Skip to content Висока, гордовито тримала голову. …
Висока стояла спиною до Іванка, майже не слухала, що цокотить подруга. …
Одна висока, а друга низенька, одна розкішно, одягнена, а друга бідно. …
Висока перебирала стрічки. …
Висока, майже на дві голови вища од нього, притисла його до себе, мов маленького сина. Висока, в чорній хустині, пов'язаній по-старосвітському, вона не знала, де подіти свої руки, що не знаходили спокою й увесь час мучилися, перепліталися, аж потріскували пальці, обличчя її зблідло, а сухі губи ворушилися, дрібно вишіптуючи якісь слова, якусь молитву, якусь, може, осторогу. Незабаром з темряви з’явилась перед Лагутіним ще одна постать, висока, струнка, розгониста, — …
Притихли всі, і з кутка, де вона сиділа, полинула якась малознайома, старовинна пісня, що її принесла Ольга в університет десь із своїх приазовських українсько-грецьких поселень: «Долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться». 