертвої минувшини, у спробах принизити чи замовчати
велику роль російського народу і вплив його культури на розвиток інших
народів СРСР[241].
«Українські» письменники т. зв. СРСР – це витвір довгорічного
жорстокого добору, що виплекав кар’єристів без жодних моральних засад
на зразок О. Корнійчука чи Л. Дмитерка. Старші ж, як М. Рильський чи
П. Тичина, увійдуть в історію класичними прикладами того, як «биття
визначає свідомість». Виховання молодших поколінь письменників
наскрізь московське національне, хоч марксистська фразеологія ввійшла
в їхню кров. Марксистське буквоїдство виховало їх на
малоінтелігентних, не здатних думати власним розумом людей. Жорстоке,
цинічно фальшиве життя СРСР зробило їх брехунами, але й виплекало
житейський цинічний розум. Вони не вірять жодним найщирішим і
найгарнішим словам. Техніку «примазуватися» до переможців вони
опанували досконало. В цій останній властивості криється дуже велика
небезпека українській, відродженій по розвалі СРСР, державності. Бо ж
і після розпаду СРСР на самостійні національні держави не припиниться
боротьба за реставрацію московської імперії. Не припиниться, бо
світовій мафії незалежна, багата, християнська Україна стоїть поперек
дороги до панування над світом. А за кожної поразки чи програшу
України такі люди легко перейдуть на бік переможців – ворогів України.
По останній війні Московщина не просто московщить українську мову,
а з запеклою люттю її нищить уже не криючись. В. Ленін учив
московщити, нищити немосковські скарби завжди руками немосквинів, щоб
ганьба не падала на Московщину. Отже, мусив секретар ЦК КПУ С.
Червоненко писати: «Питання про те, якою мовою навчатимуться діти в
школах, визначатимуть самі батьки і учні. А щороку збільшується
намагання молоді вивчати московську мову, бо вона є могутнім засобом
міжнаціонального єднання і сприймання світової культури. Внаслідок
цього поширюється в УРСР мережа шкіл з московською мовою навчання, а
також забезпечується вища якість навчання московської мови у школах з
українською мовою викладання. Все це робиться тому, що український
народ на власному досвіді переконався, що щастя і світле майбутнє є
перш за все у дружбі з московським народом. Московський народ своїми
ділами завоював загальну пошану і палку любов усіх народів СРСР.
Московський народ є тією силою, що цементує єдність СРСР. Московський
народ подає нам зразок, приклад беззастережної боротьби за свободу і
щастя народів СРСР»[242].
«Міністр» освіти УРСР Іван Білодід писав 1963 р., що московська
мова є і мусить бути другою рідною мовою кожного українця. А інший
радів: «Тепер, слухаючи на вулицях Львова московську мову, ми з
гордістю пригадуємо, що ця мова відкриває нам доступ до творів
великого народу, який дав світові найбільшого генія всіх часів – В.
Леніна»[243]. Та підлабузнювання не врятувало автора. Його вигнали з
Спілки письменників за «буржуазний націоналізм» – кара, що закриває
двері до видавництв.
В урядах усіх держав вирішальну владу мають три міністри:
військовий, внутрішніх справ (поліція) та скарбник. УРСР не має ні
власного війська, ні власної скарбниці, а поліція (НКВД)
підпорядкована безпосередньо імперському урядові. Вся влада в УРСР
фактично перебуває в руках призначеного Москвою губернатора, що
маскується скромною личиною «Першого секретаря ЦК КПУ», та в руках
його підручного міністра жандармерії (начальника НКВД). Решта
«міністрів» т. зв. УРСР – це звичайні імперські урядовці, що їх
фактично призначає та скидає імперський уряд. Такими «міністрами» УРСР
були 1959 року: Н. Кальченко, М. Гречуха, О. Кириченко, Г. Бутенко, П.
Розенко, Л. Паламарчук, М. Бабійчук, І. Білодід, Бабич, Горбусь,
Онищенко, А. Костенко. А міністрами (без лапок) були: внутрішніх справ
М. Бровкін, фінансів С. Щетінін, поліції (НКВД) Н. Маркін, контролю
Стоянцев.
«Правда» мимоволі сказала правду: «Не боїмося жодного ворога доти,
доки є дружба народів СРСР»[244]. Доводити ту «дружбу» мусить не
«ведучий» народ, а ті, яких він веде. Отже, пише один з тисяч
яничарів: «Треба підкреслити історичну традиційну дружбу
азербайджанського народу до великого московського народу. Наприклад,
азербайджанський поет ХІІ ст. Хагані Шірвані присвятив кілька своїх
віршів родичеві галицького князя Ярослава»[245]. Українці кепкують:
«Він і я родичі: як мій сват горів, то він руки грів». Біда лише
яничарові, що його народ пам’ятає про сорокарічну війну
азербайджанського народу з московським, про втечу 40% народу, коли
Московщина загарбала Азербайджан; про те, що твори того ж Шірвані
заборонені в СРСР, і про багато ще іншої «дружби» пам’ятає.
Але навіть на безпечній чужині московський духовий раб пише:
«Утотожнення більшовизму з московським народом уважаємо: або продуктом
шовіністичного засліплення, або маневром на відвернення уваги від
головного ворога – більшовиків»[246]. Це написано 1956 року. Кістки
закатованих, знищених голодом 15 мільйонів українців з болю
перевертаються в могилах. Московською блекотою отруєні «верные
малороссы» не перевелися ще навіть і після Голгофи України. Московські
емігранти дали тому «хахльонкові» добре оплачену (доларами) посаду
керівника «українського» відділу «Института Изучения СССР». «Танцюй,
враже, як пан каже». І пан розсилає чужинецьким редакціям та урядам
протести проти того, що десь називають «советскую» владу «російською».
Московський божок і націоналіст (в інтернаціональній личині)
писав, що перекинчики (ренегати) завжди були більшими і підлішими
шовіністами нації, якій продалися, ніж чистокровні люди тої нації[247]
. Вся історія України доводить, що українці не боягузи. Але та ж
історія засвідчує аж забагато овечої покори українців. Наприклад,
українці не створили до 1917 року, ні по 1917 році якогось
терористичного, націоналістичного товариства, щоб стримувати
Московщину страхом на взірець ірландців чи італійців. Натомість
створили покірне Кирило-Мефодіївське Братство, яке знало лише мекати
до північного вовка і західної гієни так, як у байці про вовка й ягня.
Чому ж дивуємось, що ми й скінчили так, як те ягня?
Чи Шевченкова покритка часом не є символом української
інтелігенції ХІХ ст.? Так, проте лише почасти, бо Катеринин зводник
кинув її напризволяще. Українську ж зведену Московщиною інтелігенцію
Московщина не покинула, а запрягла до свого імперського воза. І нема
де правди діти – малорос конав з перенапруги, а щиро тягнув того воза
під «развесьолую камаринскую» москвина на возі.
Москвини мають підстави глузувати з хохлів. І вони глузують: «Ви,
українці, кажете, що ми, москвини, – дикуни, нездари, які не мають ні
на макове зернятко творчого духу, а знають лише руйнувати. Кажете, що
ми нічогісінько не створили, не збудували за всю нашу історію. Ну, а
величезна – на одній шостій планети – московська (підкреслюємо
«московська», а не російська) імперія це що? Чи вона виросла з
маленького, бідненького Суздальского князівства сама собою, як дуб з
жолудя? Кажете, що не ми, москвини, а немосквини, насамперед українці,
її розбудували. Так, це правда. Але ви, українці, соромитеся
відповісти на ганебне для вас запитання: ЧОМУ ж ті немосквини – отже і
ви – її розбудовували? Скажіть: чому? Чому розбудовували нашу, а не
свою? Отже, Україна була і є значно культурнішою, сильнішою фізично і
духово за Московщину, як ви ж самі запевняєте. А ви не те що свою
київську імперію, але навіть і своє старезне, славне на ввесь світ
національне ім’я «Русь» не оборонили від нас, москвинів. Викручуєтесь
сіном, мовляв, Україна була ослаблена нападами ворожих сусідів: татар
і поляків. Дитина глузує з такого вашого викручування, бо знає, що ті
самі татари та поляки Московщини не ослабили, хоч пробували не раз.
Так, ми, москвини, запрягли татар і вас, українців, до свого
московського державного воза. Так, той наш віз вивезли з болота
Суздальщини на височінь Російської (підкреслюємо «російської», а не
московської) імперії не ми, москвини, як ви кажете, а насамперед ви,
українці. А ми, москвини, сиділи на тому возі і глузували з вас, коли
ви надривалися, тягнули нашого воза.
Щобільше! Ви тягнули не лише тому, що ми вас батогом підганяли.
Ви, українці, охоче, добровільно самі наввипередки запрягалися до
нашого національно-державного воза від І. Брюховецького 1665 р. до П.
Шелеста 1965 р. і то без перерви в історії. А хто зв’язав руки І.
Мазепі – ми, москвини, чи ваші незлічимі кочубеї? Ваші ж українські
історики кажуть, що полтавський бій, який визначив долю України на
наступні 300 років, виграв не наш Петро І, а ваш сотник І. Ніс ще
перед тим боєм, виказавши нам таємниці Батуринської твердині. Так само
і 1917 року загнав звільнену Україну до нашої московської імперії СРСР
не наш В. Ленін, але ваша Українська Центральна Рада на чолі з вашим
українським істориком М. Грушевським. Підкреслюємо «істориком», бо ж
історики знають ХТО збудував московську імперію.
Зрадники, перекинчики, яничари? Так! А хіба ж Московщина не мала
їх? Ми, москвини, обдурили вас, українців? Так! А хіба ж це наша
провина, що ви легковірні, дурні? Таж з нашої глупоти глузували б
навіть дикуни африканські, якби ми не використали вашої глупоти.
Недурно ж ви співаєте: «Ой, горенько тій чайці-небозі, що вивела своїх
діток при битій дорозі».
Викручуєтесь: «мовляв, ми, москвини, – загарбники, хижі вовки, а
ви, українці, – миролюбні християни, плугатарі (воли). Так! Ми,
москвини, – вовки-м’ясоїди, і нам смакує воловина. А воли живляться
травою, а не м’ясом. Такий стан створив премудрий Творець».
Повторюємо ще, ще і ще: московську імперію, культуру, господарство
будували незчисленні галагани, барабаші, прокоповичі, ягужинські,
безбородьки, розумовські, ханенки, гоголі, драгоманови, кондратенки,
терещенки, родзянки, винниченки, скрипники, любченки, кириченки,
корнійчуки, шелести і їм немає ліку. Та є й не абияка різниця поміж
білим імперським возом перед 1917 роком і перемальованим на червоний
по 1917 році: візник на білому возі сам співав своєї «камаринской», а
візник на червоному наказує хохлам співати московську «камаринскую»,
та ще й на «украинском языке». Хохли, зрадівши, що візник визнав їхнє
«наречие» за мову, горлають щодуху московську «камаринскую на
украинском языке». На всіх книжках, виданих в Україні українською
мовою, завжди надруковано: «На украинском языке».
Так, Московщина завдячує створенням СРСР не В. Ленінові, не Л.
Троцькому, не Франції, Англії, США, а найбільше і насамперед…
українцям. І не лише яничарам скрипникам, укапістам, зрадникам
винниченкам, скоропадським, а навіть патріотам петлюрам, ба навіть і
націоналістам міхновським, коновальцям. Як-то? Чому? Щоб відповісти на
це, треба написати окрему книжку. Тут відповімо лише одним реченням:
українська провідна верства ще не доросла 1917 р. до власної,
самостійної державності. Тому-то Наполеон облишив свій намір
підтримати Україну, якщо вона повстане проти Московщини за свою
державну незалежність. Поляки переконали його, що українська провідна
верства ще не доросла до самостійної державності. І вони довели це
десятками фактів з української історії. Трохи тих фактів подали і ми
тут.
А. Гітлер не хотів взяти Фінляндію до складу своєї імперії. Й.
Сталін не хотів зробити Фінляндію сателітом Московщини. Чому? Бо
обидва знали, що фінни не зважають на жертви, коли йдеться про
незалежність Фінляндії.
Із усього сказаного бачимо, що малоросійство не є самим
московством. Бачимо, що москволюбство – це напрям (орієнтація), а
малоросійство (і теперішня його удосконалена форма – малоукраїнство) –
це параліч думки і волі; це атрофія природнього потягу до свободи; це
брак віри в усе шляхетне, високе; це – зникнення історичної пам’яті;
це – зникнення національного інстинкту; це – пригноблююче почуття
своєї особистої і національної нижчості, меншвартості. Це –
капітуляція перед боєм. Коротко – це ДУХОВНЕ рабство, а з нього і
рабство розумове та фізичне. Іншими словами малоросійство (і
малоукраїнство) – це духовне ВИРОДЖЕННЯ (дегенерація) людини до рівня
свійської тварини.
«Московська література, політична і неполітична, різні організації
і партії, буржуазні і соціалістичні, цілими серіями плодили на Україні
перекинчиків. А коли ж ми виправдовували тих перекинчиків, то як же ми
могли повстати проти самого джерела, що ростила ренегатів – проти
Московщини, її народу, її культури, її демократії, її політичної
місії, проти «генія» московського народу? Ціла прірва ділила таку
ментальність тодішньої нашої інтелігенції від ментальності нашого
народу, від ментальності Шевченка, який на муки вічні засуджував душу
дівчини, що кожному годила і яка несвідомо «цареві московському коня
поїла». Чи з такої ментальності, що виправдовувала ренегатство, могла
зродитися така ненависть, яка бухала до Іспанії у фламандців? У
французів великої війни до тевтонів? В ірландців до англійців? Чи люди
такої психіки (а з них вийшли наші пізніші соціалістичні провідники)
могли стати акумуляторами того народного гніву, який виріс в Україні з
насіння Мазепи, Полуботка, Калнишевського? Чи з такою психікою можна
було мобілізувати жадобу історичного розрахунку з «Петра твореньем»?
Чи серед тих людей міг з’явитися український Руже де Ліль із своїм
гімном, що закликав «зіпсутою кров’ю ворогів зросити наші борозни»?
Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну і яку ж тяжку дилему:
ми чи ВОНИ. І як же ж могли – не кажу рішати – а хоч би ставити на
цілий її зріст дилему люди, які допускали вільний перехід від «МИ» до
«ВОНИ», і які в ім’я розуму і толеранції виправдували національне
ренегатство?»[248].
Навіть і легковірний, сліпий і глухий хохол нарешті збагнув
велику, правічну правду, що боротьба за державне визволення
України-це, насамперед, боротьба за визволення УКРАЇНЦЯ з його
московської (та іншої) ДУХОВНОЇ неволі. «Ніколи не загине той народ,
що збагнув причини своїх поразок», – сказав німецький державний муж М.
фон ден Брук.
День розплати України з Московщиною значно наблизився.
XII. ЗАГАРБНИЦТВО МОСКВИНА
Нам тільки сакля очі коле,
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана.
Т. Шевченко
Там, де стала московська нога –
є московська земля.
Ф. Достоєвський
Зовнішні вияви московського загарбництва (імперіалізму) пояснюють
загарбництвом москвинів (царів та урядів). Несила подивитися глибше,
побачити саме джерело московського загарбництва, побачити оті
внутрішні сили, що породжують і живлять його. Тих сил є кілька.
Московщина потребувала грошей на зброю, бо сусідні держави росли
культурно і економічно, отже і військово. Збільшувати податки уряд не
міг, бо не залишалося вже нічого ще не оподаткованого, а старих
податків не могли зібрати всіх. Залишалося грабувати сусідів.
Московський народ за наказом свого царя радо йшов підбивати,
поневолювати, визискувати, обкрадати сусідні народи. Замість працювати
і віддавати панові доробок, надходила золота нагода самому стати
паном, забирати все у підбитого народу. Щонайменше – бути підпанком,
наглядачем, погоничем, жандармом на легкому хлібі десь у підбитій
Україні, Кавказі, Азії. А в якому краї жити – москвинові байдуже. У
кожному підбитому краї він почувається паном, бо має владу наказувати
і право та силу грабувати.
Отже, московське загарбництво постало і живиться не з примхи чи
жадоби самих московських царів, урядів, а також вдачею та світоглядом
самого московського народу. «Что взято – то свято», – каже москвин. А
взято самої землі чужої стократно більше, як мали своєї. Так
московська держава мала у:
ХІІІ ст. – 216.000 кв.км
XIV ст. – 560.000 кв.км
XV ст. – 8.720.000 кв.км
XVIІ ст. – 14.392.000 кв.км
XVIIІ ст. – 17.080.000 кв.км
XIX ст. – 12.000.000 кв.км
XX ст. – 23.000.000 кв.км
Московщина загарбала: 1556 р. Татарську Орду, 1581–1645 – Сибір,
1709 – Україну, 1721 – Прибалтику і Фінляндію, 1739 – Східну
Чорноморщину, 1783 – Крим, 1792 – Західну Чорноморщину, 1772–1792 –
частину Польщі, 1813 – Грузію, 1815 – решту Польщі та Бесарабію, 1854
– Амурщину, 1865 – Туркестан, 1881 – Хіву, Бухару.
«За 234 роки (з 1228 р.) Московщина мала 160 війн зовнішніх і 90
домашніх. За 103 роки (1492–1595) Московщина воювала 50 років. Отже, в
середньому один рік воювала, а один готувалася до наступної війни»
[249]. За останні 200 років Московщина воювала 128 років. Це були
загарбницькі війни і лише 4 оборонні. Ті оборонні тривали 4 роки[250].
Більшовицька Московщина воювала: 1917–1919 рр. Україну, 1920 р. –
Польщу, 1921 р. – Казахстан і Грузію, 1922 р. – Туркменистан,
Таджикистан і Україну (селянські повстання), 1929 р. – Китай, 1936 р.
– Японію, 1939 р. – Фінляндію, Польщу, Румунію, 1941–1945 рр. –
Німеччину, 1945 р. – Японію, 1956 р. – Мадярщину. Тепер у московському
ярмі є 178 мільйонів люду (разом із сателітами). За переписом 1926 р.
в СРСР було: москвинів 52%, а немосквинів – 48%. А за переписом 1939
р. було: москвинів 58%, а немосквинів 42%. Отже, москвинів збільшилося
на 6%, а немосквинів зменшилося на 6%. Це за московською
«статистикою».
Московське загарбництво почалося від заснування держави, коли
Андрій Боголюбський сплюндрував 1169 р. Київ. Його син Юрій
Суздальський не брав участі у бою під Калкою 1223 р. Він хотів, щоб
татари побили київських князів, а сам, зберігши військо, став би
найсильнішим з них і міг запанувати над усіма. Далі безперервно
загарбували сусідні землі всі Івани, Петри, Катерини, Миколи, Ленін,
Хрущов.
Міністр Катерини ІІ Платон Зубов склав список держав та династій,
що їх має Московщина віддати Європі. У тому списку немає Швеції,
Прусії, Польщі, Австрії, Данії, Туреччини. Де ж вони поділися?
Відповідь на це дає його проект московської імперії. У тій імперії
мало б бути шість столиць: Петербург, Москва, Астрахань, Відень,
Костянтинопіль і Берлін. У кожній столиці – король, підлеглий
московському імператорові[251]. Чи ж тепер у Берліні, Варшаві, Празі,
Софії, Будапешті, Бухаресті не васали імператора Микити?
Понад сто років тому монархіст Ф. Тютчєв подав проект московського
загарбницького месіанізму. Той проект: 1) відновлює Візантійську
імперію, але столицю переносить із Царгорода до Петербурга; 2)
об’єднує всі християнські церкви в одну православну. Замінімо
монархічну термінологію на соціалістичну (Візантію – ІІІ
Інтернаціоналом, православну церкву – комунізмом) і маємо докладну
копію промов та писань радянських Тютчєвих. «Двадцяте століття
належить нам, москвинам»[252].
Під час війни 1939–1945 рр. у Москві перебувало чимало
емігрантів-комуністів із слов’янських земель, зайнятих німцями, Уряд
СРСР створив з них т. зв. «Всеслов’янський З’їзд», створив 1943 р. в
Югославії «Всеслов’янський комітет» з сербським комуністичним
генералом М. Масларічем на чолі, повторив 1941- 1945 рр. «Слов’янський
комітет» в Канаді, США, Франції, Англії, Південній Америці. Чому
московські комуністи відновили старе монархічне т. зв.
«слов’янофільство»? Бо всі москвини – монархісти і соціалісти –
розуміють «слов’янофільство» і панславізм лише як панмосковізм.
