Микола Хвильовий – Синi етюди

Микола Хвильовий

Синi етюди

ВСТУПНА НОВЕЛА

Вчора в “Седi” безумствувала Ужвiй, i “Березiль” давав iлюзiю екзотичної зливи. А сьогоднi над Харковом зупинились табуни пiвденних хмар i йде справжнiй тропiчний дощ – густий, запашний i надзвичайно теплий. Горожани зовсiм збожеволiли з такої несподiванки й висипали на вулицi. Про тропiк Козерога вони знали тiльки з географiї, а тут трапилось чудо – i тропiк Козерога завiтав на Лопань. Натовпи суєтяться, ловлять язиками солодкi краплi тихої тропiчної зливи й нiяк не думають ховатись пiд навiсами домикiв.
– Чудесно,- говорю я й булькаю в теплi калюжi. Юлiян Шпол, автор комедiї “Катiна любов або будiвельна пропаганда”, мовчки за мною: я завжди забiгаю вперед. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода. Я повертаюсь до нього й говорю:
– Сьогоднi моє любиме число – 13. Отже, сьогоднiшнiй день мусить принести нам якусь приємну несподiванку. Як ти гадаєш, що це має бути?
– Очевидно, зустрiнемо професора Канашкiна,- серйозно вiдповiдає мiй приятель.
I дiйсно: в кав’ярнi Пока до нас пiдходить названий професор, i пiдходить з такою, знаєте, усмiшкою, нiби вiн допiру наївся карамелi. Вiн нас вiтає, робить нам кнiксен та кiлька комплiментiв, розповiдає щось про критичну оглоблю й тут же читає нам свiй науковий труд пiд такою назвою: “Що таке липа, як так трапляється, що професорська кафедра раптом стає липова, що таке, нарештi, липовий професор, його роль в марксистському суспiльствi, а також про соцiальне корiння богемських ухилiв серед наших iспанських письменникiв”.
– Чудесно! – говорю я, похлопавши Канашкiна по плечу й узявшись двома пальцями за його пiджачну петельку.- Чудесно! Ти подаєш великi надiї, i я певний, що суспiльство на слiдуючий рiк обере тебе членом свого парламенту.
– Ну що ви! – червонiє мiй професор.- Я зовсiм не припускаю, щоб моя робота мала такi несподiванi наслiдки.
Але ми – я й Юлiя Шпол – стоїмо на свойому: мовляв, без бляхи тут не обiйдеться, мовляв, на слiдуючий рiк ми вже саме Канашкiна будемо обирати, мовляв, вiн же знає, що в цьому роцi ми таки зумiли провести кiлькох своїх кандидатiв.
– Дякую, дуже дякую! – говорить професор, i ми виходимо з ним на вулицю.
Нас зустрiчає та сама тропiчна злива. Я запевняю, що “Три мушкетери” написав несамовитий Ринальдо Ринальдiнi, а професор Канашкiн запевняє, що цей твiр не належить перу “письменника Ринальдо Ринальдiнi, а належить перу французького письменника Гофмана-молодшого, що писав пiд псевдонiмом Дюма (батько)”. Тодi до нас пiдходить Олесь Досвiтнiй (переступає через калюжу) i каже:
– Драстуйте, товаришi! Драстуйте й ви, професоре Канашкiн!
– Драстуй! – говоримо ми й ловимо язиками краплi теплої тропiчної зливи.
Олесь Досвiтнiй iнформує, що вiн допiру скiнчив свiй новий твiр пiд такою назвою: “Собор Паризької Богоматерi”. Вищеназваний професор виймає олiвець i записує: “Олесь Слiсаренко написав удосвiта новий твiр “Собор Паризької Богоматерi”. Потiм до нас пiдходить вiдомий панфутурист Семенко й одразу ж починає ображати мене дотепами й лаяти за французькi фрази, що я їх вживав у своїх памфлетах: мовляв, це ж французьке парикмахерство. Я з ним погоджуюсь, i таким чином виявляється, що я творив свiдоме французьке парикмахерство. Тодi беру “Зустрiч трьох” i питаю:
– А що значить NР, що стоїть над кожним твоїм вiршем у цьому збiрнику?
– Як що? – каже Семенко.- Це значить – кiнська сила!
– Боже мiй! – скрикнув я.- Таж кiнська сила має зовсiм iнше позначення.
Панфутурист нiчого не вiдповiв, i таким чином виявилось, що вiн творив несвiдоме латинське парикмахерство.
Юлiян Шпол зареготав. Семенко зблiд i пiшов до Красної гостиницi. Ми його не затримували, як i професора Канашкiна.
Нарештi пiдiйшли до Держвидаву. Там ми обтрусились вiд дощу й зустрiли ще кiлькох творцiв читанок (“папа рєжєт, мама клєiт”). До Держвидаву мусив зайти сьогоднi якийсь начальник, i тому в однiй кiмнатi пахло репейним маслом – саме тим, що не з agrimonia eupatorium, а з lарра. В кiмнатi Аркадiя Любченка, автора “Буремної путi”, кiлькох талановитих оповiдань i не закiнченого ще роману, до нас пiдiйшов Пилипенко, автор “Байкiвницi” й закiнченого роману “Малоросiя”, i каже до мене:
– А в цьому роцi вашого прiзвища в держвидавiвському календарi не буде.
– Пiд рубрикою “iсторичнi подiї”? – питаю я.
– I пiд рубрикою, i без рубрики! Нiяк не буде!
– Та невже? – кажу я й сiдаю до столу, щоб трохи поплакати. I я плачу гiркими слiзьми. Тодi Пилипенко, Юлiян Шпол i Олесь Досвiтнiй (як i Аркадiй Любченко) починають утiшати мене. Але як утiшити? Я говорю крiзь сльози:
– За що? За що? – I, вийнявши з кишенi жменю пiдсмаженого насiння, вибираю гарбузовi кабачки й з смаком лузаю гарбузовi кабачки (мовляв, “за що? за що?”).
Нарештi, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителiв i рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената – Раїси Азарх. Вона зустрiчає нас милою усмiшкою.
– А…- говорить Раїса Азарх.- Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!
Вона менi пропонує перевидати мої твори пiд назвою “Твори”. Я, звичайно, вiдмовляюсь. Словом, я проти. Вона – за. Я проти! Вона – за! Виявляється також, що за i мої приятелi, як от Аркадiй Любченко. Тодi я погоджуюсь, i ми складаємо умову.
…I от умову складено. Я знову перечитую свої оповiдання (до речi, страшенно нудно перечитувати) i сiдаю писати “вступну новелу”. Але що писати? Знаю тiльки, що написати обов’язково треба, бо ж i я все-таки несу вiдповiдальнiсть за себе.
…I от я вiдповiдаю. По-перше – “твори”. Це зовсiм не “полное собрание сочинений”, це не претензiя – це непереможне бажання моїх меценатiв: Раїси Азарх, Сергiя Пилипенка i Аркадiя Любченка. Отже, за всякими оправками з приводу назви звертайтесь, будь ласка, до вищеназваних меценатiв. I далi (щоб не забути): в перший, у другий, як i в дальшi томики я вкладаю речi, ще нiде не друкованi.
А тепер про змiст. Свою наймолодшу збiрку я писав на початку тридцятих рокiв нашого столiття (в 1921-1922). В кiмнатi, де я працював, було страшенно тiсно (жило багато народу), так що я мiг сiдати за стiл лише вночi. Саме тому, мабуть, у моїх творах i мжичка.
Нi, мабуть, не тому: я просто фiксував настрої тридцятих рокiв.
Тепер про форму. Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогоднi не в модi. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик! Саме вiдси й iде розхристанiсть i зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв ( я думаю прожити сто п’ятдесят).
Впливи. Я погоджуюсь з тими вельмишановними критиками, що не бачать у моїх творах нiчого оригiнального. Вони мають рацiю: весь я в лабетах пiльняковщини та iнших серапiонових братiв.
Мова. Мова моїх творiв надзвичайно кострубата. Окремi вирази бувають буквально безграмотнi. От приклад: “Балачки його нiчого собою не уявляли”. Про мову моїх творiв можна прочитати у професора Сулими.
От i все. А коли сказати, що я можу бути автором тiльки одного твору, який хочу написати через багато рокiв i до якого я дiйду, очевидно, через етюди, то це вже буде рiшуче все!
Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорi, задумливi вечори, нiжнi осiннi ранки, коли десь летять огняноперi вальдшнепи (мiй сюжетний любовний роман “Вальдшнепи” буде в третьому томi) – все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю нiжних женщин з добрими, розумними очима, i я страшенно шкодую, що менi не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Iще люблю я до безумства нашi українськi степи, де промчалась синя буря громадянської баталiї, люблю вишневi садки (“садок вишневий коло хати”) i знаю, як пахнуть майбутнi городи нашої миргородської країни. Я вiрю в “загiрну комуну” i вiрю так божевiльно, що можна вмерти. Я – мрiйник i з висоти свого незрiвнянного нахабства плюю на слинявий “скепсис” нашого скептичного вiку. Ну, i так далi.
А тепер – поки що до побачення! Зараз iду в робiтничий квартал до радянських робiтничих домикiв i буду там слухати, як заливається гармошка бродячого музики.
Вона заливається якось сумно, i я думаю: тут я все-таки не зустрiну професора Канашкiна, i я пригадую, що попереду мене стелиться великий життьовий шлях. Вiн починається десь у минулих вiках i шкутильгає осiнньою елегiєю через шведськi могили, через Сорочинський ярмарок i далi, аж до Гофманської фантастики (мiж iншим, можна сказати не тiльки “Три мушкетери”, але й “три мушке-тонери”. Мушкет, аркебуза – це одно, а мушкетон – це старовинна рушниця з набоями в кiлька куль, що одразу летять у кiлька сторiн).
…Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропiчна злива – густа, запашна й надзвичайно тепла. Я – вiрю!
…Юлiян Шпол, автор комедiї, “Катiна любов або будiвельна пропаганда”, мовчки ступає за мною. Весь вiн як мокре курча, i – дивно! – з його капелюшка тече чомусь синя вода.
Драстуй, Юлiяне Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку! Завтра пiду на могилу комунара, автора “Ударiв молота i серпнi”. Я понесу йому пучок синьооких фiалок i там згадаю про свою загадкову смерть. Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вiрю! ЖИТТЯ

I

Коли за лiсом зав’яне молодик, там десь, на степах, над озиминою, цвiт стелиться, а вiн зав’яне – в оселях сутенiє, розливаються цебра синяви – тихої, блiдої, i вмирають каганцi. Тiчки тодi бiгають, трiщать тини, скаженiють пси, найбiльш крихкотiлi,- дужi пси мовчазно шкутильгають за переможцем, а крихкотiлi в спорзнiй солоднечi гризуться. Спорзно тодi в повiтрi. Тому: нашi прадiди теж у цей час бiгали тiчкою, а наша кров – прадiдiвська, червона i теж горить.
А от клунi. Так, клунi. В них торiшня солома, а на нiй зеленiє кохання. I до клунь трiщать тини. I риплять вони теж спорзно. Хто знає, як у цi ночi клунi риплять? Солома зiтхає, так вона зiтхала вiки, навiть коли татарськi загони блукали по степах на Українi.
I от: на однiм боцi Ворскли – Дамаївка, на другiм – хутiр Комарiвка. Недалеко гетьманський лiс, а далi – Диканька (диканьське пиво й меди опiшнянськi – недалеко бiля Полтави). Дивишся на гетьманський лiс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари, Карло XII i т. iн. Тодi могили жеврiють, нiч, день, ранок, свiтанок – все одно… Над степами гойдається шулiка…
Iз Дамаївки приїздили двоє: Павло й Мишко-комунiст. Приїздили на човнi до Степанового городу. Степанова дiвка – Гандзя, казали – повна пазуха грудей. У Степановiй клунi спала й Оксана. З Оксаною от що: їй 17 лiт, батько її, Рубан, сюсюкає, а мати теж сюсюкає. Оксана ходить “корольком”, груди що яблука твердi, й несе їх уперед, от i спокушала парубкiв.
Казали:
– Оксано, пора на вечорницi!
А батько не пускав. Парубки обмазали ворота дьогтем, а на ворога солом’яного дiда поставили. Рубан перелякався й засюсюкав;
– Сарас iди носювати в клуню! Оксана:
– Що ви, тату?
– Сарас, сьоб менi сього грiха бiльс не було.
I виштовхав iз хати, а сам пiшов у комнезам скаржитись. А було це вдень. Оксана подумала й пiшла до Гандзi. Та ж спить з парубками уже шостий рiк. Порадила: лягай зо мною. Послухала. Гандзя з Павлом на возi, а Оксана поки що сама. На другий день Павло приїхав з Мишком, i Мишко лiг бiля Оксани.
Було й так: Павло забариться, а Гандзя чекає. Тодi виходили з клунi, щоб парубки не почули, i через город до дощок – прали удень бiлизну там. Сюди приставав Павлiв човен.
Комарiвка була на узгiр’ї, i з дощок майорiли силуети будiвель. З рiчки йшов дух – може, татарський, задвiстiлiтпозаднiй, може, з баговиння, i рiчка була далека в своїй глибинi, вона з Днiпра в Чорне море бiгла, думалось, що й вона морськими синiми бурями дихає, казали – Комарiвка над баговинням замислилась, так: вечори ходили по Комарiвцi – сiрi, тихi – i далi – далi… I Оксана мрiяла. А Гандзя булькала у водi ногами, спiдницю закочувала й спiвала:
Маруся оiруїлась,
В больничной дом везуть.
I груди її високо пiдiймались, нiби хотiли полинути в темно-синi простори. I ще вона спiвала, i спiви лагiдно лунали за рiкою. А потiм зiтхала i нудьгувала. Оксана дивилась на Гандзю й теж хвилювалася й думала про очерети, про комунiста, про комунiстiв, про продподаток – батько лаявся – а вони полинуть восени – качки, про качок думала, а куди – невiдомо. I мрiялось, i ще мрiялось…
Нарештi з-за коси виринав човен, наближався скоро, але тихо, щоб нiч не почула. Павло гребе, мов справжнiй рибалка, а Мишко в душогубцi з очима заплющеними – боязко. I Гандзя завмирала, i Оксана завмирала, i всi завмирали. Ах! Павло… Павло… поспiшає – мiцний, бадьорий i злий.
Збентежено ховалась в очеретах вона – нiч. Зорi горiли хоробливо й у солодкiй тузi падали на поверхню.
…Потiм учотирьох iшли в клуню спати. В клунi на возi Гандзя здержливо реготала – i солодко було. Трiщав вiз – i було тьмяно. На вулицi, i по городах, i по садках блукали зайвi парубки й лякали нiч штучним iржанням:
– I-го-го! I-го-го!
I чути було ще тоскний заспiв:

Не за Ленiна, не за Троцького…
А в другiм кiнцi спiвали:
Чий я козак, звуся Воля,
Українець з Гуляй-Поля.
Гей шумуй, моє вино,
Йде за правдою Махно!

Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.
– Господи, не треба, у мене руки бруднi.
Мишко важко дихав i уперто не пускав її руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн її руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн її брав за груди, але зараз же “вибачався” i казав, що це якось так. Свiтало – i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.
…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.

II

Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки є село i хутiр – а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр – i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.
Моя люба соцiалiстична Україно! Степи, шулiка, i лiтнє сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiває бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть – i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. I далi-далi… Молочна стежка спiває – яких пiсень?..
Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi – далеко-далеко, тiльки на обрiї блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.
Мишко казав Оксанi:
– Я скоро поїду до мiста. I ти поїдеш. Я докiнчу науку – тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.
Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.
…У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило – неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:
– Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Київ поїду я…
Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києвi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя.
I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно.
В Дамаївцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.
Iз повiту приїхав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку їздив рiдко, бо боязко було. Коли приїздив – був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.
I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч – Гандзя.
Гандзя:
– Чула… виїздить твiй?
Захмарилось обличчя:
– Не знаю.
Оксанi й гарно було, i погано було – чи вiзьме й її з собою?
Каже Гандзя:
– Не випускай: комунiст гарний – може, ожениться… Та тiльки чорт їх розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки.
Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховiєм вечiр тече. Згадувала, що комунiст їй казав.
Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.
…На свiтанку пiсля однiєї солодкої ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi…
Ах, яка тодi була чудова нiч!
У неї такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання… Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi – їй гарно було хоронити в собi велику таємницю зачаття. Тiльки в її кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали її груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.
Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою i вони поїдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди – далi – далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець – з iншої губернiї.
Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаївцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку – голу, сиротливу, осiнню, заповнювали її глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи.
Потiм iще пiшли дощi.

III

Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виїхати до мiста й уже майже не їздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, їй здавалося, що вiн росте й вона це почуває.
Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцiї (за сорок верст Кочубеївка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз її лаяли.
Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували – i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про мiсто. А батько ще приносив газеnи – у волостi їх багато, й нiхто їх не читав, вони лежали в шафi в писаря i їх крали з нього курiї, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянської влади.
За цiлий мiсяць Мишко приїздив один раз – i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту й ще про щось – Оксана не пам’ятає. А вона брала його бiленьку руку й гладила нею свiй живiт i усмiхалась загадково. Потiм вона говорила з Гандзею, але й на цей раз хоронила тайну народження. А в хуторi почали ходити темнi чутки, що повстанцi нахваляються вбити Мишка. Тодi прийшли тривожнi ночi. У вiкна бив напiвдощ, напiвснiг, у бовдурi гув вiтер, i снились далекi, бруднi дороги без кiнця, без краю. Верстви, гони, стовпи i шляхи, i знову шляхи…
…I знову зими не було, i було мокро i осiнньо… I припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на її прекрасну молодiсть, i тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як їй заболiло – так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi – чiткий, колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. I надумала:
– Пiду.
I пiшла. Коли б вона читала “Кобзаря”, вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Київ, а що Мишко – ах, Мишко! Мишко!..
Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко – у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таємне. Зрiдка назустрiч їй тягнулися пiдводи, iз станцiї їхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали її, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася – Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити.
…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поїзд i зник в далинi.
Оксана пiдходила до семафора.

КОЛОНIЇ, ВIЛЛИ…

Так от: єсть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, єсть i колонiї – дитячi. Вiлли: специ, їхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi – квалiфiкацiя, цвiт. Ну…
– Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитiв.
– Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
– Подумайте: їй одно мiсце на вiллi, а вона .цiлу сем’ю притягла, ще й “друга дома” притягла… Безобразiє…
…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…
I третя на другу:
– Сволоч! В городi одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п’ють каву, молоко – поправляються. Так живуть.
Синiє вечiр – пiд’їжджають автомобiлi. Тодi гостi їдять i всi їдять.
…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяї колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…
…Колонiї пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиї, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонiї виховательки – тьотя Бася, соцвосниця… да…
Господарською частиною завiдує Гiль. Гiль ходить i спiває: “Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов”… Цiлий день спiває. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн – бородатий, мамулуватий? Хто його знає – революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий – у революцiю. Не знає нiчого, крiм цiєї пiснi,- i не треба.
– Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна – нiмецької породи.
Гiль зникає.
Є ще стара дiва – Павлина Анфисiвна,- так кажуть, так звуть,- це не так.
Ну, i так далi…
Тьотя Бася – фанатичка. Зустрiчає незнайому жiнку:
– Що ви читали з жiночої справи? Що? Бебеля “Женщина i соцiалiзм” не читали? Та невже?
Витягає “Женщину i соцiалiзм”. Читає, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказує анекдоти:
– Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:
“Стерво! Тебе в публiчний дом”. А Лiлiна як схопиться: “Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов’євим живу?” Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягається, оглядає тiло й зiтхає. Спiває з натхненням: “Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь”.
У ставку купається сонце – на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.
Б’ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами – в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров’ю. Прибiгла економка (це вiлла):
– Када ви, наконєц, убйотє єйо?
– Та зараз.
– …Та сiчас,- кричить економка i бiжить – її покликано. Сидiр чухається:
– От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
– Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидiр:
– Що?
– Мнясо!
– Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кiзяками.
Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
– Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово – ех! Та й тiльки.
Потiм вiн рiже, але не мовчить.
– Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
– Правильно! …Вони рiжуть корову.
В колонiї сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету їла.
Анфиса Павлiвна запивала водою:
– Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:
– Так, так…
…Приїздить до дiтей якась мама. Виховательки люб’язно усмiхаються.
– Ваша дитина прєлєсть, прямо удiвiтєльно.
Мама млiє…
…Набiгає хмара лiтня, пахне дощем. Кричать галки, над деревами лiтаючи – перед громовицею…
…Тiльки в тьотi Басi нема корзини, а в iнших є. У корзинах – варення, котлети, бiлий хлiб та iнше…
…Навiщо?..
… До тьотi Басi приїхав знайомий. Було мiсячно, всi були над ставком. Мiсце гарне, помiщицьке: нагадує помiщикiв. Знайомий сказав:
– Уся Україна повстанська, запорiзька. Куди не глянь – усюди бандити. Мабуть, i за цими березами сидять, щоб вискочити, щоб перерiзати всю колонiю.
Павлина Анфисiвна скрикнула:
– Ах!
Це вона кокетує. Всi це знають, не звертають уваги. Знайомий серйозничає:
– Чудний українець – то вiн флегматик не знать який, то вiн злодiй з великого шляху… то вiн революцiонер… Тьотя Бася захвилювалась:
– Що то є українець? Пролетар-революцiонер.
Знайомий сперечався, тьотя Бася назвала його “соглашателем”, лається ще; iде на терасу.
Анфиса Павлiвна глибоко зiтхає (їй спати хочеться) i теж iде в кiмнату – корова.
Павлина Анфисiвна була задоволена, взяла пiд ручку знайомого й повела в садок однiєї вiлли.
Вiдтiля їх вигнано. Знайомий обурився.
– Як ви смiєте! Ми ж тiльки гуляємо!
– Iдi, iдi! Не разговарiвай!..
Знайомий пообiцяв поскаржитись головi Вуцвику. А Павлина Анфисiвна спитала:
– Ну, скажiть правду: ви ж не комунiст?
Вiн тричi побожився, що вiн комунiст, але вона йому не повiрила.
…Громовиця не прийшла – пройшла. В лiсi було тихо, мiж дерев ходив мiсяць i крапав срiбне масло в гущавину.
Хтось ламав гiлки в лiсi – не людина, трiскало в лiсi. Вилуплювались солов’ята, i соловей уже не спiвав, i солов’ї мовчали.
-…Якби ви знали, яка це Анфиса Павлiвна: жадна, не дай Господи. Годує дитину, а сама бiльш за дитину з’їсть: дитячу порцiю.
…На якнайдальшiй вiллi смiялись. Пiдiйшли до тераси, а за терасою тихенька пiсня. Це надхненний Гiль.
…Тьотя Бася не обiдала: її обiд з’їв хтось.
Коли поодцвiтали вишнi (позривали ягоди), поналивались яблука. В яблуках мед, пасiка, бджоли, дiд сивенький – смачно…
Летiли трутнi по шосе.
…У вiллi мешкають два тижнi, три, мiсяць, а то й цiле лiто. Однi виїздять, iншi приїздять.
Хто приїздить, каже:
– По вулицях голод, а тут…
Через тиждень каже:
– Чому це сьогоднi нема какао? Який же це дiм вiдпочинку? Га?
…Пахне кiзяками й парним молоком.
Ледве свiтає, Сидiр запрягає конi й везе м’ясо до мiста.
Насiли: де – хто.
– Захватiть оцього лантуха з яблуками.
– Що за лантух?
– Та оцей.
– Та це ж яблука казеннi.
Його просять, вiн згоджується за двiстi п’ятдесят вiд пуда. Накрив лантух свiжим м’ясом i закаляв у кров. (Кров i яблука, революцiя i кров…) Сидiр покликав Микиту, й поїхали. Як виїхали з села – на мiсто селяни їдуть. Сидiр кричить:
– Гей ти, шкапо селянська, не заступай дороги. Роздавлю! Кричать iз воза:
– Не пан, звернеш i сам. То тiльки земському звертали колись… Но-о!..
Почухав Сидiр потилицю й згодився:
– Та воно й правда.
Сiпнув за вiжку – лiворуч…
…Пiдводилося сонце – червоне, заспане, невмите…
На вiлли (мабуть, i в колонiї) залiтають амури: людське. Буває випадково, буває свiдомо, пiд кущами, коли думає лiс, коли мовчить лiс, тiльки трiщить у глибинах – дрiбний звiр ходить, буває в садках… А через дев’ять мiсяцiв вилуплюється дитина. Це гарно, природно, свiжо й людяно.
Залiтають сюди й поганi баси – невдачники з мiста й дебютантки – балерини й третьоряднi скрипники. Тут усе задовольняє. Усiх задовольняє.
Є i лiтнiй театр.
У суботу висiла афiша:
Грандiозний вєчєр. Участвують… еtс.
…У недiлю тьотя Бася кричала:
– Я не поведу дiтей на цю буржуазну гниль!
Її не послухали й повели дiтей. У дiтей сьогоднi цвiли очi, як спiлi вишнi пiсля дощу. Кричало голубе небо, i були оплески гучнi i смiх дитячий.
Дiти задоволенi, артисти “в ударi”, небо кричить.
Кiнчався вечiр, заспiвали “Iнтернацiонал”, i скрипник заграв. Трiснула струна в скрипника, й “Iнтернацiонал” увiрвався.
I розлiгся дитячий регiт на весь лiс. Раптом вискочила з лiсу тьотя Бася, блiда, схвильована.
– Як ви смiєте! Як ви смiєте глузувати?
Стояла бiля артистiв i махала кулаками. Її заспокоїли, вона – на сцену i плакала. Дiти дивились на неї, витрiщивши оченята, деякi теж плакали.
Ще з тьотею Басею була iстерика, i її повели в колонiю: скрипник (що увiрвалась струна) i балерина.
Зодiяковий блиск видно весною, як заходить сонце, зодiяковий блиск видно i восени, коли сонце сходить.
Ранком жеврiв зодiяковий блиск, ранком умирали чебрецi, снились i пахли чебрецi.
Ходили з вiлли в колонiю, з колонiї на вiллу. Вiлли, колонiї…
Легенький золотий сум.
…Чебрецi, чебрецi…
Анфиса Павлiвна, Павлина Анфисiвна посварились.
– До другої чистки не доживете, все одно викинуть! Анфиса Павлiвна обурилась:
– Безпартєйна! Глядiть, щоб знову в тюрму не попросили.
Приїздив ще знайомий: дитячi порцiї їв. Вiн був сумний – осiнь. У городi взимку холодно й голодно.
…Колонiї, вiлли.
Павлина Анфисiвна ще ходила в купальню, навiть роздягалась i дивилась на своє тiло. Але не купалась.
…Ставок думав золоту пiсню:
“Ой пряду, пряду”…-Леонтович.
I минуло лiто.
Глибокого часу-зажури колонiї перевозили в мiсто. Засмутнiли дiти, засмутнiли вiлли. А Анфису Павлiвну викинули з партiї, i вона виїхала кудись. Iз кущiв вилiзли бандити i, як вовки, скрадались до осель.
Павлина Анфисiвна плакала – йшов тридцять п’ятий листопад.
Коли їхали по шосе, iз корзинки випала “Женщина i соцiалiзм” – пом’ята, некрасива книжка.
Тьотя Бася хвилювалась: думала, що це хтось нарочито. Позад усiх iшов Гiль i спiвав:
– Ми смєло в бой пайдьом…
Гудiв лiс, падало листя – iшов листопад, прийшов листопад. …А на вiллах ще пахло кiзяками i парним молоком.
…Стояли золотi ранки й зодiяковий блиск.
Iз першої вiлли Сидiр кричав:
– Микито! Та йди-бо, бiсова личинко! Бандите клятий!
Микита не озивався.

РЕДАКТОР КАРК

I Бєлий, i Блок, i Єсенiн, i Клюєв –
Росiя, Росiя, Росiя моя.
Стоїть сторозтерзаний Київ
I двiстiрозiп’ятий я.
П.ТИЧИНА

Связан я узловыми дорогами,
На которых повесилась Русь,
На которых трактиры с острогами
Хоронили народную грусть.
В. АЛЕКСАНДРОВСКИЙ

I

На стола поклав бравнiнга й на нього дивився тривожно – редактор Карк. Згадав: холодний ранок – 1905 року чи 1906, тодi гiмназистом був; це було вчора: учитель, а потiм учень, а потiм їх ховали в той ранок, у холодний, i днi йшли сiрi, сiрi – мабуть, того холодний. Гiмназiяльна церква й пiп iз жiночим обличчям. Повiтове мiсто, болото, гуси, хмари й цвинтар на горi.
Кожний бравнiнг має свою iсторiю криваву i темну – у нас, на Українi, сьогоднi: 3 березня року нашого п’ятого… а взагалi – 1922. Як довго як курс нашого карбованця, як товарний потяг у момент вiдступу в невiдомiсть – i вогкий день, i на деревах жовтi сльози, а бiля дерев танок умирання – листя, а бiля вокзалу метушаться сiм’ї комунiстiв, а їх не беруть.
Дехто не встиг сiсти, i їх ловили по селах… Мого товариша жiнку зловили, а потiм згвалтували, i вона стала дурненька.
Кожний бравнiнг має свою iсторiю: темну, як духовне нутро окремої особи…
Iсторiя бравнiнга така: лiс, дорога, втiкачi, вороги, i хати, i дерева, i всiм байдуже, вже дихати не можна, горять груди i згорають-згорають… Пострiл… Темна iсторiя. У буржуа вiдбирали бравнiнги, i вони плакали, а потiм у нас одбирали, i ми не плакали – не iронiя! – а може, хто й плакав… Чого одну людину шкода, а до тисячi мертвих байдуже? Почуття колективiзму нема – це не з “азбуки комунiзму”, провiрте!
Проте це не щоденник – це справжня сучасна новела.
Редактор Карк пiдвiвся, ще раз тривожно подивився на бравнiнга i вийшов.

II

Iз тихої вулицi пiшов на клекiт. Жеврiло блакиттю. На пiвнiч iшли води – дощ. На заходi сонце в зелених усмiшках: за мiськими левадами вже зеленiло – теж iшло, i мрiялось сонцем, за сонцем на Американський материк, тому – там океан, там велично й синьо.
Так: телеграфiчнi дроти узгiр’ям i проходили на бруднi квартали мiста, там вони вище над будинки.
Так: пiсля теплої зливи дротом котились краплi, зупинялись, звисали, а котрi налiтали – вливались i падали на брук. Жеврiло блакиттю.
Чудово: смердюче, промислове мiсто велике, але не величне – забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки, не утворило американської казки: не йшли будинки в хмари – чудово, воно ховає сьогоднi в своїх завулках кривавi легенди на сотнi вiкiв.
Зiйшов на тротуар. Побiгли трамваї з задумливим свiтлом: на фонi вечорового повiтря електричнi лампочки тьмяно-рожевi. Не хотiлось знати, що трамваї бiжать на край мiста, що трамваї повертаються, що нема далi трамваїв, що далi важкi дороги й кiстки замучених коней. А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут.
Наприклад: на цiй вулицi, на цiм мiсцi – тут тепер мiщани проходять, провозять свинi з околицi – гурток матросiв умирав у нерiвнiй боротьбi з ворогами, умирали на автомобiлi, коли барикади посувались на пiвнiч – iнсургенти йшли на пiвнiч, а в проваллi раптово зацвiла Венера.
Редактор Карк дивився на вiкна: там Чепiга й теж зацвiла. Йшла синя нiч i налягала на будинки, мабуть, заповнювала коридорне повiтря – коридори довгi, темнi – установ. А в мiщанських домах тукали, мабуть, годинники. Тукали, одмiрювали простори по культурних, некультурних вiках, згадували революцiї, не знали революцiй – народнi бунти, селянськi повстання, Хмельниччина, Павлюк, Трясило…
I дивився Карк на небо: там голуба безодня, там кiнчається життя, а степи України теж голубi – асоцiацiя з небом. Думав:
– Чого так вабить-гуди – там же смерть? Може, тому, що голуба?
Потiм повертав додому. Бiля цього магазина – тут тепер державний шоколад продають – одного зимового ранку вiн зустрiв нову владу. Згадав, як шумувала Україна,хохол упертий чоловiк, а може, тут десь проходив Сковорода Григорiй Савич, великий український фiлософ, а тепер, кажуть, могила бур’яном поросла й бджоли не гудуть бiля дупла, тiльки пчiлка iнодi пролетить, i шумують революцiї, повстання на Українi знову.
Григорiй Савич Сковорода – так росiйська iнтелiгенцiя любить:
Григорiй Савич, Нiколай Романович, Владимир Iллiч, Тарас Григорович. I єсть. у цьому якась пiвнiчна солодкiсть, упертiсть, i калузькi нетри, i Iван Калита,- i московська сила – велика велетенська, фатальна, вiд варязьких гостей iде. I нема тут вишневих садкiв – на вишнях у червнi проростають зорi – i нема тут лунких дiвочих пiсень – далеких, край села, а то в заводському посьолку, або коли з сапками йдуть, а навкруги їх зелено, а за ними з цукроварнi ледве-ледве манячить у лiтнi, яснi ночi дим.
Дим… Подумав, що над Україною завжди був дим, i вся вона задимилась у повстаннях, задимилась у муках, огонь iшов десь у землю, тiльки на Дiнцi спокiйно думали й упирались у небо димарi. I був огонь, i теж – велика велетенська сила, фатальна, тiльки вiд варязьких гостей вона не йшла.
Коли Карк зiйшов на мiсток, бiля лiхтаря його зупинили.
– Пачiстiм!
Здивувався: уночi? Подивився на хлопчиська – очi благають. Поставив ногу на пiдставку, але згадав, що грошей нема. Пiшов. I згадав, як багато тепер дiтей на вулицi – з щiтками, з цигарками, стiльки бачив у Яссах чи в Бакеу, в Румунiї – там багато кафешантанiв, добрi скрипники, а в горах їдять мамалигу, живуть iз свиньми, там же носяться вiтри, а збоку Карпатськi й Трансiльванськi гори, снiговi верхiв’я… Коли в Румунiї буде революцiя?
З Лопанi дмухнуло вогкiстю.
Лопань теж має свою iсторiю: на березi багато калу й дохлi конi, а вчителi гiмназiї i досi ловлять удочками рибу й думають – про минулi днi, коли фунт бiлого хлiба коштував три копiйки, а пiвпляшки – двадцять чотири.
Лопань теж має свою iсторiю – вона не знала революцiї, вона не бачила революцiї, бiля неї проходять червонi крамарi, на нiй теж зрiдка появляються кайори. Розмова:
– Що за свiтла нiч, а на душi темно: нема простору. Чека. Госпуп. Ех ти, життя прокляте! Другий голос:
– Нiчого. Сила за нами. Ха! Обиватель. А обиватель – хвиля, дев’ятий вал. Регулятор. Пiднявся високо, ану-бо нижче! Не хочете? Себе винiть. Ми теж дещо знаємо. Налетiв обиватель – i човен поринув. Обиватель регулятор.
З Лопанi дмухнуло вогкiстю.

III

Мої любi читачi! – простий i зрозумiлий лист.- Я боюсь, що ви мою новелу не дочитаєте до кiнця. Ви в лабетах просвiтянської лiтератури. I я поважаю. Та кожному свiй час. Творити то є творити. Да. Соловей – от як дерева здалека пухкi, а мiж дерев бiлiє, а бiля дерева заряснiло – солов’ї не однаково спiвають, прислухайтесь. Свої Моцарти, Бетховени, чув i Лисенка – солов’я. Переспiвувати – не творити, а мавпувати. I читач творець, не тiльки я, не тiльки ми – письменники. Я шукаю, i ви шукайте. Спершу вiд новаторiв – i я теж – це нiчого: вiд них, щоб далi можна. А твiр мiй буде цiлком художнiй – треба продумати, треба знати… Ах, зеленi мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодiсть – на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти нiччю в шахтарських огнях, на степах запорiзьких безмежних.

IV

Револьвер системи “бравнiнг” не виходив iз голови. Про бравнiнг: Конан-Дойль добре знав звичайного читача: розв’язка i зав’язка, фабула, сюжет та iнше. Шерлок Холмс. Не виходив iз голови не тим, що його куплено в повстанця з банди Ангела, а тим, що вiн лежить у столi, а в кiмнатi тихо, домовинне, тим, що є “сьогоднi” i нема “вчора” – далекого, несподiваного, великого, особливо на фонi “позавчора”.
Карк зiйшов на площу й раптом обернувся: його покликано.
– Товаришу!
Дивиться: чоловiк розкинув руки, немов повiтря хапає.
I ще раз:
– Товаришу!
Вiдкiля цей голос?
Так, вiн знає цей голос, це сiмнадцятого року, голос сiмнадцятого року, голос молодої, бадьорої, червiнкової революцiї, тривожної радости – може глибокої, може синьої, може це не голос, а сон з оточеного ворогами героїчного Луганська.
I що ж: був слiпий, вийшов з лiкарнi – голодний, i радий, i свiтлий, як усi пiсля хвороби. Вiн пiсля тифу. I на нього дмухало бузково, ачей ромашками, як дитинi, що перший раз стала на ноги або заговорила.
Хотiлось обняти слiпого, згадав сентиментальний роман, провiв слiпого на тротуар – i тiльки.
Той пiшов.
– Товаришу,- i руками повiтря ловить. Думав про радiсть сiмнадцятого року. Пiшов тривожний: стояли в очах сiчневi снiги, iржали десь повстанськi конi – думав.

V

Живе редактор Карк близько мiського парку, на тiм краю, де сонце сходить i блимає в скалках смiття,- там вигiн, там собаки, а вночi пострiли на сполох – вартовi. Мiж iншим, вiдповiдальности за газету жодної, вiдповiдальний iнший.
На кватиру прийшов випусковий.
– Еntrez!
Редактор Карк завжди: еntrez! Випусковий товариш Шкiц i суворий, i булий член ЦК есерiв. Був на судi – виправдали, тепер щось знає. Поклав останню коректу до пiдпису.
Редактор Карк:
– Сiдайте, прошу.
Шкiц дивиться на всiх трiшки з презирством. I на Карка. Безумовно: однi не знають, що є ЦК, а другi – що вiн булий. Дивився поверх Каркової голови й стояв: Карковi з ним приємно, а коли згадував – неприємно: вiд ЦК дмухало чимсь величним, мов генерал-губернаторство. I прийшло чомусь в голову про величнiсть. Хтось скаржився – їхати далеко: триста верстов. Не мiг уявити: сьогоднi за фунт хлiба заплатив сто тисяч карбованцiв. За маленький шматок. Що ж триста? Мовчав. I Шкiц.
Потiм Шкiц запохмурнiв.
– Україна… Да… Прогавили – i пiшла вiд нас. Україна пiшла. А все тому, що ми поети, що ми не комерцiйної вдачi. I ще суворiш:
– Ми не полiтики. Ми поети. Нема в нас i пiвнiчної жорстокости. Ми романтики.
Редактор Карк:
– Велику французьку революцiю поети робили.
Iз злiстю:
– Французи – нацiя. А ми без мiста, в мiстi ми музлаї, роззявивши рота ходимо, а в установах революцiя i на селi революцiя. А втiм, ми не французької вдачi, ми до нiмцiв скорiш. Може, вам дивно, а я кажу не дивно. Це ж у нас нiмець картопельку садить. Недарма нашi культурники до Нiмеччини їздять. А нiмецької комерцiйностi в нас i нема. I в цiм наше лихо. Ми i короткозорi… А що наш народ? Був по лiсах, а тепер в оселi повертається i плює на нас. Вiн теж романтик. Наш народ.
Редактор Карк слухав, i було боляче й тоскно. Дивився на той стiл, де лежав бравнiнг, i було сiро, як у 1905 чи в 1906 роцi. Було:
– Центральна рада. Трудовий конгрес.
Випусковий взяв пiдписану коректу i в’яло промовив:
– До збачення.
Потiм хвилину розглядав бiля дверей статуетку – бюст якогось римського полководця. I Карк дивився на статуетку. Вiн принiс її з редакцiї: старовиною вiяло. В його редакцiї виходила колись велика газета сiмнадцятого року. Розповсюджувалось її по всiй Українi… Ну, i вiд статуетки вiяло.
Шкiц, зачиняючи дверi, сказав:
– Римський полководець… Дивно.
А за дверима зiдхнув.
Приходила ще хазяйка i покликала до себе. Iз хазяйчиної кiмнати видно дорогу й зоологiчний сад. Дорога ховається на краю мiста, i на нiй пасуться по-провiнцiяльному гуси. Хазяйка пiдфарбовує щоки, дарма що стара. Унизу її спiдницi – шмаття, а все-таки вона лермонтiвська панi, з гусарiв. У неї квартирує декiлька чоловiка. Вона завжди незадоволена з будинкового податку. Говорить:
– З мене беруть податок, а я нiчим не торгую. А тепер усi торгують. Або можна прожити не торгуючи?
I ще каже:
– У мене дочка хора, а їй не дають пайки. А тепер усi хорi мають одержувати пайки, бо тепер комунiзм.
Це вона каже досить щиро. Редактор Карк п’є в неї чай. За чаєм вона оповiдає йому, як ховала фарфоровi чашки вiд реквiзицiй – вони лежали у вiдомого лiкаря внутрiшнiх хворiб, а в нього реквiзицiй не було.
Потiм вона згадувала минуле. Iз станцiї бiгли степовi гудки, i хазяйка ще говорила:
– Колись їздила в Крим… Вiлла була. Горняшки були – багато. Пiд’їдемо фаетоном, а потяг уже шипить. Сядемо – гу! – i поїхали. Так гарно в купе колисає. їдем, їдем – i так без кiнця. На вiллу в Крим. Все за тобою бiжить, як у кiнематографi. А тебе колисає…
Думав: все це порожньо, а гарно; спогади за єгипетськi сфiнкси – для чого? А теж гарно.
Потiм вiн пiдвiвся – iти треба. Похитала головою:
– Ах, редакторе! Працюєте ви багато. Матвiй Самiйлович…
I замислилась. Матвiй Самiйлович її чоловiк. Розстрiляли за контрреволюцiю. Це було три роки тому. Висiв його портрет над її лiжком, а в рядок – Михайловський. Купила на базарi, казали, що Михайловський теж не з комунiстами.
Коли Карк проходив вiтальнею, бiля вiкна сидiла Нюся. На качалцi: не ходить, ревматизм. Качалка iз старими вiзерунками. Придивишся – щось подiбне до вiзантiйських малюнкiв, а то взагалi по фарбопису якогось минуло столiття. Столiття – вiки. А то нагадує чомусь якогось гетьмана.
Нюся покликала. Коли пiдiйшов, подивилась ясно.
– Драстуйте! – i подала руку.
Рука тепла й м’яка, як його маленька подушка з лебединого пуху, що подарувала мама. Мама вмерла, а подушка нагадувала маму.
Налетiла на вiкно сiра хмара, i стало волохато. Замрiялось. Нюся казала:
– Чому це в головi два днi одбиває: губ-трамот! губ-трамот! Чому це слово? Ну, я не знаю. Чому це слово? Навiть уночi тривожить: знаєте – гупає й утрамбовує. I боляче. Навiщо?
Вечорiло.
Слухав, як десь прокричав пiвень.
Нюся:
– А на тiм тижнi думала про степи. Про махновщину. Довго-довго думала. I думала, що махновщина – то є трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України. Як ви гадаєте?
Подумав.
– Може.
Потiм сiв бiля неї, а вона не говорила. Вона говорила краще, як Шкiц: тепло, по-жiночому. I хотiлось погладити її руку. За вiкном гудiло мiсто. Десь ще прокричав пiвень.

VI

Зауважте, як пишуть молодi українськi письменники. Ви їх, мабуть, не знаєте, а їх треба знати, це ще в Шевченка написано. Є повiр’я, що нашi дiди всi грали на сопiлках, тим-то й мова така музична. Нашi дiди були чабани i виганяли товар на вигiн по синiй росi, а бiля пiдбитого бурею дуба грали на сопiлках. А от Рабiндранат Тагор теж народився в нетрях.
Так от, зауважте: вони родились в нетрях i заблукалися в нетрях. Це погано. Я виходжу на новий шлях, i менi радiсно. Поперед мене горить зоря, як i колись горiла. Я її кладу в своє волосся – i вона горить iнакше… Да…

VII

На подальшiм роздiлi мiй читач зупиниться й продумає те, що вiн прочитав. Ах, як радiсно блукати невiдомими чебрецевими шляхами.

VIII

Для живої мислi читачевої.

IX

Менi хочеться говорити не на тему, i я говорю. Я хочу написати агiтацiйного листка. Iсторична справка: великiй соцiалiстичнiй революцiї завжди бракувало на талановитих поетiв-агiтаторiв, а халтурили всi, за гонорар. Як менi тяжко писати про халтуру, я дивлюсь у майбутнє, я звертаюсь до нащадкiв: заплюйте темну тiнь моїх сучасникiв вiд халтури.
Це – риторика утилiтарного походження. Ну i що ж. З Карком спiльного – нiчого, а з новелою – багато, з життям – теж багато.
Так от, революцiя творить новий побут, i треба писати революцiйний побут. Є ще пролетарська поезiя, в українськiй лiтературi вона утворює добу, а може, епоху…
У мене, як на сеансi на користь голодних, в антрактах – “на користь”. Мiж iншим – читайте оповiдання на тему “голод” – це корисно.
…Про вiчнiсть твору: де тенденцiя – межа її, де рафiнована художнiсть. Я хочу, щоб твiр мiй був вiчний i величний… Пролетарська поезiя – не метелик… Яка загальна композицiя моєї новели?.. Важко торувати… твердий грунт, реп’яхи… Коли я вийду з лiтератури минулого?
Вiдчуваєте змагання мого класу! Мiй клас – пролетарiат – по кровi в бур’янах i на шляхах боротьби за волю, рiвнiсть i братерство.

X

У редактора Карка очi як у Гаршина, а очi Гаршина писав Рєпiн, а Рєпiн оголошував себе за українця, i Нюсi здавалось, що в очах Карка – степи. Крiм того, вона часто читала Бельше, може, й тому степи.
Стояли яснi днi, i йшли яснi днi. За мiськими левадами сторожили простори, i було просторо, а на душах темно. I на тих, i на других, i переможцi, i переможенi – а хто перемiг? Це редактор Карк думає. Усi були похмурi, того й театри так повно заповнювала публiка… республiка… ха!..- це редактор Карк думає.
На заняття ходив уже пiзнiш вiдповiдального. Вчора зiйшлись у кабiнетi.
Вiдповiдальний каже:
– Читали “Росiю в iмлi” Уельса? Хай тепер радiє: на вулицях весело – магазини всi одчинено.
Занозуватий чоловiк – це видно, i нервовий – це теж видно. Йому повсякчас здається, що з нього глузують. Вiн лає iнтелiгенцiю, але любить, коли йому кажуть:
– Та ви ж самi iнтелiгент!
Правда, замахає руками:
– Iзбави бог, iзбави бог!
Карковi вiн говорить:
– Про присутнiх iсторiя замовчує.
Карк iнтелiгент. Карк червонiє. Вiдповiдальний iде.
В редакцiї не по собi. В конторi теж. Контора мiститься в однiй iз кiмнат другого поверху.
А там, де була контора, губпечать роздає газети.
I там нудно. Згадує, яке життя кипiло тут.
У конторi сидить машинiстка, дочка бувшого власника цiєї друкарнi… (бувшого… тепер усi бувшi i все бувше, i в цiм глибiнь вечiрньої мислi…). Карковi шкода її, i вiн також ставиться до неї, як i до статуї римського полководця,- з повагою, i йому сумно, коли дивиться на неї. Здається, що вона, як i Нюся, вмiє говорити, що i в неї такi м’якi руки, як у Нюсi. Проте вiн до неї нiколи не говорить.
Редактор Карк любить сидiти в кiмнатi коректорiв, а в конторi нi. Тут так тихо, а внизу гуде машина. Голови нахилились над столами, Напруження. Навiть небо працьовито заглядає сюди: свiтлi-свiтлi плями на розiсланий папiр. Думає: i за триста лiт така ж напруженiсть i байдужiсть до всього, що дiється там.
…Шумить машина внизу.
Пiшов знову в кабiнет. Йому треба писати передмову. Не хочеться. Але вiн сiдає й пише – треба. Потiм згадав про губ-трамот, i в головi почало одбивати:
– Губ-трамот!
Потiм вiн пiшов додому.
I завтра вiн ходив додому, i багато днiв ходив додому. Дивився: по верхiв’ях парку з паровозобудiвельного в задумi заходив десь дим, iшов за димом i думав про дим знову. По дорозi стрiчав знайомих. Як от: у чумарцi, iз стьожкою, вiн завжди все знає, улесливий, лагiдний.
Вiн каже:
– Хi! хочете побачити радянський шлюб? Це iнтересно. Справжнiй робiтник, з тютюнової фабрики. I його батько робiтник.
Входять у церкву. Улесливий метушиться, вказує на двох, що бiля вiвтаря стоять,- шлюб. Запевняє, що це робiтник, що батько його робiтник. А Карк думає, що улесливий, мабуть, бувший есер, мабуть, бувший есдек.
Курить ладан-дим. Церква завжди збирала нацiю – Кирило-Методiївськi братчики, лаври – фортецi. Та от прийшла революцiя, i закурiло, i не стало церкви, i воскресла церква.
– Христос воскрес iз мертвих!..
Пiшов дощ.
До великоднiх свят було сiро, холодно, першого (паски святили) заяснiло, весело, тепло. I другого. Потiм знову дощi. Вiруючi думали, що це знамення, i Карк сьогоднi трiшки збентежений: бачив колись комету з хвостом, чогось тепер зелена, бiля Орiону… Нащо комета? А земля одiрветься-таки вiд сонця й полетить у провалля. I тодi будуть смiшнi революцiї й автокефалiї. Буде тiльки дим. Дим заповнить повiтря, i буде первотвiр.
– Христос воскрес iз мертвих!..
У церквi спiвали мелодiї з Леонтовича – кажуть, вiн загинув химерно однiєї зеленої ночi, а це було взимку, а його композицiї французькi дiти спiвають, а в нас у церквi, з ладаном. Вийшов iз церкви.
Виходило свiтло, виходило темно, i йшла за обрiй, щоб бiльше не повернутися. Шумiли трамваї, часом давили людей, а назавтра об’ява:
Комендант мiста наказує..
Колись Карк бачив, як авiомобiль задавив велосипедиста. Летiли обидва.
Що думав велосипедист? I уявив: Сиваш, тривожна нiч, море i 10 000. Махновщина по Сивашу на тачанках. Трагедiя iнтелiгенцiї Лiвобережної України…
…Нюся. Вона така лагiдна, а вiзерунки нагадують гетьманщину.
Було сумно.
Вечорами сидiв з Нюсею або ходив до вiдомого українського дiяча – з боротьбiстiв – з рудою борiдкою.
Слухав його плани за те, як утворити нову партiю,- викинути “Р” з РКП, викинути “У” з КП (б) У, утворити єдину КП. Це фантазiя, це романтика.
Український дiяч ще видавав поганенького журнала й не мiг його видавати – самоокупаємiсть сувора, а в нiм не було нiмецького Духу.
I була лагiднiсть i скорбота в сiрих очах, i було м’яке тiло.
Фантазiї розцвiтали пiд блакитним небом.
Блакитне небо проточувалось на всi вулицi великого промислового мiста.

XI

Зазеленiли мiськi садки. Виходили няньки й дiти, i тут же блiдi обличчя з вокзалу – невiдомi, невiдомо, в невiдомiсть. I хотiлось кохати i не хотiлось кохати.
Редактор Карк виходив у зоологiчний сад i прислухався до неясного шуму, що туманiв мiж дерев.
Тягнуло кудись, а на серцi наростало слизьке, наростала злiсть на всiх. У редакцiї вiн не хотiв стрiчатись. Не говорив iз вiдповiдальним. Про що говорити?
Була й на нього злiсть. Росла. Торiк думав: раrvеnu, а вiдповiдальний рiс, i була вже злiсть. Образливо було за себе, за руду борiдку, за тисячi розкиданих по Українi невiдомих i близьких. А вiдповiдальний рiс, знову лаяв iнтелiгенцiю, i хотiлось плюнути йому межи очi за його неправду, за його лицемiр’я. Годинами стояв бiля букiнiста, а недалеко бандурист набринькував про славу України.
Пiшов до Нюсi. Нюся розказувала про козаччину, про боротьбу українського народу за своє визволення.
Тодi вiн говорив – суворий, нiби з борами говорив:
– Нi, Нюсю, я так не можу. Менi важко. Мене оточують люди, а хто вони? Про ймення замовчують. Я не можу жити, не можу творити. У нас жах – однi продаються, однi вискакують – темнi, невiдомi, раrvеnu. Бувшi соцiал-демократи метрополiї беруть. Соцiал-демократи!.. Розумiєте – в митрах соцiал-демократи. Це – жах. Я не можу. Це – жах.
Нюся втiшала, вiн заспокоювався, i вона знову говорила про козаччину, про Хмельниччину.
Редактор Карк:
– Менi сняться зеленi сни – навкруги простори, а на мене лiзуть гадюки. Я їх б’ю, а вони лiзуть. Я не символiст, а вони на мене лiзуть.
Нюся:
– Покладiть на мої колiна голову.
Вiн клав, i вона пестила йому м’яке волосся.
Вона усмiхалась:
– Губ-трамот! Губ-трамот!
I вiн усмiхався хоро:
– Губ-трамот! Губ-трамот!
А потiм вiн знову думав про бравнiнг, i було тоскно, бо хотiлось жити, руда борiдка теж хоче жити – одiрваний вiд життя iз своїм журналом радянський автомат.
I було його шкода. А от варязька сила – велика, велетенська, напирає, ще напирає. I мовить руда борiдка з сумом:
– Не придавiть зовсiм!
…Пiдхопився. Хотiлось вилаятись, крiпко, цинiчно, матюком. У голову лiзли соцiал-демократи в митрах… Простогнав:
– Нюсю!
Вона одкинула руку, подивилась на його обличчя – воно було мертве. Сказала схвильовано:
– Iдiть випийте води!
Редактор Карк пiдвiвся i, як хорий, пiшов до дверей.

XII

Вогкий грунт притягує: вогкiсть на сонцi. Майже щодня ходив у ярок i вбивав у легенi вогкiсть. З ярка чути було далекий шум, у ярках блукало сонце. Знаєте, сонце вмiє жити: ранком воно веселе, вдень – працьовите, увечерi – задумливе, коли за обрiй вiдходить, а бiля нього купчаться хмари, обгортають сонце; воно задумливе, як мудрець.
Удень бачив, як гурток дiвчат бiля акацiй iз сапками. Смiшнi в шумнiм мiстi: у них такi ноги бронзовi й м’язкi. Знаєте: грунт, рiлля – пухко; тiльки що важко пройшов плуг, а недалеко панський маєток, а десь збираються води, i зелина буйно б’ється вгору. Знаєте: майбутнє не в обмашиненнi життя, а в притягненнi природи до машини. Ах, як природа дивиться на машину! Знаєте: колись я вийшов iз цеху на повiтря пiсля нiчної змiни. Цокотiли молотки, гудiли машини – i все задумливо. А вгорi одне небо з зорями – i тiльки. За заводським парканом тиша – нiч. Тодi в головi мудро, тодi в серцi мудро, тодi я цар життя, i моя голова пiдпирає темно-синю височiнь.
Редактор Карк заговорив до дiвчат:
– Вiдкiля ви?
– Хi! хi! хi!
Але одна смiливо сказала:
– Що тобi, паничу? Подивись на себе: тобi жити два днi. Хiба тобi до дiвчат? Здригнув.
– Вiдкiля це ти знаєш?
– Знаю! Тепер усе пiшло на комунiю. Всi знаємо. I заспiвала:

Ципльонок жареной,
ципльонок вареной,
Ципльонок тоже хочiть жить.
Я не совецькой, я не кадецькой,
А я народной комiсар.

I говорила:
– Бач, i той лiзе в комiсари – ципльонок.
– Да…- сказав i одiйшов. Думав…
…Увечерi бачив Шкiца. Дивно: почав одягатися краще, навiть надто. I комунiсти одягаються краще, може, й не всi – неп.
Шкiц органiзовує трест i вже не говорить про Україну, тiльки iнодi мало.
Але вiн каже:
– Практика – рiч велика. Це життьова пошлiсть, але й життьова мудрiсть. Треба жити. Так пiсля пожежi: стоїш на руїнах – важко, бо смердить трiшки й нагадує… та треба жити.
Карк нервово кинув:
– Пiсля пожежi не смердить! Шкiц уперто заявив:
– Пiсля пожежi маленький дим i… смердить.
I розiйшлись.
Знову наростала злiсть. I на Шкiца. Був самотнiй, сунула непереможна стихiя: степова пожежа… А потiм буде дим. Крiзь дим вирисовується дiрка на чолi…
…Цiлу нiч горiв степ, бiгли отари товару, ревли, i душно було в повiтрi…
Так снилося.

XIII

Справа посувається до розв’язки. Як ви гадаєте, чим закiнчиться новела? Американцi не читають творiв iз нещасним кiнцем, слов’яни навпаки – така вдача в тих i других. Я буду щиро казати: я сам не знаю, чим закiнчиться вона.
Проте над новелою я працював чимало. Я нарочито не знаю, чим вона закiнчиться.
Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому. Все-таки новелу мою дочитайте – iнтересно, до чого я прийду?

XIV

Уривок iз мого щоденника. Мiркую про сучасну українську белетристику. Думаю так: iде доба романтизму. Хто цього не розумiє, багато втратить. Реалiзм прийде, коли з робфакiв вийдуть тисячi, натуралiзм – коли конче запаскудимо життя.

XV

В новелi два головнi типи: Карк i Шкiц. Я хотiв, щоб Нюся покохала Карка, а Шкiц Нюсю. Вони не покохали, i не треба. Проте не можна в кожнiй новелi про кохання – як ви гадаєте?

XVI

Навiщо стiльки роздiлiв?
Така психологiя творчого iнтелекту: дати якомога бiльш навiть тодi, коли не можна.

XVII

Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.
Спокiйно:
– Добре.
Чуття казало:
– Тепер багато знайдеться.
Стрiчав руду борiдку – це не вiдповiдальний. Хазяйка стала суворiша. Шкiц у трестi заправило. Каже:
– Практика – велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.
Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.
Не знав, що буде далi, i не цiкавився. Без посади? Добре. Далi. Однаковiсiнько.
Iшов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах, а брук – тихше.
Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину – дивно.
З вiкна видно третину мiста – з другого поверху. Мiсто загадкове, надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи в Нiмеччинi, потiм бараки з тифозними – тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в гарячцi, а палати сумнi. I думають палати велику народну думу: де правда?
…Iшов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук – тихше…
– А я вам хочу ще сказати.
Це Нюся.
Карк:
– Говорiть.
– Не думаєте ви, що на Волинi й сьогоднi лiс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волинi.
…Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за обрiй дим – над вечором, над мiстом.
Редактор Карк:
– А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацiї з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.
На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.
Карк згадав: український мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi – i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок – йому нiколи. Український мужик i на заводi – вiн усюди український. Буває вiн пролетар – таких багато. Вiн бiльшовик i вмiє умирати.
Це було в листопадi. Український мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети – чимало їх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:
– Простiть, господа… чи то пак, як вас…
Було ще й у ярках – ярки багато знають…
Я: на те революцiя, на те боротьба.
Вiн, редактор Карк:
– А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героїчний народе! Твоєю кров’ю ми окропили три чверти пройденої нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаїльцiв у Петроградi; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.
Так от. Карк казав:
– Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Україну?
Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:
– Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.
…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: – Нас не зрозумiють: як погубити?
…Було тихо.
Нюся заговорила ледве чутно:
– Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моєї мами життя керує, а моєю нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здається, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, i там реп’яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поїхали в мiсто.
Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавнє, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:
– Ала-верди! Ала-верди!
I ще:
– Губ-трамот! Ала-верди!
Нюся покликала:
– Вам боляче? Скажiть правду!
Вiн:
– Не знаю, я дивлюся вгору – там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiє його – я про дим – i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi буває тоскно.
Нюся:
– Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi – величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от пiд малюнком напис: “Козаки випливають грабувати турецькi мiста”. I текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…
Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив тому, що хотiлось. I було тоскно.
Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.
Так просидiв до трьох годин ночi.
…Близько вiкна пролетiла пташина, гасли зорi. На мiськiй баштi загорiвся циферблат.

XVIII

Новелу скiнчено… Що? Так, скiнчено…
…Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки…
…А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут.
Нарештi коментарiй i дiєвi особи:
1. Автор.
2. Читач.
Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське обличчя?
Автор. Любий мiй читачу, це ж Каркiв щоденник (для того: розкрити природу типа), i тiльки зрiдка проривався я.
Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?
Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк думає, що я – раrvenu.
Читач став бiля вiкна i замислився.
Автор. По-мойому, я виконав своє завдання. Га?
Читач мовчав.
У кiмнату влетiв запашний вiтер.
У далекiй кузнi спiвали молотки.
За вiкном стояв город у вечоровiй задумi.
А на горизонтi вiдходило шосе в степову бур’янову безвiсть.

КIТ У ЧОБОТЯХ

I

Отже, про глухе слово: Гапка – глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.
А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом.
…А то буває гаптований захiд, буває схiд, це коли пiдводиться або лягає заграва.
Гаптований – запашне слово, як буває лан у вереснi або трави в сiновалах – трави, коли йде з них дух бiляплавневої осоки.
Гапка – це глухо. Ми її: товариш Жучок.
I личить.
…От вона:
Це тип: “кiт у чоботях”? Знаєте малюнки за дитинства: “кiт у чоботях”? Вiн дуже комiчний. Але вiн теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.
“Кiт у чоботях” – це товариш Жучок. От.
А тепер я питаю:
– Вiдкiля вони вийшли – товаришi Жучки? Скiльки їх вийшло? Га?
А пройшли вони з краю в край нашу запашну червiнькову революцiю. Пройшли товаришi Жучки, “кiт у чоботях”.
…Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Вiдкiля вони вийшли – це Жовтнева тайна.
! …Сьогоднi в степах кiнноти не чути, не бачу й “кота в чоботях”. ! Вiдкiля прийшов, туди й зник.
…Зникли, розiйшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республiки.
“Кiт у чоботях” – це муралi революцiї.
I сьогоднi, коли голубине небо, коли вiтер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душi васильковий сум.
?
Так! Я хочу проспiвати степову бур’янову пiсню цим сiреньким муралям. Я дуже хочу, але –
– Я не можу: треба, щоб була пiсня пiсень, треба, щоб був –
– Гiмн.
Тому й васильковий сум: хiба я створю гiмн “коту в чоботях”, щоб понести цей гiмн у глухi нетрi республiки? Хiба я створю гiмн?
От її одiж:
– Блюза, спiдничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи. Блюза колiр “хакi”, без гудзикiв, колiр “хакi” – це ж зелений, а вся революцiя стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, бiля шахти – де колiр “хакi”.
Вся революцiя без гудзикiв, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зiтхнути вiльно на всi легенi, на всi степи, на всi оселi…
– На ввесь свiт!
Спiдничка теж “хакi”, а коли й не так, то все одно так, бо колiр з бур’янiв давно вже одбився в нiй. Так, i спiдничка теж “хакi”. Вона трiшки подерта спереду, трiшки ззаду, трiшки по боках.
Але спiдньої сорочки не видно, бо революцiя знає одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором “хакi”, тому й сорочка була зелена – тiнi з бур’янiв упали на сорочку.
От.
– Капелюшок… а на нiм п’ятикутна зоря. Цього досить? А то ще: пiд капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.
I нарештi –
– чоботи.
Ну, тут ясно:
подивiться на малюнок, той, що за дитинства.
Досить?
А тепер про її зовнiшнiсть, а потiм –
про неї…
…Зовнiшнiсть.
Русява? Чорнява?
Ясно – жучок.
А втiм, це не важно…
…Очi… ах, цi очi… Я зовсiм не роман пишу, а тiльки маленьку пiсню.
Але треба й про очi.
Очi –
– теж жучок.
Iще дивiться на її очi: коли на бузину впаде серпневий промiнь – то теж її очi.
А от нiс (для баришень скандал!)… нiс – головка вiд цвяшка: кирпатенький (“Кирпик!” – казали й так, поза очi тiльки).
Ну, ще зрiст.
Ясно: “кiт у чоботях”.
А втiм, я зовсiм не хочу iдеалiзувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї – уривок правди, бо вся правда
– то цiла революцiя.
Тепер мiй читач чекає вiд мене, мабуть, цiкавої зав’язки, цiкавої розв’язки, а вiд “кота в чоботях” – загальновизнаних подвигiв, красивих рухiв –
– iще багато чого.
Це даремно.
Ми з товаришем Жучком не мiщани, красивих рухiв у нас не буде:
у товариша Жучка не буде.
За цим звертайтесь до гiтарних героїв гiтарних поем.
Товариш Жучок – це тiльки “кiт у чоботях” iз жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революцiї i, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…
А яке – ви самi знаєте.
I тiльки.
А зав’язки – розв’язки так вiд мене й не дочекаєтесь.
Бо зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вiк, i до нього йдемо.
Розв’язка в гiтарних поетiв… От: “Вони поцiлувались, кiнець”, або “О моя Дульсiнеє! Всаджу собi оцей чингал… Умирає…”
Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не нашi…
– А чиї?
– Ви подумайте!
Так от. Це не роман – це тiльки маленька пiсня, i я її скоро скiнчу.

II

В цьому роздiлi я оповiдаю про невеликий подвиг…
– А чий? Ви подумайте!..
…Зима, фуга, буруни, iще буруни…
Потяг, залiзниця, й рейки, рейки в степ.
На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: i тут – у депо, i там – у депо…
I тихо в мовчанцi стоять снiговi станцiї: може, знову ми будемо бiгати сюди розгубленi, з запаленими очима, а за холодними станцiйними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.
Але сьогоднi ми їдемо на Кубань, бо вiримо в свої запаленi очi.
– Товаришу Жучок!
Так, i товариш Жучок!
…А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й нiколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда – то цiла революцiя.
…На кожнiй станцiї тiльки й чути:
– Козаки! Козаки!
Всюди козаки, всюди бандити.
Тягнеться потяг, як ледачi воли в поле, як ледачi воли з поля.
Степ. Раптом:
– Стоп!
– Що таке?
– Нема палива.
Товаришi! Всеросiйская кочегарка в опасностi!
Д’ех, яблучко, куда котiшся,
Попадьош до Краснова – не воротiшся.
I раптом:
Ой на горi та женцi жнуть.
– …Ей, ви, хохли! Чого завили? Буде панахидити – i так сумно.
…Степ. Фуга. Бурани й ще бурани.
– …Єфто пятой вагон – антiрнацiональной. I скажу я тобє, братця, про народи. Латиш – єфто тiш, смiрной народ, мудрай; оврей – тож нiчяво. Ходя – катаяць аль тутарiн – суварай i вєрнай народ. А вот єфтот хахол – паняхiда: как завоя про поля аль про дєвчину – тякай!
…Степ. Фуга. I рейки – рейки.
– Козаки!
– Козаки!
– Де? Що? Як?
– Хто панiку робить? Сволочi!
Вискакують сотнi “наганiв”, “бравнiнгiв”, “гвинтiвок”.
Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сiв на тендер i полетiв: паровик одчепився й летить по паливо.
Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!
Усмiхається: в їхнiм селi були козаки. О, вона добре знає, що то – козаки. I чогось засмутнiла, замислилась.
…Довго бiлi широкi поля. Довго паровик не приходить. Нарештi приходить. Тодi знову вiдходить у дикий i нiмий степ.
…Вiд станцiї до станцiї, вiд холодної ночi до холодної ночi.
Палива нема. Коли нiч, тодi трiщать станцiйнi паркани, i трiщать i дивляться з тугою обiдранi вагони:
…”Поїзд генерала (iм’ярек)”.
…Вiд дикої станцiї до холодної ночi, вiд дикої ночi до холодної станцiї.
…Товариш Жучок дiстала палива. А дiстає так:
– Тьотю, дайте оцю паличку.
– Що?
– Дайте оцю паличку.
– Бери.
Взяла.
– А може, ще дасте?
Подивиться “тьотя”:
…Жучок: “кiт у чоботях”.
Iще дає.
…Товариш Жучок заливається:
– Ха! Ха! Обдурила тьотю!
А вона зовсiм не обдурила, вона просто – жучок!
Ах, цi жучки в чоботях, вони конче не дають менi покою! Коли я буду вiдомий письменник, тодi я напишу велику драматичну поему: “Кiт у чоботях”.
…Трiщить чавунна пiчка – паливо. За вагоном летить, виє дика фуга.
Їдемо на Кубань.
-…Отак… не так. (Це товариш Жучок).
Отак… не так…
Бiля пiчки одиниця вагону – може, я, може, хто iнший, може, всi ми.
Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.
Але вона каже:
– Дурня нiчого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду i тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!
Вона нам обiд варить, вона наша куховарка – i тiльки. Вона безпартiйна, але вже має в торбинцi товстеньку книжку “Что такое коммунизм” (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии.
…Iнодi ми їй кажемо:
– Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?
Тодi ми чуємо:
– Дзуськи!
Ми регочемось, бо знаємо, що не всiм “дзуськи”! – у нас є молодий “пареньок” – так зветься, так звемо: “пареньок”. Вiн теж кирпатенький, i ми вже бачили, як вiн обiймав її, i вона мовчала.
…Ну, то їхнє дiло.
…Але вона нас конче дивувала, вона iнодi вживала таких слiв, вела такi промови, що ми лише роти роззявляли. Безумовно, коли ми думали тiльки про ворога, вона ще про щось думала.
– Чи не скiнчила ти, бува, гiмназiю? – смiявся дехто.
Вона комiчно сплескувала руками:
– Гiмназiю? Гiмназiя для панiв. А для нас – дзуськи!
Тодi один незграбний хохол авторитетно заявив:
– Це паходной Ленiн…
– Да руки порепанi.
…А за вiкном стояла туга, i звисала туга з дроту, що йшов, вiдходив за стовпами невiдомо куди.
…Хуртовина, морози, станцiї з заметеними дзвонами, зрiдка туга на дрiт, а завжди:
– Д’ех! Революцiя – так революцiя!
А потiм знову холоднi вагони, довгi потяги, потяг, як воли, i раптом:
– Стоп!
– Що таке?
– Нема палива.
Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий нiмий степ.
Тiльки забув я ще сказати:
Частенько, коли потяг зупинявся на станцiї “на неопредєльонноє врємя”, товариш Жучок, упоравшись бiля походної кухнi, виходила з вагона невiдомо куди, i довго її не було. А вiдтiля вона приходила завжди в зажурi.
Чого в зажурi?
Це буде видно далi.
Плакати! Плакати! Плакати!
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
Плакати! Плакати! Плакати!
Схiд. Захiд. Пiвнiч. Пiвдень.
Росiя. Україна. Сибiр. Польща.
Туркестан. Грузiя. Бiлорусiя.
Азербайджан. Крим. Хiва. Бухара.
Плакати! Плакати! Плакати!
Нiмцi, поляки, петлюрiвцi – ще, ще, ще…
Колчак. Юденiч. Денiкiн – ще, ще, ще…
Плакати! Плакати! Плакати!
Мiсяць, два, три, шiсть, двадцять… ще, ще, ще…
Гу-у! Гу-у!
Бах! Бах!
Мчались мiсяцi…
Минуло… я не знаю, скiльки минуло: може, це було вчора, може, позавчора, а може, промайнуло двiстi лiт?
Коли це було?.. А може, це васильковий сон?
– Не знаю!
I от – лiто, степове лiто. Це степи бiля Днiпра – недалеко Днiпро.
…Тепер ночi в лiтнiх степах.
Це так чудово, так каламутної
Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!
Це так чудово!
Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночi. А то б я його так замалював – їй-право!
…Я приїхав.
На третiй день одержую записку:
“Товарiщ, ви, кажется, прiєхалi єщо в пятнiцу. Предлагаю нємєдлєнно зарегiстрiроваться в ячєйкє”.
Кажу:
– Секретар, мабуть, жоха, iз старих партiйцiв.
Товариш усмiхнувся:
– Тебе дивує записка? “Это чепуха”. От ти ще понюхаєш дискусiю. В печiнках менi сидить оця дискусiя.
Я зацiкавився.
– Що за дискусiя?
– Почекай, сам узнаєш.
I не сказав.
…Я пiшов.
– Де кiмната ком’ячейки?
– Он!
Входжу.
Дивлюсь – щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж “кiт у чоботях”.
Ото штука!
– Ви секретар ком’ячейки?
– Я…
– Вас, здається, товариш Жучок?
– Так.
– Ну, так ми з вами знайомi. Пам’ятаєте?..
Вона, звичайно, все пам’ятає, але вперше зареєструвала мiй партквиток, а потiм уже говорила.
…Ясно: минуло стiльки часу. Товариш Жучок дочитала – прочитала “Что такое коммунизм” (без автора)… Издание N-го боевого участка рабоче-крестьянской Красной Армии. I тiльки.
А iнше так просто: ходить “кiт у чоботях” по бур’янах революцiї i, може, й сам не знає, що вiн секретар ком’ячейки, а потiм узнає й пише:
“Предлагаю нємєдлєнно зарегiстрiроваться…”
Одне слово, я, мабуть, i не здивувався, тим паче що минуло так багато часу, а “кiт у чоботях” i тодi вже був –
– “паходной Ленiн…”
I, треба щиро сказати, друге видання Ленiна – “Паходной Ленiн” – таке ж iнодi було суворе й жахне.
От малюнок:
Я завинив.
Товариш Жучок очi драконом:
– Товаришу! I вам не соромно?
– Дозвольте… я ж… їй-право… я ж…
Товариш Жучок очi драконом:
– Ваш партквиток!.. Давайте!
Вiддаю.
Пише:
“Товарiщ такой-то в таком-то мєсяцє пропустiл столько-то собранiй. Получiл виговор от секретаря ком’ячейкi с предупрєждєнiєм винєстi єго недiсцiплiнiрованность на обсуждєнiє обществен-ного мнєнiя партiї посредством партiйного суда на предмет перевода в кандiдати iлi окончательного iсключєнiя iз нашiх коммунiстiчєскiх рядов.
Подпiсь”.
Точка.
Коротко.
Ясно.
I трiшки того… нiяково.
…Звичайно, як i тодi (тодi – в дикiм степу), на нiй колiр “хакi”, бо революцiя знає одну гармонiю фарб: червiньковий з кольором “хакi”. Як i тодi: величезнi чоботи не на ногу. Як i тодi.
– Дзуськи!
Як i тодi, бузиновий погляд, бузиновий смiх i носик – голiвка вiд цвяшка: кирпатенький.
…Як i тодi, були ночi, але вже не холоднi, а теплi, замрiянi – лiтнi степовi ночi.
Тiльки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лiсовики тривожили наш тил. А з пiвдня насiдав розлютований, поранений (добивали) ведмiдь з бiлого кубла великої Росiйської iмперiї.
А от дискусiя (в печiнках сидить!).
Є ходяча фраза: треба бути начеку i не забувати про чеку.
Зробили перефразовку.
– Дискусiя – це бути начеку, щоб не попасти в секретарську чеку.
Товариш Жучок каже:
– Сьогоднi вечiр дискусiї!
Ми:
– О-ох! У печiнках вона сидить! (Це, звичайно, не вголос).
– Товаришу! Дайте менi на хвилину “Азбуку комунiзма”.
– Ах, нє мєшайтє, товарiщ. От я i забил: как ето? Фу, чорт. Значiт, капiталiзм iмєєт трi прiзнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…
Хтось пiдказує:
– Монополiзацiя стредств проiзводства. I…
– I iдiте ви к чорту, сам прекрасно знаю.
…А от на другiм краю:
– Комедiя! Как все заволновалiсь. Товарiщ Ларiков, неужелi ви нє волнуєтесь? Нє вєрю. Нє повєрю, чтоб ви всьо зналi. Це до одного з тих, що все знають:
– Ну от, єслi ви всьо знаєте, скажiте: когда Тьєр разбiл велiкую французскую комуну – в 71 iлi в 48 году. А? От скажiте.
– А ви, товарiщ Молодочков, не хiтрiтє, нє випитивайтє, скажiте просто, что ви не знаєте. I тогда я вам скажу.
Молодчiков червонiє, i я червонiю, i багато з нас червонiє, бо бiльшiсть iз нас – це тi, що нiчого не знають, але цього нi в якiм разi не скажуть.
– Це ж дурницi – цi дискусiї, наче ми шкiльники.
– I правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освiти. Не достає ще екзамена з iнспектором. Iще чути:
– Да, наконєц, дайте мнє на мiнуту “Азбуку комунiзма”).
– Фу, чорт, снова забил. Капiталiзм iмєєт трi прiзнака: монополiзацiя проiзводства… монополiзацiя проiзводства…
– От бачите, все ж одно не знаєте.
– Ах, оставьтє мєня, товарiщ…
Нарештi вечiр.
Так: за вiкном, як i в iнших моїх оповiданнях (не всiх),- громи гармат, а десь у травах, а потiм на дорозi – кавалерiя. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерiя, може, рейд.
I хтось тихенько за травами – “може, завтра тут, де ми сидимо, будуть папiрцi, ганчiрки й дух порожнечi, дух побiгу, дух крови”.
Але те забувається.
…Доповiдач скiнчив.
Товариш Жучок:
– Ну, товаришу Бойко, все-таки я нiчого не зрозумiла. При чому тут дiалектика, коли сказано iсторичний матерiялiзм? Ви як думаєте?
– Дозвольте, товаришу голова, я, собственно, слова не прохав.
Товариш Жучок очi драконом:
– Як голова нiчого не дозволяю, а як товариш прошу вас сказати.
Ми говорили, ми плутались (з нами iнодi бувало навiть дурно). А все це називалось дискусiя. Товариш Жучок казала:
– Дзуськи! Не так. Ану ви, товаришу Молодчiков?
Вона рiшуче входила в роль педагога.
А ми бiсились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу кухарку, на сьогоднiшнього секретаря ком’ячейки – на “кота в чоботях”.
…Потiм вона бiгала, метушилась, збирала жiнок, улаштовувала жiночi зiбрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленiн сказав).
Кричали:
– Геть сем’ю!
– Хай живе холоста женщина!
А для плодючої женщини казали:
– Хай буде iнтернат, хай будуть спiльнi прачешнi й т. д., й т. iнш.
– …Товаришу Жучок, можна двох любити?
– Це залежить вiд того, як ви знаєте iсторичний матерiалiзм. Я його погано знаю, а тому й “воздержуюсь”.
Так от –
– багато я написав би ще про товариша Жучка, i це заняття вельми цiкаве. Та, бачите, зараз пiв на п’яту, i менi треба вже спiшити на партзiбрання, бо там –
– товариш Жучок N 2, а це значить… проте коли ви партiйний, то ви самi знаєте, що це значить.
Вона написала так:
“Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, пiслязавтра будете вже в Таращанськiм полку, а я зараз буду в резервнiй кiннотi: там щось махновщина, треба поагiтувати. Може, нiколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнiвайтесь на мене за дискусiю. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А поскiльки диктатура наша… Словом, ви мене розумiєте: нам треба за рiк-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комунiстичним привiтом. Жучок”.
Але вона сьогоднi не поїхала, i ми ще побачимось.
Побачились от де.
Уявiть – порожня школа, полiтвiддiл. По кутках, на столах сплять. Це муралi революцiї. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потiм теж поїде в полки, в подиви.
Це бурса революцiї.
…Було зоряно, а потiм стало темно – пройшли хмари.
…Побiгла мжичка.
Мжичило, мжичило, i чогось було сумно тодi. Хотiв скорiш заснути.
Але в кутку часто пiдшморгували носом i не давали спати.
– Товаришу, не мiшайте спати!
…Мовчанка.
Мжичка тихо, одноманiтно била у вiкно. Хотiлось, щоб не було мжички й не торохкотiли пiдводи: нагадували важку дорогу на Москву – iти на Москву, на пiвнiч вiд ворожих рейдiв.
– Товаришу, не мiшайте спати.
Мовчанка.
…Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок пiдшморгувала.
Вона пiдiйшла до мене.
– Ходiмте!
Я здивовано подивився на неї.
…Вийшли на ганок.
Була одна сiра дорога в нiчний степ, i була мжичка.
– Ви плакали?
– Так!..
I засмiялась:
– Менi трiшки соромно… знаєте… буває.
I розказала.
Тодi я взнав, що товариш Жучок, хоч i жучок, i “кiт у чоботях”, але i їй буває сумно й буває не буває:
– Дзуськи!
Тодi менi кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цiлих 25 лiт, що в неї вже було байстря i це невеличке байстря –
– повiсив на лiхтарi козак.
Це було на Далекiм Сходi, але це й тепер тяжко. Це було на Далекiм Сходi, коли вона пiшла по дорозi за отрядом. А то була козача помста.
…Я згадав снiговий степ.
…Iшла мжичка.
…Була одна сiра дорога й темнi силуети будiвель.
А втiм, це не диво, що дитину на лiхтарi повiсили: було ще й не таке.
Я не збираюсь у вас викликати сльозу.
А от маленький подвиг – це без сумнiву. А чий? –
– Ви подумайте.
…Товариш Жучок N 2,
N З,
N 4,
i не знаю, ще скiльки є.
Товариш Жучок N 1 нема.
Зник “кiт у чоботях” у глухих нетрях республiки.
Зник товариш Жучок.
…Ходить “кiт у чоботях” по бур’янах революцiї, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.
Так:
– пiп охрестив Гапка (глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або срiблом – це яскраво).
Ми назвали –
– товариш Жучок.
А iсторiя назве –
– “кiт у чоботях”.
Кiт у чоботях – тип. Точка. Коротко. Ясно.
Все.

ЮРКО

На Донеччинi – завод.
Уночi над заводом темно й недосяжно думає небо. Проливається на небо золото золотого шлаку – тодi в посьолку сниться…
На нiчнiй змiнi були: Остап, Юрко. Юрко: гори Юри (Швайцарiя), юрта, за юртою тайга – холодна, в снiгах: бори, бори, i нема їм краю.
Був Перекоп; а пiсля Перекопу Юрко сказав:
– Або в завод, або за кордон революцiю робити.
Послали в завод.
Уночi над заводом, мабуть, проходять хмари; коли з пiвночi – вiдходять до моря, коли зi сходу – на запорiзький степ.
…Цех. Вийшли. Пiзно.
Мовчазно шумiли машини в таємнiм напруженнi. Зникали постатi за машинами: носили залiзо. З гасом стояв дух заводської ночi – глибокої, як море бiля японського берега.
Iшли: Юрко, Остап – люди однаковi, люди рiзнi. (Проходили днi – холоднi й теплi, близькi, далекi… люди однаковi, люди рiзнi).
Над посьолком люкс, над заводом нiч. Що думає нiч?
Остап брав великi кроки, Юрко вiдставав. Дивився на саженну постать Остапову…
– …Так, як почнеш шукати правди, то, гляди, i залiзеш у кривду. А чоловiк я темний, хоч i пролетарiат. Ну, а Наталка хай ходить до вас, я нiчого не iмiю. Лиш би не в шалапути, не люблю я їх: по-свинячому шукають правди, богородиць наробляють – один розбрат.
…Одчинить дверi Наталка, трiшки заспана, теплий жiночий дух вiд неї. У неї ноги трiшки колесом i, як у молоденької дiвчини, зiтхання.
-…Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досi не добрав. Така вже вдача: як вип’ю пляшку, то й за власть совiтiв. Бiльшовикiв подавай – i квит.
Юрковi було образливо, а Остап говорив:
– Моє яке дiло; хтось добере – нас чимало. А Наталка хай у ячейку ходить, я нiчого не iмiю.
Болото закумкало нiч. Де болото? То – жаби.
Коли увiйшли в дверi, Наталка в однiй сорочцi зустрiла. Спитала:
– Товаришу Юрко! Що це таке – емiсiя? А потiм: що це таке – девальвацiя?
– Ти краще постiль постели,- сказав Остап. А Наталка постiль стелила й уже з сумом:
– Мабуть, довго вчитися нам: революцiя наша, а слова не нашi. …Роздягались, говорили. Потiм Наталка увiйшла в Юркову кiмнату, бiлою плямою стала край столу.
– Я забула зачинити вiкно.
– Зачинiть.
Вона мовчки вийшла. Юрко думав про неї. Болiли плечi, болiла спина – цiлий день носив рейки.
Без революцiї, коли нема творчости, життя тече нудно, одноманiтно (або, або: дух творчости, дух руйнування). Живе в посьолку багато людей. Багато з них творять, багато – так.
Ранком, коли пролетять тьмянi одуди свiтанку, гудок. Один, два, три. Наталка будить i чоловiка, i Юрка. Остап iде ранiш, Юрко – потiм. (Потiм): кидається до дверей. Наталка зупиняє.
-…Що?
– Пiдождiть, я вам снiданок загорну, все одно запiзнились. …А то пiдставляє пiд його обличчя дзеркало.
– Гарний?
Вiн знає, що все обличчя в сажi. Йому нiяково: чотири днi лягав не роздягаючись. Не вмивався.
– Ех, Наталю!
Вiн зiтхнув, але зачепити її не вiдважився. Поспiшає через сонний посьолок. Повз Торця парує, а далi парує в степу: тоскно дивитись на степ, де мрiє далина. Наталка дивиться синьо, так буває не часто, так дивляться не всi.
I все-таки Юрко звичайнiсiнька людина, хоч i комунiст (це не Америка, але iстина, здорова логiка). Уже проклинав завод – важко, а коли приходив додому, уперто думав про Наталку.
Тече життєва рiка одноманiтно, глухо перекликаючись в осоках (зелене баговиння в громовицю глибоко сидить у водi, i йому не страшно).
Єсть заводський клуб. Улаштовували вистави – заводська молодь (заводська молодь у футбол i лявн-тенiс грає). Сьогоднi улаштували таку – на диво. Сам робiтник написав: i рай був, i пекло було. Виступали (як треба) промовцi: один доповiдач, а решта – так, свої, заводськi.
Одному кричали:
– Та ти, Юхиме, мабуть, злiзь, не шкандаль нашої фiрми. Юхим не слухав i все-таки договорив. I все-таки закруглив. Були оплески. Закiнчив “урою”.
Хтось ударив по халявi й iз задоволенням зазначив:
– Хоч свiйський, та хитрий… Щоб тебе дощем намочило!..
Остап, Юрко, Наталка – теж на виставi. Остап теж сказав:
– От тобi й революцiя: i не видно її, i видно її. Як ота благодать з неба: щось, десь, а в руки не вiзьмеш, мов ужак вислизне.
Наталка сидiла поруч Юрка. Її тiло торкалось його тiла, i йому було гарно. I спитала Наталка:
– А що це таке, що й капiтал Маркса, i “Нива” Маркса: директорша колись виписувала?
Юрко сказав Наталцi, i зрадiла вона:
– А я оце два днi думаю: як же це так, що i в буржуїв був Маркс, i в нас Маркс. Невже одурили Ленiна?
Прийшов… антракт. Пiсля вечора були танки. Юрко позiхав.
Заводський паркан перстенiє мармурове: сiверко, димно, похмуро. Вийдеш за ворота – жовтява безпоряднiсть ланiв. Заглядають, вiдбiгають назад.
Ах, давно це було, за молодости молодої, коли юнi дзвони юнiсть молоду дзвонили…
…Кричали, кричали “кукушки”, стукали, стукали молотки за брамою, а назад нема вороття.
…Посьолок забайрачився у вiтах.
До заводу ходять через залiзницю – дорiжка така, вторована, повз Торця – рiка така: фабрично-заводська, ховається в степах.
Ходив Юрко. А до Юрка приходили комiтетчики, секретарi. Казали, що не так лекцiї читає, що доба епiзодичних пройшла. Юрко згоджувався, а десь на сподi своєї душi запитував, а ви звiдки знаєте? Фамiльярно похлопували його по спинi, а йому було чогось неприємно. Таранкуватi, мамулуватi, “типiчнi сурйози”, але вони вважали себе за справжнiх представникiв пролетарiату.
…I сказав Остап iз кутка:
– Все це гарно, а ще б краще було, коли б хто з вас хоч пiвпляшки дiстав.
Голова фабзавкому примружив око:
– I справдi, хлопцi, чи не випити?
Юрко запротестував. Тодi пiдiйшли всi й стали його уламувати.
– Пий, та не пропивай розуму,- сказав секретар.
I Наталка пiдiйшла:
– Та що це ви, Юрко! Невже ми в черницi приписалися? Хiба таки Троцький не п’є?
Вiн хотiв сказати, що не п’є, але подумав, що йому однаковiсiнько не повiрять: “вiн же з ним не живе”.
…Вийшли в садок, горiли зорi, текли потоки, зорянi: аеролiти.
…Випили небагато (бiльш не було) i закiнчили. Говорили.
-…От тепер i я скажу: подавай менi бiльшовицьку власть, а хочеш, то й у саму ком’ячейку записуй.
Наталка сiла бiля Остапа.
– Що в п’яного на язицi, то у тверезого на думцi. Товаришу Юрко, запишiть його в ячейку.
Наталка говорила щиро, i обличчя її було свiтле, як винне повiтря восени – ранньої.
…Над заводом знову думало небо – темно, недосяжно.
Секретар сказав:
– Плюю на всiх i вся. Моя власть, i баста!
Його спитали:
– А я?
– I твоя.
– А я?
– I твоя.
Наталка взяла за руку Юрка:
– I їхня?
Всi подивились i подумали, а секретар кинув:
– Це гiсть.
А Остап п’яно й нахабно засмiявся:
– Це той, як його… як ото мiтинг був…- попутчик. Ха… ха…
Юрко спалахував, а всi зареготали, а секретар похвалив:
– Нiчого, хоч попутчик, зате дорогий,- i похлопав Юрка по спинi.
…Зорi зазорили все небо. Було тихо, а на залiзницi кричав паровик.
Сьогоднi возив рейки вагонеткою Юрко, з вальцювального цеху.
…Залiзо спiвало. Надворi днiло, верещали молотки. В гострих лезах тонкого упаду Юрковi тихi спогади.
“…Попутчик… так…”
Бантини, бетоннi крокви й залiзне, кам’яне – ми. Ми – король землi. Ми той, що в скажено-рухомому танцi машини керує огняною електричною вагою – непереможною, всесильною.
“Отче наш, електричної системи вiку, да буде твоя непохитна воля там – на землi, як тут – у заводi”.
…У вальцювальному цеху кипiло штавбування нагартованих шматкiв. По пiдлозi вогнянi гадюки плазували з дрiб’язким смiхом.
“Попутчик… так…”
Юрко вiдпочивав, Остап стояв бiля розпаленої печi. В руках важка крицева жердина… Крiзь щiлини проточувались огнянi язики, бурхотала бiла курява нагартованого кубла. Стогнала – на зовнiшнє повiтря.
Остаповi м’язи залiзнi, спруговi. Вiн крикнув:
– Е-ех!
Стукнув (енергiйно) по землi жердиною i ще:
– Подавай! Подавай!
Пiдкотилась одноколеска до печi, щiльно притулилась, як дитина до материної спiдницi. Остап iз силою одкинув дверцята й зашилив у пащу жердину.
I була бiла курява, а в нiй казковий велетень – Остап. Вiн боровся з огнем i знову крикнув:
– Держи!
Раптом полилась бiла маса, i бурухнувся нагартований опецьок.
– Гата!
“Попутчик… так…”
Юрко дивився на це не вперше.
Нудить пiд серцем – так завжди.
Довгi днi цiлого року, тиха лютiсть, спругова Остапова сила. Пiдiйшов.
– Закуримо?
– Давайте!
Помовчали. Говорив Остап:
– Ну що? Сказали в ячейцi, що Наталка пила?
Здвигнув плечима Юрко.
Мовчали…
Вони були люди рiзнi, люди однаковi.
…Залiзо спiвало…
Люди жили не тiльки в заводi – i за заводом. Люди – не воли. Ходила Наталка, ходив i Остап: “гуляти”; Юрко майже не ходив.
(Я думаю про кiнець етюду. Як жили iншi – про це в другий раз).
…Блимали червневi зоряницi – це зорi. Палав краєвид – за вечором. Було душно. Заводська молодь уїдливо домагалась, щоб Юрко читав їм лекцiї. Вiн говорив, що не має часу, а вони знову приходили й знову домагались.
Остап пiшов у трактир (знову був трактир): прийшли о шостiй ранку з заводу.
У кiмнатi був вiн, Юрко i Наталка – червона, горiли очi. Пiдвела очi вiд книги.
…Гарно…
– Вам подобається книга?
– Менi подобається книга.
– Вiн подумав i взяв її за руку.
– Гарно?
– Гарно.
Вiн сiв бiля неї:
– Гарно?
…Були останнi днi червня, запашнi, в садку куделiв цвiт, летiв.
Зацвiла метелиця – лiтнi курделi.
Держав її руку, вона знизила вiї.
Вiн зрозумiв, i йому забилось серце.
…Проходила лiтня метелиця, а в кiнематографiї грала музика – мiщанський мотив: присмерк, буднi, зажури, як до революцiї.
Пересипались днi, пересипались тижнi: у кошику часу – синi ночi, далекi зорi, рожевi дороги, бузковi ранки.
I прийшла недiля. Наталка сказала:
– Ходiмте на берег Торця.
(Остап пiшов до фабзавкому).
Юрко:
– Ходiмте!
Сказав просто, було не просто.
Пiшли левадою. Наталка сьогоднi надто весела, смiялась, i стан їй манливо колихався. Була, як i завжди, босонiж, а тому, проходячи повз колючок або кропиви, вона раз у раз голосно скрикувала. А коли вони зiйшли на стерню, Наталка сiла на землю й рiшуче заявила:
– Я далi не пiду.
Юрко сказав:
– Ходiмте, товаришко.
Наталка сказала:
– Не пiду! Не пiду!
Вiн знав, чого вона хоче, i з незадоволенням кинув:
– Я не Остап, у мене бичачої сили нема.
Тодi вона пiдхопилась:
– Остап! Остап! Остап!
Поперед них промайнула стьожка срiбно-лускової рiки. Пiдбiгли до верби, що самотньо на березi Торця стояла. Сюди зайшов дим Торецького заводу.
Коли сiли в тiнi лапастої гiлки на пiску, Наталка з реготом розказувала, як вона маленькою дiвчиною хотiла була колись купатись, та не встигла роздягтися, як бiля неї вирiс директорiв син.
– Тепер, кажуть, за кордон утiк. Вiн хотiв зо мною купатися, а я на нього наплювала: таке плюгавеньке та паршиве.
Потiм вона спустилась униз, до води. Забулькала, уважно розглядала кущ осоки.
…Бiля Торця вогко, а тiнь од верби до захiдсонця лапастiша, густiша. За Торцем широкi мовчазнi поля. Сонце мжить золото на рiку. Полями йде легкий смуток.
Юрко сiв бiля Наталки, обняв її однiєю рукою. Вона не говорила, дивилась униз. Вiн узяв її за талiю – вона не говорила. Вiн поцiлував їй шию – вона не говорила.
Юрко подивився назад – було широке поле, i все було видно. Вони сидiли цiлу годину – так.
Вона не говорила.
Юрко думав її схилити на землю.
Тодi на рiку упала iз сходу синя тiнь – iшла нiч.
I сказала Наталка зажурено:
– От я вже й забула. Нiяк не запам’ятаю емiсiю й девальвацiю. Оце з пiвгодини думаю – де те, де iнше! Думаю, думаю i нiяк не пригадаю.
Тодi Юрко раптово пiдвiвся, а Наталка подивилась на нього здивовано. Юрко сказав:
– Пора додому.
…Вона ледве навздогнала його.
Юрко писав до товариша (завтра): “…досi почуваю гармати, досi бачу барикади. Клянуся, що комунiст. Я не винесу цiєї тишi. Припустiм, я не пiшов на завод. Ну? Я завiдував би райрибою. Ти розумiєш – райрибою! А може, райсiллю? Ха! Чого мене не пускають за кордон? Я ладен робити замах на самого Пуанкаре. Я родився для вибухiв… А на заводi я теж не можу – тут треба марудної працi, а я не можу. Я досi почуваю гармати, а завiдувати райрибою я теж не можу. Я…”
Вiн (Юрко) писав довго, надхненно
Ще була вночi тривога i гули гудки – на заводi пожежа.
Остап прийшов пiзно – тiльки-но лiг. Пiдвiвся, розбудив Юрка:
– Пожар!
– Де?
– На заводi.
Юрко сказав:
– Я захворiв, я не пiду.
Остап одягався, скаржився:
– Поставлять його за iнженера, а воно нi бе-бе. От i пожар.
Юрко не стерпiв:
– А ви, мабуть, i сьогоднi випили? I вiдповiв Остап байдуже:
– Це наше дiло, заводське.
I вийшов.
“Попутчик… так…”
Наталка, як пiшов Остап, одразу захропла.
За тиждень був суботник: пiсля пожежi прибирали. Пiшли на роботу всi.
Юрко не пiшов: йому лагодитись до лекцiї.
У посьолку було тихо, тiльки дiти на вулицях кричали.
Юрко пiдiйшов до Наталки:
– Наталю! – i голос йому затремтiв. Вона подивилась на нього й зблiдла.
– Що таке? – i сiла на лiжко.
I вiн сiв.
– Я вам, як товариш, як…
Вона подивилась на Юрка – йому горiли очi, i їй спалахнули очi.
Вiн узяв її голову й мiцно обняв.
Вона тихо говорила:
– У мене не було дiтей… Що ви кажете?.. Я не хочу… …На розi в меду горiла липа – пройшов солодкий дух.
– Що ви кажете?.. А Остап?.. Не хочу…
(Я зупинився на найцiкавiшому мiсцi. Правда? I як ви думаєте, чи не час менi плюнути й почати нову новелу? Час, певно, час. Отже останнє зусилля!)
…Хтось закричав на вулицi. Наталка наставила вухо. Потiм пiдхопилась.
– Якесь нещастя.
Заводськi жiнки чують нещастя – серцем. Вискочила… …На розi в меду горiла липа…
А потiм у кiмнату внесли Остапа й положили на лiжко. З крана зiрвалась стальна хрестовина й перебила Остаповi праву ногу. НА ГЛУХIМ ШЛЯХУ
Глибокi борозни лiт… I це – тоска… Куди сховаюсь вiд могил твоїх?
…А втiм, добре: i штучнi вона мала, та з часом повипадали з омети. А постать її прибила чвиря. Знаєте – чвиря на глухiм шляху. Мороз коле скло, мережить скло.
Школа, клас…
До повiту – 60, до станцiї – 80.
Навкруги: глуш,
глуш,
глуш…
Це глибокий чатинник моєї несибiрської тайги.
…Знаєте, милий друже, от мiнiатюрний фрагмент iз забутої, розвiяної поеми “Азiя”.
“…В п’ятому вiцi – дикiм i далекiм – вiд Уральських хребтiв, вiд Волзьких скель до тихих голубих вод Дунаю: гуни, сармати, германцi… I вбив син Мундцука свого брата Бледу. Скажений Аттiла, король гуннiв.
…Проходили вiки. I прийшов глухий вiк – XIV. I на невiдомих азiятських верхiв’ях пiдвелась грiзна постать Темерлана…”
Це nota bene до моєї вiри: велика iстина землi: сонце пiдводиться на сходi.
…Сосни гудуть-гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
– Хуртовина. Вiтри.
Ох ви, сосни мої – азiятський край!
…Школа, клас.
Дiтвора спiває:
– Нiхто не дасть нам iзбавлення: нi туз, нi дама, нi валет… …Наталя Миколаївна стурбована. Наталя Миколаївна бiжить:
– Боже мiй, дiти! Не можна так спiвати: це ж пiсня державна! Наталя Миколаївна скiнчила прогiмназiю – то так далеко! – Нестiр – сторож:
– …Миколаївно! А хiба вже, мать, нема!
– Ах, Несторе! Боже мiй! Чого ви турбуєтесь?.. Я як-небудь… Вона… “як-небудь”. Нестiр:
– Ох, Миколаївно! Святий ви чоловiк. Потому, як менi уздрiвається: забули про нас буржуази… Пожалуйте, махорочки…
Закурюють.
…Нафти нема. Ночi довгi, як степовi дороги на великiй рiвнинi. На холоднiй печi, в ганчiрках – фунт сухарiв у кутку i старе тiло. А ще старе бiля порога: Нестiр.
Тодi сни… А може, таємна ява?
-…у другому двадцятого столiття, двадцять рокiв тому вiн приїхав, бадьорий i радiсний, як сама юнiсть.
Стояв вересень. Стояли блакитнi далекi простори. Тодi обрiй цвiв гарячими маками, i облiтали пелюстки, i обгортали мозок.
На серцi спiвала струнка, бiла, як молоко, береза: у неї пишнi молодi перса, у неї золотi кучерi…
…(Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!..)
…Над архiпелагом осель, у м’ятову даль линула березова пiсня.
…I курiв далекий обрiй, i пахли в мрiях мальтiйськi мандарини й африканський мигдаль.
-…Наталочко! Моє миле котятко! Я ввесь дзвеню цукровим троском… Там, десь, на Великих Зондських, на вулканi Смеру. Наталочко! Моя зелена наядо!
Тодi кипiла скажено друга молодiсть, тодi не вiрила, що йде тридцята весна, бо в очах темнiло, а пiд ягодою тугої перси ревли вiд солодких мук отари самцiв.
Вона:
-…Олексо! Мiй божевiльний! Я п’янiю… Налий усю мене столiтнiм медом, туманним хмелем, Олексо! Розiрви менi сорочку!
…Мчався багряний олень по горах, по долинах часу. Над байраками летiли журавлi! Курли! курли!
I прокинулась рiка до порогiв.
(Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)
…Над оселями проходили сторожкi ночi. Проходили по осоках, по заводах i далi в простiр, лiсовими стежками, за узлiсся.
(-Ляжу на твоє тьмяне лоно, мiй коханий, невiдомий обрiю!)
-…Миколаївно! Чи чуєте?
– Чую, Несторе.
– Мабуть, прийшов кiнець. З’їли сукинi сини революцiю.
– Бог його знає, Несторе! Та тiльки я думаю: все гарно буде. Отже, на тому тижнi приїздили з наробразу, казали: все гарно буде.
…А сосни гудуть-гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
– Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої – азiятський край!
….Чиркнув сiрник. Нестiр запалив свiчку:
– Отож учора був на базарi, так оратор казав: такий iз наших… Треба, каже (читає по записцi)… двадцять п’ять архiвоєнських комунiзмiв… Щоб, значить, була правда… Що ви на це скажете?
…Пф! – свiчка погасла.
– Бог його знає, Несторе!
. …Перший осадчий прийшов з Правобережжя через Сагайдак – великий чумацький шлях. Перша хата була на березi. Але рiку випивало сонце, а троскiв пiдрiзували роки, i вiдходила вода в долину. Тодi будiвлi стояли на горбах, а вулицею летiли бенгальськими огнями пiски.
…Спiвала:
– А я дiвчина Наталка, а зовуть мене Полтавка…
-…Наталочко! Моє миле котятко!
…Вiн приїхав до бунту, коли в глибинах осель рiс бунт. Говорив про бунт – такий гострий, як бритва на горлi, такий грiзний, як смерч в океанi… шумують, шумують води: вал за валом. На сходi – маяк. Рев сирени.
…А друга молодiсть i в Нестора була: Наталя Миколаївна – це недосяжнi кургани зiр.
…З Нестором Олекса й посадив цю сосну. Тодi, двадцять лiт тому.
…А бунт вирiс i положив бритву на горло.
Вiн:
– Наталочко! Я йду туди, до них!
– Iди, милий.
Вiн пiшов i не вернувся: не вертаються – хто в бунт. …У Сибiр на золотi розсипини по Володимирськiй пройшов каторжник. I не прийшов.
…I знову сни… а може, таємна яв?.. Хiба знала, що в неї закоханий цей незграбний бородатий Нестiр?
…Плоть не розцвiла в закладний час. Вiд нього, вiд Олекси. I нiколи не було. Школа осунулась. Сосна росла й ховала дорогу, що на Сагайдак.
У п’ятому двадцятого столiття проходив останнiй шквал другої молодостi. I пiсля заняття з сумом дивилась (з сумом врiзаної стеблини) на Нестора. Як вона хотiла, щоб вiн зрозумiв її.
Але не зрозумiв, ї одiйшла друга молодiсть… А третя нiколи не приходить.
…Брели роки. Пролiтали журавлi, горiли свiтанки, горiли зорi. А вранцi в садках шумiла дiямантова паморозь.
-…Чи скоро земля воскресне? I бiжить глибокий чатинник моєї несибiрської тайги назустрiч свiжому вiтровi…
День за днем, рiк за роком – у вiчнiсть… (- Гей, ти, Днiпре! Гей, ти, сивий! Чи довго ще до навiгацiї?)
…Нестiр ходив у суботу по пошту за десять верстов i приносив вiдтiля пошту й тютюн “Бурас” за дев’ятнадцять копiйок, у синiй обгортцi. До глибокої ночi вони курили й грали у хвильки.
…Азiя – не Азiя. Провiнцiя – далi, провiнцiя – глибше.
Далекий орiй димиться. Темний вiтер, сiверко. Бiлий вiтер. Замело дорiжки, вовчi стежки, заячi слiди. Повстали замети, набiї. За сараєм iржала, вила i рожала замети нiч.
…А сосни гудуть – гудуть…
-Чого так сосни гудуть.
– Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої – азiятський край!
…Уранцi пiдвiвся багряний диск холодного сонця. I стояв чатинник, як бабусина казка. Стояв по груди в снiгу. На вiтах горiли червiнцi. Це остання згадка другої молодости.
…Але скоро вiтер знову пiдняв хмари. Вдарив в диск холодного сонця. Розбив диск холодного сонця.
I знову фуга.
…А в школу таки зiбрались. У лахмiттях федеративного добра.
У школi бiженець Стасик.
Наталя Миколаївна читає iсторiю: – Поляки гнiтили український народ.
Дiтвора до хлопчиська:
– Стасику! А ти ж полячок!
– Бережись, Стасику, задавимо тебе вночi.
I скаржилась Наталя Миколаївна. А Наталi Миколаївнi кажуть:
– Навiщо ж ви так говорите?
– Боже мiй, нас так учили в прогiмназiї.
А то ще буває з Богом. Дiти:
– Ми в класi в Бога не вiримо, а вдома вiримо, бо й Наталя Миколаївна вдома вiрить: ми самi бачили.
I ще:
– Наталю Миколаївно! А навiщо ви iкону зняли?
– Ах, дiти, iкон уже в класi не можна вiшати: наробраз не дозволяє.
…Давно це: до Наталi Миколаївни з’їжджались iз сусiднiх сiл учителi, учительки, фельшери й грали у фанта. Це теж спогади.
А село темне й гниє в пранцях. Медикаменти за горами, за морями. В селi умiють лiкувати бешиху.
Вечiр. У кiмнатi самогонний апарат. Нестiр:
– Ну, вже завтра об’язательно продамо двi пляшки, а тодi й хлiба купимо.
– Купiть, Несторе!
…Налили по рюмцi. Випили… Темнiє… I знову надворi фуга.
…А сосни гудуть – гудуть…
– Чого так сосни гудуть?
…Хуртовина. Вiтри.
Ох, ви, сосни мої – азiятський край!

