Любко Дереш

Любко Дереш „Намір!”

Смерть — це стріла, пущена в тебе,
а життя — та мить, що вона летить до тебе
Аль-Хусрі

Я не помню, как мы встали, как мы вышли из комнаты,
Только помню, что идти нам до чистой звезды
БГ

1.
Я не люблю книжок, де є посилання на відомі анекдоти. Не люблю тому, що здебільшого ці анекдоти так і залишаються для мене загадкою, а відтак втрачається весь перчений контекст. Тому перш ніж посилатися на якусь хохму, я розповідаю її повністю. Ну от:
Вистава в цирку. Конферансьє оголошує номер:
— Зараз на ваших очах хлопчик із феноменальною пам’яттю вип’є п’ять кухлів пива!
Хлопчик на сцені випиває п’ять кухлів пива. Овації.
— А зараз, — продовжує конферансьє, — хлопчик із феноменальною пам’яттю обдзюрить глядачів із першого по третій ряди. Можете не тікати! Я ж казав: хлопчик — із феноменальною пам’яттю!
Так от: хлопчик із феноменальною пам’яттю — це про мене.

2.
Для мене все почалося в одинадцять років. Я виліз на дерево і побачив там таке, що назавжди змінило мою пам’ять, перетворило її з плиткої калюжі в бурхливий океан.
Далебі, вам цікаво знати, що ж такого було на дереві? Гм, не пам’ятаю. Щось таке плинне, туге, іронічне… Справді, не пригадую.
Я виліз на запилюжену липу, старе крислате дерево. Смеркалося, і я вже от-от мав іти додому, як мене потягнуло підкорити ще одну «висоту». Все дитинство я був деревним альпіністом. Не знав для себе кращої розваги, ніж видертися на дерево і дослідити, що ж видно з його верхівки.
Липа, про яку я кажу, була найвищою в околиці нашого закутка. Далі, за містом, росли й набагато вищі дерева — буки, приміром, або два височенні дуби. Про ліс годі й казати, — але ж там сосни, а від сосен знаєте, які потім руки будуть?
Як я вже казав, сонце за пару хвилин мало закотитися за горизонт. А мені закортіло вилізти на дерево й подивитися на захід. Я виліз і побачив там щось дуже цікаве.
Але не пам’ятаю що. Наступне, що я можу пригадати, — себе у просякнутих димом джинсах із латкою на лівому коліні (на латці — Качур Дональд). Похитуючись, простую стежкою біля водокачки до своєї хати.

3.
Я вчився в міднобуківській школі, на той час вона вже була об’єднаною. Хто жив у Мідних Буках, той знає: до 92-го у місті було дві школи — номер перша і номер друга. Але потім почалися всі ці незбагненні від’їзди, й місто знелюдніло. Ми й самі збиралися виїжджати — була думка обміняти хату на квартиру в Тернополі, ближче до баби Віри, маминої мами. Бабця вже старенька була, й мамині сестри по черзі їздили її доглядати. Але якось то все з переїздом відтягувалося. Та й по-серйозному, бачу тепер, це не розглядалося.
Одне слово, відбувся масовий виїзд сімей, тож довелося об’єднати дві школи в одну. Приміщення школи номер один (яке було аварійним) переробили під котельню, де, до речі, мій тато працював нічним сторожем. А колишній спортзал, що був окремою будівлею, мав стати складом текстилю. Іронія в тому, що склад так і не наповнився нічим, крім тютюнового диму, коли мій батя закурював «Приму».
З грошима тоді було непросто. Та й місто саме по собі видавалося тривожним і порожнім. Точнісінько як той склад зі слідами парт на підлозі.
У 92-му, коли я ходив до шостого класу, дітей у місті залишалось небагато. Фактично, всі діти зі школи номер один стали лінією класів А, а з другої — класами Б.
Я був А.

4.
Надворі буяв травень, я не міг дочекатися, коли скінчиться чверть і наступлять канікули. Але біда — перед канікулами я мав скласти іспит, і то вперше в житті. Ми не писали диктант, як це робили попередні шестикласники, а вчили білети з укрмови.
Я ніколи не помічав у собі нахилу до гуманітарних предметів. Як, утім, і до природничих. Я взагалі не любив навчатися. Ніколи не намагався вникнути в те, що вивчаю, тож просто визубрював усе, що потрібно. Тому школа завжди здавалася стомливою і пластмасовою. Набагато більше я любив рухатися, рухатися взагалі — рух як заглиблення, чи що. Потім тою самою любов’ю я полюбив гоцатися. Секс — також заглиблення. Дуже веселе. Секс — динамічна аналогія сміху. Так мені скромно здається.

Складно переповідати послідовно. Деталей багато, а мені часом бракує панорамного бачення. Деколи уявляю себе комахою — пам’ять нагадує око метелика. Мозаїчна картина нескінченного рівня деталізації.

Вранці мав бути екзамен. Я, звичайно ж, не вчив нічого, і правильно робив — марнота ж бо усе. Довбеш ті білети, ходиш на консультації після уроків, із керою по душах розмовляєш — і все заради десяти хвилин незручності перед екзаменатором.
За мною в школі вже давно ходила слава грубіяна та розпиздяя, і взагалі, персони вкрай несерйозної. А все тільки тому, що я вмів гарно веселити публіку. Інколи мої ідеї щодо часопроведення вражали навіть мене самого. Вражали якимось витонченим, шляхетним ідіотизмом. Можливо, саме через ту аристократичність багато хто й куплявся на мої витівки.
Типовим прикладом осяйної придуркуватості, яку я випромінював у наш холодний, темний світ, була оказія із парасолями. Одного дощового ранку всі прийшли до класу з парасолями. Я помітив, що у вільному просторі в кінці класу їх — розчепірених зонтів — зібралася ціла армада. Зонти сушилися. Я перемовився кількома словами із хлопцями, і наче між іншим підкинув думку (всіляко наголосивши на умовності пропозиції) заховатися цілим класом під парасолі. Прийде керівничка, а нас нема, вкидуєтеся, пацики? Ух ти, сказали хлопці, давай!
Назовні залишилося семеро паралізованих режимом заточок — у повній прострації вони дивилися в одну точку й сиділи так тихо, наче це був відкритий урок. Видно, їх розум відмовлявся сприймати те, що бачили очі: дві третини класу справді сховалося під парасолями. Заточок уже навчили відгороджуватися від абсурду, та далі простого блокування шкільна програма не заходила.
Я пам’ятаю відчуття сновидності, густої нереальності ситуації — чотирнадцять дітей переконав я залізти під парасолі. Отак, на рівному місці.
Звичайно, прийшла керівничка, яка мала в нас географію. Це була найсердитіша зі всіх учительок, за що й поплатилася багато років тому прізвиськом «Клізма». Разом із певною відмінницею вона театрально, навшпиньках підійшла до нас і делікатно постукала кулачком по одній із парасоль. Я це все бачив у шпарину — Клізма кипіла від люті, недоречна акторська гра тільки підкреслювала її вулканічну активність. І тоді кера страшним голосом звеліла всім вилазити з піднятими руками.
Дальше були довгі розбори польотів, підіймалися давніші огріхи, все це підсумовувалось і погрожувалося буттям винесення на педраду.
Найкумедніше те, що мене це гроно гніву так і не скропило. Бо я, на відміну від інших однокашників, які злякалися Клізми і самі повилазили, почувши її осатанілий окрик, — я залишився під парасольками!
Коли кера спитала, хто «це все» придумав, мене видали. Ясно хто — дівчата. А от коли спитали де він, де той, (…), П’яточкін, ніхто ані не пискнув. Кера гримнула сильніше, і котрась із дівок — Марічка? — сказала, що мене сьогодні не було. А він, П’яточкін, сидів під парасолею, мов сире жабеня, і дусив сміх у долоні.
Після уроку я непомітно прослизнув повз учительську і вийшов надвір. А там побрів собі під дощем у ліс і дуже гарно провів час. А потім ще днів зо три не приходив до школи, а вивчав топографію Вовчухівського лісництва. Потім були субота-неділя, а з понеділка в нас була заміна, бо Клізма захворіла. От і все.
В народі кажуть: як вода з гусака.

А хохма вся, як ви помітили, зовсім в іншому.
Придумав це все хто? — П’яточкін. А де він? — Його сьогодні не було!
І такі дива постійно, пос-тій-но.

5.
Тож особливо готуватися до екзамену я серця не мав. Звечора тільки переглянув відповіді на білети. Після того дивного заходу сонця (то все ж таки: побачив я його чи ні?) я взагалі почувався не у своїй тарілці. Щось відбувалося, та я не встигав спостерегти, що саме.
З невиразними передчуттями ліг спати. Бачив, як завжди, багато снів, з польотами, погонями і крутими спецефектами. Як ліг, так і прокинувся — не забув жодного сновидіння, все йшло суцільним потоком вражень. Уві сні навіть пам’яталося, як лягав спати. Тому щоразу, коли матерія сновидіння ставала особливо яскравою, я пригадував, що це тільки сон. При цьому, не прокидаючись, посміювався із батьків: он вони сплять за стіною й навіть не знають, що тут у їхньої дитини отакі пригоди. Й це було дивно, таке зі мною вперше.
Прокинувся ще перед сьомою, й це теж мене здивувало. Здавалося, виспався так, що снам уже не було куди лізти, тож вони випхали мене на поверхню.
Тато, мама, сеструха і брат ще хропіли. Надто ж гучно — тато і сестра. Я тинявся порожньою хатою, аж вийшов надвір. Зранку в горах холодно, але я люблю холод. Голий по пояс, ходив довкола хати, видивлявся в лісі пояснень своєму незвичному самопочуттю: чи то радість, чи то сльози — аж голова йшла обертом. Та ліс не прояснив нічого, тільки намочив у росі кеди. Сонце пропікало холодне повітря, і я знав, що сьогодні буде спекотно.
А потім із вікна висунулася Неля, моя старша сестра, й погукала снідати.

6.
Тільки перед школою я усвідомив, що йду на свій перший екзамен, і при цьому ні чорта не знаю. Стало страшно, у животі замлоїло й захотілося «по-великому». Подумав: а що, як сісти орлом під вікном директора? Це повернуло мені браваду, заодно й нагадало умовність всіх на світі директорів та екзаменів.
От я й прийшов до класу. Всі були хрумкенькі, пахнючі та збентежені. Я теж був збентежений, — та в мокрих кедах, з налиплими парашутиками кульбаби (хоч мама й наказувала не бігти через луку) я ставив святкову свіжість однокласників під загрозу. Мама наламала мені півоній, щоб я подарував керівничці. Мої півонії були без целофану. Я зрадів, що мама не послухала Нелі — та, не без єхидства, радила загорнути квіти в газету. Діти, які не мали квітника біля хати, мусили купляти букети на базарі. Чомусь їм здавалося, ніби квіти в целофані — це престижніше, ніж у газеті.
Без зайвих слів я поклав півонії перед викладачкою і сів за першу парту. Я був прагматичним до краю. Вирішив, краще відразу зізнаюся, що не готовий, аніж маю втрачати ранок на дурні екзамени. Мене спитають: «А що ти, Петре, взагалі знаєш?» А я скажу: «Знаю сімнадцятий білет, там, де про синоніми й антоніми». «І все?» — спитають не без утіхи. А я скажу, що мені, звісно, прикро, але чим хата багата. І поставлять мені, безталанному, трієчку, а я, окрилений, помчу додому, наїмся сиру з трускавками і побіжу собі на скелі.
Чи, може, все буде навіть так: я витягаю сімнадцятий білет і розкажу все на пам’ять і без пам’яті, як нас навчили.
Або й не так: витягаю якийсь там четвертий білет або двадцять другий (найстрашніший) і починаю горлати: «Не може бути! Я хотів сімнадцятий!» Кера зірветься, скаже, як ти себе поводиш, а я буду топати ногами і верещати: «Сімнадцятий! Я сказав, СІМНАДЦЯТИЙ!».
Цікаві варіанти, особливо останній. Але вдасться він хіба тоді, коли вийде кера і залишиться тільки асистентка, Людмила Миколаївна. Вона людина слабка, без стержня — не те, що кера. Тим паче що наш клас Людмила Миколаївна не вчила, тож про мене могла тільки чути. Так що можна сфорсувати.
А з керою не вийде. Потай ми з нею на ножах уже другий рік, ще від історії з парасолями.
Всі, хто не потрапив до першої п’ятірки відповідальників, повиходили з класу. П’ятеро хоробрих — серед них і я — по черзі тягнули білети. Мені попався одинадцятий, де про не- з дієсловами і без та про іменник як частину мови. Я міг відповідати й без підготовки — до чого це мені готуватися, цікаво? Про іменник я мав дуже нечіткі уявлення. Він асоціювався в мене з кудлатою твариною без переду і заду, яка могла часом зітхнути. Якийсь пекінес.
Без вагань я сів перед викладачками і подивився їм просто в очі, ніби Кашпіровський.
— Який білет, П’яточкін?
— Одинадцятий.
Наступила незручна мовчанка, наче між нами намічався інтим.
— «Не-» з дієсловами пишеться окремо, — ляпнув я і прикусив язик: хто ж такі козирі кидає?
— Угу… Ще.
Знову побожна пауза, схожа на ту, коли заходиш витягти із-під матраца «Пан плюс пані», а там бабця молиться, бо в тебе, бачте, над ліжком найліпший образ в цілій хаті.
— «Не-» з дієсловами пишеться окремо, — наголосив я. Що тепер? Кинути: «Розумному досить» і тріснути дверима?
І тут воно сталося. Я побачив перед собою відповідь на білет. Побачив так виразно, що аж смикнувся на стільці. Це була сторінка з мого зошита відповідей. Я навіть мусив пересвідчитися, чи не дивлюся в зошит безпосереднім чином. Таж ні, зошит лежав на колінах, а я продовжував бачити відповідь, як на екрані.
І я пішов урознос.

7.
Клізма упріла. Людмила Іванівна втиснулася в крісло. Був би директор, той би розплакався, без перегину. Він завжди плакав, особливо на урочистостях: «Я, Жуковський Аркадій Володимирович… (пауза) Директор міднобуківської середньої школи… (плечі здригаються), Почесний член наукового товариства імені Тараса Шевченка… (плаче)».
А відповідь таки справляла враження урочистої. Вона виявилась вичерпною і шовковою, мов шлях із варягів у греки, чи куди вони там їздили. Присутні у класі вражено кліпали очима. Після такого рафінованого викладу не послідувало навіть додаткових запитань. МЕНІ ПОСТАВИЛИ П’ЯТІРКУ!
«Можеш, якщо захочеш», — повертаючи собі леґітимність, вкрутила Клізма. Вона каліграфічно внесла оцінку в табель, й від сяєва цієї диво-п’ятки сині хащі трійок освітилися благим барочним матом (речення опрацювати самостійно).

Я махнув додому. Як і планував собі, наївся.
У шостому класі після екзамену треба відбути ще сім днів практики на шкільній ділянці — виправні роботи у формі просікань, підгортань та прибирань. Але завгосп сказав: хто принесе до школи гарних тичок на квасолю, тому практику зразу й зарахує. Я, звісно ж, першим зголосився, і тепер збирався піти в гори — десь далеко, аж до скель. А по дорозі назад нарубав би завгоспові тичок.
Склав сумку, наготував сокиру й погнав. А перед тим залишив приголомшливу записку всім рідним і близьким:

ЗДАВ НА П’ЯТЬ! БУДУ ЗАВТРА!
ПЕТРО

8.
Так я зрозумів, що в моє життя вступила нова сила.
На скелі я буквально влетів, як на повітряній подушці. «Влітку енергії — мільйон». Я почув ці слова від знайомого (він — боксер, багато тренується і знає, про що каже) і тепер пересвідчився у їхній правдивості. Сидячи у прохолоді скель, що виступали з моховитої землі, я спробував обдумати те диво, яке зі мною трапилося.
Аналіз не вдався. Зате я ще більше здивувався, коли відчув, що можу пригадати будь-який інший білет. Він являвся мені перед очима, просто і зрозуміло. Просто, як махнути крильми… мовби у мені вивільнилися крила, і я задля спроби разок ними тріпнув.
Години зо три я сидів і знічевя випробовував пам’ять на різних дрібничках: яких кольорів смуги на Нелиному халаті, у скільки пучків згруповані ворсинки на зубній щітці, який візерунок циновки на сходах між першим і другим поверхом, кількість сходин між другим поверхом і горищем, та інше. Я легко міг відновити навіть послідовність, у якій я викликав із пам’яті різне різняччя. Це було просто, як вертіти в руках кубик Рубика: повернув грань туди — маєш одне, повернув сюди — маєш інше. Як чогось не пам’ятаєш, досить трохи покрутити ломиголівкою туди-сюди, і, можливо, потрібне виявиться десь там. Спритність рук — і ніякого штукарства.
Все це було достобіса інтриґуючим, та я мав легку вдачу й у свої одинадцять довго не замислювався навіть над розтаким феноменом.

У наступний, сьомий клас я прийшов уже одним із найстаранніших учнів. Старанний у тому відношенні, що з мого життя зникли ситуації, коли в мене питають урок, а я не готовий.
Для запам’ятовування аркуша друкованого тексту мені достатньо було пробігти поглядом по діагоналі, й він уже був «сфотографований». Доходило до того, що я вчив уроки на перерві (що ж, як і більшість моїх однокласників). Тратив на це діло три, максимум п’ять хвилин. Міг напамять прочитати довжеленний вірш, заледве переглянувши його.
Міг серед ночі вказати площу, скажімо, Мадагаскару: 590 тисяч км.кв.
Міг пригадати формулювання і доведення усіх теорем, які вимагала від мене шкільна програма.
Я міг коли завгодно назвати шість перших ступенів усіх чисел до ста — це взагалі несерйозно!
А щоби вразити якихось простачків, міг цілий день називати випадкові цифри і видавати їх за число «пі» у нескінченності.

Питається, що може нормальна людина хотіти ще після того, коли вона отримала такий шикарний станок, як пам’ять? Зізнаюся, у мене зовсім не виникало з цього приводу продуктивних думок. Чомусь підозрюю, що якби така пам’ять дісталася якомусь фантазерові, то він понапридумував би таких чудес, що всі тільки ахнули б. А мені, крім дурниць, нічого в голову не лізло.
Дивлячись на своє життя в масштабі один до тисячі, погоджуюсь: прихід пам’яті став потрясінн
ям. Цілих півроку я ходив під враженням, солідним враженням, дитячим, зачарованим враженням. Півроку для мене — справді дуже довго. Мабуть, так само довго я би міг звикати, скажімо, до початку повноцінного статевого життя.
Хоча ні, до фантастичної пам’яті я звикав набагато довше. Бо, коли статеве життя таки розпочалось, то сам факт, що я вже це саме, ворохобив трохи більше місяця. Далі воно стало… рутиною, чи як? Новою, приємною темою для дій та роздумів. Сунув туди, порснув сюди, ха-ха, от і натрахались. Весело, авжеж… але звично.
А тут усе по-іншому. Святково. Навіть у дечому таємниче, як недосліджений мішок із подарунками.

Є в людини певний особливий стан. Коли щось крутиться на язику, а людина ніяк не може згадати. Здається, ось-ось — і вона це вхопить… Але наразі між людиною і спогадом — оце предивне відчуття легкого розкручування.
Для того, аби пригадати щось серйозне, я мушу викликати в собі це лоскотання. Воно обіймає мене всього, з голови до п’ят. Часом ледве чутно, а деколи аж до болю нудотно. Чомусь напрошується паралель з онімілим органом. Знаєте, як терпне нога, коли її відсидіти? Деколи так німіє, що хоч голкою штрикай — нічого не чутимеш. Зате коли до неї повертається чутливість, то в руці зароджуються дуже сильні й настільки ж малоприємні відчуття.
Це, зрозуміло, метафора. Коли я звертаюся до пам’яті, то наче посилаю вольовий сигнал у затерплий орган: «Слухай команду!» Від того, наскільки потужний цей вольовий імпульс, і залежить успішність пригадування. Головне — це правильний тон, тон наказу, якого не можна не послухатися. Якщо в моєму наказі буде хоч крапелька очікування чи невпевненості, все — команда не спрацює.

Деколи забуваю, що будь-які порівняння — всього лиш порівняння. І починаю фантазувати: а якщо і справді існує такий невидимий орган, як пам’ять? Який, мовляв, у процесі еволюції втратив своє значення, типу як апендикс.
Та що там орган — людська пам’ять потягне на цілу систему. Нормально так, а що? Система травлення є, система кровообігу теж є, а тут — система пам’яті, з центрами та периферією, з каналами зв’язку, циклами та циркуляціями. І циркулює у цій системі не кров і лімфа, а що?
Ну, я думаю, всі здогадались.

А почав говорити я взагалі про те, що не знаю, куди цю систему пам’яті притулити. Точніше, чим би її таким корисним нагрузити, щоб самому розслабитися.
Пам’ять незлецько виручила мене із навчанням, про що я вже казав. Якби не потрібно було сидіти на уроках, то я взагалі не мав би чим зайнятися. Уроків я не вчив — нащо? Проглянув та переказав, і всіх ділів. Книжок не читав — нецікаво. Спадало на думку, що було б непогано вивчити мови, багато-багато мов. Можливо, навіть всі мови світу… Гадаю, з моєю пам’яттю я би міг постаратися — і штук отак сімнадцять-двадцять-тридцять-сорок би опанував. Та якось воно ліньки було шукати підручники, гортати їх. Несерйозно це, несерйозно.
Залишалося лазити містом, байдикувати. Ну там, футбола поганяти, в «дев’ятку», у «квадрат» на виліт з товаришами пограти. Ніби й добре все…
Не раз лежав собі так перед сном і думав — як воно у мене в один момент усе щасливо склалося. Фактично ціле життя вже наперед прояснилось і вирішилось. У школі більше напружуватися не треба. Вдома нічого страшного робити не примушують. Виросту — піду в армію. А потім піду працювати в цирк. Такому, як я — одна дорога, в клоуни.
Я, звичайно, буду не простим клоуном, а з секретом. Буду клоуном-мнемоуном. Чи то пак, клоніком-мнемоніком.

Ні, бути блазнем із такими даними — це попуск. Навпаки, стану серйозним. Буду виходити на арену в піджачку зі шкіряними латками на ліктях, в окулярах — ніби дуже розумний. Конферансьє оголошуватиме, як у тому анекдоті: «А зараз — людина із феноменальною пам’яттю!». Чув, такі трюки вже колись робилися. Були всякі унікуми, запам’ятовували таблиці з цифрами. Теж мені, здивували.
Я навіть придумав собі номер. Виходжу на сцену в своєму фірмовому піджачку, а за мною асистентка в трико вивозить шафу із книжками. Запрошується хтось із глядачів, який на власний вибір пропонує мені таку-то сторінку з такої-то книжки зацитувати напам’ять. Я раз — книжечку перегорнув і давай строчити. Впевнений, це було б шикарно.
Попри неабияку охоту потріпатися, у деяких речах я був принципово потайним. Можливо, саме тому я не розповідав нікому з близьких про свої обдарування всерйоз. Шила в мішку не сховаєш: вдома знали, що в мене гостра пам’ять, але не більше. Тільки тато постійно бурчав, щоб я читав більше, бо хороню в собі талант. «Хе-хе, — думав я, — що ви там знаєте, про талант!»
Саме для того, щоб убезпечити себе від подібних наїздів, даремно про «талант» я не розбалакував. Якби стало відомо, що мені не важко вивчити весь річний курс за кілька днів, довелося б не солодко. Страшно й подумати. Мусив би до якогось інституту вступати, щось там вивчати.
Краще зразу в армію. А після армії — в цирк.
Мені здалося, що майбутнє моє надійно облаштоване, і все доленосне, що могло статися, вже сталося.

Коли я втямив це як слід, стало трохи нудно. Я потрапив у смугу вічного байдикобиття. Ніби все, як завжди, та чогось немає. Бракує хвилювання, бракує напруження, тиску. Сьомий клас, восьмий клас — канікули цілий рік. Всі зубрять, тремтять перед контрольними, а мені — як солов’ю. Дев’ятий клас — канікули цілий рік. Десятий клас — знову, блін, канікули цілий рік. І на екзаменах — теж канікули. І до них, і після них — ввесь час канікули. Сім неділь на тиждень. Красота, звичайно, гріх нарікати.
Але все-таки. Чогось мені хотілося — чогось такого далекого, недосяжного. Що б це могло бути?

Скорше за все, це мені хотілося баби.
Непомітно для себе я зробився досить грубим у виразах. А як іще називати цих (вирізано — Ред.), які не можуть запам’ятати, скільки буде два на два в десятому ступені?
Але в ніжної половини людства, котра, хоч і не блискотіла інтелектом, було щось таке, до чого мене дуже тягнуло. Чий запах, якщо не помиляюсь, у ці дні нудьги мене і вабив.
І так це все розпочалося, з дівчатами.
Ну, була собі така Надя, моя перша. Ще була Галька, на сім років старша. Була Мар’яшка, нормальна дівчина, шкода, що так із нею незручно склалося. Звичайно, Оля Вишенька, її не забуду.
Потроху почав курити. Це додавало мені крутості. Мало того, що найкращий учень класу, іде на золоту медаль, та ще й курить на перерві. Та ще й (коли плітки не брешуть) вже скуштував того, чим так гаряче марили хлопці. Крутизна, та й годі.

Знаєте, про людину часто судять із того, з ким вона водиться. Мовляв, подібне притягає подібне.
Мимохіть я зауважив, що зі мною постійно волочаться одні недоумки. Точніше, виявив, що вони — моя щоденна компанія, можна сказати, найкращі друзі. У мене була своя банда. Так про нас дехто казав — що ми банда.
Прогулюючи уроки, ми часто лазили будовами. Їх за школою було чимало, вони всі були споруджені наприкінці вісімдесятих, ще перед незалежністю. Тепер у їхніх власників не було грошей довести будівництво до кінця. Цегляні коробки, часто навіть без покрівлі, мокли під дощами, цемент потроху руйнувався, й хати заростали лободою. Всі будинки були приватні, двоповерхові, й усі мали практично однакове планування.
Це були мої улюблені дитячі ландшафти. Гори щебеню, що позаростали бур’яном. Гори піску, що його потроху розкрадали сусіди. Іржаві відра, загіпнотизовані бетоном. Кубометри цегли, критої руберойдом, поступово псувалися без уваги. Залізобетонні панелі, складені одна на одну через поперечну дошку, іржавіли і кришилися. Враження було таке, ніби господарі всього цього будівельного добра просто зникли безвісти.
На периферії Мідних Буків (в напрямку левад понад річкою) стояли пусткою цілі квартали таких недобудов. Ніхто зі старших без потреби «позичити», наприклад, тачку піску, туди не заглядав. Безлюддя панувало там, тільки вітер завивав у порожніх стінах. Для нас не було кращого місця, де прогулювати уроки, як піти на ті будови, спробувати без драбини вилізти на другий поверх чи на стрих. Часто грали у «спецназівців» — на пару поставлених шторцом цеглин клали вузький шматок шиферу. Хто розіб’є ребром долоні більше шматків за раз, той, звісно, крутіший «спецназівець». Фєдя Круговий, наприклад, міг ламати шифер навіть головою.
Там же, на будовах, ми курили сигарети і бухали вино. Нуднуваті розваги, вони швидко набридли. Я б навіть клей уже нюхав, аби тільки щось діялося. Та от — незручно перед продавцем. У Мідних Буках кожен знає, навіщо підлітку «Момент».
Гаразд, признаюся, раз таки нюхав, з пацанами. Але вам не раджу.

Таке безцільне валандання тривало досить довго, і я встиг зростися з думкою, що я — ватажок придурків. Мені це імпонувало. В цьому була своя жила, що б там не казали.

Одного разу, прогулюючи школу на віддаленій будові, ми заговорили «про це». Наші розмови завше так чи інакше були пронизані темою сексу. Ми або говорили «про це», або користувалися словами, які на це наштовхували: «вона мене заїбала», «хай засуне собі в жопу», «та я в рот їбав цю хуйню…» і т.д. Потім недопалками малювали на шлакоблоках оці «жопи», «залупи» та інші, в ґрунті свому банальні речі.
Вам ніколи не спадало на думку, хто малює непристойності, які часто побачиш у нас на стінах? Таж такі от, як ми, і малюють.
Мені, наприклад, подібне хуліганство подобалося. Я відчував, що можу зобразити не просто символ — орган там, чи якийсь акт. Я малював цілі етюди. Як первісний художник. Вони ще й досі є десь там, у Мідних Буках. Впевнений, до цих будівель вже ніколи не повернуться майстри та ґазди, і ніхто мої панно не заштукатурить, ура.

У цей день зі мною були Сєрий-косий, Фєдя, Вітька, Слон і ще два відморозки з Б-класу. Був кінець квітня, всі у сорочках на короткий рукав. А що було справді спекотно, то ми полізли у підвал. Там, на земляній долівці, стояли стоси цегол, що слугували нам за кріселка (у мене, наприклад, там був цілий «трон»). Кому не вистачало цегли і було ліньки йти за нею надвір, той сидів навпочіпки. Ну, як ото Сєрий.
Все почалося з мене. Я похвалився, що минулої дискотеки мені дала одна мала.
«Надя?» — спитали мене. Всі знали про наші ліричні стосунки, за що навіть прозвали мене «рамантіком».
«Надя», — підтвердив я.
Більше ніхто з компанії похвалитися чимось подібним не міг, і розмова на цьому би й скінчилася. Одначе Сєрий-косий хитро примружився і взявся переказувати нам історію, котра мала місце з його братом. Братан його, виявляється, вчився у Львові в бурсі, й був нашого віку. Разом з іще одним ушльопком вони конкретно замацали «яку-та тьолку».
Слон, він сидів на цеглах навпроти мене, поцікавивсь, як вони її замацали.
Сєрий розповів, що замацали її «канкрєтно». Мовляв, не просто розстібнули ліфон, а в натурі, бля, здерли трулі, і кинули їй на грудак по палочці.
«А тьола шо?» — спитав пацик із Б-класу, котрий циганкуватіший.
Сєрий сказав, що тьола спершу видиралася, але, коли його брат витягнув свою махіну, у дури все потекло, й вона аж пищала, так хотіла, щоб їй вставили. Сєрий емоційно, ніби сам був свідком того, доповів, як тьола «брала в рот», «давала в зад» і як вони їй «спустили на рило». Розказуючи це, Сєрий аж здригався — він взагалі весь такий дриґаний, нервовий, неприємний — а ще тема така, гидко було дивитися на нього. «Такі діла», — підсумував Косий. «І то пацани нашого віку!», — додав він і поправив щось у майтках.
Тут всі почали обговорювати спершу пацанів, які в натурі безбашенні, потім тьолку, яка своєю поведінкою підтвердила, що всі з її породи — мокрощьолки і давалки.
Врешті, пацани задумалися (гіпотетично) над можливістю повторити подібну процедуру, хе-хе, власними силами. А що, хіба ми не мужики? Наприклад, хе-хе, завтра — підстерегти якусь дирку, що вийде на уроці в туалет, і зробити все по-бистрому, кинути чисто по-палочці, хе-хе, «для галочки». Двоє тримають за руки, двоє за ноги, а один — кайфує. Сєрий порахував, що нас для такої операції навіть більше, ніж треба.
Слон так захопився, що басом протрубив: «Пацани, а чо’ не нині?». Піти прямо зараз, у школу, підстерегти якусь дуру. Двоє за руки, двоє за ноги, один кайфує. А потім тьола сама допре, що це тєма, і — хто зна? — буде їм щодня давати.
«Тоді валимо!» — махнув рукою Фєдя, який усе це уважно слухав (я його недолюблював — вічно він хотів бути камандіром там, де вже командував я).
Такого рішучого заклику пацани не сподівалися, тому всі перезирнулися. Фєдя повторив: «Валимо на тьолок! Хто зі мною?».
Слон — той підвівся, Сєрий підвівся, Вітька — типу, не знає ще. Бачу, два сцикуни з Б-класу стушувалися. Вони зрозуміли, що решта наміряється це зробити серйозно — просто зараз піти і трахнути якусь малявку — і ніхто не почув у цьому чогось неправильного. Сцикуни промукали щось невиразне, вочевидь стали почуватися тут незручно.
— А ти? — спитав Федя у мене.
— А шо я? — спитав я дурнуватим голосом. Ніяк не можу догнати, що від мене хочуть.

І тут я, властиво, згадав про себе. Опам’ятався.
— Так ви шо… в натурі?.. — спитав я, мов не своїм ротом. — В натурі хочете піти зараз когось трахати?!
Пацани стояли наді мною, а я все ще сидів на своєму «троні». Ті, що пристали на пропозицію Сєрого, дивилися на мене насмішкувато. Фєдя — той особливо.
— Та він, пацани, боїться. І про Надю він, оказується, напиздів.
Я дивився на них, не розуміючи. І навіть слова про Надю пропустив повз вуха, а то би вже з кулаками поліз.
Невже вони справді йдуть… чи тільки одне одного на понт беруть?
Пацани, посміюючись і перезираючись, почали вилазити по одному через віконце на світло. Кожен вважав за потрібне глянути на мене з легкою погордою.
То пекучим, то морозяним струмом почало колотити мене усвідомлення того, де я опинився. В компашці деґенератів, натуральних імбецилів — так, імбецилів з усіма клінічними ознаками: відвислими губами, низькими лобами, з характерним виразом на обличчі. До мене дійшло справжнє значення слів цих людей, які ото вирішили йти зараз у школу шпокати малявок. Разюча невідповідність того, що я звик бачити у цих людях і того, чим вони були насправді, пройняла мене лихоманкою.
Вперше я додумався спитати себе: «А що я тут, у біса, роблю? Що я шукаю серед цих кретинів?». І, найголовніше: «Чому я сюди потрапив?»

Не знаю від чого, але в той момент мене пронизало пекуче розчарування в чомусь дуже цінному. Розчарування через відсутність дива.
Я зрозумів, що ось він — цей момент, де можна вибирати. Забракло повітря. Я виліз із підвалу на сонце й відчув, як важке притягання моїх корешів послабилося. І водночас щось гірке охопило мене.
Можна сказати, я відчув смак горя — хоч як подумати, то про яке це горе я кажу?

Хлопці лінькуватою ходою попрямували до школи, від недобудов це хвилин десять. Зараз там тривав третій урок. Першими йшли Фєдя, Сєрий і Слон. За ними, весь у роздумах, волочив ноги Вітька. Двоє хлопців із паралельного класу йшли останніми, вони гаряче (і стривожено) сперечалися. Сєрий озирнувся і поцікавився, чи йду я з ними. Фєдя дивився непривітно. Я заперечно хитнув головою і побрів у протилежний бік, стежкою через леваду в ліс. Мені захотілося піти до скель, побути самому. Почувався розбитим.
Був початок травня. Пам’ятаю, страшенно тріскотіли на спеку цвіркуни.

Наступного дня першим я зустрів Вітьку, зранку перед школою. Той на діло не пішов, як і двоє з Бе-класу.
Потім я зустрів Слона, який теж в останню хвилину вирішив відмовитись від участі. Зате Слон розповів, що Сєрий і Фєдя таки підстерегли якусь малу, на рік молодшу. Затягнули її в парашу, замацали. Ну там, трулі здерли, як положено. Але у туалет зайшов якийсь бик посцяти. Здається, отой хіпаблуд, Курочка. Він мешкав неподалік від Слона, на одній вулиці. І що цей син учительки зробив, уявіть собі: вмастив, як слід, обидвом по яйцях, а потім ще й по морді. Почувши це, я усміхнувся.
Бити Федю шкаром у ряху — як мінімум, ориґінально. Хлопець має почуття гумору.
Власне в цей момент повз мене, — а я сидів зі Слоном на підвіконні біля фізкабінету, — проходить Курочка. Вдає, буцім не помічає нас. У подертих джинсах, патлатий, як тьолка. Нормальний пацан, а когось із себе корчить.
Слон провів Курочку затуманеним поглядом. Слон узагалі туподоходячий, із ним спілкуватися найпростіше. Для нього в мене кредит довіри завжди відкритий.
— Жаль пацана. Уб’ють його нині, — вирік Слон.
— Ти це серйозно?
Він зітхнув.
— Ти ж Фєдю знаєш. Буду просити, щоб у голову не бив. Усе-таки сусіди.

8.
Ще раз того дня ми перетнулися з Курочкою в їдальні. Я цілий день тинявся по школі сам, уникав знайомих. До голови лізли дивні думки. Щеміло серце.
Побачивши мою присутність, Курочка занервував. Мабуть, гадає, що ми з Фєдьою в одній банді, за одну ідею. Воно зрозуміло — постійно бачити мене поруч із найбільшими кретинами школи. Асоціативне мислення.
В їдальні було людно. Я став у чергу і спостерігав, як Курочка несе два компоти і пару коржиків до столика біля сонця. Там сиділа якась розфуфирена шмакодявка. Судячи з темних мішків під очима, це й була вона — жертва вчорашнього терору. Вона теж мене впізнала. Провела тягучим поглядом.
Я взяв у буфеті тарілку салату «Дністер» і березовий сік. Пошукав очима вільне місце і з легким відчаєм побачив, що єдиний порожій столик — якраз біля їхнього. Сів, розвернувшись до них боком, так, щоб сонце падало просто у вічі. Чудове, добре квітневе сонце, як я тебе люблю.
Курочка смикнувся було здриснути, однак мала присадила його. Вони сиділи і наминали свої коржики, я потихеньку жував салат. Відчував на собі їхні погляди.
Мені хотілося якось підбадьорити їх. Сказати щось заспокійливе. Але як тут заспокоїш: пацана після уроків будуть бити. Навряд чи Курочку втішить звістка, що Слон попросить Фєдю не копати в голову.
Нарешті я сформулював думку. Зараз розвернуся до них і скажу: «Вибач, фраєр…». Ні, не «фраєр»… «Друг»! Точно, друг.
«Вибач, друг. Я чув, у вас вчора були праблєми. Сьогодні… — що далі? — Сьогодні будуть ще крутіші»? Ні, не підійде. Як показати їм, що я з ними — на одному боці?
Я розвернувся до них. Гарне, тепле весняне сонце падає мені на щоку.
— Вибач, друг… — кажу я і забуваю все, що придумав.
— Я тобі не друг, — відрубав Курочка. Тихо, але твердо. Обидвоє піднялися і вийшли в темний коридор.

Ще кілька хвилин я просидів над склянкою соку і порожньою тарілкою. Сонце, приємне сонце зігрівало мене. «Я тобі не друг». Абидна, да?
Значить, так і повинно бути. Є моменти, коли треба приймати рішення. Є моменти, коли потрібно за ці рішення відповідати. Фєдя і Сєрий прийняли рішення і відповіли за базар. Курочка теж прийняв рішення і зараз теж буде звітувати по повній програмі. Мала теж щось та отримала. Наприклад, досвід. Можливо, колись і їй потрібно буде приймати рішення. І відповідати, звичайно.
Тільки я почував себе розгублено. Я більше не міг повернутися в компанію дебілів. І я не мав можливості стояти в борні разом з Курочкою і його малою. Втручатися — значить, прийняти рішення, за яке потрібно відповідати.
Це їхні війни, їхні битви.
Почуваю себе чужим, розгубленим.
Грію обличчя в лагідному промінні. Люблю сонце у квітні.

9.
Конкретно щодо цієї історії, то все склалося так. Фраєра побили, жахливо побили. Його знайшли за школою. Свідки переказують, фраєр був схожий на сливку в маринаді. Круговий — він психанутий. Та й Сєрий ще, два чоботи пара. Дай тільки привід.
А от буквально за два-три місяці Фєдя десь пропав. Казали пацани, він давно збирався змотати у Молдавію, типу, вшивався від армії. Дивно тільки, що так несподівано, посеред випускного балу. Навіть не хочу висувати жодних припущень.

Є рішення, і є відповідальність.
Мені не хотілося ні з ким спілкуватися. Після того епізоду я зробився відлюдькуватим, а коли вже попадав у товариство, то поводився так, що прости господи. Хамив, грубіянив. Потім сам дивувався, звідки в мені це береться. Ніяк не міг забути, яким тоном відрізав Курочка: «Я тобі не друг». Ніби щось мені від нього треба було.
Дивне було літо. Спекотне і сухе, зате яке холодне на стосунки. Гомінке, з компаніями і забавами — але мене чомусь ніхто не кликав. Чесно, я зовсім перестав розуміти, що зі мною відбувається. Чому люди й світ змінилися до невпізнання. Коли наступала зневіра, в усьому, що зі мною відбувається, я вбачав руку невидимої Сили, яка обертає кожну ситуацію так, аби в результаті власної дурнуватості, дратівливої нестриманості та прямоти я залишався самотнім.
З Надею ми розійшлися через два тижні. Не зійшлись характерами.
Після неї була Галька, не така симпатична, як Надя, але на сім років старша і набагато легша на перед. Теж посварилися, розійшлися. Галька лякала мене, бо хотіла мати від мене дитину. Потім навіть спробувала надурити, буцім вагітна. Брехню розкрив її сорокалітній хахаль, який у суворій чоловічій бесіді зрадив мені, що насправді вона стерильна — у Гальки проблеми з яєчниками. Мовляв, це їй пороблено. Хахаль суворо, але напрочуд вчасно попередив, щоб він більше ноги моєї в Гальки не бачив, а то порве мені очко на німецький хрест.
Одночасно була паралельна іншим, сентиментальна «любов» із однокласницею Олею Вишенькою, моїм романтичним ідеалом. Дивлячись на неї, гріх було подумати, що таку красу можна їбати. Якось я спробував наполягти на цьому, у досить прикрий спосіб… шкодую, що тут додати. Це поділило наші стосунки на «до» і «після».
Після неприємної сцени з Вишенькою я вчинив панічну спробу захиститися від наступу чогось невблаганного. І буквально за тиждень, на танцях, поклеїв Мар’яшку — худеньку дев’ятикласницю з милою мордочкою. Але Мар’яшка жалася. Підозрюю, вона була ще цілкою. А піддалася тільки тому, що не могла більше витримувати мого пристрасного шепоту. Правду кажуть: нудному легше дати, ніж пояснити, чому не хочеш.
Упродовж вечора я не міг позбутися усвідомлення того, наскільки моя присутність підкоряє Мар’янчину волю. Розумів, що відвертості між нами бути не може, що вся її податливість — результат мого шарму й гіпнозу. І все-таки не втримався, щоб не скористатися цією владою над дівчатами бодай востаннє. Перед тим як вийти з нею в парк зажиматися, так і сказав собі: «Це вже востаннє».

Ми обмежилися глибоким петтинґом з еякуляцією. Це було на лавці у парку за клубом.
Я спустив і відчув, як спорожнів.
Цілий вечір я поклав на олтар короткочасної, притупленої насолоди. Щойно здобувши цей момент, збагнув, як низько все це виглядало. Мар’яшка, сопливе дівчисько, яке я ледве знаю, сидить, причумлена всім, що сталося. Не знає, об що витерти пальці, перемазані теплим сім’ям. Я розвалився поруч, із розстібнутою матнею, отупілий і роздратований тим, що все, блядь, так плоско — так плоско, блядь, що хоч бери та й плач. Знову те саме відчуття. Усвідомлення, що у всіх моїх забавах немає нічого, крім пласкої порожнечі. Подумки запитував себе: «Що не так? Що змінилося? Чому я більше не можу бути тим, ким я був?» Нема відповіді, тільки дубова гіркота.
За якийсь час я піднявся, сказав, що мені пора додому і я, на жаль, не зможу її провести. Мар’яшка сиділа, заклавши ногу на ногу, жувала жуйку, таке враження, наче ця дурепа навіть не зрозуміла, що відбулося. Безголове мавпеня з налакованою зачіскою, у красивій маєчці, у модних джинсах. Напевне, найблатніша в класі.
Вона теж піднялася, не припиняючи цямкати жуйку. Щоби хоч якось віддячитись, я пригорнув її за плечі. Наші тіла були твердими й неслухняними, просто-таки задерев’янілими. Праву руку, з підсохлою спермою, вона тримала поперед себе, щоб не замазати блюзочку. Обнявшись мов каліки з фронту, ми пошкутильгали на світло перед клубом. Першою нам трапилась Оля Вишенька, вона саме збиралася йти додому, шукала, кому по дорозі. Нещасна Мар’яшка навіть не знала, хто це така. Мар’яшко, дурепо малолітня, пробач, будь ласка.
Коли стало видно обкінчану (як виявилось на світлі) Мар’янчину блюзку, слова зробилися зайві. Не наважившись при Олі цілувати дев’ятикласницю, я поплентався додому.
Найприкріша частина того вечора трапилась уже біля моєї вулиці. Оля, яка йшла за мною у темряві, погукала мене. У мені все похололо, але я підійшов. Ми трохи порозмовляли — точніше, Оля говорила, я слухав, — та це тривало недовго. Якби довго — означало б, що несерйозно. Сердиться, але вибачить. А тут уже все. Без варіантів.
Дізнався про себе дещо нового та неприємного (погляд збоку, сказати б). Заодно довідався, чому Оля, замість готуватися до іспиту, прийшла того вечора на дискотеку. Хотіла помиритися зі мною і почати все спочатку — тільки повільніше…

Всюди повторювалося те ж саме. Люди наче показилися. Скрізь, де я з’являвся, вибухали сварки, скандали. У кожного до мене знаходилась маса претензій. Все скрізь повторювалося. Скрізь проступав той самий присмак. Присмак дубової гіркоти.

10.

У ті дні я багато лазив по лісі. Тупо лазив урвищами вгору-вниз, доки ноги наприкінці дня не підкошувались від перенапруження. Так я відволікся від нав’язливих думок про те, що не маю в місті ні одної душі, до кого прихилитися, кому би поплакатися. Де мої друзі? Нема в мене друзів. Де мої подружки? Нема подружок.
Чи то Волею незримої Сили, а чи із власної глупоти, сталося те, що сталося — на всі Мідні Буки не залишилося нікого, хто би хотів мати справу з таким собакою, як я.

11.

Ще раз, для обдарованих:
Де мої друзі?! — Нема більше друзів!
Де мої подружки?! — Нема більше подружок!

Багато часу в те рясне на грози літо я присвятив забавам із пам’яттю. Нарешті у мене з’явився вільний час на дослідження. Хоч як подумати — а чим я так був зайнятий до цього? Чому залишилося враження, ніби раніше було просто ніколи зі своєю пам’яттю бабратись? Де я згубив стільки часу?
Без веселої компанії дні здавалися довгими — майже нескінченними.
Добре, що я не сварився з лісом. Куди б тоді я подався? Хіба пішов би вішатися.
Пам’ять — непогана розвага, особливо якщо ти сам. Як не було що робити біля хати, я йшов у свіжість гір. Знаходив привітну місцину і проводив там усілякі науково-популярні досліди з пам’яттю.

Мене приколювало згадувати. Як уже казав, сам процес пригадування для мене достатньо тілесний, тож коли в темряві пам’яті спалахує спогад, мене пробирає специфічний дрож. Що складніше завдання ставиш, то більша певність, що дрож пройматиме глибше. Відразу напрошується асоціація з чимось еротичним. Я би застеріг: не так еротичним, як оргазмічним.
Чув, у 60-х роках декотрі безумці виготовляли так звані оргонні камери. Це такі кімнатки, обшиті фольгою, які повинні були концентрувати світовий оргонний потік (чим би він там не був насправді) на людині всередині. Якщо потік достатньо концентрований, людина всередині зазнає спонтанного оргазму. Кажуть, такі були. На мою думку, оргазм від перебування в оргонній камері нітрохи не еротичний. Він повинен бути нелокалізований, тканинний.
Аналогічно, дрож пам’яті теж оргазмічий, але не еротичний. Щоразу я пробував досягнути пікового переживання, розродитися бурхливим оргазмом пригадування, та допіру натупав спогад, як примарне лоскотання, вібрації відступали і танули між пальцями.
Пригадування текстів, чисел, мелодій давали досить слабкі переживання. Від згадування людей — людини як особистості, як всієї сукупності її проявів — тілом прокочувалася лихоманка, гадаю, більшості людей вона знайома. Найбільше вражень приносило детальне пригадування цілої сцени, з дійовими особами, інтер’єром, освітленням. Чим повніше я ставив собі за мету пригадати подію, тим бурхливішим був відгук тіла. Він породжував масу тілесних відчуттів, не приємних і не противних, — а незідентифікованих.

