Результати пошуку слова: Лячно

називний лячни́й лячна́ лячне́ лячні́ родовий лячно́го лячно́ї лячно́го лячни́х давальний лячно́му лячні́й лячно́му лячни́м знахідний лячни́й, лячно́го лячну́ лячне́ лячні́, лячни́х орудний лячни́м лячно́ю лячни́м лячни́ми місцевий на/у лячно́му, лячні́м на/у лячні́й на/у лячно́му, лячні́м на/у лячни́х

Боляче й лячно було дивитися, як з-пiд залiзних зубiв, наче кров, бризнула стара тирса, як iз живої теплої оселi ставало руйновище – купа скалiченого дерева, як оте вiкно, бiля якого вiдпочивав дiдусь, вирвали з стiни й, наче покiйника, поклали на воза. Тепер i менi стало лячно.

Їй іноді лячно за долю тої дитини, над якою дрижить, і на яку молоді люди чигають, мов справдішні хижуни. Вони — віддалік від її обійстя і млина, і їй лячно про неї. Сьогоднішня ніч заповідається чимось недобрим, хоча їй самітній вже не першина такі ночі перебувати, а нині все-таки чогось лячно.

І йому зараз стало лячно дивитися навіть на свого батька, який чимось нагадував старого Човняра… Тяжкі гріхи наші; колись їх можна було однести до церкви і мати полегкість після сповіді. — лячно скрикнув хтось на березі, а Миколка заголосив. І не лячно самій уночі? Мені лячно.

Мов наглим вистрілом розпорошені, не держалися у зв’язі, а блудили лячно туди й назад, спиняючись на відміну то коло смутної хати, то коло “сусіднього” лісу. і відітхнула цілими грудьми, її ніздрі задрижали, а очі спалахнули такою страшною ненавистю, що лячно ставало на неї глянути.

Дерева в саду і сосни, що виростали тут і там коло хати, шуміли так сильно, похитувані вітром, що з спокійної хати було лячно визирнути, Коло моїх скляних огородових дверей виростають кущі рож і бозу, і сеї ночі, обливані надмірним дощем і похилювані вітром, угинались, притискаючися до стіни, мов сироти.

…послав його наперед, і той, стелячись над зеленим у відчайдушному пострибі, рвонувся до оленя, і в череві в нього гикнуло щось так важко й страшно, аж Сивоокові стало лячно, але, певно, Родим почув той страшний звук ще перший, і все те тривало так мало, що старий не встиг і крикнути, а тільки зумів рвонути з-позад себе малого і викинутися…

Лячно ступити копитом на той клапоть неба, на крихкий, ледь проявлений відбиток зоряної високості. Матері з дітиськами кричали від жаху — бо ж лячно… Що тоді скажеш: лячно?” Засміялася в напівсні Ярослава. Ярославі лячно було дивитись у той бік, і все ж дивилась: воіиа зпала, що там, у тому брезенті.

Ледве-ледве ступала, так було їй лячно спускатись у ту долину, аж звернув на те увагу й Хлопець, подивився на неї широко розплющеними очима, і вона мимохіть засоромилася. Глухі сутінки запливали вже на двір, і йому аж лячно стало: побачив на верхівках віддаленого лісу, в глибині того кучерявого смерку, бліду пані.