Знищивши 1775 р. оборонця України-Запорізьку Січ, Московщина
розв’язала собі руки загарбувати українську землю, відібрала 1776 р. у
25 тисяч заможних козаків (як бачимо, почали розкуркулювати українців
не соціалісти 1930 року, а монархісти 1776 року) землю і роздала
москвинам. Тоді одержали: князь П. Вяземський 52 тисячі десятин, князь
Г. Потьомкін – 42 тисячі, граф І. Сковронський – 39 тисяч, московські
полковники – по 10 тисяч, офіцери – по 5 тисяч. Пізніше одержали ще:
П. Вяземський – 200 тисяч, Г. Потьомкін – 150 тисяч, 8 генералів – по
3–6 тисяч, 18 офіцерів – по 2–4 тисячі. Потім сотні і тисячі москвинів
одержували українську землю. Лише на обширі між Бугом і Дністром і
лише за 10 років (1776–1786 рр.) Московщина загарбала 4,5 млн. десятин
української землі[253], що її щедро поливали своїм потом і кров’ю наші
прапредки ще 5 тисяч років тому.
Та Московщина загарбувала в Україні не лише землю. У
правосвідомості москвина – від ХІІ ст. до сьогодні панує неписаний
закон, за яким «имение» (земельний маєток) означає не лише землю, а й
усе, що на тій землі стоїть, росте і живе, себто разом з худобою і
людьми. Селян уважали невіддільною частиною «имения», тобто землі, на
якій вони жили. Загарбані Московщиною українські землі не були «диким
полем», як пишуть московські історики. Та земля була заселена
українцями. Отже, вони автоматично стали кріпаками нових московських
поміщиків. Із 100 тисяч вільних козацьких господарств лишилося 1752 р.
лише 2959[254]. Роздавалася українська земля не лише вельможам,
генералам, а й московським селянам та іншим чужинцям. 1753 р. прислано
з московщини 40 тисяч селян і роздано їм (задарма) землі над Дністром.
Року 1781 прислано ще 50 тисяч. Потім ще, та й самі вони приїздили
тисячами. Московщина навіть сплачувала переїзд чужинцям і надавала
всіляку іншу допомогу.
Чорне море було однією з найголовніших основ могутності, добробуту
і культури українського народу та держави. І цю основу Україна
боронила тисячоліттями. Втрачаючи її, не раз знову повертала. Не
допустити український народ до Чорного моря (а з нього і до
Середземного і в океан) – було і є стратегічною метою всіх ворогів
України. Німеччина ще перед А. Гітлером уклала план незалежного Криму
під своєю зверхністю. По 1917 р. такі плани мала Туреччина. Кубанська
Чорноморщина заселена нащадками запорожців, а московська «демократія»
не лише не прилучила її до УРСР, а й заборонила школи, часописи,
український театр на Кубанщині. Вона прилучила Крим до УРСР, але не
тому, що поступилася тискові України, Московщина хоче мати свій тил в
Україні, тому не дозволяє розвиватися в Криму українській культурі,
хоч там українці становлять 40% населення.
На початку царствування Петро І хотів побудувати Петербург на
Чорному морі, розпочав будувати на Азовському морі пристані і канал
Волга-Дон. Та Карловецький мир 1699 р. примусив його будувати нову
столицю на півночі.
Московський уряд відділив 1896 р. від Кубанщини вузеньку смугу
Чорноморського узбережжя і зробив з неї окрему Чорноморську губернію,
хоч кількості землі та людей там вистачало лише на кілька повітів.
Причина? На узбережжі мали будувати зимові палаци московські царі та
вельможі, заселити самі москвини, щоб не допустити нащадків
запорожців, кубанців до Чорного моря. Монархічна Московщина намагалася
відрізати Україні доступ у світ до моря, а більшовицька намагається
відокремити Україну ще й від Західної Європи, вивозячи галичан на
схід, а до Галичини – сотні тисяч москвинів.
До 1775 року існувала у Південній Україні незалежна республіка –
Запорізька Січ з величезними обширами землі, мала своїх громадян:
козаків, селян, міщан, незалежний уряд, вільне військо, власні закони.
Ця запорізька республіка вела власну, незалежну зовнішню політику,
мала послів у європейських державах, що фактично визнавали її
незалежність, підписуючи з нею державні угоди та присилаючи послів. Це
робила навіть і Польща, хоч офіційно вважала запорожців лише своїм
допоміжним військом. Цю українську республіку не раз пробували знищити
тодішні великодержави: Туреччина, Польща, москвини. Її передовий загін
– Запорізький Лицарський Орден торував їй шляхи до Чорного моря. Отже,
Московщина насамперед знищила той Орден і Республіку. Сильніше за
Московщину Польща теж прагнула цього, але скінчила Хмельниччиною.
Знаючи це, Московщина вжила поради китайського стратега і після
Полтави почала зміцнювати свої залоги по всій Україні та оточувати
Січову Республіку колоніями москвинів, німців, сербів. Найбільшою була
Новосербія. Туреччина і Мадярщина гнобили слов’ян на Балканах, і ті
шукали нових земель поселення. Гурт австрійських сербів на чолі з
Іваном Хорватом просив московський уряд дозволу оселитися в Україні.
Московщина дуже радо віддала їм землі Січової Республіки. За
московським планом сербська колонія мала бути на взірець українського
козацтва, себто серби могли обробляти землю, водночас охороняючи
кордон від Туреччини, заснувати свій полк.
І. Хорват зобов’язався привести люду на два полки по 4 тисячі в
кожному. Московський уряд платив усі видатки на переселення і
облаштування, видавши 50 тисяч рублів, а також звільнив сербів від
податків назавжди, навіть від мита в торгівлі з закордоном. Землю
одержували задарма. Аби ще більше заохотити переселенців, московський
уряд надав кожному, хто їх привів, військові звання з усіма правами, в
тому числі і на кріпаків. Хто привіз 100 людей, одержував звання
капітана, за 75 – поручника, за 50 – прапорщика і команду над своїми
людьми. І. Хорват одразу став полковником і командувачем майбутніх
сербських полків.
Крім подарованої української землі, грошової допомоги на
облаштування московський уряд платив кожному сербському полкові 35
тисяч руб. за мирного часу і 155 тисяч руб. за воєнного щороку. Кожна
піхотна сотня одержувала 175 квадратних кілометрів землі, кінна – аж
365 км2 . Капітан одержував 100 десятин, поручник – 80, прапорщик –
50, солдат – 25 десятин. Фактично ж діставали вчетверо більше, бо
одержали землі на два полки (8 тисяч люду), а приїхало лише 1800.
Подаровані сербам землі сам московський уряд колись визнав (у наказі
цариці Єлизавети) власністю запорожців. Запорожці мали грамоти
правовласності на ці землі від польських королів, від українських
гетьманів. На протести запорожців московський уряд відповів, що
юридично ті землі вважаються незаселені, бо 3 тисячі козацьких
господарств там заснували без дозволу московської влади. Отож, козаків
уряд наказав виселити, а землю передати сербам. Проти того наказу
запротестували … серби. Чому? Серби вважали себе вищими за місцеву
людність, панами, і не збиралися самі обробляти землю, а віддавали в
оренду українцям, які донедавна були її власниками. І коли уряд
наказав українців виганяти, серби просили залишити їм робітників.
Серби лише випасали худобу, гнали горілку та торгували. Торгівля
приносила їм великі прибутки (не платили податків, мита). Серби
багатіли, ставали новими панами в Україні, грабували українців,
забирали їхні воли і вози, викрадали навіть людей. Озброєні сербські
ватаги йшли до сусідніх полків (земель), хапали там людей і гнали до
Новосербії, де записували як сербів чи джурів.
І. Хорват переконав московський уряд, що зможе виконувати свої
обов’язки, коли матиме людей для обробітку його землі. Уряд дозволив,
але не українців, а привезених з Балкан. Тоді серби почали
переманювати або викрадати українців з польських володінь і записували
їх сербами чи джурами. Ті українці були кріпаками у поляків, а у
сербів лише напівкріпаками, отже не втікали назад. Щоб обернути тих
напівкріпаків на кріпаків, серби вимагали для себе від московського
уряду дворянство. Уряд погодився. Задля порівняння можна пригадати, що
московський уряд не визнавав дворянства навіть за старою, з
діда-прадіда українською шляхтою, наданого їй грамотами польських
королів. А володіти землею за московським законом мали право лише
дворяни. З 200 тисяч української шляхти московський уряд визнав
дворянами лише 750 осіб[255], ясна річ, лише таких, що їхні діди не
виявили «мазепинского сепаратизма», обернув на кріпаків багато
нащадків тих невизнаних шляхтичів. СРСР приймає до нового дворянства –
КПРС за тією самою ознакою: щоб не були «мазепинцами, петлюровцами,
бандеровцами».
Українці хапалися за зброю, але Москва прислала сербам 1 тисячу
казанських татар, 1 тисячу донських козаків, астраханський полк і
московський полк. Отже, 1800 сербів, які мали охороняти кордон від
Туреччини, самих охороняло 3,5 тисячі московського війська. Це лише
підлило олію до вогню. Заносилося на нову Хмельниччину, що винищила б
упень і зайд, і московську владу в Україні. Командувач московським
військом в Україні М. Муравйов побачив цю загрозу і послав до
Петербурга звіт про всі шахрайства, злодійство, грабунки сербів на
чолі з І. Хорватом. Уряд викликав І. Хорвата до Петербурга на допит.
Той на досвіді з турецькими вельможами пізнав, що найбільше переконує
азіатів: приїхав з хабарами, і сенат виправдав І. Хорвата і звільнив з
посади М. Муравйова.
Цариця послала генералів обстежити оборонні лінії на півдні
імперії, де вони переконалися: її не існує, самі лише серби –
торгівці, побачили також і причину «гайдамаччини». Скінчилося тим, що
І. Хорвата засудили до страти, а з Новосербії утворили московські
полки з московськими офіцерами[256]. Москва витратила на Новосербію
700 тисяч рублів готівкою, а не готівкою десятикратно більше, хоча
знала, що їй нічого б не коштувало заселити Південну Україну (і
побудувати там десять оборонних ліній) українцями. Треба було лише
дозволити українцям оселитися там. Більше нічого. І це українці
пізніше довели. Вони таки заселили Південну Україну, дійшли до Чорного
моря, хоч Московщина всіляко намагалася зупинити їх. І навіть такі
загарбники над загарбниками, як теперішні московські «вожді» змушені
визнати «Новоросію» за Україну.
Московщина й далі боялася доступу України до Чорного моря і
невдача з Новосербією не зупинила її повторити те саме (з ще більшими
затратами) в Південній Україні, що її Московщина поспішила переназвати
«Новоросією». Кубанський чорноморський порт перезвала на
«Новороссийск». Катерина ІІ 1762 р. закликала європейців оселюватися в
Південній Україні. Перекладене усіма європейськими мовами те
запрошення поширювали московські посольства. Уряд створив навіть
окрему «Канцелярію допомоги іноземцям», її очолив усемогутній Г.
Орлов. Лише на перевезення чужинців уряд виділив 200 тисяч рублів.
Та європейці не вірили московським обіцянкам, бо знали, що в
Московщині закон – примха кожного «начальника», їхати не квапилися.
Уряд два роки пізніше проголосив «План поселения в Новороссийской
губернии», що здивував усіх нечуваним в історії Московщини
лібералізмом: кожному чужинцеві, що привезе поселенців, надається
офіцерське звання, дворянство, право володіти землею і кріпаками.
Переселенець може одержати безплатно в спадкову власність по 25
десятин на кожну привезену родину, звільняється від служби у
московському війську навіть під час війни, одержує право вільно
торгувати будь-яким крамом (в Україні українці не мали цього права, а
москвини мали), вписуватися до купецького стану (у Московщині
переходити з одного стану до іншого було заборонено). Хто хотів
закласти якесь підприємство, діставав державну позичку під малий
відсоток і на довгі строки. Ремісники одержують безпроцентну позичку.
Хто садив виноградник, тутові дерева, міг безмитно 10 років продавати
за кордон вино, шовк. Хто розводить овець чи коней, не платить ніяких
податків 15 років. Школи колоністам – безплатні. Але все це – ЛИШЕ
ЧУЖИНЦЯМ, а українцям ЗАБОРОНЯВ ОСЕЛЮВАТИСЯ В ПІВДЕННІЙ УКРАЇНІ. СРСР
тратить на поселення москвинів в Україні значно більше, а щоб знайти
їм місце, вигубив голодомором і вивіз з України понад 15 мільйонів
українців.
З Європи приїхали до незнаної «Новоросії» лише ті, що не мали
нічого: голота, пройдисвіти, мало хто з них узявся працювати на землі.
Чому ж мало привозили тоді москвинів? Причин кілька. Найголовніші:
москвин не любить землеробства, а шукає легкого хліба; вони були
кріпаками, отже, довелося б відбирати у дворян. І нарешті головна
причина: татари кочували аж до теперішнього Нікополя, напали 1769 р.
на «Новоросію», дійшовши аж до Єлизаветграда. Нищили, палили все на
своєму шляху. Переляк москвинів був жахливий, не лишилося жодного
московського офіцера, у сотнях лишалося по 10–15 вояків, отже,
переселятися до небезпечної країни зі своїми кріпаками московський
поміщик боявся. Але найбільше боялися вони запорожців. В архіві
канцелярії Новоросійської губернії є тисячі скарг москвинів та інших
зайд на «разбои» запорожців, які були оборонцями селянства. Та й
селяни не боялися взяти шаблю в руки. Єдиним способом покінчити з
загрозою для зайд було знищення Запорізької Січі. Московщина певний
час терпіла, бо Запоріжжя заступало шлях туркам і татарам. Щойно
турецька загроза зменшилася, після війни 1775 року Московщина знищила
Запорізьку Січ. І лише тоді змогла загарбувати українську землю і
запроваджувати в Україні своє кріпацтво.
Що робила Московщина там, де не було кому захистити народи,
показує доля башкирів та калмиків. Загарбавши Башкирію та Калмикію
(Московщина завжди нищила історичні назви: Башкирію обернула на
Уфімську і Оренбурзьку губернії, Калмикію – на Самарську, Польщу – на
Привіслінський край, Естонію – на Ліфляндську губернію, Латвію – на
Курляндську і т. п.), Московщина проголосила їхні землі власністю
держави і одразу послала туди своїх урядовців та військові залоги.
Урядовці мали право купувати «государственные» землі на вигідних
умовах. Ген. А. Юзефович купив 1 тисячу га за 4800 руб., а за місяць
продав башкирам (колишнім її власникам) за 25 тисяч руб. Його ад’ютант
купив за 500 руб., а через кілька днів продав башкирам за 15 тисяч.
Інші, купивши по 2 руб. за гектар, орендували башкирам за 12 руб.
щороку. Отже, Московщина не лише загарбала у башкирів землю, але й
продаючи їм же, грабувала подвійно. Земельних карт не було, і москвини
купували «на око» цілі повіти. Кілька купців з Москви разом з
місцевими урядовцями купили за 21 тисячу руб. повіт, що офіційно мав
30 тисяч га, а фактично – 70 тисяч га. Башкирів, що пробували не
віддавати своєї землі, Московщина висилала до Сибіру. За коротких 20
років колись заможня Башкирія обернулася на країну голодних, обдертих,
виснажених людей, що масово вимирали. Таке «присоединение окраин». Так
само Московщина вигубила і калмиків. Їхня земля (Саратовщина)
врожайна, і калмики були заможні. Загарбавши у них понад мільйон
гектарів, Московщина спочатку вивозила з Саратовщини мільйон тонн
зерна, хоч населення теж масово вимирало з голоду. Лише за 9 років
(1878–1887) вимерло 25% калмиків. Рятуючись, калмики втекли 1770 року
до Китаю, забравши з собою, що могли, на 60 тисячах возах. За 30 років
московського панування половина Саратовщини стояла пусткою, в
бур’янах. Дізнавшись про це, українці купували покинуті москвинами
землі і переселювалися туди, і за 10–15 років там постало кілька
десятків великих, заможних українських сіл. Московщина зробила 1930 р.
те саме, що колись з калмиками: вивезла до Сибіру, а їхні господарства
роздала москвинам. За 5–10 років ті заможні господарства москвини
обернули в руїни. На Кавказі Московщина загарбала в Грузії понад 100
тисяч га землі, хоч там кожен її метр дорівнює гектарові в степу.
Грузія прилучилася 1783 р. до Московської імперії на таких самих
умовах, що й Україна 1654 р., себто на федеративних засадах. Зазвичай
Московщина проголосила грузинські землі власністю «Российского
государства», ніби завоювала Грузію, і продала грузинської землі: 23
тисячі га своїм офіцерам, 26 тисяч га-своїм урядовцям і 50 тисяч га
іншим москвинам, що налетіли, мов сарана, у благодатний край.
Натомість почала нищити грузинську провідну верству, вивезла
грузинських князів та чимало шляхти в Україну і наділила їм трохи
української землі на прожиток. Чимало нащадків тих грузинів
помосковщилися і стали московськими патріотами. Міністр тимчасового
уряду А. Церетелі поставився ворожо до державної незалежності України.
Загарбавши бакинські нафтові землі, москвини хапали їх, хто
скільки міг. Генерал Н. Старосельський, князь Вітенштейн, князь
Амілахов, князь Н. Гагарін та інші взяли по 10 га; губернатор свої 5
га виміняв на 7 тисяч орної землі на Ставропільщині і т. п.
Після польського повстання 1863 року Московщина відібрала в
поляків понад 100 тисяч га землі і роздала її своїм урядовцям.
Використовуючи нагоду, Московщина відбирала землю в білоруських селян,
що не брали жодної участі у польському повстанні. Губернатор Мінської
губернії Ф. Токарьов загарбав 1874 р. у селян 3 тисячі га, вимагаючи
платити йому оренду; тих, хто не хотів платити, приборкувало військо.
До ХІХ ст. у Східній Європі ще не існувало досить розвинутої
фінансової системи, грошей в обігу було обмаль. Держава платила своїм
урядовцям мало, а виділяла їм певну кількість землі «на прокормление»
в тимчасове користування. Перестав служити – земля поверталася
державі, віддавалася новому урядовцеві. Певна річ, урядовці та офіцери
намагалися отримати ту землю в спадкову власність. Бажаючи заселити
Україну москвинами, уряди не забирали землю в тих офіцерів чи
урядовців, що скінчили службу, і передавали їм у спадкову власність
тимчасові землі. Так у Південній Україні 75% землі стало власністю
московських офіцерів та урядовців, їхніх нащадків. В архівах
«Новороссийской губернии» знаходимо прізвища самі московські та
змосковщених німців: губернаторів О. Мельгунова, М. Леонтьєва, Ф.
Воєйкова, Г. Потьомкіна, О. Ісакова, І. Кастюріна, І. Глєбова, Н.
Лопухіна, І. Бібікова, командирів фортець, різних начальників полків:
А. Глєбова, Ф. Гурьєва, М. Муравйова, Г. Толстого, П. Волкова, Ф.
Сємьонова, Є. Арапова, В. Мещерського, І. Ларіна, В. Щеткова, В.
Черткова, А. Алімова, В. Чернова, С. Нєєлова, К. Пімєнова, Л. Зверєва.
Прізвищ середніх та менших начальників десятки тисяч.
Єдиний, хто твердо тримався землі, був українець. І хоч
московський уряд поставив «заградительные отряды», що не пускали
українських робітників на Південь, а тих, хто якось діставався,
завертали московські землевласники, в Південній Україні переховували
українських робітників, записуючи їх до місцевої людності, видаючи
місцеві пашпорти. Погрози уряду карати за це лишилися на папері, бо ж
місцева московська влада складалася з землевласників, що потребували
робітників. Проф. Г. Тілтман писав: «Українців прозвано «британцями
Східної Європи». Дуже влучно! Українці, як і британці, своєю
ініціативністю, працьовитістю створили цивілізацію і культуру вищу за
ту, що їх оточувала. Також українці, як і британці, мають (на погляд
їхніх ворогів) ту хибу, що не розуміють, що їх переможено»[257].
Англо-сакси були і є творцями цивілізації на диких землях усіх п’яти
континентів. Зрівнятися з ними можуть лише українці. Погляньмо на
Зелений, Сірий Клини та інші поселення українців в Азії, у Південній
Америці, в Канаді. Так і в Південній Україні українці перемогли своїм
мирним творчим генієм величезну, деспотичну силу московської імперії,
що не допускала Україну до Чорного моря. Українці таки заселили,
всупереч московському спротиву, всю Південну Україну і стали твердою
ногою на Чорноморщині. Уряд Керенського не дозволив українських шкіл
та часописів у «Новороссии». Те саме роблять більшовицькі уряди
Москви.