Дивом не полінувавшись, я подивився в підручнику з фізіології, що там пишуть про пам’ять. Із прочитаного нічого, на жаль, зрозумілішим не стало. На сторінках 273-275 автор чесав щось про молекули РНК, про нейронні ансамблі та синапси. Ні чорта не зрозумів, крім того, що пам’ять, на думку вчених, зберігається в голові.
Скажіть, якщо ви пригадуєте вчорашній ранок, то невже хтось чує, як нейронний ансамбль співу і танцю виконує фокстрот «Алиллуя»? Можливо, котрийсь із вчених чув. Особисто я — ні. Зате я відчуваю свою пам’ять на дотик.
А тепер невелика екскурсія на машині часу (хто не врубався — це я алегорично про пам’ять).
Погляньте, як міняється людське тіло — від немовляти до старості. Спершу воно вбирає в себе досвід існування, мов якусь субстанцію, розбухає від потоку цієї субстанції, набуває форми. Потік вражень від дійсності проходить крізь наші тіла, міняючи їх, залишаючи в тілі Пам’ять. А поскільки для більшості людей їхні тіла — як не свої, то й пам’ять їх бажає гіршого. У кого виникли сумніви, хай спробує потренувати м’язи, які він ніколи не використовує, наприклад, стегна. Якщо у вас після фізкультури спливе яскравий спогад про давно забуті дні — я попереджав.
В якийсь переломний момент тіло починає старіти, — але не тому, що потік існування слабшає, а тому що в певному сенсі тіло стає недостатньо проникним для потоку буття. Воно зашлаковується спогадами-враженнями, які ми не перетравили і не пропустили далі. Всяке відхилення від «золотих» пропорцій тіла — діапазон неприйняття ситуацій із нашого щоденного життя. Хвороби — теж від низької провідності.
Як ми ставилися до життя, таке у нас і тіло. Тому деколи досить поглянути на людину як на тіло, і вже відомо, хто вона така.
Після досягнення критичного пункту зашлакованості потік вражень більше не розвиває тіло, а лише калічить його, — поки врешті не приходить самі знаєте що.
Тут, звичайно, заритий собака довгожительства (а також короткожительства).

Ну, це так, загальна картина, яка вималювалася зі спостережень за рідними й близькими. Тим-то, повторюю, не погоджуюсь я з тими вченими, які вважають, ніби пам’ять закодована в молекулах, які, наче голка зі смертю Чахлика Невмирущого, криються в рибосомах, що заникані у нейронах, які сховані в голові, і т.д.
Таке пояснення, далебі, спрощене. Але, якщо взяти його за модель, стає зрозуміло, чому так легко пригадуються одні речі (незашлаковані частини тіла), а зовсім забуваються інші (проблемні ділянки). Затерпла частина системи, так само, як і нерозвинений м’яз, не слухається. Найчастіше ми вважаємо, її просто не існує.

Подумав-подумав, і дозволив ученим бути правими. Справді, хай будуть синапси, нехай звучать нейронні ансамблі, я ладен повірити навіть в РНК.
Я зрозумів просту річ — наша з наукою драма в тому, що ми перебуваємо по різні боки презерватива. Науковці підходять до цього ззовні. Розпилюють комусь довбешку, вставляють туда термометр, міряють, зважують, — досліджують, одне слово. Я ж, навпаки, розглядаю всю штукатурку зсередини, зі всіма наслідками, які звідси випливають, а саме: спрощенням, ускладненням, підтасовуванням, перекручуванням, окозамилюванням та іншими хибами, що властиві людині з нерозпиляною довбешкою.
Впевнений, нам із наукою було би про що поговорити, якби ми зацікавилися одне одним. Взаємовигідна співпраця. Завдяки науці я міг би відкрити в собі те, що звичайно приховано від погляду — так само, як за допомогою дзеркальця можна поглянути на дірку в задниці.

Згодом я почув від московської приятельки історію про одного поважного чоловіка, професора лінгвістики в її інституті. Підозрюю, у професора теж були перспективи на феноменальну пам’ять. Таж лихо, з чоловіком скоївся перекос. Специфічні розлади психіки, — боюсь, вони мені теж можуть загрожувати, якщо не дотримувтися техніки безпеки. У професора, на додачу до всього, розвинулась ще й болячка Альцгеймера, проте вона була тільки фоном.
Основною проблемою став свого роду розвал звичайного сприймання. Наприклад, йому здавалося, що рукавичка — це не цілісний предмет, а грандіозне нагромадження різноманітних структур і якостей: волокон, каверн, площин, параболічних контурів, векторів натягу, ефектів тепла та поколювання. Дедалі більше подрібнення. Часом у чоловіка наступало прояснення, і він знову сприймав речі цілими. Зате коли хвороба налягала, професор не міг виконувати елементарних речей. Можна тільки здогадуватись, у якому страхітливому просторі опинявся цей сірома: наодинці з невпізнанним, страхітливим Чимось, і невідомо, як із ним поводитися. Треба все починати з чистої сторінки, без учителів, покладаючись виключно на власні сили і ведучи відлік від точки у собі.
Я так і не дізнався, чим скінчилася та історія. Чи живий цей поважний лінґвіст і досі, а коли живий, то як ся має? Подумки передаю привіт. З повагою, Петро.

Пам’ять можна описувати різними хитрими моделями. Наприклад, дехто вже заманався розводити народ на те, що спогади — у відчуттях, тобто, у тілі. Тільки ж не тупо так — мовляв, якщо комусь відрізати вухо, він забуде, як звали його батька. Усе те суть набагато тонші горизонти — навіть не знаю, чи звідти повертаються людські слова… а коли повертаються, то чи й далі схожі на себе?
Тому спробую проілюструвати на пальцях. Тобто — картинкою. Я помітив її, гортаючи підручники з психології. І подумав: це ж воно!
Подивишся раз — і бачиш молоду панянку. Глянеш знову — бачиш стару бабу. А що намальовано насправді?
Пригадувати, на мою думку, це впізнавати в хаосі чуттів одну із картинок: дамульку чи бабку, спогад А чи спогад Б. Події, які ми не можемо пригадати — це «втрачені» смисли картинки, які ми ніяк не виловимо із малюнка-загадки. Чи можна побачити два зображення одночасно? Не бачити жодного зображення, а бачити картинку-як-вона-є?
От тепер є сенс розповісти про один експеримент і його незвичайні результати. Слухайте і дивіться.

Якось я зайшов достатньо глибоко в ліс, мабуть, перетнув межу вовчухівського лісництва, а вийшов на турківське. Далі на південь, на Закарпаття, гори ставали могутніші, а заразом голі. Їхні хребти вкриті чорницею та каменем, поцяткованим лишайником космічних кольорів: салатовим, оранжевим, фіолетовим. Я любив і таке, та перевагу віддавав лісистим пагорбам, де по торішньому листю біжать потічки.
Саме в такій мальовничій місцевості я зупинився перепочити. Постелив на камінь складений удвоє светр, присів та й почав клювати носом. Ще раніше я помітив, що дрімота сприяє пишним спалахам пам’яті. Досить було розслабитися, вчутися в місце, як перед очі самі почали лізти спогади. Кажучи мовою малюнків-«загадок», моя пам’ять щось безладно «впізнавала» у собі, і я стежив за її безцільними іграми внутрішнім зором.
Стало цікаво, що буде, коли я втримуватиму увагу на декількох спогадах нараз.
Пам’ять одразу підсунула —
ми з братом садимо чорнобривці, йому сімнадцять, мені тільки десять. Мої руки в багні — брат ллє слоїком воду в ямку, а я втискаю в неї корінець розсади. Спогад дихає свіжістю. На небі світле хмар’я. Брат розгинається, озирається на вікна з кухні. І дістає з кишені сорочки погнуту цигарку —
я з Вишенькою в клубі, танцюємо «мєдляк» під саморобну світломузику. Здивовано (бачу перед собою, розумію) пригадую, що в залі майже всі п’яні. Мені вже п’ятнадцять, я роздратований: гарячий пеніс тисне у джинсах. Я опускаю руки з Вишеньчиної талії трохи нижче. Це не приносить утіхи. Вона теж у тугих джинсах, і мої долоні відчуваюь лише тверді кишені. Тоді я —
вирішую присісти на камінь, бо чую, вже добряче стомився. Витягаю з торби вовняний светр. Складаю удвоє і застеляю місце для дупи. Біля ніг дзюрчить тонкий струмок, ніжний, мов дівчатко. Мене —
— не відпускаючи спогадів, відволікаюся на мить. Приголомшений тим, що останній спогад, який стався всього чотири хвилини тому, далекий і яскравий так само, як ті, що трапились і рік, і п’ять років тому. Знову занурююся в дрімоту, і спогади виливаються самі, повні та насичені деталями, яких ніколи не помічав —
— брат пускає носом цигарковй дим, і каже дивись, петро, я дракон. Переживаю щире захоплення братом, мене вражає його дорослість та внутрішня правильність, мені дуже подобається мій брат, а коли він курить цю сигарету, то взагалі скидається на людину, котра пізнала правду світу
— легенько покусую Вишеньку за вухо і намагаюся пристрасно поцілувати, мені дуже хочеться вивести зараз її надвір і натягнути по повній програмі, та Вишенька відвертається. Кладе мені руки на шию, але відвертає обличчя, мені це не подобається, і я починаю тупо закипати. Кортить заламати їй руки за
— занурююся у спогад, наслухаю шепіт води в торішньому листі й кайфую від жовтого світла, котре не згори лине, а навпаки — проміниться із-під землі.
— хочу повернутися назад у статус кво, але приголомшено усвідомлю, що не здатний відрізнити, котрий момент є теперішнім. Вони всі теперішні, вони всі відбуваються одночасно, кожен повний і живий, аж відчуваю себе розщепленим на чотири незалежні погляди, кожен з яких є однозначно моїм єдиним. Лунає оглушливий, ніби сповільнений вибух. Важкий спалах блакитно-сірого. Дезорієнтований, не можу навіть визначитися, де голова, де яйця, але дзвінкий удар, що надійшов звідкись за тисячу кілометрів, виявляється ударом тіла об землю

— це ж треба такому статися, щоб я гепнув з каменя і впав мармизою в потічок! Мною колотило і тіпало, тіло затерпло й кипіло газ-булькою, у вухах дзвеніло.
Пройшла, може, якась хвилина з початку експерименту, а видалося — прожив півроку.
Без видимої причини навалилася туга і відчай. Здавалося, ті півроку (невже це справді тривало хвилину?) я прожив зовсім іншим життям — яскравим, повнокровним, реально-плинним. А тепер я тут, і нічого не можу пригадати, не можу відтворити цей стан насиченості. Було дуже гірко. Промив очі, протер шию і стало трохи ясніше. Гори стали горами, а ріки знову стали ріками.

Тіло щеміло і страждало. Я почувався так, наче оклигував після стресу із загрозою для життя. Може, пригадувати — шкідливо для серця? А якщо трапиться інсульт? Переводжу подих. Щойно кожна моя клітина була пронизана станом колосального прозріння нескінченно важливих речей, — а тепер цей стан безслідно розтанув. З’явилося відчуття трагічної втрати чогось істинно святого.
Оповився в печаль та скорботу за далекими берегами.

Напевне, я втратив чимало сил. Приблизно чотири місяці — майже до кінця листопада — зі мною не діялося нічого такого, екстраординарного. Я віддався буденності, присвятив час мирським ділам. Допомагав татові, чемно сидів на уроках. Правда, ні з ким не спілкувався, зате й хамити перестав. Попросив пробачення у всіх, хто погодився мене вислухати. Загалом, пройнявся настроєм особливої, святої смиренності.
Така-от була історія з розщепленням.

Твердо переконаний: у кожної людини пам’ять може «відтерпнути» й набути втраченої чутливості. Але для цього потрібні а) великі старання, які супруводжуються б) великими стражданнями; в) кому за нашого часу цікаво полювати за вітром на таких невигідних умовах? У душі я розумів, що далеко не кожному цікаво гаяти свій час на примари, «невидимі органи» й іншу галабурду. Справді, живемо тільки раз, і робити це потрібно так, як писав кумир мого жовтенятського дитинства Микола Островський: «…штоп нєбила мучітєльно больна за бєсцельно прожитиє годи, штоп нє жог пазор за мєлачнає прошлає, і штоп ти, Пєтя, мох сказать нах: фся жізнь і фсє сіли билі отдани самому прєкрасному в мірє — барьбє за асвабаждєніє…»
Кожен сам вибирає, як жити і як не жити.
Тому я вирішив дати людям спокій. Якими б вони там не були — люди перестали викликати в мене цікавість. Кожен сам обирає мету — я не міг звинувачувати їх. Та й не мав інтересу це робити. Тільки б не «жог пазор за мєлачнає прошлає». Вони такі ж, як і я.
Ми однакові.
Нас немає за що пожаліти.

Я закінчив школу, гарно провів випускний. Чи міг я рік тому уявити, що зможу отримати втіху від випускного? О ні, я вважав це нижчим власної гідності — насолоджуватися тим самим, що й інші люди. Але тепер, коли інтерес до людей пересох, я відчув, як можу без жодної шкоди для власної гідності, без найменшої бридливості спілкуватися з ким-завгодно. Я навіть знову поновив деякі старі знайомства — правда, свідомо тримав їх мілкими в емоційному плані, але ці люди справді були о’кей, вони були мені до душі й чимось навіть імпонували.
Колись я боявся, що відвертість із людиною — запорука того, що вона використає отримані знання й завдасть удару в слабке місце. Я ж опинився в парадоксальній ситуації — як би глибоко не відкривався, я не ставав від цього слабшим, а мій суперник — дужчим. А тут ще й виявилося, що всі поєдинки відбулися без моєї участі. Суперників не стало. Може, вивітрилися. А може, їх і не було, цих суперників.
Непомітним чином із мене втекла маска хитрого куркуля, який щось там собі знає, та нікому не каже. Може, я і справді щось знав, але зуб даю: знання це нікому, крім мене, не потрібне, а кому потрібне, тому й відкриється, рано чи пізно.

10.

Літо в нашій сім’ї видалось неспокійне. Неля без продиху скандалила з мамою на предмет переїзду в Тернопіль до хворої баби Віри, про яку я вже згадував.
Хтось із маминої родини мусив сидіти біля старої, бо та уже геть ослабла, не могла собі їсти зварити. За всіма розкладами виходило, що настала мамина черга. А мама, власне, придумала їхати в Польщу на заробітки, тому що з економікою в хаті стало зовсім хижо. Інша річ, що за кордон повиїжджали й мамині сестри. Як не крути, мусив їхати хтось із наших.
Тоді мама вирішила сплавити в Тернопіль Нелю, бо та вже однаково засиділася в домі, 23-й рік, як не як. Неля, коли дізналася про це, закатала страшну істерику — у нас в хаті ще такого не було. Жінки били посуд, казали одна одній погані слова. Обидвом принципово розходилося на тому, щоб не їхати. Мамі — зрозуміло, вона за сім’ю думала. А Неля, я так підозрюю, мала тут якесь велике і дуже таємне кохання, від якого не можна було відходити, як від грудної дитини. Основним аргументом першої було: «Ти проститутка, думаєш тільки про себе!», друга погоджувалась, але зауважувала, що як вона про себе не подбає, то хто ще? Їй он, уже двадцять три, всі подружки заміж давно повиходили, по двоє дітей уже мають, тільки вона дівує. Ну, і так далі.

11.

У серпні мама не витримала. Після виснажливого скандалу вона зібрала речі й просто вночі, благословивши словами: «Подихайте тут», пішла з хати ловити машину до Тернополя. Неля зціпила зуби і нічого не сказала. Було видно, що перемога їй тепер здавалась не такою бажаною, як гадалося. Але нічого — розхазяйнувалася, відчула себе господинею, і все в нас пішло на лад. Не подохли.
Хата спорожніла. Батя пустився берега. Наскільки мені було відомо, поїхав десь із вуйком Зеньом на Закарпаття. Восени там багато роботи, завжди потрібні зайві руки.
Він сильно здав, мій батя, відколи розвалився СРСР. Там, на Закарпатті, вони з вуйком Зеньом будуть їздити від господи до господи, підробляти на виноградниках, а ввечері все пропивати. Він теж романтик, мій батя, як і я, — забити на все, мандрувати осінніми пейзажами, бухати і згадувати часи студентства. Колишній геолог, до речі. Відколи припинились експедиції на Північ, чогось у його дорослому житті бракувало. Вочевидь чогось бракувало, інакше б чого він так пив?
Брат переїхав у Мукачево, жив там із дівчиною. Влаштувався на фірму охоронцем. Продавав наліво якісь електрошашличниці. Сподіваюся, він не крав їх у себе на роботі. Але ні, він не такий.
А ще восени на мене чекала армія.
Тривалий час я готував себе до моменту, коли доведеться поповнити ряди збройних сил України. Зранку присідав, відтискався від підлоги, ввечері йшов на турніки підтягуватися. Армія — це вам не жарти, слабаків там не люблять. Як «дєди» підуть «духів» табуретками пиздити, доведеться за себе постояти.
Нелі випадало зоставатися одній на господарстві. Вона це розуміла, тільки не могла наразі второпати, добре це чи погано. Напевне, були ще проблеми з отим засекреченим коханням. Все виходило зовсім не так, як вона планувала, і її це гнітило.

12.

Віддамо сестрі належне, Неля показала себе не такою вже й безпорадною. Вона відкрила курси з підготовки до вступу в розрекламований коледж за містом, наступного року там передбачався перший набір. Кажуть, у Львові коледж уже користувався успіхом. Не знаю, звідки взялися гроші, але з інтернату, що стояв безпритульним на околицях міста, буквально за рік ударними темпами зробили чічу-лялю.
Від нічого робити — повістка щось барилася — пішов у коледж на будівництво, спитав, чи не потрібна допомога. Мене взяли штукатурником. І башляли тут пристойно, погодинно. Зі мною в одній бригаді працював Слон. А бригадиром призначили Вітьку, уявляєте?
До сестри завчащали інтеліґентні підлітки зі Стрия, яких вона підтягувала з англійської. Відколи поїхала мама, Неля змінилася до невпізнання. Вдавала тепер із себе велику інтелектуалку, ходила по хаті, накинувши на плечі мамину хустину. Навіть голос, тон помінявся, став, як у вчительки. На кухонному столі перед приходом учнів вона викладала збірки поезій, авторами догори — Зеров, Стус, Олена Теліга. Я здогадувався, на що вона мітить — хоче влаштуватись у коледж. Вона баба з характером, куди хочеш пролізе, а якщо треба, то й кого хоч попхає.
Підлітки, що навідувалися до нашої хати, всі як один, мріяли вчитися в новомодній бурсі й усі жадали нових зустрічей зі своєю репетиторкою. У їхній присутності навіть мені до сестри слід було звертатися англійською. Good morning, Petro . — Good morning, Nelya.
Підлітки з великою охотою приймали Нелині пригощання, просили another cup of tea, а потім закривалися разом із учителькою в Нелиній кімнаті. Спершу заняття відбувалися на кухні. Потім, напевне, Неля дойшла до таємних параграфів, які мені чути не можна було, і стала запрошувати юнаків до себе в «ґабінет».
Цілими днями звідти лунало: «Май нейм із Павло. Ай ем фоуртін їарс олд. Ай ем е скулбой».
— Уотс йуор фейворіт уезер, Павло? — питала Неля і хихотіла.
— Е-е-е… Зе уезер із файн… ой, забувся… Май фейворіт… ги… Ой! Шовиробите… Ай!.. — і по паузі, геть розпачливе: — Ой-йо-йой!
На що Неля муркотіла:
— Вуд йу лайк ту лик сам айс-крім ту, Павло? М-м-м-м… делишис…

13.

Мама не приїжджала, не дзвонила, не давалася чути. На Різдво теж залишилася біля баби.
Зате приїжджав кілька разів Василько, питав, чи не треба грошей. Але ми, як не дивно, зовсім незле влаштувалися з Нелею, навіть краще, ніж було з батьками. Василь показав мені кілька прийомів із кунґ-фу, навчив правильно завдавати удару. Він сказав: якщо я доведу ці прості удари до автоматизму, вони стануть такою ж природною річчю, як біг. Тоді я в армії буду найкрутішим пацаном, і мене ніхто не буде чіпати.
У десанті Василь опанував багато корисних речей, типу, як вижити у пустелі, якщо в тебе тільки пара шкарпет (з одної можна зробити пастку для піщаних гризунів, з іншої — збиралку для води).
Ще показав мені кілька нових акордів і навчив пісеньки про есть в батвии маленький дом, он стоит на утёсе крутом… Ну і ще там — про два фінські ножа, про нещасливу любов, як брат укошкав брата. Але найбільше мені сподобався приспів:

дорога в жизни одна,
ведет лишь к смерти она,
и все что хочеш, поймёш,
прошлого не вернёш

Василь казав, що це давня пісня радянських геологів. Його цій пісні колись навчив батя, тепер пора Василеві навчити мене.
Брата цікавило, як у мене справи з призовом. Пообіцяв домовитися з людьми, щоби мене відправили десь поближче до Мукачева. Я на те подякував, але сказав, що повістки не отримував. На те Василь порадив самому піти у військкомат і не затягувати. І обов’язково йти в десантники, як він. Після чого знову поїхав на Закарпаття, а ми з Нелею повернулися до мирного побуту сестри і брата.
З’явився тато, живий-здоровий. Трохи, правда, побитий. Попередив, що перезимує в товариша аж у самому Хусті. Переночував і знову зник.
Неля варила свій favourite onion soup і пригощала ним клаповухих відмінників зі Стрия, а потім перевіряла домашнє завдання: orally, of course.

14.

Врешті, обтяжливе чекання набридло. Щодо армії Василь мав рацію. Краще самому з’ясувати, як мої справи, та не мучити душу.
Поголив голову, взув кирзові черевики і попрямував до районного військкомату. Там спитав, чому не приходить повістка на моє ім’я. Якась дівчина-секретарка, всього на пару років старша за мене, довго розгрібала теки з документами, водила пальцем по списках, але не змогла сказати нічого втішного чи скрушного. Мене у реєстрі не було.
Врешті, в грубій амбарній книзі ми спільними силами надибали когось із подібним прізвищем. Однофамільцем виявився мій брат.
Справа заповідалася непростою, а секретарці не було охоти вникати у наші сімейні сфери. Я спробував пояснити, що у П’яточкіних хлопців двоє — один, котрий значиться, той служив, інший ні, але хоче, однак того іншого, котрий ще не служив, і котрим є я, брат того, котрий є, чомусь немає.
— Якщо ти є, то чому тебе немає? — бовкнула дівчина і почервоніла.
Бідачка не могла втямити, в чім помилка. Якщо немає в списках, то зрозуміло, що не служив, бо-ж немає в списках. Її дратувало те, що той, кого не було в списках, стояв навпроти і допомагав їй самого себе, неіснуючого, у тих списках шукати. Простіше було би взагалі стерти цього нахабу з пам’яті. Тоді точно все було б, як у списку.
Нарешті їй терпець урвався. Секретарка категорично запевнила, що всі, хто вчилися в школі, приписані до цього військкомату, а відтак занесені у списки. Після чого прямим текстом порадила не набридати, а поскоріш іти додому. Навіть почала називати мене Василем, буцім я і є той бугай, котрий повернувся з десанту.
Я хотів було ляпнути, що мене, мабуть, не було на уроці, коли ці списки складалися — прогулював там, або вийшов попісяти, але відчув: тут усе набагато серйозніше.
Такі дивні справи. У списках немає, а хто є, той вже відслужив. А кого нема, того й не може буть. А все, що не вклалось, потрібно забуть. І за братіка молодшенького, єдинокровного, раба божого П’яточкіна Петра Івановича, нічого й не чуть.
Такі дивні, дивні справи.

15.

До кінця зими працював у коледжі. Все-таки, це будівництво для Мідних Буків нагодилося вельми вчасно. Кожен, хто бідував, міг знайти собі роботу — от хоча б мити вікна після побілки.
Зиму, яку я провів на роботах, тепер буду згадувати як дуже спокійну, рівну пору свого життя. Зима завжди для мене час затишшя.
До мене часто приходили чудернацькі думки. Наприклад, що людська увага подібна до магнітного поля. Або що людина загорнута в пелену щойно-минулого, тому не бачить теперішності. На перекурах з іншими штукатурами, щоб не здаватися незрозумілим, вдавав із себе дурника. Зробився мовчазний, за день міг сказати всього пару фраз.

Під час розмови мене проймало сюрреалістичне відчуття, ніби я говорю з людиною, котра відповідає крізь сон. Я почувався дуже легко — у цій країні приспаних нікому не було до мене діла.
Я став вільним, але ціною свободи була самотність.

Неля збиралася одружуватись. Я познайомився зі своїм шваґером, високим кістлявим хлопчиськом — кумедним, веснянкуватим і кучерявим. Серйозний, інтеліґентний, зовсім ще юний Мирослав Полісун, дуже приємно, будьмо знайомі. «Мирослав, — розповідала Неля, — походить із дуже гарної, дуже порядної сім’ї». А ще, Мирослав пройшов за конкурсом на посаду викладача в міднобуківський коледж. А там, запевнила Неля, зарплата — перша кляса.
Я поцікавився, як щодо самої Нелі — її на роботу в коледж не візьмуть? Неля повисла на юнакові, глянула на того солодкими очицями і майже ствердила: «Візьмуть, обов’язково візьмуть! Правда, Мирку?»
Я добре знав цю шовковисту інтонацію. Ох і страшна жінка моя сестра.
З весіллям треба було поспішати, позаяк молодята вже чекали на поповнення. Головне — відгуляти перед Великим постом, а то потім буде видно живіт.
Мама, довідавшись, що буде мати внука, відразу пробачила всі образи й повернулася додому.
Без попередження перед самим весіллям з’явився тато. Він і Мирослав навзаєм пережили легкий культурний шок, але це швидко минулося.

Усе само собою налагодилось.
У березні відгуляли весілля. Трохи курило снігом, але старі люде казали, що це молодятам на гарну дитину. Хех, приколісти.
Молодого прийняли до хати, і стало трохи тіснувато. А тут ще й у Нелі пузо округлилось. Поза тим, хтось терміново повинен був їхати до баби Віри в село. Обставини синхронно вказали на мене, і того ж дня, всією сім’єю, вирішили здати бабцю на мою опіку. Подітися було нікуди. Спакував речі в наплічник, збігав на вокзал, дізнався, коли поїзд на Тернопіль.
Домашні за той час оцінили, як це, виявляється, зручно для кожного, і зазнали неабиякого полегшення. На радощах влаштували святкову вечерю — з харчів, що лишилися після весілля. Особливо тішилася Неля. Звечора я розпрощався з усіма, а вдосвіта, нікого не будивши, почимчикував собі на потяг.

Баба мешкала не в самому Тернополі, а в селі Хоботне. Від міста це дванадцять кілометрів асфальтною дорогою (ходить автобус) або сім кілометрів через поле (пішки, що не так уже й багато). Хоботне лежало в кільці лісонасаджень, за кордонами якого — сотні гектар занедбаного колгоспного поля.
А далі, за полями — ліси. Над Хоботним небо глибоке й безкрає. Земля ситна і благодатна.
По дорозі в мені заграли веселі весняні мелодії. Так що з автобуса я висів у грайливому настрої. Все мені усміхалося, і все мені було в кайф. Ішов по селу, насвистував, поки не знайшов знайому з дитинства фіртку.

На час мого приїзду баба вже вийшла у півфінал. За свій вік баба добряче попила крові й донькам, і зятям. Але це було колись — іще до старечих хвороб, до пенсії та слабості. Тепер на бабу дивилися чи то з іронією, чи з погано прихованим роздратуванням. Хоч ніщо на те прямо й не вказувало, рідні достроково приписали бабі старечий маразм, мабуть керуючись принципом «око за око». Адже й на схилі віку бабиним улюбленим заняттям залишалося казати людям «все, що вона думає». «Чекай-чекай, — сварилася баба Віра однаково, що тепер, що двадцять років тому. — Прийде твоя мама, я їй все скажу. Все, шо про неї думаю».
Ой, баба Віра багато кому встигла сказати «все, що думала». Тому доньки й ладні були надсилати з-за кордону гроші тому, хто згодиться слугувати бабі Вірі за няньку. Але ніхто із тих, що знали бабу, не погоджувався сидіти біля неї за жодні пфенінґи.
У хаті не було телефона. Я знав, що баба вже от-от помре, і для баби також це не було секретом. В умовах ізоляції наше спілкування могло сягнути неабиякої відвертості.

Найперше, про що я хотів спитати бабу, це коли вона збирається померти. Баба довго вивчала мене своїми безколірними, майже злиплими очками і закивала головою, ніби щось подібне якраз і передбачала. Рипучим голосом сказала, що ніц іншого від моєї мами й не сподівалася. Крім як такого огірчення. Баба виглядала всцєклою і напруженою, готовою атакувати.
Я запевнив, що я не огірчення, а навпаки, благословеніє Господнє, бо зі мною вона зможе по-справжньому розслабитись і поговорити на такі задушевні теми, про які не сміла б заїкнутися навіть перед своїм панотцем. Баба знову зміряла мене поглядом і похитала підборіддям. На підборідді красувалася велика сіра бородавка. Баба сказала, що вона голодна, і щоб я марш ішов на кухню зварив їй зупки, протер виделкою і нагодував.
Що я і зробив. Знайшов рис, прополоскав і зварив на ньому гарний суп-клейок, спеціально для старого шлунку.
Баба зустріла суп і мене презирливим поглядом. Я сказав:
— Їжте, бабцю, поки ше не вмерли, бо хто зна, як там завтра буде.
І вона виїла все-все.

Так ми з нею і зажили.
Баба вставала з ліжка не більше ніж на дві години, ну і ще наразі до кльозету. Дріботіла все з тою ж паличкою, довжину якої я часто недооцінював у дитинстві. Баба мерзла, тож одним із завдань мого догляду за нею було постійно кутати її в теплі хустини і кожухи.
Зранку баба мала духовне життя: молилася, слухала Біблію в моєму озвученні. Віддавала перевагу радісному Новому Заповіту, здебільшого посланням апостола Павла. Святий апостол Павло був бабиним улюбленцем, і вона вкотре просила зачитати його послання до коринтян, задоволено при цьому рухаючи губами, ніби смакувала кожне слово.
Після обіду в неї починалося життя мирське — баба слухала прямі включення Верховної ради по радіо «Промінь», куняла чи просто лежала на ліжку, знову таки, молячись. Телевізор говорив, та не показував — згоріла трубка.
Іноді вона бажала посидіти біля вікна — тоді я допомагав бабі залізти у високе крісло, накривав ноги ковдою і гарно відхиляв фіранки, щоби їй було добре видно.
Я ходив у місто за продуктами, варив нам їсти, а за хорошого настрою навіть витирав пилюку на креденсах. Баба якось прорекла: «Важка праця закабалює людину, а легка робить її благородною». Щодня я, з бабиної волі, підмітав подвір’я біля хати і відчував себе найблагороднішою істотою в цілому Хоботному. З-за фіранки визирало пергаментне обличчя бабці з дивовижно затвердлими рисами. Вона не помічала мене. Незмигним жовтим поглядом дивилася на порожню вулицю і десь у поле, де хмарилось небо. Наша хата в селі була крайньою, далі кілька людських наділів і безкраї колгоспні лани.
Вечорами, при світлі каганця, ми з бабою вели задушевні розмови про речі суть такі екзистенційні, що нормальна людина від наших одкровень негайно збожеволіла б. А баба не божеволіла, бо мала твердий намір померти при яснім розумі, а при нагоді сказати смерті все, що вона про неї думає.

В основному, балакали про смерть. Мені хотілося знати, як баба сприймає факт, що от-от помре. Перший час бабця всіляко переводила стрілки: розповідала про своїх дітей і все, що вона про них думає; про смерть мого діда, богоугодного професора Галушки, упокой Господь його душу, і все, що вона про нього думає; про політику і політиків (щодо цих речей у бабці думок було особливо багато); про те, як усі будуть за нею плакати, а ми, найрідніші, не будемо; про те, як за це нас бозя покарає, а сусіди осудять, і так далі. Коли ж я вольовим зусиллям повертав бесіду в потрібне русло, баба плакала.

Гм-м, переконливо звучить: «…як баба сприймає факт, що помре». Факти — це щось незаперечне, незалежне. Наприклад, можна змінити наше сприйняття фактів, але не самі факти. Вони суть дійсність. Із фактами треба миритись, інакше про тебе скажуть, що ти живеш у вигадках.
Кажуть: «Тільки факти» — тобто, тільки те, що не викликає сумніву.
Кожній людині доведеться померти — це факт. З цього і почнемо.

Я бабині соплі присікав на корені. Першого ж дня довелося запевнити стару, що ніхто за нею побиватися не буде. Вона по-дитячому здивувалася: «Як ніхто?»
«А так ніхто», — відрубав я. Баба знову розплакалась. У перші дні нашого знайомства баба часто плакала.

Прибираючи у кабінеті проф.Галушки, царство йому небесне, я знайшов клепсидру. Коли баба вчергове зайшлася плачем, я повернувся із приладом і поставив його на стіл біля ліжка. Баба припинила плач. Стежила, що я роблю.
А я просто перевертав клепсидру, коли весь пісок з верхньої частини пересипався у нижню.
Баба не витримала. Почала вимагати, щоб я пояснив свої дії.
Я мовчки перевертав клепсидру. Баба побачила, що я не реагую на неї, скривилася і затягла своєї: «Гі-і-і-і-і… ніхто мене не любе-е-е…».
Тоді я сказав, що один період пересипання триває шістдесят секунд. А вона вже плаче впродовж семи періодів. Чи їй це нічого не говорить? — поцікавився я. Стара схлипнула, глянула безнадійно.
У повній тиші ми стежили, як пересипається пісок з одної колбочки в іншу. Потім баба повернулася на ліжку до мене спиною і сказала, що буде спати. Погасивши верхнє світо, я залишив її саму. Пішов у кабінет і порпався у дідовій бібліотеці. До дідька багато цікавого було серед цих книжок. Ніколи й не думав, що книжки бувають цікавими.

Дідо Іван ґрунтовно працював з літературою — зразу видно академічний стиль. На кожній сторінці сила підкреслень: синім олівцем, простим олівцем, червоним чорнилом, ще й коментарі на полях.
Взяв першу-ліпшу книжку до рук. Підручник із фізіології, той самий, до речі, де я віднайшов колись «подвійну» картинку. Вирішив віднайти її. Книжка одразу ж відкрилася на потрібній сторінці. Дідові, напевне, цей парадокс сприйняття теж був до душі. Видно, що книжку часто розкривали саме тут.
Поруч із підручником я помітив добірку альманаху «Наука и религия», далі — брошурку епістолярій К.Е.Ціолковського зі своїм приятелем, письменником А.В.Луначарським. Чимось брошурка привернула мою увагу. На внутрішній сторінці незаповнений бібліотечний штамп: «Кабинет кафедры философии Львовского госуниверситета им.Ив.Франко». Відкрив навмання, і подивився, що ж там такого дідо попідкреслював. «…незліченний ряд майже безтілесних істот живуть поруч з нами…», — писав Костянтин Едуардович у публікації «Иная, более разреженная материя». З книжки випала вирізка з газети «Известия». Заголовок підкреслено червоним, двічі: «В Калуге над домом-музеем К.Э.Циолковского часто появляются НЛО». На щастя, без фотографій.
Окремо стояв цілий ряд журналів та книжок по космонавтиці. Видно, дідів розум ця тема не на жарт хвилювала. Інвентар полиці доповнював репринт портрета, виконаного тушшю — Юрій Гагарін, зі скромною, але світлою усмішкою першої радянської людини у космосі. Що за дивний фетиш космонавтики?
Я виклав собі на підлогу штук з десять книжок для подальшого ознайомлення. Підлога в діда була застелена вицвілим цупким килимом. Другий, м’який килим висів на протилежній від п’єца стіні, збоку від книжкової шафи. Над килимом, якраз посередині, за кімнатою спостерігало дідове фото у напівпрофіль. Із чорною смужкою на знак смерті. Смішний клаповухий дідусик, типовий Галушка, ну копія мами. Таким, певне, вирізки про НЛО збирати на роду написано.
Під пильним професорським оком читав до третьої ночі.

Я слідкував, аби клепсидра постійно опинялась у баби перед очима. Пісочний годинник викликав у старої безпричинний неспокій. Коли вона заходила до кімнати, де чекав утікаючий пісок, то починала тихо молитися і голосити. Вона молила мене поглядом, вона скиглила, — наче я мав силу припинити це збігання піщинок. Але ні я, ні будь-хто, кого я знав, не міг би зупинити пісок у клепсидрі.
Здається, наприкінці місяця воно почало доходити і до баби. Якщо рахувати в клепсидрах, на прийняття цього факту вона потратила не менше 20 000 продуктивних перевертань.
Те саме, що 20 000 разів сказати піску:
Ні, не течи, зупинись, припини!
Не течи, не течи, не течи…
Куплет цілком у дусі Степана Гіги, якого ми з бабою часто слухали разом.

Ми продовжували наше спілкування, незважаючи на сльози, крики і погрози здати мене міліції. Вряди-годи я делікатно нагадував бабі, що є останньою людиною на Землі, яка прийшла в її дім, щоб готувати їй їсти. Крім мене, більше не було нікого, хто зміг би нагодувати її смачненькою гарбузяною кашкою і прочитати наніч статтю Мірче Еліаде про поховальні ритуали — те, що її найбільше повинно цікавити.
Баба це усвідомила.

Вночі вона часто горлала, що вмирає. Раз було так.
На крик я збіг на перший поверх, повмикав світла. Баба вертілася на ліжку, жмакала простирадла і сичала, наче випускала із себе демона. Мене завжди приваблювали такі видовища. Скажу вам, цього разу було на що подивитися.
Нарешті баба знесилилась.
«Не можу», — сказала вона, перевівши подих.
«Шо не можете?» — спитав я.
«Вмерти не можу».
Я знизав плечима і пішов досипати.
Наранок баба перемінилася. Коли ми снідали, вона сказала, що вночі їй було дано одкровення. Я поцікавився, якого плану це одкровення й чого воно стосується.
«Ти не людина», — відповіла вона.
«Ні», — погодився я.

Баба моєї капітуляції не чекала, тому навіть розгубилася. Певне, гадала, що я буду впиратися та відбріхуватись, та переконувати її у протилежному. А так моя реакція навіть навіяла страх, адже одне діло називати свого внука чортом, а зовсім інше — дізнатися, що твій онук і справді чорт. Вона пояснила, що я вже ніби не людина, але й не антихрист. Мовляв, вищі сили прислали мене приготувати її душу до страждань пекельних. Я підтвердив, що справді, є певною різновидністю нелюдів, які готують переднебіжчиків до переходу.
Такий поворот запровадив у наші стосунки щось нове. Баба змирилася з моєю присутністю. Більше того, тепер не-люд із клепсидрою не викликав у неї панічного бажання заритися в перини і затамувати подих, як це було колись. Такі зміни я міг тільки вітати, адже це був рух до прийняття фактів.
Ще кількоро днів баба всіляко адаптовувалась до ідеї щодо моєї потойбічності. Нарешті, одного дощового, камерального за настроєм вечора — то був початок квітня — вона почала потроху переповідати власне життя.

Мої дні в Хоботному були схожі.
Готував їсти. Прав бабину білизну, крохмалив постіль. Гуляв за селом. Вивчав залишки колгоспних стаєнь — за кілометр від Хоботного, посеред поля, що заросло гірчаком.
Ознайомився з бібліотекою діда, професора Галушки, і виявив, що дідо мій був навдивовижу всебічною особистістю. Може, аж занадто всебічною. Його широкі інтереси до знань межували зі всеїдством.
Взагалі, мій дідо (дивно, що я не казав цього) за спеціальністю був математик. Сам я діда пам’ятаю дуже приблизно. Він помер ще коли мені було п’ять, а мо’ й давніше. Пригадую діда, і неодмінно з’являється відчуття, ніби ми були споріднені душі.

У негоду, коли надворі нічого було робити, я просиджував у діда в кабінеті. Намагався відчути його стиль мислення, впіймати його погляд на світ.
Окрім широкої добірки літератури, мене здивувало, що багато полиць на стелажі були порожніми. Наче книжки звідти десь поділись. Верхня полиця, де переважно тримають словники та енциклопедії, взагалі була порожня.
Тому цілком природно, що одного дня я попросив бабу розповісти мені про мого діда більше.
— Йой, тяжкий був чоловік, — сказала баба. — Цвяха в стіну забити було проблемою. Тільки і вмів, шо книжки читати.
Баба трохи подумала, ніби не знала, розказувати чи ні. Стягнула тугіше хустку на підборідді й порухала щелепою, поправляючи вставні зуби.
— Ти тільки мамі не кажи, бо вона сі вгніває, що я тобі то розказую. То таке, — баба показала рукою, яке — «нефайне». Про таке, мовляв, не говорять.
— Але маю гріх на душі, Петрусю, мушу тобі про нього розказати. Ну, може, то й не гріх, але він мене муляє. Слухай. Твій дідо був вар’ят.
— Он як?
— Ну та, натуральний вар’ят! На людях ше нічо тако, «добридень-до побачення», вихований, тихий. На базар сходити, у місто поїхати — то все міг. Але в сім’ї годі було його стримати. То все від тих книжок ся почало в нього.
— Від яких?
— Та від тих, шо я попалила, — баба байдуже махнула рукою.
— А які ж ви, бабцю, попалили?
Баба вдоволено гмикнула:
— А де я знаю. Якісь попалила. Іностранні попалила.
— Нащо ж ти їх попалила, ти, жабо стара?! — Я нарешті допер, куди поділися книги з полиць. По спині забігали мурашки. Кров ударила в голову.
— Та бо він їх читав і дурів від того. Я знаю, жи то від них він помер.
Опановуючи серцебиття, я спитав бабу, в чому ж полягало вар’ятство мого діда. Вона відказала, що дідо говорив такі речі, які не можна було слухати. Дідо, виявляється, був трохи не при свому розумі.
То почалося в нього після скандалу на кафедрі, де внаслідок підлих інтрижок діда мали звільнити з посади, внаслідок чого у професора Галушки трапився сердечний напад. Дідо був ще нестарим, але після нападу став хворобливим і нікудишнім. Він написав заяву про звільнення і перебрався у Хоботне. Невдовзі після цього дідові стали ввижатися якісь істоти — не то чорти, не то янголи, тут діло темне. Спочатку вони приходили до нього у сни, і дідо по ночах зривався весь в поту. Потім вони стали докучати йому і вдень, коли він лягав передріматися. Через якийсь час дідо став бачити «примари» навіть при ясному розумі (втім, щодо ясності — це ще як сказати).
Баба розповідала, що кілька разів доходило до того, що дідо, відмахуючись від чогось невидимого, бігав по хаті в чім мати родила. Рідних при цьому не впізнавав, а коли хтось підходив до нього, він боляче копався і плакав. Приступи, на щастя, не тривали довго, і за якусь годину-півтори дідо заспокоювався, мов ні в чім не бувало. При цьому говорив з полегшенням: «Ну все, відчепилися, нарешті».
— А ви лікареві його показували?
— Та йой, — махнула баба, — та то би такий встид був для сім’ї. Нам всі в селі завидували, що в нас хата така велика, і шо діти всі тьфу-тьфу-тьфу виросли, шо і дідо твій до професора доробився… Певне, думали, шо він багато грошей заробляє. Ая, завидували, завидували! Я то завше відчувала. А якби сі довідали, жи з дідом не альо, знаєш, як засміяли би мене? Казали би всі мені: «А шо, Вірунцю? Не хтілась простого хлопа? А маєш теперка пруфесора!». То й ми дохтіра не звали. То твоя мама іно хтіла го в лікарню положити, шоб ти знав. А я ніби тако відчувала, жи йому то мине…
За якийсь час — може, менше, ніж за рік, — дідові кошмари минулися. Доньки, які до того мешкали в Хоботному, за цей час пороз’їжджалися: котра до сватів, котра в місто. Тепер до батьків навідувалися хіба на пару днів, онуків показати. І то, з певним острахом — боялися, що в батька знову «почнеться». Але після кількох нестерпних місяців дідові наче й справді минулося. Повернувся сон, і він перестав переконувати, що за стайнею живуть жахіття.
Забув сказати, дідова ідея-фікс полягала в тому, що «бабаї», котрі його лякали до півсмерті, приходили з-за стайні, зі здичавілого, завжди затіненого саду. Він розказував, що в них там «нори», через які вони пролазять. От таке він говорив, і не жартував, а всерйоз говорив, ще й брався переконувати сум’ящихся, і це 50-літній чоловік. Про те, щоби піти за стайню, викосити там кропиву, обрізати сухе гілля та навести порядок, не могло бути й мови, так боявся він того місця.
— Не хлоп, а баба якась, — злостилася стара.

