Ярослав Гладун
ЛІКАРСЬКІ РОСЛИНИ ПРИКАРПАТТЯ
Авран лікарський
(Gratiola officinalis L.)
Родина ранникові (Scrophulariaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина 15–50 см заввишки, з прямостоячим,
простим або розгалуженим угорі чотиригранним стеблом. Листки
супротивні, сидячі, ланцетні, дрібнопилчасті з трьома поздовжніми
жилками. Квітки неправильні, пазушні, одиничні, на довгих
квітконіжках, з двома приквітками. Оцвітина подвійна,
зрослопелюсткова. Віночок майже двогубий з жовтуватою трубочкою та
білим з фіолетовими жилками відгином. Чашечка п’ятироздільна. Тичинок
4, дві з них – нерозвинені. Маточка одна з дволопатевою приймочкою.
Плід – багатонасінна, широкояйцевидна коробочка. Цвіте у червні –
вересні. Росте часто групами, на заплавних та суходільних вологих
луках, по берегах річок. Збирають траву під час цвітіння. Сушать на
горищі або під наметом.
Препарати з трави аврана використовують як проносний,
глистогінний, серцевий засіб.
Айстра альпійська
(Astera alpinus L.)
Родина складноцвіті (Compositae)
Багаторічна трав’яниста рослина до 20 см заввишки. Наукова назва
роду походить від грецького слова, яке в перекладі означає “зірка”.
Справді, суцвіття айстри нагадує красиву багатопроменеву зірку.
Росте на вапняних грунтах і скелях. На Україні зустрічається
тільки на вершині гори Близниці хребта Свидовець.
Цвіте у липні – серпні. Дуже гарні суцвіття – кошики цієї рослини
особливо яскраво виділяються на фоні низькорослої альпійської
рослинності і приваблюють туристів. ця рослина зростає на Кавказі,
Південному Уралі та Алтаї. Крім того, росте в горах Середньої та
Південної Європи. Айстра альпійська – цінна декоративна рослина –
дикий предок багатьох айстр, які поширені в культурі.
Акація біла
(Robinia pseudoacacia L.)
Родина бобові (Fabaceae)
Акація біла на європейський континент потрапила з Північної
Америки. Росте в культурі у чистих і мішаних насадженнях. Найбільші
площі її насаджень зосереджені в Лісостепу. Трапляється в парках,
садах, полезахисних і протиерозійних смугах, у захисних насадженнях
уздовж доріг, поблизу пасік тощо.
Біла акація – дерево до 35 м заввишки. Крона велика, розлога. Кора
сіра, темно-сіра чи коричнювата, вздовж стовбурів і старих гілок
потріскана. Листки завдовжки 18–20 см, чергові, непарноперисті, з 4-10
парами довгасто-овальних або овальних листочків. Останні цілокраї, з
округленою чи дещо звуженою основою і тупою верхівкою. Квітки зібрані
в негусті пазушні пониклі китиці. Плід – довгасто-лінійний біб,
насінини вузькониркоподібні, коричневі або темно-бурі, матові. Цвіте у
травні – червні. Є одним з найкращих і високопродуктивних ранньолітніх
медоносів.
У науковій медицині використовують квітки акації при лікуванні
захворювань нирок, сечового міхура і нирковокам’яної хвороби.
У квітах білої акації містяться глікозид робінін та ефірна олія
(0,08-0,12 %).
Розмножується насінням і вегетативно. Утворює багато кореневих
паростків, тому акацією білою закріплюють крутосхили, використовують у
полезахисних смугах.
Квітки акації заготовляють на початку цвітіння. Суцвіття зривають
руками або зрізують секатором, потім обривають квітки, розкладають їх
тонким 1 (2–3 см завтовшки) шаром на папір і сушать
Аконіт міцний
(Aconitum firmum Rchb.)
Родина жовтецеві (Ranunculaceae)
З сивої давнини відомі людям отруйні властивості аконітів. В Індії
їх! використовували для отруєння стріл. Пліній Старший називав аконіти
рослинним І миш’яком. У стародавній Греції та Римі їх використовували
під час виконання смертних вироків. Діоскорид зазначав, що аконіти
вживали для отруєння вовків, пантер та інших диких звірів. Великий
римський поет Овдій, описуючи у своїй поемі «Метаморфози» золотий,
срібний та залізні віки людства, для характеристики гріхів залізного
віку використовував такий вислів: “Грізні мачухи варять квіти
аконітів.” А.П. Чехов у книзі “Острів Сахалін” описує випадок
захворювання людини, яка їла печінку свині, що отруїлася аконітом.
Очевидно, з цим пов’язані народні назви: зілля чорне, отрутник, тоядь.
Листки пальчасто-роздільні. Квітки зібрані у видовжені розгалужені
китицеподібні густі суцвіття. Чашолистки пелюсткоподібні,
синьо-блакитні. Пелюстки, які набагато дрібніші від чашолистків і мало
помітні, виступають у вигляді нектарників. Цвіте у другій половині
літа – в липні – вересні. Запилюється тільки джмелями.
У дикому стані в Україні росте на гірських луках та кам’янистих
скелях Карпат, трапляється також у верхній смузі лісового поясу. На
фоні інших рослин аконіт міцний виділяється своїми стрункими стеблами
й конусоподібними суцвіттями.
Як і інші представники роду аконітів, містить отруйні алкалоїди
аконітин та псевдоаконітин, що й обумовлює властивості рослини. В
стеблі і листках їх міститься 0,9 %, у суцвітті – до 1,25 %. Найбільш
отруйна частина аконітів – корінь.
У народній медицині використовують при невралгії, подагрі,
ревматизмі, проти пухлин. У далекому минулому китайські лікарі вживали
аконіт при болях, викликаних раком.
Аконіт міцний висівають у пухкий грунт на глибину 1–1,5 см. Сходи
з’являються навесні. В перший рік життя рослина утворює розетку, а
цвіте і плодоносить – на другий рік. Вегетація починається з квітня.
Протягом вегетаційного періоду рослини 2–3 рази проріджують, видаляючи
бур’яни.
Збирають бульби аконіту восени, старі з стебловими залишками
відкидають. Сушать у добре провітрюваних приміщеннях або у затінку на
відкритому повітрі.
Збираючи аконіт, слід пам’ятати, що всі його частини отруйні.
Алтея лікарська
(Althaea officinalis L.)
Родина мальвові (Malvaceae)
Згадується в працях стародавніх лікарів. На початку IX ст. Карл
Великий видав наказ про вирощування лікарських рослин, в тому числі й
алтеї.
Східні слов’яни при легеневих захворюваннях використовували різні
лікарські рослини (малина, липа, чебрець, солодка), але найбільш
популярною, за свідченням багатьох джерел, була алтея лікарська.
Це – багаторічна трав’яниста рослина. Має широке вертикальне
кореневище з простими, рідше галузистими жовто-бурими коренями, які
досягають 50 см довжини. З кореневища виходять кілька прямостоячих
сірувато-зелених, угорі короткогалузистих стебел заввишки близько 1 м
з листками і блідо-рожевими квітками, розміщеними по кілька штук у
пазухах верхніх листків. Листки черешкові. З обох боків
сірувато-зелені; нижні – яйцеподібні, п’ятилопатеві. Верхні –
трилопатеві, по краях зубчасто-пилчасті. Квітки складаються з
подвійної неопадаючої чашечки, п’ятипелюсткового віночка і численних
тичинок, і зрослися майже до самого верху в одну загальну трубку, що
прикриває маточку. Плід сухий, у вигляді приплюснутого кружка,
оточений чашечкою, яка залишається; плід розпадається на бурі
сім’янки.
Корені алтеї містять до 35 % слизових речовин. Які визначають
цілющі властивості рослини, а також крохмаль (до 37 %), сахарозу
(10,2), бетаїн (до 4 %) і жирну олію (до 1,7 %). ”
Препарати алтеї (порошок, водний настій, рідкий екстракт, сироп)
використовують як протизапальний, обволікаючий і відхаркувальний засіб
при катаральних станах дихальних шляхів, а також при поносах, гострих
гастритах і ентероколітах. Вона входить також до складу грудного
збору.
Крім застосування в медицині, рослину можна використовувати для
одержання з її стебел волокна, а з насіння – олії.
У народній медицині корінь алтеї вживають рідко. Значно частіше
квітки і листя при шлунково-кишкових захворюваннях, для полоскання
горла і клізм при поносах.
Вирощують алтею на чистих від бур’янів суглинистих і супіщаних
чорноземах з неглибоким заляганням ґрунтових вод. Орють на зяб на
глибину 25–27 см, перед цим вносять органічні (з розрахунку 0,3 т/100
м2) і мінеральні (5 кг фосфорних і 1 кг калійних) добрива.
Розмножується алтея в основному насінням. Норма висіву його –
0,1 кг/100 м2, міжряддя – 70 см, насіння загортають на глибину 1,5–2
см.
Після появи сходів міжряддя розпушують на глибину 5–7 см, якщо
сходи густі, їх проріджують. Залишаючи на 1 м погонної довжини рядка
8-10 рослин. Протягом літа посіви ще 2–4 рази розпушують з одночасним
прополюванням в міру необхідності. Починаючи з другого року життя
рослини на плантаціях підживлюють аміачною селітрою з розрахунку
3 кг/100 м2. Перед зимовим періодом відмерлі частини рослин видаляють.
Анемона дібровна
(Anemone nemorosa L.)
Родина жовтецеві (Ranunculaceae)
Рослина висотою 10–25 см, з довгими підземними кореневищами.
Листки пальчасто-роздільні. Квітки поодинокі, з білими або
рожевуватими з нижнього боку листочками оцвітини. Плоди –
багатогорішки, з короткими носиками. Цвіте у квітні – травні. Росте у
Карпатах і на Поліссі, зрідка в Лісостепу. У вологих тінистих місцях,
особливо в западинках, на пухкому поживному грунті розвивається у
великій кількості.
Міжнародна назва роду походить від грецького “вітер” (час цвітіння
рослини збігається з періодом весняних вітрів). Видова назва в
перекладі з латинської мови – “дібровна”.
Квітки анемони закриваються на ніч і перед дощем – це засіб для
захисту пилку від вологи. Розмножується кореневищами і насінням.
Цвітіння настає тільки на 10–12 рік після висівання насіння. Якщо
навесні кореневище залишається без наземної частини, рослина гине. Ось
чому не слід зривати її на букети.
У листяних і мішаних лісах росте рослина дещо схожа на дібровну
анемона жовтецева (A. Ranunculiodes L.) з жовтими квітками (іноді ці
види зустрічаються разом). Обидва види мають лікувальні властивості.
Великі (до 3–5 см у діаметрі) білі квітки на довгих квітконосах в
анемони лісової (A.sylvestris L.), поширеної в лісостепових і степових
районах. А в анемони нарцисоцвітої (A. narcissiflora L.), що росте в
Карпатах, численні білі квіти (до 2 см у діаметрі) зібрані в зонтик.
Анемони – декоративні рослини, усі вони потребують охорони. В
рослині є отруйні речовини.
Астрагал солодколистий
(Astragalus glycyphyllus L.)
Родина бобові (Leguminosae)
Багаторічна трав’яна рослина, заввишки до 30–80 см. Стебло
розгалужене. Листки складні, з 9-12 еліптичними листочками і
прилистками. Квітки зеленувато-жовті, зібрані в короткі густі китиці.
Цвіте в червні – серпні. Плоди – боби лінійні, зігнуті дугою.
Росте в лісах, на узліссях, серед чагарників у рівнинному і
передгірному поясах.
В народній медицині використовується трава, корінь і насіння. В
листках і стеблах містяться алкалоїди, а також аскорбінова кислота.
Відвар з трави вживається як відхаркувальне, сечогінне і проносне
при захворюваннях нирок та сечових шляхів, при каменях у нирках,
золотусі і нашкірних висипах, сифілісі, ревматизмі й суглобних болях,
поносі, катарах верхніх дихальних шляхів. Крім того, астрагали
використовуються в акушерстві для прискорення родів.
Барбарис звичайний
(Berberis vulgaris L.)
Родина барбарисові (Berberidaceae)
Про лікувальні властивості барбарису знали ще вавілоняни та
індуси. На глиняних плитках Ашшурбаніпалової бібліотеки 650 р. до н.
е. є написи про ягоди барбарису, що здатні очищати кров. Широко
використовували плоди барбарису у XVIII ст.
Барбарис – кущ 1,5–3 м заввишки, дуже розгалужений, з гілками,
вкритими трироздільними колючками до 2 см завдовжки. Листки
обернено-яйцеподібні, тонкі, пилчасто-зубчасті, звужені в черешку.
Квітки зібрані в пониклі грона. Чашолистків, пелюсток і тичинок – по
6. Пелюстки жовті. Цвіте у травні – червні. Плід – червона ягода,
достигає у вересні.
Росте серед чагарників, на узліссях. Широко культивують як
декоративну рослину.
Плоди вживають в їжу свіжими або після переробки. З них готують
начинку для цукерок, желе, варення, мармелад, лікери, соки, сиропи,
екстракти, безалкогольні напої. На Кавказі з барбарису, води, перцю і
солі роблять гостру приправу для м’ясних страв.
Оригінальні смакові властивості плодів барбарису зумовлені
наявністю в них цукрів (до 7 %), органічних кислот (до 7 %), вітаміну
С (до 90 мг %). Вони містять також пектинові, дубильні й фарбувальні
речовини.
З лікувальною метою використовують листки, кору і корені. В
останніх міститься алкалоїд берберин. У народній медицині ягоди
рекомендують для збудження апетиту, гамування спраги, зниження
артеріального тиску. Молоді гілки, кору і корені застосовують при
фарбуванні вовни та шкур. У декоративному садівництві із барбарису
створюють живоплоти, бордюри тощо.
Розмножується насінням (після стратифікації) і вегетативно
(живцями, відсадками та поділом куща).
Листки заготовляють навесні після цвітіння, їх сушать у тіні, в
добре провітрюваних приміщеннях. Корені заготовляють навесні або
восени. Вибирають не більше п’ятої частини їх, щоб не пошкодити
кореневої системи. Обрубані корені промивають, сушать, розрізують на
шматки завдовжки 2 см. Сушать на горищах або під наметом при достатній
вентиляції. Плоди, заготовляють у вересні – жовтні.
Барвінок малий
(Vinca minor L.)
Родина барвінкові (Аросупасеае)
Про барвінок як лікувальний засіб згадували ще Пліній Старший та
Діоскорид. У Британській Вест-Індії і на Філіпінах його
використовували для лікування діабету, в Бразилії – для зупинки
кровотеч й лікування хронічних ран. Неабияке місце займав барвінок у
віруваннях слов’янських народів, зокрема в Київській Русі.
Нев’януча зелень рослини та її виняткова живучість привернули
увагу людей у середні віки. Барвінку приписували чудодійну силу,
вважали його символом вічності і вірності, вірили, що він береже від
дияволів та відьом.
Особливо велику популярність здобув наприкінці XVIII ст. завдяки
Жан-Жаку Руссо, який згадав цю рослину в своєму автобіографічному
творі “Сповідь”. З ростом слави книги росла й популярність барвінку.
Після смерті Руссо на його батьківщині було споруджено пам’ятник,
підніжжя якого прикрасили барвінком.
Барвінок малий – вічнозелений півкущ (30–60 см заввишки) з тонким
горизонтальним кореневищем до 70 см завдовжки. Стебла повзучі,
розгалужені, у вузлах укорінюються. Листки супротивні (3–7 см
завдовжки і 2,5 см завширшки), еліптичні, шкірясті, вічнозелені, голі,
зверху блискучі, по краях гладенькі. Квітки двостатеві, правильні,
пазушні, поодинокі, на довгих квітконіжках. Оцвітина подвійна,
п’ятичленна. Чашечка зрослолиста, віночок синій. Плід складається з
двох видовжених стручкоподібних частинок.
Росте в листяних лісах (букових, грабово-дубових), часто утворюючи
суцільні зарості. Цвіте у травні – червні.
Трава містить алкалоїди індольного ряду – вінін, пубесцин і
мінорин. В Угорщині з неї виготовляють препарат девінкан, а в Болгарії
– вінкапан, які призначають як гіпотензивний засіб при гіпертонічній
хворобі.
Вегетативно розмножується дуже швидко. Через рік-два з одного
кущика виростає ціла грядка чудових вічнозелених рослин, які
примножуються боковими пагонами. Заготовляють траву барвінку малого
навесні і на початку літа під час цвітіння (травень – червень),
обов’язково зрізуючи її серпами чи ножами. Не можна виривати рослини з
кореневищем, бо це призводить до їх знищення. Траву сушать на горищах
або під аовігашй тхрта добрій, вентиляції, розстеливши тонким шаром
(3–5 см) на папері чи тканині.
Белладонна лікарська
(Atropa belladonna L.)
Родина пасльонові (Solanaceae)
Багаторічна дуже отруйна травяниста рослина заввишки до 1,5 м.
Росте в листяних лісах між чагарниками, на молодих лісосіках переважно
на відкритих місцях. Природні зарості можна використати як насіннєву
базу для селекційної роботи.
З лікувальною метою використовують листки (Folia belladonnae),
корені (Radix belladonnae) і траву (НегЬа belladonnae). Листки містять
в собі алкалоїди, переважно гіосциамін, а також скополамін (гіосцин),
глюкозид метилескулін, аспарагін, смолисті речовини. Корінь містить до
1,5 % алкалоїду, в основному гіосциаміну, глюкозид метилескулін і до
12 % дубильних речовин. З листя бел лад они виготовляють фармацевтичні
препарати – екстракти і настойки, новогаленові препарати, які вживають
як болезаспокійливий і протиспазматичний засоби при бронхіальній
астмі, шлунковокишкових захворюваннях, а також при отруєнні морфієм.
Гіосциамін розширює зіниці.
Міцний відвар коренів призначають при паркінсоніомі. З коренів і
листків одержують атропін.
Листки збирають в період цвітіння, в червні – липні, 3–4 рази, в
міру їх відростання. Общипують біля основи листкової пластинки. Сушать
негайно в тіні.
Коріння збирають восени (вересень – жовтень) з рослин другого
року. Заготовляють тільки м’ясисті, соковиті, бічні корені, видаляючи
дерев’янисту основу головного кореня. Сушать в затінених, добре
провітрюваних місцях.
Вся рослина отруйна, що слід враховувати під час її збирання і
сушіння: не торкатися носа, очей, губ, а після закінчення роботи мити
руки.
Білотка альпійська
(Leontopodium R. Br.)
Родина складноцвіті (Compositae)
Багаторічна трав’яниста рослина з родини складноцвітих. Наукова
назва роду походить від грецьких слів, які в перекладі означають
“лев’яча лапа”. ” % Росте на вапнякових скелях в альпійському та
субальпійському поясах. Зустрічається дуже рідко в Карпатах на
вершинах гір Близниці, Ненєски. у найбільш важкодоступних місцях, на
стрімких скелях, але і там зазнає винищення. Білотка альпійська
зростає тільки в Карпатах, близькі види зустрічаються в горах
Середньої Азії, на Далекому Сході, росте в горах Європи, на Балканах.
Рослина вважається символом мужності й кохання і у всіх гірських.
народів овіяна поетичним ореолом легенд.
Горизонтально відхилені, густо опушені приквіткові листочки
білотки, що оточують суцвіття – кошики, надають їй вигляду чудової
сріблястої багатопроменевої зірки. Недарма у Франції едельвейс
називають “зіркою полонин”, в Італії – “квіткою скель”, а у нас в
Карпатах – “шовковою косицею”. Повсюдно охороняється законом. Потребує
най суворішої охорони.
Білоцвіт весняний
(Leucojum vernum L.)
Родина Амарилісові
На проталинах, де тягнуться до сонця перші паростки, біля
струмочків з талого снігу на соковитих квітконосах погойдуються великі
білі дзвіночки білоцвіту весняного. Завдяки поживним речовинам,
нагромадженим у цибулині, швидко розвивається квітконіс з
трьома-чотирма лінійними приземними листками. На верхівці квітконоса в
пазусі приквіткового листка на довгій зігнутій квітконіжці красується
велика, наче фарфорова, квітка (рідше 2). Оцвітина до 3 см завдовжки,
широкодзвоникувата, з 6-роздільними білими листочками, з жовтою або
зеленою плямою біля верхівки кожного з них. Головне призначення плями
– показувати запилювачам шлях до нектару. Основна нектароносна тканина
міститься на дні квітки. Тичинки з білими нитками і яскраво-жовтими
пиляками. Плід – м’ясиста коробочка. Білоцвіт зацвітає одним з перших
– у березні, цвіте й у квітні.
Росте по відкритих трав’янистих місцях, узліссях букових лісів, на
вологих луках. Поширений у Закарпатті, рідше трапляється в Карпатах і
зовсім рідко в Розточчі-Опіллі. Розмножується цибулинами і насінням.
Бобівник трилистий
(Menyanthes trifoliata L.)
Родина тирличеві (Gentianaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина 25–70 см заввишки, з повзким
стеблом. Листки всі прикореневі, довгочерешкові з трійчастою
пластинкою оберненояйцевидних листочків. Квітки білувато-рожеві,
зірчасті, в довгастому гроні на безлистому квітконосному стебельці.
Цвіте у травні – червні.
Росте по низьких берегах рік і озер, на низинних торфових болотах,
у канавах, утворюючи часто густі зарості.
Збирають листки навесні і влітку під час цвітіння, в суху сонячну
погоду.
Застосовують для збудження апетиту, поліпшення виділення травних
соків і перистальтики шлунково-кишкового тракту, при недостатній
кислотності шлункового соку, а також при здутті, жовтяниці, малярії,
для збудження функції залоз, заспокоєння нервів і при недокрів’ї.
Вживають у вигляді чаю. На 1 склянку окропу беруть 1 чайну ложку
подрібнених листків, настоюють 10 хвилин. П’ють по 1 склянці перед
їдою при водянці, набряках, недокрів’ї, ревматизмі, золотусі. Для
збудження апетиту готують чай з суміші трави полину гіркого і листків
бобівника (порівну) – беруть 1 чайну ложку на 1 склянку окропу (діють
гіркий глікозид меніантин, алкалоїд генціанин, рутин, жирна олія,
холін, сапоніни, віск, дубильні, смолисті й інші речовини, в яких є
йод). Для заспокоєння нервів з суміші листків бобівника, листків м’яти
і кореня валеріани у співвідношенні 4:3:3 готують настій – беруть 1
столову ложку на 1 склянку окропу, настоюють півгодини і випивають
протягом дня ковтками.
Для збудження апетиту і поліпшення травлення п’ють чай з суміші
трави бобівника, трави золототисячника-центурїї, листків м’яти і
кореня аїру в співвідношенні 4:3:2:1 – беруть 1 столову ложку на 1
склянку окропу і настоюють півгодини. Вживають по півсклянки 2–3 рази
на день, за півгодини до їди.
При нервовій збудженості беруть 1 столову ложку суміші трави
бобівника, листків м’яти, кореня валеріани і кореня дягелю лікарського
у співвідношенні 2:3:2,5:2,5 на 1 склянку окропу і настоюють 20
хвилин. П’ють по півсклянки двічі на день.
Для стимуляції дії травних залоз і при слизовому катарі шлунка і
кишок 1 столову ложку суміші листків бобівника трилистого, листків
м’яти, трави деревію тисячолистого, трави золототисячника-центурії і
насіння кропу (порівну) настоюють 2 години в 1 склянці окропу. П’ють
по півсклянки тричі на день, перед їдою.
При хворобах печінки 1 столову ложку суміші листків бобівника
трилистого, квіток ромашки лікарської і трави чистотілу (порівну) 1
хвилину кип’ятять в 1 склянці води, настоюють 1 годину і, відцідивши,
п’ють по півсклянки вранці і ввечері, через годину після їди.
При малярії беруть 1 столову ложку суміші листків бобівника, трави
полину гіркого і цвіту соняшника у співвідношенні 10:3:5 на 1 склянку
окропу, напарюють 10 хвилин і п’ють по 3 склянки на день.
Зовнішньо використовують напар з суміші листків бобівника і квіток
ромашки (порівну). Вживають для клізм після випорожнення, щоб очистити
пряму кишку при хворобах з порушенням обміну речовин і при хронічних
запорах та для промивання застарілих ран і виразок.
Болиголов плямистий
(Conium maculatum L.)
Родина зонтичні (Umbelliferae)
Дворічна трав’яниста рослина. На першому році надземна частина
болиголова складається тільки з пучків прикореневих листків, стебло
виростає на другий рік. Воно дуже гіллясте, борозенчасте, цілком голе.
Листки голі, перисті, на довгих черешках, з невеликими піхвами;
листочки яйцевидно-овальні, розсічені. Квітки білі. Цвіте в травні –
вересні.
Росте як бур’ян у садах, на городах, по чагарниках, біля шляхів.
З лікувальною метою використовується трава (НегЬа conii maculati).
Вона містить в собі алкалоїди: коніїн, 7-коніцеїн, конгідрин,
псевдоконгідрин, н-метилконіїн. Найважливіший з них коніїн. Щ
Раніше траву болиголова використовували для отруєння засуджених.
Згідно з даними грецького філософа Платона, Сократ був отруєний
болиголовом.
Трава болиголова застосовується як болезаспокійливий і
протисудорожний засіб при лікуванні.раку, фіброми матки.
Буркун лікарський
(Melilotus officinalis (L.) Desr.)
Родина бобові (Febaceae)
Висока розгалужена рослина з черговими трійчастими листками. З
пазЯ листків виходять гілки з довгими витонченими китицями з дрібних
жовти квіток; біля основи листка є два шиловидних прилистки. Цвіте з
червня т вересня. Росте на перелогах, схилах, уздовж доріг, на
пустищах, засмічене місцях, толоках, у ярах, на межах, у канавах, на
парових полях по всщ Україні.
Назва роду утворена від двох латинських слів, одне з яких означає
«мед», а друге є римською назвою конюшини. Видова назва у перекладі з|
латинської – «аптечна», “лікарська” (дана рослині за цілющі
властивості).
Листки буркуну присмерком або перед дощем піднімаються догори І
складаються. Це сприяє зменшенню випромінювання внутрішнього тепла
рослини і, очевидно, є захистом від небажаного підвищення вологості
повітря біля продихів. Квітки запилюються джмелями.
Буркун – медоносна, ефіроолійна і.лікарська рослина.
Бузина чорна
(Sambucus nigra L.)
Родина жимолостеві (Carpifoliaceae)
З історії дізнаємося, що батько наукової медицини Гіппократ
виділяв бузину за сечогінну дію, рекомендував відвар з її коренів для
лікування набряків. У середні віки бузину вважали священним деревом.
Вірили, що її плоди дарують довголіття.
Бузина чорна – гіллястий кущ або невелике дерево (5–5,5 м
заввишки) з світло-бурою тріщинуватою корою. Пагони буруваті, всіяні
коричневими сочевичками, всередині містять широку, білу, м’яку
серцевину. Листки 3–5 см завдовжки, супротивні, непарноперисті.
Листочки яйцеподібні або яйцеподібно-довгасті, гостропилчасті з косо
витягнутою вершиною, по жилках опушені. При розтиранні відчувається
неприємний запах. Квітки дрібні, жовтувато-білі, зібрані в
щиткоподібні волоті з п’ятьма головними гілочками. Віночок
п’ятипелюстковий (до 5 мм у діаметрі), тичинок 4–5, маточка одна,
зав’язь нижня. Плід – тринасінна кістянка, чорно-ліловий.
Росте в листяних і мішаних лісах, заростях чагарників, на лісових
порубах, узбіччі лісових доріг, узліссях, у старих парках, садах, біля
жител. Цвіте в червні – липні.
У квітках бузини містяться: вітамін С (до 82 мг%), глікозид
самбунігрин, який розпадається на синильну кислоту, бензальдегід і
глюкозу, а також рутин, ефірна олія (до 32 %), холін, хлорогенова,
кавова, валеріанова, яблучна і оцтова кислоти. Плоди містять до 50 %
аскорбінової кислоти, каротин, дубильні речовини, карбонові та
амінокислоти. В недозрілих ягодах виявлено самбунігрин, у насінні –
жирну олію, в листі – самбунігрин (0,11 %), ефірну олію, гексеновий і
глікогеновий альдегіди, в старих листках – аскорбінову кислоту (до
280 мг%) і каротин (0,014 %), у корі гілок – ефірну олію, холін,
ситостерин.
Суцвіття визнано лікарською сировиною у 22 країнах світу, їх
використовують у гомеопатії, в індійській медицині.
Квіти мають потогінну, сечогінну, в’яжучу і слабку дезинфікуючу
дію. Водний настій з них застосовують при простуді, а також при
хворобах печінки, як жовчогінний засіб. Зовнішньо – для полоскання при
запальних захворюваннях порожнини рота і горла, для компресів і
припарок.
Ягоди використовують для забарвлення виноградного вина і надання
йому мускатного смаку, відвар плодів – для фарбування шовкових тканин
в оливковий колір.
У деяких сільських місцевостях бузину спеціально висаджували
навколо комор із збіжжям, бо вважали, що миші і щурі не терплять
запаху цієї рослини. Для захисту сіна від мишей у нього клали гілки
бузини.
Бузина дуже легко розмножується стратифікованим насінням і
вегетативно (пагонами та поділом куща). Вона не вибаглива до грунту,
швидко росте, на другий рік життя плодоносить.
Квітки збирають у період їх повного розвитку, приблизно на початку
червня. Зрізають усе суцвіття. Сушать на повітрі.
Брусниця
(Yaccinium vitis-idaea L.)
Родина брусничні (Vicciniaceae)
Брусниця – невеликий, до ЗО см заввишки кущ, живе до 300 років.
Стебло прямостояче з округлими короткоопушеними гілочками.
Листки чергові, обернено-яйцеподібні або еліптичні, на верхівці
тупі або дещо виїмчасті, цілокраї або з неясно зарубчастими краями,
загнутими вниз, зверху темно-зелені, блискучі, зісподу світліші, з
темними крапчастими ямочками. Квітки з дзвоникуватим білим або
блідо-рожевим віночком, зібрані у верхівкові густі китиці. Плід –
куляста яскраво-червона ягода до 0,8 см у діаметрі. Цвіте у другій
половині травня і в червні, ягоди достигають у серпні – вересні.
Поширена в Карпатах, де росте на полонинах, доходячи місцями до
гірських вершин. Часом утворює суцільні зарості на площі у кілька
гектарів.
Для лікарських потреб використовують сушене листя і достиглі ягоди
брусниці. Листки містять глікозид арбутин, флавонол, гідрохінон,
дубильну і виннокам’яну кислоти, ягоди – бензойну кислоту, яка має
антисептичні властивості, вітамін С (2,2 %), цукор (7–9%), а також
яблучну, лимонну, оцтову кислоти та дубильні речовини.
Ягоди вживають свіжими і переробленими. З них готують варення,
компоти, джем, начинку для цукерок, сік, маринади, екстракти, напої.
Квашена брусниця має приємний смак й може тривалий час зберігатись, її
застосовуюиі як гарнір до м’ясних і рибних страв, додають до салатів.
Використовують листки брусниці як сечогінний і дезинфікуючий засіб
при нирковокам’яній хворобі, ревматизмі, подагрі, циститах.
Антисептична й протизапальна дія препаратів з листків брусниці подібна
до дії листків мучниці.
Ягоди застосовують при запальних процесах, а відвар усієї рослини
(зібраної у період цвітіння) – при ревматизмі, простуді, кашлі,
захворюваннях печінки, нирок, сечового міхура, гіпертонії.
Розмножувати брусницю в домашніх умовах важко. Найдоступніші
способи – насінням та поділом куща.
Ягоди збирають з середини серпня до перших приморозків. Листки –
зразу після сніготанення і до початку цвітіння або восени після
збирання ягід. Збирають вручну, почорнілі листки відкидають. Сушать у
сушарках або під. наметами з доброю вентиляцією, розсипаючи тонким
шаром на папері чи тканині
Буквиця лікарська
(Betonica officinalis L.)