СОЛОНСЬКИЙ ЯР

I

До слобожанських Млинкiв пiдiйшли могутнi лiси Полтавщини i за три верстви зупинилися.
Стоять стiною, хмуряться.
В гущавину дорiжка по папоротi, повз сизi кущi, до Солонського Яру.
Солонський Яр: як i село.
В селi пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром – селом, а нижче в провалля поплентались стрункi й темнi явори, i тiльки за десять верстов виринають, щоб мовчазно вiдiйти на захiд, на пiвдень.
Удень над селом сковзається клапоть перламутрових хмар, а вночi хмари зникають за проваллям, тодi Солонський Яр горить огняницями – i лiс, i село, i небо.
Тодi горить, чарує папороть.
Солонський Яр – природна фортеця.
-Солонськi острожники казали:
– Є Холодний Яр, це – Солонський Яр… Атож…
А в Млинкiвськiй волостi скаржилися:
– I сукинi ж сини! Прохвости! Чортового батька видереш їх вiдтiля.
Чухали потилицi. Збирались на сходку. Мiркували. Iще чухали потилицi.
– Яку тут прахтiку зробити? Га? Запетлювали, як той казав…
…Коли приходить нiч, Млинки напружено дивляться на темну стiну полтавського лiсу й чекають. Але невiдомо, в яку кошару забредуть солонськi вовки. Тiльки вранцi шумить село.
Вранцi дiзнаються, кого обiбрано “до цурки”.
…Стоїть могутнiй дуб. на пiвдорозi до лiсу, а до нього сiрiє ранковий шлях, од вiтрякiвперехиляється на дiлянку молодняку.
…У немите вiкно волосної Ради дороги майже не видно.
Савко Гордiєнко, безусий голова з гострим обличчям, подивився у вiкно й пiдiйшов до натовпу.
– Ну, що? I сьогоднi обiбрано кого?
– Аякже: Матвiя Юхименка.
Пiдiйшов ще один селянин i безпорадно розвiв руками:
– Не iнакше, як дивiзiю треба сюди. Притакують.
У кiмнатi смердить архiвним папером, а писарчуки перами риплять.
Савко вдарив себе по чолi:
– От напасть… Прийдеться воювати.
Згодились.
– Дивiться, вам виднiше… А що напасть – то правда.
Але Савчин сусiда попередив:
– Ти гляди, Савко, п’ять предсiдателiв ухекали, то… може, й тебе отправлять на той свiт. Це, брате, тобi не австрiяка.
…А в село iз Солонського Яру вилазили постатi й зникали за тинами. Iще чути було там про Савка:
– Така йому фортуна: плохий буде – хай головує, а зачепить – лихо буде…
Над Солонським Яром розтанув останнiй промiнь, у лiсi почало темнiти. Iз пiвночi попливла хмара, теж iшла на захiд.
…Пахло дубовим молодняком.

II

“…Наказую негайно виловити банду, що в Солонському Яру. Отряда прислати не можу, бо майже всi люди в роз’їздах”.
Такий папiрець вiд повiтового вiйськового комiсара.
Савко подумав: “Дiйсно пора”.
Зiбрав мiлiцiонерiв:
– Гайда!
Мiлiцiонери – старi партизани, дух партизанщини глибоко сидить.
Рудий мiлiцiонер, старшина, каже:
– А що, того… можна буде в Солонiвцi самогону… Чуєш, Савко?
Голова не чує, задумався. Думає вiн, що йому робити: острожникiв, звичайно, на селi не застанеш, а солончани своїх не видадуть.
…Скоро в’їхали в лiс.
Конi наставили вуха й прислухаються до луни, що глухо йде в гущавину вiд ударiв копит.
Глухi столiтнi лiси Полтавщини, i чогось тут журливо. Насторожились кущi, трiщать гiлки. Iнодi конi збочують, i тодi шелестить листя на ввесь лiс.
Рудий мiлiцiонер полiз за кисетом, а другою рукою порiвняв свого коня з Савчиним.
– Слухай, друже, може, не будемо тривожити їх, уладнаємо?
– Це кого? Солончан?
– Авжеж!
Савко сказав:
– Наказ єсть з уїзду. Нiззя.
– Ага… Ну, то iнше дiло.
А потiм погладив корявою рукою коростяву шию свого коня.
– Слиш, Савко! Кажуть по газетах – румунський король селянам слабоду проголосив?
– А тобi що з того?
– Та як же: все таки слабода…
Савко скрушно похитав головою:
– Мало тобi слабоди!.. Пiд ким ти сидиш: пiд королем чи нi? Ну?
– Звiсно, що нi.
– Отож-бо й є. Бандити ви гарнi, як на вас подивишся.
Останнi четверо мiлiцiонерiв пахтiли цигарками i мовчки оглядали гущавину. Сизий дим махорки хмаркою стояв над отрядом, а потiм струмками розходився за вiтами, за зеленню.
…Пiд’їжджали до Солонського Яру.
Дорiжка веде прямо в село, а треба заїхати з iншого боку.
Пустили конi в гущавину, й зашумiв, затрiщав лiс.
Загiнчани потикали обличчя в арчики, а конi легко хропли й уперто продирались до рiжi.
Сонце давно вже гримало над лiсом, але тут його не було.
Туї нiколи не було сонця й завжди стояла тiнь.
…Порiшили: коли виїдуть на рiжу, гайда на Голохватський край (це квартал у Солонськiм Яру).
Гвинтiвки приготовили, але без наказу голови не стрiляти.
Iще продирались, i нарештi крiзь гущавину прорiзалися стьожки свiтла.
Нарештi загiн вискочив на рiжу.
…Загавкали собаки. По ярку забiгали постатi.
– Стiй! Куди бiжиш? Стiй!
Голоси запнчан метушились у зеленi, i з усiх кiнцiв одкликались луни.
Савко скрикнув:
– Стрiляй у повiтря!
Бухнувся випал над Солонським Яром, i раптом село стало мертве.
Пiд’їхали до голохватських будiвель.
– Дома хазяї?
Виходили баби, перелякано дивились на загiнчан, але, впiзнавши млинкiвських хлопцiв, сплескували руками.
– А щоб вам нi дна, нi покришки. Як же ви налякали. А ми подумали -i справдi комунiя наскочила.
Савко суворо подивився i спитав:
– Де ваш предсiдатель?
– Та староста ж!
– Так би ви й казали… Марфо! Ану-бо поклич голову.
Незабаром прийшов голова. До нього:
– Де твої голохвастiвцi? З уїзду прийшов наказ заарештувати їх.
Усмiхається:
– Де ж я їх вiзьму… Господи! Лiси ж такi, слава тобi, Миколає угоднику, не маленькi – є де сховатися.
А потiм заморгав пiдслiпуватим оком:
– Пожди, Савко, я, мабуть, пiду дiстану чогось. Як же так: гостi приїхали, треба ж таки пiдправитись.
Савко рiшуче одрiзав:
– Нiкоторого гвоздя! Спольняй, що требують.
Рудий мiлiцiонер досадливе почухав потилицю:
– Слиш, Савко, а могорич i не помiшав би, їй-богу!
Але млинкiвський голова нiчого не слухав. Наказав своїм хлопцям вибирати з голохвастiвських скринь шмаття, а “старостi” наказав негайно подати пiдводу.
Зарепетували, заскиглили баби; заметушився “староста”.
Зашумiв Солонський Яр.
У кожнiй хатi розчинено скриню й повибирано з неї одiж на пiдводу. А вiд’їжджаючи, Савко пообiцяв ще й спалити все голохвас-тiвське кубло, коли острожники не з’являться доброхiтно в Млинки.
Скоро загiн iз пiдводою зник у лiсi, i до хатiв посунулись чоловiчi постатi. I довго чути було грiзний гомiн у Солонськiм Яру.

III

У Млинках гомонiв базар. Декiлька осiлих тутешнiх циганчат сiпали коней за хвости й вигукували, як двiстi лiт тому.
Бiгали, лопотiли перекупки.
А бiля блискучих гiр горшкiв стояли поважнi гончарi Полтавщини.
Савко й рудий мiлiцiонер носили по базару шмаття, що забрали в Солонськiм Яру, i викрикували:
– Люди добрi, пiзнавайте своє добро!
Пiдходили, лапали одiж, хитали головами, але нiхто не ризикував пiзнати своє.
В натовп падало бiле сонце, й пахло сливами й яблуками. Пахло ще кiнським потом, i мукали покiрнi корови.
…До Савка пiдiйшов низенький чоловiк в обiдранiй свитинi. Обличчя йому стягнуло зморшками, i здавалося, що вiн плаче.
Полапав зелену хустку, погладив її нiжно й ледве чутно промовив:
– Конешно, Дуньчина… Дуньки моєї… Але раптом зник кудись: впiрнув у натовп. Тiльки бiля “потребiлки” вiн пiдiйшов знову до Савка й тоненько, нiби горох розсипав, запитав:
– А що, Савко, чи не чути, довго ще вiйна буде?
А потiм ще полапав зелену хустку й зiдхнув про себе:
– Конешно, Дуньчина…
…Мекають вiвцi. Через базар пройшла отара, i пил сховав сонце. Десь викрикують щiтники й бiжить гул за вигiн, де стоять забитi панськi будiвлi.
– Люди добрi, пiзнавайте своє добро.
…Але не бачите Савко, що за ним стежать солончани; злосливо, лукаво дивляться на нього. А коли повертається до них, вони показують йому спину, а по спинi бiсового батька пiзнаєш.
Рудий мiлiцiонер виблискує червоним носом, i вiд нього далеко несеться дух самогону.
Iще з годину походили – нiхто не признає…
– Що за напасть!
Пiшли у волосну Раду, зложили солончанське шмаття бiля шафи.
…В Радi повно народу.
Зайшло декiлька чоловiка в кiмнату голови:
– Не так ви робите, Савка, не слiд його виносити на базар.
– Чому це?
Пiдiйшов до Савка Онищенко, з комнезаму, на вухо каже:
– Тут вони.
– Хто це?
– Та солончани ж, голохвастiвцi.
Вдарив себе Савко по потилицi:
– Так он воно чого нiхто не визнає!
Покликав рудого мiлiцiонера:
– Зараз збери хлопцiв, треба оточити, голохвастiвцi тут.
Похитав головою рудий:
– Де там їх тепер найдеш… Давайте, мабуть, удвох.
Нiколи Савковi базiкати, схопив гвинтiвку й побiг. Ходить повз гончарiв, нiби горщики уважно розглядає, а сам оком уп’явся в натовп.
Грає сонце в горщиках, i весело виблискують тори гончарського добра.
А голохвастiвцi, мабуть, запримiтили щось недобре – до коней пiшли.
Нарештi Савко побачив їх. Кинувся у натовп.
Але вже було пiзно: тiльки пил закурив до вiтрякiв, що на полтавський лiс.
– Гай, держи!
Савко нацiлився й вистрiлив.
Галас! Галас! Галас!
Але голохвастiвськi конi зникли вже за вiтряками.
Кинувся Савко до волости, скочив на кобилу, покликав рудого мiлiцiонера – й гайда за солончанами.
…Затривожився базар, гончарi заходились складати горщики на вози, циганчата потягли за хвости коней, посунули люди до дворiв.
Тiльки щiтники уважно розглядали свiй крам у скриньках i ще закликали до себе наляканий нарiд.
Десь кричала перекупка:
– Куди ти потягнув, харцизяко! Людоньки добрi, держiть злодiя!

IV

…Темна наша батькiвщина. Розбiглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обнiжках своїх золотих ланiв. Блукає вона за вiтряками й нiяк не найде веселого шляху.
…Болить наше мiльйонове серце, i хочемо запалити їй груди своїм комунiстичним сяйвом… Темна наша батькiвщина…
…Змиленi конi зупинилися на узлiссi. Сказав Савко:
– Втекли!
В рудого мiлiцiонера од скаженого бiгу нiс був. мов та цибуля.
Втирав хусткою пiт.
– Повернемо, мабуть, додому, чи що?
– Нi! Гайда на Солонський Яр.
– Та чого ж ми поїдемо?
– А того, що треба видивитись, осточортiли вже.
Рудий казав, що небезпечно удвох в таке кубло телiпатися. Але Савко був упертий.
Поїхали. За пiвверстви зупинились, позлазили з коней i з гущавини оглядали Солонський Яр. Савко сподiвався, що бiля дворiв буде метушня, але по вуличках нiкого не видно було: i яр, i лiс, i село – усе ховалося в зеленiй тишi.
Так перебули, мабуть, з пiвгодини. Потiм Савко казав переїхати на другий край, що поринув у дубняку, куди не добиралося око.
Коли посiдали на конi, в лiс зайшов уже вечiр, i знову гостро пахло молодняком. Зiрвався заєць i залопотiв по листях.
(…Темна наша батькiвщина, i темнi в нiй лiси. Тягнуться вони на Полтавщинi мовчазно на захiд, на пiвдень).
…Казав мiлiцiонер:
– А може б, помирилися… Слиш, Савко?
– Нiззя…
– А то, їй-богу, могорич запили б…
Савко гостро дивився в гущавину.
Сонце, мабуть, упливло за обрiй, i в лiсi ходив уже важкий присмерк.
Коли знову з’їхали на стежку, що веде на Млинки, Савко раптом схопив рукою гвинтiвку. Але в цей момент гримнув випал, i далеко пiшла грiзна луна.
Конi рвонулись i кинулися з лiсу.
Засвистiв вiтер.
Гримнув ще один випал, i зашумiв лiс вiд цокоту копит: за млинчанами летiла погоня з голохвастiвцiв.
Рудий мiлiцiонер зупинив коня:
– Братцi, не бийте!
Але Савко розумiв, що йому милостй не буде. Як божевiльний, гнав вiн свою кобилу на Млинки.
– Цок! Цок! Цок!
Iще далеко позаду солончани, але Савковi треба бiгти до вiтрякiв, поки острожники не вискочать iз лiсу.
– Цок! Цок! Цок!
Свистить вiтер у вухах. Гнiда кобила запiзнилась, важко дихає на дерева… (Невже навздоженуть?)
…Свистить вiтер.
…Нарештi Савко вискочив у поле.
На заходi жеврiло (конало) небо. Десь горiли бур’яни пiд огнем польового повiтря. Поле горiло бур’янами.
Знову гримнув випал – то вискочила на узлiсся ватага солончан.
Савчина кобила пролетiла ще декiлька крокiв i гепнулась на землю.
Захропла.
Савко залiг за кiнський тулуб i почав одстрiлюватись.
Ватага зупинилася.
Але то був один момент: одразу ж солончани пiшли в обхiд.
Тодi Савко рачки полiз до Млинкiв.
Бiля вiтрякiв вiн випустив останню кулю й кинувся до першої хати.
Ускочивши у двiр, вiн залiз пiд комору…
…Скоро в дворi були й солончани.
…Млинки наче вимерли, тiльки собаки завзято гавкали по дворах. Зачувши пострiли, млинчани поховались по хатах, не виходили.
Голохвастiвцi витягли з хати хазяїна:
– Кажи, де вiн? Ти ж бачив, куди вiн сховався? ‘
– Та я ж… їй-богу… Свиснув чмiлем у повiтря нагай.
Хазяїн заплакав i вказав на комору.
Заревли солончани, оточили будiвлю.
Гей, ти! Чого перелякався – вилазь!
I наставили пiд комору одрiзи.
…Савко мовчки вилiз, подивився навкруги себе й похилив голову.
Зловтiшними огняницями горiли в голохвастiвцiв очi.
Пiдiйшли до Савка, мовчки роздягли його й голого повели в поле.
Iшов по дорозi Савко й тупо дивився на полтавський лiс.
…Млинки мовчали.
…За вiтряками голохвастiвцi зупинились;
– Хлопцi! В кого гострiший нiж? Виймай!
…А потiм двоє одiйшли вбiк, пiдiйшли до хати й пустили два червонi пiвнi.
…На далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур’яни.
Пiднявся вiтер. Зашумiли Млинки. Забили в розбитi дзвони. Загаласували вулицi.
– Рятуйте! Рятуйте!
…А глибокої ночi iз злизаного пожаром краю посунулись натовпи людей до голохвастiвцiв.
…Тiєї ж ночi величезна заграва пожежi стояла над Солонським Яром.
I знову на далеких гонах горiли огнем сухого повiтря запашнi бур’яни, i гостро пахло дубовим молодняком.

СИЛУЕТИ

Дядя Варфоломiй прийшов на далеку закутну станцiю в ортечека (там був знайомий, теж далекий, але вiн робив посадку поза чергою) й чекав на потяг. На станцiї було порожньо, майже нiкого: двi-три фiгури в постолах, i було прокисло. В залi першої-другої класи буфет: двi-три сосиски, три-чотири булки. Ще в кiмнатi ортечека шипiв блiдо-зелений самовар, з нього й подавали чай випадковим подорожникам, що випадково застряли на закинутiй станцiї. I от станцiю так далеко закинуло, що тiльки скажеш – “дивно!”. Навiть повiтовий город (маячить вiдци). прокидається, насторожився, а тут i досi в “мужськiй уборнiй” лежить огризок сосиски й ручка вiд кулемета “Махim”. Але саме ця-то станцiя й ворушила своєю приступнiстю почуття рiшучого задоволення. Тому: тут було тихо, радiсно, лише зрiдка сторож Матвiй збентежить спокiй перону рiзкими дзвонами на повiстку. Потiм удари одлунають – i знову тихо. Дядя Варфоломiй вийняв з кишенi телеграму й перечитав її ще раз. Стефан писав так: “Ї д ь т е. З г о д н и й”. Це значить, Стефан поведе наступ на Веронiку. I слiд: на то вiн i брат. Не можна ж її залишити в такiм становищi. I тут же дядя Варфоломiй подумав: “Чудово! Божественно! Приїде – курочок розведе!” А потiм ще подумав (по традицiї: “хто не був молодий, той не був дурень”): “А лiта вгамують, навчать. Ох-о-хо! Суєта життєйська”.
Нарештi потяг подали. Тодi Варфоломiй забрав клунок i вийшов з далеким знайомим з ортечека. Звичайно, на дорогу (вшиву, коли вiтер рветься в щiлини, а пiчки ще нема; коли придавлять так, що тiльки охнеш; коли одноманiтний стук колiс заколисає й присниться все, що пройшло, що вiдходить – i жах, i грюк, i чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тiло. Потяг летить за гори, за лiси, на пiвнiч. Дядя Варфоломiй дрiмає. I сниться йому це:
…Стефан. Дема. Веронiка. Веронiка кричить. Веронiка в кучеряшках (в каштанових, як каштан) i так нагадує строкатий плакат, нiби вiн висить на перших громах повстання.
“…Ну добре! Коли тобi так плакатне, що ти забула, не хочеш знати родину, то…”
…Дядя Варфоломiй хвилюється:
-…Добре. Добре. Так. Так. I кiнчай, будь ласка, скорiш. Дай i менi сказати.
Замовкла.
-…А тепер я тобi скажу. Приїжджає в наш город, провiнцiальний, так сказать… Ми ж люди темнi, провiнцiальнi, так сказать (iронiя) … Приїжджає, скажемо, ваш ячейкiвський губернiяльний секретар i кричить на всю горлянку:
“Што тут розвєшалi разних Мазепов да Коцюбiнскiх!” I що ти йому на це скажеш? Ну?
Тодi Веронiка кричить, що Коцюбинський – син Михайла – живе у Вiднi й бiльшовик, i, як резонно замiчає Стефан, Веронiка нiчого не доказує.
Дядя Варфоломiй трiумфує.
I розказує ще про другого, “онi, так сказать” –
– Проєхал двєстi вьорст по Українє i не нашол мови, но зато, правда, нашол українскiє настроєнiя.
– Ага! Ага!
Дядя Варфоломiй ще трiумфує. А на мольберт прорвалось анемiчне промiння й тускло пiшло до дверей. З вулицi запахло бензолом. Стефан збирає книги: чверть години на лекцiю. Дема надхненно дивиться на небо, вiдкiля прорвалось сонце.
Стефан сказав:
– I все-таки я за Веронiку.
Дядя Варфоломiй розмахує руками. Подається корпусом:
– О, безумовно! Як же: рука руку миє. Тодi Стефан ще каже:
– Ви, дядю, вчитель гiмназiї, i я уявляю, що є вашi учнi – мабуть, безпросвiтна тупiсть. Ви не ображайтесь, бо я звик агiтувати в фабричнiй авдиторiї. Невже й вам казати, що треба дивитись глибше на речi? Хоч би посоромились цього ж Коцюбинського. Як ви знаєте: який обсяг мiж вашим полiтиканством i автором “Вiн iде”?
Дядя Варфоломiй хвилюється:
– Софiстика! Софiстика!
А Христина, що випадково зайшла сюди, каже:
– А ти б чого хотiв?
– Як чого?
– Якого хвiстика?
Христина сива бабуся й мудрих слiв не розумiє.
Тодi, звичайно, трiумфує Веронiка. Дядя Варфоломiй розмахує руками i –
– бац!
– побiг на вокзал, не попрощавшись, на дачний потяг, щоб знову на закинуту станцiю, в ортечека й випити там з далеким знайомим чаю, а потiм уже додому, на заняття.
…I знову кiмната. Десь проходять вiтри, десь стоять пругкi снiги. I от раптом за вiкном димить туман. На сивiм фонi в iмлi маячить постать. Це Дема. Дема стоїть бiля мольберта i з мукою дивиться на лiнiї. Вiн каже: “Коли я нарештi напишу картину?..” А далi йде мiська нiч, десь тривожно б’ється калатушка нiчного сторожа. Потiм калатушка змовкла. Iде свiтанок анемiчний, матовий, зажурний. Дема стоїть бiля вiкна, здавивши голову, пiд очима лежать синицi, i погляд його блукає. Дядя Варфоломiй спитав: “Стефане, чи не збожеволiв вiн?” А Дема пiдiйшов i написав:
“Мане, факел, фарес…”
Десь закричала Веронiка.
Дядя Варфоломiй прокинувся.
Чорт знає що лiзе в голову! Це ж було так давно! Хiба Веронiка та? Дядя Варфоломiй каже тихо, ледве чути: “I слава Богу!.. Потяг мчить”. У дядi Варфоломiя одна радiсть: сестричi, i вiн давно вже ховає теплу надiю, що змовкне нарештi дзвiн шабель: тодi засвiтить хтось своїм смiхом у цiм домi, що на Тарасовiй вулицi, вище вiд гiмназiї, в тихiм повiтовiм мiстi… Чудово! Божественно: в кiмнатi музика – це спiває тиша свої тихi мелодiї, за дверима садок i пищить птичка “чик-чирик! чик-чирик! чик-чирик!”. А хтось каже: – Дя-адя! – нарозпiв, i тьохкає солов’єм серце. Дядя Варфоломiй ще раз згадав телеграму. Ще раз вийняв її з кишенi, полапав пальцями в темрявi вагона й зiдхнув з полегкiстю.
…Потяг мчав на пiвнiч. Стукали одноманiтно колеса. Знову дрiмалось. Тра-та-та-та… Тра-та-та-та… I тут смердiло прокисло, а вiтер рвався в щiлини.
…I сниться все, що пройшло, вiдходить – i жах, i грюк, i чорт знає що.
…Потяг мчав на пiвнiч.
Дядя Варфоломiй приїхав. На порозi стрiчає Стефан. Дема спить, хропить. Посерединi мольберт i розкиданi пензлi. Дядя Варфоломiй каже:
– Нарештi. От дорiжка!
Стефан дивиться крiзь синi окуляри тихими, розумними, як воленя, очима й мовчки розв’язує клунок. Дядя Варфоломiй спитав:
– Ну, як дiла?
– Нiчого.
– Добре. I ми нiчого, живемо – хлiб жуємо. “Красную Ниву” виписую. Єсть i вiршики, i “технiка” – все як полагається. А то iнодi пiсля обiду полiтичний огляд прослухаєш, i недорого, i гарно, i промовцi приличнi.
…Вузлик розв’язаний. Пахне свiжим хлiбом, ще чимось смачним, солодким. Стефан каже, що це дуже до речi, бо якраз вийшли продукти й живе з Демою на сухарях.
-…Як же Веронiка? Часто буває в тебе?
– Два тижнi не бачились.
– Два тижнi?
– Так, i не знаю де, бо жила ранiш за раднаргоспом, а тепер треба шукати…
Дядя Варфоломiй перебиває:
– Так ти з нею досi не говорив???
– Нi.
– Нехороше. А викликаєш телеграмою.
– Я написав тiльки про згоду…
– Нехорошо.
Дядя Варфоломiй має вигляд остаточно ображеного, i це для того: завоювати Стефана. А в душi вiн зовсiм не ображений. В його душi спiвають зараз олесiвськi солов’ї, i пахнуть там українськi троянди, знаєте, пелюстки, що в альбом провiнцiальнi баришнi.
…В холостяцькiй кiмнатi поетичний розгардiяш. Наприклад, на столi: “Капiтал”, тараня, калоша, повидло, фарби, Мiкель-Анджело i – чого тут тiльки нема!
В кутку блiдi плями шумного мiського дня. В коридорах крики мешканцiв, чути – кричить, гримає брук. Город пiдвiвся, i летять мотори, i бiжать тротуари. Дзвiн, грюк рев заполонили кожний заулок. Над городом нависли велетнi пiвденно-захiдних хмар.
Дядя Варфоломiй приїхав, скинув пальто й капелюх, поговорив iз Стефаном i сiв на кровать. Тодi вiдхиляє ковдру й лоскоче п’ятку Демової ноги. Дема мукає. Дядя регоче. До Стефана:
– В драмi був?
– Нi, на концертi молодої фiлгармонiї. Дядя Варфоломiй ще лоскоче:
– Ах ти, ячейко!
-…i от Республiка УСРР. Коли подивитись на пiвдень крiзь сивi масиви весняних хмар туди далi – звичайно його не видно, а вiн є на пiвднi: маленький городок i бiля нього закинута станцiя. Колись Веронiка казала:
“Це мiй милий степовий край, i по ньому тiкають дороги на Донеччину”. А Дема казав з патосом – “Ой ти, краю мiй тривожний – виконкоми й сум!..”
…I, значить, у цьому городку жила-була сiм’я: папа, мама, брат, сестра й т. д. Це Стефанова родина. I от вийшло так (iз драми батьки й дiти): папа прокляв дiтей – Стефана й Веронiку, тому що вони пiшли… Потiм папа й мама сiли на корабель i не пiшли, а поїхали в Болгарiю. Дядя Варфоломiй, очевидно, не прокляв. Мiж iншим: Дема iншої фамiлiї, просто товариш… I от городок (крiзь сивi масиви весняних хмар на пiвднi), закинута станцiя, спогади, революцiя. I кричить революцiя над вухом: Бундзз! Бундзз! I лежить в просторах цiле провалля вiкiв, i Достоєвський, i Рафаель, i глибина глибин.
А в домi за раднаргосом жила з Веронiкою Христина (робiтниця, бабуся). Веронiка перейшла на другу квартиру – i бабуся перейшла. Тепер Христина каже:
– Що з моєю Веронiкою зробили? Не знаєш, Стефане?
Стефан мовчить…
…Дядя Варфоломiй ще полоскотав:
– Ах ти, ячейко!
Потiм дядя Варфоломiй сказав до Стефана:
– Гляди: я чоловiк не столичний, не звик до вашого грюку. Чуєш?
Тодi йшла весна.
Зачалась дико, божевiльне, надзвичайно – пожарами. З далеких курганiв республiки на лонi сизої безвiсти палахтiли заграви, а потiм небо тануло i по вулицях проходив сторожкий, запашний шум. Ночi клекотiли, кипiли й зачаровано блукали по кварталах. Iнодi приходили неяснi сни. На прозорiй, чистiй блакитi зорi творили нечувану загiрну симфонiю.
…I от сидить Веронiка й робiтниця Христина. А от з книги дум народнiх:
прийде, гряде час: забармашать посьолки, машини, заводи, оселi. Забармашить земля. I як музика польових просторiв, ллється ця надзвичайна агiтацiя. Ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця.
-…Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть.
…Отже, сидить Веронiка, а Христина пiдбирає своє сиве волосся. I каже Христина:
-…Так, прийшла я в призидум. Що ж ти, кажу, за призидум, що в тебе нема нiкоторої правди? Буржуй ти – i больш нiчого. А що я безпартєйна, то я на тебе плюю, потому как ресефесер не призидум, а делегацькоє собрання. Должон за правду стоять.
…Веронiка сидить, нахиливши голову.
На каланчi горить огонь, вiдтiля чути неясний клекiт iз слобожанських степiв, що оточили город. Весна.
I лише сторожкий клекiт по туманних шляхах. I спiває боян вечiрню молитву, i каже слово “о полку” людяности: за морями, за лiсами, за широкими тривожними ланами лежать золотi пiски, i блукають там отари здiйснених бажань, i чути вже шум – то зграями линуть на захiд. I кажуть з тоскою:
– Чи скоро, горлице? I розбiгаються мислi по древу, по степах, далеко, за невiдомiсть. Боян змовк. …Веронiка сказала:
– Бабусю, менi хочеться ласкати ваше сиве волосся,
Христина сказала:
– Товаришочок! Чого ти така сумна стала, змарнiла зовсiм? Парубчину тобi треба. Ой, бачу, парубчину! Недарма весна пливе. Веронiка сiла бiля Христини й перебирала її сиве волосся.
-…Знаєте, колись у дитинствi в моєї мами були обмороки. I от я бiгала за доктором. Так бiгала, що аж вiтер свистiв. Я, знаєте, дуже кохала маму. I менi хотiлось її закохати, зовсiм, щоб мене не було. Ляжеш бiля мами, притулишся до неї, i так щiльно, що хочеться влiзти в її тiло, злитись як одно тiло… I от приходив доктор, мама була мертва, блiда, як смерть, i її одкачували. А я тодi йшла терпiти. Пiдходила до дверей, закладала свою лапку в щiлину й потiм давила дверима дуже, аж сльози капали, щоб болiло. I тодi, знаєте, менi було легше. Це радiсть терпiння, бабусю!
Змовкла й ще сказала:
– Це радiсть терпiння, бабусю.
…На Полярних Посьолках темрява. Зрiдка виють пси, зрiдка прокинеться брук. В кiмнатi вогко, жеврiє каганець.
…I в цей час на другому кiнцi города за рiкою Дема стоїть бiля мольберта, потiм пiдходить до вiкна i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Гори важких мовчазних хмар стоять мовчазно над покрiвлями. Навпроти в кабачку “Дайош” раз у раз одчиняються дверi i випускають, i випускають (як це в Горького?) “безпокойних i iних”.
Дема знову пiдходить до мольберта i з мукою дивиться в глуху весняну iмлу. Дядя Варфоломiй спитав: “Де тут у вас полiтичний огляд кажуть? Думаю завтра пiти”. Стефан сказав: “Не знаю. Я, дядю, в полiтичних дiлах не фахiвець”.- “А хто ж ти?” Стефан мовчав. Дядя Варфоломiй розгнiвався й лiг спати. Спить.
…Стефан, як i завжди пiсля роботи, спокiйно читає газети й щось заносить у щоденник. Повернувся. Тихi розумнi очi, як в оленя, уважно дивляться крiзь окуляри.
-…Демо, покинь! Лягай спати.
– Нi, Стефане, ти надто просто дивишся на життя. Я так не можу. I от – мої пензлi лежать.
Стефан усмiхнувся:
– Знову за своє. Чудний ти, Демо.
Тодi Дема кидається до столу й жагуче говорить:
– Образливо оце; от ти такий собi Стефан, маєш такий же свiтогляд, як i я. I чого ж твоє життя так тихо, лагiдно йде? Чому моє не так? Ти не хам, ти не дурень, ти не iдiот, ти не вiл…
– Дякую за комплiмент!
– Дякуй – не дякуй, а це правда. I от виходиш ранком спокiйно на роботу, потiм спокiйно йдеш читати лекцiю, потiм читаєш газети. Що це?
Стефан ще усмiхається, пiдводиться й дивиться на гори важких хмар, що мовчазно стоять над покрiвлями.
-…Я, Демо, бувший математик, фiзик, i я знаю, скажемо, цiну Декартовiй системi координатiв… Лягай спати. Я теж утомився.
…Проходили шумно по вулицi натовпи з опери й зникали поодинцi у вогких масивах весняної ночi.
-…Слава в верхiв’ях революцiї i
на землi радiсть.
…Гряде весна. I повiнь так шумить, що на серцi надзвичайний божевiльний пожар.
Дядя Варфоломiй пiшов у город.
…Було свято. Були вдвох: грали в шахи. Дема розказував щось з iндiйського, що занесено в епоху хрестових походiв, про шахи: королю мат! про смерть! Iще розказував з Кiплiнга, з iндiйського життя чудову казку: “Рiкi-Тiкi-Тавi”. Дема пiшов. За стiною хтось уїдливо-одноманiтно повторював:
– Суб’єкт в об’єктi.
Стефан подумав, чогось згадав старого єврея-ортодокса з Полiсся. Аd litteram.
…А вчора прийшов з Полярних Посьолкiв, був на заводi Стругаль i Ко. Тодi тихо конав синiй мiський вечiр. Але гули трамваї, собор, брук.
-…Веронiка не приходила?
– Нi! – це Дема.
– Варфоломiй казав, що бачив її.
…Дема стоїть бiля мольберта, й знову падає тоскний погляд на мольберт. “Тiльки лiнiї”. Бiльш нiчого. “Тiльки лiнiї”.
…Трамвай, собор, брук.
А дядя Варфоломiй дiйсно бачив Веронiку. Бачив, як виглядає, але Стефановi про це не сказав. Обiцяла завтра зайти. Веронiка йшла з парткому. По вулицi мчали автомобiлi. Небо спiвало блакитну весняну пiсню. Радiсть так лоскотала, що прямо – чорт! Веронiка розказала, що живе тепер на Поярних Посьолках. Перебралася з квартири, що за раднаргосом. Дядя Варфоломiй легенько натякнув. Не сказала…
“Ну, не кажи”. I тут же згадав телеграму. Дядя Варфоломiй навiть ужалив: “Чого ж ти така неплакатна?” Веронiка сказала: “Не вiк дивитись плакатне; треба, Стефан каже, подивитись глибше. Виросла досить з того часу. Не мала дiвчина”.
Дядя Варфоломiй глянув на неї й раптом зрозумiв:
“Веронiка жона”. I згадав якийсь портрет з Третьяковської галереї…
…Це було вчора…
…А зараз пахло свiжим хлiбом, а з вулицi пахло бензолом. Стефан подивився у вiкно.
– Йшла в калошах на босу ногу, без хустки, в якiмсь архаїчного покрою пальтi. Йшла, похиливши голову, бiля бюста Артема по пустельнiй дорiжцi саду. Покликав:
– Веронiко!
– Я.
Коли увiйшла, обняв, довго держав в обiймах, i довго не говорили. Гладив її каштанове волосся, матове обличчя й сувору скидку на чолi.
Синiй весняний вечiр танув.
-…Чого не ходиш, Веронiко? Що за фокуси?
Сказала, хоробливо усмiхнувшись:
– По твоїй проповiдi живу, брате: треба дивитись глибше на життя.
Стефан спитав про поїздку:
– Ну, як, говорила з ним?
– Знаю.
– Що ж ти?
– Нiчого!
Стефан сказав:
– Ну, ми ще з тобою поговоримо.
Потiм нахилився пiд кровать i дiстав чоботи.
– Надягай.
Вона одхилила його руку.
Стефан незадоволено подивився:
– В ролi страдницi?
– Так.
Хотiв переконати, говорив, переконуючи, агiтацiйне:
– Глупо. Ти хочеш ближче до маси, але цим ти тiльки одриваєшся вiд неї. До кого в робiтникiв антагонiзм – до iнтелiгенцiї? Помилка. До тих, що ходять у чоботях? Помилка. От до кого: до тих, що хочуть пiдробитися пiд них. Скажи щиро: “Я – iнтелiгент”, працюй щиро, i маса буде поважати тебе.
Веронiка зiтхнула i сказала:
– Стефане! Це риторика, фразерство.- I тут же скинулась: – Проте я кажу неправду. Не так. У нас, брате, одна путь, але рiзнi дорiжки. Я йду по цiй, ти по тiй – десь зiйдуться.
– Веронiко…
– Нi, Стефане, ти мене не переконаєш… У тебе єсть чай?
…Стефан вийшов. Веронiка сiла й дивилась на портрет Мiкель-Анджело. Прийшов Дема. I чути було, як ростуть днi, i хотiлось слухати вiтру.
…А вiтер на арфi грав, як у книзi “Золотий гомiн”. За городом шумiли слобожанськi степи. Степи творили буйну весну, i щастя їм, як вагiтнiй матерi, що рожає в перший раз.
Дема сказав:
– Коли я намалюю цю велику рiч, у якiй вiдчуваю “сьогоднi”? Як легко було писати картину на тему “повстання”.
Стефан сказав:
– Ясно. Героїчнi буднi важче написати, нiж героїчне свято.
Веронiка сказала:
– Демо! Ти митець революцiї, а от “сьогоднi” ти й не напишеш, тому що “сьогоднi” є зовсiм не те, що каже Стефан. Не героїчнi буднi, а героїчне терпiння. Зрозумiєш – напишеш.
Стефан сказав:
– Це патетика. Це твої босi ноги в калошах, Веронiко!
– Може.
…Розмову кинули – увiйшов дядя Варфоломiй. Вiн прийшов з Донецького вокзалу, з синього шуму. Вiн остаточно був радий, що нарештi й Веронiка тут, бо завтра якраз iде потяг на закинуту станцiю. Дядя Варфоломiй був певний, що Стефан умовить Веронiку, i вiн жартував.
…Дядя Варфоломiй говорив:
– Послухайте старого. Треба їхати. Боятись нiчого: у нас все “благонадьожно”. Бiльше. Скажу по щиростi – матерiялiзм. Як у свiй час носили винниченкiвськi сорочки, так тепер наше глухе мiсто поринуло в матерiялiзмi. Якась пошесть. Пiдеш у гiмназiю – матерiялiзм. Пiдеш у просвiту – матерiялiзм. Навiть в автокефалiї про матерiялiзм чуєш, словом, цiлком “благонадьожно”… А наша, так сказать, генерацiя старих зубрiв, що ведуть свою родословну вiд Грушевських, Петлюр та iнших – цих, знаєте, елегантних панiв та паничок з орiєнтацiєю на першу паризьку моду, цих скоро не буде. Де дiнуться – Бог його знає. Напевне тiльки це: незабаром станем iхтiозаврами, матерiялом для археологiв… Їдемо, Веронiко – цiлком “благонадьожно”.
I тут же дядя Варфоломiй подумав про курочок: “Гарно б завести!.. I вся ця суєта житейська… Охо-хо! Позiхнув i ретельно перехрестив уста.
Тодi Веронiка сказала:
– Демо, сюди не заходила Христина?
– Нi.
– Ну, так менi треба йти. Сьогоднi на Поярних Посьолках спектакль.
Дядя Варфоломiй скинувся; щось закричав, заверещав.
Веронiка мовчала. Дядя Варфоломiй покликав у сiни Стефана. Як же так? Завтра ж потяг! I рiшили йти з нею.
…Вийшли всi на ганок. Небо вiдходило в даль. Зорi творили нечувану загiрну симфонiю. Пiшли до рiки. Дядя Варфоломiй проводив до берега, останнi – з Веронiкою на спектакль. Коли виходили за город, дядя Варфоломiй, що йшов позаду всiх, покликав Стефана. Розмахував руками, хвилювався.
…З города сунулись вози. Перекликались у вогкiй веснянiй iмлi. На сходi стояла чiтка зоря. Пахло (Дема казав) цедрою з лимона. В далинi густо розкиданi були заводськi огнi. Дема творив сентименти:
– Це не вiд Луки, а вiд повстання. З нього одна глава на мотив: “гей, долиною, гей, широкою козаки йдуть”. I це тому, що я чую далекий тупiт фантастичних коней. Тому, що положила на моє серце головку малюсенька дiвчинка, i. я бачу народження нового життя.
…Веронiка мовчала.
Тодi промовив Стефан:
– Веронiко, тобi холодно в калошах. Ти хоч би чулки надiла.
Близько пiдiйшла, подивилась в очi й тихо, але чiтко й суворо сказала:
– Брате, не глузуй. Я з тобою не буду стрiчатись.
Стефан подумав i кинув:
– Добре. Але скажи менi: ти чула що-небудь про аристократизм духа?
Веронiка сказала:
– Чула.
…Пiдiйшов Дема.
– Про що ви говорите?
Стефан:
– Про цiнностi: Евклiдову на площинi i Лобачевського на сферичнiй поверхнi.
– Ну, це не про мене писано.
…Нарештi й рiка. Пiдiйшов i дядя Варфоломiй. Десь чиркнув сiрник – у веснянiй ночi стояли два цигарковi огники. Далеко на Поярних Посьолках спiвали дiвчата.
Поїдуть туди, до Христини. Це з книги дум народнiх: ходять бояни невiдомих комун i спiвають вечiрню молитву, коли жеврiє свiча загiрного сонця:
– Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть! I чути ще боянову молитву пiд тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму. Стоїть чiтка вiфлеємська зоря. Боян дивиться в даль i тихо каже: “… твоє життя, ти, твої руки, твiй кожний день – це агiтацiя невiдомих комун. Чого ж вони хочуть вiд мене? Невже я вирву своє чингальне серце, невже я зможу погасити цей надзвичайний ранковий пожар?” I пише дiва –
жiночий ватажок – наказ. I, звичайно, вона добре знає, що Христина й без неї це знає, i, мабуть, у неї теж горить серце, коли бачить Христину, i вона не може погасити пожар своєї творчости.
– Слава в верхiв’ях революцiї i на землi радiсть! Боян сказав: “Можна згорiти, як свiчка перед образом моєї мадонни Христини”. Але не втихала боянова молитва пiд тихий акомпаньямент земного хору – весняного шуму.
…Сказав дядя Варфоломiй:
– Стефане, йди сюди.
Пiдiйшов.
– Ну, говори по правдi: вламав?
Стефан нiчого не вiдповiв, одiйшов i сiв на кайору.
…Сплеснули весла.
…Стояла тиха вогка темрява, i вабили полярськi огнi, i брiв зелений запах iз слобожанських безкраїх степiв.
…Сплеснули весла.
Дядя Варфоломiй подумав не то з iронiєю, не то так:
– Ячейка!
Потiм подумав про потяг, про закинуту станцiю, ортечека i про далекого знайомого з ортечека.
Потiм дядя Варфоломiй уважно дивився в синяву запашної ночi. Туди, де стояли полярськi огнi, де маячiла кайора й силуети цих чудних, невiдомих людей.

ШЛЯХЕТНЕ ГНIЗДО

I

Найзвичайнiсiнька баба, але її звуть бабушкою, дiда – дєдушкою. Бабушцi – шiстдесят шiсть, вона жлукто з жаром, вiд неї вогка бiлизна з попелом. Батько дєдушчин чумакував у Крим по сiль, тому й у дєдушки широкi суворi брови нависли, чорнi – йому сiмдесят, а волосся на головi, як пух з трусика для касторового капелюшка – сивий-сивий.
Дєдушка – патрiярх i тепер: правнучата, внучата, дiти – всi вкупi, шiстдесят десятин не подiленi, тридцять одiбрав ревко – це так ревком, а потiм прийшов виконком, а землi все-таки не повернули…
У дєдушки був i син – його Бубирець-незаможник “згрiб”, а потiм Бубирця “зiребли”, i загинули обидва.
Дєдушка – патрiярх, i син був би патрiярх, коли б не чотирнадцятий рiк: втягли в споживче товариство за скарбника i ходив уже в збiрню. А синовi сини вже не те: викинули хату на степ – бiля шведських могил, i вже хотiли не шiстдесят, а двiстi шiстдесят. У Харкiв до банку їздили, щоб дєдушка не знав.
От-от щось у Папуцячiм маєтку – Папуцi прiзвище – от-от…
Кожного тижня правили службу в недiлю – у недiлю вмирав тиждень i народжувався другий. Тижнi вмирали, i тижнi йшли. Комусь ближче до смерти, а комусь – до народження. I так вiки, коли ще й Слобожанщини не було – довго-довго.
Тижнi були галасливi, кривавi, буйнi.
Андрiя – синового сина – звабив вовчий Шкуровський загiн, а Василь i досi живе вдома. Єсть такi в нас, i досi нiкому не служили: нi вашим, нi нашим. I не хитрi – фортуна, кажуть. От i Василь.
Уночi розсипаються зорi i зникають у Папуцячiм лiсi – тепер громадський. Дєдушка нiяк не мiг звикнути: як громадський? А йому наказали ще й хмизу не збирати без дозволу. Тодi вiн зовсiм не розумiв: як це? з мого лiсу?
Потiм узнав, що це – закон такий, а коли закон, то це є закон.
Ранком дєдушка каже бабушцi:
– Доглянь-бо за хлопцями, а я, мабуть, пiду.
I йде в свiй не свiй лiс. Вiн теж доглядати. Проте дєдушка – мiцний дiд: i тепер як вiзьме косу, то чорта з два вженешся за ним. Старе поколiння, iз тих, що до двадцятьох лiт без штанiв у цурки грали.
Доглядає дєдушка добре: колись застав члена виконкому – лiс рубав не по закону – було дiло!
Бiля Великої Шведської Могили – дєдушчин хутiр (хутори, одруби, Столипiн). Бiля хутора Горбанькове Озеро. Добра земля. Ввечерi дєдушка запрягає воли i – через лiс – невеличкий, кострубатий, недотепний, i сосни на пiвнiч хиляться. Рипить вiз до Великої Шведської Могили. Пiсок, пiсок, а далi степи, чорноземля важка, плодюча, мiцна, оранжерiйна: культура…
(…I ввижається iнодi, що вся Україна оранжерея – там десь, близько моря тулиться. I пiдпливають до неї кораблi – багато кораблiв пiд червоний стяг…)
Рипить вiз: ри-ип!
Тягнуться воли до Великої Шведської Могили.
Дєдушка приїде на хутiр i дивиться на ярину. I тут ярина, i далi ярина. Друга ярина – своя не своя. I серце радiє – тiльки з сумом – i за свою, i за свою не свою… Пишно дметься вгору ярина…
(…I Україна дметься вгору… I люблю я її – бiльшовицьку Україну – ясно i буйно…)
…Ходить дєдушка по кварталах, сторожує дєдушка, а сонце ллється на його патрiяршу голову, i смiється сонце: скоро-скоро вмреш ти, дєдушко, одiйдеш у вiчнiсть i на землi тебе, дєдушко, не буде. Тепер земля бiльшовицька.
Увечерi правнучка Манька приганяє корови з дєдушчиного свого не свого вигону. Бабушка становиться проти iкони й молиться:
– Отче наш, iже єси на небесi…
I дивиться у вiкно: правнучка Манька заганяє не в ту кошару дiйну Маньку. Бабушка кричить у вiкно:
– Ах ти, капосна дiвчино! Куди ж ти дивишся? I знову до iкони:
– Отче наш, iже єси на небесi…
Але Манька не слухає, i бабушка кричить i знову до iкони.
У бабушки всi ключi вiд усiх скринь. Бабушка – хазяйка, а молодицям i жiнцi синовiй – слухнянiсть i робота. Робота довга, вiчна, до самої смерти – як конi, як воли, як завжди осiнь. Це те, що виспiвують у сумних пiснях дiвчата на буряках. Простяглася ця пiсня на великi степовi гони. Не можна не слухати цiєї пiснi: її нашi матерi спiвають, нашi сестри, нашi жiнки. I темно в цiй пiснi, бо сумно в нiй, це народна пiсня, це жiноча пiсня, i всюди i завжди треба казати про неї. Слухав i я цих пiсень бiля шведських могил, i нагорнули вони в моїх грудях велику могилу народного горя…
…У недiлю приїздить до дєдушки батюшка. Дєдушка – церковний староста, двi медалi на грудях. Палажка приносить самогон вiд Онуфрiя, i вони сiдають за стiл. Батюшка каже:
– Ох, времена, времена, i ти, смутнеє врем’я.
А дєдушка каже:
– Не розумiю, отче Полiкарпе, в чiм тут рiч. Одiбрали в мене лiс, i луки, i землю. А хiба це є закон?
Батюшка випиває стаканчик i голосно, щоб за вiкном чули, щоб усi чули:
– Закон, дєдушко. Бiльшовицький закон.
А потiм нахиляється до дєдушчиного вуха i, оглядаючись, шепоче:
– Столпотворенiє вавiлонське. Смутнеє врем’я на Русi. Он воно що! Розумiєте? От воно що!
Але дєдушка не розумiє: столипiнськi одруби, вiйна, революцiя, бiльшовики, повстанцi, бiлi, червонi, комунiсти, зеленi, бандити, партизани – дєдушка не розумiє. Дєдушка патрiярх.
Якийсь чад, якийсь сумбур ходить по селах, i виють собаки по селах – дєдушка не розумiє.
У недiлю приходить i вчитель. Вiн хитрий, вiн шкандальник – так каже дєдушка.
Випиває i вчитель iз стаканчика.
– За ваше здоров’я! А все-таки ви, дєдушка, пожертвуйте щось на книжки, їй-богу, нiчим учити дiтей.
Дєдушка колись був попечителем, а тепер – нi. Каже:
– Ага, знову до мене! Як доглядав школи, то й усе було.
Учитель:
– Тодi й без вас було… Бувайте здоровенькi (п’є)… Ви й тодi нiчого не давали.
Старий хвилюється:
– Ах ти, шкандальнику! Як же нiчого не давав? Зате доглядав. Га?
– Батюшка знає, що вчитель у Червонiй Армiї був, i вiн обережний.
– Буде, Митре Юхимовичу, буде, голубчику… Бувайте здоровенькi (теж п’є).
Свiй не свiй лiс, щасливий-нещасливий Василь. Щасливий – не вбили, нещасливий – живий.
За повiткою стоїть кузня: було велике господарство, i була потрiбна кузня. Вона й тепер потрiбна.
Василь бiля ковадла.
З лукiв iде дух свiжого сiна, iде дух свiжого вугiлля – з кузнi, сплiтаються i йдуть до кошари, до загону, до волiв. Воли ремигають похилi й думають про ранки, коли їх виженуть на роботу, коли за їхнiми ратицями зарипить вiз, а вони будуть тягти на захiд сонця, а вони будуть тягти до Великої Шведської Могили.
Василь каже про себе:
– За що вбито батька? За що вбито брата?
А потiм знову мовчить i одбиває молотком по ковадлi. Вiн думає: старе не вернеться. I шкода йому: не батька й брата, не дєдушчиного й бабушчиного добра, а шкода йому газети “Нової ради”, що виписував колись батько, шкода йому харкiвського банку й думок непокiйних про двiстi шiстдесят.
Василь знає, що старе не вернеться. Смiється життя: заходили люди в Сибiр шукати золота i щастя, думав викупити в них надiли. А люди думали про таємну тайгу, про “священний” Байкал, про невiдомий Сибiр – золотий i арештантський. I прийшли знову люди – голi й голоднi, i одiбрали проданi надiли.
А в розправi той же Єпифан, той же Кирилович, а в розправi Василевi все-таки мiсце,- одрiзаний шматок, одрiзанi шматки, i сила їх, силенська сила. Вiн уже не є вiн. Треба життя перевернути – i своє, сiм’ї, i всього Папуцячого гнiзда.
…Бiля кузнi пролетiв кажан, завив Сiрко на цепу. I було в головi далеке, i село було не село.
…Так пiсля вибухiв. А в маленькiй хатi – є ще й мала – жiнки незадоволенi.
– Глядiть, i завтра щось сполкомщики загадають везти.
Друга:
– На заможних завжди вiдбутки бiльш було.
Третя:
– I чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину – i бiльш нiчого. Пiду краще наймусь десь.
I каже Параска, жiнка дєдушчиного сина, того, що загинув:
– Господи, що ти кажеш, Дунько!
I йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться – не тiльки чоловiк; що вже чогось немає, хоч i є ще в бабушки ключi, а в скринях пiд замком солодощi, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих.
Над селом мiсяць, над селом голубi голуби. Не свiтло на душi – щось минає, щось не вернеться.
Бабушка прокидається, ледве засiрiє. В її кiмнатi горить бiля iкони лампадка – Божа Матiр iз Сином. В другiй кiмнатi хтось важко кахикає. Бабушка молиться:
– Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту бiльшовицьку силу?
Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому i крихкотiла, як сама бабушка.
В кiмнатi розвидняється. Бабушка молиться:
– Богородице Дiво, радуйся.
Але згадує, що вже пора корови виганяти, i кличе:
– Ану-бо, хлопцi, вставайте! Вже нерано.
I знову:
– Богородице Дiво, радуйся…
…Дєдушка вчора не поїхав на хутiр, вiн сьогоднi їде. Василь запрягає воли. Василь завжди з невеселою думою.
…Рипить вiз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Свiжий вiтрець дмухає на дєдушчине сиве волосся. Його широкi чумацькi брови похмуро нависли, його брови задумались.
Дєдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться вiз, обiймають його сосни кострубатi, на пiвнiч похилились. Ходить по соснах ранковий вiтер, вибiгає iз сосен ранковий вiтер i летить на поле до гречки.
…Мовчить дєдушка…
Скоро-скоро одiйде у вiчнiсть i не буде дєдушки на землi.
Тепер земля бiльшовицька…
…Проїхали лiс, виїхали в степ.
У степу манячить Велика Шведська Могила. СИНIЙ ЛИСТОПАД I
З моря джигiтували солонi вiтри. Мчались степом i зникали в Закаспiї.
…Пiвнiчний Кавказ…
Над станицею мовчали недосяжнi голубi верхiв’я. Дрижали зорi й сполохано перебiгали до небокраю, до гiрського масиву.
Iще проходив невiдомий синiй листопад. Плентався по садках, по городах, заходив пiд стрiхи й вiдходив за вiтрами, такий же невiдомий, невiдгаданий i мовчазний.
Ще огнище не погасло – догоряло, i обличчя Вадимовi ходило в перельотах тiней.
Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.
В стiну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гiрлянди.
Скоро пiдуть i цi.
Пiзно.
Нiч.
Коли Зиммель пiшов, оддзвенiв шпорами, Марiя лукаво спитала:
– А все-таки й тобi журно?
Вадим сказав:
– Звичайно, журно. Але… ти мене розумiєш…
Вадим сухо й гостро дивився на вугiль. Зрiдка налiтав вiтер, з-пiд папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марiя здавила руками голову й глухо говорила:
– Так, Вадиме, тоска. Буднi приймаю i серцем, i розумом. Але все-таки – тоска. Це те, коли покидаєш позицiї й непевний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марiя знiтилась на колодцi – крапка. Зелений вугiль i в огнищi, i в її зiницях. Теж у шинелi.
Кажуть: “останнiй з могiкан”. Правда: женщини революцiї пiшли плодити дiтей. Тiльки Марiя й небагато не пiшли.
Будемо слухати солонi вiтри, коли мовчазно йде на схiд синiй листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
Вадим – комiсар бригади, Марiя – крапка, вночi: вона надто знiтилась, i полiтком.
Марiя ще говорила глухо:
– Ну да – певний, i ну да – непевний, бо iнакше шукала б iншої правди. Тут тоска.
Вадим:
– Ти нагадуєш менi жабу з геологiчної революцiї, що мала голову з аршин.
…По станичних заулках бродили червоноармiйцi. I знову по станичних заулках джигiтував солоний вiтер.
Прямо – широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Бiля Марiї лежав стос запашної сосни (гiрлянди робити) i гiрськi трави: Зиммель привiз.
Невiдомо, чий запах – сосни, гiрських трав чи то пахтить синiй листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
…Боляче вдарило: “жаба”!
Але Марiя раптом згадала – полковий лiкар казав, що Вадим доживає останнi днi. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла бiля серця – запекло.
…Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. I сказав ласкаво:
– Сiдай-но, ближче, моя неспокiйна Марiє.
Здригнула.
– Твоя?
– А чому ж не моя? Моя товаришка… так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбiльша тайна… от…
(…Буває, в синю нiч зарипить далеко журавель – витягають воду. Зарипiв.)
-…Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нiкому, як про перше кохання. Тiльки тобi. Це ж роки, мiльйони рокiв! Це незабутня вiчнiсть. Так, Марiє, все треба, як є. I всефедеративне мiщанство, i трагедiї в душах окремих одиниць, i бюрократизм. Нарештi потрiбно зупинитися… Так. Але подумай: стоїть непоетизований пролетарiат, що гiгантським бичем пiдiгнав iсторiю, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хiба це природно?
Знову бiля серця запекло:
– Ти теж менi нагадуєш жабу з геологiчного руху.
Вадим:
– Не хвилюйся, Марiє…
Марiя грубо й чiтко:
– Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
…Марiя – крапка. Збiглась у грудку, й не видно. А зiницi й бiлки зеленiють. Сама говорила: песик революцiї – тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фiгнер i ще багато.
Вугiль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотiла кохати. Знала – i Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лiкар казав: на курорт пiзно.
Ще глухо входили в стiну цвяхи.
Гiрськi трави й сосну привезли на гiрлянди, для свята сьомого листопада. Через три днi в забутiй станицi Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармiйцi заквiтчають, причепурять штаб, де буде мiтинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сiм’єю.
…На заходi було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марiя й Вадим. Море завжди нагадує мiльйони рокiв.
Так, це було на Кавказi, на Пiвнiчнiм, недалеко узгiр’їв.
А вдень бачили сивi верхiв’я Ельбрусу. Iнодi верхiв’я бiгли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
– Так, Марiє, i я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучаснiсть з ХХV вiку, коли наша сучаснiсть сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашiй республiцi ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселi в оселю, i тiльки слiпi цього не бачать. А нащадки запишуть, я вiрю. I що нашi трагедiї в цiй величнiй симфонiї в майбутнє?
Вадим ледве договорив i схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марiя пiдвелась i похмуро кинула:
– Ходiм!
Марiя погасила останню головню – i огнище вмерло.
Коли проходили бiля вiкна, постукали.
– Товаришу Гофмане, годi вже, лягайте спати.
Гiрськi трави й сосну забрали з собою в кiмнату. Знову важко було розiбрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
…А може, то Кавказ, може, гiрськi аули, а може, солонi вiтри.
Проте солонi вiтри джигiтували в Закаспiї й зникли в невiдомих пiсках.
…Мабуть, сосна, бо тiльки сосна має забутий запах.
Марiя прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертiсть.
Потiм вона читала брошуру Ленiна, але, лягаючи, знову згадала Вадима…
Їй було боляче.
…Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвiт. Але раптом вдарило: “Вадим доживає останнi днi”.
В штабi стояла нiч.

II

По республiцi також урочисто, як i комуна, iшла руїна вiкових пiдвалин темряви. Це було так вiдважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горiло бажання на тисячi гiн.
З пiвночi по глухих нетрях республiки продирався рожевий лосунь.
Марiя пiшла в школу.
…Сотня. Напруженiсть.
…А може, то пiдводилось мудре сонце в Закаспiї?
– Ми не ра-би!
Клас гудiв грубо, незграбно.
Пахло рiллею, грунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темнi, неяснi, як туман, вiдходили вiдцiля з радiстю криничної прозорої води.
В цiм була правда тисячолiть, яку пiзнали тiльки ми, сучасники.
…В обiд прийшов до Марiї Гофман – гладкий, ласкавий, суворий – паровик на парах, тиха мудрiсть.
Обiдав з Марiєю, їв, як i завжди, мало.
Марiя вдень була струнка, пружиста, гiрської породи, а в бiлках стояла зелена вода.
Вона (Марiя) дочка пiвденної Кубанi.
Сказав Гофман:
– А Зиммель знову накапостив. Марiя:
– Що там таке?
– Як же: послав червоноармiйця по карти (знаєте, женщини, карти та iнше), а їх бiля Шкурiвської станцiї в колодязь укинуто. Сьогоднi на пiдводах привезено.
– Ну й радiйте. Ви ж самi кажете – не можна без цього. Гофман уперто одрубав:
– Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камiнь.
Ще говорив.
Тодi Марiя спитала:
– Скажiть менi: де кiнчається ваша дурiсть i починається контрреволюцiйнiсть? I Вадим теж спiває: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможеного хама.
– Ви так думаєте?
– Я цього певна.
Гофман пiдiйшов до вiкна й сказав:
– Тодi виходьте з партiї.
– А чому вам не вийти?
Марiя пiдвелась.
Гофман сказав спокiйно:
– Тому, що нам все ясно.
– Гм… логiка!
…А потiм говорила про тоску, про сумнiви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенiв шпорами, виблискував нашивками.
Марiя усмiхнулась:
– Коли погони носили на плечах, тодi вирiзували плечi, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
– Почекайте, товаришко.
Ще усмiхнулась:
– Ну, що ви… то я так… жартую…
З вiкна бачили гори й сивi верхiв’я Ельбрусу. Верхiв’я знову бiгли в тумани.
Десь спiвали червоноармiйцi кавказьких пiсень i радянських пiсень. Думалось, що й пiснi теж зникають у Закаспiї, бо й пiснi були солонi й забутi, мов мiльйони лiт.
Пiснi були веселi й сумнi – радянськi.
Сосна, що привiз їй Зиммель, лежала на книгах, а одну вiтку Марiя держала в руцi.
Зиммель говорив про своїх козакiв, що їх знайдено бiля Шкурiвської станцiї в колодязi.
Гофман суворо вiдрубав:
– Ви б мовчали краще.
Знизав плечима Зиммель:
– Я думаю, що я можу розпоряджатися своїми людьми?
Вмiшалася Марiя й лукаво наводила балачку на питання про норми комунiстичної етики.
Зиммель розiйшовся й уперто доводив:
1) не можна зрiвняти матерiальне становище всiх комунiстiв;
2) норми полової моралi й Коллонтай не найти;
3) поняття про мораль дуже “односительне”.
Нарештi вiн сказав:
– Кожний комунiст мусить бути купцем. Це слова Ленiна. А скажiть, будь ласка, яка в купця мораль? Не одуриш – не продаси, от його мораль i етика. Дурнем буде той комунiст, що має, припустiм, грошi й не дає їх на проценти.
Марiя:
– Вiдци?
– Що ж вiдци? Мабуть, прийдеться плюнути на мораль.
Гофман почервонiв:
– Е… ви заїхали дуже далеко. Так можна й того… з партiї.
I раптом закричав на Зиммелля:
– Геть вiдци… мальчишка!..
Зиммель зблiд i вiдступив на два кроки.
– Чого це ви… Бог з вами! Хiба не моя думка? Я в центрi чув. Це вiдповiдальний робiтник висловився. На партзiбраннi.
Гофман одразу ж одiйшов:
– Ну, от… вiдповiдальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комiвояжер говорив, комерсантик.
I сiв на лiжко.
Марiя усмiхалась.
Зиммель свиснув демонстративно.
– Робоча опозицiя.
Ще раз звякнув шпорами й вийшов.
Марiя дивилась у вiкно й думала про всефедеративне мiщанство, про Вадима i м’яла в руках вiтку сосни. Вона думала, що мiщанство йде, проходить, коли засiрiло, але ще не зiйшов схiдний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларнi, але яснi днi, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковiсть майбутнiх годин.
У вестибюлi чiтко й агiтацiйне кричав хтось:
– Ми не раби!
А другий голос дзвiнко одкликався:
– Рабами не будемо!
Ще думала Марiя про дитячу наївнiсть мiльйонової маси, що на протязi довгих рокiв умирала стiйко, мов фанатики середньовiччя, що пiд стягом вiчности пройшла з гарячими очима вздовж i впоперек рiвнини республiки.
Гофман заспокоївся й дивився на сосну:
– От куди б нашому Вадимовi. В бiр.
Марiя раптом згадала й сказала з сумом:
– Це ж жорстоко…
– Ви про Вадима?
– Ну да… Вiчний iдiотський трафарет: mеmеntо mоri.

За вiкном знову посувався синiй листопад.
Iшов вечiр, як i завжди, невiдомий i глибокий.
Iшов сiрий i таємний i вiдходив за вiтрами в Закаспiї.
Iнодi з моря пролiтала самотня хмара i, сполохано озираючись, бiгла й зникала за обрiєм.

III

Марiя пiшла в свою роту.
Три зводи були в караулi, тому й у помешканнi майже нiкого.
Пiдiйшла до лампи:
– Що пишете?
Червоноармiєць старанно виводив лiтеру й сказав незадоволено:
– Клята буква. Нiяк не пишеться. “Чи”. Буква – “чи”. Виходить буква “ги”, бо схожа… Хочу оце письмо додому.
Марiя сiла допомагати.
Взяла в руку корявi пальцi червоноармiйця й виводила букву “чи”.
Писали довго вдвох.
…А в своїй кiмнатi згадувала червоне обличчя бородатого солдата республiки i його лiтеру “чи”.
Лiтера “чи” довго стояла за вiкном знаком запитання, i це мучило.
Потiм Марiя пiшла до Вадима.
Було пiзно, але вiн працював.
Голубом положила руку йому на плече:
– Слухай, Вадиме!
Вiн пiдвiвся i сiв з нею на лiжко.
Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.
– Слухай, Вадиме.
– Так… слухаю…
Марiя схилила голову на Вадимову скроню i вбирала чаймою нiздер запах мужського тiла. Потiм ледве чутно сказала:
– Вадиме! Кохаю тебе так, як гiрськi аули.
Вадим уважно подивився на Марiю:
– I… я тебе теж кохаю!
Вона:
– Але…
Потiм сiла з ногами на лiжко, знiтилась у крапку й дивилась запаленими очима у вiкно. Хтось невiдомий стояв бiля ясена й тихо, ледве помiтно перебирав похиле листя.
Вадим сказав напiвсерйозно:
– Я тебе розумiю: ворогам не до кохання.
Марiя:
– Так, ти мiй ворог.
I тихо розсипала хорий смiх.

IV

На свiтанку шостого листопада вдарив мороз.
Затривожились дерева, пiшла листяна фуга.
Дерева порожнiли – голо. А листя спiшили, падали.
Падали. Падали.
Стоси.
Земля думала глибоку думу. Мовчали вiтри.
По станицi пройшла мiдна тиша.
Тiльки зрiдка рипiв далекий журавель – витягали воду.
Гофман з червоноармiйцями вже заквiтчав зал. Завтра мiтинг-концерт. Незграбний Гофман:
– Паф! Паф!
А червоноармiйцi хвилювались:
– Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?
Гофман летючий мiтинг:
– Паф! Паф!
Заспокоїлись.
Увесь двiр штабу у лiхтарях. Завтра буде iлюмiнацiя. На пiвнiч урочисто пiдуть мiднi спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.
Це – революцiя.
Хiба комунари забудуть цей день? Хiба це не велична поезiя? Поринаємо в синiх тривожних ночах, нашi мислi вiдходять –
на пiвнiч,
на пiвдень,
на захiд,
на схiд.
I ширяємо над землею замрiянi, далекi.
…Хiба це не поезiя?
Завтра розгорнемо голубину книгу вiчної поезiї – свiтової, синьої.
…Марiя читала європейськi новинки, про радiо-плуг.
Сказала лукаво Гофмановi:
– От пишуть про радiо-плуг, i ще знайте: в Америцi є вже орудiя, що б’ють на п’ятсот верстов. Хiба нам угнатися за ними?
Гофман:
– Нiчого… От прочитайте в “Правдi” про наш винахiд у виробництвi фарб. Теж свiтова справа.
…Марiя на свiтанку слухала, як кашляв Вадим за стiною. Це її турбувало, i вона пiшла до нього. Сказала:
– Слухай, Вадиме, тобi треба на повiтря.
Вадим виглядав чорно. Проте говорив iще жваво:
– Що ти так часто до мене?
– А як же: я ж тебе кохаю.
– Так?
…Марiя порадила проїхатись на пошту.
Згодився.
Зиммель сказав, щоб запрягли тачанку.
…Виїхали в степ пiсля обiду.
На тачанцi Марiя й Вадим. За ними верхи Зиммель.
Стояв голий чорнозем, i без кiнця степ. Праворуч летiли гори. Марiя задумалась. I Вадим задумався. Збоку гарцював у бурцi Зиммель. Марiя дивилась на гори.
А потiм сказала:
– Ах, Вадиме, як я не люблю Зиммеля.
– I я не люблю.
Вона:
– Це символ всефедеративного мiщанства.
– Так.
Вадим часто кашляв. Марiя з болем дивилась на нього.
Бiгли дороги – чорнi, степовi. Маячiло кволе сонце.
…Пiд’їхав Зиммель i несподiвано заговорив:
– Ех, товаришi! Все-таки люблю вiльну волю. Я, знаєте, родився на Кавказi – може, тому люблю. Мiй батько кубанець, а мати грузинка. А в нас тут усе вiльне. От слухайте: лезгiн, грузин, калмик, туркмен, осетин. Чуєте, як гостро, як вiльно звучить усе це? Це мешканцi буйної Колхiди. А Шамiль? Яке буйство в цiм словi!
Вадим сухо сказав:
– Кажiть далi: чеченцi, кабардинцi. А про Шамiля можна сказати, що вiн царський пайок одержував. А взагалi – скучно. Ви трiшки вiдстали вiд життя.
Зиммель, ображений, вiд’їхав.
Марiя – iронiя. Кинула:
– Ну от тобi. Теж жертва романтики. Вiн же комерсант, п’яниця й картьожник.
Вадим:
– Просто – не та романтика.
Гiрський чингал упав лезом на серце. Грубо кинула:
– А що ж оспiвувати? Всяку сволоч… тiльки тому, що вона зветься комунiстами?
– Не знаю, а на це хворiєш i ти – на романтику.
– Не думаю!
…А потiм знову мислi про роки – такi довгi гони. I нило серце, як хорий зуб.
Вадим був надто чорний.
I дороги бiгли – чорнi, степовi.
Туманiв Ельбрус.
Було холодно й прозоро.
На сходi летiла фортеця. Колись завоювали древню буйну Колхiду – поставили фортецю.
Проїхали ще двi верстви.
…I було так:
…Вадим раптом кинув вiжки й схопився за груди.
Марiя тривожно:
– Що тобi?
Потiм побачила: Вадим вихаркував шматки крови.
Марiя зупинила конi. Пiд’їхав Зиммель.
Положила Вадимову голову до себе на колiна й запитувала:
– Що з тобою, Вадиме?
Серед степу стояли конi й куделили вухами.
Зиммель злiз iз свого жеребця й прив’язав його до тачанки.
Схвильовано сказала Зиммелевi:
– Повертайте додому… скорiше.
Тепер побiгли дороги на схiд.
Чорнi, степовi.
Марiя згадала: “доживає останнi днi”. Гiрський чингал знову впав на серце лезом.
Вадим заплющив очi й важко дихав. Блiде лице зовсiм йому почорнiло.
В зелених бiлках Марiї промайнув жах. Вона стиснула Вадимовi голову й тривожно дивилась на захiд, де була станиця.
Тачанка вiдходила на захiд.
– Вадиме, що з тобою?
Вадим сказав ледве чутно:
– Нiчого… менi легше…
Марiя приложила уста до Вадимового волосся:
– Милий мiй…
Зиммель не повертався й гнав конi туди, де вирине станиця, де стрiнуть голi дерева й стоси листя.
Мiцнiшав вiтер.
…Марiя тривожно дивилась на захiд.

V

Коли Вадима внесли в кiмнату, з моря знову полетiли солонi вiтри.
Вiтри джигiтували й зникали в Закаспiї.
Приходив лiкар – широколобий, в окулярах. Вадимовi нiчого не сказав, а Марiї, коли вийшли, говорив:
– Сьогоднi вночi….
Марiя подивилась йому в холоднi очi, але нiчого не промовила.
А потiм на душi було порожньо.
Був Гофман.
Надходив вечiр.
У стiну глухо входили цвяхи.
Це – останнi цвяхи: завтра свято.
Вадим лежав на койцi. Марiя стояла бiля етажерки.
За вiкном брiв синiй листопад.
На Вадимовiй головi лежав компрес.
Упали вiї. Дихати важко.
Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорнi лiтери, але мислi її були далеко i вiд книжок, i вiд кiмнати.
Згадувала перше знайомство з Вадимом i постiйну майже мовчазну боротьбу з ним.
I думала: вiра чи певнiсть? Потiм уявила – мчаться кудись дороги. Це нашi федеративнi. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках i знову мчаться. Вадим каже – “поезiя”. Припустiм… Але, може, дороги не мчаться? Марiя думала про глухi завулки нашої республiки, де увечерi молодь спiває “Iнтернацiонал”, а вранцi йде робити на глитая. Розбiглись дороги, розбiглись стовпи.
На однiм стовпi написано:
Пiдеш направо – загризе вовк.
Пiдеш налiво – уб’єшся в ярку.
Це правда. Це дiйснiсть. Принаймнi для неї.
…А от знову глухi заулки нашої республiки. I стоїть Вадим. I Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тодi вiдкiля ця певнiсть? А може, це вiра?
Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовнi, а з боку дорiг плентаються навантаженi. I ясно дивляться навантаженi. Вiдкiля ця яснiсть.
I туманiють глухi заулки нашої республiки.
…Раптом вiтер стих…
На вулицi стояла порожнеча. На баню церкви злiтались галки, тисячi галок. Кричали, падали, злiтались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
– Чи-чи!
– Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очi й покликав Марiю. Говорив розiрвано, давився словами:
-…Це – перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Марiє, на нашу сучаснiсть… з ХХV вiку… Пам’ятаєш: Домбровський, Россел, Делеклюз…
…Пауза.
Потiм додав ще:
– Християни мають своє євангелiє. I ми… Так, Марiє… Я знаю…чого ти не була… моя.
I знову впали вiї.
Марiя мовчала. Схилилась на колiна бiля кроватi й теж була чорна.
…А за вiкном стояла порожнеча, i на баню церкви злiтались галки:
– Чи-чи!
– Кра! Кра!
Бiля етажерки лежала сосна – порудiла, а гiрськi трави зiв’яли. Все так пахло сосною.
Коли стемнiло, запалила свiчку.
Розтаборилась пiвтемрява.
Теж зiв’яла.
Марiя пiшла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
– Ну що, як?
Марiя безглуздо подивилась на нього i, не вiдповiвши, зачинила дверi.
А за вiкном по станцiї урочисто брiв на схiд синiй листопад i зникав у невiдомих пiсках у Закаспiї.
Вадим лежав, розкинувши руки, волосся йому спадало на тьмяний лоб. Iнодi кашляв i вихаркував шматки крови, якi безсило падали йому на груди. Вся сорочка в напiвтемнiй кiмнатi оддавала багрянцем.
Стiни дивились сiро й похмуро. Вадим догоряв. Кiмнату наповнювали хрипи.
Здавалось, десь булькає вода.
Було болотно.
Марiя дивилась на Вадима, заложивши руки за голову.
…Уночi Вадим почав ловити руками повiтря.
Марiя пiдiйшла до лiжка.
I побачила раптом у Вадимових очах гарячий день. Взяла його руку. Вадим на хвилину завмер, але несподiвано рвонувся й одкинув голову.
Ловив ротом повiтря, видно було, що хоче щось сказати – i не може.
Далеке, замрiяне промайнуло в головi. Марiя голосно й схвильовано сказала:
– По оселях урочисто ходить комуна.
На момент обличчя Вадимовi покривилось посмiшкою.
Тодi Марiя в нестямi похилила голову i з жагою промовила…
…Те, що вона промовила, здавила тиша.
…I тиша запахла сосною.
Марiя подивилась на чорне обличчя й зрозумiла.
Пiдiйшла до свiчки, погасила її й вийшла на повiтря. Побрела по станицi, в степ на схiд.
Скоро заметушилось повiтря, з моря джигiтували солонi вiтри.
В синiй ночi не було видно, як летiли гори.
Тiльки сивий Ельбрус велетнем маячiв праворуч.
Марiя йшла на схiд.
Кавказ мовчав у гiрськiй задумi.
На далекiй цегельнi скликали нiчну змiну:
– Гу-у!

ЧУМАКIВСЬКА КОМУНА

I

Повiтове мiсто, де пахне Гоголем, у перелiг перекинулось.
Осiло.
Коли летять буйнi, арештантськi весни, повiтове мiсто живе нутром: не вилазить з будинкiв, плодить дiти, ходить до церкви, а ввечерi п’є чай з блискучого самовара.
Увечерi в тихому затишку мiщанського добробуту шипить самовар:
– Ш-ш!
I зимою: – Ш-ш!
I лiтом: – Ш-ш!
I восени: – Ш-ш!
Це тиха надмрiйна пiсня обивательського щастя. А апогей його – канарейка в клiтцi.
…Над повiтовим мiстом промчалась революцiя. Зламала декiлька вiкон, зруйнувала чимало будинкiв, розбила гурт сердець i помчалась далi.
…Все йде, все минає й вiдходить, не вертається, а обиватель знову намагається впiрнути в бакалiйний сон старосвiтського галантерейного життя.
Але сон неспокiйний буде, сон тривожний буде: чує обиватель – блукає мiстом хтось невiдомий, хтось арештантський.
I каже вiн, зiдхаючи:
– Да, шерочко.
…Коли злiзти на гору, там манастир. Покрiвський зветься, а не долiзти до манастиря – Чумакiвська комуна. Таки справжня комуна iменi Василя Чумака.
Мрiйник загинув в iмлисту київську нiч, а маленька комуна й досi живе в повiтовiм мiстi, де пахне Гоголем.

II

Бiля ворiт написано: “В сєм домє прожiваєт дворянiн Гараєм”.
…А коли на бруку дiтвора здiймає гамiр, молодий поет Андрiй (Андре) деклямує з Чумака:
Безнадiйно. Є надiя: ось, на цьому бруку.
Переможцi. Пiонери. Тисну вашу руку.
Бiля комуни проходять i тiнi минулого – черницi чорнi (тепер живуть невiдомо де, а в манастирi церква й дитячий будинок).
Недалеко й калюжа, а в калюжi вовтузиться сонце, як порося.
Iнодi сонце заверещить золотом, тодi на мозок спадає гаптований серпанок.
…До Андрiя пiдходить Варвара й оповiдає про яму – недалеко яма, куди черницi скидали колись “незаконних” немовлят: опороситься черниця й запричаститься тайни вбивства.
Пiдходить товаришка Валентина – високолоба (чудовий високий лоб… люблю високолобих. М. X.).
Валентина заїкається до Варвари:
– Ви пппрро це вже ка-а-зали.
А Варвара буркотить:
– Ну й казала, i ще скажу. Забула, значить.
Андрiй наставляє вухо й уважно слухає. Варвара починає знову.
Отже, в комунi живуть ще такi особи: I/ Iван Iванов, 2/ Же, З/ Мура (останнi двi – Бобчинський i Добчинський: зрiст), 4/ Йосип Гордiєнко – безпартiйний (i Андрiй безпартiйний). Здається, всi.
Проте забув: коли теплiнь, а в манастирськiм саду пахтить медом, у комунi завжди гнiздиться стороннiй люд. Словом, так: бувають товаришi з сiл i губернiяльного мiста. Зимою стороннiх мало.
А сьогоднi весна. Розумiєте? Буйна, арештантська весна. У-ух, щоб тобi… Сьогоднi весна, мов голуба тягучка: їв би й дивився без кiнця…Д’ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми: твоє волосся пахне, мов виноградне вино.
…Прилетiв традицiйний соловей, порозчиняв вiкна – правильно!
…А в їдальнi двi дошки, чорна й червона. На чорнiй написано:
“Товаришка Же за буйство”.
На червонiй написано:
“Товариш Андре за”… (далi розвезено пальцем).
…Же – надто неспокiйна. Же – циганочка, а Iванову спiває:
– Мiй симпампончик i вкраїнофiльчик.
Тодi Мура каже:
– Ах, моншерамi, це ж моветон.
Розшифровую:
Iванов – пiтерський слюсар, а українську мову знає краще за українцiв. (Буває). Так мiркує: нацсправа, мов уюн (це, здається, в Кавтського), а на мову – плювать. “За якою наказуєте? За китайською? – Будь ласка!”
Але Iванов каже:
– У нас, у Пiтерi, так. Ми, пiтерськi, так.- Словом, авторитет Пiтера непорушний. А Пiтер – це Iванов. Це, звичайно, щодо публiцистики.
…Ну-с.
Же – циганочка. Очi iнституткою i гадючкою до Iванова:
– Будь ласка, понюхайте оцей оселедець. Чи не почуваєте тут буржуазного духу? А то хочемо ще купити.
Iванов знає жарти, але досить серйозно наказує:
– Щоб оселедцiв бiльш не купувати. Досить. Можна жити скромнiш.
… У манастирськiм саду гримнув традицiйний соловей. За манастирем заграло сонце в рожевi сурми.
Мура каже (промова в нiс):
– Ан-дре.
Це так поважно, нiби в сальонi графинi X. Але – це не так: тiльки погляд маман, а взагалi – йолки зеленi. I все.
…Нарештi комуна розiйшлась на роботу. Залишились: Варвара i Андрiй.
Тут i кiнець другому роздiловi.

III

Варвара варить борщ на примусi, а Андрiй чистить картоплю. Рожевi ранковi сурми бiлiють. Iде день i бiла музика дня. Традицiйний соловей замовк. Над манастирем сонце.
Звичайно, Варвара буркотить:
– Ну от: була у панiв – робила. Тепер у комунiї – i знову роби.
Андрiй каже:
– Так ви не робiть, Варварушко. Ми й самi справимось.
– Не робiть! А хто ж обiд зварить?! Га?!
– Ну, то робiть, Варварушко.
Хвилюється:
– Варварушко… Варварушко… Нi в якiм разi й баста. Ну-с…
Андрiй раптом зривається з мiсця й мчиться до столу.
Навздогiн йому смiх:
– Ага. Приспiчило!
Андрiй хапає папiрець i олiвець i нервово накидає нерiвнi лiтери. Це – поезiя. Вiн увiйшов у творчу екстазу. Суєтиться по кiмнатi, спiшить полетiти й бурмоче незрозумiлi фрази.
А Варвара? О, Варвара спокiйна, як курка на сiдалi. Картоплю покинув? I бiс iз нею, з картоплею. Приспiчило – значить будуть грошi. О, Варвара це вже знає.
Коли до Варвари заходить сусiдка. Варвара зводить хмуро брови й пошепки каже їй, вказуючи на Андрiя:
– Ви не думайте, що вiн абищо. Вiн не абищо, а ось…
I виймає з кишенi Шевченкiв портрет.
– Знаєте хто? Це Кобзар, значить. Товариш Шевченко, отой, що на сполкомi висить. А вiн (жест на Андрiя), значить, пiд Шевченка пише рiзнi пiснi, скажемо, та iншi прозвiдєнiя.
…Андрiй по кiмнатi носиться. Варвара картоплю чистить. Борщ над примусом булькає. А за вiкном повiтове мiсто, де пахне Гоголем, i вiдходить за обрiй слобожанська степова далечiнь.
..Да, ще про Гордiєнка не казав.
Добре, скажу.

IV

Йосип Гордiєнко – хороший хлопець. Але – “педантична пунктуальнiсть”: слова Бобчинського чи Добчинського – не пам’ятаю. Йосип, спец з Упродкому, завжди виголений i свiжий, мов хлоп’яча ковзалка.
…Це з його записної книжки:
…”Пiдвiддiл голiння” (пiдсумок за п’ять рокiв) 113 р. голився своєю бритвою, з них: 14 – на дворi (кiмнату зайняли бiльшовики), 99 – у кiмнатi; з цих 993 – порiзався: 1 раз сам не знаю чому, а 2 рази забув помантачити бритву. 118р. голився в мiсцевого цилюрника, що квартирує за Паланкою; з них 5 – в отрядi: цилюрник одступав з Червоною Армiєю. I т. д. А це з вiддiлу самоосвiти: 18 вересня прочитав З сторiнки (такої-то) книги, звичайно, з марксизму, тодi ж одна година пiшла на вивчення англiйської мови для ознайомлення з тред-юнiонами в оригiналах, звичайно, з марксистського погляду” й т. д.
…З другої кiмнати чути:
– Товаришу Гордiєнко.
Вiн пiдводиться й резонно пiдкреслює:
– У нас прiзвище одкидається. Кажiть просто: товаришу Йосипе.
А Варвара пiдслухала:
– Варваро. Йдiть-но сюди.
Варвара незадоволено:
– Можете виражаться: товариш Варвара.
…Комуна гигоче, пес у сiнях (перелякався) гавкає, а Варвара сердито спльовує:
– А ще комунiя… Тьху!
А над мiстом мчиться, як революцiя, молода весна. Зазирає в обивательськi вiкна, показує язика й летить далi.
…Д’ех, моя коханко. Дай, вiзьму тебе в свої залiзнi обiйми. Твоє волосся пахне, мов виноградне вино.

V

П’ятий роздiл пишу, заплющивши очi:
…Жила-була велика iмперiя – дроти, лiси, тракти. Сходились тракти, були станцiї, були допотопнi наглядачi: гужевих трактiв, гужевих станцiй. Iдуть лiси, а там, десь у гущавинi, дзвоники – це дрижула, поштовi конi. Раптом дзвоники стихають – це злодiї… А потiм посунули стовпи, за стовпами – шинки… А от iде до царя хохол iз скаргою (це, здається, анекдот); узяв квач, уквачив… А далi ще станцiя, а за нею корчма… за лiсами оселi, за оселями туман… I знову чути дзвоники…
…Це ж до чого? – Так собi.
…А з повiтового мiста, де пахне Гоголем, передають, що дехто з комунiстiв хазяйствечком обзавiвся й будиночок збудував.
…”Е-е-ех, мамочко, замiж хочеться”.
…Поле, поле й оберемки з сонця.
Пролiтає весна, iде лiто.
Комуна живе так: о 4 годинi вдень, як курчата пiд квочку, в будинок, до себе.
А втiм, високолоба Валентина рiдко буває вдома: на коростивих клячах через бандитськi лiси тягнеться вона по волоснiй периферiї – агiтувати, органiзовувати, iнспектувати, iнструктувати й ще “вати” й “вати”.
Високолоба Валентина – завжiнвiддiлом повпаркому.
Iванов каже:
– I в Пiтерi б згодилась.
А Мура каже з апломбом:
– Пiтер – цитаделя революцiї, й форт його – Кронштадт.
…А Же ще не прийшла, замiсть чорної дошки (за буйство) комуна ухвалила: два рази зверх норми прати комунальне шмаття.
Мура зазначає:
– Так i треба. Буде знати, сволочишка. В комунi “сволочишка” – слово ласкательне, i буржуа тепер сволочами не називають, а називають так: “человєцi в благоволєнiї”.
…Коли всi сходяться – гармидер.
Мура кричить:
– Ан-дре!
…А от про телефон так i забув сказати: в комунi є телефонний апарат без дроту.
Андрiй пiдскакує до телефону, бере трубку i –
– Агов!
Мура з апломбом:
– Не агов, а альо!
Всi:
– Ша!
– Ша!
…Тиша.
Андрiй голосно:
– Агов!
Комуна:
– Агов!
Потiм вiд телефону урочисто-надхненна промова:
– Ша. Перекличка йде по соцiалiстичнiй федеративнiй радянськiй республiцi… Вiдкiля? Ага, чую. Передавайте далi по лiнiї. Чумакiвська комуна в бурю непiвського лихолiття почуває себе твердо й непохитно. Комуна певна, що вона є шматок мудрого серця республiки. Капiтан комуни, Iванов, салютує в усi кiнцi, в гнiзда братерських комун федерацiї. Румпель в наших руках. Ганьба нудьгуючим. Смерть неврастенiї. Комуна ще раз салютує своїм буйним переконанням: шлях важкий, але шлях до комунiзму. Гряде час свiтової революцiї. Слава комунам федерацiї! Слава Чумакiвськiй комунi!
В комунi крик:
– Слава!
– Слава!
Екзальтований Андрiй скочив на стiл, приймає позу диригента й заводить:
– Чуєш, сурми заграли.
– Слава! Слава!
…А потiм сiдають пити чай.
…Манастирський годинник.
– Бов! Бов!
Iз сходу надходить синя гроза. Пiвнеба обхопила важка хмара. Завмерли дерева. Нi шелесне. Далеко гримає, а блискавицi рiжуть безкраї степи.
Ой буде горобина нiч! Буде!
…Мура похилила голову на Андрiєве плече, а Андрiй у задумi. Бiдний хлопчисько: гiгантськi образи рiжуть його мозок – вiн поет. Завтра почуємо вiд нього чудову поезiю “громовиця”.
…Iз сходу надходить синя гроза. Iванов сидить за ломберним столом, але там не карти, а звичайнiсiнькi iнструкцiї: треба переробити й розiслати завтра по волостях.
Же:
– Iване! Подивись – гроза.
– Не мiшай, Же.
Мура надхненно:
– Нещасна гроза. Коли б вона знала Iвана, не одну б молонню послала сюди.
…А Варвара хреститься в куточку, щоб не бачили. За столом усi, крiм Валентини: Валентина в Дубiвськiй волостi на роботi.
Же язвить:
– Товаришу Йосипе. Вiдкiля це: “гонителi земства й анiбали лiбералiзму”?
Гордiєнко спокiйно вiдповiдає:
– Здається, записано… (виймає записну книжку)… Це з книги “за 12 лет” Вл. Iльїна (Н. Ленiна), видання Петроградської ради депутатiв 1919 року, сторiнка 157.
Iще говорить спокiйно:
– Можна взнати й це, наприклад: “Ернст Геккель i Ернст Мах” – є роздiл теж iз книги Ленiна “Матерiялiзм i емпiрiокритицизм”, Держ. видав. 1920 р. Або, скажiмо, передмова до третього видання “Анти-Дюрiнг” написано… зараз скажу… Лондон, 23 травня 1894 року, цебто за три роки, три з половиною мiсяцi й один день пiзнiш мого народження.
Кiмната не витримала – регiт.
Гордiєнко спокiйно п’є чай.
…Гроза йде.

VI

Валентина… ах, який у неї високий лоб, як башта (люблю високолобих М.Х.). Валентина несе обов’язки й начальника города, що одвели комунi за Зубiвською левадою. А Iванов-начальник кампанiй. Мiсяць має чотири тижнi, а два з них призначається для кампанiй. Наприклад, тиждень уборки червоноармiйських казарм (iде вся комуна), тиждень марксистського знання й т. д.
Бiгли днi (в комунi завжди бiжать днi). Вибивалась городина. Пiсля обiду всi виходили на роботу до Зубiвської левади. Андрiй декламував свої експромти, Iванов пiдганяв комуну, а комуна кричала:
– Нещасний прикажчику… Геть комбурiв!
А коли сонце розсипалось на далеких зелених гонах, а в манастирi звонили до Вечiрнi, комуна становилась у два ряди й з пiснями йшла мiстом додому.
Iванов iшов попереду й командував зводом, вiн же починав пiсню. Одна рука в Iванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою рукою вiн розмахує в такт:
– Ать! Тва! Ать! Тва!
Iнодi Же каже:
– А може, пiсень не треба?
Комуна в регiт:
– Браво! Же соромиться обивателiв.
Тодi Же починає перша, i так дзвiнко, що на тротуарах зупиняються.
Але от приїздить iз волости Валентина. До Iванова:
– Iди сю-юди. Треббба по-о-орадитись.
Iванов:
– Кажи тут.
Валентина мнеться.
Звичайно, Андрiй схоплюється й кричить несамовито:
– Це свинство. Чого тут не кажеш? Ховаєш од мене? Я цього не допущу! Я вимагаю, щоб од мене не було партiйних тайн. Я все мушу знати. Це свинство.
(…Андрiй безпартiйний).
Потiм вiн ще кричить i доказує, що йому треба все знати, iнакше вiн не може орiєнтуватися.
Пiдхоплюється Же:
– Як це орiєнтуватися? Ану?
Вмiшується й Мура.
– Ан-дре!
Же:
– Ага, знаю як: шпигуни теж орiєнтуються.
– Що?
Крик! Крик! Крик!
…А увечерi на чорнiй дошцi стоїть:
“Тов. Же за буйство”.
… А Варвара нiяк не добере, з ким живе Андрiй: чи з Же, чи з Мурою.
– Мама їх розбере.
…I знову бiжать днi. Яснi днi вiдходять, приходять дощi. Комуна забиває чотири кiмнати, а в двох ставить пiчки-комбiдки.
…Повiтове мiсто погрузло в болото й iз злiстю дивиться на комуну.
Один раз на мiсяць пiдводяться пiдсумки роботи. Виникають жвавi дискусiї. Теоретичнi висновки робить безпартiйний Гордiєнко, спец за Марксом, а практичнi дiагнози ставить Iванов. Хороби партiї – коники вечорiв. У комунi розв’язують питання, а потiм у повiтi проводять кампанiї.
В дебатах приймає участь i Варвара. Вона сiдає бiля Iванова: авторитет безсумнiвний – i дає такi поради:
– А я так скажу оце: недостойнi мужики, щоб над ними голови стiльки ламали. Не розумiє свого iнтересу – цур йому пек. А то можна ще й панiв присогласити: хай ще провчать.
Мура становиться в позу артиста:
– О Цiцероне. Твоїми устами тiльки мед пити.
Буркотить Варвара:
– Ну, дзиго, хоч на хвилинку замовкни.
Тодi Мура до Андрiя:
– О мiй Андрiє! Який пасаж!
I хилить свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
…В манастирi знову дзвонять:
– Бов! Бов!

VII

Ну-с. I живе, значить, комуна бiля манастиря, а в манастирi:
– Бов! Бов!
Бiля вiкон проходять черницi чорнi – тiнi минулого.
…Пройшла буйна, арештантська весна – арештантська юнiсть. Пройшло мiцне лiто – мiцна мужнiсть.
Прийшла старiсть – болото.
В тихих затишках мiського добробуту шипить самовар, i сняться обивателевi бакалейнi сни старосвiтського галантерiйного життя.
…Восени в повiтовiм мiстi, як нiколи, пахне Гоголем.
Пiсля службових годин Гордiєнко зудить Маркса, а Iванов носиться з новими планами.
…А навкруги комуни сiро, тiльки зрiдка апельсиновою шкуркою промайне сонце.
Коли обиватель проходить бiля комуни й чує вiдтiля бадьорий смiх, вiн на момент зупиняється, єхидно усмiхається й раптом зникає в темнiм заулку.
А в комунi чути:
– Ей, ви, ребятоньки! Не забувайте, завтра починається тиждень заготовки палива!
Саме тодi Iванов прийшов додому надто пiзно i зараз же лiг на кровать i одвернувся до стiнки.
Пiдiйшла Валентина:
– Що з тобою?
Пiдлетiла й Же:
– Товаришу капiтане, що це ви так довгенько?
Iванов мовчав, потiм повернув лице. I почула комуна загробний голос:
– Друзi мої… винний… їй-богу, винний… Погода проклята… осiнь проклята…
Же закричала:
– Хлопцi, сюди! Скорiш! От так капiтан!
Бiжить комуна:
– Що там таке?
А вийшло, бачите, так (Iванов сам розповiв): прийшов до одного спеца, а той випиває самий справжнiй спирт. Така взяла досада, а тут ще в “Комунiстi” оголосили кампанiю боротьби “з п’янством”. Хотiв був розбити пляшку на головi спецовiй, а потiм подумав… а тут, як нарочито, дощ дрiбний… та нудний.
…На другий день, перший раз за все iснування комуни, на чорнiй дошцi стояло: “Тов. Iванов, капiтан комуни, за…” (далi розвезено пальцем).
А втiм, комуна цiлком була задоволена з такого випадку, бо з цього часу всi вже зазнали солодкiсть чорної дошки.
На другий день Андрiй стояв бiля телефону й викрикував:
– Агов!
Звичайно, Мура виправляла:
– Не агов, а альо.
– …Агов! Слухайте, комуни всея федерацiї: капiтан Iванов потерпiв аварiю…
Же перебиває:
– Ах, який ти! Хiба людина може потерпiти аварiю?
За вiкном дощ, а в манастирi:
– Бов! Бов!

