Skip to content
Стрів я лицаря чудного, вояка ще юних літ,- Зір його, як промінь, слався на похмурий краєвид; Я не знаю, чом той витязь плакав так, ридав навзрид, Та розгнівавсь, бо вітати нас він не схотів як слід. …
Вояки мої круг мене позбиралися привітно, Не могли і слів добрати, щоб мене вітати гідно.