Щось невиразне відгукнулося у мені на слова про «бабайку за хатою». У нашій хаті зберігалася таємниця, зміст якої мені був недоступний. Я сиджу в коридорі, під столом, у мене тут мильничка з камінцями, які я наколупав на городі. Це мої друзі, вони мені розказують історії. Зараз у коридорі вже темнувато, і мені незатишно сидіти в одних рейтузах на зимній підлозі. Та я боюся вилізти з-під столу, боюся шарудіти, тому що подумають, що я підслуховував. Я ж не підслуховував, я просто собі бавився з камінцями, а вони там, на кухні, почали говорити про щось таке… чого не можна чути маленьким. Та я однаково не розумію, про що йдеться. Можу хіба вслухатися в інтонації. Мама про щось ніби просить у діда, і вона чимось мучиться, чимось важким, тому просить, просить щось у діда, а дідо ніби захищається, дідо наляканий, баба теж до нього щось говорить, у кожному її слові отрута, і мені від цього стає жаль діда, бо він не може пояснити бабі з мамою щось дуже важливе, хоча так старається, що ледь сам не плаче. І я вловлюю ці нотки розпачу в голосі діда й сам починаю плакати, і дідо, не розуміючи чому, теж починає плакати на кухні, і від того, що мій дідо — такий мудрий і старий дідо — плаче, я заходжуся плакати сильніше, ми ніби резонуємо з ним на одній частоті, підсилюємо наше спільне ВЕЛИКЕ ГОРЕ, ми двоє, нас двоє, ми одне — а всі решта нас не розуміють
і тут із кухні на мій плач виходить мама, вона витягує мене з-під столу, а я реву на всю горлянку, мама бере мене на руки і заходить на кухню, вмикаючи по ходу верхнє світло, баба знову кидає щось образливе дідові, мовляв, налякав дитину, і сама хреститься, а дідо —
— мені здається, наче кухня — величезних розмірів зал, і посеред цього простору, на маленькій табуреточці, сидить мій дідо, худий мов патичок, зісутулений, клаповухий, у кумедних великих окулярах, заплаканий, з обцьмоканими вусами, мій дідо дивиться на мене, а я дивлюся на нього з висоти маминих рук
Я зі здивуванням збагнув, що поринув у спогади просто посеред бабиної оповіді. Згадане було таким живим, що у мене в грудях з’явилося відчуття, як після плачу. Кімната з бабиним ліжком, бабою та каганцем дихала химерною несправжністю. Я відчував потребу усамітнитися і продихати ще кілька спогадів, які ладні були піднятись на поверхню.
Баба, не помічаючи мого стану, провадила далі. А я, безнадійно збуваючись контролю над собою, то виринав, то потопав у чомусь, схожому на сновидіння, де бабині слова набирали образів, перепліталися із відлуннями подій, свідком яких давним-давно був я сам
коли вдома не було більш нікого, дідо позвав мене до себе на коліна. На вушко він мені сказав, щоби я сам ніколи не ходив за стайню, бо там «сидить бабайка». А я з власної волі туди б і не лазив — запущений сад за стайнею лякав мене й без попереджень. Лякав високою кропивою, густою тінню, і ще дечим… дечим, що схоже на сон
коли одного дня я таки поліз у «розвідку» за стайню. Роззираюся, чи ніхто мене не бачить. Світла хмарність на небі, поривчастий вітер пахне дощем. Висока трава на подвір’ї, і нікого з дорослих поблизу. З буди, виклавши на лапи морду, виглядає Муха. Я йду вузьким перелазом, наді мною височіють грубі стебла кропиви, якої я побоююсь. Але я маю патичка, патичком можна розсовувати кропиву і проходити боком. Високо притискаю до грудей пухкі лікті, але таки обпікаюся. Я долаю останніх кропив’яних вартових і бачу тепер сам сад — запущений периметр, де ростуть низькі покручені яблуньки, вони рясніють маленькими, як сливи, зелепухами. Сад дихає сирістю і таємничістю. Зненацька моє серце тьохкає — на траві я помічаю великий шматок церати на теплицю. Церата побіліла від негоди, знизу вкрита краплинами вологи. Що довше я дивлюся на церату, то страшніше мені робиться. І тут наче яка сила починає мене притягувати до церати. Ноги, мов не мої, самі ведуть мене до неї, я відчуваю, світ змінився і вигнувся, церата гіпнотизує мене. І враз, без попереджень, мовби від пориву вітру, вона зриваєтся з трави й кидається на мене, наче який звір, падає на мене і хоче накрити з головою, мене окроплює водою і я, не тямлячи себе, вириваюся з-під її холодних обіймів і біжу крізь кропиву, біжу і розумію, що церата женеться за мною, зараз вона накриє мене і забере, я вибігаю за ріг стайні, чимдуж біжу до Мухи в буду й забиваюся в самісінький її куток. За якусь хвилю до мене в буду залазить і сама Муха, починає лизати мене в губи й дихати на мене смердючою пащею

потім до самого вечора я сидів у хаті, і покрадьки визирав з веранди на стайню, чи не лізе там церата. Того вечора була дуже неспокійна погода — здійнявся вітер, тряс шибами і гримів бляхою на горищі. Вперше мені було так страшно. Шукаючи захисту, я розказав бабі, як мене налякала бабайка, що ховалася під цератою. Баба казала, що то був вітер, але я не міг повірити в це.
Мама теж заспокоювала, і цьоця, мамина сестра, заспокоювала. Неля з мене сміялася, я розплакався, і на неї насварили. На шум у кухню зійшов дідо Іван.
Він один нагримав на мене. Сказав, що то була найсправжніша «бабайка», яка там НАСПРАВДІ живе, він це всім говорить, а йому ніхто не вірить. Якщо я хочу, аби мене вона забрала — моє право, я можу гуляти собі за хатою скільки влізе, але він попереджав
вона тебе забере у жовті нори, — казав дідо, — забере назовсім
Коли я знову почув тіло, то зрозумів, що спав із відкритими очима, при цьому продовжуючи слухати, що розказувала баба і навіть ухитряючись кивати в потрібний момент. Я розтер обличчя, всівся краще на кріслі, поправив бабі подушку і спробував уловити, на чому перервалася бабина розповідь. В голові було пусто.

Чи то випадково збіглося, чи так і мало бути, що баба саме закінчувала розказувати про стайню і дідові страхи. Мовляв, дідові страхи з часом розвіялися (або, я так думаю, він навчився їх тримати при собі), хоч за хату все одно без крайньої потреби старий не ходив. Так там все й заросло бур’яном.
Можливо, дідо змирився зі становищем жертви інтриг. Почався новий період життя на пенсії, і дідо почав читати книжки. «Які? — «Іностранні».
Дідо ще з ВУЗу трохи знав іспанську, а як прийшла година, взявся вчити її, як має бути. Тоді, десь наприкінці сімдесятих, це було більш ніж ризиковано. Як на бабу, то краще вже тихо бути собі вар’ятунцьом, ніж наражатися на обшуки та заслання через невдалий вибір інтересів.
Але дідо, гадаю, розумів це й сам. І, як прикриття (а може, як істинне покликання?), зайнявся перекладом іспаномовної літератури. Причому, робилося це прикриття зі знанням справи — дідо передплачував літературні журнали, тривалий час листувався з кимось із членів спілки, а раз навіть побував на якомусь там спілчанському з’їзді. Де й познайомився зі своїм другом по листуванню — письменником-поліглотом без визначеного віку, з минулим авантюриста. Баба розповідала, що кілька разів цей письменник, — «А, згадала, Юрко його звали!» — приїжджав до них у село погостювати. Письменник був простий і ввічливий, що зм’якшило бабу й розвіяло її похмурі здогадки про дідову антидержавну діяльність.
Слід сказати, що до них в село у свій час таки приїжджав з міста один кагебіст. Походив по хаті, подивився, що де лежить, баба так перелякалася, що слова не могла вимовити, так і простояла мовчки весь час. А кагебіст нічого ніби й не знайшов, і взагалі, поводився так, мовби завітав на чай. Покрутився і пішов.
Дідо розказував бабі, що Юрко знає багато мов, в тому числі санскрит, але спеціалізується на латиноамериканській літературі, часто буває за кордоном у тих краях і може привозити звідтіля різні книжки. Дідо взагалі з деякого часу захопився культурою Мексики — можливо, на це повпливала література, що її потай привозив цей таємничий Юрко. «Офіційно» дідо спеціалізувався на перекладі доробку певного середньовічного латиноамериканського лірика.
Баба розповіла, що Юрко і дідо весь час говорили про одного письменника, який чимось вразив і захопив діда. Поруч із Юрком дідо робився азартним і нестримно балакучим. Баба мала всі підстави думати, що Юрко знав і про дідові видіння, і про «мару» за стайнею, і про «жовті нори».
— Але я й не знала, шо дідо твій від мене дешо скриває, — сказала баба ледь не пошепки.
— «Скриває»? — перепитав я.
— Дідо твій почав їздити до Києва, де Юрко його жив. І не пояснював мені, що до чого, а так, тільки рукою махне. Ніби, не мого ума діло. Ну, а я терплю та й терплю, але мені ж боляче, нє? Аж тут, одного дня, ні сіло ні впало, дідо твій починає складати чумайданчик. Я до старого: ти куда? А він то те, то се, мнеться, а збрехати по-людськи не може. Тоді й каже, прямо з воза: «Я у Мексику їду». Мені серце мало не вискочило. «Коли?» — питаю. «Завтра, пів сьомої вечора з Тернополя виїжджаємо машиною до Києва, а з Києва групою летимо у Мехіко». Та куди ж ти, старий, поїдеш, — кажу, — ти ж без мене мештів собі не начистиш! А він своєї гне, що то його Юрко бере зі собою, Юрко за ним подивиться. Я давай відмовляти Івася, думаю, яка к чортовій матері Мексика, нікуда він мені не поїде. Бачу, що він на мене ноль уваги, і кажу до твого діда: раз ти їдеш, треба вечерю зробити святкову…

Баба пішла зарізала курку і запекла на пляшці, накрила стіл білою скатертиною, поставила на стіл пляшку «Столичної». Для вигляду навіть канапки стала йому готувати «на дорогу». Дідо Іван побачив, що до нього тепер ставляться зовсім по-іншому, і цілий вечір крок у крок ходив за бабою, викладав усе, що накипіло на душі. До пізньої ночі вона уважно слухала діда, потихеньку його споюючи, і дізналася он що.
У всьому винен був той авантурник, Юрко з Києва. Він же ж не міг не бачити, що дідо наш трохи той-во — слабка нервова система, вразлива людина, йому хвилюватися не можна — а Юрко давай дідові за далекі краї розказувати: за Кубу, за Панаму та за Коста-Ріку.
— А дідо ж твій, їй богу, як мала дитина, все то як казочку слухав і бог зна шо собі там уявляв. А ще ті книжки — сидить, шось там по-іспанськи кумекає, а мені ніц не скаже, мене то аж тіпало, шо від мене шось скривають. То мене, Петрусю, так боліло, шо він мене за людину не мав, думав, жи як він пруфесор, то я вже ніц не втямлю. А ше той цілий Юрко, розказав моєму Івану, що вони з делегацією летять у Мексику, аж на півтора місяця, і якраз потрібний ще один, хто би по-еспанськи шось петрав. А я ж то думала, шо зі старим ся стрєсло, що цілий місяць не спить нормально, крутиться, марудить. Думаю, невже знову його біси мучать? Він, як випив, розказав, шо то не біси були, а то він хвилювався, чи його виберуть в делєґацію, чи когось молодшого. Я думаю, дружок його теж пальці вмачав, аби діда вибрали.
А головне, чого старого мого мали брати — бо він старий, а молодий міг собі втекти і фіть! Шукай потім! — баба махнула кистю і скривилася. Вона виглядала зараз особливо старою і згірченою. Щось у ній боліло, коли вона те оповідала.
Баба перевела кілька подихів і продовжила:
— Ну, і дідо те все мені розказує та й розказує. А шоб ти знав, твій дідо пити ніґди не вмів, а навіть не хтів, все його инші мусили заставлєти. Ну, а тут сам на радощах став пити, а я йому все підливаю та й підливаю. Від горілки язик ся му нарешті розв’язав, а я все собі слухаю і тільки думаю: «Ну-ну, старий, чекай-чекай…». І тут він мені знаєш раптом каже, шо він насправді вертатися не збирається. За ним ніхто пильнувати не буде, а коли всі будуть вже від’їжджати, він тихенько вночі втече — йому Юрко обіцяв допомогти. Нє, ну ти чуєш? — баба аж заслинилася, так її ті спогади зденервували. — Він — і втекти хоче! А я шо маю робити? Сидіти тут, жиби з мене люди ся сміяли? Та би позор на цілий район був! Шо у старої Галушихи чоловік втік. Ше гірше, ніж якби взнали, який він вар’ят. З мене і так люди ся сміяли, що маю такого чоловіка ледащо — жи ні цьвока в стінку не заб’є, ні кроля не обілує. А як виходив на город зі сапкою, то все село збігалося посміятися. Нє, думаю, голубчику, не ти тут один прухвесор. Я тоже, Петрусю, якийсь гонор маю.
— А навіщо він хотів втекти, дідо не розказував?
— Та розказував… Я теж знати хтіла, що він там робити буде. А він давай сміятися, жартувати, ну як то п’яні роблять, шо собі там молодичку знайде — айди, айди, думаю, хто би то про молодиць говорив. І так не хотів мені казати, аж ну. Вже думала, не вивідаю. Але потім таки розколовся.
— І шо там було?
— Та вар’ят твій дідо, — сказала баба з непідробним жалем. — Чисто вар’ят. Вірила, шо хоч троха нормальний, а то виявився вар’ят капітальний. Сказав, що хоче втекти до індіянців жити. Нє, ну ти чуєш? До індіянців жити! Вчитися він у них буде! Я кажу, та шо ж ті папуаси тебе навчити зможуть? Але дідо вже так ся впив, що ніц конкретно вповісти не міг. Тільки шось про лавочку якусь говорив.
— Що це мало означати?
— А де я знаю. То вже, певно, зовсім клепки ’му полетіли. Він сказав, жи знає, де є в тому місті, Мехіко воно ся називало, лавочка така, де люди сидят. Знає, де є лавочка. І до тої лавчоки приходе все їден хлоп, з індіянців. І дід сказав, що він умре — а знайде ту лавочку, і буде там сидіти, і не злазити з неї, поки той хлоп не прийде і не возьме його зі собов і не навчит видіти. Уявляєш? Шизофренік… Натуральний шизофренік.
— Навчить видіти?!
Баба тільки махнула рукою і відвернулася. Її губи тремтіли, і пару хвилин ми просиділи мовчки, поки баба не опанувала себе. Баба витерла краєчком хустки сльози біля рота і зітхнула.
— Ну і впився твій дідо, намертво. І я тоді взяла перенесла свого Іванка в пивницю. Кинула йому там перину, подушку, поставила ноцника… води наготувала, бо стільки випив, потім буде палило його… І ті всі канапки, що йому «на дорогу» нарізала, теж поклала, жиби мав шо поїсти. Ну, драбину звідти витягнула та й закрила його в тій пивниці — присунула зверху мішок цукру, потім ше мішок муки притраґала, та й пішла спати. А зраня встала на світанку, наготувала собі поїсти, попити шоби було під рукою, і сіла зверху, стала чекати, коли старий протверезіє.
Баба знов зробила паузу.
— Ну, та й сиділа собі.
— А дідо як там, прокинувся?
Баба зітхнула ще тяжче.
— Та вже прокинувся. Та й став гукати, просити, шоби я його випустила. А я мовчу, і радію собі потрошку. Шо він тільки не говорив мені. Я так-во прислухаюся, а то ніби не дідо твій говорить, а сатана. Почав мене спокушати, як Христа у пустелі. А як я не послухалася його, то став казитися і біснуватися. Направду, ніби з нього чорти виходили, таке ся діяло. І плакав, і реготав, і кричав, а лаявся — як сапожник! Він думав, жи він один такий мудрий. Думав, раз він по-еспанськи книжку читає, то я вже пусте місце, і зі мною вже абияк ся поводити можна. А я йому показала Мексику! Аби знав, старий пень, як мене між людьми позорити.
Аж дивлюся — діло вже за сьому йде. Ну, думаю, ще годинку для певності посиджу, а там вже й випустити можна. «А шо, старий, — кажу, — помогло тобі, жи ти прухвесор? Втекти він собі надумав! А я, — кажу, — проста баба безграмотна, тебе перехитрила! Видиш, — кажу йому, — як то в житті буває? І хто теперка хитріший?» Чую — тихо стало в пивниці. Не озивається. Зрозумів, певно, що не буде йому ніякої Мексики. Ну, ну, — думаю, — погнівається та й перестане. Відкриваю кришку, спускаю драбину, глянула на старого — а він лежить на матраці, весь аж зелений…
Баба замовкла і витерла сльози. Далі ми знову якийсь час мовчали, кожен у своєму настрої.

Що було далі? Баба злякалася, взяла діда на руки і перенесла до люлі. Поклала під перину і два дні за ним доглядала, відпоювала чаями, носила в ліжко їсти, але дідо марнів та слабнув. До баби він не промовив більше ані слова, ані звуку не видав, ні разу на неї більше не глянув. На третій день, коли минуло пів на сьому, дідо страшно зітхнув і помер.
Така ото бувальщина про мого діда.

10.

Баба продовжувала вечорами розповідати мені по порціях власне життя, але жодна з історій більше не була такою оглушливою для неї, та й для мене, як та перша. Зір у баби сильно впав, сама читати вже не могла, але загалом вона здавалась більш пожвавленою. Не даремно кажуть, що минуле придавлює нас — скидаючи його, ми молодіємо.
Полудень я проводив час біля бабці, попиваючи з нею чай і читаючи вголос Мірче Еліаде. На сон зачитував їй «Тибетську книгу мертвих». Баба скаржилася, що «ніц не розуміє». Вона плакала, щоб я читав їй Євангеліє. Я ж пояснив, що зі Святим Письмом загалом вона знайома, а про «Тибетську книгу мертвих» чує вперше, хоч то є примірник із бібліотеки професора Галушки, бардо йому тходолом. А людина перед лицем смерті, продовжив я, котра знає про дві версії потойбічного, має удвічі більше шансів померти вдало (назвімо це так), ніж людина, зашорена тільки одною. Бо ніхто з живих не знає напевне, що є після смерті.
Баба заперечила, що Бог знає. Я їй на те: знає, але не каже. А чекає, щоби ми самі все побачили.
Баба замислилась. І тут несподівано спитала, що на мою думку, стається після смерті. Трохи подумавши, сказав, як вважав. «Гадаю, після смерті стається смерть».

У бабиній хаті я мешкав у кутній північній кімнаті. Вона була порожня, біла і пахла сухим цибулинням. Підлога в кімнаті нелакована — довгі сухі дошки. Плінтусів теж не було. Колись тут зберігалися мішки з крупами, на дрібки яких я наступав босою ногою, вправляючись у кунґ-фу.
Хоча у кабінеті мого діда була канапа, я вирішив оселитися там, де до мене не жив іще ніхто. Я виявив, що спартанський стиль життя робить мене дисциплінованим. А дисципліна робить мене спокійним і сильним.
Вибілені стіни, трирамне вікно без карнизу (ні штор, ні фіранок), розстелений уздовж стіни спальник якнайповніше відповідали моїм естетичним запитам.

У мене багато вільного часу. Мити посуд — справа невелика. Тому зранку, після тренувань, я зазвичай знаходив годинки три-чотири для зосередження. Сидів у себе, на кариматі, виробляв глибоке дихання. У дзвінкій тиші бабиного дому я повільно, крок за кроком перемотував у голові безконечні плівки пам’яті. Порядкував їх, каталогізував. Одне слово, поновив дослідження.
Я продовжував щодня відпрацьовувати удари, яких мене навчив Василь — але вже не тому, що готувався до армії, а тому, що це стало частиною мого життя. Чим більше я тренував тіло, тим кращі мав поступи у справі пам’яті. Кисень поступав у найзакритіші ділянки тіла, будячи спогади, що ховалися, склеєні, в тісних шпарах мого часу.

Деколи кажуть: завжди буває перший раз. На хвилину зупиніться. Вслухайтеся в цю фразу. Вона — про посвячення у невідоме, яке є суттю буття, досвідом досвідів.
Оказія з цератою теж була посвяченням, першим досвідом у своєму роді. На якомусь глибинному рівні ще тоді я відчув — у речей є зворотня сторона, потаємна і страхітлива. Але, раз вона така неспокійна, краще її не помічати. Так я заборонив собі дивитися на речі по-іншому. Пригадавши це, з позиції теперішнього я бачив себе-«до» і себе-«після» цього рішення. Наші рішення — це своєрідна магія. Бо як іще назвати те, що здатне міняти світ? До моменту, коли церата не злякала мене до напівсмерті, я не був зв’язаний жодними обіцянками. Я міг без слів розмовляти з камінням — і воно відповідало мені. Я знав таємницю і бачив світло.
Після того, коли я (хай мало розуміючи, що роблю) дав обіцянку більше ніколи не бачити «бабайок», їх просто не стало. Я забув про їхнє існування, і, головне, забув про саму обіцянку.
До речі, багато моїх друзів з того віку так само розказували, буцім бачили «чорта». Деякі при тому так лякалися, що бабусі мусили водити до ворожок, аби їх викатали яйцем. А ще згадався наш табір «дорослих» — тих чотирирічних хлопчаків з нашої вулиці, які вже відреклися іншого, темного погляду, — і табір «маленьких», котрі й далі боялися підвалів, розказували, як бачили «духів» чи зустрічали уві сні левоголових ангелів з лазурними очима. На рівні емоцій, а не слова, на рівні чуття, а не розуміння кожен мусив прийняти особливе рішення, аби втрапити у компанію «незрячих», зате «дорослих». Це рішення так і формулювалося: «хочу не бачити». Але ми це забули.
4.
Помітив, що робота з пам’яттю навіює транс. Здається, ти наново переживаєш усі події, деколи навіть аж надто яскраво. Так, я пригадав своє рішення після страхіття з «бабайкою» і відмінив його, сказавши протилежне: «Хочу бачити, ЯК ВОНО Є».
Можливо, це й запустило решту процесів.

Життя поза містом гіпнотизує. В одноманітті днів почало здаватися, наче довкола — щоразу той самий день, тільки в іншому ракурсі. Я прокидався, і днесь мій насущний здавався мені днем учорашнім, а вчорашній — сьогоднішнім. Час згорнувся у бублик.
Я заблукав, надійно заблукав у добових циклах нашої планети, не знаходячи більше об’єктивних доказів того, що було до, а що трапилось після. Хронологія давалася що день, то важче. Плуталися причина й наслідок. З’явився гул.
Спостерігаючи за бабою, я бачив на її місці себе. Рано чи пізно, але й мені теж судилося підійти до магічної лінії смерті. До лінії, за якою закінчується віра, а починається досвід невідомого. Мені уявився образ людини із зав’язаними очима, що наближається до прірви. Удвох із бабцею ми повільно, вдих за вдихом, робили кроки в керунку смерті.

Якось я сидів біля баби, це було вже після обіду. Баба мовчала. Її дух угомонився. Всіх бісів пам’яті ми спільними силами відпустили.
Сиділи удвох, пили чай. Я спам’ятався, що залишив на плиті підкипати воду на миття посуду. Пішов на кухню, зняв баняк, аж тут мене збентежила якась неадекватність. Я брав баняк за вуха кухонним рушником, щоби не попектися. Коли я мимоволі зазаначив це, то знову кольнуло страхітне враження, ніби я щось роблю не так. Чи справді для знімання баняків використовують рушнички? Чи справді баняки ставлять на плити? Чи правильно я зробив, що налив баняк у воду? Чи це вже я в натурі зморозив?
Вах! Схопився за голову, бо кілька важких секунд виразно вловлював полиски шизофренії. Неадекватність. Відчуття, наче все, що я роблю, — це якась гіпнагогічна, хитровивернута маячня. Раптом забракло критеріїв, на які можна обіпертися. Обіперся об стіл, відчув прибій імлості й присів на підлогу. Здається, потроху відпус…
Ох, знову! Замотав головою. Підвівся, розігнув спину, надавив долонями на очі. Треба хутчіш вийти на свіже повітря. Надто вже багато на кухні всього, що викликало в мене тяжке нерозуміння.
Поки взувався, кілька разів пересвідчувався, чи справді роблю те, що треба — тобто, чи справді надіваю на ногу черевик і чи справді він призначений саме для того. Наді мною нависало відчуття якоїсь несосвітенної ілюзії, омани зору — здавалося, от-от — і я виявлю, що надів на праву ногу лівий шкар, а на ліву — правий. Або знайду на ногах робочі рукавиці, а на голові друшляк замість кашкета.
Пройнятий цими дисонансами, я не придумав нічого кращого, як прогулятися до міста, пошвендяти гідропарком.

Йти до Тернополя польовою дорогою менше години. Я забрів на міську околицю, де будувалися респектабельні котеджі. Перетнув житлові масиви і вийшов до озера. В самому центрі Тернополя знаходиться велике озеро. Для мене цей факт залишався чистим курйозом. «Озеро? Серед міста? Ну-ну». Стояла хмарна погода, над заходом купчилися сріблясто-сині хмари дивовижних об’ємів. Останні кілька днів щось усе хмарилося та хмарилося, а над вечір ще й погримувало.
Біля озера до мене повернулося нормальне мислення. Не привертаючи зайвої уваги, я спацерував уздовж набережної. Милувався свинцевими водами, нюхав західний вітер. Мене попустило, і тепер попандоси з черевиками та баняками я охоче приписував розбурханій фантазії. Милувався юними закоханими парами, що гуляли поруч, тримаючись за ручки. Здавалося, в Тернополі закохуються тільки неформали — і виключно у неформалок. При чому в Тернополі вони здавались винятково звабливими. Може, то передгроззя творило таке зі мною? Злегка потужив та позітхав — так, для атмосфери. Подумав краєчком вуха, що було б добре з якоюсь пере… це саме… перепердолитись.
Звернув у керунку драмтеатру. Драм у Тернополі нагадує романтичну фантазію на тему карбюраторного заводу. Мармуровий фасад із колонами прикрашений масивними декоративними кулями. А на даху, в компанії жінок-слюсарів, стоїть чавунний робітник, котрий возніс над головою карбюраторний вінок, немов лавровий фільтр.

Вже сутеніло, і я чимчикував назад, у поля. Під театром зібралася молодь. Грали на гітарі. Надірваний голос виспівував: «Май ґьИл, май ґьИл, доунт лА-ай ту-у мі-і, тел мі уее-Е дід ю слі-іп лест нАйт».
Наче окріп проливсь мені за шию. Я зупинився і почав наслухати. Не голосом співав самородок, а серцем, серцем ридав.
Я зітхнув. Гітарист бренькнув закрий-акорд і всі дружно заплескали. Заговорили врізнобій, кільце стало не таким напруженим. Люди розкрилися, і раптом дівчата, що були в самому центрі компанії, побачили мій самотній силует. Вони щось вигукували й махали мені руками, аби йшов до них.
Я й забув, з якою легкістю у мене здійснюються бажання.
«Енд гіз баді неуе уоз фаунд» — завив чувак і бренькнув закрий-акорд. Усі дружно заплескали. Але не встиг я зрозуміти, що то за накладка плівки, як дисонанс накинувся і поглинув мене.

Її звали Кориця. Як ніжно, правда? Сам придумав, тільки-но відкрив очі. Кориця — сирники з ваніллю. Кориця — кава з кардамоном. Така солодка дівчинка на ім’я Кориця. І хоча дозволяти їй привести себе до тями безперспективно в плані знайомств, перед натиском долі я виявився безсилий. І так опинився на руках у Кориці. Там було тепло і затишно. Якби вона ще могла мене заколисати, я був би на восьмому небі від спокою (сім — число лідерства та екстазу, вісім — спокою та гармонії). Я милуюся її вологими губками, Кориця щось говорить.
«Та пацан обкурений в дупель! — вигукують десь далеко хлопці (крики крізь вату). — Води! Дайте води!»
Тільки не воду! Йопересете, тільки не на шию!
Не можу поворухнутися, тіло гуде крижаним вогнем. Зараз я ген-ген як далеко — попри те, що перебуваю на такій хвилюючій відстані від Кориці. На мене ллють воду. По шкірі проноситься нестерпний дріж, з мене змивають надлишковий заряд. О, стає направду краще!

Я підвівся, подякував Кориці (не втримався, аби не потиснути їй руку — це завжди чудово, свіжий дівочий доторк). Подякував її друзям, подякував гітаристові, який, поміж інших достоїнств, пахнув гарним чоловічим одеколоном. Усі приязно помахали мені рукою.
І я пішов, а Кориця не пішла, хоч, може, мені ще не було так добре, щоби рушати самому. Не пішла — не полинула за мною для підстраховки, щоби потримати голову, якщо кров піде носом, або щоби розмасувати простату, якщо вся кров прилине туди.
Ну й не треба, сам розмасую.

Я пішов у глупу ніч, у черкання блискавок.
Подумалося, що ніхто з них так і не знатиме ніколи, ні хто я, ні звідки. У них своя дружба, своя любов, обійми, поцілунки, гітара і запах добрих чоловічих парфумів. Я був ніким, і за спиною не мав нікого й нічого, що би тяжило чи тягнуло назад. Попереду мене чекала тільки смерть. Я був необов’язковим — як тут, так і будь-де. Яке дивне полегшення.
Ще пару секунд я відчував на собі увагу Кориці та кількох інших. А потім вони знову завели співати пісень і про мене забули.
А пітьма огорнула мене.

10.

Вийшов за місто. У полі гнав холодний вітер. Певне, за Хоботним дощ. Вітер віяв з того боку, де блискало. Вітер пахнув вогкою пилюкою. Я поспішав — надто вже моторошно було у цих полях, та ще й поночі. Вітер котив у пітьмі невидимі згустки. Коли вони опинялися поруч, приступала пітлива паніка. Вітер відкочував їх убік, — і мені ставало легше.
Блискавки рвалися десь у небі, не торкаючись землі. Хмари мигтіли біло-коричневим, ніби спалахи виривалися з-під обважнілих, просяклих сукровицею бинтів.
Я почувався вкрай віддаленим після того щезнення на площі. Чим далі відходив від людських будівель, тим тугіше огортав мене нічний буревій. Сама ніч, здавалося, зробилася леткою і прогинала килимом ріпак та гречку. Мною почало заносити. Оператор у голові крутнув камерою так, що я ледь не гепнувся на землю. Втрачаю стабільність, світ розповзається.
(дме вітер, здирає капюшон, мене розвертає лицем до Часу Прийдешнього)
Пробую знайти опертя у руховому апараті, у кістках, у сухожиллях, а її там нема, воно все розлітається на дрібні бризки, може, опора десь у голові, але все, чого торкається моя увага, провалюється всередину себе, блискавки просто посилюють ефект, чіпляюся за щось усередині голови, але все прослизає поміж тим, чим ти хотів зачепитися, гримить грім, і ті «пальці», якими я намагався закріпитись, теж розлітаються під тиском ковзкості, навіть очі, погляд розсипається міріадами світних піщинок, на жодну з яких не можна подивитися прямо, бо ти весь розлітаєшся і
червоне
в очі дме червоний вітер. Хочу затулити їх рукою, та не можу. Пробую рухатися. Вдається з великими зусиллями. Я просуваюся по прямій лінії, як монорельс. Тіло — важка нечутлива брила. Думки статичні та склисті. Я бачу рухомий червоний вітер. Це не піддається описанню. Це вище моїх слів. Ба навіть, вище моїх очей. Це наче майоріння безкрайого червоного полотнища, плинного і леткого — живий червоний вітер. Він робить мій контур наелектризованим. Тіло то стягується в одну точку, то знову розгортаєтся у подобу прапора, по якому гамселить червоний вітер. Я не полишаю зусиль і далі рухаюся по строгій прямій. Не можу ворухнути головою, не можу кліпнути очима. Вітер давить на очі. Висока ґравітація.
Зору повертається здатність розрізняти. Схоже на ґрунт під ногами (у мене немає ніг, я і земля — одне). Тверда базальтова площа. Асоціації — щось вулканічне. Древнє і просте. Ні, не древнє. Просте — так, але не древнє, а щось більш незатишне. Позачасове. Часу не відчувається. «Замість нього червоний вітер», — каже у вухо примарний голос. Але цього я вже не розумію.
Низькі вібрації котяться земною корою. Хочу опустити зір — знову невдача. Погляд чітко вперед. Кам’яниста площина під ногами мерехтить у плинному вітрі. Раптом у перспективі щось відшаровується, і я розумію, що насправді вдивляюся в далеку далечінь. Червоний вітер тепер пролітає і крізь мої очі. Їм робиться легше, частина напруження спадає. Двигтіння повторюється. Тут я відриваюся від землі й ніби стаю частиною потоку, легкий і прозорий. Тепер я бачу неземну картину — з-за обрію викочується велетенська писанка, схожа розмірами на планету. Вона розмальована коломийським орнаментом, і вона однозначно є живою. Масштаб, який задала писанка, просто забиває погляд. Писанку жене червоний вітер, під яким вона котиться і підскакує, мов невагома. З’являється ще одна писанка. Несподівано мій горизонт розширюється, і я бачу цілий фронт писанок, що котяться під натиском Червоного Вітру. «ЦЕ НЕРЕСТ!!!» — думка ошелешує своєю впевненістю. Жодного сумніву, це — нерест. Починаю сміятися, мене розпирає зо сміху, але замість звичайного реготу чую оглушливі металічні реверберації. Мною починає

11.

теліпати. Дриґаю ногами і б’юся об землю. Називається, «наступила коза на кабель». Мною калатає, а я іржу.
Поступово слух прояснюється. Нарешті доходить: я лежу під зливою. Судоми, як і сміх, вщухають. Періщить дощ, я лежу посеред польової дороги, у вибоїні, затопленій водою. Поверхня баюри кипить від масованої атаки крапель. Підіймаюся навкарачки, хлющ періщить по спині, заливає обличчя. Враження — не передати. Пацани, то пиздець!
Злива гуде стіною. Змиває з мене багно, приліплює одяг до тіла. Дикими очима витріщаюся на поле довкола. Внизу дороги темніє лісок. Хоботне. Ледве тягнучи ноги, волочуся в село.

12.

Прокинувся вранці, мов нічого й не було. Тіло співало від утіхи, і я прямо випурхнув зі спальника і пропурхав так цілий день. Я був ґейзером натхнення й оптимізму. Навечір, правда, від такого екстезі почувався емоційно спустошеним, але фізичний тонус залишався дивовижно високим. З очей мовби вимили по кускові пластиліну: вони просто сяяли зсередини кришталевим блиском. Та взагалі — здавалося, я можу дихати очима так легко, як носом чи ротом. Те ж саме було зі всім тілом, а особливо — з хребтом.
Після цілого дня хатньої роботи (трохи назбиралося), я все ще був на такому підйомі, аж хотілося танцювати. Пішов нагору в кімнату. У нічим не порушуваній тиші влаштував чудернацький балет з потягусями, розмахуванням кінцівками та пластикою, як у фільмах про Шаолінь.

13.

Як шахіст бачить взаємовплив усіх без винятку фігур на дошці, так і я уявляв життя набором фігур-вражень, спряжених обставинами часу й місця. Кожен новий спогад, що приходив до мене, ставав дечим більшим, ніж просто враженням. Він, мов нова фігура, створював новий розклад сил у грі. Нічого не міняючи, він змінював значення решти фігур мого «я» — всіх без винятку.
Пригадуєте про «завжди буває перший раз»? Червоне — це те, що трапилося вперше. Нова фігура, яку вивів суперник. Мій внутрішній шахіст ніяк не міг вписати її в попередню розстановку сил. Це вимагало надто глибокої роботи по переосмисленню самої партії, в яку ми грали з цим великим, таємничим світом. Але, чорт забирай, раз я вже граю всерйоз, то повинен придивлятися до дій суперника.

14.

Коли перший шок минув, я втямив, наскільки сильно червоне надихнуло мене. Щось у мені наче прорвалося, і я врешті дозволив собі повірити, що досвід червоного не був сном чи маревом. Адже сон — це коли лягаєш у ліжко… розслаблюєшся… а не бум-бах-тарарах — наелектризоване чужинське перезбудження, яке рве межі. Кожна клітинка мого тіла запам’ятала потойбічне, аж ніяк не блаженне перебування в чужорідному середовищі.
Був і шок, був і стрес. Але щось у мені відділилося й вийшло на волю. Можливо, мій підсвідомий ґросмейстер побачив, як можна по-новому тлумачити правила гри? З’явилося химерне, поглинаюче відчуття — щось між хмільною радістю й холодним жахом. Ніби почали справджуватись найхоробріші мої здогади про те, чим є пам’ять, чим є простір, час… чим є «я».
Я втратив спокій. Здавалося, ще ривок — і я відірвуся від землі. Дійду до певної принципової межі, за якою найсокровенніше світу сього стане явним.
Всіма способами нагнітав довкола себе цей стан ілюзорності, несправжності світу. Даремно силувався відтворити в думках відчуття червоного вітру, сподіваючись, що Пам’ять зглянеться й покаже нерест Писанок ще раз. На пару тижнів я утратив сон, позаяк думки мимоволі крутилися довкола таємничих переживань. Ще раз кинути погляд ТУДИ, У СЕРЦЕ ЗАГАДКИ перетворилось у виснажливу пристрасть.
Та всі мої стріли пролітали повз ціль, і ріки залишалися ріками, а доли — долами. Почувався здутим, порожнім, напрочуд звичайним.

15.

Всяке було.
Піддавався хвилинним настроям. Впадав у відчай. Брався за розум, напружував волю і знову, знову, знову намагався добитися хоч якогось результату. Довести самому собі, що я це можу, вмію. А як не вмію, то навчуся.

16.

Поки моя воля була повністю націлена на прорив крізь простір, просто під носом у мене діялися речі прості, зате непоясненні. Звернути увагу на них допоміг випадок.
Все трапилось у дуже повсякденній обстановці. Я чекав, коли на дворі перестане дощити, аби прополоти по мокрому трускавки. Біля мене стояла склянка, соком. Сам я сидів на кухні за столом біля вікна й читав книжку про Ю.О.Гагаріна «Жизнь — прекрасное мгновенье».
На відстані трьох кроків від місця, де я сидів, стояв трилітровий слоїк із яблучним соком. Не знаю, чому не переставив її на стіл, адже щоразу, випивши сік зі склянки, доводилося вставати, робити три кроки до слоїка зі склянкою в руці, наповнювати склянку і повертатися до книжки за стіл. Все це робилося практично несвідомо, на автоматі, поскільки думками я був десь між книжкою і городом.
Я допив сік, і склянка стояла порожньою. Не відриваючись від читання, потягнувся за склянкою, забувши, що вона порожня. Ще не закінчивши рух, я нагадав собі, що тягнуся до порожньої посуди, підняв очі й виявив, що НАСПРАВДІ СКЛЯНКА ПОВНА. Не знаю, чому такий дріб’язковий момент привернув стільки уваги. Здавалося б, ну забувся, не випив усього тощо. Найпростіше найчастіше найправильніше.
Єдине «але»: я добре пам’ятав, що сік уже допив і що збирався вчергове піднятися та наповнити склянку.
Така от проста перед-історія того, що сколихнуло мене сильніше, ніж проникнення у червоне.
Невідь-чому, цілий день я повертався до цього мікроскопічного по суті конфузу, який на моєму місці кожен давно б уже забув. Я теж із радістю забув би, якби був на місці кожного, але я був тим, ким був, і це забороняло мені робити те, що на моєму місці зробив би кожен.
Пам’ять потужно зіштовхувала два спогади. Перший — порожня склянка. Третій — повна склянка. Від зіштовхування між спогадами викрешувалась іскра. А де ж середній епізод, в якому я підіймаю дупу з табуретки, підходжу до банки з соком і наповнюю склянку?
Вночі середній елемент мені приснився, й уві сні я так зрадів цьому, що прокинувся.

17.

Уранці впевненість у тому, що сон, який мені приснився — це справжній, утрачений і віднайдений спогад, тільки зміцніла. Виходило, з невідомої причини епізод-ІІ не потрапив у сферу свідомого.

«Давайте обмізкуємо, — сказав я собі за сніданком. — що ж це виходить? Що спогади не потрапляють за призначенням, а десь по дорозі губляться?» Уява зразу вималювала картину заводу, де по конвеєрній стрічці в цех №1 поступає сировина — враження від дійсності, як вона є. У цеху №1 сировина проходить штамповку і поступає у цех №2, де за конвеєром сидимо ми. І тут виявляється, що до нас чомусь весь цей час доходила тільки третина порції. А куди ж дівалась решта, йоб вашу мать? — цілком справедливо обуримось ми. Невже нас постійно обкрадали?
Це, так би мовити, наукова версія.
А ось погляд преси, бульварна версія. Із надійних джерел, котрі побажали залишитися невідомими, стало відомо, що зі свідомості повинен був випасти весь цикл спогадів — перший, другий і третій. Але від моєї уваги встиг сховатися тільки найважливіший, тоді як перший і останній були помічені та спіймані. Припустімо, якісь наглядові системи психіки розслабилися і дозволили вилізти першому і третьому уривкам на поверхню, сподіваючись, що я не зверну на них увагу.
Тхнуло параноєю, мовляв, психіка приховує від мене інформацію і т.д.
«Народ має право знати!» — суворо звелів я пам’яті й пішов у туалет. Переїв зелених яблук.

18.

Розум не хотів полишати спокусливу тему і повертався до неї, кожного разу, мов злодій, виносячи з темряви поцуплене, щоб уже на світлі роздивитися — вартісне щось украв чи пусту біжутерію.
«Якщо існує одна подія, яку ти зовсім забув, — нашіптував мені цей юродивець, — то де ґарантії, що немає інших речей, про котрі ти не пам’ятаєш?»
Я відповідав, що на таке в наш час гарантій ніхто не дає.
«Якщо ти пригадав один ланцюжок подій, — під’юджував голос далі, — то чому не пригадаєш інших?»
Я на це відповідав, що подумаю.

Жарти жартами, та наприкінці дня мені справді почало здаватися, наче я «пригадую» певні «події». Це вже тягнуло на клініку й називалося «фальшивою пам’яттю», тому я трохи злякався. Хоча спогади самі по собі були невинні й жодної суспільної небезпеки не чаїли. Ну, здалося (підкреслюю, здалося), ніби я «згадав», як днем раніше ходив у Тернопіль. Майже дві години провів, нерухомо сидячи на лавці біля фонтану.
Підтвердити це чи спростувати я не міг. Як доказ неможливості такої «прогулянки» пам’ять наводила мені всю «чисту», так би мовити, «документацію» —«офіційну» послідовність минулого дня, відкидаючи будь які звинувачення у подвійній бухгалтерії.
Прогулянку просто не було куди увіпхати — цілий день я наводив порядки на горищі. Робив це до пізнього вечора, а ввечері палив за хатою викинуте сміття.

Ще одна «згадка» із запашком божевілля:
я йду центральною вулицею міста, свідомість ніби в лихоманці, важко тримати контроль. Люди помічають мій стан і минають стороною. По тому, як всі дивляться на мене, я почуваю себе опущеним, мов останній бомж, вуличний недоріка чи психічно хворий. Відчуваю ворожість і страх збоку перехожих.
Хоча буденна свідомість моя скаламучена та, інша моя частина зараз прозора і застигла, мов желатин. Мені здається, що я знаю все до остатку про кожного з перехожих. Тому що люди — застиглі шматки пам’яті. Я сам зроблений із пам’яті, жовтувато-прозорого желатину пам’яті, тож мені легко відчитувати пам’ять інших. Мною гойдає, і я притуляюся до холодної стіни (яка теж є у чиїйсь пам’яті — у пам’яті людей цього міста). До мене «підходить» якась пам’ять жіночого роду і «питається», чи мені зле. Я знаю, що це пам’ять служниці у церкві, і я бачу, як спогад про наше спілкування розгортається якимись позачасовими субтитрами, четвертим виміром.
Я «спілкуюся» зі спогадом про те, як пам’ять «жінки» «повертається» «з міста», «куди ходила виясняти за можливість оренди квартири» (як все, виявляється, умовно в нашому житті! Велетенські конструкції умовностей, — які ми самі й побудували! —тепер живляться сяйвом нашої пам’яті)
Звідки я це все знаю? — це все видно з поверхні її пам’яті, але пам’ять стає щохвилі прозорішою, і я слабо розрізняю, чи справді ці події відбуваються з нами в одному часі й місці, чи насправді я говорю крізь простір і час — пласти спогадів прозорішають, зливаються у глибину, в дзеркальну перспективу
жінка бере мене під руку й обережно веде до лавочки, час розтягується до неймовірності, і тут я вловлюю, звідки я її знаю — я ж у тій самій церкві співаю в хорі! «Цьоця Марійка, — сипить хтось моїм ротом, господи, який сушняк, — то я — Ванько!» Як важко говорити, вона думає, що я п’яний. «Я не пив… то не горілка… тільки мамі… не кажіть…». Але мого мичання вона не розуміє, тому лякається і йде геть
я струшую головою — ніякий я не Ванько, що ж це зі мною робиться сьогодні? Півлежу, прихиливши голову до холодної стіни. Проходить групка молодиків, зиряють на мене важкими поглядами, я знаю кожного з них по імені — треба повзти звідси
стаю на негнучкі ноги, і чим далі йду, тим ясніше сприйняття, зникає шум (наче моє оп’яніння було викликане поганню місця). Тільки-но я це усвідомлюю, як відразу ж почуваюся щасливо й легко. В обличчя віє вітерець. Виходжу з проїзду на вулицю, де ходять трамваї, забув, як та вулиця називається…
пам’ять різко гасне, і я більше не можу пригадати, що було далі

Коли я вийшов зі спогаду, у мене замлоїло в животі. Кілька разів здавило і груди, й навіть горло, та відразу ж попустило. Мене пройняла гнітюча тривога, якої вже давно не відчував. Це неспокій того роду, коли не певен остаточно, чи вимкнув ти газ на кухні, чи закрив воду, чи не наробив біди. Невизначеність, відчуття незахищеності.
Вперше за період роботи з пам’яттю у мене з’явився страх, що весь цей час я рухався в неправильному напрямку, а тепер зайшов надто далеко, аби виправити ситуацію. Зайшов надто далеко…

19.

Ближче до ночі взагалі не міг знайти собі місця. Щось мене муляло, не давало спокійно всидіти. Хотів було поговорити з бабою, щоби відволіктись, але вона якраз прийняла таблетки на сон. Думав і собі так вчинити, та не наважився.
Вже зовсім стемнілося, коли я вийшов на подвір’я подихати повітрям. Теж не допомогло. Почав зростати пульс. Короткотривалі приступи паніки і нарізка спогадів із життя, якого я не жив:
— з тінистого провулка виходжу на яскраве сонце, на вулицю, де ходять трамваї. Я згадав, це вулиця Дорошенка. Свідомість понижена, відчуваю тупий біль унизу живота, десь на рівні сечового міхура. Бородатий хлопчина єврейської зовнішності звертається до мене на ймення, і далі говорить по-російському, з московським акцентом. Каже, щоб я не ходив із роззявленим ротом, а йшов у магазин, допомагав мити вікна.
— я всередині магазину, підлога викладена гарними сірими кахлями. На сірих, уже іншого відтінку, ніж кахля, стінах — великі художні фотографії міста Львова. Я впізнаю майже всі місця. В інтер’єрі магазину переважають два кольори — сірий і червоний. Гарно. Легенький хміль у голові, та загалом ясність, піднесення.
— люди, багато людей. Мені стає зле, бо я розумію, що знаю про кожну людину все, я знову бачу гладь їхньої пам’яті, знову проблискує дзеркальною пітьмою глибина. Надто багато людей, занадто багато відчуттів (важкі емоції, нечистоти), мною колотить

Кинуло в холодний піт. Протер обличчя руками. Надворі споночіло, а мені стало ще гірше. Відчуття — як при отруєнні. Трясуться м’язи на ногах, тримаюсь дуже невпевнено. Спробував подихати глибоко, як на уроці фізкультури, але зробилося так страшно, що присів посеред подвір’я і тільки й зміг, що видавити жалюгідне: «Мама!». Щось різонуло в животі, й на секунду в очах потемніло.
«Ну все, — похолов я. — Зараз буду відкидати копита».
Скрутило кишки, і я, ледь не всираючись, підтюпцем побіг у туалет, одночасно сміючись і розмазуючи по обличчю сльози. Ледве встиг спустити штани, присів, спостерігаючи, як віддаляється світ.
Воно наближається. Важким клубком у горло встрягло серце. Бляха, я ж умираю!
Раптово усвідомлюю, що рахунок пішов не на хвилини — на секунди. Зісудомлений кишковими спазмами, думаю: «Невже я помру так просто? Прямо в уборній, засидженій мухами? Невже я помру, випускаючи з себе струмину рідкого калу, рідкого тому, що я переїв зелених яблук, які гриз, ніскільки не підозрюючи, що наступного дня, видрискуючи їх із нутра, я ВМИРАТИМУ?» НЕВЖЕ Я ПОМРУ ПРОСТО ТАК?
Я сиджу зі спущеними штаньми на очку, і вже навіть не маю сили прикрити дверку до уборної, мене трясе лихоманка, з тіла виливається смердюча інфекційна юха, а я не можу повірити в те, що я помираю просто так, просто так — без попереджень, без прикрас, чому ніхто мені не сказав, що я подохну в засраній уборній, із теплим лайном на сідницях, без найменшого достоїнства, чому не попередили, суки, що все скінчиться так швидко? Чому не сказали, що смерть — це так брудно, не в сяйві та славі, а серед гівна і сцяків? Чому змовчали, тату й мамо?
Холод входить у тіло. Я не можу вдихнути. Ноги брикаються, — дайте дихнути, — я падаю, тіло спазмує, не маю, чим наповнити легені, — втягую повітря, а воно паперове, — дайте дихнути, фашисти… В темряві біліють побілені вапном дерева, але я не знаходжу у них ні співчуття, ні підтримки,
ну ще хоч ковток

— Забув, як дихати? — каже якийсь чоловік.
Я синію. Рухаю ротом, як риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий, мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.
— Напружся ще! Видави це з себе! Давай, назад дороги немає! — чоловік масує мені задубілі м’язи на шиї. Я стою мостом на потилиці та п’ятках, руки стирчать покорченими пальцями, як засохле коріння.
Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. ХЛОПОК! Гарячі хвилі прокочуються по тілу, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною. Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.
Чоловік допомагає мені піднятися.
— Ну як? Згадав?
Навіть не вдумавшись, мотаю заперечно головою. Із запізненням до мене доходить зміст запитання: «Чи згадав я, хто я?»
— Пам’ятаєш, як мене звати?
Я абсолютно розслаблений.
— Пам’ятаю. Ти — Юра.
— А перед тим що було, пам’ятаєш?
Я абсолютно розслаблений.
— Не пам’ятаю.
— Постарайся.
— Не пам’ятаю. О боже! Я не пам’ятаю!..
— Тихо-тихо, лежи, — Юра вкладує мене на підлогу. — Пригадай, що було двадцять секунд назад.
Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки.
І тут, алилуя, алилуя, я згадав!

— Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?
Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри.
— Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось показав мені, і я впав із табуретки.
Юра усміхається.
— Де ми зараз?
— У Львові. У «Відкритому кафе».
— Який це рік?
— Дві тисячі третій.
— А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Гагарін.
Юра дав мені припалити цигарку. Ми й перед тим курили чимало: на квадратному червоному столі стояла переповнена фільтрами попільничка. Грала спокійна музика, певне то був Стінґ. Юра мовчав. У мене в голові фонила тиша.
— Відпочинь трохи. Віднови в пам’яті послідовність подій, — порадив Гагарін. — Це тебе збере. А далі я тобі дещо покажу.
Я кивнув. Жар тіла потроху минав, я починав заспокоюватись. Нікотиновий дим наче придавав мені форми. Я спробував заглибитись у спогади. З чого почати? Напевне, з того, яким чином я потрапив у «Відкрите».

Як підказувала пам’ять, приїхавши того літа до Львова, я відразу досяг цілі, — а я шукав роботу. На мене чекало тепле містечко у книгарні-кафе, яка мала відкритися із дня на день. Новітній заклад зареєстрував себе як ПП «Відкрите». Його назва вмотивована була тим, що «Відкрите кафе» виявилось чи не єдиною кафешкою (а книгарнею точно єдиною), яка працювала в режимі нон-стоп.
У кафе споміж іншого персоналу я познайомився з Юрком, a.k.a DJGAGARIN. Тоді ж з’явилася та дівчина, з ім’ям, прости господи, як уві сні п’яного лемка. Розкажу про неї.

Я помітив її ще на відкритті кафе, то був початок червня 2003-го.
Послідовність моїх реакцій на побачене була така. Спершу — миттєве виділення її постаті з натовпу та безперечний інтерес до чогось непересічного і яскравого. Це була досить висока, струнка дівчина, одягнута у широку плісову спідницю на підтяжках та якусь легковажну маєчку. На шиї вона мала важкий разок намиста в народному стилі, яке видалося мені смішним і недоречним. Дівуля ходила поміж гостей і фільмувала все на цифрову камеру.
Раптом інтуїтивно здогадався, що насправді вона вдягнута винятково модно (хоча раніше я до шмоток, тим більше дівчачих, пильно не приглядався). А тут відразу було видно, що за таким недбальством та еклектикою стоїть добре продумана стратегія — що все це якісно, і стильно, і сміливо, й зі смаком. Коротше, perfect.
Тому перша реакція — коротка мить естетичного задоволення. І якраз у цю мить дівчина глянула на мене! Я по-хамському не відвів погляду, і їй це, здається, сподобалося. Принаймні, після того ми ще кілька разів, не змовляючись, перезиралися. А потім дівчина чомусь зашарілася, почала видурнюватись, тягати якихось подружок за рукав і фотографувати їх, ховаючись за об’єктивом. «Дурепа», — подумав я роздратовано. І це була друга реакція.

Для поглинутого собою Львова презентація російської книгарні була подією замалим не скандальною. Московський інвестор, відомий філолог із характерним прізвищем Іцкович відкрив у самому серці галицького п’ємонту — на центральній вулиці княжого міста! у двадцяти метрах від пам’ятника Шевченку! — кафе-книгарню, де збирався продавати винятково — мамочка! — російську — ой-ой-ой! — літературу — жах! — філологічного — ай! наших б’ють! — напрямку! Мамо, ховайся! Умри, Бандера! Русифікація наступає!
Перша реакція львів’ян була настільки ворожою, що зовнішній лайт-бокс з «шовіністською» назвою «Русская книга» у лічені години поміняли на нейтральний: «Відкрите Кафе».
Я був лише офіціантом, тому спостерігав за цими снами розуму з нерозумінням і щирим співчуттям. А поза тим, у мене було досить роботи, щоби не перейматися тим, чим могли і повинні були перейматися наші молоді московські менеджери.

На відкритті у ненадто велике приміщення кафе набилася хмара народу: приїхав московський власник з дружиною, з’явився голова російського культурного центру, прийшли російськомовні поети і теде. Разом з іншими я мотався від столів до шинквасу й назад, розносячи між гостями таці з налисниками та бокали з вином. На додачу, того дня було спекотно. У кафе зробилося душно, та й публіка виявилася такою снобською, що небавом я почав закипати. Серед обов’язків офіціанта невидимість на першому місці, а я до цього не звик.
Чомусь виходило так, що та дівчина повсякчас вискакувала у мене просто перед носом. Скрізь натикався на погляд її карих очей.
Коли стало темніти, народ розійшовся. Ввімкнули лампи, залунала музика. В кафе залишилася розслаблена в національному питанні львівська молодь — ті, на кого заклад і був орієнтований: «клубні» хлопці й дівчата, молоді інтелектуали, «просунуті» ді-джеї та інший самостійно мислячий, достатньо заробляючий континґент. Останній момент був обов’язковим — ціни в кафе були якщо й не столичні, то вже напевно вищі середніх львівських. Грала музика, пилося пиво, велися розмови. Продавці з книжкового відділу гребли неслабу касу. А вона…
Вона дратувала мене цілий вечір. Тим, як вона пхалася всюди зі своєю дорогезною фотокамерою, як вона кружляла у розкішній сукні, наче королева балу, прекрасно усвідомлюючи, який тут створює ґламур. Забув додати: її супроводжував майже ляльковий закордонний лоск. Зразу видно — звідкись приїхала. Центральна постать, тьху на неї. Навіть наш молодий московський директор, Гриша Охотін, про щось уже домовлявся із тою цяцею, записував її координати у нотатник.
Особливо дівуля вкурвила мене, коли я зауважив, як вона вішається на молодика в компанії добре одягнутих очкариків-інтелектуалів. На мене глипати перестала, зате ніжно терлася щокою об його плече. Молодик, на якому вона зависала, сприймав її вияви уваги з добре прихованою зверхністю. Періодично він відлучався від розмови з приятелями на звучний цьом. Дівчина від цього закидувала голову і голосно реготала, беручи свою оптику «на плече», немов якась крута майстриня фото-арту.
Я здогадався, що вона просто п’яна.

Знову вдалося побачити цю юнку щойно в середині вересня.
Добропорядні львів’яни (чий консерватизм межував із ксенофобією) після кількох аґресивних наїздів у наш бік залишили кафе на розтерзання підліткам (чия розкутість межувала з карним кодексом).
Нашою основною клієнтурою стали заанґажовані інтелектуально українські неформали та незаанґажовані ідеологічно російські інтеліґенти — два опозиційні табори. Перші не здатні були забезпечити кафе та книгарню постійними прибутками в силу обставин фінансово-економічних; другі, у присутності слідів життєдіяльності перших, відмовлялися ділитися власними заощадженнями з міркувань естетичних (чистоплюї довбані). Так була закладена системна помилка, яка й призвела до загибелі проекту «Русская книга». Те, що виглядало дуже файно під час відкриття, на щодень виявилось не таким прибутковим. Народ збирався там справді яскравий, проте здебільшого незаможний.
Кафе на той час — мова йде про середину вересня — працювало не тільки і не стільки яко книгарня, але і як заклад громадського харчування. Похмурі асоціації до слів «громадське харчування», які малюють в уяві образ пізньорадянських столових, нашому кафе наразі не загрожував.
За непомірними для Львова цінами тут можна було скуштувати вишукані страви.
Омлет з курагою та горіхами (за моєї пам’яті не замовляли ні разу). Карпаччо з телятини (додавало меню помпезності, але замовити його не було можливості: Гриша забув купити слайсер, а потім на прилад не вистарчало грошей). Фінська зупа з лососем (шеф-кухаря Михайла її навчив готувати вчитель-фін, дивовижна страва, але її куштувало всього чотири людини, включаючи мене та нашого шефа Грицька. Мабуть, не вистарчало грошей — а шкода, всього 1,2$ у перерахунку на вічнозелені). Курка по-королівському, Михасева улюблена страва: філе курки, підсмажене клаптиками, у соусі, та з картоплею… як згадаю, серце крається. Крученики з чорносливом — теж потрясаюча річ. А ще були клубні сендвічі, салати (особливого визнання здобув з куркою та ананасами). Були ще всякі млинці з начинкою на десерт, їх теж часто замовляли. А найбільше з-поміж ласощів зажив популярності французький пляцок. Його пекла Надя, бойова подруга Михайла і просто світла душа.
Я на той час — кажемо вже про вересень — був переведений із помічника завгоспа у помічники бармена. Завгоспом був двометрового зросту панк на прізвисько Спайдер, мастак на всі руки. Барменом був неговіркий чоловік у димчастих окулярах на прізвисько Гагарін. Він знав багатьох львівських ді-джеїв, часом і сам давав сети на запрошення. Один із ді-джеїв-побратимів — Їжак, a.k.a DJ КОЛЮЧИЙ — згодом замінив Гагаріна за барною стійкою. Бармени мінялися часто, як і директори. І перші, і другі створювали імідж закладу. Бармени — це видимість, обличчя, директори — це стиль, серце закладу.
На одного директора в середньому припадало по півтора-два бармена. Якщо брати в динаміці — 1,3 барменолюдини на місяць. Коли я пішов у офіціанти, виявив, що у мені поховано талант калькулятора.

Ми обладнали два зали — сірий з фотографіями на стінах, там продавались книжки, та цегляний зі столиками — кухня-бар. У кожному залі була своя команда людей, своя каса. Відділ з книгами працював цілодобово, і завжди за комп’ютером сидів хтось із продавців-консультантів.
Вночі кухня працювала на меншій потужності, — винятками були бурхливі ночі вікенду: тоді ще в нас було море відвідувачів, і вільні руки завжди були до речі.
Ми з Гагаріном жили тут же, при кафе — у невідреставрованому підвалі. Поперемінно нам складав компанію офіціант Данило, син Космоса (тобто Косми, старого львівського гіппі). Данило був поет і художник, а також хімік і травник. Частенько до нас у підвал заходили переночувати Данилові товариші, без роду-без імені, такі ж загалом сини космосу, як і ми з Гагаріном.
Наші з Даном біоритми (і відповідно пристосований графік змін) перебували в протифазі — коли син космосу залягав спати, я продирав очі і виходив на зміну. Жити в такій атмосфері було радісно і, як то кажеться, «в жилу». Голилися ми по черзі в кафешному туалеті, а періодично котрась із Данилових колєжанок давала можливість прийняти душ у неї дома.

Кілька слів про Гагаріна. Він був досконало збудований, як у фізичному значенні, так у психічному. А це важило дуже багато, навіть якщо не помічалося — чистота шкіри, ясність очей, тонкі нюанси в одягу, жестикуляція — воно все було вичищено, витравлено від зайвого: зайвого поспіху, зайвої тривожності, зайвих суджень. Людина у власному часі. Колись Гагарін шукав себе у космонавтиці, звідки й виніс, окрім фіаско та непересічних навиків, своє поганяло. На нього глянути — і справді, з такого тіста космонавтів якраз ліплять. Йому відмовили, бо надто високий.
До нашого знайомства я вважав себе пристойним пацаном — мускулястим, змужнілим, скромним та обдарованим. Але поруч із Юрком я виглядав сопливим хлопчиком у закаканих штанцях. Мої вади громадились неприглядними шанкрами, а він був гладким і цілісним. Нічого зайвого. Жодних тріщин, вм’ятин чи швів від спайок. Цілий.
Він був першою людиною, котрій я розказав про пам’ять.

Зі всіх працівників у кафе саме він перший кидався у вічі. Точно як закордонна фіфа з фотіком на відкритті, він володів природнім магнетизмом. І цей магнетизм так чи інак робив його яскравішим од решти. Як я вже казав, Гагарін був напрочуд мовчазний, тож деякий час у колективі його сприймали неоднозначно. Але неспішний, чіткий, Юра добре знав свою справу— хай і робив її мовчки. Що ж, тим краще для нас. Крім того, у своїх димчастих окулярах він за шинквасом виглядав напрочуд стильно.
Я теж спершу не врубався у його прикол — його приколом було мовчати. Але згодом мені сподобалось. У присутності Гагаріна відпадала потреба напрягатися сприводу безлічі дрібних, але кровопивчих умовностей, якими пронизане спілкування з кожною малознайомою людиною.
Це направду було дивно. Коли ми попрацювали всього два-три дні, між нами встановилося приємне порозуміння. Завдяки оминанню згаданих вже виснажливих мікроконфліктів, ми безпосередньо вийшли на спілкування рівня homosapiens — homosapiens.
Мені, наприклад, подобалось виходити з ним на перекур у проїзд Крива Липа: за будь-якої погоди, у будь-яку пору доби, тому що в його присутності занудний дощ на світанку раптом здавався специфічно… доречним. По-своєму неповторним.
Добре було зранку пити з ним каву — теж мовчки, від чого кожен жест ставав знаком, кожна деталь ставала особливою. Я ніколи не чув від нього слів: «звичайно», «само собою», «очевидно» — щоразу, коли б мали прозвучати ці слова, він мовчав, ніби давав собі час побачити, не що хто думає, а як воно є. Давав можливість унікальному залишатися унікальним.
Ми не розмовляли, тільки перезиралися — і здавалося, ніби Гагарін саме це й говорить мені своєю позою, своїми рухами, глибоким рівним диханням: «Будь спокійний, відпусти себе. Будь обережний, слідкуй за собою».
Поки він працював поруч, я почувався захищеним.
Тому, повторю — недаремно Гагарін став першою людиною, котра дізналася про мою феноменальну пам’ять.

Діло було ввечері, чи, краще сказати, вночі. Ніч стала моєю улюбленою порою. Після півночі притік відвідувачів у кафе зменшувався до чотирьох-п’яти чоловік, що сиділи собі тихенько за столиками, смакували пиво і багато курили. Для «Відкритого» це стало фірмовим знаком — накурене приміщення, дим, за яким мало що видно. Чомусь добре запам’яталася музика, особливо дві речі. Стінґ «Little Alien» і 5’nizza: «Я солдат… Я не спал пять лет и у меня под глазами мешки, я сам не видел, но мне так сказали…».
Це те, що грало нон-стоп. Задавало напрямок. Те, чим пахли прокурені вересневі ночі серед сонного міста.
Десь від першої до п’ятої була найкайфовіша пора зміни — мінімум клієнтури, офіціантки біля шинквасу мляво фліртують з останніми відвідувачами. Сергій, добряк-охоронець з обличчям інтеліґентного бладхаунда, читає томик Іскандера. З балкону над барною стійкою видно, як хтось із продавців у книжковому відділі куняє над зошитом замовлень, монітор комп’ютера розрізає скрінсейвер «трубопровід», а програмка медіаплеєра, поставленого на «луп», знову і знову запускає: «Я солдат, и у меня нет бошки, мне отбили ее сапогами…»
Саме в такій атмосфері ми з Гагаріном сиділи на другому поверсі, спершись спинами на перила балкону, а ноги поклавши на сірий квадратний столик. Між нами стояла табуретка, теж сіра, на табуретці стояла переповнена попільничка. Ми палили цигарка за цигаркою.
Моя зміна мала тривати до сьомої ранку, а Гагарін звільнився ще об одинадцятій. Але він нікуди не йде — куди йти, коли всі наші речі, включно зі спальниками, лежать рівнем нижче, у підвалі? Місто, вулиця за вулицею, входило у сновидіння. Я теж від’їжджав у щось на кшталт сну, — світ ставав затишним і локальним, немов усе, що не потрапляло в поле зору, переставало існувати й виринало з небуття тільки під моїм поглядом. Люди в кафе дивним чином співнастроїлись — це вчувалось за схожою тональністю, за темпом розмов, за лаконічністю розслаблених жестів. На короткий час ми стали єдиним синхронізованим організмом, одною затишною свідомістю. Гагарін теж проживав цю тему, а може, то він її задавав.
Керуючись спонтанністю моменту, я слово за словом почав розказувати Гагарінові про пам’ять. Ніби спостерігав за собою збоку. Розповів про її чіпкість, про її обсяги, про здатність яскраво пригадувати події. Розказав навіть про те, що я називав «неземними спогадами». Мені було важко добрати слова про те, наскільки потужно помінялося моє світовідчуття за останній час. Але Гагарін кивав так доречно, мовби цілком розумів мої складнощі. Дивно, я гадав, у мені назбиралося стільки всього, що потрібно розповісти іншому… насправді ж ціла історія вмістилась у п’ятнадцять хвилин.
Весь цей час Гагарін сидів мовчки, тільки кивав головою. Не можу сказати, що я розраховував на бурхливий вираз емоцій з його боку, — але ж бодай якийсь коментар мусів послідувати!
Ніби читаючи мої думки, Гагарін сказав:
— Тут нема про що говорити. Тут треба дивитися. Хочеш поглянути?
— Куди?
— У пам’ять. Ти ніколи не пробував сприймати її не як на перепону, а як на транспорт?
— Це як зрозуміти?
Він випрямився на табуретці й попросив мене зробити так само.
— Дихай животом. Дихай часто.
Я послідував його вказівкам. Юра став і підійшов до мене ззаду, пропхавши руки мені під пахви. Він трохи потрусив моїми плечами, даючи їм розслабитись. Я відчув, як від його рук у мене входить гіпнотичне тепло.
— На рахунок три набери повітря і затримуй дихання.
Не перестаючи глибоко сапати ротом, я ледь кивнув. Голова йшла обертом.
— Один… два… три… — його руки здавили мені грудну клітину.
Наступне, що я відчув, це вибух електричної темряви.
— Забув, як дихати? — каже якийсь чоловік. Я мов та риба на березі, груди паралізовані, горло здавлене, живіт твердий мов бетон. Моя спина вигинається від напруги дугою.
— Напружся ще, видави це з себе! Давай, назад дороги немає! — чоловік масує мені задубілі м’язи потилиці.
Мене вигинає ще сильніше, здається, зараз або м’язи відірвуться від кості, або кості розтрощаться в порох. ХЛОПОК! Гарячі хвилі прокочуються тілом, і в легені з хрипом влітає повітря. Я розм’якаю, наче стікаю весь на підлогу невагомою рідиною.
Як легко мені, господи, як легко, як жарко! Я ніби зітканий з полум’я.
Чоловік допомагає мені піднятися.
— Ну як? Згадав?
Ще не обдумавши зміст його запитання, махаю заперечно головою. І тут до мене доходить зміст запитання: «чи я згадав, хто я?»
— Пам’ятаєш, як мене звати?
Я абсолютно розслаблений.
— Пам’ятаю. Ти — Юра.
— А перед тим що було?
Я абсолютно розслаблений.
— Не пам’ятаю.
— Постарайся.
— Не пам’ятаю. О боже! Я не пам’ятаю!..
— Тихо-тихо, лежи, — Юра повертає мене на підлогу. — Пригадай, що було двадцять секунд назад.
Я думаю, але думок немає. Біля мене перевернута табуретка. Стіл. Світить кілька ламп з незвичними бляшаними абажурами. Вниз по сходах веде шлях до барної стійки.
І тут, алилуя, алилуя, я згадав!
— Я згадав. Ми сиділи з тобою за цим столом. Правильно?
Юра мовчить, дивиться на мене крізь свої затемнені бузкові окуляри. Він виглядав злегка розчарованим.
— Сиділи за столом і говорили. Я розказував тобі про пам’ять. А потім ти щось сказав… чи показав мені, і я впав з табуретки.
Юра усміхається, і розчарування щезає.
— Де ми зараз?
— У Львові. У «Відкритому кафе».
— Який це рік?
— Дві тисячі третій.
— А яке в мене прізвище, хоч пам’ятаєш?
— Пам’ятаю. Гагарін.
Юра дав мені припалити цигарку. Від нікотинового диму я в моменті почувся краще. Тіло знову стало моїм тілом… а не… шматком пам’яті, чи щось у тому роді. Гагарін сказав, що зараз буде добре, якщо ми просто посидимо і покуримо. Це мало повернути мене у попередній стан.

На цьому завершилось коло у моїх спогадах про кафе. Гагарін не помилався — тепер я справді почувався собою, але — легшим, вільнішим. Хоч і страшно втомленим. Глянув на годинник — щойно половина третьої. Очі злипаються.
— А це правда, — питаю, — що вас на курсах вчили, як можна висипатися за дві години?
Гагарін кивнув, так само дивлячись прямо перед собою.
— Тета-ритми, — мовив він. — Вони відповідають за глибокий сон без сновидінь. Якщо ти навчишся контролювати тета-ритми в мозку, зможеш спати блискавичним сном. Сили можна відновити навіть за сорок хвилин.
— А як можна контролювати тета-ритми?
Гагарін мовчав, посміхався.
— Коли ти будеш у сні без сновидінь і при цьому зможеш зберігати свідомість, це він і буде. Контроль тета-ритмів. Але це вимагає тренувань, знання спеціальних технік. Біозворотній зв’язок, якщо коротко.
— Навчи мене, — сказав я легковажно.
— Навіщо тобі це?
— Я хочу відновлювати сили за сорок хвилин.
— А решту часу чим будеш займатися?
Я гмикнув. Ще якийсь час ми сиділи мовчки й палили. Гагарін багато палив, і я біля нього, за компанію, теж став смалити, як чоботяр.
— Існує дещо більше, ніж техніки, — заговорив Гагарін, ніби продовжуючи якусь думку. — Щось важливіше, ніж тета-ритми.
— Що саме? — я не зовсім тямив, куди він хилить.
— Те єдине, заради чого потрібні тета-ритми. Якщо ти не знаєш, про що я говорю, тоді все решта — просто купа мотлоху.
На мить я почув себе скривдженим — звідки йому видно, знаю я чи не знаю, про що він говорить?
— Ну, а ти перевір мене, — сказав я.
Він підняв брову.
— О’кей. Уяви собі, що ти безсмертний. І всемогутній. Уяви, що ти вічний і повний сил. Питання: чим ти будеш займатися весь цей час?
Я спочатку реготнув, мовляв: «Елементарно, Ватсон». Гагарін і собі реготнув, спостерігаючи за мною. Я дивився на свої відображення в його прямокутних сонячних окулярах і бачив там людину, яка поступово набирає розгубленого вигляду. Гагарін знову реготнув.
Його грецьке обличчя нагадувало шматок бронзи, пластичної і твердої водночас. Бузкові окуляри стиляги не допомагали — все одно переслідувало враження, мовби його очі світилися власним світлом.
— Мені треба відповідати, чи це риторичне запитання? — спробував викрутитись я.
— Це тест на твою крутість, — сказав він, і склав руки на грудях, поклавши ту, що з сиґаретою, зверху. Сиґарета диміла красивими білими волокнами. Мене чарувала їхня мінливість, і ніби нагадувала про щось, що я невчасно забув.
Ще кілька хвилин ми просиділи, дивлячись один на одного. Звісно, в Гагаріна була перевага — в окулярах він міг дивитися на інших як завгодно довго.
І тут я знайшовся:
— Я знаю! Якби я був безсмертним і всемогутнім, я витратив би весь свій час і сили на пошуки виходу з цього становища!
Гагарін нахилився до мене і поплескав по плечі.
А відтак провадив далі:
— Мене зацікавила твоя метафора. Дослівно ти сказав, що дійсність — це набір спогадів-картинок, серед яких ми живемо. Є індивідуальні спогади, а є колективні спогади…
— Спогади-картинки і спогади-карти! — пожвавився я, повторивши свої терміни. — Останнє спільне для всіх людей. Але тільки для людей, для інших живих істот ні.
Гагарін сказав:
— Я тобі щось хочу показати. — Він торкнув ногою табуретку, що стояла біля сусіднього столика. — Дивись на неї.
Мабуть, у моєму вигляді майнула безпорадність.
— Дивись на табуретку, чого ти? — сказав він крізь усміхнені губи, і я послухався.
Табуретка була сірого кольору, зроблена з легкого дерева. Простий дизайн — фірмовий стиль «Відкритого кафе».
— Ти бачиш, але не табуретку, — сказав він. — Ти бачиш картинку. Спогад про табуретку. Але не її саму. Замість табуретки — спогад про неї, – ще раз повторив він, як для тупого.
Та я все одно не розумів, куди від хилить, тільки продовжував дивитися на табуретку.
— Спробуй відчути, що табуретка, на яку ти дивишся — просто існує. Вона перебуває поруч із тобою, в тому ж часі й просторі, що й ти…
Я не розумів, чого від мене хочуть. Табуретка як табуретка, навіщо людину мучити?
— Не дивись на неї, бач її. Усвідом, на що ти дивишся. Усвідом, що табуретка — реальна, вона існує…
Я почав потроху нервувати — щоразу, коли Юра звертався до мене, я внутрішньо напружувався, це завжди було дуже відповідально. А тут, із цим безглуздим прикладом про табуретку, мені враз набридло переконувати себе, буцім я з Гагаріном на одній хвилі. У вухах воркотіло: «Табуретка існує насправді… Вона тут, тільки побач її….», аж раптом щось помінялося… вестибулярку повело, ніби я сп’янів. Щось помінялося у масштабі. Виникло переконливе відчуття, наче кафе збільшилося принаймні удвічі. Відстані між предметами подовжилися, а простір наповнився молочним відблиском.
— Вона існує! — прошепотів я у священному трепеті. Мої слова, відбившись від стінок, поскакали тихим шепотком аж наниз. Раптом я відчув, що мій слух загостився до неймовірності.
— Раз! — сказав я.
«Раз. Раз. Раз.» — покотилося хрустке ехо у матовій тиші.
— Ні хріна собі! — здивувався хтось моїм ротом.
«…асобі …іхрінасобі», — відлунювало пласким ехом.
— Ого! — вирвалось у мене. — Де я?
Ми з Гагаріном наче перебували в шумоізольованій студії, де кожен шерех рипить, посилений мембаранами мікрофонів. Речі, які нас оточували, видавалися незвично крупними, реальними. Чомусь я вирішив перейти на шепіт:
— Гагарін, я зрозумів! Табуретка існує!
Гагарін либився.
— Так, ти правий, — відповів він не голосно, але й не пошепки. Наче бутитут для нього хоч не новина, зате завжди торжественно. — Вона існує! Але й це наразі тільки картинка, ще одне приближення. Тепер відчуваєш, яка різниця між картинкою і тим що існує?
Я кивнув, все ще під легким враженням від… побаченого? Відчутого? Невже Гагарін перебуває тут постійно? Тоді розумію, чому він так мало розмовляє. Адже як поясниш, що табуретка — це ТАБУРЕТКА, а не «табуретка»?
Кожна річ викликала неймовірне захоплення реальністю… чи радше гіперреальністю присутності. Лампи з бляшаними абажурами — присутні! Столи і табуретки на балконі — присутні! Піаніно в куті — господи, як воно присутнє, наскільки воно існуюче! А головне — присутній я!
— Це назавжди? — спитав я захоплено-радісно. Боже, я ж існую! Я підняв руки до очей і почав їх розглядати — мої руки були живим зліпком мільярдів деталей. Повітря довкола нас ніби світилося зсередини внутрішнім світлом. Я однозначно ствердив: — Так! Це назавжди!
— Ні, на жаль. Завтра ти вже не будеш пам’ятати, чим тебе так вперла ця табуретка. Можливо, навіть, ніколи нічого схожого й не відчуєш. Але якраз у тому вся чарівність — що все буває тільки раз. — Гагарін заговорив піднесено і вкрадливо, ніби заохочував розділити потаємну радість:
— Можливо, завтра ти знову будеш в картинці. Можливо, завтра ти забудеш, що таке дійсність, хоча, здаватиметься, ніби практично нічого не змінилося. Просто запам’ятай: вихід є. Є вихід з цього безглуздого фільму, вихід за рамки сценарію. У дійсності немає ніякого сценарію! Там усе відбувається вперше і все — востаннє. А головне — все відбувається насправді! Дороги назад не існує. Є тільки дійсність, яка не залишає місця для страху.
Я кивнув. У пронизливій виразності, що опанувала весь мій світ, його слова проникали в самісіньку підсвідомість. І знаходили там відгук.
— Є шлях, — сказав він піднесено. — Шлях — через вихід з фільму. Або ти вибираєш дійсність, або ти повертаєшся у фільм. Зроби кожен свій вчинок актом волі. Командою самому собі. Твої рішення — точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує насправді.
— Мої рішення — точки дотику з дійсністю.
— Якщо ти зважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, дрібка за дрібкою, рішення приведуть тебе до самого серцятаємниці — така їхня магія. Вони приведуть тебе у місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності. Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід у дійсність Свободи. Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода Дійсності. Вона — і твоя Воля.
Гагарінове обличчя наче обвіював вітер.
— Коли мене одного дня не стане, йди глибше у пам’ять. Це твій шлях і твій шанс. Не бійся втратити все. Бійся загубитися у картинках.
Я сидів, приголомшений його настроєм. Коли я подивився на Гагаріна, мені стало скомотно у горлі і щось розпирало груди. Гагарін скинув окуляри, його очі світилися. Він і цей світ, великий і таємничий, вони були Одне.

Більше ми не говорили. До самого світанку я просидів на балконі, ні над чим особливо не думаючи, тільки мовчки спостерігаючи, як добігає кінця дивна ніч у тужливому жовтні. Гагарін пішов спати, а потім пішов спати і я.
Я знову працював на пару з Гагаріном. Ми мовчали, але в танучих ієрогліфах, які ми творили упродовж дня на поверхні вічності, читалося те ж саме, що й раніше: «Будь спокійний. Нічого не бійся. Відпусти себе. Будь обережний. Слідкуй за собою».

Жовтень, ніч із середи на четвер. Місце дії — кафе «Відкрите», більш відоме у народі як «хата-читальня», або ж просто «Книжка».
Коли вона зайшла того вечора у кафе, я відразу пригадав нашу першу зустріч.
Її нудьгуючий вигляд біля стелажів із книжками негайно викликав у мені хвилювання. Особливо, коли дівчина присіла біля полиці з художніми альбомами. Я побачив, як із-за пояса її бриджів вилізла тонка смужка трусиків, які власне й побудили в мені такі емоції. Раптом я збагнув, що як вона мені впала в око, то я можу без перешкод підійти до неї і продати їй книжку. Чому би ні?
Дівчина глянула на мене. І начебто теж упізнала. «Ага, так-так, бачила вас на відкритті».
Пригадав, як Люся, наш менеджер з персоналу, інструктувала книжкових продавців щодо спілкування з клієнтами. Ці чарівні слова потрібно говорити кожному клієнтові. Фраза (виділено курсивом) зраджувала Люсине таємне зацікавлення карма-йоґою:
— Добрий вечір! Що вас цікавить? Чи можу вам якось допомогти?
— Добрий вечір, — відповіла дівчина, немов приймаючи гру у ввічливість, хоч і розуміла, як це кумедно у нашому віці. — Ви такий ввічливий. Мене цікавлять художні альбоми. Зокрема, Темістокль Вірста.
Ах, як по-дурному цими днями почувалися наші продавці! Скільки людей довірилося їм, замовляючи раритети зі самої Москви, а звідти — з Москви — приходила відповідь: «д е н е г н е т тчк в с е м с о с а т ь».
— Ще не було поставки, — відповів їй. — Думаю, за два тижні щось наклюнеться.
Дівчина кивнула, ніби розуміючи двозначність стосунків із Москвою. Вона не наполягала на тому, щоб я оформив її побажання офіційно, у зошиті замовлень.
— А давайте, я вас сфотографую, — несподівано запропонувала вона, й у мені щось обірвалося. Я по-дурному знизав плечима. — Але не тут, — продовжила вона. — Давайте на вулиці.

Куди й поділася моя відстороненість! Не смію зізнатися — після всіх тих самостверджень про кінець дозрівання та остаточну сформованість як особистості, я раптом відчув себе десятирічним хлопчиськом. Котрий на людях баламут, а наодинці з дівчинкою — тихий і сором’язливий.
Я знову, дурник отакий, знизав плечима, і клоунськи посміхаючись, на негнучких «протезах» почовгав на вулицю. А дівчина з фотоапаратом рушила за мною. Юра відмітив наш вихід поглядом з-за стійки.
Ми вийшли надвір, у проїзд Крива Липа. Дівчина запропонувала спершу перекурити. За цей час вона, мовляв, зорієнтується, як мене краще зізнимкувати. Дівчина запропонувала мені цигарку зі своєї пачки. Це були сині «Вінстон», мої улюблені. Я страшно захотів бути чимось корисним для такої приємної особи. А тут, як на зло, залишив свою запальничку за стійкою, тож вона мені ще й припалила.

У Мідних Буках я, перший хлопець на селі, при спілкуванні з протилежною статтю користувався методом консервного ножа — діяв із силою, нагло та нахрапом. А тут мене делікатненько так вивели, як слухняне ягня. Воно й не дивно, що, поки ми курили, мною аж трусило від нервів.
— Боже, ви змерзли, — сказала вона і почала зігрівати в руках мою ліву долоню (курив я правою). Невже це коїться зі мною? ЩО ЦЕ ВСЕ ОЗНАЧАЄ?
ЧОМУ ВОНА ДО МЕНЕ ЧІПЛЯЄТЬСЯ?
Я щось промукав і курив собі далі.

10.

Коли від цигарки залишилася половина, вона сказала з повагою:
— Ви такий мовчазний… Мене звати Гоца. Гоца Драла. Це таке дивне лемківське ім’я, прошу не розпитувати, бо я пообіцяла собі не розповідати про нього більше жодній душі. Задовбало, розумієте? — посміхнулася тепло вона. — А як звати вас?
— Петро, — буркнув я. Гоца простягнула руку, щоб я потис її.
Ну, я потис.
— А ви фотографуєте..? — бовкнув, аби не мовчати.
Дівчина підозріло засміялася. Вона, мабуть, наскрізь мене бачила, от і втішалася, як могла.
— Я фотографую для розваги. Частіше фотографують мене. А взагалі, я художниця.
— О! Така молода, а вже художниця? — теж спробував щось підкинути я, теж не без поваги. Ніби й комплімент, але знову попав, мов рукою в гівно. Невезуха нині. — Було б цікаво подивитися… на малюнки… — я не мав певності, чи це у світі Справжніх Художників називається саме так, тому для певності повторив: — На картини.
Гоца притамувала посмішку. Очима стежила за публікою біля закладу з ігровими автоматами навпроти.
— Можу показати. Правда, вони великі. Для цього треба піти до мене.
Мені вчулося, ніи вона має на увазі: «ПРЯМО ЗАРАЗ», і параноя посилилась. А раптом це пастка?
— А давайте, я вас сфотографую в цьому будинку, — Гоца показала на проламані двері праворуч. Це був безгосподарний бомжатник, порожнє триповерхове приміщення. Наніч туди часто заповзали якісь обдовбані придурки, а вдень навідувалася міліція.
Гоца вже моцувалася з дверима. Я допоміг їй — ногою, для ефекту — і ми ввійшли. Не міг же я показувати, що мені страшно?
Східцями піднялися на другий поверх. Гоца фільмувала мене фотокамерою з-за спини. Вона пояснила, що саме зараз захоплюється інфра-зйомкою, і їй ці кадри потрібні для відео-інсталяції. Час від часу вона цикала ще й фотоспалахом, який вихоплював із темряви стіни, пописані ґраффіті. Врешті ми опинилися на сходовій клітці третього поверху, перед зачиненими дверима, які вже ніяк не піддавалися. З вулиці відблискувало слабке світло, однак воно тутешній темряві нічим зарадити не могло. Я тільки чув, як шурхоче її, Гоцина, не по-осінньому розхристана куртка-вітрівка, і як вона дихає. Гоца поправила шалю під вітрівкою, й ми завмерли без руху. Мовчки. Поруч.
— Вам не страшно? — раптом спитала вона, коли наші руки мимоволі торкнулися у темряві й негайно розлетілись.
— Нє.
— Ви такий хоробрий.
Гоца полізла до кишені за цигарками, й ми знову запалили.
В голові кружляла божевільна фраза: «Можна вас поцілувати?». Але від самої думки, що я наважуся це вимовити, все в мені стерпало. А просто кажучи, я стидався вийти на дурня. Вперше в житті.

11.

— Давай на ти.
— Добре, давай на ти, — погодилася вона.
— А що ти малюєш?
Трохи помовчала.
— Ну, це треба показувати. Це нефігуратив.
— А як це?
— Дуже просто. Це коли важко щось упізнати. Абстрактний живопис. Я дуже люблю абстракціоністів. А ти трохи орієнтуєшся в мистецтві?
Я кашлянув, даючи зрозуміти, що не дуже.
Гоца пояснила, що складно говорити про нефігуратив, не показуючи на прикладі. Але знову додала, що це добре видно на прикладі її власних робіт. Які, до речі, «у неї дома».
Ще вона розпитувала мене, чим я займаюся, чи подобається мені працювати в кафе, коли в мене зміни, чи цікава тут публіка, чи не крадуть книжок — словом, мала мене за дурника. Ми докурили, обережно спустилися рипучими сходами наниз. Після такої мандрівки я відчув, що тепер можу поводитися поруч з нею більш-менш адекватно, хоча вибрики її неслухняного волосся, яке торкало мою щоку, щоразу пробуджували в животі хвилі неспокою.
— Я зайду ще, — пообіцяла вона. — Коли буде Вірста. Покажу твої фотки.
І пішла кудись у порожнє місто. Кілька секунд ще відлунювали звуки її кроків.
Я повернувся в кафе.

12.

Від самого початку вона мені видалася близькою — з різних причин. Взяти хоча б на рівні асоціацій. Я часто моделював свою пам’ять у вигляді альбому світлин, тому образ дівчини з фотокамерою відразу вступив у резонанс.
Врешті мені вдалося побачити Гоцині «роботи», і для цього справді довелося побувати у неї на квартирі.
У кінці жовтня один із друзів кафе — людей, котрих ти зустрічаєш у кафе завжди з радістю — влаштовував паті на честь свого дня народження. Звали цю людину Едас, він був із тих же кіл клубної молоді, що й Гагарін та Їжак. Паті починалося після дев’ятої. Надворі було темно та осінньо. У кафе було накурено та весело.
Я помітив її серед запрошених. Моє горло стиснулося, а коліна розм’якли. Мимохідь привіталися. Я з жахом очікував моменту, коли з’ясується, що вона про мене вже забула. Може, нагадати їй про фотографії? Краще ні, а то вийде нескромно.
Тривоги змінювалися на пришвидшене серцебиття. Ще тричі вона підходила до мене, просила принести їй пива з томатним соком. Щоразу ми обмінювалися мимолітніми поглядами, які можна було тлумачити як завгодно, що я безсовісно і робив.
Цієї ночі було дуже людно, було запрошено кілька ді-джеїв, Едасових приятелів. Ді-джеї давали сети, так що я нарешті зміг побачити, як приблизно виглядає клубна культура у її квартирному варіанті. «Відкрите кафе», коли судити по зустрічах, які там призначалися, дедалі більше нагадувало козирний флет, де молоді люди влаштовують півлегальні паті.
Моя восьмигодинна зміна закінчилася об одинадцятій, Гагарінова ж мала тривати до ранку. Офіціантки геть очманіли у хмаровиннях диму, у них пашіли обличчя і сльозилися очі, а зміна почалася щойно годину тому. У всіх відношеннях у кафе стояв чад. Гриміла музика. За пульт вийшов DJ ҐАНС.

13.

Цього вечора я мав небагаті альтернативи часопроведення, тому нікуди й не поспішав. У нас із Гагаріном трохи помінялися розклади на рахунок помешкання. Один із Юркових приятелів залишив йому ключі від квартири-люкс на пару тижнів, тож ми перебралися туди.
Квартира знаходилась у самому центрі міста. Велика, вмебльована заможно, але з разючим несмаком. Масивні турецькі люстри, рококові рами із золоченого алебастру, важкі портьєри — все підібране з викличною кічовістю. На квартирі нам не вільно було чіпати нічого чужого. Я почував себе як у зоні бойових дій, де в будь-яку хвилю можна ступити на міну — розбити вазу, подряпати побілку, перекинути пальму в кадці чи щось т.п. Я поцікавився у Гагаріна, хто цей товариш-багатій. Виявилось, то був підприємець із родинним корінням десь у Вірменії та пишною кроною фінансово-кримінальних зв’язків у Львові.

Гагарін познайомився з вірменином тут, на нічній зміні у «Відкритому». Одного дощового вечора в кафе зайшов сухенький вірменин у дорогому пальті та з золотою фіксою, і Гагарін відчув до чоловіка певний інтерес. Вірменин поцікавився, куди подівся бандитський бар, до якого він ходив замолоду. Продавця із книжкового десь чорти носили, тож Гагарін вирішив трохи погратися у консультанта. Юра змалював вірменинові ситуацію з бандитським баром, з московським вкладником та сучасним книжковим ринком. Притирка закінчилася на тому, що вірменин купив восьмитомник Драйзера за 140 грн. і перейшов у кафе культурненько все обмити.
Гагарін завжди знаходив спільну мову з такими безпонтовими дядьками. Я, наприклад, не уявляю, про що би міг розмовляти з якимось вірменином, та ще й із кримінальним профілем.

14.

Це було Гагаріновою рисою — виходити на правильних людей у правильний час. Мабуть, вірменина настільки вразила покупка, яку він щойно здійснив, що він вирішив пригостити Гагаріна коньяком. Його деґустацію вони провели прямо в кафе, о пів на першу ночі, на першому ярусі, за барною стійкою, у всіх на очах. Коли поруч не було нікого з начальства, у кафе діялись дивні речі.
Тільки-но вони з вірменином зійшлися поближче за пляшчиною «Арарату», як той розкрив Гагаріну таємницю свого імені — Акоп, а потім і прізвища — Аладжаджян. Між другою і третьою чарками коньяку (чомусь вони пили коньяк чарками і залпом, як горілку) Акоп розповів, що він ніколи раніше не поважав свою батьківщину, не розумів значення імені, ані прізвища, і говорив здебільшого російською. А крім того, він займався певного роду бізнесовою діяльністю, яка не залишала шансів на упокій душі. Було в Акопа все — бабло й бухло, бики і тьолки, «шестірки» і «дев’ятки». Але, як то кажеться, що має початок, те має кінець. Прийшли орлики й по Акопову душу.

Опинившись у безнадії, пішов Акоп до церкви на службу. Церква була греко-католицькою, але це не важило — тоді Акоп єдино бажав помолитися та попросити у Господа розради. І молодий отець, що правив службу, несподівано «заговорив мовами» — почав молитися старовірменською. Ніхто не зрозумів, про що йдеться, позаяк слова молитви були адресовані одному Акопові. Їх було небагато, але їх було досить. Останню фразу, яку промовив молодий отець, Акоп переклав Гагарінові: «Слюшай ґолас Вєчнасті».
Виявилося, ім’я «Акоп» означало «бережений Богом», що вірменин роз’яснив так: Господь оберігав його від великого зла, попускаючи робити менше, але коли терпіння Його вичерпалося, Він знизіслав Акопові скруту й безнадію. Однак Акоп, пішовши за Голосом, зумів реалізувати своє прізвище, котре так і тлумачиться: «Божественне рождення чоловіка».
Вірменин виклав на касу гроші за чергову пляшку, і пояснив Юрі, що з милості Господа усі хвилювання тимчасово вщухли, і тепер він збирається поїхати на кілька тижнів до себе на батьківщину — в монастирі, до святих ченців. І йому якраз потрібен порядний чолов’яга, який би міг припильнувати за квартирою. Підлити вазонки, наприклад, погримати баняками, пошуміти, переночувати — словом, створити враження, буцім у хаті хтось живе. Для більшої зрозумілості Акоп додав, що може Гагаріну за це заплатити. Гагарін, блискавично просікши, скільки буде два плюс два з процентами, від грошей відмовився, однак спитав, чи може він, Акоп, довіритися йому, Юрі на прізвисько Гагарін, з приводу третього чоловіка, такого ж богорожденного й береженого (мався на увазі я). Акоп не заперечував.
Закінчилося все тим, що вірменин пішов із кафе десь аж коло четвертої, забувши на високому табуреті біля шинквасу пакет із творами Драйзера.

Наступного ранку Гагарін, особливо не розраховуючи на те, що його пригадають, заглянув разом із забутими книжками за вказаною адресою. Це виявилось буквально на сусідній вулиці. Вірменин пакував валізи. Йому було хижо з будуна, але він все пам’ятав, навіть Драйзера, судячи з важкого погляду, яким зустрів принесений пакет. Акоп мало вдавався в деталі, попередив тільки, щоб не впускали до хати жінок, які будуть стояти під дверима і переконувати, що вони — Акопові доньки, сестри, подруги чи матері.

Ми з Гагаріном порадилися і вирішили, що на канапах спати небезпечно. Надто дорогою виглядала їх пергаментна обшивка, і надто легко можна було завдати їй непоправного збитку. Тому стелилися на підлозі — і безпечніше, і для постави добре. Підлога була з підігрівом, що мене вразило в цій хаті найбільше.
Коли квартирне питання вирішилося в такий чудесний спосіб, нам стало простіше. В Акопа було цілодобове водопостачання. Відтепер при зустрічі з Гоцою я не комплексував з приводу немитої голови чи зачерствілих шкарпеток. Життя, так би мовити, налагодилось.

У цей конкретний жовтневий вечір, коли у «Відкритому кафе» гуляли Едасів день народження, відразу по закінченню зміни я відчув, що зовсім не хочу йти додому, а хочу навпаки — гуляти й веселися. Хочу вполювати собі Гоцу Дралу.

15.

Було б цікаво збоку подивитися на нас. Я помітив, що з мене вийшов би непоганий злодій. Спритний, обережний, безсовісний, не схильний наступати на ті самі граблі двічі. Наче вогонь, який обпікає власним зухвальством та розумом. Моя тактика по завоюванню жіночого серця нагадувала сюжет кіднепінґу: зміїно, дурманно, пускаючи в очі дим, ховаючись за дзеркалами…
(Втім, із такою самооцінкою — зміїно, ха-ха, дурманно — великих пограбувань не здійснити. Таких, як я, ловлять на колгоспному полі з відром бульби).
Гоца Драла бачилася мені суперником. Вона мала розум криміналіста-аналітика, тонкого знавця предмета свого зацікавлення. Вона проникала, як вода, у всі нестиковки та шпари, наперед вираховувала мої слова, мою логіку. Вона переслідувач, який без жалю може присвятити ціле життя погоні за ціллю. З однаковим успіхом полює вдень і вночі. Я боявся її, бо знав, що всі мої маски для неї ніщо — привід для насмішок.
Того вечора сталося так, що дві дороги, які лежали на різних схилах гори, привели нас на спільну вершину. Я дозволив упіймати себе на крадіжці мисливця, який погодився, щоб його вкрала звірина — і от, мисливця украдено, а звіра впольовано. Шлюбні ігри мангуста і кобри.

