МИРНИЙ Панас – Повiя

Панас Мирний
Повiя
Частина перша
У СЕЛI
I
Ще такої зими лютої та скаженої люди не зазнають! Осiнь була
дощова: вiд другої пречистої як почалися дошi, та день у день лили –
до самого Пилипа. Земля так набралася води, що вже i в себе не
приймала. Великими рiчками-озерами стояла та вода по полях та балках;
на проїжджих шляхах такi багна – нi пройти нi проїхати. Не тiльки село
з селом – сусiди не бачилися одно з другим цiлими тижнями; жили, як у
неволi. Осiння надвiрня робота стала. Коли хто мав клуню – молотив
собi потроху, прибирав, що дала за лiто кривава праця. Та чи багато
тих клунь у Мар’янiвцi? У зборщика Грицька Супруна – одна; у попа –
друга; у пана третя; а в останнiх хлiб гнив у стогах. I врожай того
лiта негустий удався; тепер осiнь мала й те зогноїти… Болiло
хлiборобське серце, дивлячись на свої залитi водою токи, на почорнiлi,
припавшi до землi стiжки. У Демиденка у стозi жито росло; у Кнура два
стоги мишi поточили; зовсiм скирти розсунулись, розпались – у гнiй
повернулись. В Остапенка оселя подiрчавiла – вода у хату лилася: лгав
був сеї осенi вкрити, та захопила негода. На людей пiшла пошесть:
трясцi, пропасницi… Заробiтку нiякого; грошей немає. У других i хлiба
пе стало, та нiде й позичити. Бiда, кара господня! Наймали акафисти,
служили молебнi – нiщо не помогало!
Так було аж до Пилипа. Уночi перед заговiнами потягло холодом; у
свiту випав невеличкий снiжок. Продержало з тиждень морозом – земля
заклякла, як кiстка. Люди й тому радi: зразу кинулися до хлiба.
Зягупалiї з досвiтку до пiзньої ночi цiпи мiж стогами, загарчали
лопати на токах – шпарко народ узявсь до роботи! Через тиждень –
замiсть чорних стогiв жовтiли високi ожереди соломи.
З хлiбом управились, а одвезти у мiсто на базар або на ярмарок
куди – колоть же така – нi з двору! Дехто з гарячих поїхав та й
закаявся: той – вола розчахнув, а той – разом пару. Хто мав конячку –
ще сяк-так, возив потроху. Та чи багато ж тих коней у селi?
Мар’янiвщани споконвiку хлiбороби: вiл, а не кiнь – сила у польовiй
роботi. Мар’янiвщани кохалися у волах, а не в конях: конем так –
поїхати куди, прогулятися, а волом – робити. Шкода скотини, а тут за
подушне надавили: овечата, свинi, корови – все за безцiнь пiшло; у
волость побрали та там i продали… Народ плакався, бiдкався, бо то ж
тiльки першу половину заплачено; з чого ж взяти на другу? Усi носи
повiсили. Одна надiя зосталася – Миколаївський ярмарок у мiстi; там як
не продати, то хоч пропадай. Люди надiялись та молились, щоб хоч трохи
пiдкинуло снiгом, притрусило дорогу: все ж саньми не те що возом, – i
для скотини легше, i набрати бiльше…
На Наума потеплiло. Сонце сховалося за зеленi хмари; з полудня
вiтер повiяв; зробилась одлига. Продержало так три днi. Проти Варвари
почало мотрошити снiжком; до свiту i геть-то його впало. Народ мерщiй
шарахнув на ярмарок: хто мав скотину – своєю, а хто не мав –
упрохувався в сусiди. Всi виїздили та виходили; всякому треба те
продати, друге купити.
Упросився й Пилип Притика до Карпа Здора, свого сусiда й кума.
Скинув до його на сани мiшечкiв п’ять жита, один – пшеницi та
пiвклунка пшона – увесь лишок, який можна було збути; упросився до
кума, та на Варвари раненько й поїхали в город. Виряджала їх сiм’я
Здорова; виряджала й Прiська, жiнка Пилипова, не так стара, як
застарена, молодиця; прощалася з ними й дочка Пилипова, Христя – дiвка
сiмнадцяти лiт. Прiська наказувала чоловiковi солi купити, хоч з
пiвпуда; Христя прохала батька привезти з мiста гостинця – хоч
перстень, хоч сережки, хоч стьожку яку-небудь…
–  Гаразд, добре! Усього навезу! – смiється гiрко Пилип, думаючи
бiльше про подушне, за котре вже не раз натякав Грицько Супруненко,
нiж про доньчине бажання.
Мiсто вiд Мар’янiвки верстов зо двадцять. Коли удосвiта виїхати,
то на обiд саме поспiнеш. Так вони розлiчували; так i в дорогу рушили.
Зряику снiжок потроху почав падати, все прибiльшуючи та приспоряючи.
Було тихо, а то й вiтрець рушив – почало колесом снiг крутити. Iк
обiду таке схопилось, що свiту бiлого не видно! Не вiтер, а буря
завiяла, метучи цiлi гори снiгу по землi, вихорючи немов густу кашу у
повiтрi. Не стало видно нi неба, нi землi – все то одно непроглядне
вiхало… аж страшно, аж сумно стало! Так було з пiвдня на Варвари i
цiлий день на Сави. По дворах понавертало такi кучугури, що страшно
дивитись; деякi хати зовсiм позаносило, позамуровувало. Мар’янiвка
розкинулась на двох сугробах, посеред котрих у долину, мiж густими
вербами, лежав ставок. Тепер теї долини й не видно; невеличкi гiлячки
височезних верб, мов тирчаки бур’яну, визирають з-пiд снiгу, вулицi
забитi-заметенi; по дворах врiвень з хатами стоять страшеннi снiговi
баби, i тiльки вiтер куйовдить їх гострi голови. У Притики в дворищi,
крайньому вiд царини, – повнi хлiвцi й повiточки снiгу, кругом хати,
мов сторожiв, постановило п’ять баб; з верхiв їх вiтер рве й перекидає
снiг через оселю; а на димарi повикручувало такi кудлатi барани – i не
пiзнати, чи то людське житво, чи навернуло таку кучугуру снiгу?.. На
Миколи перестало бити, зате ушкварив мороз – аж кипить, та вiтер так i
рве, так i несе з землi… Ще такого страшенно холодного дня нiхто не
зазнає! Галки на деревах замерзали i, як шматки льоду, падали додолу;
горобцi по повiтках колiли… У церквi, не дивлячись на таке свято, – не
дзвонено, не служено: до неї добитися не можна! Народ з самого ранку
узявся був за лопати, щоб прогорнути хоч стежку, та нiчого не
зробивши, розiйшовся по хатах… Скотина третiй день не напована:
глибоко водопiй занесено, та й сама скотина у тяжкiй неволi; з великою
силою до неї можна було добратися, щоб укинути оберемок соломи… Вiвцi,
телята почали гинути… Ще таких два днi – i нi щетини не зостанеться у
селi! Справдилася поговiрка: “Варвара похвалиться, Сава постелиться, а
Микола скує!”
Кинулась ранком Прiська вийти э хати – нiяким побитом дверей
вiдчинити! Замiстъ сiней Пилип зробив сяку-таку примостку, обкидавши
зокола гноєм. Тепер у той захист навернуло повно снiгу! А тут ще, як
на те – все топливо вийшло, приварку не стало: нiчим витопити, нi з
чого борщу зварити. На велику силу Прiська з Христею одхилили дверi,
прогортаючи руками снiг; що не можна було викидати надвiр, вигортали у
хату. Снiг розтавав; калюжi текли пiд пiл, пiд пiч, пiд лави; у хатi,
як у льоху, стало холодно, вогко… Сяктак дверi вiдчинились. Почали
знову вигортати снiг з хати у сiни, з сiней – надвiр. Обидвi
ухоркались, аж пiт пройняв. Захист очистили вiд снiгу й закрили
плетеним засiком, що порожнiй стояв у кутку. Тепер же треба до соломи
якось добитись: не сидiти ж у нетопленiй хатi!! Христя, молодша,
кинулась було – та й пiрнула з головою в снiгу. Прiська стала
рятувати; пiднявся крикгук… З сусiднiх дворiв те ж саме чулося: i там
було не краще. Посеред улицi хтось кричав, лаявся… хтось десь
реготався… I смiх, i лихо!.. Насилу Христя вилiзла з кучугури, та
знову кинулась – i знову зав’язла…
–  Нi, не так, – каже Прiська. – Возьмiмо ночви та ночвами
виносимо! узяли ночви. Кругом хати був вiльний проход; помiж бабами ще
виднiлись просвiти; у просвiти носили снiг, закидали їх. Не забарилася
снiгова стiна вирости кругом хати… Насилу добилися до соломи. Ряден з
п’ять її утягла Христя у хату. Прiська зовсiм вибилась з сили, лежала
на полу та стогнала… Топлива добули; треба б у погрiб добитись.
Попробувала знову Христя – нi, не сiкайся!
–  Та хай йому, тому погребовi! Ще трохи там зосталося бурякiв –
зваримо борщ; пшоно теж е – буде на кашу, – рiшила Прiська. – Що
картоплi нема, то сiлькiсь уже!
Христя затопила в печi; солома зразу запалала, та дим погнало на
хату.
–  I димар занесло… Оце лихо! – тiльки що сказала Христя, як з
грюком цiла копиця снiгу посунулася на припiчок. Христя мерщiй винесла
його у сiни. Дим почав клуботатись над припiчком, шукав проходу; снiгу
ще кинуло З димаря; це зразу сiпнуло його угору… Слава богу! Солома
запалала жаркоясно.
Поки Прiська лежала та спочивала, Христя поралась коло страви…
Швидка ця Христя, золотi в неї руки! Не забарилася вона витопити,
страви наварити. Коли заткнула верх, тепло пiшло по хатi… А надворi
знову розходилося таке, що лихо!
Сонце, показавшись зранку, посунуло знову за хмари; зеленi вони та
непривiтнi обложили все небо. Вiтер з години на годину дужчав, рвав
снiг з землi, крутив його на всi боки, вихорив на всi сторони. Кругом
хати неначе у сто коней гасало, торохтiло оселею, жалiбно спiвало у
димарi. Добре тому, хто тепер дома, в теплiй господi! А тi, що в полi,
в дорозi?..
Серце Прiсьчине пило. Вона сьогоднi ждала Пилипа. Певно, вiн
зранку рушив. Не дай, господи, не доб’ється до пристановища?
Занесе-закида зовсiм снiгом, душу заморозить навiки.
Прiська ледве ходила по хатi, блiда, хмура, i все стогнала. Довго
не обiдали, все дожидали – ось-ось над’їде… I пообiдали – Пилипа не
було. Уже стало й вечорiти – немає. Невеселi думки турбували Прiсьчину
голову.
–  Що це батька немає? Не дай, господи, в полi застука таке… –
вимовила Христя.
Прiська трохи не скрикнула. Доччине слово як ножем ударило її в
серце… Буря рвонула, аж затрiщала оселя у хатi, загуркотiло у вiкна,
заголосило в димарi, тонко та жалiбно, аж в серцi у Прiськи
похолонуло.
Нiч спустилася на землю, сiра, непривiтна нiч. У вiкна, крiзь
намерзлi шибки, ледве-ледве пробивався свiт; по кутках у хатi
зступилися тiнi; густий морок окрив її всю.
–  Свiти хоч свiтло! – сумно промовила Прiська.
Христя засвiтила невеличкий каганець i постановила його на коминi.
Пiдслiпо, чадiючи на всю хату, горiв його гнiт; вiтер ходив по хатi;
сизий свiт коливавсь на всi боки, мов перед смертю чоловiк водив
померклими очима. Христя глянула на матiр i злякалася: жовта, аж
чорна, сидiла вона на полу, пiдобгавши ноги й згорнувши руки; голова
її не держалася прямо – важко опустилась на груди; очiпок, пiдбившись
угору, посунувся набiк; сiрi пасма волосся висiли з-пiд його, мов
посохле бадилля; довга тiнь вiд неї гойдалася на помокрiлiй стiнi.
–  Мамо! – скрикнула Христя.
Прiська пiдвела голову, глянула на дочку, болiсно, прикро
подивилася… Христю аж обняло холодом вiд того погляду.
–  Оце який вiтер по хатi ходить! Чи не протопити б? – спитала
Христя.
–  Як хочеш, – одказала Прiська й знову спустила голову на груди.
Христя затопила… Весело забiгали яснi вогники по тонких стеблах
соломи, залiтали невеличкi iскорки по чорних челюстях печi; вiхтем
пiднялося полум’я вгору, палахнуло на всю хату, заблищало по намерзлiй
шибцi i не забарилося згаснути. Христя пiдкинула соломи… ще… та ще…
Знову полум’я пiднялося, свiт осiяв усю хату. Чорною марою
вирiзувалась Христина постать серед того свiту; кругле молоде обличчя,
мов квiтка, червонiло, очi блищали… Свiт, палаючи, поза комином блима
i пада на пiл, добираючись до сволока… У кутку над полом на жердцi
висить одежа – свитки, юпки, спiдницi, спускаючи вiд себе чорну тiнь;
пiд покрiвлею тiї тiнi сидить Прiська, як i сидiла; свiт бiгає по її
виду, одежi – їй байдуже: згорбившись, похнюпившись, вона, здається,
слухає бурi, що так страшенно гуде та виє кругом хати… I здається їй,
щось шамотить там… крекче, преться, добивається. Почувся i голос
людський.
–  А буря яка, господи! – промовила Христя.
–  Цить! – крикнула Прiська, пiднiмаючи голову. Лице її ожило, ув
очах грає одрадiсть.
–  Гей!.. Чи чуєте?.. – доноситься голос знадвору.
Прiська стрибнула з полу та – в сiни.
–  Ти, Пилипе? – питає, позираючи через засiк на чоловiчу постать,
закидану снiгом.
–  Що це у вас стоїть на дорозi? – допитується голос.
–  Хто там такий? – обiзвалася й Христя,
–  Се я.
–  Хто – я?
–  Грицько Супруненко, зборщик. Пустiть хоч у хату… Оце б’є яке!
Оце Закуйовдило!
За Грицьковою помiччю засiк посунули в сiни i в хату увiйшли
разом. Грицько, височезного зросту та ще в кобеняцi, досягав головою
аж до самої стелi.
–  Здоровi! – привiтався вiн, скидаючи разом з кобою й шапку та
показуючи цiле руно посивiлого волосся на головi, своє довге суворе
лице, насупленi брови,здоровезнi намерзлi вуса.
–  Здоровi! – одказала Прiська.
–  З сим днем, що сьогоднi!
–  Спасибi.
–  Пилип дома?
–  Немає.
–  Отак же! На чорта й краще!.. А менi його треба. Де ж вiн?
–  Та як поїхав на ярмарок ще на Варвари, та й досi немає, –
зiтхнувши, одказує Прiська.
–  На чорта й краще! – одно своє Гркцько.
–  Що ж там таке?
–  Що? подушне! – грiзно гуконув Грицько, пройшовшись по хатi та
вдаривши ногу об ногу.
–  Не знаю, – каже, помовчавши, Прiська. – Коли вернеться – скажу…
Узяв трохи хлiба продати, якщо продав…
–  Та я цю пiсню не вiд одного чую! – перебив Грицько. – Лиха їх
година розносила по ярмарках! А тут в одну шкуру посилають: iди!..
Отака путь… х-хе!
–  Чого ж ее так припало? – пита Прiська.
–  Гаспид їх знає! От нещастя! – чухаюч тяжко. – Вони там по
ярмарках гуляють, горiлку п’ють, а ти по їх ходи та збирай…
Прiська мовчала. Вона знала добре цього Грицька: не було
гарячiшого чоловiка на селi, як вiн. Розсердити його – як раз плюнути;
а коли розсердився – як реп’ях той учепиться. Краще мовчати. I Грицько
мовчав, ходив по хатi, хукав та тер руки, бив чобiт об чобiт.
–  А тепер ще плентайся до Гудзя!.. Благий, бач, свiт! – сердився
Грицько. – Душею наложиш через їх, проклятих!.. Та хоч би грошi
давали.
–  Що ж, як немає грошей, – йому тихо Прiська. – Хiба б не раднiшi
вiддати?.. Коли й заробити нiгде.
–  Брехня! – обiрвав Грицько. – То така вдача ледача, така звичка
бi нова! Сповадились так: ходи по їх разiв по десять та проси, у ноги
кланяйся!..
А нема того, – слiдує з тебе – i вiддай, коли слiдує. Так же нi:
краще в шинку проп’ю, нiж в казну вiддам.
–  Було б що вiддавати, – усмiхаючись, каже Прiська, – а не то що
в шинок ще носити… Уже, здається, що у кого й було, то все поздирали.
Доки вони вже будуть i драти?
–  Не нашого то ума дiло… Сказано – дай, то й вiддай.
–  Воно ж i даванню кiнець є… Уже ж усе, що було, забрали… овечат
продали, свиней продали, одежу лищню… Зосталися однi з душами. Доки ж
таки його брати i з чого його взяти? Он, небiйсь, у панiв скiльки
землi – не мiряно! З iх би i брали.
–  Хiба не беруть i з їх? Думаєш, милують – беруть!
–  Та не стiльки, як з нас. З їх за землю беруть. А з нас? I
подушне, i викупне, i земське, й мирське!.. Господи! от настало життя,
– вороговi такого не пожадаєш.
–  Толкуйся! Що поможеться?.. А ке лиш, дiвко, вогню люльку
запалити, – пiдходячи до печi, промовив Грицько. Христя витягла жару.
–  Як же ти його вiзьмеш? – скрикнув Грицько, показуючи рукою на
купу попелу, в котрому тлiли iскри. – А до хлопцiв, небiйсь, проворна,
– зло увернув вiн. – Давай вiхоть!
Христя скрутила верчик соломи, запалила i подала Грицьковi.
–  То ти ж скажи Пилиповi, щоб безпремiнно достачив грошi, – каже
Грицько, положивши вiхоть на люльку. Огонь пробiг вподовж його виду,
освiтив насупленi брови, сiрi сердитi очi, котрими вiн блимнув на
Христю… Здяб” ться, трiскучий мороз таким холодом не дихнув би, як
глянув вiн па неї.
–  Скажу, скажу.
–  Ска-а-жу-у! – промовив Грицько, сплюнув, накинув кобку на
голову й пiшов з хати.
–  Звичайний дядько, нiчого сказати. Пiшов – i не попрощався! –
сказала Христя.
–  Жди ти вiд Грицька звичайностi – дiждешся! Вiн уже i звичаї
людськi через свою пиху погубив, – промовила, зiтхнувши, Прiська i
знову побралася в куточок на пiл, на своє мiсце.
Тяжка, пекуча туга облягла її серце, важкi думки обсiли голову, її
довге життя розстилалося перед нею… Де її радощi, де тi веселощi? День
у день робота, день у день праця – нi згуляти, нi спочити. А нужда яка
була, така й є; з самого малку як причепилася – та й досi… Що було
доброго в серцi, що було живого в душi – як той шашiль, вона
проточила: i краса була – не знать коли зносилася; i сила була – не
знать де дiлася; якi надiї були – i тих немає; зосталася одна – дочку
пристроїти, та тодi хоч i вмерти… Без жалю, без туги, скорiше радiючи,
кинула б вона сей свiт: такий вiн їй гiркий та обридлий, темний та
непривiтний… Там – хоч вiчний одпочинок; а тут – нi спочинку немає, нi
єдиної одрадiсної хвилини… Ще й так вона довго протягла: другого б
роздавило такою вагою нужди та горя або заставило руки на себе
наложити; вона ж усе перетерпiла, все перемогла… Не диво, коли в сорок
лiт прийшлося посивiти; глибокi зморшки порiзали високе чоло,
покарбували колись повне рум’яне обличчя, спершу висушивши та
вив’яливши його; воно стало жовте, як вощина; високий стан осiв, пряма
спина зiгнулася у дугу, а колись блискучi очi погасли-поблiдли, як
блiдне квiтка на морозi… Великi зашпори заганяло життя у серце
Прiсьцi, страшким морозом кувало їй душу! Як мучена, сидiла тепер вона
на полу, i не хотiлося їй дивитись нi на що, не хотiлося дихати;
спустивши очi, вона важко зiтхала… Буря вила й одкликалася болiстю па
її душi, на кiстках, на серцi.
–  Ви б лягли, мамо, спочили, – упоравшись коло печi, каже Христя.
–  Його вже не буде сьогоднi, – промовила глухо Прiська. – I то –
спочити… – i, протягаючи свої синi корявi руки, полiзла на пiч. Кiстки
їй лущали; сама вона стогнала.
Христя глянула на матiр, провела її поглядом аж на пiч – i на
серцi у неї похолонуло. Така мати стара, зiсохла, немощна… Невже й
вона доживе до такого? Не доведи, господи!
Цiлу нiч прокидало Христю материне важке зiтхання; їй не раз чувся
i її задавлений плач.
–  Мамо, ви плачете? – допитувалась дочка. I плач, i зiтхання на
який час замирали… Вiтер покривав їх своїми жалiсливими заводами.
II
Недарма журилася Прiська; недарма цiлої ночi не спала, то гiрко
плачучи, то важко зiтхаючи: уже третiй день минув пiсля Миколи, а
Пилипа все не було. Щодня вона бiгала до Здорихи довiдатися, чи не
приїхав її чоловiк? Поки ж Здора не було, ще таки надiя жила у її
серцi, ворушилася на самому днi, грiла; а як Карпо приїхав та сказав,
що Пилип, спродавшись, пiшов вiд нього i бiльше йому не доводилося
бачити, – нi жива нi мертва вернулася Прiська додому… У головi в неї
гуде, у вухах дзвоне, в очах жовто… Вона но змогла слова сказати; як
злягла, то пролежала, наче дерев’яна, до другого дня.
На другий день пiшла розвiдувати по селу – хто приїхав?
розпитувати – чи не бачили де-небудь її Пилипа? Iван Кнур хвалився, що
бачив його в шинку; Грицько Хоменко розказував, що вони водилися з
Уласом Загнибiдою; Дмитро Шкарубкий казав, що бачив на самого Миколи,
як Пилип виходив З мiста. “Куди се?” – питався Дмитро. “Додому”. –
“Хiба спродався?” – “Спродався”, – одказав Пилип i вдарив по кишенi
рукою. “А то що мете?” – спитався Дмитро. “То не про нас мете!” –
смiючись, одказав Пилип. “А про кого ж?” – “Про тих, що в ридванах
їздять та бояться холоду”, – i, зареготавшись, пiшов собi геть.
Другi, кого не питала Прiська, казали, що не бачили i в вiчi її
Пилипа, гудили годину, гудили дорогу, забиту та занесену снiгом;
нахвалялися, що зроду-вiку вдруге не поїдуть на сю ярмарку;
розказували, що багато народу померзло; того вже й не лiчити – хто
ногу, або руку, або нiс одморозив… I полiцiя, i становi їздять усюди,
розривають бурти снiгу та вибирають задубiлих… “Як дров тих наскладано
у полiцiї!” – додав Петро Усенко.
Вернулася Прiська додому заплакана та зажурена. Христя собi плаче;
одна однiй слова не скаже. А тут ще й Грицько надолужує: щодня iде
подушне правити – i сьогоднi iде, i завтра iде.
–  Де ж менi ного взяти? Бач же – Пилип не вертається, – плачучи,
одказує Прiська.
–  Винокурню закурив, мабуть! – доїдає Грицько. – Усi уже
вернулися, а його немає.
–  Може, вже й не вернеться нiколи… – каже Прiська.
–  Не вiзьме його лиха година! Такого нiщо не бере! – кричить
Грицько, та повернеться ще до Христi i почне їй голки заганяти… все
про хлопцiв їй плеще. Христя знає, куди се Грицько стриже, та мовчить,
щоб ще бiльше не роздратувати.
Грицько – багатир, дука: у його три пари волiв, двi шкапи, цiла
сотня овець; два двори – один у найми дає, у другому сам з жiнкою та
нежонатим сином живе. Тихий його син Федiр i з себе гарний, робочий,
слухняний; горiлки не п’є, по шинках не волочиться. Усе б гаразд, та…
сватав восени Грицько Федора на Рябченковiй Хiврi, хоч поганiй, зате
багатiй дiвцi, а Федiр вiзьми та й одкинься: “Нi за що не вiзьму
Хiврi”. – “А кого ж тобi? Попiвну яку?” – “От, – каже Федiр, – гарна
дiвка у Притики – Христя”. Грицько глянув так на сина, мов його хотiв
наскрiзь пронизати. “У Притики?.. Гарна, та що має?” – грiзно
спитався. I вже бiльше Федора не силував.
З того часу нiколи не минав случаю тим або другим Притицi
насолити. А Федiр, як на те, дедальше все бiльше припадає до Христi;
не так вона до нього, як вiн до неї липне. Люди по селу почали
гомонiти: причарувала Христя Федора та й глузує з його. Почув Грицько
та ще дужче сказився: вилаяв Федора, трохи не бив i нахвалявся, що вiн
сього Притику з усiєю сiм’єю З свiту зжене; так ото Христю де стрiне,
зараз i почне їй очi хлопцями вибивати. От i тепер: не одну, не двi
голки загнав вiн i без того в уражене серце… Христя мовчала. Та й що
їй казати? Чи їй тепер до тих хлопцiв, коли у своїй хатi таке лихо?
Уже Прiська вступилася за неї.
–  Що це ти верзеш таке, Гриньку? – спитала. – Коли не побачиш
Христю, то все хлопцi та хлопцi…
–  А ти глядиш за своєю дочкою? – грiзно запитав Грицько.
Защемiло, заболiло материне серце. I без того важка туга надавила
його, а така образа пройняла, неначе шилом, до самого краю.
–  Гляди вже ти краще за своїми дiтьми, а не прийшов чужих учити…
– образливо одказала вона.
–  I навчу!.. навчу! – гукає Грицько.
–  Чому ж ти навчиш? Ти 6 ще дужче залив очi, то бiльше б побачив,
– не витерпiла Прiська, натякаючи на те, що Грицько прийшов випивши.
–  А ти менi не кажи сього… I ти чарiвниця, i твоя дочка така! Ви
тiльки й знаєте хлопцiв заманювати та чарувати.
–  Яких хлопцiв? – здивувалася Прiська.
–  Не знаєш? Удаєш себе святою? А хто мого Федора з ума звiв? Хто
його напував, пiдкурював?.. Не знаю, думаєш? Мовчи ж!
I, свiнувши, мов гострими ножами, очима, вiн стукнув дверима та й
потяг З хати.
До лиха – та ще лихо; до печеного – та ще вогню прикладають…
–  Що ее, Христе, кажуть? 3а кого се кажуть? – з докором i
сльозами повернулася вона до дочки.
Та стояла, як стiна, нiма, як крейда, бiла. Вона злякалася тiї
бучi, що збив Грицько; вона злякалася його погляду страшного, його
голосу крикливого. Вона слова не сказала матерi, так i вдарилася в
сльози.
–  Так це правда?.. правда?.. – кричала з таким болем мати, мов у
неї серце розривалося.
–  Мамо, мамо!.. Нi єдиного слова правди немає! – ридаючи,
одказала Христя.
Прiська не знала, чому вiрити, кого слухати. Думки у її головi
плуталися, роздвоювалися: то учувалася їй страшна буря, увижалася
завiрюха, крик людський, замирання; вона чує голос Пилипiв, вона баче
його безпомощного, як вiн ховає одубiлу голову в снiг… серце її
рветься надвоє; то – перед очима недавня спiрка з Грицьком, його
натякання про Христю… Бог знає! Хiба признається винувата дочка
матерi?.. I її серце не рветься, а замирає, перестає битися; щось
важке давить душу, чорною запоною застилає очi. Господи, яi;а їй мука!
яка люта та тяжка мука!
Короткий день минає, настає нiч зимня, довга пилипiвська нiч. Чого
за ту пiч не передумаєш? Якi думки не перейдуть через голову, через
серце? А Прiська ж то за всю нiч i на волосину не заснула: як лягла
звечора, та цiлу нiч тiльки й чутно було її глибоке зiтхання, її гiрке
схлипування. Христя теж довго не спала: вона боялася, як то було
прошлу i позапрошлу нiч, матiр розважати… Знав Грицько, коли їй
вiддячити… А жалостi в його – нi капельки!.. Як їй тепер завiрити
матiр, що вона не винувата? Вiдкрити їй усi таємнi розмови з Федором?
Яка ж дочка-дiвка вiдкриє може, i таке, за що мати, дознавшись, i косу
нам’яла б; а як не знає, то воно й байдуже… Як же його сказати їй, та
ще тепер, коли серце материне i без того обливається кров’ю, коли,
може, вона тiльки й бачила, тiльки й чула голос батькiв, як виряджала
у ярмарок? Журба та досада гнiздилася в душi, ножем поверталась у
серцi; Христя мовчала, слухаючи безодрадiсне материне зiтхання; чула,
коли сльози падали з її очей, коли вона їх утирала. Молода душа довго
не здерже такої ваги, такого лиха: вона знемагає пiд тим важким
гнiтом. Не видержала й Христя; сон – не сон, а якась утома почала її
розхитувати, закривала заплаканi очi.
Свiтом прокинулась Христя i здивувалася, що мати досi не вставала.
То було, коли заспить Христя, Прiська завжди буде її; а то вже i свiт
заглядає у вiкна своїми сiрими очима, а вона й досi лежить на печi
тихо, не поворухнеться. “Хай же мати спить, – дума Христя. – Хай хоч
трохи спочине, поки я впораюсь”. Навспинячки Христя ходила, щоб не
замутити тiї тишi, що панувала у хатi; як на те ж – солома шелестiла,
аж лущала. Христя почала ще бережнiше ступати, їй треба умитися, а
води у хатi немає. Христя, як кiшка, покралась у сiни; коли вернулася
знову у хату, то перше, що їй кинулось у вiчi, – мати вже встала: у
чорному закапелцi, мiж комином i бiлою стiною, тремтiла її постать
сiра… То не мати, то не жива людина, то – виходець з того свiту. На
кiстлявих її плечах сiрiе сорочка, широка-широка, мов не на неї шита;
шия жовта, як у мертвяка, якось витяглася, посвiчуючи своїми кiстками;
щоки усередину увалилися, жовтим воском узялися; очi, неначе олив’янi
шаги, свiтили; пiд ними мов синi мiшки висiли; кругом червонi кружала…
Сама журба, само лихо не дивилися б так страшно, як Прiська у той час
дивилася! Вона вся трусилася; вуста її тремтiли, наче що шепотали…
Трохи не випустила глечика з рук Христя, як углядiла свою матiр.
–  Не вернувся?.. Немає? – мов трава суха прошелестiла, спитала
Прiська, скривившись. Вона, видно, хотiла плакати, та не змогла; очi
її горiли, блищали, i, як вона не лупала набряклими вiями, нi одна
сльозина не показалася.
У обiд знову Грицько суне.
–  Оце, господи, з тим дядьком, як розходився! – сказала Христя,
углядiвши Грицька.
–  Де мати? – спитався той, увiйшовши у хату.
–  На печi, – одказала Христя. Прiська так i не вставала з печi.
–  Чого лежиш? Уставай та збирайся в город за чоловiком! – почав
вiн.
–  Чого я за ним пiду? Хiба сам не прийде? – простогнала,
пiдводячись, Прiська.
–  Прийде… Дожидай… Дiждешся… Змерз! – рвучи слова, додав накiнцi
Грицько.
Прiську наче хто у бiк шпортонув ножем при тому словi; вона
кинулась, трiпнулася… та так i закаменiла на мiсцi – хоч би слово яке
сказала, хоч би Зiтхнула! Тiльки збожеволiлими очима прикро дивилася
на Грицька.
Христя собi глянула на його, подивилася на матiр, схопилася за
лице руками, притулилася до комина головою…
–  О мiй батечку, мiй таточку! – нестямно скрикнула вона, i вся її
постать затремтiла.
У Грицька морозом сипнуло вiд того Христиного крику; та Грицько не
такий, щоб ударяти на сльози: вiн пройшовся по хатi i знову почав
докладати:
–  Оце у волостi був… носив подушне… При менi бумага получена,
об’явити жiнцi чи дiтям, чи родичам яким, щоб прийшли у мiсто
признавати… Знайшли у снiгу замерзлого… Загнибiда, либонь, признав…
Так щоб узяли поховати, коли хотять… Там бiля його i чоботи новi
знайшли i ще щось… З волостi хотiли назнарошне за тобою посилати, та я
сказав: все рiвно буду на тiм краї – зайду й скажу.
Грицько, скiнчивши, подивився на Прiську, поглянув на Христю…
Прiська мовчала; Христя тужила. Вiн знову пройшовся по хатi, раз i
вдруге; знову глянув на дочку i матiр… Нiхто не вгадав би, що його
очима свiтило: чи радiсть, чи гiрка ураза? Лице його якось
перекосилося… По хатi носилося Христине лементування.
–  Ви ж чули? – глухо спитався вiн i, повернувшись, пiшов з хати.
Слiдом за ним, наче докiр, вирвавсь нестямний крик Христi i розпався
надворi. Грицько, струснувшись, повернув улицею.
–  Ой лелечко!.. Ой мамочко!.. – кричала Христя, пiдходячи до
матерi. – Що нам тепер, бiдним, робити?..
Вона дивилася на матiр своїми заплаканими очима, а мати на неї –
сухими, як огонь, палючими.
–  О горенько наше! о лишенько тяжке! – тужила, припадаючи до
матерi, Христя.
Прiська все божевiльне дивилась на неї та тремтiла. А се – наче що
з-пiд Землi – трiснуло, писнуло… Страшний охриплий крик вирвався з
Прiсьчиних грудей i розлився божевiльним плачем… Прiська припала до
Христi, обхопила її голову руками i страшно-страшно завила.
–  Моя донечко, моя голубочко, пропали ж ми навiки!
Надворi насупилося; у хатi потемнiло. I серед тiї темноти, неначе
сови, перегукувалися дочка й мати… Тонкий виразний крик дочки зливався
з охриплiї лементом матерi, розходився по хатi, бився об стiни, слався
по долiвцi… Сум та туга виглядали з темних куткiв.
До самого смерку голосили дочка й мати. Забули i про обiд, забули
про все на свiтi. Одарка Здерла, почувши з свого двору їх страшенний
лемент, прийшла провiдати, що там таке? – i насилу вiд Христi
добилася, що то по батьковi тужать. Вона кинулася була розважати
Прiську, що то, може, ще й брехня… чого люди не накажуть? – та ще
гiрше розразила її серце, ще бiльше виточила слiз iз старих очей.
Прiська за ними i слова не скаже; що почне, то так i заллється плачем.
Сумна та невесела пiшла Одарка додому.
Смеркалося. Надворi, неначе туман, сiрий свiт коливався над
землею. У хатi – чорнiше сажi: тiльки намерзлi вiкна, мов полудою
засланi очi, сiрiють; i тихо-тихо, як у могилi. Замовкли дочка и мати.
Пора й перестати, бо є кiнець сльозам, є край i лементовi: голос
хрипне, сльози сохнуть, опускаються в серце, на дно душi. Замiсть їх
устають думки, здiймаються гадки – одна другої неодраднiша, одна
другої нерозважнiша. В темрявi вони ширяться, яснiшають; давнє устає
перед очима, мов воно тiльки що дiялося; люди проходять – живi люди;
чути їх мову – живий голос… їх бiдкання, регiт, радощi, сльози.
Не минули тi думки-муки Христиної i Прiсьчиної голови. Дочка,
забившись у куток на полу, божевiльне устромила очi у сiрi шибки, i на
їх бiлуватому полi малює думка батька… її батька, низенького,
натоптуваного, з круглим лицем, рудими вусами, карими добрими очима.
Який сам був – такi в його й очi; недарма кажуть: видно чоловiка по
очах. Вiн справдi був добрий, не то що нiколи не зобижав її, а, було,
i матiр придерже, коли та розходиться лаяти… I з людьми вiн такий –
швидше своїм поступиться, нiж у другого посяде. Мати, розсердившись,
було, каже: “Що ти за чоловiк? ти – макуха! свого не одстоїш!” А вiн
їй: “Од скаженого поли врiж та тiкай!” I такий вiн Завжди був; i
п’яний – мерщiй уляжеться спати, не так, як другi: на копiйку вип’є, а
прийде додому – усе догори дном переверне… I от тепер його немає… “Де
вiн? Чи чує вiн наше бiдкання за ним, чи баче нашi сльози?.. Душа,
кажуть, з дев’ятого дня лiтає по свiту – може, i його душа тепер мiж
нами?” Як би вона бажала побачити його душу, побалакати з нею!..
Розпитати, чи i на тому свiтi однаково, як i на сьому?.. Кажуть –
смерть усiх рiвняє; кажуть – на тiм свiтi усе навпаки: тут було
голодно й холодно, там – ситно й тепло; тут ти скнiв душею, там –
радiтимеш серцем; тут мужикував, там – пануватимеш… То оце батько
панує?.. Бажала б вона побачити батька паном… Вона попрохала б у його
й собi панування. Або – цур йому! воно таке нещире та горде – тiльки
душу загубиш; краще хай на тому свiтi… А на сьому? Трошки б бiльше
достаткiв, нiж є, та одежинку б празникову: а то i на будень, i на
свято – та все одна! Чоботи новi б, сережки срiбнi – такi, як вона
бачила у Марини, їло в мiстi служе, коли та навiдувалася додому. Добре
б було i перстень до серег мати, теж срiбний, i по руцi, а не такий,
як у Горпини, – i срiбний, та здоровий, як каблучка: щоб надiти –
прийшлося прядивом пiдмотати…
I пiшла молода Христина думка перелiчувати однi за другими
недостачi, пiшла викладати свої таємнi бажання: невеличкi вони, страх
невеличкi, та й їх немає, – i серце нудьгує, що тепер за батьковою
смертю нiколи їй того не прийдеться добути.
Що ж думає Прiська, забившись на пiч i обхопивши свою голову обома
руками? їй привиджується тепер її давнє – її доля, її гiрка доля, що
гонила по бiлому свiту, поти не прибила до Мар’янiвки… Вона – козача
дочка, малою зосталася вiд батька та матерi: пiд холеру вони полягли…
i родичi, якi були, померли, i вона зосталася… зосталася у чужих
людей, пасла громадськi гуси, пасла свинi, телята, поти побiльшала. А
там – знову служба, служба на чужих людей, тiльки не на себе. Служила
вона по своїх, служила по жидах, служила й по купцях… Удова-купчиха
прийняла її наостанку за хлiб та одежу, ради того об’їзду, який щороку
робила. Багатiй i ще не старiй, їй не сидiлося у рiдному мiсцi, i вона
вешталася по Харкову, Києву, Адесу. Прiська, як вiрна слуга-наймичка,
їздила всюди за нею розчiсувати та прибирати свою господиню. Раз
зiбралися в Київ. Перед виїздом Прiсьцi щось усе нездужалося; болiли
руки, болiли ноги, болiла голова – так що й на свiт важко було
дивитися. Отже прийшлося їхати. Добралися до Мар’янiвки – i Прiська
зовсiм злягла… Що далi було – вона нiчого не знає; опам’ятувалась уже
у хатi Грицька Супруна. Вiн тодi був за прикажчика у пана, i її кинула
там господиня, бо так наказав управитель-нiмець. Вичунявши, вона все
дожидала господинi, що ось же над’їде i вiзьме її з собою. Та, видно,
господиня не дуже побивалася за нею, бо щось довго не верталася.
Прiська хотiла найнятись у кого з козакiв; та Грицько не пустив –
одслужи перше той хлiб, що, лежачи, переїла! Прiська Зосталася. Там
вона i з Пилипом стрiлася: вiн був за робiтника у прикажчика. Одна
доля, одно лихо людей докупи зводить… Грицько такий сердитий,
крикливий; жiнка його Хiвря – така уїдлива: тiльки й чуєш, як Хiвря
лав Прiську або Грицько кричить на Пилипа… Наймичка i крiпак зiйшлися
якось, скаржачись одно другому на свою долю. Прiська при тому
запримiтила, шо у Пилипа i очi карi, i вуса шовковi. Пилиповi теж
кинулась у вiчi Прiсьчина постать струнка, її норов тихий, її голос
любий… Частiше та частiше вони почали сходитись. Оце, дивись, Пилип
товар погнав до водопою, а Прiська – хвiть вiдра! – i собi побiгла по
воду… Або кинеться Прiська за топливом в огород, а Пилип уже тут i
вродився!.. Уже Прiсьцi i одбуток вийшов, а Прiська все не йде вiд
Грицька з двору i все бiльше та бiльше жалiється Пилиповi, яка Хiвря
сердита. Одного разу збiглися вони уночi в садку пiд яблунею. Пилип
яблука стерiг, а Прiська… чого Прiська тут опинилася? – i досi не
знає, а може, й забулося… Не забулося тiльки Прiсьцi, як тiї ночi
цiлував Пилип i без того її гаряче лице, як клявся, що вiн її кохає i
довiку буде кохати; як обiцявся, що, тiльки вони поберуться, вiн
вибудує нову хату, i як вони заживуть своїм господарством. Прiська не
згоджувалася, бо Пилип крiпак. “Хiба крiпаки не люди? – спитав вiн. –
I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…” Подумала Прiська,
погадала: за нею її сирiтська доля – гола, боса й простоволоса, а
попереду… нужда та недостачi, довiчна робота на чужих, довiчна праця…
Добре ж, поки здоров’я, поки сила служе; а як занедужа, от як недавно
трапилося? Без роду, без пристановища – хоч пiд тином складай руки.
Правду Пилип каже: i крiпаки живуть на землi, а не пiд землею… I вона
згодилася. Пiшли до управителя, а управитель не тiльки не заборонив, а
ще й похвалив за те, що вона не злякалася крiпацтва. Казав, що то,
може, у других панiв крiпацтво страшне, а в їх… вiн i хату нову
обiцяє, i город, i поля на нове господарство. У першу недiлю вони й
побралися. Хоч управитель i збрехав, надававши таких обiцянок, та хiба
не все рiвно Прiсьцi робити? Що робила купцям, жидам, то тепер – на
пана: уїжджена коняка везе, не зупиняючись. Та й управитель таки не
зовсiм збрехав: хоч не дав вiн городу й нової хати, зате велiв жити
сусiдами з Грицьком; все ж у їх своє господапство. Грицько, правда,
лається: де не вiзьметься яке ледаща, i а ги-о-ги на шию! Хiвря
славить Прiську на всю Мар’янiвку: i сяка, i така, i нетiпанка, i
нечепуруха!.. Та сiлькiсь: нi Пилиповi, нi Прiсьцi не привикати до
лайки. Живуть вони собi удвох тихо та мирно… Через рiк уродився їм син
Iвась, на другий – дочка Христя. Iвась не видержав – полiг, а Христя
очуняла – росла собi. I то матерi утiха: виросте – помiч буде. Так
пройшло тринадцять лiт; на чотирнадцятому їх звеселила чутка про волю.
То не була глуха чутка, яка завжди ходила помiж крiпаками, а справжня
звiстка – про неї i пiп читав у церквi. Зiтхнули вiльнiше Пилип i
Прiська: тепер же то вони поживуть на волi! Через два роки i сама воля
прийшла. Пилиповi дали грунт, двi десятини поля. Збився Пилип i на
хату – свою-таки хату!.. Господи, яка то була радiсть Прiсцi! Як вона
рук не жалiла, обмазуючи та облиптуючи хату, щоб i холод не заходив
зимою, i дощ, бува, не пробив лiтом… Хоч приходилося i платити за все
те, хоч Прiська i досi нiяк не пойме, за що таки їм платити. За те, що
вони своєю довiчною працею заробили, та все ж легше, що своя хата, що
не чутно нi лайки Грицькової, нi догани Хiвриної. Сама собi працює
коло свого невеличкого городу; Христя помагає їй. Її серце радiє,
дивлячись, як дочка розвивається на волi. “Тяжко та гiрко жилося нам,
– думала тая Прiська, – може, дiтям краще буде?” I вона гонобила надiю
у серцi: дасть же бог – знайдеться добрий чоловiк її дитинi – приймемо
зятя у хату. Пилип уже старий став, i вона нiкчемна – хай пристає у
прийми, хай молодi на очах у старих учаться хазяйнувати: оддамо їм
усе.
Так думалося Прiсьцi, а вийшло?.. Що їй тепер у свiтi робити, що
їй казати? Хто того поля догляне, хто коло його буде ходити? Хто
заплатить викупне, подушне? Добре далося їй i те, i друге… Торiк вони
зiбралися на корову – душi не чула Прiська у невеличкiй телушцi. Рiк
удався недорiдний, собi хлiба ледве ставало, а продати – i не кажи.
Заробити ж де? Коло других сiл i пивницi, i винницi, i сахарнi, а в їх
– хоч би зламана… А тут пристають – давай подушне! З весни не платили
за першу половину, то восени – за цiлий рiк вiддай. Лаявся Пилип iз
зборщиками, лаялася й Прiська. Приїхав становий, узяли її теличку,
оцiнували й продали рiзниковi-жидовi. Вона трохи не занедужала вiд
горя та слiз. То ж тодi було; як не гiрко, а все то на Пилиповi
лежало; його одного знали, його тягли… А тепер? Тепер прийдуть i хату
рознесуть по кутках… Що вона скаже, що вона зробить, вона – недужа, не
знаюча нiчого? Тепер один Грицько цiлком ковтне її!.. Серце її
замирало, обливалося крiв’ю. Та ще хоч би умер, як люди, – дома, у
своїй господi; а то хотiв зробити як краще, а пiшов – за смертю. Тепер
тiльки зосталося їй пiти за його мертвим трупом. Як же по такому
холодовi iти в город? У неї нi одежi теплої, нi взуття як слiд. Та хай
вона й добереться до мiста: що ж вона – на руки його вiзьме i додому
принесе? А треба ще ховати, поповi заплатити… Господи! у неї ж нi
шеляга; послiднього карбованця узяв вiн на сiль, як виходив з дому… Чи
так кинути? Хай вiзьмуть – пошматують i загребуть, як ту собаку, без
попа, без обряду церковного?.. Що ж вiн? Хiба вiн по своїй волi умер,
хiба вiн хотiв тiї смертi?.. Так бог дав, така вже, видно, його воля!
I почне Прiська молитися боговi, почне перед ним своє лихо
викладати… Та марно вона у хатi ламає руки, здiймає очi до неба: там
на холодному чистому шатровi тiльки зорi грають своїм невеличким
свiтом. Байдуже їм, що робиться на землi: тихо, мов потухаючi iскорки,
лягає той свiт на мерзлу груду, вiдбиває сизим сяйвом на невеличких
пилиночках снiгу; здається, вони граються своїм свiтом… А небо –
глухе, як пустиня, нiме та холодне, як камiнь, – шатром розiслалося
понад землею, морозом окувало її, давить, наче хоче задавити… Хто ж її
там почує?.. Хiба люди у селi? Та й село упокоїлось: не свiтиться
нiде, собака не гавкне – все заснуло мертвим сном. Людськi оселi, наче
могили, чорнiють серед снiгу… Нiмi та мовчазнi, вони не кажуть, що у
їх заводиться. Чи щасна доля доглядає сон їх житцiв, чи гiрке лихо
перевертає їх з мiсця на мiсце… Вони припали до землi вiд страшного
холоду – i тiльки з димарiв виходе пара, даючи ознаку, що там,
усерединi їх, ще не прочахло тепло, ще тлiє людське життя.
Тiльки з Притичиного верху не йде пара. Як почула Христя, варячи
обiд, про батька, то забула про все на свiтi. Огонь у печi тлiв, тлiв
– та й згас; тепло вибiгло у незакритий димар; застиг обiд серед
черенi. Хатнi дверi забула Здориха причинити; у їх роззявлену дiрку
iшов з сiней холод: у хатi – хоч вовкiв гони! А Прiсьцi i Христi –
байдуже, їх грiє горе своїм пекучим огнем, їх дiймають сльози своїм
гiрким теплом… Голова наче у вогнi палає, очi горять, Зiтхання гаряче,
аж губи репаються вiд нього, аж у ротi сохне.
Нiч минає. Заблимало край неба крiзь зеленi-зеленi хмари; свiт
лупнув над землею своїми мутними очима… Навiщо? Яку вiн утiху принесе,
якую пораду приверне?
III
“З щастя та з горя скувалася доля”, – каже людська поговiрка. Одна
Прiсьчина доля не складалася по-людськiй. Горя того – за нею i поперед
нею – неозорно, неоглядно… А щастя? Якiсь думки про щастя; якiсь
даремнi надiї, котрi її завжди дурили, розбивались об гострi пороги
остогидлого життя та утрат, нужди та недостачi…
Досi i то було гаразд. Досi хоч даремнi надiї були; хоч дурили, та
все красили злиденну долю. А тепер? Хоч би надiю пригадати яку – i
того немає. Тихо, мов жарина у попелi, тлiє її душа, ледве даючи
ознаку, що ще жива, чимсь-то б’ється, чогось-то хоче… Так гниє
деревина на коренi: уже й вiти її посохли, i середина випала, а вона
все стоїть; вiтер-негода обносе сухе гiлля, а зсередини шашiль виточує
гниле суччя; кругом дiрки, кругом дупла, один стовбур – i той
порожнiй… а все стоїть! Треба не вiтру, а бурi повалити його – i вiн,
поскрипуючи, дожидає тiї бурi.
Дожидає i Прiська своєї. От же немає!.. А думки, як черва,
ворушаться в головi, точать її хворе серце, пiдрiзують немощну силу.
От уже третiй день вона думає, як його зiбратися у мiсто? Лягаючи
спати, рiшає: завтра… завтра безперемiнно пiду; що б там. А на завтра
життя знову станове свої перепони: з чим його туди сунутися, та i в
чому?.. I знову думки-муки пиляють її до вечора; цiлий день, як одну
годину, держать її у своїх мiцних обценьках, щоб увечерi знову
вимучити надiю на завтра…
Так, збираючись, i не пiшла. На третiй день з волостi,
запихавшись, прибiг староста i напав лаяти.
–  Все на нас вернете! – кричав вiн. – А кому се ближче дiло – чи
жiнцi, чи старостi? Стидалися б! У мене, може, свого дiла не
обкидаєшся: щодня за вас, чортiв, у волость тягають, а тут ще i в
мiсто iди, признавай усякого п’яницю, що замерзне на смiтнику!..
Через три днi вiн знову прийшов; принiс новi чоботи, клунок солi i
платок.
–  I грошей, – каже, – п’ять рублiв було, та грошi за подушне у
волостi зоставили.
–  Там же щось три рублi тiльки слiдувало, – промовила Прiська.
–  То не моє дiло. У волостi зоставили. Пiди сама та й довiдаєшся.
Староста пiшов. Прiська глядить на приноси – он що тепер вiд її Пилипа
зосталося!.. А Христя ненарошпе прикладає вогню до печеного, –
роздивляючись, вона докладає матерi:
–  I платок новий купили батько, i чоботи… та якi ж маленькi та
гарнi! Кому ж то се? А це – сiль. Ще i в клунковi щось е.
Вона вийняла щось заверчене в папiр i почала розгортати. Очi її
розгорiлися, коли вона наглядiла аж три довгих шовкових стьожки,
сережки невеличкi, з хрестиками на привiсках. Це вже для неї куплено,
їй!..
–  Дивiться, мамо, що батько менi купили, – показує вона матерi.
Прiська тiльки струснулась i одвернулася… їй гiрко було слухати
доччину радiсну мову, їй боляче було дивитися на ту куплю… У вiщо вона
їй обiйшлася? Чого їй тепер стоє? Вона каменiла, дивлячись на все те,
пригадуючи, де воно i як воно взялося!..
Пройшов ще тиждень. День за днем i нiч за нiччю полiзли, мов
безногi черви поплазували, все далi та далi односячи минувше
страховище. Воно ще, правда, стояло над нею, заглядало їй у вiчi
своїми мертвими очима; та, з Другого боку, i життя не давало покою: i
воно голосно гомонiло, свою безконечну пiсню заводило.
Он свято на носi: багата кутя, рiздво… Щороку, як не гiрко було, а
до кутi i шматок риби мався, i пироги; про рiздво, уже що, а ковбаси,
хоч купованi, та були. А тепер? Де того всього взяти?.. Як не мати
його – краще нiчого не мати! Не так Прiсьцi гiрко було, коли б вона
полиню об’їлася, як вiд тих думок важких та тяжких… Вона згадала про
тi два карбованцi, що у волостi зоставили. Навiщо вони їх задержали?
Хiба не все з нас узяли, що треба було?.. Пiду, пiду… своє вiзьму. За
гривеника ковбасу куплю: Здiр кабана коле, за гривеника вiддасть вiн
ковбасу… Може, вiн або й другий хто їхатиме у мiсто – попросю просолу
купити… теж за гривеника або за копу з шагом… А то ще i про чорний
день зостанеться.
На другий день, зiбравшись, подибала до волостi.
–  Тобi чого? – пита старшина.
–  За грошима, – кланяючись, одказує Прiська.
–  Якi тобi грошi? Прiська розказала.
–  Грошi узяв Грицько. Вiн казав, що так i слiдує. Iди до його.
Прiсьцi iти до Грипька – пiсля тiї образи гiркої? Нi, вона нiзащо не
пiде. З якої речi їй iти до його, коли грошi до волостi присланi?
–  А може, Грицько сам буде у волостi; бо до його йти – чи й дiйду
я? – криючись iз своїми думками, одказує Прiська.
–  Може, й прийде, Дожидай.
Прiська присiла на рундуцi. У волостi шарпанина-бiганина: одно
туди йде, друге звiдти виходе, третього ведуть… Прищенко гордо
виступає i, граючи очима, допитується: “А що – узяв?” 3а ним Комар,
низько похилившись, глухо бубонить: “Засипав карбованцями та ще й
допитуєшся, чи взяв? Та ще пiдожди хвалитися… що ще посередник скаже”.
– “Суньсь, сунься до посередника, – кричить Прищенко. – I посередник
тiї заспiває!..” – I пiшли з двору. За ними виходе Луценчиха,
червона-запала, i сердито вичитує: “Що це за суд? який це суд? Три днi
держали, ще три днi сиди! Дома усе врозор пiшло, а вiн – сиди!.. Де се
воно видано – тиждень чоловiка у чорнiй держати?..” – “Бач, яка
голiнна до чоловiка; сама прийшла визволяти… скучила!” – донеслося з
гурту. Луценчиха призро окинула гурт очима i, плюнувши, зiйшла З
рундука; регiт провiв її…
“Всюди своє лихо, – думалося Прiсьцi, – та чужим людям воно за
смiшки”.
–  А он Грицько малу вервечку за собою веде! – хтось обiзвався.
Прiська глянула. Дорогою, розхитуючи палицею, йшов попереду Грицько, а
за ним – душ на десять чоловiкiв, похнюпившись.
–  I то все на прохолоду, – угадував другий.
–  Авжеж! – додав третiй…
Дехто зареготався.
Грицько наближався до рундука. Прiська мiж переднiми, що за ним
iшли, признала Очкура, Гарбуза, Сотника, Воливоду. Грицько, пiдiйшовши
до рундука, поздоровався:
–  Тут старшина?
–  Тута.
Вiн пiшов у волость i не забарився вернутися з старшиною.
–  Ви чому не платите подушного? – гукнув той.
–  Помилуйте, Олексiйовичу! Хiба не знаєте, яка ця осiнь була?
Заробiтку анiякого!
–  А на пропiй є? – крикнув старшина.
–  З шинку i не вилазять, – пiддав тихо Грицько.
–  У чорну їх! – рiшив старшина.
Десятники повели всiх у чорну. У Прiськи серце забилося, заболiло.
“Ну, за що, про що? – стукало їй у голову. – Чим вони винуватi, що
заробiтку не було? Господи! доки ж уже його дерти?.. з чого його
дерти?.. i що поможеться з того, що посидять у чорнiй?” їй нiколи не
вiрилось, коли, було, Пилип розказував, що трохи не посадили у чорну,
та вiдпрохався. Тепер вона своїми очима все те бачила, сама чула. Отож
i Луценко сидить за те. Вона чула, як на нього нахвалявся Грицько.
Отож, видно, Луценчиха жалiлася, та нiчого не виходила, тiльки люди
насмiялися… Вони i з цих смiються; до неї доноситься їх несамовитий
регiт… Нi жалю, нi серця немає!.. Прямi собаки, прости господи!
За думками вона i не чула, як старшина допитувався Грицька:
–  А ти нащо з теї два карбованцi задержав?
–  З кого? – мов не бачив, спитав у свою чергу Грицько.
–  Молодице! як тебе? Он про тебе рiч, – хтось iз чоловiкiв
наткнув її. Прiська устала i пiдiйшла до старшини.
–  Це з неї? – спитався Грицько.
–  З неї.
Грицько усмiхнувся.
–  Ви ж знаєте, що менi п’ятирубльову бумажку дадено: здачi не
було. Два рублi у мене зосталися; я їй вiддам.
–  Так он у його, молодице, твої грошi, – сказав старшина i пiшов
у волость.
Грицько посунувся за ним; Прiська сiпнула його за рукав.
–  Коли ж ти, Грицьку, вiддаси? – тихо спитала вона.
–  Тьфу! Як собака та! – огризнувся Грицько. – Коли будуть у мене.
Я про їх забув та в подушне i повернув.
–  Як же се, Грицьку? З мене слiдувало три рублi, а ти п’ять
вiддав?
–  Знаю, що три слiдувало. Я три й полiчив, а п’ять вiддав.
–  А менi ж хто вiддасть?
–  Хто вiддасть? Звiсно, свої треба давати.
–  Вiддай же зараз, Грицьку, бо менi треба.
–  Вiддай зараз! Де ж я тобi зараз вiзьму? При менi грошей немає.
Прийди додому, то й вiддам.
–  Коли ж приходити?
–  Та там на празниках або пiсля свят. У Прiськи аж ув очах
пожовкло:
–  Як пiсля свят? Менi до свят треба.
–  Що з тобою балакати! Де ж я тобi тепер вiзьму? – скрикнув
Грицько, махнув рукою i скрився у волость.
–  В цього вижилиш, коли лишне взяв! Цей вiддасть! – чулося помiж
народом. – Он, мого полтиника заїв…
–  А мого карбованця, та ще й у чорнiй за те я посидiв…
–  О, вiн майстер! Ще за панщини навчився з людей драти!.. Прiська
повернула додому сумна та нерадiсна. Ще й нiчого, а вже Грицько почина
загравати. Сьогоднi он… прилюдно… собакою назвав: “Як та собака!”
Подумай!.. 3а вiщо? 3а те що своє стала правити? Сказано – кровопiй
людський! I та образа так глибоко запала їй у душу, так боляче щипає
за серце, що Прiська нiяк її не забуде. Як той цвяшок, угородилася
вона в голову i не сходить з думки, не забувається… Нi, я тобi так
сього не покину. Чого менi тебе допитуватися, коли прийти за своїм?
Звав, на що брав – i вiддай! Каже: немає. У кого? У його немає?.. Нi,
нi… сьогоднi ж пiду. Пообiдаю i зараз пiду. Я не одiйду вiд твого
двору, буду соромити перед цiлим селом, поки не вiддаси.
I Прiська, пообiдавши, подибала до Грицька. Грицько саме обiдав.
Його очi якось тривожно бiгали з одного боку на другий; лице хмуре,
чуб стовбуром – ознака, що Грицько уже хлебеснув.
–  Швидко прийшла! – глухо промовив вiн, узрiвши Прiську перед
собою.
–  Бо за своїм, – одрiзала та.
–  Пiдожди ж, поки пообiдаю, – не то гiрко смiючись, не то грiзно
сварячись, промовив Грицько.
Прiська присiла на кiнець полу, дожидає… У хатi тихо; чути, як
ложка скромаде об миску, як човгає Хiвря вiд столу до печi, як сопе
Грицько. Нiхто словом не обiзветься, нiхто його не пророне, мов
понiмiли усi. I збоку дивлячись – видно, як та нiмота кожного гнiтить,
там, усерединi, тлiє… Здається, одно слово – i, як вiтер, зразу вирве
те полум’я наверх, запалає буря…
Прiська, похнюпившись, сидить, слухає тiї гiркої нiмоти; гляне на
Хiврю, як та грає зеленими очима, на Грицька, що спiдлоба, мов
лобуряка, свiтить своїми – i знову похилиться…
Ось i обiд скiнчився. Грицько устав, перехрестився, набиває
люльку.
–  Пiдожди, поки покурю, – уїдливо смiється Грицько, виходячи з
хати. У Прiськи аж у душi заколотилося… Сидить, мовчить, дожидає.
Нешвидко вернувся Грицько, а все-таки вернувся.
–  А ти й досi дожидаєш? Пiдожди ж ще, поки висплюся, – каже
Грицько, усмiхаючись.
Прiська не видержала… Мов її хто стебнув батогом з усiї сили –
вона трiпнулася: сльози градом полилися з очей.
–  Грицьку! Бога ти побiйся! – крiзь сльози почала вона. – Ще
трохи знущався ти з нас за життя покiйного? Ще мало поповиварював
води, як жили у тебе? I ще з удови нещасної, з сироти безталанної
кепкуєш, глузуєш!.. Бог усе бачить, Грицьку. Не тобi вiддячить, то
твоїм дiтям!
Наче ясне небо покрилося темними хмарами, потемнiло Грицькове
лице; очi загорiлися-запалали.
–  Ти ще клясти прийшла! – скрикнув вiн.
–  Бог з тобою, Грицьку! Не клясти я тебе прийшла, я за своїм
прийшла. Зглянься ти на бога… Празник святий iде… Ти ж будеш i їсти, i
пити, а тут за душею шеляга немає.
–  Грошей, – кажеш, – немає, – обiзвалася Хiвря, постукуючи
горшками, – а святки справляти хочеш!
–  Хiба як ми бiднi, то нам i їсти не треба, Хiвре? – одказала
Прiська.
–  А я, знаєш, що скажу тобi на це, Прiсько?.. Як злиднi, та ще й
з перпем!.. Коли б ви не проїдали та не пропивали з своїм покiйним, то
й у вас би грошi були.
–  Добре таке говорити, у кого вони є. А коли – i того треба, i
другого недостае… i подушне заплати, i викупне дай… А нашi заробiтки
якi? Вiн же один тiльки й робiтник був.
–  А дочка? Дочка – мала у тебе кобила? Нащо ти держиш її при
собi? Не вiддала б її людям послужити? Не заробила б вона, як другi? А
то сидить дома та хлiб переводить.
–  Легко так, Хiвре, казати, дивлячись на других. А коли б самiй
прийшлося так жити та бiдувати – не тiї б заспiвала.
–  За дурною головою та й ногам лихо! – одказала Хiвря.
Прiська мовчала. Вона бачила, що шо вона не кажи – нiхто її не
вчує; а кожне Хiврине слово – спичка у серце: краще мовчати.
Досi ущиплива та докiрлива розмова стихла. Усi знову насупились.
–  Так як же, Грицьку? – почала, помовчавши, Прiська.
–  Я тобi сказав у волостi. Не чула? – гукнув Грицько.
–  Чому не чула? Не глуха, небiйсь!.. Дай же хоч карбованця тепер,
а другого уже пiсля свят.
–  Та ще чи й пiсля свят вiддам? – позiхаючи, вiдказав Грицько.
–  То вже дурниця, Грицьку! Як не вiддаси – позивати буду!.. –
посварилася Прiська.
–  Позивай… Чого ж ти прийшла? Iди – позивай! – блимаючи очима,
каже Грицько.
Хiвря скрутнула головою i важко зiтхнула.
–  Господи! Як то воно люди забуваються! – напустилася вона на
Прiську. – Коли се ти така розумна стала? Чи не пiсля того, як
осталася удовою? Як у нас жила, хлiб-сiль їла, то й за позви не знала…
Стара, бач, хлiб-сiль забувається.
–  Хiба я у вас дурно той хлiб їла? Не робила я, не служила вам? I
замiж вийшла – то вам панщину одробляла. Уже кому, Хiвре, грiх таке
казати, а тобi грiх!
–  Добрий грiх!.. А як лежала у нас, як та колода, три тижнi
валялася… хто за тобою ходив? Чиї руки спочинку не знали, вовтузячись
бiля тебе? Та знов – вiд кого ти i за кого замiж iшла, забула?
Прiська похилилася. То було справдi так. Хiвря пам’ятлива, не
забула нiчого з її давнього; забула тiльки Хiвря, що як Прiська
одужала, то поповиварювала вона води з неї, – не було їй спочинку нi
вдень, нi вночi… Мовчить Прiська, а Хiвря одно вичитує:
–  Або, як волю об’явили… хто, як не Грицько, помiг вам
вибудуватись? Вiн i на сохи дерева дав, i на крокви. Хоч воно i не
своє – панське, та все ж коли б на другого кого, то не дав. А як на
верх, то хмизу свого вже дав… Забула?
–  Що ж робити, Хiвре? – тихо схлипуючи, почала Прiська. – Я
пам’ятаю вашу запомогу. Спасибi вам. Та згляньтеся ж i ви на мене:
свято iде, рокове свято… У мене ж нiчого немає. Отi два рублi – то ж
останнi, на якi тiльки й надiя.
–  Де ж ти їх вiзьмеш, як немає? Позич у кого, – рає Хiвря.
–  Хто ж менi позичить? – уже навсправжки плаче Прiська.
–  Ну, чого ви завелися? – грiзно скрикнув Грицько. – I розпустили
натяки обоє! Вона нахваляється позивати… ну – i йди, ну – i позивай…
Страшнi її позви, куди пак!.. I нiчого тут сидiти та слинити. Iди –
позивай!
Прiська побачила, що її женуть з хати. Ще поки злегка так, доки
Грицько не розсердився, а розсердиться – i навсправжки вижене. А хiба
довго йому розсердитись?
–  Господь з вами! – утираючи сльози, промовила Прiська. – Не
даєте – самi поживайте! Вам бiльше треба… Куди вже менi позивати вас?
I, похилившись, вийшла з хати.
–  Я так i знав, що прийде бiсова манiя! – промовив услiд їй
Грицько.
–  Походе-походе та й пiдоб’ється, – одказала Хiвря. – Краще менi
платок на празник буде.
Важкi думки, невдачi, глибока образа докорiв гнали Прiську додому;
серце її болiло, сльози заливали очi… Що їй тепер дiяти? Iти жалiтися
старшинi? Вона вже раз жалiлася йому, а що вижалiла?.. Всi вони один
одного, як чорт болота, держаться; всi одним миром мазанi…
Сумна-невесела прийшла вона додому. Христя веселенько стрiла її.
–  Куди се ви, матусю, ходили, що так довго барилися? Жду, жду –
не дiждуся вас!
Стара, важко дишучи i не обзиваючись до дочки, опустилася на пiл.
–  А ви й не примiчаєте, що я в нових чоботях? – щебече та. –
Дивiться – якраз прийшлися при нозi, мов на заказ шитi… Таких i по
всьому селу других не знайдеш: i юхтовi, i не шкаповi. Дивiться-бо!
Прiська зирнула; досада ущипнула її за серце.
–  Оце вже й натягла! Оце вже i шмарувати почнеш у них? Годi
лишень; скинь та положи… Поки новi – то бiльше дадуть за їх.
–  Як? Хiба ви продавати будете? – неспокiйно спитала Христя.
Прiська мовчала.
–  Це ж менi батько купили… Старi он уже розтопталися, розлiзлися…
скоро дiрки будуть, – скидаючи, бурмотала Христя.
Як недавнечко ще радiло її серце, коли вона придiвала їх; коли
вони, мов вилитi, обхопили її ногу: i невеличкi – а хоч би де
придавили!.. “Нехай тепер Горпина одступиться з своїми, хоч її i на
заказ шитi”, – думала вона, гадаючи, як усi здивуються, коли вона на
свято узує їх, як усi будуть заздрити їй!.. А от мати прийшла i, коли
вона навела її очi на їх, велiла скинути – продавати думка… Жаль
гострими пазурами угородився їй в серце, веселi думки помутнiлися;
досада i сльози потемрили їх.
–  З якої речi їх продавати? Це мої… Ну, старi i продали б. Нащо й
купувати було, на продаж хiба? – одно своє Христя.
–  Мовчи! – скрикнула Прiська. – Хоч ти не заливай за шкуру сала:
i без того його залили вже менi!
Христя, трохи не з плачем, скинула чоботи, постановила їх на
припiчку i з досади сiла за роботу. Прiська собi, спочивши, роздяглася
i взялася за гребiнь. Прiська сидить на днищi, висукує та виводить
нитку за ниткою: Христя довбається над мережкою… Чутно, як у тiї
веретено сюрчить, а в другої шитво лопоче. Прiська колишеться над
гребенем; Христя зiгнулася над сорочкою. Нерадiснi думки колишуть
першу; та нелегкi зiгнули й другу… У хатi сумно, нiмо, глухо… I нiкому
тiї нiмоти порушити, нiкому того суму важкого розвiяти… Ось чутно,
рипнули сiнешнi дверi. Нi Прiська, нi Христя не пiдводять голови, не
оглядаються. Хто до їх прийде i чого?
–  Здоровенькi були! – роздався край порога молодий жiночий голос.
–  Тiтка Одарка!.. Здоровi! – перша одказала Христя.
–  Здорова, Одарко! – глухо привiталась i Прiська.
–  А я увiходжу у сiни, слухаю – тихо; думаю – немає нiкого, та
так несмiло i йду. А вони, бач, сидять собi та сумують.
–  Отак, як бачиш: сидимо та сумуємо, – каже Прiська.
–  Ми се недавнечко пообiдали. Мале моє заснуло; Карпо пiшов з
дому… Сумно самiй. Пiду, думаю, провiдаю тiтку Прiську, як там вона?
–  Спасибi тобi, Одарко, – зiтхнувши, дякує Прiська. – Тiльки ти
ще i добра та прихильна до нас, а то увесь мир, здається, одвернувся.
Сiдай, будь ласка, та погомонимо. Сьогоднi оце виходила уперше з
двору.
–  Де ж ви були?
–  Де мене тiльки не було? Була i в волостi, була i в Лобурця. I
Прiська повiдала Одарцi, чого i куди ходила i що виходила. Сумно
лилася глуха її мова; мовчки слухали її Одарка i Христя: нерадiсне все
те розказувала Прiська, нерадiсним i закiнчила…
–  Та така мене досада узяла, Одарко, такий сум обняв!.. Христя
плаче, а в мене так серце запеклося, що й плакати не можу… Коли б
земля розступилася – так би крiзь землю й пiшла.
–  Бог з вами, тiтко! – умовляє Одарка. – У вас он дочка; треба її
до ума довести, треба її пристроїти. Хто об їй потурбується без вас?
–  Добрi люди, Одарко, коли вони ще є; а немає – гiрше не буде… Я
жила свiй вiк мiж чужими людьми – не пропала, бач; буде шануватися – i
вона проживе, а не буде – то її дiло… А менi – годi б уже швендяти по
сьому свiту: дивитися на його не хочеться.
Одарка, молода й весела молодиця, слухаючи тi нерадiснi речi,
засумувала, похилилася, їй здавалося – то само лихо глухо бубонить
свої жалощi, то вже не жилець сього свiту скаржиться на гiрке життя.
Ще, може, трохи поскаржиться, ще трохи погомонить та й
замре-закостенiє з гiркими докорами на вустах!.. “Отаке наше життя,
отака наша доля!” – глибоко зiтхаючи, думає вона… А Христя ще нижче
схилилася, ще дужче пригнулася до своєї роботи. Одна Прiська не
перестає, не вгаває…
–  Яке наше життя, Одарко, щоб його жалкувати? Однi гiркi сльози,
людськi докори, нужда та злиднi… Он, свято йде: другi – радi тому
празниковi, гульнi та спочинку; а нам чого радiти? чим його стрiчати,
як проводити?.. Нi узвару, нi риби, ради багатого вечора, немає;
ковбаси – розговiтися – нi за що купити. Думала, Грицько вiддасть хоч
карбованця; каже – немає; а знаю, що е… Що ж його робити?.. Новi
чоботи Христi купив старий: радiє дитина обновцi… а тепер приходиться
тi чоботи продати або заставити… От тобi й радiсть!
I Прiська заплакала. Пiд плач матерi Христя собi почала
схлипувати.
–  Ось не плачте, ось слухайте, що я вам скажу, – почала Одарка. –
Якої вам риби треба? Солоної? Оце завтра або пiслязавтра поїде Карпо у
мiсто; я йому дам своїх грошей, скажу – ви дали. Хай купить. А ви
вiддасте.
–  Одарко, голубко моя! – замолила Прiська. – Сам господь тобi
заплате тим добром, що ти для нас робиш!
–  Та стiйте, не перебивайте, – почала знову Одарка. – На скiльки
вам риби? На семигривеника чи на копу?
–  Та й на копу буде.
–  Ну, на копу. А узвар у мене е. Чи квасолi, чи гороху треба буде
– берiть, скiльки схочете: у нас все рiвно нiхто його не їсть, а вам,
може, для пирогiв здасться. Нехай Христя iде за мною, бо менi пора, –
досi дитина прокинулась, – та й вiзьме, скiльки там треба.
Христя трохи не молилася на Одарку, iдучи слiдом за нею.
–  Спасибi вам, тiтко, велике спасибi! Ви мене мов на свiт
народили: тепер мати не продадуть чобiт… А то, подумайте-таки, свято
iде, старi чоботи зовсiм розтопталися, а новi думають продати. Така
мене досада взяла, такi сльози обняли, як мати сказала: “Скинь та
положи: поки новi – бiльше дадуть за них…” Так моє серце й
заколотилося… Другi ради свят усе нове справляють, а менi чоботи
купили, та й тi одбирають! – щебетала Христя.
