Skip to content Сонце, напевне, вже схилилось за полудень, але Петро не помічав нічого: ні голоду, ні втоми, ні вогкості, що пронизувала його, одна тільки думка про те, що він малодушністю своєю занапастив і Сару, й себе, і все село, впиналася в його мозок розпеченим цвяхом. 