Skip to content Сірий камінь, залізні стебла кованих гратниць, чотирикутні похмурі вежі, вороння над вежами, піняві пороги на широкій Влтаві — все мовби нагадувало Київ, як і в Кракові, як у Луцьку, як повсюди, де проїздила, може, тому й утікала швидше далі від цих городів, утікала… Сидять гурточком, як сироти, тихо-журливо скаржаться на свою доленьку: Не куй, зозуле, на ліщині, Ще й накуєшся на калині; Не плач, Марисю, у матінки, Ще й наплачешся у свекрухи, Через пороги ступаючи, Чужі звичаї переймаючи. 