ГОМЕР – Одіссея

ПІСНЯ ДРУГА
ЗМІСТ ДРУГОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ДРУГИЙ І РАНОК ТРЕТЬОГО ДНЯ
Вранці Телемах наказує скликати ітакійських громадян на міську
площу і всенародно вимагає на зборах, щоб женихи покинули його дім.
Антіной зухвало з ним сперечається. Віще з’явлення орлів тлумачить
Аліферс, якому грубо заперечує Еврімах. Телемах вимагає корабля, щоб
їхати до Пілоса. Ментор дорікає громадянам за байдужість до
Одіссеєвого сина. Після зборів, які свавільно розпустив Леокріт, Афіна
у вигляді Ментора обіцяє Телемахові дати корабель і веслярів, а
ключниця Евріклея споряджає його в дорогу. Телемах з уявним Ментором
без відома матері відпливає до Пілоса.
ЗБОРИ ІТАКІЙЦІВ. ТЕЛЕМАХІВ ОД’ЇЗД
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
З ложа свойого підвівся улюблений син Одіссеїв,
В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив
І, до намащених ніг підв’язавши сандалії гарні,
5] Вийшов зі спальні своєї, достоту на бога подібний.
Дзвінкоголосих гукнувши окличників, він наказав їм
Довговолосих на збори негайно скликать ахеїв.
Ці їх скликали, а ті – на площу збиралися швидко.
Щойно посходився люд і натовп зібрався великий,
10] Вийшов на площу і він, тримаючи спис мідногострий.
Був він не сам – услід йому бігли два пси прудконогі.
Чаром божистим його опромінила з неба Афіна, –
Всі зачудовано люди дивились, коли він проходив.
Сів він на батьківськім місці, старшина ж уся розступилась.
15] Першим Египтій, герой, до громади почав промовляти.
Зігнутий старістю був і знав у житті він багато.
Син-бо коханий його з Одіссеєм поплив богорівним
В суднах просторих у той Іліон, що славиться кіньми, –
Звавсь він Антіф-списоборець. В печері глибокій убивши,
20] З’їв його лютий кіклоп останнім шматком на вечері.
Троє синів ще лишалось, – один, Евріном, з женихами
Гурту тримався, два інші у батька в полях працювали.
Тільки й того не забув він, весь час ним журився і плакав.
Тож із сльозами Египтій почав говорити й промовив:
«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!
В нас ні нарад не було, ні зборів на нашім майдані
З дня, як на суднах просторих одплив Одіссей богосвітлий.
Хто ж бо нас нині зібрав? Де виникла в цьому потреба –
В когось з молодших чи, може, в людей поважнішого віку?
Може, хто звістку почув, що додому вертається військо,
Ясно нехай оповість нам, про що він довідався перше.
Може, щось інше у справі народній звістить і розкаже?
Благословенним мені він здається й відважним! Нехай же і
Зевс на добро йому все, що він серцем замислив, оберне!»
35] Так він сказав, і, зрадівши, улюблений син Одіссеїв
Всидіти довше не міг. Надумав і він говорити.
Став посередині зборів. Тоді йому берло у руки
Вклав окличник Пейсенор, в порадах розумних умілий.
Спершу до старця звернувсь Телемах і промовив до нього:
40] «Старче, той муж недалеко, – ти зараз і сам це побачиш.:
Я цих людей позбирав, у великім-бо смутку я нині.
Звістки ніде я не чув, що додому вертається військо,
Мовити ясно не можу, щоб я десь довідався перше, –
Нічого в справі народній мені сповістити й сказати.
45] Йдеться про мене самого й про лиха, що впали на дім мій.:
Два їх: одно – що загинув мій батько всечесний, який вам
Був владарем і ставивсь до вас, як той батько ласкавий;
Друге – ще гірше то лихо, що дім мій увесь незабаром
Зовсім зруйнує й увесь мій набуток дощенту погубить.
50] Матір мою женихи проти волі її обсідають,
Всі оті милі сини тутешніх мужів щонайкращих.
В дім до І карія-батька вони не посміли звернутись
Прямо, щоб викуп належний він визначив сам за дочкою
Й видав її за того, кого схоче, хто буде їй любий.
55] В дім наш унадившись, день вони в день учащають до нього,
Ріжуть нещадно воли в нас, і вівці, й годовані кози,
П’ють наші вина іскристі, без міри й без краю справляють!
Учти свої, – витрат не злічити! Немає-бо в домі
Мужа, як був Одіссей, щоб нещастя оте відвернути.
60] Ми ж боронитись тепер не здолаємо, й навіть пізніше
Будем безпомічні ми, захистити себе неспроможні.
Я б заступився і сам – була б тільки сила у мене!
Діються речі, яких уже стерпіть не можна, – ганебно
Гине мій дім. Нехай і самих вас обурення пройме,
65] Й інших людей посоромтесь, сусідів своїх, що навколо
Тут проживають. Бійтесь хоч гніву богів ви безсмертних,
Щоб і до вас не змінились, уражені кривдами тими.
Я заклинаю вас Зевса ім’ям олімпійця й Феміди,
Тої, що збори скликає народні та їх розпускає, –
70] Годі вам, друзі, дозвольте мені вже самому терзатись
Горем болючим! Хіба Одіссей, мій батько всечесний,
Скривдив ворожо ахеїв отих в наголінниках мідних,
Що в ворожнечі мститесь на мені ви і платите лихом,
Цим потураючи людям? То краще, якби вже самі ви
75] Всі поз’їдали у мене маєтки, стада і отари.
З’їли б самі ви усе, то й оплату я мав би скоріше.
Ми-бо ходили б по місту й чіплялись до вас із благанням
Наше віддати добро, аж поки всього б не вернули.
Нині ж лише нездоланний ви серцеві жаль завдаєте».
Гнівно слова ці він вигукнув, берло відкинув на землю,
Сліз не тамуючи, й жалість до нього людей охопила.
Мовчки сиділи всі інші, й ніхто з-поміж них не насміливсь
В відповідь прикре сказать Телемахові слово образи.
Тільки один Антіной озвався до нього й промовив:
85] «Що ти сказав, Телемаху, шаленцю ти високомовний!
Нащо ганьбиш нас? Ти хочеш неславою нас заплямити?
Не женихи-бо у смутку й печалях твоїх завинили.
Тільки матуся твоя, що на хитрощах знається добре.
Третій минає вже рік і четвертий небавом настане
90] З дня, як ахейським синам серця вона в грудях морочить,
Всім-бо надію дає, обіцянками кожного тішить,
Кожному вість посилає, в думках замишляючи інше.
Підступ ще й інший вона в лукавих задумала мислях:
Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась
95] Ткати велику тканину тонку і так нам сказала:
«Юні мої женихи! Хоч і вмер Одіссей богосвітлий,
Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я
Покрив погребний, – щоб марно прядіння моє не пропало, –
Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно
100] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,
Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,
Що залишився без савану той, хто надбав так багато».
Мовила це і дух наш відважний у грудях скорила.
З того часу вона ткала удень полотнину велику
105] Й потім, при факельнім світлі, її уночі розпускала.
Цілих три роки вона лукавством морочить ахеїв.
Аж на четвертому році, як знову весна наступила,
Нам розказала одна із жінок, що знала цю тайну,
Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину.
110] Тут довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити.
Ось що кажуть тобі женихи, щоб і сам ти душею
Добре збагнув і щоб інші ахеї усі оте знали:
Матір свою відішли і умов, щоб стала до шлюбу
З тим, кого батько укаже й хто буде самій до вподоби.
115] А як ахейських синів відсилать вона буде й надалі,
Горда із того, чим щедро її наділила Афіна, –
Розумом світлим, умілістю в різних роботах прегарних,
Хитрістю витівок тих, що про них не чували раніше
В давніх ахеянок ми, таких, як оті пишнокосі
120] В гарнім віночку Мікена, Тіро і Алкмена ошатна, –
Жодна із них не могла б з Пенелопою навіть рівнятись
Розумом; нині ж їй краще тих хитрощів не замишляти.
Доти худобу й маєтки вони поїдатимуть в тебе,
Доки триватиме марно у мислях вона, що боги їй
125] В груди вкладають. Для себе вона цим велику здобуде
Славу, тебе ж призведе до значних лише втрат і видатків.
Ми ж ні вернемось до справ, ні до іншої ми не поїдем,
Поки не вийде вона за котрого захоче з ахеїв».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
130] «Як же б то міг, Антіною, я з дому прогнать проти волі
Ту, що зродила мене й згодувала? На чужині десь
Батько мій – вмер чи живий він? Нелегко було б і сплатити
Віно Ікарію, матір до нього самому пославши.
Дав би за те мені батько! Мене й божество покарає
Грізно, якщо до жахливих Ерінній взиватиме мати,
З дому виходячи, тяжко упав би на мене богівський
Осуд. Отож-бо я й слова про це не скажу їй ніколи.
Ну, а якщо це у вас тільки гнів у серцях викликає,
Йдіть з мого дому! Про інші собі постарайтеся учти –
Власне майно прощайте у кожного в домі по черзі.
А догідніше і краще здається вам тут залишатись,
Щоб лиш в одної людини добро марнувати безкарно, –
Все пожеріть! До богів я волатиму вічно живущих –
Поки сам Зевс на тім стане, щоб мали ви мзду по заслузі, –
145] Тут же, в цім домі, тоді загинете ви без відомсти!»
Так їм сказав Телемах, а Зевс громозвучний тим часом
Випустив з верху гори двох орлів, щоб додому летіли.
Легко за подувом вітру вони подалися обоє,
Близько простерши один біля одного крила широкі,
150] А опинившись якраз над майданом багатоголосим,
Стали кружляти вони і крилами часто махати.
Голови всім оглядали, загибель віщуючи близьку;
Кігтями потім лоби взаємно подряпали й шиї
І над домами направо й над містом кудись полетіли.
155] Всі аж жахнулись, тих птахів на власні побачивши очі,
Й думали нишком про себе: на чому це може скінчитись?
З словом звернувся до них Аліферс – герой сивочолий,
Масторів син; він один визначався з його покоління
Тим, що знався на птахах і віщо умів промовляти.
160] З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:
«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!
До женихів щонайбільше із цим я звертаюся словом.
Лихо велике на них насувається: вже-бо недовго
Бути від друзів своїх оддалік Одіссеєві; десь він
165] Близько відціль, і усім женихам він убивство готує
Й смерть невідхильну; погано іще й багатьом доведеться
Нам, що на здалеку видній Ітаці живемо. Порадьмось,
Поки не пізно, як женихів нам приборкати; краще
Хай би самі вгамувались, було б це й для них корисніше.
170] Я-бо не вперше віщую – на цьому вже знаюся добре
Отже, і з ним, я кажу, все точнісінько так відбулося,
Як оповів я тоді ще, коли в Іліон вирушали
Люди аргейські і з ними поплив Одіссей велемудрий.
Горя зазнає багато, супутців утратить, казав я,
175] Й, як незнайомий, лише на двадцятому році додому
Вернеться він, – і справді усе це збувається нині».
Тут Еврімах, син Поліба, у відповідь мовив до нього:
«Йшов би ти краще додому, старий, і там ворожив би
Дітям своїм, щоб лихо яке не спіткало їх часом.
180] уут же і я віщувати без тебе ще краще зумію.
Птахів у небі літає без ліку під ясним промінням
Сонця, – не всі ж вони мають про щось віщувать; Одіссей же
Згинув далеко, – було б і тобі вже загинути разом
З ним, щоб нікому із нас ти нещасть не пророчив прилюдно
185] Й не намовляв проти нас Телемаха, що й так вже лютує, –
Мабуть, ти ждеш, щоб тобі подарунок послав він додому?
Ось що скажу я тепер, і це збутися конче повинно:
Будеш при давніх, великих знаннях своїх ти підбивати
Юного мужа цього балачками своїми на сварку,
190] Все тільки вийде самому ж йому найперше на шкоду, –
Навіть і з поміччю птахів отих він нічого не зробить.
Ну, а на тебе, старий, ми пеню накладемо, що добре
Дасться взнаки тобі, – буде для серця тяжка та гризота.
А Телемахові от що я перед всіма тут пораджу:
Матір нехай він прихилить до батька свого повернутись –
Там їй хай справлять весілля і щедре нехай приготують
Віно й дарунки, що любій належить одержати доньці.
Певен-бо я, що ахейські сини не раніше відстануть
З прикрим отим жениханням. Нікого ми не боїмося:
200] Ні Телемаха самого, який би не був велемовний,
Ні віщуванням твоїм ми не журимось, старче, що марно
Ти виголошував, – цим лиш ненависть до себе ти збільшив,
Буде так само усе поїдатися тут, і оплати
їм не діждать, поки з шлюбом вона, зволікаючи, буде
205] Зводить ахеїв. Скільки-бо часу прогаяли досі
Ми у змаганні за неї й не ходим, проте, наречених
Інших шукати, щоб кожному з нас одружитися гідно».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Досить уже, Еврімах і всі женихи благородні,
210] Слів витрачати на те, щоб вас умовляти й просити, –
Все це відоме богам, і ахеї усі про те знають.
Дайте швидкий ви мені корабель і супутників двадцять,
Щоб і туди, і назад пропливли всю дорогу зі мною.
Маю-бо в Спарту пливти і в Пілос, пісками укритий,
215] Там розпитати про батька, якого так довго немає,
Може, від смертних почую що-небудь чи з уст Поголоски,
Вісниці Зевса, що людям чуток щонайбільше приносить.
Вчую, що батько живий і додому вернутися має, –
Ждатиму ще рік, терпляче ті зносячи всі неподобства.
220] А як почую, шо вмер він, що більше його вже немає,
Швидко додому вернуся, до милої серцю вітчизни,
Пагорб могильний насиплю і похорон справлю врочистий,
Все як годиться, й тоді вже віддам свою матінку заміж».
Так він промовив і сів; з присутніх підвівся натомість
225] Ментор, – товаришем був бездоганному він Одіссею,
Той, відпливавши на суднах, увесь йому дім свій довірив,
Слухать старого звелів і добра пильнувати ретельно.
З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:
«Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати!
230] Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,
Лагідний, добрий, нехай, справедливості в серці не знавши,
Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже
Не пам’ятає ніхто Одіссея божистого в бідних
Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий!
235] Зовсім не заздрю отим женихам я зухвалим, що й досі
Тут учиняють насильство, лиш підступи маючи в серці.
Голови власні вони підставляють, плюндруючи ґвалтом
Дім Одіссея в надії, що вже він не вернеться більше.
Іншими теж усіма я обурений, що сидите ви
240] Мовчки й не зважитесь навіть і словом яким втихомирить
Жменьку отих женихів, хоч вас проти них так багато».
В відповідь мовив тоді Леокріт йому, син Евенора:
«Менторе, згубний шаленче! То ти весь народ підбиваєш
Нас втихомирювать тут? А було б таки, мабуть, нелегко
245] Навіть і многим мужам змагатися з нами на учті!
Хай би вже раптом і сам Одіссей ітакійський з’явився
Й вигнати звідси хотів би усіх женихів благородних,
Що в цьому домі і зараз на учті сидять, то, напевно,
Втіхи було б небагато дружині його, хоч і довго
Ждала на нього вона, – гірка б його доля спіткала
З багатьома в непосильнім змаганні. Дурниці ти кажеш!
Ну, а тепер розходьтеся кожен до справи своєї!
Цього ж хай Ментор уже з Аліферсом у путь виряджають –
Товариші його батька обидва були вони здавна.
Тільки, гадаю, ще довго сидітиме він на Ітаці,
Вісті вчуваючи, – мабуть, мандрівці отій не бувати!»
Мовивши це, розпустив він негайно зібрання ахєїв.
Кожен до дому свого – усі порозходились люди,
А женихи в Одіссея божистого дім повернулись.
360] Берегом моря піщаним пішов Телемах далеченько,
Сивою руки водою омив і звернувсь до Афіни:
«Вислухай, о божество, що вчора в наш дім завітало
І кораблем наказало мені по туманному морю
їхать питати вістей, чи додому так довго відсутній
265] Батько не вернеться. Та заважають у цьому ахеї,
Більше ж усіх – женихи, що зухвальству їх краю немає».
Так він молився. До нього наблизилась тихо Афіна,
Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа,
І, промовляючи, з словом звернулась до нього крилатим:
270] «Ні слабодухим, ані нерозумним не будь, Телемаху,
Силу й відвагу міцну від батька свого перейнявши, –
Те, чим всього досягав і ділом він завжди, і словом;
Буде й для тебе тоді твоя путь не безплідна й не марна.
А як не син ти його і не з лона родивсь Пенелопи,
275] То я не певен, щоб ти досягнути здолав, чого прагнеш.
Рідко, проте, до батьків бувають подібними діти.
Гірші здебільша вони, а кращих таки небагато.
Отже, якщо слабодухим ані нерозумним не будеш
І Одіссеєва тяма ще зовсім тебе не покине,
280] Є цілковита надія, що сповниш своє ти завдання.
А про дурних женихів, про їх каверзи, їх забаганки
Ти не турбуйся, – цілком нерозумні вони і неправі.
Навіть не знають, нещасні, що смерть і чорна їх доля
Близько за ними стоїть і в день їх єдиний загубить.
285] Зовсім недовго триватиме путь, якої жадаєш, –
Буду-бо другом твоїм так само, як батькові був я,
Бистрий тобі корабель споряджу й сам поїду з тобою.
Ти ж повертайся додому і трохи побудь з женихами
Та приготуй у дорогу припаси в судині належній:
290] В амфорах – вина, а борошно ячне, цей мозок людини, –
В грубих міхах шкіряних. Гребців добровільних я швидко
Сам між народом зберу. У морем омитій Ітаці
Знайдеться тих кораблів – і нових і старих – ще багато.
Я придивлюся до них, який поміж ними найкращий, –
295] Швидко його спорядивши, поплинемо в море широке».
Так Афіна промовила, Зевсова донька. Почувши
Голос богині, не став Телемах тут баритися довго, –
Милим зажурений серцем, додому поспішно подався,
Дома застав женихів він зухвалих: одні у покоях
300] Патрали кіз, а інші свиней на подвір’ї смалили.
З сміхом тоді Антіной Телемахові рушив назустріч,
Руку узявши, назвав на ім’я його й слово промовив:
«Що ж, Телемаху, шаленцю ти високомовний, надалі
Викинь з грудей своїх намір нам шкодити словом і ділом,
305] Краще поїсти і випить ходім, як раніше бувало.
Те, що потрібне тобі, усе приготують ахеї:
І корабель, і добірних гребців, щоб доїхав ти швидше
В Піл ос священний чуток про славетного батька почути».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Не випадає мені між зухвальців таких, Антіною,
Учти справляти спокійно й безжурно отут веселитись.
Що, вам не досить хіба, що усякого скарбу багато
В мене понищили ви, женихи, коли був ще дитям я?
Нині ж дорослий я став і чую, що мовлять навколо.
315] Все розумію цілком, і в грудях відвага міцніє, –
Тим-то жахливих на вас і спробую Кер я наслати,
В Пілос приїхавши, може, чи й тут ще, між нашим народом.
Я від’їжджаю, і буде не марною путь, що кажу я, –
Щасною буде; тож їду, хоч ні корабля, ні гребців я
320] Власних не маю, – як видно, здавалось це вам вигіднішим».
Мовив це й руку свою він із рук Антіноєвих вирвав
Легко; в той час женихи клопоталися учтою в домі.
З нього знущались вони і словами із глумом ганьбили.
Дехто отак говорив із тих юнаків велемудрих:
325] «Мабуть, таки Телемах убивство на нас замишляє!
Месників він привезти чи з піщаного Піл оса хоче,
Чи аж із самої Спарти, бо прагне туди він страшенно!
Може, в Ефіру, на ниви родючі, він їхати хоче,
Щоб відтіля привезти душогубного зілля-отрути,
330] В чаші насипати нам і усіх нас нараз погубити».
Інший ще так говорив із тих юнаків велемудрих:
«Хто зна, а може, і він із своїм кораблем крутобоким,
Як Одіссей, заблукає й далеко від рідних загине.
Клопоту це ж і для нас могло б іще більше додати:
335] Ми його скарб між собою повинні були б поділити,
Дім тільки цей залишили б ми матері з мужем майбутнім».
Так говорили. А він у батькову, з дахом високим,
Сходить комору широку, де золота й міді лежали
Купи, і в скринях одежа, й оливи запаси пахущі;
340] В глиняних амфорах, в ряд опертих о мури, стареє
Чисте вино зберігалось – солодкий напій божественний,
Днини чекаючи тої, коли Одіссей, у блуканнях
Горя зазнавши багато, усе ж би вернувся додому.
З засувом двері двійчаті, міцні і пригнані щільно,
345] Вхід замикали. Днями й ночами сумлінно й старанно
Ключниця пильно усе стереже, вельмидосвідна жінка,
Опсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука.
Кличе в комору її Телемах і мовить до неї:
«Влий-но до амфор для мене вина солодкого, неню,
350] Щонайсмачнішого, крім диш того, що отут стережеш ти
Для нещасливця, ждучи, чи вернеться все ж він додому,
Смерті уникнувши й Кер, – мій отець, Одіссей богорідний.
Амфор дванадцять наповни й накривками щільно прикрий їх,
Ячного борошна всип у міхи, що із шкури пошиті,
335] Двадцять мірок муки, що змелена дрібно на жорнах.
Знай це сама лиш, одна приготуй і збери все докупи,
Ввечері все заберу я, коли до верхніх покоїв
Матінка піде, про сон помишляючи свій і спочинок.
їхати в Спарту я маю і в Пілос, пісками укритий, –
Може, де вість про повернення милого батька почую».
Так він сказав. Заридала старенька тоді Евріклея
І, лементуючи гірко, промовила слово крилате:
«Звідки у тебе, дитя моє любе, ця думка на серці
Виникла? Як ти наваживсь у сторону їхати дальню,
Наш ти єдиний, коханий? Пропав од вітчизни далеко,
Десь у незнанім краю, і сам Одіссей богорідний!
Ці ж, як од’їаеш, у слід тобі лихо негайно замислять,
Занапастять тебе підло і все тут між себе поділять.
Дома, з своїми лишайся! Навіщо тобі десь блукати
370] В морі пустинному й тяжко усяку терпіти недолю?»
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Ти не журись, моя неню! Тож не без богів отой задум.
Лиш поклянись, що про все це ти матері любій не скажеш,
Поки аж днів одинадцять мине чи навіть дванадцять,
375] Чи як почує сама про від’їзд мій і стане тужити, –
Тільки б не плакала дуже й сльозами краси не сушила».
Так він сказав, і старенька велику богів йому клятву
Щиро дала, а скінчила клястися вона й присягатись,
В амфори зразу ж вино почала наливати солодке,
380] Борошно ячне всипати в міхи, із шкури пошиті.
А Телемах до господи у гурт женихів повернувся.
Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
Місто оббігала скрізь, Телемаха прибравши подобу,
Кожного мужа спиняла і мовила кожному слово,
385] Щоб на швидкий корабель усі позбирались надвечір.
Світлому Фронія сину, Ноемону, потім сказала
Дати швидкий корабель, і радо він те обіцяв їй.
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги;
Спущено в море швидкий корабель, всі укладено в нього
390] Снасті, що їх на собі кораблі добропалубні носять.
В гавані скраю стояв він, до нього супутники гідні
Вже позбирались, богиня ж відваги усім додавала.
Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
До Одіссея божистого в дім увійшла вона швидко,
395] В очі усім женихам солодкого сну повливала,
Розум питцям помутила і келихи вибила з рук їх.
Довше сидіти несила було їм, і спати до міста
Всі подалися, бо сон їм солодкий упав на повіки.
Тут Телемаха з покоїв, збудованих зручно й вигідно,
400] Кличе до себе ізнов ясноока богиня Афіна,
Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа:
«Товариші, Телемаху, твої в наголінниках мідних
Вже посідали за весла й твого дожидають від’їзду.
Отже, ходімо, не треба вже довше із цим зволікати».
405] Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна
Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
Вийшли до моря вони, де стояв корабель бистрохідний,
На узбережжі піщанім супутців знайшли кучерявих.
З словом звернулась до них Телемахова сила священна:
410] «Друзі, ходім принесімо припаси, – усе вже готове
В домі лежить. Про від’їзд ані мати не знає нічого,
Ані служниці, окрім однієї, яка про це чула».
Мовив це й вирушив він, і всі тут же за ним поспішили.
На корабель добропалубний всі перенісши припаси,
Склали їх так, як звелів улюблений син Одіссеїв.
На корабель Телемах тоді вслід за Афіною вийшов;
Сіла богиня тоді на кормі, а поряд із нею
Сів Телемах. Відв’язали гребці корабельні причали,
На корабель увійшли і за весла громадою сіли.
420] Вітер попутний для них ясноока послала Афіна –
Бистрий Зефір зашумів, винно-темним шугаючи морем.
А Телемах уже наглив супутців, звелівши їм швидше
Снасті кріпити, й вони наказу послухали радо.
Щоглу соснову піднявши, в гніздо посередині, в кінсель,
425] Вставили міцно й до переду линвами враз прив’язали
Та натягнули ремінням заплетеним біле вітрило.
Вітер надув полотно, і враз зашуміла обабіч
Хвиля пурпурна під кілем судна, що плинуло легко, –
Плавно по хвилях шумливих верстав свою путь корабель той.
430] Снасті усі закріпивши на чорнім судні бистрохіднім,
Повні по вінця вина мореплавці поставили чаші
Й вічноживущим, безсмертним богам з них лили узливання,
Більше ж від інших усіх – ясноокій Зевсовій доньці.
Так цілу ніч, цілий ранок верстав свою путь корабель той.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
ЗМІСТ ТРЕТЬОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ТРЕТІЙ І ЧЕТВЕРТИЙ ДО ВЕЧОРА П’ЯТОГО ДНЯ
Прибувши до Пілоса, Телемах зустрічається з Нестором, який разом
із своїм народом на березі моря приносить жертву Посейдонові. Нестор
розповідає йому про пригоди ахеян після зруйнування Трої і радить
Телемахові довідатись про свого батька у лакедемонського владаря
Менелая. Переночувавши У Нестора, Телемах з його сином Пісістратом
вирушають кіньми в путь і після двох днів дороги ввечері прибувають до
Лакедемону.
В ПІЛОСІ
Випливло сонце, прекрасну покинувши моря затоку,
В неба твердінь мідяну, щоб безсмертних богів осявати
И смертних людей по широких землі плодородної нивах.
В Пілос, Нелеєве гарно збудоване місто, мандрівці
В’їхали. Чорних биків пілосяни на березі моря
Різали в жертву землі потрясателю в кучерях темних.
Лав було дев’ять рядів, по п’ятсот їх сідало у кожнім,
Дев’ять лежало биків для кожного ряду забитих, –
їли утроби вони, а богові стегна палили.
10] В гавань мандрівці ввійшли, з корабля тою ж миттю вітрило
Вверх потягнули і, ставши на якорі, вийшли на берег.
Стежкою йшов Телемах, а попереду нього Афіна.
Перша озвалась тоді ясноока богиня Афіна:
«Годі уже, Телемаху, не будь же такий соромливий!
15] Чи не для батька ти море оце переплив, щоб дізнатись,
Де його криє земля, яка його доля спіткала?
Просто ж до Нестора йди, баских упокірника коней, –
Треба нам знати, яку він думку ховає у грудях.
Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –
20] Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Менторе, як я піду? І як я до нього звернуся?
Навіть і досвіду я в розмовах розумних не маю, –
Сором мені, юнакові, розпитувать старшу людину».
25] В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
«Дешо ти сам, Телемаху, у власнім надумаєш серці,
Дещо вкладе тобі бог, – гадаю-бо я, що не проти
Волі безсмертних богів на світ ти родився і виріс».
Мовивши так, уперед вирушає Паллада Афіна
30] Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
Так до громади дійшли пілосян, що на лавах сиділи;
Там же і Нестор сидів із синами; навкруг готували
Учту – ті смажили м’ясо, а ті на рожен настромляли.
Вгледівши щойно гостей, назустріч юрбою побігли,
35] Руки піднявши, вітали і сісти за стіл запросили.
Перший Несторів син Пісістрат підійшов до них близько,
Взявши за руки, привітно обох запросив їх до гурту
Сісти на руна овечі м’які на піску прибережнім
Поряд із батьком старим і братом своїм Фрасімедом,
« Дав по куску їм утроби й налив їм вина в золотії
Келихи, потім з вітанням звернувсь до Паллади Афіни,
Зевса-егідодержавця дочки, і промовив до неї:
«Гостю-чужинче, тепер поклонись Посейдону-владиці,
Ви-бо, прибувши до нас, на честь його учту застали.
45] Потім, з молитвою сам узливання як слід сотворивши,
Дай і супутнику келих з вином, наче мед той, солодким,
Щоб узливання і він сотворив, – безсмертним, гадаю,
Молиться й він, – у богах-бо є кожній людині потреба.
Він і молодший за тебе, мені ж він неначе ровесник, –
50] Тим-то тобі золотий і подам я першому кубок».
Так він сказав і вручив вина їй солодкого келих.
Втішив богиню Афіну розсудливий муж справедливий
Тим, що їй першій подав з золотого напитися кубка.
Потім вона почала Посейдона-владику благати:
35] «Вислухай нас, Посейдон-землевладче, й молитви цієї
Не відкидай, щоб усе, чого просимо в тебе, здійснилось.
Нестору передусім і синам його щастя пошли ти
Й іншим подай пілосянам ласкаву свою нагороду
За гекатомби розкішні, для тебе принесені щиро.
Дай ще мені й Телемаху вернутись щасливо, здійснивши
Те, по що їхали ми на швидкім кораблі чорнобокім».
Так помолилась вона й узливання сама сотворила,
Потім чудовий дала Телемахові келих дводонний,
І помолився так само улюблений син Одіссеїв.
65] М’ясо найкраще тим часом спекли і з рожен познімали,
Кожному пайку дали, й почалась у них учта розкішна.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Нестор, їздець староденний, з таким до них словом звернувся:
«Саме тепер нам найкраще гостей розпитати й дізнатись,
70] Хто вони, – після того як в їді уже втіхи зазнали.
Хто ви, чужинці? Відкіль шляхом ви пливете вологим?
В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,
Наче розбійники ті, що гасають по водних просторах,
Важачи власним життям і біду несучи іноземцям?»
75] В відповідь мовити сміло почав Телемах тямовитий, –
В груди сама-бо Афіна відваги йому доложила,
Щоб розпитати старого він міг про відсутнього батька,
Щоб між людей і для себе міг доброї слави набути:
«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!
80] Звідки ми, нас ти питаєш? Тож зараз тобі відповім я.
Ми прибули із Ітаки, з-під схилів Нейону лісистих.
Те ж, про що маю сказать, – не громадська то річ, особиста.
їхав сюди про свойого я батька вістей розпитати,
Про Одіссея, в біді витривалого, – він-бо з тобою
85] Трою колись воював і зовсім спустошив те місто.
А щодо інших усіх, що з троянцями бились, то добре
Знаємо ми, де і хто з них загинув печальною смертю,
Тільки загибель його невідомою робить Кротон.
Ясно ніхто ще не міг розказати нам, де він загинув –
90] На суходолі упав, переможений десь ворогами,
Чи у безодні морській потонув він між хвиль Амфітріти.
Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш
Розповісти про печальну загибель його: чи на власні
Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти
95] Мандрівника, – на недолю-бо мати його породила.
Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом’якшуй нічого,
А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.
Щиро благаю: якщо Одіссей, мій отець благородний,
Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло
100] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,
Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».
В відповідь Нестор, їздець староденний, промовив до нього:
«Друже мій, ти нагадав про напасті мені, що їх стільки
В краї ми тому, ахеїв сини нездоланні, зазнали
105] В час, коли гнались по морю туманному із кораблями
В мандрах за здобиччю скрізь, куди вів нас Ахілл за собою,
Чи коли місто велике Пріама-вождя переможно
Ми воювали, – із нас-бо найкращі в той час полягли там.
Там Еант войовничий лежить, поліг і Ахілл там,
110] Там і Патрокл, лише до безсмертних подібний порадник,
Там же і любий мій син, Антілох безстрашний і дужий,
Неперевершений в гонах швидких і в боях неутомний.
Крім того, ми ще немало там іншого лиха зазнали –
Хто-бо із смертних людей здолав би те все розказати?
Навіть якби років п’ять або шість ти у нас залишався,
Щоб розпитать, скільки лих богосвітлі зазнали ахеї,
Втомлений цим, ти б раніше до рідного краю вернувся.
Років аж дев’ять загибель ми їм готували, вживавши
Хитрощів різних, аж поки їх дав довершити Кроніон.
120] Розумом ще-бо ніхто з Одіссеєм не міг богосвітлим
Там порівнятись ніколи; усіх перевищував завжди
В хитрощах різних твій батько, якщо таки справді ти рідний
Син його. З подивом щирим я нині дивлюся на тебе:
Тож і в розмові настільки ти схожий на нього, шо навіть
125] Важко повірить, щоб міг щось подібне юнак говорити!
Ще не бували ніколи ми – я й Одіссей богосвітлий –
Різної думки ані у зібраннях народних, ні в раді, –
Мислями завжди єдині й душею, розумні поради
Ми подавали аргеям, щоб вийшло усе якнайкраще.
130] Тільки як ми зруйнували високе Пріамове місто
Й на кораблях одпливли, то бог нас розкидав, ахеїв, –
Зевс тоді в серці своїм поворот нещасливий замислив
Людям аргейським, не всі-бо між ними бували розумні
І справедливі. Лиха багатьох із них доля спіткала,
135] Згубний-бо гнів збудили вони в ясноокої доньки
Батька всевладного, й розбрат вчинила вона між Атрідів.
Вдвох необачно вони поскликали на збори ахеїв
Проти звичаю, тоді, як за обрій вже сонце сідало.
Вийшли на площу з вина обважнілі синове ахейські
140] Й мовили мовно до них, навіщо людей поскликали.
Тут Менелай зажадав, щоб швидше згадали ахеї
Про поворот до вітчизни по лону широкого моря.
Не до вподоби було Агамемнону це, бо він радив
Людям затриматись тут і священні зложить гекатомби,
145] Щоб заспокоїти гнів богині Афіни жахливий.
Дурень! Не знав він того, що схилити її вже не вдасться.
Вічноживущі боги так швидко думок не міняють.
Так от обидва стояли і прикрими лайки словами
Перекидалися; враз в наголінниках мідних ахеї
150] З криком страшенним схопились, між двох поділившися гадок.
Спали ми ніч неспокійно, один проти одного в серці
Зле умишляючи, – Зевс готував нам великі нещастя.
Вранці свої кораблі на священне ми зсунули море,
Здобич забравши усю й ошатно одягнених бранок.
155] Друга ж людей половина, не рушивши з місця, лишилась
При Агамемноні, сині Атрея, людей вожаєві.
Ми ж, половина, на судна зійшли, й одпливли, і помчали
Швидко, – морську широчінь розстелив тоді бог перед нами.
В Тенед приїхавши, жертви богам принесли ми, вітчизни
160] Прагнучи серцем. Та Зевс не дозволив, жорстокий, додому
Нам повернутись, – він вдруге між нас розпалив ворожнечу.
На кораблях крутобоких одні вже назад повертали
Із владарем Одіссеєм досвідченим, ще й хитродумним,
Щоб догодити цілком Агамемнону, сину Атрея.
165] Я ж з усіма кораблями, які прямували за мною,
Плив собі далі, бо знав, що біду божество нам готує.
Плив син Тідея хоробрий за нами з своїм товариством.
Згодом до нас до обох приєднавсь Менелай русокудрий,
В Лесбосі нас він нагнав, – там про дальшу ми путь міркували:
170] З півночі скелі Хіосу урвистого нам обминути,
Маючи Псірію, острів, ліворуч, чи з півдня Хіосу,
Поуз Мімант прямувати, вітрам буревійним відкритий.
Бога благали ми певну нам дати ознаку. Дорогу
Він показав і звелів нам прорізати впрост до Евбеї
175] Моря середину, щоб небезпеки уникнути швидше.
Вітер попутний повіяв шумливо, і легко побігли
Рибним шляхом кораблі, й уночі аж до мису Гереста
Ми прибули. Посейдону, що дав стільки моря одмірять,
Стегна численних биків принесли ми у жертву подячну.
180] День був четвертий, коли з Діомедом, впокірником коней,
Сином Тідея, супутці ввели кораблі рівнобокі
В гавань аргоську, а я плив до Пілоса, й ні на хвилину
Вітер не вщухнув попутний, що бог ще спочатку послав нам.
Так, моє любе дитя, без вістей я прибув, і не знаю
185] Й досі я, хто врятувався з ахеїв, а хто з них загинув.
Те ж, що почути я міг, у власному сидячи домі,
Знатимеш все ти як слід, не втаю-бо від тебе нічого.
Кажуть, вернулись тоді мірмідоняни всі списоборні, –
Світлий-бо син Ахілла, великого духом, їх вивів;
190] Цілий додому вернувсь Філоктет, син Поянта славетний;
Ідоменей всіх до Кріту довіз із свого товариства,
Що заціліли в боях, – з них нікого не викрало море.
А про Атріда й самі ви чували, хоч одаль живете,
Як він вернувсь, як Егіст лиху йому згубу підстроїв.
195] Правда, ганебної той покути зазнав незабаром.
Як воно добре, коли, загинувши, муж залишає
Сина! Помстився-бо він на підступному батькоубивці,
Злому Егісті, що вбив славетного батька у нього.
Друже мій любий, я бачу, ти й рослий удавсь, і вродливий.
200] Будь же відважний, щоб доброї слави в потомках набути».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Несторе, сину Нелеїв, велика ахеїв пошано!
Так, він помстився на нім по заслузі, й широко ахеї
Славу його рознесуть, щоб знали й потомки майбутні.
О, якби силою тою богове й мене наділили,
Щоб за зухвалість болючу я міг женихам відплатити, –
Кривди-бо їх і знущання занадто уже допікають!
Щастя такого, проте, нам боги не судили послати –
Батьку моєму й мені, – і доводиться тільки терпіти».
210] Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:
«Друже, якщо вже про це нагадав ти й розмову провадиш, –
Чув я, багато в твій дім женихів учащає незваних
Задля твоєї матусі і кривду тобі учиняють.
Отже, скажи, добровільно ти зносиш оце чи до тебе
215] Ставляться люди вороже, керовані голосом божим?
Хто зна, можливо, ще прийде за їхні насильства помститись
Батько твій сам чи всі, із ним разом зібравшись, ахеї.
О, якби так полюбила й тебе ясноока Афіна,
Як Одіссеєм славетним дбайливо вона піклувалась
220] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ми горя зазнали, –
Я-бо не бачив, щоб смертного мужа боги так любили,
Як Одіссеєві явно сприяла Паллада Афіна, –
Зволила б так і тебе любити вона й піклуватись.
То не було б уже в них і згадки про те женихання».
225] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Старче, не думаю я, що це слово справдитися може.
Надто багато сказав ти, аж дивно мені! І надії
В мене нема, щоб те сталось, хоч би і боги так бажали!»
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
230] «Що за слова, Телемах, ти пустив крізь зубів огорожу?
Легко і здалеку бог порятує людину, як схоче.
Краще волів би й багато я стерпіти горя тяжкого,
Тільки б вернутись додому й побачити день повороту,
Ніж, повернувшись, загибель спіткати при вогнищі ріднім,
235] Як Агамемнон, дружини й Егіста підступністю вбитий.
Навіть боги від однаково всім неминучої смерті
Й любого їм врятувать не могли б, коли доля нещадна
В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
240] «Менторе, як нам не гірко, облишмо про це говорити.
Не повернутись додому ніколи йому, бо безсмертні
Смерть йому й чорної Керн обійми давно присудили.
Нині про інше хотів би розвідати я й розпитати
Нестора, – від багатьох справедливіший він і мудріший;
245] Трьом поколінням людським він, кажуть, владар був незмінний.
Глянути тільки на нього – мені він безсмертним здається.
Несторе, сину Нелеїв, скажи-бо усю мені правду,
Як Агамемнон Атрід загинув широкодержавний?
Де Менелай був? Яку для Атріда загибель придумав
250] Хитрий Егіст, що убити здолав він сильнішого мужа?
Може, не в Аргосі був Менелай тоді, десь заблукавши
Поміж чужими людьми, а той і відваживсь на вбивство?»
Нестор, їздець староденний, у відповідь мовив до нього:
«Зараз, дитя моє любе, всю правду тобі розповім я,
2м Сталося все саме так, як і ти вже собі уявляєш.
Справді, якби, повернувшись із Трої, Егіста живого
В братовім домі Атрід Менелай захопив русокудрий,
То не насипали б пагорб могильний тоді над померлим, –
Птахи і пси розтерзали б далеко за містом у полі
Кинуте тіло його, і ніхто б із ахеянок навіть
Смерті його не оплакав, – страшне-бо замислив він діло:
В час, коли ми за троянські твердині змагались завзято,
В Аргосі, кіньми багатому, він преспокійно ховався
Й чаром облесливих слів Агамемнона зводив дружину.
Спершу, проте, Клітемнестра пресвітла ніяк не давала
Згоди на справу негідну, була вона в помислах чиста.
Був біля неї співець, що йому, вирушаючи в Трою,
Син Атрея свою доручив доглядати дружину.
Згодом, коли її воля богів спонукала скоритись,
270] Висланий був той од неї співець аж на острів пустинний,
Де для хижих птахів він у здобич лишився й поживу.
В дім свій бажану привів її він, бо й сама так бажала.
Безліч стегон богам попалив на святих вівтарях він,
Безліч оздоб, і тканин, і речей золотих їм навішав,
275] Справу здійснивши велику, на що вже й не міг сподіватись.
З Трої від’їхавши разом, пливли ми поволі додому –
Син Атрея і я, один одному приязні друзі.
Ми пропливали повз Суній священний, Афін передгір’я, –
Раптом Феб-Аполлон, що ласкавими з неба сягає
280] Стрілами, вмить стерника русокудрому вбив Менелаю –
Фронтія Онеторіда, що свій корабель мореплавний
Вправно стерном направляв; з-між усіх поколінь він найкраще
Вмів кораблем керувати, коли розбушується буря.
Там забаривсь Менелай, хоч і як поспішав у дорогу, –
285] Мусив товариша він поховати і похорон справить.
Потім, коли в винно-темнеє море поплинув ізнову
На кораблях він доладних і скель стрімковерхих Малеї
Швидко досяг, страшну йому визначив Зевс громозвучний
Далі дорогу: вітру наслав він бурхливе дихання
290] Й хвилі навколо бурунні підняв величезні, як гори.
Кріту дісталася тих розпорошених суден частина, –
Там, над Ярданом струмистим, кідони жили споконвіку.
Гола, стрімка, над водою звисає там скеля висока,
З самого краю Гортіни, в імлисто-туманному морі.
295] З лівого боку, до Фесту, велику там кидає хвилю
Нот, і той камінь малий затримує хвилю велику.
Саме туди їх загнало, і ледве уникнули люди
Гибелі, всі ж кораблі о скелі підводні розбито
Хвилями вщент. Із них тільки п’ять кораблів синьоносих
300] Аж до самого Єгипту водою і вітром загнало.
Поки, збираючи золота й всякого скарбу багато,
Із кораблями блукав Менелай між людей чужомовних,
Дома тим часом Егіст свій злочин великий замислив:
Сина Атрея убив, і народ йому мовчки скорився.
305] Так він сім років владарив у злотобагатих Мікенах,
Тільки на восьмий з Афін на згубу йому повернувся
Світлий Орест, і Егіста, підступного батькоубивцю,
Вбив він того, що колись умертвив його славного батька.
Потім, проте, поминальну для всіх він справив аргеїв
310] Учту по матері ницій і тім боягузі Егісті.
Дня цього самого вже й Менелай гучномовний приїхав,
Стільки привізши скарбів, скільки їх в кораблях уміщалось.
Ти ж не барися, мій друже, в блуканнях від дому далеко,
Скарб залишаючи весь у господі своїй на поталу
Людям зухвалим; усе-бо вони пожеруть і між себе
Скарб твій поділять, – даремно й було б тоді в путь вирушати.
До Менелая ж раджу я щиро тобі й закликаю
їхати; зовсім недавно в отчизну свою повернувся
Він од людей, від яких вже не мав і надії у серці
виїхать він, коли бурі загнали його на простори
Моря широкого, звідки і птиця крилата не зможе
Навіть за рік долетіти, – таке-бо страшне й величезне.
Нині ж рушай на своїм кораблі із гребцями своїми
Чи суходолом, як хочеш, – стоять он і повіз, і коні;
325] їдуть сини мої разом, вони-бо тебе й запровадять
Аж в Лакедемон ясний, де живе Менелай русокудрий.
Ти його сам попроси, щоб сказав він усю тобі правду, –
Він не злукавить, занадто-бо щирий він є і розумний».
Так він сказав. А сонце зайшло, й почало вже смеркатись.
330] Знову озвалась тоді ясноока богиня Афіна:
«Старче, усе, як належить, по правді мені розповів ти.
Отже, відріжте бикам язики і вина намішайте,
Щоб Посейдонові й іншим безсмертним створить узливання,
Ну, а тоді й про постелю подумати слід, бо пора вже!
335] Світло давно уже зникло в пітьму, й не годиться так довго
Тут нам сидіти на учті богів, – пора розійтися».
Зевсова донька сказала, і всі улягли її слову:
Воду їм чисту на руки окличники стали зливати,
Чаші вином юнаки наповнили всім аж по вінця
340] Й пороздавали навколо їм келихи для узливання.
Кинувши в жар язики, вони стоячи так узливали.
По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли;
Разом з Афіною встав Телемах боговидий від столу,
На корабель крутобокий бажаючи разом вернутись.
345] Нестор затримав обох, із такими звернувшись словами:
«Хай мене Зевс і інші богове безсмертні боронять,
Щоб на швидкий корабель вам дозволив я йти ночувати,
Начебто зовсім уже я злидень якийсь, голодранець,
Наче нема килимів з покривалами в домі моєму,
з5о Щоб і самому, і гостям було на чім м’яко поспати.
Є в мене ще й килими, й покривал є чудових багато!
Мужа славетного парость, улюблений син Одіссеїв
Спати не ляже у мене на палубі на корабельній,
Поки живу, після мене ж у домі зостануться діти,
355] Щоб пригостити гостей, які у мій дім завітають».
Мовить до нього тоді ясноока богиня Афіна:
«Добре сказав ти, мій старче коханий, і ради твоєї
Слід Телемахові слухать, бо так воно буде найкраще.
Разом з тобою нехай він іде, хай спати лягає
360] В домі твоїм, я ж подамся на свій корабель чорнобокий
Товаришів підбадьорити, кожному слово сказати.
Можу-бо я похвалитись, що віком я старший між ними;
Решта – молодші усе, що поїхали приязні ради,
Духом великому всі Телемаху ровесники й друзі.
365] Там ночувати сьогодні в своїм кораблі чорнобокім
Я залишуся, а вранці уже до кавконів відважних
Вирушу, – треба у них мені борг одержати давній
Та й не малий. А ти юнака, що гостює у тебе,
Повозом виряди з сином; звели запрягти йому в повіз
Коней, ходою найшвидших і силою самих найкращих».
Мовивши це, відійшла ясноока богиня Афіна,
Вигляд прибравши морського орла, – всі жахнулись присутні,
И Нестор старий дивувався, на власні це бачивши очі;
Взяв Телемаха за руку, назвав на ім’я і промовив:
«Друже, нікчемою ти й боягузом, я певен, не будеш,
Раз вже тебе, юнака, богове самі супроводять,
Бо не хто інший отут із осельників був олімпійських –
Зевсова донька була, найславетніша Трітогенея,
Що між аргеїв усіх твого батька найбільш вирізняла.
380] Будь же, владарко, ласкава й до мене, і доброї слави
Дай і мені, і дітям моїм, і дружині поважній;
Широколобу в жертву тобі принесу однорічну
Ялівку я, що в ярмо ще ніколи її не впрягали, –
Позолотивши їй роги, тобі принесу її в жертву».
385] Так він молився, й слова ті почула Паллада Афіна.
Попрямував тоді Нестор, їздець староденний, із почтом
Власних синів і зятів до свойого прегарного дому.
А позаходили всі у прославлений дім можновладця,
То посідали рядком на стільцях вони всі та на кріслах.
390] В чашах тоді намішав господар старий для прибулих
Добропитного вина, що стояло вже літ одинадцять, –
Ключниця те їм відкрила вино, з нього покришку знявши,
В чаші його намішавши, він довго молився Афіні,
Зевса-егідодержавця дочці, і чинив узливання.
395] По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли,
Й кожен в оселю свою спочивати усі розійшлися.
А Телемаха, любе дитя Одіссееве, на ніч
Нестор, їздець староденний, просив до своєї господи,
Ліжко різьблене йому в передсінку лункім постеливши
400] Поряд з метким списоборцем, мужів владарем Пісістратом,
Що не жонатим один ще у батьковім домі лишався.
Ліг тоді й Нестор в середніх покоях високого дому,
Де господиня дружина з ним ложе й постелю ділила.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
405] Нестор, їздець староденний, підвівся з м’якої постелі,
Вийшов із дому і сів на камінні, обтесанім рівно,
Що перед домом його при дверях високих лежало,
Біле, до блиску натерте оливою; здавна на ньому
Мудрий Нелей спочивав, до безсмертних подібний порадник, –
410] Керою скорений, він давно вже зійшов до Аїду.
Нині тут Нестор старезний сидів, оборона ахеїв,
З берлом в руках; а навколо, з своїх повиходивши спалень,
Разом сини його всі позбирались – Ехефрон, і Стратій,
Далі Персей, і Арет, та ще й Фрасімед богорівний;
415] Шостим, за ними услід, і герой Пісістрат появився;
Богоподібного з ним Телемаха також посадили.
Отже, почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:
«Дітоньки любі! Здійсніть якнайшвидше моє ви бажання,
Передусім хотів би я ласки благати в Афіни,
420] Явно вона-бо на щедру гостину до нас завітала.
В поле один по телицю біжи, щоб додому пригнати
Встиг її швидше пастух, що бики там пасе і корови.
Другий нехай на чорний біжить корабель Телемахів –
Товаришів приведе, лиш двох на борту залишивши.
425] Золотаря хтось, Лаерка, сюди хай покличе негайно, –
Щоб у телиці тієї він роги прийшов золотити.
Інші ж усі залишіться зі мною й скажіть, щоб служниці
В домі там учту скоріш готували багату і пишну,
Дрова і чистую воду несли і стільці розставляли».
430] Так він сказав, і усі почали метушитись. Телицю
З поля пригнали; прийшли з корабля рівнобокого разом
Товариші Телемаха відважного; майстер з’явився
З мідним приладдям в руках, потрібним у справі ковальській:
Кліщі міцні, і ковадло, і молот приніс він, якими
435] Золото звик оброблять. Прийшла і Афіна в тій жертві
Долю прийняти свою. А Нестор, комонник старезний,
Золота дав, – золотар ним старанно оздобив телиці
Роги криві, щоб красою їх втішити очі богині.
Світлий Ехефрон і Стратій вели ту за роги телицю.
440] Воду в квітчастому глеку Арет однією рукою
Виніс із дому, а в другій тримав із ячменем жертовним
Короба. Тут же стояв Фрасімед, прославлений в битвах, –
Гостру сокиру тримав він, ударить телицю готовий.
Чашу підставив Персей. А Нестор, комонник старезний,
445] Руки помивши, молився Афіні й посипав телицю
Зерном і, шерсті з чола її зрізавши, в полум’я кинув.
А як усі помолились і зерном посипали жертву,
Несторів син, Фрасімед, відвагою славний, до неї
Раптом наблизивсь, ударив сокирою й, м’язи на карку
450] їй розрубавши, знесилив. І радісно всі закричали –
Дочки, й невістки, і навіть сама Еврідіка поважна,
Нестора вірна дружина, найстарша з Кліменових дочок,
Жертву тоді над землею широкодорожньою разом
Всі підняли, й Пісістрат заколов її, вождь мужовладний.
455] Кров з неї чорна побігла, й дихання покинуло кості;
Швидко на частки її поділили й відрізали стегна
Так, як наказує звичай, і жиром обабіч обклали,
Згорнутим вдвоє, а зверху сирим іще м’ясом накрили.
Старець палив на вогні їх, вином окропивши іскристим,
460] А молоді біля нього в руках п’ятизубці тримали.
Стегна спаливши телиці й утроби її скуштувавши,
Решту усю на шматки порубали й, рожнами проткнувши,
Смажити стали, рожни над вогнем повертаючи гострі.
А Телемаха тим часом купала тоді Полікаста,
465] Нестора Нелеїада прекрасна дочка наймолодша.
Вимивши, тіло йому оливою добре натерла,
Потім хітон полотняний і плащ надягнула на нього –
Вийшов з купелі юнак, до безсмертних на вигляд подібний,
І, підійшовши, близ Нестора сів, керманича люду.
470] М’ясо тим часом засмажили вже і з рожен поздіймали.
Сіли до учти вони. А навколо стола метушились
Слуги дбайливі, вина в золоті доливаючи кубки.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Знову почав промовлять до них Нестор, їздець староденний:
475] «Діти мої, пишногривих ведіть Телемахові коней
І запряжіть їх у повіз, щоб їхати міг він в дорогу».
Так він сказав, і, слухняно скорившися батьковій волі,
Зразу ж, негайно впрягли в колісницю баских вони коней,
Ключниця хліба й вина їм дала та печеної страви,
480] Ласощів тих, що їдять владарі їх, небес вихованці.
Вийшов тоді Телемах на запряжений повіз прекрасний;
Поруч і Несторів син, Пісістрат, проводар мужовладний,
На колісницю зійшов і, віжки тримаючи міцно,
Хльоснув по конях бичем, і вони залюбки полетіли
Полем, і Пілос високий далеко позаду лишився.
Ярмами так цілий день своїми вони потрясали.
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги,
Поки у Фери вони прибули, у дім до Діокла, –
Сином він був Ортілоха, що сам народивсь од Алфея;
490] Там вони ніч пробули, і гостинно прийняв він прибулих.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Коней баских запрягли і, на повіз оздоблений ставши,
Швидко помчали од брами вони й передсінку лункого,
Хльоснув по конях один, і ті залюбки полетіли.
495] На рівнину прибули вони, всю пшеницями укриту,
Там свою й путь завершили, – так швидко домчали їх коні
Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги.
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
ЗМІСТ ЧЕТВЕРТОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР П’ЯТОГО ДНЯ І ДЕНЬ ШОСТИЙ
Прибулих до Лакедемону Телемаха і Пісістрата Менелай запрошує на
весілля своїх сина й дочки, що саме відбуваються в його домі. Менелай
і дружина його Єлена пізнають Телемаха і розповідають про пригоди під
Троєю і наступну долю ахейських вождів, про подвиги Одіссея та
затримання його у німфи Каліпсо на острові Огігії. Тим часом женихи,
довідавшись про відплиття Телемаха, замишляють убити його, коли він
повертатиметься. Пенелопа тяжко сумує, довідавшись про від’їзд сина і
замах на його життя. Зворушена ч молитвою, Афіна підбадьорює Пенелопу
віщим сном. Женихи на чолі з Тіноєм вирушають у море, щоб перестріти
Телемаха біля острова Астеріди.
В ЛАКЕДЕМОНІ
Так в Лакедемон дістались, в глибоку між урвищ долину,
И до Менелая славетного в дім свою путь спрямували.
Пишно справляв у той час він в численному родичів колі
Разом весілля і синові свому, й незайманій доньці:
5] Сину Ахілла, мужів переборця, її відсилав він.
Дав ще у Трої він згоду йому, обіцявши за нього
Видать її, і боги це одруження нині здійснили.
До мірмідонян із кіньми й возами її виряджав він,
В місто прославлене їх, де владу посів наречений.
10] Синові ж юну Алектора доньку привіз він із Спарти, –
Звавсь Мегапентом міцним той улюблений син; народився
Він од рабині; Єлені ж дітей вже боги не послали,
Після того як дочку породила вона, Герміону,
Милу й прекрасну, немовби сама золота Афродіта.
15] В високоверхому домі на учті весільній сиділи
Всі Менелая славетного родичі, друзі й сусіди
І розважались. Співець божественний співав під формінгу
Пісні чудової, й два скоморохи, – лише починав він
Грати й співати, – танок посередині вже витинали.
20] Під ворітьми Менелая обидва супутники з кіньми –
Юний герой Телемах і Несторів син світловидий –
Стали. Проходячи, їх Етеон, управитель, побачив,
Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.
Через господу пройшов він людей вожая сповістити,
25] Став біля нього близенько і слово промовив крилате:
«Люди якісь там, паростку Зевсів, ясний Менелаю,
Двоє чужинців, здається, із роду великого Зевса.
Як ти накажеш: чи коней у них розпрягти вітроногих,
Чи відіслати до інших, хто радо в гостину їх прийме?»
30] З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:
«Дурнем не був ти раніш, Етеоне, сину Боетів,
Що ж це тепер ти дурниці плетеш, мов дитя нерозумне?
Досить в чужих ми людей гостинного хліба поїли,
Поки вернулись додому! І хай нас надалі рятує
35] Зевс од недолі такої! Жвавіш розпрягай тим чужинцям
Коней, самих же їх прямо сюди, на учту, запрошуй».
Так він сказав, і побіг Етеон із покоїв скликати
Слуг тямовитих, щоб швидше до нього усі поспішали.
Зразу ж із ярем вони замилених випрягли коней
40] Та за оброті до жолоба їх прив’язали у стайні,
В жолоб засипали полби, із білим ячменем змішавши,
Повіз прибулих о мур обіперли ясний та блискучий,
їх же самих до божистого дому ввели. Дивувались
Дуже вони на дім владаря, того паростка Зевса, –
45] Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало
В високоверхім, стрункім Менелая славетного домі.
Потім, коли там удосталь свої вже натішили очі,
Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.
Добре помивши, служниці оливою їх намастили,
50] Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.
В ряд з Менелаєм Атрідом у крісла вони посідали.
Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку
Руки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала;
Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.
Ключниця хліба внесла їм поважна і страв розмаїтих,
Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних;
Високо чашник на блюдах поклав дерев’яних їм м’яса
Різного, й келихи він золоті перед ними поставив.
Слово привітне промовив до них Менелай русокудрий:
60] «Хліба мого споживіть на здоров’я! А потім, коли вже
Підживитеся, почну я розпитувать, що ви за люди.
Вами продовжений гідно, батьків ваших рід не загинув, –
З роду державців, як видно, походите ви берлоносних,
Зевса годованців: прості таких би, як ви, не вродили».
65] Так він промовив, у руки телячої взяв хребтовини
Й жирні шматки їм поклав із своєї почесної пайки.
Руки до страв приготованих зразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Нестора синові мовив тоді Телемах тямовитий,
70] Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:
«Глянь, Несторіде, мій друже, для серця мого найлюбіший,
Як в цих покоях лунких все виблискує міддю яскраво,
Золотом, сріблом, та ще ж і слоновою кістю, й електром!
Тільки у Зевса, мабуть, оселя така на Олімпі!
75] Скільки скарбів тут коштовних! Дивлюся – і дивом дивуюсь».
Слів його тихих, проте, дочув Менелай русокудрий
І, промовляючи, з словом до них звернувся крилатим:
«Дітоньки любі! Із Зевсом нікому з людей не рівнятись,
Все-бо у нього нетлінне: скарби і будівлі численні.
80] Може б, з людей хто зі мною й помірявсь достатком, а може,
Й ні; та багато блукавши і лиха зазнавши багато,
Все це привіз в кораблях я й на восьмому році вернувся,
Кіпр, Фінікію й Єгипет відвідавши в довгих блуканнях.
Був я також в ефіопів, сидонян, в країні ерембів,
85] В Лівії був, де рогатими родяться зразу ж ягнята,
Де по три рази щороку котяться і вівці, і кози;
Там ні господар, ні навіть пастух ще не відав нестатку
Ні в молоці у солодкім, ні в м’ясі та свіжому сирі,
Цілий-бо рік молока удосталь там можна доїти.
•я Поки блукав по чужих я краях і всякого скарбу
Там набував, тут інший неждано й негадано, нишком,
Підступом злої дружини убив мого брата ганебно.
Тим-то й не тішить мене те багатство, що ним володію.
Мабуть, уже від батьків своїх, хто б не були вони, досі
95] Чули й самі ви, скільки зазнав я, як дім я утратив,
Повний добра і усім для життя устаткований добре.
Краще б третину я мав із того, що в домі моєму
Надбано, тільки б живими лишилися ті, що в широкій
Трої загинули, одаль від Аргоса, славного кіньми.
100] Часто журюсь я за ними всіма, їх оплакую гірко,
На самоті у покоях просторого сидячи дому, –
То утішаю собі я риданнями серце, а то їх
Стримую, – швидко насичує горе, що душу морозить.
Та ні за ким з них усіх не сумую я так і не плачу,
105] Як за одним; згадаєш про нього, стають осоружні
їжа і сон, – ніхто-бо з ахеїв не витерпів стільки,
Скільки зазнав і стерпів Одіссей. Самі-бо нещастя
Долею стали його, а моєю – весь час безутішна
Туга, що так його довго нема і не знаємо навіть,
Вмер чи живий він де-небудь. По ньому, звичайно, сумують
Батько старенький Лаерт, і розважна його Пенелопа,
І Телемах, що дома покинув його в сповиточку».
Так він сказав, і плакать збудив він у сина бажання:
Сльози на землю закапали з вій, як про батька почув він;
Щоб приховать їх, підніс до очей обома він руками
Плащ свій пурпурний. Але Менелай спостеріг це відразу,
І міркувати почав він у мислях і в серці своєму:
Виждати, поки той сам про батька в розмові згадає,
Чи розпитати вперед, щоб про все докладніше дізнатись.
120] Поки отак міркував він у мислях і в серці своєму,
З високоверхої спальні пахущої вийшла Єлена, ¦
Мовби сама Артеміда з’явилася золотострільна;
З нею ввійшовши, Адреста вигідне підсунула крісло,
З вовни м’якої внесла килимок їй під ноги Алкіппа,
125] Срібну шкатулку Філо подала їй, яку тій Алкандра
Подарувала, дружина Поліба, що жив у Єгипті,
В Фівах, де в кожному домі скарбів є коштовних багато.
Подарував Менелаєві й сам він дві срібні купелі.
Гарні триножники два і золота десять талантів.
130] Крім того, красні дала і дружина дарунки Єлені:
Із золотим веретеном округлу із срібла шкатулку
На коліщатах, з країв облямовану золотом чистим.
Ставить служниця Філо ту шкатулку своїй господині,
Повну куделі тонкої, – лежало у ній веретено
135] В темно-фіалковій шерсті, що пасмами вниз обвисала.
Сіла у крісло вона, на підніжок поставивши ноги,
І почала чоловіка розпитувать жінка докладно:
«Чи не довідався ти, Менелаю, паростку Зевсів,
Що то за люди, які завітали до нашого дому?
140] Чи помиляюсь, чи правду повім, а підказує серце:
Ще я нікого, здається, як муж цей, не бачила досі
Ні із мужчин, ні з жінок, – дивлюся – і дивом дивуюсь! –
Хто б так на сина скидавсь Одіссея, відважного серцем,
На Телемаха, що дома покинув його в сповиточку
і*? в час той, коли через мене, безстидну, ахеїв загони
В Трою далеку походом воєнним усі вирушали».
Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:
«Думаю й сам я тепер, як і ти, дружино, вважаєш.
Все-бо точнісінько в нього – і руки ті самі, і ноги,
130] Й погляд очей, і чоло, і волосся таке ж кучеряве.
От і сьогодні, коли я згадав у розмові з гостями
Про Одіссея, якої біди він зазнав задля мене,
В нього ж гіркі із-під брів на землю закапали сльози;
Щоб приховать їх, свій плащ до очей він підніс пурпуровий».
155] Несторів син Пісістрат у відповідь мовив до нього:
«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде,
Справді доводиться сином того він, про кого ти кажеш.
Тільки він скромний юнак і соромиться в серці своєму,
Щойно ввійшовши, уже й словами отут розкидатись
160] Перед тобою, що голос твій тішив нас так, наче божий.
Вирядив з ним і мене уже Нестор, їздець староденний,
Проводирем йому бути. Побачитись хтів він з тобою,
Щоб ти порадив його, чи словом то буде, чи ділом.
Синові, втративши батька, багато доводиться в домі
165] Лиха терпіти, якщо оборонників інших немає,
От як тепер Телемах залишився, й немає в народі
Більше нікого, хто б міг від нещастя його захистити».
Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:
«От дивина! То невже ж завітав до господи моєї
170] Син мого друга, що стільки вже витерпів він задля мене!
Краще з усіх я аргеїв його сподівавсь привітати,
Тільки в швидких кораблях нам по бурному морю б дозволив
Зевс громозвучний, Олімпу владика, додому вернутись:
В Аргосі дав би я місто йому для життя, збудував би
175] Дім і з Ітаки його з багатством усім перевіз би
З сином і всіми людьми, якесь увільнивши для нього
Місто околишнє – з тих, що владі моїй підлягають.
Близько ми з ним живучи, зустрічались би часто, й ніщо нас
Не розділяло б у приязні нашій і радості спільній,
180] Поки когось із нас чорною хмарою смерть не окриє.
Хтось із безсмертних богів, як видно, позаздрив на нього,
Й він, бідолашний, один повороту додому не має».
Так він сказав, і заплакать у всіх розбудив він бажання.
Плакала гірко Єлена аргейська, народжена Зевсом,
185] Плакати став Телемах, і сам Менелай, син Атрея;
Навіть і Несторів син тоді сльози почав проливати:
З тугою в серці згадав бездоганного він Антілоха,
Брата, що світлий убив його син Зоряниці ясної,
А спогадавши, звернувся до нього із словом крилатим:
190] «Сину Атреїв, смертних ти розумом всіх перевищив,
Нестор нам сивий не раз це говорить, коли ми про тебе,
В домі своєму зібравшись, згадаємо часом в розмові.
Нині ж мене ти, будь ласка, послухай. Не дуже я радий
В жаль по вечері вдаватись, ще прийде на те Зоряниця,
195] Рано народжена. Не боронитиму все ж над своїми
Близькими плакать, коли вже недоля і смерть їх настигла.
Тільки й пошани для смертних нещасних, коли на їх пам’ять
Кучері ми острижем чи з очей своїх зронимо сльози.
Втратив і я свого брата, не гіршим він був із аргейських
200] Воїв, – повинен ти знати його, – я ж не знав його досі
Й навіть не бачив; кажуть, проте, із усіх визначався
Брат Антілох і в борні бойовій, і в швидких перегонах».
Відповідаючи, мовив йому Менелай русокудрий:
«Друже мій, кажеш ти так, як могла б лиш людина статечна,
205] Старша від тебе роками, сказати розумно й зробити, –
Батька такого ти син, тому так розумно й говориш.
Легко поріддя впізнать чоловіка, якому Кроніон
Випряв у шлюбі його чи іще при народженні щастя,
Так-от як Нестору дав він життя свого дні всі незмінно
210] В домі своєму прожити в достатку й постарітись дома,
Маючи добрих розумних синів, списоборців найкращих.
Ну-бо, облишмо цей плач жалібний, що так раптом почався,
Краще про учту згадаймо і руки омиймо водою
Чистою. Досить і вранці нам буде часу для розмови,
215] Встигнемо, я й Телемах, перемовитись ще між собою».
Так він сказав, і воду на руки їм злив Асфаліон,
Вірний слуга й помічник Менелая славетного бистрий.
Руки до страв приготованих зразу ж вони простягнули.
Інше надумала тут народжена Зевсом Єлена:
220] В келихи й чаші з вином, що пили вони, вкинула раптом
Зілля, що й біль погамує, і горе дозволить забути.
Хто його вип’є, хоч трохи в кратеру з вином домішавши,
Той цілий день на лице й однієї не зронить сльозини,
Хоч би умер навіть батько у нього чи матінка рідна,
Хоч би упрост перед ним і брата чи любого сина
Гострою міддю убили й на власні це очі він бачив.
Зевсова донька ті ліки цілющі, для всіх пожиточні,
Від Полідамни, Фтона дружини, придбала в Єгипті,
Де плодоносна земля розмаїтого родить багато
230] Зілля корисного людям, багато й шкідливого дуже.
Кожен там – лікар, що всіх перевищить знаннями й умінням
Інших людей, усі-бо в краю тім із роду Пеана.
Вкинувши зілля в вино і звелівши його розливати,
Враз до присутніх з такими словами звернулась Єлена:
235] «Паростку Зевсів, ясний Менелаю Атріде, і всі ви,
Діти відважних мужів! У житті кому як посилає
Зевс і добра і недолі, бо все в його владі і силі.
Сидячи тут, у покоях на учті, усі призволяйтесь,
Бавтесь розмовами, я ж розповім вам що-небудь до речі.
240] Ні розказать до ладу не могла б я, ні навіть згадати
Подвигів всіх Одіссея, в біді витривалого мужа,
Та розповім про один, що так мужньо його учинив він
В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали.
Сам собі тіло ганебно ударами пуги побивши,
245] Дране лахміття на плечі напнувши, він, ніби челядник,
Зваживсь пройти уздовж вулиць широких ворожого міста.
Так приховавши себе, до вбогого став він подібний, –
Досі ніхто ще таким не бачив його при ахейських
Суднах. Отак він у Трою пробрався, й ніхто Одіссея
250] Не впізнавав, лиш одна і таким я його упізнала
Й стала розпитувать; він же весь час ухилявся лукаво.
Тільки тоді, як його я помила і маслом натерла,
В свіже одіння прибрала й велику дала йому клятву,
Що не раніше троянцям я виявлю в нім Одіссея,
255] Ніж він до шатер ахейських і бистрих повернеться суден,
Тільки тоді він увесь одкрив мені задум ахеїв.
Мідним мечем тонколезим багато убивши троянців,
Він до аргеїв вернувся, відомостей досить зібравши.
Лемент великий троянки зняли, а у мене раділо
2«о Серце, давно-бо сама я жадала вернутись додому
І над засліпленням тим жалкувала, в яке Афродіта
Ввергла мене, забравши із любої серцю вітчизни,
Де я дочку залишила, й покої подружні, і мужа,
Що красотою й умом не поступиться ні перед ким він».
265] Відповідаючи, мовив тоді Менелай русокудрий:
«Слушно усе це ти, жінко, й по правді цілком розказала.
Прагнення й думи героїв-мужів багатьох дослідити
Мав я нагоду, країн об’їздивши дальніх багато,
Але ніколи й ніде ще мої не нагляділи очі
270] Мужа такого, як той Одіссей, у біді витривалий,
Мужнього подвигу, що учинив він його так відважно
У дерев’янім коні, де всі ми засіли, з аргеїв
Найхоробріші, готуючи смерть і загибель троянцям.
Ти ж до коня підійшла тоді. Мабуть, якийсь-то ворожий
275] Бог спонукав тебе, слави троянцям волівши додати:
Разом з тобою тоді підійшов Деїфоб боговидий.
Тричі кругом обійшовши, ти схованку мацала утлу
1 почала визначних на ім’я викликати данаїв,
Голос дружин їх, аргейських жінок, вдаючи достеменно.
280] Я й Діомед, син Тідея, та ще Одіссей богосвітлий.
Сидячи разом всередині, чули, як їх ти гукала.
Скочили з місця обидва, схвильовані, ми вже готові
Вийти з коня чи й відтіль озватися раптом до тебе,
Та Одіссей зупинив нас, і стримавши ті поривання,
інші ахейські сини всі мовчки тим часом сиділи,
Тільки Антікл поривався словами на твій обізватись
Голос. Але Одіссей міцними руками затиснув
Рота йому і тримав так, аж поки Паллада Афіна
Геть відвела тебе, й цим врятував од біди він ахеїв».
290] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!
Тим-то й смутніше, що хоч і залізне в грудях у нього
Билося серце, але не уник він лихого загину.
Та чи не час нам обом іти на спочинок, щоб, лігши,
295] Сном найсолодшим могли вже утішитись ми на постелях?»
Так він сказав, і Єлена аргейська звеліла служницям
Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками
Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,
І покривала вовняні подать їм укритися зверху.
300] Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці
І постелили постелі, й гостей туди вивів окличник.
Там, у переднім покої, вони і лягли спочивати –
Ліг там герой Телемах і Несторів син світлосяйний;
Сам же Атрід ліг в середніх покоях високого дому,
305] Поруч лягла й довгошатна Єлена, в жінках богосвітла.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
З ложа свойого підвівся уже Менелай гучномовний,
В одяг убрався, черезпліч нагострений меч перевісив,
Знизу сандалії гарні до ніг підв’язав мускулястих,
310] Вийшов із спальні своєї, на бога достоту подібний.
До Телемаха підсів, назвав на ім’я і промовив:
«Що спонукало тебе, Телемаху-герою, прибути
У Лакедемон наш світлий по лону широкого моря?
Справа своя чи громадська? Ти, може, одверто розкажеш?»
315] Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Паростку Зевсів, владарю людей, Менелаю Атріде!
Я розпитати прибув, – чи про батька вістей не розкажеш?
Дім пожирають у мене, і гинуть багаті маєтки.
Повен мій дім зловорожих мужів, що ріжуть у мене
«° Цілі отари овець, ще й повільних биків круторогих, –
Так мою сватають матір оті женихи презухвалі!
Отже, тепер до твоїх припадаю колін, чи не зволиш
Розповісти про печальну загибель його: чи на власні
Очі ти бачив її, чи, може, від іншого чув ти
325] Мандрівника, – на недолю-бо мати його народила.
Тож не шкодуй, і не жалуй мене, й не пом’якшуй нічого,
А розкажи все докладно, що бачить тобі довелося.
Щиро благаю, якщо Одіссей, мій отець благородний,
Виконав слово яке, тобі обіцявши, чи діло
330] В краї троянськім, де стільки, ахеї, ви горя зазнали,
Все це сьогодні згадай і щиру скажи мені правду».
З гнівним обуренням мовив йому Менелай русокудрий:
«Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такого
Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!
335] Це все одно, якби лань, у лігво могутнього лева
Новонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,
Вийшла б на травами рясно укриті узгір’я й долини
Пастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,
Приготував оленятам і лані загибель ганебну, –
Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.
О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,
Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,
Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагався
Й кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям.
345] Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,
Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!
Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,
Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, –
З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,
350] Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.
Я поривався додому, мене ж у Єгипті тримали
Вічні боги, бо святої я їм не приніс гекатомби, –
Хочуть-бо завжди вони, щоб накази ми їх пам’ятали.
Острів там є невеликий у вічнобурхливому морі,
355] Перед самим він Єгиптом лежить, а зовуть його Фарос;
Стільки віддалений острів від берега, скільки проплине
З вітром попутним іззаду за день корабель крутобокий.
Є там затока чудова, і зручно із неї просторі
В море вести кораблі, водою запасшись питною.
360] Двадцять днів нас боги там тримали, й за час той ні разу
Вітер не віяв морський, що супутником нам супроводить
Всі кораблі по лону безмежно широкого моря.
Виснаги ми вже зазнали і в силі людей, і в припасах,
Поки одна із богинь не зглянулась, не врятувала –
365] Донька старого Протея, могутнього бога морського,
Ейдотея, – найбільше-бо душу її зворушив я.
Від товариства далеко блукавши, я стрів її раптом,
Товариші ж у той час кривими гачками ловили
Рибу вздовж берега, – шлунки-бо голод їм мучив страшенний.
370] Близько спинившись, з таким вона словом до мене звернулась:
«Чи нерозумний ти зовсім, чужинче, а чи легковажний,
Чи не навмисно ти дляєш, знаходячи втіху в стражданні?
Надто на острові цім забарився й знайти вже не можеш
Виходу, товариші ж твої духом цілком занепали».
з« Так говорила вона, а я їй у відповідь мовив:
«Зараз тобі відповім я, котра б із богинь не була ти.
Ні, я не з власної волі затримався тут, а, як видно,
Чимось образив богів, що простором небес володіють.
Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відомо, богове,
зво Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу
В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»
Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:
«Щиро й одверто всю правду, чужинче, тобі розкажу я.
Часто старець морський заїжджає сюди непомильний,
385] Бог невмирущий, Протей із Єгипту, що добре безодні
Знає морські, владаря тих глибин, Посейдона, підданець;
Кажуть, він батько мені, я від нього на світ народилась.
Може, тобі пощастить, підстерігши, його захопити, –
Все тобі він розповів би про віддаль дороги твоєї
390] Й путь поворотну по хвилях багатого рибою моря.
Скаже він, паростку Зевсів, усе, як того побажаєш,
Що там лихого чи доброго сталось у домі твоєму
З того часу, як у довгу й тяжку ти подався дорогу».
Так говорила вона, я ж у відповідь мовив до неї:
«Краще придумай сама на божистого старця засаду
Так, щоб не вимкнувся він, як побачить мене і впізнає.
Важко-бо смертній людині з безсмертним управитись богом».
Так говорив я, й мені відказала в богинях пресвітла:
«Все це по правді, одверто і щиро тобі розкажу я.
400] Щойно докотиться сонце середини неба ясного,
Старець морський непомильний із подувом першим Зефіра
Раптом з глибин виринає, у темну закутаний хвилю, –
Вийде на берег і спати лягає в глибокій печері.
Випливши з сивого моря, тюленів стада ногоплавних
405] Сплять навкруги, поріддя прекрасної доньки морської,
І видихають терпкий глибини океанської запах.
Тож на світанку туди приведу я тебе і влаштую
Ложе між ними, а ти з кораблів добропалубних візьмеш
На допомогу собі супутників трьох найвірніших.
410] Все я тобі розповім і про хитрощі діда старого.
Спершу тюленів усіх обійде він і всіх перелічить;
Потім, усіх по п’яти полічивши й оглянувши пильно,
Ляже всередині й сам, мов чабан ув отарі овечій.
Тільки-но вгледите ви, що сном уже першим заснув він,
415] Всю свою силу й відвагу зібравши, хапайте старого
Й цупко держіть, хоч би й як вислизав він тоді й виривався.
Вигляду всяких істот, що по лону земному плазують,
Він прибиратиме, в воду обернеться й пломінь пекучий.
Ви ж його міцно тримайте і тисніть як можна сильніше.
420] Тільки тоді, як до тебе він звернеться сам із словами,
Ставши таким, як і був, коли перед вами заснув він,
Силою більш не тримайте старого, і ти розпитати
Зможеш, герою, хто із безсмертних тобі заступає
Путь поворотну по хвилях багатого рибою моря».
425] Мовила це – та й зникла у хвилях бурхливого моря.
Я ж до своїх кораблів, що стояли в пісках прибережних,
Знову пішов, і тяжко моє хвилювалося серце.
Потім, коли до свого корабля і до моря дійшов я,
Ми зготували вечерю, і ніч божественна настала.
4зо Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Берегом йшов я піщаним широкодорожного моря
Й щиро молився богам. Супутників вів я з собою
Трьох, на яких у кожній би справі поклавсь цілковито.
435] В лоно широкого моря полинувши, світла богиня
Із глибини принесла нам чотири тюленячі шкури,
Тільки-но здерті, – підступ на батька вона замишляла.
Виривши лігва для нас у піску прибережнім, тим часом
Сіла вона і чекала, аж поки прийшли ми до неї;
440] Покотом всіх нас поклала вона і шкурами вкрила.
Прикрою засідка та нам здалася. І прикро вражав нас
Запах убивчий тюленів, що живляться тванню морською.
Хто б це улежати міг із морською потворою поряд?
Та порятунок і поміч велику вона подала нам:
445] Кожному в ніздрі поклала амбросії трохи, що пахла
Солодко так і запах огидний отой забивала.