Як казав старий мудрий Чжуан Цзи з книжкового відділу, чиї роздуми в зеленій палітурці стояли на третій полиці зверху в середній секції, кгм-кгм, «Перший крок до мудрості Дао — це вхопити тигра за яйця». Другий крок до мудрості Дао — ні, не зрозуміти, що тобою керувало, а з’ясувати: відпускати тигра чи ні?
Ми стикнулися біля туалету — я виходив, їй нетерпілося ввійти. Мабуть, якийсь секретний промінь навмисне проектував на нас ідіотичні ситуації на кшталт оцієї, коли треба мімікою передати щось набагато більше, ніж просте заскочення від зустрічі при кльозеті.
Гоца повелась буваліше — смикнувши мене за комнір, притягла мою голову собі до губ і прокричала крізь музику: «Там зверху! Є мій столик! Я зараз буду!». Прохолодна рука, легка та звивиста, зісковзнула з моєї шиї, й Гоца, залишаючи шлейф аромату вже впізнаваних парфумів, зникла у туалеті. Єдине, що могло мене в цей момент хвилювати — чи не забув я злити після себе воду.
Піднявся сходами на балкон і побачив у кутньому столику її киргизьку вовняну сумочку — страшенно стильна річ, але щоб залишати отак без нагляду? Ах, свята наївність. У нас тут вже пару косметичок пропало, продавці навіть пробували ловити злодія на живця, але невдало.

16.

Гоца повернулася життєрадісна, з освіженою косметикою. Злегка підведені вії, натурального кольору помада, трохи тіней. Такий стиль називається «зовсім непомітно». Але в Гоци воно виходило дуже по-європейському — так, напевне, це роблять модні берлінки чи молоді парижанки. І цей аромат… м-м-м, аромат, який відтепер буде переслідувати мене, либонь, іще впертіше, ніж його власниця.
«Хе-хе, — я подумки потирав руки, розкусивши її макіяж, — знаємо ваші штучки!» У кафе була тьма нагод наспостерігатися за офіціантками, так що ази бойового малюнка я, вважай, здобув.
Її очі блищали, подразнені тютюновим димом. Гоца припалювала цигарку від цигарки.
— Ти не голодний? — поцікавилася вона, і якщо й можна було мене заскочити зненацька, то саме цим. Я розчулився такою турботою, і, хоч був голодний, як вовк, заперечно замотав головою.
— Я там… на кухні… нам давали…
— Тоді пішли потанцюємо! — сказала вона й, узявши мене за руку, потягнула наниз, де казилися. І знову мене обставили! Востаннє я танцював ще тоді, коли крутив історії з усякими олями вишеньками у Мідних Буках, під техно а-ля «Scooter» чи «Фантом-2».
По мені знову прокотилася гаряча хвиля і вдарила у м’які точки під колінами, аж підігнулися ноги. Скрізь лежало сухе листя, принесене Їжаком та його друзями, а на квадратних столиках стояли маленькі «вічні» свічечки. Їбошив нелюдський IDM, голкастий і глибокий, з просвистуючими наскрізь порожнинами. Тільки ми вийшли на майданчик, де можна було гоцатися, як музичні ритми збідніли, ніби з-під каменя повтікали стоніжки. Запалахкотів стробоскоп, роблячи боляче очам: зміна ді-джеїв. Я побачив, як один мен, на прізвисько Ґанс, покидає пульт, передаючи естафету Їжакові, метрові львівського minimal.
Гоца, не чекаючи на мене, поскакала дрібним дригом, як писав класик, на глазах в ізумльонної публіки. Це була частина нашого таємного переслідуваня, тож якщо я хотів справді того, чого я хотів — а мудрий Чжуан Цзи недаремно порівнював такі бажання з нерозкуреним «косим» манчжурської сортової — значить, я мусив дати жару.

17.

Музика ритму не зрадила — той залишався достатньо підводним, однак змінили темп танцюючі. Закохані пари пішли на склейку, мов коагулюючі еритротици, як це описано в «Біології» К.Віллі, що стояла у верхньому ряду біля вікна і котру в нас украла відомо хто (ми тебе знаємо!).
Гоца впевнено оповила мою шию руками, мої ж руки обняли її ледве-ледве, за талію. Коли я торкався її стану, мене сповнювало почуття невагомості, ніби то була не дівчина, а фантом. Вона була мого зросту, може ледь нижча. Мені ще не доводилось мати справу з високими цьотками, але це було приємно і зручно. До того ж, відчув, яка вона справді тоненька, ця Гоца… Гоцонька? Чи як її ніжно назвати?
— Ти така… зґрабна! — проволав я крізь музику. При ній почувався, ніби мелю нісенітниці, ні в тин, ні в ворота.
— ЩО? — кричить вона, і щоб краще чути, притуляється до мене грудьми.
Я киваю головою, мовляв, нічого поважного. Вона дивиться мені в лице, у неї напрочуд правильна фізіогноміка. «По-справжньому гарна, — думаю я, — ще таких не зустрічав. Як не поверни, зі всіх боків гарна і приємна».

— Пішли до мене! — кричить вона, коли музон знову робиться groovy. — Трохи відпочинемо, і повернемося! Зависнемо тут на цілу ніч, о’кей? О четвертій має прийти мій товариш! Теж буде вести сет!
Я знову киваю головою, ми розмикаємо обійми, і
(час міняє кривизну)
Гоца побігла за сумкою. За барною лядою в такт музиці ковбасився Гагарін. Не припиняючи ритмічно коцати підборіддям, він подав з-під шинквасу мою куртку. Хай не має мені за зле, що кажу не в очі, та за мімікою він скидався на предмет кафешного інтер’єру. Наприклад, табуретку.

18.

Хоч тиша вулиць була оглушливою в порівнянні з децибелами minimal house, зав’язувати розмову не хотілося. Навіть не хотілося вдавати, наче мені не розмовляється через нелюдську втому. Це добре, що ми так відчули одне одного. Вона мене.
Йти було недалеко. Її ательє містилося у підвалі. За час болінь у кафешному андеґраунді в мене від підземель набилася оскома. Але її нора справила позитивне вражіння, тільки-но я переступив поріг. Повітря тут було сухе і гаряче, що для львівських підвалів велика рідкість. Сучасна система акліматизації, не інакше. Вслід за нею я пройшов довгим білим коридором з низькою стелею. Під стіною в коридорі стояла Гоцина взувачка — чобітки, мешти, кросівки, мокасини, тапки, якісь котурни і те де. На жест господарки я змінив взуття на запропоновані шльопанці, зауважу, тверді та холодні. Підлога була, на жаль, без підігріву, зате з веселим візерунком.
— Сама викладала, — похвалилася Гоца. — Смальта. Це Кецалькоатль.
Я вдав, ніби кожного дня мудохаюсь як не зі смальтою, то з целкокатлем. Стараючись не наступати на викладену з кольорового скла зміючку, пішов за Гоцою далі.

Велика біла зала з підвісною стелею і кам’яною підлогою. Принаймні п’ять джерел неяскравого світла галерейного типу. Гоца щось увімкнула, і заблимали рампи над фотографіями вздовж стіни. На фотографіях — скрізь вона. На вулиці. В капелюсі. У вікні. Дивиться за плече. Тут у піжамі. Тут позує з чоловічим піджаком через плече. Ось портрет в анфас, привідкритий рот, таке враження, наче їй шістнадцять. Оманливо проста фотографія. Такі входять в історію.
Мене зворушив один етюд у монохромі. Гоца сидить на ліжку, ледь прикрита постирадлом, і плаче. Зачудовано я переводив погляд з оголеного перса, що потрапило в кадр, і перекошеного гіркотою рота, такого ж еротизованого, як і груди. На зім’яті простирадла з вікна падає пергаментне проміння. Потужна фотка, в дечому навіть зла. Чую поштрик ревнощів, збагнувши, які непрості стосунки єднали її та фотографа. Я тут, а вони там. Два світи.
— Це роботи Гуґо Ломова. Не чув про нього?
Я відібрав це як Гуґоломоа, заслужений артист республіки Тонґа, туди йому й дорога.
— Досить відомий у Штатах. Теж канадієць, із Квебеку. Ходи вже сюди, на мене ще надивишся. Покажу, як я малюю.

19.

Коли першого нашого вечора я довідався від Гоци, що існує така річ, як абстрактне малярство, довелося ним зацікавитися, аби не пошитися в дурні. Тому згрубша, як це малярство виглядає, я вже знав. До нас у книгарню привозили альбоми Кандінського, Пауля Клєе, Макса Ернста. Нудьга, що тут казати, я такого не сприймаю.
Тому ставлю пів на пів — моя необізнаність плюс її Майстерність. Це було справді щось.
— Як тобі взагалі вдається таке робити? — спитав я найперше, побуючи співставити Гоцу і її роботи. Таку от дівчину і такі от… штуки. Виходило одне слово: Неможливо. Не-мож-ли-во. «Все, вона моя», — тільки й крутилося в голові.
— Не скажу. Про таке не питають. Можу, та й годі… Це я навмисне на великому форматі пробувала. Хотіла знати, чи зможу малювати щіткою до побілки.
Спершу на полотні я бачив тільки схожу на ієрогліф закарлюку. Нежданно щось у мені перебудувалося, і на картині з’явився старий китаєць-селянин у трикутному головному уборі — він витягав із моря нервід. Така приголомшлива простота — чорне і біле. Всього один рвучкий закрут пензля — і постає цілий світ. Impossible!
— А тепер порівняй із цією, це вже акварель. Що ти тут бачиш?
О, це було щось цілком інше. Аркуш із альбому, який Гоца підняла з журнального столика поруч.
— Отут ніби така долина, блідо-сіра, тут ідуть дощі над горбами, а там скелі темніють. І ніч на горизонті. Гарно, дуже гарно. Ти диви, як цікаво!
— А якщо так? — Гоца повернула малюнок на 90 градусів.
— А так… Вах-вах-вах! Какой арол! Какой птица ґордий!
— Само виходить. Це в мене був критичний період.. Не той, що ти подумав. Дехто мені дуже западлив… так, западлив. Бачиш, все чорне, розтікається. І в нас теж тоді усе розстроїлось…
Не вдаючись у деталі, Гоца закрила альбом, і ми перейшли до нової картини, вже у кольорі. Одразу бачив якісь водяні хвилі синього і жовтого. У перспективі виходив скелястий пляж під густо-синім небом. Дуже затишна, погожа картина.
— Це я спочатку пробувала щось імпровізувати із українським прапором. Але не вийшло, і я придусила картину склом. Так набагато краще. А оті роботи, — повела вона далі, до картин більш звичного мені розміру, — ці робляться одним ударом.
— Як у кунґ-фу? — уточнив я, впитуючи в себе щось цілковито незбагненне, але вищою мірою ориґінальне.
— Так. Спершу накладаю фарбу. Потім один удар мастихіном — і готова картина. Якщо потребуєш більше трьох ударів, значить, ти не майстер. Придивися. Бачиш, скільки дрібних деталей? Таке неможливо підробити. Воно само — або виходить, або ні.
Я вражено мовчав і більше нічого не говорив, тільки пробував запам’ятати це багатство нюансів форм і кольору.
— Тому… — Гоца витягнула пачку з папіросами і запропонувала мені. Я з вдячністю прийняв частунок. — …Тут можна палити, є вентиляція… Тому я особисто вважаю, що кожен, кому потрібно більше трьох ударів — не майстер.
— А ти майстер? — поцікавився в неї.
— Ти ж сам бачиш, — без зайвої скромності відповіла вона, і, чорт забирай, цієї хвилини я повірив: Гоца — великий майстер.
Гоца вимкнула частину світел. Ми сіли на глибокі ротанґові крісла у кутку галереї. Журнальний столик, наполовину зі скла, наполовину теж із ротанґу, завалений слайдами і нарізаними кадрами плівки, виглядав мило. Рипучі крісла були застелені подушками, і сидіти на них було напрочуд зручно. Гоца розвернула своє крісло до мене в профіль. Так їй не потрібно було щоразу нахилятися до попільнички на столику — тільки простягни руку і струшуй. Я зробив так само, розвернувшись лицем у протилежний кут, — ми знову дивилися одне на одного, тепер у паралельних лініях. Над нами світила дрібна жарівка, спокійне тихе світло. Навпроти очей опинилася прегарна позитивна абстракція, бризки пшенично-рудого, сплетені у подобу хвиль, що розступились. Невже справді можна робити шедеври з такою легкістю? Скільки — два, три помахи?
— Це приблизно так само. Удар пензлем з тушшю, удар пензлем з водою. Цього досить. Називається «Безконечність моменту».
— Вмієш читати думки? — пожартував я. Вона всміхнулася, задоволена.
— Найкращі художники Відродження — тільки ремісники, така моя суб’єктивна думка. Імпресіоністи — теж ремісники. Вони перемальовували, як машини, як фотоапарати. Абстракціоністи, кубісти — уже жвавіше. Але теж, з іншого боку — скуто, бідно… Нема польоту. Суходрочка, пробач мені. Але що поробиш. Мені відомо, як це — коли пробувати зробити цю справу насухо, — тут я не зовсім зрозумів, на що вона натякнула.
Гоца продовжувала:
— Три удари — цього досить, щоб видно було, хто ти і де ти. Я не кажу, що ударів повинно бути строго три, я числами не захоплююсь. Картина повинна тебе вести. А ти повинен бути легким на підйом, якщо хочеш зайти далеко. Як виняток техніки трьох ударів я визнаю ще три удари уяви. Це коли ти зробив три штрихи, і побачив, що вони можуть замінити один. Тоді ти ще робиш три удари, і ще три. І маєш потрійну композицію. Перший удар — одкровення. Другий — підтвердження. А третій — рух далі…

20.

Я слухав її, як самого себе. Я в житті ніколи не цікавився живописом, і мені не потрібно було сто років вирішувати для себе, були художники Відродженя митцями чи все-таки ремісниками. Але я міг підписатися під кожним її ще не сказаним словом, бо наперед знав, що воно потрапить туди, куди треба, де у мені вже дозріла порожня комірка. Вона могла верзти нісенітниці, але навіть нісенітниці, сказані її вустами, латали мої пробоїни. «Є ж на світі такі чудові люди, — дивувавсь я. — Котрі влучають, не цілячись». Факти біографії, її коментарі до них, історії, які з нею траплялися в житті — це все здавалось до болю знайомим, ніби ми вже колись були знайомі.
А ще знову подумав: «Це та, котру я візьму зі собою».
Гоца докурила і пішла темним коридором ліворуч, на кухню, таку ж велику, як майстерня. Ввімкнула музику. Музика лунала неголосно, але рівно. Мабуть, у приміщенні теж було кілька динаміків у різних кімнатах. Грало щось мелодійне і ритмічне, з м’якими глибокими басами. Теж мінімал, завдяки сьогоднішнім сетам я вже навчився його впізнавати. Під враженням від атмосфери майстерні, музика здалася такою ж, як і її власниця — чистою і красивою.
Я знову роззирнувся довкруги. Художники викидують великі порції енергії, коли малюють, і від цього робочий простір стає завішаний їх думками, як павутиною. У просторі Гоци мені було комфортно, довкола неї було свіжо й чисто.
Повернулася вона з недавно розпочатою пляшкою «мартіні», запотілою, бо щойно з холодильника. Випила трохи з горла і передала мені. У животі забурчало — мені хотілося не випивки, а чогось поїсти. І все ж ковтнув добряче. «Мартіні» виявилося солодким і зігріваючим. Після нього з’явилося бажання запалити цигарку і ковтнути ще тої пахучої краси. У її майстерні я почувався захищеним. Жоден із нас нікуди не поспішав, надто ж я: ніж проводити час у квартирі Акопа, волів енджоювати лайфом тут.
Ще раз лиґнув із плящини, наслухаючи, як добріють внутрішні органи. Гоца теж окосіла, вона і в кафе ще добре хиляла.
— Знаєш такого Леонардо да Вінчі? А Мікеланджело? Знаєш?! Молодець. Напевне, готувався, перед тим як іти дивитися на картинки? — Гоца посміхнулася. — Вони великі, але не творці. Відтворювачі. Що бачили, те й малювали. Вони не створили нічого нового для ока. Нічого сенсаційного, нічого потойбічного. А нефігуратив — я спеціально хотіла тобі розкрити цю таємницю, теж підготувалася — нефігуратив дозволяє у творчості бути вільним. Ти можеш робити, що хочеш. Ніщо не стримує, головне — не стримуй себе сам. Творчість означає розкутість. Спонтанність. Це свобода. Ти розумієш, що я кажу?
— Я розумію, що ти кажеш, — повторив я. «Мартіні» вдарило у ноги.
— Існує така річ, як абстракція. — Гоца зробила смішний жест пальцями, ніби взяла це слово у «лапки». — Абстракція нічого сама про себе не говорить. Кожен мусить сам щось віднайти у ній. Чим більш абстрактно ти твориш, тим дужче ти можеш передати те, що хочеш. Тим менше умовностей тебе сковує. Ти можеш досягати неможливого.
Мене огорнуло хвилювання від усвідомлення, як шикарно все зійшлося.
— Ти бачиш! — вигукнув я.
— Бачу що?
— Я впізнаю це по твоїх картинах. Я бачу, що ти бачиш, але чи бачиш ти, що ти бачиш?
Вона розсміялася.
— Ти класний. Такий весь сконцентрований, зібраний. Але ти можеш розслабитися тут, — і Гоца зробила щось одним оком — підморгнула чи якось повела поглядом, мені аж мурашки по животі забігали. Стало гаряче. — На, допий.
— Розумієш, — я знову спробував пояснити, спорожнивши пляшку. — Є такі люди, в яких світяться очі, як у Гагаріна. Вони теж бачать… У них очі світяться… по-справжному!
Гоца знову засміялася. Підвелася зі свого крісла і сіла мені на коліна. І я вже зовсім розгубив розумні слова, які підготував для неї. Вона обняла мене рукою за шию і притисла до себе. Вона пахла легковажними парфумами, я запам’ятаю це.
— Такий потішний! Говорить і говорить! — муркотіла вона, дозволяючи пропхати долоню собі під ліфчик. Раз ґудзик, два ґудзик, і сорочка розлетілася вбоки. Задерши бюстгальтера, я по-дитячому припав до тепла її грудей.
А далі вже мусів діяти не як син, а як чоловік.

Раз, оголюються її сідниці, два, її трусики опускаються до колін, три, наша шкіра на стегнах притискається.
Раз, гострий біль у кілку, два, ніби м’який удар мастихіном, три, опливають всі фарби.
Раз, вир прибуває, два, її пальці втискаються в шкіру, три — я виливаюсь терпким окропом.

Наші тіла немов упізнали одне одного після тривалої розлуки. Тримаючи її на своїх колінах, м’яку й досягнуту, я втягнув носом запах, що стояв над тілами. Відтепер я завжди зможу розпізнати серед штучних ароматів її потаємну жіночну складову, її багатозначний секрет, що й перетворює штучні запахи у букет.
Гоца провела мене за руку до своєї спальні, тож я пробував настроїти себе на ще один подвиг. Але перш ніж я скинув другу шкарпетку, зауважив, що вона вже спить п’яним сном. Ліг біля неї й миттю заснув.

21.

Наранок закувікав мій ручний годинник. Час було знову йти на зміну. Я швидко вимкнув будильника й відчув, як мене вже забембала ця робота. Гоца спала на животі, сховавши носа у прикольну зелену подушку. Вирішив її не будити.
Не вмикаючи в коридорі світла, знайшов двері у ванну й туалет. Зачинився там і спробував привести себе до тями водними процедурами. Трохи постояв під душем, пробував вимити зі шкіри запах тютюнового диму. З болюче-приємним відчуттям у грудях витерся Гоциним рушником, втішаючись його запахом. Коли погляд мій пробігався її купальними аксесуарами — шампунями, кремами, екзотичними бальзамами — на душі здіймалося солодке хвилювання. За рушником на змійовику висіли випрані трусики.
Обстановка, запахи вганяли мене в незвичну чуттєвість, і я пошвидше вийшов із ванної. Сам час бігти на зміну. Двері тихенько прикрилися за мною, і я вискочив із підвалу на сире передсвітанкове повітря.

Години того дня тяглися як на зло повільно. Я все чекав, коли ж вона з’явиться. Серце стріпалося від кожного відвідувача, але щоразу то був хтось інший. Думки самі кидалися на події вчорашньої ночі, облапуючи кожну болючу подробицю, кожен пекучий нюанс нашого часу удвох. За якісь чотири години я встиг передумати стільки всього зайвого (кинули! скористалися! вона вже з іншим! вона шкодує про накоєне! але ж ні, вона так тулилася вночі! вона розпусниця, до всіх тулиться! вона хоче пошвидше все забути! вона не може вийти з хати, тому що ти неправильно захлопнув двері!), що ледь не зненавидів її. І тільки погляд на годинник — то була заледве десята ранку — показував, що я у своїх страшних підозрах відійшов надто далеко від дійсності. Гоца могла все ще спати.
Та це не заспокоювало мене. Я психував від того, що набрав цього тижня так багато змін (хотів наступного трохи звільнитися) і не міг взяти ситуацію під свій контроль.
Щойно коли на зміну ополудні приповз повільний зі сну Гагарін, щойно випивши з ним по філіжанці кави, щойно викуривши у благословенній обідній тиші по цигарці, я відчув притік сил та спокою. Мені стало все одно, прийде вона чи ні — як буде, так буде.
Гагарін сидів навпроти мене, відкинувшись і розслабившись, і посміхався так, ніби йому було дуже добре видно всі порухи моїх думок, яких у його товаристві ставало щохвилі менше, і загальний напрям йому подобався.

Пройшло ще два дні й дві ночі. Я практично не вилазив із кафе. Пахав, як ніггер, і це допомагало не думати про безвісну Гоцу Дралу, художницю-абстракціоністку з Канади, яку я, судячи з усього, більше ніколи не побачу. Або яку я, скоріш за все, просто взяв і вигадав.
Не витримав і розповів усе це Юрі.
Діло було, як звичайно, вночі.

— Вона погубить тебе, — сказав Гагарін, коли ми вийшли на вулицю подихати повітрям і перекурити після моєї сповіді. — Вона тобі не пара. Вона тобі не потрібна.
Я помовчав, більше з поваги до товариша, ніж зі згоди.
— І ти їй не потрібен. Так навіть краще для вас обидвох — що ви не потрібні одне одному.
Знову помовчав. Гагарін продовжив:
— Я її добре запам’ятав. Вона ще на відкритті була. Відразу кидається в очі. Хочеш, я передбачу тобі її майбутнє?
— Ну, давай, — без охоти погодився я. Гагарінові часто вдавалися такі речі, хоч він і робив прогнози виключно як жарти.
— У неї на житті написано бути відомою. Виставки на інших континентах.
— Вже є виставка в Канаді.
— Буде сильно відомою, поки молода. Кожен захоче відщипнути собі від неї шматок на щастя. Спочатку вона буде думати, що навпаки — вона всіх може витрахати, а її не може ніхто. Але так буде недовго. Десь до тридцяти п’яти. Далі вона почне сильно пити, у неї може розвинутися шизофренія. В неї це на обличчі написано, ти не помітив? Можеш спитати у неї, чи ніхто в її роду не хворів психічними хворобами.
— Мати хворіла.
— Я це зразу помітив: каламутна пляма з різкими чорними контурами… Ну, це не важливо. Важливо те, що вона почне пити. Вона помре молодою, хоч і на чужому материку та в багатстві. Можливо, сяде п’яною за кермо. Вона може також впасти у відчай і накласти на себе руки, це теж у ній сидить. Знаєш, чому так стається?
— Чому?

— Тому що вона думає, ніби в неї багато вільного часу. Час помститься за таке ставлення і одного дня переїде її своїми холодними колесами.
Тут я теж не міг не погодитися. Основним різновидом занять Гоци було нудьгування. Того вечора Гоца розповіла мені, що вона часто їздить у далекі краї, про які я знав тільки з карти світу: Мальта, Кіпр, Марокко, Борнео. Зневажала буржуазну Європу, тому часто навідувалася у Париж, у Берлін — підживитися мерзенними соками глобалізму. Не потрібно було жити з нею десять років, аби за один погляд побачити в ній нудьгу. Важку задушливу нудьгу, розворушити яку на час може хіба що наступна подорож.
Я зітхнув.
— А мені шо робити?
— Я ж кажу: пощастило, що ви не пара. — Гагарін здавив голос, ніби передражнював якогось дідуганчика: — «Ти гумно, а вона красавиця». Потрахаєтесь і розбіжитеся.
Це мало прозвучати весело, але я засмутився. І навіть не мав у чому звинуватити Гагаріна. Все те, що він казав, я й сам побачив відпочатку. Є така техніка, із розробок спецслужб. Миттєве зчитування людини, нагадує моє «дивлення в пам’ять». Глянув — і знаєш про людину все на світі. Точність техніки — від 2 до 99%, в оберненій залежності від зацікавленості у результаті. Чим більше зацікавлений, тим більше очікувань, тим менше довіри заслуговує результат. Юра знав багато таких прийомчиків.
Він подовжив:
— Я тобі не порадник. Ти сам вільний вибирати. Можеш бути з нею, і всіма силами намагатися втриматися при ній. Тобі буде з нею легко, але це неправильна легкість. Знаєш, яка це легкість? Коли ти програв квартиру, і тобі легко-легко, аж голова крутиться. Погана легкість. Тобі не можна, щоб легко. Тобі потрібно, щоб було важко, щоб ти пихтів, — повторив він із притиском.
— Дереш собі лаха з мене?
— По-доброму. — Знову затяжка. — Просто подумай, справді так подумай, по-дорослому. Який у тебе вибір. Або ти виходиш з фільму, або ти засинаєш. Або спробуєш тягнути її з фільму за собою. Що, напевне, ти і будеш робити. Але це буде катастрофа.
Якась туга огорнула мене, коли я на секунду відступився і всього лиш допустив, що мені і їй може виявитись не по дорозі.
Порожній проїзд Крива Липа, Юра, дві цигарки і третя ночі. Насувалася зима.

— Насувається зима, — прошепотів Ю. — Я збираюся йти геть.
— На південь?
— Далі. Це стосується нашої розмови.

— Ти вже не повернешся?
— Більше немає резону. Наші виграли на всіх полях. Я згортаю фронти. Ми більше не побачимося… в цій пам’яті…
— Може, колись? Десь?
— Може. У Дійсності немає неможливого.

Було щось розпачливе в нерухомості осінньої ночі. Вже повинен би випасти сніг, а його все нема. Навпаки, у повітрі вчувається потепління — антициклон з-над Італії. Парниковий ефект на середніх широтах. Неправильні кліматичні ритми, вони створють враження урвищ. Ця осінь — плоскогір’я, що уривається над прірвою холоднечі.
Гагарін щезає так само, як появився. Без попереджень, особливо не прощаючись. Так навіть краще, коли не прощатися. Ніби нікого й не було.
Все можна забути, переводячи важкі подихи.
— Я йду в холод, — шепоче він. — У відкрите світло.
— А що залишається мені?
— Пригадувати. Один смак.
Пауза.
— Я маю подарунок для тебе. Три дні.

Один смак.
Я наче отямився від сну, тільки повторюючи: «Один смак». Мене пронизало поривом вітру. Я стояв сам.
Один смак. Я стояв самотньо біля «Відкритого кафе», і пробував нагадати, що, властиво, вселило в мою душу цю печаль із присмаком тундри. Щось про осінь і холоди. Вихід у холод.
На вулиці було незвично тепло, як на кінець листопада. Пробую відновити події останніх десяти хвилин, та все якось не клеїться. Знову був сам на нічній зміні…далі я вийшов із кимось перекурити…ні, все-таки вийшов сам… Зараз, зараз — щось таке промайнуло в пам’яті. Про щось задумався… щось собі говорив… ну ж бо, згадай!
Не зміг. Тільки прірва у безнадію, що нависає над нашими широтами о цій порі року.
І відчуття, ніби я знову зостався один.

За кілька днів після цього дивного розпачу я зауважив, що вся моя мисленнєва діяльність наче вимерзла. Не було думок, тільки рішення і дії.
Усередині я став чужий і холодний. Наче у грудях стих спопеляючий крижаний суховій. Замість цього з’явилося відчуття, яке ловиш, коли посеред голого поля помічаєш опудало, неприкаяне та безнадійне. Вся його компанія — тільки пронизливий вітер, від свисту якого хочеться плакати.

Місто здавалося чужим у своїй штучності, у вільні від роботи дні я забредав далеко за його межі, до іподрому і далі, у поля. Мене переслідували неявні, але болючі спогади про те, чого не було. Поля… Вони кликали мене, нагадували про щось далеке й нетутешнє…
На третій день такого стану, гуляючи між віддалених пустирів за іподромом, я віддалився від траси. Віяв лютий голодний вітер, мертві рослини терлися жорсткими стеблами. Відмітив, що зайшов досить далеко від людей, і щойно тоді зауважив, яка панує незвичайна тиша панує навкруги. Вітер ущух, небо округлилось. Дихання стало непомітним. Насувалися сутінки, несподівано знайомий світ пірнув мені в зіниці, як у нірки, оголивши
глибину, від якої підкошуються ноги.
Рельєфний час
То було так, ніби я узрів таємницю. Я відчув саму Пам’ять, присутність, у якій ми віднаходимо смисл. Те, що я бачив, не мало власних значень, у його розкішному плині можна тільки ВПІЗНАВАТИ ЗНАЙОМЕ: місця, людей, події… Але саме по собі побачене не могло називатися навіть Пам’яттю, тому що не мало вигляду, не мало сенсу.
Я осягнув, що переді мною плинув велетенською стіною… сам ЧАС!
Не можу сказати навіть, що я користувався звичними органами чуттів, настільки все було в ту мить інакшим. Здавалося, мене там взалагі не було! Звуки спалахів, мерехтіння, особливе, незнайоме раніше почуття скаженої глибини. Велична плинність у всьому… все тече кудись у нескінченність

мене зігнуло. Зі спини спостерігаю, як хтось ригає на стерню. Не втямлю: я тут — чи я там? Хто бачить — той скрізь.
Спустилась ніч. Витер губи. Очі знову дивились, як очі. Мене оточували потемки, зовсім не схожі на хтонічну темінь часохащів. Ледь не засинаючи просто посеред поля, я силою змушую себе усвідомлювати, що був свідком картин, які з панічною швидкістю тануть у пам’яті. Залишаються тільки ями з невловними відблисками, завбільшки з небесне тіло кожна.
Єдине слово, яке я виніс звідти, це «пульсація». Решта слів мала дуже мало спільного із побаченим. Це не простір, це переживання. Воно — безпосереднє доторкання до неможливого. Становище з приставкою «може». Тому що все там — тільки можливість, де нічого ще не сталося, але все, що стається, має у своїй сутності цю бурштинно-вугільну заграву.
На Галичині кажуть: «може» широке і глибоке. І додам — темне.
Рельєфний час — такий самий, як і «може»

«Пульсація, не забути, пульсація» — бубонів я, гублячи непідробний смак побаченого. Нігтем роблю подряпину на незабудь. «Пульсація!».
А до чого та пульсація? Вже й не пригадаю.
Трохи полежав на землі, почував себе розбитим, ледь не хворим. Потім підвівся й поволі пішов: спершу вздовж траси, потім вздовж окраїн, потім біля заводу, біля Податкової, потім через Стрийський парк, через Стрийський базар, повз корпус біологічного факультету, поки не вийшов на проспект Шевченка. Чим далі заглиблювався в людську метушню, тим звичайнішим робився світ. Електричні вогні — найкращі ліки від казки. Шум центру міста, темні постаті на нічних вулицях, нестерпний біль у задубілих руках.
Якийсь мовби відморожений, зайшов у кафе й проліз під барною стійкою одразу на кухню. В тісному приміщенні було світло, затишно й тепло. Клубами стояла пара. Надя привіталася зі мною, а я виявив, що не можу навіть поворухнути ротом, та не від холоду, —щось відмовлялось говорити у мені самому. Поки пані Світлана, прибиральниця, їла біля нарізочного столу зупу, я пішов до умивальника і почав мити посуд. Гаряча вода розігрівала посинілі руки, і від звичності рухів я поступово став самим собою.
Крізь двері заглянула Надя.
— Ей, кавалєр! Там за тобою питають, — сказала з лукавою посмішкою.
Виглянув через віконечко для посуду. За стійкою сиділа тонка дівоча фігурка в елеґантному сукняному жакеті й довгій спідниці у складку. На колінах вона тримала сумочку, в руці, викладеній з ліктем на шинквас, димілася цигарка. Волосся, недбало зібране на потилиці, падало на лице. Звісно ж, це була Гоца Драла. Я швидко сховав голову.
— Хвилинку, витру руки, — сказав я до Наді, й повернувся на кухню. Серце облилось окропом.
Нарешті прибиральниця доїла, і я звільнився. Подолавши бар’єр з барною стінкою (бармен Їжак у своєму картатому кепі виглядав напрочуд стильно), я на мить злякався: а раптом між нами все закінчено, і Гоца прийшла попрощатися?
Але Гоца, побачиши мене, міцно притиснула до себе. Пару хвилин ми просто сиділи обійнявшись, мовчки. Моє горло стиснулося (її, мабуть, теж), і ми чекали, коли мине цей спазм, коли ми зможемо заговорити.
— Ти знаєш, — нарешті прошепотіла вона, — ти так тихо зник зранку… У мене було відчуття, ніби тебе не існує.
— Ніби я тобі приснився?
— Так, — Гоца знову поцілувала мене. — Ніби ти мені приснився. Сонечко, ти не повіриш, я тебе просто забула! Я ходила і ледь не плакала, і не могла згадати, що я забула. Я знала — це щось важливе. Але що? Годину тому я йшла по місту, і раз — пригадала! Вибач мені, вибач, добре? Зі мною таке деколи буває!
Я відчув, що коли зараз і сам розплачусь, то й Гоцу змушу плакати. Я ще раз її обійняв, і ми знову притислися міцно-міцно.
— Не страшно, — шепотів я. — Я вірю тобі. Зі мною теж таке буває.

У мене був вільний цілий вечір, у неї теж. Ми сиділи на тому ж столику, що й кілька днів назад. Подумати тільки — «кілька днів назад» — для мене спливло кілька тижнів. Час — це ще одна фігура мого суперника, одна з ключових. Тільки тепер я знав свого противника по імені. Зі мною грала у шахи та, чиє ім’я смерть.
Ще ніколи не було в мене чогось подібного. Ми говорили і не могли зупинитися, і слова витікали з нас, ніби ріки. Вони розмивали відчуття неминучості, котру я вгледів за Гоциним зізнанням про те, що вона мене забула. Здавалося, її слова були тільки метафорою, але в той момент я по-справжньому відчув холод. Холод вічності, холод смерті — розумієте, чогось такого, над чим ми не владні.
Коли ми замовкали, я купався в м’яких темних поглядах, якими вона обдаровувала мене. Я хотів якимось чином віддячити їй за це, брав її долоньку до своїх рук і ніжно стискав.
А ще покрадьки зважував — розказати їй про свої відчуття? Про цей «холод»? Про те — оу, шит! ледь не забув! — що я пережив сьогодні (СЬОГОДНІ!) за іподромом?

Звідкілясь із підсвідомості прийшли слова: наші рішення — точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує. Можливо, якби я розповів про речі такого роду відразу, все склалося б зовсім по-іншому. Але я обрав інший варіант. Я обрав (ТИМЧАСОВО!) промовчати.
Наші рішення — те, що існує. Вони формують русло, яким біжить потік життя.
Вона все розповідала й розповідала, а я слухав та й слухав. У кафе стало людяно, і ми стали збиратися.
Сам не помітив, як ми вийшли з кафе, зайшли по дорозі на відеопрокат, де Гоца вибрала фільм невідомого мені режисера з іспанським прізвищем. Ми попрямували повз піццерію з промовистою назвою «Торонто» до неї додому.
Поки Гоца мила руки у ванні, я вивчав її кухонне начиння, проектуючи особливості кухні на її власницю.
— Давай я приготую нам картоплі! — гукав я до Гоци, яка шуміла водою у ванній.
— О’кей, — відгукувалась вона. — Візьми в морозильнику кальмарів!
— У тебе є кальмари? — викрикував я здивовано. — А як їх готувати?
— Я навчу! — озивалась вона і щось там шурувала щіткою. Мила ванну? — Спочатку постав баняк з водою, хай закипить! Далі подивися, чи є в холодильнику авокадо…
Поки я виконував її вказівки, Гоца підійшла на кухню, вже переодягнута в домашню майку і картаті штани-багами. Від неї віяло прохолодною свіжістю. В такому легкому одязі її фігурка дивилася напрочуд апетитно. Гоца зловила мій мимовільний погляд, обвила мене руками. Її стегна притислись до моїх.
Готування кальмарів ми відклали ще на півгодини.

Авокадо в холодильнику не було. Гоца сказала, що то не біда, можна й без них.
— Ми ж не мажори! — пожартувала вона. — І взагалі, авокадо більше до восьминогів пасують, особливо коли з томатною пастою. Колись я покажу тобі, як готувати з восьминогів зупу по-мозамбікськи.
— Ого, ти була в Мозамбіку?
— Проїздом, коли подорожувала у ПАР. Дивилася на левів у Національному парку. Ще якось розкажу. Значить, береш тушку восьминога, розробляєш її — окремо ноги, окремо голова. Кидаєш це в окріп і трохи проварюєш, після чого додаєш томатну пасту, кришиш цибулю, додаєш м’якоть авокадо, солиш, перчиш…
Я наполіг на тому, щоб відварити на гарнір пару картоплин — боявся, як би кальмар не став мені поперек горла. Мороз ішов по шкірі, коли згадував, що доведеться зараз жувати якогось молюска.
Тим часом Гоца вчила мене патрати кальмарів. Їх також треба було спершу кинути в окріп, потім швидко покласти під холодну воду. Від цього жорстка плівка легко злазила. А далі все гранично просто — злегка підсмажуєш тушки на олії, і вуаля.
На щастя, у готовому вигляді, натерті спеціями, кальмари не виявились чимось понад мої сили. Подані зі сметаною, вони нагадали мені смажені свинячі вуха — як на вигляд, так і на смак.
Після вечері ми вирішили удвох прийняти ванну. Благо, ванна у Гоци велика. Ще минулого разу, вивчаючи широкий ряд пінок та гелів, я здогадався, що купатися Гоца мастак, і взагалі, є винятковою чистюлею.
Гоца багато говорила. В неї було неміряно енергії, тому вона ніколи не стомлювалась говорити. У неї для всього знаходився коментар, який вона одразу ж доповнювала співзвучною історією з життя. Варто було мені похвалити приємну музику, що линула з динаміків, як тут же я довідався, що музику записував на студії в Андоррі її друг — ді-джей, «нормальний чувак», але зловживав антидепресантами.
— Там усі в Андоррі мають затяжні депресії, місто в глибокій ущелині, скелі давлять на тебе — цілодобово, круглорічно. Всі андорці такі подавлені, із ними просто неможливо спілкуватися. А зимою особливо. Ти ж розумієш, там Альпи, вічна мерзлота. До речі, минулого року я їздила в Андорру на лижі з моїми друзями зі Швейцарії, вони скелелази, так, ще молоді, але вже професійні скелелази, вони розробили трирічну програму підготовки до сходження на Еверест, спеціальний комплекс вправ, фітнес, макробіотика, елементи йоґи, спеціальний психотренінґ. Це все дуже холістично, вони помішані на холістичному підході, ну, ти андестенд? До речі, про психотренінґи. Я, коли мешкала на Манхеттені, я ходила на семінари угадай до кого!
Її нічим не стримувана думка гуляла вільно по всьому життєвому досвіду, навантажуючи мене детальною, але мінімально структурованою інформацією про події, людей та часи, за яких ми, виявляється, живемо.
А я лежав у гарячій пінистій воді, ароматизованій маслами тим’яну і лайму, дозволяючи собі просто розслаблятися, слухати музику і у піввуха ловити Гоцин потік слів. Я все думав — як один день може вмістити в себе цілий тиждень? Скільки я сьогодні всього пережив, важко навіть пригадувати. Що змушує час розтягуватись і збігатися? Які причини цих явищ? А потім я перестав думати і про це — тіло розм’якло, і в голові стало порожньо. Гоца теж замовкла, геть виговорившись. Ми просто перебували у стані чистої спонтанності, коли немає ні минулого, ні майбутнього, а є нічим не обумовлений момент теперішнього. Я настільки розслабився, що на секунду відключився і побачив дуже короткий, можна сказати блискавичний, сон.
Я сиджу на балконі «Відкритого кафе» разом із якоюсь дуже близькою мені людиною, молодим, але старшим за мене чоловіком в окулярах. Він піднесено говорить мені приблизно таке:
— Якщо ти відважуватимеш кожне своє рішення, як алмазний пісок, дрібка за дрібкою, рішення приведуть тебе до самого серця таємниці. У місце і час, де твої накази і рішення самому собі можуть стати наказами дійсності. Тоді ти побачиш вузький, але єдиний прохід на Свободу, у Дійсність, де немає минулого, немає майбутнього. Є тільки вона одна, оголена й неприкрита Свобода. Вона — і твоя Воля…

Звичайно, тимчасові переваги належали мені. Адже саме я був на гребені Гоциних симпатій. Але кому, як не мені, знати про її мінливість? Без втручання в її карму тут не обійтись.
Зрештою, не подумайте, що я такий примітив, і просто прагну володіти нею, ніби територією. Ще раз наголошу: всі мої дії диктувалися чітким усвідомленням того, чому ми повинні бути разом. Ось мої арґументи.
По-перше — картини. Особистість, яка малювала такі речі, конче мусила гостро відчути (якщо не по бачити бодай раз прямо) те, що я зву Рельєфним Часом. Недаремно, ой недаремно Гоца вибрала об’єктом свого таланту саме абстракцію — вельми промовисто для мене. Факт, що Гоца на порозі Рельєфу, мав дуже прямі підтвердження у техніці малюнка. Ті самі настрої, особливий потойбічний колорит, поєднання знайомого у незнайоме… А її непідробна багатозначність? Ні, по-інакшому й бути не могло. Гоца без п’яти хвилин мені посестра.
По-друге, в Гоци світилися очі — сяяли густим бурштиново-зеленим сяйвом. Такий відтінок означав, що людина впритул наблизилася до Одкровення Рельєфного Часу.
По-третє, зустріч та порозуміння, яке між нами зайшло, невипадкові за визначенням. Щось незбагненне привело Гоцу Дралу до мене, щоб я розділив з нею свої наміри. В цьому, якщо завгодно, я вбачав пафос власної космічної місії.
Кожен, хто свідчить Рельєфний Час, моментально пригадує для себе багатошарову часовість Буття, а головне — пригадує саму потребу рухатися далі, Углиб, ідучи за покликом нескінченності. Авжеж, коли Гоца сама побачить цю велетенську хвилю Буття, що піднялася відразу тут, за кулісами маразму, то сама ж попроситься в компанію. І тоді ми зможемо удвох досліджувати далекі території, удвох відвідувати нові терени, разом свідчити Життя та Смерть. Не мав я більш палкого та потаємного бажання, аніж розділити з кимось Знання про дивовижний світ за межами картинки.

І тут, у нападі фантазування, мені явилось видіння, й було воно романтичне та щемке. Ми переїдемо в Канаду. Чув, там безкраї території. Тиждень їдеш автом, а довкола тільки прерії та горизонт. Воля… Саме так вона виглядає — канадські рівнини, смачний північний вітер. Осінь, я чую запах сосен. Кажуть, канадські секамори — найвищі в світі. Нам буде добре на цих землях. Без набридливої уваги, у глухому провінційному закутті, серед чужих людей, де нікому не буде до нас діла. Далі за Канадою вже немає нічого. Край світу. По-моєму — це досконалі умови для досліджень, для творчості, експериментів, і для високої любові двох сердець.

Але все пішло трохи по-іншому. Гоца сказала мені, що пробуде в Україні ще два місяці, а далі повернеться в Монреаль. У мене стерпли коліна. «А як же я?» — тільки й зміг подумати. Ця новина вжахнула мене.
Більше не залишалося часу. В ударні терміни я мусів пояснити їй те, для чого не існувало слів; зробити це так віртуозно, щоб зрозумів навіть сам.
Для нашої непростої розмови я обрав до болю знайомий пустир за іподромом. Ця віддалена місцина видалася мені підходящою: пустище було чи не єдиною надією не перетнутися ні з Гоциними товаришами, ані з кимось із кафешних друзяк, які могли перервати зосередження. Справа була тонка й відповідальна — Гоцу важко змусити когось слухати. Я вже казав, зараз у неї період, коли легше говорити їй самій.
Погано, що Гоца така розхристана. Важко буде втримати її увагу. Але я спробую.
Ще я неслабо боявся її. Вона бувала дуже страшною, ця Гоца, надто ж як діло доходило до логіки. Раз-два, і всі мої мутні розводи розбито простими аргументами — так це завжди виглядало. Дивно, чому така спонтанна в творчості людина в житті була бездушним раціоналістом.
Недаремно також я вирішив пройтися з нею до місця балачки пішки. Чим більше моя краля втомиться, тим, прецінь, буде посидючішою.
У нас уже давно існувала звичка довгенько гуляти по місту. Для Гоци Львів зберігав екзотику. Гоца порівнювала його то з Краковом, то з Прагою, проте завжди сміялася, коли хтось ставив поруч ще й Париж: «Назвати Львів маленьким Парижем могла тільки людина, котра не була у Парижі великому».
Так само й цього дня. Я заздалегідь домовився з Вікою (офіціанкою з кафе), що матиму зміну тільки до першої, вона мене підмінила. Був четвер, і Гоца з’явилася за десять хвилин після того, як я здав касу. Ми пообідали — Гоца платила, і я вже навіть перестав пориватися якось цьому запобігти. Вона мені дохідливо пояснила, що як порівняти наші видатки і прибутки, то їй платити за найшикарніші блюда у кафе коштує менше, ніж мені купити пачку цигарок. Гоца, кожного разу, коли нагадувала собі, що ціни в меню подано у гривнях, тішилась і тупотіла ногами. Ми замовили собі по солянці плюс дві порції курятини на шпажках з овочевим гарніром.
Сито й весело, мовби ніде й нічого, ми пішли прогулятися. Гоца не питалася, куди ми йдемо, а мені було приємно бачити, з якою легкістю вона простує за мною.
Був четвер, другий четвер грудня. Правда, цього року погода геть не сприяла думкам про свято. Навіть про Миколая, котрий мав бути вже незабаром, думалося з неохотою. Останнім часом, відколи
( пішов у холод)
ми з Гоцою стали зустрічатися, у мене з’явилася специфічна тенденція до нерозрізнення часу. А з моєю пам’яттю дивно, що я не мав певності, який день був учора. Можливо, це пов’язано з характером роботи — кожен день такий самий, тим-то і здається, ніби час завмирає.
Ми вийшли у промисловий район за Податковою. Спершу минули завод будівельних виробів, далі почалися голі стіни ЛАЗу.
Гоца почала озиратися, куди це я її веду. Я заспокоїв її, сказав, що веду показати іподром. Гоца почала розповідати, що у Канаді бізнесмени курять марихуану приблизно так, як у нас п’ють пиво. Не в компанії, звичайно, й не в кафе, але дома, переглядаючи хокейний матч — запросто. Розказувала, який розкішний в її місті ботанічний сад, як там багато хмарочосів, як вона їздила у індіянську резервацію Кахнаваке… Рот у неї не закривався. Вражень — море, історій — тьма.
Але все одно мій розрахунок був правильним. Коли ми проминули Стрийський автовокзал, Гоца непомітно примовкла, почала глибше дихати і питатися, чи ще далеко. Пішки від «Відкритого» до іподрому — понад година шляху, для Гоци того досить, щоби втомитися. Віяв пронизливий вітер, і я встиг навіть подумати, що мої наміри не погоджені знаками світу, аж тут із-за пелени з’явилось сонце. Справа йшла до заходу, і сонце набрало різких червоних відтінків.
— «Фінлянд водка», — сказала вона, коментуючи захід. Було гарно — біле небо й густо-червоне світило. Гоца тугіше затягнула шалик.
Ми прийшли на іпподром, який, на Гоцине розчарування, виявився порожнім та нецікавим. Поволі пройшлися вздовж горобинової алеї. Потім перетнули вижовклу бігову смугу й сіли на дерев’яній огорожі перекурити після дороги. Вітер забирався мені під куртку й робив холодно. Хотілося пошвидше в тепло, у приміщення.
Зловив себе на тому, що з жалем до себе вже думаю про повернення. Тільки назад поїдемо маршруткою, а не пішки… Зайдемо по дорозі до крамниці, купимо щось поїсти в кулінарії. Напустимо у ванну води з піною й, поки готуватиметься на малому вогні якесь харчо, заліземо удвох, з холодними кінцівками, у ванну, і відтанемо, і зігріємось, розпашіємо. Помиємо одне одному голову дитячим шампунем, як малюки в рекламі. Гоца дасть мені свій теплий халат. Одягне й собі нічну сорочку на духм’яне тіло. Я попрошу, хай вбере тамту малинову, з канарейкою Твіті — мою улюблену. Скрізь у квартирі лунатиме музика, в Гоци чудовий смак на музику, це все монреальські ді-джеї, казала вона, її приятелі, просто нереальні чуваки. Ми обов’язково будемо кохатися на барвистих простирадлах: на аквамаринових, потім на сріблястих, потім на карминових, потім на чорних, на золотисто-зелених, на брунатних з блакитними соняхами… Ми будемо засинати в обіймах і спільному запаху. Ми заснемо в обіймах. У поцілунку, не витягуючи охлялого прутня із піхви, ми заснемо в обіймах…
Моя цигарка задрімала, і я випірнув із мрій. На мене дивилася наша зірка, холодне коричневе Сонце, котре, якщо вірити вченим, важче, ніж усі планети нашої системи разом узяті.
Я на секунду подумав: а може, не розповідати їй нічого? Може, справді — викинути це все з голови, забути, вгамуватися? Ось воно — щастя, з простирадлами кольору морської хвилі та треками монреальського мінімал хаус, що лунатиме з долбі серраунд. Чи я справді хочу поставити це під загрозу?
Бо після нашої розмови все зміниться, ми вже — вона вже — не буде такою самою. Чи справді я готовий на такі кроки?
І от, другого четверга грудня, 49?50′ північної довготи, 24?00′ південної широти, на висоті аж 376 метрів над рівнем моря, коли точно в зеніт ввійшла зоря HR 7755 сузір’я Лебідь, я відкрив їй, Гоці Дралі, найцінніші знання, котрими лишень володів.