Одарка пiзнала у тому веселому гомонi Христi свою дiвочу пору,
свої молодi лiта. Так i вона колись радiла кожнiй новинi. А тепер?..
“Мана, – думалося їй, – все то мана… Все то минеться-забудеться, як
життя гляне у вiчi своїм суворим оком… Де та i радiсть дiнеться, де i
веселi думки подiнуться?.. А подумаєш – щасливi лiта: i лихо
недокучливе, i сльози на який-небудь час…” I Одарка радiла, слухаючи
Христине щебетання.
Не менше радiла й Прiська, сидячи сама собi в хатi… З серця неначе
хто камiнь зняв, сльози вгамувалися… Думки легенькi такi плутаються в
головi… “Сказано, як добра людина знайдеться… сказано-то…” – шепче
сама собi Прiська.
IV
Заступало свято; настав багатий вечiр. Поздоров, боже, Одарки
Здорихи, Прiська стрiчає його неабияк: i страви уволю, i пирогiв, ще й
осьмушку горiлки купила. Всього потроху є, та нiкому їсти, нiкому
пити, нiкому привiт дати. Кусаючи пирога, Прiська згадує Пилипа – i
плаче… Де вже та їжа пiде на душу, як сльози заливають очi?.. 3а
Прiською плаче i Христя. Бiльше сльозами, нiж стравою, повечеряли
обидвi – i невеселi полягали спати.
Настало рiздво. Поки до церкви збирались-наряджались, поки у
церквi стояли-молились, воно i свято здавалося. День випав погожий,
сонячний; свiт ллється з неба, вiдбивається на прикритiй снiгом землi;
аж очам боляче дивитися – такого його багато. I не холодно дуже: є
морозець, та не цупкий… У дворах, по вулицях, коло церкви, як мурави,
народу, та все прибранi у празникову одежу, все вибiленi, вимитi…
Свято чується i на людях, i в повiтрi, Зогрiтому сонячним свiтом;
дишеться якось легше, на серцi затихають муки; на душi – радiсть,
спокiй. Радiють за другими Прiська i Христя. Прiська бiльше у церквi
стоїть, молиться; а Христя з дiвчатами крутиться по цвинтарю, щебече.
Вона так давно бачилася з ними: пiсля Миколи не виходила нi на
досвiтки, нi до кого на попряхи; як крячка та, просидiла трохи не три
тижнi коло матерi. Дiвчата обдивляються її, хвалять стьожки, намисто,
серги; любуються чобiтьми; розказують, що без неї лучилось на
досвiтках: як чорна Ївга полаялася з Тимофiєм та й до ворожки ходила,
щоб помирила; як Федiр щодня на досвiтках допитувався, чи не бачив хто
де її, Христi?
–  Вiн таки тебе щиро любить, хоч батько його за це й лае, –
сказала Горпина Педькiвна, подруга Христi, висока, бiлява дiвка, перша
реготуха на селi.
–  А менi про те й байдуже, – одказала Христя.
–  От, згадай чорта, а вiн i роги виставить! – скрикнула Горпина,
зареготавшись.
Христя озирнулася. Прямо до їх гурту iшов парубок, високий,
бiлявий, у синьому сукняному каптанi, пiдперезаному добрим
каламайковим поясом, у сивiй з решетилiвських смушкiв шапцi. То був
Федiр Супруненко.
–  Здоровi! З празником! – привiтався вiн, пiдходячи до гурту.
–  Здоровi! – одказали другi дiвчата, а Христя змовчала. Поки йшло
вiтання, вона постояла трохи, далi одiйшла, а потiм i зовсiм пiшла в
церкву. Федiр, понуро послухавши дiвочого реготливого шепотання i
нiкому слова не сказавши, тихо похилив поза церквою. Дiвочий веселий
регiт геть провiв його; Федiр не озирався, не дослухався…
–  Отак обiйди хлопця та й води його за собою! – сказала низенька
таранкувата Педоря.
–  Вiльно ж йому, як навiженому, самому у вiчi лiзти! – одказала
Горпина. – Христя вiд його поли рiже та тiкає, а вiн, як реп’ях той,
учепився.
–  Що ви тут про мене мелете? – обiзвалася Христя, вертаючись
знову до гурту.
–  Та то Педоря завидує тобi, що Федiр, бач, не за нею ув’язався,
– Засмiялася Горпина.
–  Вiн, здається, незабаром буде за всiма, як той цуцик, –
одказала понуро Христя.
–  Дрiк такий нападе!.. – жартує Горпина. – От коли б та на всiх
хлопцiв разом.
–  То що б було? – хтось обiзвався.
–  Може б, наша чорна Ївга скорiш замiж вийшла, – пригадує
Горпина. – А то прийшла до церкви богу молитися та побачила Тимофiя…
Вiн од неї тiкає, по пояс снiгом рiжеться, а вона за ним – навперейми.
Застукала у суточках, мiж деревом та оградою, та й досi там стирчать.
–  Богу моляться?.. – хтось сказав. I нестямний регiт привiтав
угадчицю.
–  Та цитьте, не регочiть… ще батюшка у церквi почує, – хтось
придержує.
–  Та батюшка – то нiчого. А як старий дяк почує, – каже Горпина,
– та заставе за собою спiвати – ото буде лихо!
Дiвчата аж за боки беруться та регочуть вiд кумедних Горпининих
вигадок, а та i не перестає – меле. Христя i собi за другими смiється.
Як його не реготати, коли Горпина, здається, i каменного розсмiшить.
Час весело i швидко йде. Незчулася Христя, коли i з церкви вийшли,
як мати, сiпнувши її за рукав, – пора додому! – сказала.
–  Гляди ж, Христе, – гукнула Горпина, – я за тобою забiжу: пiдемо
колядувати.
Вернулися Прiська i Христя додому – краще б не верталися!.. Христi
ще вчувається регiт дiвочий, веселi їх вигадки, приповiстки… а тут у
хатi тихо, аж сумно; мати така понура. Сiли розговлятись, а Прiська –
за сльози.
Весело проходить свято при щастi, при достатках, а коли горе
налягло на душу, коли туга за серце кусає – тодi i свято не в свято!
Час, як безногий чоловiк, лiзе, туга та горе гадюкою в’ється бiля
серця, безодраднi думки обiймають голову. У будень хоч буденнi клопоти
розiб’ють їх, а в свято нiщо не заборонене – простiр їм, розкiш. I
радiсний випадок принесе важку споминку: колись то те було, колись
воно радувало, а тепер?.. Нiколи вже воно не вернеться удруге… Плаче
чоловiк гiркими сльозами. Плакала i Прiська.
Пiсля обiд на хвилинку прибiгла Одарка Здориха. Молода та здорова,
вона, як пташка, нащебетала повну хату i, як пташка, умчалася.
“Щаслива, здорова, – думалося Прiсьцi. – А тут нi щастя, нi
здоров’я…”
Вона лягла спочити, та їй не спалося.
Христя теж нудьгує, не знає, де дiтися. Оце посидить у хатi,
погляне на матiр, сумну та мовчазну, i побiжить за двiр, на вулицю,
подивитися на людей, що то в парi, то одиноко снують: тi в гостi, тi з
гостей… Десь далеко чутно дiвоцьку пiсяю; доноситься крикливий
парубочий гомiн… Вона туди б побiгла, незчулася там, як i час мине, –
так мати не пускає. Ще гаразд, що колядувати обiцяла пустити, а то
хiба давно вона казала: чого ти пiдеш? Чи слiд туди тобi ходити? Ще он
зашпори не одiйшли, а тобi спiви та жарти в головi… Тупим ножем рiзали
тi недоговоренi речi за серце Христю; крадькома, стиха вони нагадували
їй про смерть батькову, про їх сирiтську долю… їй учувався докiр
людський: ото, не вспiла ще батька загребти, а вийшла горланити!..
Сумною та остогидлою їй здається i пiсня дiвоцька. А тут, як на те –
хвиля дзвiнких голосiв доноситься до її вуха… знайома i люба їй пiсня
ллється… голос бринить у її серцi, пориває викрикнути, пiдхопити… Вона
одвертається, щоб не чути, дослухається до гомону людського, котрий
уже, постановивши свято, плететься додому i вголос вимовляє свої
таємнi думки… А пройдуть люди – i їй знову сумно. “Господи! хоч би
день минав скорiше!” – скаржиться вона, iдучи у хату.
Надвечiр Горпина забiгла по Христю.
–  Скорiше, Христе, одягайся; уже наша челядь у зборi!
–  Куди се? – пита Прiська.
–  Колядувати, мамо.
–  Ти б краще не йшла, дочко. Христя глянула на Горпину…
–  Тiточко, голубочко, – заторохтiла та. – Пустiть її. Хай вона
хоч трохи провiтриться. Ви ж бачите, на що вона перевелася. Прiська
тiльки махнула рукою:
–  Та йди вже… Що з вами подiєш? Не пустуй тiльки там. Подруги,
радi, забравшись за руки, не пiшли – побiгли з двору. Прiська
зосталася сама. Нудно їй та тяжко у своїй хатi, i все думки нерадiснi
клопочуть голову. Вона вийшла проходитися надвiр.
Смеркалося. Голоси малих колядникiв уже розтиналися по селу;
гостювальники вертались додому; чулася дрiбна жiноча рiч, груба
чоловiча мова. Село перед вечором загомонiло, загуло; воно мов знало,
що наступаюча нiч незабаром усiх упокое, i поспiшало наговоритися: там
скликали свиней годувати; там ревла скотина по загородах; по дворах
жiнки снували з дiйницямя. “Турбуються люди, а менi i того клопоту
немає; нi над чим клопотатися”, – думала Прiська, виходячи за хвiртку.
Коло Здорового двору стояла Одарка i дивилася на вулицю.
–  Здрастуйте, тiтко! – гукнула вона на Прiську. – Вийшли
провiтритися?
–  Оце, як бачиш… Христя пiшла колядувати, а мене нудьга вижила З
хати. Пiду, думаю, хоч подивлюся на людей.
–  Ви б, тiточко, до нас iшли посидiти. Карпо пiсля обiду як пiшов
кудись, та й досi немає. Дiтвора у хатi клопочеться: де батько? Оце
вийшла виглянути. Десь, видно, забарився… Iдiть до нас, тiтко! Уже
Миколка за вами так скучає. “Чому се, мамо, бабуся до нас не ходе?” –
усе допитується.
–  Спасибi тобi, Одарко. Я б i прийшла, так нi на кого хати
кинути.
–  А ви запрiть хату. Хто там прийде? Iдiть, тiтко: посидимо,
погуторимо. Прiська не забарилася. Заперти було нiчим хату; гаразд, що
хоч до скринi замок є, а то ще й хату замикати. Та й вiд кого? У селi
все свої люди, знайомi, вiдомi, наперечотi, на виду; а чуже? хто тепер
чуже забреде на село? Закрутила Прiська дверi ломакою – от i все.
Дiтвора несказанно зрадiла старiй Прiсьнi.
–  Бабуся, бабуся йде! бабуся прийшла! – викрикнув радий Миколка i
побрався на руки до Прiськи.
–  Ба-ба, ба-ба-ба… – своїм нетвердим ще язиком вимовляла
невеличка дiвчинка Оленка, простягаючи до Прiськи кулачата.
Дiтвора страх любила Прiську. Вона завжди умiла з нею обiйтися;
то, дивись, шматочок хлiбця принесе i дає: “Це вiд зайця вiдняла”, –
скаже. А дiтвора затинає так часом i сухий шматок, наче солодкий
медяник. I на сей раз Прiська захопила з собою два пирiжки з квасолею
– i дiтвора, рада гостинцевi, прийнялася їх уминати. Одарка сама не
менше зрадiла: раз – що угамувався дитячий крик та докучливе
допитування про батька, а друге – є з ким i самiй словом перекинутись,
погомонiти.
Розмова зав’язалася. Одарка пригадує своє життя, Прiська своє.
Нерадiснi то були речi для розмови; отже незчулися, коли i як
стемнiло. Дiтвора, награвшись, захотiла спати. Прiська мала була
додому йти, та Одарка намоглася.
–  Посидьте, тiтко. Погомонимо ще. Я ковбасу розiгрiю, пiдкусимо;
а тим часом, може, i Карпо надiйде.
Чогось у Прiськи серце заболiло, коли Одарка згадала про Карпа.
Чого? Їй пригадайся її Пилип, котрого приходилось, от як i Одарцi,
дожидати… Тепер вона його вже довiку не дiжде! Серце її наче хто
обценьками здавив.
Одарка не забарилася розiгрiти ковбасу, спрягла ще яешню i прохала
Прiську пiдкусювати. Тiльки що Прiська взяла шматок ковбаси i
намiрялася їсти, як коло дверей щось занишпорило.
–  Це, мабуть, Карпо, – угадувала Одарка i не помилилася. То був
справдi Карпо.
Карпо, молодий ще чоловiк, осадкуватий, широкоплечий,
ширококостий: голова здорова, кругла, наче гарбуз; очi сiрi i завжди
яснi, покiйнi: їх, здається, нiколи зроду нiяке лихо не мутило. I
голос у його рiвний, i сам виглядає Завжди добрим, завжди задоволеним.
–  Здоровi, тiтко! – привiтався вiн. – Скiльки лiт, скiльки зим?
Давно” давно ви в мою хату заглядали. Я вже на Одарку гримаю: може,
кажу, розсердила чим?
–  Бог з тобою, Карпе! Хiба твоя Одарка така, як другi? Тiльки з
нею i душу одведеш. А не ходила, то ти i сам гаразд знаєш, чому. Як
таке щастя, то i мiж людей нема охотки iти: сидiла б усе дома, як
кам’яна… Воно б, може, ще краще було, якби вiдразу скаменiла!
–  Хай бог милує! Я оце вас усе одстоював, за вас розпинався, –
сказав Карпо.
У Прiськи – наче очi побiльшали, так вона подивилася на Карпа
ними.
–  Що там таке? – за неї спитала Одарка.
–  Та нiчого ще поки. Дурний Грицько. Чого це вiн на вас уївся?
–  Супруненко? – угадала Прiська. – I сама не знаю. От як перед
вами винна! Нi, їсть же та й їсть… Така вже, видно, його ненависть до
мене. Якраз учепиться чого, то так – як реп’ях до кожуха… Одно точить,
як шашiль дерево, як iржа залiзо.
–  Звик ще за панщини людей пiдкушувати та й досi не кида своєї
вдачi, – увернула Одарка.
–  А вже чоловiк! Нi бога не боїться, нi людей не соромиться!
Тепер куди верне – щоб землю вiд вас одiбрати… Заходжу у шинок, а вiн
сидить з нашими дукачами: Горобцем, Вербою та Маленьким. Сидять,
п’ють. Грицько, зуздрiвши – зараз до мене: “Оце, Карпе, за твою
сусiдку трахтувалися”. – “За яку сусiдку?” – питаю. “Та вже ж не за
яку, за Прiську”. – “А що там?” – допитуюся. “Чи ти б, – каже, – не
згодився узяти на себе її землю?” – “Навiщо?” – кажу. “Як навiщо?” – I
почав викладати, що коли вiд неї землi не одiбрати, то i земля за нею
буде, i платити за неї другi будуть. “А чим же їй, – питаю, – жити,
коли землю одiбрати?” – “Переживе, гладка! Хiба сама не при здоров’ї
ще? I дочка у неї – як кобила, хоч зараз у вiз запрягай! До хлопцiв,
небiйсь, умiє iржати, а дiла робити – не робить”. – “Нiхто, – кажу, –
не вiда, як хто обiда! А я добре знаю, що оце не стало Пилипа, то
Прiсьцi не медяно прийдеться прожити. Коли ж ще вiд неї землю
одiбрати, то тодi хоч у старцi иди…” Як стрибне ж мiй Грицько, як
гуконе: “Так i ти з нею заодно? Гаразд же! Ми оце порiшили ту землю
тобi вiддати, а не хоч – я й сам вiзьму. Все платитиму, та знатиму, за
що хоч”. – “То ще, – кажу, – як мир скаже”. – “Мир?! Ти знаєш, що твiй
мир у нас у руках? Отут у жменi сидить! Схочемо – пустимо жити,
схочемо – Задавимо. Що твiй мир? Та вiн ось Панасовi, – указує на
Горобця, – повинен у ногах лазити та дякувати, що подушне все до
копiєчки заплатив. П’ять сотень вiдразу вийняв. А коли ви, бiсовi
ланцi, вiддасте? Свої грошi зараз положи, а з вас копiйку по копiйцi
збирай та вiддавай… Уже коли на мир пiшло, то ми твiй мир i в чорну
запремо, хай там поцокотить зубами!..” Як наскiпався на мене – так
куди тобi!.. Будь ти, думаю, неладний!.. Взяв шапку – та з шинку, та
се прямiсiнько додому.
Прiська чим бiльше дослухалася, тим бiльше хилилася. Як, її землю
вiд неї одiбрати? Хто ж вiд неї одбере її? Та як же се можна? А вона
при чому буде?! їй з голоду хiба пропадати?
Тяжкi та нерадiснi думки снували у її головi, одна поперед другої
щипали за серце, чорними хмарами укривали душу. Вона сiла за стiл
закушувати; половина пирога заклякла в руках, а невеличка крихта
гнiтом лежала у ротi, на язицi i не давала слова вимовити.
–  Не журiться, тiтко! – утiшає Карпо. – Хай вони поткнуться до
миру… Я перший почну гукати! Не їх, дукачiв, мир послухає, їм добре –
грошей наздирали з нашого брата, багатiють; а ми знаємо, як то воно з
голими руками прожити… Не послухає їх мир. Нiколи! Як то вони думають
п’яними головами так з миром правитись? Як то так з людьми жити? Ще
побачимо, чий батько старший! Їх три, а нас сотня. Хай не чiпають,
коли хотять у миру жити… Не журiться!
Не слухає Прiська речей, утiхи не чує. Перед нею Грицько з його
нахвалками. Грицько могучий чоловiк; вiн як захоче, так i поверне
дiло; схоче доїсти кого – то доїде.
Як смерть та жовта, як тiнь темна, Прiська устала з-за столу,
попрощалася й пiшла додому.
Ще важчi, ще чорнiшi думки обступили її у своїй хатi; клопочуть її
стару голову, журять i без того зомлiле серце. Вона у хатi одна,
Христi немає. Каганець на припiчку горить, ледве тлiє невеличкий гнiт
у рижiєвiй олiї, легкi тiнi снують по сiрих вогких стiнах, по
закуренiй оселi… Хилиться стара Прiсьчина голова на груди, а перед
очима її гiрка вдовина доля: убожество, недостачi та напастi людськi…
Не криком нежданого горя виливається її люта туга, не гарячими слiзьми
розливається вона по змарнiлому обличчю, а нiмамовчазна – вона
пронизує її наскрiзь, як холод, зеленить старе жовте лице, гiрким
полинем напуває душу i серце… “От тобi й свято! У сей день, кажуть,
колись Христос народився… нове життя зачалося… а для мене – нове
горенько!” – думалося Прiсьцi. v
Де ж Христя забарилася? Чому не приходить утiшати матерi старої,
дiлити З нею її тугу запеклу?
Христя рада, що вирвалася… Бiгає з дiвчатами по селу вiд двору до
двору, вiд хати до хати. Холодна рiздвяна нiч не припона молодечi,
тiльки заставляє швидше бiгати. Рипотять швидкi ступнi по усланiй
бiлим снiгом землi; молода кров, розгоряючись, грiє, б’є у лице;
говiр-клекiт роздається по опустiлих улицях; з усiх країв села
доноситься колядка… Радiстю i веселощами б’ється серце у Христi, очi
грають, як тi зорi на холодному небi. Те лихо, що їх туманило, що
важким каменем лежало на душi, скотилося, коли вона переступила за
свiй двiр.
–  Уже ж i розпущу я свiй голос сьогоднi! – хвалилася вона
Горпинi. – Довго я держалася, та оце й вирвалася… А недобрi ви,
дiвчата: хоч би таки одна прийшла провiдати, розказати, що робиться на
селi, що чується мiж вами? – щебетала Христя, поспiшаючи за подругою
на збiрку до досвiтчаної матерi.
Досвiтчана мати, стара Вовчиха, радо стрiла Христю.
–  Здорова, дочко! Та й давно ж ти у нас була! I Пилипiвна зiйшла
– не приходила… Стидно, дiвко… Там у вас нещастя трапилося… У кого
того нещастя не трапляється? День наш – вiк наш: сьогоднi
живий-здоровий, а на завтра, дивись, уже й не стало. Усi пiд богом
ходимо. Його святая воля!.. Ну ж, я на тебе хоч подивлюся. Iди ближче
до свiтла.
I стара, курноса, мов сова, Вовчиха почала повертати Христю на всi
боки, заглядати у її лице, у вiчi:
–  Змарнiла, дiвко, споганiла… Журилася? Нiчого: молода –
перетерпиш… А тут нема менi одбою вiд хлопцiв за тебе: чому та й чому,
тiтко, Христя до вас не приходить? А я почiм знаю – чому? Пiдiть,
кажу, довiдайтесь. I сьогоднi забiгав один… Чи буде Христя хоч у
колядцi?
–  Я знаю, хто забiгав, – умiшалася Горпина.
–  Нi, не знаєш.
–  Так скажи хто? – спиталася Христя.
–  Ага, хочеться знати… хочеться? Не скажу ж за те, що не
приходила.
–  Як же його ходити? – виправлялася Христя. – I грiх, i мати не
пускають.
–  Потурай грiховi… А матерi скажи: хiба вона не була молодою?
Розмову перервали три-чотири дiвки, що, запихавшись, убiгли у хату.
–  Бач! Вони уже тут; а ми, дурнi, за ними бiгали. Прибiгаємо до
Горпини, кажуть – пiшла до Христi. Приходимо до Христi – аж у неї i
хата Закручена. Поцiлувала Химка у ломаку та й назад вернулася.
–  Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, – одрiзала Химка.
–  Та то Маруся цiлувала, – додала третя дiвчина, ще пiдлiток,
указуючи на свою старшу сестру.
Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.
–  Чи ще багато наших немає? – спитала, обдивляючись гурт,
Горпина. – Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть,
заколядуймо матерi!
–  Давайте! давайте! – пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.
–  Благословiть колядувати! – гукнула.
–  Колядуйте! – вiдказала Вовчиха.
Дiвчата стали в коло; однi питали: “Якої?”, – другi
вiдкашлювалися. Горпина почала…
Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни
або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх
товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…
Це зразу усiма голосами пiдхопили:
Славен єси,
Он, славен еси!
Наш милий боже,
На небеси!
I знову вигук, i знову “славен”… Колядка була довга-довга. На
кiнець наспiли i жданi: Ониська – мишаста i Ївга – товстуха.
–  Оце насилу вирвалися! – виправлялася Ївга. – Забiгаємо до однiї
– пiшла, кажуть, туди; до другої – у другий край. Як пiшли шукати, як
пiшли бiгати – насилу допиталися. А тут iдемо до вас – стрiвають
парубки: “Куди, дiвчата, чешете?” Ми вiд їх, а вони – за нами… Насилу
втекли!
–  А Тимофiя б то i не бачила? – спитала, усмiхаючись, Горпина.
Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.
–  Хай вiн тобi на шиї повiситься! – сердито одказала Ївга.
–  Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона – навсправжки, – виправляється
Горпина.
–  От ще погризуться… А – грiх! – умiшалася Вовчиха. – Свої, та й
не миритеся… ион, ион, ион! – I стара захитала сивою головою.
–  Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? – не вгамовується Ївга.
–  Ївго! годi! – умiшалося декiлька дiвчат.
–  Годi вам змагатися; пора збиратись! – пiдказали другi.
–  Пора, пора… Прощавайте, мамо.
–  З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати – до мене.
–  До вас! до вас! – I цiлим гуртом повалили з хати.
Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить;
кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло
доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом
його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм
свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у
другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, – мов хто розкидав
дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть
воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко,
аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше
дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: “Благословiть
колядувати!”, а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка…
Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне
повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє
Мар’янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не
гостi – то свято.
Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi
купи. Горпина i Христя – одна коло другої.
–  Про кого то мати натякала? – спитала Христя.
–  Про кого? Зиiсио, про Федора! – одказала та й одбiгла до
других. Христя трохи одстала. “Та невже той Федiр так убивається за
мною? – думала вона. – Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе
де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли
каже твiй батько, що З ума тебе звела, – хай недурно каже!” –
нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi…
6 той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як
чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя.
Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя
усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як
стрiнеться? На неї найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якої вона давно
вже не звiдувала.
–  Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? –
спитала вона, наганяючи гурт.
–  Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.
–  Ви йдiть, а я не пiду, – сказала Христя.
–  Чому?
–  Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав? – цвiркнула Ївга.
–  Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?
–  А менi за що?
–  За те, що й менi.
–  Ти ж, – кажуть, – його Федора причарувала, – плеще Ївга.
–  Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.
–  Що ж про мене кажуть?
–  Казаному кiнця нема, – одказала Христя, щоб не розводити
сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата
пiдiйшли до ворiт.
–  Нумо, ходiмо! – скрикнула Горпина.
–  А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього
усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались –
свiтла не видно, – обiзвавсь хтось з дiвчат.
–  Слiпа, не бач! – крикнула Горпина. – Он же свiтиться. Дiвчата
поспиналися аж на тин.
–  Свiтиться, справдi свiтиться!
–  Заходь! – скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба
здоровенна собака на прив’язi бiля комори почала гавкати.
–  От розгавкався! Хазяїн кращий вiд тебе, та не гавкає! -сказала
Маруся, поспiшаючи за Горпиною.
Другi зареготалися i собi – бiгом. Переднi вже були бiля вiкна,
тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.
–  Благословiть колядувати! – крикнула Горпина, зазираючи у вiкно.
Воно намерзло i, окрiм жовтої плями вiд свiтла, нiчого не було видно.
–  Благословiть колядувати! – гукнула удруге Горпина, довго
дожидаючись одказу.
–  Хто там? – донiсся з хати голос.
–  Колядники. Благословiть колядувати.
–  Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять
попiд чужими вiкнами, собак дражнять.
Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача;
зосталася Горпина з трьома дiвками.
–  Та цитьте! – скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.
–  Ось я зараз! Пiдождiть трохи! – почувся голос Грицькiв.
–  О-о, бачте: “Пiдождiть”. Вiн таки впусте, – пiдохочувала
Горпина дiвчат, що мали були утiкати.
Чутно – дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.
Собака на прив’язi – як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то
стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.
Сiнешнi дверi розчинилися i – висунулася кочерга… Дiвчата,
забачивши – дай, боже, ноги! – не знали, коли за двором опинилися;
другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед
шляху i заливалася З реготу:
–  А що, здобулись?
–  Я вас! Я вас, бiсовi старцi!.. – гукав Грицько. – Бог свято
дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти
деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!
–  Куси, Рябко, лисого! – одгукувались дiвчата.
–  А що, заробили? – кричала одна.
–  Заробили, аж торба продралась! – одказує друга.
–  Заробили – насилу ноги домчали! – додає третя.
–  Ще й у такого багатиря заробиш! – сердиться Горпина. А чорна
Ївга кривить Горпину:
–  Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! – носиться її
гук вподовж улицi.
У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як
вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє,
гавкаючи.
–  Тю! тю! – тюкали дiвчата, удираючи вперед.
–  Благословiть колядувати! – одно желiпае Ївга.
–  Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, – перекривляючи Грицька,
товсто гукнула Христя.
Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй
вулицi:
–  Xa-xa-xa! xa-xa-xa!
Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а
регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком
носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.
Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха
з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами
годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли
дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося
разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч
батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла;
деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила
книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу.
Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали
дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i
знову смiх, регiт.
Весела пора – колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх:
i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…
На Христю – як насiло: не було того двору, з якого вона, вийшовши,
не кривила хазяїв, не смiялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин
собак.
–  Це тобi, Христе, не перед добром. Щось тобi буде таке, – казали
дiвчата.
–  Гляди, сiї ночi не налови ракiв, бо дуже щось регочеш, – зло
увернула Ївга.
–  Не твоєї звички, – реготала Христя.
–  Або, як додому вернешся, мати вилає, – одгадувала невеличка
Прiська.
–  Хай лає, зате нагуляюся! – одказала Христя i знову почала
реготати. З противної вулицi доносився парубочий гомiн.
–  Дiвчата! парубки… – хтось сказав.
–  Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi! – желiпнула
Христя.
–  Тю!.. – одгукнулися парубки.
–  Тю-ю-ю! – гуконула Христя.
–  Христе! Не займай: може, чужi! – обiзвалась Горпина.
–  А як чужi, так що?.. – I ще дужче гуконула: – Тю-ю!
–  Трррр!.. – роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi.
Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням
промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi
– у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через
улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч.
–  Лови! лови! – гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та
бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе
знайомi парубки – свої: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр… Федiр
так i кинувся до Христi.
–  Ти куди так розiгнався, роззяво? – скрикнула та.
–  За тобою. А ти куди втечеш?
–  Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до
його заколядувати, а вiн собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!
–  Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька.
Хiба його нiхто не знає? – почав жалiбно Федiр.
–  А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!
–  Хай каже… Казаному кiнця немає.
–  Немає! А совiсть е? Осоружнi! – скрикнула Христя i побiгла до
гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.
Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели
жартiвливу розмову.
–  Так пiдемо купно колядувати? – питали хлопцi.
–  Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, – одмагалися дiвчата.
–  А ви не дуже?
–  Все ж не так, як ви.
–  Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.
–  Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.
–  А ми – за вами. Куди ви – туди й ми.
–  А ми втечемо.
–  А ми доженемо.
–  Зугарнi! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.
–  Побачимо.
Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне
змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними – i веселiше, i
охвiтнiше: чи п’яне нападеться, чи собака кинеться – є кому одстояти й
оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга
наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами.
Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи
трохи не у кожен двiр.
Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де
тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б
заколядувати.
–  Чи були, дiвчата, у матерi?
–  Були.
–  Бач, а ми не були.
–  Гарнi!
–  Певно, вона не спить. Ходiмо.
–  А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, – сказала Горпина.
–  Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдає, – одказала Христя.
–  Хай сiдає. Хiба i без його не видко шляху? Коли боїшся –
проведемо, – кажуть парубки.
Христя противилася, одступає назад.
–  Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! – упираються дiвчата. Два
парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом.
Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з
ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки
виблискували зорi та земля свiтила своїм бiлим снiгом. Уже не тiльки
люди – й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники,
чулися ще собачi заводи…
Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи
стояла темна та сумна.
–  Бач, я казала – не йдiмо, – мати вже спить, – обiзвалася
Христя.
–  Хiба не можна збудити? – сказав Тимофiй i напрямився в двiр.
–  Тимофiю! Тимофiю! – загукали дiвчата. – Не буди! Вернися!
Тимофiй став. Парубки настоювали – збудити матiр, дiвчата казали – не
треба.
–  Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, –
доводили дiвчата.
Парубки згодились, хоч ще пристоювали.
–  Годi! Пора додому, – сказала Ївга. – Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй
мовчав.
–  Хiба Тимофiєвi по руцi з тобою йти? – обiзвалася Прiська,
далека Тимофiєва родичка.
–  А твоє яке дiло? – визвiрилася Ївга.
–  Я Христю одведу, – сказав Тимофiй.
–  Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, – одказала Христя.
–  Тимофiєвi Ївга! – гукнули дiвчата.
–  Так, так! – згодилися хлопцi. – Тимофiй Ївгу веде, Грицько –
Марусю, Онисько – Горпину, Федiр – Христю, – дiлили хлопцi мiж собою
дiвчат.
–  Становись, братця!
I кожен, пiдiйшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було
йти у лiву руку, другим – у праву, третiм – прямо. Горпинi й Христi до
церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христi додому. Гурт
розсипався, розбився, i, на ходу прощаючись, розiйшлася кожна купка
своєю дорогою.
Горпина i Христя – одна бiля другої; коло їх з обох бокiв хлопцi.
Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусi, котрий трохи не
волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце
викине. Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло
Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло неї йти, i разом
боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат
посмiшити, та поки надумається, дивись – Онисько уже й розсмiшив. Аж
плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже –
дурний. “Дурний i е”, – думає вiн, мовчки бейкаючись.
Аж ось i церква показалася, чорнiє у сiрому мороцi ночi; кругом
неї тихосумно.
–  Дивись, як менi страшно, – струснувшись, каже Христя. – Оце
тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти
провела?
–  Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та
Онисько аж додому доведуть.
–  Чого там Онисько, я i сам! – обiзвався Федiр.
Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву,
став.
–  То ти, Федоре, сам?
–  Атож.
–  Так прощавайте. На добранiч!
–  Прощай. Добранiч!
Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр
думав, що 6 його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз
струшувалась.
–  Ти, Христе, замерзла? – надумався Федiр.
–  I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.
–  Коли хоч… – несмiло почав Федiр, – у мене кожух добрий i
довгий.
–  То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?
–  У мене свита… А хочеш – поли широкi – полою прикрию.
I в одну мить розстебнув кожух.
Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його
серце тьохнуло… Не пригадає, як i коли Христя опинилася пiд його
кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують
обоє мовчки.
–  Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? – спитала
Христя i зареготалася.
–  Христе! – скрикнув Федiр, придавивши її до боку.
–  Ти ж не давися, – ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.
–  Поки свiту сонця, – почав вiн, – поки земля стоїть… поки сам
пропаду – не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.
–  Чого ее так? – спитала.
У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.
–  Ти смiєшся, Христе… Тобi байдуже, – знову почав вiн, – а я? я…
Батько мене лає: дурний – каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже,
ти смiєшся… Голубко моя! – тихо прошептав Федiр i мiцно притiїс Христю
до свого серця.
Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче
зiтхання грiло лице їй.
–  Не пустуй, Федоре, – суворо сказала вона.
–  Без тебе менi свiт – не свiт i люди – не люди! – крiзь плач
скрикнув вiн. – Я не знаю, чого ти моєму батьковi нелюба… Та хто йому
любий? Усi – то дурнi, то вороги… I задасться таке! – жалiвся Федiр.
Христя важко зiтхнула… “Цей Федiр справдi кохає її i щиро кохає.
Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i
добрий”, – думалося їй. То була хвилина, коли i Христi серце
обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його. Мовчки вони
пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче
обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася, їй
плече черкалося з його плечем, її бiк приходився коло його серця.
–  Хоч би i вiк отак, Христе, – шептав вiн. – Хоч би i вмерти
отак. Вони стали. Христя мовчала.
–  Ось уже i двiр твiй! – журливо промовив Федiр. – Господи, як
швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив її лице, блiде,
задумане.
–  Спасибi тобi, Федоре, – тихо подякувала вона. – Прощай! – I
напрямилася у хвiртку.
–  Христе! – обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся:
–  Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!
Вiн обхопив її i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить
опинилася за хвiрткою. Вона сама не знає, чого їй стало смiшно-смiшно…
Роздався тихий регiт.
–  Ти смiєшся, Христе?.. Смiєшся?.. – питає, тремтячи увесь,
Федiр.
–  Iди вже собi, – з-за хвiртки сказала Христя.
–  Господь з тобою! – промовив Федiр i, наче п’яний, повернув
назад майданом.
У Христi жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах.
Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула.
Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг вiн вiд
неї, криючись у сiрих померках ночi. Його бiлий кожух то блисне, то
зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тiльки, як ступнi рипотять у
тихому морозному повiтрi. Далi i ступнi затихли.
Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорi…
Тихо та ясно виграють вони. Христя важко i глибоко зiтхнула i,
похнюпившись, повернула до хати.
VI
Сумно минали празниковi днi, важко тяглися довгi рiздвянi ночi,
приносячи i проносячи неодраднi думки. Однiї тiльки не проносили вони
з задуреної Прiсьчиної голови: наче цвяшок, забилася вона у душу,
загородилась у серце. Що, коли справдi одберуть вiд неї її землю? Вона
пригадати не зможе, що тодi буде з нею? На ту землю вся її надiя, там
– її добро, її життя; без землi – голодна смерть! А Грицько такий. Уже
коли вiн намiрився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журiться –
за нас мир. Та що той мир – сотнядруга бiдноти? Що вони пороблять,
коли багатирi затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що?
Берiть, скажуть, землю, тiльки не ждiть вiд нас нiякої помочi. Досi ми
i тим, i другим громадi служили, а з сього часу – моя хата скраю, я
нiчого не знаю!.. Кожен будь сам собi. I пiде мiж людьми розладдя,
ворожнечi. Чи варт вона, безвiсна Прiська з своєю безвiсною нуждою,
тiї спiрки? I громада скаже: що нам Прiська таке, у якiй вона помочi
стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибiе i так… Господи! як
же без землi бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не мiряно, а в
нас той невеличкий шматочок, а скiльки то очей заздриться на його?
Скiльки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землi –
хлiборобська сила!
А в панiв земля. I чому господь бог так не дав, як у панiв, –
друге дiло. Пани тiльки знають панувати. Вони самi коло землi не
ходять, її не роблять, другi за них топчуться коло неї. Чого ж воно
так у свiтi? Нащо господь бог так дав, що кому землi i не треба – в
нього землi несходиме, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротiв
роззявилася. Чи не зробити б царевi чи кому там такого: одiбрати землю
вiд того, хто коло неї сам не ходить, та й роздати б тому, хто у їй
риється, – скiльки б нужди з свiту зникло, скiльки б слiз обсушилося,
достатку та щастя прибуло.
Кругом голова йшла у Прiськи вiд тих думок, i всi вони сходилися з
однiєю; що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її
розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала i на Карпа: навiщо
вiн повiдав їй ранiше про те? Ще, може, i не одберуть, а одберуть – то
хоч би зразу одiбрали: зразу б вона дiзналася, що у неї немає землi.
Уже б тодi i пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер –
тiльки мука тяжка, несподiване почуття нового горя… Ну, вже й життя!
Краще темна могила, нiж таке життя! – казала вона, дожидаючи зо дня на
день сiльського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її.
Пройшов тиждень. Настав Новий рiк. Що то їй новий рiк принесе?
Серце її непокiйно билося. На третiй день нового року зранку забiгав
Карпо сказати, що пiсля водосвяття збiрка. “Може, й про вас будуть
балакати. Виходьте пiсля обiду”, – додав.
“Чи йти, чи нi? – думала Прiська. – Пiти, а коли не будуть за неї
говорити, – чого, скажуть, прийшла? А не пiти – рiшать без неї. Коли б
вона там була, все б яке слово за себе замовила”.
Непокiйна i аж зелена, швендяла Прiська по хатi i не знала, що їй
робити. Вона пригадувала всi сни, якi тiльки снилися їй за той час,
коли вона почула ту прокляту звiстку, – чи на добро вони, чи на
лихо?.. Та й сни були, як i життя, – страшнi та неодраднi: всi покiйнi
снилися їй, нове лихо верзлося… Що вони вiщують, що пророкують? Не
розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлiлою душею, наболiлим
серцем.
Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити
матерi. Вона, дивлячись на неї, i сама журилася i не знала, чим би їй
розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу,
коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська
ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала
i з-за столу.
Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась
гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i
мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди
сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: “Не
хочемо так! чого така правда у свiтi?” Другi розмахували руками i
голосно гукали: “Не буде по-вашому!” Кожен казав своє, i на майданi
стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре.
Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до їх.
Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар’я
Бубирка – все то свої, знайомi.
–  Здоровi! – привiталася Прiська.
–  Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися? – спитала Мар’я
Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.
–  Знайшла Диво, – сказала Прiська. – Уже менi, старiй, на диво
дивитися, коли б не було свого дiла?
–  Що ж у тебе за дiло таке?
Прiська розказала. Молодицi ззирнулись одна з другою.
–  А от ми вийшли подивитися, – жартiвливо почала Мар’я. – Ткалиха
– як її чоловiка у старшину будуть вибирати; Феська – з жалобою на
свого – хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити;
Чопiвна – жалiтися на хлопцiв, що ЇЇ п’ятилiтньої дочки нiхто досi не
сватає.
Жiнки реготали з Мар’їних вигадок. Прiська тiльки подумала:
“Молодi, здоровi, при достатках… Чому їм не реготати?” I, зiтхнувши
важко, геть одiйшла вiд них.
Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей,
щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши
шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там
стрiвся з Перепелицею: “Гляди ж!” – гукав, потiм – з Васютою: “А ви ж
пiддержте!”, а далi – з Кiбцем, там – з Миленьком… Вiн лiтав, як муха,
i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися
головами, – добре, мов! – i або йшли далi, або стояли на мiсцi.
“Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько
замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї
землi? У самого – людям ще вiддає, нi – ще й на мою заздриться. I
зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!” – Прiська трохи не
заплакала.
–  Ну, що, набалакалися? – гукнув старшина з рундука. – Кажiть
скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.
Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула – що.
–  Так як, за Омельком ставити? – спитався старшина.
–  За Омельком! За Омельком!
–  Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе! – обiзвалося декiлька
голосiв.
–  З якої речi? – гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при
волостi.
–  Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?
–  А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди
становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде – та все через
Мар’янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали – от тобi i
заробiток! – виправлявся Омелько.
Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб
було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.
–  Так усi згоднi? За Омельком? – гукає втрете старшина.
–  Усi! усi… За ним!
–  Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер,
другi – недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада
посуде?
–  Та хто ж там? Про кого судити?
–  А ось. Прочитайте, Денис Петрович, – повернувся старшина до
писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.
–  Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип
Притика…
Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд
голови аж до нiг, i вона сама не знає – кому i чого уклонилася. Народ,
почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька
чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.
–  I чого ше тут ся баба устряла? – поспитався рудоусий молодий
чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.
Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла,
клекотiла, чулися жарти, регiт. “Куди вже його реготатися? – думала
Прiська. – Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле
життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали”.
Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: “Одiбрати!” –
“Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться – тодi й одiбрати”.
Або:
“Дiти у його малi, прийняти на громаду”.
Аж ось старшина гукнув:
–  Ну, а за Пилипа Притику?
–  За Пилипа? – спитало декiлька голосiв. Прiська прикипiла на
мiсцi.
–  Одiбрати! – крикнув перший Грицько; за ним хтось другий…
третiй. У Прiськи в очах потемнiло.
–  Пiдожди кричати – одiбрати! -чує Прiська Карпiв голос. – Це
дiло треба розсудити.
Далi скоївся гвалт… Слiв не чутно, чує тiльки Прiська – хтось десь
бубонить, хтось кричить: “А дочка? а сама?” I знову другий голос:
“Брешеш! багатирi! звикли тiльки себе глядiти, а другi нехай з голоду
пухнуть, хай здихають!”
Гвалт, гомiн i крик такий знявся, якого ще i не чутно було.
Громада знову розсипалась на скiльки куп. Кожна купа гомонiла, одна
дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бiгав Карпо i гукав:
–  Пiддержте, братця! Що се таке? За бiсовими дуками швидко не
можна буде бiдному чоловiковi i дихнути. Як се можна? Де се видано?
Коли б ви бачили тiльки її… та ось i вона! – I Карпо, ухопивши Прiську
за рукав, потяг за собою до Грицька.
–  Оце та гладка! Оце та здорова! – гукав Карпо Грицьковi. –
Дивись! Дивiться, добрi люди: ось вона! Оце та Прiська! Здужає вона
сама ўо робити?
–  У неї дочка гладка! – гукає у свою чергу Грицько. – Хай найме
дочку. Чого ж другi наймаються, а їй не можна?
–  У неї одна дочка. Як найняти її, то i в хатi нiкому поратись! –
кричить Карпо.
–  Та цитьте! цитьте! Пiдняли таке – розiбрати нiчого не можна! –
гукнув старшина.
Громада потроху почала стихати.
–  Ну, то як земля: за вдовою зостається?
–  За нею! за нею! – ревнула бiльша половина громади. Грицько
червоний, як рак, махнув рукою i геть одiйшов. Це зразу – наче його
опекло – знову посунувся вперед.
–  Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде
платити? хто викупне даватиме?
–  Податки? Податки, звiсно, на громаду, а викупне – на землю, –
пiдказав Карпо.
–  Бач, трясця його матерi! – желiпнув Грицько. – I землю їй дай,
ще й податки за неї плати.
–  Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись.
Часом як трусне тебе, – вiдказує Карпо.
–  Так де ж се видано? Як се можна? I податки плати, i землю
вiддай.
–  Правду Грицько каже, – обiзвалося декiлька голосiв. – Коли
землю бере – хай i податки плате.
–  Люди добрi! – гукнув Карпо, наближаючись до громади. –
Постiйте! Пiдождiть!.. Як же ее так? Притицi приходилось тiльки за
одну душу платити; вiн один у ревiзiї. Коли б у його син був – друге
дiло, а то вiн один. Тепер вiн умер, – хто, як не громада, за його
повинна платити?
–  Брешеш! Не вмер, а околiв! – гукнув Грицько.
–  Не вмер Данило, так болячка вдушила! – хтось сказав з громади.
Дехто зареготався. Грицько не вгавав…
–  Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому
приходиться тягтися, як не нам? – гукав вiн, маючи надiю доїхати
Прiську не одним, то другим.
Громада почала схилятися на руч Грицькову.
–  Та постiйте, пiдождiть! – гука знову Карпо. – Вона по закону
податкiв не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за
помершого чоловiка? З того їх узяти?
–  А земля? земля? – желiпае Грицько.
–  Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде
давати, а податки з якої речi?
–  Так! так! – ревнула громада. – Податки на громаду, а викупне –
хто Землею володiє.
–  Писать? – пита старшина.
–  Пишiть! – гука громада.
Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю i геть вiдiйшов вiд
громади. Лице його було червоне, люте; очi стратили свою гостру
колючiсть i якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все
пропало! Вiн справдi бурчав сам собi пiд нiс, що тепер все пропало,
коли голодрабцi почнуть верховодити громадою… Скривджений i побитий
вiн вийшов з того змагання, яке сам завiв. Нi одна його думка не
справдилася, нi одна надiя не звеселила… Похмурий пiшов вiн додому.
Зате Карпо несказано зрадiв. Бiгав од купи до купи i радо гукав:
–  А що, взяв? Вертiв, вертiв хвостом, бiсiв Супруненко, та й
довертiвся! Так вам i треба, гаспидськi дуки! Спасибi вам, панове, що
пiддержали.
–  Тепер твiй, Карпе, могорич! – жартуючи, сказав йому високий
усатий чоловiк.
–  Твiй! твiй! – гукнуло ще два-три голоси…
–  На чорта й краще! Хто кислицi поїв, а кого оскома напала. Хто
землею володiтиме, а кому могорич ставити, – умiшався Гудзенко,
непитущий Зроду.
–  Чого? – гукнув Карпо. – За се i могоричу слiд. Є семигривеник у
кишенi… ходiмо, прогуляємо!
–  От добрячий цей Карпо! Послiднiм дiлиться… Ходiмо, ходiмо, –
вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.
Валка душ з п’ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася до шинку,
що тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи своїми вiкнами.
Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася
i не знала, куди i як їй вийти.
–  Ви ще й досi тут тупцюєтесь? – обiзвався вiн. – Iдiть додому.
Ваше дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за
вами. Iдiть додому.
–  Спасибi вам, добрi люди! – промовила тихо Прiська, низько
уклонившись на всi боки громадi. – А тобi, Карпе, найбiльше!
–  Нi за що. Богу дякуйте. Iдiть додому та, якщо побачите Одарку,
скажiть – хай не жде мене, може, я й забарюся.
Прiська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.
Вечорiло. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з
своєї неволi i, сiдаючи за гору, обливало червоним свiтом усе село.
Свiт, падаючiї на снiг, знiмався високо вгору, красячи холодне зимне
повiтря: здавалося, воно палало-гоготiло. По небу шматками розiслалися
хмари темно-зеленi, аж чорнi, i додавали ще бiльшої краси прозорому
повiтрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокi викрики жiнок, з
майдану чувся неугавний клекiт чоловiкiв. Якось чудно було, якось
сумно, як тiльки буває зимнього вечора. Прiська дибала та дибала,
поспiшаючи додому. Вона не примiчала тiї краси свiтової; її похилу
голову клопотали свої думки. Вони не були гiркi; коли б Прiська не
забула радiти, вони б були, може, i радiснi; а тепер вони – тiльки
тихосумнi, як i її зомлiла душа. Вона думала про землю, за котру
стiльки болiла серцем, котру намiрялися лихi люди одняти… I от та
земля – знову її. Поздоров, боже, Карпа, вiн одтягав її. “Свiт, видно,
не без добрих людей… не без добрих людей”, – шептала вона. Серце
частiше стукало, очi наливались слiзьми.
Уже коло двору вона стала перевести дух i озирнулася назад. Сонце
якраз проти неї сiдало; червоне, огнисте його коло так i iскрило
свiтом. “I воно радiє доброму дiлу”, – подумалося їй.
–  Ох, нехай йому! як я уморилася, – вимовила Прiська, увiйшовши у
хату i опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.
Христя прикро подивилася на матiр; по обличчю пiзнавала, чи добру
звiстку мати принесла за ту землю, чи лиху. I її серце було непокiйне;
дивлячись на матiр – i воно в неї болiло.
–  Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, – сказала Христя,
запримiтивши намiр матерi роздягтись.
–  Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, – кволилася
Прiська. – Сказано, нема сили, не стало здоров’я… Хто ж то коло тiї
землi буде ходити, як i влiтку так буде?
–  А земля хiба за нами зосталася? – боязко спитала Христя.
–  О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, – казала
Прiська, спинаючись на пiч.
Христя перехрестилася. “Слава богу! Слава богу!” – шептала вона.
–  Як не кричав Грицько, як не гукав, як не пiдструнчував громаду,
а по його не сталося… Спасибi Карповi… Бач, я й забула. Побiжи, дочко,
до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, вiн
i забариться. Дурна голова, поки дiйшла i забула! Гаразд, хоч тепер
згадала… Ох, що то за добрий чоловiк, спасибi йому! – гомонiла
Прiська, не примiчаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не
забарилася вернутись.
–  Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу – не знаю, –
докладала Христя матерi.
–  На радощах зайшли у шинок. Спасибi їм! – одно дякувала мати.
–  Та ще питалася: чи землю за матiр’ю зоставили? За матiр’ю, –
кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила.
–  Господи! i за що цi люди мене так люблять? – здивувалася
Прiська. – Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих
близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають! I не
доведи, боже, коли б усi були такi, як отой Грицько: поїли б,
здається, одно одного. I завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би
сказав – у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того –
на десятьох би стало! Нiт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хлiба
йому вадить!.. Зате ж i провчили його… Вiн – слово, а Карпо йому –
десятеро… Та таки не його послухала громада, а Карпа… Червоний та
хмурий пiшов вiн iз збiрки, – переказувала Прiська дочцi свою радiсть,
грiючи на печi посинiлi руки.
Христя слухала матiр, а сама думала: от i пiймайся такому в
невiстки, – усi з тебе кишки вимотає… буде гризти, поти загризе. Нехай
йому з його багатирством! Чого ж той Федiр лабузниться? Чого йому
треба? Господь
3 ним! Вiн i добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?
Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сiнях щось
зашамотiло. Вона кинулася позирнути, хто там, i на порозi стрiлася… з
Федором.
–  Здоровi були! – привiтався вiн, уступивши в хату.
–  Хто там? – додивляючись з печi, спитала Прiська. – Засвiти,
Христе, – нiчого не видно.
–  Та се я… Федiр, – одказав той, тручись коло порога. “Федiр!
Чого се?” – подумала Прiська.
–  Засвiти, Христе! – удруге сказала вона.
–  Та я свiчу.
Незабаром невеличкий каганчик освiтив сумну хату; жовтогарячий
свiт розлився серед вечiрнього мороку i обдав Федора, що тупцювався
коло порога.
–  Чого ж ти стоїш, Федоре? – спитала Прiська. – Сiдай! Що скажеш
доброго?
Федiр, зиркнувши по хатi, похнюпився.
–  Та я се до вас… – рвучи слова, несмiло почав вiн. Голос його
бринiв, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
“Чи не сватати, бува?” – подумала Христя i глянула на Федора. Той,
блiдий, стояв край порога i, мнучи шапку в руках, тремтiв. Те
запримiтила i Прiська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.
–  Батько прислали, – знову промовив Федiр, i знову його голос
обiрвався. – Батько сердитi прийшли додому. Напали на мене… Хотiли
бити… а далi: “Пiди, – кажуть, – до… скажи: я їй цього не забуду!..” –
ледве-ледве вимовив Федiр, i сльози закапали з його очей.
Дочка i мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов
на всiх… Нестямний стук далi їх розбудив. Коли вони прийшли в себе –
Федора вже не було.
Чи сон то справдi, чи бувальщина? Дочка i мати ззиралися,
дивуючись, здiймали плечима, i знову ззиралися, i знову здiймали
плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй
стало так смiшно… Дзвiнкий її регiт розкочувався по всiй хатi.
–  Чого ти? – сердито спитала мати.
–  Чи не дурний вiн! Чи не божевiльний! – скрикнула Христя i знову
залилася…
То був непевний смiх, нестямний регiт: так смiється само лихо або
почуття його. Морозом обдав той смiх Прiську, а вона, дивлячись
тривожними очима на дочку, тремтiла, їй так зразу гiрко стало, так
важко, лихо знову так надавило на її душу – мов недавньої радостi i не
було. “Я їй цього не забуду!” – учувалося тихе Федорове шептання…
“Сина прислав сказати, – думалося їй, – щоб не забули… Боже! що за
причепа Грицько той, що за лихий чоловiк!”
VII
Грицько прибiг додому голодний i лютий. Та земля Притичина не одну
вже нiч не давала йому спати, болячкою на серцi сидiла, спичкою ув оцi
стримiла. “Хай вона не достанеться менi, а другому… тiльки аби
одiбрати! Чого їй тодi жити у селi? З чого вона проживе? Опухне з
голоду… Iди, голубочко, в найми… в найми iди на старiсть лiт… i дочку
свою, пишну панночку, веди За собою, хай лишень коло чужої роботи
помаже-покаляе свої бiлi рученьки, а то вибiлилися… Тiльки хлопцiв i
глядить, тiльки їх i знає з ума зводити… Зiйдеш сама скорiше!.. Аби
вас випхнути з села, а то ви менi i за вухом не свербите. А випхнути
треба, бо зовсiм пропаде Федiр. Думав, як полаю – оханеться… Кий бiс!
Як дурень той ходе. Цiлу нiч з колядками, кажуть, водився… Коли б не
дурень, наводив би їй такого, щоб мати знала, як пускати дочку на всю
нiч… Так дурень же, дурень! Нiчого не поробиш… випхнутiї треба… i
випхну! Уже хоч по сю, а випхну!” – думав трохи не всю ту нiч перед
збором Грицько. Пригадував, кого вiн прохав, кого б ще треба попро
хати, що казати перед громадою, якi доводи давати? Вiн i не- гадав,
щоб громада не згодилася. Чи статечне таке дiло, щоб громада сама на
себе i податки взяла, i землю вiддала? Цього нiколи не буде, цього не
може бути.
I от тепер… на тобi, та цить! Вiн винуватив усiх багатирiв, що за
його як слiд не стояли, i громаду, що з глузду зсунулася та таке
викинула. А гiрше всього Прiська ся… ненависна Прiська з своєю дочкою
зостається у селi!.. I от тепер почнуть вони як у дзвони дзвонити: а
що, здобувся? а що, взяв? покурив?..
–  Їсти! – гукнув вiн, не скидаючи шапки i водячи грiзно очима по
хатi. Вiн шукав за що-небудь причепитися, вилаятись, зiрвати на
кому-небудь своє накипiле зло. У хатi не знайшлося нiчого такого, щоб
не по його стояло або лежало. З серця вiн скинув шапку, швиргонув на
пiл, а сам посунувся за стiл. Хiвря, запримiтивши, що Грицько палений,
мерщiй висунула борщ з печi i постановила коло його. Вiн зопалу
сьорбнув i – опiкся.
–  Вогню пiдставила! – крикнув вiн, кинувши ложку.
–  А що б було, коли б холодного пiднесла? – тихо огризнулася
Хiвря.
–  I без того мене печуть усi… а тут ще i ти з своїм борщем!
–  Дивись – я винна! – усмiхнувшись, сказала Хiвря.
Грицько мовчав, сопiв та ждав, поки хоч трохи борщ прохолоне.
–  У нас десь горiлка була? – нешвидко спитався вiн. Хiвря знайшла
пляшку i постановила перед ним. Грицько випив чарку i знов прийнявсь
до борщу. Хiвря дивилася, як вiн глитав ложку за ложкою.
–  Та що там тебе так розсердило? – поспитала вона, дивлячись, що
Грицько i трохи не одходив. То, бувало, i сердитий прийде: тiльки поїв
– уже й пом’якшав, а тепер – i трохи нi.
–  Ще е що їсти? – понуро спитався вiн.
Хiвря поставила печене порося. Грицько прийнявся за порося мовчки,
сопучи. Хiвря бiльше не допитувалася; Грицько мовчав. Поївши, вiн
устав з-за столу, перехрестився i лiг на полу, одвернувшись лицем до
стiни. Хiвря мила миски, i тiльки їх глухий бренькiт порушав нiму
мовчазнiсть у хатi.
З Грицькової голови нiяк не виходила сьогоднiшня рада, його
зневага громадою. Йому було важко, серце билося все дужче та дужче,
наче гадина крутилася коло його, не давала покою. Своїх намiрiв вiн не
сповiряв дома нiкому; вiн мав надiю, скiнчивши дiло, гiрко посмiятися…
а от тепер… з його насмiялися! Коли вiн мучиться – Прiська, певно,
радiє… А ще як дома дознаються, Федiр почує… Вiн, його син… його кров…
Буде радiти разом З Прiською?.. Нi, постiй!
Вiн схопився i окинув бистрим поглядом усю хату.
–  Де Федiр? – спитався вiн.
–  Не знаю. Ми довго дожидали тебе обiдати, та, не дождавшись,
пообiдали самi. Федiр зараз пiшов пiсля обiду.
–  Чи не до своєї бiсової тещi! – скрикнув Грицько. – Нiколи його
дома немає. Так i шляється, бiсова заволока!
–  Так вiн недавно й пiшов, – одказала Хiвря.
–  Недавно… А чого швендяти? Куди шлятися? Вечiр надворi. Певне,
скотина не напована.
–  То, може, вiн i погнав її напувати.
Грицько знову лiг; Хiвря вийшла з хати i швидко вернулася.
–  Федiр скотину напував. Зараз увiйде, – сказала вона. Пройшло
небагато часу, i Федiр уступив в хату.
–  Ви мене кликали, тату? Грицько устав i аж на лицi зблiд.
–  Пiди менi зараз… – тремтячи, почав вiн. – Пiди до своєї тещi…
знаєш? Скажи вiд мене… скажи: “Я їй цього не забуду!” Хай вона це
запише собi на лобi!.. Чув?
Федiр, женучи худобу од водопою, чув вiд хлопцiв, як його батька
громада зневажила, зоставивши землю за Прiською.
–  Це нащот землi? – тихо спитався вiн.
Грицька наче що ушпигнуло: в тихому питаннi сина вiн почув i докiр
собi, i гiркий регiт. Вiн увесь затiпався.
–  А твоє яке дiло? – гукнув вiн, аж Хiвря затремтiла. – Твоє яке
дiло, питаю? Тобi сказано iди – iди i скажи… Став ще допитуватись!
Тобi радiсна, учий сину, батькова невдача? Радiсна, га?
Федiр переступав з ноги на ногу.
–  Накладаєте удвох з своею любезною на батькову голову?.. – i
знову почав Грицько гукати на всю хату, перетираючи та переминаючи на
зубах не тiльки Прiську з Христею, а й увесь рiд їх, усiх заступникiв.
Вiн лаявся, хвалився, що всiх їх знищить, всiм їм оддячить.
–  Роздратували мене – хай же знають, який Грицько сердитий! А ти
йди до неї i скажи: “Я їй цього не забуду!” Тiльки й скажи… I зараз
додому вертайся. Чув?
Грицько одвернувся i знову лiг.
Федiр стояв, похнюпившись, у порога, м’яв шапку в руках. Його
серце розривалося, його сльози давили. Як йому йти, як його сказати?
Ще хоч би там Христi не було. А то… чи давно вони удвох пiд його
кожухом простували? Христя тодi, правда, образила його… тепер подума,
що вiн їй вiддячує. Вiн? Христi!.. – У Федора ув очах помутилося,
зiтхання у грудях сперло.
–  Чув? – гукнув, озирнувшись, Грицько. – Кому я кажу? Федiр
затрусився вiд того гуку i, наче п’яний, пiшов з хати. Вiн вийшов на
вулицю и став… “Чи йти, чи нi?” – подумав. Його серце молотком стукало
в груди, голова наче у вогнi горiла, i вечiрнiй мороз не прохолоджав
її, тiльки дужче спиралося зiтхання у грудях.
–  Чи йти? – уже вголос промовив вiн i, махнувши рукою, почвалав
вподовж вулицi… Пройшов одну вулицю, повертає у другу. Он i церква
чорнiє… Пiдiйшовши до цвинтаря, вiн знову став… Краще повiситись йому
на дзвiницi, нiж iти туди! Хiба вернутися?.. “Господи! прийми мене,
чим отаку муку терпiти, отаку наругу приймати!” – сказав i, вхопившись
за лице руками, притулився до баркану… Сльози бiгли на руки, пробiгали
крiзь пальцi, хололи-замерзали. Вiн не чув: новi розтоплювали замерзлi
i – лились-лились… Здавалося, їм кiнця не буде!
–  Хто там? – обiзвав його сторож, ударивши в брязкало.
Федiр, наче злодiй, кинувся, одбiг вiд цвинтаря i, сам не знаючи
куди, почимчикував майданом.
Вiн спинився, побачивши перед собою Притичину хату. Не свiтилося.
Йому полегшало. “Може, немає дома”, – подумав вiн i мерщiй ускочив у
двiр… Вiн не пам’ятав, що там казав, не пам’ятав, як знову опинився
серед у лицi. Знову його церква зостановила; знову вiн коло неї
прочумався. Почав пригадувати, де був, що робив? Вiн ще пам’ятає, як
доходив до хати, як увiйшов… пам’ятає свiтло… лице Прiсьчине
виставилось з-за печi – страшне, Змучене… Лице Христi свiтило, наче
зорями, очима… далi… земля пiд ним наче посунулася, свiт заходив
ходором… вiн щось казав… що вiн казав?.. Огонь палив йому голову,
серце наче цiпом молотило… Вiн чув чийсь регiт… I от тепер вiн баче
церкву знову… Чи не снилося йому те все? Чи вiн справдi був у Притики,
бачив Прiську, бачив Христю, казав, що йому батько наказував?.. Так,
так… вiн чує, що казав. Вiн чув свiй голос: “Я їй сього не забуду!”
Наче ножем хто шпигонув зразу у серце Федора, коли вiн пригадав
те.
–  Що я наробив, каторжний? Що я надiяв, осоружний? – скрикнув
вiн, ухопившись за голову руками. Сльози знову потекли з його очей;
знову вiн, прихилившись до баркану, почав гiрко i кревно ридати. Тепер
усе пропало, все! Тепер йому – краще в ополонку, нiж показатися на очi
Христi… Чи не дурний вiн? Ну, постояв би де годину-другу, вернувся i
сказав батьковi: ходив, немає нiкого дома. Так нiт же!.. “Пiшов…
понесла мене лиха година, попхала якась нечиста сила!.. I тепер все,
що було менi найдорожче, сам своїми руками задавив… О, проклятий я,
проклятий!” Вiн давив себе за голову i плакав-плакав.
Коли Федiр пiд церквою мучився, Грицько, лежачи на полу, думав:
“Гаразд, що я таке пригадав. Це одучить бiсового дурня бiгати за тiєю
хльоркою: коли пiде вдруге – самi проженуть. Гаразд-гаразд… спасибi
менi!” I Грицько таємно усмiхався.
Федiр пiзно вернувся додому, розкуйданий, без шапки.
–  Був? – спитав його батько.
Федiр понiс таке, що Хiвря, прослухавши, аж перехрестилася.
Грицько скочив на ноги i грiзно зирнув на сина.
–  Був, питаю? – гукнув вiн.
Федiр стояв проти його й цокотiв зубами.
–  Ти збожеволiв? – спитався батько.
–  Та не руш його! – обiзвалася Хiвря. – Хiба не бач, вiн не
схожий на себе.
Грицько прикро подивився… Блiдий, з мутними очима, стояв проти
його Федiр i трусився.
–  А шапка твоя де?
–  Там… там… – махнувши рукою, глухо промовив Федiр i мерщiй
побрався до печi. Хiвря кинулась до його.
–  Федоре, сину! Що з тобою? Оханися!
–  Вiн п’яний! – угадував, лютуючи, батько.
–  Геть, не руш його! – сказав вiн Хiврi. – Iди сюди! Дихни на
мене.
–  Та не в’язни! Чого ти пристав до його? Дивись – хлопець не при
собi, а вiн таки своєї! – гримнула вже на Грицька Хiвря.
–  Чого ж вiн не при собi? Хiба обкурили або обпоїли чим вражi
дочки? – не то понуро, не то боязко сказав Грицько. Вiн сiв i дивився,
як Хiвря помагала синовi роздягатися, як, пославши на печi,
попровадила його туди спати. Федiр, уклавшись, стогнав, перекидався,
часом говорив щось, заводив якусь пiсню, вiд котрої мороз ходив поза
спиною у самого Грицька. Хiвря жахалася, хрестилась.
–  Що це з ним поробилося, господи? – таємно допитувалась вона,
коли вiн затихав.
–  Що? Кров, видно, напала. Треба завтра щепiя покликати, хай кине
кров… Хму… Де ж вiн шапку дiв? – турбувався Грицько. – А шапка ще
нова: тiльки друга зима iде, як справив.
Цiлу нiч не давав Федiр покою своїми вигуками, викриками,
жаханням. Грицько, спершу думаючи, що син прикидається, нарештi дойняв
вiри… “Що ж се з ним i вiд чого? – думав Грицько. – Незвiсно, чи ходив
вiн до Прiськи. Коли ходив – то, може, справдi напоїли чим бiсовi
вiдьми; коли нi – то, певно, кров. Парубок здоровенький, згарячу
смикнув де холодної води – ну, i прохолодився, кров напала. Треба до
щепiя”.
Удосвiта вiн зразу й зiбрався. Прийшов щепiй, облапав, обдивився.
–  Кров, кров, – сказав. Кинув кров, узяв за те сорокiвку грошей,
випив з чвертку горiлки й пiшов додому.
Федiр на який час затих, а з пiвдня знову почав таке вигукувати,
що й на голову не злiзе. Грицько задумався: чи кров лиш се справдi? Чи
не одурив, бува, його щепiй, узявши дурно грошi?
Хiвря напирала, що з очей, i послала за знахуркою. Прийшла i
знахурка.
–  Або ж з ляку, або з пристрiту, або ж давано йому чого, –
сказала вона i почала готуватися виливати переполох.
Лили з воску. Довго знахурка вишiптувала i над Федором, i над
воском, i над водою. Розтопили вiск, линули. По тому коржi, що плавав
поверх води у мисцi, угадувала знахурка, вiд чого те лихо
приключилося.
–  Оце ж дивiться, моя матiнко! Оце церква виходе… а це чоловiк з
Дрючиною, то дiвчина якась… а це ж – собака. Нi, вовк: бачите, якi
ушка гостренькi. Так, так… перелякався вовка, – рiшила знахурка.
I Хiвря повiрила. Повiрила ще тим, що другого дня церковний сторож
доставив у волость чиюсь шапку, котра лежала коло брами. Шапка була
Федорова.
–  Так, так… Де ж уночi розносила його лиха година? Послав серед
ночi хлопця. Пiшов – i стрiвся з вовком, – плакалась Хiвря.
Грицько мовчав, ходив, як нiч, смутний, як скеля, нiмий. Йому
хотiлось дознатися, чи ходив Федiр до Прiськи, що казав i як його
приймали там?
Прiська на другий день раненько пiшла похвалитися Карповi своєю
пригодою.
–  Ув’язався Грицько до мене та й ув’язався… – жалiлася вона. –
Учора сина прислав нагадувати, щоб я не забувала… I що я йому зробила
таке? Чим перед ним переступила? Я ж не його землю одтягала, за свою
клопоталася.
–  Знаєте, Що я вам пораю? – каже Карпо. – Плюньте ви на його
похвалки i на все… Вам громада одсудила – громада i знає про те. А вiн
чим вам страшний? Що має очi ненажерливi? Наплюйте на його, та й годi!
I Карпо розпустив по селу чутку, як Грицько мав був налякати
Прiську. Та чутка дiйшла й до Грицька.
–  Так, так!.. Вони пiддали! Вони! – гукав Грицько. – Хай же
тiльки помре син або станеться що йому, я їх на суд покличу, у тюрму
запру, на Сибiр зашлю! Я їм покажу, як заманювати чужих хлопцiв та
обпоювати їх зiллям. Вiдьми!
Люди, не розбираючи нiчого, пiдхопили ту чутку i виплели, що буцiм
Прiська напоїла Федора кошачим мозком. Дехто i бачив, як вона кота
патрбшила удвох з дочкою. Пiшла чутка-поговiрка по всьому селу. Усi
винуватять Прiську: то вона метиться на Федоровi за дочку. Христя дуже
голiнна до хлопцiв, начепилася на Федора. Молодий парень не витерпiв…
i от тепер за те, що Федiр одкидається, Прiська i метиться…
Один Карпо заступається за неї.
–  На суд його, багатиря, брехуна! – рає Карпо. – Що вiн славить
вас на все село? На суд його тягнiть!
Прiська послухалася i пiшла жалiтися на Грицька. Хоч на судi i
виявилося, що Грицько плiв тi нiсенiтницi, тiльки Грицька не
обвинуватили. Чутка ходила, що вiн вечеряв з суддями у шинку.
–  Ну, що тобi сталося вiд того, що, може, i сказав усерцях яке
слово чоловiк? – питався суддя.
–  Усерцях чого не скаже! – пiддакував другий.
–  А слава? – доводила Прiська.
–  I не про тебе, бабко, говорять. I про нас плещутьПоговорять та
й перестануть.
Так Прiська i вернулася нi з чим. А Грицько гукав по селу:
–  А що, взяла? взяла? А що? Ще й судитися зо мною? Погань!
Люди не чули того, що було на судi. Вони знали одно – чим суд
кiнчився, i по тому судили. “Уже б сидiла та мовчала, коли винувата, –
казали їх гострi язики, – а то ще i на суд! Дрюкрвана стала: хто там
що не скаже – зараз на суд!”
Прiська плакала, Грицько смiявся. Тiльки то був смiх чоловiка
злого, ображеного. Смiючись, у його серце кипiло, що Прiська позивала
його. Як вона смiла позивати?.. Вiн тiльки тим i жив, що шукав
випадку, як би Прiсьцi вiддячити, як би запопасти її так, щоб вона вже
не вирвалась з його лапок.
Час iшов. Прiська жила собi на другому краї села i не вiдала, що
Грицько замiряв, що пригадував. Людський поговiр потроху стихав:
видно, i людям набридло одно про одно щодня товкти. Тим часом Федiр
видужував: у його була пропасниця.
Минули м’ясницi i масляна, настав пiст. На середохреснiй у мiстi
ярмарок. Селяни знову, як той плав, кинулись туди. Поїхав i Грицько;
так, без Дiла поїхав, а пробув довше всiх. Вiн вернувся у вiвторок на
похвальнiй – радий, веселий такий. Коли зостався вiн на самотi з
Хiврею, то витяг з гамана якийсь папiрець i, показуючи, радо промовив:
“Оце їх доїде! оце! Зайняли мене, хай же знають!”
Хiвря допитувалася, що то, та Грицько тiльки махнув рукою i мерщiй
побрався до волостi.
VIII
Починалася весна; хоч ще звечора й держало заморозками, а проте
вдень так свiтило, так грiло ясне сонечко! Бiгучi рiчечки спускалися з
гiр, рили галий снiг, розтоплювали; у полi могилки показалися;
жайворонки зранку щебетали; дiвчата вечорами збиралися весну
закликати… Радiли люди. Уже вони турбувалися об тiм, коли орати, коли
засiвати; пригодовували скотинку на важку польову роботу, обдивлялися
снастi у возiв, у плугiв, що несправне – справляли. Прiська журилася,
чим його свою землю засiвати i як його засiвати. Вона складала всi
свої надiї на Карпа. Карпо згодився: “Не журiться, усе гаразд буде!”
Та Прiська, видно, вже звиклася з журбою: бiльше журиться, чим радiє.
До того i сни їй щоночi сняться, все страшнi такi сни. Найбiльше вона
пам’ятає один.
То було якраз проти похвали. До похвали вона завжди говiє.
Висповiдавшись, прийшла вона з церкви i, щоб не грiшити, лягла мерщiй
спати, їй довго не спалося; думки ворочали з боку на бiк, а геть далi
їй так їсти захотiлося. Вона аж здивувалася… Нiколи сього зроду не
було, а се – як на грiх! Вона геть гнала вiд себе ту лукаву думку i
незчулася, коли заснула.