VIII

Комуна пережила й осiнь.
Прийшла зима.
…Мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
…Уночi пiшов перший снiг – посивiли вулицi.
…Здрастуйте, мої веселi снiжинки!
…Здрастуй, моя юнiсть-метелице!
Пружисте тiло, пружиста думка.
Мороз.
Хо-ро-ше.
А в кiмнатi холоднувато. Комбiдками не напалиш, та й палива мало.
Вiкна злегка помережало лiдяшками.
За вiкном летять снiжинки, i ковзять першi сани. Весело бiжить селянський коник по пухкiй снiговiй дорозi.
– Ей, братва, гайда розчищати снiг.
Шум. Гам. Крик.
I дзвенить мороз весiллям молодих голосiв.
…Але –
– другий снiг принiс iз собою й сум. Узнали, що Валентина завагiтнiла, а Валентину вiдкликають у центр на дуже вiдповiдальну роботу. Валентина телеграфувала: “приїду через тиждень”.
I рiшила робити операцiю.
Але це так противно. Валентина згадувала яму, що бiля комуни, i черниць. Iще було так противно.
Пiдходила Варвара й питала:
– Вiд кого ж ти, голубонько? Невже вiд Iвана? А може, вiд Андрiя?
Валентина:
– Ах, як вам не со-о-оромно!
А Же прийшла й сказала:
– Нiчого, Валько, то не вбивство, коли цього вимагають iнтереси суспiльства.
Валентина:
– Не те, Же, ннне те. Ммменi ннне того…
…Ну-с… Iще два тижнi:
Туп! Туп!
…Стояв мороз бадьорий, мов молода кропива, крiпкий, як спирт.
…На сани сiли всi, вся комуна. Сiв i Гордiєнко – “пунктуальна педантичнiсть”.
Мороз кричав:
– Ан-дре.
I хилила Мура свою пухку голiвку на обiдране плече поетове.
А Андрiй розсипав у степ:
– Передавайте по лiнiї: Чумакiвська комуна салютує в мороз: хай живе свiтова революцiя.
I одкликався мороз:
– Слава. Слава. Слава.
…А втiм, Варвара так i не поїхала (одвозили Валентину). Одяг усi мали дуже легкий, а Варвара до того була ще й стара. До саней її не пустила сама Валентина.
…Селянський коник весело бiжить по пухкiй снiговiй дорозi.
Одступає манастир усе далi й далi – назад, їдемо в снiгову даль.
Ця комуна й зараз iснує – вона на Слобожанщинi. НА ОЗЕРА
…Коли твiй човен покинув осоння й захлюпотiв пiд парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишiв), тодi ти помiчаєш раптом, що небо нiколи не буває таке хрустально-голубе, як у серпнi. I саме в цей момент життя запахне вранiшнiм запахом i ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодости?
Колись, мiльйони рокiв тому (чи то був сон?), тебе тривожили очi якоїсь романтизованої дiвчини, i ти йшов у бiлий сад, iшов похитуючись, мов п’яний,- така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарi першого неповторного кохання.
Але хiба ти думав, що все це нiколи не повернеться, i тiльки раптом (пiд парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вiтром помчаться спогади? Хiба ти думав?
Так уклонись же цьому хрустально-голубому небу, що зробило бурю в твоїй душi i хоч на мить вивело на загубленi дорiжки твоєї юности.
А втiм, життя таке барвисте, що кожному своя путь. Один сидить у б’єргальцi й нюхає тютюновий дим за чашкою пива, другий флiртує десь з радянськими “мадам”, третiй млiє бiля самовара й радiо-рупора останньої конструкцiї.
Я вiдпочиваю на полюваннi, i тому покраса незнаних свiтiв менi також вiдома, як i всякому флямарiону.
В суботу я одягаю ботфорти, перекидаю через плече ремнi, патронташi, ягдташi й рушницi i кличу свою суку Нелi. Собака добре знає, в чому справа, i починає хвилюватись: лiзе до мого обличчя, з вдячнiстю лиже менi руки й верещить. Тодi я одчиняю дверi й дивлюсь на свого iрландського сетера. Але Нелi не пiде без мене. Вона скалить зуби й кокетує тоненьким вереском.
– Що з вами? – запитую я.- На якiй мовi ви говорите? На мовi паризьких кокоток? Дуже приємно! Ви питаєте, чи я розумiю вас? О, безперечно! Сеlа vа sаns dirе!
Нелi робить кiлька плижкiв по кiмнатi. Тодi я рiшуче кiнчаю з цiєю церемонiєю i йду з дому.
На вулицi ми беремо вiзника, i за пiвгодини я вже за городом, на товарнiй станцiї. Сюди подадуть дачний потяг на степовi пiвстанки, i за кiлька хвилин ми розпрощаємось iз шумом мiських вулиць.
I вже тут, на дальньому перонi, я починаю перероджуватись. Я забуваю сiреньке життя сiреньких болiв i турбот i пiзнаю iнший солодкий свiт. Менi так легко на душi, нiбито я нiколи не знав тоски й терзанiй. Дух моїх прадiдiв оживає в менi, i я, безтурботний, дивлюся на землю з висоти птичого польоту. Я їду туди, де мене чекає вiльний степ, тихi задумливi озера, пiснi на чумацьких дорогах i смiх безтурботних селянок.
Коли ми з Нелi приїжджаємо на станцiю, там уже давно бродять ватаги мисливцiв, i давно вже верещать родичi мого сетера. Iз степу летить бадьорий надвечiрнiй вiтерець i хвилює менi нiздрi. Нарештi подають потяг, i я лiзу в мисливський вагон. Нелi махає хвостом i дивиться на мене ласкавими очима. Я розумiю, в чому справа: вона просить допомогти їй зiбратись на верхню полку.
– Добре! – кажу я й пiдiймаю її.
У вагонi стоїть неймовiрний шум. В одному закутку спiвають. старовинних козацьких пiсень, в другому – якийсь мисливець розповiдає анекдоти. Тодi менi прокидається вовчий апетит, i я розгортаю пакунок.
– Ей, держи! Держи її – кричать мисливцi: то пробiгла вагоном якась дiвчина.
Нарештi потяг рушив. Перед очима промайнули кiоски, баби з яблуками (у вагонi страшенно пахне яблуками), промайнув семафор. Потяг вилiтає в степ.
Коли мiсця бiля вiкон зайнято, я виймаю з ягдташу Горацiя й перегортаю сторiнки. Мiй епiкурейський настрiй цiлком вiдповiдає вiршам римського поета. Iнодi я беру з собою тургенєвськi “Нотатки мисливця”, але перечитую в них тiльки тi абзаци, де автор малює природу. Дiалоги я обминаю й обминаю все те, що не вiдповiдає моєму настроєвi. Навiть на полюваннi я не прислухаюсь до так званих “серйозних” розмов, i все, що я спостерiгаю там, все воно свiтиться крiзь рожевий димок моєї безтурботної епiкурейської уяви. Сьогоднi субота, завтра день вiдпочинку, i я тiкаю вiд людей.
– Пробачте менi, дорогi друзi,- думаю я.- Але дозвольте забути про вас.
Потяг розриває простори й летить. Нарештi я бачу, що бiля правого вiкна звiльнилось мiсце, i я поспiшаю туди. Я притиснув чоло до скла й дивлюся в степ. Сонце пливе кудись за ярки, i спокiйнi кургани стережуть спокiй безмежности.
Тодi надходить задума, i передi мною виростає наш посьолок, батько-мисливець i той прекрасний вечiр, коли я в перший раз поїхав з ним на полювання. Пам’ятаю, ми приїхали на луки вночi. Я думав, що це “Бєжин луг”. Десь хропли, конi. Наша пiдвода зупинилась в комишах. Кобилу пустили на пашу, а самi лягли на вiз. Я довго не спав. Були мiрiяди зiр, i я довго мрiяв i дивився в небо. Потiм я заснув. Сон був короткий i тривожний. А розбудив мене пострiл. Батько вже стояв в комишах i зустрiчав вранiшнiй перелiт. Парувала рiка, й десь загорявся свiтанок. Пам’ятаю, я хотiв тодi умерти – так прекрасно було й так билось моє молоде серце.
Але все це так давно було! Батько давно вже лежить у могилi, посьолок навiки зник з мого горизонту, i менi залишається тiльки згадувати їх. Та й згадувати менi треба обережно, щоб хтось не помiтив. Моя путь уже теж заламується до могили.
Нарештi потяг затримує ходу: попереду нас перша вiлла й пiвстанок. Я одриваюсь од скла й сiдаю на своє мiсце. Нелi положила лапу на свою голову й уважно дивиться на мене. Метушаться мисливцi й бiжать до дверей. Потяг зупинився.
– Вiлла Стаховського! – кричить кондуктор.
Вилiтають постатi – люди, собаки, вилiтають клунки, i знову свисток. Потяг рушив, i знову бiжать поля, луки й обрiї.
На кожному пiвстанку лишається кiлька мисливцiв. Що далi, то бiльше порожнiє вагон. Я їду на дальнiй пiвстанок, на лиманськi озера.
Напроти мене мовчки сидять селяни (в наш вагон уже заходять i стороннi люди). Тодi я звертаюсь до них, i ми перекидаємось словами. Вони дивляться суворо й похмуро, i я почуваю себе нiяково, бо менi вже здається, що я в їхнiх очах зайва людина, яка зовсiм непотрiбна суспiльству i т. д. i т. iнш. Але я поспiшаю одiгнати вiд себе цi думки й переконую себе, що це зовсiм не так.
I от наближається лиман. Нелi хвилюється, i я здiймаю її з верхньої полки. Сонце ще стоїть на два метри вiд горизонту, i на вечiрнiй перелiт ми, очевидно, встигнемо. Ми зустрiнемо його десь у дорозi, на степових озерах.
– Ви де будете? – питає мене якийсь мисливець.
– На Троватому! – вiдповiдаю я.
Дiалоги коротенькi, бо тепер уже не до розмов. Тiльки маленький робiтник iз старенькою шомполкою ще регоче на ввесь вагон i з захопленням розповiдає, як вiн сварився iз жiнкою перед виїздом. Вона, мовляв, страшенно репетує й завжди не пускає його. Бiля робiтника стоїть його синок i усмiхається. Ця парочка мене завжди зворушує. Але, коли потяг прогримить залiзничним мостом, я вже збираюсь i спiшу на ганок.
Нарештi замаячив i наш пiвстанок. Потяг пiшов поволi й зупинився. Ми висипаємо на перон. За станцiйними будiвлями вже стоять пiдводи, i тихо iржуть конi. Частина мисливцiв почвалала пiшки, частина сiдає на вози й їде на лиман.
Мене завжди зустрiчає бабуся iз мисливської хати.
– Ах ти, моє соколятко! – говорить вона й влаштовує на возi сiно.
Я тисну бабусi руку, розпитую, що, як i сiдаю на воза. Туди ж плигає й Нелi. Ми рушаємо в степ. Рушають i iншi пiдводи – з криком, гамом i пiснями. Потяг заревiв в останнiй раз. Потiм майнув чорним хвостом i зник за поворотом. Станцiя осиротiла. Але я ще поглядаю на неї. Iншi мисливцi, очевидно, не цiкавляться цим забутим степовим пiвстанком. Мене ж вiн завжди тривожить i викликає багато спогадiв. Я взагалi не можу спокiйно дивитись на станцiю, бо по станцiях пройшла вся буря горожанської вiйни. На станцiях так недавно люди вмiли вмирати, i вони вмiли так надзвичайно жити.
– Ну, розказуй, синку, що там у вас у городi,- каже бабуся й тут же, не дочекавшись мого оповiдання, починає виливати свої селянськi болi й радостi.
– Ну, а як же дiд Зiдул? – питаю я про її чоловiка.
Що ж Зiдул? Зiдул, мовляв, шкандибає потроху. Вчора був там-то, сьогоднi їздив по сiно. Приходила сваха, трохи випили. I бабуся регоче. Вона теж любить випити, i особливо в компанiї.
Тодi передi мною виростають милi й далекi постатi Пульхерiї Iванiвни й Афанасiя Iвановича, що так тривожили колись Гоголя. Я думаю, що цi постатi безсмертнi й що Зiдул i бабуся – це тiльки варiацiї одного i того ж типу. Навколо нас фантастичний степ. Гостро пахнуть бур’яни. Бабуся поганяє коника.
Тодi я бачу мертвi краї, “старосвiтських помiщикiв” i гоголiвських старичкiв. Я бачу Пульхерiю Iванiвну, Афанасiя Iвановича i їхнiй домик. Вiн стоїть тепер (чомусь) над кручею. Внизу духмяна рiка, далi пiски, як нова Сахара. Збоку стоять Сорочинцi – тi краї, де блукала колись “червона свитка”. Лiворуч – сам славетний Миргород. Коли ясна погода, за кучугурами, крiзь марево, гоголiвський край як на долонi.
Менi здається, що я теж бував у Афанасiя Iвановича. Тут живе тепер його якась троюрiдна правнучка. Вона глуха, столiтня й тихо доживає вiк, i домик теж похилився пiд вагою вiкiв – от-от завалиться. Правнучку не зачепили нашi осiннi мятежi. Тiльки там, у старiй халупцi з химерною вивiскою “Сiльська Рада” та в бур’янах на майданi метушиться чуже життя – то пiонери i якiсь ще комсомольцi тривожать старосвiтську мертвоту. I чути – ще повелись комiсари. Але не з тих часiв, коли в нiч пiд Рiздво чорт сховав мiсяць у кишеню, а зовсiм iншi, незнанi. До Афанасiя Iвановича, власне до його глухої праправнучки (старичка давно-давно нема, тiльки чебрець на могилi пахне), приходить зрiдка десятник. Проте й вiн зветься тепер сiльським виконавцем. Бiжить коник. Бабуся раптом заспiвала. Вона заспiвала своїм старечим голосом:

Ой на горi та женцi жнуть,
А попiд горою, попiд зеленою козаки йдуть…

Тодi передi мною знову виростають забутi постатi й деталi. Я бачу древнi етажерки, що на них пiд густим серпанком пилу лежать старовиннi пожовклi книги, чую, як хрипить годинник своєю старовинною зозулею. Чи не Пульхерiя Iванiвна так тепло глянула на мене? Чи не Афанасiй Iванович киває менi з вогкого кутка?..
– Чиї це динi так запахли менi? – думаю я.
Ми їхали повз баштан. Загавкав собака, i я прокинувся вiд задуми. Моя бабуся аж заливається своєю пiснею. Попереду нас маячать пiдводи.
Ми вже проїхали верстви три, i я прошу бабусю зупинити коня. Вона зупиняє, i ми з Нелi йдемо вбiк. Ми наказали нашiй бабусi зробити нам вечерю й зустрiти нас на порозi своєї хатки. Вiдци до лиману двi верстви, i ми з Нелi дiйдемо пiшки. Зараз ми йдемо на степове озерце, що праворуч, i там постоїмо на вечiрньому перельотi. Ми йдемо на надплесне, що його вже тепер нема. Як i багато степових озер, воно навiки зникло з мого мисливського горизонту. Щороку я гублю радiснi води, а за ними всихають рештки струнких комишiв та пишних осок. I на мою вразливу душу злiтають метелики жури, бо ж так недавно, так недавно все це було.
Я любив зустрiчати вечiрнi прельоти на цьому озерi. Коли на дальню рiку спадали липкi тумани i води тихо парували на захiд, тодi вогняна куля прекрасного сонця пливла за лiси – туди, за Атлантiку, за океан. Надходив вечiр. Моя старосвiтська бабуся годувала мене кавунами. Я брав рушницю i йшов у степ. Дорога бiгла повз табiр вiтрякiв, минала цвинтар i пересiкала даль бiля багаття, що раптом спалахувало серед степу. Тодi на глухому пiвстанку кричав паровик, i пролiтала стьожка огнiв. Нарештi надходило надплесне. Я стягував на ботфортах ременi й брiв у болото. Сторожова стоянка була на сходi, так що передi мною стояло все озеро, i було воно в багрянцях вечорової зорi. Над озером пливла м’яка й тендiтна тиша. I тодi в селi дзвонили до Вечiрнi. На небi вже булькали зорi, i iз степу йшов легкий димок пожарища. Починався перелiт. Таємними кажанами носились над водою чирята. Моя “бельгiйка” раз у раз розривала пострiлом матовий присмерк…
Це були чудовi вечори, i я їх нiколи не забуду. Але надплесне вже давно висохло. Вже давно там, де пахли осоки й своїм запахом викликали химернi асоцiацiї, вже давно там рiже землю прозаїчний i могутнiй трактор. I тiльки я, як невгамовний дон Квiзадо, все шукаю нових iлюзiй до нових невiдомих берегiв.
…Нелi захвилювалась i раптом зробила стiйку. Зiрвався перепел. Я вистрiлив i промазав. Нелi повернула голову й докiрливо подивилась на мене. Вона так докiрливо дивиться на мене, що я мимоволi перевожу очi в iнший бiк: менi соромно. О, Нелi вмiє присоромити свого двоногого товариша!.. Тодi ми йдемо до озера мовчки. Я нiяк не наважусь поласкати свою суку, а вона теж почуває себе нiяково. I тiльки другий вдалий пострiл остаточно помирить нас.
Сонце вже лежить на горизонтi грандiозною червоною трояндою i збирається на ночiвлю. По степу метушаться маленькi вiтерцi. З далекого села зрiдка долiтають парубочi й дiвочi вигуки.
– Бац! Бац! – чую навкруги.
Потiм сонце ховається, i тiльки ледве помiтний слiд його залишається на заходi. Я ще кiлька разiв “промазав”, але я вже не бачу очей моєї Нелi, i до того ж на ягдташi менi висить двоє чирят. I потiм я давно вже не стежу за перельотом – я слухаю степ. Пострiли рiдiють, i нарештi їх не чути. Перельот скiнчився. Надi мною стоїть зоряне небо, i десь блимають степовi огнi.
– Нелi! – кличу я суку, i ми поволi йдемо до лиману – туди, де нар зустрiне бабуся i її пахуча вечеря.
Двi верстви ми проходимо скоро. От уже ми дiйшли оселi й бредемо глухою вулицею. Гавкають собаки, по хатах жеврiють каганцi. Ми обминаємо старовинну козацьку церкву. Десь кахикають парубки й верещать пiд повiтками дiвчата.
Нарештi ми бачимо хату старосвiтських друзiв. Бiля хвiртки нас зустрiчає дiдусь Зiдул.
– Здрастуйте! – каже вiн.- 3 качками вас… Чи, може, не пощастило? .
Я передаю йому двох чирят. Але вiн хитає головою i скаржиться: ранiш, бувало, як зробиш один пострiл – то й десять качок, а тепер тiльки порох переводиш. Це – традицiйна зустрiч, i я на неї, як завжди, “пiдтакую”.
Тодi ми йдемо до хати, i на порозi нас зустрiчає бабуся. В хатi пахне смачним борщем. Я виймаю з ягдташу пляшку з горiлкою, i ми сiдаємо вечеряти. Зiдул iнформує мене, як стоїть справа з лиманськими озерами. Завжди буває так, що “вчора” було страшенно багато дичини, а сьогоднi “щось” мало. Тодi я питаю, скiльки ж Зiдул “вчора взяв”. Дiд зiтхає й каже:
– Та одного поганенького куличка.
– В чому ж справа? – питаю я.
А справа, бачите, в тому, що йому вже перестали очi служити. З такими очима, мовляв, багато не вб’єш. Потiм вiн розповiдає менi кiлька мисливських анекдотiв. Цi анекдоти я чув в сотий раз, але я їх вислухав i тепер з охотою. Зiдул завжди розповiдає їх як правду, i менi хочеться йому вiрити. Менi так хочеться вiрити, що я нарештi й вiрю.
– Це ж така наївна брехня, i стiльки в нiй наївної дитячої правди,думаю я парадоксами.
Нарештi пляшка моя порожня. До мене тиснеться Нелi, i я їй кидаю два шматочки м’яса. Вона з подякою дивиться на мене й лягає бiля моїх нiг.
На дзвiницi дзвонар б’є одинадцять. Тодi бабуся вносить у кiмнату солому, i я лягаю на нiй. Завтра, ледве засiрiє, Зiдул пiдiйде до мене й скаже пiдводитись. Ми зберемо рушницi й помандруємо на озера. А сьогоднi я лежу на соломi, i мої мислi пливуть по хатцi моїх старосвiтських друзiв.
– У чому справа? – думаю я.- Чому я з такою свiтлою радiстю їду сюди?
Але вiдповiдi я не найду. В кутку вистукує цвiркун, десь на вулицi спiвають дiвчата – i все це як якась дитяча казка. Мислi мене в’ялiють, i я починаю засипати. I тодi приходить менi мисль, що мої старосвiтськi друзi просто туман фантастики, що вони зовсiм не живi люди, що це тiльки тiнi справжньої людини.
– Цебто? – знову запитую себе.- Виходить, що мiй вiдпочинок – це не що iнше як порожнє й мертве мiсце в моєму коротенькому життi?
Але й тепер я не найду вiдповiдi. Мислi менi зовсiм зiв’яли. Збоку шарудить солома – очевидно, кошеня блукає по хатi. Крiзь сон я бачу клаптик зоряного неба й лежачi силуети моїх старосвiтських друзiв…
…Але на свiтанку я пiдводжуся бадьорий i веселий i з надiєю дивлюся на бабусю й Зiдула.
– Ну, Нелi, сьогоднi пополюємо на славу,- кажу я iрландцi, i ми йдемо за дiдом. Нас випроваджає, як i завжди, наша мила бабуся. Тодi кричать пiвнi й стихають парубочi вигуки.
Зiдхає пiвтемрява. Ми довго йдемо вуличками. Зiдул пахтить люлькою й мовчить. Нас обминають хатки, повiтки. Де-не-де знову жеврiють каганцi. Нарештi ми входимо в степ, i тодi перед нами блищить матове срiбло озер. Ми вже на лиманi. За кiлька хвилин я буду з Нелi рiзати човном тиху поверхню комишуватих вод.
– А ранок добрий! – каже Зiдул.- Качки пiдуть iз сходу. Тодi десь розривається пострiл, i луна бiжить на озера. Ми прискорюємо крок. Свiжий вiтерець ласкає нашi обличчя. Нарештi пiд ногами забулькало. Мiй старосвiтський друг передає менi весло, кладе в човен солому, i за хвилину я на водi.
Десь просвистiли чирята. Десь закричав кулик. Нелi тихо заверещала. Тодi я глибоко, на всi легенi, зiдхаю й починаю свою напiвфантастичну путь.

БАРАКИ, ЩО ЗА МIСТОМ

I

Юхим пiдiйшов до паркана й прочитав такий плакат:

Товаришi!
Тероризуйте тил ворога. Бийте нiмчуру!
Бийте гайдамаччину. Наше вiйсько недалеко.
Хто не з нами, той проти нас. Пiдпiльний ревком

Д’ех! Мать твою бог любив!
I тут же Юхим подумав про Мазiя:
– Так… Розумiю… Ну, держись, Мазiю! Посмотрим твою ухватку. Потiм заложив руки в кишенi i, посвистуючи, пiшов до баракiв. Це було вдень.

II

Розсипається небесний дрiб по даху i спiвають ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.
Тиха осiння нiч, коли темно, як сажа, а десь запiзнився невiдомий птах вилетiти на пiвдень.
Над бараками лiхтар примружив своє старече око, засльозився, з сумом дивиться на провалля. Бiля города присiли бараки, а далi ховаються провалля, де навалено смiття з мiстких будiвель, з помийних ям.
А цвинтар, що праворуч, зарився в стоси жовтого листя, i по колiна загрузли могильнi верби…
Ну i прислухався Мазiй, санiтар барачний, i чути було – шарудять у листях мишенята дощовитої осенi.
То падають дрiбненькi горошинки, щоб напоїти землю невеселим сумом.
Холодно.
Вiтер iде широкою вулицею, добiгає до баракiв i тодi з важким духом трупiв несеться до провалля, щоб заритися в смiття.
До баракiв, у двiр, крiзь ворота просунулись рейки, що провели в п’ятнадцятому роцi, коли з далеких сопок Галичини привезли ранених.
Але зараз не видно рейок – темно, як сажа.
…Ах, Нiмеччино, Нiмеччино! Кожного дня заганяєм у ворота чотири-п’ять вагонiв напiвтрупiв, i бараки повнi до неможливости.
Тягнуться потяги без станцiй, без води, без хлiба на батькiвщину – i приходять потяги до баракiв.
…I от до Мазiя прибiг Юхим, кинув спрожогу:
– Ну, єсть плакат!
– Що кажеш, Юхиме?
Мазiй дивиться двома ярками. Вiд нього йде труповий дух.
– Кажу – прояви себе!
I розповiв: треба товаришам пiдсобити. Одним словом, приштокати.
Мазiй думає не довго i вже гудить голосом польової порожнечi:
– Це можна… Чого ж не можна?
Юхим дивиться непевним поглядом:
– А не брешеш?
– Навiщо брехати?
– Ну, тодi слухай: давай конкретно абсудим. Скажемо так: зробити треба. Це ясно. А як зробити – подивимось. Згодний?
– Згодний.
– Дивись… Щоб, значить, вийшло все в акурат i нiкоторої змєни вiд тiбє не було.
…Отже, в цю нiч ухвалили так: одного обов’язково приштокати, а далi буде видно.
Окупацiя – слово не наше, i прийшло воно з темних країв, щоб захмарити наше блакитне небо. Ходять по городу каски, суворо дивиться голуба одiж.
Не голубiють днi.
Мовчки бунтують вулицi, мовчки бунтує завод.
I порожньо очам, мов о дванадцятiй годинi ночi в обложенiм мiстi.
Мочить дощ i шлики з червоними китицями й червоними поверхами. Звичайно, з наших.
Але чорно на душi.
I шкiрить зуби почуття помсти, i хочеться клацнути.
…Окупацiя – слово не наше.
Вiд Мазiя Юхим пiшов до Оришки. Були у неї iншi санiтари, так би мовити, товаришi Юхимовi.
“Разговори розговарювали”.
Говорили про доктора – старшого лiкаря та про iнше. Ну, i лаяли – всiх лаяли. Навiть мерцiв i хорих.
Сказав один:
– А не помiчаєте, хлопцi, як старший лiкар почав хвостом крутити?
Це не спроста.
Юхим наставив вухо.
– Невже i вiн прочитав плакат?
Гм!
I чогось образився:
– Понiмаєш, “хвостом круте”. Думаєш, тiбє спужався?
Регочеться санiтар:
– Що це ти, Юхимушко, чи не з Мазiєм побував? Здригнув Юхим: “В акурат влучив”:
– Перехрестись. Який мiнє антирес?
– Та хто його знає! Мазiй чоловiк темний…
А другий розповiв:
– Проходжу це я, братцi, бiля кладовиська. Дивлюсь – щось блукає там. Перелякався я, бо темно було. А потiм кричу: “Хто там такий?” Не вiдкликається. Взяв я тодi на бугайця: “Хто там такий? Стрiляти буду”. Не вiдкликається i йде до мене. Конче перелякався я, але стою. Коли це пiдходить. Дивлюсь – Мазiй. “Чого ти тут шляєшся”? – “Могилу,- каже,рив”.- “Це уночi?” – “А не все одно: завтра ж знову штук двадцять закопаємо”. Отакий!
– Та то його, мабуть, мерцi збили з пантелику. Уже нiчого йому не страшно.
– Воно так. Та його вже страшно становиться.
Юхим заспокоївся й покликав у сiни Оришку.
Така й така iсторiя. Думаємо одного приштокати. Сам бачив плакат.
Оришка:
– Ну їх до чортової матерi! Не зв’язуйся. Коли б чого не вийшло. Юхим поважно взявся в боки:
– Сайдьоть! Лиш би тiбє турботи не було.
А потiм пожартував:
– Мiнє що – як треба, то й жистi рiшусь. Пайдьош на похорон, музика заграє марша…
Отже, говорили ще й про iншу справу, бо помiтив Юхим, що Оришка пiдморгувала комусь.
-Ти гляди, щоб нiкотрої змєни. Нащот змєни я чоловєк пронзитєльной.
Оришка в знемозi похилилась Юхимовi на груди.
…А за дверима ринви спiвали одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.

III

Чи не здається вам, що ми вже давно в бараках, де труповий дух?
Га?
Суєта. Суєта. Суєта.
Хiба можна кожного зводити у ванну пiсля довгої дороги без станцiй?
…Потiм рили величезнi ями й кидали туди необмитi, чорнi, виснаженi цурпалки живого м’яса.
Не чекали й смерти – валили на пiдводи й везли на цвинтар. Везли на цвинтар наших полонених, що були в Нiмеччинi.
Отже, праця на двi змiни.
Лiкарi ходили по палатах розгубленi, сестри й служанки без нiг.
Носiї. Носiї. Носiї.
…Мазiй i Юхим теж.
I через край переливається в палатах стогiн – чорний, смердючий. I вовтузяться люди й шукають виходу, нiби пацюки, що попали в раковину з рiдким калом.
Душить труповий дух.
Не чути смiху в палатах.
Але не можна ввесь час у такiй задусi. Виходять на повiтря й з жагою ссуть його, як телята материнi груди.
…Пройшла Оришка. До Юхима каже:
– Це не завод пахне.
А Юхим вуглем стоїть, думає:
– Без сумлєння.
I Мазiя очима шукає.
…Палатськi служники лiками пахнуть, i все це народ, так би мовити, пiд знаком запитання.
Ядернi баби, звикли жирувати з хорими, i пухкi та смачнi, недарма на “хорих” порцiях одгодовуються.
Котлети, а не баби!
От i з Юхимом: нежонатий хлопець, а пiдморгує не одно бабське око.
…Ну, а Оришка уїдлива, шоколадна баба. Одразу до своєї палати принадлива (“Карi глазки, де ви скрились? Мiнє заставили страждать”) .
Оришка в аптецi крутиться. “Дохтурь!”
Як нема фельдшера, то й сама лiкiв дасть:
– Що вам требується? Олiум рiцiнi?
I регочеться.
– Ги! Ги!
Хоч окуляри на носа натягай.
– …У-ух, ти! Шльондро непiдтикана! У Хранцiю надумала їхати, чи що?
Iще гигоче, шоколадна, а груди, нiби холодець, тiпаються.
…Набачив Юхим Мазiя – покликав, убiк одвiв.
– Ну, що? Може, передумав?
Мазiй на цибатих ногах до сонця тягнеться, баньками з безодень виблискує.
Що вiн думає, ця мавпа з зоологiчного? А говорить спокiйно, наче дитина конфету ссе.
Напевне, вiд трупового духу заморока найшла.
– Згарбаємо – не писне!
Юхим хвилюється:
– Завела сорока про Якова. Ти дiлом говори. Що за манера? От падазрiтєльной!
Одрубав Мазiй:
– Не вiриш, то йди!
Заблимали очi:
– Мiнє усьо одно. Пiдсобити треба товаришам. Возьми в унiмання… А ти вола, мабуть, перетягнеш… Значить, сьогоднi?
…Увечорi зiйшлись бiля Оришчиної кiмнати.
– Все готове?
– Все.
Тодi вже насувалось сiре рядно осiннього вечора.
Пiшли до Оришки: поки стемнiє.
Оришка з Юхимом жартували на кроватi. Борюкались.
Мазiй пахтiв цигаркою на палатськiй лавi – бiлiй з голубим блиском.
В Оришки не очi – поросята кувiкають.
Натягнула на Юхима млинця (кашкета цебто) i на вухо телеграфує:
– Нащо цього привiв? Погратися не дає. Ги! Ги!
Взяв Юхим Оришчине вухо в зуби:
– Мовчи! Хай сидить. Поспiємо.
Вiд борюкання кiмната повна спеки. Оришка мов сонце, що за обрiй перевалює.
П’ють воду, прицмокують.
Потiм вiдпочивали.
Каже Оришка:
– Чого ти, Мазiю, такий непривiтливий?
Мазiй у вiкно дивиться, де огнi по бараках ходять – хорих переносять.
Мовчить. Як пугач.
– Скоро год у нас, а все однаковой!
Це Оришка, i проглинула:
– Кажуть, з мерцями приятелюєш. Ги! Ги!
Мовчить Мазiй. Безоднi у вiкно вставив.
…Ще пожартували.
I от вечiр провалився в темряву.
Юхим загортався:
– Мабуть, ходiм!
Пiдвелись. А Оришка Юхимовi пiдморгує, щоб спати приходив.
“Тяжолоє положенiє: мужчин война перевела”.
От…
Та, бачите, на дворi гомiн глухий пiшов.
Наставили вуха.
Оришка:
– Кличуть… Неначе як хворих привезли.
I крикнуло за вiкном:
– Виходь!
Юхим досадливе махнув рукою:
– Подаждьош, не пужар!..
…Зiйшли з ганку в багно. Двiр увесь шумить.
Полiз у кашкет Юхим:
– Ховай струмент. Дiла сьогоднi не буде.
Пiшли за натовпом до рейок.
…А пiд навiсом, де вагони,- лампи та свiчки бiгають.
Сунеться з вагонiв скиглiння i йде в болото.
Метушився вартовий лiкар:
– Ану, хлопцi, дружнiш!
А хлопцi й так ледве ходять.
Учора цiлу нiч носили цурпалки живого людського м’яса.
В палатах повно. Вже нiде ставити носилки.
– Отже, “дружнiш”. Пiдожди, скоро вже прийдуть, загетьманують.
…У палатах крик:
– Куди несете? Нiде. Несiть у шосту.
– Там уже наставили.
– Ну, в десяту.
– А… йди вiд грiха… мать твою так! Чого так язиком ляскати?
…Тiльки ринви спiвають пiсню в переливах легкого дзвону.
– …Земляче! А, земляче! Дай, друже, водички!
Мазiй наставив свої глибокi ярки.
– Багато вас… Все одно завтра в яму.
Хорий з жахом подивився на Мазiя й заскиглив.
Пiдбiг Юхим:
– Сматри!
I послав кудись у повiтря “в бога i богородицю”.
Пахло трупами.

IV

Цвинтар – невеселе мiсце в нашiй республiцi.
В’януть трави бiля могил.
Зализує на могилах свої рани осiннє сонце, потiм крутить хвостом i ховається за небесним тином.
Уранцi копали братерську могилу.
Гризуть мотики землю, а лопати навалюють невелику сопку, i дивимося на неї з сумом.
…Мазiй стоїть з мотикою в ямi, а Юхим – з лопатою на горi.
Iншi пiшли обiдати.
– От дух, аж сюди чути,- сказав Мазiй.
Сказав незадоволено Юхим:
– Не могу я бiльш терпiти, вашого духу слухати.
I дивиться на Мазiя:
– Розумiєш: треба завод одкривати. Надоїло мiнє. Хiба це робота з мерцями? Так, недоразумєння.
Потiм говорили про сьогоднiшнiй нальот. Так би мовити, про дiло плакатне.
…Летить пiд кирки земля, бризками розсипається.
Росте сопка бiля ями.
Сонце востаннє крутнуло хвостом i пiшло в безвiсть.
Пiшли й грабарi. Яма була готова.
Глибокої ночi пiде сюди важкий труповий дух.
Смеркає.
Смеркло.
Вiд баракiв вiдходять захмаренi заулки. Темнiє в кварталах – лiхтарiв нема, а будинки сиротливi, непривiтливi.
…Юхим i Мазiй цiлу нiч вiльнi – копали.
Повечеряли й пiшли.
Мазiй ступає вiд баракiв кiшкою, в довгих незграбних ногах оксамит. Щоб не чути, щоб вийти до заводських ворiт кiшкою.
Юхим каже в долоню:
– Ша!
А сам спотикається, як монополька.
…За десять кварталiв – свисток. Пiшов по кварталах i тiльки за проваллям стих.
Зупинилися. Прилипли до паркану.
Мазiй дивиться двома безоднями – очi глибоко пiшли пiд лоб, тiльки блиск майорить.
Борода чорна, як нiч.
У Юхима усики з кота. На головi кепi млинцем.
– Ну, от i дивись унiмательно. Як пiдiйдемо до пекарнi, то й абсуди свайой головой.
Мазiй струснув iз свитки дощ. Мовчав.
А Юхим кулеметив.
Витяг з багна ногу – багно крюкнуло.
– Здаровий ти мужик i в арманську був. А тут ради салiдарности. Я, брате мiй, катєльщиком був. Салiдарность – первоє дiло.
Мазiй брав саженнi кроки, i знову багно крюкнуло.
…Бiля пекарнi розлетiлись вулицi, а далi хмурi димарi на чатах.
Уже видно. I видно ще на чатах каску.
По дошках провалюється гул крокiв – розмiрене, мов маятник.
Через плече гвинтiвка.
– Бачиш? Ну, тепер прояви себе. Ти їхню манеру зучив.
Вiдповiв спокiйно, як дощ:
– Що ж, дiло ясне: зайдемо з того кiнця – i не писне.
Юхим потер руки.
…Iз заводу зрiдка спотикаються молотки… А може, то кузня, що край села стоїть?
Завод iще жеврiє, тiльки готується вмирати, коли замовкне останнiй цех.
Юхим з погордою сказав:
– Катєльщики. Це тобi не село: пiдложив бабу пiд бiк i спи. Тут не засньош!
…Чорти його знають: все-таки боязко. Скiльки не говори, а треба ж i дiло робити.
Д’ех, мать твою бог любив!
Нацiлився вже Юхим лiзти, а Мазiй тут зашепотiв щось.
– Ну?
Сказав суворо й уперто:
– Отож тепер мене слухай.
– Ну?
– От тобi й “ну”.
Юхим затривожився:
– Що ти такий падазрiтєльной… От манера!
Каже Мазiй спокiйно:
– Цього чоловiка ти менi даси.
– Це того?
– Та його ж.
Повеселiшав..
– Бери без сумлєння.
– В тiм-то й рiч: допомагати прийдеться. До ями потягнемо.
Треба хоч одного живого зарити.
Юхим витрiщив очi.
Юхим не розумiє.
А Мазiй рiшуче одрiзав:
– Не хочеш, то я пiду додому. Не буду й руки каляти.
Замжичило дрiбно й холодно.
От iсторiя! Думав-думав, а думи нiяк не йдуть.
Випалив:
– Сатана ти, а не людина. Це можу я на таке дiло пiти. А пiду. Потом, як я чуствую, поддєржку треба.
Крiзь мжичку чути було, як провалювався по дошках гул крокiв.
…Мазiй полiз.
А за ним полiз i Юхим.
Раптом бiля заводу стихло.
Тротуар замовк.
Ну, i що ж? Як же далi?
Далi зв’язали вiжками, забили хусткою рота й потягли живе тiло по вулицi, а потiм по завулках.
Звичайно, притягли на цвинтар до тiєї ями, що рили вдень.
А яму вже зарили, свiжа могила стоїть.
Чули – од’їхала фура.
Колеса вiдходили по бруку.
Коли розрили свiжу сопку, з могили ще плазував кволий стогiн.
То цурпалки живого м’яса, що все одно скоро пiдуть у вiчнiсть.
…Смердiло трупами. Мазiй поставив над ямою зв’язану голубу людину й штовхнув її.
Гупнуло.
Застогнало.
Ну i дiла!.. Мать твою в боженят пiднебесних! ‘
Сказав Юхим:
– Сволоч ти, i квит!
…Повернулись захмаренi заулки.
Крюкало болото.
Пiдступали бараки й важкий труповий дух.
В палатах бiгали огники.
Але то – не весело. Що тут казати – не весело.
Десь далеко за городом стогнало тiло. Мабуть, умирало на чорних ланах.
…Д’ех! Не голубiє на душi!
I праворуч Днiпро, i лiворуч Днiпро.
I похилила в розпуцi свою голову моя мила Слобожанщина, щоб слухати свою зажурну осiнь.
…Рипнули перелякано ворота у барачний двiр.
…А далеко гудiло радiо на тисячi гiн про журбу нашої невеселої країни.

V

Дощ ущух.
Свiтанок iшов iз сходу ледаче, довго. Потiм брiв сiрий день, зазираючи в калюжi.
Хмари низько стояли над самотнiми бараками. Хмари придавили одним краєм захiднi квартали мiста.
…З города тягнулись клячi з калом.
Ну, а вiд заводських ворiт сунувся натовп голубих людей.
Попереду бiг гладкий собака з обiрваними вухами. Iнодi собака зупинявся, нюхав землю, тодi зупинялися й люди.
Але це на момент.
Iшли далi.
I от – Юхим ускочив до Мазiя.
– Шукають… з собакою…
Мазiй спокiйно сказав:
– Хай шукають.
– Ну, а як найдуть?
– Не найдуть.
…Юхим побiг до Оришки.
Баба в обiйми його:
– Ходiм, Юхиме, пограємось.
Оришка вартувала всю нiч. Недавно з лiжка пiдвелась. Пахне вiд неї лiками й ядерним бабським тiлом – пухким та солодким, як медяник.
Одштовхнув Оришку:
– Куди там гратися… З собакою.
I заметушився по кiмнатi.
Оришка розiпрiла – сон солодкий. Очi поросятами кувiкають.
– Та що таке?
Розповiв Юхим: так-то й так-то – бiда.
Перелякалася баба. Спiдницю схопила. Одягається. Дивиться у вiкно.
Видно –
бiгає собака на цвинтарi, а потiм бiля свiжої могили гавкає.
Гавкає, не вiдходить.
I розривають уже голубi люди свiжу сопку.
Скрикнула Оришка:
– Боже милосердний! Червонi шлики вже бараки оточили.
Ну i спека!
Зовсiм збожеволiла – до старшого лiкаря посилає. Впросити, значиться.
– Тьху! От хранзоля дурна.
Ще побiг до Мазiя, а той, як папуга, завiв:
– Не найдуть!
Що тут робити? Вилаявся в “бога й у богородицю” та й пiшов у палати. От.
…А на цвинтарi вже вирили чоловiка голубого, i барачний лiкар так визнав: умер вiд задухи, отож живим закопали.
I рветься вже собака до баракiв, нюхом чує, де злодiї.
Пустили собаку. I самi пiшли.
Iз старшим-голубим барачний лiкар iде.
I вже виганяють з палат.
– Ста-нов-и-ись!
Отже, по-солдатському: становись.
Збились у купу санiтари й санiтарки.
Не так. У шеренги треба.
Гомонiли. Гомонiли.
Гомiн стих.
Держали стих.
Держали собаку за нашийника, а потiм пустили.
Знову пiшов дощ, у калюжах булькає.
Обнюхує собака кожного – мовчить.
А добiгла до Мазiя – загавкала.
Вивели Мазiя з шеренги.
…Ех, Юхиме, Юхиме!
Загавкала й бiля Юхима.
– Виходь!
Потiм повели до старшого лiкаря допит чинити.
Юхим каже:- Нiчого не знаю.
А Мазiй ярками подивився й байдуже кинув:
– Ну да, живого закопали.
…Вивели їх у двiр i повели в мiсто.
Дощ знову вщух.
Було це тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до тишi. Город спав.
Тiльки тротуари де-не-де глухо одмiрювали кроки вартових.
…Втретє розривали свiжу могилу, що на цвинтарi бiля баракiв.
Струпiшали цурупалки людського тiла.
Сморiд.
Не чути було, як спiвали ринви одноманiтну пiсню в переливах легкого дзвону.
А збоку шарудiли в листях мишенята дощової осенi.
Крiзь туман баракiв майже не видно. Видно постатi край ями.
Верби йдуть за мiсто до провалля, де вмирає тiло.
I от бiля ями iз зав’язаними руками стоять – Юхим i Мазiй.
Ясно? Скiльки шликiв? – Ховає туман.
До Юхима:
– Ну, кажи: жидам продався?
Мовчанка.
– Ух, ти, жидовська пико!
Важкий кулак гупнув в обличчя.
Одскочив убiк, став бiля верби. Це – Юхим.
…Коли могилу розрили, бiля ями поставили Мазiя.
– Лiзь!
Усяка буває смерть, це зрозумiло, i буває смерть, коли вiд неї смердить трупами.
Промайнула мисль.
Юхим зиркнув на яму i кинувся в туман. Де руки? Нема рук!
…Бац!
I затрiпотiло живе серце, а потiм луснуло.
Кров поточилась у листя. Iще чути було:
– Ух, ти, жидовська пико!
…Над цвинтарем проходив туман важкий – осiннiй.
…Всяка буває смерть, i буває, коли вiд неї смердить трупами.
– Лiзь!
Мазiй подивився безоднями в туман i полiз у яму, в гору людського м’яса.
…Це було тодi, коли мiськi вулицi сонно прислухалися до осiнньої брудної тишi.
…Дощ знову вщух…

СВИНЯ

I

Це каже зоологiя:
“…має сорок чотири зуби. Sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, ессекська i ще багато. I ще: sus scrofa: дик, вепер – є в Азiї, залишився i в Європi”.
Iще треба розповiсти про Карла Iвановича i про Хаю – мiж iншим, а про свиню буду говорити потiм.
А тепер iще про будинок, а може, ще про кого-небудь.
Будинок…
Будинок має чотири виходи, входи. Вихiд вiсiм квартир, квартира чотири-п’ять кiмнат, а кiмнати (назад!) – дають ще квартири. У кiмнатах, у квартирi, де Хая, не де Карло Iванович, нижче поверхом,- чотири квартири: Хая, сiм’я товаришки Зої з Зоєю i два товаришi: один товариш з товаришкою, тепер жiнка (чи як там?): Райський i вона, Яблучкiна. Четвертий – Пєтушков.
От.
А от припустiм.
Два балкони: один вище, другий нижче.
…Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця… (Є такi ярки – цвiркунячi, повно точiння, коли вечiр, коли в степу блукає таємно червоний огонь: мабуть, багаття, а мабуть… не знаю). Двадцять крокiв гримає духовна музика – це сад “Гастроль”. А коли стихає, тодi симфонiчна оркестра.
Дивлюсь –
лiхтарi, лiхтарi, лiхтарi, як золотий горох: це над будинками, видно з будинку, що над будинками.
…А десь збираються їхати кудись. Пiд’їдуть до семафора, а там iще семафор, iще семафор…
Так от –
пiд балконом гризуться собаки, зрiдка плачуть коти, мов тi дiти.
Вечiр. А потiм –
нiч.
– Мяу-у-у!
Садок. Iз садка арiя з “Iвана Сусанiна”. I тому, що Глинка великий композитор, i мiсто не мiсто, i огнi не огнi, сумно, тоскно, радiсно… I знову сумно…
Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильцями…
А коли вистукував цвiркун (тодi прийшов вечiр), Хая пiшла на балкон i через бильця перехилилась, щоб покликати:
– Ка-арль! Ка-арль!
Це так: язик до пiднебiння. От повторiть голосно:
– Ка-арль! Ка-арль!
Чоловiк живе i вiн не знає, що вiн мавпує. Один зробить “гав” – другий зробить “гав!”, бо в природi теж: весна заплаче дощами, а потiм i осiнь заплаче дощами. Мiж iншим, чом ми бабники. Ви як гадаєте? А от Латвiя нiбито рiка i тихенько струмкує, це тому, що Латвiя нагадує латаття, а бiля латаття вода якось завжди струмкує.
Хая покликала й пiшла в кiмнату.
А тодi на схiдцях шум, тупiт, i влiтає канарейкою Карло Iванович.
– Шьо, дєтошька?
Карло Iванович “шьо” – прибалтiйський акцент: “шьо”. Христосик Карло Iванович, во благообразiї: русява борiдка, а в сiрих очах смирення (вода бiля латаття тихо струмкує).
Хая показала пальцем:
– Там я напiсяла, вiзьми винеси.
Карло Iванович заметушився, спотикнувся, схопив “генерала” i вискочив.
…А тепер –
– а тепер Хая лежить на канапi. Карло Iванович, коли розсердиться – “Ах, цi жiрнi шеншiнi…” (здається: жiрнi женшини всюди, навiть, де цвiркун точить крильця, навiть сняться – всюди… жiрнi шеншiнi…).
Карло Iванович увiйшов з порожнiм “генералом” i поставив його обережно пiд кровать.
I сiв… i не сiв…
Хая сказала суворо:
– Iди. Можеш iти. Можеш сьогоднi не приходити.
…Коли б’ються пiвнi, а потiм один тiкає, тодi одному чуб настовбурчений. Так i Карло Iванович.
Карло Iванович пiшов, вiн не розсердився, стримав себе, тому що вiн пiвнiчний чоловiк, а на пiвночi довго холодно.
А прийшов сюди через пiвгодини (на п’ять хвилин) Райський – живе за стiною. Райський прийшов сказати:
– Єрунда!
Єрунда: пишуться тези, тезове царство. У Райського тезовий стiл, спецiально, стоси.- Я здихаю! – Єрунда. З жахом: – Що ви робите? – Єрунда!.. Не думаєте ви цього: коли тези згорiли, тодi вилетiла з них лiтера “з”, поширяла над землею й сiла на своє одвiчне мiсце. I пiшло звучати в другiм таборi:
– З-з-з-з-з-з-з!
– З-з-з-з-з-з-з!
Звучить холодно, уїдливо, одноманiтно…
Райський мовчить. Бiльше мовчить. Коли висловиться –
-доклад по питанню… Докладач т. Райський.
…Хая взяла, за руку, а потiм на вухо, а потiм лукаво:
– Правда?
Похмуро:
– Так…
Тодi Хая розвела руками:
– А-я-я… Такий розумний, а теж попались на гачок… Ну й Яблучкiна!
I ще про Яблучкiну, жiнку (чи як там?) Райського. А потiм грала очима:
– О темпора, о морес! Де нравственiсть? От вiзьмiть Тему Касальську. Знаєте? Вона каже: менi що? сьогоднi один, а завтра другий: не все одно, з якої чашки однакове вино пити?
I брала його руку й трошки томилась:
– Я не можу! Я так не можу!
…А Карло Iванович не засне, поки в Хаї не темно. Довго не темно – прислухається, хвилюється, а коли говiрку чути, Карло Iванович сальтоморталить по-цирковому: залежить ноги в залiзнi перекладини балкона, а тулуб i голову кине вниз. Дивитись вниз не можна: в головi кружляє, упасти – розбитись на смерть. Зате так видно, що робить Хая (її балкон нижче): чи не прийшов хто, а як прийшов – що таке?
…Чи тут, чи там, чи десь цвiркун точить крильця, а потiм симфонiя в саду “Гастроль”.
…А хтось поїде кудись: пiд’їде до семафора, а далi ще семафор, ще семафор…

II

Далеко на пiвднi замислилось море. Далеко далека Ялта – порт. Морськi купання, i море пахне, i виноград пахне, а грона з винограду на взгiр’ях. Виноград в листях, i тiльки зрiдка соковито на сонцi блищить.
Так блищить: морська хвиля мчалась, й вдарило її з нальоту промiння.
…Тут Лiвадiя, Орiянда, Алупка, тут у старовину генуйська оселя з далекої Iталiї… Пахне тютюном, дурманить тютюном…
Тут нащадки лихої татарви, тепер: “шурум-бурум” – спокiйнi, задумливi татари… I гори: Яйла, Чатирдаг, Карабах…
Вiдпустки дають у травнi, в червнi i коли вже стиглий виноград.
Хая чекала на свiжий виноград i була ввiчлива до Карла Iвановича, рiдко тривожила його з “генералом”.
А виноград “скоро поспiє”…
…Ранок, ще рано: пiв на одинадцяту. Вiкна на захiд, сонце на сходi. Сонце зiйшло, але не видно: на тiм боцi.
…Нарештi прокидаються, прокинулись. Нарештi – стук: це шофер.
До Зої увiйшов шофер. Каже:
– Дозвольте посидiти. Ще не пiдвiвся… совбарин.
Це про Райського – за ним приїхав.
…Минуло ще пiвгодини. Не прокинувся. Шофер хвилюється:
– Мабуть, пiду… постукаю.
Iде й каже незадоволено.
– Атвєтствєнной… гiпо-по-по-там.
…Єсть воли волов’яча шия – Райський. Шофер не заїкається; гiпопотам не скаже, скаже зайве “по”; гiпо-по-по-там.
Нарештi прокинувся, умився. Поїхали.
Тодi до Хаї постукав Карло Iванович:
– Дєтошька, тi не пайдьош на шлюжбу?
I чути незадоволений голос:
– А ти сам не догадаєшся? Не знаєш, що в мене женська хвороба?
I тихо (про себе):
– Остолоп!
Навшпиньках од дверей Карло Iванович. Але Хая кричить:
– А молока, мабуть, не принiс?
Дiйсно, молока не принiс Карло Iванович. I кидається вiд дверей Карло Iванович.
…З усiх нiг! З усiх нiг!..
Але напроти Пєтушков: теж на службу.
– А-а-а…
В грудях повно почуття: не сказати, не говорити, не вимовити! (На дощi лелека вбирає в шию голову i нижче. Так Пєтушков).
Конфетно, карамельне посмiхається i руку плавко й обережно:
– А-а-а…
Карло Iванович ухилився:
– Ах! Залиште!
Бiжить, побiг по молоко. Пєтушков конфектно, карамельне посмiхається i чимчикує на службу.
В дорозi:
– А-а-а…
I сюди, i туди безцвiтний капелюшок. Згинається, туманно розпливається. I от –
– служба.
А потiм (нарештi) –
– столовка.
Хитає беззубим ротом (вiн не старий), каже:
– Ми з Григорiй Федоровичем…
“Ми пахали”… Це з наркомом. I так думають: тут – вiдповiдальний там, там – вiдповiдальний тут.
Тому:
– служба, i служба “а-прима”.
…Коли Пєтушков побiг, прокинулась Яблучкiна.
Стiна. За стiною Хая. Хая демонстративно вистукує закаблучками – ходить. I Яблучкiна теж. Це так: два двори, паркан, бiля паркану колючки. В колючках – i там собака, i тут собака:
– Грр! Гав! Гав!
– Грр! Гав! Гав!
Але паркан.
На Миколаївськiй церквi годинник ударив дванадцять. На бруку кричать грузовози.
В квартиру увiйшла уборщиця. Уборщиця становиться так: мiж двох дверей – Хаїної й Яблучкiної.
– Баришня!
Тодi вискакують разом.
Яблучкiна:
– Можете убирати… Котiк уже сiв на автомобiль; (Автомобiль пiдкреслюється).
Мiж iншим: за Карлом Iвановичем автомобiль не приїжджає.
Хая:
– Да, да!.. Будь ласка, скорiш, а то до нас, мабуть, приїде народний комiсар.
(Народний комiсар пiдкреслюється).
Яблучкiна зневажливо подивилась на Хаю. Її очi кажуть: – Народний комiсар?.. Гм.. Не вiриться.
А потiм дверi: хлоп! хлоп!
За дверима уборщиця: чи сюди, чи туди? Вона непрактична дiвчина. Але вона розумiє. Вона згадала село, вигiн, дiвчат i крем’яшки. Згадала – пiшла на кухню. Заплющила очi, розставила руки й покрутила в повiтрi пальцями: коли зiйдуться, тодi спершу до Хаї прибирати, коли нi – спершу до Яблучкiної прибирати. Не зiйшлись, треба в Яблучкiної, але вона з тривогою думає, що й народний комiсар – це не абищо. Убирала в Яблучкiної, а Хая демонстративно закаблучками вистукувала.
Потiм уборщиця прийшла до Хаї, а Хая на кроватi розкинулась.
– Ах, Боже мiй! Чого ви так довго? Я ж просила вас скорiше, бо до нас, мабуть, приїде народний комiсар.
А потiм закричала глухо:
– Ох! Ох!
Уборщиця:
– Що з вами, баришня?
Тодi Хая сказала з тугою:
– Ах, яка ви дура… простiть мене, Прiсю. Невже ви не розумiє – те, що в мене хвороба матки?
…Маленька справка: Карло Iванович приходив до Зої й казав:
– Ах Зою! Вi такой корошiй товаришь. Нiфшелi Хая мiня не люпiт? А я не маху, мi, сєвєрнi людi надолько люпiм…
Зоя:
– Я, Карло Iванович, не знаю…
I до матерi:
– Мамо, вгомонiть Соню, чого вона розкричалась? Поколишiть…

III

Зоя, сiм’я Зоїна. Зоя дивиться перелякано. У неї чоловiка нема (був), у неї солдатський пайок i мiльйон (п’ять коп. зол. валютою) жаловання на мiсяць.
Зоя дивиться перелякано: єсть вулиця, єсть вiтрина напроти. Колись у вiтринi було порожньо, а потiм появились дамськi капелюшки, i Зоя трiшки забула Маркса.
Хая сказала:
– Бачиш, i живеш, дурочка. А то б жила в конурцi. Що значить протеже? Це менi дякуй.
Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хлiба нема на сьогоднi i (о жах!) не варили кулiшу в ескадронi: Зоя працює в ескадронi.
I сказала Хая:
– Ну, слава Богу, скоро вже поїду в Ялту. А потiм додала з докукою:
– Тiльки нудно з ним. Ах, як нудно. Я вже i так, i сяк, але не можна покинути… Ну, як я буду жити без совнаркомки?
Це про Карла Iвановича…
А на покрiвлi латають покрiвлю. З’їли лiта покрiвлю, бо йдуть лiта, не вертаютьси.
А на краєвидi акварелi силуети церков, силуети будiвель, димарiв…
Iще маленька справка:
Хая їде з Карлом Iвановичем у Ялту через пiвтижня, а Яблучкiна з Райським на Кавказ за два днi.
Хая пiшла в свою кiмнату й стала напроти трюмо. Подивилась на себе.
На покрiвлi латали покрiвлю: стук! стук! З’їли лiта покрiвлю…
…Пахло розтопленим салом…
Хая дивиться в трюмо й чує: Яблучкiна знову вистукує закаблучками. Тодi Хая знову пiшла до Зої й сказала з обуренням!
– Це ж хамка!
Це про Яблучкiну. I розповiла:
– Хiба я ранiш так жила? Тепер що? За iдеї. А перший мiй чоловiк був директором у заводi… Да…
Хая задумливо подивилась на Зоїну маму, а Зоя уважно, перелякано слухала.
– А що вона, ця Яблучкiна? Потаскушка! Ну вiзьми: я ж Райського добре знаю… Ти його ранiш бачила з нею?.. Ага! Ти б подивилась! вiн неглiже, а вона перед ним, як сучка хвостиком. Ну, а потiм розфуфирилась… Розумiєш? Амури.
I вiдзначила з докукою:
– А вiн – дурень. Радий за всяку цiну одкараскатись вiд неї i не знає як. Боїться скандалу. Ех ти, теоретик!
…Виходив полудень до Зоїного вiкна. Закричали в коридорi Зоїнi й маминi дiти. В саду “Гастроль” iшла репетицiя, кiнчалась репетицiя, а за силуетами димарiв курiв шлях.
Подзвонили. Це Карло Iванович принiс обiд. Зоя перелякано дивиться на маму, пiдморгує мамi, щоб не прохала в Хаї лишкiв Хаїного обiду. Мама похитала головою й пiшла одчинити дверi. А Хая пiшла до себе.
…Обiд починається, почався звичайно з того, що Хая не задоволена з обiду. Дивується: чому не видають шоколаду? А вiд борщу смердить старим салом.
Карло Iванович:
– Це ж, дєтошька, боршь, боршь всiгда з старiм салом.
Хая не витримала:
– Дурень!
Лягає на кровать i суворить брови, Карло Iванович винувато дивиться на борщ.
…За вiкном “катеринка” грає “Розлуку”. Це прийшов нiмий i закричав за вiкном по-дикунськи:
– Е-е-е!
Полетiли, мабуть, засмальцьованi грошзнаки. I знову чути: стук! стук! – латають покрiвлю. Стихли бунти, громи, революцiя – латають покрiвлю.
Коли Хая не їсть – не їсть i Карло Iванович. Тодi Хая спитала:
– А узнав, на якiй пiдставi цей оболтус Пєтушков столується в совнаркомцi?
Карло Iванович розгублено подивився:
– Ах, дєтошька! Я забуфь.
Скрикнула Хая:
– Забуфь! Забуфь! Нiчого сказать – громадянин: забуфь! Хiба ти не бачиш, що ця бездара хитра, як лисиця. А вiч – забуфь! Ну й годуй Пєтушкових совнаркомкою.
Карло Iванович ще винувато подивився на борщ, а потiм несподiвано образивси.
– Шьорт знає шьо! Шьорт!
I пiдвiвся й пiдсмикнув брюки.
Тодi Хая раптом заласкавiла:
– Що ти? Що з тобою, не хвилюйся, Карль. Ах, який ти нервовий. От як поїдеш у Ялту…
Карло Iванович зневажливо подивився на Хаю, затрусилась русява борiдка, почервонiв, як стрючковий перець. Ще раз пiдсмикнув брюки й кинувся з кiмнати.
– Шьорт!.. Прибiг до Зої:
– Тафольно… Вi, Зоя, карошiй товарiшь. Каварiтє: долько она будiт мушiть мiня? Нiфшелi она мiня не люпiт? Шьорт!

IV

Поспiвав виноград – там, на березi моря, де Алупка, Яйла, Чатирдаг, Карабах, де задумливi татари: “шурум-бурум” – нащадки лихої татарви.
Останнi днi перед од’їздом.
Ранком уборщиця Прiся заплющує очi: чи зiйдуться пальцi? I в останнi днi демонстративно вистукують закаблучки: Яблучкiна й Хая. Пройшов Пєтушков на службу, конфектно, карамельне усмiхається. Iнодi й Хая йде на службу.
“…Дано сие в том, что он командируется на Кавказ по служебним обязанностям. Предлагается гражданским…” i т. д.
Завтра Райський з Яблучкiною їдуть на Кавказ.
А перед од’їздом розiгрався-таки скандал. Яблучкiна вилила в раковину помиї, а це побачила Хая.
I сказала Хая:
– Боже мiй, яка некультурнiсть! Яблучкiна фиркнула:
– Будь ласка, не вчiть. Сама знаю.
– Знаєте, та, мабуть, не все… Ах, яка некультурнiсть!..
Тодi Яблучкiна скрикнула:
– Iдiотка!
Хая зблiдла:
– Що ви сказали?
– Iдiотка!
Хая в знемозi похилилась на стiну:
– Ох, менi дурно…
Але раптом побiгла до дверей i крикнула:
-Ти думаєш, що тебе Райський любить? Дулю пiд нiс… Сучка!
Вийшов Пєтушков, конфектно, карамельне посмiхався:
– А-а-а!..
Хая скипiла:
– Чого вам треба?
– А-а-а!..
– Дурень! – i вскочила в свою кiмнату.
Хая конче хвилювалась i покликала Зою. Лаяла Яблучкiну, а потiм говорила про Пєтушкова:
– От. Живий ескiз для комедiї. Сидить у совнаркомцi й пiдслухує, що говорять. Вислухав засiдання, а потiм до якогось наркома:
“Ви ж не забивайте, Сергєй Петрович, сегодня у нас в шесть часов засєданiє”.- “Да, да… я помню”. А вiн же на бугайця взяв. От ескiз!.. Ну, брешеш, я таки доб’юсь, яким ти махером у совнаркомку попав.
Зоя уважно перелякано слухала й вертiла в руках газету за 26.
Iще казала Хая:
– Брешеш! Ще й з будинку цього виживу.
I додала надто серйозно:
– Хiба ти не знаєш, що тут тiльки члени колегiї будуть жити? Я за тебе, дурочка, дуже рада. Тепер ти б нiяк не вселилась. Подякуй менi.
(Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
То б’є в лiтаври моє надхнення.
(Кiнець! Кiнець! Кiнець!)
27. Яблучкiна й Райський їдуть на Кавказ.
Метушилась Прiся:
– Баришня!
А шофер перевозив корзини на вокзал.
– Атвєтственной… Гiпо-по-по-там.
Райський увiйшов до Хаї:
– Прощайте!
I сказала Хая:
– Менi рiшуче вас шкода… Опрiдiльонно…
Шофер покликав:
– Пожалуйте, машина готова.
Райський пiдвiвся.
…А за стiною Яблучкiна вже демонстративно вистукувала закаблучками.
Райський пiшов.
27, 28, 29.
Їхати. I цим їхати.
…Це, здається, в Iбсена, а може, в Пшибишевського – сильна любов перемагає нелюбов, i нелюбов любить.
Так Хая комусь:
– Я знаю, вiн мене любить до божевiлля. Хай же переможе мою нелюбов.
А йому:
– Карль! Я люблю тебе, але в мене хороба матки. Я нервова.
Комусь:
– Вiн i справдi став неврастенiк. Йому треба женшини. Але я не можу! не можу!
Йому:
– Дорогий мiй Карль, не забудь захватити в Ялту оце шмаття: це для менструацiї.
Сьогоднi Карло Iванович ходить самоваром вичищеним.
– Ка-арль! Ка-арль!
I канарейкою летить Карло Iванович…
…А все-таки сьогоднi, в останнiй день зчинилась драма.
Карло Iванович прийшов спати до Хаї i не принiс подушки.
Хая довго мовчала.
…В саду “Гастроль” не було симфонiчної оркестри – спiвав московський Пiрогов.
Кричали:
– Блоху! Блоху!
Але не схотiв спiвати блоху: гонор знаменитости.
Раптом вдарив духовий оркестр.
Хая спитала:
– Чого ти не принiс подушки? Карло Iванович:
– Я, дєтошька, забуфь!
– Забуфь! Забуфь!
I… почала розпiкати, i… почала.
– Забуфь! Забуфь!
Як i треба було чекати, Карло Iванович довго слухав, а потiм пополотнiв. Але на цей раз так пополотнiв, як нiколи.
Спершу вiн пiдсмикнув брюки, потiм забiгав по кiмнатi i раптом закричав мов не своїм голосом:
– Рабiня! Рабiня! Шьо тi мушаєшь меня? Рабiня.
Трусилась борiдка, ще пiдсмикував брюки й кричав не своїм голосом.
Хая перелякалась:
– Зою, Зоїчко! Йди сюди. Вiн уб’є мене.
Прийшла Зоя, але Карло Iванович конче розiйшовся:
– Рабiня!.. Рабiня! Два хота мушаєшь!
Хая теж пополотнiла:
– Карль! Що ти кажеш? Боже мiй! Ти попираєш усе святе: ми так жили два роки… Ах, Боже мiй! Зою, менi темнiє в очах. Ох! Ох!
Тодi Карло Iванович вискочив iз кiмнати й ускочив у Зоїну кiмнату. I чути було на всю квартиру гiстеричне: – Рабiня! Рабiня!
Хая обняла Зою:
– Що менi робити, скажи, що менi робити… Пропала Ялта!.. Що я буду робити без совнаркомки?
Але коли Карло Iванович стих, Хая заговорила з сумом:
– Вiн, їй-богу, скоро вмре. Вiн неврастенiк. Я вже спокiйно чекаю на його смерть… Тiльки що менi робити? Пропала Ялта!..
I плачем заплакала… В саду стихло: публiка розiйшлась. За вiкном жеврiли зорi. Зоя вийшла з Хаїної кiмнати й пiшла до себе. Карло Iванович, блiдий, схвильований, сидiв край вiкна.
– Канець! Тафольно! Я фам, Зоя, правду скажу: iзтєфалась ана два хота, а тепер канець. Тафольно.
I пiдвiвся:
– До сфiтання! Пойду к сiпє. Тафольно!.. Мi сєфернi людi долько терпiм, но – тафольно!..
I рiшуче пiшов до себе на другий поверх.
Так було 29. 30 Прiся прийшла убирати i вже не гадала на пальцях.
Пробiг (конфектно, карамельне) Пєтушков.
А 30 увечерi кур’єрським потягом Карло Iванович з Хаєю їхали в Ялту. Карло Iванович говорив:
– Шьо, дєтошька?
Хая дивилась убiк…
А про свиню я так нiчого й не сказав. I не скажу. Свиня для того: “пiдложити свиню”, не сказати про свиню – це прийом.

КIМНАТА N 2

Макс прокидався о сьомiй годинi, хоч i лягав надто пiзнiш од Вiвдi. Хутко одягнувшись, вiн бiг до клубу, що був на першому поверсi. Коли там нiкого не було, хапав два-три полiна i, озираючись, повертав iз ними до кiмнати. Так було щодня, а тому й палива в кiмнатi ч. 2 було завжди досить.
Вiвдя прокидалась не ранiш дев’ятої. Надумавши встати, вона похмуро казала:
– Срулю!
Макс покривлював обличчя i з благанням дивився на неї крiзь синi окуляри. Тодi Вiвдя грiзно:
– Срулю!
Макс хвилювався:
– Як тобi не соромно ображати мене?
Вiвдя мовчала, тiльки брови їй збiгалися докупи. Макс навшпиньках виходив iз кiмнати, а Вiвдя вдягалась.
Одягалась Вiвдя завжди з пiвгодини, а Макс стояв за дверима й чекав. Потiм вiн приносив окрiп i вони пили чай. Вiвдя всмiхалась:
– Чого ти на мене, Максе, сердишся?
Макс мовчав.
– Може, того, що я не хочу за тебе виходити замiж?
Макс мовчав.
А ввечерi вони слухали, як за стiною, в сусiднiй кiмнатi, кричала дитина.
– У-а! У-а!
Вiвдя вiдводилась, брала iз столу яку-небудь книжку й говорила:
– Максе! Ти не дурний хлопець. Скажи менi: який логiчний зв’язок мiж життям i цiєю книгою? Що це за книга? Мах! Ага, фiлософiя Маха. Ну, що вiн там проповiдує?
I тут же Макса за плечi й не давала йому говорити.
– Я знаю! Я все знаю… Ша!
Макс з благанням, як прибите цуценя:
– Дюнiчко!
Грiзно:
– Максе, не треба плодити дiтей! Наслiдування вiдзнак нiкчемности.
I серйозно:
– Ти кого зараз студiюєш, Гегеля?
– Нi, Дюнiчко, Канта.
Потiм одягались i виходили на вулицю. Коли була субота, увечерi йшли через площу Карла Лiбкнехта до синагоги.
Вiвдя – українка, Макс – єврей.
Макс казав:
– Уй, яке гарне небо!
Питала:
– Ти вiриш у небо?
– Гм! Навiщо вiрити… споглядаю.
– Тобi хочеться молиться?
– Так. Я хочу споглядати.
…Вони йшли в синагогу.
А повернувшись додому, Вiвдя глузувала:
– Срулю! Уй, Срулю! Якi противнi твої фанатики.
Макс жахався.
– Дюнiчко! Якi ж вони мої?
I знову за стiною кричала дитина:
– У-а! У-а!
А у вiкно заглядав клаптик сiрого неба.
В коридорах гостиницi – “загального помешкання” робiтникiв Н-ської вiйськової установи – вештались люди, а по вулицях шумiли автомобiлi й фаетони.
Вiвдя непорушне сидiла бiля вiкна.
Макс брав книгу й читав уголос.
О десятiй годинi Вiвдя казала:
– Годi, скажи менi, Максе, що б з тебе вийшло, коли б не вiйна й не революцiя?
Макс:
– Не знаю.
– А я знаю. Ти б де-небудь у провiнцiальнiм мiстi екстерничав. Тебе б жидожери уперто три роки пiдряд зрiзували по латинi, чи що. Нарештi ти б видержав iспит i був би дантистом. Ха! Знаєш, як шансонетки…
Вiвдя пiдняла трошки спiдницю й цинiчно заспiвала:
Пошла я раз к дантiсту,
К большому спецiалiсту,
Чтоб он мнє вставiл в дирку
Зуб! Зуб
Макс нервово перекосив обличчя.
– Дюнiчко!
– Знаю, що Дюнiчка. Ну, ладно… А потiм…
Потiм вона замислилась i додала:
– А я була б iнженером. Так, Максе, я була б iнженером.
Макс уважно дивився на неї крiзь синi окуляри, а вона примружувала очi, як кiшка.
Несподiвано:
– Срулiку! Мiй Срулiку!
Втягував шию в плечi й нахиляв голову.
А за стiною знову кричала дитина:
– У-а! У-а!
До Вiвдi прийшла подружка по гiмназiї – Христя. Така задумлива, як вечiрнє небо. Як i завжди, довго мовчала, а Вiвдя стримано чекала. Хвилювалась, що з партiї викинуть – iнтелiгентка. Завжди боялась.
Вiвдя сказала:
– Яка ти жалкенька.
Усмiхнулась:
– Я тобi, як друговi…
…Прийшов зi служби й Макс. Сiв на канапу й довго дивився на Христю з-пiд лоба.
Каже:
– Чого турбуєтесь! Хай викидають.
Христя:
– Ах,- зiтхнула довго й широко.- Уже три роки в партiї.
Вiвдя поралась бiля умивальника й знову примружувала очi – єхидно.
– Тодi не будеш совнаркомовської пайки одержувати. Христя пiдiйшла до столу, взяла в руки книжку, подивилась на неї, погладила її нiжно долонею.
– Я не одержую!
А Макс хвилювався:
– Я от вийшов з партiї… i нiчого…
– Ну, ви ж анархiст.
Максовi приємно було, коли його називали так.
Вiн надхненно сказав:
– Так, анархiст… Вiльний чоловiк. I бiльш нiчого.
Але Вiвдя обрiзала:
– Який ти анархiст? Досить похвалятися.
– Дюнiчко…
Не хотiла говорити.
Христя пiдвелась i заломила руки.
Христя така маленька дiвчинка, хоч їй i двадцять шiсть лiт.
Вiвдя накинула на плечi хустку й пiшла з Христею на зiбрання комгуртка. Там сидiла оддалiк – безпартiйна – i слухала. Вона завжди була на партiйних зiбраннях.
У гостиницi ще жила баба Горпина. Служила на кухнi – картоплю чистила. Був у неї чоловiк. Чоловiк мав орден Червоного Прапора – на фронтi працi одержав. Чоловiк був дуже ледачий i нiчого не вмiв, крiм як похвалятися. Горпина була товста баба й євангелистка.
Коли хто спотикався, вона казала:
– Це вас Господь Iсус Христос наказав. Значить, вам треба молитися.
А комендантовi гостиницi вона радила:
– Заглянь, моє чадо, в євангелiє от Матвiя.
Комендант “гнув” матюком i т. iнш.
…Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi вона чекала. Так, вона чекала.
Цю нiч їй снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
…Такий золотий, такий золотий!
Думала – це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського тину… Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
– Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до неї. Так думала. Вiвдя теж сама прийшла.
Каже:
– Ви, бабусю, євангелiстка?
Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
– Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
– Господнє серце!
I вони знову дивились одна на одну.
…Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла євангелiє й читала. Подумала: навiщо друкують рiзнi книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар – скiльки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангелiє чи то бiблiю. А їх i нема.
Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр. Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк її пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.
Простягла обiйми – поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.
I на цей раз дивились в очi.
Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:
– Максе! А знаєш, що я бачила сьогоднi?
Макс нашорошився.
Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши до виключателя, погасила електрику.
В кiмнатi стало зовсiм темно.
Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря – блiдо-голубий.
Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.
Вiвдя казала:
– Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевiльна.
Зареготала:
– Божевiльна… Ха! Тобi не страшно?
Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.
– Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей вiдблиск.
Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
– Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч мене й говорила з повiтрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумiєш, клуночок. I все це було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А потiм я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.
Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очi.
Казав:
– Патологiя, Дюнiчко. Не своєчасно.
Розсердилась.
– Дурне! А все життя – що таке?
Заговорив уперто:
– Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
I засоромився:
– Може, не так, я не знаю. Менi iнодi буває жалко, що я покинув партiю… А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi днi… важко…
Вiвдя закричала:
– Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна… Срулiку!
Хтось проходив бiля їхнiх дверей i зупинився.
Тодi Вiвдя ще раз закричала:
– Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом пробiгла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у неї болiла голова.
Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
– А там у нас, на селi, поле.
Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.
– Ну i що ж, що поле?
Баба Горпина:
– Цiле поле, як ризи Христовi.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до мiста. Думала залишити гостиницю i – додому. А чоловiк хай тут. Вона навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi, що їй? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й стрiчалась, то розминались мовчки.
А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний комiсар iз батальйону.
Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:
– Слухайте, що з моєю Дюнiчкою робиться – не знаю. Ну от Вольський – вiн її любить… А менi що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона споглядає.
Макс:
– I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не знаю, як менi бути.
Христя спитала:
– Ви з Вiвдею живете?
Наївно:
– Так, живу!
Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що їй треба спiшити на зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.
Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:
– Чого ти в кiмнату не йдеш?
Тихо.
– Дюнiчко!
Вона засмiялась.
Вiн просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського i буде спати з ним в однiй кiмнатi.
Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.
…Далi було щодня – Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв, але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд неї Вольський.
А по всiй гостиницi спiвали-басували.
Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:
– Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте – там у нас поле.
Перед од’їздом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на неї й тихо сказала:
– Iдiть, бабусю… Ви не вiрите… а може, я не вiрю…
Гапка:
– Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечiрнiм потягом вона поїхала на село.
Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем Кiптяєвим. (Був такий у батальйонi Вольського).
Ранiш Макс якось його не помiчав, а сьогоднi хотiлось говорити з ним.
Повертав розмову на Вольського.
Кiптяєв увесь час нервово пiдморгував очима – його контузило в iмперiалiстичну вiйну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський – хороший чоловiк, i головне – витриманий.
Макс образився й пiшов до парку.
На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.
Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля “вiтрини голодуючих”. Пильно дивився на фотографiї дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину – з пiрожними, i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п’ятдесят карбованцiв.
Так зробив незадоволений Макс.
…Пiзно вiн пiдходив до своєї кiмнати.
Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.
– Чого ви так пiзно?
Христя:
– Я… так…
Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
– Вас, мабуть, турбує щось?
Христя сказала:
– Так, турбує.
Потiм скаржилась:
…У неї не органiзуються думки, а тому все, що вона читає, нiколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути анi агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.
Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його глухо звучали, нiби це було порожнє, нежиле помешкання.
Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась i йшла. Бiля пасажу її чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.
У недiлю вони пiшли теж за мiсто.
Вольський казав:
– Чудово сьогоднi…
Вона:
– А завтра?
– Що завтра?
– Завтра теж буде чудово?
– I завтра.
– I пiслязавтра?
Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.
Розсмiялась:
– Ця цинiчнiсть менi не подобається.
Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.
– Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я, значить, такий.
– Агiтацiя! – i скривила обличчя.
Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.
Вона:
– От, дивiться: все далi й далi, а куди – невiдомо.
Вiн:
– Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя – одна, друга, третя.
Вона:
– Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам i невiдомо.
Вiн:
– На то є семафор. А нещаснi випадки завжди бувають – це теж вiдомо.
Йшли на схiд – по рейках. Простори кутались у надвечiр’я.
Вiвдя казала:
– Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський узяв її за руку й фамiльярно посiпав.
– Не всi й вiвтарi дивляться на схiд… Так-с. Проте I я люблю дивитись на схiд.
Вiвдя замахала руками.
– Годi вам! Годi вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.
…Зайшли далеко й мусiли повернути.
Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi – до мiста.
Вiвдя махнула рукою:
– Прощай, поле!
Десь несподiвано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
– Це баба Горпина!
– Яка баба? – спитав Вольський.
– Та то так! – засмiялась вона.- Була така… баба… чудесна…
Вирвала руку й крикнула:
– Бiжiм!
Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цiлий день вертiлось у головi – чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї пiдсмiхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не хотiла.
В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала “трiшки нафти”. Їй нiхто не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:
– Завжди читати не можна, на легенi погано.
А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала – тихо й сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.
Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм – так собi. Спати не хотiлось.
Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.
Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з етажерки “Економiчне учення” i придивлялась. “Да, воно!” Положила на стiл…
I от вона почуває, що їй хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.
…Десь гавкав собака.
Стала. Простягла руки в просторiнь, i їй стало солодко.
“Невже я молюсь?”
Пiдхопилась:
“Кому?”
А в голову: “Економiчне учення К. Маркса – К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогоднi нема!”
Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.
Скоро прийшов i Макс.
– Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.
Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так, або iнакше. Вiн далi так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
– Я не пiду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
– Я не пiду.
В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi знову знялась курява – зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати – останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець). Вiвдя задмухала на свiтло.
– Дивiться, як парує!.. Хiба ви не змерзли?
– Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.
– Ну, то йдiть сiдайте бiля мене – буде теплiш.
Сiв.
Сказала:
– Щiльнiш. А то положiть руку на плече.
Вольський:
– Нi, мабуть, не треба.
– Чому?
– Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.
З iронiєю:
– А ви боїтесь?
Просто:
– Нi!
Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
Вiвдя сказала:
– Чого менi сiро?
Подивився на неї. Вона дiйсно була блiда й сiра.
– А ви вiзьмiть себе в руки.
– Ха!.. В руки…
Спитав:
– Не можна?
– Нi, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшенi. Щось треба зробити велике, героїчне, а воно й маленьке несила.
– А ви ще раз спробуйте.
Сказав серйозно.
Вiвдя нервово перекосила обличчя:
– Що там пробувати! Як не пробуй, а все по-старому виходить… Так! По-старому.
Вольський:
– Я б вам порадив, що робити, та ви ж усе одно скажете: агiтацiя.
– Так, краще не треба!
Вона засмiялась.
– Я навiть думала, що мене баба Горпина спасе.
– Це та сама Горпина?..- спитав Вольський.
– Нi, мабуть, не та,- сказала Вiвдя й задумалась.
Потiм вони декiлька хвилин посидiли мовчки.
Ще хтось гупав праворуч.
А фуга била снiжинками в вiкно. Вольський ще раз спитав про Макса – де вiн?
А Макс прийшов уже вiд Христi й стояв знову бiля дверей. По дорозi вiн спотикнувся й розбив одно скло вiд окулярiв. Окуляри не здiймав, а тому й вигляд мав незвичайний. Крiм того, вуха його горiли, а в скронях стукало.
Вiвдя не знала, що Макс стоїть за дверима, але була майже упевнена в цiм. Це її дратувало.
Вона знову почала кокетувати.
Вольський:
– Я так не люблю!
– А як ви любите? – i примружила очi.
Сказав:
– Ви мене не перший день дратуєте… Що ви вiд мене хочете?
Вiвдя здивовано:
– Я од вас хочу?
– Так, ви.
Сказав уперто й рiшуче.
Вона:
– Це менi подобається.
Вольський:
– А менi зовсiм не подобається. Як ви хочете вiддатися менi, то робiть це й не мучте Макса, мене й себе.
У Вiвдi загорiлися очi.
– Ви хочете, щоб я вам вiддалась? Добре. Ви знаєте, що за дверима Макс?
Вольський мовчав.
– З умовою, щоб дверi не замикати! Добре?
Вольський мовчав.
Вiвдя поспiшно почала розстiбати пасок i гудзики на кофточцi.
Вольський спокiйно вiдiйшов до вiкна й став спиною до Вiвдi. А вона шелестiла убранням i важко дихала. В кiмнатi було тихо, а тому й чути було, як жiночi груди вбирали й видихали повiтря.
Нарештi вона сказала:
– Ну, йдiть, я готова.
– Готовi? – не повертаючись, спитав Вольський.
Вiвдя не вiдповiла.
Тодi Вольський хутко повернувся, взяв iз столу капелюїй i вийшов.
Один момент у кiмнатi було тихо, а потiм Вiвдя зiскочила з лiжка i, як ранений звiр, завила в повiтря:
– Сво-лоч!
Iще пiдскочила до стiнки й билась об неї головою, зцiпивши зуби.
Далi сидiла декiлька хвилин, поки не увiйшов у кiмнату Макс.
Макс теж не дивився на неї i, узявши якийсь клуночок, що наготував зранку, теж вийшов.
Вiвдя мовчала.
Праворуч i лiворуч уже не гупало.
В гостиницi було тихо.
…А в вiкно знову бились снiжинки.
Снiжинки…

ЛЕГЕНДА

I

Влетiла буря, крикнула – дзвiнко, просто:
– Повстання!
Зашумiло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась рiка, подумала свiтанком та й розлилась – широко-широко на великi блакитнi гони. Та й побрели по колiна у водi тумани – зажуренi, похилi.
…Iшла повiнь… Летiла буря…
I от я хочу про молодицю коротенько розповiсти – як у народi чув.
Таку: край села жила, де незаможницька осада, де верби на ставок схилилися й слухають пiсень гнiдих, що на зорi застигли й кожну мить сивiють.
Звуть Стенькою (то, мабуть, Степанида), нiхто не брав, а вже за двадцять перевалило. Жила-була метелиця, та й годi, огонь, баска, гаряча кобилиця. А взяв її Володька, одружився, та не прожив i рокiв зо три – пiшов у повстанцi.
Отож i залишилась Стенька з хлопчиськом невеличким та з бабою-свекрухою.
Дитина довго не жила, захворiла на вiспу й ночi однiєї кикнула.
…Вийшла молодиця на вулицю, стала бiля ворiт, замислилася.
Ходив Володька два роки на цукроварню, заробляв на коня, купив коня, а кiнь здох.
…А батько закатував матiр.
…Ну, i пiвтори десятини за двадцять верстов…
…Ех ти, сибiрська каторго!
…Колись прокинулась удосвiта (пiд повiткою спала): за ногу хтось.
– Хто там такий? Одчепись!
Зареготав:
– Хлопцi, сюди! Бач, яка краля!
…Отже, червонi прийшли, повстанцi прийшли. Д’ех, будуть дiла, матерi їх ковiнька!
Кричали:
– Не печи, не вари: все буде! Де тут у вас буржуї живуть?
Баба-свекруха сплеснула руками:
– Ой, лишенько! Якi ж тут буржуї, самi селяни проживають.
Посмiхнулися, а потiм виймають папiрцi, читають iз папiрцiв.
– А Гордiй Пронь є?
– Та є.
– А Остап Забийворота є?
– Та є.
Аж здивувалася стара: усiх чисто хуторян виказали, а хуторяни й справдi жили, як коти в сметанi.
…А потiм повстанцi пiшли. А ввечерi ще прийшли… Ой, було ж молока та ковбас – хоч собак годуй!
– Вари вареники! Печи пирiжки!
Варила, пекла Стенька…
…Мовчала, прислухалася, розглядала… А у вiкно зазирав молодик червоний, з лiсу пiдводився. Хлопцi їли, дивились на Стеньку, а вона вже цвiла, як мак… Д’ех! до чого була струнка та красива молодиця, а очi їй, як у кози дикої, тiльки хитренькi трошки.
…Отже, горiла, цвiла Стенька… а баба спитала:
– Що ви, хлопцi, надумали? Невже лiворуцiя?
– Лiворуцiя, бабо, повстання, та й квит. Iдемо буржуїв бити.
– Ой, лишенько! – та й утерла рукавом сльози.
Запитало товариство:
– Невже жалко?
– Та де там… щоб вони показилися. Це вже такий звичай бабський – як що, то й плакати.
А повстанцi пiдводилися, до Стеньки йшли..
– Ух ти, кралечко! – цебто обняв один.
…А другий заiржав та й полапав трошки.
Мовчала молодиця, думала, мабуть… потiм спалахнула раптом, наче промiнь пробивсь крiзь хмари:
– За волю… йдете?
I крикнули хлопцi:
– За волю! – ще й шаблюки забрязкотiли.
Зашумували очi в слив’янцi (пiд вiями нiби слив’янка кипiла), вискочила Стенька до порога:
– Цiєї ночi п’ять чоловiк присплю… Хто перший? Виходь! Задзвенiли шаблюки, з грюком розпанахало дверi…
…А ранком повстанцi засiдлали конi, сiли на конi й закурiли з села. Перед вiв загiн, а позаду летiла забийворотинська хура. Хуру везли гладкi забийворотинськi конi: гнiдий у яблуках жеребець i бiлий кiнь з чорною ногою, з тавром на стегнi.
З того часу не бачили Стеньки, не чути було, не говорили про неї.
…Гримали повстання…

II

Не одна молодиця спiвала: “Ой, зажурюся, запечалюся, пiду в садок зелений – розвеселюся…” То не хмари нависли над головою, то очiпок придавив вороне волосся.
…Ой, не чути було вже про баску молодицю, та пройшла вже слава про юнака-молодця.
…Гудiла-дзвенiла слава про Стеньку-юнака, червоного повстанця.
Не одна трясилова нiч пройшла, iде, прийде – тисячi, тисячi, тисячi… Похилилася на тин кропива й думає про бурю. Заспiвають, запишуть нащадки: був Приймак i Буденний, i були – тисячi, тисячi, тисячi…
…Палали панськi маєтки, тiкали пани. Iшли червоногвардiйцi – з заводiв, з шахт, з Донеччини, з Криворiжжя. А далi йшли повстанцi – чабани, байстрюки, голодранцi (вiдтiля, де на ставок верби похилилися) . Проходили вздовж i впоперек чорнозем, мiста, пiски, лiси, байраки…
Гримали повстання. Лютували повстанцi.
А найбiльш за всiх лютував юнак Стенька. Сама чутка про нього викликала велику тривогу. А де були пани, де були хуторяни (блискучi трактори й череп’янi покрiвлi), там тодi важко ходила сумна розпука.
Казали: прийшов юнак iз степу, з Хортицi, сюди, в лiси, помститися. Казали: тiльки краяни радiють (де верби на ставок похилилися), тiльки чабани й байстрюки радiють, а iншим – смерть.
Тодi вороги тримали владу, панували знов. I тремтiли вороги, коли чули про Стеньку-юнака.
Дивно, хоч де йому з’явитися, там одразу дзвенiли повстання: виходили чоловiки й баби з косами, цiпами, ховали борони – догори зубами – в травi й наганяли на них ворожi кiннi загони. А ще дивно: людей в юнака було дуже замало.
Казали: ватажок Стенька – стрункий юнак i ясний, мов голубе небо, i буйний, неначе буря, i гордий, мов сокiл. Хто слухав Стеньку, той iшов за ним i в огонь, i в воду. Його мова була блискуча, як весняний ранок. Вiн горiв завжди й вабив завжди, наче степовi огнi в темрявi. I як великий пророк, вiн вiщував – так переказували по селах, по заводах:
– Збираймося до гурту! Насувається чорною хмарою час помсти, час розплати. Гей, виходьте на шляхи – чигає воля. Берiть ножi, одрiзи, несiть смерть. Через смерть запанує нам життя. Виходьте з лiсiв, з нетрiв, з темряви. Летiть, як метелики, на свiтло… Послухайте! Послухайте! Невже ви не чуєте, як вiки б’ють на сполох! Невже ви не бачите, що ми видираємося з провалля? Один крок – i ми в голубiй країнi, не буде кроку – знову безодня, темна, слизька, як жаба… Послухайте! Послухайте! Ми кличемо вас огняним повстанським словом: берiть ножi! точiть ножi!..
I брали ножi, i точили ножi, а Стеньчине слово лунало по оселях, виходило з лiсiв, вiдходило далеко-далеко. I знову палали панськi маєтки й череп’янi покрiвлi. Ходила кривава помста, а лiси знову гудiли буйну славу юнаковi.
…I пiднялися тодi вороги, вночi загони пустили на Стеньку, а за юнакову голову пообiцяли пригоршню червiнцiв. А тодi почали вибухати ще частiш повстання. Як вiтер, лiтав юнак по селах та пiдiймав пригноблених, i пригнобленi тягнулися з усiх усюд до нього, i лилася цебрами ворожа кров.
Так чергувалися зорi: була вечiрня, була вранiшня. Iще були днi, i вiдходили нерозгаданi днi, за лiсом зникали.
Вже майже рiк лютує юнак, i нездiбнi вороги зловити його.
…I от проїздив селом молодий юнак. Висипали люди на вулицю, дивляться на нього. А вiн сидить на конi й посмiхається до людей, наче вечiрня зоря до рiчки.
Був тодi присмерк, стояли жнива, i на майданi пахло полем. Та й пiд’їхав загiн до журавля, i позлазили з коней повстанцi. I юнак злiз. I що ж? Юнак як юнак, але справжнiй Стенька: очi йому, як невиїждженому кониковi, грають…
…Любили люди того юнака, мов буревiсник бурю, неначе чайка синє море. Але ховали люди мiж себе ще й погану думку про нього. Не казали, а тiльки ховали. А була ота думка оця: iшла чутка, що Стенька з лiсовиками валандається, тому й куля його минає. Дехто думав, що це вороги такi чутки пустили, а дехто й iнакше мислив. Що куля минає, то ще й нiчого: єсть такi дiди, на Чорномор’ї були, вiд кулi теж заговорюють, по книгах чорноморських вичитали. А от як iз нечистою силою що – то анцихрист.
…Отож злiз юнак, з цеберки воду п’є. I пiдiйди до нього на той грiх бабуся старенька; їй сина вороги закатували – червоний повстанець був. Пiдiйшла ото ззаду до юнака та й сунула йому в кишеню карбованця паперового й ще й пирiжок маленький. Обернувся юнак: помiтив це. А баба схопила його руку – та до уст своїх, та тужити.
– Голубе ти мiй рiдненький! Синочку ти мiй гарненький! Плаче баба, а юнак, як стовп, стоїть, а громада дивиться на нього. ..Отут-то й було несподiване: як кинеться юнак перед бабою навколiшки, зблiд, як лист той осiннiй, i змолився юнак:
– Бабусю велика! Молюся тобi за твої страждання, за твої муки. Ти мiй єдиний бог, а iншого не знаю. Молюся всiм людським мукам, молюся помстою, що наводжу її на катiв жорстоких, на силу не нашу. Молюся й тобi, людино вiльна, що взяв нiж i запалив серце грозами.
Сказав це юнак, скочив на коня, i пропав загiн у степу. А люди стояли й думали. I порiшили тодi люди, що Стенька дiйсно зв’язався з нечистою силою.
I пiшла з того часу погана слава про юнака. Тiльки байстрюки та голодранцi пiдтримували його, а iншi люди вiдсахнулися вiд нього. I важко тодi стало юнаковi жити з своїм загоном у лiсi: вовчi загони стежили за кожним його кроком, а люди вже майже не пiдтримували його.
Та й сунулися хмари над тим лiсом, де жив юнак. Сунулися, посувалися, лили воду на сосни, а сосни стурбовано гули. I були тодi неяснi думи й неяснi мрiї, i журба була за далеким, неясним, невимовним…
…Жив у тiм лiсi й дiд Чорноморець сивий. Приходили до нього люди взнавати: куди корова подiлась, хто коня вкрав. Розгортав Чорноморець чорноморськi книги й узнавав по них, куди корова подiлася, хто коня вкрав.
Iще знав дiд Чорноморець, де ховається юнак, i розповiв вiн людям, що наступає кiнець юнаковi, що лютою смертю помре вiн. Але ще гримали повстання i горiли панськi маєтки.
Але вже надходив кiнець.
Тихо, крадькома, мов кiшка, насувалася юнакова загибель. Як осiння журба мiж дерев, м’яко ступала загибель. I прийшла загибель.
…Була темна нiч. Тодi була темна нiч. Зойкали сичi, тривожно гудiли сосни. З трьох кiнцiв палахкотiли заграви. То горiли панськi маєтки, то було дiло юнакове – ясного, мов голубе небо, буйного, неначе буря, i гордого, як сокiл. Тодi загiн його отаборився в Зеленому Ярку. Бiля багаття лежали стрункi постатi, а з боку лежав повстанський пес – здоровий вухатий собака.
I раптом пiдвiвся й завив пес – тихенько й тривожно. I сказав тодi юнак:
– Iде зима. Пiдемо глибше в лiси… Ще помстi не кiнець!
I одгукнулося здалека таємно:
– Ще помстi не кiнець!
I заспiвав один повстанець тихенько, зажурно, наче вода виходить iз заводi в Днiпро:
– Ой, Морозе-Морозенку, ти славний козаче…
I одгукнулось:
– Ой, Морозе-Морозенку…
Та не чули тодi повстанцi, що насувається на них неминуче лихо.
(Тодi байдуже трiщало багаття, а здалека байдуже виблискували заграви).
…А Зелений Ярок оточили вовчi загони. Скрадалися вовки. Тихо насувалося лихо…
Гей, гей! Була тодi темна нiч, як далеке-далеке минуле!.. …А потiм раптово вибухнули пострiли. Зататакали кулемети – то оточили повстанцiв вороги. Рзiйшлися тодi двi сили: одна сила юнакова, а друга – вовча…
Довго-довго не здавалися повстанцi.
Та тiльки перемогла вовча сила: перебили повстанцiв, тiльки троє лишилося, а мiж ними Стенька-юнак.
Ой, гудiв та й тривожно лiс…
Не розповiдає горлиця про свою дитину милу, що її шулiка забив. Отож важко казати про те, як Стенька-юнак загинув.
…Привели Стеньку на майдан i судили на майданi. I нiхто не прийшов сюди, люди не прийшли сюди.
…Тодi сумнiло на шляху. I сказав юнак:
– Одпустiть моїх товаришiв, i я сам знайду собi найлютiшу смерть.
Найлютiшу смерть? Гей, гей, цього панам i треба. Погомонiли вороги й згодилися; вони хотiли перехитрувати юнака: юнак прийме найлютiшу смерть! А тодi й товаришi його приймуть найлютiшу смерть!
I виблискували ворожi багнети, а за майданом умирало сонце. Та не знали вороги, що їх перехитрував юнак. Говорив вiн:
– Я вигадав собi смерть, як в старовину було: садовили козакiв на палi, i вмирали козаки на гострих палях. Я хочу вмерти на гострiй палi – це найлютiша смерть!
Посмiхнулися вороги – це найлютiша смерть! Тодi загострили палю й вбили її в землю.
Подивився юнак на товариство й теж посмiхнувся, i закипiли йому очi в слив’янцi (пiд вiями наче слив’янка кипiла), i сказав вiн:
– Ой вороги-вороженьки. В старовину було ще й таке: приводили людей до палi й дiвчат молодих приводили. Коли яка дiвчина захотiла одружитися iз злодiєм, що на палю сiдав, то його й одпускали на всi чотири сторони. Менi не треба прощати, але зробiть, як було в старовину,- покличте сюди громаду.
Ще посмiхнулися вороги – хай подивиться громада, як злодiїв катують. I вдарили на сполох. I зiйшлося народу сила-силенна. Але ворожих багнетiв ще бiльш було.
…Тодi вже вмирала й вечiрня зоря, i тихо було на майданi, тiльки шаблюки iнодi цокотiли та здалека гудiв лiс.
I сказав тодi юнак:
– Тепер я буду сiдати на палю… Але слухайте! Слухайте!
I раптом розiрвав юнак свiй одяг повстанський, i побачили люди замiсть юнака буйного голу жiнку – красуню, що погордо дивилася поперед себе. I дзвiнко сказала вона:
– Слухайте! Слухайте! Я вмираю за волю. Але я знову закликаю вас до помсти: гострiть ножi! Дивiться на заграви: вже палає наше визволення, вже йде нова невiдома зоря… Слухайте! Слухайте!..
Але не дали їй говорити вороги, як лютi шакали, накинулися на неї й зав’язали їй рота.
…А народ уже гудiв…
Тодi вовки накинулися на народ i розiгнали його. А Стеньку-юнака закатували: одрiзали носа, одрiзали вуха й наштрикнули на палю.
…Гей, гей! Та й була ж то найлютiша смерть…
Але пройшла тодi про юнака Стеньку, про жiнку молоду, красуню – ясну, мов голубе небо, буйну, неначе буря, i горду, як сокiл, ще бучнiша слава. Ще й досi гудуть їй лiси невмирущу славу.
I от бiля ставка, де верби похилилися, стоїть могила. Це юнакова. Приходять до могили люди й слухають, як шумить вiтер над нею…
…Гей, гей! Гримали повстання…
…I були – тисячi, тисячi, тисячi.