Родина губоцвіті (Lamiaceae (Labiatae)
Багаторічна трав’яниста рослина 30–60 см заввишки, з коротки^
кореневищем, яке щороку дає пучок листків з довгими черешками. СтеблЯ
висхідні, прямі, звичайно не розгалужені, чотиригранні. Нижні листки
довгочерешкові, у прикореневій розетці, стеблові – супротивні, майже
сидячі, 2–3 пари. Листки, як і вся рослина, більш-менш
довгошорстковолосисті, великі, яйцеподібно-видовжені або довгасті,
тупі, при основі серцеподібні, по краку зарубчасті. Квітки зібрані в
густі пазушні багатоквіткові кільця, зближені колосоподібне суцвіття,
нижні кільця бувають віддалені. Квіткові кільця виходять із пазух
верхівкових листків. Квітки неправильні, двогубі. Віночок
світло-пурпуровий або пурпуровий, пухнастий. Плід – розпадини
чотиригорішок.
Росте в мішаних лісах, серед чагарників, на луках. Цвіте у червні
-1 вересні.
Буквиця лікарська містить гіркі і дубильні речовини (стахідрин,
холіні бетоніцин), алкалоїди (0,1–0,5 %), слиз і ефірну олію (до
0,058 %). 1
Надземну і підземну частини використовують як відхаркувальний
(пря| кашлі й астмі), сечогінний, жовчогінний, легкий проносний засіб;
траву – при] поганому шлунковому травленні та підвищеній кислотності;
листки – яш проносний, болезаспокійливий засіб, при ломоті, хворобах
сечового міхурал паралічі, подагрі, простудах горла і грудей. У
ветеринарії молочний відвар листків дають тваринам при запаленні
кишок. Порошок з сухої рослини використовують для отруєння мишей.
Молоді листки вживають в їжу які вітаміни. З трави одержують
буро-оливкову фарбу, яку використовують для фарбування вовни.
Розмножується насінням і вегетативно (поділом куща, відсадками, І
живцями). При висіві тільки-но зібраного насіння на глибину 1–1,5 см
та] ширині міжрядь 35–40 см сходи одержують навесні, при літній сівбі
– на 12-1 15-й день після неї. Вперше зацвітає на третій рік життя.
Плодоносить регулярно.
Залежно від величини кущ ділять на 2–4 частини і висаджують на!
відстані 25–30 см одна від одної; міжряддя – 30–35 см. Догляд як при
насінному, | так і при вегетативному розмноженні полягає в розпушенні
і прополюванну міжрядь.
Збирають листки і надземну частину під час цвітіння. Сушать у
добре провітрюваних приміщеннях.
Вербена лікарська
(Verbena officinalis L.)
Родина вербенові (Verbenaceae)
Здавна вербену вважали чудодійною. У стародавні часи служителі
релігійного культу прикрашали нею вівтарі під час жертвоприношень.
Грецькі воїни вірили, що вербена робить їх тіло невразливим, відлякує
ворога. У римлян цю квітку присвячували Меркурію – крилатому віснику
богів. Вербеною прикрашали посланців, які йшли з мирною місією,
називали їх вербоносцями.
У середні віки навколо цієї рослини створювали таємничість.
Збирали її один раз на рік, у безмісячну ніч, при сяйві планет Венери
або Меркурія. Вважалося, що особливу силу має вербена, викопана в
певний час золотою або срібною лопатою, її не можна було збирати, поки
не випала вранішня роса і не зволожила рослини. Така вербена повинна
була принести здоров’я і навіть багатство.
Вербена лікарська – багаторічна трав’яниста рослина заввишки
30–60 см. Стебло прямостояче, по гранях шорстке. Листки шорсткі,
яйцеподібно-довгасті. Квітки дрібні, блідо-лілові, зібрані в довгі
тонкі ниткоподібні колоски. Плід складається з чотирьох горішків.
Цвіте в червні – жовтні.
Росте – по всій території України на вологих забур’янених місцях
та узбіччях доріг.
В усіх частинах рослини міститься отруйна речовина – вербеналін.
Крім того, в траві виявлено вітамін С, кумарин, дубильні речовини,
органічні та інші сполуки.
Вербену використовують при шкірних захворюваннях, у тому числі від
золотухи. Застосовують також при артеріосклерозі і тромбозах, в
гомеопатії її використовують при нирковокам’яній хворобі. В індійській
медицині свіжі листки призначають при лихоманці та як відволікаючий
засіб.
Розмножується насінням і вегетативно. У ‘підготовлений грунт
(переораний чи скопаний на глибину 22–25 см, в який внесено 0,3 т/100
м2 органічних добрив) насіння висівають на глибину 1–1,5 см, ширина
міжрядь -50-55 см. Сходи з’являються на 9-10-й день, масово – на
початку третьої декади. В перший рік життя рослина утворює генеративні
пагони заввишки 55 см. Вони цвітуть у кінці липня, достигають – у
кінці вересня. Плодоносить регулярно.
Вегетативно розмножують живцями, які нарізають у липні і
укорінюють під склом. Так вони перезимовують. Навесні їх можна
використовувати як маточні екземпляри для живцювання
Верес звичайний (Culluna vulgaris (L.) Hill.) Родина вересові
(Erscaceae)
Невеличкий вічнозелений гіллястий кущик 15–70 см заввишки. Стебло
тонке з піднятими гілками, кора сіро-бура. Листочки дрібні, розміщені
супротивно, тісно-черепитчасто, в чотири ряди. Квітки лілові або
лілово-рожеві, іноді білі або кремові, на коротких квітконіжках,
розміщені в однобокі грона” Смак рослини гіркий, терпкий. Запах
сильний (пахне медом). Цвіте з липня по вересень.
Росте у лісових і лісостепових районах – на сухих і вогкуватих,
бідних на вапно, піщаних грунтах, частіше в соснових і мішаних лісах,
на галявинах, сухих горбах, на лісових луках, при дорогах.
Збирають вкриті листочками гілки з квітками, влітку.
Застосовують як засіб потогінний і сечогінний, протизапальний –
при запаленнях сечових шляхів. Рекомендують при подагрі, ревматизмі,
захворюваннях сечового міхура, які супроводять запалення
передміхурової залози, сечокам’яній хворобі, проносах. Вживають при
розладі нервової системи, безсонні, лякливості, задумливості (діють
глікозиди арбутин і ериколін, алкалоїд ерикодинін, фумарова й
цитринова кислоти, дубильні речовини).
Застосовують як чай. На 1 склянку окропу беруть 1 чайну ложку
вересу і настоюють 10 хвилин. П’ють 2 склянки на день ковтками,
корисний при катарі шлунка з підвищеною кислотністю. Як засіб, що
заспокоює нерви і лікує безсоння, використовують суміш вересу, трави
собачої кропиви, сухоцвіту болотяного і валеріанового кореня у
співвідношенні 4:3:3:1 – беруть 1 столову ложку суміші на 2 склянки
окропу й напарюють цілу ніч. П’ють щогодини по 4–5 ковтків, 4 склянки
на день (при неврастенії), безсонні. 2 повні столові ложки суміші
трави вересу, листків меліси і кореня валеріани у співвідношенні 2:2:6
на 1 склянку окропу, настоюють 15 хвилин. Випивають ковтками протягом
дня.
При хронічних запальних змінах у серцевому м’язі, перикарді,
серцевих клапанах і стані після їх перенесення (компенсовані і
декомпенсовані вади клапанів серця, ендокардит, міокардит, перикардит,
недостатність мітрального клапана, мітральний стеноз, недостатність
аортального клапана, стеноз аорти) 2 чайні ложки суміші квіток вересу,
квіток терну, квіток глоду колючого, трави собачої І кропиви серцевої,
трави деревію, кореня любистку (порівну) варять протягом 20 хвилин в 1
склянці води і випивають ковтками протягом дня. Сечогінно діє суміш
трави вересу, трави остудника голого, листків мучниці, трави дроку,
трави звіробою звичайного, квіток лаванди, кореневищ аїру тростинного
і листків шавлії (порівну) – беруть і столову ложку на 1 склянку
окропу, напарюють 10 хвилин, п’ють 2 склянки на день.
Для компресів на рани, що трудно гояться, абсцеси вживають відвар
з суміші трави вересу, трави хвоща польового і трави золотушника
звичайного в співвідношенні 3:3:4–2 повні столові ложки заливають 0,5
л окропу і варять 15 хвилин.
Для ванн при висипах і ранах на тілі варять віл води 4 столові
ложки трави вересу, відвар додають до повної ванни; приймають їх двічі
на тиждень.
Верес звичайний
(Calluna vulgaris (L.) Hull.)
Вербозілля звичайне
(Lysimachia vulgaris L.)
– багаторічна трав’яниста рослина родини первоцвітних. Кореневище
повзуче, з довгими підземними пагонами. Стебло просте або розгалужене,
150–200 см заввишки, прямостояче, тупочотиригранне,
залозисто-волосисте. Листки супротивні, короткочерешкові,
ви-довженоланцетні або яйцевидно-ланцетні, цілокраї, по 3–4 у кільцях.
Квітки двостатеві, правильні, в густих пірамідально-волотистих
суцвіттях. Віночок п’ятироздільний, 20–23 мм у діаметрі,
яскраво-жовтий. Плід – коробочка. Цвіте у червні – липні.
Поширення. Росте на вологих місцях, серед чагарників, на болотах,
по берегах річок та озер по всій території України. Заготівля і
зберігання. Використовують траву, зібрану під час цвітіння рослини.
Сушать, розстеливши тонким шаром на відкритому повітрі у затінку або
на горищі. Зберігають у паперових мішках. Рослина неофіцинальна.
Хімічний склад. В. з. містить дубильні речовини, сапоніни, аскорбінову
кислоту (в листках – до 1150 мг%; у квітках – до 880 мг%).
Фармакологічні властивості І використання. Настій трави В. з. має
бактерицидні, протистоцидні, в’яжучі й протизапальні властивості.
Галенові препарати В. з. застосовують як в’яжучий засіб при проносах,
гастриті, різних кровотечах, жовтяниці, судомі, загальній слабості та
цинзі і як засіб, що прискорює загоювання ран.
Лікарські формі і застосування. ВНУТРІШНЬО – настій трави В. з. (1
столова ложка на 1 склянку окропу, настоюють 2–3 години) по 2 столові
І ложки 3–4 рази на день. І ЗОВНІШНЬО – настій трави для полоскань при
молочниці і стоматиті; припарки до забитих місць і пухлин, при
артритах і венеричних захворюваннях.
Вербозілля лучне
(Lysimachia nummularia L.)
Вероніка лікарська
(Veronica officinalis L.)
Родина ранникові (Scrophulariaceae)
Багаторічна трав’яниста опушена рослина, 15–30 см заввишки, з
повзучим кореневищем та лежачим, розгалуженим стеблом. Листки цілісні,
супротивні, шорсткі, еліптичні, зубчасто-пилчасті, короткочерешкові.
Квітки маленькі, зібрані у пазушні китиці. Оцвітина подвійна,
зрослопелюсткова. Чашечка 5-роздільна, пелюстки блідо-блакитні або
блідо-лілові з темними жилками, трохи більші за чашечку.
Плід – стиснута, туповиїмчаста, залозистоопушена коробочка. Росте
в соснових і мішаних лісах, на галявинах, узліссях, зрубах. Поширена
на Поліссі, в лісостеповій зоні, у Карпатах.
Лікарська рослина. На ліки збирають траву. Препарати з трави
вероніки лікарської використовують у медицині як відхаркувальний і
протизапальний засіб при шлунково-кишкових захворюваннях. Квітучі
пагони зрізають ножем або серпом і швидко та обережно сушать на горищі
або під наметом. Добра декоративна рослина й весняно-літній медонос.
Інші види цього роду вероніка дібровна (V. chamaedrys L.), вероніка
колосиста (V. spicata Ь.), вероніка довголиста (V. longifolia L.) та
ін. на ліки не збирають.
Відкасник безстебловий
(Carlina acaulis L.)
Родина складноцвіті (Compositae)
Багаторічна трав’яниста рослина. Стебло нерозвинене. Листки
перисторозсічені майже до середньої жилки, розсіяно-опушені, колючі.
Квітки зібрані в досить великі кошики, що сидять посередині листкових
розеток. Листочки-обґортки неоднакові: зовнішні – зелені, листовидні;
середні – темно-бурі розгалуженими колючками по боках; внутрішні –
пелюстковидні, жовтувато-білуваті. Спільне квітколоже вкрите плівками.
Плоди – сім’янки, волосисті, з чубком, складеним з одного ряду
розгалужених перистих щетинок. Цвіте в липні – вересні.
Росте на сухих луках, гірських схилах, лісових полянах. Взятий під
охорону.
Для лікування вживається корінь, який містить ефірну олію,
дубильні речовини, смоли, до 20 % інсуліну тощо. Викорисовується як
сечогінне, потогінне, відхаркувальне, при затримці менструацій.
Відвар з коріння п’ють при простудних захворюваннях сечових
органів і нирок, при болях в шлунку і катарах легенів. Крім того ним
лікують ниркові набряки, відвар виганяє глистів.
Для відвару беруть 3 г коріння на 0,5 л кип’яченої води. Замість
відвару використовують також порошок з розтертого сухого коріння
Вовчі ягоди пахучі. Боровик (Daphne cneorum L.) Родина тимелеєві
(Thymelaceae) .
Кущ 10–30 см заввишки з родини тимелейових з багаторічними
листками на пагонах. Цвіте у травні – червні. Росте в соснових лісах,
на схилах з близьким заляганням крейди Зрідка трапляється на
правобережному Поліссі, північному Поділлі та в Лісостепу.
Рослина реліктова. Має запашні квіти. Завдяки цьому в країнах
Європи, де він зростає у горах, дістав назву “альпійській бузок”.
Рослина заслуговує широкого використання в культурі, бо має дуже
високі декоративні якості.
Цікавий для науки вид. В деяких місцевостях винищується для
продажу в букетах. Потребує ретельної охорони.
Вовчі ягоди пахучі. Боровик
(Daphne mezereum L.)
Вовчуг польовий
(Ononis arvensis L.)
Родова назва рослини походить від грецького слова «онен» – осел,
бо ще Діоскорид відмітив, що осли охоче поїдають її, тим часом як інші
тварини уникають. Популярним був вовчуг у XVI ст в Західній Європі як
сечогінний засіб.
Це – багаторічна трав’яниста рослина. Стебла висхідні, прямі,
опушені. Листки трійчасті, з великими прилистками. Квітки пазушні,
метеликові, рожеві, на коротких квітконіжках, на кінці стебла
утворюють колосоподібні суцвіття. Цвіте в червні – липні. Запах
неприємний. Плід – біб. Підземна частина складається з темно-бурого,
багатоголового кореневища і стрижневого, в нижній частині галузистого
кореня.
Росте на луках, серед чагарників та по берегах річок.
Корені містять ізофлавоновий глікозид, солодкий глікозид не
встановленої будови, тритерпеновий сапонін і трохи ефірної олії, яка
осмолюється при зберіганні.
Використовують відвар коренів вовчуга і 20 %-ну настойку на
70 %-ному спирті як кровоспинний, проносний, сечогінний і
протигеморойний засіб, а також при лікуванні подагри, епілепсії,
запаленні сечового міхура і нирок, каменях у нирках. Ванни із відвару
трави призначають при лікуванні екземи. Тривале вживання вовчуга
зменшує ламкість капілярів.
Під вовчуг рекомендують відводити пухкі, багаті на гумус грунти.
Восени вносять добрива: органічні – у вигляді гною або компосту
(0,2 т/100 м2), мінеральні – з розрахунку 0,6 кг/100 м2 фосфорних і
0,3 кг калійних.
Розмножується насінням. Перед сівбою для підвищення схожості його
стратифікують і перетирають з піском.
Висівають вовчуг рано навесні, як тільки дозволить стан грунту.
Догляд за посівами починається зразу ж після появи сходів (розпушують
міжряддя). У фазі 6–8 листочків проводять букетування (якщо густота
сходів понад 20 на 1 м погонної довжини) Протягом літа грунт
розпушують 3–4 рази, видаляючи бур’яни.
Урожай збирають у два прийоми: спочатку скошують надземну масу,
яку виносять з ділянки, після чого викопують корені на глибині до ЗО
см. Корені, зрізавши залишки стебел, миють у холодній воді і сушать у
добре провітрюваних приміщеннях. Підв’ялені корені в суху сонячну
погоду можна сушити на відкритому повітрі або на горищі. Зберігають у
сухому, добре провітрюваному приміщенні.
Волошка синя
(Centaurea cyanus (All.) Dost.)
Родина айстрові (Asteraceae)
Однорічна павутинниста рослина висотою 30–60 (ІОО)Псм. Листки
цілісні лінійні. Крайові квітки в кошику лійковидні. Листочки обгорток
по краю війчасті Цвіте з червня до осені. Росте на полях, уздовж доріг
по всій Україні.
Назва роду походить від імені міфічної істоти кентавра Хірона,
якиї вважався одним з кращих лікарів. Видова назва в перекладі з
латинської означа “синій”, «темно-голубий».
Крайові лійковидні квітки безплідні, вони приваблюють комах, яв
запилюють серединні трубчасті квітки. Стовпчик маточки знаходиться пі
тичинками, що зрослися в трубочку.
Розмножується насінням, схожість якого зберігається до 10 років.
Ос чому волошка синя нерідко є злісним бур’яном.
Крайові лійковидні квітки кошика використовують у медицині.
В’язіль барвистий
(Coronilla varia L.)
Родина бобові (Leguminosae)
Багаторічна трав’яниста рослина з родини бобових, заввишки
30–10 см, з повзучим гіллястим кореневищем. Стебла дещо розпростерті
або майж прямостоячі, гіллясті, голі, борозенчасті. Листки
непарноперисті, черешков з 5-12 парами еліптичних або
довгасто-лінійних листочків, на вершк загострених. Верхні листки
сидячі, прилистки вільні, ланцетні. Квітки зібраї в зонтикоподібні
китиці з квітконосами завдовжки 3-15 см, що іно; перевищують листки.
Чашечка дзвоникоподібна, 5-зубчаста. Віночок з трох зігнутим
дзьобоподібно розширеним човником. Тичинок 10, з яких 9 зрослис
нитками в трубочку. Плоди – лінійні боби, 4–5 см завдовжки. Цвіте в
травні серпні; насіння достигає з липня.
Росте на луках, узліссях, по чагарниках, на схилах у великій
кількост
В медицині використовується насіння в’язеля, з якого виділен
маловивчені серцеві глюкозиди: коронизид, корониллін. Крім того,
насінн містить вуглевод стахіозу, жирне масло, насичені жирні кислоти,
сечову кислот каротин, вітамін С (0,27 %). Коронизид має вибіркову дію
на серце, за характере і силою подібну до строфантину.
В народній медицині застосовується від водянки. Настій з насінн
в’язеля діє подібно до настою наперстянки.
Гадючник шестипелюстковий
(Filipendula vulgaris Moench)
Родина розові (Rosaceae)
Наукова назва гадючника утворилася від латинських слів “f ilim” –
ниті і “pendula”” – висіти і вказує на підвішені ніби на нитках
кореневі бульби, давніх-давен на Далекому Сході ці кореневі горішки
використовували при різної роду шлунково-кишкових захворюваннях.
Багаторічна трав’яниста рослина 30-120 см заввишки Кореневище тонк
з веретеноподібними або майже кулястими бульбочками до 5 см завдовжкі
Стебло одне або кілька, прямостояче, нерозгалужене, слабооблистнен
Прикореневі листки зібрані в розетку, переривчасто-перисторозсічені,
макх до 20 пар видовжених, глибоко надрізаних або перистозубчастих
бокових часто: Стеблові листки чергові нечисленні, з великими
прилистками, зібрані в кінцеву багатоквіткову волоть. Оцвітина
подвійна, шестипелюсткова, чашечка вільна, віночок білий, з вільних,
зовні рожевих пелюсток. Тичинок 5-15, зав’язь верхня. Плід – складна
листянка.
Росте на схилах балок і річкових долин, по сухих луках, узліссях,
сухих лісових галявинах та світлих лісах. В Україні зустрічається в
усіх лісових районах Закарпаття та Прикарпаття (у Карпатах вище поясу
лісу не піднімається). Зрідка трапляється на Поліссі.
У народній медицині квіти використовують як сечогінний засіб при
нирковокам’яній хворобі, траву – при укусах собак, корені проти
пухлин.
Корені з кореневищем входять до збору Здренка. Експериментальне
встановлено, що препарати гадючника гальмують ріст пухлин.
Одну склянку подрібнених коренів з бульбами гадючника звичайного
всипають до пляшки (можна в склянку чи емальовану посудину) і
заливають 0,5 літра 70° спирту, закривають. При кімнатній температурі
(18–22 °C) настоюють 7–9 днів. Після вказаного строку настойку
зливають. Масу подрібнених коренів з бульбами ще раз заливають 0,5
літра перевареної води, яку після 3 днів настоювання зливають.
Спиртову настойку 70° і водну витяжку змішують і одержують 35°
настойку, її (35 % настойку) використовують по одній столовій ложці 3
рази в день перед їдою. Після їди довільно пити чай з квітів нагідок.
Курс лікування повторюють з відповідним інтервалом кілька (3–5)
разів на рік.
Гадючник в’язолистий
(Filipendula ulmaria (L.) Maxim))
Родина розові (Rosaceae)
Гадючник в’язолистий – багаторічна трав’яниста рослина родини
розових. Має повзуче дерев’янисте кореневище без бульб. Стебло
50-200 см заввишки, прямостояче, нерозгалужене, облистнене. Листки
переривчасто-перисті; бокові листочки (2–5 пар) широкояйцевидні,
надрізанопилчасті, зісподу білоповстисті. Квітки дрібні, двостатеві,
правильні, 5-пелюсткові (рідко 6-пелюсткові), жовтавобілі, запашні, в
густому волотистому суцвітті. Пелюстки – з довгим нігтиком. Плід –
листянка, Цвіте у червні – липні.
Росте по всій території України (на півдні трапляється рідше) на
вологих луках, берегах річок і болотах, у заболочених лісах.
Трава містить дубильні речовини, барвники, саліцилову та
аскорбінову кислоти, глікозиди гаультерин і спіреїн. _У всіх частинах
рослини є метилово-саліцилова ефірна олія.
Рослина має потогінні, сечогінні, протизапальні анальгетичні та
протиревматичні властивості. Внутрішньо у вигляді настоїв чи відварів
трави або коріння (коріння активніше за дією) використовують як
потогінний засіб при грипі й підвищеній температурі, подагрі,
ревматизмі істеричних припадках, сильних болях у шлунку і кишках, що
супроводяться запаленнями, при геморої, як сечогінний засіб при
хворобах сечового міхура і нирок та як загальнозміцнюючий засіб при
катарі верхніх дихальних шляхів. Настій трави, крім того, іноді
використовують при головному болі, задишці, серцевих хворобах, діареї,
дизентерії та як протиглисний засіб. Зовнішньо препарати (сік,
відвари, мазі) використовують при лікуванні ран, виразок і фурункулів,
при білях і укусах змій або скажених тварин. Для профілактичних цілей
рослину використовують І в харчуванні: молоде листя, пагони та коріння
– для заправки супів, борщів і салатів; квітки – як заварку до чаю
(суміш сухих квіток гадючника і пелюсток шипшини у співвідношенні
10:1).
В зеленій гущавині трав відразу й не помітиш цю рослину, але її
видав тонкий аромат квіток. Квітки зібрані по 10–30 в китиці на
довгому зеленому стебельці. Безплідні квітки яскраво-блакитні, майже
сидячі; плодючі – на коротких квітконіжках, фіолетові. Відігнуті зубці
оцвітини білі. Листки півциліндричні, зверху вузькожолобчасті, коротші
за стебло. Цибулина яйцевидна, до 2 см у діаметрі. Плід – коробочка.
Цвіте в кінці весни (друга половина квітня – початок травня) у
степах, по чагарниках, на схилах. Можна зустріти в розріджених лісах і
навіть на полях. Росте в Лісостепу, Степу і Криму.
Рослина дуже декоративна, завдяки чому здавна привернула до себе
увагу. Уже в XVI ст. гадючу цибульку розводили в культурі. Відомо дуже
багато її форм.
Гадючою цибулькою назвали тому, що на час її цвітіння після
зимової сплячки з’являються гадюки.
Гадюча цибулька китицева
(Muscari racemosum (L.) Mill.))
Гіркокаштан звичайний
(Aesculus hippotmstanum L.)
Родина гіркокаштанові (Hippocastanaceae)
Дерево з гарною густою кроною до ЗО м заввишки. Старе гілля
брунатно-сіре, молоді товсті пагони – світло-бурі, голі. Бруньки до
2,5 см завдовжки, яйцевидні, темно-бурі, клейкі, покриті шкірястою
лускою. Листки супротивні, черешкові, до 25 см у поперечнику,
пальчастоскладні, складаються з 5–7 сидячих листочків
клиновидно-оберненояйцевидних, зморшкуватих, знизу світліших, вздовж
жилок пухнастих від рудих волосків. Квітки зібрані в гроно 20–30 см
заввишки, чашечки квіток дзвоникуваті, пухнасті з 5 нерівними
лопатями. Віночок п’ятипелюстковий, білий з жовтуватою, далі
червонястою плямою в зіві. Плід – зелена тристулкова коробочка 6 см
завдовжки з неколючими шпичаками і з однією насіниною 2–3 см в
поперечнику, покритою блискучою шкіркою, з сірою плямою на основі.
Цвіте в травні, плоди дозрівають у вересні – жовтні.
Росте по всій території України (походить з Ірану) – висаджують у
парках, вздовж алей.
Збирають кору молодих гілок – навесні, квіти – в травні, шкірку
насіння – восени.
Застосовують при маткових і гемороїдальних кровотечах,
геморагічних діатезах, при варикозному розширенні вен, тромбофлебітах
(стимулює антитромбічну активність сироватки крові й посилює
наповнення кров’ю жильної системи), при атеросклерозі (змінює хімізм,
крові і особливо обмін холестерину), для профілактики апоплексії (в
корі містяться глікозиди ескулетин і фраксин, які, подібно до
дикумарину, уповільнюють зсідання крові, і речовини, рівноцінні
хініну), при захворюваннях жовчного міхура, хронічних захворюваннях
кишок, при суглобному ревматизмі, артритах різної етіології, малярії,
нічному занімінні рук та ніг.
Свіжий, витиснутий з квіток сік вживають при геморої, розширенні
вен, тррмбофлебітах, атеросклерозі, разом з вітаміном В: всередину –
25–30 крапель на 1 ложку води двічі на день; законсервований спиртом у
співвідношенні 1:2 п’ють по чарці (30–40 г) тричі на день при геморої,
варикозному розширенні вен. Внаслідок тривалого вживання соку з квіток
гіркокаштану зникають болі і гулі розширених вен, якщо хвороба не
запущена. Водний настій кори вживають при тривалих проносах і малярії.
При гемороїдальних кровотечах беруть 1 столову ложку суміші квіток
гіркокаштану, квіток арніки і квіток горобини звичайної у
співвідношенні 2:1:2 на 1 склянку окропу, напарюють протягом ЗО хвилин
і п’ють по 1 склянці двічі на день. Ще роблять малі холодні клізмочки
з відвару кори гіркокаштану в 1 склянці води. М. А. Носаль рекомендує
при гемороїдальних кровотечах, безпосередньо після випорожнення,
робити п’ятнадцятихвилинні холодні сидячі ванни, куди додають відвар
кори гілок гіркокаштану (50 г на 1 л води). При маткових кровотечах (в
період клімактерію, але не в зв’язку із злоякісними пухлинами)
промивають піхву двічі на день відваром з шкірки стиглих насінин
гіркокаштану (15 г на 0,25 л води – кип’ятять на малому вогні 10
хвилин).
Спиртовою настойкою шкірки стиглих насінин гіркокаштану (40 г
шкірок на 1 л спирту) розтирають болісні місця при ревматизмі,
артритах. Екстракт кори на олії захищає шкіру від смаги.
Гірчак зміїний
(Polygonum bistorta L.)
Родина гречкові (Polygonaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина, заввишки 30-100 см. Кореневище
гадюкуватозігнуте, в розрізі червонувато-буре, від нього відходять
корені. Прикореневі листки з довгими крилатими черешками, знизу
сіруваті, стеблове листя з розтрубами, всі листки загострені. Суцвіття
– густий колос на вершку стебла, складається з рожевих квіток. Плід –
сім’янка. Цвіте з кінця травня до середини липня.
Росте на вологих луках, лісових вогких галявинах, в
зелено-вільхових і жерепнякових заростях.
З лікувальною метою використовують кореневище. Воно містить
15–20 % дубильних речовин, 0,5 % галової кислоти, 0,45 % глюкози,
парарабін, 30 % крохмалю, 10 % білкових речовин, барвники, каротин,
вітамін С. Замінює імпортну ратану.
В народній медицині кореневища відомі як сильно в’яжучий засіб.
Застосовується при поносах всередину і для промивань. Рідкий екстракт
призначається по 30–40 капель на прийом, відвар (15–20 г на 200 г
води) – по столовій ложці 3–4 рази на день. Крім того, в народній
медицині використовують кореневище як в’яжучий засіб при лікуванні
ран, кровотеч, чиряків, при захворюванні сечового міхура.
При каменях жовчного і сечового міхурів п’ють відвар з кореневища
(20 г на 1 л води, варять 15 хв), п’ють 0,5 склянки три рази в день.
Глечики жовті
(Nuphar lutea (L.) Sm.)
Глід колючий
(Crataegus oxyacantha L.)
Горобина звичайна
(Sorbus aucuparia L.)
Родина розові (Rosaceae)
Осінньої пори серед моря барв яскраво вимальовуються грона
оранжево-полум’яних плодів горобини. Популярність її. зумовлена красою
дерева з круглою кроною і пірчастим листям.
Невисоке дерево або кущ з гладенькою сірою корою та густою кроною
Молоді гілочки сірувато-червоні, опушені, з великими пухнастими
бруньками. Листки опушені (10-20DCM завдовжки), чергові,
непарноперисті, складаються з 9-15 ланцетних або довгастих,
загострених, зубчастих по краю листочків. Квітки численні, зібрані в
складні щиткоподібні суцвіття, всі частини яких опушені. Квітколоже
урноподібної форми, шерстисто-повстисте або голе; чашечка з п’ятьма
ширококутними війчастими чашолистками. Віночок білий (0,8–1,5 см у
діаметрі), пелюсток – 5, тичинок багато, маточка одна, стовпчиків – З,
зав’язь нижня. Плід – кулястий, оранжево-червоний.
У дикому стані росте в підліску або другому ярусі мішаних і
листяних лісів, на лісових галявинах, при дорогах, по берегах річок і
озер.
Плоди містять каротин (до 18 мг %), вітаміни С (до 200 мг %) і Р,
j сорбозу, спирти (сорбіт та ідит), органічні кислоти, гіркі дубильні
речовини, флавоноїди (ізокверцитин, кверцитин, спіреозид, рутин і
ператин), глікозид карасорбузид, галову і протокатенову кислоти,
епікатехін тощо.
Використовують як профілактичний засіб при цинзі та інших
авітамінозах, для виготовлення вітамінного сиропу. Крім того, плоди
входять до складу вітамінних зборів.
Рекомендується вирощувати у групових і поодиноких насадженнях, у
парках, садах або біля осель.
Розмножується насінням. При весняній сівбі його стратифікують при
температурі 0–5 °C протягом 3–4 міс. Висівають у заздалегідь
підготовлений грунт з міжряддями 30–40 см. Після дворічного догляду
висаджують на постійне місце. Росте швидко. Плодоносить на 4-5-й рік
життя. При доброму освітленні і дог ляд і доросле дерево дає 1–2 ц
плодів.
Лікарську сировину заготовляють восени до морозів і сушать у печах
або сушарках. Плоди можна використовувати й сирими. Протягом зими їх
зберігають в холодному приміщенні чи замороженими.