Погляньмо, як заселяли Сибір, що лежав перелогом кількасот років у
руках Московщини. Спроби оселити тут московських селян зазнали повної
невдачі, хоч уряд надавав велику грошову допомогу на облаштування і
багато пільг поселенцям. Коли ж оселювали примусово, москвини кидали
землю, купували рушниці і жили з полювання. Заселяти Сибір почали
українці після скасування кріпацтва. Без допомоги уряду вони
розбудували там великі заможні хутори. До 1917 р. в Зеленому та Сірому
Клинах жило понад 3 мільйони українців. У Сибіру до 1917 р. на кількох
копальнях золота працювали кілька тисяч каторжан. Тепер їх у Сибіру
щонайменше 15 мільйонів, які гинуть щодня тисячами від надмірної
праці, виснаження, голоду і холоду. «Чому Московщина почала
розбудовувати Сибір, та ще й поквапно»? – запитав В. Молотова
англійський кореспондент. Той відповів: «Бо ми не певні, чи втримаємо
Україну у своїх руках»[258].
Щоб «удержать», Московщина вивозить з України щороку десятки тисяч
МОЛОДІ, а розбудова Сибіру – це вже другочергове завдання. Ще 1917
року москвини казали В. Ленінові, що українці домагаються рідної мови.
Він відповів: «Дайте їм десять мов, але не допускайте до влади». І в
Сибіру, і в Україні на керівних посадах від вартового в таборі до
найвищих вельмож – москвини. Москва наказує привозити до Сибіру щороку
півтора мільйона молодих робітників[259].
У XVI–XVII ст. московський народ воював, щоб «оборонити
православну віру». У XVIII–XIX ст. – щоб «оборонити слов’янство». У ХХ
ст. щоб «оборонити пролетарів». Завжди обороняв. Ніколи не нападав.
Після Полтави 1708 р. Москва влаштувала тріумфальний в’їзд до міста
Петрові, поставивши три колони. Одна символізувала Швецію (напис
«Переможена»), друга – Польщу (напис «Оборонена»), третя – Україну, з
написом «Звільнена». В ухвалах ЦК КПРС у грудні 1953 р. читаємо: «Хоч
імперією правили царі та дворяни-поміщики, проте об’єднання України з
Московщиною було великим щастям і поступом України, бо ж спричинило
більший розвиток культури та господарства України»[260].
М. Чернишевський твердив: «Москвини ніколи не були завойовниками,
як, наприклад, монголи. Москвини завжди були рятівниками інших
народів»[261]. Виходить, довколишні народи самі і збільшили
Суздальське князівство з 130 тисяч км2 аж на 23 мільйони км2 , себто
18-кратно, а також добровільно відмовилися від своїх національних
культур і мов, щоби створити «единую-неделимую матушку» Московщину. У
Київському літопису «Временник» від 1093 року читаємо: «Наш північний
сусід Суздальщина є значно небезпечніший наш ворог, ніж половці».
Далекозорі були наші предки. На «оборонених і рятованих» сусідах
Московщина мільйонократно повертала всі затрати на війни.
П. Муравйов, придушуючи польську революцію 1863 р., скарав на
смерть 128 її керівників, заслав до Сибіру на каторгу 972, на
дожиттєве поселення 1427, вивіз до Московщини 9361, забрав 1794
польських маєтків і роздав їх москвинам, наказав змінити латинську
азбуку на московську, понищити хрести, що їх поляки ставили перед
селом, на роздоріжжях. Більшовицька Москва, увійшовши в держави Балтії
в 1945 р., розстріляла стократ більше провідників, вивезла до Сибіру
тисячократно більше людей; забрала не частину, а всі маєтки; понищила
не лише хрести, а й церкви разом з єпископами, священиками і їхніми
родинами.
«Царь-освободитель» Олександр ІІ нагородив П. Муравйова графським
титулом. Митрополит Філарет урочисто відправив молебень за здоров’я
«вішателя» і подарував йому ікону. Московські «ліберали» на чолі з М.
Кавеліним урочисто нагородили П. Муравйова «Похвальною грамотою»,
монархіст Ф. Тютчев і демократ М. Нєкрасов написали йому оди. Отже,
всі москвини: цар, церква, «реакційні» і «прогресивні» та демократичні
верстви московського суспільства СХВАЛИЛИ криваве придушення спроби
польского народу скинути московське ярмо. Жоден москвин не
запротестував, всі москвини морально підтримали поневолення підбитого
народу. Коли в своєму лондонському журналі О. Герцен, щоб не втратити
підтримки польських революціонеров, похвалив їхнє повстання,
московські ліберали й демократи припинили пересилати Герценові гроші
на видання. Монархісти казали просто: «Справу незалежності Польщі
вирішив меч»[262]. Московські більшовики загарбали так, що балтійські
незалежні держави (а також Україна), виходить, самі, попросили
Московщину прийняти їх до імперії СРСР. Так і записано. І ніякого
загарбництва.
До цифр жертв П. Муравйова 1863 р. додайте по три нулі і матимемо
українські цифри жертв іншого – М. Муравйова 1918 року, що вбив лише в
Києві і лише за два тижні понад 5 тисяч українців, а в Одесі понад 10
тисяч. Більшовицький держдіяч оповідає, що його та «міністра» М.
Скрипника також хотіли розстріляти в Києві на вулиці московські
більшовики, бо вони мали хоч і «советские», але українською мовою
писані особисті документи. Він випадково мав у кишені лист від В.
Леніна, і це врятувало їм обом життя[263].
Декабристи 1825 р. були завзятими московськими шовіністами,
загарбниками і асиміляторами. А. Орлов називав катастрофою відірвання
Польщі від Московщини. Князь Г. Трубєцкой хотів союзу з Польщею лише
задля того, щоб прилучити польські землі під Австрією і Прусією до
Московщини. Князь В. Вязємський визнавав таку «самостійність» Польщі,
за якої був би «спільний» з Московщиною уряд та однаковий політичний і
громадський лад. Поняття «братні народи» вигадали не більшовики, а сто
років перед ними В. Вязємський. Декабристи були навіть проти
федерального ладу взагалі[264]. Свої мрії та мету вони виклали у
політичній програмі:
4. Знищити назву «Польське королівство» і навіть «Польща».
Натомість запроваджувати московські губернії, навіть і в пруській та
австрійській Польщі.
5. Приєднати Угорщину, Сербію, Болгарію та всі слов’янські народи
до московської імперії.
6. Вигнати турків з Європи, відбудувати грецьку державу під опікою
московського царя.
7. Створити московський флот у Греції, щоб відібрати від Англії її
торгівлю у Середземному морі.
12. Переселити євреїв до Сибіру й охрестити їх.
30. Виробити план війни з Персією і захопити Індію.
42. Приєднати Норвегію до московської імперії[265].
Отже, будь-яка політична течія в Московщині – загарбницька,
імперіалістична.
Московський ліберальний письменник Іван Аксаков писав сто років
тому, що польський повстанський уряд – купка пройдисвітів, які
запродалися ворогам Московщини, і ті запроданці гнали народ до
повстання. Таке самісіньке – слово в слово – пишуть по 1917 р. і
пишуть по сьогодні в СРСР і поза ним усі: монархічні, ліберальні,
демократичні, соціалістичні аксакови про московсько-українські війни
1917–1922, 1941–1965 рр. Про УНР, ОУН, УПА. «Національної ненависті
між народами СРСР тепер немає. Але вона може постати, коли
емігрантські сепаратисти приїдуть туди після падіння радянської влади.
Тому ми, московські патріоти на чужині, всі одностайно, без різниць
партійних та інших, повинні боротися вже проти всіх сепаратистських
ідей серед немосковських емігрантів усіма нашими силами, об’єднано і
не цураючись ніяких способів і засобів. Вже тепер мусимо підготовити
смертельний удар по всіх і кожному розчленителю Росії у звільненій від
радянської влади нашій імперії. Тим більше, що теперішній розвиток
цивілізації, техніки посилює сучасну історичну тенденцію об’єднувати
народи та зменшувати національні відмінності», – пише 1958 р. новітній
Аксаков на еміграції[266].
Випробуваний спосіб уникнути розпаду імперії – «поділяй і пануй».
Його використовувала Московщина завжди. У XV- XVI ст. нацьковувала
татарських ханів одних проти других, ослабивши Орду, підбила її всю
під свою владу. В XVII–XVIII ст. під’юджувала українських селян проти
української старшини, старшину та запорожців – проти гетьманів. За
польського повстання 1863 р. цар у своїй відозві писав: «Ми не
обвинувачуємо польський народ і не каратимемо його. Ми каратимем лише
шляхту та ксьондзів, що гнобили та обдурювали польський народ»[267].
Московські письменники М. Кавелін, М. Погодін, К. Аксаков, М. Коялович
та інші підбурювали 1863 р. польських селян проти шляхти і ксьондзів,
доводячи їм, що московський цар захищає селян від гноблення і визиску.
Московські історики вигадали теорію, що польська шляхта складається з
неполяків[268]. Московські часописи польською мовою писали 1864 року:
«Московський цар відібрав у польських панів землю, роздав її польським
селянам, підніс їхній добробут, усунув зловживання польських
урядовців, запровадив лад і спокій у Польщі»[269]. Замініть слово
«цар» на «радянська влада» і матимете фотографічний відбиток того, що
пишуть московські часописи українською мовою у т. зв. УРСР. Після
повстання 1863 р. московський уряд заходився творити «нову польську
культуру» і «новий тип польського народу». Те саме проголошують
більшовики, і їх підтримує московське суспільство щодо всіх
немосковських народів СРСР.
У всіх шкільних книжках СРСР існування українського народу та його
мови датується лише з XVI ст., ніби доти не існувало ні його, ні його
окремої мови. А мовляв, заіснував український народ і його мова лише
тому, що татари та Польща відірвали його від Московщини на кілька
століть. А отже, завдання не лише москвинів, а й самих українців –
привернути розділених історією братів до колишньої єдності, державної,
господарської, культурної і … мовної. Московщина спочатку хвацько
творила ту єдність способом «Не было, нет и быть не может никакой
Украины». Витративши на те чимало часу, досягнула єдності лише з
яничарами. Лобовий наступ не вдався. Треба обходити з тилу, якось
звабити впертих українців у пастку. Прихід Тараса Шевченка, а потім
початок здійснення 1917 року його пророцтва перелякав і переконав
Московщину, що федеративна пастка – єдина надія врятувати імперію від
розвалу. Запеклий україножер, московський шовініст, провідний видатний
московський соціаліст Г. Плєханов писав: «Український рух набирає
такої сили і такого напряму, що починає загрожувати нашій імперії
страшною катастрофою. Цю жахливу небезпеку визнають уже всі наші
партії всіх політичних барв»[270].
Це розуміння виявив ще один з московських речників: «Наші предки
знали, що робити з немосквинами імперії. Вони твердою рукою скорювали
своїй волі і московщили їх, не зважаючи ні на що і ні на кого. А нам
таке неможливе тепер, бо ми не маємо духу наших предків. Самою ж
фізичною силою, як тепер виглядає, не скоримо і не змосковщимо»[271].
Коли після 1905 р. навіть українські соціалісти вийшли з
московських партій і створили власні, українські, Московщина цього
ніяк не сподівалася від малоросійських «общероссов» і почала
маневрувати. Навіть запеклий шовініст монархіст М. Бобринський
заспокоював: «Ми, москвини – націоналісти, але не шовіністи. Ми не
проти розвитку різних національних культур у нашій імперії, але за
однієї неодмінної передумови. А саме: немосковські народи нашої
імперії мусять ставити імперські потреби вище за їхні національні, бо
це для їхньої власної користі. Московський народ хоче бути народом
визволителем та опікуном, а не народом загарбником та гнобителем»[272]
. Як бачимо, й цю тезу Ленін цілком запозичив у «класових ворогів».
Московський ліберал А. Гредескул запевняв українців, що московське
суспільство не несе провини за те, що уряд утискує українську культуру
[273]. Був би демократичний уряд – не утискував би. Такий уряд прийшов
у лютому 1917 року. Він визнав право вживання української мови лише
приватно і лише в чотирьох губерніях: у Київській, Полтавській,
Чернігівській і Волинській. Та навіть і це визнав під загрозою
українських полків у Петрограді.
Ще один монархіст гостро засуджував англійське та німецьке
загарбництво, месіанізм та національну пиху: «Не сумніваємось у
великій цінності німецької культури. Проте їхня ідея вищого
культурного лідерства є помилковою і жорстокою. Її жорстокість наочно
виявляється у темноті духовно поневолених ними народів»[274]. А от
немосквини в імперії, за Соловйовим, московщаться з власної волі, бо
дуже захоплюються багатством московської культури і добротою
московського народу. Водночас попереджає, що московський народ не
дозволить «сепаратистам» розвалювати імперію і закликає немосквинів
відмовитися від націоналізму, а йти за Московщиною до вселюдських
ідеалів. І знову бачимо, звідки походить подібний більшовицький
плагіат в СРСР. П. Лавров підтримував усамостійнення поневолених
Туреччиною слов’ян, але був проти визволення поневолених Московщиною.
Ф. Достоєвський поставив крапку над і, проголошуючи: «Де стала
московська нога, там є московська земля». О. Пушкін прославляв
московське військо за те, що воно вигублювало черкеський народ.
Соціалістичні пушкіни в СРСР прославляють московське військо за те, що
винищило 1944 р. ввесь черкеський, калмицький, кримо-татарський
народи. Тяглість національних традицій подиву гідна.
Соціаліст, революціонер О. Герцен розумів, що Україна раніше чи
пізніше визволиться. Якщо війною, то не захоче й слухати про якийсь
союз. Тому радив, щоб московський уряд надав Україні врядування, доки
не дійшло до української визвольної війни. А як уявляв те
самоврядування, видко з його ж слів: «Київ є таким самим московським
містом, як і Москва».
М. Бакунін називав себе анархістом, але був звичайнісіньким
московським шовіністом і загарбником. Розуміючи, що
національно-визвольна боротьба в Московщині триватиме, радив: «Ми,
москвини, хочемо того, чи не хочемо, будемо змушені віддати те, що ми
загарбали грубою силою. Найліпше, що ми, москвини, зможемо зробити –
це з своєї власної доброї волі визнати повну державну незалежність
наших сусідів. І як лише ми це зробимо, вони напевно самі попросяться
до союзу з Московщиною, і то союзу міцнішому за старий»[275]. Отже,
всі балачки москвинів про права інших народів – лише засіб утримати їх
в імперії. От чого не можна закинути москвинам, то це браку
політичного, життєвого хисту. І В. Ленін обіцяв: якщо наша партія
більшовиків прийде до влади в московській імперії, то вона негайно
вживе заходів, аби визволити немосковські народи від гноблення їх
Московщиною. Казав це швейцарським робітникам перед своїм виїздом 1917
року до Петрограда[276].
Запобігаючи прихильності та допомоги «інородців», щоб захопити
владу, він переконував: «Ті московські соціалісти, які противляться
усамостійненню Фінляндії, Польщі, України, є шовіністи, буржуазні
прислужники, вкриті кров’ю і брудом загарбників, царів та
капіталістів. Кожного соціал-демократа панівного народу, що заперечує
право поневолених народів на державну незалежність, повинні вважати за
загарбника і падлюку»[277]. І зокрема: «Жодний демократ не може
заперечити Україні право на відокремлення від Московщини. Вдержати
неподільність імперії можна не запереченням цього права, але навпаки –
беззастережним визнанням цього права. Лише так забудуться старі
московсько-українські сумні стосунки, лише так вторуємо шлях до
вільного союзу обидвох народів. Те, що уряд О. Керенського відкинув
домагання українців на самоуправління – це ганьба, нечуване
зухвальство московських контрреволюціонерів, держиморд»[278]. І далі:
«Нема нічого поганого в тому, що Фінляндія, Польща, Україна
відокремлюються від Московщини. Кожний, хто заперечував їм право на
це, є московським шовіністом, загарбником. Це – божевілля продовжувати
царську політику гноблення немосквинів. Ми, більшовики, хочемо
братського, вільного союзу всіх народів. Коли існуватиме незалежна
українська республіка, то буде більше братерського довір’я між
Московщиною й Україною. А запанує взаємне довір’я, то Україна сама
захоче з’єднатися в братерський союз з Московщиною[279]. Заговорив
Ленін інакше після захоплення влади: «Право нації на самовизначення не
можна пов’язувати з доцільністю самовизначення. В кожному окремому
випадку треба брати інтереси пролетаріату і соціалізму. Отже, право на
самовизначення – одна річ, а доцільність того самовизначення – інша
річ»[280]. А що таке кожний окремий випадок, пояснив: «Українські
робітники і селяни мають право на своєму всеукраїнському з’їзді Рад
розв’язати питання: чи з’єднати Україну з Московщиною, чи лишити
Україну самостійною, незалежною ні від кого республікою. А якщо
залишити самостійною, незалежною, то який саме федеративний зв’язок з
Московщиною має бути»[281]. От і маєте. Як не крутись, а в московські
голоблі становись. І «самостійна, незалежна» українська республіка і
водночас «федеративно» залежна від Московщини – типове московське
крутійство, і Московщина його здійснила.
Своїм генералам в Україні Ленін наказував уже без крутійства:
«Наша війна в Україні дуже тяжка і небезпечна для нас. Вона вимагає
від нас величезної кількості армії та військового спорядження. Без
нашої військової перемоги в Україні впаде наша влада. Насамперед
мусите захопити Донбас. Перекиньте з німецького фронту якомога більше
полків на Україну»[282].
Польські соціалісти разом з Розою Люксембург домагалися
самоуправління Польщі та інших поневолених народів імперії. Ленін
накинувся на Р. Люксембург, закидаючи їй та іншим європейським
соціалістам, що вони замало вимагають: треба, мовляв, вимагати повної
державної незалежності[283]. Але це було те саме крутійство, бо
насправді: «Ми, марксисти, ставимося вороже до ідеї федерації та
децентралізації, бо, щоб здійснити соціалізм, конче потрібно якомога
більше централізації в якомога більшій державі. Бо розвиток
капіталізму, а з ним і пролетаріату вимагає великих державних
об’єднань різних народів. Здійснити таке об’єднання можна, лише
усунувши все старе, вузько-місцеве, дрібно-національне, все, що
різнить народи. Тому змішання українців з москвинами, московщення їх,
як, наприклад, у Донбасі чи в українських містах є явищем дуже
прогресивним і потрібним усім людям»[284].
Зовсім знищити «окраїни», які створили 1917 р. свої самостійні
держави, Московщина вже не мала сили і залишила їх, переробивши на
«советские». Та й тут робила все, аби звести їх нанівець, скажімо
постворювала в Україні аж п’ять республік: 1) Донбаську, 2) Одеську,
3) Кримську, 4) Донську, 5) Українську. Перші чотири входили до складу
Московщини. Обчекриженій, без вугілля, без руди, відрізаній від моря,
безсилій маленькій «Українській Радянській Республіці» безпечно було
дозволяти балакати рідним «наречием». В такому ж обтятому розмірі
визнав Україну 1917 року (після загрози українських полків) і
демократичний уряд О. Керенського[285]. І лише створення та існування
самостійної УНР (Української Народної Республіки), що її визнали
європейські держави і, найголовніше – кількарічна збройна ВІЙНА за неї
українського селянства – примусили Московщину створити з тих п’ятьох
«республік» одну УРСР. УНР не дозволили мати в своєму складі
Кубанщини, Ставропільщини, Донщини, Вороніжчини і нема їх також і в
УРСР.
У промові до своїх військ перед Полтавською битвою Петро І сказав:
«Отторжение малороссийского народа от государства нашего может быть
началом всех наших бедствий»[286]. Пам’ятаючи це, Катерина ІІ
наказувала малоросійському губернаторові: «Мала Росія, Ліфляндія і
Фінляндія суть провінції, що мають ще старі привілеї. Зневажити ті
пільги всі відразу було б нерозумно, але й вважати ті провінції
іноземними і поводитися з ними, як з іноземними – це гірше, ніж
помилка, це глупота. Ті провінції треба лагідними, непомітними
способами змосковщити». VIII з’їзд ВКП(б) 180 років пізніше (1919 р.)