ЗАУЛОК

З сiверких левад бреде осiнь. На заулок насiдає сивий присмерк. Але на сходi починається день. На баштi вдарив дзвiн – глухо й вогко.
Леонiд Гамбарський допиває вранiшнiй чай. Передчуття неможливої радости остаточно затопило його. Iще була легенька й срiбляста тривога. Сьогоднi буде –
– рецензiя
на ту книгу, де вмiщено його першу статтю. Уявно вiн давно вже вважав себе за червоного професора i навiть бiльше:
будучи в Криму, в санаторiї, вiн прочитав декiлька лекцiй i на афiшах стояло:
– професор Гамбарський.
А потiм вiн пригадав фiялково Мар’яну. Ця чванлива дiвчина завжди стояла перед його очима.
– Тепер…
Але це було трохи наївно, i вiн це розумiв.
Леонiд Гамбарський замкнув портфель i поспiшно пiшов у город.
Iшла жура осiнньої чвирi. Над мiськими болотами шкульгали дощi – холоднi й нуднi.
Аркадiй Андрiйович прокидається рано й виходить у сiни. Потiм прокидається Степанида Львiвна. Мар’яна вдома не ночувала.- Мжичить холодний дощ.- Повз двiр проїхав вiзник на “стiйку”. Конi ледаче перебирають багно. Проїхала сусiдка в рибний ряд.
Напроти кричить пiвень на весь заулок.
Аркадiй Андрiйович п’є чай i йде на службу. Степанида Львiвна варить обiд. Через тi ж сiни проходить i Гамбарський.
…Конi нарештi вивезли
вiзника на Глухайську вулицю i потюпали жвавiш.
Тротуар прокидається.
…А життя сiм’ї таке:
на баштi дзвiн б’є дев’ять,
i Аркадiй Андрiйович iде на роботу. Ранiш Аркадiй Андрiйович думав, що вiн закоханий в столоначальника, а потiм думав, що в комiсара.
Але було просто: вiн закоханий у канцелярiю – безвихiдно, фатально. Майже кожного року сниться йому напередоднi Рiздва (коли ялина, коли юнiсть): якась чудова казкова королiвна, що вся в бiлому, а бiля неї, наче живi, в бiлих рукавичках – галантнi, елегантнi – журнали, пакети, сургучi i т. iн.
…Степанида Львiвна – нiжна жiнка й хороша хазяйка.
…На Глухайськiй вулицi
кричить сирена – довго, рiзко, зарiзано: мчить автомобiль…
…А в кiмнатi, де висiв ранiш Олександр II, Николай II, а також бiлий генерал на бiлому конi,- висять:
Ленiн,
Троцький,
Раковський
i малесенький портрет Карла Маркса.
Степанидi Львiвнi сказали, що Маркс – жид, i вона образилася, тому що вона цього ранiш не знала й казала всiм, що Маркс –
з Петербурга!
З того часу – не великий, а маленький.
Про Троцького Степанида Львiвна каже:
– Ну, i що ж, що жид? Вiн же не хоче розiгнати всi установи й служащих?.. А жида я знала й у Полтавi, бакалiйника, зовсiм не поганий, навiть навпаки: i в борг давав.
Зiнов’єва Степанида Львiвна не повiсила, бо дуже кучерявий i молодий.
…А Мар’яна, їхня дочка.
Про Мар’яну говорять!
– Господи! Як може вiд
таких маленьких родителiв вирости така пишна женщина.
Року 1917, покинувши (“к чорту”!) середню школу, Мар’яна пiшла в чека.
I сказав тодi Аркадiй Андрiйович.
– Мар’янко! Що ти робиш?
I сказала тодi Степанида Львiвна:
– Мар’янко! Що ти робиш??
А потiм погодились:
“така Божа воля”.
…Леонiд Гамбарський живе в цiм же домi.
Мар’яна прийшла з роботи й пройшла прямо в свою кiмнату. Сiла бiля вiкна й задумалась. Безсонна нiч положила на її тьмяну щоку холодний хоробливий червiнь. З огидою згадувала вакханалiю в “гранд-Отелi”…
(…У вiкно бились краплi мжички…)
…Згадувала спорзне, звiряче обличчя гладкого типа i гнiйнi нарости на його животi.
Тодi в її очах загорiлися порожнi фосфорити. Порожнеча гамарила кожний нерв її iстоти.
Але раптом вона вiдчула бiля серця бiль i прилив енергiї.
Мар’яна вийняла з чулка пачку кредиток i з силою кинула їх у куток. Тодi у вiкнi, напроти, зашарiв огонь. Чути було тринькання на балалайцi i веселi вигуки. Долiтало:
Ми ковалi, ми ковалi,
Куєм ми щастя на землi.
…За стiною жили комсомольцi
й завжди тривожили заулок своєю агiтацiйною бадьорiстю.
Мар’яна написала:
“Милий друже! Туди, в твiй далекий край, на пiвнiч. Менi хочеться сказати iнакше: “на сєвєр”. Твiй народ має два чудових слова, вони не перекладаються – “сєвєр” i “грусть”. Але найкраще слово на землi:
– “че-ка”.
Пам’ятаєш? – стоять ешелони, а паровик так задумано шипить. Їдемо в дикi замрiянi степи, де чекає тривога, невiдомiсть, де цiле провалля жури й радости. Станцiя, ще станцiя, i семафори, i степи… Тодi не було порожнечi…
А зараз у менi осiнь. Iдуть дощi, бредуть похилi отари хмар. Нема вже: “Секiм-башка!” З партiї мене вигнано, не пам’ятаю за що, здається, не вносила три мiсяцi членських. Проте це єрунда: мене й так би вигнали. Тепер член парткому каже:
– Нашi женщини з папiросками бiгають!
…Словом, я безпартiйна комунiстка. Мiй папа,
Аркадiй Андрiйович каже:
– Мар’янко, як записуються в партiю?
…Я йому розказала, хоче кандидатом, витримувати стаж. Правда, зворушливо?… Але це не те. Ти питаєш, що я роблю? Звичайно, працюю, але хочу. залити себе дурманом, до солодкої нестями. Iнодi слухаю вченi промови липового професора Гамбарського, який, очевидно, в мене закоханий… Але й це не те. Я тобi писала, що хочу покiнчити з життям. I от я рiшила. А щоб не було повороту, сьогоднi вночi вiддалась сифiлiтиковi. Це найкращий спосiб проявити силу своєї волi. Правда? Вже не буде вагань. Так роблять чекiсти минулого… Надворi дощ. Сонця не бачимо. “Сєвєр”. “Грусть”… Але найкраще слово – “че-ка!” Милий друже, я в твiй народ закохана. Я вiрю, що воскресне велике слово – “че-ка!” Тодi воскресне бiрюзовий потiк людського надхнення й степова тривога.
…А зараз дощ i болить серце. “Сєвєр”. “Грусть”.
Р. S. Через годину повiшусь. Прощай.
Але тут же Мар’яна з жахом подумала:
– Прощай?
…Брели години. Мар’яна ходила з кiмнати в кiмнату й нервово перебирала складки на спiдницi.
…Брели години.
Аркадiй Андрiйович одинадцять мiсяцiв не одержував грошей i тепер одержав за мiсяць (40 мiльйонiв) i був сам не свiй.
Кричав:
– Мар’янко! Со-о-о-рок мiльйонiв! I переможно трусив кредитками над головою. Степанида Львiвна готовила самовар i теж була сама не своя, i навiть блiдi щоки порожевiли їй. Руки дрижали, i нiяк не могла роздмухати огонь.
– От кажуть: Ленiн i Троцький… А що ж вони учреждєнiя прикривають, чи що?
Аркадiй Андрiйович сказав:
– Ох, Степушко! Якби ти знала, яка в нас катавасiя. З П’ятигорська приїхав товариш Аральський, а на його мiсцi вже другий начальник. I от тепер: той собi, а цей собi. Бiда. Ну, я думаю, що все-таки Аральський переможе!
– А хто з них симпатичний? – спитала Степанида Львiвна.
– Ну, звичайно, Аральський…- I додав серйозно: – У нього великi зв’язки. Це, знаєш, мужчина во-о!
– Так ти ж держи його руку!..- сказала Степанида Львiвна й пiдвела очi догори:Аркашо! У нього портрета ще нема?
– Га?
– Та повiсила б… Може, коли зайде. Хто їх знає –
вони люди не гордi…
I зiдхнула:
– Боже мiй! Що то наробила революцiя. Такi хорошi люди, симпатичнi… прелiсть…
Вiтер вдирався в сiни, крутив дим i виносив його у вогку осiнь. У вiкно зазирало меланхолiйне небо. Падало листя за вiкном. Скоро приїде бiла зима…
Знову дзвонять на панахиду.
…У сiни раптом ускочив
Леонiд Гамбарський i схвильований побiг до дверей. Степанида Львiвна спитала:
– Пане професоре! Може, вам водички гаряченької? У нас сьогоднi, знаєте, Аркаша жалованьє одержав… А Аркадiй Андрiйович скаржився:-
– Шу-шу! Шу-шу! Цмок! Цмок!
А роботи й нема: нi входящого, нi сходящого. Тiльки й знають, що по коридору.
…Слухала тодi Мар’яна
й вiдчула, як до серця пiдкотилась злiсть, i сказала з другої кiмнати:
– Це, тату, зветься стадiя органiзацiї. Чули про таке слово? Я чую його тисячу лiт, тисячу лiт!
Червiнь хоробливо горiв їй на щоцi, але цього Аркадiй Андрiйович не бачив, i вiн образився.
– Ну, ти, Мар’янко, хоч i була в чека, а в дiлах государственних нi бельмеса.
А Степанида Львiвна сказала:
– Боже мiй, Мар’янко! Яке твоє дiло до дiлов гoсударственних? Я знаю, чого ти хочеш: тобi б якби Ленiн i Грецький i товариш Раковський прикрили всi учреждєнiя, а папашенька без шматка хлiба зостався… Ну, нi, вони люди розумнi й симпатичнi, цього сурйозно не зроблять.
Мар’яна мовчала й знову нервово перебирала складки на спiдницi.
Гамбарський положив на стiл газету й у розпуцi похилився на вiкно. Рецензент писав, що в його статтi багато претензiйности на вченiсть, i Гамбарський йому нагадує –
чехiвського телеграфiста Ять.
Це було так нахабно, так, нарештi,
нетактовно…
Леонiд Гамбарський з тривогою думав, що тепер вiн не зможе пiдняти своє реноме, i його професорська кар’єра розлетiлася в пух. Потiм зняв пенсне й лiг на кровать.
…З пiвночi летiв сiверковий вiтер. Передають: за мiстом випав вогкий снiг i запорошило дороги. Над мiстом струмкують хмарнi потоки.
З тоскою згадував:
– Ага, телеграфiст Ять!..
I здавив руками голову.
– Ага, тереграфiст Ять!..
Здавалось, б’ють обухом – цiєю важкою, безглуздою фразою… I майнуло в головi:
– Пропав!
I вiдчув тодi Гамбарський, що нема вже повороту, i був один якийсь безвихiдний тупик.
…А з пiвночi знову летiв сiверковий вiтер, i сунулись сiрi й нуднi хмари. I знову з тоскою згадував:
– Ага, телеграфiст Ять…
– …Можна зайти?
Пiдвiвся:Зайдiть!
Увiйшла Мар’яна й мовчки сiла бiля кроватi. Кiлька годин внутрiшньої боротьби положили вiдбиток на її обличчя.
Гамбарський дивився прибито, перелякано, бо Мар’яна рiдко до нього заходила,
а зараз зайшла.
– Чого?
I ще дивиться прибито й перелякано.
А Мар’яна в цей момент знала:
“Далi не можна. Треба кiнчати!” Сказала схвильовано:
– Прийшла до вас спитати: що таке безпораднiсть? Що – сила волi? Не знаєте?
А потiм пiдвелася i жагуче промовила:
– Так… Я прийшла спитати вас… прохати вас… Мар’яна кинулась до столу й розридалась. Гамбарський розгублено дивився на неї й наливав воду в стакан.
– Випийте!.. Що з вами?
Вогкi дзвони загубились в осенi.
Вогка луна зарилась у болотнiй чвирi заулка…
Мар’яна випила води й дивилась сухими фосфоритами на Гамбарського. Потiм стиснула руками голову й сказала:
– Треба повiситися… Негайно… зараз…
– Що ви, Мар’яно?
Гамбарський, блiдий i розгублений, ходив по кiмнатi.
А у вiкно знову бив дрiбний дощ. I тягуче проходили хвилини напруженої мовчанки.
Думала: “Так! Треба кiнчати… Так!.. Скорiше!.. I знала, що вона не може кiнчити, що їй бракує сили”.
Подумала: “Єрунда, треба кiнчати!”
Мар’яна сухо подивилась на Гамбарського, а потiм сказала:
– Пробачте! – i хутко пiшла до дверей.
Аркадiй Андрiйович надiв окуляри й написав:
“Прошу мєня зачислiть в кандiдати Вашей государственной партiї. Мої лiчниє убєждєнiя в правотє комунiстическiх iдей…”
В їдальню увiйшла Мар’яна. Аркадiй Андрiйович:
– Мар’янко! Ану йди сюди! Чи так я?..
Степанида Львiвна продовжувала:
– …Вiн дуже симпатичний… кажуть уже повишення получив…
…Короткий осiннiй день сконав. Мар’яна вийшла на ганок.
Дощ прибив жовтi листя, i вони лежали холоднi, мертвi. Через вулицю блимав огонь i млявим свiтлом освiтлював пустельний заулок.
Високо текли потоки сумних хмар. Iз стрiхи одноманiтно падала крапля на камiнь. Iшла глибока сiра осiнь по сiрих заулках республiки.
Коли Мар’яна виходила за ворота, з комсомольської кiмнати вискочив натовп юнакiв i з реготом кинувся в туман.
Через дорогу, до Глухайської вулицi – сарай,
за сараєм – вiжки.
…А далi, коли вийти з пустельного заулка, на мiдi висiчено: Доктор Фальк.
– Куди?

ЕЛЕГIЯ

“Минають днi, минають ночi…”
У груднi згнила зима, i тихий степовий городок знiтився в облозi мовчазних нерухомих хмар:
– нагнав вiтер iз далеких Альпiйських гiр,
через Карпатськi верхiв’я, через Дунай.
Прийшло Рiздво.
Зiдхали дзвiницi, i промерзло жеврiла жура: сум неспокiйної землi. Цього року старожили не бачили рiздвяних зiр, бо небо стояло в сiрiй сорочцi будня.
I була мряка.
I старий газетяр теж не бачив рiздвяних зiр. Був вiн сивий, древнiй, майже босонiж. Стояв бiля ратушi на бульварi й казав мимохiдцям:
– Може, купите газету?
Iнодi мимохiдцi купували газету, iнодi заклопотано проходили, iнодi зупинялись i дивились на старого газетяра.
…А прийшов вiн восени, коли було прозоро, коли за кварталами пахли гречки…
…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою. I вiн подумав тодi про радiсть.
I врочисто залунало по кварталах:
– Радiсть!
I тодi було як мигдальнi потоки пiд ударом весняного весла. Це був голубиний заспiв до тiєї синьої пiснi, iм’я якiй – життя.
Це був новий заповiт, що ми, волхви, бачимо на сходi в темну нiч iз хрустального Вiфлiєму…
– Але це було так неможливо давно! I це майже забулось, бо ж – неяснi, туманнi, мов перший сон за першого м’ятежного кохання, цi уривки, що виринають iз тьми перед моїми старечими очима. “Що це?” – подумав з тоскою старий газетяр.
I чув тодi: нiби раптом прокидалась природа,
нiби дзвенiли, пливли й пропадали неяснi вiдголоски з дальнiх лiт.
…Але це була iлюзiя:
натовп таких мiських кварталiв
стояв у суворiй мовчанцi.
…Газети продавали й жвавi пацани, i не любили вони старого газетяра, бо був невiдомий, невiдомо звiдкiль i похмурий. I ще не любили:
– зiйшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звiрячому озираючись.
i був ще з ним, iз старим газетярем,
древнiй пес, що покiрно шкульгав за ним i нiс пiдслiпуватi очi на асфальт…
– пес: вовна прилипла попелом i лiзла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тiльки тихо й нудно вив: на свiтанках шумiв скляний мороз, а пес був голодний. Iнодi пес кидав старого газетяра й блукав на базарi, бiля рундукiв, де били його закаблуками, де гризли його молодi бадьорi пси.
…Вранцi тихий степовий городок оживав. Виходили заспанi горожани, плентались по мостовiй вiзники, вилiтав iз гаража єдиний на всю округу виконкомiвський автомобiль i з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей i зграї голодних собак.
Тодi бiля редакцiї – теж єдиної газети з великими пiдзаголовками i з нудними традицiйними гаслами – грубим шрифтом – суєтились газетярi.
Кожний знав:
– треба скорiш!
Треба схопити стос паперу з промовами,
статтями про всесвiтнiй пожар:
“Ми на горе всем буржуям
мировой пожар роздуєм;
мировой пожар в крови…
Господи, благослови!”
– треба схопити й бiгти, захопити всi переулки, всiх обивателiв,
щоб –
– жити один день.
I старий газетяр нiколи не встигав за пацанами, i завжди йому з веселим смiхом, що звучав, як “колокольчик”, пацани пiдставляли нiжку, щоб старий газетяр упав у грязь!
I старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднiшнi газети; потiм поспiшно збирав їх, обтрушувався i, покiрний, з кiнським калом на лобi, спiшив, спотикаючись, до бульвару.
На бульварi проходив день.
Але й увечерi старий газетяр був там же, де праворуч вiд каланчi стояли стiльцi. Увечорi старий газетяр тупо дивився на мимохiдцiв.
…А бульваром проходило багато:
– однi бiгли, другi шкульгали, третi
раптом зупинялись i потiм стурбовано вiдходили кудись.
…Тодi над головою колихались гiлки акацiй – була алея
акацiй. Акацiї розцвiтали, коли в тихiм степовiм городку потоки мрiяли про голубi пiснi, про голубу журу i схвильовано бiгли до срiбних вод забутої рiки Лiвобережжя…
Iнодi пацани, побачивши старого газетяра, ховались за рiг i шпурляли вiдтiля в свого колегу грудки землi.
Тодi пiдводився, вiдходив до каланчi, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхнi брудної стоячої води…
Тиша. Далеко клекоче брук.
Пес лежить i облизує попiл – на хвiст.
(Мовчиш? – Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук.
Пес лежить i облизує попiл – на хвiст.
…Уночi старого газетяра не бачили на бульварi. I нiхто не знав, як вiн жив, як вiн живе. Бо кому це потрiбно?
– бо йдуть молодi днi з юнацьким запалом
грiзними колонами по безмежних ланах часу. I вiдступають –
мiсяцi,
роки,
тисячолiття
В глуху невiдому безвiсть минулого.
Тихий степовий городок
знав i сум, i Великдень цiєї
боротьби.
…Коли на древнiй дзвiницi
годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце,-
– вулицi знову прокидаються, i тодi бреде
бульваром похила постать старого газетяра.
…Так починається день.
… А зима зовсiм згнила, i шкульгає рiздво
в мряку чвирi. Старожили не бачили в цi днi рiздвяних зiр, i стояло небо в сiрiй сорочцi будня.
Газетяр теж шукав сузiр’я Орiону; але були самi мутнi далi. Десь дзюрчала вода, i тому, що вона промжичила мозок, болiла голова.
Так
рiс
час:
– у грандiознiй боротьбi падали переможнi днi,
на них падали ще днi, i росла гора, вiд Гавризанкару вища, глибша вiд океанських глибин. Тодi питали:
– Що це? Тоска чи радiсть?
…Але на далеких обрiях знову гримiли, знову наступали молодi буйнi днi грiзними колонами. Так
рiс
час!
…О, я знаю:
багато думав старий газетяр. Думав про юнiсть, думав про те, що було, чого не було, чого хотiлось. Все одiйшло великим шляхом часу… О, я знаю: i моє кволе, старе тiло прокинеться колись i спитає:
– Невже кiнець?
Але не прокинеться свiтанок.
О, я знаю!..
…Iнодi старий газетяр iшов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугуру по кварталу кавалерiйського полку. За ним шкульгав пес.
Тодi в одинадцятiй сотнi був пожар: городок подiлився на сотнi – полковий городок степового краю.
Шумiли на каланчi, над ратушею.
Палахкотiли смолоскипи; пiд навiсом тривожно дзвенiли й саркали конi.
…Старий газетяр виходив за квартали й брiв
бездорiжжям, на пiвнiчно-захiднi межi – туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.
Дуб наближався. В далекiм степу горiли огнi.
I стояло древнє небо, а позаду туманiли мiськi оселi. I здавалось, що оселi не iснують, що вони вiдiйшли в далину, за гору переможених днiв.
…Старий газетяр приходив до дуба, сiдав
пiд дубом i озирався. Висiло небо у чвирi, за дубом причаїлась тиша. I промерзла чужа земля. I все було чуже – i земля, i .межi, i квартали, i кучугури, i дальнi степовi огнi. Тодi пiдходив пес i тихенько вив. Потiм iз сходу прилiтав колючий вiтер. I вiдчував старий газетяр:
– десь тлiє торiшнiй гнiй.
Пiдводився.
За старим газетярем пiдводились кучугури, i сунулись у небо, зливались iз небом, вiдходили, пропадали, i була одна сторожка пустота.
Ще городка не видно. Тiльки за Балясним Бором маячить невiдомий нiчний огонь. I був вiн не близький, тiльки далекий, тiльки чужий, як чужа земля, де тлiє торiшнiй гнiй.
…Огонь стояв на шпилi ратушi i був надто червоний.
…А iнодi бачили:
– брiв старий газетяр по дорозi на цвинтар.
I думав старий газетяр:
– Цвинтар?
Тодi пахли могили – глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю – вiн iшов з-пiд бiлого снiгу.
Старий газетяр прийшов у городок восени.
…I згнила зима.
З Чорного моря, з Iндiйського океану, через Малу Азiю, прилетiв перший тепловiй.
I вже на бульварi снили акацiї.
I знову бачили старого газетяра бiля мудрої ратушi. Пацани ще били старого газетяра грудками, i вiн iшов до Зеленого Озера, до каланчi, за каланчу, до самотньої, нiкому непотрiбної будки; за ним – древнiй пес. Тодi були невеселi голубi дзвони: то йшов пiст, i каланча перекликалася з iншими церквами.
…А з пiвденного бiгуна, з Австралiї, грiзними колонами ще насувались молодi днi, i вiдступали – мiсяцi, роки, тисячолiття в глуху безвiсть минулого.
Старий газетяр це знав. Тiльки не хотiв знати!..
(О, я знаю: старий газетяр не хотiв цього знати!)
…А потiм розлилась рiка. По вулицях тихого
степового городка летiли вже мiльйони тепловiїв. Рiка затопила мiст, i не було дороги до кучугури, до дуба.
Старий газетяр зажурився.
I от в одну тривожно-радiсну нiч, коли веснянi
вечоровi сутiнки пливли над Зеленим Озером, пацани пiдстерегли старого газетяра й побили.
I таки добре побили: тiльки через два тижнi вiн вийшов iз лiкарнi.
…А потiм прийшла знову тривожно-радiсна нiч: рiка нарештi увiйшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, i зацюкали сокири. Скоро над рiкою повис мiст.
…Старий газетяр вийшов iз лiкарнi, але вiн не пiшов до редакцiї – пiшов на пiвнiчно-захiднi межi.
Одступали днi й тягли за собою. I вiдчув старий газетяр:
– десь тлiє торiшнiй гнiй.
I падали сили.
Старий газетяр покiрно брiв у навiщоване:
iшов туди, де стояв, як лелека, пiдбитий бурею дуб.
I прийшов старий газетяр, i лiг пiд дубом. I, коли у дзвiнкiй степовiй тишi задзвенiв перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всi старечi легенi зiдхнув i вмер.
Тодi знову тихо й нудно завив древнiй пес, подивився пiдслiпуватими очима на старого газетяра й побрiв туди, до рундукiв, де гризли його молодi, бадьорi пси.
…Завтра бiля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два днi за старого газетяра забули. Тiльки там, де вiн лежав, залишився ледве помiтний слiд.
…Але бiля дуба зацвiв уже молодий запах юного невiдомого дня.
Тихого ясного ранку над древнiм степовим городком урочисто потопали голубi дзвони.

ДОРОГА Й ЛАСТIВКА

I

У перспективi – дорога.
Праворуч, лiворуч – акварелi. Далеко – лiс. Дорога до лiсу, а може, вбiк.
Дорога спокiйно вiдходить, i на нiй порожньо.
Мабуть, скоро зажовтiє листя, i в небо засумує старий дуб. Старий дуб був колись бiля нашої хати, в дитинствi.
Я дивлюсь на дорогу, i вона веде мене за далекi гони.
Покiрно йду за нею.
…Колись була береза, зiрвав листок i положив у книгу; книзi, здається, бiльш як сто лiт, пожовкли навiть рядки. А в цiй книзi лист iз берези, пожовклий. (Може, берези вже й нема… А де згадка про автора столiтньої книги з пожовклими рядками?)
…Дивлюсь на дорогу. На дорозi порожньо, i я думаю про небуття: коли дорога вiдходить, тодi щось вiдходить, кудись вiдходить.
…Потiм згадую сливи.
Саме по цiй дорозi везли колись сливи. Я був маленький i прохав у тiтки слив.
Тодi вона дала менi жменю.
Та не були то сливи. Було дитинство.
…На краєвидi купчаться хмари, збираються на вечiр.
Але то буде не потоп, а впаде звичайна роса. Тодi забуяє рослина.
А в потопi (пам’ятаєте?) були голуби.
Бiля вiкна пролетiли голуби, фиркнули i зникли за величезним будинком.
I каже голубка: – Дорога? – Каже голуб: – Дорога!
Потiм полетiли на площу Володарського i там сiли бiля ратушi.
…Дивлюсь знов на дорогу.
За нею, куди вона йде, iде суворiсть, може, жорстокiсть, може, сама смерть.
Ну, i що ж? Хай iдуть: так треба.
Але все-таки що з дорогою?
I сказав голуб: – Дорога? – Сказала голубка: – Дорога!
По далекiй дорозi пiшла широка тiнь. Проходили розпатланi хмари i погасили сонце.
Коли пройшла тiнь i сховала дорогу – дороги не було. Я впав на обнiжок своєї мудрости й подумав з тоскою:
– Дорога?
Але голуби не озивались.
Город шумiв, кричали мотори, летiли будинки.
Мiй далекий сон (лебедине крило) розтанув над мiстом.
…Я надiв кашкета й вийшов на вулицю.

II

Було тихо i темно. Раптом повiяв вiтер.
I закрутило,
зашумiло
в деревах.
Був грiм – то прийшла лiтня пахуча громовиця.
Зiрвало її, i помчалась вона на темну просторiнь.
…А потiм зашумiв дощ.
Вона шукала свiтло –
– шукала,
найшла,
полетiла.
Влетiла.
Було чудове блискуче свiтло i тихо, без дощу.
То була кiмната.
Сiла на шафi – спокiйно, сухо, тепло.
Але хвилювалась.
Її хвилювало звичайне свiтло – електрика.
Тодi вона зiрвалась i знову полетiла.
I от – чотири оксамитових стiни.
Ясно: вдарилась в оксамитову стiну i впала в фарфорову чашу.
Назад!
Назад!
I – в клавiшi!
Пронiсся мелодiйний звук.
А що вона?
…Ще раз у стелю розписану, а там
в знемозi
впала.
Сидiла. Важко дихала.
А її нiжки обгортав килим – то схiдний оксамитовий килим iз Турцiї.
Певно, кiмната була незвичайна – то була кiмната в моїй уявi.
…А за вiкном носився вiтер, скиглили дерева, тривожно кричали гудки.
Тiльки нiч смiялась тихо, темно i лукаво.
..Так! Вона шукала вiкна – вилетiти у вiкно, у дощ, у нiч.
Але вiкна не було.
А потiм ще довго носилась по кiмнатi. Знову падала в фарфорову чашу й билась у розписну стелю.
Була в розпуцi – її надто тривожило звичайне свiтло – електрика.
…Тодi в дощ заскиглили дерева, потiм у дощ засмiялись дерева.
Чи чула вона, як смiялись дерева?
Нiчого не чула вона.
Нiчого!
Нарештi –
– вдарилась вона в срiбну жирандолю i впала на оксамитовий турецький килим.
зiдхаючи востаннє (вона розбилась на смерть), хилила голiвку вiд свiтла й шукала очима –
– вiкно.
Вiкна не було. I вона вмерла.
…А за вiкном стояла нiч i тихо, темно i лукаво усмiхалась.
За десять хвилин свiтало.
За годину я увiйшов у кiмнату.
Вже ночi не було.
Пройшла громовиця, пройшов дощ.
Пiдводилось сонце.
Пахло сонцем, пахло життям.
Я зiдхав глибоко й високо пiдвiв голову.
…Потiм узяв її за крильця, зневажливо подивився на крильця й кинув її в помийну яму, де рились бродячi мiськi пси.
То була ластiвка.

ПУДЕЛЬ

I

Виходили на iскрясте шосе, в перламутр полудня. Утомно дрижали наливнi поля, i перелiтав димний легiт. Небо брякло; нечутно й зiв’яло скрадалися полинялi соняшнi дороги до незнайомих горизонтiв, до туманово-бузкової маси.
На поворотi почули останню мiську пiсню: трамвайна путь розлетiлася в яри й раптом плавко спланувала пiвколом назад. На перепуттi пiд зеленою мжичкою дерев дрiмав парк: бюст Ляссаля, стежки, алеї. Потiм i вiн одiйшов убiк.- Тодi знову iскрясте шосе й даль молодих лiсiв.
На двадцять крокiв уперед iшли – мадмуазель Арйон (опереточна спiвачка з “Не ридай”) i двi баришнi з редвидату: Тоня (так говорив студент) i, може, Дуня, може, Катя – невiдомо: з нею нiхто не говорив. З ними: якийсь тип i студент – органiзатор вечора.
Вечiр (музикально-вокально-танцювальний каламбур) на вiллi “Зелений Гай”, сьогоднi, “на користь”. Ще аlma mater прохала Сайгора сказати вступне слово на тему: бiжучий мент.
Арйон iшла пiд рожевою парасолькою, яку нiс тип. Тоню вiв пiд руку студент.
Тераси iподрому й павутиння далекого радiо поволi й рiшуче зливалися з будiвлями. I коли входили в сутiнь придорожнiх верб, повернулись i бачили один одномасний узамiт мiста.
Сайгор узяв сигаретку й передав портсигара. Григорiй переложив ремiнь рушницi на праве плече й закурив. I говорив – потiм – про Богомольськi Болота, про крижнiв, про вечiрнiй перелiт. Його руде обличчя наливалося кров’ю, i творчо, по-дитячому свiтилися зiницi. I знову згадував очерети, село, нирцiв, заячi стежки, полювання, ще полювання.
Тодi Сайгор примружив сiрий погляд i зняв кашкета.
– Добре!
I сказав прозу: одкомандирує в райком, а вiдтiля Григорiй поїде далi, на сельроботу, на село.
Пiдхопив:
– На село?
Григорiй довго путався в незв’язних фразах i нарештi рiшив, що йому все-таки тут кур’єром веселiш, нiж десь “на задрипанках”.
– Полювання – гарна рiч, та бачте…
Сайгор бачив.- Сонце стояло над головою. Город вiдходив по шосе, а за ним плентались яри, iподром, радiо. Сизою ртуттю коливались далi.
I в цей момент, як звичайно, Сайгор думав про тi ж засiдання й згадав термiновi пакети.
– …Глядiть же, не забудьте однести.
– Не турбуйтесь,- сказав Григорiй.
Марчик – дворняжка: лiтом – лягаш, зимою – гончак, дома – сторож – зiрвав гаву й помчав за нею по тирсi. Тодi ж вiдстав пудель мадмуазель. Арйон вiд компанiї i з кошиком в зубах пiшов поруч Сайгора. I тодi ж повернула голову баришня з редвидату – не Тоня – i чогось подивилась на Сайгора й посмiхнулась тихою звичайною усмiшкою. Потiм кожного разу, коли пудель залишав Арйон, баришня – не Тоня – поверталась i усмiхалась тихою звичайною усмiшкою.
Сайгор погладив пуделя по кучерявiй левинiй гривi й сказав:
– Гарний пес. Чудова порода для дресировки.
Григорiй, мабуть, образився за свого Марчика й подав бандитський посвист у тирсу. А коли дворняжка пiдлетiла, помахуючи хвостом, i показала зуби, вiн тут же, на шосе, примусив її служити на заднiх лапах.
– Все-таки я скажу,- промовив Григорiй,- не люблю я цих пуделiв. Так: нi те нi се. Користи мало. Ну, тягає у зубах кошика, а що з того? Подумаєш, штука!
Потiм iз любов’ю посiпав Марчика за вуха й рiшуче заявив:
– Молодчик!
Певно, Григорiй був патрiотом своєї батькiвщини.- А породистий пес труснув левиною гривою й помчав до мадмуазель Арйон.
Входили в лiс. На узлiссi рожева парасолька прикрила траву: компанiя сiла вiдпочивати. Коли пiдходили до них, iз глибини зеленi постав раптовий вiтер i з шумом помчав на шосе. Сайгор i Григорiй сiли праворуч.
– Сеньйоре,- сказала Арйон, граючи до Сагора льонними дзвониками на скронях.- Ви цiлком певнi, що наш вечiр пройде щасливо? В мене якесь передчуття. Знаєте?
Сайгор сказав, що вiн нiчого не знає, що його попрохали сказати вступне слово – i тiльки. Все ж iнше його не торкається.
– Ах, сеньйоре, як ви iндиферентнi… Тодi Сайгор пiдвiв нервово брови й подивився кудись убiк. I тодi ж мадмуазель Арйон скинулась, показуючи рядок прекрасних зубiв.
– До жорстокости, знаєте,- до жорстокости.
– О, божественна медхен,- вмiшався довгоногий-довговолосий тип,шпрехен зi?
– Ну?
Тип закинув волосся i взяв виточену руку мадмуазель Арйон.
– Я чув! це велике! слово! товариш!..- i продекламував якусь чергову банальнiсть надто театральним голосом.
Сайгор одвернувся й невимушене лiг на траву. Григорiй сидiв далi й уважно розглядав свою рушницю. Потiм розложив ладунку й переглядав набої.
Студент тихо розмовляв iз Тонею й зрiдка, тьмяно поглядаючи на неї, обережно клав свою руку на її бiлоснiжне мереживо, що виглядало вiд сорочки до матової шиї, вiд тугоперсого молодого взгiр’я. Тоня розширяла жвавi нiздрi, шелестiла вiями й бавилась руками в травi. Баришня з редвидату – не Тоня – самотньо сидiла збоку й дмухала на “божу коровку”, що застигла в неї на долонi.
З iподрому зiрвався аероплан i, розрiзаючи повiтря клекотом мотора, закружляв над узлiссям.
Тодi ж на краєвидi вiд города показалась крапка. Наближалась, збiльшувалась, i бачили фаетон iз парою вороних коней. Коли фаетон порiвнявся з компанiєю, Марчик зiрвався й полетiв у куриво. Iще чути було буйний бандитський посвист.
Пудель одмахнувся вiд мух левиною гривою й розумно дивився на кошик, що стояв бiля Сайгора бiля нiг.- Спека перевалювала за гарячий полудень – непевно й млосно. Але дихати стало трохи легше. За дорогу нагартованi простори стомили, i через деякий час Григорiєва фляжка була порожня.
Знову пiдвелися продовжити путь. Тодi Сайгор пiшов до Григорiя, сiв бiля нього i, вийнявши з бокової кишенi блокнот, повертiв його в руках. Тiльки коли компанiя з шумом улетiла в лiс i гулко залунала луна, Сайгор сказав:
– Ходiм.
Пiшли. З листяника чули чергову банальнiсть.
Кричав тип:
– Майне кляйне лiбе медхен, iх лiбе дiх зер гут.
Мадмуазель Арйон, очевидно, не знала жодної мови й плутала нiмецьку з французькою.
– Парле ву франсе?
– Уй! Уй! – кричав тип на ввесь лiс.
Iшли. На пiвдорозi до вiлли бачили хлоп’якiв-чабанiв, бачили корiв, що трiщали мiж дерев, продираючись на узлiсся. Томилася вiльха, безсило опустивши крила. А ввесь лiс жив якимсь невiдомим життям. В’ялi лiтнi мислi хмарою купчилися над головою, i було нерозгадане, таємно i прекрасно.
Григорiй насвистував пiсню, i вiд неї линула жура: i пiсня, бандитськi буйнi посвисти були також надзвичайнi.
Сайгор уперше за все лiто вибрався за город iз стосiв вiдношень, iз димних кiмнат засiдань, з мiтингових, ячейкових – ових промов, дебатiв, пренiй, дискусiй. Перший раз за все лiто дихав вiльним чистим повiтрям. I, мабуть, перший раз за довгi роки вiдчував якийсь радiсний бiль, якусь неясну тривогу. Бiль тягнув кудись на невiдомi шляхи, i вiд болю були невiдомi шляхи. А навкруги гримав день i чути було – на сопiлцi – тоскно-радiсний гiмн життю.
Виходили до соснової посадки, зрiдка бачили на взгiр’ях бiлi крила забутих вiлл. I був далекий гомiн.
Десь iзбоку Марчик зiрвав звiрину i гулко, завмираючи, помчав за нею в гущавину.

II

Григорiй – не встиг пiдiйти до вiлли – захвилювався й покликав свого собаку. Поспiшно зiбрав у Сайгора декiлька сигареток. Потiм збiльшив крок i забiг уперед. Сайгор думав був пiти з Григорiєм, але потягнуло до ставка – освiжитись вiд спеки нагартованого дня.
– Подивимось, що наполюєте!
Вiдповiв:
– Якби ви знали, що то за Богомольськi Болота – птицi сила! I знов надхненно говорив про полювання, про крижнiв, про вечiрнi перельоти.
Нарештi, поправивши ладунку, Григорiй кинув декiлька слiв i хутко попрямував убiк. Сайгор не злився з компанiєю й сам пiшов до ставка. Пудель, очевидно, передав кошика мадмуазель Арйон i доганяв його.
– Сеньйоре! Бережiть мого Дружка. На вашiй вiдповiдальностi. Чуєте?
– Чую,- голосно вiдповiв спiвачцi й звернув iз дорiжки в шелест торiшнього листя.
До купальнi не пiшов – вiдчув раптом сором’язливiсть. Трохи здивувався своїй нелюдимостi й зупинився. Дивився на бiлi статнi фiгури голих людей, що вовтузилися у водi, слухав бадьорi побiднi крики мужчин i лемент – рiзкий, як розбите скло,- женщин. Ще раз попрямував був до купальнi, але на пiвдорозi знову повернув.
Пiшов пiвколом. За ним, помахуючи левиною гривою,- породистий пудель.
Сайгор гадав купатися на тiм березi, де лементували пiдлiтки. Але, коли прийшов туди, побачив, вiдчув: це постiйна резиденцiя юнакiв, тут кипить, горить, скаженiє кров, тут коливається голова й повно запашного туману в нiй…
Сайгор хутко пiшов далi й доти брiв сутiнковим верболозом, поки нарештi не найшов спокiйного мiсця.
Над ставком клекотiв побiдний крик сотнi баритонових голосiв. Сонце мчало з тепло-блакитного неба i з розльоту вдаряло у води. Тодi дзвенiла поверхня мiрiядами бризок, i в дiямантовiй млостi стогнали береги. Це було життя: i побiдний крик, i воронi островки на жiночих тiлах, i резиденцiя пiдлiткiв, i запашнi перса, i надзвичайний полiт божевiльного сонця.
Коли Сайгор вилiз iз води, чув на тiм березi, як горошив вереск мадмуазель Арйон.
– Сеньйори! Сеньйори!
Мабуть, пiдлiтки залiзли в купальню.
Вiд вiлли “Зелений Гай” розходились дорiжки, стежки в лiс, далi, де поринали в океанi зеленi iншi вiлли, iншi дорiжки, iншi стежки. По дорозi виростали сади, парки, бiлi крила будiвель.
I тут, де сонце злилося з зеленим океаном в одну тремтячу симфонiю, Сайгор знову пiзнав надзвичайний солодкий бiль. I тодi ж свiт, вся земля – буйна й радiсна – поринули в цiм болю. Лiс рожав загадковi звуки в безмежнiсть. Фаркали крила лебединих вiлл.
В гущавинi на схiд ударив дзвiн на першу вечерю… Звук розрiсся, потiм знiтився, потiм пiшов стежками, сторожко ступаючи оксамитною лапкою. Потiм тихо зiдхнув i навiки поринув у глибинi дерев.
Пудель обережно брiв по торiшнiх листях i нi на крок не вiдставав вiд Сайгора. Подумав: чому так несподiвано прив’язався до нього цей пес? I тут же згадав, що, виходячи з городу, з пропозицiї мадмуазель Арйон, кинув пуделевi з її кошика декiлька конфетних плиток.
– Ах, ти! – i потрiпав левину гриву. Ще потрiпав. Собака подивився на нього холодними розумними очима. Здалося: погляд здивований.
– Ах, ти!
Пудель холодно й мовчазно приймав ласку. Сайгор згадав Марчика – цю унiверсальну дворняжку. Звичайно, Марчик на ласку показав би свої гострi зуби, лизнув би руку, а то потерся б об колiна й помахав облiзлим хвостом.- Пудель мовчазно й холодно приймав ласку. Виходив пiд бiле крило далекої вiлли.
Раптом iз ворiт вискочила ватага.
– А ви як сюди?
Студенти, мадмуазель Арйон i баришнi з редвидату зупинилися бiля Сайгора.
– Шпацiрую.
– Шпацiрен! Шпацiрен! – кричав довгоногий-довговолосий тип, прогримiв на ввесь лiс для чогось “вiват” i нi з того нi з сього гаркнув:
– Iст шон цайт цу шляфен!
Як i треба було чекати, спiвачка серйозно спитала:
– Парле ву франсе?
Потiм скаржились, що вже обiйшли майже всi вiлли, а продали всього чотири квитки.
– Я ж казала вам! Мене ще нiколи не одурило передчуття. Але це не все: обов’язково скандал буде.
Про який скандал говорила мадмуазель Арйон, Сайгор не розумiв i машинально дивився на її льоннi дзвоники на скронях. I було нудно.
Компанiя далеко вiдiйшла вiд вiлли, i мадмуазель Арйон побiгла доганяти її. Тодi ж Сайгор повернувся й побачив бiля себе баришню з редвидату – не Тоню. Очевидно, вона вже давно стояла тут. Бачив: як i ранiш, усмiхалась своєю тихою усмiшкою. Чогось збентежився, не знав, що сказати, i сказав:
– I ви тут?
– I я тут,- i ще всмiхнулась.
З лiсу кричала спiвачка: “Дружок! Дружок!” Але пудель, мабуть, остаточно рiшив не покидати Сайгора i, залишивши компанiю, знову виходив на рiжу.
Баришня з редвидату – не Тоня – мовчала. Тодi, червонiючи, спитав Сайгор:
– Прошу пробачення… я не знаю, як…
– Татьяна,- пiдхопила баришня й теж почервонiла.
Баришню Татьяну Сайгор – згадує – десь бачив, i, звичайно, вiн саме її, мабуть, не бачив, а бачив їх у своїй установi, в iнших установах – сотнi. Машинiстки, ремiнгтонiстки, стенографiстки, журналiстки,- iстки, сiрi – може, красивi, може, поганi, просто манекени, просто автомати, на яких можна прикрикнути, коли треба, бо це ж вони, радянськi баришнi, якi бояться скорочення штату бiльш, як гармат, революцiї, вибухiв, Махна, бандитiв. I тут же згадав якусь сiру стенографiстку, котра згоджувалася працювати пiдряд сiмдесят двi години, лиш би їй довелося записати промову тов. Ра-ковського.
Вiдчув себе нiяково, бо стрiв баришню в iнших умовах, про якi, здається, забув, може, не знав, не чув. Якось дивно було, наче попав у полон, у ворожий табiр.
Баришня Татьяна мовчала. Потiм iще всмiхнулась i йшла поруч iз Сайгором по зеленому океанi.
На вiллi на пiвнiч жагучо виводив хтось у гущавину жагучий мотив якоїсь примiтивної забутої пiснi. За лiсом у степу ревiв автомобiль. Раз у раз пiдлiтали бiлi крила будiвель. Зрiдка по дорозi виступали лапастi дуби й розкидали буйне шатро. Тодi хотiлося зiрвати дубовий листок, положити його на чоло i вбирати п’яний мiцний дубовий запах.
Знову розбiгались дорiжки, i ступила по них, як тиха луна дзвону, пляма блiдо-голубого неба й теж – оксамитною лапкою повз вiлли далi, щоб у млостi поринути десь. Зiрвалася птиця й дико, побiдно закричала над лiсом. Тодi ж закричала друга птиця – кволо й тоскно. Тодi ж полетiли на дорiжку бiлi й сiрi пелюстки: то хижак рвав тiло своєї жертви. Потiм iще крик – дикий i побiдний.
– Хороша погода.
– Погода гарна.
I подивився на баришню. Вона говорила про погоду. Мабуть, серйозно тягнула цю одвiчну нудну тему. Сайгор спробував був перевести говiрку на iнше, але зрозумiв так: Татьяна воiстину недалека дiвчина, типiчна мiщаночка з обмеженим свiтоглядом.
I все-таки вiн мав себе з нею нiяково. I не вiдсутнiсть теми робила нiяковiсть – було щось iнше, чого вiн нiколи не вiдчував там, в установi, на мiтингах, на засiданнях, на лекцiях. I зараз порiвняв це з тим, що було колись у юнацтвi, коли батько сказав у перший раз “закуримо”, i вiн хотiв закурити, i боявся закурити, i боявся загубити батькову повагу. Це були почуття: i злочинця, i юнака, i ними вiдчував себе.
– Закуримо?
Сайгор здригнув.
– Закуримо,- i вийняв портсигара. Татьяна, очевидно, хотiла, щоб Сайгор взяв її пiд руку. Очевидно.
Виходили на узлiсся. Пудель сiв на траву й лизав лапу.

III

Зiйшлися випадково: тип, звичайно, ранiш не знав мадмуазель Арйон, студент тiльки сьогоднi познайомився з Тонею – з баришнею з редвидату – а Сайгорiв знайомий був тiльки один: Григорiй, кур’єр з його установи, який, як вiдомо, пiшов на полювання. I тому спершу, коли зiбрались, вiдчувалась натягнутiсть.
Але, як завше буває на вiллах, природа взяла своє, тим бiльш що прибуло ще декiлька студентiв-органiзаторiв вечора “на користь”. Правда, цi студенти держались окремо. Все ж вiллою повис гомiн.
Лiтнiй театр студенти зайняли звечора з усiм ужитком: сцену, будку з розбитим роялем, поламанi стiльцi. Студенти ремонтували кiн, утрамбували грунт залу з голубою покрiвлею – небом. Поставили бiля входу стiл на трьох нiжках (без четвертої) i посадили колегу продавати квитки.
Зiбралися з будiвель, з лiсу, вiд купальнi хлоп’ята, заглядали в щiлини, дивилися на мадмуазель Арйон, на довгоногого-довговолосого типа й подавали пiкантнi реплiки.
Зрiдка проходили гранд-дами з усiєю фамiлiєю й заглядали в театр, iронiчно посмiхаючись. Все-таки пiдходили до афiшi й “неглiже” розглядали її.
– Ах! Мадмуазель Арйон теж тут? Обов’язково прийдемо. Касир пропонував купити квитки, гранд-дами ухилялись: купимо, мовляв, купимо, почекайте.
– Мадам! Це на користь студентiв. Будь ласка, квиток. Тодi говорила гранд-дама:
– Ах, Боже мiй, знову на користь!.. Мар’я Петрiвно! Ви не можете уявити, як обридла ця “на користь”.
– Так… Так… i на голодних, i на голодаючих, i на дiтей, i на iнвалiдiв, i на чахоточних. Прямо ужасть!
– А ви, господин студент, маєте мандат? – пiдпливла до столика третя й змахнула з чола батистовою хусткою сало.- А то, знаєте, разнiї бувають…
Студент вийняв мандата. Тодi спитала друга:
– Мар’я Петрiвно!.. Ваш Коля ще не приїхав з ком’ячейки? А мiй, знаєте, Iван Дем’янович учора обкушався яблуков i таке, знаєте, засоренiє желудка…
– Ужасть! – зiдхнула Мар’я Петрiвна й порадила: – Вiзьмiть же, душенька, вiд доктора записку. Що ж поробиш – комунiческая дисциплiна. Порядок.
Гранд-дама кивнула головою й докiрливо дивилася на студента. Потiм обидва виводки плавко почали вiддалятись.
Вiддалялось i сонце: все нижче й нижче сiдало за вiллою. Криве промiння стояло в задумi, потiм гладило оксамитом мигдальний колiр лiсу. Запахло вечiрнiм цвiтом – таким незносно млосним, мов фаркнули десь кропив’янi пожежi. Летiли на ночiвлю птахи. Десь прокричав одуд свою одноманiтну пiсню. Проходили до купальнi з рушниками – одиночки, маси, фамiлiї. За ставком на луках iржав кiнь.
Тихо, крадькома ступав надзвичайний голубиний вечiр.
Треба було починати музикально-вокально-танцювальний каламбур (так усi учасники казали, тому що вечiр був iмпровiзований, тому що не з’їхались усi учасники й не приїхав гармонiст).
Зiйшлись усi – вiд купальнi, з вiлл, з лiсу. Але авдиторiї не було, i навiть на десять-дванадцять квиткiв, якi продали на вiллах удень, нiхто не приходив. Органiзатори хвилювались, тому що були учасники з гонором, для яких треба було дiстати авдиторiю.
Але порожньо виглядали дорiжки, i тiльки хлоп’ята осiли дерева навкруги лiтнього театру й заглядали на сцену, знову подаючи пiкантнi реплiки.
Сайгор давно вже прийшов iз лiсу й ходив тепер iз будки вiд розбитого рояля до сцени, на повiтря. Звичайно, бiльш за всiх хвилювалися студенти, що утрамбовували iмпровiзований зал, i бiльш за всiх – мадмуазель Арйон, яка бачила в цiм якийсь скандал.
Все-таки розклали вогнище бiля театру пiд деревами i зварили один кулiш i варили ще другий кулiш. Баришнi з редвидату дiстали десь ложки й запрошували до вечерi.
– …Чого ж ви нiчого не їсте, товаришу?
До Сайгора пiдiйшла Татьяна й рiшуче потягла його. I тому, що сходив вечiр, сходились межi свiтла: соняшного, що вмирало, iз багаття, що чим далi, то бiльш розгорялось. Сайгор у Татьянинiм звичайнiм обличчi побачив хорошi теплi лiнiї, до яких потягнуло. Вiн узяв її пiд руку, i вони пiшли.
– Я сама не люблю цiєї публiки. Обивательщина.
Татьяна сказала безумовно серйозно й щиро, i, мабуть, тому, що серйозно й щиро, Сайгор за неї, чи не за неї, а за себе, почервонiв, вiдчув, як прилила до щiк хвиля крови. I раптом подумав, що стрiне, можливо, цю баришню в городi, що вона й там фамiльярно заговорить iз ним про обивательщину, i було неприємно.
Пiсля кулешу сидiли за театром на заходi. Бачили, як, обнявшись, промайнули в глибокий присмерк двi фiгури:
Тоня й студент.
– Ви – комiсар? – спитала Татьяна.
– Так.
– Я вас бачила. Ви приходили в наш редвидат у тiм мiсяцi. Я там машинiсткою.
– Мабуть, приходив…- I згадка про редвидат iще далi вiдкинула вiд нього Татьяну. Вiн сухо сказав:
– Пора б починати! – i пiдвiвся. I в цей момент прозвучав перший дзвоник. Смеркло.
Авдиторiя була з трьох фiгур. Тодi рiшили пустити хлоп’ят, якi сидiли, чекаючи, на деревах. Сайгор, звичайно, одмовився говорити вступне слово: для кого? Потiм сказав студентовi, що даремно турбували його i всiх учасникiв. Студент прохав вибачення й дивувався некультурностi публiки з вiлл.
– Дружок! Дружок! – закричала з лiсу мадмуазель Арйон.
Сайгор iнстинктивно повернувся й побачив у напiвтемрявi два холодних розумних ока пуделя. I тодi ж його раптом знервувало.
Вiн iз злiстю кинув:
– П’шов! – i вдарив собаку ногою.
А на сценi стояв уже тип. Вiн узяв на себе ролю й конферансьє.
– Вiдомий балабаєчник Букетов-Розiн зiграє зараз iмiтацiю на знаменитого санкт-петербурзького Андрєєва: “Свєтiт мєсяц ясний”.
Тип оголосив, як конферансьє, i взяв балабайку, як артист. Звичайно, ребята гучно вiтали його. Тодi вiн iще зiграв. Потiм виступали з декламацiєю революцiйних вiршiв “робочого” поета Бальмонта баришня з редвидату Тоня i ще якiсь баришнi з iншою декламацiєю.
Сайгор пiшов у будку, де стояв рояль, i лiг на сiно.
Через пiвгодини, коли розтанули на заходi останнi вiдблиски й вiлли поринули в темрявi, з лiсу побрели парочки i купували квитки “на користь”. Через годину зал був повен й не було квиткiв, але вже нiкому було виступати. Студенти викидали хлоп’ят: дати мiсця дорослим, i тут узнали, що спектаклевi finis, i побiгли на сцену. Авдиторiя захвилювалась.
Мадмуазель Арйон пiдiйшла до учасникiв:
– Я ж казала – скандал буде!
Учасники дивувались, чому вона радiє, а вона радiла тому, що її не одурило передчуття.
Iще один скандал: контролер не впускав фiгуру. Фiгура кричала:
– Як смiєте! Непманiв понаводили, комунiсти на задвiрках!
Авдиторiя ще бiльше захвилювалась. Хтось закричав з авдиторiї:
– Спитайте в нього партiйного квитка. Студент-розпорядник пiдiйшов до ворiт.
– Товаришу, ваш партiйний квиток!
Фiгура раптом знизила тон i ласкаво сказала:
– Знаєте, товариш студент, у мене партiйного квитка нема, у мене дядя, i папаша, i сестра – комунiсти i брат страдал на фронтi.
Тодi хтось закричав:
– Геть комунiстiв! – I тихо додав: – Таких!
Фiгура змовкла. Нарештi договорились i з авдиторiєю. Договорились так: виступить мадмуазель Арйон i тип Букетов-Розiн. Тип на цей раз хотiв здивувати публiку єврейськими анекдотами, але авди-торiя його освистала. Тодi вiн заграв на балабайку iмiтацiю. Його ще раз освистали. Тип скочив на лаву й закричав:
– Нєвєжди!
Тодi його зняли iз сцени й виштовхали пiд оплески з театру.
Мадмуазель Арйон казала:
– От. Вийшло по-моєму. Хiба не скандал?
Спектакль скiнчився все-таки нiчого: мадмуазель Арйон проспiвала “душещипательний” романс, який подобався авдиторiї. Навiть бiльше: Букетов-Розiн зiйшов на кiн i попросив у присутнiх пробачення за свою нервовiсть. Йому “пробачили” – i вiн зiграв свою iмiтацiю.
Потiм виходили з натовпу одиницi й нарештi цiлi групи iмпровiзувати: декламували, спiвали, а наприкiнцi хтось ударив по клавiшах розбитого рояля, i явились танцори.
Iще хтось крикнув:
– “Iнтернацiонал”!
Але голос його не найшов вiдгуку й поринув в аматорськiм шумi.
Розходились. I тодi повернувся Григорiй iз повною торбинкою качок.
Витягав важких крижнiв i побiдно держав їх над головою. Бiля його вертiвся й показував зуби Марчик.
Небо поринуло в зеленiй перебiжцi зiр. Зорi казково жеврiли над вiллами, над лiсом: бавились, перелiтали, сковзались над ставком.
Дерева таємно вiдступали в темряву i, як велетнi невiдомих країн, тяглися до синiх верховин, до синьої прекрасної безоднi. З села на вiллу залiтали неяснi звуки й танули на темних рiжах.

IV

Глуха нiч. На вiллi, на вiллах, за вiллами – темно-зелена тиша. Причаїлась, слухає. Тiльки де-не-де прошелестить торiшнє листя, трiсне гiлка: то закоханi юнаки й коханки пiзнали в урочистiй задумi дерев радiсть великого таїнства.
Пiсля шумного вечора не спалось. Лежали на свiжiм запашнiм сiнi бiля театру й дивилися в надмрiйну безодню неба. Тип – iз мадмуазель Арйон в кутку. Студент iз Тонею за стiжком. Тiльки окремо; до Сайрона фатально тулився пес. Хотiв його потихеньку вiдштовхнути, але пудель не рухався. Нарештi Сайгор не витерпiв i спитав:
– У вас вiн завше такий нав’язливий?
– Ви до мене?
– Так.
– Уявiть собi, сеньйоре: Дружок нiколи не забуває своїх друзiв. Ви йому дали тiльки три конфети, а вiн i досi охороняє вас… Поки образите.
– Да, цiкавий пес.
Мадмуазель Арйон це подобалось – i вона ще розказувала про талановитого пуделя. Сайгор мовчав. Вдарити ж собаку вiн не рiшався, бо це б значило викликати ще один “скандал”.
Хотiв заснути й не мiг: комарi дзижчали над вухом i палили руки й обличчя. Стихло. За стiжками важко дихала Тоня i щось незв’язно говорила. Студент мовчав. Зрiдка верещала мадмуазель Арйон, i тодi незв’язно говорив тип.
– …Ви не спите?
Сайгор повернувся. Сказала баришня Татьяна. Iще раз:
– Вам не холодно?
– Нi.
– Я думаю,- i засмiялась.
– Що думаєте?
– Думаю – не холодно.
Несподiвано фаркнуло: “iдiотка”. Потiм рахував до сотнi: заснути. Хотiв, щоб було байдуже, але дратувала баришня Татьяна, i iншi баришнi, що безцеремонними рухами в сiнi чимсь щось тривожили. Просковзнула мисль – мабуть, вiд нуди – як клапоть туману: пiдлiзти до Татьяни й навалитись, облапати її – один чорт, натякає ж смiхом!
Мадмуазель Арйон раптом стихла й важко задихала.
Тодi Сайгор не витримав: пiдвiвся й пiшов повз стiжки. Але не пройшов i десяти-п’ятнадцяти крокiв – почув голоси. Потiм знайомий мотив: тихо спiвав Григорiй. Зупинився.
Будьонновець на конi,
Комiсар в каретi,
А бiдненькi партизани
Сидять в очеретi,-
вивiв Григорiй i стих. Сказав жiночий голос:
– Бач, i сам спiваєш! Чого ж ти так за комiсарiв?
– Дурна! – вiдповiв Григорiй,- сам я i комiсар, i камунiст.
– I камунiст?
– I камунiст,- роздратовано сказав Григорiй i враз iще випалив: – Хiба агiтнуть тебе? Га? Ну от говори: ти знаєш, що таке “чон”? Не знаєш? Ну й мовчи!.. Вiдкiля ти? З вiлли? Видно, що вiд бариньки… Ех! Щоб бариня вгарєла… много сахара поєла… Держись! Ще раз агiтну!
– Хi! Хi! Куди полiз? Ач, який! Спершу полапай як слiд!
– Що там лапать? Не кадетка ж? Нi?
Далi Сайгор не чув. Прийшов i лiг на своє мiсце.
Зареготала мадмуазель Арйон i голосно сказала:
– Сеньйоре, не спите?
Вiдповiли: студент, Тоня, Татьяна – не спали. Сказав тип:
– Майне кляйне медхен, у нас чудова фантазiя. Сеньоре, айда на ставок купатися. Це ж прелiсть: купатись уночi.
Тiльки Сайгор мовчав. Тодi пiдiйшла до нього баришня Татьяна:
– Хiба ви не пiдете?
..Не думав, пiдвiвся i взяв її пiд руку, потiм iнстинктивно нахабно прижав їй лiкоть. Татьяна тягнула його: бiгом! Побiгли.
Зайшли всi в одну, здається, жiночу купальню. Тип роздягався поволi. Тоня прикривалася спiдницею. Сайгор не купався. Мадмуазель Арйон звернулася до типа:
– Вам подобається моє тiло? Ви бачите?
Тип iще сказав якусь банальнiсть, а мадмуазель Арйон спитала:
– Парле ву франсе? – i з розльоту полетiла у воду.
Говорив тип:
– У вас, Татьяно, чудове тiло!
Студент захiхiкав. Татьяна мовчала. Сайгор уп’явся очима в темряву, в тiло. I в ту ж хвилину вiдвернувся, мов спiймав себе на якомусь злочинi. Потiм i Татьяна з розльоту полетiла у воду. Купались: i студент, i Тоня, i тип.
Через пiвгодини вийшли з купальнi. Сайгор взяв знову пiд руку Татьяну. Вiд неї пахло свiжим тiлом, тому ще бiльше дурманило голову. Всi побiгли вперед. Татьяна й Сайгор пiшли через кручу.
Простори закутав темний серпанок ночi. Далеко за ставком лунало перепелине поле. Поверхня срiблясте сковзалася до верболозiв.
Коли звернули з дорiжки, шелестiло листя. Обходили столiтнi дуби. Пролетiв кажан, i обiзвалась птиця над ставком. Проходила глуха, густа, пiсляпетропавлiвська темрява.
Сайгор подумав: що сказати в цей момент? Що кажуть у цей момент? I iнстинктивно давив Татьянину руку – пухку, вище лiктя. Iшли до стiжкiв.
I тодi несподiвано сказала Татьяна – i несподiвано, нiби не вона, з легким вiдтiнком болю:
– Думаю от про що: жила-була дiвчина – це казка-бувальщина – росла, пiдросла, ходила в гiмназiю, училась, училась i ще училась. Нарештi вийшла з гiмназiї з золотою медаллю. I нарештi – стала машинiсткою. Щаслива доля? Як ви гадаєте?
– Це ви про себе? – здивовано спитав, нiби машинiстка не могла мати такого доступного минулого.
– Так. Ну, як ви гадаєте: щаслива доля? – I поспiшно сказала: – Проте не треба. Це важке запитання – важко вiдповiсти.
I тут же iнстинктивно, як притискав, залишив її руку. Помовчали.
Заверещала мадмуазель Арйон.
Проходив тихий тепловiй. I вiн, як дзвiн, легко ступаючи оксамитною лапкою. Невiдомо росла нiч, росли нiчнi звуки, i невiдомо рiс запашний дуб. Збiгалися зорi на тайну вечерю, i нечутно зiдхав зелений Орiон на голубиних гонах.
Росла нiч.
Хотiлось упасти на землю, крикнути збентежений крик, потiм надхнеyно молитися в тайну вечерю зiр. I рiс невiдомо запашний дуб. I хотiлося взяти запашного дубового листя, приложити його до чола й зойкати радiсним зойком i положити в дуб шматок живого серця й струмок – вiд нього – диму, i знову впасти на землю, i крикнути збентежений крик.
За пiвверстви кричали сичi.
Од ставка запахло осокою.
Баришня Татьяна говорила просто, не так, як баришнi з кавалерами, спецiально пiдготовляючи розмову про кохання.
I Сайгор не мiг не вiдчути це.
– От, скажiмо, небо,- i Татьяна зiдхнула.- Це ж дивне явище в життi людини. Але ми його нiколи не бачимо. Правда? Думаю зараз: загубилися сотнi, тисячi, мiльйони в темрявi, i загубились сотнi, тисячi, мiльйони в стосах паперу, i думаю: хiба вони помiчають це надзвичайне, дивне явище в життi людини – небо?
Татьяна “дивне” вимовляла надто тепло й чiтко.
А густа темрява вже непевно брела мiж дерев: незабаром iз загiрних гiн фаркне перламутровий ранок. Задумається за ставком – рожевий чуйний, як сентиментальний юнак, i здивовано подивиться на свiт повноросими очима.
– I от десь у стосах паперу загубилась людина. Просто – людина,Татьяна зупинилась.- Як ви гадаєте: банальне це слово? Я думаю, нi. I думаю, що мислi на тему “людина”, поки iснує земля, завжди будуть свiжi, як наливне яблуко на яблунi… Так от: загубилась людина в стосах паперу, i нiхто не бачить її, бо видно тiльки машинiстку. Це я, звичайно, не про себе – взагалi.
Потiм Татьяна скинулась.
– Проте, може, вам не цiкаво? Воно й так: i справдi, все це тiльки iнтелiгентщина. Може. Не знаю. Знаєте, всього не пiзнаєш: життя коротке, а Маркса пробувала читати, та якось не дочитувала: нiколи й дуже нудно.
Сайгор був здивований. I бiльше за все дивував цей тон – надто впевнений. I тут же вiдчув себе – не перед Татьяною, перед кимсь – не то винним за те, що досi не давив на сiнi цю баришню, як тип мадмуазель Арйон, не то винним за щось iнше.
I знову пiзнав той надзвичайний бiль, коли радiсть i жура сплiтаються в єдину гармонiю.
– Що ж ви мовчите?
Пiдходили до стiжка.
– Знаєте, по правдi, ви мене трохи здивували,- просто несподiвано для себе сказав Сайгор.
– Я цього не хотiла,- засмiялась баришня Татьяна i, хутко лягаючи, не то жартома, не то серйозно сказала:
– Ну, iдiть до мене.
Потiм розкидала бiля себе сiно, очевидно готуючи для нього мiсце.
Мовчала.
Сайгор стояв i дивився на Татьяну.
Мовчала.
Тодi, не думаючи, лiг на своє попереднє мiсце.
Компанiя рiшила, мабуть, не спати всю нiч. Мадмуазель Арйон верещала, i по черзi запитували:
– Ви самотня? Ха! Ха!
– Я – самотня,- напiвжартуючи, зiдхала Татьяна. Тодi ж Сайгор знову примiтив пуделя, який i тепер лежав бiля його нiг. I тодi ж раптом рознервувався.
Вiд компанiї кричали:
– Ви самотня?
– Я – самотня! – зiдхала Татьяна.
Iще кричали сичi. Десь загавкав Марчик – дзвiнко, як дзвоник. Зiрвався метеор, помчав i в розпуцi розбив собi голову об дерево. Сайгор даремно гадав заснути – не мiг. Знову важко задихала мадмуазель Арйон.
– Чорт!
Сайгор якось похапцем пiдвiвся й пiшов скорим кроком вiд стiжкiв далi на дорогу.
Хто чорт – невiдомо. I iнстинктивно оглянувся. Побачив: за ним, як примара, брiв пес.
– П’шов!
Пудель подивився розумно й холодно й помахав хвостом.
Цей iдiотський випадок iз собакою пiдносив матерiалiста Сайгора тут, на порожнiй дорозi, в темну даль, на верхiв’я фаталiзму.
I це, звичайно, дратувало, i дратували згадки про сьогоднiшнiй день; i резиденцiя юнакiв, i порнографiчнi малюнки з купальнi, i тип, i мадмуазель Айрон, i Татьяна, i запах жiночого тiла.
– П’шов!
Але пудель не вiдставав на крок. Сайгор засунув руку в кишеню – нiчого не було. Згадав – щось забув дома, в городi.
На сходi невiдомо рiс день. Починався свiтлими стежками. Запахло ранком.
Рiс невiдомо ранок. I впали на обрiй блiдi червiнцi. Кричали з сiл пiвнi, i тремтiла, горiла буйна земля. Скоро зiйде сонце, зазгучить промiння, i хтось упаде на землю, i хтось крикне збентежений крик. Назустрiч пливли буйнi трави й зелений океан дерев.
На другiй верствi пудель нарештi вiдстав i повернувся на вiллу. Сайгор подивився йому вслiд: до болю хотiлось розмозжити собачу голову.
I тiльки на шостiй верствi, коли раптом брякнуло вогняне сонце, згадав день, нiч – там – i почервонiв.
Перша вiлла на узгiр’ї майнула бiлим крилом i пропала за обрiєм.
Сайгор, суворий i блiдий, поспiшав до города.

“ЛIЛЮЛI”

Павловi Тичинi

I

Вилiтає експрес i курить.
Тодi в калейдоскопi:
– жита, степи, гони й пiвнiчний туман iз
осiнньої магiстралi. Провалюються темнi горизонти, оселi, байраки, глухi нетрi. Виростають фабричнi поселки, содовi заводи, шахти, домни. Експрес перелiтає яри, могили, похмурi перевали, i чути далекий надзвичайний гул.
…А за Тайгайським мостом,
де починається робiтничий поселок:
– реальнi результати капебеу.
То заводський квартал, що вже не мовчить – вийшов iз нiмого мертвого кола й шпурляє в блакитнi межi крицевий i грiзний клекiт.
Це знає город.
…А вранцi, ввечорi, вночi в завданий час довго й спроволока гудить заводський гудок.- В центрi города гудка не чути.
– …А що пiд Тайгайським мостом?
Там теж гудки: то паровики – i в степ, i на станцiю. То за кар’єрами пронизливо “кукушка” – кар’єри далi, за кiлька гiн.
Товариш Огре живе за мостом:
справа, недалеко, коли з города. Вiн татарського, казанського походження. Татарського мало: смуглявiсть, матовiсть, тьмянiсть, от. З ним живе двоє. Так що газетна сучаснiсть. Прекрасна газетна сучаснiсть, як запах на клумбi: тютюн. Тодi ранкова зоря надiне новi сап’янцi й тихо, нечутно рипить по травi. Тодi каже горбун Альоша:
– Iзмайле, ти чудак.
Товариш Орге мило всмiхається:
– Чому чудак?
I справдi, чому чудак?.. А у вiкно ллється блакить, а десь кричать паровики.Горбун теж усмiхається.
…I прийшла ще Маруся, i тому, що вона якась екзальтована дiвчина (горить i тече п’яною вишнiвкою), думайте: каесему.
Так. Верещить:
– Бачила барахло минулого: академтеатр.
Точка… Айда, хлопцi, на суботник. Це ж чудовий пережиток каламбурного часу… Чуєте?.. А ти, Альошко, живо в райком!.. Що?
I розказує: полiтперевiрка, готовляться. Ха-ха! – Горбун узяв партквиток.
…А Льоля подивилась на Марусю й подумала: “Боже мiй, хоч би скорiш вечiр, хоч би не провалити пародiї на “Лiлюлi”.
Так що сьогоднi дебют: пародiя на “Лiлюлi”. I Льоля надзвичайно наелектризована.
…А це в даль майбутнiх вiкiв:
– Зима в п’ятiм роцi нової ери була хора, бо довго не було снiгу, а була чвиря. Потiм випав срiблястий снiжок, але задмухав пiвденний з Озiвського моря вiтер, i снiжок – срiблястий – розтанув. Зимою були калюжi, i туберкульозний город (90% сухотних) занидiв у журi. Це, безперечно, було боляче.
Капебеу формально забiгло вперед на тринадцять день – по календарю, мiсяцеслову, Юлiянському, i Україна стала жити по Григорiянському новому стилю, “в стилi” уесесер.
Саме про тринадцять день, чортову дюжину: сьогоднi Новий рiк був ранiш рiздва приблизно (хто знає?) на тиждень. I це були не диканськi фантазiї генiального Гоголя, а просто – факт.
Пiд Новий рiк снiгу не було, i, здається, за Тайгайським мостом не гув гудок. Тiльки гули паровики – i в степ, i на станцiю. Але про цi гудки потiм.
…З товаришем Огре в тiм же домi живе
й француженка Фур’є. Коли Фур’є брала вiолончель (а в степу кричав гудок), вона, Фур’є, думала i про вiолончель, i про Бордо.
I ще сказати: дiм iз фасаду – в дим, а заднi вiкна виходять туди, де рейки спiшать од станцiї й пропадають у лiсах, в перельотах далi.
…Так що сидить горбун Альоша
(некрасивий карлик) бiля вiкна, що в степ, i переписує героїчнi п’єси для Льолi. Льоля з волоссям рiздвяних ляльок i з тендiтним бiло-рожевим обличчям. Обличчя нагадує серпанкову фату – пiд вiнець. Вона працює в мiсцевiм пролет –
– культi, в театральнiй студiї,
де керують (в пролеткультi) один бувший половий тульського трактиру, один бувший-небувший швайцар (вiдкiля – в анкетi не записано) i вiсiм чи дев’ять iнтелiгентiв. Iнтелiгенти щиро вiддаються працi, деякi навiть члени капебеу.
…Але Льоля надзвичайно наелектризована: як вона поставить пародiю на “Лiлюлi”?
…I ще сказати: напередоднi Нового року над городом паслись зорянi отари, а мiсяць, може, був, а може, i не був, бо кожному багато справ i кожний кудись спiшив.
…Здається, не був: були зорянi отари й майже весняна теплiнь.
От.
…Вечiр. О дванадцятiй ночi буде Новий Рiк. Це веселечнiсть. Це всi знають.
Бо тодi ж згадують молодiсть, коли хочеться рости вперед, мов дерево, мов рослина, щоб потiм умерти, але про останнє не знати – про смерть. Так. Люди завше хочуть жити – i це велика правда, яка на землi, без якої буде порожнеча.- Про iншi правди дехто любить говорити й гадати, як пiд Новий Рiк або водохрещу: на водi, з воском i як: “Свiтлана”. Це так; сказано так, бо митець пiзнає свiт.
…А трамвай теж дзвенить, а коли на поворотах – тоскує або рипить i виє. До цього звикли, цiєї жури не знають. Митець знає…- Маруся улетiла.
I знову до товаришiв Огре пiдходить горбун. I знову у вiкно ллється блакить.
…Ти будеш на пародiї?
– Буду, Альошо.
Так що пародiю на “Лiлюлi” будуть ставити пiд Новий Рiк, сьогоднi, в пролеткультi.
…Товариш Огре – в капебеу, в експедицiї, в редвидатi i ще десь. Любить бiльш за все вiддiл хронiки. Колись був членом капебеу, але потiм механiчно вийшов. Каже: фiлософськi непорозумiння з капебеу. Товариша Огре можна бачити всюди й нiде.Льоля в партiї не була.
..Льоля?
– Ну да, жiнка товариша Огре.
…Вечiр.
З площi Рози Люксембург трамвай до Тайгайського мосту. Побувати треба дома, щоб потiм до пiвночi збирати хронiку в новорiчний випуск.
Приїхав давно.
Дома Льоля й горбун Альоша (горбун швагер, брат Льолин). Горбун i зараз переписує героїчнi п’єси для Льолi – для пролеткульту, для iнших клубiв, де працює тендiтна Льоля.
Горбун каже:
– Iзмайле, подивись у вiкно.
Товариш Огре пiдiйшов i подивився у вiкно… (Горбун – некрасивий карлик, євнух, без рослини й пом’ятий, але його очi нагадують Голгофу, коли йшов легендарний Христос на Голгофу).
Горбун задумливо дивиться в присмерк i каже:
– Бачиш? Завше так: паровики чогось суєтяться, шиплять, свистять, гудуть. А навкруги – бруд, грязь… Що це? Не знаєш? А коли паровик, минувши депо, вилiтає в степ, вiн кричить не то радiсно, не то журливо: “Гу-гу-у!… “I от недалеко спускають пари: “Чох-чох!… “А я чомусь думаю, що паровик гудить спроволока так: “Ка-пе-бе-у! Ка-пе-бе-у!”
I Альоша провiв “капебеу”, мов голодний вовк у голоднiм i дикiм степу.
Льоля сказала:
– Ти, Альошо, фантазер. От i все.
Товариш Огре сказав:
– Так, вiн фантазьор. Але вiн художник. Це правда: паровик у степу кричить “капебеу”. Я теж думав про це, але я не найшов образа. Ти, Альошо, художник. Тодi некрасивий карлик iще сказав:
– А пар по насипу стелеться – ви знаєте чому?.. Коли потяг мчить до семафору – ви знаєте чому?
I засмiявся тихо й щиро.
Товариш Огре спитав:
– А чому?
…Альоша не говорив i ще смiявся тихо й щиро й дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
…Сказала й Льоля:
– Ну, говори…
…Вже зовсiм присмерк.
I далеко, за паровиками, що шиплять, свистять, за брудом вугiлля й пару, далеко фаркнув зелений вогонь семафора. I був такий нетутешнiй, нiби химерний вартовий забутих заулкiв города… А далi степи причаїлись на глухих неосяжних гонах. Iз станцiї вилетiв потяг й кричав на ввесь степ:
– Гу-у!..
…Альоша не сказав чому i знову
переписував героїчну п’єсу для Льолi… А Льоля бiля вiкна й поспiшно пришивала до панталонiв (бiлих як снiг) мереживо. Бо Льоля, хоч i сама прала панталони, але без бiлих, як снiг, панталонiв ходити не могла, i без мережива на панталонах.
…Запалили електрику.
Посерединi – залiзна пiчка, а збоку – рояль. А ще збоку бiля стiни – туалетний столик. Їдять мало. Iнодi Льоля радить, жартуючи, в помкомгол. Але це буквально. А втiм, без одеколону нiхто не може: нi Льоля, нi Iзмайло, нi навiть Альоша.
На туалетнiм столику й художнi фiгурки. Льоля ще з першого курсу (курси покинула – революцiя) купувала й любила туалетнi прибори, щоб пахло вiд неї молодiстю, радiстю, гiмназiєю, закоханими вечорами, коли хочеться кохати й без кiнця когось невiдомого, де малинник, де крижовник, де, може, ходять серпанковi тiнi забутих дiвчат iз забутого теремка, де цiлий свiт минулого.
…Товариш Огре похапцем рiзав на маленькi шматки маленький шматок бiлого хлiба й дивився у вiкно, де стояв зелений вогонь семафора… I знов у вечорових сутiнках степу шипiли, свистiли й вовтузились паровики.
Альоша теж зрiдка поглядав туди, i невiдомо було, чого поглядав туди некрасивий карлик Альоша.

II

Дивно: пiд Новий Рiк весна. Це так генiально, мов замрiянi фантазiї генiального Гоголя. Це так прекрасно, так надзвичайно…
…Товариш Огре вийшов i поспiшно пiшов у задуму зимової весни. Льоля пiде потiм- ще рано, вона ще встигне зробити репетицiю пародiї на “Лiлюлi”.
…До трамвайної постоянки – сорок крокiв, iде. Калюжi тихо замислились на вечiрнє небо. Бiжить собака, понюхав калюжу й побiг далi. Ще вийшли з двору, що напроти, меланхолiйнi гуси. Потiм iз геготом кинулися знову до двору, бо собака раптом звернув i рiшуче помчав до ворiт.
…Але не калюжi думають про небо. То зорi подумали в калюжi й одразу сховались… Так буває часто, коли починає темнiти i в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес.
…Товариш Огре, звичайно, буде збирати хронiку до одинадцятої, а потiм пiде в клуб пролеткульту, що на Садовiй, 30. Це ж там Льоля буде стрiчати Новий Рiк по новому стилю в “стилi” уесесер. Це ж там вона буде ставити пародiю не на Ромена Роллана, а на постановку “Лi-лю-лi”, п’єси Ромена Роллана. так що на постановку мiльярди, а колiзей без плебеїв. I от ставили пародiю на “Лiлюлi”. Товаришка Льоля Огре.
На постоянцi була й Маруся. Прилетiла, влетiла, ковтає слова й так розказує газетну сучаснiсть, так од неї пахне життям, що хочеться заверещати на всю землю, як Глаголiн у “Собацi садовника”.
I летять уривки:
– Тодi духмяний сум не буває п’яною радiстю, коли вмирають дзвони кармазинового сонця за тихими гаями сiльської iдилiї. I як Миклуха-Маклай на островi Нової Гвiнеї вивчає побут папуасiв, так…
так…
…Маруся верещить:
– Я питаю. Я питаю: що за журнал? А вiн менi: “Купiть, бариш-ня: тут запрещонноє про Ленiна”. I це так серйозно, так пiдпiльно… Ха-ха-ха!.. Максимiлiяна Гардена з “De profundis”.
Присмерк. На тротуарах лежить присмерк. Iще заплутався в заулках i бiжить до “Дикої Кiшки”, до “Дитячого “Спартака”… а десь “ундервуд” шаленiє, а десь стихiйна композицiя.
I знову Маруся ковтає слова, i знову розказує анекдоти, правду, про це:
– На верандi сидить стара дiва й плаче.- “Чого плачете?” – Тодi вона скаржиться, що вона, мовляв, до сорока лiт була чиста, мов сльоза, а тепер її спокусив курортний лiкар (на верандi) i погубив навiки. Це ж жах! Ви чуєте: навiки! Тепер вона хоче їхати в столицю й ознайомитись iз програмою капебеу, бо тепер хто її вiзьме… Га?.. Кому вона потрiбна?
– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
I Маруся так заливається, що прямо – чорт!.. А потiм знову про веранду, про скелi, про море, про морський вiтер, що голубий, мов запах, i запашний, мов смак.
Все переплуталось. Стихiя.
…А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимової весни – з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру го-рода, повз мiськi будiвлi, заквiтчанi червоними стягами. У стягах ходив химерний вiтер i перебирав полотнища.
По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтової революцiї, наче вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтової революцiї.
Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, i були тiльки рисунки:
– Так?
– Так?
Звичайно, справа зовсiм не в рисунках. Безперечно, iлюзiя прекрасна рiч, але –
– на жаль, не завше.
…Чуєте, потенцiальнi пiдсвинки з “прекрасної синьої свинi”?
– Так?
– Так!
…I шумiв трамвай.
…Гражданiн, ваш бiлет?
Товариш Огре подав грошi.
Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась i Маруся – вперед, назад, навкруги. I знову верещала:
– Це ж прелiсть, Огре! Чуєш?
Тодi товариш Огре розказав про фантазiю некрасивого карлика – про гудки, про капебеу. Маруся заливається: це ж чудовий матерiал для поеми. Але…
– Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет iз своєю поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими окулярами на носi. Поет дивиться на окуляри, на золотi дротики, i вони нагадують йому золотi австралiйськi розсипи, i, може, далекий Iндiйський океан, i, можливо,- нарештi! – невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не знає, чому не приймають його поему. I тодi виходить поет iз редакцiї з безпорадною тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему “Лi-лю-лi”.
…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:
– Що ж тут смiшного?
– Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцiї. Це ж прелiсть, Огре!
Потiм вискочила з трамвая й крикнула:
– До побачення, Огре! До вечора! Буду i я на пародiї… Хай живе Пупишкiн – голова пролеткульту i його заступник – Мамочка! О-о, як стрiнемо Новий Рiк!.. До побачення, Огре!
…Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!
…I знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти. Воiстину в той день город жив невiдомим загоризонтним життям.
I здавалось, що тротуаром бредуть надхненнi мiнестрелi. Здавалось…
…I раптом – здалось:
– в шумi трамвая хтось розплющив сентиментальнi очi й скрикнув нечутно – в розпуцi, в божевiллi – невiдомо:
…о мiй прекрасний загоризонтний
краю!
Вiрю! Вiрю так глибоко, так незносно, як пахнуть на зубатих кварталах степовi бур’яни. Вiрю!.. Бо бачу – i Дафнiса, i Хлою, i молоде кохання, а далi Боккаччо “Аmeto”, а далi iдилiя на обнiжках духмяних степiв. Отари золоторунних i зелена пiсня, мов хмiль, тиха, мов пух на скроню…
…I дрижить пiдо мною земля, мов полонянка з диких озер! I пливе мiй радiсний бiль у столiтнi далi, i мiй бiль, мов перша пастораль про золоторунну Хлою…

ПУПИШКIН I МАМОЧКА (Цей фрагмент вставлено, мабуть, для контрасту)

…Товариш Огре,зиркнув у вiкно.
– Хто це?
…Ну, да, товариш Пупишкiн. Вiн поспiшає до Тагайського мосту до товариша Огре в такiй справi, у справi сьогоднiшньої пародiї на “Лiлюлi”.
…I справдi: хiба такий поганий товариш Пупишкiн?
Безперечно, хороший! Живе вiн, значить, на такiй-то вулицi, такий-то N…
– Живе?
– Живе!
– Ну i Бог з ним!
Але хтось не вгомоняється.
Тодi це:
– Товариш Пупишкiн, голова пролеткульту – не просто голова: i письменник. Оповiдання його починається фатально так: “Галя внесла самовар i розставила чашки. Петро допiру прийшов iз заводу й принiс iз собою декiлька прокламацiй еtс”. Пише товариш Пупишкiн свої оповiдання за чашкою чаю; говорить: “Я вам кажу понятним руским язиком. Як же так, що ви не розумiєте?” I дiйсно: як не розумiти? Навiть тульський акцент чути!
…Це який? Це той, що йде!
– Ну да, той, що йде: товариш Пупишкiн. Вiн же ще не прийшов – не пiдiйшов до Тайгайського мосту. Вiн розминувся з товаришем Огре.
…товариш Пупишкiн
має “чотирьох ребятьонков” i щиро стоїть на посту. Вiн дуже задоволений iз балетної студiї. Там такi еластичнi дiвчата (учаться), що “антiк маре з шоколадом”. Правда, хтось каже, що це мiськi мiщаночки…- Ну, то вiльному воля! Знаємо цих архiнитикiв! Все їм не так!
…А як же так?
– А так, значить, “вопче”.
I от Сонгород. За Тайгайським мостом гудуть паровики.
…Товариш Пупишкiн любить говорити, як вiн захищав Петроград: “Ми захищали Петроград… А коли приходить товариш Мамочка, заступник його, товариш Пупишкiн питає:
– Так як по-твоєму: битiє не опредєляєт сознанiє?
– Нє!
– Дурак! Битiє завше опредєляєт сознанiє. От тобi приклад i доказ: що таке битiє?
– Сознанiє!
– Дурак!.. А що таке сознанiє?
Товариш Мамочка хилиться на канапу:
– Душенька! Яке може бути сознанiє, коли сплошна безсознательнiсть.
Тодi товариш Пупишкiн розгортає книгу й рiшуче парирує удар:
– От тобi й Бухарiн сказав… нарештi й я тобi кажу!
-Нє!
– Дурак… ти, мабуть, i сьогоднi пiдпив?
Тодi Мамочка в обiйми:
– А ти не дурак, а дура. Ти, голубок, так би мовити, пiд пресом авторитарности. А я от кажу: “Геть усяку авторитарнiсть i да здраствуєт колективнеє творчествої”. Понiмаєш? От де собака зарита: пролеткульт!
Мамочка, безперечно, тяпнув десь спиртозу: дух нехороший. Правда, i товариш Пупишкiн трохи того…
– Ну-ну, не кричи. Лягай спати.
Мамочка:
– Я? Спати? Потомствений пролетарiй? Нi за якi коврижки! Будемо бодрствовать. До послєднєй каплi кровi… Понiмаєш?
I т.д. i т.п., ets.
…Здається, товариш Пупишкiн пiдходить до будинку?
– Ну да!
…Тайгайський мiст залишився позаду. Знову в порожнiй вулицi бiжить тротуаром похилий пес. Тихо вмирає блакить. А з заходу насуваються синi тачанки.
…I знову на далеких пустирях тоскує трамвай.

III

Льоля пришила мереживо й слухала, як у сусiднiй кiмнатi вiолончель. Це француженка Фур’є.
Мадам Фур’є вранцi ходила на ринок в охотний ряд, розкладала бiля себе барахло, що залишилось пiсля революцiї: вази, мереживо, всякi дрiбницi, що їх нiхто не купував, а вона думала – куплять. Удень давала уроки, а ввечерi грала на вiолончелi, її вважали за “iскопаємоє”, бо грошi за уроки вона вiддавала за воду, за електрику, iнше, i не тiльки за себе, а майже за всiх квартирантiв. Сама ж жила “бож’їм духом” i вiолончелею, музикою, що сама творила.
Француженка – породиста жiнка, i коли вона стоїть в охотнiм ряду бiля барахла, вона iмпонує своєю постаттю й своїм обличчям. До неї пiдходять i дивляться на неї. А барахло лежить, i його не купують.
Фур’є каже:
– Колего, товар хороший. Може, купите?
“Колега” усмiхається й нахабно дивиться на її обличчя. Це бiльше випадковi завiтальники ринку: з кокардами на капелюхах. Спекулянти на Фур’є вже не дивляться, i вона вже їм не каже:
– Колего, товар хороший.
Фур’є вся в зажурних пiснях вiолончелi. Вона всiх любить, всi для неї друзi: i нарком, i провокатор – це логiка її любови.
…А Льоля пiдвелась i зiдхнула.
Тодi в кiмнату входить горбун.
Вiн розказує про одну комунiстку, що має золотий перстень: колись одбирали в паркасу на голодних, а вона “забула” вiддати й тепер хоче комусь продати.
…Як по-твоєму: треба говорити про це чи нi?
– Покинь дурницi! Нiчого я не знаю.
– А я от знаю…- I горбун засмiявся тихо й щиро i дивився Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм сiв i теж слухав мадам Фур’є: вiолончелю.
…А музика така:
– на мiльонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багрянi конi.
…I раптом шум: то за вiкном проходять табуни, мабуть, каравани на пiвнiч…
– Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
Але вiолончель бурю – тодi степовий вiтер, i летять в чебрецеву далечiнь дороги. Тодi конi вдарять на гони й скаженiв… I знову гримiла зоря на далеких шляхах….- Хеопс-Хуфу!..
…Льольо!
– Я.
– Ти слухаєш?
– Слухаю.
Француженка не стихала.
…I тодi ж, коли чуєш вiолончель, мадам Фур’є хочеться сказати, що в життi не буває такого болю, коли проходять вiтри тривожнi.
I сiдає поет, i хоче творити не безпорадний реквiєм, а гiмн весняному шумовi. Вiн не хоче творити реквiєм, бо редактор iз золотими окулярами на носi скаже написати iншу поему. Тодi поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов’язково прекрасне, i думає про тайфун, якого нiколи не бачив; i тодi золотi рiки течуть бiля його серця. Поет каже:
– Савойя!
I думає, що савояри – убогi люди, що уходять з гiр на чужину, на заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя –
безмежна кармазинова рiка, i протiкає вона по вiках невiдомо вiдкiля i невiдомо куди.
…Альоша сидить, задумався над героїчною п’єсою, а потяг кричить у степу:
– Гу-гу!..- довго, спроволока.
I думає горбун тодi про Мафiю, i думає, що вiн нiколи не належав до таємної Мафiї – вiн тiльки врiзається клинком у нальоти плутократiї, його бiль у Сiденгемi життя,
…I знову зажурно сказав Альоша.
– Савойя! МАДАМ ФУР’Є
..Льоля пiшла й сказала:
– Драстуйте, мадам Фур’є!
– А, це ви, Льолю?.. Харашо! Сiдайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий Рiк. Це радiсно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нiчого: Новий рiк – це радiсно… Я буду святкувати i ваш.
Льоля сказала:
– Ви хорошая, мадам Фур’є, i я вас люблю за вашу щирiсть. Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потiм не знала куди положити руки.
– Ви, Льольо, мене так схвилювали – i менi соромно, бо я забула про ласку.
Потiм француженка заспокоїлась i грала Льолi якусь маленьку пiсню з Бордо, здається, з департаменту Жiронди. Пiсня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Францiї, як закинутий берег замрiяної Гаронни.
Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано:
ще не зiбралась студiя, щоб готовитись – генеральне – до постановки пародiї на “Лiлюлi”. Льоля слухала пiсню й згадувала гiмназiю й товариша Огре, коли вiн кiнчав унiверситета i коли вони стрiлись на концертi Карузе на гальорцi. Це перший раз. Огре сказав:
– Я люблю Карузе за теплоту в його голосi.
I Льоля тодi подумала, що вiн сказав:
– Я люблю тебе, моя кохана.
Потiм вiн провiв її до самої квартири, i вона цiлу нiч не спала: боялась, щоб товариша Огре не зачепили хулiгани.
…Мадам Фур’є два рази зiграла малесеньку пiсню з Бордо i ще грала. Француженка прекрасно володiла вiолончелею, бо вона була колись у консерваторiї.
…Проходив трамвай повз будинок – це було чути. Ще було чути: бiля Тайгайського мосту гудки. Ще було чути: iде зимою весна.
…У мадам Фур’є була порожня кiмната, i тiльки стояла бiла кровать, а над кроваттю на стiнi бiлий килим iз бiлим лебедем, який хотiв улетiти.
Француженцi на лiвiй щоцi родимка й три волосики на нiй. …Тодi Льоля подумала: мадам Фур’є i “Лiлюлi”. А потiм подумала про Бордо, про далекий город Францiї. Коли вiолончель стихла, Льоля сказала:
– Я слухаю вiолончель i думаю, що все-таки моїй душi чогось бракує.
Мадам Фур’є сказала:
– Я, Льольо, не скiнчила консерваторiї – i я не передам тонких нюансiв моєї симфонiї.
Льоля сказала:
– Ах, мадам Фур’є, ви мене не зрозумiли. Ви так надхненно, так талановито передаєте маленьку пiсню з Бордо!.. Я думаю, що ваша вiолончель – жива iстота, i в нiй жодного дисонансу… А от у моїй душi не те.
Француженка обняла Льолю й сказала:
– Ви Льолю, тендiтна дiвчинка, яка лiтає, як метелик. А щоб жити, треба… як це сказати? В Бордо так кажуть: оrdre de bataille.
Льоля тихо дивилась на мадам Фур’є й мовчала. Тодi француженка говорила далi:
– Так. Бойовий порядок. Ordre de bataille.
Iнакше й ви, Льольо, будете “iскопаємоє”. Я знаю, це мене так… Але я вже iнакше не можу. Вам треба iнакше, по-новому. Iнший дух. Бiльшовизм. А я, Льольо, труп.
Мадам Фур’є схилила голову на вiолончель й задумалась. Льоля теж задумалась. А потiм раптом француженка скинулась:
– Я, Льольо, дуже рада, що ви сьогоднi стрiчаєте Новий Рiк. I я буду стрiчати Новий Рiк – гарно: все думаєш – “а чи не прийде щось iнше…”
Ще шумiв трамвай. Льоля подумала, що мадам Фур’є пiде стрiчати Новий Рiк, i їй було шкода француженки, бо Льоля не могла покликати мадам Фур’є стрiчати Новий Рiк у пролеткультi, що на Садовiй, 30.
Льоля попрощалась i пiшла в свою кiмнату, бо вже час було їхати в город. Льоля згадала скриньку з дрiбницями бiля охотного ряду i на тумбочцi пiдручники й французький роман, здається, Гюго, i Анна Каренiна французькою мовою з порнографiчним малюнком на обкладинцi.
…Сидiв некрасивий карлик Альоша, i Льоля йому сказала:
– Ти, Альошо, дiйсно художник. Ти гарно придумав: саме так i кричить паровик, коли вилiтає в степ.

IV

Товариш Огре був на тютюновiй фабрицi – по хронiку. Там його стрiла жiночий органiзатор – товаришка Шмiдт, яку вiн часто бачив у парткомi. Товаришка Шмiдт схопила його за руку й потягла у фабричний клуб.
…От подивiться, як ми будемо святкувати. От подивiться.
…Був зал, в -залi – буфет, а в буфетi – конфети, яблука та iнше. Ще в залi було багато дiвчат-робiтниць iз фабрики, якi вибiгали в зал, пiдбiгали до вiкна, дивились у свiчадо, i вiд них пахло дешевими духами. Потiм дiвчата товпились бiля дверей i питали схвильовано.
– Ще?.. Та де ж вони. Господи…
Вони чекали оркестрантiв.
Ще було: пiрамiди (стояли для краси) з рекламою – “Папiроси тов. Петровскiй” i з рекламою – “Осiннi скрипки”.
…Товарищка Шмiдт схвильовано говорила:
– Ну, скажiть щиро: де це в свiтi?.. А може б, хто iнший зробив?
Товариш Огре сказав:
– Ясно. Тiльки – ми!
Товаришка Шмiдт була безмежно рада i рожево-схвильована. Вона побiгла до пiрамiди “тов. Петровскiй” i до дiвчат, що нетерпляче чекали оркестрантiв, i не знала, що їй iще зробити, бо все вже було зроблено.
…А коли товариш Огре зiбрав хронiку, товаришка Шмiдт спитала:
– Ну, а як у вашiм районi? Ви, здається, в Замалайськiм? Тодi товариш Огре почервонiв i збентежено сказав:
– Я – безпартiйний!
– ?.. Ви безпартiйний?
…I побiгла чорна кiшка.
…Товаришка Шмiдт холодно сказала:
– А я думала, ви в парткомi… Товариш Огре гадав, що вiн згорить, i думав несподiвано про Тайгайський мiст i – пiд ним паровики.
Товариш Огре сказав:
– До побачення!
Товариш Шмiдт сказала:
– До побачення!
Але це було так холодно, нiби зима, i непривiтливо, нiби глибока осiнь.
…В головi блукали уривки. “Ясно. Тiльки – ми!”
…На Байкальськiй вулицi товариш Огре бачив великий прожектор, що освiтлював усю вулицю й комольську новорiчну процесiю. Це, безперечно, було грандiозне видовисько. Пливло голубе небо, з рiки пахло баговинням, нiби й справдi баговиння було зимою. За рiку в темряву вiдходила мiська жура.
…А комольцi сурмили в сурми, дзвонили в дзвоники й освiщали вулицю сотнями чарiвних смолоскипiв. За комольцями гудiли натовпи.
…На розi товариш Огре побачив заступника Пупишкiна – товариша Мамочку. Мамочка бiг у трактир до вiрмена.
…Сотнi ватажкiв свiтової революцiї дивились iз будiвель iз наказу виконкому… Але знову була розпроклята тоска.
…Гражданiн, будь ласка, пропустiть!
…Полюбуйтесь, гражданiн, на кощунство…
Сссволочi!
…Iшла бабка напроти комольцiв, напроти попiв-комольцiв, i побачила кадила в комольцiв… Скрикнула! i – впала!
За бабкою карета допомоги не приїхала, бабку пiдвели громадяни.
…З пiвденних кварталiв города пiшов теплий вiтер; тодi комольцi смолоскипи пускали, вогнянi язики на тротуари. Бiля собору, що напроти виконкому, комольцi справляли комольське свято Нового Року.
…Гражданiн, подивiться, яке кошунство!..
…А висока каланча собору мовчки вiдходила в синю безодню неба. Ще пролетiв вiтер iз пiвденних кварталiв города…
..Новий Рiк. Щастя.
Думаю: чи не прийде щось iнше? – Товариш Огре почув у чоботях воду, бо чоботи були дiрявi – i туди набралась вода… А пiд Новий Рiк i Водохрища старого стилю, не “в стилi” уесесер, гадають про майбутнє на водi з воском i як “Свiтлана”.
Товариш Огре згадав (бачив у друкарнi), що на Рiздво комольцi мають колядки й щедрiвки, але не цi:
– Щедрик-ведрик, дай вареник, грудочку кашки, кiльце ковбаски…
…Нi!.. Не цi…- …А життя йде рiк за роком, i кожного року – стрiчаємо Новий Рiк: “чи не прийде щось iнше?..”
…Товаришка Шмiдт сказала: “Ви безпартiйний?” – i стало холодно, як зима, i непривiтливо, мов осiнь.
…А збоку хтось регоче й розказує про “артемiвцiв”; про дiм пролетарського студента, про жiнвiддiл, про каесему. Тодi блакитнить весна дзвональними дзвониками й похмуро костилить баба-яга костяна нога – сива зима iз шкульгальною лицею в зимальну пiвнiч.
…О…О…О, новельний Фальстафе! Як Мануель Сведенборг, вiриш у своє призначення пророка!..
…I тодi дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальнiй душi поета. I припустiм, вiн питає:
– Марусино, скiльки рокiв до наших великоднiх дзвонiв?
Тодi Маруся скаже:
– Я – радiсть. Я – тема твого життя. Летять журавлi по далеких полинних дорогах. Кричать одуди в гаях: “Уту-тут! уту-тут!” I ти знаєш, як буває бiля рiчки, коли ловимо коропiв, коли в прозору воду падає небо!.. О, дзвональна звена веснальної дзвими!..
…А коли комольська процесiя зникла за собором, прожектор погас. Тiльки синє небо пливло в тротуари Байкальської вулицi:
606
Браво! Браво! Браво!
Гучнi оплески стрiли Льолю, коли вона вийшла пiсля постановки пародiї на “Пiлюлi”. Льоля горiла. Льолi згорiли вуха; потiм зробила реверанс i побiгла за лаштунки.
Вже все. Бiльше нiчого не буде. Там, на Садовiй, 30, у пролеткультi.
Тодi iз зала вийшла публiка. Була публiка i публiка.
Одна публiка розходилась, друга публiка залишилась стрiчати Новий Рiк.
…Героїня вечора – Льоля.
Але герой вечора – бувший i т. д. – товариш Пупишкiн. У фойє його качали на руках за труди по органiзацiї пролеткульту й пролеткультiвських iдей. I за постановку – теж – пародiї на “Лiлюлi”, п’єси Ромена Роллана: качали.
Товаришевi Пупишкiну хотiли зробити приємнiсть i пiднести вiд публiки сюрприз. Пiшли за сюрпризом.
…Але в цей момент хтось уже пiднiс несподiваний сюрприз (це, безперечно, було нетактовно): статуетку з Дон-Кiхота.
Товариш Пупишкiн трохи збентежився, але раптом кинувся на пiдносителя. I, обiйнявши його, три рази – по руському звичаю – поцiлував.
Тодi публiка (машинiстка пролеткульту i писар пролеткульту) вийшли з сусiдньої кiмнати й пiднесли вже справжнiй сюрприз Пупишкiну. Саме –
ТУЛЬСЬКИЙ ПУЗАТИЙ САМОВАР.
Товариш Пупишкiн до того був зворушений, що заплакав радiсними сльозами й поцiлував по три рази – по руському звичаю – публiку, що пiдносила йому самовар: машинiстку пролеткульту й писаря пролеткульту. Потiм публiка ще щиро вiтала товариша Пупишкiна й качала його на руках.
…А потiм одна публiка зовсiм розiйшлась, а друга публiка зовсiм залишилась.
…В театральнiй студiї дзвенiли тарiлки.
…Новий Рiк. Щастя. На вулицi було ясно, бо людське щастя i найсправжнiше це: бачити глибоке небо чути веснянi подихи, бачити зиму, лiто, осiнь, вересень… Це найсправжнiше щастя, i не треба для цього гадати на водi, з воском i як “Свiтлана”.
…В пролеткультi був некрасивий карлик Альоша – з Льолею приїхав. Прийшов уже й товариш Огре.
Але знову дивився горбун Голгофою, коли вели легендарного Христа на Голгофу. Потiм раптом iз тоскою i спорзно дивився на красивих дiвчат.
..Летiла Маруся з товаришем Мамочкою й пiдморгувала товаришевi Огре. За стiл не сiдали до пiв на дванадцяту й никали з кiмнати в кiмнату.
Бiгав пролеткультiвський поет i всiм декламував:
– “О, красний прекрасний цвєт! Рабочiй, рабства больше нєт! Вперьод, вперьод! Время не ждьот. Так, i вздихая, i вздихая, на панелi iзмизганих улiц струiтся Первоє мая”.
Пролеткультiвський поет нiяких авторитетiв теж не визнавав,- як i Мамочка. Вiн був, так би мовити, зовнi всякої “авторитарносте”. Маруся каже: “Ранiш досить поряднi вiршi писав. А тепер лаври iмажинiзму не дають покою… Пороть треба”.
I ще Маруся каже: “Буває, люди течуть бiля серця… Правда?” – i вiд неї так пахне сонцем, наче вона перепливла сонце, коли ярами проходив туман, а луки спiвали на “достойно” в юне небо… а хлоп’ята розкладали вогнище й пасли коней. Конi пiдводять голови, прядуть вухами й тривожно дивляться в нiч.
…Некрасивий карлик спорзно дивився на красивих дiвчат, але дiвчата не звертали на нього уваги.
Тодi пiдiйшла до Альошi дiвчинка, i некрасивий карлик погладив її по голiвцi.
Вiддалiк сидiла (теж) некрасива жiнка. Вiд тiєї жiнки й пiшла дiвчинка. То була її мама… I мама сказала дiвчинцi:
– Настенько! Коли тебе будуть питати про маму, так ти не кажи, що я твоя мама, а скажи, що я твоя сестра.
Некрасива жiнка, мабуть, хотiла кохати й тому не хотiла, щоб знали, що в неї єсть уже така велика дiвчинка.
…Некрасивий карлик iще раз погладив по голiвцi дiвчинку, по її м’яких, як пух, волоссях. Вiн спитав, показуючи на некрасиву жiнку:
– Дiвчинко! Ото твоя мама?
Тодi дiвчинка сказала:
– Я сестра мамина, у мене мами нема!
…Прийшов товариш Огре з Льолею й з товаришем Пупишкiним. Дзвенiли тарiлки. В однiй кiмнатi спiвали “малоросiйських” пiсень – трохи зажурних, не таких, як пiд Новий Рiк.
…А Новий Рiк – щастя.- У Льолi згорiли вуха, Льоля горiла й досi. Товариш Огре розгублено вiдповiдав на запитання…
…Товаришка Шмiдт сказала:
“Ви безпартiйний?”
…О, красний, прекрасний цвєт! Рабочiй, рабства больше нєт!..
А в фойє й досi говорили про те, як товаришi Пупишкiну пiднесли самовар – сюрприз од публiки, i досi кричав Мамочка.
…Нарештi покликав за стiл. Дзвенiли тарiлки. Було пиво. В сусiднiй кiмнатi була й “миколаївська”. “Миколаївську” пили тi, кого викликав – по секрету – пролеткультiвський поет. Були тости.
…Маруся верещала:
– Слухайте про начотчикiв. Скоро почнеться полiтпровiрка. Наша публiка майже збожеволiла: зудить-зудить, як приготовiшка. Скоро на Сабурову дачу пачками… Словом – Гопсаса!
Але Марусi нiхто не слухав, i вона втекла з вечора.
…Товариш Огре захмелiв.
Захмелiв i горбун. Тодi сказав товариш Огре товаришевi Пупишкiну: – Так, я п’яний.
Але що в п’яного на язицi, те в тверезого на думцi… Знаєте?.. I скажу правду: боляче! Бо нi сюди нi туди: бiла ворона.
Товариш Пупишкiн сказав:
– Совершенно правiльно: нi сюди Микита, нi туди Микита… Це участь iнтелiгенцiї… Ну, а як менi правду сказати, то i я трохи iнтелiгент. Правда, не той, так би мовити…
…А пролеткультiвський поет знову кричав над Льолiним вухом:
– Вперьод! Вперьод! Время не ждьот!
Льоля думала про постановку пародiї на “Лiлюлi”, потiм подивилась на товариша Огре й задумалась.
…Дванадцята година.
Новий рiк. Щастя. Новий рiк по новому стилю, “в стилi” уесесер.
…Товариш Огре говорив:
– Так, я трохи п’яний i скажу: сiра осiнь на моїй душi… А два з половиною роки я був членом капебеу, i на всiх фронтах… а тепер боляче: знаєте – бiла ворона…
Товариш Пупишкiн говорив:
– Совершенно правiльно! Це закон матерiалiстичної дiалектики. Битiє опредєляєт сознанiє. Iде на змiну пролетарiат.
Потiм товариш Пупишкiн пiдiйшов до самовара, до свого сюрприза, i сказав:
– Хороший самовар. Справжнiй тульський… Так що молодцi, хлопцi!
…Некрасивий карлик Альоша раптом зiрвався й пiшов у куток. Теплий хмiль iз голови перейшов йому в нутро, i вiдчував горбун, що наростає в грудях, накипає щось, i дивився на красивих дiвчат уже злiсно й спорзно. Але раптом усе туманилось – тодi виростали перед очима дикi поля й розстрiляний горизонт,- i от загорiвся захiд. Вечiр. Перепелиний бiй, i так незносно пахне трава.
…Чого ви замислились?
До Альошi пiдiйшла некрасива жiнка, яка залишила свою дiвчинку в сусiднiй кiмнатi. Некрасива жiнка, граючи очима, сiла бiля горбуна.
…Сiла?
– Сiла!
…Тодi некрасивий карлик спитав злiсно й яро:
– Чого я задумався?
I плюнув в обличчя некрасивої жiнки. Цього нiхто не бачив, i некрасива жiнка мовчки вiдiйшла, знизивши голову: покiрно, як на Голгофу.
…Iшла друга година. Дехто пiшов уже в сусiдню кiмнату й там заснув. Але бiльшiсть сидiла за столом.
Льоля ще випила трохи, й була вже весела, i говорила про постановку пародiї на “Лiлюлi”. Товариш Огре мовчки слухав товариша Пупишкiна.
…Тодi пiдiйшов до столу Альоша й сiв бiля Льолi. Дехто дивився у вiкно, де мрiяло небо…
ФIНАЛ
…Некрасивий карлик сказав голосно – i всi стихли:
– От що: хочу новину сказати… Знаєте, як гудить паровик, коли вилiтає в далекий степ?..
Ви думаєте так: гу-у-у?..
Льоля сказала:
– Ну, да… Вiн чудово придумав. Скажи, Альошо!..
Всi причаїлись, слухали. …Тодi некрасивий карлик голосно й схвильовано сказав:
– Коли паровик вилiтає в далекий степ, коли вiн пролетить зелений семафор, тодi вiн назад кричить так: в п…- у-у!
Альоша так чiтко протягнув на “у” площадне слово, що майже всi пiдскочили.
Льоля фаркнула.
Всi фаркнули.
Товариш Пупишкiн закричав:
– Скорiш ведiть його… вiн п’яний!..
Товариш Огре пiдвiвся:
– Альошо, ходiм додому…
Льоля збентежено пiдiбрала волосся й здивовано дивилася на Альошу.
…Некрасивий карлик мовчав.