Горицвіт весняний
(Adonis vernalis L.)
Родина жовтецеві (Ranunculaceae)
Назва роду запозичена з грецької міфології. Адоніс був юнаком
надзвичайної краси, якого дуже любила Афродіта. Та під час одного
полювання він загинув від ран, заподіяних диким кабаном. Афродіта була
у відчаї, і на її вимогу з краплини крові юнака зросли квіти адоніса.
Коли навесні ця рослина зацвітає, здається, що трав’янисті пагорби
загоряються золотистим сяйвом. Саме тому її й назвали горицвітом.
В Європі давно оцінили високі декоративні властивості горицвіту.
Його ввели в культуру ще в XVI ст.
Горицвіт весняний – багаторічна трав’яниста рослина 50–60 см
заввишки, з темнобурим, дещо галузистим коренем, з якого виростають
кілька стебел, деякі з них не квітконосні. Стебла біля основи вкриті
бурими листочками у вигляді луски. Стеблові листки чергові,
напівоголені, сидячі, п’ятипальчасто-роздільні: дві нижні ділянки
коротші, перисті, верхні – три-, двоперисті, частки їх вузькі,
лінійні, голі, цілі. Квітки яскраво-жовті, великі (до 6 см у
діаметрі), одинцем вінчають квітконосні стебла та їх відгалуження,
зісподу буруваті. Чашечка пухнаста, у віночку 15–20 довгастих,
зубчастих пелюсток. Плід – кулястий багатогорішок. Цвіте з ранньої
весни до половини травня.
Основними діючими речовинами трави горицвіту весняного є:
адонітоксин, цимарин, сапоніни, адомідозид, адонідолова кислота та ін.
Горицвіт – один з найефективніших серцевих засобів. Його препарати
не мають кумулятивної дії і цим вигідно відрізняються від препаратів
наперстянки. Використовують в основному як засіб, який регулює і
стимулює серцеву діяльність, заспокоює центральну нервову систему, при
неврозах серця, алкогольних психозах тощо.
Траву збирають на 3-4-й рік життя рослини під час цвітіння –
плодоношення. При цьому зрізують верхню трав’янисту частину. Зібрану
сировину сушать у сушарках, на горищі або на відкритому місці у
затінку. Зберігають у добре провітрюваних приміщеннях, куди не
досягають сонячні промені.
Гравілат міський
(Geum urbanum L.)
Родина розові (Rosaceae)
Рослина висотою до 30–60 см. Стебло прямостояче, вкрите м’якими
волосками. Прикореневі листки за формою відрізняються від стеблових.
Квітки 5-членні. Пелюстки вільні, чашечка з підчашею з двох
5-роздільних кіл, після відцвітання відігнута вниз. Тичинок і маточок
багато. Плоди горішковидні. Цвіте з травня до початку червня. Росте у
світлих лісах, чагарниках, садах, на забур’янених місцях майже по всій
території України.
Гравілат міський найчастіше зустрічається в тих лісах, де буває
багато людей або випасають худобу. В приміських лісах і лісопарках,
особливо дубово-грабових, у лісосмугах він скупчений, як правило,
поблизу доріг та стежок у місцях з поживним, добре зволоженим грунтом.
Назва роду походить від грецького слова, що означає – «смачний».
Видова назва в перекладі з латинської мови “міський”. На Україні росте
2 види гравілату.
Гравілат річковий
(Geum rivale L.)
Родина розові (Rosaceae)
У вільшняках, сирих дібровах, по лісових болотах майже всієї
України зустрічається ця струнка, декоративного вигляду рослина з
напрочуд красивими дзвониковидними квітками.
Гравілат річковий має потовщене міцне кореневище, від якого
відходять темно-червоні прямостоячі стебла 25–70 см заввишки. Листки
переважно прикореневі, перистороздільні, як і стебла, волосисті.
Квітки чималі, з червоно-бурою подвійною чашечкою та яскравими
пелюстками з червоними жилками, розташовані по одній-п’ять на верхівці
стебла; вони мають багато тичинок і маточок. Цвіте ця багаторічна
рослина, починаючи з травня, запилюється комахами, має горішковидні
плоди з довгим гачкуватим носиком.
Гравілат річковий можна споживати. З молодих листків його, що
містять значну кількість вітамінів, готують салати. Плоди завдяки
волосистому гачкуватому носику чіпляються до шерсті тварин і в такий
спосіб розносяться на великі відстані.
Деревій звичайний
(Achillea millefolium L.)
Родина складноцвіті (Compositae)
Щодо походження латинської назви рослини існує кілька думок.
Найбільш поширене твердження, що назва дана за іменем Ахілла, який,
згідно з грецькою міфологією, був учнем Кентавра і вперше використав
рослину для лікування ран. Вилікувавши деревієм Телефуса від рани,
завданої мечем, Ахілл довів цілющу силу цієї трави. За іншою версією,
наукова назва рослини походить від грецького “ахілос” – “рясний корм”
або “ахілон” – «тисяча», що пов’язано з розсіченістю листя.
З лікувальною метою деревій використовували кілька тисячоліть
тому, спочатку лікарі стародавньої Еллади й Риму, а згодом Західної
Європи і Русі. Зокрема, з літописів відомо, що внука Дмитрія
Донського, який був знесилений від носових кровотеч, вилікували соком
деревію.
Багаторічна рослина 40-100 см заввишки. Стебло пряме, ребристе,
нерозгалужене, сірувате, рідковолосисте. Листки довгасті або ланцетні,
перисторозсічені, з численними супротивними або кососупротивними
частками, надрізаними на лінійні або ланцетні гострі часточки. Квітки
в дрібних кошиках зібрані у густе верхівкове щитоподібно-волосисте
суцвіття. Кошики (5–7 мм завдовжки, 3–5 мм завширшки) яйцеподібні,
рідше кулясті. Листочки обгортки черешкові, зелені, з бурими або
білувато-перетинчастими краями. Крайові квітки в кошиках язичкові, з
коротким округлим відгином, білі або рожеві. Середні – трубчасті,
двостатеві. Тичинок п’ять, зрослих з пиляками, маточка одна, з нижньою
зав’яззю, довгим стовпчиком і дволопатевою приймочкою. Плід –
сплющена, сіра, дрібноборозенчаста, довгаста сім’янка (до 2 мм
завдовжки) без чубка або коронки.
Росте на луках, полях, лісових галявинах, узліссях, схилах, серед
чагарників, поблизу доріг, на городах.
Листки містять вітамін К (0,05 %), метилбетаїн (0,05 %), ефірну
олію (близько 0,8 %), мурашину, оцтову та ізовалеріанову кислоти,
складні ефіри і спирти. Із суцвіть виділено сесквітерпенові лактони.
Верхівки квітучих рослин використовують при хворобах
кишково-шлункового тракту, зовнішніх кровотечах, запальних процесах
матки, порушенні обміну речовин, погіршенні апетиту і як
протиканвульсійний засіб.
Деревій вважається кровоспинним і потогінним засобом,
застосовується при туберкульозі легень, виразках, катарі шлунка”
нирковокам’яній хворобі, малярії, поносі, геморої, жіночих хворобах,
нічному нетриманні-сечі, хворобах печінки, недокрів’ї, головних болях,
простуді, нервових хворобах і гіпертонії. Суцвіття застосовують при
грижі. Ефірна олія деревію використовується в лікеро-горілчаному
виробництві, виноробстві й парфюмерії.
Концентрований настій з трави – ефективний засіб боротьби з
попелицями, трипсами, щитівками, павутинним кліщем тощо.
Розмножується поділом коренів і насінням. У підготовлений грунт
навесні або восени на відстані 20–25 см один від одного висаджують
заздалегідь викопані і поділені на чотири частини корені. Ширина
міжрядь – 30–35 см. Догляд за посівами полягає у прополюванні та
розпушенні грунту. При необхідності його поливають.
Насіння висівають одразу ж після його збирання. Сходи з’являються
навесні наступного року. Догляд такий самий, як і при вегетативному
розмноженні. Якщо посіви загущені, восени їх проріджують.
Траву, листя і квітки збирають у фазі цвітіння – в червні –
жовтні. Пра] цьому траву зрізують заввишки до 20 см (від верхівки
рослини), товсті стебли видаляють. Сировину сушать у добре
провітрюваних приміщеннях, розклавши тонким шаром.
Дерен справжній (кизил)
(Cornus mas L.)
Відомий з давніх-давен. Так, при розкопках у Криму стародавнього
міста Херсонеса, що існувало в V ст. до н.е., було знайдено кісточки
дерену?!
Не випадково, враховуючи твердість деревини, дереновим списом
Гомер; озброїв Одіссея у своїй знаменитій поемі. Таку зброю мав
міфічний засновник Рима Ромул, який, за легендою, встромив його на
Палантинському горбі, і 1 спис проріс квітучим кизиловим деревом.
Цікавий свідок бронзового віку – бронзовий меч – зберігається в]
грузинському історичному музеї. Рукоятка в нього деренова. Навіть
деталі! перших годинників виготовляли в давнину з цієї напрочуд міцної
деревини. Один такий годинник експонується в музеї міста Нюрнберга.
Цінували дерен і як лікувальний засіб. Гіппократ, наприклад,
писав, що з його листя можна приготувати відвар, який позитивно
впливає на шлункові хвороби, а Овідій на початку нашої ери написав у
поемі “Золотий вік”, які варити кизилове варення.
Дерен справжній – високий (2–5 м) кущ або невелике деревце з
округлою кроною з родини деренових. Молоді пагони зеленувато-сірі, а
старі вкриті сірх”ю тріщинуватою корою. Листки супротивні, від
яйцеподібних до ланцетних і (6-10 см завдовжки), зелені, цілокраї,
сидять на коротких черешках, вкритих, і як і пластинка, притиснутими
волосками. Квітки дрібні (до 10 мм у діаметрі), і золотисто-жовті,
зібрані в зонтикоподібні суцвіття. Плід – темно-червона (жовта або
рожева) соковита кістянка (12–20 мм завдовжки), овальна або
грушоподібна. Кісточка тверда, веретеноподібна, майже гладенька.
Трапляється в підліску листяних та мішаних лісів.
Плоди мають приємний кисло-солодкий смак. Свіжі вживають в їжу.
Застосовують у різних галузях харчової промисловості: для виготовлення
соків, сиропів, екстрактів, вин (які характеризуються своєрідним
смаком і ароматом), наливок, настойок, варення, джемів, мармеладу,
начинки для цукерок, зефіру, пастили. На Кавказі з кизилу готують
лаваш, який є добрим протицинготним і дієтичним засобом. Свіжі й
висушені плоди використовують як приправу до м’ясних та рибних страв.
Високі смакові якості кизилу зумовлені наявністю в них цукрів
(8–9%), яблучної, лимонної та янтарної кислот (2–2,5 %), дубильних і
пектинових речовин, ефірних олій, вітаміну С (близько 55 мг%).
Кісточки кизилу містять олію (до 31 %). У прожареному вигляді їх
використовують як сурогат кави, а листки – як сурогат чаю.
У народній медицині кизил використовують для підвищення апетиту,
як протигарячковий засіб, сухі плоди – при шлунково-кишкових і
простудних захворюваннях. У гомеопатії застосовують есенцію з свіжої
кори.
Завдяки тривалій селекції виведено чимало культурних сортів, які
відрізняються від інших великими плодами, високою вітамінністю,
швидким достиганням.
Розмножують насінням і вегетативно (живцями, кореневими
паростками, відсадками та поділом куща). Насіння висівають після
2-3-місячної стратифікації з міжряддями 30–40 см. Перші два роки
посіви прополюють, грунт розпушують. Восени рослини висаджують на
постійне місце як поодиноко, так і групами.
Поділ куща, як правило, здійснюють при пересаджуванні. Плоди
заготовляють восени.
Дзвоники персиколисті
(Campanula persicifolia L.)
Родина дзвоникові (Campanulaceae)
Рослина висотою 30–80 см, з повзучим кореневищем і прямостоячим
стеблом, вкритим вузькими ланцетними і лінійними листками. Великі (до
4 см у довжину) квітки зібрані по 2–6 у однобічне китицевидне
суцвіття. Віночок 5-лопатевий, чашечка б-роздільна. Тичинок 5, маточка
одна з 3-роздільною приймочкою. Плід – 3-гнізда коробочка. Цвіте у
червні – липні. Росте в світлих лісах, на галявинах, лісових луках,
схилах, у чагарниках по всій Україні, крім південних степових районів.
Назва роду походить від латинського слова, що означає «дзвоник», і
пов’язана з формою квіток. Видова назва утворена від латинських слів,
у перекладі – «персик» і «листок» (листки рослини подібні до листків
персика).
Дзвоники – перехреснозапильні рослини. Пиляки довгі, на коротких
тичинкових нитках, у нижній частині розширених і увігнутих, з
торочками по краях. Між торочками є вузенькі щілини, в які лише бджоли
та джмелі можуть просунути свої довгі хоботки і дістати нектар, що
міститься в глибині квітки” Квіткові бруньки і бутони звернені вгору,
але як тільки квітка розкриється, квітконіжка її загинається донизу, і
квітка поникає. Квітка цвіте протягом тижня. Після цвітіння
квітконіжка випрямляється і коробочка спрямовується верхівкою вгору. В
коробочці відкриваються дірочки, крізь які висипається насіння; у
дощову погоду дірочки закриваються. У квітках нерідко ночують дрібні
комахи. Вночі всередині квіток температура вища, ніж навколишнього
повітря. Дзвоники персиколисті – чудова декоративна рослина.
Потребують охорони. На Україні росте 21 вид дзвоників.
Дивина густоквіткова
(Verbascum thapsiforme Schrad.)
Родина ранникові (Scrophulariaceae)
Трав’яниста, дворічна, 50-180 см заввишки, густо, м’яко опушена
рослина з простим поодиноким стеблом. Листки повстисті, довгасті або
довгасто-яйцевидні, крупно-городчасті. Стеблові – чергові, нижній
листок – у прикореневій розетці. Квітки жовті, правильні. Оцвітина
подвійна, зрослопелюсткова. Чашечка 5-роздільна. Віночок досить
великий, має коротеньку трубочку та 5-лопатевии відгин. Тичинок 5, з
них 6 з білими пухнастими нитками. Маточка одна. Квітки зібрані в
густу колосовидну верхівкову китицю. Цвіте в червні – липні. Плід –
коробочка. Росте біля доріг. На піщаних місцях, узліссях, схилах майже
по всій території України, Іноді утворює суцільні зарості.
Препарати з віночків дивини застосовують як відхаркувальний та
пом’якшувальний засіб. Віночки збирають у суху погоду, в першій
половині дня. вручну, складаючи в невеликі кошики. Відразу ж сушать на
горищі, під наметом або в сушарці при температурі 16–18 С. Крім дивини
густоквіткової заготовляють також віночки дивини ведмежої (V. thapsus
L.), дивини зонтиковидної (V. phlomoides L.), що ростуть у тих самих
умовах, що й дивина густоквіткова.
Дріада восьмипелюсткова
(Dryas octopetala L.)
Родина розові (Rosaceae) Маленький сланкий вічнозелений кущ з
родини розоцвітих. Назва роду походить з грецької міфології. Дріадами
називали німф, які піклувались про дерева і кущі. Росте на гірських
луках у субальпійському та альпійському поясах. На Україні відома
тільки на вершині гори Близниці хребта Свидовець. Тут у високогір’ї
вона справляє незабутнє враження килимками своїх прекрасних квітів.
Цвіте у липні. Взагалі рослина поширена в альпійській зоні гір. Дріада
– древній реліктовий вид. Завдяки своїй декоративності може широко
використовуватись для вирощування на кам’янистих гірках. На Україні
потребує дуже старанної охорони, бо через свою рідкісність може бути
легко винищена.
Дрік красильний (жовтило)
(Genista tinctoria L. subsp.)
Родина бобові (Leguminosae)
Багаторічна напівкущова рослина 100–150 см заввишки. Стебла її без
колючок, гостроребристі, вкриті низьким пухом, з гілками, спрямованими
догори. Листки чергові, суцільні, ланцетні або еліптичні, переважно по
краях і вздовж жилок з пушком, мають маленькі прилистки. Квітки
метеликові, золотаво-жовті, в довгастих гронах на кінцях гілок і
стебел; приквітки довші за двогубу чашечку. Плоди – голі лінійні,
трохи зігнуті боби. Цвіте у травні – червні, частково в серпні. Росте
майже по всій території Україні, рідше на півдні – ‘по сухих лісах, на
узліссях, на схилах пагорбів, серед чагарників, при лісових дорогах,
на пісках.
Збирають під час цвітіння зрізаючи серпом гілки з цвітом та
листками.
Застосовують як сечогінний, судинозвужувальний, проносний,
заспокійливий, кровоочисний засіб, при водянці живота, всіх видах
жовтяниці, серцевій слабості зі зниженим тиском крові, при хворобах
щитовидної залози (зоб, гіпотиреоз, мікседема), а також при маткових
кровотечах і шкірних хворобах, завдяки вмісту леткої олії, алкалоїдів
цитизину і спартеїну, глікозиду лютеоліну та інших. Чай із зелених
частин (гіллячок) дроку за дією нагадує тиреоїдин – гормональний
препарат щитовидної залози. Причому лікувальна дія дроку триваліша,
він не виявляє шкідливих побічних явищ, якщо не перевищувати дозу (дія
флавонового глікозиду лютеоліну).
Як сечогінний засіб при нефритах і набряках серцевого походження,
дрік сприяє посиленому виділенню хлоридів.
Дріоптерис чоловічий
(Dryopteris filix-mas (L.) Schott
Дягель лікарський
(Angeli са archangelica L.)
Родина зонтичні (Apiaceae)
Перша згадка про дягель як прянощі і лікувальний засіб відноситься
до XV ст. За рукописними даними, у XVII ст. східні слов’яни
використовували корінь дягелю при лікуванні пухлин і для боротьби з
інфекційними хворобами.
Це – дворічна трав’яниста рослина, з родини зонтичних. Стебло
товсте, порожнисте, округле, гіллясте, заввишки до 2 м, часто
червонувате, особливо у верхній частині. Листки (до 80 см завдовжки)
зверху яскраво-зелені, знизу сіруваті, тонкі, м’які, з великими
здутими піхвами, перисторозсічені, з великими яйцеподібними
гоетрозубчастими листочками, іноді при основі серцеподібними.
Прикореневі листки довгочерешкові, верхні – сидячі. Суцвіття 10–17 см
у діаметрі, зонтик без обгортки або з 1–2 листочками і численними
опушеними променями. Зонтички мають багатолисті обгортки. Квітки
дрібні, правильні, зубці чашечки малопомітні. Віночок п’ятичленний,
пелюстки зеленувато-білі, еліптичні, із загнутою верхівкою, майже без
виїмки. Тичинок 5, маточка одна, з нижньою зав’яззю і двома
стовпчиками. Плід – двосімянка завдовжки 5–6 мм. Сім’янки овальні,
стиснуті із спинки, з майже рівними крайовими ребрами.
Росте в сирих листяних і мішаних лісах, поблизу водойм, на лісових
луках. Цвіте у червні – вересні.
Підземні органи містять ефірну олію, в якій є альфа-пінен,
альфа-феландрен і борнеол; дубильні речовини, валеріанова, ангелікова,
яблучна і, оцтова кислоти, а також численні кумарини. В листках і
квітках міститьоУ флавоноїд діосмін, а в плодах – кумарини. 1
Корені і кореневище використовують при шлунково-кишковий
захворюваннях, для посилення секреторної і моторної функцій кишечника
та зниження бродильних процесів, як сечогінне. Вони входять до складу
сечогінного збору. Крім того, призначають при виснаженні нервової
системи, гострій і хронічній невралгії, ревматизмі й артриті. З них
виготовляють настойку, лікери. Ефірну олію використовують у
парфюмерії.
Розмножується насінням, яке стратифікують протягом 80–90 днів.
Висіяне в підготовлений грунт з міжряддями не менше 1 м, воно дає
сходи на 5-7-й день після сівби. При осінньому висіві сходи
з’являються в кінці квітня. В перший рік життя рослина утворює розетку
до 50 см в діаметрі. Листки до кінця вегетаційного періоду досягають
40 см довжини. Деякі рослини цвітуть і плодоносять на другий рік. У
більшості з них життєвий цикл триває 3–5 років і більше. Щороку за
вегетаційний період рослина утворює розетку з 10–11 листків. Найбільш
великі з них 80-100 см завдовжки. На другий і наступні роки ріст
рослини відновлюється зразу після танення снігу. Цвіте в червні,
плодоносить у серпні – вересні.
У вегетаційний період необхідно старанно доглядати посіви –
розпушувати і прополювати міжряддя.
Плоди заготовляють у серпні – вересні. Кореневище разом з коренями
великих дворічних рослин – навесні чи восени. Сушать під накриттям на
горищах або в інших добре провітрюваних приміщеннях.
Еритроній собачий зуб
(Erythr ronium dens-canis L.)
Родина лілійні (Liliaceae)
Багаторічна цибулинна рослина з родини лілійний. Наукова назва
роді походить від грецького слова, яке в перекладі означає «червоний»,
що пов’язаш з кольором квітів деяких видів цього роду. Цікаво, що
видову назву дали рослині за оригінальну форму цибулини, яка зовнішнім
виглядом і забарвленням справді нагадує зуб собаки.
Росте на Росточчі-Опіллі в широколистяних лісах, заростях
чагарників, зрідка на луках. Цвіте в березні – квітні. Кому пощастить
побачити ці дивовижної краси квіти, той запам’ятає їх на все життя.
Квітка цвіте 3–5 днів. Квіти спочатку пониклі, а пізніше пелюсточки
оцвітини загинаються догори. Дуже цінна як ранньовесняна декоративна
рослина, яка може з успіхом культивуватись. Зазнає винищення через
свою красу. Потребує повсюдно суворої охорони.
Живокіст лікарський
(Delphinium elatum L.)
Родина шорстколистні (Boraginaceae)
В античні часи корені цієї рослини використовували при лікуванні
переломів кісток для кращого їх зростання.
Багаторічна трав’яниста рослина заввишки 30-100 см з родини
шорстколистих. Стебло крилате, товсте, пряме, шорстке. Нижні листки
великі, звужені у крилатий черешок, верхні – сидячі. Квітки спочатку
рожевувато-лілові, потім фіолетові і в кінці цвітіння – синьо-бузкові,
що зумовлено зміною реакції клітинного соку та властивостями барвника
антоціану: із зміною середовища від кислого до лужного він, наче
лакмусовий папірець, змінює своє забарвлення з червоного на синій.
Плід – горішок. Цвіте в червні – серпні.
Росте на вологих луках, по берегах озер, боліт, річок, струмків,
подекуди вздовж канав, по краях полів, узбіччях доріг, на дні балок.
Корені та кореневища містять значну кількість органічно зв’язаного
кальцію (що й сприяє інтенсивному відновленню кісткової тканини),
алкалоїди (лазіокарпін і циноглосин), алантоїн, дигалову і галову
кислоти, дубильні речовини, аспарагін, вітамін С, крохмаль, слиз,
мікроелементи та інші сполуки.
У народній практиці живокіст використовують при переломах кісток,
як обво лікуючий засіб при всіх видах запалення слизової оболонки,
особливо грудних. Призначають його і при чиряках, виразках та наривах.
Живокіст – одна з найдавніших городніх рослин. Його культивували
заради молодої зелені і пагонів. Молоді стебла, очищені від шкірки,
використовували як спаржу для приготування пюре, супів, вінегретів, а
молоді листки – замість шпинату для приготування салатів тощо. Згодом,
з появою більш зручних у культурі салатних рослин, живокіст перестали
культивувати. Оскільки рослина має певні отруйні властивості, вживати
її необхідно з обережністю.
Розмножується насінням і вегетативно (коренями). Доступніший
останній спосіб. Корені, висаджені восени (або навесні) у
підготовлений грунт, спочатку потрібно поливати. Потребує достатньо
родючих і зволожених грунтів.
Корені заготовляють восени; можна і навесні до початку сокоруху.
Жовтець повзучий
(Ranunculus repens L.)
Родина жовтецеві (Ranunculaceae)
Цей вид жовтцю часто зустрічається у вільшняках, вологих мішаних і
листяних лісах, на лісових болотах.
Жовтець повзучий має висхідне розгалужене стебло 15–75 см заввишки
з довгими лежачими пагонами, що вкорінюються у вузлах. Листки
трійчасті, черешкові. Квітки з п’ятичленною оцвітиною, з багатьма
тичинками і маточками.
Багаторічна рослина. Цвіте у травні – серпні, запилюється
комахами. Плоди – дрібні сім’янки, зібрані в кулясті невеличкі
головки.
Рослина добре розмножується вегетативно – за допомогою повзучих
прикореневих пагонів. У свіжому стані отруйна для худоби.
Жовтушник сіруватий
(Erysimum diffusum Ehrh.)
Журавлина звичайна
(Oxycoccus palustris Pers.)
Родина брусничні (Vaccinioceae) На лісових сфагнових болотах
ростуть вічнозелені сланкі кущики, які восени вкриті яскраво-червоними
соковитими плодами. Це журавлина – наш “північний виноград”, “ягода
здоров’я”, скарбниця поживних та лікувальних речовин. Журавлина має
тонкі темно-бурі пагони з черговими довгастими листками, шкірястими,
зверху блискучими, темно-зеленими, з загорнутим краєм, зісподу
вкритими восковим нальотом. Квітки маленькі, рожеві, розміщені по
одній – чотири на кінцях пагонів. Світлолюбна рослина, 15–60 см
заввишки, цвіте у травні – червні, запилюється комахами. Плоди –
ягоди, які достигають у вересні. Журавлина – дуже цінна харчова
рослина. Плоди її містять багато вітамінів, їх їдять свіжими, а також
готують з них варення, соки, сиропи, екстракти тощо. Ягоди мають
велике лікувальне значення. Збирають журавлину від перших заморозків і
до утворення снігового покриву. Масовий збір ягід журавлини та
зменшення їх природних запасів внаслідок осушення боліт вимагають
раціонального використання та охорони цієї рослини.
Зеленчук жовтий
(Galeobdolon luteum Huds.)
Родина губоцвіті (Lamiaceae) Зеленчук жовтий – характерний
представник трав’янистої рослинності листяних лісів. Висхідні
чотиригранні опушені стебла 15-50Псм заввишки. На верхівці несуть
кілька кілець чималих жовтих квіток. Рослина має розгалужене довге
кореневище та повзучі пагони. Листки досить великі, зі сріблястими
плямами, яйцевидні, з серцевидною основою та городчасто-зубчастим
краєм. Цвіте у травні – червні, запилюється комахами. Плід – дрібний
горішок. Тіньовитривала рослина, добре розмножується повзучими
пагонами. Прикрашає ліси, лісопарки. З молодих пагонів зеленчука
готують весняні салати. Зеленчук – добрий весняний медонос.
Зірочник лісовий
(Stellaria nemorum L.)
Родина гвоздикові (Caryophyllaceae) Росте в листяних лісах, часто
утворює суцільні зарості завдяки повзучому кореневищу. Стебла
зірочника лісового 15–36 см заввишки, прямі, чотиригранні, з гострими
реберцями, закінчуються верхівковими розгалуженими суцвіттями.
Лінійноланцетні цілокраї листки супротивно розташовані на стеблі.
Квітки досить великі, білі з п’ятичленною оцвітиною. Цвіте зірочник у
квітні – червні. Запилюється комахами. Плід – куляста коробочка, що
розкривається зубцями. Зірочник прикрашає ліси, лісопарки, ціниться як
гарний весняний медонос. У вільшняках та в заболочених листяних лісах
часто росте зірочник гайовий (S. nemorum L.), а в мішаних –
злаковидний (S. graminea L.)
Зірочки маленькі
(Gagea lutea (L.) Ker-Gawl)
Родина лілійні (Liliaceae)
Рослина висотою 7-15 см. Прикореневі листки вузенькі, а листок під
суцвіттям розширений біля основи. Зонтиковидне суцвіття на ніжці,
розгалужене, з 2–7 квіток. Цвіте з квітня до середини травня. Вегетує
також недовго. Росте в лісах, на узліссях, у чагарниках, на полях по
всій Україні, за винятком найпівденніпіих степових районів.
Міжнародна назва роду дана рослині на честь англійського ботаніка
Томаса Гейга (Gage). Видова назва латинською мовою означає
“маленький”.! Українську назву рослина дістала за те, що її дуже
люблять гуси. Медоносна] рослина.
На Україні росте 24 види зірочок.
Звіробій звичайний
(Hypericum perforatum L.)
Родина звіробійні (Hypericaceae)
Звіробій. Чи ця рослина причетна до смерті звірів? На таке
запитання є два варіанти відповіді. За першим, назва є перекрученою з
мови далеких кочових племен, які в минулому вторгалися на наші землі,
їхньою мовою ця рослина називалася «джерам-бай», що означає “зцілитель
ран”. За другим] варіантом, грізну слов’янську назву рослині дали
тому, що, відповідно до! спостережень наших прапредків, тварини,
з’ївши її, могли захворіти. Тоді в них на голові, вухах, навколо рота
і очей з’являлася припухлість, яка при сильному отруєнні переходила у
виразки. Тварини відчували сильний свербіж, від чого кидалися на
землю, кусали себе, наносячи рани, що тяжко загоювалися. Для людини
звіробій не становить ніякої небезпеки.
Із стародавніх часів використовувався єгиптянами. У середні віки
був сировиною для виготовлення рицарських напоїв. Нещодавно знайдено
акти початку XVII ст. про застосування звіробою як лікувального
засобу.
Це – багаторічна трав’яниста рослина (30–60 см заввишки) 3 родини
звіробійних. Стебло пряме, голе, вгорі гіллясте. Міжвузля округлі або
з двома гранями, цілісні. Листки супротивні, сидячі, овальні,
видовжено-яйцеподібні або видовжені, тупуваті, цілокраї, з численними
залозками. Квітки правильні, зібрані в щиткоподібну волоть або
нещільну китицю. Чашечки з п’яти зрослих при основі ланцетних,
загострених, гладеньких по краю чашолистків. Віночок п’ятичленний,
жовтий, пелюстки з численними чорно-бурими або фіолетовими крапками.
Тичинок багато, маточка одна, з верхньою зав’яззю і 3–5 стовпчиками.
Плід – багатонасінна тригранна коробочка.
Росте у мішаних лісах, на галявинах, лісосіках, серед чагарників,
на луках, перелогах, біля доріг.
Трава містить до 12 % дубильних речовин, гіперин, гіперицин,
гіперозид, азулен, ефірну олію (до 0,3 %), смолисті речовини (17 %),
антоціани (до 6 %), сапоніни, вітамін С і каротин.
Препарати звіробою мають в’яжучі і протимікробні властивості, а
також здатні стимулювати регенерацію тканин. Використовують усередину
при колітах, зовнішньо – при опіках, гінгівітах та стоматитах.
Із звіробою виготовляють антибактеріальні препарати іманін і
новоіманін, якими лікують гнійні рани, тяжкі опіки, гострі катари
дихальних шляхів. Новоіманін використовують також для боротьби з
бактеріозами овочевих рослин і проти вірусної мозаїки тютюну.
У народній медицині звіробій – дуже популярний лікувальний засіб.
Його рекомендують при поносах, шлунково-кишкових захворюваннях,
хворобах дихальних шляхів, печінки, нирок, як тонізуючий при
серцево-судинних захворюваннях, як кровоспинний при маткових
кровотечах, як глистогінний, при невралгіях, істерії, безсонні,
епілепсії, паралічах. Ним лікують стоматити, гайморити, фарингіти.
Відваром трави миють дітей при діатезах, туберкульозі шкіри, висипах,
наривах, а при хворобах молочних залоз прикладають компреси. Корені
рослини застосовують при дизентерії та туберкульозі кісток.