наказував радянським губернаторам пам’ятати, що Україна, Латвія, Литва
і Білорусь існують тепер як самостійні радянські республіки. Але це
ніяк не зобов’язує нашу партію організуватися на засадах федерації
самостійних комуністичних партій. Навпаки, повинна існувати лише
одна-єдина партія, з єдиним Центральним Комітетом, що наказуватиме
ВСІМ частинам партії, без огляду на їхню приналежність до тієї чи
іншої республіки. Центральні Комітети КП України, Литви, Латвії є лише
обласними частинами єдиної партії і мусять беззастережно виконувати
всі накази ЦК ВКП(б)[287].
Кожний москвин розуміє, що поняття «советский» означає «русский»,
московський. А немосквинам оте «советский» таки замилило очі, аж вони
не побачили його справжнього, московського змісту і самі запряглися до
московського імперського воза.
Навіть московські (радянські) історики визнають, що спочатку (1917
року) РКП(б) не бажало дозволити самоуправління Україні, навіть
«советской», навіть під московською зверхністю. Але вся Україна палала
селянськими повстаннями проти Москви. Провідниця московських загонів в
Україні писала: «Наша тактика в Україні мусила бути цілковито інакшою,
ніж у Московщині. В Україні запанувала величезна, непримиренно ворожа
нам сила – український націоналізм, з його захоплюючим кличем
національної волі та державної незалежності України. Конечною
передумовою нашої перемоги в Україні було вирвати це гасло з рук
українських націоналістів і присвоїти його собі»[288]. Адже Московщина
потребувала української пшениці та вугілля, голодувала, і підприємства
стояли: «Московщина не втримається без українського вугілля, сировини
і продовольства. А Московщина – це фортеця нашої революції, а
немосковські землі – фортеця контрреволюції. Отже, радянський уряд –
це уряд московського народу. Якщо ви голодні, то кричіть: «Смерть
Українській Центральній Раді». І не лише кричіть, а біжіть її бити»
[289].
На Раді народного господарства в Москві 26 травня 1918 р. М.
Оболенський казав: «Замість того, щоб закликати наше робітництво
творити збройні загони та йти в Україну здобувати хліб, замість цього
ми мусимо пояснювати нашому робітництву, що вони матимуть постійну
працю і хліб лише тоді, коли повернемо господарську єдність Московщини
з Україною. А за сучасних умов ту єдність можна привернути лише
зброєю». Цю думку підтримував Ленін, який говорив: «Справа існування
РРФСР – це тепер справа військова»[290]. А створивши нарешті
«Українську Радянську Республіку» та її «уряд», Ленін на другий же
день телеграфував йому: «Пришліть бодай 50 мільйонів пудів зерна
найпізніше до І–VI. Якщо не пришлете, то ми всі тут «околеем».
Українському урядові було нелегко це зробити. В. Шахрай казав: «І що я
за український військовий міністр, коли всі українізовані військові
частини в Харкові доводиться мені роззброювати, бо вони не хочуть іти
за мною боронити радянську владу. Єдина військова підпора, що її має
наш радянський уряд – це військо, що його привіз із Московщини тов. В.
Антонов»[291]. В. Ленін телеграфував йому: «Робітники Петрограда,
Москви, Сєрпухова, Іванова, Брянська та інших московських міст вже
вислали на Україну всіх своїх боєздатних людей. Мусите знайти способи
перемогти УНРаду»[292]. І «уряд» старався. Захопивши пів-України,
скликав 17 березня 1918 р. до Січеслава (Катеринослав,
Дніпропетровськ) з’їзд рад. Хоч у Січеславі була вже радянська влада і
армія, з’їзд ухвалив НЕ воювати проти УНР. Тоді Є. Бош привела на
з’їзд частину своїх солдатів, які оточили будинок і рушницями
примусили з’їзд ухвалити війну проти УНР. Головнокомандувач
московським військом пише: «Більшість Рад в Україні були проти нас.
Тому я розганяв їх і призначав на їхнє місце свої ревкоми»[293]. І
зізнався: «Наш генеральний штаб мав 1917 р. план: 1) зайняти своїм
військом Донбас та Кривий Ріг; 2) здобути за всяку ціну Київ; 3)
зайняти Таврію й Одещину і приєднати їх формально і фактично до
Московщини; 4) такій окраяній Україні залишити назву «Українська
Народна Республіка» (УНР)»[294]. Нагадаємо, що тоді Москва визнала УНР
як самостійну, незалежну. Москвини називали її так лише у зовнішній
політиці і пропаганді. У внутрішніх наказах, в листуванні, в школах
називали Україну 1917–1925 рр. «Юг России», «Южная Россия». Командувач
московською армією М. Муравйов у наказі знав, що так писав: «Советскую
власть мы несем с далекого Севера на остриях своих штыков. И там, где
мы ее устанавливаем, мы поддерживаем ее силой наших штыков»[295].
Загарбуючи сусідні землі, Московщина водночас ніколи не забувала
заявляти про свою миролюбність. Микола ІІ пропонував 1898 р. скликати
міжнародну нараду, що мала виробити план повного роззброєння всіх
держав. У Лізі Націй Московщина запропонувала 1927 р. те саме, а 1932
р. зненацька напала на Фінляндію. Між 1914–1939 рр. Московщина
підписала угоди про ненапад з Польщею, Фінляндією, Румунією, Латвією,
Литвою, Естонією і на кожну напала несподівано 1939 р. З Японією
підписала угоду про ненапад 1941 р., а напала 1945 р.
За злочини гітлерівського нацистського уряду заплатив увесь
німецький народ. Лише євреям заплатив 890 мільйонів доларів.
Московщині – вдесятеро більше. Ніхто в усьому світі не запротестував.
Отже, весь світ визнав це справедливим. Чому ж московський народ не
мусить платити за злочини свого уряду? Адже московські злочини
мільйонократно більші і підліші за німецькі.
Школяр розуміє, що накази В. Леніна (чи будь-кого) залишилися б на
папері, якби не знайшлося мільйонів охочих ті накази виконувати, якби
ті мільйони самі не прагнули саме ТАКІ накази здійснювати. Настане
час, коли світ, і, насамперед, Україна, подасть Московщині,
московському народові (як колись німецькому) свій рахунок до сплати.
Величезний рахунок. Не зважаючи на те, що московські емігранти
напружують усі здібності, щоб зменшити той рахунок, і наполегливо
твердять і пишуть russian, коли йдеться про щось добре в СРСР, а коли
мова заходить про московські злочини, то – soviet, bolshevik, і
наполегливо розсилають урядам, міністрам, політикам, редакціям свої
протести проти ототожнення russian i soviet. Незважаючи на те, що
серед українців, навіть емігрантів є такі, що підтримують цю вигадку,
як, наприклад, один український провід у США: «Український Конгресовий
Комітет Америки не визнає засади про загальну вину і відповідальність
російського народу за всі злочини комуністичного режиму та його
колоніального імперіалізму. УККА є проти того колоніалізму та
імперіалізму, а не проти російського народу, як такого»[296].
Нам (і світові) немає жодної різниці, який суспільний лад
московської нації керував та керує грабунком, гнобленням України та
інших сусідів. В XV–XVII ст. – бояри, у XVIII–XIX – дворяни, у ХХ ст.
– інтелігенти. ВСІ вони наполегливо розбудовували і розбудовують
московську імперію. А з тої розбудови користується ВСЯ московська
НАЦІЯ, ВСІ її суспільні стани. І ВСІ вони розбудовують свою імперію
тими самими способами. За минулі століття змінювалися лише імена та
назви. І, звичайно, розмах збільшувався відповідно до збільшення
імперії. У XVII ст. готувалися загарбати Дніпро, у XVIII ст. –
Дарданелли, у ХІХ ст. – Гібралтар та Суец, у ХХ ст. – весь світ. І
чернець Філофей XVI ст. марив, що Москва – ІІІ Рим загарбає весь світ.
І безбожник В. Ленін марив, що Москва – ІІІ Інтернаціонал загарбає
весь світ. І у ченця, і у безбожника – та сама ідея. Монархічна
Московщина загарбувала правом дворянського меча. Демократична
Московщина – правом соціалістичного меча. А меч є мечем у будь-чиїх
руках. Будь-яка спроба москвинів зректися думки про панування у світі
була б величезною духовною катастрофою Московщини. Кожного, хто
пробував би зректися тої думки, москвини негайно знищили б. Месіанство
москвин розуміє як його панування фізичне, військове і деспотичне.
Але, втративши немосковські народи, обернеться імперія на маленьке,
убоге матеріально і духовно московське князівство XVI ст. А це ж – «У
поті лиця свого здобувай хліб свій».
XIII. КОЛОНІАЛІЗМ МОСКВИНА
Отторжение малороссийского народа
от государства нашего может быть
началом всех наших бедствий.
Петро І
Союз нерушимый республик свободных
Сплотила навеки великая Русь.
Гімн СРСР
Москвини виправдовують своє загарбництво (імперіалізм) та
колоніалізм тим, що, мовляв, й інші народи загарбували чужі землі й
обертали їх на свої колонії. Хіба англійці не загарбали Австралію,
Індію, пів-Африки, пів-Америки? Хіба англійські колонії не
перевершували територію Англії багатократно? При цьому замовчується
різниця між своїм і англійським колоніалізмом. Англо-сакси загарбували
дикі, нецивілізовані землі, де величезні простори годували лише кілька
десятків тисяч тубільців. Через кількасот років ті простори годують
сотні мільйонів. Англійці перетворили дикі степи та праліси в
цивілізованіші, найбагатші країни, як от Північну Америку, Австралію.
Європейці, безперечно, визискували тубільців у своїх колоніях. Але
водночас і цивілізували їх: будували школи, лікарні, шляхи,
впроваджували культурне землеробство, промисловість. Європейці
створювали те, чого ЩЕ НЕ БУЛО. Навчали тисячі тубільців у своїх
європейських школах на учителів, лікарів, інженерів, урядовців, тобто
творили провідну верству тих народів. У ХХ ст. бачимо негрів з
європейською освітою, президентів, міністрів самостійних африканських
та азійських новопосталих держав. Цю культурно-творчу місію європейці,
певна річ, виконували не з християнських чи філантропічних спонук, не
від доброго серця чи демократизму, а заради власної користі. Колонії
давали сировину, купували готові вироби, але це збагачувало й місцевий
народ, творило нові потреби. Щоб використати багатства колоній,
європейці шукали і знаходили їх, переробляли і завозили до Європи.
Найбільший вітрильник перевозив мало людей і вантажів, плив з Європи
до Америки місяць. Отож, були винайдені пароплав, залізниці, телеграф.
Машинну добу англійці започаткували не тому, що були найрозумнішими,
господарство трьох їхніх островів вимагало машин, а машина дала нову
величезну силу, найсильнішого рушія поступу на ім’я конкуренція. Хто
вкладає гроші у виробництво, хоче заробити більше, отже, мусить
виробити і продати більше. Машини вдосконалювалися і вимагали
машиністів, механіків, розвинених робітників більше – постала пекуча
потреба загальної й технічної освіти робітництва. Оскільки свої
здібності людина розвиває тоді, коли примушена життям давати собі раду
сама, власними силами, іншими словами – коли людина ВІЛЬНА, то
кріпацтво стало величезним гальмом технічного прогресу. Господарська
конкуренція знищила також і розумове рабство, допомогла людині
боротися за свободу. Боротьба за вільну людину, за вільний народ –
найтрагічніші і найвеличніші сторінки в історії європейського
суспільства. З багатьох її виявів подивимося лише на одну, що
стосується нашої теми.
Прагнення свободи – є невід’ємна властивість кожного живого
створіння. «Не хлібом єдиним живе людина» – побачили навіть москвини.
Людина відчуває голод не лише в шлунку, а й у серці, в душі. Прагне
любові і духовної насолоди в пісні, музиці, у красі, прагне жити
повним життям не лише у світі матеріальнім, а й у нематеріальнім.
Нематеріальний, неозорий світ називають світом Душі, світом Духу,
світом Бога. Безбожники – дикунським забобоном, нервами, почуттям.
Життя показало переконливо навіть безбожникам, що той неозорий світ є
безмірно могутній, що любов до свободи, ненависть до в’язниці, краса,
віра в Бога і т. п. є СИЛЬНІШІ ЗА РОЗУМ. Неозорий світ Духу, світ Душі
є незнищимий, всемогутній, всюдисущий: «Вірую в Єдиного Бога Отця,
Вседержителя Творця всього озорого і неозорого. І в Духа Святого,
Господа Животворящого».
Історія боротьби людини за свободу просякнута кров’ю борців, що
полягли в боротьбі, навіть без шансів на перемогу, але з надією
перемогти. Лесине Українки «без надії сподіваюсь» вело й наших
легендарних героїв до ПЕРЕМОГ. Усі нерони, чингіс-хани не вигубили
стільки борців за волю, як Московщина, надто за останнє півстоліття в
загарбаних землях. Як уже говорилося, в самій Московщині воля
ототожнюється з сваволею, безладом і загибеллю їхньої держави. В.
Ключевський пише, що москвини, їздячи до Європи, були переконані, що
європейські держави ось-ось поваляться, бо там забагато «своеволия»,
тобто свободи людині. Щоправда, московська інтелігенція голосно
кричала про потребу свободи та лиш до 1917 р. Коли ж захопила владу,
показала всім волелюбним, що та свобода – не для них.
Француз Ж. Шерер у своїх «Анналах» пише (1776 р.), що українські
батьки передавали своїм синам як найдорожчу спадщину меч і клич «Воля
або смерть». Українці певні того, що воля в них не перейде в сваволю.
Рільнича культура українців породила і виплекала і ідеалістичну,
релігійну духовність та світогляд, якими праукраїнці ще за
передісторичних часів запліднили культуру народів на півдні Європи, і
та культура зростала й поширилася на всю Європу крім північно-східного
її кутка. В старій Елладі розквітла європейська філософія. Афіни стали
всеєвропейською Академією Наук. Пізніше такі академії створилися у
Римі та Царгороді, а потім у великих європейських містах. В Україні
вони виникли в ІV ст. у Херсонесі та Пантикапеї (Керч), а в ХV ст. у
Львові, в XVI ст. у Києві та в Острозі. В Московщині перший
університет (заснували і навчали українці) заснований аж у XVIII ст.,
а в ХІХ ст. тут навчалося лише 82 студенти. (У Київській Академії XVII
ст. – 3 тисячі).
В європейських культурних осередках зустрічалися люди всіх
культурних народів. В Київській Академії вчилися чужинці з усієї
Європи. У людей різних світоглядів спільне прагнення до знання і
вільне обговорення думок і поглядів виховувало толерантність до інших
погляду, думки, світогляду, релігії. В Україні ніколи не було
фанатичних сект, релігійна запеклість – далека, чужа українській
духовності, це аж переходить у надмірну толерантність, що є однією з
причин поневолення України сусідами, бо вони були національними
фанатиками, шовіністами. Вільне обговорення виплекало і зміцнило в
європейців КРИТИЧНИЙ розум, Європа визнала вільнотворчу думку за
найпершу засаду, що широко відкрила двері ТВОРЧОМУ ДУХОВІ. Саме
європейці дали світові скарби гуманістичних, природничих, технічних
наук, національні мови, літератури, мистецтво, зробили їх надбанням
людства. Європейці дали людству лібералізм, парламентаризм,
демократизм, народоправство, загальну обов’язкову освіту всього
народу, щоб він міг сам керувати своїм життям. Самоуправління села,
міста, округи, держави, кожного стану і професії, промисловості і
рільництва, науки і мистецтва, Церкви – всеохоплююче самоуправління
забезпечує ВІЛЬНУ ТВОРЧІСТЬ УСІМ ЗДІБНИМ ЛЮДЯМ. Знання місцевих потреб
і можливостей, місцева ініціатива, вільна воля людей, їхній контроль
над владою, урядовцями – все це забезпечило поступ усього життя нації,
культури і цивілізації, добробуту всіх станів. Невпинно зміцнювалася
держава. Вільна думка, вільна творчість, вільне самоуправління – три
наріжні камені життя європейців: особистого, громадського, державного,
культурного, господарського, політичного.
Цей відступ потрібний, щоб на тлі європейського поступу виразніше
бачити московське реакційне азіатство.
В Х ст. до Московщини прийшли європейці – київські князі з
військом та урядовцями. В наступні два століття київські християнські
місіонери, які хрестили москвинів, будували їм церкви, школи.
Історична доля не дала досить часу посіяти і доглянути ту європейську
культуру, бо вже ХІІІ ст. Московщина увійшла до складу
татаро-монгольської держави і надзвичайно скоро та глибоко
потатарщилася. Зруйнована татарами Україна не могла вже посилати до
Московщини своїх цивілізаторів аж до свого визволення з польської
неволі. Та й по Переяславі 1654 р. москвини надзвичайно ворожо
ставилися до європейської культури, «латинской ереси», що її несли
українці в московське культурне життя. Петро І пробував терором
цивілізувати Московщину, але одразу ж по його смерті вона відбудувала
свій старий «китайський мур», що кілька сторіч відгороджував її від
Європи, залишивши маленьке віконце – Петербург. Московські
націоналісти – більшовики, захопивши владу 1917 року, негайно
замурували і його.
Протиставити європейській культурі свою москвини не могли, бо від
Х ст. не мали часу розвинути її понад варварський рівень. Не лишалося
нічого іншого, як тікати від європейської культури. «Анітрохи не
вплинули на москвинів три великі культурні рухи в Європі: Ренесанс,
Реформація і Велика Французька революція. І москвини не мали жодних
культурних досягнень ні в літературі, ні в мистецтві, ні в науці, ні в
філософії. Москвини не явили своїх Данте ХІV ст., Шекспіра ХV ст.,
Вольтера ХVIII ст. Москвини не мали навіть когось подібного до Фоми
Аквінського, Ігнація Лойоли, Блеза Паскаля, Мартіна Лютера, Кальвіна,
Гуса. Навіть у ХІХ ст. – за доби найбільшого інтелектуального
пробудження Московщини – московські прогресисти-революціонери не
цікавилися справами захисту громадянина від зловживання влади, а
обмірковували лише справу захоплення влади, щоб її використати для
перебудови суспільства на колективістичне. І це вони здійснили 1917
року»[297].
«Москвини завжди визнавали лише свій світогляд, а всі інші
заперечували. Москвини виплекали у себе релігійну і національну
нетерпимість та дикий фанатизм, що вважав усі народи зіпсованими,
гнилими, і тому Московщина забороняла всілякі стосунки з ними.
Китайським муром відгородила себе Московщина від усього культурного
світу»[298]. Ця фотографія СРСР зроблена 75 років тому.
Основні зусилля Московщини понад 300 років були спрямовані на те,
щоб знищити культурні та господарські переваги України, загальмувати
її поступ по шляху цивілізації, накинути їй свій значно відсталіший
суспільний устрій, тобто варваризувати за своїм образом і подобою. Від
здійснення цієї мети Московщина як монархічна, так і більшовицька,
ніколи не ухилялася ні на крок. Особливо наполегливо робилося і
робиться це радянською Москвою.
Пригадавши заповіт Катерини ІІ, що відбирати в України всі її
права відразу небезпечно, чиниться так:
4 грудня 1917 р. Московщина визнала Україну (УНР) за незалежну
державу.
17 березня 1918 р. З’їзд Рад проголосив УРСР.
10 липня 1918 р. створено у Москві КПУ.
1 грудня 1918 р. створено Український «незалежний радянський»
уряд.
16 березня 1919 р. Всеукраїнський З’їзд Рад затвердив конституцію
УРСР як незалежної держави.
1 червня 1919 р. підписано військовий союз УРСР з РРФСР.
29 липня 1920 р. підписано економічний союз УРСР з РРФСР як двох
незалежних держав.
29 грудня 1922 р. створено у Москві СРСР.
10 травня 1925 р. З’їзд Рад затвердив нову конституцію УРСР.
25 травня уряд СРСР скасував фінансове самоуправління УРСР.
15 грудня 1928 р. уряд СРСР видав земельний закон для всього СРСР.
3 листопада 1929 р. уряд СРСР скасував українські трести,
запровадивши всесоюзні.
15 листопада 1929 р. уряд СРСР підпорядкував Наркомзем УРСР
всесоюзному.
11 січня 1930 р. уряд СРСР підпорядкував українську кооперацію
московській.
8 лютого 1930 р. уряд СРСР закрив посольство УРСР у Москві.
15 червня 1930 р. уряд СРСР підпорядкував українську статистику
московській.
1 січня 1931 р. уряд СРСР закрив Наркомат Внутрішніх Справ УРСР.
3 липня 1931 р. уряд СРСР підпорядкував Наркомунгосп УРСР
московському.
5 січня 1932 р. уряд СРСР підпорядкував Наркомат Промисловості
УРСР московському.