ЕПIЛОГ

До Тайгайського мосту йти далеко. Льолю так зденервував Альошин вчинок, що вона не могла йти з ним поруч. I Льоля побiгла вперед.
В центрi города о другiй годинi зимою в п’ятiм роцi нової ери, пiд Новий Рiк по новому стилю, “в стилi” уесесер – шумували вулицi…
…I думалось, що савояри – убогi люди, якi уходять iз гiр на чужину на заробiтки, щоб не вмерти в горах, бо життя –
безмежна кармазинова рiка i протiкає вона по вiках невiдомо вiдкiля й невiдомо куди.
…Далi шум стихав.
I нарештi зовсiм стих, коли наблизились до робiтничого поселку.
З пiвдня на город насiдав туман
…Товариш Огре й горбун йшли поруч. Альоша iронiчно подивився у вогку заквартальну даль i зiдхнув. Потiм спитав:
– Iзмайле, ти на мене сердишся?
Товариш Огре сказав:
– Нi.
– А коли нi, то скажу тобi: нудно менi, Iзмайле, i скоро я умру.
Товариш Огре зиркнув на некрасивого карлика i не бачив: жартує вiн? I в сiрих потоках мряки, що йшла на город, знову пiзнавав Голгофу, коли вели легендарного Христа на Голгофу.
I спитав – трохи патетично – товариш Огре:
– Скажи, Альошо: ти не знаєш, в чому полягає краса й радiсть земної муки?
– Не знаю.
– А я гадав, що ти знаєш, бо ти, Альошо, художник.
…Пiдходили до Тайгайського мосту.
Вночi пiд Тайгайським мостом стихають паровики, тiльки бiля депа чути задумане шипiння.
…Над Тайгайським мостом – далекi – зорянi верхiв’я, i їх прикрив туман.
…Iшов Новий Рiк.
Почався не зовсiм весело, i, коли гадати на водi, з воском i як “Свiтлана”,- не весело на цiлi довгi – короткi мiсяцi.
…Крiзь мряку, туди в степ, маячiв зелений огонь семафора.
…Льоля пройшла вже Тайгайський мiст i стукала в дверi.
Раптом iз станцiї вилетiв потяг.
…А коли увiйшли в кiмнату, чули, як далеко в степу кричав паровик:
– Гу-у!..
…Сказав товариш Огре:
– Альошо, у мене болить голова. Будь ласка, подай графин.
Сказала Льоля:
– Води в графинi нема. Хай набере з крана. Горбун пiдiйшов до столика, де лежали героїчнi п’єси, i взяв склянку. Потiм некрасивий карлик Альоша подумав, що завтра йому треба йти в райком.
…А за стiною мадам Фур’є, очевидно взяла вiолончель.
I знову чути було зажурну пiсню з Бордо – з далекого города загоризонтної Францiї.
Мадам Фур’є, мабуть, стрiчала Новий Рiк.

АРАБЕСКИ

IX Слово.

Г о р о д.
Я безумно люблю город. Я люблю виходити ввечерi iз своєї кiмнати, iти на шумнi бульвари, випивати шум, нюхати запах бензолу й тодi йти на закинутi квартали, щоб побачити японськi лiхтарики – так, здається – в трикутниках цифр: будинок на розi, N: горить. Я люблю, коли далеко на дальнiх мiських левадах рипить трамвай: щось неможливе нагадує цей рип, щоб постали передi мною теплi образи, як хрустальнi дороги, як прозоро-фантастичнi леденцi (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я люблю Еспанiю, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пiзнаю й кохаю город не так, як iншi, тому що город – це Сервантес Сааведра-Мiгуель, тому що в битвi при Лепанто, тому що в полон до алжiрських пiратiв. Тому пiдходить до мене Марiя i каже:
– Nicolas! Я читала сьогоднi еспанськi новели, i я скажу: Мартiнес Сiєрра – моя радiсть, бо в його новелах маленька музика, мелодiя слiв, як оркестр моєї душi, коли у вишневих садках моєї чумацької країни жеврiють зорi: падають на ягоди крiзь темну темряву лiтньої синєблюзої ночi й падають на ставки, щоб прозвучати. Мартiнес Сiєрра – маленька флейта, веснянка дум про далеку Еспанiю.
Ми зупинилися на мосту. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари. Тодi Марiя дивиться на далекий огонь, що горить на костьолi, i творить поему. Гримить повiнь. Над рiкою важкi веснянi хмари.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
О Мартiнесе Сiєрра! Тобi, музичному музикантовi, твоїм новелам, де звучить така широка й радiсна весна, де мiрiяди мiрiядiв голубих метеликiв над гармонiєю моєї душi,- тобi шлю iз своєї чумацької країни привiт. О Мартiнесе Сiєрра! Не тiльки ти закоханий у звуки, фарби й запах слова – я теж естет. Я вiрю, що на душi зiйдуться десь у мiрiядах мiрiядiв голубих метеликiв, у цiй голубiй хуртовинi, коли серце так енергiйно стисне, наче таємна мавка розказує океанну казку, коли в океанах горять жемчуги, як горить сонце на шляхах моєї чумацької надзвичайної країни. О Мартiнесе Сiєрра! Про що розповiм тобi? Чи розкажу тобi, як спiвають нашi дiвчата бiля шведських могил, коли пiсня з бурякiв, як сiроока жура, як генiальний Леонтович у бур’янах мойого степового краю? Чи розкажу тобi, як повiльною ходою бредуть круторогi воли з молочної ферми? Чи сплету тобi вiнок iз польових дзвоникiв – з подiй: як була, як пройшла, як гримiла, як народжувалася молода епоха? Iшла м’ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу – сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Через перевали, з азiятського степу, з глухої тайги, летiли: депеша за депешею.
О Мартiнесе Сiєрра!..
Нiч. Весна. Гримить повiнь. На дальньому костьолi горить огонь i теж творить поему. Я мовчу. Марiя мовчить. На мосту тихо, i тiльки мутнi води клекочуть i тiкають у невiдому даль. Тодi я знову пiзнаю, як я безумно люблю город. Уранцi, в городi, де незнайомi вулицi, а по них проходиш, якось невiдомо й задумано: проходять i зникають давно забутi тiнi iхтiозаврiв, i розчиняється рожеве вiкно в майбуття. Гарно приїхати в город iз села, коли в кварталах дрiмає тиша, дрiмають вiзники, а по вулицях метуть двiрники, коли в городi прокидається ранок i гулко процокотить фаетон, а потiм –
– змовкне.
Слухай, Nicolas! Коли я думаю про мiськi квартали, я думаю, що я чула юнка з голубими прозорими вiями, що я амазонянка й джигiтую десь у заозерних краях… Слухай, Nicolas!
Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
Але так можна збожеволiти, коли ранок почне рундуки: за м’якою зеленню дерев стоять рундуки. I плентаються сюди люди – бiлi, незнайомi, забутi, як далека Еспанiя, як троглодитний вiк, коли люди ловили за хвiст леопарда й тут же роздирали його надвоє, щоб їсти. I починає ще ранок – битий шлях, а за ним плентаються фургони селянської городини.
– Марiє! Я безумно люблю город! Я люблю робiтничi квартали й квартали єврейської голоти, коли дивишся вiдтiля на костьол, коли на костьолi в дiадемi ночi горить казковим огнем циферблат. Тодi я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, що робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки i молюся, щоб “Боженька” зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок на розi, N: горить.
Я безумно люблю город.

Деталь iз моєї бiографiї

Народився я (Сойрейль, припустiм, бо для мене просвiтянський реалiзм – “к чорту” …навiть у прiзвищах, бо я його органiчно “органонами” не виношу), народився я, Сойрейль, которого не треба плутати з Карейлем, автором “Французької республiки”, оскiльки в Англiї нема просвiтянства такого, як у нас, але, може, є й покраще: я маю на увазi Iрландiю й англiйський бокс, пiсля якого й пiсля лiтургiї (пiдсмаленi очi д’горi) навiть соitus за “розписанням”,народився я в одному з тих городкiв, саме в степовому краю, саме в полковiй залозi, де колись – так давно! – слобожанськi полки, а потiм недалеко Диканька з Мазепою на шведських могилах перед полтавським побоїщем. Я був сином якогось чиновника, який вiд мене одмовився. Звичайна iсторiя: чиновник спокусив гоняшку однiєї прекрасної травневої ночi, коли зацвiли яблунi, пiд яблунями. А коли я народився, чиновник, котрий мене народив, щоб не годувати Сойрейля, утiк iз провiнцiального городка. Таким чином у країнi покриток стало одною покриткою бiльше. Але моя мати не пiшла дорогою – на Сагайдак – шевченкiвської Катерини й моєї Оксани iз “Життя” – з тiєї книги, що “Синi етюди”, яких, етюдiв, я вже нiколи, нiколи не буду писати, бо я пишу –
– роман.
Моя мати не пiшла цiєю дорогою, бо на другий день умерла. Тодi другий чиновник, гадаючи, що його жiнка безплiдна й нездiбна родити, взяв мене за сина. Чиновник помилився. Прийшла друга травнева нiч, коли небо було в яблуневiй завiрюсi й пахло горизонтом (а небо може пахнути горизонтом наперекiр усякiй мiщанськiй логiцi), коли степовий городок Дрiмав пiд голубим крилом весняної ночi, безплiдна чиновникова жiнка родила майбутнього колезького реєстратора.
Чиновник цикнув i сказав:
– Помилка-с!
А мене не можна було викинути, бо формальностi щодо закрiплення було пророблено. Таким чином, не глядячи на те, що чиновникова жiнка була не безплiдна, що в травневу нiч, коли стояла яблунева завiрюха, родила колезького реєстратора,- не зважаючи на все це, я лишився в чиновника на його хлiбах.
Я не буду описувати те iнше, що, може, когось i цiкавить, але мене, навпаки, i нiскiльки; не буду описувати так, як писали нашi корифеї; я буду писати так, щоб зрiдка почути кармазиновi дзвони з глухого зарiччя, коли серце так стисне, нiби погляд стрункої юнки, коли вона на моє буйне бажання каже крiзь яблуневу завiрюху, здригнувши:
– Да!
…Але як же хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв, бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi!
– Слухай, Nicolas! А що ж далi? Як же з твоїм чиновником?
– Марiє! Ти наївничаєш. Нiчого подiбного не було. Я тiльки принiс тобi запах слова.
Нiч. Весна. Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
…А сьогоднi вiтри насiдають iз пiвночi. Цiлий день шаленiє хуртовина, i ростуть на дорозi замети. Iде грудень року вiд народження легендарного Христа тисяча дев’ятсот двадцять третього, вiд народження епохи громадянських вiйн – шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душi – бiль. Бо ж подумай, Марiє:
– Я читаю кожного дня книжки, але я анi разу не зустрiв справжньої книжки (поеми) про нашу – у вiки – революцiю. Тодi я знову молюся, щоб “Боженька” зробив мене генiєм, щоб розказати, як iшла, як пройшла, як гримiла молода епоха.
Iшла м’ятежна епоха. Iшла духмяна романтика, i нечутно ходили в борах тiнi середньовiчних лицарiв. Бiгли вiтри iз сходу, сторожкi й тривожнi. I тодi в аулах моєї голубої Савойї стояв гул. Ще деталь
Менi пророкують велике майбуття: однi кажуть, що я буду командором нової художньої школи; на погляд других, я “прорублю вiкно в Європу”, куди й буде (бiс!) виглядати мiй чумацький надзвичайний край; третi запевняють мене, що я в потенцiї… …Менi навiть неловко писати…
Є, правда, i четвертi, якi вважають мене графоманом, дилетантом, парвеню i т. д. Але, на радiсть, я цим не хочу вiрити: я гадаю, що я все-таки напишу гарний твiр, бо ж яблунi тiльки-но зацвiтають у садах моєї духмяної фантазiї, бо ж передi мною й за мною гори поетичного матерiалу.
Словом, коли б я хотiв загубити свою iндивiдуальнiсть, я б давно її загубив. А коли б я був через мiру шанобливою людиною (зовсiм без шанолюбства – нi риба нi м’ясо), я мiг би використати своє становище.
Але я дуже тиха, лагiдна людина. I тому, коли менi, як лiтераторовi, що подає надiї, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда, видавництва, я навiть з охотою взяв її.
Отже, там, де я працюю, де все так iмпозантно, там ви найдете всiх, кого вам треба. Тут i Пульхерiя Iванiвна Жоха, тут i тов. Крутик (мiй заступник, прекрасний “зам”), тут i цiла академiя рiзнобарвної професури.
Але бiльш за все менi подобаються тi веснянi днi, коли потоки ласкавого сонця заливають усi кiмнати моєї установи, коли з мого iмпозантного будинку падає весняна “капель”, коли за моїм кабiнетом шум дiлового будня.
Я розвалююсь у крiслi, закурюю гаванську сигару (недавно прислав iз Германiї дипломатичний кур’єр) i кричу:
– Антошка!
Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за моїми дверима й тиче – автоматично – пальцем у напис:
– “Без докладу не входити”.
– Що прикажете, товаришу?
Що ж я йому прикажу? Власне, менi нiчого приказувати, бо за мене приказали мої пiдручнi, мої прекраснi пiдручнi, якi зараз шумлять, як музика, за дверима мого кабiнету.
Тодi я кажу:
– Антошка! – i потираю руки.- Альянс?
Антошка:
– Альянс!
– Ах ти, моя карапуля,- млiю я вiд гарного настрою.- Ах ти, моя дурашка!
– Так точно! – каже Антошка й пiдходить до мого столу.- Дозвольте прикурити?
Ця фамiльярнiсть мене зовсiм не нервує: по-перше, в кабiнетi нiкого нема; по-друге, я радий ще раз доказати свою демократичнiсть, свiй комунальний лiбералiзм.
– Прикурюй, каналья! Прикурюй! – i я галантно пiдношу йому свою гаванську сигару.
За моїм вiкном грає голубе небо. Десь,-очевидно, гомонять жайворонки; десь, очевидно, такий простiр, така легкокрила даль, що я не можу не мрiяти. З мого iмпозантного будинку летить весняна “капель”, її не може заглушити навiть шум шумного мiста.
– Антошка! – i я потираю руки.- Альянс?
Антошка:
– Альянс!
…А Пульхерiя Iванiвна завiдує в мене редвидатом. Це славетна людина. Коли я приймав посаду, менi стiльки про неї наговорили, що я й справдi думав її викинути з установи. Але тепер я бачу, що це була робота злих язикiв. I справдi – Пульхерiя Iванiвна така прекрасна женщина: у неї таке прекрасне волосся – золотом, що я прямо дивуюсь. I потiм вона така енергiйна, така розбитна.
– Пульхерiє Iванiвно! – питаю я.- Ви заключили договiр iз професором Чам?
– Як же! Давно заключила. Вiн такий хороший чоловiк; у нього таке, знаєте, велике горе: вчора фокстер’єр здох, i потiм вiн такi прекраснi роботи пише… Я гадаю, що йому треба дати найвищу ставку.
О, Пульхерiя Iванiвна не проморгне. Це я добре знаю. Вона не пiдiрве авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки наукової мислi.
– Обов’язково! Обов’язково! – кажу я.- Найвищу ставку. I, щоб завжди бути в курсi справ, виймаю з бокової кишенi порожнiй блокнот i беру олiвець.
– Дозвольте, Пульхерiє Iванiвно, записати цi прекраснi роботи, якi незабаром випустить наше видавництво.
Вона:
– Ах, Миколо Григоровичу, я й забула… От пам’ять… Я зараз принесу їх.
– Що ви! Що ви, Пульхерiє Iванiвно! Не турбуйтесь. Дозвольте тодi менi просто написати: в якому це буде вiддiлi?
Вона:
– Вiддiлi?.. Ах, боже мiй… от пам’ять… Це ж вiдомий професор Чам… по… по… неврогеологiї, здається. Професор Чам. Професор Чам.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому дадь.
– Nicolas! Про що ти думаєш? Милий мiй!.. Ти думаєш про осiнь? Невже ти думаєш про осiнь? Милий мiй! Похили свою голову на моє плече, розкажи менi голубу поему.
– Марiє! – i я чую, як гримить повiнь, як бiжать мутнi води в невiдому даль, i моя радiсна Марiя кладе на моє чоло свої духмянi кучеряшки й пахне, як юнiсть, як безмежнi дороги в прекрасний невiдомий край.
…Уранцi прийшла весна.
I цiлий день тануть снiги. Бiжать по дорогах потоки, i чути: десь хропуть конi. Стоїть таке неможливе небо, нiбито воно тiльки-но народилось.
Учора опiвночi, коли за городом урочисто скликав гудок нiчну змiну, над костьолом iз захiдного боку повис теплий туман. Учора я думав про Тургенєва й про вальдшнепiв, тому що це в кровi, тому що мiй батько був стрiльцем, думав про заводi на Ворсклi, про свiй степовий край, про його одинокi озера, що стоять там, де пересiкаються чумацькi шляхи. Сьогоднi мої мислi про iнше. Це знає й Марiя. Я думаю зараз про женщину революцiї.
– Nicolas! – i Марiя виймає хустку, що пахне конвалiєю, i пiдбирає волосинки пiд капелюшок, що їх розкидає весняний вiтер.- Nicolas! Ти скажи менi: невже женщина так мiцно зв’язана з революцiєю, що без неї новелiстовi не можна обiйтись?
– Да, Марiє! Без женщини не можна обiйтись. Бо женщина – це круг наших емоцiй.
– А я от тобi не вiрю! – говорить Марiя й пiдставляє весняному вiтровi своє обличчя.
Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
Гримить весняна повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль. Ми стоїмо на мосту. Перед нами й за нами – город. Ми чуємо, як глухо б’ється крига. Над костьолом горить огонь.
– Nicolas! Я тобi не вiрю, тому що ти й досi не показав женщини в революцiї.
– Да, Марiє! Я ще не показав, але я покажу.
– Нi, ти її не покажеш, бо в твоїм уявленнi вона не бiльше, як самичка.
– Марiє!
– Да, Nicolas! Так.
Гримить повiнь.
I тiкають мутнi води в невiдому даль.

Кводлiбет

У Дiккенса, здається, в “Записках Пiквiкського клубу” герой скрикнув: –
– Їхать – так їхать, як говорив папуга, коли кiшка потягла його за хвiст. У Дiккенса, здається, з тих же “Записок Пiквiкського клубу”, є й такий радiсний вираз:
– А от i я! – як сказав хтось, падаючи з десятиповерхового будинку.
Студент жив у пiдвалi, в кiмнатi з одним тусклим вiкном, що виходило на глуху брудну вулицю. Але й тут вiн жив милостю якоїсь грузної баби, що знiмала весь пiдвал i одводила йому цю кiмнату виключно за його прекраснi очi: кожної суботи баба тягла студента до себе на кухню, напоювала його там жовтим (якась примiсь) самогоном, i, коли студент часто починав хилити голову на бiк, коли повз вiкна проходив iз калатушкою сторож, грузна баба брала енергiйним жестом свою жертву за плече, роздягала її догола i клала на своє лiжко. Пiсля так званої суботньої ночi студент завжди почував у ротi якийсь неприємний запах i потiм цiлий день спльовував. Це теж деталь, i, “позаяк” вона з життя, я й її пишу.
– Марiє! Не будь наївна. Я даю тобi запах слова.
…I знову передi мною легко-синя даль надзвичайного минулого. I знову я чую далекий загiрний голос: “Пройдуть вiки, найдуть свою змужнiлiсть, пiзнають радiсть i журу твоєї прекрасної землi, вiдiйдуть по древнiй дорозi в небуття, але нiколи не повториться народження твоєї м’ятежної нареченої”.
– Тiльки один раз!
– Тiльки один раз!
Так б’є годинник над ратушею глибокої ночi, коли тривожно горить циферблат.
…I я, романтик, закоханий у свою наречену, знову бачу її сiроокою гарячою юнкою з багряною полоскою на прострiленiй скронi. Вона затулила рану жмутом духмяного чебрецю й мчить по ланах часу в безсмертя.
– Чи наздожену її – свою сiрооку м’ятежну наречену? Гримить повiнь. I тiкають мутнi води в невiдому даль.
Я безумно люблю город. Але я похиляюсь на телеграфний стовп i думаю, що я нiколи не розкажу, шо робиться в моїй душi, якi виникають образи, якi, як потоки, як жемчуг, протiкають бiля мого романтичного серця: жемчуг хрумтить i японськi лiхтарики (коли гоголiвський ярмарок) бiля прозоро-фантастичних леденцiв (коники), що я їх уже нiколи, нiколи не побачу на базарi. Тодi я наливаю себе вишневим соком моєї неможливої муки й молюся, щоб “Боженька” зробив мене генiєм: щоб розказати, як хрумтить жемчуг бiля японських лiхтарикiв: будинок, на розi, N: горить. Я безумовно люблю город! Нiч.
Весна.
Мiст.
Марiя.
– Марiє! Ти пам’ятаєш той день, коли. я перший раз побачив тебе? ,
– Да, Nicolas! Ходiм! – i вона енергiйно переступає калюжi весняної води.- Да, Nicolas, пам’ятаю.
– Марiє! – i я зупинився.
Вона – теж.
Тодi я беру кiнчик її солдатської блузки й кладу на нього свої гарячi уста. Марiя мовчить. Я мовчу. Пахне конвалiєю. Весняний вiтерець б’ється в кучеряшки моєї нареченої.
– Nicolas! Милий мiй! Не треба думати про осiнь.
– Марiє! – i я тисну їй руку.
Вона мовчить. Я мовчу. На костьолi горить циферблат, i далеко гримить повiнь. Марiя оправляє блузку й раптом зникає в темряву, в глухий мiський заулок.
Р.S. Я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову: про метелика, що з черепом на головi. Менi навiть сни якiсь химернi. З-пiд канапи вискочив звичайний пацюк з перебитим задом. Менi кажуть, щоб я його добив. Тодi я беру чималий молоток, i, коли пацюк iде на переднiх лапах повз мене, я з гидливiстю опускаю з силою молоток на його голову. Але диво: пiсля мого удару пацюк раптом вирiс, став розмiром iз болонку й пiшов на заднiх лапах, а на його головi я бачу череп: я говорю не про чарiвну мандрагору, я говорю про адамову голову, про метелика. Тодi менi зупиняються мислi, i стоїть передi мною якась настирлива пляма, що може довести до божевiлля. Я знову пiдводжу чималий молоток i з гидливiстю опускаю з силою на пацюкову голову. Але диво: пацюк знову вирiс i став розмiром з фокстер’єра. Пацюк з перебитим задом iде на заднiх лапках. В кiмнатi тихо, за вiкном тихо, i тiльки на костьолi горить циферблат. Я мовчу.

XIV слово

…Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливо привабливий огник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.
– I от поет з тiєї божественно-незрiвнянної країни, що, як золота осiнь, димить на твоїй патетичнiй душi, пiзнав сiрого чортика й тiсно жив з ним, i не в сенсi банально-сантиментальної нудьги, а так, як може жити художник. Вiн був страшенний нахаба, але вiн мiг тiльки жеврiти, i то в тайзi, i то для утилiзацiй обмеженого кола часто обмежених людей. Поет знає, як далеко одiйшов запах тобiлевичо-старицьких бур’янiв, що прекрасно пахли пiсля “Гайдамакiв” i “Катерини”, як далеко i “Тiнi забутих предкiв”, i все, що хвилювало юнiсть, а тепер залишило тiльки сiрого чортика. Поет знав, що в iсторiї народiв його божественно-незрiвняннiй країнi, що, як золота осiнь, димить на твоїй патетичнiй душi, принаймнi на першу пiвсотню лiт одведено силою рабської психiки тiльки два рядки, i то петитом; i на цi два рядки нiхто й нiколи (аж поки пройде пiвсотнi лiт!) не зверне уваги. I поет, що крiзь огонь своєї iнтуїцiї побачить новi береги, загине, як Катерина на глухiй дорозi невi-домости.
…Тодi бiжить коник моєї фантазiї по першiй снiговiй дорозi, i летять од його копит дiаманти снiжинок. У далекому бору, що ледве маячить, дiд-мороз трусить бiлою бородою, i якась фантасмагорiя навкруги. Пiд столом сидить кiшечка i муркотить про радiсть морозного дня. Над оселею здiймаються димки й пливуть у тихе голубе небо. I нiхто не розкаже менi: що це?
Степова .оселя й дальнi виноградники – все потопало в мовчазному концертi цвiркунiв. Стояли похмурi хмари, i десь традицiйно глухо билось i грало з берегами сiре туманне море. Природа, цей незрiвнянний художник, шукала цiєї ночi химерного жанру. В кожнiм шелестi й тремтiннi приморської сиротливої флори я вiдчував напружену боротьбу за майбутнього прекрасного Рафаеля. Вмирала стара форма, як лицарство, як запорожцi. По таємних лабiринтах мистецтва мчав вiтер iз незнаного краю.
…I жили в тiй оселi, що її звали по циркулярах курортом, люди, собаки, коти та iншi тварини. Чим годували котiв чи то собак, я напевне не знаю. Але людей годували дохлою гнилою рибою, трохи не кращими яйцями й такими ж сосисками. Все це привозили з нудного провiнцiяльного мiста.
За тих днiв, коли до столу подавали (висловлюючись канцелярською мовою) вищезазначене, за тих днiв зчинявся бунт. Бунтували пролетарi, службовцi й навiть комунари. Тодi комунарiв збирали й говорили:
– Вам бунтувати не можна, бо ви – комунари, будiвничi нової держави, а курорт, як вам вiдомо, державний.
Комунари хвилювались, але вони знали, що їм бунтувати не можна, а можна говорити iншим “халатникам” (хорi), що курорт дуже гарний i коли риба гнила, то це – помилка, бо вона зовсiм не гнила.
I комунари розпинались i доказували, бо вони знали, що таке дисциплiна i що таке для всесвiтньої революцiї ця неприємна деталь, коли ми стоїмо напередоднi. Тiльки один написав щось у центральну пресу, пiсля чого стало багато краще, бо вже не подавали гнилої риби, а подавали гнилi сосиски.
Проте не зайвим буде зупинитись i на цiй деталi: нудне провiнцiальне мiсто, на жаль, лежало далеко вiд степової оселi, що по циркулярах називалась курортом. Отже, пiдтримуючи iнтереси свого населення, курортна адмiнiстрацiя органiзувала на своїй територiї непоганий буфет. Коли халатники були незадоволенi обiдом, вони мали цiлковите право пiти до буфету й узяти там те, що їм було потрiбно. Дешевка тут була надзвичайна: коли, припустiм, десь пачка цигарок коштувала сiмнадцять копiйок, то тут брали всього (за таку ж таки пачку) тридцять п’ять. Те саме i з iншими продуктами.
Тодi в мовчазнiм концертi цвiркунiв я бачив жiнку, її звали панна… не пам’ятаю добре – хай буде за Винниченком: панна Мара. Вона виходила, коли йшли з вечерi халатники, до виноградникiв, де кiнчається степ i починається море, i думала. Панна Мара думала про те, що вона – жiнка-лiкар, прийшла сюди за три червiнцi на вiсiмнадцять годин працi, але вона нiколи не почула ласкавого слова вiд своїх пацiєнтiв, бо вона була трохи крива i з звичайним сiрим обличчям, що нiколи не зупиняє. Вона дивувалась, чому хорi незадоволенi гнилою рибою, бо ж гнилу рибу подають не кожного дня, а вона добре знає, як важко вiдбудувати курорт, що зазнав великих пертурбацiй за часiв громадянської вiйни. Правда, є багато неприємних явищ i їх легко усунути, висловлюючись газетною мовою, але для цього бунтувати не треба, особливо комунарам (вона зовсiм позапартiйна!), бо про це напишуть письменники в рiзних газетах та журналах.
Але панна Мара думала й про те, як би гарно йти в цей вечiр, коли цвiркуни починають свiй химерний концерт, а недалеко рокотить море, з гарною людиною, що буде її нареченим. Вона була за цих хвилин безмежно сентиментальною й вона трошки плакала.
Море традицiйно глухо билось у береги, i тодi за виноградниками зливалися в єдину гармонiю i море, i нiчний степ, i одинока оселя серед пустелi.
Панна Мара йшла до курзалi, сiдала там бiля шахматистiв, дивилася. Але нiхто на неї не звертав уваги й нiхто не хотiв покохати панну Мару, бо такий уже жорстокий закон природи.
…”Мила мамусю! Яке хороше життя, який божественний запах навкруги мене. Тут море таке надзвичайне i тут такi мислi, наче я не звичайний рядовий лiкар, якого нiхто не знає i який нiкому, за винятком хорих, непотрiбний, а якийсь Персi-Бiш Шеллi, що про нього я мрiяла колись у своїй студентськiй кiмнатцi. Увечерi я йду до моря, дивлюся в синi краї й думаю: вiдтiля буря принесла уламки кайори й тiло Шеллi, а тут, на пiщаному березi, його наречена вихопила з огню його прекрасне серце. Ти, мамусю, будь ласка, не читай нiкому мого листа, бо цим ти зробиш менi багато неприємного. Прошу я тебе також нiколи, нiколи не згадувати в своїх листах Стефана, бо я й досi не можу прийти в себе. Ах, як вiн насмiявся надi мною! Але я йому простила, я йому все простила. Ти, як жiнка, повiриш менi, бо знаєш, що нема меж тiй любовi, що її носимо ми. Я пiзнала цю любов, i я щаслива. Нехай фiгляри й скептики “возводять в канон” бездушний американiзм, але людини вони все одно не перероблять. Ах, мамусю! Яке прекрасне життя, який божественний запах навкруги мене, як чудово пахне одвiчне море, яка даль за темними виноградниками, що так тривожать мою душу цiєї химерної пiвденної ночi”.
Коли цвiркуни на далекому зруйнованому курортi починають мовчазний концерт, тодi за косою в порту горить маяк. Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову за косою в порту неможливий морський вогник. Тодi далеко серед морської мертвоти реве пароплав i несе людей, їхнi муки й сподiвання в iншi краї, у виноградну даль.
– …Товаришко Маро, ще раз i ще раз: воiстину прекрасне життя. I, коли я умру i на моїй могилi ви положите пучок чебрецю – знайте: я воскрес.
I знайте: бiля тiєї криницi, що в нiй, як у верцадлi, ввесь свiт, давно вже стою я, i на моїй душi таке тихе, таке свiтле й прозоре озерце, що я вiдчуваю себе Господом-Богом. Товаришко Маро, схилiть свою голову на мої груди i знайте: я ваш друг.
…Маяк блимає, булькає, погасає на мить, i знову в порту неможливий морський вогник. Праворуч – море, далi – виноградники й моя мука за пароплавом – у виноградну даль.
Тихо. Тiльки одвiчнi цвiркуни плетуть легенду iз далi первiсних вiкiв, i нема їй нi кiнця нi краю. Тодi зникають i дороги в диких половецьких краях.
Лiто тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року. – Головний лiкар читав сьогоднi лекцiю про душу. Це характерно: про душу. Народу було досить, майже всi халатники.
Цiкавились усi й особливо комунари. Справдi, що може сказати спец про душу?
I от, коли головний лiкар скiнчив, один несмiливий голос запитав:
– А дозвольте, товаришу професоре, спитати вас, що появилось ранiш: мисль чи слово?
Лiкар, що мусiв сказати не те, що хотiв сказати, крутнувся:
– А ви як думаєте?
– Скажiть, як ви думаєте,- уперто сказав комунар.
– Я думаю,- головний лiкар проковтнув слово й кинув: – Я думаю – мисль.
– Тодi дозвольте й менi слово,- i комунар полiз на трибуну.
Вiн говорив довго, уперто. Вiн говорив так весело, що майже всi поснули. Комунар був добрим книжником, бо вчився вiн у партшколi й не мiг не знати, як на це питання дивиться товариш Богданов.
I, коли б спец не прийшов у себе пiсля першої й не зовсiм вдалої вилазки i, набравшись нахабства, не зупинив промовця, промовець, мабуть, i досi розмахував би руками.
Спец:
– Зупинiться, будь ласка. Ми з вами нiколи не договоримося, бо це аналогiчно цьому: що ранiш появилось – курка чи яйце.
– Звичайно, курка,- вирвалось з мовчазної авдиторiї (жiночий голос), бо курка…
– Ну, ну, що ж таке курка,- єхидно запитав спец,- слово чи мисль?
– Ви, товаришу професоре, застали нас зовсiм не пiдготовленими,скрикнув жiночий голос.- Треба було попередити комгурток.
Тодi головний лiкар зняв окуляри й сказав, що лекцiю скiнчено i що халатники можуть розходитись. Що ж до того, що ранiш появилось – мисль чи слово, даному зiбранню нема нiякого дiла, бо хорим заборонено хвилюватись, i потiм останнi науковi данi недвозначно натякають: ранiш появилась мисль.
Отже, мораль: ранiш появилось не слово i не мисль, а гнила риба, бо лекцiю про душу було розраховано спецiально на заспокоєння нервiв, якi розтривожено було вищезазначеною морською твариною.
Повз одинокої оселi, що бiля моря, iде залiзниця – тупик. I на тупику, коли вийдеш увечерi слухати, як приливає море, бачиш зруйнованi вагони, розiрванi снаряди, бачиш руїну.
То пройшла махновщина i зникла в степовiй тирсi, як згадка про дику татарву. Увечерi, коли на малому лиманi кричать чайки й десь важко сiдають баклани, над морем стоїть чiткий мiсяць i грає срiбними веслами на поверхнi синьої води. На березi, як хрусталь, медуза. Кажуть; медуза горить, коли йде зграями. I це – як древнє сказання. Тодi в пустельному кутку приморської полоси рибалки пiдводять чайму над кайорою, беруть невiд i йдуть у море.
Мiцнiшає вiтер. Вiтер iз моря. У порту проревiв пароплав, але враз змовк: вiн сьогоднi не вийде за хвилерiз, бо збирається на нiч неабияка буря. Кайора метнулася на обрiї й раптом зникла. Тодi з одинокої рибальської хати вийшла мати й дивилася на море. I пiдiйшла до неї ще молода жiнка, i вони довго стояли на березi.
I сьогоднi море казиться, i казяться пiщанi береги в хуртовинi камiнцiв, але це останнiй шквал. Даль жене табуни: вал, вали i гребнi хвиль розкидають бiсер. Сходить сонце. I одинокий рибацький посьолок зустрiчає його золотих вершникiв тишею.
На якорi кайора. Вона плавко колисається. Але вже скоро вщухне вiтер, над морем стане мертвий зиб. Тодi вщухнуть i береги. На камiнцях буде муркотiти море. Чайки полинуть на болота, i стане велика морська пустеля.

I от вранцi Бригiта була на узлiссi й там рвала пролiски. Бригiтi було щось бiля шiстнадцятьох. Вона рвала пролiски й дивилась на них. Потiм вона пiшла до батька. Це було в тому лiсi, де її батько був лiсником.
У цей час бiля хати з шумом зупинилась кавалькада. То приїхав молодий граф. Вiн був як казковий лицар, i одяг йому було всипано дiамантами. На кашкетi, збоку, бiля фазанового пера, стояв великий рубiн. Молодий граф грав тростинкою. Кiнь його раз у раз хропiв i переступав з ноги на ногу. Це був породистий англiйський жеребець з агатом на лобi. Бригiта винесла кухоль криничної води й подала молодому графовi. Той подивився на неї, сильно вдарив коня, так що кiнь знявся на диби, i сказав, що Бригiта як мавка. Всi зареготали, Бригiта почервонiла. Кавалькада поскакала далi.
Був весняний вечiр; за лiсом, в оселi, скликали до вечiрнi. Бригiта вийшла з хати, взяла пойнтера Мiлорда й пiшла в глуш.
Там вона знову зустрiла графа. Вiн злiз iз коня, погладив пойнтера й пiдiйшов до Бригiти.
Вiн притиснув її до своїх грудей i скрикнув. Бригiта не перелякалась i тiльки зiдхнула глибоко. Молодий граф схопив її й положив на свого коня. Потiм вони поскакали по лiсових дорiжках.
За годину граф був у своєму маєтку. Вiн узяв Бригiту за руку й повiв її до себе. Там вiн сказав їй, що вона вiдци вже нiколи не пiде.
Бригiта вирвала руку й стала серед кiмнати.
– Графе,- сказала вона,- я виросла в лiсi. Пустiть мене.
Граф став її умовляти, але вона його не слухала. Тодi вiн пообiцяв їй, що примусить її силою. Бригiта пiдскочила до вiкна й вискочила на веранду. Граф свиснув; зграя борзякiв кинулась за Бригiтою, але її вже не було.
Вона прибiгла до своєї лiсової хатки й нiчого не сказала батьковi. Цiлу нiч вона думала про графа. А вранцi по слiдах копит вона сама пiшла до графського маєтку.- От!
I от моїм арабескам несподiваний finis. Навколо тиша. Тiльки зрiдка пострiли вартових, тiльки зрiдка прошелестять пiдошви незнайомих людей. Люди йдуть i зникають, мов безшумнi шуми моїх строкатих аналогiй i асоцiяцiй. Город спить. Над ратушею даль божевiльне далекого неба. I нерозгаданий зоряний Вiфлiєм стоїть у квадрильйонах вiкiв таємною загадкою. Мовчки бавляться люкси своїм свiтлом – бiлим до рiзi в очах; i ховаються по темних кутках луни трамвайних ударiв. Мовчазно стоїть нiчний город, стоять заулки, пiд’їзди, й усе, що тут на землi, загубилося в хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi. I здається: це химерний Сатурн бiжить у телескопi, i бiжать його кiльця й десять дальнiх супутникiв.
Моїм арабескам – finis. I герої, i подiї, i пригоди, що їх зовсiм не було, здається, iдуть i вже нiколи-нiколи не прийдуть. I нiколи я не повернусь до своїх арабесок, щоб мучити себе над кожною крапкою. I вже нiколи не промчать фойєрверки гiперболiзму крiзь темряву буденщини, i не спалахне огнецвiт моєї фантазiї: на рiк буває тiльки одна нiч – на Iвана Купала – коли в зачарованому колi жеврiє жемчуг химерної папоротi.
Моїм арабескам – finis. Але я не тоскую. Я ще раз пiзнав силу безсмертного слова, i воно перетворилось у менi. I з океану варiацiй я випливаю, м’ятежний i радiсний, до нових невiдомих берегiв.
– О Марiям! Хiба не коштовнi крупинки золотих камчатських розсипин хочу я вихопити з бурi емоцiональних вибухiв.
Моїм арабескам – finis. Тодi Стерн, Гоголь, Дiккенс, Гофман, Свiфт iдуть теж вiд мене, i вже маячать їхнi романтичнi постатi, як голубi дилiжанси на шляхах моєї безумної подорожi.
Так сказав Теодор: це радiсть бунту проти логiки. Я такий же химерний, як Сатурн у телескопi в хаосi планетарного руху. Я – щасливий, о Марiям! Який орган так божественно звучить у кожному нервi моєї iстоти? Кому так. спiвають славу?
Це тобi, моє синє, вечiрнє мiсто з легенд Шехерезади. Це ж з тобою я розмовляв по заходi сонця, коли треба було найти слово.
– О Марiям! Ти – жiнка, й ти пiзнаєш радiсть моєї пiснi про синiй вечiрнiй город.
…Тихий вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя. I я цього тут не бачу: нi проституток, нi чорної бiржi, нi старцiв, нi бруду, Я бачу: iдуть квакери – не тi, XVII вiку, а цi, сповiдники свiтла, горожани щасливої країни. I я вiрю, я безумно вiрю: це – не квадратура кола, це – iстина, що буде на моєму сентиментальному серцi. I тодi в молитовнiй екстазi я дивлюся, як мiльйони разiв дивився, в далекий димок на курган, де скликає муедзин до загiрної Мекки.
Синiй вечiрнiй город. Азiя. I менi, Сатурновi, не божеству, що бiжить у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю, менi радiсно сказати, що тут увесь я: iз своєю мукою, iз своїм “знаю”, iз своїми трьома кiльцями: вiра, надiя, любов. Синiй вечiр. Синiй вечiрнiй город. Азiя.
– Але на сучаснiсть я дивлюсь крiзь призму легенд Шехерезади. Liberum arbitrum. Для епохи великого ренесансу характерним буде тихий азiятський город – без проституток, без чорної бiржi, без бруду. I душевна дисгармонiя буде тодi легенький вир пiд водяними лiлiями, коли човен без весел несе не несе, а комишi стоять на кордонi зелених лукiв i прислухаються.
Для епохи великого ренесансу буде характерним строката весна й плебеїв Великдень. Тодi пiдуть тисячi горожан на площу м’ятежної комуни, а потiм пiдуть карнавалом на аеродром. I цей строкатий колiр б’є менi в вiчi, мов чiтка червона пляма, що вiд слова “ярмарок”.
– О Марiям, я безмежно щасливий. Тiльки тепер не забрудню твоєї родинки, що впала на твоє слонове рамено.
Так сказав Теодор.
Тодi прийшла слава про синiй вечiрнiй город. Азiя. Тодi пiшли горожани не в академiчнi колiзеї, де йшла нудота декадансу, де тисячi анемiчних надломлених людей дивилися на бутафорiю минулої епохи, а пiшли до цирку, на футбольне поле, в спортивнi клуби. I були ще клуби дiлового будня i клуби наук.
– …Мат королю! Я вам готовий дати форою й ферзя, але й тодi я вийду переможцем. Бо й великий маестро Капабланка не мiг перемогти модернiста Ретi.
…Моїм арабескам – finis. I тобi, синє вечiрнє мiсто, надхненно спiваю славу. I йдуть, i пливуть квартали, а за ними трамваї й густий присмерк.
Сторожкий дзвiн. Бiгають огники – такi химернi, мов фiолетово-рожевi лiхтарики в ресторанi японських куртизанок. Над площею м’ятежної комуни стоїть прожектор i уперто розглядає строкатi вiтрини державних крамниць. Iду. Раптом падає пiд ноги рiзнокольорова реклама, i я згадую чарiвний лiхтар, що в забутiй школi мого дитинства демонстрував на стiнi картини. Це – не кiно, це – примiтив, але я його нiколи не зрiвняю з кiно, бо тодi була надзвичайна вразливiсть i таке миле й симпатичне дитинство.
Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б’є годинник. Iду.
…А за мною прожектор, трамвайнi лiхтарики, тротуарнi свiтловi плакати й мiльйон iнших дрiбниць. I все це мчиться в химерному колi асоцiацiй i пливе, мов Сатурн у телескопi, коли темна зоряна нiч нависла над обсерваторiєю i все, що тут, на землi, загубилось у хаосi планетарного руху i тiльки ледве-ледве блищить у свiдомостi.
…Iду. Синiй вечiрнiй город. Азiя. Б’є годинник. Iду.

Я (РОМАНТИКА)

I

“Цвiтовi яблунi”
З далекого туману, з тихих озер загiрної комуни шелестить шелест: то йде Марiя. Я виходжу на безграннi поля, проходжу перевали i там, де жеврiють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.- Тодi дума за думою, як амазонянки, джигiтують навколо мене. Тодi все пропадає… Таємнi вершники летять, ритмiчно похитуючись, до отрогiв, i гасне день; бiжить у могилах дорога, а за нею – мовчазний степ… Я одкидаю вiї i згадую… воiстину моя мати – втiлений прообраз тiєї надзвичайної Марiї, що стоїть на гранях невiдомих вiкiв. Моя мати – наївнiсть, тиха жура i добрiсть безмежна. (Це я добре пам’ятаю!). I мiй неможливий бiль, i моя незносна мука теплiють у лампадi фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.
Мати каже, що я (її м’ятежний син) зовсiм замучив себе… Тодi я беру її милу голову з нальотом срiблястої сивини i тихо кладу на свої груди… За вiкном iшли росянi ранки i падали перламутри. Проходили неможливi днi. В далi з темного лiсу брели подорожники й бiля синьої криницi, де розлетiлись дороги, де розбiйний хрест, зупинялись. То – молоде загiр’я.
– Але минають ночi, шелестять вечори бiля тополь, тополi вiдходять у шосейну безвiсть, а за ними – лiта, роки i моя буйна юнiсть. Тодi днi перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавицi i накипають, i пiняться гори. Важкий душний грiм нiяк не прорветься з Iндiї, зi сходу. I томиться природа в передгроззi. А втiм, за хмарним накипом чути й iнший гул – …глуха канонада. Насуваються двi грози.
– Тривога! – Мати каже, що вона поливала сьогоднi м’яту, м’ята вмирає в тузi. Мати каже: “Надходить гроза!” I я бачу: в її очах стоять двi хрустальнi росинки. I
Атака за атакою. Шалено напирають ворожi полки. Тодi наша кавалерiя з флангу, i йдуть фаланги iнсургентiв у контратаку, а гроза росте, i мої мислi – до неможливости натягнутий дрiт.
День i нiч я пропадаю в “чека”.
Помешкання наше – фантастичний палац: це будинок розстрiляного шляхтича. Химернi портьєри, древнi вiзерунки, портрети княжої фамiлiї. Все це дивиться на мене з усiх кiнцiв мойого випадкового кабiнету.
Десь апарат вiйськового телефону тягне свою печальну тривожну мелодiю, що нагадує дальнiй вокзальний рiжок.
На розкiшнiй канапi сидить, пiдклавши пiд себе ноги, озброєний татарин i монотонне наспiвує азiятське: “ала-ла-ла”.
Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня – надменна зневага, княжата – в темрявi столiтнiх дубiв.
I в цiй надзвичайнiй суворостi я вiдчуваю весь древнiй свiт, всю безсилу грандiознiсть i красу третьої молодости минулих шляхетних лiт.
Це чiткий перламутр на бенкетi дикої голодної країни.
I я, зовсiм чужа людина, бандит – за одною термiнологiєю, iнсургент – за другою, я просто i ясно дивлюсь на цi портрети i в моїй душi нема й не буде гнiву. I це зрозумiло:
– я – чекiст, але i людина.
Темної ночi, коли за вiкном проходять мiськi вечори (маєток злетiв на гору й царить над мiстом), коли синi димки здiймаються над цегельнею й обивателi, як мишi,- за пiдворiття, у канареєчний замок, темної ночi в мойому надзвичайному кабiнетi збираються мої товаришi. Це новий синедрiон, це чорний трибунал комуни.
Тодi з кожного закутка дивиться справжня й воiстину жахна смерть. Обиватель:
– Тут засiдає садизм!
Я:
– …(мовчу).
На мiськiй баштi за перевалом тривожно дзвенить мiдь. То б’є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.
Мої товаришi сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тiльки дальнiй вокзальний рiжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодiю. Зрiдка за вiкном проходять iнсургенти.
Моїх товаришiв легко пiзнати:
доктор Тагабат,
Андрюша,
третiй – дегенерат (вiрний вартовий на чатах).
Чорний трибунал у повному складi.
Я:
– Увага! На порядку денному дiло крамаря iкс!
З давнiх покоїв виходять льокаї i також, як i перед князями, схиляються, чiтко дивляться на новий синедрiон i ставлять на стiл чай. Потiм нечутно зникають по оксамиту килимiв у лабiринтах високих кiмнат.
Канделябр на двi свiчi тускло горить. Свiтлу не сила досягти навiть чверти кабiнету. У височинi ледве манячить жирандоля. В городi – тьма. I тут – тьма: електричну станцiю зiрвано. Доктор Тагабат розвалився на широкiй канапi вдалi вiд канделябра, i я бачу тiльки бiлу лисину й надто високий лоб. За ним iще далi в тьму – вiрний вартовий iз дегенеративною будiвлею черепа. Менi видно лише його трохи безумнi очi, але я знаю:
– у дегенерата – низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий нiс. Менi вiн завжди нагадує каторжника, i я думаю, що вiн не раз мусiв стояти у вiддiлi кримiнальної хронiки.
Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям i зрiдка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.
Андрюшу, мого бiдного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в “чека”, проти його кволої волi. I Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергiйно розписатись пiд темною постановою –
– “розстрiлять”,
завше мнеться, завше розписується так:
не iм’я i прiзвище на суворому життьовому документi ставить, а зовсiм незрозумiлий, зовсiм химерний, як хетейський iєроглiф, хвостик.
Я:
– Дiло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?
Доктор (динамiчно):
– Розстрiлять!
Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарештi, тремтячи i непевним голосом, каже:
– Я з вами, докторе, не згодний.
– Ви зi мною не згоднi? – i грохот хриплого реготу покотився в темнi княжi покої.
Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь i менi здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкiсть моєї мислi доходить кульмiнацiй.
I в той же момент раптом передi мною пiдводиться образ моєї матерi…
– …”Розстрiлять”???
I мати тихо, зажурено дивиться на мене.
…Знову на далекiй мiськiй баштi за перевалом дзвенить мiдь: то б’є годинник. Пiвнiчна тьма. В шляхетний дiм ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: нашi пiшли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальнiми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках мiських пiдворiть. В городi тиша й мовчазний передзвiн серць.
….Доктор Тагабат нажав кнопку.
Тодi льокай приносить на пiдносi старi вина. Потiм льокай iде, i тануть його кроки, вiддаляються по леопардових мiхах.
Я дивлюсь на канделябр, але мiй погляд мимоволi скрадається туди, де сидить доктор Тагабат i вартовий. В їхнiх руках пляшки з вином, i вони його п’ють пожадливо, хижо.
Я думаю “так треба”.
Але Андрюша нервово переходить iз мiсця на мiсце i все поривається щось сказати. Я знаю, що вiн думає: вiн хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це – бакханалiя i.т. д. i т. п.
Ах, який вiн чудний, цей комунар Андрюша!
Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чiтко написав своє прiзвище пiд постановою –
– “розстрiлять”,-
мене раптово взяла розпука. Цей доктор iз широким лобом i бiлою лисиною, з холодним розумом i з каменем замiсть серця,- це ж вiн i мiй безвихiдний хазяїн, мiй .звiрячий iнстинкт. I я, главковерх , чорного трибуналу комуни,- нiкчема в його руках, яка вiддалася на волю хижої стихiї.
“Але який вихiд?”
– Який вихiд?? – I я не бачив виходу.
Тодi проноситься передi мною темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…
– Але я не бачив виходуi
Воiстину правда була за доктором Тагабатом.
…Андрюша поспiшно робив свiй хвостик пiд постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в лiтери.
Я подумав: “коли доктор – злий генiй, зла моя воля, тодi дегенерат є палач iз гiльйотини”.
Але я подумав:
– Ах, яка нiсенiтниця! Хiба вiн палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гiмни.
I тодi вiдходила, удалялась од мене моя мати – прообраз загiрної Марiї, i застигала, у тьмi чекаючи.
…Свiчi танули.
Суворi постатi князя й княгинi пропадали в синiм туманi цигаркового диму.
…До розстрiлу присуджено,
– шiсть!
Досить! На цю нiч досить!
Татарин знову тягне своє азiятське: “ала-ла-ла”. Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.- Андрюша вже зник. Тагабат i вартовий п’ють старi вина. Я перекидаю через плече мавзер i виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного мiста.
Город мертвий. Обивателi знають, що нас за три-чотири днi не буде, що даремнi нашi контратаки: скоро зариплять нашi тачанки в далекий сiверкий край. Город причаївся. Тьма.
Темним волохатим силуетом стоїть на сходi княжий маєток, тепер – чорний трибунал комуни.
Я повертаюсь i дивлюсь туди, i тодi раптом згадую, що шiсть на моїй совiстi.
…Шiсть на моїй совiстi?
Нi, це неправда. Шiсть сотень,
шiсть тисяч, шiсть мiльйонiв –
тьма на моїй совiстi!!!
– Тьма?
I я здавлюю голову.
…Але знову передi мною проноситься темна iсторiя цивiлiзацiї, i бредуть народи, i вiки, i сам час…
Тодi я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на колiна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрiвся з доктором Тагабатом i вартовим iз дегенеративною будiвлею черепа. Потiм повертаюсь i молитовне дивлюся на схiдний волохатий силует.
…Я гублюсь у переулках. I нарештi виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворi пахне м’ятою. За сараєм палахкотять блискавицi й чути гуркiт задушеного грому.
Тьма!
Я йду в кiмнату, знiмаю мавзера й запалюю свiчу.
…Ти спиш?
Але мати не спала.
Вона пiдходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухi старечi долонi й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м’ятежний син, зовсiм замучив себе.
I я чую на своїх руках її хрустальнi росинки.
Я:
– Ах, як я втомився, мамо!
Вона пiдводить мене до свiчi й дивиться на моє зморене обличчя. Потiм становиться бiля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марiї.- Я знаю: моя мати i завтра пiде в манастир: їй незноснi нашi тривоги й хиже навколо.
Але тут же, дiйшовши до лiжка, здригнув:
– Хиже навколо? Хiба мати смiє думати так? Так думають тiльки версальцi!
I тодi, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що нiякої матерi нема передi мною, що це не бiльше, як фантом.
– Фантом? – знову здригнув я.
Нi, саме це – неправда! Тут, у тихiй кiмнатi, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю вiд гiльйотини один кiнець своєї душi.
I тодi в твариннiй екстазi я заплющую очi i, як самець напровеснi, захлинаюсь i шепочу.
– Кому потрiбно знати деталi моїх переживань? Я справжнiй комунар. Хто посмiє сказати iнакше? Невже я не маю права вiдпочити одну хвилину?
Тускло горить лампада перед образом Марiї. Перед лампадою, як рiзьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нiчого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

II

…Нашi назад: з позицiї на позицiю: на фронтi – панiка, в тилу – панiка. Мiй батальйон напоготовi. За два днi я й сам кинусь у гарматний гул. Мiй батальон на пiдбiр: це юнi фанатики комуни.
Але зараз я не менше потрiбний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог пiд стiнами города. Цi мутнi чутки ширяться з кожним днем i, як змiї, розповзлись по вулицях. Цi чутки мутять уже гарнiзоннi роти.
Менi доносять:
– Iдуть глухi нарiкання.
– Може спалахнути бунт.
Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, i мої вiрнi агенти ширяють по заулках, i вже нiкуди вмiщати цей винний i майже невинний обивательський хлам.
…А канонада все ближче й ближче. Частiш гонцi з фронту. Хмарами збирається пил i стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрiдка палахкотять блискавицi. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.
Тiльки бiля чорного трибуналу комуни стоїть гнiтюча мовчазнiсть.
Так:
будуть сотнi розстрiлiв, i я остаточно збиваюся з нiг!
Так:
вже чують версальцi, як у гулкiй i мертвiй тишi княжого маєтку над городом спалахують чiткi й короткi пострiли; версальцi знають:
– Штаб Духонiна!
…А ранки цвiтуть перламутром i падають вранiшнi зорi в туман дальнього бору.
…А глуха канонада росте.
Росте передгроззя: скоро буде гроза.
…Я входжу в княжий маєток.
Доктор Тагабат i вартовий п’ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потiм Андрюша пiдходить до мене й наївно печально каже:
– Слухай, друже! Одпусти мене!
Я:
– Куди?
Андрюша:
– На фронт. Я бiльше не можу тут.
Ага! Вiн бiльше не може! I в менi раптом спалахнула злiсть. Нарештi прорвалось. Я довго стримував себе.- Вiн хоче на фронт? Вiн хоче подалi вiд цього чорного брудного дiла? Вiн хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Вiн менi вiддає “своє право” купатися в калюжах крови?
Тодi я кричу:
– Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстрiляю.
Доктор Тагабат динамiчно:
– Так його! так його! – i покотив регiт по пустельних лабiринтах княжих кiмнат.- Так його! так його!
Андрюша знiтився, зблiд i вийшов iз кабiнету.
Доктор сказав:
– Точка! Я вiдпочину! Працюй ще ти!
Я:
– Хто на черзi?
– Дiло N 282.
Я:
– Ведiть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов iз кiмнати.
(Так, це був незамiнимий вартовий: не тiльки Андрюша – i ми грiшили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстрiли. Але вiн, цей дегенерат, завше був солдатом революцiї, i тiльки тодi йшов з поля, коли танули димки й закопували розстрiляних).
…Портьєра роздвинулась, i в мiй кабiнет увiйшло двоє: женщина в траурi й мужчина в пенсне. Вони були остаточно наляканi обстановкою: аристократична розкiш, княжi портрети й розгардiяш – порожнi пляшки, револьвери й синiй цигарковий дим.
Я:
– Ваша фамiлiя?
Зет!
– Ваша фамiлiя?
– Iгрек!
Мужчина зiбрав тонкi зблiдлi губи i впав у безпардонно-плаксивий тон: вiн просив милости. Женщина втирала платком очi.
Я:
– Де вас забрали?
– Там-то!
– За що вас забрали?
– За те-то!
Ага, у вас було зiбрання! Якi можуть бути зiбрання в такий тривожний час уночi на приватнiй квартирi?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Нi?.. Iнший спаситель свiту?.. Так! Вас не задовольняє нi Конфуцiй, нi Лаотсе, нi Будда, нi Магомет, нi сам чорт!.. Ага, розумiю: треба заповнити порожнє мiсце…
Я:
– Так по-вашому, значить, назрiв час приходу Месiї?
Мужчина й женщина:
– Так!
Я:
– Ви гадаєте, що цей психологiчний кризис треба спостерiгати i в Європi, i в Азiї, i по всiх частинах свiту?
Мужчина й женщина:
– Так!
Я:
– Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месiю з “чека”?
Женщина заплакала. Мужчина ще бiльше зблiд. Суворi портрети князя й княгинi похмуро дивились iз стiн. Доносилась канонада й тривожнi гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насiдає на нашi станцiї – передають у телефон. З города долiтає гамiр: грохотали по мостовiй тачанки.
…Мужчина впав на колiна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою – i вiн розкинувся горiлиць.
Женщина приложила траур до скронi i в розпуцi похилилася на стiл.
Женщина сказала глухо й мертво:
– Слухайте, я мати трьох дiтей!..
Я:
– Розстрiлять!
Вмить пiдскочив вартовий, i через пiвхвилини в кабiнетi нiкого не було.
Тодi я пiдiйшов до столу, налив iз графина вина й залпом випив. Потiм положив на холодне чоло руку й сказав:
– Далi!
Увiйшов дегенерат. Вiн радить менi одложити дiла й розiбрати позачергову справу:
– Тiльки-но привели з города нову групу версальцiв, здається, всi черницi, вони на ринку вели одверту агiтацiю проти комуни.
Я входив у роль. Туман стояв перед очима, i я був у тiм станi, який можна квалiфiкувати, як надзвичайний екстаз.
Я гадаю, що в такiм станi фанатики йшли на священну вiйну.
Я пiдiйшов до вiкна й сказав:
– Ведiть!
…В кабiнет увалився цiлий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це вiдчував. Я дивився на город. Вечорiло – Я довго не повертався, я смакував: всiх їх через двi години не буде! – Вечорiло.- I знову передгрозовi блискавицi рiзали краєвид. На дальному обрiї за цегельнею пiдводились димки. Версальцi насiдали люто й яро – це передають у телефон. На пустельних трактах зрiдка виростають обози й поспiшно вiдступають на пiвнiч. В степу стоять, як дальнi богатирi, кавалерiйськi сторожовi загони.
Тривога.
В городi крамницi забитi. Город мертвий i йде в дику середньовiчну даль. На небi виростають зорi й поливають на землю зелене болотяне свiтло. Потiм гаснуть, пропадають.
Але менi треба спiшити! За моєю спиною група черниць! Ну да, менi треба спiшити: в пiдвалi битком набито. Я рiшуче повертаюсь i хочу сказати безвихiдне:
– Роз-стрi-лять!
але я повертаюсь i бачу – прямо передi мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марiї.
Я в тривозi метнувся вбiк: що це – галюцинацiя? Я в тривозi метнувся вбiк i скрикнув:
– Ти?
I чую з натовпу женщин зажурне:
– Сину! мiй м’ятежний сину!
Я почуваю, що от-от упаду. Менi дурно, я схопився рукою за крiсло й похилився.
Але в той же момент регiт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:
– “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло! Сiсi захотiв? “Мамо”?!! Я вмить опам’ятався й схопився рукою за мавзер. ‘
– Чорт! – i кинувся на доктора.
Але той холодно подивився на мене й сказав:
– Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумiй розправитись i з “мамою” (вiн пiдкреслив “з мамою”), як умiв розправлятися з iншими.
I мовчки одiйшов.
…Я остовпiв. Блiдий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць iз розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гiгантське трюмо, що висiло напроти).
Так! – схопили нарештi й другий кiнець моєї душi! Вже не пiду я на край города злочинне ховати себе. I тепер я маю одно тiльки право:
– нiкому, нiколи й нiчого не говорити, як розкололось моє власне “я”.
I я голови не загубив.
Мислi рiзали мiй мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революцiї, схиблю в цей вiдповiдальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?
…Я здавив щелепи, похмуро подивився на матiр i сказав рiзко:
– Всiх у пiдвал. Я зараз буду тут.
Але не встиг я цього промовити, як знову кабiнет задрижав од реготу.
Тодi я повернувся до доктора й кинув чiтко:
– Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте дiло? Чи не хочете й ви в штаб Духонiна… з цiєю сволоччю! – я махнув рукою в бiк, де стояла моя мати, i мовчки вийшов iз кабiнету.
…Я за собою нiчого не почув.
…Вiд маєтку я пiшов, мов п’яний, в нiкуди по сутiнках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла мiж ними рiшуча дуель. Ворожi полки яро насiдали на iнсургентiв. Пахло розстрiлами.
Я йшов у нiкуди. Повз мене проходили обози, пролiтали кавалеристи, грохотали по мостовi тачанки. Город стояв у пилу, i вечiр не розрядив заряду передгроззя. i
Я йшов у нiкуди. Без мислi, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.
Я йшов у нiкуди.

III

…Так, це були неможливi хвилини. Це була мука.- Але я вже знав, як я зроблю.
Я знав i тодi, коли покинув маєток. Iнакше я не вийшов би так швидко з кабiнету.
…Ну да, я мушу бути послiдовним!
…I цiлу нiч я розбирав дiла.
Тодi на протязi кiлькох темних годин перiодично спалахували короткi й чiткi пострiли:
– я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов’язки перед революцiєю.
…I хiба то моя вина, що образ моєї матерi не покидав мене в цю нiч нi на хвилину?
Хiба то моя вина?
…В обiд прийшов Андрюша й кинув похмуро:
– Слухай! Дозволь її випустити!
Я:
– Кого?
– Твою матiр!
Я:
(мовчу).
Потiм почуваю, що менi до болю хочеться смiятись. Я не витримую й регочу на всi кiмнати.
Андрюша суворо дивиться на мене.
Його рiшуче не можна пiзнати.
– Слухай. Навiщо ця мелодрама?
Мiй наївний Андрюша хотiв бути на цей раз проникливим. Але вiн помилився.
Я (грубо):
– Провалiвай!
Андрюша й на цей раз зблiд.
Ах, цей наївний комунар остаточно нiчого не розумiє. Вiн буквально не знає, навiщо ця безглузда звiряча жорстокiсть. Вiн нiчого не бачить за моїм холодним дерев’яним обличчям.
Я:
– Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
Андрюша:
– Слухай!..
Я:
– Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!
В цей момент над маєтком пронiсся з шипiнням снаряд i недалеко розiрвався. Забряжчали вiкна, i луна пiшла по гулких порожнiх княжих кiмнатах.
В трубку передають: версальцi насiдають, вже близько: за три верстви. Козачi роз’їзди показались бiля станцiї: iнсургенти вiдступають.- Кричить дальнiй вокзальний рiжок.
…Андрюша вискочив. За ним я.
…Курiли далi. Знову спалахували димки на горизонтi. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мiдь, i неба не видно. Тiльки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здiймалися з дороги фантастичнi хуртовини, бiгли у височiнь, розрiзали простори, перелiтали оселi й знову мчали i мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.
…А тут бухкали гармати. Летiли кавалеристи. Вiдходили на пiвнiч тачанки, обози.
…Я забув про все. Я нiчого не чув i – сам не пам’ятаю, як я попав до пiдвалу.
Iз дзвоном розiрвався бiля мене шрапнель, i надворi стало порожньо. Я пiдiйшов до дверей i тiльки-но хотiв зиркнути в невеличке вiконце, де сидiла моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся –
– дегенерат.
– От так стража! Всi повтiкали!.. хi… хi…
Я:
– Ви?
Вiн:
– Я? О, я! – i постукав пальцем по дверях.
Так, це був вiрний пес революцiї. Вiн стоятиме на чатах i не пiд таким огнем! Пам’ятаю, я подумав тодi:
– “це сторож моєї душi” – i без мислi побрiв на мiськi пустирi.
…А надвечiр пiвденну частину околицi було захоплено. Мусiли йти на пiвнiч, залишили город. Проте iнсургентам дано наказа задержатись до ночi, i вони стiйко вмирали на валах, на пiдступах, на роздорiжжях i в мовчазних закутках пiдворiть.
…Але що ж я?
…Iшла спiшна евакуацiя, iшла чiтка перестрiлка,
i я остаточно збився з нiг!
Палили документи. Одправляли партiї заложникiв. Брали решту контрибуцiй…
…Я остаточно збився з нiг!
…Але раптом виринало обличчя моєї матерi, i я знову чув зажурний i впертий голос.
Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на мiську башту. I знову вечорiло, i знову на пiвднi горiли оселi.
…Чорний трибунал комуни збирається до побiгу. Навантажують пiдводи, бредуть обози, поспiшають натовпи на пiвнiч. Тiльки наш самотнiй панцерник завмирає в глибинi бору й затримує з правого флангу ворожi полки.
…Андрюша десь iзник. Доктор Тагабат спокiйно сидить на канапi й п’є вино. Вiн мовчки стежить за моїми наказами й зрiдка iронiчно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я вiдчуваю саме на собi, i вiн мене нервує й непокоїть.
…Сонце зайшло. Конає вечiр. Надходить нiч. На валах iдуть перебiжники, i одноманiтно вiдбиває кулемет. Пустельнi княжi кiмнати завмерли в чеканнi.
Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древнiй портрет.
Я рiзко кажу:
– Докторе Тагабат! через годину я мушу лiквiдувати останню партiю засуджених. Я мушу прийняти отряд.
Тодi вiн iронiчно й байдуже:
– Ну, i що ж? Добре!
Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усмiхається.- О, вiн, безперечно, розумiє, в чому справа! Це ж у цiй партiї засуджених моя мати.
Я:
– Будь ласка, покиньте кiмнату!
Доктор:
– Ну, i що ж? Добре!
Тодi я не. витримую й шаленiю.
– Докторе Тагабат! Останнiй раз попереджаю: не жартуйте зi мною!
Але голос мiй зривається, i менi булькає в горлi. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикiнчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нiкчемним i пiзнаю, що вiд мене вiдходять рештки волi. Я сiдаю на канапу й жалiбно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.
…Але йдуть хвилини. Треба вирушати.
Я знову беру себе в руки i в останнiй раз дивлюся на надменний портрет княгинi.
Тьма.
…Конвой!
Вартовий увiйшов i доложив:
– Партiю вивели. Розстрiл призначено за мiстом: початок бору.
…Iз-за дальнiх отрогiв виринав мiсяць. Потiм плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимоннi бризки. Опiвночi пронизав зенiт i зупинився над безоднею.
….В городi стояла енергiйна перестрiлка.
…Ми йшли по пiвнiчнiй дорозi.
Я нiколи не забуду цiєї мовчазної процесiї – темного натовпу на розстрiл.
Позаду рипiли тачанки.
Авангардом – конвойнi комунари, далi – натовп черниць, в авангардi – я, ще конвойнi комунари й доктор Тагабат.
…Але ми напали на справжнiх версальцiв: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирi фанатички.
Я йшов по дорозi, як тодi – в нiкуди, а збоку мене брели сторожi моєї душi: доктор i дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нiчого не бачив.
Зате я вiдчував:
– там iшла моя мати
з похиленою головою. Я вiдчував: пахне м’ятою.
Я гладив її милу голову з нальотом срiблястої сивини.
Але раптом передi мною виростала загiрна даль. Тодi менi знову до болю хотiлося впасти на колiна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.
…Я здавив голову й пiшов по мертвiй дорозi, а позаду мене рипiли тачанки.
Я раптом вiдкинувсь: що це? галюцинацiя? Невже це голос моєї матерi?
I знову я пiзнаю себе нiкчемною людиною й пiзнаю: десь пiд серцем нудить. I не ридати, а плакати дрiбненькими сльозами хотiлось менi – так, як у дитинствi, на теплих грудях.
I спалахнуло:
– невже я веду її на розстрiл?
Що це: дiйснiсть чи галюцинацiя?
Але це була дiйснiсть: справжня життьова дiйснiсть – хижа й жорстока, як зграя голодних вовкiв. Це була дiйснiсть безвихiдна, неминуча, як сама смерть.
…Але, може, це помилка? ‘
Може, треба iнакше зробити?
-Ах, це ж боюнство, легкодухiсть. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобi? Помиляйся! i помиляйся саме так, а не так!.. I якi можуть бути помилки?
Воiстину: це була дiйснiсть, як зграя голодних вовкiв. Але це була й єдина дорога до загiрних озер невiдомої прекрасної комуни.
…I тодi я горiв у вогнi фанатизму й чiтко вiдбивав кроки по пiвнiчнiй дорозi.
…Мовчазна процесiя пiдходила до бору. Я не пам’ятаю, як розставляли черниць, я пам’ятаю:
до мене пiдiйшов доктор i положив менi руку на плече:
– Ваша мати там! Робiть, що хочете!
Я подивився:
– з натовпу видiлилася постать i тихо самотньо пiшла на узлiсся.
…Мiсяць стояв у зенiтi й висiв над безоднею. Далi вiдходила в зелено-лимонну безвiсть мертва дорога. Праворуч маячiв сторожовий загiн мойого батальону. I в цей момент над городом знявся рясний вогонь – перестрiлка знову била тривогу. То вiдходили iнсургенти,- то помiтив ворог.- Збоку розiрвався снаряд.
…Я вийняв iз кобури мавзера й поспiшно пiшов до самотньої постатi. I тодi ж, пам’ятаю, спалахнули короткi вогнi: так кiнчали з черницями.
I тодi ж, пам’ятаю –
з бору вдарив у тривогу наш панцерник.- Загудiв лiс.
Метнувся вогонь – раз,
два-
i ще – удар! удар!
…Напирають ворожi полки. Треба спiшити. Ах, треба спiшити!
Але я йду i йду, а одинока постать моєї матерi все там же. Вона стоїть, звiвши руки, i зажурно дивиться на мене. Я поспiшаю на це зачароване неможливе узлiсся, а одинока постать усе там же, все там же.
Навкруги – пусто. Тiльки мiсяць ллє зелений свiт з пронизаного зенiту. Я держу в руцi мавзера, але моя рука слабiє, i я от-от заплачу дрiбненькими сльозами, як у дитинствi на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:
– Мати! Кажу тобi: iди до мене! Я мушу вбити тебе. I рiже мiй мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м’ятежний син) зовсiм замучив себе.
…Що це? невже знову галюцинацiя?
Я вiдкидаю голову.
Так, це була галюцинацiя: я давно вже стояв на порожнiм узлiссi напроти своєї матерi й дивився на неї.
Вона мовчала.
…Панцерник заревiв у бору.
Здiймались огнi. Iшла гроза. Ворог пiшов у атаку. Iнсургенти вiдходять.
…Тодi я у млостi, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матерi й притиснув її голову до своїх грудей. Потiм пiдвiв мавзера й нажав спуск на скроню.
Як зрiзаний колос, похилилася вона на мене.
Я положив її на землю й дико озирнувся.– Навкруги було порожньо. Тiльки збоку темнiли теплi трупи черниць.- Недалеко грохотiли орудiя.
…Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.
“От дурень!” – подумав я.
…Потiм скинувся:
– Де ж люди?
Ну да, менi треба спiшити до свойого батальйону! – I я кинувся на дорогу.
Але не зробив я й трьох крокiв, як мене щось зупинило.
Я здригнув i побiг до трупа матерi.
Я став перед ним на колiна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоцi, пам’ятаю, текла темним струменем кров.
Тодi я звiв цю безвихiдну голову й пожадливо впився устами в бiлий лоб.Тьма.
I раптом чую:
– Ну, комунаре, пiдводься!
Пора до батальйону!
Я зиркнув i побачив:
– передi мною знову стояв дегенерат.
Ага, я зараз. Я зараз. Так, менi давно пора! – Тодi я поправив ремiнь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.
…В степу, як дальнi богатирi, стояли кiннi iнсургенти. Я бiг туди, здавивши голову.
…Iшла гроза. Десь пробивалися досвiтнi плями. Тихо вмирав мiсяць у пронизаному зенiтi. З заходу насувалися хмари. Iшла чiтка, рясна перестрiлка.
…Я зупинився серед мертвого степу:
– там, в дальнiй безвiстi, невiдомо горiли тихi, озера загiрної комуни.

СЕНТИМЕНТАЛЬНА IСТОРIЯ

I

…Вiкно було чорне, як атрамент, але по темних садках уже брiв тихий провiнцiальний свiтанок.
“Ну, пора”,- подумала я й вийшла з кiмнати.
Бiля ганку стояла пiдвода, i ледве чутно iржав кiнь. Мама плакала й казала, що я зовсiм неможливо поводжуся з нею. Ну, навiщо, мовляв, їхати кудись у невiдомий край? Ну, навiщо? Мама прожила свiй вiк у чотирьох стiнах нашого бiленького домика, i для неї все, що простягається далi Загадайського мосту, все було темною й страшною загадкою. Я поцiлувала маму й сказала їй, що я все-таки не можу зостатися дома. Невже вона не уявляє собi, як мене тягне в даль? Невже вона бачить тут самодурство. Пам’ятаю, я схопила її в обiйми й майже простогнала:
– Моя ти милуська! Милу-усько!
Мама перелякано подивилася на мене i ахнула. Тодi я зареготала й ще раз поцiлувала її. Потiм узяла букет квiтiв iз нашої маленької оранжереї й сiла на пiдводу. Золотий пiвник злетiв на флюгер i голосно закукурiкав. Провiнцiальний домик, ганок i мама з тоскою подивилися на мене. Я сказала їхати. Потiм упала на свiже пахуче сiно i вже сказала сама собi: “Навiки”. Я прикусила губу й так боляче, що аж сльози покотилися менi по щоцi. Але хiба можна було вiдмовитися вiд цiєї поїздки?
Пам’ятаю дитинство, його передчуття й неясну тривогу. Коли менi було щось бiля шести рокiв, я сама тягла маму до церкви, щоб стати десь у темному закутку й прислухатися до таємного шамотiння.
Бабуся розповiдала менi про катакомби, i здавалось, що я стою в катакомбах. Я любила ходити й на луки, любила запах осоки й це зелене море трав, що хлюпотiло за рiкою, я безумно любила вечоровi кучугури, i червiнькову шелюгу, i димки над нашою оселею. Але я ненавидiла наших провiнцiальних людей, таких темних i диких, як дичавина тамерланiвщини, i завжди тоскувала за тим незнайомим, що загубилося десь у далеких краях. Колись небiжчик-брат (вiн був страшенний мрiйник, i вiн загинув на барикадах), колись вiн патетично декламував менi.
– Б’янко, я вже, мабуть, не повернусь додому, i багато нас, очевидно, не повернуться. Але йдемо ми з такою радiстю, нiби чекає нас не смерть, а якесь надзвичайне безсмертя.
Потiм вiн говорив менi про свiтовi пожари, про невiдомий фантастичний край. Я довго слухала його, i перед моїми очима виростало химерне коло, i я вже бачила внутрiшнiми очима нових людей якоїсь iдеальної країни. Пам’ятаю, я випрямилась на ввесь свiй дитячий зрiст (я й справдi тодi була ще дитиною) i сказала надхненно:
– Клянусь тобi, брате!
Бiльше нiчого не сказала, бо знала, що далi не треба говорити, i вiн зрозумiв мене.
Але потiм раптом побачила (тодi вже брата давно не було), що прийшла якась нова дичавина, i над нашою провiнцiєю зашумiла модернiзована тайга азiятщини, i тiльки зрiдка проривалися молодi вiтерцi. Тодi почала вiрити, що десь живуть iншi люди, i мене неможливо тягнуло до них.
Очевидно, i це змiцнювало моє бажання полетiти кудись, до того ж i журавлi принесли менi сiмнадцяту весну. Я виходила вночi в садок i вже не могла спокiйно слухати їхнього крику. Ця весна так затривожила мене, нiби я була перелiтною птицею й мусiла летiти кудись за море.
Я не оглядалася назад i вже не бачила (це вiзниця менi говорив), як мама випроводжала мене бiлою хустиною, i не бачила (це теж вiзниця говорив менi), як повз нас пройшов наш маленький дячок i здивовано подивився на мене.
– Кукурiку,- стояло менi в ушах, але коник бiг жваво, i жваво курiла дорога.
Ми вже давно проминули провiнцiальний виконком, потiм ми залишили за собою й комсомольський клуб. “Ах ти, клуб, ти мiй клуб, зелененький клубе”,- подумала я й зiдхнула. Це мiсце нашої оселi я обминала з якоюсь полегкiстю. Менi було вiдкрито дорогу до комолу, але я рiшуче вiдмовилася вступити туди. Мене ненавидiли за це, бо знали, чому я стою осторонь. А я стояла осторонь от чому. Я пам’ятала, скiльки вiдважних комольцiв загинуло в часи горожанської вiйни, i частенько десь у закутку прославляла цих незнаних героїв. Але тут, у нашому комолi, була якась дика розгнузданiсть, i дiвчата, що йшли туди, вже з п’ятнадцяти рокiв робились “чесними давалками”- так у нас називали їх. Я прилюдно говорила про це, i мене називали реакцiонеркою. Пам’ятаю, тiльки один комунар, що раптово приїхав у наше мiстечко, тiльки вiн обурився колись:
– В чому справа, хлоп’ята,- сказав вiн,- хiба вона неправду говорить?
…На нас почала наступати синя полоска далекого лiсу. З боку вже розправляло свої малиновi крила золоте, як i завжди, невiдоме сонце. Ми раптом поїхали поволi: попереду нас iшла отара овець, i йшов пастушок. Пастушок заграв на сопiлку. Вiн був маленький, але вiн заграв щось сумне, i менi стало ще сумнiше. Я свиснула, сказала їхати скорiш – i коник знову побiг. За ним побiг i ранковий вiтрець.
– Гоп! Гоп! Гоп! – кричала я.
Потiм пiдставляла вiтровi свої молодi груди, i вiтер їх лоскотав. Я реготала й реготала всю дорогу до самої станцiї. Але вiзницi так i не сказала причини. Справа в тому, що я вже тодi хотiла бути матiр’ю, а вiтер мене збентежив: менi (хоч це й смiшно!) захотiлось завагiтнiти вiд нього. Менi хотiлось так чисто завагiтнiти, як завагiтнiло голубе небо, що вже мiльйони вiкiв хоронить у собi таємницю найпрекраснiшого й найчистiшого зачаття. Моя дика фантазiя не давала менi спокою й цiлу дорогу тривожила мене. Бiгли поля, i суворо обминали нас шведськi кургани. Я згадала Марiю Кочубей.
На станцiю ми приїхали, коли вже зовсiм стемнiло. Я купила квиток, поцiлувала вiзницю (вiн страшенно здивувався) i взяла з возика свiй маленький пакунок.
“Саме тепер навiки” – прийшла менi мисль, бо вiзниця був останньою близькою людиною.
Тодi, як нiколи до того, я вiдчула великий бiль розлуки й саме тому, що цей бiль був сильний i справжнiй, саме тому пiзнала себе найщирiшою людиною.
“Очевидно, теличка нездiбна пережити цього” – промайнуло менi в головi, i я почала фiлософствувати.
Це, звичайно, була страшенно наївна фiлософiя, бо я тодi знайома була (i то поверхово) тiльки з Платоном. Але вона менi зовсiм не шкодила i навiть бiльше того: тiльки через неї я дiставала собi заспокоєння.
…Вiзниця давно вже зник зi своїм возиком за кучугурами, а я все стояла й дивилась йому вслiд. I тiльки за пiвгодини опам’яталась. Треба було кiнчати, i я скiнчила: махнула рукою й пiшла на темний станцiйний силует.
Станцiя була глуха, як сотнi степових станцiй, i там лежали якiсь чужi люди. Трохи пахло прiсним запахом, бо вiдцiля, здається, за дев’ять верстов була цукроварня. Я подумала, що, коли прийде осiнь, нашi дiвчата пiдуть на буряки. Тодi будуть сумувати полтавськi кургани, i побредуть мої спогади крiзь мариво вiкiв за виконкомом, за комольську леваду. I менi здавалось, що такi мислi приходять усiм, хто знає вишневооку Україну – цей химерний край диких i темних дорiг до романтичної комуни. Я знову згадала Марiю Кочубей.
Потiм пiшла на пустельний перон i дивилась на рейки, на зеленi вогнi й вiдчула присмерк. Хтось пройшов повз мене (очевидно, начальник станцiї) i уважно подивився менi в очi. Потiм iз степу прилетiв потяг, заревiв, зашумiв, загоготав. Я ще раз подивилася в степ – туди, де стоїть наш бiленький домик i сидить пiвник на флюгерi, де невеличка оранжерея й темнi провiнцiальнi садки. Але вже нiчого не хотiла згадувати й рiшуче полiзла у вагон. Те, що було, зникло навiки. Ще раз побачити? Нi! Нi! Нi! I тiльки, коли потяг заревiв i рушив, я в останнiй раз уклонилась напiвтемнiй степовiй станцiї. Силуети будiвель промайнули перед моїми очима й зникли. Я вже не думала повертатись сюди. Життя було таке широке й безмежне, а вiк мiй такий коротенький, як носик горобчика.
– Тра-та-та! – одбивали колеса.
Уночi блимала свiча, десь гомонiли пасажири, потяг похитувався, але я не могла заснути. Вдень бiгли поля, летiти кургани, але вони мене вже не цiкавили. Пам’ятаю, я всю дорогу безумствувала: мислi шалено летiли, наздоганяючи одна одну. Такi переживання не могли не вiдбитися на моїм обличчi, i тому пасажири раз у раз здивовано поглядали на мене.
На третiй день я була в Z.

II

Коли йшла з вокзалу, менi було страшенно весело. Я оглядала вiтрини, автобуси, трамваї, а менi казали збоку:
– Подивiться, яка пейзаночка!
Iшла по великiй вулицi й раптом попала на ринок. Стояли селянки з клубникою. Клубника так пахла, що я тут же купила два фунти. Потiм довго блукала по городу й зовсiм незчулась, як прийшов синiй мiський вечiр. Пам’ятаю, вийняла з пакунка одну соковиту клубнику (одну ягоду) i взяла її на губи. Я взяла її необережно, бо рожевий сiк потiк i зробив менi на блузцi рожеву пляму. Це було неприємно, i я посiпала себе за вухо.
Коли вечiр заглибився, тодi по вулицi пiшли проститутки. Вони страшенно лаялися, так що менi кiлька разiв почервонiли ушi. I я нiколи б не знайшла в цьому городi свою Лiзбет, коли б не випадок.
Стояв лiтнiй сад, а бiля нього рекламний плакат. Тодi вискочив хлопчик i закричав менi в обличчя: “Бути-тути! трап-трап!” Потiм почали пiд’їжджати фаетони, спалахнув люкс, i вечiрнє небо зробилось таким синiм-синiм, я пiшла в лiтнiй сад, з’їла там на п’ять копiйок морозива й звернула на алею “Синього кабачка”. Там я й зустрiла Лiзбет. По дорозi товаришка потрiпала мене по тазовi й сказала:
– Як гарно, як гарно, що ти приїхала!
З Лiзбет я товаришувала ще з шкiльного часу й нiколи не губила з нею зв’язкiв. Вона мене страшенно любила. Лiзбет працювала в установi машинiсткою й обiцяла в ту ж установу й на ту ж посаду пристроїти й мене.
Але як вона зробить це, коли я в цьому нiчого не. розумiю? Лiзбет зареготала й запевнила, що за мiсяць або за пiвтора з мене буде робiтниця “на ять”. I дiйсно: за ‘мiсяць я вже була машинiсткою “на ять”. Я навiть сама здивувалась, як скоро це вийшло, i ми з’ясували такий успiх моїм неабияким хистом. Потiм Лiзбет хитренько примружила око й сказала, що я мушу тепер пiти з нею в установу й там трохи посидiти.
– Для чого це? – спитала я.
Вона ще раз зареготала й назвала мене наївною. Невже я й досi не домiркувалась, що моїм обличчям i моєю фiгурою можна цiлий свiт перевернути? Лiзбет пiднесла менi дзеркало й запропонувала подивитися на себе. Тодi я запротестувала: невже вона радить менi продати своє тiло? Лiзбет почала запевняти, що нiякого тут продажу нема: на мене будуть дивитись i тiльки! Я погодилась i одержала посаду. За кiлька тижнiв Лiзбет поїхала до тьотi й залишила менi свою квартиру.
– Ну, прощай,- сказала вона.- Може, ще колись побачимось. Вiкно моєї кiмнати виходило з пiдвалу в невеличкий дворик, де стояла стара зелена альтанка. Я любила сидiти бiля нього й дивитися на клаптик голубого неба: воно було тут таке надзвичайне, нiби всю його радiсть природа сконцентрувала в цьому закутку. Тут, бiля цього вiкна, я так багато передумала, скiльки, очевидно, менi вже не прийдеться думати. Я думала про химерну даль, що потягла мене з рiдного краю, i думала, що до неї – ах, як далеко! Власне, в Z я не сподiвалась найти її, але вiрила, що в Z я зустрiнусь з якимсь великим чоловiком, i тодi станеться чудо.
Iнодi пiсля роботи я не йшла додому, я йшла куди очi дивляться. Тодi городяни здивовано оглядали мене. Iшла в пiвденно-схiдну частину города на край, де тулились по ярках убогi хатки. В степу блимали вогнища, надходила нiч. Я зупинялась на якомусь курганi й згадувала “Пiсню Нiбелунгiв” i юнака Зiгфрiда й думала, що для нашої країни примiтивний “Кобзар”, як Нiбелунги. Потiм споглядала. Я довго споглядала, i менi здавалось, що якась невiдома сила насувається на мене. За кiлька годин я йшла додому, лягала на лiжко й довго лежала з заплющеними очима. На мiськiй баштi бив годинник:
– Бов! Бов!
…Отже, в своїй установi я, очевидно, була одинокою. Коли правду говорити, то тiльки в машинцi я находила свого друга. Один час я так полюбила її, що вона навiть снилася менi. I снилось менi так, нiби вона зовсiм живе створiння i нiби вона на всi мої запитання вiдповiдає таким теплим, хорошим голосом. Тодi я схиляла свою голову на її лiтери, i валок щось менi муркотiв i тихо наспiвував. Пiдводились i лiтери й вистукували так зажурено, начеб потяг летiв у невiдомий край. Тодi знову бачила дорогу, степ i рудi пахучi обнiжки.
– Ах ти, дружечок мiй,- говорила я iнодi, виймаючи з неї якусь iнструкцiю для дiловода Кука.
Я маю на увазi того дiловода, що взяв мене на посаду. Вiн був дуже спокiйною людиною, носив чистенький костюм i завжди мав на головi прилизаний продiл. Вiн мало чим вiдрiзнявся вiд гоголiвських героїв. Пiдписував папiрцi чiтко, i вiд другого “к” (Кук) робив униз розчерк, подiбний до маленького бутончика. Перед тим, як поставити печатку на той чи iнший папiрець, вiн страсно потирав руки й робив язиком незрозумiлий звук задоволення. Нiс його був надзвичайно великий i в усякому разi не вiдповiдав дрiбному обличчю.
Менi було вiдомо, що вiн пристаркуватий i аморальний холостяк, i саме цим я й хочу з’ясувати його шалену любов до молоденьких машинiсток. Особливо часто вiн пiдходив до мене й грав своїми маленькими олив’яними очима. Ця “гра” робила з нього майже мавпу, але вiн цього не помiчав. Дiловод був страшенно мало розвинена людина й говорив такою мовою, нiби шаржував когось.
– Яка краса,- говорив вiн менi,- iти з красунею в парку, припустiм (Кук натякував на себе й на мене), i почувати, що вона гiдна тебе.
Менi було дуже неприємно вислухувати цю парикмахерську пошлятину, i я поспiшала вiд нього вiдiйти.
Але тодi в коридорi я обов’язково зустрiчалась iз сiроокою журналiсткою. Це була досить-таки приємна жiнка, але вона нiколи не давала спокою моїм рукам. Проходячи повз мене, сiроока журналiстка обов’язково зупинялась бiля мого столика й запитувала мене на вухо: “Чи не дозволю я їй iще раз “ущипнути” Б’яночку”. Я їй, звичайно не дозволяла, i все-таки на моїй руцi було кiлька синцiв, i навiть був один синець на правому грудному яблуку. Вона безперечно була садисткою, i я за кiлька мiсяцiв у цьому остаточно переконалась.
– Я примушена буду,- говорила я їй колись,- звернутися до мiсцевкому.
Сiроока журналiстка реготала: звертайсь, мовляв, звертайся, я вже давно знаю, що ти “ябеда” (вона так i сказала – “ябеда”)… Але що я могла їй на це вiдповiсти?
Отже, залишалась тiльки єдина жiнка, що з нею я почувала себе досить спокiйною. Я говорю про товаришку Уляну, комунiстку, жiнку колишнього комунiста, товариша Бе. Вона жила зi мною в одному будинку, i, коли я приходила додому, товаришка Уляна стукала менi в дверi й прохала дозволу зайти. Я казала “прошу” – i вона заходила. Вона вiдразу починала запевняти мене, що в неї страшенно некрасиве обличчя. Я розумiла свою сусiдку й тому завжди заспокоювала її: мовляв, нiчого подiбного нема, вона не така вже некрасива, як це їй здається. Я говорила, що в неї, наприклад, i волосся прекрасне, i очi добрi. Товаришка Уляна не погоджувалась зi мною й дуже сперечалась. Вона приводила убивчi аргументи й нещадно била ними мене.
Так що утворювалось таке вражiння, нiби я захищаю не її, а себе, i нiби некрасива не вона, а я.
Товаришка Уляна чекала чуда, а чуда не було й не могло бути. Вона була досить-таки розвинена людина й прекрасно знала цiну своєму обличчю й своїй фiгурi (моя сусiдка була високою й тонкою щукою й до того з перебитим носом). Але вона зi мною вiдводила душу, i я їй з охотою допомагала в цьому. Менi було вiдомо, що товаришка Уляна дуже погано живе iз своїм чоловiком, але про товариша Бе вона нiколи зi мною не говорила.
– Бiдний, бiдний товариш Бе,- тiльки зрiдка проривалось їй, i тодi вона глибоко зiдхала.
Товаришкою Уляною, власне, i замикалось коло моїх знайомих. Всi цi люди були, на мiй погляд, маленькими людьми, так чи iнакше подiбними до мене, i, очевидно, не могли допомогти менi вийти з того зачарованого круга дичавини, що загородив менi якусь таємну даль.
Колись пiсля роботи до мене пiдiйшов дiловод i почав умовляти мене, щоб я пiшла з ним обiдати. Вiн говорив: “Позаяк” (вiн так i говорив – “позаяк”) йому видавали аванс й “позаяк” сьогоднi день його народження, вiн хоче трохи пошпацiрувати зi мною на бульварi й випити зi мною ж пляшку пива. Я погодилась – i ми пiшли. Ми пiшли в б’єргалку, сiли за столик i замовили десяток ракiв. В пивнiй стояв гомiн i стояв дим. Пахло п’яним запахом. Запах був рiзкий, перегорiлий i одразу ж п’янив голову. Оркестра грала щось похабне з якоїсь похабної оперетки. Ми випили двi пляшки, i Кук почав тулитись до мене. Потiм ми випили ще чотири пляшки. Тодi дiловод почав цiлувати менi лiкоть i розповiдати менi про своє нещасне життя. Його нещастя було в тому, що на нього мало уваги звертало начальство й не давало йому вищої посади, а “позаяк” вiн хотiв бути управдiлом, то “така затримка кар’єри” не могла не тривожити його. Вiн навiть трошки заплакав, i менi його стало шкода.
– Ах, Б’янко! – говорив вiн менi.- Яке чудове життя, коли, наприклад, перед тобою стоїть широка кар’єра i ти можеш бути управдiлом Раднаркому.
Дiловод вимовляв це з красномовними й патетичними наголосами, i я ще бiльше пожалiла його. Вiн менi знов цiлував лiкоть i запевняв, що тiльки одну мене кохає. Кук менi цiлком серйозно говорив про кохання, наче я й справдi була зацiкавлена в цьому.
Ми вже випили добре, дiловод попрохав мене, щоб я його провела додому. При всiй своїй малорозвиненостi вiн завжди жив задньою, захованою думкою й знав, що пиво його добре сп’янило й сам вiн буде похитуватись. Пiд руку ж зi мною вiн не боявся себе скомпрометувати. Я погодилась – i ми пiшли.
По дорозi ми зайшли в театральний садок i там сiли на стiлець.
Збоку нас сидiв якийсь мужчина. Я зиркнула на нього. Йому були зажуренi i (менi так здалося) прекраснi очi. Вiн сидiв, як рiзьблення, i дивився кудись у небо.
Раптом Кук пiдвiвся, посiпав iз бокiв свiй пiджак, наче збирався вiдрекомендуватись якомусь начальниковi, i звернувся до незнайомого мужчини:
– Так що, дозвольте вас запитати: ви, здається, художник Чаргар?
– Так, я – художник Чаргар,- сказав мужчина, i таким м’яким i приємним баритоном, який я чула тiльки в любовних романах.- Чим маю честь служити вам?
Я здригнула. Хiба я могла не здригнути? Менi довелося сидiти поруч iз славетним малярем нашої країни. Присутнiсть художника так схвилювала мене, що я вiдразу спалахнула й вiдчула, як менi загорiлись ушi.
Чаргар повернув голову й уважно подивився на мене. Можливо, вiн подивився звичайними очима, але я тодi не могла витримати цього погляду й знизила вiї.
Кук говорив, що вiн давно вже знає художника й давно вже хотiв познайомитись iз суб’єктом (вiн так i сказав “суб’єктом”) незрiвнянних чоргарiвських картин. Тодi художник його поправив: “Ви, очевидно, хотiли сказати творцем?” Дiловод розв’язне сказав, що пiд суб’єктом вiн саме це й мав на увазi.
Потiм сидiли мовчки й дивилися, як горять дроти синiм блиском (трамвай летiв пiсля дощику). Десь кричала сирена. Кук похилився й почав засинати. Тодi художник сказав:
– Я маю честь говорити з дружиною дiловода?
– Ви маєте честь говорити зовсiм не з дружиною дiловода,- сказала я й зареготала.
Кiлька хвилин надзвичайного внутрiшнього напруження розiрвались у напiвiстеричному реготi. Я реготала якось зовсiм не до речi (очевидно, хмiль заохочував), але Чаргар i натяку не подав, що вiн може мене вважати за дурочку. Потiм художник iще раз уважно подивився на мене й сказав:
– Я, знаєте, i не припускаю, щоб у нашому городi були такi прекраснi женщини.
– Хiба? – спитала я i знову спалахнула, бо це була найвища похвала моєму тiлу.
Потiм я нiчого iншого не придумала, як сказати той же комплiмент i Чаргаровi. Вiн усмiхнувся й говорив, що йому страшенно подобається моя простота й непримушенiсть. Мовляв, у наш брехливий вiк це велика рiдкiсть i, коли хочете, навiть моветон. Був вiн стрункий, iз добре виголеним смуглявим обличчям, у простiй толстовцi й без усяких претензiй на якусь оригiнальнiсть. Але вiн увесь час якось розгублено дивився.
Тодi почало вечорiти, i, коли звечорiло, на вуличному екранi застрочила вечiрня газета. Небо посинiло. Дiловод хропiв. Я покликала вiзницю, записала його номер, номер квартири Кука,- i вiзниця повiз дiловода додому. Все це я робила не оглядаючись. Але серце менi так хутко билось, що я певна була – художник стоїть десь iззаду й чекає мене.
Я не помилилась: вiн стояв. Тодi пiдiйшла до нього (так пiдiйшла до нього, нiби ми були давно знайомi), i вiн менi запропонував руку. Я взяла, i ми пiшли по алеї. Чаргар поцiкавився, хто я. Сказала. Потiм ми вийшли з садка й пiшли по вулицi Повстання. Дiйшли Раднаркому й зупинились. На чатах бiля дверей стояв червоноармiєць у буденiвцi. Вiн стояв, як рiзьблення, i Чаргар сказав:
– Вам вiн нiчого не нагадує?
Я сказала, що нагадує. Тодi Чаргар чомусь усмiхнувся. Я спитала “чому”, вiн нiчого не вiдповiв i раптом подав менi руку. Ми попрощались. Я пiшла в одну сторону, вiн – у протилежну.
Додому я прийшла з таким почуттям, що з ним я йшла в дитинствi з великодньої “заутренi”. Свiт менi став таким милим i рожевим, що я готова була вибiгти на вулицю i обiймати й цiлувати першого зустрiчного.
– Мiй милий, хороший! – кричала вся моя iстота.- Саме тебе й бракувало менi.
Заснула я тодi тiльки перед свiтанком: цiлу нiч думала про те, де знову зустрiну Чаргара.