Оскільки звіробій може рости на одному місці 5 років і більше, для
його вирощування слід підбирати незатінені місця. Ділянки повинні бути
вільними від бур’янів. Грунт обробляють, як і під інші просапні
культури. Перед сівбою його боронують (залізними граблями). Якщо
внести органічні і мінеральні добрива, урожайність рослини збільшиться
на 20–30 %. Рекомендується під оранку вносити 0,2 т/100 м2 торф’яного
компосту і 3 кг/100 м2 азотних, фосфорних і калійних добрив.
Розмножується безпосереднім висівом насіння в грунт під зиму з
міжряддями 45 см з розрахунку 30–40 г/100 м2. При весняній сівбі
насіння обов’язково стратифікують: змішують з піском і витримують на
холоді 2–3 міс.
Для створення оптимальних умов росту після появи сходи прополюють,
а міжряддя розпушують. Такий обробіток на першому році культивування
протягом літа повторюють 3–4 рази. На другий і наступні роки рано
навесні з ділянки збирають відмерлі стебла, грунт боронують (залізними
граблями).
Для заготівлі сировини на великих площах траву скошують, а на
малих і – зрізують серпами на висоті ЗО см від поверхні землі. І
Звичайно через 1–1,5 місяця після першого укосу рослини повторюють
І повну вегетацію і знову зацвітають. Тоді їх косять вдруге. Середня
урожайність І становить 0,2 т/100 м2 з дворічних і 0,3 т/100 м2 з
трирічних культур. І
Сировину сушать у добре провітрюваних приміщеннях при температурі
50–60 °C. При сухій погоді можна сушити на відкритому повітрі, але в
тіні.
Змієголовник австрійський
(Dracocephalum austriacum L.)
Родина губоцвіті (Lamiaceae)
Багаторічна рослина з родини губоцвітих. Наукова назва роду
походить І від грецьких слів, які в перекладі означають «дракон» і
«голова». Назва дана за своєрідний вигляд порівняно великих двогубих
квіток, які справді чимось нагадують голову змія з розкритою пащею.
Росте на вапнякових скелях, подекуди на крейді серед чагарників та
на узліссях. Зрідка трапляється в західному та правобережному
лісостепу. На Україні відомо лише шість місцезнаходжень цього виду. Це
реліктовий третинний вид з дуже розсіяним ареалом.
Дуже гарні фіолетові квітки приваблюють усякого, хто їх побачить,
і] тому їх посилено зривають на букети. Змієголовник австрійський
знаходиться і на грані знищення і потребує суворої індивідуальної
охорони. Заслуговує широкого введення в культуру, як декоративна
рослина, тим більше, що дуже легко культивується, потребуючи лише
вапнування грунту.
Зозулинець шоломоносний
(Orchis militaris L.)
Родина орхідні (Orchidaceae)
Рослина висотою 20–45 см, з яйцевидними бульбами. Стебло з 3–5
яскраво-жовтими довгастими листками, розміщеними в його нижній
частині, і двома листковидними піхвами – в середній. Суцвіття
багатоквіткове, щільне, циліндричне. Квітки
рожевувато-лілово-пурпурові, запашні, складної будови: 5
пелюстковидних листочків оцвітини сходяться верхівками, утворюючи
шолом, шостий (губа) – 3-роздільний, звисає донизу і біля основи має
коротку шпорку. Плід – коробочка. Насіння дрібне, пилувате. Цвіте у
квітні – червні. Росте на вологих луках, у чагарниках, на лісових
галявинах, узліссях у гірських, лісових і лісостепових районах
республіки і дуже рідко у степових.
Назва роду походить від грецького слова, що в перекладі означає
«ядро», і пов’язана, очевидно, з формою бульб рослини. Видова назва в
перекладі з латинської мови означаэ «солдат» і дана рослині за
схожість квіток з шоломом. Квітки запилюються джмелями.
На Україні росте 26 видів зозулинця. Всі вони занесені до Червоної
книги.
Золототисячник малий
(Centaurium erythraea Rafn.)
Родина тирличеві (Gentianaceae)
Древні греки називали цю рослину кентаврою. Але з падінням
Римської імперії про назву забули. І лише в середні віки монахи
розпустили чутку, що соком чудодійної рослини за сто золотих вони
виліковують хворих. Звідси і пішла назва центавріум (по-латинськи –
сто – «центум» і золото – “аурум”). У нас цю рослину називають ще
цинторією, центурією.
Золототисячник малий – дворічна рослина. Стебло пряме,
чотиригранне, заввишки 20–40 см. Листки цілокраї, голі, нижні зібрані
в прикореневу розетку, стеблові – супротивні, довгасто-овальні. Квітки
рожеві, іноді білі, зібрані на верхівці стебла в щиткоподібне
суцвіття. Цвіте в червні – липні.
Росте на луках, лісових галявинах і полянах, між чагарниками, на
узліссях, як бур’ян на полях.
З лікувальною метою використовують траву. Вона містить алкалоїди,
з яких переважає гекціанін (еритрицин), глікозиди (еритаурин,
еритроцентаурин), вітамін С, олеанолеву і сліди нікотинової кислот,
смолу, дубильні речовини, віск, цукри та інші речовини,
У медичній практиці в основному використовують спиртову настойку
золототисячника для збудження апетиту і посилення діяльності
шлункового тракту, при диспепсії, гастритах. Рекомендують його при
підвищеній кислотності шлункового соку, хворобах печінки і жовчних
шляхів. Використовується в гомеопатії.
Розмножують насінням і вегетативно (поділом куща). Насіння після
стратифікації висівають рано навесні з міжряддями 20–25 см. Сходи
з’являються через 2–3 тижні. Догляд у вегетаційний період полягає в
розпушенні грунту та видаленні бур’янів. На чистих грядках
золототисячник добре кущиться.
При вегетативному розмноженні кущі, поділені на 2–4 частини,
висаджують на відстані 25 см один від одного. Дуже важливо попервах
поливати ділянку.
Збирають надземну частину на початку цвітіння, коли листки в
прикореневій розетці ще не почали жовкнути і засихати. Рослини
зрізують біля кореня так, щоб захопити прикореневу розетку. Потім
тонким шаром розкладають, підсушують, а згодом зв’язують у невеличкі
пучки і розвішують до остаточного висихання.
Золотушник звичайний
(Solidago virgaurea L.)
Родина складноцвіті (Compositae)
Багаторічна трав’яниста рослина до 100 см заввишки, з прямим
стеблом. Прикореневі листки оберненояйцевидні, зубчасті, черешкові;
нижні стеблові – ланцетні, звужені в короткий черешок; верхні –
сидячі, вузькі; суцвіття – кошики, розміщені вздовж верхньої частини
стебла у вигляді вузької волоті (різки), квітки золотаво-жовті. Цвіте
у липні – вересні.
Росте по всій території України, переважно в лісових і
лісостепових районах, як посівник (разом з золотушником канадським –
Solidago Canadensis L., який спричинює ураження печінки).
Росте в лісах, частіше хвойних, в рідких чагарниках, на узліссях,
по вогких зрубах, в сухих місцях – на берегах рік, по ярах, на схилах
ровів, залізничних насипів, доріг.
Збирають цілу рослину під час її цвітіння або тільки самі листки.
Застосовують як жовчогінний засіб при жовтяниці, захворюваннях
жовчного міхура (холециститі), при його каменях (холелітіазі),
застійних явищах у печінці, при болях у ділянці нирок, при розладах
сечовиділення (запалення нирок, осад в сечі, водянка), як сечогінний
засіб при порушенні обміну сечової кислоти, при ревматизмі, подагрі.
Застосовують у вигляді чаю. На 1 склянку окропу беруть 1 чайну
ложку золотушника і настоюють 10 хвилин. П’ють по 1 склянці вранці і
ввечері, ковтками. Напар менш міцної концентрації п’ють при бронхіті,
хрипоті, простудах, також при кишкових кровотечах, запальних процесах
у кишках, при ранах, виразках, кривавій сечі, цинзі, туберкульозі
легень. Замість напару можна вживати горілчану настоянку листків
золотушника у співвідношенні 1:3, по 2–3 невеликі чарки на добу.
Особливо рекомендують його людям похилого віку при застійних явищах у
нирках – при набряках, каменях у нирках; як при затриманні, так і при
мимовільному випусканні сечі (діють сапоніни, можливо – алкалоїд,
гіркота, катехінові дубильні речовини, летка олія, флавони).
При розладі сечовиділення беруть 1 столову ложку суміші трави
золотушника звичайного, трави кропиви дводомної, трави деревію
тисячолистого, кореня вовчуга колючого, плодів фенхелю, трави хвоща
польового і березових бруньок у співвідношенні 1:1:1:1:1:2:3,
настоюють 6 годин у склянці води, потім варять 15 хвилин. Випивають за
кілька разів протягом дня. Протипоказаний при вагітності, гострих
захворюваннях нирок і сечових шляхів. Можна брати 2 столові ложки
суміші (порівну) трави золотушника звичайного, квіток бузини чорної,
трави звіробою звичайного, трави фіалки триколірної (братків) і кореня
живокосту на 2 склянки води, варити 15 хвилин і випивати протягом дня.
При ранах і виразках додають до теплої ванни відвар з 3–4 столових
ложок трави золотушника на 1 л води. Свіжі листки прикладають до ран.
Напаром полощуть рот, щоб зміцнити ясна і знищити неприємний запах з
рота. Порошком з листків засипають гнійні рани і нариви.
Зубниця бульбиста
(Dentaria bulbifera L.)
Родина капустяні (Brassicaceae)
Гола рослина висотою 40–60 см, з повзучим м’ясистим кореневищем,
вкритим м’ясистими лусками. Стебло прямостояче. Листки
перисторозсічені, черешкові. Квітки довжиною 1–1,5 см, зібрані у
щитковидну небагатоквіткову китицю. Плоди – косо вгору спрямовані
стручки довжиною до 3,5 см. У пазухах верхніх листків і в суцвітті
містяться блискучі чорні бульбочки – цибулинки. Цвіте в квітні –
травні.
Росте в тінистих широколистих лісах у Карпатах, на Поліссі, в
Лісостепу, у Криму.
Назва роду походить від латинського слова, що в перекладі означає
«зуб». Видова назва в перекладі з латинської мови – «бульбиста».
Рослина розмножується насінням, частинами кореневища та
бульбочками.
Зубниця – декоративна рослина. Рожево-лілові китиці квіток і
зелень вирізьблених листків роблять її окрасою наших лісів. Зірвана
рослина швидко в’яне. Інші 2 види зубниці відрізняються тим, що у
пазухах їх листків і суцвіттях немає бульбочок.
Іван-чай вузьколистий
(Epilobium angustifolium L.)
Родина онагрові (Onagraceae)
Багаторічна рослина з прямостоячим стеблом висотою 50-150 см,
густо вкритим черговими сидячими ланцетними листками. Великі квітки
зібрані в довгі китиці. Пелюсток і чашолистків по 4, тичинок 8,
маточка одна, відігнута донизу. Плід – 4-стулкова довга стручковидна
коробочка. Цвіте з червня до вересня.
Росте на лісових зрубах, згарищах, галявинах, просіках, поблизу
доріг, на сухих горбах, сухих піщаних місцях по всій Україні.
Назва роду утворена від грецьких слів, що означають «маленький» і
«вогкий». Видова назва в перекладі з латинської мови – «вузьколистий».
Назви роду пов’язані з використанням цієї рослини як сурогату чаю.
Суцвіття добре помітні здалеку, приваблюють комах. Але не всі вони
можуть поласувати нектаром. Від мух та інших дрібних комах він надійно
захищений тичинковими нитками і трьома волосинками на стовпчику
маточки. Дістають нектар лише бджоли, які й запилюють рослину. Квітки
у суцвітті розкриваються поступово, починаючи знизу. Уночі і на дощ
вони закриваються і поникають, захищаючи пиляки і маточку від
зволоження. Іван-чай – рослина-годинник: його квітки завжди
відкриваються о 6-7-й годині ранку. Розмножується вегетативно –
додатковими бруньками, що утворюються на коренях, і насінням.
Іван-чай – один з перших оселяється на вирубках. Під його пологом
створюється затінок, нагромаджується волога, і тут починають рости
інші рослини. Добрий медонос. На Україні росте 2 види іван-чаю.
Калина звичайна
(Viburnum opulus L.)
Родина жимолостеві (Caprifoliaceae)
Червона калина… Скільки тепла, ласки у цих звичних нашому серцю
словах. Скільки пісень, легенд присвячено цій скромній рослині. Був
звичай над могилою дівчини садити калину як символ чистоти й суму.
Калина має високі декоративні властивості. Навесні вона
прикрашається квітами, восени – янтарно-червоними гронами плодів і
листям, яке поступово червоніє. Недарма й зараз у багатьох селах і
містах можна побачити цю красуню.
Високий гіллястий кущ (2–4 м заввишки) з сірою корою з родини
жимолостевих. Пагони зеленувато-сірі з супротивними великими (до 5–7
мм) бруньками. Листки до 10 см завдовжки, супротивні, майже голі.
Пластинка їх 3-5-лопатева, з серцеподібною основою, зелена, з двома
ниткоподібними прилистками, черешки довгі. Запашні квітки зібрані в
плоскі кінцеві щиткоподібні суцвіття, крайові великі, білі, безплідні,
серединні – дрібніші, двостатеві. Чашечка з п’ятьма зубчиками, віночок
п’ятироздільний.
Плоди – ягодоподібні червоні овальні кістянки (6,5-14 мм завдовжки
і 4,5-12 мм завширшки) з твердою кісточкою.
Росте в підліску мішаних та листяних лісів, по берегах річок і
водойм, на луках.
Кора калини містить до 6,5 % смоли, до складу якої входять
органічні кислоти (мурашина, оцтова, ізовалеріанова, капринова,
каприлова, масляна, лінолева, церотинова, пальмітинова), фітостеролін,
ситостерин і мірициловий спирт, а також дубильні речовини (близько
2 %), флобафени і глікозид вібурнін. У плодах до 32 % цукрів, до 3 %.
дубильних речовин, є ізовалеріанова і оцтова кислоти, вітамін С. В
насінні до 21 % жирної олії.
Рідкий екстракт і відвар кори використовують при внутрішніх
кровотечах, а також як спазмолітичний і заспокійливий засіб у
гінекологічній практиці. Зовнішньо – для зупинки паренхіматозних
кровотеч. Препарати з кори калини знижують артеріальний тиск. Плоди
посилюють скорочення серця і збільшують діурез. Вони входять у
вітамінні збори. Після морозів плоди вживають в їжу як засіб від
гіпертонії (початкова стадія) і кашлю.
Кору разом з квітками і плодами використовують у ветеринарії для
лікування ящура великої рогатої худоби.
Завдяки високому вмісту пектинів з плодів калини виготовляють
мармелад, готують наливки, лікери, фруктово-ягідні вина, їх
консервують, застосовують як чайно-кавовий сурогат. Можна
використовувати як начинку для пирогів. Крім того, плоди калини дають
червону фарбу, кора – чорно-зелену, придатну для фарбування вовни.
Розмножується насінням і вегетативно (паростками, відсадками,
поділом куща і живцями). Всі способи прості і дають добрий результат.
Зокрема, насіння після тривалої стратифікації висівають у
підготовлений грунт з міжряддями 30–40 см. Після дворічного догляду
саджанці висаджують на постійне місце.
Рослину вирощують у парках для створення окремих груп і
живоплотів. Ціниться також як порода, що приваблює корисних птахів.
Кору заготовляють з молодих пагонів у квітні – травні, роблячи
кільцеві надрізи, які потім з’єднують поздовжніми. Сушать на горищах,
під наметами, розстеливши тонким шаром.
Плоди збирають у вересні – жовтні, зрізуючи ножами або секаторами,
сушать у печах або сушарках при температурі 50–60 °C. Квітки збирають
під час цвітіння і швидко висушують у затінку.
Катран татарський
(Crambe tataria Seb.)
Родина хрестоцвіті (Brassicaceae)
Багаторічна сизувата рослина висотою 40–80 (100) см. Стебло дуже
розгалужене, має форму кулястого куща. Листки 2-перистороздільні.
Квітки білі, численні. Плоди – нерозкривні 2-членні стручечки. Цвіте у
травні – червні. Росте на кам’янистих, здебільшого вапнякових, схилах
в Лісостепу. *г Назва роду походить від грецького слова, що в
перекладі означає «капуста», і пов’язана, очевидно, з тим, що з давніх
часів представники цього роду під назвою “морська капуста”
культивувалися в країнах Південної Європи як овочі. Видова назва у
перекладі з латинської мови – «татарський».
Катран має цікаву життєву форму – перекотиполе, що виробилася в
процесі еволюції як пристосування до поширення плодів. Коли плоди
дозрівають, стебло біля основи відламується; сильні осінні вітри
перекочують кулястий кущ на далеку відстань, розсіваючи насіння.
Катран – чудова декоративна рослина. Його можна вирощувати на
клумбах, кам’янистих гірках, газонах. Добре розмножується насінням.
Жироолійна рослина (в насінні до 40 % жирної олії). Добрий медонос.
Катран татарський занесено до Червоної книги, охороняється на
заповідних територіях. На Україні росте 8 видів катрану.
Квасениця звичайна
(Oxalis acetosella L.)
Родина квасеницеві (Oxalidaceae)
У листяних лісах Полісся та Західного Лісостепу часто
зустрічається квасениця – надзвичайно тендітна, ніжна маленька рослина
з яскраво-зеленими трійчастими листочками. Вона тіньовитривала, в
тінистих місцях утворює суцільні зарості, або куртини, що добре
прикрашають ліси.
Квасениця звичайна не має надземного стебла. Від тонкого повзучого
кореневища відходять пучки довгочерешкових листків 6-12 см завдовжки.
Листки квасениці здатні змінювати своє положення в просторі. В
непогоду та на ніч пластинки листків складаються, листок поникає.
Закриваються на ніч і гарненькі білі квітки з рожевими або ліловими
жилками. Вони розміщені поодиноко на квітконосах, що відростають від
кореневища. Цвіте рослина в травні – червні, запилюється комахами,
плід – маленька коробочка, що розкривається щілинами.
Листочки квасениці мають приємний кислий смак, з них готують
салати. Квасениця – медоносна та лікарська рослина. Вона досить
декоративна, її можна вирощувати в затінених місцях парків,
лісопарків.
Клокичка периста
(Staphylea pinnata L.)
Родина клокичкові (Staphyleaceae)
Кущ до 5 м заввишки, з родини клокичкових. Росте в широколистяних
лісах, по узліссях, іноді серед чагарників. Трапляється зрідка в
Закарпатті та західному і правобережному Лісостепу. Вид поширений в
південній частині Середньої Європи, Середземномор’я, на Кавказі, в
Малій Азії. Окремі місцезнаходження на Україні, безсумнівно, є
реліктовими залишками з тих доісторичних часів, коли клімат тут був
значно теплішим. Саме тому всюди, де ця рослина трапляється в дикому
стані, вона потребує охорони. Цікаво, що в Закавказзі бутони клокички
разом з молодими пагінцями збирають і квасять, як капусту, одержуючи
так звані “джонджолі”. Насіння цієї рослини за смаком дещо подібне до
фісташки, з нього добувають олію.
Завдяки пониклим суцвіттям білих квітів, а ще більше завдяки
оригінальним своєрідним плодам – пухирчасте здутим коробочкам –
рослина дуже декоративна. Культивується в парках, а на півдні – в
лісосмугах.
Кмин звичайний
(Carum carvi L.)
Родина зонтичні (Аріасеае)
Насіння кмину звичайного давно відоме людині як лікувальний засіб
і прянощі.
Це – дворічна трав’яниста рослина. У перший рік життя створює лише
розетку прикореневих листків, а на другий – розвиває порожнисте,
всередині борознисте стебло, яке пускає гілки майже з основи. Листки
чергові, перисторозсічені, верхні – сидячі. Квітки білі, правильні,
зібрані в складні зонтики. Цвіте в червні – липні. Плоди –
двосім’янки, сплюснуті з боків, при достиганні розпадаються на вузькі
серповидні сім’янки.
Росте в розріджених лісах, на узліссях, лісових зрубах, луках,
горбах, по краях доріг.
Плоди кмину містять 3–7% ефірної олії (основні її компоненти –
карвон і лімонен), 14–22 % жирної олії з високим вмістом
петроселінової кислоти та дубильні речовини. З трави і насіння
виділено флавоноїди кверцетин, кемпферол та ізорамнетин, а також
ацетилові сполуки – поліїни.
Відвар плодів використовують при атонії і болях у кишечнику,
метеоризмі, для підсилення функції підшлункової залози, підвищення
тонусу й перистальтики кишечника, зниження в ньому процесів бродіння і
гниття. Ефірну олію використовують для ароматизації лікарських
препаратів.
Плоди кмину звичайного широко використовують також у харчовій і
парфюмерній промисловостях.
Розмножують насінням, яке висівають рано на весні з розрахунку
100 г наЮО м2, глибина сівби 2–3 см. Сходи з’являються через 2–3
тижні. Для прискорення проростання насіння намочують і витримують 2–3
дні при температурі 18–20 °C, після чого висушують та висівають. Деякі
рослини цвітуть у перший рік життя, більшість – на другий і наступні
роки.
Заготовляють насіння кмину в суху погоду, бо зволожені плоди
втрачають товарну якість.
Кінський часник черешковий
(Alliaria petiolata M. В.)
Родина хрестоцвіті (Brassicaceae)
Дворічна рослина висотою 25-100 см. Якщо її розтерти, пахне
часником. Стебла прямостоячі, вгорі розгалужені, вкриті листками.
Нижні листки майже серцевидні, верхні – трикутна виїмчасто-зубчасті.
Квітки дрібні, довжиною 4–7 мм. Плоди – голі стручки на коротких
ніжках. Цвіте у квітні – червні.
Росте як бур’ян у чагарниках, лісах, садах, на затінених місцях по
всій Україні.
Назва роду походить віл кельтського слова, що означає «пекучий»
(розтерті листки рослини пекучі на смак). Видова назва в перекладі з
латинської мови – «черешковий».
Кінський часник черешковий росте в місцях, де завжди достатньо
вологи. На ньому майже немає опушення, листки тонкі і м’які. Зірвана
рослина швидко в’яне.
Специфічний часниковий запах рослини зумовлений наявністю в ній
алілової ефірної олії. У листках кінського часнику є вітамін С,
каротин. Ось чому їх вживають весною як салатну зелень. З цією метою у
Франції рослину вирощують у культурі. Кінський часник використовують і
як приправу, особливо гострий запах має насіння. Використовують у
народній медицині.
Ковила волосиста, тирса
(Stipa joannis)
Родина злакові (Gramineae)
Єдина на Україні ковила, остюк у якої не пірчастий, а
волосовидний. Відростає ця ковила пізніше, ніж пірчасті ковили,
розвивається поволі. Зацвітає в липні, під час спеки, коли більшість
степових рослин уже утворила насіння і засохла. Викидаючи суцвіття,
прикрашені довгими волосовидними остюками, тирса надає степу
блідо-зеленого кольору. Рослина буває до 1 м заввишки, має щільну,
сильно розвинену дернину. Стебло міцне, голе, з плоскими щетиновидно
згорнутими листками, опушеними всередині, а зовні голими. Волосовидний
остюк нижньої квіткової луски до 23 см завдовжки. За допомогою цих
остюків достигле насіння тирси розноситься по степу і “загвинчується”
в землю. До цвітіння тирса – чудовий корм для худоби, особливо для
коней і овець; сіно, скошене в цей час, має добрі поживні якості.
Після достигання плодів тирси пасовища стають небезпечними для овець,
бо плоди заплутуються у вовні, вкручуються в шкіру, завдаючи болю
тваринам і наносячи їм рани; ушкоджують вони й ротову порожнину
худоби.
Росте на кам’янистих схилах, на узліссях у Лісостепу;
зустрічається в передгір’ях гірських районів.
Козлятник лікарський
(Galega officinalis L.)
Родина бобові (Legutniniosae)
Багаторічна трав’яниста рослина заввишки до 40–90 см, рідше до
1,5 м. Корінь стрижневий, з коротким багатоголовим кореневищем. Стебла
численні, прямостоячі, гіллясті, густо вкриті листям, голі або вкриті
розсіяними волосками. Листки з прилистками, непарноперисті, черешкові,
5-20 см завдовжки, з 5-10 парами лінійно-ланцетних листочків. Квітки
численні, зібрані в густі, що перевищують довжину листків, пазушні
китиці, досягають 8-27 см у довжину. Віночок метеликовий, близько 1 см
завдовжки, ясно-блакитний, зрідка білий. Плоди – багатонасінні, голі,
2–4 см завдовжки. Цвіте в червні – серпні.
Росте на вологих суглинистих грунтах, особливо добре почуває себе
на деградованих грунтах.
Всі органи рослини містять в собі алкалоїди. Для лікування
застосовується трава (Herba galegae). З насіння виділено алкалоїд
галагін, лютеолін та його глюкозид галутеолін. В траві міститься
алкалоїд пеганін і сапоніни. Застосовується як сечогінне і потогінне,
а також для посилення секреції молока і для лікування діабету.
Траву збирають в червні – серпні під час цвітіння; насіння –
після, достигання в серпні – вересні.
Конвалія травнева
(Convallaria majalis L.)
Родина лілійні (Liliaceae)
Лілея долин – так у перекладі з латинської мови називається ця
рослина. За історичними даними, у минулому вона була символом
медицини. На одному з портретів Копернік, який був не тільки
геніальним астрономом, а й відомим лікарем, зображений з букетом
конвалій у лівій руці.
Конвалія відіграла певну роль у побуті різних народів. У минулому
в Німеччині під час її цвітіння відбувалися народні гуляння в лісі: в
палаюче багаття хлопці і дівчата кидали квіти конвалії як жертву
богині весни. У Франції навіть існувало свято конвалій. Навесні перед
першою неділею травня йшли в ліс за квітами, якими потім прикрашали
вікна, двері будинків.
Конвалія – однодольна багаторічна трав’яниста рослина з родини
лілійних. Кореневище довге, горизонтальне з підземними пагонами і
тонкими придатковими коренями. Від нього відходять два прикореневих
листки і тонка стрілка з китицею білих пахучих квіток. Плід –
малонасінна червона ягода. Цвіте періодично, через 2–3 роки, у травні.
Росте в мішаних і листяних лісах.
Рослина містить серцевий глікозид конвалатоксин, який широко
використовується в медичній практиці. З насіння виділено також
стероїдний глікозид конвалозид. Крім того, конвалія містить сапонін
конваларин, що подразнює слизові оболонки шлунка, кишечника і нирок.
Препарати з конвалії регулюють діяльність серця, кумулятивних
властивостей не мають. Застосовують спиртові настойки, рідше – в
чистому вигляді, частіше – з валеріаною. Свіжа трава використовується
в гомеопатії.
Для культивування найбільш придатні чорноземи, легкі суглинкові та
інші грунти, які не утворюють кірки. Розмножується поділом кореневища.
Краще росте у вологих, затінених місцях.
Заготовляють під час цвітіння. Надземну частину зрізують ножицями
або ножем на рівні 4–5 см від поверхні землі.
Конюшина лучна
(Trifolium campestre Schreb.)
Родина Бобові. Бобовые. Fabaceae
Багаторічна рослина висотою 40–70 см з трійчастими
широко-яйцевидними або видовженими, з виїмкою на верхівці листками і
прирослими до черешка яйцевидними, з вістрям прилистками. Квітки
зібрані в суцвіття – головки. Плід – яйцевидний однонасінний біб.
Цвіте з травня до вересня. Росте на заплавних луках, у чагарниках, на
узліссях, по балках в лісових і лісостепових районах, рідше в Степу і
Криму.
Міжнародна видова назва в перекладі з латинської мови означає
“лучна”.
Конюшина лучна має ряд цікавих пристосувань. Так, перед дощем її
листки опускаються і складаються, як зонтик, прикриваючи квіткові
головки. Білі плями на листках забезпечують триваліше випаровування
рослиною вологи: світліша поверхня повільніше охолоджується. Боби
дрібні. При них залишається висохла оцвітина, тому вони добре
поширюються вітром. Як і багато інших бобових, конюшина лучна не
боїться нічного холоду: її листочки на ніч складаються і піднімаються
догори, внаслідок чого зменшується поверхня рослини, отже, вона менше
випаровує води і менше втрачає тепла. Росте переважно вночі за рахунок
нагромаджених за день речовин. У холодні ночі процес росту значно
уповільнюється, нагромаджені речовини повністю не витрачаються і
наступного дня гальмують фотосинтез. Рухом листків рослина регулює
певне співвідношення денних і нічних температур, потрібне для її
нормального розвитку.
Конюшина лучна – одна з кращих кормових трав: у ній містяться
вітаміни А, В, С, D, К, 14,5 % протеїну, 3,5 % жирів, багато кальцію і
фосфору, що робить сіно дуже поживним і особливо корисним для
молодняка.
На Україні росте близько 10 видів конюшини.
Конюшина повзуча
(Trifolium repens L.)
конюшина біла; клевер ползучий Trllollum Іерепа – багаторічна
трав’яниста рослина родини бобових. Має повзучі пагони, які по вузлах
укорінюються. Стебло голе, сланке або висхідне, розгалужене, часто
порожнисте, 10–35 см заввишки. Листки дов-гочерешкові, трійчасті;
листочки оберненояйцевидні, дрібнозубчасті. Квітки дрібні,
неправильні, білі, блідо-рожеві або блідо-жовті, у головчастих
кулястих суцвіттях на’довгих квітконосах. Плід – біб. Цвіте у травні –
вересені. Поширення. Росте по всій території України на луках, схилах,
по степах переважно в западинах і на подах.
Сировина. Для виготовлення ліків використовують траву, яку
збирають під час повного цвітіння рослини. Сушать під наметом або в
теплому приміщенні, стежачи за тим, щоб суцвіття (головки) не
пересохли і не обсипалися. Рослина неофіцинальна. Хімічний склад.
Трава містить алкалоїди, дубильні речовини, вітаміни [Е, С, каротин
(провітамін А) та інші] й естрагенний ізофлавон куместрол.
Фармакологічні властивості і використання. В народній медицині рослина
відома як тонізуючий, знеболюючий, ранозагоювальний і антитоксичний
засіб. Настій трави п’ють при простудних захворюваннях, задусі,
туберкульозі легень, отруєннях, жіночих хворобах, зокрема, при
маткових кровотечах, при порушеннях сольового обміну та при втраті сил
внаслідок виснажливих захворювань. Настоєм обмивають рани, щоб вони
швидше гоїлися. Лікарські форнш І застосування. ВНУТРІШНЬО – настій
трави (3 чайні ложки трави на склянку окропу, настоюють 1 годину) по
чверті склянки 4 рази на день
Копитняк європейський
(підгорішник) (Asarum europaeum L.)
Родина хвилівникові (Aristolochiaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина, з повзучим коренем. Листки
довгочерешкові, чергові, цілокраї, нирковидні й округлі, дуже схожі на
кінське копито. Вся рослина покрита короткими волосками, тому
пухнаста. Три низові лускаті листки і два темно-зелені,
довгочерешкові, нирковидно-серцевидні, -зимують. Квітки дрібні,
одиночні, на короткій пониклій ніжці. Оцвітина ззовні зеленувато-бура,
всередині – темно-червона, бура, з трьома яйцевидними, всередині
загнутими, загостреними частками. На смак рослина гірка, гостра, з
неприємним запахом, що нагадує запах валеріани й перцю. Цвіте копитняк
у квітні – травні
Росте майже по всій території України, в тінистих листяних, рідше
– у хвойних лісах.
Збирають кореневища навесні, листя – під час цвітіння (у травні).
Застосовують як сечогінний (при водянці), відхаркувальний,
блювотний, протизапальний, молокогінний засіб. Регулює функціональну
діяльність шлунка і серця, менструальний цикл, лікує від алкоголізму.
Складник леткої олії азарон, що міститься в копитняку європейському,
отруйний. Рослина протипоказана при вагітності.