— Я хочу тобі розповісти кілька речей, — почав я повільно, підбираючи кожне слово. Я відчув, як міняється мій голос: стає грубшим, сухим, наказовим. — Будь ласка, вислухай мене так, ніби це найважливіші слова у житті.
Гоца кивнула і джеркнула для забави запальничкою. Я забрав у неї запальничку, щоб не відволікалася.
— Почну з поетичної преамбули. Подивися навколо. Світ появляється під нашими поглядами. Якщо ти міняєш свій погляд зі сумного на веселий, світ теж міняється зі сумного на веселий. Якщо одна людина бачить світ по-іншому, ми кажемо, що вона дивна, або що вона збожеволіла. Якщо мільярд людей бачить світ по-іншому, ми називаємо це іншим світоглядом.
— Ти про китайців? — спитала вона.
— Ні, я про інше. Чим більше людей підтримує твій погляд на світ, тим більше ти починаєш вірити, що світ і справді такий, яким ти його бачиш. Хоча, як я вже казав, таким є тільки твій погляд. Світ є сумою фактів, щодо яких ти можеш міняти сприйняття. Свобода кожної людини визначається кількістю фактів, сприйняття яких вона може міняти без шкоди для себе. Факти різняться за глибиною наближення до дійсності. Не всі речі, які ми звикли бачити, насправді існують. При нагоді зверни на це увагу. Теоретично, ми можемо сприймати найглибші факти дійсності.
— А практично?
— Практично ми завжди будемо сприймати тільки відображення свого погляду. Світ виглядає таким, яким ми звикли його бачити, виключно з одної причини. Наш погляд на глибинні факти дійсності приклеївся до цих фактів. І цілий світ для нас можна описати одною фразою: «само собою зрозуміло». Ми зробили наш погляд на світ таким, що світ здається вершиною банальності. Вслухайся в саме слово: дійсність. Відразу ж хочеться додати: сіра. Такі асоціації існують у мільйонів, мільйонів громадян. Але це їхній вибір, Гоцо, поставмося до нього з повагою. Нам із тобою важливо ось що: людина здатна поміняти погляд на світ. Спочатку в малому. Досить рік щодня повторювати собі: «Я не знаю, що таке світ», і прокляття ослабне. Ти зможеш поглянути на себе свіжим поглядом. І зрозумієш — знову дивитись на світ як на сіру дійсність немає причин.
Так долається магія натовпу. Так ти робиш своє сприйняття актом волі. По ходу зауважу: коли ти відірвешся від гіпнозу натовпу, ти не станеш знати світ краще, ніж вони. Навіть навпаки — ти усвідомиш, що у власних судженнях про світ помиляєшся і ти, і вони. Але натовп це не визнає в жодному разі. Отже, далі вам не по-дорозі. Думаю, тобі знайома така ситуація. Точка нуль.
Гоца промовчала. Та щось у її позі мовби давало відгук на мої слова.
— Люди бувають різні, і точки нуль досягає чимало людей. Ця точка є нульовим рівнем свободи. Як тут хто поведеться, залежить від самої людини, від її характеру. Може, вона піде бити вітрини і срати посеред вулиці. Може, вона піде вбивати і різати. Може, вона почне проповідувати. Може, втече у пустелю. Може, залишиться там, де була, і ніхто нічого не помітить. Все дозволено. Немає нікого, кому ти потрібний. Немає нікого, хто за тобою стежить. Старшого Брата не існує.
Якщо в людині б’є непідробний інтерес до життя, якщо вона по натурі дослідник, а серцем художник, опинившись поза натовпом, вона подумає приблизно таке: «Наскільки сильно я можу не знати світу? Як сильно мої уявлення про Дійсність можуть відрізнятися від реального положення речей?». Від того, наскільки тверезо та послідовно людина буде переносити маленьке одкровення точки нуль на всі інші ділянки свого досвіду, залежить, як далеко вона справді зможе заглибитись у природу існуючого.
— Зачекай. А якщо насправді немає ніякої реальності? Якщо насправді немає взагалі нічого і немає куди заглиблюватись? — спитала Гоца.
— Твоє «насправді» означає, що є правда і є омана. Звідки тобі відомо, що це так? Звідки тобі відомо, що такі поняття можна прикласти до дійсності? Пам’ятай: ми не знаємо, що таке світ. Ми не знаємо, що таке дійсність. Все, що ми знаємо, — це тільки наше суб’єктивне сприйняття.
— Ну, а я про що говорю? Питаю ще раз: якщо все це ілюзії, і за межами суб’єктивного сприйняття немає нічого?
— Тоді я повторю ще раз: я не знаю, чи існує щось за сприйняттям, чи існує щось перед сприйняттям. «За» і «перед» — поняття, породжені особливостями самого сприйняття. Сприйняття можна поміняти так, що від твоїх «за» і «перед» не залишиться й сліду. Тому напевне я знаю тільки одне — я сприймаю. Це факт. Все інше під знаком питання. Поскільки все, що ми будемо знати про світ, залишиться тільки нашим сприйняттям світу, давай приймемо це теж як факт.
— Тоді взагалі, виходить, немає на що спертися в такому світі, — сказала вона. — Нема куди йти. Одні фантоми, лабіринти…
— Так. Залишається тільки воля. Ти переносиш вагу з логіки на волю. Логіка — це магія натовпу. Вона діє доти, доки ти не зміниш погляду. Опинившись за точкою нуль, ти усвідомлюєш: кожен твій вчинок завжди був, є і буде актом волі. Доки ти не усвідомиш цього, твоєю волею будуть маніпулювати маги натовпу. Я знаю, ти вже досягала точки нуль. Пригадай: зробити крок у бік — це і було вольовим рішенням.
— Звідки ти знаєш, що це було саме актом волі? Може, це було щось інше.
— Я не знаю, чи це було саме «актом волі». Таким словом я називаю те зусилля, що об’єднує тебе зі світом і допомагає тобі діяти в ньому. Це зусилля в основі кожного вчинку. Якщо ти помітила, гола логіка та розумування самі по собі нічого змінити не можуть, вони тільки направляють волю. Якщо хочеш, можеш назвати це «палкою» або «рибою», мені все рівно. Те, що я називаю «волею», є елемент Дійсності. А Дійсність не має ні назв, ні імен.
Чим глибше ти приймаєш факт, що не знаєш світу, тим все навколо робиться дивнішим і дивнішим. Речі перестають бути собою. Світ ніби ширшає. Ти вчишся дихати на повні груди. Ти даєш розуму завдання: знаходити точки дотику зі світом, де в тебе залишилися старі уявлення про дійсність. Кожного разу, коли ти в житті робила якийсь вчинок, ти кодувала частину свого світу певним світоглядом. Ці закодовані ділянки — сліди прикладання волі. Воля несе цей код, тому що воля підтримує світогляд. Поганий той світогляд, в якому немає місця для волі. Такий світогляд рано чи пізно перетворюється на в’язницю. Ти повинна поглянути на старі речі новим поглядом, розкодувати їх.
— Ти маєш на увазі, що я змінюю ставлення до певних подій, які зі мною ставалися?
— Вірно. Ти звільняєшся від суджень і висновків старого погляду. Це виплутує твою волю з минулого й збирає в теперішнє. Минуле без підтримки волі ніби перестає існувати, стає нечітким — але не таким нечітким, як при склерозі, а таким, що допускає багато варіантів, які могли бути там. Тому що «там» тебе вже немає. Ти завжди є тут. «Там» — фікція. Згорнуті можливості. «Тут» — розгорнута можливість, яка вважається дійсністю.
— Складно щось говориш. Хочеш сказати, минулого не існує?
— І так, і ні. Доки воля розсіяна в часі, воно існує. Коли воля зібрана, залишається тільки «зараз», навіть якщо розум говорить, що це минуле чи майбутнє.
— Не розумію.
— Тоді спершу вислухай ось що, а до цього питання ми ще повернемось, — сказав я і повів далі: — По мірі того, як ти звільняєш волю із полону суджень, твій погляд м’якне. Твій погляд на світ починає допускати можливість чудес. Ти вже не просто на словах, а на повному серйозі не знаєш, чим є пам’ять, чим є час, чим є ти. Гасне розумування, з’являється відчуття. Логіка причин і наслідків тане, зате набирають контрасту химерні зв’язки між тим, що всередині тебе, і тим, що назовні. Ніби ти говориш зі Світом, і Світ відповідає тобі. При досягненні критичного порогу вивільнення може статися щось непередбачуване. Наприклад, ти можеш побачити свою пам’ять з відстані, й навіть не як свою, а просто як Пам’ять… як Щось…
— Як це уявити? — спитала вона зацікавлено.
Я усміхнувся.
— Це не треба уявляти. Уява працює на паливі досвіду, правда? Поки ти це не переживеш, ти цього не уявиш. Це інший досвід, зовсім інший.
Гоца скривилася.
— Ну, а хоч приблизно? Ти ж так гарно все говориш! Я це хочу побачити!
— Я можу тільки підбирати метафори, але хай… — я задумався, з якого кінця краще почати. — Зараз наш погляд налаштований так, що речі нам бачаться як розрізнені об’єкти. Оце ти, оце доріжка, оце алея. У певному сенсі можна так поміняти свій погляд, що ви будете виглядати для мене як святі в раю. Або — як вісники пекла… ну і так далі. Але можна поглянути й по-іншому, міняючи не просто кут зору, а його глибину. В такому разі речі перестають бути речами. Їхня речовість стає ніби сонячний промінь у товщі озерної води, один із багатьох променів, що пронизують її. Ти бачиш глибину і темряву. Хоча з таким самим успіхом, ти можеш бачити прекрасне світло й спалахи. Це не має значення. Тільки, заради бога, не думай, що глибина і пітьма — то царство сатани, а світло і спалахи — престол Господній і слава Його.
— А що в тій темряві?
— Що в темряві… Ех, навіщо я це говорю, понавигадуєш зараз бозна що… зрозумій, це не та темрява, яку ти собі можеш уявити, і глибина не така. Це все не для очей. Це одне-єдине відчуття, настільки сильне, що від нього в тебе починаються видіння. І це відчуття — воно якраз і є головним, а зовсім не те, що ти бачиш. Це відчуття роздирає тебе на шматки, розносить на цілий Всесвіт… Саме так — ти мовби в одну мить бачиш всю Вічність, але в ту ж мить тебе немає ніде. А тепер викинь з голови все, що я сказав і повтори собі: «Я не знаю, що таке світ. Я не знаю, що таке я».
Гоца слухняно повторила:
— Я не знаю, що таке світ, я не знаю, що таке я.
— Цей шквал відчуттів минає дуже швидко, але вже не стихає повністю, а бринить десь на периферії свідомості. Якщо розглядати людське життя як мить взаємодії з Вічністю, то це вже є взаємодією зовсім іншого порядку. Ти встигаєш пережити стільки нового, скільки в нормальному режимі вміщають сотні й сотні років буденного досвіду.
— Що саме ти переживаєш? — спитала вона.
— Ти переживаєш ривок пізнання. В ці миті не існує ніяких бар’єрів. Мене цікавила пам’ять, і я відчув, як воно є. Саме про неї я тобі й хотів розповісти.

— Про пам’ять можна говорити по-різному. Пам’ять — це те, що було, вибране із того, що могло бути. Момент рішення — найтонший момент доторку до дійсності, тому що вибір — це не просто вибір. Це творення реальності. Без нас, без нашого погляду на дійсність, вона є всім, чим завгодно, і нічим з того. Ми прийшли туди, звідки почали: світ появляється під нашими поглядами. Це зовнішня сторона світу. Внутрішня сторона — те, що залишилося поза поглядом. МОЖЛИВЕ.
Тому про пам’ять можна говорити різними словами. Можна сказати, що є пам’ять твоя, є пам’ять моя, є пам’ять народу, чи пам’ять цивілізації. А можна сказати й так, що є ДІЙСНІСТЬ і маленькі волі — твоя, моя, народу, цивілізації. Де ми прикріпимось своєю волею, там і починається наша пам’ять. Для ДІЙСНОСТІ не існує ні минулого, ні майбутнього, не існує «там» і «тут», як і безлічі інших понять, людських і нелюдських. Своєю волею ми розгортаємо ці поняття у знайомий світ, з його обставинами часу й місця, з минулим і майбутнім.
Я зробив жест рукою, окресливши насичено-червоний захід. Таке небо віщує вітер.
— Все навколо нас — живе. Тому що належить Дійсності. Раз ми зібралися всі тут — ти, я, це небо, ці хмари, цей вітер, ці дерева — значить, наша воля настроєна в унісон. Частково вже тому, що ми живемо під куполом волі Землі. Земля теж має свою пам’ять, незмірно більшу за пам’ять людини чи навіть людства. Ми не знаємо, що таке Земля, і не знаємо, що таке людина, але різниця між нами така велика, що ми бачимо: Земля — це планета, а людина — це людина. Земля береже пам’ять про все живе, що коли-небуть жило чи житиме на ній.
Феноменальна пам’ять — тільки один із наслідків вивільнення волі. Те, що можна вважати фенопам’яттю — коли ти чітко пригадуєш події минулого — є просто захисною плівкою для розуму. Насправді ти переносишся у минуле, але, якби розум не вважав це «спогадом», для тебе все би закінчилося в дурдомі. Просто з часом розум звикає до перенесень, і в один день плівка проривається: ти виявляєш, що фізично перенеслася в минуле.
— А те, звідки я перенеслася, я пам’ятаю чи ні?
— У більшості випадків так.
— Що значить: «у більшості випадків»?
— Питаєш, що значить? А от покажи мені тверді ґарантії, що вчора ти дійсно була Гоцою Дралою?
Вона здригнулася.
— Так отож, — посміхнувся я, і сам не знаю чому, теж відчув мороз.

— З вищого рівня пам’яті можна отримати доступ до нижчих, як у дереві каталогів на комп’ютері. Вийшовши на пам’ять планети, можна знизійти не просто у пам’ять довільної людини, а у пам’ять будь-якої живої істоти, що могла коли-небудь торкатись Землі. Ти можеш відчути себе динозавром, можеш «пригадати» себе пантерою, можеш бути деревом чи роєм бджіл. Єдина небезпека тут — залипнути в цій пам’яті й більше не повернутися. Хоча, з певної точки зору, нічого не поміняється. ДІЙСНІСТЬ — це нескінченні можливості того, що є, було і може бути. Це варіанти, які тягнуться у всесвіті, ніби оптичні волокна. А наша свідомість — це світло, що біжить по них: по деяких біжить, по деяких ні. В момент, коли світло пробігає ними, можливості перетворюються у те, що є. Для Землі немає значення, чи світло біжить по спогадах мурахоїда чи Лесі Українки, вже хоча б тому, що все це є Нею, Землею.
Гоца мовчала, тільки шморгала червоним на холоді носом. Певне, думала. Ну-ну.
Ось підняла голову.
— А що тоді вибирає, куди текти, а куди ні? Чому ти — це ти, а горобина — це горобина?
— Вибирає увага як складова волі. Вона ніби лазерний промінь, який зчитує з поверхні диска інформацію. З-поміж мільйонів і мільйонів ліній можливого воля вибирає ті, на які вона настроєна, і ті, котрі вона в силах втримувати вкупі. Увага діє, як магніт. Вона притягує те, на що спрямує себе. У когось увага сильніша, у когось слабша. Чим увага сильніша, тим більше процесів вона може притягнути. Твоя увага така, що зібрала з безлічі можливого тебе і тільки тебе, не більше, але й не менше. Сили і настройка горобини такі, що вона є горобиною. А увага Сонця така, що воно зібрало себе, ще й притягнуло собі подружок, аж дев’ять штук, плюс супутники. Ти теж нівроку, он, притягнула собі скільки знайомих, аж дві з половиною тисячі одиниць. Але що вони, а що планети — відчуваєш різницю?
— Так що, справді люди притягують увагою?
— Ну звичайно: увага як магніт. До чого її прикладеш, те й будеш мати. Спробуй проведи експеримент. Зосереджено і, я би сказав, пристрасно, думай про Африку і тільки про неї. За якийсь час ти побачиш: ніби випадково, тобі почнуть траплятися корисні, співзвучні твоїм думкам події. То книжка якась про Африку сама в руки скочить, то музику аборигенів на сі-ді друг подарує, а може й людину зустрінеш, яка щойно з континенту приїхала. А якщо увага справді сильна, натренована, то ти можеш взагалі туди поїхати. І все, головне, буде здаватися чудовим збігом обставин. Наприклад, виявиться, що в тебе в Африці вуйко працює директором якоїсь республіки і запрошує до себе на суботу в гості.
— Аж не віриться…
— Даремно. Думаєш, ми випадково зустріли одне одного? Ні, це співпали напрямки наших пошуків, наша увага працювала в одному керунку. Так само те, що ти зараз чуєш ці слова — прямий знак, що частина тебе шукає інформацію, яка допоможе тобі вийти за межі Відомого. Щось у тобі шукає шлях на свободу. Так візьми її, я дарую!
Трохи посиділи мовчки, і я вирішив взяти більш розважальний тон.
— А знаєш, чому всім так нудно на планеті? — озвався я. — Чому шукають гострих почуттів, цикляться на сексі, наркоті, на алкоголі? Тому що люди підсвідомо хочуть повернути собі Нове, СПРАВЖНЄ. Але їхня воля так деґрадувала, що з невідомого до неї липне тільки гівно. Наприклад, ядерні бомби чи озонові діри. Людство можна врятувати — не існує неможливого. Достатньо тільки сфокусувати на цьому увагу кожного, і спільна увага сама притягне це. От якби всі люди на планеті взялися за руки і сказали: «Ми більше так не будемо! Ми відмовляємось валяти безцільно хуї, відмовляємось бавитись у солдатиків і вбивати одне одного, ми не будемо більше мучити Планету! Ми не будемо рубати ліси! Ми не будемо кривдити гепардів і носорогів! Ми будемо дружні та екологічні! Ми не будемо заздрити! Ми не будемо розмінюватися на дрібниці!.. Але ми будемо великодушними! Ми будемо щедрими! Ми будемо Людьми! І ми скажемо: світло! — І стане світло. Ми кажемо: небо! — І стане нам небо!..»
Гоца зітхнула.
— Але ж це тільки мрії. Зараз такий люд, що ніхто тебе й слухати не захоче! Тільки посміються.
— От бачиш, навіть ти не віриш, що таке можливе. Тим-то за всіма розкладами й виходить, що рятувати утопаючого, — діло рук самого утопаючого. Дохтір, спаси і сохрани себе сам, і за тобою спасуться і сохраняться мільйони. А хто не спасеться і не сохраниться, того і не жалко. Тому що кожному від народження дається шанс увіковічнити свідомість. Втім, як і шанс цей шанс проїбати. Вхопити свій шанс вимагає боротьби впродовж цілого життя, і то — з мізерними надіями дойти до кінця. Але якщо ти відмовляєшся від боротьби, то вже програла, навіть не почавши. Чи це справедливо? Безумовно.
— Та ти жорстокий тип! — сказала вона.
— Дорога в житті одна. В кінці смерть, політ із гребеня хвилі. Нам нічого втрачати, крім своїх ковзанів, а на них по асфальту далеко не зайдеш.
— А куди ти намилився?
— Хочеш знати, куди? Далі, в глибини нескінченності. Наближатися до дійсності. Я бачив: якщо ти виходиш на пам’ять Сонця, тоді тобі стають доступними такі незвичайні переживання, про які ти не могла і мріяти: кожна планета, що знаходиться в Сонячній системі, є сукупністю світів — але не тих бездиханних пустель, як це видно в телескоп. Це погляд очима інших істот, які бачать свої світи повними життя та див, нові джерела енергії, зовсім інші досвіди, інші рівні спілкування з реальністю. Врешті-решт, Перетворення в іншу матерію, яка дозволить без страху забути себе фізично покинути межі нашої системи. Але насправді, Гоцо — насправді це не край. Кінця не існує.
Гоца змінилася на лиці.
— Ти розумієш, що говориш? — перепитала вона недовірливо. — Ти говориш про фізичні подорожі у відкритому космосі.
— Звичайно. Якщо спрямувати увагу на інші сектори пам’яті Сонця, наприклад, то вони рано чи пізно перехоплять тебе. Спершу твою увагу, самі вершки. Потім туди піде твій зір, потім слух, а потім, одного дня, і вся ти, з тельбухами і з тим, що у тельбухах. І вийде, що ти перенеслася із Землі в якусь іншу площину. Тут немає нічого дивного.
Гоца мовчала, чи то оніміла, чи то переварювала почуте.

— А ти би міг, — нарешті сказала вона, — ти би міг якось це прямо зараз продемонструвати? взяти і перенестися?
«Оп-па», — подумав я, але відповів бадьоро: — Можу спробувати. Але спершу мені треба настроїтись.
Мені ж не потрібно було переноситись у якесь віддалене місце. Досить в межах нашого широтного поясу.
Сонце зайшло, і на поле за алейкою, куди ми вийшли, запала морозна тінява, напівкремова — відображення хмар, напівкоричнева — відбиття сухого бадилля. Я залишив Гоцу стояти за бар’єром, а сам відійшов кроків на двадцять уперед. Довкола були безлюдні пустища, котрі мені до болю нагадували
(бабусині)
рідні краї у
(Хоботному)
Мідних Буках. Приховуючи розгубленість, я дивився за обрій і гарячково метикував, що маю зробити. Сухі рослини теж дивилися із зацікавленням — ну-ну, покажи, на що здатний.
Зосереджуюся. Уявляю собі місце, де я в дитинстві завжди відпочивав — місце на скелях. Воно являється мені блідим та нецікавим. Натомість у пам’ять настирливо пробує прорватися щось надзвичайно потрібне саме зараз.
Біла кімната. Біла кімната з до щ атою підлогою, голі стіни, вікна без штор та фіранок, п р осто голі вікна з помальованими білою емаллю рамами. Запах сухого цибулиння та порожного горища. Де ця біла кімната? Багато нерозгаданого, непригаданого зовсім поруч —
Побілені вапном стовбури яблуньок дивляться на мене з байдужістю. Звідки воно ? З а цими спогадами, як за стіною, закрит а вся моя сила —
І навпаки — я отут, за іподромом, закритий від цього знання…
Раптом приходить сила, приходить швидко й без попередження, відчуття, як у дитинстві, коли гойдаєшся на воротах, вперед — і спиною назад.
назад

Стою під оглушливо-синім небом. Під ногами — щось біле, не то сіль, не то сніг. Відчуваю холод. Обпікаючий холод і повільний, повзучий жах. Роззираюся довкола. Біля ніг лежить моя тінь, немов пляма жиру на рисовому папері.
Все, що я бачу — це безкрай білого піску і… калюжі чогось чорного. То тут, то там, серед інтенсивної синьо-білої пустелі помічаю круглі отвори приблизно двох-трьох метрів у діаметрі, наповнені лискучим чорним мазутом. Опускаю погляд під ноги. Зауважую, що на мені важкі армовані черевики. Тьмяна шкіра комбінезону проклепана смугами темного металу. Я підношу до очей руки — на руках важкі рукавиці, мов у сталевара. Весь я громіздкий і неповороткий.
Я стою на краєчку однієї з «ополонок». Чорна рідина в’язка, разюче контрастує з неземною синявою неба та грецькою молочністю піску. Вона нерухома.
Цілком несподівано з чорної калюжі вискакує… боже, що ж це таке вискочило? Я не встигаю зорієнтуватися, бо мушу зробити кілька неповоротких кроків назад від цієї… що ж це таке? Воно бубнявіє чорним жиром, більшає, швидко перетворюючись на людиноподібну істоту. Тепер це стара жінка з м’ясистим чорним обличчям, закутана з ніг до голови у щось блискуче, органічне, схоже на велетенську надуту кишку. Її слизька, кольору нафти кишка-хламида зникає хвостом у мазутній ополонці. Єдине деформоване око на вдавленому обличчі світиться жовтим злом.
Чую, істота щось гундосить. Тягуче і страшно. Проскакує асоціація чогось далекосхідного. Від неї віє огидою і жахом. Її обличчя блистить, у ньому присутній рух. Не задивляйся на блиск, дивися на…
Мені стає страшно.
Істота з нафти просувається до мене ривками, водить рукою. Якийсь потворний духовий інструмент висмоктує з простору повітря і заповнює сповільненим потойбічним звуком. Від подавляючої психіку тривожності — від цілковитого нерозуміння, що відбувається, мене охопює холод. Нафтолюд вивчає мене нудотно-сяючим оком. Негайно треба тікати

хоп — і я з відчуттям міцного потиличника пригинаюся. Міжлінійні переходи — завжди стрес для організму і тяжкий шок для розуму. Підводжуся, впізнаю (з деяким запізненням) пусте поле, специфічно деформоване сприйняттям після переходу. Зовсім інше, присмеркове освітлення. Тілом бігають електричні кольки, вгору-вниз. Аби припинити це відчуття затерпання, розтираю руки, обличчя. Гоца не втручається. Спостерігає там, де я її залишив.
Нарешті підходжу до неї й запитую:
— Що ти бачила?
— Нічого, — відповідає вона. — А щось було?
Я переказав їй видіння моторошного нафтолюда у чорному, але все одно — Гоца кліпала очима і дивилася на мене з дивним виразом, якого я не міг розібрати. Можливо, бажання зрозуміти? Можливо… співчуття? Та ні, про що це я.
Гоца терпляче вислухала мене. Все, що вона бачила — як я прийшов на місце, постояв трохи, розтер плечі й повернувся. Хіба…
— Ну… на секунду…
— Щез?!
— Ні, ні…
— Став прозорим?!
— Та ні ж, я не про те! Там якийсь гульбан у барі, включили голосно музику по-східному. Я здивувалася. Думала, у кафе нікого немає.
Я негайно взявся випитувати, що це був за музон, і чому його зараз не чути. Гоца знизала плечима. Ну, включили музику голосніше, касету зажувало, то вони й вимкнули майже одразу. Я поривався побігти в кафе, розпитати, що у них відбувалося з магнітофоном, але Гоці зовсім перестало тут подобатись. Вона з підозрою дивилася на захмарене небо, тепер уже з накипами сивих баранців. Поки мене не було в цьому світі, щось встигло помінятися в Гоці. Легка печаль торкнулась її губ.
— Поїхали вже додому, — попросилась вона. Відчув, як між нами зародилося щось тонке й непрозоре.
Я демонстративно розкрив обійми, чекаючи, аби вона в них упала. Піддаючись, вона притулилася до мене, я спитав, чи вона все ще мене любить, вона відповіла, що любить, звичайно любить свого маленького фантазера. «І я тебе люблю», — додав я і поцілував її у скроню, — «моя маленька Гоцо, я тебе теж дуже люблю».
І все буцімто залагодилося, начебто все повернулось на свої місця.

Ми зробили все, як я спланував: купили в супермаркеті філе мінтая, купили хліба з кунжутом, пакет молока і пачку панірувальних сухарів. Це все, що було потрібно до вечері, решта смаколиків у неї вже стояла в холодильнику.
Я поводився як найгречніший кавалер і пробував передбачити кожне її бажання — настільки хотів загладити незручність від демонстрації. Мов незачинена кватирка, зяяло в мені розчарування від фокусу, який, хоч і вдався, та для Гоци, нажаль, пройшов непомітно.
Ми перейшли до наступного пункту четвергового ритуалу — роздягання біля ванни з гарячою водою. І тут мене пройняв геніальний здогад:
— Я знаю, чому ти нічого не помітила! — вигукнув я. — Я просто повернувся назад у часі точно в той момент, із якого випав! Ну звичайно, там же ж залишалася вм’ятина! — засміявся я з полегшенням. — Тому для тебе це все було злитно. Як я раніше не подумав!..
І, заспокоєний, першим скочив у воду, ледь не окріп. Відкрив кран із холодною, трохи розвести. Гоца теж оголилася, але залазити не поспішала. Чи то мені здавалося, чи вона справді цілий вечір була трішечки задумливою? Ну ще би, таку дозу інформації переварювати! Ну, я молодець, звичайно, для першого разу дав поживи достатньо.
Гоца вперла руки в боки, випнувши животик. Смішна така, хороша.
— Слухай, малюк, — вона любила називати мене так ніжно, бо знала, що мене це зачіпає. — А тобі не спадало на думку, що ти міг просто загіпнотизувати себе? Впасти в якийсь транс і бачити видіння. З художниками, я знаю, таке буває. Навіть зі мною часом буває щось подібне. Тобі могло здатися, що ти стикнувся з нафтовою людиною, яка тобі щось говорила, а насправді чув, як у кафе зажувало плівку в магнітофоні. А решту фантазія додала сама. Ти ж бачиш — уява в тебе справді дуже бурхлива…
«Ти на що це натякаєш?», — хотів було почати я. Але побачив цілу розмову, яка мала шанс розвинутися у сварку і закінчитися тим, що серед ночі я зірвуся з ліжка, зберу речі й, ображений до глибини душі, заберуся геть. Я побачив нашу розмову як можливість, котру можна наповнити світлом свідомості, а можна й оминути.
Вирішив оминути. Гоца залізла до мене у ванну. У неї велика, довга ванна. Гоца лягла поверх мене — тепла, позитивна і, без дурнів, любляча. Я обійняв її. Нехай наразі все буде, як є.
Потім я приготував рибу. Поки вона смажилася, а Гоца сиділа на кухонному бамбетлі за лептопом, я пішов у галерею, ввімкнув світло і кілька хвилин вивчав жовто-синю картину. Про неї, пригадується, Гоца говорила як про невдалий експеримент з українським прапором. Картина зображала піщаний берег і бездонно-синє небо, але ніби побачене крізь проточну воду. Картина більше не видавалася позитивною, як раніше. Тепер звідти віяло крижаним холодом пустелі, залитої сліпучим світлом.
Може, чи не може?
Може, чи не може бути так, що Гоца теж бувала у світі бездонно-синього неба і нафтових ополонок? Бувала там і нічого не може пригадати?
Ну, потім ми їли минтая, пили чай з цукром і веселились, як діти.

Реалізувавши останній пункт свого плану — зробивши дорогій моїй Гоці приємне — я лежав на білих постирадлах, розписаних чорними ієрогліфами, у теплі та затишку. Тихо грала музика — ми запрограмували аудіосистему на «sleep» через двадцять хвилин. Слухав музику, і, як у дитинстві, уявляв собі до неї картинки. Ось гірськолижна база в швейцарських Альпах, тепла, із запахом сосни, наповнена красивими та веселими молодими людьми. Ось я між них, і Гоца ось, у мене на колінах. Грає «цик-цик» мінімал хаус, добрий і непретензійний, музика відпочинку, яку любо слухати в кінці дня, проведеного на лижах та на свіжому повітрі. Ось нам подають каву з молоком, ось вже готовий шведський стіл, а ось і самі шведи, наші приятелі, а це наші приятелі-німці, ось наші приятелі-французи, оце все канадці, фотографи та ді-джеї, теж цілий день каталися разом з нами. Атмосфера товариськості, дружби та загравань, але звичайно, ми з Гоцою одне одного ні на кого не проміняємо, і перш ніж піти у номер та зайнятися сексом, будемо гуртом сидіти у вітальні, слухати музику монреальських ді-джеїв, і я буду тримати Гоцу на колінах, нюхати Гоцину шийку й уявляти себе ще десь інде…

Чи справді варто мені муштрувати себе дисципліною, аби засвідчити алогічну інопланетну реальність, де жах і холод? Чи не можна мені жити в любові й насолоді, як оті молоді люди — я і Гоца на гірськолижному курорті в Альпах, де тепло й духмяно?
Чи справді я остаточно вирішив для себе, що цього ґатунку щастя для мене таке вже й зайве?
Ой нудно мені, ой паскудно.

Виклавши, так би мовити, ази, за кожної нагоди я повертався до теми обернення погляду. Про що я думати не хотів, так це про Гоцине повернення в Канаду. Як міг, я старався зашифруватися від цього факту, вдати, ніби мене її від’їзд ніяк не зачіпає. Наразі був час, понад місяць.
Та все ж, я мусив прийняти два важливих рішення, щоб рухатися далі.
Перше — Гоцу не відпускати, це вже забито. Поки буду живий, буду вчити її тому, що знаю, аж нарешті вона сама почне насичуватися знанням прямо із Ніздвідки.
Друге — я зібрався провернути певний маневр, який саме — наразі не скажу, щоб не розсіяти волю. Цей фінт покликаний викрасти Гоцу з поля зору усіх цих так званих «друзів», котрі обплутали її своєю липкою увагою, яку потім доведеться нігтями, з кров’ю віддирати від шкіри довгими безсонними ночами.
(коли ми вже будемо разом, разом)

— Це єдина річ, якою варто займатися, — пояснював я Гоці, не засвітивши поки що всіх карт. — Відкривати для себе Світ таким, яким він є, у всьому різноманітті досвідів. Не ховатися в маленькому закутку, — я обвів рукою приміщення кафе, де ми сиділи, хоч мав на увазі набагато більше, — не ховатися у закутку, а вийти на відкриті простори. Інші світи. Великі, недосліджені. Нові закономірності. Інші, ніж земні, принципи взаємодії. Для творчої людини кращого, ніж відкривати нове, годі й придумати!
Мені самому забивало дух, коли я уявляв, наскільки далеко можна зайти цим шляхом. Це ж, за логікою речей, одного дня навіть не захочеться повертатися… Нескінченна таємниця, перед якою все, що я знав і передбачав — нікчемний мізер.
О сила! Які обрії, які дистанції до подолання!

10.

Гоца, натомість, реагувала не так ентузіастично. Радше тримала свою думку при собі — ці дівчата завжди сприймають нове з недовірою. Зате потім — ого-го, тільки тримай, щоб не втекла.
На доступних прикладах я демонстрував їй ірраціональний аспект світу. Головним я вважав донести їй думку, що видима причина і видимий наслідок — це дві незалежні події, скріплені нашою волею. Ми часто сиділи у кафе і спостерігали за людьми, а я при цьому давав Гоці коментарі з позицій волі.
— О, супер! — вигукнув я одного разу, коли офіціантка Юля ледь не полетіла шкереберть зі сходів. Я підбіг до неї і спитав, чи вона не травмувалася.
З переможним виразом повернувся до Гоци, що сиділа за столиком біля вікна.
— Тільки що стався гарний приклад. Логічно припустити, що офіціантка просто перечепилася за п’ятку, і тому втратила рівновагу, чи не так?
Гоца погодилася, що так, все вельми просто і логічно.
— Це, — продовжую, — з погляду предметного матеріалізму, могло трапитися з кожним і будь-де. А з погляду часового матеріалізму стає очевидно: Юля вже третій день підряд кладе у чашку з кавою по три ложки цукру, замість одної, як це робила завжди. Між іншим, класти три ложки цукру вона почала після того, як посварилася з товаришем. Кожен, хто відчуває брак соціальної енергії любові, їсть багато солодкого.
Далі я доступно розжував Гоці, що додатковий цукор у метаболізмі системи створив певий тиск на сукупнісь пам’яті, яку ми називаємо «Юлею», причому вплив був такий, що вивів систему з рівноваги. Щоб компенсувати тиск з одного боку, система прогнулася в інший, що в результаті, у формі речових об’єктів виглядало як ситуація нерівноваги на сходах. А поскільки Юля була невиспана, тобто, процеси були позбавлені достатнього палива свідомості, вона ледь не розбила собі носа. Якби було більше уваги, цього не сталося б.
— Хіба не простіше сказати, що Юля спіткнулась, бо не виспалась?
— Ні, це невірно. Юля постала перед ймовірністю спотикання, тому що клала забагато цукру до кави. Тобто, вона запровадила фактор нестабільності, і в конкретний момент система процесів «Юля» опинилася пере вибором — спотикатися чи не спотикатися. Недосипання забрало енергію, яка необхідна для того, щоб вибрати варіант «не спотикання». Інші фактори зумовили конкретний час і місце можливої нестабільності.
— А якщо сказати коротко: якби була уважна — не спіткнулася б?
— Хм, а я про що говорю? Але цю уважність ще треба вибороти. Вона ж уся розкладена по процесах! От тобі й перше завдання додому: з’ясуй, на що ти витрачаєш час впродовж дня. Встанови, що тобі потрібно, а що не потрібно, і позбудься зайвого. Економ час — він і є мастилом, яке обертає світ.
— До речі, — додав я. — Ти ж не думаєш, що Юля посварилася просто так, без причини?

11.

В такому ж дусі можна було вести повчальні бесіди ще довго й безболісно. Я розумів слабку сторону моїх відвертостей — вони Гоцу ні до чого не зобов’язували. І то було зле. Тому що я хотів її негайної участі, активної позиції.
«Поступово. Не все нараз», — вмовляв я сам себе.
Та тільки біда — наш спільний час підходив до кінця, а Гоца ще в реальну роботу ні ногою. Тільки слухала, розвісивши вуха (вибач мені, дорогенька, що так кажу). Це була моя провина, сам поставив свою агітдіяльність у непродуктивне русло.
Не бажаючи того, я почав піддаватися паніці. Це змушувало гарячково шукати більш радикальних способів ініціації.
Для того, щоб телепортнутися в інший світ — ну хоча б у світ червоного — необхідно й достатньо накопичити вольовий заряд, еквівалентний сорока-сорока п’яти рокам інтенсивного усамітнення у безлюдній місцевості за умови чітко сформульованої цілі та пристрасного прагнення до успіху. Цей спосіб повільний і нічого не ґарантує.
(З іншого боку, людина, яка підписується на сумнівний експеримент завдовжки в сорок років, мабуть, не з тих, хто шукає ґарантій, еге ж?)
Ключовий момент наступний — аби вся наявна в людини увага на мить зосередилася в єдиній точці часу-простору. Такий стан можна означити як повноту волі. Коли повнота волі досягнута, доступні всі чудеса, про які я розповідав Гоці. Скажімо, у стані тотальної зібраності варто лише подумати про ту ж таки Африку, і ти опинишся у помисленому місці фізично. Можна помислити й не про Африку. А про світ писанок, припустимо. Теж нівроку проковбасить. Спробуйте. Не виходить?
Значить, ви щойно відчули, як волі інших людей тримають вас. Щоби виплутатися з цієї сітки-плутанки, якраз і потрібна левова частка вказаного терміну.
Десятиліття минають за десятиліттями… Ви нікому не потрібні у своїй пустелі. Про вас забувають, від вас давно нічого не чекають, нічого не вимагають, нічого не сподіваються. Тому нікому не буде образливо, якщо ви одного дня телепортнетеся до чорта на роги.
Та не кожен може собі дозволити сорок літ у пустелі. От ми з Гоцою не можемо.
Є різні шляхи — довгі, коротші, зовсім короткі. Всі вони всіяні тілами тих, хто поспішав. Чим пряміший шлях, тим важчий. Найкоротший шлях нагадує відвисну скелю без найменшої зачіпки.

Є ситуації, які виривають нас із павутиння повсякденності силоміць. Наприклад, реальна загроза життю. Такі стуації міняють хід часу й утворюють лаз, у буквальному розумінні. Цей лаз дає шанс вийти за межі причин-наслідків, на якийсь час опинитися над ними. При відповідному налаштуванні воля, яка вивільняється в результаті схожої події, подіє ніби катапульта. Ми з Гоцою зімітуємо нашу сметь, і це додасть нам такого прискорення, що ми негайно перенесемося в сусідній світ.
Оце дійсно діло — це буде непоганий трюк. І зразу все для Гоци стане на свої місця.

12.

Бажання тіла іншого: поглинути його, розчинитися в ньому, проникнути в його товщу. Насититися ним. Зробити частиною себе. Навіть дивуюся — невже в цій енергії пристрасті, яка рухала мною, стільки сили? Такі ресурси та з мирними цілями!
Ставки зроблено. Часу лишалося менше й менше. Хоч би все вдалося.

Аж тут почалося щось дивне. Якось у четвер вона не прийшла. І у п’ятницю не прийшла. Сам я спеціально не давався чути, бо знав, що інколи дівчатам потрібно відчути вільний простір
Прийшла аж у суботу. Ми провели з нею години три у кафе, балакали, мовби нічого не сталося. Мимохідь у мене вихопилося щось про те, ніби людина не повинна обмежуватися полігонами людської пам’яті. Я розповів їй, що всі можливі досвіди, доступні людській свідомості, обмежені контуром людського потенціалу, за межами якого починається потенціал нелюдського рівня. І що достойна мета людини — вийти за рамки цього обмеження.
Слова подіяли магічно, але невлад. Гоца заметушилася і сказала, що повинна їхати сьогодні вночі у Київ. Я збагнув, що важливі процеси проходять повз мене боком, і я чогось не допираю. З дивною зажурою (Гоца відрадила мене від думки провести її на потяг), я сидів допізна у кафе і грав із Данилом, сином Косми, у шахи.
Холєра, коли я починаю себе відволікати чимось на кшталт шахів, значить, речі йдуть не за планом.

13.

Все ніби й було в порядку, але, з іншого боку, посудіть самі.
Гоца повернулася з Києва у компанії старшого фотографа, який загорівся бажанням зробити з нею кілька фотосесій на тлі міста. Всю свою чарівність вона випромінювала на цього патлатого чоловіка, й мені залишалися самі крихти. Вона привела свого фотографа прямо у кафе, коли я був менш за все готовий відреагувати адекватно. Вони сиділи за нашим із Гоцою (за нашим з Гоцою!) столиком, і я обслуговував їх — приносив то пиво, то сандвічі, то ще пару еспресо «лавацца».
Коли чоловік вийшов у туалет, я підсів до неї, вимагаючи пояснень. Вона зробила великі очі й заволала до моєї совісті, мовляв, отямся, хлопче, чоловік одружений, має двох дітей, не личить тобі, молодому парубійкові, ревнувати. Ми поцілувалися, й це трохи зняло напругу.
Але коли я вчергове піднявся на балкон, то їх уже не стало, тільки під попільничкою лежало пару банкнот. Це вже було образливо. Ввечері я пішов до Гоци в помешкання, але воно було порожнє. З’явилася думка чекати під порогом, поки вона прийде. Однак я не хотів принижувати ні себе, ні її — наші стосунки базувалися на «вільному виборі».

Кілька ночей спав погано.
Мучився безсонням та нав’язливим маренням. Все снилося, як ми з Гоцою влаштовуємо западню з вибухом, і поки всі нас оплакують, ми покидаємо цей вавилон. Врешті, закінчувалося тим, що серед ночі прокидався, згадував гоцину реакцію. Тоді сідав на ліжку й викликав із темряви нашу символічну смерть.
Від недосипання став спотикатися. Чи може, це було від того, що почав класти зайву ложку цукру в чай.

14.

Нарешті. Нарешті якогось ранку вона таки з’явилася, цілий тиждень, більше — півтора тижні ми жили мов у сепарації, з її києвами та фотографами. Гоца прилетіла у кафе, наче літо, ніби найменшенька онука бога Ра. Ми міцно обійнялись, і я зрозумів, що хмари минули.
О цій порі відвідувачів не було. Ми піднялися на наше місце над виходом і, може, з годину балакали на одному подиху — ні про що, зате з позитивом.
Але я не дав собі забутися. Поки вона їздила по києвах, я тут дещо надумав. Далі вже затягувати не було куди. Потрібно викласти їй план дій, і удвох розробити ситуацію. Ну, ви зрозуміли — ситуацію вдаваної смерті.
Я підкинув це мимохідь, коли в розмові надибалась красива пауза для зміни ритму. Спитав ненав’язливо, обережненько так, ніби й не маючи на увазі нічого конкретного. Залишаючи широкий шлях для перетворення всього у жарт.
— А ти б наважилася повністю відкинути все своє минуле житя?
— Ти про що? — не зрозуміла вона. — Знову про «старе і нове»?
— Ні. Взагалі, повністю відкинути своє старе «я». Докорінно змінити спосіб життя. Змінити імідж, змінити знайомства, змінити коло спілкування? Можливо, змінити ім’я, біографію? Чи достатньо ти артистична і експериментальна?
Вона придивилася до мене уважніше. Художники — вони ж візуали, і слухають вони очима. Ми сиділи на другому поверсі кафе, була одинадцята ранку, і відвідувачів не очікувалось. З динаміків лунала 5’nizza: «Я не той, хто тобі потрібен, я не той, хто потрібен насправді», і зміст цих слів нагнав на мене забобонний ляк. Попросив продавця на книжках ввімкнути щось бадьоріше. Він поставив диск із серії «Романтік коллекшн»: Френк Синатра, Луї Армстронґ, Поль Моріат, The Platters, Ніно Рота і Лондонський симфонічний оркестр, що виконує «Yesturday» — ось нова музична політика закладу, переорієнтація на тих, кому за тридцять. Почався період занепаду, кафе потребувало відвідувачів заможніших, ніж підлітки-студенти.
Кафе безлюдне і щойно перевітрене, тому холодне. Чи то я тремтів од хвилювання?
— Наприклад, — продовжив я, стримуючи нерівне дихання, — почати все з нової сторінки. Геть усе, ціле життя від початку. Не на словах, а по-справжньому. Наважилася б?
Здається, її очі теж розширилися від викиду адреналіну — ніби Гоца вловила той самий обрій майбутнього, за який тримався я.
— А що — думаєш, ні? Думаєш, кишка тонка? — спитала вона (сподіваюся) з викликом.
— Поки що не знаю. Але от так задумався: тонка, не тонка? Спонтанна провокація.
Вона засміялася.
— Принеси нам перцівки.
— Об одинадцятій? — перепитав недовірливо, але за якийсь час повернувся зі стопариками. Охоронець приховав посмішку. Добре, що Люся не бачить.