III

Зустрiч i знайомство наше було зовсiм випадковим, i менi вже спало на думку, що бiльше такого випадку не трапиться. Не трапиться саме тому, що художник уже, мабуть, i забув про мене. Хiба мало, думала я, зустрiчав Чаргар на своєму шляху подiбних менi жiнок?
Колись я вийшла з установи й кiлька годин блукала по городу. Блукала якось без цiлi, а пiдiйшла все ж таки до того мiсця, де ми розлучились iз Чаргаром. Я зупинилась. Праворуч мене стояла темна будiвля синагоги, i над нею прорiзав розiрванi хмари рiжок молодика. Пiд ногами менi грали фiолетовi тротуарнi реклами. Раптом мене хтось узяв ззаду за руку. Я повернулась i побачила сiрооку журналiстку.
– Добрий вечiр,- сказала вона.- Нарештi я побачила тебе на вулицi. Я гадала, що ти взагалi нiкуди не ходиш.
– Даремно,- сказала я.- Я майже кожного вечора буваю в мiських садах.
– Скажiть, будь ласка! А я й не знала!
Потiм вона говорила менi, що “в тихому болотi чорти водяться”, що… i т. д.
Я сказала, що “чорти” тут зовсiм нi при чому, бо ходжу сама й навiть не маю знайомих мужчин. Сiроока журналiстка поправила свiй капелюшок i кинула:
– Що ж це – свiтова скорбота з’їдає твоє серце?.. Чи, може iнтелiгентська самотнiсть спокою не дає?
Вона раптом сплюнула. Був це жест чи був прояв справжнього обурення – я й досi не знаю. У всякому разi це цвiркання крiзь зуби нiяк не йшло до її худенької фiгури. Я їй, звичайно, про це нiчого не сказала й тiльки трохи покривила обличчя.
Але вона не вгомонялась i фанфаронствувала далi. Вона розказувала менi про бiлi петербурзькi ночi, про страсть, яка кипить у цi ночi, i т. д. Особливо її iнтригують цi ночi, коли на Невському проспектi блукають юнаки з задуманими очима й продають своє тiло.
Я здивувалась: невже й юнаки продають своє тiло? Сiроока журналiстка зареготала й зацiпила зуби. Потiм вона казала менi, що це звичайна рiч, i її дуже дивує, що їх нема в нашому городi. Вони б добре заробляли: хiба вона, припустiм, не купувала б їх?
– Але до такого розпутства,- сказала я,- може дiйти тiльки гнила людина.
– Покинь наливати (вона так i сказала – “наливати”), знаємо вас, тихонь: на словах одно, а на дiлi – зовсiм iнше: все одно в комячейку не вiзьмуть!
– При чому тут ком’ячейка? – усмiхнулась я.
Вона вiдповiла якось неясно. Потiм повернулась до колишньої розмови й знову настирливо запевняла мене, що юнаки мають рацiю продавати своє тiло. Коли б її фортуна зробила панянкою, вона б обов’язково держала при собi козачкiв для розпутства.
Журналiстка з таким цинiзмом розмовляла зi мною, що мене взяв сумнiв: чи не з божевiльною я маю справу. На цю тему вона говорила менi дуже багато, але, коли я рiшуче хотiла вклонитись їй i сказала, що поспiшаю, вона раптом зiдхнула й вже зовсiм iншим тоном кинула менi:
– Яка ти, Б’янко, наївна! Їй-бо! Невже ти не бачиш, що земля давно вже летить у безодню й що ми напередоднi свiтової катастрофи. Ну?
Я подивилась на неї. Вона мрiйливо дивилась у небо й нiби розмовляла сама з собою.
– Ах, як мало нам жити залишилось! Хiба ти не вiдчуваєш, що на землi холоднiш становиться?
Вона здригнула, наче й справдi їй зимно було. Я не знала, що їй сказати, i мовчала.
– Можливо, iде льодовиковий перiод. Можливо, щось iнше… От якби нам богами зробитись?.. Правда?..
Потiм раптом запропонувала менi пiти з нею в бардачок, i, коли я вiдмовилась, журналiстка не попрощавшись, пiшла вiд мене.
Повз мене пролетiв трамвай, далi пролетiв автобус, i я почула крик: автобус роздавив дитину. Iшла мати, перелякалась i випустила дитину. Тодi наскочила машина – i вiд дитини залишилось одно м’ясо. Мати тут же збожеволiла, i її повезли в лiкарню. Далi над ратушею заблимала вечiрня зоря, i побiгли квадрати будинкiв у присмеркову даль. Стояла струнка вулиця, починалась вiд клубу товариства радянських асенiзаторiв.
Я пiшла далi й чомусь зупинилась бiля японського кабачка: висiв химерний лiхтар, i закликала автоматична японочка.
Раптом я здригнула: мене знову хтось узяв за лiкоть. Я повернулась i побачила Чаргара. Я, очевидно, сильно зблiдла, бо вiн подивився на мене своїми прекрасними очима й промовив:
– Що з вами? Чого вам таке блiде обличчя?
Я сказала, що це йому просто здається, бо почуваю себе цiлком добре. Вiн говорив, що вiн давно вже хоче бачити мене, але не знав моєї адреси.
– Хiба? – спитала я.
Вiн почав гаряче наступати на мене: мовляв, я не маю пiдстави сумнiватись. Вiн запевняє мене, що в останнi днi вiн тiльки й думав про те, як би зустрiтися зi мною. Хiба це не його так зворушила “свята” (вiн так i казав – “свята”) простота?
Чаргар iще щось говорив менi, але й цього було досить. Я з безмежною вдячнiстю подивилась на художника.
Ми пiшли в пiдвал. Коли йшли по схiдцях, Чаргар узяв мене за руку. Нас зустрiв вiрмен. Я зареготала й спитала, чому ж називається японський кабачок? Вiрмен нiчого не вiдповiв i запросив нас до окремого кабiнету.
Поки нам готували вечерю, ми стояли в загальнiй залi, де грав на скрипку циган i танцювала проститутка. Чаргар кинув цигановi кiлька срiбних монет, i той заграв щось iз “Корсара”.
Я тодi цiлий вечiр смiялась i пила коньяк. В кабiнетi ми сидiли години двi. Чаргар гладив мої пальцi й говорив, що йому подобається моя рука, i особливо йому подобається те, що мої нiгтi обрiзанi й вони зовсiм не такi, як у сучасних жiнок.
– Щось хижацьке й розпусне,- говорив вiн,- символiзують цi довгi нiгтi.
Потiм умочив хустку в склянку вина i, усмiхаючись, попрохав дозволу “провiрити моє обличчя”. Я дозволила, i вiн переконався, що я й не пiдмальовуюсь. Вiн розповiдав щось про полову невиннiсть i нарештi звернув на мою.
– Я не помиляюсь? – спитав вiн.
– Ви не помиляєтесь,- сказала я, одразу зрозумiвши, про що йде мова. Тодi вiн говорив, як його хвилює невиннiсть i зовсiм не в тому сенсi, що в нiм прокидається самець, а в тому, що в нiм прокидається художник.
Ми випили на брудершафт. Вiн замовив iще пляшку шампанського, i, коли ми виходили з кабачка, я похитувалась. Чаргар держав однiєю рукою мою талiю, а я уважно дивилась йому в очi. Очi йому блищали, i я бачила в них таку безмежну даль, що можна було збожеволiти.
– Чаргаре,- сказала я.- Ми зовсiм випадково зiйшлися. Але чи не почуваєш ти в цьому…
Я не пiдiбрала слова й замовкла. Тодi вiн сказав: “Судьба”,- i я його зрозумiла.
– Тебе нiколи не мучила даль? – раптом спитала я. Вiн помовчав. Я його знову спитала. Вiн забрав свою руку з моєї талiї й сказав якось неохоче:
– Я тебе не розумiю!
– Ти мене не розумiєш? – здивовано спитала я, бо менi i в голову не могло прийти, що Чаргар мiг мене не зрозумiти.
Тодi плутано почала виясняти свою мисль.
Вiд абстракцiї раптом перебiгла до конкретних засад. З одного боку, мою даль було обумовлено певними соцiальними взаємовiдносинами, з другого – вона менi стояла якось самiтно, одiрвано вiд життя, вiд його буденних iнтересiв. Менi перший раз довелося вiдповiдати на пряме запитання, i тiльки тодi я зрозумiла, яка без кiнця складна проблема стоїть передi мною. Це трохи збентежило мене, але зате ще з бiльшою силою спалахнуло в менi бажання пiзнати цю таємну даль.
– Я, очевидно, плутано говорю,- сказала я.- Але ти не можеш не розумiти мене. От що: вiддайся, будь ласка, на волю iнтуїцiї – i тобi все буде ясно.
– Менi вже ясно! – раптом сказав Чаргар.
– Значить, i тебе мучила?
Вiн щось хотiв вiдповiсти, але потiм якось нервово вiдкинув назад волосся й перевiв розмову на iншу тему. Вiд нього повiяло холодком. Я спитала, чому вiн ухиляється вiд вiдповiдi. Чаргар став iще суворiший i вже всю дорогу мовчав. Менi прийшла мисль, що я дуже некоректно поводилась iз Чаргаром. Це ж була тiльки друга наша зустрiч, i я, по сутi, не мала .права бути такою в’їдливою. Я хотiла попрохати пробачення, але так i не попрохала й тiльки щiльно притиснулась до художника. Вiн, очевидно, зрозумiв мене i взяв мою руку. Вiн мовчки гладив її цiлу дорогу.
Коли ми пiдходили до моєї вулицi, в авiацiйному городку забiгали вогнi й раптово пiднялись до неба. То були люкси, i небо стало агатовим. Десь кричав перепел. В саду Паризьких Комунарiв пускали ракети. Вони рiзали небо червоними хвостами й розсипались на мiльйони зiр.
Нарештi ми стояли бiля мого будинку. Чаргар стиснув менi руку й сказав трохи холоднувато:
– До побачення!
Ну, що ж, “до побачення”. Тодi я на цей холодок не звернула уваги. Але, коли залишилась сама, я довго думала, чому вiн сказав холоднувато. Менi прийшла мисль, що Чаргар хотiв у менi бачити тiльки наївну дiвчину, i тому його знервували мої запитання. Потiм прийшла мисль, що художник чомусь ревниво береже пiдступи до свого внутрiшнього свiту. Це припущення здалося цiлком правдивим, коли я пригадала нашу розмову.
“Ну, i добре,- подумала я,- бережи! Але ти їх не вбережеш, бо ти вже дав менi право фамiльярничати з тобою”.
Колись до мене зайшла товаришка Уляна. Вона була страшенно схвильована, i пiд очима їй були темно-синi синцi. Ми сiли на канапi й почали розмовляти. Спершу ми говорили щось про театр (не пам’ятаю добре), потiм товаришка Уляна раптом сказала менi:
– Я вам, Б’янко, страшенно заздрю й зовсiм не тому, що ви красуня. От догадайтесь, чому?
Про театр я говорила якось механiчно, ввесь час пiдтакувала (я думала про нову зустрiч iз художником) i тому сказала коротко:
– Не знаю.
Товаришка Уляна пiдiйшла до дзеркала й почала поправляти волосся. Був сiрий день, i над городом iшли сiрi хмари, так що в моїй кiмнатi майже стемнiло. Навпроти в кравця-єврея спалахнув навiть каганець.
Я подивилася на товаришку Уляну: їй було блiде чоло, i вона всмiхалась. Вона так неприємно всмiхалась, що на моєму обличчi вiдбилось, очевидно, почуття страху. Вона спитала, чого я перелякалась.
– Менi здалось,- сказала я,- що ви дивитесь на мене надзвичайно злим обличчям.
– Нiчого подiбного! – рiзко сказала товаришка Уляна, нервово хапаючись за перебитий нiс.- Я на вас дивилася звичайнiсiнькими очима. Але скажiть менi, чому ви не хочете мене слухати?
Я згадала, що товаришка Уляна подала якесь запитання, i я справдi неуважно поставилась до нього. Тодi я попрохала пробачення й сказала, що в останнi днi почуваю себе якось розгублено.
– Я вам заздрю от чому,- сказала вона.- Я вам заздрю тому, що ви людина нового поколiння, i для вас нашi терзання – порожнiй звук.
– Ви зовсiм даремно так думаєте! – сказала я.
– Не говорiть! – замахала вона руками.- Справа в тому, що ви нiколи не були в ролi Єви i ви нiколи не можете затоскувати за раєм, як я й тисячi нас, надломлених людей громадянської вiйни.
– Ви зовсiм даремно так думаєте! – уперто повторила я.
– Не говорiть! Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не знаєте. Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. I .от ми ходимо з тоскою. Боже мiй, ви й не уявляєте, яка це прекрасна країна. Пiд її сонцем не тiльки внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними, мало того, ми фiзично перероджувались. Клянусь вам! Навiть фiзично це були зразковi люди.
Товаришка Уляна глибоко зiдхнула. В кiмнатi вже зовсiм посiрiло, але я бачила, що її обличчя свiтилося в сяйвi якоїсь надзвичайної радости.
– Ви, звичайно, не вiрите менi, що я кiлька рокiв тому була красунею – це я знаю! Але повiрте менi, що товариш Бе любив мене. Клянусь вам! Вiн так любив мене… так любив мене…
Товаришка Уляна раптом похилилася на спинку канапи й тихо заридала. В квартирах було тихо (тiльки в зубного лiкаря якось жалiбно тявкала болонка), i ридання товаришки Уляни так глухо розривалися в повiтрi, нiби вона лежала в домовинi.
Я почала її заспокоювати. Вона довго не могла заспокоїтись, i тiльки за пiвгодини я почула, як товаришка Уляна крiзь сльози прохає мене не звертати на неї уваги, бо пiсля плачу їй завжди легше буває. Вона навiть усмiхнулась, i ця усмiшка була такою дитячою, що я стала перед нею на колiна й цiлком серйозно сказала:
– Товаришко Уляно, клянусь вам, що я вас нiколи не бачила такою! Ви свiтитесь сьогоднi неземною красою й нагадуєте менi Рафаелеву мадонну.
Але вона мовчала. Тодi я схилила свою голову до її подертих черевикiв i завмерла. Потiм обняла її ноги й жагуче їх поцiлувала. Мене обхопило майже релiгiйне почуття любови до цього маленького людського страждання. I коли б товаришка Уляна в цей момент захотiла мене повести на смерть, я б пiшла не здригнувши.
Тодi почав виступати цвiркун, i десь довго й протяжно кричала зарiзана сирена. За вiкном плакав кравцiв хлопчик, i щось глухо кричав єврей. Товаришка Уляна пiдвелась. Вона взяла в свої руки мою голову й поцiлувала її. Вона так поцiлувала, що менi й зараз ходить дрiж по спинi. Потiм вона пiшла вiд мене.
Я раптом заплакала. Це були мої першi сльози в цьому великому городi.

IV

З Чаргаром я зустрiчалася дуже часто, але на квартиру до нього попала через три мiсяцi пiсля нашого знайомства. Я зовсiм не уявляла собi, як бiдно живе наш славетний художник. Кiмната його, як i моя, була в пiдвалi. Iз стiн завжди несло льохом, а iз стелi нiколи не сходила вогка руда пляма. Над його кiмнатою був клуб радслужбовцiв, i тому його стеля завжди дрижала вiд тупотiння й крику. Чаргар менi сказав, що вiн уже кiлька разiв звертався до комхозу, але… словом, вiн, очевидно, нiколи не вибереться вiдцiля. Я сказала, що треба поговорити з головою виконкому, але, сказавши, махнула рукою. Вiн теж махнув рукою. Ми зареготали.
Пам’ятаю, я скинула жакетку, поправила волосся й стала переглядати важкi томи, що їх у безпорядку розкидано було по кiмнатi. У вiкно зазирав промiнь сонця й зайчиком грав на стiнi. Чаргар сидiв напроти мольберта й уважно дивився на полотно. Я спитала, чи не хоче вiн намалювати моє тiло – я з охотою буду йому позувати. Вiн сказав, що не має в цьому потреби, бо це не його фах.
– Я жiнок iще нiколи не малював i, очевидно, не буду малювати. Я спитала чому. Вiн не вiдповiв. I тодi ж мене зацiкавила важка книга: це була розвiдка про шведськi кургани. Художник це помiтив i сказав, що вiн уже кiлька рокiв мучиться над iдеєю дати широке полотно, що по ньому будуть мчати Карло XII i Мазепа пiсля поразки. Вiн думає написати картину унiверсального значення.
Чаргар взагалi мало говорив. Фрази йому виривались якось несподiвано, нiби вiн i справдi ненормальний був. Але на цей раз вiн виступив iз цiлим оповiданням. Говорив вiн, правда, страшенно плутано й незрозумiле, але менi й цього було досить: я могла вже доводити нашу iнтимнiсть до останньої межi, i я рiшила взяти його нахабством. Вiн держав мою руку в своїй руцi й цiлував мої пальцi. Але поцiлунки цi були якiсь холоднi, нiмi.
– От ти менi цiлуєш руки,- сказала я,- але скажи менi: якi це поцiлунки?
– Що ти хочеш сказати? – спитав Чаргар.
– Я питаю: це тi поцiлунки, що ти їх можеш уживати (я нарочито сказала “уживати”) при зустрiчi з любою жiнкою?
Вiн знизав плечима й подивився на мене здивовано: мовляв, вiн рiшуче вiдмовляється розумiти мене.
– Раrdon!.. Але менi здається, що я говорю ясно,- i я посунула вiд нього мольберт.
Чаргар нервово здригнув i якось жалкенько вiдповiв менi дрiбним смiшком:
– Знаєш… давай покиньмо цi розмови!
Мене це раптом зiрвало – i я сказала досить-таки рiзко:
– Ну, а коли б це справа йшла про кохання, то й тодi б ти те ж саме сказав менi?
Вiн прибито подивився на мене й ледве чутно промовив:
– Я не вмiю кохати.
Його м’який приємний баритон якось загубився, i говорив вiн майже дитячим дискантом. Тодi перший раз менi прокинулось до нього щось подiбне до огиди.
– Ну, добре,- сказала я.- Я й не хочу, щоб ти мене кохав, я й мрiяти про це не смiю. Але дозволь менi кохати тебе.
Вiн знову дрiбно засмiявся i, враз перетворившись, суворо промовив:
– Чи не час нам покинути цю розмову?
– Ти так гадаєш? – кинула я.- Ну, а коли б… я хотiла вiддатись тобi… ти взяв би мене?
Ця остання фраза вирвалась менi якось зовсiм несподiвано. До такого цинiзму я ще нiколи не доходила, але тодi передчуття чогось надзвичайного, що раптом iз страшною силою затривожило мене, це передчуття могло штовхнути й далi.
– Може, про це сьогоднi не будемо говорити? – холодно сказав Чаргар.
Вiн, як менi здалося, зробив наголос на “сьогоднi”, i тому я спитала:
– Тодi ти, може, дозволиш менi зайти до тебе завтра?
Чаргар нiчого не вiдповiв i заплющив очi. Обличчя йому було майже мертве – i я перелякалась. Якось одразу я усвiдомила собi весь жах мого становища. Я ж таки випадкова постать на життєвiй дорозi славетного художника. Варто йому сказати “досить” – i я вже його нiколи не побачу. “Ах, Боже мiй,- думала про себе,- яке нахабство. Хто менi дав право так поводитись iз ним? Хiба вiн не розумiє, що мої цинiчнi пропозицiї – це є тiльки один iз прийомiв, що ними я намагаюсь вивести його на свiтло”.
Але “ахи” (“Ах! Ах!”) якось тихо прозвучали в моїй душi. Другий голос диявольськи нашiптував уже зовсiм iнше. Вiн говорив, що на життєвiй дорозi художника я зовсiм не випадкова постать. Хiба в мене не всi данi? Iнтелектуально я досить розвинена людина, фiзично мене вважають красунею, на моїм боцi i молодiсть, i полова невиннiсть. I потiм, що значить “випадкова”? Мене вже це слово почало нервувати, бо я якось раптом узнала собi цiну.
– Словом, ти менi рекомендуєш не чiпати цього питання i мовчати? Я мовчу.
– Це краще! – сказав вiн i раптом спитав: – Ти зi мною пiдеш обiдати?
– Обiдати? Який рiзкий перехiд!..- Але я все-таки погодилась, i ми вийшли на вулицю.
За пiвгодини ми вже були в їдальнi Каракадзе. Там ми зустрiли молодого композитора. Я познайомилась (прiзвище зараз не пам’ятаю). Композитор запропонував нам пiти пiсля обiду в зоологiчний сад. Вiн запевняв, що ми не пошкодуємо; туди нещодавно привезено прекраснi екземпляри.
– Мене трохи дивує,- сказала я,- що композитор цiкавиться зоологiєю.
– Це й справдi трохи химерно, але в наш вiк без природознавства не обiйдешся.
Вiн це сказав iз iронiєю. Але я її не зрозумiла.
– От тiльки погано, що наш шановний Чаргар не цiкавиться цiєю наукою.
– Правда? – спитала я, звертаючись до художника. Чаргар суворо подивився на мене. Композитор, що, мабуть, вважав мене за Чаргарову любовницю, раптом пiдвiвся й уклонився нам: мовляв, вiн забирає свою пропозицiю назад, бо зовсiм не хоче бути виновником сiмейної драми.
Коли композитор пiшов, я звернулася до Чаргара:
– Чуєш,- сказала я,- вiн зовсiм не сумнiвається, що я вже твоя любовниця.
– А хiба тебе це дуже цiкавить? – тим же рiвним i холодним голосом сказав Чаргар.
– Коли б не цiкавило, я б не говорила,- сказала я й зрозумiла, що мiж нами вже почалась якась внутрiшня боротьба.
Я пiдвелась i пiдiйшла до дзеркала. Я знала собi цiну, але такою прекрасною я ще себе не бачила. Тодi менi ще яснiше стало, що Чаргар сьогоднi свiдомо й проти бажання вiдштовхує мене вiд себе. Для мене ясно стало, що вiн запобiгає бiльш iнтимних стосункiв мiж нами. Вiн чомусь (це вже для мене ясно було) боявся їх.
Але менi вони були потрiбнi, як повiтря, бо тiльки такi вiдношення приводили мене до останнього, невiдомого менi закутка людської душi, що в ньому найкраще мусiли вiддзеркалитись химернi озера загадкової далi.
Я сказала, що йду додому; вiн запропонував провести мене. Я вiдмовилась. Тодi мiж нами виник iще такий дiалог:
– Так от, не турбуйся, я сама пiду,- сказала я.- Але дозволь нагадати, що я подобалась тобi за одвертiсть… правда, за одвертiсть?
– Ну, да! – сказав Чаргар.
– Так от, одвертiсть. Мiщанська умовнiсть не дозволяє жiнцi першiй заговорити про кохання. Я вiд цiєї умовности далеко стою й тому кажу тобi: я безумно кохаю тебе.
– Я це знаю,- холодно сказав Чаргар.
– I ти, очевидно, знаєш, що я досi не знала мужчини?
– I це знаю.
– Так от, я хочу, щоб ти був моїм першим мужчиною. Я хочу вiддатись тобi.
– I це знаю,- знову холодно сказав Чаргар.
– Значить, фiзично я противна тобi?
– Нiчого подiбного,- кинув вiн i зцiпив зуби.
Це була страшенно зворушлива картина. Серед шумної вулицi стояла красива жiнка й пропонувала своє тiло. Повз нас пробiгали городяни i здивовано оглядали i мене, i Чаргара. В менi палало те почуття, яке переживають спортсмени в часи гри. Я сказала, що менi треба пiти в книгозбiрню. Чаргар запропонував провести мене. Я не вiдмовилась. Але, коли ми пiдiйшли до дверей, їх було замкнуто. Я згадала, що сьогоднi день вiдпочинку бiблiотекарiв.
– Ти менi дозволиш прийти до тебе завтра? – сказала я й подивилась на Чаргара.
– Я тобi вже казав!
– Ти менi сказав, що цього не хочеш?
– Так!
Тодi я стиснула йому руку й пiшла додому. Я йшла i ввесь час здригалась, нiби менi була зимниця. Я й не могла не здригатись: в перший раз менi довелося так одверто й так цинiчно говорити. “Як сiроока журналiстка”,- подумала я.
Пам’ятаю, тодi в перший раз я розгорнула бiблiю й почала її уважно читати. Читала мало не всю нiч. Коли я одривалась од неї, передi мною поставав наш бiленький домик, золотий пiвник на флюгерi й дорога до нашої глухої степової провiнцiї. “Боже мiй, до чого я дiйшла! Що це таке? Навiщо мучити себе й другого?” Але тодi якийсь голос диявольськи шепотiв менi:
– Вiн знає все, ти мусиш його побороти й взяти в нього те, без чого тебе нема, без чого ти не iснуєш!
Це був, звичайно, страшенний iдеалiзм, але я його й зараз поважаю. Поважаю за непохитну волю, за прояви справжнього людського безумства. Справа в тому, що я, як це потiм вияснилось, вiдважно намагалася протиставити себе своєму вiковi, а вiн, вiк, глузував iз мене. Я хотiла прилучити чистий, я сказала б, святий романтизм своєї натури до заголеної й брудної правди життя але це моє бажання розбивалось об глуху стiну наманiкюреного вiку. Уже з останньої зустрiчi з Чаргаром щось ворухнулось менi, що з цього, мабуть, нiчого не вийде, в цiй нерiвнiй боротьбi мене буде деморалiзовано – i тiльки. Проте все це я, мабуть, лише вiдчула, але не пiзнала, бо iнакше Чаргар не маячiв би менi так довго серед бурного моря сiрої, нудної й частiш за все паскудної буденщини.
– Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! – думала я про себе. Вся трагедiя була в тому, що я народилася все-таки людиною свого часу. Були такi хвилини, коли я й сама глузувала з себе. Тодi всесильний скепсис з’їдав мою гарячу вiру – i вiд мого романтизму залишалося розбите корито. Вiсiмнадцяти рокiв я вже знала: знала i глуху провiнцiю, i столичний рух i навiть знала, чим живе цей прекрасний цвинтар – так звана гнила Європа. Iнших дорiг я вже не бачила. Повертатися на провiнцiю я не могла, i нiякий Руссо не змiг би привабити мене сiльськими пейзажами.
– Ах, ти, мiй нещасненький дон-Квiзадо! – знову думала я про себе.
Повз моє вiкно йшла синя мiська нiч, i десь торохтiли традицiйнi пiдводи. Тодi я нарештi покинула бiблiю й пiдiйшла до вмивальника. Я почистила зуби, витерла холодною водою свої тугi груднi яблука й лягла спати. Але i в лiжку я довго не могла заснути.
Уночi пiшов дощик. Була гроза, i блискавицi рiзали скло мого пiдвального вiкна. Я пiдвелась i довго дивилася на зелену альтанку. Я згадувала княжий теремок i Ярославну, i згадувала тургенєвських женщин – таких чистих i хороших – i подумала, що вже таких женщин нiколи не буде й що навiть я, що не знала ще жодного мужчини, навiть я давно вже загубила свою чистоту й свою невиннiсть.
Блискавицi рiзали скло. Я вiдчинила вiкно. Цвiла десь липа, i запахло чимсь прекрасним далеким. Город спав, але я тiєї ночi не спала.

V

Коли я тепер мисленно перегортаю сторiнку того часу, тодi менi здається, що з моєї iсторiї вийшов би не зовсiм поганий людський документ. I як я шкодую, що менi бракує тiєї елементарної майстерностi, якою обточують слова.
Отже, пройшло лiто, прийшла осiнь, а я з Чаргаром бачилась, здається, тiльки два чи три рази. Але й цi зустрiчi були страшенно коротенькi.
Чаргар пiсля тiєї розмови, коли я пропонувала йому вiддатись, якось замкнувся i, безперечно, запобiгав мене. До нього я, звичайно жодного разу не ходила, бо тут уже голосно говорило моє самолюбство. Але я ввесь час чекала чогось i тому завжди була в станi якогось неясного передчуття.
Колись до мене пiдiйшов дiловод i, як завжди, почав зi мною загравати. Вiн питав мене, чому я не ходжу в мiський парк.
– Так що,- сказав вiн,- менi дуже хотiлося б пройтись iз такою красунею по парку… бiля бюсту Карла Маркса, припустiм.
Я сказала, що взагалi рiдко виходжу з дому, i, щоб якомога швидше вiдв’язатися вiд нього, подала йому для пiдпису папiрець. Але дiловод, очевидно, на цей раз не хотiв кiнчати розмови.
– А що ж ви робите пiсля роботи? – спитав вiн.- Книжечки читаєте? Просвiщенське дiло! Я теж люблю рiзнi романси (вiн так i сказав “романси”) читати. Знаєте,чомусь захоплено продовжував вiн,- ляжеш на лiжко, розгорнеш книжечку й читаєш! Про любов та про всякi пригоди.
Я рiшуче не мала охоти його слухати й сказала йому, що поспiшаю, бо в мене лежить строчна праця. Тодi вiн знову почав запрошувати мене до парку…
– Нє,- говорив вiн.- їй-богу, прийдiть! Там, наприклад, увесь цвiт нашого города збирається. Це є прямо таки Бульйонський лiс! (вiн так i сказав “Бульйонський”). З одного боку, дивишся, прийдуть народний комiсар, з другого – iдуть сливки художества. Недавно бачив, наприклад, отого художника… Пам’ятаєте?
Менi раптом забилося серце. Кiлька останнiх днiв я навiть спецiально блукала по городу з надiєю зустрiти Чаргара. I тому, коли дiловод сказав менi, що бачив його в мiському саду, одразу ж рiшила поїхати туди.
Як тiльки смерклось, я негайно пiшла до автобусної стоянки. Там сiла на шостий номер i за пiвгодини була вже бiля входу в мiський парк.
Стояла тепла й прозора осiнь. По алеях шелестiли парочки. В глибинах гаїв падало листя. Коли я зупинилась на дальньому горбику, менi здалося, що йде частий дощ. Я тодi подивилась на небо – воно було криштально чисте, i його тиха бiрюза ласкала мої очi. За парком, десь на польових гонах, спiвали дiвчата. Я згадала нашу провiнцiальну дичавину й шведськi могили. З-за дерев сходив мiсяць. Мене затривожило. Передчуття зустрiчi з Чаргаром пiсля довгої розлуки примушувало моє серце то стискатись, то прискорено битись. Хвилинами менi здавалось навiть, що цей вечiр буде судним днем мого неспокiйного життя. Коли я тепер оглядаю пройдену путь, то менi цiлком ясно, що в менi менше всього говорила самичка. Але в той вечiр менi навiть приходила мисль, що хочу я одного: хочу вiддатись художниковi. Я хочу взяти його голову на свої колiна й ласкати її.
– Яка безумна радiсть,- навiть раз прошепотiла я,- бути рабою цiєю людини. Яке щастя лежати бiля його нiг i почувати себе такою маленькою й нiкчемною.
Менi тодi i в голову не приходило чогось вимагати вiд нього. Менi вже не потрiбнi були його тайники – так принаймнi здалося менi того вечора. Я просто чекала Чаргара.
Тодi, як завжди було зi мною в такi хвилини, менi захотiлося реготати й свистiти. Я свиснула. Потiм вивернула свiй капелюшок i вивернутим надiла його. Я пiшла й сiла на стiлець. До мене летiла тоска вiолончелi: на обсерваторiї стояв радiорупор, i це почалися вечоровi концерти. Вiолончель тоскувала над парком. Потiм я зiрвалась до виходу: мiй терпець луснув – так я хотiла бачити Чаргара.
Але в цей момент iз-за дерева виринула дiловодова постать i зупинилась бiля мене.
– Добрий вечiр! – сказав вiн.
Я незадоволено вiдповiла. Кук сказав менi, що вiн уже давно шпацiрує по алеях i зовсiм не припускав, що й я тут. Потiм вiн зробив менi руку калачиком i запропонував трохи поблукати з ним. Я хотiла вiдмовитись, але згадала нашу вранiшню розмову й пiшла: я боялась, щоб вiн мене не запiдозрив що до Чаргара.
– Ви, наприклад, не думаєте виходити замiж? – раптом спитав дiловод i подивився менi в очi.
– Це менi подобається,- iронiчно сказала я.
– Що вам подобається? – не зрозумiв мене Кук.
– А от те, що ви з мiсця в кар’єр приступили до дiла.
– З мiсця в кар’єр? Гм… Цю справу, як той казав, треба розжувати.
Кук грав олив’яними очима й так пiжонськи помахував хлистиком, що я ледве втрималась, щоб не зареготати. Це було в буквальному сенсi втiлення шаржу. Я дивилась на нього й думала, як могла затриматись до нашого часу така архiвна фiгура, та ще й у великому городi.
Але довго тiшитись iз дiловодом я, звичайно, не мала охоти, i в слiдуючий момент вiн почав уже нервувати мене. Щохвилини озиралась по сторонах, приглядалась до городян i шукала серед них художника. Я вже проклинала дiловода й шукала зачiпки якось одiйти вiд нього.
– Ервика! – раптом крикнув Кук.
– Еврика! – поправила я його.
Вiн, мабуть, почервонiв, бо йому заблищали очi. Кук одвернувся i змовк. Вiн був страшенно самолюбивий, i всякий казус, подiбний до “ервики”, його страшенно хвилював. Тодi я, щоб зам’яти неловкий момент, спитала його:
– Ви, здається, хотiли менi щось сказати?
– Так, я вам хотiв щось сказати,- ледве чутно промовив Кук.
– От скажiть менi, чому ви на мене розгнiвались?
– Коли це я на вас розгнiвалась? – здивовано спитала я.
– Тодi ж ото, як з “мiсця в кар’єр”. Ви, може, подумали, що я вас хочу по компрометувати (вiн так i сказав “покомпреметувати”)? Так це зовсiм напрасно: Боже спаси,- i в думках не було!
– В чому справа? – занервувалась я.
– Ви, може, подумали,- сказав Кук,- що я насмiшки строю над вами (вiн так i сказав “насмiшки строю”): мовляв, не беруть її – от i не виходить замiж!
Я зареготала. I справдi: як було не реготати? Ця мавпа не тiльки була високого розумiння про себе, бiльше того: вiн хотiв якось там спiвчувати менi!
– А може, ви мене вiзьмете за дружину? – iронiчно запитала я. Дiловод зам’явся: виходить, i ця мавпа не хотiла брати мене. Власне, цей уже не хотiв мене брати за дружину.
– Не турбуйтеся, товаришу Кук,- сказала я.- То просто жарт, я не думаю виходити замiж.
Дiловод одразу ж пояснiв. Тодi я сказала Куковi, що я хочу просто бути його любовницею, я хочу вiддатись йому, бо менi скучно жити. Я хочу, щоб вiн заходив до мене на квартиру, i ми вдвох будемо вбивати час. Я, мовляв, завжди була проти мiщанської сiм’ї з геранню на етажерцi. Навiщо, мовляв, це? Можна й так прожити.
Ми виходили в мiсячну полосу. Це було далеко вiд головного виходу, i городяни тут майже не зустрiчались. Зрiдка пройде боковою алеєю парочка й раптом зникне за деревами. На вокзалi кричав традицiйний паровик голосно i протяжне. Падало листя, як тихий дощ.
Я подивилась на Кука: вiн тулився до мене i був блiдий. З рота йому (можливо, це менi здалося) текла слина.
– Так що ви це правду говорите? – сказав вiн тремтячим голосом i змовк.
– Iстинну правду! – сказала я.
Тодi вiн спитав, чи дозволю я йому переночувати в себе. Я спитала для чого – вiн мовчав. Я сказала, що хочу в нього переночувати. Кук зiдхнув: в нього, мовляв, не можна, бо до нього на цi днi приїхала мати. Тодi ж я спитала, що ж робити? Дiловод знову мовчав. Менi прийшла мисль i я кинула:
– А може, зараз пiдемо в кущi?
Вiн здригнув i погодився пiти в кущi. Вiн iще щiльнiше притиснувся до мене й взявся правою рукою за моє лiве грудне яблуко. Я обережно вiдхилила йому руку. Потiм дiловод зупинився.
– От тiльки я думаю,- сказав вiн,- скiльки тепер аборт коштує?
– А вам це для чого? – спитала я.
Кук знову зам’явся… Тодi я зрозумiла його й кинула:
– Я з вас на аборт нiчого не буду вимагати.
Дiловод знову прояснiв. Вiн iз вдячнiстю подивився й ще щiльнiш притулився до мене. Тодi ми прискореним кроком пiшли до кущiв. Небо було таке прекрасне, а на душi менi лежав камiнь. Я тодi вже забула про Чаргара, нiби й справдi мене цiкавив тiльки Кук – цей дiловод iз мавпячою фiзiономiєю.
Над парком тоскувала вiолончель. Мiсяць стояв над гiгантським дубом i байдуже продовжував свою гiгантську путь. Я спокiйно йшла поруч дiловода, але тепер я не найду епiтета тiй бурi, що кипiла тодi в моїх грудях. Раптом я зупинилась:
– А знаєте що,- сказала я.- Аборта я не думаю робити!
– Як так? – зупинився й Кук.
– Дуже просто: я хочу народити дитину.
Дiловод зам’явся. Я зрозумiла його й сказала, що перед coitusom йому прийдеться трохи подумати. Вiн не вiсiмнадцятилiтнiй юнак i повинен знати, чим це пахне.
– Ви, мабуть, говорите про алiменти? – хутко зрозумiв вiн.
– Так, я говорю про алiменти.
Тодi Кук свиснув i сказав розв’язне, що на таке дiло вiн не хоче йти, бо це йому не по кишенi, i вiн краще буде користуватись проститутками. Та не встиг вiн договорити останньої фрази, як я з усього розмаху вдарила його по фiзiономiї. Кук зблiд i стояв з опущеними очима.
Але я вже погасла. “За вiщо я його вдарила?” – метнулося менi в головi, i моє серце занило. Справа в тому, що по сутi на землi я не бачила винних, i справа в тому, що й себе я завжди вважала за добру наволоч. Кук був такою маленькою й нiкчемною крапкою, що менi до болю шкода його стало. Тодi ледве чутно промовила:
– Пробачте менi, товаришу Кук. Що хочете робiть зi мною, але не гнiвайтесь на мене!
– Нiчого! Нiчого! – говорив вiн.- Це залишиться мiж нами… Я не думаю вiднiмати у вас посади.
Вiн так i сказав “я не думаю вiднiмати у вас посади”. Я тiльки це почула. Ця фраза, як ножем рiзонула менi в грудях, бо Кук так i не зрозумiв мене.
…Дiловод давно вже зник за деревами, а я стояла бiля дуба на пустельнiй алеї й тупо дивилась у голубе небо.

VI

З Чаргаром менi так i не вдалося побачитись, аж поки прийшла зима. Зимою я бачилась iз ним кiлька разiв. Цi зустрiчi були холоднi – i тiльки нервували мене. Я вже й сама стала запобiгати його. Але менi ввесь час було таке почуття, яке буває людинi, коли вона ще щось не скiнчила й мусить скiнчити. I те, що вона мусить скiнчити, прийде обов’язково, бо воно таке ж неминуче, як i природна смерть.
Я ходила з порожнечею в душi, але розглядала такий свiй стан, як тимчасове явище, як необхiдний i цiлком природний етап на темнiй дорозi мого неспокiйного життя. Вранцi я йшла до установи, працювала там вiсiм годин, потiм брала якусь роботу додому й дома працювала ще кiлька годин.
Зима була вогка, брудна. На вулицях завжди тонули в туманi мiськi лiхтарi, i менi зовсiм не хотiлось iти на бульвари.
Iнодi до мене заходила товаришка Уляна, але я рiдко розмовляла з нею. Iнодi я писала листи до мами – i тодi менi знову прокидалися далекi спогади: бiленький домик, пiвник на флюгерi й темнi провiнцiальнi садки. Але додому мене тепер зовсiм не тягнуло – я вже знала, що туди менi нема повороту.
Розбуркала мене, як i треба було чекати, весна. Ця нова весна й була, коли так можна висловитись, початком мого кiнця. Вже в перших числах березня я знову затривожилась, i мiй зимовий сон якось хутко вiдлетiв. Я знову затоскувала за даллю. Але ця тоска була така неможлива, що мене й справдi взяв сумнiв, чи не захорiла я. З тоскою знову прийшло буйство, веселий смiх i безтурботнiсть. Iнодi пiдходила я до дзеркала й дивилась на себе, тодi я бачила двi гарячi й вогкi темно-кривавi вишнi: то були мої очi.
Очевидно, i Чаргар захвилювався. Колись вiн прислав менi листа й прохав мене поїхати з ним у пригородний молодняк. “Моя хороша Б’янко (писав вiн), сьогоднi так пахне весною, i сьогоднi мене так тягне в даль (вiн так i написав “в даль”), сьогоднi летiли з вирiю гуси, i ми мусимо побачити захiд сонця. Ти згодна?”
Ще б пак: хiба я могла не погодитись? По дорозi до мiсця зустрiчi я купила плитку шоколаду i ввесь час облизувала губи.
Я iнодi працювала по п’ятнадцять годин на добу, я жила так, як хотiла, i за це, до речi, мене в установi називали князiвною. Я любила шоколад, голубе небо й прекраснi очi художника.
Чаргара я застала на призначеному мiсцi зустрiчi, бiля площi Трьох комунарiв. Я мiцно стиснула йому руку, вiн вiдповiв менi тим же. Коли я сiдала в фаетон, Чаргар невзначай зачепив менi груди. Це так мене схвилювало, що я всю дорогу почувала, як поширюються менi нiздрi.
Коли ми виїхали з останнього мiського кварталу й перед нами спалахнув безмежнiстю степ, я подивилася на Чаргара й сказала:
– Чому ти на протязi цiлої зими був такий холодний до мене?
– Чому я був холодний, ти мусиш догадатись,- усмiхнувся вiн.
– Цю зиму так почували себе всi хмурi люди города.
– Рiшуче всi? – спитала я.- I комунiсти, i радслужбовцi, словом, усi тi, хто не може помиритись iз своїм оточенням?
– Рiшуче всi! – знову усмiхнувся вiн.
– Значить, i ти належиш до категорiї хмурих людей? Менi раптом прийшла мисль, що Чаргар в тяжкому ж становищi, як i я, i болiє моїми дрiбненькими болями. Це припущення було таким несподiваним, що я зареготала. Зареготала не то вiд радости, що я зовсiм не самотня в своїх терзаннях: їх, мовляв, не запобiг навiть великий художник, чи тому, що менi гiрко стало на душi, бо ж мiй кумир мусiв при такому припущеннi негайно полетiти iз свого п’єдесталу.
– А що значить хмурi люди? – спитала я.- Як менi розумiти тебе?
– Я думаю, цей термiн такий же старий, як i сам свiт,- ухилився вiн од вiдповiдi.
– А от я й не пам’ятаю, де я чула його.
Я збрехала, i Чаргар це помiтив. Тодi вiн прикусив нижню губу. Так завжди було з ним, коли вiн починав нервуватись. Я рiшила не чiпати його, i далi ми поїхали мовчки.
З фаетона ми вийшли верстов за десять вiд города. Ми наказали вiзниковi чекати нас i пiшли на услiсся. Якраз заходило коротке сонце. Була хрустальна тиша. Дерева стояли ще голi, але рання молода весна вже побiдно ступала з пiвдня. То там, то тут проривалась зелена трава, i всюди гомонiло птаство.
Ми пiшли по якомусь лiсовому кварталi. Iшли довго й мовчки. Потiм перекидались фразами (я зараз забула їх). Раптом Чаргар зупинився й сказав:
– Я хочу тебе залишити на якiсь п’ять хвилин. Ти нiчого не маєш проти?
– Прошу,- спокiйно сказала я, припускаючи, що йому треба… Ну, словом, ясно.
Чаргар пiшов, i я залишилась серед лiсу сама. Тодi я знову подивилась на небо. Воно було надзвичайно чисте й молоде. Тiльки з пiвдня наступала якась хмарина, але й вона скоро розтанула в просторах. Я глибоко зiдхнула й подумала про незнанi свiти, про мiльйони соняшних систем. Цi мислi якось придавили мене. Я вiдчула себе страшенно нiкчемною й маленькою. Всi мої болi й радостi були такими смiшними на фонi цього грандiозного космосу, як смiшний менi бiль комахи. Я подумала, що такi мислi приходять уже тисячi рокiв мiльйонам людей i що вони будуть приходити ще тисячi рокiв i новим мiльйонам людей. Тодi зачарований тупик постав передi мною з такою яснiстю, нiби я вiдчула його якимсь новим, невiдомим менi почуттям.
Я стояла без Чаргара вже бiльше десяти хвилин, i це мене затривожило. Чи не трапилось iз ним якогось нещастя? Я рiшуче рушила в тому напрямку, куди пiшов художник. Iшла по гущавинi, i гiлки раз у раз били мене по головi. Iшла довго (так здавалось менi тодi), а Чаргара не було. В лiсi стояла надзвичайна тиша, i було вечiрньо. Що далi, то бiльше сутенiло. Тодi менi прийшла мисль, що я можу тут заблудитись – i менi стало сумно. Я зупинилась i скрикнула:
– Агов!
Але тiльки луна вiдгукувалась менi й замерла десь у гущавинi.
“Наче лiс життя”,- подумала я й кинулась у другий бiк. Раптом я вийшла на поляну. Я вийшла на поляну й зупинилась, як укопана. А втiм, iнакше й не могло бути. Бо й справдi: Чаргар стояв серед дерев на колiнах обличчям до вечiрнього сонця, i було таке вражiння, нiби вiн молиться. Це мене так здивувало, що я навiть не найшла, що йому сказати, i мовчки чекала його.
На дальньому деревi жеврiла полоска конаючого сонця, i вiдблиск її падав на пiвденний край чорного лiсу. Був прекрасний момент для споглядання. Я пригадала Iндiю й священнi гiмни “Рамаяни”. “Чи не найшли вже на вiтчизнi Тагора,подумала я,- мою химерну даль?”
Нарештi Чаргар пiдвiвся. Вiн пiшов тихою ходою до мене, нiби нiчого не трапилося. Його хода буквально загiпнотизувала мене, i я зустрiла його мовчанкою.
– Ходiм! – спокiйно сказав вiн.
Очi йому було затуманено, вiн iшов, похитуючись, мов п’яний. Пам’ятаю, зiдхнув i взяв мене пiд руку. Потiм забрав мою руку й притиснув її до свого серця. Почуття радости обхопило мене, бо менi прийшла мисль, що тiльки сьогоднi Чаргар став близькою менi людиною. Я вже не хотiла тривожити його своїми частенько невдалими запитаннями й тому мовчала. Але на цей раз вiн сам почав розмову.
– Я гадаю, Б’янко,- сказав вiн,- ти розумiєш мiй душевний стан i простиш менi, що я тебе примусив так довго чекати.
– Я тебе розумiю, – сказала я.
Потiм вiн говорив, що йому приблизно такий стан, який був Мойсеевi, коли вiн сходив з гори iз скрижалями. Але потiм вiн чомусь усмiхнувся, наче не довiряв сам собi чи то iронiзував над своєю останньою фразою про Мойсея.
– Я тебе розумiю,- ще раз сказала я.
– Ти мене й не можеш не розумiти. Я вже не раз думав про спорiднення наших душ.
– Спорiдненiсть наших душ? – якось хутко спитала я.
– Спорiдненiсть наших душ! – ще раз пiдкреслив Чаргар. Ця остання фраза знов, як обухом, ударила мене по головi.- Отже, i вiн говорить, що я нiчим не вiдрiзняюсь вiд нього? Я жодним рухом не показала цього Чаргаровi. Я тепер так боялась, щоб вiн не покинув свою одвертiсть! Я вже добре знала його – i знала, що найменша моя цiкавiсть одразу викличе небажану менi реакцiю, i Чаргар знову стане неприступним.
– Ти знаєш,- раптом зупинився вiн,- менi на полянi блиснула така генiальна мисль, якої iснування я й не мiг припускати. I цiкаво.- говорив вiн далi,- сиджу я десь у пiдвалi, а надi мною клуб…як його…
– Радслужбовцiв.
– Ну да, радслужбовцiв,- раптом занервувався вiн.
– Чому ти хвилюєшся? – спитала я.
– А тому,- рiзко скрикнув вiн (i менi знову здалося – дитячим дискантом), що я не виношу цiєї самовпевнености нашого вiку. Всi цi ячейки, комiсари, комунiсти – все це така дешева демагогiя. Така…
Чаргар не мiг пiдiбрати слова i змовк. Потiм зупинив мене, подивився уважно менi в очi й сказав тихо:
– Тобi можна довiрятись?..
– Що з тобою? – здивовано кинула я.
– Я тобi вiрю,- сказав вiн i схопився руками за голову.
– Ах, Б’янко. Якби ти могла зрозумiти мене! Ну навiщо?.. Ну навiщо цi комунiсти, цi ячейки, цi профспiлки й тисячi iнших органiзацiй? Боже мiй, ну навiщо? Я задихаюсь! Я їх зовсiм не хочу чiпати – Боже, спаси! Хай вони завойовують цiлий свiт. Але при чому ж тут я? Чому я повинен кожної хвилини озиратись i повинен слухати цi мiтинги? Боже мiй, як я хотiв би, щоб вони зовсiм не знали про моє iснування!
Чаргар iще раз у розпуцi схопився за голову i змовк. Я подивилась на нього. Вiн плакав. Далебi, вiн плакав: я бачила, як кiлька сльозинок покотилось йому по щоцi. Тодi менi прокинулось почуття неможливої огиди – i я рiзко й чiтко сказала:
– Сер Чаргаре. Що з вами?
Вiн стояв спиною до мене, похилившись на дерево. Вiн так постояв хвилини двi. Але коли вiн повернувся, то я вже знову бачила колишнього неприступного художника.
– В життi все буває,- нарештi зовсiм iншим тоном i холодно сказав вiн.
Я здивовано подивилась на нього. Менi прийшла мисль, що Чаргар побачив, як вiн далеко забрiв у розмовах зi мною, i поспiшив замести слiди. Спецiально для цього й було розiграно жалкеньку мелодраму. Ця мисль здалася менi такою правдивою, що я на другий день навiть забула про цей епiзод. “Ну нє,- подумала я.- Тепер ти в моїх руках – i я примушу тебе сказати недоговорене”.
…Ми вже знову стояли на узлiссi. Сонце зайшло. Стояв темний лiс, i бiгла темна дорога. На дорозi маячiв наш фаетон. Скоро ми сiли в нього й повертались до города. Чаргар усю дорогу мовчав, i розпрощались ми також мовчки. Пам’ятаю, я стиснула йому руку й трохи її придержала. Вiн здригнув, але я руки його все-таки не випустила. Тодi Чаргар мусiв її вирвати. Я зареготала, вiн на це нiяк не реагував. Вiн просто повернувся i пiшов од мене прискореним кроком.

VII

За кiлька днiв я знову бачилася з Чаргаром, але ця зустрiч нецiкава – i я її обминаю. Пiшла я вiд нього, коли на небi стояв уже молодик. На вулицi Делаклюза я зустрiла сiрооку журналiстку. Вона попрохала в мене п’ять карбованцiв. Я дала. Вона сказала, що їде до своєї матерi, що “живе на пiвнiчному краю города”. Вона хоче повезти їй подарунок. Я їй, звичайно, не повiрила, бо знала, що вона просто їде до свого любовника – вiн, здається, тайний розпусник. Вона трохи збентежилась, але потiм зупинила мене бiля вечiрньої вiтрини й тихо, на вухо, запропонувала поїхати з нею. Вони – її любовник i вона – хочуть улаштувати нiч п’янки й любовної оргiї.
– Ну, Б’янко, поїдемо на п’янку,- зробила вона гру слiв i всмiхнулась.
Я сказала, що я, можливо, i поїхала б, коли б загубила свою невиннiсть.
– Себто яку невиннiсть? – здивовано спитала вона. Я сказала й хотiла йти. Тодi журналiстка схопила мене за руку й нахабно зареготала.
– Так ти ще…- i вона кинула непристойне слово. Потiм затягла мене в куток пiдворiття i, майже захлинаючись, говорила менi:
– Так ти не брешеш, що не знала мужчини?
Я побожилась i раптом вiдчула, як мене обхопило пожаром бажання. Тодi сiроока журналiстка здавила менi руку вище лiктя й так сильно, що я мусiла її вiдштовхнути. Вона казала менi, що я красуня, що за моє тiло дадуть двi тисячi карбованцiв, що такi жiнки живуть в Одесi й Москвi, де багато буржуа з капiталом. Я, мовляв, мушу негайно йти з нею – i я найду такий чудовий закуток, який менi й не снився.
Вона менi малювала напрочуд привабливi й цинiчнi картини. Але вона такими божевiльними очима дивилась на мене, що я мусiла її ще раз одштовхнути.
– Ти не поїдеш зi мною? – нарештi в розпуцi скрикнула вона.
– Не поїду!
Я сказала рiшуче. Тодi вона замахнулась i хотiла вдарити мене в обличчя. Але я вчасно схопила її за руку й одвела вдар. Я її так мiцно схопила, що вона мусiла стати на колiна. Я й сама не знала, що я така сильна жiнка. Журналiстка раптом заплакала. Тодi я поцiлувала її в голову (пахло поганенькою пудрою) i посадила її в трамвай. Вона поїхала, а я пiшла додому.
Додому я йшла переулками, не поспiшаючи. Легенька тривога раз у раз примушувала мене здригатись. На площi Повстання я зупинилася бiля шоколадного кiоска й купила плитку мiньйону.
Я прийшла за пiвтори години й сiла за стiл. Пам’ятаю, до мого вiкна пiдiйшла товаришка Уляна й спитала, чи не хочу я посидiти в альтанцi. Менi не хотiлось виходити з кiмнати – i я сказала:
– Чи не холоднувато надворi?
– Що ви? – сказала товаришка.
Я не знала, що їй говорити, й мусiла вийти до альтанки. Ми сiли на стiлець i почали розмовляти. З пiвгодини ми перекидалися якимись незначними фразами, а потiм мiж нами виникла така розмова:
– Ви вiрите в судьбу? – спитала товаришка Уляна.
– Як би сказати вам… очевидно, не вiрю.
– Знаєте,- сказала вона,- теоретично, коли так можна висловитись, я теж не вiрю. Власне, я i не маю права вiрити (вона, очевидно, натякала на приналежнiсть свою до партiї), але от на практицi якось iнакше виходить.
– Чи не думаєте ви,- сказала я,- що iдеалiстичнi теорiї мають рацiю iснувати?
Товаришка Уляна замахала руками.
– Що ви! Як може прийти менi така мисль,- перелякано сказала вона.- Я думаю тiльки, що в свiтi завжди варiюються два свiтогляди. Але коли iдеалiзм має багато недоговоренности, то я думаю, що й матерiалiзм не без слабих бокiв.
– Iншими словами – вас не задовольняє ваша партiя?
Товаришка Уляна знову замахала руками.
– Нiчого подiбного! Менi хочеться внести деякi ясностi в свiй свiтогляд. Я, знаєте,- казала вона далi,- ранiш нiколи не задумувалась над цими питаннями, а тепер вони мене страшенно тривожать.
– Без причини нiчого не буває,- резонерствувала я.- Очевидно, i в вашiй тривозi єсть якась причина.
– От! – раптом пiдхопила товаришка Уляна.- Ви цiлком справедливо кажете. Я, знаєте, почуваю якусь небезпеку. Я певна, що зi мною трапиться якесь нещастя.
Вона зробила не зовсiм логiчний висновок, але я на це не звернула уваги й стала її заспокоювати. Тодi вона вiдстоювала свою думку й нiяк не могла заспокоїтись.
– Саме якесь нещастя,- говорила товаришка Уляна.- Я нiколи не помиляюсь. Колись на фронтi менi прийшла мисль, що вночi трапиться несподiванка. Я сказала, менi не повiрили. Один комiсар запропонував навiть викинути мене за пророцтво з партiї… А вийшло все-таки по-моєму: наш штаб захопили, i тiльки я вирвалась.
– Ну, це – випадок! – сказала я.
Тодi товаришка Уляна знову запротестувала, i я вже з нею не сперечалась. Я тiльки думала, що товаришка Уляна, може, й має рацiю настоювати на своєму, i думала, що вона одна з тих невдачникiв, що приходять на свiт тiльки для того, щоб мучитись.
Раптом по садках долетiв до нас рев iз зоологiчного: то ревiв лев за гратами. Рев був якийсь сумний i безвихiдний. Можливо, звiровi приснились далекi простори його вiтчизни, можливо – щось iнше.
– От!-з великим наголосом на “от” сказала товаришка Уляна.- Реве лев! Iнодi й людям хочеться так ревти.
Потiм вона зiдхнула. А потiм вона багато говорила менi про часи громадянської вiйни. Вона довго говорила менi того вечора про той дикий i тривожний час, коли люди ходили голi й голоднi й були велетнями й богами. Вона так тепло говорила про свою епоху, як про неї не скаже жодний поет. Той химерний час я зачепила тiльки одним крилом своєї юности, але товаришка Уляна зовсiм даремно думала, що я не розумiю його. Вiн i менi лежав на серцi. Я подумала, що тодi всi пiзнали таємну даль, але той час уже не прийде нiколи, як не прийде нiколи й голуба молодiсть.
“Значить, i даль треба шукати на якихось iнших шляхах?” – подумала я.
На другий день я не пiшла на службу: я прокинулась iз головними болями. Коли вийшла в сiни, щоб там скип’ятити чаю на примусi, в наш коридор хтось постукав. Я пiшла i вiдчинила дверi. Увiйшов товариш Бе. Обличчя йому було пом’яте й блiде: вiн, очевидно, не спав цiлу нiч. Я до цього часу нiколи з ним не розмовляла (був вiн якийсь суворий i нелюдимий). Але на цей раз якось механiчно кинула:
– Здрастуйте!
Вiн здивовано подивився на мене й пiдморгнув менi лiвим оком. Тодi я в свою чергу здивовано подивилась на нього. I тодi ж я побачила, що вiн п’яний. Щоб якось одв’язатись од нього, я сказала йому, що його чекає товаришка Уляна.
– Ви кажете Уляна? – сказав вiн i пiдiйшов до мого примусу.
– Так!
Товариш Бе вийняв iз кишенi портсигар й несподiвано кинув:
– А ви, знаєте… бабйонка нiчого собi… цимес!
Я суворо подивилася на нього й сказала, що вiн краще зробить, коли пiде до себе.
– Чого ж це до себе? – п’яно забелькотiв вiн.
– Там вас чекає товаришка Уляна! – рiзко сказала я.
Товариш Бе стукнув ногою й вилаяв свою дружину матернiм словом. Я круто повернулась i пiшла в свою хату. Я довго думала про життя товаришки Уляни, але як їй допомогти – не знала. А втiм, можливо, це тiльки тепер менi здається, що я турбувалась за товаришку Уляну. Можливо, i товаришка Уляна, i сiроока журналiстка, i дiловод – всi вони давали вiдпочинок – i тiльки. Бо, i справдi, всi вони були по сутi епiзодичнi особи в моїй iсторiї й не могли мене цiкавити. Я просто дурила себе.
Але цьому мусiв прийти кiнець, i вiн прийшов.

VIII

Отже, iшла весна, прилетiли солов’ї. Я кiлька разiв була в театрi, але частiше я блукала по -городу, як бродячий пес. Легенька тривога нiколи не покидала мене. Як i ранiш, я ходила безтурботною пейзанкою, посвистуючи. В цi днi я з’їла стiльки шоколаду, скiльки не з’їла його за весь свiй вiк.
Уже надходило свято першого травня. Напередоднi я зробила ванну, вимила й надушила своє тiло. Все це так ретельно робила, нiби й справдi збиралась до шлюбної ночi. Я надiла сорочку з рожевими стьожками й лягла спати.
Прокинулась щось о восьмiй годинi, i менi на душi було як нiколи, радiсно й дзвiнко. Стояв добрий весняний ранок. На вулицях уже грали оркестри й носились автомобiлi до загороднього поля. Я хутко одяглась i побiгла до установи. Там ми мусiли зiбратись i вiдтiля йти на iподром. Менi мiсцком дав роль органiзатора, i я перев’язала руку червоною хусткою. В першому коридорi мене зустрiв дiловод. Я поклонилась, вiн менi не вiдповiв. З останньої нашої розмови вiн став уникати мене й завжди сухо звертався до мого столика. Проте поводився вiн зi мною досить чемно. Я це з’ясовую не так його поряднiстю, як тим, що до мене гарно ставився мiсцевий комгурток (я проводила в установi досить-таки велику громадську роботу), Кук страшенно боявся комунiстiв i завжди ходив перед ними на заднiх лапках.
Ми вийшли органiзованими шеренгами на майдан Ляссаля й вiдтiля пiшли на iподром.
Всi вулицi ломилися вiд городян, i я подумала, що свято Першого травня стало вже нашим нацiональним святом, бо навiть буржуазiя святкує його. Я згадала Париж, Францiю, тамтешнє всенародне свято й подумала, що мiж нами й французами є багато спiльного. Цю думку я сказала однiй машинiстцi, що йшла поруч мене. Вона менi нiчого розумного не вiдповiла, бо вона була страшенно нерозвинена. Тодi почула нашу розмову сiроока журналiстка й пiдiйшла до мене.
– Ти гадаєш, що мiж нами й Францiєю можна провести паралелю? – спитала вона.
– Так!
– В якому сенсi? – i вона чомусь зло подивилась на мене.
Я сказала. Я говорила, що велика французька революцiя страшенно нагадує нашу, що… i т. д.
-Ти говориш, як Цiцерон! – iронiчно сказала вона.
– При чому тут Цiцерон? – спитала я.
– А при тому,- раптом занервувалась вона,- що не тобi тикатись iз своїм носом… в полiтику!
– Припустiм, я помиляюсь,- спокiйно сказала я.- Але хiба я не маю права думати?
Сiроока журналiстка мовчки подивилась на мене й пiшла вбiк. В цей момент нашу групу зупинили: ми вже пiдiйшли до iподрому.
Було море квiтiв на величезному майданi, i стояв грохот десятка оркестрiв. На головному плацi пiонери й комсомольцi робили фiзичнi вправи. На кiлькох трибунах оратори виступали з доповiдями. Ревли сирени, метушились автомобiлi. За пiвгодини великi групи почали розбиватись на невеличкi гуртки. потiм уже блукали й одиночки. Тодi передвижнi трупи розкинули передвижнi сцени, i на майданi виросло кiлька мiнiатюрних театрiв.
Я покинула своїх i пiшла блукати. Десь тут я мусiла зустрiти Чаргара, бо я не припускала, щоб вiн не вийшов сюди.
Пам’ятаю, зупинилась бiля ларка N 4. Взяла пляшку квасу й пожадливо випила. Потiм пiшла до екрану малярiв. Там художники за п’ять хвилин малювали карикатури дiячiв революцiї. Там я й зустрiлась iз Чаргаром.
Вiн був веселий i весело стиснув менi руку.
– Сьогоднi надзвичайно чудовий ранок! – сказав вiн Я притиснулась до нього, i ми пiшли. З годину ми блукали по iподрому, потiм рушили в степ. Менi прийшла мисль повартувати.
– Ти знаєш,- кинула я,- сьогоднi ти йдеш зовсiм не з дiвчиною, а з молодичкою!
– Що ти цим хочеш сказати? – спитав вiн.
Я зареготала й сказала йому, що я вже вийшла замiж. Вiн почервонiв чомусь i, галантно вклонившись, поцiкавився:
– Так, я його знаю. Здається… прекрасна людина!
Я певна була, що вiн не вiрить менi й жартує, i тому перейшла на iншу тему, не думаючи робити спростування.
Ми йшли в морi безсмертникiв. Праворуч нас летiв у небо величезний спис радiо. Пам’ятаю, менi раптом здалося чомусь, що Чаргар пiд невеличким “градусом”.
– Ти сьогоднi наче трохи пiдвипивши? – спитала я.
– Я сьогоднi трохи вiдвипивши,- усмiхнувся вiн. Я спитала, чому так рано. Вiн сказав, що вiн уже кiлька тижнiв починає днi горiлкою. Вiн горiлку не дуже любить, але не може не визнати, що “горiлчанi” днi безтурботнiшi й веселiшi. “Невже вiн серйозно плакав тодi в лiсi?” – подумала я й сказала:
– Чому тобi такий безнадiйний погляд на життя?
– Вiдкiля це ти взяла? – усмiхнувся Чаргар.
Потiм запевняв мене, що вiн на життя дивиться дуже весело. Вiн у той день багато реготав, реготала й я. В такому безтурботному реготi i в таких розмовах ми проблукали до вечора. Нарештi Чаргар сказав:
– Ну, пора вже й додому… Ти не думаєш зайти до мене? Я погодилась, i ми пiшли до нього. З пiвгодини ми блукали по переулках, поки нарештi не вийшли на майдан Трьох комунарiв. Бiля Чаргарової квартири ми були, коли вже почало темнiти. Раптом до нас пiдiйшла циганка. Я погодилась, щоб вона погадала менi. Чаргар занервувався й сказав, що це некультурно фанфаронствувати своєю некультурнiстю.
– Це – резонерство! – сказала я.
Потiм говорила, що вiн теж деколи впадає в мiстику, натякаючи на iсторiю в лiсi. Чаргар занервувався. Але я вперто стояла на своєму. Тодi вiн порадив менi вiдiйти вбiк, щоб мене хоч не бачили в клубi радторгслужбовцiв. Я нарештi зрозумiла його й сказала циганцi, що гадати не буду. Коли ми сходили на ганок, я звернулась до Чаргара:
– Скажи менi, коли б циганка пiдiйшла до нас десь у безлюдному мiсцi… ти дозволив би їй гадати?
Чаргар мовчав. Ада я вже без нього знала, як би вiн зробив у цьому випадку, i негарне почуття знову прокинулось у менi до художника.
В кiмнатi ми сiли на лiжко. Я взяла в руки якусь книгу. Чаргар теж. Так – мовчки – ми просидiли кiлька хвилин. Тодi на небо налетiла темна хмара, i в кiмнатi майже зовсiм стемнiло. Десь замирали Першотравневi оркестри. Город стихав. Потiм за вiкном закрапало, i пiшов дрiбний дощ. Легенький вiтер увiрвався в кiмнату, i запахло якимись польовими квiтами.
Хоч Чаргар i зiпсував менi трохи настрiй, але я ще переповнена була враженнями дня, i тому, коли вiн положив свою руку менi на колiно, я iз вдячнiстю подивилась йому в обличчя: в очах йому стояв тихий блиск i нагадував менi нашу першу зустрiч. Очi його знову вабили мене своєю неяснiстю. Що далi, то бiльше мене хвилювало тiло художника. Нарештi вiн узяв мене за руку й промовив:
– Б’янко. Ти й сьогоднi скажеш, що говорила колись?
– Що саме? – спитала я й здригнула.
Чаргар зам’явся й мовчав. Тодi я впевнено пiдiйшла до електрики й погасила її. Потiм я знову сiла на лiжко.
– Ти, може, маєш на увазi циганку? – спитала я, свiдомо вiдтягуючи рiшучий момент.
Чаргар мовчав i ласкав мої руки. Потiм вiн цiлував менi пальцi.
– Ну, в чому ж справа? – знову спитала я.
– Я говорю…- замнявся вiн i рiшуче додав,- ти говорила, що кохаєш мене?
– Так. Говорила.
Вiн знову промовчав. Потiм плутано почав запевняти, що й вiн покохав мене, що… i т. д.
– Ти теж говорив менi про це! – усмiхнулась я.
Але – почекайте! – то ж були, мовляв, несерйознi розмови! Словом, вiн тiльки тепер вiдчув, як вiн кохає мене. Я згадала недавнiй свiй жарт про весiлля з Куком i спитала, чи не трапилось iз ним того, що з Онєгiном. Коли Татьяна була вiльна, вiн її вiдштовхував. Як вийшла замiж… Ну, ясно: iсторiя повторюється. Тодi Чаргар став божитись, що нiчого подiбного не трапилось, що це мої вигадки.
Я занервувалась. Невже це говорить славетний художник? I тодi ж менi блиснула жахна мисль. Чи не думає вiн i справдi, що я вийшла замiж за Кука? “Так от чому покохав вiн мене!.. Теж алiменти!” Я обережно стала його випитувати.
– Ну, добре,-‘сказала я.- Припустiм, що ти мене кохаєш, i припустiм, що я обдурила тебе.
– Себто як? – не зрозумiв мене Чаргар.
– А так,- спокiйно сказала я.- Я й не думала виходити замiж. Це просто був жарт.
Вiн ураз одхилився вiд мене й захвилювався: мовляв, навiщо цi жарти? I потiм, хто менi дав право так жартувати з ним? (Вiн так i сказав “хто менi дав право”). Тодi я вмить пiдвелася й засвiтила електрику. Я стала напроти Чаргара й рiзко сказала:
– Що значить – “хто дав менi право?” Вiдкiля цей тон?
Вiн сидiв блiдий i мовчав. Менi знову пришила мисль, що я перебiльшую, що я зовсiм не зрозумiла його (вiн, мовляв, просто не любить жартiв у серйознi хвилини), що я зовсiм даремно турбуюсь: Чаргар i не думав мене ображати. Я пiдiйшла до нього й закинула свою руку на його шию.
– Милий мiй,- сказала я,- не гнiвайся! Я, їй-бо проти волi образила тебе.
Вiн довгим i уважним поглядом подивився менi в очi. В цi хвилини менi буквально забивало дух i бракувало повiтря – так хвилювалась я. За один момент менi в головi пронеслось мiльйон думок. Вони летiли, як блискавицi, наздоганяючи одна одну.
– Добре, я на тебе не гнiваюсь! – сказав художник.- Але все-таки ти менi мусиш сказати: ти вийшла замiж чи нi?
Тодi менi блиснула мисль, i я сказала:
– Вийшла, мiй милий! Вийшла!
Вiн рiшуче взяв мене за руку й посадовив на лiжко. “Алiменти”, – якось мляво подумала я й вiдчула в усьому тiлi немiч. Чаргар мене ласкав. Свiжий вiтрець летiв у кiмнату, i знову запахло якимись польовими травами. Дрiбний весняний дощик ущух, i в вiкно зазирала темна нiч. Чаргар пiдiйшов до електрики й погасив її. Вiн обережними рухами примусив мене розтягнутись на лiжку. Чаргар хотiв уже брати мене, як у цей момент менi вернулись сили. Я так одштовхнула його, що вiн ледве вдержався на кроватi. Потiм я скочила з лiжка й знову запалила електрику. Я пiдiйшла до Чаргара. Вiн здивовано поставив на мене свої очi. Тодi я красномовно подивилась на нього, плюнула в обличчя й мовчки пiшла до дверей.

IX

Так скiнчилася моя iсторiя з художником. Так ганебно скiнчилось це святе (вiн так i говорив колись: “свята простота”) i тепле кохання. Хiба можна написати ту муку, що творилась тодi в моїй романтичнiй душi? Сьогоднi я на життя дивлюсь цiлком реально. Сьогоднi я й сама iнодi посмiхуюсь iз себе. Але тодi в моїх очах маячiла сентиментальна даль, i тому, коли я побачила, що Чаргар, моя остання надiя, не мiг утекти вiд свiтового бардачка, я кинулась у розпач.
Пройшло кiлька днiв iз того часу, як я бачила Чаргара, але менi здалось, що це було так давно й так далеко, як далеко маячить глухий закуток моєї неповторної молодости й тих духмяних золотих пiвникiв, що не то лiденцями на ярмарку снились менi, не то серед “анютиних глазок”, кануперу й м’яти закукурiкали моє дитинство.
Вечiр Першого травня рiшуче й навiки вiдкинув усi мої надiї й сподiвання, i я раптом зупинилась перед порожнечею канцелярських буднiв.
Як я тепер ненавидiла художника! Боже мiй, як я його ненавидiла! Тiльки тодi я зрозумiла, що по сутi i бiленький домик, i золотого пiвника на флюгелi, i темнi провiнцiальнi садки – все це я покинула в iм’я його. Спершу, як i треба було чекати, я хотiла якось помститись за розбитi надiї. Менi так хотiлось принизити й наочно показати Чаргаровi, чого вiн вартий. Але потiм це бажання погасло в менi, i я вже просто не згадувала його – таким маленьким i нiкчемним зробився вiн у моїх очах.
Але тоска за даллю не покидала мене. Бiльше того: вона тепер так розгорiлась, як нiколи. Це було її останнє полум’я.
Нiхто з радслужбовцiв не брав такої великої громадської нагрузки, як я в цi днi. Я, як п’яничка горiлкою, захлиналась нею. Менi здавалось, що я затоплю в цiй роботi своє лихо. Але скепсис уже з’їдав мене. Менi ввижалось, що я по сутi виконую дрiбну й зовсiм непотрiбну роботу дрiбних i нiкчемних людей, що живуть, як воли, як корови, що коло їхнiх iнтересiв обмежується “геранню” на столi. Я брала активну участь в органiзацiї жiнок, в делегатських зiбраннях, в редагуваннi мiсцевої стiнгазети, але я завжди думала, що нашу стiнгазету зовсiм не випадково називають “Стiнгазом” (“стiнгаз”). Саме все це – газ, димок. Горить вогка солома, а люди сидять бiля цього iлюзорного вогнища й гадають, що “без огню не буває диму”.
Коли я виходила з установи й на порозi зустрiла сiрооку журналiстку. Вона якось нахабно подивилась на мене, взяла мене пiд руку й пiшла зi мною. Коли ми пiдiйшли до театрального садка, вона сказала:
– Ну, так ти й досi Париж згадуєш?
– Який Париж? – спитала я.
– Ах, боже мiй,- сказала вона.- Навiщо ховатись вiд мене? Я говорю про той Париж, що… Велика французька революцiя?
– Одмовляюсь тебе зрозумiти! – холодно сказала я.
Тодi журналiстка запевнила мене, що Париж уже нiколи не повернеться й не може повернутися. Вона говорила, що бачить мене наскрiзь. Але вона менi радить не турбуватись, бо я зовсiм не те, чим здаюсь собi.
– Ти знаєш,- раптом сказала вона,- єсть багато непомiтних людей. Ну… комiсарiв, припустiм, але вони живуть так, як усi живуть. I саме тому вони й герої. А що таке ти? Ну, скажи – що таке ти?
Я здвигнула плечима й мовчала, бо я й справдi не розумiла, чого вона хоче вiд мене. Тодi журналiстка потрiпала мене по плечу й несподiвано зареготала.
– От що,- сказала вона,- поспiшай на мою дорiжку, а то буде пiзно.
Потiм вона покинула мене, i я пiшла додому.
Того дня я не обiдала. Менi в’їдливо лiзла в голову якась мисль, i я вперто затримувала її в пiвсвiдомостi. Так пройшло кiлька годин.
В коридорi товаришка Уляна роздмухувала чоботом самовар i гулко кахала. Вже пройшло кiлька днiв iз того часу, як вона заходила до мене, i менi прийшла мисль, що я проти волi холоднiш тепер поводжуся з нею. Тодi я пригадала її перебитий нiс, i вiн зупинився передi мною якоюсь настирливою плямою. Ще я пригадала товариша Бе i його дику розкуйовджену голову й нiяк не могла уявити його в ролi закоханого юнака.
Раптом бiля мого вiкна сiла якась птичка й заспiвала. Це було так химерно на фонi темно-голубого неба, що я згадала дитячу казку про щастя: “Жив-був дiд з бабою, i от прилетiла до них…” i т. д. У дворi кричали дiти єврея, i я подумала, що старий єврей i досi мудрує над талмудом, як тисячi рокiв тому мудрували такi ж старi євреї.
В моїй кiмнатцi стемнiло, i менi прийшов у голову таємний “голем”, чорт-хапун, i судний день єврейської провiнцiї.
Вечорiло. Товаришка Уляна й досi роздмухувала самовар. Десь настирливо кричала сирена. I тодi я раптом вiдчула, що я вже не гiдна далi тiкати вiд себе.
– Отже, журналiстка пропонує поспiшати? – сказала я.- Але куди поспiшати? Що значить поспiшати?.. Боже мiй, що це зi мною робиться!
– Ага! тепер i “Боже мiй”! – подумала я.
I саме тодi менi раптом усе ясно стало. I справдi: хiба я ввесь час не боролась iз Богом? Я хотiла своїми власними силами пiзнати напiвабстрактну даль. Але без “Нього” (я пишу “Нього”, бо вiн i справдi був менi тодi безвихiдною судьбою) це неможливо було зробити. Я хотiла пiзнати даль без “Нього”, але вiн не мiг менi пробачити цього.
– Так,- подумала я.- Це менi за нахабство.
Я пiдвелась iз лiжка. Я ще нiколи не вiрила в Бога й тому обрушилась на нього з такою силою свого нового почуття, з якою звертались до неба тiльки фанатики. Тодi я вiдчула потребу стати на колiна перед образом Спасителя.
Я хутко пiшла до дверей i вийшла в коридор. В кладовiй товаришки Уляни я колись бачила стару iкону: її туди викинув, очевидно, тов. Бе. Я рiшила взяти її вiдтiля й поставити в своїй кiмнатi. Але як я зроблю це? Товаришка Уляна кладову завжди замикала, i менi треба було дiстати ключ. Але тут же я згадала, що в кладовiй стоїть прас. Тодi я пiшла до товаришки Уляни за прасом. Я постукала. Вийшла товаришка Уляна з замотаною головою.
– Що з вами? – спитала я.
Вона почервонiла й подивилась на мене зажуреними очима. Вона говорила, що необережно опеклася водою з самовара, i говорила, що це скоро пройде. Але я їй, звичайно, не повiрила, бо синцi пiд очима говорили зовсiм iнше. Це була справа тов. Бе: вiн, безперечно, бив її цiєї ночi.
Товаришка Уляна зiдхнула важко i раптом прошепотiла:
– Бiдний, бiдний товариш Бе!
Потiм ми ще з пiвхвилини постояли в напiвтемному коридорi мовчки. Потiм у кладовiй зашарудiли пацюки, i я сказала:
– Чи не дозволите менi забрати ваш прас?
Товаришка Уляна засуєтилась i побiгла в кiмнату. Я гадала, що вона винесе ключ, а вона винесла прас: вiн був на кухнi. Так що на цей раз я так i не дiстала ключа. Але зате я його дiстала пiзнiш, коли зайшло вже сонце.
Iкона, що я за нею схопилась якось похапки i з тривогою, була старою дошкою, i на нiй ледве-ледве вирисовувався образ Спасителя. Спаситель мав надзвичайно привабливе обличчя й одразу настроїв мене на вiдповiдний лад.
Я внесла його в кiмнату, прив’язала до нього (до неї, до iкони) невеличку мотузку й повiсила в куток.
Потiм я побiгла в мiсто й купила там у якоїсь торговки бiля базару лампадку й пляшку лампадкового масла.
Потiм прибiгла додому й засвiтила лампадку перед Спасителем. Я не свiтила електрики, i тому в кiмнатi стояв напiвмiстичний присмерк. Збоку в кладовiй шарудiли пацюки.
Тодi я впала на колiна, схрестила на грудях руки й мовчки фанатично дивилась на образ Спасителя. Я молилась. Я так молилась, як молилась тiльки в дитинствi. Раз у раз я зiдхала тяжко i тодi я думала, що стою в катакомбах перших християн i несу на собi великий хрест. Передi мною проходили фанатики середньовiччя, велика iнквiзицiя й глухi манастирi моєї вiтчизни. Страждання людей, їхня хресна путь до свiтової Голгофи – все це так ясно постало передi мною.
Я дивилась на образ Спасителя, але я думала про темну нiч нашої дiйсности, що загубилась в таємному космосi, про придавлених фортуною людей моєї вiтчизни, i я так хотiла, щоб легенда про фантастичного доброго ангела перетворилася в дiйснiсть, i я так безумствувала всiм тим чистим, що залишилося в менi.
– Боженько! Мiй милий, хороший Боженько! – шепотiла я й уважно дивилась на образ Снасителя.
Тихi дитячi сльози падали менi по щоках, i я вже вiрила, що прийде якесь чудо раптово й несподiвано. Я стояла на колiнах кiлька годин, але я не почувала втоми.
Вже давно над городом стояла темрява. На баштi годинник пробив два рази. Свiже повiтря рвалось у мою кiмнату й колихало вогненний язичок моєї лампадки. Знову шарудiли в кладовiй пацюки.
– Боженько! Мiй милий, хороший Боженько!
Я молилась так тепло, як тодi в дитинствi, коли ми з мамою виходили з бiлого домика i йшли по темних провiнцiальних садках зустрiчати свiтле Воскресiння Христа.
Я простояла на колiнах цiлу нiч i тiльки тодi пiдвелась, коли в кiмнатi зовсiм розвиднилось.
З того часу я кожного дня свiтила лампадку й кожного дня ставала на колiна перед образом Спасителя.
Iнодi я молилась за товаришку Уляну, за сiрооку журналiстку i навiть за Кука. Чаргара я не згадувала, i не тому, що менi була злоба до нього, а просто тому, що вiн якось вилетiв менi з голови. Вiн уже не iснував для мене, його мiсце на моєму серцi запосiв образ Спасителя. Пройшла весна, прийшло знову гаряче лiто. Я працювала в установi так акуратно, як ранiш. Бiльше того: комунiсти вважали мене за зразкового робiтника. Тiльки тепер я не вмiла реготати й не вмiла так смачно їсти шоколад.
Колись я прийшла з роботи страшенно стомлена й рано лягла спати. Уночi до мене хтось постукав. Я запалила електрику й тiльки-но хотiла пiти до дверей i одчинити, як дверi знову загримiли ще з бiльшою силою. Я нiколи, здається, нiчого не боялась. Але на цей раз я просто обурилась.- Мене здивувало нахабство. Така пiзня нiч – i так стукати до одинокої дiвчини. Я знову погасила електрику й лягла спати. В мої дверi стукали ще з пiвгодини, але я не звертала уваги й засинала. Мiсячна пляма впала на спинку мого лiжка, i я згадувала молодi роки й пригадала сусiда-вiзника. Вiн теж так уперто стукав на свою жiнку, як той невiдомий, що стоїть за моїми дверима.
Нарештi я заснула. I сниться менi химерний сон. Нiби я напередоднi якоїсь подорожi й чогось чекаю. Завтра нiби буде якийсь карнавал i буде мандолiна. Завтра бiля степового вогнища пiд вечiрнiм небом – Декамерон. I тодi мiй край, як iдилiя узамiтної Нiцци. Раптом Дон-Квiзадо виносить на прилюдний диспут (i думає захищати) магiстерську дисертацiю на тему “душа матерiї”. Маестро Дантон усмiхнувся.
– О, маестро! – скрикнув Дон-Квiзадо.- I на моїй мовi каламар звучить надто прозаїчно, бо вiн асоцiюється з паламарем. Але от я беру це слово i, як iндiйський факiр, зачаровую ним ваше притуплене ухо. Тодi твiй мужнiй голос у мемуарах твоєї доби – як тигр серед чвирi. Бери перо, наливай у свiй каламар атраменту й пиши.
Тодi маестро Дантон пише. I його древнiй каламар, що з нього падають ножi двi сотнi лiт, зачаровує таким незначним деталем, як спогад, коли .вiн уперше взяв у руки перо й з тривогою вивiв першу лiтеру. Це була “М”. Мисль? Милiсть? М’ятеж? – не знає, але вiн думає, чи не була то Марiя.
– Я тебе заклинаю, як iндiйський факiр! – кричить Дон-Квiзадо.- Я хочу пiзнати твою душу, о матерiє! Невже ти, як панцерник, i сила моєї художньої iнтуїцiї не найде дороги до твоєї темної душi?
Маестро Дантон усмiхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квiзадо змовк. Балаганчик заревiв, загримiв, зарокотав. Вискочив циган, метнувся перед публiкою i пропав за тиром”.
– …Фу, чорт! яка нерозбериха! – скрикнула я й прокинулась. За вiкном стояла мертва нiч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в дверi менi знову настирливо стукали. “Стукаєш?” Ну i стукай! – подумала я, i знову почала засинати. Тодi сниться менi другий сон.
На краю оселi, де праворуч порожнiй майдан i старовинна козацька церква, стоїть хатка на курячих нiжках. I хатка, мов казка, мов пушкiнська няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночi, що тисяча їх i одна. Летять у нiч безшумно кажани. Кричить тривожно сич:
– Угу!
В хатцi я, аферистка, провокаторка, убивця, i моя сестра – проститутка. Сестра допiру прийшла з тайного публiчного дому й сидить на печi бiля сибiрського кота. Кiт таємно муркотить своє одвiчне муркотiння.
– …Але як менi обмити руки,- з тоскою думаю я,- коли вони в людськiй кровi? Кому розповiсти свою муку – я, аферистка, провокаторка, убивця? Вчора я зарiзала на великiй дорозi, що ховається за мигдальними кучугурами, що пересiкає тракт Карла XII,- вчора я зарiзала жiнку з дитиною. Три днi позад я спровокувала цiлу країну.
– Б’янко,- раптом звертається до мене сестра, i в її очах стоїть невимовна скорбота.- Яка тоска!
Тодi я повертаюсь i бачу в первiснiм степу над вiтром тирси гострi списи. Iде ватага, i стоїть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна нiч, забута країна, медовi ландшафти, екзотика круторогих волiв…
– Чи не це понесе Чаргар на олтар свiтового мистецтва,- думаю я.
Тодi мене знову зажурено перебиває сестра:
– Б’янко, ти чуєш?
– Що чуєш? – скрикнула я.- Сволоч! Замовчи, потаскухо!
Сестра уткнула обличчя у вовну сибiрського кота й тихенько заплакала.
– Сестро! – говорю я далi.- Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої iмперiї – свiтовий мiльярдер чи свiтовий чиновник?
I каже сестра крiзь сльози:
– Яка ти чудна, Б’янко, хiба ця мисль i тебе тривожить? Тодi починає колихатись хатка на курячих нiжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кiмнатi – домовина – така змертвiла тиша, i… раптом очi мої зупинились: вони найшли крапку.
– Морiтурi те салютант! – скрикнула я, як римськi гладiатори, що йдуть повз iмператора на бiй.
Але це було тiльки передчуття. Навколо мовчазно, i лише цвiркун, як дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тодi я пiдходжу до вiкна й бачу: на темно-синьому фонi бездонного неба, над порожнiм майданом, над козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселi, в повiтряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевiльна фантастика, що я мимоволi вiдкинулась вiд вiкна. Але – даремно: дика кiшка тривоги вже торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула i так м’яко, i так енергiйно. I впало моє серце, i розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислi, де я бачила цей велетенський силует в кепi?
– О, далекий! – раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою, розсiкаючи темно-синi простори, летiв на землю витвiр генiального скульптора. Потiм удар – i тиша.
– О, далекий! – знову скрикнула я i, божевiльна, вискочила з хатки, що на курячих нiжках.
I знову передi мною змертвiлий порожнiй майдан i нiчне темно-синє небо. “Де ж вiн упав? – думаю я.- Де ж цей генiальний витвiр у кепi?”
Тодi я побачила: там, де впав вiн, замаячiли три могили. I лежать у цих могилах у середньовiчних капелюхах три витязi. I сказав перший:
– Морiтурi те салютант!
…Я знову прокинулась. На чолi менi лежали краплi холодного поту. У вiкно вже зазирав мiський свiтанок. Я пiдвелась i надiла виступцi. Якесь передчуття охопило всю мою iстоту. Невiдома сила потягла мене до дверей. Я в розпуцi вiдчинила їх i побачила перед дверима закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навiть не скрикнула. Я тiльки подумала тодi, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе.
“Бiдний, бiдний товариш Бе!” – згадала я її теплу фразу.
Тодi я заперла дверi й, пiдiйшла до iкони (перед нею жеврiла лампадка). Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потiм суворо сказала:
– Ну, Боженько! Чому ж ти не вiдчинив дверей, коли до мене стукала твоя раба Уляна? Ну?
В кiмнатi стояла пiвтемрява, i на неї поволi i обережно насувався мiський свiтанок. Лампадка ввесь час миготiла й робила на образi Спасителя химернi тiнi. Було тихо й урочисто.
Але я вже безумствувала. Якась дика злоба свердлила менi мозок, i страшна образа лягла на моє серце. Менi прийшла мисль, що образ “Спасителя” – це не що iнше, як мертвий Чаргар. Я вiдкинулась вiд iкони й пiдiйшла до вiкна. Я буквально ковтала свiже повiтря, бо менi здавалось, що от-от задихнуся. Потiм я пiдiйшла до Спасителя й з не меншою насолодою, як i Чаргаровi, плюнула в його прекрасне обличчя. Потiм узяла iз стола кухонний нiж i порубала дошку з образом Боженьки на маленькi трiсочки. Я погасила лампадку й викинула її у вiкно.
Iшов свiтанок. Я вийшла в коридор, переступила через закривавлений труп товаришки Уляни й пiшла на вулицю. В коридорi бiля розрубаної голови, очевидно, було багато крови, бо я трохи забруднила свою спiдницю.
Я йшла поволi. Я вийшла на ту дорогу, що веде до глухої провiнцiї. Тодi я круто повернула й пiшла до квартири Кука. Повз мене проїхав асенiзацiйний обоз, i вулиця раптом запахла важким калом. Але я не тiльки не кинулась убiк, навпаки – з якоюсь пожадливiстю я вбирала носом важкий запах мiських нечистот.
Надi мною, очевидно, стояло м’яко-голубе ранкове небо, але я його не бачила. Я виходила на нову дорогу, де так усе просто й ясно, де люди живуть i вмирають, як справжнi епiкурейцi. Ця дорога нiколи не була для мене загадковою, i я знала, скiльки м’ятежних людей пройшло нею. Це мене пiдбадьорювало. Я вийшла на майдан Трьох комунарiв i звернула в кривий завулок.
Х
На цьому я й мусiла б скiнчити свою блiденьку iсторiю, коли б не маленька деталь, що остаточно схарактеризує мого останнього бога.
Я прийшла на квартиру Кука, коли вiн iще спав. Я постукала. Вiн вийшов у кальсонах i став прохати в мене пробачення. Тодi я сказала, що нiчого не маю проти. Вiн мене, звичайно, не зрозумiв. Я сказала йому, в чому справа. Мовляв, я хочу вiддатись йому, але… з умовою: вiн мусить негайно дiстати менi посильного. Кук спершу не повiрив менi – вiн, очевидно, боявся, щоб я його знову не обдурила. Але раннiй час i моє блiде обличчя його переконали, що я не жартую. Вiн заметушився.
Тодi я зайшла в кiмнату й сiла до столу. На конвертi я написала: “Художниковi Чаргаровi”, а в листi прохала Чаргара спiшно прийти до Кука (я дала й адресу),iнакше я негайно вiддамся дiловодовi. Я написала, що я й справдi ще не виходила замiж i взагалi не думаю виходити. Але сьогоднi вранцi я хочу подарувати свою невиннiсть. Коли вiн встигне – я дарю йому, не встигне – її забере дiловод iз мавпячою фiзiономiєю.
Я писала дуже незв’язно, але все-таки, що Чаргар мусiв мене зрозумiти. Потiм я передала листа посильному.
Коли посильний побiг, я сiла бiля Кука й обняла його. Вiд нього пахло неприємним потом, i я подумала: “асенiзацiйний обоз”. Потiм я йому вiддалася.
Але я ще не встигла й пiдвестися з лiжка, як у дверi постукали. Я вже знала, хто там стояв. Тодi я взяла простиню й понесла її за дверi.
Чаргар стояв блiдий. Я йому мовчки показала на кров (менi на мить блиснула розрубана голова товаришки Уляни) i сказала, усмiхаючись:
– Це рештки моєї невинности… Забери, коли хочеш.
Чаргар мовчав. Тодi я круто повернулась i пiшла в свою установу. НАРЕЧЕНИЙ
Вона була тихесенька собi телефонiстка з волосної телефонної станцiї. Вона жила й виросла в такiй глушинi, де, крiм фанта, нiяких розваг не знають. Iм’я їй було Катруся. Її не можна було назвати красунею, але навiть мiсцевi кумушки добачали в нiй багато симпатичних рисок. Якось так трапилось, що вона закохалась у волосного писаря i якось так трапилось, що волосний писар пiшов у партизани – у тi партизани, що проти бiлих загонiв. До цього часу вона буквально нiчого не розумiла в полiтицi. Але тепер вона зрозумiла, що треба воювати проти генералiв i що не треба царя. Вона, нарештi, навiть зробилась справжньою революцiонеркою, бо Михайлик (так звали її коханого) писав, що справжнi революцiонери не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв. Коли приходили нуднi й довгi степовi ночi, вона сiдала до столу й писала:
“Дорогий мiй, золотий мiй Михайлику! Пишу тобi на твою колишню адресу, але не знаю, чи дiйде i чи дiстанеш ти цього листа. Я тебе кохаю, як i колись кохала – дуже, так, що аж зiдхати важко. Я вже тепер не тiльки проти царя, а й проти соцiал-угодовцiв. Коли до нас приходять червонi, я страшенно радiю i навiть плачу вiд радости. Всi вони такi гарнi й хорошi, нiби всi вони були твоїми близькими товаришами. Так що, дорогий мiй, золотий мiй Михайлику, тiльки вони мене трохи втiшають у моєму самотньому життi”.
I далi вона писала в такому ж дусi i довго потiм плакала i радiсними й сумними слiзьми.
Михайлик написав їй колись, що листiв вiд неї зовсiм не одержує, бо їхнiй загiн весь час пересувається з одного мiсця на друге, їй боляче було прочитати це, але вона мусiла примиритись з таким становищем.
Так пройшов рiк, другий i, нарештi, надiйшли останнi днi громадянської вiйни. Одного ясного дня, коли над забутим селом стояло ласкаве осiннє сонце, Катруся одержала вiд Михайлика звiстку, що вiн днями, мабуть, пройде з загоном своє рiдне село. Вiн нiчого бiльше не писав, ( але вона певна була, що вiн тепер обов’язково залишиться бiля неї, бо не вiк же йому воювати за революцiю i страждати по фронтах: мовляв, тiльки його та ще двох, здаєтеся, нема на селi, а решта давно вже сидить по своїх хатах. Вона думала, що вони тепер обов’язково поберуться i заживуть щасливим життям, бо Михайлик тепер не звичайний собi писар, а червоний i, можливо, навiть писар-комунiст.
Сидячи бiля телефонного апарата, вона раз у раз зазирала у вiкно й дивилась на дорогу, що йшла вiд далекої сиротливої станцiї, де мусiв зiскочити з потяга її наречений: вона не припускала й мислi, що Михайлик може прийти зовсiм не зi станцiї, а з широкого степу, з якоїсь iншої слобiдки, походом.
На селi було зовсiм тихо, нiби тут нiколи й не було громадянської вiйни.
Зрiдка iз степу тягнулися вози iз снопами i пахло молодим хлiбом. На банi самотньої церкви лежало спокiйне сонце i спокiйно випроваджало з вигону першу череду iдилiчних корiв. Бiгли пастушки i чiтко замикали коло селянського сентиментального ландшафту.
До Катрусi увечерi приходили подружки: Таня-попiвна й Соня – молода вчителька. Вони довго й багато говорили про Михайлика i страшенно заздрили Катрусi. Приходила ще до Катрусi й її мати i теж говорила про Михайлика. Але й мати, й Таня-попiвна, i молода вчителька йшли додому, i тодi Катруся брала з полички якусь книжку життя (у телефоннiй кiмнатi була ще й мiсцева бiблiотека томiв на 20) i читала її, сторожко прислухаючись до кожного шелесту за вiкном, бо вже було зовсiм темно й не видно було дороги до станцiї.
Так пройшло кiлька днiв. Кожного дня над волосним селом сходило ласкаве осiннє сонце i кожного дня заходило за золотою банею самотньої церкви. Кожного дня пахло молодим хлiбом i з вигону повертались сентиментальнi пастушки. Катруся навiть змарнiла трохи: коли ж, нарештi, повернеться її Михайлик? Вона вже не боялась, що його десь уб’ють злi вороги-царисти й соцiал-угодовцi, але вона вже боялась, що її нареченого одiб’є якась iнша жiнка з тих невiдомих країв, що про них вона буквально нiчого не знає. Жiнок на свiтi багато i кожна з них може покохати її Михайлика й навiть може його причарувати. I тепер їй так тривожно билось серце, як нiколи. “Боже мiй! хоч би скорiш вiн їхав!” – колись прошепотiла вона i тяжко зiдхнула.
Саме в цей момент телефон задзвонив. Катруся здригнула. Дзвоник був якийсь незвичайний i тривожний. Вона взяла до вуха рурку й сказала:
– Я слухаю.
– Дуже приємно, що ти слухаєш,- фамiльярно сказав незнайомий голос.
Катрусi хутко забилось серце, її раптом прийшла мисль, що говорить з нею нiхто iнший, як її довгожданий Михайлик. I справдi: вiн же йде з отрядом, i, очевидно, вони їдуть на конях, а не по залiзницi.
Як це вона досi про це не думала?
– Це ти, Михайлику? – ледве вимовила вона вiд хвилювання. В рурцi зареготало.
Регiт був якийсь неприємний i такий образливий, що їй одразу ж тоскно заскимiло в грудях.
– Я слухаю! – уже тремтячим голосом промовила вона.
– Дуже приємно, що ти слухаєш,- знову фамiльярно сказав той же голос.
Iншим разом Катруся, очевидно, з обуренням положила б рурку на мiсце i вже не вiдповiдала б нахабi, але тепер вона цього не могла зробити й стояла бiля апарата з розгубленими i стривоженими очима.
– Так ти чекаєш Михайлика? – нарештi спитав її той же голос. Вiдкiля ж вiн мусить дзвонити тобi?
– Коли ви щось знаєте про нього, то, будь ласка, не жартуйте зi мною! – у розпуцi промовила Катруся.
Тодi голос сказав їй, що вiн, звичайно, знає Михайлика, але все-таки цiкавиться, вiдкiля вона чекає його.
Тодi Катруся сказала, що вона чекає його з Червоної Армiї i що вiн мусить днями приїхати додому. Голос спитав, чи не наречена вона його? Вона сказала – “так”! Тодi вияснилось, що той, хто говорить з нею, начальник її Михайлика, i вони за якiсь двi години будуть у неї. I ще вiн спитав, як вона ставиться до червоних. Катруся почервонiла i сказала, що вона давно вже на боцi червоних i проти царя та соцiал-угодовцiв.
I ще вiн спитав, чи нема в її селi зараз загону якогось.
Вона сказала, що загону нiякого нема i що взагалi тут давно вже бачили вiйсько. Тодi той, хто говорив з нею, покинув рурку, i вона одiйшла вiд апарата. Вона дуже хвилювалась i навiть розчервонiлась вiд хвилювання, бо за якiсь двi години мусiла, нарештi, побачити свого довгожданого Михайлика.
Уже зовсiм звечорiло. На лiве вiкно впав промiнь вiд срiбного мiсяця, i сам вiн, срiбний мiсяць, почав зазирати в кiмнату. На селi спiвали дiвчата.
На дзвiницi старий дзвонар почав довго бити у розбитий дзвiн, нiби доба має не 24 години, а нiяк не менше, як 240. Катруся метушилася бiля своєї скринi, а потiм метушилася бiля дзеркала, що стояло на столi бiля запаленої лампи. Вона готувалася до зустрiчi зi своїм нареченим. На нiй уже було найкраще її блакитне плаття, пошите за останньою провiнцiйною модою, i також її найкращi черевики, що вона їх торiк купила в найближчому городi, на толкучцi. Їй дуже хотiлось зараз подiлитись з кимось своєю радiстю, але їй нi з ким було подiлитись, бо мати, як i Таня-попiвна та молода вчителька, сьогоднi не прийшли до неї, а до них бiгти вона боялась, бо їй здавалось, що от-от застукають у дверi й на порозi появиться її золотий Михайлик.
Вона раз у раз виглядала у вiкно i прислухалась до степу.
Але поки що в степу було тихо. Тiльки вози зрiдка рипiли та перегукувалися селяни. Десь угорi кричали гуси i так далеко, нiби вони були вже за невiдомими морями. Колись Катрусi було сумно слухати їхнiй сумний гелгiт. Але тепер вона ставилась до нього зовсiм байдуже.
Катруся подивилася на годинник: треба було чекати з хвилини на хвилину.
Але вона вже не могла чекати. I тодi ж вона почула, як у степу раптом зашумiло, загоготало й пiшов кiнський тупiт. То до села наближався дорогий загiн з її Михайликом. Вона одiйшла вiд вiкна й сiла до апарата. Вона зараз уже покине виглядати, бо – хто його знає! – може, Михайликовi й нiяково буде перед товаришами, коли вони побачать, як тоскує за ним його наречена.
Шум, гоготiння й кiнський тупiт наближались. Нарештi вона почула голоси якоїсь команди i нарештi бiля телефонної станцiї зупинилось кiлька коней.
Хтось зiйшов на ганок i постукав у дверi. Катруся вiдчула, як їй затремтiли колiна, i вона ледве-ледве дiйшла до сiней. Вона так довго шукала защiпки, що за дверима навiть почали гнiватись.
Та от рука їй зупинилась i защiпка з дзвоном одлетiла вбiк. Вона пропустила гостей i пiшла за ними в кiмнату. При свiтлi своєї маленької лампочки вона побачила, що поки що нема її Михайлика. I тодi ж їй чомусь одразу ж тоскно стиснуло серце. Люди, що зайшли в кiмнату, були дуже озброєнi, але якось химерно виглядали вони. На них зовсiм не було червоноармiйських зiрок i не було навiть нiяких прикмет, що вони червонi. Коли б це було рiк тому або навiть пiвроку, вона б подумала, що це тi, що за царя i соцiал-угодовцiв. Але тепер вона цього не могла подумати, бо їй, як i всiй волостi, було вiдомо, що фронтiв уже нема i навiть Крим давно вже забрано. Катруся зовсiм розгубилась i мовчки стояла перед химерними людьми.
Тодi пiдвiвся зi стiльця чорнявий (очевидно, старший серед них) i сказав, звертаючись до Катрусi:
– Так що ви, баришня, чекаєте свого нареченого? Вона одразу ж пiзнала цей голос – це той, що говорив з нею по телефону i так неприємно реготав.
– Чого ж ви мовчите? Вашого нареченого, здається, звуть Михайликом?
– Його звуть Михайликом,- сказала Катруся i зблiдла.- Але чому його нема з вами?.. Чи, може, вiн позаду залишився?
Чорнявий зареготав: мовляв, її Михайлик дiйсно позаду залишився. Але чи не розповiсть вона йому ще раз, як вона ставиться до червоних? Чи, може, вона вже не має охоти розповiдати про це?
Катрусi раптом прийшло в голову, що цi незнайомi люди запiдозрюють її чомусь у прихильностi до тих, що за царя й за соцiал-угодовцiв. Вона сiла на стiлець i почала розповiдати, як вона любить червоних, як їй подобається обличчя Ленiна i як вона, нарештi, рада бачити їх у своїй кiмнатi. Словом, їм зовсiм нiчого турбуватись за неї, бо вона вже давно мрiє вступити до бiльшовицької партiї.
– Так ви, баришня, так би мовити, уже бiльшовичка? – зареготав неприємним реготом чорнявий.
Зареготали й iншi гостi. I iншi гостi реготали також неприємно. Катруся здивовано подивилась на чорнявого i знову зблiдла.
– Ну, а як ви, баришня, нащот п’ятикутньої зiрки? Не проти неї? Боже мiй, як вона може бути проти? Чи, може, вони все-таки гадають, що вона з тих, що за царя й соцiал-угодовцiв? Так хай тодi вони спитають Михайлика – вiн їм розкаже. Це просто непорозумiння – не довiряти їй. Словом, вона нiколи не була проти п’ятикутньої зiрки.
– Коли ви, баришня, не проти п’ятикутньої зiрки,- неприємно усмiхнувся чорнявий,то ви її мусите носити при собi… Ану-бо, хлопцi, заголiть їй,звернувся вiн до бiлявого,- подивимось!
Тiльки тут Катруся зрозумiла, що вона в лабетах невiдомих ворогiв. Вона кинулась до дверей, але вже було пiзно: на плечах її лежали двi важкi руки. Вона хотiла закричати, але й кричати було пiзно: обличчя їй затулено було величезною долонею. Вона вiдчула тiльки, як щось слизьке черкнуло по її колiну i як кiнцi її блакитного плаття залетiли їй на голову.
– Нi!.. Поки що нема! – зареготав чорнявий, i важкi руки покинули її.
Катруся знову стояла серед страшних химерних людей.
– Чого вам треба вiд мене? – спитала вона i раптом заплакала.
– Я маю бажання бути твоїм нареченим! – сказав чорнявий i, схопивши її в мiцнi обiйми, посадив на свої колiна. Вона ще раз хотiла закричати, але й тепер їй не дали цього зробити. Тодi вона якось враз вiдчула в собi велику порожнечу й мовчки дивилася сухими очима на пiдлогу. Все це трапилось так несподiвано й так дико, нiби це був важкий кошмар, їй навiть прийшло в голову, що це їй сниться i що цього нiколи не було i не буде в її тихому життi.
Але коли гостi почали пити горiлку й коли один iз них повалив її на пiдлогу, вона раптом згадала про свого Михайлика i закричала диким криком. Вона кусала чиїсь важкi руки, билась об пiдлогу, i тiльки тодi стихла, коли загубила свiдомiсть.
– Ну, а тепер чия черга? – спитав чорнявий i сплюнув на блакитне плаття нареченої.
До Катрусi пiдiйшов бiлявий з важкими руками i смачно облизався. …А за якiсь пiвгодини в кiмнату зайшов стрункий хлопець i одрапортував:
– Батьку отамане! Варту всюди розставлено i можна бути спокiйним!
Вiн ще щось почав був говорити, але, зиркнувши на пiдлогу, де лежала в блакитному розiрваному платтi Катруся, раптом змовк i подивився на отамана очима божевiльного.
Це був Михайлик, Катрусин наречений,- той, що не тiльки проти царя, але й проти соцiал-угодовцiв.
Ранком, коли ще в небi стояв блiдий осiннiй мiсяць i темно-голубе небо тiльки-но займалось добрим, здоровим свiтанком, махнiвський загiн поспiшав на захiд, до Румунiї.