I сниться їй: кудись вона iде, якоюсь зеленою та глибокою долиною;
i по сей бiк гора, i по той бiк – друга. Гори покритi темним лiсом, а
долина – як рута зелена. Сонце свiте, золотить i гори, i лiси, i
долину. Там, на праву руч, на горi, на самому шпилечку, стоїть, як
лялечка, бiла церковця й неначе хитається, сяючи золотим хрестом i
банями. “Що це за мiсце? Чи не Київ, бува?” – думається їй. I от вона
простує до церкви. Висока гора, i схiд на неї крутий, змiєю кругом
шпиля так i обвився. Та невже ж вона не збереться? Пiдiйде трохи,
спочине та й знову пiдiйде. Тiльки що пiднялася височенько, бачить –
мiж деревом щось за звiр лежить i прикро-прикро дивиться на неї… Очi
його, як жар, горять, а сам страшний та лютий. Вона так i прикипiла до
мiсця, а звiр – анi змельне… “Господи! – думає Прiська. – Де ж менi
дiтися? Куди сховатися?” Тiльки що вона хотiла ступити, а звiр так i
кинувся на неї… “Се ж вовк!” – наче блискавка, мелькнула думка в її
головi, i разом з думкою її кольнуло i в серце, i в голову, i у ноги…
Вона жахнулася-кинулась.
Тiло її тремтiло, а серце так билося, коли вона прийшла до
пам’ятi. Господи! Що се за сон? Що вiн вiщує? Вона знала, що коли
собака сниться- то напасть. А вовк же то? То вже, видно, горе, велике
горе.
Вона похвалилася Христi й Одарцi.
–  То вам од усяких клопотiв та й сни такi сняться, – заспокоювала
Одарка.
Та Прiська не заспокоїлась. Той сон так i стоїть перед нею як
живий: вона його нiяк не забуде…
Минув тиждень. Була вербна недiля. День обiця бути погожий: на
небi нi хмарочки, нi плямочки – чисте, глибоке, широке. Сонце так сяє
i грiє, у повiтрi тепло. Калюжки, що звечора позамерзали, одтали, тихо
вода дзюрчить помiж талим снiгом.
–  Ну, вже ж, мамо, сьогоднi заранi упораюся, заранi пообiдаємо,
та пiду хоч раз погуляю. Я ще сiї весни i не гуляла, – каже зранку
Христя.
Прiська не перечила: хай пiде, хай погуляє! Тiльки що з церкви
вийшли, Зразу вони i сiли обiдати. Ще i обiду не дообiдали, як чує
Прiська – щось шамотить у сiнях.
–  Кого ж то бог несе? – спитала вона, кладучи ложку.
У хату уступив соцький Карпенко. Привiтався, з недiлею поздоровив.
–  Спасибi, – одказує Прiська, а в самої серце так i затiпалося.
“Чого се?.. Видно, щось таке…”
–  А що скажете? – допитується.
–  До вас. За вами, – одказує Карпенко.
–  Чого се?
–  Не знаю. Старшина звелiв: “Пiди, – каже, – скажи, щоб прийшла у
волость”.
–  Що ж там у волостi вашiй?
–  Суд якийсь. Не знаю. Бачте, воно як не до мене, то й не
дослухаєшся. Чудно Прiсьцi i страшно. Вона нiкого не позивала, i на
неї, здається, нiкому пеняти, а в суд кажуть. Хiба Грицько що
пiдстроїв?
I не дообiдала – пiшла, їй так важко, так гiрко. Серце так
неспокiйно б’ється… Наче на муку або за лихом яким iде вона – так
важко iти. Та хоч би знала чого; а то темно, як уночi. А серце так i
токоче… чує, чує лихо…
Насилу додибала.
Волость уся в зборi: старшина, писар, староста, суддi, соцькi.
–  Привiв, – довiв Карпенко старшинi.
–  Де вона?
Прiська виступила вперед.
–  Ось на тебе жалiється Загнибiда, – каже старшина.
–  Який Загнибiда?
–  Не знаєш? Що у нас колись писарем був. Вiн тепер у городi живе.
–  Пам’ятаю.
–  Пам’ятаєш? Так он вiн i жалiється, що ти досi йому своєї дочки
не доставила.
–  Якої дочки? З якої речi? – гнiвно вiдказала Прiська.
–  Ти ж найняла її, чи що.
–  Коли? Та я його лiт десять, як i в вiчi бачила.
–  Не так трохи, – умiшався писар.
–  Та я допевне не знаю. Що вiн там пише – прочитайте, – сказав
старшина.
Писар почав читати. Складно, по-писарськiй була написана бумага,
що Загнибiда ще об Миколi договорився з Пилипом Притикою найняти у
його, Притики, дочку Христю за десять рублiв у рiк на його, Загнибiди,
одежi; що Притика, вельми нуждаючись у грошах, узяв у нього п’ять
рублiв за пiвроку вперед, видавши розписку не як за найми, а як за
позику, що, довiдавшись об Притичинiй смертi, вiн, Загнибiда, просе
тепер волость заставити Притикiвну Христю або грошi за пiвроку
одслужити, або ж вiддати сiм рублiв, бо вiд часу позики пройшло уже
бiльше трьох мiсяцiв i вiн, Загнибiда, яко крамовий чоловiк, позбувся
росту не менше як на два карбованцi.
Прiська слухала i нiчого не розiбрала. У її головi, наче гвiздки,
стирчать слова: “Загнибiда… п’ять рублiв… Пилип… дочка…”
Ув очах у неї жовто, аж темно, свiт витушкою йде кругом неї.
–  Розiбрала? – спитався старшина. Прiська уставилася очима у
його.
–  Розiбрала? – допитується старшина. – Тобi не казав чоловiк?
–  Який? – наче вiтер прошумiв помiж сохлою травою, поспитала
Прiська.
–  Твiй! – гукнув старшина.
–  Коли?
–  Тьху! – розсердився старшина. – Коли?! Ти здурiла, чи що? Коли
приходив додому!
Прiська не видержала: сльози градом полилися з її очей, i з гiрким
криком плачу вирвались у неї слова:
–  Я його не бачила… Як пiшов… поїхав… туди… у те трикляте мiсто…
Там i смерть його спостигла… Я нiчого не знаю.
Суддi похнюпились. Плач гiркий Прiсьчин пройняв їх жалем. Старшина
замовк, соцькi наче померли. У волостi стало тихо-сумно. Один лемент
Прiсьчин роздавався серед неї.
–  Що ж його робити? – нахилившись до писаря i до суддiв, попитав
старшина. Тi мовчали.
–  У тебе е, бабко, грошi? – обiзвавсь, пiдвiвши голову, один
суддя.
–  Грошi? Де в мене тi грошi! – i Прiська ще дужче заридала.
–  Коли е грошi, то краще їх вiддати Загнибiдi. Уже ж треба
вернути,’- розписку приставив.
–  У мене нi шеляга… – плаче Прiська.
–  То хай дочка одслуже.
–  У мене одна вона… Я стара, немощна. Хто менi помагати буде?
Знову нiма нiмота обняла хату. Коли б Прiська мовчала, а то вона й не
перестає – лементує.
–  Ти не плач, – почав старшина. – Ти розбери, як сама краще
знаєш. Може, у кого позичиш грошей та вiддаси. Треба ж їх вiддати!..
Прiська плакала.
–  Ну, рiшай, – сказав суддя, – вiддаси грошi, чи дочка вiдслуже?
–  У мене немає грошей… У мене одна дочка… – одно товче Прiська.
–  Та то в неї тiльки повадка така – сльозами доймати, – обiзвавсь
ззаду неї чийсь грубий голос.
Прiська озирнулася – то говорив Грицько… Очi в його грали, лице
радiстю пашiло.
–  Не зiгнеться й вiддати! – казав далi Грицько. – У неї хата
своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама –
то тiльки збiднилася.
З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова –
сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься…
Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.
–  Ти хiба знаєш її? – спитався суддя.
–  Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так,
ледачий… п’янчужка був, – весело мовив Грицько.
–  Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба
збиратися туди колись… – рвучи слова, промовила Прiська.
–  I дочку знаю, – не слухаючи, мовив далi Грицько. – Здорова
дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб
переводе.
–  Трясця тобi! – не видержала Прiська i гукнула на всю хату.
–  Бабко, бабко, тут не можна лаятись! – сказав старшина.
–  Бачте… бачте, – радiв Грицько. – От яка вона немощна!
Збiднилась – куди тобi! Тиха та смирна.
–  Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! – гiрко
одказала Прiська.
–  Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, – приказав
старшина.
–  Так як рiшаєш? – через скiльки часу спитав вiн Прiську.
Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.
–  Як хочте! – з серцем вимовила Прiська. – Хоч розiрвiть мене та
й з’їжте!
–  Та ти не бришкай! – крикнув старшина. – Дивися, її як краще
допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд:
як схоче, так i постанове.
–  Для мене все рiвно! – знову огризнулась Прiська. – Що ж менi
казати? Ви всi проти мене… Намоглися з’їсти – ну й їжте! Я почiм знаю,
що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi?
Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.
–  То i грошей не вiддаси?
–  У мене немає грошей!..
–  То хай дочка одслуже, – сказали уголос суддi.
–  Запишiть, – повернувся старшина до писаря.
Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу,
писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим
поглядом хату – Грицька уже не було.
–  Уже, – сказав писар.
–  Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у
З^нибiди, хай дочка одслуже. Чуєш?
Прiська стояла, мовчала – мов не до неї була та рiч.
–  Iди собi, – сказав старшина. Прiська стояла.
–  Чого ж ти стоїш? Iди додому! – знову сказав старшина i моргнув
вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв її за руку. Наче
п’яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з
волостi. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемнiло, i… як
снiп, вона повалилася додолу.
Вона опам’яталася вже дома… Над нею стояла Христя i, ламаючи руки,
тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою
смажнi Прiсьчинi вуста.
Де се вона? Що з нею дiється?.. Померклим поглядом вона обвела
кругом хату… Це її хата… i плач – Христi, i гомiн – Одарки.
–  Де я? – було її перше слово.
–  Дома, тiточко, дома, – одказала Одарка.
–  Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… –
шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. – О, як менi трудно!
Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? – далi вже з
плачем почала Прiська. – От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть…
оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?
–  Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! – припадаючи до матерi,
утiшала її Христя.
–  Ти тут, тут… – шепоче Прiська. – Нi, тебе вже тут немає. Ти вже
не моя… Одняли тебе вiд мене.
Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.
–  Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?
–  Добрi люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе
одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти – наймичка… Чи твiй батько
тому виною, чи добрi люди – не знаю. Загнибiда з мiста однiмає тебе
вiд мене за якiсь п’ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько
украв… 3а їх тебе беруть вiд мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той
проклятий сон! – плаче та розказує Прiська.
Христя схлипує, а Одарка – тiльки похилилася… Слухає рвану
Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по їi широкому зблiдлому виду.
Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською
було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти
неї людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у її головi,
думки про розор сiм’ї… От i в неї ростуть дiти – i в неї пооднiмають
їх… I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне
серце… Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на
Прiську, побачити i навiки запам’ятати її мучене лице…
Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно… Прiсьчине лице серед
того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося,
воно плавало у кровi.
Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце
обливається кров’ю вiд жалощiв… “А людям усе байдуже, – подумала вона.
– Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-болiти?”
У той саме час Грицько вернувся додому.
–  Слава богу! – увiйшовши у хату, радо вимовив вiн, –
здихався-таки чорта!
–  Якого? – питалася Хiвря.
–  Притикiвну випер суд у мiсто служити.
–  Цссс… – засичала Хiвря, вказуючи очима на Федора, що сидiв
непримiтно в кутку на лавi.
Грицько глянув – Федiр блiдий, як крейда, держався за лаву руками
i огненними очима дивився на батька, важко дишучи.
Грицько зам’явся, пройшовсь по хатi, витяг люльку, набив, запалив
i мовчки потяг з хати.
Федiр провiв очима батька, перевiв на матiр… Хiвря сидiла на полу
i низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина…
Федiр гiрко та глибоко зiтхнув, устав i мовчки побрався на пiч.
–  I як-таки тобi так, не роздивившись, та зразу i брякнути! –
поклавшись спати, вимовляла Хiвря Грицьковi.
–  Та кат його знає! – вивертався той. – Вечорiло – i не бачив
нiчого.
–  Розкажи ж, як се воно так вийшло?
–  А Федiр спить?
–  Спить. Не бiйся.
Грицько почав розказувати, як вiн у мiстi побачив Ззгнибiду, як з
ним таки добре пiдпили i почали хвалитися своїми вдачами i невдачами.
Загнибiда говорив про свої крамарськi дiла, кого i коли накрив, як i
його накривали… Грицько розказав за Федора i прохав порадити, як його
запомогти. “Це Притикiвна – того Притики, що замерз?” – питає. “Того
самого”. – “Грошi пiсля його зосталися?” – “Зосталося п’ять рублiв”. –
“Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу вiд його розписку, що вiн зазичив
буцiм у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нiчим буде – суд i
накаже: одслужити дочцi. От ти так i здихаєшся, поки син одужає”.
Важке зiтхання i ще важчий плач роздався по хатi. То, слухаючи
страшнi батьковi перекази, заплакав Федiр. Грицько штовхнув Хiврю пiд
бiк – пiдвела, мов! – i почав щось сам собi бурмотати, наче спросоння.
ЧАСТИНА ДРУГА
У ГОРОДI
I
Красно грає весняне сонце на чистому небi; весело стрибає ного
довге промiння в прозорому повiтрi; теплий з полудня вiтер вiє понад
землею i допомагав сонцю у його роботi… Всюди почорнiлий снiг береться
водою. Бiжить вона з крутих бурт у глибокi долини, риє задубiлу кору
землi i мчиться ярами до рiчки. Там уже її так повно, що й криги не
видно. Ще такий один день i – вода здiйме ту кригу угору,
порве-поламає i понесе вподовж себе, б’ючи одну об одну…
Загуде-заклекоче вода, ламаючи мiстки, зносячи хисткi перепони, несучи
за собою людям шкоди та втрати. Сiлькiсь! Вода буде – та й убуде; аби
мерщiй снiг з землi, аби швидше сонце та теплi дощi спарили її, зелена
рослина покрила чорну труду… Тодi тiльки хлiборобське серце зрадiє,
оживе у йому надiя! Тодi тiльки поведе розщот чоловiк – як йому бути:
чи голодному зиму сидiти, чи ще й на продаж достане?.. Гiрка та важка
ти, хлiборобська доле! Раннiми туманами вкрита, дрiбними дощами
полита, потом та кривавицею примочена! А до того ще й тяжка вага
гiркого життя тебе придавила: податками тебе примучено, важкою працею
прикручено, землеюматiнкою обдiлено!.. А все кожну весну серце радiє,
бо оживає в йому дурисвiтка-надiя…
Не зрадiло сiєї весни тiльки Прiсьчине серце, виряджаючи Христю у
мiсто, у найми. Навiщо тепер ся весна, коли їй нi з ким стрiчати?
Навiщо те тепло, оте ясне сонечко, коли воно вже не грiє заколiлої
душi, закляклого серця? Нащо тi зеленi лани, густо зарослi пiдмети,
коли їй по їх не ходити, добра з їх не збирати?! Було у неї одно
добро, задля котрого вона й досi робила-працювала, рук не покладала…
Тепер i те добро одняли вiд неї! Прийшли, силомiць взяли… i поведуть
її, i оддадуть чужим людям на працю важку та невiльну, на догану гiрку
та обридлу, на лайку-докори запеклi!.. За йо? Через вiщо? Що кому вона
заподiяла?.. Перед ким провинилась, що на неї така напасть?!
Не радiло й Христине серце, коли вона ще до сходу сонця,
попрощавшись з матiр’ю, з селом, чимчикувала широким шляхом на мiсто…
За нею – плач та горе материне; перед нею – невiдома наймитська доля…
Яка вона: чи добра, чи лиха?.. Де вже добра?.. Хiба вiд добра кида
людина рiдну сторону i йде мiж чужi люди на їх робити, їм служити?..
Хилиться голова Христина все нижче та нижче; падають сльози з очей все
частiше та ряснiше… Христя, не примiчаючи їх, налягає на ноги: не йде,
а пiдтюпцем трюха…
Не сама вона йшла. Соцького Кирила прислано з волостi за нею, щоб
доставив на мiсце – провiв i оберiг її в дорозi. То вже Грицько
Супруненко так старався для неї!
Кирило – немолодий чоловiк; невисокого зросту, натоптуваний, з
круглим обличчям, рудими вусами, настовбурченими бровами, з-пiд котрих
приязно визирали добрi карi очi. Христя його знає давно. Як
настановляли соцьких та вибрали Кирила, то вiн нiколи й не
перемiнявся. Другi аби рiк вибути – зараз i одпрохуються; а вiн – нi.
Вийшовши з дворових на волю, не маючи надiлу, вiн сяк-так справився на
хату, приписався до мар’янiвської громади, та як став соцьким – та й
досi… З громади спадало на його долю скiльки там жита, пшеницi,
ячменю, гречки… Хоч i невеличкi були тi податки, та вiн нiколи не
скаржився, що мало; зате жiнка його, Оришка, стара гариклива баба, не
раз вибивала ними громадi очi… Усi знали Оришку як вiдьму i потроху
побiльшували плату, остерiгаючись, щоб вона, бува, не заподiяла чого
лихого. З того i жив Кирило – бiльше у волостi та при волостi, нiж
дома. Туди вiн не часто забiгав; хiба вже до скруту чого треба, то
зайде. Не любив вiн гризнi; а Оришка, навпаки, любила доїдати. Вiн
тiкав вiд неї у волость або до кого з громадян. Христя часто бачила
його у батька. Коли тому лучиться яка напасть або пригода – вiн зараз
шукає Кирила: перше всього йому похвалитись. Скаржиться, бувало, на
злиденну долю, на лихих людей; а Кирило здержує: “Все то дурниця,
окреме правди святої, – каже, було, Кирило. – Хоч нам i горе, доймають
нас злиднi та вороги, – та за нами правда… Не журися, бра! Помруть, як
i ми, грiшнi, нашi напасники… Помруть – та нiчого з нагарбаного не
вiзьмуть з собою! Всiх нас сира земля порiвняє…”
Тиха Кирилова мова, щира та тепла порада, розсудливi доводи не раз
спиняли гiркi батьковi скорботи, не раз наносили спокiй у його
ображене серце.
Чого ж тепер Кирило мовчить? Чому не заговорює гiрких слiз
сиротливої дочки свого безталанного товариша?.. Вiн ледве встигає за
нею, так вона чеше вперед, похнюпившись. – Легше… легшенько, дочко, –
обiзвався вiн. – Не налягай так на ноги! День великий, та й шлях
чималий, пiдiб’ємося… Аби надвечiр до мiста добрести. Пошкодуй моїх
нiг старих та й своїх побережи – їм ще довго прийдеться топтатись!..
Христя трохи вкоротила ходи. Кирило, порiвнявшись з нею, витяг
люльку i почав набивати. Iшли мовчки. Снiг дедалi все бiльше тав,
брався водою; ноги грузли, а в другому мiсцi приходилось прямо брести.
Сонце вище та вище пiдпливало, дужче та дужче угрiвало, устилаючи
могилки золотим свiтом, граючи по калюжках талоi води… Робилося тепло,
аж жарко. Пiт виступив у Кирила на лобi, пiд очима. Закинувши шапку аж
на потилицю i розпустивши сiряка по волi, вiн плiвся за Христею,
розхитуючи довгим цiпком на всi боки, обминаючи обнiжками калюжi.
Люлька його курилась, оставляючи позад себе сизий слiд у чистому,
прозорому повiтрi… Христя прямо чимчикувала шляхом.
–  Ну, сьогоднi снiгу убуде! – обiзвався знову Кирило, бажаючи
зав’язати розмову. – Iч, як драглi тi, став – так водою i взявся!..
Коли б дало хоч до мiста добратися… Певно, там, на гнилiм переходi,
води тепер по колiна. Чого доброго, й не перейдемо. I втопитись можна,
– додав понуро нарештi Кирило, теряючи надiю вирвати хоч слово вiд
Христi.
–  Та коли б! – гiрко промовила та.
–  Що коли б? – спитався Кирило. – Утопитись?
–  Атож! – рiзнула Христя, утираючи сльозу.
–  Хай бог милує! Чого його топитись! Як iнодi буває не гiрко, а
все краще жити… Тобi, молодiй, i не варт такого казати. Хай уже мати
журиться, що сама безпомiчна зостається дома, а тобi чого? Молода,
здорова… Хiба тобi робота страшна? Та як у городi робота, – то в селi
удесятеро важче. Що там за робота? На поле тобi не ходити, не жати, не
в’язати… Хатня робота. Як там кажуть: помий, помаж та й спати ляж! Не
журися, дiвко. Аби здорова, а робота – що?! Я сам, тиняючись по свiту,
служив там i все добре знаю. Коли б не своя хата та не громадi послуга
– пiшов би й тепер служити… їй-богу, не брешу! Там уже те добре, що
багато люду. Хоч i чужi, оже не бий ти на те, що чужi. Мiж чужими
iнодi краще, нiж мiж своїми: ти їх не знаєш, вони тебе не знають – не
стануть допiкати… Не те що тут!
Христя не перше це чує про мiську роботу, не вiд Кирила вона чула
про неї. Кучерявенкова Марина, її подруга, третiй рiк як у мiстi
служе. Приходила якось святками в село i хвалилася, що як у мiстi
служити, то й кращого не треба: i роботи небагато, i робота неважка; i
люди такi ввiчливi, i плата добра… За два роки Марина надбала повну
скриню усякого добра: i платкiв, i рушникiв, i юпок, i плахот, ще й
кожушанку добру. У селi й за десять лiт не придбаєш того… Чого ж мати
плаче? Чого так побивається? Цiлий тиждень пройшов пiсля суду; цiлий
тиждень, день у день, нiч у нiч, не переставала мати плакати,
вичитуючи та наказуючи їй про гiрку невiльну службу у чужих людей…
Нiхто до тебе словом добрим не обiзветься; чи зобиде хто – не
заступиться; чи болить що – не спитає; а до роботи приганяє… Найнявся
– продався!.. I таким безнадiйним та страшним голосом все те мати
розказувала, так гiрко кожне слово приливала палючими слiзьми!.. А
Кирило он зовсiм навпаки спiває… i Марина не те казала… Де ж правда,
де брехня?.. I мати служила молодого вiку; i мати добре все те знає…
Та й люди ж служили i тепер он служать… Хiба тодi, як мати служила,
гiрше було, важче жилося?.. Як у туманi Христя, як темної осiнньої
ночi серед великої пустинi!.. А може – як у кого: у одного – добро, у
другого – лихо. Ну, а в Загнибiди?
–  Дядьку! – обiзвалась вона. – Ви знаєте Загнибiду? Що воно за
чоловiк? Яка в його служба? Яка робота?
–  Загнибiду? Ххе!.. – вийнявши з рота люльку i сплюнувши, мовив
Кирило. – Загнибiду? Як же менi його не знати, коли вiн у нас у
волостi писарем був! Добре знаю. Ще й його батька зазнав трохи.
Пузатий такий; головою служив… I лютий, крий боже! За податi людей,
бувало, голих на мороз виводив, та ще й водою обливав. Ну, та й син
цяця! Цей, правда, людей на морозi не обливав, зате драв з живого й
мертвого… П’явка – не чоловiк був, поки писарем був! Ну, а тепер – не
знаю; може, й перемiнився. Нашi ж таки селяни розказували, що вiн дуже
радий, коли кого з своїх у городi стрiне – i напое, й нагодує… Звiсно,
не нас – голоту, а дукачiв… – розказував Кирило, рвучи рiч,
придавлюючи то на тому словi, то на другому.
–  Ну, а служба в його, – почав знову Кирило, – яка ж у його
служба? Вiн, кинувши писарство, крамує там чи прасолує… кат його
знає!.. От i дивись ти, яка повинна бути у його служба. Хатня служба…
Жiнка, кажуть, у його невсипуща хазяйка i добра людина; а проте – я її
не коштував… Дiтей немає й не було… Кому тiльки все те добро
достанеться?.. А добра – чимало… Хiба що вiн прогуляє; кажуть – черкає
добре… Та не вiр, дiвко, тому: казаному кiнця немає… Чого люди не
накажуть? Вiр тому, що сама побачиш… От як послужиш, то й побачиш,
який то Загнибiда… Лихий, кажу, був, поки писарем був, – без
карбованця за пашпортом i не йди… “Ви, – каже, – на заробiтки йдете,
грошi лупить: а тут – з голоду здихай… Ложи карбованця!” Ну, й ложи;
та ще й у шинок поведи, добре напiй… Такий-то був; а тепер – не знаю…
Христя глибоко-важко зiтхнула.
–  А ти не здихай! Чого тобi? Не гаразд буде – не тiльки свiту, що
в вiкнi, – за вiкном бiльше… Аби ти була добра, то там доброю слугою
дорожаться… Це тобi не село… А це тобi й гнилий перехiд! – скрикнув
Кирило, спускаючись з гори в балку, посеред котрої пробiгав невеличкий
протiчок.
–  Ххе!.. Ще не бiда. Води небагато – i перестрибнути можна! –
гукнув Кирило, розбiгаючись, щоб перескочити ту течiю. Тiльки що
плигнув на горбик – так зразу й загруз по пояс.
–  Отака ловись! – скрикнув вiн, викарабкуючись. – Бiс його
батьковi, повнi чоботи набрав.
Христя стояла по сей бiк течiї та аж затiпалась, як Кирило
провалився. їй здалося, що вiн потопає. Коли ж Кирило викарабкався
увесь мокрий, її смiх розiбрав.
–  Хотiли, дядьку, по-молодецькiй? – спитала Христя з усмiшкою.
–  А вийшло – лиха 6 його година взяла! – мовив Кирило, простуючи
на мiсток, щоб перебутись. Вода в його чоботях чвяхкотiла.
Христя собi зiйшла на мiсток i, схилившись на перила, пiджидала,
поки Кирило перебується.
–  От тобi перейшов i не замочився! – сердився Кирило. – I
пiддурило ж, бiси його батьковi! Думка – бугорок; де там вода
вiзьметься?.. А воно навернуло зверху снiгом, а там вода – дна не
достанеш…
–  Ви б, дядьку, пiдождали трохи, просушилися, – раяла Христя, – а
то як його в мокре ноги обгортати?
–  Як? Отак! – скрикнув Кирило, угортаючи ногу.
–  Коли б ще чого не пiдкинулось…
–  А пiдкинеться – що ж ти зробиш? Раз родився – раз i помирай!
Христя замовкла, щоб, чого доброго, Кирило ще не вилаявсь. Замовк i
Кирило i, перевзувшись, устав, подивився на ноги, натяг сiряк у рукава
i, взявши цiпок, знову потяг шляхом.
Iшли мовчки. Христя боялась перша зачинати розмову; Кирило собi
мовчав. Iдучи, вiн, знай, поглядав на чоботи, мов довiдувався, чи цiлi
ще; хекав, спльовував…
–  Отут стiй! – сказав вiн, доходячи до Йосипенкових хуторiв. –
Спочинемо, пiдкрiпимося. Половину шляху увiйшли – буде!
Кирило повернув до двору. Христя стала, не знаючи, чи йти їй за
Кирилом, чи на шляху пiдождати.
–  А ти чого зостаєшся? Iди й ти. Люди добрi – не виженуть з хати.
Двi здоровi собаки кинулись на їх з-пiд комори. Висока та струнка
молодиця вибiгла їх провести.
–  Вон, проклятi! – скрикнула вона, кидаючи на собак грудкою
снiгу. Бiле-бiле, наче з крейди вистругане, лице молодицi злегка
зашарiлось; очi, як оксамит, на хвилину спалахнули.
–  Здорова, Мар’є! Чи ще ти ще? – спитався Кирило. Молодиця не то
усмiхнулася, не то очима заграла.
–  Та ще! – вiдказала вона, зiтхнувши.
–  А Сидiр дома? – розпитувався Кирило.
–  Немає. У город поїхав. Одна мати… розпочала лайку та нiяк не
вгамується… Iдiть же в хату!
У хатi вони застали стару кремезну бабу. Широке лице її порiзане
глибокими зморшками; губи товстi, одвислi; нiс гуластий, з чорною
бородавкою на кiнцi; очi злi, аж зеленi, наче iскри, жеврiли з-пiд її
насуплених брiв… Христi здалася вона вiдьмою.
–  Здорова, Явдохо! – привiтався Кирило.
Явдоха, сидячи на лавi, тiльки бликнула на Кирила очима.
–  Як живеться? Як можеться?
–  Ат, живеться! – гарикнула стара, мов у розбитого дзвона
вдарила, аж Христя струснулась. – Уже ж не як у нас живеться!.. Поїхав
оце Сидiр З дому, то ми й ручки склали, – гомонiла вона, блимаючи
зеленими очима на Мар’ю.
Лице Мар’ї ще дужче зблiдло, а очi бiльше розгорiлися. Мар’я
прикро подивилася на Явдоху, скрутнула головою i мовчки вийшла з хати.
–  Отак завжди! – гарикнула стара. – Хоч би тобi словом
обiзвалася: мов зроду нiма або їй – прости господи! – рiч одiбрало… А
зайдуть чужi люди у хату – вона з ними хи-хи та реготи справляє; цiлий
би день жартувала! А до матерi – слова не знайде! Ну, вже взяв Сидiр
собi жiнку! Уже вибрав пару! Казала: не бери отих городянок, то –
проклятущий народ!.. Там, у городi, розкiш їм, воля, страху немає… От
воно i звикне без дiла сидiти, по сiм недiль на тиждень справляти! А
прийде на господарство – аби було пiдставлено їсти та пити; а само,
бiси його батьковi, не потурбується… Де вже з наймички та добра ждати?
Привикне чуже нехтувати, та так i бiля свого… Казала Сидоровi: не
бери, сину! Возьми краще Гаманенкову Прiську, вона тобi буде жiнка, а
менi невiстка… Пришелепуватий же, прости господи!.. Як не з нею в
парi, то й нi з ким менi вже не бути… Обiйшла, видно, дурня; обпоїла
чортовим зiллям городська наймитюга!.. Не послухався… А тепер – i
бийся з нею, i воловодься!.. Вiн же нiколи не сидить дома: то сюди, то
туди вештається – не баче, що матерi достається!.. От побила мене лиха
та нещаслива година! Сподiвалася на старiсть спочити – от i спочила! –
закiнчила стара, важко сопучи.
На який час у хатi стало тихо. Кирило сидiв коло столу й
обдивлявся хату; Христя стояла у порога.
“Он що воно про нашого брата спiвають… – думала вона. – I
наймитюга, i нетiпанка, i сяка, i така… Господи!” – Серце її наче хто
у жменi давив; сльози поривалися з очей.
–  А тут, коли б ти знала, Явдохо, яка нам пригода трапилась, –
перервав Кирило нудне мовчання. I почав розказувати, як обвалився на
гнилому переходi.
Мар’я увiйшла у хату з оберемком дров у руках. Видно, вони були їй
не по силi, бо вона аж зiгнулася, – блiде лице почервонiло.
–  Та й важкi якi! – простогнала Мар’я i кинула оберемок з рук.
Дрова З грюком упали додолу. Стара кинулась-скочила.
–  Ще ти голови моєї не наклопотала? – скрикнула вона. – Набрала
дров, що й чортова голова твоя не знесе, та й вергаєш ними… Пiч к
бiсовiй матерi розвалиш!
–  Де та пiч, а де дрова… – стиха одказала Мар’я.
Стара аж потемнiла:
–  А долiвцi що ото зробила? Давно мазала? Десять раз на тиждень
мажешся…
–  Та буде вже вам. Хай ще на завтра трохи, – не то усмiхаючись,
не то з докором промовила Мар’я. Стара скрутнула головою i сплюнула.
–  Чого ти, дiвко, стоїш? Чому не сядеш? – повернулася Мар’я до
Христi. – Сiдай, спочинь. Куди се вас бог несе?
–  У мiсто, – одказав Кирило, поки Христя боязко присiдала на
лавi.
–  Чого? На базар?
–  На базар же. Продавати он її… – жартував Кирило, мотнувши
головою на Христю.
–  Її? – спитала, граючи очима.
–  Атож! – одказав Кирило.
–  Ви ж глядiть, дядьку, не продешевiться. За таку молоду та
хорошу дiвчину правте добру цiну! – жартувала Мар’я.
Стара засовалася на мiсцi, мов її що вкусило, i, уставши,
напрямилася З хати.
–  Куди се ти, Явдохо? – спитався Кирило.
Явдоха мовчала, не озивалася; тiльки засопла, проходячи побiля
Мар’ї.
–  Чого се вона така сердита? – спитався Кирило, як Явдоха
скрилася в сiнях.
Мар’я мотнула головою.
–  Вона завжди така! Хiба в нас буває коли, як у людей? Наче у
тому пеклi – так i кипить!
–  Куди ж се вона?
–  Пiде другу невiстку золити. Мене оце точила, а то ще по другу
пiшла. Рiч знову перервалася. Мар’я пiдкинула у пiч дрова.
–  От що, Мар’е, – помовчавши, обiзвався Кирило, – чи немає у вас
чарки горiлки? Не тобi кажучи, iдучи сюди, провалився… замочився; а
тепер немов починає терти.
–  Я зараз.
I Мар’я, пiдкинувши дров у пiч, вибiгла з хати i не забарилася
вернутися З пляшкою.
–  Оце гаразд! Оце добре!.. Ач, як по животу пiшла! – хвалився
Кирило, випивши одну.
–  Та все ж таки – чого ви у мiсто йдете? – допитувалася Мар’я.
Кирило почав розказувати. Христю так той переказ уразив, що вона не
видержала – заплакала.
–  Чого ти, дiвко, плачеш? Не плач, не журися. У городi добре
жити. Я сама там служила i клену свою дурну голову, що поквапилася на
замiжжя… Що тут? Одна неволя… А гризнi скiльки?! Ви от на хвилину
зайшли, та й то її не минули. А менi ж то те день у день, нiч у нiч
слухати!.. Бий його сила божа! Покрiплю ще, потерплю трохи, – не
вгамується – иокину! – махнувши рукою, сказала Мар’я.
–  От i надума таке дурне! – обiзвався Кирило. – А Сидiр же як? А
хазяйство?
–  Хай їм… з їх хазяйством! А Сидiр i другу, як схоче, знайде!
–  Отаке! – понуро одказав Кирило. – Нащо ж вiн тебе брав, коли
другу шукати?
–  Нема моєї мочi далi терпiти! – гiрко промовила Мар’я. – Нема
мочi, та й годi! Уже ж я на своєму вiку не мало вистраждала; знаю, що
воно – не сахар…
–  Та то воно забулося.
–  Нi, не забулося, – глибоко зiтхнувши, одказала Мар’я. – Таке не
забувається.
Помовчавши трохи, вона знову почала.
–  У городi? Та в городi тiльки й жити! Там вiльно, там людно…
Нiхто тебе не примiчає, нiхто не пиляє, не точить та золить, як тута…
I сонце встане, i сонце ляже, а тобi все одно – як: га-ри та й
га-ри!.. Та я, як упослiдне на мiсцi була – як сир у маслi купалася…
Робота моя неважка – витоплю пiч, зварю їсти, вiддам – i вiльна на
увесь день i на всю нiч… Нiхто тебе не спитає: де була, куди ходила?..
А тут?.. Та пропадай воно пропадом! – аж скрикнула Мар’я, i чорнi очi
їй заблищали сльозами.
–  Така вже ти, Мар’е, городянка вдалася, – зiтхнувши сказав
Кирило.
–  Отакою i пропаду! – одрiзала Мар’я. I всi надовго замовкли.
–  А що, дiвко: сидять-сидять та й iдуть? – обiзвався нескоро
Кирило, пiднiмаючись з-за столу. Христя собi встала.
–  Прощавай, Мар’є! Та викинь ти думки з голови, – сказав Кирило.
–  Прощайте! Щасти вам боже!.. Може, стрiнемося коли в городi, то
признавайтесь, – повернулася вона до Христi, одказуючи на послiдню
Кирилову рiч.
Христя Мар’ї, а Мар’я Христi одна другiй вiдразу подобалися; кожна
у другiй почула щось собi близьке, рiдне.
–  Що воно за люди? – поспитала Христя в Кирила, одiйшовши з гони
вiд хутора.
–  Де люди? – глянувши уперед, спитався Кирило.
–  Там… де ми були… У хуторi.
–  Люди?.. Йосипенки… Вони якiсь менi далекi родичi доводяться…
Нiчого – добрi люди. Коли б не стара гаргара, а то всiх, як iржа
залiзо те, точить… Найбiльше достається цiй Мар’ї. Вона й Мар’я ця,
бог його знає, якась чудна!
Христя не допитувалась, чого Мар’я чудна; Кирило не розказував
далi. Обоє, похнюпившись, мовчки тягли – нога за ногою. Що думав
Кирило – господь його знає, а Христя… Христя думала про чудну Мар’ю,
про свою матiр, про село… Тi думки, мов голуби, облягали їй голову;
сум щипав потроху за серце.
Сонце спускалося все нижче та нижче. Шлях дедалi все чорнiв,
брався водою. По йому частiше та частiше попадалися проїжджi-прохожi:
Кирило й Христя мовчки їх минали. Аж ось на горi засинiв лiсок; дим i
курище здiймалося з-за лiсу; якiсь глухi клекоти доносились до їх.
Туга у Христиному серцi росла все бiльше та бiльше.
Дiйшовши до лiска, вони повернули у праву руч. Шлях широкий,
покритий талим снiгом, гадюкою поп’явся на гору. Мовчки, похнюпившись,
вони пiднiмалися все вище та вище.
–  Оце тобi й город! – сказав Кирило, коли вони зiбралися на гору.
Перед ними у долинi розiслалося мiсто. Широкi улицi, наче рiчки,
поперерiзували його i вздовж, i вшир, i впоперек. По улицях сторожами
виставились високi кам’янi будинки, червонiючи цеглою, виблискуючи
вибiленими боками. Серед невеличких майданiв тягнуться угору гострими
шпилями церкви: кругом їх лавою обступили крамницi… Наче комашня,
снують-метушаться люди. Всюди гам та гук, неясний гомiн та клекiт…
Западаюче сонце обсипає все те своїм червоним свiтом, неначе
кров’ю поливає…
Христi зробилося страшно… Мiсто здалося їй хижим звiром, що,
притаївшись у ямi, роззявив свого кривавого рота з бiлими гострими
зубами, намiряючись кинутись на неї.
–  Ану, дiвко, годi стояти – рушаймо! – мов у дзвона вдарив,
вимовивКирило.
Христя, наче пiдстрелена, струснулась… Сльози, як горох,
покотились з її очей додолу.
II
–  Коли б сам чортяка вигадував, то не вигадав би такого, як оце
вийшло!.. Пiст на сходi, а в мене однiї щуки цiлий вiз не розпродано,
чехонi двi бочки… колоди. Та ще й одлига… Тьфу! У крамницю хоч не
потикайся… – гукнув Звгнибiда, увiходячи того вечора у хату.
У Христi аж у пальцях похолонуло, як вона його вздрiла…
Височенного Зросту, довгобразий, з страшенними рудими вусами, гострим
горбатим носом, нахмуреними бровами, з-пiд котрих, мов двi жарини,
блищали жовтi, аж червонi, мов у кроля, очi. Одiтий вiн був
по-мiщанському: у довгому сукняному чекменi, що спадав аж до самих
чобiт, у широкiй смушевiй шапцi – книшем, котра, наче сковорода,
прикривала його стовбовату голову. Його обличчя, його постать, його
поступ казали, що це чоловiк силющий, рiшучий: нiчого вiн не
злякається, нi перед чим не зостановиться. А червонi кролячi очi
видавали лукаву душу, єхиднi замiри: писарська каверза побраталася у
них з крамарськими хитрощами.
–  А це хто такий, Олено? – кинувши на Христю, неначе жаром,
бистрими очима, спитався вiн своєї жiнки, молодої змарнiлої молодицi з
блiдим лицем i блакитними очима. Здавалося, само небо вiдбивалося у її
ясних Зрачках.
–  Се ж наймичка, – одказала та тихим та привiтним голосом, мов на
струнi злегка забринiла.
Загнибiда став серед хати, скинув погляд на жiнку, глянув на
Христю, що, похнюпившись, стояла у порога; потiм знову на жiнку i
знову на Христю… Так орел з високостi задивляється на свою здобич,
вибирає – яка смачнiша.
Невисока Христя, з повним рожевим лицем, молодими ясними очима,
чорними бровами, так одрiзнялася вiд змарнiлої Олени. Ся – блiда та
зажовкла, наче зов’яла квiтка; а та – тiльки що розпустилася… У
Загнибiди аж очi загорiлися, як глянув вiн на її низький круглий стан.
–  Насилу дiждалися вашої милостi!.. – неласкаве привiтав вiн її.
– Ти чого так довго барилася? – попитав далi ще неласкавiше. У Христi
у душi похолонуло, зарябiло в очах…
–  Петре! – сказала Олена, скрутнувши головою. Загнибiда з
усмiшкою глянув на Христю, потiм на жiнку i мовчки пiшов у кiмнату.
–  Давай, дiвко, самовар, – сказала Олена i полiзла до шафи.
Христя не пам’ятає, як ускочила в сiни, як ухопила кип’ячий
самовар, як умчала його у хату.
–  Туди, туди… У кiмнату неси, Христе, i постанови он на тому
столi, – порядкувала Олена, виймаючи посуду з шафи.
Христя застала Загнибiду вже за столом. Розвернувшись на стульцi,
сидiв вiн i водив бистрим поглядом по хатi. Як Христя увiйшла з
самоваром, вiн так i упився в неї своїми гострими очима. Вона чула, як
той прикрий погляд пронизував її наскрiзь, добирався до серця, мутив
душу… У неї тiло тремтiло й самовар у руках тiпався, – не поспiши
постановити – певно б, вона його була б кинула. Становлячи, вона
все-таки не здержалась – схлюпнула. Гарячий кип’яток побiг по її руцi
на стiл… Невиразна болiсть ущипнула за пальцi; вона хоч би писнула або
скривилася – тiльки загорiлася вся, як огонь.
Загнибiда дивився на стiл, де калюжка курилася паром, а вона
стояла i млiла… “Що се я наробила?.. що буде менi?” – думалось їй…
Загнибiда мовчав, вона стояла, наче кам’яна.
–  Бач, й налила на столi! – тихо сказала хазяйка, увiходячи з
посу.дою. – Возьми ж он там ганчiрку та витри. Христя мухою
повернулася.
–  Проворна! – буркнув їй услiд Загнибiда, коли вона, справившись,
виходила з кiмнати.
–  Нiчого – дiвка скора, – додала Олена.
Далi Христя нiчого не чула… Огненна, пекучо-огненна болiсть давить
їй пальцi, її поривало кричати вiд тiї болi, а вона боялася i
зiтхнути. Гарячi сльози обмили їй лице… То вона пригортала до серця
обшпарену руку, то трiпала нею, то приводила до рота, хукала – болiсть
не нiмiла. З другої хати доносився до неї брязкiт посуди та смоктання
чаю.
–  А налий ще, – сказав Загнибiда уже вчетверте. – Мов i солоного
не їв нiчого, а чай добре п’ється.
“Вони п’ють, смакують, а я собi руки не чую!” – думала Христя,
схлипуючи.
–  А цить… – обiзвалася, прислухаючись, Олена. – Мишi скребуться?
Загнибiда здержавсь, та не здержалась Христя. Важке зiтхання з плачем
вирвалось якраз у ту мить, коли зробилося тихо.
–  Плаче? – вгадував Загнибiда. Христя замовкла, затаюючи у собi
дух.
–  Христе! – обiзвалася Олена.
–  А вона Христя? Христя в намистi! – сказав Загнибiда.
–  Христе! – скрикнула вдруге Олена, не дiждавшись одказу вiд неї.
–  Чо-о-го? – з плачем обiзвалась Христя.
–  То ти плачеш? Чого? Iди сюди.
Христя увiйшла вся заплакана, держачи в другiй руцi спечену руку.
–  Чого ти? – допитувалась Олена.
–  Та нiчого! – нетерпляче одказала Христя й напрямилася з хати.
–  Як нiчого? Кажи – чого плачеш?
–  Пальцi попекла.
–  Чим?
Тiльки що Христя зiбралася вiдказати, як щось булькнуло,
приснулопочулося заливне реготання.
То Загнибiда, сьорбнувши чаю, не видержав i, приснувши,
зареготався.
–  Ну, чого ти? – дивуючись, спитала Олена.
Загнибiда реготався… Його тiло тремтiло, а лице аж посинiло з
натуги. Той регiт гострим ножем упивався Христi у серце, вередив i без
того нетерплячу болiсть руки. Ось Загнибiда похлинувся, закашлявся…
–  Знаю… О, бодай його! – скрикнув вiн, прокашлюючись; i почав
розказувати, як Христя обшпарила руку.
–  I терпляча ж яка, та не видержала! – додав, усмiхаючись. Христi
ще тяжче, ще труднiше стало: то над нею насмiхаються, з неї регочуть!
“Залився б ти на кутнi, проклятий!” – подумала вона, обливаючись
слiзьми.
–  Ти б же що зробила, дурна. Рiпи тертої приложила абощо, – раяла
Олена, вибiгаючи у кухню. Вона знайшла рiпу, натерла на тертушку i
облiпила Христi червонi пальцi.
Христi трохи полегшало: рве, сiпа, горить, та хоч не так болить
несамовито. А Загнибiда у кiмнатi не вгамується та й не вгамується…
Оце на хвилину i затихне та й знову заллється реготом.
–  Ну, чого ти регочеш? – гримнула на його Олена. – Збожеволiв, чи
що? Дiвка мiсця не знайде, а вiн – регоче…
–  Та коли б же ти знала… Коли б же ти бачила… Це ж при менi було…
На моїх очах було… Як вона схлюпнула кип’ятку на руку… Зразу як огонь
стала! А нi словом не обiзвалася… От дурна! Сказано: з села воно – як
та деревина необтесана!
То було Христi досадно, а то зробилося ще досаднiше, коли вона
почула гiрку правду Загнибiдиної речi… Справдi: чому їй було зразу не
похвалитися, що опеклася? Приложили б тертої рiпи – i вона б не
терпiла так довго, що аж до плачу дiйшло… Нiт же, побоялася… Кого?..
Чого?.. Всього!.. I того, що налила на стiл, i того, що хазяїн дивився
на неї… Бо – з села вона, бо – деревина необтесана!
Тут знову почувся їй заливний Загнибiдин регiт. “Та й гiркий же
цей Загнибiда! та й уїдливий який! Кому сльози, а йому смiшки…” їй
пригадалися Кириловi слова: п’явка не чоловiк! “П’явка, п’явка i є!”
-думалося їй. П’явкою був, п’явкою i згине! А їй же прийдеться тут
цiлих пiвроку бути, пiвроку слухати доїдливих речей, єхидного реготу…
Господи! сьогоднiшнiй вечiр їй вiком здався, а то ж – пiвроку! Вiн же
з мене i кров виссе… Недаром його жiнка така замлiла та занепала…
Випила, видно, немалу, добра душа, на своєму вiку!”
Такi думки клопотали Христину голову. Плутаючись одна за одну,
зачiпаючись одна за другу, вони односили її звiдси геть – у село… до
матерi… Що то тепер там? Плаче, видно, мати. I не спить – плаче…
Нещасна!.. Уперше зроду вона звiдала такий рiзучий, такий тяжкий жаль
по матерi, її тягло, рвало туди, до неї, до своєї рiдненької
жалiбницi, до своєї єдиної порадницi… Все б вона дала, що тiльки має,
аби бути тепер коло неї, коло своєї ненi старої… Що ж дасть вона? Що е
у неї?..
Життя уперше поверталося до неї своїм суворим боком; вона уперше
почула на собi його важке ярмо… “Нi, немає щастя й талану бiдним на
сьому свiтi i не буде нiколи!” – рiшила вона.
–  Христе! ти б потушила свiтло; нащо воно дурно буде горiти? –
сказала їй з другої хати Олена. – Сьогоднi вже нiчого не будемо
розпочинати.
Христя потушила… Що ж їй тепер робити? Лягати? Вона б лягла,
спочила. Де ж те мiсце, що їй прийдеться спати? Тут нiчого не
розбереш.
Вона приткнулася головою на столi на кулацi. Слава богу, рука її
занiмiла; тiльки щось пiд серцем пече, за печiнку тягне… Ба, вона
сьогоднi не обiдала! Вийшла з дому рано, прийшла сюди пiзно, її нiхто
не питав, чи їла вона; вона нiкому не казала. Та їй i їсти не
хотiлося. I тепер їй не то що хочеться – нудить тiльки…
У кiмнатi почалася розмова.
–  Коли ж ти думаєш паски пекти? – питався Загнибiда.
–  З завтрього почну, – одказала Олена. – Я не знаю, чи багато
його напiкати?
–  Щоб стало, – одказав вiн.
–  Ти все кажеш так: щоб стало. А скiльки його треба? I торiк, i
позаторiк пекла рiвно. Позаторiк же – ще й зосталося, а торiк – як
накликав гостей, то все в один раз поїли.
–  Ну, от i вгадуй так… Щоб стало, та й годi!
Розмова затихла. Через кiлька хвилин вона знову почалася.
–  Ти от журишся пасками, – почав Загнибiда, – а мене друге
журить. Он на однiй чехонi рублiв двiстi убитку буде. Пiдсiв мене сен
рiк Колiсник! “Купи, – каже, – пополам вiзьмемо”. Я й купив; а вiн,
бiс його батьковi, вiд своєї половини i одкинувся. Тепер i пiдкидайся!
Прийдеться у рiв вивернути, та коли б ще i полiцiя не накрила.
Сьогоднi базарний проходив. “Петро Лукич! Петро Лукич! – гукає. – Що
це з вашої лавки важким духом несе?” – “То, – кажу йому, усмiхаючись,
– через те, що ви нiколи у неї не зайдете”. – “Ну-ну, – одказує, – не
шуткуйте!.. Одберiть, лишень, з десяток доброї щуки, я десятника
зашлю”.
–  Що ж, ти й одiбрав?
–  Авжеж. Ще й то добре!.. Коли б зайшов у лавку та розворушив ту
гнилятину!.. Я вже й не знаю, як її оте мужиччя їсть. Ну, стерво ж
стервом!.. Сьогоднi заходе один: “Щось вона, – каже, – трохи
припахає”. – “То, – одказую, – почула одлигу, а риба – золото…”
Витягаю спiдсподу, щоб показати, а вона так i розпадається… Нiчого –
бере… От коли б Лошаков на завод узяв – гаразд би було. На днях
забiгав: “Бочку треба”. – “Не зовсiм, – кажу, – гарна”. – “Та кат її
бери! у мене робочi, – поїдять!..” Так от третiй день сьогоднi, а щось
не шле. Коли б узяв бочку – перевiз би! Сими днями сподiваюся бочку
розпродати; а там коли з пiвбочки й пропаде – невелика утрата… Де наше
не пропадає!
–  А ти знаєш, що треба Христi шити одежу, – увернула Олена.
–  Пiдожде! – одрiзав Загнибiда. – Ми її бiльше ждали… Хто тепер,
сими днями, буде шити? Самiй же – нiколи буде. Пiсля празника хай. Ще
побачимо, яка з неї робiтниця буде.
–  Та цить! – промовила Олена.
–  Чого цить?
Христя аж дух затаїла, щоб не пропустити i слова, що про неї далi
будуть казати.Та дарма!.. Розмова на тому й обiрвалася. А коли знову
почалася, то про незнайомих їй людей, про наживу, про плутнi
крамарськi: хто кого обдурив, пiд’їхав, пiдсiв…
Сумно стало Христi й важко те слухати. Де вже його в ката тут
шукати тiї жалостi, коли тiльки й думки – як би з другого жили
вимотати, на другому поїздити!
–  Христе! прибирай самовар, – нескоро кликнула Олена.
Христя поприймала, поприбирала. А там ще Загнибiдi заманулося
повечеряти, – вечерю давала. Поти пiсля вечерi помила посуду, сама
повечеряла – бралося вже до пiвночi. А хазяйка, йдучи спати, наказала,
щоб до свiту самовар становити: “Бо завтра день базарний, Петру Лукичу
треба рано в крамницi бути”.
“Людей труїти гнилою чехонею!” – подумала Христя, важко зiтхнувши.
Помостилась на лавi, загасила свiтло й собi лягла.
Темна, непроглядна темнота обняла її зразу; хоч око виколи –
нiчого не видно. Чутно тiльки глухе шепотання з третьої хати… То
хазяїни богу моляться чи шепочуться про баришi? їй яке дiло? Вона,
наморена ходою трохи не цiлого дня, випадками сьогоднiшнього вечора,
зразу закрила натомленi очi. Сонне забуття обхопило, обняло її.
Христя вiдразу заснула. I не снилось їй нiчого, нiщо не тримало її
тихого покою. Пригорнувши болячу руку до грудей, вона спала. На те й
нiч, щоб усiм спочивати. Та чи усiм? А то що за свiт колишеться у
малiй хатинi? Ось вiн уже в кiмнатi, серед його ясної хвилi чорнiє
чиясь постать висока… Хто то? Чого? То Загнибiда, босий, роздiтий, з
свiчкою у руках, тихо, наче кiт той, викрався з кiмнати, увiйшов у
кухню i, озираючись на всi боки, покрався у сiни. Злегка надавив вiн
клямку, щоб не стукнула, одчинив дверi, високо над головою держачи
свiтло.
У кутку на лавi лежить Христя, спить. Темна тiнь вiд неї
ходе-труситься по стiнi… У Загнибiди очi заблищали, як вiн її зобачив.
Тихо на пальчиках пiдiйшов вiн до неї, пiдняв свiтло угору так, щоб
свiт падав саме на голову Христi… З темноти вийшло кругле покiйне лице
її з чорними бровами, з закритими очима, з трохи розкритим ротом. Тихе
зiтхання ледве-ледве почувається, то пiднiмає, то опускає її високi
груди. Очi у Загнибiди аж засвiтили, рука злегка затiпалася… Довго вiн
стояв над нею, дивився, напувався чарами красної вроди. Се… тихо
послав уперед руку, подержав над нею, як держать над жаром, коли
змерзне, i… тихо опустив… Христя кинулась. Свiтло в одну мить згасло…
Темнота знову облягла кругом. Спросоння Христя не розiбрала, чи то їй
снилося, чи справдi вона бачила свiтло. Натомлена, вона перекинулась
на бiк i знову заснула. Вона не чула, як нешвидко пiсля того щось в
темрявi зашамотiло; як стукнули дверi в хатинi; як Олена,
прокинувшись, спитала: “Хто то?” – “Се я”, – важко дишучи, одказав
Загнибiда.
–  Чого ти?
–  Ходив довiдатись, чи засунено.
Грузько вiн лiг на лiжко, аж воно зарипiло, довго ворочався, поки
не заснув. Зате Олена цiлу нiч не спала.
III
“Христос воскрес! Христос воскрес! Христос воскрес!” – одно
носилося, одно ходило по хатах у Загнибiди на другий день великоднiх
свят.
На сей день у Загнибiди завжди бенкет… Цiлий рiк турботи та
клопоти, купування та перепродування, сварка та згоди… Три днi
великоднiх свят та гри днi рiздвяних – тiльки й свята. Та й то через
те, що нiхто у сi три днi не торгує. Злiсть спочинку справляються
бенкети то в того, то в другого… Цiла зграя назбирається людей з
близьких i далеких країв; сунуть усi до одного в господу; наб’ється –
пальця просунути нiкуди; говiр-гомiн – наче вода в лотоках шумує й
клекоче; спiрка i регiт; випивання та пiдкушування… Так воно здавна
заведено, так i досi ведеться.
Другий день великоднiх свят – Загнибiдин день. Про те знали i свої
близькi, i стороннi, i самi хазяїни. Збиралися завгодя. Завгодя
скуповувались, пекли-варили… Цiлий тиждень Христя за приводом хазяйки,
наче в каторжнiй роботi, коло печi крутилася, уриваючи пiсляобiднiй
зайвий час на пiдмазування, витрушування, пiдмивку-побiлку. У суботу
усi хати наче в сорочки бiлi нарядилися; по кутках з-за оберемкiв
роблених квiток у блискучих шатах визирають образи; обличчя святих аж
усмiхаються; невеличкi лампадки крутяться перед ними на тоненьких
ланцюжках; по вiкнах узорчатi запони; сонце пробивається крiзь їх
невеличкi кружальця… По столах, накритих бiлими, як снiг,
скатертинами, наїдкiв-напиткiв – нiжки гнуться… Всюди достаток,
розкiш, багатство…
Христю дивували такi запаси… “Господи! – думала вона. – Одному
даєш он скiльки, а другому… Коли б моїй матерi хоч десята частина
того, що тут е, яка б вона була щаслива!.. А то?..”
Вона глянула кругом себе. Виходячи з села i сподiваючись на
хазяйську одежу, вона свою новiшу зоставила дома. I от тепер, у чому
прийшла – у тому i свято справляє… Старенька дерга – покороткувата,
заяложена керсетка на плечах розлiзлася. Спечена рука не пiджила. Щоб
не роз’ятрювати, Христя пов’язала її лихенькою ганчiркою; ганчiрка та
коло кочерг та рогачiв замазалася, сажею взялась… I ото вона,
обiрвана, обшарпана, серед такої багатої обставини! Їй самiй у вiчi
б’є все те. А хазяїнам байдуже! Хазяйка якось спитала:
–  Ти не брала нової одежi з дому?
–  їй i у цiй добре, – одказав хазяїн, усмiхаючись… i бiльше
нiчого. “Наймичка! Наймичка!” – думала Христя, i коло серця її як
огнем пекло. Дiждали великодня. Коли б се на селi було – знала б
Христя, що їй робити, куди пiти, де погуляти. А тут?.. Тиняється по
двору; слухає гомону, що доноситься з улицi; вийде й за хвiртку;
подивиться на людей… Розодiтi та нарядженi йдуть вони на гулянки та на
колиски – її минають. А коли хто й запримiте, то хiба на те, щоб
поглузувати.
–  Де се така чорногузка взялася? – пита парубок у мiщанському
уборi другого, витрiщивши на неї баньки.
–  З села! не бач? – одказує його товариш.
Христя мерщiй тiкає у двiр; а за нею слiдом погукування та
вигукування…
–  А крижаста яка! Чи бач, як вивiрчує… – I несамовитий регiт
несеться улицею.
“Чужi, чужi!” -думає Христя, тiкаючи в хату. А там – тихо, хазяїни
полягали спати. Тихо та сумно, як у домовинi. А в селi тепер? –
дiвчата гуляють, спiвають; пiдходять хлопцi, домагаються христосатись…
Спiрка, жарти, регiт… Насилу дiждала вечора.
–  Лягай ранiше, висипляйся, бо завтра чи i вночi доведеться
спати, – каже їй хазяйка.
“О, добрi якi!” – думається їй. I про неї таки згадали, i її не
забули! На другий день почалася збiрка з самого ранку. Першi прийшли
близькi сусiди – пiдганяти хазяїнiв до церкви.
–  Пора до божого дому! – гукали, заглядаючи в хату.
–  Ще поспiємо. Заходьте! Заходьте! – запрохував Загнибiда. Поки
збирались-наряджались, починалась розмова. Розказували, як хто стрiвав
свято, як провiв перший день, що чутно по городу. Жiнки тим часом
обдивлялися запаси, дивувались хлiбовi святому, що вiн у Олени
Iванiвни завжди i пухкий i високий; розпитувалися – у кого брали
борошно, як учиняли, чим завдавали… Звiснi празниковi речi!
Аж ось i хазяїни зiбралися. Загнибiда нарядився у новий сукняний
убiр, надiв сорочку з манжетами, пов’язав шию шовковим платком, чоботи
до вакси, на рипу – пан паном! Олена Iванiвна одяглась у блакитне
шерстяне плаття,, покрила плечi тонким кашемiровим платком, вив’язала
голову шовковою хусткою; у вухах сережки блищать, на руках – золотi
перснi…
–  Готовi?
–  Готовi.
I хазяїни, i гостi разом пiшли до церкви.
Недавно пiшли, та швидко й вертаються: у такi днi незабарна
служба… Першi хазяїни уступили у двiр, а за ними – й чужi. Чоловiки,
жiнки, молодi й старi; як бочки товстi, як шила тонкi; низькi – трохи
не при землi; високi, як дуби гiнкi… А убори-наряди? Червонi плаття,
зеленi куцини, рябi спiдницi, жовтi шушони, блискучi ластиковi
балахони, чорнi сукнянi каптани – аж у вiчi б’є! I все те суне у двiр,
у хату; вiтається, зачинає розмову. По слову: десять душ – десять
слiв… а то стiльки народу?.. Гомiн пiднявся у хатах, наче у жидiвськiй
школi, стовпом стоїть i не вгаває, наче вода клекоче у потоках…
А ще не всi; то той, дивись, надiйде, то другий. У хатах уже й
просунутися нiкуди; кiмната й свiтлиця повним повнi: однi начiплялися
на стульцях, на кроватях; другi товпляться, шукаючи мiсця. Всi
позирають на столи, де рядком настановленi пляшки грають проти сонця
своїми цвiтними настойками; перед пляшками на здоровенному пiдносi
чорнiє печена гуска, стоїть пiджарене порося, держачи у зубах шматок
хрiну; невеличке ягнятко, зiгнувшись у каблучку, виставило своє
гостреньке рильце з рiдкими зубами; там лежить вутка, Задравши ноги
вгору; там бiлiє товсте молоде сало, жовтiє масло, червонiють
крашанки; а над цим усiм в кiнцi столу, наче сторожi, стоять високi
паски З бiлими головами, присипанi цвiтним горошком… Все так i бере
очi на себе; все дратує смак! Недарма всяке, глянувши на те, тiльки
спльовує.
–  Кого ми ще ждемо? – спитався високий огрядний чоловiк з
веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до
товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись. – Чи так –
походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося? –
вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.
–  Петро Лукич! Петро Лукич! – гукнув на Загнибiду крамар.
–  А що?
–  Пора, братику. Животи пiдвело, – мовив вiн, скривившись, мов i
справдi живiт у його заболiв.
–  Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, – сказав, чухаючи потилицю,
Загнибiда.
–  А по-моєму: де два – там третього не ждуть! – одказав високий
чоловiк з чорними вусами.
–  I батюшки немає, – додав Загнибiда.
–  Отi ще бородатi! – процiдив крамар.
–  I нащо тих бородатих ждати? – граючи очима, питає високий
чоловiк. – Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни,
певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!
Кругом знявся регiт.
–  Уже Колiсник пустився на вигадки! – сказав хтось.
–  На якi там вигадки? – правувався Колiсник. – Тут голосу не
одтягнеш, а вони – вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то
воно 6 по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.
–  Слiд, слiд! – хтось одказав, спльовуючи.
–  Та щось Петро Лукич не теє… – дивлячись на хазяїна, мовив
Колiсник. Загнибiда мотнув головою.
–  Там, у малiй хатинi, – тихо сказав вiн, указуючи на дверi.
Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в
хатину.
–  Батюшка йде! – хтось крикнув у свiтлицi.
–  Батюшка! батюшка! – заходило по хатах.
–  Постiйте! Зараз батюшка буде, – гукнув Загнибiда,
протовплюючись уперед стрiти батюшку.
Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.
–  Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не
примiтив! – хтось сказав йому.
–  Утрiться! Чарка бiля рота була – i тут одняли! – мовив вiн
сердито.
–  Та так тiльки й довелось подивитись?
–  Атож!
Дехто зареготався.
–  Коло рота було, та в рот не попало.
–  Та хоч не завдавай жалю, – прохав Колiсник, чухаючи потилицю.
Регiт ще дужчий знявся.
–  Тесе!.. – загуло кругом.
Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв’я. Славили
воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций
та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив
голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс
бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса.
Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий – аж
труситься – деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий
таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн,
хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо
облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так
стовпились – пальця просунути нiкуди.
Тiльки що батюшка, проспiвавши, пiднiс хазяїнам хреста цiлувати,
як у хату увiйшли два панки. Один – середнього росту, натоптуваний, з
круглим червоним лицем, так гладесенько виголеним, що воно у його аж
вилискувалось, з невеличкими блискучими очицями, котрi, як мишенята,
бiгали в його то сюди, то туди. Другий – високий, сухий, з
одстовбурченими бровами, похмурим поглядом, рудими баками, що, наче
ковтуни, спускалися з його кiстлявих щелепiв.
Обидва на пальчиках покралися уперед, злегка тримаючи за плечi
огрядних мiщан, що стовпилися ззаду. Тi, озираючись i кланяючись,
поступалися, давали дорогу. Пани попростували до столу.
–  Хто се? – почулося у заднiх рядах.
–  Не знаєш хiба?
–  Авжеж, не знаю.
–  Ото сухий, високий – Рубець, секретар з думи; а то червонопикий
– Книш, з полiцiї.
–  Чи бач! Пiшов наш Загнибiда вгору: з панами водиться!.
–  А-а! Антон Петрович! Федiр Гаврилович! – скрикнув Загнибiда,
запримiтивши Рубця i Книша. – Христос воскрес!
Почали христосатись. Рубець, суворо похристосавшись з хазяїном,
пiдiйшов до батюшки, поцiлував хреста i щось тихенько замовив. Батюшка
заметушився, подав Рубцевi руку.
–  Несказанно радий! несказанно! – глухо бубонiв Рубець. – На
мiсце отця Григорiя? Царство небесне покiйному! Приятелi з ним були.
Батюшка стояв i, не знаючи, що казати, тер руки. Рубець щось
бубонiв. Колiсник пiдбiг до Рубця i, граючи очима, низенько уклонився.
Рубець простяг йому два пальцi. Колiсник злегка потримав їх,
поступився назад i наступив дияконовi на ногу. Той з усього розгону
загнав Колiсниковi кулака у бiк. Колiсник хитнувся, мов прострiлений.
–  На ногу! – гукнув йому диякон басом i, усмiхаючись, подав руку.
Колiсник болiсно усмiхнувся i поступився назад.
Поки се робилося бiля одного боку столу, на другому – Книш стояв
перед хазяйкою i, граючи очима, мовив:
–  Для першого знайомства позвольте похристосатись.
Олена Iванiвна, завжди блiда, аж жовта, злегка покрилася краскою,
коли почав Книш христосатись. Вiн своїм широким лицем вимахував то на
тоiг бiк, то на другий, цiлуючи смачно тонкi та зблiдлi уста Олени
Iванiвни своїми товстими, м’ясистими.
–  Федiр Гаврилович! Легшенько з чужими жiнками вицiловуйтесь, –
мовив до його Колiсник ззаду.
–  А-а!.. – повернувся той. – Це ви, Костянтин Петрович? Це ж у
рiк раз. Христос воскрес! – i кинувся з Колiсником христосатись.
–  Отакого б нам секретаря! Ввiчливий, обхiдчистий! – мовив
Колiсник до мiщан, одiйшовши назад. – А то – гнида гнидою, а, небiйсь,
добре знає хабис-гавезен!
Кругом його знявся регiт, i вiн мерщiй удрав далi.
–  Що вiн сказав?
–  Кат його знає! по-жидiвському, чи що; тобто, бач, про хабарi.
–  От проява!
А проява так i носилася помiж людьми. Тепер вiн стояв коло батюшки
i, потираючи руки, мовив:
–  Та й заморили ви нас, отець Миколай.
–  Як саме?
–  Не повiрите, у ротi пересохло, аж торохтить горлянка, мов та
гусяча, що баби на неї клубки мотають, – жартував вiн, весело граючи
очима.
–  Що ти тут точиш?-перебив його Загнибiда. – Чесний отче!
Благословiть сей хлiб-сiль.
Отець Миколай устав i почав благословляти.
–  Починається… Чуєте! починається! – вискочивши в другу хату,
гукнув Колiсник.
–  Що починається?
–  Он, – указав вiн на свiтлицю.
Там бiля столу христосалися чарками гостi з хазяїном: батюшка,
диякон, Рубець, Книш… Голосно дзинчали чарочки; ясно грали у людей
очi… Туди кинувся її Колiсник.
–  Просимо, добрi люди, хлiба-солi одвiдати, – запрохував
З^нибiда. – Спасибi вам, що не цураєтесь, не забуваєте.
–  А ви таки наготували чимало! – мовив до нього батюшка.
–  Тiльки й нашого, отець Миколай! Тiльки й нашого… Що нам
зосталося з старою? Дiтками господь не благословив… Отак добрi люди
зiйдуться, погомонять… Тiльки й нашого… Хоч воно тепер усе утридорога
стало. Та подумаєш: нащо нам те багатство? для кого його збирати?
Помремо – не заберемо з собою… Просимо ж покорно… Отець Миколай! Антон
Петрович! Федiр Гаврилович! Хто ж пiсля першої закушує?.. А ви чого
стоїте? – гукав Загнибiда на дяка. – Гай-гай!
Знову усi заколесили бiля столу; помiж другими й старий дяк тiпає
головою.
–  А ти, гляди, менi й сьогоднi не налижись, як учора! – гарикнула
до нього висока суха баба з бiлими, наче олив’яними, очима, сiпнувши
так за рукав, що той аж поточився.
–  Єфросинiя Андрiївна! Єфросинiя Андрiївна! – мовив дяк тихо. –
Он – чужi… он – люди…
–  А вчора бачив людей? А молодиць, небiйсь, бачив?
–  Так його, так! – умiшався Колiсник у змагання дяка з дячихою. –
Одзолiть його, Єфросинiя Андрiївна! Хай не буде такий голiнний до
вашого брата. А то – апостола у церквi читає, а набiк молодицям
“шерденько” шепче.
–  I ви на мене! – мовив дяк, вихиливши чарку горiлки. – У мене он
зубiв у ротi немає!.. – I вiн показав йому свої почорнiлi ясна.
–  А нащо тут зуби? Щоб поцiлувати та ще й укусити! – жартував
Колiсник.
Люди аж розляглися кругом, а стара дячиха на лицi мiнилася та
очима, як вiдьма, водила. Дяк мерщiй подрався помiж людьми у кухню.
–  Ви таки його стережiть, Єфросинiя Андрiївна, – цькував
Колiсник. – Ви не вдаряйте на те, що зубiв у його немає. Вiн i без
зубiв нiкому не дає спуску. А що, коли б йому зуби!
–  Хiба я не знаю? – гримнула дячиха. – Зяяю! Прожила сорок лiт з
ним – знаю! Сказано: як жеребець той!
Крик реготу знявся кругом неї i розкотився по всiх хатах. Люди –
лоском лягають, аж за животи беруться; а Колiсник – хоч би тобi
моргнув – тiльки очима грає.
–  Правду, святу правду мовите, Єфросинiя Андрiївна, – клiпає вiн,
– нестеменний жеребець! От i тепер: чоловiк у кухню тiкає? Знаємо ми…
Старий, а хитрий… Там у Петра Лукича нова наймичка та ще, не взяв її
ворог, крижаста така… Он куди його тягне! Он куди вiн стриже!
Дячиха аж запiнилася i, розпихаючи людей, помчалася у кухню. Люди
реготали; декому заманулося пiти подивитись, що буде з дяком.
–  Ходiмо! – кликали Колiсника.
–  Хан їм! – одказав той. – Почудачили – ходiмо зап’ємо. Хто потяг
у кухню, хто пiшов за Колiсником до столу, де поважно розсiлися
батюшка, диякон, Рубець, Книш.
–  Що тепер наша служба? якiї нашiї доходи? – мовив батюшка до
Рубця. – Як у панiв хрестяни були – ото так! Тодi – доходи! Бог дав
святоЗараз i везуть тобi з економiй: той – того, той – другого… цiлими
хурами… А тепер що? З отих шагiв потягнеш? Та ще й то як почнуть
дiлити!
–  Господь не оску дiває в своїй милостi! – пiдводячись, гарикнув
диякон i потягся до чарки.
Молодий батюшка тiльки головою скрутнув.
–  Любимець протопопiв, так йому нiчого, – мовив тихо, зiтхнувши.
–  А вже в нас протопоп! – додав Рубець.
–  Христос воскрес! – наче з великого дзвона вдарив диякон.
–  Воiстину! – одказав Колiсник, пiдходячи до його.
–  От!-зрадiв диякон. – Оце так! А то бiдкається!.. Доходiв немає;
молодiй попадi шиньйонiв справляти нi з чого, – бубонiв вiн до
Колiсника буцiм тихо, а так, що усi чули. – Хай менше попадю пускає з
паничами виходжувати, то й доходи будуть, – додав i побрався геть.
За столом почали судити протопопа. Загнибiда казав, що не любий
вiн усiм парафiянам, з живого й вмирущого дере: женитися хто хоче – як
не двадцять п’ять рублiв, то й не повiнчає, умирає хто – ложи десять
рублiв, а хрестити – готуй три карбованцi. Рубець вичитував його
провини перед покiйним отцем Григорiєм: вiн його до того довiв! вiн
його у могилу вложив! Книш чудував усiх тими бумагами, якi лучалося
йому стрiвати в полiцiї… Отець Миколай тiльки глибоко зiтхав.
А в кухнi тим часом стояв несамовитий регiт. Реготали з паламаря.
