Skip to content Впокорені призахідним сонцем, на скелі лягли довгі, схожі на пірчасті хмари тіні, й не знати було, де кінчаються гори, а де починається небо: все оповивали однакові бузкові барви, густі до чорного у видолинках. …
Тихі обриси далеких скель, примарне видиво коня із зіркою на спині, слід, який залишив голуб на густо-бузковому небі, – Ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навiть химород. …
З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Він знає, що то за сокіл там у неї, що зачепив крилечками виноград, і так зачепив, що й сниться, либонь, їй отой сокіл, отой Олекса-бузувір. …
– Так, кажеш, бузувір? …
Це ж той “бузувір”, що кричав у розколині. …
Шкоди ж йому від шроту – як від бузинової пукавки. 