БАНДИТИ

I

До самого вечора слiпа Килина сидiла на призьбi й наставляла вухо в той бiк, де по зеленому оксамиту лукiв срiблястою гадюкою плазувала рiка: там погрозливо шумiло. Вона раз у раз зiдхала й хрестилась: мовляв, спаси мене, Царице небесна! Потiм, налапуючи кiлочки на тину, iшла до ворiт i кликала:
– Марько! Де ти є?
– Осьдечки, тьотю,- озивалась дiвчинка.
– Пасеш?
– Пасу, тьотю!
– Ну й паси з богом!
I знову прямувала до призьби, i знову прислухалась. Все їй здавалося, що хтось скрадається до хати, i шепотiла:
– Одведи, мати божа! Змилуйся, заступнице! Яка ж то заздрiсть людська! Безпремiнно одберуть, чує моє серце!.. Та воно й так: де ж таки водиться, щоб чужу корову у дворi содержати?.. Незаможниця, кажуть… Яка ж то я незаможниця – слiпенька я.
I ще раз зiдхала.
В цей час дячок Нечипiр, обгорнувшись добре свiжими снопами, дививсь у невеличку дiрку на село. З Гордiєвої клунi, де лежав вiн iз Кажаном. Грушiвка була майже на долонi. Видно було, як сновигали люди по .дворах, iнодi чути було навiть, про що говорять. Згадав дячок, як за ним гнались; от-от доженуть, от-от!.. I дрiж пробiгав по спинi! Згадав червоне Кажанове обличчя, i було гидко; мабуть, тому, що той такий вличезний парубок, а мав вигляд переможеного пiвня. Навiть волосся йому стовбурчилось, як у того.
Кажан зарився в снопи й сопiв.
I подумав дячок про свого товариша: “Їй-бо, можна зарiзати, як кабанця. Тiльки зареве, мабуть”.
Було навiть трохи весело. Так завжди почував, коли мав бiля себе боягуза.
Липневе сонце стояло вже над Котелевським лiсом. Але надворi було душно, i майже в кожнiй хатi селяни порозчиняли вiкна. Чути було, як хтось пiд вiкном люшню лагодив, а недалеко гавкав собака.
Надвечiр почало стихати i нарештi зовсiм стихло.
– Чи не час нам вилазити? -,сказав дячок.
Але Кажан i слухати не хотiв. Вiн прохав тремтячим голосом помовчати, поки стемнiє.
Тодi хотiлось говорити голосно, навiть налякати цього кабанця. “Плаче чи ще?” – i нарочито давив ногою у той снiп, де лежала Кажанова голова.
На рiг до обiдраної хати сходились уже цiкавi молодицi, i доносились вiдтiля розмови про Бурися: мовляв, це з ним баталiя. Вже потяглися й фури iз степу. Вже й селяни пiшли до розправи. Видно, як посiдали на ганочку, дехто до пожежного iнструменту побрiв.
Подивився Нечипiр на луки й не мiг не продерти ще бiльшу дiрку. Парувала рiка, а над нею скиглили чайки.
На покрiвлi клунi цвiрiнькали горобцi, i вiн згадав, як у дитинствi драв їх. Теж у клунi. Дядько у нього був, любив цю справу. Вiзьмуть лантухи, свiчку й сiрники – i пiд стрiху. Горобцi вiд свiтла зовсiм дурiють. Ну й складали їх, як грудки. А як накладуть досить, дядько несе лантух на середину двору й б’є по ньому великим кийком. Пищать горобцi. А на завтра хоч лантух i в кровi, зате на обiд гарних засухарених горобцiв подають. Тодi вiн, пам’ятає, частенько в кутку плакав – шкода було пташину…
Нечипiр повернувся й сказав:
– Мабуть, незручно лежати, друже?
Заворушився Кажан i якось жалiбно прошепотiв:
– Та що там говорити… Ех!
Дячок витер рукавом пiт на чолi i скинув iз себе снопи. Вiн подивився на селянина, що спокiйною ходою пройшов повз клуню, i промовив:
– Може, хоч тепер пiдемо?
Але Кажан i зараз боявся вилазити. Тодi Нечипiр сплюнув i полiз у кишеню по цигарку.

II

Бiля розправи стояв гомiн.
Пiдбiг до голови Ванько Петренячий i закричав тоненьким голоском:
– Дядю, а якщо вони вискочуть iз тiєї вулицi, що на Олексiєву леваду веде?.. Що тодi буде?
– А тобi яке дiло? – сказав голова.
Хлопчик не зрозумiв “дядю” й весело застрекотав: мовляв, вiн напевно знає, що “вони” саме вiдтiля вийдуть. Вiн не бачить, що селянський патрiярх уже брови зводить докупи. I тiльки тодi почав угомонятись, коли хтось iз селян порадив головi:
– Та ви його паличкою! – порадив хтось i додав: – Ану-бо, вишкварок, додому гиля!
– Та ж я кажу, дядю, що вони вискочуть, а вам i не видно буде,образився хлопчик.
– А воно й справдi,- сказав один.
– Та й на самiм дiлi,- додав другий i звернувся до Ванька: – Чий ти є? Чи не вдовиної дочки?
– Та це ж Петренячий. Ось i батько сидить.
– Так би ти й казав одразу. Отож, мабуть, iди до Омельчиного тину та дивись на шлях. А як зобачиш кого, то й подавай знак рукою.
Хлопчик побiг, а чоловiки запалили люльки.
Прителiпався й дiд Кудря. Довго не хотiв з льоху вилазити: ховався вiд куль.
– Про мене що? – сказав дiд Кудря.- Моя хата з краю. А все ж таки жалько хлопцiв. Це я завсiди скажу.
– Жалько? – на дiда Микита Гордiйович (глитай мiсцевий).- Чом же ти їх тодi не жалiв, як вони закликали до них у “партiю”? Ну?
– Куди менi в партiю, як я вже на кладовище дивлюсь.
– Отож-бо й є: як цукор роздавали, то й ти брав. А як пiдсобити їм, то й нема.
Пiдiйшов до гурту й Онисько Кривий, i одразу ж до Микити Гордiйовича звернувся:
– А по-твоєму, Микито, як? За кого нам руку держати? За цих чи за тих?
– Це вже ти, голубчику, спитай у Панаса: вiн бiльше звiсний у цiм… Ось iди сюди, Панасе! – покликав глитай худе обличчя iз зляканими очима.
Онисько рiшуче махнув рукою.
– Ти менi не наливай! – сказав вiн.- Панас Кажанiв, а Кажан у Бурисевiй сотнi. Ти менi сам кажи.
– Що казати?
– Те, що я спитав.
– А що ти спитав?
– Не хитруй, Микито, не хитруй!
А Микита Гордiйович до людей спрожога:
– Людоньки добрi! Чого вiн присiкався до мене? Чим я винний перед ним? Увiльнiть, спасибi вам!
– Та й справдi, Онисько! – загомонiли селяни.- Чого ти прилип до чоловiка? I вiчно ти, кривий, з Микитою Гордiйовичем вовтузишся!
Одiйшов Онисько вбiк i похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.
Та тiльки не встиг вiн про це промовити, як усi – на ноги! Що там таке? Та що там таке?
Подивились на Ванька, а вiн нiби сказився. Голiвку в плечi втяг, руками, як вiтряк крилами..
– Та що там таке? – скрикнув нарештi хтось.
– Ку-урява! По вулицi… бiжить! – закричав хлопчик.
Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двiр, а дехто навiть пiд ганок залiз – тiльки ноги видно. Патрiярх нiяк не влучить, куди йому бiгти. На лицi жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присiв, аж за живiт береться та регочеться.
– Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? – закричав голова.
– То, дядю,- кричить хлопчик,- Мар’янчина дiвка бiжить. Мабуть, до Палажки Христиної.
– Ах ти, байстря незаконне!.. – сказав патрiярх.- Чуєте, хлопцi?
Знову зiйшлися. Не дивляться один на одного – соромно. I кожному хочеться над Ванькою помститись, та не знають, як зробити це. Перший заговорив дiд Кудря. До Петренячого звернувся:
– I коли це ти вилупив такого?
– Це ти про Ванька?
– Авжеж!
Мовчить Петренячий – нiяково i йому. А Микита Гордiйович стоїть бiля дверей i обтрушується., Шкода: нову жилетку уболотив.
– Та ви б його хоч за вухо посмикали,- порадив хтось.
– Звiсно, що слiд,- нерiшуче додав другий.
Голова одкашлявся i сказав “несмiло”:
– Ванько, ану-бо йди сюди!
– Чого, дядю?
– Iди, я тебе за вухо…
Крутить голiвкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?
– Як ти кажеш? – спитав патрiярх.
– Нє!
– Як це “нє”?
– Не хочу.
Шипить Микита Гордiйович: ”
– Порядки новi!- “не хочу!”. Теж у товаришi приписалось. Сказав би менi це лiт п’ять позад. Я б тебе “не захотiв”.
I витер чоло хусткою.
…А сонце вже зовсiм сховалось за Котелевським лiсом. Дмухав суховiй. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нiкуди. Ванько хотiв додому бiгти – не пустили.
Проте вийшло зовсiм несподiвано. Гостi хоч i явились у Грушiвку, та не з того боку. Вискочили з Гордiєвого городу – i вже бiля збiрнi. Дехто не встиг навiть пiдвестись. Були це нiхто iнший, як дячок Нечипiр iз Троїцької церкви, що торiк пiшов у партизани, та Кажан.
…”Тюхтiї!” – думав дячок i нахабно дивився на селян. Очi бiгали йому, як у мишi, зовнiшньо вiв себе спокiйно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.
Кажан, порiшивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей i замахав одрiзом. Був на пiвтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.
Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:
– Ви думаєте, що це нас так i розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.
А коли хтось кашлянув несмiливо. Кажан майже проверещав:
– Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цiлий отряд стоїть.
Подивились у той бiк, куди Кажан головою мотнув,- нiчого нема.
– Так то, люди…- усмiхнувся єхидно дячок i думав про Кажана:
“Дурень!”
– Недарма амнестiю випустили,- казав далi той.- Миритись хочуть!.. Дзуськи! Хай повернуть тих i те, що в “чеку” забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!
Селяни з цiкавiстю дивилися на Нечипора, а вiн сидiв на дровиняцi й пахтiв кiльцями. Знали його ранiш, чули про його дiла, i чомусь не вирилось, що це є вiн. Хотiлось пiдiйти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цiлий рiк ловлять i нiчого не вдiють – як в’юн крутиться.
Кажан ще казав про згоду, хоч його нiхто й не питав.
– Да! Доки не повернуть – миру нема.
– А що ж у тебе, голубчику, забрали? – спитав Кудря.
– Це вам звiсно.
– Та я про те кажу, що в тебе нiбито й не було нiчого? Засiпався Кажан, а дячок знову єхидно усмiхається.
– Ось я тобi покажу, що в мене було,- i зняв одрiза.
– Та про мене, голубчику, все одно… сказав дiд Кудря i зблiд. Дивиться дячок на Кажана й нiби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, i думав про це. Але Кажан опустив гвинтiвку й пiдiйшов до Микити Гордiйовича. Одiйшли вбiк. Шепотiли. Пiшов i Нечипiр, став оддаля. Чув:
– Менi незручно. Ви вже йдiть до себе… Якби ж у мене не кумував Нечипiр…
– Ну й добре…
Потiм Кажан покликав свого батька й Нечипора i пiшов до розправи. Дивилися їм мовчки услiд, аж поки їхнi ледве помiтнi у присмерках постатi зовсiм зникли за кучугурами.
– Розбили їх, мабуть,- сказав хтось i зiдхнув.
– Звiсно, розбили.
– Отож їм i тiкати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього дiла так не зоставлять. Шукатимуть.
– А звiсно, вiйська хоч сьогоднi жди.
– Одно слово, буде шаломотня,- сказав дiд Кудря й пiдвiвся.- Мабуть, ходiм, хлопцi, додому.
I, спираючись на гирлигу, зашкандибав по вулицi.

III

Уже зорi почали блiднути, а бiля Потапової хати, що на тiм краю села, на пiщаних кучугурах, стояв галас i п’янi вигуки. Грушiвцi почували себе в цю нiч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вiкна або пiднiметься стрiлянина з гвинтiвок. За цей рiк так засiпали бiйками, що вже й на свiт дивитись не хотiлось. Але на селi було тихо. Тiльки в Потапа дим коромислом.
– Неси ще! Кажу тобi? – куражився Кажан.- Та гляди – найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.
– З удовольствiєм,- п’яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордiйовича:
– Дозвольте вас, хороший чоловiче, улобизати.
Микита Гордiйович ухилявся:
– Iди од мене, причина! Не можу тебе, i квит!
– За що ж така немилiсть приключилась?
– За те, що i нашим, i вашим. О!
– От тобi й два… чи то пак раз! Це ви нащот сьогоднiшнього?
– Звiсно, не вчорашнього!
Пiдсiв i Кажан. Хрипить:
– А що там таке? Ну-бо, Микито, кажи! У нас не довго – пiд нiготь – i в дамках! Одно слово – жир козир, а по пицi – лясь! I вдарив кулаком об стiл. Задрiб’яжчали пляшки.
– Правильно, Нечипоре?
Дячок сидiв бiля богiв i їв яблука. Вiн випив усього три наперстки й почував себе тверезим. Тiльки очi йому пiдмаслились, а лiве нiби пiдморгувати стало. Вiн знав, що тут не тiльки пиячити, а й сидiти небезпечно. Але все-таки думав: “Правильно, бельбас! Правильно…”
Микита Гордiйович i не радий був, що нагадав про сьогоднiшнє.
– Ну, годi, Кажане, годi!.. Схаменiть його, Нечипоре!..
Дячок значно промовив:
– Картьожиться треба покинути!
Кажан подивився на Нечипора й зразу замовк. А Микита Гордiйович виправдував Ониська:
– Така проклята вдача – нiколи не пiде однiєю стежкою. Йому щоб одразу двi.
Потiм пiдвiвсь i пiдiйшов до вiкна:
– Щоб, чого доброго, не заснуло кляте хлоп’я. Слухай, свате, чуєш? Не засне твiй Ванько?
Але розбуркати Петренячого не можна було. Вiн схилився на стiл i, держачи в однiй руцi пляшку, хропiв. Микита Гордiйович махнув рукою й вийшов iз хати.
А Онисько говорив до дячка:
– Це, так би сказати, ви попiвську халамиду на вольноє життя змiнили? Хороше дiло! Як це в святiм писаннi сказано: i променях отця i матiр свою i пойди за мною. Ну, як ви нащот того… Мабуть, багацько зарiзали?
Нечипiр здригнув, але промовив спокiйно:
– Всяко бувало.
– Правильно! Це менi ндравиться. Одно слово – атльоти!
– А як цi “атльоти” i з тобою те ж зроблять?
Дячок пiдняв брови й наставив гострi свої очi на Ониська. Той подивився на Нечипора й усмiхнувся полохливо.
– Воно, звичайно, ваша власть i сила, але цього робити не можна. Забороняється, як той казав.
Думав: “Дурить сволоч”. Знає, що тепер нiчого з ним не вдiємо. Хотiлось пiдвестись i вдарити по пицi.
А Кажановi похвалятись хотiлось. Випив випалом iз стакана й почав:
– Воно, конешно, всяко. А як розказати як слiд, то вийде так. Значить, вiзьмеш його, положиш горiчерева – i нумо видовбувати очi. Звiсно, не фунт iзюму. Та ще й нiгтi на пальцях обценьками пооддираєш. Да! Одно слово, помститися ми майстри. Ну, а Нечипiр молодець. Майстер первий сорт!
Дячок хотiв сказати, щоб Кажан помовчав, i не знав, як це зробити.
А Кажан випив ще i ще розказував. Онисько слухав уважно, а Панас сидiв бiля дверей i миготiв очима. Потiм пiдiйшов до Кажана i говорив йому пошепки:
– Так що, сину мiй дорогий, покинь, просю тебе, оцiї напастi. Незручно нам. Вiн же таки (i Панас кивав головою на дячка) вийшов iз панiв, мабуть. Бог iз ним, а нашоє дiло сторона.
Кажан похилив голову на стiл i цiдив крiзь зуби:
– Ви, тату, нiчого не понiмаєте. Звiсно, ваше дiло сторона, а моє нi! Бо як був я у плiну, в Германiї, скажем, то говорiть менi…
Сiв знову струнко:
– Ну, як для примiра содержати картошку в нашiм селi? Га? От бачите, i не знаєте. А я цю прахтику пройшов. Скажемо так: вирили ви яму в пiску…
Розказав, як збудувати дешевенький льох для бараболi на пiщаному грунтi.
А Потап утирав очi кулаками й хитав головою:
– Вмерла матiр, не зумiв я тебе призвести до дiла. 0х! бiдна моя головонька!
– Воно, звiсно, так,- згодився Кажан.- Я сам думав, коли їхав з полону: батько чоловiк плохенький, а з матiр’ю треба було хатню революцiю строїти. Конешно, мати з клевером пшеницi не схоче сiяти. А це первоє дiло!
В хатi було душно й повно диму. Смердiло паленою ганчiркою i – вiд розлитого самогону. В розчинене вiкно бiгли струмки свiжого повiтря i чути було крик перепела.
Кажан i Онисько ще наливали в чарки, але Нечипiр давно вже не пив i, схилившись на пiдвiконня, думав про щось. Раптом вiн пiдхопивсь i запитав:
– Де Микита Гордiйович?
Заспокоїли: щойно був на дворi, Онисько бачив його за ворiтьми. Сидить, вартує, а то, мовляв, клятий хлопець утiк, мабуть, додому.
Поки Кажан не розказував про “їхнi дiла”, дячок почував себе спокiйно. Тепер була напруженiсть, i кожне маленьке шамотiння змушувало серце стискатись. Не думав уже iз зловтiхою про Кажана, навiть, радiсно було, що одурив його: Кажан безумовно втiк би куди-небудь далi, якби знав, що Нечипiр тiльки тому й залишається тут, що має на це наказ вiд Бурися. Удосвiта хтось тихесенько пiдiйшов до вiкна, бiля якого сидiв дячок, i постукав.
Нечипiр вiд несподiванки аж вiдкинувся. Пiдхопився i Кажан, одрiз узяв. Але за вiкном було тихо, а через хвилину увiйшла слiпа Килина з проводарем Марькою.
– Це ви стукали?
Стукала, звiсно, не вона, а Марька. Побачили, що в хатi майже всi сплять, дiло ж таке, що треба Нечипора й Кажана побачити.
Дячок, як почув це,- до дверей, а в Кажана знову чуб настовбурчився.
Виявилося: слiпа хоче дiзнатися в них, чи не одберуть у неї корову, що комнезам подарував. А як ступила, перехрестилась:
– Хай вас мати божа спасе й помилує!
Кажан одразу зрозумiв, у чому справа:
– Не пiдходь, стара,- сказав вiн,- за сто верстов. Кажи просто: чи дозволимо держати її чи нi?
– Отож, отож, мої дiтоньки,- закланялась у пояс слiпа.
– Ну, то ще подивимось! – кинув Кажан.
Так i пiшла Килина, не заспокоївши свого серця. Аж поки сонце зiйшло, ходила все коло хлiва й прислухалась до шамотiння корови.
…А коли зайнялась рожева зоря, в хату вскочив Микита Гордiйович i ледве промовив:
– Тiкайте, хлопцi, їдуть!
Як убачив Кажан лице Микити Гордiйовича – одразу зiйшов i хмiль, i сон.
– Куди ж ховатись? – забiгав вiн по кiмнатi й раптом став як стовп. Очi витрiщив, з мiсця не рушить i так жалiбно до дячка звернувся:
– Що ти наробив, Нечипоре? Було б же зарання сховатись куди-небудь.
– Було б,- перекривив Нечипiр i сплюнув.
…Як кiшка стоїть вiн бiля дверей: от-от плигне кудись. Шию витягнув, нiбито вищий став. Обличчя червоними плямами взялось.
Прокинувся й Онисько, розпух весь, i каже таким насмiшкуватим голосом:
– Оце – атльоти, вже й полякались!
– Тiкайте в мiй очерет,- сказав Микита Гордiйович. Кулею вискочив з хати. Кажан по дорозi згадав, що рушницi забули. Микита Гордiйович махнув рукою:
– Та що там про одрiзи думати, як “вони” вже цепом iдуть по селу!
Бiгли через городи на луки. Зупинились бiля розбитої блискавкою верби, перевели дух.
Микита Гордiйович указав те мiсце, де безпечнiш було, i вони побiгли в болото. Через двi хвилини зникли в очеретi.
На селi гавкали собаки – завзято, погрозливо.
Пострiл один, другий. I знову тихо. До села вступав загiн червоноармiйцiв.

IV

Кажан присiв навшпиньки й ледве чутно, спроквола, промовив:
– Дi-iла!
Нечипiр, як i ранiш, стояв нерухомо, мовчки устромивши погляд кудись у даль.
На корчах було дуже незручно. Перш за все нiяк було присiсти, бо прийшлось би ввесь час держати ноги в водi, по-друге, призвичаїтись босонiж до гострякiв – теж не легка справа.
А жити тут невiдомо скiльки прийдеться. Принаймнi доки не виїде з Грушiвки отряд, покинути це мiсце небезпечно. Куди там,- мабуть, усе село облазили, в кожну хату заходили. Вийди тiльки – так тебе й пiдхоплять.
– Люди ж якi,- каже Кажан,- сьогоднi одному боговi вклоняються, а завтра другому. Не встигнеш iз очерету вилiзти, як уже вкажуть, де ти є…
“Так!.. Рiзнi люди бувають,- продовжує далi думати Нечипiр.- Iнший так i розпиняється перед тобою, а за очi готовiсiнький у спину нiж устромити”.
Особливо хвилює дячка Онисько: це ж такий мiзерний чоловiк. Що вiн надумав? Чи не викаже? I пробiгають по спинi холоднi колючки. Сидiти ж треба. Нiчого не вдiєш. Тепер уже тiкати нiкуди.
Дивиться на Кажана. Читає на обличчi:
“…Чого я забiг iз тобою в Грушiвку? Показати, з якими людьми валандаюсь? Не варто було!..”
Думає, мабуть, що то є вiн, дячок. “Мабуть, здаюсь йому нiкчемним. Вигляд у мене який?” – i подивився у воду. Потiм знову на Кажана.
В очеретi тихо. Iнодi забреде на лисину дике молоде курча i, побачивши людей, швидко закрутить голiвкою й пурхне прожогом у гущавину. Потiм по рiчцi пройде дикий пташиний крик. На водi, бiля корчiв, як у люстерцi, вiдбився шматок блакитного простору. Зелений перстень водяних трав боязко зазирає сюди. А по стрункому стану очерету пробiгає легке трiпонiння: – “Ч-i-iч!” – i зникло. Високо над головою пролетiли качки.
– Мабуть, i Бурися пiймали вже… звiсно! Може, й розстрiляли вже… Авжеж не помилують. Дiла!
Кажан став на ввесь зрiст i, як кiнь, що десь застоявся, спирався то на одну, то на другу ногу. Сплюнув.
– Хоч би табаку захватили… А тепер i живи, як хочеш.
Нечипiр мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхiтне ставиться, й хотiлось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалiв, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цiлий рiк, тепер робилась звичайною й навiть непотрiбною.
Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, i вiн не мiг уже глузувати з неї.
– Ну, чого ж ти нiчого не кажеш? – кинув Кажан.
Нечипiр здригнув. Провiв по головi долонею – болiла пiсля випивки. Проте вона, мабуть, болiла й Кажановi.
– Чого я нiчого не кажу? – сказав вiн.- Що ж я буду говорити?
– От тобi й маєш: що ж це ми на печi лежимо, чи що? Треба щось думати.
“…Треба думати – це вiн правду говорить. I саме менi думати”. Але придумати нiчого не мiг i кинув:
– Будемо ждати. Може, поїдуть сьогоднi.
– А як не поїдуть?
– Не поїдуть?.. Нi, як же, поїдуть!
– Тьху! наче пообiцяли йому…- сплюнув Кажан.- А я кажу – не поїдуть!
Тодi стало якось дражливо. I тому, що вiн не мiг чогось розумного порадити, вiдчув себе дячок майже нiкчемним, тим бiльше нiкчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навiть страшною.
Хотiв сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слiзливо:
– Не треба, братiку, серчати. Хто ж винен у тiм, що приключилося?
Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову,- мабуть, i йому стало нiяково. А голова ще бiльш болiла, нiби її хтось обценьками схопив.
От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток нiяких. Микити Гордiйовича нема, а обiцяв був прийти, коли виїдуть, “…Може, його вже забрали?” – стиснуло серце дячковi, i знову пригадав вiн Ониська.
Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипiр почував те ж.
З далекого заходу пiдiймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрiю вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрiлами носились ластiвки, а десь скиглила чайка: рiзко, нiбито в неї були не пташинi легенi. Пурхали зграями шпаки.
Кажан знову пiдвiвсь i злосливе сказав:
– Сволоч!
– Що ти кажеш? – спитав дячок.
– То кажу,- зло усмiхнувся той,- що iнший страждає, а другий здається. Примiром, надiявся я на декого iз своїх, а получилось – нiщо. Так, аби казати та вводити нашого брата.
– А ти що – маленький? Не знаєш, куди тодi йти? – суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змiшався. Змiшався вiн, правда, не на довго, бо Нечипiр знову вiдчув себе безсилим.
– Робили всi, а розквитатись одному, мабуть, прийдеться,- казав Кажан далi.
Дячок подивився на нього: стоїть блiдий i щелепи розвернуло, тiльки нiбито понижчав.
– Iншi, може, вже й розплатились,- кинув вiн.- Та й мене не забувай, бо не один ти тут.
Зрозумiло Нечипоровi, чого це Кажановi самому розквитатись прийдеться. Натякає, певно, на його: мовляв, стане осторонь, а його, Кажана, розстрiляють. Але це дурниця: хитрує, бельбас, не знає, як вигородити себе.
В цей час нiбито хтось когось покликав. Нашорошились – нема. Але в другий раз уже Кажан попередив.
– Хло-о-пцi! – нарештi долетiло з очерету. Кажан заметушився й ледве не впав з корча. А коли голос покликав iще ближче, дячок спитав пошепки:
– Хто там такий?
– Це я, Ванько Петренячий,- долетiло з гущавини i забулькотiло по водi.
– Чого тобi треба? – знову запитав дячок.
– Та їсти принiс.
Почуття голоду зразу дало знати про себе. Хай буде, що буде,- аби наїстися. Кажан уперед дивиться,- очi як у вовка: голодний. Так в отрядi не приходилось голодувати.
– Це Килина слiпа прислала,- казав хлопчик, оддаючи клуночка.- Молоко тут та хлiб. Просила, щоб корову не одiбрали.
Нечипiр усмiхнувся: де там уже одбирати!
Їли iз смаком, опережаючи один одного. Коли в горнятку нiчого не залишилось, почували, що тiльки роздратували себе. Кажан утер губи рукавом i сказав:
– Мало.
– А вона казала, що й завтра пришле… Почали розпитувати, як на селi, чи великий загiн стоїть. Розказував Ванько багато, а того, що треба,- не знає: мовляв, де там йому до справи, коли дядьки там такi гарнi поприїжджали.
– А не бачив, скiльки їх? – спитав Кажан.
– У нас двоє стоїть… Книжку менi подарували… а далi ще кiльканадцять.
– А довго вони тут будуть, не чув?
– Мабуть, недовго. Казали, тiльки позавтра виставу зроблять. А там, мабуть, i поїдуть… А може й нi!
Кажан нахмурився, повернув обличчя вбiк i – мало не скрикнув. Крiзь очерет дивилась на нього пара очей.
– Дядю, чого ви так зблiдли? – спитав хлопчисько.
Побачив Нечипiр обличчя Кажанове й зрозумiв: “Пропали!” Ваньковi теж, мабуть, страшно стало, бо хтiв кинутись назад, а ноги не несуть, нiбито прив’язанi.
– Дiду Кудря, де ви є? – проскиглив вiн жалiбно.
Дивиться – у Кажана знову обличчя почервонiло.
– Так ти не сам прийшов? – зiдхнув з полегшенням Кажан.
– От ще дурне! Чого ж ти не сказав? – кинув дячок i подивився в гущавину: – Чого ви прийшли, дiду?
– Як це, господи, чого? Вам же, бiдненьким, мабуть, тут нелегко стояти.
– Ну?
– Навшпиньках, кажу. Це хоч би кому. Бiда з вами, хлопцi! Жалько менi вас, та й годi!
Скаржився далi Кудря, що занапрасно його вчора Кажан вилаяв. Довго говорив дiд, а Нечипiр думав: “Проклятi люди, навiть умерти спокiйно не дають”.
ДIд Кудря зовсiм розiйшовся, навiть долiз до корчiв i розказував:
– Дивлюсь – хлоп’я бiжить до очерету. Я за ним. Мiркую – безпремiнно до них. А як догнав – призналось. Спасибi, небрехлива дитина. Ну, оце й побачив вас.
Ще раз пожалiв, що на корчах стояти прихопиться, i нарештi догадався, що вже час йому й додому поспiшати. За кiлька хвилин дiд i хлопчисько зникли в гущавинi.
День хилився до вечора. Синя хмара хоч i повагом плазувала, але вже майже половину неба охопила. Сонце остiльки до обрiю схилилось, що його вже не видно було за очеретом. Лише золоте промiння проточувалось i лягло на синю воду, що вiдбивала на собi охмаренi рожевi плями. Рипiв деркач. На селi iржали конi.
…”Кiннi”,подумав дячок. I хтiлось, щоб були пiшi. Злiсть брала на дiда й на хлопця. Наче з неба скотились. Невже не можна було роздивитись усе як слiд?
Згадав Микиту Гордiйовича. “Яхида! Хоч би їсти принiс”. Але зате трiшки заспокоївся за Ониська: мабуть, не викаже. А Кажан ще темнiш, ще похмурнiш робився. I тодi знову стискало серце.
Не хотiлось говорити. Навiть слова виходили з легенiв якiсь чуднi, кострубатi, нiби на шмаття розiрванi.
В очеретi сумнiло. Знову прошумували шпаки й зашарудiв очерет.
Думав про життя. Згадав Килину: “Дурна!”

V

Накрапав дощ i поволi перейшов у мжичку. Синя хмара загубила свiй колiр i сiрим шматтям звисла над землею. Нiде не було просвiту. Iз сходу дмухав свiженький вiтрець i хвилював рiку. Булькотiло в гущавинi.
Йшла дванадцята година ночi.
Кажан i Нечипiр удягненi були легко, i швидко їх сорочки так iзмокли, що прийшлось знiмати й викручувати. Пiзнiш дощ перестав, але не розпогоджувалось, i знову мусiли чекати, коли за комiр поллються струмки холодної води.
Уже виходили на берег, сидiли навiть там. Дивились на село, слухали, як десь пiд повiткою хтось награвав на балабайку – мабуть, iз отряду. Дивились на вогники, що фаркали по вулицi й раптово зникали – запалювали цигарки, мабуть. Прийшла думка перебратись на той берег, хоч i не бачили в цiм нiчого певного, бо на березi зараз за великою могилою починались Золотi Пiвнi, де йшов учора бiй i де безумовно розставлено варту. Але коли пiдiйшли до того мiсця, куди завжди витягував свiй човен рибалка,- човна не було: мабуть, поїхав рибалити. Далi йти не наважились. Знову сидiли на старiм мiсцi. Потiм Кажановi вздрiлося, що хтось скрадається по цiй вулицi, що на луки веде, i потихесеньку полiзли до корчiв, в очерет.
З годину стоять мовчки.
Нечипiр пiдложив на корч трави й сiв, спустивши ноги у воду. Навiть теплiш було, бо пiсля дощу рiка приймала в себе з радiстю й м’яко та тепло обгортала покалiченi колючками ноги. Кажан стояв, як пугач, настовбурчившись. Його постать нiбито закам’янiла, навiть рухiв непримiтно було.
Дячок слухав звуки балабайки, що ледве долiтали сюди, i йому було сумно. I сiре небо, i жалiбна пiсня, яку вигравали там,- усе сприяло такому настроєвi. I тому, мабуть, що ногам було тепло, хотiлось думати про минуле.
Згадав духовну семiнарiю. Коли закрили її (держава коштiв не видавала) , вiн приїхав до свого батька – дякона поганенького приходу – i тут вирiшив помститись.
Вiн певний був, що йде боротись за щось свiтле й справедливе. До ватаги вiн завжди ставився з презирством, але ж ватага – тiльки засiб. Правда, “свiтле й справедливе” з часом стушувались.
Але ж…
Тут йому раптом прийшло на думку: що ж таке це “але ж”? За вiщо ж вiн боровся так уперто? I коли боротьба загубила свiй сенс, то чого бракувало йому? Тодi промайнуло йому в головi якесь просте слово i соромливо сховалось. Воно справило на нього таке вражiння, нiбито вiн його почув уперше, нiбито скотилось воно з цих сiрих хмар i упало в воду – тому так тепло стало йому.
А вода дiйсно робилась усе теплiша i теплiша. I, коли по спинi проходив дрiж вiд подиху легенького вiтру, хотiлось зовсiм залiзти в воду.
Кумкали жаби, i знову рипiв деркач.
Просте слово прозвучало несподiвано так: “любов”. Але кого любити? Бiдних? Смiшно. Але “любов” виходить все-таки природно, а “смiшно” – пусто. Правда, ранiш любов уявляв дячок в образi християнки, яка буде носити йому яйця в клуночку, коли вiн одержить парафiю, але ця любов зараз була ще безглуздiша й недоречна.
Дячок сидiв до Кажана спиною, i коли той заворушився, спитав, зiтхнувши:
– Що там таке, друже?
Кажан мовчав.
А хмари пливли кудись у далечiнь, i здавалось iнодi, що й очерет пнеться вгору i от-от досягне сiрого шмаття. I ще десь булькотiло: водяна твар жила своїм нiчним життям.
Знову долетiли звуки балабайки. Хтось грав невмiло, але з надхненням.
Кажан кашлянув i нiби пробурмотiв щось.
– Що ти говориш? – сказав Нечипiр i повернувся до приятеля. Кажан заговорив чiтко, з розпачем у голосi.
– Хлiб iз поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що i як..
– Жалiєш, що пiшов з нами? – спитав дячок.
– Якби не втiк тодi,- казав далi Кажан, не вiдповiдаючи,- то, може, призвiв би до дiла хазяйство… Год мiй одпустили… Да.
Дячок почув у голосi Кажана тоску i скаргу на те, що втiк вiн, мовляв, зовсiм даремно.
– От, скажемо, луки… Хiба їх так содержуть? Як зiйшла вода – треба граблi в руки та зiбрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дiдiв слухають: що Бог дасть… Вiн дасть…
Кажан зiдхнув, а Нечипiр почув, що перед ним росте якась велика, досi невiдома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотiлось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним вiн був занадто маленький.
– Да! Взяти хоч би й попiл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на цi самi луки розвiй той попiл – от тобi й трава… Травище!
Останнє слово сказав Кажан так, нiби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
– Це ти в Германiї, в плiну?
I коли приятель не вiдповiв, йому знову стукнуло в голову: – “Любов”. I вже важко було вiд цього слова, як у дитинствi бачити увi снi чиїсь допитливi очi.
А Кажан, що все бiльш загублював свої людськi форми, гудiв:
– Отож i пiсок… Да! В пiсок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тодi й буде бiльш од кулака. Германець не дурак!
Потiм змовк i довго переступав з однiєї ноги на другу. Почувалось, що головного вiн ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на водi, розбуркати цей байдужий очерет i розрядити напружену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно i трясло: зуб на зуб не попадав.
I от спершу тихенько, потiм голоснiш завило на корчах: “Ву-у-у”. “Це кажан”,метнулося дячковi в головi i знову стукнуло в голову: “любов”.
– Куди ви мне призвели? – раптом сказав Кажан.
– Призвели? – розгублено спитав Нечипiр.
– Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Вiн говорив на ввесь голос, i вiд голосу йшла луна до рiчцi. В Грушiвцi кричали завзято пiвнi.
– Якби знати про амнестiю. Як воно… ну?..
– Мабуть, помилують,- кинув дячок i чомусь сам перелякався свого голосу.
– Помилують? Не знаю… мабуть, не всiх.
Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навiть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очеретi.
Кажан мало не плакав i довго говорив про те, що вiн нiчого нiкому не зробив, що його одурили, що вiн невинний. Але була якась безвихiдна упертiсть у цих словах, i Нечипiр зрозумiв: свiдкiв Кажановi не треба. Що було – того нема. Кажан невинний. I знову болiла голова, а в висках знову стукало.
Десь далеко падала вода, i здавалось iнодi, що це торохтить по бруку вiз. Вже не перекликались i пiвнi. Затихли перед свiтанком. Тiльки хмари, як i ранiш, сунули кудись та шарудiв вiд легкого подиху очерет. ‘
Раптом розтянувся пострiл. Загавкали собаки, i заiржав десь кiнь.
Замовкла вже й балабайка.
I чує тут дячок напружений голос:
– Нечипоре!
– Що таке? Я тебе слухаю.
– Нечипоре, ти не скажеш? Ти нiчого не скажеш? – говорить Кажан.
– Про що? Кому?
Знав, про що питає, хотiв сказати й не мiг: “Свiдкiв не може бути”.
А Кажан лiз уже в воду. Близько. Навiть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотiв дячок кинутись убiк i не мiг, нiби скований був. Вже не видно було – нi неба, нi очерету, не чув нiчого. Нiби величезна гамула нависла над ним, i темнiло в очах.
От простягло руку…
…Ой! – розрiзав повiтря задушений крик, i раптом стихло.
Промайнуло в головi: “любов”…
…А пальцi здавлювали горло все мiцнiш i мiцнiш. Спершу налилось кров’ю лице, а потiм стало пусто, тiльки десь у кутку билась думка… Потiм i її не стало.
…Шарудiв очерет.

ЗАВ’ЯЗКА (Етюд)

I

На двадцятiй верствi вiд кордону експрес зупинили бандити. Результатом перестрiлки було: одне вибите вiкно i затримання потяга на кiлька хвилин. Коли експрес знову рушив у сизу далечiнь туманного дня, в купе Криленка ввiйшов повожатий i попрохав його дати притулок двом громадянам.
– Прошу пробачення,- сказав вiн.- В розбите бандою вiкно вривається вiтер, i пасажири вимагають, щоб я їх перевiв у iнше мiсце. Чи не дозволите використати купе дипломатичних кур’єрiв?
– Будь ласка,- кинув Криленко i пiдвiвся з лiжка. В купе увiйшло двоє. Один iз них середнього зросту, з живими мишачими очима – мовчки положив на полицю чемодана i, не привiтавшись, сiв. Другий, очевидно, супутник першого, не в мiру худий, не в мiру високий, так що, входячи в купе, мусiв низько вклонити голову, щоб не зачепитись, нервово вiдкинув плече i попрохав пробачення за турботу. Сiдаючи напроти Криленка, вiн поправив ремiнь свого саквояжа й сказав:
– Я вам не заважаю, шановний добродiю?
– Очевидно, нi,- промовив Криленко i здивовано подивився на пасажира: його увагу зупинила зайва запобiгливiсть.
Не в мiру високий пасажир мовчки, не пiдводячись, скинув пальто й подивився своїми свiтло-синiми очима у вiкно. В такому положеннi вiн просидiв декiлька станцiй, i тiльки коли в купе спалахнув рiжок електрики, пасажир здригнув, кинув швидкий погляд на Криленка i, пiдсiвши ближче до столика, забубонiв по ньому сухими музичними пальцями.
За цей час його супутник встиг декiлька разiв вибiгти з купе i вихопити з подорожнiх станцiйних буфетiв кiлька фунтiв шинки, цукерок, яблук та iншої їжi. Раз у раз вiн наливав чаю в свою металеву чашку i набивав рота принесеним. Коли потяг одходив вiд станцiї, швидкий пасажир розгортав якийсь журнал, виймав вiдтiля записну книжку i щось там занотовував. Iнодi, коли вагони пролiтали повз оселi, вiн пiдбiгав до вiкна, безцеремонне затуляв його своїм станом i пильно вдивлявся десь. За двi хвилини вiн знову сiдав на своє мiсце i знову брав олiвця. Нi до свого супутника, нi до Криленка вiн не промовив жодного слова. Очевидно, цей пасажир зайнятий був якимись мислями, що не давали йому спокою. Весь час вiн наспiвував веселу шансонетку, вимовляючи тiльки:
– Труля-ля-да-труля-ля!
Осiннiй вечiр несмiливо зазирнув у вiкно. Що далi, то все мiцнiшало свiтло електрики. Одноманiтнi перебої колiс глухо бились у вагон i заколисували. Експрес летiв у тумани, одкидаючи верстви, обганяючи гони. Мчались озера, лiси; одлiтали стовпи. Паровик, побачивши далекий червоний семафор, тривожно кричав серед порожнього степу.
Коли Криленко розплющив очi, вiн побачив: високий пасажир i зараз бубонiв по столу, викидаючи свої тендiтнi пальцi. Його супутника не було. Вiд парового опалення в купе стало душно, i Криленко пiдвiвся з лiжка, щоб скинути пiджак. Осiннiй вечiр уже розтанув, i в купе заглядала темна мряка дощовитої ночi. З сусiднього купе, що праворуч, доносились голоси.
– Дозвольте спитати вас,- сказав пiсля довгої мовчанки високий пасажир, коли Криленко, повiсивши пiджака, знову збирався лягти,- вiдкiля ви їдете?
– З Нiмеччини,- не повертаючись, коротко кинув Криленко.
– Мабуть, в посольствi працювали? – спитав пасажир i уважно подивився на свого спiвбесiдника.
– Так!
– Я одразу догадався,- усмiхнувся вiн.- Саме в посольствi, бо iнакше ви не мали б такого вигляду.
Криленко швидко поправив рогово-совинi окуляри: його неприємно вразила така несподiвана фамiльярнiсть.
– Якого вигляду? – трохи суворо спитав вiн i круто повернувсь. Пасажир враз знiтився i обличчя йому перекосилось.
– Коли я вас образив, то прошу пробачення,- промовив вiн.- Менi здалося, що я з вами можу поговорити. Я дуже рiдко говорю.
Криленко, який мав здiбнiсть завжди й всюди хутко зорiєнтуватись, рiшив, що вiн має справу з людиною не зовсiм психiчно нормальною.
– Я теж радий поговорити з вами,- поспiшив вiн сказати iншим тоном,ви, очевидно, не зрозумiли мене. Але я знову повторюю: якого вигляду?
– Бачите,- помовчавши, промовив химерний пасажир,- коли б ви були випадковим туристом, то цi вашi гостроносi щиблети дуже хамлувато сидiли б на ваших ногах. А втiм,- раптом пiдводячись i несподiвано простягаючи руку, сказав вiн,дозвольте одрекомендуватися: iнженер Сердюк.
– Дуже приємно,- машинально, не називаючи свого прiзвища, стиснув руку Криленко, i тут вже вiдчув, що приємного було надто мало. Iнженер, не по-звичайному представившись, знову замовк, i на його n обличчi заграла хороблива усмiшка. I ясно: це не могло не вплинути на Криленка. Короткий, але химерний дiалог з випадковим подорожником нагадав йому чомусь першi днi 17-го року. В уявi йому промчалось кiлька несподiванок, i вiн здригнув. Але зате Криленко згадав i рiвнi берлiнськi вулицi, i тихий кабiнет над Шпрее, i нормальне й точне, мов годинниковий механiзм, нiмецьке життя. Все це перший раз за всю дорогу пройшло перед ним з кiнематографiчною швидкiстю i залишило за собою в його душi трохи гiркий i неприємний слiд. I що його з Берлiна зовсiм одкликано, вiн тiльки зараз гостро вiдчув.
– Так от я й дивлюсь на вас,- сказав пiсля невеличкої павзи Сердюк,- не турист ви… А я, знаєте,- i вiн весело зареготав,- знаєте, поїхав колись до Шварцвальду. Це було комiчне турне. Хоч як повернусь – усе моветон. Нiмкеня, знаєте, за мною як за немовлятком ходить. Це, каже, iнженер “рюсь” i робить наголос на “рюсь” мовляв, пробачте йому. Це було так комiчно…
Iнженер уважно подивився на свого спiвбесiдника. Обличчя йому мiнялося щохвилини, i на цей раз воно розпливалося в нудну гримасу.
– Чи не думаєте ви пiдкреслити вiдому банальнiсть про нiмецьке фiлiстерство? – кинув Криленко з метою розхолодити iнженера та добитись таки нарештi, хто перед ним сидить.
– Саме це я й хотiв пiдкреслити,- поспiшно сказав Сердюк.- Хiба вас не цiкавить таке питання: як впливає на психiчну рiвновагу людини комбiнацiя, що складається з Лоенгрiга, Шпiльгагена та бюргера? Я маю на увазi цивiлiзованого тевтона.
– Але в ваших словах звучить якась образа,- усмiхнувся Криленко.- Чому ви з таким завзяттям нападаєте на них?
– На кого це?
– На цих же, вищезгаданих, тевтонiв.
Iнженер подивився й сказав обурено:
– По-перше, ви даремно пiдкреслюєте “тевтонiв”: що було, те не вернеться. А потiм,- невже ви й досi не догадались, шановний пане… будь ласка, ваше прiзвище.
– Криленко.
…Шановний пане Криленко. Я, бачите, заздрю цим гомункулам. Крiм того, я думаю,- i Сердюк узяв зовсiм професорський тон,- оскiльки наша сучаснiсть характеризується проблемами, так би мовити, вищого iнтернацiонального порядку, оскiльки я, частка цiєї сучасности, не можу не цiкавитися внутрiшнiм змiстом вiдомих менi народiв. Ви мене, очевидно, розумiєте?
– На жаль, нi,- вже трохи рiзко кинув Криленко.
– I я шкодую,- серйозно сказав Сердюк i раптом по-дитячому зареготав: – Ви мене, будь ласка, не слухайте. Все це – експеримент, не бiльше. Сидiв напроти вас i думав: а що як я вiзьму та й заговорю з цим добродiєм езопiвською мовою?
Криленко змiряв спокiйним поглядом свого спiвбесiдника i мовчки вийняв з кишенi портсигара. На цей раз вiн i натяку не подав, що iнженер дратує його своїми виходками. Тепер не залишилось жодного сумнiву, що перед ним сидiла психiчно ненормальна людина.
Одноманiтнi перебої колiс бились у вагон з колишньою настирливiстю. Сердюк мовчав i дивився у вiкно, повз котре з тоскним посвистом летiла осiння нiч. Криленко, запаливши сигару, лiг i одвернувся до стiни. В купе стояв той химерний електрично-тьмяний присмерк, який буває тiльки у вагонах вищого класу. Було тепло i затишно, i мисль обминала i буднi, i невдачi, i нуднi обов’язки. Тодi десь клубились тихi асоцiацiї i загортали купе в фiлософiчно-задумливе мереживо.
– Так… так-с! – кинув за спиною Криленка Сердюк. Але Криленко вже не звертав уваги на iнженера. Вiн найшов вигiднiшим для себе подрiмати. Вiн мав добрi нерви, i тому, коли попадав у становище, подiбне даному, завжди вмiв найти в нiм своє мiсце. I тепер вiн скоро втямив, що химерний iнженер хоч i явно психiчно ненормальний, але, без сумнiву, має тихий темперамент, i йому нiчого не заподiє. Отже, краще заплющити очi i помiркувати про своє майбутнє. За два днi вiн мусить увiйти в зовсiм нову обстановку, що в нiй не був бiльш як чотири роки. Ще декiлька станцiй – i нова станцiя його життя. Вiн полiз у бокову кишеню i, дiставши там паперовник, витяг з нього акуратно згорнений учетверо аркуш паперу й посунувся ближче до електрики. Аркуш було списано дрiбними, але чiткими лiтерами – рукою самого Криленка. Це була його бiографiя, що її вiн заготував ще в берлiнському будинку над Шпрее. Вiн завбачливо написав її, припускаючи, що в “Цека” загублено його анкету i що в час призначення його на нову посаду вiдсутнiсть бiографiчних даних може ускладнити справу.
– Народився я,- мовчки, через рядки читав вiн свiй життєпис,- в 1891 роцi, в Києвi… Батько мiй iнженер-путiєць, старий есдек (умер)… Мати – вiдома українська самостiйниця (умерла)… Братiв, сестер не мав… З двадцяти рокiв с.-д… В есдебе з 16-го року. Освiту маю унiверситетську, вищу школу скiнчив у Нiмеччинi… Фах – iнженер-механiк… З двадцяти рокiв жив у Швейцарiї, Нiмеччинi, Росiї, Українi… З дружиною розiйшовся… Остання посада…
Вiн перечитав ще рядкiв 30 i положив листа на груди – одноманiтний перебiй колiс заколисував – i сплющувались очi. В купе, що праворуч, зiбралась, очевидно, весела компанiя, i вiдтiля, не стихаючи, пробивався гомiн. Експрес пролетiв уже декiлька нiчних станцiй i, розрiзаючи осiннiй туман порожнього степу, поспiшав до вузлового пункту. Криленко мав свiй режим i тому рiшуче боровся зi сном: в цей час вiн мусiв читати. Положивши в паперовник свою бiографiю, вiн почав перебирати в ньому з напiвзаплющеними очима акуратно згорненi листи. Не дивлячись, вiн витяг одного з них, i розгорнув.
– Мiй коханий Яремо,- байдуже водив вiн зiницями по претензiйних рядках листа колишньої своєї дружини.- Я знову про те ж: ти покинув мене, але я свого котика кохаю, як i в першi днi безумного медового мiсяця. Як зараз бачу перед собою твою класичну постать. Цей високий, енергiйний лоб, цi розумнi темно-суворi очi, цю iронiчну посмiшку, що ховається в куточках уст. Цього я нiколи не забуду. Але гадаю, що й ти мене не забудеш, бо за кожним твоїм кроком до самої смерти буде пильно стежити твоя колишня кiшечка… I от, як тiльки я узнаю, що ти покохав когось,- чекай мене: тебе уб’є жiнка, яка…
Криленко, не дочитавши листа, спокiйно положив його у конверт i засунув у паперовник. I тут же, зиркнувши на Сердюка, який i тепер сидiв у колишнiй позi бiля вiкна, вiн в’яло подумав, що Сердюк по сутi його колега i що в Сердюка таке ж волосся, як i в його колишньої дружини. Криленко, щоб розвiяти сон, навiть хотiв заговорити з iнженером. Але в цей момент дверi з шумом одлетiли вбiк i в купе увiйшов жвавий пасажир. Вiн мав трохи розхристаний вигляд, i його червоне обличчя уїдливо пiдкреслювало, що вiн допiру провiв декiлька годин з веселою компанiєю в купе, що праворуч, i не без участи виноградного чи якогось там iншого вина. Криленко тiльки тепер догадався, де був цей спутник, i, зиркнувши на його осадкувату фiгуру, на його пiдсмаленi очi та парикмахерський продiл, подумав, що йому, Криленковi, усмiхається перспектива дещо узнати про Сердюка i головне – розвiяти сон.

II

– Gaudeamus igitur, juvenes dum sumus! – надто непримушено скрикнув супутник iнженера i пiдсiв до Сердюка… Ну… ну… чи не досить мовчати?
– Я не мовчав, – заперечив iнженер i пiдкинув плече.
– Очевидно, вже з вами познайомився? – звернувся жвавий пасажир до Криленка.- Це з ним буває. Так би мовити, “пар оказьон”. Але говорив вiн безперечно не на ту тему, яка його цiкавить… Так я кажу, Сердюче, чи нi? Ну?
Iнженер не вiдповiдав. По всьому видно було, що його карючить тон i непримушенiсть супутника.
– Так тодi дозвольте й менi познайомитись з вами,- сказав несподiвано жвавий пасажир i подав свою руку Криленковi.
Це знайомство скидалось уже на сценку з оперетки, i не тiльки не знервувало Криленка, навпаки: цiлком задоволило його.
– Журналiст Шарко,- рекомендував себе пасажир.- Спiвробiтник усiх газет стольного града, автор кiлькох книжок на рiзноманiтнi теми, друг i добрий знайомий всiх сильних свiту сього, модернiзований Хлестаков. коли хочете, про що цинiчно й сурмлю на всiх перехрестях. Словом, реклама, реклама й реклама… висловлюючись стилем Ленiна.
– Дуже приємно,- усмiхнувся iронiчними куточками уст Криленко.- Я бачу, що наша країна не жартуючи збирається бути новою Америкою.
– О, безперечно! – скрикнув Шарко.- Вашу увагу (вiн сам догадався, що його спiвбесiдник довго жив за кордоном) явища сучасного побуту будуть вражати на кожнiм кроцi. Старої iнтелiгентської закваски ви не найдете й духу. Звичайно, ми ще й зараз в стадiї органiзацiї, але homo novus, в кращому розумiннi цього слова, проходить, так би мовити, останнiй процес кристалiзацiї. Я запевняю,несподiвано закiнчив вiн,- ви нi в якому разi не пошкодуєте, що вас Цека одкликало сюди.
– А ви ж вiдкiля знаєте, що я їду сюди за викликом Цека? – здивовано спитав Криленко.
– Ха! ха! – зареготав, Шарко, стрiляючи в спiвбесiдника своїми швидкими мишачими очима.- На те ж я й журналiст, на те ж я й людина нового побуту!.. А потiм я й фiзiономiст непоганий: я певний, що вас зовсiм одкликано, i ви цим незадоволенi, бо ви любите стару матушку Європу, звикли до неї, i наша Євразiя вас трохи коробить…. Хiба я не так говорю? Ну?
Цей в’юнкий журналiст остаточно шокував Криленка. Вiн зумiв на протязi однiєї хвилини вивести його зi звичайної колiї думання. Досить уже того, що Криленко не найшовся що сказати й мовчав.
– Ну, як же: не так я говорю? – жонглював словами, Шарко.- Чи, може, “може так, може нi”? I до речi, як ви дивитесь на Д’Анунцiо? Я давно вже збираюсь написати про нього брошуру. Пробачте менi, але цей експансивний суб’єкт безперечно багато має спiльного з нашим нацiональним героєм, що iм’я йому Симон. Знаєте – життя, пертурбацiї, ну, i т. п… А втiм, я ухилився вiд теми. Вас цiкавить, як ми, я й мiй супутник, вельмишановний iнженер Сердюк, забрели в цi краї? Я не помиляюсь?
– Так. Ви не помиляєтесь,- збираючись з мислями, сказав Криленко i усмiхнувся: ця зустрiч його вже зацiкавлювала. Як практична людина, вiн зробив той висновок, що йому i в дорозi не грiх ознайомитися з побутовими явищами тутешнього життя.
– От i добре,- сказав журналiст i, запаливши англiйську люльку, сiв напроти Криленка.Їздили ми, власне, в дуже цiкавих справах. Як вам вiдомо, в сузiр’ї Рака появилась нова комета. Обсерваторiя встановила, що вона в образi туманної плями, що в центрi пляма свiтлiша, що хвоста комета не має, i т. д., i т. п. Комету ми вже розглядали в призматичний бiнокль: видно добре. Але справа, бачите, не в тому. Мiй друг, астроном Грахе, найшов, що деталi виднiшi на прикордоннiй смузi. Ясно: комета наближається до сонця, видимiсть її зменшується, скоро вона зовсiм сховається на цiлих 1208 днiв, i було б злочином перед республiкою не вивчити її деталiв. I от я поспiшив до щасливого мiсця, саме до прикордонної полоси. I знаєте – не жалiю. Завтра дам декiлька нотаток у столичну пресу.
Криленко знову усмiхнувся.
– А не находите ви потрiбним написати цiлу брошуру з приводу цих деталiв?
– Чому ж, можна й брошуру!.. – i, перескочивши з легкiстю ланi до другої теми, вiн кинув: – До речi: ви не можете менi сказати, скiльки нових видавництв появилось за останнi три мiсяцi в Нiмеччинi?
– Не можу.
– Шкода! – серйозно пошкодував Шарко.- Тодi ви, може, знаєте, яка книга користується там зараз найбiльшим успiхом?
Криленко згадав одну з недавно випущених у Берлiнi “популярних” брошур i сказав iронiчно:
– Чув я, книга Клари Гофер користується успiхом.
– Дякую. Це я знаю. “Брачне життя Гете”. Але ви помиляєтесь: бiльшим успiхом зустрiли “Бiлого Домiнiканця”.
– Виходить, ви краще поiнформованi про тамошнє життя,- сказав Криленко.
– Е, все це єрунда! Дрiбницi! – скрикнув журналiст.- Моя поiнформованiсть безперечно блiда. В даному разi я цiкавлюсь справжньою сенсацiєю… Знаєте, не хочеться iнтелiгентнiй людинi плентатись у хвостi подiй.
Криленко вийняв з бокової кишенi нову сигару й запалив її. Сну як не було. Слухав вiн Шарка все з бiльшою увагою i тепер напружував мислi, пригадуючи останнi європейськi новини: треба було пiдтримати балакучого журналiста.
– От теж “до речi”,- нарештi кинув вiн.- Астрономiчна сенсацiя. Ви нiчого не чули про спостереження потсдамського професора Шнавдера?
Журналiст насторожився i вмить дiстав олiвця.
– Прошу!
– Так от: його спостереження i справдi надзвичайнi,- сказав Криленко.Виявляється, що географiчна широта потсдамської обсерваторiї на протязi 21-го року почала рухатись i нарештi… перемiстилась. За кiлька рокiв вона одiйшла вiд пiвнiчного бiгуна на 15 метрiв.
– Це – сенсацiя,- скрикнув Шарко, дописуючи останню фразу.- Дуже вам вдячний. Може, ви дасте ще якусь iнформацiю?
– На жаль, бiльше не маю!
– Ну, нiчого. Будемо задоволенi й цим… Але до речi,- i журналiст повернувся до Сердюка.- Невже вас не цiкавить, якi цiлi мав у цiй подорожi наш шановний iнженер?
Тiльки тепер Криленко знову звернув увагу на Сердюка. Той сидiв у колишнiй позi i бубонiв по столi пальцями. Тiльки тепер вiн звернув увагу, що його супутники мали однаковi костюми, однаковi капелюхи, що в них був спiльний саквояж, i це його навело на таку мисль:
Сердюка й Шарка зв’язано якимись спiльними iнтересами, вони живуть на однiй квартирi, навiть користуються одним магазином. I Криленко, якого в новiй обстановцi цiкавила кожна дрiбниця, не мiг не зупинитися перед цим припущенням.
Але що ж спiльного мiж iнженером i журналiстом? Яким чином звела їх фортуна? Чи не виннi в цьому неприродному сполученнi якiсь цiкавi обставини? Криленко згадав туманнi поля, що бiгли йому назустрiч, рештки княжих палацiв, якi вискакували на кургани i раптом ховались у сиротливiй далечинi. Вибухи, повстання зробили своє дiло з матерiальними цiнностями, очевидно, вони мусiли вплинути й на психiку сучасникiв. Саме тут i треба шукати розгадки.
Шарко не втихав. За кiлька хвилин вiн устиг наговорити ще одну книгу сенсацiй.
– Ну, як же ти, iнженере, одрекомендувався? – знову звернувся вiн до Сердюка.
– Залиш мене, Шарко, ти пiд градусом! – з несподiваною рiзкiстю кинув iнженер.
Журналiст пiдвiвся i, роблячи суворе обличчя, спитав:
– Що ви сказали, сер?
– Ти пiд градусом,- ще раз рiзко кинув Сердюк.
Журналiст уже стояв перед iнженером у трохи комiчнiй, але небезпечнiй позi. Його присадкувата фiгура насторожилась.
– Ви, сер, не думаєте забрати своїх слiв?
Криленко чекав скандалу. Але Шарко раптом схопився за живiт i гучно зареготав.
– Умора! – скрикнув вiн.- Оракул ти мiй перпендикулярний! Невже ж ти гадаєш, що я, випивши трохи цензурного паркового вина, не зумiю тебе вiдрекомендувати?
Iнженер пiдвiвся, подивився прищуленими очима на Шарка й хутко вийшов iз купе.
– Ну, от уже й образився,- звернувся журналiст до Криленка.- Все нерви. “Мiжпланетнi iнтервали”, так би мовити… Але я вам не договорив. Якi ж цiлi мав мiй друг у цiй подорожi? А цiлi мав вiн от якi. Будучи членом товариства мiжпланетної комунiкацiї… Вiн про це вам не говорив? А це ж цимес! Хiба це не блискуча рисочка нового побуту? Га? Ви розумiєте: членом товариства мiжпланетної комунiкацiї, сирiч – напiвмарсiянином, напiвбогом!.. I от, будучи такою iнтересною особою, вiн, звичайно, не мiг не поцiкавитись i новою кометою. I їздив вiн саме для того, щоб вияснити: чи не пошкодить дана комета його ракетi, що на нiй вiн збирається летiти на Марс. Як ви на це дивитесь? Га?
– Так, це цiкаво! – сказав Криленко, шукаючи в чемоданi чайника i готуючись злiзти на пiдлогу: потяг пiдходив до вузлового пункту, де Криленко хотiв набрати гарячої води.
Шарко повалився на лiжко.
– Ви хочете подивитись на нашi вокзали,- позiхнув вiн,- подивiться. Це не пошкодить. Європа – Європою, в бiленькому кожний полюбить, ти покохай мене в чорненькому… Йдiть подивiться! А я, мабуть, поки заспокоїться мiй друг, подрiмаю трохи.
Експрес пiдходив до семафора. Раптом тривожно заревiв вiн, але хутко змовк: червоний вогник, i йому дали дорогу. Метнулися в туманi бiлим свiтлом люкси, будiвлi, i потяг пiдлетiв до перону. Тут мусiли одчепити паровик i подати новий з депа. Тому вагони стояли бiля перону щось бiля 30 хвилин.
Мало не весь цей час Криленко блукав по вокзалу. Тiєї пустелi, що її вiн спостерiгав кiлька рокiв тому, як не бувало. Анi пiвголих людей з мiшками, анi нудних, часто стривожених, облич вiн уже не бачив. Вокзал виблискував пофарбованою пiдлогою, такими ж вiкнами та пiдремонтованими жирандолями. В залi першого класу також холодно й чiтко, як i до горожанської вiйни, стояли стiльцi й буфети. Навiть люди сидiли тут хоч i заклопотаними, але з холодними обличчями.
В кiоску дрiмав хлопець, а ззаду нього, на стiнi, висiла поруч iз сучасним (теж трохи холодним) плакатом об’ява про шустiвський коньяк. Було враження, нiбито хтось нарочито вийняв її з архiву, щоб пiдкреслити недоречнiсть мiнiатюрного оголошення на тiй же стiнi про зiбрання комгуртка.
Чинно й холодно пiдносив льокай заспаним пасажирам буфетнi продукти.
Тiльки в “уборнiй” Криленко перенiсся в минуле: на дверях було намальовано якимсь “братухою” похабне обличчя буржуа з вiдповiдним текстом пiд ним. Але й це було не до мiсця й рiзало очi.
Загальна картина вокзалу цiлком задоволила Криленка. Але, порiвнюючи її з нiмецькими станцiями, вiн найшов, що якусь нарочиту холоднечу втиснуто сюди i що таке вражiння в’їдливо лiзе в голову. Внутрiшнiй ледве вловимий змiст вокзалу мав щось iнше, зовсiм протилежне зовнiшньому виглядовi. Саме це його трохи й непокоїло.
Криленко пiшов на перон. Проходив важкий осiннiй туман. В депi кричали паровики. За бiлою стiною люксiв стояв темний степ. З багажного вагона поспiшно виносили якiсь кошики. Метушились i кудись поспiшали сiрi тiнi людей.
Коли Криленко ввiйшов у своє купе, в ньому вже сидiв iнженер. Журналiст хропiв.
– Не хочете гарячої води? – звернувся Криленко до Сердюка. Той щось буркнув, i Криленко, не розiбравши що, поставив чайника на столик i полiз на горове лiжко. Скоро вiн, засинаючи з надiєю вияснити таки мiсце й значiння своїх цiкавих супутникiв у сучасному побутi, почув, що потяг покинув вузловий пункт.

III

Розворушив Криленка галас. Осiннє небо вже зайнялося свiтанком, i свiтанок поволi йшов у купе, блiдий, анемiчний, непевний. I при цьому свiтлi, що нiяк не могло пригасити електрики, Криленко побачив таку картину: там, де розкинувся звечора журналiст, лежав з заплющеними очима Сердюк, сам журналiст стояв серед купе i, щось викрикуючи, держав в обiймах низеньку й чорненьку жiнку.
– Те-емочко! – розiбрав нарештi Криленко один iз чергових викрикiв, Шарка.- Ну, i що б ти робила, коли б я не вийшов з вагона? I досi б чекала потягу?
Жiнка безпорадно борсалась у мiцних обiймах i щось тихо говорила, раз у раз поглядаючи на Криленка.
– Ну, сiдай-но, моя голубонько! – сказав Шарко, цiлуючи волосся жiнчиної голови, i посадив її на лiжко.
Журналiст так ласкаво й так без кiнця фамiльярно поводився з новою особою, що Криленко з певнiстю рiшив: це – Шаркова дружина, по меншiй мiрi наречена, i, очевидно, вiн зустрiвся з нею пiсля довгої розлуки. I тому Криленко був дуже здивований, коли почув потiм вiд журналiста, що вiн з цiєю жiнкою не бачився “цiлих” два днi i що з нею вiн познайомився мiсяць тому, i що вiн, нарештi, нiколи не покохає Темочку, бо вона пахне фабричним димом. Шарко i сьогоднi говорив з тiєю ж непримушенiстю, як i вчора; але сьогоднi в нiм бiльше було заклопотаностi.
– Ви пробачте менi,- звернувся вiн до Криленка.- Я гадаю, що присутнiсть нової особи у вашому купе i без вашого дозволу не вплине на вашi ж нерви. Тим паче, ми вже пiд’їжджаємо до стольного града.
Криленковi нiчого iншого не залишилось, як прийняти факт. Пiсля цiєї церемонiї журналiст, як i треба було чекати, познайомив Криленка з жiнкою. Вона подала мiнiатюрну руку й сказала, що її звуть Тема Брук. Це вже було третє знайомство в дорозi, i Криленко мав певний трафарет реагувати на нього.
– Дуже радий!
– От бачиш, Темочко,- скрикнув журналiст.- Тебе навiть з радiстю зустрiчають. А ти боялась залишитись без мiсця.
Тендiтна жiнка пiдвела свої вишневi очi й хутко заговорила:
– Товаришу Шарко, я вас дуже прошу не конфузити мене… Ну, навiщо це?.. Не треба!
– Не треба? Ну, й не треба! – i журналiст фамiльярно обняв її.- Ах ти, моя жидiвочко…
Шарко довго не вгомонявся. Вiн розпитував жiнку, як їй “працюється” на фабрицi, чи не думає вона покинути цю посаду i перейти в iнше мiсце. Невже вона не розумiє, що їй, iнтелiгентнiй партiйцi, не варт сидiти десь у тютюновому пилу. Це ж безвихiдний iдеалiзм, це архаїчне народництво. I коли вона запевняє, що нiчого подiбного нема, то вiн їй нiколи не повiрить, бо iнакше б вона не вiддавала так багато часу та енергiї тiй працi. Нi, хоч вiн i безпартiйний журналiст, але вона, комунiстка, нiколи його не переконає. I не тому не переконає, що вiн не має партквитка (це єрунда, бо, по сутi, вiн має бiльше права називатись комунiстом), а тому, що вона справдi помиляється, хоч вона й не дiвчина, тому, що жодний iз визначних комдiячiв, з якими вiн щодня зустрiчається, не подiляє її поглядiв.
– Слухайте, товаришу,- гостро заперечила жiнка.- Вiдкiля цi фантазiї? Невже ви це про мене говорите?
– Про тебе, моя мила жидiвочко, про тебе!
Жiнка почервонiла.
– Слухайте,- ще суворiш сказала вона,- хто вам дав право говорити таку нiсенiтницю в присутностi сторонньої людини?
Але Шарко не вгомонявся. Розкидаючи скорострiльнi сентенцiї, вiн раз у раз притискав до себе жiнку.
Це вже переходило межi жарту i набирало безпардонної похабщини. За час цiєї сценки Криленко почув себе нiяково, особливо збiльшилась ця нiяковiсть, коли вiн узнав, що перед ним стоїть однопартiйка. Але й втручатись вiн теж не мав бажання: по-перше – вiн не знав новiтнього мiсцевого побуту, по-друге, вiн завжди уникав скандалу, i, щоб вийти з нiякового становища, Криленко спробував був заснути. Але заснути вiн теж не мiг: анi одноманiтнi перебої колiс, анi рання година не допомогли йому. Звикши до нормального життя, дисциплiнованого певним режимом, вiн фiзично не мiг пiддатися сновi бiльше того, як припадало йому за встановленим у блокнотi розписом.
Криленко похилився на вiкно, вдаючи, що вiн уважно розглядає подорожнi краєвиди i нiчого не чує.
Потяг iшов з надзвичайною швидкiстю, так що треба було припустити – за годину-двi вони будуть на мiсцi призначення. Вже зовсiм розвиднилось. I сьогоднi стояв туманний ранок, i тiльки зрiдка, коли розходились хмари, одкривалась убога перспектива в сiру осiнню далечiнь. Також зрiдка одлiтали оселi, але Криленкiв погляд зупинявся лише на тих будiвлях, що виникали руїною. Вiн уважно придивлявся до них, наче шукав тут того майбутнього, яке чекає його. Вiн так замислився, що й не звернув уваги, як Шарко вийшов.
Iнженер уже прокинувся i розмовляв з жiнкою. Остання, коли її, нарештi, залишив Шарко, зовсiм перетворилась. З обличчя зникла розгубленiсть, i повеселiшали вишневi очi. В особi Сердюка вона найшла свого справжнього спiвбесiдника. Але й iнженер став балакучiший.
– А все-таки, панно Темо, ви спiзнились на роботу,- сказав вiн.
– Товаришу Сердюче, який ви чудний,- зареготала Брук:- сьогоднi ж недiля!
– Недiля?.. Так чому ж ви так поспiшаєте?
– Як чому? От тобi й раз: не вiк же менi жити в подруги, я й без того спiзнилась на дачний.
– На дачний? – чомусь здивовано спитав Сердюк.
– Ну да, на дачний! – i жiнка знову зареготала:- Ой, який ви чудний, товаришу!
Iнженер пiдвiвся, подивився на Криленка i, пiдкинувши плече, кинув несподiвано:
– Тiльки ви, будь ласка, не кажiть паннi Iраїдi, що зустрiли мене тут.
– Чому ж це?
– Та, бачите… словом, я не хочу! – i, помовчавши трохи, додав:- Я все-таки певний, що нiхто не догадається, яку роль зiграє комета iз сузiр’я Рака.
– Ви вже про комету? – сказала Брук, очевидно, зовсiм не дивуючись рiзкому переходовi на iншу тему.- Ну, добре, яку ж роль?
Вона зложила свої руки i так уважно, з такою легкою теплою iронiєю подивилась на iнженера, наче вона мала слухати трьохлiтню дитину.
– Мене цiкавить, головним чином,- сказав iнженер, постоявши хвилину серед купе,так звана “червона комета”, що пройшла по елiпсi ще в 1811 роцi. Появитись вона мусить тiльки через 3000 рокiв. Припускаючи, що цей термiн для iстоти, яка живе на Землi i зветься людиною, являється термiном поза всяким вимiром, я не можу погодитись з вами, що цей же термiн для свiдомости iстот iншої планети являється iррацiональною величиною… Але ви, будь ласка, не шукайте тут якогось символу: ця комета в астрономiї так i зветься “червоною”.
– Товаришу Сердюче, ви ж допiру говорили про комету в сузiр’ї Рака,заперечила Брук.
Iнженер по-дитячому зареготав.
– Так, я говорив про комету iз сузiр’я Рака, i ви, будь ласка, не звертайте на мене уваги.
Криленко не витримав i, повернувшись, зустрiвся з очима Сердюка. Той уважно подивився на нього i з легкою усмiшкою перевiв погляд на жiнку. Все це Криленка збивало з тями. В чому справа: ненормальнiсть чи дешевенька iнтрига? Це питання його так зацiкавило, що вiн забув навiть основне: потяг наближався до останньої станцiї, i йому надходив час збиратися. Вiн знов ув’язався в розмову.
– Скажiть, будь ласка, товаришко,- звернувся вiн до жiнки,- на якiй ви фабрицi працюєте?
– На шостiй тютюновiй.
– Ну… а живете де? – пiдбирав слова Криленко.
Жiнка раптом почервонiла: вона згадала, очевидно, поводження Шаркове з нею.
– А вам яке дiло?
Криленко теж почервонiв: вiн i справдi кинув нетактовне запитання.
– Будь ласка, пробачте менi,- сказав вiн.- Я погано знаю город, i мене цiкавили деякi данi про розположення вулиць.
Брук заспокоїлась.
– Вулиць?.. хiба вам це потрiбно?.. Щодо мене, то живу я в провулку Вiльної Академiї, будинок професора Полоза. Не знаю тiльки, як ви скористуєтесь з цiєї iнформацiї.
– Професора Полоза? – повторив запитанням Криленко: це прiзвище по асоцiацiї знову перенесло його в Берлiн.
– Так, професора Полоза.
– Тодi скажiть, коли ласка ваша: сам професор чи не був недавно в емiграцiї?
– Ви саме про нього й говорите: професор декiлька мiсяцiв як повернувся з-за кордону. Хiба ви знаєте його?
– Так, знаю. Менi приходилося з ним зустрiчатись у Берлiнi.
– Дуже приємно,- кинула Брук,- виявляється, ми маємо спiльних знайомих.
Сказавши це, жiнка повернулась до Сердюка й повела з ним колишню розмову. Що ж до Криленка, то вiн, дивуючись випадковi, пригадував останню зустрiч з професором.
Це було ще в посольствi. До нього в кабiнет увiйшов (вiн акуратно приходив кожного тижня) низенький вчений з довгою, як у схимника, бородою. Вiн i на цей раз тихо, вкрадливо говорив, що вiн хоче повернутися знову на Україну i працювати в Радянськiй Республiцi, що вiн буде корисний новому суспiльству i т. д. Криленко i на цей раз дивувався, як солодко говорить цей низенький професор, як тонко обходить небезпечнi мiсця розмови. Навiть на пряме запитання, як вiн дивиться на диктатуру молодого класу i чи не думає вiн публiчно одмовитись вiд своєї колишньої полiтичної позицiї, яка привела його до емiграцiї, професор так вiдповiв, що, з одного боку, можна було розумiти одне, а з другого – зовсiм протилежне. Але у всякому разi професор справляв дуже приємне враження i безперечно хотiв повернутися на батькiвщину. Цього ж разу вiн навiть показав Криленковi портрет своєї старшої дочки, яка, хоч це й дивно, давно вже належить до комунiстичної партiї i, очевидно, могла б явитись певною порукою того, що вiн, не дивлячись на його роки, ще багато б принiс користи суспiльству. Уряд амнiстував професора, професор зi своєю тонкою дипломатiєю переїхав на Україну, але образ його дочки на деякий час залишився в Нiмеччинi. Потiм в пам’ятi Криленка стерся й вiн.
Тепер, перекинувшись кiлькома фразами з Темою Брук, вiн знову пригадав професорову карточку, i щось приємне лягло йому на душу.
– А скажiть, товаришко: нема у професора Полоза дочки? – спитав Криленко, провiряючи, чи дiйсно про знайомого йому вченого йшла допiру розмова.
– Яку вам треба? У нього не одна. Вас, очевидно, цiкавить Iраїда?
– Можливо, я про неї й чув. Вона комунiстка?
– Одразу видно, що ви не тутешнiй,- усмiхнулась Брук.- Але як ви про неї чули?
Криленко розказав про зустрiч з професором, про розмову в посольствi i, нарештi, про портрет.
– I що ж: подобалась вона вам? – спитала Брук i в перший раз iз зацiкавленням змiряла Криленка.
– Я її не знаю,- заперечив той.- Я тiльки бачив її портрет.
– Хiба вам не досить цього? – ядовито сказала жiнка.- Це ж ще з самого Адама ведеться: женщину судять по фiзiї. Це, так би мовити, формула… партiйна… Ви, здається, теж партiйний?
– Так.
– Дуже приємно. Я завжди почуваю себе страшенно зворушеною, коли зустрiчаюся з партiйним. Так i хочеться кинутись в обiйми: як же, такi близькi родичi – я теж належу до тiєї ж партiї – i така безодня в нас спiльних iнтересiв… Але я ухиляюсь. Добре, я вас можу познайомити з Iраїдою. Завiтайте до професора.
– Можливо, завiтаю,- сказав Криленко.- Передайте, будь ласка, професоровi мiй щирий привiт.
Тема Брук ще раз подивилась на свого спiвбесiдника й кинула:
– Як же! Не сумнiвайтесь. Найщирiший! Я завжди люблю прислужитися там, де спостерiгаю зворушливе єднання комунара з безпартiйним вченим.
Потяг пiдходив до перону, i жiнка, не слухаючи Криленка й не дивлячись на Сердюка, вискочила за дверi. Через хвилину вбiг журналiст. За той час, коли Криленко збирав свої речi, вiн встиг наговорити йому щеодну книгу сенсацiй. Розлучились вони добрими знайомими з надiєю (так говорив Шарко) зустрiтися в городi. Сердюк пiсля розмови з жiнкою не сказав жодного слова i, тiльки виходячи з купе, несподiвано повернувся до Криленка й кинув:
– Ну, а я з вами зустрiнусь обов’язково.

МАТИ

Приїхали до матерi та три сини:
Три сини вояки, да не ‘днакi,
Що ‘дин за бiдних,
Другий за багатих…
П. ТИЧИНА

Батько цих бойових хлопцiв помер дуже давно – так давно, що й не скажеш. Поховали його на осiнньому кладовищi в тому ж таки дореволюцiйному мiстечку i саме тодi, коли Остап та Андрiй тiльки-но розпочинали свою життєву путь. Як пам’ятають старожили, з батька був звичайний собi кравець i – можна сказати – надзвичайна людина. Ну, хто б, скажiмо, наважився назвати його Тарасом Бульбою? Хто б ризикнув з цього сморчка зробити хоч би поганенького вояку? А от глядiть же: тiльки й думок у нього було, що про тую неспокiйну козацьку старовину. Зiгнувшись над якимись штанцями, скажiмо, та перегортаючи сторiнки молодого Гоголя, кравець (розповiдають старожили) завжди тяжко зiдхав i з такими словами звертався до своєї молодої дружини:
– А чи не думаєш ти, що з мене вийшов би непоганий кошовий отаман?
З iсторiї мiстечка вiдомо, що коли Остап (старший кравцiв син) скiнчив т. зв. “приходську школу”, кравець цiле лiто бiгав по сусiдських дворах i розпитував у мешканцiв, як йому добитися iз своїм перваком до кадетського корпусу. За всяку цiну хотiв кравець зробити зi свого любого сина (як i з другого сина) вiйськову людину, й за всяку цiну хотiв вiн бачити своїх синiв на вороних кониках. З його бiганини, звичайно, нiчого не вийшло (не допомiг навiть пан “справник”), i кравець примушений був, продавши своє майно (козу й курку з пiвнем), повести свого первака до мiсцевої гiмназiї. I привiв кравець свого первака до мiсцевої гiмназiї й благословив його приблизно такими словами:
– Так от що, дорогий мiй сину! Не забувай батькiвського заповiту: як виростеш, синку, то, просю я тебе, пiди ще ти до вiйськової школи i причепи собi там блискучу шаблюку… щоб був ти менi, значить, як Остап для Тараса Бульби.
Остап уважно вислухав батька й побiг на iспити. I поступив вiн, значить, в тую гiмназiю, й саме тiєї осенi, коли чудакуватий кравець навiки розпрощався з нашим бiлим i без кiнця загадковим свiтом.
Кравець був типовий мiстечковий кравець, i не наважився вiн порушити вiкову традицiю: як i всi мiстечковi кравцi, вiн був страшенно бiдний. Не залишив вiн пiсля себе буквально нiчого, крiм двох пар стареньких ножиць та поганенької швацької машинки. Так що мусiла, значить, його дружина перебиватися з хлiба на сiль та жити в неможливих злиднях. I вже не могла вона вiддати свого другого сина в гiмназiю й вiддала його до простенької ремiсної школи.
Таким чином, сама судьба повела двох братiв по рiзних дорогах, i сталося так, як у сентиментальних народнiх казках: один завжди носив чистенький костюмчик та вже з дитинства мав тенденцiю зробитись негативним типом, а другий i не знiмав засмальцьованої сорочки. Одного мати мусiла годувати пахучими сосiсками (“На двi копiйки на снiданок, щоб не глузували паничi!”), а другий їв чорний хлiб з олiєю. I тому Остаповi, як i треба було чекати, завжди грала на обличчi весела усмiшка, а Андрiй нiколи й не посмiхався: вiн завжди дивився на свiт суворим поглядом незадоволеної людини.
Мати розумiла другого сина, i великим болем стискало їй серце. Як їй хотiлось тодi, щоб i Андрiй ходив у чистенькiй сорочцi i ходив учитись у чистеньку гiмназiю. Хiба вiн не такий близький i рiдний їй, як Остап? Чи, може, й справдi вона не на рiвнi частини подiлила свою матерню любов? Нi, вона однаково любить своїх дорогих синiв, i вона зовсiм невинна, що має мiзерний заробiток i нездiбна виховати обох їх так, як хотiлось би… Чи, може, вона мусить взяти Остапа з гiмназiї i одвести до ремiсної школи?
В таких болях iшли днi, мiсяцi i, нарештi, роки. Над мiстечком пролiтали весни, перелiтнi птицi та ще якiсь невiдомi вiтри з невiдомих країн. Над мiстечком брели й осiннi невеселi дощi, та йшов, нарештi, пiвнiчний мороз. Улiтку в мiстечку збирали вишнi, сливи та яблука, i тодi пахло на базарах забутою старовиною. Мiстечкове життя не виходило з дореволюцiйного кола своїх буденних iнтересiв i нiчим не вiдрiзнялося вiд того життя, що його намальовано в тисячах новел та оповiдань.
Мати починала свiй день на вранiшньому базарi, де купувала вона найдешевшi продукти, й кiнчала його коло машинки. З десятої приблизно години до неї починали стiкатись люди, й вона приймала вiд них роботу. Цiлий день вона йшла сорочки та костюмчики i зовсiм не мала часу розмовляти з своїми любими синами. Тiльки за обiдом чи то вже вночi вона пiдходила до якогось iз них i ласкала його своїми тихими сiрими очима.
– Ну, як твоє, синку, вчення? – питала вона.
Остап на ласку вiдповiдав ще бiльшою ласкою. Вiн обiймав свою матiр i говорив їй, що його вчення добре йде, що вiн скоро скiнчить гiмназiю i тодi буде годувати свою мамуську гарними цукерками, що, нарештi,говорив,- вона нiколи вже не буде так поневiрятись, як зараз поневiряється. Але Андрiй не вмiв ласкатись, i нiколи мати не чула вiд нього теплого слова. I хоч знала вона, що з таких мовчазних хлопцiв частiш за все виходять гарнi люди, та не могла вона знести цього мовчання Андрiєвого i йшла вiд нього в зажурi.
В 1914 роцi, як вiдомо, почалась велика європейська вiйна. В цей час Остап був уже у восьмому класi гiмназiї, а Андрiй, скiнчивши ремiсну школу, працював у мiстечковiй кузнi. В цей час мати вже не знала колишнiх злиднiв, бо хоч вiд старшого сина вона ще й не мала допомоги, але зате Андрiй тепер кожного мiсяця приносив їй той чи iнший заробiток. Члени сiм’ї могли вже ходити щонедiлi до кiнематографiї i навiть почали думати про власний маленький будиночок. Словом, вiйна надiйшла тодi саме, коли перед кравчихою допiру потихеньку почали розгортатись добрi обрiї довгожданого щасливого життя.
Мати затривожилась. Вiдчула вона, що велике лихо насувається на неї. Як Остапа, так i Андрiя – коли затягнеться вiйна – можуть забрати в солдати (першому йшов двадцятий, другому дев’ятнадцятий рiк) i, значить, можуть забрати всi її надiї. Вона виходила на вулицю, зупинялась i розпитувала знайомих та прислухалась до таємничих розмов, що шелестiли по закутках колись спокiйного мiстечка.
А мiстечко i справдi зашумувало. Iз зовсiм невойовничих будиночкiв повилазили доти невiдомi войовничi патрiоти своєї вiтчизни i, помахуючи кулаками, кричали, що вони Франца-Йосипа знищать в два тижнi, а за мiсяць завоюють всю Австро-Угорщину з Нiмеччиною вкупi. З державних установ кожної хвилини леї їли вiстi про нашi “надзвичайнi” перемоги, i обивателi остаточно збожеволiли вiд несподiванок. На базарi цiлий день товклися люди i передавали з уст в уста напiвфантастичнi чутки, i навiть можна було бачити, як дуже поважнi мiстечковi крамарi раптом пiдскакували до своїх покупцiв i – нi з того нi з сього – починали вести з ними довгi бесiди про сучаснi подiї. I тiльки там, на вокзалах, де матерi випроводжали своїх синiв у далеку невiдому дорiженьку,- тiльки там було безгомiння. Але й це безгомiння було не буденне. Словом, прийшла якась нечувана тривога й прийшла якась нечувана суєта. Якимсь химерним вентилятором вентилювало заплiснявiле мiстечкове життя.
Тодi й надiйшов перший удар для матерi. Надiйшов тодi, коли Остап раптом заявив за вечерею, що вiн вирiшив iти добровольцем на фронт i що вiн хоче цим вирiшенням, так би мовити, вшанувати пам’ять свого батька. Мати ахнула. Вона довго сперечалась iз старшим сином, щоб вiдмовився вiд такої безумної думки. Вона доводила йому, що кравець трохи психiчно ненормальний був i що, значить, зважати на його заповiти не приходиться. Але Остап стояв на своєму, i нiяка сила не могла його переконати. Тодi Андрiй порадив матерi “плюнути на цю справу” i сказав своєму старшому братовi:
– Коли вже ти так хочеш заробити хрестика, то, мабуть, паняй, брате, на фронт i не мороч нам бiльше голови!
I поїхав Остап на фронт заробляти хрестика, i заробив вiн їх там цiлих чотири. I зробився вiн там паном ротмiстром, i дiстав вiн собi славу бойового вояки. Узнала про це мати не з дорогих синових листiв (вiн за весь час тiльки одного написав), а з iлюстрованих журналiв, де серед великих героїв вмiщено було й його дороге обличчя. I радiсно i сумно було дивитись на те обличчя! Радiсно було, що вона народила й виховала такого сина. Сумно було, що цей син уже, мабуть, нiколи до неї не повернеться, бо зiйшов вiн на зовсiм чужу їй i невiдому дорiженьку. Як згадка про неповторну молодiсть, жеврiло на серцi це колись таке рiдне й близьке їй обличчя. I почорнiло на душi, i сумно було їй дивитись на цей присмерк, що йде над сiрими калюжами її понурого мiстечка.
А в мiстечковому життi i справдi почало поночiти. Войовничi патрiоти вже не виходили на вулицi й не махали кулаками, як на початку вiйни, i з державних установ уже не летiли радiснi вiстi. Крамарi мовчки постачали обивателя i вже не мали охоти говорити на сучаснi теми. Трапилось щось неможливе: вiйна робилась звичайним побутовим явищем, i нiкого не зворушував лазаретний стогiн оборонцiв вiтчизни. Серця почерствiли, i обиватель похмуро чекав на якусь нову екстравагантну несподiванку.
Тодi мати зазнала дальшого удару. Задумала вiйна одiбрати у неї й її другого сина, i покликали Андрiя до вiйськової служби. Але не пiшов той на вiйськову службу, i оголошено було його дезертиром. Тодi утiк Андрiй iз свого рiдного мiстечка, i залишилась мати самотньою зозулею у своїй пiдвальнiй кiмнатi. Це був дуже важкий час у її невеселому життi. Вона навiть вiдчула раптом, що немилий їй стає сам бiлий свiт. Коли ранiш вона знала, для кого поневiряється в своїх злиднях, то тепер вона остаточно розгубилась i тiльки дивилась мертвими очима у своє туманне вiкно. Надворi вже прокидалась весна, дзюрчали потоки, симпатично нiжилось над мiстечком молоде сонце, а мати ходила з кутка в куток похмурим автоматом i уявляла собi свiт як велику й безвихiдну домовину. I невiдомо, до чого б привели бiдну жiнку її муки, коли б не революцiя.
Перший вибух 17-го року зазвучав матерi божественним органом. Коли для звичайного мiстечкового обивателя революцiя прийшла тiльки новою несподiванкою, що вiн її так похмуро чекав, то для матерi вона була чарiвним бальзамом. Мати враз посвiжiшала й, виходячи з весняних плакатних вулиць за мiстечко, з надiєю дивилась в теплу легко-бiрюзову далечiнь. Вона вже певна була, що їй тепер недовго чекати своїх любих синiв.
– Менi дуже подобається революцiя,- сказала вона колись своїй сусiдцi.
Словом, фортуна нiбито зжалилась над матiр’ю i навiть зжалилась над нею до кiнця: за якийсь мiсяць вона принесла на своїх крилах її першого сина Остапа, георгiєвського кавалера чотирьох хрестiв. Але принесла вона Остапа саме в той час, коли вже не треба було георгiївських кавалерiв i коли зривали погоники з офiцерського плеча. I що ж? Остап недовго прожив у своєму рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю цукерками, що ними обiцяв колись годувати її. Тiльки один раз продзвенiв вiн своєю шаблюкою в її убогiй кiмнатi i скоро зашумiв iз своїм отрядом на Дiн.
Мати розгубилась: що ж це таке? Чи не солодкий сон приснився їй? Невже ж для того вона виховувала свого любого Остапа, щоб вiн їй дав тiльки одну щасливу хвилину?
Тодi ще раз нiбито зжалилась над нею фортуна i принесла їй на своїх крилах другого сина – Андрiя. Але й цього вона принесла до рiдного мiстечка з великим отрядом i саме в той час, коли в країнi вже зацвiли червонi зiрки на кашкетах. I що ж? I Андрiй недовго жив у своєму рiдному мiстечку i недовго втiшав свою рiдну мамусю. Тiльки один раз вiн продзвенiв своєю шаблюкою в її убогiй кiмнатi i, розпитавши добре про Остапа та взнавши, яким шляхом кинувся вiн, скоро й сам зашумiв зi своїм отрядом на Дiн.
I став Дiн для матерi якоюсь страшною загадкою. Вона чула, що на Дону гуртуються якiсь офiцерськi сили, вона знала, що червонi готуються до смертельної боротьби з ними, але вона нiяк не хотiла зрозумiти, що її сини в рiзних таборах, що десь на донських степах Остап i Андрiй кидаються один на одного, як розлютованi звiрi, i що, можливо, десь вони вже в мертвiй схватцi i якийсь iз них уже хрипить на гострому кинджалi свого рiдного брата. Мати схоплювалась iз свого лiжка i божевiльними очима дивилась у вiкно. Цей сон був страшнiший за всi кошмарнi сни, i тiльки тепер вона пiзнала, що таке справжнє нещастя. I здалося їй тепер життя не домовиною, а безвихiдним, страшним виттям смертельно пораненого пса.
Так проходили днi, мiсяцi i, нарештi, роки. По селах, мiстах i мiстечках лютувала громадянська вiйна.
То тут, то там блискали пожари, i днi переповнились кулеметним татаканням. То тут, то там розривались снаряди, i банди блукали по всiх великих i малих степових шляхах. То цi переможуть, то тi, i здавалося напiвмертвiй матерi, що цьому нiколи не буде кiнця i вона вже нiколи не найде колишнього спокою.
Тодi десь раптом ударив грiм i метнулась блискавка. Нiби хтось мудрий i великий взявся переконати матiр, що нiчого безконечного нема, i взявся найти їй довгожданий спокiй. I ще раз ударив грiм i метнулась блискавка: то вiдступав за своє рiдне мiстечко її рiдний син Андрiй i насiдав на нього його рiдний брат Остап.
Мати, звичайно, нiчого не знала. Вона не знала, що мало не на порозi її убогої кiмнатки стикнулись у мертвiй схватцi завзятi брати. Цiлий тиждень переходило мiстечко iз рук у руки, i мати тiльки пiд кiнець узнала, що то її сини воюють один з одним на порожнiх вулицях свого рiдного мiстечка. I вона, розпатлана, кинулась до штабу. I побачила вона там Остапа. Вона впала перед ним навколюшки i почала благати його, щоб вiн припинив бiйку. Тодi усмiхнувся Остап i сказав матерi чужим голосом:
– Iди, стара, додому i, будь ласка, не перешкоджай менi!
Вона подивилась на сина i не пiзнала його: перед нею стояла сувора i без кiнця далека їй людина. Це вже був не той Остап, що обiцяв їй годувати її смачними цукерками. Це було втiлення незнаної їй i хижої мудрости. Тодi ще раз подивилась мати на свого рiдного сина сухими очима i мовчки пiшла додому.
I в цю ж таки нiч вона стикнулась iз другою своєю дитиною. О третiй годинi ночi хтось тихенько постукав їй у вiкно. Вона хутко пiдвелась з лiжка. Тодi чує вона рiдний їй голос, i голос цей просить скинути защiпку з її убогих дверей. Вона кинулась до порога i побачила, нарештi, свого дорогого Андрiя.
Але й його побачила вона таким же далеким i чужим, як i Остапа. Вiн навiть не привiтав її, вiн навiть не дивився на неї i, як неприручений звiр, увесь час ховав на пiдлозi свої колись добрi очi.
– Чого ж ти прийшов до мене? – нарештi, промовила вона.
– Я прийшов до тебе, матусю,- чужим голосом сказав Андрiй,- щоб ти менi допомогла в моїй справi!
– Яка ж твоя справа, синку? – зiдхнула мати.- Чому ж вона саме твоя i чому вона не може бути моєю?
Андрiй негарно усмiхнувся i сiв на стiльця.
– А тому не може бути твоєю,- сказав вiн,- що ти нiчого не розумiєш!
– Боже мiй! – скрикнула мати.- Невже ж це не я виховувала тебе, мiй любий синку? Чому ж я не найду з тобою спiльної мови?
– Не найдеш, матусю,- сказав Андрiй,- бо такої мови ти шукаєш i з моїм братом Остапом. З моїм найлютiшим ворогом…
– З твоїм найлютiшим ворогом? Синку! Що ти говориш? А-ах, Боже мiй! – i мати заридала.
Тодi пiдiйшов до неї її рiдний син i сказав чужим голосом:
– Покинь, стара, виводити, бо менi нiколи зараз, i до того ж я мушу за твоєю допомогою пролiзти до братового штабу.
Та не встиг Андрiй вимовити своїх останнiх слiв, як у дворi зашумiло. Вiн кинувся до вiкна i в присмерках мiсячної ночi побачив вершникiв. I зрозумiв Андрiй, що зграя ворогiв оточує його, i сказав вiн матерi:
– Ховай мене, мамусю, i якомога скорiш! Ховай мене вiд мого брата Остапа!
Мати кинулась. Мати кинулась ховати свого любого сина Андрiя. I сховала вона свого любого сина Андрiя на глухому горищi i повернулась до кiмнати. Тодi з шумом розчинилися дверi, i зупинився на порозi Остап з двома своїми молодими вершниками.
– Ну, так де ти, стара, сховала мого брата Андрiя? – грiзним голосом спитав вiн.Чи не думаєш ти, що мої дозорнi прозiвали його?!
– Не бачила я твого брата Андрiя! – рiшуче сказала мати i, зблiдла, сiла на своє лiжко.- Не бачила!..
– Не бреши, стара! – скрикнув Остап i взявся рукою за свою блискучу шаблюку.- Чи не думаєш ти, що я помилую свого найлютiшого ворога? ‘
I, сказавши це, Остап подивився на вершникiв. Вершники вiд задоволення крякнули. Мовляв: наш пан-отаман не знає рiднi i для нього в боротьбi нема братiв!
– Я радий, що ви так думаєте про мене! – сказав Остап.- Отже, хочу я довести вам, що для мене в боротьбi нема i матерi.
I георгiївський кавалер всiх чотирьох хрестiв, що поважно виблискували на його грудi, сiв бiля своєї матусi. I наказав вiн своїм вершникам обшукати двiр i горище. I запалив вiн цигарку i звiв свої суворi брови бiля перенiсся.
Мати сидiла блiда i мовчки дивилась на сина. Духом алькоголю так пашило вiд нього, що вона мимоволi повернула своє обличчя до вiкна. Вона раз у раз позирала на дверi i прислухалась до шуму: невже ж таки знайдуть її рiдного сина? I тiльки коли вершники повернулися до кiмнати i доложили Остаповi, що Андрiя нiде нема, вона з полегшенням зiпхнула й сказала:
– Хiба я вам не говорила?! Чого ж ви прийшли до мене?
– Так ти, я бачу, хочеш хитрувати? – скрикнув Остап.- Так знай же, вiдьмо: нема тобi пощади вiд мене! Коли до ранку ти не видаси мого брата, то…
Остап схопився за клинок i показав його матерi. Тодi переповнилась чаша терпiння, i сказала мати:
– Що ти говориш, Остапе? Побiйся Бога! Невже ти, мiй п’яний сину, забув своє дитинство й “солодкi цукерки”?!
– Ха-ха! – зареготав Остап.- Чуєте, хлопцi? Моя мати згадала солодкi цукерки! Моя мати хоче мене розжалобити! Чуєте, хлопцi?!
П’янi вершники теж зареготали. Зареготали й шаблi дзвоном якогось страшного розпачу. Тодi знову сказав Остап:
– Нє, матуську, цукерки тебе не спасуть! Спасибi тобi, що ти мене породила й виховала, але не пишайся цим! Бо породити – то зовсiм не важка штука… i навiть деяке задоволення… Ха-ха! А виховати – це твiй природний обов’язок… Ну, словом, я хочу жити i во iм’я якихось там шляхетних поривань зовсiм не думаю пiдставляти свою голову своєму братовi Андрiєвi!
Мати з жахом дивилась на свого сина i нiчого не розумiла. Вона все втiшала себе надiєю, що це – нiщо iнше, як п’яний бред п’яної людини, i вже не могла втiшати себе такою надiєю.- “Це пекельний сон сниться менi”,- уперто думала вона i раз у раз клала на своє печальне чоло свою схудлу руку. Вона клала руку, аж поки пiдвiвся Остап.
I пiдвiвся Остап i сказав матерi, щоб вона влаштувала йому лiжко на ганку; мовляв, вiн там буде до ранку чекати вiдповiдi i її останнього слова. Вона мусить сказати, де сховала Андрiя. I, похитуючись, пiшов вiн на ганок, а за ним пiшли i його вершники.
Стiнний годинник одбивав секунди. Час iшов дуже поволi, i якась година здавалася матерi за цiлу вiчнiсть. Вона раз у раз пiдходила навшпиньках до сiнешнiх дверей i прислухалась. Десь кричали вранiшнi пiвнi, а ще далi вили собаки безвихiдним виттям. Перед матiр’ю проходили одна по однiй картини її невеселого життя i проходили дорогi обличчя її маленьких синiв. Сьогоднi в мiстечку порожньо i дико, сьогоднi зчепились в мертвiй схватцi два рiдних брати, а колись над мiстечком стояло хоч i вбоге; але ясне й ласкаве сонце, i Остап та Андрiй були такими симпатичними людьми. Сьогоднi грохочуть оселi грохотом громадянської вiйни, скачуть по шляхах божевiльнi вершники, i сини не хочуть визнавати один одного, навiть матерi уже не визнають. А тодi вони ласкали її своїми дитячими рученятами i так хороше зазирали в її обличчя. Що ж це таке? Невже ж так завжди буває в життi?
I раптом прийшла матерi думка, що нiякого кошмару нема i що все, що дiється зараз, є звичайне й природне явище. I коли вона не може зрозумiти цього, то вона, значить, оджила вже свiй час, i, значить, на її земне мiсце прийшли новi люди, з новими думками й з новими, далекими їй бажаннями. I тодi захотiлось матерi вмерти.
Вона пiдiйшла до сiнешнiх дверей i приложила до них своє ухо.
Остап хропiв, хропiли й його п’янi вершники.
Тодi полiзла мати на горище до свого сина Андрiя й сказала йому:
– Твої вороги, синку, сплять. Отже, тiкай якомога скорiш!
– Менi здається, що я вiд тверезих уже не втiк би,- сказав Андрiй.- Чи не п’янi вони, матусю?
– П’янi, синку, ти легко вискочиш у вiкно… Тiкай, синку!
– А де ж мiй братiк Остап спочиває? – спитав раптом якимсь занадто тремтячим голосом Андрiй.
Мати подивилась на сина i в присмерках мiсячної ночi, що проточилась на горище, побачила в Андрiєвих очах пiдозрiлий блиск. I вона одразу зрозумiла його: Андрiй задумав убити свого п’яного брата Остапа.
I, зрозумiвши це, вона, не довго думаючи, сказала:
– Спить твiй брат Остап на моїй кроватi,- сказала вона.
– Ну, то й добре! Значить, i я ще можу трохи вiдпочити.
I ще сказав Андрiй своїй матерi, щоб вона злазила з горища i не перешкоджала йому. I послухала мати сина i, ступивши на долiвку, пiшла в кiмнату та лягла на своєму лiжку.
I лежить мати пiд легкою ковдрою i нiяк не може вгадати, скiльки часу пройшло. Давно вже чує вона, як Андрiй шелестить в сiнях сторожкими носками i думає: “Мабуть, сокиру шукає”.
I хоче вона йому сказати, щоб вiн не шукав сокири, i чомусь не може цього зробити. Мiсяць починає вже поночiти i, мабуть, десь далеко на землю сходить свiтанок. Стiнний годинник одноманiтно тукає, i летять у вiчнiсть бистрокрилi секунди, їх навздоганяють хвилини i – ще повiльнiш – години. I не чують вони цих пострiлiв, що тривожать порожнє мiстечко. Органiзовано, в шахматному порядку, але й байдуже, поважно ступає його королiвська величнiсть сам король-час.
Мати вже бачить, як скрадається до її затiненої кроватi її молодший любий син. Вона хоче попередити його й сказати йому, що не Остап, а вона, його мати, лежить на лiжку, i чомусь не може цього зробити. Та й навiщо попереджати, коли так приємно мрiяти. I вона продовжує мрiяти. I мрiє вона про щасливе життя, i мрiє, аж поки до неї пiдходить Андрiй, аж поки трапилось те, чого й треба було чекати…
Вiн i справдi пiдiйшов. Пiдiйшов братовбивця тихо, нечутно i зупинився, як примара.
Але чого ж вiн стоїть? Невже й тепер не кiнець! Нi, мабуть, тепер кiнець! Недарма ж їй до болю хочеться вмерти, недарма.
I тодi враз гупнуло. То Андрiй, гадаючи, що на лiжку лежить його брат Остап, поспiшає виконати свiй громадський обов’язок.
I замiсть мрiй, перед материними очима раптом загорiлись якiсь рожевi потойбiчнi свiти. Мати навiть не встигла скрикнути. Матерi вже не було. I зовсiм даремно сокира знову падала на її голову i так настирливо гупала в передранковiй темрявi. Матерi вже не було…
Тодi Андрiй вискочив у вiкно i побiг по порожнiх улицях середньовiчного мiстечка. I тодi ж у страшнiй завiрюсi помчались галопом будинки, крамницi i, нарештi, сама земля.
Але матерi вже не було. Вже перший удар сокирою перенiс її в той загадковий свiт, де нема нi печалi, нi зiдхань, де нiколи не загоряється нiжна смужка молодого дня i де нiколи так завзято не кричать жовтогарячi пiвнi, як вони кричали в мiстечку за тiєї невеселої передранкової темряви.
Матерi вже не було. Матерi саме тих бойових хлопцiв, що їх батько помер дуже давно: так давно, що й не скажеш.