Рябий та негамузний, вiн коли скинув чарку-другу, зараз до кого-небудь
i залицяється. Чи буде то стара баба, чи замiжня молодиця, – в одну
шкуру – виходь та й виходь за нього замiж! У його – i хата своя, i
скриня е; у скринi сувоїв З десять полотна. I землi йому з руги
перепадає десятин до п’яти; з кружки доводиться рублiв п’ятдесят: та
ще не без того, що й за подзвiн хто перекине. Вiн один знає, по кому i
як дзвонити. Хто скiльки дасть – так i дзвониш! Даєш ти гривню – на
гривню задзвоню, сорокiвку – на сорокiвку, а за карбованця – так
одклепаю, що аж плач розбиратиме! Кажуть: легко дзвонити – потяг за
хвiст, та й усе! Та нi: i до дзвона з невмитою пикою не йди!
Усi знали, що вiн жонатий; один вiн не признавав, бо такий п’яний
вiнчався, що й свiту не бачив. До того i жiнка не жила з ним, а
хилялася по шинках, волочилася з москалями. Тверезий – вiн був тихший
води, нижчий трави; зате, як скинув чарку-другу – де те i завзяття
вiзьметься: бадьориться, хвастається, словами, як горохом, сипле.
От i тепер. Чи давно вiн сидiв у кухнi на лавi самотою, звiсивши
на груди свою понуру голову? Його нiхто не прохав випити-закусити, вiн
нiкому нiчого не казав. Христя, стоячи коло печi i позираючи на його,
думала: чого сей чоловiк сидить сам собi, не їсть, не п’є i нiхто його
не припрохує? Так було, поти у кухню не навернувся товстий крамар.
–  Тимофiю! А ти чого сидиш тут, понурився, не п’єш, не їси? – i,
недовго думавши, ухопив його за руку й потяг до столу.
Недовго вони там пробули, та назад вернувся Тимофiй уже другим
чоловiком: вирiвнявся-випрямився, очi грають, брови так i ходять, ще й
своїми тоненькими вусами моргає. Христя нiяк не здержалася, щоб не
засмiятися.
–  Ти чого регочеш? Ти хто така? – присiкався вiн до Христi,
моргаючи так чудно бровами, що та аж натужується, щоб не смiятися, та
нiяк не здержиться.
–  Та се… – почав товстий крамар, ледве язика у ротi повертаючи, –
дiвчина!
–  А коли дiвчина, то чому замiж не йдеш? – питає Тимофiй.
–  Та вона б, може, i теє… та, бач, не трапляється жениха.
–  Ху! – хукнув Тимофiй. – Якого тобi жениха треба?
–  Сватай, Тимофiю, – хтось сказав з купи, що почала збиратися
кругом їх.
–  А що? Хiба не пiдеш? Ти не дивись, що забродивсь, аби халяв не
покаляв! – скрикнув вiн, тупнувши ногою, як пiвень, i моргнув усом
так, що усi аж за животи вхопилися.
Як грiм, гуркотiв регiт по хатi, та Тимофiй на те не вдаряв. Вiн
близенько пiдiйшов до Христi, почав любенько заглядати їй у вiчi.
Христi спершу було смiшно, а як насунули люди дивитися, то їй i
соромно стало, i страшно… Опустивши у землю очi, вона геть подалася до
кочерг. Тимофiй за нею.
–  Серденько! – скрикнув вiн тонко та голосно i аж пiдскочив.
–  Чого ви пристали до мене? Гетьте! – образливо одказала Христя.
–  Панiкадило душi моєї! – гукнув вiн удруге, ударивши сам себе
кулаком у груди.
Люди так i покотилися зо смiху, а Тимофiй стоїть перед Христею,
б’є себе в груди та вичитує.
–  Се та, кого жаждала душа моя! Прийди ж, ближняя моя, добрая
моя, голубице моя! Прийди в мої об’ятiя! – I, розставивши руки, уже
намiрявся був обхопити Христю.
–  Тимофiю! Що се ти! – роздався ззаду його голос.
Тимофiй озирнувся – i руки опустив: перед ним стояв батюшка.
–  Зовсiм засоромив дiвчину, – сказав отець Миколай, зиркнувши на
Христю, що, як та макiвка, аж горiла у порога.
Тимофiй на п’ятах поступився назад, даючи батюшцi дорогу, котрий
поривався виходити, прощався з хазяїнами, гiстьми.
–  Отець Миколай! А на колiсницi хiба не треба? – мовив
Заї’яибiда, приязно заглядаючи в очi.
Отець Миколай зареготався:
–  На колiсницi? А щоб вас! Давайте вже!
–  Я вам наливочки, – турбувався Загнибiда. – Такої наливочки –
губоньки злипаються! Олена Iванiвна! наливочки сюди! позаторiшньої!
-гукав вiн на жiнку.
Олена Iванiвна принесла пляшку.
–  Сама ж попотчуй. Од тебе смачнiша! – сказав Загнибiда. Олена
Iванiвна налила.
–  Добра, добра! – прихвалював отець Миколай, смакуючи потроху З
чарки.
–  А вам, отець диякон? Наливочки! – припрохує Загнибiда.
–  Ет! свинячого пiйла! – гукнув той. – Сiрка! менi – сiрка!
–  А може, ромку на потуху? У мене добрий ромок – у нiмця брав.
–  Не терплю я отих загранишних пундикiв. Вiд їх тiльки в животi
булькотить та голова болить. Нема кращого зiлля, як наш рiдний сiрко!
Чим бiльше його п’єш, тим смачнiше здається! Так? – скрикнув вiн,
ударивши Колiсника по плечi.
–  Правда ваша. Ромок до чаю – дивна штука.
–  Ото-то-то! А так, наголо – сiрка! Смикнув за хвiст – та й все!
Дерзай, чадо! – гукнув вiн, перекидаючи чарку в рот, i мерщiй
напрямився за батюшкою, котрий уже стояв на рундуцi, дожидався.
–  О, бодай вам щастя служило! – реготався Колiсник.
За дияконом услiд вийшли хазяїн, хазяйка, посунув i дехто з
гостей.
–  Пропустiть! пропустiть! – шамотiв беззубим ротом дяк,
протискуючись помiж народом.
–  Ти ж чув, що я тобi наказувала, старий чорте! – гукнула дячиха,
смикнувши його ззаду за косу.
–  Чув, чув! – вириваючись, мовив дяк i скрився в сiнях.
–  Ох ти, моя неписана! – скрикнув Тимофiй, ущипнувшiї ка виходi
Христю за руку.
Та не видержала i зо всього маху всадила кулака в Тимофiеву спину,
аж по хатах загуло.
–  Ото посватала! Молодець! – хтось промовив.
–  Хто кого? – спитався Колiсник.
–  Он та дiвка Тимофiя.
Колiсник скинув на Христю очi. Червона i гнiвна стояла вона у
порога коло печi.
–  Де ти, серденько, була? – спитався вiн, пiдступаючи до неї. – Я
ж з тобою й не христосався! Христос воскрес!
Поки Христя зiбралася, що їй одказати, як Колiсник уже й обняв її.
–  Не дуже, Костю, не дуже! Щоб, бува, губ не попiк! – гукав ззаду
його товстий крамар.
–  I я не христосався! – десь вирискався гнилозубий миршавий
чоловiчок i – цмок Христю в щоку.
Товстий крамар i собi приложив жирнючi та слинявi губи. Христя
поверталася то сюди, то туди, соромилася, млiла. Вона не знала – чи їй
плювати в очi сiй п’янiй зграї, чи лаятися, чи плакати.
–  Стiй! – гукнув Звi’чнбiда, вертаючись у хату й побачивши, як
Христя побивається у мiцних Колiсникових обiймах.
–  Костянтине! Що се ти? Пiдожди ж, я жiнцi похвалюся, –
повернувся вiн до Колiсника.
–  Нема, братику, дома, – одказав той, випускаючи Христю. Та
прожогом кинулася з хати i трохи в сiнях не збила з нiг хазяйки.
–  Куди се, як божевiльна, несешся? – спитала Олена Iванiвна.
–  Та он… вони… Хай їм! – з плачем жалiлася Христя. – Коли так, то
я й кину.
–  Що там таке? – спиталася Олена Iванiвна.
–  Цссс!.. – заходило в кухнi.
–  Не руш хазяйського добра! – вийшовши серед хати, гукав
Загнибiда. – Не руш.
–  Чого ти желiпаєш? – сказала вона чоловiковi. – Он – люди, он –
благороднi! – I гнiвна пройшла у свiтлицю.
–  Отак, як бач! Хто кислички поїв, а кого оскома напала, – сказав
Загнибiда, чухаючи потилицю.
–  Отак i в мене, – хитаючи головою, одказав Колiсник.
–  Лихо, брат, – не жiнки сi! – мовив Загнибiда.
–  Лихо, – пiдказує Колiсник.
–  А коли лихо, то його й залити, – умiшався товстий крамар.
–  А справдi! – додав Колiсник.
–  Ходiмо, – сказав Загнибiда.
–  Пiдожди. Отi пани нам! I нащо ти їх напросив до себе? – каже
крамар.
–  Хiба я їх просив? Самi набилися. Не плювати ж менi їм у вiчi!
Тiльки що проказав се Загнибiда, як з свiтлицi виходять Рубець i Книш.
–  Попили, поїли у вас, Петро Лукич, – сказав Рубець. – Пора й
додому.
–  Куди? Так рано? Та я не бачив, чи ви що й вживали.
–  Вживали, вживали i геть-то! – простягаючи руку, мовив Книш.
–  Боже ж мiй! Та, може б, ще трошки посидiли?
–  Нi-нi! Жiнки дома ждуть. Ми, знаєте, перельотнi птицi.
–  Скажи, хай не задержує, – мовив тихо товстий крамар Колiсниковi
на вухо.
–  Та хоч на дорогу! – побивається Загнибiда. – Антон Петрович!
Федiр Гаврилович! По однiй, наливочки. Жiнко, голубко моя! Дорогим
гостям на дорогу наливочки.
–  Од тебе не одчепишся! – сказав Рубець.
–  Звинiть. Вибачте, бога ради! Може, що й не так. У мене, знаєте,
все по-простому. Пнись – не пнись, а до панiв далеко. Звинiть.
–  Дай, боже, i нам те мати, що у вас! – утiшав Книш, беручи чарку
наливки.
–  Бувайте ж здоровi! – привiтався Рубець. Випив, оддав чарку i,
подавши на прощання одному Загнибiдi руку, мерщiй подався у сiни.
Книш, прощаючись зауряд iз знайомими й незнайомими, собi похилив за
ним. Загнибiда пiшов проводжати.
–  I слава богу! -легко зiтхнув товстий крамар.
–  Та вей Книш ще нiчого: обхiдчастий чоловiк, – сказав Колiсник,
– а ще наш секретар – о-о! то цяця!
Обидва одним миром мазанi! Обидва на руку охулки не кладуть! Той
тiльки бере та кланяється, а наш бере та ще й батька дере!
–  Випровадив, слава тобi боже! – сказав Загнибiда, вертаючись. –
Ну, тепер ходiмо до столу. Тепер наша черга. А вже менi сi пани! – I
всi разом повалили у свiтлицю. Там за столом сидiла вся жiноча
кумпанiя.
–  Iдiть лишень до нас, – мовила огрядна молодиця, гнилозубого
чоловiка жiнка, червона, як та наливка, що держала в руках. – Годi вам
усе з панами та з панами. Чи бач, як панами пропахалися! – додала
вона, стрiльнувши на Колiсника своїми масляними очима.
–  З вами, кумо, випити? От добра кума! – мовив Колiсник,
пiдходячи до молодицi, i опустився коло неї на лавi.
–  Та воно-то кума – кума, а христосатися з кумою й нема! –
укорила висока довгобраза крамариха, товстого крамаря жiнка.
–  Чого нема? I тепер ще можна! – мовив Колiсник.
–  Огледiлись, як наїлись! – одказала, запишавшись, кума.
–  От i опiзнились! Саме тепер в смак! – виправляється жартами
Колiсник.
–  Не в вашу дяку! – укоряє крамариха.
–  З наймичками йдiть спершу христосатись! – уколола дячиха,
сверкнувши злими очима.
–  З наймичками буває часом краще, нiж з ким другим, – додав
гнилозубий чоловiк.
–  Ще й ти туди! Ще й ти! Не гнiви вже хоч бога! – призро одказала
його жiнка.
Гнилозубий чоловiк зморщився, скривився й ще миршавiший здався,
нiж був до сього.
–  Що ж я? Я нiчого. Не личком же, бач, шитий! – виправлявся вiн.
–  Коли не ликом, то валом! – скрикнула, заливаючись реготом,
крамариха. Другi жiнки теж зареготалися.
–  Коли ж так, – мовив Загнибiда, – коли вони нас не приймають, –
не хочемо ж i ми бути з ними! Хай вони собi осiбно, а ми – осiбно.
Ходiмо. – I, взявши за поперек гнилозубого чоловiка, Загнибiда
напрямився в кухню.
–  Куди ж ви? – неспокiйно на них зиркнувши, спитала Загнибiдиха.
–  На просторе… Хай вам! – мовив Загнибiда. Олена Iванiвна, мов
ужалена, опустилася, лице їй поблiдло, очi похмурилися.
–  Куме! куме! – крикнула навздогiнцi крамариха i завела:
–  Ой куме, куме, Добра горiлка.
–  Випиймо, куме, для понедiлка, – товсто одказав Загнибiда,
вертаючись назад до куми, котра уже й мiсце для його одiбрала.
Загнибiда сiв.
–  Отак буде краще! Посiдаймо рядком та побалакаймо ладком;
посiдаймо близенько та вип’ємо по чарочцi повненько! – сказала
гнилозубого чоловiка жiнка, Колiсникова кума.
–  Сам бог глаголе вашими устами! – скрикнув Колiсник, опускаючись
коло неї. Товстий крамар i гнилозубий чоловiк собi примостилися до
гурту.
–  Жiнко-голубко! – мовив Загнибiда. – Ти ж у мене перша, ти ж у
мене й остання! Попотчуй добрих людей. Страх мiй, люблю посидiти з
добрими людьми, погомонiти, поспiвати.
–  Уже ж коли спiвати, то божественної, – сказала дячиха.
–  Божественної! Божественної! – загукали кругом.
Крамариха завела “Христос воскресе!”; другi пiдхопили. Жiночi
голоси тонко-тонко виводили; чоловiчi, мов жуки, гули; один Колiсник
гукав товстого баса, аж вiкна бряжчали, за що його кума раз по раз
садила кулаком у спину. Колiсник мов i не чув тих духопеликiв –
спiвав; зате на кiнцi так придавив, що кума не здержалася i з усього
маху стусонула Колiсника межи плечi; той векнув. Усi зареготалися, а
Колiсник, повернувши назад себе руку, ущипнув куму. Та скрикнула,
поточилася на стiл… Пляшки й чарки захиталися, попадали… Почувся
брязкiт битого скла.
–  Стiйте! стiйте! не бийте! – хтось скрикнув.
–  Нiчого, нiчого. Де п’ють, там i б’ють! – одказав Загнибiда. –
Жiнко! попотчуй ще.
Пiсля сiєї уже не примiчали, як слiд спiвати, якої держатись.
Дячиха завела “Удiвоньки”; крамариха – “Куми”; червонопика Колiсникова
кума – “Не чiпайте мене, хлопцi, – по телята я йду”… Товстий крамар,
схилившись на плече до дячихи, плакав; Загнибiда, слухаючи крамариху,
совав ногами то сюди, то туди; гнилозубий чоловiк, приткнувшись до
стiни головою, хропiв на всю хату; Колiсник пiдгукував Загнибiдинiй
кумi. Одна Загнибiдиха, бiлабiла, як крейда, позирала на всiх палкими
очима та болiсно усмiхалася…
Христя, почувши нестямний галас, пiдiйшла до дверей подивитися.
Вона Зроду-вiку не бачила нiчого такого! “Це подурiли люди,
показилися! Один на одного лiзе, один другого не бачить. I це
багатирi, дуки гуляють-бенкетують! З жиру не знають, що робити, та
казяться”, – подумала Христя й мерщiй проскочила повз дверi до столу,
щоб хто не примiтив; узяла шматочок паски й почала жувати. Вона ще
сьогоднi не їла; у ротi засхло; зачерствiла паска становилася руба.
Пiд гам, гомiн i чужi спiви їй сумно-сумно стало. Сонце одходило до
спокою, червоним свiтом обдаючи землю. Обпершись на стiл i позираючи в
вiкно, вона задивилася на те криваве полум’я та й задумалася…
Страшенний грюк злякав її. Вона кинулась до свiтлицi. Там серед
хати копицею лежав крамар. Вiн поривався було устати, та не здержався
– поточився i – як два зняло! – розпластався серед хати. Загнибiдиха
скрикнула.
–  Не лякайтеся, Олено Iванiвно; не вiзьме його лиха година! –
сказав Колiсник i, ухопивши крамаря за ногу, поволiк його в кiмнату.
–  А цей чого тут куняє? – забачивши гнилозубого чоловiка, каже
Колiсник i, взявши на оберемок, понiс до крамаря.
–  Очищайте, очищайте мiсце! – гукає йому услiд гнилозубого жiнка
i, коли той вернувся, надiляє його поцiлунком.
–  Отакого б менi чоловiка! А не гнилозубого та сопливого! –
цiлуючи, шепче вона, так що всi чують.
–  О, матерi його дуля! Вони цiлуються, а менi й не можна! –
скрикнула крамариха й кинулася до Колiсника з Другого боку.
Обаранили Колiсника; одна в одну щоку цiлує, друга – в другу.
Колiсник гукнув, ухопив обох на оберемок i понiс по свiтлицi. Жiнки,
як гадюки, вилися кругом його, пхаючись та не даючи одна однiй
Колiсника цiлувати.
Загнибiда сидiв i похмуро дивився на Колiсника: досада щипала його
за серце.
–  Костянтине; – гукнув вiн, засовавшись на мiсцi. – Покинь!
Колiсник пiдняв жiнок аж пiд стелю, звiв докупи i зразу опустив на
землю. Воно б, може, тим i скiнчилося, коли б Колiсникова кума
незнарошне не збила з Загнибiдиної куми очiпка.
–  За що ти, сучко, збила з мене очiпок? – скрикнула та,
упинаючись у патли гнилозубого жiнцi. Другий очiпок полетiв додолу.
Колiсникова кума, не довго думавши, мазнула крамариху з усього маху по
щоцi рукою, аж виляски пiшли!
–  Так ти ще й битись! – скрикнула крамариха, кидаючись на недавню
свою товаришку.
–  Що це ви! Господь з вами! – сказав Колiсник, становлячись мiж
ними.
–  Матерi твоїй трясця! Як сама розтрибуха, то, думаєш, i всi
такi! – кричала одна.
–  Ти сама розтрибуха! Ти! Тьфу на тебе! – одказала друга, плюючи
на свою супротивницю.
–  Бач! Це ти, Костянтине, наробив! – скрикнув Загнибiда, ударивши
кулаком по столу, аж пляшки забряжчали. Колiсника не так той гук, як
стук уразив.
–  А по какой такой причинi я? – беручись у боки, спитався
Колiсник.
–  Ти!.. ти!.. Ти всьому виною! – гукав Загнибiда, мотаючи п’яною
головою.
–  Та годi вам… Петре! – мовила жалiбно Загнибiдиха.
–  Вiн! – гукнув знову Загнибiда. – Вiн всьому виною! Куди вiн не
встряне – добра немає!
–  Що ж я, по-твоєму: чортяка, виродок який? Га?
–  Виродок! Виродок! – ледве повертаючiї язик у ротi, мовив
Загнибiда.
–  Трясця тобi в пуп! – гукнув, червонiючи, як буряк, Колiсник.
Загнибiда, похитуючись, пiдвiвся. Очi в нього, як гострi ножi,
блищали.
–  Так це ти до мене прийшов бучу збивати?.. Вон з моєї хати, щоб
i твiй дух поганий не воняв! – крикнув несамовито Загнибiда. Колiсник
прикро подивився йому у вiчi.
–  I-i, хазяїн паршивий! – призро мовив i, сплюнувши, почав шукати
шапки.
–  Брешеш! – скрикнув Зягнибiда. – У мене чеснi люди бувають,
благороднi; один ти з усiх єхида вирискався.
–  Який же я єхида? Ану, скажи… – пiдступаючи, допитувався
Колiсник.
–  Який? Ось який. Ти пам’ятаєш наш уговiр за рибу перед рiздвом?
–  Ну, пам’ятаю… То що?
–  Що ж ти – узяв її у мене? Узяв?.. О-о-о, єхидо! Аби пiдвести
чоловiка, аби шкоди другому наробити!.. Та ще й смiєшся…
–  То ти он про що?! Та й дурний же ти, а ще писарем був. Це,
брат, комерцiя зоветься, щоб ти знав: не ти накриєш – тебе пiдведуть.
–  В усьому ти такий! – гука Загнибiда.
–  А ти кращий.
–  Що ж я?
–  Що? А розписки якi там писали? Га?
–  Якi розписки?
–  Не знаєм? Забув? А хазяїном зовешся. Крамарюєш на тисячi, а па
пять рублiв бiдної дiвчини полестився!
–  Що це ти патякаєш?
–  Що? Он кого спитай, що. Он! – указуючи на Христю, мовив
Колiсник. – Вас за се у тюрму посадити слiд. Пiвроку служби чужої
закортiло? Знаємо ми, нащо ся служба, догадуємося… У-у, хазяїн! Нога
моя не буде пiсля сього у твоїй хатi! – скрикнув Колiсник, сплюнувши,
i побiг iз хати.
–  Постiй… постiй! – мовив Загнибiда, поточуючись, i опустився на
лаву. Голова його не держалася на в’язах, як вiн не мотав нею, як не
силкувався вдержати. Аж ось вiн пiдвiв-таки її, позирнув по хатi…
Кругом – нi духу: гостi, почувши змагання i думаючи, що до бiйки
дiйде, усi повтiкали… Ззгнибiду досада їла.
–  Жiнко! – скрикнув вiн.
Блiде лице з блакитними очима визирнуло з кiмнати.
–  Чого тобi?
–  Ти чула?
–  Що чула? Попились – полаялись; завтра зiйдетесь – помиритесь.
–  Хто? Я? Я? З ним? Скорiше вода з огнем побратається, нiж я з
ним помирюся! Мене прилюдно отак шпетувати? Прилюдно?!
Загнибiда схилився i довго сидiв похнюпившись. Що його схилило?
Хмiль, образа чи, може, прокинулась совiсть?.. Довго вiн сидiв так
сумний-похилий. Це знову пiдвiв голову i хижо провiв очима по хатi.
–  Лягай краще спати, – мовила до його Олена Iванiвна.
–  Хто? Я?.. Усi лягайте, усi спiть. Один я не буду… Пiсля сього
та менi спати? – Вiн затрусив головою.
–  Яке його дiло, хто як наймичок наймає? – помовчавши, замовив
вiн знову. – Яке його дiло? Я не йду до його справлятись, чи вiн за
грошi найма, чи без грошей? Може, я i без грошей найняв, та вiзьму й
заплачу Зразу… Христе! – гукнув вiн на всi хати.
Христя була в кухнi, як змагалися Колiсник з Загнибiдою. Спершу
вона не розiбрала, про кого та рiч ведеться; тепер їй, як удень, стало
видно. То її З матiр’ю оплутали, он як обiйшли цi дуки-багатирi!..
Серце її наче хто у жменi давив, – так воно заболiло… Проснулася туга,
устала ненависть… Коли її кликнув Загнибiда, вона назнарошне не пiшла,
не окликнулась.
“Нi, не треба! – рiшив Загнибiда. – П’ять рублiв – грошi! Та ще й
до строку далеко. Я їй i тодi вiддам… Вiддам та ще й одiшлю до його,
щоб показала тому iродовi. Ось, мов, як чеснi хазяїни роблять!” – I
Загнибiда сам собi усмiхнувся.
Сонце сiло; насунула темна тiнь ночi; в хатi ще бiльше потемнiло:
стiни – мурi, у кутках – як сажа чорна, тiльки крiзь шибки уриваються
жовтуватi пбмерки.
–  О-ох! хоч випити, – почувся голос Загнибiди; далi – мацання
руки по столу, брязкiт битого скла.
–  Чорт би вашого батька взяв! – крикнув Загнибiда. – Свiтла дати!
Чому свiтла й досi немає!
Загнибiдиха, вискочивши з кiмнати, кинулася свiтити. Поти знайшла
сiрники, поти засвiтила, Загнибiда сидiв i лаявся. Як засвiтила – то
аж скрикнула: нова скатертина трохи не вся залита наливкою, розбите
скло валялося по столу.
–  Господи! Чи не можна б спершу засвiтити, та тодi випити, коли
так заманулося, – сказала вона.
–  Мовчи! – гукнув Загнибiда, хижо сверкнувши очима. – Ще менi не
залили за шкуру сала? Ще й ти туди?
Загнибiдиха глянула докiрливо на нього, повела плечима i вийшла в
кухню.
–  Христе, голубко! Дивися, пожалуста, за ним, щоб вiн, бува, хати
не спалив, а я пiду та трохи спочину, бо це вже жди всюночної… Ох,
побила мене лиха та нещасна година! – зiтхнувши важко, тихо сказала
вона i пiшла в кiмнату.
Гiркi думки знялися в Христинiй головi… “Обiйшли-окрутили, як самi
знали, та ще й голубкою величають… Ой, добрi та любi!” – думалося їй,
а в серцi почувався якийсь жаль до Загнибiдихи. Якась таємна думка, що
ця жiнка нi в чому не винувата, що вона сама немалу випила на своєму
вiку та ще й випиває, ворушилася у її душi. Глибоко та важко
зiтхнувши, вона сiла на лавi так, щоб видко було, що Зягнибiда буде
робити. Загнибiда сидiв за столом проти неї i, уп’явши очi у кiнець
гнота, божевiльне дивився на свiтло.
Нешвидко перевiв вiн їх на розлиту по столу наливку, пiдняв руку,
умочив пальцi й почав мастити голову… Христя тихо зареготалась – такi
смiшнi їй здалися тi витребеньки п’яного хазяїна… Палкий погляд
Загнибiди, досягаючи до неї аж у кухню, перервав її регiт. Вона
затихла; Загнибiда, наставляючи ухо, слухав… Стало тихо-тихо; Христя
чула, як у неї серце кидалося… Це Загнибiда устав, налив чарку, випив
i на пальчиках покрався у кухню. Христя закам’янiла на мiсцi. Вона
навiть не пригадає, як Загнибiда опинився бiля неї, пригорнув до себе
i тихо поцiлував у щоку… Огонь – не огонь опiк її; якась огненна течiя
розлилася по її тiлу.
–  Христе, голубко! – шепнув вiн, пригортаючись до неї. Вона
трiпнулася, мов уражена.
–  Чого ви лiзете? Гетьте! – скрикнула вона на всю хату, одпихаючи
його вiд себе.
–  Цссс!.. – засичав Загнибiда i знову почав дослухатись. Кругом,
як у вусi, тихо, тiльки з кiмнати доноситься сап важкий.
–  Знаєш що, Христе? – почав вiн. – Я тобi заплачу тi грошi, що
батько зазичив у мене.
–  Чула я, як вiн зазичив. Спасибi вам з Супруном! – вiдказала
Христя.
–  Що ти чула! То – брехня! їй-богу, брехня… А от що я тобi скажу…
Хочеш бути багачкою, ходити у шовках, у золотi? Христя мовчала.
–  Що твоя душа забажає – все тобi буде! Чи їсти тобi, пити… Ти
бачила оту здохляку? – ткнувши пальцем на кiмнату, спитався Загнибiда.
– їй день вiку, та й того я ще укоротити маю… Стидка-бридка!.. А ти
менi якраз пiд норов пiдiйшла…
Христя мовчала, тiльки її серце непокiйно билося.
–  Христе! – благим голосом прогув Загнибiда й кинувся до неї. Очi
його свiтилися, як у кота, руки тремтiли; вiн увесь трусився, мов у
лихоманцi: як ужака той, холодний i слизький, вiн обвивався кругом
Христиного стану i п’яними устами цiлував її лице, очi, шию… Христя
мовчки пручалася, доки її було сили змагатись; коли ж вибилась з мочi,
а Загнибiда налiг на неї, вона скрикнула на всю хату… Не встиг вiн
одхопитись, як на порозi показалася Загнибiдиха, блiда, розпатлана.
–  Вон, вонюча! – скрикнув.Загнибiда i знову кинувсь до Христi.
–  Тiкай, Христе! – гукнула Загнибiдиха.
Христя, як стрiла, кинулася надвiр. Загнибiда – за нею; та
спiткнувся на порозi, упав… Христя з нестямки добiгла аж до комори.
Незабаром донiсся до неї нестямний крик Загнибiди: “Так тiкай, вонюча?
Тiкай, паскуднюча?..” Гуп важких кулакiв, гук, зiтхання i плач
Загнибiдихи.
–  Ох, уб’є ж вiн її, уб’є! – гомонiла сама до себе Христя,
ламаючи руки. їй хотiлося кинутися оборонити нещасну хазяйку i страшно
було Загнибiди; страшно того непевного крику господинi: “Тiкай,
Христе!..” Вона з ляку, не знаючи що робити, забилася аж пiд комору.
Вогка земля, холодне повiтря – нiщо її не охолоджало; тiло її все
вогнем горiло, хоч її наче лихоманка трусила; то палив її нестямний
плач Звгнибiдихи, трусив непевний страх, що буде з нею…
Аж ось i плач, i гук затихли. Здалека почувалося важке немочне
зiтхання. Далi – щось рипнуло дверима, щось, спотикаючись, вилiзло
надвiр… Роздався гук i посвист… Так божевiльний гукає i свище, коли
нападе його сказ. Христя припала лицем до землi, затуляючи вуха
руками, щоб хоч не так доходив до неї той рiзучий посвист.
–  Христе! – почувся охриплий голос Загнибiди. – Де ти? Озовися!
Усе вiддам тобi… Що е в мене – все твоє… У шовки наряджу, срiблом
обкую, золотом обсиплю! Чула! Озовися-бо… Бо найду – гiрше буде! –
сварився вiн.
–  Петре! Побiйся бога, – ледве-ледве доходив немочний голос
Загнибiдихи.
–  Ти знову устала? – скрикнув Загнибiда. – I не доб’єш прокляту!
Лиха.година тебе не вiзьме вiд мене! Вонюча, паскуднюча,
стидка-бридка!
–  Легше, легше! – донеслося з улицi.
–  Ось не займай лиш, хай йому! – казав другий голос.
–  Чому? – допитувався перший.
–  То Загнибiда бенкетує. Причепиться – не одв’яжешся! Загнибiда
мов не чув тiї розмови прохожих, стояв серед двору та, знай, костить
жiнку на чiм свiт стоїть; а та, обливаючись слiзьми, прохала його iти
спати.
Далеко-далеко за пiвнiч, видно, вже притомившись лаятись, вiн
пiшов до рундука i сiв на крильцi. Коли блiда зоря зайнялася над
сонною землею i Христя вилiзла з-пiд комори, щоб пiти у хату
нагрiтися, то перше усього кинувся у вiчi їй Загнибiда. Сидячи на
рундуцi i схилившись до стовпа головою, вiн спав. Христя i сонного
його злякалася. Щоб, бува, як не збудити, вона на пальчиках покралася
за хвiртку i стояла за ворiтьми, чуманiючи, поти не почула гомону у
дворi. То гомонiли товстий крамар та гнилозубий чоловiк, тягнучи
Загнибiду в хату. їм не пiд силу було утягти його п’яне тiло – i
хазяйка кликнула її допомогти.
IV
–  Ти не потурай, Христе, на те… Що п’яному не забреде у голову?
П’яний не поставить свiчки, а звалить, – уговорювала Загиибiдиха
Христю, як крамар i гнилозубий чоловiк пiшли з двору.
Христя мовчала, хоч її i зло брало за вчорашнє: вона за цiлий день
тiльки невеличкий шматочок хлiба з’їла; цiлу нiч просидiла пiд
коморою, перемлiла та перемерзла – та що їй було казати? I кому
казати? їй, хазяйцi, його жiнцi? Хiба вона сама не бачила, сама не
чула? Хiба їй самiй не досталося?
–  От тiльки чого буду тебе прохати, – помовчавши трохи, знову
почала Загнибiдиха. – Що вiн тобi буде казати – не втаюй вiд мене… – I
ЗагниСiдиха заплакала.
Христi стало жалко хазяйки. Вона б рада її й утiшити, та чим же ти
утiшиш?
Переплакавши, Загнибiдиха знову начала гiрко-журливо:
–  Ну й життя! Вороговi своєму не бажала б такого! Хоч би дiти
були… Зреклася б тебе, допеклого, осоружного! Пий, гуляй, розпутничай
– мало б менi було нужди… Нiт же! Господь i тим не благословив… Чи я
вже удалася така нещасна, чи согрiшила перед богом, що на менi все
лихо окошилося!.. Нас троє було. Старша сестра умерла дiвкою, брат –
оженившись, а я зосталася… Навiщо?.. Он учора, як сова та, як сич,
цiлу нiч простогнала та проголосила; а бог знає, що ще сьогоднi буде…
Отаке моє щастя, Христе! Заклинаю тебе усiм святим на свiтi: будеш iти
замiж – не йди за крамаря, не йди за городянина, – i в того, i в
другого нi жалю, нi совiстi! Iди ти краще за хлiбороба… Як згадаю, як
жилося в селi у батька, що б тепер дала, коли б воно вернулося?..
Повеснi або влiтку устанеш рано, пiдеш на поле – просторо тобi та
любо. Сонечко стиха грiє, вiтерок легенький дише, польовi пахощi:
чебрець, жовтоцвiт; жайворонок над головою в’ється, щебече; а перед
тобою довгi-довгi нив’я – так i хвилюють, так i колосяться… От тiльки
хiба в жнива сонце надолужає; та коли жнеш високе колосисте жито або
яру пшеницю, та в гуртi, та з пiснями, то й те байдуже. Незчуєшся, як
той день довгий мине, як уже час i додому йти. А там знову – скоки та
спiви, спiви та скоки, до самого дому… Або зимою: збереться нас
п’ять-шiсть дiвчат, та все щирi подруги, вiрнi товаришки… За спiвами
та за жартами й робота непримiтна… Довiку б я бажала такого життя,
Христе! I пiднесла ж лиха година цього Загнибiду!.. Бог його знає,
чого воно свiт так мiниться. Здається, вiн тодi зовсiм не такий був.
Як заручився вiн, то товаришки, бувало, завидують менi: “Щаслива ти,
Олено, – жених у тебе красивий, та ще й письменний!” Я й сама тодi
думала, що щаслива. А вийшло… Кожна з моїх товаришок за послiднiм
харпаком щасливiша вiд мене! У них, може, i достатку бракує, та в їх –
мир, у їх лад; а в мене i багато лишнього, та нащо воно, коли твоя
душа не на мiсцi, коли дивитися на нього не хочеться, не радує воно
очей моїх, серця зав’ялого?!
Загнибiдиха замовкла. Сiвши коло столу й пiдперши голову рукою,
вона задивилася у вiкно, надвiр. День був ясний, сонце тiльки що
пiдбилося; променястi паси косо перерiзують усю хату, осiдаючи аж бiля
порога золотим пiском; а там, за вiкном, надворi, свiту-свiту – аж
дивитися боляче. А Ззгнибiдиха ж то й не змельне нiкуди; як уп’яла
свої блакитнi очi в ясне сонячне свiтло, та там вони й потонули… Що
вона бачила там, що видивлялася? Своє молоде життя, свою дiвоцьку
долю?.. Христя дивиться на неї, на її блiде засмучене лице, на її
блакитнi задуманi очi. Сонце прямо пада на неї, обдає й обсипає своїм
iскристим свiтом; i здається Христi – то сама господиня так свiтить,
сама горить тим ясним самоцвiтом…
–  Гей! – доноситься охриплий з перепою голос з кiмнати.
Загнибiдиха струснулась, скочила й побiгла. Христi здалося, наче чорна
хмара зразу насунула: i сонце свiте – та не так, як хвилину назад тому
свiтило; i хата мов не та, тиха та спокiйна, – а вчорашня хата, де
бенкет, розвернувшись, гукає п’яним гуком, де її мордовано… У Христi
серце забилося важко та трудно. Знiчев’я вона кинулася до печi: то
одтуле заслiнку, подивиться в чорнi челюстi, то знову затуле… Це –
ухопила вiник i почала вимiтати пiч.
Загнибiда увiйшов у кухню, поточуючись. Одутлуватий, закустраний,
вiн став серед хати, понуро оглядаючи кругом себе. Загнибiдиха стала
коло печi, заслоняючи вiд його Христю.
–  А та де? – зично спитався Загнибiда.
–  Послала на базар за бубликами, – торкаючи рукою Христю,
одказала Загнибiдиха. Христя коло печi присiла.
–  Нащо? – гарикнув Загнибiда, гостро глянувши на жiнку, i,
похитуючись, повернув у свiтлицю.
У Христi аж дух сперло в грудях, поки Загнибiда допитувався; як же
вiн пiшов, а за ним i Олена Iванiвна, вона мерщiй тихенько покралася у
сiни, дослухаючись, що буде далi… “Коли знову здiйметься буча
по-вчорашньому – кину, утечу додому!” – рiшила вона.
Скiльки хвилин пройшло незамутної тишi. Це зразу наче у дзвони
вдарено.
–  Жiнко! – гукнув Загнибiда.
–  Я тут, – почувся її тихий, болiсний голос.
–  А-а… ти тут… А я думав, пiшла куди. Може, кого кращого
знайшла?.. Га?.. Кращого?.. Сiдай отут проти мене, дивись менi у вiчi…
Тiльки й добра у тебе, що очi… а то все – кат знає що!.. Дивись на
мене! – вередував Загнибiда.
–  Та я ж дивлюся.
–  Дивишся?.. Дивись, поти я не засну… Коли ти вiрна жiнка, богом
дана, ну, i дивись, i доглядай свого чоловiка!.. Ти бачиш – я п’яний…
Ну, i доглядай мене. I засну – доглядай… I за сон не ручайсь… Бо я й
сонний устану i пiду до других.
–  Що ж менi казати? Твоя воля, твоя й сила! Уже ж я тебе не
вдержу.
–  Не вдержиш? А держиш… О-о, ви гарнi! Всi ви гарнi та тихi… А
сто чортiв по сто гнiзд звили у вашiй проклятiй утробi!.. Нi самi не
живете, нi другим не даєте жити… Мало вас бито, мало вас вчено… он то
що!..
Далi його голос обiрвався – затих. Христя довго дослухалася, та
вже бiльше нiчого не вчула; коли-не-коли тiльки доносилося до неї
важке зiтхання та плач… Христя на пальчиках покралася з сiней у кухню,
з кухнi – до свiтлицi. Дверi з кiмнати були трохи одхиленi, i Христя
зазирнула в щiлину. Загнибiда лежав на лiжку, закривши очi й розкривши
рота; його високi груди важко пiднiмались та опускались… Загнибiдиха
сидiла проти його. На її зблiдлому лицi ще виднi були слiди слiз;
почервонiлими очима дивилася вона на його; туга, скорбота та
несамовита мука свiтилися ними…
Несподiвано вдарено в церковного дзвона. Зично i голосно
розкотився його товстий гук… Христя кинулась; кинулась i Загнибiдиха;
Загнибiда тiльки розкрив очi, бликнув на жiнку – i одвернувся до
стiни. Христя мерщiй покралася назад у кухню.
Важкi думки обняли її голову, тяжка туга сповила серце. Учорашнє
ще стояло перед нею; гiрке та образливе, воно ще не пройшло, не
утихло; а тут i сьогоднiшнє пiдновило… Бодай ми не родились на свiт,
коли над нами отак Знущатися!.. Он, вивернувся, як кабан, вередує… А
ти сиди над ним, дивися на його задуту пику, слухай його варнякання i,
проклинаючи, жди, поки засне вiн. Коли б не грiх, приспав би тебе –
довiку не пiдвiвся!..
Все зле i гидке, що затаюється у чоловiчiй душi на самому днi,
спливло наверх, знялося: i гидливiсть, i ненависть, i ще щось, чого
Христя через хвилину сама злякалася. Вона забачила здоровенний
кухняний нiж на столi… “Отим би тебе приспати!” – ударило їй у голову…
Прийшовши до пам’ятку, вона перехрестилася. “I збреде ж таке на думку,
тьфу!” – сплюнула вона i повернула гадки на щоденнi клопоти. “Що ж це
воно буде? Хiба сьогоднi нi топитимемо, нi варитимемо?” Якось
озирнулася – перед нею стояла хазяйка. її червонi очi ще не просохли
вiд слiз, блiде лице було аж жовто-зелене, сказать би – вона днiв з
п’ять нi на волосину не спала або недугувала з мiсяць.
–  Чи будемо сьогоднi варити? – питає Христя. А Загнибiдиха
божевiльне подивилася на неї та як припаде до столу, як заридає!..
Наче ножем пройняла Христю наскрiзь.
–  Та годi, хоч не плачте! – скрiзь сльози вимовила Христя. – I
чому я не пропала малою! – скрикнула Загнибiдиха i вся затiпалася…
З того часу мiж Загнибiдихою i Христею настав лад; сказать би,
товариство, коли б Христя була рiвна; а то Христя завжди держала себе
геть одсторонь – i як чужа, i як молодша, i як наймичка. Зате
Загнибiдиха ходила За Христею, як за своєю меншою сестрою. Коли Христя
забуде що зробити – Загнибiдиха сама зробе, а не нагадає. Пiсля свят
вона не тiльки ублагала чоловiка набрати наймичцi на одежу, а сама
пiшла й набрала разом на двi: буденну i празникову. Прийшлося шити, –
у Христi хоч рука трохи й пiджила, та палець болiв, – Загнибiдиха сама
шила, а Христi наробила мастi i клала до пальця, щоб скорiше
пiдживало. Як настали буденнi днi, то Загнибiда хiба обiдати та на нiч
наверне додому, а то все на базарi, у крамницi. Загнибiдиха i Христя
самi дома. Упоравшись коло печi, посiдають рядком, роблять що, ведуть
по душi розмову. Загнибiдиха розказує про своє життя, Христя – про
своє.
–  Невже ти нiколи не спiвала? – спитала її раз Загнибiдиха. – От
уже скiльки у нас, а я й досi твого голосу не чула.
–  Чому не спiвала? Спiвала. Тiльки тут якось не вiльно спiвати.
–  Чому не вiльно? Заспiвай, нагадай менi моє дiвування. Христя
заспiвала – i Загнибiдиха своїм слабим розбитим голосом пiдтягувала.
Другого разу Зягнибiдиха попрохала Христю розказати про свiй рiд.
Христя розказала i про батька, i про матiр, i про напастi Супруновi.
Вона нiчого не втаїла вiд хазяйки. Та слухала та тiльки глибоко
зiтхала.
–  Знаєш що, – сказала вона, коли Христя замовчала. – Ти б пiшла в
село, матiр провiдала.
–  Коли ж менi пiти? – питає Христя.
–  Коли? Ось у середу його винесе; аж до понедiлка не буде. От i
вибери день – i пiди.
–  А ви ж самi як зостанетесь?
–  Про мене – байдуже! Не первина менi самiй зоставатись. От якби
ти пiшла, та ще й матiр свою привела сюди. Тепер годинка i тепло, –
хоч би я на неї подивилася.
–  Та мати такi, що самi не дiйдуть сюди. Загнибiдиха зiтхнула:
–  Ну, вже хоч провiдаєш.
Христя задумалася. “Коли його пiти? коли зiбратися? У середу –
хазяїн виїде; у четвер – поприбирати треба дещо; хiба от у п’ятницю…
Раненько вийду – на обiд наспiну; там суботу перебуду, а в недiлю рано
й назад”, – розполагає сама собi Христя i рада-рада, коли хазяйка
згодилася… Вона матiр побаче, з подругами наговориться, вiзьме з собою
й нову одежу. Як нарядиться, як покажеться у селi, то-то всiх здивує!
А Супрун як побаче – ото його завiйна ухопе! Вона ж назнарошне аж повз
вiкна його пройде, а як Федора побаче – наперекiр почне з ним
загравати.
–  Ти ж, Христе, ранiше порайся та ранiше й лягай спати, щоб
виспатись на завтра, бо не близький свiт тобi йти, – рає їй хазяйка в
четвер пiсля обiду.
Христя до роботи пристала – як не перерветься! Дивитъся, поробила
все. Нi, не все! На празники зосталася комора немазана; тепер годинка
– саме мазати.
–  Та то велика робота, не розпочинай, – каже їй хазяйка. – Хай
уже як звернешся – та тодi.
Хоч i не кажи Христi. Як? Комора побита зимньою негодою,
пошпугована весняними дощами, полупилася, та вона її так кине? Нiзащо!
Уже давно вона стирчить спичкою в оцi.
Зараз пiсля обiду нарядилася Христя у стару одежинку, замiсила
глини й почала шпарувати. Ще й не вечiр – а вже й шпарування висхло;
тiльки побiлити… О, це їй не завгорить! Поти сонце сяде, вона й
побiле…
Щиро прийнялася Христя до роботи. Тепле сонечко їй допомагає:
тiльки пройде щiткою – уже й сохне – бiлiє. Он зосталось тiльки жовтою
глиною пiдвести… Мерщiй, Христе, мерщiй! Уже вечорiє, – пiдганяє сама
себе Христя.
Коли се – щось заторохтiло коло двору… Тпррру! – привертає до
ворiт. “Оце так! – думає Христя. – Чого доброго, несподiвано хазяїн
вернувся. От i пiду додому!”
Розчиняється хвiртка. Христя – гульк: визирає Здiр. У Христi аж
серце Затiпалося.
–  Дядько Карпо… Здрастуйте!
–  Здорова, Христе, – вiтається Карпо, увiходячи у двiр. – А я се
пiд’їхав та боюсь iти, думка: може – собаки.
–  Та в нас їх немає, – щебече Христя. – Як же там нашi? Чи всi
здоровi, вибрикують?
–  Та ще вибрикують, слава тобi боже!.. Мати кланяється, Одарка…
–  А ви ж, дядьку, на базар?
–  На базар же. Та не так, бач, на базар, як мати плаче, дуже
журиться за тобою… Щодня побивається, немає та й немає нiякої чутки
про тебе… Одарка утiша, так нiщо не помагає – плаче! От я й думаю:
поїду лиш на базар, провiтрюся i об тобi звiстку привезу матерi.
–  Спасибi вам, – дякує Христя. – А я й сама збираюся у село.
–  Як? Чого?
–  У гостi. Спасибi хазяйцi, пускають.
–  То от i гаразд: я тебе й пiдвезу.
А тут i Загнибiдиха, зачувши у дворi гомiн, виткнулася з хати.
–  Хто то? – питає Христi.
–  Це наш сусiда, з села.
–  От i гаразд: то завтра з ним i поїдеш.
–  Оце ж ми й раємося, – каже Карпо.
–  То чому ж ти чоловiка не закличеш у хату? Добре гостей
приймаєш! – жартою виговорює Загнибiдиха Христi.
–  Спасибi вам, – кланяючись, дякує Карпо. – Я тут не сам, – за
ворiтьми шкапа.
–  Ну, то що! Хiба й у двiр не можна завести? Переночуєш тут, а
завтра й поїдете. Заїзди, заїзди! – каже Загнибiдиха.
Христя рада, а Карпо ще раднiший. То йому на базарi стiй i не спи
цiлу нiч; стережи шкапу та добра, що на возi; а то вiн у хазяйському
дворi заночує.
Поти Карпо розпрягав шкапу та возився коло воза, Христя скiнчила
роботу i кликнула його в кухню. Увiйшла до їх i хазяйка. Така
обхiдчаста, така ввiчлива; розпитує про село, про сходи, про Христину
матiр; хвалиться не нахвалиться Христею.
–  Ти б засвiтила та вечеряти гостевi дала, – сказала вона, коли
почал’о смеркати, i вийшла в кiмнату.
Поти Христя засвiтила свiтло, поти витягла страву з печi, уже
Загнибiдиха i звернулася, та ще й з непорожнiми руками: чарка горiлки
трусилася i грала проти свiтла у її руках. Вона пiднесла її Карповi.
Той, щиро подякувавши, випив i почав вечеряти.
–  Добра у тебе, Христе, хазяйка, – сказав вiн, коли Загнибiдиха
вийшла З кухнi.
–  Все рiвно, що мати, – одказала та тихо.
–  Значить, тобi добре! За селом байдуже?
–  Всього буває. Часом – з квасом, порою – з водою… А у вас же на
селi як? – I Христя почала розпитувати про знайомих.
Карпо розказував, що за нею журяться дiвчата.
–  Горпина скiльки раз забiгала провiдати матiр, розпитати за
тебе; хвалиться, що тепер без тебе й улиця – не улиця; все збирається
сама у город служити. Вона б, може, й зiбралась, так мати спиняє.
–  А Ївга? – спитала Христя.
–  Ївга замiж збирається.
–  За кого? Карпо умiхнувся:
–  Та вже ж не за кого – за Тимофiя! Там у них чудасiя, та й годi.
Вона то хоч i зараз, так вiн, бач, не хоче. Дiло дiйшло до суду, до
позвiв… А це хтось казав, що, либонь, наладилося. Незабаром i весiлля.
–  Нуте, а Супруненко удовольнився?
–  Удовольнився!.. Все налазить на матiр за подушне. Коли б я не
одстоював, то хто його знає, що б воно й було. Сказано – як оса та
ув’яз! Та, видно, йому бог не попустив сього даром.
–  Як саме?
–  Колотиться з сином. То вiн був недужий, а то й одужав, та хто
його знає, що йому поробилося: ходе, як дурний. А це пiсля свят
надумав кидати батька, – пiду на заробiтки… Батько не пускає; так хоч
у город пiду наймуся, а в одну шкуру – не хочу дома бути! Батько
здержує, не пускає. Звiсно, соромно такому багатиревi сина-єдинця у
найми пускати, а вiн рветься. Доходе до лайки й до бiйки. Грицько
хвалився, – либонь, п’яненький! Якби, каже, знав таку свою лиху
годину, не боронив би йому тебе брати.
–  Хай вiн пiде тричi умиється з своїм Федором, – одказала гордо
Христя.
Розмова на тому i порвалася. Карпо, довечерявши, пiшов до шкапи
довiдатися, а Христi чогось так важко на душi стало, їй наче й шкода
Федора, а згадає про похвалки Грицьковi – Досада так i впнеться в
серце. “Як то вiн носиться з своїм Федором! Дума, як багач, то так
усяк i побiжить за його…”
Невесела лягла вона спати i довго не спала. То вона ворочалась; то
думки все такi непривiтнi ссали за серце – i вона важко зiтхала, їй
зразу одпала охота i додому їхати. Чого вона поїде? За матiр Карпо
звiстку привiз – здорова, тiльки журиться… А кого їй бiльше бачити? Ще
стрiнеться з дурноверхим Федором, то знову пiдуть про неї поговори…
Незчулася, коли й заснула. Прокинулась – уже свiт бiлий заглядав у
вiкна, i Карпа не було в хатi. Вона вийшла довiдатися – чи немає на
дворi, – i на дворi не було.
Карпо махнув на базар, щоб мерщiй справитись i, не гаявши часу,
повернути додому. Коли вiн вернувся, Христя не тiльки зiбралася в
дорогу, а й по хазяйству – дров наносила, овощ на страву накришила.
–  А що, справилася? – питає Карпо.
–  Уже.
–  То й поїдьмо.
–  Зараз хазяйка з базару вернуться.
Загнибiдиха не забарилася: про неї тiльки що говорили, а вона i на
порiг. Христi здалося, що вона наче i на липi трохи почервонiла, i очi
в неї сялиграли.
–  Забарила я вас? – спитала.
–  Нi, я сам тiльки що в хату, – одказує Карпо.
–  Ну, й гаразд. А я думала – забарила, та поспiшаю-поспiшаю… Оце,
Христе, повези своїй матерi гостинця вiд мене, – повернулася до
Христi, виймаючи з кошика пухку, високу булку.
–  Нащо?
–  Не твоє дiло. Бери! – суворо сказала Загнибiдиха.
Христя, подякувавши, взяла i завернула булку в нову хустину.
–  А це вам на дорогу, – вийнявши паляницю i двi рибини, подає
Карповi.
–  О господи! – аж скрикнув той. – Спасибi вам, спасибi! Я не
знаю, як вам i дякувати… I на нiч пустили, а тут ще й це… Спасибi вам.
–  Чому не одягаєшся теплiше? – повернулася знову до Христi. –
Бери свиту, бо тепер ще хто знає, що буде до вечора. Христя покiрливо
одяглася, пiдперезалася.
–  Прощайте ж. Спасибi вам! – дякували разом Карпо i Христя, вихо
дячи з хати…
–  Щасливо… Їдьте здоровi! Гляди тiльки, дядьку, – усмiхнувшись,
каже Карповi, – не завези зовсiм дiвки, бо без неї i я тут пропаду.
–  Як же се можна! – одказав Карпо. Уже вони й посiдали. Карпо
узявся за вiжки.
–  Христе, – кликнула Загнибiдиха. – Iди лиш сюди на час, я маю
щось сказати.
Загнибiдиха одвела її геть i, дивлячись в очi, тривожно почала:
–  Кланяйся, Христе, вiд мене матерi, хоч я її й не знаю… Скажи,
що грошi за службу не пропадуть… Чуєш? Так i скажи. Не вiн вiддасть,
сама верну… Чуєш же? – утретє допитується Загнибiдиха.
–  Чую, чую. Спасибi вам! – дякує Христя. Загнибiдиха їх аж за
ворота провела i, ще раз попрощавшись, не звелiла Карповi з воза
устати ворiт зачинити.
–  Я й сама зачиню… їдьте з богом!
Карпо смикнув вожжину – i покiрна шкапина потюпала. Загнибiдиха
стояла за хвiрткою i проводила очима, аж поки вони не повернули з
улицi.
V
Ще поки вони їхали мiстом, плуталися його чорними вулицями, повз
високi кам’яницi, Христю клопотали всякi думки… “Як се чудно сталося,
що вона їде… Куди? Чого?.. У село, у гостi, до матерi… То-то зрадiє
матуся, не сподiваючись її бачити!.. А що, як хазяїн, вертаючись з
ярмарку, стрiне їх i заверне назад?.. Не доведи боже!..”
Христя одвертається вiд кожного стрiчного прохожого i проїжджого:
їй здається, що то хазяїн – i от-от признає її… “Хоч би вже се мiсто
скорiше кiнчилось, їдемо, їдемо, а йому й кiнця немає!”
Аж ось минули крамницi й високi кам’янi будинки. Далi пiшли
обiдранi хатки убогих людей. Спершу густо, мов їх одну до другої хто
позсовував, щоб було затишнiше i теплiше; далi рiдше та рiдше. Он край
однiї й тину немає; у другої й димар розвалився; третя – зовсiм на бiк
похилилася, з вiкон, замiсть шибок, визирає ганчiр’я, по
двору-смiтнику бiгають трохи не голi дiти… “Боже! якi злиднi та
недостачi! Бiсовi крамарi та пани найкращi мiсця пiд себе позаймали,
все найдорожче собi наздирали, а бiдноту виперли аж на край мiста в
смiтники та пустки”, – думала Христя.
Пiднялися на гору. Перед ними, розбiгаючись на всi боки,
розлягалися поля, рябiючи в очах то зеленими поясами жита, то
жовтуватими сходами пшеницi, то чорною грудою рiллi… Христi наче хто
камiнь зняв з душi: зразу стало i вiльно, i легко… Сонце, пiднiмаючись
угору, привiтно сяє-грiє; вiтерок легенький дише; жайворонки, в’ючись
над дорогою, щебечуть; там, у темному лiсочку, кують зозулi… Красно
так усюди, просторо, вiльно!.. Христине серце не б’ється мов, а стиха
токоче; очi бiгають з ниви на ниву, з одного лану на другий, з синього
лугу на темнi яри, з яру – на зеленiї бурти… Якiсь тихi та радiснi
почування проходять нею, колишуть… Ой, та й гарно ж тут як! Боже,
гарно!.. – тьохкоче її зрадiле серце.
Шкапiйчина тюпа; колеса тiльки гудуть, котячись по сухiй землi.
Карпо, похитуючись, мовчки смокче люльку i хiба коли-не-коли уверне
слiвце про хлiб: тут, мов, добре жито!.. Або: недавно цю пшеницю
засiвали, а бач, як пiднялася?.. Та й замовкне надовго. Христя i рада
тому мовчанню: нiщо їй не забороняє думати про себе, нiщо її не
розговорює, не порушує нiмої одради. Вона розглядає навкруги, пильно
вдивляється в кожну мiсцину, любується та милується… Он яка хороша
долина: зелена-зелена, наче рутою вкрита! От би добре на тому зеленому
килимi полежати, надихатися вiльного польового повiтря! А то що за
хатки стоять над шляхом? Сизий димок виривається з чорного димаря i
кучеряво розвивається в прозорчатому повiтрi… Що то за хутори? Невже
Йосипенковi? Так, вони… Вони, iдучи в мiсто, спочивали там… I перед
нею, мов жива, стала блiда Мар’я з чорними очима, стара гариклива
Явдоха… Чи то ж то вони обидвi живi-здоровi? Явдоха подавньому гризе
свою невiстку? А Мар’я мовчить? Чи вже, чого доброго, у мiсто
удьорила? “Така вже, – казала вона, – удалась я, такою i пропаду…”
Городянка!.. I що там, у тому городi, доброго? Достаткiв бiльше,
достатки кращi? У кого ж тi достатки, то й добре; а як бiдному – то
всюди погано, Та часом i при достатках лихо: як нема долi, немає
талану, то й достатки не впокоять. Он хазяйка: i багата, а нудиться
серед свого багатства… Воно як кому!
Проїхали ще трохи… Це – Христя зразу зареготалася. Карпо озирнувся
i прикро подивився на неї:
–  Чого ти?
Христя за реготом слова не скаже. Доїхали якраз до гнилої балки,
де соцький Кирило провалився. Христi, мов живе, усе те стало
вочевидячки: i як Кирило крався через снiг, i як шурхнув ногами у рiв,
як вилазив – лаявся… Насилу за реготом розказала про те Христя. Карпо
мовчки слухав. “Дiвча! – думав вiн. – Все-то їй на думцi реготи та
смiхи”.
Це шкапiйчина, наче що вкусило її, кинулась, сiпнула й пiшла
скоком. Карпо мерщiй ухопився за вiжки.
–  Тпррру!.. Iч, почула свою землю та – скоком! – сказав вiн,
здержуючи коняку. – А небiйсь, у мiсто ледве ноги волокла. Це вже наша
земля, – повернувся до Христi Карпо i почав показувати, де чия.
Невеликi все то клаптики були, однi свiжо заскородженi, другi злегка
прикритi зеленою рослиною.
Христi здалося, що тут i лани були дрiбнiшi, i хлiба нижчi, нiж
бiля мiста. Там – широкi та довгi, густо, як щiтка, заросли; а тут –
де-не-де зеленiє блiде зажовкле стебло… Христя не витерпiла
похвалитися про те Карповi.
–  Достаткiв там бiльше, – почав той, – переорюють краще, та й
земля ситнiша. Тут з глиною – руда, а там, як угiль, чорна. Небiйсь,
городяни хитрi: все собi найкраще забрали. Воно, бач, i тут нiчого,
коли б хоч трохи бiльше землi тiєї… А то – всього жменя, а ти крутися
бiля неї, тягни звiдти i на податки, i на прожиття… – Карпо важко
зiтхнув, зiтхнула i Христя. Мовчки пiднялися на гору. Хрест
мар’янiвської церкви заблищав проти сонця; засяла баня; далi й
покрiвля зазеленiла; показалися садки, хати… Село! село! I серце
Христине неспокiйно заколотилося у грудях.
Прiська того дня, попоравшись коло печi, сiла спочити, їсти їй –
капельки не хотiлося. Думки розбирали голову… Як там у городi? Що з
Христею? Чи не звернувся, бува, Карпо? Прiську наче за поли тягло пiти
довiдатися.
“Ох, хоч би там усе було щасно. Хоч би Христя була здорова. Кожна
наймичка – люба, поки здорова… Здоров’я – усьому голова”, – думала
Прiська, збираючись до Здора.
Вона застала Одарку за роботою: та купала дiтей. Чорноока Оленка,
вимита-вибiлена, лежала на подушцi i щось весело сама з собою
щебетала. Бiлоголовий Миколка їздив у ночвах, хлюпостючись у теплiй
водицi. Все йому хотiлось пурнути з головою; i вiн то присiдав, то
прилягав, допитуючись матерi – чи видно його голову. Одарка сидiла на
лавi й любувалася синовою забавкою, щебетанням дочки… Вона й не думала
купати Миколки, та той, побачивши, що сестру купають, пробi намiгся!
–  Води ж чистої немає, – казала Одарка.
–  Я i в тiй, що Оленку купали.
Поти Одарка витирала та зодягала Оленку, Миколка мерщiй сорочину З
себе та – в ночви…
–  Я не так, як Олеся, – кричав радий Миколка. – Я i плавати, i
пуринати вмiю!.. – I розходився так, що аж вода з ночов
виплiскувалась.
–  Що се ти, Одарко, дiтей купаєш? – здивувалася Прiська, мерщiй
зачиняючи за собою дверi.
Одарка не вспiла одказати, як закричали дiти: “Бабуся! бабуся!”
Оленка, простягаючи до неї свої пухкi та бiлi рученята, свiтила
чорними очицями й нетвердо вимовляла: “Бач… бач… бiля… купалася…”
Прiська пiдiйшла до Оленки i, взявши за ручку, цiлувала малi
пальченята. А Миколка ззаду на всю хату вигукував:
–  Бабусю! Бабусю! А дивiться, як я пурну… Дивiться – з головою!
–  Гарно, гарно, – похвалила Прiська, припадаючи до Оленки.
–  Ви-бо не дивитесь, – гукав Миколка. – Дивiться-бо. Прiська мала
повернутися i до його, подивитися, як Миколка, заплющивши очi й
затуляючи носа, прилягав у ночвах.
–  А що, глибоко? – допитувався.
–  Ух, глибоко! Ух, глибоко! Гляди, не втопися ще…
–  Е-е, я не втоплюся. Я вмiю плавати, – храбрував Миколка,
вимахуючи аж поза ночвами руками.
Привiтавши дiтей, Прiська повернулася до Одарки:
–  Що, не було? Не вертався?
–  Немає. Бог його знає, що воно за знак. Уже б час i бути, а його
немає… Сiдайте. Пiдождемо трохи, як не буде – пообiдаємо разом.
–  Спасибi тобi. Я так тiльки, довiдатись… – зiтхнувши, одказала
Прiська i мала була йти. Одарка не пускає.
–  Тiльки пiдете – розсердюся й нiколи до вас не прийду! –
посварилася вона.
Прiська зосталася. Тiльки що всiлася, Миколка, виполоскавшись,
вилiз iз ночов i Одарка почала його одягати, як у хату донеслося:
“Тпрру!”
–  Карпо! Карпо! – скрикнула Прiська i мерщiй надвiр. Стрiвши
Карпа, вона разом i здоровкалася, i допитувалася:
–  А що, як Христя? Чи жива-здорова?
–  Та Христя тута! – каже Карпо.
–  Як тута?! – скрикнула злякана Прiська.
–  Тута… Приїхала.
–  Коли приїхала? Де приїхала? – бурмоче Прiська. По її старому
обличчi бiгають смуги i радостi, i разом нестямної муки; очi горять;
вся вона труситься.
–  Христя пiшла до вас, – каже Карпо.
Прiська кинулася до свого двору i стрiлася з дочкою коло ворiт.
–  Здрастуйте, мамо! – гукає Христя веселим дзвiнким голосом,
пiдбiгаючи до матерi. – Чи ждали? чи сподiвалися?
Мати стоїть проти дочки, нiма-мовчазна уп’яла в неї свої потухлi
очi.
–  Матiнко! Не пiзнаєте мене? – спитала Христя.
–  Христе! Дитино моя! – простогнала Прiська, обнiмаючи дочку, i
заплакала.
Тут саме пiдбiгла Одарка. Вона постояла, поки вiтались дочка з
матiр’ю, потiм пiдiйшла до Христi, поздоровкалася, поцiлувалася з нею.
–  Ач, яка молодець Христя! – каже Одарка. – Ми тут за неї кожну
чутку ловимо-переймаємо, а щоб бачити – то й не сподiвалися.
–  А я так, несподiвано, – весело щебече Христя.
–  Молодець, молодець! – одно плеще Одарка, обдивляючись.
–  Чого ж ми стоїмо тут? Ходiмо хоч у хату, – опам’яталася
Прiська.
–  Iдiть, – каже Одарка, – побалакайте та й нас не забувайте.
Чуєш, Христе: грiх тобi буде, як до нас не забiжиш!
–  Забiжу, не забуду!
Сусiди розiйшлися: Прiська i Христя пiшла до своєї хати, Одарка –
до своєї.
–  Як же ви тут живете? – допитується дочка у матерi, увiйшовши в
хату i обдивляючись ту оселю, де зросла вона. Пiсля мiських покоїв їй
своя хата здалася такою тiсною-невеличкою. Бач! вона скiльки лiт
прожила тут, а й не примiчала досi сього…
–  Як живемо? Знiрчо як живемо, – бубонiла Прiська. – Живемо, та й
годi! Смертi дожидаємо, а смерть не приходить!.. Уже наше таке життя:
то з того боку рвуть, то з другого – скубуть. Коли б не цi Здори… Та
годi! Хiба ти сама не знаєш, як жили? Не покращало… Як ти там?..
–  Я? Про мене не турбуйтеся, матiнко. Добре менi там. Хазяїн
трохи крутенький, зате хазяйка, – дай їй, господи, i щастя, i
здоров’я! Добра людина. Вона кланялася вам. Поклонись, каже, матерi;
скажи їй, хай не побивається; заспокой, що моя служба не пропаде
дарма, не пiде замарно: я, каже, сама вiддам грошi… Прохала вас до
себе в гостi. Скажи, каже, хай прийде: як рiдну її прийму. Така добра
душа! така добра! Зате ж i достається часом їй… Воно, мабуть, усiм
добрим так достається!
Прiська важко зiтхнула. Вона задумалася над послiднiми доччиними
словами. Вiдкiля вони в неї? Досi вона нiколи такого не казала i в
думку їй таке не сходило, а от недовго прослужила – дозналася своїм
серцем чулим… Ох, не так воно, видно, добре, як розказує… Криє вiд
матерi свою диху годину, щоб не вразити її серця… I сльози почали
пiдступати пiд горло, давити…
–  Ви плачете? Мамо! – скрикнула Христя, зиркнувши на матiр.
–  Ох, тiльки гляну на тебе – так i заллють сльози!..
–  То ви не вiрите? – спитала Христя. – Так от же – хай мене хрест
поб’є! – коли я брешу. I чого б я стала брехати, коли б менi погано
там було?
–  Бог з тобою, Христе!.. Видно, видно, – утираючи сльози,
замовила мати. – Я не вiд того плачу; сама не знаю, чого сльози
ллються. Гарно тобi там – i гаразд, дочко; а погано – уже ж я нiчим не
запоможу… Та що се я? Ти з дороги – їсти хочеш, а я й байдуже. Будемо
обiдати, бо й я ще нiчого не їла.
Стара хутенько схопилася i кинулась до печi.
–  Не знала, що ти будеш. Не сподiвалася… хоч би курочку зарiзала
та З нею борщ зварила, а то – затовкла салом, та й годi, – гомонiла
Прiська, насипаючи борщу у миску.
Сiли обiдати. Христя взялася за ложку… “От i сiли обiдати, –
гiркий наш обiде!” – згадала Христя пiсню. I було вiд чого: борщ, наче
окрiп, парував перед ними. Вона покуштувала – нi солi досить, нi
приварку не видно, однi буряковi крижала плавають поверху. Христя
покуштувала та зразу й ложку положила.
–  Недобрий, дочко? – спитала мати. – Сама знаю, що недобрий… З
чого ти того добра вiзьмеш? Погрiб у нас невисокий, – картопля зимою
померзла, а на весну – так драглями i взялася; насилу назбирала
пiвклуночка посадити. М’яса i в заводi не водиться… Буряк та квас
надолужає, та й того вже небагато… Солi зосталося жменя, – потроху до
всього ложу: бережу, щоб надовше стало. Отаке-то. А ти там, мабуть,
усе з м’ясом? Городяни – шо-шо, а люблять ласо поїсти.
–  Та страва добра, – одказала Христя.
–  Ти б хоч з кашею борщ їла, коли так не хоч.
Христя кинулась до кашi – i каша пройшла димом. “Постарiла мати, –
подумала вона. – Колись яку добру кашу варила, а тепер от не
доглядiла, що й димом пройшла”. I наче що обценьками їй серце здавило.
Прiська собi, дивлячись на дочку, задумалася. На виручку прийшла
Одарка.
–  Ви саме обiдаєте. Пiду, – думаю, – хоч подивлюся на Христю, як
там вона.
–  Та ще вашої Христi i бiс не вiзьме! – жартуючи, одказуб Христя.
–  Оце, дивись!.. Навiщо ти йому здалася? Дай, боже, щоб i не
брав. Щоб ти скорiше одслужила своє та знову до нас вернулася, бо без
тебе i мати он плаче, та й менi нiяково: прийду до вас – пусто, пiдемо
до нас – недостае чогось. Отак зiйдемося з тiткою, посидимо, згадаємо
тебе, – як там вона повертається у свiтоньку?.. А ти ж нас згадувала
хоч раз, Христе? Чи там за городянськими клопотами про селян уже годi
згадувати?
–  Було всього, – одказувала, зiтхнувши, Христя.
–  Правда, дочко, правда: всього часом буває.
–  Часом – з квасом, а порою – з водою? – каже Одарка.
–  Атож. Чого в свiтi тiльки не буває? На те й лихо, щоб з тим
лихом битись! – одказує Прiська.
Бiльше розмовляла Одарка з Прiською: Христя слухала i мовчала, їй
сумно було слухати ту важку розмову. Хiба тим, що побалакаєш,
запоможеш горю? Хiба вона приїхала додому, щоб згадувати те, що було
колись? Вона приїхала, щоб його забути. Вернеться назад – знову його
застане; нiде воно не дiнеться. А тут, наче зговорилися, – тiльки про
те й рiч.
–  Чи Горпина дома? Хотiлося б менi її бачити, – спиталася Христя,
щоб перервати розмову.
–  Дома, дочко. Пообiдаємо, то, коли хоч, i пiдеш.
–  Я вже не хочу їсти, – одказала Христя, устаючи i хрестячись.
–  Така ж ти, – сумно сказала мати, пiдводячись, i почала
прибирати З столу.
–  Я на хвилину, мамо; тiльки побачуся з Горпиною та й вернусь. А
ви, Одарко, щоб тут були, – весело замовила Христя, збираючись
виходити.
–  То вже бог його знає, чи Одарцi довго прийдеться посидiти, –
сумно одказала Одарка, як Христя вийшла з хати.
Прiська тiльки зiтхнула. Обох їх уразило – чого так швидко утекла
Христя?! “Приїхала до матерi в гостi, – думала Одарка, – i побiгла до
чужих!”
–  Що ж, чим хвалиться Христя? Добре їй там чи нi? – спитала,
помовчавши, Одарка.
–  Отак, як бач! – гiрко одказала Прiська. – Хвалиться: хазяйка –
добра людина, а проте – бог його знає! Може, таку ману пуска: всi вони
спершу добрi, поки не осiдлають; а насiли – вези, не вгинайся!
–  Та й Карпо хвалиться… Така, каже, добра людина, така добра! I
на нiч у двiр пустила, i нагодувала, напоїла.
–  Гей, ти, дiвко! Дiвко! – донiсся знадвору Карпiв голос. – Куди
се?
–  Прощайте! Пiду, – одгукувалась Христя.
–  Бач – добра: матiр покинула, а сама навдьори!
–  Хто се? – спиталася Прiська, дослухаючись.
–  Карпо йде. Видно, стрiвся з Христею. Незабаром i Карпо увiйшов,
несучи в руках клунок.
–  Здрастуйте в хату! – привiтався вiн.
–  Здоров, Карпе!
–  Оце стрiв вашу, побiгла кудись. Рада, що вирвалась…
–  То вона до Горпини. Молода… бажаеться усiх зразу оббiгати, –
одказала мати.
–  А я вам гостинцi принiс. Хазяйка кланялась i гостинця передала.
Очi у Прiськи заграли, побачивши високу бiлу булку i пухку паляницю.
Поцiлувавши, вона прийняла хлiб з рук Карпових i положила на столi.
–  Бач, як у городi печуть; у нас так не вмiють, – хвалила Одарка,
розглядаючи булку.
–  Коло того ходять – одно дiло знають. Нам як не приходиться того
хлiба їсти, то й пекти не навчились, – одказала Прiська.
–  Чого ж воно так: як городянам, то, небiйсь, i булка, а нам –
чорний хлiб з остюками? – спитала Одарка.
–  Так воно вже завелося: город усе краще собi бере. При сiм словi
Одарка глибоко зiтхнула.
–  Пани та багачi! – нешвидко додала вона до свого зiтхання. її
нiхто не пiддержав. Карпо повернув розмову на iншу рiч: вiн почав
розказувати про поїздку, про хлiб, про город, про Христину хазяйку.
–  Ще й хвалити бога, що Христi так лучилося, – зовсiм-таки добре!
Хазяйка не як чужа, а як рiдна мати!
