Skip to content Послужи іще ревніше, як буття кінчу я бренне,- Не забудь про мене зразу, про моє життя шалене, Все зроби, як я благаю, помолись тоді за мене, Пригадай дитинство наше, по-хлопчачи навіжене!» Шермадін почув цю мову – душу геть журба роздерла, Із очей гарячі сльози заструміли, наче перла. І дяк, просвічуючи очима всі ті хати, почав смутно дивуватися: а який це чарівник, чи химородник, чи одмінець накреслив карту його життя, пустивши блукати світом, адже хоча був ситий і напоєний, але ніколи не їсти йому мирно своєї вечері, як оці люди, а отже, не бути причетним до творення великої таїни буття. 