Так ми, терпіння набравшися, цілий пролежали ранок.
Зграєю випливли з моря тюлені і в ряд полягали
Покотом всі спочивати на березі моря шумливім.
450] Виплив опівдні із моря й старий і оглянув навколо
Жирних тюленів своїх, усіх обійшов, полічив їх.
Легшими нас між потвор полічив він, про підступи наші
Й гадки у серці не мавши; приліг тут на березі й сам він.
З криком тоді ми напали на старця й руками своїми
Міцно схопили його. Та мистецтва свого не забув він.
Спершу у лютого він обернувсь буйногривого лева,
Потім в дракона, у барса та ще в величезного вепра;
Плинною став він водою, розложистим деревом потім.
Ми ж, терпіння набравшись, старого безстрашно тримали.
460] Тільки як витівки ці і самому йому вже набридли,
Врешті з питанням звернувсь він до мене й словами промовив:
«Хто із безсмертних богів навчив тебе, сину Атреїв,
Підступом взяти мене проти волі? Й чого тобі треба?»
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
465] «Знаєш ти, старче, і сам, – чого ж ти питаєш лукаво? –
Як я на острові цім забаривсь і знайти не здолаю
Виходу, навіть і сам уже духом цілком занепав я.
Може, хоч ти мені скажеш, бо все вам відоме, богове,
Хто із безсмертних затримав мене й заступає дорогу
470] В путь поворотну по хвилях багатого рибою моря?»
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
«Передусім ти повинен був жертви священні й прекрасні
Зевсові й іншим богам принести, якщо хтів якнайшвидше
На батьківщину свою винно-темним доплинути морем,
475] Бо не раніш тобі рідних побачити доля судила,
В високоверхий свій дім і в рідну країну вернутись,
Ніж до Єгипту доїдеш, ріки, що ллє з неба потоки,
Зевсом напоєні, й там священні складеш гекатомби
В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють,
480] І подадуть тобі шлях вони той, якого ти прагнеш».
Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,
Він-бо загадував знову мені по імлистому морю
В довгу й важку до Єгипту дорогу назад повертати.
В відповідь все ж я з такими звернувся до нього словами:
485] «Все це я так і зроблю, як мені ти наказуєш, старче,
Тільки всю правду тепер розкажи і повідай одверто,
Чи повернулись додому тоді з кораблями ахеї,
Що, вирушавши з-під Трої, їх Нестор і я залишили,
Чи з кораблем своїм разом хто смертю гіркою загинув,
490] Чи на руках хто у друзів умер, війну закінчивши».
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
«Нащо, Атріде, запитуєш? Краще б не знав ти нічого
Й думки моєї не відав про це, – гадаю, недовго
Втерпиш без сліз ти, про все те дізнавшись од мене докладно.
495] Впало багато із них, а багато й живими лишилось.
Двоє лише з ватажків міднолатного війська ахеїв
При повороті загинули, – сам ти в бою тім брав участь.
Ще одного десь живого широке затримало море.
З довговесельними десь кораблями й Еант там намучивсь:
500] Спершу-бо кинув його Посейдон з кораблем на великі
Скелі Гірейські, проте врятував самого з безодні.
Смерті уникнув би він, хоч і був ненависний Афіні,
В зарозумінні якби він зухвалого слова не кинув,
Що проти волі богів уникне морської безодні.
505] Чув Посейдон, як гукав він слова оті високодумні,
І, ухопивши тризубець руками потужними, гнівно
Вдарив об скелю Гірейську, й надвоє вона розкололась,
Тільки уламок зостався, а другий у море звалився –
Той, що на ньому тримався Еант і блюзнив так зухвало, –
510] Він за собою й потяг його в хвилі безмежного моря.
Так і загинув Еант, водою солоною впившись.
Брату ж твоєму від Кер пощастило втекти і в доладних
Суднах умкнути, – Гера-владарка його врятувала.
Тільки коли стрімковерхої кручі Малеї вже близько
515] Він допливав, налетіла на нього страшна хуртовина
Й, скорбного, знов понесла по багатому рибою морю
Аж на край світу – туди, де раніше Фієст мав оселю
З давніх-давен, а тепер там Егіст домував, син Фіестів,
Та й відтіля йому путь поворотна знайшлася щасливо:
520] Вітер назад вже боги повернули, й прибув він додому,
Радісно вийшов на рідну він землю отчизни своєї,
І припадав до землі, й цілував її, й сльози гарячі
Бігли з очей, щасливих, що бачать ізнов батьківщину.
Та спостеріг із чатівні його чатівник, що поставив
525] Хитрий Егіст його там, обіцявши йому два таланти
Золота дать в нагороду; вже рік він чекав на Атріда,
Щоб не пройшов непомітно й про буйну не згадував силу.
Звістку цю швидко поніс він в оселю провідці народу,
Й тут же відразу Егіст лукавство задумав підступне:
530] Двадцять мужів хоробріших з народу обравши, у схові
Він посадив, готувати звелівши у домі вечерю.
Сам же стрічать Агамемнона вийшов, провідця народу,
Із колісницями й кіньми, ганебне замисливши діло.
Ввів він в оселю його, що не знав про той підступ, і раптом
535] Вбив за вечерею так, як бика біля ясел вбивають.
Не залишилось нікого в живих ні з супутців Атріда,
Ані з Егістових слуг, – усі в тім загинули домі».
Так говорив він, і любим тоді зажурився я серцем,
Сів на піску і заплакав, і серцю моєму у грудях
540] Жити не хтілося більше й на сонячне світло дивитись.
А як наплакався я досхочу і в піску навалявся,
Старець морський непомильний тоді лиш до мене промовив:
«Годі-бо, сину Атреїв, тобі стільки часу невтішно
Плакать, нічого ми цим не доб’ємось. А ти постарайся
545] Краще про те, як би швидше до рідного краю вернутись.
Може, Егіста живим ти застанеш, а може, й раніше
Вбитий Орестом він буде, й ти саме на похорон встигнеш».
Так він сказав, і серце у грудях і дух мій відважний
Радість умить обняла, хоч і як перед тим сумував я, –
550] Голосно мовив я, з словом до нього звернувшись крилатим:
«Отже, я знаю про них, назви ж мені й третього мужа,
Що десь живого широке ще й досі затримало море.
Чи не загинув і він? Як не гірко, я слухать готовий».
Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:
555] «Славний Лаертів то син, що вітчизною має Ітаку, –
Бачив на острові я, як сльози рясні проливав він
В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі
Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.
Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,
360] Що помогли б йому їхати лоном широкого моря.
Зевс не призначив тобі, Менелаю, паростку Зевсів,
В Аргосі, кіньми багатім, застигнутим смертю лишитись, –
На рівнину Елісійську пошлють тебе згодом безсмертні,
Аж на край світу, туди, де живе Радамант русокудрий,
565] Де лиш приємне, найлегше життя дожидає людину.
Там ані снігу, ні бурі, ні навіть дощу не буває,
Тільки дзвінкого Зефіра туди долітає зітхання
Від Океану-ріки, щоб од спеки людей освіжити,
Ти-бо Єлени є муж і доводишся Зевсові зятем».
Мовивши так, у море хвилясте він знову поринув.
Я ж і супутці мої богорівні до суден доладних
Разом пішли, і тяжко моє хвилювалося серце.
Потім, коли до свого корабля і до моря дійшли ми,
То зготували вечерю, і ніч божественна настала.
575] Спати лягли ми тоді на березі моря шумливім.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Знову свої кораблі на священне ми зсунули море,
Щогли поставили міцно й вітрила на них розпустили,
Потім самі увійшли та громадою сіли на лави, –
580] І під ударами весел запінилось сивеє море.
Стали ми знов близ Єгипту, ріки, що ллє з неба потоки,
Зевсом напоєні, й там я священні приніс гекатомби.
Жертвою гнів я богам заспокоївши вічноживущим,
Пагорб насипав на славу і честь Агамемнону вічну.
585] А закінчивши, вернувся, й дали мені знову безсмертні
Вітер попутний і швидко у рідну доставили землю.
Ну, а тепер залишайся, юначе, у домі моєму
Погостювати – на днів одинадцять чи навіть дванадцять.
Виряджу добре я потім і щедро тебе обдарую:
590] Коней дам трьох, колісницю чудову, та ще й у додачу
Келих коштовний я дам, щоб, безсмертним богам узливання
Творячи, кожного разу спогадував ти і про мене».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Сину Атреїв, занадто вже довго мене не затримуй.
595] Рад би і цілий я рік, тут сидячи, в тебе лишатись;
1 не журивсь ні за домом своїм би я, ні за батьками,
Стільки, слова і розмови твої я вчуваючи, маю
Втіхи безмежної, та у священному Пілосі журно
Товариші мене ждуть, поки тут мене ти ось тримаєш.
600] Кожен від тебе дарунок повік дорогий мені буде,
Не поведу лише коней в Ітаку, тобі їх залишу,
Хай покрасуються тут: навколо ти маєш рівнини
Широкополі, росте ситнику й конюшини багато,
Полби й пшениці та білого з буйним колоссям ячменю.
605] А на Ітаці ні лук, ані вигонів ширших немає,
Кіз лиш ситить, а миліша, ніж коней вона б насищала.
На островах, що на морі лежать, немає для коней
Ані розгону, ні лук – особливо ж на нашій Ітаці».
Так говорив він, але усміхнувсь Менелай гучномовний,
610] Хлопця рукою погладив, назвав на ім’я і промовив:
«Доброї крові ти, люба дитино, якщо так говориш.
Я подарунок тобі заміню, це можна зробити.
З дорогоцінних скарбів, що в моїм зберігаються домі,
Дам найпочесніший я, найкращий тобі подарунок:
615] Дам дорогої роботи кратеру – уся вона з срібла
Вилита, вінця ж у неї оздоблені золотом чистим.
Твір то Гефеста, мені ж дарував її Федім славетний,
Владар сідонян, коли я, вертавшись до рідного краю,
В домі його гостював, – тобі її хочу я дати».
620] Довго удвох між собою тоді вони так розмовляли.
В дім до державця божистого гості тим часом збирались,
Гнали овець, готували вино, що підносить бадьорість,
Хліб доставляли жінки їх ошатні, пов’язані гарно.
Так готувались до учти усі в Менелаєвім домі.
625] А женихи, що тим часом під домом зійшлись Одіссея,
Дисків і списів метанням на втоптанім добре майданку
Бавились і розважалися, як і раніше, зухвалі.
Лиш Антіной з Еврімахом, подібним на бога, сиділи,
Два женихів ватажки, відвагою й родом знатніші.
630] Фроніїв син, Ноемон, близенько до них підійшовши,
До Антіноя з такими словами звернувшись, промовив:
«Чи, Антіною, відомо, чи ні, – коли повернутись
Знову сюди Телемах з піскуватого Пілоса має?
Взяв корабель він у мене, мені ж і самому потрібно
635] їхать в Еліду простору, бо там аж дванадцять пасеться
В мене кобил і мули, придатні уже до роботи,
Тільки ще дикі. Хочу впіймать одного та об’їздить».
Так він сказав, а вони аж жахнулись, бо й гадки ке мали,
Що аж у Пілос поїхать він міг од Неліда, – загаявсь
640] В полі з отарою десь він, або в свинопаса, гадали.
Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:
«Правду повідай, коли він поїхав, які попливли з ним
Хлопці добірні з Ітаки? Чи, може, невільників власних
Та наймитів назбирав? Адже міг би й так він зробити.
645] Ще розкажи мені правду й про те, щоб знав я напевно:
Силою чорний він взяв корабель, проти волі твоєї
Чи добровільно ти дав, коли попросив він гарненько?»
Фроніїв син, Ноемон, у відповідь мовив до нього:
«Сам добровільно я дав, та й хто ж учинив би інакше,
650] Якби людина така, з турботою в серці такою,
Щиро просила? Важко було б їй відмовити в цьому.
Разом із ним попливли найвідважніші в нашім народі
Хлопці, і став на чолі їх громади, як я зауважив,
Ментор чи, може, то й бог якийсь, дуже до нього подібний.
655] Тільки дивуюсь я: вчора ще зранку мені тут зустрівся
Ментор ясний, хоч він з кораблем тоді в Пілос поїхав».
Мовивши це, навпростець він подався до отчого дому.
Та хвилювання обом серця обняло їм відважні:
Сісти звеліли вони женихам, припинивши їх ігри.
660] Саме тоді Антіной, син Евпейтів, до них обізвався
В гніві страшному, – люттю великою сповнилось чорне
Серце його, і очі вогнем запалали жахливим.
«От яке горе нам! Справді щасливо вдалася зухвала
Подорож ця Телемаху! А ми ж були певні, не вдасться!
665] Зовсім дитина ще, він проти волі стількох нас поїхав,
Взявши собі й корабель, і супутців з народу найкращих.
Він і в майбутньому лиха завдасть нам! Хай його силу
Виснажить Зевс, поки міри змужнілості ще не дійшов він.
Дайте-но бистрий мені корабель і супутників двадцять,
670] Щоб влаштувати засаду йому по дорозі, в протоці
Підстерегти його – поміж Ітаки й скелястої Сами, –
Ох, і гірке ж йому буде загиблого батька шукання!»
Так він сказав, і схвалили це всі і дали свою згоду.
Зразу ж вони повставали й у дім подались Одіссеїв.
675] Та Пенелопі недовго лишалося те невідомим,
Що в глибині своїх серць женихи замишляли підступно.
їй про їх змову окличник Медонт розповів, що іззаду
Чув за двором, на якому вони свої задуми ткали.
Всі перейшовши покої, приніс він цю вість Пенелопі.
680] Щойно ступив на поріг він, спитала його Пенелопа:
«З чим, окличнику, від женихів ти прийшов благородних?
Чи не сказать Одіссея божистого вірним служницям
Всю залишити роботу й вечерю для них готувати?
Краще б не сватались більше до мене і тут не збирались,
685] Хай би востаннє вони тут вечеряли в мене сьогодні!
Надто сюди ви вчащаєте, спадщину всю, весь достаток
Нищите ви в Телемаха розумного! Видно, ніколи,
З часу, як дітьми були, від батьків ви своїх не чували,
Як Одіссей богорівний до ваших поставився рідних,
690] Як не вчинив він і навіть не мовив лихого нікому
В цілім народі, хоч це й властиво державцям божистим,
Що одного зненавидять, а другого милують надто.
Він же нікому з людей аніякої кривди не вдіяв.
Ви ж тут і дух свій, і ваші діла недостойні вже ясно
695] Всім показали, – нема за колишнє добро в вас подяки!»
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
«О володарко, якби ж тільки це було лихо найбільше!
Гірших, страшніших нещасть багато іще замишляють
Ті женихи, – бодай би цього не дозволив Кроніон!
7оо Гострою міддю гадають вони Телемаха убити
Десь по дорозі додому. Вістей про батька питати
В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний»
Так він сказав, а в неї і серце, й коліна зомліли,
Довго безмовна була вона, очі рясними сльозами
705] Сповнились їй, і голос немов перервався дзвонистий.
Врешті такими вона озвалась до нього словами:
«Де ж мій, окличнику, син? І чого десь було йому їхать
На кораблях бистрохідних, що в морі за коней дорослим
Правлять мужам і по водних блукають просторах безкраїх?
710] Чи не на те, щоб і ймення його між людьми не лишилось?»
Відповідаючи, мовив до неї Медонт тямовитий:
«Я вже не знаю, чи бог то його напоумив, чи сам він
Зваживсь душею до Пілоса їхать, щоб там розпитати –
Вернеться батько додому, чи, може, він зовсім загинув».
715] Мовивши це, пішов він назад через дім Одіссеїв.
Смуток обняв її, серцю нестерпний; їй навіть несила
В кріслі сидіти було, а багато стояло їх в домі.
Сіла вона на порозі затишної спальні своєї
Й гірко заплакала, з нею й служниці усі заквилили,
720] Скільки було їх у домі цілому, старих з молодими.
Ревно голосячи, мовить крізь сльози до них Пенелопа:
«Слухайте, любі! Послав мені горя й журби Олімпієць
Так, як нікому з жінок, що родились зі мною й зростали:
Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,
725] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,
Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.
Нині ж і сина коханого бурі кудись в невідоме
З дому забрали, – я навіть не чула, коли він зібрався.
З вас же ні жодна, жорстокі, і в думку собі не поклала
730] З ліжка збудити мене, хоч знали усі ви напевно
Час, коли з дому на той корабель він пішов крутобокий.
Знала б тоді я, що він у далеку зібрався дорогу,
Дома, проте б, залишивсь, хоч і як би в ту путь поривався,
Чи неживою мене у своїй би покинув оселі.
731 Швидше гукніть-но до мене сюди служника ви старого,
Долія, з тих, що дав батько мені, коли йшла я ще заміж;
Сад він багатодеревний мені стереже, – тож негайно
Десь із Лаертом хай сяде і все хай розкаже докладно, –
Може, той серцем своїм придумає якось нагоду
740] 3 скаргою вийти до люду, мовляв, женихи замишляють
Підступом сина убити в нащадка богів Одіссея».
Лагідно мовить стара годувальниця їй, Евріклея:
«Доню кохана! Хочеш – безжальною вбий мене міддю,
Вижени з дому мене, – не втаю я від тебе ні слова.
745] онала усе я тоді і всього принесла, що звелів він, –
Хліба й напоїв солодких. Та взяв він із мене велику
Клятву – про це не раніш дванадцяти днів розказати,
Як не спитаєш сама чи від інших про це не почуєш,
Щоб не псувала плачем ти прекрасної вроди своєї.
750] Краще умийся і, стан свій у чисте прибравши одіння,
Вийди у верхні покої з своїми служницями разом
І помолися Афіні там, Зевса могутнього доньці, –
Сина твойого від смерті здолає вона врятувати, –
Та не труди вже ти старця тружденного. Бо не гадаю,
755] Щоб у блаженних богів лиш ненависть була до нащадків
Аркесіада, хтось з них залишиться й власником буде
Високоверхого дому й далеких ланів плодоносних».
Мовила – й плач вгамувала, й від сліз їй утримала очі.
Вмилась вона і, стан свій у чисте прибравши одіння,
760] Вийшла у верхні покої з своїми служницями разом,
Всипала в кошик ячменю і стала молитись Афіні:
«Зглянься, незборена Зевса егідодержавного доню!
Як коли-небудь у домі своїм Одіссей велемудрий
Жирні палив тобі стегна биків чи овечок жертовних,
765] То спогадай про це нині й врятуй мого любого сина –
Від женихів захисти, що в підступах так знахабніли».
Мовила й заголосила. Та вчула молитви богиня.
Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях,
Хтось і таке говорив уже з тих юнаків знахабнілих:
770] «Дуже старанно готує свій шлюб багатьом нам жадана
Владарка й гадки не має, що синові вбивство готують».
Хтось говорив це й не знав, що й їм незабаром зготують.
Голос підвищив тоді Антіной і так до них мовив:
«От навіжені! Остерігайтеся високодумних
775] Слів, щоб туди усередину хтось не доніс би їх часом.
Мовчки вставаймо тепер і почнімо тихенько здійсняти
Замір, який нам усім сьогодні припав до вподоби».
Мовивши це, він обрав із них двадцять мужів найсміліших
І до швидкого повів корабля на узмор’я піщане.
780] Зсунули чорний вони корабель свій на воду глибоку,
Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,
Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,
Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;
Зброю також бойову служники принесли їм ретельні;
785] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли,
Сіли вечеряти й там аж до пізнього вечора ждали.
А Пенелопа розумна у верхніх покоях тим часом
Все без питва та їства, сумна і голодна, лежала
Й думала тільки, чи смерті умкне її син бездоганний,
790] Чи від руки женихів отих високодумних загине,
Наче зацькований лев, що мечеться поміж мисливців,
Бачачи з жахом, як швидко підступне їх вужчає коло,
Так хвилювалась вона, поки сон не прилинув солодкий, –
Тілом ослабла, на ложе схилилась і тихо заснула.
795] Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
Привид створила вона, подобою схожий на жінку –
Мужнього серцем старого Ікарія доньку Іфтіму,
Що за Евмела пішла, який проживає у Ферах.
До Одіссея божистого в дім вона привид послала,
800] Щоб Пенелопі скорботній, яка умлівала сльозами,
Плач припинити невтішний, і сльози, й гіркі вболівання.
В спальню примара ввійшла, не зрушивши засув ремінний,
Стала у голови сплячій і слово таке їй сказала:
«Спиш, Пенелопо, скорботою любе намучивши серце!
805] Вічні боги, що безжурно у небі живуть, не дозволять
Плакать тобі і журитись, – повернеться скоро додому
Любий твій син, нічим-бо не винний він перед богами».
В відповідь мовила так багата умом Пенелопа,
Сном оповита солодким за брамою марень сновидних:
810] «Як ти прийшла сюди, сестро? Адже ти не часто раніше
В мене бувала, бо надто далеко від нас проживаєш.
Як же ти радиш тепер вгамувати ці сльози й ридання
Журні, що тугою серце і душу мені огортають?
Спершу загинув мій муж благородний із серцем левиним,
815] Найвидатніший з данаїв у доблестях різноманітних,
Слава якого в Елладі і в Аргосі широко лине.
Нині ж улюблений син з кораблем десь поплив крутобоким,
Юний, без досвіду ще, ні до праці він, ні до поради.
Ним іще більше тепер я журюся, аніж чоловіком, –
820] Вся аж тремчу я за нього й боюсь, щоб не сталося лиха
З ним ні між тими людьми, до яких він поїхав, ні в морі.
Має-бо він ворогів, що лихе умишляють на нього
Й хочуть раніше убить, ніж до рідного вернеться краю».
Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:
825] «Більше сміливості, сестро, нічого не бійся душею!
Подорожує усюди супутниця з сином, якої
Кожен бажав би собі чоловік, бо усе вона може,
Діва Паллада Афіна, й твоїй співчуває скорботі.
Отже, й послала мене вона все це тобі розказати».
830] В відповідь мовила знов багата умом Пенелопа:
«О, як богиня ти справді і голос ти чула божистий,
То й про того нещасливого всю мені правду повідай:
Ще він живий і досі десь бачить він сонячне світло,
А чи загинув і в темній домує Аїда оселі?»
«35] Відповідаючи, мовить до неї ледь видна примара:
«Ні, я про нього не можу напевне тобі розповісти,
Ще він живий чи умер, а на вітер казать не годиться».
Мовивши це, вона зникла крізь засув на дверях ремінний
Подувом вітру. І зразу від сонних прокинулась марень
840] Донька Ікарія, й любе зігрілось їй радістю серце,
Так їй примріявся ясно весь сон цей у темряві ночі.
А женихи кораблем своїм путь вже верстали вологу,
В задумах злобних готуючи смерть Телемахові близьку.
Є невеликий в просторах морських острівець кам’янистий,
845] Він у протоці лежить між Ітаки й скелястої Сами
І Астерідою зветься; обабіч там пристані зручні
Для кораблів, – отам-то й засіли в засаду ахеї.
ПІСНЯ П’ЯТА
ЗМІСТ П’ЯТОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ СЬОМИЙ І ДАЛІ ДО КІНЦЯ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШОГО ДНЯ
Рада богів. Вони посилають Гермеса до німфи Каліпсо з наказом
негайно відпустити Одіссея. Каліпсо дає Одіссеєві знаряддя, потрібні
для побудови плота. За чотири дні судно готове, і на п’ятий день
Одіссей відпливає, одержавши від Каліпсо все потрібне в дорозі.
Сімнадцять днів плавання триває благополучно. На вісімнадцятий день
Посейдон, повертаючись від ефіопів, упізнає в морі Одіссея, що плив на
легкому своєму плоті; він насилає бурю, яка руйнує пліт; але Одіссей
одержує від Левкотеї намітку, яка рятує його від затоплення; цілих три
дні носять Одіссея бурхливі хвилі; нарешті надвечір третього дня він
виходить на берег феакійського острова Схерії.
ПЛІТ ОДІССЕЇВ
Щойно проснувшись, Еос із постелі Тіфона ясного
Встала, щоб світло нести і смертним усім, і безсмертним.
Вже на нараду зібрались боги, і сидів поміж ними
Зевс громовладний, що всіх перевищує міццю своєю.
5] їм не забула Афіна про всі Одіссеєві лиха
Розповісти, – турбувалась, що в німфи він так забарився.
«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!
Хай ні один володар берлоносний не буде ласкавий,
Лагідний, добрий; нехай, справедливості в серці не знавши,
10] Завжди жорстокий, вчиняє неправду злочинну, якщо вже
Не пам’ятає ніхто Одіссея божистого в бідних
Людях, що ними колись він правив, як батько ласкавий.
Терплячи лихо тяжке, на острові нині сидить він
В домі у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі
15] Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.
Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,
Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.
Любого сина його вороги замишляють убити
Десь по дорозі додому, – вістей про батька питати
20] В Пілос священний поїхав він та в Лакедемон преславний».
Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив:
«Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу?
Чи не сама-бо ти думку колись подала і пораду,
Як Одіссею, вернувшись додому, за себе помститись?
25] Ти проведи Телемаха уміло, адже ти це можеш,
Щоб неушкоджений він до своєї прибув батьківщини,
А женихи щоб ні з чим на своїм кораблі повернулись».
Мовивши це, Гермеса гукнув він, коханого сина:
«Знов, як і завжди, ти нашим, Гермесе, провісником будеш;
Німфі скажи пишнокосій про вирок ти наш непохитний:
Щоб повернувся до дому свого Одіссей витривалий,
Тільки б не смів його хтось із богів чи людей супроводить,
Хай на плоту, міцно збитім, пливе і, хоч лиха зазнає,
В Схерію широкоскибу на день аж двадцятий прибуде,
35] В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним.
Серцем вони і його, як безсмертного бога, вшанують
І кораблем відішлють у рідну його батьківщину,
Золота стільки, і міді, й одежі йому надававши,
Скільки з-під Трої, свою одержавши здобичі пайку,
40] Він не привіз би ніколи, хоч би й повернувся щасливо.
Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись
В високоверху оселю і в рідну свою батьківщину».
Так він сказав, і гонець послухав його світлосяйний:
Зразу ж до ніг золоті підв’язав він ізнизу підошви,
45] Гожі й нетлінні, що всюди із подувом вітру найлегшим
І по воді, й по безкраїх просторах землі його носять.
Жезл він у руки узяв, що ним, коли схоче, то людям
Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих.
Швидко з жезлом тим полинув могутній гонець світлосяйний
50] І, обминувши Перею, на море з етеру спустився
Та понад хвилями низько літав, мов чайка крилата,
Що, в буйнохвильному морі безкрайому ловлячи рибу,
Крила потужні свої оббризкує в піні солоній, –
Наче та чайка, Гермес по хвилях ширяв незліченних.
55] Щойно до острова він у просторах далеких дістався,
На суходіл тоді вийшов Гермес з фіалкового моря
Й далі пішов до печери великої, де пишнокоса
Німфа жила, – на ту пору якраз він застав її дома.
Полум’я в неї велике палало на вогнищі, й запах
60] Кедра сухого й пахучої туї далеко по всьому
Острові линув. Вона ж виводила пісні дзвінкої
І, золотим на кроснах керуючи човником, ткала.
Ліс зеленів густолистий навколо печери тієї –
Вільха росла, і тополі стрункі, й запашні кипариси;
65] Птахи у вітті густому гніздилися ширококрилі –
Яструби й сови, а з ними іще й прибережні ворони
Довгоязикі, що з моря прожиток собі здобувають.
Там же, навколо печери глибокої, скрізь винограду
Порозросталися лози, дозрілими фонами пишні.
70] І недалеко одне біля одного воду прозору
Чисті чотири джерела струмили у сторони різні.
А навкруги килимами м’якими з селери й фіалок
Луки стелилися. Навіть безсмертний, сюди надійшовши
Й глянувши, зачудувався б і в серці відчув насолоду.
75] В захваті щирому тут зупинився гонець світлосяйний.
Потім, коли надивився і тим свою душу натішив,
Він увійшов у простору печеру. Глянувши тільки,
Зразу ж його упізнала Каліпсо, в богинях пресвітла,
Бо один одного вічні не можуть богове не знати,
80] Навіть коли б між собою й ніколи вони не стрічались.
Та не знайшов Одіссея, відважного серцем, в печері, –
Як і раніш, той на скелі сидів прибережній, і плакав,
Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,
І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.
85] І запитала в Гермеса Каліпсо, в богинях пресвітла,
В крісло чудове, блискуче його посадивши гостинно:
«З чим же то, золотожезлий Гермесе, до мене прийшов ти,
Гостю мій любий та гожий? Не часто буваєш ти в мене.
Що тобі треба, скажи, – спонукає-бо серце зробити
Все, що я в силі зробить, усе, що зробити можливо.
Прошу, заходь, щоб могла як гостя тебе я прийняти».
Мовивши це, богиня поставила стіл перед гостем,
Повний амбросій, червоний нектар із водою змішала;
Із задоволенням їв і пив тут гонець світлосяйний,
95] А як уволю поснідав і їжею дух підкріпив свій,
То до богині звернувся і в відповідь мовив до неї:
«Ти мене, бога, питаєш, богине, чого завітав я, –
Щиро тобі розповім, як сама ти того побажала.
Зевс наказав мені йти сюди, йшов я не з власної волі.
100] Хто б це хотів добровільно пробігти солоного моря
Простір безкрайній? То й близько тут місця не видно, де люди
Жертви священні богам в гекатомбах приносили щедрих.
Та неможливо веління егідодержавного Зевса
Переступати й богам або ухилятись від нього.
105] Мовить він, муж найнещасніший тут пробуває у тебе
З тих, що Пріамове місто колись дев’ять літ воювали,
А на десятий, в руїну його обернувши, додому
їхали; та, повертавшись, Афіну вони прогнівили,
Й вітер вона лиховійний і хвилю страшну їм наслала.
110] Товариші його славні усі там загинули марно,
Тільки його сюди вітер заніс і хвиля пригнала.
Отже, велить тобі Зевс якнайшвидше його відпустити,
Бо не загинути десь від рідних і любих далеко –
Доля судила і рідних побачить йому, і вернутись
115] В високоверху оселю і в милу його батьківщину».
Так він сказав, і жахнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,
Та, до Гермеса звернувшись, промовила слово крилате:
«О, які заздрі, які ви, богове, над міру жорстокі!
Як вас гнівить, коли явно богиня із смертним розділить
120] Ложе і любого їй за свого визнаватиме мужа!
Так, коли мужем взяла Оріона Еос розоперста,
Дуже їй заздрили ви, що в небі живете безжурно,
Поки, здогнавши в Ортігії, ніжними стрілами з лука
Золотошатна убила його Артеміда пречиста.
125] Так, коли, серця послухавши, пишноволоса Деметра
На цілині, уже ораній тричі, кохання і ложе
Стала ділить з Ясіоном, – недовго було невідомо
Зевсові це, і блискучим його поразив він перуном.
Заздрите нині й мені ви, що смертного маю за мужа.
130] Я ж врятувала його, коли на розбитому кілі
Він опинивсь, – корабель його бистрий перуном блискучим
Зевс ущент розтрощив серед винно-пурпурного моря.
Товариші його знатні загинули всі в тій дорозі,
Тільки його сюди вітер приніс і хвиля пригнала.
135] Я ж і кохала його, й годувала, й безсмертним зробити
Пообіцяла, щоб він уже зовсім не старів ніколи.
Та неможливо веління егідодержавного Зевса
Переступати й богам або ухилятись від нього.
Раз того Зевс вимагає й наказує, – хай уже їде
140] В море пустинне, мені ж – нема його як виряджати:
Ні кораблів веслохідних у мене нема, ні супутців,
Щоб помогли йому їхати лоном широкого моря.
Все ж я готова порадить його, не таївши нічого,
Як йому цілим-здоровим до рідного краю вернутись».
145] Відповідаючи, мовив тоді їй гонець світлосяйний:
«Тож відпусти його швидше, побійся ти Зевса гнівити,
Щоб і тобі його гніву зазнать не прийшлось незабаром».
Мовивши це, віддалився могутній гонець світлосяйний.
Зевсову волю від нього почувши, німфа-владарка
До Одіссея, відважного серцем, відразу ж побігла.
На прибережній він скелі сидів, і від сліз його очі
Не висихали, солодке життя по краплині стікало
В тузі по дому, й до німфи душа його вже не лежала,
Ночі, проте, мимоволі проводити з нею він мусив
155] В гроті глибокім, хоч сам не бажав, а вона лиш бажала.
Вдень же на скелі стрімкій над берегом моря сидів він,
Смутком, слізьми і риданням свою розриваючи душу,
І в неозору морську далечінь крізь сльози дивився.
Близько до нього підходить і мовить в богинях пресвітла:
160] «Годі тобі, бідолашний, журитися так і весь вік свій
Тут марнувати! Я вже тебе й відпустити готова.
Йди ж бо великі дерева рубай та міддю збивай з них
Пліт широкий; а потім помостом із брусся його ти
Високо встелиш, щоб виніс тебе він крізь море імлисте.
Хліба, й води, і вина червоного дам я доволі,
165] Щоб у дорозі голод свій мав би ти чим вдовольнити,
В шати тебе одягну і пошлю тобі вітер попутний,
Тільки б ти цілий-здоровий до рідного краю вернувся,
Як побажали боги, що простором небес володіють,
170] Значно сильніші від мене як розумом, так і ділами».
Мовила – й світлий жахнувсь Одіссей, у нещастях незламний,
І, обізвавшись до неї, він слово промовив крилате:
«Не поворот мій, богине, щось інше ти маєш на думці!
Перепливти на плоту мені кажеш страшну й небезпечну
175] Моря глибінь, що нелегко й швидкі кораблі рівнобокі
Перепливають її, утішені Зевсовим вітром!
Наперекір тобі, я на пліт той не вийду нізащо,
Поки не зважишся клятву велику, богине, зложити,
Що не замислиш ти більше мені аніякого лиха».
‘«° Так він сказав, і всміхнулась Каліпсо, в богинях пресвітла,
Й, гладячи руку, назвала його на ім’я, і сказала:
«Хитрий же ти, Одіссею, тямущий ти, не легковажний,
Раз ти до мене з таким надумав звернутися словом!
Будьте ж ви свідками, земле і небо широке над нами,
185] І під землею Стіксові води, – це клятва страшенна,
Більшої клятви уже й між богів не буває блаженних, –
Що не замислю тобі я ніякого іншого лиха.
Думаю й мовлю я так, як самій би собі я бажала
Радить, коли б і мені яка трапилась в тому потреба.
190] Маю-бо розум і я справедливий, і в грудях у мене
Дух не залізний, а здатний до жалощів та милосердя».
Мовивши це, вперед вирушає в богинях пресвітла
Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
Так у печеру глибоку ввійшли – богиня і смертний;
195] Сів він у крісло чудове, з якого підвівся недавно
Вісник Гермес, – а німфа на стіл перед ним становила
їжу всіляку й напої, що люди їх смертні вживають.
Поряд сідає й сама з божистим вона Одіссеєм,
Вносять амбросію їм із нектаром солодким служниці,
200] Й руки до поданих страв одразу ж вони простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Перша озвалась до нього Каліпсо, в богинях пресвітла:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
Отже, ти справді бажаєш на рідну свою батьківщину
205] Зараз же їхати? Що ж, хай щастя тобі усміхнеться!
Все ж якби серцем довідавсь ти, скільки недолі зазнати
Ще тобі суджено, поки дістанешся рідного краю,
То залишився б зі мною оселю ти цю пильнувати
Й став би безсмертним. Та ні, ти водно лише бачити прагнеш
210] Власну дружину, всі дні за нею ти серцем нудьгуєш,
Тільки ж ні вродою я, ні станом своїм перед нею
Наче нітрохи не гірша. Ніяк-бо воно й неможливо
Смертній з безсмертними зростом своїм чи красою змагатись».
В відповідь знову до неї озвавсь Одіссей велемудрий:
215] «Ти не гнівися, владарко богине! І сам-бо я добре
Знаю, наскільки і постаттю, й зростом своїм, і красою
Гірш виглядає від тебе розумна моя Пенелопа.
Смертна вона, ти ж безсмертна, і старість тобі невідома.
Та лиш до неї я прагну й цілісінькі дні пориваюсь
220] Все ж повернутись додому й побачити день повороту.
А як з богів мене хтось розіб’є в винно-темному морі –
Стерплю я, маю-бо в грудях бідою гартоване серце.
Стільки я досі намучився, стільки біди натерпівся
В хвилях морських, що нехай тепер станеться й це вже зі мною».
225] Так говорив він, а сонце зайшло, й потемніло навколо.
Вдвох під склепіння печери глибокої разом зайшовши,
Розкошували коханням вони, сам на сам залишившись.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Зразу свій плащ і хітон Одіссей тут накинув на себе,
230] Вбралась і німфа у довге сріблясто-блискуче одіння,
Ніжне й тонке, золотим пояском пречудовим ошатний
Стан свій стягнула, й ясною наміткою голову вкрила,
І почала Одіссея відважного в путь виряджати.
Мідну велику сокиру дала, до рук відповідну,
235] З лезом, обабіч нагостреним добре й насадженим міцно
На топорище з оливного дерева, гарне на вигляд.
Потім, подавши тесло, обточене гладко, у дальній
Острова край повела, де великі зростають дерева –
Вільха, й тополі стрункі, і сосни, до неба високі,
з”» Давній отой сухостій, для плавби особливо придатний.
Тож показавши йому, де великі зростають дерева,
Знову додому вернулась Каліпсо, в богинях пресвітла.
Став він дерева рубати, і вмить закипіла робота:
Двадцять дерев він зрубав, обчистив сокирою віття,
245] Гладко усе обтесавши, бруси по шнуру обрівняв він.
Свердел тим часом принесла Каліпсо, в богинях пресвітла,
Балки усі просвердлив ним і злагодив він їх докупи:
Шворнями їх позбивав та ще й закріпив їх скобами.
Розміру саме такого, яким досвідчений тесля
250] Вшир та уздовж окреслює суден вантажних основу, –
Саме таким і зробив Одіссей той пліт свій завбільшки.
Палубу зверху уклав він, рядами з боків приладнавши,
Густо підпори і дошки великі на них настеливши.
Щоглу поставив і рею на ній прикріпив для вітрила,
255] Потім стерно приладнав, щоб плотом тим зручніш керувати.
Огородив його далі він віттям вербовим навколо,
Щоб захищатись од хвиль, і гілля ще наклав для баласту.
Німфа внесла для вітрил полотна, у богинях пресвітла.
Взявся й за цю він роботу і добре упорався з нею.
260] Линви до рей прив’язав, а до низу – канати й кодоли,
Й пліт свій підоймою врешті спустив він у море священне.
День аж четвертий минув, поки всю докінчив він роботу.
П’ятого дня відпустила його богосвітла Каліпсо,
В шати пахучі вдягнувши й скупавши його на дорогу.
Міх йому з гарним вином у запас положила богиня,
Другий – з водою міх величезний, із їжею – третій
Шкурятянйк, а в ньому ще й ласощів різних багато.
Теплий вітрець попутний услід йому німфа послала,
Й радісно вітру віддав паруси Одіссей богосвітлий.
270] Сів за стерно він і зразу ж плотом заходивсь керувати
Вправно, і сон дрімотний йому не спадав на повіки, –
Він у Плеяди вдивлявся, у пізній захід Волопаса
Та у Ведмедицю, – інші ще Возом її називають.
Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона,
275] Тільки один до купань в Океані-ріці не причетний.
Отже, Каліпсо йому наказала, в богинях пресвітла,
Віз той ліворуч од себе, прямуючи морем, лишати.
Плив уже днів він сімнадцять, широким прямуючи морем.
На вісімнадцятий день показалися гори тінисті
280] Краю феаків, і зовсім туди вже було недалеко, –
В морі туманнім, як щит бойовий, їх земля виглядала.
Від ефіопів вертався тим часом землі потрясатель, –
Він ще від пагір Солімських здаля Одіссея побачив,
Як той по морю пливе, і розгнівався серцем ще дужче;
285] Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:
«Лишенько! Мабуть, щось інше уже ухвалили безсмертні
Про Одіссея за час, поки був я в землі ефіопській.
Ось він вже близько країни феаків, де вирватись має
З зашморгу лиха й нещасть, що його настигають невпинно.
290] Ні, ще немало, кажу, йому горя належить набратись!»
Мовивши це, він хмари зігнав і, у руки тризубець
Свій ухопивши, море розбурхав, вітрів усіх буйні
Подуви враз розбудив і чорними хмарами землю
Й море усе оповив, – ніч темна із неба нависла.
295] Східний Евр і Зефір противійний, народжений ясним
Небом Борей і Нот полуденний вже хвиль назганяли.
Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли, –
Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:
«Ох, і нещасний же я! І що тепер буде зі мною?
300] Дуже боюсь, що правду богиня мені віщувала,
Як говорила, що, перше ніж рідного краю дістатись,
В морі біди натерплюся, – усе це збувається нині.
Скільки-бо хмар назганявши, безкрає вповив ними небо
Зевс, і море розбурхав глибоке, й вітрів усіх буйні
305] Подуви враз розбудив, – це, напевно, моя вже загибель!
Втроє і вчетверо ви щасливіші, данаї, що смертю
На рівнині полягли біля Трої, в догоду Атрідам!
Краще б убили й мене, і долю свою я прийняв би
В день той, коли незліченні троянці мене закидали
310] Мідними списами біля убитого сина Пелея, –
З честю й мене поховали б, і славу я мав би в ахеїв.
Нині ж печальною смертю загинуть мені доведеться».
Щойно він вимовив це – із шумом страшним величезн»
Хвиля згори налетіла на пліт і у вир закрутила.
315] Сам він далеко від плоту упав і стерно із ослаблих
Випустив рук; у жахливій завії вітрів протилежних
Переламало якраз посередині щоглу високу;
Рею з вітрилом зірвало й далеко закинуло в море.
Сам, захлинаючись, довго тримавсь він, проте, під водою.
320] Виринуть швидко хвиля велика йому заважала
Й одяг обтяжував той, що дала богосвітла Каліпсо.
Зрештою виринув він, плюючись безустанно водою
Гірко-солоною, що з голови його звільна струмила.
Змучений тяжко, про пліт свій розбитий, проте, не забув він,
325] Кинувся в хвилю за ним і, швидко його наздогнавши,
Сів посередині саме, уникнувши смерті близької.
Хвиля й туди і сюди той пліт течією носила.
Наче північний Борей восени по рівнині ганяє
Всохлі терни й будяки, що разом сплелись колючками,
330] Так і вітри над морською пучиною пліт той носили:
То його Нот перекине Борею, щоб гнав кудись далі,
То його Евр віддає Зефірові знов на поталу.
Кадма дочка, Левкотея, узріла його, струнконога;
Смертна раніш, називалась Іно й говорила по-людськи,
335] Нині ж в глибинах морських вона божеські почесті має.
Зглянувшись над Одіссеєм, що так бідував серед моря,
Мовби та чайка, злетіла вона над простором безкраїм,
Сіла з ним поруч на пліт і так почала говорити:
«Бідний, чого ж Посейдон, землі потрясатель, страшенно
340] Так розлютився, що стільки оце надіслав тобі лиха?
Та не погубить тебе, хоч і дуже того він бажає.
От що тепер ти зроби, – не здаєшся-бо ти нерозумним.
Скинь усю одіж із себе й віддай тоді пліт свій по хвилях
Вітру носити, а сам, гребучи руками уперто,
В землю феаків пливи, де судилось тобі врятуватись.
На, розгорни під своїми грудьми цю намітку нетлінну, –
З нею ні злої біди, ні загибелі ти вже не бійся.
Тільки, коли суходолу руками своїми торкнешся,
Зразу ж зніми цю намітку і в море закинь винно-темне,
Далі від суші, а сам повернися та йди собі прямо».
Мовивши це, віддала богиня йому ту намітку;
Чайкою в море широке, що так хвилювалось навколо,
Знову поринула, й чорна умить її хвиля покрила.
Світлий замисливсь тоді Одіссей, у нещастях незламний;
355] Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного серця:
«Горе мені! Чи не знову пряде якийсь підступ на мене
Хтось із безсмертних, лукаво мій радячи пліт залишити?
Та не послухаюсь я, бо, як бачу на власні я очі,
Ще та далеко земля, де, казала вона, мій рятунок.
360] От як зроблю я, й, здається мені, це буде найкраще:
Поки оці деревини ще купи триматися будуть,
Доти сидітиму тут і терпітиму всякі напасті;
Тільки тоді, як пліт мені хвиля дощенту розтрощить,
Кинуся вплав, – нічого вже кращого тут не придумать».
365] Поки отак він серцем своїм і думками вагався,
Хвилю велику підняв Посейдон, землі потрясатель,
Страшно високу, важку, крутоверху, і кинув на нього.
Так от, як скирту соломи сухої той вихор бурхливий
Раптом підхопить і всю її в різні розкидає боки, –
370] Порозкидало так хвилею пліт. На одній деревині
Верхи вчепивсь Одіссей, немов на коні скаковому,
Одяг увесь поскидав, що дала йому світла Каліпсо,
Потім собі під грудьми розгорнувши намітку нетлінну,
Кинувсь у хвилю він сторч головою й, розкинувши руки,
375] Мав уже плинути. Знов це побачив землі потрясатель,
Грізно мотнув головою і так сам до себе промовив:
«Лиха на суші зазнавши, тепер ще поплавай по морю,
Поки дістанешся ти до людей, годованців Зевса.
Лаять, надіюсь, не будеш, що мало завдав тобі лиха».
380] Мовивши це, батогом він по конях шмагнув буйногривих
І аж у Еги помчав, де була його славна оселя.
Інше замислила тут ясноока Зевсова донька:
Всім піднебесним вітрам вона вільні шляхи зав’язала,
Стихнуть звеліла усім і спокійно лягти спочивати,
385] Бистрого тільки Борея лишила і згладила хвилі,
Щоб до самої землі веслолюбних феаків дістатись
Міг Одіссей богорідний і Кер там і смерті уникнуть.
Так він два дні і дві ночі по хвилі бурхливій носився,
Серце йому віщувало не раз недалеку загибель.
390] Тільки як третю осяяла днину Еос пишнокоса,
Вщухнув поривчастий вітер, і море безмежне окрила
Тиша безвітряна. Вгору піднісшись на хвилі високій,
Глянув він пильно, і от – недалеко вже землю побачив.
Так наче діти радіють, коли вже одужує хворий
395] Батько, що довго лежав, виснажливі терплячи болі,
Й чахнув дедалі все більш, божеством замучений лютим,
Врешті ж боги їм на радість його увільнили з недуги, –
Так же зрадів Одіссей, як дерева і землю побачив.
Кинувсь пливти він, щоб швидше на сушу ногами ступити.
400] А на таку вже наблизившись віддаль, щоб поклики чути,
Гомін прибою почув він, що в скелях шумів прибережних, –
З ревом оглушливим хвиля страшенна об берег високий
Билася там і солоною піною все заливала.
Пристані там не було, ні затоки, де б суднам ховатись;
405] Всюди лиш кручі, та скелі суворі, та рифи стирчали.
Серце й коліна тоді Одіссеєві враз затремтіли –
Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:
«Горенько! Нащо оцю несподівано землю побачить
Дав мені Зевс і стільки зорав я пучини морської,
410] Як за поріг я моря пінистого вийти не можу!
Скрізь лише гостре каміння, і хвиля бушує навколо
З ревом невпинним, і всюди лиш скелі здіймаються голі.
Море при березі дуже глибоке, і ніяк ногами
Дна досягнути у ньому й уникнуть загибелі злої.
415] Тільки-но вилізти схочу, а хвиля мене о стрімчасті
Скелі із силою вдарить, і спроба та марною буде.
А попливу я уздовж узбережжя, можливо, знайду там
Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку, –
Страшно, якщо понесе мене вітер бурхливий в багате
420] Рибою море і знову стогнатиму важко я в ньому;
Чи не нашле якийсь бог злоумисний на мене велику
З моря потвору, що їх Амфітріта годує преславна;
Знаю-бо – лютий на мене преславний землі потрясатель».
Поки отак він серцем своїм і думками вагався,
425] Хвиля страшенна його понесла вже на берег скелястий.
Шкіру зірвало б із нього і кості б йому потрощило,
Та положила на серце йому ясноока Афіна –
Скочить на скелю й двома ухопитись за неї руками;
Стогнучи, виснув на ній, аж поки відхлинула хвиля.
430] Так він уникнув її, та друга, набігши неждано,
Геть його збила зі скелі й відкинула в море далеко.
Як у поліпа морського, коли із нори його вирвать,
В щупальцях вогких дрібні камінці ще тримаються густо,
Так і на скелі стрімчастій з долонь його смілих лишилась
Клаптями шкіра, а сам він під хвилею зник гомінкою.
Всупереч долі загинув би так Одіссей бідолашний,
Та напоумити встигла його ясноока Афіна:
Вирнувши з хвилі, що з ревом на кручі стрімкі набігала,
Вздовж узбережжя поплив, поглядаючи, може, ще знайде
440] Берег пологий де-небудь чи тиху, спокійну затоку.
Так пливучи, аж у гирлі ріки яснохвильної раптом
Він опинився, – те місце здалося йому найзручнішим:
Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний.
Гирло потоку впізнавши, почав він у серці молитись:
445] «Зглянься, хто б ти не був, володарю! До тебе з благанням
Щирим вдаюсь, від погроз Посейдона тікаючи з моря.
Навіть в очах у безсмертних богів заслуговує шани,
Хто у них захисту просить, як я, що, біди натерпівшись,
Нині твою течію і коліна твої обнімаю!
450] Змилуйсь, володарю! Бути твоїм прохачем я волію!»
Так він благав, і затримав той бог течію невгамовну,
Хвилю вповільнив і, тишу створивши навкруг, Одіссея
В гирлі ріки врятував. Уже-бо й коліна у нього,
Й руки міцні задубіли, і серце у морі охляло;
455] Тіло набрякло усе, струмками вода виливалась
З рота і з ніздрів, а сам він без слова лежав, без дихання,
Ледве живий, – бідолаху знесилила втома страшенна.
А як уже опритомнів і дух в його серці зібрався,
Зняв він із себе оту нетлінну намітку богині
460] Й кинув далеко у річку, що плинула в море безкрає.
Швидко її понесла течія, і Іно підхопила
В милі долоні тканину. Він вийшов із річки нарешті,
Ліг в очереті і землю родючу почав цілувати.
Повен тривоги, озвавсь до свого він одважного духа:
465] «Ох, як я витерплю це? І що тепер буде зі мною?
Тільки-но я біля річки цю ніч проведу небезпечну,
То на холодній росі та під інеєм лютим я змерзну,
Зморений, кволий, тут можу і зовсім я дух свій віддати –
Вітром-бо дуже різким повіває з ріки на світанку.
470] А як на пагорок вийду я цей до тінистого гаю,
Ляжу в гущавині спати, й покинуть мене в ту хвилину
Втома й озноб, і сон мені очі заплющить солодкий, –
Все ж я боюся, щоб звірам за здобич не стати й поживу».
Поміркувавши отак, він вирішив зрештою краще
475] В гай затишний прямувать, що на пагорку ріс недалеко
Тої ріки. До подвійних кущів він пробрався оливних,
Що позростались докупи, з родючими, плідними – дикі.
їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,
Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,
480] Не проникали й дощі поміж них, – гущиною такою
Переплелося їх віття. До них Одіссей і подався
Поповзом, вимостив милими там він своїми руками
Ложе широке, бо всюди лежали опалого листя
Купи такі, що під ними і двоє, і троє укритись
485] Взимку могли, яка б не була тоді стужа навколо.
Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний,
Ліг посередині, й зверху ще купу нагріб він на себе.
Як головешку пастух у попелі чорнім ховає
Серед далекого поля, де й близько немає нікого,
490] Сім’я б вогню зберегти й не ходити по нього до інших, –
Так Одіссей заховався у листя. Солодкий Афіна
Сон йому в очі влила і милі зімкнула повіки,
Щоб від тяжкої утоми звільнити його якнайшвидше.
ПІСНЯ ШОСТА
ЗМІСТ ШОСТОЇ ПІСНІ
ТРИДЦЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ
Афіна уві сні спонукає Навсікаю, дочку феакійського владаря
Алкіноя, йти разом з подругами й служницями прати білизну у струмку.
Вони ладнаються з пранням біля того місця, де Одіссей лежить у
глибокому сні. Прокинувшись від їх голосів, він наближається до
Навсікаї і просить її дати йому одяг та пристанище; владарівна
запрошує його йти слідом за нею до міста і дає потрібні поради. Він
супроводить Навсікаю до Палладиного гаю, що був недалеко від міста.
ПРИБУТТЯ ОДІССЕЯ ДО ФЕАКІВ
Так незламний в біді спочивав Одіссей богосвітлий,
Сном оповитий глибоким. От саме в ту пору Афіна
В землю племен феакійських прийшла, у їх місто славетне.
Здавна жили вони десь в Гіпереї широкопросторій,
5] Близько країни диких і буйних кіклопів, що часто
З ними до бою ставали, потужнішу маючи силу.
Тим-то відтіль Навсітой боговидий і переселив їх,
В Схерії їх обсадив, від людей промислових далеко,
Муром навколо все місто обвів і оселі поставив,
10] Храми богам збудував і поля поділив на ділянки.
Керою здоланий, вже відійшов він в оселю Аїда, –
Тож керував Алкіной, тямовитістю богу подібний.
В дім Алкіноя ввійшла ясноока богиня Афіна,
Про поворот Одіссея відважного дбаючи в мислях.
15] В спальню проникла, майстерно обладнану, де спочивала
Дівчина, вродою й станом струнким до богині подібна, –
Мужнього то Алкіноя прекрасна дочка Навсікая.
Дві біля неї служниці, красою з харитами рівні,
Спали обаполи світлих дверей, зачинених міцно.
20] Подувом вітру вона до дівочої лине постелі,
В головах стала над нею й розмову свою починає,
Вигляд прибравши дочки мореплавця Діманта, з якою,
Бувши однолітком, змалку та дівчина подругувала.
В вигляді цьому відтак ясноока їй мовить Афіна:
25] «Чи породила тебе, Навсікає, недбалою мати?
Світлі одіння лежать без жодної в тебе уваги.
Близько твій шлюб, то належить самій одягнутися гарно
Й тих наділити усім, хто тебе на весілля вестиме.
Тим-то й сама між людьми набудеш ти доброї слави
30] Й радістю батька свого і матір поважну потішиш.
Отже, удосвіта прати білизну ми підемо разом.
Я із тобою піду помічницею, щоб якнайшвидше
Впоратись з платтям. Адже недовго тобі дівувати –
Кращі-бо з-поміж феаків тебе уже сватають люди,
15] Ти-бо й сама, і рід твій – найкращі у нашім народі.
Тож на світанку збуди славетного батька, хай в повіз
Мулів велить запрягти, щоб могли одвезти ви на ньому
Всяке вбрання, й пояси, й покривала усі білоткані.
Краще й для тебе самої не пішки до пралень ходити,
40] Надто далеко-бо їх влаштували за стінами міста».
Так оповівши їй все, пішла ясноока Афіна
Знов на Олімп, де – кажуть – свою непохитну богове
Мають оселю; ні вітер не зрушить її, не зволожить
Повіддю злива, ні сніг не окриє, лиш чисте повітря
45] Ллється безхмарне і світле навколо прозориться сяйво.
Так цілі дні там боги в утіхах проводять щасливі.
Дівчині давши пораду, туди відійшла ясноока.
Встала Еос ясношатна й збудила від сну Навсікаю,
Гарно убрану. Своїм здивована сном незвичайним,
30] Швидко в покої батьків побігла вона сповістити
Любого батька і матір. Обох вона дома застала:
Мати з служницями вже над вогнищем хатнім сиділа
Й пряжу сукала пурпурну, а батька перед дверима
Стріла вона, – на нараду керманичів люду славетних
55] Він уже йшов, видатними феаками кликаний рано.
Близько до любого батька вона підійшла і сказала:
«Таточку любий, звели запряіти для мене високий
Міцноколісний віз, щоб могла одвезти я на річку
Прати добротне вбрання, що у мене лежить забрудніле.
60] Треба й тобі, що в раді буваєш між радників перших,
Завжди чистому тілом, в одежі охайній ходити.
П’ятеро любих синів зростив у своїй ти оселі:
Двоє – одружені, три – юнаки у квітучому віці,
В вимитій чисто одежі бажають вони в хороводи
65] Наші ходити. Про все це сама я подбати повинна».
Мовила так, про жадане ж весілля ще сором було їй
Батькові мовити. Сам здогадався і так відповів він:
«Доню, ні мулів тобі, ні іншого я не відмовлю,
Йди собі, – зараз тобі запряжуть мої слуги високий
70] Міцноколісний віз, приладнають і короба зверху».
Мовивши це, служників він покликав. Слухняно зійшлися
Й воза для мулів на добрих колесах вони спорядили,
Мулів сюди ж привели і зразу впрягли у той повіз.
Дівчина світлі вбрання принесла, із комори забравши,
75] Й склала у коробі зверху, на добре гембльованім возі;
Мати ж у кошику їй поживну поставила їжу,
Ласощів всяких поклала й вина налила їй до того
В козячий міх. От зрештою дівчина сіла на повіз.
Масла пахучого мати їй тут подала в золотому
80] Слоїку – після купання себе і служниць намастити.
Віжки блискучі й батіг у руки взяла Навсікая,
Лунко хльоснула ним, і з тупотом мули побігли.
Дівчину з платтям тоді повезли вони кроком невтомним,
Ще й не саму – гуртом поспішали за нею служниці.
85] Так досягли вони всі течії повноводої річки;
Пралень було там багато, і стільки води протікало
В струменях світлих, що можна вбрання найбрудніше попрати.
Ставши на місці, вони із повозу випрягли мулів,
Вздовж вирового потоку їх далі погнали й пустили
90] Пастися в луках медяних. Із повозу потім обіруч
Плаття вони поздіймали і в темну їх кинули воду,
В ямах топтали, старанно змагаючись поміж собою.
Бруд весь одмивши, білизну вони почали полоскати
І на піску розстелили уздовж узбережжя морського
95] Там, де хвиля на сушу дрібні камінці викидає.
Потім скупались самі і, до блиску намазавшись маслом,
Тут же, на березі річки, обід споживать посідали,
Вогку ж білизну лишили на ясному сохнуть відсонні.
Вволю поївши сама, і служебниці разом із нею,
100] В м’яч почали вони грати, пов’язки з голів поскидавши;
Перед у ігрищах білораменна вела Навсікая.
Так стрілоносна, на ловах блукавши між гір, Артеміда
Високоверхий Тайгет і стрімкий Ерімант оббігає, –
Тішиться, диких полюючи вепрів і оленів бистрих;
105] З нею там німфи гуртом польові забавляються, доньки
Зевса-егідодержавця, і серцем Лето звеселилась.
Вища за всіх головою й чолом Артеміда; між ними
Легко богиню впізнати, хоч всі вони рівно прекрасні, –
Так поміж юних служниць вирізнялась незаймана діва.
110] Врешті коли уже час настав їм додому вертатись,
Мулів вони запрягли й поскладали одежу помиту, –
Спосіб надумала знов ясноока богиня Афіна,
Як Одіссея збудить, щоб побачив він діву прекрасну
І провела б його в місто вона до людей феакійських.
115] Кинула м’яч у служницю вождева дочка Навсікая,
Тільки не влучила – він у вируючу хвилю потрапив.
Голосно скрикнули всі – й Одіссей богосвітлий прокинувсь.
Сівши, так у душі і думках він почав міркувати:
«Горе мені! До кого, в яку я країну потрапив?
120] Чи непривітні і дикі тут люди, що правди не знають,
Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?
Лагідний гомін дівочий, здається, до мене долинув.
Хто це – німфи, що в горах живуть, на бескетах стрімчастих,
Чи при джерелах річок та встелених травами луках?
125] Може, нарешті я – близько оселі людей ясномовних?
Треба самому мені побачити це й дослідити».
Мовивши так, виповзає з кущів Одіссей богосвітлий,
В хащах густих відломивши рукою м’язистою гілку
З листям зеленим, щоб тіла прикрить наготу соромітну.
130] Вийшов він, мовби той лев, що виріс у горах і, сили
Певен своєї, крізь бурю і дощ із блиском огнистим
В хтивих очах на биків і овець поривається в полі
Й оленів диких полює, – утроба його спонукає
Навіть в обори міцні по дрібну пробиватись худобу.
135] Зважився так Одіссей до дівчат підійти пишнокосих,
Бувши нагим, – до цього його приневолила скрута.
Був він жахливий на вигляд, обліплений тванню морською;
В трепеті врозтіч усі по берегу порозбігались,
Лиш Алкіноєва донька одна зосталася – Афіна
140] Мужність їй вклала у серце і страх із суглобів прогнала.
Сміло стояла вона перед ним, Одіссей же вагався –
Краще коліна обняти прекрасної діви чи краще,
Стоячи одаль, у неї зворушливим словом благати
Одіж йому принести і шлях показати до міста.
145] Так він, міркуючи, визнав нарешті, що буде найкраще,
Стоячи одаль, її зворушливим словом благати,
Але колін не торкатись і дівчину тим не гнівити.
Отже, розсудливо він і зворушливо мовив до неї:
«Хто ти – богиня чи смертна, – тебе на колінах благаю!
150] В разі одна ти з богинь, що простором небес володіють,
То з Артемідою тільки, великого Зевса дочкою,
Виглядом, постаттю, величчю можу тебе порівняти!
В разі ж одна ти із смертних, що нашу заселюють землю,
Тричі щасливі тоді твій батько і мати поважна,
155] Тричі щасливі й брати твої, – щирою радістю завжди
їм зогрівається серце тоді, як тебе вони бачать,
Парость квітучу свою, в танку хороводного кола.
Але за всіх буде той щасливіший у серці своєму,
Хто, перевищивши інших дарами, введе тебе в дім свій.
1611 Досі ніде-бо між смертних мої ще не бачили очі
Мужа чи жінки такої; дивлюсь я на тебе й дивуюсь.
В Делосі тільки колись, поблизу вівтаря Аполлона,
Бачив таку ж прекрасну я пальми квітучої парость.
Я там бував і багато супутників вірних зі мною,
165] їдучи в путь, що на ній зазнали ми стільки нещастя.
Глянувши тільки, тоді, зачудований серцем, стояв я
Довго, – таких-бо дерев ще ніколи земля не ростила.
Так і на тебе дивлюся я з подивом, жінко, колін же
Страшно твоїх доторкнутись. Тяжке мене лихо спіткало.
170] Вчора, на день лиш двадцятий, умкнув я з багрового моря,
Де під поривами бур від Огігії-острова хвиля
Гнала так довго мене. Сюди ж якийсь бог мене кинув
Нині, щоб нових напастей зазнав я. Бо ще, я гадаю,
їм не кінець, ще багато боги їх мені призначили.
175] Зглянься ж, владарко; тебе, перетерпівши стільки нещастя,
Першу зустрів я, з інших людей я нікого не знаю,
Хто в цьому місті живе й володіє цією землею,
Шлях до міста мені покажи й обгорнутись дай клаптем
З ряден, що ними ти одіж, сюди везучи, накривала.
і»0] Вічні боги віддадуть тобі всім, чого прагнеш душею, –
Мужа, й домівку тобі подарують, і згоду в родині
Повну; нічого немає певнішого й кращого в світі,
Тільки б у злагоді повній жили і домівку тримали
Муж із жоною, одним ворогам лиш – на заздрощі злісні,
185] Приязним людям – на радість, найбільше ж – собі на утіху.
В відповідь білораменна сказала йому Навсікая:
«Ти ні на дурня, чужинне, ані на лукавця не схожий,
Щастям-бо всіх наділяє однаково Зевс олімпійський –
Гідних людей і поганих, вже як кого сам побажає.
190] Те, що тобі подає він, тобі й перетерпіти треба.
Нині до нашого міста і в нашу країну прибув ти, –
Отже, ні в одіжі ти і ні в чому нужди не зазнаєш,
Що потерпілому треба, коли допомоги він просить;
Місто тобі покажу і назву тобі ймення народу:
195] Городом цим і землею феаки давно володіють,
Я ж – дочка Алкіноя, відважного їх можновладця,
Має-бо він у феаків і силу, і владу велику».
Мовивши так, до служниць пишнокосих вона проказала:
«Стійте, служниці! Куди-бо тікаєте, мужа уздрівши,
200] Наче вважаєте ви, що він – чоловік злоумисний?
Ще не було між живущих, ще смертний такий не родився,
Хто б до країни цієї прийшов, несучи до феаків
Злу ворожнечу, – велика-бо ласка до нас у безсмертних.
Одаль від інших людей, на краю многошумного моря
Ми живемо, і чужі поміж нас не мішаються люди.
Нині ж до нас заблукав блуденник оцей бідолашний, –
Треба про нього подбати; під захистом Зевса самого
Всі подорожні і вбогі; й найменший дарунок їм любий.
Дайте ж но швидше, служниці, чужинцеві їсти і пити
210] Та покупайте у річці його, де од вітру затишно».
Так вона мовила, й всі одна одну вони поскликали.
В затишку там Одіссея вони садовлять, де сказала
їм Навсікая, дочка Алкіноя, відважного серцем,
Плащ і хітон вони й інше кладуть біля нього одіння,
215] Масла рідкого йому у дзбаночку дають золотому,
Митись проводять його у хвилі потоку ясного.
Відповідає служницям на це Одіссей богосвітлий:
«Станьте-но одаль, дівчата, щоб сам міг обмити я з себе
Твані солоний намул і маслом собі намастити
220] Тіло, – давно-бо його запашна не торкалась олія.
Але відкрито при вас я купатись не буду, бо голим
Сором мені між дівчат пишнокосих тут показатись».
Мовив він так, і пішли вони й це Навсікаї сказали.
З тіла тоді у потоці почав Одіссей богосвітлий
225] Твань обмивати, що спину і плечі укрила широкі,
Піну обтер з голови, нанесену морем невтомним;
Начисто потім обмивсь і, до блиску намазавшись маслом,
Одіж нову надягнув, що дала йому дівчина юна.
Зевсова донька Афіна тоді Одіссея відразу
230] Вищим зробила на зріст і повнішим і кучері пишні,
Мовби вінок з гіацинтів, йому над чолом спорядила.
Наче тямущий митець, що золотом срібло вкриває,
Різних умінь від Гефеста й Паллади Афіни навчений,
Радує око тонкими утворами свого мистецтва,
235] Так вона вродою плечі й чоло йому гоже окрила.
Берегом моря пройшов він і сів віддаля, чарівною
Сяючи вроди своєї красою. Здивована діва
З словом таким до своїх служниць пишнокосих звернулась
«Слухайте, білораменні дівчата, що я скажу вам:
240] Цей чоловік не без волі богів, що живуть на Олімпі,
В землю феаків прибув богорівних. Раніше-бо справді
Він і мені таким неподобним здавався, а зараз
Схожий він став на богів, що простором небес володіють.
О, якби зволив такий чоловіком моїм називатись,
245] уу,. оселитись схотів би й назавжди у нас залишився!
Дайте ж, служебниці, швидше чужинцеві їсти і пити».
Так говорила вона; це почувши, вони їй скорились
І Одіссеєві зразу позносили їсти і пити.
Жадібно світлий почав Одіссей, у нещастях незламний,
250] їсти і пити, давно-бо не знав він ніякої їжі.
Білораменна ізнову намислила щось Навсікая:
Випрану одіж зібравши, на повіз її поскладала,
Мулів міцнокопитних впрягла і, зійшовши на повіз,
Так Одіссея просила і словом таким умовляла:
255] «Встань-бо, чужинче, ми їдем до міста, – тебе проведу я
В дім премудрого батька мого. Кажу тобі, там ми
Всіх найкращих людей феакійських побачимо разом.
Тільки-но он як зроби, – ти, здається мені, не безтямний:
Поки ітиме нам путь крізь поля і оброблені ниви,
260] Ззаду за мулами й повозом ти із служницями разом
Швидко прямуй, а я по шляху перед вами поїду.
Згодом прибудем до міста – із муром високим навколо,
Гавань чудова обабіч його обмиває вигідно,
Вхід же до неї вузький; ставні кораблі крутобокі
265] Вхід стережуть той, і кожен із них стоїть під наметом.
Там же і площа з прекрасним на ній Посейдоновим храмом.
Ледве донесене, в землю там врито каміння навколо.
Снасті для чорних там суден ладнають і пристрої всякі,
Линви з лози, ще й вітрила готують, і весла стругають.
70] Не сагайдак-бо й не лук з тятивою в феаків на мислі,
А корабельне кермо, і весло, й кораблі рівнобокі,
В них-бо красуючись, море вони переходили сиве.
Тільки пересудів тих я уникнути хочу, щоб з мене
Хтось не сміявся, багато-бо є у народі зухвальців, –
!75] Щоб не посмів нам услід негідник якийсь говорити:
«Що за чужинець вродливий, ставний проводжав Навсікаю?
Де вона стріла його? Чи не буде він їй чоловіком?
Може, в розбитім човні сюди занесла його буря
З дальніх країн, бо близьких в нас немає сусідів ніяких?
280] Може, на щирі її молитви із високого неба
Бог то зійшов і назавжди тепер він залишиться з нею?
Краще, як ходячи десь, для себе знайде чоловіка,
Бо між людей феакійських нікого вона не вважає
Гідним себе, хоч до неї вже сватались люди найкращі».
ж Можуть-бо так говорити, для мене ж це вийде огуда.
Кожну й сама я знеславлю, яка б отаке учинила –
Супроти волі своїх улюблених матері й батька
Вільно б з мужчинами зналась раніше відкритого шлюбу.
Отже, поради моєї послухай, чужинче, і швидше
Поміч дістанеш від батька мого і додому вернешся.
Близько дороги ти гай там Афіни побачиш чудовий
З чорних тополь; струмочок біжить там у луках зелених.
Там же і батька мого ділянка із садом квітучим
Так недалеко від міста, що голос долинути може.
295] Там ти часинку посидь, почекай, поки ми аж до міста
Встигнем доїхать і в дім до батька мого увійдемо.
Скоро ж упевнишся ти, що ми вже дістались додому,
Йди тоді в місто феаків і всіх по дорозі розпитуй,
Де Алкіной проживає, мій батечко великодушний.
300] Дім його легко впізнати, – до нього й дитя нерозумне
Вкаже дорогу, ніхто-бо з феаків іще не поставив
Дому такого собі, як дім Алкіноя, героя
Нашого. Отже, в подвір’я і в дім увійшовши до нього,
Швидко пройди по покоях, щоб зразу ввійти до моєї
зо5] Матінки. Там при яскраво палаючім вогнищі, злегка
Стан на колоду оперши, сидить вона й пряжу сукає
Пурпурну – любо й дивитись, – за нею сидять і служниці.
Там же до вогнища того присунуто й батькове крісло.
Сидячи в ньому, вином він втішається, наче безсмертний.
310] Крісло його обійшовши, матусі моєї коліна
Ти обійми і проси, щоб радісний день повороту
В край свій побачити швидше, хоч ти ще від нього й далеко.
Щойно до тебе вона з прихильним поставиться серцем,
Буде надія тобі побачити рідних, вернувшись
315] В дім, побудований гарно, на милу свою батьківщину».
Отже, промовивши так, блискучим бичем Навсікая
Хльоснула мулів, і зразу, ріки покидаючи берег,
Швидко побігли вони із тупотом ніг дріботливим.
Гнала їх звільна вона, щоб услід Одіссей і служниці
320] Пішки встигали за нею, й батіг уживала обачно.
Сонце зайшло вже, коли до священного гаю Афіни
Разом дістались вони. Одіссей там лишивсь богосвітлий,
І розпочав він дочку великого Зевса благати:
«Вислухай, Зевса-егідодержавця дитя нездоланне!
325] Зглянься хоч нині на мене, якого раніш не почула
В час, коли в морі я гинув, землі потрясателем гнаний,
Дай мені приязнь і ласку знайти у людей феакійських».
Так він молився. Його почула Паллада Афіна,
Але сама не з’явилась – боялась вона свого дядька
330] Славного, що у кипучому гніві гонив Одіссея
Богоподібного, доки в свою не вернувсь він отчизну.
ПІСНЯ СЬОМА
ЗМІСТ СЬОМОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ДРУГОГО ДНЯ
Одіссей входить до міста; біля воріт з ним зустрічається Афіна у
вигляді феакійської діви; вона огортає його млою, і він, ніким не
помічений, наближається до Алкіноєвого дому. Опис владаревого дому й
саду. Увійшовши до господи, де в той час володар бенкетував з гостями,
Одіссей підходить до владаревої дружини Арети, і мла, що його
оточувала, зникає. Він благає Арету дарувати йому засіб повернутися на
батьківщину. Алкіной запрошує його до столу. Після бенкету гості
розходяться. Одіссей, залишившись один з Алкіноєм і Аретою, розповідає
їм, як він відплив з острове Огігії, як буря викинула його на береги
Схерії і як він одержав одяг Від владарівни Навсікаї. Алкіной дає
обіцянку вирядити його на фсакійському кораблі до Ітаки.
ОДІССЕЇВ ПРИХІД ДО АЛКІНОЯ
Так богосвітлий моливсь Одіссей, у нещастях незламний,
Дівчину ж мули міцні тим часом доставили в місто.
Дому славетного батька свого Алкіноя дійшовши,
В брамі вона залишилась. Навколо її оточили
5] Богоподібні брати і, з повозу випрягши мулів,
Випрану чисто білизну усю занесли до покоїв.
В спальню свою Навсікая пройшла, де вогонь розвела їй
Еврімедуса стара, покоївка її з Апіреї.
На кораблі її звідти колись привезли крутобокім,
10] Для Алкіноя дарунок обравши із здобичі, був-бо
Він у феаків вождем, і як бога його шанували.
В домі цім білораменну зростила вона Навсікаю
Й зараз для неї вогонь розвела і вечерю внесла їй.
Встав Одіссей тим часом і в місто подався. Афіна ж,
15] Дбаючи про Одіссея, в густій його хмарі сховала,
Щоб із феаків зухвалець якийсь, його перестрівши,
Словом глумливим не скривдив і щоб не запитував, хто він.
Тільки-но до чарівного вже мав уступити він міста,
Як перестріла його сама ясноока Афіна
20] В вигляді юної діви, що з глеком ішла поуз нього.
Стала вона перед ним, і спитав Одіссей богосвітлий:
«Чи не могла б ти, доню, дорогу мені показати
До Алкіноя, що в краї оцім над людьми владарює?
Я-бо чужинець, що горя багато зазнав, і сюди я
25] З дальнього краю прибув, і нікого з людей я не знаю
Тих, що в вашому місті й країні оцій проживають».
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
«Зараз той дім, якого ти, батьку-чужинче, питаєш,
Я покажу, – поблизу там мій батько живе бездоганний.
Йди собі мовчки, а я тобі стежку показувать буду,
Не оглядайсь на людей і нічого у них не розпитуй, –
Люди тутешні не дуже-то люблять чужинців захожих,
Гостем не приймуть того, хто з іншого краю прибуде.
На кораблі свої бистрі цілком покладаючись, завжди
35] Плавають в морі вони, – їм дав це землі потрясатель.
Бистрі у них кораблі, мов крила, мов думка в людини».
Мовивши це, уперед виступає Паллада Афіна
Кроком швидким, а за нею і він по слідах божественних.
І не помітив ніхто із феаків, у плаванні славних,
40] Як він по місту ішов поуз них, – пишнокоса Афіна,
Діва-богиня могутня, піклуючись в серці своєму
Про Одіссея, сховала його у хмарині чудесній.
З гавані там Одіссей дивувався – з однакових суден,
З площ, де звичайно збирались мужі, із високих та довгих
45] Стін, частоколом обведених, – любо було й подивитись.
Як підійшли вони до владаревого славного дому,
Так говорить почала ясноока богиня Афіна:
«Ось він, батьку-чужинче, той дім, що його тобі мала
Я показать: владарів ти там знайдеш, годованців Зевса;
зо уЧТу справляють вони. Заходь до середини й серцем
Ти не тривожся, – відважній людині щастить якнайкраще
В справі усякій, хоча й із чужої прибуде країни.
Спершу знайди господиню, коли до покоїв ти зайдеш.
Зветься Арета вона на ім’я; від батьків тих же самих
55] Родом вона, що від них і владар Алкіной народився.
Сина колись народив Навсітоя землі потрясатель
Від Перібої, найкращої виглядом поміж жінками
І наймолодшої з дочок відважного Еврімедонта,
Що володарив колись над плем’ям гігантів зухвалих,
60] Та погубив і себе він, і плем’я оте нечестиве.
З нею з’єднавсь Посейдон і сина родив Навсітоя,
Мужнього духом, що став вождем над народом феаків.
У Навсітоя ж сини Рексенор з Алкіноєм вродились.
Першого молодожоном убив Аполлон срібнолукий,
65] 1 залишив після себе єдину він доньку Арету
В домі своїм. її Алкіной собі взяв за дружину
І шанував, як ніхто в цілім світі жінок не шанує,
Що господарство провадять в домах у своїх чоловіків.
Мала і зараз таку ж вона має пошану сердечну
70] І від дітей своїх любих, і від Алкіноя самого,
І від людей, що на неї всі дивляться, наче на бога,
Й щиро вітають її, коли вона вийде на місто.
Не бракувало-бо їй ясного ума й благородства,
Вміла й порадить вона, й суперечки мужів розв’язати.
75] Як і до тебе вона сердечну проявить прихильність,
Буде надія тобі побачити рідних, вернувшись
В дім, побудований гарно, на милу свою батьківщину».
Мовивши це, відійшла ясноока Афіна від нього
Моря пустинним шляхом і, покинувши Схерію гожу,
80] У Марафон прибула й на широкі дороги афінські,
В дім Ерехтея міцний увійшла; Одіссей же тим часом
До Алкіноя пішов у славетні покої і серцем
Затрепетав, перед мідним порогом його зупинившись.
Все-бо, як сонце яскраве, як місячне сяйво, блищало
В високоверхім стрункім Алкіноя відважного домі.
Стіни, міддю оббиті, тягнулися вправо і вліво,
Вглиб від порога, з карнизом вгорі з темно-синьої сталі.
З золота двері зсередини в домі міцнім зачинялись,
Срібні одвірки над мідним порогом підносились струнко,
90] Срібний одвірок – вгорі й золотеє на дверях окільце.
З золота й срібла обабіч при вході собаки стояли,
Виробив їх надзвичайно майстерно Гефест кривоногий,
Щоб Алкіноєві, серцем відважному, дім пильнували, –
Пси ті безсмертні були і ніколи й не старіли навіть.
95] А від порога в глиб дому при стінах і справа, і зліва
Крісла рядами стрункими стояли; на них тонкоткані
Скрізь покривала м’які позастелено – витвір жіночий.
Знатні феаків вожді у тих кріслах звичайно сиділи,
їли й пили – удосталь всього цілий рік тут бувало.
100] Ще й золоті юнаки там стояли на гарних підставках,
Факелів пломінь яскравий в руках вони дужих тримали,
Щоб для гостей у покоях освітлювать темряву ночі.
Аж п’ятдесят служебних жінок було в домі у нього;
Зерно на жорнах ручних мололи одні золотаве,
105] Інші ткали на кроснах ретельно чи прядиво пряли,
Сидячи тісно гуртом, мов листя тополі стрункої;
Ткались так густо полотна, що з них і олива збігала.
Як перевищують всіх мужі феакійські умінням
Бистрі на морі водить кораблі, так само й жінки їх –
110] Ткацькою вмілістю, хист дарувала їм щедра Афіна
До рукоділля прекрасного й розум ясний та розважний.
