Skip to content На тебе, на твої пошматованi видiння знову падають слова, немов роса; ти встаєш, сурмонячись, позiхаючи, прикладаєш кулаки до очей, а у вухо, де ще причаївся сон, крiзь туман добирається сумовите кування. …
– Чи не той сурганиться, що засалюватись почав? …
Iнший би, певне, бiльше сурмонився.