Перетертий з кореня порошок беруть на кінчик складаного ножика
(0,2–0,5), всипають у чарку молока і випивають натщесерце 1 раз на
день. Ця доза діє ефективно при гарячці і глистах, також при мігрені,
грудній жабі, істерії, надчутливості. Якщо ж взяти порошку більше (до
5 г), то це може спричинити блювання.
Відвар кореня готують так. На 1 склянку окропу (або козячого
молока) дають половину чайної ложки подрібненого кореня, 1 хвилину
варять і відціджують. П’ють по 1 столовій ложці 3–4 рази на день при
менструаціях, нестравності шлунка (диспепсії), при гастритах,
ентеритах, хворобах печінки та від жовтяниці. При серцевих хворобах
діє як заспокійливий засіб. Дітям при судомах або наслідках переляку
дають половину ложки 1 раз на день відвару з половини чайної ложки
кореня в 1 склянці молока. Відвар цього кореня на воді застосовують
проти алкоголізму – 1 столову ложку відвару вливають в 1 склянку
горілки. Цей засіб спричинює блювання і часто змушує хворих
відвертатися з огидою від спиртних напоїв.
Відвар з 1/5 чайної ложки подрібненого листя копитняку в 1 склянці
окропу вживають проти глистів. При лихоманці п’ють по 1 столовій ложці
відвару двічі на день протягом 2–3 тижнів. Цим відваром також лікують
при алкоголізмі.
Як відхаркувальний засіб вживають при бронхіті: беруть 1 столову
ложку суміші (порівну) листків копитняка, розхідника звичайного і
нетреби на 1 склянку окропу, настоюють 10 хвилин і п’ють по півсклянки
5–6 разів на день,
Настій листків поліпшує серцеву діяльність, спричинює значне
звуження судин і підвищення тиску крові. Відвар кореня копитняка
використовують як примочку при хворобах очей.
Королиця звичайна
(Leucanthemum vulgare Lamb.)
Родина складноцвіті (Asteraceae)
Багаторічна рослина висотою 30–60 см, здебільшого з одним кошиком.
Листки прості, довгасті, по краю зарубчасто-зубчасті. Копійки великі –
3–5 см у діаметрі. Язичкові квітки білі, трубчасті – жовті. Сім’янки
без чубка. Цвіте з травня до кінця літа. Росте на луках, схилах,
галявинах, уздовж доріг по всій Україні.
Назва роду походить від грецьких слів, що означають “біла квітка”.
Видова назва в перекладі з латинської мови – «звичайна». Часто цю
рослину неправильно називають ромашкою, від якої вона відрізняється
цілісними листками (у ромашки листки перистоскладні).
Королиця має сплячі бруньки, які розвиваються при пошкодженні
рослини. Якщо ранньою весною зрізати стебло королиці під корінь, то з
пазух прикореневих листків розвинеться кілька нових пагонів – цього
ніколи не буває за нормальних умов розвитку. Білі язичкові квітки –
маточкові, добре помітні комахам; трубчасті – двостатеві, в них пиляки
дозрівають раніше від маточок. Пиляки зростаються своїми краями і
утворюють трубочку, через яку проходить стовпчик маточки, виносячи
приймочку над тичинками. Ростовий стовпчик, досягнувши пиляків,
виштовхує з них дозрілий пилок, який переноситься комахами на квітки з
дозрілими приймочками. На ніч і в дощову погоду кошики закриваються,
захищаючи пилок від намокання.
Королиця – чудова декоративна рослина, введена в культуру. На
Україні росте 3 види королиці.
Коронарія зозуляча, зозулин цвіт
(Lychnis flos-cuculi L.)
Родина гвоздикові (Caryophyllaceae)
Багаторічна рослина висотою 30–70 см. Стебла прямостоячі, вгорі
галузисті. Нижні листки видовжено-лопатеві, верхні – вузьколінійні.
Квітки зібрані в рідкі суцвіття. Чашолистків і пелюсток по 5. Кожна
пелюстка довжиною до 2,5 см, глибоко розсічена на 4 частки. Цвіте у
червні – серпні.
Росте на вологих луках, на болотистих місцях поодиноко або групами
по всій Україні.
Назва роду походить від латинського слова, що в перекладі означає
«корона» (квітка рослини схожа на корону). Видова назва складається з
двох латинських слів, у перекладі – “квітка” і «зозуля».
На стеблі коронарії (у вузлах) є краплі рідини, схожої на піну
(звідси назва рослини – “зозулячі сльози”). Якщо обережно здути рідину
із стебла, можна побачити на ньому маленьку зелену личинку пінявки –
дрібної комахи, яка виділяє рідину і в ній живе. Запилюється коронарія
зозуляча нічними метеликами і бджолами, які прилітають до неї за
нектаром і пилком.
Чудова декоративна рослина. На луках часто росте великими
ділянками, які справляють сильне враження під час масового цвітіння.
На Україні в дикому стані росте коронарія шкіряста (С. coriacea
(Moench) Schischk. ex Gorschk.) – багаторічна рослина, опушена м’якими
білими волосками, з великими поодинокими червоними квітками, яку часто
вирощують у культурі. Культивують ще коронарію халцедонську (С.
chalcedonica L.), квітки якої здебільшого червоного кольору.
Косарики черепитчасті
(Gladiolus imbricatus L.)
Родина півникові (Iridaceae)
Рослина з подвійною бульбоцибулиною. Великі рожево-фіолетові
квітки з неправильною, майже 2-губою оцвітиною зібрані в однобічний,
досить густий колос на верхівці високого (30–60 см) квітконосного
стебла, з мечовидними широколінійними листками. Тичинок 3, маточка
одна з нитковидним стовпчиком і 3 майже пелюстковидними приймочками.
Цвіте в червні. Росте на вологих луках, у чагарниках, на галявинах у
лісових і лісостепових районах Правобережної частини України.
Назва роду походить від латинського слова, що означає шпага”,
«меч» (від форми листків). Видова назва в перекладі з латинської мови
– «черепитчастий».
Квітки добре пристосовані до перехресного запилення. В молодих
квітках стовпчик і приймочки розміщені над пиляками і притиснені до
верхніх пелюсток, а в більш зрілих – стовпчик нахилений донизу, а
приймочки перекривають шлях до нектару. Комахи, переважно бджоли, в
одних квітках вимазуються пилком і переносять його на приймочки більш
зрілих квіток, запилюючи їх.
Рід косариків широко відомий. Розкішні садові гладіолуси з
квітками неперевершено! гами кольорів належать до цього роду, їх
скромні дикорослі додачі, звичайно, поступаються красою, але теж
декоративні. Косарики черепитчасті потребують охорони, занесет ДЪ ^?
рйК$йЯ>\ ^ЙЖЧЙ. –
На Україні росте 4 дикорослих види косариків і кілька культурних
представлених багатьма сортами.
Кремена лікарські (підбіл лікарський)
(Andromeda polifolia L.)
Родина складноцвіті (Compositae)
Багаторічна рослина. Листки 50 см в поперечнику,
округло-серцевидні, кутасто-рівнозубчасті, щільні, зісподу
білоповстисті, далі майже голі. Квітки – м’ясо-червоні. Кошики – в
довгастому гроні на покритому листочками довгому квітконосному стеблі.
Кореневище велике, повзуче. Цвіте в березні – травні.
Росте в Лісостепу, зрідка на Поліссі, в Карпатах і гірському Криму
розсіяно – понад берегами річок і струмків, по вологих місцях.
Збирають коріння – перед цвітінням рослин. В ньому містяться
речовини спазмолітичної дії, в листках – сліди алкалоїдів і
аскорбінова кислота
Застосовують у вигляді чаю – при пропасниці, задишці, подагрі і в
тих випадках, що й підбіл звичайний. В давнину коренем лікували чуму.
Чай готують так. Протягом 10 хвилин кип’ятять на малому вогні 1
чайну ложку подрібненого коріння в 1 склянці води. П’ють 2 склянки на
день, ковтками. При подагрі беруть 2 столові ложки суміші коренів
кремени лікарської (або коренів лопуха), кореневищ пирію повзучого,
трави вероніки і трави фіалки триколірної у співвідношенні 2,5:2:2:3
на 1 л води, кип’ятять 15 хвилин і п’ють по півсклянки, 5 разів на
день, через годину після їди.
Свіжі листки прикладають на застарілі виразки (фітонцидна дія).
Кропива дводомна
(Urtica dioica L.)
Родина кропивні (Urticaceae)
У Франції відвар кропиви давно відомий як засіб, що зміцнює і
сприяє росту волосся. У Грузії та Азербайджані з молодих листків
кропиви не одне століття готують національні страви. Російські лікарі
XVII ст., не маючи уявлення про мікробів, емпіричним шляхом дійшли до
застосування бактерицидів рослинного походження, серед яких була і
кропива. Лише через три століття експериментальна медицина дала
наукове обгрунтування цьому.
Кропива – багаторічна трав’яниста рослина (50-125 см заввишки).
Кореневище повзуче дерев’янисте, гіллясте. Стебло пряме, чотиригранне,
вкрите, як вся рослина, жалкими волосками. Листки супротивні,
довгочерешкові, з прилистками. Пластинки їх видовжено-яйцеподібні
великопилчасто-зубчасті. Рослина дводомна.
Росте по всій території України – на засмічених місцях, городах, у
садах попід тином. Часто утворює суцільні зарості.
Листки кропиви містять вітамін С (35-270 мг%), провітамін А
(13–20 %), вітаміни Вг і В2, мінеральні солі, залізо, кальцій
крохмаль, кислоти тощо. У науковій медицині препарати з них
рекомендують при маткових, легеневих, геморойних, кишкових кровотечах.
Вони входять до складу алохолу, що використовується при захворюваннях
печінки. Відвар рослини знижує вміст цукру в крові.
У народній медицині кропиву рекомендують як сечогінний засіб при
хворобах нирок, ревматизмі, недокрів’ї, для загоювання ран. У
гомеопатії популярна есенція із свіжої трави. і
Як косметичну рослину відвар кропиви (коренів) використовують
проти облисіння і для стимулювання росту волосся.
Дуже легко розмножується як вегетативно, так і насінням. Не
вибаглива до грунту та умов освітлення, тому для неї можна використати
ділянки, на яких практично нічого не може рости. У підготовлений грунт
або висівають (без стратифікації) насіння, або висаджують поділене
кореневище. Дуже швидко кропива розростається і дає високий урожай.
Практично догляду не потребує.
Листки збирають навесні та на початку літа. Сушать на горищі, під
залізним дахом або під наметом з доброю вентиляцією, розстилаючи
тонким шаром на папері або тканині. Сушити на сонці не можна.
Крушина ламка
(Frangula alnus Mill.)
і Родина жостерові (Rhamnaceae)
В народі давно помітили, що кора крушини дуже корисна при запорах
у людей старшого віку.
Це – високий кущ (до 2 м). Кора темно-червона або
червонувато-сіра, з черговими гілками без колючок. Листки чергові,
овальні або обернено-серцеподібні, цілокраї, блискучі. Квітки дрібні,
в пазушних пучках, зеленувато-білі. Плід – кістянка, нестиглий –
червоний, стиглий – чорний. Цвіте в травні- червні.
Росте в широколистяних лісах, особливо на лісових галявинах, серед
чагарників.
Свіжа кора містить 3–5% вільних і зв’язаних оксиметилантрахінонів,
емодин, хризофанол і антраноли. Свіжозаготовлена, вона викликає
нудоту, блювання, понос.
Застосовують крушину у вигляді відвару, рідкого або сухого
екстракту. У науковій медицині використовують як проносний засіб при
хронічних запорах і геморої. Входить до складу послаблювального
шлункового або протигемороїдального чаю. Глікозид емодин, добутий з
кори, входить до складу холаголу, який призначають при жовчнокам’яній
хворобі, запаленнях і церозі печінки. У народній медицині кора
вважається швидкодіючим засобом при захворюваннях печінки, хронічних
запорах, хворобах шкіри, її використовують також при гастритах,
хворобах кишечника, дизентерії, виразках шлунка, листки – при
недокрів’ї.
У ветеринарії кору крушини у вигляді відвару або настою
призначають як проносне. Крушина ламка – добрий медонос, її можна
розмножувати поділом куща, паростками й відсадками. Добре росте по
берегах річок, водойм, боліт, на вологих луках. Тіневитривала рослина.
Збирають кору навесні до появи листків. Для цього на стовбурах і
гілках на відстані 10–50 см один від одного ножами роблять кільцеві
надрізи, які з’єднують поздовжніми розрізами. Така кора легко
знімається. Потім деревину рекомендується зрубати на пеньок для
відновлення рослини.
Сировину сушать під наметом з доброю вентиляцією або під залізним
дахом, розклавши на папері або тканині.
Купальниця європейська
(Trollius altissimus Crantz)
Родина жовтецеві (Ranunculaceae)
Оригінальна краса квіток цієї рослини є причиною зривання їх
великої кількості на букети, внаслідок чого її стає дедалі менше.
Це – багаторічна рослина з прямостоячим стеблом до 50 см заввишки.
Листки довгочерешкові, пальчасто-розсічені, темно-зелені, прикореневі.
Квітки поодинокі, верхівкові, лимонно-жовті, блискучі, наче вкриті
позолотою чи лаком.
Росте на вогких лісових луках та галявинах, узліссях, чагарникових
заростях переважно у лісових і лісостепових районах та в Карпатах.
У свіжій траві міститься протоанемін, сліди інших алкалоїдів,
сапоніни, вітамін С, органічні кислоти, дубильні речовини.
В народній медицині Білорусії використовують траву при шлункових
захворюваннях. На Україні – зовнішньо при наривах.
Теплий, сонячний колір квіток купальниці робить їх особливо
бажаними в садах та парках, по берегах водойм, струмків.
Розмножується вегетативно і насінням, яке найдоцільніше висівати
під зиму – тоді сходи з’являються навесні Цвіте на другий рік життя.
Найкраще росте на родючих щільних грунтах. Траву заготовляють під час
цвітіння, сушать на горищі при добрій вентиляції.
Кульбаба лікарська
(Taraxacum officinale)
Родина складноцвіті (Asteraceae (Compositae)
Це відома вже в далекому минулому лікарська рослина. Феофраст
рекомендував її для лікування веснянок і печінкових плям на шкірі.
Пізніше її почали використовувати араби. У XVI ст. в Німеччині
кульбабі приписували заспокійливу та снотворну дію.
Багаторічна трав’яниста рослина. Має коротке, просте, рідше
багатоголове кореневище, від якого відходить малогалузистий корінь.
Розетка з дещо піднятими або лежачими на землі листками. Останні голі,
довгасте-ланцетні, до основи звужені, і глибоко-перисто-надрізані.
Лопаті листків відхилені до основи краї їх нерівномірно-зубчасті. З
пазух листків виходять квіткові стрілки – голі, циліндричні,
порожнисті всередині, 15–30 см заввишки. Суцвіття – одиничний
верхівковий груповий кошик. Гола розширена верхівка квіткової стрілки
(квітколоже) оточена загальною обгорткою з лінійно-ланцетних
листочків. Квітколоже густо вкрите яскраво-жовтими язичковими квітками
з чубком замість чашечки. Плід сім’янка з пухнастою летючкою. Цвіте з
весни до пізньої осені.
Росте як бур’ян на всій території України.
У коренях містяться тритерпенові сполуки, інулін (до 24 %), каучук
(до 3 %), жирна олія, до складу якої входять гліцериди пальмітинової,
олеїнової, лінолевої, мелісової і церитонової кислот.
У листках – вітамін С (50–70 мг%), каротин (6–8 мг%), вітамін Е,
солі заліза, кальцію і фосфору.
Корені застосовують для збудження апетиту, як жовчогінний засіб та
поліпшення травлення при запорах.
Свіжі листки після попереднього вимочування у солоній воді
придатні для виготовлення салатів, їх можна маринувати в оцті і
додавати до овочевих страв як приправу. З коренів готують сурогат
кави.
Французи вживають не тільки зелені листки, а й молоді, ще не
розкриті суцвіття. Кошики маринують і додають у солянки й вінегрети як
замінник
З косметичною метою використовують напар з квіток кульбаби. Ним
зводять бородавки, пігментні плями і ластовиння. Ця рослина входить до
складу противугревого лосьйону.
Оскільки кошики кульбаби відкриваються о 6-й годині ранку, а
закриваються о 10-й, її можна використати для створення квіткового
годинника, що й зробив свого часу Кар л Лінней. До того ж кульбаба –
непоганий барометр; на дощ її кошики закриваються.
Дуже добре розмножується насінням, яке висівають з міжряддями
25–30 см. Догляд полягає у 2-3-разовому розпушенні грунту та
прополюванні за вегетаційний період.
Корені збирають восени або рано навесні, їх миють у холодній воді,
протягом кількох днів пров’ялюють на відкритому повітрі, а потім
сушать на горищах під залізним дахом, у печах або сушарках при
температурі 40–50 °C.
Купина лікарська
(Polygonatum multiflorum L.)
Латаття біле
(Nymphaea alba L.)
Родина лататтєві (Nymphaeaceae)
Водяна рослина; до дна водойми прикріплюється великим міцним
кореневищем товщиною до 10 см, вкритим бурими лусками. Від нього на
поверхню води на довгих черешках піднімаються плаваючі великі цілісні
листки овальної форми з серцевидною основою. Великі красиві квітки
сидять по одній на кінцях довгих бурих квітконіжок, що також відходять
від кореневища. Черешки і квітконіжки дуже міцні й еластичні. Всі
частини квітки розміщуються по спіралі. Віночок з численних білих
пелюсток оточений зеленими (із зовнішнього боку) і білуватими (з
внутрішнього) чашолистками. Пелюстки зменшуються до середини і
переходять у численні тичинки з довгими жовтими пиляками. В центрі
квітки – маточка з оранжевою променистою приймочкою. Квітки на ніч
ховаються у воду, але тільки-но зійде сонце, вони спливають на
поверхню у вигляді великих овальних бутонів, які через деякий час
поволі розкриваються у білосніжні квітки. О 5-6-й годині вечора квітки
починають повільно закриватися і занурюються у воду. Занурення квітки
у воду – це пристосування до захисту від надмірного випромінювання
тепла у нічні години, коробочка. Цвіте в червні-липні. Росте в лісах,
чагарниках у лісових і лісостепових районах, здебільшого в Карпатах і
Прикарпатті. Зустрічається порівняно рідко.
Назва роду походить від кельтського слова, що означає “білий” (у
багатьох видів лілії віночок білий). Можливо, що назва походить від
римської назви цього роду. Видова назва пов’язана з тлумаченням
алхіміків про те, що рослина нібито походить з Марса.
Цибулини лілії лісової їстівні, нагадують за смаком каштан.
Рослина медоносна, запилюється переважно нічними метеликами. Окремі
екземпляри живуть до 22 років.
Єдиний на Україні вид цього роду, що росте в дикому стані,
підлягає охороні, занесений до Червоної книги.
Лілія лісова
(Lilium martagon L.)
Лопух справжній
(Arctium lappa L.)
Родина складноцвіті (Asteraceae (Compositae)
До початку XIX ст. лопух не був відомий у Західній Європі. Його
занесла сюди російська кіннота після розгрому армії Наполеона. Тепер
ця рослина у Франції росте як бур’ян. В Японії лопух вважають
городньою овочевою рослиною і культивують під назвою «гобо».
Підсмажені корені додають до кави замість цикорію.
Лопух справжній – дворічна трав’яниста рослина до 1,5–2 м
заввишки, із стрижневим м’ясистим розгалуженим (до 60 см завдовжки)
коренем. Стебло прямостояче, ребристе, червонувате, шерстисте. Листки
з черешками, великі, широкосерцевидно-яйцеподібні, здебільшого
цілокраї, рідше виїмчасто-зубчасті, зверху зелені, шерстисті, зісподу
сіроповстисті. Верхні листки яйцеподібні, загострені, здебільшого із
заокругленою основою. Квітки зібрані в кошики розташовані щитком.
Обгортка черепитчаста, складається з шипуватих, загострених на
верхівці гачкуватих листочків. Квітки в кошику двостатеві, трубчастим
на верхівці п’ятизубчастим пурпуровим віночком. Сім’янки з чубкол
коротких зазублених щетинок.
Цвіте з червня до середини серпня. Плоди достигають у серпні –
вересні
Росте як бур’ян. Зустрічається на смітниках, біля жител і доріг, }
лісах, на полях поодиноко і групами.
У коренях лопуха справжнього містяться полісахарид інулін (в сухю
коренях – 37–45 %), протеїни (близько 12 %), ефірна олія (до 0,17 %)
пальмітинова і стеаринова кислоти, ситостерин та стигмастерин; у
насінні – глікозид арктин, а в листках дубильні речовини, слиз та
ефірна олія.
У народній медицині корені лопуха використовують як сечогінний
потогінний засіб, а також при подагрі, цукровому діабеті, каменях у
нирках печінці, захворюваннях шкіри (екземи, вугри, лишаї), золотусі,
виразці шлунка. Настій коренів на оливковій олії відомий під назвою
“реп’яхова олія1 як засіб, що запобігає випаданню і сприяє росту
волосся на голові.
Добре розмножується насінням, яке висівають восени або навесні ю
ділянках, не придатних для вирощування інших рослин. Догляду не
потребує ЧЗДіг Заготовляють корені рослин першого року життя восени
(вересень – жовтень), а другого року – рано навесні, на початку
відростання (квітень), ї) викопують лопатами, очищають від землі,
обрізують надземну частину і тонн корені та відразу промивають у
холодній воді. Потім відбирають товсті корен звільняють їх від кори і
сушать надворі або на горищах під залізним дахом чі під навісами з
доброю вентиляцією, розклавши тонким шаром на папері, мішковині.
Кореневище в гомеопатичній практиці застосовують як сечогінне, в
народній медицині – як сечогінний, відхаркувальний та
болезаспокійливий засіб. У вигляді водного настою корінь вживають при
захворюваннях нирок і сечового міхура, шлушшво-кишковото тракту, тгра
гадокрув’ї. ^овташшл – дзія. миття голови при випаданні волосся.
Розмножується вегетативно (поділом коренів) і насінням. Останнє
висівають навесні з міжряддями 35–40 см; сходи з’являються на 20-30-й
день (при осінній сівбі – у квітні). У перший рік життя рослина
утворює розетку з листків. Починаючи з другого року регулярно цвіте (в
червні) і плодоносить (в серпні). У перший рік посіви обов’язково
прополюють, грунт розпушують. Аналогічні роботи виконують і в наступні
роки.
При вегетативному розмноженні корені також висаджують з міжряддями
35–40 см. Спочатку грунт поливають. Після укорінення коренів міжряддя
прополюють і розпушують. Вирощують любисток у садах і на городах як
декоративну та пряну рослину.
Заготовляють корені восени, їх сушать у добре провітрюваних
приміщеннях. Висушені корені швидко вбирають вологу і уражуються
грибками, тому їх слід зберігати в сухому місці.
Любка дволиста
(Platanthera bifolia L.)
Родина орхідні (Orchidaceae)
Рослина висотою 25–50 см, з суцільними бульбами, двома майже
супротивними еліптичними прикореневими листками на крилатих черешках і
довгою рідкою китицею білих запашних квіток на довгому квітконосі.
Великі, зеленувато-білі квітки надзвичайно химерної форми, схожі на
метеликів. Три пелюстки віночка сходяться біля верхівки, 2 –
розпростерті, а третій, язичковидний, звернений донизу (так звана
губа), значно більший від інших, відрізняється від них формою. Біля
основи він має довгу вигнуту циліндричну шпорку, яка в 1,5–2 рази
більша, ніж зав’язь. Плід – коробочка. Насіння, як у всіх орхідних,
дуже дрібне, пилувате. Квітки мають чудовий запах, особливо
присмерком, коли багато виділяється пахучих речовин; ось чому в деяких
місцевостях цю рослину називають ще нічною фіалкою. Цвіте в червні –
липні. Росте в заростях чагарників, у тінистих листяних і мішаних
лісах, на лісових галявинах, узліссях.
Назва роду походить від грецьких слів, що в перекладі означають
“широкий пиляк”. Видова назва означає «дволиста».
Білий колір квіток і сильний запах приваблюють нічних метеликів,
які запилюють рослину. Декоративна рослина. Як і всі орхідні, підлягає
охороні, занесена до Червоної книги. На Україні росте 2 види любки. У
бульбах любки, порівняно невеликих за розміром, нагромаджуються слиз
(до 50 %), крохмаль (до 30 %), декстрин (до 10 %), деякі тонізуючі
речовини. Народна медицина рекомендує бульби любки виснаженим хворим
при шлунково-кишкових захворюваннях, кашлі, хворобах зубів, а листя як
зовнішнє при наривах. Бульби доцільно використовувати як обволікаючий
засіб при отруєні (при цьому уповільнюється всмоктування токсичних
сполук).
Культивується легко. Любку висаджують у пухкий грунт, багатий на
перегній, у затінку кущів. Вона непогано розростається і щоліта радує
нас ніжними квітками і тонким духмяним запахом.
Льонок звичайний
(Linaria uulgaris Mill.)
Родина ранникові (Scrophulariaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина. Стебло пряме, заввишки 30-100 см,
листки чергові, численні, лінійно-ланцетні. Квітки великі, сіро-жовті,
зібрані довгою вершковою китицею. Цвіте все літо. Росте біля доріг, на
схилах, по межах, серед посівів, на непіднятих парах, по сухих
канавах.
З лікувальною метою використовують всю надземну частину (Herba
linariae), яка містить ряд речовин, зокрема глюкозиди: линарин,
пектолинарин, линаракрин, линарезин; різні кислоти; фітостерин,
парафін, вітамін С.
Вживається як сечогінне і легко проносне. Різні настої з трави
застосовують при водянці, жовтяниці, болях у шлунку, золотусі, проти
глистів, при головних болях. Рідкий екстракт з льонку (50 г на 1 л
води) приймають на ніч по 2–3 чайних ложки.
Збирають траву в період цвітіння (травень – вересень), зрізуючи на
10–15 см нижче від квітки.
Маренка запашна
(Asperula cynanchica L.)
Родина маренові (Rubiaceae)
Це багаторічна трав’яниста рослина 10–50 см заввишки. Стебло
висхідне, південне, голе, чотиригранне, нерозгалужене. Рослина пахне
кумарином. Листки тонкі, темно-зелені, по краях злегка шорсткі,
гострокінцеві, зібрані у вузлах у три – , восьмичленні кільця.
Суцвіття у вигляді верхівкового щитка, малоквіткове, складається
звичайно з трьох напівзонтиків. Квітки дрібні, звичайно білі. Цвіте у
травні – червні.
Росте в Карпатах, Розточчі-Опіллі, в тінистих лісах, заростях, на
вогкуватому перегнійному грунті.
Збирають усю траву під кінець цвітіння і пізніше (сушать швидко,
бо чорніє).
Застосовують при кишкових кольках, при хворобах обміну речовин,
особливо при хворобах печінки і жовчного міхура, як засіб, який трохи
проносить, збуджує виділення сечі і виганяє пісок та камені жовчного і
сечового міхурів. Також вживають маренку запашну при неврозах серця,
безсонні, неприємному відчутті в ділянці серця, свербіння тіла і при
приливах крові до голови та головному болю, при істерії, клімаксі у
жінок. Діє заспокійливо і снотворно. Великі дози можуть призвести до
блювання, головного болю, запаморочення і навіть смерті (діють
кумарин, дубильні речовини, гіркота і отруйний глікозид асперулозид).
Вживають у вигляді чаю. При цьому беруть на 1 склянку окропу 1
столову ложку листків і настоюють 10 хвилин. П’ють по 2 склянки на
день, ковтками. (При клімаксі у суміші з глодом і собачою кропивою
серцевою).
При схильності до шкірних захворювань 1 столову ложку суміші трави
маренки запашної, листків волоського горіха і квіток липи у
співвідношенні 4:1:5 на 1,5 склянки окропу настоюють 4 години і п’ють
щодня по 1 склянці перед сніданком. Свіжа рослина діє сильніше, ніж
висушена. З напару цієї рослини роблять примочки на рани і компреси на
фурункули; свіже листя І кладуть на рани і виразки.
Материнка звичайна
(Origanum vulgare L.)
Родина губоцвіті (Lamiaceae (Labiatae)
Таку назву український народ дав рослині тому, що застосовується
вона при найрізноманітніших жіночих хворобах, в тому числі й у
породіль. Ця пахуча трава навіть після сушіння зберігає аромат полів і
духмяність лісів.
Материнка звичайна – багаторічна трав’яниста рослина. Кореневище
коротке. Стебло (30–60 см заввишки) пряме, при основі часто гіллясте,
чотиригранне, у нижній частині циліндричне. Листки супротивні,
черешкові, довгасто-яйцеподібні (1–4 см завдовжки), зверху
темно-зелені, зісподу світліші, віддалено-дрібнозубчасті. Квітки
зібрані, у щиткоподібно-волосистих суцвіттях. Плід розпадини горішок.
Горішки овальні, гладенькі.
Росте у мішаних та листяних лісах, серед чагарників, на галявинах
та берегах річок, біля канав і доріг. Поширена по всій Україні. У
листках і квітках містяться дубильні речовини, вітамін С, каротин,
ефірна олія (0,15-1,1 %).
З лікувальною метою використовують квітучі пагони, які
рекомендують для збудження апетиту, проти атонії кишечника, як
відхаркувальний засіб при кашлі і хворобах дихальних шляхів, при
безсонні та ревматизмі. Входить до зборів: грудних, потогінних,
вітрогінних і для полоскання горла.
У народній медицині материнку застосовують для збудження апетиту,
поліпшення травлення, при зниженні кислотності шлункового соку,
хворобах печінки, гіпертонії та інших хворобах. Крім того, листки
материнки використовують при солінні огірків, для ароматизації квасу,
для запобігання появи молі, а олію – у парфюмерній промисловості та
миловарінні.
Ефірна олія з квіток містить тимол, сесквітерпени, вільні спирти,
фітонциди. Завдяки цьому вона є високоефективним антимікробним
засобом.
Як декоративна рослина материнка звичайна придатна для створення
барвистих плям на газонах.
Розмножують поділом куща і насінням. Стратифіковане насіння
висівають навесні в підготовлений грунт з міжряддям 25–30 см. Догляд
за посівами полягає в розпушуванні грунту і видаленні бур’янів.
Поділені кущі висаджують восени. Вони швидко вкорінюються і добре
розростаються.
Квітки та листя материнки заготовляють, починаючи з другої
половини червня і в липні. Зривають або зрізують квіткові стебла за
кілька сантиметрів від землі, зв’язують у пучки і сушать у добре
провітрюваному приміщенні.
Медунка темна
(Pulrіа officinalis L.)
Родина шорстколисті (Boraginaceae)
Багаторічна шорстколиста рослина висотою 15–30 см. Прикореневі
листки біля основи серцевидні. Квітки на початку цвітіння червоні або
рожеві, під кінець цвітіння синіють. Цвіте в квітні-травні.
Росте в лісах, на узліссях переважно на піщаному грунті.
Назва роду походить від латинського слова, що в перекладі означає
“легені”, і пов’язана з лікарськими властивостями рослини. Видова
назва в перекладі з латинської мови означає «неясна», “темна”.
Медунка- одна з небагатьох ранньовесняних рослин, які розвиваються
і зацвітають, як тільки у лісі розтане сніг. Ранній розвиток і
цвітіння рослини пов’язані з тим, що вона росте у листяних лісах і
поспішає використати сонячне світло, поки на деревах не розів’ється
густа крона. Медунка має квітки двох типів (гетеростилія): у квітках
першого типу маточка значно довша від тичинок, а другого, навпаки,
тичинки довші, ніж маточка. Квітки з довшими стовпчиками більші за
квітки з довшими тичинками. Запилення відбувається тоді, коли пилок
потрапляє на приймочки квіток, що відрізняються розмірами. Це одне з
пристосувань рослини до перехресного запилення. Зміна забарвлення
квіток, що розглядається як пристосування для приваблювання комах і
перехресного запилення, зумовлюється змінами хімічних властивостей
клітинного соку, в якому є пігмент антоціан.