А за подвір’ям – од брами вхідної – був сад плодоносний,
В оранку денну завбільшки, обведений тином навколо.
Віттям розкішним великі дерева там скрізь зеленіли –
115] Груші дорідні, гранати і яблунь ряди рясноплідні,
В фігах солодких смоковниці й пишно-зелені оливи.
Та без плодів ніколи гілля тих дерев не лишалось –
Влітку то будь чи взимі – цілорічно. Віє там завжди
Теплий Зефір, і одні лиш зав’яжуться – другі вже спіють.
і» Яблуко стигне за яблуком там, за грушею – груша,
Гроно там зріє за фоном, за смоквою – смоква солодка.
Далі – в розкішних плодах виноградник розкинувся рясно, –
Тут ось, під вільним осонням, на зрівняній гладко площадці
Грона сушились на сонці, а там виноград ще збирали;
125] Тут же й давили його; цвітіння скінчивши, отут він
Щойно лише наливався, а там починав червоніти.
За виноградника рядом останнім оброблені грядки,
Повні городини всякої, очі весь рік веселили.
Два джерела там було – одне ручаєм кучерявим
130] Сад орошало, а з другого струмінь двором до порога
Дому високого біг, – городяни там воду черпали.
Щедро був так од богів обдарований дім Алкіноя.
З подиву світлий спинивсь Одіссей, у нещастях незламний.
Надивувавшись доволі на все в глибині свого серця,
135] Швидко ступив на поріг і ввійшов він всередину дому.
Радників зібраних там і вождів він застав феакійських,
Що осяйному дозорцеві там узливання творили, –
Тож наостанку, про ложе згадавши, вони узливали.
Світлий пройшов через дім Одіссей, у нещастях незламний,
140] Хмаркою вкритий, що в неї Афіна його заховала,
І навпростець до Арети й державця дійшов Алкіноя.
Зразу ж руками обняв Одіссей коліна Арети –
І божественна розвіялась мла, що його окривала.
Всі оніміли, мужа побачивши перед собою,
Тільки зорили із подивом, як він благає уклінно:
«Гідна пошани жоно Алкіноя, відважного серцем!
Горя зазнавши й біди, до колін я твоїх припадаю,
До чоловіка й гостей. Хай щасливе життя їм дарують
Вічні боги, хай кожен у спадщину дітям залишить
150] В домі майно і пошану, даровану їм від народу.
Допоможіть мені виїхать звідси й до рідного краю
Швидше вернутись, – черпнув-бо я лиха далеко від рідних».
Мовивши це, край вогнища хатнього сів він на попіл,
Близько вогню. Всі навкруг зберігали глибоке мовчання.
155] Та обізвався нарешті старий Ехеней благородний, –
Серед мужів феакійських він був найстаріший літами
Й гарним порадником був, багато-бо здавна він бачив;
З наміром добрим до них він почав говорити й промовив:
«Ні, Алкіною, недобре й негоже, щоб гість перед нами
160] Впрост на землі тут сідав біля вогнища в попіл гарячий.
Тож зволікають вони, лиш твого дожидаючи слова.
Ну-бо, підводь свого гостя і в срібноцвяховане крісло
Поруч себе посади, а окличники хай приготують
Воду з вином – узливання обряд учинить громовержцю
165] Зевсові, що сподорожує тим, хто щиро благає.
Ключниця хай із запасів чужинцеві дасть повечерять».
Мову почувши оцю, Алкіноєва сила священна
Руку бере Одіссея розумного й хитрого дуже.
З попелу гостя підводить і в крісло садовить блискуче,
170] Синові встати звелівши, хороброму Лаодаманту,
Що біля нього сидів, улюбленець батьків коханий.
Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку –
Руки вмивати – й поволі над срібним цеберком зливала,
Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.
і» Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,
Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів численних.
їв тут і пив Одіссей богосвітлий, в нещастях незламний.
Тож до окличника мовить тоді Алкіноєва сила:
«Влий у кратеру води до вина, Понтоною, й навколо
11ІО Всім піднеси – узливання обряд учинить громовержцю
Зевсові, що сподорожує тим, хто щиро благає».
Мовив він так, і вино розмішав Понтоной медоплинне,
Порозливав і роздав його всім, що сиділи на учті.
По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли.
185] З словом звернувся до них Алкіной, і так він промовив:
«Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Висловлю те я, до чого у грудях мій дух спонукає.
Учту скінчивши, спокійно тепер по домах розійдіться.
Завтра ж уранці, ще більше старійшин сюди наскликавши,
190] Гостя в покоях отут пригостімо й богам принесемо
Жертви прекрасні, а потім пора й про виправу подумать,
Щоб без турбот цей чужинець, без зайвого клопоту й горя
З нашою поміччю міг до рідного краю дістатись
Радісно й швидко, хоч як не було б ще до нього далеко,
195] Лиха й недолі щоб він не зазнав уже більше в дорозі,
Поки не стане на землю він рідну. Хай там уже терпить
Все він, що доля і прялі суворі для нього напряли
З ниттю життя відтоді, як мати його породила.
А як з безсмертних це хтось із неба високого злинув,
То, очевидно, могутні боги щось замислили інше.
Завжди-бо людям вони відкрито свій вигляд являють
В час той, коли ми преславні приносимо їм гекатомби,
Тут же до учти сідають і з нами частуються разом.
Навіть як стрінеться нам хтось із них, як мандрівець самотній,
205] То не ховається він перед нами, бо ми для них кревні,
Так як кіклопи або як те дике плем’я гігантів».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Геть ці думки, Алкіною! Ні постаттю, ані красою
Все ж на безсмертних богів, що простором небес володіють,
210] Я анітрохи не схожий, – звичайна я смертна людина.
Серед людей ви нікого не знали, хто б витерпів горя
Стільки, як я, і з ким би недолею мав я рівнятись.
Міг би багато я більше про лихо своє розказати,
Скільки всього, призволенням богів, перетерпів я досі.
215] Та хоч в якій я журбі, а дозвольте мені повечерять, –
Гіршого, мабуть, нічого нема за ненавидний шлунок,
Що нас гризе, як той пес, і про себе велить пам’ятати,
Хоч би й не знати як мучився хто і болів своїм серцем.
Як же я серцем болію! А він все одно спонукає
220] їсти і пити і те, що я витерпів досі, забути
Силує, лиш одного – наповнить його вимагає.
Ви ж бо, як тільки світанок настане, мене, нещасливця,
Вирядить все ж постарайтесь у рідну мою батьківщину,
Хай ще й багато зазнаю і навіть загину, аби лиш
225] Дім свій високий побачить, і челядь свою, і маєтки».
Так говорив він, вони ж ту мову схвалили й поклали
Вирядить гостя додому, сказав-бо таки до ладу він.
По узливанні й самі вони випили, скільки схотіли,
І по домівках своїх спочивати усі розійшлися.
23(1 Сам у господі тим часом зоставсь Одіссей богосвітлий,
З ним і Арета, іще й Алкіной боговидий сиділи
Поряд, тим часом служниці вже посуд по учті прибрали.
Словом до нього озвалася білораменна Арета, –
Зразу-бо глянувши, плащ упізнала, й хітон, і прегарні
23′ Шати, що виткала їх із своїми служницями разом, –
Отже, озвалась до нього і мовила слово крилате:
«Передусім я, чужинче, тебе запитати хотіла б:
Хто ти і звідки є родом? І хто тобі дав це одіння?
Чи не казав-бо ти сам, що, блукаючи морем, приїхав?»
240] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Важко тобі, володарко, докладно про всі розказати
Лиха, що стільки богове небесні мені їх послали;
Та розкажу тобі те, що спитала і хочеш ти знати.
В морі, далеко відсіль, лежить десь Огігія-острів.
245] Там проживає Каліпсо, Атлантова донька підступна,
Пишноволоса, дивна богиня, – із нею в єднання
Ані з богів, ані з смертних людей ніхто не вступає.
Тільки мене із богів хтось на вогнище це, бідолаху,
Вивів тоді, як, на мій корабель блискавицю сліпучу
250] Кинувши, Зевс розтрощив його геть в винно-темному морі.
Товариші мої славні усі там загинули марно,
Я ж, за кіль корабля крутобокого міцно вхопившись,
Дев’ять днів так тримався, у пітьмі нічній на десятий
Кинутий був на Огігію-острів богами. Каліпсо
*» Там пишнокоса живе, ця дивна богиня. Прийнявши,
Гойно мене годувала, й кохала вона, і безсмертним
Пообіцяла зробить, щоб не старів уже я ніколи.
Духа ж у грудях моїх не здолала вона прихилити.
Сім безперервних я років у неї лишався, сльозами
Кроплячи одіж нетлінну, даровану тою ж Каліпсо.
А як, наблизившись, рік надійшов уже й восьмий до мене,
Раптом додому пливти вона пильно мені наказала –
Зевса велінням чи, може, й сама свою думку змінила.
Швидко на збитому міцно плоту відпустила, багато
265] Хліба й солодкого давши вина, ще й одіж нетлінну.
Німфа теплий услід мені вітер попутний послала;
Плив уже днів я сімнадцять, широким прямуючи морем.
На вісімнадцятий день показалися гори тінисті
Вашого краю, і в грудях у мене, нещасного, любе
270] Серце раділо. Та лиха усякого мав ще багато
Стерпіти я, що наслав Посейдон, землі потрясатель.
Буйні вітри розбудивши, мені заступив він дорогу,
Море безкрає розбурхав; і голосно, тяжко стогнав я,
Та на плотові триматися хвиля мені не давала.
275] Зрештою вщент його буря розбила, і вплав я, пустившись,
Моря глибінь перерізав, аж поки до вашого краю
Вітер і хвилі, з собою мене несучи, не пригнали.
Мав я вже вийти на берег, та хвиля б мене подолала,
Кинувши мною об скелі страшні на безрадіснім місці.
280] Знову одплинув я вбік, аж поки у гирлі річному
Я опинився, – те місце здалося мені найзручнішим:
Вільне від скель, воно й захист од вітру давало надійний.
Сили зібравши останні, я там і упав. Насувалась
Ніч божественна. Убік од ріки, що з неба спадає,
285] Я відійшов і заліг у кущах, загорнувшись в опале
Листя, а бог тоді сон навіяв мені безтурботний.
Так серед листя того з журбою у милому серці
Спав я цілісіньку ніч до світанку і аж до полудня.
Сонце до заходу йшло, й від солодкого сну я прокинувсь.
290] На узбережжі в забавах побачив служниць я твоєї
Доньки й між ними й саму її – наче богиню. До неї
Я із благанням звернувсь. Благородний не звів її розум, –
Так мене стріла, що я й сподіватись не міг від такої
Юної дівчини, бо найчастіш нерозсудлива молодь.
2’5] їжі дала мені щедро й вина променистого вдосталь,
В річці помила мене і одіж оцю дарувала.
Хоч і засмучений тяжко, всю правду тобі розповів я».
Знову тоді Алкіной до нього у відповідь мовив:
«Не до ладу учинила з тобою дочка моя, гостю,
300] Що із служницями разом тебе до нашого дому
Не запросила, – до неї до першої ти-бо звернувся».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Дівчину ти безневинну не лай через мене, герою.
Пропонувала мені вона йти із служницями разом,
305] Та не схотів уже сам я, бо сором було і боявсь я,
Щоб не розгнівав ти серця свого, нас побачивши вкупі.
Надто-бо всі запальні на землі ми цій, плем’я людськеє».
Знову тоді Алкіной до нього у відповідь мовив:
«В грудях, чужинче, моїх не таке уже серце, щоб мало
310] Гніватись марно, – краще в усьому дотримувать міри.
Свідки – батько наш Зевс, Аполлон і Паллада Афіна,
Що отакий, як ти є, та ще й думки зі мною одної,
Мав би дочку мою, тут залишившись, і звався б жаданим
Зятем моїм! Якби хтів ти лишитись, то дав би тобі я
315] Дім і маєтки свої. Проти волі ж ніхто із феаків
Тут не затримає, – Зевсові-батьку було б це нелюбо.
Твій же від’їзд відціля, щоб знав ти це добре, на завтра
Я призначаю. Лежатимеш ти, оповитий глибоким
Сном, а інші гребтимуть у тиші спокійного моря,
320] Поки в вітчизну і в дім свій, чи де тобі любо, прибудеш,
Навіть коли б це й далі було ще за острів Евбею;
Він же край світу лежить, як розказують це очевидці
З наших людей, що возили русявого раз Радаманта
В краї тім Тітія, Геї могутнього сина, провідать.
325] Наші тоді без труда дістались туди мореплавці,
Й дня того ж самого легко вони повернулись додому.
Скоро побачиш ти сам, що мої кораблі найбистріші, –
Веслами наші гребці уміють по хвилі вдаряти».
Так він сказав, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
330] І молитовно звернувся, й назвав на імення, й промовив:
«Зевсе, наш батьку, якби ж то слова Алкіноя збулися
Справді! Мав би навік він тоді на землі хлібодатній
Славу невгасну. А я б до вітчизни своєї вернувся!»
Так між собою удвох про все це вони розмовляли.
335] Білораменна Арета служницям звеліла тим часом
Ліжко йому в передсінок внести й подушками заслати,
З пурпуру гарного зверху покрити його килимами
Й ковдру покласти пухку, щоб було йому чим укриватись.
Зараз же вийшли з світцем у руках із покоїв служниці.
340] А як м’яке вони ложе старанно йому постелили,
До Одіссея тоді підійшли і його запросили:
«Йди спочивати, чужинче, – постеля тобі вже готова».
Так говорили вони, і з радістю ліг він заснути.
Так незламний в біді спочивав Одіссей богосвітлий,
345] В ліжко різьблене поринувши зразу в лункім передсінку.
Ліг Алкіной у середніх покоях високого дому,
Де господиня дружина з ним ложе й постелю ділила.
ПІСНЯ ВОСЬМА
ЗМІСТ ВОСЬМОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТІЙ
Алкіной, запропонувавши усім громадянам, що зібрались на площі,
допомогти вирядити Одіссея на його батьківщину, запрошує вельмож і
корабельників до себе на обід. Спів Демодока під час обіду. Потім
розваги: біг, кидання диска, боротьба, бій навкулачки. Одіссей,
ображений Евріалом, кидає камінь і всіх вражає своєю силою. Танок, під
час якого Демодок співає про Арея й Афродіту. Всі повертаються до
господи. Одіссея щедро обдаровано. За вечерею Демодок співає про
дерев’яного коня і подвиги вождів ахейських. Його пісня викликає в
очах Одіссея сльози; Алкіной розпитує про причини його скорботи і
просить розповісти про свої пригоди.
ОДІССЕЄВЕ ПЕРЕБУВАННЯ У ФЕАКІВ
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
З ложа свого підвелась Алкіноєва сила священна,
Встав уже й городоборець тоді, Одіссей богорідний.
Гостя тоді повела Алкіноєва сила священна
5] Прямо на площу феаків, од їх кораблів недалеко.
Разом дійшовши, вони на камінні обтесанім сіли
Поруч. Паллада ж Афіна, окличника вигляд прибравши,
Що у розумного був Алкіноя, пішла через місто,
Щоб Одіссеєві мужньому швидше від’їзд влаштувати,
10] І, перед кожним мужем спиняючись, так говорила:
«Ну-бо, всі люду вожді і правителі всі феакійські, :
Швидше на площу збирайтесь чужинця послухати, котрий
До Алкіноя розумного в дім прибув ось недавно,
В морі зазнавши біди, – на безсмертних він виглядом схожий».
15] Мовлячи так, вона в кожнім бажання й цікавість будила:
Швидко усі позбиралися люди й заповнили площу
Й лави на ній. Розумного з подивом всі розглядали
Сина Лаерта, – в той час-бо Афіна йому ясноока
Дивну на голову й плечі красу пролила божественну,
20] Вищим зробила на зріст і на вигляд багато ставнішим,
Щоб феакійським мужам і любий він став, і приємний,
Подив у них викликав і пошану, здобув би звитягу
В іграх, якщо Одіссея схотять перевірить феаки.
А як посходились всі і велика зібралась громада,
25] З словом звернувся до них Алкіной, і так він промовив:
«Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Висловлю те я, до чого у грудях мій дух спонукає:
Цей от чужинець, а хто він – не знаю, в блуканнях у дім мій
З заходу сонця прибув чи, може, зі сходу недавно,
30] Просить відправить додому й запевнення в тому благає.
Ми, як звичайно, від’їзд той готові йому влаштувати,
Бо ані він, ані інший, хто в дім завітає до мене,
Тут не благатиме довго свого повороту додому.
Отже, чорний спустім корабель, що на море священне
35] Плине уперше. Два й п’ятдесят юнаків йому в поміч
Виберіть ви щонайкращих, які у нас є у народі.
До кочетів хай прив’яжуть вони свої весла й на берег
Вийдуть; у дім наш прийшовши по тому, нехай приготують
Швидше обід, – всього я удосталь до нього постачу.
40] Це я наказую хлопцям. А ви, берлоносні державці,
Разом усі до мого приходьте прегарного дому
Гостя в покоях моїх у щирості дружній приймати.
Не відмовляйтесь ніхто. Запросіть і співця Демодока
Богонатхненного – має-бо дар од богів він піснями
45] Радувать нас, якої б не кликало серце співати».
Мовивши це, він пішов уперед, а за ним поспішили
Всі берловладці; пішов і окличник – співця запросити.
А п’ятдесят два гребці молоді, що звелів їх обрати,
Вийшли, як він наказав, на берег невтомного моря,
50] До корабля підійшли уздовж узбережжя морського,
Зсунули чорний вони корабель на воду глибоку,
Потім і щоглу, й вітрила на ньому як слід приладнали,
Стропками весла усі в кочетах закріпили рядами,
Все як належить, і білі вітрила вгорі розпустили;
55] Свій корабель на котві закріпивши, на берег всі вийшли
Й до Алкіноя розумного в дім подалися високий.
Повно людей тоді в двір, передсінок і в самий будинок
Понабивалось; було молодих і старих там багато.
Разом дванадцять овець Алкіной для учти зарізав,
Вісім свиней білоіклих і пару волів круторогих,
Шкуру із них поздирали й обід спорядили жаданий.
Любого всім співомовця привів тим часом окличник, –
Муза любила його, але злом і добром наділила:
Світло очей погасила, та спів дарувала солодкий.
65] Крісло окличник йому Понтоной срібнокуте поставив,
Спиною серед гостей до колони його притуливши;
Потім формінгу дзвінку на кілку дерев’янім повісив
Над головою його й показав, як дістати рукою
Струни; кошика з хлібом на гарнім столі він поставив,
70] Тут же і келих з вином, щоб пив, коли серце запрагне.
Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Муза співця надихнула мужів оспівати славетних
Співом, що слава його до широкого неба сягала,
75] Про Одіссеєву сварку з Ахіллом, Пелеєвим сином,
Як на розкішній учті богів вони злими словами
Лаялись несамовито й мужів володар Агамемнон
Нишком радів, що знатні ахеї отак посварились.
Бо як ознаку добра провістив йому в храмі Піфійськім
80] Феб-Аполлон, коли в бога спитати поради ступив він
Через поріг кам’яний, – то з волі великого Зевса
Був лиш початок нещасть, що найшли на троян і данаїв.
Отже, про це і співав славетний співець. Одіссей же,
Довгу керею пурпурну міцними піднявши руками,
^ Голову нею закрив і обличчя прекрасне сховав в ній, –
Сором-бо перед феаками сльози було проливати.
А як кінчав свою пісню співець божественний, то, сльози
Витерши, стягував знов Одіссей з голови ту керею,
Й, келих дводонний узявши, богам узливання творив він.
90] А як ізнову співати аед починав на прохання
Знатних феаків, що мали від співу його насолоду,
Знову тоді Одіссей, з головою укрившися, плакав.
Так удавалось од інших йому свої сльози ховати,
Тільки один Алкіной догадався й таки їх помітив,
9– Бо біля нього сидів і чув його тяжкі зітхання.
До веслолюбних феаків одразу ж тоді він озвався:
«Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Вдосталь ми наші серця вдовольнили як ситним обідом,
Так і формінги звучанням, що з учтою завжди супутня.
100] Вийдімо звідси тепер, щоб участь узяти в змаганнях
Різних, – нехай, до своєї рідні повернувшись, розкаже
Гість наш удома, наскільки отут переважимо інших
Ми у бою навкулачки, в стрибанні, борні й перегонах».
Так він сказав і пішов уперед, а за ним і всі інші.
105] Зразу й окличник формінгу дзвінку на кілок дерев’яний
Зверху повісив, узяв Демодока за руку й з покоїв
Вивів на стежку ту саму, якою усі подалися
Знатні феаки, що ігри й змагання хотіли дивитись.
Вийшли на площу вони, а за ними слідом величезний
”» Сунувся натовп. Спинилися там юнаки благородні.
Першими вийшли тоді Акроней, Окіал з Елатреєм,
Потім Навтей і Прімней, а тоді Еретмей з Анхіалом,
Далі Понтей і Прорей і Анабесіней із Фтооном
Та Амфіал, Полінея шановного син Тектоніда;
”¦ Вийшов іще Евріал, Навболід, на Арея подібний,
Людоубивцю, – на зріст і на вроду був самий найкращий
Він із усіх юнаків феакійських по Лаодаманті.
Вийшли нарешті і троє синів Алкіноя самого –
Лаодамант, і Галій, і з ним Клітоней богорівний.
Дух мені в грудях укоханих ти схвилював надзвичайно,
Мовлячи так непристойно. Не неук-бо я і в змаганнях,
180] Як говорив ти, а завжди, здається мені, серед перших
Був я на них, поки юність в руках моїх дужих буяла.
Нині ж я в горі й нещасті, – багато-бо я перетерпів
Від ворогів на війні і від лютої хвилі на морі.
Все ж я і так, стільки лиха зазнавши, вступаю в змагання.
185] В’їдливе слово твоє, роз’ятрив мене ним ти до краю!»
Так він промовив і прямо в одежі за диск, набагато
Більший, вхопився, товстіший і тяжчий, ніж той, що феаки
Ним між собою звичайно змагалися в дискометанні,
І, розмахнувшись, його він дужою кинув рукою, –
190] Камінь той аж задзвенів. До землі мимоволі присіли,
Лет його вчувши дзвонистий, славетні мужі мореплавці,
Довговеслі феаки. Могутньою пущений п’ястю,
Перелетів він усі їх познаки. У вигляді мужа
Місце падіння Афіна сама позначила й сказала:
195] «Навіть сліпий одрізнив би напомацки знак твій, чужинче,
Не замішався, не впав з усіма-бо він іншими вкупі,
А від усіх попереду. Пишайся, ти виграв змагання!
Далі чи врівень з тобою ніхто із феаків не кине».
Мовила так, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
200] Рад, що на зборах знайшовся товариш, до нього прихильний,
З легшим він серцем тоді до феаків озвався й промовив:
«Киньте до знаку мого, юнаки! І зразу ж за вами
Кину я знов – чи так само, чи навіть, надіюся, й далі.
Спробуйте, вийдіть і в інших ви іграх зі мною змагатись,
205] В чому хто серцем бажає, бо надто ж мене роздражнили.
В гонах, в борні чи в бою навкулачки – ні з ким із феаків
Я не відмовлюсь боротися, крім лише Лаодаманта.
Гість-бо я в нього, а хто ж із господарем б’ється гостинним?
Дурень хіба чи нікчема якийсь викликав би змагатись
210] Саме того, хто виявив щиру до нього гостинність
Поміж чужими людьми, – собі лише цим він пошкодить.
Інших же я не відкину й змагатися не відмовляюсь, –
Виступить я проти кожного згоден і сили помірять.
Тож на змаганнях, відомих мужам, я не зле почуваюсь, –
215] Вмію поводитись я і з добре обточеним луком,
Перший улучу стрілою у постать намічену навіть
Серед загону ворожого, хоч би і ближче до нього
Товариші націлялись численні і влучно стріляли.
Перемагав мене лиш Філоктет, коли біля Трої
220] Всі ми, ахейські мужі, у стрілянні із лука змагались.
Що ж до всіх інших, то, певен я, кращих від мене немає
Нині між смертних, що тут, на землі оцій, хліб споживають.
Проти колишніх мужів не посмів би, проте, я змагатись, –
Проти Геракла чи проти Евріта, вождя Ехалії;
225] Навіть з богами на луках вони свої міряли сили.
Тим-то й загинув великий Евріт, не діждавши своєї
Старості вдома, – убив Аполлон його в гніві страшному.
Він-бо його викликав у стрілянні із лука змагатись.
Далі я списа метну, ніж інший із лука устрелить,
210] Тільки боюся, щоб часом у гонах мене не здолав би
Хтось із феаків, – занадто свої я виснажив сили
В хвилях морських, не всю-бо дорогу сюди я проїхав
На кораблі, і любі ослабли у мене коліна».
Так говорив він, і всі у глибокім сиділи мовчанні.
Тільки один Алкіной у відповідь мовив до нього:
«Гостю, нічого для нас неприємного ти не говориш,
Ти захотів лише доблесть, властиву тобі, показати
В гніві на мужа цього, що образив тебе у зібранні,
Як не посмів би ніхто із людей зневажать твою доблесть,
240] В кого є розум, хто здатний доречне промовити слово.
Тільки й моєї мови послухай, щоб іншим героям
Міг ти усе розказати в той час, як у власному домі
Учту справлятимеш разом з своєю дружиною й дітьми,
Щоб спогадав тоді й доблесті наші, в яких відзначитись
245] Зевс дарував нам не раз ще із батьківських днів стародавніх.
В нас ні борців нема видатних, ні бійців навкулачки,
В гонах ми спритні зате й мореплавці найкращі у світі.
Любимо завжди ми учти з кіфарою, співи і танці,
Теплі купелі, і ложе м’яке, й свіжозмінені шати.
250] Та підійдіть-но, уміння своє покажіть нам, найкращі
Танцівники феакійські, щоб гість наш, додому вернувшись,
Друзям своїм розповів, наскільки за інших ми вищі
І в мореплавстві, і в гонах швидких, і в співах, і в танці.
Та побіжіть-но хто-будь принесіть дзвінкострунну формінгу
255] Для Демодока, – вона десь у нашому домі лишилась».
Так Алкіной боговидий промовив, і зараз окличник
Встав, щоб формінгу дзвінку принести сюди з дому державця.
Дев’ять тоді розпорядників, обраних з-поміж народу,
Теж підвелися, щоб все влаштувать, до змагання належне.
260] Ґрунт урівняли вони і розширили площу навколо.
Швидко окличник вернувся й приніс дзвінкострунну формінгу
Для Демодока. І той на середину вийшов, довкола ж
Юні зібралися хлопці, досвідчені в танцях добірних,
І почали тупотіти на рівній площадці; мелькання
265] Ніг споглядаючи їхніх, в душі Одіссей дивувався.
От під формінгу почав Демодок пречудової пісні
Про Афродіту заквітчану, що із Ареєм кохалась,
Як вони в домі Гефеста уперше з’єднались таємно
В любощах, як їй дарунки приносив Арей, як збезчестив
270] Ложе Гефеста-державця. Цю звістку приніс йому зразу
Гелій: побачив він їх у обіймах палкого кохання.
Щойно Гефестових вух доторкнулась ця звістка болюча,
В кузню свою він пішов, злу думку плекаючи в серці.
І на колоді ковадло поставивши, викував пута
275] Він нерозривні й незламні, щоб кожного міцно тримали.
Хитро зробивши цю вигадку й дуже лихий на Арея,
В спальню свою він пішов, де любе їх ложе стояло,
Путами ніжки його він навколо обвинув старанно.
Потім зі стелі ще сіті тонкі він із сволока звісив,
280] Мов павутиння легке, ніхто їх побачить не міг би,
Навіть безсмертні боги, – так майстерно усе те скував він.
А заснувавши підступно круг ложа усі свої сіті,
Вдав, ніби в Лемнос іде, у прегарно збудоване місто,
Що із усіх йому міст на землі цій було найлюбіше.
285] Був не сліпий, того ждавши, й Арей з золотавим повіддям, –
Щойно із дому Гефест одлучився, митець славнозвісний,
Зразу ж пішов до Гефеста славетного він у домівку,
Спраглий жагою в коханні обнять Кітерею квітчану.
Та ж, вщ Кроніона, батька могутнього, щойно вернувшись,
290] Дома сиділа сама. А він, увійшовши в господу,
Взяв Афродіту за руку, назвав на ім’я і промовив:
«Ляжмо спочить, моя люба, зажиймо розкошів кохання!
Дома ж Гефеста нема, десь, видно, давно він в дорозі,
До сінтіян дикомовних, на Лемнос, напевно, подався».
295] Так він сказав, і радо лягла вона з ним спочивати.
Скоро й заснули на ложі вони. І раптом над ними
Сіті підступні Гефеста премудрого зверху спустились,
Так що ні встати ніяк не могли вони, ні повернутись,
І зрозуміли тоді, що нема уже як їм тікати.
300] Зовсім до них тоді близько кульгавець надходить славетний, –
Перше ніж в Лемнос прибути, назад він з дороги вернувся.
Гелій-бо сам чатував і звістку подав йому вчасно,
То й поспішив він, зажурений серцем, до милого дому.
Вбігши, спинивсь на порозі він, лютим охоплений гнівом,
305] І заволав на весь голос, богів закликаючи в свідки:
«Зевсе, наш батьку, і всі ви, одвічні боги всеблаженні!
Ну-бо, гляньте на вчинок оцей – і смішний, і нестерпний.
Як тут мене, кривоногого, тяжко ганьбить Афродіта,
Зевсова донька, Арея безстидного люблячи потай.
310] Ноги-бо в нього міцні, і на вроду він гарний, тоді як
Я народився калікою. Та не моя то провина,
Тільки батьків моїх, – краще бодай би мене й не родили!
Ви подивіться, як оці двоє в обіймах кохання
Сплять на постелі моїй, а я лиш дивлюся й катуюсь.
315] Та сподіваюся, більше не схочеться так їм лежати,
Хоч би й кохалися дуже, – не скоро їм прийде бажання
Разом поспати. І доти триматимуть хитрі їх сіті,
Доки усіх її батько дарунків мені не поверне,
Тих, що за дівку оцю безсоромну йому надавав я.
320] Гарна у нього дочка, та занадто уже легковажна».
Так говорив він, боги ж позбиралися в дім міднокутий:
Сам Посейдон-земледержець прийшов, і Гермес, що розносить
Блага для нас, і владар Аполлон, що сягає далеко.
Через стидливість жіночу богині удома лишились.
325] Благоподавці боги зупинились юрбою при вході:
Сміхом лунким почали всеблаженні боги реготатись,
Глянувши, що змайструвать умудрився Гефест хитромудрий.
Перезираючись, так говорили вони між собою:
«Злом не дійти до пуття – швидкого повільний обгонить.
330] Так от кульгавий Гефест Арея впіймав, що на швидкість
Всіх подолає богів, які на Олімпі домують, –
Вмілістю взяв і його він, хай платить пеню за блудливість».
Так один одному вічні боги у гурті говорили.
Зевсів же син, Аполлон-володар, до Гермеса озвався:
335] «Сину й провіснику Зевсів, Гермесе благоподавче!
Чи не хотів би і ти, міцною обплутаний сіттю,
Із золотою лягти Афродітою в постіль принадну?»
В відповідь мовив до нього провісник, гонець світлосяйний:
«Тільки б мені це вдалось, володарю мій далекосяжний,
Хай би оплутаний був я і втроє міцнішою сіттю
Й ви всі, боги і богині, отак би дивились на мене,
Із золотою лягти Афродітою був би я радий!»
Так він сказав, і безсмертні від реготу знов аж лягали.
Сміх той лише Посейдона не брав. Благав він Гефеста,
Майстра славетного, з пут нерозривних звільнити Арея, –
Він обізвався до нього і слово промовив крилате:
«О, відпусти його! Я поручусь тобі, чим побажаєш. –
Сплатить усю він пеню, – безсмертні хай свідками будуть».
Відповідаючи, так славетний промовив кульгавець:
350] «Ні, Посейдоне, про це й не проси ти мене, земледержцю.
Лихо, коли за лихого поруку дає поручитель.
Як же тебе та до чогось я перед богами примушу,
В разі умкнув би Арей і боргу, і сіті моєї?»
Знову на це відповів Посейдон, землі потрясатель:
355] «В разі Арей, умкнувши і боргу, і сіті твоєї,
Зникне від тебе, сам тобі все заплачу я, Гефесте».
Відповідаючи, мовив до нього славетний кульгавець:
«Не випадає і ніяк це слово твоє відкидати».
Мовивши так, зняла із них сіті Гефестова сила.
збо з пут нерозривних звільнившись, обоє схопилися з ложа
І повтікали – Арей у Фракію подався негайно,
А Афродіта, на усміхи щедра, на Кіпр полетіла,
В Пафос, де гай вона має й вівтар із курінням пахучим.
Там покупали харити її і всю намастили
365] Маслом нетлінним, яким натираються тільки безсмертні,
І одягли її в шати розкішні, очей дивування.
Так їм виспівував славний співець. Одіссей його слухав і
З радістю в серці, так само як інші навколо феаки
Слухали, довговесельні мужі, мореплавці славетні.
370] Лаодаманту звелів Алкіной і Галію в танець
Вийти окремо, ніхто-бо змагатися з ними не міг би.
Зараз же в руки прегарний взяли вони м’яч пурпуровий –
Той, що колись так майстерно зробив їм Поліб тямовитий, –
Кидав один його високо, майже до темної хмари,
375] Перегинаючись весь, а другий, плигаючи вгору,
Спритно ловив його, ще й до землі не торкнувшись ногами.
Потім, коли у м’яча, стрибаючи вгору, награлись,
Стали обидва вони на землі танцювать многоплідній,
Часто міняючи крок, а всі юнаки їм навколо
380] в такт у долоні плескали, і гомін зчинявся чималий.
До Алкіноя озвався тоді Одіссей богосвітлий:
«О Алкіною, владарю, у всіх племенах найславніший!
Слушно хваливсь ти мені, що у вас танцюристи найкращі.
Справді це так, і з великим я подивом сам усе бачу».
385] Мовив – і втіхи додав Алкіноєвій силі священній.
Зараз же той до феаків озвавсь веслолюбних і мовив:
«Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Дуже розумним мені оцей видається чужинець.
Треба за звичаєм нашим гостинці йому дарувати.
390] В нашій країні керують народом дванадцять преславних
Володарів і державців, – тринадцятий я поміж ними.
Гостеві кожен хітона, і випрану чисто керею,
Й золота хай принесе по таланту в дарунок почесний.
Зараз же разом усе те знесімо, щоб, в руки узявши,
і радістю в серці наш псть до нас завітав на вечерю.
А Евріал, що словом таким прохопивсь недоречним,
Хай уже сам і словами, й дарунком усе відшкодує».
Так він сказав, і усі підтримали те і схвалили.
Кожен гінця вмить додому послав принести подарунки.
А Евріал, озвавшись, тоді Алкіноєві мовив:
«О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!
Відшкодувати готов я чужинцеві все, як сказав ти.
Меч цільномідний я подарую йому з рукояттю
Срібною, в піхвах з слонової кості, різьбленої гарно,
405] свіжого розпилу, – це подарунок для нього достойний».
Мовивши так, він меч йому в руки подав срібнокутий
І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:
«Щастен будь, батьку-чужинче! Якщо прохопивсь я зухвалим
Словом образи, – хай вітер його понесе і розвіє!
410] Хай тобі стріти дружину богове дадуть і в вітчизну
Швидко вернутись, давно-бо страждаєш від рідних далеко».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Щастен і ти будь, мій друже, боги хай пошлють тобі благо!
Хай же ніколи і жалю у тебе не буде на меч цей,
415] Що дарував ти мені з зичливим замирення словом».
Мовивши так, через плечі він меч підв’язав срібнокутий.
Сонце зайшло, і славетні йому принесли подарунки.
Гідні окличники все позносили в дім Алкіноїв.
Там прийняли їх сини Алкіноя, достойного шани,
420] Й матері вельмиповажній чудовий дали подарунок.
Всіх за собою вела Алкіноєва сила священна.
В дім увійшовши, на кріслах високих вони посідали,
І до Арети озвалась тоді Алкіноєва сила:
«Ну-бо, дружино, найкращу неси сюди скриню добірну
425] В неї хітон поклади і випрану чисто керею;
Потім вогонь під котлом розпаліть і воду нагрійте,
Щоб, покупавшися, гість, і розглянувши добре дарунки
Ті, шо феаки йому понаносили, шани достойні,
Учтою втішитись міг і аеда славетного співом.
430] Я ж золотий йому келих чудовий дарую від себе,
Щоб, повернувшись додому, мене він спогадував завжди,
Творячи Зевсові й іншим богам узливання священні».
Мовив він так, і Арета служницям своїм наказала
Мідний великий триніг на вогонь поставити швидше.
435] Ті встановили триногий котел над палаючим жаром,
Вливши до нього води й розпаливши принесені дрова.
Пломінь утробу котла охопив, і вода нагрівалась.
Скриню прегарну тим часом Арета з комори своєї
Винесла гостю і в неї усі повкладала дарунки –
440] Шати і золото – все, що феаки йому дарували.
Гарну керею й хітон від себе, крім того, поклала,
Потім озвалась до гостя і мовила слово крилате:
«Сам тепер віко оглянь і швидше до скрині прив’язуй,
Щоб не украли чого у дорозі, як знову солодким
445] Сном спочиватимеш ти, пливучи кораблем чорнобоким».
Щойно почув це незламний в біді Одіссей богосвітлий,
Віко він вмить приладнав, прив’язав його швидко до скрині
Хитрим вузлом, як колись його вчила Кіркея-владарка.
Ключниця тут же його запросила піти до купелі
450] Та й іскупатись у ній, і з радістю в серці побачив
Воду він теплу, не часто-бо так турбувались про нього
З дня, коли він залишив пишнокосої німфи оселю, –
Так, наче богом, вона піклувалася ним безустанно.
А як помили його і маслом натерли служниці,
455] Гарний накинули плащ і хітон надягнули на нього,
Вийшов з купелі й подавсь до мужів, що уже частувались
Винами. Біля одвірка, що міцно підтримував стелю,
Там, оповита красою богів, Навсікая стояла.
З подивом прямо дивилась вона Одіссеєві в очі
І, обізвавшись, із словом до нього звернулась крилатим:
«Щастен будь, гостю, і згадуй мене, коли в рідну країну
Вернешся, – першій мені зобов’язаний ти порятунком».
Відповідаючи їй, Одіссей велемудрий промовив:
«О Навсікає, дитя Алкіноя, відважного серцем!
чльки дозволив би Зевс мені, Гери муж громоносний,
День повороту узріти й щасливо додому вернутись,
Як до богині, до тебе я там би щоденно довіку
Щиро б молився, життя-бо мені зберегла ти, дівчино».
Мовив і сів він у крісло уряд з Алкіноєм державним.
470] М’ясо на пайки тоді поділили й вино розмішали.
Любого всім окличник тим часом привів співомовця,
Гідного шани людей Демодока. Його посадив він
Серед бесідників, де той обперсь об колону високу.
От до окличника тут звернувсь Одіссей велемудрий,
475] Зрізавши м’яса шматок з хребта білоіклого вепра,
Вкритого жиром, та більшу частину собі залишивши:
«На ось печеню, окличнику, і віднеси Демодоку,
Хай покуштує, – й зажурений рад я його вшанувати.
Шану й повагу людей, що живуть на землі цій, усюди
480] Мають аеди, сама-бо їх муза безсмертна навчила
Дивних співати пісень, співуче їх люблячи плем’я».
Так він сказав, і той до героя-співця Демодока
В руки те м’ясо відніс, – і взяв цей, радіючи духом.
Зразу ж до страв приготованих руки усі простягнули.
485] А після того, як голод і спрагу вони вдовольнили,
До Демодока звернувшись, сказав Одіссей велемудрий:
«Вище над смертних усіх я тебе, Демодоку, шаную, –
Чи Аполлон тебе вчив, чи Муза то, Зевсова донька,
Надто-бо все до ладу ти про долю ахеїв співаєш,
49» Що учинили, й зазнали чого, й як було їм сутужно,
Наче ти сам з ними був чи із уст очевидця почув це.
Отже, про те заспівай, як Еней із Афіною разом
Під Іліоном коня дерев’яного постать зробили,
Як його хитро в акрополь увів Одіссей богосвітлий,
495] Воїв сховавши в коневі, що Трою після зруйнували.
Врешті коли і про це ти докладно мені проспіваєш,
Зараз же перед всіма я людьми розповім, що напевно
Доброзичливий дає тобі бог це натхнення співоче».
Так він сказав, а співець заспівав уже, богом натхнений,
5оо з того почавши, як враз на свої добропалубні судна
Сіли ахеї і геть попливли, свої шатра спаливши,
Як з Одіссеєм славетним у Трої вже, посеред міста,
Інші тим часом сиділи, заховані в кінській утробі, –
Потім троянці самі в акрополь коня затягнули.
505] Так і стояв він, вони ж без кінця гомоніли безладно,
Сидячи там навкруги, і натроє думки їх ділились:
Міддю безжальною цю черевину проткнути порожню,
Чи, затягнувши на верх, з високої скинути скелі,
Чи залишити це диво як жертву богам милостивну.
310] Саме останнє оце і було те, що статися мало,
Місту-бо доля судила загинуть тому, яке прийме
Постать велику коня дерев’яного, де заховались
Кращі з аргів’ян, готуючи смерть і загибель троянцям.
Далі співав, як ахеїв сини Іліон руйнували,
515] Зі схованки ринувши враз і порожнім коня залишивши.
Як – хто куди – плюндрувати розбіглися місто високе,
Як Одіссей, наче грізний Арей, в Деїфоба домівку
Кинувся вдвох з Менелаєм, до мстивого бога подібним.
Там він, – співав той, – наважився стати до бою страшного
520] І переміг при сприянні великої духом Афіни.
Так той виспівував славний співець, Одіссей же від жалю
Танув слізьми, шо з повік струмками спливали на лиця,
Наче ридає дружина, припавши до любого мужа,
Що за людей і вітчизну свою наложив головою,
525] Щоб від дітей і від міста загибелі день одвернути;
Бачачи, як він конає і в смертних здригається муках,
Тужно голосить над ним і ридає, а ззаду жорстокі
Ратиш удари на спину вже падають їй і на плечі,
Гонять в полон на роботу тяжку, на поталу й наругу;
530] В’януть їй лиця від горя, що жалем до неї проймає, –
Жалісно так в Одіссея з-під брів його сльози лилися.
Все ж удавалось від інших йому свої сльози ховати,
Тільки один Алкіной догадався й таки їх помітив,
Бо біля нього сидів і чув його тяжкі зітхання.
535] До веслолюбних феаків одразу ж тоді він озвався:
«Слухайте, люду вожді і правителі всі феакійські!
Хай Демодок на формінзі дзвінкій вигравать перестане,
Співами й грою не всім-бо він радість дає і утіху.
З того часу, як на учті співець заспівав нам божистий,
340] Не припиняє невтішно гіркими слізьми умлівати
Гість наш, – великий-бо смуток всю душу йому обіймає.
Хай перестане співець, щоб однакову мали ми втіху –
Гість і господар, – усі, набагато-бо краще так буде.
Все із повагою ми для шановного робимо гостя:
545] В путь виряджаєм його і дарунки даємо з любов’ю.
Гість і чужинець, що просить притулку, за рідного брата
Кожному стане, у кого хоч трохи є чулості в серці.
Тим-то від нас не ховай своїм розумом ти обережним
Те, що питатиму я, розказати усе – то найкраще.
з50] Ймення скажи, яким батько і мати тебе називали
Й інші, хто в вашому місті живе і наоколо нього.
Бо взагалі без імення ніхто між людей не буває,
Хто б не родився на світ – родовита людина чи проста,
Кожного з них, породивши, іменням батьки наділяють.
535] Землю свою ти назви, і місто, й народ, щоб свідомо
Шлях спрямувати могли кораблі, які плинуть з тобою.
На феакійських-бо суднах у нас не буває стерничих,
Навіть немає стерна, як на інших то суднах буває, –
Наміри й мислі людей вони-бо й самі розуміють,
360] Знають усякого люду міста і поля плодоносні,
Швидше від інших усіх безодню морську пропливають,
Млою й туманом густим оповиті. І не бояться
Шкоди якої зазнати чи й зовсім загинути в морі.
Тільки чував я колись од батька мого Навсітоя
365] Ось що: розгніваний дуже, мовляв, Посейдон-земледержець,
Що перевозимо всіх морською ми хланню безпечно.
А як збудований добре, мовляв, корабель феакіян
Буде з виправи вертатись, його у туманному морі
Вщент він розіб’є й горою високою місто закриє.
Так говорив мені батько старий. Чи то справджено буде,
Чи не справдиться, – від волі могутнього бога залежить.
Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто:
Як і куди заблукав ти, в яких опинявся країнах,
Серед яких був людей та в місцях чи бував велелюдних,
575] Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають,
Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні?
Та розкажи нам, чого ти душею сумуєш і плачеш,
Спів про недолю аргеїв почувши, про Трою й данаїв.
Все це боги учинили і виткали людям загибель,
580] Щоб гомоніли піснями вони між нащадків майбутніх.
Може, когось із твоєї рідні родовитої вбито
Під Іліоном – зятя чи тестя? Вони найдорожчі
Нам після рідних по крові і роду нерідко бувають.
Може, загинув там друг родовитий, хоробрий товариш
585] Твій найлюбіший? Не менше від рідного брата буває
Нам дорогий товариш розумний і відданий щиро.
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА
ЗМІСТ ДЕВ’ЯТОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ
Одіссей розповідає про свої пригоди. Відплиття від берегів
троянських. Зруйнування Ісмара, міста кіконів, та загибель багатьох
супутників Одіссея. Буря. Відвідання лотофагів. Прибуття до країни
кіклопів. Одіссей, залишивши біля Козиного острова свої кораблі, з
одним власним кораблем пристає до берега кіклопів, що був недалеко.
Вибравши дванадцять товаришів, він входить з ними в печеру Поліфема.
Загибель шести супутників Одіссеєвих, яких пожер кіклоп. Оп’янивши
його, Одіссей проколює йому око і потім хитрощами рятує себе й
товаришів від його люті. Вони викрадають кіклопову тару і повертаються
на Козиний острів. Поліфем благає батька Посейдона помститись за нього
Одіссеєві.
РОЗПОВІДЬ АЛКІНОЄВІ. ПРИГОДА В КІКЛОПА
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«О Алкіною, владарю, в усіх племенах найславніший!
Любо мені і приємно чудової слухати пісні
Мужа такого, як цей, що співом дорівнює богу!
5] В світі, скажу тобі я, розкошів нема приємніших,
Як оті радощі прості, що ними втішається люд весь –
Як посідають усі до учти в господі рядами
Й слухають співів чудових, і повні столи перед ними
Хліба і м’яса, й, ковшем із кратери вина зачерпнувши,
10] Чашник присутнім розносить і в келихи всім наливає.
Кращого в світі, здається мені, вже немає нічого.
Серце, проте, побажало твоє про сумну мою долю
Розповідь чути, щоб більше мав плакати я й сумувати.
З чого ж почати, що мовити далі й на чому скінчити?
15] Горя аж надто мені богове послали небесні!
Спершу ім’я вам назву я своє, щоб і ви його добре
Знали, а я після того, як день обмине мене згубний,
Вас би гостинно прийняв, хоч звідси й далеко домую.
Я – Одіссей, син Лаерта, великою хитрістю славний
20] Серед людей багатьох, – до небес моя слава сягає.
Я на Ітаці, іздалека видній, живу. Височить там
Трепетнолистая Неріт-гора величава. Й багато
Інших там є островів, один за одним недалеко, –
Сама, й Дуліхій, і Закінт, лісами густими укритий.
25] Нижче від них, до заходу, скраю лежить там над морем
Острів Ітака, інші ж поодаль лежать до схід сонця.
Весь він скелястий, та дужих викохує хлопців. Не бачив
Кращої в світі ніде я країни, як мила Ітака.
Хтіла затримать Каліисо мене, у богинях пресвітла,
30] В гроті глибокім, бажаючи мати мене чоловіком;
Так же Кіркея, лукава ееянка, не випускала
З дому свого, теж прагнучи мати мене чоловіком,
Духа у грудях моїх до цього, проте, не схилила.
Кращого-бо за вітчизну нічого нема і за рідних
35] Наших, хоч би довелось і в заможному домі нам жити,
Та у чужій стороні, од вітчизни далеко й від рідних.
Що ж, розповім я тобі про свій поворот многослізний,
Посланий Зевсом мені, коли я з-під Трої вертався.
Вітром мене з Іліону у землю кіконів пригнало,
40] В Ісмар. Це місто тоді зруйнував я, а жителів знищив.
Бранок багато і скарбів у місті отім захопивши,
Нарівно ми поділили, – без пайки ніхто не лишився.
Радив супутникам я чимдуж відтіля утікати
Далі, але нерозумні мене не послухали люди.
45] Випито вдосталь було там вина, і забито над морем
Без ліку тучних овець та повільних волів круторогих.
Ті ж із кіконів, хто втік, закликали інших кіконів,
Що по сусідству жили, – вони-бо численніші й дужчі,
Вглиб суходіл заселяли й на конях могли воювати,
50] А як потрібно, то й піші уміли противника бити.
Стільки їх виросло тут на світанку, скільки весною
Листя і квітів зростає, – на нас-бо, нещасних, тяжіла
Зевсова воля лиха, щоб зазнали ми лиха багато.
Лавами біля швидких кораблів ми в бою з ними бились,
55] Густо із станів обох летіли списи міднокуті.
З самого ранку, допоки священний день величався,
Ми, хоч їх більше було, боронились і міцно стояли.
А дохилилося сонце пори, як волів розпрягати,
Перемогли нас кікони й тікати примусили з поля.
60] З кожного-бо корабля полягло там по шестеро збройних
Товаришів, а решта смертельної долі умкнули.
Звідти ми далі тоді попливли із засмученим серцем,
Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів.
Не відпливали, проте, кораблі крутобокі раніше,
65] Ніж викликали по тричі ми кожного з наших нещасних
Товаришів, що на полі борні полягли від кіконів.
Бурю жахливу тим часом наслав нам із вітром північним
Зевс, що хмари збирає, й густою окутав імлою
Море і землю, і ніч із неба спустилась раптово.
70] Мчали вперед кораблі, зариваючись носом у хвилю,
Вітер рвучкий натроє, начетверо рвав нам вітрила.
Злої жахнувшись загибелі, ми в кораблі їх згорнули
Й веслами судна свої до суші гуртом спрямували.
На узбережжі ми тім лежали два дні і дві ночі.
75] Душу нам гризла утома тяжка і печаль сумовита.
Тільки як третю нам днину Еос принесла пишнокоса,
Щогли поставили ми і, білі нап’явши вітрила,
Сіли на судна, що бігли, стерничому й вітру покірні.
Був би до рідного краю я цілий доставсь і здоровий,
80] Та, коли мав небезпечну Малею уже обігнути,
Хвиля, і вир, і Борей відігнали мене від Кіфери.
Дев’ять вже днів нас по хвилях багатого рибою моря
Буряні вітри носили; лише на десятий пристали
Ми до землі лотофагів, що живляться квітами тільки.
Вийшовши на суходіл і водою запасшись питною,
Товариші на обід близ швидких кораблів посідали.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Товаришів відрядив я у глиб того краю – дізнатись,
Що то за плем’я людське на землі отій хліб споживає.
90] Двох відібравши мужів, окличника третім додав я.
В путь подалися вони й з лотофагами стрілись небавом.
Жодного підступу ті в думках проти наших не мали
Товаришів, та дали вони лотоса їм скоштувати.
Тільки як хто споживе цих плодів, як мед той, солодких,
95] Той ні вернутись не хоче, ні звістки про себе подати, –
Так і вони залишитись поміж лотофагів бажали
Й лотоси там споживать, а вертати не думали зовсім.
До кораблів силоміць привів я назад їх, плачущих,
Міцно зв’язав їх і кинув під лави на суднах доладних.
100] Іншим супутникам вірним звелів я негайно сідати
На кораблі наші бистрі, щоб, лотоса ласо споживши,
З них не забув би хто-небудь вертатися з нами додому.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали
Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.
105] Звідти ми далі тоді попливли із засмученим серцем.
Згодом у край гордовитих кіклопів, що правди не знають,
Ми прибули. В усьому цілком здаючись на безсмертних,
Ні ораниці не орють вони, ні рослини не садять,
В них і без оранки-бо і не сіяне все виростає:
110] І ячмені, і пшениця, і лози вино виноградне
В гронах розкішних дають, що примножує Зевс їм дощами.
В них ні законів нема, ні нарад, ані зборів народних, –
На верховині високій у горах вони проживають,
В диких печерах глибоких, і кожен дружиною й дітьми
115] Владно правує, й до інших нікому з них діла немає.
В бік од затоки морської там є острівець невеликий,
Що не далеко й не близько лежить від країни кіклопів,
Лісом укритий, на ньому там без ліку диких пасеться
Кіз, та ніколи ще їх не полохали кроки людини,
120] Жодного там не бувало мисливця, що крізь непролазні
Хащі з великим трудом на гірські верховини виходять,
Ні пастухів там нема, ні дбайливих нема хліборобів,
Нива не орана ще і не сіяна там удовіє,
Праці не знавши людської, й годує лиш кіз мекотливих.
125] Ні кораблів із червоними грудьми кіклопи не знають,
Ані майстрів ще не мають вони, будувати спроможних
їм міцнопалубні судна, щоб всюди на них роз’їжджати,
В різних бувати містах, серед різних людей, як звичайно
Роблять мужі, що морем спілкуються поміж собою.
130] Забудувати й цей острів їм теслі зуміли б майстерні.
Зовсім-бо він не поганий і родить усе своєчасно.
Стелються там килимами над берегом сивого моря
Луки вологі й м’які; і пагорки є виноградні.
Є й для ріллі рівнина, де з засіву можна багатий
135] Вчасно зібрати врожай, бо в ґрунті там досить є туку.
Пристань є зручна, де й линв не потрібно ніяких, не треба
Ні якорів кам’яних закидать, ні прив’язувать судна.
Можна причалити їх і лишити, аж поки не схочуть
Далі пливти мореплавці, як вітер повіє попутний.
З краю від пристані струмінь водою прозорою плине –
Б’ють там джерела з печер, а навколо ростуть осокори.
Ми запливли в ту затоку, якийсь туди бог запровадив
Нас серед пітьми нічної. Не видно було в ній нічого,
Млистий-бо судна туман окривав, і з високого неба
Не прозирав до нас місяць, у хмари густі оповитий.
Острова вгледіть того нічиє не потрапило око,
Так як не бачили й хвиль ми великих, що шумно об берег
Бились, аж поки не врізались в сушу міцні наші судна.
З суден припалених зразу ж вітрила тоді ми згорнули,
150] Вийшли самі після того на берег шумливого моря,
Там і поснули ми всі, ждучи на Еос богосвітлу.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Вставши, із подивом острів навколо ми той обходили.
Німфи прекрасні, Зевса егідодержавного доньки,
135] Кіз нам гірських позганяли, щоб мали ми чим пообідать.
Луки гнучкі з кораблів ми негайно взяли й довгогострі
Списи й, на три розділившись загони, їх стали метати
В кіз тих, і бог дарував нам жадані улови багаті.
Разом усього дванадцять було кораблів, і на кожен
160] Дев’ять припало тих кіз, а собі відібрав я аж десять.
Цілий просиділи день ми тоді, аж до заходу сонця,
М’ясом смачним і солодким вином утішаючись вдосталь.
На кораблях-бо у нас запаси вина ще не висхли
Темно-червоного, – в амфорах досить його понаносив
165] Кожен тоді, як брали священну кіконів столицю.
Зовсім ми вже недалеко були від країни кіклопів,
Бачили дим, голоси їх, і кіз, і овець уже чули.
Сонце тим часом зайшло, і темрява все огорнула.
Спати лягли ми тоді на березі шумного моря.
170] Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Скликав супутців своїх я на збори і так до них мовив:
«Товариші мої вірні, лишайтеся тут, а тим часом
Я на своїм кораблі з гребцями своїми поїду
Певно дізнатися, що за мужі в тій країні домують, –
175] Чи непривітні і дикі там люди, що правди не знають,
Чи доброзичливі серцем, гостинні і богобоязні».
Мовивши так, зійшов я на свій корабель і супутцям
Вийти на нього звелів і причали усі відв’язати.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали
180] Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.
Швидко дістались ми так недалекої тої країни,
Обік побачили там, край скелі над морем, високу,
Лавром порослу печеру. До неї збиралося на ніч
Кіз і овечок багато; навкруг простягався високий
185] Двір, обгороджений муром з укопаних в землю великих
Каменів, зверху ж і сосни росли, і дуби височенні.
Велетень жив там потворний, що кіз і овечок отари
Сам випасав собі, інших оподаль. Ні з ким він не знався
У самотині своїй і ніяких не відав законів.
190] Був він потвора страшна, на людину, що хлібом живиться,
Зовсім не схожий, скоріше скидавсь на гірську верховину,
Лісом порослу, яка серед скель височіє самотньо.
Товаришам своїм вірним на місці звелів я лишатись,
При кораблі, й стерегти корабля свого якнайпильніше;
195] Сам же, дванадцять обравши між ними супутців найкращих,
Вирушив. Мав із собою я козячий міх із солодким
Темно-червоним вином, що Марон мені дав, син Еванта,
Жрець Аполлона, який опікується Ісмаром-містом.
З шани до бога й жерця ми й дружину його пощадили,
Й сина; а сам проживав він в тінистім гаю Аполлона.
Отже, за те мені він дорогих надавав подарунків:
Гарного вибору золота сім тоді дав він талантів,
Подарував і кратеру, із срібла усю, і до того ж
Чистим, солодким вином, цим питвом божественним, дванадцять
205] Амфор наповнив для мене. Ніхто про міцнеє вино те
В цілому домі з служниць і челядників досі не відав,
Тільки він сам, і люба дружина, і ключниця вірна.
Маючи пити солодке, як мед, вино те червоне,
Досить було лише келих один його влити на двадцять
210] Мірок води – і запах навколо такий від напою
Йшов божественно солодкий, що втриматись годі від нього.
Міх я великий вином тим наповнив та інших припасів
В бесаги взяв шкіряні із собою. Відчув-бо я духом
Мужнім, що стріну людину, одягнену в силу могутню,
215] Дикого велетня, що ні законів, ні правди не знає.
Швидко добралися ми до печери, але не застали
Велетня в ній, – десь пас він отару свою густорунну.
От увійшли ми в печеру і стали усе оглядати:
Сиру там кошики повні стояли, ягнята й козлята
220] В стійлах тіснились вузьких, за віком поставлені різним:
Старші – окремо, окремо від них середульші, й окремо –
Новонароджені; в цебрах стояло сироватки повно,
Глеки й дійниці були приготовані там для удою.
Товариші почали всіляко мене умовляти, –
225] Сир той забравши, негайно тікать відтіля і найшвидше
Позаганяти на наш корабель бистрохідний з кошари
Тих козенят і ягнят та й умкнути по водах солоних.
Та не послухав я їх, хоч було б набагато це краще, –
Хтілось побачить його, чи не дасть мені сам він гостинця?
230] Товаришам же моїм не здавався, проте, він привітним.
От ми розклали вогонь, і жертву принесли, й самі вже,
Сиру набравши, поїли, і ждати в кутку посідали,
Поки той прийде із стадом. Приніс тяжкий оберемок
Дров він сухих, щоб мати на чому вечерю варити.
«5] З грюкотом скинув ті дрова серед кам’яної печери.
Ми ж із перестраху всі аж в найдальший зашилися закут.
Позаганяв до печери опасистих кіз і овечок
Тих, що доїти їх мав, а самців – баранів із козлами –
Він за дверима лишив, на своєму подвір’ї широкім.
240] Потім камінь підняв величезний і вхід до печери
Ним завалив, – не могли б того каменя зрушити з місця
Й ковані міцно аж двадцять два вози чотириколісні, –
Ціла то скеля була, що нею заклав свої двері.
Сидячи, сам подоїв уже й кіз, і овець мекотливих,
245] Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.
Білого він молока на кисле узяв половину.
Сир віддавивши, поклав у плетені кошики зразу;
Другу ж у глечиках він залишив половину, щоб мати
Й свіжого ще молока – напитися після вечері.
250] Швидко із справами цими упорався, потім ще й ватру
Сам розпалив, і нарешті побачив він нас і промовив:
«Хто ви, чужинці? Шляхом відкіля ви пливете вологим,
В справі якій чи так, навмання, ви блукаєте морем,
Наче розбійники ті, що гасають у водних просторах,
Важачи власним життям і біду несучи чужоземцям?»
Так говорив він, і любими ми зажурились серцями:
Сповнив нас жахом страшний його голос і вигляд потворний.
В відповідь все ж я до нього з такими звернувся словами:
«Родом усі ми ахеї, додому вертаємо з Трої,
і а, супротивними гнані вітрами над хланню морською,
Збились з путі, і на інших шляхах та на іншій дорозі
Ми опинились, – Зевсова, видно, на те була воля.
Горді ми бути людьми Агамемнона, сина Атрея,
Слава якого тепер до високого неба сягає, –
265] Місто велике-бо він зруйнував і люду багато
Винищив. Ми ж прибули аж сюди, і от припадаєм
Всі до колін твоїх, – виявиш ти нам гостинність чи, може,
Ще й подарунок даси, що гостям їх звичайно дарують.
Отже, могутній, богів пошануй, благаєм тебе ми,
270] Зевс-бо є сам покровитель гостей і усіх, що благають.
Він і гостинний, і гостям супутник, достойним пошани».
Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:
«Ну ж і дурний ти, чужинче, та й здалеку, мабуть, прибув ти,
Що шанувати й боятись богів мене так умовляєш!
275] Нам, кіклопам, байдуже й до Зевса-егідо державця,
І до блаженних богів, самі-бо від них ми сильніші.
Страх перед Зевсом мене не примусить тебе пощадити
З товаришами, якщо того власний мій дух не накаже.
Краще скажи мені, де корабель твій оснащений нині
280] До суходолу пристав – далеко чи близько, щоб знав я».
Так він випитувать став, але це не укрилось від мене,
Мав-бо я досвід і хитрими мовив до нього словами:
«Мій корабель розтрощив Посейдон, землі потрясатель,
Кинувши ним о скелі стрімкі при самім узбережжі
285] Вашого краю, – вітром сюди його з моря загнало.
Наглої смерті, проте, із супутцями я врятувався».
Так я сказав. Не відмовив безжалісний серцем нічого,
Скочив раптово і, руки свої на супутців наклавши,
Двох, як щенят, ухопив і з силою ними об землю
290] Вдарив, аж мозок їх бризнув і скрізь по землі розіллявся.
Пошматувавши їх геть, спорядив собі з них він вечерю.
Все він пожер, наче лев, що годується в горах, нічого
Не залишив – ні утроби, ні м’яса, ні кості із мозком.
Руки з риданням гірким до Зевса ми всі простягали,
295] Бачачи злочин такий, у серці своїм безпорадні.
А як наповнив кіклоп свого черева глиб ненажерний і
М’ясом людським, молоком нерозбавленим їжу запив він
І між овець у печері своїй спочивати розлігся,
Духом відважним тоді таку я подав собі раду:
300] Ближче підкрастись і, меч свій нагострений з піхов добувши,
Вдарити в груди йому, рукою намацавши місце,
Де печінки під осердям, – та інша затримала думка:
Всі ми в печері отут загинули б марною смертю,
Бо від високих дверей не змогли б одвалити руками
305] Камінь той величезний, що велетень ним завалив їх.
Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали. 5
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Вже він вогонь розпалив, подоїв своїх славних овечок,
Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.
310] Швидко із справами цими упорався, потім ізнову
Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них сніданок.
Далі, поснідавши, вигнав з печери свою він отару,
Легко відсунувши камінь важкий од дверей, і на місце
Знову поставив, немов сагайдак ковпачком покривав він.
315] З гуком і свистом кіклоп погнав свою жирну отару
В гори. А я, у печері лишившись, почав міркувати,
Як би помститись, якщо подасть мені ласку Афіна.
Серцю моєму така найкращою видалась рада:
Біля кошари лежала кіклопова палиця довга –
320] Стовбур сирої маслини, – зрубав її він, щоб ходити
З нею, як висхне вона. Виглядала ж та палиця, наче
Щогла на двадцятивеслім просторім судні чорнобокім,
Що вантажі торговельні крізь далеч морську перевозить, –
Так виглядала завдовжки й завгрубшки ота деревина.
325] Кия із сажень завдовж од неї тоді відрубав я
Й товаришам передав, обстругати його наказавши.
Гарно вони обтесали оцупок, а я, загостривши
Дрюк той, у полум’ї вістрям тримав, щоб вогнем засмалити.
Потім старанно його заховав я під гноєм, якого
330] Дуже багато було понакидано скрізь по печері.
Товаришам після того звелів жеребки я тягнути,
Хто з них відважиться, разом зі мною кілок той піднявши,
В око встромити кіклопу, як в сон він солодкий порине.
Випали тим чотирьом жеребки, кого й сам би хотів я
335] Вибрати в поміч, а я уже п’ятий виходив між ними.
Ввечері й він надійшов і отару пригнав пишнорунну.
Зразу ж отару ситу загнав у широку печеру,
Сповна усю, не лишив на подвір’ї широкім нікого,
Передчуваючи щось, чи бог його так напоумив.
340] Потім камінь підняв величезний і вхід завалив ним,
Сидячи, він подоїв і кіз, і овець мекотливих,
Всіх за чергою, і кожній тоді підпустив сосунятко.
Швидко упорався з цими він справами, потім ізнову
Двох з-поміж нас ухопив і собі спорядив з них вечерю.
Тут підійшов до кіклопа я близько й звернувся до нього,
З темно-червоним вином дерев’яний підносячи дзбанок:
«Випий, кіклопе, вина, наївшися м’яса людського, –
Сам тоді знатимеш, що за питво в кораблі хоронилось
Нашому. Віз тобі цю я пожертву, щоб зглянувсь на мене
350] И вирядив швидше додому, а ти все нещадно лютуєш.
Хто ж тепер, нелюде, схоче до тебе сюди завітати
З інших людей, коли не по правді ти з нами повівся!»
Так говорив я. Узяв він і випив; і страшно вподобав
Те він солодке питво і ще зажадав його вдруге.
335] «Дай-но, будь ласка, іще, та своє мені тут же імення
Зразу назви, щоб міг і тебе я гостинцем потішить,
Бо і кіклопам їх ниви родючі вино виноградне
В гронах розкішних дають, що примножує Зевс їм дощами.
Це незрівнянне вино, це нектар, це амбросія справжня!»
460] Так він сказав, і іскристого знов йому дав я напою.
Тричі підносив я, й тричі в глупоті своїй випивав він.
А як вино уже зовсім йому затуманило розум,
Я із солодкими знову до нього звернувся словами:
«Ти про ім’я моє славне питаєш, кіклопе? Назву я
365] Зараз себе, та гостинця віддай, що мені обіцяв ти.
Звусь я Ніхто на ім’я, і Ніким мене батько і мати,
Й товариші мої, й інші, звичайно, усі називають».
Так говорив я, а він відповів мені словом безжальним:
«Отже, Нікого я з’їм наостанку, раніше ж поїм я
370] Товаришів його всіх, – оце тобі й буде гостинець».
Так він сказав, похитнувся і навзнак упав, і, зігнувши
Набік грубезну шию, лежав, і відразу всевладний
Сон подолав його. З горла у нього з вином випливали
М’яса людського шматки, – сп’янівши, почав він блювати.
375] Кия тоді я у попіл гарячий засунув, щоб знову
Він розігрівся, як жар, а тим часом відваги словами
Товаришам додавав, щоб ніхто не утік з переляку.
Отже, оливний кілок, хоча й був він сирий, розпаливши
Так, що вогнем він узявся й яскраво почав пломеніти,
зве Вийняв з вогню я і ближче підніс до кіклопа, навколо ж
Товариші поставали – бог дав їм одвагу велику.
Взявшись за дрюк той оливний з кінцем загостреним, дружно
В око встромили йому ми. А я, натиснувши зверху,
Став ним крутити, як бантину тесля свердлить корабельну
385] Свердлом, а інші з-під низу ремінням його обертають,
Взявшись обабіч, і жваво він крутиться сам безустанно.
Так от і ми, узявши розпечений дрюк, ним свердлили
Велетню око, і пасока тепла струмила навколо.
Жаром горящих зіниць обсмалило і брови, і вії,
390] Лопнуло яблуко очне, й коріння його аж сичало.
Як в коваля, коли він топірець чи велику сокиру
Суне гарячими в воду холодну й сичить те залізо,
Гартом узяте, – стає-бо воно ще міцнішим від того, –
Так від оливного кия і око його засичало.
395] Страшно кіклоп закричав, аж луна розляглась по печері,
З ляку ми кинулись врозтіч усі, і зразу він вирвав
З ока оту деревину, гарячою кров’ю облиту,
З люттю від себе її жбурнув обома він руками
Й гучно кіклопів волати почав, що з ним у сусідстві
400] Теж у печерах жили на овіяних вітром узгір’ях.
Крик той страшенний почувши, вони звідусіль позбігались,
Вхід обступили в печеру і стали розпитувать, що з ним:
«Що, Поліфеме, з тобою, що голосно так ти волаєш
В ніч божественну й солодкого сну позбавляєш усіх нас?
405] Може, хто з смертних отару твою силоміць виганяє?
Може, самого тебе хтось насильством і підступом губить?»
В відповідь так із печери волав Поліфем премогутній:
«Друзі, Ніхто, й не насильством мене він, а підступом губить!»
Відповідаючи, мовлять вони йому слово крилате:
410] «Що ж, коли сам ти, й ніхто насильства тобі не вчиняє,
То чи не Зевс тобі хворість наслав, і поміч тут марна, –
Краще ти батька свого, владику благай Посейдона!»
Мовили це й відійшли; любе серце моє розсміялось,
Як обманув я ім’ям його й задумом цим бездоганним.
415] Стогнучи тяжко і в корчах увесь аж звиваючись з болю,
Камінь руками намацав кіклоп і відсунув від входу,
Сів посередині в дверях і широко руки розставив,
Щоб упіймати того, хто з отарою хтів би умкнути.
От якого він дурня знайти у мені сподівався!
420] Я ж міркувати почав, як найкраще зарадити справі,
Щоб і супутників всіх, і себе від жорстокої смерті
Урятувати. Всілякі тут засоби й хитрощі ткав я –
Йшлось тут про душу, велике-бо лихо уже насувалось.
Зрештою визнав у серці я раду таку за найкращу:
425] Гарних, ставних там чимало було баранів густорунних,
Добре вгодованих, з темною, аж фіалковою шерстю.
Всіх я їх нишком позв’язував сплетеним віттям вербовим
З ложа жорсткого, що велетень спав нечестивий на ньому.
Я їх по троє зв’язав, – ніс когось під собою середній,
430] Інші ж обидва з боків тим часом його прикривали.
Кожні так троє несли одного чоловіка. А сам я…
Був поміж ними баран, над усіх в тій отарі найкращий,
Міцно вхопившись за карк, під черевом в нього кудлатим
Я заховався і, вп’явшись руками у шерсть божественну,
435] Так і тримавсь терпеливо, відважного сповнений духу.
Так ми в журбі та зітханнях на світлу Еос дожидали.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Стали на пашу тоді барани і козли пориватись,
А неподоєні матки замекали голосно в стійлах –
440] Понабухали в них вим’я. А їхній господар, жорстоким
Мучений болем, усім баранам, що йшли поуз нього,
Спини обмацував. Не помічав він, проте, нерозумний,
Що під грудьми в баранів густорунних підв’язане крилось.
Йшов аж останнім баран мій до виходу, шерстю своєю
445] Й мною обтяжений, я ж – передумав тоді вже багато.
Спину обмацавши в нього, сказав Поліфем премогутній:
«Любий баранку! Чому це сьогодні виходиш останній
Ти із печери? Раніш не ходив-бо від інших позаду.
Перший на луки ти жвавими кроками біг в ніжнолистих
450] Пастися травах, перший збігав і до хвилі річної,
Першим також поспішав до кошари своєї вернутись
Ти вечорами. А нині виходиш останній. Шкодуєш,
Мабуть, ти ока господаря, – злий чоловік його випік
З товаришами лихими, вином мій стуманивши розум.
455] Клятий Ніхто! Не втече він, кажу, від загибелі злої!
Мав би ти розум такий, як у мене, і вмів би хоч слово
Вимовить, ти б розказав, де від гніву мого він сховався.
Так би ударив я ним, щоб мозок з розбитого лоба
Всю цю печеру оббризкав, – тоді б я своє заспокоїв
460] Серце від болю, що той нікчемний Ніхто заподіяв».
Так промовляючи, він барана випускає за двері.
Щойно ми вийшли з печери й оподаль кошари спинились,
Перший я виліз із-під барана й повідв’язував інших.
Швидко погнали отару ми жирних овець тонконогих,
їх оточивши навколо, щоб разом все стадо загнати
На корабель свій. Нас радо супутники любі вітали –
Тих, що уникнули смерті, – й загиблих оплакали гірко.
Плакати все ж їм, бровами до кожного стиха моргнувши,
Я не дозволив, – загнати звелів пишнорунну отару
470] На корабель і чимдуж на хлань відпливати солону.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали
Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.
А на таку вже відплинувши віддаль, що поклик ще чути,
До Поліфема почав я, глузуючи з нього, кричати:
475] «Гей ти, кіклопе! Не зовсім беззахисний муж той, в якого
Товаришів у глибокій печері пожер ти жорстоко!
Так і належить помститись тобі за лихі твої вчинки,
Нелюде лютий, що в домі своєму гостей поз’їдати
Не посоромивсь! От Зевс і боги тебе всі й покарали!»
480] Так я промовив. Його ж іще більша злоба охопила.
Верх од гори відломив він великої й так його кинув,
Що поблизу корабля темноносого впав той уламок,
Ледве в стерно кермове кам’яна не ударила брила.
Завирувало все море від скелі, що впала у воду, –
485] З шумом до берега нас понесло тоді водоворотом,
Моря приливом нас знову до самої суші пригнало.
Довгу жердину руками вхопивши, від берега нею
Я відштовхнув корабель, а супутцям кивнув головою,
Додаючи їм відваги, й на весла звелів налягти їм,
490] Щоб із біди врятуватись. Аж гнулись вони – веслували.
Тільки як далі від берега вдвоє уже одпливли ми,
Знов я кіклопа гукати хотів; та навкруг навперейми
Товариші мене лагідно так почали умовляти:
«Знову, безумний, ти хочеш цю дику людину дражнити?
495] Щойно він, кинувши скелю у море, погнав корабель наш
Прямо на берег, і ми уже зовсім загинути мали!
Тільки-но крики чиїсь чи мову яку він почує,
Голови нам і всі корабельні він балки розтрощить,
Мармуру кинувши брилу, – а сили йому не бракує».
500] Так говорили вони, та не слухало серце відважне,
Й знову до нього покликнув я, гнівом в душі спалахнувши!
«Гей ти, кіклопе, якщо тебе з смертних хто-небудь спитає,
Хто осліпив так ганебно тебе, ти можеш сказати –
Це Одіссей тебе ока позбавив, той городоборець,
505] Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку».
Так я покликнув, а він заричав ось такими словами:
«Горенько! Як воно давнє збулося богів віщування!
Жив тут один ворожбит, міцний чоловік і правдивий,
Телем, Еврімія син, віщуванням прославлений вдалим, –
510] Так і постарівся він, віщуючи тут між кіклопів.
Він провістив мені те, що статися має зі мною,
Як я від рук Одіссеєвих зору позбавлений буду.
Завжди чекав я, що прийде великий на вигляд, прекрасний
Муж в нашу землю колись, великої сповнений сили.
515] Зовсім нікчемний натомість, безсилий, малий чоловічок
Ока позбавив мене, вином затуманивши розум.
Тож зачекай, Одіссею, щоб я тобі дав подарунки
Та ублагав земледержця – щасливо додому вернути,
Син-бо йому я, й він гордий моїм називатися батьком.
520] Сам лиш один, як захоче, він може мене ізцілити
Й більше ніхто – ні з блаженних богів, ні із смертного люду».
Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
«Мав би я силу, то враз і душі б тебе, й віку позбавив
І відіслав би в оселю Аіща так певно, як певно
52’ Те, що вже ока не зцілить тобі й сам землі потрясатель».
Так відповів я, а він тоді став Посейдона-владику,
Руки у зоряне небо здіймаючи, ревно благати:
«Згляньсь, Посейдоне, землі потрясателю темногривастий!
Якщо я син твій і гордий моїм ти зватися батьком,
530] Хай Одіссей додому не вернеться, городоборець,
Син Лаерта, що має свою на Ітаці домівку.
А як судилось у власну йому повернутись оселю,
Добре збудовану, й близьких і землю побачити рідну,
Товаришів розгубивши, хай з лихом повернеться врешті, –
535] Лиш на чужім кораблі, – і дома лиш горе застане».
Так він молив і благав, і почув його темногривастий.
Камінь ще більший тоді ізнов Поліфем піднімає
Й, ним розмахнувшись, з такою він силою кидає знову,
Що аж позад корабля темноносого впав той уламок,
540] Ледь у стерно кермове кам’яна не ударила брила.
Завирувало все море від скелі, що впала у воду,
Хвилею нас понесло і вперед аж до суші погнало.
Скоро на острів ми той прибули, де лишилися наші
Добре оснащені судна і журно сиділи навколо
545] Наші супутники всі, що так довго на нас дожидали.
Витягли ми тоді свій корабель на пісок прибережний,
Далі посходили всі на берег шумливого моря.
Стадо ж кіклопове ми, з корабля ізігнавши місткого,
Нарівно всім поділили – без пайки ніхто не лишився.
550] Все поділивши, дали мені ще барана додатково
Товариші в наголінниках мідних. На узбережжі
Я чорнохмарному Зевсу Кроніду, що всім володіє,
В жертву спалив його стегна. Та жертви, проте, не прийняв він,
Всі-бо мої кораблі добропалубні вже він замислив
555] Занапастити з моїми супутцями вірними разом.
Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,
М’ясом частуючись вдосталь, вином запивали солодким.
Сонце тим часом зайшло, і темрява все огорнула.
Спати лягли ми тоді на березі шумного моря.
560] Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Товаришів я своїх розбудив і звелів їм негайно
Стати на свій корабель і причали усі відв’язати.
До кочетів вони, швидко зійшовши, усі посідали
Й веслами, сидячи вряд, по сивих ударили хвилях.
565] Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем,
Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів…
ПІСНЯ ДЕСЯТА
ЗМІСТ ДЕСЯТОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЬОГО ДНЯ
Одіссей продовжує розповідати про свої пригоди. Прибуття на острів
Еолію. Еол, володар вітрів, дає Одіссеєві провідником Зефіра і доручає
йому міцно зав’язати міх, в якому містяться інші вітри. Підійшовши на
віддаль, з якої видно Ітаку, Одіссей засинає. Його супутні розв’язують
міх; здіймається велика буря, яка приносить їх знову до Еолового
острова. Але розлючений Еол наказує Одіссеєві забиратися геть.
Лестригони знищують одинадцять кораблів Одіссеєвих; з останнім пристає
він до острова Кіркеї. Вона перетворює його супутців у свиней; але
Гермес дає йому засіб подолати її чари. Перемігши Кіркею, Одіссей
умовляє її відновити людський вигляд його супутцям. Провівши рік на
острові, він вимагає нарешті, щоб вона повернула його на батьківщину;
але Кіркея наказує йому спершу відвідати Океан біля входу в оселю Аїда
розпитати пророка Тіресія про свою долю. Смерть Ельпенора.
