Skip to content
І Иосипенко постарів уже, розпух, роздобрів, невстаріла його тілько щирість до пана. …
Василь потім бачив, як Иосипенко приймав до своїх рук добро панське, як тужили, прощаючись, мати і дочка, як батько, наче п’яний, хитаючись, вивів шкіньку з двору, і поїхали собі. …
– Та глядіть лиш, чи минуло воно Иосипенкових рук?
Нам легше помирати, знаючи це…» Рядки миготять в очах Иоганна, пливуть слова про якісь організації, про банки, біржу, розрахунки, а про головне не-ає та й нема. …
На ввічливе звичайне запитання старенького Иоганна, чи вдатно подорожувалося, пан доктор раптом зупиняється, бере Иоганна за плечі і, сяючи йому в лице очима, каже: —
— Іди до Лючі, до Иося–шинкаря, і скажи му, шо я, Василь Довбуш, тебе посилаю, аби Йосьо дав горівки. …
— Иой, гину, пане втамане… Довбуш скомандував відпочинок. …
Иой, Госпідку… Єк ми можемо вас пустити, коли ми не знаємо, хто ви є.