Чималу годину знов прогуторили на сю рiч. I серце, i важкi
Прiсьчинi думки угамувалися. Серце перестало щемiти; важкi думки
розтiкалися, зникали, заспокоєнi тихими надiями, розщотами,
розпологами… Слава богу, що Христi добре… Хазяйка обiцяє грошi
вiддати… Вiддасть – спасибi їй! – Христi новий убiр буде; бо в неї хоч
одежинка i є, та лишню мати – все краще. А й не вiддасть – хiба не все
рiвно?.. Пропаде пiвроку служби, то хiба i так не пропадає?
“Пiвроку, – думає Прiська, прилягаючи спочити, коли пiшли Карпо й
Одарка. – Уже ж поб’юся, покрiплюся того пiвроку… А там знову заживу З
нею… Знову… Може, знайдеться хто… Невже вона така безталанна?.. I
красою i здоров’ячком бог не обiйшов – хiба от долею…”
Старiй матерi не спалося. Доччина доля, образи людськi, свої
злиднi та недостачi ворочали її з боку на бiк, гнали сон i спокiй
далеко вiд неї.
Де ж дочка повертається, поки мати такi важкi гадки дума?
Христя сидить у своєї подруги Горпини, котра не вгаває нi на
хвилину. Горпина розказує Христi про село, про знайомих дiвчат,
парубкiв, що де скоїлося, про кого яка чутка пiшла – все викладає
подруга подрузi, маленевеличке iз-за нiгтя видирає та викладає…
Передала за Ївгу, що позивала Тимофiя, про Тимофiеву журбу; про те, як
раз Тимофiй, стрiвши її, Горпину, хвалився: коли б не товста Ївга –
вiн би присилав старостiв до неї!.. Про Федора, що спершу дурiв та й
тепер ще не прийшов у себе… “Все згадує тебе та, згадуючи, плаче… Ти
таки його в себе навсправжки закохала!”
Христя слухає таємну розмову подруги – i серце її неспокiйно
б’ється. Недавнє життя, вiд котрого одiрвали її, хвилею плеснуло на
неї… Вона знову серед його повертається, усе бачить, усе чує; воно
глибоко зачiпає її серце, будить думки…
–  А знаєш?.. Менi шкода його, – зiтхнувши, сказала Христя.
–  Кого?
–  Федора. Вiн гарний парубок. Вiн буде кращий i вiд Тимофiя, i
вiд їх усiх. Тi тiльки гострi на язик, а се – плохий, мовчазливий… От
за кого виходь, Горпино, – не каятимешся.
–  Отаке! На тобi, небоже, що менi негоже! – закопиливши губу,
одказала Горпина. – А чому ж ти не виходиш?
–  Я – друга рiч. Мене його батько не хоче за невiстку мати.
–  А мене вiзьме? Он вiн шука багачки. Дума, десь дурну знайде… Та
хай йому гаспид! Ти краще розкажи менi про город. Як там у вас? –
забиває баки Горпина. – Бачила Марину? Як там вона? Зовсiм городянкою
стала. На село i не загляне нiколи.
–  Не бачила. Нiколи було довiдатися, де вона i як вона.
Христя почала розказувати про город, про звичаї, про хазяїна,
хазяйку.
Подруга теж нiчого не втаїла перед подругою i розказала, яка їй
притичина була з хазяїном.
Пореготалися тепер удвох з того, що колись до слiз доводило.
–  Тобi таки вдає на те кохання! – додала, регочучи, Горпина,
зависливо глянувши на подругу.
–  Бажаю й тобi так! – одказала Христя.
–  Не хочу, не треба! – затрiпала руками та. – Старий, жонатий та
буде цiлувати? Цур йому! пек йому! осина йому! – i червонiючи, як той
сап’янець, Горпина реготалася.
А Христя ще почала перекривляти п’яного Загнибiду. Горпина аж за
живiт береться та регоче, а в Христi – очi грають, смiх та жарти не
сходять з язика.
Iшла на часок Христя з дому, а прийшлося вертатися аж увечерi, –
так забалакалася з подругою. Сонце сiло; захiд горiв червоним вогнем;
небо потемнiло; понад селом розiслалася вечiрня тiнь. По улицях,
грузько ступаючи, верталася скотина додому: бiгли свинi, овечата. З
дворiв доносився хазяйський оклик. Село перед спокоєм
загомонiло-заметушилося. I яким радiсним, давно чувалим здається
Христi той сiльський гомiн!.. Як у лiтню спеку, на безводдi, надибавши
невеличку течiю бiгучої води в глухому ярку, припадає чоловiк до неї,
щоб загасити свою пекучу згагу, так Христя з згагою прислухалася до
того вечiрнього клекоту… Зяайоме та рiдне вiтало її любим привiтом,
чарувало несподiваним чаром!
Виходячи з улицi, коло цвинтаря запримiтила Христя парубочу
постать. Парубок йшов тихо, похнюпившись, наче провинився в чому або,
загубивши що – вiдшукував. Христя придивилася. Знайома хода, одежа
трохи в примiтку, а парубок наче незнайомий. Хто б то се?.. Його
гостре схудле лице нагадувало колишнє обличчя Федорове. Невже вiн?..
–  Федоре! – не здержалась Христя.
Парубок наче злякався: струснувсь, пiдвiв голову; подивився i,
похнюпившись, знову повагом почвалав улицею.
“Не пiзнав”, – подумала Христя, повертаючи додому. Якась тиха
досада пiдкралася до її серця – i ущипнула… “Та невже я обiзналася?
Нi, нi, Федiр, то – вiн. Тiльки що сталося з ним? Ще нiколи не
доводилося бачити менi його такого… Змарнiв, опустивсь!..” Цiлу дорогу
клопотали Христину голову думки про Федора.
Коло свого двору стрiла матiр.
–  Оце так! На часок пiшла, а проходила до вечора, – з докором
стрiла її мати.
Христю обняла ще бiльша туга. “Чи я справдi збожеволiла? –
подумала вона. – Приїхала до матерi, а повiялася до чужих, пiдглядала
парубкiв незнайомих”.
–  А Одарка ждала-ждала тебе… I Карпо приходив. Довго сидiли, тебе
пiджидали. Надвечiр знову Одарка забiгала… “Немає?” – “Нема”, – кажу.
“Бач, – каже, – недобра яка; як до чужих, то i на увесь день, а до
мене – i в хату не наплювала!”
–  Та я й сама не рада, що пiшла, – сумно одказала Христя матерi.
У хатi їй ще сумнiше стало. Мати скiльки раз зачинала розмову, та
розмова плуталася, рвалась: то Христя промовчить на матернє питання,
то одкаже не те… Дiждавши, поки зовсiм смеркло, вона послалася i лягла
спати. Їй не спалося: сон десь далеко блукав вiд неї… Крiзь невеликi
вiкна пробиваються в хату сизi померки ночi; зорi, мов iскорки,
жеврiють серед тiї темряви. Тихо-тихо… Христя лежить i думає… Усякi
думки ходять у її головi. їй чудним здається, що вона дома. Чи давно
була в городi, а от тепер – дома! Вона почала пригадувати сьогоднiшнi
виходеньки, розмову з Горпиною. Багато вона лишнього наказала їй. I
навiщо б було хвалитися? Що, як Горпина не втаїть та рознесе все те по
селу? Нi, Горпина не така: вона нiкому не похвалиться. Ану, як
похвалиться? То Христя ж, коли так, усе розкаже, що сповiрила їй
подруга… Кому? У городi хто її знає? Хiба хазяйцi?.. А що тепер
хазяйка дiє? Спочива, певно. Хотiлося 6 їй її бачити. От всього день
не бачила, а як скучила за нею. А що, як хазяїн вернувся i почав
лаяти, нащо пустила її додому? I їй учувалася та лайка, крикливий
голос, палючий погляд… Господи! що б вона дала, коли б можна мухою або
птицею якою повернутися й опинитися там!.. Не дано ж того чоловiковi…
її серце неспокiйно почало битися. А тут знову зiйшов на думку Федiр –
його зомлiлий образ, його засмучений погляд… До пiвночi качалася
Христя з боку на бiк, поки не прийшов сон i не заспокоїв її гарячої
голови.
Смутнi думки приспали Христю, та нерадiснiшi й збудили… їй щось i
снилося, та не пригадає вона що. Щось таємне та страшне заставляло
дуже битися її серце; якiсь невiдомi почування невiдомого лиха
обiймали її душу. Вона i вимилася, i прибралася, а тi почування все
бiльше росли, все глибше западали в думку… Тiсною i смутною здається
їй своя хата; рiдне село наче принижчало, помиршавiло; життя його
спустiло; наче пожежа пройшла i спустошила самi найкращi мiсця. Вона
раднiша кинути його зараз i полетiти назад, у мiсто… А ще ж тiльки
сьогоднi субота, до завтрього пiсля обiду їй бути… Така журба розбирає
її, так їй важко та трудно.
–  Чого ти, дочко, сумуєш? – питає мати i рае: – Ти б пiшла до
Одарки. Христя зiбралась – пiшла. Тiльки i в Одарки не краще… Дiтвора
гомонить; Одарка вiтає i розпитує її; а їй – слова важко сказати:
думка про мiсто не виходить з голови. Не забарилася i мати, упоравшись
бiля печi, прийти до них. Мати розмовляє з Одаркою, а вона сидить –
мовчанку справляє, а бiля серця щось в’ється, якась гадина уп’ялася у
його, ссе-кусає…
–  Вже я, мамо, мабуть, сьогоднi пiду од вас, – каже Христя
матерi, вернувшись додому.
–  Чого ее так, дочко, поспiшаєш? Одпрохалася до понедiлка, а
поспiшаєш сьогоднi. Хiба тобi вже обридло у матерi рiдної?..
–  Я й сама не знаю, що зо мною… Так менi важко, так трудно!..
Серце щемить чогось… Менi все здається, що хазяїн вернувся.
–  То що? Хiба ти сама, своєю волею пiшла? Тебе ж пущено… I не
насидiлась я з тобою, i не набалакалась, i не надивилася на тебе… –
додала жалiбно мати.
Христя утерла гарячу сльозу, що викотилася з її очей, – i нiчого
не вiдказала матерi, тiльки сама собi рiшила завтра ранiсiнько рушити
в дорогу.
I вона здержала своє слово. На другий день ще до свiту устала,
зiбралася, попрощалася з матiр’ю – i пiшла. Приходила Одарка
побалакати; прибiгла Горпина узяти на улицю з собою; ще двi-три
знайомi дiвчата забiгали, та застали тiльки заплакану матiр у хатi, а
Христя вже далеко була.
–  Чого ж це вона так швидко вибралася? – спитала Горпина. –
Хвалилася – до понедiлка буду, а сьогоднi втекла.
“Втекла… втекла!.. Прибiгла – наче вогню вхопила, i, як дим той,
зникла… Втекла…” – думала мати, обливаючи старе лице гiркими сльозами.
VI
Коли виткнулось яснеє сонечко з-за гори й обдало своїм свiтом
безкраї поля, усiянi, мов сльозами, ранньою росою, Христя вже була
далеко вiд села. Перед нею розстилалися безкраї лани; за нею в сизому
туманi крилося село. Вона не озирнулась нi разу, не поглянула на його.
Якiсь смутнi та нерадiснi почування тягли її вперед. Там, за тим морем
ясного свiту, на краю безмiрних ланiв, у туманi широкого простору,
серед чужих хат, стоїть хата її хазяїнiв… “Чи гаразд то там? Чи
вернувся хазяїн з ярмарку? А хазяйка що поробляє? Чогось моє серце так
ниє, чогось воно трудно так б’ється… Ох, скорiше б, скорiше
добратися!”
I Христя все дужче та дужче налягає на ноги. Незчулася, як минула
свої поля, як перед нею опинився мiсток на гнилiм переходi – вiн якраз
на половиш шляху… Сонце повернуло на пiвдня, стояло саме над головою.
“Ще рано, – думає Христя. – Дiйду до Йосипенкового хутора, зайду, води
нап’юся, спочину трохи i Мар’ю провiдаю. Як то там вона?”
Думки про Мар’ю на який час одвернули її вiд мiста. Та ненадовго…
Може, немає Мар’ї; може, вона вже покинула – пiшла у мiсто… “Мiсто! i
вп’ять мiсто?!” -подумала Христя, i щось гiрке та нерадiсне ущипнуло
її за серце. “Ну, чого се я?!” – утiша сама себе, утираючи знiчев’я
набiглу сльозу. I знову налягла на ноги.
Ось i Иосипенковi хутори. Щось бовванiє серед двору; доноситься до
неї гук-крик. “Видно, свекруха розходилася. Нiяково й заходити”, –
думає Христя, применшуючи ходу. I не помилилася: то справдi гукала
Явдоха на невеличкого чоловiка, що сумний сидiв на приспi.
–  Казала: учи шкуру! Бери палицю до рук та бий! Так жалко тобi?
Отже тепер i пожалiв… Вона тобi ось чого пiднесла, – i, скрутивши
разом двi дулi, стара ткнула ними в вiчi чоловiковi.
Той похнюпившись сидiв – мовчав.
–  Мовчиш? мовчиш? – заривала знову Явдоха. – I що з тебе за
чоловiк? Якби не раз, не два побив їй голову, щоб i на в’язах не
вдержала, от би вона тебе i поважала, вона тебе i почитала! А то – як
з клоччя батiг! Нестеменний покiйний батько… Того ж хоч я у руках
держала… А ти що? Тьфу!.. А тепер от i сиди – як сич надувшись, журися
та жди, поки вернеться… Дожидайся – дiждеш!
–  Ну, чого ви в’язнете до мене? – гiрко промовив чоловiк. – Хто
ж, як не ви, i вигризли її з двору?
–  Так це я? Я? Мати?! Це дяка така матерi, що тебе на розум
наводила? Я її вигризла?! Що ж я – собака, по-твоему? Га?
–  Я не кажу, що ви собака, а чого ви гризетесь? День не пройде
без того, щоб ви не загризлися; хвилину душа спокiйно не побуде на
мiсцi!.. Так i жди: от же тихо, а тут i схопилася буча!.. Хiба у такiм
пеклi, прости господи, проживеш? Кам’яне – i те не здержало б вашої
гризнi!
–  А що ж, по-твоєму, – мовчати менi їй? Поганцi, прийманцi –
мовчати? Що ж вона таке? Вона надбала, вона навезла з собою? У чужiм
добрi, та ще й старшинувати буде? Нi, не дiжде вона з своїм родом
поганим! Менi нужда, що вона в мандри вдарилась? Дивись-яка журба!!!
Не первина їй мандри справляти… Звiдти, здається, i брали…
–  То чого ж ви i клопочетесь?
–  Чого? чого? – аж стрибала стара. – Ох, ти, голово дурна! Чого
клопочуся? Того, що наглумилася вона над нами, насмiялася над твоєю
головою дурною! Де видано, де писано, щоб жiнка жила нарiзно вiд
чоловiка? Я б її, сяку-таку поганку, через полiцiю додому добула… Я б
її до стовпа на цiлий мiсяць, як ту собаку, прив’язала… щодня сирицею
манiжила!.. Я б з нгї вибила мiськi примхи! А вiн: клопочетесь?! Тьфу!
на твою голову дурну! – I, плюнувши, вона мерщiй побралася у хату.
Чоловiк тiльки розвiв руками i ще нижче похнюпився.
“Нi, не зайду, – подумала Христя, стоячи за коморою. – Чого? Мар’ї
немає дома, краще тягти далi”, – рiшила вона, повертаючи на шлях.
“Отже таки Мар’я поставила на своєму, – лiзло їй у голову, –
кинула… Ото ж її чоловiк. Як жаль його, жiнка кинула; а тут – i мати
лає. Нещасний! я б, здається, перетерпiла… Не другий же вiк старiй
жити? А втiм – бог Знає! – не од добра тiкають люди. Видно, залила
стара за шкуру сала…” I Христя рiвняла себе до Мар’ї, згадала про свою
долю. I її вижили з села, i її одiрвали вiд рiдної хати, випхнули у
найми на глум чужим людям, а безпомiчну матiр зоставили саму на плач
та журбу… Хто тiльки в свiтi не плаче, не проливає слiз кревних? Нащо
от хазяйка – у добрi та в достатках, а й та скаржиться на свою долю,
нарiкає на неї… Життя – як те колесо котить: того униз несе, другого
угору пiдiймає, щоб знову у землю втоптати… Де ж те щастя та доля, що
ждеш й дожидаєшся, залучиш на хвилину, а там… тiльки натомиш себе
дурними надiями?
Тяжко Христi такi думки думать однiй серед широкого поля; важкi
почування давлять, наче обценьками, її серце: щемить воно, ниє… “Хоч
би вже до мiста швидше!” – думає, поспiшаючи.
Ось з-за гори заблищав на сонцi хрест городянської церкви; ось i
лiски забовванiли, наче сизий пояс, розляглися кругом мiста. Ще три
версти зосталося. Христя зiйшла з шляху на обнiжок, де серед бурти
росла висока гiлляста липа, i сiла в холодочку перепочити. З того
мiсця так видно усюди. Змiєю бiжить-в’ється дорога з гори в долину,
круто повертає то на один бiк, то на другий; по сторонах того шляху
послалися лани чорнi, жовтi, зеленi, упираються краями в шлях… Сонце,
сiдаючи, косими парусами обдає тi лани – i горять вони всякими
кольорами, миготять зверху золотим блиском, тонуть краями в сизiй
долинi блакитного небосклону; а легенькi тiнi, мов непримiтнi хмарочки
серед чистого неба, простяглися вподовж того квiтчатого килиму, стиха
пересовуються з мiсця на мiсце… Чудовна надивовижу iграшка ясного
свiту з вечiрньою сутениною! Повiтря тепле та легке, так i хилить до
спокою, так i гне до дрiмоти; а дзвiнка жайворонкова пiсня стиха
колише.потомлену думками душу… Затихають болi i образи; нiмiють лиха i
муки; зникають клопоти журливi; почувається несподiвана легкiсть. “От
би куди хазяйку, от би де їй, бiднiй, побути! Тут би забула вона все
на свiтi, все… Як прийду, розкажу я їй; розкажу, де, як згадувала”, –
подумала Христя, легко зiтхнувши, знялася i почимчикувала далi.
Уже сонце зовсiм сiло, як вона вступила в широку i людну улицю.
Народ З усiх бокiв бiгав, снував; селяни поспiшали у базар, на
пiдторжя; крик i гук носився кругом неї.
“Чи то ж то хазяїн звернувся?” – подумала Христя, зирнувши на
хазяйську крамницю, i трохи не впала: крамниця була вiдчинена… Мороз
подрав Христю поза спиною, мороз сипнув у ноги, мороз уступив у
пальцi; серце так трудно заколотилося… Що ж то тепер вiн їй
заспiває?.. Не перейшла – перелетiла вона базар i мерщiй повернула у
свою улицю.
Ось i дворище… Тихо у йому, аж глухо, нiгде живого не видно,
тiльки комора бiлiє серед двору. Христя поспiшає в хату; їй дивно, що
сiнешнi дверi зачиненi. Чи недужа хазяйка, чи нема дома?.. З
неспокiйним серцем вона мерщiй вскочила в сiни.
Через хвилину вона знову вискочила… блiда, труситься i – як
пуститься З двору!..
–  О боже, боже!.. – шептала вона, бiжучи улицею. Прохожi
зостановлювалися, дивувалися.
–  Чого ся дiвчина так перелякалася? куди мчиться? – допитувалися
одно в одного i, не дознавшись, проходили.
Вона побiгла на базар до крамницi – i тiльки бiля неї запримiтила,
що крамниця була зачинена.
–  А хазяїна не бачили? – божевiльне допитувалась вона у
приїжджих.
–  Якого хазяїна? Шукай собi!
Христя, вибiгавши увесь базар, побiгла знову додому. Сонце зовсiм
сiло, вечiрня зоря погасла; над мiстом спускалася нiч; у хатнiх вiкнах
заблищало свiтло. Христя неслась, як несамовита. Прибiгла до ворiт,
постояла-постояла, Зiтхнула важко i знову побiгла.
У дяка в хатi йшла лайка, коли Христя туди ускочила. Дячиха аж
посинiла, лаючи старого, котрий, затесавшись у куток, щось перебирав
нишком.
–  Здоровi! – привiталася Христя.
їй нiхто нiчого не вiдказав, та вона i не дослухалася. Як
божевiльна, вона кинулась до дячихи.
–  Панiматко! iдiть до нас. Щось з хазяйкою сталося.
–  З якою хазяйкою? – суворо спитала дячиха.
Христя тiльки ламала руки та трусилась:
–  Iдiть, Хряста ради.
–  Куди – до вас? – гарикнула дячиха. – Багато вас у гаспида е!
Куди я проти ночi пiду?
–  Тут недалечко, зараз… до Загнибiди, – насилу знайшлася Христя.
–  Що ж там у вас?
–  Не знаю, панiматко. Я була дома, ходила в село… Приходжу у
хату” а хазяйка лежать… такi страшнi… Боже мiй, боже! – i Христя
зайшлася плачем.
–  Ото вiн учора звернувся… Пiдожди, я зараз, – сказала дячиха.
Поти дячиха вбиралася, Христя вискочила у сiни. Сльози давили її,
страх трусив усю…
В Загнибiди уже свiтилося в хатi, як вони увiйшли у двiр.
–  Менi страшно. Я не пiду туди… Iдiть ви самi, – тремтячи, каже
Христя.
–  Чого боїшся? Маленька! – скрикнула дячиха i, як та шулiка,
посунула в хату. Христя за нею.
У кухнi вони застали Загнибiду. Похмурий, заложивши руки за спину,
вiн мiряв її i вздовж, i впоперек. Свiчка стояла на столi i,
нагорiвши, обдавала хату неясним свiтом.
–  I ти вернулася? – гукнув Загнибiда, кинувши на Христю гострий
погляд. Та, зупинившись у порога, так i прикипiла на мiсцi.
–  А Олена Йванiвна де? – спитала дячиха.
–  Нащо вам Олена Iванiвна?
–  Нужно! – гостро одказала дячиха i пiшла далi в свiтлицю.
Загнибiда узявся за свiчку, щоб присвiтити. узяв був у руки; потiм
поставив; зiрвав i, повернувшись до Христi, посварився на неї кулаком;
а далi – За свiтло, в кiмнату.
Ясний свiт освiтив пожовкле лице Олени Iванiвни, коли увiйшов туди
Загнибiда. Вона лежала на спинi, схрестивши руки на грудях, як
схрещують помершому. Очi в неї були закритi; пiд очима – синi мiшки;
рот скривлений; Зiтхання важке, хрипуче… Все казало – то було послiднє
змагання життя зi смертю!
–  Олена Йванiвна! Олена Йванiвна! – стиха обiзвала її дячиха.
Олена Iванiвна, не розкриваючи очей, тихо схитнула головою.
–  I сам не знаю, що з нею, – казав Загнибiда, пiднiмаючи свiчку
вгору, щоб яснiше освiтити болящу. – Кидав здоровiсiньку; вернувся –
отак, як бачите! – I вiн положив свою руку на її руки. –
Холоднiсiнькi!
Боляща розкрила очi, глянула на чоловiка – i заметалася на
постелi.
–  Не буду! Не буду! – забубонiв Загнибiда й одiйшов геть.
–  Ви б за батюшкою послали, – пораяла дячиха. Загнибiда махнув
рукою i, опустившись на лаву, схилився головою на стiл.
–  О нещастя, нещастя! – замовив вiн.
У хатi стало тихо-тихо, мов у домовинi. Боляща розкривала очi,
зводила руками угору, потягалася…
–  Чорного платка! Чорного платка! – крикнула дячиха. – З^рч’гii
очi…
Христя кинулася в кiмнату. Хазяйка металася на постелi, кидалась,
страшно водила очима. На її шиї, на руках, неначе жаби, порозпинались
чорнi плями: набряклi жили кидалися – бились; корчi гнули руки, ноги;
боляща стогнала… Дячиха мерщiй схопила з себе платок i кинула на неї.
Ще хвилину вона забилася пiд платком… почулося наче шептання, скрип
зубiв – i зразу все затихло…
Трохи згодом зняла дячиха платок… Пiд ним лежала вже не Олена
Iванiвна, а бездиханний труп з страшно витрiщеними очима…
Загнибiда пiдiйшов до нього, подивився i, затрусившись, промовив:
“Ти мене покинула… покинула… Як же менi самому тут бути без тебе?”
Дячиха взяла його за руку i вивела з кiмнати в кухню.
–  А ти бiжи до сусiд. Скликай – хай iдуть обмивати. Та забiжи i
до старого – хай бере псалтирю читати, – наказувала дячиха Христi. Та
стояла як укопана.
–  Чого стоїш? Бiжи! – гукнула дячиха.
Христя, не знать куди i чого, побiгла.
Через годину найшло жiнок, бабiв… Пiдтопили в печi, грiли окропи.
Христя робила, що їй не казали: носила воду, таскала дрова, хоч i не
пам’ятала того нiчого. Вона тiльки й запримiтила, коли обмивали
помершу, що дячиха усе чогось тикала пальцями на синi плями та тихо
шептала: “Оце та смерть, оце! Вона таки не втекла його рук!” Жiнки
мовчки хитали головами.
Трохи не опiвночi знарядили покiйну й положили на столi. Старий
дяк став у головах коло ставника i охриплим голосом вичитував псалми.
Люди, хрестячись, увiходили, дивилися на покiйну i тихо виходили
знову, мов боялися розбудити її. Всiм не вiрилося, що вона померла.
–  Молода така, – жити б та бога хвалити – нiт же… – шептали
знайомi й незнайомi.
На Христю – як найшло що: безпам’ятна, наче з-за угла прибита,
вона вешталася помiж людьми, поки на неї дячиха не крикнула:
–  Чого ти тут тупцюєшся? Iшла б собi куди-небудь!
Мов п’яна, Христя вийшла надвiр i сiла на рундуцi. Повз неї
входили в хату i виходили люди; часто об неї черкалися; а вона не
чула, наче окаменiла. Схиливши голову, сидiла вона i слухала, як там у
неї серце, замираючи, стука…
–  Це ти сидиш? – почувся над головою знайомий голос. Христя
глянула – перед нею стояв Загнибiда.
–  Чуєш: тiльки слово кому – не животiтимеш! – прошептав вiн i
пiшов З двору.
Христя мерщiй втекла пiд комору.
Нiч була хоч i зоряна, та темна, як бувають веснянi ночi. У
густому мороцi, вздрiвається, снують по двору щось за тiнi; чутно
гомiн людський; а хто гомоне – не видно. У причiльне вiкно свiте свiт.
Боляче вiн урiзується у вiчi, наче важким каменем навертає на душу; а
одвести очей, одiрватися вiд того свiту – вона не зможе. Оце й
похнюпиться, а свiт стане над головою i печепече… То воскова свiчка
горить у головах покiйницi; там лежить вона, схрестивши руки, закривши
очi: не чує, не бачить… А чи давно виряджала вона її в село? Чи давно
сидiли вони рядком, згадуючи, як хороше жити у селi, серед лугiв, на
широкiм просторi…
Ще вертаючись у мiсто, Христя запам’ятала ту мiсцину пiд липою,
звiдки так усюди видно, щоб розказати про те хазяйцi. А прийшла – що
застала?..
Холодний страх пройняв її наскрiзь, наче хто льоду приложив до
серця. їй пригадався її недавнiй прихiд. Ось вона у двiр ввiходе…
Пусто; сiнешнi дверi Зачиненi. Вона йде у кухню… Тихо, сумно; сiрi
померки окривають хату… Де ж люди? Пiшла в свiтлицю – немає, далi – в
кiмнату… Там на лiжку щось чорнiє… Христя пiдходе. То ж – хазяйка…
Блiда та бiла, мов з крейди вистругана; однi очi горять – тлiють, мов
роздута жарина… “Що це з вами? недужi?” Вона тiльки хитає головою та
щось шепче губами… Так шелестить суха трава восени… “Не було… не було…
Ох, смерть моя!” – тiльки Христя i розiбрала з того шепоту. Потiм вона
пiдняла руки, темнi, у смугах, i зразу опустила; повернулася, зiтхнула
– i закрила очi… Далi Христя нiчого не пригадає… Чує гомiн людський;
баче базар; знову чує чиюсь лайку… Дячиха ходе; дячиха криє платком
болящу… Зємля пiд ногами у Христi захиталасяпосунулась, наче попливла
куди…
Блiдий вранiшнiй свiт стояв уже над землею, коли Христя
прокинуласьопам’яталась. Кругом нiкого не видно, тiльки сизий туман
хитається у повiтрi. Крiзь його курище миготить iскорка свiту: то
жовта пляма вiд свiчки гойдається по шибцi. Христя зразу розiбрала –
що то за свiт i звiдки… Що ж їй тепер робити? Куди ткнутися? Де
пересидiти сю лиху годину? Та й пересидiвши – що далi? Iти у село до
матерi? А тута ж як кинуть? Загнибiда ж її i з-пiд землi видере!.. їй
тепер – як тому чоловiковi, що в степу заблудився: i туди ткнися –
пусто, i туди никни – голо: кричи, гукай – тiльки твiй голос
розходиться по нiмiй пустинi!
Христя задумалась. Поза спиною у неї мороз ходе, голова
горить-палає; в очi – наче хто пiску понасипав. Вона пiдвелася устати,
та зразу й сiла: ноги мов хто косою пiдкосив. Сумна, похнюпившись,
сидiла вона i слухала, як у вухах гуло-дзвонило, як непокiйно билося
серце.
–  А ти тут спала? – роздалось коло неї. То питався Загнибiда.
–  Знаєш що? – почав вiн далi. – За те, що ти вiрно служила, добре
робила, – на тобi та йди собi з богомГ – i ткнув їй у руки якусь
бумажку.
Христя глянула на бумажку – сiра та нова, вона ще такої зроду не
бачила; пом’яла в руках – лопоче… “Чи грошi це, чи так – шматок
паперу?..” Довго вона дивилася на неї, довго перебирала руками. “Треба
показати… розпитатись…” I вона сховала бумажку за пазуху. Глянула –
бiля неї нi духу… Вона сидiла i думала, мов чуманiла…
Сонце почало викочуватись з-за гори; першi iскорки його застрибали
понад землею; туман рiдшав, осiдав на траву густою росою; з улицi
доносився гомiн та гук… То люди поспiшали на базар.
“Справдi: чого я тут сидiтиму? – подумала Христя. – Розщот дано…
пiду в базар, може, кого з своїх селян побачу – упрошуся, щоб пiдвезли
додому”.
I, пiдвiвшись, вона тихо вийшла з двору. На улицi чогось її страх
напав. А що, як кинеться Загнябiда та верне її знову? Мерщiй, мерщiй
утiкай, Христе, додому!
I глухими улицями, обминаючи базар, вона подалася з мiста.
VII
Уже цiлий тиждень живе Христя в селi i нiяк не позбудеться свого
неспокою. Смерть хазяйки марою стоїть перед її очима… її жовте тiло з
чорними синяками, її мучене лице з страшенно витрiщеними очима
повсякчас привиджується їй, коли вона одна зостанеться у хатi. Христя
боялася сама зоставатись. Iде мати куди – i вона за нею, а настане
вечiр – вона i з матiр’ю боїться. На улицю, до дiвчат – i не кажи! Уже
Горпина з подругами з усiх бокiв забiгала – не йде. По селу пiшла
чутка, що воно щось та значить. До того Прiська якось раз понуждалася
в грошах i попрохала Карпа розмiняти їй ту бумажку, що принесла
Христя.
–  Та се аж пiвсотнi рублiв! – скрикнув Карпо.
–  Пiвсотнi? – здивувалася Прiська. – Пiвсотнi! Се – великi грошi.
Де такi грошi Христi взяти? – I важкi думки обняли її серце.
–  Де се ти взяла цi грошi? – прикро дивлячись на дочку, спитала
вона Христi.
–  Хазяїн дав. – I Христя розказала, як то було. Прiська держала
бумажку, пильно дивлячись на дочку, i не примiчала, як та бумажка
трiпалась у її руках.
–  Ти – брешеш! – суворо гримнула вона i ще прикрiше подивилася
дочцi у вiчi, неначе хотiла подивитися їй у душу.
Христя змiнилася у лицi. Що ж це – i мати не вiрить?!
–  Це знаєш скiльки? – пита Прiська.
–  А почiм я знаю! – вiдказує неспокiйно Христя.
–  П’ятдесят рублiв… Де ти взяла? – пристає мати. Христя
заплакала.
–  Боже! I ви не вiрите менi! – скрикнула вона. – Недаром тi
гаспидськi грошi наче огнем пекли мене, недаром я не хотiла їх брати…
I сама не знаю, як вони опинилися в моїх руках…,
–  Та я… вiрю… Я – вiрю… тiльки… дитино моя! – з плачем уже почала
Прiська. – Такi грошi дурно не достаються… Уп’ять же – i смерть та… Не
занапасти ти своєї i моєї голови! – заплакала мати.
Христя не знала, що казати матерi, про що це вона натякає їй.
–  Хай мене бог поб’є, коли я крала! – тiльки й одказала Христя.
Прiсьцi жаль стало дочки. “Нi, вона не така, – думалося їй… – I
забреде таке в голову? Дитина ж, зовсiм дитина, – дивлячись, як
плакала Христя, жалiла Прiська. – Скорiше всього – хазяїн помилився.
Хiба йому мало було клопоту бiля помершої? Певно – помилився. Не буду
я мiняти сих грошей; заховаю. Може, вiн, як прийде до помки, кинеться,
тодi вiддам йому. Нащо нам такi грошi? Чоловiк помилився, а ми
затаїмо… Господь з ним, з його грошима! I то гаразд, що Христю
одпустив до строку”.
I Прiська, хоч їй i нужда була в грошах, не пiшла мiняти їх, а
заховала глибше в скринi.
Здається, кому б знати про тi грошi?
Отже Карпо не витерпiв i в шинку похвалився, якi то добрi
заробiтки в городi. Люди зразу пiдхопили ту чутку – i полетiла вона
стрiлою вiд хати до хати, з одного краю села до другого.
–  От i пiди ти з Притикiвною! За такий невеликий час та таку силу
грошей принести! I то ж тiльки одну бумажку показувала, а бог його
знає – може, їх у неї з десять або й того бiльше! Дивно тiльки, як
вони легко добулися… Не було нi шеляга, а це зразу – така сила! Тут
щось не так; тут щось та е, – гомонiли мiж собою люди.
–  Що в? Я знаю, що е: украла або… там у городi на таких огрядних
ласi, – казав Супруненко.
–  Дивись, коли дядько Грицько не одгадав? – пiддержували
чоловiки.
–  Це значить – на легкi хлiба пiти? – спитався один.
–  Та воно щось пiдхоже, – додавали жiнки, – бо недаром вона нiгде
не показується. Бiгали дiвчата закликати на вулицю – не йде. Смутна
чогось, побивається усе за хазяйкою, що вмерла.
–  Чи не помагала лиш i вмирати? – пiдструнчував Грицько,
усмiхаючись. Кожна догадка Грицькова викликала новi суди та пересуди.
По селу заходили страшнi вiстi. Однi казали, що Христя продала себе
якомусь жидовi; другi – що обiкрала хазяїнiв та втекла; третi – що
злигалася з самим хазяїном i вкупi уколошкали хазяйку та поти що
прийшла пересидiти додому, а там знову пiде в город, та вже не
служити, а господарювати на покiйницi добрi… В чiм була правда, а в
чiм брехня – нiхто нiчого не знав… Чули, що є грошi, i добивалися, де
б тим грошам узятись…
–  Та воно не окриється! Воно колись виявиться! – гомонiли люди,
цураючись Прiськи. Нащо Одарка – i та, попитавши у Прiськи, де Христя
узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А
бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi – краще осторонитись,
нiж i собi у бiду попасти.
До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян.
Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають
нiколи, а стрiнувши де – чи перекинуться словом, чи нi – та й
навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i
невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде
до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а
то – сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.
Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду
взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли
синяки по тiлу.
Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого
огороду.
–  Чи чула таке? – спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i
розказала, що повiдала їй Одарка.
Христя зробилася як крейда… “Так, так; тож i плата була менi така
велика за те, щоб мовчала”, – подумала Христя. Отже не похвалилася
матерi.
Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила
з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська
спала? Бог знає: темно – не видно; Прiська мовчала.
Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн,
почувалося топцювання. Далi – ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака
загавкала; чутно гомiн коло хати.
–  Гей! спите? Одчинiть!
Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.
–  Хто там?
–  Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! – гука Грицько.
–  Не пускайте, мамо! Не пускайте… – злякана замовила Христя.
–  Хто там, питаю? – добивається Прiська.
–  Ось вiдчини – побачиш.
–  Не одчиню, поки не скажете хто, – каже Прiська.
–  Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! – замовив до неї
чийсь невiдомий голос.
“Господи! Розбишаки це”, – подумала Прiська, вся тiпаючись.
–  Та вiдчиняй, – обiзвався Грицько. – Становий тута. Прийшли твою
дочку привiтати, – додав вiн.
У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i
ледвеледве вiдсунула дверi.
У хату увiйшло аж п’ять чоловiка: становий, його писар, Грицько,
Кирило i Панько – другий соцький.
–  Где она? – спитався становий, повертаючись до Грицька.
–  Ото, молода, – указав той на Христю.
–  Ты Христина Притыкина? – питає.
Христя мовчить – нi жива нi мертва стоїть перед становим.
–  Вона, вона, – одказує Грицько, граючи очима.
–  Ты служила в городе?
–  Служила, ваше благородiє, – вклоняючись у ноги, вiдказує за
Христю Прiська.
–  Не тебя спрашивают!
–  Служила, – одказала й Христя.
–  У кого?
–  У кого ж я служила? У Загнибiди.
–  Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена
умерла?
–  Я тут була… – почала несмiло Христя. – Хазяйка пустила додому
навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, – у хатi нiкого не чутно. Я –
в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.
–  Что же она – больна была?
–  Видно, больнi, бо не балакали.
–  Хм… – озирнувшись, чмихнув становий.
–  Так она больна была, как ты уходила домой?
–  Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.
–  Она тебе ничего не говорила?
–  Нiчого. Вони i говорити не могли.
–  А денег тебе не давали никаких?
–  Нi, не давали.
–  А у тебя деньги есть?
–  У матерi…
Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру
передала їй Христя, i подала становому.
–  Так… так… – дивлячись на бумажку, сказав становий. – Где ты ее
взяла?
–  Хазяїн дали.
–  О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?
–  Немає.
–  Врешь, сволочь! – крикнув становий.
–  Їй-богу, немає! – з плачем вiдказала Христя. А Прiська,
тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…
–  Дочко, дочко! Що се ти наробила? – скрикнула. – Признавайся ж,
коли знаєш що.
Христя стояла, мов кам’яна.
–  Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! – зломивши
старi пальцi, простогнала Прiська.
–  Що ж менi казати, мамо? – заплакала Христя.
–  Как что? Скажи, где деньги взяла, – переспросив становий.
–  Хазяїн дав.
–  За что он тебе дал их?
–  Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько
зареготався.
–  Малi грошi, бач, усунув! – сказав, смiючись.
–  Теперь уже поздно, – ходячи по хатi, мовив становий. – Взять
маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого
пускать!.. Слышь? – повернувся до Грицька.
–  Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.
–  Ти тут, Кирило, будь, – почав порядкувати Грицько, – а ми з
Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки –
чув? – нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє…
Гляди! Пустиш кого – замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не
спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.
–  Розбираємо, – понуро одказав Кирило.
–  Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? – повернувся Грицько до
Христi, шо – як з крейди вистругана – стояла i нiкого, здається, не
бачила, нiчого не чула.
–  Чуєш? Кому кажу! – гукнув удруге Грицько. – Бач, яка несмiла, а
людей давити знаєш?!
Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм
словi Грицьковiм уся затiпалася.
–  Брешеш! – стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула
вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.
–  Хе-е! Ще й брехню завдає! – сказав Грицько, хитнувши головою. –
От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе
розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте…
Все рознюхаємо!
–  Брешшеш! – засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице
її посинiло; очi витрiщились – горять-палають… Страшна Прiська, наче
звiр дикий.
–  Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, –
вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. – Бери, лиш, Паньку, оту
баришню та ходiмо.
Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i,
торкнувши за плече, мовив:
–  Ходiмо, дiвко.
–  Та ти її зв’яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, – приказав
Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi
назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу
– щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило – серед хати, наче вальок
глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…
–  Ххее! – ударив вiн руками об поли. – Отаке!
–  Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, – озирнувшись, каже
Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.
–  Не здохне! Оживе… Жiнка – що кiшка: убий її та перекинь на
другий бiк – i встане! – утiшає Грицько, виходячи з хати.
–  А що ж ви стали? Веди її! – гукнув через хвилину знадвору
Грицько.
–  Ходiмо помалу, – сказав Панько, сiпнувши за пояс.
Христя, наче п’яна, захиталась; ступнула раз, удруге i – зникла в
темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою
поспiшаючи покрити голову шапкою.
Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi
плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У
розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе
хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в
темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi…
Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн
все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в
хату, линув прямо на Прiську… Та – хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э
каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у
Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле
обличчя.
–  Отаке наше життя! – мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над
Прiською.
Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз
зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся
знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та
розкрила очi.
–  Матусю! матусю! – припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих
добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.
–  Матусю! – окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.
–  О-ох! – простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза
життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.
–  Нема її?.. – глухо спитала Прiська, пiдводячись. – Де ж смерть
моя? Де вона ходить? – скрикнула стара, обхопивши голову руками, – i
заголосила…
Кирило почав утiшати:
–  Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!..
Чого не виплетуть злi язики?
Прiська не слухала – голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким
плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…
–  Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш? – пiдводячись, промовив Кирило
i, махнувши рукою, опустився на лаву.
Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати.
Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила
серце розривалося.
–  О-о, служба гаспидська! – скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг
з хати.
–  Вон! вон! – гукнув вiн на собаку знадвору. – Хоч би тобi,
проклятiй, зацiпило! – Щось важке гепнулось в темнотi… То Кирило
пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.
–  Краще гавкай, нiж виєш, проклята! – облаяв її Кирило i знову
вернувся у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно –
голосила.
Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi,
закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з
нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися – чи
не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.
Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi
чиясь постать маячить, простуючи у двiр.
–  Хто то? – обiзвавсь Кирило.
–  я.
–  Ти, Паньку?
–  Я. Оце иду до тебе. Що тут – спокiйно?
–  Спокiйно – i в хатi не всидиш.
–  Так, брате, й там. Думав – здурiю. Оце мов i затихне на
хвилину, та Знову як почне – аж у зуби заходить!
–  Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й
у-у!.. Ось послухай.
До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.
–  От тобi й усюночна! – прислухавшись, мовив Панько.
–  I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого
другого?
–  Казали другому, та я перебив. Думаю – хоч проходжуся.
–  А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у
хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.
–  Нi, цур йому – спати. Удвох все-таки охвiтнiше.
–  Так спати ж – аж гiлля гне! – i Кирило на весь рот позiхнув.
–  В солому! – гукнув Панько.
–  Е-е… добро оце в соломi!
–  А воно вже з пiвночi є? – спитався, помовчавши, Панько.
–  Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер – он як низько
опустився, – зирнувши на небо, одказав Кирило.
Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.
–  Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не
трапилося, – мовив Панько, пориваючись iти.
–  Ходiмо. Послухаєш ще й ти! – нехотя одказав Кирило.
–  Добривечiр вам! – привiтався Панько, переступаючи порiг.
Прiська, почувши чужий голос, замовкла.
–  Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу
немає мiсця?
–  О-ох! нема… – зiтхнула Прiська i заплакала.
–  Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. “Перекажiть,
– каже, – матерi: хай не журиться, не побивається. То все, – каже, –
наговори людськi!”
–  Хiба ти бачив її? – пiдвiвшись, спитала Прiська.
–  Тiльки що з волостi.
–  Де ж вона, моя дитина?
–  Там – у волостi,
–  Не плаче, не вбивається?.. О-ох! – i незнарошне стара
схлипнула. – Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати – за
що се напасть на нас така?
–  За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а
по людях, – утiша Панько.
–  О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно,
тебе… Я вже думала – i не почую за неї нiчого…
–  Кланяється, кланяється… Казала, щоб не вбивалися…
–  Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий,
за що се нас господь карає?
–  Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!
–  Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?
–  Я, бач, чув, – почав Панько, – станового писар розказував
нашомутаки чоловiковi, що Ззгнибiду хтось бачив, як вiн жiнку давив.
Його, либонь, i в тюрму вже засаджено. Так вiн, – звiсно, така вже
каверза, – недаром писарем був: почав ото крутити. “Я, – каже, – не
давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй
за день перед смертю до схову, не стало”. Ну, звiсно, кинулись грошей
шукати…
–  Христя ж божилася, що вiн сам дав їй тi грошi, – перебила
Прiська.
–  Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!
–  Боже, боже! – хитаючись, почала Прiська. – Ти ж усе бачиш, усе
знаннi… Чому ж ти не обiзвешся, не оглянешся на нас, нещасних? – i
Прiська знову заголосила.
–  Ось перестань, тiтко, та послухай, що я тобi скажу. Годi тобi
плакати та побиватися, – нiчого слiзьми не запоможеш! Ти вставай з
долiвки, лiзь на пiч, лягай та краще засни. Може, бог тобi у снi пошле
розум, що зробити, як повернути.
I – диво! Прiська подумала-подумала, утерла сльози, пiдвелася i
подибала до полу.
–  Отак буде краще! – мовив Кирило не то до Прiськи, не то сам до
себе, умощуючись собi на лавi.
–  А менi ж де? Хiба до порога головою… А що ти думаєш? Саме буде
добре! – каже Панько, простягаючись посеред хати.
Усi троє полягали i помовкли, мовби поснули. Важке тiльки
Прiсьчине Зiтхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не
спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й
зовсiм не затихло.
–  Заснула? – спитався Кирило, пiдвiвши голову.
–  Мабуть… бо щось не чутно.
–  Ти таки утiшив.
–  Та пошептав, бач…
–  А справдi: ти не чув, що це воно за оказiя? Невже це за смерть
Загнибiдихи? Я не вiрю, щоб Христя на таке пустилася.
–  Та воно, бач, i я не вiрю. Тiльки… де тим гемонським грошам
узятись?! Немало, бач, – п’ятдесят рублiв! – одказав Панько.
–  Так вiн же, либонь, дав. Сам дав…
–  Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав… Тiльки за
вiщо його таку силу давати?
Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гiркого плачу
зупинив його… Дивуючись, зирнув вiн на Панька. Панько собi глянув на
його i поскромадив потилицю. А Прiська як почала – та вже до самого
свiту…
VIII
“Де смерть моя ходе? де вона подiлася?” – одно голосила Прiська,
молячи у бога довiчного одпочинку. Їй уже тепер усе зневiрилося,
спротивилося. Одна була надiя, одна утiха, що держала її на свiтi,
красила злиденне життя, – тепер i та надiя її одурила, наробила такого
клопоту, такої слави… її кров, рiдна кров, на таке пустилася… чужу
душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий,
перекидаючи та перериваючи усе у хатi, щоб знайти яку-небудь ознаку.
Хоч у пеї бiльше нiчого не знайшли, окрiм тих проклятих грошей… Та де
тим i грошам узятись? Певно, воно щось тут є… Христя каже: хазяїн дав.
Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно
за грошi, де взялися? Вона б крiзь очi у саму душу продивилася дочцi,
у саме серце… А то?..
Христю на другий день погнали в мiсто, а з неї тiльки дозор зняли,
бо не знайшли нiчого такого, що б i її до того дiла в’язало, хоч
Грицько i гукав:
–  Та й стара не без грiха! Певно, сама i пiдсунула дочцi такого
зiлля, та мовчить, запекла!
Прiська мовчала, словом не обiзвалася. Що їй казати? Вона
зневiрилася тим словом; i вони, як i люди, тiльки одного лиха їй
наносили, а утiхи нiякої. Єдина у неї тепер утiха – домовина, єдине
бажання – скорiшої смертi…
–  Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скорiше! – здiймаючи руки до
бога, одно голосила вона i не переставала.
Минуло три днi. Три днi слiз та лементу; три днi неутiшного горя й
плакучої скорботи… Прiська не пила, не їла, за тi три днi i свiту
бiлого не бачила. Що було учора – те й сьогоднi, те i на завтра; нi
сну, нi вiдпочинку – однi гiркi сльози… Устане ясне сонце, i зайде, i
знову устане; а Прiсьцi i не в примiтку. Як злiзла на пiл, послухавши
Панька, як скорчилася пiсля його розмови – так нi злазила, нi
розправлялася!.. Вiд слiз свiт ув очах померк, вiд лементу голос спав
i уха заложило… Вона не баче нiчого, не чує: не чує навiть свого
охриплого нелюдського плачу. Зовсiм у- домовинi, глухiй тiснiй ямi… От
тiльки – ще серце б’ється та думка, що жива вона, ще гвiздком стирчить
у головi… I нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками
задавила, щоб воно навiки затихло… А думку? думку?.. Немає волi над
нею!.. Хоч би нiж такий гострий, щоб тiльки – чирк! – та й капут
вiдразу… або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму
задавилась… Пiт же!.. Скрипить дуплиняста деревина вiд вiтру! зовсiм,
здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада – скрипить.
Так Прiська скрипiла, за тi три днi її i не узнати: запали очi,
набрякли-розчервонiлись; запалi щоки – ще дужче позападали; обличчя
почорнiло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось i аж
пожовкло, як гич у пшенички: зiгнута постать – удвоє
перегнуласьскарлючилась… То не людина лежала на голому полу, то сама
смерть лякала людей своєю страшною машкарою!
“Господи! що сталося з нею?” – подумала Одарка, прийшовши через
три днi провiдати Прiську. Вона б, може, i не прийшла, та бачила, що у
Прiськи кругом хати за тi три днi нiхто нi заманячив, нi пройшов; а
сiни, як були першого дня одчиненi, так i стояли… “Може, вмерла
Прiська?” – подумала Одарка i, тремтячи вiд страху, пiшла довiдатися.
–  Тiточко! Чи ще ви живi тута? – стиха спитала Одарка, пiдiйшовши
до Прiськи.
Чи вiд того, що Прiська уже три днi, як не чула людської мови, чи
в Одарчиному голосi чулося щось рiдне, привiтне, – тiльки Прiська
струснулась, наче Зрадiла, i розкрила запухлi очi. Вона поривалася
щось говорити; шептала губами i, не скiнчивши, безнадiйно махнула
рукою.
–  А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так
занiколилося! Карпо у полi, поти упораєшся в господi, а тут пора i
обiд йому нести… – виправлялася Одарка перед Прiською.
Прiська мовчала.
–  Як же вас тут бог милує? – знову почала Одарка. – Що це на вас
за напасть така?
–  Напасть? – прогула глухо Прiська. – Що це ти за слово таке
сказала? Яка напасть? – i Прiська божевiльне водила по хатi очима.
В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того
погляду… Вона переждала трохи, поки Прiська заспокоїться, потiм
спитала:
–  Тiтко! чи ви пiзнаєте мене?
–  Тебе? Як тебе не пiзнати! – з страшною усмiшкою одказала
Прiська.
–  Хто ж я така?
Прiська знову сама собi усмiхнулася…
–  Хто ти така? – тихо спиталася. – Людина! – придавила Прiська на
сьому словi.
Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:
–  Уже й не пiзнає…
–  А ти чого прийшла? – нешвидко спиталася Прiська.
–  Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?
–  їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, – сказала, i лице її
скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений
хрип – i сльози залили очi.
Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило,
побачивши Прiсьчину муку.
–  Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, – не знаючи, що їй казати,
признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову
глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров’ю налитi,
а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.
–  Я знаю, що ти Одарка, – заспокоївшись, почала стара. – Пiзнаю
тебе по голосу… Спасибi, що не забула.
–  Може, вам чого треба, тiточко? – спитала рада Одарка.
–  Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж її не принесла i
не принесеш.
–  Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi…
– Ну, а чого ж менi треба? Скажи – чого?
–  Чого? Ви їли що-небудь?
–  Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi
пересохло, смага губи попалила…
–  Що ж вам – води подати?
–  Подай, коли твоя ласка.
Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона
вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася
швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя,
i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як
припала до кухля – неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не
випила – не пустилася.
–  Ох! оце ти мене неначе на свiт народила! – простогнавши, мовила
вона й почала знову умощатися-лягати.
–  Пiдождiть, я вам постелю, – похопилася Одарка i хутко помостила
подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла –
перекотилася на те лiгво.
–  Спасибi тобi, Одарко, – подякувала, умощуючись, Прiська. – Ти
мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу
захололо-занiмiло… Отут тiльки, – i вона вказала на серце, – не
перестає.
–  Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, – я зварю або вiд себе
принесу. Може б, борщу i кашi?..
–  Нi, не хочу… – i стара задумалася, заплющила очi.
Сон її розбирав чи немiч очi закривала?.. Одарка, побачивши, що
стара дедалi почала забуватися, попрощалася й пiшла.
“Хай засне трохи, спочине; може, i подужчає… Слаба, слаба стала!
Не довго вже, видно, їй тут плутатись”, – думала вона, вертаючись
додому.
–  А що? Що застала? – спитав її Карпо.
–  Що?.. Багато, як ще хоч три днi протягне.
–  Отаке! та нiкому й попа покликати… I обоє замовкли.
–  Напилася води, – нешвидко повiдала знову Одарка, – перекинулась
на другий бiк… Я їй послала… та й почала забуватись… Хай трохи
спочине, а надвечiр пiду довiдаюсь.
Сонце заходило; в повiтрi стояло його червоне зарево. Воно не
вдаряло у Прiсьчину хату, бо хата стояла вiкнами на схiд сонця. Одарка
застала там якусь темну тiнь, непривiтнi померки; у вiкна тiльки
жовтим кольором од бивало, неначе пiдслiплий чоловiк блимав своїми
мутними очима. Прiська лежала па полу вся жовта, неначе воском полита,
i тиха-тиха, здається, i не дихала. Одарка боязко пiдiйшла до неї i
нагнулася послухати – чи жива ще вона. Чи то такi очi у Одарки, чи
чорна тiнь, що упала вiд неї на Прiську, розбудила її?.. Прiська
ворухнулася, розкрила очi.
–  Спали?.. – спитала Одарка. – А я йду та й боюся, щоб не
розбудити. Прiська глянула на неї.
–  Ти, Одарко?.. Сядь… – стиха проказала, ткнувши пальцем бiля
себе. Одарка сiла.
–  О-ох! – простогнавши, ще тихше почала Прiська. – Оце я лежала,
закривши очi… I так менi любо, так тихо… супокiйно… Усерединi, чую,
неначе їло холоне – мерзне… а любо… Не повiриш, Одарко, як менi
обридло жити!.. Буде вже, всьому край є!.. Я скоро умру. Може 6, досi
i вмерла, та тебе дожидала… Ти ще одна до мене прихильна зосталася… Ти
такої менi цiлющої води сьогоднi дала, що в мене вiд неї усе зразу
затихло… Спасибi тобi… О-ох! Всi проти мене, всi… тiльки ти одна…
Господь вiддячить тобi.
Одарка похопилася щось казати.
–  Постiй… – перебила її Прiська. – Я хочу тобi усе сказати… усе…
Бо вдруге, може, й не доведеться… Слухай… Я швидко умру… Коли… коли
побачиш дочку… Христю… скажи їй… Скажи: я прощаю їй… Я не вiрю… щоб
вона таке зробила… Благо… А то що виглядає з-за тебе? – наче злякана,
аж скрикнула Прiська i вся струснулася… По виду пробiгли уразливi
смуги, рот скривився, очi розкрилися…
Одарка бачила, як у їх послiдня iскорка життя згасала… Вона
кинулась була до старої, та так на одному мiсцi й закам’янiла!..
Жовтий свiт урвався в хату, освiтив на хвилину почорнiле лице старої з
холодними померклими очима i згас… Темна невидюча тiнь усе зразу
покрила… Чи то, може, потемнiло в очах у Одарки?..
Коли вона прийшла до пам’ятi, бездиханна Прiська лежала перед нею,
витрiщивши свої мутнi холоднi очi.
Одарка мерщiй скинула платок з плечей i закрила ним лице старої.
–  А що? – знову спитався Карпо, як вона вернулась додому.
–  Умерла… – понуро одказала Одарка. Карпо витрiщився.
–  Що ти кажеш? – гукнув вiн, думаючи – чи то вчулось так йому, чи
справдi Одарка те сказала.
–  Умерла, кажу.
Карпо похнюпився, розвiв руки.
–  Умерла… – шептав вiн. – От тобi й знай! Умерла… Таки дiждалась
свого… Так ти кажеш – умерла?.. Хм… Що ж тепер робити?
–  Що робити? За людьми iти та ховать… Оте и робити!
–  За людьми? Хм… Хто ж пiде?
–  Та вже ж хто послуха, той i пiде, а не пiде… – почала Одарка та
й не скiнчила.
–  Ну, а як не пiде, то що тодi? – спитався Карпо.
–  Як що? Не лежати ж їй, поки й зотлiє!
–  Я знаю, що не лежати, та хто буде ховати? на якi достатки?
Одарка мовчала, мовчав i Карпо.
–  Треба б спершу у волость заявити, – нешвидко почав вiн знову. –
Хан там, як знають… Так… Пiти до волостi, пiти… Треба пiти, –
розмовляв Карпо там з собою, тупцюючи по хатi.
–  То йди скорiше, бо смеркає, – журливо одказала Одарка, сiдаючи
на полу й пiдпираючи рукою щоку.
Карпо пiшов. Одарка сидiла смутна-невесела, дивилася буцiм собi
пiд ноги, а справдi – нiкуди не дивилася: уп’яла очi в одну точечку та
й не зворухне ними, мов скаменiла… Дiтвора, зачувши розмову матерi з
батi ком, затихла, боязко поглядаючи на матiр.
–  Умерля, – тихо-тихо прошептала Олень’а, повертаючись до брата.
– Хто умсрля?
–  Цить… Бач, матуся журяться, – сдказав той сестрi, i знову обоє
помовкли.
Дедалi все бiльше смеркалося. Тиха тiнь темної ночi пiднiмала своє
чорне крило i розпросторювала усюди темноту. Надворi ще носилося жовте
зарево згаслого сонця, а в хатi було зовсiм темно. Одарка сидiла в
тiii темнотi; важкi думки морочили їй голову… “Отаке скойся! I
поховати нiкому, i поховати нi на що… Хоч би переказати Христi… Куди ж
перекажеш? До вона тепер? Може, вже за такими запорами, що i чут-ка не
дiйде до неї. Господи! От смерть, – не дай її нiкому такої! Краще пiд
ножем розбишаки спустити душу… Найдуть люди, найдуться жалiсливцi – i
поховають як слiд… А тут? Усi, наче вiд напастi, одсторонились. А чим
вона винна? Дочка винна, а мати – карайся… Ще хоч би достатки
якi-небудь, а то ж – злиднi злиднями!.. Люди не схочуть ями копати,
пiп не схоче даром ховати… хоч не похована тлiй!..” I Одарка
здригнула.
–  Отак же! – увiходячи в хату, сказав Карпо. – 3 волостi зараз
наряд буде. Не можна й ховати…
–  Чому? – дивуючись, спитала Одарка.
–  Та бач же – все те гаспидське дiло… Старшина каже: може, вона
сама на себе руки наложила. Треба писати становому. Поти становий не
скаже, нiякого ладу не буде.
–  Близький свiт – до станового! Тридцять верстов – немала путь!
Днiв три пройде, поти до його та вiд його.
–  Хоч би й тиждень – все їдно!
Одарка тiльки здвигнула плечима, устала i почала свiтити свiтло.
Як часом чуже лихо не тяжко одкликається на душi, та свої клопоти
ближче. З^-iопоталася й Одарка, засвiтивши свiтло… Нiч надворi: дiти
куняють, а вона ще й вечерi не варила. Хутко метнулася Одарка
сюди-туди i за топливом, i за борошном.
–  Пождiть трохи, дiточки, я зараз галушечок зварю, – кидається до
сонних дiтей.
–  Мамо! – обiзвалася Оленка, дивлячись, що за клопотом матiрне
лице трохи прояснилося.
–  А що, дочко?
–  Ти казала: умерла… Хто умерла?
–  А ти не знаєш хто? Бабуся вмерла.
–  Ба-бу-у-у-ся, – здивувався Миколка.
–  То оце й не буде бабусi… Бабусю в яму – бах! – каже Оленка,
показуючи кулачям, як будуть бухати бабусю в яму.
–  Бух! – одказала, гiрко усмiхнувшись, Одарка. – Довго ще, поки
буде “бух”, – додала, замiшуючи галушки в макiтрi.
–  Бухкай же скорiше вечерю, – сказав Карпо, – а я пiду довiдаюсь,
що там робиться, – i напрямився з хати.
Одарка тiльки тодi згадала, що вона без платка.
–  Карпе! чув? – гукнула вона з сiней надвiр.
–  Агов? – обiзвався той.
–  Не забудь узяти там платка.
–  Якого?
–  Мого. Треба ж було чимсь закрити очi.
–  Добре, – сказав Карпо.
Одарка вернулася до роботи. Дiтвора сидiла в кутку на полу i
дивилася, як мати крутилася, їй справдi було скрутно. Вогка кiстриця
бiльше лущала, нiж горiла, i, щоб пiддержувати вогонь, Одарка раз по
раз бiгала до печi пiдкидати сухої соломи. Оце спалахне вiхоть – ясний
свiт пробiжить по хатi, заграє на чорних шибках вiкон, освiте
затурбовану голову Одарки, одкине вiд неї довгу-предовгу тiнь на
стiну, ходе-бiгає та тiнь, поки Одарка утирає галушки; а згорить
солома, згасне свiтло – i тiнь Одарчина кудись зникне, i сама вона
покриється темнотою… Одарка знову бiжить до печi, пiдкидає новий
верчик… Знову свiт осiяє, знову Одарка поспiша до макортета, знову
постать її колишеться, i чорна тiнь бiгає по стiнi.
–  Дивись, дивись… Он мамина рука… Он – голова… нiс, – каже
Миколка до Оленки, указуючи пальцем на стiну.
Та глянула – i обоє зареготалися: такою їм здалася чудною бiганина
тiї тiнi по хатi. Одарка рада, що хоч тим дiтвора забавилася; одно
знає – поспiшає з вечерею…
Аж ось i вечеря поспiла. I давати б – Карпа немає. Що там його
додержує?
–  Посидьте, дiточки, трохи… Я зараз батька покличу, – сказала
вона, юркнувши з хати.
У Притичинiй хатi ледве тлiє невеличкий каганець на коминi,
кидаючи З-пiд стелi жовтуватий свiт. Угорi ще сяк-так освiчує вiн
сумну оселю, а з долiвки встає чорний морок i пiднiмається вгору.
Прiсьчин труп, прикриттi Одарчиним чорним платком, неначе купа
зотлiлої соломи, чорнiється на полу. Коли-не-коли упаде на його блiда
смужечка свiту, пробiжить по верху, мов ворухне платком, i – злякана –
стрибає угору… На лавi пiд стiною сидять Панько, Кирило, Карпо –
нiмi-мовчазнi, немов до стiни прибитi.
–  А що тут у вас – благополушно? – уступаючи в хату в шапцi i з
люлькою в зубах, питається Грицько.
–  Що ж би тут?.. Он мертва лежить, – одказав Панько, ткнувши
пальцем її а пiл.
Грицько, пускаючи з рота дим, повернувся, глянув.
Нiчого. Ще бiльше засмучена вернулася вона додому, дала вечеряти
дiтям, а сама й не приторкалася – слала постелi замiсть вечерi. Карпо
собi лiг, не вечерявши, i хоч тихо лежав, а й йому не спалося… “Що, як
справдi Грицько таку напасть зведе на них? Хiба йому що? Нi бога в
животi, нi грiха – на душi, нi жалостi в серцi… Та ще як пригадає за
землю”, – подумав Карпо.
–  I треба тобi було тим платком очi прикривати? – сказав вiн,
почувши важке Одарчине зiтхання.
–  А що?
–  Та так… Пропаде ще платок… – звернувся Карпо, щоб не вражати
Одарку нерадiсною звiсткою.
–  Хай пропаде. Я ось думаю, що коли вийде дозвiл ховати, то не
кому прийдеться – як не нам… Скажемо Христi, коли вернеться, що
користь З землi буде наша – от i все.
–  Коли то ще буде! – сумно одказав Карпо i замовк.
На ранок обоє повставали, наче п’янi, i зразу розбiглися: Карпо
пiшов скорiше на поле, Одарка зосталася дома. В обiд зiйшлися, шоб
мовчки поїсти страви, i знову розiйшлися до вечора. За цiлий день одне
одному слова не сказало. Так минув i другий день, i третiй, на
четвертий рано прибiгає Кирило.
–  Прислано вiд станового – ховати, – привiтавшись, сказав вiн. –
Уже i дозор зняли.
–  Хто ж буде ховати? – питає Одарка. – Чи не той, хто наряджав
сторожу?
–  Цебто Грицько? – здивувався Кирило. – Той заховає! – додав
далi, скрутнувши головою.
–  А що, зiгнувся б? – пита Одарка.
–  Та годi тобi! – перебив її Карпо, якось вiльно зiтхнувши. – Уже
ж не кому приходиться, як не нам. Стара, царство їй небесне, була
прихильна до нас… Грiх нам буде не знарядити її на той свiт. Бiжи,
лиш, Одарко, по жiнок, а я… От, може, Кирило та Панько дадуть помоги
яму копати.
–  А чому ж! Можна! – згоджується Кирило.
–  От i добре. Уже пообiдаємо разом, – додає Карпо.
Одарка зразу кинулась на село збирати жiнок, бабiв, а Карпо з
Паньком – за заступи та на цвинтар. Кирило зостався у Карповому дворi
труну З дощок збивати.
Як не клопоталися, як не билися, не кидалися сюди та туди Карпо з
Одаркою, щоб скорiше порядок умирущiй дати, та нiяк того дiла в один
день не скiнчиш, – багато заходу. Стару обмили, нарядили i положили на
столi. Одарка сама хрест вилiпила з воску i свiчку засвiтила в
головах… Тлiє та свiчечка, кидає жовтий свiт на почорнiле лице
вмирущої… У хатi тихо, нiхто не читає над покiйницею, – тiльки старi
бабусi кругом обступили стiл, i хiба яка закашляє або перехреститься,
шепчучи тихо молитву, i тим зворухне незамутну нiмоту… А надворi –
рай: сонце, наче панна у пишному одягi, розгулялося розiгралося;
сонячнi пароси так i носяться в прозорому повiтрi, так i прищуть
золотими стрiлами; гнуться, ламаються, осiдають iскорками на пишно
убрану землю, на розкiшiю вкритi листвою садки… Пташки лящать,
теркотять, спiвають; щебече соловейко i своїм голосом криє цьомкання
кропив’янки; кує зозуля, а її перебиває криклива iволга; гуде сумно
одуд, а горлиця ще жалiбнiше туркоче; цвiрiнькають джикуни-горобцi, а
до їх з високої високостi, неначе срiбний дзвiнок, доноситься
жайворонкова пiсня… Рап – та й годi! Все живе, радiє… Шматочок того
раю забiгає й у Прiсьчину хату: то сонце ускоче у вiкно, забiга
зайчиками по стiнах, по долiвцi: то пташина пiсня долетить у розчиненi
дверi… Шкода, що нiхто того не бачить, нiхто того не чує! Сама
господиня навiки заснула, а її товаришки – нiмують кругом неї…
Не додивлялись до свiтової краси Панько i Карпо, працюючи над
глухою домовиною. Вони поспiшали з роботою, та поспiли, коли вже
почало сонце сiдати. Разом з ними поспiв i Кирило, одливши труну немов
на заказ, – хоч i соснова, та вистругана гладко, вигинблювана
по-столярськиї, вона здавалася неначе з жовтого каменю витесана або з
воску вилита, так її пiльно пригнав Кирило.
Увечерi Карпо збiгав до батюшки i за полтиника вимовив нари,
хреста. А запечатати – батюшка обiцяв зайти на цвинтар, бо однак вiн
живе недалечко вiд його.
На другий день збиралися ховати. Якнайранiше збирайсь, а все день
загаяний, пропащий. Була саме субота. Карпо i Одарив порiшили ховати
впiвднi: до того часу можна з варивом справитись. День, як i вчора,
випав ясний-погожий; сонце – аж пече; пташки щебечуть. Пiсля снiдання
почали збиратися люди. Чимала купка зiбралась: шiсть чоловiка треба
пiд труну, одного – з хрестом; п’ять-шiсть бабусь стареньких придибало
провести покiйницю, тихо сплакнути; десь два слiпцi узялося з
проводирем, – i проводирю знайшли роботу – нести коливо… Тихо-тихо
потяглася процесiя з Прiсьчиного двору через майдан, повз церкву, на
кладовище. Попереду хлопчик з коливом; за ним – Карпо з хрестом; за
хрестом – нога в ногу шiсть чоловiка несуть нари з труною, закритою
покрiвлею до половини; у головах – Одарка сумна-невесела; за нею –
купкою бабусi шкандибають; а на самому кiнцi два слiпцi, забравшись за
руки i пiднявши голови вгору, бережно виступають, роз махуючи вперед
себе довгими цiпками. Сонце стоїть над головою, сяє, грає на
пожовклому обличчi помершої, стрибає по її закритих очах, неначе хочг
розтулити, неначе каже: та розкрий їх, глянь, – як усюди гарно, i
тепло, i весело!.. Шкода працi! Трупа тихо колишеться пiд рiвною ходою
шести чоловiка, а разом з труною i Прiсьчин труп хитається, немов
журиться, що прийшлося свiт покидати…
–  Стiй! – хтось сказав з-пiд труни, коли наблизились до церкви.
Усi стали. Чоловiки спустили бережно нари з плечей на землю, щоб
передихнути.
–  Поти спочинемо, може б, хто хоч тричi ударив у дзвона, – сказав
Кирило.
–  Та хоч i я, – обiзвався молодий чоловiк з чорними вусами й
кинувся до дзвiницi.
Гучно-зично загув великий дзвiн з дзвiницi i розкотився в повiтрi.
За ним тихо зателенькали невеличкi дзвоники, немов маленькi дiти
заплакали за своїм старим батьком по помершiй матерi… Усiм стало
сумно-сумно; люди, зачувши дзвонiв, захрестились-замолились…
А то хто по шляху в село трохи не пiдтюпцем бiжить-поспiшає i
прямiсiнько чеше на купку людей, що стовпилися бiля труни? Личко
молоде, дiвоче, залите слiзьми, прибите пилом, зажурене-засмучене!..
Ось-ось уже недалечке вiд купки – бiжить, прожогом кидається мiж
людей… Ось уже й бiля труни… Глянула…
–  О моя матiнко! Моя голубонько! – роздався уразливий викрик
тонкого плакучого голосу над людськими головами.
–  Та це Христя?.. Вона! – разом скрикнуло кiлька чоловiкiв, i всi
витрiщились.
Христя припала до труни i страшенно залементувала, її гiркий плач
покривав гучний гук дзвонiв. Аж ось вони й зовсiм затихли; а в повiтрi
осталося рiзуче Христине голосiння…
–  Годi! годi!.. Одведiть її вiд труни. Вiзьмiть за руки та
одведiть! -гукають чоловiки на бабiв, намiряючись знову труну пiдняти.
Довго силкувались, поки Христю одiрвали вiд труни, – так вона
вчепилась за неї! Одарка з бабусею узяли її пiд руки i тихо вели за
труною. Христя, здається, нiчого того не примiчала i, йдучи, одно
голосила, викрикуючи жалiбнi слова, приливаючи їх ще жалiбнiшими
сльозами. Страшно й тяжко було слухати той нестямний крик гiркого
плачу. Одарка собi плакала. Бабусi зiтхали. Чоловiки, неначе їх хто
пiдганяв, зразу нриспiшили: декотрi втирали зайвою рукою необачну
сльозу, що туманила очi…
Повернули в улицю. Якраз треба було iти повз Грицькову хату.
Донесли до його дворища.
–  Стiй! – роздалось спереду. Христя вирвалася з Одарчиних рук i
знову припала до труни. Непевний лемент її знову заходив-забунтувався…
Народ з дворiв вибiгав довiдатись – кого несуть; подивитися – кого
ховають. Вибiгла Хiвря, стала коло ворiт i перехрестилася; вибiг
Федiр, та, глянувши, подрав мерщiй кудись огородом; виплив i Грицько.
–  Де вона в гаспида взялася? – перше було його слово, забачивши
Христю. Потiм вiн пiдiйшов до труни, узяв Христю за плече рукою i
спитався:
–  А ти вiдкiля се причимчикувала? Христя – одно тужила, одно
голосила.
–  Де взялася, питаю! – грiзно гукнув Грицько, рвонувши Христю за
плече. Рука його сприснула, i вiн поточився.
–  Та не займай її хоч тута! – обiзвалася Одарка, забачивши, що
Грицько намiряється знову Христю за плече пiймати. – Господи! Оце
невидане… Уже б же не прийшла, коли б не пустили.
–  Та дай їй хоч матiр провести, – умiшалося кiлька чоловiкiв. –
Уже ж коли втекла, не де дiнеться – тут буде.
Грицько оханувся i мовчки одiишов вiд труни. Чоловiки одвели
Христю, вхопили нари i знову помчали, Христя знову затужила. Охриплий
її голос то гув, неначе перервана струна, то тонко-тонко, як вилясок,
пiднiмався вгору…
Грицько не заспокоївся. Вiн все таки думав, що Христя втекла – аж
поки не прийшла у волость бумага, цю її зовсiм пущено…
–  Таки викрутилась! – мовив вiн, чухаючи себе поза вухом…
–  Як же ти, Христе, думаєш? – питалася Одарка на другий день
пiсля похорон. – У своїй хатi ягитимеш, чи, може б, у нас оселилася?