ПРИГОДИ В ЕОЛА, У ЛЕСТРИГОНІВ ТА В КІРКЕЇ
Згодом приїхали ми на острів Еолію; жив там
Син Гіппотів Еол, небожителям любий безсмертним.
Був же той острів плавучий; обведений був він навколо
Мідяним муром незламним, і скеля стрімка височіла.
5] Разом із ним у господі дванадцять дітей проживало:
Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.
Замужем дочки його були за своїми братами.
Завжди вони при батьку ласкавім і матері дбалій
Всім користуються – безліч припасів було в їх коморах.
10] Запахом їжі і гомоном вдень уся їх домівка
Сповнена завжди; вночі – із дружиною скромною кожен –
Спали вони, килимами укрившись, на ложах різьблених.
От добулись ми до їхнього міста й до гарного дому.
Цілий нас місяць Еол пригощав і розпитував пильно,
15] Як в Іліон аргів’яни пливли, як вертались ахеї.
Отже, про все, як належить, йому розповів я докладно.
Потім, як став я просити й благати, щоб нас у дорогу
Вирядив він, не відмовив і проводи сам влаштував нам.
Дав мені міх, із шкури вола-дев’ятилітка зшитий,
20] З буйними в ньому вітрами, їм вільні путі заказавши,
Сам-бо Кроніон його кермовим над вітрами поставив:
Вмів заспокоїти їх чи розбурхати – як побажає.
Міх в глибині корабля просторого срібним, блискучим
Мотузом він прив’язав, щоб нітрохи не видуло з нього.
25] Тільки Зефіра послав – попутно мені повівати
І з кораблями нести нас. Але не судилося цьому
Збутися, – з власного всі-бо загинули ми безрозсудства.
Днями й ночами добу вже дев’яту по морю пливли ми,
Аж на десяту здаля показався нам берег вітчизни:
30] Вже відрізняли ми й тих, що вогонь поблизу розкладали.
Але мене із утоми тут сном огорнуло солодким, –
Сам-бо весь час керував я, щоб швидше додому вернутись,
З товаришів же нікому я линв до вітрил не довірив.
Тут почали між собою супутники нишком розмову,
35] Ніби везу я додому і золота, й срібла багато,
Ніби мені дарував їх Еол, син Гіппота відважний.
Інший ще й так, на сусіда свого поглядаючи, мовив:
«Леле! Як люблять усюди його і шанують всі люди
В кожному місті, у кожній країні, куди б не прийшов він!
40] З Трої багато скарбів він коштовних, у здобичу взятих,
Вивіз собі, а ми, з ним однакову путь перейшовши,
Все ж повернутись додому з порожніми мусим руками.
От і тепер йому щедрі Еол, задля їхньої дружби,
Дав подарунки. Швидше ж погляньмо, що в міхові цьому, –
45] Скільки там золота є і срібла зав’язано скільки».
Так він промовив, і інші лихої послухали ради,
Міх розв’язали, й вітри усі вирвались миттю на волю!
Буря страшенна знялась, і від рідного берега вітром
Всіх їх, ридаючих, в море відкрите погнало. Тим часом
50] Я пробудився й почав міркувати в душі безневинній,
Кинутись краще мені з корабля і загинуть в морському
Вирі чи стерпіти мовчки і ще між живих залишитись.
Стерпів, проте, й залишився, й на дні корабельному, вкрившись,
Тихо лежав. Принесло нас поривами буйного вітру
Знову на острів Еолів, і плакали гірко супутці.
Вийшли на сушу ми там і водою з джерел запаслися.
Наспіх поснідали всі біля суден своїх бистрохідних.
їжею з ними й питтям вдовольнившись, узяв із собою
Я одного з-поміж них за окличника і за супутня
60] І до славетного дому Еола подався. Застали
Ми за обідом його із дружиною разом та дітьми.
В дім увійшовши, ми на порозі удвох посідали
Біля одвірків. Усі здивувались і стали питати:
«Звідки ти тут, Одіссею? Чи бог тебе злий не попутав?
65] Ми ж так дбайливо тебе виряджали, щоб ти до вітчизни
їхав своєї, додому, чи де вже тобі приємніше».
Так вони мовили. З серцем засмученим я відповів їм:
«Злії супутники й сон злополучний мені спричинили
Горе. Але ж поможіть мені, друзі, – для вас це можливо».
70] Так говорив я, звернувшись до них із зворушливим словом.
Стали безмовні усі, лиш батько у відповідь крикнув:
«Швидше із острова геть, найнегідніший з-поміж живущих!
Дбати про тебе не личить мені й виряджати в дорогу
Мужа, що так уже явно блаженним богам ненависний.
75] Геть! Бо прибув ти сюди для безсмертних усіх осоружний».
Мовивши це, він прогнав мене з дому, і гірко ридав я.
Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем.
Душі, тяжким веслуванням утомлені, гризла свідомість
Дурості власної, – вже нівідкіль не було нам підмоги.
80] Шість уже днів, ніч і день, ми по морю пливли безнастанно,
Тільки на сьомий усі в Телепіл прибули лестригонський,
Ламове місто високе, туди, де, пригонячи стадо,
Кличе пастух пастуха і той озивається навстріч.
Там працівник несонливий подвійну б одержував плату,
85] Стадо корів пасучи і отару овець білорунних,
Близько-бо сходяться там дня і ночі розбіжні дороги.
Отже, у гавань ввійшли ми славетну, що вкриті тернами
Кручі стрімчасті півколом обабіч її оточили;
Скелі, навислі одна проти одної, там височіють
90] В гирлі самому, що входом вузеньким веде до затоки.
Там і тримали усі ми свої кораблі крутобокі.
В гавань простору завівши, один біля одного близько
їх прив’язали. Хвиля ніколи не б’є ні велика
Там, ні мала, – гладінь осяйна там виблискує завжди.
95] Все ж таки свій корабель чорнобокий я ззовні поставив,
Линвою з самого краю до скелі його прив’язавши;
Сам же, на кручу зійшовши, стояв і навкруг озирався,
Але ніде ні волів, ні праці людської не бачив,
Тільки помітив димок, що десь над землею здіймався.
100] Вислав тоді наперед я супутників – пильно розвідать,
Що то за люди живуть в тій країні і живляться хлібом?
Вибрав для цього я двох, окличника третім додавши.
Рівним пішли вони шляхом, що ним громохкими возами
Дерево із верхогір’їв високих підвозили в місто.
105] Дівчину стріли вони, що вийшла по воду за місто,
Дужу дочку Антіфата, що з племені був лестригонів.
До артакійських джерел ішла вона світлострумистих,
Воду-бо всі відтіля до міста носили звичайно.
З нею, спинившись, вони розмовлять почали і питати,
110] Хто їх племені вождь і хто владарює над ними.
Зразу ж вона показала їм батьків будинок високий.
В дім той славетний вони увійшли й господиню зустріли –
З гору велику на зріст, аж усі мимоволі жахнулись.
З площі гукнула вона славетного скрізь Антіфата,
мужа свого, що усім їм замислив загибель нещадну.
Вмить він схопив одного і почав на обід готувати.
Кинулись двоє тікати і швидко до суден прибігли.
Крик гомінкий на все місто підняв він, і, галас почувши,
Враз лестригони могутні тоді звідусіль позбігались;
120] Тисячі велетнів цих, на людей не подібних, набігли.
Брили вони величезні від скель кам’яних відривали
Й кидали ними; і гуркіт стояв над всіма кораблями,
Крики лунали людей, що гинули в суднах розбитих.
їх, наче риб нанизавши, несли на сніданок жахливий.
125] Поки вони їх нещадно в глибокій затоці губили,
З піхов при стегнах раптово свій меч я вихопив гострий –
Линви усі відрубав на моїм кораблі темноносім.
Миттю супутників цим підбадьоривши, їм наказав я
Веслами вдарить сильніше, щоб лиха страшного уникнуть.
130] Злого жахнувшись загину, хлань моря вони зборознили.
Радісно далі від скель навислих полинув по морю
Мій корабель, а інші усі там загинули разом.
Далі відтіль попливли ми із тяжко засмученим серцем,
Бо хоч самі врятувались, та любих утратили друзів.
135] Так ми на острів Еею приїхали згодом. Кіркея
Там пишнокоса, дивна богиня живе ясномовна,
Рідна сестра тяжкого в думках злоумисних Еета.
Гелій-бо їх породив, що світлом людей осяває,
Матір’ю – Перса обом їм була, Океанова донька.
140] Там же й до берега ми з кораблем потаємно пристали
В затишній бухті, якимось до неї приведені богом.
Там ми, на берег зійшовши, лежали два дні і дві ночі,
Зморені тяжко й гіркою пригноблені серця печаллю.
Тільки як третій розвиднила день нам Еос пишнокоса,
145] Списа у руки узявши й мечем озброївшись гострим,
З місця причалу я швидко на кручу поглянути вийшов, –
Може, де смертних побачу діла чи хоч голос почую.
Ставши на версі скали кам’яної, навкруг озирнувся
Й дим, що здаля над широким простором землі піднімався,
і50] Я за густим дубняком над будинком Кіркеї побачив.
В мислях своїх і в душі я почав міркувати: чи далі
Йти дізнаватись туди, де димок я помітив багровий?
Так міркував я в душі і визнав, що буде найкраще
Знов до швидкого піти корабля, на морське узбережжя,
155] Людям обідати дать і тоді їх у розвідку слати.
Але як я до свого корабля крутобокого сходив,
Хтось із безсмертних на мене, самотнього, зглянувсь ласкаво
Високорогого він величезного оленя вислав
Навстріч мені: до ріки з пасовища лісного спускався
160] Олень той, спраглий на сонці, жадобу втолить водопоєм.
Прямо в хребет, серед спини, я звіра, що вибіг із лісу,
Вдарив, і спис мідяний враз навиліт крізь тіло проскочив.
З стогоном впав він у пил, і душа відлетіла від нього.
Ставши на вбитого звіра, вмить вихопив я мідяного
165] Списа із рани, і тут же на землю його я відкинув.
Потім я хмизу нарвав та лози і, туго їх сплівши,
Линву із сажень завдовжки скрутив та нею докупи
Міцно позв’язував я здоровенному звірові ноги;
Взявши на плечі його і на спис опираючись важко,
Рушив до чорного я корабля. Нелегко на плечах
Ту було ношу нести мені, звір-бо то був величезний.
Скинув його я під наш корабель і словом ласкавим
Друзів усіх бадьорив, перед кожним спинившись окремо:
«Друзі, раніше ніж день, призначений нам, не настане,
175] Ми не зійдемо у смутку гіркому в оселю Аїда.
Досить на бистрім у нас кораблі є наїдку й напитку, –
Час і про їжу згадати, вже годі терпіти нам голод!»
Так говорив я, і зразу, моїм переконані словом,
Одіж усі поскидали на берег безлюдного моря,
180] З оленя всі дивувалися, – звір-бо то був величезний.
Потім, як очі свої спогляданням усі вдовольнили,
Руки помивши, обід готувать поспішили багатий.
Так цілий день ми тоді аж до заходу сонця сиділи,
М’ясом живилися вволю й солодким питвом утішались.
185] Згодом, як сонце зайшло і темрява все огорнула,
Всі ми на березі моря під гомін прибою поснули.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Всіх я супутників скликав на раду і так до них мовив:
«Слухайте слів моїх ви, що злигоднів стільки зазнали!
190] Навіть того ми не знаємо, друзі, де схід, а де захід,
Де світлодайний під землю ховається Гелій і де він
Сходить ізнов. Давайте обдумаймо швидко, чи є нам
Спосіб який порятунку. Ніякого сам я не бачу.
Сходив на скелю я цю кам’яну і звідти побачив
195] Острів лиш цей невисокий, оточений морем безкраїм,
Мовби вінком. І дим серед острова бачив очима
Власними я понад лісом густим і над гаєм дубовим».
Так говорив я, і лагідне серце у них зворушилось:
Вчинки згадали вони Антіфата, вождя лестригонів,
2оо люте насильство й затятість лиху людожера кіклопа,
Голосно всі заридали, рясні проливаючи сльози,
Але ніякої з того плачу не було їм користі.
Товаришів своїх у наголінниках мідних надвоє
Я розділив і старшин на обидва загони поставив:
205] в першому сам я, а в другому став Еврілох боговидий.
От жеребки в міднокутім шоломі ми швидко труснули;
Випав тоді жеребок Еврілохові, мужньому серцем.
В путь він зібрався і з ним ридаючих двадцять і двоє
Наших супутників; ми ж іззаду в сльозах залишились.
2іо в виярку скоро на видному місці вони відшукали
Складений з тесаних брил кам’яних будинок Кіркеї.
Леви з вовками гірськими лежали навколо будинку,
Злим заворожені зіллям, якого вона їм давала.
Все ж на людей не напали вони, а навкруг обступили,
215] Довгими всі перед ними виляючи звільна хвостами.
Як до хазяїна свого, що йде від обіду, собаки
Лащаться, – він-бо ласий шматочок їм завжди приносить, –
Так от і леви до них, і вовки оті міцнокогтисті
Лащились. Ті ж полякались, жахливі страхіття узрівши,
220] рї товпились перед дверима богині з волоссям розкішним.
Спів милозвучний вони із покоїв Кіркеїних чули;
Ткала вона за верстатом великим, – таке тонкорунне,
Ніжне, прекрасне ткання від богинь лиш виходить безсмертних.
Отже, Політ, мужів ватажок, до супутників наших
225] Став говорить, – він із них найдостойніший був, найвірніший:
«Чуєте, друзі, як в домі отут, за верстатом великим
Ходячи, жінка якась чи богиня співає чудово –
Так, аж лунає навколо? Тож голос їй швидко подаймо!»
Мовив він так, і, її викликаючи, всі загукали.
Вийшла небавом вона й, відчинивши осяйливі двері,
їх запросила ввійти, і всі увійшли необачно,
Лиш Еврілох, відчувши лукавство, іззаду лишився.
Ввівши, усіх на ослони і крісла вона розсадила;
Ячної з сиром муки та з медом жовтявим змішавши,
235] З світлим прамнейським вином подала їм, підсипавши в келих
Зілля лихого, щоб зовсім про землю вітчизни забули.
Щойно дала їм ту суміш і випили всі, як ударом
Кия вона їх загнала в свинарню і там зачинила.
Голови й постаті їхні щетиною вкрились, і рохкать
240] Всі по-свинячому стали, лиш розум, що й був, залишився.
Плачучих їх зачинила Кіркея й сипнула їм в закут
Жолудів, терну, каштанів, коріння крушини, щоб їли
Те, що всі свині їдять, у багнюці валяючись завжди.
Миттю побіг Еврілох на швидкий корабель чорнобокий
245] Звістку подати сумну про долю супутників любих.
Довго не міг він, хоч як силкувався, і слова сказати,
Смутком великим у серці охоплений; очі сльозами
Сповнились рясно; всю душу йому розривали ридання.
Тільки тоді, як його ми розпитувать з подивом стали,
250] Він розповів нам про долю нещасну супутників наших:
«Ліс перейшовши, як ти наказав, Одіссею пресвітлий,
В виярку ми незабаром знайшли, на видному місці,
Складений з тесаних брил кам’яних будинок чудовий.
В домі тім жінка чи, може, богиня яка за верстатом
255] Дзвінко співала, – її викликаючи, ми загукали.
Вийшла небавом вона; відчинивши осяйливі двері,
Нас запросила ввійти, і всі увійшли необачно,
Я лиш один, відчувши лукавство, іззаду лишився.
Зникли усі вони зразу, – ніхто уже з них не вернувся.
260] Довго я їх виглядав, та нікого, проте, не діждався».
Так оповів він, і зразу на плечі закинув я мідний,
Срібноцвяхований меч свій великий і лук з тятивою
І провести мене тим же звелів Еврілохові шляхом.
Він же, коліна мої обома обійнявши руками,
265] З ревним риданням слово до мене промовив крилате:
«Ні, не веди проти волі туди мене, паростку Зевсів, –
Краще лишімось, бо знаю – не вернешся сам ти й не вернеш
Наших супутників. Швидше тікаймо із рештками друзів,
Може, уникнемо якось ми смертної днини лихої».
270] Так говорив він, а я у відповідь мовив до нього:
«Що ж, Еврілоху, лишайся, як так уже хочеш, на місці,
їж тут і пий у тіні під нашим судном чорнобоким,
Сам же іду я – мене нездоланна веде неминучість».
Мовивши так, від свого корабля і від моря пішов я.
275] Вже по священному виярку йшов я і ось уже вийти
Мав до великого дому Кіркеї, що зналась на зіллі.
Раптом Гермес із жезлом золотим мене близько від дому
Стрів на дорозі, на юного мужа із вигляду схожий
З першим пушком на щоках, у розквіті років найкращих.
280] Взявши за руку мене, він назвав на ім’я і промовив:
«Стій, бідолашний, куди ти прямуєш по цих верховинах,
Краю не знаючи цього? Супутців твоїх вже Кіркея
Всіх обернула в свиней і в хліву своїм міцно тримає.
їх визволяти ідеш ти? І сам, кажу тобі, цілий
85] Звідти не вернешся й там же, де інші усі, зостанешся.
Але послухай: тебе я врятую і визволю з лиха.
Зілля узявши оце чарівне, ти в оселю Кіркеї
Сміливо йди, – з ним-бо днину лиху ти від себе відвернеш.
Я розкажу тобі все про підступне Кіркеї лукавство:
0] Й за Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, доки
Сон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.
До Одіссея й до сина прийшов свинопас богосвітлий
Ввечері, в час, як вони, заколовши свиню однорічну,
Вже готували вечерю. Тим часом Афіна, близенько
455] До Одіссея, сина Лаерта, тоді підійшовши,
Вдарила злегка жезлом і знов обернула у старця
В рванім лахмітті, на те, щоб не міг свинопас упізнати
І не побіг би у дім до розважної він Пенелопи
З вістю, якої б у серці своїм не здолав затаїти.
460] Перший тоді Телемах озвався до нього й промовив:
«Ти вже прийшов, богосвітлий Евмею? Що чути у місті?
Чи повернулись додому оті женихи гордовиті
З засідки вже, чи й досі чатують, хоч я уже дома?»
В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
465] «Якось не спало на думку питати про це й дізнаватись,
Містом ішовши, – серце мене якмерщій спонукало
Переказати сповіщення й швидше додому вернутись.
Товаришів твоїх бистрий посол на путі мені стрівся,
Вісник, – про все він раніше від мене звістив твою матір.
470] Знаю я й інше також, бо власними бачив очима:
Як повертався й над містом вже був я, де пагорб Гермесів,
Раптом побачив швидкий відтіля корабель я, що входив
В нашу затоку. Багато людей метушилось на ньому, –
Аж угинавсь од щитів він увесь і списів двоєсічних.
475] Мабуть, вони це й були, я гадаю, – напевне ж не знаю».
Мовив він це, й Телемахова сила всміхнулась священна,
Глянув він нишком на батька, щоб лиш свинопас не
помітив.
Всю закінчивши роботу, вечерю вони зготували
Й сіли вечеряти, й кожен в вечері тій рівну мав долю.
480] Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
Всі про постелю згадали і сну спожили подарунки.
ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
ЗМІСТ СІМНАДЦЯТОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Телемах іде до міста, наказавши Евмеєві провести туди і свого
гостя. Зустрінутий радісно матір’ю і домашніми, він потім іде на площу
й приводить звідти з собою Теоклімена. Пенелопа розпитує його про те,
шо з ним було під час подорожі; Теоклімен пророкує їй повернення
Одіссея. Тим часом Евмей вирушає з Одіссеєм до міста; по дорозі вони
зустрічають Мелантія, який обох їх ображає. Прийшовши до свого дому,
Одіссей бачить у подвір’ї свого старого собаку, який, упізнавши його,
вмирає. Він входить у бенкетну господу і просить милостині в женихів;
Антіной, лаючися з ним, кидає в нього ослоном. Пенелопа кличе його до
себе, щоб розпитати про Одіссея; він обіцяє прийти до неї ввечері.
ПОВЕРНЕННЯ ТЕЛЕМАХА НА ІТАКУ
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Встав Телемах, дорогий божественного син Одіссея,
Пару сандалій до ніг своїх швидко тоді підв’язав він,
Списа міцного узяв, що якраз до долоні приходивсь,
5] І, виряджаючись в місто, він так свинопасові мовив:
«Йду я, татуню, до міста побачитись там із моєю
Матір’ю. Тож не раніше, гадаю, вона перестане
Гірко ридати за мною і сльози рясні проливати,
Аніж побачить мене. Тобі ж доручаю я ось що:
10] В місто нещасного гостя цього відведи, – на прожиток
Хай собі жебрає там. Подадуть йому й хліба, хто схоче,
Й келих вина. А мені тут людей всіх самому приймати
Вже не доводиться, й так від клопоту гірко на серці.
А як образиться гість наш на це, то тим гірше самому
15] Буде йому. А я тільки правду люблю говорити».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Друже мій, тут залишатися й сам я не дуже хотів би.
Краще у місті, аніж у полях, жебракові прожиток
Десь собі жебрати. Кожен подасть мені там, хто захоче.
20] Не у таких-бо літах я, щоб тут, у кошарі, лишатись
І пастухів вожаєві коритись у всьому слухняно.
Йди вже собі, а мене оцей муж проведе, як звелів ти,
Лиш при вогні я погріюсь, бо одіж у мене погана.
Може, й потепліє трохи тим часом, – щоб холод ранковий
25] Не прохопив мене. Місто ж, ви кажете, звідси далеко».
Так він сказав. Телемах же, з подвір’я прямуючи, бистрим
Кроком пішов, женихам лиховісну замисливши згубу.
Став біля дому свого він, вигідного для проживання,
Списа поставив свого, об високу обперши колону,
30] Й, переступивши поріг кам’яний, увійшов до господи.
Перша зустріла його годувальниця там, Евріклея, –
Руна на кріслах різьблених вона розстилала й до нього
Кинулась вся у сльозах, і інші навколо зібрались
Вже Одіссея, в біді витривалого, вірні служниці
35] Й радісно в голову всі і в плечі його цілували.
Вийшла тоді із покою свого й Пенелопа розумна,
Мов Артеміда на вигляд або золота Афродіта,
Вся у сльозах обнімала вона свого любого сина,
Голову ніжно йому і очі ясні цілувала,
40] Врешті до нього крізь сльози промовила слово крилате:
«Світло ясне моє, ти вже вернувсь, Телемаху! Не ждала
Я тебе бачити з дня, як відплив з кораблем ти на Пілос
Потай від мене вістей питати про любого батька.
Тож розкажи-бо докладно, що бачить тобі довелося».
45] Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
«Матінко люба, не плач і слізьми не хвилюй мені серце
В грудях, коли ось я наглої згуби щасливо уникнув.
Краще омийся і, чисте вбрання одягнувши на тіло,
В верхні покої ввійди із своїми служницями разом,
50] Перед богами всіма в молитвах обіцяй гекатомби
їм принести, може, Зевс допоможе здійснити відомсту.
Я ж тим часом на площу піду, щоб до нас запросити
Гостя, який приєднався до мене в путі поворотній.
З товаришами божистими я наперед його вислав,
55] В дім свій Піреєві гостя привітно прийнять доручивши,
І шанувати, й любити, аж поки додому вернуся».
Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово.
Потім омилась і, чисте вбрання одягнувши на тіло,
Перед богами всіма обіцяла вона гекатомби
60] їм принести, може, Зевс допоможе здійснити відомсту.
А Телемах тим часом з своїх уже вийшов покоїв
З списом в руках. Услід йому бігли два пси прудконогі.
Чаром божистим його опромінила з неба Афіна –
Всі зачудовано люди дивились, коли він проходив.
65] А вколо нього уже женихи позбирались зухвалі
Й приязно з ним розмовляли, хоч серцем лихе готували.
Та велелюдного їх товариства він все ж уникає
Й прямо туди, де батькові друзі з часів найдавніших –
Ментор пресвітлий та ще Антіфат з Аліферсом – сиділи,
70] Йде і сідає. Вони ж його стиха розпитувать стали.
Близько до них і Пірей підійшов тоді, списник славетний,
Гостя він вів через місто на площу. До гостя увагу
Не забаривсь Телемах проявити і вийшов назустріч.
Перший до нього Пірей з такими звернувся словами:
75] «Швидше пошли, Телемаху, жінок до моєї оселі,
Щоб передать тобі міг Менелаєві я подарунки».
Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
«Ще невідомо, Пірею, як вся тут обернеться справа,
В разі зухвалі мене женихи тут, у власному домі,
80] Потай уб’ють і дідизну мою між собою поділять.
Краще, вважаю, тобі, ніж комусь, ті забрать подарунки.
А як уродять убивство і смерть, що для них засіваю,
Радісно в дім ті дарунки мені принесеш ти на радість».
Мовивши це, повів він чужинця нещасного в дім свій.
85] А увійшовши до дому, вигідного для проживання,
Скинули з себе плащі та, на крісла й стільці поскладавши,
Митись пішли вони в гладко обтесану, чисту купелю.
Добре помивши, служниці оливою їх намастили,
Свіжі хітони на них надягнули й кереї вовняні.
9° Вийшли з купелі обидва й на крісла вони посідали.
Воду служниця внесла в золотому чудовому глеку –
Руки вмивати й поволі над срібним цеберком зливала:
Потім поставила стіл перед ними, обструганий рівно.
Хліба і страв розмаїтих їм ключниця вносить поважна,
1)5] Радо і щедро черпнувши з домашніх запасів багатих.
Мати ж тим часом у крісло своє, об одвірок оперте,
Сіла навпроти й сукати тонку почала собі пряжу.
Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,
100] Перша озвалася словом до них Пенелопа розумна:
«Мабуть, до верхніх піду, Телемаху, своїх я покоїв,
Ляжу на ложе своє, зітхань моїх сповнене тужних,
Рясно моїми сльозами омиване з дня, як твій батько
До Іліона з Атрідами вирушив. Ти ж бо не хочеш,
105] Перше аніж женихи у дім наш зберуться зухвалі,
Те, що про батькове чув ти повернення, ясно сказати».
Відповідаючи, їй Телемах тямовитий промовив:
«Що ж, коли так, то усю розкажу тобі, матінко, правду.
В Пілос до Нестора ми прибули, до керманича люду.
110] В високоверхому домі прийняв він мене і гостинно
Став частувати, як батько приймає коханого сина,
Що з чужини нещодавно вернувся. Отак і мене він
Став частувати з своїми синами славетними разом.
Про Одіссея ж, в біді витривалого, жодної звістки,
1Ь Каже, не чув ні від кого – живий він чи смертю загинув.
До Менелая, списами славетного сина Атрея,
Вирядив кіньми мене він у повозі, збитому міцно.
Бачив я там і Єлену-аргеянку, що через неї
Стільки зазнали аргеї, із волі богів, і троянці.
120] Зразу ж почав мене сам Менелай гучномовний питати,
Задля якої прибув я мети в Лакедемон прекрасний.
Щиро й відверто йому всю правду тоді розповів я.
Відповідаючи, так Менелай тоді мовив до мене:
«Ну ж і ганьба! На шлюбному ложі лягти у такого
125] Мужа могутнього враз заманулось отим боягузам!
Все це одно, якби лань, у лігво могутнього лева
Новонароджених, ще сосунців, оленяток поклавши,
Вийшла б на травами рясно укриті узгір’я й долини
Пастись, а він би тим часом, до лігва свого повернувшись,
130] Приготував оленятам і лані загибель ганебну, –
Так Одіссей і для них приготує загибель ганебну.
О, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне,
Він залишався таким, яким ще колись на Лесбосі,
Ставши на герць, завзято із Філомелідом змагався
135] Й кинув з усеї ним сили об землю на радість ахеям,
Хай би отак Одіссей зустрів женихів безсоромних,
Коротковічні усі б вони стали тоді й гіркошлюбні!
Ну, а про те, що мене ти питаєш і просиш, будь певен,
Не ухиляючись, правду скажу я тобі, не злукавлю, –
140] З того всього, що морський оповів мені старець правдивий,
Не приховаю нічого й слівця не втаю я від тебе.
Мовив мені, що його у сльозах на острові, в домі
Бачив у німфи Каліпсо, яка силоміць його й досі
Держить у себе, й не може він в рідну країну вернутись.
145] Ні кораблів веслохідних не має він там, ні супутців,
Що помогли б йому їхати лоном широкого моря».
Так Менелай, син Атрея, сказав йому, славний списами.
Я ж, свої справи скінчивши, відплив. Дали нам богове
Вітер попутний, і скоро я в любу вітчизну вернувся».
і5° Так він промовив, і серце у грудях її схвилював він.
З словом до неї звернувсь тоді Теоклімен боговидий:
«Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Знає він все ж небагато. Мого ще ти слова послухай.
Все я тобі розповім, не втаївши від тебе нічого.
155] Свідком хай Зевс мені буде найперше, і стіл цей гостинний,
І Одіссеєве вогнище це, до якого прийшов я,
Що Одіссей уже тут, у своїй уже рідній країні,
Ходить він десь чи сидить, про лихі дізнається учинки,
Та женихам він усім лиху вже вирощує згубу.
160] Ще в кораблі добропалубнім сидячи, все оце знав я
З льоту пташиного й зразу ж про це Телемахові крикнув».
В відповідь знов розумна сказала тоді Пенелопа:
«О якби слово, чужинче, твоє та на ділі здійснилось!
Знав би мою ти прихильність тоді, і багато дарунків
165] Мав би від мене, і кожен тебе називав би щасливим».
Так між собою вони провадили стиха розмову.
А женихи тим часом всі бавились там, де звичайно –
При Одіссеєвім домі, на втоптаній добре площадці
Диски й списи вони кидали там, як і завжди, зухвалі.
170] Вже наближалась обідня пора, звідусіль повертались
З паші отари, що гнали для них пастухи, як звичайно.
До женихів тут озвався Медонт – він найбільше подобавсь
їм із окличників інших, і в учтах він брав з ними участь:
«Що ж, юнаки, ачей вдовольнили ви іграми серце,
Отже, вертайтесь у дім, та почнім готувать собі учту.
Річ непогана обід, якщо поданий саме упору».
Мовив він це, й всі пішли з ним, цієї послухавши ради.
А увійшовши до дому, вигідного для проживання,
Скинули з себе плащі та, на крісла й стільці поскладавши,
180] Різати жирних овець почали та козлів гладкобоких,
Різали вепрів годованих, ялову вбили корову,
Учту готуючи всім. Тим часом із поля до міста
Вже Одіссей вибирався іти з свинарем богосвітлим.
Перший озвався тоді свинопас, розпорядник пастуший:
185] «Отже, мій гостю, ти хочеш відразу ж сьогодні до міста
Йти, як звелів мій господар, – мені ж би хотілося краще,
Щоб залишився у мене ти сторожем цеї кошари.
Тільки шаную його я й боюся, щоб часом мене він
Потім не лаяв, – тож прикро докори господаря чути.
190] Ну, то ходімо ж у путь. На західне коло помітно
День похилився, й тобі холодніше увечері буде».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Знаю я все й розумію. Й так само, як кажеш ти, думав.
Отже, ходім. Дорогу ж мені увесь час ти показуй.
195] Палицю дай мені в руки, як зрубана знайдеться в тебе,
Щоб опиратись, бо дуже слизька тут, казав ти, дорога».
Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину
Латані, вбогі сакви, замість ременя шнур підв’язавши,
Дав йому й палку Евмей, що гостю була до вподоби.
200] В путь подалися обидва, а пси й пастухи залишились
Двір стерегти і кошару. Повів він господаря в місто,
В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда,
Що на ціпок опиравсь і тілом світив крізь лахміття.
Йшли кременистою стежкою вниз і дійшли вже до міста
205] Близько вони, де в криниці, камінням обкладеній гарно,
Чистую воду джерельну черпали усі городяни.
Неріт, Ітак і Поліктор криницю оту спорудили.
Гай з осокорів, що люблять вологість, оточував рівним
Колом її звідусіль, і холодна вода струмувала
210] З скелі стрімкої. Над нею вівтар височів божественним
Німфам, – жертви на ньому приносили їм подорожні.
Доліїв син Мелантій обох саме тут наздогнав їх –
Кози добірні він гнав, з цілої отари найкращі,
Для женихів на обід. Ще й двоє було з ним підпасків.
215] Щойно побачивши їх, непристойними став він словами
Страшно їх лаяти, аж Одіссеєві серце обурив.
«Онде ледащо один такого ж веде ледацюгу, –
Завжди подібного бог із такими ж подібними зводить.
Ну, і куди ж ти ведеш цього злидня, чудний свинопасе,
220] Старця обридного, ще й на обідніх столах блюдолиза?
Пообтирав не один він одвірок плечима своїми,
Жебравши покидьків скрізь, бо котли та мечі – не для нього.
Краще віддав би його ти мені вартувати обору,
Був би у нас скотарем він та зілля носив би козлятам.
225] Скоро отут на сироватці стегна здорові надбав би.
Тільки він так до неробства поганого звик, що не схоче
Братися вже до роботи, лише старцюванням по людях
Буде й надалі утробу свою годувать ненаситну.
От що тобі я скажу, і збудеться те неодмінно:
Тільки-но прийде у дім божистого він Одіссея,
З рук женихів полетять йому в голову лави й ослони,
Ребра йому поламають і геть його викинуть з дому».
Так цей недоумок мовив і, мимо пройшовши, ударив
П’яткою в стегна, та з стежки його не здолав ізіпхнути, –
235] Встояв на ній він нерушно. І от Одіссей лиш вагався,
Чи то із києм напасти і витрусить душу із нього,
Чи ухопити за ноги й об землю жбурнуть головою.
Стерпів, проте, і стримав свій гнів. Свинопас же у вічі
Вилаявсь добре і, руки здійнявши, уголос молився:
240] «Зевсові донечки, німфи джерельні! Якщо Одіссей вам
Стегна козлині палив і баранячі, жиром ще й зверху
Пообкладавши їх, то ж уволіть і моє ви благання:
Хай той повернеться муж, хай бог приведе його скоро!
Зразу він з тебе всю виб’є тоді хвастовитість, що з нею
245] Носишся так ти зухвало, шалаючись безперестанно
В місто, – в нікчемних таких пастухів вся отара загине!»
Знову Мелантій тоді, козиний пастух, обізвався:
«Лишенько! Що оцей пес, до підступів звиклий, говорить!
От я на чорнім своїм кораблі довговеслім з Ітаки
250] Сам його вивезу, ще й зароблю я на ньому чимало!
Хай би ще так Аполлон срібнолукий сьогодні ж у домі
Вбив Телемаха чи дав би його женихам вгамувати,
Як Одіссеєві день повороту давно вже загинув!»
Так він сказав і лишив їх іти за собою повільно,
255] Сам же поквапився й швидко дійшов до хазяйського дому.
Зразу ж всередину він увійшов і поміж женихами
Сів супроти Еврімаха, якого найбільше любив він.
Долю м’ясива йому тут прислужники зразу поклали,
Ключниця ж вельмиповажна з комори внесла йому хліба.
гбо д Одіссей тоді й з ним свинопас богосвітлий до дому
Близько уже підійшли. Формінги дзвонистої звуки
Гучно лунали навколо. То грав, починаючи співи,
Фемій. За руку схопив Одіссей свинопаса і мовив:
«Мабуть, Евмею, це й є Одіссеїв чудовий будинок!
265] Легко-бо між багатьох його інших домів упізнати:
Все тут одне до одного. Обведене дбало подвір’я
Муром з зубцями, й тримаються міцно двійчатої брами
Двері, – нікому ніякою зброєю їх не здолати.
В домі отім, як бачу я, гості численні справляють
270] уЧТу5] й печеного запах доноситься звідти, й формінги
Звуки бринять, що богове другинею учти зробили».
В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
«Легко впізнав ти, ні в чому-бо розум тебе твій не зводить.
Отже, подумаймо разом тепер, що нам далі робити –
275] Перший ввійдеш ти до дому, вигідного для проживання,
Втиснешся між женихів, я ж тут залишуся тим часом,
Чи, коли хочеш, піду я вперед, а ти залишайся.
Тільки не гайся, щоб хтось із дому тебе не побачив
Та не побив би, не вигнав. Отож і над цим ти подумай».
280] В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:
«Знаю я все й розумію. Й так само, як кажеш ти, думав.
Йди уже ти уперед, а я тут залишуся тим часом.
Не новина вже мені й оті стусани та побої.
Серце у мене терпляче, багато-бо горя зазнав я
285] І серед хвиль, і в бою. Хай станеться й це ще зі мною.
Тільки ніяк затаїть не вдається голодного шлунка,
Цього нещастя, що стільки страждань спричиняє людині.
Тож задля нього у нас і міцні кораблі споряджають,
Щоб в неспокійному морі противникам лиха завдати».
290] Так між собою вони провадили стиха розмову.
Голову й вуха до мови їх Аргос підняв, що лежав там,
Пес Одіссея, в біді витривалого, – сам того пса він
Виховав, користі ж з нього не знав, бо раніш у священний
Вирушив він Іліон. Юнаки його потім з собою
295] Брали на оленів, диких козуль та зайців полювати.
Нині ж, забутий всіма, без хазяйського ока, на купі
Гною лежав він, яку з-під волів та ослів біля брами
Понаскидали, – пізніше той гній Одіссеєва челядь
В поле возила угноювать всюди наділок просторий.
300] Аргос лежав там, і воші собачі на ньому кишіли.
Щойно почув Одіссея, свого він господаря, близько,
Зразу ж хвостом завиляв і вуха пригнув він обидва,
Та підійти до господаря ближче тепер вже не мав він
Сили. І той обернувсь, щоб утерти непрохані сльози
305] Та приховать від Евмея, і тут же спитав його швидко:
«Дивно, Евмею, який у гною он лежить тут собака,
Гарний на вигляд, та з певністю все ж я не міг би сказати,
Чи і на ноги такий же він бистрий, як виглядом гарний,
А чи із тих він собак, які близ хазяйського столу
310] Лащаться тільки й для хвастощів лиш їх тримає господар».
В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
«Пса цього давній господар, мабуть, в чужині десь загинув.
Був би цей пес у своїй поведінці й на вигляд такий же,
Як і лишив Одіссей його, йшовши походом на Трою,
315] То здивувався б ти, силу уздрівши його і моторність.
Жоден-бо звір, що його в лісовій гущині він угледить,
В нього не втік би. Чуйно умів і сліди він шукати.
Нині ж погано йому, – десь господар загинув далеко
На чужині, а жінки безтурботні про нього не дбають.
320] Челядь, яка над собою не чує хазяйської влади,
Зовсім не квапиться те, що належить їй, вчасно робити.
Тож половину від гідності Зевс одбира громовладний
У чоловіка, якому дні рабської долі прирік він».
З цими словами в вигідно збудований дім увійшовши,
325] До женихів достославних він прямо в покої подався.
Аргоса ж чорної смерті недоля спіткала відразу,
Тільки-но по двадцяти він роках Одіссея побачив.
Перший тоді Телемах боговидий узрів свинопаса,
Що увіходив у дім, і до себе його підізвав він,
330] Зразу ж кивнувши йому. А той, озирнувшись навколо,
Крісло узорчате взяв, – сидів на нім кравчий звичайно,
Що роздавав женихам покраяне м’ясо на учті.
Взявши те крісло, поставив він перед столом Телемаха
Й сів проти нього якраз. Окличник подав йому долю
335] М’яса печеного й хліба поклав йому з кошика вдосталь.
Вслід йому зразу ж тоді й Одіссей увійшов до господи
В вигляді старця з торбами, жебрущого, вбогого діда,
Що на ціпок опиравсь і тілом світив крізь лахміття.
Сів на порозі обтесанім він під самими дверима,
На кипарисний обпершись одвірок, – колись його тесля
Гладко увесь обтесав і вирівняв точно по шнуру.
Отже, підкликав до себе тоді Телемах свинопаса,
Вийняв з чудового кошика ще не почату хлібину
Й м’яса, що зміг обома охопити руками, і мовив:
345] «Гостеві це віднеси і, подавши, порадь йому нишком
Всіх обійти женихів, прохаючи в них жебранини, –
Вбогим-бо людям не личить соромитись свого убозтва».
Так він сказав; свинопас же, слова ті почувши, близенько
До жебрака підійшов і слово промовив крилате:
350] «Гостю мій, все це тобі Телемах посилає і радить
Всіх обійти женихів, прохаючи в них жебранини, –
Вбогим, сказав він, не личить соромитись свого убозтва».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Зевсе, владарю! Пошли Телемахові щастя між смертних!
355] Хай йому збудеться все, чого він душею жадає».
Мовивши так, обома охопив він той даток руками
І біля ніг своїх склав на полатану торбу нужденну.
їсти почав він; тим часом аед заспівав у покоях;
А як скінчив споживати, замовк і співець божественний.
360] Гамір зчинили в той час женихи у покоях. Афіна ж
До Одіссея, до сина Лаерта, наблизившись тихо,
Хліба тоді в женихів просити йому наказала,
Щоб розпізнать, хто із них справедливий, а хто нечестивий.
Та боронити від лиха вона не збиралась нікого.
365] З правого боку почавши, до кожного так він підходив,
Руку свою простягнувши, мов здавна ізвик жебрувати.
З жалю вони подавали йому, й дивувалися з нього,
І один в одного стали розпитувать – хто він і звідки.
Отже, Мелантій, козиний пастух, тоді слово промовив:
370] «Слухайте-бо, женихи володарки славетної, що я
Вам про чужинця скажу. Його й перед цим я вже бачив:
То свинопас його наш в цю господу привів. А яким би
Родом він міг похвалитись, того я докладно не знаю».
Так він сказав. Антіной тоді лаять почав свинопаса:
375] «Знаємо добре тебе, свинопасе! Навіщо його ти
В місто привів? Чи своїх волоцюг тут не досить блукає –
Цих жебраків надокучливих, цих блюдолизів на учтах?
Чи не замало тобі, що господаря твого надбання
Стільки тут люду з’їдає, то ще одного запросив ти?»
380] В відповідь ти йому так, свинопасе Евмею, промовив:
«Ти хоч і знатного роду, та зле говорив, Антіною.
Хто б це чужинців шукав, щоб до себе запрошувать в гості,
Крім хіба тільки таких, що для діла бувають потрібні, –
Чи ворожбитів, чи теслів, а чи лікарів від хвороби,
385] Чи піснярів божественних, щоб радість приносили співом, –
Скрізь по безкраїй землі для смертних вони є жадані.
Вбогого ж старця ніхто не запросить собі на досаду.
З-поміж усіх женихів до слуг Одіссеєвих завжди
Ти найсуворіший був, особливо до мене. Проте я
390] Цим не журюсь, поки в домі своїм Пенелопа розважна
Ще проживає й при ній Телемах тут живе боговидий».
Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
«Краще помовч, не марнуй з ним багато часу на розмову.
Звичний словами лихими облаяти кожного тяжко
Цей Антіной, та й інших уміє на сварку підбити».
Мовив це й до Антіноя із словом звернувся крилатим:
«Дбати про мене, як батько про сина, ти став, Антіною!
Силуєш ти мене вигнать словами лайливими гостя
Геть із домівки цієї. Хай бог нас від цього боронить!
Хочеш, візьми – і дай. Не перечу, а навіть прошу я.
Можеш і матінки з цим не соромитись ти, і нікого
З челяді, з тих, що живуть в Одіссея божистого домі.
Думка, проте, не така у грудях твоїх животіє:
Більше волієш ти сам наїдатись, ніж іншому дати».
405] Відповідаючи, так Антіной Телемахові мовив:
«Що ти сказав, розбуялий ти зух, Телемах пишномовний!
Тож якби всі женихи йому стільки, як я, надавали,
Місяців зо три далеко б од дому цього він тримався б».
Мовивши так, ухопив з-під стола він ослін, на якому
410] Ноги блискучі держав, учтуючи з друзями разом.
Інші ж усі подавали й наповнили вбогу торбину
Хлібом і м’ясом. Вже мав одійти Одіссей до порога
Підгодуватися тим, що ахеї йому надавали,
Та зупинився біля Антіноя і так йому мовив:
415] «Дай мені, друже! Не гірший-бо всім від ахеїв ти інших,
Ба навіть кращий, адже мовби той володар ти на вигляд.
Тим-то й повинен мені щедріше від інших подати
Хліба. Я ж скрізь по безкраїй землі тебе славити буду.
В домі своєму і я між людей колись жив собі тихо
420] В щасті й достатку й не раз подавав подорожній людині,
Хто б то не був і з якою потребою хто не зайшов би.
В мене й челядників досить було, і усього багато,
З чим у нас добре живеться і за що нас звуть багачами.
Все мені знищив Кроніон, – така вже була його воля!
425] Він напоумив мене, до розбійної зграї приставши,
їхать в Єгипет, в дорогу далеку, щоб там я загинув.
Став на Єгипті-ріці з крутобокими я кораблями.
Потім на берег звелів супутникам витягти вірним
Наші усі кораблі і самим біля них залишатись,
«о А спостерігачам вийти звелів на чатівні дозорні.
Та у зухвалій відвазі, на власні довірившись сили,
Кинулись раптом вони єгипетські ниви чудові
Скрізь грабувати, жінок з немовлятами всіх полонили
І повбивали мужів. Сягали до міста їх крики.
435] Гомін почувши, на поміч єгиптяни їм на світанку
Вибігли. Відблиском міді і брязкотом кінних і піших
Сповнилось поле. Зевс громовладний в лихе боягузтво
Ввергнув супутників наших, – ніхто проти вражої сили
З них не устояв. Страшне звідусюди грозило їм лихо.
440] Дуже багато тоді полягло нас від гострої міді,
Інших до праці гіркої примусили, взявши живими,
Тож і мене віддали на Кіпр чужоземцю, що стрівсь їм,
Дметору, синові Йаса, що силою в Кіпрі владарив.
Звідти діставсь я й сюди, всілякого лиха зазнавши».
445] Відповідаючи, так Антіной став до нього кричати:
«Хто це з богів оце лихо послав – колотити нам учту?
Геть від мойого стола! Посередині стань, як не хочеш
Зразу ж Єгипту гіркого і Кіпру тут знову зазнати.
Ну й безсоромний із тебе жебрак, ну й зухвалий нахаба!
450] Колом ти всіх обійшов, і вони подають, нерозумні,
Щедро. Кому ж із них міри дотримувать, бути ощадним
Серед чужого добра, – його ж бо для кожного хватить!»
Тож, відійшовши від нього, сказав Одіссей велемудрий:
«Горенько! Серцем ти зовсім не той, що на вигляд здавався!
Дрібочки солі із дому свого ти б не дав прохачеві,
Якщо, в чужому розсівшись, мені відламати шкодуєш
Хліба шматочок. А тут же усякого повно наїдку!»
Так він сказав. Антіной же всім серцем ще більш розлютився,
Глянув на нього спідлоба і вимовив слово крилате:
460] «Бачу я, цілому більше тобі вже не вийти сьогодні
З дому цього. То ти уже й лаятись тут починаєш!»
Так він сказав і, схопивши ослінчик, у праве рамено,
Прямо-таки біля карка, потрапив йому. Наче скеля,
Твердо стояв Одіссей, під тим не хитнувшись ударом.
465] Мовчки лише головою повів, замишляючи лихо.
Швидко пішов до порога він, сів там, поклав біля себе
Торбу, наповнену вщерть, і став женихам говорити:
«Слухайте-бо, женихи володарки славетної, – маю
Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.
470] Болю на серці й гризоти в душі не вчуває людина,
Хоч би й зазнавши побоїв, добро захищаючи власне,
Чи за корівок потерпить своїх, за овець білорунних.
А Антіной мене б’є за нещасний мій шлунок голодний,
Кляту утробу, що стільки страждання від неї людині.
475] Та як богове й Еріннії є й для жебрущих та бідних,
Хай Антіноя смертельний кінець замість шлюбу спіткає!»
Саме тоді Антіной, син Евпейта, озвався до нього:
«їж і спокійно, чужинче, сиди або геть забирайся!
Бо за розмову таку юнаки ці за руки і ноги
480] Геть тебе викинуть з дому, всю шкіру тобі обідравши».
Так він сказав, і гнівом усі женихи запалали.
Хтось тоді мовив з-поміж юнаків отих високодумних:
«Зле ти вчинив, Ангіною, що старця нужденного вдарив!
Горе тобі, як хто-небудь то був із богів наднебесних!
485] Часто боги, мандрівного чужинця подобу прибравши
Чи в якій постаті іншій, по наших містах походжають,
Спостерігаючи гордість людей та їх справедливість».
Так женихи говорили, та він не зважав на їх мову.
Біль в Телемаховім серці великий роївся за батька
490] Битого, та ні сльозини, проте, із повік не зронив він,
Мовчки лише головою повів, замишляючи лихо.
Чула й сама Пенелопа розумна, що гостя якогось
Бито в покоях, і так між служебниць своїх говорила:
«Хай би самого тебе так побив Аполлон славнолукий!»
495] Ключниця тут Еврінома за нею також говорила:
«О, якби наші здійснились оці молитви і прокльони,
То не діждати Еос ясношатної з них вже нікому!»
В відповідь їй розумна сказала тоді Пенелопа:
«Всі вони, неню, мені вороги, всі лихе замишляють,
500] А Антіной – найбільше до чорної Кери подібний.
Ходить по наших покоях якийсь там чужинець нещасний,
Просить подати йому – до всього нужда приневолить.
Кожен подав йому дещо, й наповнили вбогу торбину,
Лиш Антіной ослоном у праве плече його вдарив».
505] Так, до служебних жінок звернувшись, вона говорила,
Сидячи в спальні. В той час підкріплявсь Одіссей богосвітлий.
Кличе тоді свинопаса вона богосвітлого й мовить:
«Йди, богосвітлий Евмею, й чужинцеві мов, хай до мене
Зайде, – хотіла б його попросить я гарненько й спитати,
Про Одіссея, в біді витривалого, чи не чував він,
Чи не видав його де, чоловік він на вигляд бувалий».
Відповідаючи їй, свинопасе Евмею, ти мовив:
«Хоч би замовкли як-небудь ахеї оті, володарко,
Й розповідь він би почав, і твоє утішалося б серце.
515] В себе його я три ночі тримав, він три дні в моїй хаті
Жив, з корабля-бо утікши, до першого мене дістався,
Та про недолю свою до кінця він не встиг розказати.
Як не спускає людина очей із співця, що, богами
Навчений, смертних чудовим своїм очаровує співом,
320] І без кінця, як співає, готові вони його слухать, –
Так чарував мене гість цей, в моїй пробуваючи хаті.
Був з Одіссеєм він, каже, по батькові приятель давній,
Жив-бо на острові Криті, де Міноса рід проживає.
Звідти й сюди він прибув, недолі і злиднів зазнавши
525] В поневіряннях численних. Чував же, розказує, ніби
Близько уже Одіссей: у родючій країні феспротів,
Цілий, здоровий, і скарб везе він додому великий».
В відповідь знов розумна сказала йому Пенелопа:
«Йди-но поклич його, хай він усе мені в вічі розкаже.
530] Ті ж всі чи, сидячи там, за дверима, нехай веселяться,
Чи забавляються в домі, як весело так їм на серці.
Власні-бо їхні запаси лежать недоторкані дома –
Хліб і солодке питво, – лиш домашні їх там споживають.
Внадившись в дім наш, вони день у день учащають до ньої
535] Ріжуть нещадно воли нам, і вівці, й годовані кози,
П’ють наші вина іскристі, без міри й без краю справляють
Учти свої – витрат не злічити! Немає-бо в домі
Мужа, як був Одіссей, щоб нещастя оте відвернути.
В разі б вернувсь Одіссей і прийшов на свою батьківщину*
540] Швидко б із сином своїм він помстивсь на мужах за насильство»
Так вона мовила. Голосно чхнув Телемах, аж по домі
Всюди луна розляглась. Засміялась тоді Пенелопа
Й до свинопаса Евмея із словом звернулась крилатим:
«Йди-но та швидше поклич-бо того чужоземця до мене.
545] чув ти? як син міи чхнув, ледь устигла я мову скінчити?
Отже, так само несхибно і смерть женихів напостигне
Всіх до єдиного – смерті і Кер не уникне ніхто з них.
Слово ще інше скажу – поклади його в серці своєму:
Тільки-но впевнюсь, що він усю мені правду говорить,
550] В плащ і хітон одягну та в інше одіння красиве».
Так вона мовила. Вчувши цю річ, свинопас тут же зразу,
До Одіссея наблизившись, слово промовив крилате:
«Батечку гостю! Це кличе розумна тебе Пенелопа,
Зве Телемахова мати. Хоч горем засмучена тяжко,
555] Прагне душею вона про мужа свого розпитати.
А як упевнена буде, що всю ти їй правду говориш,
В плащ і хітон одягнути звелить, у яких ти найбільшу
Маєш потребу. А хліба по людях соф назбираєш,
Щоб прохарчити свій шлунок, – подасть тобі кожен, хто схоче».
В відповідь мовив незламний в біді Одіссей богосвітлий:
«Радо, Евмею, готов я хоч зараз одверто всю правду
Розповісти Пенелопі розумній, Ікарія доньці.
Знаю про нього я все – з ним однаке терпіли ми лихо.
Дуже боюсь я, проте, юрби женихів знахабнілих, –
Буйство-бо їх і зухвалість залізного неба сягають!
От і сьогодні: коли я проходив по дому й нікому
Зла не чинив, чоловік цей мене дуже боляче вдарив, –
Ні Телемах, ні хто інший не вийшов мене боронити.
Отже, скажи Пенелопі, нехай нагорі у покоях,
570] Хоч і не терпиться їй, посидить до заходу сонця.
Потім узнає й про день повороту її чоловіка,
Ближче мене до вогню посадивши, погана-бо в мене
Одіж, ти знаєш і сам, – я ж до першого тебе звернувся».
Так він промовив. Пішов свинопас, ту розмову почувши..
575] Щойно ступив на поріг, як сказала йому Пенелопа:
«Чом не привів ти, Евмею, його? Що на думці в приблуди?
Може, занадто боїться когось? Чи соромиться, може,
В дім показатись? Та скрутно старцям соромливим у світі».
Ти їй у відповідь так, свинопасе Евмею, промовив:
580] «Все він до речі говорить, і кожен би мислив так само, –
Хоче уникнуть лише зухвальства мужів знахабнілих.
Просить тебе почекати в покоях до заходу сонця.
Буде й тобі набагато приємніш самій, володарко,
З гостем тоді розмовляти й одній його відповідь чути».
585] В відповідь мовила так розумна йому Пенелопа:
«Він не дурний, цей чужинець, збагнув-бо, що статися може:
Більше ніде-бо між смертних людей отакої немає
Зграї зухвалих мужів, щоб безчинства такі витворяли».
Так говорила вона. їй усе розповівши докладно,
590] З натовпом тих женихів свинопас богосвітлий змішався.
До Телемаха тоді він слово промовив крилате,
Голову близько схиливши, щоб інші його не почули:
«Любий, до себе я свині піду стерегти і все інше
Наше з тобою добро. А ти доглядай тут усього.
595] Передусім ти подумай про себе й подбай, щоб з тобою
Лиха не сталось. Є досить ахеїв, що зло замишляють.
Зевс хай раніш їх погубить, ніж станеться з нами нещастя».
Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
«Так воно й буде, татуню! Ти підеш собі по вечері,
600] Вдосвіта сам приженеш найкращі тварини для жертви.
А про останнє усе подбаємо я і безсмертні».
Так він сказав. Свинопас тоді сів на ослоні точенім.
А як їдою й питтям свою душу цілком вдовольнив він,
То до свиней відійшов, залишивши подвір’я й господу,
605] Повну гостей за столами, що з танців і співу на учті
Мали утіху, аж поки й до ночі вже день похилився.
ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
ЗМІСТ ВІСІМНАДЦЯТОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ
Бій Одіссея з Іром. Він безуспішно радить Амфіномові рохтучитися з
женихами. Пенелопа подає їм надію на шлюб у найближчому майбутньому;
вони приносять їй подарунки. Меланта ображає Одіссея. Еврімах кидає в
нього ослоном. Женихи розходяться по домівках.
БІЙ ОДІССЕЯ З ІРОМ НАВКУЛАЧКИ
В двері ввійшов жебрак всім відомий. Ітакою-містом
Скрізь він по жебрах блукав, а черево мав ненаситне,
їсти і пити був завжди готовий. Сили і моці
В ньому, проте, не було, хоч на вигляд він був величезний»
5] Звався Арнеєм. Його від народження мати поважна
Так називала. Та молодь уся його кликала Іром,
Кожному вісті розносив-бо він, що йому доручали.
Він Одіссея почав виганяти із власного дому,
Лаяти став його й слово до нього промовив крилате:
10] «Геть від порога, старий, бо викину звідси за ноги!
Може, не бачиш, до мене підморгують всі, щоб тебе я
Викинув звідси? А я ще соромлюся так учинити.
Ну-бо, вставай! Щоб рук не прийшлось нам до сварки докласти».
Глянув на нього спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
15] «Дивний ти! Злого тобі не вчинив я й не мовив нічого,
Навіть не заздрю, коли подають і збираєш багато.
Досить обом нам порога цього. І чого б то ми мали
Заздрити іншому? Ти ж, видається мені, такий самий
Бідний жебрак, як і я. Багатство боги лиш дають нам.
20] Ти ж не занадто вимахуй руками, щоб я не розсердивсь.
Хоч і старий, а кров’ю тобі розмалюю я груди
Й губи. Тоді набагато було б спокійніше й для мене
Завтра. Бо певен того я, тепер уже ти не захочеш
Вдруге заходити в дім Одіссея, сина Лаерта».
25] В відповідь мовив йому цим розлючений Ір-волоцюга:
«Лишенько! Як цокотить задрипаний цей ненажера,
Наче та баба стара біля печі. Ну й дам йому чосу,
Як у обидва візьму кулаки, – полетять усі зуби
З щелеп на землю, немов кабанові, що засіви риє.
Підпережись, як належить, хай всі тут навколо побачать
Бій наш, як із молодшим од себе ти битися будеш».
Так на порозі, обтесанім з каменю, в дверях високих
Сварку вони одчайдушну нараз завели між собою.
Та зауважила це Антіноєва сила священна,
Весело той засміявся і так женихам він промовив:
«Друзі мої! Такого ніколи ще тут не траплялось, –
Нам несподівану бог у цей дім посилає розвагу!
В сварці страшній завелись між собою наш Ір і чужинець!
Ще й навкулачки поб’ються, – нацькуймо одне їх на одне»
40] Так він сказав. І з реготом всі з своїх крісел схопились
І обступили юрбою обох прошаків-голодранців.
Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:
«Слухайте, що я скажу, женихи невгамовні й відважні!
Козячі кендюхи там он шкварчать на вогні, на вечерю
45] Приготували ми їх, начинивши і жиром, і кров’ю.
Хто з них здолає в борні і покажеться дужчим на силі,
Хай підійде і, який до вподоби, собі вибирає.
В учтах із нами й надалі він братиме участь, а інших
Ми жебраків із торбами сюди не допустимо більше».
50] Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.
Та, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:
«Друзі, ніяк неможливо із мужем молодшим боротись
Літній людині, нуждою знесиленій, та спонукає
Шлунок злощасний мене на побої себе наражати.
55] Тож покляніться усі і велику складіть мені клятву,
Що, догоджаючи Ірові, жоден на мене зрадливо
Рук не підніме важких і не дасть мене цим подолати».
Так говорив Одіссей, і всі клятву дали, як просив він.
А як вони поклялись і скінчили велику ту клятву,
60] Мовила знову тоді Телемахова сила священна:
«Гостю, якщо тебе серце і дух спонукає відважний
Сили поміряти з ним, то із інших ахеїв нікого
Ти вже не бійся, – хто вдарить тебе, з багатьма буде битись!
Я тут господар, зі мною ж напевно погодяться легко
65] І Антіной з Еврімахом – розумні-бо й знатні обоє».
Так говорив він, і всі це схвалили. Свій сором лахміттям
Підперезав Одіссей і чудові, міцні та великі
Стегна відкрив, і плечі свої оголив він кремезні,
Груди могутні й рамена. Наблизившись тихо, Афіна
70] Сил вожаєві людей додала у суглоби і м’язи.
А женихи всі були здивовані цим надзвичайно,
І, на сусіда свого поглядаючи, мовив з них кожен:
«Ір вже Не-Ір, біда йому буде, що сам напитав він!
Гляньте, які з-під лахміття старий цей показує стегна!»
75] Так говорили вони, а в Іра душа трепетала.
Та силоміць привели його слуги, проте, і насильно
Підперезали, а він усім тілом тремтів з переляку.
Лаючи Іра, гукнув на ім’я Антіной і промовив:
«Краще б не жить, не родитись тобі, хвастовитий бугаю,
80] Надто тремтиш-бо й старого боїшся цього чоловіка,
Що облягли його злидні й недоля тяжка пригнітила.
От що скажу я тобі, і так воно статися має:
Як подолає старий і покажеться дужчим на силі,
Вкину я в чорний тебе корабель і в ньому спроваджу
85] На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних.
Вуха і ніс він тобі відітне безпощадною міддю,
Сором твій вирве й живцем віддасть його псам на поживу».
Так він сказав, і той тілом усім затремтів іще більше.
Пхнули його на середину й руки обидві піднесли.
Тут міркувати незламний почав Одіссей богосвітлий –
Вдарити так, щоб на місці той впав і душа б відлетіла,
Чи тільки злегка ударить, щоб він по землі простягнувся?
Поміркувавши про себе, він визнав усе ж за найкраще
Вдарити злегка, щоб часом ахеї його не впізнали.
95] От замахнулись обидва. Ударив Ір Одіссея
В праве плече, а той його вдарив під вухо, аж кістка
Хруснула й пасока з рота кривавим струмком заюшила.
З стогоном впавши у пил і скрегочучи дико зубами,
Землю він п’ятами бив. Женихи ж благородні, здійнявши
100] Руки угору, зо сміху аж умирали. За ноги
З передпокою потяг Одіссей його через подвір’я
Аж до сіней під ворітьми, й, до муру, що коло подвір’я,
Щільно його притуливши, дав костур, як берло, у руки,
Й став говорити до нього, із словом звернувшись крилатим:
105] «От і сиди тут, свиней і собак відганяй, боягузе!
Більше уже верховодом не бути тобі над старцями
І жебраками, щоб лихо ще гірше тебе не спіткало».
Мовивши це, через плечі собі він закинув за спину ‘
Латані вбогі сакви, замість ременя шнур підв’язавши,
110] І, відійшовши, сів на порозі. Із сміхом вертались
В дім женихи і такими вітали чужинця словами:
«Хай тобі, гостю, сам Зевс подає і боги всі безсмертні
Те, чого прагнеш душею, що любе для тебе і миле,
Край-бо поклав ти тепер жебранині цього ненажери
115] Серед народу. Спровадимо скоро цього ми приблуду
На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних».
Так вони мовили, й рад був з їх слів Одіссей богосвітлий
А після того підніс Антіной йому кендюх великий,
Жиром і кров’ю начинений. Ще й Амфіном, дві хлібини
!20] З кошика взявши, подав Одіссеєві, із золотої
Випивши чаші, вітав його й так він до нього промовив:
«Радуйся, батьку-чужинче! Нехай тобі випаде щастя
Хоч на майбутнє, бо й досі біди зазнаєш ти багато!»
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
125] «Дуже, здається, розсудливий ти чоловік, Амфіноме,
Батька такого ж ти син, хороша-бо слава й про нього:
Нісій з Дуліхію, чув я, і доблесний муж, і заможний.
Кажуть, ти син його, схожий-бо й ти на розумну людину.
От чому дещо скажу тобі, ти лиш послухай і зваж це.
130] Серед істот, що їх живить земля, що тут повзають, дишуть,
Слабшої годі знайти за оту жалюгідну людину.
Поки боги їй удачі дарують і носять коліна,
Навіть не мислить вона, що їй випаде лихо небавом.
А як нашлють їй нещастя і злиднів боги всеблаженні,
135] То мимоволі вона терпеливо їх зносити мусить.
Думка в людей на землі такою буває, яку їм
Батько безсмертних і роду людського в той день посилає.
Так от і я себе міг до щасливих колись зачисляти,
Та, на свою покладаючись силу і владу, на батька
140] І на братів своїх здавшись, вчинив безрозсудств я багато.
Несправедливим не слід, проте, бути нікому й ніколи,
Мовчки приймаючи те, що боги нам дають у дарунок.
Скільки безчинств, як погляну, творять женихи в цьому домі,
Як тут багатство марнують і як зневажають дружину
Мужа, якому, я певен, недовго вже бути далеко
Від батьківщини і друзів! Він близько! Тебе ж хай додому
Хтось із богів відведе, щоб із ним тобі тут не зустрітись
В день, коли він у свою повернеться милу вітчизну.
Бо не безкровно тоді, я вважаю, розв’яжеться справа
150] Між женихами і ним, як у рідну домівку він прийде!»
Мовивши це, узливання вчинив, і випив вина він
Медосолодкого, й келих віддав розпоряднику в руки.
Той через дім весь пішов із смутком у любому серці,
Голову низько схиливши. Відчув щось лихе він душею.
155] Смерті ж, проте, не уникнув, – його-бо скувала Афіна,
Щоб Телемаха рукою й списом був приборканий міцно.
Отже, вернувшись, у крісло він сів, із якого підвівся.
Думку тоді подала ясноока богиня Афіна
Мудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі,
160] До женихів появитися, щоб якнайглибші бажання
їхні розбурхать, самій же ще більше здобути поваги
У чоловіка і в сина, аніж то раніше бувало.
Ключницю кличе вона й, усміхнувшись удавано, каже:
«Серце мені, Евріномо, велить, як раніш не бувало, –
165] До женихів появитися, хоч і гордую я ними.
Синові слово скажу я, й воно йому буде корисне:
Краще йому з женихами зухвалими спілки не мати, –
Гарно-бо мовлять вони, а за спиною зле замишляють».
Відповідаючи, мовила ключниця їй Еврінома:
170] «Так, все це правда, дитино, усе до ладу ти говориш.
Йди ж бо і синові все розкажи, не таївши нічого.
Тільки омийсь перед тим і як слід намасти собі щоки,
Щоб не виходить на люди з обличчям, укритим слідами
Сліз, не гаразд-бо і плакать усе без кінця й сумувати.
175] Син твій – дорослий уже, тож таким ти найбільше бажала
Бачить його, про такого ти здавна благала безсмертних».
Відповідаючи, мовила їй Пенелопа розумна:
«Не переконуй мене, Евріномо, щоб я у печалі
Тіло своє омивала й мастила оливою щоки.
їм В мене й любов до краси відібрали боги олімпійські
З днини, коли в кораблях крутобоких відплив чоловік мій.
Гіпподамею, проте, й Автоною поклич, хай до мене
Прийдуть, щоб разом зі мною вони побули у господі,
Я-бо нізащо не вийду сама до мужчин – адже сором!»
185] Так вона мовила, й ключниця вийшла старенька з кімнати
Переказати жінкам, щоб піднятись наверх поспішили.
Інше замислила тут ясноока богиня Афіна:
Сон найсолодший навіяла стиха Ікаровій доньці –
Все її тіло ослабло, схилилась вона і заснула
190] Там же, у кріслі. Тим часом на неї в богинях пресвітла
Щедро дари пролила божественні, щоб звабить ахеїв.
Спершу обличчя красивим зробила їй, маззю натерши
Амбросіальною, що лиш сама Афродіта Кіферська
Мажеться нею, йдучи до харит в чарівні хороводи.
195] Потім їй вищою постать зробила й повнішою трохи,
Тіло ж – білішим за кість слонову, обточену гладко.
Швидко зробивши це все, відійшла у богинях пресвітла.
Голосно мовлячи, тут увійшли до кімнати служниці
Білораменні і сон відігнали від неї солодкий.
200] Щоки долонями злегка потерла вона і сказала:
«Лагідний сон охопив мене глибоко, змучену горем.
Хай таку ж лагідну смерть Артеміда мені непорочна
Зразу пошле, щоб я більше свого не печалила серця
И віку собі не збавляла, за любим сумуючи мужем.
Повен-бо доблесті був видатний між усіх він ахеїв».
З цими словами зійшла вона з верхніх покоїв світлистих,
Ще й не сама, – з нею разом додолу зійшли й дві служниці.
До женихів увійшовши, із ними, в жінках богосвітла,
Стала вона під одвірком, що дах підпирає надійно,
210] Лиця закрила собі ясним покривалом світлистим,
З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі,
А женихи запалали жагою й коліньми ослабли –
Всі з Пенелопою ложе жадали вони розділити.
До Телемаха вона, свого любого сина, озвалась:
215] «Щось не твердий, Телемаху, і розумом став ти, і духом, –
Хлопчиком бувши, ти в серці мудріші поради знаходив.
Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,
В час, коли навіть стороння людина, на зріст твій і вроду
Глянувши, скаже, що ти – нащадок щасливого мужа, –
220] В тебе нема ні понять справедливих, ні твердості духу.
Як це у нашому домі могла така статись подія,
Як ти дозволити міг так зневажити нашого гостя?
Що ж тепер буде, коли, пробуваючи в нашому домі,
Прийдеться гостеві ще й знущань зазнавати нестерпних?
225] Сором тоді від людей, ганьбу ти навернеш на себе».
Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
«Матінко люба! Не смію твоїм я перечить докорам.
Добре усе я в своїй розумію душі і чудово
Знаю, що добре, що зле, – давно-бо вже я не дитина.
230] Та не у всьому я й розумом можу своїм розібратись.
Ті, що сидять он з лихими думками, то в той бік, то в інший
Часто збивають мене, і порадника в них не знайду я.
Не із вини женихів ота бійка чужинця із Іром
Трапилась тут, тим більше, що виявивсь дужчим чужинець
235] о, якби, Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне, –
О, якби всі женихи так же само у нашому домі
Голови звісили, соромом биті, – чи то на подвір’ї,
Чи усередині дому, – і кожному б тіло зомліло
Так же, як Ірові цьому, що здвору сидить під ворітьми,
240] Голову звісивши, зовсім на п’яного виглядом схожий,
І на ногах вже не встоїть ніяк, і до власної хати
Вже не здолає вернутись, бо все йому тіло зомліло».
Так між собою вони провадили стиха розмову.
До Пенелопи тоді почав Еврімах говорити:
245] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
Глянуть на тебе ахеї, ясійського Аргоса діти,
То женихів іще більше у нашому домі від ранку
Учти справлятиме тут, – над всіма-бо жінками найвища
Вродою й постаттю ти, особливо ж – розумом світлим».
!5° Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:
«Всю мою вроду й красу, Еврімаху, мій зовнішній вигляд
Вічні богове забрали від дня, коли збройні аргеї
На Іліон попливли й Одіссей, чоловік мій, із ними.
От якби він повернувся й життя моє взяв би в опіку,
!55] Краще жилося б мені, і значніша була б моя слава.
В смутку тепер я – якесь божество мені горя наслало.
Як покидав чоловік мій кохану свою батьківщину,
Взяв за зап’ястя мою він правицю і так мені мовив:
«Не сподіваюсь, дружино, щоб всі із-під Трої ахеї
У наголінниках мідних вернулися цілі и здорові.
Кажуть, що люди троянські – народ бойовий, войовничий,
Битися вміють списами і стріли із лука пускати,
На колісницях проворні їздці, а це найбистріше
Бою вирішує хід в обопільнім змаганні великім.
265] Отже, не знаю, чи бог нам повернення дасть, чи загину
Десь я під Троєю. Ти ж тут сама уже всім потурбуйся.
Тож пам’ятай і про батька, й про матінку в їхньому домі
Так, як тепер, навіть більше, коли мене тут вже не буде.
А як побачиш, що в сина борідка почне виростати,
270] Можеш лишити мій дім, іди заміж за кого захочеш».
Так говорив він тоді, і тепер от збувається все це.
От вже й ненависна ніч настає, коли шлюб отой має
Статись проклятій мені, бо Зевс мене щастя позбавив.
Ще в мене біль є, що тисне на серце і душу тривожить:
275] У женихів не такі-бо звичаї віддавна бували.
Хто за дружину для себе дочку із заможного роду
Взяти бажав, той мусив із іншими ще позмагатись:
Кожен биків приганяв, баранів і овець найжирніших,
Рідним відданий на учту й дарунки приносив коштовні,
280] А не маєтки чужі задарма отак проїдали».
Мовила це, і незламний зрадів Одіссей богосвітлий,
Як подарунки вона в них виманює, як їх словами
Лагідно влещує, зовсім не те замишляючи в серці.
Відповідаючи, мовив тоді Антіной, син Евпейта:
285] «Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
Хто із ахеїв які не приніс би тобі подарунки,
Ти їх приймай, – не слід-бо хорошого дару цуратись.
Ми не вернемось до справ і до інших не підем відданок,
Поки не вийдеш сама за кращого ти із ахеїв».
290] Так говорив Антіной, і всім це було до вподоби.
Кожен окличника по дорогії послав подарунки.
Плащ принесли Антіноєві гарний, барвисто-узорний,
Кроєм широкий, дванадцять уздовж його пряжок ясніло,
З золота кутих, – при кожній гаплик був, красиво загнутий.
2« Від Еврімаха також принесли пречудове намисто,
З золота чистого й зерен янтарних, що сяють, як сонце.
Еврідамантові слуги, мов сплетену з тутових ягід,
З темних трійчастих перлин принесли йому пару сережок.
Володареві ж Пісандру, Поліктора сину, – коштовний
зоо Уклад нашийний, оздобу його принесли найдорожчу.
Інші ахеї ще й інші дари принесли пречудові.
В верхні покої пішла після того в жінках богосвітла,
Вслід їй обидві служниці несли дорогі подарунки.
Бавитись танцями знов почали всі і співом, що млостю
305] Сповнював їх, і так вечорової ждали години.
Поки вони забавлялись, то й вечір насунувся темний.
Три жаровні великі тоді встановили в господі,
Щоб освітлить її; скалок сухеньких наклали навколо
З висхлого дерева, свіжо наколотих гострою міддю,
310] Смольних лучин додали; розпалювать стали по черзі
Кілька служниць Одіссея, в біді витривалого. З словом
Паросток Зевса звернувся до них, Одіссей велемудрий:
«От що, служниці давно вже відсутнього тут Одіссея!
В верхні кімнати ідіть, де поважна сидить володарка,
Пряжу свою біля неї прядіть та її розважайте,
Сидячи там у покоях, чи вовну чесати беріться.
Сам замість вас тут вогонь для всіх я підтримувать буду.
Навіть якби до зорі злотошатної там ви лишались,
Втома мене не здолає, занадто-бо я витривалий».
Іак говорив він, вони ж засміялися и перезирнулись.
Лайкою відповіла йому червоновида Меланта.
Долій був батько її, виховання ж дала Пенелопа,
Пестила, наче дитину свою, убрання дарувала.
Та Пенелопою зовсім, проте, не журилась Меланта,
325] Із Еврімахом-бо знатися краще воліла й кохатись.
Лаять вона почала Одіссея і так докоряти:
«З глузду останнього зовсім ти з’їхав, приблудо нещасний!
Чом ти не хочеш піти ночувати де-небудь до кузні
Чи до заїзду, а тут розмовляєш занадто зухвало,
330] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху
В серці? Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди
В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?
Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?
А чи не встане хтось інший небавом, за Іра сильніший?
335] Так тобі в щоки обидві долонями дужими дасть він,
Що полетиш ти за двері, увесь об’юшений кров’ю!»
Глянув на неї спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
«Зараз же, суко, піду і про все Телемахові мовлю,
Що говорила ти, й він розірве тебе вмить на шматочки!»
340] Страху великого цими словами нагнав на жінок він.
Швидко побігли вони по покоях, і з остраху кожній
Гнулись коліна, – боялись, що справдить свою він погрозу.
Він же підтримував світло в жаровнях, палаючих ясно,
І поглядав на присутніх, а сам в глибині свого серця
345] Вже обмірковував те, що здійснитися мало небавом.
А женихам гордовитим Афіна тим часом не дуже
Отримання в їхні знущання вкладала, – хотіла, щоб більше
Смутку і болю у серці відчув Одіссей, син Лаертів.
Перший тоді Еврімах, син Поліба, почав говорити,
з50] Став глузувать з Одіссея та й інших до сміху призводив:
«Слухайте-бо, женихи володарки славетної, – маю
Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.
Муж цей у дім Одіссеїв прийшов не без волі безсмертних.
Сяйво, здається мені, не з лучин цих палаючих плине,
355] А з голови його, – гляньте, на ній же нема й волосинки».
Потім ще так Одіссеєві, городоборцю, він мовив:
«Чи не схотів би ти, гостю, у мене в далекому полі
Попрацювати, якщо я за певну найму тебе плату, –
Тин городити з тернини, великі дерева садити?
360] Вдосталь туди я тобі постачав би готового хліба,
Дав би й одежу тобі і сандалії дав би на ноги.
Тільки ти звик до неробства поганого так, що не схочеш
Братися вже до роботи, лише старцюванням по людях
Будеш і далі утробу свою годувать ненаситну!»
365] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Хтів би з тобою удвох, Еврімаху, в труді позмагатись
Я весняної пори, коли дні у нас довгі бувають,
На сіножаті, щоб кожен в руках по серпу мав, красиво
Вигнутім, щоб узялись ми натщесерце вдвох до роботи
370] І від світанку жали траву цілий день до смеркання;
А як за плугом воли поганятимем ми половії,
Дужі, породисті, рослі, що випаслись добре на паші,
Силою й віком однакові, сила ж бо в них неослабна,
Гонів хай буде й чотири, щоб грунт лиш до плуга придатний, –
Бачив би сам ти, які я проорюю борозни рівні.
А як війну розпочав би де-небудь сьогодні Кроніон,
В мене ж був щит би в руках і було б два загострені списи,
Ще й цільномідний шолом, що добре до скронь прилягає, –
Бачив би ти мене в перших рядах бойового загону
380] І не посмів би тоді уже шлунком моїм докоряти.
Ти ж і зухвалий занадто, й душею якийсь непривітний.
А що здаєшся самому собі ти великим і сильним,
То лиш тому, що навкруг тебе люди малі і нікчемні.
Тільки б прийшов Одіссей, на свою батьківщину вернувшись,
385] Стануть ці двері широкі занадто для тебе вузькими,
Як утікати крізь них із покоїв оцих доведеться!»
Так він сказав. Еврімах же всім серцем ще більш розлютився,
Глянув на нього спідлоба і вимовив слово крилате:
«Скоро сплачу тобі, злидню, за те, що зухвало так мовиш
390] Між цих численних мужів, анітрохи не маючи страху
В серці. Чи це так вино помутило твій розум, чи завжди
В тебе такий він, що ти без кінця нісенітниці мелеш?
Чи вже й себе ти не тямиш, що Іра здолав, волоцюгу?»
Крикнувши це, він підніжок схопив. Одіссей з переляку
395] Враз аж присів біля самих колін Амфінома, що родом
Був із Дуліхію; весь той удар виночерпію в праву
Руку потрапив, і келих аж дзенькнув, на землю упавши;
З стогоном навзнак і сам виночерпій у порох звалився.
Галас тим часом зняли женихи в звечорілих покоях.
400] Дехто таке говорив, на сусіда свого позирнувши:
«Хай би раніше загинув чужинець цей десь у блуканнях,
Ще не діставшись сюди, – не було б колотнечі цієї!
Сваримось через старців, і ніякої нам у цій учті
Втіхи не буде, якщо подолає у ній неприємне».