Медунка – чудовий медонос. Використовують її в народній медицині
для лікування захворювань дихальних шляхів. Гарна декоративна рослина.
Мильнянка лікарська
(Saponaria officinalis L.)
Родина гвоздикові (Cariophyllaceae)
Це багаторічна трав’яниста рослина 30-100 см заввишки. Стебла
прямі, голі або коротко-пухнасті, вузлуваті. Листки овально-ланцетні,
супротивні, загострені з трьома поздовжніми жилками. Квіти зібрані в
щитковидну волоть, на коротких квітконіжках, білі або блідо-рожеві,
пахучі. Цвіте в червні – серпні.
Росте у чагарниках, на заплавних луках, в надрічкових лозняках, на
піщаних берегах озер, на лісових галявинах і узліссях, у занедбаних
квітниках, іноді як декоративна рослина.
Збирають кореневища і корені, пізно восени.
Застосовують як сечогінний, злегка потогінний і відхаркувальний
засіб, для поліпшення обміну речовин і очищення крові при шкірних
хворобах – екземі, псоріазі, фурункульозі (чиряках). Великі дози
спричинюють кашель, блювання, болі в животі, пронос, збудження
центральної нервової системи, судоми, параліч дихання, іноді смерть.
Застосовують як відвар. На 1 склянку води беруть 1 чайну ложку
подрібненого кореня, варять 15 хвилин і п’ють 3–4 склянки на день.
Вживають при шлунково-кишкових захворюваннях (запори), при
хворобах нирок, печінки і селезінки. В останньому випадку беруть по 1
чайній ложці кореня мильнянки і кори верби білої на 2 склянки води,
кип’ятять 10–15 хвилин і п’ють по 3 склянки на день. Застосовують
проти водянки (асциту). Перед тим, як варити, дрібно посічене коріння
вимочують 5–6 годин у воді, кілька разів зливаючи піну. При каменях
жовчного міхура 1 столову ложку суміші кореня мильнянки, трави
чистотілу і трави звіробою в співвідношенні 5:3:10 настоюють півгодини
на 250 мл окропу і п’ють по 2–3 склянки на день (діє також при здутті
кишечника, нудоті).
Напар 1 столової ложки суміші (порівну) кореня мильнянки і листків
шавлії настоюють 10 хвилин на 250 мл води і вживають для полоскання
горла при ангінах і для компресів при фурункулах, лускатому лишаї
(psoriasis), золотусі.
В домашньому господарстві відвар мильнянки вживають для виведення
плям на одязі і для прання вовняних і шовкових виробів.
М’ята перцева
(Mentha piperitas)
Родина губоцвіті (Lamiaceae (Labiatae)
У дикому стані ніде не росте. Це – стара культурна рослина
виведена в Англії в XVII ст., можливо шляхом схрещування диких видів
м’яти: м’яти водяної і зеленої, але остання, мабуть також гібрид,
одержаний з м’яти лісової і м’яти круглолистої.
М’ята перечна – багаторічна трав’яниста рослина. Кореневище
стелиться і дає пагони. Стебло чотиригранне, галузисте, близько 0,5 м
заввишки. В культурі найбільш відомі два різновиди: чорна м’ята з
червоно-фіолетовими стеблами і жилками листка та біла м’ята із
світло-зеленими стеблами і жилками. Листки супротивні,
короткочерешкові. Квітки дрібні, червоно-фіолетові, розміщені
кільцями, зближеними в густі колосоподібні суцвіття на верхівках
стебла й гілок. Віночок зрослопелюстковий, лійкоподібний, дещо
неправильний, з чотирма лопатями. Вся рослина дуже ароматна.
У листках і суцвіттях міститься ефірна олія (0,8–3,5 %). її
кількість залежить від умов розвитку рослини, часу збирання і сорту
м’яти. Основними компонентами ефірної олії е ментол і ментон. Крім
того, до її складу входять цінеол, ментофуран, тимол, карвакрол,
сесквітерпеновий біциклічний вуглець, сесквітерпеновий кетон і
сесквітерпенові спирти невстановленої будови. Ефірна олія має приємний
прохолодний смак і тонкий сильний аромат.
Використовується дуже широко. В медичній практиці – як
болезаспокійливе і для зубних полоскань. З олії одержують ментол, який
міститься у багатьох лікарських препаратах як дезинфікуючий і
протизапальний засіб. 25–30 %-ний розчин ментолу в
ізовалеріаново-ментоловому ефірі (препарат валідол) застосовують при
стенокардії.
Листки м’яти приписують для поліпшення травлення (у зборах), як
жовчогінне, проти спазмів кишечника і нудоти. Майже аналогічно
використовується настойка м’яти.
Листя м’яти і ефірну олію застосовують у багатьох галузях харчової
промисловості для ароматизації напоїв, соусів, кондитерських і
лікеро-горілчаних виробів.
Лікарською сировиною є листки. Свіжу квітучу траву використовують
у гомеопатії.
Перечна м’ята майже не утворює насіння і тому розмножується
вегетативно (поділом кореневища, стебел і навіть укоріненням листків).
Рослина дуже вимоглива до вологості і родючості грунту. Високий урожай
вона дає при вирощуванні на низинних ділянках з неглибоким заляганням
ґрунтових вод та родючими легкими грунтами. При стійкому та
достатньому сніговому покриві витримує морози – 18–30 °C. У літні
місяці оптимальна середньодобова температура для успішного росту м’яти
становить 18–22 °C. Часті дощі і висока температура повітря зумовлюють
зниження вмісту ефірної олії.
Під м’яту ділянку орють на зяб на глибину 25–27 см, одночасно
вносять органічні добрива з розрахунку 300–400 кг/100 м2. Рано навесні
поле боронують і культивують.
Свіжі непророслі кореневища висаджують вручну квадратно-гніздовим
(45×45 см) способом. Після садіння грунт прикочують. При появі
бур’янів посіви 1–2 рази культивують на глибину 8-10 см.
М’яту збирають у липні – серпні у фазі бутонізації і початку
цвітіння або дещо пізніше, при зацвітанні головних квіток. Після
відростання можливе повторне збирання (вересень).
Наперстянка великоквіткова (Digitalis grandiflora Mill.) Родина
ранникові (Scrophulariaceae)
Ця рослина в Ірландії була відома уже в V ст. У XI ст. в Німеччині
її застосовували як засіб від водянки. Однак траплялися випадки
отруєння через неправильне дозування, і наперстянку деякий час не
використовували. Але в кінці XVIII ст. англійський лікар Уайзеринг
знайшов в архівах померлої знахарки рецепт наперстянки для лікування
складних захворювань серця і вирішив його вивчити. Через 10 років
наукового дослідження (у 1785 р.) він увів цю рослину в наукову
медицину.
Наперстянка великоквіткова – багаторічна трав’яниста рослина
(40-120 см заввишки). Кореневище коротке, товсте. Стебло пряме,
залозисте-пухнасте. Прикореневі листки довгасто-ланцетні або ланцетні,
нерівномірно-пилчасті або цілокраї, опушені, при основі звужені в
короткий черешок. Стеблові листки чергові, довгасто-ланцетні, сидячі.
Квітки великі, пониклі, дещо неправильно зрослопелюсткові, зібрані в
довгу однобічну китицю жовтого кольору. Плід – яйцеподібна залозиста,
пухнаста багатонасінна коробочка. Цвіте в червні – серпні.
Росте у мішаних та листяних лісах, на галявинах, серед чагарників.
Останнім часом вирощують також на квітниках, у затінених місцях парків
і лісопарків.
Листки містять різні серцеві глікозиди, сапоніни, флавоноїди,
вітамін С та деякі інші речовини. Препарати з листків наперстянки
призначають при лікуванні складних порушень кровообігу (серцевій
декомпенсації), гострій хронічній недостатності, порушенні ритму
серцевих скорочень та інших хворобах серця.
Для вирощування наперстянки відводять ділянку, захищену від
холодних північно-східних вітрів. Найкраще росте на легких
суглинковоих і супіщаних чорноземних грунтах, але не кислих. Перед
сівбою ділянку перекопують на глибину 22–27 см. Розмножують як
розсадою, вирощеною в парниках, так і насінням, яке висівають під зиму
або рано навесні з міжряддями 60 см. Догляд за посівами полягає в
багаторазовому розпушенні грунту, в прополюванні та внесенні добрив
(200 кг гною, 2 кг суперфосфату і 1 кг калійних солей на 100 м2).
Листки збирають два рази: першого року – в кінці літа і восени,
другого – на початку цвітіння та після досягнення стандартних
розмірів. Сушать їх зразу ж: у добру погоду – на горищах, у погану – в
сушарках при температурі 40–60 °C.
Наперстянка великоцвіта
(Digitalis grandiflora Mill.)
Нечуй-вітер волохатенький
(Hieracium pilosella L.)
Родина складноцвіті (Compositae)
Росте на сухих піщаних місцях, у розріджених соснових лісах, має
добре розвинене повзуче кореневище та лежачі пагони, вкриті листям.
Прикореневі листки зібрані в розетку, вони
обернено-яйцевидно-ланцетні, цілокраї, зверху блакитно-зелені, зісподу
сіруватоповстисті від зірчастих волосків. Квітконосне стебло безлисте,
5-30 см заввишки, на верхівці з одним кошиком з маленьких квіток. Усі
квітки в кошиках язичкові, крайові на жовтому фоні мають червоні
смужки. Цвіте у травні – червні, запилюється комахами. Плоди –
сім’янки з чубком із крихких брудно-білих волосків, за допомогою яких
вони розносяться вітром.
Нечуй-вітер волохатенький ціниться як літній медонос та лікарська
рослина. Має декоративний вигляд, може прикрасити світлі сухі місця в
парках, лісопарках і скверах. Добре розмножується вегетативно –
кореневищами. Для ліків рослину збирають під час цвітіння.
Нетреба колюча
(страхополох) (Xenthium spinosum L.)
Це – однорічна трав’яниста рослина 15-100 см заввишки. Стебло
сильно розгалужене. Листки трилопатеві з довшою середньою лопаттю,
зісподу білоповстисті. При основі листків сидять по одній або по дві
трироздільні жовті колючки. Маточкові квітки непоказні, жовтуваті,
нитковиднотрубчасті, з малопомітним віночком. Плоди – овальні,
обгортки їх жовтувато-бурі, густо вкриті тонкими, прямими, на верхівці
гачкуватими колючками і між ними короттшша. во дослужи… Двіте в лшші –
серпні.
Росте на засмічених місцях, на берегах рік, круч, біля доріг, на
вигонах (овечий реп’ях), під тинами, на звалищах сміття. Для медичних
потреб застосовують інший рід нетреби – нетребу звичайну (Xantium
strumarium L.) з округло-трилопатевими листками, біля основи
серцевидними, з гострими велико – і нерівнозубчастими частками, яка
поширена по всій території України.
Усю рослину (листки, стебло, плоди), зрізують в тому місці, де
починаються листки, або викопують з коренем. Листки і стебло збирають
у липні – серпні; плоди – у вересні – жовтні.
Застосовують для лікування зоба (ендемічного захворювання
щитовидної залози, що зустрічається в Карпатах і Закарпатті), через те
що в рослині є багато йоду. Крім йоду, в рослині містяться глікозид
ксантострумарин, алкалоїд, олія, смоли, вітамін С. Відвар з плодів і
коріння п’ють при кривавому проносі. Застосовують як відвар. На 1
склянку окропу беруть 1 столову ложку подрібненої нетреби і варять 10
хвилин. П’ють по чарці (50 г) 4–6 разів на день при проносах, зобі,
ревматизмі, простудах, як засіб протигарячковий, потогінний і
заспокійливий.
Відваром нетреби миють обличчя після гоління, особливо коли є
прищі, лишаї, вугри, тіло – при дитячій кропив’янці. Полощуть горло
при його опуханні.
З нетреби готують мазь. Познімавши колючки, розтирають рослину з
коров’ячим маслом або несолоним свинячим салом та змазують цією маззю
місця, що сверблять: уражені коростою, екземою, укусами комах, покриті
лишаями, золотушним струпом. Всередину тоді вживають відвар нетреби –
по 2–3 склянки на день (при шкірних хворобах). Особливо добрий
результат від застосування відвару і мазі з нетреби буває при
грибкових ураженнях шкіри у дорослих (обмивання і втирання), замітсь
відвару краще вживати сирий сік обох нетреб проти кропив’яного висипу
у дітей, набряках горла, тривких лишаїв: дітям по 2-10, а дорослим по
15–20 крапель на один раз.
Обліпиха крушиноподібна
(Hippophae rhamnoides L.)
Родина маслинкові (Elaeagnaceae)
У стародавній Греції обліпиха була відома як лікувальний засіб для
коней. Використовували листя, від яких коні швидко набирали масу, а
шерсть їх ставала коротшою і блискучою. Звідси латинська назва
“гіпофе” (“гіпос” – кінь, «фаос» – блискучий). Це – невелике (до 4 м
заввишки) деревце або кущ з родини маслинкових, з колючими гілками,
вкритими сірою корою. Молоді пагони з дрібними кулястими бруньками,
вкриті сріблястими, а пізніше іржаво-бурими лусочками. Листки
лінійно-ланцетні (2–8 см завдовжки), цілокраї, зверху зелені, зісподу
бурувато-сріблясті, сидять зближено. Квітки одностатеві. Рослинна
дводомна. Тичинкові квітки буруваті, в коротких колосках, маточкові –
зеленуваті малопомітні, сидять у пазухах листків. Маточка одна,
зав’язь верхня. Плід – овальна кістянка (7–8 мм завдовжки), жовтувата
або оранжево-червона. Плоди сидять густо, ніби обліплюючи стебло.
Насіння (до 5 мм завдовжки) чорне, блискуче з рівчачком.
У природному стані на Україні росте в дельті р. Дунаю, створюючи
на піщаних кучугурах густі зарості. Культивується в полезахисних
смугах, у захисних насадженнях уздовж доріг, у садах і парках. Входить
до числа кущових порід для групових насаджень при озелененні населених
пунктів.
У свіжих достиглих плодах дикорослої алтайської обліпихи міститься
83,6-86,4 % води, 2,8–7,8 % жирної олії, 8,6-272,5 мг% вітаміну С,
0,9-10,9 – каротину, 0,016-0,035 – вітаміну Вг і 0,038-0,056 мг%
рибофлавіну. В олії з плодів – до 300 мг% каротиноїдів, до 60 –
каротину, до 160 мг% токоферолів, а в олії з насіння – 3,2 мг%
каротину і до 120 – токоферолів. З кори виділений серотонін –
речовина, що має протипухлинну дію.
Плоди обліпихи – цінна полівітамінна сировина. Олія, одержана з
них, діє як епітелізуючий, гранулюючий і болезаспокійливий засіб, її
застосовують у гінекологічній практиці, для лікування опіків,
відморожень, екзем, погано загоюваних зовнішніх виразок, виразок
шлунка і дванадцятипалої кишки, а також для зменшення регенеративних
змін слизової оболонки стравоходу при променевій терапії раку.
Крім медичного застосування, плоди мають велике харчове значення,
їх їдять у свіжому вигляді, використовують для виготовлення варення,
киселів, пастил, желе, плодового вина тощо. Листя обліпихи містить
10 % дубильних речовин, тому їх можна застосовувати для дублення шкір.
Це – світлолюбна рослина, не терпить вирощування з іншими деревами
і кущами. Тому її плантації слід створювати переважно чисті, з
розміщенням садивних місць 3×4 м.
Добре розмножується живцями. Для цього їх на початку вегетації
нарізають завдовжки 40 см. У викопаний рівчак (ширина – 10, глибина –
ЗО см), засипаний сумішшю річкового піску і гумусованого грунту (1:1),
живці закопують на відстані 3 см один від одного, залишаючи зверху дві
бруньки (у перші роки обліпиха дає стрижневий корінь і мало
розростається). Верхній зріз живців змазують садовим варом. Для
кращого укорінення живці затінюють і часто поливають. Можна також
розмножувати обліпиху насінням і відсадками.
На плантаціях обліпихи, які вступили у фазу плодоношення,
плодоносить до 40 % дерев. Тому для підвищення врожайності необхідно
замінити чоловічі особини на жіночі. Зокрема, на ділянці слід залишити
не більше 15 % чоловічих особин.
Підготовку грунту слід починати за рік до садіння за системою
чорного пару. Грунт повинен мати пухку структуру. У перші 3–4 роки
плантації обліпихи вимагають ретельного догляду, оскільки рослини
гинуть при затіненні високими травами і сільськогосподарськими
культурами, а також при сильному задернінні.
Оман високий
(Inula heleniumta L.)
Очерет звичайний
(Phragmites communis Trin.)
Родина злакові (Роасеае)
Рослина з довгим товстим кореневищем і тонкими, дуже гнучкими
високими стеблами – до 4 м. Під час сильного вітру листки обертаються
навколо стебла разом з піхвою у напрямі вітру: поверхня стебла і піхви
гладенька, і вони можуть легко пересуватися одне по одному. Ось чому
листки не розриваються навіть під час сильних ураганів. Дрібні квітки
мають звичайну для всіх злаків будову, зібрані у великі пониклі волоті
темно-бурого кольору, з фіолетовим відтінком. Від основи більшості
квіток відходять волоски, які надають суцвіттю своєрідного вигляду.
Плід – зернівка. Цвіте в червні – липні.
Росте на мілководдях і по берегах озер, ставків, річок з повільною
течією, у заводях, старицях, плавнях, на заболочених місцях, у прісних
і солонуватих водоймах по всій Україні.
Назва роду походить від грецького слова, що в перекладі означає
«огорожа». Видова назва утворена від латинського слова, що означає
“південний”.
Очерет часто утворює суцільні зарості. Розмножується насінням і
вегетативно – кореневищем. Іноді від кореневища відходять пагони
довжиною до 15Пм, які піднімаються на поверхню і стеляться по воді. Ці
пагони завжди повертаються у бік водойми. На їх вузлах утворюються
нові стебла і корені. Так водойми заростають очеретом.
Очерет має різноманітне використання. З нього виробляють
будівельний матеріал – комишит, папір, виготовляють мати, циновки
тощо, використовують його і як паливо. Молоді сходи очерету багаті на
вітамін С, їстівні. Молоді рослини придатні на зелений корм і силос
для худоби. Кореневища використовують у медицині. На Україні росте
один вид очерету.
Очиток їдкий
(Sedum acre L.)
Родина товстолисті (Crassulaceae)
Ця своєрідна рослина 5-15 см заввишки з дрібненькими м’ясистими
листочками та золотистими квіточками росте на пісках, у розріджених
сухих соснових лісах. Вона світлолюбна, посухостійка.
Від повзучого розгалуженого кореневища очитка відростає по кілька
стебел, густо вкритих листками. Незвичайно виглядають ці листки –
товсті, соковиті, яйцевидно-циліндричної форми, сидячі, зверху опуклі,
розташовані на стеблі густочерепичасто. Квітки в очитка маленькі, з
п’ятичленною оцвітиною, поодинокі або по два-п’ять у верхівкових
колосовидних суцвіттях. Цвіте очиток у травні – липні, запилюється
комахами. Плід складний, утворений блідо-жовтими листянками, що
зірчасте розходяться.
Очиток їдкий – характерний представник так званих ксерофітних
рослин, тобто таких, що добре пристосовані до життя в посушливих
умовах. Добрий медонос. Відомий і як лікарська та декоративна килимова
рослина, що може добре прикрасити клумби, бордюри, альпійські гірки,
посушливі піщані місця тощо.
Парило звичайне
(Agrimonia eupatoria L.)
Родина розові (Rosaceae)
Це багаторічна трав’яниста рослина, 60-130 см заввишки, з прямим
стеблом, вкритим як і листки, волосками, від яких уся рослина здається
сіропухнастою, шорсткою. Листки переривчастоперисті, листочки
еліптичні, зубчасті, інколи зібрані в розетку біля основи стебла.
Квітки – жовті, розміщені вздовж верхньої частини стебла. Цвіте в
червні – серпні.
Росте по всій території України – в чагарниках, заростях, при
дорогах, на узліссях, луках, по горбах, межах, на сільських цвинтарях,
під тинами садиб.
Збирають усю рослину – під час цвітіння, відкидаючи засохлі нижні
листки; насіння – восени.
Застосовують при поганому травленні й ослабленні дії кишок; при
застійних явищах у печінці та жовчному міхурі, при жовчних каменях;
болях у сечовому міхурі й малому виділенні сечі, при мимовільному
сечовипусканні, особливо нічному; як відхаркувальний засіб при сухому
кашлі (бронхіті); при запаленнях слизової оболонки рота (ангіни,
стоматити); ревматизмі, люмбаго; також при геморої.
Готують у вигляді чаю. На 1 склянку окропу беруть 1 столову ложку
подрібненого парила, варять 2–3 хвилини, настоюють 10 хвилин. П’ють
1–2 склянки на день, ковтками. (В рослині є летка олія, дубильні
речовини, вітамін К, кверцитрин, холін, гіркі речовини, кремнеземова
кислота).
Сильніше діє настій насіння парила на червоному виноградному вині.
Дві жмені насіння настоюють на 0,5 л вина протягом 14 днів і дають
пити при нетриманні сечі по чарці (40 г) тричі на день (можна на
переміну з чаєм зі звіробою).
Настоєм 5 столових ложок подрібненої рослини на 2 склянках окропу
(15 хвилин) промивають рани, роблять примочки; п’ють по кілька ковтків
чаю і полощуть ним горло й рот при ангінах і стоматитах для зміцнення
ясен. Свіжу потовчену рослину прикладають на виразки, що погано
гояться. В напарі мочать ноги при відчутті втоми після довгої
мандрівки.
Перестріч гайовий
(Melampyrum nemorosum L.)
Родина ранникові (Scrophulariaceae) Однорічна трав’яниста
напівпаразитна рослина з зеленими листками з родини ранникових,
заввишки 15–60 см. Квітки в пазухах великих приквітків, зібрані в
колосовидних суцвіттях. Верхні приквітки яскраво-фіолетові. Чашечка
трубчаста, дзвоникувата, чотиринадрізана. Віночок 15–20 мм завдовжки,
двогубий, золотисто-жовтий. Листки з короткими черешками,
яйцевидно-ланцетні, загострені, при основі часто стріловидні або з
вушками. Цвіте в червні – серпні. Росте переважно в дубових лісах, на
узліссях і по чагарниках. Для лікування використовується трава, в якій
міститься глюкозид аукубин, дульцит й алкалоїди. Водний відвар трави
п’ють при захворюваннях серця, шлунка. Ванни з додаванням відвару
перестрічу застосовують при діатезі у дітей, для лікування екземи,
туберкульозу шкіри.
Перстач гусячий
(Potentilla anserina L.)
Родина розові (Rosaceae)
Це багаторічна трав’яниста рослина, з міцним стрижневим коренем,
вкритим бурими рештками прилистків. Стебла дугоподібно піднесені,
10–30 см завдовжки, вкриті так само, як черешки й квітконіжки, білою
або сивою повстю з домішкою рідких простих волосків. Прикореневі та
нижні стеблові листки довгочерешкові, складаються з 6–7 листочків,
середні та верхні з 3–5 листочків. Листочки оберненояйцевидні, з
вузькоклиновидною основою, на верхівці з 2–5 зубцями з кожного боку
листочка; зверху голі або з досить довгими рідкими волосками, зелені,
блискучі, зісподу – білоповстисті, сріблясті. Квітки з приємним
запахом, трохи терпкуваті на смак, 1,5–2 см в поперечнику, жовті, на
тонких квітконіжках. Плоди – тонкозморшкуваті, дрібні яйцевидні
сім’янки. Цвіте в червні – вересні.
Росте на схилах, луках, пасовищах, полях, перелогах, біля жител,
інколи невеликими заростями на узліссях, галявинах, у чагарниках, по
узбіччях доріг.
Збирають усю траву – під час цвітіння (сушать на протязі, на
горищі під залізним дахом), насіння – восени.
Застосовують як в’яжучий, сечогінний, кровооздоровний,
кровоспинний, болезаспокійливий засіб при спазмах і шлункових та
маткових болях, при болісних менструаціях; для регуляції
функціональної діяльності товстих кишок, при запорах; при
жовчнокам’яній хворобі та хворобах печінки (діють дубильні речовини,
гіркоти, смоли, слиз, солі).
Як чай готують так: на 1 склянку окропу беруть 1 столову ложку
трави, настоюють 10 хвилин і п’ють 2–3 склянки на день. Застосовують і
у вигляді відвару – 20 г трави варять 5 хвилин у 200 мл води і п’ють
по 1 столовій ложці тричі на день при спазмах і болях. При болісних
менструаціях кладуть ще й компреси цієї рослини на нижню частину
живота, а всередину вживають напар 1 столової ложки суміші трави
гусячого перстачу, трави гірчака перцевого і трави меліси в
співвідношенні 3:2:1 в 1 склянці окропу (протягом 10 хвилин), п’ють 3
склянки на день.
Застосовують при шлункових кольках, блюванні. У дітей молодшого
віку добрі наслідки бувають від гусячого перстачу (у співвідношенні
5:100 води) в дозі 1–3 чайних ложок відвару з молоком для припинення
блювання.
Перстач прямостоячий (калган)
(Potentilla erecta L.)
Родина розові (Rosaceae)
Це трав’яниста багаторічна рослина 10–40 см заввишки, з товстим,
вигнутим або простим, циліндричним, багатоголовковим, всередині
червоним кореневищем і численними придатковими корінцями. Стебла
тягнуться вгору. Вони короткопухнасті. Листки трійчасті, сидячі,
надрізано-пилчасті з притисненими волосками. Квітки на довгих
квітконіжках, виходять поодиноко з пазух листків або верхівок стебла,
віночок їх з чотирьох золотаво-жовтих пелюсток, при основі з червоною
плямою. Чашечка – з чотирьох внутрішніх і стількох же зовнішніх
часток, які чергуються між собою. Цвіте в червні – жовтні.
Росте вогких луках, пасовищах, по долинах рік, в лісах.
Збирають кореневища рано навесні або пізно восени (вони пахнуть
трояндами). Старі корені в темноті фосфоризують.
Застосовують при ахілії, проносах, кольках, гемоколітах; при
кровотечах, геморої, як засіб кровоспинний, бактерицидний, що виявляє
в’яжучу дію; також при недокрів’ї (завдяки глікозиду терментиліну,
дубильним речовинам, різним кислотам та смолам); при виразках шлунка і
кишок; емфіземі, туберкульозі легень; при маткових захворюваннях з
болями та при болісних менструаціях.
Вживають у вигляді чаю. На 1 склянку окропу беруть 1 столову ложку
дещо потовченого кореня; кип’ятять 10 хвилин. П’ють по 1–2 склянки на
день ковтками, за півгодини до їди, дотримуючись при колітах з
неприємним запахом і наявності слизу в калових масах дієти без м’яса,
сала, риби, яєць, солі, алкогольних напоїв тощо. Хворі лежать у ліжку,
їм кладуть теплу грілку на живіт.
При кровотечі з шлунка, кишок додають перед кип’ятінням відвару з
перстачу 1 чайну ложку насіння льону. П’ють цей відвар по 1 столовій
ложці кожні 2 години. Вживають також відвар з суміші кореня перстачу,
насіння кмину, листків шавлії і квіток цмину піскового в
співвідношенні 1:1:5:2 – беруть 1 столову ложку суміші на 1 склянку
води, варять 5–7 хвилин, настоюють і п’ють холодний настій, по
півсклянки, за півгодини до їди, або теплий – при хворобах печінки,
жовтяниці. Подібно діє кореневище гірчака зміїного (Polygonum bistorta
L.).
Тріщини на шкірі рук, ніг і на губах мажуть маззю з 5 г дрібно
посічених коренів перстачу, варених 5 хвилин у склянці коров’ячого
масла. Відваром 1 столової ложки кореня в 1 склянці води полощуть рот
при цинготних захворюваннях, флюсі; горло – при ангіні.
Вживають також при білях у жінок (для спринцювання піхви – гарячим
відваром), при висипах на тілі, мокрій екземі, ранах і забитих місцях,
що кровоточать.
Печіночниця звичайна
(Hepatica nobilis Mill.)
Родина жовтецеві (Ranunculaceae)
У широколистяних та мішаних лісах напровесні зацвітає чудовими
ніжно-голубими квітками печіночниця звичайна. Це невисока рослина
(8-15 см заввишки), з добре розвиненими прикореневими листками, що
відростають від товстого кореневища. Листки мають довгі черешки,
трилопатеві, цілокраї, при основі серцевидні, за формою нагадують
печінку тварин. Квітки поодинокі, щ восьми – десятилистою оцвітиною,
багатьма тичинками й маточками на довгих квітконіжках, що виходять з
пазух лускоподібних листків кореневища. На ніч та в негоду квітки
закриваються і поникають, що захищає пилок від вологи. Багаторічна
тіньовитривала рослина цвіте у квітні – травні, запилюється комахами.
Численні опушені плоди-сім’янки поширюються переважно мурашками.
Печіночниця звичайна має декоративний вигляд і може прикрасити парки й
лісопарки. Вирощувати її слід у затінених місцях групами. Добре
розмножується поділом кущика. У свіжому стані рослина отруйна.
Потребує охорони.
Первоцвіт весняний
(Primula veris L.)
Родина первоцвіті (Primulaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина з родини первоцвітних, заввишки
3–7 см. Цвіте у червні – липні. Назва роду походить від латинського
слова, яке в перекладі означає «перший», через те, що деякі
представники цього роду є одними з перших весняних квітів виникла і
українська назва роду. Рід налічує близько 500 видів, поширених майже
по всій земній кулі. На Україні росте 9 видів. Деякі з них дуже багаті
на вітамін С. Первоцвіт дрібний зростає на кам’янистих схилах,
галявинах, серед криволісся у субальпійському та альпійському поясах
Карпат.
Ця маленька з ніжними квітами рослинка дуже рідкісна у нас. Вона
росте лише в декількох місцях на хребті Чорногора, зокрема на горі Піп
Іван.
Через свою рідкісність потребує старанної охорони.
Багаторічна рослина з вез листам, росте на галявинах, узліссях, у
світлих лісах, чагарниках, на схилах. Цвіте наприкінці квітня.
Суцвіття схоже на в’язку ключиків. Тому в народі рослину називають
ключиками, а за зморщені листочки – баранчиками.,
Назва в перекладі з латинської означає «перший» (рослина цвіте
однією з перших).
У високогір’ях Карпат на скелях гірського хребта Чорногора (гори
Піп Іван Балцатул і Піп Іван Мармароський) зустрічається первоцвіт
дрібний (Р. minima L.) з блискучими клиновидними листками та порівняно
великими рожевими квітками. Як рідкісний і цінний для науки, вид взято
під повну охорону і занесено до Червоної книги.,
На Україні в дикому стані росте 9 видів первоцвіту.
Пижмо звичайне
(Tanacetum vulgare L.)
Родина складноцвіті (Compositae)
Інсектицидні властивості цієї рослини відомі дуже давно. У
стародавньому Єгипті її використовували для бальзамування померлих, а
народи Півночі – як, своєрідний консервант, що зберігає м’ясо від
псування. У середні віки східні^ слов’яни вживали пижмо проти глистів.
Це – багаторічна трав’яниста рослина з коротким здерев’янілим
кореневищем. Стебло 50-100 см заввишки, пряме, борозенчасте, голе або
дещо опушене, у верхній частині гіллясте. Листки 7-10 см завдовжки,
чергові, довгасті, зверху темно-зелені, шорсткі або гладенькі,
двічіперистороздільні на ланцетні або широколінійні пилчасті частки:
нижні листки – черешкові, інші – сидячі. Квітки дрібні, яскраво-жовті,
зрослопелюсткові, з простою віночкоподібною оцвітиною, зібрані в
плоскі кошики, що утворюють на верхівці густі щиткоподібні суцвіття.
