Дмитро Білий – ЗАЛОЖНА ДУША
Звично зігнута постава діда на цей раз була виструнчена, і його кістляві руки простягалися до краю неба, за яким ховалося сонце. … Щось тріснуло, з краю дошки полетіли, розсипаючись на іржу, цвяшки й пил. … Іноді козак гнав чвалом коня відкритим степом, і при світлі місяця здавався одним із вершників Апокаліпсису, чия тінь блискавкою руйнувала спокій цього приспаного краю.