405] Знову звернулась до них Телемахова сила священна:
«От показились ви всі, божевільні! Видно, багато
З’їли і випили тут! Чи не бог вас якийсь підмовляє?
Вдосталь же всі підкріпились, розходьтесь тепер по домівках
Спати, як прагне душа. Та нікого, проте, не жену я».
410] Так він сказав. А вони аж губи погризли зубами
Й лиш дивувались, як сміливо став Телемах розмовляти.
Врешті тоді Амфіном озвався до них і промовив,
Нісія син ясносвітлий, владущого парость Арета:
«Друзі, не слід нам, проте, на слушні слова й справедливі
415] Лайкою відповідати й з ворожою кидатись люттю.
Не ображайте чужинця цього і не кривдіть нікого
З челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують.
Хай виночерпій іще раз вином наші кубки наповнить,
І, узливання вчинивши, розходьмося всі по домівках.
420] Гостя ж цього в Одіссеєвих тут запишімо покоях
На Телемахове дбання, – в його-бо він домі гостює».
Так говорив він, і всім слова ці були до вподоби.
їм у кратерах вина намішав дуліхійський окличник
Мулій, що був Амфінома товариш. Спинявсь перед кожним
425] Він і усім наливав. А вони, з своїх кубків блаженним
Зливши богам, випивали вино, наче мед той, солодке.
Тож, узливання вчинивши, ще випили, скільки схотіли,
І по домівках своїх спочивати усі розійшлися.
ПІСНЯ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
ЗМІСТ ДЕВ’ЯТНАДЦЯТОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМОГО ДНЯ
Одіссей разом з Телемахом виносить зброю з їдальні, потім
залишається наодинці. Меланта знов його ображає. Він розповідає
Пенелопі вигадану про себе історію і запевняє її, що Одіссей незабаром
повернеться до свого дому. Евріклея впізнає його по рубцеві на нозі;
він наказує їй мовчати. Пенелопа розповідає йому сон свій, потім каже,
що віддасть свою руку тому з женихів, котрий переможе інших стрільбою
з Одіссеєвого лука; нарешті Пенелопа йде геть.
ЗУСТРІЧ ОДІССЕЯ Й ПЕНЕЛОПИ. УМИВАННЯ НІГ
Сам у господі тим часом зоставсь Одіссей богосвітлий,
Смерть-бо усім женихам готував із Афіною разом.
До Телемаха він швидко із словом звернувся крилатим:
«Час, Телемаху, відціль бойову повиносити зброю
5] Разом усю. Женихів же, як, це спостерігши, про неї
Стали б питати, солодкими знов заспокоїш словами:
«Я її виніс від диму. На ту вона зброю й не схожа,
Що залишив Одіссей, як походом до Трої подався, –
Вся від дихання вогню почорніла вона й пошкарубла.
10] Ще й важливішу Кроніон у серце поклав мені думку.
Як би, упившись вином і сварку якусь розпочавши,
Ви не поранили б тут один одного та не зганьбили б
Сватання й учти. Бо тягне до себе людину залізо».
Так він сказав. Телемах же, послухавши любого батька,
15] Вмить гукнув годувальницю й мовив старій Евріклеї:
«Неню, затримай тим часом служниць у жіночих покоях,
Поки в комору я винесу батькову зброю прекрасну.
В домі без догляду вся вона зовсім поблякла від диму
З часу, як батька нема. А я ж іще був нерозумний.
20] Нині ж прибрать її хочу, де подих вогню не сягає».
В відповідь так годувальниця мовить йому, Евріклея:
«Синку, якби хоч тепер ти за розум узявся й почав би
Дбати про дім свій та про охорону майна піклуватись!
Хто ж, проте, піде з тобою тепер, щоб тобі посвітити?
25] Заборонив ти виходить служницям, а світять вони ж то».
Відповідаючи, так Телемах тямовитий промовив:
«Гість оцей піде. Не дам я без діла лишатись, хто збіжжя
З мірки черпає моєї, хоч був би й з далекого краю».
Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово,
І до покоїв залюднених двері вона зачинила.
Зразу ж підвівсь Одіссей із сином своїм світлосяйним,
Стали виносить вони і горбаті щити, і шоломи,
Й гострі списи. Ішла перед ними Паллада Афіна
Із золотим каганцем і путь їм чудово світила.
35] Раптом тоді Телемах до батька свойого звернувся:
«Батечку, диво я бачу велике очима своїми!
Стіни будинку, і сволоки, й балки прекрасні, й соснові
Бантини, й сохи високі, що їх підпирають, так ясно
Світяться перед очима, немов би вогонь десь палає.
40] Мабуть, хтось є тут з богів, що простором небес володіють».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Стримай думки ці, замовкни й нічого мене не розпитуй.
Завжди це так у богів, що Олімпом з віків володіють.
Отже, іди-но ти спати, а я вже тут сам залишуся,
45] Щоб і служебниць, і матір твою перевірити трохи –
Буде вона із сльозами розпитувать в мене багато».
Так він сказав. Телемах тоді вийшов з кімнати й подався
Із смолоскипом, що путь освітляв йому, прямо до спальні,
Де він лягав, коли сон наближався до нього солодкий.
50] На богосвітлу Еос дожидаючи, там і заснув він.
Сам у господі тим часом зоставсь Одіссей богосвітлий,
Смерть-бо всім женихам готував він з Афіною разом.
Вийшла тоді із покоїв своїх Пенелопа розумна,
Ще й не сама, з нею разом зійшли й дві служниці додолу.
55] Крісло поставили їй до вогню, там, де завжди сиділа,
Сріблом оздоблене всюди й слоновою костю, – усе це
Столяр Ікмалій робив, і підставку до ніг унизу він
їй приладнав. Руном покривалось те крісло великим.
В нього ж і сіла, ввійшовши сюди, Пенелопа розумна.
60] З верху служниці сюди поприходили білораменні
І почали прибирати столи, і недоїдків купи,
Й келихи всі, що пили з них мужі оті високодумні;
Повикидали з жаровень вуглини, що вичахли, й знову
Дров підкладали сухих, щоб тепліше було і світліше.
65] З лайкою на Одіссея накинулась вдруге Меланта:
«Що ж ти, приблудо, й до ранку тут будеш усім докучати?
Бродиш по домі всю ніч, на жінок хижим оком чигаєш?
Будь задоволений, злидню, вечерею й геть забирайся!
Бо як впечу головнею, то вилетиш зразу за двері!»
70] Глянув на неї спідлоба й сказав Одіссей велемудрий:
«От божевільна! Чого причепилася з люттю такою?
Чи не тому, що брудний я, що тілом свічу крізь лахміття
Й жебрати мушу по людях? До всього нужда приневолить!
Всі жебраки і старці такі уже люди нещасні.
75] В домі своєму і я між людей колись жив собі тихо
В щасті й достатку й не раз подавав подорожній людині,
Хто б то не був і з якою потребою він не зайшов би.
В мене і челяді досить було, і усього багато,
З чим у нас добре живеться і за що нас звуть багачами.
80] Все мені знищив Кроніон, – така вже була його воля!
Отже, коли б не позбутися, жінко, й тобі отієї
Вроди, що нею пишаєшся ти між служницями нині!
Та господиня щоб часом у гніві тебе не скарала
Чи Одіссей не вернувся б, – не втрачена ще ця надія.
85] А як загинув він справді й нема вже йому повороту,
То залишився по ньому, проте, наче дар Аполлона,
Син Телемах. А від нього ні одна в покоях жіночих
Не приховає провин своїх, – він-бо уже не дитина».
Так він сказав. Ці почула слова Пенелопа розумна
90] І, на імення гукнувши, служебницю лаяти стала:
«Ах, безсоромна ти, суко нахабна! Тепер цих мерзенних
Каверз тобі не втаїти, заплатиш за них головою!
Добре ти знала усе, тобі я сама говорила –
Маю цього я чужинця в господі своїй розпитати
95] Про чоловіка мого, за яким я сумую так тяжко».
Ключницю потім вона, Евріному, гукнула й сказала:
«Стільчик внеси, Евріномо, й руном застели його зверху,
Щоб посадить мого гостя, а він говорив би зі мною
Й відповідав мені, – хочу його розпитати докладно».
100] Так вона мовила, й та за хвилину внесла до кімнати
Стільчик обтесаний гладко й руном його зверху накрила.
Сів на ньому незламний в біді Одіссей богосвітлий.
Перша тоді почала говорить Пенелопа розумна:
«Передусім я, чужинче, тебе запитати хотіла б:
105] Хто ти і звідки ти родом? В якій виростав ти родині?»
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Жінко, із смертних про тебе ніхто на землі неосяжній
Злого не скаже. Слава твоя аж до неба сягає,
Так наче ти володар бездоганний, що в силі побожній
110] Багатьома мужами керує могутніми в правді
І справедливості, й родить у нього чорнозем пшеницю
Та ячмені, і дерева у нього плодами рясніють,
Множаться в полі стада, і рибу глиб моря приносить
Під керуванням його і народи під ним гараздують.
115] Тож про що інше питай мене в домі своєму сьогодні,
Тільки нічого про рід і вітчизну мою не розпитуй,
Щоб мені смутком тяжким іще більш не наповнити серця
В спогадах тих. Занадто-бо я нещасливий. Не личить
Плакати й гірко ридать мені, сидячи тут, у чужому
120] Домі. Та й взагалі не гаразд без кінця сумувати,
Щоб ні з служебниць ніхто, ні сама ти мене не судила:
Плаває він у сльозах, вином-бо обтяжив свій розум!»
Відповідаючи, мовить розумна йому Пенелопа:
«Всю мою вроду, чужинче, й красу мою, й зовнішній вигляд
125] Вічні забрали боги з того дня, як збройні аргеї
На Іліон попливли й Одіссей, чоловік мій, із ними.
От якби він повернувся й життя моє взяв би в опіку,
Краще жилося б мені, і більша була б моя слава.
В смутку тепер я – якесь божество мені горя наслало.
130] Скільки на цих островах державців не є можновладних
З Сами, Дуліхію й Закінту, густо укритого лісом, –
Скільки їх тут не кермує на цій кременистій Ітаці,
Всі мене силують заміж і дім мій нещадно грабують.
Ні про чужинців або мандрівців тих, що захисту просять,
135] Ні про окличників, слуг всенародних, уже я не дбаю.
Лиш Одіссеєм журюсь я, за ним розривається серце.
З тими ж, хто квапить мій шлюб, я до хитрощів мусила вдатись.
Вклав у думки мені бог до ткання тонкопрядного сісти;
Кросна великі в покоях поставивши, я заходилась
140] Ткати тонку, величезну тканину і так їм сказала:
«Юні мої женихи, хоч і вмер Одіссей богосвітлий,
Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я
Покрив погребний – щоб марно прядіння моє не пропало –
Славному старцю Лаерту на час, коди доля нещадно
145] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні,
Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі,
Що залишився без савану той, хто надбав так багато».
Мовила так я і дух їм відважний у грудях скорила.
З того часу я все ткала удень полотнину велику
150] Й потім, при факельнім світлі, її уночі розпускала.
Цілих три роки морочила цим я лукавством ахеїв.
Аж на четвертому році, Як знову весна наступила,
Згинули вряд місяці і сповнили дні своє коло,
Через челядниць, тих сук безсоромних, усе це розкрилось.
155] Раптом заскочили тут женихи мене, з криком напали,
І довелося мені хоч-не-хоч, а ткання докінчити.
Отже, ні шлюбу уникнуть я більше не можу, ні інший
Вихід знайти. Уся-бо рідня мене силує вийти
Заміж. І син мій обурений тим, що майно його гине.
160] Зовсім дорослий-бо він чоловік і усе розуміє,
Дбає про дім свій, сам Зевс йому славу здобуть помагає.
Та розкажи мені все ж, відкіля ти, якого ти роду?
То ж не із дуба ти виріс, як в байці старій, не із скелі?»
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
165] «Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Безперестанку мене ти про рід мій розпитуєш пильно,
Що ж, розповім тобі все, хоч цим мені більшого смутку
Ти завдаєш, аніж мав я. Отак воно з кожним буває,
Хто дуже довго, як я, на своїй не бував батьківщині
Й стільки недолі зазнав, по чужинних блукаючи землях.
Та розповім тобі все, про що ти дізнатися хочеш.
Острів прекрасний лежить посеред винно-темного моря,
Крит плодоносний, навколо омиваний хвилями. Сила,
Безліч там всякого люду живе, а міст – дев’яносто.
175] Різні там мови змішалися: там проживають ахеї,
Етеокрити відважні, кідоняни, плем’я дорійське,
Що розділилось на три, та ще богосвітлі пелазги.
Кнос – це місто у критян найбільше. У нім володарив
Дев’ятиліттями Мінос, великого Зевса бесідник, –
180] Батьком він був мого батька, хороброго Девкаліона.
Мав двох синів він – мене і державного Ідоменея.
Ідоменей в Іліон на човнах крутобоких поїхав
Разом з Атрея синами. Етон – моє ймення преславне,
Я був молодший роками, він – старший за мене й сильніший.
185] Бачив я там Одіссея й як гостя приймав із дарами.
Силою буйного вітру від мису Малеї відбивши
В час, як до Трої він їхав, його аж до Криту загнало.
В Амнісі він зупинивсь, де Ілітії славна печера.
Гавань же там невигідна, й від бурі він ледь врятувався.
190] В місто прийшовши, почав він про Ідоменея питати,
Другом його називаючи й любим, поважаним гостем.
Десять або й одинадцять займалося в небі світанків
З дня, коли той в Іліон на човнах крутобоких поїхав.
Я Одіссея у дім свій привів і, прийнявши, гостинно
195] Став від душі частувати, було-бо всього в нас доволі.
Товаришам його всім, що на Крит з ним приїхали разом,
Хліба я дав і вина іскрометного, в людях зібравши,
Дав і биків заколоти, щоб дух вони свій вдовольнили.
Так аж дванадцять днів провели богосвітлі ахеї:
200] Бурний затримав їх вітер Борей – неможливо й на суші
Встоять було проти нього, – наслав його бог зловорожий.
Лиш на тринадцятий день він ущух, і вдалось їм відплисти»
Так він багато брехні розповів, що на правду скидалась.
Слухала й сльози лила Пенелопа, їй танули лиця.
2°5] Так, як сніги над стрімкими узгір’їв вершинами тануть,
Легким Зефіром навіяні й теплим розтоплені Евром,
Так, як річки течію розталими водами повнять,
Танули так під потоками сліз її лиця прекрасні
В смутку про мужа її, що поруч сидів. Одіссей же
210] З цілого серця жалів дружину, що гірко ридала,
Та, наче роги оті чи залізо, були нерухомі
Очі його у повіках, – старанно він стримував сльози.
А вдовольнивши зажурене серце плачем многослізним,
Знову до нього звернулась вона із такими словами:
215] «Хочу тепер я, чужинче, тебе перевірити трохи:
Кажеш, приймав ти мого чоловіка у домі своєму
Й товаришів його, кажеш, із ним частував богорівних.
Отже, скажи-но, яку поверх тіла носив він одежу,
Сам він на вигляд який і які прибули з ним супутці?»
220] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Жінко, нелегко про це говорить, тож багато відтоді
Часу пройшло. Минає двадцятий вже рік після того,
Як відтіля він поїхав і нашу вітчизну покинув.
Та розповім тобі все, що пам’ять моя зберігає.
225] Плащ пурпуровий, подвійний носив Одіссей богосвітлий
З вовни м’якої, на нім золота була пряжка, на пару
Вушок застебнута, й зверху – оздоба тонкої роботи:
В лапах передніх у пса оленя трепетало плямисте,
З іклів його вириваючись. Всі дивувалися люди
Із золотих цих тварин – як пес оленя рве зубами,
Олень же ніжками б’є, втекти намагаючись марно.
Бачив також і хітон я блискучий на тілі у нього,
Так він лиснів, як лушпиння тонке з цибулини сухої.
Ніжна й м’яка ця тканина, немовби те сонце, сіяла.
235] Отже, на пишний хітон цей багато жінок задивлялось.
Ще тобі інше скажу я, а ти заховай в своїм серці.
Я вже не знаю, чи дома носив Одіссей цю одежу,
Чи дарував хто із друзів її, коли плив з кораблем він,
Чи десь одержав як гість, бо друг Одіссей був хороший
240] Для багатьох. Адже мало подібних було між ахеїв.
Подарував йому мідний я меч і прекрасний подвійний
Плащ пурпуровий, до того й хітон, аж до п’ят довжелезний,
І шанобливо в міцнім кораблі його вирядив далі.
З ним і окличник був, трохи молодший за нього, що їхав
245] Разом із ним. Я можу сказать тобі, як виглядав він.
Був він у плечах сутулий, смуглявий з лиця, кучерявий,
Звали його Еврібат. Його вирізняв з-поміж інших
Товаришів Одіссей, бо думками були вони схожі».
Так говорив він, її ж все сильніші ридання душили,
250] Бо впізнавала вона всі прикмети в словах Одіссея.
А вдовольнивши зажурене серце плачем многослізним,
Врешті до нього звернулася знов із такими словами:
«Досі, чужинче, лише співчуття викликав ти у мене,
Зараз жаданим стаєш в моїм домі й поважаним гостем.
255] Одіж-бо ту, про яку говорив ти, сама я, ретельно
Складену, внесла з комори і пряжку блискучу пришила,
Щоб за оздобу була. Та ніколи його не зустріну,
Вже не вертатись йому до рідного краю, додому!
Злою керований долею, на кораблі своїм утлім
260] В Злоіліон той, бодай би не згадувать, муж мій поїхав!»
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Не убивай ти своєї краси, не печаль свого серця
Смутком за мужа. Не буду за це я тобі дорікати.
265] Кожна сумує жона, й не такого утративши мужа,
Надто ж коли і дітей з ним родила, в любові з’єднавшись,
А Одіссей, як казала ти, був до безсмертних подібний.
Та перестань уже плакать і мови моєї послухай.
Щиру я правду тобі розкажу, не втаївши нічого.
270] Чув я, що твій чоловік додому вернутися має.
Близько уже Одіссей – у родючій країні феспротів.
Цілий, здоровий і скарб везе він додому великий,
Що назбирав поміж різних народів. А вірних супутців
І корабель загубив він місткий в винно-темному морі,
275] Щойно Трінакію-острів покинув. Бо гнівались дуже
Гелій із Зевсом за те, що корів вони вбили священних.
Товариші його всі потонули в шумливому морі,
Тільки його із розтрощеним кілем закинула хвиля
В землю феаків, що їх ріднею вважають безсмертним.
280] З цілого серця феаки, як бога, його шанували,
Безліч дарунків дали і самі побажали додому
Вирядить. Отже, давно Одіссей вже додому вернутись
Мав би. Але вигіднішим він визнав у серці своєму
Ще попоїздить по світі, багатства ще більш назбирати.
Щодо знання своїх вигід та їх розуміння між смертних
Ще не бувало нікого, хто б міг з Одіссеєм зрівнятись.
Розповідав мені все це Федон, володар феспротіян.
Клявся мені він також, узливання у домі вчинивши,
Що й корабель уже спущено, й люди усі вже готові,
290] Щоб відвезти Одіссея до любого рідного краю.
Та відіслав він раніше мене. Корабель-бо феспротський
Трапивсь тоді у Дуліхій, що був на пшеницю багатий.
Також скарби показав мені він, Одіссеєм здобуті.
В іншого десять могло б поколінь з того легко прожити,
295] Скільки усякого скарбу поклав він у домі державця.
Сам Одіссей, говорив він, в Додону поїхав, щоб з листя
Дуба священного там віщування від Зевса почути,
Як йому краще на землю Ітаки родючу вернутись
Після відсутності довгої – явно чи, може, таємно?
зоо Отже, і досі живий він, і справді повернеться скоро.
Близько він десь, і недовго вже бути йому від отчизни
Й друзів своїх вдалині, – готовий тобі поклястись я.
Свідком хай Зевс мені буде, найвищий з богів і найкращий,
І Одіссеєве вогнище це, що прийшов я до нього, –
305] Збудеться справді усе воно так, як тобі ось кажу я.
Прийде сюди Одіссей ще сього року, в цей сонцеобіг,
Щойно цей місяць ізникне й новий йому вийде на зміну».
В відповідь так розумна сказала йому Пенелопа:
«О, якби слово, чужинче, твоє та на ділі здійснилось!
310] Знав би мою ти прихильність тоді і багато дарунків
Мав би від мене, і кожен тебе називав би щасливим.
Передчуваю я серцем, проте, що це буде інакше.
Ні Одіссей вже додому не вернеться, ні виряджати
Звідси не будем тебе, – нема хазяїв у цім домі,
315] Як Одіссей колись поміж мужами, – чи й був він тут справді!
Гостя шановного вмів і вирядить він, і прийняти.
Тим-то обмийте, служниці, його й приготуйте постелю –
Ложе м’яке, покривало й до них узголів’я світлисте
Так, щоб він міг у теплі злотошатну Еос дожидати.
320] Завтра ж уранці скупайте й оливою тіло намажте,
Щоб до обіднього столу він поряд би міг з Телемахом
Сісти в господі. Й тим гірше, як хтось та посмів би при тому
Гостя образити підло, – нічого тоді вже від мене
Він не доб’ється, хоча б і страшенно отут розлютився.
325] Як же ти впевнитись міг би, мій гостю, що розумом ясним
І тямовитістю я жінок перевищую інших,
Як у подертій одежі, брудним я б тебе посадила
В домі за стіл? Адже люди у світі цім недовговічні.
В кого жорстокі чуття і сам він до інших жорстокий,
330] Смертні клянуть його всі, усякого лиха бажають,
Поки живе він, а вмре, то ще й поглумляться із нього.
В кого ж привітні чуття і сам він до інших привітний,
Славу про нього мандрівці широко по світі розносять
Серед людей, і багато хто хвалить його благородство».
335] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Ковдр, узголів’їв та простинь терпіть я не можу світлистих
З того часу, як уперше від критських верхів’їв сніжистих
На довговеслому я кораблі відпливав у мандрівку.
340] Ляжу я так, як ночі безсонні й раніше проводив,
Перевертавсь-бо ночей я багато на вбогих постелях,
Ждучи, коли ясношатна засяє Еос богосвітла.
Ніг умивання також моє серце не прагне; ніколи
Нашої не доторкнеться ноги ані жодна із женщин
345] Тих, що у домі отут служницями перебувають.
А як статечна є в тебе досвідчена жінка старенька,
Що перетерпіла стільки, як я, у житті своїм горя, –
То лише їй моїх ніг я торкнутися не боронив би».
В відповідь мовила так розумна йому Пенелопа:
350] «Гостю мій любий! З людей, захожих з далекого краю,
Гість розумніший, любіший до дому мого не приходив.
Те, що розказуєш ти, і доладне усе, й зрозуміле.
Є в мене жінка стара, досвідчена й мудра душею.
За Одіссеєм нещасним ходила вона й годувала,
355] В той день прийнявши на руки, як мати його породила.
Ноги вона тобі вмиє, хоч силами дуже ослабла.
Встань, Евріклеє розумна, та ноги помий однолітку
Твого господаря. Мабуть, такими уже й в Одіссея
Стали і ноги, і руки, як в бідного цього чужинця.
360] Швидко-бо в горі і злигоднях старіє смертна людина».
Так промовляла вона. Затуливши руками обличчя,
Сльози гарячі старенька лила й говорила журливо:
«Горе, дитино моя! Я ж безсила! Найбільше із смертних
Зевс тебе досі ненавидить, хоч його й вірно шануєш!
365] Хто-бо із смертних де-небудь такі громовержцеві тучні
Стегна палив, хто приносив добірні такі гекатомби,
Як доставляв йому ти, благаючи щиро при тому
Старість безжурну зустріти й славетного виховать сина?
Та в одного лиш тебе день повернення Зевс відбирає.
370] Може, служебні жінки й з Одіссея, що в дальніх блуканнях
До іменитих заходив домів, так само глумились,
Як безсоромно ці суки із тебе знущаються зараз.
Ти, уникаючи їхніх зневаг і образ, не дозволив
Навіть обмить їм тебе. Я ж готова для тебе зробити
375] Те, що звеліла Ікарія мудра дочка Пенелопа.
Ноги тобі я помию не тільки задля Пенелопи,
А й для самого тебе. Печаллю глибокою дух мій
В грудях схвильований. Слухай уважно, що буду казати.
Скільки чужинців нужденних сюди не заходило досі,
380] На Одіссея ніхто, признаюся, не був такий схожий
Постаттю, голосом, гостю, як ти, навіть ноги ті самі».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Всі це, старенька, кому нас доводилось бачити разом,
Кажуть водно, що дуже один ми на одного схожі
385] З вигляду, як і сама зауважила ти справедливо».
Так він сказав, а старенька, узявши блискучу мідницю,
Що умивали в ній ноги, холодної досить вливає
В неї води і гарячої ще додає. Одіссей же,
Сівши до вогнища, швидко від світла у тінь одвернувся, –
390] В думці побоювавсь він, щоб старенька, вмиваючи ногу,
Шраму на ній не впізнала, – усе тоді зразу б розкрилось.
Ближче вона підійшла, щоб помити. І зразу впізнала
Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив.
Він із синами Автоліка раз полював на Парнасі.
395] Був це отець його матері, що між людей вирізнявся
Клятвопорушенням здавна й злодійством. Це все від Гермеса
Мав він, – годив йому тим, що з козлят і овечок жертовні
Стегна палив, і Гермес був у всьому до нього прихильний.
Саме тоді на Ітаку родючу Автолік приїхав,
400] Як його рідна дочка породила Лаертові сина.
Після вечері назвала його на ім’я Евріклея
І, на коліна поклавши йому немовлятко, сказала:
«Винайди сам ти імення, Автоліку, те, яке хтів би
Синові дати своєї дочки, що його так жадав ти».
405] Відповідаючи їй, озвався Автолік і мовив:
«Зятю і доню моя, назвіть немовля, як скажу я.
їдучи в вашу країну, по всій я землі многоплідній
Чоловікам багатьом і жінкам одворотний був досі.
Зветься нехай – Одіссей, одворотний. Коли ж підросте він
410] Та в материнську велику оселю до мене приїде
Аж на Парнас, де коштовні я скарби свої зберігаю,
Дам я дарунків йому, й він, радіючи, рушить додому».
От Одіссей і приїхав по ці подарунки славетні.
Дуже гостинно Автолік з синами прийняв Одіссея,
415] Щиро й руками вони його, й словом ласкавим вітали.
А Амфітея, бабуня по матері, внука обнявши,
Голову ніжно йому і очі ясні цілувала.
Сам же Автолік, синів своїх гожих гукнувши, звелів їм
Приготувати обід, і вони послухали радо:
420] Миттю пригнали гладкого вола п’ятилітнього з поля,
Шкуру всю геть облупили, а тушу почетвертували
Та, нарубавши кусків, на рожен настромили їх ловко,
Вміло підсмажили м’ясо й на частки дрібні поділили.
Потім усі цілий день, аж до самого заходу сонця
425] учту справляли, й ніхто не був на тій учті забутий.
Сонце тим часом зайшло і темрява все огорнула,
Всі полягали тоді, щоб сну споживати дарунки.
Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста,
Вибігли гончі собаки й сини всі Автоліка вийшли
430] На полювання. Із ними тоді й Одіссей богосвітлий
Вийшов на влови. Сп’ялись на стрімкі верховини Парнасу,
Лісом укриті. Невдовзі дійшли до ущелин тінистих.
От як промінням новим уже сонце осяяло ниви,
Випливши з глибокоплинного плеса ріки Океану,
435] Вийшли мисливці тоді до долини; попереду бігли
Пси по слідах, а за ними сини йшли Автоліка юні
На полювання. Далі ішов Одіссей богосвітлий,
Ближче до псів, потрясаючи списом своїм довготінним.
З лігвом у хащах густих там ховався кабан величезний, –
440] їх не проймала ні вогка вітрів буревійних потужність,
Ані сягало їх сонця яскравого світле проміння,
Не проникали й дощі поміж них, гущиною такою
Віття сплелося, і листя велика там купа лежала.
Тупіт, і гомін людський, і гавкіт собачий навколо –
445] Все наближалось до вепра. Із хащі він вийшов назустріч,
Весь наїжачив хребет свій та, блиснувши дико очима,
Став перед ними. Із списом довженним в могутній правиці
Кинувся перший на вепра того Одіссей, щоб звалити
Звіра відразу. Раніше кабан, проте, встиг його вдарить
450] Вище коліна і вихопив іклами м’яса чимало,
Збоку рвонувши, та мужеві кості усе ж не торкнув він.
Спритним ударом у праве плече Одіссей його ранив –
Вістрям блискучого списа пройняв йому наскрізь лопатку.
З рохканням в порох кабан повалився, й дихання не стало.
455] Любі Автоліка діти відразу ж його оточили,
Славному серед богів Одіссеєві мужньому рану
Перев’язали майстерно і чорную кров замовлянням
Затамували, й швиденько до отчого дому вернулись.
Там Одіссея Автолік з синами від ран лікували,
460] Потім дарами коштовними щедро його наділили
Й допомогли йому виїхать скоро на рідну Ітаку
З радісним серцем. А дома отець його й мати поважна
Радісно сина зустріли й розпитувать стали у нього,
Як він придбав отой шрам. Він усе розповів їм докладно,
465] Як білим іклом на ловах кабан його дикий ударив
В час, коли він на Парнас із синами Автоліка вийшов.
Жінка старенька тим часом, до шраму торкнувшись руками,
Зразу впізнала його – і ногу із рук упустила.
Впала в мідницю нога Одіссеєва, й мідь задзвеніла,
470] Посуд убік нахиливсь, і на землю вода розлилася.
Радість і сум охопили їй душу, очі сльозами
Зразу наповнились, голос дзвінкий мов застряг їй у горлі.
До підборіддя його доторкнувшись, вона говорила:
«Ти ж – Одіссей, моя люба дитино! А я не впізнала,
475] Поки ноги не торкнулась мого владаря дорогого!»
Мовила й на Пенелопу своїми зирнула очима,
Наче сказати бажала, що тут чоловік її любий.
Та ж ні поглянуть в цей бік не могла, ані щось зауважить,
їй-бо Афіна думки одвела. Одіссей же, рукою
480] Правою раптом за шию стару Евріклею вхопивши,
Лівою ближче до себе її притягнув і промовив:
«Неню, невже погубить мене хочеш? Сама ж ти своєю
Груддю мене згодувала! Я ж, безліч нещастя зазнавши,
Аж на двадцятому році вернувся до рідного краю.
485] А як усе ти збагнула, що бог тобі вклав у глиб серця,
То вже помовч! Щоб у домі про мене ніхто не дізнався!
От що скажу я тобі, і справді воно так і буде:
Як женихів цих уславлених бог через мене здолає,
Навіть тобі, що мене згодувала, не буде пощади
490] В час той, коли я служебних жінок убиватиму в домі».
В відповідь люба промовила няня йому Евріклея:
«Що за слова в тебе линуть, дитя, крізь зубів огорожу!
Знаєш і сам ти, що завжди я духом тверда і незламна,
Можу триматися, наче той камінь міцний чи залізо.
495] Ще тобі інше скажу, а ти заховай в своїм серці:
Як женихів тих уславлених бог через тебе здолає,
Перелічу тобі всіх я служебниць у нашому домі –
Котра безчестить тебе і котра ні в чому не винна».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
500] «Неню, навіщо про них говорить? Цього зовсім не треба.
Добре я й сам роздивлюсь і про кожну дізнаюсь напевно.
Ти ж уже краще мовчи й на богів щодо іншого здайся».
Так говорив він. І вийшла старенька – води для вмивання
Знов до кімнати внести; попередня-бо вся розлилася.
505] Ноги помила вона йому й жиром як слід їх натерла.
Ближче тоді до вогню Одіссей підсуває ослін свій,
Щоб обігрітись, а шрам прикриває старанно лахміттям.
Знову тоді почала говорить Пенелопа розумна:
«Гостю мій, дещо у тебе й сама б я хотіла спитати.
510] Ось наступає нічного спочинку година ласкава,
Навіть журбою тривожених сон огортає солодкий.
В мене ж безмірна печаль, що нею боги наділили.
Вдень, хоч із смутком в душі, хоч і гірко ридаю часами,
Розривку маю, служниць і робіт доглядаючи хатніх.
515] А серед ночі, як все у солодкому сні опочине,
Я на постелі лежу, а трепетне серце шматують
Гострого болю шипи і тривогу смутну нагнітають.
Як Аедона, дочка Пандарея, дзвінкий соловейко
Жовто-зелений весною виспівує пісню чудову,
520] у густолистім гаю між розквітлих дерев затаївшись
І щохвилини коліна міняючи, плине луною
В тузі за сином коханим від Зета-вождя, за Ітілом,
Що необачно сама його гострою міддю убила, –
Так же надвоє й моє у журбі розривається серце:
525] Чи залишитися з сином моїм і всього пильнувати –
Високоверхого дому, й служниць, і маєтку цілого,
Мужове ложе шануючи й славу свою у народі,
Чи за найкращого вийти з ахеїв, що в дім цей до мене,
Шлюбне складаючи віно, приносять дари незліченні.
530] Син мій в ту пору, коли він ще підлітком був нетямущим,
Заміж іти заважав мені й дім чоловіків лишати.
Ставши ж дорослим тепер і змужнілого віку дійшовши,
Сам уже зрештою хоче, щоб вийшла із цього я дому,
Дуже обурений тим, що ахеї майно в нас грабують.
535] Ти ж но послухай мій сон і з’ясуй, що він значити має.
Двадцять гусей, мені снилось, пшеницю з води вибирають
В нас на подвір’ї, а я лиш дивлюся на них і радію.
Раптом з-за гір вилітає великий орел криводзьобий,
Шиї поскручував їм і усіх повбивав. Скрізь валялись
540] Купами гуси, а він в світлосяйному зникнув ефірі.
Плакала гірко крізь сон я й, ридаючи в тузі, кричала.
Враз позбігались до мене ахеянки всі пишнокосі
Теж у сльозах за гусей, орлом несподівано вбитих.
Раптом вернувся орел і, сівши на гребінь над дахом,
545] Голосом людським мені, утішаючи, став говорити:
«Твердості більше, Ікарія далекославного доню!
Це ж бо не сон, а ява прекрасна, і збудеться все це.
Гуси – твої женихи, а я – був орел дужокрилий.
Ну, а тепер ось – я твій чоловік, що додому вернувся
550] І женихам знахабнілим ганебну готує недолю».
Так він сказав. І покинув тоді мене сон найсолодший.
Я роздивляюсь довкола і бачу – у нас на подвір’ї
Гуси так само пшеницю з ночовок клюють, як раніше».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
555] «Жінко, тлумачити сон цей інакше – ніяк неможливо,
Сам-бо тобі Одіссей роз’яснив, як усе це небавом
Статися має. Усіх женихів тут настигне загибель,
Всіх до єдиного, смерті і Кер тут ніхто не уникне».
В відповідь так розумна сказала йому Пенелопа:
560] «Гостю мій, сняться нам сни і порожні, які аж нічого
Нам не віщують, та сон і не кожен збувається людям.
Дві неоднакові брами для снів у нас є безтілесних:
Зроблена з рогу одна з них, а друга з слонової кості.
Сни, що крізь браму проходять різьблену з слонової кості,
565] Правду лише заслоняють, в облуду й оману заводять,
Сни ж, що до нас переходять крізь браму з точеного рогу,
Правди дотримують строго й на ділі здійсняються завжди.
Та не крізь браму останню, гадаю я, сон цей жахливий
Виплив, хоч як ми того не бажали – й сама я, і син мій.
570] Ще тобі інше скажу, ти ж до серця візьми оце слово:
Ранок надходить уже злоіменний, і дім Одіссеїв
Мушу покинути я. Призначаю змагання сьогодні
На топорах. Дванадцять сокир Одіссей в своїм домі
Вряд установлював, як корабельного острова ребра.
575] Ставши здаля, він усі їх прострелював з лука стрілою.
Маю таке женихам призначити сьогодні змагання.
Хто тятиву якнайлегше у спритних долонях натягне
Й всі он дванадцять сокир крізь вушка стрілою прошиє, –
Разом із ним я піду, залишивши подружню оселю,
580] Гарну й красиву таку і набутку всілякого повну.
Мабуть, не раз і у сні я згадувать буду про неї».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Гідна пошани жоно Одіссея, сина Лаерта!
Не відкладай ти надалі змагання цього в своїм домі.
585] Прийде раніше в оселю свою Одіссей велемудрий,
Ніж доторкнутись до лука між ними хто-небудь устигне
І, тятиву натягнувши, стрілу крізь залізо пропустить».
В відповідь знову розумна сказала йому Пенелопа:
«Хтів би ти, гостю, мене розмовами в домі моєму
590] –Тур розважати, то сон моїх вій не торкнувся б ніколи.
Зовсім, проте, неможливо без сну повсякчасно лишатись
Людям. Адже наперед безсмертні накреслюють долю
Кожному смертному, хто на землі цій живе плодоносній.
Мабуть, до верхніх покоїв тепер я уже піднімуся,
595] Ляжу на ложе самотнє, зітхань моїх сповнене тужних,
Рясно гіркими сльозами омиване з дня, коли раптом
В Злоіліон той, бодай би не згадувать, муж мій поїхав!
Там я і ляжу. А ти вже, де хочеш, лягай в моїм домі –
Чи на землі постелися, чи ложе нехай приготують».
600] З цими словами пішла вона в верхні покої світлисті,
Ще й не сама – з нею разом нагору пішли й дві служниці.
В горницю верхню вона із служницями разом зійшовши,
За Одіссеєм, за мужем коханим, там плакала, доки
Сон їй солодкий на вії звела ясноока Афіна.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТА
ЗМІСТ ДВАДЦЯТОЇ ПІСНІ
НІЧ З ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМОГО НА ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ ДЕНЬ. ВРАНЦІ І
ОПІВДНІ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОГО ДНЯ
Одіссей лягає спати в сінях; прокидається від ридань Пенелопи.
Добрі прикмети, їдальню готують до учти. З’являється спочатку Евмей,
потім Мелантій, який знову ображає Одіссея, і, нарешті, Філотій, що
наглядає череди корів. Змагання стримує женихів, які мали намір
умертвити Телемаха. За столом Ктесіпп ображає Одіссея. Серед женихів
замішання: Теоклімен провіщає їм близьку загибель.
ПЕРЕД УБИВСТВОМ ЖЕНИХІВ
В передпокої стеливсь на спочин Одіссей богосвітлий.
Шкуру волову під низ постелив сиром’ятну, а зверху
Руна поклав від овець, що їх повбивали ахеї,
А коли ліг він, плащем окрила його Еврінома.
5] Там і лежав Одіссей, женихам намишляючи згубу,
В тиші безсонній. Тим часом служебні жінки, що й раніше
Любосні мали зв’язки з женихами, з кімнат вибігали,
Перекидаючись сміхом і жартами поміж собою.
А Одіссеєві в грудях з обурення серце кипіло.
10] Довго в думках міркував він і духом своїм ще вагався –
Кинутись зразу на них і до одної всіх повбивати
Чи допустити, щоб ніч провели вони цю з женихами
Зарозумілими, тільки ж востаннє. А серце гарчало
В грудях, немов над сліпими щенятами кволими сука
15] Грізно гарчить, на прохожих готова накинутись люто, –
Так же гарчало в нім серце, обурене цим непотребством.
В груди б’ючи себе, серцю він мовив своєму з докором:
«Серце, терпи! І мерзеннішу ти перетерпіло днину
В час той, коли пожирав кіклоп нездоланний могутніх
20] Товаришів моїх. Стерпіло ти, поки вивів з печери
Розум мене, хоч здавалось, немає вже нам порятунку».
Так говорив він, у грудях стривожене лаючи серце.
І у слухняній покорі воно терпеливо надалі
Зносило все. А сам так крутився із боку він на бік,
25] Як над великим вогнем наповнений жиром і кров’ю
Шлунок тримає людина й весь час його з боку та на бік
Перевертає старанно, щоб швидше увесь він усмаживсь,
Так з боку на бік крутивсь Одіссей, добираючи в мислях,
Як йому на багатьох женихів безсоромних самому
30] Руки накласти. До нього наблизилась в час той Афіна.
З неба зійшовши і постать звичайної жінки прибравши,
Стала йому в головах і так говорила до нього:
«Чом це ти досі не спиш, найнещасніший поміж мужами?
Ось-бо оселя твоя, і дружина твоя в цій оселі,
35] Ось і твій син, що кожен з нас мати такого хотів би».
Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Все це, богине, ти правду мені цілковиту сказала.
Лиш одного у своїх не здолаю добрати я мислях –
Як мені на багатьох женихів безсоромних самому
40] Руки накласти. Адже тут усі вони вкупі щоденно.
Є й важливіші думки, над якими в душі я міркую:
Навіть коли їх уб’ю, з допомогою Зевса й твоєю,
Наслідків як я уникну? Над цим ось подумай-но справді».
В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:
45] «Ну і чудний же ти! Інший повірив би й гіршому другу,
Смертній людині, що всіх міркувань отих зовсім не знає.
Я ж є богиня, яка стереже тебе скрізь безустанно
В кожній пригоді. Та все розкажу тобі щиро й одверто.
Хай би підступно навкруг півсотнею засідок смертні
50] Нас облягли, щоб знаряддям Ареєвим тут повбивати,
Навіть тоді б ми корів їх і тучних овець відібрали б.
Хай тебе сон легковійний огорне. То ж мука – на варті
Ніч всю не спати. Проте всіх нещасть ти позбудешся скоро».
Так вона мовила, й сон йому пролила на повіки,
55] Потім сама на Олімп відлетіла в богинях пресвітла.
Сон, що розслаблює тіло й душевні знімає тривоги,
Сплинув на нього. Прокинувшись в час той на ложі м’якому,
Сіла достойна дружина його і заплакала гірко.
А як сльозами й плачем цілком вже наситила дух свій,
60] До Артеміди з благанням звернулась в жінках богосвітла:
«О Артемідо, богине-владичице, Зевсова доню!
Хай би, у груди стрілою ударивши, ти мені зразу б
Вирвала душу! Нехай би страшна мене буря схопила
І по далеких шляхах занесла б через пітьму й тумани
65] В гирло ріки Океану, що світ обпливає навколо!
Так Пандареєвих дочок була колись буря схопила,
Вбили батьків їх боги, і в сирітстві вони залишились
В домі своєму. Сама їх пресвітла тоді Афродіта
Сиром, солодким вином і медом лише згодувала.
70] Гера їм розуму й вроди над інших жінок наділила,
Постать їм гожу й струнку пречиста дала Артеміда.
Вміння ж в усяких мистецтвах сама їх Афіна навчила.
Тож на великий Олімп богосвітла прийшла Афродіта
Зевса просити, щоб дівам щасливе завершення шлюбу
75] Дав громогравець надхмарний. Усе-бо він знає чудово,
Знає щасливу й нещасную долю людей земнородних.
Гарпії ж вирвали в час той із дому дівчат цих таємно
І віддали піклуванню жахливих Ерінній безжальних.
Хай владарі олімпійські мене так же само погублять,
80] Хай пишнокоса уб’є Артеміда, лише б Одіссея
Бачить хоч би й під землею, в безодню жахливу зійшовши,
Тільки б не стати мені утіхою гіршого мужа!
Легше-бо й лихо терпіти людині, коли безутішно
Плаче вона цілий день, смутним умліваючи серцем,
85] Ночі ж приносять їй сон. І про все забуває людина –
І про печалі, й про радість, – лише він повіки їй склепить.
Тільки мені навіть сни божество посилає погані.
Схожий на мужа мого хтось лежав уночі біля мене,
Зовсім такий, як ішов він в похід. І радісно билось
90] Серце в мені, й не могла я сказати – чи сон то, чи дійсність».
Поки вона говорила, Еос надійшла злотошатна.
Тужні ридання дружини почув Одіссей богосвітлий.
Став прислухатися він, і здалося йому, що дружина
Вже упізнала його і стоїть над його узголів’ям.
95] Плащ відгорнувши і руна овечі, що спав він під ними.
Все поскладав у покоях на крісло, а шкуру овечу
Склав за дверима й до Зевса він, руки простерши, молився:
«Зевсе, наш батьку! Якщо суходолом і морем вернути
Зводили в рідний ви край мене, злигоднів стільки завдавши,
100] Хай тоді хтось із о’селі, прокинувшись, ясно для мене
Голос подасть, а знадвору хай Зевс дасть провіщення інше!»
Так він молився тоді, і зглянувся Зевс наймудріший,
І загримів з висоти верховин світлосяйних Олімпу,
З хмари ясної. І вельми зрадів Одіссей богосвітлий.
105] Голос служниці-млинарки в той час пролунав недалеко
З дому, де жорна мололи муку вожаєві народу.
Там клопоталось при жорнах дванадцять жінок, що мололи
Ячну для хліба муку і пшеничну – для мозку людини.
Інші вже спали жінки, усю помоловши пшеницю.
110] Тільки одна не скінчила, бо слабша була, й біля жорна
Стоячи, мовить слова, що були Одіссеєві знаком:
«Зевсе, наш батьку, богів і людей володарю могутній!
Як загримів ти неждано з укритого зорями неба!
Хмари ж на ньому нема. Комусь цим провіщення дав ти.
115] Зглянься й на мене, нещасну, і виконай те, що прошу я:
Хай ця вечеря розкішна отут, в Одіссеєвім домі,
Нині останньою буде для тих женихів осоружних!
В праці виснажливій гнуться коліна мені, що мелю тут
Ячну муку, – хай вони тут востаннє учтують сьогодні!»
120] Мовила так, і зрадів з її слів Одіссей богосвітлий
Так, як і з Зевсових громів, – він знав, що на винних помститься.
Інші служниці зійшлись в Одіссеєвім домі прегарнім
І розпалили на вогнищі хатнім огонь неугасний.
А Телемах богорівний з постелі тим часом підвівся,
125] В одяг убрався, черезпліч загострений меч перевісив,
Знизу сандалії гарні до ніг підв’язав мускулястих,
Списа міцного узяв із мідним загостреним вістрям,
Став, на порозі спинившись, і так говорив Евріклеї:
«Неню кохана, чи гостя у домі як слід вшанували
130] Ложем-постелею, чи він де-небудь лежить без уваги?
В матінки часом буває таке, хоч вона і розумна:
То необдумано й гіршим увагу сама приділяє
Людям, то вирядить кращих вона без ніякої шани».
В відповідь люба промовила неня йому Евріклея:
135] «Ні, не винуй її нині, дитино, вона-бо не винна.
Пив він вина, скільки хтів, удвох отут сидячи з нею.
Що ж до вечері – питала його, то сказав – не голодний.
А як нарешті згадав і про сон уже він, і про ложе,
То постелити для нього служницям вона загадала.
140] Та як людина злиденна і долею скривджена тяжко,
Він на постелі м’якій в покривалах не хтів спочивати,
А на воловій ліг шкурі сирій та на рунах овечих
В передпокої. А ми плащем його зверху окрили».
Так говорила вона. Телемах тоді вийшов з покоїв
145] З списом в руках. Услід йому вибігли пси прудконогі.
Площею йшов до ахеїв він тих в наголінниках мідних.
Стала челядниць служебних скликати в жінках богосвітла,
Опсова донька, стара Евріклея, Пейсенора внука:
«Гей, покропіть у покоях одні та жвавіш підмітайте,
150] Потім на крісла різьблені стеліть покриття пурпурові.
Губками другі гарненько столи постирайте обідні,
Чаші помийте і кубки тонкої роботи й подвійні
Келихи вимийте чисто. А треті по воду джерельну
Йдіть до криниць та, глядіть мені, швидше додому вертайтесь.
155] Тож женихи тут сьогодні недовго баритися будуть,
Рано вони поприходять, для всіх-бо тут свято сьогодні».
Так вона мовила, й радо послухали всі її мови.
Двадцять пішли до джерел, де вона у криницях темніла.
Інші ж у домі старанно тоді почали прибирати.
ібо Потім і слуги ахеїв прийшли і стали старанно
Дрова колоть. Тим часом жінки від джерел із водою
Вже поприходили. Згодом прийшов свинопас, із кошари
Трьох кабанів він пригнав, із стада цілого найкращих.
Випустив їх на подвір’я попастись в кошарі чудовій,
165] Сам же він до Одіссея звернувся і мовив привітно:
«Гостю, чи трохи ласкавіш на тебе тут дивляться нині,
Чи так же само, як вчора, в цім домі тебе зневажають?»
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Хай би, Евмею, на них помстились богове за все те,
170] Що натворили злочинно ці люди, нахабні й зухвалі,
В домі чужому, не маючи сорому ані краплини!»
Так між собою вони провадили стиха розмову.
Саме тоді підійшов козопас до них близько, Мелантій.
Кози добірні він гнав, щонайкращі з цілої отари,
175] Для женихів на обід. Ще й двоє було з ним підпасків.
Під гомінким передсінком вони своїх кіз прив’язали,
Сам же Мелантій тоді Одіссеєві мовив глузливо:
«Що ж ти, приблудо, у домі тут будеш усім докучати
Жебрами цими? А чи не забрався б відціль ти за двері?
180] Не розминутися нам із тобою, я бачу, сьогодні,
Поки моїх кулаків не скуштуєш. Вже надто нахабно
Жебраєш ти! Тож учти і в інших бувають ахеїв».
Так він кричав. Але змовчав йому Одіссей велемудрий,
Лиш головою хитнув, лихе замишляючи в серці.
185] Третім Філотій до них підійшов, пастухів розпорядник,
Ялівку для женихів він пригнав і козлів найжирніших.
Перевезли перевізники їх, що із суші на острів
Інших людей перевозять – усякого, хто прибуває…
Під гомінкий передсінок худобу свою прив’язав він,
190] Сам підійшов до Евмея й почав свинопаса питати:
«Що це за гість, свинопасе, останніми днями з’явився
В нашому домі? З люду якого походженням може
Він похвалитися? Звідки він родом, де батьківська нива?
Злидень він справжній, а вигляд у нього вождя чи державця.
195] В мандри для горя й біди людей посилають безсмертні,
Навіть державцям могутнім нещастя вони напрядають».
Мовивши це, привітав рукою він правою гостя,
Сам же озвався до нього і слово промовив крилате:
«Радуйся, батьку-чужинче! Нехай тобі випаде щастя
200] Хоч на майбутнє, бо зараз біди зазнаєш ти багато.
Зевсе, наш батьку! Немає від тебе жорстокіших в небі.
Ти не жалієш людей, хоч сам же на світ породив їх,
Всякого лиха й болючих скорбот завдаєш ти нещасним.
Потом мене пройняло, як я глянув на тебе, й гарячі
205] Сльози побігли з очей, коли я згадав Одіссея:
Мабуть, і він десь так само в бахмітті по людях блукає,
Якщо живий і досі ще бачить десь сонячне сяйво.
А як умер уже він і в оселю Аща спустився,
Згадувать буду повік бездоганного я Одіссея.
210] Хлопчиком ще у краю кефаленськім мене він поставив
Пасти корів. Розплодились вони надзвичайно, – ні в кого
Більш не знайти череди із корів таких широколобих.
Люди чужії велять у поживу собі приганяти
Нашу худобу, ні сина його не соромлячись в домі,
215] Ані страхаючись кари богів. Давно вже хотілось
їм поділити державця відсутнього спадок багатий.
Дух мій у грудях не раз тривожиться мислю такою.
Дуже погано було б при сині господаря власнім
Десь в чужину, до інших людей, з чередою всією
220] Звідси піти; а ще гірше, з худобою тут залишившись,
Сісти й журитися тим, як чужі її люди марнують.
Міг би давно вже до когось із інших державців могутніх
Я утекти, – до такої вже міри це стало нестерпним,
Та сподіваюся все, що повернеться, може, нещасний
225] І розжене женихів осоружних по їхніх домівках».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Ні на дурну, ні на злу ти людину, пастуше, не схожий.
Сам переконуюсь я, що мудрість ввійшла в твоє серце.
Ось що тобі розповім, велику приймаючи клятву, –
230] Свідком хай Зевс мені буде найперше, і стіл цей гостинний,
І Одіссеєве вогнище це, що до нього прийшов я.
Ще ти не підеш відціль, як уже Одіссей буде дома.
Сам-бо, якщо того схочеш, на власні ти очі побачиш,
Як убиватиме він женихів, що тут господарять».
235] В відповідь мовив йому чередник, що корів випасає:
«О, якби слово твоє та виконав, гостю, Кроніон!
Переконався б ти сам, що є в мене сила і руки».
А після того й Евмей до безсмертних усіх помолився,
Щоб якнайшвидше додому вернувсь Одіссей велемудрий.
240] Так між собою вони провадили стиха розмову.
А женихи Телемахові смерть і загибель тим часом
Вже готували. Раптом ліворуч злетів перед ними
Високолетний орел, сполохану ніс він голубку.
До женихів звернувся тоді Амфіном і промовив:
245] «Друзі мої, нічого із замірів наших не вийде,
Нам Телемаха не вбити! Подумаймо краще про учту».
Так говорив Амфіном, і подобалась їм його мова.
В дім Одіссея вони богорівного всі повернулись,
Скинули з себе плащі та, на крісла й стільці поскладавши,
250] Різати жирних овець почали та козлів гладкобоких,
Різали вепрів годованих, вбили й корову зі стада.
Тельбухи спікши, вони поділили їх поміж собою,
В чашах змішали вино, – свинопас уже й кубки подав їм.
В кошиках гарних Філотій, усіх пастухів розпорядник,
255] Хліб розставляв по столах. Вино розливав їм Мелантій.
Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.
Хитру ховаючи ціль, Телемах посадив Одіссея
При кам’яному порозі в збудованім добре покої,
Непоказний поставив стілець йому й стіл невеличкий,
260] Частку печені поклав перед ним і, вина в золотому
Келиху давши, з такими звернувся до нього словами:
«З цими мужами посидь тут, вино розпиваючи з ними.
А від знущань женихів і від рук їх тебе захищати
Буду я сам, бо це ж не громадський будинок, а власний
265] Дім Одіссея, – його він придбав не для кого – для мене.
Вас же прошу, женихи, язики свої стримуйте й силу
Рук своїх, щоб ні до звади у вас не дійшло, ні до бійки».
Так він сказав. А вони аж губи погризли зубами
Й лиш дивувались, як сміливо став Телемах розмовляти.
270] Саме тоді Антіной, син Евпейта, до них обізвався:
«Як нам не прикро, ахеї, а зважити все ж доведеться
На Телемаха, – вже надто він грізно до нас промовляє.
Зевс не дозволив Кроніон, а то б ми давно у цім домі
Утихомирили б надто горлатого цього базіку».
275] Так говорив Антіной, та він це лишив без уваги.
В час той окличники гнали крізь місто худобу жертовну
Для гекатомби святої. Кудряві збирались ахеї
В тінявий гай Аполлона, що стрілами влучно сягає.
М’ясо тим часом чудове спекли і з рожен познімали,
280] Кожному долю дали, й почалася в них учта преславна.
Ті, що слугують, таку ж подали й Одіссеєві долю,
Як і всім іншим. Таке розпорядження дав Телемах їм,
Любий, повік дорогий богорівного син Одіссея.
А женихам гордовитим в знущаннях зухвалих хоч трохи
285] Стриматись не дозволяла Афіна, – хотіла, щоб більше
Смутку і болю у серці відчув Одіссей, син Лаертів.
Був серед тих женихів один особливо безчесний,
Звався Ктесіпп на ім’я, а жив він на острові Самі.
Гордий маєтками батька свого, наполегливо сватав
290] Він Одіссея дружину, давно вже відсутнього в домі.
До женихів він озвавсь тоді високодумних і мовив:
«Слухайте, що я скажу, женихи невгамовні й відважні!
Нарівні з іншими долю одержав свою цей чужинець,
Як і належить. Було б таки несправедливо й негарно
295] Кривдить гостей Телемаха, що в дім цей до нього приходять.
Дай-но гостинцем і я наділю його так, щоб він мав чим
Ушанувати служницю, що мила його, або інших
З челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують».
Мовивши це, рукою міцною вхопив він з корзини
зоо Ногу волячу й жбурнув в Одіссея, а той, відхиливши
Голову спритно, уникнув удару і лиш усміхнувся
В серці глузливо. Нога ж та улучила в мур непохитний.
А Телемах до Ктесіппа озвався тоді і промовив:
«Щастя твоє, Ктесіппе, що ти у мойого не влучив
305] Гостя, бо все ж, одхилившись, твого він удару уникнув.
Сам же тебе я тоді простромив би загостреним списом, –
Мусив би батько тоді не весілля для тебе справляти,
А похорон твій. Більше ніяких безчинств у цім домі
Я не терпітиму. Добре усе розумію й чудово
310] Знаю, що зле, що хороше, – давно я уже не дитина.
Досить-бо зносити все терпеливо і тільки дивитись,
Як ви нам ріжете вівці, вино в нас п’єте і наїдки
Нищите. Важко змагатись мені з багатьма самотою,
Та ворожнечі і кривд вже не будете ви тут чинити.
315] А як самого мене убити ви прагнете міддю,
То я ж і сам того хтів би. Умерти мені приємніше,
Ніж на безчинства ганебні отут безустанно дивитись –
Як зневажають гостей моїх, як по світлицях чудових
Наших челядниць, служебних жінок, безсоромно безчестять».
320] Так говорив Телемах, і тиша навколо настала.
Зрештою Дамасторід Агелай до присутніх озвався:
«Друзі, не слід нам, проте, на слушні слова й справедливі
Лайкою відповідати й з ворожою кидатись люттю.
Не ображайте чужинця цього і не кривдіть нікого
325] З челяді, що в Одіссея божистого в домі слугують.
Дам Телемахові я й його матінці добру пораду,
Може, обом їм до серця вона припаде й до вподоби.
Поки ще жевріла в грудях у вас хоч маленька надія,
Що до свого Одіссей велемудрий повернеться дому,
ззо доти не слід нам гнівитись було, що держали нас марно
В наших домах та усе зволікали. Було б таки краще,
Щоб повернувсь Одіссей і раптом прийшов би додому.
Зараз же ясно цілком, що додому йому не вертатись.
Йди ж бо посидь із матусею й заміж за того порадь їй
335] Вийти, хто найзнатніший із нас, на дарунки щедріший,
Щоб ти дідизною міг, радіючи, сам володіти,
їсти і пити, вона ж – господарити в іншого домі».
Відповідаючи, мовив йому Телемах тямовитий:
«Зевсом клянусь, Агелаю, й стражданнями рідного батька,
340] Що від Ітаки далеко загинув чи десь ще блукає,
Матері заміж іти не перечу я, сам умовляю
Вийти, за кого бажає, ще й дам їй багаті дарунки.
А спонукати словами її – проти волі тікати
З дому свого – я не смію. Хай бог нас від цього боронить!»
345] Так говорив Телемах. В женихів же Паллада Афіна
Сміх розбудила нестримний і всі їм думки помішала.
Реготом, мовби чужі, зайшлись у них щелепи дужі.
їли сире вони м’ясо криваве, рясними сльозами
Повнились очі, – серця-бо їх передчували ридання.
350] Словом озвався до них тоді Теоклімен боговидий:
«О жалюгідні! Яке це вас лихо спостигло? Обличчя,
Голови ваші й коліна – вам темрява ночі окрила!
Стогоном все запалало, всі лиця спливають сльозами!
Кров’ю забризкано мури й під стелею сволоки гарні!
355] Сіни вже привидів повні, й подвір’я наповнене ними,
В пітьму Ереба вони поспішають. Сонце у небі
Зникло раптово – імла лиховійна його огорнула».
Так він промовив, і в відповідь весело всі реготали.
Перший тоді Еврімах, син Поліба, почав говорити:
360] «Він збожеволів, цей гість, що прибув з чужини нещодавно!
Треба мерщій, юнаки, його з дому спровадить за двері,
Хай собі йде на майдан, якщо тут уже ніч він побачив!»
В відповідь знову озвавсь тоді Теоклімен боговидий:
«Ні, Еврімаху, твоїх не треба мені провожатих,
365] Є-бо ще й очі у мене, і вуха, і ноги обидві,
Власний є в грудях моїх нічим не ушкоджений розум.
З ним я й піду відціля, як побачу, що вас настигає
Лихо, якого уже не втекти, не уникнуть нікому
З вас, женихів, що в оцім Одіссея божистого домі
370] Кривдите й досі людей і вчиняєте всякі безчинства».
Мовивши так, він вийшов з цього велелюдного дому
І до Пірея пішов, що прийняв його дуже привітно.
Переглядатись тоді женихи почали між собою
Та Телемаха чіпать і гостей його глумом діймати.
375] Дехто й таке говорив з женихів отих високодумних:
«Не пощастило ж бо справді тобі на гостей, Телемаху!
Маєш бродягу між ними брудного, що знає одно лиш –
Жебрати їжі й пиття, до роботи ж і вміння, і сили
В нього бракує, – цей зайвий тягар лиш обтяжує землю!»
зво Другий встає й починає пророцтва якісь віщувати.
«Хоч би мене ти послухав, було б набагато це краще:
Вмить цих чужинців на дно корабля многовеслого киньмо
І відішлім на Сікелію, там за них добре заплатять».
Так говорили вони, та він це лишив без уваги,
385] Мовчки дивився на батька лише, дожидаючи, поки
Той накладе свої руки на цих женихів безсоромних.
Сидячи тихо у кріслі чудовім, з кімнати навпроти
Мудра Ікарія донька, славетна умом Пенелопа,
Слухала кожне їх слово, що гучно в покоях лунало.
390] З сміхом і реготом так справляли бучну вони учту
Солодко й сито, було-бо всього заготовлено вдосталь.
Тільки сумнішої ще не бувало вечері, ніж та, що
Мала богиня для них із мужем могутньої сили
Приготувати. Перші вони-бо намислили злочин.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
ЗМІСТ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Пенелопа приносить Одіссеєві лук і стріли; побачивши їх, Евмей і
Філотій проливають сльози; Антіной насміхається з них. Телемах
встановлює жердини для стріляння й пробує натягнута лука; Одіссей
подає йому знак, щоб він залишив лук. Женихи марно намагаються його
натягнути. Одіссей відкривається Евмеєві і Філотію; вони готуються
вмертвити женихів. Після невдалої Еврімахової спроби натягти лук
Антіной пропонує відкласти стріляння До наступного дня. Одіссей
просить, щоб йому дозволили зробити спробу; женихи проти цього, але за
наказом Телемаха лук подано Одіссеєві; він його натягує, стріляє і
влучає в ціль.
ЛУК ОДІССЕЇВ
Думку тоді подала ясноока богиня Афіна
Мудрій Ікарія доньці, славетній умом Пенелопі, –
Лук женихам принести для змагань в Одіссеєвім домі
Й сиве залізо подати – страшного убивства початок.
5] Вийшла по сходах високих на верх вона власного дому,
Вигнутий тонко із міді в долоню міцну захопила
Ключ дуже гарний із держальцем зручним слонової кості.
В глиб вона дому пішла з жінками служебними разом
Аж у комору, де в схові скарби владареві лежали –
10] Золото, мідь і залізо, в труді наполегливім куте.
Поряд із луком тугим лежав сагайдак там, набитий
Стрілами, що вилітають із свистом і стогоном з лука.
В дар Одіссей їх одержав, як був в Лакедемоні гостем,
Від Еврітіда Іфіта, що був на безсмертного схожий.
15] Стрілись в Мессені вони, в Ортілоха розумного домі.
Мав Одіссей там борги постягать, що були йому винні
Люди цілої країни Мессенської. Перевезли-бо
На кораблях многовеслих з Ітаки до себе мессенці
Триста овець густорунних, ще й разом із їх пастухами.
20] Ще юнаком Одіссей у цій справі послом до них їздив
В дальню дорогу, – старійшини й батько його посилали.
Що ж до Іфіта – він коней шукав, – аж дванадцять пропало
В нього кобил та мулів, придатних уже до роботи.
Згодом вони до недолі і смерті його спричинились
25] В час, коли з Зевсовим сином, відважним душею Гераклом,
Славним у подвигах мужніх, він бачивсь, до нього прийшовши.
Гостя свого він убив у власному домі своєму!
Не посоромивсь тоді ні ока богів, ані столу,
Де, нечестивий, його частував він. Так гостя убивши,
30] Позабирав він з конюшень кобил його міцнокопитних.
Отже, шукаючи їх, Іфіт з Одіссеєм зустрівся,
Дав йому лука, що в дар від великого мав він Евріта, –
Той залишив його сину, вмираючи в домі високім.
А Одіссей йому гострий дав меч та ще й списа міцного –
35] Щирої дружби завдаток. Та сісти їм разом до столу
Й ближче спізнатися не довелося, – раніше син Зевсів
Вбив Еврітіда Іфіта, що був на безсмертного схожий,
І Одіссеєві лук дарував. Та, йдучи у походи
На кораблях чорнобоких, не брав Одіссей із собою
40] Лука того, а як спогад про любого друга він дома
Завжди його залишав і носив у своїй лиш країні.
От до дверей підійшла Пенелопа, в жінках богосвітла,
Переступила дубовий поріг, що колись його тесля
Гладко увесь обтесав і вирівняв брусся по шнуру,
45] Вправив одвірки міцні і двері світлисті навісив.
Ремінь вона від дверного кільця відв’язала швиденько,
Вставила ключ у щілину і, засув відсунувши тихо,
Двері штовхнула. І раптом вони заревли тоді, наче
Бик, що на луках пасеться. Ревли отак двері прегарні,
50] Діткнуті мідним ключем, і враз розчинилися навстіж.
Вийшла вона на високий поміст, де у неї стояли
Скрині, що повні до верху одежі були запашної.
Сп’явшись навшпиньки, зняла із кілка вона лук скорострільний
Разом з налучнем світлястим, що був він загорнутий в ньому.
55] Сіла у крісло вона, поклала собі на коліна
Лук владаря, напучень ізнявши, й заплакала гірко.
А вдовольнивши зажурене серце плачем многослізним,
До женихів родовитих вона увійшла у господу
З луком тугим, несучи у руках сагайдак, весь набитий
60] Стрілами, що вилітають із свистом і стогоном з лука.
Вслід їй служниці скриню велику внесли, що лежало
Міді багато у ній і заліза – вся зброя державця.
До женихів увійшовши, окраса жінок богосвітла,
Стала вона під одвірком, що дах підпирав надійно,
65] Лиця закрила собі світлистим, ясним покривалом;
З нею обабіч стояли обидві служниці дбайливі.
До женихів вона зразу озвалась тоді і сказала:
«Слухайте всі, женихи невгамовні! Цей дім облягли ви,
Щоб безнастанно весь час отут їсти і пити, бо надто
70] Довго господаря дома немає. Тож виправдань інших
Ви не здолаєте дати, крім того, що має з вас кожен
Намір посватать мене і взяти собі за дружину.
Що ж, женихи, для цього почніть між собою змагання.
Дам ось великий вам лук богорівного я Одіссея.
75] Хто тятиву якнайлегше у спритних долонях натягне
Й всі он дванадцять сокир крізь вушка стрілою прошиє, –
Разом із ним я піду, залишивши подружню оселю,
Гарну, й красиву таку, і набутку всілякого повну, –
Мабуть, не раз і вві сні я згадувать буду про неї».
80] Мовивши так, богосвітлому каже вона свинопасу
Лук той подать женихам і покласти їм сиве залізо.
Взяв із сльозами Евмей і поклав перед ними ту зброю.
Плакав також волопас, господарів лук упізнавши.
Лаять їх став Антіной, на ім’я окликаючи, й мовив:
85] «Ех, селюки ви дурні! У вас думка лише про сьогодні.
Нащо, нікчеми, ви сльози ллєте і цій жінці у грудях
Серце хвилюєте? Біль і без того їй душу проймає
З дня, що назавжди від неї коханого взяв чоловіка.
Отже, сидіть собі мовчки та їжте, а плакать за двері
90] Геть забирайтесь відціль, тільки лук не забудьте лишити,
Щоб женихи до змагань могли стати безпечно. Нелегко,
Думаю, буде нам лук цей натягувать, струганий гладко.
Поміж усіх тут присутніх немає-бо жодного мужа,
Як Одіссей був. На власні я очі колись його бачив
95] І пам’ятаю, хоч сам іще хлопцем малим тоді був я».
Так говорив він, а серцем у грудях плекав ще надію,
Що тятиву він натягне й стрілу крізь залізо пропустить.
Справді ж, то перший стріли разючої мав скуштувати
З сміливих рук Одіссея, якого у нього ж у домі
100] Так він безчестив, ще й інших на те підбиваючи друзів.
Отже, озвалась до них Телемахова сила священна:
«Горенько! Розуму зовсім мене сам Кроніон позбавив!
Матінка люба моя, розсудлива завжди й розумна,
Каже, що заміж виходить за іншого й дім покидає,
105] Я ж тільки знаю сміюсь та серцем безумним радію!
Що ж, женихи, починайте змагання за цю нагороду!
Жінки такої тепер не знайти ні в ахейській країні,
Ні у священному Пілосі, ні в Арголіді й Мікенах,
Ні на Ітаці самій, ні на чорній землі суходолу.
110] Знаєте це ви й самі. Навіщо ж хвалить мені матір?
Не допускайте ж п’яних відмовок і не відкладайте
Лучних надалі змагань, щоб могли ми їх бачити врешті.
Спробую я у стрілянні із лука і сам позмагатись.
Як тятиву б натягнув я й стрілу пропустив крізь залізо,
115] То не смутила б тоді моя мати мене, і за іншим
З дому тоді не пішла б, і мене не лишала б самого,
Раз уже вмію тримати прекрасну я батькову зброю».
З цими словами він раптом підвівся й з плечей своїх скинув
Плащ пурпуровий і гострий свій меч, що висів на раменах.
120] Передусім поставив сокири, для них прокопавши
Довгий рівчак, рядком усі вирівняв їх він по шнуру
Й землю кругом утоптав. Усі дивувались ахеї,
Як їх поставив доладно, хоч досі цього і не бачив.
Він відступив до порога, щоб спробувать лук натягнути.
125] Тричі з великим зусиллям зігнути його намагався,
Тричі снаги бракувало, але не втрачав він надії
І тятиву натягнути, й стрілу пропустить крізь залізо.
Може б, її натягнув учетверте, напруживши сили,
Та Одіссей, лиш кивнувши чолом, намагання ці стримав.
130] Знову озвалась до них Телемахова сила священна:
«Горенько! Видно, й лишусь я слабкий та безсилий, чи надто
Я молодий і на руки свої ще покластись не можу,
Щоб захиститись від мужа, що кривдити нас починає.
Спробуйте ж ви, що від мене, мабуть, набагато сильніші,
135] Лук натягнути, – давайте почнім уже наші змагання!»
Мовивши так і на землю поставивши лук біля себе,
Тут же його до дверей прислонив він, обтесаних гладко,
Поряд із ним і стрілу притулив до окільця дверного,
Потім, вернувшись, сів він у крісло, з якого підвівся.
140] Саме тоді обізвався до них Антіной, син Евпейта:
«Товариші, чергою всі зліва направо ставайте,
З місця почавши того, відкіля нам вино наливають».
Так говорив Антіной, і подобалось всім його слово.
Перший з усіх женихів підвівся Леод, син Ойнопа.
145] Був він на жертвах у них ворожбит, при кратері чудовій
Завжди сидів іздаля. Та йому не були до вподоби
Всі ці безчинства зухвалі, й осуджував тих женихів він.
Першим і лук Одіссеїв із гострою взяв він стрілою
І відступив до порога, щоб спробувать лук натягнути,
150] Та не зігнув – незвичні та ніжні зомліли відразу
Руки його. Звернувсь тоді до женихів він і мовив:
«Друзі, не міг натягнуть я, хай спробує інший хто-небудь!
Лук цей для духа й душі багатьох із мужів найзначніших
Прикростей може завдать. Набагато-бо краще умерти,
155] Ніж животіти, позбувшись того, задля чого весь час тут
Всі ми збирались, чого день у день ми так довго чекали.
Мабуть, і зараз іще не один сподівається й прагне
Заміж узяти собі Пенелопу, жону Одіссея,
Кожен, хто спробує лук той невдало, нехай зрозуміє –
160] Іншу належить йому із ахеянок, гарно убраних,
Сватати, віном її добиваючись. Вийде за того
Заміж вона, хто більш принесе їй і хто їй судився».
Мовивши так і на землю поставивши лук біля себе,
Тут же його до дверей прислонив він, обтесаних гладко,
165] Поряд із ним і стрілу притулив до окільця дверного,
Потім, вернувшись, сів він у крісло, з якого підвівся.
Лаять Леода почав Антіной і на нього кричати:
«Що за слова крізь зубів огорожу проскочили в тебе!
Буйні, страшні ці розмови твої я з обуренням слухав!
170] Лук цей для тіла й душі багатьох із мужів найзначніших
Прикростей може завдать, якщо й ти натягнути не можеш.
Що ж, не таким тебе мати поважна на світ породила,
Щоб тятиву натягнути умів ти і стріли пускати.
Знайдуться тут женихи благородні, що швидко натягнуть».
175] Мовивши це, звернувсь до Мелантія він, козопаса:
«Ну-бо, Мелантію, живо огонь розпали у господі,
Потім великий ослін, накривши руном, ти поставиш,
Далі з комори внесеш туди лою кружало велике,
Щоб, розігрівши його, ним лук юнаки намастили
180] І, натягнувши той лук, почали б уже наші змагання».
Так він сказав, і вогонь неугасний роздмухав Мелантій,
Потім великий ослін, накривши руном, він поставив,
Далі з комори приніс туди лою кружало велике;
Лук юнаки намастили й натягувать стали. Та лука
185] Все ж натягнуть не могли – бракувало для цього їм сили.
Лиш Антіной з Еврімахом, на бога подібним, не брались –
Два женихів ватажки, відвагою й родом знатніші.
Вийшли тоді одночасно з господи тієї обоє –
І волопас, і свинар Одіссея божистого вірний.
190] Вийшов за ними услід і сам Одіссей богосвітлий.
Як за дверима уже опинились вони й за подвір’ям,
Словом ласкавим озвався до них Одіссей і промовив:
«Хтів би я щось, волопасе й свинарю, сказать вам, та, може,
Краще мовчать? Але дух мій мене говорить спонукає.
195] Чи помогли б Одіссеєві ви, якби тут він неждано
Сам з’явився між нами, якимось приведений богом?
Чи женихам ви тоді помагали б, а чи Одіссею?
Прямо скажіть ви мені, як дух вам наказує й серце».
Відповідаючи, так воловий пастух йому мовив:
200] «Зевсе, наш батьку, якби ж то ти справді здійснив це бажання!
Хай би вернувся цей муж, хай бог приведе його швидше!
Сам би тоді ти побачив, які в мене сила і руки».
Отже, так само й Евмей почав до безсмертних молитись,
Щоб якнайшвидше в свій дім Одіссей велемудрий вернувся.
205] Лиш після того, як справжні він сам у них вивідав мислі,
В відповідь знову до них із такими звернувся словами:
«Це ж бо я сам перед вами! Багато недолі зазнавши,
Аж через двадцять я років вернувся до рідного краю.
Знаю, з челядників всіх в моїм домі приїзд мій жаданий
210] Вам лише двом. Не чув я, щоб інший хто-небудь між ними
Вічних благав би богів додому мене повернути.
Як воно статися має, всю правду обом вам скажу я.
Як женихів гордовитих сам бог через мене здолає,
Вам я обом і жінок приведу, і майном забезпечу,
215] Й поряд з моїм вам будинки поставлю. Ви будете наче
Товариші Телемаха мені чи брати його рідні.
Незаперечну ознаку ще можу я вам показати,
Щоб безсумнівно у серці своїм ви упевнились, хто я, –
Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив,
220] Як із синами Автоліка я полював на Парнасі».
Мовивши це, ізняв він лахміття з великого шраму,
Ті ж тільки глянули, добре господаря зразу ж пізнали;
Мудрого стали вони Одіссея з слізьми обнімати,
В голову й плечі з любов’ю обидва його цілували.
225] В відповідь сам Одіссей цілував їм і голови, й руки.
В уболіванні й журбі так зайшло б їм і сонце за обрій,
Та Одіссей їх і сам уже стримувать став і промовив:
«Годі вже плакати вам і зітхать, а то хтось ще побачить,
Вийшовши з дому сюди, і всім, хто там є, розголосить.
230] Входьте ж по одному в дім, та разом удвох не заходьте, –
Перший – я, а за мною вже ви. І такий буде знак вам:
Мабуть, ніхто із присутніх отут женихів благородних
Дати мені не дозволить ні лука, ні стріл в сагайдаку.
Отже, тоді, богосвітлий Евмею, ти через господу
235] Лук принесеш і даси мені в руки. Жінкам же накажеш
Позачиняти всі двері в господу на засуви щільно.
А як котра з них чи стогін почує, чи крик чоловічий
З замкнених наших покоїв, ні одна з кімнати за двері
Хай не виходить, хай тихо сидить біля праці своєї,
240] Ти ж, богосвітлий Філотію, маєш на брамі знадвору
Засув засунути й зразу ж вірьовкою перев’язати».
З словом цим в дім увійшов, побудований зручно й вигідно,
А увійшовши, сів він у крісло, з якого підвівся.
За Одіссеєм божистим услід його слуги вернулись.
245] А Еврімах уже лука в руках повертав усіляко –
Звідси то звідти його на вогні нагрівав він. Та лука
Все ж натягнути не міг, аж серцем стогнав гордовитим.
Навіть розсердився він і нарешті озвався й промовив:
«Горе! Одна лиш гризота за себе мені і за всіх вас!
250] Я вже не так отим шлюбом журюсь, хоч і це мені прикро,
Є-бо ще й інших багато ахеянок тут, на Ітаці,
Морем омитій, і всюди – по інших містах і країнах.
А що такими себе слабосилими тут показали
Проти божистого ми Одіссея, що й лук натягнути
255] Ми не змогли, то вічна ганьба нам у всіх поколіннях!»
Знову озвався до нього тоді Антіной, син Евпейта:
«Ні, Еврімаху, не буде цього, ти ж і сам розумієш.
Нині вшановують люди на честь Аполлона велике
Свято. Хто ж лука у день цей натягувать мав би? Спокійно
260] Це відкладім. А сокири, що тут їх у ряд встановили,
Хай залишаються, їх-бо, гадаю, ніхто не украде,
До Одіссея, сина Лаерта, в господу зайшовши.
Ну ж бо, хай келихи нам виночерпій наллє аж по вінця,
Щоб, узливанням почавши, ми й лука тугого відклали.
265] А на світанок Мелантію ми, козопасові, скажем
Кіз добірних пригнати, з цілої отари найкращих.
Стегна їх ми славнолукому в жертву складем Аполлону,
Потім візьмемось за лук і закінчимо наші змагання».
Так говорив Антіной, і подобалась їм його мова.
270] Воду окличники стали на руки тоді їм зливати,
Понаповняли кратери питвом юнаки аж по вінця
І між всіма розділили, по келихах рівно розливши.
По узливанні й самі вони випили, скільки хотіли.
Тут, замишляючи хитрість, сказав Одіссей велемудрий:
275] «Слухайте-бо, женихи володарки славетної, – маю
Те вам сказати, до чого у грудях мій дух спонукає.
А особливо тебе, Еврімаху, й тебе, Ангіною
Богоподібний, благаю, подав-бо ти слушну пораду –
Лук залишити сьогодні, на волю богів це поклавши.
280] Завтра ж нам бог перемогу пошле – кому забажає.
Дайте ж но лук мені гладко обточений, щоб перед вами
Спробувать руки і міць свою міг я, чи є ще у мене
Сила, що мав я раніше колись у гнучких своїх м’язах,
Чи змарнували її недоля моя і блукання».