Обгортка напівкуляста, черепитчаста, листочки її сіро-зелені, голі, з
вузьким плівчастим краєм. Плід – гола, округла сім’янка з п’ятьма
реберцями, без чубка.
Росте в мішаних та листяних лісах, на галявинах, серед чагарників
поблизу доріг, на просіках і луках.
Трава містить ефірну олію (0,089-0,3 %), до складу якої входить
б-туйон (до 49 %), в-камфора, борнеол, пінен, в-туйон, туйол; суцвіття
– флавоноїди (лютеолін та кварцетин), дубильні і гіркі речовини.
Настій суцвіть використовують проти круглих глистів та при деяких
кишкових захворюваннях. Встановлена жовчогінна і фітонцидна дія пижмо,
завдяки чому воно ефективне при лікуванні лямбліозу, холециститу та
гепатиту. Настій із суцвіть збільшує силу скорочень серцевого м’яза,
сповільнює ритм серця. Надземна частина рослини має також інсектицидні
властивості.
Слід пам’ятати, що пижмо отруйне, і застосовувати його треба
обережно. Листки пижмо звичайного використовують як пряно-ароматичну
домішку в кулінарії, кондитерському і лікеро-горілчаному виробництві.
Лікарською сировиною є квіткові кошики. В гомеопатії
використовується й ефірна олія.
Пижмо – живий компас природи: листки цієї рослини розміщуються в
меридіанній площині, тобто з півночі на південь. Розмножують
вегетативно (поділом кореневища і куща) та насінням.
Кущі або відрізки кореневища висаджують на відстані 35–40 см один
від одного, а насіння без стратифікації висівають на глибину 1–1,5 см
з міжряддями 35–40 см. Весняні посіви (квітень) дають сходи у травні.
В перший рік життя рослини утворюють розетку листків діаметром до
40 см. Починаючи з другого року, всі особини регулярно цвітуть і
плодоносять. Цвіте у червні – липні. Масове достигання плодів – у
вересні. Дає багатий самосів.
Догляд за посівами, особливо в перший рік життя, полягає в
прополюванні та розпушенні грунту. Якщо міжряддя густі, восени їх
можна прорідити.
Суцвіття заготовляють під час цвітіння (червень – серпень), для
чого окремі кошики обривають руками чи зрізують ножами або серпами.
Сушать на горищі під залізним дахом або під навісами з доброю
вентиляцією, розклавши тонким шаром на папері чи мішковині.
Підлісник європейський
(Sanicula europaea L.)
Родина зонтичні (Umbelliferae)
Багаторічна трав’яниста рослина заввишки 20–50 см. Прикореневі
листки пальчасто-роздільні, з трьома-п’ятьма оберненояйцевидними дво –
тринадрізаними пилчастими частками. Обгортка з ланцетних, зубчастих
або перистороздільних листочків. Пелюстки блідо-рожеві. Цвіте в червні
– липні.
Росте в тінистих букових та хвойних лісах на родючих грунтах,
найчастіше поодинокими екземплярами.
В медицині використовується трава (Sanicula herba), що містить
сапонін, дубильні й гіркі речовини, ефірну олію, вітамін С,
бактерицидні речовини.
В народній медицині підлісник застосовується при кровотечах
легенів; листки у вигляді настою – при кашлі, подрібнені листочки
вживають як ранозаживляючий засіб, у вигляді присипки – при
фурункульозі. Відвар ще вживають при катарах шлунка й кишок.
Пізньоцвіт осінній
(Colchicum autumnale L.)
Родина лілійні (Liliaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина. Підземна частина –
бульбоцибулина, від якої восени розвиваються блідо-рожеві квітки,
весною з’являються зелені широколанцетні листки і плоди.
Бульбоцибулина дворічна, сидить досить глибоко в грунті. Квітки великі
(1–3), рожево-лілові, рідко білі. Плід – коробочка. Цвіте у вересні –
жовтні. Вся рослина отруйна.
Росте на вологих луках в низині, передгір’ї та гірській частині
невеличкими заростями по кілька гектарів. Природні зарості пізньоцвіту
взято під охорону в межах всього ареалу, їх використовують як
насінники.
З лікувальною метою використовують насіння (Semen colchici),
бульбоцибулини (Tuber colchici). Насіння містить сильно отруйний
алкалоїд колхіцин, жир, цукор, смолу і дубильні речовини. Квітки
містять 0,4–1,8 % колхіцину й апігенін. В бульбоцибулинах міститься
від 0,08-0,2 % колхіцину.
Пізньоцвіт раніше вживався проти ревматизму, подагри, невралгії.
Інтерес до цієї рослини підвищився з того часу, як доведено порушуючу
і затримуючу дію колхіцину на поділ клітинного ядра. Цією властивістю
скористались лікарі для затримування росту пухлинних клітин при
лікуванні раку шкіри. Лікування проводять під суворим наглядом лікаря.
Насіння збирають в період його повної стиглості, в червні – липні,
розсипають тонким шаром на полотні й сушать у теплому темному місці.
Бульбоцибулини збирають перед самим цвітінням, приблизно в кінці
серпня. Очищають їх від коренів та залишків листкових піхв і
використовують свіжими або висушеними.
Півники болотні
(Iris pseudacorus L.)
Родина півникові (Iridaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина 60-150 см заввишки, з товстим,
коротким, розгалуженим кореневищем. Стебло прямостояче, округле, трохи
стиснуте, облистнене. Листки чергові, мечовидні, сірувато-зелені, по
краю перетинчасті, нижні – такої самої довжини, як стебло. Квітки
великі, правильні, жовті, з простою 6-роздільною віночковидною
оцвітиною. Тичинок 3, маточка 1 з коротким 3-роздільним стовпчиком, з
пелюстковидними 2-лопатевими частками, що прикривають тичинки. Плід –
багатонасінна коробочка. Цвіте в червні – липні.
Росте на болотах, по берегах річок, ставків, озер, у вільшняках.
Препарати з кореневищ застосовують у медицині як відхаркувальний
та заспокійливий засіб. Ароматичні ефірні масла з кореневищ, широко
використовують у парфюмерній промисловості.
Кореневища збирають восени або рано навесні, їх викопують лопатою,
промивають у холодній воді, обрізають рештки надземних частин і
корені. Сушать на горищі або під наметом. Рослина дуже декоративна
завдяки великим гарним квіткам.
Підсніжник звичайний
(Galanthus nivalis L.)
Родина амарилісові (Amaryllidaceae)
Багаторічна цибулинна рослина. Назва роду походить від грецьких
слів, які в перекладі означають “молочно-квітковий” (колір квітів цієї
рослини нагадує молоко). Підсніжник звичайний зростає у листяних лісах
і чагарниках в Карпатах та західних лісостепових районах.
Підсніжник – символ надії. Згідно з однією старовинною легендою,
коли перші люди були вигнані з раю, на землі йшов сніг і було холодно.
Єва дуже змерзла. Щоб її утішити, надати надії на кращі часи, декілька
сніжинок перетворилися у ніжні квіти підсніжника – провісника весни.
Ранньою весною місцями в лісах утворює на грунті чудовий білий
мереживний килим. Цвіте у березні – квітні. Дуже цінна декоративна
рослина. Цибулини отруйні.
Ці перші квіти – весняні усмішки рідної землі – користуються
величезним попитом, їх безжалісно виривають. У зв’язку з цим вже в
багатьох місцевостях, де колись підсніжників було багато, вони зникли.
Підсніжник потребує охорони, занесений до Червоної книги України.
Плавун благовидний
(Lycopodium clavatum L.)
Родина плаунові (Lycopodiaceae)
Багаторічна вічнозелена рослина з довгим повзучим
вилчасто-розгалуженим стеблом, від якого відходять невисокі висхідні
вилчасто-розгалужені пагони. Стебло і пагони густо вкриті дрібними
вузькими темно-зеленими листками. На верхівці окремих пагонів на майже
безлистих ніжках, розвивається 3–5 стробілів. Листки, з яких
складаються стробіли, називаються спороносними: біля їх основи
розвиваються спорангії із спорами. Спори дуже дрібні, блідо-жовтого
кольору. Спороносить рослина у серпні – вересні.
Росте у тінистих вологих хвойних і мішаних лісах у лісових і
лісостепових районах. Кількість його поступово зменшується у зв’язку
із змінами екологічних умов, а також через недбайливе збирання.
Потребує бережливого використання.
Назва роду в перекладі з латинської мови означає “вовконіг”.
Українська назва походить від слова “пливун” (гнучке сланке довге
стебло рослини ніби пливе по землі).
Плющ звичайний
(Hedera helix L.)
Родина аралієві (Araliaceae)
Вічнозелений виткий кущ, який своїми численними присоскоподібними
коренями прикріплюється до сторонніх предметів (дерев, скель тощо).
Плющ іноді досягає ЗО м у висоту. Листки має шкірясті, голі, блискучі,
на безплідних пагонах – серцевидні, 3-5-кутні або 3-5-лопатеві, на
квітконосних гілках – цілісні, ромбічнояйцевидні. Квітки
жовтувато-зелені у простих зонтиках, зібрані китицею. Плід – ягода,
спочатку зелена, потім чорна. Цвіте у вересні – жовтні.
Росте в листяних лісах, здебільшого дубових, рідше букових у
низині та передгір’ї.
В медицині використовують листки плюща, у яких містяться глюкозиди
сапонін і гедерин, а також інозит, каротин, мурашина і яблучна
кислоти, в стеблах – камедь.
Листки застосовують при хронічних катарах слизових оболонок,
туберкульозі, рахіті та при інших захворюваннях. У свіжому вигляді їх
використовують як зовнішній засіб при опіках, для перев’язки гнійних
ран.
Подорожник великий
(Plantago major L.)
Родина подорожникові (Plantaginaceae)
Лікувальні властивості цієї рослини добре знали лікарі
стародавньої Греції і Риму, а в середні віки – персидські та арабські
медики. Цінувалася вона і в Київській Русі.
До XIV ст. подорожник був поширений лише в Східній півкулі. За
часів великих подорожей, коли мореплавці шукали нових земель, його
випадково завезли в Америку, де він швидко поширився, і індійці почали
називати рослину “слідами білої людини”.
Подорожник великий – багаторічна трав’яниста рослина Ли
Листки містять індикановий глікозид аукубін, гіркі й дубильні
речовини, каротин, вітамін С (20,7-42,2 мг%), незначну кількість
невивчених алкалоїдів і вітаміну К, флавоноїди (0,01-0,02 %), маніт,
сорбіт (1,5 %), лимонну та олеанолеву кислоти. В насінні є слиз (до
44 %), жирна олія (близько 20 %) і вуглевод плантеоза (0,16-0,17 %).
Здавна подорожник широко використовується як лікувальний засіб при
зовнішніх ранах, ударах, наривах, гнійних ранах, виразках на шкірі,
опіках та на мозолі.
Сучасна медицина використовує препарати з листків (плангамацид у
гранулах і консервований сік) при виразках шлунка і дванадцятипалої
кишки, анацидних (із зниженою кислотністю) гастритах, гострих
шлунково-кишкових захворюваннях (гастритах, ентеритах й
ентероколітах), гострих та хронічних колітах. Крім того, подорожник
діє як тонізуючий засіб, поліпшує апетит, збільшує вміст гемоглобіну в
крові, сприяє підвищенню маси тіла. Ефективні препарати при
сечонетриманні та хворобах дихальних шляхів. Насіння подорожника проти
дизентерії застосовували ще стародавні римські і грецькі медики.
У ветеринарній практиці препарати з листків подорожника
використовують для лікування відкритих гнійних ран та підвищення
зсідання крові у тварин.
Розмножується безпосереднім висівом насіння. Погано росте на
важких запливаючих грунтах. Під зиму грунт переорюють на глибину
25–27 см. Насіння висівають на глибину 5 см. При весняній сівбі його
стратифікують, а при літній і пізньоосінній висівають сухе насіння.
Листя збирають двічі за літо: перший раз – на початку цвітіння,
другий – за 1,5–2 міс. до осені.
Приворотень звичайний
(Alchemilla glabra L.)
Родина розові (Rosaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина, 10–30 см заввишки. Стебла
стеляться, але під час цвітіння дугоподібно піднімаються вгору. Листки
нижні на довгих черешках, верхні майже сидячі, молоді дещо зморщені.
Верхні листки п’ятилопатеві, нижні семи – , дев’яти лопатеві, лопаті
округлі, зарубчасто-пилчасті, з обох боків вкриті волосками. Квіток
багато, вони дуже дрібні, непоказні, зелено-жовті, зібрані у клубочки.
На смак рослина іноді гіркувата, здебільшого терпка, виявляє в’яжучу
дію, з слабо бальзамічним запахом. Цвіте у травні – жовтні.
Росте по луках, гаях, на межах, узліссях, пасовиськах. Має багато
різновидностей. Збирають рослину, під час цвітіння.
Застосовують як в’яжучий, кровоспинний, відхаркувальний засіб, для
поліпшення обміну речовин і лікування ран, висипів на тілі.
Користуються нею при недокрів’ї, водянці, загальному ослабленні.
Добрі наслідки одержують при лікуванні приворотнем нестравності
шлунка, здуття кишечника і в’ялої перистальтики кишок. При катарах
дихальних шляхів застосовують як відхаркувальний засіб, який, можливо,
полегшує гоєння каверн (діють гіркоти, дубильні речовини, антоксантин,
слиз, смоли й органічні кислоти), особливо корисний він при лікуванні
білей у жінок, для спринцювання піхви при надмірних менструаціях,
болях у ділянці тазу, при дисменореї.
Вживають у вигляді чаю. На 1 склянку окропу беруть 2 столові ложки
подрібненої рослини і настоюють 10 хвилин. П’ють 2 склянки на день,
ковтками. Сильніше діє відвар 2 столових ложок приворотня у півлітрі
червоного виноградного вина. П’ють гарячим 3–5 чарок на день при
проносах, кавернах легень (в суміші, порівну, із відваром з гілок
чорнобилю й алтейного кореня), при недостатку молока у жінок, які
годують груддю, при серцевих болях.
Зовнішньо застосовують при ранах, виразках, білях у жінок і для
полоскання рота після видалення зуба. Приготування таке ж, як для
вживання всередину. В косметиці водний настій приворотня вживають для
обмивання лиця, щоб вивести вугри.
Проліска дволиста
(Scilla bifolia L.)
Родина лілійні (Liliaceae)
До ранньовесняних рослин належить проліска дволиста, яка росте в
листяних лісах. Вона має циліндричне голе квітконосне стебло 6-20 см
заввишки, що відростає від підземної цибулини завбільшки з горіх
ліщини. Два (три) прикореневих листки своїми піхвами охоплюють стебло
до середини. Вони досить довгі, широколінійні, жолобчасті, з
ковпачковидною верхівкою. Квітка;має тендітну шестипелюсткову блакитну
оцвітину та шість тичинок. Цвіте у березні – квітні, запилюється
комахами. Плід – коробочка.
Проліска дволиста – типовий ефемероїд, що закінчує вегетацію до
повного розвитку листя на деревах. Добрий ранньовесняний медонос,
декоративна рослина, її з успіхом можна вирощувати на багатих грунтах,
у затінених місцях парків, лісопарків, скверів. Вона розмножується
насінням та цибулинками. Проліска відома й як лікарська та фарбувальна
рослина У лісостепових районах росте проліска поникла (S. cernua
Red.). Оскільки проліски масово збирають у весняні букети, вони
потребують охорони.
Рогіз вузьколистий
(Typha angustifolia L.)
Родина рогозові (Typhaceae)
Водяна рослина з повзучим кореневищем, від якого в обидва боки
відходять надземні стебла висотою до 2 м, вкриті листками, у нижній
частині дуже довгими, лінійно-мечовидними. Від кореневища відходять
також корені: тонші, спрямовані вгору відходять у воду і вбирають з
неї поживні речовини. У стеблах і листках багато провідних пучків.
Дрібні одностатеві квітки норамІ в густі циліндричні бурі або
чорно-бурі суцвіття – пич. чтки. У нижній частині суцвіття – маточкові
квітки, у верхній – тичинкові. КнгІ’ки біля основи оточені довгими
волосками. Тичинкові квітки мають З тичинки, маточкові одну маточку,
що піднімається на довгій ніжці. Плід – горішок. Цвіте в червні липні.
Росте по берегах озер, ставків, у неглибоких водоймах, малих
річках з повільною течією по всій Україні. Рогіз – вітрозапильна
рослина.
Назва роду утворена від грецького слова, що означає «дим»,
“палити” (за кольором темних, ніби обгорілих суцвіть). Видова назва в
перекладі з латинської мови – «вузьколистий», дана рослині за форму
листків.
Викопні рештки рогозу відомі з міоцену. Поширений по всій земній
кулі. Плоди поширюються вітром. Цьому сприяють пучки волосків біля
плодів. Завдяки цим волоскам рослина може поширюватися і водою: вони
дають змогу плодам утримуватися на поверхні води до трьох днів.
З давніх часів рогіз використовують для різноманітних потреб. З
листків рогозу виготовляють рибальські снасті, кошики, мати тощо.
На Україні росте 5 видів рогозу.
Родовик лікарський
(Sanguisorba officinalis L.)
Родина розові (Rosaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина, що досягає 1 м висоти. Стебло
переважно одиничне, ребристе, голе. Кореневище товсте, здерев’яніле, з
довгими тонкими додатковими коренями. Нижні листки, зібрані
прикореневою розеткою,
3 довгими черешками й багатьма пилчастими, знизу сизуватими
листочками. Квітки темно-червоні, зібрані на довгому квітконосі в
густе головчасте суцвіття. Плід – сім’янка. Цвіте в червні – вересні.
Росте по луках, серед чагарників, на полянах, особливо багато його
на вологих і заплавних луках і в передгірних районах.
З лікувальною метою використовують кореневища і корені (Rhizoma et
radix sanguisorbae). Вони містять таніди типу пірогалової кислоти,
ефірне масло, щавлевокислий кальцій, крохмаль, сліди галової кислоти,
барвники, вітамін С, сапонін, сангвісорбін, цукор та інші речовини.
Як лікарська рослина родовик відомий ще з глибокої давнини. І
тепер є популярним засобом при легеневих, маткових і шлункових
кровотечах, при катарах кишечника, поносах, особливо кривавих, при
хронічних ентероколітах та дизентерії.
Є відомості про те, що рідким екстрактом родовика лікують
геморагічну метропатію, кровотечі після аборту, ерозію шийки матки.
З родовика виготовляють кілька препаратів, в тому числі
“Санальбін”, рідкий спиртовий екстракт, відвар, таблетки з коренів.
Препарати використовують при клінічному лікуванні поносів,
туберкульозу, дистрофії.
Відвар з кореневищ і коренів (20 г на 200 г води) по столовій
ложці 3–4 рази на день приймають при поносах. Такий же відвар по
столовій ложці 3–4 рази на день п’ють як кровоспинне. Рідкий екстракт
з кореневищ і коріння по чайній ложці 3 рази на день приймають при
маткових кровотечах.
Кореневища і коріння викопують після відцвітання рослини, очищають
від землі, відрізують від надземних частин і сушать на відкритих
місцях або ж в добре провітрюваних приміщеннях.
Роман собачий
(Anthemis cotula L.)
Родина айстрові (Asteraceae)
Однорічна рослина висотою 20–50 см, з неприємним запахом. Листки
чергові, 2-3-перисторозсічені. Язичкові квітки білі, вони приваблюють
комах, трубчасті – жовті. Кошики під час цвітіння досягають 1,2–2,5 см
у діаметрі. Спільне ложе видовжено-конічне. Обгортка напівкуляста або
майже плоска. Сім’янки без чубка, ребристі і дрібногорбочкуваті. Цвіте
у червні – липні. Росте на засмічених місцях, поблизу житла, вздовж
доріг і на полях по всій Україні.
Назва роду утворена від грецького слова, що у перекладі означає
“квітка”. Видова назва в перекладі – «собачий».
Розмножується насінням. На одній рослині утворюється до 1200
сім’янок, які починають проростати, коли грунт добре прогріється.
Роман собачий використовують у народній медицині для лікування
різних захворювань. У ньому міститься ефірна олія, що надає роману
неприємного запаху, але це дає можливість використовувати його як
інсектицидну рослину.
Роман собачий відрізняється від ромашки лікарської сіруватим
забарвленням кошика, виповненим ложем (у ромашки воно порожнисте).
Росичка круглолиста
(Drosera rotundifolia L.)
V Родина росичкові (Droseraceae)
Багаторічна трав’яниста рослина 10–15 см заввишки. Пластинки
листків округлі, 0,5–1 см у поперечнику, відразу переходять у черешок.
Листки зібрані в розетку, вони здаються червонястими завдяки залозкам
на війках. Комахи, сідаючи на листки, прилипають до крапельок липкої
рідини на війках листків. Війки листка згинаються і покривають комаху.
Рідина, виділювана залозками, перетравлює речовини тіла комахи і
рослина засвоює їх. Після цього війки випрямляються і через кілька
днів листок набуває попереднього вигляду. Стебло рослини дуже
вкорочене, квіткова стрілка вдвічі-втричі довша за листки. Квітки
п’ятипелюсткові, білі, зібрані в однобоке гроно на верхівці стрілки.
Цвіте у червні – серпні.
Росте у північній частині Лісостепу, Карпатах на торфових
сфагнових болотах.
Збирають усю рослину під час цвітіння. Збираючи, залишають на
рослині бодай два листочки. Відщипують рештки минулорічних розеток і
сушать у затінку на папері або дикті.
Застосовують при сильному судомному кашлі, коклюші, приступах
астми, переміжній пропасниці, ларингітах, запаленнях легень і
захворюваннях кишок, атеросклерозі (спазмолітична дія алкалоїдів).
Антибіотична речовина плюмбагін, що є в росичці, припиняє розвиток
патогенних грибків і бактерій. Рослина містить протеолітичний фермент,
ензим дрозерин, сполуки оксинафтохінону, яблучну, бензойну, бутову,
пропіонову, цитринову, мурашину кислоти, дубильні та інші речовини.
Вживають у вигляді чаю. На 1 склянку окропу беруть 1 чайну ложку з
верхом подрібненої росички і настоюють 10 хвилин. П’ють по 1–2 склянки
на день, ковтками, з інтервалами. Сильніша доза не зменшує, а навпаки,
посилює кашель. При судомному кашлі беруть 1 чайну ложку суміші
(порівну) трави росички, трави подорожника ланцетолистого і трави
фіалки триколірної на 1 склянку води, хвилинку варять, остуджують і
п’ють по півсклянки двічі на день.
При коклюші 1 столову ложку суміші трави росички, квіток калачиків
лісових, первоцвіту весняного, квіток триколірної фіалки, лакричного
кореня в співвідношенні 3:2:2:2:1 настоюють ЗО хвилин на 300 мл окропу
і п’ють по 1 склянці двічі – тричі на день.
Рутвиця орликолиста
(Thalictrum aquilegifolium L.)
Родина жовтецеві (Ranunculaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина заввишки 50-100 см. Стебло
розгалужене, голе. Листки чергові з довгими жолобчастими черешками,
дво – триперисті з округло-оберненояйцевидними або
оберненояйцевидними, спереду із зарубчастими лопатевими листочками,
20–50 мм завдовжки. Квітки дрібні, зібрані у волосисті суцвіття.
Оцвітина проста, чашечковидна, листочки оцвітини зеленуваті. Цвіте в
травні.
Росте в тінистих лісах, по чагарниках, часто на узліссях.
Для лікування застосовується трава, яка містить алкалоїди, в тому
числі тальмин і тальмидин, глюкозиди. Входить до складу мікстури
Зренка. Рутвиця широко використовується у народній медицині при різних
хворобах: нашкірних, поносах, жовтяниці, малярії, епілепсії,
туберкульозі легенів, хворобливих менструаціях, нервових
захворюваннях; як зовнішнє – при ревматизмі, запальних пухлинах,
наривах, як ранозаживляюче. Вживається в гомеопатії.
Заготовляють траву під час цвітіння, в травні – червні; зрізують
ножами або серпами верхівки стебел завдовжки 30–35 см. Сушать на
горищах під залізним дахом або під навісами з доброю вентиляцією.
Рябчик великий
(Fritillaria meleagris L.)
(Родина лілійні (Liliaceae)
Рослина висотою до 50 см. Цибулина має своєрідну будову: дві
м’ясисті луски зростаються біля основи і мають у пазусі по одній новій
цибулинці. Тонке гнучке стебло, облистнене черговими лінійними
листками, хилиться під вагою великої, незвичайно забарвленої квітки,
яка нагадує пониклий тюльпан. Вигнуті пелюстковидні листочки оцвітини
бурувато-пурпурові з білуватими плямами, розміщеними у шаховому
порядку. Біля основи листочків є медова ямка, де міститься нектар.
Стовпчик 3-роздільний. Плід – коробочка. Цвіте у квітні – травні.
Росте на луках, у лісах і чагарниках.
Назва роду походить від латинського слова, що в перекладі означає
«келих» (від форми квітки). Видова назва в перекладі з латинської мови
– «шаховий» (пов’язана із забарвленням квіток).
Чудова декоративна рослина. На жаль, рябчику великому загрожує
зникнення внаслідок порушення екологічних умов місцезростань і
господарської діяльності людини. Занесений до Червоної книги.
На Україні росте 8 видів рябчика.
Ряст порожнистий
(Corydalis cava L.)
Самосил гайовий
(Teucrium chamaedrys L.)
Родина губоцвіті (Lamiacea (Labiatae)
Майже по всій Україні у соснових та мішаних лісах, по узліссях і
галявинах часто зустрічається невисока запашна рослина (10–35 см
заввишки) з верхівковим суцвіттям блідо-пурпурових квіток – самосил
гайовий. У нього висхідне, при основі здерев’яніле, злегка пухнасте
стебло з супротивно розміщеними листками. Листки довгасті,
короткочеренгкові, з надрізано зарубчастим краєм. Квітки з
п’ятичленною оцвітиною, одногубі, зібрані в пазушні двошестиквіткові
кільця, що утворюють китицевидне однобічне суцвіття. Ця багаторічна
рослина цвіте у червні – липні, запилюється комахами. Плоди – розпадні
горішки.
Самосил гайовий відомий як літній медонос і лікарська рослина.
Корені його дають жовту, коричневу й оранжеву фарби. Має декоративний
вигляд, може прикрасити лісопарки, парки, сквери; придатний для
альпійських гірок та бордюрів.
Саротамнус вінниковий
(Sarothamnus scoparius L.)
Родина бобові (Leguminosae)
Кущ, 50-200 см заввишки, з трійчастими нижніми цілісними верхніми
листками. Гілки прутовидні, гранчасті, голі, на час плодоношення майже
безлисті. Квітки на довгих ніжках, поодинокі в пазухах листків,
ясно-жовті. Цвіте в травні – на початку червня.
Росте на рівнині, частково в передгір’ї.
В зелених частинах і в насінні рослини міститься до 1 % алкалоїду
спартеїну, що застосовується як слабий сечогінний засіб при сердечній
водянці.
Препарати з саротамнуса вживають при лікуванні серця і нирок.
Синюха блакитна
(Polemonium coeruleum L.)
Родина синюхові (Роїетопіасеае)
Синюха блакитна – багаторічна трав’яниста рослина. Кореневище
товсте, горизонтальне, з густими мичкуватими коренями. Стебло одне,
рідше кілька, заввишки до 40-100 см, прямостояче, порожнисте, просте
або у верхній частині розгалужене. Листки чергові, нижні – черешкові,
верхні – сидячі, непарноперисті, складаються з довгастих
яйцеподібно-загострених листків. Квітки зібрані у суцвіття. Плід –
яйцеподібні або майже округлі тригнізді багатонасінні коробочки.
Насіння чорне, завдовжки до 3 мм. Цвіте в червні – липні. Плоди
достигають у липні – серпні.
Кореневище і корені багаті на сапоніни, містять смоли, ефірну
олію, органічні кислоти, вітамін С та інші сполуки.
Використовується при бронхітах і як знеболюючий засіб. За силою
заспокійливої дії на центральну нервову систему синюха переважає
валеріану в 8-10 разів. Разом із сухоцвітом драговинним дає непоганий
ефект при лікуванні виразки шлунка
Вологолюбна рослина, стійка проти низьких температур. Дуже чутлива
до високих температур та посух, особливо на початковій стадії
розвитку. В перший рік вегетації утворює розлогу розетку з
прикореневих листків. На другий рік росте дуже швидко і в кінці травня
на початку червня зацвітає. Насіння достигає в першій або другій
декаді липня.
Синюху вирощують на низинних ділянках з неглибоким заляганням
ґрунтових вод, на структурних родючих грунтах легкого механічного
складу. Висівають під зиму або рано навесні на глибину 1–2 см. Ширина
міжрядь – 45–50 см. Добрива вносять під зиму з розрахунку 1 кг
аміачної селітри і 1,5 кг суперфосфату на 100 м2. Норма висіву –
відповідно 10–12 і 8-10 кг/га.
Догляд за плантацією полягає в розпушенні грунту міжрядь,
прополюванні посівів, підживленні рослин та боротьбі з шкідниками.
Заготовляють сировину в кінці першого або другого року вегетації.
Корені викопують, очищають від землі й стебел, розрізують вздовж на
частини, швидко миють, щоб не втрачали діючих речовин, і пров’ялюють.
Досушують у сушарках при температурі 50–60 °C.
Скополія карніолійська
(Scopolia carniolica Jacq.)
Родина пасльонові (Solanaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина, заввишки 20–25 см. Кореневище
товсте, повзуче. Стебла розвилисті. Листки еліптичні, при основі
звужені в крилатий черешок. Квітки поодинокі, пониклі, на довгих
квітконіжках між попарно зближеними листками. Квітки зовні
бурувато-фіолетові, всередині жовтувато-бурого кольору з фіолетовими
жилками. Плід – двогнізда коробочка. Цвіте в травні – червні.
Скополія схожа на белладонну, отруйна. Росте в тінистих густих
букових та буково-грабових лісах.
З лікувальною метою використовують кореневища і корені (Rhizoma et
radix scopolia). Вони містять 0,4–1,5 % алкалоїдів, головним чином
гіосциамін і менше атроніту та скополаміну, бетаїн, холін, фітостерин,
сахарозу.
Скополамін є цінним лікарським засобом, який застосовується для
обезболювання родів, при паркінсонізмі та інших захворюваннях. Він
служить також для розширення зіниць.
Кореневища й коріння збирають після плодоношення, в липні –
серпні. Викопують всю підземну частину рослини, очищають від землі і
промивають у холодній воді. Для кращого просушування товсті кореневища
розрізують. Сушать на відкритому повітрі, горищах або в спеціальних
сушарнях. При збиранні скополії слід зрідка залишати кореневища для
відновлення рослин.
Скополія застосовується в гомеопатії як засіб від геморою.
Собача кропива п’ятилопатева
(Leonurus cardiaca L.)
Родина губоцвіті (Lamiaceae (Labiatae)
Про собачу кропиву як лікарську рослину згадується в
західноєвропейських і вітчизняних травниках ще з XV ст. Особливо
широкого застосування у медицині вона набула в 30-х роках нашого
століття. Так, румунські медики застосовували її як серцевий і
заспокійливий засіб. Славетний французький вчений Пастер рекомендував
кропиву при базедовій хворобі та епілепсії. В Англії її призначали
проти невралгії. Собача кропива – високоефективний заспокійливий засіб
і за дією у 2–3 рази переважає валеріану.
Це – багаторічна трав’яниста рослина (25-100 см заввишки). Стебло
прямостояче, розгалужене, чотиригранне, як і вся рослина, опушене
короткими або довгими відстовбурченими волосками. Листки супротивні,
черешкові, округло-яйцеподібні, яйцеподібні або ланцетні, майже до
середини пальчасто-розсічені, з серцеподібною основою, знизу –
білуватоповстисті. Верхні листки трилопатеві. Квітки неправильні,
зрослопелюсткові, у пазушних кільцях зібрані на верхівках пагонів.
Плід – розпадини чотиригорішок. Горішки тригранні, зверху плоскі.