9 лютого 1932 р. уряд СРСР уніфікував державне управління всього
СРСР.
1 жовтня 1932 р. уряд СРСР підпорядкував радгоспи УРСР урядові
СРСР.
20 червня 1933 р. уряд СРСР підпорядкував юстицію УРСР
московській.
23 червня 1933 р. уряд СРСР закрив Наркомат Праці УРСР.
24 червня 1933 р. уряд СРСР підпорядкував профспілки УРСР
московським.
16 березня 1934 р. уряд СРСР підпорядкував державну інспекцію УРСР
московській.
1 квітня 1934 р. уряд СРСР підпорядкував НКВД УРСР московському.
10 квітня 1934 р. уряд СРСР підпорядкував АН УРСР московській.
10 липня 1934 р. уряд СРСР підпорядкував Верховний Суд УРСР
московському.
17 липня 1934 р. уряд СРСР скасував посаду уповноваженого УРСР при
уряді СРСР.
20 квітня 1935 р. уряд СРСР закрив Державне видавництво України.
23 липня 1935 р. уряд СРСР підпорядкував Наркомхарчопром УРСР
московському.
1 грудня 1935 р. уряд СРСР закрив Книжкову Палату УРСР.
20 лютого 1936 р. уряд СРСР підпорядкував усі ВУЗи УРСР Москві.
5 грудня 1937 р. ухвалено конститицію СРСР.
Стаття 13 проголошувала: «СРСР є союзною державою, утвореною на
основі власновільного об’єднання рівноправних радянських
соціалістичних республік». Стаття 17: кожна союзна республіка має
право вийти з Союзу. А стаття 20 встановлює, що коли ухвала чи закон
союзної республіки розходяться з законом СРСР, то силу має закон СРСР.
Стаття 18 Конституції СРСР дає право УРСР мати військо. А стаття 60
визначає, що воно підлягає безпосередньо урядові СРСР, а не УРСР. І
так в усьому.
Московщина завжди розуміла: щоб зберегти імперію, не досить
знищити лише самоуправління України. Треба знищити ВСЕ, що відрізняє
українців від москвинів: українську культуру, українські національні
традиції і звичаї, а насамперед і найголовніше – українську мову.
Треба змосковщити не тільки інтелігенцію, як до 1917 року, а саме
джерело українства – українське село. Монархісти не знайшли якоїсь
личини, щоб нею замаскувати московщення. Більшовицька Московщина ту
личину знайшла. Це – світова соціалістична наддержава, де всі народи і
всі мови зіллються в один наднарод з спільною мовою. А для
змосковщення села треба було привезти в Україну якомога більше
москвинів і вивезти якомога більше українців. До 1917 року московську
мову можна було почути лише в містах. За 40 років в Україну
переселилося понад шість мільйонів москвинів, як правило, вони скрізь
посідали керівні посади. Ще недосвідчені галичани-комуністи нарікали:
«Кількість місцевих таварищів на керівних посадах у Львові можна
почислити на пальцях однієї руки»[299]. Московський «Ежегодник
Коминтерна» за 1923 р. подає, що серед членів КПУ 1918 року було 2,5%
українців. Сама КПУ зазначала, що 1923 року їх було лише 1,3%[300].
Що вище влада в УРСР, то менше в ній українців. Наприклад, 1929
року було українців: у районній – 75,9%, в окружній – 53,5%, в
обласній – 26,8%. Москвинів в Україні було 1924 р. 7%, але на найвищих
посадах 71%. Євреїв в Україні було 7,8%, а на найвищих посадах –
24,5%. Українців було 80%, а на найвищих посадах 3%[301]. Українців
наркомів УРСР було 1925 р. 1,8% (2 з 15)[302].
По війні 1941–1945 рр. Московщина значно збільшила кількість
комуністів в українських селах. Наприклад, у Київській області
сільських парторганізацій 1941 р. було 497, а 1946 р. стало 4600. У
Харківській області – 496, а 1946 р. – 1117. Керівників
парторганізацій присилали з Московщини[303].
Наприкінці 20-х – початку 30-х років московщення керівної верстви
в Україні набуло масового характеру. ЦК ухвалив 14 березня 1932 р.: 1)
нещадно винищити українську контрреволюцію; 2) знищити націоналістичні
ухили М. Скрипника та його прихильників; 3) перевірити діяльність усіх
установ України і спрямувати її на шлях, визначений Москвою; 4)
перебудувати форми та методи керівництва українською культурою.
Виконати все доручили П. Постишеву[304]. Через десять місяців П.
Постишев звітував, що з 120 тисяч членів і кандидатів КПУ він виключив
27,5 тисячі. А з Московщини привіз 13 тисяч москвинів на посади
парторгів, голів контрольних комісій, секретарів райпарткомів і т. п.
керівні посади. Москвини керували 643 політвідділами, 202
політвідділами радгоспів[305]. Московщина прислала 1937 р. в Україну
цілу комісію: В. Молотова, М. Хрущова, М. Єжова «перебудовувати форми
та методи керівництва українською культурою». За два місяці комісія
вигубила всю верхівку КПУ, весь склад секретаріату, політбюро,
контрольної комісії. З 17 членів Президії Верховної Ради УРСР
залишилося лише 4, із 57 членів ЦК КПУ – лише 12; винищила все
керівництво Спілки письменників, з 15 тисяч парторгів КПУ вигнала з
посад і відібрала партквиток у 3 тисяч. Ще 1929 р. Московщина вигнала
з КПУ 9% членів у містах і 16% у селах. Року 1933 виключено 14% членів
КПУ і 23% кандидатів. На їхнє місце привезено 35 тисяч москвинів[306].
Року 1931 Московщина змінила 80% секретарів райкомів КПУ[307]. Року
1946 змінила 38% секретарів обкомів КПУ, 64% голів облрад, 66%
керівників МТС. У деяких областях змінено 80–90%. З 4 тисяч
«боротьбистів», що перейшли до КПУ, залишилося лише 119[308], решту
Московщина знищила.
Одним з найголовніших своїх завдань, що його мають москвини –
перешкодити виробленню і накопиченню знань, зруйнувати природне
формування національної інтелектуальної еліти в Україні. Національні
Академії наук є найвищим авторитетом, отже, належало підпорядковувати
«республіканські» московській Академії Наук, АН СРСР. Їй також
підпорядковані всі дослідні установи. Московська АН фактично призначає
не лише академіків, але й службовців «республіканських» АН. Наприклад,
М. Лаврентьєв народився, виріс і вчився в Московщині, його прислали до
Києва і призначили керівником інституту математики і заступником
президента АН УРСР, хоч ясна річ, він не знав і не хотів знати жодного
українського слова. Москвин Пєршин народився, виріс і жив у Московщині
до 59-го року свого життя. Його прислали до Києва, зробили дійсним
членом АН УРСР, керівником Інституту економіки, членом президії АН
УРСР. Московщина призначила його головою Ради вивчення ресурсів
України, зробила його навіть членом головної редакції «Української
Радянської Енциклопедії», хоч про українство він знав менше, ніж про
життя на Марсі.
Крім АН СРСР існують також суто московські національні – Академія
будівництва і архітектури, Академія мистецтв, Академія медичних наук,
Академія сільськогосподарських наук. Їм підпорядковані відповідні
інститути та установи у всіх «республіках». Навіть тим академіям, що
не мають приставки «СРСР» (Академія педагогічних наук РРФСР)
Московщина надала право всесоюзних. Без дозволу Академії педагогічних
наук РРФСР ніхто в країні не має права видати будь-якого шкільного
підручника, вони в немосковських школах СРСР – лише переклади з
московських. Так Московщина здійснювала чотири завдання: 1) виховувати
немосковських дітей на московських яничарів; 2) затримувати розвиток
національних культур немосковських народів; 3) затримувати створення
немосковських шкільних книжок і шкільної літератури; 4) спотворювати
(в перекладах), засмічувати московізмами мову школярів-немосквинів,
щоб переконати їх в убозтві рідних мов, непридатності їх для культури.
Кошториси всіх немосковських АН визначає московська (СРСР) АН, теми
наукових праць теж. Не дивно, що, наприклад, 1958 р. АН УРСР не видала
українською мовою жодної наукової праці з вищої математики,
астрономії, фізики, механіки, хімії, фізіології, медицини тощо. В 1962
р. московська (СРСР) АН видала 950 наукових праць, а АН УРСР – лише
142, а з них 87% мовою московською. Ленінськими преміями нагороджено
1960 р. 35 наукових праць з Московщини і 2 з України. Серед авторів
праць з Московщини 23 прізвища – українські. Комітет з ленінських
премій допустив 1965 р. до конкурсу: наукових праць 17 (з України –
2), технічних – 23 (з України – 2), літературних – 13 (з України – 0),
мистецьких – 13 (з України – 1). З 102 кандидатів на ленінські премії
1966 року з УРСР подано лише 12. Прізвища їхні – Давидов, Дубінін,
Журавльов, Кузнєцов, Кулявін, Лупанов, Окулов, Пантюхов, Решетніков,
Рівкін, Тіхонов, Худосовцев.
Наукові звання та ступені у всьому світі надають національні
університети та Академії Наук без затвердження урядом. В СРСР
затверджує (чи відкидає) кандидатів міністр освіти після ретельної
перевірки дисертації у всесоюзній атестаційній комісії. Наприклад, М.
Марченко дисертацію «Українська історіографія стародавніх часів»
написав 1959 р., а захищав 1961 р. у Ленінграді[309]. Понад 50%
наукових аспірантів-українців готуються поза Україною. Вони звичайно
там і залишаються жити, бо уряд СРСР посилає немосквинів працювати
поза «республікою», а до «республіки» присилає на їхнє місце з
Московщини. Про те, що українцям перепиняється шлях до науки в
Україні, свідчать такі дані: з 1931 р. по 1960 р. аспірантів в СРСР
збільшилося втричі (з 12 тисяч до 36 тисяч), а в УРСР зменшилося (з
3147 до 2987).
Московщина дуже боїться випустити українських науковців з-під
свого нагляду, не пускає українських науковців на міжнародні наукові
з’їзди. Не було українських математиків в Едінбурзі 1958 р., в
Стокгольмі 1962 р. На жодному міжнародному науковому з’їзді не було
окремого представництва науковців УРСР, навіть на з’їзді славістів у
Софії 1963 р., а якщо вони приїжджають, то виступають як московські.
На з’їзді істориків у Стокгольмі 1960 р. був лише один історик з УРСР
і той був неукраїнець. Українських істориків заступали історики з
еміграції. На з’їзді фізиків у Загребі 1961 р. науковці з УРСР не
виступали. На з’їзді хіміків у Монреалі 1961 р. виступив учений з УРСР
Михайло Клочко, він не захотів повертатися і залишився в Канаді. «На
Всеслов’янському археологічному з’їзді 14 вересня 1965 р. всі
слов’янські археологи (навіть маленьких народів) виголошували свої
доповіді своїми мовами. Лише українці та білоруси виголошували
московською»[310]. Ніяка не новина, що Московщина забирає з України
найкращих учених, інженерів, митців, письменників. На їхнє місце
приїздять москвини. З 36 тисяч науковців-українців в Україні працювало
1959 р. лише 63%. З усіх українців з вищою освітою працюють поза
Україною 29% (118 тисяч), а в УРСР серед спеціалістів з вищою освітою
– 27% москвинів, 15% неукраїнців. На кожні 10 тисяч українців працює в
Україні 124 фахівців з вищою освітою, а на 10 тисяч москвинів, що
живуть в Україні, працює тут 256 фахівців-москвинів, тобто вдвоє
більше, ніж українців. У Московщині ж на кожні 10 тисяч москвинів
працює 172 своїх фахівців, тобто в півтора раза менше, ніж їх є в
Україні. На 100 тисяч москвинів 1959 р. припадало 364
науковці-москвини. На 100 тисяч українців припадало 60
українців-науковців – на 600% менше. На 100 тисяч євреїв в СРСР
припадало 1350 науковців-євреїв[311]. У РРФСР працювало 1940 р. 63%
всіх науковців СРСР, в 1960 р. – 69%, тобто збільшилося на 6%. В УРСР
працювало 1940 р. 19% всіх науковців СРСР, а 1960 р. – 13%, тобто
зменшилося на 6%. «Горе переможеним».
Отже, для планомірного знищення розумового рівня нації Московщина:
1) московщить українських дітей в Україні; 2) збільшує кількість
вчених москвинів в Україні і зменшує число українців; 3) посилює свою
інтелектуальну п’яту колону в Україні; 4) поліпшує навчання в середніх
школах Московщини і погіршує його в Україні; 5) невпинно нищить
українську провідну верству в Україні, забираючи її молоді покоління.
В Україні невпинно зростає кількість МОСКВОМОВНИХ шкіл, учителів та
учнів МОСКВИНІВ. ЗМЕНШУЄТЬСЯ кількість УКРАЇНОМОВНИХ шкіл, учителів та
учнів українців. Усе те робиться за українські гроші.
«Статистика» СРСР не називає витрат на освіту та науку окремо
кожної «республіки». Використовуючи московські джерела, навіть
малоукраїнець Д. Соловей довів, що на душу в УРСР витрачається на
освіту ВЧЕТВЕРО МЕНШЕ, ніж в РРФСР[312].
Від 1940 р. до 1956 р. число ВУЗів у Московщині збільшилося, а в
Україні зменшилося на 32 (з 166 до 134). В Україні 1954 р. закрили 24
ВУЗи, а в Московщині відкрили нових 21. Після приєднання 1939 р.
західних областей України до УРСР, кількість українців в СРСР
збільшилася на 7541 тисячі. Але відсоток українців у ВУЗах УРСР НЕ
збільшився. На кожні 100 тисяч їхньої людності в УРСР було 1961 р. у
ВУЗах студентів: українців – 811, москвинів – 1769, євреїв – 2223.
На вступних іспитах до ВУЗів в Україні складають іспит з
московської мови та літератури, а з української мови та літератури
іспиту не вимагають, хіба на педагогічних та філологічних факультетах.
Оцінка іспиту з української мови та літератури не впливає на
конкурсний добір, а з московської – є вирішальною. У ВУЗах «республік»
СРСР наука викладається мовою московською.
В СРСР семирічна освіта обов’язкова, але навіть і її нелегко
одержати. Секретар ЦК КПУ О. Кириченко визнавав на ХІХ з’їздові КПРС
1956 р., що «у деяких областях УРСР не виконується повністю закон про
загальну обов’язкову освіту». Через 10 років читаємо: у школах УРСР
дуже бракує шкільних книжок, приладів, меблів. Будівництво нових і
ремонт старих шкіл запізнюється на три і більше років. Школярі не
мають одягу, взуття, медичного догляду. Вчителі не мають достатньої
освіти, не мають достатньої платні[313]. Школярів експлуатують,
особливо в селі. 1958 року 4 тисячі учнівських бригад обробили 65
тисяч гектарів землі. Працювало понад 500 тисяч дітей[314]. А 1965
року їх було лише у Львівщині 1847 (40 тисяч учнів)[315]. «Треба
рішуче відмовитися від дикунського визиску дітей-школярів. Т. зв.
«літня практика» фактично стала лише фізичною і непосильною дітям
роботою, що їх виснажує фізично і псує морально, бо породжує у них
ненависть до всілякої фізичної праці»[316].
Ми вже наголошували, що московська «демократія» нічого нового не
запроваджувала в СРСР, а лише продовжує справу своїх владних
попередників, класових ворогів – колонізаторів України. В українських
містах здавна жило багато чужинців: торгівців, ремісників тощо –
греків, татарів, турків, арабів, волохів, німців, англійців,
голландців, французів, італійців, євреїв тощо. Не було лише москвинів.
1832 р. в Україні 45% промисловців та 57% торгівців були вже москвини
[317]. Року 1914 серед вищих і середніх урядовців України 70% були
москвини.
По Переяславській поразці 1654 р. Московщина негайно прислала до
наших міст свої гарнізони. Після Полтавської катастрофи 1709 р.
Московщина подесятерила ці гарнізони в українських містах. Офіцери та
солдати гарнізонів так полюбили український хліб, ковбасу, сало, борщ,
цукор, що стали патріотами України і слушно вважали глупотою
повертатися «на родину». Московська влада давала їм в Україні посади
від двірника чи швейцара до губернатора включно, безплатну землю та
позички. В архіві Києва знаходимо список осіб, що одержали 1805 р.
ділянки під будівництво хат. В ньому 150 осіб: москвинів – 101,
українців – 35, інших – 14. Московські банки охоче давали їм позики,
бо уряд забезпечував їх повернення. Українцям таких позичок не давали.
Отож 1897 р. стало в Україні торгівців: москвинів 52%, українців –
22%, євреїв – 21%. Промисловців: москвинів 45%, українців – 27%,
євреїв – 17%[318].
Наскільки вдалося змосковщити наші міста, зокрема столицю –
показав 1917 рік. Московська влада скасувала самоуправління наших міст
(Магдебурзьке право) 1835 р. Московські міста ніколи самоуправління не
мали. Коли по 82-річній перерві наші міста знову провели вільні,
демократичні вибори до міських управ, українці одержали від 4% (в
Одесі) до 20% (в Києві) голосів. Боючись слави і традицій
стародавнього Києва, Московщина зробила столицею УРСР заселений
зайдами Харків. До Києва її боялася перенести доти, доки не вигубила
(1933 року) голодомором 8 мільйонів українських селян та 90%
української інтелігенції. П’ятнадцять років боялася переносити.
Московщина боялася і гетьманських столиць. І до 1917 р. і по 1917 р.
вона не дозволяє розбудовувати Чигирин і Батурин, обернувши їх на
занедбані, маленькі містечка. Досі нема залізниць до них. Навіть
середніх шкіл не дозволяла там до 1905 року засновувати.
Затримувала Москва і розбудову Києва і до 1917 р. і по 1917 р. (за
Руської держави Київ був більшим, багатшим і культурнішим за тодішні
Париж та Лондон). Польща теж перешкоджала його розбудовувати.
Московщина не дозволяла заснувати в Києві університет аж до 1834 року.
А заснувала (власне, перенесла до Києва польський ліцей з Кременця),
щоб поборювати польські впливи на Правобережжі. Це тривале штучне
умертвлення великого міста світової слави далося взнаки: Москва мала
1918 р. 1850 тисяч населення, а 1938 р. вже 4 мільйони; Київ 1918 року
– 626 тисяч, а 1938 – лише 528 тисяч.
Московщина розуміла: треба знищити також і господарську
незалежність України, зробити її джерелом сировини і ринком збуту
московських виробів, будь-що не дозволити Україні стояти господарчо на
власних ногах, зв’язати навічно з московською, не дозволяти жодних
зв’язків з позамосковськими господарствами – цих засад тримається
Московщина твердо від Переяслава по сьогоднішний день. Відмовитися від
тих засад – це відмовитися від імперії.
Праукраїна вже в першому тисячолітті до РХ була великою
торговельною державою, мала зв’язки зі всім тодішнім культурним світом
аж до Китаю та Індії. Торговельних та культурних зв’язків зі Західною
Європою не переривала навіть і за татарської влади в Україні. Вони
пожвавилися за Литовсько-Руської держави та Гетьманщини. Завжди
закордонна торгівля приносила Україні великі кошти. Археологи
знаходять в українських (праукраїнських) могилах багато щирого золота.
Таких розкішних будівель, як Київська Св. Софія, було в Х ст. лише
кілька в Європі.
Ще й не зміцнивши своєї влади, лише за 12 років по Переяславі,
Москва заборонила 1667 р. Україні продавати свої товари до інших
країн, крім Московщини. Але й на московсько-українському кордоні
(існував до 1754 р.) Московщина накладала на українські вироби велике
мито, щоб зруйнувати промисловість України. Після Полтави Московщина
значно посилила і поширила заборону Україні торгувати з Західною
Європою, в 1716 р. їздити на Захід по крам, в 1718 році – вивозити до
Західної Європи український тютюн, а 1722 року – привозити в Україну
західно-європейські товари. В 1723 році заборонила продавати до
Західної Європи бурштин та поташ; 1738 року – коней; 1740 року –
хутра; 1749 року – кожухи, вовну, овець; 1775 року – сіль і т. п. і т.
д.[319]. Все Україна мусила везти до Московщини. А там москвини
ставили українських торгівців у такі обставини, щоб купивши в них за
півціни, самим везти товар до Європи. Московські торгівці багатіли, а
українські бідніли, закордонна торгівля України опинилася в
московських руках.
Виробництво предметів і знарядь промислово розпочалося в Україні
ще за кам’яної доби, десь 5 тисяч років тому, і то – на продаж.