Разом би робили i годувалися.
–  Спасибi вам, Одарко. Не зостануся я нiзащо тута. Далося менi се
село узнаки, – провались воно крiзь сиру землю, окреме божого дому та
людей добрих! Пiду шукати десь кращого мiсця…
–  Хоч кращого, а хоч гiршого, аби – iншого!.. – не то сама собi,
не то Христi одказала глухо Одарка.
Христя похнюпилася i, важко зiтхнувши, заплакала.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
СТОРЧ ГОЛОВОЮ
I
Сiло сонце. Легенька тiнь ночi упала на землю. Заблищали зорi в
чистому небi, показався i мiсяць з-за гори – повний, червоний, неначе
в банi паривсь. Сумно позирнув вiн крiзь пил та куряву на людську
бiганину, на чудний гук мiста. Не спить воно, та ще й не збирається
спати. По кам’яних вулицях торохтять вощики, попiд заборами снують
люди, у кожнiй хатi горить свiтло; а великi будинки неначе в огнi
палають: з їх розчинених вiкон ллються де спiви, де бренькiт… Почалося
окреме городське життя – життя ночi… Село не знає його, бо не знає i
тiї страшенної задухи, що здiймається удень з кам’яних улиць, з
напечених сонцем стiн, з тiсних смердючих дворiв i що не дає дихати,
не дає жити. Про те не знає село. Примостившись на просторiй
просторостi, серед широкого поля, укрите густими садками, оторочене
кругом левадами, з рiчкою на краю, а iнодi й посерединi, – воно дише i
вдень прохолодою. А вночi?.. Хоч би ставало тiї короткої лiтньої ночi
на вiдпочинок пiсля денної працi, бо не вспiе заблимати свiт над
землею, як уже й продираються хазяйськi очi, уже здiймаються натомленi
руки на працю.
Не те у мiстi: там немає нi просторих левад, нi густих садкiв; там
шматок мiсця потрiбен пiд будiвлю, котра б приносила бiльш користi,
грошей, i там оселились люди не польової працi – гречкосiї та
хлiбороби, а городськоi – ремiсники, купцi, крамарi, пани – воєннi й
невоєннi, служащi й не служащi, жиди – в ярмулках i без ярмулок, в
дорогих саєтах i в драних балахонах… Все те живе тiльки на грошi, все
те купує, що потрiбно для життя, а не своїми руками добуває. Там життя
нiколи не вгаває: одно спить до пiвдня, друге – з пiвдня. А нiччю, як
окриється пекуче сонце, спаде денна задуха, – тiльки й дихнеш свiжою
прохолодою, тiльки й посидиш з добрим чоловiком, перекинешся з ним
живим словом, а часом i погуляєш досхочу.
Он i в Антона Петровича Рубця зiбралась невеличка купка. Прийшов
член Земської управи, капiтан Селезньов, височенного росту, з
страшенно довгими рудими вусами, такий голiнний до карт, що йому й
їсти не треба, аби було “зелене поле”; Федiр Гаврилович Книш – йому
пiдручний. Вони застали тут Колiсника, котрий прийшов до хазяїна
побалакати за дуже низькi цiни на м’ясо. Колiсник добре знає, що
посуху якось i балакати не приходиться, i йдучи, захопив пляшку
доброго рому. Перед вечором гарненько усiлись вони на ганку, що
виходив в невеличкий салон, i смоктали ромок з солодким чаєм.
–  Зовсiм обидно, Антон Петрович! Їй-богу, зовсiм обiїдно, –
бiдкався Колiсник. – Ви тiльки подумайте: вiл стоїть шiстдесят
карбованцiв, а м’ясо по вiсiм копiйок фунт. Скiльки його з вола
потягнеш? Одрубай голову, одрубай коги – добре-добре, як пудiв на
п’ятнадцять, а бiльше усього тринадцять набереться. От ви i лiчiть: по
три карбованцi з семигривеником пуд, – п’ятнадцять нудiв – сорок вiсiм
карбованцiв, недiстае дванадцять. З чого його брати? Шкура –
сiм-вiсiм, хай десять карбованцiв; а два карбованцi на голову га
ноги?.. От ви дивiться… Собi на убиток!
–  А бач, торгуєте? – одказав хазяїн, глитнувши чималий ковток
чаю, вiд котрого його блiде обличчя ще бiльше зблiдло i тiльки сiрi
очi заграли невеличкими iскорками та рижi баки захиталися.
–  Торгуємо як, бодай уже так не торгувати! Торгуємо, бо як
устрянеш в одно, то… як там кажуть: привикне собака за возом…
–  Невже по шiстдесят рублiв скот купували? – спитався знову
хазяїн.
–  Та добре, якщо по шiстдесят, i отож тiльки й бариша. А як тепер
приидеться купувати?.. Хе! Пропали ми, зовсiм з головами пропали! –
бiдкався Колiсник.
–  А там, може, i таксу прибавлять.
–  А поти прибавлять, то ми без сорочки зостанемося. Нi вже, Антон
Петрович, ви наш заступник, ви наш i благодiтель: похлопочiть уже за
нас.
–  Хiба воно вiд мене? Сам голова назнача цiну… А я? Менi то? Моє
дiло таке: кажуть робить – i роби.
–  Та голова головою, а ви там усьому голова! їй-богу, правду
кажу, Антон Петрович! Їй-богу, не брешу! Уважте… згляньтесь… А ми вам
– якого хочте м’яса берiть, дурно берiть… скiльки хочте!..
–  Бач, куди вони забралися – на прохолоду! – скрикнув Книш,
виходячи до їх на рундук. – А ми з капiтаном по всiх хатах шукаємо; та
вже Пистина Iванiвна вказала.
Антон Петрович подав Книшевi руку, поздоровкався i посунувся геть,
даючи гостевi бiля себе мiсце… Колiсник собi пiдвiвся.
–  Сiдайте. Де ж капiтан? – пита хазяїн.
–  Вiн там, – мотнувши на хати головою, сказав Книш. – А ви все
чайок попиваєте?
–  Та так, прохолоджуємося. Парить, так парить! Ми от з ним i
вийшли на свiже повiтря.
–  А тут у вас гарно: садочок, квiтки коло крильця. Се вже, видно,
Пистина Iванiвна кохається? – пита Книш.
–  Усi разом, i вона трохи. А що ж се там капiтан робить? Капiтан!
Капiтан! – гукнув хазяїн.
–  Iду! – роздався товстий охриплий голос, i на дверях показався
Селезньов; чорний, височенного росту, вiн, як iндик, виступав i трохи
не вдарився головою об одвiрок, та похопився прихилитися.
–  Как? – крикнув вiн, подаючи хазяїну руку. – Еще и не готово?
–  Чого не готово? – спитався хазяїн.
–  Как чего? Зеленого поля нет! – I Селезньов махнув так рукою, що
аж досяг Колiсникової голови. Той усмiхнувся своїм широким червоним
обличчям i посунувся геть.
–  Извините, – прогув Селезньов, поклонившись боком Колiсниковi.
–  А чаю, Костянтин Петрович? Чаю! – роздався ззаду його жiночий
спiвучий голос, i незабаром показалася на крильцi панiйка; помiрного
росту, бiлява, з блакитними очима, прямим тоненьким носом, на лицi
свiжа, рум’яна.
–  Можно. Можно и чаю. Только какой такой порядок, Пистина
Ивановна? – лебезив перед нею, увиваючись, капiтан. – Уж не знаю,
когда и карты держал в руках. Пойду, думаю, к нему; а вот и у него
ничего нету.
–  Буде, все буде, – утiшала його Пистина Iванiвна. – Тiльки
попереду чаю напийтесь. Я ось зараз… – I з цим словом вона скрилася у
хату.
Селезньов сiв коло Книша, сопучи. Колiсник стояв аж коло схiдцiв,
витирав своє широке лице червоним платком, м’явся, не знав, що йому
робити.
–  А ви чого стоїте? – повернувся до нього Антон Петрович. –
Сiдайте, сiдайте, чай будемо пити.
Колiсник примостився на самому крайку лави. Селезньов спiдлоба
дивився на нього, мiряв з нiг до голови очима.
–  Партнер? – випалив далi, наче з рушницi, дивлячись на
Колiсника.
–  Що зводили питати? – спитався його той, як жар займаючись.
–  Нi-нi, не грає, – одказав хазяїн.
–  Черт с ним! – прогув басюкою Селезньов.
–  А-а… в карти? – догадався Колiсник. – Не вмiю i в руках
держати. Се не наша забавка, господь з нею!
Тут саме дiвчина принесла на пiдносi два стакани чаю i подала їх
Книшевi i Селезньову. Невисокого росту, кругловида, чорнява, одiта
по-городянському: у темнiй корсетцi з червоною облямiвкою, у ряснiй
спiдницi, з бiлим, як снiг, попередником; невеличкi помiрнi черевички
на ногах з зеленими застiбочками. Все те нове, блискуче, як блискучi
чорнi її очi, як i довга коса, вичесана та заплетена рожевими
кiсниками… Все то на їй так привiтно виглядає, все бере на себе очi.
–  Это откуда у тебя такая взялася? – спитав Селезньов хазяїна,
коли дiвчина, вiддавши чай, скрилася у хату.
–  А що? запала в око? – зареготався Рубець.
–  Ну что – запала! Девка, как есть девка – настоящая! Не наших
городских шлюх, – бубонiв Селезньов.
–  Та вона чогось менi по знаку; я її десь бачив, – казав Книш.
–  Бачили? Нi, такої ви зроду не бачили! – реготався Рубець.
–  Да ну, не дури! Говори, где взял? – напира Селезньов.
–  Найняв. Недавно найняв, – повiдав хазяїн. – Виходжу раз на
базар – стоїть дiвчина-селянка. “Ти чого, – питаю, – стоїш тут?
Винесла що продавати?” – “Нi, – каже, – найматись…” – “На ловця, –
думаю, – i звiр бiжить”. Я саме свою комнатну розщитав… Ледащо великої
руки було!.. Я до неї: розпитую, чи служила до сього. “Служила”, –
каже. “У кого?” У кого б ви думали? – спитався хазяїн, помовчавши. Всi
тiльки дивились на нього i ждали одказу.
–  У Загнибiди! – випалив Рубець.
–  Та-та-та… – затарабанив Колiсник. – Знаю, знаю; бачив, бачив…
Христею зоветься?
–  Христею, – одказав хазяїн. – Як сказала вона менi – у
Загнибiди, то я й задумався, – почав вiн далi.
–  То-то я и дививсь, що знайоме обличчя, – перебив його Книш. –
Десь я її бачив. А я ж її у полiцiї бачив, її пригоняли на слiдствiе.
–  Отож i менi страшно стало, – хвалиться Рубець. – Чутка ходила,
що дiвчина задавила Загнибiдиху. А гляну на неї – щось не вiриться,
щоб така давила. “Ти, – питаю, – коли служила?” Думаю: “Може, давно
коли, може, се не та”. – “Оце, – каже, – пiсля смертi хазяйки
одiйшла”. – “Так ти та сама, що казали, задавила хазяйку?” – питаю її.
А вона у сльози, як заридає! “Чого ж ти плачеш?” – “Та як же, – каже,
– через ту брехню немає менi просвiтку. Ось другий день стою; спитає
хто: де була? одкажу, – зараз i назад”. Подумав я: “Коли б вона
справдi була винна…”
–  Та то її вплутав Загнибiда, щоб затягти дiло. Потiм сам в
усьому признався, – перебив Книш.
–  Та постiйте ж бо, – одказав хазяїн. – Подумав ото: “Коли б була
винувата – не пустили б її”; та й кажу їй: “Пожалуй, я тебе найму,
тiльки попереду справлюся де слiд”. – “То наймiть, зробiть милость”, –
просить сама. Привiв я її додому, а сам – до слiдователя. I от, як ви
кажете, що то її Загнибiда вплутав, так i слiдователь каже… Так я її
учора й договорив.
–  А дорого? – спитався Книш.
–  Десять рублiв, на моїй одежi.
–  Талан! – скрикнув Колiсник.
–  Питаю її: що за рiк? А вона: “Що хочете, тiльки на вашiй
одежi”. Кажу – десять буде? “Буде”, – одказує. На тому i порiшили.
–  Дурна селянка! – смiється Колiсник.
–  Та якщо така вона й далi буде, – повiдав Рубець, – то я їй i
двадцять дам. Господь з нею! Адже куховарцi плачу три карбованцi на
мiсяць, а що З неї? Тiльки й того, що обiд зваре; а як оддала обiд, то
зразу й поминай як звали! А ся, може, хоч хати не покине.
–  То ще – поки не роззнакомилась. А от, пiдождiть, москаля наживе
– почне, як i всi, бiгати, – увернув Книш.
–  Правда ваша, правда, – каже Колiсник. – У мене з села була. З
пiвроку просто люба-мила, хоч у вухо бгай, а познайомилась з москалями
– зараз i пiшла у хльондри. Що тi москалi лиха з слугою роблять!
–  Що москалi – то москалi, – умiшався Рубець, – а то ще и такi,
як у мене куховарка. Зараз i почне нашiптувати та наставляти: i того
не роби, i то не твоє дiло; i води не носи, i грядок не поли. Думаю
розщитати прокляту! За одно й держу: нiхто кращого борщу не зварить,
як вона: їм – не об’їмся! Зате ж i зло неабияке: коло печi не стiй,
нiчого не кажи, нi в вiщо не мiшайся, – так зразу i присне, так i
палахне вгору!
–  Городська, городська, – мовив Колiсник. – Се вже коли
городським миром помажеться – пиши пропало!
Тут саме увiйшла Христя за порожнiми стаканами – i розмова стихла.
–  Ну, а за що ж то Загнибiда загубив свою жiнку? – спитався
Колiсник, коли Христя вийшла.
–  За що? Хто ж його знає, за що, – повiдав Книш. – Усяко кажуть:
однi його винуватять, другi їi. Вона, кажуть, ревнива дуже була… Вiн
їздив кудись та забарився на один день; вона й напалася… Ну, вiн i
пом’яв…
–  Добре попом’яв, що й на той свiт одправив. Нi, вiн таки лихий
був, а вона дуже добра. Я знаю її, вона кума моя; i його знаю –
завзятий! – толкувався Колiсник.
–  Да о чем мы толкуем? – гукнув Селезньов. – Играть-то будем или
нет? – випалив вiн, визвiрившись на хазяїна.
–  Зараз! зараз! – замовив той. – Христе! як би столик сюди
принести!.. Чи, може, у бесiдку пiдемо? Тихо тепер, засвiтимо свiчку i
– катай-валяй!
–  Да мне все равно. Кого ж четвертым?
–  Хто четвертим? – пита хазяїн. – Нема четвертого.
–  А ваш квартирант? – спитав Книш. Рубець тiльки махнув рукою.
–  Не гра?
–  Другим бог i квартиранта пошле такого як слiд, – одказав
Рубець. – А в мене нелюдим якийсь: все сидить у своїй хатi.
–  Що ж вiн робе? – спитав Книш.
–  Пише щось, читає…
–  Дурак, видно! – рiшив Селезньов. Колiсник зареготався, а за ним
i Книш.
–  Само собою – дурак! – доводе Селезньов. – Молодому человеку
погулять-поиграть, а он сиднем сидит в комнате. Молодому человеку все
нужно Знать, все видеть – да!.. За барышнями ухаживает?
–  I не дума, – одказав Рубець. – Кажу ж: сидить собi в хатi. Ото
тiльки й виходу у його, що служба.
–  Ну, дурак и есть!
–  А нашi людцi хвалять: немає, кажуть, там чоловiка за його
вдатнiшого, – каже Колiсник.
–  Та вiн-то не дурний. Начитаний – по-книжному так i гвоздить! –
правує Рубець.
–  Из новых, значит! Уж эти мне новые! Ничего никогда не видел,
никакого дела не работал, а критиковать – давай! Слышали:
корреспондент проявился… Описал всю нашу управу.
–  Ну? – гукнули разом Рубець i Книш.
–  Да-а. Там такого наплел – страсть! За всех, за всех накатал…
Я-то ничего; я старый капитан, обстрелянный; меня этим не проймешь; а
вот другие – возмущаются. Председатель говорит: непременно нужно в
редакцию писать – кто такой; да в суд жаловаться. На свежую воду
вывесть!
–  Може, й наш. А що ви думаете! Може, й наш, – одгадував Антон
Петрович.
–  Нет, – заспокоїв Селезньов. – Учителишка есть такой. Новый
учителишка прибыл; низенький, черненький, плюгавенький. Вот на него
говорят. По крайней мере, почтмейстер говорил, что он какую-то
рукопись отсылал в редакцию. Да черт с ним со всем! Когда же в карты?
– гукнув Селезньов.
–  Зараз, зараз! Пистина Iванiвна! Христе! А що ж столик? Христя
винесла столик, за нею вийшла i Пистина Iванiвна.
–  Столик у садок, у бесiдку, – порядкував Антон Петрович. – Та
розпорядись, Писточко, свiчок туди; воно 6 годилося на другий столик –
водочку, закусочку.
–  Прощавайте ж, Антон Петрович, – уставши, прощався Колiсник.
–  Прощайте.
–  То як ви скажете: надiятись нам? Антон Петрович скривився.
–  Не знаю. Кажу ж – як голова, – одказав, угинаючись.
–  Нi, вже згляньтесь! – прохав Колiсник i нагнувсь над ухо.
–  Добре, добре! Приходьте завтра в думу, – швидко одказав вiн.
Колiсник уклонився усiм i, грузько ступаючи, пiшов через хати.
–  От i принесе його! Мужик мужиком, а сиди з ним, балакай, –
жалiвся Антон Петрович.
–  А в шею! – гукнув Селезньов.
–  За таксу, видно? – угадував Книш.
–  Та всього потроху, – заминав Рубець.
–  Ну, идем, идем, – сказав Селезньов, спускаючись з рундука у
садок. За ним повагом пiшов Книш, за Книшем – хазяїн. Усi не
забарилися скритися в темнiй гущавинi молодого садка. Там серед його,
у невеличкiй бесiдцi, на розчиненому столi, горiло уже двi свiчки,
освiчуючи чорнi закапелки бесiдки, стiл, на котрому лежало двi колоди
карт. Селезньов перший ускочив туди, вхопив карти у руки, почав їх
шпарко тасувати.
–  Живей! Живей! – гукав вiн на Книша та Рубця, що повагом iшли
собi, гомонячи про садок.
Книш дивувався, що так рясно овощ уродила, коли всi скаржились на
недорiд. Рубець звертав те скарження на людську ненажерливiсть;
розказував, коли якого дичка посадив, яку щепу щепив, яку колiрував.
–  Готово!-скрикнув Селезньов, як вони наближались до бесiдки.
–  Уже сей i капiтан завзятий! Не дасть i погомонiти, – увiходячи,
обiзвався Рубець.
–  О чем там еще калякать, когда дело ожидает? Прошу карты брать,
чья сдача?
–  Та дайте ж хоч усiстися. Уже й гарячка з вас! Чи то й на вiйнi
так напирали? – спитав Книш.
–  А-а, пардону уже просите? Пардону, а? Ну, бог с вами! Вот моя
дама, – перекидаючи карту, мовив Селезньов.
Книш i Рубець собi взяли по картi. Випало здавати Книшевi. Вiн
узяв одну колоду, перетасував, зняв, пiддивився пiд карту i зразу
одсунув. Потiм узявся за другу колоду, знову потасував i знову зняв.
–  Вот уже и пойдет, ворожея! – сердився Селезньов. – Все черная,
да и баста! Я вас всех сегодня попарю. Ух, знатно попарю! Снимите, что
ли?
–  Та знiмайте вже, – пiдсуваючи до нього колоду, сказав Книш i
почав Здавати.
У бесiдцi стало тихо. Чутно тiльки, як карти слались, падаючи на
стiл, та шуршали на зеленому сукновi.
–  Раз! – мовив Книш, роздивляючись свою карту.
–  Два, – тихо обiзвався Рубець.
–  Три! – випалив Селезньов.
–  Бог з вами! Берiть, берiть! – загомонiли Книш i Рубець. I знову
стало тихо.
–  Семь черва! – гукнув Селезньов.
–  Вiст! – сказав Книш.
–  Пас! – обiзвався Рубець.
–  Одкривайте!
Рубець розгорнув на столi карти.
–  Без одной! – скрикнув Селезньов, розгортаючи i свої. Книш
почервонiв i зозла кинув колоду, а Селезньов, здаючи, усмiхався. Тим
часом у хатах засвiтилось. Веселенько заблищали огоньки у розчинених
вiкнах, забiгали по стiнах тiнi, заметушились по хатах люди.
–  Мар’є! Ти вже сьогоднi, пожалуста, не заходь нiкуди, – мовила
Пистина Iванiвна, стоячи на кухонних дверях, до бiлолицьої молодицi з
чорними очима, що стояла перед умазаним у стiну дзеркальцем i
вив’язувала голову шовковим платком. – Бо, бач, понаходили… Треба хоч
жареного їм поставити.
Мар’я затихла, слухаючи. Се зразу – рвонула платок з голови i
швиргонула його на лаву. Чорне блискуче волосся як хмiль розкотилося
по її плечах, по виду. Пистина Iванiвна мерщiй сховалася в кiмнату.
–  Се чорти його батька зна! – гукнула Мар’я, прибираючи волосся
з-перед очей. – Се каторжна робота! I вiдпочинку тобi нiколи немає. I
до обiду роби, i пiсля обiду роби ще й на всю нiч становися коло печi.
Хай його поб’є лиха година! Хiба я наймалася на таку роботу? Вони
гуляють, бенкетують, а ти роби! Не буде сього: не хочу.
Смутна та сердита опустилася Мар’я на лаву. Розпатлану й засмучену
застала її Христя.
–  Чому се ви, тiтко, не збираєтеся? – не знаючи нiчого, пита у
Мар’ї.
–  Збирайся!.. Хiба за тими чортами зберешся куди-небудь? –
гукнула Мар’я, i її очi аж свiрконули з-пiд чорного волосся. – Коли б
днi були удвоє бiльшi, нiж е, то й то б їм мало. I вночi не спи, i то
– роби!.. Се – мученька тяжка! се – каторга гiрка! I пiднесло мене,
дурну, сюди служити! I пораяли лихi люди, щоб їм добра не було! – сюди
найнятись! I послухала я їх, необачна голова!
Христя тiльки витрiщилася на Мар’ю. Чи давно вона була в кухнi, –
Мар’я любiсiнька-милiсiнька була, збиралася кудись iти, вимивалася в
милi, розчiсувала свої кучерявi коси i пов’язувала голову, – як от уже
простоволоса и сердита сидить тепер.
–  Що ж там таке? – тихо спиталася вона в Мар’ї.
–  Що таке? – гукнула Мар’я. – Ота бiла киця – прийшла та ще й
просе своїм кошачим голосом… О, лукава змiя!
–  То коли вам так треба – хiба я не справлюся за вас? – мовила
боязко Христя.
Мар’я зразу затихла. “А справдi, – думалося їй. – Христя однак
нiчого не робить. Хiба вона не справиться за мене бiля печi?” Щось
тепле i одрадне її серце залоскотало, по блiдому личку, у чорних очах
заграла-забiгала тихая радiсть.
–  Христе, голубко! – замовила вона ласкаво. – То ти справдi
перемiни мене сьогоднi. Так нужно, так нужно! А баринi скажеш, що ти
за мене усе поробиш. – Вставши, вона знову взялася за платок.
–  То я, коли хочете, зараз пiду i скажу, – питається Христя.
–  Як хоч, – одказала Мар’я.
“А що, як розприндиться наша киця?” – зразу ударило її в голову.
Вона мала зупинити Христю, та та уже окрилася в кiмнатах… зиоиу досада
ущипнула її за серце. “То б вона пiшла, а там як хотять: хай собi
правляться, а то ще вискочить та бучу зiб’є… Уже ж що буде – те й
буде, а вона пiде!”
На дверях знову появилася Пистина Iванiвна.
–  То йди собi, Мар’є, коли хоч; Христя обiщає за тебе бути, –
сказала i зачинила.за собою дверi.
Наче сонце засвiтило i вигрiло: так стало ясно та любо у Мар’ї на
серцi й на душi!.. “Ся Христя добра людина, – думала вона, –
товаришка… Як усе наладила любо та мило, без гуку того, без крику”.
–  Я вже тебе, Христе, колись десять раз перемiню, – обiцяє Мар’я,
коли Христя вернулася в кухню.
–  Та що ж тут таке? А коли вам треба йти… Коли вас там хто жде? –
каже Христя.
–  Ох, жде! – зiтхнула Мар’я. – Чи так-то мене жде, як я, дурна,
мучуся? – i, усмiхнувшись своїми чорними очима, попрощалася й пiшла.
Христя зосталася сама. “Чудна ся Мар’я! – думалося їй. – Куди се
вона?.. Кинула чоловiка, кинула господарство, щоб у наймах вiк свiй
скалатати! Чудна… От уже справжня городянка… Ще як уперше я її стрiла
у Йосипенкiв, вона казала, що городянкою була, городянкою i пропаде…
Отак i скалатає свiй вiк молодий… Ну, а потiм? Як старiсть та немiч
вiзьмуть своє? Коли робити не здужатиме, що тодi?.. Знову до чоловiка
вертаться?.. А як чоловiк не прийме?.. До жида у найми – воду носити,
жидiвськi смiтники ворушити?..” Христi не раз доводилося бачити
жидiвських наймичок – обiдраних, обiрваних, безносих, кривоногих…
Страшно глянути на їх! А вони – неначе їм i горя нiякого немає –
гугнявим охриплим голосом перегукуються, жартують, усмiхаються… “Невже
i Мар’я дiйде до того?..” Христя аж струснулася… “Не доведи, господи!”
Вона сама не знає, чого ся Мар’я так їй полюбилася. Щось рiдне, щось
добре вона почуває у їй. З першої стрiчi вона зразу прикувала Христю
до себе. Iдучи найматись, Христя страх як бажала стрiнути де-небудь
Мар’ю. А от же й випало: не тiльки стрiла, а вмiстi прийшлося й
служити. Як Христя зрадiла, коли перш всього у чужому дворi стрiла
Мар’ю. Так би й кинулась їй на шию, коли б Мар’я зразу була признала
її. А то Христя здоровкається, а Мар’я, мов чужа, дивиться на неї.
Коли, розговорившись, Христя сказала, що знає її, бачила там-то, Мар’я
тодi тiльки згадала…
–  I вам не шкода було кидати свого добра? – спитала Христя.
–  Анi капельки, – одказала Мар’я спокiйно. – Хiба воно моє? –
додала ще спокiйнiше.
“Чудна твоя, господи, воля!” – подумала Христя i прийнялася в печi
розтоплювати.
Недовго Христi прийшлося простояти коло печi, не довго правитись.
Сама скора, та й дрова – не солома, – хвилинкою страва поспiла. I
подавати б, так З саду одно доноситься: раз, два, три! – ознака, що ще
не переграли у карти.
–  Накривай на стiл, Христе, бо вже швидко скiнчать, – сказала їй
Пистина Iванiвна.
Христя накрила i чимало ще дожидала у кухнi, що ось гукнуть –
неси! Немає, не чутно. Панi пiшла в садок та там i сiла.
Христя потушила свiтло i вийшла на сiнешнiй рундук. Мiсяць геть
високо пiднявся вгору, бiлим свiтом вистилав землю. Тихо ходив його
срiбний свiт, мiшаючись з легкою тiнню попiд хатами та заборами. Небо
й повiтря миготiло срiбло-сизим полум’ям; невеличкi зiрочки
ледве-ледве лупали у тому блакитному мороцi. Повiтря стоїть – анi
дихне, не ворухнеться, млiє у своєму тихому спокої, мiсто нiмiє,
гасить свiтло i покривається сном.
Христя сiла на порозi, приклонилась головою до одвiрка. Тихий
спокiй ночi колише її, присипляв думки в головi, жалощi i радощi в
серцi… От би коли лягти отам пiд коморою, на свiжому повiтрi – i
заснулося б!.. I Христя солодко позiхає. Сон хиляє її, а з саду
доноситься регiт, чутно крики… Нi, не спи, Христе, дожидай, поки
кликнуть тебе!
Вiд нудьги Христя почала сюди-туди водити очима… Вiкно з причiлку
було вiдчинене, у йому свiтилося. То вiкно з паничевої хати. “Чого ж у
його так тихо, чи не заснув, бува?” – подумала Христя i, пiднявшись,
побралася до вiкна.
Коло столу над бiлим папером зiгнувся вiн: пише щось. Рука
несамовито бiгає, виводячи стрiчку за стрiчкою; молоде лице його,
оторочене русявим пухом, то хмуриться, то прояснюється; чорнi
бровенята то сходяться, то розходяться; на високому бiлому чолi, у
ясних карих очах бродить глибока думка. Вiн на хвилину зостановився,
чогось тихо пошептався сам э собою i, вхопивши перо, знову почав
писати: тiльки гострi кiнцi його по бiлому паперу заскрипiли…
Христя помилувалася ного молодим личком, таким задуманим i таким
ясним, бiлими тендiтними руками, карими очицями, чорними бровенятами
i, помилувавшись, подумала: “От i неволить свої молодi лiта над такою
роботою!”
–  Христе! Христе! – донеслося до неї з кухнi. Вона, як опарена,
скочила – побiгла.
–  Виймай жарке та давай. Вони i до свiту не скiнчать. Хай стоїть
перед ними, i холодне поїдять, як захотять, – гнiвно сказала Пистина
Iванiвна. – Бо я спати хочу, – додала.
Христя забрала страву i однесла все у садок.
–  Эй ты, красавица! – гукнув на неї Селезньов. – Принеси-ка сюда
воды. Христя принесла воду i, становлячи, почула, що щось трiмнуло її
за стан. Озирнулась – то Селезньов посилав до неї свою довгу руку.
Христя зашарiлася i в одну мить зникла з-перед їх.
–  Эх, скорая! черт возьми! – сказав Селезньов.
–  А ви, капiтан, по заповiдi поступаєте: хай права не знає, що
робить лiва, – зареготався Книш.
–  Да просто хотелось ущипнуть…
–  Не розвращаите моїх слуг, – мовив понуро Антон Петрович.
–  Нет, нет… бог с ней!.. Я вист, а вы что? – повертається до
Книша.
–  Та й я повiстую, – одказав Книш.
–  Без Двох, – каже Антон Петрович, розкриваючи свої карти.
–  Ви, капiтан! – гукнув Книш.
–  А черт тебя дери с твоей девкой! – скрикнув каштан… I з
гущавини роздався нестямний регiт.
Христя, стоячи за бесiдкою, нiчого не розiбрала, об чiм вони
розмовляли, i тiльки ображено прошептала:
–  Чортова верства! i сорому йому немає!
–  Зачиняй вiкна та лягай спати! – сказала їй Пистина Iванiвна,
коли вона вернулася до хати.
Христя побiгла… Кругом хати почувся стук, грюк, гарчання
прогоничiв.
–  А се нащо? – донiсся до неї з хати голос квартирантiв, коли
вона намiрилась вiкно зачинити, i його бiле обличчя показалось у
вiкнi.
–  Не треба хiба? – спитала вона.
–  Не треба, – одказав вiн тихо i скрився.
–  Пора вже спати! – не знаючи, як i навiщо, гукнула Христя.
Обличчя його знову показалося у вiкнi, освiчене тихою усмiшкою, Христя
мерщiй одскочила й побiгла у сiни.
Коли вона лягла, то перед її очима у темнiй темнотi засунених
сiней все стояло бiле обличчя i стиха усмiхалося до неї… Вона нешвидко
заснула, кидаючись кожен раз, як до неї доносилися викрики товстого
капiтанового голосу.
II
Уже сонце геть пiднялося угору, як Христя встала. Мар’я ще не
верталася, пани спали. Всюди було тихо, анi шерхне нiде. З улицi
доносився гомiн, бiганина; то саме люди пустилися на базар. Христя
згадала, що води обмаль, ухопила вiдра й побiгла до сусiднього
колодязя по воду. I води принесла, i самовара постановила, а ще нiхто
не вставав. “-Видно, учора до свiту досидiли за картами, що й пан
заспав”, – подумала вона, стоячи серед кухнi й роздивляючись, за вiщо
б їй ще прийнятися.
–  Христе! – почувся голос пана з кiмнати. – Пора вiкна вiдчиняти!
– I вiн голосно позiхнув.
Христя побiгла. Вертаючись, вона стрiла Мар’ю. Обличчя в неї бiле,
як крейда, очi червонi, одежа пом’ята, коси вибилися з-пiд платка, та
й платок сам полiз набiк, – або ж вона цiлу нiч не спала, або ж, на
хвилину задрiмнувши, кинулася i зараз побiгла додому.
–  Здоровi, тiтко! – веселенько привiталася Христя.
–  Здорова, – пiд нiс охриплим голосом мовила Мар’я.
–  А чобiт i досi не почистила? – гукнув пан з кiмнати.
–  Дурна голова! – мовила Христя й побiгла за чобiтьми. Поти вона
чистила чоботи, Мар’я мовчки прибиралася, пiдбирала свою’ розкуйдану
косу, пiдсмикнула пом’яту спiдницю. Гляне Христя – нiма, мовчазна
Мар’я, аж сердита, i знову прийметься за чоботи. Ось вони в неї i
заблищали, мов лаком покритi. Хутко помчала їх Христя в горницi.
–  Чи Мар’я дома? – донiсся голос панiв.
–  Дома, – одказала Христя.
–  Скажи, щоб збиралася на базар.
На Мар’ю наче хто кинув грячого приску!
–  Бiси його батьковi! – гукнула вона, тiльки що Христя показалася
на порозi. – У нас нiколи так, як у людей: пiдуть на базар, наберуть
днiв на два, на три, та й готово. А в нас щодня тьопайся. За шага тiї
цибулi купити – йди!.. I сьогоднi йди, i завтра бреди… У других – коли
куховарка, то вона сама i на базар, i все; а в нас – слiдком, як
дурочка, тьопайся, та носи, що їм завгодно купити… Бiсовi злиднi!
Бояться, щоб не вкрала, бач! – торохтiла Мар’я, пов’язуючи голову
старим платком.
Пан швидко вийшов одiтий i, не кажучи нi слова, пiшов з хати.
Мар’я, вхопивши корзину, повiялася за ним.
“Чого се Мар’я така сердита? Що з нею?” -думала Христя, зоставшись
одна серед мертвої тишi. Самовар награвав сумну-журливу пiсню i
болiсно одкликався у Христиному серцi.
Нешвидко панi встала, а за нею й дiтвора. Треба давати усiм
умитися, дiтей повдягати, кроватi поперестилати, у хатах поприбирати.
Христя крутилась, як муха в окропi.
–  Подавай самовар, бо з базару пан швидко прийде, – приказала
Пистипа Iванiвна.
Христя кинулася у кухню, аж i Мар’я прийшла. Блiда i полита потом,
вона принесла у корзинi i м’ясо, i курей, i всяку овощ – повну
корзину; принесла та так i кинула додолу!
–  Руки пообриваєш, носячи! Нема того, щоб хурку найняти; як на
того коня валять – носи! Аж руки потерпли! – скрикнула вона i почала
розмахувати руками.
Христя мерщiй ухопила самовар i понесла у горницi.
–  Вимий стакани, – порядкує панi.
Поти Христя правилася бiля чайної посуди, прийшов i пан, почав
розказувати про базар, хвалився, що купив, почому.
–  Ти дивись сьогоднi за Мар’ею, бо вона десь була. Ходе по базару
та на людей слоняється, – додав. Панi тiльки зiтхнула.
Христя вийшла у кухню. Мар’я сидiла коло столу, спиною до горницi,
i, уставившись очима у вiкно, нехотя жувала скоринку хлiба. Видно
було, що вона об чомусь думала, про щось журилася… Христя боялася
зачепити її розмовою. Було тихо i сумно, хоч сонце так весело
освiчувало кухню: його золотi стяги вигравали на шибках високих вiкон,
його яснi кружала крутилися по долiвцi. Коли се…
–  Чого се Мар’я Iванiвна так зажурилася? – роздалося тихе питання
ззаду Христi, аж вона злякалася. Зирк! – на кухонних дверях стоїть
панич. Його голова й борода закустранi, його очi заспанi, бiла
вишивана сорочка розхристана i з-пiд неї виглядає тендiтнiша вiд
рожевого лепесточка груднина.
–  Нiчого й журитись, коли рук не чуєш! – суворо вiдказала Мар’я.
–  Чого ж се?
–  Он яку хуру теребила на собi! – вказала Мар’я на корзину.
–  Бiдна головко! Та нiхто й не помiг? I не знайшлося нiкого
такого? – пита, граючи очима, панич.
Мар’я скоса глянула на нього i скрутнула головою.
–  Ну, вже й ви! – одказала вона, зiтхнувши. – Без того, щоб не
пришити квiтки, не можна.
–  О, ви вже й сердитесь, Мар’е Iванiвно. А я хотiв прохати, щоб
дали менi умитися.
–  Он кого просiть! – кивнула вона головою на Христю.
–  А се що за вечiрня пташка? – пита вiн, уставивши очi на Христю.
Христю неначе хто жаром обдав… “Се вiн плеще про вечiрню через те, що
я учора з ним заговорила”, – подумала Христя i ще дужче почервонiла.
–  Дiвчина! Не бачили? – одказала Мар’я.
–  Уперше зроду… Звiдкiля така горличка полохлива? Христя чує, що
в неї не тiльки лице – голова горить-палає.
–  А гарна? – пита Мар’я, усмiхаючись та пiддаючи ще бiльшого
жару.
Панич узявся у боки i очима так i вп’явся у Христю.
–  Оце вже й закохались? – смiється Мар’я.
–  То вже i закохався. Що ти думаєш?
Христя така рада, що її кликнули в горницi: як стрiла та
полетiла!.. Убiгла у горницю, слухає наказу панiї; а чує – його мову,
дивиться у землю – баче його яснi очi.
–  Чи Григорiй Петрович устав? – пита панi.
–  Я не знаю… Там панич якийсь у кухнi, – одказала Христя,
догадуючись, що то за квартиранта рiч.
–  То ж i є вiн. Клич же його чаю пити.
Христя знову ввiйшла у кухню, а вiн стоїть, веде жартiвливу
розмову З Мар’ею, i Мар’я весела: смiється, щебече.
–  Пани просять чаю пити, – сказала, засоромившись, Христя.
–  Добре, горличко, добре. Дай же менi умитися, Мар’е!
–  З якої речi? – гукнула Мар’я. – Коли вона вам подобалася, то
хай i дає.
–  Тю-тю! Ти ж моя стара слуга.
–  Мало чого, що стара? Старi тепер забуваються, а на молоденьких
Задивляються!
Панич похитав головою.
–  Ну, що з тебе, старе луб’я? Дiвчино! – гукнув вiн. – Як твоє
святе ймення?
Мар’я зареготалася, а Христя мовчала.
–  Як тебе зовуть? – знову допитується вiн.
–  Не кажи-и! – скрикнула Мар’я, коли Христя уже сказала.
–  Христина, – провiв вiн. – А батька? Христя мовчала.
–  Батька, питаю?
Христя усмiхнулася й одказала: батько.
–  Христина батькiвна? Га?
Ще дужче Мар’я зареготалася, а за нею i Христя.
–  То отже слухай, Христино батькiвно, – жартує панич. – Будь
однинi моєю слугою i дай менi, будь ласка, умитися… Шабаш тепер, Марiє
Iванiвно! Пасiть заднi.
–  Не дуже, не дуже! – мотнувши головою, одказала та. – Щоб не
прийшлося знову до старих вертатися.
–  Нi, сього не буде.
–  Не буде приблуди, а добре буде, – затарабанила Мар’я.
–  Як, як? Що ти сказала?
–  Те, що ви чули…
Поки вони змагались, Христя принесла воду.
–  Неси сюди, Христино, – махнувши на Мар’ю рукою, мовив панич,
указуючи на свою хату. – Сюди, сюди!.. Ти ще не була у моїх покоях?
Христя увiйшла за ним. Велика хата, аж у четверо вiкон; по лiву
руч, пiд глухою стiною, стояла неприбрана кровать, виплутана неначе
сiтка, з тонкого Залiза; за нею проти вiкна – стiл; на столi усяких
виробок з дерева, глини, каменю. Тут були голi, обнявшись руками,
люди, вискалившi зуби собаки, свiтячi очима коти; по обох боках столу
на круглих пiдставках стояли двi темнi чоловiчi постатi: одна – в
шапцi i кожусi – справжнiй мужик, друга – без шапки, носата, великi
пацьорки спускалися на вуха кучерями. По стiнах – картин-картин, аж
очi розбiгаються! Мiж двома вiкнами чорна блискуча шафа, на їй –
головатий чоловiк обперся на шаблю, з-за котрого драв шию крилатий
орел… Христi уперше зроду доводилось бачити таке диво.
–  Отой стiльчик вiзьми, Христино, – порядкує панич, – та постав
серед хати; а там пiд кроваттю таз; постав його на стiльчик та й лий
на руки.
Христя почала зливати холодну воду в його жменi, котрi аж
просвiчувались при сонячному свiтi. “I що там мити?” – подумала
Христя, дивлячись, як i без того тендiтнi та бiлi руки натирав панич
пахучим милом. Мар’я, одхиливши дверi, собi висадила до них голову.
–  Бач – зачинилися… Глядiть, щоб грiха якого не трапилося, – каже
Мар’я, усмiхаючись.
–  А ти пiдглядаєш за нами, стара карго?.. Не такi ми люди з
Христиною. Адже правда? – I приязно заглядає їй у вiчi своїми карими,
блискучими.
–  Якi ж то ви? – допитується Мар’я.
–  Ми – праведнi. Правда, Христе?
–  Та вмивайтеся, а то покину, – сором’язливо одказала Христя.
–  О, бач!.. – сказав панич i пiдставив руки.
–  Та то ще не обiйшлося: занову ситце на кiлочку! А обiйдеться… –
регоче Мар’я.
Христя то почервонiє, то побiлiє, аж сльози їй на очi виступають.
“I яка ся безсоромна Мар’я: плеще таке, що й на голову не злiзе!” –
думається їй.
–  Не мути дiвчини, не мути! – вiдказав панич, кiнчаючи вмивання.
Христя мерщiй ухопила таз з водою i вибiгла у кухню. Мар’я поступилася
до панича у хату. I чує Христя, як не дуже давно сумна i сердита Мар’я
щебече та регоче.
–  О-о! там е… – каже вона, смiючись.
–  Надбали батько з матiр’ю, – додав панич.
Мар’я так i залилася реготом… Христя не розбере, об чiм вони
розмовляють, вона тiльки догадується, що про неї та рiч. її ущипнула
досада… “Раденька, що дурненька!” – думала вона.
Христя давно вже витерла таз, та не хотiла нести туди, де стоїть
вiн, до регоче Мар’я. Коли вiн, одiвшись, пiшов у горницi чаю пити,
тодi тiльки вона однесла його.
–  От панич! От добра людина! Тiльки й побалакаєш, коли вiн дома,
– Зiтхнувши, мовила Мар’я. Христя тiльки скрутнула головою, не знаючи
вже, що й думать про Мар’ю. Вона мерщiй пiшла прибрати паничеву хату.
Коли пiшли з дому пан i панич, почалося щоденне порання. На Мар’ю
знову насiло. Сумна, сердита, вона по десять раз приймалася за одно
дiло i, не доробивши, кидала його. їй усе здавалося не так, все було
на завадi!
–  Чи довго будеш пiнити отой борщ? – скрикнула Пистина Iванiвна i
прийнялася сама кришити зiлля, рiзати м’ясо.
Мар’я ходила, як сова, насуплена, мовчазна, торохтiла кочергами,
мисками, горшками. Панi собi сердилась, i Христя не знала, на яку їй
ступити, щоб часом не повернути того гнiву на себе. Який учорашнiй
день був для неї тихий та радiсний, такий сьогоднi бучливий та
непривiтний. Як на те, ще й дiти, не помирившись iграшками, пiдняли
крик-ревище.
–  Маринко! Чого ти плачеш? – гукала з кухнi панi. – Пiди їх забав
чимнебудь, – додала Христi.
Невеличку дiвчинку Маринку, що желiпала на всi хати, Христя узяла
на руки, носила, шикала, дзенькала у вiкно, – нiщо не помагало.
Маринка пручалася, дряпалася, рвалася до матерi у кухню.
–  Не пускай її сюди! – крикнула панi.
Насилу Христя забавила Маринку, посадивши на килимi гратись
цяцьками, а тут Iвась розходився – веди його купатись.
–  Не можна. Мама не велять, – умовляє Христя.
–  Купатись! – одно репетує Iвась, поки не вскочила червона, як
огонь, Пистина Iванiвна i не надавала ляпасiв. Iвась пiдняв ревище.
–  А стидно такому великому та так кричати, – умовляла його
Христя. – Он бачте, як Маринка гарно грається. От цяця баришня!
–  Ця-ця… – одказала Маринка, граючи очима, i, вхопивши на
оберемок завбiльшки з себе куклу, почала її колихати.
Iвась, червоний, як кiшка, скочив до Маринки на килим i за одним
махом порозкидав кукли геть по долiвцi. Маринка знову залементувала, а
Iвась одiйшовши до столу, почав гикати.
–  Чи ви довго менi будете кричати? – гукнула панi, виглянувши з
кухнi.
–  Он та… лається, – одказав Iвась i вказав на Христю.
Христя завмерла на мiсцi: що, як панi справдi повiрять? Та й
недобра ж яка дитина!
Насилу Христя утiшила Iвася, насилу звела його з Маринкою i трохи
спочила, коли вони загралися. Потiм, як у печi витопили, – треба на
стiл накривати. Прийшов пан i панич – обiд подавай, за столом служи:
те прийми, те подай, те перемий, перетри.
Пiсля обiду нагодованi дiти замовкли, пан лiг спати; панич пiшов у
свою хату – зачинився. Прийшлось спершу перемитiї посуду та тодi i
собi за обiд сiсти.
За обiдом Мар’я розговорилася. Розмова вертiлася бiля панича i хто
вiн такий, i де служе, i який ввiчливий, доступний, балакучий.
–  Коли 6 трошки повнiший, що б то за красивий був! – вихваляла
Мар’я. – Трохи лиш чи наша панi у нього не теє… Бо як зайде за нього
розмова – не нахвалиться кумом. Вiн хрестив Маринку… А що панянки у
городi – то кожна сьогоднi б пiшла, аби сватав. Та ба! Нi на кого не
хоче промiняти попадi. Пiп у церквi вечерню служе, а вiн з матушкою
чаї розпиває. Пройдисвiт! А все добрий чоловiк, – додала Мар’я й
позiхнула.
–  Спати хочеться? – питає Христя.
–  Аж гiлля гне! Подумай: анi на волосинку не заснула. Оце зразу
пiду в комору та й закочу; а ти, будь ласка, попорайся за мене.
Упоравшись, Христя повела дiтей у садок. Панi собi вийшла з
роботою на рундук i, мугикаючи пiд нiс, щось плела. Швидко-швидко
перебирали її тендiтнi пальчики якiсь прутки, з-пiд котрих випливала
дiрчава стежечка, далi – кружало, далi знову стежечка. Христя
здивувалася… Вона бачила, як плетуть жидiвки панчохи, тiльки ее не те,
ее – щось iнше, друге.
–  Що то ви, бариня, робите? – несмiло спитала вона й почервонiла.
Панi, глянувши на неї, зареготалася, дзвiнко, гулко так залилася… Тiло
її тремтiло, личко зарум’янилося, два ряди бiлих зубiв заблищали, а
очi так i грали, так i горiли… “Та й хороша ж яка панi, як
регочеться!” – подумала Христя.
–  В’яжу, – одказала Пистина Iванiвна. – Не бачила нiколи, що так
витрiщилася? Дивись.
Христя збiгла до неї аж на рундук, а панi почала показувати, як
в’язати.
У Христi аж в очах миготiло, голова кругом ходила, дивлячись, як
швидко панi мiдяним прутиком хапала нитку, в’язала петелечку, в ту
петелечку знову втягала нитку i – не знать як – уже робилося двi
петелечки. Христя аж зiтхнула.
–  Не поймеш?
–  Нi.
–  Хай колись навчишся.
День крався до вечора. Сонце повернуло геть з полудня i страшенно
пекло; повiтря, аж жовте, пашiло, мов з печi. У садку, в прохолодi – i
то було душно-млосно. Дiтвора вередувала, не гралася.
–  Веди їх у хату, – сказала Пистина Iванiвна.
–  Там же пан сплять, – увернула Христя.
–  Доки йому рутити? Ще мало спав? Однаково виспиться – та ii пiде
на всю нiч, – зморщивши свої бiлявi брови, мовила панi.
Христя стрiла на дверях пана – заспаного, облитого потом.
–  Оце гаразд, що ти йдеш. Давай мерщiй вмиватися, – сказав вiн,
виходячи на рундук до жiнки.
–  У-у, заснулося! – позiхнув вiн.
–  Гаразд. Вирутиш день, а на всю нiч з дому.
–  Та треба пiти; не можна – обiщав. Та сьогоднi не засиджуся – к
пiвночi буду дома.
–  Гляди. Я буду дожидати, – сказала панi.
Сонце сiдало, як пан вимитий, прибраний, посунув повагом з двору.
Панi на крильцi примостилася чаю пити. Вийшов i панич. Вiн узяв на
руки свою хрещеницю Маринку i, забавляючи, почав поїти чаєм.
–  От вона тiльки у вас i чаю нап’ється. Любить вас! – каже панi.
– Маринко! ти любиш хрещеного папу?
–  Лу-бу… – дебело вимовила Маринка i всiх розсмiшила. Панич її за
се пригорнув, поцiлував; а вона з радощiв почала кострубачити його
голову, бороду, плескати рученятами по запалих щоках.
–  Ти ж моя хрещениця! Ти ж моя хорошая! – примовляв вiн, гойдаючи
її. Маринка реготалася; панi, весело граючи очима, дивилася то на
панича, то на дочку – любувалася.
Смеркалося, коли вони скiнчили чай. Дiтвора зразу захотiла спати.
Христя пороздягала, положила. Коли вона вийшла у кухню, Мар’я вже
стояла вибiлена, наряджена.
–  Оце ще сьогоднi пiду, – сказала вона до Христi. – Може, вже i
востаннє! – глибоко зiтхнувши, додала i пiшла з хати.
Христя зосталася знову сама. Дiтвора спала; панич пiшов у свою
хату, зачинився; панi сидiла у своїй… Тихо-тихо, як у вусi. Сон почав
колихати її.
–  Чого ти, Христе, сидиш? – сказала, визирнувши в кухню, панi. –
Лягай спати; я сама одсуну пановi.
Христя подумала, де б його лягти: чи в сiнях, чи тут, на полу у
кухнi: i рiшила – краще на полу. Може, що трапиться панi спитати – от
вона зразу i є.
Потушила Христя свiтло, лягла. Густий морок темної ночi обняв її
зразу. Христя заплющила очi… Дивно їй: то сон аж хилив, а то зразу не
знать де i дiвся. Зароїлися думки в головi… Вона розкрила очi. Вiкна
манячили у густiй темнотi, а в їх, неначе iскорки, виблискували зорi
знадвору… А то що за смужечка свiту трепече, ворушиться на долiвцi?..
Христя повернула голову до паничевої хати. Дверi були не зовсiм
причиненi, i крiзь невеличку щiлочку пробивався свiт… “I вiн не спить,
– подумала вона. – Що ж то вiн робить?” – I тихо покралася до щiлини.
Панич сидiв коло столу трохи боком, обпершись лiктем на стiл,
пiддержував рукою голову. На столi горiло двi свiчки; перед ним лежала
книжка; вiн читав. Певно, читав, бо його очi, як мишi, бiгали по
книжцi. Ясний свiт од свiчок прямо падав на його лице, бiле, свiже;
красиве, воно ще здавалося красивiшим при тому свiтi. Лоб широкий,
високий – з мармуру виточений, i на йому, над очима, неначе двi
бархатки, чорнiло двi брови. Уста зцiпленi, прикритi тiнню вiд
шовкових усiв. Вiн ними не дихав; се видно було по носу, рiвному, з
стесаним кiнчиком, нiздрi котрого стиха то розширялись, то улягались.
Чорна борода укривала його пiдборiддя i вiддавала цiлим пучком
непримiтних iскорок, що загорялися при кожному тихому поворотi голови…
Христя аж лицем припала до щiлини, щоб краще бачити його. Потайно. З
другої хати вона роздивлялася його, бо до сього соромилася глянути
прямо у вiчi. Тепер вона побачила красу його пишну, вроду молоду,
манiру не просту, так присталу до його. Вона згадала хлопцiв. Якi-то
незугарнi здалися вони їй! Доводилося бачити їй i попенка; панич, а
лице у плямах, голова закустрана, сам засмоктаний, i говорив так
грубо, а лаявся ще гiрше… Нi, вона зроду не бачила нiкого кращого вiд
його. Якби можна – так би, здається, i обвилася, як та хмелина на
тичинi, кругом його шиї, пригорнула його до високого лона, до свого
гарячого серця… Слухай, мов, чим воно б’ється! А сама упилася очима в
його очi, устами – в його уста та так би i замерла!
У неї аж зiтхання сперлося в грудях, i вона глибоко i важко
зiтхнула. “Недаром панянки побиваються за ним, – згадала вона слова
Мар’ї, – бо є за ким. Яка ж то та попадя, що його до себе причарувала?
I дивно – попадя!” Замислившись про попадю, вона знову прилягла на
подушку. Незабаром З панських покоїв показався свiт, почулася тиха
хода на пальчиках. Христя глянула i – пiзнала в темнотi постать панi.
У неї дух сперло… Панi пiдiйшла пiд його дверi, стукнула стиха
пальцем, спитала:
–  Можна?
–  Пистино Iванiвно! Кумушка! – скрикнув панич i кинувся її
стрiчати.
–  Оце одна сидiла-сидiла, дожидала-дожидала свого благовiрного…
Дiти сплять. Думала – хоч ви прийдете словом перекинутись.
–  Я читав. Чом же ви на мене не гукнули?
–  А ви самi не догадались?
–  Ви з роботою?.. Сiдайте ж, сiдайте, кумушка, неждана,
несподiвана госте! Ось i крiслечко; у йому так покiйно сидiти, –
щебетав вiн, пiдсуваючи до неї крiсло.
“Що ж се ж воно буде?” – подумала Христя i пiдвела голову. Дверi
були не причиненi, щiлина завширшки з долоню давала на все вiльно
дивитись. “Невже i вона?..” – пригадалися знову їй слова Мар’ї… Мороз
наче пройшов вподовж Христиної спини… “У неї ж чоловiк… У неї двiйко
дiтей… Вона – кума його!” – думала Христя i чогось сама себе боялася.
А тим часом панi опустилась в крiсло i весело защебетала з
паничем.
–  Що се ви робите? Менi скатертину в’яжете? – усмiхаючись, пита
вiн.
–  Вам?! – аж скрикнула вона i гостро подивилася.
–  А хоч би й менi? Що ж я? Кум. Кумовi давно б слiд вив’язати
скатертину; ось дивiться – стiл голий.
Вона ще гострiше подивилася, мов казала очима: для тебе? Знаємо ми
вас! Є у вас тi, що наплетуть i нав’яжуть. Потiм зразу перемiнила свiй
гострий погляд i зареготалася, заiскривши очима… “О, яка вона хороша,
коли усмiхається!” – подумала Христя. Та, видно, i панич те саме
подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на
їй… Христя запримiтила, як вiд того погляду, наче снiжина вiд теплого
руху, тала панi, ще краще усмiхаючись; i, смiючись, розказувала, як
сьогоднi Христя здивувалася її в’язанню, її швидкому перебиранню
пальцями.
–  У вас справдi пальчики – чудо! – граючи очима, промовив тихо
панич.
Панi кинула на його гедзя i ще утiшнiше усмiхнулася; її тендiтнi
пальчики, мов мишки, забiгали, дратували його, мов казали: ага, ага?
хорошi ручки? хорошi пальчики? Де найдеш такi другi? Не стрiнеш других
таких!.. I Христi здавалося – сама не знає, що їй здалося… Вона тiльки
запримiтила, мов що Заблищало… почувся ляск…
–  Больно! – скрикнув панич, тручи свою руку.
–  Больно? – спитала вона. – А другим не больно! – I очi її
загорiлися хижо.
–  Кумушка! – зашептав вiн, приложившись устами до її руки.
Почувся поцiлунок… її рука лежала в його руках, i вiн тихо гладив її,
прикриваючи Зверху поцiлунками… Вона не противилася, тiльки прикро та
хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очi горiли, як уста
тремтiли, як вона кусала їх… Панi здалася їй такою хижою, такою злою.
Це вона зразу вихопила свою руку i, скривившись, мов хто ущипнув
її, не прошептала – просичала:
–  Такi i в твоєї попадi руки?
Мов хто кольнув його у серце! Вiн трiпнувся, випрямився i
уставився очима на паню.
–  Пистино Iванiвно! – тихо сказав вiн. – Кому-кому, а вам – грiх!
Ви вiрите, що брешуть люди?
Панi прикро подивилася на нього, похитала головою, зiтхнула i
знову узялася за роботу.
Ще довго сидiла вона смутна-невесела, опустивши очi в роботу, та
вже нiчого такого не було мiж ними. Вiн бiльше говорив, вона слухала.
Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? I
знову опусте – задумається; i задумана слухає його. Христi здалося,
що, i слухаючи його, вона нiчого не чула, що говорив вiн: вона слухала
сама себе, щось вивiряла у собi.
Уже геть за пiвнiч, коли мiсяць зiйшов, пан прийшов i постукав у
дверi, вона, попрощавшись, пiшла йому одчиняти.
–  А я сидiла у Григорiя Петровича i ждала тебе, – похвалилася
вона. Пан їй нiчого не одказав.
Швидко пiсля того усюди погасло свiтло; все затихло, заснуло; одна
Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподiване
гостювання панi у панича.
“А може, воно мiж папами так i годиться… Звiсно: панськi звичаї –
не нашi…” – рiшила вона i тодi тiльки заснула.
III
Пiзно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в
очах пекло, голова горiла… Так буває, коли не доспиш. Вона справдi не
доспала. Ось уже другий день недосипляє… Хай позавчора сидiли пани
довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє i здивувалася. Дивно їй, як се
воно у городi ведеться; у селi давно б уже побачили-помiтили, i
гомону, i слави було б уже на все село; а тут – наче воно так i слiд.
Одна Мар’я догадується, i панi сама пановi похвалилася, що була у
паничевiй хатi, i пан – нiчогiсiнько… Дивно! Хай вiн нежонатий, а
вона? Вона – жiнка, вона – закон брала, у неї дiти – i то не грiх?
Христi страх як хотiлося побачити паню, чи перемiнилась вона хоч
трохи, як буде дивитися паничевi у вiчi?
Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки i добре
роздивлялася. Голова його вже лисiла, де-не-де сiдина пробивалася мiж
рiдким волоссям; спина – горбом вигнулась, лице – жовте, замлiле, рудi
рiдкi баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щiк. їй
пригадалася постать паничева, як вона його у щiлину роздивлялася…
Господи! який же то пан поганий!
Ось незабаром вийшла i панi. Тиха та ясна, на щоках грає
рум’янець, личко бiле та свiже… “I вона вийшла за такого поганого?” –
подумала Христя i опустила очi в землю. Вона боялася глянути на неї;
боялася, щоб панi не помiтила, що вона пiдглядала учора.
Устав i панич; пiшов до гурту чаю пити i – нiчогiсiнько. Панi, як
i завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашнiй вечiр.
Пан хвалиться виграшем, панич – нежданим гостюванням; а вона i собi
слово уставе, i засмiється, i заiскрить очима. “Та й скритнi ж пани сi
якi!” – подумала Христя. Одно вона тiльки й запримiтила, що панi все
якось тихо цiлувала Маринку i хижо свiтила очима на Iвася, на старшого
сина, що скидався на батька; а найбiльше тодi, як вiн, наливаючи чай у
блюдце, схлюпнув трохи на стiл, – лице її скривилося, якась зла смуга
пробiгла коло уст… У той час вона, здається, не тiльки ненавидiла
сина, а разом i батька. Та тiльки то на одну хвилину появилося – i
окрилося зразу; i знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.
Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотiлося розказати Мар’ї усе.
Спитай її т’льки та зачепи хоч словом – i вона б усе перед нею
виложила. Так Мар’я така блiда, аж страшна, стояла коло столу i
мовчки, нiкуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ… “Нi, не
сьогоднi, – подумала Христя. – Хай колись…”
Цiлий день i Христя, i Мар’я ходили задуманi, мовчазнi: Христi
новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона
скреблася на душi у неї. А Мар’я? Чого Мар’я сумна? Нiкому в очi не
подивиться, нi до кого не заговорить. Пiсля обiду Христя запримiтила
сльози на Мар’їних очах. Пiд вечiр Христя побiгла в комору за
вугiллям, де Мар’я завжди спала. Там Мар’я сидiла i гiрко плакала.
–  Тiточко! Чого се ви? – спитала Христя.
Та тiльки махнула рукою i припала до подушки.
Настав вечiр, а за ним не забарилася i нiч насунути. Мар’я не
прибиралась, як учора, не милася, не вив’язувалась. Сумна сидiла вона
у кухнi, дожидала, поки пани ляжуть, i тiльки коли-не-коли важко
зiтхала.
Пани нiкуди не збиралися йти, посидiли трохи на рундуку та швидко
й спати полягали.
–  Тiтко! ви в коморi ляжете? – спитала Христя.
–  А що?
–  Ляжу й я з вами: у хатi душно.
–  Лягай.
Христя ухопила рядно, подушку i побiгла слатися. Мар’я лягла в
коморi, Христя – в прикомiрку. Як погасили свiтло, непроглядна темнота
обхопила їх: анi смужечки, схожої на свiт, – неначе в домовинi! Христя
покiйно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь
заскребло. То миша скребеться чи пацюк?
–  Тiтко!
–  Чого тобi?
–  Чи тут пацюкiв немає?
–  Хiба я знаю.
Знову тихо. З улицi доноситься тиркання, гук.
–  Се так i в селi на вулицi викрикують, – почала Христя. – А
весело на тих вулицях!
–  Весело буває, – одказала Мар’я.
–  Хiба й ви бували на вулицях?
–  Де я не бувала? У пеклi тiльки не була; та й там, мабуть, не
буде гiрше, як тут е!
–  Що ж вам таке було? – зацiкавилася Христя.
–  Зостарiєшся, як усе знатимеш. Спи краще.
–  Чогось не спиться… А ви, тiтко, правду казали за паню, –
перегодом бовкнула Христя.
–  За яку паню?
–  За нашу.
–  Яку правду?
–  Що панi панича любить.
–  I ти хiба помiтила?
Христя почала розказувати про вчорашнє. I дивно: Мар’я зразу наче
ожила, перелiзла аж до Христi слухати.
–  Ой боже! що та любов може, – вимовила вона напослiдку, важко
зiтхнувши.
–  I що воно таке та любов? – спитала Христя.
–  Пiди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби,
Христе, нiкого й нiколи. Хай йому гаспид!.. Покiй позбудеш, сон
позбудеш, їсти забудеш, а накiнцi – ще й обдурить тебе, отак як оце й
мене, дурну!
–  Хто ж вас обдурив, тiточко?
–  Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив?
Якби на них, дурисвiтiв, та вилились тi сльози, що я їх за один раз
виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то
було? Боже, боже! I нащо ти дав менi таке серце кляте?.. А нiчого з
ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гiркая! А може, доля така як
i слiд була, та пани на таку путь напутили.
–  Якi пани? – спитала Христя.
–  Не знаєш? – перепитала Мар’я. – Свої… Я панська була. Та,
видно, ти нiчого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звiдав того, що я
звiдала!.. Чого тiльки не було в моєму життi? – подумавши, сказала
Мар’я i почала розказувати.
–  Ми були крiпаки. Нас небагато було: батько, мати та я – от i
вся сiм’я. Жили ми в Якiвцях – село таке. Ти не дивись, що я тепер
така стала – постарiла, понiкчемнiла; а замолоду була красива, швидка,
весела… i на язик гостра. Все село тiшилося моїми вигадками, всi
хлопцi й дiвчата носили прiзвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була –
не дiвка!.. Мати любила мене – душi не чула. Бувало, де забарюся – уже
i клопiт, i сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, i батько любив,
та за панщиною нiколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на
роботу, то за мiсяць хiба раз додому навiдається. Вiн бондар був i все
в панському дворi i кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий,
заморений; приїде, було, додому – та й зляже. Мати возькається з
хворим, а я собi вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти
трохи нагадуєш мене собою… Менi уже сiмнадцятий пiшов. Хлопцi бiля
мене, як хмiль коло тичини, в’ються; а найпаче Будненко Василь.
Чорнявий, кучерявий: картина- не хлопець! Люди казали: от би спарувати
– на славу була б пара!.. Воно б, може, так i сталося, та… Батько усе
хирiв, кашляв та так, як свiчка, тав. На ногах i вмер, сердешний. Ну,
звiсно, пiсля смертi батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь
смiливiший, то ми, може б, i побралися; тiльки вiн жде, поки батьковi
рiк вийде. Менi-то вiн сказав так, а матерi – нi слова… Жду я того
року. Пройшло уже два мiсяцi. Коли се приходить до нас дiдич з двору:
“Тобi, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двiр; а сюди з двору
Якименка переведуть…” Господи! що ми тодi з матiр’ю попоплакали та
попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар’я! оце
рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а менi – страшно так. Не дай,
господи, повiсять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б,
може, i краще було, якби утопили або повiсили: менше горя знала б. Нi
ж, бач, i досi по свiту волочуся! Переїхали ми в двiр. У дворi щось
жiнки та дiвчата мiж собою перешiптуються, дивляться на мене та
усмiхаються. А мати одно – плаче…
–  Не плач, стара, – як зараз чую голос коваля Спиридона. – Он у
тебе дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще й
нагороду одбереш за те, що викохала таку.
Усi так i зареготались, а мати ще ряснiше заридала! А я стою коло
матерi, як чмелена: страшно менi i на людей глянути; а серце – як не
вискоче!
Коли се кажуть: пан iде. Усi розступилися, кланяються. Перед нами,
мов з-пiд землi, вирiс пан – горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й
з бородою, як у жида.
–  Ану, де та красавиця? – питає. Уп’яв у мене свої манюсiнькi
мишачi очi з-пiд настовбурчених рудих брiв – я так i обiмлiла; глянула
на матiр, а вона, як стiна, бiла.
–  Нiчого, нiчого, – каже пан, усмiхаючись своїми гнилими зубами.
– Нарядiть дочку як слiд та й у горницi; а мати й на кухнi послуже.
Мати в ноги.
–  Паночку, лебедочку!.. – просить-ридає.
–  Чого ти, – каже, – дурна, виєш? Хiба твоїй дочцi худо буде? Не
бiйсь, худа не буде.
Мати як припала до його нiг – та так i заколiла.
–  Пiдведiть стару, – приказує пан, – та провiтрiть, а молоду
одведiть у горницi. – Сказав – i пошкандибав до будинку.
Мене, не довго думавши, два чоловiки – хiп пiд руки! – та в
горницi так i помчали. Там передали мене якiйсь курносiй, пикатiй
бабi. Та вiдвела ще ‘далi, почала вговорювати, щоб я не боялася, що
менi тут добре буде. Велiла скидати ту одежу, в якiй я прийшла, а
надiвати ту, яку вона вкаже… Наряджа мене та все прихвалює: яка я
красива та як я пановi сподобалася. Як одiла ото, пiдвела до дзеркала:
я уперше зроду у його дивилася. Як глянула – i сама не своя стала! Чи
се я, чи не я? Наряджена, розодiта, як та панякка… Того ж таки дня
довелося попрощатися з своїм дiвуванням!..
I Мар’я болiсно та гiрко зареготалася. У Христi мороз пробiг поза
спиною вiд того реготу.
–  Ох, смiх тепер, – стуляючи нитку перерваної розмови, почала
знову Мар’я, – а тодi не до смiху було. Як я тодi плакала, як
побивалася! Та все даремно… Мене заперли в однiй хатинi i не пускали
нiкуди, 3а цiлий день у мене рiски в ротi не було, а ввечiр – пан
знову iде… Кривоногий, як змiя та, в’ється коло мене. Так мене зло
узяло! Глянула я на нього, огидливiсть так i заворушила, зло так i
пiдступило пiд серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на
нього, як ухоплю за горлянку, так i впилася пальцями! Бачу: посинiв
вiн, очi кров’ю налилися… усиловується дихнути. А я все давлю та
приказую: “А що, поглумився, а що навтiшався?” Якось вiн зiбрався з
силою, пiдняв руку та як дав менi у лiве ухо, – так у моїй головi i
пiшло в усi дзвони дзвонити!.. У головi дзвоне, а в очах –
темно-темно. Я не пам’ятаю, що далi було. Зиаiо, що як очунялася я, то
лежала на дошцi кров’ю пiдлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала,
та беззубим ротом сичить усякi лайки… Цiлий тиждень лежала я, як
колода; цiлий мiсяць сходили синяки з мого тiла. Видужала – мене знову
взяли у горницi i пристановили, щоб я держала пановi горщик… Отаке-то!
Бувало нi з сього нi з того, ти стоїш – а вiн – кресь тебе по щоцi!
“Чому не прибираєш?” – крикне. Нахилишся, а вiн тобi кулаком межи
плечi… Гiрше, нiж над товарякою, знущався!.. Витерпiла я раз, ковтаючи
гiркi сльози, витерпiла удруге i утретє. Вчетверте знову закипiло бiля
серця… як був трохи не повний горщик, так я ним на його i линула…
Господи!.. зроду-вiку нiчого не бачила я страшнiшого, як пан тодi!
Увесь тремтить, очi палають, обличчя мiниться, то зразу поблiдне, аж
посинiє, а з нього так i бiжать патьоки… Смiх i лихо!.. Я мерщiй
кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу i злапали… Було ж
менi! Мене держать За руки, а вiн лютий, як змiй, стрибає бiля мене…
“Лижи! язиком злизуй!” – гукає. Та кресь! – мене в один висок;
пiдскоче з другого боку – та в другий! Збив мене – курцi нiде
клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цiлий тиждень я там, як
свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть менi їсти –
сухар цвiлий та помиїв якихсь замiсть води. Отим i живи! Або оселедця
дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зiйдуться –
хрюкають, регочуть. У пеклi не буде гiрше, нiж менi тодi! I не пропала
ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! – додала, зареготавши, Мар’я.
–  Господи! що ж далi було?.. – жахнулася Христя.
–  Далi? Багато далi, Христе… Мабуть, нiкому на свiтi не довелося
звiдати того, що менi. Ото держали мене в сажi, а як пiдгоїлися
виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як
ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стiни та так i гибiю… Не
було, Христе, гiршого лиха, як те крiпацтво! Якби не воно, – хiба б я
хилялася отак по свiту, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем i
була б господинею. А то, бач: як Зозуля та – без пристановища, без
притулку. Мабуть, десь пiд тином доведеться пропасти: усiм чужа,
нiкому не потрiбна, як той покидьок.
–  А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? –
спитала Христя.
–  Тож-то й є, що нi мене до матерi не пускали, нi матiр – до
мене. Потiм уже я почула, що промiняв її пан другому за собаку. Отаке
з людьми робили!
–  Нуте, як же ви виплутались iз своєї бiди?
–  Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати
– за рiк би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю.
Хоч би одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я
крутити цеп: i спджу, i стою – та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi,
щоб перекрутити, а залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що
буде, те й буде! Цiлий тиждень його крутила – таки перекрутила. I
залiзо не видержало – отаке!.. Се було вночi; як перекрутила, як край
цепу брязнув у моїх нiг – страх мене напав. Що се я, думаю, наробила?
Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на руки – брязкаю ним. А далi – як
зiрвуся з мiсця, як дремену з двору – тiльки закурiло! Куди я бiгла,
якою дорогою – i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля
якогось села. Що воно за село? – i того не скажу. Уходжу в перший
двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене,
обдивляються, а я стою, як тороплена. “Хто ти, вiдкiля?” –
допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя
пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся.
Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю
та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про
спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. “Куди ж ти
тепер пiдеш?” – питають люди. “Не знаю, – одказую їм. – Хоч з мосту та
в воду!” А один чоловiк старенький уже, лисенький: “Тю-тю! – каже, –
оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, –
каже, – знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим
людям. От i менi, – каже, – допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч,
поведу до його?” Я йому в ноги. “Згляньтеся, – молю, – хоч ви,
дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!” – “Не проси, – одказує, –
мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде – не
знаю”. На другий день ми поїхали. Повiв вiн мене на квартиру до того
пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе по двору, смокче люльку та
спльовує.
Дядько розказує йому за мене та просе: поможiть. “Можна, – каже, –
можна попитатися… А що менi за те?” – “А що, паничу, – одказує дядько,
– назначайте самi; одсудите на чисту – послуже не вам – другому;
заслуже – заплате”. Глянув вiн на мене якось скоса i зразу одвернувся.
“Добре”, – каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо,
вийшовшiї, зараз дав менi до рук бумагу. “На, – каже, – ею бумагу та
иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай”.
