Skip to content Машини шумлять потоком, летять нескінченною рікою, якби кому забаглось перейти дорогу — нема де! …
Лишивши позаду смоги-тумани, труєво боліт та відстійників, траса вилітає в тихе світло осінніх полів, щоб, ковтаючи милі, хапаючи простір, знову впасти десь там, за обрієм, в обійми далечі, в таїну нескінченності… Але вухо не мертве, як пісок у пустелі, воно живе і не може вічно вбирати, всмоктувати й поглинати, воно стомилося, перенасичилось, переповнилось, воно прагне, щоб цей плин і плескіт слів, визнань, турбот, скарг і самокатувань нарешті припинився, щоб колись замість цього нескінченного потоку настали спокій, смерть і тиша. нездужаючи, Оленка заводила серед ночі жалібний нявкіт, не вимогливий, як звичайно в дітей, коли ім щось дошкуляє, а по дорослому нескінченно тужно квильний, як осіння сльота, від чого Марію достоту казило, наче той плач виказував якусь безпросвітню правду про її життя, в якій вона й собі самій би повік не призналася, — 