285] Так він сказав, женихи ж обуренням всі запалали
З страху, що справді він зможе обточений лук натягнути.
Лаять чужинця почав Антіной і на нього кричати:
«Ах, приблудо нещасний! Ти розуму зовсім позбувся!
Мало тобі, що на учті спокійно між нас, благородних,
290] Ти ось сидиш, і їси безборонно, і наші розмови
Й бесіди слухаєш тут. Адже досі ніхто із чужинців,
А з жебраків особливо, не слухав ще наші розмови.
Медосолодким вином одурманений ти. Воно шкодить
Кожному, хто його п’є на всю пельку, не знаючи міри.
295] Славному Еврітіону-кентаврові, як до лапітів
Та до відважного духом вождя їх прибув, Пірітоя,
Шкоди воно ж завдало. Вином затуманивши розум,
Бешкету в буйстві накоїв він в домі того Пірітоя.
Гнівом охоплені, з місць своїх разом схопились герої,
300] Витягли разом за двері його і нещадною міддю
Вуха і ніс відтяли. А він, одурманений зовсім,
Так і пішов з божевіллям в своєму безумному серці.
От між людей і кентаврів відтоді пішла ворожнеча, –
Перший же лиха собі і завдав він, вином тоді впившись.
305] Попереджаю й тебе про біду я велику, якщо ти
Лук натягатимеш тут. Співчуття ти ні в кого не знайдеш
В нашій країні, коли ми тебе в кораблі чорнобокім
На суходіл, до Ехета-державця, губителя смертних,
Вирядим. А відтіля вже рятунку нема. Тож спокійно
310] Пий і не дуже спіши з молодими в змагання вступати».
Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:
«Ні, Ангіною, було б таки несправедливо й негарно
Кривдить гостей Телемаха, що в дім цей до нього приходять!
Справді ти думав, що знайде цей гість у руках своїх силу
315] Лук Одіссеїв як слід натягнуть і, поклавшись на неї,
В дім свій мене поведе і візьме собі за дружину?
Сам в глибині свого серця надії він цеї не має.
Отже, нема чого вам своєю журитись душею,
Далі учтуйте собі, – з нічого нічого й не вийде».
320] В відповідь так Еврімах, син Поліба, до неї промовив:
«Мудра Ікарія донько, славетна умом Пенелопо!
Хто б таке думав, що він тебе візьме, – нічого не вийде.
Ми боїмося лише від мужів і жінок поговору,
Щоб між ахеями роду низького не мовив хто-небудь:
325] Значно слабіші мужі дружину відважного мужа
Сватають тут, а самі ж і лук натягнути не можуть.
А заблукав сюди зайда, якийся чужинець жебрущий,
Легко лук натягнув і залізо прошив він стрілою.
Так говоритимуть, нам же велике то буде безчестя».
330] Відповідаючи, мовить йому Пенелопа розумна:
«Ні, Еврімаху, для тих уже досить неслави в народі,
Хто не соромиться дім і маєток увесь об’їдати
Славного мужа. Яке ж ви вбачаєте в тому безчестя?
Цей же чужинець і зростом високий, і постаттю дужий,
335] І запевняє, що знатним він може хвалитися батьком.
Дайте ж бо лук йому гладко обточений – хай вже побачим.
От що скажу я тобі, і справді воно так і буде:
Якщо натягне він лук і дасть Аполлон йому славу,
В плащ, і хітон одягну його, й в інше одіння красиве,
340] Гострого дам йому списа від псів і людей захищатись,
Меч йому дам я двосічний і пару сандалій на ноги
І споряджу, куди серцем своїм і душею він прагне».
Відповідаючи, мовив на це Телемах тямовитий:
«Мати моя, кому схочу, то й дам я цей лук, бо, крім мене,
345] Права не має з ахеїв ніхто його дать чи не дати,
Скільки їх тут не кермує, на цій кременистій Ітаці,
Скільки не є й з островів близ Еліди, багатої кіньми.
Не заборонить ніхто проти волі моєї, як схочу
Дати чужинцеві лук той назавжди – нехай собі носить.
350] Краще до себе вертайся й пильнуй там своєї роботи –
Кросен своїх, веретен – та доглянь, щоб служниці у домі
Всі працювали як слід. А розмови про лук – чоловіча
Справа, найбільше ж – моя, бо я лише в домі господар!»
Подиву повна до себе вернулась тоді Пенелопа,
355] Синове слово розумне їй глибоко в душу запало.
В горницю верхню вона із служницями вийшовши, довго
Плакала за Одіссеєм, за мужем коханим, аж поки
Сном їй солодким повіки звела ясноока Афіна.
Лук же зігнутий узяв і поніс свинопас богосвітлий,
360] А женихи усі разом тоді на весь дім закричали.
Дехто й таке говорив із тих юнаків веледумних:
«Гей, куди це ти лук той несеш, свинопасе нещасний?
Скоро, приблудо, тебе між свиней твоїх там, на безлюдді,
Пси поїдять, що їх сам згодував ти, якщо милосердний
365] Буде до нас Аполлон і всі інші богове безсмертні».
Так вони мовили, він же той лук, де ішов, там і кинув,
Зляканий тим, що усі женихи на весь дім закричали.
Та Телемах з свого боку погрозливо крикнув до нього:
«Тату, лук віднеси! Тож не кожного слухати треба.
370] Хоч я й молодший за тебе, а можу тебе камінцями
Вигнати в поле, адже набагато я силою дужчий.
От якби я так же само й за всіх женихів гордовитих,
Скільки є в домі, був би руками і силою дужчий!
От би напевно тоді я примусив із нашого дому
375] З жахом забратися тих, що чинять отут неподобства!»
Так говорив він, і в відповідь весело зареготали
Всі женихи, й відлягло в них на серці від гніву тяжкого
На Телемаха. Свинар поніс тоді через господу
Лук і його велемудрому дав Одіссеєві в руки.
380] Вмить він гукнув годувшіьницю й мовив старій Евріклеї:
«От що звелів Телемах, розумна моя Евріклеє!
Позачиняй усі двері в господу на засуви щільно.
Вчує ж яка з челядинок чи стогін, чи крик чоловічий
В замкнених наших покоях, ні одна з кімнати за двері
385] Хай не виходить, хай тихо сидить біля праці своєї».
Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово,
І до кімнат, де жили вони, двері сама зачинила.
Вискочив мовчки тоді із дому Філотій за двері
Й браму замкнув, що веде в обгороджене муром подвір’я.
390] Біля сіней корабельна там линва лежала, з начосів
Звита папірусних. Нею він засув зв’язав на воротях,
А повернувшися, сів у крісло, з якого підвівся,
Й на Одіссея зорив. А той на свій лук роздивлявся,
Так його й сяк уважно з усіх розглядаючи боків,
395] Чи не сточили ще рога в відсутність господаря черви.
Дехто й таке говорив, на сусіда свого позирнувши:
«Знається, видно, й на луках приблуда цей злодійкуватий.
Думати можна, що й дома у нього є лук такий самий
Чи змайструвати такого ж він хоче. В руках-бо все крутить
400] Так уже й сяк його цей от на збитки удатний бродяга».
Інші й таке говорили із тих юнаків велемудрих:
«Хай би так само йому і назавжди у всьому щастило,
Як коли-небудь він лука здолає цього натягнути!»
Так женихи говорили. В той час Одіссей велемудрий,
405] Лук свій узявши великий, увесь його пильно оглянув.
Як чоловік у грі на формінзі і співах умілий
Легко струну на кілочок новий натягнути здолає,
Скручену кишку овечу з кінців із обох прив’язавши, –
Так без зусилля свій лук натягнув Одіссей велемудрий.
410] Зразу ж тоді й тятиви правицею злегка торкнувся –
Дзвінко вона пролунала, мов ластівки голос чудесний.
Смуток великий серця охопив женихам, їх обличчя
Зблідли. Сам Зевс громозвучну тут виявив з неба ознаку.
Серцем зрадів витривалий в біді Одіссей богосвітлий
415] З того, що син гнучкомудрого Кроноса дав це знамення.
Бистро узяв він стрілу, що самотньо одна лиш лежала
З краю стола, – усі інші в місткому були сагайдаку
Сховані, – їх на собі ахеї ті мали зазнати.
Взявши за держално лук, почав тятиву від зазубрин
420] Сидьма натягувать він і, націлившись, випустив бистру
З лука стрілу. Анітрохи не схибив він, жодного вушка
Не зачепив у сокирах, усі їх стрілою прошивши
Міднотяжкою. Тоді Одіссей Телемахові мовив:
«Не осоромив тебе, Телемаху, твій гість, у покоях
425] Сидячи цих, – несхибно у ціль я улучив, недовго
Лук цей натягував я. Ще сила моя збереглася,
Марно мені женихи докоряють, даремно безчестять.
Ну, а тепер і вечерю вже час готувати ахеям,
Поки ще видно, а потім ще й іншої втіхи спожити
430] В співах з формінгою, – це наймиліша є учти окраса».
Мовивши так, він бровами повів. Мечем мідногострим
Підперезавсь Телемах, богорівного син Одіссея,
В руки взяв списа свого і ззаду за батьковим кріслом
Став поблизу біля нього, озброєний сяйною міддю.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
ЗМІСТ ДВАДЦЯТЬ ДРУГОЇ ПІСНІ
ДЕНЬ ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТИЙ
Одіссей вбиває Антіноя, відкривається женихам і відкидає мирні
наміри Еврімаха. Телемах приносить з верху зброю; він забуває зачинити
двері, і в них входить Мелантій, який забезпечує женихів зброєю; але
згодом його схоплюють Евмей з Філотієм і, зв’язавши, зачиняють нагорі.
Поява Афіни спочатку у вигляді Ментора, потім у вигляді ластівки;
серед женихів замішання. Усіх, за винятком окличника Медонта і співця
Фемія, забито. Одіссей наказує повиносити трупи з їдальні. Страта
служниць і Мелантія. Одіссей посилає Евріклею покликати Пенелопу.
ПОБИТТЯ ЖЕНИХІВ
Скинув із себе лахміття тоді Одіссей велемудрий,
Став на високий поріг, тримаючи лук свій і повний
Стріл сагайдак, і тут же він висипав стріли ті бистрі
Прямо під ноги собі і до всіх женихів тоді мовив:
5] «От і скінчились уже змагання оці безневинні!
Бачу вже іншу я ціль, що ніхто не стріляв іще в неї,
Я ж, коли дасть Аполлон мені славу цю, може, й потраплю».
Мовлячи так, гірку в Антіноя стрілу він націлив.
Той же в цю мить піднімав золотий, на два вуха, чудовий
10] Келих, який перед тим він рукою підсунув до себе,
Маючи випити з нього, й на думку йому не спадала
Близька загибель. Та й хто ж би з присутніх на учті подумав,
Що пощастить одному, хоч який би не був він могутній,
Смерть нещадиму стільком і чорную Керу наслати?
15] Цілячись, влучив за мить Одіссей Антіноєві в горло.
Вістря крізь ніжне надпліччя навиліт пройшло юнакові.
Навзнак упав Антіной, і келих із рук його раптом
Випав, струмками густими із ніздрів його полилася
Кров чоловіча. Рухом ноги ненароком штовхнувши,
20] Стіл перекинув він, страви попадали всі на підлогу.
Хліб і печеня – усе забруднилось. По цілому домі
Крик женихів залунав. Побачивши, як їх товариш
Впав, вони з крісел схопились, забігали всі в замішанні
Й зиркали всюди в тривозі по стінах, збудованих міцно,
25] Та не було ні щита, ані списа на них бойового.
З гнівною лайкою стали вони Одіссея корити:
«Зле собі вдіяв, бродяго, що мужа ти вбив! На змаганнях
Не виступать тобі більш: не мине тебе вірна загибель!
Кращого-бо юнака ти із знатних мужів на Ітаці
30] Вбити посмів! Сьогодні ж терзатимуть труп твій шуліки!»
Так гомоніли вони, бо гадали, що він ненавмисно
Мужа убив. Та не знали, дурні, що над ними самими
Злої загибелі сіті давно уже грізно нависли.
Глянув спідлоба і мовив тоді Одіссей велемудрий:
35] «А, собаки! Не думали ви, що я цілий додому
З краю вернуся троянського! Дім мій ви тут руйнували,
Ґвалтом на ложе до себе моїх ви тягнули челядниць,
Ще за життя мого сватать мою намагались дружину
І не боялись богів, що простором небес володіють,
40] Ані того, що спостигне їх помста людська коли-небудь.
Злої загибелі сіті давно-бо над вами нависли».
Так говорив він, і острах блідий усіх огорнув їх.
Всяк оглядавсь – де рятунок знайти від загибелі злої.
Тільки один Еврімах у відповідь так йому мовив:
45] «Якщо насправді це ти, Одіссею ітакський, вернувся,
То справедливо сказав, що ахеї отут натворили
В домі багато безчинств і в маєтку так само багато.
Та Антіной, що найбільше тут винен у всьому, лежить он
Мертвий. Але не тому оці справи усі учинив він,
50] Що до одруження прагнув, його так жадаючи вельми, –
Інше на думці він мав, чого не призволив Кроніон:
Володарем на Ітаці, доладне збудованій, стати,
Сина ж убити твого, в засаді його підстерігши.
Нині ж убитий він сам по заслузі. А нас ти помилуй,
55] Люд свій. Згодом усе відшкодуємо ми привселюдно,
Що було з’їдено тут і випито в домі твоєму,
Двадцять биків, щоб пеню заплатить, прижене тобі кожен,
Міді і золота дасть тобі, скільки твоє побажає
Серце. А доти на нас ти, звичайно, гнівитися вправі».
60] Глянув спідлоба і мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Навіть якби, Еврімах, мені батьківське все віддали ви,
Те, що тепер у вас є й що могли б ви до нього додати,
Все ж і тоді своїх рук не стримав би я від убивства,
Поки на всіх не помстився б нарешті за ваше зухвальство.
65] Нині ж одно вам із двох залишається – битись зі мною
Чи утікать – може, смерті і Кер котрий-небудь уникне.
Та не втекти вже нікому із вас від загибелі злої».
Так він промовив. У них же й серця, й коліна зомліли.
Вдруге до них Еврімах із такими звернувся словами:
70] «Друзі, цей муж своїх рук уже більш не складе непоборних!
Раз сагайдак уже й гладко обтесаний лук захопив він,
З рівного буде порога стріляти, аж поки усіх нас
Не повбиває. Згадаймо ж про запал ми свій войовничий!
Вихопіть з піхов мечі, мов щитами від стріл смертоносних
75] Загородіться столами. Щосили натиснім на нього
Разом усі, щоб з порога його й від дверей відігнати.
Киньмося потім до міста і галас мерщій учинімо.
Муж цей востаннє тоді стрілятиме з лука сьогодні!»
Проголосивши це, гострий із піхов він вихопив меч свій
80] Мідний, на леза обидва відточений, і на сміливця
Кинувся з криком страшенним. В ту мить Одіссей богосвітлий
Стрелив із лука і в груди якраз під сосок йому влучив.
Прямо в печінку стріла уп’ялася швидка. І на землю
Меч із руки його впав, а сам, похитнувшись, у корчах
85] Він через стіл повалився і, геть поскидавши наїдки,
Келих дводонний з вином розілляв. Об підлогу обличчям
В муках він бивсь передсмертних, ногами ж ударивши в крісло,
Перевернув його раптом, і морок заслав йому очі.
Вмить Амфіном тоді з піхов загострений вихопив меч свій
90] І Одіссеєві славному кинувся він навперейми,
Щоб від дверей відштовхнути мерщій. Та до того раніше
Списом ударив його Телемах мідногострим іззаду,
Поміж плечей, і спис той навиліт пройшов через груди.
З грюкотом впавши, об землю ударивсь він цілим обличчям.
95] Зразу ж відскочив тоді Телемах, але спис довготінний
В трупі лишив Амфіномовім, щоб із ахеїв хто-небудь
Раптом не вдарив мечем або списом його не поранив,
Поки, нагнувшися, він витягатиме спис довготінний.
Швидко він бігти пустився, й, до любого батька прибігши,
іоо Став біля нього близенько, і слово промовив крилате:
«Батечку, щит принесу я тобі й два загострені списи,
Ще й цільномідний шолом, що добре до скронь прилягає.
Сам я озброюсь піду і дам свинопасові зброю
Й чередникові також. Із зброєю буде нам краще!»
105] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Швидше неси, поки досить є стріл ще для захисту в мене, –
Не відштовхнули б мене від дверей, коли сам залишуся».
Так він сказав. Телемах же, послухавши любого батька,
Швидко в комору побіг, де зброя славетна лежала.
110] Виніс чотири щити відтіля він і восьмеро списів,
Також із кінськими гривами мідних шоломів чотири.
Швидко це все захопивши, до любого батька прибіг він.
Передусім же і сам одягнувся в озброєння мідне,
В лати чудові й обидва його челядинці убравшись;
115] Хитрого та промітного обстали вони Одіссея.
Сам же він, поки ще стріл було досить для захисту в нього,
Безперестанно стріляв женихів тих одного по однім,
Цілячись влучно, вони ж усі покотом падали мертві.
А як уже владареві не стало чим більше стріляти,
120] Він до одвірка свій лук прислонив при стіні блискотливій
І залишив там стояти у зладнанім добре покої,
Плечі покрив після того щитом собі четверошкурим,
А на могутнє чоло – шолом він добірний насунув
З кінським хвостом, що страшливо над гребнем вгорі розвівався.
125] Взяв ще два списи міцні, із мідним відточеним вістрям.
Вихід там був боковий у добре збудованім мурі,
Біля самого порога до зладнаних добре покоїв –
Хід до вузького проходу крізь міцно навішені двері.
Ходу цього пильнувать Одіссей доручив свинопасу,
130] Що близ дверей тих стояв, бо єдиний лишався то вихід.
Мовив тоді Агелай, до всіх женихів обізвавшись:
«Друзі, крізь двері бічні чи не вибіг би звідси хто-небудь
З міста гукнути людей і галас мерщій учинити?
Муж цей востаннє тоді стрілятиме з лука сьогодні!»
135] Знову до нього Мелантій, козиний пастух, обізвався:
«Ні, Агелаю, паростку Зевсів, не можна, – страшенно
Близько до двору красиві ті двері, й вузький із них вихід.
Стримає там багатьох одна лише дужа людина.
Та постривайте, внесу для озброєння вам обладунок
140] Я із комори. Там, я гадаю, не в іншому місці,
Зброю сховав Одіссей з Телемахом, із сином пресвітлим».
Мовивши так, Мелантій, козиний пастух, вже пробрався
До Одіссея в комору крізь отвір вузенький іззаду.
Взяв там дванадцять щитів, і списів він узяв стільки ж само,
145] Й стільки ж із гривами кінськими міддю окутих шоломів.
Швидко вернувшись назад, ту зброю роздав женихам він.
У Одіссея ж і любеє серце, й коліна зомліли,
Щойно побачив він, як одягли вони зброю й списами
Довгими вже потрясали. Не в жарт оберталася справа.
150] До Телемаха тоді він із словом звернувся крилатим:
«Мабуть, це хтось із жінок у покоях моїх чи Мелантій
Заколот злий проти нас, Телемаху, отут затіває».
Відповідаючи, мовив йому Телемах тямовитий:
«Батечку, це не доглянув я сам – ніхто тут не винен
155] Інший, – дверей до комори, що так припасовані щільно,
Не зачинивши. А в них непоганий знайшовся вивідач.
Йди, богосвітлий Евмею, і двері замкни до комори
Та подивись, чи це робить котра із жінок, чи Мелантій,
Д оліїв син, бо на нього найбільшу я маю підозру».
160] Поки вони між собою провадили стиха розмову,
Знов до комори Мелантій, козиний пастух, уже крався,
Щоб пречудової зброї внести. Свинопас богосвітлий
Це спостеріг й Одіссеєві мовив, що був недалеко:
«О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею!
165] Знов ця людина мерзотна, як ми із тобою й гадали,
Крадеться в нашу комору. Отож-бо скажи мені ясно –
Там його вбить, якщо в силі я буду його подолати,
А чи сюди привести, щоб від тебе прийняв він покару
За незліченні злочинства, що в домі твоєму він коїв».
170] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
«Я з Телемахом удвох женихів отих високодумних
Стримувать буду в господі, хоч дуже вони напирають.
Ви ж обидва, назад йому руки і ноги скрутивши,
Киньте в комору його й зачиніть за ним двері гарненько.
175] Звитою линвою потім зв’язавши кругом, якнайвище
Вверх по стовпу підтягніть аж до сволока й висіть залиште, –
Хай іще довго живий жорстокої муки зазнає».
Так він сказав, і вони, його мови послухавши зразу,
Вмить до комори ввійшли й від Мелантія швидко сховались.
180] Поки в коморі тій зброї шукав він по закутках темних,
Встигли тим часом обабіч одвірків вони притаїтись.
От на порозі Мелантій, козиний пастух, показався, –
Мав же в одній він руці дірчастий шолом пречудовий,
В другій руці мав щит величезний, старий та іржавий, –
185] Захистом був він Лаерту-героєві в юності ранній.
Дуже давно він валявся – у ремені й шви розійшлися.
Кинулись разом на нього вони, потягли за волосся
В глиб до комори й об землю жбурнули зомлілого серцем.
Руки і ноги йому ремінням до болю скрутили,
190] Добре їх раз коло разу стискаючи, як наказав їм
Син Лаерта, незламний в біді Одіссей богосвітлий.
Звитою линвою потім зв’язавши його, якнайвище
Вверх по стовпу підтягнули до сволока й висіть лишили.
З нього глузуючи, так, свинопасе Евмею, ти мовив:
195] «Будеш, Мелантію, всю тепер нічку отут сторожити,
Лежачи в ліжку м’якім, як для тебе воно й подобає.
Не обмине тебе рано народжена з хвиль Океану
Золотошатна Еос в тій порі, як звичайно ти гониш
Кози, щоб учту в цім домі із них женихам готувати».
200] Так і лишився він там на прив’язі висіти згубній.
Зброю тоді одягнули і, двері світлисті замкнувши,
До промітного та хитрого вийшли вони Одіссея.
Разом усі на порозі, відвагою дишучи, стали
Четверо, в домі ж багато було юнаків повносилих.
205] Близько тоді підійшла до них Зевсова донька Афіна,
Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа.
Втішений був Одіссей, як побачив її, і промовив:
«Менторе, стань нам на захист! Згадай свого любого друга!
Скільки добра учинив я тобі! Адже ти – мій ровесник!»
210] Так говорив він, бо знав – то Афіна, що кличе до бою.
Галас гучний у той час женихи у господі зчинили.
Дамасторід Агелай тоді перший накинувсь на неї:
«Менторе, не піддавайсь на лихі Одіссея намови,
Бійки не здумай почать з женихами в його обороні!
215] Ось-бо наш задум, і він таки здійснений буде, я певен:
Тільки-но їх ми обох повбиваємо, батька і сина,
Будеш убитий і ти, як наважишся разом із ними
Діяти в домі цьому, – за це накладеш головою.
А коли збройно ми сили позбавимо вас життьової,
220] Тож і майно те, що в домі а чи поза домом надбав ти,
Ми з Одіссеєвим разом змішаємо. І не дозволим
Ані синам твоїм жити надалі у домі, ні дочкам,
Ані дружині поважній по місту ходить на Ітаці».
Так говорив він, і серцем Афіна розгнівалась дужче,
225] Й гнівними стала словами корити вона Одіссея:
«Ні, Одіссею, нема в тебе сили й відваги, з якою
Ти через білораменну Єлену, хорошого роду,
Бився під Троєю всі дев’ять років колись неустанно
І багатьох повбивав у тій січі кривавій. Твоїм же
230] Намислом широковуличне місто Пріамове взято.
Як же тепер, до дому й маєтків своїх повернувшись,
Замість подужать отих женихів, ти втрачаєш одвагу?
Йди ж бо, мій любий, ставай біля мене й дивися, – побачиш,
Як, виступаючи тут проти зграї мужів зловорожих,
235] Ментор, Алкімів син дужий, віддячить тобі за турботи».
Мовила так, та звитяги рішучої ще не дала їм,
Хтіла раніше вона перевірити силу й відвагу
І самого Одіссея, й його велеславного сина.
Ластівки постать прибравши, Афіна раптово злетіла
240] Й сіла під стелю на сволок, увесь почорнілий від диму.
Дамасторід Агелай тоді став женихів підбивати
Із Евріномом, і Амфімедонтом, і Демоптолемом,
З Полікторідом, Пісандром, з Полібом розумним укупі.
Найхоробріші, найдужчі були вони між женихами,
245] Що залишались живі і за душі свої ще боролись.
Інших здолав уже лук і часті приборкали стріли.
Мовив до них Агелай, з такими звернувшись словами:
«Друзі, вже скоро цей муж свої руки складе непоборні!
Ментор ізник уже десь, пустих нахвалянь намоловши,
250] Перед вхідними дверима самі лиш вони зосталися.
Отже, великих списів, проте, всіх ви не кидайте разом,
Вдарте спочатку лише шістьома, – може, Зевс допоможе
Нам Одіссея здолать і великої слави зажити.
Тільки б один він упав, а про інших тоді нам не клопіт!»
255] Так він сказав, і списами націлились шестеро перші,
Як загадав він. Та марним їх намір зробила Афіна:
Влучив один із них списом своїм у одвірок господи,
Міцно поставлений; інший – у двері, приладнані кріпко;
Іншого ясень в стіну важкомідним вістрям устромився.
260] Отже, як всі отак схибили раптом списи женихівські,
Мовив незламний в нещастях тоді Одіссей богосвітлий:
«От що скажу я вам, друзі, меткіше нам треба списами
Бити в юрбу женихів, що в додаток до злочинів давніх
Ще й намагаються злісно життя нас позбавити й зброї».
265] Так він сказав, і списи почали вони кидати гострі,
Цілячись влучно. Поліг тоді враз від руки Одіссея
Демоптолем; Евріад – від руки Телемаха; Елата
Вбив свинопас, а Пісандра – пастух, що корів випасає.
Всі вони землю безкрайню, попадавши, гризли зубами.
270] Інші в глиб дому юрбою тоді женихи відступили,
Товариші ж Одіссеєві з трупів списи вже виймали.
Знову тоді женихи, націлившись, кинули разом
Гострі списи, й знову марним їх намір зробила Афіна:
Влучив один із них списом своїм ув одвірок господи,
275] Міцно поставлений; інший – у двері, приладнані кріпко;
Іншого ясень в стіну важкомідним вістрям устромився.
Амфімедонт Телемахові влучив у руку й зап’ястя
Трохи дряпнув, ледь шкіри торкнувшися гострою міддю.
Списом довженним Ктесіпп над щитом у Евмея метнувши,
280] Ранив плече йому, – спис пролетів і ударивсь об землю.
Ті, що круг хитрого та промітного були Одіссея,
Гострі списи в женихів, націлившись, кинули разом.
Еврідаманта убив Одіссей тоді, городоборець,
Амфімедонта убив Телемах, свинопас же – Поліба;
285] Списом довженним своїм пастух, що корів випасає,
Вдарив Ктесіппа у груди і так, похваляючись, мовив:
«Син Поліферса глузливий! Отож-бо не слід так ніколи
Кидать безглуздо слова велемовні, – краще облиш їх
Вічним богам промовляти, вони ж набагато сильніші.
290] Це от за ногу волячу тобі, за гостинець, якого
Ти богорівному дав Одіссеєві, що повернувся!»
Так до Ктесіппа отой чередник промовляв. Одіссей же
Дамасторіда вже списом великим ізблизька ударив.
А Телемах Локріту, Евенора синові, втрапив
295] Списом в пахвину прямісінько й міддю пройняв його наскрізь.
Той перед себе упав і ударивсь обличчям об землю.
Згубну для смертних егіду з-під самої стелі Афіна
Зверху тоді простягла, і серця женихів затремтіли.
Порозбігались вони по господі, як в стаді корови,
300] Бистрим полохані оводом, що нападає і гонить
їх весняної пори, коли дні у нас довгі бувають.
Мов криводзьобих шулік пазуристих завзятлива зграя,
Що, прилітаючи з гір, на птахів нападає зненацька,
Ті ж, порятунку шукаючи, хмарою линуть в долину,
305] А шуляки на льоту їх дзьобають, і ніяк втекти їм,
Ніде сховатись, а люди радіють, ті бачачи влови, –
З друзями так Одіссей, женихів по покоях ганявши,
Били круг себе нещадно і голови їм розбивали.
Стогін огидний лунав, і кров заливала долівку.
310] До Одіссея підбіг тут Леод, і, обнявши коліна,
Слізно благати почав, і слово промовив крилате:
«Біля колін я твоїх, Одіссею, о, змилуйся, зглянься!
Жодної жінки в цім домі ні словом, ні ділом ганебним,
Правду кажу, не чіпав я ніколи, ще й інших при тому
315] Я гамував женихів, коли хто учиняв щось подібне.
Тільки ж послухать мене і втримати рук не схотіли.
Тим-то за вчинки ганебні спіткала їх доля жахлива.
Лиш ворожбит я при жертвах, ні в чім їх не спільник, і маю
З ними загинути! Ні, за добро нам подяки не ждати!»
320] Глянув спідлоба і мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Хвалишся тим, що у них при жертвах ти був ворожбитом, –
Отже, не раз, напевно, молився ти в домі моєму,
Щоб і далеким був день солодкий мого повороту,
Щоб і дружину взяти мою, і дітей з нею мати.
325] Тим-то гіркої тобі вже тепер не уникнути смерті! »
Так він сказав, і жильною тут же підняв він рукою
Меч, що лежав на землі, упавши із рук Агелая,
Щойно убитого. Вдарив мечем він Леода по карку –
З зойком його голова у порох брудний покотилась.
330] Тільки співець, син Терпін, чорної смерті уникнув,
Фемій, що мусив тоді женихам проти волі співати.
Біля дверей бокових стояв і тримав у руках він
Дзвінкоголосу формінгу й надвоє думками вагався:
Чи під жертовник великого Зевса, осель охоронця,
335] Краще умкнути з господи у двір, де Лаерт з Одіссеєм
Безліч стегон бичачих, приносячи жертви, спалили,
Чи, до колін Одіссея припавши, пощади благати.
Поміркував так, і ось що він визнав тоді за найкраще:
Тут же коліна обнять Одіссеєві, сину Лаерта.
340] Долі поставив свою обточену гладко формінгу
Поміж кратерою він і срібноцвяхованим кріслом,
Сам же, підбігши, руками обняв Одіссею коліна,
Слізно благати почав і слово промовив крилате:
«Біля колін я твоїх, Одіссею, о, змилуйся, зглянься!
345] Сам шкодуватимеш потім, якщо співомовця-аеда
Вб’єш ти мене, що на радість богам і людям співаю.
Я – самоук, саме божество мені всі мої співи
В серці посіяло. Й перед тобою готов я співати,
Як перед богом. Тож не стинай голови ти моєї!
350] Скаже напевно тобі й Телемах, улюблений син твій:
Не за своїм я бажанням, а всупереч волі моєї
В домі твоєму бував і співав женихам я на учтах, –
їх же багато, й сильніші вони, то й примусити вміли».
Так він сказав. Телемахова чула це сила священна,
355] Й мовив тоді він до батька, що близько стояв біля нього:
«О, зупинись! Не вбивай безневинного гострою міддю!
Та пощадімо й Медонта-окличника! В нашому домі
З років дитинства лише піклування зазнав я від нього.
Тільки б не вбили його Евмей-свинопас чи Філотій
360] Та не попався б тобі він, коли розходивсь ти у домі».
Так він сказав. Почув це Медонт, що здававсь тямовитим.
Ницьма під кріслом лежав, щоб чорної смерті уникнуть,
Шкурою вкрившись воловою, здертою тільки недавно.
Вискочив він із-під крісла і, скинувши шкуру волову,
365] До Телемаха підбіг, і, коліна у нього обнявши,
Став він благати його і слово промовив крилате:
«Друже мій, ось де я й сам. Заступись перед батьком за мене,
Щоб у могутній силі не вбив мене гострою міддю
В гніві на цих мужів-женихів, що понищили в домі
370] Стільки добра і тебе шанувать, нерозумні, не вміли!»
Так відповів, усміхнувшись, йому Одіссей велемудрий:
«Будь спокійний, це він захистив, врятував тебе справді,
Щоб пам’ятав ти душею та й іншим сказав би, наскільки
Краще добрі творити діла, аніж діяти злочин.
375] Вийдіть, проте, із господи у двір і далі від вбивства
Сядьте собі за дверима – і ти, і аед піснемовний,
Щоб я тим часом устиг у домі, що треба, зробити».
Так він сказав, і вийшли обидва вони із господи.
Перед жертовником Зевса великого вдвох тоді сіли
380] І озирались навколо, нового чекаючи вбивства.
Дім Одіссей у той час оглядав, може, хто із мужів тих
Ще залишився живий, може, чорної смерті уникнув.
Та лиш побачив одно він – в крові там і в бруді лежали
Всі вони купою, наче та риба, що з сивого моря
385] Густопетельною сіттю рибалки на берег затоки
Виволікають, і, прагнучи в хвилю морську повернутись,
Купами мусить вона на піску прибережнім валятись,
Сонце ж промінням палючим життя в неї геть відбирає, –
Так женихи там один на одному звалом валялись.
390] До Телемаха промовив тоді Одіссей велемудрий:
«Йди, Телемаху, і няню поклич-но сюди Евріклею,
Треба їй слово сказати, що виникло в серці у мене».
Мовив він так, Телемах же, послухавши любого батька,
В двері постукав ту ж мить і няню гукнув Евріклею:
395] «Встань-но мерщій, бабуню старенька, наглядачко вірна
Над усією жіночою челяддю в нашому домі!
Вийди-но, батько мій кличе тебе, щось має сказати».
Так він промовив, у неї ж безкрилим лишилося слово.
Двері вона відчинила з покоїв, збудованих зручно,
400] Й вийшла із них, Телемах же повів її вслід за собою.
От Одіссея знаходить вона серед трупів убитих;
Кров’ю і брудом забризканий, був він до лева подібний,
Що поживився волом запряжним, його в полі загризши:
Груди у нього і паща – з одного і з другого боку –
405] Все закривавлене так, що й глянути страшно на нього.
Так Одіссей у крові замастив свої руки і ноги.
Трупи угледівши мертві й потоки пролитої крові,
Мало не скрикнула няня, велике побачивши діло,
Та Одіссей її стримав, її перебив поривання
410] І, промовляючи, з словом до неї звернувся крилатим:
«Тільки душею, бабуню, радій, але стримайсь од крику.
Тож не годиться над трупами вбитих мужів похвалятись.
Воля богів та вчинки лихі їх на смерть засудили.
Не шанували нікого вони із людей земнородних,
415] Хто б не зайшов до них – злидень який чи людина статечна.
От за зухвалість таку і спіткала їх доля ганебна.
Ти ж про жінок, що в домі слугують, мені розкажи-но,
Хто з них мене зневажав і яка поміж ними безвинна».
В відповідь мовить тоді йому няня, стара Евріклея:
420] «Отже, дитино моя, всю правду тобі розкажу я.
В нас п’ятдесят є челядниць – жінок, що постійно слугують
В домі твоєму, роботи усякої ми їх навчили –
Вовну чесати й виконувать іншу невольничу працю.
Є дванадцять між ними, що стали на шлях безсоромний –
425] Ані мене не шанують, ні навіть саму Пенелопу.
А Телемах лиш недавно підріс, і мати йому ще
Не дозволяє давати служебним жінкам розпорядок.
Дай-но піду я наверх, до покоїв світлистих, звістити
Все твоїй жінці, що сон якесь божество їй наслало».
430] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Ні, ти її не буди. А скажи, щоб до мене з’явились
Ті із челядниць, які безсоромні творили безчинства».
Так він промовив, старенька ж, не гаючись, вийшла з кімнати
Переказать це жінкам і спуститися вниз їм звеліти.
435] Сам тоді він Телемаха, і чередника, й свинопаса
Тут же до себе гукнув і слово їм мовив крилате:
«Трупи виносьте оці, покличте й жінок на підмогу.
Потім крісла чудові й обідні столи хай служниці
Дочиста змиють водою й ніздрястими губками витруть.
440] Потім, коли уже лад наведете ви в цілому домі,
Виведіть тих челядинок з покоїв, збудованих кріпко,
І поміж круглою кліттю і муром міцним, що круг двору,
їх довголезими геть порубайте мечами, і душі
Повиривайте із них, щоб забули діла Афродіти,
445] Як з женихами служили їй, потай із ними єднавшись».
Так він сказав, і жінки безсоромні ввійшли усі разом,
Жалібно виючи з страху, рясні проливаючи сльози.
От почали вони трупи убитих виносити спершу
І під ворітьми складать в обгородженім міцно подвір’ї
450] Тісно один біля одного. Сам Одіссей підганяв їх
І розпорядок давав – мимоволі прийшлося виносить.
Потім крісла чудові й обідні столи ті служниці
Дочиста змили водою й ніздрястими губками стерли.
А Телемах, свинопас і пастух, що корів випасає,
455] Скреблами бруд із долівки у домі, збудованім міцно,
Геть вискрібали, жінки ж забирали й виносили сміття.
Потім, коли уже лад навели вони в цілому домі,
Вивели тих челядинок з покоїв, збудованих кріпко,
І поміж круглою кліттю і муром міцним, що круг двору,
460] В закут загнали вузький, відкіля не було як тікати.
Тут Телемах тямовитий озвався до них і промовив:
«Ні, не буду я чистою смертю життя позбавляти
Тих, що й мені на голову стільки ганьби виливали,
Й матінці нашій, ділячи ложе своє з женихами».
465] Мовивши так і причал з корабля темноносого взявши,
Він до стовпа прив’язав, через кліть перекинувши круглу,
Потім їх вверх підтягнув, щоб ногами землі не торкались.
Наче дрозди тонкокрилі чи дикі голубки, що в сітку,
Сховану хитро в кущах, потрапляють і замість нічлігу,
470] Що поспішали до нього, жахливий знаходять спочинок, –
Так ті служниці рядком, у петлях, що кожній стискали
Карк, головами повисли, приймаючи смерть жалюгідну.
Трохи здригались їм ноги, та це не тривало й хвилини.
Вивели так і Мелантія через поріг на подвір’я,
475] Носа і вуха йому відтяли безпощадною міддю,
Вирвавши сором, живцем віддали його псам на поживу,
В гнівнім завзятті ще й руки і ноги йому відрубали.
Потім самі собі руки і ноги старанно одмили
Й до Одіссея вернулися в дім. Була скінчена справа.
480] Отже, до няні звертається любої він, Евріклеї:
«Сірки, матусю, внеси, цих ліків, від лиха очисних,
Внось і вогню – обкурити покої. Й скажи Пенелопі,
Щоби спустилась сюди з жінками служебними разом,
Хай всі челядниці прийдуть негайно, що є у нас в домі».
485] В відповідь мовить тоді йому няня, стара Евріклея:
«Все це ти, люба дитино моя, сказав справедливо.
Дай-но, проте, раніш тобі плащ і хітон принесу я, –
Вбогим лахміттям свої прикриваючи плечі широкі,
Так ти у домі не стій, було б це для тебе негоже».
490] Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий:
«Передусім щоб вогонь горів мені в цьому покої!»
Так він сказав, і послухала мови його Евріклея
І за хвилину внесла йому сірки й вогню. Одіссей же
Зразу ж покої обкурювать став, і весь дім, і подвір’я.
495] Няня ж старенька пішла по кімнатах прекрасного дому
Оповістити жінок і скликати їх до Одіссея.
Кожна із світлом в руках, вони сходились з різних покоїв
І, обступивши кругом, почали обнімать Одіссея,
Голову й плечі йому з любов’ю усі цілували,
500] Брали за руки, – його ж охопило солодке бажання
Плакати ревно й ридати, бо серцем усіх пізнавав він.
ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ
ЗМІСТ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЬОЇ ПІСНІ
ВЕЧІР ТРИДЦЯТЬ ДЕВ’ЯТОГО І РАНОК СОРОКОВОГО ДНЯ
Евріклея приносить радісну звістку Пенелопі, яка йде разом з нею
до бенкетного покою. Пенелопа не зразу впізнає свого чоловіка. Щоб
обманути жителів міста, Одіссей розпочинає шумний танок; обмившись у
купальні, він повертається до Пенелопи і, відкривши їй таємницю,
розвіює всі її сумніви. Усі лягають спати. Одіссей і Пенелопа
розповідають одне одному свої пригоди. З настанням ранку Одіссей іде
до свого батька Лаерта.
ПЕНЕЛОПА ВПІЗНАЄ ОДІССЕЯ
Вийшла, радіючи серцем, до верхніх покоїв старенька
Оповістить господині, що дома вже муж її любий.
Жваво коліна їй рухались, ноги її поспішали.
Стала вона в головах господині і так їй сказала:
5] «Встань, Пенелопо, дитя моє любе, – на власнії очі
Зараз побачиш того, за ким увесь час так тужила.
Вдома вже твій Одіссей, хоч і пізно, але повернувся,
Поубивав женихів він зухвалих, що дім руйнували,
Нищили наше надбання, над сином насильства чинили».
10] Мовить, озвавшись до неї, тоді Пенелопа розумна:
«Матінко люба, чи розум тобі не боги помутили!
Можуть безумних вони і з великорозумних зробити
І безрозсудну людину вчинити розважною можуть.
Розум ушкоджено твій, а був він у тебе здоровий.
15] Нащо глузуєш ти з мене, коли так болить мені серце.
Мову облудну ведеш і притьмом од солодкого будиш
Сну, що усю огорнув мене, любі склепивши повіки?
Я ще ніколи так міцно не спала від дня, коли раптом
В Злоіліон той, бодай би не згадувать, муж мій поїхав.
20] Отже, спускайся назад і до нижніх вертайся покоїв!
Хай би-но інша з жінок, із моїх челядинок, прибігла
З вістю такою до мене й отак би від сну розбудила,
Я б насварила її і зразу б тоді відіслала
Знов до кімнати. Тебе лише старість від цього боронить!»
25] В відповідь мовила їй тоді няня, стара Евріклея:
«Я не жартую, дитя моє любе, але ж бо насправді
Дома вже твій Одіссей, кажу тобі, він повернувся, –
Це той чужинець, якого у домі всі так зневажали.
Знав те давно Телемах, що він повернувся додому,
30] Тільки розважно дотримував батькових намірів тайну,
Щоб на зухвалих мужів він помститися міг за насильства».
Вчувши таке, Пенелопа зіскочила радісно з ліжка,
Няню стару обняла й, не ховаючи сліз на повіках
1 промовляючи, з словом до неї звернулась крилатим:
35] «Люба матусю! Як щиру ти правду мені розказала
Й справді додому, як мовила ти, чоловік мій вернувся, –
Як же тоді сам-один на стількох женихів безсоромних
Міг би він руку підняти? Тож завжди їх тут цілий натовп!»
В відповідь мовила їй тоді няня, стара Евріклея:
40] «Цього не знаю, не бачила, тільки убиваних стогін
Чула сама. У збудованих міцно покоях сиділи
Ми перелякані, двері на засуви щільно замкнувши,
Поки з моєї кімнати мене Телемах не покликав,
Син твій, послав його батько мене тою ж миттю покликать.
45] Я Одіссея в господі знайшла, – він стояв над тілами
Вбитих, круг нього вони на долівці, утоптаній твердо,
Всюди валялись. Ти, все це побачивши, серцем раділа б.
Кров’ю і брудом забризканий, був він на лева подібний.
Зараз всі разом лежать вони біля дверей на подвір’ї
50] Купою; тим-то великий вогонь розпалив – обкурити
Дім наш прегарний; мене ж до тебе послав він – покликать.
Швидше-бо йди, щоб до милого серця обом вам нарешті
Радість прийшла, бо надто багато ви горя зазнали.
Нині-бо справді збулись-таки давні твої сподівання:
55] Ось – і живий, і здоровий – до вогнища він повернувся
Й дома тебе і сина знайшов. Завдали йому лиха
Тут женихи, та помстився на них він у власній господі».
Мовить, озвавшись до неї, тоді Пенелопа розумна:
«Люба матусю! Не час іще надто радіти й хвалитись!
60] Знаєш сама ти, який він у домі цім був би жаданий
Всім, особливо ж мені і сину, що ми породили.
Тільки не дуже те все вірогідне, що ти розказала,
Мабуть, то хтось із богів повбивав женихів гордопишних
В гніві на злі їх учинки та їхню пиху нестерпиму.
65] Не шанували нікого вони із людей земнородних,
Хто б не зайшов до них – злидень який чи людина статечна.
От за зухвалість таку і прийшлося їм зле. Одіссей же
Шлях до Ахеї згубив поворотний і сам десь загинув».
В відповідь їй тоді мовила няня, стара Евріклея:
70] «Що за слова крізь зубів огорожу проскочили в тебе!
Тут чоловік твій; до вогнища він повернувсь, а ти й досі
Віри не ймеш! Яке недовірливе серце у тебе!
Отже, ознаку тобі я скажу, яку легко впізнати:
Шрам на нозі, де кабан колись іклами білими вдарив.
75] Мила я ноги йому і, побачивши шрам, тобі хтіла
Зразу ж сказать. Та рота рукою мені затулив він
І не дозволив сказати, – завбачливий був, обережний.
Швидше-бо йди, – готова я дати себе у заставу,
А як обманюю – хай жалюгідною смертю загину! »
80] В відповідь їй тоді мовила так Пенелопа розумна:
«Люба матусю! Хоча б і яка будь досвідчена, важко
Замисли вічноживущих богів наперед угадати.
Але ходімо, проте, до сина мого, щоб побачить
Вбитих мужів-женихів і глянуть на того, хто вбив їх».
85] Мовивши так, зійшла вона з верхніх покоїв. Та дуже
Серцем вагалась – здаля розмовляти з своїм чоловіком
Чи підійти і, взявши за руку, чоло цілувати.
Переступивши поріг кам’яний, увійшла до господи
Й сіла у світлі вогнистім вона супроти Одіссея,
90] Біля стіни. А він, на колону зіпершись високу
Й погляд свій опустивши, сидів і чекав, що дружина
Скаже поважна, його на власні побачивши очі.
Довго мовчки сиділа вона із сполоханим серцем –
То, йому дивлячись в очі, знайомі знаходила риси,
95] То у лахмітті брудному його не могла упізнати.
Врешті озвавсь Телемах, і так він до неї промовив:
«Матінко, горенько-мати! Яке в тебе серце не чуле!
Нащо мого ти сторонишся батька? Чому з ним не сядеш
Поруч, ні слова не скажеш йому, ні про що не спитаєш?
100] Жодна-бо інша дружина байдуже отак не стояла б
Одаль свого чоловіка, що, стільки зазнавши недолі,
Аж на двадцятому році до рідного краю вернувся!
Завжди у тебе було твердіше від каменю серце!»
Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна:
105] «Любий синочку! Серце у грудях моїх мов отерпло,
Слова не можу промовити я, ні про що запитати,
Ані поглянути прямо в обличчя. Якщо ж таки справді
Це Одіссей і додому вернувсь він, то зможемо легко
Ми упізнати самі одне одного. Є в нас ознаки,
110] Нам лиш відомі обом, а від погляду інших укриті».
Тут усміхнувся незламний в біді Одіссей богосвітлий
І Телемахові зразу ж він слово промовив крилате:
«Що ж, Телемаху, облиш свою матір в світлиці, дозволь їй
Ще перевірить мене – хай упевниться краще небавом.
115] Поки брудний я увесь, у рванім лахмітті на тілі,
Мною гордує вона й не може мене упізнати.
Ми ж порадьмось тим часом, щоб вийшло усе в нас найкраще.
Навіть коли лиш одну хтось уб’є між народом людину
І небагато хто месником може постати за неї,
120] Все ж утікати він мусить, вітчизну покинувши й рідних.
Ми ж тут понищили всю країни опору, найкращу
Молодь Ітаки цілої. Над цим подумати треба».
Знову на це тоді мовив йому Телемах тямовитий:
«Сам те розваж, мій батечку любий, тож, кажуть, найкращий
125] Розумом ти між людей – щодо цього ніхто уже інший
З смертних людей змагатись, напевне, з тобою не зможе.
Ми ж тоді підем з тобою завзято, і нам, запевняю,
Все ж не забракне відваги, наскільки в нас вистачить сили».
Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий:
ізо
<(0Т що скаЖу я Тобі, й це, по-моєму, буде найкраще: Спершу помийтесь гарненько, в хітони тоді одягніться Й хатнім служницям скажіть у свої прибиратись одіння. Хай божественний співець, узявши формінгу дзвонисту, Всіх тоді нас поведе у танці, веселощів повні, 135] Так, щоб, почувши їх, кожен вважав – тут весілля справляють, Чи подорожній ішов би, чи хто б то не був із сусідів. Треба, щоб чутка про вбивство мужів-женихів не раніше Містом полинула нашим, аніж ми укритися встигнем У загородній наш сад багатодеревний. Отам-то 140] Ми поміркуєм, яку допомогу нам дасть Олімпієць». Так він сказав, і вони наказу послухали радо. Спершу помились гарненько й хітони тоді одягнули, Вбрались ошатно й жінки; узяв і співець божественний Дзвінкоголосу формінгу, й у всіх розбудив він бажання 145] Солодкомовного співу й веселого, жвавого танцю. Ходором дім весь великий ходив з тупотіння гучного Ніг чоловіків у танці й жінок, підперезаних пишно. Тож не один говорив, почувши, що діється в домі: «Заміж, мабуть, таки хтось довгосватну взяв володарку! 150] Ну ж і зухвала! Не вистачає у неї терпіння Дбать про великий цей дім, поки муж її вернеться шлюбний». Так не один говорив, не знаючи, що воно сталось. А Еврінома, ключниця, в домі тим часом помила Великосердного плоть Одіссея і маслом натерла, 155] Зверху чудовий накинула плащ і хітон надягнула, Вроди на голову вдосталь злила йому діва Афіна, Вищим зробила на зріст і повнішим і кучері пишні, Мовби вінок з гіацинтів, йому над чолом спорядила, Наче тямущий митець, що золотом срібло вкриває 160] Й, різних умінь від Гефеста й Паллади Афіни навчений, Радує око тонкими утворами свого мистецтва, – Так вона вродою плечі окрила й чоло йому гоже. Вийшовши з купелі, був на безсмертних він виглядом схожий. Знов після того у крісло, з якого встав нещодавно, 165] Сів навпроти дружини і так він до неї промовив: «Дивна ти жінка! Між кволих жінок – тобі найтвердіше Серце дали божественні висот олімпійських осельці. Жодна-бо інша дружина байдуже отак не стояла б Одаль свого чоловіка, що, стільки зазнавши недолі, 170] Аж на двадцятому році до рідного краю вернувся! Що ж, постели мені ложе, матусю, нехай вже окремо Ляжу собі, – адже серце у жінки цієї залізне!» Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна: «Дивний же й ти! Не заношусь нітрішечки я, не гордую, 175] Ані занадто гнівлюсь. Пам'ятаю я добре, яким ти На кораблі довговеслім відплив од своєї Ітаки. Так, Евріклеє, вигідне сама постели йому ложе В спальні, впорядженій добре, що сам же її будував він. Ліжко внеси йому та приготуй на нім постіль вигідну – 180] Ложе м'яке, й покривала, й світлисте до них узголів'я». Мовила так, щоб випробу мужу вчинити. Та гнівно Відповідав Одіссей занадто розумній дружині: «Жінко, яке ти колюче для серця промовила слово! Хто ж бо то ліжко моє переставив? Та це було б важко 185] Й дуже умілій людині. Хіба що з богів хто, прийшовши, Легко його при бажанні на інше посунув би місце. А з-поміж смертних нікому, хоча б він і в розквіті сил був, Не пересунуть його, є-бо певні ознаки в тім ліжку, Вміло змайстрованім, – сам я, не інший хто, все спорядив це. 190] Кущ густолистий маслини у мене стояв на подвір'ї, Пишний, квітучий, із стовбуром грубим, немовби колона. Спальню круг нього я став будувати, аж поки й докінчив, Щільно клав мур з камінців та й покрівлю ізверху поставив, Двері міцні приладнав, до одвірків їх щільно пригнавши. 195] Потім з маслини тієї верхівку відтяв густолисту. Пень обрубав, обтесавши до кореня мідяним стругом, Якнайстаранніше брусся я вирівняв пильно по шнуру, Злагодив ліжку підпору і свердлом усе просвердлив я. З цього почавши, став ліжко робити, аж поки й докінчив, 200] Золотом, сріблом оздобив його і слоновою кістю, Ремінь воловий, у пурпур забарвлений, вздовж натягнувши. Ось я відкрив тобі ліжка ознаки. Проте ж бо не знаю, Жінко, чи й досі там само воно, чи хто вже на інше Місце його переніс, від оливного пня відділивши». 205] Так він сказав, а у неї і серце, й коліна зомліли, Як пригадала ознаки, що так розповів він докладно. Сліз не ховаючи, швидко підбігла до нього й, за шию Міцно обнявши й цілуючи голову, так промовляла: «О Одіссею, не гнівайсь на мене! У всьому ти завжди 210] Був розумніший за всіх. Уділили скорбот нам богове, – Заздро було їм, щоб разом зазнали ми в юності втіхи І на поріг би щасливої старості разом ступили. Отже, не сердься тепер і не ремствуй на мене занадто, Що не відразу, як глянула, щиро тебе я вітала. 215] Завжди-бо серце у мене холонуло в грудях на думку, Щоб не прийшов і не звів який-небудь мене ошуканець Словом лукавим, – багато ж людей є, лихих на пораду. Тож і народжена Зевсом Єлена аргейська, напевне, Не поділила б кохання і ложа з чужинцем, якби лиш 220] Знала вона наперед, що ахеїв сини войовничі Мають додому, на землю вітчизни, її повернути. Хтось із богів на учинок її наштовхнув непристойний; Не допускала раніш вона в серце засліплення й вади Злої, що й наші від неї усі почалися нещастя. 225] Перелічив ти мені усі безперечні ознаки Нашого ліжка, що інший ніхто його з смертних не бачив, Ти лиш, та я, та одна лиш служниця моя Акторіда, Та, що віддав мені батько, коли я сюди від'їжджала, – Двері вона стерегла до затишної нашої спальні. 230] Переконав ти мене, хоч серце у мене й не чуле!» Так вона мовила, він же не міг уже стримать ридання, – Сльози ллючи, обнімав свою вірну й розумну дружину. Як мореплавцям жадана земля, що з'явиться врешті В час, коли добре збудовані сам Посейдон серед моря 235] Вщент розіб'є кораблі, злим вітром і хвилею гнані, Й мало хто з тих мореплавців на берег із сивої піни Випливе з тілом, яке солоний намул роз'їдає, Й вийде на землю жадану він, радий, що лиха уникнув, – Радісно так їй було на свого чоловіка дивитись, 240] Рук вона білих від шиї його не могла відірвати. Так у сльозах і застала б їх, певно, Еос розоперста, Та ясноока замислила інше богиня Афіна: Довго край світу затримала ніч, а Еос злотошатну – В хвилях ріки Океану та їй не дала запрягати 245] Коней, що людові світло несуть, Фаетона і Лампа – Пару швидких жеребців, що Еос понад всесвітом возять. Так до дружини промовив тоді Одіссей велемудрий: «Ще не дійшли ми з тобою, дружино кохана, до краю Наших випробувань, труднощі будуть іще невимірні, 250] Дуже великі й важкі, що їх треба мені подолати. Так мені віща Тіресія-старця душа провістила В день той, коли я у темну оселю Аїда спускався Товаришам і собі напитати шляхів поворотних. Та чи не час нам, дружино, до ложа іти, щоб солодким 255] Втішитись сном, одне біля одного зрештою лігши». Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна: «Буде м'яка тобі постіль, як тільки її ти захочеш Серцем своїм, як тобі вже дозволили вічні богове В високоверхий свій дім і до рідного краю вернутись. 260] А як усе ти збагнув, що бог тобі вклав у глиб серця, То розкажи-бо й мені про ту випробу, – згодом, гадаю, Знатиму все я, але чи не краще раніше дізнатись?» Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий: «Дивна ти жінка! Чому наполегливо так вимагаєш 265] Все говорити? Ну що ж, розкажу, не ховавши нічого. Серце твоє не зрадіє, немає-бо тут і для мене Радості. По багатьох ще містах, він сказав, доведеться Знову блукати мені, весло своє взявши доладне, Поки людей не зустріну таких, що ні моря не знають, 270] Ні, споживаючи їжу, приправити й сіллю не вміють, Ні кораблів ще ніколи не бачили пурпурощоких, Ані тих весел доладних, що крила судну заміняють. Певну ознаку він дав, не ховавши від мене нічого: Як подорожній, мене на путі перестрінувши, скаже, 275] Що на ясному рамені я віяльну маю лопату, Можу я в землю тоді весло устромити доладне Й жертви священної дар принести Посейдону-владиці – Вепра, що свині пліднить, барана, а до того й бика ще – Та повернутись додому й священні складать гекатомби 280] В жертву безсмертним богам, що простором небес володіють, Всім їм по черзі. Й не в хвилі морській мене смерть після того Легка спіткає, – спокійно її я зустріну появу В старості світлій моїй, навколо оточений мирним Щастям народу свого. Все й збудеться так, говорив він». 285] Мовить, озвавшись до нього, тоді Пенелопа розумна: «Як визначають хоч старість нам кращу богове безсмертні, То сподіватися слід, що й нещасть ми позбудемось наших». Так між собою вони розмову провадили щиру. А Еврінома і няня у спальні тим часом постелю 290] Пишну уже їм стелили при світлі хиткім смолоскипів. А як м'яке вони ложе старанно для них постелили, Няня старенька пішла спочивать до своєї кімнати, А Еврінома, їх покоївка, пішла перед ними Із смолоскипом в руках, ведучи їх на ложе подружнє. 295] Як провела, повернулась назад. І з радісним серцем В спальню вони увійшли, де їх давня стояла постеля. А Телемах, свинопас і пастух, що корів випасає, Ноги спинили свої і, танці спинивши жіночі, Спати усі полягали у тінями вкритих покоях. зоо От Одіссей із жоною, жаданої втіхи зазнавши, Стали потому втішатись розмовою поміж собою. Розповіла вона, скільки прийшлось їй, в жінках богосвітлій, Витерпіть, бачачи в домі юрбу женихів знахабнілих, ПІ о задля неї стількох баранів і биків убивали 305] Найдорідніших і стільки у дзбанах вина осушили. А Одіссей, той паросток Зевсів, розказував, скільки Горя він людям приніс і скільки нещасть перетерпів, – Все розповів їй. Вона ж захоплено слухала, й сон їй Не опадав на повіки, аж поки про все розказав він. 310] З того почав, як спершу здолав він кіконів, а потім Як до родючого краю мужів-лотофагів приїхав, Що їм накоїв кіклоп і як він помстивсь за погибель Доблесних товаришів, що той їх пожер так нещадно, Як до Еола прибув і його привітав він гостинно 315] Й вирядив, та не дала йому доля дістатись до краю Рідного, – бурею знову підхоплений, стогнучи тяжко, Довго носивсь він по хвилях багатого рибою моря; Як після того вони в Телепіл прибули лестригонський, Де й кораблі їх загинули, й всі в наголінниках мідних 320] Товариші, Одіссей лише втік з кораблем чорнобоким; Ще про Кіркеїні підступи й спритність її розповів він; Далі про те, як в задушну Аща оселю дістався На кораблі многовеслім фіванця Тіресія душу Там розпитати й як всіх там супутників бачив і рідну 325] Матір свою, що його породила й дитям годувала; Як серед моря почув він сирен голоси милозвучні; Як між блукаючих скель він проплив, між Харібди страшної Й Скілли, що їх ніхто із людей не минає щасливо; Як корів Геліосових товариші його вбили, 330] Як на швидкий корабель їх сірчану метнув блискавицю Зевс громовладний і всі тоді разом загинули славні Товариші, він один лише смерті лихої уникнув; Як на Огігію-острів потрапив до німфи Каліпсо, Як вона, прагнучи мати його чоловіком, тримала 335] В гроті глибокому, як годувала й зробити безсмертним Пообіцяла йому і навік нестаріючим мужем, Серця ж у грудях його, проте, вона цим не схилила; Як, перетерпівши дуже, в країну феаків прибув він, Як від всієї душі, наче бога, його вшанували 340] Із кораблем до рідного краю його відрядили, Міді, і золота, й одягу вдосталь йому надававши. Мовлячи це наостанку, у сон він солодкий поринув, Що розслабляє нам тіло й турботи сердечні відгонить. Інше замислила тут ясноока богиня Афіна. 345] В тій годині, коли, сподівалась вона, уже досить Втіхи зазнав Одіссей і від сну, і від ложа дружини, Золотошатну зорю вона ранню із хвиль Океану Вивела – світло нести для людей. Із ложа м'якого Встав Одіссей і так до своєї промовив дружини: 350] «Досить, дружино, обоє натерпілись ми вже тяжкого Лиха, ти – тут, про мій поворот многотрудний додому Плачучи гірко, мене ж, хоч і як я крізь злигодні рвався, Зевс і всі інші богове оподаль вітчизни держали. Нині ж, коли ми обоє жаданого ложа діждались, 355] Ти попіклуйся майном, що в домі лишилось у мене, Я ж – худобою, що женихи змарнували зухвалі. Сам відберу я багато, й ахеї повинні вернути Решту, аж поки усі я обори свої не заповню. Спершу за місто піду в наш сад я багатодеревний 360] Батька провідать шановного, – тяжко він журиться мною. Знаю, дружино, розсудлива ти, тож тобі накажу я: Тільки-но сонечко зійде, то й чутка по місту полине Про женихів, що їх повбивав я у нашому домі; Ти ж до верхніх покоїв іди і з служницями разом 365] Тихо посидь, не цікався нічим, ні про що не розпитуй». Мовивши це, надягнув на рамена він зброю чудову І розбудив Телемаха, і чередника, й свинопаса Та бойове наказав їм озброєння в руки узяти. Без сперечання мідні вони одягли обладунки, 370] Двері тоді відчинили і вслід Одіссеєві вийшли. Вже розвиднялося всюди навколо, та млою Афіна Оповила їх нічною і швидко їх вивела з міста. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА ЗМІСТ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТОЇ ПІСНІ СОРОКОВИЙ ДЕНЬ Душі женихів, приведені Гермесом до Аїда, зустрічають там Ахілла і Агамемнона. Амфімедонт розповідає про загибель женихів Агамемнонові, який вихваляє мужнього Одіссея і доброчесну Пенелопу. Тим часом Одіссей відкривається батькові; під час обіду його впізнає Доліон та його сини. Чутка про загибель женихів викликає в місті заколот. Евпейт веде своїх спільників проти Одіссея. Одіссей залишається переможцем. Між ворогуючими за допомогою Афіни укладається мир. ЗАМИРЕННЯ Душі убитих мужів-женихів Гермес кілленійський Повикликав тим часом до себе. В руках він чудовий Жезл тримав золотий, що ним, коли хоче, то людям Склеплює втомлені очі, а інколи будить поснулих. 5] Ним він махнув, і, скиглячи, душі за ним полетіли. Як кажани, що зграями в темних печери глибинах, Скиглячи, носяться, щойно котрий під склепінням скелястим Раптом з їх ряду зірветься додолу, й один до одного Туляться, скиглячи, тиснулись так і вони. За собою 10] Вогкими вів їх шляхами ласкавий Гермес рятівничий. Так течію Океану вони, і скелю левкадську, І Геліосову браму світлисту минали, й країну Снів. До лук асфодельних дістались тоді незабаром, Де примари домують, знеможені душі померлих. 15] Душу Ахілла, сина Пелея, вони там зустріли, І Антілоха знайшли там безстрашного, стріли й Патрокла, Й душу Еанта, що після безстрашного сина Пелея Постаттю й виглядом був між інших данаїв найкращий. Купчились круг Ахілла вони. Незабаром підходить 20] Близько до них душа Агамемнона, сина Атрея, В смутку скорботнім навкруг його тіні усі позбирались Тих, що в Егістовім домі з ним смертну спіткали недолю. Перша до нього тоді душа Пелеїда звернулась: «Сину Атреїв, гадали ми, Зевсові ти, громовладцю, 25] Був повсякчасно з усіх героїв-мужів найлюбіший, Ти-бо мужами могутніми сам багатьма володарив В краї троянськім, де стільки ахеї нещастя зазнали. Та довелося, проте, й тобі передчасно зустріти Пагубну долю, якої ніхто на землі не уникне. 30] Краще б тобі, що мав шану таку й багатьма володарив, В краї троянському з іншими смертну спіткати недолю. Пагорб могильний тобі насипали б там всеахеї, Синові славу велику тоді ти лишив би навіки. Але ж печальною смертю загинуть тобі довелося!» 35] В відповідь мовила так до нього душа Атреїда: «Сину Пелея щасливий, на бога подібний Ахілле! В Трої убитий далеко від Аргоса ти, а навколо Сила троян полягло і ахейських синів щонайкращих В битві за труп твій. А ти – на всю велич свою, величезний – 40] В вихорі пилу лежав, про битви комонні забувши. Цілий ще день тоді билися ми і в запалі бою Не угавали, аж поки сам Зевс не спинив ураганом. До кораблів ми тоді перенесли тебе з бойовища Й там на ложі поклали, водицею теплою й маслом 45] Тіло обмивши прекрасне. Круг нього данаї юрбою Сльози гарячі лили й волосся собі обстригали. Вчувши цю звістку, з моря з безсмертними німфами вийшла Мати твоя. І такий розлігся над морем жахливий Зойк, що трепет і дрож огорнув мимоволі ахеїв. 50] Швидко б схопились вони й до міських кораблів уже бігли б, Тільки затримав їх муж, на досвід іздавна багатий, Нестор, – поради його і раніше бували найкращі. Отже, озвавсь він, добра їм бажаючи, й так до них мовив: «Стійте, аргеї, заждіть! Не тікайте, синове ахеїв! 55] То його мати в гурті нереїд безсмертних із моря Вийшла сюди – на свого поглянути вмерлого сина». Так він сказав, і стримали страх свій одважні ахеї. Доньки старця морського тебе обступили навколо З лементом тужним і в одіж нетлінну тебе одягнули. 60] Музи, всі дев'ять, навкруг голосами чудовими в чергу Скорбно співали. Нікого з ахеїв без сліз мимовільних Ти б не побачив там, – так зворушило їх муз голосіння. Цілих сімнадцять днів і ночей ми отак над тобою Плакали, смертнії люди з богами безсмертними разом. 65] На вісімнадцятий – труп твій вогню віддали і навколо Різали жирних багато овець і волів круторогих. Спалений був ти в одінні богів із щедрим запасом Масла й солодкого меду. Героїв ахейських багато В зброї ясній, круг вогню, що яскраво палав, походжали, 70] Піші й комонні, і гомін страшний від того здіймався. Потім, коли уже знищив цілком тебе пломінь Гефестів, Вранці твої зібрали ми білії кості, Ахілле, В посуд з маслом і цільним вином. Нам дала його мати, Глечик отой золотий. Дарунок це був Діоніса, – 75] Нам пояснила, – й робота Гефеста, славетного бога. Так твої білії кості лежать там, пресвітлий Ахілле, Разом з костями Патрокла, померлого сина Менойта; Поруч лежать і кістки Антілоха, якого найбільше Ти поміж друзів своїх шанував після смерті Патрокла. 80] Потім над ними високий і гарний насипали пагорб Ми цілим військом могутніх аргеїв, списами славетних, Над Геллеспонтом широким, на мисі, що в море вдається Так, щоб із моря було його здалеку видно всім людям – Тим, які нині живуть і які народитися мають. 85] Мати, в богів попросивши знадних нагород за змагання, їх серед поля змагань поклала найкращим ахеям. Бачив не раз ти, в іграх під час похорону героїв Участь беручи, як над померлим володаря тілом Ремені молодь підтягує, маючи йти на змагання. 90] Дуже, проте, здивувавсь би душею, якби лиш побачив, Що в нагороду поклала богиня тобі за змагання, Сріблянонога Фетіда! Бо надто богам ти був любий! Навіть по смерті імення твоє не загинуло, й завжди Світлою слава твоя між смертними буде, Ахілле! 95] Ну, а мені ж то радість яка із війни, що зазнав я? Визначив Зевс мені в день повороту загибель печальну З рук Егіста й моєї підступної, злої дружини». Так між собою вони розмову провадили щиру. Саме в тій хвилі гонець наблизивсь до них світлосяйний, 100] Душі усіх ведучи женихів, Одіссеєм убитих. Вдвох підійшли вони ближче, дивуючись з того, що бачать. Зразу ж душа Агамемнона, сина Атрея, впізнала Любе дитя Меланея, славетного Амфімедонта, Бо гостював він колись у домі його на Ітаці. 105] Сина Атрея душа тоді перша до нього озвалась: «Амфімедонте, як сталось, що в землю похмуру зійшли ви, Всі однолітки добірні? Ніхто, добиравши ретельно, Кращих мужів не знайшов би, напевно, у цілому місті. Чи Посейдон розтрощив вас усіх в кораблях ваших бистрих, 110] Буйні наславши вітри і хвилю здійнявши високу? Чи вас на суші де-небудь мужі повбивали ворожі В час, як корів їх ви гнали й овечі отари чудові, Чи на міста нападали, щоб їхніх жінок захопити? Дай мені відповідь, я ж бо тобі доводжуся гостем. 115] Не пам'ятаєш хіба, як прийшов я до вашого дому Із Менелаєм божистим удвох намовлять Одіссея На кораблях добропалубних під Іліон вирушати? Місяць ми цілий пливли по широкому морю, аж поки Городоборця заледве умовили ми, Одіссея». 120] Амфімедонта душа тоді знову озвалась до нього: «Сину Атрея славетний, владарю мужів Агамемнон! Те, що ти, паростку Зевсів, говориш, я все пам'ятаю І розповім про все оте щиро тобі і докладно, Як нам лихої загибелі смертне довершення сталось. 125] Сватали ми жону Одіссея, відсутнього довго. Ані відмови на шлюб ненависний вона, ані згоди Нам не давала, лиш чорну нам Керу і смерть готувала. Підступ ще й інший, проте, в лукавих задумала мислях: Кросна великі в покоях поставивши, вмить заходилась 130] Ткати тонку величезну тканину і так нам сказала: «Юні мої женихи, хоч і вмер Одіссей богосвітлий, Не спонукайте до шлюбу мене, аж поки скінчу я Покрив погребний, – щоб марно прядіння моє не пропало, – Славному старцю Лаерту на час, коли доля нещадно 135] В повен зріст покладе його смерті в обійми скорботні, Щоб не корили мене ахеянки в цілій окрузі, Що залишився без савану той, хто надбав так багато». Мовила це, і дух наш відважний у грудях скорила. З того часу вона ткала удень полотнину велику 140] Й потім при факельнім світлі її уночі розпускала. Цілих три роки ахеїв лукавством морочила жінка. Аж на четвертому році, як знову весна вже настала, Вряд перейшли місяці і сповнили дні своє коло, Нам розказала одна із жінок, що все оце знала, 145] Й вгледіли ми, як чудову вона розпускала тканину. І довелося вже їй хоч-не-хоч, а ткання докінчити. Врешті тканину велику зіткавши, вона показала Випраний чисто покров, що сяяв, як сонце чи місяць. Саме тоді якийсь бог зловорожий привів Одіссея 150] В дім свинопаса, що жив у полях на околиці дальній. Разом і милий прибув богорівного син Одіссея, – Він із піщаного Пілоса в чорнім судні повернувся. Смерть лиху женихам замишляючи, вдвох подалися В місто преславне вони. Одіссей помаленьку іззаду 155] Йшов. Телемах же далеко від нього ступав попереду. Вів свинопас Одіссея, убраного в бідне лахміття, – В вигляді старця з торбами, жебрущого вбогого діда, Що на ціпок опиравсь, а на тілі мав дране лахміття. Тим-то нікому з нас, навіть найстаршим, на мисль не спадало, 160] Щоб несподівано так Одіссей повернувся додому. Отже, і лайкою ми й чим попало у нього жбурляли. Та до часу він наші лайливі слова і побої В домі власному зносив, стійким усе терплячи духом. Та, послухаючи волі егідодержавного Зевса, 165] Із Телемахом усю він зброю зібрав пречудову, Склав у коморі її і на засув міцний зачинив там. Задум намисливши хитрий, дружині своїй наказав він Винести лук женихам, а до нього ще й сиве залізо – Нам, бідолашним, знак до змагання й початку убивства. 170] Тільки ніхто з-поміж нас не зміг тятиву на могутній Лук натягнути, – для того ми надто були недолугі. Та як великий цей лук опинився в руках Одіссея, Всякими голосно всі почали ми кричати словами, Щоб не давали лука йому, хоч і як би просив він. 175] Лиш Телемах підбадьорив і через Евмея дозволив. Лука незламний в нещастях узяв Одіссей богосвітлий, Легко його натягнув і стрілу пропустив крізь залізо. Вийшовши, став на порозі він, бистрії висипав стріли; Глянувши грізно навкруг, владаря Антіноя устрелив. «о Стогнучі стріли і в інших він став женихів посилати, Цілячись прямо, й один за одним вони падали густо. Знати було, що когось із богів своїм спільником має. В гніві шаленім по дому гасаючи всюди, обидва Били круг себе нещадно і голови їм розбивали, 185] й стогін безславний лунав, і кров заливала долівку. Так, Агамемноне, всі ми загинули. Наші там трупи, Ще не поховані, й досі лежать в Одіссеєвім домі. Рідні по наших домівках і досі про це ще не знають, – Чорну-бо пасоку з ран прийшли б вони наших обмити 190] І поховали б, оплакавши, як і годиться для вмерлих». Сина Атрея душа тоді знову озвалась до нього: «Щастен ти, сину Лаертів, умілий на все Одіссею! Жінку великих чеснот узяв ти собі за дружину. Серцем-бо чиста й умом бездоганна твоя Пенелопа, 195] Донька Ікарія. Вірна лишилась вона Одіссею З юності, мужеві свому. Отож не загине ніколи Слава чеснот її між земнородних, – дадуть їм безсмертні Співів чудесних на честь розважній жоні Пенелопі. Та не така Тіндареєва донька, що зле учинила, 200] Юних днів мужа убивши. Жахливі лунатимуть в людях Співи про неї. Лихою вона неславою вкрила Вдачею кволих жінок, хоч будуть вони й доброчесні». Так між собою вони розмову провадили щиру, Стоячи в темній оселі Аща, в глибинах підземних. 205] Ті ж з Одіссеєм, вийшовши з міста, прийшли незабаром В сад до Лаерта, оброблений гарно. Колись-то придбавши, Сам Лаерт пильнував його, трудячись в ньому старанно. Дім там стояв, а навкруг оббігала його прибудова, Де спочивають челядники, їжу їдять і ночують 210] Слуги, що всяку виконувать мусять хазяйську роботу, Там же й стара сікелійка жила, що дбайливо стареньким Опікувалась Лаертом в полях цих, далеко від міста. З словом таким Одіссей до слуг і до сина звернувся: «Разом заходьте тепер у добре збудований дім цей 215] І на обід заколіть швиденько свиню щонайкращу. Випробу я учиню у нашого батька тим часом – Чи упізнає мене він, на власні побачивши очі, Чи не впізнати йому по такій мене довгій розлуці?» Так говорив він і дав бойову служникам своїм зброю. 220] Бистро у дім вони після того ввійшли, Одіссей же Вийшов у сад многоплідний, щоб батька на випробу взяти. Та не знайшов він ні Долія, сад обійшовши просторий, Ні служників, ні синів його, – всі повиходили з саду Віття тернове збирати, щоб плотом увесь виноградник 225] Обгородить, – де шукать, їм показував Долій старенький. Лиш свого батька знайшов у саду, доглянутім добре, Кущ обгортав він. Латаний весь і брудний був на ньому, Драний, нужденний хітон, на голінках із бичої шкури Латані мав наголінники, щоб від дряпин захищатись, 230] Мав на руках рукавиці від тернів, а зверху козиний На голові мав каптурок, що збільшував вигляд злиденний. Глянув на батька незламний в біді Одіссей богосвітлий, Як його старість зігнула, як гриз його смуток сердечний, Став під високою грушею й слізьми гіркими умився. 235] Потім у серці своєму і в мислях почав розважати – Кинутись прямо до батька, обнять, цілувати й відразу Все розказать, як прийшов він, як в рідну вернувся вітчизну, Чи розпитати самому і випробу спершу вчинити. Поміркував, і ось що він визнав тоді за найкраще: 240] Випробу спершу вчинить у жартливо-колючій розмові. З наміром цим до батька пішов Одіссей богосвітлий, Той же окопував кущ тоді, голову низько схиливши. Отже, до нього наблизившись, син ясночолий промовив: «Саду свого доглядати, мій старче, тобі не бракує 245] Вміння! Великих старань ти доклав тут, і жодна рослина – Ні виноград, ні оливка, ні груша, ні грядки городні, Ані смоковниця – тут без твого не росте піклування. Все ж тобі й інше скажу я, лиш серцем своїм не гнівися: Доброго догляду сам ти не маєш, сумна тобі старість 250] Випала тут, – увесь ти в бруді, у жалюгіднім лахмітті. Не за неробство-бо твій господар про тебе не дбає, Й рабського в тебе нічого нема, – лиш побачити варто Вигляд і постать твою, – скоріш на державця ти схожий. Схожий ти справді на нього, якби лиш помився, наївся 255] Й ліг у постелю м'яку, як людині старій подобає. Отже, всю правду мені розкажи і повідай одверто: Чий ти слуга? Чийого ти саду отут доглядаєш? Щиро, не криючись, все розкажи, щоб знав я напевно: Справді в Ітаку оце прибули ми, як мовив сьогодні 2бо Хтось із тутешніх людей, що стрівся мені на дорозі? Був він не дуже привітний, не мав ні терпіння докладно Відповідать, ні слів моїх слухать, коли розпитати Хтів я про друга свого, чи існує він десь, чи живий ще, Чи уже досі помер і домує в оселі Аїда? 265] Отже, скажу тобі дещо, а ти вважай і послухай. Мужа колись я гостинно приймав, що в нашу країну Милу прибув, – із людей, з далекого краю захожих, Гість миліший ніколи до дому мого не приходив. Родом, хваливсь мені, був він з Ітаки. Та говорив ще, 270] Ніби Лаерт, син Аркесія, то його батько родимий. Я Одіссея у дім свій привів і, прийнявши гостинно, Став від душі частувати, було-бо всього в нас доволі, Ще й подарунків, як гостеві личить, йому надавав я – Золота гарного виробу сім йому дав я талантів, 275] Дав срібляну йому чашу, в різьблених оздобах квітчастих, Дав аж дванадцять плащів поєдинчих і стільки ж накидок, Стільки ж красивих одінь полотняних і стільки ж хітонів; Женщин, крім того, чотири, тямущих в усякій роботі Й гарних на вроду, узяв він тоді, яких сам собі вибрав». 