Спасибi дядьковi, повiв мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу
я в хату, а там – панiв, панiв! Та накурено так, що аж синiє. “Де ж
той предводитель? У кого його спитати?” – думаю та прямiсiнько перед
усiма-бух! навколiшки. “I пожалуйте! i помилуйте!” – кажу, а цеп з рук
як вирветься та – грюк! об помiст; аж усi струснулися. “Що се? i
звiдки се?” – питає один старенький панок, пiдходячи до мене. Я йому
бумагу до рук. Узяв вiн, прочитав про себе. “Добре, – каже, – бумагу
твою приймаю i тебе поки що вiд панщини ослобоняю”. Чую я те i не вiрю
своїм ухам. Я думала, що одна смерть тiльки ослобонить мене вiд мого
нещастя, а тут тобi кажуть: “Я тебе ослобоняю”. Припала я до нiг того
пана, цiлую їх та обливаю слiзьми. “Годi, – каже вiн, – годi! Тут
сього не можна робити. Уставай!” Пiдвелася я, стою. “Iди, – каже, –
собi та жди кiнця дiла”. – “Куди ж я пiду?” – питаю. “То вже твоє
дiло”, – одказує. “Цеп же, – кажу, – у мене на шиi прикований”. Та й
брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других,
щось пошептавсь. “Пiдожди”, – каже. Кликнув чоловiка i послав кудись.
Чоловiк не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв
на залiзнiй каблучцi. “Розкуй, – каже пан жидовi, – оцю нам дiвчину”.
Довго мосувався жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то
другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув
– жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду дiло
пiшло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та
помирюся. “Господь, – кажу, – з ним! I не кличте його; краще кликнiть
мою матiр”. – “А де ж твоя мати?” – “Не знаю, – кажу. – Разом узяли у
двiр, а де дiли матiр – не знаю”. Знову пани почали шептатися, а далi
й кажуть: “Ну, йди собi, та навiдайся через тиждень”. – “Куди ж я
пiду? – знову я їм своє товчу. – У мене ж нi притулку, нi
пристановища”. – “Наймися у кого служити, – каже пан. – А поти – на
тобi на харчi”. I дав менi бумажку. Поклонилася я, поцiлувала пановi
руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. “А що,
як?” – питає той. Я розказала все, як було. “Чому ж ти, дурна, не
сказала, що хочеш по суду?” – “Бог його знає! Я не знала”, – одказую.
“Ну, нiчого, – каже, – ми його нагрiємо. А тепер от що: зоставайся у
моєї хазяйки на службi”. – “Добре, – кажу, – послужу, скiльки скажете.
Ще якби ви за мою матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!..”
Оддала я дядьковi бумажку, що пан дав: не хотiв i брати, та я
намагалася. Як? Скiльки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його,
а сама зосталася у хазяйки. Вона була мiщанка, перекупка: хлiбом
торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було
чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить дома –
усе на базарi та на иазарi, а ми з її дочкою, дiвкою, дома правимося.
Гарна була та Настя – Настею звалася – весела, спiвуча. Як заспiваємо,
бувало, удвох – аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде. Розкаже
менi про дiло, нахваляється пана у тюрму посадить. “От коли б, –
думаю, – його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми”. – “А
за матiр же як?” – питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати продана
другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода менi матерi старої; хоч би
довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечерi панич
кличе мене до себе в хату. Слово по слову – вiн почав менi казати:
хочеш – я найму квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде: i
те, i друге, i третє… Розпитує та пiдбива. Подумала я: не згодитися –
не буде дiла вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то
краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з
паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу – як господиня:
схочу робити – роблю, схочу лежати – лежу. Добре було. 3абула про все.
Про матiр тiльки iнколи згадувала, та боялася i згадувати. Що, думаю,
як вона у хату – шасть: “А що се ти, – скаже, – вiд одного втекла, та
другому на шию вiшаєшся?” – “Краще б, – думаю, – вона умерла, щоб i
чутка про мене до неї не доходила…” Пожили ми отак з мiсяць, а може, й
бiльше. Якось панич увечерi й каже: “Щось пан не їде”. – “Який, –
питаю, – пан?” – “Твiй обидчик”. – “Хай йому цур! – кажу. – Я його й
бачити не хочу”. Коли се на ранок щось промелькнуло побiля вiкна, iде
у двiр. Глянула я – пан… У мене i руки, i ноги потерпли. “Пан!” –
кричу. А панич: “Iди, – каже, – собi у другу хату. Я з ним сам
побалакаю”. Пiшла я… Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий,
слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову – завели рiч
про мене. Жалiється паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i
злодiйкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе
по хатi, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка – усе мов
спльовує… Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. “Та ви,
– каже, – не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога
побiйтесь! Я, – каже, – знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не
нахвалиться нею. Я думав, – каже, – що ви миритися приїхали, а ви так
– базiкати”. Пан мiй тодi на поп’ятний двiр. “Та я, – каже, – раднiший
i миритися, i поступитися їй чим-небудь, хай тiльки облише”. – “Що ж
ви їй дасте?” – пита панич. “Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою”,
– одказує. “То все дурниця, – каже панич. – Хочете на мир, – три
тисячi!” Наче ужалений, пiдскочив пан. “Три тисячi? – скрикнув. –
Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр пiду, нiж такiй поганцi три тисячi
дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?” – “I прощення, –
каже спокiйно панич. – А ви думали як? Ще молiть бога, що вона вас за
одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували”. –
“Хто? Я? – скрикнув пан. – Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно
наплете – вiрте їй. Хiба вона мало ще до того, як У двiр її взято,
тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка є. Дитина, зовсiм ще
дитина, а вона i його розвратила!” – кричить-гукає. А панич ходе та
спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так
тихо та ласкаво: “Iване Юхимовичу, ви ж, – каже, – благородний; у
ваших жилах тече дворянська кров. Ви самi маєте або вашi родителi
крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам
устрявати у таке дiло? Що вона вам – сестра, родичка? Вона не вiдома
нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє –
кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене
свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та
государевi служив безпорочно; я – вiдомий мiж людьми; а тепер про мене
по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?.. – Аж зубами
заскреготав. – А ви, – каже, – ще й карати збираєтесь… Iване
Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба,
крестяни… Може, i ви коли не видержите, – серце не камiнь – i вдарите
якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго,
вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть”. Отак
лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i
пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав
нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його
мишачi очi – так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони
балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з
чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я
й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, – бери вже
його лиха година! – помирюся. “Що ти, дурна! – каже панич. – I не
думай без мого вiдома мириться!” Чи так, то й так. “Ти краще знаєш”, –
думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом –
п’яний-п’янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже:
“Знаєш, Мар’є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто
зараз, а другу сотню – як прошенiе подаси… Мирися!” А я: “А мати ж як?
Хай хоч матiр одкупе”. Зяротався панич. “Матiр? – перепитує. – Ну,
нащо тобi мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до
тебе прийде. Що ж тодi? похвалить i погладить вона тебе?” Думаю:
справдi так; жалко i матiр, шкода й себе… Що його робити? А вiн одно:
мирися! I дає менi бумажку. “Оце тобi, – каже, – i грошi. Хоч у тебе
будуть, а нi, то я заховаю”. – “Сховайте, – кажу. – Де я їх у себе
сховаю? Ще хто-небудь украде”. Так уже йому вiрила, дурна. Потiм я
дiзналася, що панич потяг з пана аж двi тисячi, а менi сказав – двiстi
карбованцiв… Та про се рiч далi, а тепер одно товче менi: мирися та й
мирися… Написав вiн прошенiє, послав мене з ним до предводителя. Пiшла
я, подала. “А що, – пита, – голубушка, своє получила?” – “Получила”, –
кажу. “Дiла по суду не хочеш вести?” – “Не хочу”. З тим я i пiшла
назад. Iду та й думаю: оце двiстi карбованцiв е. Що менi на них
купити? У мене нi сорочки лишньої немає, нi платка, нi юпчини, нi
кожушанки про зиму. Куплю скриню та надбаю повну. Прийшла додому,
хвалюся паничевi. “Чи так, то й так. Багато його, – каже, – нiчого
надбавати, а що слiд купити – купи”. Потроху я почала скуплятися.
Панич дає грошi, а я скупляюся. Надбала повну велику скриню.
Прибралася, нарядилася, нiчого менi i не треба! Зябуяз i яро грошi, що
ще у панича зоставалися. Нащо вони? Хай лежать до слушного часу.
Тiльки раз панич i хвалиться: “Чи ти пак, знаєш, Марусю, що твiй пан
нас обдурив?” – “Як?” – питаю… “Так, не вiддає досi другої сотнi. Було
б не подавати прошенiя, не взявши до рук усiх грошей”. Менi, правда,
шкода стало, та не дуже. Не дає – хай i не дає. Йому господь за те
вiддячить! Хвала боговi, я вiльна тепер, а про грошi – менi байдуже.
Живу собi, як пташка та, безжурно… Раз, – у ярмарок се було, – вийшла
я i ходжу по ярмарку. Коли зирк! – мiж возами знайомий чоловiк, З
нашого села. Здоровi! – признавсь-таки. Пита: де я тепер? “Служу”, –
одказую йому. Слово по слову – розбалакалися. “Та й добре ж ти, –
каже, – нашого пiдсiкла!” I розказує менi, що прийшлося пановi чимало
худоби всякої спродати, щоб менi сплатити. “Тепер ти, – каже, –
багачка”. – “Багачка ж, – кажу. – Багато дечого немає”. Та й хвалюся,
що не я пана пiдсiкла, а вiн не додав менi сотнi карбованцiв. “Як? –
дивується. – Прикажчик же хвалився, що всi до копiєчки вiддав тому
пановi, що за тебе клопотався. Щось двi тисячi чи й того бiльше; як, –
каже, – не благав, як не прохав – хоч би копiйкою поступився; всi
загалом виложив йому на стiл!” Защемiло моє серце. Уперше прийшло менi
в голову: а що, як панич дуре?.. Потiм почала розпитувати за матiр.
“Чи не чули, – питаю, – де i як вона?” – “А ти хiба, – каже, – нiчого
й досi за неї не знаєш? Давно твоя мати умерла, щось i мiсяця не жила
у нового пана: журилась, журилась та з журби й умерла”. Прийшла я
додому. Плачу – отакими! Жалко менi матерi, шкода, що так мене всi
дурять… Приходе панич. “Чого ее?” – питає. Розказую йому: матiї
вмерла, i люди кажуть отак i отак. Вiн насупився. “Вiр ти, – каже, –
людям. Чого дурнi не набрешуть?” – 3 того часу почав вiн вiд мене
критись та сторонитися. Як дома бува – ляга мерщiй спати; повернеться
до стiни – мовчить; чи пiде куди – до свiту засиджується. А тут i зо
мною дiється непевне. Чую – щось кидається, ворушиться пiд моїм
серцем. То менi чогось весело стає: спiваю, балакаю сама з собою, як
дурна або божевiльна: то, навпаки, слова вiд мене не доб’єшся. Нудно
менi, важко, гiрко… Подумаю про своє безталання – сльози так i заллють
очi!.. Раз весела я була, розказую усякi нiсенiтницi паничевi,
теревенi правлю, а далi питаю його: “Чи будете радi синовi або дочцi?”
Як сказала те, дивлюсь – хмуриться вiн, морщиться, аж на лицi
змiнився. “I не подумай! – каже. – Як тiльки що писне в хатi – з того
часу нам укупi не жити!” – “Як же ее так? – питаю. – Де ж менi його
дiти?” – “Де хоч. Хоч зжар та з’їж!” Повiриш, як сказав вiн менi те,
то наче холодною водою обдав мене!.. Руки i ноги у мене затрусилися, у
очах потемнiло… Стою, дивлюся – i нiчого не бачу; а свiт кругом мене
так вертушкою i ходить, так i крутиться… “Боже! – думаю. – I се батько
каже? Де ж батькове серце?..” А я спершу тiшилася, дурна. Думаю: “Коли
б господь послав… як я його буду любити. Який вiн буде радий!” I молю
бога, коли буде хлоп’ятко, то щоб на iiого було схоже. Не дасть же вiн
занапаститись своїй дитинi?.. А тут на тобi та цить!.. Хоч зжар та
з’їж! Здається: якби вiн у той час ударив мене ножем у серце – не так
би воно заболiло, як вiд того слова! Мовчу я, похнюпилася. I з того
разу став вiн менi противний. Такий противний – господи! Уже пiсля
того не було нiколи й розмови по серцю. Вiн iнодi i лащиться до мене,
та ненависне менi його те пiдлабузювання; не гляну я на нього як слiд,
i дише вiн на мене важким чимсь… А тим часом i воно дає ознаки. Уже
примiтно i збоку стало. “Еге, – каже, – так ти справдi?” I вказав на
стан. Бiльше нiчого не сказав, а на другий день приходе з служби i
приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в нiй, аж червоне – таке жовте.
“На, – каже, – випий; се вино таке”. Я, звiсно, не знала нiчого: узяла
й випила. Як випила – нiчого, i пообiдала – нiчого. Поприбирала я,
збираюся спочити. Коли се – як заболить у мене в животi, як зарiже; в
очах так i потемнiло. Упала я i далi нiчого не пам’ятаю. Коли
очунялась, аж уся в кровi плаваю, – отака калюжа!.. У мене серце так
заболiло, так заболiло!.. Краще б уже я i не вставала, а там навiки
околiла. А вiн ходе бiля мене. “Прибирай, – каже, – та закопай на
вгородi”. Не стерпiла я! “Прибирай, – кажу, – сам, коли наробив
такого!” Як же скоче вiн, як затула ногами… “Я тебе на вулицю викину!
Я тобi i се, я тобi i те!” Узяла я зiбрала в битiй макiтрi все,
дiждала вечора та серед огороду й закопала. Пiсля того щось бiльше
тижня наче п’яна ходила. До нього не говорю, i вiн до мене не говоре.
Коли так тижнiв через зо два прибiгає вiн з служби ранiше, нiж завжди.
“Слухай, – каже, – як будуть питати, де дiла дитину, кажи: скинула.
Упала, мов, з горища та й скинула. Не кажи тiльки, що пила що-небудь,
бо бути i тобi, i менi на Сибiрi”. А воно, бач, що: пан, заплативши За
мене грошi, не подарував всього так: найняв жидiв, щоб слiдили за
нами. Звiсно, усi бачили, що я ходила така; а то зразу стала як i
слiд. Ну, ото йому зараз донесли, а вiн подав бумагу таку, що панич не
по закону живе зо мною, прижив дитину та й з свiту звiв. А панич там
служе, куди тi бумаги подають. Як побачив, то й прибiг додому завгодя
навчати, що менi казати. Не встиг вiн пiти, як до нас у хату суне й
панство, i москалi. “Ти така?” – питають. “Я”. – “Ти ходила важка?” –
“Ходила”, – кажу. “Де ж ти дитину дiла?..” – “Скинула. Лiзла з горища,
упала та й скинула”. – “Де ж ти подiла?” – “Закопала на вгородi”. –
“Веди!” Повела я. Одрили, глянули: земля землею! “А не приймала ти
нiчого? Нiхто тобi давання не давав?” – “Нi, – кажу, – не давав”. –
“Брешеш!” – “Чого ж менi брехати!” – “У чорну її! У тюрму!” – крикнув
усатий пан при шпорах. Беруть мене, а панич тут ззаду їх лупа на мене
очима: нiчого, мов, нiчого, тiльки не признавайся. Узяли мене,
подержали до другого дня у чорнiй. На другий день знову питають. Я їм
усе одно; скинула, та й годi. “У тюрму її!” Одвели мене в тюрму.
Почалося дiло… Пiвроку я в тюрмi просидiла, а потiм заслали ще й у
монастир на пiвроку.
–  А панич? – спитала Христя, важко зiтхнувши.
–  Панич викрутився та пiсля того оженився i зажив паном… Он воно,
Христе, як нас пiддурюють!.. Отака-то правда на свiтi!.. Пiсля того
пустилася я, як там кажуть, як собака з ожереду. Полюбила москаля, i
жили ми гарно, поти йому одставка не вийшла. А вийшла – як пiшов, то й
думати забув. А присягався, що дома тiльки спродає свою спадщину,
знову вернеться та й поберемося… Обдурив i сей. Покинула я тодi мiсто,
де жила; думаю: може, у другому краще буде. Приблудилася сюди.
Пiднесло того Иосипенка з сватанням. Я його нi капельки не любила;
якийсь з його вайло, а так пiшла, щоб не хилитись по чужих людях. Сам,
бач, господар: своя хата, своя худоба… Думка: обживемося, звикнемо
одно до другого. Воно б, може, ми i обжилися, коли б не свекруха. Так
вона ж, як iржа те залiзо, пиляла щодня. Кинула i його. Уже ж гiрше не
буде, як є! Прийшла сюди, найнялася. Пiдвернувся фiдфебель з роти.
Молодий та бравий… Що ти з серцем подiєш?.. На свої заробiтки нову
йому одежу справила, чоботи до вакси пошила, часи срiбнi купила. А вiн
тепер жениться на мiщанцi. Отаке-то, Христе! Горенько з сим серцем!
Мар’я замовкла; мовчала й Христя. Життя Мар’їне, як на долонi,
стояло перед нею, гiрке та непривiтне, зламане панськими вчинками,
занехаяне паничiвськими замiрами. I їй страшно стало; страшно за себе…
Крiзь невеличку щiлочку прокрався до їх у темноту мiсяць срiбною
стежечкою… Христя струснулась.
–  Он уже й мiсяць зiйшов, – промовила вона тихо.
–  Зiйшов. Пора спати. Спи, Христе, хай тебе минає те лихо, що
мене строщило!.. – I Мар’я почовгала до свого лiгва. Христя довго
мовчала.
–  А чи ви, тiтко, не знаєте, бува, Марини? – спитала, помовчавши,
в Мар’ї.
–  Якої?
–  Як би вам сказати? Дiвки Марини. Вона з одного села зо мною.
Уже третiй рiк, як вона тут служе. Щира колись була товаришка! А от i
не прийдеться з нею нiде побачитись.
–  Де вона служе? чи не в Луценчихи? – питає Мар’я.
–  I того не скажу.
–  А яка вона? Чорнява, висока; губа мов розрубана?
–  Вона, вона! – скрикнула Христя. – Як малою була – на нiж упала.
–  Знаю. Хвалилася молодиця з того двору, що вона з паничем
водиться. Там панич у Луценчихи на квартирi… Розказувала: раз, каже,
уночi сплю. Тiльки крiзь сон чую: дверi з паничевої хати – рип! Неначе
що пiшло… Я спросоння кинулась, питаю: хто там? Не чути нiкого… Я
облапую мiсце кругом себе… Що за бiс! То Марина лежала бiля мене, а то
– тiльки мiсце тепле. “Еге ж, – думаю, – бач, як нашi тихi”. Чую –
цiлується хтось; так смачно цiлується! “Пiдожди ж, – думаю, –
пiдстережу я тебе, щоб не видавала себе такою святою та недотрогою…”
Лежу, не сплю… Не скоро, не скоро дверi знову – рип! А вже сiрiло, i
видко менi чорну тiнь… “А що то, – питаю, – до панича, дiвко, ходила?”
Вона тихо-тихо опустилася, мовчить. Далi – як заплаче! “Се ти, Марино?
– питаю. – Чого ти?” Вона тодi давай прохати, щоб нiкому не казала.
–  То се Марина? – здивувалася Христя.
–  А що ж твоя Марина – свята? Хiба в неї душа з лопуцька? Христя
мовчала, її аж мороз подрав поза спиною… “Невже се правда? – думалося
їй. – Вона ж добре знає Марину. Сама Мар’я каже, що вона недотрога…
Така i в селi була: боїться було, коли хто з хлопцiв до неi
обiзветься, зачепе, бува. А тепер що кажуть?.. Нi, се неправда,
неправда!.. Коли б менi побачити її, я по очах помiчу…”
I сонна немiч почала колихати Христю.
IV
Їй недовго довелося ждати… У вiвторок, як пiшла Мар’я на нiч, та
вже i ранок, а її немає. Уже Христя й попоралася, бiля чого було
треба, – нема Мар’ї. Пан збирається на базар.
–  Скажи Мар’ї, щоб на базар iшла.
–  Мар’ї немає, – одказує Христя.
–  Як немає?
–  Немає.
–  На чорта й краще! То збирайся ти.
Христi давно хотiлося пiти куди-небудь з двору, хоч на людей, на
мiсто подивитися. Мерщiй одяглася вона, ухопила корзину i – готова.
Недалеко вже й до базару – палицею кинути. Уже й вози видно, крик
i гвалт людський чується, як з перехресної улицi вискочила панi.
–  Здрастуйте, Антон Петрович, – скрикнула до пана, простягаючи
руку. – На базар?
–  На базар.
–  Будемо ж разом iти.
–  Чого се ви однi? – питає пан.
–  Та я не одна: там десь ззаду дiвчина зосталася. От лихо з сими
слугами! Куховарка як пiшла учора звечора, та й досi немає.
–  I у вас так? I в мене не краще. Воно, видно, усi куховарки
зговорилися на сьогоднi.
Панi зареготалася; зареготався i пан. Христя iде ззаду мовчки.
Коли чує – наче що штовхнуло її в бiк. Зирк – Марина!
–  Здорова, Марино! – призналася Христя.
–  Христя? – скрикнула та. – Де ти взялася?
–  Я вже бiльше мiсяця як тут. Служу.
–  Як же се? А дома хто?
–  I вже тепер дома! – понуро одказала Христя.
–  Як саме?
Христя почала було розказувати, та вони якраз дiйшли до базару.
Пан повернув в одну руку, панi – в другу.
–  Марино! Ти знаєш усi ходи; прийди до мене – докажу, – просе
Христя.
–  Прийду, прийду. Безпремiнно прийду. На днях жди! – i обидвi
розiйшлися.
Як Христi ще раз бажалося стрiнути Марину, поглянути їй у обличчя,
подивитися на її убори. Зовсiм переродилася дiвчина – панночкою
виглядає, i у платтi, коси в дрiбушки заплетенi, платок на шиї… “I
скора яка стала – зовсiм не та Марина!” – думає Христя, поспiшаючи за
паном.
На базарi не барилися: купив пан м’яса та зiлля, з тим i
вернулися. Прийшли додому, уступають у кухню – лежить на полу Мар’я,
голова платком закутана.
–  Ти де була, вiялася? – скрикнув на неї пан.
–  Я нездорова, – не пiдводячись, одказала охриплим голосом Мар’я.
–  Марш з двору, коли нездорова! Як на всю нiч бiгати, так i
здорова! Марш!
Мар’я пiдвелася. Платок, що прикривав її обличчя, зсунувся з
голови на плечi. Аж пан оступився назад, глянувши на її лице, а Христя
трохи не скрикнула! На йому не видно було нi очей, нi рота, нi носа –
один шматок пухлого та синього, як бразолiя, м’яса!
–  Де се ти? Хто се тебе? – скрикнув здивований пан. З тих
балабух, що понависали над очима, полилася якась мутна вода. Мар’я
тремтiла, мов у трясцi.
–  Господи! – каже пан. – Що ж, якби тебе хазяїн або хазяйка
ударила хоч раз – якої б ти заспiвала? Зараз би пiшла жалiтися; а як
москалi он як морду розтовкли – так i нiчого!
Мар’я, як мала дитина, заридала i впала на пiл, закриваючись
платком. Пан здвигнув плечима, плюнув i пiшов у горницi. На Христю
напав такий страх, що вона боялася пiдiйти до полу: чорне, збите
обличчя Мар’їне не сходило з-перед її очей… “Що се з Мар’єю? Невже се
той москаль, що вона розказувала i так журилася за ним?” Жаль пройняв
наскрiзь Христине серце.
–  Христе, голубко! Послужи за мене, поки я перележу, – з-пiд
платка загомонiла плакучим голосом Мар’я. – Я тобi несказанно дякувати
буду.
У Христi навернулись на очах сльози, i, не поклич її панi у
горницi, певно, вона б розплакалася. Там, у горницях, дiждавши, поки
пан вийшов кудись, вона почала прохати:
–  Панiчко, голубочко! мною, як хочте, робiть, не женiть тiльки
Мар’ї З двору. Куди вона пiде, страшна така?
–  Та що ж там з нею?
–  Збита вся – курцi нiде клюнути!
Панi пiшла подивитись. Жiноче жалiсливе серце обiзвалося, коли
вона глянула на Мар’ю. Пораявши якоїсь мастi, вона одiслала її в
комору.
Христя, як муха, лiтала, раднiша усюди поспiти, усе зробити, щоб
не було задержки, не було ремствування на Мар’ю. Надвечiр виморилась –
страх! Поки пани пили чай, вона прикорнула трохи на полу. Оддавши
вечерю, вона пiшла до Мар’ї в комору.
Мар’я, видно, спала, бо не обзивалася; чутно тiльки її важке
зiтхання. Христя лягла… Щось їй не спиться; Мар’я не сходить з думки.
Кругом темно – хоч око виколи! Гляне Христя у ту темноту, а перед
очима – вона, Мар’я, уся збита… Стулить вона очi – i перед закритими
очима вона, як мана, колишеться… Краще вже лежати так… Тихо,
неповорухно лежить Христя, розкривши очi; крiзь невеличкi шiлинки
пробиваються сiрi смужечки надвiрного мороку… Ось вони забiгали у
темнотi, заiскрили… Скiльки їх, господи! Неначе снiг той – так i
куйовдяться! Се зразу все те зникло… темнота колихнулася, щось загуло…
Почулося схлипування, далi плач… Христя пiдвелася.
–  Мар’є! то ви? Мар’я заридала.
–  Чого ви? Може, вам чого треба? То я подам.
–  Нiчого менi не треба, – з плачем одказала Мар’я. – Христе! Iди
сюди. Iди, ляж коло мене.
Христя помацки побралась до Мар’i.
–  Сюди, сюди. Ось тут ляж. Я посунуся. Христя лягла.
–  Коли б ти знала, Христе, як важко! – трохи перегодом почала
Мар’я. – Коли б ти знала, як гiрко! I чому вiн мене не вбив?
–  Хай бог милує! Оханiться, що ви кажете!.. Хто ж ее вас так
побив?
–  Ох! Вiн, Христе, вiн, бодай його збила лиха та нещасна година!
Вiн, проклятий! Я давно помiчаю, що вiн не так дише. Менi давно
доводили, що вiн хвалився: коли б знайти яку заможну мiщанку –
оженився б. Я йому сказала. “Не вiр, – каже, – люди брешуть”.
Пам’ятаєш, у той день, як ти стала, я ходила до його, та не застала, i
на другу нiч ходила – теж даремно до бiлого свiту дожидалася. Побий
тебе, думаю, сила божа! Хотiла залишити. I ото скiльки днiв зовсiм не
ходила. А вчора уранцi чую – перснi купує, либонь, уже у них дiло
покiнчено. Я ввечерi до нього. Застала. “Нащо се, – питаю, – ти перснi
купував?” – “А твое какое дело?” – “Як яке дiло? – одказую йому. –
Кому ж, як не менi, дiло? Я знаю, – кажу, – все знаю, хоч ти i криєшся
вiд мене. I не думай, – кажу, – вiнчатися. Ото, як перед богом,
хвалюся – я тобi слави нароблю!” – “Ты? ты?” – визвiрився вiн. “Я! Я!”
– кричу йому… Як махоне вiн мене в один висок! а далi повернувся та в
другий!.. – так менi свiт i закрутився… Не знаю я, що було зо мною,
знаю тiльки, що опинилася надворi.
–  I такого б ката я любила! – здивувалася Христя. – Я б його ще
на позов потягла! як вiн смiє отак бити, отак нiвечити!
–  Ох, не знаєш ти, Христе, нiчого, – каже, важко зiтхнувши,
Мар’я. – Ти знаєш, що я б не тiльки не згадала йому нiколи, що вiн
отак мене знiвечив, не тiльки б не позивала його, а, як та собака,
лизала б йому руки, аби вiн тiльки не женився… Господи! I чого я така
нещасна вдалася? Нащо ти, боже, дав менi таке прокляте серце? Я сама
себе винувачу, сама на себе жалiю i нiчого не враю з собою! Мало я
йому усякої всячини переносила, мало я йому всього передала? На себе
не страчу – йому несу. I от тепер, бач, дяка за ее… Христе! прошу i
остерiгаю тебе: не люби нiкого, нiколи. Коли тобi хто кинеться в вiчi
– одвернися та тiкай мерщiй! Коли що ворухнеться у серцi – задави,
залий отрутою його, тiльки не давай йому волi! Хай нiхто так не
мучиться, як я мучуся! – I Мар’я, припавши на плече до Христi,
гiрко-гiрко заридала.
Два днi пролежала Мар’я, а на третiй – панi загомонiла:
–  Доки вона буде лежати? Скрут такий, а вона вилежує! – Треба
вставати. Устала Мар’я – тiльки тiнь її – схудла-змарнiла. Сльози та
туга, туга та сльози день у день, нiч у нiч хоч кого зсушать; ледве
вештається по хатi, хатню роботу справляє, а останню вже Христя. Вона
i на базар i всюди бiгає За Мар’ю.
У суботу Христя стрiла знову на базарi Марину.
–  А що ж ти не приходила?
–  Сьогоднi пiсля обiду прийду. Безпремiнно прийду, – обiцяє та.
Христя дожидала того пiсля обiду, як бога. Вона кидалась до
всього, бiгала, поспiшала перемивати й перетирати, щоб було вiльно,
коли подруга прийде, щоб побалакати з нею. Коли-то вони бачились?
Чого-чого не перевернулось, не перейшло з того часу, як ще у селi
балакали вони по душi; повiряли одна однiй свої таємнi думки-надiї?
Правлячись бiля дiла, вона пригадувала, що слiд подрузi сказати, чого
не слiд.
Ось i пiсля обiду настало. Уже i управилася Христя, а Марини
немає. Ходе, нудьгує вона, позирає раз у раз у вiкно, вибiгає надвiр,
за ворота – Марини немає. Уже й вечiр настає; зступаються померки в
хатi. “Збрехала Марина, – думала Христя. – Та яка ж вона брехлива
стала!”
Увечерi пани пiшли кудись i дiтей забрали з собою. Тягли i панича
– не схотiв, зостався дома. От би коли Маринi прийти – вiльно,
просторо! Нiхто не помiшає їм, не перерве початої розмови. Нема ж
її!.. Туга обiймає Христине серце. Хвалиться сумна Христя Мар’ї, котра
чогось змерзла i побралася аж на пiч.
–  Бачила сьогоднi Марину. Казала – прийду пiсля обiду, та й
збрехала!
–  Жди Марини! Так би й кинула свого панича та прийшла до тебе! –
вiдказала Мар’я.
Христi приходилося вiрити Мар’ї на слово. Справдi, коли б у Марини
не було кого, чому 6 їй не прийти? Видно, правду Мар’я каже… Та й
проклятуща ж ся Марина! “Стiй же: дiждуся я вiльного часу, випрошуся в
панi – сама до тебе прийду. Уже ж усе побачу. Не втаїшся ти вiд мого
ока!” – думає Христя.
Коли се – дверi рип! i – на порозi появилася Марина. У бiлому
ситцевому платтi, у чорному з ластику бурнусi, зав’язана чорним
шерстяним платком, – баришня або багата мiщанка, а не наймичка!
–  Марино! голубко! А я думала – збрешеш! – скрикнула Христя i
кинулася подругу обнiмати та цiлувати.
–  Уже коли пообiцяла прийти, то прийду. Хоч пiзно, бо ранiше не
можна було: поки управилася та прибралася.
–  Роздягайся ж та сiдай спочинь, – турбує Христя подругу. Та
почала роздягатись.
–  Та яка у тебе свита? – дивувалася Христя. – А плаття? Бач! Та
гарно як тобi у сьому платтi! А серги якi? I трохи не схожа на ту
Марину, що в селi була. А розчiсана як гарно! Та як тобi личить та
голуба лента, що е косах! Дивись! Якби побачили тебе селяни, i не
пiзнали б! – торохтiла Христя, обдивляючись подругу i спереду, i
ззаду, i з бокiв.
Марина стояла серед хати, даючи волю подрузi надивлятися на себе,
любуватися уборами, постаттю. Висока, у платтi – вона здавалася ще
вища. Мiцно воно обхопило її тонкий високий стан, вирисовуючи широкi
плечi, високi груди. Довге намисто червонiло на довгiй шиї, на душi
блищав великий срiбний дукач, а по боках його – два менших. Коси
калачиком лежали на головi, перевитi голубою лентою; довгобразе лице
червонiло, вiддавало здоров’ям, очi грали радiстю.
–  Бач, як гарно! А ти гудила городськi убори, – обiзвалася Мар’я,
виглядаючи з-за печi.
–  Здоровi були, Мар’е! – привiталася Марина. – Я вас i не
примiчаю. Чого се ви аж на пiч забралися? Ото сором – лiтом на печi!
–  Така, бач, стала, що й лiтом мерзну, – зiтхнувши, одказала
Мар’я. А Христя одно любується та дивується Мариною, аж панич з другої
хати почув.
–  Кого ви там вихваляєте так? – спитав вiн, просуваючи голову у
дверi. Марина якраз стояла проти його, висока та брава, i прямо
дивилася йому у вiчi.
–  Та й молодець же дiвка! – похвалив панич.
–  Собi такi удайтесь! – не то з жартом, не то образливо одказала
Марина, не спускаючи очей з панича.
–  Куди нам? з межисiткою та в пшеничний ряд! – жартує той.
–  То-то й е! – одказала Марина i, глянувши на Христю,
зареготалася.
Христя собi пiддержала, i обидвi, регочучись, мерщiй заховалися за
пiч.
–  Козир-дiвка! – похвалила паничевi Мар’я.
–  Чия вона?
–  А вам нащо?
–  Так, хотiв знати.
–  А кортить? Хай кортить, не скажу, – дратує та. Панич пiдняв
брови, здвигнув плечима i зачинився у своїй хатi. Марина i Христя,
штовхаючи одна другу, виткнулися з-за печi.
–  Пiшов? – спитала Марина.
–  Пiшов! – одказала Мар’я.
–  Шкода. Я хотiла ще з ним побалакати, – смiючись, каже Марина.
–  А що, i у вас такий панич? – спитала єхидно Мар’я. Марина
крутнула головою.
–  Потурай їм! Вони всi одним миром мазанi, – образливо одказала
Марина. Може б, вiд того i розмова перервалася, коли б Христя не
пристала до Марини розказати що-небудь.
–  Що я тобi розкажу? Я хоч i буду розказувати, то все про людей,
тобi не вiдомих; а от ти розкажи що про село. Як там у вас? Що Горпина
– здорова, не пiшла замiж? А Ївга i досi побивається за Тимофiєм?
Христя почала розказувати i про село, i про себе. Марина слухала,
коли-не-коли випитуючи то про те, то про друге. Мар’я лежала на печi,
мовчала.
–  Що ж, тобi наравиться город? – спитала Марина, коли про село та
про знайомих перебалакали.
–  Сумно якось… людно дуже, – одказала, роздумуючи, Христя.
–  А тобi, Марино? – обiзвалась Мар’я.
–  Менi? Коли б хто давав сотню рублiв i сказав: кидай, Марино,
город та йди знову у село-не пiшла б! I не пiду… Нiколи!
нiколи!-граючи очима i усмiхаючись рожевими устами, торохтiла Марина.
–  Бач, а спершу й тобi було так, як Христi, сумно?
–  Пiдождiть трохи – i Христя зживеться. Ось свято настане.
Гуляння, катання… Вийдеш на вулицю – повно всюди, народ як плав пливе…
та всi в дорогих празникових уборах… Очi розбiгаються, дивлячись!
–  Христя не любить городських уборiв, – сказала Мар’я.
–  Христя? – скрикнула Марина. – То вона тим, що нiколи не
наряджалася.
–  Чому не наряджалася? Наряджалася, – збрехала Христя.
–  Коли? Ану нарядись, ми подивимося.
–  Не хочу.
–  Мар’е! Устаньте, та нарядимо її, – скрикнула, схопившись,
Марина.
–  Не хочу! не хочу! – замахала руками Христя.
–  Та нi. Се казна-що! Ти не хочеш, то ми хочемо подивитися.
Мар’е! уставайте-бо, – усмiхаючись, каже Марина.
Радiсть Марини перейшла i на Мар’ю: запалi сумнi очi почали тихо
загорятися; блiде лице почервонiло, на устах заграла усмiшка. Мар’я
тихо пiдвелася i почала злазити з печi. Христя скочила з мiсця i мала
утiкати у горницi. Марина погналася за нею.
–  Нi, не тiкай, бо не втечеш! – придержуючи, каже Марина. Христя
противиться.
–  Христе, голубко! Для мене! Ну ж, для мене зроби, – умовляє
Марина.
–  Та що ж я для тебе зроблю?
–  Нарядися. Ми подивимося; ти сама побачиш, як гарно.
–  А як пани на той час зiйдуть!
–  То що? прийдуть – подивляться! – каже Марина.
–  Коли там вони прийдуть? Десять разiв можна нарядиться й
розрядитися, – увернула i Мар’я.
–  Нуте, Мар’е, ми її спершу розчешемо, – турбує Марина. – Сiдай!
Сiдай отут, на кiнцi полу; я розчешу тебе. Де гребiнець?
Поки Мар’я шукала гребiнця, Марина розпустила Христi косу. Густе
волосся, як хвиля, падало аж додолу.
–  Та й коса ж у тебе! От коса! – хвалила Марина, проводячи
гребiнцем вподовж волосся, їй приходйлося аж геть одступити вiд
Христi, щоб розчесати краї, – таке воно було довге. Зрiвнявши, Марина
роздiлила його на двi половини, ще попочесала, а потiм заплела в коси;
товстi, як рука, спускалися вони по плечах до полу. Поки Марина плела
та чесала, Мар’я стояла проти Христi й любувалася, як з сяк-так
зачiсаної голови вилилась тепер така хороша голiвонька, що й очей не
одiрвеш вiд неї! Як же Марина обвела ще коси кругом голови, зв’язавши
калачем на потилицi, то й не пiзнати Христi! Невеличкi уха, до сього
закритi густими пасмами, тепер одсторонились, немов усмiхалися; поза
ухами, на потилицi нi одної i малої волосини, щоб стирчала,
одстовбурчилася – гладенько, рiвненько, мов виточено. Так уже
приложила рук своїх до того Марина. Лоб увесь вийшов з-пiд волосся,
невисокий, зате широкий та бiлий; на ньому, мов двi п’явки, чорнiли
над очима двi брови. I лице наче подовшало чи внизу повужчало – зразу
не запримiтиш. Так перемiнилася Христя.
–  А гарно як! Господи, як гарно! – скрикнула, глянувши, Марина. –
Дайте дзеркало; хай вона подивиться сама та скаже. Мар’я кинулась у
горницi за дзеркалом.
–  Дивися! – сказала, пiдносячи, Марина присвiтила. У Христi аж
iскорки в очах замиготiли.
–  Бач. Не я тобi казала? Бач! – торохтiла Марина. – А якби ще
сюди за косу квiточку. Одну рожеву квiточку!
Мар’я здивувалася Марининiй дотепностi:
–  Мистець ти, Марино! справжнiй мистець!
–  Тепер скидай оце ганчiр’я та надiвай… Що в тебе є? – порядкує
Марина.
–  Спiдниця, корсетка, – каже Христя.
–  Якби до корсетки вишивана сорочка.
–  У мене е; я зараз, – кинулася Мар’я i не забарилася принести з
комори тонку вишивану сорочку.
–  То оце сорочку скидати? – скрикнула Христя. – Не хочу!
–  Надягай поверх! – гукнула Мар’я i, зiбравши сорочку, перекинула
через Христину голову. Довга сорочка, як той мiшок, упала додолу;
мережка лиштви лежала аж на землi. I Мар’я, i Марина зареготалися.
–  Оце якби панич зайшов! – сказала Христя.
–  Нужен вiн нам! Як нарядимося – хай тодi подивиться, – вiдказала
Марина, пiдбираючи i ув’язуючи кругом стану сорочку.
–  Надягай мерщiй спiдницю! – гнала знову Марина. Хапалися, мов не
Знать куди поспiшали… Ось i спiдниця обхопила круглий i низький стан,
урiзаючись у боки червоною крайкою.
–  Тепер корсетку надягай, – держачи в руках корсетку, поспiшала
Марина. Надiла й корсетку.
–  Держись рiвно!
Як кравець, мiряючи плаття, общипує та обсмикує, так Марина
смикала Христю. Ось уже все готово.
–  Ану, дивись! – скрикнула Марина. Мар’я пiднесла дзеркало.
–  Пiдожди, ще не все! – I Марина мерщiй скинула з себе дукачi,
намисто i начепила Христi на шию.
–  О, тепер так! – сказала, одiйшовши геть. I лице, i очi у неї
горiли, любуючись, як то гарно Христi у тому уборi.
їй було справдi гарно. Низенька, кругла, вона здавалася не
польовою квiткою довгостеблою, от як Марина, а повною огородною
маргариткою, що так щиро ходили коло неї невтомнi дiвочi руки,
доглядали невсипущi очi, кожну бур’янину прополюючи, рано й вечiр
поливаючи. Чорнява голiвонька З ясними очима, чорними бровами й
рожевими устами, мов виточена, сидiла на високiй шиї, унизанiй
намистом, дукачами; личко червонiло, усмiхалося; очi грали: здоров’ям
i радiстю iскрило вiд їх. Бiлi вишитi рукава випадали З темної
корсетки, мов пучок квiток, нав’язаний на руки; корсетка чорнiла, а
ситцева спiдниця червонiла незчисленними квiточками, мов поляна серед
лiсу, густо укрита трав’янками.
–  Бач! бач! бач! – кричала Марина, жартiвливо б’ючи Христю по
плечi. – А казала – погано. Якою треба ще краще? Зроду-вiку в селi до
ладу не нарядяться. Адже правда, Map’є?
Мар’я стояла, дивилася – i очi її розбiгалися.
–  От бач! От що значить – до лиця, – вимовила вона, зiтхнувши,
мов що згадалося їй давнє-минувше, котре вже не вернеться знову.
–  Глянь та подивись на себе! – муштрує Марина Христю. У Мар’ї очi
Заграли.
–  Знаєш шо, Христе? – почала вона тихо. – Пiди оце до панича.
–  Боже мене храни! Щоб вигнав?
–  Нi, не вижене. Пiди нарочито, чи пiзнає, – каже й Марина.
–  Знаєш, що зроби? – рає Мар’я. – Увiйди та й кажи: просили барин
i бариня, щоб пожалували до їх. Як спита якi, хiба, скажеш, не знаєте?
Тi, до яких вашi пани поприходили.
–  Пiди, Христе! Пiди, голубко! Пiди, моя сестрице! – пада коло
неї Марина.
Христя рiшилася. Ступила раз, удруге, повернулася i засмiялась.
–  Тiльки не смiйся!
Христя ще раз ступила, утерлася, оглянулася i, вхопившись за
клямку, одчинила дверi. Мар’я й Марина поступили за нею до одвiркiв.
–  Здрастуйте! – привiталася Христя.
–  Здоровi, – одказав панич, одводячи очi вiд книжки. Вiн читав.
–  Просили пан i панi, щоб пожалували до їх.
–  Якi пан i панi?
–  О-о, хiба не знаєте? – щебече Христя, усмiхаючись. Марина
зачмихала; Мар’я сунула їй кулака пiд бiк i, одiпхнувши геть вiд
дверей, вставила у їх голову.
–  А почiм же я знаю? – каже панич.
–  Там i вашi пани… – наводила Христя.
–  Пiзно вже, – каже панич, дивлячись на невеличкi дзигарi. –
Кланяйся i дякуй. Скажи – зiбрався спати.
–  О Мар’е! О лихо! О не видержу! -затуляючи рукою рота, шепотiла
Марина. Регiт її пiдкидав, давив, перевертав.
–  То так i сказати? – пита Христя.
–  Так i скажи.
–  Прощавайте ж.
–  Iди здорова.
Тiльки що Христя повернулася йти, як Мар’я i Марина пiдняли
нестямний регiт.
–  Ха-ха-ха! Хо-хо-хо!.. О лихо! О-о-о! – носилося по кухнi,
ламалося у дверi до панича.
–  Що там таке? – промовив вiн сам до себе i, мугикнувши,
напрямився в кухню.
Марина i Мар’я аж на пiл попадали вiд реготу; не видержала i
Христя. Тепер тiльки панич довiдався, що його пiддурили, i сам
усмiхнувся.
–  Так оце той посланець! – сказав вiн, хитнувши головою на
Христю, Марина вибiгла аж насеред кухнi i, як божевiльна, плескала у
долошки, заливаючись реготом; Мар’я, припавши до полу, вiд нестямки
тремтiла уся, хапаючись за живiт.
–  Ану, йди сюди! Iди сюди, посланець з чужих краiв! – жартував
панич, простягаючи руку, щоб ухопити Христю.
Христя одскочила було геть, та її ззаду пхнула Марина, так що вона
трохи не стукнулася з паничем. Панич ухопив її за руку, увiв у свою
хату i почав оглядати.
–  Iч, гарна яка! Iч, яка хороша стала! – хвалив вiн, трiпаючи
своєю невеличкою бiлою рукою по її повнiй щоцi. Вiд того трiпання била
кров у Христине лице, приливала у голову. Загорялися у серцi разом
якiсь любi i важкi почуття, – так загоряється гнiт, коли до його
пiднесеш палючий сiрник. Рука паничева якось грiє, лоскоче; Христя
червона, як макiвка, схилила голову на один бiк i придавила
пiдборiддям його руку до своєї шиї. Вона почула, як її серце забилося,
як дух у грудях затнувся, високо пiднiмаючи повне огню лоно.
–  Славна! – мовив таким любим голосом панич, що Христя аж пiдвела
голову.
“Чи вiн се сказав, чи нi?..” Очi їх стрiлися. Крiзь синi стекла
очок виставились, мов чорнi ягоди, його зрачки; якiсь iскорки жеврiли
у їх; у Христi ж очi горiли-палали… Дух у грудях ще дужче сперло, кров
ще бiльше вдарила в лице, аж в ухах шумiло. Христя, мов хто кольнув
її, стрибнула назад i вибiгла в кухню.
–  Що вiн казав? Що казав? – зашепотiли разом Марина i Мар’я.
Христя не змогла говорити… так її серце билося, стукотiло.
–  Нi, з вами кашi не звариш! – промовив голосно панич, закриваючи
книжку. – Iдiть краще та пiснi заспiвайте. Хто вмiє?
–  Христя вмiє! – гукнула Марина.
–  Я не вмiю, – похнюпившись, тихо одказала Христя.
–  Та ну, годi! Де ж не вмiєш? – уговорює Марина. – Умiє, умiє, –
доводе паничевi.
–  Христе! Чого ж ти? Бач, яка соромлива! Iди заспiвай хоч одну; я
послухаю. Я люблю простi пiснi.
–  Так я ж не вмiю, – одмагалася Христя.
–  Поведемо її! – скрикнула Марина i разом з Мар’ею ухопили Христю
пiд руки i умчали в паничеву хату.
Панич ухопив стiльця, приставив до свого i посадив Христю рядом з
собою. Христя тiльки сплеснула руками i зареготалася… Вона сидить
рядом З паничем! де не так давно сидiла панi… Чудно, чудно! Марина i
Мар’я звiсились на стiлець до неї, поглядають то на панича, то на неї,
ззираються самi з собою; i чує Христя, як вони очима смiються… їй
робиться i душно, i млосно; щось давить за горло, пориває за серце.
Вона скочила, утекла б, та вiн придержує її за руку – не пускає. У тiм
мiсцi, де обхопили його пальцi руку, – кров б’ється, кидається жила.
–  Якої умiєш, Христе, розказуй або заспiвай. Я запишу. – I, все
кажучи, береться за папiр i перо.
Настала мовчанка. Панич жде. Христя мовчить, пригадує: яку б його?
Думки так заплуталися у її головi, пiснi помiщалися одна з другою, що
вона не пригадає цiлої нi одної. Ще хоч би не Мар’я та не Марина
повисли над головою, а то вона чує на собi їх гаряче зiтхання, їх
нетерпляче ждання.
–  Та я не вмiю! – скрикнула Христя, червонiючи, аж сльози
виступили на її очах.
–  От, знову не вмiю!.. Ну-бо, здiлай милiсть, – просе панич.
–  Та ну-бо, Христе! – штовхнула її Марина пiд бiк.
–  Ох! як менi душно! – зiтхнула важко Христя. Знову мовчання,
знову ждання.
–  А що, гарно? – скрикнула Христя i зареготалась. За нею Марина i
Мар’я; панич нахмурився.
–  То й не заспiває нiхто? – спитав вiн суворо.
–  Нехай Марина попереду… менi душно, – одказала Христя.
–  Я не вмiю спiвати, я розкажу, – згодилася Марина. Христя мерщiй
скочила з стула i вибiгла в кухню. Марина сiла коло панича, схилилася
на нього, руку занесла на його стiлець, немов збиралася обняти.
–  Якої ж вам? Гриця знаете? – спитала.
–  Нi, не знаю.
Марина почала розказувати Гриця. У хатi стало так тихо, хоч мак
сiй, тiльки голос Марини роздавався, передаючи слова пiснi, та перо,
записуючи, бiгало-скрипiло… Христя на пальчиках увiйшла в хату i стала
коло Мар’ї. “Отже розказує Марина, – думалося їй, – та так смiливо,
так гарно, а вона – не може. їй – соромно… Чого? Та й дурна ж я
яка!..” I вона рiшилася, як тiльки Марина докаже свою/розказати про
дiвку i вдiвця. Вона так любила ту пiсню!
Марина скiнчила.
–  Пишiть другу! мерщiй, – промовила вона.
–  Сiдай же! – каже Марина, схопившися з стiльця.
–  Нi, сиди, сиди. Я звiдсiль.
I почала розказувати. Спершу тихо, трудно слова зривалися з її
язика; вона червонiла, зостановлювалася, пригадувала… Далi та далi
язик її розв’язувався, пам’ять яснiшала, голос дужчав… Вона дивилася
на писання: перо несамовито бiгало, поспiшаючи за її словами; стрiчка
за стрiчкою мов випливали з-пiд пера, рiвно слалися на паперi…
Не йди, дiвко, за удiвця,-
Буде тобi лихо! – дзвенить на всю хату її молодий голос. Всi
глибоко зiтхнули при тих словах, немов сказали: правда, правда! Видно,
i паничевi пiсня полюбилася: очi його горять, по обличчю пробiгають
непримiтнi мишки.
–  Уся! – скiнчивши, скрикнула Христя.
–  Ух, гарна яка! – сказав панич i положив перо. – Бач, а казала:
не вмiю, – укорив вiн Христю.
–  Та вона як знає їх! – тримаючи його за плече, каже Марина, – то
й шоту немає!
Панич скоса глянув на Марину; видно, йому не полюбилося її
тримання. А Маринi що до того? Вона не примiчає його косого погляду.
Його свiже личко, його голос тихий та любий так тягнуть до себе.
Марина ще схилилася до його; її плече черкається з його плечем, її
рука лежить на його спинi. Виставивши голу шию i впиривши на його очi,
вона так щебече… їй хочеться так щебетати! Вона розказує, яких пiсень
спiвала Христя у селi i якi то все гарнi пiснi!
–  Ви тiльки її заставте; вона все розкаже.
–  Добре, добре, – хмурячись, одказує панич. – Нехай ще другим
разом, тепер я втомився.
–  Годi! ходiмо, – каже Марина, направляючись iти.
–  Постiйте, – каже вiн i полiз до кишенi. Витяг семигривеника,
подає Христi.
–  Навiщо? – пита та.
–  На! – настоює вiн.
–  Нащо? – аж скрикнула Христя.
–  Та бери, дурна! То за пiсню, – каже Мар’я.
–  Не хочу! – засмутившись, вiдказала Христя i мерщiй вибiгла в
кухню. Панич здвигнув плечима, закопилив губу.
–  Та й дурна ж яка! – зареготавшись, каже Марина. – Давайте менi,
давайте, я вiзьму.
Панич нехотя подав. Мар’я, побачивши, що недавнiй лад якось
порвався, поспiшила собi за Христею; зосталася одна Марина.
–  Спасибi вам! – щебече вона, вертячи семигривеника в руках. –
Оцих грошей нi на що не потрачу… нiзащо! Дам жидовi, щоб приробив ушко
– дукач буде. Гляну на дукач – i вас згадаю! – свiтячи очима, додає
Марина.
–  Добре, добре, – глухо одказує вiн.
–  Чому ти, дурна, не брала? – доноситься з кухнi голос Мар’ї. –
Панич розсердився!..
–  Хiба я наймалася розказувати? – скрикнула Христя, аж панич
кинувся.
–  Чого там вони? – обiзвалася Марина i вибiгла в кухню. Панич
зачинив за нею дверi i заходив по хатi.
Хороша Христина врода, молода краса забунтували його кров,
збудили… Так би й обхопив її! Так би i впився у повну гарячу щоку,
притис до свого лона!.. “Х-ху ти! Та й смаковита ж!” – махнувши рукою,
мовив вiн. Очi в його горiли, зiтхання виривалося з самого глибу –
важке, гаряче… Вiн чимдуж заходив по хатi… Дика, як та коза дика!.. I
грошей, дурна, не схотiла брати… А тут ся хльорка навернулася!.. От
уже хльорка! I “дукач напам’ять”, – кривив вiн її в думцi… Та вже ж!
-промовив уголос i грузько опустився на стiлець, кусаючи губи. Йому
досадно було, досадно, що Христя не сама прийшла а з тими… “Уже менi
тi помiчницi!” – трохи не скрикнув вiн i схопився.
–  Христе! Дайте води! – гукнув вiн крiзь дверi. “Хоч ще раз
подивлюся на неї”, – думав вiн i як же то кисло скривився, як воду
унесла не Христя, а Мар’я.
–  А та?
–  Там з дiвчиною зосталася.
Вiн припав гарячими устами до холодної води.
–  Ну, та й розпалила ти панича, – хвалилася Мар’я, вийшовши в
кухню, – так повен стакан одним духом вимчав!
Христя сидiла на лавi, мовчала; мовчала i Марина, сидячи на полу.
–  Чого се ви так засмутилися? – спитала Мар’я, дивлячись на
дiвчат.
–  Ох, пора вже менi додому! – скрикнула Марина i, схопившись,
почала збиратись.
–  Їв нас панич е, не думай! – торохтiла вона, одягаючись, до
Христi. – Та ще як ловко грає на скрипцi! Ось приходь коли-небудь, я
попрошу, вiн Заграє нам.
–  На ж намисто! – здiймаючи з шиї, подає Христя.
–  Не треба. Як прийдеш – тодi вiддаси. Чула ж: приходь.
Прощавайте!
–  Голiнна до паничiв, аж труситься! – промовила Мар’я, як Марина
окрилася в сiнях.
Христя, провiвши Марину до ворiт, вернулася сумна, насуплена. Вона
лаяла сама себе за сьогоднiшнiй вечiр. I що б було сидiти в кухнi, нi
ж: понесла лиха година до панича! Чого! Щоб ткнув, як собацi,
семигривеника! А та – навперейми… “давайте менi!” Так i лiзе у вiчi,
так i сучеться!.. А вона, вона краща? Нарядилася й попленталася до
його!.. З серцем скидала Христя недавно ще любу одежу, рвала,
розплiтаючи, косу… їй на ранок не хотiлося i кришки чого-небудь з
сьогоднiшнього зоставити, щоб воно не нагадувало про сей вечiр.
Положившись спати, вона довго не спала, ворочалася з боку на бiк;
а в голову, дивись, то те, то друге й прилiзе, нишпорить коло серця, з
якого б його боку пристати, щоб ущипнути дужче, уколоти глибше!..
V
Григорiй Петрович Проценко, бiдного чиновника син, скiнчивши
школу, незабаром поступив на службу. Десятий рiк тому пiшов, як батько
вирядив його з Двору у город з письмом до знайомого товариша по службi
та з невеличким збiжжячком, яке спроможилась надбати йому його
старенька мати. Тодi саме хлопцевi пiшов сiмнадцятий рiк. Не бажалося
йому їхати в губернiю на службу, а хотiлося учитись, поступити в
гiмназiю. Одного великого пана син був гiмназистом, i ото, бувало, як
лiтом зiйдуться вони, то Гриць не надивиться на синiй каптан з срiбним
позументом, на картуз з набитими лiтерами мiж бiлим вiночком; а як
почне паненя розказувати про гiмназичнi звичаї, як вони помiж себе
поводяться, хвалиться про науку та цвенькати на чужестороннiх мовах, –
Гриць тiльки роззявить рота та дивується на вiльне веселе життя
товариства, на їхнi забавки та всякi замiри; очi у його iскрять, i не
змельне вiн нiкуди ними – все дивиться на свого товариша, а на самому
днi зрачкiв затлiвається в нього i журба, i досада… Зiтхне, бувало,
глибоко та важко Гриць, коли перестане товариш щебетати, та ще просе
що-небудь розказати. А як пiде товариш, вiн забереться куди в глухий
куток садка та сам про себе твердить тi слова, iдо наслухався за день.
Велику жагу вiн мав до того вчення, та що вдiєш? Вiн сам бачив, що з
батькiвськими достатками далеко не посунешся: окреме його, у батька ще
три сини та двi дочки на шиї; треба всiм порядок дати, усiх до розуму
довести, треба було й йому, скiнчивши школу, злазити з батькiвської
шиї – свого хлiба шукати. Де ж той хлiб для чиновного сина? Одна до
нього дорога – служба. На службу ото i зiбрався Гриць.
Поступив вiн у той саме час, коли таємнi думки, вирощенi на гiрких
болiстях кращих людей прошлого царювання, ждали своєї черги, яким би
то його побитом протиснутись у життя. То був час раннього ранку пiсля
хмурої ночi; час великих надiй, великого ждання. Нiхто не знав, що ще
буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба
щось iнше заснувати, щось краще пригадати. Час чиновного царювання,
хапанини та гнiту минав, в народi все дужче та дужче почувалося
нарiкання на недоладне життя. Мiж крiпаками ходила таємна чутка про
жадану волю. То не була ненароком пущена чутка, перехоплена лакеями
вiд своїх панiв i рознесена двiрнею по селах, – то була явна оголоска
на все царство, на увесь свiт.
Уже пани з’їздилися по губернiях клопотатися, коли i яку волю дати
тому ледачому крiпацтву… То був, з одного боку, глухий плач, а з
другого – Задавлений спiв; у тому великому плачу-спiву заводили бiльше
усього чиновнi люди – царськi слуги; вiд їх часом iшли радiснi для
крiпацтва початки. Кращi люди, що сторонилися досi чиновного стану, як
якої огиди, почали потроху посуватись, протовплюватись у нього, щоб не
випустити з рук дiла, не вiддати його у другi – нiкчемнi. Багато вони
витерпiли за його за свого молодого вiку, немало рубцiв пройшло по їх
широкому й високому чолi вiд сумних думок. Вони були в загонi,
опльованi усiма. Тепер на їх гукнули. Як його не обiзватися? як його
не одкликнутися, коли другi, пiдiйшовши стороною, певно, внiвець
обернуть їх надiї, знехтують велике дiло? Вони одгукнулися i… замiнили
свiй хатнiй халат на службовий каптан. То, правда, були ще тiльки
стовпи, одинокi рядчики, що їх i по пальцях перелiчиш. А проте старе
чиновство заворушилося, загомонiло: “Як? нiгде не служивши, нiчого не
звiдавши, та зразу такi мiсця опанувати? Не ждати добра, не буде!” I
почалася таємна робота таємних пiдходiв та пiд’їздiв… Рядчики не
падали; гукнули гук до молодших. Одкрилися новi мiсця з великою
платою, i на тi посади присилались то безбородi, то в моху ученi
хлопцi, а який-небудь голений тридцятилiтнiй служака обходився. З того
часу закипiла жовч, почалося змагання. Старi кричали: блазнята! молодi
обзивали старих хапунами, безтолоччю. Пiшла ворожнеча мiж старим i
новим. Та ворожнеча i те змагання одгукнулися не в одному тiльки
чиновному станi, обiзвалися вони й у других постановах життя,
одгукнулися й у сiм’ї. Крiпак не гнув шиї перед паном, робiтник –
перед хазяїном, син часом не слухався батька: все, Зачувши волю,
пiднялося на дибки i прокричало про своє право. То був час великого
гуку, ще бiльшого змагання; страшенно напругувалися кожного сили, щоб
узяти верх, одолiти. Молодi було одолiли, щоб… незабаром i собi
постарiти… Життя мчалось, як вiтер!
Григорiй Петрович ще захопив старих порядкiв на службi: старший
був у них великий хапун, а ще бiльший ненависник волi. Вiн любив, щоб
усi перед ним тiпалися-млiли, падали ниць, хилилися. Часто його голос,
як грiм, розкочувався по великих палатах, щоб тiльки меншим нагнати
страху. “Де страх – там i бог!” – завжди казав вiн. На старшого
дивилися пiдстаршi; кожен вiд себе меншого держав осторонь. З малими ж
робили, що хотiли: скидали чоботи за провиннiсть, заставляли дiжурити
по тижнях, записували, хто скiльки разiв виходив. Гриць разом боявся
того i ненавидiв. Проходячи улицею, вiн бачив цiлу юрбу молодих
хлопцiв-гiмназистiв, що, кружаючи бiля учителя, весело щебетали,
допитуючись у його то того, то другого. Той одповiдував не як
начальник, а як старший i знаючий товариш одповiдує молодшим. Всi
слухали радiсно, реготалися, жартували. Грицевi завидно було дивитися
на той гурт… Там життя, пiд синiм каптаном тiльки i б’ється як слiд
серце; а тут? Серце його зав’ядало, як вiн обертався лицем до свого
стану; пiднiмалася ненависть, нападала скорбота; молода кров гаряче
била i приливала в голову. Молодiж завжди кохає волю, уводе в життя
iншi думки, пестить iншi надiї – свою весну справляє… Для того, щоб
обтесати себе, як пораяли товаришi-гiмназисти, – читав книжки.
Говорили тi книжки про право кожного й про волю те право добувати;
судили про звiра i чоловiка; про свiт i його закони довiчнi. Гриць не
читав, а жер тi книжки; хапав на лету все, що розносилося широкою
течiєю друкованого слова, набирався розуму. Життя його роздвоїлося,
розкололося надвоє: з одного боку – нелюба служба, що годувала його
хлiбом, гасила дух; з другого – книжки, розумова розмова з молодим
товариством пiднiмала його угору. Та натура його не була мiцна,
завзята; вiн був не з тих, що, раз забивши що в голову, довiку тому
слугують, готовi стати проти всього свiту за те, що вони думають, у що
вони вiрять; то люди зброї, то – отамання завзяття! Вiн не той був.
Його натура була слаба, миряча: вiн хотiв, як кажуть, щоб упасти i не
забитися; щоб i кози були ситi, i сiно цiле. Йому хотiлося, щоб i на
службi були такi порядки i таке товаришування, як мiж гiмназистами. А
як сього немає – що ти зробиш? Не лiзти ж одному проти всiх?! Вiн
мирився з своєю долею; одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався;
мiж молодими вiн смiявся З старих, мiж старими мовчав. Все то було
йому на користь: молодi лiчили його у своїм станi, старi не чiпали
його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такi люди завжди
бувають; вони слугують тому й другому i разом обдурюють обох. Хай тi
надiються, а другi не мають за ворога – їм вiд того i добре, i тепло:
ловися, рибка, мала й велика!
Гриць, одначе, i на се був незугарний. Чи то йому доля не
слугувала, чи то його ще час не настав? Вiн не ганявся за наживою.
Йому любi були спiви, танцi, iгри молодого вiку; а коли молодiсть того
часу тим негувала, як чимсь недоладним, то вiн, прогулявши цiлу нiч
мiж старшими, протанцювавши та прореготавши з панянками, на другий
день перед молодими насмiхався над тими спiвами, над тими танцями. Вiн
був балакучий i любив пореготатися. Отаке життя на двi половини, таке
слугування тому й другому робили його спритним, нiбито єхидним. Чим
вiн винуватий? Жити всякому хочеться; а вiн що таке, щоб йому не
хотiлось жити? Малий чоловiк, роздавити його – як раз плюнути…
батько-матка бiднi… Як хоч, а рiчку, кажуть, перескоч… Прийшлося
гнутися, прийшлося плазати ужакою. I то раз лихо висiло на волосинi
над його головою.
Молодi того часу уперше вийшли на ту довгу ниву, що зоветься
життям, тiльки дужi силою свого хочу та запалом молодого завзяття. Не
було у них учителiв, що напрямляли б, як iти i куди iти, не було перед
собою стежки, нiхто ще її нi разу не прокладав. Треба було самим
проробити, щоб iти вперед, їм хотiлося зайняти не одну яку постать, а
разом усе поле; на одному боцi треба йти до бою, на другому – силу
вистачати… Народилося зразу не один, анi два, а десять напрямкiв. З
народною волею народилася i любов до меншого брата, народилося
народолюбство. Народолюбство закликало у свiй стан багато всякого
люду. Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого
йому треба. Досi його бачили тiльки в дворi – з одного боку, а треба
його бачити всюди: серед села, серед поля, у його працi тяжкiй,
забавках веселих, у його стосунках мiж собою, в його сiм’ї, у його
радощахгорi… Пiсня, казка, приказка, мов тi мурованi склепи-схованки,
багато ховали у собi його слiз, його таємних надiй, думок. Добре б
було тi пiснi, казки та приказки позбирати, позаписувати – то б була
книжка великого життя, великого горя… Гриць, зачувши про се, зараз
записав чотири пiснi вiд слуги своєї хазяйки i припоручив збiрниковому
товариству. Йому дякували, прохали ще збирати, раяли все записувати.
То було з одного боку, а з другого – всi бачили рядом з волею
страшенну народну темноту. Треба було її хоч трохи освiтити, розбити,
розвiяти той густий морок, що покривав не тiльки села, а часом i хати
заможних городян… Народилися недiльнi школи. Пiдбивали й Грицька в
одну учительствувати. Грицько вертiвся: й нiколи, й чи дотепний. Вiн
побачив, що то вже справжнє дiло, по якому пiзнають, куди кого хилить.
Соромно було одступитися i страшно поступитися. Вiн згодився тiльки на
вечiрнi збори. Увечерi вiн вiльний, та ввечерi нiхто не бачитиме, де
вiн буває i що поробляє. Недовго тi школи побули, не знать було, чи й
дiло яке зробили, а старi вже ославили їх як заговорщицькi збори, де
проповiдувалося, що бога немає i старшини не треба. Не досягло й до
року, як школи закрили; декого З учителiв позабирали, позасилали.
Гриць нi живий нi мертвий сидiв i ждав, що ось прийдуть i до його i
тодi… прощай все навiки! До його справдi прийшли i, знайшовши тi
чотири пiснi, що вiн записав вiд слуги, взяли їх з собою… Попомлiв же
вiн тодi за них душею, попоболiв серцем… А господь його знає: може, тi
пiснi на їх очi гiрше всього, може, за них i мiсця не буде на свiтi…
“Старi дiзнаються, якого вiн поля ягода, – з служби виженуть, у Сибiр
завдадуть”, – думав вiн i трохи не повiсився… Начальство накинулося на
нього – Звiр звiром. Вiн плакався, каявся, що його пiдбили.
Начальство, не даючи виду, що прощає, геть стороною робило своє,
одстоювало його, прохало, у кого слiд. Прийшлося йому прожити тиждень
гiрше, нiж у пропасницi, у тому безмiрному страху, що нема йому
кiнця-краю, що здiймається з усiх бокiв, обгортає з усiх сторiн,
давить за душу, ссе за серце, холодить кров у жилах!.. Вiн трохи не
занедужав. Йому тiльки тодi одлягло, як вернули його пiснi. З якою вiн
ненавистю дивився на них! З якою радiстю палив, перегортаючи папiр
так, щоб i шматочка не зiсталося; а спаливши, ще й попiл закопав в
огородi, щоб вiтер, не розвiявши, як-небудь не видав його вдруге! Буря
пройшла, вирвала кiлька дубiв з корiнням, поламала силу молодого гiлля
i – скрилася. Настала така сумна нудота – нi слова путнього, нi пiснi
веселої – мов понiмiли всi, мов поховали кого великого й славного i
справляли похорони. На кладовищi ще так буває восени, коли лист з
дерева опаде i почорнiють високi могили.
Старi подолiли i святкували своє свято. Якої слави i яких
наговорiв не понесли вони на голови своїх ворогiв? Тi мовчали, не
одкликалися: страшно було одкликатися… Самотою стояла їх будiвля,
збудована їх руками, i, здається, ждала тiльки часу, коли її почнуть
руйнувати: з усiх бокiв, з усiх сторiн облягли її ненависники з
сокирами, з лопатами, заступами. Вони тiльки ждали наказу; одно слово
i – з непокритих стiн знявся б тiльки порох угору, замiсть пiдвалин –
однi глибокi ями зачорнiли. Та назад тiльки раки лазять. П’ятьшiсть
рокiв будування не пропали даром; вони казали, що стара хата стала i
тiсна, i нiкчемна; треба нової – i широкої, i яснiшої. Занопанi на неї
пiдвалини глибоко у землю, виведенi стiни високо угору, – треба їх
кiнчати, треба докупи зводити. Полiзли в нову будiвлю й слiпi, й
кривi, й безногi; полiзли й почали клопотатися. Позабивали декiлька
вiкон, велику свiтлицю перебили перегородками, наробили окремих
захистiв легеньких та: “На наш вiк стане”, – втiшали себе – та не
втiшилися.
Через пiвроку пiсля тої бурi получилася бумага: старого старшого,
де служив Гриць, одставляють, замiсть нього назначено з столицi… Хто
вiн? Що воно? Молодий? Старий?.. Всi зразу наче до землi приросли;
нешвидко загомонiли: чи такий, чи не такий, а без перемiн не
обiйдеться; чи старий, чи молодий, а перемiни будуть. До старого
тiльки зручнiше приспособитись: аби був слухняний та покiрливий – та й
живи, як у бога за дверима. Iнший раз i полає дурно – змовчи: все
гаразд буде. А молодий – навпаки: i не кричить, i не лає: все тихо та
мирно, а дивись – уже й викинув на вулицю. Старi зiтхали про себе,
сходилися, шушукали, шкодували за старим старшим i, охаючи, дожидали,
кого бог пошле, ^isae Гриць пiдняв голову угору: вiн стороною чув, що
старший назначається з молодих, i зажидав його, як бога.
Аж ось i старший появився. Молодий, тихий та обхiдчастий; з кожним
так любенько розмовляє, тихенько випитує i все, як отченаш, знає…
Старi зажурилися, та й було чого: незабаром їх почали половинити. Кого
з столицi викликали, кого з тутешнiх розшукали, i все то молодi, без
заслуг. Пiшли другi службовi порядки, iнше життя заснувалося.
Проценко дихнув всею своєю слабою грудниною. Йому легко й
служиться, й живеться: є в кого не тiльки про службу спитати, є з ким
i об сторонньому побалакати. До того i старший не держав себе геть
одсторонь, як старий: часто вiн присоглашав менших до себе погуторити.
Зiйдуться, погомонять, – дивись – або що на кон поставлять на користь
бiдоти, або музичний вечiр утнуть на жiночу освiту… Пiшло життя
коромислом. Гриць шкодував, що занехаяв охоту на скрипцi грати, а на
кону стати боявся, та не мав i талану до того. Вiн напустив на себе
сум; дивлячись на нього, подумаєш: гiрке йому i те ваше святкування.
Начальство раз довiдалося, чого вiн сумує. Другi за нього повiдали, що
вiн мученик. Вiн, як справжнiй мученик, мовчав, не хотiв дiлитися нi з
ким своїм лихом. То вiн мученик? – спитало начальство так, буцiм
сказало: то навiщо його й держати? Усi думали: кiнець Проценковi! Вiн
сам млiв душею бiльше, нiж пiд ту лиху завiрюху, що зачепила й його.
Прокльони на необачних уже складалися на його устах, як тут його
кликнуло начальство. Нi живий нi мертвий пiшов вiн до нього.
–  Вы хотите ехать на уезд?
Гриць одказав не словами, а зблiдлим обличчям та стухлими очима,
що – коли воля його превосходительства.
–  Хорошо, – коротко i суворо одказало начальство. – В NN
открывается место. Поезжайте!
На радощах облiтав Гриць увесь город, усiх своїх знайомих. Одним
вiн хвалився, як його прийняло начальство, яке мiсце давало, як вiн
одказувався, а воно прохало; другим шептав на вухо: се за нашi бiди,
за нашi лиха великi. Недаром ми пiдставляли шиї пiд сокири. Не вмре
наша мати, не пропала даремно праця.
На третiй день Проценко виїхав з губернiї з думкою нiколи не
вертатися в се прокляте мiсто, що так йому далося взнаки, що опорочило
його добре ймення, що замiрялося на його життя молоде. Веселий вiн
їхав на нове мiсце та балакучий. З возницями цiлу дорогу не вгавав,
викав i чимало дивував їх тим виканням. Вони не знали, що про нього
думати. “Се не наше щось, З далекого, видно, краю”. I мали думку
прокотити заїжджого барина на славу, та староста охолоджував: не дуже
лиш гнатимеш коней: невелика цяця їде – знаємо ми сих безштанькiв!
