Skip to content Чхати йому було на її вiршi – як i на все взагалi, i завжди було чхати, його вiв власний, нi на що не вважаючий iнстинкт дару, i, знаючи темним, глевким знаттям – родовим i фамiльним, котре тягала в собi змалку проковтнутою каменюкою i котре, по правдi, й гнало її вперед, вперед, вперед! пролупав постріл, не гучніший за звук шампанського корка, і тієї ж секунди тисячі маленьких пазурів уп’ялися мені в ніс, горло, груди, почали роздирати мене, очі залилися слізьми від нестерпного болю, я заходився чхати, кашляти, середину мені вивертало, і, пробачте, пані Зою, почалася така блювота, що я впав на підлогу. 