280] Сльози з очей проливаючи, так відповів йому батько: «Саме в той край ти, чужинче, й приїхав, якого питаєш, Тільки зухвалі мужі й нечестиві у ньому панують. Марно утратився ти на дарунки, їх стільки віддавши. От якби дома застав живим ти його на Ітаці, 285] То відрядив би з дарами тебе він, гостинно прийнявши, Як і належить віддячить тому, хто перший почав це. Ти ж мені от що тепер розкажи і повідай одверто: Скільки ж то років від того пройшло, як гостинно приймав ти Гостя бездольного, сина мого, якщо був це насправді 290] Він, бідолашний? Мабуть, від отчизни й від друзів далеко Риби у морі десь з'їли його, чи, може, на суші Став він поживою звірів і птиць. Не оплакала мати, Не спорядила із батьком, – ми ж разом його породили; І Пенелопа розважна, із віном багатим дружина, 295] Не голосила, як личить, над ложем свого чоловіка, Вій не закрила йому, як це подобає для вмерлих. Отже, по правді скажи мені все, щоб знав я напевно: Хто ти і родом відкіль? В якій виростав ти родині? Бистрий де корабель, що й тебе сюди віз, і з тобою 300] Товаришів богорівних? Чи, може, лише як супутник Плив ти в чужім кораблі, що, тебе ізсадивши, від'їхав?» Відповідаючи, мовив тоді Одіссей велемудрий: «Зараз одверто і щиро всю правду тобі розповім я. Родом я з Алібанта, де дім я уславлений маю; 305] Син владаря Афіданта, а дід Поліпемоном звався, Сам же Еперітом звуся; якесь божество проти волі До берегів цих мене із Сіканії вітром загнало. Свій корабель я близ поля далеко від міста поставив. Що ж до твого Одіссея, то рік уже п'ятий минає, 310] Як відтіля він одбув і з вітчизни моєї від'їхав, Муж бездольний; щасливу пташки йому путь віщували, Справа злітаючи. Тим-то радів я, його виряджавши, З радістю й він відпливав. Сподівались обоє не раз ми Ще зустрічатись гостинно й дарунками щедро мінятись». 315] Мовив це, й чорна хмара печалі Лаерта окрила, Попелу в жмені обидві брудного, мов кіптява, взявши, Голову сиву свою він посипав, стогнучи тяжко. Захвилювалось і синове серце: на любого батька Глянув лише – і гостро у ніздрях йому защипало. 320] Кинувсь до нього, обняв він його і, цілуючи, мовив: «Батечку мій! То ж я є той самий, про кого питаєш! Аж на двадцятому році вернувсь я до рідного краю. Годі, утримайсь од сліз, і плачу, і гіркого стогнання. От що тобі я скажу: нам треба чимдуж поспішати. 325] Вчора усіх женихів повбивав я у нашому домі, Злочин караючи їх і ганьбу, для серця нестерпну». В відповідь знову озвався до нього Лаерт і промовив: «Якщо насправді це ти, мій син Одіссей, повернувся, Певну ознаку мені покажи, щоб повірити міг я». 330] Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий: «Спершу очима своїми на шрам ти оцей подивися – То на Парнасі кабан мене білими іклами ранив На полюванні. Це ж ти мене й мати поважна послали, Щоб я Автоліка, батька матусі, навідав, – одержать 335] Мав я дарунки, що, бувши у нас, мені обіцяв він. Далі дерева тобі у саду я, доглянутім добре, Всі покажу, що мені дарував ти. Хлоп'ям ще їх назви В тебе питав я, садком за тобою йдучи; повз дерева Так ми проходили, й ти пояснив мені кожного назву, 340] Подарував мені груш тринадцять і яблунь десяток, Сорок смоковниць; ще й лоз виноградних мені обіцяв ти Дати рядів п'ятдесят, таких, що весь рік безнастанно Тут плодоносять, – і зараз ті грона ростуть розмаїті, Й кожному інша від Зевса пора визрівання спадає». 345] Так він сказав, а в старого і серце, й коліна зомліли, Як пригадав лиш ознаки, що той розповів так докладно. Любого сина обняв він руками і сам знепритомнів. Світлий його підхопив Одіссей, у нещастях незламний. А як прийшов він до пам'яті й дух в його серце вернувся, 350] Відповідаючи, так він одразу ж почав говорити: «Зевсе, наш батечку! Є ще боги на Олімпі високім, Раз женихи за надмірне зухвальство своє поплатились. Зараз же страх мені серце проймає, щоб часом не збіглись Всі ітакійці сюди незабаром та щоб поголоски 355] Не порозносили зайвої скрізь по містах кефаленських». Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий: «О, не турбуйся! Тепер нема чого цим клопотатись! Краще ходім до оселі, від саду ж вона недалеко. Я Телемаха туди, і чередника, й свинопаса 360] Вирядив, щоб якнайшвидше вечерю для нас готували». Мовив він це, і пішли до прекрасного дому обидва. А як дійшли до покоїв, збудованих зручно й вигідно, Там Телемаха застали, і чередника, й свинопаса, – Краяли м'ясо вони і вино іскристе мішали. 365] В домі тим часом одна сікелійка служебна Лаерта, Мужнього серцем, помила й оливою вже намастила, Потім і плащ подала одягнути прегарний. Афіна ж, Тихо наблизившись, м'язи зміцнила людей вожаєві, Більшим, ніж був він, зробила на зріст і на вигляд ставнішим. 370] Вийшов з купелі Лаерт, – здивувавсь тоді син його любий, Бачачи, що на безсмертних богів він виглядом схожий. Отже, озвавсь Одіссей і слово промовив крилате: «Батечку рідний! Це хтось із богів, одвічно живущих, Постаттю вищим тебе ізробив і на вигляд ставнішим». 375] В відповідь так на це йому мовив Лаерт тямовитий: «Зевсе, наш батьку, й Афіно, і ти, Аполлоне! Якби ж то Був я такий, як тоді, коли на чолі кефаленян Нерік я брав, над мисом високим укріплене місто! О, якби був я таким у нашому домі учора 380] Й мав би зброю на плечах, то вийшов би й сам позмагатись Із женихами. Я багатьом, що були у господі, Переламав би коліна, і серцем ти дуже радів би». Так між собою вони розмову провадили щиру. Інші тим часом, упоравшись, учту уже спорядили 385] І на стільцях та ослонах рядами тоді посідали. Всі уже руки до страв простягай, як зайшов до господи Долій старий, а з ним увійшли і синове старого; З поля вертались вони, коли їх перестріла й гукнула Мати, стара сікелійка, що й їх згодувала, й старого 390] Батька, одряхлого з старості, пильно весь час доглядала. Щойно побачили й серцем вони Одіссея впізнали, Біля порога, здивовані, враз зупинились. З привітним Словом звернувся тоді Одіссей і так до них мовив: «Старче, до столу сідай, та й вам дивуватися годі. 395] Ми в цих покоях давно сидимо з нетерпінням, готові Взятись до їжі, і тільки на вас ми оце дожидали». Так він сказав, і до нього з руками простертими Долій Прямо пішов і, руку його за зап'ястя вхопивши, Став цілувать, і слово до нього промовив крилате: 400] «Любий, нарешті вернувсь ти! А як ми тебе виглядали! Вже й не надіялись, – це лиш боги нам тебе повернули! Будь же здоровий, веселий! Боги хай пошлють тобі щастя! Ти ж усю правду мені розкажи, щоб знав я напевно: Чи Пенелопі розумній відомо, що ти повернувся 405] Й дома уже, чи послати до неї нам вісника треба?» Відповідаючи, мовив йому Одіссей велемудрий: «Старче, усе вона знає. Чого тобі цим турбуватись?» Так він сказав, і сів той на кріслі, обточенім гладко. Славного стали тоді Одіссея словами вітати 410] І доторкатись руками сини челядинця старого, Потім уряд біля Долія, батька свого, посідали. Так споживали вечерю в господі вони за столами. Чутка, вісниця бистра, тим часом по місту ходила, Долю страшну і смерть женихів розславляючи всюди. 415] Тільки почувши про це, із зойком і тужним стогнанням Всі почали звідусіль перед дім Одіссея збігатись. Трупи убитих виносили з дому, й ховав свого кожен, Тих же, що з інших країв, розіслали по інших домівках, Всіх одвезти у швидких кораблях рибакам доручивши, 420] Та й подалися на площу гуртом із засмученим серцем. А як зійшлися на площі і всі звідусіль позбирались, Став перед ними Евпейт посередині й слово промовив. Біль невимовний лежав на серці у нього за сина, За Антіноя, що першого вбив Одіссей богосвітлий. 425] От він звернувся до них, проливаючи сльози, й промовив: «Друзі, лихо страшенне намислив цей муж для ахеїв! Вивіз відціль в кораблях багато мужів благородних 1 погубив місткі кораблі, погубив і людей він, А повернувшись тепер, повбивав кефаленян найкращих. 430] Ну ж бо, раніш ніж устигне він швидко у Пілос укритись Чи в богосвітлу Еліду втекти, де владарять епеї, Вийдім на нього! Інакше ганьба нас окриє назавжди. Сором нам буде тоді в усіх поколіннях прийдешніх, Як за дітей ми своїх і за рідних братів на убивцях 435] Не помстимося. Зовсім не мило тоді б мені стало Й жити! Волів би я швидше умерти й з убитими бути! Отже, ходім, щоб не встигли вони через море податись». Так говорив він крізь сльози, і жаль охопив всіх ахеїв. Близько до них підійшли Медонт і аед божественний, 440] Що, лиш покинув їх сон, з Одіссеєвих вийшов покоїв. Стали вони посередині, й дуже усі здивувались. Сповнений мислей розумних, Медонт до присутніх звернувся: «Слухайте слова мого, ітакійці! Не проти-бо волі Вічних богів Одіссей наваживсь таке учинити. 445] Бачив я сам безсмертного бога, який з Одіссеєм Поруч стояв і на вигляд був зовсім на Ментора схожий. Хтось із безсмертних богів то з'являється лиш Одіссею, Щоб підбадьорить його, а то женихів по господі, Жахом пойнятих, ганяє, й ті купами падають долі». 450] Так говорив він, і острах блідий усіх огорнув їх. З словом звернувся до них Аліферс, герой постарілий, Масторів син, – і вперед, і назад він один лише бачив. З наміром добрим до них він почав говорити й промовив: «Слухайте, всі ітакійці, що маю вам нині сказати! 455] Тільки з нікчемності вашої все оце сталося, друзі, Ментора ви, людей вожая, та й мене не схотіли Слухати і від безглуздя дітей не стримали ваших, Що у глупоті зухвалій страшного накоїли лиха, Все сплюндрувавши майно та безчестячи вірну дружину 460] Знатного мужа, якому – гадали ви – вже не вернутись. Хай же тепер буде так, послухайте ради моєї: Ні, не йдім, щоб нещасть іще гірших собі не накликать». Так він сказав, і з криком великим із місць позривались Більшість присутніх, хоч решта, проте, на місцях залишилась. 465] Не до вподоби ця мова була їм – вони за Евпейтом Хтіли іти, і зразу всі кинулись зброї шукати. А після того як тіло блискучою міддю окрили, Знову юрбою вони перед містом зібрались просторим. їх вожаєм був Евпейт у дитячім своїм безрозсудстві. 470] Думав за смерть свого сина помститись, але не судилось Вже повернутись йому, – знайшов там свою він загибель. Саме у час той Кроніону Зевсові мовить Афіна: «Батьку Кроніде, поміж усіма владарями найвищий! Дай мені відповідь: що в своїх нині ховаєш ти мислях? 475] Чи зловорожу й надалі війну і лиху їм готуєш Битву, чи дружбу тепер між двома закладеш сторонами?» Відповідаючи, Зевс, що хмари збирає, промовив: «З чого ти, доню, про це вивідувать стала й питати? Чи не сама ти раніше намислила розумом власним, 480] Як Одіссей на тих людях, вернувшись, має помститись? Зробиш, як схочеш. Я ж тільки скажу, як було б воно краще. Помсту на всіх женихах здійснив Одіссей богосвітлий, Тож, закріпивши в клятвах надійних, що він у них завжди Буде володарем, ми і дітей, і братів їх загибель 485] Пустим в непам'ять. Хай знов у них буде любов обопільна, Як і раніш, хай в мирі й багатстві навік вони будуть». Цими словами він давнє зміцнив побажання Афіни, Збігла стрімливо вона із високих вершин олімпійських. Щойно солодким як мед наїдком усі вдовольнились, 490] Світлий почав говорить Одіссей, у нещастях незламний: «Вийде хай глянути хтось, чи не близько вони вже підходять». Так він сказав, і підвівсь тоді Долія син, як звелів він. Вийшов, і став на порозі, і всіх уже близько побачив. Швидко тоді Одіссеєві слово промовив крилате: 495] «Глянь-бо, вони уже близько. Скоріше до зброї ставаймо!» Так він сказав, і кинулись зброю усі надягати – Долія шість синів та ще четверо круг Одіссея, Разом із ними й Лаерт, і Долій у зброю вдягнулись, Хоч і давно уже сиві, обидва – бійці мимоволі. 500] А після того як тіло блискучою міддю окрили, Двері тоді відчинили і вслід Одіссеєві вийшли. Близько до них підійшла тоді Зевсова донька Афіна, Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа. Глянувши, світлий зрадів Одіссей, у нещастях незламний. 505] Швидко до любого сина свого Телемаха він мовив: «Ти, Телемаху, вже й сам, прийшовши сюди, розумієш – Мірятись силою з кращими в доблесті будеш мужами. Не осором тепер роду батьків своїх, досі-бо завжди Силою й мужністю ми на всю визначалися землю». 510] Відповідаючи, мовив йому Телемах тямовитий: «Сам, як захочеш, мій батечку любий, побачиш, – це серце Не осоромить, як висловивсь ти, отецького роду». Так він сказав, і Лаерт, душею радіючи, мовив: «Радість яка, який день мені випав, о милі богове! 515] Син мій з онуком моїм змагаються в доблесті нині». Стоячи обіч, сказала йому ясноока Афіна: «Сину Аркесія, між товариством усім найлюбіший! Зевсові-батьку й дочці ясноокій його помолившись, Списом своїм розмахнись довготінним і з силою кинь ним». 520] З словом цим міці йому надихнула Паллада Афіна. Зевса великого доньці він щиро тоді помолившись, Списом своїм розмахнувсь довготінним, і з силою кинув, І в міднощокий шолом Евпейтові прямо улучив. Списа не стримав шолом – пройняло його міддю навиліт. 525] З грюкотом впав він на землю, аж зброя на нім забряжчала. З сином своїм ясночолим напав Одіссей на передніх, І почали їх списами й дволезими сікти мечами. Всіх би побили й позбавили їх повороту додому, Коб не Афіна, Зевса егідодержавного донька. 530] Крикнула лунко вона і всіх зупинила відразу: «Гей, зупиніть, ітакійці, війну між собою жахливу! Годі вам кров проливать, розходьтеся всі якнайшвидше!» Мовила це їм Афіна, і острах блідий огорнув їх. Перелякалися так, що з рук у них випала зброя, – 535] Падало все в них на землю, коли їх богиня гукала. Бігли до міста усі, щоб тільки життя врятувати. Страшно крикнув ясний Одіссей, у нещастях незламний. Ввесь він напруживсь і кинувсь, немовби орел з височіні. Блискавку димно-сірчану метнув тоді з неба Кроніон, 540] Впала під ноги вона громовержця дочці ясноокій. До Одіссея звернулась тоді ясноока Афіна: «О Лаертід богорідний, удатний на все Одіссею! Годі, кінчай вже війни усім осоружної розбрат, Щоб громозвучного Зевса Кроніона більш не вгнівити». 545] Так сказала Афіна, і радо її він послухав. Потім у клятвах надійних уклала між ними угоду Зевса егідодержавного донька, Паллада Афіна, Ментора вигляд прибравши, з ним постаттю й голосом схожа. ПРИМІТКИ ПІСНЯ ПЕРША [Арабськими цифрами позначена нумерація рядків (віршів), римськими – пісні поеми. У квадратних дужках – номера сторінок видання] 2. Столиця троян – Іліон, або Троя. Про події десятого, останнього року боротьби за Іліон розповідається в «Іліаді» Гомера. 8. Гелій, або Геліос – бог сонця, Гіперіон – той, що ходить над нами (Геліос іменується так за ім'ям свого батька). 10. «…/ нам розкажи…» – Цими словами поет визнає, що й до нього існували перекази про пригоди Одіссея. Про попередників Гомера Арістотель так говорить у своїй «Поетиці» (IV): «До Гомера ми не можемо назвати нічиєї такого роду поеми, хоч, напевно, їх було багато». 11. «Інші…» – ахейські вожді, що воювали під Троєю. Про їх пригоди розповідала епічна поема «Повернення», яка не збереглася. 25. Гекатомба – жертва богам, яка складається із ста биків або овець; означає також взагалі багату жертву, в переносному розумінні – величезні жертви (війни, терор, пошесті). 35. Атрід – тобто син Атрея, Агамемнон, якого по поверненні з Трої, за переказом, убила його дружина Клітемнестра у змові з своїм коханцем Егістом. Розповідь про цю змову та про помсту Агамем-нонового сина Ореста (див. І. 35 і 40) лежить в основі драматичної трилогії Есхіла «Орестея». Іменування за предками батьківської лінії (так звані патроніміки) в гомерівську епоху свідчать про сталість патріархального укладу, що прийшов на зміну давньому матріархатові. 38. «Світлий дозорець» – епітет Гермеса, гр. аргейфонтес – дослівно – світлосяйний, бистрий, за іншими – губитель світла; пізніша народна етимологія цього епітета Гермеса, бога вітру і дощів, що затьмарюють чисте небо, дала початок переказу про вбивство Гер-месом Аргоса, і самому епітетові надано значення «аргосовбивця». [509] 44. «Ясноока Афіна» – власне, з ясно-синіми, гострозорими, видючими і вночі, як у сови, очима, що наводять острах своїм блиском. Цей рядок не раз повторюється пізніше, часом з незначними змінами, як авторська репліка перед початком мови Афіни. Аналогічні повторення реплік і окремих уривків тексту часто траплятимуться далі як своєрідний засіб епічної розповіді або як зроблена з тою чи іншою метою пізніша вставка. 50. «…на … пупі широкого моря» – тобто на острові посеред моря. 52. «Згубного донька Атланта» – німфа Каліпсо. 58. «…дим, що над рідним підноситься краєм…» – Відгук цих слів Гомера та старогрецького прислів'я – «Дим вітчизни нам любіший, ніж вогонь на чужині», – позначається в аналогічному вислові римського поета Овідія «Еі гашш раїгіае сіиісіз» («Понтійські послання»), в словах Чацького «И днм отечества нам сладок и приятен» (О. Грибоєдов, «Лихо з розуму»), в поезії Лесі Українки «Дим» – «Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий», в одному з сонетів М. Зерова – «Там зноситься Ітаки синій дим». 61-62. «Одіссей… одвертаєшся й досі…» – гра слів, що відтворює відповідну гру слів оригіналу. 68. Посейдон тут названий земледержцем; частіше він зветься землі потрясателем. Перший з цих епітетів стосується дуже давніх часів, коли Посейдон вважався богом землі та земної родючості, другий – пізнішої епохи, коли він став богом морської стихії. Про осліплення кіклопа Поліфема, що накликало на Одіссея гнів Посейдона, розповідається в пісні IX. 85. Острів Огігія – можливо, це не назва острова, а епітет, що означає – стародавній, одвічний (див. також прим, до VII. 245). 90. «Довговолосі ахеЬ. – Довгим волоссям відрізнялись не тільки вільні від невільників, а й знатні від незнатних. 99. «Спис… з наконечником мідним». – В гомерівську епоху майже не знали залізних виробів, а користувались переважно бронзовою або мідною зброєю та начинням. 101. «…донька всевладного батька» – тобто Афіна, яка, за міфологічним переказом, вийшла з Зевсової голови. 109-110. Стародавні греки пили переважно розбавлене вино, яке більше ніж наполовину змішували з водою в так званих кратерах (глиняний або й срібний посуд). Окличники, або оповісники скли– [510] кали на збори, стежили за порядком під час суду, прислуговували при жертвоприношеннях владарів, а також за їх столом. 153. Кіфара та схожа на неї формінга – струнні інструменти гомерівського часу, на яких грали вступ перед початком співу та заповнювали паузи між його частинами, тоді як самий спів виконувався без супроводу. 183-184. «Пливши… в місто Темесу, по мідь, а везу я залізо блискуче». – Торгівля гомерівських часів мала переважно міновий характер. 187. «…гістьми з твоїм батьком були ми взаємно». – Обопільна гостинність, так звана проксенія, була необхідною формою взаємної допомоги, бо за межами своєї вітчизни сподіватись на чийсь захист не доводилось. 202. «…не віщун я і з льоту пташок ворожити не вмію». – Ворожіння по льоту пташок було дуже поширене серед стародавніх греків, при цьому звертали увагу – звідки й куди летить пташка, якої вона породи тощо. 239. «Пагорб могильний над ним насипали б там всеахеї». – Серед багатьох грецьких племен гомерівської доби чільне місце належало ахеям, отже, збірне поняття всеахеї означало греків взагалі. Пагорб могильний, або так званий кенотаф, – насип у вигляді могили; його насипали для тих, хто загинув на чужині і не був належно похований [без поховання душа померлого, за віруванням греків, не потрапляла до АЗду (підземного царства) й не знаходила заспокоєння]. 241. «Гарпії ж нині його від нас одібрали безславно» – прислів'я про людину, яка без вісті пропала, побудоване на основі міфу про гарпій, крилатих потвор, що викрадають людей. 247. «Скільки їх тут не кермує, на цій кременистій Ітаці» – звукова гра оригіналу, зразки якої нерідко трапляються в поемі. 248. «Всі мою сватають матір і дім мій нещадно грабують». – В сватанні до жінки, про чоловіка якої двадцять років нема ніяких чуток, не вбачалося нічого злочинного, – ганебним було лише зухвале зловживання її гостинністю. 267. «Тільки в безсмертних богів лежить іще це на колінах» – приблизно відповідає нашому прислів'ю: «Надвоє баба ворожила». 319. «…богиня зникла, мов чайка…» – Афіна у вигляді чайки, морського орла або ластівки – відбиток амфібологічних уявлень [511] стародавніх греків, які нерідко шанували богів у вигляді тих чи інших тварин. 356-359. Ці рядки – виразне свідчення про патріархат в гомерівському суспільстві, коли влада в домі належала чоловікові. 431-432. «…двадцять за неї волів заплативши; в домі так само її шанував, як і жінку…» – Домашня худоба в гомерівському суспільстві становила мінову одиницю – за невільника платили від восьми до двадцяти биків. Становище придбаних таким способом челядників ще не було таким принижено рабським, як пізніше, – на них здебільшого дивились як на членів сім'ї. 441. «…причинила двері і ременем засув знадвору засунула тихо». – У дверях стародавніх греків не було ні замків, ні ключів, замикались вони на дерев'яний засув, як і в старожитних українських хатах. ПІСНЯ ДРУГА 1. «Ледве з досвітньої мли заясніла Еос розоперста» – епічна формула опису світанку, багато разів повторювана в поемі. 15. Герой – в первісному значенні – дух померлого, що впливає на живих; у Гомера – вождь, воєначальник, а також воїн, боєць, взагалі – славний муж. 19. Про загибель Одіссеєвих супутників у печері людожера кіклопа розповідається в IX пісні. 22. Для гомерівської епохи, на відміну від пізніших часів, характерною була повага до фізичної праці навіть у знатних родинах. 37. «…йому берло у руки вклав окличник…» – Берло (по-грецьки скептрон – скіпетр) – посох, жезл, знак гідності жерців, суддів, послів, окличників та владарів; на народних зібраннях вручався як ознака влади тому, хто забирав слово. 53. «Викуп за дочку». – За гомерівських часів жених повинен був принести весільні подарунки своїй нареченій та її батькові як викуп за неї; батько теж давав подарунки молодій як посаг. При цьому не зневажались і почуття нареченої («…щоб …видав її за того, кого схоче, хто буде їй любий»). 72. «Ахеї в наголінниках мідних». – Мідні наголінники захищали ноги бійців від поранень і були окрасою воїнського вбрання. [512] 95. Ткання й прядіння було звичайним заняттям стародавніх жінок; льняні тканини вважались розкішшю, доступною тільки заможним людям; простий люд носив одежу з грубої повсті. 120. Мікена, Тіро і Алкмена – жінки, що зрадили своїх чоловіків: Алкмена, дружина Амфітріона, породила від Зевса сина Геракла, Кефеєва дружина Тіро – двох близнят від Посейдона, міф про Міке-ну – невідомий. 132. «…сплатити віно Ікарію» – йдеться про пеню, яку чоловік повинен сплачувати батькові своєї дружини, повертаючи її до нього (або, як у даному разі, син, що виряджає свою матір-вдову до її батька) без поважних причин. 145. «…загинете ви без відомсти». – Замість загиблого батька Телемах мав право, за народним звичаєм, помститися на женихах за заподіяні ними збитки. 154. «І над домами направо й над містом кудись полетіли». – Стародавнє гомерівське місто, подібно до Мікен (та й до нашого Києва), поділялось на дві частини: високе місто, на пагорбі, де стояли будинки владущих (звідси й епітет Ітаки – здалеку видна), і нижнє місто, поділ, де жили нижчі верстви населення. 191. «…з поміччю птахів отих…» – Слово «отих» разом із відповідним жестом промовця вказувало на двох орлів, які щойно пролетіли над містом. 203. Еврімах говорить тут про відшкодування завданих женихами збитків у такому ж самому розумінні, як раніше говорив про це Телемах. 225. Ментора, Одіссеєвого друга, під виглядом якого Афіна допомагає Телемахові, треба відрізняти від Мента, тафійського вождя, що його вигляд вона прибирає в першій пісні (р. 105). Схожість, а разом з тим неоднаковість цих імен – один з доказів різночасного походження відповідних частин «Одіссеї». 271 – 280. Багаторазове повторення складів по, пе та ін. в оригіналі, що справляє враження нарочитої гри звуками, відтворюється і в перекладі: перейнявши, лугь, иевен, иодібним, локине, сиовниш. 290. Борошно ячне, з якого варили кашу, пекли коржі та хліб, маслини, олія, розбавлене водою вино та овочі й фрукти – звичайна їжа стародавніх греків. [513] 388. «Сонце тим часом зайшло, і тінями вкрились дороги». – Цей рядок часто повторюється в «Одіссеї», коли йдеться про закінчення дня. 432. «…богам… лили у зливання…» – Крім принесення в жертву биків, овець тощо, греки приносили й безкровні жертви у вигляді плодів, а також узливань (вином, медом, оливою, молоком і водою). ПІСНЯ ТРЕТЯ 2. Неба твердінь мідяна. – За уявленнями людей гомерівської доби, небо являло собою мідне або залізне склепіння. 5-6. « Чорних биків… різали в жертву…» – Биків та інших тварин чорної масті приносили в жертву підземним божествам, а також Посейдонові (див. прим, до І. 66), якого уявляли «в кучерях темних». 17. «Нестор – упокірник коней». – Саме владущі верстви, що були власниками коней, виставляли з-поміж себе колісничних бійців. 35. «Руки піднявши, вітали…-» – Стародавні греки вітали один одного, піднімаючи руку вгору або доторкаючись нею до плеча. 42. Зевс-егідодержавець. – Егіда – зроблений з козиної шкури щит Зевса, яким він здіймає грізні бурі і наводить жах на ворогів. Перша егіда, як розповідає міф, була зроблена для Зевса з шкури кози Амалтеї, яка згодувала його своїм молоком на острові Криті. В переносному розумінні егіда – захист, оборона, заступництво («бути під егідою»). 63. «Келих дводонний» – з двома заглибинами – зверху і знизу. 68. «Нестор, їздець староденний…» – В оригіналі, власне, – їздець геренський. Герен – місто в Еліді, де Нестор народився. Вірніше, проте, пов'язувати цей епітет із словом «герон» – старик. Інший епітет Нестора – «комонник старезний», тобто бадьорий старик, що може ще їздити верхи. 73. «Наче розбійники ті, що гасають по водних просторах». – Морський розбій та піратські наскоки на береги сусідніх грецьких племен були звичайною справою за гомерівських часів, і Нестор запитує про це без будь-якого докору й здивування. 109. «Еант войовничий» – один із двох героїв ахейських, відомих також під ім'ям Аяксів, син саламінського владаря Теламона (див. також прим, до XI. 543-551). 130-132. Грецькому війську, як розповідає міф, довелося зазнати багато лихих пригод, перше ніж воно повернулось додому. 135. «…гнів… ясноокої доньки батька всевладного» – тобто гнів Зевсової доньки Афіни, викликаний тим, що другий Еант, син Ой-лея (див. IV. 499), при взятті Трої збезчестив у храмі Афіни Кассан-дру, дочку троянського владаря Пріама. 136. «…розбрат вчинила вона між Атрідів» – тобто між синами Атрея – Агамемноном і Менелаєм. 137-138. «…поскликали на збори ахеїв проти звичаю, тоді, як за обрій вже сонце сідало». – Стародавні греки сходились на ради на міську площу дуже рано – о шостій або сьомій годині ранку, і громадські збори не повинні були затягуватись далі заходу сонця. 167. Син Тідея – Діомед, що силою і хоробрістю поступався тільки перед славетним Ахіллом. Діомед разом з Одіссеєм викрав з Трої палладій (зображення озброєного божества) і цим сприяв подоланню Трої. В переносному розумінні палладій – захист, оплот. 174. «…прорізати впрост до Евбеїморя середину…» – Греки звичайно плавали понад берегами та прибережними островами, – плавання напрямки вважалось дуже ризикованим. 189. Світлий син Ахілла – Неоптолем. 196-197. «Як воно добре… Помстився-бо він…» – Звичай кривавої помсти за часів родового устрою вважався святим обов'язком. 267. Співець – за роз'ясненням античних коментаторів, ім'я цього аеда – Демодок. 279-280. «Феб-Аполлон, що ласкавими з неба сягає стрілами…» – Наглу смерть людини в розквіті сил пояснювали втручанням богів: Аполлон убивав стрілою чоловіків, Артеміда – жінок. 332. «…відріжте бикам язики і вина намішайте…» – Йдеться про заключні моменти жертвопринесення. 372. Афіна у вигляді морського орла – див. прим, до І. 319. 378. Трітогенея – народжена біля лісового потоку Трітону. Цей епітет Афіни виводили також від слова «тріто», що нібито означало «голова», і перекладали – «із голови (Зевса) народжена». 455-463. Опис жертвопринесення, що починається з обсипання жертовної тварини зерном та спалення шерсті, зрізаної з її голови, і окроплення вівтаря її кров'ю; спаливши для вшанування богів деякі частини забитої тварини, решту ділили між собою і тут же справляли жертовну учту. 464-467. Дуже давній звичай, властивий гомерівській добі. [575] ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА 5. Син Ахілла, мужів переборця – Неоптолем (див. прим, до III. 189). 11 – 12. Мегапент народився від рабині – один з небагатьох випадків вживання в «Одіссеї» слова «раб, невільник». Див. ще XIV. 340; XVII. 323; XXII. 423; XXIV. 252. 73. Електр – янтар, який особливо цінували стародавні греки за його прозорість; пізніше вони називали електром сплав із золота і срібла. 92. Йдеться про вбивство Агамемнона. 123-125. Перелік служниць Єлени. 129. «…золота десять талантів». – Вага гомерівського таланту невідома. Бронзові злитки, знайдені в Фесті, важать до 40 кілограмів, вага егінського таланта – близько 37 кг. 198. «Кучеріми острижем…» – На ознаку трауру стародавні греки мали звичай відрізати пасмо волосся і присвячувати його померлому. Цей звичай був поширений і в післягомерівські часи. 208. Нитку життя, тобто долю людини, в старогрецькій міфології звичайно прядуть Мойри, богині людської долі (римські парки). Тут цю нитку пряде сам Кроніон, тобто Зевс. 221 та 228-230. «Зілля, що й біль погамує… в Єгипті, де плодоносна земля… родить багато зілля…» – У староєгипетській медицині відомий був «мемфіський камінь», прикладанням якого анестезували біль. Єгипет вважається першою вітчизною лікування рослинами, у протилежність стародавній Халдеї, вітчизні астрологів та ворожбитів, де лікували лише заклинаннями. 228. Полідамна і Фтон – подружжя, в якого Менелай жив у Єгипті. 232. «…усі-бо в краю тім із роду Пеана». – Пеан – гомерівський бог лікування. Єгиптян, які здавна добре зналися на лікувальних зіллях, вважали його нащадками. 246. «…ворожого міста». – Мається на увазі Троя. 261-262. Натяк на кохання до Паріса і викрадення ним Єлени, що викликало Троянську війну. 272. «Удерев'янім коні…» – За порадою Одіссея, греки спорядили під Троєю величезного дерев'яного коня, всередині якого сховались воїни, а самі відпливли, удаючи, ніби облогу Трої знято. Не– [516] зважаючи на попередження жерця Лаокоона, троянці внесли коня в Трою; ахейські воїни вночі вийшли з утроби коня й відчинили міські ворота грекам. Так було взято і зруйновано Трою. В переносному розумінні троянський кінь – підступний дарунок. 349. «морський… старець правдивий» – Протей (див. прим, до р. 400). 368-369. «…кривими гачками ловили рибу вздовж берега, – шлун-ки-бо голод їм мучив страшенний». – Гомерівські греки рибу їли тільки з голоду, в разі крайньої потреби. Тому-то й море, «багате на рибу», часто зветься в Гомера «безплідним». 400 і далі. Одіссеєва розповідь про подолання Протея та зрадливість його доньки Ейдотеї першоджерелом своїм має стародавні єгипетські міфи. В переносному значенні Протей – символ мінливості, спритності, невпійманності. 405. «…поріддя прекрасної доньки морської…» – тобто богині моря Амфітріти. 445. Амбросія – їжа безсмертя, якою боги, згідно міфів, живились і користувались для намащувань. 477. «…до Єгипту… ріки, що ллє з неба потоки» – тобто до Нілу, що розливається від дощів. 501. Скелі Гірейські були розташовані, за одними даними, недалеко від Евбеї, за іншими – біля острова Міконоса (в групі Кіклад). Взагалі наведений тут маршрут морської подорожі троянських героїв відбиває плутанину географічних понять у стародавніх греків. 506. Тризубець – рибальське знаряддя, атрибут влади Посейдо-на; тризубець служив для нього також чудодійним жезлом, щоб викликати морську бурю або заспокоювати її. 517. «…дераніше Фієст мав оселю…» – йдеться про острів Кітери недалеко від Пелопоннесу. Наведений тут варіант міфа про вбивство Агамемнона відрізняється від попереднього (див. прим, до І. 35), – ще одно свідчення про неодночасне створення різних частин «Одіссеї». 563-564. Рівнина Еаісійська – за віруванням греків, поля блаженних, загробна країна десь за межами населеного світу, куди боги нібито переносять своїх обранців, щоб дарувати їм безсмертя. Рада-мант – один з осельників Елісійської рівнини, славний своєю справедливістю. [517] 569. «…доводишся Зевсові зятем». – Менелаєва дружина Єлена була дочкою Леди й Зевса, що поєднався з нею в образі лебедя. 617. Коментатори «Одіссеї» здавна вважали, що ім'я Федім, яке означає «світлосяйний, славетний», є лише епітет сідонського владаря, справжнє ім'я якого – Собал (одне з фінікійських складених імен з основою «баал» – володар). В «Одіссеї» згадується ще одне ім'я сідонського владаря – Арібант (XV. 426). 621-624. Опис спільного бенкету, що його, очевидно, готували вскладчину. 640. Перша згадка про свинопаса, якого тут не названо на ім'я. Йдеться про Евмея, звання якого, з додатком епітетів – богосвітлий, пастухів розпорядник, починаючи з пісні XIV, так часто згадуватиметься в поемі, що й справді не буде потреби називати його на ім'я. 680. «Щойно ступив на поріг він…» – Це не значить, що до покоїв Пенелопи треба було сходити вниз, адже жіноча половина – це верхні покої; проте поріг у кожних дверях взагалі був настільки високий, що його треба було переступати, високо піднімаючи ногу, або ж виходити на поріг і сходити з нього; він міг також служити зручним сидінням (порівн. р. 718). 743-744. «Хочеш – безжальною вбий мене міддю, вижени з дому мене…» – Евріклея запевняє, що готова прийняти як не смерть, то вигнання з дому, якщо скаже неправду. Так читають це місце нові дослідники (Берар), замість «залиши мене в домі», що було б позбавлено всякого смислу. 756. Аркесіад – тобто син Аркесія, Лаерт, Одіссеїв батько. 761. «Всипала в кошик ячменю…» – Ячмінь заміняє Пенелопі жертву. 797. Деякі коментатори (Арістарх) вважають, що Іфтіма – не ім'я, а епітет, який означає – «поважна», «шановна». 834. Темна оселя Аїда – підземне царство тіней. ПІСНЯ П'ЯТА 1. Тіфон – старший брат троянського владаря Пріама, коханець богині світання, розоперстої Еос. Вона випросила у Зевса Тіфонові безсмертя, але забула попросити вічної юності, і Тіфон став невмирущим старцем; звідси приказка – жити довше самого Тіфона, тобто досягти глибокої старості. Тіфона (або, як часто пишуть, – Тіто-на) треба відрізняти від гіганта Тіфона (Тіфаона, Тіфоея). [518] 43. Гонець світлосяйний – епітет Гермеса, див. прим, до І. 38. 50. «І, обминувши Перею…» – На підставі нових досліджень, замість назви «Піерія» (місцевість на північ від Олімпу, в Фракії, де нібито жили музи, так звані піеріди), читаємо «Перея» – місцевість у Фессалії, недалеко від гори Олімпу, на якій жили грецькі боги і з якої Зевс послав Гермеса до німфи Каліпсо. Етер, або ефір – надхмарний простір під небесним склепінням. 51. Гермес у вигляді чайки – див. прим, до І. 319. 163. Пліт – тобто примітивне судно. Плотом (гр. «схедіа») у давньогрецькій поезії часто називали судно взагалі. 184-185. «Будьте ж ви свідками… Стіксові води…» – Клятва водами підземної річки Стіксу вважалась найбільшою з клятв, священною для богів і для людей. 250. Судна вантажні. – Мореплавство стародавніх греків знало два види суден: «довгі кораблі», що призначались для швидких переходів, отже, мали видовжену, гостроконечну форму з нешироким дном і довгими бортами, щоб умістити якнайбільше гребців, і «круглі кораблі», для перевезення вантажів, з широким дном і великим, містким трюмом, що надавало судну майже сферичної форми. 272-275. Морські плавання греки провадили без компаса, орієнтуючись на зорі. Серед перелічених тут сузір'їв найважливішим для грецьких моряків було сузір'я Арктос, або Ведмедиці – Велика й Мала, що ніколи не заходять за обрій північного неба («…до купань в Океані-ріці не причетний»). В стародавній Греції, як і тепер на Україні, Арктос ще називали Возом, бо збирання врожаю і перевезення його на великих чотириколісних возах провадилося у них саме тоді, коли це сузір'я стоїть у небі найвище. 277. Острів німфи Каліпсо, за Гомером, містився на крайньому заході відомого стародавнім грекам світу – недалеко від теперішнього Гібралтару. Отже, вертаючись додому, Одіссей прямує на схід, і сузір'я Віз лишається в нього весь час ліворуч. 283. Пагори Солімські – узвишшя в західній частині Малої Азії, за назвою племені солімів. 295-296. В гомерівську епоху знали чотири вітри відповідно до чотирьох сторін світу: східний вітер – Евр; західний – Зефір, здебільшого м'який і теплий, але часом дощовий, непогожий; південний вітер – Нот, що приносив дощі й тумани; північний – Борей, хо– [519] лодний, зимовий вітер. Владарем вітрів вважався Еол – про перебування Одіссея у нього в гостях розповідається в X пісні. 310. Син Пелея – Ахілл, за тіло якого під Троєю точився бій з участю Одіссея. 333-353. Прихована гра слів, побудована на протиставленні імені Левкотеї, білої богині, чорній хвилі, в яку вона поринає. 346. Намітка – тобто хустка з пов'язкою на голові у грецьких жінок, щоб можна було прикривати обличчя, наче серпанком. 445. «Зглянься, хто б ти не був, володарнії» – За віруванням греків, у кожній річці жив однойменний з нею бог. Не знаючи назви річки, до якої приплив Одіссей, він не знає, як назвати її божественного владаря. 488-490. Тут ідеться про давній спосіб видобування вогню, коли нове багаття запалювали від приску старого. ПІСНЯ ШОСТА 3. Земля феакійців – Схерія, куди вони переселилися з такої ж міфічної Гіпереї, розташована недалеко від казкової країни кіклопів. 37 та 58. «Мулів велить запрягти…-» – В гомерівську епоху греки знали повози двох типів: легкі, запряжені кіньми, колісниці на двох невеличких колесах – для подорожувань, перегонів та боїв, і важкі, запряжені мулами вози на високих, міцних колесах – для перевезення вантажів. 74. Гомерівські греки носили вбрання двох типів: хітон – натільну одіж, переважно льняну, і поверх неї надягали хлайну – теплий шерстяний плащ, або фарос – полотняне покривало; верхній плащ, який звався гіматій, являв собою довгу тканину, перекинуту через ліве плече й закріплену над або під правим. 91-92. «Плаття… в ямах топтали…» – За гомерівських часів жінки прали білизну, топчучи її ногами. 105 та 123-124. Німфи – нижчі божества, що жили, за віруванням греків, у морях (нереїди), в річці Океані (океаніди), у водах на суходолі (наяди), в полях і луках (лимоніади), в долинах (напеї), в горах (ореади), в лісах (алсеїди), на деревах (дріади) тощо – як втілення відповідних сил природи. Мистецтво зображало їх у вигляді прекрасних дів, нагих і напіводягнених. [520] 159. «Хто, перевищивши інших дарами, введе тебе в дім свій». – Йдеться про викуп, який дає молодий батькові дівчини, беручи її заміж. 207-208. «…під захистом Зевса самого всі подорожні і вбогі…» – Зевса вважали покровителем гостинності, звідси епітет – Зевс «гостинний» і «гостям супутник» (див. IX. 271). 221-222. Одіссей виявляє незвичну для гомерівських часів соромливість (див. прим, до III. 464). 288. «Вільно б з мужчинами зналась раніше відкритого шлюбу». – Гомерівські дівчата жили при батьках досить замкнуто. З'являтись на вулиці із стороннім мужчиною вважалось для них непристойним. 310. Припадання до колін та обнімання їх (див. також VI. 142) – один із видів уклінного прохання. Звертання до авторитету господині дому Арети – слід давнього матріархату, коли жінці належала керівна роль у житті роду й сім'ї. 329. «…боялась вона свого дядька» – тобто Посейдона. ПІСНЯ СЬОМА 54-55. Арета, дружина Алкіноя, як видно з цих рядків, доводилась йому сестрою. Це не порушувало найдавнішого звичаєвого права, адже сам Зевс і Гера теж були брат і сестра. Проте далі (рр. 61-65) Арета змальовується як племінниця Алкіноя – явний слід пізнішої епохи, коли шлюб рідних брата й сестри стали вважати кровозмішанням. 59. Плем'я казкових велетнів-гігантів, за переказом, повстало проти богів, але було переможене ними і скинуте в підземне царство. 86-89. В домах заможних греків двері й навіть пороги оббивали золотими, срібними й мідними платівками, так само як стіни оббивались міддю. Темно-синя сталь – особливий емалевий сплав темно-синього кольору, відомий ще в мікенську епоху. 103. В заможних домах гомерівської епохи кількість слуг-не-вільників звичайно була невелика. Круглу цифру «п'ятдесят слу-жебних жінок» треба сприймати як епічну умовність. [521] 137-138. Осяйний дозорець – Гермес. Йому робили узливання перед сном, бо він нібито усипляв людей, доторкаючись до їх очей своїм жезлом, і вночі був охоронцем спокійного сну. 146. Цей рядок перекладено за виправленим текстом, замість традиційного «…Арето, ясна Рексенора божистого донько». 153. «…край вогнища хатнього сів він на попіл-». – Хатнє вогнище – священне місце в домі, осередок культу домашніх богів. Сідати на попіл було ознакою найукліннішого прохання. 197. Прялі суворі – Мойри, богині людської долі: одна з них пряде нитку життя людини, друга, натягуючи нитку, визначає строк життя, і третя, перерізаючи нитку, припиняє життя людини. 245. Ім'я німфи Каліпсо (буквально «та, що ховає»), можливо, семітського походження. 259. Число сім вавилоняни вважали священним числом. 321. Острів Евбея міг здаватися дуже далеким тільки для малоазійських греків, для жителів грецького континенту – це один з найближчих островів. ПІСНЯ ВОСЬМА 18. Син Лаерта – Одіссей. 64. Грецькі народні співці – аеди, або рапсоди – були здебільшого сліпі, сліпцем вважали й самого Гомера. Так само й українських лірників та кобзарів ми уявляємо переважно сліпими. 79. Піфійський храм Аполлона у Дельфах побудовано на тому місці, де, за переказом, Алоллон убив потворного змія Піфона; дельфійське святилище звали Піфо, а жриць, які в ньому пророкували, піфіями. 82. «Початок нещасть» – йдеться про Троянську війну. 111 – 115. В переліку феакійських юнаків майже всі імена пов'язані з морською справою, так само як і ім'я самої Навсікаї або її діда Навсітоя; обидва імені походять від грецького слова навс – корабель, Акроней – той, що спереду корабля, Окіал – той, що біжить по морю, Елатрей та Еретмей – весляри, гребці; Навтей – корабельник, Прімней – стерничий, Амфіал та Анхіал – ті, що живуть по обидві сторони моря, Анабесіней – той, що виходить на корабель, Фтоон – швидкий, Поліней – багатокорабельний, Тектонід – [522] син кораблебудівника, Евріал – належний до широкого моря, На-вболід – вимірювач морських глибин або корабельний списник. 124. В «Іліаді» (X. 351-353) трудова витривалість мулів порівнюється з працездатністю волів: коли пара мулів і пара волів починають разом кожна свою борозну, мули, звичайно, приходять першими. 161-164. Морську торгівлю за гомерівських часів провадили переважно фінікійські купці, грецькі владущі верстви ставились до неї презирливо. 168-175. Ідеалові гомерівської людини, яка величалася «вродою, розумом бистрим, своїми ділами» («Іліада», І. 115), не відповідає відбита в цьому рядку «Одіссеї» підміна «діла» «красномовністю» – ознака значно пізнішої епохи і ще одне свідчення різночасного походження окремих частин поеми. 219-228. «Перемагав мене лиш Філоктет… біля Трої…» – Цю згадку про лучні змагання під Троєю, очевидно, теж пізнішу вставку, важко погодити з кінцевими рядками VIII пісні (рр. 577-586), де ніхто ще не знає про участь Одіссея в Троянській війні. 266-369. Ця велика вставка, після якої продовжуються танці та ігри феаків, здавна зветься розповіддю «про перелюбство» Арея й Афродіти. 288. Кітерея – епітет Афродіти за назвою острова Кітери, біля якого вона, за легендою, народилась із піни морської і де було місце її давнього фінікійського культу. Цей епітет, взагалі не властивий гомерівському епосові, знаходимо ще тільки в пісні XVIII. 193. Мабуть, обидва ці місця – пізніші вставки. 318-319. Звичаєве право дозволяло чоловікові, якого зрадила дружина, повернути її батькові і стягнути з нього заплачений за неї викуп. 326 та 343. Описаний у цих місцях, а ще раніше в «Іліаді» (І. 599), нестримний, громоподібний регіт олімпійських богів здобув назву «гомеричного сміху». 348. Йдеться про відшкодування за образу. 361-363. Арей і Афродіта тікають туди, де були найголовніші місця їх культу; Фракія – країна, де особливо шанували Арея. Пафос – місто на острові Кіпрі з відомим храмом Афродіти. Проте за гомерівських часів Кіпр не належав грекам, і згадка про нього – ще одне свідчення, що розповідь «про перелюбство» – пізніша вставка. [523] 443-445. Попередження Арети – натяк на викрадення Еолового міха з вітрами, про що мова йтиме далі (X. 20-47). 492-520. Про епізод з троянським конем розповідають так звані поеми епічного циклу, що виникли пізніше гомерівських. Про падіння Трої розказують поеми «Зруйнування Іліона» та «Мала Іліада». ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА 62-63. Не раз повторюється як своєрідний рефрен (рр. 105, 565 – 566 і далі). 65. «…викликали по тричі ми кожного…» – Триразове викликання вбитих становило обряд прощання з ними, щоб допомогти їхнім душам вернутись до вітчизни, у спеціально споруджені могили-ке-нотафи (див. прим, до І. 239). 101. «…лотоса ласо споживши…» – Звукова гра слів лотоса – ласо відтворює гру слів оригіналу, де слово «лотос» зіставлено із словом «лантано» – забувати (звідси й уявлення про лотос як квітку, що дає забуття). 108-109. «Ні ораниці не орють вони… в них і без оранки… все виростає». – Відтворення гри слів оригіналу. 116-119. «…острівець невеликий… там без ліку диких пасеться кіз…» – Можливо, це острів Капрі (буквально «козиний»), розташований біля Неаполя, недалеко від вулканічної Сицилії, яку слід розуміти під казковою країною кіклопів (буквально – «круглооких»). 125. «…кораблів із червоними грудьми…» – ніс корабля фарбували, звичайно, червоним суриком, а боки смолили, звідси й епітет корабля – «чорний» або «чорнобокий». 213. Бесаги – тобто шкіряні мішки, що їх брали з собою в подорож стародавні греки, щоб зберігати вино. 270. Зевс вважався покровителем подорожніх, що просять захисту і пристановища (див. прим, до VI. 207-208). 359. Амбросія – див. прим, до IV. 445. Нектар – напій богів, що давав їм безсмертя і вічну юність. ПІСНЯ ДЕСЯТА 7. «Замужем дочки його були за своїми братами». – Одруження синів Еола з рідними сестрами – відбиток дуже давньої, порівнюючи з гомерівськими часами, групової форми шлюбу. [524] 86. «Близько-бо сходяться там дня і ночі розбіжні дороги». – Тут відбито відомості стародавніх греків про так звані «білі ночі» на півночі. Очевидно, країна лестригонів з її короткими літніми ночами – найбільш віддалене на північ місце Одіссеєвих блукань. 135. Острів Еея. – В «Телегонії», останній з поем троянського циклу, яка до нас не дійшла, розповідалося, що Кіркея породила від Одіссея сина Телегона («народжений далеко»), який, шукаючи батька, прибув на острів Ітаку. Одіссей збройно виступив проти прибулих чужоземців і був смертельно поранений рукою Телегона. Довідавшись про те, що він убив свого батька, Телегон забрав з собою на Еею Пенелопу, з якою потім одружився, і Телемаха, дружиною якого стала Кіркея. 190-192. Натяк на тумани, під час яких ні по сонцю, ні по зорях, по яких орієнтувались мореплавці, не можна встановити, де схід, а де захід. 222. Грецькі жінки працювали за верстатом не сидячи, а ходячи навколо нього (див. рр. 226-227). 235. Світле прамнейське вино – з виноградників гори Прамни на острові Ікарії (є ще однойменні міста біля Смірни та на острові Лесбосі). 280. Греки вітались, не подаючи один одному руку, а лише торкаючись нею плеча (див. прим, до III. 35). 302. Світлий дозорець – епітет Гермеса (див. прим, до І. 38). 305. Молі – назва якогось чудодійного зілля або цілющого коріння. Це назва, можливо, не грецька, тому Гомер і відносить її до «мови богів». 350-351. Дочки гаїв, джерел і потоків – німфи (див. прим, до VI. 105). 441. «Хоч він і родичем був мені близьким». – Еврілох був небожем Одіссея. 469. «…Ори пройшли своє коло…» – Ори – богині, що доглядали порядку в природі та змінювали пори року. 492 – 495. Тіні померлих у підземному царстві, за віруванням стародавніх греків, були позбавлені здатності мислити. Лише тінь фіванського віщуна Тіресія (який фігурує живим у трагедії Есхіла «Едіп-цар») зберегла непорушним свій розум і дар віщувати майбутнє. [525] 513-514. Ахерон, Кокіт, Піріфлегетон, Стікс – річки в підземному царстві мертвих. 518. Опис жертовного обряду для виклику померлих, про який розповідається в пісні XI. ПІСНЯ ОДИНАДЦЯТА 14. «…країна людей кімерійських…» – в уявленнях греків про цей народ відбито неясні відомості про найдальші північні краї з їх полярними ночами. 38 – 43. Цей опис «блідого жаху» й болю за віднятих смертю та війною, особливо в юному віці, привертав увагу поетів, починаючи з античності; так, уже Вергілій відтворив його в «Георгіках» та в «Енеїді». 102. Йдеться про осліплення Поліфема (IX пісня), що накликало гнів його батька Посейдона на Одіссея та його супутників. 107. Міфічний острів Трінакія, де паслись священні бики Геліо-са, – місце наступних пригод Одіссея (XII. 260 і далі). Трінакія буквально – тризубець. Майже так само називали стародавні греки Сицилію – Трінакрія (буквально – трикутник). Пізніше ці назви ототожнювались. 134-135. Як здійснилось віщування Тіресія про легку смерть Одіссея, – розповідається в післягомерівській поемі «Телегонія». 186. Натяк на не властиві гомерівській добі форми судочинства – очевидно, пізніша вставка. 235-386. Перелік жінок, що фігурують у грецьких міфах. 271-280. Міф про Едіпа, що вбив свого батька й одружився з своєю матір'ю Епікастою (за іншими – Йокастою) – став основою трагедій Софокла «Едіп-цар» та «Едіп в Колоні». 287-297. Вродливу Перо, сестру Нестора, батько, пілоський владар Нелей, обіцяв видати за того, хто приведе йому стадо фесса-лійського державця Іфікла. Це зробив для Біанта, який сватався до Перо, брат його Мелампод – засновник культу Діоніса, «віщун бездоганний», що розумів навіть мову тварин. Про чудеса, які творив Мелампод, розповідає приписувана Гесіодові поема «Меламподія». 299-300. Кастор і Полідевк (рим. Поллукс) – сини Леди: Полі-девк, народжений від Зевса, був безсмертний, а Кастор – син Тінда-рея – звичайна людина. Після смерті Кастора Полідевк уділив йому [526] половину свого життя, і відтоді брати жили, поперемінно вмираючи й воскресаючи. Так ці брати Діоскури (тобто діти Зевса) стали зразком братньої дружби, – про них згадується і в уривках з «Кіпрії» (поеми троянського циклу), які збереглися. Сузір'я Близнюків названо так на честь братів Діоскурів. 315-316. Осса і Пеліон – гори недалеко від Олімпу, що здавна вважався оселею богів. У цих рядках відбивається пізніший погляд на Олімп, як лише на перший ступінь до оселі богів у небі. Вергілій відбив це в «Георгіках». 318. «Син Зевса і пишноволосої Лети» – Аполлон. 326-327. Мера – супутниця Артеміди, убита нею після того, як вона породила Локра від Зевса; Клімена – дружина Філака й мати Іфікла; Еріфіла – дружина Амфіарая, мати Алкмеона, підкуплена Полініком, сином Едіпа, умовила Амфіарая взяти участь у поході на Фіви, наперед знаючи, що він не вернеться живий, – за це була убита Алкмеоном. 382. Товаришами Одіссея Гомер весь час називає його супутників на кораблі. Тут мова йде про бойових товаришів Одіссея з боїв під Троєю – про Ахілла, Еанта та ін. 384. Йдеться про Агамемнона, якого вбила Клітемнестра. 412-456. Весь цей уривок з сатирою на жіночу зрадливість та грубуватістю висловів – данина смакам пізніших слухачів гомерівських поем. 471. Еакід – тобто внук Еака, син Пелея, Ахілл. 489. В цій славетній репліці Ахілла є слово, про яке здавна сперечаються коментатори і якого більш ніде нема в Гомера; це слово «епарурос» – батрак. 492. Благородний син Ахілла – Неоптолем. 523. Йдеться про троянського коня (див. прим, до IV. 272). 539. Асфодел. – Підземні луки в міфічному царстві мертвих заквітчані асфоделом (рід лілеї). Цій квітці належало почесне місце в старогрецькому заупокійному культі. 543-551. Про Еанта див. прим, до III. 109. Гнів Байтової тіні на Одіссея сягає ще їх земного суперництва, що призвело до смерті Еанта. Коли Фетіда, мати Ахілла, після його загибелі під Троєю пообіцяла синову зброю тому, хто найхоробріше відбивав його тіло від троянців, претендентами на нагороду виступили Еант і Одіссей. Для безстороннього розв'язання справи вирішили підслухати думку [527] ворогів. Троянські дівчата, які сперечались на цю тему під впливом Афіни, дали перевагу Одіссеєві. Ображений Еант збожеволів і покінчив самогубством. 565 – 600. Тут відбиваються інші, пізніші уявлення про загробне життя, – померлі не позбавлені тіла й людських почувань. 577. Пелетр, або плетр – міра площі, приблизно 0,087 гектара. 593-600. Сцена важкої і безплідної праці Сізіфа, з її характерним уповільненим ритмом. 601-604. Ще один зразок пізніших уявлень греків – злиття образів Геракла-героя, тінь якого перебуває в підземнім царстві, і Ге-ракла-бога, що з дружиною, богинею молодості Гебою, живе серед небожителів. 621. Гірший муж – мікенський владар Еврістей, для якого Ге-ракл зробив свої дванадцять подвигів і в числі їх – викрав триголового пса Кербера з підземного царства. ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА 39. Тут мова йде, як вважають коментатори, про південно-західне узбережжя Італії, навпроти острова Капрі. 61. Скелі блуденні – міфічні скелі, розташовані близько Мессін-ської протоки між островом Сицилією та італійським узбережжям; вони то розсуваються, то зближаються і тоді розвалюють кораблі, що поміж ними пропливають. Кіркея дає на вибір Одіссеєві дві дороги – поміж блуденних скель та поміж Скілли й Харібди (див. далі); Одіссей вибирає останню. 69-72. Поет згадує тут міф про похід Ясона та інших аргонавтів (від назви корабля «Арго») до Еета, владаря Колхіди (Кавказьке узбережжя Чорного моря), по золоте руно. 85 та 104. Міфічні страховиська Скілла й Харібда, як пояснювали ще античні коментатори, жили одне проти одного в Мессінській затоці. 124. Кратеїда (сильна) – мати жахливої Скілли. 129-136. Сім черід худоби й сім овечих отар, по півсотні голів у кожній (корови і вівці символізують дні і ночі), – міфологічний образ п'ятдесяти тижнів, що становлять грецький місячний рік, на алегоричність якого звернув увагу ще Арістотель. Цей образ трохи інакше відтворено в загадці Клеобула, одного з семи грецьких муд– [528] реців: «в одного батька (рік) є дванадцять синів (місяців), які мають тридцять білих дочок (дні) і тридцять чорних (ночі), що весь час умирають і воскресають». (За іншими відомостями, ця загадка пов'язується з ім'ям поетеси Клеобуліни, дочки Клеобула з Лідії.) 253. Грецькі риболови поміж гачком і волосінню прикріпляли рогову трубку, щоб риби не відгризли його разом з приманкою. 317-318. Кожен красивий грот або печеру поетична фантазія греків заселяла вродливими німфами. 343. Для стародавніх греків принесення жертви богам, по суті, становило спільну з ними учту. 357. Не маючи під руками потрібного в жертовному ритуалі ячменю, супутники осипали жертовну тварину дубовим листям. ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА 14-15. «…а потім, з народу зібравши, своїми втрати повернем». – Покриття витрат за рахунок мас – яскраве свідчення експлуатації їх аристократією, що народжувалась. 77. Камені з пробитими в них дірками – причали, до яких прив'язували линвами корабель, обернений до берега кормою. 81. (Див. прим, до VI. 37 та 58). Греки гомерівських часів не запрягали в вози більше двох-трьох коней, – порівняння з четвернею – відбиток пізнішої доби. 92. Цікавий контраст поміж тяжкими переживаннями Одіссея, його бажанням побачити хоч би «дим, що над рідним підноситься краєм» (І. 58), до якого він поривався цілих двадцять років, – і сном Одіссея перед самим порогом своєї вітчизни, якої він, ставши на її берег, не впізнає (р. 188). 105-107. Камінні амфори та кросна – мабуть, відповідної форми сталагміти й сталактити в одній з печер. 130 та 140-142. Посейдон – один з найдавніших богів грецької міфології, шанований ще до приходу дорійських завойовників. Фе-акійський владар Алкіной вважався внуком Посейдона, отже, феаки «рід свій славетний від нього виводять». 155-157. Схожа на корабель скеля й досі стоїть біля острова Корфу – колишньої Керкіри, яку давні коментатори вважали на цій підставі за острів феаків, що в Гомера має назву Схерії (р. 160). [529] 246. «…пасовиська для кіз і свиней тут чудові». – В традиційному тексті «Одіссеї» та й у більшості перекладів читаємо – «для кіз і биків». Це суперечить ясній вказівці Гомера (XIV. 100 – 108), що на скелястій Ітаці, позбавленій хороших пасовищ, паслись тільки кози та свині, а череди корів та інші стада випасались на суходолі. Підміна свиней на биків у цьому рядку, як зауважує В. Берар, була допущена, мабуть, з метроритмічних міркувань. 259-271. Розповідаючи вигадану історію про себе, Одіссей вводить в неї епізод кривавої помсти, яка за гомерівських часів вважалась звичайним, анітрохи не ганебним ділом. 377. Ахейські женихи домагались руки Пенелопи три роки – з того часу, коли довідались, що інші герої (Нестор, Менелай, Ага-мемнон) вернулися з-під Трої, а Одіссей пропав без вісті. 388. «…з Трої… світлу намітку зривали…» – тобто руйнували її мури. 412. Спарта завжди славилась красою своїх жінок. 424. «5 домі Атріда» – тобто у Менелая. ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА 31. «…присів перед ними…» – Цей спосіб заспокоювати собак вважався у стародавніх греків і римлян одним з кращих. 55. Ім'я Евмея названо тут уперше. Поет звертається до нього тут і далі в другій особі, наче до присутнього серед слухачів (так звана апострофа). Таке ж звертання є ще в «Іліаді» до Патрокла, а також до Менелая й Антілоха. Цей епічний прийом, по суті, й досі не з'ясований, пояснюють особливою симпатією поета до цих персонажів. 85. За гомерівських часів торгове мореплавання часто сполучалося з піратством та торгівлею невільниками. 100-107. З опису багатств, які мав володар Ітаки Одіссей, можна уявити, що являли собою гомерівські державці. 144. Евмей тут уперше називає ім'я Одіссея. 204. Кастор, син Гілака, вигаданий батько Одіссея. 232. Військовий вождь мав право відібрати собі частину з загальної здобичі раніше, ніж її розподіляли жеребками. 247. Торгові зв'язки між Єгиптом і Критом існували уже в кри-томікенську епоху. [530] 263-265. В основі вигаданої розповіді Одіссея лежать справжні історичні спогади про напади морських народів на Єгипет, засвідчені писемними пам'ятками стародавнього Єгипту. Цілком імовірно, що це були жителі Криту, так само, як і ті люди з півночі, що наймались до єгипетських фараонів. 283-284. Хибне уявлення про те, ніби єгиптяни боялись грецьких богів, було властиве грецьким авторам також і в пізніші епохи. 316. Ім'я Федон означає бережливий, жалісливий. 324. Техніка добування і обробки як золота, так і інших металів була в гомерівську епоху настільки примітивна й важка, що всі метали цінились дуже високо. Особливо виділяє Гомер «ретельно оброблене, куте залізо». 327-328. В Додоні був відомий оракул Зевса. Додонські жерці, що спали на голій землі біля славетного дуба («Іліада», XVI. 235), віщували з шелесту його листя. 379. Етоліець – житель Етолії (західна частина середньої Греції). 399. Скидання зі скелі – один із способів страти у стародавніх греків. 482. Пояс блискучий – бойова запона з шкури або повсті, покрита металевими платівками для прикриття живота і стегон; надягався він під броню і спускався до колін. ПІСНЯ П'ЯТНАДЦЯТА 1. Початок безпосередньо пов'язується з закінченням пісні XIII. Дія відбувається одночасно з дією пісні XIV. 16. Батько Пенелопи – Ікарій; про братів її ніде більше не згадується. 33. Афіна радить Телемахові плисти не найближчим шляхом від Еліди до Ітаки, де на нього в протоці жде засідка, а вздовж узбережжя Акарнанії, щоб підійти до Ітаки з півночі. 134. За гомерівських часів під час бенкетів за столами сиділи, а не возлежали, як у пізнішій Греції та Римі. 160. З'явлення орла праворуч було доброю ознакою. Спостерігаючи літ птахів, повертались обличчям на північ, отже, праворуч був схід – країна світла і успіхів. Менш поширеним було ворожіння з голосу птахів або з їх породи. [531] 249, 254. Поліфід – син Мантія, онук Мелампода; міф про. його сварку з батьком відомий тільки з цих рядків «Одіссеї». Гіпересія – місто на півночі Пелопоннесу. 272-278. Теоклімен боїться родової помсти, але не криється з тим, що вбив людину. 295-297. Круни, Халкіда, Фея – місцевості в Еліді. 299. Йдеться про так звані Ехінадські острови біля узбережжя Акарнанії. 301. Розповідь знов повертається до Одіссея, що залишався в хаті Евмея (див. XIV. 523). 356. Дружина Лаерта – Антіклея (див. XI. 85). 388. «…в дім цього мужа» – тобто в дім Лаерта. 403-404. Сирія, Ортігія – міфічні острови. 415-416. Фінікійські купці, як відомо, провадили мінову торгівлю. 526. «Яструб, провісник швидкий Аполлонів…» – Швидкокрилі соколи та яструби вважались власністю Аполлона, тоді як величний орел належав Зевсові. ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА 34-35. Подружнє ложе користувалось у стародавніх греків такою пошаною, що в разі смерті одного з подружжя і нового шлюбу однієї з сторін те ложе залишалось недоторканим. 75. Вдови, які не виходили вдруге заміж, користувались загальною пошаною. 207. Афіна, яка народилася з голови Зевса, вийшовши з неї в повному озброєнні, – богиня-войовниця, – вважалась і богинею воєнної здобичі. 247-252. Загальна кількість перелічених тут женихів дорівнює 108, а коли додати до них ще названих тут челядників тощо, то й значно більша, – тоді як чоловічий покій (мегарон) гомерівського дому, судячи з руїн у Мікенах і Тірінті, вміщав щонайбільше чоловік п'ятдесят. 269. Справа Ареєва – тобто бойова сутичка. 288-290. Від вогнища та від жаровень, якими гомерівські греки опалювали й освітлювали приміщення, в ньому бувало димно. [532] 381-382. Народні збори мали право прирікати винних на вигнання з рідного краю. 421-433. Антіноїв батько Евпейт взяв колись участь у грабіжницькому нападі тафійців (сусідів Ітаки з суходолу) на феспротів. ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА 199. «Дав йому й палку Евмей…» – в ориг. – скіпетр, – палка, яку в Гомера носили пастухи, і старці, й окличники, і судді, й жерці, і навіть владарі (порівн. прим, до II. 37). 207. Неріт, Ітак і Поліктор – сини Птерелая, що з Кефалонії переселилися на острів Ітаку. Ім'ям одного з них став зватися цей острів, ім'ям другого – гора в північній його частині, ім'ям третього – місцевість Полікторіон. 323. «…дні рабської долі…» –див. прим, до IV. 11 – 12. 339. «Сів на порозі обтесанім…» – В оригіналі говориться про ясеновий поріг, але це, очевидно, пізніша прикраса, бо пороги в Гомера скрізь кам'яні. 441. «…до праці гіркої примусили…» – один з численних випадків звукової гри оригіналу. 443. Згадка про Дметора, що силою захопив владу на Кіпрі, як і розповідь про пригоди в Єгипті, мабуть, пізнішого походження. Взагалі в піснях з XVII по XX пізніших вставок дуже багато. 541. «Голосно чхнув Телемах…» – Чхання стародавні греки вважали за добру ознаку, тим-то й Пенелопа у відповідь на Телемахове чхання радісно засміялась. ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА 6-7. Жебрака Арнея, що був на побігеньках у женихів, жартома називали Іром, виводячи це іронічне прізвисько від імені вісниці богів Іріди. 28-29. На Кіпрі, кажуть, був звичай вибивати зуби свиням, захопленим у шкоді на чужому полі. 77. «Підперезали» – тобто оголили до пояса, бо бійка навкулачки відбувалася з відкритою верхньою частиною тіла. [533] 139-140. Завдяки взаємодопомозі членів роду стародавній грек, навіть допустившись безрозсудства й злочину, не боявся за свою особисту безпеку. 158-162. Афіна подає Пенелопі думку показатися женихам і таким чином приспати їх пильність, також підбиває женихів принести ще більше дарунків, щоб були відшкодовані заподіяні збитки і Пенелопа набула ще більшої поваги в сина й чоловіка. 182. Гіпподамея та Автоноя – служниці Пенелопи, які її супроводили при виході з жіночої світлиці, бо виходити жінці до мужчин самій вважалось непристойним. 246. Ясійський Аргос – тобто весь Пелопоннес. 263. «На колісницях проворні їздці». – В гомерівську добу кінноти ще не було, і бойові дії провадилися з колісниць. 328-329. Заїздом (гр. «лесха») – тут названо громадське приміщення, щось на зразок теперішнього клубу, де часом провадились збори й товариські розмови і можна було навіть переночувати. В холодну погоду замість «лесхи» люди збирались біля вогню в кузні. ПІСНЯ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТА 27-28. «…збіжжя з мірки черпає моєї…» – тобто «їсть мій хліб». Йдеться тут про «хенік» – трохи більшу за літр мірку сипучих тіл, що вважалась денною прожитковою нормою на одну людину. Саме слово «хенік» – пізнішого походження, як і весь цей уривок. Відоме воно з афінського прислів'я «не сідай на хенік» – тобто на мінімальний пайок, інакше кажучи – «не будь бездіяльним». 34. «Із золотим каганцем…» – теж вказівка на пізніше походження уривка, бо за гомерівських часів доми освітлювались лише вогнищем, смолоскипами та жаровнями. 86. «…наче дар Аполлона…» – буквально «з ласки Аполлона», який був втіленням молодості й покровителем юнаків. 144-145. За гомерівських часів не вважалось неетичним говорити про майбутню смерть близької людини. 163. «…не із дуба ти виріс… не із скелі…» – подібне до нашого «не з неба ж ти упав». Пенелопа запитує гостя приказкою, побудованою на міфі про походження людей від каменя або від дуба. Розповідають, що в давнину був звичай викидати новонароджених, яких не хотіли виховувати, на скелі або в дупло порохнявого дерева. Не знаючи, [534] хто їх справжні батьки, про них говорили, що вони походять від дуба або від скелі. 174. Дев'яносто міст – епічне кругле число. 175. «Різні там мови змішалися…» – Гомер називав п'ять племен, що жили на Криті, в тому числі етеокритів, тобто корінних критян, доахейських осельників острова, і навіть дорійців, які значно пізніше оселились на середземноморському узбережжі, – ще одне свідчення різночасного походження окремих частин поеми. 178-179. «…володарив дев 'ятиліттями Мінос, великого Зевса бесідник…» – Міф про відновлення верховної влади раз на дев'ять років за допомогою магічного єднання з Зевсом, в розмові з яким володар одержує нові закони для країни, дуже давній. В основі його – первісне уявлення про зв'язок добробуту країни з фізичним станом її володаря, якого або вбивали, або обмежували певним строком урядування, що його можна було продовжувати. 183. Етон – вигадане ім'я Одіссея. 188. Амніс – місто на острові Криті, Ілітія – богиня пологів, покровителька породіль, пізніше ототожнена з Артемідою. 225-231. Після багатьох сперечань, де саме була зображена сцена оленя з собакою (вишита на плащі чи вигравірувана на пряжці), вчені на підставі нових археологічних відкрить погодились на другому припущенні. 260. Злоіліон – тобто лихої пам'яті Іліон, з яким пов'язано багато сумних спогадів. 337-338. Рідкісне у Гомера випадкове римування. 408-409. Гра слів – одворотний був досі та Одіссей – відтворення відповідної гри слів оригіналу. (Див. також І. 61 – 62.) 428-466. Епізод ловів на Парнасі навіть за глибокої давнини був не у всіх списках «Одіссеї». Так, Платон знає цей епізод, а Арі-стотель («Поетика», VIII) хвалить Гомера за те, що той не все описував, що трапилось з його героєм, наприклад, як було поранено його на Парнасі. 467-475. Сцену впізнання Одіссея старою нянею високо цінували з найдавніших часів, починаючи з Ціцерона, Діонісія галікар-наського та ін. 473. Доторкнутись до підборіддя співбесідника було у греків ознакою любові та ніжного прохання. [535] 563-567. Гра слів оригіналу, яка дуже захоплювала стародавніх греків і римлян (Платон, Горацій, Вергілій). 573. Сокири одна за одною вряд устромлялись лезами в землю так, щоб обухи утворювали пряму лінію і стріла могла пройти через вушка всіх дванадцяти сокир. ПІСНЯ ДВАДЦЯТА 63. «Нехай би страшна мене буря схопила…» – Так само Єлена («Іліада», VI. 345) висловлювала жаль, що вихор не вхопив та не втопив її в морі ще в день її народження. Несподіване зникнення людини приписували вихорові, який відносить її на острів щасливих. 64. Пітьма й туман, що вкривають на заході гирло ріки Океану, – тобто шлях до А'іду, царства смерті. 66. Дочок Пандарея, що вкрав золотого пса з критського храму Зевса, – Аедону (див. XIX. 518), Клеотеру і Метопу – за батьків злочин Зевс покарав наглою смертю в квітучому віці. 113-114. Грім з безхмарного неба був віщим знаком. З цим не в'яжеться згадка про хмару в рядку 104, мабуть, вставленому пізніше. 156. «…для всіх-бо тут свято сьогодні…» – свято початку місяця на честь Аполлона (див. також XX. 276 – 277). 187. На суходолі Одіссей мав пасовиська і стада (див. XIV. 100 – 107). 210. Край кефаленський – прилегла до Ітаки частина суходолу та сусідніх островів («Сама, й Дуліхій, і Закінт, лісами густими укритий». – IX. 24). 242-243. «…ліворуч злетів перед ними високолетний орел…» – Птах, що з'являється в небі з лівого боку, вважався поганою прикметою. 299-300. Ктесіпп «…вхопив… з корзини ногу волячу…» – В хлібні кошики (див. XX. 254-255) за гомерівських часів м'яса не клали, – місце для нього було на «блискучих» столах, які спеціально мили губками перед кожним обідом (див. І. 111-112, або XXII. 438-439), та й м'ясо на стіл подавалось тільки філейне, отже, наведений епізод, мабуть, належить до вставок. 301-302. «…усміхнувся… глузливо» – в ориг. «сардонічно» (сар-доніон). Сардонічний сміх – в'їдливий, ущипливий, злобно-насмішкуватий. Античні коментатори (можливо, за народною етимологією) [536] пов'язували цей вислів з назвою острова Сардинії, де росла дуже гірка трава, що спотворювала риси обличчя в гірку «сардонічну» усмішку. Відомо, проте, що гомерівські греки про Сардинію ще не знали, отже, вислів цей – пізнішого походження. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ПЕРША 7. «Ключ дуже гарний…» – явний анахронізм, адже в гомерівську епоху ні замків, ні ключів не знали (див. прим, до І. 441). 120-122. Сокири були поставлені в прокопаному для них рівчаку – очевидно, на подвір'ї, перед домом, а не в самому домі, де щільно втрамбована долівка цього не дозволяла зробити. 145. Обов'язком ворожбита при жертвах було ворожити по нутрощах жертовних тварин, а також доглядати за узливанням з кратери, в якій змішували вино з водою. 148-153. Стародавні греки ставились до своїх жерців без особливої пошани: Леод сидить не на почесному місці за столом, а в лівому кутку біля кратери з розбавленим вином, Антіной одверто глузує з нього, натякаючи на його неробочі руки, які й сам Гомер називає «незвичними та ніжними». 295, 303. Кентаври (напівлюди-напівконі), сп'янівши на весіллі Пірітоя, владаря міфічних лапітів, накинулись на їхніх жінок, – у кривавій бійці, яка виникла з цього приводу, кентаври зазнали поразки. 395. «Чи не сточили ще рога…» – На кінцях лука, для більшої пружності, греки приробляли коров'ячі або інші роги, до яких прикріплялась тятива. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА 1. «Скинув із себе лахміття тоді Одіссей…» – як і перед всяким змаганням, він оголює верхню частину тіла. 55-64. Женихи виявляють готовність не тільки відшкодувати всі заподіяні ними збитки, але й сплатити величезний штраф – по двадцять биків, що, за нормами тодішнього звичаєвого права, повністю ліквідувало б конфлікт і позбавило б Одіссея підстав для безкарного вбивства женихів. [537] 79. Одіссей передбачливо виніс із приміщення всю зброю, але Еврімах мав при боці короткий меч, якого інші юнаки, очевидно, на цей раз не захопили. 122. Четверошкурий щит – покритий чотирма шарами товстої шкури. 232, 235. «Подужать» – «Алкімів син дужий» – гра слів. В оригіналі ім'я Менторового батька – Алкім – означає дужий, відважний. 239. Див. прим, до І. 319. 334. Жертовник Зевса, охоронця осель, давав право недоторканності кожному, хто прибіг до нього. 481. За грецькими віруваннями, пролита в домі кров оскверняла його, і він потребував обряду очищення через обкурювання сіркою. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ТРЕТЯ 88. Поріг кам'яний. – Йдеться про поріг поміж жіночим і чоловічим покоями. 162-163. Ще один випадок схожої на риму випадкової співзвучності закінчень сусідніх рядків в оригіналі. 190-201. Деякі дослідники припускають, що Одіссеєве ліжко, яке коріниться в землі так же, як і подружнє життя – в природі, має символічний характер. 201. Воловий ремінь відігравав роль пружинного матраца. 218-224. Приклад Єлени й Паріса («чужинця»), наведений Пенелопою, – мало виправдана в її аргументації пізніша вставка. 245. Імена коней, що возять Еос понад світом, – Ламп і Фаетон, – означають сяйво, блиск – так само, як і подібні до них імена дочок Геліоса – Лампетія та Фаетуса (див. XII. 132). 248-249. «Ще не дійшли ми з тобою… до краю наших випробувань…» – Про дальшу долю Одіссея й Пенелопи розповідає епічна поема «Телегонія». 296. На цьому, як свідчать александрійські вчені Арістофан та Арістарх, справжня «Одіссея» закінчується. Решта XXIII і вся XXIV пісні (так звана психагогія) додані пізніше, як і багато вставок в інших піснях поеми. Щоправда, деякі дослідники вважають неможливим, щоб така чудова розгорнута епопея мала таке маловиразне [538] закінчення, як «відхід до сну». Зате вони розширюють межі пізнішого додатку до основного тексту «Одіссеї», визнаючи, що останні чотири пісні являють цілком зв'язний виклад. 347. Рання зоря золотошатна – богиня світанку Еос. ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА 1. Гермес кілленійський. – Гермес народився на горі Кіллені. 5. Всупереч загальним уявленням стародавніх греків про загробне життя та описові його в XI пісні, душі померлих тут зберігають пам'ять і свідомість, скиглячи (відбиток уявлення про душу як про пташку); йдуть до Аїду за помахом Гермесового жезла і залишаються там без похоронного обряду. Все це ще раз підтверджує думку про пізніше походження цієї пісні. 11 – 12. Левкадська скеля – біля входу до підземного царства мертвих. Брама Геліоса – на західному краю світу. У неї, за уявленням стародавніх греків, заходило сонце. 26-27. Під час походу на Трою Агамемнон був вождем цілого війська ахеїв. 37. Йдеться про Аргос у Фессалії, де народився Ахілл. 46. «…волосся собі обстригали» – див. прим, до IV. 198. 47-48. Мати – морська німфа Фетіда, донька старця морського Нерея, мати Ахілла. Безсмертні німфи – сорок дев'ять її сестер-нере'щ, що разом з Фетідою прийшли оплакувати її сина. 60. Гомер згадує то одну музу, то кількох, ніде не називаючи ні кількості їх, ні імен. Гесіод перший визначив кількість – дев'ять муз – і назвав їх поіменно. Наведена згадка про дев'ять муз – ще один доказ того, що даний текст – пізнішого походження. 195. Ім'я Пенелопи, що «вірна лишилась… Одіссею», стало прозивним для означення вірної дружини. 199. «…така Тіндареєва донька…» – Йдеться не про Єлену, а про Клітемнестру, дочку Леди, що її смертним чоловіком був Тіндарей. 252. Одна з небагатьох в «Одіссеї» згадок про рабство (див. IV. 11 та ін.). 304-306. Алібант – місто в Південній Італії. Граючи на значенні цієї назви (від «аліо» – блукати), Одіссей натякає на свої довгочасні блукання та поневіряння. Вигаданими іменами, якими Одіссей називає себе і своїх предків, він продовжує натякати на свою [539] долю. Щодо первісного значення цих імен є різні здогади. За одним з них Еперіт – означає гнаний, Афідант – той, кого не щадили, Поліпемон – багатостраждальний. 378. Нерік – місто в Акарнанії (західна частина середньої Греції), біля якого корінфяни пізніше прокопали канал, що відділяє Левка-ду від суходолу. 429. Кефаленянами названі тут женихи з Сами, Дуліхію й Закінту (див. прим, до XX. 210). 502-503. Афіна в вигляді Ментора розпочала опікуватись Теле-махом у І пісні «Одіссеї» і в цьому ж вигляді з'являється наприкінці поеми, опікуючись його «незламним у нещастях» батьком. 523. Міднощокш шолом – тобто з мідними платівками, що прикривали щоки й скроні. СЛОВНИК МІФОЛОГІЧНИХ ІМЕН ТА ГЕОГРАФІЧНИХ НАЗВ Автолік – син Гермеса і смертної Хіони, Одіссеїв дід з боку матері, знаменитий злодій та дурисвіт, що успадкував ці властивості від свого батька. Умів перевтілюватись та робити невидимою кожну вкрадену річ і при тому так ловко клястися, що його не можна було звинуватити в порушенні клятви. Саме від нього «удатний на все» Одіссей успадкував свою хитрість. – XI. 85; XIX. 394, 399, 403 та ін.; XXI. 220; XXIV. 334. Автоноя – служниця Пенелопи. – XVIII. 182. Агамемнон – син Атрея (Атрід), володар Мікен та Аргоса, брат спартанського владаря Менелая, вождь греків у Троянській війні. Після зруйнування Трої, захопивши у здобич Кассандру (див. однойменну драму Лесі Українки), вертається додому й падає жертвою Егіста, що став коханцем його дружини Клітемнестри. Месником за батька став син його Орест, що вбив свою матір Клітемнестру (ця історія стала сюжетом Есхілової трилогії «Орестея»). – 1. 30; III. 143, 156 та ін.; IV. 532 та ін.; VIII. 77; IX. 263; XI. 168, 387 та ін.; XIII. 383; XIV. 70, 117, 497; XXIV. 20 та ін. Агелай – син Дамастора, один із женихів, убитих Одіссеєм. – XX. 321, 339; XXII. 131, 212, 327 та ін. Адреста – служниця Єлени, дружини Менелая. – IV. 123. Аедона (гр. «соловей») – дочка Пандарея, дружина Зета, Амфіо-нового брата, мати Ітіла. З заздрощів до Ніоби, дружини Амфіона, вирішила вбити одного з її синів, але помилково в темряві заколола свого власного сина Ітіла. Зевс обернув Аедону в солов'я, спів якого – безнастанний плач матері за своїм сином. – XIX. 518. Аїд (невидимий) – син Кроноса й Реї, брат Зевса. Після перемоги над титанами одержав підземне царство, де й владарював над тінями мертвих разом із своєю дружиною Персефоною. Друга назва Аїда – Плутон, бо він володіє глибинами землі, звідки люди здобувають свої багатства. Молячись Аїдові, вдаряли руками об землю; в [541] жертву йому приносили чорних тварин, одвертаючи при цьому свої обличчя. Слово «АХд» означає також підземне царство мертвих. – НІ. 410; IV. 834; VI. 11; IX. 524; X. 175, 491 та ін.; XI. 47, 151, 211, 426, 571, 625 та ін.; XII. 17, 21, 383; XIV. 156, 207; XV. 350; XX. 208; XXIII. 252, 322; XXIV. 204, 264. Акаст – володар острова Дуліхію. – XIV. 336. Акроней – один з юнаків феакійських. – VIII. 111. Апектор – житель Спарти, з дочкою якого одружився Мега-пент, син Менелая. – IV. 10. Алібант – місто в Південній Італії. Вигадана батьківщина Одіссея. – XXIV. 304. Аліферс – син Мастора, друг Одіссея, ітакійський ворожбит, що віщував з льоту птахів. – II. 157, 253; XVII. 69; XXIV. 451. Алкандра – дружина фіванця Поліба. – IV. 125. Алкім (дужий) – батько Ментора. – XXII. 235. Алкіной – онук бога морів Посейдона, мудрий володар феаків – міфічного народу моряків, що жили на казковому острові Схерії. Він гостинно прийняв Одіссея, викинутого бурею на берег, і допоміг йому вернутися додому. На острові Керкірі, який ототожнювали зі Схерією, існував культ Алкіноя. – VI. 12, 139, 299 та ін.; VII. 10, 132, 208, 308 та ін.; VIII. 2, 118, 235, 370 та ін.; IX. 2; XI. 346 та ін.;ХШ. 3,64, 171таін. Алкіппа – служниця Єлени. – IV. 124. Алкмена – дочка мікенського владаря Електріона, дружина Ам-фітріона. Від Зевса, який поєднався з нею, прибравши вигляд Ам-фітріона, породила славетного героя Геракла, а від чоловіка – смертного сина Іфікла. – II. 120; XI. 266. Алкмеон – син Амфіарая й Еріфіли, вождь так званих епігонів (нащадків) у поході на Фіви. – XV. 248. Алоей – син Посейдона, бог обмолоту зерна (алое – тік; від цього й походить ім'я), чоловік Іфімедеї, батько гігантів – Ота й Ефіальта, які щороку виростали на цілий сажень. Брати Алоеди (сини Алоея), домагаючись кохання Гери й Артеміди, задумали вилізти на небо, а для цього – звалити гору Оссу на Пеліон, але були вбиті стрілою Аполлона. Алоеди тримали в ув'язненні бога війни Арея, якого тільки на тринадцятому місяці визволив Гермес. – XI. 305. Алфей – найбільша річка на Пелопоннесі, а також бог цієї річки. – III. 489; XV. 187. [542] Амітаон – син Кретея і Тіро, брат Есона й Ферета. – XI. 259. Амніс – гавань на північному узбережжі Крита, в гирлі ріки з такою ж назвою. – XIX. 188. Амфіал – найкращий із стрибунів феакійських. – VIII. 114, 128. Амфіарай – володар Аргоса й ворожбит, правнук Мелампода (див. прим, до XI. 326-327). Після невдачі походу сімох аргейських вождів проти Фів (міф про події, пов'язані з цим походом, ліг в основу епічних поем «Фіваїда» й «Епігони», які не збереглися, і використовується також у трагедіях Есхіла, Софокла й Евріпіда) Амфіарай під час втечі був поглинутий землею, але боги дарували йому безсмертя. Культ Амфіарая з оракулами в присвячених йому храмах існував у багатьох містах Греції. – XV. 244. Амфілох – син Амфіарая й Еріфіли, брат Алкмеона, віщун ар-госький, учасник походу епігонів на Фіви, один з претендентів на руку Єлени і учасників Троянської війни. – XV. 248. Амфімедонт – один з женихів, убитий Телемахом. – XXII. 242, 277 та ін.; XXIV. 103 та ін. Амфіном – син Ніса з Дуліхію, найрозсудливіший і найчесні-ший з женихів. – XVI. 351, 394; XVIII. 119, 395 та ін.; XX. 244; XXII. 89 та ін. Амфіон – а) владар в Орхомені, син Іаса, батько Хлоріди, яка в шлюбі з Нелеєм стала матір'ю Нестора. – XI. 283; б) син Зевса й Антіопи, що разом із своїм братом заснував Фіви. – XI. 262. Амфітея – дружина Автоліка, бабка Одіссея. – XIX. 416. Амфітріта – морська володарка, дочка морського бога Нерея й Доріди – дружина Посейдона, поряд з яким возсідала з тризубцем у руках на колісниці, запряженій тритонами. Культ її – дуже давнього походження. – III. 91; V. 422; XII. 60, 97. Амфітріон – чоловік Алкмени, матері Геракла. – XI. 266, 270. Анабесіней – один з юнаків феакійських. – VIII. 113. Андремон – етолійський вождь, батько Фоанта. – XIV. 500. Антікл – один із грецьких воїнів, що в дерев'яному коні увійшли в обложену Трою. – IV. 286. Антіклея – дочка Автоліка, дружина Лаерта, мати Одіссея, що вмерла після його від'їзду в Трою. – XI. 85. Антілох – старший син пілоського володаря Нестора, друг Ахіл-ла після загибелі Патрокла. Наприкінці Троянської війни загинув [543] від руки Мемнона, прикриваючи собою батька. – III. 111; IV. 187 та ін.; XI. 468; XXIV. 16 та ін. Антіной – син Евпейта, найзухваліший з женихів Пенелопи; робив замах на життя Телемаха, упав першою жертвою від руки Одіссея. – І. 383; II. 84 та ін.; IV. 628 та ін.; XVI. 363 та ін.; XVII. 374 та ін.; XVIII. 34 та ін.; XX. 270; XXI. 84 та ін.; XII. 8, 48; XXIV. 179, 424. Антіопа – дочка Асопа, мати Амфіона й Зета. – XI. 260. Антіф-списоборець – а) син Египтія з Ітаки, один із супутників Одіссея, що загинули в печері Поліфема. – II. 19; б) старий ітакієць, друг Одіссея. Антіфат – а) міфічний владар лестригонів. – X. 106 та ін.; б) віщун, син Мелампода, батько Оїкла, дід Амфіарая. – XV. 242. Анхіал – а) один із феаків. – VIII. 112; б) батько тафійського вождя Мента. – І. 180, 418. Апірея – казкова країна, батьківщина Еврімедуси, служниці Аре-ти. – VII. 8. Аполлон (Феб) – син Зевса й богині Лето, батько Орфея, брат Артеміди, одержав від Гермеса винайдену останнім ліру і став богом муз, звідси його прізвисько – Мусагет. У Троянській війні допомагав троянцям. Згадується дуже часто – майже в усіх піснях «Одіссеї». Аргеї – жителі Аргоса (Пелопоннеса); у Гомера – спільне ім'я для всіх греків, що брали участь у Троянській війні. Багато разів згадуються в багатьох піснях поеми. «Арго» – корабель, на якому аргонавти на чолі з Ясоном їздили в Колхіду по золоте руно. – XII. 70. Аргос – за гомерівських часів – Арголіда, область на Пелопоннесі, а пізніше й головне місто Арголіди; Аргосом називали також увесь Пелопоннес, що північно-східною його частиною, з головним містом Мікенами, володів Агамемнон, а рештою – Діомед. – І. 344; III. 251 та ін.; IV. 99, 562, 816 та ін.; XV. 80, 224 та ін.; XVIII. 246. Аргос пеласгічний – Фессалійська рівнина біля річки Пенея, володіння Ахілла. – XXIV. 37. Аргос (проворний) – ім'я собаки Одіссея. – XVII. 291, 300, 326. Арей (Арес) – син Зевса й Гери, грізний бог війни. – VIII. 115, 267, 309, 517 та ін.; XI. 537; XIV. 216; XVI. 269; XX. 50. Арет – син Нестора. – III. 414, 440; XVI. 395; XVIII. 413. [544] Арета – дочка Рексенора, племінниця і дружина Алкіноя. – VII. 54, 141, 231, 335; VIII. 423 та ін.; XI. 335; XIII. 57 та ін. Аретуса – джерело на острові Ітаці. – XIII. 408. Аріадна – дочка критського володаря Міноса. Давши Тесеєві провідну нитку, вона допомогла йому вибратися з лабіринту, де він убив страховище Мінотавра, і втекла разом з ним, але Тесей покинув її на острові Наксосі; тут вона стала жрицею і дружиною Діоніса й загинула від стріли Артеміди. В «Одіссеї» (XI. 321) Артеміда вбиває Аріадну з волі самого Діоніса. Арібант – сідонянин, дочка якого викрала юного Евмея. – XV. 426. Аркесій – батько Лаерта. – XIV. 182; XVI. 118. Арктос – сузір'я Великої Ведмедиці (або Віз) і Малої. (Див. прим, до V. 272-275). Арней – див. Ір. Артакійські джерела – криниці в країні лестригонів. – X. 107. Артеміда – дочка Зевса й Лето, сестра Аполлона, богиня-мис-ливиця, вважалась також богинею рослинності і родючості, пізніше стала богинею Місяця й ототожнювалася з Селеною. Озброєна луком із стрілами, так само як і її брат Аполлон. Асоп – річка в південній Беотії та північно-східній Аттіці, а також бог цієї річки, батько Антіопи. – XI. 260. Астеріда – невеличкий острів у протоці між Ітакою й Самою. – IV. 846. Асфаліон – служник Менелая. – IV. 216. Атлант – титан, брат Прометея, батько німфи Каліпсо. За гомерівським міфом, підтримує стовпи, що підпирають небосхил, за іншими – тримає небо на своїх плечах. Місце його перебування – крайній захід, звідси й назва Атлантичного океану і гірського пасма в північній Африці (Атлас). – І. 52; VII. 245. Атрей – батько Атрідів. – IV. 462, 543; XI. 438. Атріди (сини Атрея) – Агамемнон і Менелай. – III. 136; V. 307; XVII. 104; XIX. 183; XXIV. 35. (Див. прим, до І. 35.) Афідант – вигаданий батько Одіссея, син Поліпемона. – XXIV. 305. Афіна – Зевсова донька, богиня наук, мистецтва і ремесла, переможної війни і мирного процвітання, покровителька Аттіки й Афін; [545] весь час допомагала Одіссеєві в його блуканнях; згадується майже у всіх піснях «Одіссеї». Див. також Паллада Афіна. Афіни – головне місто Аттіки, священне місто богині Афіни, з найдавніших часів основний центр її культу, з VI ст. до н. ери – центр грецької культури класичної епохи. Афродіта – богиня краси й кохання; за однією міфічною версією – вийшла з морської піни і вперше ступила на землю на острові Кіпрі (звідси її епітет – Кіпріда), за другою – дочка Зевса й Діони. За Гомером – дружина Гефеста, за іншими міфами – дружина Арея. Мати юного бога кохання Ерота, має ще ім'я Кітереї – від місця її культу на острові Кітери. Ахеї – одне з найдавніших грецьких племен, що, прийшовши з півночі, завоювали корінне плем'я пелазгів і змішалися з ними. В Го-мера це (так само як назви «аргеї» або «данаї») – назва греків взагалі, – зустрічається багато разів майже у всіх піснях поеми. Ахерон – річка в підземному царстві мертвих, через яку тіні померлих переправляються в Аїд. Назва взята від річки Ахеронта в Епірі, яка швидко біжить у темних ущелинах. – X. 513. Ахілл, або Ахіллес – син фессалійського владаря Пелея і морської богині Фетіди, внук Еака, головний герой «Іліади». Щоб Ахіл-лові не могла пошкодити ніяка зброя, Фетіда ще немовлям викупала його у водах Стіксу, держачи сина за п'ятку, якої таким чином не торкнулась чудодійна вода. Після багатьох подвигів під Троєю Ахілл все ж був убитий стрілою Паріса, яку Аполлон спрямував у єдине вразливе місце на тілі Ахілла – п'яту (звідси вислів – «ахіллесова п'ята»). – III. 106 та ін.; IV. 5; VIII. 75; XI. 467, 546 та ін.; XXIV. 15, 72 та ін. Аякси, або Еанти – див. Еант великий, Еант малий. – Дружба братів Еантів часто була сюжетом творів мистецтва. В переносному розумінні два Аякси – нерозлучні друзі. Боетід – Етеон, син Боетів, управитель в Менелаєвому домі. – IV. 31; XV. 95. Борей – північній вітер. – V. 296, 328 та ін.; IX. 81; X. 507; XIV. 253, 476 та ін.; ХІХ.200. Волопас – сузір'я, що видно недалеко від Воза (Великої Ведмедиці). – V. 272. Воронячі скелі – мис на острові Ітаці. – XIII. 408. [546] Всеахеї – спільна назва всіх греків гомерівського часу. – І. 239; XXIV. 32. Галій – син Алкіноя. – VIII. 119, 370. Гарпії – богині вихору, крилаті страховища з жіночими головами, що хапали й викрадали людей. В переносному розумінні гарпія – лиха жінка. – І. 241; XIV. 371; ХХ..77. Геба – дочка Зевса і Гери, вічноюна богиня молодості; під час бенкетів на Олімпі розливала богам божественний напій нектар, що давав їм вічну молодість і безсмертя. – XI. 603. Геліос (Гелій) – бог сонця, син титана Гіперіона, брат Еос – богині світанку, і Селени – богині місяця, пізніше ототожнюваний з Аполлоном. – І. 8; V. 479; VIII. 271, 302; X. 138, 191; XI. 109; XII. 128, 322 та ін.; XIX. 276 та ін.; XXIII. 329; XXIV. 12. Геллеспонт – протока поміж Європою та Малою Азією (тепер – Дарданелли). Названа за ім'ям Гелли, дочки орхоменського володаря, що упала тут у воду зі спини барана, на якому тікала від лихої мачухи. – XXIV. 82. Гера – старша дочка Кроноса і Реї, сестра і дружина Зевса, шлюб з якою триста років був таємним, аж поки Зевс не оголосив її своєю дружиною і владаркою богів. її шанували також як покровительку шлюбного життя. У Троянській війні Гера підтримує греків, ображена тим, що Паріс оддав перевагу Афродіті. – IV. 513; VIII. 465; XI. 604; XII. 72; XV. 112, 180; XX. 70. Геракл (Геркулес) – найбільш улюблений з грецьких героїв, син Зевса і смертної Алкмени. Переслідуваний Герою (саме ім'я його по-грецькому означає – уславлений Герою), опиняється на службі в мікенського володаря Ерістея і за його наказом здійснює дванадцять славетних подвигів. – VIII. 224; XI. 267, 601; XXI. 25. Герест – мис і гавань у південній частині острова Евбеї. – III. 177. Гермес – син Зевса і німфи Маї, бог скотарства, торгівлі і ремісництва; вісник богів і покровитель подорожніх, – на дорогах в Аттіці ставились присвячені йому стовпи (герми) з головами бородатого Гермеса та написами. Був також провідником тіней померлих у підземне царство. – І. 38 та ін.; V. 28, 145 та ін.; VII. 137; VIII. 322 та ін.; X. 277, 302; XI. 626; XII. 390; XIV. 435; XV. 319; XIX. 396; XXIV. 1, 10, 99. [547] Герміона – дочка Єлени й Менелая, дружина Ахіллового сина Неоптолема. – IV. 13. Гвфест – кульгавий син Зевса й Гери, бог підземного вогню в областях з діючими вулканами (Лемнос, Сицилія); взагалі – бог вогню й ковальського ремесла, єдиний серед олімпійців, що не цурався фізичної праці; дружиною його була Харіта, а в «Одіссеї» (VIII пісня) – Афродіта, шо зрадила його з Ареєм. Римляни ототожнювали Гефеста з Вулканом. – IV. 617; VI. 233; VII. 92; VIII. 268-359; XV. 117; XXIII. 160; XXIV. 71,75. Гея – земля, богиня землі. – XI. 576. Гіганти – велетні, сини Геї – Землі, та Неба – Урана, із зміями замість ніг, наділені величезною силою. Гея дала їм цілюще зілля, що оберігало їх від небесних стріл, і вони розпочали боротьбу з олімпійцями за владу над світом. Ця боротьба (гігантомахія) тривала довго, і тільки з допомогою смертного Геракла боги подолали гігантів. – VII. 59, 206; X. 120. Гілак – батько Кастора, вигаданого Одіссеєвого батька. – XIV. 204. Гіпересія – ахейське місто при Корінфській затоці. – XV. 254. Гіперея – міфічна вітчизна феакіян («за краєм світу»), з якої вони переселились у Схерію. – VI. 4. Гіперіон – титан, батько Геліоса, Еос і Селени. Гіперіоном («той, що ходить над нами») називали також і самого Геліоса. – І. 8; XII. 346. , Гіппот – батько Еола, бога вітрів. – X. 2, 36. Гірейські скелі – скелі біля Евбеї; під ними загинув у хвилях Еант. – IV. 501-507. Горгона – крилате жіноче страховисько із зміями замість волосся і поглядом, який обертав у камінь кожного, хто на неї гляне. Гомер знає лише одну Горгону, у пізніших міфах – їх три. Одна з них, Медуза, була смертна: аргоський герой Персей відрубав їй голову. – XI. 634. Гортіна – місто на острові Криті. – III. 294. Дамасторід – син Дамастора. Див. Агеяай. Данаї – одне з грецьких племен; цим ім'ям, нарівні з іншими назвами (аргеї, ахеї), Гомер називає греків взагалі. – І. 350; IV. 278, 725 та ін.; V. 306; VIII. 82, 578; XI. 470, 551 та ін.; XXIV. 18, 45. [548] Девкаліон – син критського володаря Міноса, батько Ідоменея. – XIX. 180. Деїфоб – один з троянських героїв, син Пріама, після смерті Паріса – чоловік Єлени. – IV. 276; VIII. 517. Делос – один з островів у Егейському морі; за міфологічним переказом, тікаючи від ревнощів Гери, блукав по хвилях річки Лето, що породила на ньому Аполлона й Артеміду. Поряд з Дельфами Делос був одним із центрів культу Аполлона. – VI. 162. Деметра – богиня землеробства й родючості землі, дочка Кро-носа і Реї, сестра Зевса, від котрого вона породила Персефону. – V. 125. Демодок – сліпий феакійський співець. – VIII. 43, 106, 255, 472 та ін.; XIII. 28. Демоптолем – один із женихів, убитих Одіссеєм. – XXII. 242. Дімант – феак, з дочкою якого подругувала Навсікая. – VI. 22. Діокл – син Орсілоха, внук Алфея, володар міста Фер у Мес-сенії. – III. 488; XV. 186. Діомед – син Тідея з Аргоса, упокірник коней. – III. 180; IV. 280. Діоніс – бог рослинності, виноградарства і винарства, син Зевса й Семели. Культ Діоніса, пов'язаний з п'яними веселощами (вакханаліями) та екстатичними оргіями, в гомерівську епоху ще не був поширений у Греції (хоч і був уже відомий, про що свідчать недавно знайдені пілоські таблиці, які відносяться до II тисячоліття до н. є.); отже, ті місця «Одіссеї», де зустрічається ім'я Діоніса, вважаються пізнішими вставками. – XI. 324; XXIV. 74. Дія – невеликий островок недалеко від Криту; за іншими даними – давня назва острова Наксосу в Егейському морі. – XI. 325. Дметор – син Іаса, кіпрський володар. – XVII. 443. Додона – місто в Епірі з оракулом Зевса. – XIV. 327; XIX. 296. Долій – Одіссеїв слуга. – IV. 736; XVII. 212; XVIII. 322; XXII. 159; XXIV. 222, 387,411 та ін. Доряни (дорійці) – одне з основних грецьких племен, вирізнялось особливим дорійським діалектом. – XIX. 176. Дуліхій – один із сусідніх з Ітакою островів, важко встановити – який саме. – І. 246; IX. 24; XIV. 335, 397; XVI. 123 та ін.; XVIII. 396; XIX. 131, 292. Еак – син Зевса, батько Пелея й Телемона, дід Ахілла та Еанта великого. – XI. 538. Еакід – внук Еака. Див. Ахілл. [549] Еант великий – син саламінського володаря Теламона, один з найславетніших героїв троянського походу. – III. 109; XI. 469, 550 та ін.; XXIV. 17. Еант малий – син локрійського володаря Ойлея: повертаючись з-під Трої, загинув біля Прейських скель. – IV. 499, 509. Евант – батько жерця Марона. – IX. 197. Евбея – великий острів на схід від Греції. – III. 174; VII. 321. Евенор – батько Леокріта, одного з женихів. – II. 242; XXII. 294. Евмей – свинопас, вірний Одіссеїв слуга. – XIV. 55, 165, 360, 440 та ін.; XV. 304, 381 та ін.; XVI. 7, 60 та ін.; XVII. 199, 264, 305, 508 та ін.; XX. 169, 238; XXI. 82, 203 та ін. Евмел – син фессалійського владаря Адмета і Алкестіди, що добровільно зійшла в Аїд замість свого чоловіка, але Геракл її визволив (на сюжет цього міфа написана трагедія Евріпіда «Алкестіда»); чоловік Пенелопиної сестри Іфтіми, один з видатних героїв «Іліади». – IV. 798. Евпейт – батько жениха Антіноя. – І. 383; IV. 641 та ін.; XVI. 363; XVII. 477; XVIII. 42, 284; XX. 270; XXI. 140, 256; XXIV. 422, 465, 523 та ін. Евр – східний або південно-східний вітер. – V. 332; XII. 326; XIX. 206. Евріад – один із женихів, убитих Телемахом. – XXII. 267. Евріал – кращий з борців феакійських. – VIII. 115, 396 та ін. Еврібат – Одіссеїв оповісник, співучасник троянського походу, був негарний із себе, але відданий Одіссеєві, який поважав його більше ніж інших супутників за гострий розум. – XIX. 247. Еврідамант – один із женихів Пенелопи. – XVIII. 297; XXII. 283. Еврідіка – дружина Нестора. – III. 451. – Слід відрізняти від німфи Еврідіки, дружини Орфея, міф про якого, пов'язаний з культом Діоніса, виник пізніше. Евріклея – неня Одіссея й Телемаха. – І. 429 та ін.; II. 347 та ін.; IV. 742; XVII. 31; XIX. 15, 357 та ін.; XX. 128 та ін.; XXI. 380; XXII. 391, 480 та ін.; XXIII. 1, 39,177 та ін. Еврілох – небіж і супутник Одіссея. – X. 205, 429 та ін.; XI. 23; XII. 195, 294 та ін. [550] Еврімах – один із женихів Пенелопи. – І. 399 та ін.; II. 177 та ін.; IV. 628; XV. 17, 519; XVI. 345 та ін.; XVII. 257; XVIII. 65, 244, 325 та ін.; XXI. 186, 245, 320 та ін.; XXII. 44 та ін. Еврімедонт – вождь гігантів. – VII. 58. Еврімедуса – хатня дівчина Арети, дружини Алкіноя. – VII. 8. Еврімій – батько Телема, віщуна кіклопів. – IX. 509. Евріном – син старого ітакійця Египтія, один із женихів Пенелопи. – II. 21; XXII. 242. Еврінома – стара Одіссеєва ключниця. – XVII. 495; XVIII. 164 та ін.; XIX. 96; XX. 4; XXIII. 153, 289 та ін. Евріпіл – син кетейського владаря Телефа і Пріамової сестри Астіохи; наприкінці Троянської війни прийшов на допомогу троянцям і загинув від руки Неоптолема. – XI. 519. Евріт – ехалійський герой-стрілець, друг Одіссея, батько Іфіта і Йоли, яку він обіцяв видати за того, хто відзначиться в стрілянні з лука, але, переможений Гераклом, не виконав обіцянки, і Йола загинула від руки Геракла. – VIII. 224; XXI. 14 та ін. Еврітіон – один з кентаврів, що, сп'янівши, почав бійку на весіллі Пірітоя, владаря лапітів. – XXI. 295. Еги – місто в північній частині Пелопоннесу, один із центрів культу Посейдона. – V, 381. Египтій – ітакієць, батько Антіфа, Одіссеєвого супутника, та Еврінома, одного з женихів Пенелопи. – II. 15. Егіст – син Тієста, вихований Атреєм. Під час перебування Агамемнона в троянському поході зійшовся з його дружиною Клітем-нестрою і разом з нею убив Агамемнона, коли той повернувся з-під Трої. Через сім років після того Орест, син Агамемнона, мстячись за батька, убив Егіста і свою матір Клітемнестру. – І. 29, 300 та ін.; III. 194, 325, 303 та ін.; IV. 518 та ін.; XI. 389, 409; XXIV. 22, 97. Едіп – фіванський герой, син Лая та Йокасти (у Гомера – Епі-касти). Лаєві було провіщено оракулом, що він умре від руки сина, який потім одружиться з своєю матір'ю. Коли народився Едіп, Лай звелів проколоти йому ступні ніг (Едіп – значить пухлоногий) і викинути звірам, але Едіпа було врятовано й виховано на чужині. Юнаком він починає шукати батька і по дорозі вбиває Лая, не знаючи, що то його батько, і, прийшовши в Фіви, розгадує славетну загадку страховища Сфінкса («Хто ходить вранці на чотирьох ногах, [551] удень – на двох, а ввечері – на трьох?»), стає володарем Фів і одружується з Йокастою. Довідавшись через багато років, що він батьковбивця і кровозмісник, Едіп осліпляє себе, а Йокаста кінчає самогубством. Міф про Едіпа покладено в основу трагедій Софокла («Едіп-цар», «Едіп у Колоні»). – XI. 271. Еет – син Геліоса і Перси, дочки Океану, володар Колхіди, брат Кіркеї. – X. 137; XII. 70. Еея – казковий острів Кіркеї. – X. 135; XI. 70; XII. 3. Ееянка – Кіркея, що живе на острові Еея. – IX. 31. Ейдотея – дочка Протея, рятівниця Менелая. – IV. 366. Елат – один із женихів, убитих Евмеєм. – XXII. 267. Елатрей – феак, умілий в дискометанні. – VIII. 111, 129. Еліда – країна у північно-західній частині Пелопоннесу. – IV. 635; XIII. 275; XV. 298; XXI. 347; XXIV. 431. Елісійська рівнина – поля блаженних, щаслива долина праведних на крайньому заході, на березі ріки Океану. – IV. 563. Еглада – загальна назва Греції; зокрема – місто і край у володіннях Пелея. – XI. 496; північна частина Греції – у протилежність Аргосу. – І. 344; IV. 726, 816; XV. 80. Ельпенор – один із супутників Одіссея. – X. 552; XI. 51; XII. 10. Еніпей – річка в Фессалії і бог тієї річки, коханець владарівни Тіро. – XI. 238. Еол – бог вітрів. – X. 2, 36 та ін.; XI. 237; XXIII. 314. Еолія – казковий плавучий острів Еола. – X. 1, 55. Еос – уособлене світання, розоперста сестра Геліоса – Сонця, і Селени – Місяця; нібито виїжджала на небо на безсмертних конях – Лампі й Фаетоні – і окроплювала землю росою. Мати чотирьох вітрів, від неї та Атрея народилось також багато зірок. – II. 1; III. 404, 491; IV. 188, 306 та ін.; V. 1, 228 та ін.; VI. 48; VIII. 1; IX. 76, 151, 306, 436 та ін.; X. 144, 541; XI. 375; XII. З, 142, 316; XIII. 18, 94; XIV. 502; XV. 56, 250 та ін.; XVI. 368; XVII. 1, 497; XVIII. 318; XIX. 50, 319, 428; XX. 91; XXIII. 241 та ін. Епей – ахейський герой, будівник троянського коня. – VIII. 492; XI. 523; див. також прим, до IV. 272. Епеї – давньогрецьке плем'я, що жило в північній частині Елі-ди. – XIII. 275. Еперіт – одне з вигаданих імен Одіссея. – XXIV. 306. [552] Епікаста – мати і дружина Едіпа (в Софокла – Йокаста). – XI. 271. Ереб– найтемніша частина Аїду, царства мертвих. – X. 528; XI. 36, 564; XII. 81; XX. 356. Еремби – одне з африканських племен. – IV. 84. Еретмей – один із феаків при дворі Алкіноя. – VIII. 112. Ерехтей – син Геї – Землі, вихованець Афіни, родоначальник афінян. –VII. 81. Ерімант – гора в північній Аркади». – VI. 103. Еріннії– богині кривавої помсти за пролиту людиною кров; Гомер називає то одну, то кілька ерінній; з ними ототожнювали римських фурій. В переносному розумінні фурія – дуже лиха жінка. – II. 135; XI. 280; XV. 234; XVII. 475; XX. 78. Еріфіла – дружина Афіарая, що зрадила його за подароване їй намисто. – XI. 326. Есон – син Кретея і Тіро, батько аргонавта Ясона. – XI. 259. Етеокрити – основні жителі острова Крита. – XIX. 176. Етеон – управитель в домі Менелая. – IV. 22 та ін.; XV. 95. Етолійці – жителі Етолії, країни в середній Греції. – XIV. 379. Етон – вигадане ім'я, яким називає себе Одіссей перед Пенело-пою. –XIX. 183. Ефіальт – велетень, син Посейдона, брат велетня Ота. – XI. 308. Ефіопи – дослівно – обпалені сонцем, міфічний народ, улюблений богами; жив на обох краях світу – на сході й заході – біля самої ріки Океану. – І. 22; IV. 84; V. 282 та ін. Ефіра – місто в Феспротії. – І. 259; II. 328. Ехалія – місто в середній Греції. – VIII. 224. Ехеней – старійшина феакійський, радник Алкіноя. – VII. 155; XI. 342. Ехет – один із стародавніх богів смерті, жорстокий людоїд, що калічив кожного прибулого і навіть осліпив власну дочку Метопу; його ім'ям лякали дітей і дорослих. – XVIII. 85, 116; XXI. 308. Ехефрон – син Нестора. – III. 413, 439. Єгипет – а) країна в Африці. – III. 300; IV. 83, 126, 228, 351 та ін.; XIV. 247 та ін.; XVII. 426 та ін.; б) ріка Ніл. – IV. 477 та ін.; XIV. 257; XVII. 427. [553] Єлена – героїня давньогрецького епосу, дочка Зевса і Леди, дружина Менелая. Викрадення Єлени Парісом, який повіз її в Трою, спричинилося до виникнення Троянської війни. – IV. 12, 121, 234 та ін.; XIV. 68; XV. 58, 100 та ін.; XVII. 118; XXII, 227; XXIII. 218. Закінт – острів в Іонійському морі на південь від Сами й Ітаки, недалеко від берегів Еліди. – І. 246; IX. 24; XVI. 123, 250; XIX. 131. Зевс – верховний бог, батько і володар усіх грецьких богів, син Кроноса і Реї, тому його часто називали Кронідом; бог неба, грому й блискавки. Ім'я Зевса з різними епітетами зустрічається багато разів у всіх піснях «Одіссеї». Зет – син Зевса й Антіопи, що разом із своїм братом Амфіоном заснував місто Фіви. – XI. 262; XIX. 522. Зефір – західний теплий вітер, що приносить дощі. – II. 421; IV. 401, 567; V. 295, 332; VII. 119; X. 25; XII. 289 та ін.; XIV. 458; XIX. 206. Ідоменей – син Девкаліона, володар критського міста Кноса, вождь критян у троянському поході. – III. 191; XIII. 260; XIV. 237, 382; XIX. 181 та ін. Ікарій – брат Тіндарея, батько Пенелопи та Іфтіми. – І. 329; II. 52, 133; IV. 797, 840; XI. 446; XVI. 435; XVII. 562; XVIII. 159, 245 та ін.; XIX. 375, 546; XX. 388; XXI. 2, 321; XXIV. 195. Ікмалій – тесляр ітакійський. – XIX. 57. Іл – син Мермета, володар міста Ефіри в Еліді. – І. 259, 263. Іліон – друга назва Трої за ім'ям її засновника їла, сина Троя і річкової німфи Каллірої. – II. 18, 172; VIII. 493, 582 та ін.; IX. 39; XI. 169 та ін.; XIV. 71, 238; XVII. 104, 294; XVIII. 253; XIX. 126, 260 та ін.; XXIII. 19; XXIV. 117. Ілітія – дочка Гери, богиня пологів. – XIX. 188. Іно – дочка Кадма, що стала морською богинею Левкотеєю; під час морської бурі подала Одіссеєві рятівну намітку. – V. 334, 461. Іолк (Йолк) – місто в Фессалії, звідки почався похід аргонавтів. – XI. 257. Ір – прізвисько жебрака Арнея, що розпочав бійку з Одіссеєм; в переносному розумінні – бідняк. – XVIII. 6, 95, 233, 333 та ін. Ісмар – місто кіконів у Фракії. – IX. 40, 198. [554] Ітак – герой-епонім (той, що дає ім'я) острова Ітаки. – XVII. 207. Ішака – вітчизна Одіссея, за Гомером, крайній західний з грецьких островів; можливо – це сучасна Кефалленія або якийсь інший великий острів в Іонійському морі. Згадується дуже часто – мало не в усіх піснях «Одіссеї». Ітіл – син Аедони (див. це слово). – XIX. 522. Іфікл – син Філака з Філаки Фессалійської, учасник походу аргонавтів; бігав так швидко, що міг пробігти полем, не зачепивши жодного колоска, міг ходити по воді; мав череду биків, яких подарував Меламподові. – XI. 290, 296. Іфімедея – дружина Алоея, мати гігантів Ота й Ефіальта. – XI. 305. Іфіт – син Евріта, друг Одіссея. – XXI. 14, 22 та ін. Іфтіма – сестра Пенелопи, дружина Евмела. – IV. 797. Кавкони – одне з найдавніших грецьких племен, що жили в Пелопоннесі. – III. 366. Кадм – міфічний засновник Фів семибрамних у Беотії; йому приписувалось також запровадження в Греції фінікійського алфавіту. – V. 333. Кадмеї – нащадки Кадма, тобто фіванці. – XI. 276. Каліпсо – німфа острова Огігії, дочка Атланта, що сім років затримувала в себе Одіссея. – І. 14; IV. 557; V. 14, 116, 202 та ін.; VII. 245, 254; IX. 29; XII. 389, 448; XVII. 143; XXIII. 333. Кассандра – дочка Пріама; відкинула кохання Аполлона, який наділив її даром пророкування, і він зробив так, що їй ніхто не вірив. При розподілі троянської здобичі дісталась Агамемнону і разом з ним загинула в Мікенах від руки Клітемнестри й Егіста. Міф про Кассандру ліг в основу трилогії Есхіла «Орестея», а також драми Лесі Українки «Кассандра». – XI. 421. Кастор – а) син Тіндарея й Леди, один з братів Діоскурів – див. прим, до XI. 299 – 300; б) син Гілака, вигаданий батько Одіссея. – XIV. 204. Кентаври – міфічне плем'я напівлюдей-напівконей. – XXI. 295, 303 (див. прим, до цих рядків). Кери – втілення смерті, крилаті жіночі духи, діти ночі, що хапають людську душу в момент, коли вона розлучається з тілом; часом [555] Керами називали ерінній. – II. 316, 352; III. 410; V. 387; VI. 11; XII. 157; XIV. 207; XV. 275; XVII. 547; XIX. 558; XXII. 66 та ін. Кетеї– плем'я, що жило в Місії, північно-західній частині Малої Азії. – XI. 520. Кефаленяни – грецьке населення Ітаки, Сами й Закінту та прилеглої до цих островків частини суходолу. – XX. 210; XXIV. 355, 377, 429. Кідони (кідоняни) – плем'я, що жило на острові Криті. – НІ. 292; XIX. 176. Кіклопи (циклопи) – міфічні одноокі велетні, що жили, як вважали античні коментатори Гомера, на острові Сицилії. – І. 70; VI. 5; VII. 206; IX. 106, 275, 357 та ін. Кікони – фракійські союзники троян. – IX. 47 та ін. Кіллена – гірська місцевість в Аркадії, батьківщина Гермеса. – XXIV. 1. Кімерійці – народ, що жив, за уявленням стародавніх греків, в країні вічної темряви, далеко на півночі, куди не сягає сонячне світло. – XI. 14. Кіпр – острів у східній частині Середземного моря біля берегів Кілікії та Сирії, давній центр культу Афродіти. – IV. 83; VIII. 362; XVII. 442 та ін. Кіркея (Цирцея) – дочка Геліоса й Океанової дочки Перси, сестра колхідського володаря Еета; лиха чарівниця, що жила на острові Ееї; супутників Одіссея обернула на свиней, а його самого цілий рік затримувала на своєму острові; породила від нього сина Телего-на. – VIII. 448; IX. 31; X. 135, 211, 308, 426, 501 та ін.; XI. 6 та ін.; XII. 9, 148, 273 та ін.; XXIII. 321. Кітери – острів біля берегів Пелопоннесу (IX. 81), відомий храмом Афродіти, яку називали через це Кіферською, або Кітереєю. – VIII. 288; XVIII. 193. Клімен – тесть Нестора, батько його дружини Еврідіки. – III. 452. Клімена – мати Іфікла. – XI. 326. Клітемнестра (Клітеместра) – дружина Агамемнона, дочка Леди й Тіндарея. – III. 265; XI. 422 та ін. Клітій – батько Пірея, Телемахового друга. – XV. 540. Клітоней – син Алкіноя, кращий з бігунів феакійських. – VIII. 119, 123. [556] Кнос – місто на острові Криті, столиця міфічного володаря Міно-са, з славетним лабіринтом. Розкопками в Кносі відкрито пам'ятки стародавньої високої культури, яку назвали мінойською. – XIX. 178. Кокіт (Коцит) – ріка в підземному царстві, притока Стіксу. – X. 514. Кратеїда – мати Скілли. – XII. 124. Креонт – володар фіванський, батько Мегари, що стала дружиною Геракла. – XI. 269. Кретей – фессалійський володар, син Еола, чоловік Тіро. – XI. 237, 258. Крит – великий острів у Середземному морі, центр стародавньої культури, що існувала задовго до гомерівської епохи. – III. 191, 291; XI. 322; XIII. 256; XIV. 199, 300 та ін.; XVI. 62; XVII. 523; XIX. 173 та ін. Кронід, або Кроніон – син Кроноса, Зевс, – часто згадується під цим ім'ям у багатьох піснях «Одіссеї». Кронос – один з титанів, яких Гея – Земля, породила від Урана – Неба; скинувши батька, Кронос став царювати над світом. За його влади настав золотий вік. Боячись, що хтось із дітей скине його, Кронос ковтав їх, як тільки вони народжувались. Тільки новонародженого Зевса Гея, богиня-мати, сховала в печері на острові Криті, давши замість нього Кроносові проковтнути камінь. Пізніше Зевс скинув Кроноса, визволив з його утроби поглинутих братів і сестер і, перемігши титанів, став владарювати світом. – XXI. 415. Круни – місцевість у південній Еліді, відома своїм джерелом. – XV. 295. Ктесій – володар острова Сирії, син Ормена, батько свинопаса Евмея. – XV. 414. Ктесіпп – один з Пенелопиних женихів, з острова Сами. – XX. 288 та ін.; XXII. 279 та ін. Ктімена – сестра Одіссея, що була видана заміж на острів Саму. – XV. 363, 367. Лаерк – коваль-золотар у Пілосі. – III. 425. Лаерт – Одіссеїв батько, син Аркесія. – І. 188, 430; II. 99; IV. 111, 555, 738 та ін.; VIII. 18; IX. 505; XIV. 9, 173, 451; XV. 353, 483; XVI. 118, 302 та ін.; XIX. 144; XXII. 185, 335 та ін.; XXIV. 134, 206, 327, 498 та ін. Лаертід – син Лаерта, тобто Одіссей. – IV. 555; V. 203; IX. 19, 505; X. 401 та ін; XI. 60, 617 та ін.; ХНІ. 375; XIV. 486; XVI. 167 та ін. [557] Лакедемон, або Лаконіка – область на південному сході Пелопоннесу; в Гомера також головне місто Лаконіки – Спарта, де владарював Менелай. – III. 326; IV. 1, 313, 702; V. 20; XIII. 414 та ін.; XV. 1; XVII. 121; XXI. 13. Лам – засновник лестригонського міста Телепіла. – X. 82. Ламп (світлий) і Фаетон (сяючий) – світлосяйні коні золото-шатної Еос-Зоряниці. – XXIII. 245. Лампетія – одна з геліад (дочок Геліоса), разом із сестрою Фа-етусою пасла батькові стада на острові Трінакії. – XII. 132, 375. Лаодамант – син Алкіноя. – VII. 170; VIII. 117, 207 та ін. Лапіти – міфічне войовниче плем'я, що жило в Фессалії, на півночі Греції. – XXI. 295. Левкадська скеля – при вході до підземного царства мертвих. – XXIV. 11. Левкотея – див. Іно. Леда – дружина Тіндарея, мати Клітемнестри і Єлени та синів Кастора і Полідевка. Захоплений красою Леди, Зевс з'явився їй в образі лебедя, коли вона купалась в річці Евроті; після цього Леда знесла два яйця, з одного вилупилась Єлена Троянська, з другого – брати Діоскури (чи один з них – Полідевк). З міфом про знесене Ледою яйце пов'язується вислів «з яєць Леди», тобто з самого початку. – XI. 298. Лемнос – острів (з однойменним містом) в Егейському морі, де, за переказом, була Гефестова кузня, центр його культу. – VIII. 283, 301. Леод – син Ойнопа, один з женихів Пенелопи. – XXI. 144; XXII. 310. Леокріт – син Евенора, один з Пенелопиних женихів. – II. 242; XXII. 294. Лесбос – острів у північно-східній частині Егейського моря. – III. 169; IV. 342; XVII. 133. Лестригони – міфічне плем'я велетнів-людоїдів. – X. 81 та ін.; XXIII. 318. Лето (Латона) – титаніда, Зевсова дружина, що породила від нього Аполлона й Артеміду. – VI. 106; XI. 318, 580. Лівія – первісна назва всієї Африки, згодом – країна в Північній Африці на захід від Єгипту. – IV. 85; XIV. 295. [558] Лотофаги – казкове плем'я, що нібито жило в Лівії й живилося лотосом. Люди, які покуштують лотоса, забувають минуле; звідси країна лотоса, або земля лотофагів, – край, де забуваються печалі. – IX. 84, 91 та ін.; XXIII. 311 (див. також прим, до IX. 101). Малея – мис на півдні Пелопоннесу. – III. 287; IV. 514; IX. 80; XIX. 186. Мантій – син віщуна Мелампода. – XV. 242, 249. Марафон – місто на узбережжі Аттіки, недалеко від Афін. – VII. 80. Марон – син Еванта, жрець Аполлона в Ісмарі. – IX. 197. Мастор – батько віщуна Галіферса. – II. 158; XXIV. 452. Мегапент – син Менелая від рабині. – IV. 11; XV. 100, 121 та ін. Мегара – дочка Креонта, Гераклова дружина. – XI. 269. Медонт – окличник на острові Ітаці. – IV. 677, 711 та ін.; XVI. 252, 412; XVII 172; XXII. 357 та ін.; XXIV. 439 та ін. Мелампод – віщун з Пілоса, родоначальник багатьох ворожбитів. – XV. 225, 231 (див. прим, до XI. 287 – 297). Меланей – батько жениха Амфімедонта. – XXIV. 103. Меланта – дочка Одіссеєвого слуги Долія. – XVIII. 321 та ін.; XIX. 65. Мелантій, або Меланте'й – син Долія, пастух кіз, невірний слуга Одіссеїв. – XVII. 212, 369 та ін.; XX. 173, 255; XXI. 175, 265 та ін.; XXII. 135, 182, 474 та ін. Мемнон – син розоперстої Еос, богині світанку, і ефіопського володаря Тітона; велетень надзвичайної сили, в кінці Троянської війни прийшов на допомогу троянцям; був убитий Ахіллом. – XI. 522. Менелай – син Атрея, молодший брат Агамемнона, володар Спарти. Після викрадення його дружини Єлени Парісом зібрав ахейське військо в троянський похід. Після зруйнування Трої вернувся з Єленою в Спарту. В переносному розумінні – чоловік, обманутий дружиною. – І. 285; III. 141, 249, 311 та ін.; IV. 2, 116, 203, 307, 561 та ін.; VIII. 518; XI. 460; XIII. 414 та ін.; XIV. 470; XV. 4, 97, 167 та ін.; XVII, 76, 116 та ін.; XXIV. 116. Мент – син Анхіала, вождь тафійців, Одіссеїв друг, що його вигляд прибирає Афіна на початку «Одіссеї». – І. 105, 180, 418. [559] Ментор – син Алкіма, товариш і друг Одіссея; вирушаючи в троянський похід, Одіссей доручив йому доглядати свій дім і виховувати Телемаха. В вигляді Ментора Афіна допомагає Телемахові шукати батька. Завдяки романові французького письменника Фе-нелона «Пригоди Телемаха», ім'я Ментора набуває особливої популярності в XVIII ст. як синонім авторитетного наставника; звідси й пізніший вислів – менторство, менторський (тобто повчальний) тон. – II. 225, 401 та ін.; III. 22, 240; IV. 654; XVII. 69; XXII. 206, 235 та ін.; XXIV. 446, 503 та ін. Мера – супутниця Артеміди, убита нею після того, як породила (від Зевса) Локра, родоначальника ахейського племені локріян. – XI. 326. Месавлій – невільник, куплений Евмеєм у тафіян. – XIV. 449, 455. Мессена – головне місто Мессенії. – XXI. 15, 18. Мікена – а) дочка аргоського героя Інаха. – II. 120; б) Мікени за гомерівських часів – головне місто Арголіди, де володарем був Агамемнон; один з центрів стародавньої культури. – III. 305; XXI. 108. Мімант – малоазійське передгір'я проти острова Хіосу. – III. 172. Мінос – син Зевса й Європи, мудрий і справедливий правитель острова Криту, після смерті став суддею мертвих. Міф про Міноса був основою трагедії Евріпіда «Критяни», що не збереглася. – XI. 322, 568; XVII. 523; XIX. 179. Мірмідоняни – фессалійське плем'я, вождем якого був Ахілл. – III. 188; IV. 8; XI. 495. Мойри – богині людської долі. (Див. прим, до VII. 197). Музи – дочки Зевса й богині пам'яті Мнемосіни, що живуть на горі Парнасі, покровительки різних видів мистецтва; на початку «Одіссеї» це одна (І. 1; VIII. 63, 73, 480, 488), а в останній пісні (XXIV. 60, див. примітку) – всі дев'ять богинь музики й поетичної творчості, імен яких Гомер, проте, не називає. Мулій – окличник з острова Дуліхію, товариш жениха Амфіно-ма. – XVIII. 424. Навболід – син Навбола Евріал. – VIII. 115. Навсікая – дочка феакійського вождя Алкіноя; в післягомерів-ських міфах – дружина Телемаха, героїня Софоклової трагедії, що не збереглася. – VI. 17, 101, 213 та ін.; VII. 12; VIII. 458, 464. [560] Навсітой – вождь феаків, син Посейдона, батько Алкіноя. – VI. 7; VII. 56 та ін.; VIII. 564. Навтей – один з юнаків феакійських. – VIII. 112. Неера – мати Лампетії й Фаетуси. – XII. 133. Нейон – вкрита лісом гора на Ітаці. – І. 186; III. 81. Нелей – пілоський володар, син Посейдона і Тіро, батько Не-стора, брат Пелія. – III. 4, 409; XI. 254, 282 та ін.; XV. 229 та ін. Нелід (або Нелеіад) – син Нелея, тобто Нестор. – III. 465; IV. 639. Неоптолем – син Ахілла, учасник Троянської війни, без якого вона, за провіщенням богів, не могла закінчитись. – XI. 506. Нерік – кефаленське місто на острові Левкаді. – XXIV. 378. Неріт – названа за ім'ям одного з синів Птерелая (див. прим, до XVII. 207) гора на Ітаці. – IX. 22; XIII. 351. Нестор – пілоський володар, син Нелея і Хлоріди, чоловік Еврі-діки, від якої мав сім синів і двох дочок; учасник походу аргонавтів; дожив до глибокої старості і в часи Троянської війни владарював уже над третім поколінням людей. В переносному розумінні – мудрий старець, досвідчений порадник. – І. 284; III. 17, 102, 202, 345, 405 та ін.; IV. 21, 161, 209, 303, 488 та ін.; XI. 286, 512; XV. 5, 144 та ін.; XVII. 109; XXIV. 52. Несторід – син Нестора, тобто Пісістрат. – XV. 6, 44, 195, 215 та ін. Німфи – прекрасні напівбогині, втілення сил природи. (Див. прим, до VI. 105.) Ніс (Нісій) – батько Амфінома, жениха з острова Дуліхію. – XVI. 395; XVIII. 127. 413. Ноемон – багатий ітакієць. – II. 386; IV. 630 та ін. Нот – південний вітер. – III. 296; V. 331; XII. 289, 326 та ін. Огігія – міфічний острів німфи Каліпсо. – І. 85; VII. 244 та ін.; XII. 448; XXIII. 333. Одіссей – володар острова Ітаки, син Лаерта й Антіклеї, один з учасників Троянської війни, основний герой «Одіссеї» – розповіді про його блукання та пригоди, що вимагали хитрості та винахідливості. Образ Одіссея відбито також у трагедіях Софокла «Філоктет», «Еант», Евріпіда – «Іфігенія в Тавріді» та ін. В переносному розумінні [561] одіссея – повне пригод блукання. Ім'я Одіссея згадується з багатьма епітетами в усіх піснях поеми. О'ікл – син віщуна Антіфата, батько Амфіарая. – XV. 243. Ойноп – батько жениха Леода. – XXI. 144. Океан – ріка, що омиває всю землю й відділяє її від потойбічного світу; з Океану сходять і в нього заходять всі небесні світила, крім сузір'я Великої Ведмедиці (Воза), що ніколи не купається в водах Океану. На берегах його, край світу, живуть щасливі ефіопи та вкриті вічною темрявою кімерійці. – IV. 568; V. 275; X. 508 та ін.; XI. 13, 158, 638; XII. 1; XIX. 434; XX. 65; XXII. 197; XXIII. 244, 347; XXIV. 11. – Як втілення божества Океан у Гомера – прабатько всіх богів і титанів, зокрема – батько Перси, матері Еета і Кіркеї. – X. 139. Окіал – один з юнаків феакійських. – VIII. 111. Олімп – священна гора греків у Північній Фессалії, оселя олімпійських богів. В переносному розумінні олімпом називають верховне зібрання, вищу раду. – І. 27; VI. 42-46, 240; VIII. 331; X. 307; XI. 313; XII. 337; XIV. 394; XV. 43; XVIII. 180; XIX. 43; XX. 55, 103; XXIV. 351 та ін. Онеторід – син Онетора, Фронтій. – III. 281. Опс – син Пейсенора, батько Евріклеї, Одіссеєвої няні. – І. 429; II. 347; XX. 148. Орест – герой аргоських міфів, син Агамемнона і Клітемнест-ри; убив свою матір та її коханця Егіста, мстячись за вбивство Агамемнона. Міф про Ореста лежить в основі трилогії Есхіла «Орес-тея», трагедії Софокла «Електра», трагедій Евріпіда «Орест», «Іфігенія в Тавріді», «Електра». – І. 30, 298; III. 307; XI. 461. Ори – богині порядку в природі і зміни часів року. – X. 469; XI. 295. Оріон – міфічний велетень-мисливець, якого покохала розоперста Еос, а заздрі боги звеліли Артеміді за те його вбити. Після смерті Оріон став сузір'ям. – V. 121, 274; XI. 310, 572. Ормен – батько Ктесія, дід Евмея. – XV, 414. Ортігія – давня назва острова Делосу, що вважався вітчизною Артеміди. – V. 123; XV. 404. Ортілох – син Алфея, батько Діокла. – III. 489; XV. 187; XXI. 15. Орхомен – головне місто племені мінійців у Беотії. – XI. 284, 459; треба відрізняти від міста Орхомена в Аркадії. [562] Осса – а) Поголоска, Зевсова вісниця. – І. 282; II. 216; XXIV. 413; б) гора біля Олімпу. (Див. прим, до XI. 315.) От – велетень, брат Ефіальта. – XI. 308. Паллада Афіна – Афіна. З цим подвійним ім'ям згадується. – І. 125, 252 та ін.; II. 405; III. 29, 222 та ін.; IV. 288, 828; VI. 233, 328; VII. 37; VIII. 7; XI. 547; XIII. 189, 300 та ін.; XV. 1; XVI. 297; XVIII. 235; XIX. 33; XX. 345; XXIII. 160; XXIV. 520. Пандарей – батько Аедони, що в безумстві вбив свого сина Ітіла. – XIX. 518; XX. 66. Панопей – місто у Фокіді. – XI. 581. Парнас – гора, на схилах якої стояло місто Дельфи з храмом Аполлона і дельфійським оракулом, оселя муз. В переносному розумінні – творча співдружність поетів. – XIX. 394, 431 та ін.; XXI. 220; XXIV. 332. Патрокл – найближчий друг Ахілла, що виховувався разом з ним у домі Пелея; загинув під Троєю від руки Гектора; міф про нього розповідається в «Іліаді». – III. ПО; XI. 468; XXIV. 16, 77 та ін. Пафос – місто на острові Кіпрі із славнозвісним вівтарем Афро-діти Кіпріди. – VIII. 363. Пеан – лікар богів олімпійських. – IV. 232. Пейсенор – а) ітакійський окличник. – II. 38; б) батько Опса, дід Евріклеї. (Див. Опс.) Пелазги – найдавніші жителі Еллади. – XIX. 177. Пелей – фессалійський герой, син егійського володаря Еака, брат Телемона; від шлюбу Пелея з морською богинею Фетідою народився Ахілл; Пелей брав участь у поході аргонавтів, у Геракловім поході на Трою, пережив Троянську війну і вмер у глибокій старості на вигнанні. – XI. 505 та ін. Пелеїд – син Пелея, тобто Ахілл. – V. 310; VIII. 75;. XI. 467 та ін.; XXIV. 15, 23 та ін. Пелій – син Посейдона і Тіро, брат Нелея, володар Пілосу. – XI. 254. Пеліон – гора в Фессалії. (Див. прим, до XI. 315-316.) Пенелопа – дочка Ікарія і німфи Перібої, Одіссеєва дружина, ідеал жіночого благородства і подружньої вірності. – І. 223, 329; II. 121, 274; IV. 111, 675, 721, 804 та ін.; V. 217; XI. 446; XIII. 406; XIV. [563] 172, 373; XV. 41, 314; XVI. 130, 303, 409 та ін.; XVII. 36, 162, 390, 528 та ін.; XVIII. 159, 245 та ін.; XIX. 53, 103, 308, 476 та ін.; XX. 388; XXI. 2, 158, 311 та ін.; XXII. 425, 482; XXIII. 5, 104, 256 та ін.; XXIV. 194, 294 та ін. Перея – місцевість на північ від Олімпу, батьківщина Орфея і улюблене місце перебування муз. – V. 50. Перібоя – дочка вождя гігантів Еврімедонта і мати Навсітоя, владаря феаків. – VII. 57. Періклімен – брат Нестора, син Нелея і Хлоріди. – XI. 286. Перімед – один із супутників Одіссея. – XI. 23; XII. 195. Перо – дочка Нелея і Хлоріди, сестра Нестора і Періклімена. – XI. 287. Перса – дочка Океану, дружина Геліоса, мати Еета і Кіркеї. – X. 139. Персей – син Нестора. – III. 414, 444. Персефона – дочка Деметри, богиня рослинності і земної родючості, викрадена Аїдом-Плутоном, стала його дружиною і володаркою підземного царства мертвих. – X. 491, 509 та ін.; XI. 47, 213, 386 та ін. Пілос – а) область у південній частині Пелопоннесу, де владарював Нестор. – І. 93; II. 214, 308 та ін.; III. 182; IV. 598, 702 та ін.; V. 20; XI. 257, 459 та ін.; XIII. 274; XIV. 180; XV. 42, 226, 541 та ін.; XVI. 24, 131 та ін.; XVII. 42, 109; XXIV. 152, 430; б) головне місто Пілоської області, засноване Нелеєм, отже, відоме під назвою Піло-са Нелейського. – І. 284; III. 4, 485 та ін.; IV. 639; XV. 193, 216; XXI. 108. Пірей – син Клітія, друг і супутник Телемаха в його подорожі до Пілосу. – XV. 540, 544; XVII. 55, 71 та ін.; XX. 372. Пірітой – син Зевса, вождь лапітів. – XI. 631; XXI. 296 та ін. Піріфлегетон – ріка в підземному царстві мертвих, притока Ахе-рону. – X. 513. Пісандр – один із женихів Пенелопи. – XVIII. 299; XXII. 243 та ін. Пісістрат – син Нестора, супроводив Телемаха в подорожі до Фер Мессенських та до Лакедемону. – III. 36, 400 та ін.; IV. 155; XV. 6, 131 та ін. Піфія – старовинний храм з оракулом Аполлона в Дельфах біля гори Парнасу. – VIII. 79. [564] Плеяди – сім дочок Атланта й океаніди Плейони, що, вражені смертю сестер, покінчили з собою й були обернені в семизір'я Стожари (недалеко від Оріону). – V. 272. Поліб – а) житель Фів. – IV. 126; б) феак. – VIII. 373; в) батько Еврімаха, жениха Пенелопи. – XV. 519; XVI. 345, 434; XVIII. 349; XX. 359; XXI. 320; г) один з Пенелопиних женихів. – XXII. 243, 284. Полідамна – дружина єгиптянина Фтона, що від неї Єлена придбала цілюще зілля. – IV. 228. Полідевк – один з братів Діоскурів. (Див. прим, до XI. 299-300.) Полікаста – Несторова донька. – III. 464. Поліктор – а) брат Ітака, родоначальника ітакійців. (Див. прим, до XVII. 207); б) батько Пісандра, жениха Пенелопи. – XVIII. 299: XXII. 243. Поліней – син Тектона, батько феака Амфіала. – VIII. 114. Поліпемон – вигадане ім'я Одіссеєвого діда. – XXIV. 305. Політ – один із супутників Одіссея, обернутих Кіркеєю у свиней. – X. 224. Поліфем – син Посейдона і німфи Фооси, одноокий кіклоп, осліплений Одіссеєм. – І. 69; II. 20; IX. 296, 403, 502 та ін.; X. 200, 435; XII. 210; XX. 19; XXIII. 312. Поліферс – батько жениха Ктесіппа. – XXII. 287. Поліфід – син Мантія, внук ворожбита Мелампода. – XV. 249, 252. Понтей – один з юнаків феакійських. – VIII. 113. Понтоной – окличник Алкіноя. – VII. 179; VIII. 65; XIII. 50 та ін. Посейдон – син Кроноса і Реї, брат Зевса, бог землі й земної родючості, земледержець, пізніше – бог морів, землі потрясатель, якого уявляли в вигляді озброєного тризубцем могутнього старця. У Троянській війні підтримував греків, по її закінченні довго переслідував Одіссея за осліплення свого сина Поліфема. – І. 20, 68 та ін.; III. 43, 178 та ін.; IV. 386, 500; V. 339, 446; VII. 61, 271; VIII. 322, 565 та ін.; IX. 283, 412, 526 та ін.; XI. 130, 252, 399 та ін.; XIII. 146, 341 та ін.; XXIII. 234, 277; XXIV. 109. Поянт – батько Філоктета. – III. 190. Пріам – син Лаомедонта, останній володар Трої, глибокий старець, батько п'ятдесяти синів і багатьох дочок, з числа їх найбільш відомі – Гектор, Паріс, Кассандра. Про долю Пріама та його смерть розповідається в трагедії Евріпіда «Троянки» та в Вергілієвій «Енеїді». [565] В переносному розумінні Пріам – багатодітний батько. – III. 107, 130; V. 106; XI. 422, 533; XIII. 316; XIV. 241; XXII. 230. Прімней – один з юнаків феакійських. – VIII. 112. Прокріда – донька Еретея, родоначальника афінян. – XI. 321. Прорей – один із юнаків феакійських. – VIII. 113. Яротей – підлеглий Посейдонові морський старець, що міг набирати вигляду різних істот і мав дар провидіння й пророкування. – IV. 365, 385. Псірія – невеличкий острів між Лесбосом і Хіосом. – III. 171. Птерелай – син Посейдона, володар тафіян. Радамант – син Зевса і Європи, брат Міноса, один з трьох суддів у підземному царстві мертвих. – IV. 564; VII. 323. Рейтра – гавань на острові Ітаці. – І. 186. Рексенор – брат Алкіноя і батько Арети. – VII. 64. (Див. прим, до VII. 146.) Салмоней – син бога вітрів Еола, фессалійський володар, батько Тіро, що була матір'ю Пелея й Нелея; видаючи себе за Зевса, роз'їжджав на колісниці з гуркотом котлів та блиском факелів, що мали імітувати грім та блискавку, і за це зухвальство був убитий Зев-сом. – XI. 236. Сама – острів недалеко від Ітаки, частина Одіссеєвих володінь. – І. 246; IV. 671, 845; IX. 24; XV. 29, 367; XVI. 123, 249; XIX. 131; XX. 288. Сирени – казкові напівжінки-напівптахи, що заманювали своїми співами моряків, які ставали таким чином їх здобиччю. – XII. 39, 159 та ін.; XXIII. 326. Сирія – острів на захід від Ортігії, батьківщина Евмея. – XV. 403. Сідон – велике торговельне місто в Фінікії, яку називали також Сідонією, а фінікійців – сідонянами. – IV. 84, 618; XV. 117,415 та ін. Сізіф – син Еола, засновник і володар Корінфа, якому пощастило обманути саму смерть і якийсь час тримати її в полоні. За це Сізіф був змушений в Аїді вічно викочувати на гору великий камінь, який зараз же скочувався вниз. Звідси і крилатий вислів «сізіфів труд», що означає безконечну й безрезультатну працю. – XI. 593. [566] Сіканія – острів Сицилія, Сікелія – грецька назва Сицилії, сіка-ни та сікелійці – його жителі. – XX. 383: XXIV. 211, 307 та ін. Сінтіяни – жителі острова Лемносу. – VIII. 294. Скелі блуденні – див. прим, до XII. 61. Скілла – міфічне морське страховисько з шістьома парами ніг і шістьома собачими головами; жила навпроти Харібди в печері біля морської протоки між Італією та Сіціліею. В переносному розумінні «опинитися поміж Скіллою та Харібдою» означає зазнати небезпеки з різних боків. – XII. 85, 108, 223, 310, 430 та ін.; XXIII. 328. Скіра – острів в Егейському морі. – XI. 509. Солімські пагорки – узвишшя в Лікії, на заході Малої Азії, за назвою войовничого племені солімів. – V. 283. Спарта, або Лакедемон – столиця Менелая і Єлени. – І. 93; II. 214 та ін.; IV. 10; XI. 460; ХНІ. 412. Стікс – річка в підземному царстві Аїда; її водами клянуться боги. – V. 185; X. 514. Стратій – син Нестора. – НІ. 413, 439. Суній – мис на південному сході Аттіки. – III. 278. Схерія – міфічний острів, на якому жили феаки; деякі дослідники ототожнюють його з сучасним островом Корфу. – V. 34; VI. 8; VII. 79; ХНІ. 160. Тайгет – гірське пасмо в Лакедемоні. – VI. 103. Тантал – син Зевса, дід Атрея, володар малоазійського міста Сіпіла (у Фрігії); зловживав довірою богів, розголошував їх таємниці; бажаючи вивірити всевідання богів, подав їм на бенкеті мясо із свого сина Пелопса; боги воскресили юнака, а Тантал був приречений на вічні муки голоду і спраги та постійного страху бути роздушеним навислою над ним скелею. Звідси вислів «танталові муки». – XI. 582. Тафос – невеличкий острівець в Іонійському морі біля берегів Акарнанії; тафіяни – жителі цього острова, відомі як морські розбійники. – І. 105, 417 та ін.; XIV. 452; XVI. 426. Тектонід – син Тектона, Поліней, батько феака Амфіала. – VIII. 114. Теламон – саламінський володар, батько Еанта великого. – XI. 553. Телем – син Еврімія, віщун у кіклопів. – IX. 509. [567] Телемах – син Одіссея й Пенелопи, вихований Ментором, в образі якого Афіна допомагала Телемахові під час шукань батька. Міф про Телемаха ліг в основу роману французького письменника XVII – XVIII ст. Фенелона «Пригоди Телемаха». Ім'я його згадується багато разів – майже в усіх піснях «Одіссеї». Телепіл – місто лестригонів. – X. 81; XXIII. 318. Телеф – кетейський володар, батько Евріпіла. – XI. 519. Темеса – місто на Кіпрі, відоме мідними копальнями. – І. 184. Тенед – острів в Егейському морі, недалеко від Трої. – III. 159. Теоклімен – ворожбит, правнук Мелампода. – XV. 256, 508 та ін.;ХУІІ. 151.; XX. 350таін. Терпій – батько співця Фемія. – XXII. 330. Тесей – аттічний герой, син афінського володаря Егея; багатьма подвигами, подібно до Геракла, очистив рідну землю від страховиськ і розбійників; найбільше вславився перемогою над Мінотавром (напівлюдиною-напівбиком), який щороку вимагав у жертву сім афінських юнаків та сім дівчат; убивши Мінотавра, що жив у лабіринті на острові Криті, Тесей з допомогою Аріадниної нитки вийшов з лабіринту і після смерті Егея став володарем Афін. – XI. 323, 631. Тідей – батько Діомеда, упокірника коней. – III. 167. Тіндарей – чоловік Леди, що була матір'ю Клітемнестри, Єлени, Кастора й Полідевка. – XI. 298; XXIV. 199. Тіресій – фіванський сліпий ворожбит, що викрив злочин царя Едіпа; в «Одіссеї» виступає його душа в А'іді. – X. 492, 524 та ін.; XI. 32, 139, 479 та ін.; XII. 267; XXIII. 251, 323. Тіро – мати Нелея й Пелея. – II. 120; XI. 235 та ін. Тітій – велетень, син Геї – Землі; за намагання зневажити Геру був покараний вічними муками в Аїді. – VII. 324; XI. 576. Тіфон – коханець розоперстої Еос. (Див. прим. V. 1.) Трінакія – міфічний острів, на якому паслись корови Геліоса. (Див. прим, до XI. 107.) – XII. 127, 135; XIX. 275. Трішогенея – народжена біля Трітону, лісового потоку в Беотії, епітет Афіни. (Див. прим, до НІ. 378.) Троя – інша назва міста Іліона, за яке точилась Троянська війна. – І. 2, 210, 326 та ін.; III. 85, 220, 256 та ін.; IV. 6, 99 та ін.; V. 39, 307; VIII. 219, 502; IX. 38, 259; X. 40, 332; XI. 160, 510 та ін.; XII. [567] 189; XIII. 137, 248, 315 та ін.; XVII. 314; XVIII. 259, 266; XIX. 8; XXIV. 27 та ін. Трояни (або троянці) – осельники Трої. – І. 237; НІ. 86, 100 та ін.; IV. 254, 273 та ін.; V. 309; VIII. 82, 504 та ін.; XI. 169, 532 та ін.; XII. 190; XIV. 367; XVII. 119; XVIII. 261; XXII. 36; XXIV. 27 та ін. Фаетон – див. Ламп. Фаетуса – див. Лампетія. Фарос – невеличкий острів у гирлі ріки Нілу. – IV. 355. Феаки (феакійці) – міфічне плем'я, що жило на острові Схерії. – V. 35, 280, 345 та ін.; VI. З, 114, 202 та ін.; VII. 11, 108, 315 та ін.; VIII. 5, 108, 201, 368, 428, 535 та ін.; XI. 336 та ін.; XIII. 12, 121, 204, 302 та ін.; XVI. 227; XIX. 279; XXIII. 338. Феб (блискучий) – друге ім'я Аполлона. – III. 279; VIII. 80 та ін. Федім – сідонський володар. (Див. прим, до IV. 617.) Федон – володар феспротійський, друг Одіссея. – XIV. 316; XIX. 287. Федра – дружина Тесея, закохана в свого пасинка Іполита; коли він відкинув її кохання, звела на нього наклеп і домоглася його смерті; покінчила самогубством. – XI. 321. Феміда – дочка Урана й Геї, богиня справедливості. – II. 68. Фелій – син Терпія, ітакійський співець. – І. 153, 337; XXII. 331 та ін. Ферет – син Кретея й Тіро, брат Есона й Амітаона. – XI. 259. Фери – а) місто в Мессенії. – III. 488; XV. 186; б) місто в Фес-салії. – IV. 798. Феспроти – грецьке плем'я, що жило в північно-західній частині Греції. – XIV. 315 та ін.; XVI. 65, 427; XVII. 526; XIX. 271 та ін. Фест – місто в південній частині острова Криту, один з центрів стародавньої мінойської культури. – НІ. 295. Фетіда – дочка Нерея й Доріди, мати Ахілла, керівниця хору нереїд. На весілля Фетіди і смертного Пелея запрошені були всі боги, крім Еріди, богині розбрату; Еріда помстилась, підкинувши гостям яблуко з написом «найгарнішій», що й стало «яблуком розбрату» і призвело до Троянської війни. Фея – гавань в Еліді. – XV. 297. Фіви – а) стобрамні – в Єгипті. – IV. 127; б) семибрамні – в Ееотії. – XI. 263 та ін.; XV. 247. [569] Філак – батько Іфікла. – XV. 231. Філака – місто в Фессалії. – XI. 289; XV. 235. Філо – служниця Єлени в Спарті. – IV. 125, 133. Філоктет – славетний стрілець, що одержав лук від умираючого Геракла; брав участь у троянському поході на чолі фессалійського війська, але по дорозі був ужалений змією і з невигойною виразкою залишився на острові Лемносі. Коли на десятому році війни грекам було провіщено, що без Гераклової зброї їм не взяти Іліона, Філок-тета було запрошено до участі в війні, і незабаром від його руки упав Паріс. Міф про Філоктета відбито в трагедіях Есхіла, Евріпіда, Софокла (збереглась лише остання). – III. 190; VIII. 219. Філомелід – лесбоський володар, якого Одіссей подолав у змаганні. До того Філомелід убивав у кулачному двобої кожного чужоземця, який опинявся в його володіннях. – IV. 343; XVII. 134. Філотій – пастух кіз, вірний слуга Одіссеїв. – XX. 185, 254; XXI. 240, 388; XXII. 359. Фінікія – країна, що межує з пасмом Ліванських гір на малоазійському узбережжі Середземного моря (див. Сідон). – IV. 83; XIV. 291. Фінікіяни (або фінікійці) – народ семітської мовної групи, що жив на сирійському узбережжі Середземного моря і здавна провадив морську торгівлю; від фінікіян греки запозичили свій алфавіт. – XIII. 272, 283; XIV. 287; XV. 415, 455 та ін. Фоант – син етолійського вождя Андремона. – XIV. 499. Форкін – а) один з морських богів, батько Фооси, матері Полі-фема. – І. 72; б) названа ім'ям цього божества затока на острові Ітаці. – XIII. 96, 345. Фракія – країна на узбережжі Босфору та Мармурового моря. Фрасімед – син Нестора. – III. 414, 442 та ін. Фроній – батько ітакійця Ноемона. – II. 386; IV. 630. Фронтій – син Онетора, стерничий Менелая. – III. 281. Фтія – столиця мірмідонян. – XI. 496. Фтон – чоловік Полідамни. (Див. прим, до IV. 228.) Фтоон – один з феаків. – VIII. 113. Халкіда – місто в Етолії. – XV. 295. Харібда – міфічне морське страховисько, яке то поглинало хвилі разом з кораблями, то викидало їх, – втілення морського водоворо-ту (див. Скілла). – XII. 104, 235, 428 та ін.; XXIII. 327. [570] Харити – вічноюні богині краси і радості, втілення жіночої вродливості. В Римі їх називали граціями. – VI. 18; VIII. 364; XVIII. 194. Хіос – острів у східній частині Егейського моря. – III. 170, 172. Хлоріда – Нелеєва дружина, мати Нестора. – XI. 281, 286. Хромій – син Нелея, брат Нестора. – XI. 286. Ярдан – ріка на острові Криті. – III. 292. Ясіон – коханець богині землеробства Деметри, з ревнощів убитий Зевсом. – V. 127. Ясон, чи Іасон – очолив похід аргонавтів у Колхіду і з допомогою дочки Еета Медеї здобув золоте руно; пізніше кинув Медею, яка стала його дружиною, і вона тяжко помстилася, вбивши його наречену і своїх спільних з ним дітей; загинув Ясон під уламками спорожнілого корабля «Арго», заснувши в його тіні. Міф про Ясона й Медею відбито в трагедіях Евріпіда і Сенеки, а також у творчості багатьох пізніших поетів, художників і композиторів. – XVIII. 246. Бібліографічні відомості: Літературно-художнє видання Гомер ОДІССЕЯ Переклад із старогрецької Головний редактор В. І. Галій Відповідальний за випуск Т. Б. Уліщенко Художник Б. П. Бублик Технічний редактор Л. Т. Єна Комп'ютерна верстка Н. О. Побігайло Коректор О. М. Кириченко ISBN 9789660317642 Підписано до друку 11.03.02. Формат 84х108 Папір офсетний. Гарнітура Тип Тайме. Друк офсетний. Умов. друк. арк. 30.24. Умов, фарбовідб. 31,08. Облік.-вид. арк. 26.1. Тираж 10 000 прим. (1-й завод – 2000 прим). Замовлення № 2-276. ТОВ «Видавництво Фоліо» Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК№ 502 від 21.06.2001 р. ТОВ «Фоліо» Свідоцтво про внесення суб'єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 683 від 21.11.2001 р. 61057, Харків, вул. Донець-Захаржевського, 6/8 Електронна адреса: www.folio.com.ua E-mail: foliosp@vlink.kharkov.ua Інтернет магазин «Книга – поштою» www.bookpost.com.ua Віддруковано з готових діапозитивів у ВАТ «Книжкова фабрика «Глобус"». 61012. Харків, вул. Еніельса. 11 Гомер Г 64 Одіссея / Пер. із старогрецької, примітки, словник імен і назв Бориса Тена; Передмова К. С. Забарила; Худож.-оформлювані Б. П. Бублик, С. І. Прав-дюк. – Харків: Фоліо, 2002. – 574 с. – (Б-ка світ. літ.). ISBN 966-03-1764-6. Гомерівський епос складається з двох епопей – «Іліади» і «Одіссеї». У першій із них йдеться про подвиги звитяжців під час Троянської війни. У другій розповідається про повернення Одіссея – одного з героїв Троянської війни – на рідний острів Ітаку та про незвичайні пригоди, які йому довелося пережити. «Одіссея» дихає величавим спокоєм, вона сповнена духовної краси і величі та є завершеним втіленням класичної епопеї. Поема наповнена цікавим побутово-звичаєвим змістом життя стародавніх еллінів, і разом з тим вона нас вводить у казково-фантастичний світ грецької міфології. Поема відзначається досить складною і довершеною композицією, що свідчить про високий художній рівень, якого досягла поезія Гомерівського часу. «…Окреслені ясними лініями, в прозорому і рівному освітленні стоять і рухаються люди в межах простору, що охоплюється оком; не менш ясні їхні думки й почуття, повністю виражені в слові, гармонійні навіть у стані хвилювання» (Е. Ауербах). ББК 84( 0)3 © Aerius, 2003 Note1 Бібліотека світової літератури. № 04 Note2 стаття в окремому файлі