Археологи знайшли в Україні багато промислових виробень кам’яних
знарядь та прикрас. За бронзової та залізної діб таких промислових
виробень стало ще більше: в самому лише Києві знайдені
кількатисячолітньої давності[320]. В XVI- XVIII ст. по всій Україні
працювали десятки великих і тисячі менших гут, ливарень, гуралень,
гарбарень, поташень, кушнірень, чимбарень, ткалень, кузнів, зброярень,
гамарень, гончарень тощо. В XVIII ст. Московщина знищила всі великі і
середнього розміру українські мануфактури всілякими заборонами,
надмірними податками, а часто і відкритим грабунком, спаленням,
руйнуючи промисловість та торгівлю. Українські ремісники здавна були
організовані в союзи (цехи). Лише член союзу мав право виробляти та
продавати свої вироби. До союзу приймалися лише після довгого навчання
та іспиту, що забезпечувало високу якість українських виробів, отже й
добру ціну на них. Наприклад, у Чехії в XIV ст. найкращі залізні
колодки називалися «руськими», у Франції «руською» найліпша тканина, а
«руським» – українським золотом французи називали все, що йому не
можна скласти ціни[321]. У виробництві порцеляни українці мали досвід
від Трипільських часів (4 тисячі років); біжутерії, зокрема
різнобарвної склиці (поліхромної емалі) – від Сарматських часів (2
тисячі років) і т. д. За Руської держави ІХ–ХІІІ ст. українські
архітектори, будівельні майстри, малярі були одними з кращих у Європі,
про що свідчать їхні твори в Україні і поза нею.
Наші ремісники добре заробляли, були заможними і
висококультурними. Петро І, Катерина ІІ та їхні наступники заборонили
ремісничі союзи (їх ніколи не було в Московщині). Майстрів вивезли
силоміць до Московщини і примусили їх там навчати москвинів. Закрили
Мистецьку академію в Харкові, а всіх професорів забрали до Московщини,
щоб заснувати там потім «Строгановское училище живописи». Московщина
вивезла в XVIII ст. до себе всі українські найліпші ткальні разом з
майстрами. Виробництво сукна в Україні одразу впало на 75%. Україна
заробляла великі гроші на скляних виробах. Московщина заборонила 1720
р. продавати їх до Західної Європи, а оскільки москвини розумілися на
склі, то Московщина навмисне наклала велике мито, щоб українці не
могли продати їх і в Московщині. Так Московщина знищила скляний
промисел в Україні і розорила десятки тисяч українських ремісників та
торгівців.
Так само Московщина знищила порцеляновий промисел. Великі
порцелянові мануфактури з Глухова, Волошків та інші вивезено разом з
майстрами до Московщини. А що в Московщині не було порцелянової глини,
дозволено було привозити її туди… з України. Зруйнувавши український
ткацький промисел, Московщина розбудувала свій. З допомогою
українських фахівців «обернула Московську, Костромську, Владимирську
губернії на суцільну промислову округу. Вся людність тих губерній жила
лише з ткацького промислу»[322]. Оскільки промисловість потребує
сировини, Московщина ще в XVIII ст. заборонила Україні продавати
вовну, льон, коноплі тощо будь-де, крім Московщини. Ясна річ,
скуповувала задешево.
«Все наше» стосувалося і робітників. У ХІХ ст. московський уряд
купував робітників (на державні роботи), сплачуючи за дитину 390 руб.,
за парубійка 750 руб., за дорослого 1 тисячу руб.[323]. Соціалістичний
уряд СРСР уже просто заганяє до залізничих вагонів робочу силу і везе,
куди хоче. Тюремна «промисловість» дає московській «демократії»
величезні прибутки.
Всі головні залізниці України побудовано в напрямі південь-північ.
Три з них – до 1917 р., а по 1917 р. побудували ще дві. Увесь південь
України не має залізниці в напрямі схід-захід. Московщина навмисне не
добудовувала їх до портів Чорного і Азовського морів. Українці не раз
просили дозволу добудувати своїм коштом, і кількократно уряд відмовляв
[324]. Лише коли бельгійці та французи взяли в свої руки Донбас,
Московщина дозволила їм добудувати чи побудувати до портів. Але
розбудовувати самі порти не дозволила. Чужоземні кораблі в українських
портах часом цілий місяць чекали на можливість розвантажитися.
Натомість на розбудову своїх балтійських портів Московщина не
шкодувала грошей[325].
Головними товарами України для вивозу за кордон були пшениця,
цукор, вовна, вугілля, копалини. Щоб українські порти НЕ багатіли, а
багатіли московські, Московщина встановила вивізне мито з
азовсько-чорноморських портів на 100% більше, ніж з балтійських
портів. Наприклад, на зерно з балтійського порту 1,67 руб. з чверті, а
з чорноморського – 2,99 руб. Щоб з України не везли до чорноморських,
Московщина запровадила т. зв. «диференційовані тарифи», тобто різну
оплату за перевезення. За вугілля з Донбасу до портів Чорного моря
платилося 1/32 копійки за пуд-версту, а до Московщини – 1/62 коп.,
тобто на 100% дешевше. Перевезення зерна до чорноморських чи азовських
портів коштувало 40% вартості товару, а до балтійських – лише 25%, хоч
туди вдесятеро далі, ніж до чорноморських. Так само було з усіма
вантажами.
Привезти готові вироби з Московщини в Україну коштувало вдвоє
дешевше,ніж вивезти такі самі вироби з України до Московщини[326].
Крім того, вироби ліпшої якості залишали в Московщині, а гіршої везли
в Україну і продавали тут на 15–20% дорожче, ніж у Московщині
високоякісні[327].
Україна виробляла 25 мільйонів кілограмів вовни шороку. Англія
завозила надзвичайно дешеву вовну з Австралії. Московщина зняла ввізне
мито з англійської вовни, і українські вівчарі зубожіли. Московщина
потребувала англійських грошей на купівлю англійської техніки, але
витрачала їх на англійську вовну. Так само Московщина не накладала
мита на мадярські та грецькі вина, щоб не дати розвиватися українським
виноробам. З усього тютюну, що його вирощувала Україна, 80%
переробляли в Петербурзі.
Московський уряд наклав високий податок на український цукор на
самому початку цукроварства в Україні (першу цукроварню в Україні
збудовано 1887 року). Доки наш цукровий промисел був невеликий,
постачав цукор лише на московський імперський ринок, то платилося лише
50 коп. з пуда, а надалі податок різко зростав: 1895 р. – вже 1,75
руб. тобто 40% продажної ціни. У 1912 р. Москва одержувала цукрового
податку 32,8 млн. золотих рублів, а до того ще й 7 млн. руб.
промислового податку на цукроварні[328]. Але й цей грабунок не спинив
розвитку нашого цукрового промислу, і Московщина знайшла ще один
спосіб затримати його розвиток.
Собівартість цукру українських цукроварень становила 3,25 руб. за
пуд, та ще податок 1,75 руб., отже, всього 5 руб. за пуд. Таким чином
продажна ціна в Україні не могла бути меншою за 12,5 коп. за фунт, її
наш селянин чи робітник заплатити не міг, і цукроварні змушені були
продавати цукор за кордон. Європа теж не хотіла платити такої ціни,
тому московський уряд звільняв експортерів українського цукру від
податку (1,75 р. на пуд) і навіть давав їм 80 коп. на пуд допомоги
[329]. Увесь вивіз українського цукру опинився в московських руках.
Продавши в Європі український цукор за 5–6 коп. за фунт, Московщина
купувала в Англії очеретовий цукор-сирівець по 1–2 коп. за фунт і
везла його до Петербурга. Очистивши його там, везла в Україну і
продавала по 14 коп. за фунт. Так українські селяни та робітники
цукроварень заробляли не більше за африканських, а петроградські
заробляли на життя. Радянська московська статистика свідчить, що
собівартість цукрових буряків колгоспам за часів 5-ої п’ятирічки була
15 руб. за тонну, а уряд СРСР платив їм лише 2 руб. 50 коп. за тонну
[330], тобто не доплачував 12,5 рубля за тонну навіть до собівартості.
Всюди, де Московщина встановлювала своє панування, країни і народи
швидко убожіли. Так сталося з багатющою, культурною Україною, з
культурними: Естонією, Латвією, Литвою, Фінляндією, Польщею у
ХVIII–XIX ст., а з Чехією, Болгарією, Мадярщиною у ХХ ст.. Багатющий
Сибір лежав під Московщиною неосвоєним 400 років. Московщина воліла
загарбувати вже готове, зроблене сусідами. Для цього слід було
постійно тримати велику армію, а для неї – розбудовувати
промисловість. Величезні кошти вклала Московщина в Урал, але уральське
залізо коштувало вдвоє дорожче, ніж привезене з Європи, отож
Московщина купувала всі залізні вироби, навіть маленькі цвяхи[331].
Щоправда, імперія мала власне залізо і власне вугілля, але вони були …
у мазепинській колонії. Дозволити українцям розбудовувати Донбас,
промисловість України-це зміцнювати силу України, а отже господарську
незалежність, що породжує культурну і політичну. Не знайшлося іншого
виходу, як закликати новітніх варягів: французів та бельгійців.
Змосковщений німець сумно зауважив: «Боротьбу між Кривим Рогом і
Уралом розв’язав чужоземний капітал і не на користь московського
національного капіталу»[332]. Європейці підрахували, що вони зароблять
більше, продаючи Московщині залізо та вугілля не європейське, а
українське. Побачили й політичне безсилля України захистити свої
інтереси. Зрозуміли, що Московщина перешкоджатиме їм розбудовувати
Донбас, Кривий Ріг. Треба було купити московський уряд.
Українці вже були заснували кілька своїх великих промислових та
фінансових підприємств – Донецько-Юр’ївське, Олексіївсько-Дніпровське,
Таганрозьке металургійні товариства та Київський і Харківський банки.
Розбудова української промисловості ставала твердо на власні ноги.
Отже, щоб перехопити її, треба було насамперед знищити українських
промисловців та банкірів. Московський уряд та банкіри Рябушинський,
Путілов, Авдаков, Утін, Плотніков разом з французькими банкірами
Тальмані, порозумівшись, спільними силами створили господарчу кризу в
Україні: московський уряд провів грошову «реформу» і пограбував в
українців 75% їхніх капіталів. За знецінені гроші Московщина забирала
задешево український найголовніший вивізний товар – пшеницю і
продавала її в Європі за повноцінні європейські гроші.
Французькі банкіри дали московським великі позики і купили на
кілька десятків рублів московських цінних паперів. Уряд збільшив
податки на українські вироби. Згадувана московська банкірська
позичкова спілка перестала давати українським підприємствам будь-які
позички. Об’єднаний наступ уряду, московських та французьких банкірів
не витримали українські промисловці та банкіри і збанкрутували. Їхні
банки та підприємства скупили задешево москвини[333]. Засновник
Харківського банку, український патріот П. Алчевський застрелився.
Його банк забрав Рябушинський. Отже, українських капіталістів знищили
не соціалісти 1917 року, а капіталісти півстоліття раніше.
Французи та бельгійці заходилися розбудовувати Донбас і Кривий Ріг
не «по-русски», а по-людськи. Привезли своїх інженерів, майстрів,
техніку, і за короткий час Донбас подесятерив продуктивність та
прибутковість. Один робітник добував руди в Кривому Розі 16,4 пуда, а
в Московщині – 5,7 пуда[334]. За 40 років (1870–1913 рр.) виробництво
металу збільшили в Україні 20-кратно і давали 75% всього виробу
імперії. Вугілля – 80%.
Москвини заснували три трести: вугільний «Продуголь»,
металургійний «Продамет», гірничий «Продаруд». За фінансової допомоги
французьких банків і політичної свого уряду ці трести захопили
контроль над 80% шахт, 74% ливарень, 82% металічних виробів. Решта
підприємств нічого не могла вдіяти проти цієї монополізації, бо уряд
був на боці монополістів[335]. Як бачимо, одержавили банки і почали
одержавлювати промисловість та торгівлю не соціалісти 1917 р., а ще
монархісти півстоліття раніше.
У європейському суспільстві конкуренція є невід’ємною частиною
людських прав, суспільство негайно і твердо спротивилося спробам
творити трести та самі монополії, вони заборонені законом. Єдина
держава, де панують трести – Росія.
«Продуголь», «Продамет» та «Продаруд» штучно створювали дефіцит
металовиробів, навіть припиняючи випускати їх на якийсь час. За
виробництво понад встановлену ним кількість трест карав штрафом 10
тисяч рублів[336] і тримав ціни вдвоє вищими за європейські, а в
Україні ще й на 35% вищими, ніж у Московщині: товар виробляли в
Україні, отже мало би бути навпаки. Таким робом на кожному плузі, на
кожному ножі, сокирі, цвяху Україна ПЕРЕПЛАЧУВАЛА понад 200%. Така
розбійницька надвишка лише за металовироби давала Московщині 54 млн.
золотих рублів щороку, а на тканинах – 91 млн. З усіх тканин 95%
ткалося в Московщині з завезеного прядива. Чужоземну бавовну привозили
до Одеси, везли далі до Московщини; там ткали, а тканини везли назад в
Україну на продаж. Так було і до 1917 р., і після. На інших виробах –
ще більше мільйонів рублів. Ці трести дали небачений у світі прибуток:
у Європі, наприклад, 5–6% річних доходів, а Московщині – 10–12%. В
Україні їхній зиск сягав аж 57% і ніколи не був нижче за 23%[337].
Річки золота плили з України до Московщини та до Західної Європи.
Державний бюджет московської імперії 1885 р. становив 765 млн. руб., а
1913 р. – уже 3240 млн. руб. За якихось 28 років підскочив аж на 425%.
Французи-бельгійці заробили ще більше: вклавши в Донбас і Кривий Ріг
179,4 млн. рублів, у промисловість України взагалі – 413,8 млн. руб.
[338], лише за 25 років (1888–1913) вони збагатилися в Україні на 5
мільярдів золотих рублів[339], акції французьких підприємств в Україні
цінилися на світових біржах дорожче за акції африканських (найбагатших
у світі) золотих копалень. Ще б пак!
Вираз «українець любить свою землю» не передає й крихти ставлення
українського селянина до своєї землі. Прапредки українців: трипільці,
сармати, скіфи, анти-всі мали богинею Землю-Матір. Про її культ у
селянина можна написати кілька великих наукових праць[340].
Українець-емігрант бере з собою на чужину грудку української землі,
українець обожнює свою землю. Ось чому український малоземельний
селянин мучився, голодував на залишеному йому окупантами малюсінькому
клаптику землі, але не кидав його, не переселявся до міста, не їхав до
Донбасу. Московський же селянин ненавидів землю, кидав її за найменшої
нагоди і подавався світ за очі шукати легкого хліба. І всюди
почувався, як удома. Отож, коли французи розбудовували Донбас,
москвини посунули туди. Саме в Донбасі 1917 р. «советы» були
україножерськими. Харківські «ради» щось мимрили про права української
мови, але донбасівські твердо стояли на Валуєвському «Не было, нет и
быть не может никакой Малороссии». Навіть Малоросії. А почувши слово
«український», скаженіли. Лише по 1933 р. українці, рятуючись від
московських катів і голоду, масово втікали на Донбас і стали
більшістю. Московщина затривожилася і вжила заходів: в Донбасі немає
жодної української середньої школи, не виходить жодного україномовного
часопису чи журналу, навіть не допускається туди українська друкована
продукція. Монархісти московщили лише інтелігенцію, а більшовики – і
робітництво та селянство.
Дозволивши французам та москвинам розбудовувати промисловість
України, Московщина, певна річ, подбала, щоб промисловість не
усамостійнилася, не розірвала залежності від промисловості, торгівлі і
грошей Московщини. І до 1917 року, і після Московщина дозволяє Україні
лише видобувати сировину: вугіль, нафту, газ, зерно, цукор, олію,
м’ясо та виробляти матеріали: будівельне залізо, жерсть, цемент, скло,
хімікалії тощо. Все те Московщина забирає до себе і там виробляє з
нього все, що може. Життя примусило москвинів дозволити будувати в
Україні якусь і промисловість, тісно зв’язану з московською: виробляти
мотори, а частини до них присилає Московщина. У часописах СРСР досить
часто читаємо, що підприємства в Україні не виробили якихось машин
лише тому, що не одержали з Московщини комплектуючих до них. Це
загрозливе нагадування Україні, що після розвалу СРСР багато
підприємств зупиняться, а Московщина і світова мафія використають це,
щоб повалити проголошену українську незалежну державу. Загрозливим є й
те, що Україна не виробляє ЗБРОЇ, літаків, військового спорядження, а
також той факт, що Україна має лише величезного розміру землеробські
машини. Адже українці напевне побажають знищити колгоспи і радгоспи,
поділять землю, а малої техніки Україна не має.
Ще року 1890 р. офіційні «Московские Ведомости» писали: «…Ми,
москвини, і наша Московщина створили велику Російську імперію. На нас,
москвинах, вона стоїть і стоятиме доти, доки уряд даватиме першість
Московщині і москвинам у всьому й усюди; доки допомагатиме
розбудовувати промисловість лише в Московщині і не дозволятиме
розбудовувати її на немосковських землях імперії». Соціалістичний уряд
СРСР РОБИТЬ те самісіньке. Отож, московські залізниці заробляли
більше, як будь-які в світі: 14% зиску (10% на кілометрі). Акціонери
одержали річних дивідендів 32,5 млн. руб. 1870 року, 71,7 млн. руб.
1877 року. А борг залізниць державі збільшився на 150%, бо дефіцит
залізниць становив 450,5 млн. руб. В 1884 р. залізниці заборгували
державі на 926 мільйонів рублів. Як же так: залізниці мали рекордні
бариші, платили акціонерам величезні дивіденди і водночас мали збитки.
Недобір коштів покривав уряд, а для цього встановив оплату за
перевезення в Україні на 25% дорожче, ніж у Московщині. Акціонери
московських залізниць одержували з української кишені в середньому
(1878–1917 рр.) 46 млн. руб. щороку.
В XVIII ст. в Московщині не залишилися неоподаткованими жодна
діяльність людини, найменший предмет, навіть смерть: платили навіть
мерці (за дозвіл поховати і податок на труну). Петро І заснував окрему
установу «прибыльщиков», єдиним завданням якої було вигадувати нові
види податків. Але уряд не міг стягнути 45% податків[341], бо головний
платник – московський мужик уже не мав нічого. Московська держава
швидко котилася до господарської, а з неї й політичної руїни. І саме
тоді Московщина дістала до своїх рук багатющу Україну (її перемога під
Полтавою), що не лише врятувало московську державу, а й перетворила на
імперію. Відтоді бюджет московської держави зростав, мов на дріжджах.
Року 1709 він був 20 млн. руб., а 1724 року – аж 70 млн. руб.[342], за
15 років збільшившись на 350%. Року 1885 виріс на 565 млн. руб. Року
1913 дорівнював 3240 млн. руб.[343] – зріс ще на 425% лише за 28
років. І з тих здертих в Україні грошей Московщина повертала Україні
лише 15%[344]. По Полтаві за 25 років Московщина збільшила податки в
Україні на 400%. Податок від «диму» (хати з обійстям) у Московщині був
49 коп., а в Україні – 1 руб. 25 коп.[345], тобто на 250% тяжчий. Лише
за 9 років (1870–1879 рр.) в Україні податки зросли на 14%. Ця
політика успадкована в СРСР. О. Косигін говорив на засіданні уряду
1960 р.: зерна в СРСР зберуть на 9,3 пуда більше, ніж 1958 року. А
1958-й – був одним з найурожайніших. За статистикою, 1958 р. зібрано
8,6 млрд. пудів в СРСР, а в УРСР – 1,9 млрд. пудів. В січні М. Хрущов
казав, що Костромська, Новгородська, Московська, Владимирська,
Тульська, Калінінська, Ярославська, Смоленська області здали державі
12,1 млн. пудів зерна, але відразу одержали безповоротну допомогу від
уряду 33,8 млн. пудів. Костромська і Новгородська не здали й граму, а
одержали 7,7 млн.пудів зерна, хоч неурожаю в 1960 в Московщині не
було. Так відкривається, що Московщина не лише не здавала зерно, а
навпаки одержувала від уряду втричі більше, як мала давати. Звідки ж
уряд СРСР взяв ті 33,8 млн.пудів зерна? Радянська статистика подає, що
1960 року Україна майже голодувала, зменшила на 2 мільйони голів
худоби, бо не було чим годувати. Малоукраїнські економісти навіть в
еміграції, боючись закиду в «націоналізмі», замовчують два великої
політичної ваги факти: 1) у Московщині їдять український хліб не лише
в містах, а й у селах; 2) за монархічної і за соціалістичної
імперської влади в Московщині сотні тисяч гектарів орної землі лежать
у бур’янах, перелогом. Микита знав це, але послав на «освоєння цілини»
в Азії сотні тисяч української МОЛОДІ з середньою освітою. М. Хрущов
сказав на пленумі ЦК КПРС у березні 1962 р., що РРФСР зібрала зерна на
700 млн. пудів менше, ніж минулого року. Та ніякого голоду там не
сталося. Хрущов пояснив, що недобір поповнено з УРСР[346]. «Комуніст
України» писав 3 березня 1962 р., що Україна перевиконала план здачі
зерна, і тому довгі черги стояли за хлібом, а в Московщині такого не
бачили. Що скажуть на це малоукраїнські оборонці Московщини, які
запевняють, що «радянська» влада однаково гнобить і Московщину і
Україну? Болотяні та піскуваті землі Московщини дуже надаються на
випас худоби, тут мало б бути перевиробництво м’яса та молока. А
насправді Московщина завозить з немосковських земель СРСР щороку 300
тисяч тонн м’яса та понад 650 тисяч тонн молочних виробів. Москвини
забрали 1929–1932 рр. в українських селян 70% худоби ніби до
колгоспів, але саме за цей час поголів’я худоби збільшилося в
Московщині на 35%[347].