У городi NN появився Проценко зовсiм iншим чоловiком. Веселий та
говiркий, вiн смiло заводив розмову з кожним стрiчним i поперiчним,
насмiхувався над повiтовим байдикуванням, над порядками городського
життя, над громадянським безладдям. Вiн, здається, все знав, все
пережив, передумав i став вище вiд того, що бачив, не гнушаючись,
правда, i не гордуючи ним. Чи стрiвався вiн з простим чоловiком на
вулицi – замовляв до його його мовою, викав, йшов рядом, не боячись
огудки; чи з своїм братом службовим, – дивився тiльки па те, чи то
молодий хлопець ще, чи поживший батько, – заводив смiло пiдхожу рiч:
молодому розповiдав брехеньки, точив ляси, старого – привертав до себе
розсудливою мовою про життя i, мов ненавмисно, ввертав у розмову
чужесторонне слiвце, щоб того здивувати. I вiн справдi дивував усiх.
“От смiлий, от талановитий”, – думали молодi паничi i завжди З великою
охотою заводили з ним розмову. “Голова, – протягом хвалили старi
батьки, – послухай його – не наслухаєшся. I все то не по верхах скаче,
а розумним словом глибоко гвоздить. Далеко такий пiде – не здоженеш,
не випередиш”. Помiж панянками не було нiкого за його. Хороше обличчя,
люб’язна розмова, перевита жартами, хист до танцiв – все се було за
нього, все слугувало йому на користь. Правда, перед ними вiн тiльки
раз появився у своїй бойовiй зброї, i кожна подумала: “Се той, що його
жадала душа моя”. Потiм вiн звернув набiк; не личить стояти прямо:
сонце нiколи не спада на землю, а скiльки до нього моляться людей на
свiтi!.. Вiн не то щоб їх обминав, а помiж ними напускав на себе сум,
скаржився на нудне життя, гостро розбирав їх iгри та забавки,
насмiхався над їх замiрами. Його боялися й жалiли; боялися його
гострої мови, жалiли красної вроди, що так рано довiдалася якогось
лиха. Хто заклопотав його молоду голову? Хто уразив його гаряче
серце?.. Нема кiнця-краю таємним догадкам i ще таємнiшим надiям!
Кожнiй думалося: а що, як то я? I кожна навперейми перед подругою
наряджалася якнайкраще, виступала якнайлегше; ведучи з ним розмову,
замирала якнайдужче; а були й такi, що й бiсики перед дзеркалом
учились пускати… Та не туди стрiляли його очi, не туди оберталось
серце: не на непочатий морiжок польових квiток, а на пiдпушену
грядочку огородних лiлiй. Молодi панiйки розважали його сум – велику
тугу, вiд їх погляду загорялися його похмурi очi, тiпалося i билося
гаряче серце.
Як тiльки приїхав вiн, то зразу оселився у Рубця. Антон Петрович
раднiший мати свого брата на квартирi: разом вони на службу йдуть,
трохи не разом i з служби вертаються; хата зайва е – чому ж його не
пустити доброго чоловiка, коли вiн дає ще до того й добрi грошi.
Пистина Iванiвна ще бiльше раднiша була такому квартирантовi. Антон
Петрович i старий, i пiдтоптуваний, i все клопочеться, коли не по
господарству, то про карти; а Григорiй Петрович i чорнобривий на лихо
удався, i веселий, балакучий; про що з ним не заведи розмову – так
легко, так любо з ним говорити. I обхiдчастий та принадливий: не
пройшло й трьох днiв, а мов вiн у них зрiс i викохався; i слуги до
його зразу привикли; i Iвась, синок, так полюбив. Не раз Пистина
Iванiвна, дивлячись на нього, як вiн загравав з Iвасем пiсля обiду,
глибоко зiтхала. Вона гадала в той час про свої молодi лiта, коли вона
була ще баришнею, ждала своєї черги… “I от же не пiдвернувся тодi
такий! А тепер – он яке опудало лежить i сопе! – думала вона,
дивлячись на чоловiка, що спочивав пiсля обiду. – Он який крикун
вистрибує! – переводила очi на сина, та чує – й пiд серцем щось
ворушиться. – Уже ж що там не буде, а кумом вiн буде!” – рiшила вона.
Через пiвроку родилася Маринка. Як очуняла Пистина Iванiвна,
почалися клопоти про хрестини: коли, як, що й до чого?
–  За кумом нiчого бiгати, коли кум у хатi, – жартiвливо промовила
Пистина Iванiвна, указуючи на Григорiя Петровича.
–  Од хрестин грiх одказуватися, – одмовив той.
Кумою Антон Петрович давно вже намiтив товсту купчиху, що так
любила чайку попити, добре попоїсти, уволю поспати; незгiрше вона
любила i на зубок стороннього узяти; звiсно, як у гостях та помiж
своєю компанiєю – не сидiти ж зцiпивши зуби!
–  А хрестити вiзьмемо молодого попа, – знову рає Пистина Iванiвна
чоловiковi. – Все ж перепаде що-небудь молодому, бо, кажуть, вiн так
бiдує. Та разом i матушку проси: побачимо, що воно за губернська цяця.
Хрестини, iменини, похорони нiколи не справляються без бенкету:
зiйдуться чужi люди, треба дiло зробити, треба й побенкетувати. Колись
тi бенкети цiлими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися; а
тепер бiльше мiж прихильними знайомими.
На сей раз Антон Петрович запросив близьких собi: Книша з жiнкою –
високою та сухою, як тараня, молодицею; секретаря з суду – лисенького
та низенького старичка з його бочкою, як шуткуючи звав вiн свою жiнку
– огрядну та товсту панiю, велику товаришку головихи; прохав вiн i
голову, й Селезньова, та голову якесь дiло задержало, а Селезньов
поїхав на села мiстки оглядати.
У призначену недiлю звечора зiбралися запрошенi гостi, посiдали,
ведуть Звичайну розмову – хто що чув, хто що бачив; ждуть батюшки. Аж
ось i вiн, та ще й не сам – з матушкою.
–  I чого? – спитала секретариха з полiцiї, хитнувши головою.
–  Скажiть же, – додала секретариха з суду.
–  I їй сюди треба! Iшла б у машкарад скраю водити! – увернула
головиха. Вона вже дещо чула про молоду попадю, що та виробляє.
Попадя увiйшла в гостинну наряджена та надушена, її гарне шовкове
плаття злегка шамотiло по долiвцi, цвiтний пояс, наче райдуга, перевив
тонкий та стрункий стан. її бiла, наче виточена, шия ще здавалася
бiлiшою вiд чорної шовкової матерiї, що так гладенько облягала її
круглi плечi i високе лоно; золотий хрестик на золотому ретяжцi блищав
на шиї, як зоря; невеличкi сережки грали дорогими камiнцями; на
рожевих пальчиках i синiли, i червонiли перстеньки; личко молоде,
рожеве; волос чорний, у кучерях; голубi оченята з-пiд чорних брiв,
наче квiтки тi, горять-усмiхаються.
–  Нарядилась, а їсти, кажуть, нiчого, – припавши до Рубчихи,
промовила секретариха з суду.
–  Пiдiть же! – одказала та.
Головиха тiльки сплюнула i припала до блюдечка з чаєм. Попадя,
уступивши в гостинну, привiтно поклонилася усiм. Пистина Iванiвна
напрямилася стрiти не знану ще гостю. Почалося знайомлення. Попадя, як
ясочка, бiгала вiд одного до другого, хапалася за руки, мiцно
здавлюючи їх, трусила; з жiнками цiлувалася. Личко її горiло, очi
грали. Вона така рада новим знайомим. Так давно ждала сього часу. I
защебетала, мов пташка ранком. Балакаючи з хазяйкою, увертала слово й
до гостей; чула, що говорили чоловiки в другiй хатi, i з ними вона
перегукувалася своїм дзвiнким голосом. Бажаючи побачити народжену,
кинулася в дитячу, обцiлувала червоне личко Маринки, витерла губи
бiлим пахучим платочком i метеликом ускочила знову у гостинну.
–  А хто ж кумом? – спитала.
Пистина Iванiвна пiдвела кума, познайомила.
–  Я десь вас бачила, – сказала вона, стрiльнувши на нього очима.
–  На улицi, може, – вiдказав вiн, вклоняючись.
–  Нi. Ви не з губернiї?
–  Доводилося й там бути.
–  То-то. – I вона заторохтiла про губернiю. – Там-то хороше,
там-то весело! Садки, клуби, маскаради.
Григорiй Петрович зрадiв новiй знайомiй. З одного города – у них
зразу знайшлося що пригадати, про що поговорити. Весела i тепла
розмова зачалася мiж ними.
–  Хльорка! – тихо промовила Книшева жiнка.
–  Та ще й губернська, – додала секретариха з суду. Головиха
зачмихала i вилила з блюдечка чай на себе.
–  Плаття! плаття! – загукала секретариха з суду i кинулася за
ганчiркою.
–  Нiчого, – заспокоювала головиха, струшуючи з свого дорогого
шовкового плаття краплi чаю, а в душi лаяла i попадю, i секретариху.
–  Бачите, що тут за люди – якась звiрота, – прошептала,
повертаючися до Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала:
– А ти живи мiж ними та ще й вибери подругу собi.
–  То ви не подругу вибирайте, а друга, – одказав вiн їй.
–  Друга? – скрикнула вона, i блакитнi очi її аж посинiли. – О-о,
я знаю вас, мужчин. Ви всi єхиднi такi, коварнi… У-у-у!..
I вона так утiшно засовалася, посварилася рукою, так чарiвниче
заграла очима, що якби не було нiкого, Григорiй Петрович так би й
припав до її ручки.
–  Всi? Невже всi? Мало ж ви знаєте нас, коли так, – одказав вiн
буцiм покiйно.
Попадя глянула йому у вiчi, пильно глянула… Ще хвилину – i вiн,
певно, не видержав би її палючого погляду; та вона одскочила вiд
нього, пiдiйшла до Пистини Iванiвни й заторохтiла про щось iз нею…
Його серце зразу так нестямно забилося.
“Ану, потягаємося, чия-то вiзьме”, – подумав вiн, скребучи бороду.
Тут почалися хрестини. Усi осталися в гостиннiй, тiльки хазяйка з
попадею вийшли в дитячу.
–  Не по кумi куму вибрали, – промовила вона, зазираючи у вiчi
Пистинi Iванiвнi.
–  То, бачте, головиха. Обiйти якось було нiяково. Зяаете нашi
звичаї, – виправлялася Пистина Iванiвна. – А кум – наш квартирант.
Попадя мала щось сказати, та тiльки очима заграла.
–  Ваше ймення? – червонiючи, спитала Пистина Iванiвна.
–  Наталя Миколаївна, – одмовила попадя. – Тiльки ви мене так не
зовiть, зовiть прямо Наташа. – I вона кинулась обнiмати та цiлувати
Пистину Iванiвну.
“Дiвчинка!.. їй би ще тiльки гуляти та в кукли грати, а не
попадювати”, – подумала Пистина Iванiвна.
Пiсля хрестин чоловiки одрiзнилися у другу хату, засiли за карти.
Жiнки зосталися з одним кумом у гостиннiй. Пистина Iванiвна часто
вибiгала то по хазяйству, то до дитини. Секретариха з головихою бiльше
мовчали, слухали, як торохтiла попадя з Григорiєм Петровичем; а вона
нi на хвилину не вгавала: то гудила порядки тутешнi, то згадувала
губернiю i зiтхала. Григорiй Петрович iшов їй навпаки – дратував,
перечив; а вона, коли не мала що одказати, то сварилася на нього своїм
кулачком. Яка вона хороша була в тому гнiву! Припухлi устоньки, мов
рожева квiтонька, розкриваються, блищать бiлi та рiвнi зубенята, щоки
криються краскою, а очi горять-палають.
–  Циндря то вона циндря, а дивiться, яка вродлива дуже, –
промовила головиха на ухо секретарш! з суду.
–  Що та врода? – одкопиливши губу, одказала та. – Хiба на те, щоб
другим на шию вiшатися? Чи бачите, як заграє!
–  I сраму їй немає, – увернула Книшева жiнка. – Рада, що до
панича допалася: торохтить, як та порожня бочка. А до нас, небiйсь, то
й зацiпило їй.
Тут саме Пистина Iванiвна кликнула нащось Григорiя Петровича.
Попадя, зоставшися сама, повернулася до жiнок.
–  Ви не скучаєте? Ми тiльки з Григорiєм Петровичем i говоримо,
Головиха ззирнулася з своїми товаришками.
–  Та тiльки ж вас i чутно, – прошептала Книшева жiнка.
–  Ми на вас, серденько, дивлячися, радiємо, – уїдливо промовила
секретариха з суду.
–  Давайте у хванта грати, – крутнулася попадя.
–  Нi за що нам хвататися, – з усмiшкою одказала головиха, а її
товаришки зареготали.
–  Не хочете? – спитала попадя.
–  Не хванталися ми змалку, а на старiсть пiзно учитися, – знову
промовила головиха.
Попадя закопилила губу i, пройшовшися по гостиннiй, повернула в
хату, де чоловiки у карти грали.
–  Бачили, як носом закрутила, – штовхнула секретариха головиху.
–  З’їла облизня! – промовила Книшева жiнка.
–  Менi у хванта грати… – обiзвалася головиха i, схилившись набiк
до секретарихи, закихкала; та, дивлячись на головиху, собi
зареготалася. Товстi та круглi, вони, наче кавуни тi, хиталися то на
той, то на другий бiк, одна одну штовхаючи: широкi їх обличчя вiд
реготу ще бiльше ширшали, займалися краскою, поливалися слiзьми; збоку
суха й довгобраза Книшиха, наче довгоноса ворона, дивилася на них i
собi якось кисло усмiхалася.
Тим часом попадя пiдiйшла до чоловiка.
–  Що, везе тобi? – спитала вона, припавши на його плече.
–  Ве-е-зе-е! – розтяг той. – Он шлема з’їв. – I зареготався.
–  Бiда з батюшкою, – обiзвався секретар суду, – усiх обiграє.
–  Присядьте лишень до мене, чи не принесете щастя, – защебетав
Книш, пориваючись подати їй стула. Попадя, подякувавши, сiла.
–  Свате, свате, – посварився на Книша секретар з суду, – он сваха
дивиться.
–  Завидно стало? – одказав Книш, здаючи карти i схиляючись до
попадi.
–  Жiнко! Се ти проти мене? – увернув i пiп.
–  Я всiм щастя принесу, усiм, – усмiхаючись, торохтiла попадя.
Поки карти здавали, пройшло кiлька хвилин мовчання. З гостинної тiльки
доносилося глухе кахикання.
–  Бач, нашi собi там не дрiмають, – обiзвався секретар з суду.
Попадя повернулась подивитися, хто регоче. В гостиннiй хихикання
стихло. а на порозi вона вздрiла Григорiя Петровича.
–  Будемо й ми в карти грати, – защебетала до нього.
–  Хто ж буде?
–  Ви, я.
–  У вiщо?
–  У носа.
–  Як то – у носа?
–  Карти, карти! Давайте карти! – закричала попадя, ускакуючи в
гостинну, i усiлася бiля невеличкого круглого столика.
Григорiй Петрович розшукав карти. Швидко мiшаючи їх, вона
щебетала: “У кого зостануться карти, тому носа бити”.
I почала здавати.
Поки здавали, у карти грали, в гостиннiй було тихо; головиха з
секретарихою тiльки ззиралися, та Книшева жiнка скоса поглядала на
них.
–  Вийшла, вийшла! – зразу закричала попадя i заплескала в долонi.
–  А тепер що? – спитався Григорiй Петрович.
–  Виставляйте носа! На скiлькох ви зосталися? Аж на п’ятьох!
Носа, носа! – гукала вона.
Вiн виставив. Вона ухопила п’ять карт i нацiлилася вдарити.
Григорiй Петрович увернувся.
–  Цур! не увертатися!
–  Боляче ж! – замолився вiн.
–  А як я зостануся? Держiть, держiть. Дозволяється тiльки картами
сторони закрити, а кiнчик виставити.
Григорiй Петрович, на великий смiх головихи й секретарихи,
закрився картами.
–  Раз! – скрикнула попадя i вдарила картами по носу. Цiлко
улучила вона по самому кiнчику, аж у нього сльози потекли.
–  Ще, ще!.. Аж чотири рази, – кричала вона, заливаючись реготом,
Григорiй Петрович, пом’явшись, покорився.
–  Два, – промовила вона тихо i злегка зачепила картами. Втрете ще
легше; а напослiдок – вiн не розiбрав, чи то вона картами вдарила, чи
тендiтними пальчиками злегка доторкнулася, неначе ущипнула.
Вiн тiльки запримiтив, що якась нетерпляча ураза пробiгла по її
веселому личку.
–  Не буде ж i вам пощади! – скрикнув вiн, здаючи карти. За другим
разом зосталася вона, та ще аж на десяти картах.
–  Носа! – гука, наче люто, жартуючи, Григорiй Петрович. Двома
картами заслонилася вона, виставляючи свiй трохи кирпатенький кiнчик
носа.
–  Раз! – гукнув Григорiй Петрович i замахнувся. Метко вона
затулилася, – карти ударилися об карти.
–  А уговор? – спитався вiн з докором.
–  Уже раз, – защебетала вона, – уже раз. В тому-то й сила, щоб
уцiлити.
–  Ну, держiть… Два!
–  Ой боляче! – скрикнула вона i мерщiй потерла носа. Невеличка
смужечка зачервонiла на кiнчику.
–  А менi не боляче було? – спитав вiн i знов замахнувся.
–  Три! – i промахнувся. – Чотири!.. – гукав далi.
–  Григорiй Петрович! – окликнула його Пистина Iванiвна з другої
хати, Вiн озирнувся… У гостиннiй тiльки вiн з попадею був, та на
порозi дiтськоi стояла Пистина Iванiвна.
–  Оставте, – промовила тихо Пистина Iванiвна, як вiн пiдiйшов до
неї.
–  Останнi дарую… – сказав вiн, вертаючись до попадi, складаючи
карти. Попадя пильно глянула на нього.
–  Тим не хочеться? – тихенько спитала, мотнувши головою на
дiтську, Звiдки доносився голос головихи: “I завели! Ще носи
поодбивають… Тiльки їх i чутно”.
Григорiй Петрович озирнувся. Пистини Iванiвни вже не було. Вiн
кивнув головою.
–  У-у, подлi! – прошептала попадя i зломила пальцi; наче один,
разом вони хруснули в неї.
Цiлий вечiр пiсля того вона була смутна, мовчазна.
Пiсля закуски, як прийшлося хлиснути вина, вона тiльки
розбалакалася. Хтось з чоловiкiв завiв був пiсню.
–  Ви вмiєте спiвати? Будемо спiвати! – скрикнула вона, схопивши
за руку Григорiя Петровича.
–  Будемо. Заводьте.
–  Лєрмонтова: “Выхожу один я на дорогу” – знаете?
–  Трохи.
Вона вискочила насеред хати i почала. Тихо-тихо, мов з-за гiр
донiсся Забiй золотого дзвоника, роздався її тонкий голос, дедалi все
дужчаючи та пiднiмаючись угору. Григорiй Петрович пiдхопив тенором…
Усi зразу стихли, мов понiмiли, слухаючи пiсню. I було що послухати… У
кожного перед очима встала нiч, тиха та зоряна; сизим мороком криє
вона чорнiї гори, страшеннi скелi… Чується туга невимовна, та туга, шо
огортає самотню душу серед пустинi нiмої… Здав’гься, гори ворушаться,
скелi шепочуть мiж собою, дослухаючись до того гомону, що йде вiд
неба. А там? Там тисячi тисяч зiрок одна перед другою вигравають: та
лупає, а та труситься тихо… Ось скiльки їх чiрвалося i полетiло на
рiзнi боки, – тiльки огненнi слiди вказують їх веселу дорогу… Серце
замирає; душа роздимається, ширшає… Здав’гься, що все те у нiй
коїться, через неї проходить. Чоловiк не чує себе, не пам’ятає… Пiщина
серед сього безмiрного свiту, невеличка цяточка його, – вiн чує, як
кидається всесвiтнє серце, б’ється його жила, бринить щось у кожному
суставi… пам’ять меркне, думки зникають… Вiн замирає… Вiн чує, що
замирає.
Пiсня теж замерла; її голос давно вже зник, а проте у хатi стояла
така тиша, мов слухали всi її далекої луни. I справдi – луна та стояла
в кожнiй душi, бринiла у кожному серцi, ворушила якiсь глухi, невiдомi
почування. Всi мовчки, схилившись, сидiли.
Перший секретар з суду порушив ту нiмотну тишу. Мовчки вiн знявся
з мiсця, мовчки опустився перед попадею на колiна i, вхопивши за руку,
примовив:
–  Матiночко наша, канареечко! Ще разок… ще хоч трошечки… Дайте
умерти, – замолився вiн, припавши до їi руки. Роздався поцiлунок.
Попадя трiпнула очима.
–  Зроду-вiку не чув нiчого такого… Матiнко, канареечко! – гукав
вiн, згорнувши хрестом на грудях руки. Його жiнка, як обпечена,
схопилася з мiсця i, пробiгаючи повз нього, штовхнула.
–  Бочко! – скрикнув вiн, задержуючи її за плаття. – Ти чула? Чула
коли таку пiсню, такий голос?.. Серафими i херувими так тiльки бога
вихваляють.
Усi прийняли те за жарти i зареготалися. Сама секретарша, щоб не
подати виду, як се їй до серця доходить, усмiхнувшися, промовила:
–  А ти вже, мiй голубе, й розкис… Що то вiн у мене голiнний до
пiсень, а надто як ще й вип’є… – повернулася вона до попадi.
–  Вип’є! – гукнув вiн. – Умру колись вiд них! Так мене й розiрве,
рознесе на шматки! – гукав вiн, хапаючися руками за груди, мов
показував, як його буде розносити.
–  Оце, який ви!.. То я не хочу й спiвати, щоб ви не вмерли, –
обiзвалася попадя.
–  Матiнко… Канареечко. I без того умру. Заспiвайте! – I вiн
порвався був знову її у руку поцiлувати.
–  Добре, добре – заспiваю. Тiльки устаньте, тiльки не цiлуйте, –
защебетала вона, граючи очима; вони, здається, казали у неї: а що, а
що? Бачили мене? Чули? Схочу – усi тут будете у моїх нiг плазати, мої
руки лизати!.. Здавалося, вона росла, вищала, ширшала. Не невеличка
дiвчинка стояла перед очима, а велична цариця.
Завели другу, веселеньку; потiм знову журливу, а на перемiну знову
веселу. Вечiр закiнчився танцями. Секретар суду, хлебеснувши вже й
геть-то, ухопив попа – i пiшли удвох драти гоцака, аж стiни ходором
ходили.
Розiйшлися геть за пiвнiч. Пiп так пiдтоптався, що ледве ногами
плутав. Григорiй Петрович згодився провести їх додому.
Тiльки що вийшли за двiр, вона схопилася за його руку, i вони
пiшли вперед; пiп, поспiшаючи за ними, писав мислiте i щось розмовляв
сам з собою. Вони не слухали його розмови; у них розпочалася своя,
весела, жартiвлива. Звiшуючись на його руку, вона так голосно
реготалася, що аж луна розлягалася по дворах; зляканi собаки кидалися
пiд ворота, пробiгали дворами, гавкали, вили; пiп гукав на собак,
посилаючи їх кудись далеко, а вона горнулася до Григорiя Петровича,
ховалася за нього, щоб, бува, вони не покусали.
–  Я надiюся, що ви тепер, знаючи наш захист, заглянете
коли-небудь у нього? – сказала вона, прощаючись, як дiйшли вони до
двору.
–  Ваш гiсть! – одказав Григорiй Петрович; а пiп у знак
приятельства обнявся й поцiлувався з ним.
Григорiй Петрович вертався додому п’яний тiєю радiстю, що
впивається чоловiк, провiвши весело вечiр. Голова його горiла; серце
якось нестямно билося… “Пiду, безпремiнно пiду”, – шептав вiн,
перебираючи днi та вираховуючи, у який би його зiбратися.
Невеликi, видно, були збори, коли вiн на другий день i пiшов.
Вернувся додому рано, зате ще п’янiший, ще веселiший. Вiн не пiшов до
себе у хату, а пройшов до куми похвалитися, як вони весело провели той
вечiр… скiльки спiвали, i пiп спiвав!..
–  От люди! – скрикнув вiн зопалу.
–  Ой, стережiться голубих очей! – болiсно усмiхаючись, вiдказала
йому кума. Вона чогось увесь вечiр була сумна, задумана. Григорiй
Петрович не примiтив того й веселий лiг спати…
На третiй день вiн гуляв i… сам не знає, як опинився у попiв; на
четвертий – знову… Незабаром вiн почав там бувати, як дома, як свiй
чоловiк.
По городу пiшла поголоска. Люди слебезували про їх довгi гулянки
удвох поза городом. Хтось примiтив у вiкно ввечерi, як сидiли рядком,
пили чай… її рука лежала в його руках, вiн раз поза раз приводив її до
свого рота i тихо цiлував, кожний раз роздивляючись, мов вона мiнялася
вiд його поцiлункiв, ставала краща. Куховарка, синьоноса Педоря,
комусь хвалилася, що i батюшка про те знав, та тiльки мовчав. Раз
тiльки, перебравши через мiру, вiн завiв про те розмову з нею, прохав,
аж плакав, кинути таке життя.
–  Буде того, що я тебе раз покрив, що перед богом грiх на себе
прийняв… Ти знаєш, як преосвященний дiзнається? – умовляв вiн її. Та
вона йому зразу забила баки.
–  Плювати менi на тебе та на твого преосвященного. Як жила, так i
житиму! – вiдказала вона.
Багато дечого ще плела куховарка Педоря. Та чого не наплете
наймичка, що їй повинно за три мiсяцi заплатити, а нi за один не
заплачено?
VI
Минало лiтечко тепле з його ясними та привiтними днями; насувала
осiнь сумна з густими туманами, з темними непроглядними ночами.
Настане день – лiтнiй вечiр яснiше, малий та короткий, сюди-туди
повернувсь – вже його й немає; а нiч довга-предовга – i виспишся, i
вилежишся, а свiт не заглядає у вiкно, десь дрiмає за горою; у шибки
тiльки стукає дощ та наганяє нудоту.
Христя i незчулася, як минуло лiтечко тепле, наступили ночi
холоднi, пiшли дощi безперестаннi, замурували людей по хатах. Надвiр
вийдеш – дощ, та кал, та туман непроглядний; i в хатi не краще: сiро,
аж жовто, наче димом накурено.
Сумно у такi часи не тiльки в селi, сумно i в городi. По селах хоч
робота е – прядуть, шиють; а в городi одбув день та й спи або нудися
цiлу нiч.
Христя, щоб як-небудь скоротити час, почала вишивати сорочку; а
Мар’я або їй помагала, або качалася на печi, пригадуючи всячину з
свого життя. Вiд того безталанного дня, як вернулася вся побита та
понiвечена, вона нiкуди не ходила; все дома та дома, все сумна та
невесела, не раз гiрко й плакала.
Та що сльозами поможеш? Тiльки очi наплачеш та себе зсушиш. Мар’я,
справдi, почала сохнути. Часто вона жалiлася Христi, що корсетка на
нiй, як мiшок, телiпається; у спiдницi – двiчi гаплички переставляла;
i на обличчi, – хоч блiде воно було в неї, та повне, – тепер i обличчя
осунулося, почало жовтiти, очi – меркнути; i не одну бiлу волосину у
висках запримiтила Христя.
Одного такого вечора Христя, подавши панам самовар, примостилася
на полу шити, а Мар’я побралася на пiч. Кругом їх було тихо; з горниць
тiльки доносився брязкiт посуду та неясний гомiн. Мар’я i Христя
мовчали. Христя, схилившися над шитвом, корписала голкою; Мар’я
дивилася з печi на неї i – по очах видно – сумувала.
Вона думала: отже Христя сидить, шиє сорочку, виплутує мережку; а
вона лежить i нi до чого не прийметься, їй i не хочеться нi до чого
прийматися; руки не здiймаються… Та й нащо? Христя молода, до неї усе
усмiхається; їй здається все таким привiтним та гарним… Колись i їй
було так; а тепер?.. що усмiхалося – те тепер кривиться, насмiхається;
що радiсть несло – те тепер щипає за серце, нове лихо приносе… Що ж се
таке: старiсть iде чи безнадiйне життя нагнiтило?.. Мар’ї стало
гiрко-гiрко. Вона б, певно, заплакала, та панич саме вийшов з горниць.
Проходячи у свою хату, вiн зупинився бiля Христi, задивляючись на її
роботу.
–  Ну, чого вам? – спитала Христя, ховаючи пiд руку сорочку.
–  Хiба не можна? – спитався вiн.
–  Авжеж, не можна! – одказала зашарiвшись Христя.
–  Боїшся, щоб не зурочив?.. У мене не такi очi, – мовив вiн тихо
i пiшов у свою хату, зачинився; Христя провела його очима аж до
дверей, витягла З-пiд руки сорочку i знову нахилилася над шитвом.
Мар’я бачить по Христиному обличчi, як її збентежив той паничiвський
погляд, як звеселив, утiшив. А її вже нiщо не втiшає.
–  Ох, життя трикляте! – промовила голосно Мар’я, аж Христя
струснулася… I знову тихо; тiльки лопоче полотно у Христиних руках,
деренчить голка, рiвняючи збори, шелестить нитка, прошиляючись помiж
чисницями; рука Христина метушиться, а поза спиною на стiнi тiнь вiд
неї несамовито бiгає, хитається…
Ось чутно – щось зашелестiло у сiнях, ступає… Iде хто? Христя i
Мар’я разом повернулися до сiнешнiх дверей. Дверi розчинилися, i на
порозi появився… пан – не пан, а в панськiй одежi; обличяч сухе,
довгобразе; вуса рудi та довгi; щось за ящик чорнiє пiд рукою.
–  Григорiй Петрович дома? – спитався прихожий товстим охриплим
голосом.
–  Дома! – одказала Христя.
–  Куди до нього пройти?
–  Туди! – указала Христя на дверi.
Незнайомець, проходячи, зупинився бiля Христi, витрiщивши на неї
здивованi очi.
–  A-a-a! – прогув вiн, роззявляючи рота. Христя собi зирнула i,
зашарiвшись вiд його прикрого погляду, мерщiй схопилася втiкати… Мар’я
зареготалася.
–  Лука Федорович! Слихом слихати, в вiчi видати! Скiльки лiт,
скiльки зим! Та ще й з скрипкою?.. Прошу до хати! – роздався з-за
Христиної спини паничiв голос.
–  А я оце задивився на вашу дiвчину, – гуде незнайомець. – Де ви
таку видрали в бiса хорошу?
Христя мерщiй сховалася за пiч i не дочула, що панич одказав.
Незнайомець пройшов у паничеву хату, дверi зачинилися, i з-за них
тiльки глухо доносився його товстий, охриплий голос.
–  Це знаєш, хто такий? – спитала Мар’я Христi, як та почала
умощуватись знову за роботу.
–  А хто, столяр, може? – угадувала Христя.
–  Столяр!? – зареготалася Мар’я. – А бодай тебе! Це – Довбня,
панич Маринин!
“Оце то вiн!” – подумала Христя, схиляючись над шитвом.
–  Що ж воно таке? Служить де, чи як? – спитала далi у Мар’ї.
–  Не знаю, чи вiн служе де, чи нi. Зиаю, що пiвчою в соборi
заправляє. Як став старостою купець Третинка, то вiдкiлясь його
привiз. Вiн, либонь, на попа учився, та не схотiв святитись у попи. А
п’є – то не доведи господи. Як закуре винокурню, то тижнiв зо два
кружає. Усе, що має, проп’є, в однiй сорочцi по шинках бiгає, аж поки
де пiд тином не звалиться. Вiзьмуть тодi у шпиталь; вилежиться,
витверезиться, i вийти б – та нi в чому. Тодi вже й складаються – хто
що там дасть, пошиють йому одежу, приберуть як слiд. Ото вiн i знову
за дiло вiзьметься. Там такий майстер грати! I до пiвчої має кебету:
як без нього спiвають – наче вовки у лiсi виють: той туди, а той туди;
а як вiн заправляє – то наче янголи тi – согласно та гарно.
–  I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не вмiє
його шанувати, – одказала, зiтхнувши, Христя.
–  Пiди ж ти… I вчений, i розумний, та – ба! Паничi ним гордують,
– як його з п’яницею водитися! Панянки – соромляться, бояться; однi
купцi за нього… Що ти з грiхом чоловiчим поробиш? Такий уже його грiх!
Поки Мар’я розказувала Христi про Довбню, тим часом у них з
Проценком велася своя розмова.
–  Ви кинули у мене своє лiбретто та й не приходите. Що, думаю, за
Знак? Чи не забули? Вiднесу хоч сам, – казав Довбня, кладучи на столi
скрипку.
–  Спасибi! – подякував Проценко. – Менi так занiколилося.
–  Еге, я ще i скрипку принiс разом з лiбреттом. Може, ми що й
ушкваримо! – увернув Довбня круто.
–  Як? То ви скористувалися лiбретто? – зрадiв Проценко.
–  Кий чортiв батько! Дуже закрундзьоване, – одказав Довбня. –
Весiлля трохи розпочав. Похвалюся, тiльки спершу скажiть: чай у вас є?
Я чаю не пив.
–  Христе! – кинувся Проценко до кухнi. – Чи вже самовар прийняли?
–  Нi, ще у горницях.
–  Не можна б попрохати у Пистини Iванiвни чаю?
–  Зараз.
I Христя метко вертнулася, скочила з полу й побiгла в горницi.
–  Як гляну на вашу дiвчину, то й чаю не пив би – все б на неї
дивився! – бубонiв Довбня, пильно задивляючись на Христю, як та
пiднесла йому чаю на невеличкiй пiдставi.
–  Та берiть уже, а то кину! – червонiючи, як макiвка, мовила
Христя. Довбня, не спускаючи з неї очей, нехотя простяг руку i ледве
узявся за блюдце, як Христя, наче муха, вертнулася i мерщiй вискочила
з хати.
–  Оце так! оце смак! Це не городська… хльорка, не панянка, що у
їх жилах замiсть кровi тече буряковий квас або сирiвець. Ця – запечена
сонцем; у сiєї кров – огонь! – бубонiв Довбня, бовтаючи ложечкою чай.
I почав розказувати Проценковi рiзнi приповiстки з своїх п’яних
походеньок. То були незвичайнi приповiстки, безпутнi речi безпутного
п’яного бажання та жаги; вiд них аж на душi переверталося у свiжого
чоловiка. Недобрими, видко, здалися вони i Проценковi, бо вiн мерщiй
перебив Довбню:
–  Казна-що ви мелете! Невже розумному чоловiковi на таке повинно
пускатись?
–  Розумному, кажете? – спитав спокiйно той. – А причому тут
розум? Натура, та й годi! Їсте ж ви? п’єте… ну?
Вiн не доказав. Та нiчого було й доказувати: Проценковi стало аж
страшно вiд такої голої та нiчим не прикритої правди. Вiн почав
заминати розмову, переводити її на другi речi, поки не звернув на
лiбретто, над котрим вiн, як познайомився з попадею, просидiв з
тиждень. То була хоч i похапна робота i не досить зграбна, але вiн
дивився на неї, як на дiло великої ваги. Його голову давно вже
морочила думка бачити коли-небудь свою оперу, скомпоновану на голоси
рiдних пiсень – таких чулих та глибоких. Досi їх тiльки ставили на
кону – i всiм вони так подобалися; iнодi декiлька зводили й докупи,
чергуючи поважну з веселою, i така постанова мала страшенний вплив на
слухачiв; отже то не була ще опера, – то були тiльки першi кроки до
неї, першi несмiливi пiдступи до того великого дiла, що дожидало свого
ватажка, який перший узявся б за нього. Хто знає, чи не вiн, бува,
буде той перший? Адже ж йому першому спала про те думка! Чому ж нею не
скористуватися, як е хiть i жага до сього? Треба тiльки лiбретто
виконати, а голоси до нього пiдставити з тих самих пiсень, що народ
спiває… Це вже пустяковина! Попрохати кого-небудь, хто знає ноти, щоб
завiв їх у голоси, та й годi! Шкода, що вiн сьому не вивчився, а то б
i прохати не треба, – сам усе б виконав… Його ся думка так посiла, що
йому вже ввижалася його опера, виставлена на кону. Усюди тiльки й
гомону, тiльки й речi: Проценко оперу написав! Ставлять Проценкову
оперу!.. Ой, дiй його честi! Треба мерщiй лiбретто писати та
присвятити попадi, такiй хорошiй спiвусi. I вiн його за тиждень
одмахав. У тому лiбретто вiн розповiдав, як за немилого видавали замiж
дiвчину, як грали весiлля, як вона була безталанна за нелюбим
чоловiком i як їй довелося утопитися з горя. Прочувши, що Довбня добре
знає ноти та до того ще й на скрипцi грає, вiн пiшов познайомитися з
ним i попрохати завести в ноти голоси до його лiбретта.
–  Я його виконав, – хвалився вiн Довбнi, – потай миру у своїх
глибоких думках, виняньчив у своїй душi, випiк на огнищi свого серця!
–  Не доводилося менi куштувати яєшнi, пряженої на такому огнищi,
то й боюсь, щоб не опiкся! – одказав той, не то дивуючись, не то
глузуючи.
А проте взяв лiбретто, щоб перше всього його прочитати, i обiцяв,
що коли зможе що зробити, то й своїх рук приложить до голосiв.
Тепер ото Проценковi страх як хотiлося знати, що зробив Довбня з
його лiбреттом. А вже коли вiн прийшов з скрипкою – то, певно, має чим
похвалитися. “Та хай спочине, чаю нап’ється, покуре”, – думав
Проценко. А Довбня, сидячи за столом, кадив, мов з димаря, на всю
хату, запиваючи чаєм кожну затяжку.
–  А нуте, заграйте що-небудь, – попрохав Проценко, як той,
випивши шклянку чаю, кинув у блюдце недокурок завтовшки з палець.
Довбня мовчки устав, повагом почвалав до скрипки, вiдiмкнув її,
витяг скрипку, побренькав на струнах, повiв раз смичком i почав
настроювати.
–  Ось почуєш, як вiн добре грає! – обiзвалася Мар’я до Христi,
пiдводячи голову слухати. Христя мовчала, тiльки ще мов нижче
схилилася над роботою.
Довбня, наструнчивши скрипку, поцигикав-поцигикав i вийшов насеред
хати. Розставивши широко ноги й придавивши пiдборiддям до плеча
скрипку, вiн почав грати… Тихо, глухо, мов здалека, з-за гори,
доноситься гомiн, топiт… чується маршова козацька пiсня… Ось вона все
наближається та наближається… Це ж не маршова, козача пiсня, це –
молодецький поїзд везе князя до молодої. Так-так… То молодого бояри
гукають, а дружка вершить. I зразу – як одрубало: скрипка, зично
гукнувши з усiх чотирьох струн, замовкла.
–  Що це вiн грає? – спитала Мар’я. – Щось по знаку.
–  А це ж як ведуть молодого до молодої, – одказала Христя.
–  Так, так… – почала Мар’я i не договорила: Довбня знову заграв.
Лящить-голосить тонкий та дзвiнкий голос першої дружки у хатi молодої;
тяжку та плакучу заводе вiн пiсню, розпочинаючи дiвич-вечiр; її
подруги на кiнцi пiдхоплюють i мчать-пiдносять високо вгору. На їх
заводи обзивається З-за хати парубочий поклик… Молодий, молодий з
боярами наближається, йде!.. Ще дужче заливаються дiвочi голоси, ще
вище шугають угору, мов пустилися один перед одним наввипередки; а
бояри за ними – навздогiнцi… Ось вони наближаються, зiходяться; ось
зiйшлися докупи, злилися в одну пiсню… Гучна, важка, пливуча полилася
вона, як вода, понеслася над усiма головами. Всi, здається, мовчки
схилились та слухають її, а вона, як вихор, знялася вгору i
мчиться-несеться все вище та вище… I знову обрубий перерив.
Трохи згодом зачулася метелиця. Спершу повагом, а далi дрiбнiше та
дрiбнiше, поки не перейшла на козачок. Смичок несамовито забiгав по
струнах; струни аж клацають та цмокають, виводячи дрiбушку. У Проценка
аж жижки пiд ногами сiпало; а перед очима розвернувся рiвний та чистий
двiр, а посеред нього – весiлля… Йому ввижається, як дрiбненько
перебирає нiжками ота дiвчина; як отой парубок налягає на закаблуки,
садячи тропака… А он, а он, – наче м’яч застрибав, пiшов другий
навприсядки. “Ану, ще наляж, пiддай огню! пiддай палу!” – кричить
дружко, б’ючи в долошки… I знову все зразу обiрвалося.
Довбня замовк; а Проценковi все ще вчувається дрiбний козачок, все
ввижається, як крутяться перед його очима люди. Чийсь регiт очуняв
його; вiн мов спросоння пiдвiв голову, оглянувся… То з кухнi доносився
регiт. Христя не видержала i схопилась з полу та пiшла по хатi
вистрибом, а Мар’я з печi реготалася.
–  Х-х-у! – зiтхнув Проценко. – Батечку мiй! та се страшна штука!
– скрикнув вiн.
А Довбня, мов не чув нiчого того, почав знову:
Ой стiн, сосно,
Та розвивайся!
Рано, рано!.. – понеслася журлива пiсня; i в голос їй дружкова
шабля гепає в стелю раз, удруге i втретє. Тi забої – наче на даний
поклик – повiдають, що незабаром почнеться щось поважне та дуже
вразливе! I воно справдi почалося… Пiсня затихла. Гомiн – не гомiн, а
якась трусанина знялася. “Пора молоду виряджати до молодого. Пора!” –
гукає дружко. Дружки починають важковажко, i музика пiдтягує їм ще
важче… “Вставай, княгине, прощатися з родом та з своєю волею дiвочою.
Тепер ти вже не вiльна птиця, а чужа робiтниця. Свекруха тобi голову
скребтиме, а свекор докорятиме, та нiкому буде заступитися; своя
дружина поб’є-полає – та нiкому пожалувати. Сльози та скорбота та
довiчна нагальна робота красу твою знехтує, саму тебе зiгне та
зостарiє. Вставай же, княгине, прощайся з своїм родом, своєю волею та
красою дiвочою!” I княгиня, спотикаючись вiд слiз, iде уклонятися
батьковi-матерi… Настала важка хвилина. Скрипка у Довбнi стогне-ридає.
У Проценка аж зiтхання сперлося в грудях, аж сльози виступають на
очах… От-от вони бризнуть!.. Вони б, може, i бризнули, якби дружко,
порядкуючи, не вигукнув: “Годi, годi! рушаймо!..” I знову понеслася
маршова пiсня, спершу гучнозично, а далi все тихше та тихше, мов
молодецький поїзд, виїхавши з двору, спустився у балку або сховався за
лiсом-горою… Тепер тiльки Довбня спустив З плеча скрипку i положив її
на столi.
–  Оце вам i весiлля до вашої опери, – сказав вiн i почав витирати
пiт З лоба.
–  Хх-у! як уморився! Хай йому гаспид, – додав i мерщiй побрався
до тютюну.
Проценко сидiв, мов на угiллях: очi в його горiли, щоки пашiли,
зiтхання важке, поривчасте.
–  Господи! – скрикнув вiн, зломивши пальцi, що вони у його аж
хруснули. – Перше зроду чую на своєму вiку таку непевну музику! Хай
тепер iтальянцi або нiмцi пiдкинуться з своєю!.. То ж – великi генiї
творили, а це – народ… проста народна пiсня!.. О, я, здається, розуму
позбудуся! – скрикнув вiн i забiгав по хатi. Нешвидко пiсля того
прийшов вiн до пам’ятi i заговорив спокiйнiше:
–  Не ждав! Не ждав я такого, правду кажучи. Я думав, що Лука
Федорович забув про моє лiбретто; та й сам почав забувати про нього…
Аж бачу – нi. Хоч ваша музика i не до слiв, зате – яка артистична
штука! Що ви думаєте робити з своєю п’єсою?
–  Що ж я зроблю з нею? Нiчого… пограю кому-небудь, та й годi! –
одказав Довбня, випускаючи з рота цiлий оберемок диму i огортаючись
ним, наче хмарою.
–  Як нiчого? – скрикнув Проценко. – Нi, так не годиться: вашу
п’єсу треба в ноти завести та надрукувати! Треба повiдати людям, якi
дорогi та музичнi мотиви виховує народна пiсня! Великий грiх буде, як
ви їх так занехтуєте.
–  А де я у гаспида вiзьму грошей, щоб надрукувати? – спитався
Довбня.
–  Хочете, я вiзьмуся? У мене в Петербурзi є один знайомий музика.
Я до нього одiшлю. Хай покаже Бернардовi чи кому там… I вашу п’єсу
надрукують, безпремiнно надрукують… Багато знайдеться рук узятися за
таке митецьке дiло… Зяграйте ще що. Козачка чи те мiсце, де молода
прощається З родом… Голубчику!.. А знаєте що? У таких справах, знаете,
хто найкращий оцiнщик? Народ! простий народ! Ви нiкому не вигравали?..
Кликнемо Христю, Мар’ю, прислуга тут – хай вони послухають; та
спитаємо, що вони скажуть, – цвiрiнькав Проценко.
Довбня лукаво усмiхнувся у свого рудого вуса.
–  Ви смiєтесь? – скрикнув Проценко. – Ви знаєте Пушкiна?..
Знаєте, кому вiн читав свої народнi пiснi? Своїй няньцi – Радiоновнi!
I коли та чого не розбирала, вiн перероблював свої безсмертнi твори…
–  То ж слово, а це голос, – перебив Довбня.
–  Ну, то що? Вiзьмемо Шевченка, – почав доводити Проценко. –
Прочитайте його народовi – i вiн буде плакати! А скажiть, кого з нас
Шевченко не хапає за серце? Ви теж – музикальний Шевченко.
–  Далеко куцому до зайця! – увернув Довбня, та Проценко не
слухав.
–  Як той, так i ви, – гукав вiн на всю хату, – за основу взяли
народну пiсню, на нiй построїли свої твори. Його народ розумiє –
повиннi i голос розумiти. О-о! Народ – великий естетик!.. – придавив
вiн на сьому словi i, повернувшись до Довбнi, запитав: – Кликнути, чи
що?
Довбня мовчки хитнув головою. Йому бiльше всього бажалося
подивитися на Христю, що так йому запала у вiчi, нiж послухати, що
вона на його гру скаже.
Насилу Проценко умовив Христю увiйти до нього в хату; та вона
сама, певно, не пiшла 6, якби Мар’я не потягла за собою.
Довбня аж зареготався, як Проценко посадив їх рядком на кроватi.
–  А нуте ви, великi естетики, – глузуючи, сказав вiн, – слухайте
обома ухами.
I почав невiльницький плач, як плачуть козаки у турецькiй неволi,
здiймаючи руки до бога i молячи в нього смертi. То була невеличка
часточка з народної думи… Плач гiркий, молитва тепла i важке зiтхання
окрили хату. Першi струни тонко та важко голосили; баски глухо гули,
мов задавлений плач з-пiд землi виривався-доносився… Проценко сидiв,
похнюпившись, слухав. Вiн вчув, як щось, наче мурашки, бiгає у нього
поза спиною; то сипне морозом, то пахне жаром, а хвилi важких голосiв
упинаються в душу, ссуть її, щипають за серце…
Проценко, глибоко зiтхнувши, замотав головою; Христя i Мар’я
зглянулися й зареготалися.
–  Ну, що? – догравши, спитав Довбня. Проценко мовчав.
–  Нi, це не гарна: важка дуже. От що ранiше грали – то краща, –
промовила Мар’я. А Христя важко зiтхнула.
–  Чого ти так важко зiтхаєш, моя перепiлочко? – спитавсь Довбня,
прикро заглядаючи на її похмуре обличчя.
–  Христе! Мар’є! – почувся в кухнi вигук.
–  Панi… – злякано прошептали обидвi та так i полинули в кухню.
–  Позабираються до панича в хату! Чого? – гримала Пистина
Iванiвна.
–  Оце зададуть капотi нашим критикам! – зло усмiхаючись, мовив
Довбня.
Проценко сидiв, похнюпившись, та мовчав, а Довбня довгими ступнями
мiряв хату.
–  Що, якби сю гру почула Наталiя Миколаївна? От би була рада! –
через який час мовив Проценко.
Довбня став, прикро глянув на Проценка, запитав:
–  Яка?
–  От з ким слiд вам познайомитись! Ви знаєте отця Миколая? Його
жiнка. Молода, спiвуча й так страшенно любе музику. Хочете, я вас
познайомлю? – засипав Проценко.
–  З попадею? – розтягуючи, спитав Довбня. – А в них є що випити?
Проценко зморщився i неохоче одказав:
–  Повинно б знайтися, як у кожному сiмейному домi.
–  А як нема, то якого чорта я до них i пiду? Не бачив попiвських
злиднiв? – понуро бубонiв Довбня.
Проценко ще бiльше зморщився. Трохи лиш чи не вгадав Довбня.
Скiльки вiн знає – в попiв завжди так бiдно… “Злиднi, справдi злиднi!”
– подумав вiн, Потiм зiйшла йому на думку сама попадя – така жвава,
така вродлива…
–  Невже ви людей мiряєте по їх достатку? – спитав вiн, пiдвiвши
голову.
–  А то ж по чому? – одказав спокiйно Довбня. – Прийдеш до
чоловiка в хату, просидиш до пiвночi та не дадуть нi чарки горiлки, нi
шматка хлiба?
“Облопа! п’янюга!” – трохи не скрикнув Проценко, та тiльки
засовався на стiльцi.
–  Одначе, про мене, хоч i ходiмо, – згодився Довбня. – Потрусимо
трохи попiвську калитку… Вiн менi ще по семiнарiї знайомий, а вона…
вона, кажуть, у нього теє… веселенька попадька.
“Теє!.. весела!” – мов кременем черкнуло Проценка; щось непривiтне
та злюче ущипнуло за серце. Так би, здається, i кинувся на Довбню, так
би й загородив кулаком рота цьому чортовому п’янюзi, облопi!..
Проценко прикро глянув на Довбню; а той, наче стовп перед ним –
рiвний та спокiйний, i тiльки непримiтна ухмилка грала на його устах
та понурi очi жеврiли стиха. Проценковi чогось стало страшно… Страшно,
що такий талановитий чоловiк, як Довбня, та отак себе занехаяв.
–  Так коли пiдемо? – допитувався Довбня. – Завтра, чи що? Iде –
завтра?
–  Як хочете, – понуро одказав Проценко.
Довбня, ще раз покуривши, пiшов додому: а Проценко сумний снував
по хатi, роздумуючи, як би йому звернутися, щоб не пiти завтра з
Довбнею до попiв. Вiн каявся, що пiдмовляв Довбню… Нап’ється та ще
ляпне таке, що нi в тин нi в ворота! Вiд нього всього можна
сподiватись… “Сказано: бурсак!” – промовив вiн уголос i невеселий
знову заснував по хатi.
–  Паничу! вечеряти! – ускочивши у хату, веселенько мовила до
нього Христя.
Вiн зиркнув на неї. її трохи розкуйовджена голова, рожеве повне
обличчя, гола шия, круглi, мов виточенi, плечi – все зразу кинулося
йому в вiчi.
–  Вечеряти? – перепитав вiн, наближаючись до неї; злегка
торкнувся пальцем її гарячого пiдборiддя, заглянув у вiчi.
–  Еге, кличуть, – весело защебетала вона. Серце у нього чогось
непевно стукнуло; щось його наче сiпнуло, потягло до неї.
–  Курiпко ти польовая, – промовив вiн любо та тихо i занiс руку,
щоб обняти.
Мухою крутнулася вона i зразу опинилася в кухнi… тiльки половинка
дверей гучно бренькнула за нею.
–  Чого ти наче ошпарена вискочила? – спитала Мар’я. Христя тiльки
важко дихала. Як Проценко переходив через кухню в горницi, вона поза
спиною його посварилася кулаком i тихо промовила: “Бач який!”
–  Зачiпав? – спитала Мар’я i зареготалася. – Ох ти, простота
селянська! – промовила далi i чогось глибоко зiтхнула; а Христя,
червонiючи, як макiвка, похнюпилася… Серце у неї так билося!
У горницях за вечерею Пистина Iванiвна смiялася з його вигадки –
кликнути прислугу цiнувати Довбнину гру. Проценко не сердився, навпаки
– жартiвливо показував, як Мар’я пiдпиралася рукою, дослухаючись, як
Христя важко зiтхала. Вiд його кумедних приповiсток реготалася Пистина
Iванiвна. Як вiн вертався з вечерi у свою хату, Мар’я його зупинила.
–  Так ви такий? – спитала його, усмiхаючись. – Святий та божий:
свiчки поїли та поночi й сидите?
Вiн жартiвливо глянув на Мар’ю i, скрутнувши дулю, пiднiс її пiд
самий нiс.
–  Бачила? – спитав.
Хрнстя так i приснула, так i залилася реготом. Вiн посварився на
неї пальцем i мерщiй скрився до себе в хату. Все те скоїлося в одну
мить: здається, пробiгла блискавиця, свiркнула i – зникла.
–  Умора – не панич! – зареготала Мар’я. А з горниць доносився
регiт Пистини Iванiвни.
–  О, бодай його! Який кумедний вiн! I вигадати таке: кликнути
Христю та Мар’ю цiнувати гру.
–  Кумедний то кумедний, а ти лишень доглядайся, щоб часом та
кумедiя до слiз не довела… – понуро промовив Антон Петрович.
–  Кого? – спитала Пистина Iванiвна.
–  Тобi краще знати, кого! -одказав Антон Петрович. Пистина
Iванiвна тiльки закопилила губу.
–  Вигадай ще що!.. – позiхнувши, промовила вона.
Швидко усi полягали спати; лiг i Григорiй Петрович, хоч йому ще й
не хотiлося. Та що вiн буде робити? Вiн так багато звiдав усякої
всячини сьогоднi; ще нi один вечiр не минався йому так, як
сьогоднiшнiй. I Довбнина така порушлива гра, i його крутi та дебелi
речi, нiчим не прикрита їх гола правда, розмова з прислугою, Христина,
досi не примiчена ним, врода – все те, мов живе, ставало перед ним,
вертiлося перед очима у темнiй темнотi… I сам вiн не знає чого – рядом
з Христининою постаттю метушилася попадина, невеличка, тендiтна, з
блакитними веселими очима. Чогось вони одна за одною ганялись, одна
одну випереджували, мов суперечилися одна з одною, мов змагалися, кому
з них першу постать зайняти… Серце у нього так шпарко билося! Гаряча
кров дзюрила по жилах, била у голову, здiймала хмарами думки,
закльовувала у серцi тихi та втiшнi почування, якiсь невиразно любi
надiї… “Та – уже розквiтла квiтка, пишна, та не запашна; а ся –
непочата криниця…” – думалось йому. Хто то з неї перший води набере?..
Йому робилося душно; зiтхання палке-гаряче, у ротi сохло… I вiн
несамовито ворочався з боку на бiк.
А тим часом на печi в кухнi чулося шушукання.
–  Який вiн гарний та ввiчливий! Уже не той, що на скрипцi грав, –
наче дзвоник, тихо промовляє молодий голос.
–  I ти б такого покохала? – допитується молодого – охриплий…
–  От, уже б i покохала! – з докором дзвоне молодий.
–  Та не крийся: хiба не примiтне, що i в тебе обiзвалося? – гуде
охриплий…
–  Ще й як закльовує!.. – i дзвiнкий регiт розкотився серед
темноти.
VII
–  Дома? – спитався Проценко другого дня звечора у попадиної
наймички, синьоносої Педорi, увiходячи разом з Довбнею в кухню.
–  А де ж, як не дома? – непривiтно одказала та товстим, гугнявим
голосом. – До вас мала посилати! – додала ще товще.
Довбня витрiщився на Педорю: звiдки, мов, така гостра взялася? Тим
часом попадя, зачувши знайомий голос, весело вiдгукнулась з другої
хати:
–  Нема дома! Нема дома!
–  А де ж бариня? – жартував, уступаючи в горницю, Проценко.
–  Господи! I не грiх вам?.. – почала було попадя, та, забачивши
Довбпю, зразу умовкла.
–  Не лайте мене, Наталiя Миколаївна, – почав Проценко. – Я до вас
привiв мого доброго знакомого – Луку Федоровича Довбню. Пам’ятаєте:
давно якось хвалився вам про нього.
–  Я рада… – займаючись краскою, промовила попадя, подаючи Довбнi
руку.
–  Той чорт, що в буряки кришать, – жартував Довбня, здавлюючи її
невеличку руку так, що аж тендiтнi пальчики злиплись докупи.
–  А отець Миколай дома? – спитав Проценко, шукаючи очима мiсця,
де б сiсти.
Бiгучi попадинi очi зразу помiтили те.
–  Отця Миколая запрошено на хрестини, – одказала вона i мерщiй
кинулася в другу хату за стульцем.
Довбня почав оглядати хату. У кутку бiля невеличкого столика
стояло всього тiльки два стiльцi, на столi вигравав самовар журливу
пiсню. Давно вже вiн не бачив нi вiхтя, нi цегли, нi попелу: зеленi
патьоки застилали його замурзанi боки, кран схилився набiк, з нього
капотiла вода прямо на стiл; на йому геть одсторонь стояло два
стакани; в одному недопитий холонув чай, а в другому якась бура водиця
димилася; чайник неприкритий парував. Видно, не хазяйська рука ходила
бiля того. Та й хата видавала невеликi про те клопоти: стiни голi,
полупанi; долiвка, неметена, хрущала пiд ногами; тут валялися всякi
об’їдки, кiсточки, крихти хлiба i лушпайки з насiння… У другому кутку
стояв обiрваний диван, мов горбатий старець примостився бiля стiни
спочивати… Всюди били в вiчi злиднi та недостачi.
Поки Довбня оглядав те убожество, з другої хати виткнулася Наталiя
Миколаївна з стульцем.
–  Це ви менi несете? – зупинив її Довбня, перехоплюючи стулець у
свої руки. – Марно працювалися: я такий, що i долi посидiв би!
Наталiя Миколаївна не знала, як їй прийняти тi Довбнинi речi: чи
за посмiх над їх злиднями, чи над її непорядком. Вiд сорому у неї й
уха почервонiли – не тiльки щоки. А тут ще пiддала жару й Педоря: з
грюком розчинивши дверi, вона увалилась у хату i, наступивши Довбнi на
ногу, кинулася до самовару.
–  Дивися -ноги одтопчеш! – скрикнув Довбня.
–  Хiба в мене є там очi? – одказала непривiтно, беручи самовар.
–  Педоре! – гукнула попадя. – Куди ти самовар береш?
–  Хiба не треба пiдiгрiвати? А яким чортом гостей напувати? Там
води вже немає, – суворо одказала попадi.
–  Педоре! – стукнувши ногою, скрикнула попадя. – Скiльки разiв я
тебе прохала: не провадь ти менi хоч при людях своїх чортiв!
–  А чим же справдi будете напувати? Помиями? Дивiться – я ще й
винна! – правувалась Педоря.
–  Педоре! Бери самовар! бери все!.. тiльки йди собi, не обзивайся
до мене!.. Господи! – пожалiлася попадя перед гостями, коли Педоря
вийшла у кухню з самоваром. – Нема, мабуть, нiгде такої прислуги, як у
нас… Отже держить!
–  Держить? – одгукнулась Педоря. – Добре держати, грошей не
плативши! Ззплатiть менi – я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею
обминатиму… Держить!
–  Та замовч, Христа ради! – попрохала попадя, зачиняючи дверi вiд
кухнi.
–  Та чому ви її справдi не розщитаете? – увернув Проценко.
–  Ну, скажiть же йому! – одказала попадя, гнiвно насуплюючи
брови.
–  їй, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував! – додав
Довбня.
–  От ще! – промовив Проценко.
–  Атож! – свiркнувши очима, скрикнув Довбня. – Ось наступила на
ногу, та ще й на мозоль… Хоч би добре що! а то… Гидко на скiпки
взяти!.. Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно
виплювався Довбня.
–  Оце який ви страшний та сердитий! – скрикнула вона,
сподiваючись повернути розмову на iншi речi.
–  Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, – жартував Довбня
начебто й гнiвно.
–  Невже? – тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його очима. В
її голосi почувалися жартiвливi iграшки, в її очах свiтилася тиха
усмiшка, на її обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрадається
здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привiтним
поглядом до насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий i крутив
довгого рудого вуса… Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче – i
нiме заговоре!
Довбня справдi заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою вiн так i
сипав жарти, наче дровами вергав на всi боки; Проценко пiддержував
його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя пiддавала жару то
веселим поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно
та весело! Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне
навiть нi злиднiв, нi непорядку: i долiвка мов сама собою промилася, й
стiни побiлiли – вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно горiла!.. Гучна
розмова укривала хату. Вона ущухла тiльки тодi, як Педоря одчинила
дверi, щоб внести самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила на
столi i, окинувши всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.
–  А я сидiв та ждав… Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а
тепер уже й самовар виллє на мене, – промовив Довбня їй услiд.
Нестямний регiт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря,
прогугнявивши собi пiд нiс “зацiпило?!”, грюкнула дверима.
За чаєм ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що Довбня
був такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв не обходилося,
отже вiн так непримiтне уплiтав їх у свою розмову, мов золотар
цяцькував перснi дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн
говорив, а вiн мовчав мало. Пригадалися йому давнi часи, часи бурси,
гречаних галушок, червивої кашi та веселого товариства. I вiн
розказував, як трохи не кожної ночi, накинувши на себе лихенькi
хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об’їждчикiв,
пили вольну горiлку, крали сало, а раз живого кабана на вулицi
спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися так, що i
сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки однi
спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже сидiли в
попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не
його. Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдiєш – прийняв з
зятем до себе. Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його
настановив свого зятя.
–  Тепер благочинним уже… розкошує! – додав Довбня. Наталiя
Миколаївна важко зiтхнула, її вразило не те, чим потiм став зять того
пана, а те, що украв дочку.
–  Що ж, вони ранiше любилися? – спитала вона.
–  Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг,
то через жидiв.
Наталiя Миколаївна ще бiльше пройнялася дивуванням. “Отже i пошле
господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?” – думала
вона.
–  А воно, мабуть, разом i весело i страшно тiкати? – спитала
далi, дивлячись на Довбню.
–  Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати, та й родився
не бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Миколаївна
зареготалася.
–  Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! – скрикнула i
ще бiльше залилася реготом.
Довбня тiльки скоса дивився на неї, як її на всi боки хитало. Чай
попили.
–  А що тепер зробимо? – спитався Проценко. – Шкода, що Лука
Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя Миколаївна,
почули, як вiн грає!
–  Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! –
скрикнула вона i почала’упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.
–  Давайте заспiваємо! – спохопився Проценко.
–  Давайте, давайте! – радо загукала попадя. – Тiльки й ви, Лука
Федорович, будете пiдтягувати.
–  Якщо знаю пiсню, то можна, – засмалюючи папiроску, вiдказав
той.
–  А яку заспiваємо? Знаєте, оту, що у ваших спiвали, –
пригадувала попадя.
–  “Выхожу один я на дорогу”? – спитався Проценко.
–  Лєрмонтова! Лєрмонтова! – запорощила вона. – Як я люблю того
Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурнi! От
якби вiн тепер був живий?!
–  То тепер би ще й насмiялися з нього, – увернув Довбня.
–  Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! – скрикнула вона. –
Скiльки-то таланiв непризнаних гине! – I, глибоко зiтхнувши, вона
зцiпила зуби i посварилась комусь кулачком.
Тiльки що затягли “Выхожу”, як у хату ускочив отець Миколай i, нi
з ким не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи
в лад то було, чи не в лад, а одно робив – гукав… Видно, добрi були
хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один
Довбня, наче змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний,
як рак печений, п’явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.
–  Та перестань! слухати не можна! – скрикнула попадя, затуляючи
вуха.
–  Не слухай… Далi як? – розпалившись, гука той на Довбню. – Кажи:
далi як?
Довбня усмiхнувся своїми суворими очима.
–  Це вже кiнець, – одказав.
–  Кiнець? – перепитав отець Миколай. – Шкода! Потiм кинувся до
Довбнi, обхопив його, поцiлував:
–  Ми ж з тобою давнi товаришi… училися вкупi! Чуєш, Наталочко,
вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов… Та чому ти, братику,
не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все
краще, нiж отак тинятися… Жiнка, брат, дiти… Постiй, пiдожди… брехня!
Дiтей нема… Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жiнка? – провiв вiн
тоненько, хотiв щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався
Довбнi: – Горiлку, брат, п’єш?
–  Чому ж такого добра не пити? Можна, – одказав той.
–  Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки, давай закуски,
усього давай! Що е в печi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не
примiтив, – скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього. –
Вибачайте менi, голубчику! вибачайте! – I кинувся цiлуватися з
Проценком.
–  I це добрий чоловiк, – хвалився вiн Довбнi. – Добрi тепер люди
настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить! Отого, бородатого!
Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борiдку поцiлую, – слебезував, припавши
до Проценковоi бороди.
–  А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його
бороду за мою та учепишся своїми руками!
–  Що ти верзеш? – спиталася Наталiя Миколаївна, докiрливо
дивлячись на нього. – Заллє очi та й варнякає не знать що.
–  Правда твоя, що залив очi, їй-богу, правда. Не можна, брат,
було… Кум… Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю… Ото
випивака! Усiх перепив… такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько,
дай свою рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе
поцiлую… твої оченьки яснi, твої устоньки рожевi, твiй носочок… Як там
у пiснi?.. Як що?.. Як солоний огiрочок! – скрикнув i зареготався.
Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!
–  Ти б посоромився хоч чужих людей!
–  Яких чужих! Це, брат, усе свої… Ото чужий? – спитався, указуючи
на Довбню. – А то не наш? – повернувся до Проценка. – Ще й який наш!..
А хоч би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не
сердься, брат, дай нам горiлочки… – I вiн моргнув так кумедно бровою,
такого пустив бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець
Миколай сам почав реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував:
горiлочки! горiлочки!
–  Де ж її взяти? – спиталася Наталiя Миколаївна. – Ти ж знаєш, що
дома немає: а посилати… кого я пошлю?
–  Як кого? а Педорю!
–  Вона менi i так дозолила: ти їй слово, а вона тобi десятеро!
–  О-о, матерi її заковиря! Педоре! – гукнув пiп, опускаючись на
диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.
–  Ти у мене слуга? – спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.
–  Слуга?! Я тебе питаю! – гукнув вiн удруге.
–  Кажiть уже, чого треба? – чухаючись, одказала Педоря.
–  Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш слухати, то я… – I вiн
затнувся; брови його нахмурилися.
–  По горiлку, чи що, йти? – пита, позiхаючи, Педоря.
–  А-а, догадлива, бiсова! – усмiхнувся отець Миколай. – Ну, скажи
менi: по чiм ти догадалася?
–  Он казав жид, що бiльше не всипле без грошей! – одрубала
Педоря.
–  Матерi його дуля! Жид – невiра… Я тебе не про се питаю. Я тебе
питаю, по чiм ти догадалася, що горiлки треба?
–  По чiм догадалася? По тiм, що у вас гостi! Може, хто i чарку
горiлки хоче.
–  А ти хоч?
Педоря усмiхнулася, утираючи носа:
–  I я вип’ю, як дасте.
–  Молодець! – похвалив отець Миколай. – На ж тобi… – I вiн почав
ритися в кишенi, брязкаючи грошима. – На полтиника. Чуєш? цiлого
полтиника… Скажи жидовi, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї i не
бери. Покуштуй попереду… Тiльки не з нашої посуди, – погана ти дуже! –
а в жида з чарки… i тiльки одну чарку. Чуєш, тiльки одну!
Вiддавши Педорi грошi, вiн ще почав її виряджати.
–  Отак у нас усе, – жалiлася тим часом попадя Довбнi. – Отак, як
бачите: нема того, шоб виговорити прислузi, – вiн жартує. Отак i
сповадить наймичок! Чого ж вони будуть слухати?
–  Бо тебе як слухати, то треба надесятеро розiрватись, –
огризнувся отець Миколай. – У тебе нема одного дiла, а разом десятеро:
подай те, Педоре! на тобi се! бiжи за тим, та не мини й цього!.. Нi,
ти в мене не хазяйкатаки!
–  О, ти мудрий хазяїн!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро
поїдаючи, – уколола Наталiя Миколаївна.
–  Наша, брат, служба така, – одказав пiп. – Ми i по чужих людях
тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколiєш.
–  За таким хазяїном! – сердилась попадя. Отець Миколай суворо
бликнув на неї, та, махнувши рукою, зареготався.
–  Не слухай, брат, її, – повернувся вiн до Довбнi. – Жiнка, брат,
i чорта проведе! – сказав вiн йому над ухо так, щоб усi почули.
Наталiя Миколаївна пустила на чоловiка гострий i призрий погляд;
зцiпила зуби, аж її щелепи видалися над повними щоками, мов вона
збиралася кого розкусити ними, i, згорнувши руки, сердито опустилася
на стулець бiля столу. її свiже рожеве обличчя поп’ятнилося, очi
похмурились. Вона мовчала; здається – i не дихала. Отець Миколай,
глянувши на жiнку, мерщiй опустився на диван, тер колiна долонями i
чудно хихикав.
–  Як дурник! – процiдила попадя крiзь зуби.
–  Ви сердитесь? – спитався, пiдходячи до неї, Проценко. Вона
бликнула на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа її тремтiла…
Довбня понуро дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо
хихикав. У хатi зробилося сумно та нудно – не добро, видно, все те
вiщувало!
Може б, воно i справдi з того буча знялася, якби не Педоря… У
кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки її очi
та синiй нiс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми
страшен-ними шкарбунами; пiдiйшла до столу, вийняла з-пiд поли пляху
горiлки i, струснувши нею над свiтлом, скрикнула:
–  Самий смак! Проценко засмiявся.
–  Чого ви регочете? – спитала Педоря у попа, не почувши, хто
зареготався.
–  Молодець ти у мене, молодець! – одказав, усмiхаючись, пiп. –
Мчи лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь їсти.
Педоря кашлянула, утерла носа i мовчки вийшла. Швидко вона знову
вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi печену
рибу, хлiба i солоних огiркiв.
Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як сич
надута сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер
колiна.
–  Як здоров’я вашої куми? – спитала Наталiя Миколаївна у
Проценка. – От не зберуся та й не зберуся нiяк до неї!
–  То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.
–  А може б, ти нас, Наталю, почастувала? – перебив її отець
Миколай.
–  Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! – додав Довбня.
–  Чому ж се? – спитала вона.
–  У женщин рука легка… Плавкiше чарка йде, не становиться руба! –
перевiв на жарти Довбня.
–  О, у мене рука важка… Ви ще не знаєте її! – одказала попадя,
згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той
кулачок як яблучко червонiв.
–  Ваша? Ота! – скрикнув Довбня, дивлячись, як кiт на мишу, на її
кулачок. – А розгорнiть, я подивлюся, – сказав, пiдходячи до неї.
–  Що ви там побачите? Хiба ви знахур?
–  Знахур.
Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за
пальчики i, прихилившися, роздивлявся долоню, тi невеличкi борозенки,
що покарбували її.
–  Довго менi жити? – граючи очима, спитала вона.
–  Сто лiт! – скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю
жорсткою. Подержавши трохи, вiн приник ухом. – Притулiть мiцнiше! –
промовив.
–  Отже ви справдi, мов знахур! – защебетала вона. – Що ж ви там
почуєте?
Довбня нiчого не одказав – слухав. Потiм пiдвiв голову, наложив
знову свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталiї Миколаївнi,
усмiхався. Кров, пробiгаючи пiд її тонкою шкурочкою, стиха
дотримувалася до його жорсткої долонi; мов мишка сiпала, лоскотала її;
вiн дослухався до того.
Попадя чогось зареготалася дзвiнко та радiсно. Пiп весело
пiдскочив угору i скрикнув:
–  Могорича! могорича!
Один Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню, то на
попадю. Вiн бачив, як її очi загорялися, як блiде обличчя червонiло
помалу… Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.
–  Колдун! колдун! – кричав пiп, бiгаючи по хатi, радий, що Довбня
розвеселив Наталiю Миколаївну. – За се випити! їй-богу, випити!
–  Що ж ви там дослухались? – пристала Наталiя Миколаївна до
Довбнi, як той зняв руку.
–  Почастуйте! – указав Довбня на пляшку.
Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.
–  Капелечку! одну капелечку! – слебезував той, одводячи чарку.
Попадя хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав
повну.
–  Усiх! усiх! – гукав пiп, плещучи в долошки. – Ура-а-а!
Наталiя Миколаївна скинула на нього непривiтний погляд.
–  I вас, Григорiй Петрович, частувати? – стрiльнувши оком на
Проценка, спитала вона.
–  Усiх! усiх! – глухо одказав Довбня.
–  Менi небагатечко. Я не п’ю, – прохався Проценко.
–  Треба робити, як знахур каже! – одказала попадя, усмiхаючись.
Горiлка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очi; вона почула
якийсь веселий шум у вухах.
–  Не все то правда… – почав було Проценко, беручи чарку.
–  Або не кожнiй чутцi вiр! – перебив його Довбня. Проценко призро
на нього глянув.
–  Та ви справдi наче той знахур говорите. Менi �