Дозрівають у липні – серпні.
Росте як бур’ян на засмічених місцях, пустирях, схилах, у
занедбаних садах, під огорожами. Цвіте в червні – липні.
У траві, зібраній у фазі цвітіння, виявлено алкалоїди, дубильні,
гіркі і цукристі речовини, ефірну олію (0,05 %), флавоноїди
(кверцетин, рутин, квінівелозид), р-кумаринову кислоту, сліди
вітамінів С і А.
Лікарською сировиною є верхівки квітуючих рослин. Настій
використовують при серцево-судинних неврозах, кардіосклерозі,
стенокардії, міокардїї, склерозі мозкових судин, початковій стадії
гіпертонії, епілепсії. У народній медицині, крім того, вживають при
головних болях, катарах легень, при застарілому кашлі. Травою лікують
ревматизм, астму, застосовують як сечогінне.
Собачу кропиву як багаторічну рослину можна культивувати на одному
місці 3–4 роки. Основний спосіб розмноження – насінням (на невеликих
ділянках можна і поділом куща). Сіють під зиму або рано навесні. В
першому випадку насіння висівають перед стійкими заморозками. Для
весняної сівби насіння стратифіку ють.
Норма висіву залежить від часу і способу сівби. При рядковому
ранньовесняному з міжряддям 60 см рекомендують висівати 7–8 кг/га, при
передзимовому норму збільшують на 12–15 %. Загортають насіння на
глибину відповідно 2 і 1–1,5 см. Щоб прискорити появу сходів, грунт
прикочують.
У перший рік догляд за посівами полягає в розпушенні грунту,
видаленні бур’янів та підживленні. Рекомендується вносити під основну
оранку по 0,25 т гною, 3 кг суперфосфату і 2 – хлористого калію на 100
м2. Після дружних сходів міжряддя культивують. На другий і наступні
роки рано навесні збирають сухі стебла. До початку росту собачої
кропиви грунт розпушують Після відростання – культивують, а рядки
прополюють.
Збирають верхівки стебел з листками і квітками в період цвітіння
(червень – вересень) коли рослина найбільш багата на діючі речовини.
Для збереження їх максимальної кількості сировину швидко висушують у
добре провітрюваному приміщенні без доступу сонячних променів.
Сон широколистий
(Pulsatilla Latifolia Rupr.)
Родина жовтецеві (Ranunculaceae)
Сон – одна з найпопулярніших ранньовесняних лісових рослин. Його
великі дзвониковидні лілово-рожеві квітки є окрасою соснових та
мішаних лісів.
Сон широколистий цвіте до розпускання листків. Як тільки розтане
сніг, з товстого чорного кореневища починають відростати невисокі
квітконосні стебла з поодинокими квітками на верхівці. Квітки надійно
вкриті від весняних заморозків пухнастими листочками. Цвіте ця
багаторічна світлолюбна рослина у квітні – травні, запилюється
комахами. Після запилення квітки перетворюються у своєрідні пухнасті
кульки, що складаються з багатьох сім’янок, які мають довгі пірчасті
стовпчики. Листки з’являються після відцвітання рослини. Вони
довгочерешкові, пальчасторозсічені, зібрані біля стебла у прикореневу
розетку.
Сон ціниться як декоративна рослина, може прикрасити парки,
лісопарки, сквери. Рослина має лікарські та фарбувальні властивості.
Масове збирання для букетів призвело до знищення еону. Він потребує
охорони.
Смородина чорна
(Ribes nigrum L.)
Родина ломикаменеві (Saxifragaceae)
З давніх-давен смородина чорна у слов’янських народів відома і як
харчова, і як лікарська рослина. За цілющі властивості її культивують
у різних країнах світу. Декоративна рослина.
Це – кущ заввишки 50-150 см, з пальчасте-лопатевими листками, які
мають на нижній поверхні смолисті залозки, що надають рослині
своєрідного аромату. Квітки зібрані пониклими китицями. Плід – чорна,
пахуча, багатонасінна ягода.
Чорна смородина містить вітаміни С (від 80 до 400 мг%), Р, цукор,
органічні кислоти.
Ягоди застосовують при простудних захворюваннях і для поліпшення
апетиту. Листя входить до складу вітамінних зборів, їх використовують
також проти золотухи і як прянощі.
Ягоди і листки рослини мають антимікробні властивості. Фітонциди,
що містяться в них, знезаражують навколишнє середовище, а сік ягід
зберігає бактерицидну дію протягом місяця.
Смородина – прекрасний полівітамінний засіб, вона тонізує
серцево-судинну систему і дає ефект при лікуванні інфекційних
захворювань з явищами геморагічного діатезу. Плоди і листя
використовуються як потогінний і діуретичний засіб, а також проти
ревматизму.
З ягід виготовляють варення, джеми й желе.
Розмножують поділом куща, відсадками та живцями. Вважається, що
найпростіший спосіб – відсадками. При сприятливих умовах з них можна
збирати врожай уже на другий рік після пересаджування на постійне
місце. Заготовляють стиглі ягоди.
Суниці лісові
(Fragaria vesca L.)
Родина розові (Rosaceae)
Добре відомі з доісторичних часів. Вони були популярні в
Середземномор’ї, про них згадують Вергілій, Овідій та ін. Лікувальні
властивості вперше описав Апулей. Були популярні і в давніх слов’ян. У
літературі стародавньої Русі описані як харчовий і лікувальний засіб.
Суниці лісові – багаторічна трав’яниста рослина 5-30 см заввишки.
Буре кореневище горизонтальне або скісне, з довгими повзучими
пагонами. Стебло пряме, волохате. Листки – трійчасті, прикореневі, з
сидячими овальноромбічними великозубчастими листочками, темно-зелені,
зверху майже голі, знизу – сизувато-зелені, пухнасті. Суцвіття
щитковидні. Квітки двостатеві, сидять на довгих квітконіжках,
пухнастих від притиснутих до стебла волосків, пелюстки квіток білі.
Цвітуть у травні – червні. Плоди – численні сухі зернятка на ягоді.
Останні з приємним запахом і смаком, зеленувато-червоні або яскраво
червоні.
Ростуть у лісах, серед чагарників, на узліссях, галявинах, на
сухих і трав’янистих схилах, зрубах.
Плоди містять цукри (до 10 %), лимонну, яблучну і саліцилову
кислоти (1,6 %), дубильні й біологічно активні речовини, пектин,
залізо, мікроелементи. Вони багаті на вітаміни: вітаміну С – до
60 мг%, каротину – 0,08, вітаміну Вг – 0,03, вітаміну В2 – 0,1,
вітаміну К – 0,1 мг%. Листки містять вітамін С (100 мг%), їх вживають
як сурогат чаю.
Суниці вживають як потогінний і сечогінний засіб, при хворобах
печінки, нирок, недокрів’ї та білокрів’ї, туберкульозі легень,
безсонні. Листки – при гіпертонії, корінь – від ревматизму, свіжі
плоди – проти екземи. Використовують у гомеопатії та косметичній
практиці.
Плоди і листки призначають і як слабкий сечогінний засіб, при
подагрі, ниркових каменях, жовчнокам’яній хворобі, маткових
кровотечах, недокрів’ї.
Листки у вигляді чаю – для полоскання рота при поганому запасі.
Свіжі ягоди цілюще діють на організм людини. Та й у продуктах
переробки суниці зберігають аромат і властивості свіжих плодів.
Розмножуються насінням і вегетативно (надземними пагонами). Швидко
розростаються, тому потребують постійного догляду.
Стиглі ягоди збирають в суху погоду, листки – під час цвітіння,
обриваючи їх без черешків. Сушать на горищах або під наметом.
Талабан польовий
(Thlaspi arvense L.)
Родина хрестоцвіті (Brassicaceae)
Однорічна сиза рослина висотою 20–50 см. Листки цілісні, сидячі,
довгасто-ланцетні. Квітки білі; чашолистки відлеглі від пелюсток.
Плоди округло-еліптичні, ширококрилаті, на верхівці глибоковиїмчасті,
з дуже коротким стовпчиком між виїмками. Цвіте в квітні – липні.
Росте на полях, городах, поблизу житла і вздовж доріг.
Назва роду походить від грецьких слів, що в перекладі означають
“сплющений щит”, і пов’язана з формою плодів рослини. Видова назва в
перекладі з латинської мови – «польовий».
Розмножується насінням. За літо дає 2–3 покоління; на кожній
рослині утворюється до 60–80 тис. насінин. Недозріле насіння проростає
майже так само швидко, як і дозріле. Проростає воно з глибини до 1 см,
у глибших шарах грунту зберігає схожість протягом 9 років.
У насінні міститься до 30 % жирної олії, придатної для миловаріння
і їжі. З молодих листків талабану готують весняні салати. В листках
міститься 200 мг% вітаміну С, вуглеводи, глікозиди; вони гострі на
смак, із запахом часнику, мають в’яжучі протицинготні, дезинфікуючі
властивості.
На Україні росте 7 видів талабану.
Терен звичайний
(Prunus spinosa L.)
Родина розові (Rosaceae)
Загальновідома колюча кущова рослина, заввишки до Зм. Листки
видовжені, ланцетні або оберненояйцевидні. Квітки білі,
п’ятипелюсткові. Плід – кістянка з м’ясистим соковитим оплоднем,
кулястий, синій з сизим нальотом. Цвіте в квітні – травні, плоди
достигають восени.
Росте на схилах, по сухих розріджених лісах, на узліссях, при
дорогах, в ярах, на межах, на сухих берегах річок.
Для лікування збирають усі частини: корені, деревину, кору,
квітки, плоди, верхній пігментований шар кори. У квітках міститься
амигдалин і вільна синильна кислота; в насінні – амигдалин і глюкозид
ескулин, до складу якого входить кумарин. В листках міститься
108,5-157,9 мг%, в плодах 32,6 мг% вітаміну С. Кора містить 3–5%
дубильних речовин, плоди – 1,7 %, листки – 3,42 %. До складу плодів
входить 82,4 % води, 2,4 % клітковини, 5,5–8,8 % інвертного цукру,
3,4 % вільних кислот, 0,8 % азотвмістимих речовин, 0,8 % пектинів,
1,3 % золи (Т.С. Гейдеман та інші, 1962).
Квітки терну (Pruni spinosae flores) мають легку проносну
властивість, дуже м’яко діють на перистальтику кишок і нирки,
поліпшують загальний обмін речовин; корисні також при лікуванні різних
хвороб печінки.
Тирлич крапчатий
(Gentiana punctata L)
Родина тирличеві (Gentianaceae)
Рослина висотою 20–60 см, з кореневищем. Листки супротивні,
овальні. Квітки дзвониковидні, з темними крапками, в пазухах верхніх
листків і на верхівках стебел майже сидячі. Цвіте в липні – серпні.
Росте в Карпатах на схилах, гірських луках, дуже рідко в заростях
криволісся.
Назва роду походить від імені ілірійського царя Гентіса, який, за
переказами, перший відкрив лікувальні властивості рослин цього роду.
Видова назва пов’язана з наявністю темних крапок на пелюстках.
Тирлич крапчастий – цінна лікарська рослина. З лікувальною метою
використовують кореневище. Природні запаси цієї рослини на Україні
вичерпані, її занесено до Червоної книги. Тепер трапляються незначні
ділянки в кількох місцях у субальпійському поясі на хребтах Чорногора,
Свидовець, Горгани.
На Україні росте 13 видів тирличу.
Фіалка запашна
(Viola odorata L.)
Родина фіалкові (Violaceae)
Цю ніжну ранньовесняну рослину з темнозеленими листками та
синьофіолетовими запашними квітками часто зустрічаємо в широколистих
лісах. Заввишки вона 6-15 см, має розетку прикореневих листків і
повзучі пагони, товсте здерев’яніле кореневище, широкоовальні або
нирковидні з серцевидною основою та городчастим краєм листки. Квітки
зі шпоркою, в якій знаходиться нектар. Тіньовитривала рослина, цвіте у
квітні – травні, запилюється комахами, що мають довгий хоботок. Плід –
багатонасінна пухнаста коробочка.
Фіалка запашна ціниться як медонос і ефіроолійна рослина, що дає
сировину для парфюмерної промисловості. Декоративна рослина, може
прикрасити затінені місця парків, лісопарків і скверів; розмножується
вегетативно: кореневищами та повзучими пагонами.
У листяних лісах часто зустрічаються фіалка дивна (V. mirabilis
L.) і волосиста (V. hirta L.), у мішаних – собача (V. canina L.) та
лісова (V. sylvestris Lam.). Всі види фіалок потребують охорони.
Хміль звичайний
(Humulus lupunus L.)
Родина коноплевих (Cannabaceae)
Здавна на Україні відомий як декоративна рослина. У багатьох
місцевостях можна побачити його як зовнішню зелену окрасу житла. Крім
того, він – цінна технічна і лікарська рослина. В культурі відомий з
768р. до н. е.
Це – багаторічна дводомна рослина 3–6 м заввишки. Кореневище
м’ясисте, повзуче. Стебло витке, чотиригранне, шорстке. Листки
супротивні, довгочерешкові, при основі серцеподібні, 3-5-лопатеві
(верхні – чергові, цілісні), округлі або яйцеподібні, по краю
великопилчасті, зверху темно-зелені, зісподу – світліші, залозисті.
Квітки одностатеві, верхівкові. Чоловічі суцвіття волотисті, жіночі –
головчасті. Плід – однонасінний сплющений горішок. Росте у
вільшаниках, серед сирих і мокрих чагарників.
Цвіте в липні – серпні. Суцвіття містять хмеледубильну кислоту,
камеді, алкалоїд лупулін, смоли, флавоноїди, провітамін А та вітамін
С. Молоді пагони і листки – вітамін С (95-190 мг%), їх використовують
для салатів і зелених борщів, ефірну олію – у харчовій промисловості
та парфюмерії. Хмеледубильна кислота входить до складу препарату
валокардин, що застосовується при серцево-судинних хворобах.
У народній медицині суцвіття вживають при хворобах печінки,
жовчного міхура, катарі шлунка і гастритах, туберкульозі легень,
головних болях, запаленні нирок, малярії, як заспокійливий і
протипухлинний засіб. Зовнішньо шишки використовують для примочок і
припарок від синців, для ароматних ванн, виготовлення мазі проти
наривів, екзем та виразок.
У науковій медицині призначають як заспокійливий,
протиспазматичний, сечогінний і бактерицидний засіб.
Останнім часом у шишках виявлено гормон естроген, за допомогою
якого регулюють кількість вуглеводів і мінеральних солей в організмі
людини.
В суміші з іншими речовинами хміль як антисептик використовують
при зберіганні плодів та овочів, Шишки – при виготовленні пива,
дріжджів. Із хмелю добувають волокно, з якого виготовляють мотузки,
брезенти, мішковини. Лупулін надає стійкого зеленого, червоного і
коричневого кольору тканинам, лакам.
Розмножують живцями та поділом коренів навесні.
На Україні, особливо в західних областях, широко культивують для
одержання шишок. Рогатинський хміль на Паризькій виставці 1978 р.
здобув першу премію.
Шишки збирають до запліднення хмелю (приблизно в середині серпня),
коли вони набувають зеленувато-жовтого забарвлення. Збирають їх разом
з плодоніжкою і сушать у затінку.
Цикорій звичайний, петрові батоги
(Cichorium intybus L.)
Родина айстрові (Asteraceae)
Багаторічна шорстка рослина висотою (15)40-80(120) см. прикореневі
листки виїмчасто-перистороздільні, стеблові – ланцетні. Всі квітки
язичкові. Кошики 3–5 см у діаметрі, сидять здебільшого пучками в
пазухах листків. Обгортка кошиків 2-рядна. Цвіте з червня до осені.
Росте на вигонах, схилах, уздовж доріг.
Кошики цикорію розкриваються о 5-6-й годині ранку, а о 10-й вже
закриваються, їх використав для створення квіткового годинника
видатний шведський ботанік Карл Лінней. Цикорій може бути й
барометром: його кошики на дощ не розкриваються.
Шкірясті листки цикорію зібрані у прикореневій розетці. Довгий
стержневий корінь проникає в грунт на значну глибину – до ґрунтових
вод.
Цикорій широко використовується у народній медицині. Молоді листки
їстівні, в них містяться вітамін С, каротин; салати з них особливо
корисні для хворих на діабет (у рослині є інулін). На пасовищах
цикорій добре їдять тварини. Цикорій – чудовий медонос, дає багато
нектару і пилку. Корені використовують як сурогат кави. З цією метою у
культурі вирощують цикорій городній (С. endivia L.).
На Україні в дикому стані росте один вид цикорію.
Чемерик червонуватий
(Helleborus purpurascens)
Родина жовтецеві (Ranunculaceae)
З давніх-давен єгиптянам були відомі лікувальні властивості
чемерників. Про них згадується в багатьох легендах. В одній з
давньогрецьких легенд говориться про те, що у царя Протея була красуня
донька, яка страждала психічним розладом, її взявся вилікувати
чемерником один пастух, котрий тривалий час спостерігав дію цієї
рослини на худобі. Так, з часів давньої Греції прийшла віра в цілющу
силу чемерника при лікуванні психічних захворювань. У наш час наукою
підтверджено, що в невеликих дозах чемерник діє заспокійливо на
центральну нервову систему. Проте його основна дія на серце.
Це – багаторічна вічнозелена рослина. Прикореневі листки з
цілісними або 2-3-роздільними майже до основи гостропилчастими
частками. Квіткове стебло розгалужене, з зеленим, іноді червонуватим
приквітком. Квітки фіолетово-червонуваті. Цвіте з березня по квітень.
Росте переважно в темнохвойних та букових лісах.
У коренях і кореневищах містяться глікозиди гелебореїн, гелеборин,
гельборсид, що діють на серце.
Завдяки ранньому цвітінню і своєрідній красі квіток чемерник
культивують здавна. Внаслідок гібридизації та відбору одержано багато
садових форм, які відрізняються від дикорослих видів більшими квітками
і яскравим забарвленням. Вони довговічні і ростуть на одному місці
багато років. Чемерник чудово виглядає у тінистих місцях парків,
садів, під рідким деревостаном, у напівтіні, по краях чагарникових і
деревних куртин та на кам’янистих гірках. Через красу і принадність їх
стало мало в природі, тому чемерники слід розмножувати.
Легко культивувати. В добре підготовлений грунт з міжряддям ЗО см
на глибину до 1 см висівають тільки-но зібране насіння. Сходи
з’являються навесні, а зацвітають рослини на третій рік. Рослину можна
розмножувати поділом кущів відразу ж після цвітіння.
Чемериця біла
(Veratrum album L.)
чемерица белая Veratrum album – багаторічна трав’янисте, з товстим
коротким кореневищем рослина родини лілійних. Стебло пряме, 50-150 см
заввишки, циліндричне, у верхній частині густо- 1 короткоопушене.
Листки великі, спіральне розміщені, численні, цілокраї, вздовж
складчасті, зверху голі, зісподу – опушені, звужені внизу в широкі
піхви; нижні листки яйцевндно-еліп-тич ні або еліптичні, верхні –
ланцетні. Квітки полігамні, зсередини брудно-білі, зовні зеленуваті і
злегка пухнасті, зібрані у волотеве суцшіття: нижні квітки двостатеві,
верхні – чоловічі. Оцвітина проста, шестироздільпа, з
ви-Довжевоеліптичними або видов-жеиообериенояйцевидними, заго-Стремим
й, звуженими до основи 1 дрібнозубчастими по краю частками. Плід –
яйцевидно-еліптична, тригранна коробочка. Цвіте у червні – липні.
Поширення. Чемериця біла росте в Карпатах на альпійських луках.
Заготівля І зберігання. Див. статтк Чемериця Лобелієва. Хімічний
склад. Чемериця білі має близький до чемериці Лобелієвої хімічний
склад, але відріз-няється дещо іншим вмістом: співвідношенням
компонентів, щ< його складають. Фармакологічні властивості 1 вві
користання, лікарські форми І за посування – усе так, як у статт
Чемериця Лобелієва.
Черевички зозулині
(Cypripedium calceolus L.)
Родина орхідні (Orchidaceae)
Багаторічна трав’яниста рослина. Наукова назва роду походить від
грецьких слів, які в перекладі означають “черевичок Кіприди”, тобто
Венери, або Афродіти – богині кохання і краси. Та й справді ці чарівні
своєю неповторною, оригінальною красою квіти дещо нагадують черевички
східних народів.
Ростуть у світлих листяних і мішаних лісах, на узліссях, по
чагарниках, на вапнистих грунтах. Рослина, настільки рідкісна, що її
називають “мрією любителів”. Цвіте у травні – червні, зацвітає аж на
вісімнадцятому році життя.
Дуже декоративна рослина і заслуговує широкого використання в
культурі. Повсюдно потребує дуже ретельної охорони.
Череда трироздільна
(Bidens tripartitus L.)
Родина складноцвіті (Asteraceae (Compositae)
Сільські повитухи давно помітили, що з арсеналу народної медицини
найкращий засіб для лікування золотухи – череда трироздільна.
Череда трироздільна – однорічна трав’яниста рослина, заввишки до
80 см, з добре розвинутим кореневищем. Стебло пряме, голе,
чотиригранне. Гілки супротивні. Листки з короткими крилатими
черешками, супротивні, здебільшого глибокотрироздільні, 3–7 см
завдовжки. Квітки дрібні, трубчасті, двостатеві, зібрані в поодинокі
кошики. Віночок брудно-жовтий. Цвіте в червні – серпні. Насіння
достигає у вересні – жовтні. У верхівкових пагонах рослини містяться
дубильні речовини (6,1–6,8 %), вітамін С (750–950 мг%), ефірна олія і
марганець.
Дуже популярний засіб народної медицини при золотусі і діатезі у
дітей, а також як потогінне та сечогінне. Є відомості про позитивний
вплив при захворюваннях печінки і селезінки.
Під череду як вологолюбну рослину слід відводити ділянку із
зниженим рельєфом та підвищеною вологістю грунту. Орють на глибину
20–22 см. Насіння висівають з міжряддями 55–60 см на глибину 2–3 см з
розрахунку 100 г/100 м2. При під зимовому висіві сухого насіння
одержують значно більший урожай, ніж при весняному. В останньому
випадку насіння стратифікують.
Догляд за посівами полягає у розпушенні міжрядь та видаленні
бур’янів. При підживленні азотно-фосфорними добривами з розрахунку
300 г/100 м2 урожайність збільшується на 10–20 %.
Верхівки пагонів збирають вручну на стадії бутонізації – початку
цвітіння двічі за літо. Сировину сушать під навісами, а в сонячну
погоду – на відкритому повітрі, уникаючи прямих променів сонця.
Черемха звичайна
(Padus avium Mill.)
Родина розових (Rosaceae)
Дерево або кущ. Кора чорно-сірого кольору з явно вираженими
сочевичками. Гілки гладкі, в молодому віці темно-червоні. Листки
тонкі, еліптичні або продовгуваті, зверху темно-зелені, з нижнього
боку матові. Квітки білі, зібрані в китиці. Плоди – чорні кістянки.
Цвіте в квітні-травні, плодоносить у червні – липні.
З лікувальною метою використовують плоди черемхи (містять у собі
амигдонітрілглюкозид і масло гіркого мигдалю) як в’яжуче при кишкових
захворюваннях. Іноді з квіток черемхи, які при перегонці дають
черемхову воду, роблять примочки до очей. Свіже листя, плоди і квітки
мають антибіотичні властивості.
Плоди черемхи вводять до складу шлункового чаю.
Плоди збирають в міру їх достигання, коли вони стають чорними і
соковитими, й сушать на відкритому повітрі або в плодоовочевих
сушарках.
Чистотіл звичайний
(Chelidonium majus L.)
Родина макові (Papaveraceae)
Стародавні греки помітили, що рослина, яку ми називаємо
чистотілом, розквітає з прильотом і вгасає з відльотом ластівок, тому
її назвали хелідоніум – травою ластівок. В минулому її використовували
в різних країнах Європи як засіб від бородавок, для лікування печінки
і жовчного міхура.
У 1896 p. M.M. Денисенком вперше опубліковано результати успішного
лікування витяжкою чистотілу хворих із злоякісними пухлинами. В
останні роки ведуться більш глибокі дослідження антибластичних
властивостей цієї рослини.
Чистотіл звичайний – багаторічна трав’яниста рослина, 80-100 см
заввишки, з коротким кореневищем і жовтогарячим молочним соком. Стебло
прямостояче, слаборебристе, як і листки, рідко вкрите волосками, вгорі
розгалужене Листки чергові, світло-зелені, зісподу сизуваті, непарно
перисторозсічені, з сидячими зарубчастими частками. Частки
округлояйцеподібні або видовжено-оберненояйцеподібні, при основі часто
звужені. Прикореневі листки більші, довгочерешкові, стеблові – сидячі.
Квітки близько 20 мм у діаметрі, на довгих квітконіжках, правильні,
широкорозкриті, зібрані по 4–5 у зонтикоподібні суцвіття, які виходять
з пазух верхівкових листків.
Пелюсток чотири, вони золотисто-жовті, яйцеподібні. Плід –
прямостояча стручкоподібна коробочка.
Насіння численне, чорне, крапчасто-виїмчасте, з білим губчастим
придатком.
Росте повсюдно, в затінених місцях, у гаях, садах, біля огорож,
хат.
Всі органи чистотілу містять алкалоїди: хелідонін, гемохелідонін,
хеледитрин, метоксихелідонін, сангвінарин, протопін, алокрилтохін,
спартеїн, берберин, хелідамін, стилопін, дефілін, коптизин,
оксисангвінарин, хелірубін, хелілутин та ін. У траві їх 0,97-1,87 %.
Крім того, є ефірна олія (0,01 %), вітамін С (до 170 мг%), каротин (до
15 мг%), хелідонова, яблучна, лимонна та янтарна кислоти, флавоноїди,
сапоніни тощо.
У медичній практиці препарати чистотілу (настій трави, сік із
свіжої трави) використовують зовнішньо для припікання бородавок і
кондилом, при папіломатозі гортані та початкових формах червоного
вовчаку. В невеликих дозах призначають усередину при захворюваннях
печінки і жовчного міхура. З коренів чистотілу виготовляють холелетин
– комплексний препарат жовчогінної дії.
Чистотіл сприяє підвищенню вмісту гемоглобіну в крові, затримує
ріст злоякісних пухлин, фунгістатично і бактеріостатично діє щодо
туберкульозної палички. Один з алкалоїдів – хелідонін – подібно до
морфіну викликає пригнічення, а згодом і параліч центральної нервової
системи. Інший алкалоїд – гемохелідонін – судорожна отрута, сильний
анестетик місцевої дії. Сангвінарин впливає наркотично, посилює
перистальтику кишечника і секрецію слюни. Протопін зменшує
реактивність вегетативної нервової системи, тонізує гладку мускулатуру
матки. Все це свідчить про перспективність дальшого вивчення діючих
речовин чистотілу.
У ветеринарії пересипану сіллю траву використовують проти
тимпаніту у овець, суху – для лікування ран, корости, стригучого лишаю
і гельмінтозів у свійських тварин.
Траву можна також застосовувати для фарбування вовни в
червонувато-жовтий колір, а корені – в жовтий.
Корені призначають у гомеопатії при захворюваннях печінки, шлунка,
пневмонії та ревматизмі.
Розмножується поділом куща і насінням. Краще росте у затінених
місцях.
Чорнокорінь лікарський
(Cynoglossum officinale L.)
Чорниця
(Vaccinium myrtillus L.)
Родина брусничні (Vacciniaceae)
У вологих хвойних та мішаних лісах часто зустрічаються суцільні
зарості чорниці. Це невисокий кущик (15–30 см заввишки) з довгим
повзучим кореневищем від якого відростають численні надземні пагони.
Листки невеликі, яйцевидні, чергові, на зиму опадають. Квітки теж
невеликі, кулясто-глечиковидні, зеленувато-білі, з відігнутими темними
зубчиками по краю віночка. Вони пониклі, на коротких квітконіжках.
Цвіте у квітні – травні, запилюється комахами. Плід – куляста чорна
ягода з сизуватою поволокою.
Чорниця – цінна харчова та лікарська рослина. Ягоди її їдять
свіжими, переробляють у харчовій та кондитерській промисловості з них
готують джеми, варення, компоти сиропи, екстракти. Сік використовують
для виготовлення різних напоїв та як харчовий барвник. Висушені ягоди
та листки її використовують для лікування різних хвороб. Потребує
бережливого використання та охорони,
Шавлія лікарська
(Salvia nemorosa L.)
Родина губоцвіті (Lamiaceae (Labiatae)
Серед народів Середземноморських країн та й у науковій медицині
давно відома як цілющий засіб. Не одне століття використовується і в
Україні. Це – багатостебловий напівкущ до 80 см заввишки. Стебла
галузисті, внизу здерев’янілі, вгорі трав’янисті, чотиригранні. Листки
супротивні, черешкові, сірувато-зелені, молоді – білоповстисті. Квітки
двогубі, великі, синьо-фіолетові, зібрані несправжніми кільцями,
зближеними на верхівці стебла в пухкі колосоподібні суцвіття. Плід
складається з чотирьох горішків, які сидять на дні неопадаючої
чашечки. Цвіте в червні.
Листки містять ефірну олію (1–2,5 %), до складу якої входить
близько 15 % цинеолу; туйон, пінен та інші терпени. Свіже листя має
сильну бактерицидну дію.
Застосовують відвар листя як в’яжучий і дезинфікуючий засіб при
різних катаральних станах слизових оболонок, переважно у вигляді
полоскань. Листя входить до грудних, протипроносних і пом’якшувальних
зборів.
Розмножується насінням. У перший рік росте повільно, утворюючи
невелику кількість стебел. З другого року вегетації утворює 100 стебел
і більше. З віком вони дерев’яніють. У культурі здерев’янілі стебла
викидають, бо листки на них дуже дрібні, а це знижує урожай.
Плантацію для заготівлі шавлії використовують протягом 5–6 років,
у зв’язку з чим посіви її слід розміщувати на родючих грунтах з рівним
рельєфом.
Підготовка грунту під шавлію полягає в лущенні на глибину 8-10 см,
а через два тижні – оранці на глибину 27–30 см. Перед сівбою проводять
культивацію на глибину 10–12 см і боронування. Рекомендується вносити
органічні добрива з розрахунку 200–300 кг/100 м2.
Основним способом вирощування є ранньовесняна або підзимова сівба.
Глибина загортання насіння – 3–4 см, на більш легких грунтах – до
5 см. Витрати кондиційного насіння при висіві з міжряддями 60 см –
80–90 г/100 м2.
Приблизно через 20–25 днів після появи сходів посіви підживлюють
суперфосфатом (12 кг) і хлористим калієм (5 кг/100 м2).
Молоді рослини дуже чутливі до бур’янів. Тому міжряддя розпушують
ще до появи сходів, а зразу ж після їх появи рядки прополюють. Надалі
посіви кілька разів культивують і прополюють.
Починаючи з другого року життя на рослинах утворюється велика
кількість суцвіть. Для збільшення врожаю їх слід видаляти. Молоді
гілки, як правило, не цвітуть, внаслідок чого одержують сировину
необхідної кондиції.
Протягом літа урожай збирають 2–3 рази: перший – укінці липня,
останній – у вересні. Листя збирають руками разом з верхівками
рослини.
Шафран Гейфелів, крокус Гей
(Crocus heuffelianus Herb.)
Родина півникові (Iridaceae)
Багаторічна рослина з дуже вкороченим стеблом, потовщеним біля
основи у злегка сплющену кулясту бульбу. Квітки фіолетові, з довгою
тоненькою трубочкою і 6-пелюстковим відгином, розміщені на такому
короткому квітконосі, що здається ніби вони стирчать із землі.
Цвіте з березня до середини квітня.
Росте на гірських луках і галявинах на степових і кам’янистих
схилах.
Як рідкісну рослину шафран Гейфелів занесено до Червоної книги.
На Україні росте 9 видів шафрану, всі вони підлягають охороні.