Узагальнюючи всі ці навіть неповні дані, факти та приклади, бачимо
таку картину: Україна вивозила (до 1917 р.) щороку на 300 млн. руб.
зерна, за яке Московщина не доплачувала їй по 77 млн. руб.; Україна
платила лише за дозвіл вивезти (вивізне мито) 2,99 руб. з чверті, а
оскільки продавала щороку 4,7 млн. чвертей, 14 млн. руб. щороку, отже,
разом на 91 млн. руб. грабувала Московщина Україну щороку лише на
зерні.
За дозвіл виробляти з власних буряків у цукроварнях цукор Україна
платила Московщині щороку 40 млн. руб. (т. зв. «акциз»); за дозвіл
гнати свою горілку платила щороку 280 млн. рублів; за дозвіл продавати
власний тютюн платила щороку 34 млн. руб.; свої ткацькі вироби
Московщина продавала в Україні на 35% дорожче за європейські ціни.
Україна ПЕРЕплачувала 91 млн. рублів; зроблені в Україні з
українського заліза металовироби московські монопольні трести
продавали в Україні на 45% дорожче за європейські ціни. Загалом щороку
на 120 млн. руб., отже, Україна ПЕРЕплачувала 54 млн. рублів.
Залізниці в Україні (вони були московські) брали за перевезення
вантажу в Україні на 30% більше за європейські (в Московщині – на 25%
дешевше, ніж в Україні) і заробляли на одному кілометрі 16400 руб., що
становило, наприклад, 1912 року 318 млн. руб.[348].
Найкращим показником збагачення країни є її торговельний баланс.
Коли країна більше вивозить, ніж завозить (має активний баланс) – вона
багатіє. А бідніє, коли більше завозить, ніж вивозить (має пасивний
баланс). Московщина завжди мала пасивний, Україна – активний, навіть
коли її грабувала Московщина, наприклад, 1912 р. 528 млн. руб.
надлишку, а Московщина – 100 млн. недобору. А вся імперія мала 435
млн. надвишку у своєму торговельному балансі, отже, 435 млн. руб. дала
Україна, ще й заплатила 100 млн. руб. недобору Московщини. Загалом
шляхом усіляких здирств Україна платила Московщині щороку 1200
мільйонів золотих рублів, це крім «подушного податку». В Україні
платили 2 руб. подушного, а в Московщині – 25 коп., 30 мільйонів
українців давали ще 60 млн. рублів. Земельного податку українські
селяни сплачували 2,06 руб. з гектара, а фактично вдвоє і втроє більше
[349], отже, з 22 млн. га платили 120 млн. руб. різних земельних
податків. До цього слід додати цілу купу інших податків разом з
безоплатною працею селян на будівництві доріг, мостів, усілякі
перевезення своїми кіньми і т. п. – разом ще близько 420 млн. руб.,
отже, Московщина стягувала з України вже 1800 млн. руб. щороку. До них
треба додати ще близько 200 млн. руб., що їх вивозили з України
французи, бельгійці, англійці – астрономічні суми йшли за межі України
на розбудову і збагачування чужих країн і народів. Якби не це постійне
знекровлення господарства, не був би тепер наш народ 40-мільйонним
(незмінне число!), а чи й не 100-мільйонним, найзаможнішим,
найщасливішим у світі. Був би, якби… якби замість «брататися»,
ставилися українці до московського НАРОДУ так САМО, як ВІН ДО
УКРАЇНСЬКОГО. Нічого більше. І того б вистачило. «…Якби не похилилися
раби…» (Т. Шевченко).
Професор (1902 р.) С. Вітте обґрунтував ще 1912 р. теперішню
московську господарську політику у своїй праці[350], а ставши
міністром, ту політику провадив. Цю працю вивчають в університетах
СРСР. Другим ідеологом колоніальної політики СРСР був співробітник С.
Вітте – московський монархіст і шовініст проф. Д. Мендєлєєв, книги
якого також перевидано в СРСР. Він перший науково обґрунтував
необхідність перенести московську промисловість до Сибіру і заселити
Сибір[351]. Третім «плановиком» московської соціалістично-колоніальної
політики був також монархіст та україножер проф. Н. Гріневецький, який
доводив небезпеку Московщині від господарської незалежності України,
вимагав якомога зменшити вагу української промисловості, а що для
розбудови Сибіру бракувало фахівців, то радив забирати їх з України
[352]. Працю Н. Гріневецького доповнив М. Вольф[353].
Московщина знає, що раніше чи пізніше її найбагатша колонія –
Україна таки вийде з імперії. Отже, треба її усіляко послаблювати,
швидше вичерпати її природні багатства, таким чином, ослаблена Україна
змушена буде знову приєднатися до Московщини. І тому щороку
збільшується вивіз української сировини, надто хапливо викачується
природний газ. Головні газопроводи прямують з України до Московщини,
майже не розгалужуючись в Україні. Увесь газ з Полтавщини пливе до
Калузької та Рязанської областей, а в Полтавщині не використовується.
Природний газ видобувають також у Дашаві (біля Дрогобича), в Шебелинці
(біля Харкова), в Канівській (на Кубанщині) та у Ставропільщині.
Московщина побудувала газопровід від Дашави до Москви. Разом
поперечники всіх газопроводів з України до Московщини становлять – 407
см, тобто 92% всіх газопроводів самої Московщини[354].
Всю нафту, що її має СРСР, постачають колонії: Україна, Кавказ,
Сибір. Вони дали 1945 р. – 19,4 млн. тонн, 1960 р. – 148 млн. тонн,
1961 р. – 166 млн. тонн, 1963 р. – 200 млн. тонн. Московщина продала
нафти в Європі: 1957 р. – 13,7 млн. тонн, 1961 р. – 41,3 млн. тонн,
1963 р. – 72 млн. тонн.
Чи не найнаочніше виявляється московський колоніалізм у лісовому
господарстві України. Імперія має в Сибіру достатньо лісу, але після
1917 року вирубала в Україні стільки його, що славні на всю Європу
лісами Карпати стоять голі. У порівняно багатій (колись) на ліс
Житомирщині лишилося лише 3% достиглого лісу. Московщина вирубує в
Україні навіть ліс, насаджений задля охорони від розмиву ґрунту: у
1963 р. 500 тисяч кубометрів, у 1964 р. – 750 тисяч[355]. Недарма
міністром лісництва УРСР був 20 років А. Солдатов.
Отже, колоніальна стратегія Московщини: всіляко знесилювати
Україну, грабувати її, а понад усе – московщити. Та про одне
Московщина подбала, щоб було його в Україні вдосталь. І до 1917 року,
і після всі горілчані заводи в Московській імперії були державними
(монополія). І продаж горілки був і залишається державною монополією,
на чому держава заробляє мільйони рублів. В УРСР було продано 1940 р.
продуктів харчування (хліба, борошна, крупи, тощо) на 9,6 млрд. руб.,
а алкогольних напоїв на 6,3 млрд. руб. Їжі – 60%, а горілки – 40%.
XIV. СМЕРТОНОСНІСТЬ МОСКВИНА
Русская страсть к разрушению есть творческая страсть.
М. Бакунін
Культура – це СИЛА, більша за всі війська і матеріальні багатства,
бо культура все творить. Зовні культура виявляється в багатьох формах,
насамперед у красі духовній і фізичній, у здібності відчувати красу і
цінити її, в потязі плекати її, в чистоті фізичній і моральній. Де б
не довелося жити українцям, їхні оселі білі, чистенькі, з садком та
квітами довкола. Замилування українців красою, давня моральна чистота,
християнська сердечність, доброта, співучасть, розум і вродженний хист
до творчості – одне слово, українська культура завжди викликала у
москвина (хоч аристократа, хоч мужика) невгамовну жадобу НИЩИТИ все
українське.
Москвин інстинктивно відчуває, що його імперію знищить ВИЩІСТЬ
української культури, вищість українського ТВОРЧОГО ДУХУ. Національний
інстинкт підказує москвинам, що саме Україна заб’є осиковий кілок у
могилу їхньої імперії. Отже, треба нищити ту кляту Україну всіма
силами і всіма засобами.
Хоч Україна по Переяславі 1654 р. була дуже ослабленою, Московщина
не наважувалася відразу опанувати її військовою силою, застосувала вже
згадувану тактику китайського стратега – опанувати зсередини.
Розростання московської держави нагально потребувало великої
кількості освічених урядовців, генералів, культурних діячів, техніків,
учителів, майстрів, будівничих. Після Полтави 1709 р. Московщина
вигублювала хмельничан та мазепинців, щоб вижили і дали нащадків лише
боягузи, лакузи, черевані, периноспали, що воліли краще московське
рабство, ніж боротьбу. Та в XVIII ст. ще не забули українці збройної
боротьби з Московщиною. Навіть і «раби отечества чужого» мали ще
сильне відчуття своєї культурної ВИЩОСТІ супроти москвинів. Петро І
розумів загрозу Московщині від української культурної вищості: «Народ
малороссийский зело умен, от чего мы в неанвантаже оказаться можем».
Обернути те «умен» в глупоту і сліпоту – стало змістом і метою всієї
української політики Московщини від Петра І до сьогодні. І
більшовицька Московщина зробила і в цьому величезний «поступ» – за
останні 50 років знищила наших культурних скарбів тисячократно більше,
ніж монархічна Московщина за 300 років. Тільки так можна було обернути
культурну і багату Україну в колонію, в джерело сировини та гарматного
м’яса московської імперії, і це стало святою догмою ВСІЄЇ Московщини,
всіх її царів, диктаторів, патріархів, урядів, всього московського
суспільства від аристократа до мужика, від найученішого професора до
неписьменного босяка. Від 1654 року і досі.
Тут немає місця обмірковувати тему: «Провід і маси». Читач може
знайти чимало праць на цю тему в європейській літературі. Заторкуємо
її лише в зв’язку з темою розділу. Теперішня сплебеїзована демократія
намагається звести ідеал Великої Людини до свого рівня, замінивши
особистість гуртом малих людей.
З історії бачимо, що ідеї народжувалися в голові (радше – в душі)
обдарованих творчим духом людей. Творці великих, середніх, малих і
найменших ідей – це великі, середні, малі і найменші АРХІТЕКТОРИ
ВСЬОГО ЖИТТЯ. Вони живуть в селах, містах, краях, в державах. Всі
вони, від найменших до найбільших, разом складають ПРОВІДНУ верству
нації, її голову й дух. Нація ж бо, як і людина, є істотою живою, без
фізично, духовно і національно здорового загалу вона лише животіє, є
етнографічною масою, погноєм націям-загарбникам. Людина без голови –
труп, і нація без провідної верстви – напівтруп.
Після Київської Руської держави українську провідну верству
всотала Польща. Опинившись без проводу, український народ багато
втратив, його скубли звідусіль сусіди. Наш малопольський яничар XVII
ст. Адам Кисіль казав: «Козацька нація – це бестія без голови».
Бестія, бо часом боляче кусала Польщу. Але лише кусала. Тільки
відродивши свою голову, тобто провідників, та «бестія» одним порухом
завалила назавжди могутність великої тоді Польщі. Тому Московщина,
загарбавши Україну, кинулася вигублювати, насамперед, українську
провідну верству. Розглянемо кілька прикладів.
Московський університет стояв порожній. Ломоносов свідчив, що в
ньому п’яні професори навчали лише «берьозовой каше», себто били. Сам
він учився в Київській Академії. Київську Могилянську Академію
переповнювали студенти. Петро І наказав кн. В. Голіцину провести
«чистку» студентів Академії. В. Голіцин із 1100 студентів залишив лише
161. Катерина ІІ наказала Київській Академії навчати лише московською
мовою і приймати до Академії лише синів священиків, тобто обернула
славний у Європі університет лише на священицьку школу. Вона також
заборонила приймати до вищих і середніх шкіл дітей нешляхетського
походження. Навіть до нижчих міських шкіл заборонила приймати
селянських дітей. Наші монастирі мали маєтки і на прибутки з них
утримували середні школи. Катерина відібрала ті маєтки, і монастирські
школи закрилися за браком коштів. Українська шляхта кілька разів
просила московського дозволу заснувати в Україні університет. Кошти на
заснування і утримання шляхта брала на себе. Московщина не дозволила.
Натомість у Московщині імперський уряд заснував і утримував своїм
коштом три університети і давав студентам (українцям також) стипендії.
Як на глум, майже всі значні професори в тих університетах були
українці та німці. І лише коли наблизилася загроза московській імперії
від Наполеона, Московщина дозволила Україні заснувати 1805 р.
університет у Харкові. Певна річ, не імперським коштом, а коштом
українського суспільства. І не в столиці України-Києві, а в Харкові,
де було багато москвинів. Так само перший «радянський» уряд України
Московщина поставила (1918 року) в Харкові.
Про університет (московський, самозрозуміло) у Києві Московщина не
бажала й слухати аж до польського повстання 1830 р., яке відкрило
москвинам очі на польські культурні впливи у Правобережній Україні.
Щоб поборювати їх, Московщина перенесла польський ліцей з Кременця до
Києва. Він згодом розвинувся в університет.
Закон Катерини, що не допускав нешляхетських дітей до середніх та
вищих шкіл, мав силу аж до скасування кріпацтва 1860 р. Але й після
того закон Олександра ІІ не давав права селянським дітям учитися в
середніх та вищих школах. Цей закон діяв аж до 1905 року, коли
повстання в Україні, революція примусили московський уряд допустити
селянських дітей до середньої і вищої освіти. Але уряд встановив
високу оплату за навчання. Недовго тішилися українські селяни правом
учитися в середніх та вищих школах. Московський імперський уряд
«рабочих и крестьян» чинив так, щоб українські діти лишилися
чорноробами. У 1930-х роках у вищих школах України вчилося на кожні 10
тисяч людности: євреїв – 56, москвинів – 29, українців – 7[356]. В
Україні одна школа припадала: 1768 р. на кожні 746 осіб, 1775 р. – на
кожні 6750, 1860 р. – на 17143. Року 1902 83% укрїнських дітей не
ходило до школи. А пригадаймо, що іноземці, які подорожували по
Україні у XVII–XVIII ст. (П. Алепський, Е. Лясота, Е. Кларк, Н. Маршал
та інші) свідчать, що майже в кожному українському селі була школа. Ю.
Юст здивовано пише 1712 року, що бачив в українських селах звичайних
селянок, які йшли до церкви з молитовником у руках[357]. Водночас він
зазначає, що московські аристократи не знали читати-писати, наприклад,
князь О. Меншиков, князь А. Долгорукий та інші. Рахуючи на кожні 100
тисяч людности, тепер в УРСР українці мають менше, ніж москвини в
Московщині: учнів загальних шкіл – на 15%, учнів середніх фахових шкіл
– на 48%, студентів ВУЗ-ів – на 58%, наукових аспірантів – на 84%,
науковців на 105% менше. Бачимо: що вище школа, то менше в ній
українців порівняно до москвинів. Не допустити до зростання
української інтелігенції, провідної верстви України-це непорушне
правило Московщини від Петра І і досьогодні.
Все московське суспільство ніколи не цікавилося глибше «украинским
вопросом». У своїй зарозумілості воно задовольнялося поясненням,
мовляв, усе вкраїнське – це інтрига Австрії, а «сепаратизмом» заражена
лише маленька жменька міхновських, донцових, галицьких студентів тощо
[358]. І пізніше московська громадськість, інтелігенція справді щиро
вірили, що «петлюровцы» запродалися Німеччині, а УЦРада запросила на
Україну німців, щоб вигнати з неї москвинів. Радянсько-більшовицька
Московщина, захопившись після 1917 р. планами зберегти революцію в
Європі, прогледіла ті сили в Україні, що започаткували її національне
відродження. Але не прогледіли тих сил українські євреї (більшість
членів Центральних Комітетів усіх московських соціалістичних партій
були тоді євреї. Так само у першому ленінському уряді і серед найвищих
урядовців). Вони народилися і виросли в Україні, отже, добре знали
«чим дихає» український народ і чого варта малоросійська інтелігенція.
І А. Хвиля (Мусульбас), М. Фінкель, Л. Каганович, В. Балицький, О.
Шліхтер, Ю. Мартич, М. Рєкіс, С. Канторович, М. Хатаєвич, Є. Бош, В.
Люксємбург, І. Крайсбєрг, А. Грінвіч, Р. Горовіц, Л. Гопнер, Ф. Кон,
М. Рухимович, В. Межлаук, М. Рафес та інші на високих посадах
розтлумачили московському суспільству, що Україна найбільше загрожує
московській імперії – СРСР. І тоді Московщина вчинила величезний
погром України, що мільйоннократно перевищує всі єврейські погроми за
всіх часів в історії як за кількістю українських жертв, так і за
пекельною жорстокістю, садизмом, жадобою української крові.
Чому саме євреї виявилися москволюбами і україножерами? Чому
стояли і стоять за московську імперію і проти української держави?
Пояснення, що євреї завжди стають на бік сильнішого, або, мовляв,
розпорошені по всьому світі й упосліджені тисячоліттями, природньо
схиляються до інтернаціонального соціалізму – такі пояснення
непереконливі. Адже євреї дуже добре знають, що москвин у глибині душі
антисеміт, погромник, що єврейські погроми в Україні за останні 300
років улаштовували москвини і керували ними (навіть московська
поліція). Знають, що за Хмельниччини українці вбивали євреїв не за те,
що вони євреї, а за допомогу Польщі гнобити народ. Наші науковці
допомогли б уникнути сотень тисяч, а може мільйонів жертв, якби дали
науково обґрунтовану відповідь на це запитання.
І в 1931–1939 рр. євреї допомогли Московщині вчинити жахливий
погром України. По всій Україні, від її столиці починаючи, через усі
міста, містечка, села і малі хутори полилася широкою і глибокою рікою
українська кров: чоловіків, жінок, юнаків, дівчат, дітей, немовлят і
навіть ненароджених ще в лоні матері. Виготувавши за часів
«українізації» списки «мазепинцев», «петлюровцев», Московщина нищила
їх усіх. Від президента УАН, митрополита Української Церкви починаючи,
через десятки академіків, єпископів, сотні професорів, письменників,
тисячі учителів, священиків, кооператорів, десятки тисяч інтелігенції,
мільйони селян, міської сіроми. Гори мертвяків. Моря сліз. Не було
жодної української родини, яка б не оплакувала вигублених родичів. Сто
Дантів замало описати й одну тисячну частку того пекла в Україні
1931–1939 років. Нарком освіти УРСР В. Затонський у доповіді ВУАН 1934
р. казав, що одного лише 1933 року знищено 1649 українських науковців,
а серед них найбільше знавців української мови та історії. 1932 р.
було українців-науковців і професорів 10063, 1940 р. лишилося живих
лише 5 тисяч[359]. П. Постишев вигубив 1933 р. у самому лише Києві 30
тисяч української інтелігенції[360].
Лише за п’ять років (1932–1937) Московщина знищила 90% українських
письменників (з 200 – 190)[361]. А майже всі вони походили з бідняків.
Багато з них були соціалістами, москволюбами, а чимало й комуністами.
Єдиною їхньою провиною було те, що вони писали українською мовою.