15.

Ми випили. Признаюся чесно, більшість алкоголю у своєму житті я випив із Гоцою. Горілку, наприклад, я пробував утретє. Ми перехилили різко й одночасно, ніби два заковтувачі шпаг.
Закурили. З’явилося відчуття, що Гоца забажала випити ранкової пори не через мою провокацію, а суть із власних, потаємних побуджень. Не зовсім адекватні рухи очей.
Побачивши, що тема може закритися на цій абсурдній грі у скво і мачо, я розповів анекдот:
— Вистрибнув чоловік із десятого поверху. Пролітає між сьомим і п’ятим і каже: «Поки що все йде нормально».
Гоца всміхнулася. Що ж, наразі все нормально.
— Знаєш, — кажу їй. — Ми багато говорили з тобою про спонтанність. Справжня спонтанність — вона завжди міняє життя, погоджуєшся?
Вона кивнула й затягнулася так, що аж зашкварчала папіроска.
— Знаєш, — відповідає вона в тон. — Я не знаю, що ти собі задумав, але я вже давно хотіла зробити щось божевільне.
Ми нахилилися і поцілувалися, аж до прикушування губ.
— Ти провокатор. Я тобі це казала?
Я кивнув, не повіривши. Чому я не вірю їй?
— А як ти це собі уявляєш на ділі? — спитала вона. — Щоби взяти і змінити все?
Не знаю причин, та мною трусило, як у день нашого знайомства. Гоца з острахом глянула, як мене ковбасить, і (це вже глюк) наче відсахнулася. На секунду (теж глюк) я побачив на її обличчі мимолітню (глюк! глюк!) огиду. Вже в цю мить я усвідомив, що зісковзую по безнадійно похилій площині, але сил зупинитися не було.
— Хочеш знати? Гаразд. Ми зімітуємо нашу смерть. Нещасний випадок, в якому буцімто ми гинемо. Я вже все обдумав, ми можемо зробити це навіть тут, у кафе. Пам’ятаєш, ти хотіла зробити в кафе перформанс? Ми можемо під виглядом якоїсь таємничої вистави змусити всіх на пару годин вийти з приміщення. Коли нікого не буде в кафе, ми його підірвемо. А самі в момент вибуху сховаємсь у підвалі. Будинок старий, він обвалиться. Всі вирішать, що наші тіла просто порвало на шматки. Будуть думати, що це нещасний випадок. Спільна воля людей вважати нас мертвими додасть нам такого прискорення, що нам вистарчить сил перенестися у сусідній пояс світів. А звідти — повернемося на Землю, куди схочеш. Я зможу вибрати довільну точку для телепортації. Зможемо хоч просто в Канаду. Поселимося подалі від людей. Візьмемо собі нові імена, вигадаємо біографії. Ти будеш працювати над пам’яттю, сама навчишся творити чудеса. А далі, в один прекрасний день ми звільнимось від земного притягання і підемо у нескінченність… без повернення… Сонце моє, ти вже так близько до прориву! За короткий час ти пройшла великий шлях, я захоплююся тобою. Я бачу, як твої очі з дня на день світяться дедалі сильніше. Я думаю, це від того, що ти спілкуєшся зі мною. Ти прозріваєш, я це бачу!
Гоца мовчала.
— Ти справді… так вважаєш? — спитала вона здавлено.
— Авжеж! Просто нам потрібний поштовх, потужний емоційний стрес, котрий зробить нас легшими, м’якшими. Тому я пропоную такий радикальний підхід. Це стиль кунґ-фу: три удари — і ти вже ступаєш на нову землю. Ти змінишся моментально, обіцяю тобі. Два дні — і ти будеш бачити, як світяться очі. Пару тижнів — і ти почнеш відчувати, як галузиться час прямо у тебе з-під нігтів. Ти відчуєш місце, яким ти приклеєна до вічності. — Я поплескав себе по потилиці, показуючи, де саме.
Вона вбирала поглядом кожен мій жест. Під такою щільною увагою я почувався просто голим.
— Гоцо, серденько, я говорю все це на повному серйозі. Я відповідаю зараз перед кожним сказаним словом, — я показав їй чесну долоню. — Досить буде одного місяця, щоб ти на власному тілі відчула, НАСКІЛЬКИ ГЛИБОКОЮ Є ДІЙСНІСТЬ. А стосовно смерті… то хіба не чудовий перформенс для істинного художника? Це навіть більше, ніж мистецтво. Це — Жест життя, спонтанний і звільнюючий! Жест не для людей, а для світу. Хіба не це ти мала на увазі, коли хотіла зникнути від всіх? Зустріти щось нове?
— Це, — насилу сковтнула вона і заклала пасмо за вухо.
Яке виразне обличчя. Які свіжі губки. Як я хотів її. Я згоряв від цього мозолистого вогню. Не втримався і взяв Гоцу за руку, але Гоца висмикнула її й сама відсунулась. Автоматично, не контролюючи.
Вона злякалася.

Я зрозумів, що запоров місію. Вона злякалася, я це відчув.
Щоби приховати цю шокуючу незручність, Гоца запалила сиґарету. З цигаркою в руці з нею відбулася метаморфоза. Вона стала зібраною, поспішаючою.
— Я прийду до тебе через чотири дні. Я підготую ґрунт для того, про шо ти говориш. Накидаю план, — сказала вона, дивлячись мені просто в перенісся. Її голос ледь чутно тремтів. Довкола очей завихрювався зеленкувато-золотавий димок.
— Я мушу зараз бігти. Все, цьом, — вона стала з-за столу, поспішно, перекинувши порожні келишки, розсипаючи недопалки з попільнички. Я стиснув її руку — надто сильно, вхопився за неї в німому відчаї… і на цей раз вона відповіла взаємністю. У короткий потиск вона вклала все тепло, що могла подарувати. Той потиск був прощанням… Болюче, безслівне розлучання з помираючим — вона співчувала мені. Але нічим допомогти зі своєї відстані не могла.

Ми враз опинилися дуже далеко одне від одного, і доторк тільки підтвердив це. Наші руки роз’єдналися, і, сам не знаю звідки, на мене налетів цілий шквал емоцій.

Я відчув: гру закінчено. Все пропало. Все пропало.

Гоца посміхнулася — погладила мене по щоці — й ніжно поцілувала на прощання. І я поцілував Гоцу… і ще раз поцілував би, але їй пора бігти. Вимучую посмішку. Не дивлюся вслід, тому що на очі набігла сльоза.
Ну от, я так мріяв поплакати.

16.

Плейлист на медіаплеєрі комп’ютера перейшов від Армстронґа «Let my people go» до Поля Моріата, «El Condor Pasa». Перші ж акорди викликали в мені гримасу болю.
El Condor Pasa. Політ кондора. Я відвернувся на табуреті до стіни і тихо заплакав. Але всі мої сльози віднині — тільки дощова вода.
Політ кондора. Рясні дощі полощуть зелені пагорби. Велике, сіре, відкрите небо
Щось у мені не витримує, і я давлюся сльозами — і я молюся
дайте, дайте мені неба похмурого
дайте музики серед запахів, щоб летіти між пасем дощу
наче кондор
наче звуки флояри
дайте Духа мені, Духа дайте, хай не покине мене
ані вдень,
ні вночі,
дайте сухожилля на ремні
щоби не порвало грудей від розпуки
дайте стійкості знести цей болючий політ до останньої ноти
прошу —
стійкості до останньої ноти
що звучатиме десь далеко в холодному небі
звідки ллються дощі

котрі йдуть

не для нас

Мимохідь ми зробилися ляльками у грі чогось більшого за нас — у такій грі, де малювалися зовсім інші горизонти, аніж ми планували побачити. Горизонти до млості тривожні. Бо реальні, а не надумані.
Коли збираєшся зробити зі своїм життям щось настільки масштабне, та ще й отак зопалу, то звертаєш на себе увагу сил, у котрих ти пробуєш відібрати роботу, — а вони, щоб ти знав, за свою роботу відповідальні.

Гоца не приходила. Почав хвилюватися, чи не сталося чогось. Мобільний вона радо вимикала й раніше, все боялася поганих дзвінків. Тричі я заглядав до неї в ательє, але ніхто не відкривав. Мені здалося, за дверима все-таки хтось був.

Минули чотири дні, тяжкі, неначе рвані рани. П’ятого дня, в понеділок, кухар Михась послав мене у справі сирників до приватного підприємця Зайця В.П. в район вул.Гуцульської. Коли я долав завалений снігом Ринок, мені привиділося, як у браму біля кнайпи «Синя пляшка» прошмигнула знайома постать. Видалося, ніби Гоца навіть устигла мене помітити.
Я кинувся до брами, але там нікого не було.
Пройшовся по дворику до самої кав’ярні, зазирнув досередини — немає. Таки привиділося. Хіба…
Зазирнув у сусідні з кнайпою двері. Гоца присіла за сходами, зіщулена, втиснувшись у стіну. Ховаючись від мене.
Німа сцена.
— Я тебе знайшов.
Вона почала плакати. Нічого не розуміючи, я спробував обняти — вона відштовхнула. Знову спробував, але на цей раз вона мене просто копнула прямо в живіт, і я зігнувся навпіл. Гоца побігла до сходів. Я кинувся слідом.
Наше переслідування тривало аж під саме горище. Гоца метнулася до дверей, та вони були зачинені, точно як тоді — у ніч першого знайомства з будинками.
Я знову спробував піднятися до неї, і отримав удар нігтями по щоці. З другої спроби впіймав її. Не контролюючи себе, заламав руку за спину. Гоца спіткнулася й мало не впала зі сходинки, повисши на заламаній руці. Я побачив на її обличчі гримасу болю і негайно звільнив. Вона знову кинулася на мене — звірина, а не дівчина — і я знову згромадив її. Притиснув міцніше до себе, обкрутивши її власними ж руками, як мотузками. Важко дихає.
— Ну трахни, трахни мене нарешті! — простогнала вона.
Зідрав з неї слакси разом із трусами. Розстібнув матню і, нагнувши її, ввійшов ззаду різко і сильно. Гоца скрикнула від болю і подалася назустріч. Із шумом злетіли голуби, що спостерігали на балконі. Вона була гаряча і суха, і ці три рухи, котрі ми зробили назустріч, були такими ж болісними, як цвяхи в ранах Христових. Я зійшов на неї росою мученика і відчув, як уся моя сила, завдяки якій оберталося колесо ситуації, виллялася на її труси.

Ми похапцем одягнулися — Гоца кинула обкінчані майточки до косметички. Збігли на поверх нижче, роззираючись, чи ніхто нічого не помітив. Впали на дерев’яні сходини. Вона важко дихала, кривилась від болю. Про мене годі й говорити, кров била у скроні кувадлом. Гоца витягнула пачку синіх «Вінстон» і пригостила мене.
Ми закурили. Наші тіла пашіли жаром.
— Я так не можу, — сказала вона, повісивши голову. — Ти чудова людина, П’яточкін, але ти ненормальний. Я не можу з тобою так, як хочеш ти.
— Чому?!
— Ти просто хворий. Подумай тверезо, чим у тебе напхана голова. Подумай, і тобі самому стане страшно.
Я буквально онімів. В останню чергу сподівався на таку зраду.
— Ти мені не вірила?! Про пам’ять, про телепортацію?
— Яка телепортація, чоловіче? Які «люди з очима»? Ще сидить, показує — «у того світяться, а у того не світяться. А у того тільки трошки». Я… я просто була шокована. Офіціантка спіткнулася, тому що забула випрати труси.
— Тому що кладе забагато цукру, не перекривляй. А від недовіри, між іншим, у людей розвивається діабет, а від ненависті рак. А у ревнивих на обличчі прищі! А якщо ламати гілки на деревах, то буде алергія! А якщо їсти багато солодкого, то вимивається кальцій, а якщо з коньяком, то буде молочниця! У тебе вже скінчилася молочниця?
— У мене від таблеток, а не від коньяку. Про таке не говорять.
— Про глибину теж не говорять. А я, дурень, думав, ти повіриш. Все правильно — не можна нікому розповідати. Треба, щоб людина сама переконалася…
«Збоку, — якось відсторонено подумав я, — може навіть здатися, наче хлопець заговорюється, і взагалі — погано розбирається, де вигадки, а де дійсність».
— Ти знаєш, — сказав я спересердя, — я, може, краще за будь-кого розбираюся, де вигадки, а де дійсність!
— Я думала, ти жартуєш… Думала, ти просто такий фантазер або ж це така гра. А ти, виявляється, справді чокнутий… Але ж нічого, я стерпіла б, тільки би ти не робив дурниць. — Вона гірко зітхнула. — А тебе потягнуло кафе підривати. Боже, я, коли це почула, я так злякалася за тебе…
Замовкає. Втягує носом сльози. Витирає обережно вію. Продовжує:
— Якби ти знав, як мені зараз погано! Я не сплю через тебе. Мені жити не хочеться, а ти навіть не розумієш цього… Божечку, чому мені так важко з тобою? Якби ти не почав говорити про ці речі, ми стали б чудовою парою. Нам було так весело! У нас так усе чудово складалося! Ми так пасували одне одному, хіба ти не помічав цього?
Знову пауза. Заплющені очі. Розплющує тремтячі повіки й продовжує:
— Знаєш, для чого я їздила до Києва? Я хотіла тобі зробити запрошення в Канаду! Я думала, ми весною поїдемо до мене… А ти все зіпсував. Навіщо, Петруха? Навіщо ти почав говорити про цю пам’ять? Ти просто хотів здатися крутішим, правда? Ти хотів, щоб я тебе слухала з відкритим ротом і просила ще?
— Ні, неправда! — я відмовлявся вірити своїм вухам. — Неправда! Неправда! Я розказав тобі це, бо це — частина мого життя! І якщо ми живемо разом, я повинен був розкрити тобі цю таємницю. Якби ти повіриламені… ти ж бачила… Ет, нічого ти не бачила. Хіба пам’ять бачила.
Вона скуйовдила мені волосся.
— Пам’ять — це тільки пам’ять, малюк.
«Не називай мене «малюком»!», — гаркнув я подумки. Та хіба Гоца винувата, якщо це справді так? Я той, хто є, а не той, ким би хотів бути, чи той, ким видаюся. І тут махати руками недоречно. Гоца уявляла себе моєю старшою сестрою, яка вже набачилася світу і стояла міцно на ногах. А я для неї безпорадний малюк, все ще там, унизу — бігаю за примарами. Для неї це useless. Мені ж здавалося, що все якраз навпаки. Це вона там, унизу. Вона бігає за примарами. А я, Я! — знаю про життя все, і навіть більше. Я знаю про глибину.
— Однієї пам’яті замало, щоби я могла повірити.
Пауза.
Ледь чутно шепоче:
— Обійми мене. Мені так важко.
Ми обійнялися, наче сироти.

За якийсь час вона майже беззвучно спитала:
— Але ми можемо бути разом, хіба ні?
— Без пам’яті — ні.
— Тоді зроби так, щоби я про все забула.

Ми ще трохи посиділи мовчки, тримаючись за руки. Вона підбирала слова, щоби не образити мене, й це бісило більше, ніж прямий удар.
— Сонечко, — м’яко мовила вона. — Хіба тобі так важливо постійно думати про ті очі? Про пам’ять? Є багато земних речей, з якими можна бути просто щасливим. Ти непогано відчуваєш живопис. Ти би міг сам спробувати щось намалювати…
— Малювати?! Знущайся, знущайся! Але — не говори — зі мною — як — із — хворим! — Я бив кулаком по коліну, Гоца здригалася. Дивлячись перед собою, я відчеканив:
— Ти — повинна — повірити — що — існує — Дещо — Більше. Це найважливіше. Ти повинна повірити, що я знаю! Довірся, просто довірся й повір, що ти так само можеш досягнути цього. Кожен сам може переконатися в тому, що Буття Таємниче. Ти мусиш повірити, що кожне слово, яке я тобі сказав — правда!
— Але ж це вигадки, — прошепотіла вона. — Цього не існує…
— НЕ ВИГАДКИ, СКІЛЬКИ РАЗ ПОВТОРЮВАТИ! Я НЕ БРЕШУ, ТИ ЧУЄШ, Я ДО ТЕБЕ ГОВОРЮ, А ТИ МЕНЕ НЕ СЛУХАЄШ, ТИ, КОЗА ДУРНА! ТИ ПОВИННА МЕНІ ПОВІРИТИ!
Не стримався і зірвався. НЕ СТРИМАВСЯ.
Як миттю стало сутужно! Який ґротескний, важкий маскарад я затіяв, о горе.
Якби ж то ми могли в цю мить перестати кривлятися, вдавати із себе всезнаючих. Якби могли в цю мить відійти від завчених ролей. Подивилися би на себе збоку, оцінили безглуздість претензій. Як я хотів, щоб ми знайшли компроміс.
Якби я міг, то знову заплакав би — на жінок це діє безвідмовно.

Я почав пояснювати, що зовсім не хотів обізвати її, вибач, вибач, просив я. Будь ласка, не сердися, котику, давай забудемо.
Та, здається, це тільки затягувало невидимі удавки. Гоца Драла відчула, що мусить розірвати їх першою.
— Ти розумієш? — ламким напівшепотом спитала вона востаннє. — Мені через тебе жити не хочеться. А ти далі своєї. Навіть не бачиш, що я жива, біля тебе, поруч, і що ти мені також потрібний тут і зараз.
Вона поцілувала мене у скроню — війнуло легким ароматом тютюну і черешні — й підвелася. Зовсім спокійна. Не те, що я.
— Я піду, — прошепотіла вона, залишаючись на місці.
Я змовчав. В очі щипало. Вона ковтнула повітря, аби щось додати, однак передумала, і з гупотом збігла по сходах. Тра-та-ра-та-та-та-та-там — другий поверх. Тра-та-ра-та-та-та-та-там — перший поверх. Зацокали обцаси по бруківці — Гоца, не зупиняючись, вийшла на вулицю.
От і все.

Вже наступної хвилі я почув скрегіт, дзеленьчання битого скла, шум і гам, — і гучний крик, і знову брязкіт розтрощеного бампера і зойки перехожих. Я прожогом кинувся наниз, ледь не заоравши носом, пригальмував долонями. Вискочив на вулицю.
В очах почорніло, куля млості накотила на сонячне сплетіння. В очах почорніло. Куля з шипінням відкотилася, і світ знову розвиднівся.
Ноги підкосилися, я грузько осів на землю. Очі не хотіли бачити, і знову все обсипалось у важку, убиваючу темряву.

Раз-два, трас-трас по писку.

ЗАБУТИ. ЦЕЙ УРИВОК ЗАБУВАЄМО
Розпрощавшись із Гоцою, я прийшов у кафе, і до мене зразу ж підбігла Віка, наша нова офіціантка. Сказала, що мене шукав якийсь чоловік. Я сів біля шинквасу пообідати. За кілька хвилин у кафе зі сторони книгарні ввійшов кремезний дядько у теплій військовій куртці. Це був мій брат Василь. Він змінився. Подорослішав. Запустив вуса, як тато.
Василь приїхав забрати мене. Неля, наша твистед систер, у суботу одружується. Я радий бачити брата, а ще радіший отримати можливість на кілька днів змінити обстановку.
Дорога до Мідних Буків. Все в тумані.
Брат заснув, сперши голову на запотіле вікно. Я теж побував заснути, але почувався, як поранений звір

Раз-два, трас-трас по писку.
Мені допоміг підвестися якийсь вірменин у дорогому пальті. Лежу біля брами у «Синю фляжку». Я ж мав цей уривок забути! Знову накочується страшне потемніння, мало не падаю з асфальту. Мороз по шкурі. Я вмираю.
— Ара, ті как? — питає він мене. Такий смішний вірменин, у кепочці, як з анекдоту. Кутиком рота жує недопалок.
— Батя, дай затягнусь, — просипів я.
— Курі, дараґой, — посміхається він. Такий смішний вірменин, з нікелевою фіксою в роті. Допомагає мені піднятися на ноги. — Бєда слючілась. Дєвушка под трамвай бросілась. Ти туда не хаді, крові мноґа. А-я-яй! Не сматрі, Богам прашю, дараґой! Куда ти!
Знову все осипається. Все в тумані.

Я буду пам’ятати, чого б це не коштувало мені.
Буду пам’ятати.

10.

Вірменин відвів мене до себе додому. Все в тумані. Як я опинився у цьому незнайомому місті? Не пам’ятаю.
Квартира видалась мені віддалено знайомою — принаймні, я з першого разу знайшов вимикач у туалет. У вітальні я віднайшов свій рюкзак. Це нагадувало заплутаний сон. Звідки тут взятися мому рюкзакові? Впізнаю свої штани, отже, це мої речі.
Все в тумані. Оглушення.
Вірменина звали Акоп, і я не розумію, чому він мене привів до себе. Він запитував, як мене звати. Я відповів, що Цпрмцгр, але не мав жодних підстав довіряти собі. Він запитував, де я живу, я не пам’ятав. Він запитував, чим я займаюсь, я не пам’ятав. Не міг навіть двічі повторити свого імені, все забувалося, все осипалося в туман. Все в тумані. ХТО Я? Пам’ять відшаровувалась, як листове тісто. Я не знав, де я і звідки, був тільки вдячний цьому незнайомцю, що він такий доброзичливий.
Акоп спробував привести мене до тями коньяком, але я негайно вивернув випите в умивальник. Кишки зав’язалися у вузол.
В довбешці нарізка пам’яті

нарізкапам’яті
село, я живу в селі. Займаюся господарством, сапаю город. Звечора маю піти до Шелепилихи, позичити свічку — в хаті знову проблеми з електрикою. У мене є бабця, я за нею доглядаю. Бабця просила купити завтра в місті газету. Я читаю газету вголос, бо для бабці газетний кегль задрібний

нарізкапам’яті
я ходжу на дискотеку в сільському клубі. Напевне, я наймолодший пацан, котрому тут дають дєвки. Мені це подобається, навіть незважаючи на те, що всі вони старші. Я з ними на рівних. Тільки батя щоби не довідався, а так усе фігня.
І ще в мене якісь дивні прищики з’явилися, щойно ходив за клуб сцяти, пробував роздивитися, але мало світла. Блін, свербить якось незвично. Це, певне, бабу хочеться. Дорослішаю, все таки

нарізкапам’яті
вже курва сорок, а я бля все пашу кіномеханіком. Нє бля, це я щойно сюди влаштувався, а з попередньої, сукаблядь гади, виперли. Вже курва сорок, як швидко час летить, щойно був блядь пацаном, бігав за клуб дівок їбати нахуй блядь, а тут он куди бля все зайшло. Ремінь нахуй старий такий ношу, і викинути курва шкода, і розлазиться вже. Треба нігті нарешті обрізати, а то як у бомжа нахуй. Шось я взагалі, бачу, нахуй блядь опустився за цей місяць — голова жирна, морда блядь розпухла, треба блядь завтра встати в шостій ранку, піти на стадіон побігати

нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті нарізкапам’яті
все крутиться, мене нудить, все крутиться, якби можна було виригати, просратися, і все би минуло, а воно крутиться і крутиться, неможливо зупинитися, гади, бля, як нудить, фашисти блядь замучили як нудить
ні хто я ні де я
хоч би це пройшло ця нудота я просто стікаю через величезну діру якою мене нудить якою мені так погано аж стерпаються аж злипаються скроні
де я

стоп-кадр
— Ти не зможеш повести її за собою, — каже Гагарін. Голос у нього сухий і грубий.
— Я тебе згадав! — радісно кричу йому. — Юра, я тебе пам’ятаю!
Гагарін ніяк не реагує, тільки дивиться своїми темними, як сон, очима. На осінньому повітрі з рота йде пара. Глупа ніч. Тільки світло з провулку.
— Юра, я пам’ятаю тебе! Ми з тобою в барі працюємо, правда ж?
— Заспокій розум і слухай. Однаково зараз усе забудеш. Просто слухай. Це стосується тебе і твоєї подружки.
— Кажи, я слухаю.
— У тебе немає сил на двох. Щоби вести за собою, треба мати силу пояснити, заради чого. Заохотити, захопити. У тебе вистачить сили тільки на насильство.
— Чому? — питаюсь, внутрішньо бунтуючи. — А може, якраз? А може, вистачить?
— Ти не з людиною будеш боротися, а зі стихією. Все повинно статися само, або не повинно ставатися взагалі. Ти не зможеш її вести за собою, — шепоче він. — У тебе немає сили на двох. Розумієш, братуха? Брат! — шепоче він, — Брателло, запам’ятовуй це, браток! Я знаю, ти захочеш забути, бразер, ти чуєш? Ми брати, як уорнер бразерз, брати по крові і по праву, і по ліву теж брати, тільки пригадай
один смак…

пригадай
наказую собі
ПРИГАДАЙ!

11.

МЛОСТЬ ВІДСТУПАЄ. Крізь запітнілі вікна електрички я бачу Сколівські Бескиди, які димлять. Один смак.
Я пробую роздивитися крізь вікно щось іще, коли виявляю, що стою біля непрозорого вікна
(«Відкритого кафе»!)
(квартири Акопа!)
(хати в Мідних Буках!)
(Вагона-ресторану в поїзді на Ужгород!!!)
своєї кімнати в Хоботному.
Світ здається мені нематеріальним, ненадійним. Замість мене у цьому світі присутній спустошений привид, опудало на осінньому вітрі, від якого хочеться плакати.
Я пригадав — пригадав усе, що насправді трапилося з Гоцою Дралою, і зі мною, і з Юрою на прізвисько «Гагарін». Важкий камінь скотився мені з грудей, бо краще знання, ніж неміч.
Я добре змерз. На вулиці світало, а я стояв біля вікна в одних трусах, мене колотило з холоду.

12.

Одягнувся, пішов на кухню і розпалив пічку. У хаті зависли блакитні сутінки, замішані на запаху старої людини. Підігрів чайник, запарив собі кави з цикорію. Сів і задумався.
Як я міг жити раніше, не пам’ятаючи Гоци Драли? Не пам’ятаючи кафе, не пам’ятаючи самого себе — як я міг? Жив, як зомбі, не усвідомлюючи, де я, коли я.
Що було в моєму житті важливого, справжнього? З таким самим успіхом, я міг і взагалі не жити.
Кожна хвилина.
Кожна хвилина тепер як дарунок.
Жити на всі сили, жити на всі жили. Жити в Духові, діяти Духом. Щосекунди, щосили, до останнього віддиху намірятися повернути нескінченність, яка тут, поруч, на відстані руки.
Зі всіх сил Бути — тільки це щось може важити супроти холодної, німотної пітьми, яка рано чи пізно поглине кожного з нас.

Все, що можна зробити за життя, робиться зараз — або не робиться взагалі. Я пам’ятав, що зі мною може статися до сорока років, якщо не змінити нічого зараз. За «нормального» способу життя до сороківки людина стає руїною, все ще переконуючи себе, що почувається більш-менш добре, бо щодня болить в іншому місці, а от завтра — о, завтра вона встане о шостій, піде на стадіон бігати, підтягуватися, обливатися водицею.
Все, що можна зробити за життя, робиться зараз. Або не робиться взагалі.

Я тримався за цю думку й від неї поволі тверезішав. Перше, що я зробив — почав прокидатися, як усі в Хоботному, на світанку. Я змусив себе обливатися водою з криниці. Не знаю, чи це щось дає насправді, але знаю точно: якщо це робити наполегливо, життя зміниться.

Потрібно багато роботи. Багато фізичної роботи, щоби я відволікся на час від нав’язливих думок про нудотну нарізкупам’яті.
У кінці березня стояла суха погода, і я скопав город біля стайні. Його було небагато, може, пів-сотки. Для порівняння, куди більше місця займав сад. Викорчував старі кущі смородини і порічок. Вони вже років зо п’ять, як не цвіли. Викорчував старий аґрус. Склав корчі за хатою, а за два тижні, коли вони трохи підсохли, спалив їх разом з іншим лахміттям з гаража.
Пішов у село до Ганкевичів, купив у них п’ять тачок гною. Розкинув, знову перекопав город.

Я спостерігав за собою збоку. У мені зросталися два «я». Одне — те, що жило у бабці, друге, те, що працювало у Львові. Я знову потрапив у точку розходження, у місяць березень, коли я приїхав у Хоботне. Я знову повторював уже зроблену роботу. Знову думав уже думані думки. І я пригадував, що в тих думках, яких я думав тоді, вже ховалося знання своєї іншої частинки.
Я ніби йшов паралельною стежиною і спостерігав за собою збоку. У мене з’являлися спогади навіть про це спостереження.

Трохи було мороки із садом, я ніколи раніше не обрізував плодових дерев. Але наш сусід, старий мєнт Юрович, показав, як це робиться правильно. Продав мені вапна, ще й позичив щітку.
Побілив дерева. У саді було сім старих яблуньок, дві груші, вишні — стара і молода, й одна жовта черешня. А біля самого ґанку росла розлога алича. А в кутку — товстий горіх.
Обрізав малину, трохи її прорідив. За ті роки, що з бабою сиділи її доньки, нікому до города не було діла. І зрозуміло — свої ще не орані, роботи до дідька.
На городі я розбив грядки. Порахував, що садити бульбу не виплатиться, дешевше купити. Посіяв моркву, петрушку. Трохи згодом, коли потепліло, садив кабачки — дуже хотів стушкувати їх зі сметаною.
Ще сіяв кріп, любисток, базилік, євшан-зілля (він же естрагон). Потім не зійшов тільки базилік, мабуть, заглибоко запорпав. Садив часник, цибульку. Ще сіяв ранню редиску — «Білу бурульку» і «Рубін», а при стежці, як мене вчили вдома, сіяв салат — кучерявий і звичайний.
Довго думав, що я забув посіяти важливого для харчування. Може, огірки? Але з огірками завжди багато мороки. Спершу їх накривай плівкою, потім став їм тепличку, потім піди розбери, де бур’ян, а де проростки, ну їх в баню, я того не вмію. Тут, як у буддизмі, потрібна пряма передача практики. Треба було більше мамі допомагати.

Спиляв сухі гілки в саду, як навчив мене Юрович. Це була яблунька, гарне дерево для вогню, але що мені — шинок вудити не буду, шашлика теж не їм. Взяв і спалив усе. Воно гарно горіло. Був холодний квітневий вечір. Коли мене з ніг до голови огорнув теплий яблуневий дим, я збагнув, що нарешті зцілився, знову став собою, одним. Але тепер зовсім іншим собою. Многія знанія множать скорботу, а многія скорбі множать пізнанія. І так по спіралі, з нізвідки в нікуди.
Згадав, що добре мати ще кілька рослин. Кукурудзу, квасолю і біб. Індіянці Великих Рівнин завжди садили кукурудзу і квасолю разом, тоді рослини підтримують одне одного.
Біб теж класно мати при боці — він смакує вареним, і з сіллю. А ще добрий до овочевого рагу.
Сходив у місто на ринок, купив розсади трускавок. Казав мені чоловік, що то голандська, трансгенна, але щось не віриться. Нічого, прийнялася — цвіла, мала зав’язь, потім їв свої трускавки. Як у дитинстві — з цукром і зі сметаною.

Біля городу завжди є чим зайнятися. Немає в Хоботному кращої розваги, ніж прополоти вдосвіта пару метрів грядок. Знаю, не я один такий оригінал. Це було якщо не всеукраїнське, то, принаймні, загальнорегіональне гоббі, як у англійців ґольф, а в росіян літрбол.
Всі молодечі сили, що я мав, викладував у фізичну роботу, а що залишалось — у заняття кунґ-фу. Як наслідок, зовсім перестав турбуватися, що там у моїй наболілій голові, у розтерзаній пам’яті.
І добре, що не ятрив рану — саме все загоїлося. А як прийшов час, засохло і відпало.
Із трав посадив м’яту і рум’ян. Із квітів — матіолу. Думав, може посадити тютюн, а потім курити зимовими вечорами, як ото в кафе, з Гагаріном. Індіанці Еквадору, наприклад, курили тютюн, щоб викликати сни, які віщують процвітання садів і благополуччя домашньої худоби. Але я вже тижні три не палив, — вирішив не розв’язувати.

Рослини говорили зі мною, я говорив із ними. Здається, ми одне одного добре розуміли. Скільки б разів мені не довелося ще проходити через такі випробування, як із Гоцою, скільки б я не мудрішав та скільки б не партачив, завжди можна почати від нуля.
Інакше — навіщо жити?

Часом баба почувалася краще, і ми виходили з нею під руку в сад. Баба вмощувалася на стару камеру від пральки, що слугувала їй за сідачку, і розказувала одну і ту саму бувальщину про молодість і старість.
Травень. Сад пашить запахами.

10.

Все, що потрібно для рівноваги — відсутність бажань.
Тихо, без помпи, зустрів у липні День народження — якраз на самого Петра. Було дивно нагадати собі, що хтось іще в світі займається літочисленням. Мені здавалося, у бабці я був завжди. Здавалося, часу не існує, а є тільки чотири пори року, які змінюються в кільце.
Одного вечора — це була субота, середина липня — старий Юрович запросив мене до себе на вечір. Не знаю, чому це сталося, раніше ми з ним хіба що віталися на вулиці. Щоранку я бачив, як Юрович повертається з лугу, несучи простирадло, повне скошеної трави для кріликів. Юрович, наскільки я пам’ятаю, був другом мого діда. Я й вітався з ним саме так — як із другом покійного.
А тут ми знову зустрілися — був ранок, припікало сонце, старий мєнт поветався з лантухом трави. Я полов кабачки. Ми привіталися. Юрович став за сіткою, скинув лантух і закурив. А потім спитав, чи граю я в шахи, бо, мовляв, мій дідо був рідкісний гравець у шахи. Я відповів, що граю. Юрович кивнув, ніби так собі й думав. А тоді запропонував прийти до нього сьогодні ввечері зіграти партію.
Я погодився.

Юрович був полковником міліції у відставці. Звали його Петро Пантелейович. Все, що залишилося від його міліцейської служби, принаймні, на перший погляд — це сіра службова сорочка, якої він, здається, ніколи не скидав, та легкий акцент переселенця з-під Алчевська — мій батько теж був десь із тих країв. Навіть славнозвісна військова виправка, і та розм’якла під щоденними лантухами з травою для кріликів. У нього був собака, невеличкий дворняжка на прізвисько Бімка, якого я часто бачив на смітнику за селом.
Я прийшов до Юровича, вже коли сіло сонце. Ніколи раніше не заходив на його подвір’я — воно заросло травою, попід парканом росли порічки, а навпроти дверей у хату стояв стіл із порепаною від сонця клейонкою. Бімка виліз із буди, оббіг мене і побіг до столу.
Пантелейович схилився під стіл помнути Бімці вуха. Біля старого стояла дошка з розставленими фігурами, білими до мене. Він запросив мене рукою сідати навпроти.
Я сів, придивився до фігур. Вивів лівого коня. Пантелейович крекнув. «Як дід», — сказав він.

Першу партію я програв. Добре хоч, обійшлось без дитячого мату. Другу партію Пантелейович теж виграв, але вже не так легко, що, мабуть, йому і сподобалося.
Коли стало зовсім темно, Пантелейович приніс глибоку тарілку з чимось лискучим і поставив, щоби я пригощався. В тарілці стікали медом соти, нарізані ножем. Я взяв рукою один шматок і довго жував.
Пантелейович зробив те саме. Чомусь він не вмикав світла. Все, що ми робили далі після двох партій у шахи, це мовчки жували бджолиний віск у темряві.
— У мене три вулики єсть, — сказав він.
Я мугикнув.
— Хочеш, меду дам?
— А почому у вас?
— А ні по чому. Просто так.
— Ну, давайте, — сказав я.

Довкола нас вже було геть темно. Село спало. Десь дуже далеко, з крайнього бару в Тернополі, ледь-ледь дочувалася музика. Хата Пантелейовича була крайньою в селі. Крім старого, ніхто в ній більше не жив.
Старий закурив у темряві, й тільки чорно-червоні зморщки було видно від вогника папіроси.
— Я знав твого дєдушку, — промовив він. — Він був мій, так сказать, друг.
Я промовчав.
— Він добре грав у шахи, — сказав він. — Чудак. Зовсім на тебе не схожий.
Знову я не знав, що відповісти.
Юрович піднявся, пішов у хату. А повернувся вже з липким трилітровим слоїком меду.
— Твій дєдушка стіхі перекладав, — кинув Юрович. — Не які-небудь. А по-іспанськи писані. Я за ним у своє время наблюдав, так сказать, для государственних целєй.
Я кивнув.
— Я ніколи не любив стіхів. Але дєдушку твого уважав. Но я би не сказав, шо він був чокнутим, як нєкоторі щитають.
Я знову кивнув.
— Іногда він читав їх мені, ці стіхі. Мені сподобався один. Він мені переписав його на бумажку, щоб я міг собі перечитувать. На, це тобі на згадку од дєдушки.
Юрович дав мені старий-старий, потертий аркушик паперу із зошита в клітинку, складений учетверо. Акуратно, щоб той не розпався під пальцями, я сховав до нагрудної кишені.
Я подякував — обережно, як міг, аби не збити тонкої настройки між нами після гри в шахи. На цьому наша зустріч закінчилася. Що вона означала, я не знав. Мабуть, нічого.

11.

Літо минало — в блакитному небі. В запаху прілого сіна та свіжоскошеної трави. В пластівчастих хмарах роду купчасто-пір’ясті, бежево-блакитних у промінні Сонця на Заході.
Як подякувати квітам за те, що вони пахнуть?
Раз на тиждень — так у нас вже повелося — ми зустрічалися з Юровичем у нього за шаховою дошкою. Я боявся заговорювати щось до старого, бо не знав, що у того на умі. Та й що я міг йому розповісти? Він виявився навіть менш балакучим, ніж я сподівався. Часом у мене виникало відчуття, що все це уже колись було: ми сиділи з кимось на кшталт цього старого міліціонера за неспішною грою в шахи та мовчки переставляли фігури. Це була хороша реабілітація після всього того, що трапилося навесні — Гоца, Гагарін… кафе.

Іноді мені здавалося, цей старий чоловік у своєму мовчанні так само передчуває, як десь зовсім поруч його двійник проживає останні дні свого іншого життя.
Часом я бачив, як над нами та нашими шахами розсипалися липневі зорі. Тоді я розумів, що означає космос: космос — це передчуття.
«Ми бачимо зорі, — думав я, — а що бачать зірки?»

Я часто перечитував поетичний уривок, що його мій дідо виписав на окремому аркуші паперу для свого друга, який не любив поезії. Це був переклад строфи зі середньовічного католицького святого —Івана Хрести. Зверху на листочку писало: «Петрові від Івана на добру згадку», та назва: «Розмови про любов і світло».
«Петрові від Івана…» Ця присвята справляла дивне враження. Перечитуючи її, щоразу нагадував собі, що мався на увазі Петро Пантелейович, а не я.
п’ять умов для самотнього птаха:
перше — до найвищої точки він долітає,
друге — за компанією не страждає, навіть таких птахів, як він,
третє — дзьоб його вказує в небо,
четверте — колір його ознаки не має,
п’яте — співає він тихо-тихо.

12.

Серпень — перегрупування. Хто я, де я. Новий імпульс до пошуку. Новий прилив зацікавлення. Єдине, що справді належало мені в цьому світі — це зацікавлення, і більше нічого. Тому я знову приклав цікавість до нових відкриттів. Знову почув подих повнокрів’я, запал. Бажання почати все з чистої сторінки. Бажаня знати, а що там, за байраком?
Були інші світи. Небезпечні, наповнені чужорідністю та самотністю. Я пив із них силу і ніс її у своїх венах на Землю. Їхня сила робила мене іншим.

13.

У смиренні, без гарячки та поспіху, минуло літо. Зі вселяючою надію періодичністю мій спокійний настрій переходив із кількості в якість. І тоді укірукук! — я зустрічав очима новий світ.
Червоний світ часом наближався до мене. Я знав, що варто його пропустити, як пропускають незручний автобус, і мене понесе у місце більш лагідне. Порівняно з іншими просторами, куди мене кидало (як-от: світ кусючого павутиння, світ висячих кубів, світ живого полум’я), це місце влаштоване багато в чому так, як і наша реальність. Більше того, саме там я найчастіше зустрічав живих істот.

світ пурпурових небес
Під ліловим небом цього буття траплялися справді химерні істоти. Деякі з них нагадували довгі вантажівки з обтічним футуристичним кузовом. Вантажівки були немовби висічені з якогось кристалу — дзеркальна поверхня бузкового кольору, чіткі грані. Якось я бачив таку «вантажівку», що гнала з дивовижною швидкістю. Коли ми порівнялися, «вантажівка» «глянула» на мене лобовим склом. У цьому «повороті голови» на мить привиділося щось земне. Та це ніскільки не пом’якшило загального враження інопланетності істоти. Навпаки, я відчув гостру обмеженість своїх уявлень про принципи живих форм. Оця «вантажівка» — це щось направду чуже для людини, направду далеке. У бузковому прямокутнику фронтальної грані відбилася моя постать, лілове небо і бліді скелі за спиною. Я відчув невимовно далекий інтелект цієї істоти, а вона, безперечно, відчула чужорідну присутність мене. Але крім того, що ми помітили одне одного, більше в нас нічого спільного не знайшлося, й «вантажівка» швидко зникла.
Тепер я припускаю, що такі вантажівки оповиті серпанком власного часу, або ж справляють своєю присутністю деформації у часі моєму, людському. Наші недовгі зустрічі завжди залишали після себе враження, що часові потоки розходяться: з одного боку, зоровий контакт тривав пару секунд. «Вантажівки» гасали на диво прудко й рідко відволікалися від своїх справ. З другого боку, в момент, коли ми помічали одне одного, проходило не менше п’яти хвилин інтенсивного (але ніяк не формалізованого) обміну враженнями з приводу спільної присутності у цьому світі.

14.

Я спостерігав, як впливають «ходки» на мене, а також на властивості часу і місця, звідки ці ходки робляться. Наприклад, у кімнаті, де я спав і звідки робив більшість переходів, час тік по-інакшому, ніж на першому поверсі біля баби: він володів пластичністю, яка чуйно відзивалася на мої потреби. Баба теж міняла якості часу та простору, позаяк і вона була «повільним мандрівцем» у Вічність. Тільки біля неї простір мав присмак попелу. Моя ж кімната деколи наповнювалася насиченим ароматом, щось між озоном і м’ятою. Запах нескінченності.
Тіло теж стало іншим.
Торкніться коли-небудь тіла пішого мандрівника, воно скаже вам багато всякого.

Ми є тим, що ми їмо. А також тим, що п’ємо, чим дихаємо, де живемо. Існує безперервний метаболізм. З навколишнього світу людина отримує матеріал для розбудови тіла — на атомному рівні ми постійно обмінюємося із середовищем енергією і матерією. Опосередкованим чином, людське тіло є виробничою функцією місця проживання:

Т= f(M),

де Т — результуюче тіло, М — сукупний вплив середовища проживання (географічне положення, екологія, продукти харчування тощо), а f — функція перетворення М у Т, процес взаємодії з навколишнім світом, життя. На хлопський розум це звучить так: людина, яка живе у певному місці, так чи інакше є тим місцем. Аналогічно і в моєму випадку. Я будував своє тіло з матеріалу світів, у яких проводив час. І хоча я виглядав так само, як і колись — дві ноги, дві руки, голова, два вуха — кров моя стала іншою. Між світом людей і мною з’явилися чисто біохімічні відмінності.

15.

Я був у Хоботному, глибоко в полях. Сідало сонце. То було лагідне, літнє сонце, час, коли діло йде до осені. Я бачив, як із полів відлітають один за одним бузьки. Підгинають смішні довгі ноги, змахують крильми і кружляють над полями.
Сонце заходило й малювало небо у глибокі, безкраї кольори бурштину й блакиті. Небо було чисте й глибоке, як то водиться в серпні, й бузьки, курликаючи, один за одним здіймалися в повітря. Далеко ген-ген чорніли силуети старих дерев, і сухі стебла біля моїх ніг ледь-ледь ворушилися на вечірньому повітрі. І польові птахи заводили свою пісню, то один, то другий, а потім все тілько та мала пташина, що так високо-високо підіймається над землею і співає сама для себе, тихо-тихо.
Я дивився просто на Сонце — м’яке, рожеве, земне Сонце — і, мабуть, це від його світла в мене засльозилися очі. Мабуть, то було тільки Сонце.
Я дякував і плакав.

Раніше я не знав, що є речі, яких не поясниш іншим. Та все одно знову доводиться базарити за абстрактне.

Чи міг я надалі вважати себе тим, ким я був раніше? Чи залишався я Петром П’яточкіним?
Петро П’яточкін — тільки одна з можливостей, котра була реалізована. Того парубка із «Відкритого кафе», котрим я теж був, звали зовсім інакше. Але я до самого моменту переходу не усвідомлював, що до мене звертаються чужим іменем. Я був іншою людиною, з іншою біографією, з іншим ім’ям.
Запитується, хто ж тоді я зараз? Не знаю. Я той, хто може деколи робити вибір. Та й то не впевнений, чи вибір справді належить мені. Я не знаю, хто я такий. Може, просто промінь, який запалює ті чи інші варіанти життів? Мабуть, що так — всього лише дотепна гра світла й тіні.
Деколи я думав: а що, як не було жодного кафе? Що, коли то справді важка форма розщеплення особистості? Надто незвично, штучно звучать ці імена: Гоца Драла, Юра Гагарін… Може, я їх вигадав? Імена та місця немов насміхалися наді мною, дзеркалячись одне від одного. Старша за мене дівчина, схожа на сестру, з іменем, яке ніби спонукає до сексу. Юра Гагарін у кафе і портрет космонавта Гагаріна у дідовій кімнаті. Дідів товариш Юрко та Юрович Петро Пантелейович… Присвята «Петрові від Івана». Я не вловлював зв’язків, але я передчував їх. Ніби всі речі та події тамтого життя в неявному вигляді присутні прямо тут, достатньо тільки змінити погляд, щоби побачити це.
«Менші» спогади по відношенню до мене видаються вигадками, постатями зі снів. По відношенню до вищих пам’ятей я теж — тільки «гра світла й тіні». Тримаючи на контролі цю відносність, я мав шанс жити, а помираючи — не шкодувати.
Це і робить людину вільною, але часом на серці від цього не легше.

Поки баба доживала останні дні, подорожі в пам’ять не припинялися.
Із далеких світів я повертався на теплі місця у Хоботне, вклинювався у людський потік часу і продовжував жити, мов ні в чім не бувало, вважаючи себе Петром П’яточкіним, хоч, напевне, це й не так. Поки я живий — я вільний, і мені однаково, як мене звати і звідки я родом. Хемінгуей казав, що людину можна знищити, але здолати її неможливо. Я можу не мати форми, імені, але поки я живий, я є. Цього досить.