Єдиною, бо ж проклинали українською мовою всіх ворогів «советской»
влади і прославляли її. Ті, хто писав те саме мовою московською,
діставали нагороди від тієї ж влади. З 259 українських письменників
1930–1938 рр., друкувалися лише 36. З тих, що зникли, розстріляно 17,
скінчили самогубством 8, пропали безвісти 10, заслано до Сибіру 157
[362]. Та й сама Московщина зізнається, що за 40 років (1917–1957 рр.)
«замовкло» 365 українських письменників[363].
Світова історія не знає випадків, коли деспоти вигублювали одразу
УВЕСЬ провід якоїсь церкви. Московщина вигубила 1926–1932 рр. 28
єпископів і понад 3 тисячі священиків Української Православної Церкви
[364]. 1941–1946 рр. знищила всіх 6 українських уніатських єпископів і
2500 священиків[365]. До речі, Московщина ще в ХІХ ст. нищила вогнем і
мечем Українську Уніатську Церкву на Правобережній Україні. З цього
приводу Микола І наказав вибити спеціальну медаль з написом:
«Отторженные насилием – соединенные любовью». Більшовицька Московщина,
щоправда, медалі з таким надцинічним написом не карбувала, але
надрукувала в українських шкільних книжках, що Українська Уніатська
Церква з великою радістю, охоче з’єдналася добровільно з «матірною»
московською. Секретар ЦК КПУ С. Косіор на з’їзді КПУ казав: «Оцінюючи
велику працю, проведену в 1933–1939 роках у боротьбі з українськими
націоналістами, працю, що її ми не припиняємо й тепер, і яку вестимемо
й надалі – треба сказати, що ми били націоналістів міцно і попадали,
як мовиться, у самісіньку ціль». За часів Великого Погрому України
1933–1939 рр. існував у СРСР т. зв. «Красный Крест для помощи
политическим заключенным». Головою його був М. Горький. Жінки
ув’язнених українських письменників просили його допомогти їхнім
чоловікам. Він відповів їм: «Когда враг не сдается, его уничтожают»
[366].
Таємні вбивства традиційний московський спосіб нищити своїх
ворогів. Геніальний український композитор А. Ведель (1767–1806 рр.)
відмовився творити задля Московщини і втік з Петербурга. Московщина
ув’язнила його і таємно вбила у в’язниці. Так само таємно вбила 1921
року композитора М. Леонтовича, 1922 року – композитора К. Стеценка,
1918 року – художника О. Мурашка, 1919 року – професора М. Плевака,
1920 року – міністра УНР І. Стешенка, 1920 року – Л. Симиренка.
Симиренки – особливий приклад. Дід Платон Симиренко приятелював з
Т. Шевченком, видав «Кобзаря». Його син Лев щороку давав тисячі рублів
на видання українських книжок, на українські справи. Він написав
велику працю про українське садівництво. Московський рільничий
інститут запросив його на посаду професора. Він відмовився, не бажаючи
працювати на Московщину. Московщина таємно вбила його 1920 р. Його син
Володимир написав велику працю про українське плодознавство
(помологію) українською мовою. Московщина вимагала, щоб він видав її
московською, але він відмовився. Московщина ув’язнила його 1938 року,
і він згинув безслідно. Лев і Володимир піднесли українське
садівництво і науку про нього на дуже високий науковий рівень. Обидва
відмовилися служити Московщині, і вона обох убила[367].
Зв’язковим офіцером Швеції при гетьмані П. Орликові був майор
Сінклер. Московський посол у Стокгольмі М. Бестужев-Рюмін руками
наймитів потай убив 28 червня 1739 р. Сінклера в Шлезку. Нащадок того
Сінклера генерал Володимир Сінклер був 1918 року начальником
Генеральної Булави (Штабу) військ Української Народної Республіки.
Після поразки 1919 року він опинився в Польщі. Польща пропонувала йому
високу генеральську посаду. Він відмовився, бо як пояснив, не хоче
ламати присягу вірності Україні. Він знайшов собі в Польщі работу на
залізниці. Москвини знайшли його і потай убили.
Московщина таємно вбивала своїх ворогів і за межами імперії. С.
Петлюру – 25 травня 1926 р. у Парижі, провідника ОУН Є. Коновальця –
24 травня 1938 р. у Роттердамі, провідника ОУН С. Бандеру – 15 жовтня
1959 р. у Мюнхені, Провідного члена ОУН Л. Ребета – 12 жовтня 1957 р.
у Мюнхені. Коли не могли вбити, пробували підкупити ту державу, де
московські вороги жили. Наприклад, Московщина давала турецькому
султанові 300 тисяч талерів, щоб він видав їй гетьмана І. Мазепу. А ті
300 тисяч становили більш як десяту частину всіх державних прибутків
Московщини.
Кров жертв, що полягли в боротьбі за велику ідею, породжує нових
борців. Отож, Московщина шукала й інших, ніж фізичне, способів
знищення українських «сепаратистов». Найдієвішим було московщення
провідної верстви. Не дивно, що після 1917 р. змосковщена українська
інтелігенція завела Україну до старої московської тюрми народів. Але
серед тієї нашої змосковщеної інтелігенції знайшлося досить людей, щоб
проголосити Українську незалежну республіку і три роки збройно її
боронити від загарбання Московщиною. І після поразки збройної боротьби
залишилися сотні тисяч української інтелігенції, мільйони людей, які
прагнуть Української незалежної держави. І борються за неї, хоч
співвідношення сил Московщина – Україна, здавалося б, дає мало надій
на перемогу. Борються, без надії сподіваючись, за висловом Лесі
Українки. Борються, бо вірять у перемогу. Вбити цю українську віру –
цілковито і остаточно поневолити Україну.
Вся московська пропаганда в Україні, всі її зусилля в школі,
літературі, мистецтві, науці спрямовані до одного-єдиного: вкоренити в
голови і душі українців почуття БЕЗСИЛЛЯ – СЛАБОСТІ України і водночас
страх перед силою Московщини. Переконати українців, що українська
мова, українська культура відсталі, нерозвинені, маловартісні.
Вкоренити в українській душі почуття української національної
НИЖЧОСТІ. Вкоренити ЗНЕВІРУ у власні українські сили: культурні,
господарські, державотворчі. Скувати українську ДУШУ духовними
кайданами рабства, тоді фізичне рабство настане саме собою. Ніхто не
знає, наскільки Московщина вкоренила в українців почуття української
національної нижчості, безсилля України; наскільки отруїла душу
українця; наскільки скалічила український дух боротьби. Лише новий
1917 рік покаже це. Чи українська провідна верства у вільному світі
готує вже тепер ліки на ту московську отруту в душах підмосковських
українців? Чи пізні Івани чухатимуть свої розбиті московською довбнею
потилиці, як це робили по 1917 році? Році, що впав несподіванкою на
українську провідну верству на чолі з найбільшим українським
істориком?
Монархічна Московщина труїла «московською блекотою» лише
українську інтелігенцію. «Демократична» ж поширила отруту навіть на
українське селянство. Проте національний інстинкт українського
селянства врятував його. Вихідці з села – нова українська інтелігенція
– давала нових борців за волю України. Монархічна Московщина
вигублювала таких лише тоді, коли вони вже виявили свою ворожість до
Московщини. Теперішня ж Московщина нищить таких ще «профілактично».
Але на місце вигублених українське село посилає нових і нових. Отже,
треба було знищити трикляте джерело «сепаратистов» – українське село,
а українських селян обернути на безвласницьких робітників. Адже В.
Ленін попереджав своїх москвинів, що «останній і вирішальний бій»
пролетаріату буде не з міжнародним капіталізмом, а з селянством[368].
А в московській імперії – лише з українським, бо московське селянство
споконвіку вже має комуністичну «общину».
Малоукраїнські історики пояснюють московський антиукраїнський
голодомор 1933 року тим, що, мовляв, «радянська» влада хотіла так
примусити українських селян вступити до колгоспів. Це примітивне
пояснення. Року 1932 в колгоспах уже було 78% усієї орної землі[369].
Московщина не робила голодомору на Донщині і Приволжі, хоч дончаки
(кревні москвини) та приволзькі німці опиралися уколгоспненню не менше
за українців. Справа в тому, що погром українського селянства 1933 р.
і пізніше був ударом по ВСІЙ українській НАЦІЇ. Удар найсильніший з
усіх у нашій історії. Його метою було захитати саму ОСНОВУ української
нації. Погляньмо пильніше на цю катастрофу.
ЗЕМЛЯ в її фізичному і метафізичному розумінні є ОСНОВОЮ кожної
нації. Свої фізичні і духовні творчі сили нація черпає з СВОЄЇ
ПРАПРАДІДІВСЬКОЇ землі. Землі фізичної і духовної. З усіх станів нації
найближче до землі стоїть стан хліборобський. В Україні – практично
лише селянство, бо ж поміщики винародовилися: спольщилися чи
змосковщилися. Саме наше село врятувало і пронесло через століття
української бездержавності і московського нищення все те, що
називається українською культурою. Культура, що її врятувало наше
село, стала невичерпним джерелом наших національних скарбів.
Творцем національної культури було МІСТО у всіх народів, що не
втратили чи рано здобули свою державну незалежність. І у нас місто
було творцем української культури, коли ми мали свою незалежну державу
за Скіфської, Сарматської, Руської державної, Гетьманської діб. Ми
лише в ХХ ст. почали відвойовувати наше місто у москвинів, поляків,
євреїв. Отже, наше село мало ще довго залишатися джерелом національної
творчості міста, себто науки, літератури, філософії, етики, естетики,
релігії, мистецтва. Москвини українського села не знали. Вони гадали,
що українське селянство живе тим самим духовним і культурним життям,
що й московське. Українські євреї розтлумачили москвинам, що доки вони
не знищать, не змосковщать українського села, доти те джерело
«мазепинства» постачатиме містам на місце розстріляних нові й нові
українські національні творчі сили. А приплив української, селянської
найздібнішої і найдіяльнішої молоді до міста, до вищої освіти став по
1917 р. таким великим, що Московщина побачила загрозу своєму пануванню
в українському місті, а відтак і у всій Україні. Московщина зрозуміла,
що втратить Україну назавжди, якщо не знищить якомога швидше
українське село. Знавець цієї справи М. Хрущов офіційно на ХХ з’їзді
КПРС зізнався, що Московщина не вивезла до Сибіру ВСЕ українське
селянство ЛИШЕ тому, що то було понад її сили. Лише тому. Отже,
вивозила частинами. Час квапив Московщину, бо нова українська
інтелігенція росла і набиралася сил. І Московщина вирішила вигубити
голодомором МІЛЬЙОНИ українських селян.
Року 1921 була в південно-східній Європі велика посуха. Зібрали
там зерна лише 35% звичного врожаю. В Україні вже влітку 1921 року
голодувало 8 мільйонів люду. Неврожай загрожував безхліб’ям і
московським містам, отже, Московщина попросила капіталістичні США
врятувати соціалізм. Московський нарком М. Літвінов на переговорах (3
серпня 1921 р.) з американською благодійною установою АРА просив
допомагати ЛИШЕ голодному Поволжю, а про голодну Україну НЕ згадував.
Вимагав від американців везти допомогу лише через Петербурзький порт,
пояснюючи, що чорноморські порти та українські залізниці у кепському
стані, бо не хотів, щоб американці побачили голод в Україні. Надійшло
146 тисяч пудів[370]. У Москві на чорному ринку продавали 1923–1925
рр. за скажені гроші багато американських продуктів з допомоги АРА. В
Україні жило кілька мільйонів євреїв. Хоч вони і не голодували, проте
американські євреї вимагали (через уряд США), щоб уряд СРСР дозволив
АРА допомагати євреям в Україні. Московщина тоді пекуче потребувала
позик від США і знала, що американські євреї-банкіри вирішуватимуть,
дати чи ні. Москва дозволила двом представникам АРА Дж. Гетчісонові та
А. Голдерові приїхати в Україну. Вивчати становище їм не дозволила,
пояснюючи, що в Україні ніякого голоду НЕМА, а навпаки, Україна має
надлишки зерна і надсилає голодному Поволжю[371]. Але А. Голдер був
євреєм і від українських євреїв довідався про голод в Україні. АРА
підписала (12 серпня 1921 р.) з урядом СРСР окрему угоду про допомогу
голодним. Коли уповноважені АРА приїхали до Харкова (тоді столиці
УРСР), то «уряд УРСР» пояснив їм, що УРСР є окремою державою, отже, та
угода неправосильна в СРСР, і тому вони не мають права допомагати
голодним в Україні, тим більше, що ніяких голодних в Україні НЕМА.
Уповноважені побачили тисячі мерців на вулицях і зрозуміли, що справу
вирішує Москва, а не Харків.
Українські емігранти, а також галичани подали голові Міжнародного
Червоного Хреста – відомому Ф. Нансенові багато документів про голод в
Україні. Справжній гуманіст, Ф. Нансен обурився з московського
політичного людоморства і вимагав від уряду СРСР дозволити допомагати
й Україні. Саме тоді європейські держави і США не визнавали уряду
Леніна законним, а він гостро потребував позик, техніки, бо імперія
стояла на межі господарської катастрофи. Уряд Леніна змушений був
доводити європейцям та американцям свою культурність і людяність,
отже, дозволити допомагати також Україні. Та поки Ф. Нансен виборов у
московського уряду цей дозвіл, минуло 8 місяців. Дано дозвіл аж 10
січня 1922 р. Тоді АРА вже роздала в Поволжі майже все, що мала. Доки
привезли нові вантажі з Америки, минуло ще кілька місяців. Так АРА
почала допомагати Україні аж у квітні 1922 року, коли вже вимерло
близько трьох мільйонів українців. Так свідчить сама АРА[372]. Поряд з
АРА допомагали Поволжю місії Червоного Хреста шведського, датського та
інших країн. Допомагати Україні їм рішуче ЗАБОРОНИЛА Москва.
Допомагала Поволжю також і місія «Українського» Червоного Хреста, що
її вислав туди харківський «уряд» саме тоді, коли мерли з голоду щодня
тисячі українців, і ніяка служба харківського уряду їх НЕ рятувала. То
гірше: уповноважені того «уряду» при АРА Артамонов та Баткінс всіляко
ПЕРЕШКОДЖАЛИ АРА допомагати голодним робітникам у Донбасі, а лише
дончанам, хоч ті НЕ голодували. Коли голодні українці нападали на
їдальні та склади, вже сама АРА подбала, щоб про це написали часописи
за кордоном. Тоді й часописи СРСР мусили писати про голод в Україні
[373]. АРА давала харчі, одяг, ліки сиротам в Україні. Уряд УРСР
усував управителів-українців від цієї справи, а призначав москвинів,
які роздавали і продавали американські харчі «своїм», а українські
діти вмирали з голоду[374].
В Московщині та північній Україні не було посухи, і рятуючись від
смерті, голодні українці йшли туди з півдня по хліб. Московська влада
поставила на всіх шляхах «заградительные отряды», які не пускали
голодних на північ. А голодних москвинів з Поволжя пускали. Щобільше,
Московщина привезла з Поволжя до північної України 80 тисяч
московських дітей і роздала українським селянам, щоб ті їх годували,
хоч саме тоді сотні тисяч українських дітей помирали з голоду в
СУСІДНІХ повітах. Московський «Центральный комитет помощи голодным» у
своєму звіті IV з’їздові Совєтов подає, що в УРСР зібрали 2531 тисяч
тонн зерна – менше на 20% звичного врожаю, що становило на душу
населення УРСР 63 кілограми, але в голодних областях – втричі менше.
Вже восени 1921 р. у південній Україні поїли котів, собак. Харчувалися
травою, корою. Вже тоді офіційно було записано 50 випадків
людожерства. Голодувало 90% людності[375]. А вищезгаданий московський
комітет забрав з України 2941 залізничний ешелон зерна і з того вислав
у Поволжя 2763 ешелони, а в Україні роздав голодним лише 178, про що й
доповідає у вищезгаданому звіті. Московська влада визнала офіційно
південну Україну за голодну аж через 5 місяців голоду. А за цей час
вивозила зерно. На Херсонщині, де голодувало 90% населення, СТЯГНУЛА
90% зернових поставок[376], забирала тоді, коли щодня вмирали тисячі
людей з голоду[377], а всього Московщина забрала 1921 голодного року з
голодної України 11 мільйонів тонн зерна[378]. Вищезгаданий «комитет»
у своєму звіті пише: «…навіть в охоплених голодом губерніях здача
зернових поставок йшла краще, ніж у неголодних губерніях». Чим
пояснити це самогубство голодних українських селян? Звіт пояснює:
«…після судів над ситими в Одесі, Києві, Харкові збір зернових
поставок пішов значно краще». Наведемо ще свідчення безсторонього
іноземця, голови АРА професора Н. Фішера: «Ні уряд СРСР, ні уряд УРСР
не допомагали голодним в Україні. Щогірше, від літа 1921 р. до весни
1922 р. – отже, коли в Україні гинули з голоду сотні тисяч людей – ті
уряди ВИВОЗИЛИ з України сотні тисяч тонн зерна. Ми, американці,
дивувалися і не могли зрозуміти причини: чому довгі потяги,
навантажені зерном у Полтаві, Києві їхали до далекого Поволжя тоді,
коли в недалекій Південній Україні гинули з голоду десятки тисяч
щодня. Ба, щогірше, ми, американці, не йняли віри своїм власним очам:
уряд ВИВІЗ до Московщини 185 залізничних ешелонів зерна з Миколаївщини
й Одещини, де сотні тисяч мерців лежало по містах і селах. Цього уряд
навіть не приховував, а писав у своєму звіті «Итоги борьбы», що
«…навіть голодні губернії: Херсонська, Тавричеська, Одеська висилали
пшеницю до Поволжя». Уряд УРСР пізніше офіційно визнав, що в Україні
було навесні 1922 року три мільйони голодних. Справді ж було значно
більше, бо ті три мільйони – це були ті, що ще не вмерли. І, маючи
мільйони своїх громадян, що вмирали з голоду, уряд УРСР СТЯГАВ з них
хлібопоставки. А голод в Україні був тисячократно більший, жахливіший,
ніж на Волзі. І уряд СРСР знав це ліпше за нашу АРА. А він вимагав від
нас, американців, зосередити ВСЮ допомогу лише Поволжю і хоч не
офіційно, проте фактично ЗАБОРОНЯВ нам рятувати голодних українців»
[379].
Московщина влаштувала 7–22 червня 1922 р. виставку в Берліні
«Голод в Росії». Там виставила таблиці, діаграми, що показували велику
допомогу уряду Москви Поволжю. Американську допомогу применшувала,
скільки могла. Про голод в Україні 1921 року на тій виставці не було й
натяку[380]. Науково-дослідний інститут економіки АН УРСР видав велику
працю. В ній про голод в Україні 1933 року немає жодної згадки, а про
голод 1921 року написано: «Бідняцькі верстви села були приречені на
масове вимирання. Але цього не сталося, бо радянська влада прийшла на
допомогу селянству України»[381].
Наступ Московщини проти українського селянства засобами голодомору
в 1921 р. не зменшив національного спротиву в Україні. Навпаки,
українське селянство перейшло в наступ. Воно зброєю і саботажем
добилося зменшення данини Московщині, і вона змушена була відступити,
запровадивши НЕП, що визнавав селянську власність на землю і давав
права приватній торгівлі та промислу. З трохи розв’язаними руками
Україна за коротких 6 років (1922–1929) відбудувала своє господарство
до рівня 1913 року, відкривалися перспективи ще більшого й швидшого
зростання СИЛИ України.
Московщина готувалася до нового наступу. Стягнувши більше своїх
сил в Україну, вона скасувала НЕП і почала запроваджувати свій
азіатський соціалізм. Але й Україна, відчувши свою силу, також почала
готуватися до боротьби. Заснувався Союз Визволення України (СВУ),
Спілка Української Молоді (СУМ). Українська національна незалежна
Церква (УАПЦ) поширилася на всю Україну. Кооперація виросла на могутню
силу. Українізація шкільництва, книговидавництва дала нові сотні тисяч
національно свідомої української інтелігенції. Українське селянство на
кривавому досвіді побачивши московське «братерство» і московський
соціалізм, не приймало всього московського. Заходило на нову
московсько-українську війну. Московщина поспішила перша вдарити, поки
не пізно. Насамперед – по українській провідній верстві, про що ми вже
оповідали. Вдарила одразу і по українському селянству випробуваним уже
способом – голодомором. Московщина одразу ж по скасуванні НЕПу вивезла
1929 року до Сибіру 1 200 тисяч найстійкіших своїх ворогів