Часто, надто ж попервах, коли я повертався «зі світів» на Землю, в Хоботне, у мене виникала так звана «псевдопам’ять». Це були свого роду фантазії, на які я натикався, коли пробував навести лад у хронології подій. Адже те, що зрозуміле для тіла, незбагненне для розуму. Розумові спокійніше було вірити у вигадку, ніж прийняти несамовиту правду.
Фантазії пояснювали мені, як події (в яких я насправді участі не брав) відбувалися до мого щезання із поля Землі, а також після повернення, так щоби дебет сходився з кредитом — причини відповідали наслідкам. Простіше кажучи, псевдо-пам’ять намагалася задурити мені голову, на ходу вигадуючи банальні сюжети.
Вірити у вигадки легше — це ні до чого не зобов’язує. Докопування до дійсності завжди накладає відповідальність за викопане. Що більше накопав, то більша відповідальність. Якщо претендуєш бути — прийми за те відповідальність.

А стосовно псевдо-пам’яті, то там зразу видно, де діло білими нитками шито.
Розум взагалі слабо вірив у мої переміщення, мовляв, сновидіння, візії абощо. Але тілу, котре зазнавало всіх «приваб» телепортухи на власній шкурі, наплювало на розум. Воно робило свою справу, і залишало розум перед купою протиріч та нестиковок. Наприклад, треба розумові пояснити, як я опинився відразу після «сну про світ скель» вночі серед хоботинського лісу. І він розумує: «Ну, хлопець впав у забуття і уві сні, старанно одягнувши за звичкою польову одежину, забрів ген сюди».
«Чому ж тоді, — питаю в мудрагеля, — у хлопця свіжонапастовані черевики?»
«Ну, хлопець на руках ішов… Лунатик, все-таки…»
І так далі. Розуму важко змиритися з тим, що повсякденний спосіб зчитування пам’яті — не єдиний можливий. У зчитуванні можуть трапитись розриви. На інших швидкостях з’являються нові об’єкти, нові зв’язки.

Я бачив: ще трохи — і притяжіння Планети буде не дужче за притяжіння інших полігонів пам’яті. Кажучи образно, я виписувався із рідного місця проживання.
У кабінеті професора Галушки серед інших матеріалів з космонавтики, натрапив на цікаву книжку, посібник із астрономії. Довідався масу хвилюючих речей. Наприклад, для того, щоби супутник на орбіті вийшов з поля тяжіння Землі, йому потрібно розвинути другу космічну швидкість. А це, за підрахунками вчених, немало — одинадцять з хуєм кілометрів на секунду.
ІНФА ДЛЯ ДОПИТЛИВИХ: третя космічна — це швидкість, яка дозволяє тілу подолати тяжіння Сонячної системи. Четверта космічна — швидкість, за якої тіло здатне подолати тяжіння нашої галактики. До речі, наша галактика називається Молочним Шляхом.
Я мусив добре постаратися, щоб набрати потрібної швидкості. Припустимо, першої космічної я вже набрав. Тобто, маю достатьо швидкості, щоб кружляти на земній орбіті, відвідувати прилягаючі пам’яті, інколи навіть вдається сягати планетарної пам’яті ближніх планет — Місяця, Марса зі супутниками, Венери.
Фізикам відомо, що кожен додатковий кілограм корисної ваги, яку потрібно запустити у космос, обходиться у додаткові тонни палива. Відповідно, в ракетобудуванні можливі такі варіанти:
а) взяти більше палива;
б) зменшити масу, яку я збираюся разом із собою вивести у відкритий космос.
в) поставити двигуни з вищим ККД.
Наймудріше, звичайно, поєднати перше і друге з третім.
Моє паливо — енергія пам’яті. Це схоже на термоядерний синтез. Спогад — молекула. Потрібно спершу розщепити спогад до атомів (пригадати все в найменших деталях), а потім оживити його (злити в одне, синтезувати, цілісно усвідомити). При цьому виділяється об’єм вільної енергії.
ВИСНОВОК: методично накопичувати енергію, запам’ятовуючи різні дрібниці.
Цілу зиму, коли з хати неможливо було вийти погуляти через снігові замети, я клав перед собою якусь буденну річ і намагався запам’ятати її настільки ідеально, наскільки міг. І навіть краще — якщо мій намір відірватися від земної орбіти справді серйозний, я мусів навчитися стрибати вище голови.

Інша справа, що енергію, яку я накопичував, я так само легко міг розтринькати. На дрібниці — трохи там, трохи тут. Стекло, як вода крізь решето.
ВИСНОВОК (2): цілодобова пильність, тільки так і не інакше.
Шляхом аналізу витрат я виділив основні пробоїни, крізь котрі витікало «паливо». Зашпаклював їх і двадцять п’ять годин на добу пильнував, чи нічого звідти не капає. Поки «резервуар» наповнювався, я займався викиданням за борт непотрібних речей, виведення на орбіту яких не давало жодних переваг.
Непотрібними речами я вважаю шматки чужої пам’яті. Адже коли ми спілкуємося між собою, у нас обох залишається спогад про наше спілкування. При чому в мене — твій, а в тебе — мій. Якби було навпаки, то ти би пам’ятав себе, а я — себе, розумієш?
ЗАВДАННЯ: забрати в інших свої спогади, повернувши їм їхні. Тоді стане видно, хто ми є насправді, «згадаємо» себе.
На словах просто, а на ділі — прірва роботи. Адже мова йде про всіх-всіх людей, з котрими я коли-небудь мав справу. Нагадаю, за підрахунками Гоци Драли, в середньої людини до середини життя назбирується приблизно тисяча знайомих, але основна маса чужої пам’яті належить не більше, ніж сотні.
Уже в перші тижні такого очищення важко було не помітити, наскільки побільшало місця в борткаюті. Відчув, як із грудей звалився камінь, а я ж опрацював щойно чоловік із двадцять.
Для світу моя пурифікація теж не минала безслідно. Якось я заглянув до Шилипилихи за молоком, а вона перелякалася, думала, що то злодій заліз до хати. Сусідка довго не вірила, що я вже півроку живу в баби Віри й що я внук шанованого професора Галушки, земля йому пухом. Нарешті, коли я заспокоїв її, Шелепилиха вдала, буцім повірила. А насправді — ні.
Все, що я зробив — це тільки вичистив сусідку з пам’яті, віддав їй все, що пам’ятав про неї, а собі забрав те, що вона пам’ятала про мене. І вона начисто забула, що двічі на тиждень я купляю в неї молоко. Шилипилиху я обробив одною з перших, і той факт, що вона мене забула, дуже втішив. Значить, не даремно.
Гагарін, перед тим, як відійти «у світло», теж проробив подібну процедуру. Він вчинив усе настільки ретельно, що про нього зовсім забули. Кому, як не мені, знати, як легко вигадає псевдопам’ять якусь небилицю, щоби покрити всі незростайки. Про Гагаріна забули — забудуть і про мене. У тому часі й місці, де існувало, існує й буде існувати «Відкрите кафе», ніхто більше ніколи не згадає, і навіть не повірить, що з ними працювали такі особи. Тепер в історії кафе для нас просто немає місця: я витягнув себе з їх пам’яті. Псевдопам’ять працівників, наче герметик, заповнить усі шпари, які віднаходить логіка.
І так людина за людиною, вдих за видихом, вдих за видихом.

Залишалася одна, чи не остання змінна, яку потрібно було винести за дужки. А саме — якимось чином зробити завершальний пас рукою. Змахнути свою пилюку з речей цього світу. Вчинити магію — зробити так, аби світ сам стер мене зі своєї пам’яті. Так, щоби мене просто не стало для всіх і вся — ніби я просто помер. Ніби земля проковтнула мене.
Або наче я відлетів у космос.

Чим менше лишалося під шкірою чужих спогадів, тим легше відкривалися дороги «у світи». Тим краще я розумів, що таке наша Планета, і чому вона для Людини — це ВCЕ, у повному значенні цього слова. Я припинив затяжну війну між собою і Природою, і врешті ми опинилися по один бік барикад.
І мені стало смішно, що люди так нападають на Планету, ніби мухи на слона, несучи бруд і сморід неприйняття. Але цього вже точно нікому не поясниш.
Раніше я не знав, що є речі, котрих не поясниш іншим.

Чорнотроп — це особлива пора осені, останні два тижні перед снігом. Це виняткова пора, чорнотроп. Це магічний час. Точно так само, як пізні сутінки — найсильніша пора дня, чорнотроп — найсильніша пора року, особливо у наших широтах.
Чорнотроп — це пора, коли щоденне світло сіре, немов у сновидіннях напередодні снігопаду. Так, наче сніги вже йдуть у снах, але в часі дня до них іще кілька діб. Десять, може, дванадцять діб перед тим, як випаде перший сніг. Вся природа мовчить, вона німіє в передчутті остаточної сплячки. В цей незатишний час природа коматозна і вмиротворена водночас — неначе людина, що балансує на межі між сном і дійсністю, намагається надовше розтягнути солодкий період чуйної дрімоти. Це колихання в прибережній лінії сну, що розмиває дійсність — почуваєшся морською анемоною, яка приречена зустріти осінь тут, на холодному камені, на мілині, споглядаючи сіре та чорне. Сіре та чорне, і деколи — відблиски золотого.
Поля колисаються в прибої сутінків. Сутінки ранні, смеркає близько п’ятої. Небо низьке та суворе. Дерева на межі лісів та поля виражають єдину емоцію, котра просочує повітря — тихий розпач перед зимовим сном. У жодну іншу пору дерево не почувається настільки самотнім, як у чорнотроп. Воно так само пекуче переживає чорнотроп, як і людина.
Але чари завжди проявляються під час самотності.

У чорнотроп мене сильніше тягнуло на далекі прогулянки.
Не раз помічав за собою бажання заблукати — реально так заблукати, щоби не знати дороги назад. Більше не шукати чорних троп, а йти навмання полем, поки сила пам’яті не обпече мене м’ятним полум’ям. Поки очі не перестануть впізнавати, а ноги не торкнуться тих інших земель.
І воно забирало мене.

Наприкінці листопада я виявив світ гір і музики. За горами крилося величне Місто.

10.

Серед колгоспних полів я знаходив себе за допомогою системи орошувальних каналів. Вони ділили безкраї лани на строгі квадрати, кожен площею в 1 км.кв.
Канали заболотилися, заросли очеретом. Під зиму їх стало важче проходити. Тонка крига не витримувала мене, і я не раз провалювався по коліна, ступивши на позірно надійну купину. Але це додавало моїм прогулянкам якоїсь мисливської перчинки — долати канали, перестибувати болота, продиратися крізь очерет — і знову брести сухими травами голих, голих полів.

11.

Дедалі частіше бажав я не знайти дороги назад.

Ми з бабцею пережили зиму. Це була справді важка пора для нас обох. Я відчував як смерть, маскуючись то під мороз, то під відлигу, кружляє довкола будинку. Припадає до облуплених стін, виє в комин і зазирає крізь голі шиби. Мабуть, для того й існують фіранки, — щоб серед ночі не вгледіти пару світлячків за вікном.
Я готувався до весни. Рання весна удвічі важча за зиму. Вона бере хитрістю. Заморочить голову ясним небом і нанесе удар кувадлом снігових хмар.
У хаті згоріла вся проводка. Вона й так була трухлява, а тут іще якісь перепади напруги почалися. Я саме прасував постіль. Надворі гримнуло, за стіною щось шварґнуло, і зі щитка в коридорі порснули білі іскри. Заглох холодильник — зникло світло в цілому селі. За дві години напруга знову з’явилася, але тільки в сусідів. У нас щось погоріло, і то конкретно. Я не петрав у електриці зовсім нічого.
З цієї нагоди я вирішив розморозити холодильник. Весь провіант переніс до комори — там було майже так, як надворі, в сенсі температури. Баба стогнала у ліжку. Останніми днями у неї були напади марення. Зі сусідньої кімнати я чув, як вона собі мугиче. Я підходив, цікавився, що вона бачить. Чи хто до неї приходить, бува. Але вона не відповідала. Десь увечері на пару годин баба ставала яснішою, а потім, уже наніч, знову западала в маячню.
Хвилини ясності ми за традицією використовували для «дивилки». Ми називали це «дивилкою», бо все, що потрібно для гри — дивитися іншій людині в очі. Згідно з вигаданою мною легендою, за давнини люди дивилися одне в одному в очі так довго, поки один не втрачав свідомості, а другий не вирушав у мандри по чужій душі. Я садовив бабу на ліжку, підкладав їй під спину величезну подушку і сідав навпроти. Наші погляди впиралися один в одного, і ми змагалися, хто кого передивиться.
Тут нема більше про що розказувати, бо ця гра не для слів, а для очей. Елементарно не знаю, як пояснити цю глибину порозуміння, що виникає після «дивилки». Здається, ти вже не зможеш приховати у своїй душі нічого і ніколи. Коли я дивився в очі старої, я бачив не її душу, а свою — зі всіма хитрощами й недомовками, які раніше навіть не думав зрадити бодай собі самому.
Баба шукала у моєму погляді життя, шукала стійкості перед затьмаренням. Я в її очах хотів уловити спалахи того, що розкриває секрети. Того, чим усе закінчується.
Сиділи, задивлялися одне одному в очі до тих пір, поки склера не починала пекти перцем. Ми були великими фанатами «дивилки». Щось було у цій грі.
У ті березневі полудні баба хапалася за «дивилку» як за останній шанс побути живою. Здавалося, що рогівка просто випаровує сльози з поверхні, як розпечена бритванка. Після таких сеансів у мене терпло чоло. Очі ще довго світилися — це надмірне тепло відчувалось повіками зсередини.
Ввечері, як звичайно, я повертався до викидання чужої пам’яті.

Баба збиралася скапуститись — по ній це було видно, тож я мусив щось придумати з електрикою. Відійде небога, а світла не буде, як будемо парастас правити?
Одягнувся потепліше й пішов у місто. Зимою доводилося ходити по трасі — всі поля у розкислому снігу. Спершу зайшов у контору електронагляду, треба було домовитися, аби прийшов майстер.
Потім пішов на пошту, подзвонив до своїх у Мідні Буки. Нікого не було.

Почав крапати сніг, спершу дрібний і мокрий, а потім все лапатий і лапатий. Випадково натрапив на похоронне бюро. Зайшов. Поспілкувався з пузатим дядьком в окулярах, більше схожим на кравця. Мабуть, тому що на шиї в нього був кравецький метр. Сказав майстрові, що потрібна домовина. Дядько повів мене у сусідню кімнату. Я вибрав акуратну модель зі сосни. Майстер на картоні записав параметри тіла. Я сказав, що у висоту баба має метр шістдесят, хоча насправді вона ніби й нижча, але в тазі широка. Поцікавився, на коли то буде. Майстер пояснив, що коли мені спішиться, то можна вже й на нині. Але я заспокоїв його, і ми домовились на все про все на четвер.
Майстер узяв з мене сорок гривень завдатку і телепатично дав зрозуміти, що треба принести пів-літри. У той же спосіб я відповів йому, що матиму це на увазі. Вийшов із приміщення під сніг — біла ковдра танула у чорну воду.
Знову пішов на пошту. Набирав код вовчухівського району, але постійно зривало. Проблеми на лінії. Видно, в горах ідуть снігопади.
Нарешті підняла слухавку мама. Хвилини зо три розказувала, як у моєї новонародженої племінниці почався страшний діатез, усі перелякалися, покликали сусідку, колишню санітарку, а та, дурна баба, бовкнула, що то короста. І вони всі разом — тато, мама, Неля з малою і Мирославом, і сусідка, грім би їй чай цукрував — усі разом упхалися в машину і ґальопом поїхали до педіатра. А що єдиний нормальний педіатр жив щойно у Скольому, то мусіли чмихати аж туди, і це в такі-то сніги. Закінчила мама досить оптимістично, сказавши, що сусідку «забули» в лікарні — вона заговорилася зі знайомою санітаркою і десь пропала.
Я замогильним голосом відповів, що треба було б мамі приїхати сюди, з бабою попрощатися. Бо вже от-от. Мама стрепенулася: от-от?
Я повторив. Мама зразу обмінилася і діловито порадила замовити домовину. Я сказав: «Усе готово» і попросив не зволікати. На те вона відрізала, що приїде з татом післязавтра, швидше не вийде.

Коли я повернувся (було сіро і сиро, надворі крутив снігопад), баба спала. Тепер я придивлявся до неї дуже пильно, щоразу налаштовуючись на те, що сон її — вічний. Баба з важким сапанням втягувала повітря. У неї в носі були жахливі поліпи. Ще замолоду, як розказувала мені мама, спати з нею під одним дахом було тестом на нерви. Але зараз баба вже не мала сили навіть добувати з себе хропіння. Очима відчував, як із її живота тікає тоненька цівка життя. У кімнаті стояв дух печального старого тіла.
В хаті були присмерки, і я за звичаєм запалив каганець. Я й раніше ніколи світла не вмикав, а так — усе сутінкував.

Давно просік певну річ. Пандемія неврозів, що ними так ряснів ХХ вік, криється, на мою думку, в трьох речах. Перша — це будильник. Людина повинна прокидатися у натуральний спосіб. Відтак суспільство, яке вимагає людині йти всупереч індивідуальних потреб організму — хворе суспільство. Якщо людину зі сну висмикує різкий дзвінок, у її підсвідомості татуюється один і той же візерунок паніки.
Друга причина — електричне світло. Від передозу червоного випромінення (а лампи розжарювання якраз такі) очне дно перебуває в перманентному напруженні, а цей спазм дає прямий вплив на самопочуття. Людина, котра споглядає світанок, відчуває приплив сил та оптимізму. Людина, що втикає на жарівку, переживає тупе роздратування.
Про третю силу, якою сучасна людина роздовбує душу, я не можу сказати нічого. Але вона мусить бути, бо всього в житті є по три. Подумаймо разом… може, то щось, пов’язане з сексом? Чи з поглядами на духовність? Чи взагалі — все настільки просто, що ми й не гадали? Підозрюю, справа в тісному взутті.

Принаймні перших двох руйнівників здорової психіки я уникав уже рік — відтоді, як поселився у бабці. Результати вищою мірою позитивні.
Тому через брак електрики я дискомфорту не відчував. А коли приїдуть старі (вони не так люблять морок, як я), все буде полагоджено.
Шиби дрижали від вітру — він віяв із півночі. Хмари у формі велетенських наковалень віщували сніговий буран. Хата занурилась у тінь, тільки мій каганець на кухні кидав червоні відблиски на ніж, на дошку і на розкришений наніц буханець свіжого хліба. Я зварив бабі вівсяної каші. Останніми днями в неї були проблеми зі стільцем.
Наклав собі трохи мамалиги в тарілку, з’їв її з вишневим варенням і хлібом. У баби була повна пивниця консервів: маринади і компоти у трилітрових слоїках, варення у літрових, аджика у півлітрових. Баба виявляла особливу ретельність до всього, що стосувалося хатнього господарства: кожна банка підписана. Зустрічалися варення і з дев’яносто другого року, і з дев’яностого. Був раритет із вісімдесят восьмого, мариновані опеньки. Я задумався, що було такого видатного у вісімдесят восьмому. Тисяча років християнства на Русі? При нагоді здам у Музей історії релігії.
Закінчив із вечерею, розбудив бабу (виспалася в день, тепер цілу ніч буде кректати). Баба глянула на мене, не впізнала і знову заснула. Я заніс її порцію на кухню, сховав під покришку до серванту.
Темрява кутала мене, як свою дитину. Я загасив каганець і піднявся до себе нагору. В хаті було зимно, тільки в баби нанизу палився п’єц. У кімнаті я не палив. Від тепла в мене пашіли вуха. У холоді, натомість, почувався набагато краще — і в голові ясно, і дихати легше.
Я напомацки знайшов ногами спальник, скинув капці, штани і пірнув у нього з вухами. Футболку наніч не знімаю, щоб не прохололи груди. У повній тиші, в цілковитій темряві, я лежав із розплющеними очима, і слухав, як за вікном тече чорна вода — густа і холодна. Мені було дуже спокійно на серці, бо я відчував, як усе довкола відбувається належним чином. Цей особливий стан глибинної води — суть танення льоду. Повітря насичене вологою, повітря переповнене від’ємними зарядами водню. Натуральний гідроліз. Вивільнює кисень і аніони водню, які настроєні до людини винятково дружньо, викликають у ній почуття спокійної пітьми, яка навіює глибокі спогади, немов скресання льоду.
Я уявив себе танучою брилою криги. Пригадав, як виглядає ріка Опір ранньої весни — берег завалений паковим льодом. Ріка чорна та масляниста. І сіре небо непрозоре — низьке й щільне. Воно посилює це гіпнотичне відчуття танення. Я вже сам перетворююся на важку, загуслу водицю, котра вільно пливе, обтікаючи холодне каміння на дні, абсолютно вмиротворнений. Вода не знає конфлікту, вона дзюркоче, їй невідома боротьба, а тільки спокійний плин крізь агрегатні стани — лід, вода, пара… вода… лід… вода… пара.. вода… лід… вода…
Я тануча брила, яка поволі скапує водою. Весняне звучання в пітьмі. Я не задумуюся, лід я чи вода, я повністю довіряю собі — зі мною не може трапитися нічого поганого. Що може трапитися в цьому колообігу? Це повільний дзюркотливий морок, весь в холодах і туманах.
Я течу, збігаю туди, куди мене тягне моє ледь похиле річкове ложе. Я вливаюся, тану в холодній стоячій пітьмі, де тихо і нерухомо.
Це океан.
Я повільно протікаю на саме дно, де ні промінчика, ні поруху, ні звуку — я в дивовижній щільності, в абсолютному захисті остигаю
з мене виходить нездорова гарячка поверхонь
я стигну в нерухомості
зупиняюся без єдиної думки
і стаю однорідною
в’язкою
тишею

Прокинувся без жодної думки в голові. Зовсім порожній і легкий, позаду очей німа пітьма. Надворі сіріло. Відкрив вікна, щоб перевітрити з ночі. Я завжди мушу зранку перевітрити.
Пішов униз. Баба сопіла. Вночі вона, видно, крутилася, бо півпростирадла злізло на підлогу. В кімнаті задуха, п’єц грів цілу ніч. Я перекрив трубу з газом і залишив двері до її кімнати прочиненими, нехай перевітриться. Відкрив на кухні вікно і впустив приємну вологу знадвору. За вікном падав дощ, але проталин у снігу ще не було.
Сік дощ. Сирість робила предмети нечіткими, тонко розфокусованими. Я легко уявив собі, які сльотаві сьогодні дороги. На електрика годі й надіятись.
У світанковій тиші зварив собі какао, запивав ним загуслу на холоді вівсянку. Потім начистив пару картоплин, поставив варитися. Вікна кухні запотіли, коли вода почала підкипати. Відцідив воду. Виклав пару паруючих картоплин на тарілку і пішов будити бабу.
Баба була в свідомості. Запитав, чи вона пам’ятає, як учора її будив. Баба не пам’ятала, казала, що цілий день спала і спала, але гейби й не спала, а такво шось собі думала. Баба захоплено переказувала мені все, над чим вона задумувалася вчора, а я в той час підносив до рота полупану на кавальці картоплину. Баба наче щойно зауважила, що їсть пісну бульбу і стала дорікати, що я її, як льоху, тільки кашами та бараболею годую, а вона би борщу з’їла, хліба з маслом…
Вона говорила це так піднесено, що в мені аж заграла радість. Наче друг почав одужувати. Я спитав, а як же її шлунок? Ще позавчора рачки повзала, казала, що їжака лиґнула, а нині вже борщу?
Баба хвацько махнула рукою і сказала: «Скільки там того життя».
Я пішов на кухню готувати борщ. Борщ без м’яса то є дупа; що ж — виходить, буде зупа. Готував на чому було. Щось не хотілося з дому виходити. А потім передумав. Накинув куртку і пішов до кооперативи за свіжим хлібом, бо той розкришений поклав на сухарі. Надумав піти в місто і купити курку, приготувати назавтра росіл з литим тістом. До розсолу сухарі, натерті часничком — смакота. Приїдуть старі, то ще баба, може, з ліжка встане. Всі пообідали б.
Чимчикував трасою, загрібаючи ногами хлюпку льодяну муть. Милувався небом. Небо сіре, затягнуте кількома шарами димки. Десь далеко почувся єдиний окрик ворони. Жодної машини — ні в село, ні звідти.
Зайшов у перший магазин на периферії, котру в Тернополі називають Аляскою. Купив синю курку з жовтими кігтями. Може, взяти чогось солодкого? Але ж то більше у звичаях батьків — привозити в гостинці солоденьке. Вийшов із магазину, і нагадав собі, що збирався купити якоїсь горілки для майстра з похоронного бюро. Я не спец, тому вибирав інтуїтивно. Знайшов «Пшеничну»: без понтів і з акцизом.
Коли вийшов з магазину, вже було пів-одинадцятої. Мене осяяло, що зовсім поруч є контора електронагляду, де я вчора (без успіху) пробував заініціювати монтера. Попрошкував туди. Назустріч мені вийшов якийсь чоловічок — по легенькій ході я вгадав алкоголіка з досвідом. Легенька хода — це тому, що карма легенька.
— Прошу пана, — окликнув його. — Як до дільниці пройти, не підскажете?
Пан у куфаєчці почав було пояснювати, а потім глянув на мене ясним поглядом з-під картуза й запитав, чи я йду щось за світло виясняти.
— А ви там працюєте?
Дядько сказав, що сьогодні в нього вільне, а взагалі так, він там працює. Навіть саквояж показав для підтвердження. Чимось він мені сподобався, і я запропонував йому перейтися зі мною в Хоботне, глянути до електрики. Заодно показав плящину. Видно, у дядька були вже певні плани, але перед пропозицією прогріти гланди плани не встояли і впали. Для останньої перевірки пан монтер спитав, чи не буде в мене запалити. Я пообіцяв у першому ж кіоску купити йому «Прилук», і ми вдарили по руках.
— Тимко, — представився електрик.
— Петро, — представився я, і ми ще раз ударили по руках для закріплення дружби.

Як і обіцяв, у кіоску я купив пачку червоних «Прилук», і Тимко з усілякими апетитними прицмокуваннями затягнувся і випустив дим.
— Найліпше курити зранку і на холоді, — запевнив він.
— А ше вночі і в теплі, — поділився я досвідом. — Після роботи.
— Точно. Може, закуриш?
— Ні, дякую. Більше не палю.
Тимко виявився надивовижу приємним чоловіком, розмовляти з яким було чистою насолодою. Попри те, що наші розмови були геть ні про що, поки ми брели в село, вони собі лилися та й лилися. Нижчий за мене, зі слідами щетини, на холоді Тимко виглядав досить свіжо, але загальний червоний фон обличчя нагадував не рум’янець, а запойний угар.
— А мене, вобше-то, нині звільнили, — з дитячою щирістю зізнався Тимко.
— А шо так?
— Та-а-а там… троха тойво. Троха не ходив. На халтурку їздив. Ну і тойво. З бригадою там троха.
— Пили-сьте по трошки, — підказую.
— Но ясно. По трошки, сильно так нє. В нас на роботі як? Ідеш в отпуск — став одбувне. Приходиш з отпуску — став прибувне. Кінець місяця — скидаємся. Ну, по п’ятницях, то так само собою, бо робочий тиждень ся скінчив. Ше троха в четвер буває. По середах нє, бо то піст. У понеділок то хіба як дуже вже після неділі.
— А в неділю шо?
— Ге! Та в неділю празник!
— А у вівторок?
— У вівторок то тільки Йосько Процик може. Я би вже не витерпів.
— А жінка не свариться?
— Ей там, — махнув він. — Не маю жінки. Сам сплю, сам гуляю. Знаєш, як то є.
— А де живете, пане майстер? — на Тимка таке шанобливе звертання діяло магічно. Він жвавішав і говорив із великою охотою.
— Та ото вже ніде не живу. Жив би в Йоська, але ми з ним горшки перебили. Ну, посварилися. Фактично, за дурничку, але ж я був правий!
— А шо таке?
— Та сидимо ми раз із Йоськом, ну, закусили, ясно, балакаєм про всяке. А він сам з півдня, то мені все інтересно з ним балакати, бо він таке деколи ляпне, шо мене аж сміх збирає. І ото він каже, фактично ні до чого, шо такого мого слова «трускавка» не існує, і його слова «клубніка» не існує, а по-науковому є тільки суниця. А полуниця — то це взагалі шось непонятне.
— І шо?
Тимко махнув рукою. Мабуть, не хотів ятрити рану.
— Но і посварилися на рівному місці. І більше вже не ходжу до нього.
— А де ночуєте?
— Та де… на роботі ночував, у підвалі мав там свій куточок. А як начальник ся довідав, то почав сварити, шо я їм контору спалю, і він мене вижене. А я кажу, та ви мені сто років не потрібні, і вийшов, гримнув дверима.
— І шо?
— А нині приходжу, думав, начальнику ся минуло. А тут приходить Микола, начальників козачок, дає мені сорок гривень і каже, шо я вже з ними в розщоті. Ну, то я пішов собі.
— І шо тепер будете робити?
Тимко зняв кашкета, покрутив і знову натягнув, а потім махнув рукою легко і безтурботно, зовсім як моя баба. Мені аж самому стало весело.
— Ет! Де тільки не пропадав! А шо буду робити? А во — сяду нині на елєктричку і поїду в Одесу, до моря. Двайціть років хлоп моря не видів!
Ми зійшли вниз, у село. За кряжем, що ховав село, коли шукати його очима з дахів Тернополя, висів туман. Я попросив Тимка зачекати. А сам скочив до Шилипилихи, взяв пів-літра сметани до борщу.
Знову зачиналася мжичка, і ми поскоріше зайшли до хати.

— Стара, — з повагою зауважив Тимко, вивчаючи потріскану стелю на веранді.
— Та стара, — погодився я.
Майстер скинув ґумаки, повісив зашурґану куфайчину на вішалку і відразу ж пішов у хату.
Тимко був явно хлоп не промах. Невловимими маневрами він постійно відсувався від електричного щитка. Я ситуативно обставляв усе так, щоби майстер врешті взялися до діла, але сам не помітив, як Тимко вже опинився на кухні.
— Пане майстер, — позвав я. — То ви, може, подивіться перше до елєктрики, а потім вже і по сто собі крапнемо?
— Та я би запросто, — озвався він із кухні. — Але перше треба шось майстрові їсти дати, бо контрольку в руках не втримаю. О, бараболька свіженька…
На підлогу полетіло щось металеве і з лязкотом закалатало на всю хату.
— Йой, я не хтів! — почулося з кухні.
Крізь дзенькіт долинув бабин голос:
— Петру-усю!.. Йой… Петру-у-усю!
Я кинувся до баби. Баба сиділа на підлозі в калюжі сцяків і плакала. За метр від неї стояв горщик, якого я, остолоп, забув підсунути ближче.
— Йо-о-ого-ой… — ревіла баба і розмазувала соплі по лицю. — Гогого-о-о-ой…
Я підняв її на руки і поніс у ванну. Баба вчепилася мене одною рукою за комнір блюзки, іншою лапала за потилицю. Я допоміг їй обвити мене за шию. В такий спосіб ми зайшли у лазничку (обережно у дверях, щоби не задіти її головою об раму). Я поставив бабу рачки у ванну і наказав так стояти і не плакати, поки я не принесу теплої води.
На кухні Тимко повзав по підлозі й миткою до начиння згрібав борщ у баняк.
— Пів-баняка буде, — заспокоїв Тимко, піднявши голову.
Я спробував зняти з плити над п’єцом виварку. У мене завжди стояла виварка з водою, з бабою таке не раз бувало. Баняк був гарячий, і я поглядом пробував знайти рушник, щоби взяти ним посудину за вуха. Вафельний кухонний рушник, весь бурячковий і цибуляний, лежав у мийці. Я поліз рукою на верхню поличку креденса за чистим рушником, як знову почув виття із ванної. Швидко поніс туди виварку із паруючою водою. Баба стояла рачки так, як я її залишив. Вона ревіла.
— Живіт! Живіт болить, вмираю!
Я нахилився, пропальпував живіт. Він був тугий і здутий.
— Болить? — питав я, тиснучи на печінку. Баба тільки ревіла.
Не знаходячи іншого виходу, я здавив їй живіт двома долонями. Натиснув сильніше, і з бабиного заднього проходу вилетів сухий кілок калу, схожий на шишку. За кілком послідувала деморалізуюча рулада.
Баба полегшено зітхнула і ще раз пукнула.
— Дохтіром, певне, будеш, — сказала вона. Принюхалась і наморщила носа. — Шо стоїш? Мий давай, зимно може, нє?

Я підмив бабу, переодягнув її у сухе і поклав у ліжко. Баба сказала, що їй мокро. Я знову вийняв її з люлі і поставив посеред кімнати рачки. В іншу форму баба вже не згиналася і не розгиналася. Дуже рідко коли вона ще могла сідати. Сьогодні був не той день.
Зі своєї спринтерської позиції баба давала чіткі команди, як я повинен стелити ліжко. Вона глянула через плече й закричала:
— Чорт! Господи, чорт у хаті! Петро, жени його!
Крізь привідчинені двері в кімнату просунулася скуйовджена голова Тимка. Він жваво оглянув інтер’єр (над ліжком великий фотообраз Ісуса в полі з апостолами, справа — родіола, по центру — стара баба в позиції бобика, розвернута до нього задом) і сказав:
— Начальник, їсти готово!
Баба повернула голову до мене:
— Спаси і сохрани! З чортом обідає!
Я пояснив бабі, що то майстер прийшов до елєктрики. Баба наче повірила і заспокоїлася. Я поклав її назад у ліжко і накрив периною, гарно підбивши під боки.

На кухні стояла тареля з картоплею. Вірніше, картопля зав’язла у сметані — напевне, у тих пів-літра, що я купив у Шелепилихи.
— Шось не так? — стурбовано спитав Тимко, сідаючи. — Я підлогу витер.
Підлога, слизька і мокра, була вкрита тонкою аплікацією з цибулі в корейському стилі. Я подумки плюнув на все і сів за стіл.
— Ну, то може вип’єм? — несміливо запропонував Тимко. Я поліз до сумки за пляшкою. Дивуюся вголос, чому майстер першим ділом не шукали за нею.
— Та де так можна! Я ж у гостях!
Я налив Тимкові сто п’ятдесят грам до келішка. Тим келішком баба витискала палянички для пирогів. Пляшку зразу ж закрив і сховав до креденсу.
— А ти не будеш?
— Нє. Мені за бабою пильнувати треба.
Тимко повів бровою і перехилив, як має бути. Втягнув носом повітря, йехнув, і раз-два почав наминати бульбу.
Я не був голодний, але трохи поїв.
Тимко вже чекав на чергові сто. Я категоричним тоном сказав, що решту ми собі ґольґнем, як подивимся до елєктрики. Тимко скис. Він почав колупати ложкою в сметані, як невдоволене дитя.
Нарешті він відсунув тарілку (не з’їв і половини порції), й рішуче став із-за столу.
— Так має бути.
— Шо? — не втямив я.
— Правильно кажеш, начальник. Перше робота, а тоді перекуска, — і твердим кроком направився на веранду, де лежав саквояж із інструментами. З перебільшеним поривом він розкрив його і довго длубався, поки не видобув якусь штукенцію, схожу на авторучку.
Я з цікавістю спостерігав за його діями. Тимко підійшов до щитка, устромив свій інструмент у якесь гніздо і негайно отримав удар струмом. Його теліпнуло разок і відкинуло на метр назад, так що аж гепнувся на спину, як лантух із цибулею. Ще й стукнувся головою об діл.
Вся ця пантоміма виглядала дуже кумедно, цілком у дусі такого чоловічка, і я вчергове розплився у посмішці. Я схилився над ним:
— Ви не вдарилися, пане майстер?
Тимко, навіть не усміхаючись, сумирно лежав на підлозі. Я би вже принаймні ворухнувся.
Нахиляюся над ним нижче, давлячи регіт. Шукаю на його обличчі сліди смішинок. Торкнувся рукою Тимкової голови (розкуйовджене масне волосся стирчало навсібіч), і голова легко перекотилася на інший бік. Верхня губа задерлася, оголивши ясна і кінчик язика. Очі були розтулені, але в прорізах — тільки жовтаві білки. Мене труснуло з жаху.
Швидко закотив йому повіку. Райдужка заскочила аж за кістку. Автоматично я вдарив три чи чотири рази по обличчю і в паніці притулився вухом до грудей. Піджак з підкладкою глушив звуки, але я, здається, щось почув. Рвонув ланкаци вбоки, здер сорочку і притулився вухом до всохлих ребер. Щось шуміло і пульсувало, щось там точно ще билося… як раптом збагнув, що то в мене вуха вилазять навиворіт від перенапруження. Кров гупала в голову тяжким молотом, удари віддавали у скроні, на очі й барабанні перетинки. Грудна клітина не рухалась.
— Курва, шо ж робити?

Довкола мене кружляла паніка, схожа на пігмея в масці, махала руками й дико кукурікала. Паніка поглинала всю увагу, яку я збирався зосередити на ситуації. Мені стало млосно, і я зрозумів, що от-от зімлію. Пару разів з усього дуру вперіщив себе по щоках. Паніка тільки посилилася. Я знову припав вухом до Тимкових грудей. Нічого.
Я зробив єдине, чого робити в таких ситуаціях не варто. Що було сили гупнув кулаком Тимкові там, де серце. Склав руки в колодку і гупнув ще раз. І ще раз. На четвертий раз я з жахом помітив, як мої кулаки пробили в його грудях ямку. Я спинив себе і помацав ту виїмку пальцями. М’яка до нудоти. Точкові крововиливи. Голова моя крутиться, дайте за щось потриматися.
— Курва! Курва! — прокаркав я, втративши рівновагу. Повалився з почіпків на зад. — О курва!
Я проламав Тимкові всю грудину, перетворив її зісередини на затоплений кров’ю мішок кісточок. Гематоми, переломи, пневмоторакс. Тимко був мертвий, і, цілком імовірно, я добив у ньому останній шанс ожити.
— Петре! — почувся розпачливий голос баби. — Біжи скоро!
— Шо?! Ну шо ти хочеш?!
— Ходи сюда! Я вмираю!
Я метнувся до баби в кімнату. Вона хапала ротом дихання, але щоразу ковток ставав менший.
— Теперка вже точно… Йой, як я ся бою… Йой, Петрусю золотенький… йой, рибонько…
З кожним «йой» з неї вилітало по кухлику сили. І влітало по чорній пташці. Я бачив на власні очі, як ті пташки, схожі на дроздів, влітають їй у живіт.
Я сів біля баби. Серце моє аж вискакувало.
— Зара… ше би трохи… Ше би трошечки пожити…
Очі. Мені потрібні її очі. Але баба закривається, ховає голову під перину. Я силою опустив їй руки, щоб вона перестала затулятися.
— Тихо! Тихо, пам’ятаєш, як ми дивилися в очі? Давай зараз так. Якраз той момент.
Баба мотиляла головою і стогнала. На дворі здійнявся вітер і бив щосили об шибки. Я виразно чув смерть. Де вмирають двоє, там третій півмертвий.
Баба совгалася по подушці, але я знову силою стис її голову в долонях. Вчепився поглядом їй в очі.
Упіймав.
Упіймав погляд. Баба зловила погляд. Ми побачили одне одного. Я розслабив руки, і баба більше не крутилася. Ми задивилися одне в одного.
Раптом я відчув, як моя кров зупинилася. Кров сказала: «пшик», і випустила із себе весь жар, всю паніку. Наче рідкий метал влився у холодну воду, і холод переміг.
Кров охолола і перетворилася на густу чорну воду талої ріки. В голові знову стало порожньо. Розвернувся лицем до наступаючого часу, і побачив, як Час накочується на мене і на бабу. Накочується і штовхає. Накочується і штовхає великими клубками млості.
Відриваю погляд. Нудить, перед очима пливуть плями. Кілька разів глибоко вдихнув і знову заглянув бабі в зіниці.
Баба не дрижала. Вона дивилася в мене, але не бачила. Наші очі — система напівпрозорих дзеркал.
В моїх очах відбивається бабин погляд, а в бабиному — погляд смерті.
Таким чином я хотів побачити погляд смерті й залишитися живим.
Я дихав повільно і глибоко, і це справило на бабу гіпнотизуюче враження. Вона теж заспокоїлась і западала в мої очі, наче то були дві бездонні криниці. Я дивився у неї, і побачив, як щось у ній відійшло, і тепер дивиться на світ без страху. І в цей момент —
— цей момент коротший від усього, що тільки можна уявити, бо він вже не належить нікому. Раптовий порух у глибині очей, і я вже бачу тінь, що віддаляється, несучи мою бабу під пахвою, мов овечку. Я посилаю погляд у спину цій тіні, й тінь на хвилю повертається… дивиться на мене через плече… і я в подвійному цуґцвандзі, шах і мат — дивлюся в бабині очі, котра бачить, як смерть, що несе її під пахвою, озирнулась, аби угледіти мене. А я бачу себе очима смерті й розумію в крихту моменту геть усе.
Баба вмерла.

10.

Я підвівся з ліжка, переповнений знанням, яке ніяк не мав права забути. Я навіть хотів це записати, але добре, що не почав шукати ручку, бо обов’язково забув би. Та й не зміг би змалювати це словами, бо все було поза ними. Слова — талан живих.
Я знову і знову проганяв у пам’яті те, що побачив. Це було найважливішим із усього, що я міг дізнатися про смерть, залишаючись живим.
Я побачив остаточну таємницю смерті. Я побачив, як із бабиних очей точно в момент смерті злетіли дзеркальця, й мені відкрилася істина — смерть засліплює нас життям.
Все, що ми бачимо, — тільки відображення у люстерках, які смерть тримає у нас перед очима. Округлі дзеркальця, на зразок пенсне. Смерть засліплює нас сонячними зайчиками нашого світла. А ми так зачаровані власним сяйвом, що не годні побачити будь-що інше.
Але завжди,завжди наступає момент, коли смерть ховає свої люстерка до кишені, забирає їх із наших очей, і речі постають перед нами такими, якими є насправді. Ми бачимо:
Смерть завжди поруч, і вона не вручає призи переможцям,
а тільки тисне всім руку —
дякує всім, хто брав участь у змаганні.
Бо в очах Смерті всі рівні —
і той, хто прийшов першим,
і той останній —
всі однакові, бо всі,
врешті-решт,
перетинають
магічну
межу;
і нарешті стає зрозуміло,
що фінішна лінія —
зовсім не черговий старт.
Фініш означає фініш.

11.

Холодний і безмовний, мовби брила льоду, я виходжу в коридор. Із коридора видно веранду. На веранді видно тіло електромонтера Тимка. Я пробую насилу викликати в собі паніку, але їй немає чим поживитися. Голова моя антарктида — холодна та ясна. Повна простих, остаточних рішень.
Двоє людей умерли водночас. Я не маю думок, тому я бачу.
Порожньо. Зовсім порожньо і німотно.
Я бачу. Я бачу, який бездоганний дарунок залишила для мене смерть у цій хаті. Я бачу це різко й однозначно. Між двома смертями третій може прошмигнути непоміченим. Смерть двох — перелітний шанс третього.
Ось що мені хотіла показати смерть. Або я беру цей дарунок, або відступаю. Ловлю свій шанс, або йду на завтик.
Світ простих рішень.

12.

Я зважую все — я роблю це бездоганно. І я приймаю рішення.
Справжні рішення — прості рішення.
Я приймаю просте рішення.

13.

Іду на кухню і відкручую всі краники на плиті. Газ із сичанням виривається з конфорок.
Заходжу в кімнату до баби. Тіло лежить на ліжку. Без пафосу. На трубі, що веде до п’єца, теж відкручую краник.
Так само підіймаюся у дідів кабінет. На вікнах штори, в кімнаті присмерк і затишна глухота книжок. Один п’єц стоїть тут, і ще один у коридорі. Відкриваю газ у кабінеті.
Заходжу в білу кімнату. В темпі скручую каримат, надіваю поверх нього ґумки, щоб не розкручувався. Згортаю спальник і так само заштовхую його у мішок. Кидаю спальник на дно наплечника, каримат приторочую стяжкою до наплечника збоку. Оцінюю свій одяг. Робочі штани захисної барви, на таких не видно бруду. Під полотняну куртку вдягаю шерстяний ґольф на замок під горло. Це замість шалика, щоб не задувало. Поверх куртки вдягаю ще одну — вона вільніша, має каптур і виготовлена із тонкої водонепроникної тканини. Спеціально на дощ або мокрий сніг. Індіанське слово анорак. Дві куртки пасують, наче пошиті одна під одну. Наплечник наповнений в ідеальній пропорції. Все збігається найкращим чином — все бездоганно.
У коридорі вже висить кислуватий штин одоранта. Збігаю вниз по сходах. На кухні хапаю свіжу буханку хліба і каганець зі серванта. Хлібину кладу на самий верх до наплечника. Зашнуровую клапан, трас-трас — два замочки. Шлейка на праве плече, шлейка на ліве. Газом чути аж на веранду. Від запаху метану скомить серце.
На порозі між верандою і коридором ставлю каганець, знімаю з нього скляну колбу й запалюю вогонь. Товстий ґніт довго розпалюється. Нарешті стає палахким язичком. Я акуратно відходжу, щоби несамохіть не погасити.
Через вітраж на веранді дивлюся, чи не видно сусідів. Туман і мряка. Безлюддя.
Тихо виходжу з хати, аби не зчиняти протягів. У шпаринку, перед тим як зачинити двері, пересвідчуюся, що свічка горить рівно й не гасне. Збігаю з порога й виходжу на подвір’я. Навкруги ні душі. Про все потурбувалася сила. Сила, що править людьми.
Кракнув крук і злетів, струсивши з гілок іній. Довкола все біло і тихо. І свіжо.
Я йду обережно, ступаю там, де підтануло, де сліди непомітні. Виходжу на трасу і вирушаю. Кілька метрів іду по асфальту, далі перетинаю дорогу по діагоналі й заглиблююся в поле. Підіймаюся на кряж, під яким розкинулось Хоботне. Рух під гору, дві куртки, капюшон на голові. Плюс наплечник. Я потію.
Розвертаюся лицем у напрямку до бабиної хати. Все тихо. Нікого ніде. Розстібаю анорак і замок на гольфі. Оголюю шию і розумію, що мені зовсім не зимно. Скидаю верхню куртку, розпрямляю її, акуратно складаю і ховаю до кишені в наплечнику. Синтетика. Зовсім місця не займає.
Сідаю на наплечник і далі спостерігаю за хатою. Туман густішає, наче навмисно вбирає мене в себе, абсорбує і робить невидимим. Я розрізняю ряди хат уже тільки за контурами на тлі засніженого схилу.
Несподівано чути глухий удар по вухах, аж закладає. Дах злітає з хати, як розчепірена папка, а звідти виривається густе волосиво вогню. Хата охоплена полум’ям, і чорний дим в’ється просто в туманну сірину.
Туман огортає мене, знову лямки на плечі. Знову дорога. В туман.

14.

Легкий, мов туман. Голова прохолодна й порожня.
Наскрізь прохолодний.
Я не думаю. Я знаю.
Знання стане моїм домом. Як смерть лякає своєю космічністю, так і знання лякає безмежжям. Справжнє знання завбільшки з небо.

Часом думаєш, знання — це і є небо. Ти підіймаєшся в перше небо, третє, сьоме… сто сьоме, прохромлюєш його лазур… думаєш, що натрапив на кінець кінців. Але дивишся через плече й бачиш, що те небо, яке ти пізнав — просто гра тіней порівняно з глибиною космічного гулу.
І тебе наповнює благоговіння перед нескінченною Таємницею.
Я щасливий, що Таємниця не має меж. Це надихає. І перед смертю усвідомлюватиму, що світ цей — Таємниця, і це приносить радість.
Це геніальний виклик для Духу.
Дух є я
я є Дух
Мій намір — Намір Нескінченності.
Я і Намір — Одне.
Намір!

Любко Дереш – Намір!

Залишити коментар Скасувати коментар