IЗ ВАРИНОЇ БIОГРАФIЇ

Народилась Варя на Слобожанщинi, в повiтовому мiстечку Богодуховi, 1900 року, здається. Мати її, Ярина Федорiвна, належала до того класичного типу українських бублешниць, що їх, мабуть, ще нiхто в свiтi не перекричав. Батько Варин, Трохим Климентович, був, навпаки, тихенький п’яничка (за спецiальнiсть узяв собi – носити жiнчинi бублики на базар) i, можна сказати, доти не видiлявся з кола богодухiвських мешканцiв, аж поки вияснилося, що вiн, четвертий супруг Ярини Федорiвни, зовсiм не думає вмирати, як це зробили його три нещасливi попередники, цебто аж поки всi побачили, що вiн, цiлком задовольнивши ненажерливi бажання своєї грудастої й широкозадої дружини, примусив її завагiтнiти й народити бистрооку дiвчинку.
Першi дитячi роки Варя провела на Монастирськiй вулицi – на тiй вулицi, де, крiм бубликiв, так багато ще виробляють паляниць та смачних брусикiв. Коли Варi було чотири роки, Ярина Федорiвна дуже вславилась своїм майстерством: кращої за неї бублешницi уже не було в цiлому повiтi. Прецiнь приблизно бiля цього часу вияснилося, що Трохим Клементович, остаточно закрiпивши за собою славу неабиякого мужчини, все-таки не здiбний був вiдбити в Ярини Федорiвни охоту до чужих чоловiкiв i – головне – приохотити її до народження другої дитини.
Таким чином, бистроока Варя залишилась без брата й без сестри.
В Богодуховi, крiм вулицi Монастирської, є ще й так званi “Соболi”. Це той закуток, що з нього колись вийшов i Трохим Клементович i де так багато рiзних кравцiв та чоботарiв тощо. Саме на Соболях Варя й розважалась, коли їй стукнуло дев’ять рокiв. На Соболi вона ходила до свого дiдуся, до батька Трохима Климентовича, вiдомого богодухiвського чинбаря. Там її розважав, звичайно, не запах вiд кожухiв,- “чинбарський квасок” (такого, правда, на Монастирськiй вулицi не було), її розважало там Мерло – рiчка, що тече у славетне Ворскло, оспiване поетом Щоголевим.
На Мерлi Варя гралася “у крем’яшки” з соболiвськими дiвчатами i на Мерлi ж вона пiзнавала життя та – головним чином – анатомiю вiд рiзних Петрикiв та Ванькiв, що дуже добре орiєнтувалися в цiй науцi i незгiрше за своїх батькiв загинали в “трьохетажних янголят”. З рiчки Варя йшла до дiдуся-кожум’яки, i дiдусь-кожум’яка, теж-таки тихенький п’яничка, розповiдав їй, що Ворскло тече у Днiпро, а Днiпро – у Чорне море, так що коли захiдно-європейська культура “зачепить Расєю”, то з Богодухова можна буде допливти до самiсiнького океану.
Дiдусевi казки не дуже зворушували Варю, але вона їх все-таки уважно вислуховувала. Вона знала, що, розповiвши казку, дiдусь дасть їй копiйку, а на копiйку Варя купить собi цукерок.
Таким чином, уже змалку Варя зарекомендувала себе i трошки практичною людиною i людиною без зайвих романтичних ухилiв. Правда, Варя вмiла i захоплюватись, i горiти, i навiть зробити непродуманий вчинок, вона вмiла i гiрко плакати, i голосно реготати, але i смiх, i плач, i захоплення – нiщо не видiляло її з її ж таки сiренького оточення. Варя росла на звичайну собi українську жiнку, на бублешницю тощо, i можна було чекати, що в свiй час i в свою чергу вона народить якусь нову бублешницю чи то якогось нового чинбаря.
Кожна людина дивиться на свiт очима свого свiтогляду. Отже, i я iнакше не вмiю дивитись. Коли на Вариному життєвому шляху були такi, скажiмо, роки, як 1905-й, то я й питаю: як же на неї вплинули вони?
1905 рiк на Варю, очевидно, нiяк не мiг вплинути, бо їй було тодi тiльки п’ять весен. Зате 1914-й, що застав її в городськiй школi, вже трошки вплинув на неї, i саме в тому сенсi, що вона почала мрiяти про невiдомого прапорщика з золотими погонами, героя й георгiївського кавалера, а також їй дуже захотiлося пiти на фронт сестрою милосердя. Особливо її провокували на цей вчинок безусi добровольцi i ще особливiш – Петя Покровський, син богодухiвського старожила й домовласника. Варя була закохана в Петю, але Петя, колишнiй гiмназист, про це нiчого не знав, i от Варi дуже хотiлось, щоб вiн про це узнав, хоч на фронтi, куди вiн поїхав, про її кохання до нього нiчого не взнавши.
З мрiй про сестру милосердя, звичайно, нiчого не вийшло.
– Ти менi гляди, Варко,- сказала колись широкозада бублешниця, побачивши Варю за iлюстрацiями “Огонька”.- Гляди менi, щоб цi журнали не призвели тебе до мечтанiя.
– Ви, мамо, вiчно натякаєте на щось,- кинула незадоволено Варя.- Як самi були молодi, то тiльки й знали, що до хлопцiв… Одчепiться вiд мене!
– До хлопцiв, кажеш? – здивовано промовила бублешниця.- Ну й падлюка ж ти, Варко!.. Ну й виродок! Ач, куди вже закидає: до хлопцiв! Гляди менi, щоб за цi твої раннi слова не вибила я тебе цiєю ось кочергою.
– Ти, того… не дуже,- вставив своє слово i Трохим Климентович – персона з малоросiйської комедiї.- Щоб, значить, як мати каже…
На цьому розмову й було скiнчено. Ярина Федорiвна взяла собi в голову, що Варя не така вже маленька дiвчина, як це їй здавалося. Ярина Федорiвна подумала, що Варя пiшла саме в неї, а не в батька (бублешницi теж з 14 рокiв закортiло до хлопцiв), а Варя подумала, що їй i справдi не варто на фронт iти, коли прапорщик може й сам у Богодухiв приїхати. Словом, Варя не сперечалася.
Але коли Варя чотирнадцяти рокiв тiльки мрiяла про вищеназваних прапорщикiв з золотими погонами, то сiмнадцяти вона вже ходила з ними по алеях богодухiвського скверу – того скверу, що його мiсцевi баришнi називали чомусь “шквирею”. Гуляти, до речi, було страшенно весело: по-перше, тодi якраз трапилась революцiя i були рiзнi веселi гулянки, по-друге, Ярина Федорiвна вже прямо порадила Варi, щоб вона не дуже гавила i, коли пiдвернеться порядна людина, поспiшила “закрутити любов”. От що сказала Ярина Федорiвна в 1917-му.
– Нiчого не зробиш, Варко,- сказала Ярина Федорiвна.- I тiлом i лицьом ти вилита мати, та й характером, мабуть, пiшла в мене. Отже, я й боюсь за твою жiночу долю. Одним словом, крути. Але крути з розумом i без мечтанiя. Як приведеш дитину несвоєвременно, їй-богу, з двору вижену!
Варя уважно вислухала цю пораду i добре запам’ятала її. “Лицьом” вона i справдi подiбна була до матерi (носик задиркуватий, щiчки як пампушки i червонi, а про очi й говорити не приводиться), подiбна була до матерi i фiгуркою: така ж точнiсiнько широкозаденька та грудаста. Що ж до характеру, то краще давайте змовчимо: Варi такi соромнi сни снилися кожної ночi, що про них Ярина Федорiвна навiть i не мрiяла.
Отож пiшло тепер друге видання богодухiвської бублешницi гуляти з материною iнструкцiєю. Гуляла Варя, “канєшно”, в тому таки ж богодухiвському скверi, що стоїть недалеко вiд базару, якраз напроти дому Савича, колишнього дрiбного богодухiвського помiщика. Гуляла вона з прапорщиками та iншими революцiйними вояками. Прапорщики та iншi революцiйнi вояки були люди молодi, веселi i часто водили Варю в кiно.
Ночi були чарiвнi, завжди пахло небо, i зорi, i весь свiт. Над Богодуховом часто стояв нiжний провiнцiальний мiсяць, i тодi щось йокало в грудях i хотiлося летiти в голубу височiнь, пiд самiсiньке небо… I думала, значить, Варя: “от-от закручу!” А воно з гулянок так нiчого й не вийшло: мало не всi прапорщики та iншi революцiйнi вояки настоювали, щоб Варя “привела дитину несвоєвременно”, а Варя цього не хотiла.
Вдалося Варi “закрутити любов” хоч i з прапорщиком, певнiше – з офiцером, але, на жаль, з офiцером липовим i, на жаль, не за материною iнструкцiєю.
Богодухiв – мiстечко непомiтне. Було там, правда, щось тодi до 15 тисяч мешканцiв, була там, правда, i одна лiкарня, i одна гiмназiя, i шiсть нижчих шкiл, i навiть до двадцяти поганеньких промислових установ, але й лiкарня, i школи, взагалi всi культурнi установи – все це було i по iнших повiтових мiстечках, так що мешканцям нiчим було й позадаватися трохи. Правда, богодухiвськi бублики, як сказав би стилiст типу Гоголя, надзвичайно смачнi, таких бубликiв, мабуть, нема в якiйсь, скажiмо, Уманi; правда, на богодухiвських горах стояв колись досить поетичний монастир (дехто з мiсцевих патрiотiв навiть запевняв, що вiн поетичнiший за славетний Охтирський); правда, в околицях мiста є романтичнi кучугури, а в самому мiстi жили колись два незрiвнянних юродивих – Вася i Стьопа, але, на жаль, правда й те, що слава про все це так i не пiшла далi Богодухова.
I все-таки i в це непомiтне повiтове мiстечко полiзли бiльшовики, i все-таки й тут вони немало наробили репету. Так що, значить, мусiли прийти пiсля них гетьман з нiмцями, i оточили всю країну шуцмани, i, значить, був серед нiмцiв один нiмець, що в нього Варя, звичайно, й закохалася. Але справа не в нiмцевi, а в гетьманському (можна сказати, колишньому петлюрiвському) офiцеровi, вродi як у прапорщиковi, тiльки без золотих наплiчникiв.
У Богодухiв прийшов хлопець – Сергiй Петренко. Хлопець молодий, цiкавий i – командир. Зустрiлася Варя з ним на Соболях у свого дальшого родича Iвана Панасовича, що служив сiльським учителем на Богодухiвщинi i спершу стояв за Петлюру, розумiючи його, Петлюру, як революцiонера, а потiм, правда, як це було видно далi, зрозумiвши, що це була помилка, щиро перекинувся в бiльшовицьку пропаганду i виступав уже далi як голова ревкому. Зустрiлася Варя з офiцером гетьманським – Сергiєм Петренком – i одразу ж “закрутила з ним любов”. I трапилося так, що пiшла вона з ним до Мерла. Йдуть вони, значить, по березi, розмовляють про те, про iнше i особливо про кохання. I не помiтили вони, як вийшли з города. А за городом лiс i осiнь димить на горизонтi. Ввiйшли в лiс. Осика червона, як червоне золото, аж горить, тихi клени загрузли в нiжному янтарi свого листя, а молодi вiльхи наче посмiхаються – такi зеленi, аж синявою взялися. Ну, тут i трапився грiх. I незчулася Варя, як уже обтрушується – червона й щаслива – й не знає, що їй робити. Цiлує Сергiя, а самiй зрiдка в голову порада Ярини Федорiвни. Та, правда, скоро заспокоїлась. Сергiй пообiцяв оженитися, а про грiх не треба говорити матерi. Варя й не сказала. Та поки Сергiй збирався оженитися, прийшла “савєцька вдасть”. Варя не встигла навiть i похвилюватися як слiд. Пiдводиться колись з лiжка, а на вулицi вже червонi шпацiрують. Молодий снiжок рипить за вiкном. Ахнула Варя, а воно, виходить, що її Серьога й не думав тiкати кудись. Виявилося, що вiн був за шпiйона в гетьманському вiйську i зовсiм не гетьманець чи то петлюрiвець, а “камунiчеськой большовик”, як одразу ж назвала його Ярина Федорiвна. Варя дуже зрадiла, хоч їй i неприємно було, що Сергiй тепер не офiцер. Але потiм зовсiм зрадiла, бо Серьога i при “савєцькiй властi” залишився за командира. Так що почала Варя гуляти з ним i при новому режимi.
– Вiн, канєшно, твiй Серьога, не з благородних виходить i; кажуть, мастеровой з заводського цеху,- сказала колись Ярина Федорiвна, бачачи, що Варя не “шутєйно” “заварила любов”,- але що ж зробиш, коли тепер i пропагандисти i командири пiшли з простого народу. Так тому й бути: благословляю… коли не бреше i сурйозно намiряється оженитись.
– Тiльки вiн, мамо, хоче гражданським браком,- несмiливо почала Варя.
– Не видумуй. Варко! – скрикнула Ярина Федорiвна.- Я тобi дам такого гражданського, що ти й у дверi не потрапиш!
– Ти того… не дуже! – вставив своє слово i Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже…
– Та я ж, мамо, нiчого… Я ж говорю тiльки, що вiн говорить.
– Отож-бо й є! Адiйотка ти! Ти говори, що мати говорить, а вiн хай каже, що ти кажеш. О! Спитай свого батька: посмiв би вiн менi щось непристойне запропонувати?
– Ти того… не дуже! – знову вставив своє слово Трохим Климентович.Щоб, значить, як мати каже…
– Я, мамо, нiчого,- ще раз заперечила Варя.- Я тiльки про те, що Серьозi камунiчеськi правила не дозволяють у церквi вiнчатися.
Ярина Федорiвна стукнула ногою.
– Ой, краще змовч. Варко! Доки ти менi будеш насупроти виражаться? Га? – Ярина Федорiвна так захвилювалась, що аж пiт їй виступив на лобi. Тодi вона витерла пiт кiнцями своєї голов’яної хустки i замовкла. Але потiм скоро одiйшла й сказала вже багато тихше:
– Так що-на тобi, Варко, моє послєднє слово: не хоче вiн вiнчатися прилюдно – ми поїдемо до якогось деревенського попа! Скажи йому, що пущай вон асабливо не турбується: все устрою як слiд. Так устрою, що нi одна собака не буде знати.
Можливо, Ярина Федорiвна i “устроїла б все як слiд”, але Сергiй Петренко все-таки не схотiв вiнчатися в церквi. Варя захвилювалася. Саме тому захвилювалась, що пiд серцем їй вже заворушилось маленьке. Тодi Ярина Федорiвна, догадуючись, мабуть, що Варка обов’язково “приведе дитину несвоєвременно”, а може, й просто не бажаючи випустити з рук цiкавого командира, примушена була остаточно пiддатися.
– Ай, дiвко,- нарештi сказала вона.- Бiда менi з тобою! Та, мабуть, прийдеться плюнути на попа… Прости менi. Господи, на цьому кощунському словi (бублешниця перехрестилася). Iди, мабуть, до ревкому та записуйся там на гражданський брак. Понравився менi твiй Серьога i Iван Панасович (Iван Панасович i справдi був уже головою ревкому) розпинається за нього. Каже: i командир отлiчной i пропагандист небикновеной.
Варя, “канєшно”, дуже зрадiла й побiгла до Серьоги. А за кiлька днiв вона вже перейшла до нього й на квартиру.
Сергiй цiлий день був на ногах i тiльки ввечорi приходив до своєї молодої дружини. Але Варя ходила як божевiльна, i їй здавалося, що вона нi на хвилину не розлучається з Серьогою. Її неповторний медовий мiсяць пройшов, звичайно, пiд золотом осик i, можна сказати, вже давно пройшов, та Варi вiн знову прийшов. Варя була занадто гаряча самичка, i ягоди її трохи набухлих грушоподiбних грудей також сторожко здригалися, як i кiлька мiсяцiв тому. Одним словом, свiт взяло в тiсне коло, i в цьому колi залишився один Сергiй. Десь когось розстрiлювали, десь (i навiть дуже близько) йшла запекла боротьба, десь напружено клекотiло громадське життя, а для Варi iснували тiльки запашнi провiнцiальнi ночi, що в тривозi мчалися над Богодуховом. Варя зiдхала спорзними зiдханнями гарячої бистроокої самички i нiчого не чула й не бачила.
Так пройшло кiлька мiсяцiв, кiлька солодких надзвичайних мiсяцiв.
Але от вiтер, що стих було, раптом рвонувся i вогнi мало не погашеної пожежi знову зашумували. Контрреволюцiйний пiвдень зiбрав усi свої останнi сили i, пiдтриманий гарматами англо-французьких рантьє, перейшов у наступ. Офiцерськi частини так рiшучо й упевнено рушили вперед, що армiї робiтничо-селянського уряду нiяк не могли вдержати позицiї i з боями почали вiдходити на пiвнiч.
Країна насторожилась i захвилювалась. Але тепер захвилювалась по-справжньому й Варя. Ранiш на змiну влади Варя дивилась дуже просто (мовляв, як же воно за цих буде!), зате тепер вона так просто дивитись не могла. Коли в останнiй час навiть розмови про рештки генеральських банд – розмови, якi загубили свою гостроту,Варя почала приймати з деякою неохотою, то тепер, побачивши, що недалеке майбутнє багате на серйознi подiї й обiцяє чимало несподiваних сюрпризiв,- тепер вона дуже затривожилась. Правда, Богодухiв, як i iншi пiвнiчнi райони республiки, жив ще рожевими надiями й тiльки по деяких галузях будiвництва крадькома (щоб не налякати обивателя) приступа до часткової лiквiдацiї справ, але це Варю зовсiм не тiшило, i особливо не тiшило Ярину Федорiвну: бублешниця, а через неї й Варя, знала, що мало не весь пiвденний край вже кипить напруженим, подекуди переляканим життям вiйськового табору, що там замiсть ревкомiв функцiонують диктаторськi трiйки, а замiсть оптимiстичних бюлетнiв перемоги населення дiстає тривожнi й не завжди приємнi накази, що там, нарештi, ворога чекають з хвилини на хвилину, i нiхто вже не припускає, що цей раптовий наступ є хоч i красивий, але недовговiчний вогонь вiд феєрверку.
– Ой, Варко! Що ж це ти наробила! Спортила ти все моє життя!схвильовано сказала колись Ярина Федорiвна.- Якби побралася з офiцером, то не було б цiєї суматохи… Ну й сукин же син твiй шпiйон! Ну й гадюка камунiчеська! Ех, Варко, Варко! Мовчала я, але тепер не можу мовчати. Як подивлюсь на твiй несвоєвременний живiт, так би й розiрвала твого Серьогу. Таки обдурив, падлюка… Коли ж це ти з ним нагуляла? Ще, мабуть,-за гетьмана?
Ярина Федорiвна прямо-таки виходила з себе. Але справжня панiка знялася тодi, коли Варин Серьога вирiшив покинути Богодухiв. Сергiй Петренко був один iз тих вiдважних i вiдданих людей революцiї, якi добровiльно поспiшали на найнебезпечнiшi дiлянки фронту й яких навiть нiжнi очi молодих дружин не могли зупинити. Вiн виїхав з Богодухова однiєї лiтньої душної ночi й залишив Варку в сльозах бiля Ярини Федорiвни. Перед тим, як покинути її, вiн довго втiшав її (також втiшав i Ярину Федорiвну). Вiн обiцяв, що все буде добре i що вiн скоро повернеться з фронту. Та втiшити йому так i не вдалося, бо Ярина Федорiвна не стiльки була стривожена судьбою Сергiя Петренка (“пропадай вiн пропадом”), скiльки тим, що Варку вже тепер не вiзьме “благородной чоловєк”, скiльки тим, що… як же тепер бути? Чи не влетить Варцi вiд офiцерської влади за її “командира”?
– Главноє дiло – живiт видайоть! – говорила Ярина Федорiвна.- Хто там зна, як ти жила з ним? Може, за горняшку служила… А от живiт видайоть!..
Варин живiт i справдi був величезний i дуже помiтний. Вона була в станi мало не закiнченої вагiтности й на протязi якихсь трьох-чотирьох тижнiв мусiла народити дитину.
– Главноє дiло – живiт видайоть! – знову зiдхала Ярина Федорiвна i скреготiла зубами.- I главноє дiло – не знаю, що й робити, бо чує моє серце, що скоро вже…
Бублешниця не помилилась. Днi рожевих надiй i прихованої турботи пройшли. Захвилювалась i пiвнiч України, а зокрема й Варин городок. Проголошено було становище облоги, i мiсцевий гарнiзон почав реорганiзовуватись у партизанський полк. По всiх поштових i степових трактах та дорогах загадючились обози слобожанських возiв. Обози так енергiйно поспiшали на пiвнiч, що вже не було жадного сумнiву: бiлi таки будуть в Богодуховi!
Хоч Варя й не проклинала з Яриною Федорiвною свою судьбу, але вона все-таки кохала свого Серьогу i все-таки думала про те, що їй не можна залишатися в своєму городi, коли її городок покинуть армiї робiтничо-селянського уряду. Варя, звичайно, нiколи не належала до партiї, але хiба це дає їй хоч маленьку гарантiю, що її не зачепить караюча рука контррозвiдки? Правда, Серьога, вiд’їжджаючи на фронт i не припускаючи, очевидно, що далекий вiд позицiй Богодухiв скоро почне евакуюватись, не дав їй жадної поради.
Але Варя й без чоловiка знала, що їй треба негайно поспiшати з вiд’їздом.
– Мамо! – сказала колись Варя, звертаючись до Ярини Федорiвни.- Чи не пiдете ви до Iвана Панасовича порадитись, як менi виїхати з города?
– Виїхати з города?.. Чи не здурiла ти? – скрикнула бублешниця. – Куди ти поїдеш, та ще й з таким животом?
Ярина Федорiвна почала доводити Варi, що їй нема нiякого сенсу “телiпатись кудись у прiрву”, що, може, нiчого й не трапиться i, може (та й напевне!), нiхто її не зачепе за нової влади, що коли вже говорити про Серьогу, то – чорт з ним! На чорта вiн здався, коли так поводиться з дружиною й залишає її саму? Був грiх – согрiшила, ну, так тому й бути! Може, ще й найдеться “благородной чоловєк” i обвiнчається з нею. До речi, вона ж i не вiнчалася по-християнськи. Може, то сам Бог так зробив, не допустив до другого грiха.
– Мамо! – почала було Варя, але Ярина Федорiвна її рiзко перебила:
– Покинь, я тобi кажу, мамкати! Що ти там понiмаєш?
– Ти того… не дуже! – вставив своє слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже…
I Варя змовкла. I Варя, можна сказати, упокорилась. Але не тому, мiж iншим, вона упокорилась, що так дуже боялась батькiв, а тому, що вона й сама почала зрiдка думати, що й справдi її нiхто не зачепе за нової влади, тому що нарештi, хоч Серьога i гарний хлопець, але, може, його нема вже й на свiтi, а коли живий вiн, то вже тепер, за нової влади, не бути йому нi пропогандистом, нi командиром.
Так що вирiшено було пересидiти баталiю в своєму рiдному закутку, що на Манастирськiй, i не думати про евакуацiю.
I з тим бiльшим задоволенням Варя не думала про евакуацiю, що евакуацiя прямо-таки лякала її своїм хаосом.
Треба щиро сказати: революцiйний нарiд умiє перемагати й наступати, та нiяк не вмiє вiдступати й тягати за собою барахло. Плани евакуацiї i справдi виглядали дуже химерно. Вивозили снаряди, вiйськовий одяг i цiлi цейхгавзи, але й вивозили десятки пакгавзiв (висловлюючись фiгурально) жiночих панталонiв та лiфчикiв. Вивозили друкарськi машинки й цiлi типографiї, але й вивозили для чогось старi столи, десятки старих столiв i надзвичайно багато звичайних стiльцiв, що тоскно витикалися в небо своїми мало не столiтнiми нiжками. Вивозили курей, гусей, свиней та iншу домашню живнiсть, але й вивозили матраци, кроватi й ще багато дечого з мертвого спального реманенту. Все це посувалося з Богодухова i через Богодухiв на слобожанських возах. I цi обози так лякали Варю, що навiть Ярина Федорiвна порадила їй рiдше виходити з дому й сама взялася дiставати iнформацiї про подiї в мiстi i на фронтах.
Словом, евакуацiя йшла прискореним темпом. За обозами поволi й досить поважно для такого блискавичного моменту посувалися отари овець i гурти рогатої худоби. Воли ревли, конi iржали. Над дорогами стояли хмари сiрого пороху. Раз у раз, наздогоняючи й переганяючи навантаженi тачанки, на шляхи вискакували одинокi вершники й, стурбованi, раптом зникали десь. Появлялися й цiлi загони кавалерiї. Але цi чомусь весело погикували й так войновничо помахували шаблями, що тил, куди вони рiшучо мчалися, кожної такої хвилини можна було прийняти за фронт.
Але те ж приблизно Ярина Федорiвна (Варя тепер майже не виходила з дому) спостерiгала й на залiзницi. Станцiя ломилась вiд деморалiзованих натовпiв i вiд не менш дезорганiзованих вагонiв. Тiльки “пульман з заложниками” чiтко вирисовувався з цього евакуацiйного хаосу. Все поспiшало вiд грiзної канонади й пожарiв, якi обхоплювали мало не всi кiнцi нiчного пiвденного неба.
Хоч Ярина Федорiвна категорично була проти виїзду своєї доньки з Богодухова, але вона не могла не цiкавитись, хто ж тiкає на пiвнiч. Зрiдка їй самiй боляче йокало пiд серцем i вона думала: “а може, хай виїздить?” Та, придивляючись до евакуацiйної публiки, вона тiльки ще бiльше заплуталась.
Людей, що поспiшали на пiвнiч, i справдi не можна було назвати єдиним органiзованим i органiзуючим цiлим. Це був розхрiстаний конгломерат. Тiкали з мiстечка й фiзично безсилi батьки та матерi комунiстiв, тiкали й деякi комунари з барахлом, якi вважали, що фронт може почекати, а барахло обов’язково треба “спасти” й обов’язково треба здати “пiд розписку” десь за тисячу верстов вiд позицiї. Тiкали деякi нервовi обивателi, котрi страждали на манiю переслiду i, щиро симпатизуючи пiвденному вiйськовi, нiяк не могли припустити, що їх помилують за “зраду”, за те, що вони в свiй час не пiшли з друзями англо-французьких рантьє, тiкали й рiзнi авантюристи, якi, придбавши “iменем пролетарiату” деяке майно, поспiшали перенести його у бiльш безпечне мiсце. Словом, рiзнi люди тiкали на пiвнiч за тих душних днiв тривожного дев’ятнадцятого року. I, придивляючись до цих людей, Ярина Федорiвна, тiльки зiдхала тяжко.
Але Яринi Федорiвнi, як звичайно й Варi, на тиждень було десять п’ятниць, i тому, зробивши одне вирiшення, вони вже почали думати про протилежне. Справа в тому, що колись симпатичнi їм крамарi, дрiбнобуржуазнi iнтелiгенти та священики стали раптом потроху дiяти i вже, очевидно, готували для Варi не зовсiм приємнi сюрпризи. Дочекавшись довгожданого часу, цi люди тепер не ховали усмiшок задоволення й при нагодi, коли це було безпечно, з надзвичайно злою iронiєю поглядали на Варю й на Ярину Федорiвну. Правда, вони так поглядали й на всiх iнших городян, якi так чи iнакше зв’язали свою долю з долею революцiї i якi з тих чи iнших причин примушенi були залишатися вдома й чекати на прихiд нової влади, але вiд цього легше не було.
– Так що, мамо, буде бiда! – крикнула одного разу Варя, входячи до хати.- Зустрiла я сьогоднi Карпа Сидоровича, так вiн так подивився на мене, що аж сумно стало.
– Та й чого ж йому дивитись на тебе привiтно,- сказала прибита горем бублешниця,коли твiй Серьога стояв у його зятя на квартирi по камунiчеськiй лiнiї? Вон не асабливо до неї прихильний.
Бублешниця й тепер не помилялась. Карпо Сидорович, мiсцевий крамар i давнiй ворог Ярини Федорiвни, давно вже “точив зуба” на Варку – “камунiчеську шлюху” i тепер при зустрiчах з молодицею вже не мiг стерпiти й не подивитись на неї вiдповiдно. Одного разу вiн уже навiть i розперезався, можна сказати.
– Так що, здравстуйте, Варваро Трохимiвно Петренкова… тоїсь вєрная гражданськая супруга камунiста Петренка,- сказав Карпо Сидорович, зустрiвшись з Варею.- Що ж це ви пашли з панської фатери? Сумлiваєтесь?
Карпо Сидорович особливо не мiг пробачити Варi, що вона жила в будинку його зятя, крамаря другої гiльдiї. I не те обурювало Карпа Сидоровича, що подружжя Петренкових проживало на цiй квартирi, не заплативши анi копiйки (“цур їм пек з цiєю платнею, зять навiть сам шукав когось iз чекiстiв до себе в дiм, щоб менше робили реквiзицiй i щоб не тремтiти кожної хвилини!”),- обурювало Карпа Сидоровича те, що якась там Варка, дочка поганої бублешницi, з якою вiн от уже кiлька рокiв судиться, котру вiн знає “як облуплену” i яка, на його компетентний погляд, мiдного п’ятака не варта,- так от ця Варка задрипана насмiлилась жити в покоях його зятя, поважного крамаря другої гiльдiї!
От що обурювало Карпа Сидоровича, i вiн уже давно постановив при першiй нагодi подякувати їй за таку образу.
– Чого ж це ви мовчите, Варваро Трохимiвно Петренкова? – говорив далi крамар i дивився на Варю своїми маленькими пiдмасленими очима.Сумлiваєтесь?.. Воно й правда: камунiчеська платформа не пройшла, тiкають по чiм попало!
Варя стояла перед крамарем i перелякано дивилась на нього. Та й що вона скаже йому, коли вона давно вже в його властi? Пiде на нього пожалiється? Пiде до свого дальнього родича, Iвана Панасовича, i розповiсть йому про думки Карпа Сидоровича? Нi, вона цього нiколи не зробить, бо тодi вже напевне генерали її не помилують.
– А це ж… що це ви собi набiгали, Варваро Трохимiвно? – говорив крамар, сально посмiхаючись i пальцем тикаючи у Варин живiт.- Вiд гражданського мужа? Хi-хi!.. Камунiчеський приплод для нового офiцерського режиму? Непогана справа – що й казати!.. Та тiльки – звиняюсь! Хто його знає, де цей приплод опиниться. Звиняюсь!
Тут крамар уже не мiг не зiрватись iз тону й, пiдбадьорений свiдомiстю, що Варя добровiльно мусить вiддати себе на глум i нi в якому разi не пiде на нього скаржитись, заскреготiв зубами й дав волю своїм схованим почуттям.
– Звиняюсь! Господа генерали тобi, Варко, не подарують камунiчеської пропаганди. Звиняюсь!
– Що ви кажете, Карпе Сидоровичу,- не стерпiла тут перелякана Варя.Коли ж це я пропаганду вела? Невже ви не знаєте, що я нiколи не була в партiї?
– Ти не була в партiї? А чому ж ти тодi в гражданськiм браку состояла з камунiстом? Ну? Ну, от скажи менi? Чому? Захотiлось камунiчеського? От тобi й буде комунiчеський! – Тут Карпо Сидорович раптом облизався й засюсюкав: – Я, звiсно, не проти природи… Воно й шлюха – чоловiк… Але зачем ти, дєтка, завагiтнiла? Зачем не зробила аборту? От що мене мучає!..
На доказ того, що його й справдi мучає, Карпо Сидорович нервово висякався й тяжко зiдхнув. Варя мовчки стояла серед вулицi. В грудях їй було тiсно й неприємно. Варя думала: “Треба тiкати”. Але Варя, мабуть, так би й не втекла, коли б не випадок. Словом, Варя таки примушена була, мало не остаточно вирiшивши не покидати Богодухова, знову передумати своє вирiшення й не тiльки передумати, але й справдi покинути свiй рiдний городок.
Це трапилося не тодi, коли можна було порiвнюючи добре влаштуватись в якомусь з потягiв, що евакувались на пiвнiч, навiть не за тих душних днiв, коли козачi роз’їзди були в якихось двадцяти верствах вiд повiтового мiстечка – це трапилося якраз в останнiй день.
Нiч була гаряча. Грози не було, але далекi зоряницi аж до ранку палахкотiли по всiх кiнцях повiтового мiстечка. Чути було короткi пострiли. I на цей раз не тiльки обивателi не наважувались трошки поспати, але й активнi дiячi робiтничо-селянського уряду нiяк не могли рацiонально використати подарованi їм судьбою години вiдпочинку. Все було в тривозi. Центр города вже давно змертвiв, та цiєї ночi вiн був особливо мертвий. Ранок прийшой надзвичайно тривожний. До дев’ятої приблизно години решток загонiв робiтничо-селянського уряду не видно було. I, тiльки коли вже байдуже гаряче сонце височенько зупинилось над городком, по порожнiх вулицях заторохкотiли полковi обози вiдступаючої армiї. О дванадцятiй приблизно годинi розiрвався перший шрапнель. Ворог був уже пiд “стiнами города”. Ярина Федорiвна, що її дуже тривожила Варина судьба, навiть цього дня не стерпiла не вийти з дому. Повернулась вона захекана й червона.
– Ох, Варко! Ох, донечко моя! – сказала вона, важко дихаючи й сiдаючи на ослiнчик.- Зустрiла я, значить, зараз Iвана Панасовича. Так ти слухай, що вiн каже менi…
Тут бублешниця змовкла й раптом заплакала.
– Та що ж вiн каже, мамо! – затривожилась Варя.- Ну говорiть же, не мучайте мене!
До Ярини Федорiвни пiдiйшов i Трохим Климентович: в таких випадках, коли плакала бублешниця, вiн, завжди до всього байдужий i завжди трохи п’яненький, мовчки зупинявся бiля своєї дружини й дивився на неї чомусь здивованими очима.
– Що вiн каже? – промовила нарештi Ярина Федорiвна крiзь сльози й витираючи очi кiнцями голов’янцї хустки.- А от що вiн каже. Як почув вiн, що ти сидиш досi в городi, так як сплесне руками, як не закричить! Що це ви, каже, зi своєю донею надумали? Чи не тронулись розуму? Невже ж, каже, думаєте, що її бєлi не розстрiляють? (Так i сказав, голубонько, “розстрiляють”!) Я йому те, iнше, навiть про вагiтнiсть твою згадала. А вiн менi своє. Невже, каже, забули, що Сергiй, цебто чоловiк твiй, у “чецi” служив? Я йому те, iнше: мовляв, чим же моя донька винна, що вiн у “чецi” служив? Так вiн i слухати не хоче. Негайно, каже, кличте до мене товаришку Варю (цебто тебе так називає) i бiльше, каже, я з вами й розмовляти не хочу… цебто зо мною. Ну, оце я й прибiгла. Думаю: як уже моя Варка товаришкою стала, то вже тут треба щось мiркувати… Ой, бiдна моя головонько!
Ярина Федорiвна знову заплакала. Трохим Климентович ще бiльш поширив свої здивованi очi. А Варя зблiдла й мовчить.
– Невже ж таки, доню, тебе можуть розстрiляти?.. Бєлi, значить, афiцери?
– Бог його знає… Може, й розстрiляють,- нарештi промовила перелякана Варя.Карпо Сидорович дуже нахваляється… Та далi Варя вже нiчого не промовила. Ярина Федорiвна гнiвно подивилась на неї й скрикнула:
– Так чого ж це ти менi цього ранiш не говорила? Ну?
– Про Карпа Сидоровича? Та хiба ж я вам не говорила?
– Про якого там Карпа! Про те, що тебе бєлi розстрiляють?
– А я ж почiм знала, мамо? – почала було Варя.- Та ви ж i самi менi не радили тiкати…
– Я не радила? – ще голоснiше скрикнула Ярина Федорiвна.- Та я ж тiльки не радила тобi зв’язуватись з цим жевжиком камунiчеським, з цим твоїм Серьогою… щоб вiн тобi…
– Мамо! – в свою чергу скрикнула Варя.- Що ви говорите? Навiщо ви на мене набрiхуєте?
Ярина Федорiвна вдарила об поли руками.
– Я набрiхую?.. Ой, Варко, гляди, щоб я тебе й сьогоднi не вибила.
– Ти того… не дуже! – вставив своє слово й Трохим Климентович.- Щоб, значить, як мати каже…
Але Ярина Федорiвна вже нiчого не казала й знову витирала очi кiнцями своєї голов’яної хустки: в цей надто тривожний момент вона не могла до кiнця показати свого характеру. Ярина Федорiвна тому не могла показати характеру, що вона (ах. Боже мiй!), вона нiчого не розумiє, буквально нiчого, в цих “камунiчеських та афiцерських” справах, тому що вона – не будемо ховатись – дещо й радила своїй донi, але хiба ж вона думала, що все так погано закiнчиться? Тому, що вона – й тепер не будемо ховатись – i справдi не радила Варцi тiкати з Богодухова, але хiба ж таки всi й тiкають? Чому ж не залишитись?.. Невже ж таки вона мусiла “безприкословно” вiдпустити свою доньку чорт знає куди, та ще й в такий час, коли, мабуть, на тому тижнi прийдеться до “кушерки” йти?.. I невiдомо, чим би скiнчилася ця трагiкомiчна сценка, коли б у цей момент недалеко вiд їхньої хати не розiрвався снаряд. Варя, що нiколи не вiдзначалася великою рiшучiстю, на цей раз iнстинктивно рвонулася до дверей i, не попрощавшись з батьками, кинулась на вулицю. За кiлька хвилин вона вже бiгла до центрального майдану свого рiдного повiтового мiстечка.
Тiльки тепер Варя як слiд усвiдомила собi весь жах свого становища. I справдi: хiба ж її чоловiка не зненавидiли мiсцевi крамарi тощо? Хiба ж вони за Серьогу не зненавидiли й її? Боже мiй, як же їй розум затуманило на цей час! Хiба ж мати щось розумiє в цих справах? Чому ж Варя тiльки до її порад прислухалася? Хiба Карпо Сидорович не нахваляється щось зробити з її “приплодом”? Хiба вчора вiн не прямо натякнув їй, що тiльки в тому разi, коли вона стане його полюбовницею, вiн не пiде до нової генеральської влади з вiдповiдними доносами? Отже, треба негайно тiкати з города! Негайно!
Варя мало не бiгла до ревкомiвського будинку, де вона сподiвалася зустрiти Iвана Панасовича, голову, як вiдомо, цього ж таки ревкому, її дальнього родича. Варине обличчя зовсiм спiтнiло i вiд швидкої ходи i вiд гарячого сонця, її великий живiт випинався вперед, i здавалося, що Варя несе велику повiтряну кулю.
На вулицях було зовсiм мертво. То тут, то там розривалися снаряди. Рештки полкових обозiв уже пройшли, i тепер нiхто не порушував тишi. Обивателi сидiли по льохах i не наважувались виходити на вулицi. Тiльки де-не-де надто вже цiкавi мешканцi випроваджали з вiкон Варю своїми здивованими поглядами. За Богодуховом йшла рясна перестрiлка.
Iван Панасович, що до нього поспiшала Варя, опинившись у скрутному становищi не тiльки не перекинувся до якогось нового Петлюри, але й енергiйно почав органiзовувати мiсцевий партизанський полк. По-перше, йому подобався робiтничо-селянський лад i подобалось те, що за цього ладу навiть вiн, непомiтний сiльський вчитель, що вийшов iз задрипаних богодухiвських Соболiв, може керувати цiлим повiтом, по-друге, вiн, як вiн сам говорив, почав “пропiкатися” матерiалiстичним розумiнням iсторiї: мовляв, без пролетарської революцiї нiяк не обiйдешся i, значить, треба довести її до кiнця. Соболiвськi кустарi хоч i почали вироджуватись в десятих роках нашого сторiччя в п’яничок та непотрiбних людей, але, з другого боку, вони почали й постачати для богодухiвського суспiльства немало iнтелiгентних i надзвичайно цiкавих горожан. Iван Панасович саме до останнiх, цебто до iнтелiгентних та цiкавих належав, (Мав вiн, до речi, й голову таку левину й таку велику, як мав колись i Карло Маркс). Так що Варя даремно поспiшала до ревкомiвського будинку. Iван Панасович у цей час там не мiг бути: вiн, енергiйний та молодий (справа йде про його партiйний стаж) бiльшовик, мiг бути тiльки на передових позицiях.
Саме там Iван Панасович i був. Ревкомiвський будинок – для голови ревкому, а Iван Панасович ревком уже лiквiдував i виступав тепер у ролi командира нового партизанського полку.
Варя вскочила в колишнiй дiм Савича, цебто в ревкомiвський будинок, побачила там тiльки розкиданi папери. Тодi вона почала перебiгати з кiмнати в кiмнату i доти перебiгала, аж поки гнiтюче безгомiння не перелякало її до смертi. Варя знову вибiгла на вулицю й кинулась по дорогах. Серце так билося, що от-от вискочить. I, безперечно, вона доти б метушилася по мiстечку, доки б у мiстечко зайшли й бiлi. Але все Варине життя складалося, по сутi, з випадкiв i завжди було пiд контролем чужої волi, а тому й на цей раз на допомогу прийшов новий випадок i нова чужа воля.
– Куди це ти, Варю, так розiгналася? – зупинила її нарештi людина, що раптом вийшла з-за рогу.
Варя вiд несподiванки мало не впала. Але, побачивши, що перед нею стоїть товариш Матвiй, з сльозами кинулась до нього й почала виясняти, в чому справа. Виясняла вона довго й плутано, навiть можна було чекати, що її спiвбесiдник не витримає бесiди i втече, але товариш Матвiй, на щастя, не втiк. Звичайно, колишньому бомбардиру-наводчиковi, а нинiшньому помiчниковi командира полку, цебто помiчниковi Iвана Панасовича, не до Варi було (вiн, вiддавши деякi розпорядження своєму обозовi, бiг до бойової частини), проте й не вислухати Вариного горя, цебто не вислухати горя дружини свого великого приятеля Сергiя Петренка, вiн теж не мiг.
Товариш Матвiй нарештi зупинив свою спiвбесiдницю й незадоволено сказав:
– До ревкому тобi,- незадоволено сказав вiн,- нiчого було й бiгти, бо Iвана Панасовича не тiльки там давно нема, но, можна сказати, i в городi.
– Нема? – скрикнула Варя.- Що ж менi робити, товаришу Матвiю?
– А я ж почом знаю? – суворо кинув старий артилерист.- Ну, говори: почом?.. Чи, може, ти думаєш, що ми до тебе спецiальну няньку приставимо?
Старий артилерист був дуже незадоволений з Вариної поведiнки. Вiн навiть щось пробурмотiв собi пiд нiс з приводу того, що ще довго, мовляв, Бого духовi прийдеться “давати порядок”. Але, будучи по сутi добродушною людиною й мало чим вiдрiзняючись вiд оспiваного в тисячах оповiдань та романiв типу вояки-добряка, вiн, по-перше, пояснив Варi, що Iван Панасович зараз за мiстечком, в шанцях, командує тiєю частиною, що стримує офiцерськi банди, i по-друге, наказав їй негайно бiгти до полкового обозу, давши їй точну адресу i записку з наказом пристроїти Варю десь бiля полкової кухнi.
Таким чином Варя й попала в партизанський полк.
У своєму мiстечку полк недовго простояв. Вiдбивався вiн досить героїчно, але видержати офiцерськi частини не було жодної фiзичної можливости. Полк знову зупинився тiльки в мiстечку (в колишньому заштатному городку) Красному Кутi, або, як його ще iнакше називають, в Краснокутську, що стоїть на тому ж таки Мерлi, i мав тодi, здається, до 10000 мешканцiв. Мiстечко кiлька разiв переходило iз рук у руки i нарештi залишилося за партизанським полком. Отже, партизани розтаборилися в городi, по одному боцi Мерла, а офiцери в лiсi – по другому. Штаб партизанського полку зупинився в мiстечкового крамаря. За кiлька днiв безперервних боїв противники так виснажилися, що тепер здiбнi були тiльки досить в’яленько перестрiлюватись та посилати один одному по два чи то по чотири снаряди в день. Полковий обоз теж стояв у вищеназваного крамаря, отже, Варя опинилася там же. Полкова кухня поки що не функцiонувала (партизани дiставали їжу вiд мiсцевих городян), i Варя, по сутi, нiчого не робила. Так що залишилося їй тiльки зрiдка плакати по закутках i багато думати про свiй рiдний Богодухiв.
I Варя плакала, i Варя думала. Думала, “канєшно”, i про свою судьбу, що розбила її молоде життя. Думала, що вона в Богодухiв, на Монастирську вулицю, вже нiколи не повернеться, думала про сквер – “шквирю”, про Стьопу юродивого, головатого, що так багато їсть на тротуарi i що його все-таки дуже шкода, бо i з ним зв’язано запах богодухiвських закуткiв i запах пахучих ночей бiля провiнцiального кiна. Думала навiть про Карпа Сидоровича i думала, що Карпо Сидорович, мабуть, не пiшов би на неї жалiтись бiлим i, значить, не треба було тiкати. Думала, нарештi, що вона днями, очевидно, народить дитину, i тодi що ж їй робити? Мабуть, все-таки даремно вона виїхала з Богодухова, даремно “кинулась у прiрву”. I Варя почала придивлятись до краснокутських мешканцiв, їй вже бракувало чужої волi, i вона мусiла шукати доброї людини, що вивела б її iз цiєї дороги в безвiсть на дуже приємний i ясний шлях до Монастирської вулицi. Але, на жаль, краснокутськi мешканцi були наляканi стрiляниною й боями так, що їх не видно було на вулицях, а шукати їх по хатах Варя боялася.
Одного разу (саме в тi днi, коли партизани добре закрiпилися в Красному Кутi, саме в тi днi, що на них кiнчаються уривки Вариної бiографiї), одного разу над мiстечком сходив лiтнiй прозорий свiтанок. Мало не весь штаб полку сидiв у садку крамаря. Дехто так досi й не лягав спати, дехто вже вiдпочив трохи. Крамар раз у раз виносив з хати гарячi самовари й, затаївши злобу, люб’язно посмiхався та поїв “дорогих гостей” пахучим чаєм, що залишився в нього ще зi старого режиму, а також пiдносив рiзнi варення. Партизани пили чай i їли з таким смаком варення, наче вони нiколи не пили чаю й нiколи не бачили варення. (Правда, бiльшiсть з них варення таки й не бачили). До столу раз у раз пiдбiгали вiстовi, що, прив’язавши бiля палiсадничка своїх коней, йшли iнформувати штаб про стан того чи iншого фланга. За столом сидiли також Iван Панасович та товариш Матвiй. Вони вже встигли по черзi вiдпочити й тепер зустрiчали новий день новими турботами. Розмова йшла про батарею й про снаряди. Рiч у тому, що через селян-перебiжчикiв ворог дуже вихваляв партизанську батарею (нею керував товариш Матвiй) i через цих же селян партизани узнали, що їхня батарея “прямо-таки наводить панiку” на супротивника i що, можливо, тiльки завдяки батареї товариша Матвiя партизани так довго й затримуються пiд Красним Кутом, але партизанам також було вiдомо, що їхня батарея не сьогоднi-завтра мусить змовкнути, бо снарядiв залишилося щось дуже мало, i тодi вже, мабуть, i триматися далi пiд Красним Кутом буде неможливо. Товариш Матвiй нарештi замислився: вiн, очевидно, думав про те, де б дiстати снарядiв, а Iван Панасович тiльки трусив незадоволено своєю марксовою головою i, очевидно, нiчого не думав. З Iвана Панасовича вийшов дуже непоганий вояка, його можна було бачити на найнебезпечнiших дiлянках фронту, i тiльки завдяки капризам химерної фортуни його не вибило з рядiв у першiй же сутичцi iз супротивником. Iван Панасович так смiливо їздив по лiнiї фронту в час бою на своїй бiлiй кобилi, що її вiн реквiзував ув однiй з богодухiвських економiй, як мiг би їздити лише якийсь полководець за часiв Аттiли,- за тих часiв, коли ще наука не знала вогнестрiльної зброї, але органiзувати постачання, скажiмо, снарядiв для полку чи то щось iнше органiзувати в тiй же частинi – на це Iван Панасович не мав, на жаль, здiбностей. Отже, товариш Матвiй замислився, а Iван Панасович трусив головою.
В цей момент раптом до столу пiдскочив один з безвусих партизанiв – схвильований, червоний та, можна сказати, радiсний i, звернувшись до Iвана Панасовича, скрикнув:
– Уже!
– Що таке “уже?” – спитав Iван Панасович, здивовано подивившись на юнака.- Чи не склад снарядiв ти десь намацав?
– Якi там снаряди!.. – безнадiйно махнув той рукою.- Треба бiгти за кушеркою.
Iван Панасович, як i товариш Матвiй, ще з бiльшим здивуванням поширили очi на чудакуватого вояку робiтничо-селянського Уряду.
– За якою там “кушеркою”?..- мало не одночасно спитали вони.
– А за такою кушеркою,- сказав партизан,- що Варка дитину народила. Цiлу нiч мучилась у клунi i тепер ось народила… Пищить!
Iван Панасович усмiхнувся. Посмiхнувся й товариш Матвiй. Тодi сказав, значить, товариш Матвiй, трохи схвильованим голосом i начебто в задумi:
– Пищить!.. Кажеш, пищить новорождьонной малютка?.. Но, по-между прочим, ти, товаришок, не в курсi дiла, i можна сказати, кушерка вже не потрiбна, раз запищало.
Молодий партизан збентежено подивився на товариша Матвiя й почервонiв. I справдi: як це йому досi не прийшло в голову, що “кушерка” потрiбна саме тодi, коли дитина ще не появилась на свiт Божий i зовсiм не тодi, коли ця дитина вже примружує очi пiд ударами досi невiдомого їй свiта й пищить.
– Ну, так де ж там воно пищить? – сказав Iван Панасович i пiдвiвся.Веди нас до нього.
Пiдвiвся й товариш Матвiй. За якусь хвилину вони мусiли бути в клунi. Але, коли вони пiдiйшли до Варi, бiля неї вже був цiлий натовп партизан. Варя лежала в яслах блiда й схудла, а бiля неї на ряднi – живий шматок м’яса. Варя всмiхалась, можна сказати, зажурено-щасливою посмiшкою й раз у раз позирала на своє немовля. На її чоло лягли тонкi риски втоми вiд недавно перенесеної фiзичної муки, але її зовсiм не тривожила присутнiсть бiля неї людей, їй навiть приємно було, що цi люди прийшли до неї, i тому анi Iван Панасович, анi товариш Матвiй – нiхто з них не найшов потрiбним звiльнити клуню вiд натовпу, i тому командира та помiчника його одразу ж замкнуло тiсне партизанське коло.
– Народила, Варю, дитину? – спитав Iван Панасович i, скинувши догори свою марксову голову, теж чомусь почервонiв: вiн, мабуть, таким же хлопчиком вiдчував себе, як i той пацан-партизан, що допiру доносив йому про народження Вариного пацаночка.
– Народила, Iване Панасовичу? – ледве чутно промовила Варя i обвела весь натовп своїми химерними й тепер уже перелякано-здивованими очима, наче вона боялася, що в неї вiднiмуть її дитину.- Синочка народила. Вiд камунiчеського бiльшовика.
Немовля запищало. Партизани ще тiснiшим колом оточили ясла. Всi цi суворi вояки робiтничо-селянського уряду дивились на Варю такими зацiкавленими очима, нiби й справдi Варина дитина раптом розв’язала їм якусь надзвичайну загадку.
– Так, значить, вiд камунiчеського бiльшовика? – промовив вражений в саме серце товариш Матвiй i, зробивши надзвичайно серйозне обличчя, замислився.- От гражданський случай. Сключитєльний!
Старого артилериста, дуже, до речi, сентиментальну людину, так зворушив цей “гражданський случай”, що вiн навiть нi з того нi з сього сльозу змахнув з правого ока. Старий артилерист далi вже нiчого не мiг промовити. Мовчали i всi iншi партизани. В клунi зупинилась така урочиста тиша, нiби в яслах лежав не Варин карапет, а син легендарної богоматерi – легендарне немовля Iсус. Якраз над яслами, де лежала Варя зi своєю дитиною, ворожий снаряд кiлька днiв тому прорвав .стелю (товариш Матвiй запевняв, що це зовсiм випадково, бо й справдi бiльше таких вдалих пострiлiв супротивник уже не робив), i тому якраз над яслами стояли голубi далi вранiшнього лiтнього неба. Десь пiд стрiхою цвiрiнькали горобцi i так весело й бадьоро iржали за повiтками конi, що навiть близька одноманiтна перестрiлка бiля Мерла не викликала суму й важких думок. Варя тиснула до своїх грудей своє маленьке дитинча, i загадкова посмiшка (чи то щастя, чи то зажури) так i не злiтала з її надхненного обличчя. Зрiдка вона позирала на партизанiв, i те, що вони мамулувате топталися на одному мiсцi, що вони невiдомо для чого оточили її, що вони, не знаючи, що їй говорити, тiльки чомусь нiяково посмiхалися дитячими, наївними, такими ж, як Варя, посмiшками – це Варю зовсiм не бентежило. В цих молодих i старих, бородатих i безусих обличчях вона вiдчувала щось велике, незрозумiле, щось рiдне й одночасно чуже, щось близьке й одночасно далеке, але все-таки щось таке, що з його власти їй вже нiколи не вирватись. Перервав безгомiння той же товариш Матвiй i таким же занадто серйозним та врочистим голосом:
– Так що життя чоловiчеське возродилось! Вiд камунiчеського бiльшовика! – фiлософськи вiдзначив товариш Матвiй.- Ну, що жi пущай живе паходной малютка на здоров’я! А тебе, Варю, всi ми, можна сказати, од лиця всiєї нашої робочо-крестьянської маси поздоровляємо з новорождьонним сином i так що просимо не турбуватись.
Але не встиг товариш Матвiй договорити останнiх слiв, як на Мерлi в цей момент енергiйно затарахкали ворожi кулемети. Ворог, мабуть, вирiшив перейти в наступ. Вiдсутнiсть снарядiв у партизанськiй батареї пiдбадьорила його. Червоне як кров сонце вже лягло на обрiй i обiцяло гарячий день гарячого, завзятого бою. Партизани посунули з клунi. Першим вискочив заклопотаний Iван Панасович. Зацвiрiнькав горобець i стих. Знову енергiйно зататакали ворожi кулемети й десь, уже тривожно, заiржав партизанський кiнь. Над Красним Кутом розiрвався шрапнель.
– Iч, як кроє, падлець! – сказав товариш Матвiй, прокидаючись вiд своєї врочистої промови.- Ну, нiчого, не турбуйся, Варю – ми його зараз трохи припинимо. Вiдпочивай зi своїм малюткою спокiйно… А якщо буде невдержка, то для такого случаю ми тобi й пiдводу забронiруємо.
Товариш Матвiй насторожився, ще трохи постояв i рiшучо рушив за ворота.
Клуня зовсiм спорожнiла. Горобцi, що стихли було, знову завзято зацвiрiнькали. Десь закричав пiвень i хтось когось далеко покликав. Словом, Варя залишилася сама.
– Баю-бай! – глибоко зiдхнувши, в перший раз несмiливо промовила вона i пригорнула дитину до своїх грудей.- Баю-бай!
Дитина стала засинати. Але й перевтомлена за нiч Варя теж вiдчула, як злипаються їй очi… Та й чому їм не злипатися, коли їй так спокiйно на душi, нiби й справдi нема нiякої перестрiлки, нiби й справдi тривога нiколи й не безумствувала над Красним Кутом. Варя починає згадувати товариша Матвiя, i кожного разу, коли вона згадає його, на її серце лягає якийсь досi незнаний їй нiжний бiль…
…I так пройшло кiлька хвилин i нарештi кiлька годин. Уже давно красний Кут вiдкурив порохом гарячого, завзятого бою, вже давно зникла “забронiрована пiдвода” десь далеко за ворiтьми клунi, а героїня “сключитєльного гражданського случаю” i досi була в станi якогось химерного забуття. Лежить Варя, “канєшно”, в клунi того ж таки краснокутського крамаря, а їй здається, що вона лежить десь за тисячу верстов, десь бог знає де, мало не на небесах. I, значить, дивиться Варя в ворота. I бачить Варя: на сходi сходить зоря. Така велика й така червона, як кров… I нiч.
Надворi тепло, i в клунi тепло. Струмки нiчного вiтру нiжать її обличчя. Немовля раз у раз дригає своєю пухкенькою нiжкою, i з ясел летить золота солома. Десь на пiвднi, на полтавськiй дорозi (Полтава, як вiдомо, вiд Красного Кута на пiвдень), спiвають Баринi богодухiвськi подружки. Пiсня якась химерна… така iнодi буває осика восени! I Варi чомусь боляче… Можна сказати, i радiсно i боляче!.. Чи, може, тому, що згадала свiй Манастирський закуток? Хто його знає – може, й не тому!.. Варя пригорнула своє тепленьке немовля до своїх набухлих грудей i дала йому в його вогкенький ротик свою грушоподiбну сiсю. Дитина схопила її сiсю й раптом вiдхилилася. Тонкий струмок Вариного молока вирвався й полетiв пiд самiсiньку стелю. Варя схопила очима цей бiлий, аж слiпить, струмок молока в червоному свiтлi вiд зорi, що вже давно розповзається по клунi, i кудись здивовано дивиться наївними очима. I чує Варя, як десь гавкають собаки: “гав! гав!” “Пiзно чи нi?” “Мабуть, пiзно”… Закукурiкав пiвень – голосно й завзято, i Варя подумала: “Мабуть, червоний як кров”. Тодi тепле молоко, що дзюрчить у вогкому ротику її маленької дитини, вже здається їй червоним, мало не святим вином.
– Ку-ку-рiку! Ку-ку-рiку! – кричить голосно й завзято пiвень. …У городськiй школi, де вчилася Варя, “канєшно”, вчили й “закону божому”. От i згадала вона. I стало їй трошки страшно i трошки радiсно: вона то – що й говорити – звичайна собi Варя з Манастирської, але от i богоматiр теж народила в яслах своє дитинча. Виходить, що її синок, як немовля Iсус. Тодi пригадала Варя нiч з Вiфлiємською зорею i подивилась у ворота.
На сходi, там, де Богодухiв, але, мабуть, багато далi за її повiтовим мiстечком стояла в небi червона як кров зоря. “Очевидно, завтра буде добрий день” – думає Варя й дивиться в прозоре повiтря, в дiру покрiвлi, що вiд ворожого снаряда. Голубе небо аж слiпить їй очi своєю блакиттю. I хочеться їй сильнiше, якмога сильнiше притиснути до себе тепленьке тiльце своєї дитини. Але вона боїться, вона дуже боїться: чи не роздавить своє дитинча? I Варя прислухається. Чує Варя, як десь пурхають i, чи то тоскно, чи то радiсно, перекликаються голуби. Вони так перекликаються нiжно, що Варина душа не стерпiла й раптом заспiвала. I не тiльки душа: вона вiдчуває, що спiває й її тiло, i нарештi все спiває – i клуня, i ясла, i небо, i весь безмежний всесвiт, що вiн їй зараз такий загадковий i такий цiкавий, як фантастичний “бойовик” з кiна. Тодi з її грудей з надзвичайною силою рветься молоко. Воно рветься з такою надзвичайною силою, що може захлинутись дитина. Варя вириває грудну ягоду, свою набухлу сiсю, з синового вогкого ротика i кладе цей вогкий ротик на свої гарячi вуста. Немовля пищить.
– Баю-бай! – говорить Варя й нiжить руками тепленьке тiльце своєї дитини… I дитина засинає… Але потроху, непомiтно засинає й сама Варя.
Важким ударом розсiкло їй голову. Варя скрикнула й прокинулась. Та дитини вже бiля неї не було. Де вона? Де її дитина? Де люди, нарештi?.. Не було дитини, не було й людей. Стояло таке страшне безгомiння, як сам страшний суд. I перше, що постало перед Вариними очима – це обличчя товариша Матвiя. I вона догадалась: була нiч, партизани вiдступили, а товариш Матвiй забрав її дитинча… Варя рвонулася з ясел i вискочила. Вискочила й озирнулась.
Краснокутськ змертвiв: нiде нiкого, i тiльки з-за лiсу, з-за Мерла стукотiли пiдводи.
– Белi! – метнулось у Варинiй головi.- Ой, Боже мiй! Ой, що менi робити! Ой, рятуйте, хто в бога вiрує!
Варя ще раз рвонулася i вже була на шляху. Вона так бiгла, так мчалася, що аж дух забивало їй. Вона мчалася туди, куди вiдступили червонi полки. Вона падала, спотикалась i знову бiгла й бiгла. Варя вже нiчого не чула i вже нiчого не бачила. Вона тiльки чула, як вiтер тоненько й рiзко свистiв їй над вухом, вона тiльки бачила, як якась червона, як кров, пляма весь час миготiла перед її очима. Страшне безгомiння мчалось за нею!
…Боже мiй, боже мiй! Як далеко, як неможливо далеко, як важко бiгти туди, куди з боями вiдступали загони червоних полкiв!
А втiм нiчого подiбного нiколи не було. Це просто приверзлося. Нiхто й не думав брати Варину дитину. Того пам’ятного дня партизани успiшно одбили атаку супротивника i навiть з не меншим успiхом вiдбили ще двi атаки. Вiдступили вони з-пiд Красного Кута тiльки на четвертий день, а з ними, “канєшно”, вiдступила на “забронiрованiй пiдводi” й дочка богодухiвської бублешницi, бистроока Варя зi своїм не менш бистрооким карапетом, “тоїсь” “паходним малюткою” i, можна сказати, сином тривожних рокiв великої громадянської вiйни.

IВАН IВАНОВИЧ

– Сiм’я, друзi, винаходи, взагалi деталi його зворушливого життя, нарештi, опис трагiчної загибелi.
Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что же делать, если уже таковы свойства сочинителя, и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Й вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок. Зато какая глушь и какой закоулок!
Н.ГОГОЛЬ
Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам’ятаєте “Гуллiверову подорож”) справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфтова, нагадує йому, Теккерею, загибiль грандiозного царства.
Так думав про названого автора i Iван Iванович i думав саме в тi днi, коли його було вигнано з третього курсу юридичного факультету за “вольтер’янство”. Вiн тодi навiть обiцяв комусь, на випадок перемоги “революцiйного народу” зробити “Гуллiверову подорож” настiльною книгою i положити її з правого боку вiд Рабле (“Гаргантюа i Пантагрюеля” вiн уже давно дiстав за невеличку цiну у букiнiста). Але, по-перше, це було страшенно давно, а по-друге,- Iван Iванович просто забув про Свiфтове iснування. Правда, сьогоднi пiдростає його симпатичий синок, що колись (все можливо!) зупинить свiй вольтер’янський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика, та, на жаль, оповiдання це не про сина, а про батька, i тому дозвольте попрохати пробачення за деяку непослiдовнiсть i вiтiюватiсть в думках i перейти нарештi до необхiдних зарисовок. I
Декiлька слiв про мажорне сонце, а також i про те, що мусить цiкавити читача.
Вулицю, що на нiй живе мiй симпатичний герой, названо iм’ям Томаса Мора (“вулиця Томаса Мора”). Це не зовсiм поганий закуток в нагiрнiй частинi нашого, як говорить Iван Iванович, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство,- нашого “вiд голови до п’ят революцiйного города”. Тут вам асфальт i на тротуарах, тут вам асфальт i там, де пролiтають бадьорi автомобiлi (таксi!) i де вже не плентаються зовсiм сумнi допотопнi вiзники. Тут вам, нарештi, мало не бiля кожного будинку розведено запашнi клумби, що так пахнуть улiтку приїсним запахом резеди. Багато рокiв тому ця вулиця звалась Губернаторською i по нiй метушились чиновники iмператорського режиму. Тепер, як запевняє Методiй Кирилович (про Методiя Кириловича читайте далi), на цiй вулицi ви не зустрiнете жодного чиновника того ж таки iмператорського режиму. Словом, на вулицi Томаса Мора панує зразковий порядок i, як говорить мiй герой, порядок в, так би мовити, “новiй революцiйнiй iнтерпретацiї”. Отже, нема нiчого дивного, що Iван Iванович мешкає саме в цьому зразковому закутку, а не десь на старорежимне подiбнiй околицi.
Будинок, де жив Iван Iванович, теж не без видатних заслуг: його збудовано тiльки два роки тому, i тому його пролетарське походження не пiдлягає нiякому сумнiву. Правда, виникнення цього хмародряпу зв’язано з якоюсь випадковою панамою, але, по-перше,- яке це має вiдношення до цього оповiдання? i, по-друге,- хто ж має сумнiв, що наш цими днями розкасирований робiтничо-селянською iнспекцiєю комхоз нiколи нiчого не мав спiльного хоч би з тiєю ж мiською думою, де, як вiдомо, теж засiдали не завжди не грабiжники й не завжди не спекулянти. Словом, i згаданий будинок цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням мого симпатичного героя.
… – Добрий вечiр, Iване Iвановичуi Як ся маєте?
– Доброго здоров’я, Iполiте Онуфрiєвичу! Як бачите, iду з ячейки!
Мiй герой iде по вулицi таким повiльним кроком, що ним ходять тiльки дуже поважнi й шановнi громадяни. Мажорне сонце грає зайчиками у вiкнах симпатичних будинкiв i своїми ласкавими бiло-рожевими промiннями благословляє його важку путь.
А втiм, додому Iван Iванович дiйде тiльки за якiсь пiвгодини, i тому дозвольте забiгти вперед i одрекомендувати його сiм’ю,- саме ту сiм’ю, що творить “новий комунiстичний побут”. Дозвольте помандрувати до вищезгаданого будинку i пошукати вiдповiдної квартири.
Першi дверi-не тi! Другi-не тi! Нарештi число 38, i на вас вiйнуло приємним одеколоном. Та, на жаль, в кiмнатах ви застали тiльки дружину мойого героя – Марфу Галактiонiвну (партiйна кличка – “товаришка Галакта”). Марфа Галактiонiвна теж надзвичайно симпатична женщина i теж цiлком вiдповiдає прогресивним прагненням Iвана Iвановича (до речi, партiйна кличка “Жан”). Вона, наприклад, нiколи не манiкюрить нiгтiв i тiльки в останнiй час (i то зрiдка) трошки манiкюрить… для здоров’я (“для гiгiєни”, як говорить товаришка Галактика). Одягається вона дуже просто, хоч i з смаком, i у всякому разi багато дешевше т. зв. непманок. Вона не худа i не гладка, а, просто кажучи, середнього зросту та з деяким нахилом до повноти, її чорне волосся i тепер пiдстрижене, але з таким похвальним розрахунком, щоб на партзiбраннi її можна було назвати товаришкою Галактою, а дома – Марфою Галактiонiвною. Словом, дружина Iвана Iвановича – зразковий тип дружини нового побуту. Правда, вона трохи хитрiша за свого чоловiка, але це питання треба, очевидно, розглядати як момент чисто бiологiчного порядку, що виникає незалежно вiд соцiальних пертурбацiй. .
Марфа Галактiонiвна дуже любить читати Ленiна й Маркса. Але iнодi вона сiдає читати Ленiна й Маркса, а рука тягнеться за Мопассаном. Це буває тодi, коли в кiмнату влетить такий симпатичний, але зовсiм не пiдпорядкований монументально-реалiстичнiй теорiї весняний вiтерець i почне валяти дурня в її декольте. Але й тодi товаришка Галакта умiє себе тримати в руках: вона в цей час читає тiльки такi романи, як от “Хулiо Хуренiто” з передмовою Н. Бухарiна i “Любов Жанни Ней” – без передмови названого Бухарiна, але зате того ж самого автора, що до його твору писав передмову член ЦК ВКП.
Товаришка Галакта (Марфа Галактiонiвна) народила з Iваном Iвановичем (товариш Жан) сина й доньку. Сина назвали революцiйним iм’ям- Май, а доньку не менш революцiйним – Фiалка. Май уже записався в жовтенята, а Фiалка поки що кандидатка. I
Крiм цих законних членiв сiм’ї є ще, так би мовити, незаконнi, себто не зв’язанi iнтимними родинними зв’язками. Це – мадмуазель Люсi, гувернантка, i Явдоха – радянська куховарка, член мiсцевого харчсмаку. Словом, челядь Iвана Iвановича так вiдноситься до хазяїв, як приблизно 2 до 4. Iншими словами, пропорцiя цiлком законна i у всякому разi нiчого не має спiльного з буржуазними замашками.
Але хто ж цей Iван Iванович? (Мiй герой уже прийшов додому i поставив свою парасольку в соняшну пляму того сонця, що благословляло його важку путь – саме важку, бо щось iз серцем не ладно – своїми мажорними рожево-бiлими промiннями). Хто ж цей Iван Iванович?
Ах, Боже мiй! Хiба ж не ясно? Це на погляд Семена Яковича (про Семена Яковича теж читайте далi), це – зразковий член такої-то колегiї, такого-то тресту. Правда, утримання його складається всього з 250 карбованцiв, але про цю цифру можна говорити в. тому разi, коли не рахувати рiзних дрiбничок, як-от: поверхурочних, добових i того регулярного гонорару, що його вiн добуває вiд мiсцевої преси за не зовсiм некомпiлятивнi статтi. Словом, матерiальний стан мого героя нижче нормального, коли взяти до уваги бюджет нашого сучасного буржуа чи то курс червiнця i особливо той факт, що Iван Iванович людина мало не з вищою освiтою.
Товариш Жан (Iван Iванович) свiй високий лоб i свої роговi окуляри протирає завжди бiлоснiжною хусткою i говорить, так би мовити, баритональним басом.
I Костюм Iван Iванович носить не iз дешевих, бо добре засвоїв вiдповiдну англiйську мудрiсть.
– Я,- каже мiй герой,- не такий багатий, щоб купувати дешевi костюми.
– Розумiється,- каже Марфа Галактiонiвна.- Це тiльки нашi дикуни не додумуються до цього.
– Невже ще не додумались? – дивиться на дружину поверх окулярiв товариш Жан i поправляє жилет на своєму досить-таки надутому, наче незадоволеному, черевi.
Марфа Галактiонiвна не любить вiдповiдати на такi запитання i тому, заплющивши очi, лягає на канапу. Тодi на вiкно сiдає якась птичка (зовсiм як канарейка) i каже: “чирик-чирик”. Тодi ж куховарка Явдоха щось наспiвує в кухнi, але наспiвує вона якусь зовсiм незрозумiлу пiсню: з одного боку нiбито мажорну, а з другого – нечебто дражнить (“У народi ходить звiстка, що на все ще буде чистка… Ось , тодi моя рука РСI й партейная КаКа”). I товаришка Галакта думає: “Як дивно! Як незрозумiле, що простий народ i досi чимсь незадоволений i досi нiяк не перейде на справжнiй мажор… Ех, проклятая спадщина царизму!”
Але Iван Iванович знову подивився на дружину поверх окулярiв i, зиркнувши на кухоннi дверi, де порається Явдоха, запитує ледве чутним голосом:
– Ну, Галакточко… А… що там взагалi говорять про мене?
– Себто де говорять?
– Ну… взагалi. Так би мовити, i в партiйних колах, i… взагалi де прийдеться.
Товаришка Галакта дивиться на товариша Жана матернiм поглядом i каже:
– Що ж про тебе можуть говорити?.. Говорять, що ти дуже гарний робiтник i зразковий партiєць.
Iван Iванович протирає руки, йде до радiорупора i нiжно гладить його своєю долонею: вiн цiлком задоволений з цiєї iнформацiї. Головне, щоб не вийшло тих чи iнших непорозумiнь. Хiба вiн не готовий пiти на смерть за свою партiю i за будування соцiалiзму, скажiм? Таким чином, товаришка Галакта зовсiм не даремно прислухається до рiзних розмов, що в них так чи iнакше може фiгурувати його незаплямоване iм’я.
– Галакточко,- каже Iван Iванович, виймаючи з бокової кишенi картку.Здається, завтра вносити на “друга дiтей”?
– Чого ти так поспiшаєш! – каже Марфа Галактiонiвна.- Це вже буде зверхакуратнiсть. Люди iнодi не вносять по п’ять мiсяцiв, а ти не даєш i мiсяцю пройти.
Iван Iванович задоволене посмiхається.
– I прекрасно! – говорить вiн.- Треба бути зразком для iнших i особливо для несвiдомої позапартiйної маси.
– Воно, звичайно, так! – говорить Марфа Галактiонiвна.- Але все-таки образливо, що цього маленького геройства нiколи й нiхто не помiтить i не поставить тобi на плюс.
Мiй герой рiшуче махає своєю бiлоснiжною рукою.
– I не треба! – махає вiн своєю бiлоснiжною рукою.- Боже борони! Я зовсiм не хочу, щоб мої безкорисливi вчинки помiчали плюсами… Саме так i треба нести знам’я комунiзму!
Iван Iванович iде до вiкна, розчиняє його i задумливими очима дивиться в даль. Вiн дивиться туди, де кiнчається город, де починаються тихi поля i м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзу, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму!
– Не треба! – уже майже несвiдомо махає руками Iван Iванович в прекрасний горизонт i, поширюючи нiздрi, вбирає запах резеди з першої “робiтничо-селянської” (так квалiфiкує вiн першу клумбу) клумби.
Зворушлива самовiдданiсть мого героя досягає в цi хвилини апогею. I хочеться перед такою самовiдданiстю посхиляти всi республiканськi прапори i з почуттям задоволення промовити:
– Iване Iвановичу! Воiстину ви – зразкова людина нашої безпримiрної епохи, i ваше iм’я, очевидно, буде фiгурувати в пантеонi “Червоних дощок”.
Бо й справдi: хто ще так акуратно вносить членськi внески, як мiй герой? Правда, вони не перевищують щось 2-х процентiв його заробiтку, але справа ж не в якостi, а в кiлькостi. А кiлькiсть тут воiстину солiдна: вiн i член “Друга дiтей”, i член “Повiтрофлоту” та “Доброхiма”, вiн член якогось клубу мало не полiткаторжан (ще б пак: хiба це не мого героя хотiли колись вислати – при старому режимi – iз одної губернiї в другу?), вiн i член профспiлки, вiн… i т. д. i т. п. Словом, в цьому сенсi Iван Iванович, очевидно, не має собi рiвних.
Але мало того: вiн навiть Марфу Галактiонiвну загiтував на таке широке членство i, головне, на таку безкорисливiсть, коли нiкому не вiдомо маленького геройства серед бурхливих подiй нашого, як думає товариш Жан, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, “з голови до п’ят революцiйного города”.
– Тек-с!- говорить нарештi, зiдхаючи, Iван Iванович i сiдає на канапу.- Коли хочеш, я буквально не розумiю!
– Чого ти, Жане, не розумiєш? – питає Марфа Галактiонiвна.
– Та взагалi… З приводу, знаєш, будування соцiалiзму, Товаришка Галакта насторожується. Вона пiдходить до чоловiка i нiжно обiймає його.
– Невже i ти вже почав сумнiватися? – говорить вона таємничим голосом i попередливо заглядає в другу кiмнату: чи не зайшов хто?
– Що ти кажеш, голубонько! – нервово махає рукою мiй герой.- За кого ти приймаєш мене? Я просто… не розумiю цих… як би їх назвати… бузотерiв! Ну, словом, наших супротивникiв. Чого їм треба? Чого вони хочуть вiд нас? Ну, скажiмо, так: диктатура пролетарiату єсть? Єсть! Власть у наших руках? У наших! Фабрики i заводи нацiоналiзовано? Нацiоналiзовано! Червону Армiю органiзовано? Органiзовано! Комiнтерн єсть? Єсть! Профiнтерн єсть? Єсть!..
Iван Iванович на момент зупиняється, виймає з кишенi бiлоснiжну хустку i протирає нею свої роговi окуляри.
– Але вiзьми далi! – каже вiн.- Загальне навчання провадиться? Провадиться! До соцiалiзму посуваємось? Посуваємось! Комсомол єсть? Єсть! Пiонери єсть? Єсть!.. Чого ж їм iще треба?.. Буквально нiчого не розумiю!
Марфа Галактiонiвна хитренько примружує свої розумнi очi.
– Чого їм треба?.. – каже вона.- Нiчого їм не треба, а просто особистi рахунки!.. Позакулiсна боротьба!
– Припустiм… припустiм! – раптом ще бiльше починає нервувутись Iван Iванович, i його баритональний бас дiстає дискантових ноток.- Але коли виродження я можу простити рядовим членам партiї, то… вождям (мiй герой робить тут знак величезного наголосу!), вождям я цього простити не можу!.. Такий уже менi характер: стань передi мною на колiна, проси мене, що хочеш роби зi мною, а я все-таки… не можу!
Iван Iванович бiгає по кiмнатi, розмахує руками i уперто дивиться на одну крапку на пiдлозi. I здається, що ця крапка не хто iнший, як вищеназваний “вождь”. I цей “вождь” стоїть на колiнах i просить милости в Iвана Iвановича.
– Ну, добре,- говорить Марфа Галактiонiвна.- Ти дуже не хвилюйся, Жане, а то я боюся за твоє серце.
Але Iван Iванович не вгомоняється. Вiн iде до вiкна, вбирає носом приїсний запах резеди з першої клумби, ловить слухом блакитний резонанс i, мало не переходячи в стан трансу, говорить:
– Серце!.. Що менi серце, коли справа йде про iнтереси пролетарiату? Я не люблю похвалятись своєю самовiдданiстю, я не вискакую на партзiбраннях та в газетках з красивими словами… Але дозволь менi хоч дома одвести душу i вилити те, що накипiло… Ти думаєш, менi мало накипiло?.. Ого!
Тут Iван Iванович почуває, що йому серце все-таки зрадило: вiн сiдає на канапу i просить води.
– Ах, Боже мiй! – кидає схвильованим голосом Марфа Галактiонiвна i бiжить до графина.- Ти знову розтривожив себе!.. Чи не послати за лiкарем?.. Знову проклятi дискусiйщики!
– Не треба, голубонько! Не треба!.. – i Iван Iванович заплющує очi.- Я вже сам не радий, що маю такий палкий характер i таку бiльшовицьковитриману натуру. Але що робити: не можу я спокiйно реагувати на партiйне виродження.
Потiм мiй симпатичний герой iде до свого кабiнету. Товаришка Галакта пiдходить до вiкна i дивиться на свою змiну: на синка й на доньку, що в цей мент проходять повз клумби.
– Vous aimez les fleur, мадмуазель Люсi? – питає Марфа Галактiонiвна.
– Соmmtnt donc, madame! – каже мадмуазель Люсi. Тодi хтось стукає в дверi, i в кiмнату йде Методiй Кирилович – колега Iвана Iвановича. Методiй Кирилович, як мишка: очi бiгають, руки бiгають i вся iстота бiгає. Товаришка Галакта каже, що їй Методiй Кирилович подобається особливо своїми хитренько пiдкинутими бровами та розумною головою.
– Тихше,- говорить Марфа Галактiонiвна.- Жан зараз страшенно розтривожив себе i треба дати йому вiдпочинок. Хай ще полежить в кабiнетi.
Методiй Кирилович цiлує руку хазяйцi i iнформує, що вiн забiг на кiлька хвилин. Потiм вони сiдають на канапу i ведуть розмови на тему полового питання.
– Нiчого не зробиш! – заплющивши очi, кидає Марфа Галактiонiвна i зiдхає.- Для народу ми вже, по сутi, так би мовити, в принципi, розв’язали цю прокляту проблему, i в цьому сенсi буржуазна наука мусить капiтулювати перед марксизмом. Але, знаєте, єсть ще такi виключнi iндивiдуальностi, що для них полове питання й досi являється загадкою.
– Ви, звичайно, маєте себе на увазi? – мило посмiхається своєю хитренькою бровою Методiй Кирилович i зовсiм не нарочито, а випадково, майже позасвiдоме, кладе свою руку на безумовно привабливий таз своєї спiвбесiдницi.
– Я не люблю брехати! – знову зiдхає Марфа Галактiонiвна.- I скажу я одверто, без всяких мiщанських забобонiв: iнодi менi так хочеться ласкати чужого мужчину, що ви й не в’являєте!
Методiй Кирилович дивиться на дверi кабiнету i, ближче пiдсунувшись то товаришки Галакти, уже гладить її безумовно привабливе колiно.
– Їй-богу, не в’являєте! – шепоче товаришка Галакта.- Це таке, знаєте… як би його сказати… бажання, що…
Методiй Кирилович починає нервово здригатись, Методiй Кирилович…
Але автор в цей момент рiшуче йде вiд дверей. Звичайно, сатирик, як i сатира, цiлком заслужено не користуються поспiхом серед деяких поважних людей нашої республiки, звичайно, деякi поважнi люди нашої республiки не без пiдстав вважають, що сатира вiджила свiй вiк i в нашому суспiльствi їй нема мiсця, але дозвольте все-таки запевнити: ми нiколи не пiдслуховуємо тодi, коли не можна пiдслуховувати. Ми також i не пiдглядаємо тодi, коли не можна пiдглядати. Отже, дозвольте зробити ще декiлька цiлком цензурних зарисовок.

II

Розмова на лiжку. Фiалка робить “па”, а також i те, як дивиться Iван Iванович на соцiалiзм та на комунiзм.
Квартира, де живе Iван Iванович зi своєю симпатичною сiм’єю, складається тiльки (тiльки!) з чотирьох кiмнат (не рахуючи, звичайно, кухнi, клозету i ванної), себто: кабiнету, їдальнi, дитячої спальнi (там же спить i мадмуазель Люсi) i спальнi мойого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати, i мiй герой самовiддано пiшов їй назустрiч. Iван Iванович, наприклад, нiколи не вимагав окремої спальнi для своєї куховарки, i Явдоха спить на лiжку, на пiдлозi, в коридорi. Бо й справдi: яке вiн має право вимагати ще одну кiмнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свiй закуток, але… вiн же цiлком свiдомий партiєць i добре знає, як живуть iншi. Iншим ще гiрше становище: буває й так, що мають не чотири, а тiльки три кiмнати… от, наприклад, Микола Григорович.
– Ти, Галакточко, як гадаєш,- звертається мiй герой до своєї дружини.Невже всi мають по чотири кiмнати?
– Звичайно, не всi! – рiшуче iнформує Марфа Галактiонiвна.- Коли б усi мали по чотири, то тодi, може, не було б i квартирної кризи. А то буває по три i навiть по двi буває!
Iван Iванович задоволене посмiхається.
– Нi,- каже вiн,- я нiколи не помиляюсь. Почуття пролетарської норми мене ще нiколи не залишало.
Мiй герой iде до бюста якогось вiдомого марксиста (в нього кiлька таких бюстiв) i задумливими очима дивиться на свого, як каже вiн, “ватажка” i на iншу кабiнетну, їдальну та спальну меблю. Вiн згадує бурхливi днi, коли мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя i на Заходi стояла тривожна заграва свiтового пожару, коли ще якось зовсiм йому не вiрилось, що вiн таки прийде на деякий час до порiвнюючи спокiйного пролетарського життя серед ворожих, мiщансько-буржуазних держав. Тодi Iван Iванович самовiддано проливав кров во iм’я кращого майбутнього i рiшуче працював з товаришкою Галактою, завiдуючи губернiяльною Наросвiтою. Саме тодi вiн i одержав дещо з вищезгаданої меблi як сюрприз вiд своїх спiвробiтникiв. Мебля ця й досi була майже новенька i цiлком вiдповiдала новаторським поглядам мойого симпатичного героя.
– Але що ж це за мебля? – запитує мене цiкавий читач.
– Це – шiсть чи то сiм турецьких килимiв, беккеровський рояль, дюжина вiденських стiльцiв, наукова бiблiотека, дубовий письмовий стiл з вiдповiдним на ньому приладдям, великий стiл (з чорного чи то червоного дерева) для їдальнi, кiлька лiжниць з пружинними матрацами i т. д.
Правда, що iз цiєї мебелi було прикуплено – я напевно не знаю. Але я знаю, що Iван Iванович, будучи скромною людиною, не любить похвалятись своїм сюрпризом. Правда, почуття деякої прихильности до своїх спiвробiтникiв у нього залишилось аж до сьогоднiшнього дня, але не будемо критись: в часи комунхозiвської переписки мiй герой ледве-ледве не одмовився вiд свого сюрпризу. Тiльки завдяки Марфi Галактiонiвнi i не заплуталась справа.
– Ну, добре,- сказала вона.- Припустiм, що спiвробiтники, що подарували тобi цю меблю, реквiзували її у якогось помiщика. Але по-перше: хiба це легко було зробити? Реквiзувати? Хiба їх контрреволюцiонери не могли перебити? А по-друге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке ж майно прийшлось залишити нам в свiй час бiлогвардiйським бандам?.. I потiм хiба зараз згадаєш, що нам було подарено i що ми прикупили?!
Iван Iванович не зовсiм певний був, що його майно було “приблизно таке ж”, але, будучи людиною з рiшучим темпераментом, не любив сантиментальничати, i, коли на фонi блакитного, нiжно-прекрасного неба появився силует якоїсь майже фантастичної птички (мабуть, гави), вiн сказав агентовi комхозу:
– Очевидно, переписуйте все! Я, їй-богу, зараз не пам’ятаю, де тут i що тут я купив i де тут i що тут менi подаровано.
– Дозвольте: як же я буду переписувати, коли ви зовсiм не маєте казенних речей?
Iван Iванович почервонiв. Йому так неприємна була вся ця iсторiя. Здається, чеснiшої людини i в свiтi нема, а отже, пiди: складається таке неприємне враження, що прямо хоч крiзь землю провалюйсь.
– Нi! Я вас прошу переписати! – кинув енергiйно мiй самовiдданий герой.- Бачите, подарунок менi зробили мої спiвробiтники, i я не певний, що тут нема реквiзованих речей.
– Дозвольте тодi узнати, де тут речi вами прикупленi?
– Їй-богу, не пам’ятаю! – цiлком щиро скрикнув Iван Iванович.Переписуйте все!
– Ну, тодi я зовсiм одмовляюсь вас тривожити! – засоромився вже i агент i, шаркаючи ногами, вискочив iз кiмнати.
.Таким чином, Iван Iванович проти свого бажання опинився в оточеннi своїх сюрпризних речей. Таким чином, i день його починається, так би мовити, на сюрпризнiй лiжницi.
Це один iз тих днiв, коли вже стоїть робочий сезон – осiнь, коли небо iнодi нарочито бризкає на рiзних нитикiв нудними дощами i нацьковує їх на Iвана Iвановича, коли вже комосередок мойого героя збирається регулярно кожного тижня i бiльшiсть цього комосередку не хоче манкiровати ячейкою в четвер, бо ще зовсiм не вiдомо: буде нова чистка чи нi?
Iван Iванович прокидається з почуттям задоволення i з мажорним, цiлком монументально-реалiстичним настроєм. Мiй герой примружує , свої короткозорi очi i дивиться на Марфу Галактiонiвну. Товаришка Галакта iще спить симпатичним сном, i їй сняться, очевидно, м’ятежнi днi у вiддiлi Наросвiти.
Iван Iванович ще раз подивився на свою дружину i легенько полоскотав її своїми пальцями. Марфа Галактiонiвна дригнула ногою й раптом прокинулась.
– Ну, так що ж ми будемо сьогоднi обiдати? – питає Iван Iванович i усмiхається мажорно-витриманою усмiшкою.
Товаришка Галакта широко позiхає, пiдводиться на таз i пiдбирає волосся.
– А що ти думаєш запропонувати? – питає вона.
Iван Iванович знову таємно усмiхається тiєю ж таки мажорно-витриманою усмiшкою.
– А як ти гадаєш? Ну?.. от тобi й ребус!
– Я думаю, що ти знов придумаєш якесь мiщанське меню,- каже незадоволено Марфа Галактiонiвна.
– От i не вгадала! – радiсно скрикнув Iван Iванович.- Нiчого подiбного. Я вже по своїй натурi не можу придумати мiщанське меню.
Марфа Галактiонiвна незадоволено дригає ногою.
– Так кажи вже! Буде тобi паяцничати!
– Генiяльна iдея!-сказав Iван Iванович.-Ти сьогоднi зроби, будь ласка, малоросiйський борщ, на друге… нiчого не треба, а на третє – зроби желе!
– Що за фантазiя! – каже товаришка Галакта.- Як це можна без другого блюда?..
Тодi Iван Iванович просить дружину не хвилюватися i говорить, що вчора вiн бачив у церобкопi свiжi капчушки (тiльки-но привезли) i такi прекраснi капчушки, що аж слинка тече! I от вiн надумав: купимо сьогоднi капчушок i пiвпляшки вiрменської горiлки. Це йому, їй-богу, замiнить друге блюдо.
– Ти як гадаєш, голубонько? – спитав Iван Iванович i подивився на дружину.
– Я гадаю,- каже незадоволено Марфа Галактiонiвна,- що капчушки i вiрменська тобi замiнять друге блюдо. Але як же бути з дiтворою й мадмуазель Люсi?
Мiй герой розгнiвано зиркнув на дверi дитячої спальнi.
– Мадмуазель Люсi теж може їсти капчушки,- рiшуче говорить вiн.Скажiть, будь ласка, якi нiжностi! Обов’язково давай друге блюдо… Нє, ти, Галакточко, все-таки не вмiєш виховувати челядь в пролетарському дусi. Так, знаєш, легко скотитись i до мiщанства…
– Але почекай,- перебиває мого героя Марфа Галактiонiвна.- Справа ж iде не тiльки про мадмуазель Люсi,- я маю на увазi головним чином дiтвору. Що їм на друге блюдо? Теж вiрменську i капчушки?
Iван Iванович надягає на нiс роговi окуляри й, безпорадно розвiвши руками, каже:
– От бiда!.. Нiчого не зробиш: їм, очевидно, прийдеться приготувати котлети.
Таким чином, виясняється, що сьогоднi на друге блюдо нiчого не треба, а треба тiльки – малоросiйський борщ, желе, капчушки, вiрменську горiлку (до речi, мiй герой завжди п’є в мiру) i котлети. Але котлети не на друге, а для дiтей i для всiх iнших, звичайно, крiм Iвана Iвановича, коли Iван Iванович не захоче їсти котлет.
Отже, з iдеологiчно витриманим меню покiнчено. Словом, почався день в сiм’ї Iвана Iвановича. За вiкном уже прогрохотiв грузовий автомобiль i десь закричала м’ятежна сирена, що так тривожить обивателя своїм бадьорим криком.
Тодi Iван Iванович iде до тресту, Марфа Галактiонiвна в цей час дає розпорядження Явдосi i мадмуазель Люсi.
– Чого ви, Явдохо, так пiзно прийшли сьогоднi? – каже товаришка Галакта, входячи до кухнi.
– Я заходила до союзу,- вiдповiдає куховарка.
Марфа Галактiонiвна незадоволено пiдводить брови. Вона, звичайно, не проти союзу, навiть за союз. Але все-таки треба тримати себе органiзацiйний. Хiба не можна було зарання попередити хазяйку.
– Ви розумiєте мене,- говорить товаришка Галакта.- Ви ж самi знаєте, як я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу думку з приводу цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнiм комiсаром. Але я не виношу анархiзму… Ви розумiєте? Так нiколи не можна збудувати соцiалiзму… За такий вчинок я, звичайно, могла б вас розщитати, але хiба я це зроблю? Хiба я не знаю, що ви зараз нiде не знайдете роботи?
Марфа Галактiонiвна говорить таким зворушливим i упевненим голосом, що Явдоха вiдразу ж вiдчуває; як вона негарно зробила, зайшовши на три хвилини до союзу без вiдповiдного дозволу хазяйки, i зрозумiвши, що таким чином “не можна збудувати соцiалiзму”, просить пробачення.
Тодi Марфа Галактiонiвна, прочитавши Явдосi лекцiю полiтграмоти, йде до їдальнi, де п’ють чай мадмуазель Люсi i дiтвора.
– Ну як там Фiалочка? Гарно їсть? – питає вона.
– А lа bonne heure, madamt! – вiдповiдає мадмуазель Люсi.
Тодi товаришка Галакта дивиться матернiм поглядом на дiтвору i каже нiжним соцвихiвським голосом:
– Ну, як ви, дiтки, гарно спали? Добре себе почуваєте?
Фiалка нiчого не розумiє i тому байдуже ковиряє пальчиком у носi, а Май, що йому вже чотири роки, бадьоро iнформує:
– Oui, oui, madame!
– Ну й прекрасно! – говорить Марфа Галактiонiвна.- Треба, дiтки, завжди бути задоволеним, не треба забувати, що на вулицi бiгають сотнi безпритульних. Цим дiтям ще гiрше! Вони не мають кватири i бiгають зовсiм, як собачатка. Треба, дiтки, не забувати i їх.
– Oui, oui, madame! – кричить мажорним голосом майже свiдомий Май.
Але Марфа Галактiонiвна вже пропонує мадмуазель Люсi повести дiтей на пiвтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати їх (себто Мая й Фiалку) вiд колективного життя. Тiльки в колективi дитина загартовується. Гувернантка бере за руку Фiалку й Мая, i вони йдуть до коридора.
Тодi Марфа Галактiонiвна допиває свою склянку кофе, допомагає Явдосi поставити посуд в буфет i нарештi сiдає проти вiкна. Вона дивиться туди, де кiнчається город i починаються тихi поля та осiннє м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм справжнього мажорного реалiзму.
Iнодi в цi хвилини випадково заходить Методiй Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), i тодi чути iз спальнi розмови на таку тему: “полова проблема i сучасний побут”. Але буває й так, що нiхто не заходить, i тодi на цьому мiсцi застає Марфу Галактiонiвну з “Жанною Ней” Iван Iванович (вiн приходить iнодi о 5-й годинi). Пiсля обiду мiй герой iде на якесь засiдання. Але коли не йде на засiдання – лягає трохи вiдпочивати. Увечерi, коли субота, Iван Iванович iде з Марфою Галактiонiвною i зi своїм другом дому, Методiєм Кириловичем, в кiнематограф i там дивиться на фiльми радянського виробництва. Iван Iванович не визнає конструктивного театру i визнає тiльки батально-героїчнi та мажорно-реалiстичнi фiльми: вони йому нагадують тi днi, коли вiн проливав кров за радянську республiку, коли по запорiзьких степах мчалась огняна бiльшовицька кавалерiя. Побутово-сатиричних картин мiй герой особливо не любить дивитись.
– От нещастя! – каже вiн, випадково попавши на такий фiльм.- Знову мiщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такi героїчнi днi, i така, можна сказати, песимiстична пустишка!
– Але чим з’ясувати появу такого фiльма? – питає Методiй Кирилович, беручи пiд руку Марфу Галактiонiвну.- Якi тут причини?
Iван Iванович знiмає окуляри й протирає їх бiлоснiжною хусткою.
– Причини тут яснi,- неохайно кидає вiн.- Марксист не може їх не розумiти.
– Ти, очевидно, маєш на увазi плехановську формулу? – дуже серйозно питає Марфа Галактiонiвна.
– Безперечно! – вiдповiдає Iван Iванович.- Буття визначає свiдомiсть. I потiм треба сказати, що нашi письменники страшенно темний i малорозвинений народ.
– Я з вами цiлком погоджуюсь! – говорить Методiй Кирилович i тисне руку своєму приятелевi.- До побачення!
Iван Iванович i Марфа Галактiонiвна звертають на вулицю Томаса Мора.
Тодi починає йти дрiбний осiннiй дощик. Дощик дзвонить у ринвах, i тодi дрiбнобуржуазну душу тривожить печаль – та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже невитриманi вчинки (наприклад: примушує не погоджуватись, що в нашому суспiльствi сатира не має свого мiсця), та печаль, що до неї з таким обуренням ставиться мiй милий, симпатичний i надзвичайно корисний для республiки герой.
Але в кватирi Iвана Iвановича нiякої печалi й песимiзму нема. Тут так весело й бадьоро грає електрика своїм матовим блиском i так мило смiється Фiалка i Май, що прямо – мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революцiйне витриманому закутку), що мимоволi починаєш дивуватись i думаєш: “Боже мiй, чого ж нам iще треба!”
От Iван Iванович пiдходить до радiорупора, робить найпростiший рух своєю рукою, i ви раптом чуєте чудовий симфонiчний концерт. I хiба це не елемент соцiалiстичного будiвництва? Саме цей радiорупор? Хiба не за це проливав кров мiй герой, щоб пролетарiат мiг “жити для власного задоволення” i використовувати для власного ж таки задоволення всi найновiшi досягнення технiки?
Правда, частина пролетарiату ще не дiстала собi домашнього радiорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посмiє сказати, що йому (iм’ярек) приємно зустрiчатись з цiєю публiкою, з цими нещасними дiтками? Але що робити! Тут мiщанськiй фiлантропiї нема мiсця! Треба боротися з соцiальними хворобами органiзовано. Саме тому Iван Iванович нiколи й не дiлиться з iндивiдуалiстами-жебраками своєю копiйкою.
Май бере за руку Фiалку i виробляє з нею “па”. Вiн бадьорим i смiливим поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсi мило посмiхається. Посмiхаються й Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна.
Явдоха стоїть на порозi i теж усмiхається. Куховарка усмiхається тiєю радiсною усмiшкою, коли напевне можна сказати, що вона цiлком свiдомо ставиться до свого хазяїна i прекрасно знає, що кожна горняшка мусить бути народнiм комiсаром.
– Гоп-гоп! – б’є в долонi Iван Iванович.- Жвавiш, Фiалочко! Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне “па”, так що мало не всi ахають вiд задоволення.
– Ноiа! – скрикнула мадмуазель Люсi.
Скрикнув щось i Iван Iванович. Навiть сирена скрикнула десь за вiкном. Але цей останнiй крик почула тiльки Марфа Галактiонiвна. Вона пiдiйшла до вiкна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенiв той же дрiбний осiннiй дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове лiто, про те, як вони – вся сiм’я – пiсля важкої роботи одержать вiд свого начальника вiдпустку i мiсце на курортi. Там вони знову побачать чудове море. Кавказькi чи то Кримськi гори i будуть там згадувати знову ж таки минулi днi i будуть там так багато смiятись тим безтурботним смiхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художнiх горах.
…Нарештi дiти цiлують Iвана Iвановича в його високий лоб i йдуть слухати соцвихiвських матерiалiстичних оповiдань, себто зовсiм не iдеалiстичних казок. Марфа Галактiонiвна лягає на канапу, Iван Iванович сiдає в крiсло, i починається вечiр спогадiв чи то розмов на теми сучасного полiтичного життя: про комунiзм i соцiалiзм.
– Хоч як це й дивно,- каже Марфа Галактiонiвна, поправляючи декольте,а я й досi не розумiю, чим комунiзм вiдрiзняється вiд соцiалiзму.
– Невже не розумiєш? – здивовано питає мiй герой.
– Їй-богу!.. Ну, от скажiмо так: що ми сьогоднi будуємо: комунiзм чи соцiалiзм?
Iван Iванович знiмає свої роговi окуляри i протирає їх бiлоснiжною хусткою.
– Ну, звичайно, соцiалiзм! – задоволене посмiхається вiн.- Комунiзм – це вища форма.
– Така вiдповiдь мене не задовольняє,- говорить Марфа Галактiонiвна.Ти менi скажи конкретно: чим конкретно соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму?
Але Iван Iванович не встигає вiдповiсти конкретно. В кабiнетi дзвонить телефонний апарат: мiй герой iде до телефону i буде, очевидно, розмовляти там з Методiєм Кириловичем. Довго вiн просидить у вищезгаданому кабiнетi – я не знаю, але я знаю, що читачi приблизно вже уявляють собi сiм’ю Iвана Iвановича, i тому переходжу до дальшого, бiльш динамiчного штриха. На мiй погляд, з цього мiсця читачевi вже не доведеться позiхати, а можливо, доведеться тiльки несподiвано погодитись, що самокритику тут доведено до кiнця.

III

Мiй герой збирається з товаришкою Галактою на зiбрання комосередку, а також i про те, що трапилось пiсля цього.
– Чи не час уже йти нам на ячейку? – сказав Iван Iванович, коли на сусiднiй дзвiницi вдарило до вечiрнi.
Марфа Галактiонiвна подивилась на годинника й сказала, що i справдi уже пора.
Це був один iз тих четвергiв, коли кожний партiєць комосередку мойого героя органiзовано бере участь у будiвництвi першої в свiтi радянської республiки.
Iван Iванович взяв портфель i пiшов у коридор одягатись. Марфа Галактiонiвна теж пiшла одягатись. Вона надiла простеньку червону хустку i старенький жакет, так що виглядала зовсiм симпатично i нагадувала моєму герою робiтницю з тютюнової фабрики. Iван Iванович теж в цi днi виглядав багато скромнiш, як звичайно. Капелюх вiн брав старенький i навiть виймав з комоди солдатську блузку, що залишилась в нього з часiв воєнного комунiзму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганнi, нiби це передягання було подiбне до того, що його ми спостерiгаємо у вiвтарi. Але в той час, коли пiп надягає на себе шикарну, цiлком iдеалiстичну ризу, тут ми бачимо, як краще вбрання мiняють на скромний, можна сказати, матерiалiстичний одяг i до того ж у звичайному коридорi. Словом, Iван Iванович (товариш Жан) i Марфа Галактiонiвна (товаришка Галакта) воiстину зразково i похвально орiєнтувалися у всiх вимогах епохи переходового перiоду.
– Знаєш,- сказав мiй герой, ступаючи калошами i своєю незмiнною парасолькою по асфальту вулицi Томаса Мора.- Менi зараз прийшла генiальна iдея.
– Тобi, Жане, вiчно лiзуть у голову генiальнi iдеї,- сказала Марфа Галактiонiвна, ступаючи по асфальту тiєї ж вулицi.
Iван Iванович трохи покривився незадоволено, але “генiальна iдея”, очевидно, не давала йому спокою, i тому вiн почав:
– Що соцiалiзм,- почав вiн,- можна збудувати в однiй країнi – це факт. Це надзвичайно талановито доказано i Ленiном i Марксом. Але, коли нашi дискусiйщики не вiрять в це, то, по-моєму, можна i одмовитись од вищезгаданої теоретичної формули.
– Що ти мелеш! – оглядаючись, скрикнула Марфа Галактiонiвна.- Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соцiалiзму в однiй країнi.
– А я от все-таки настоюю на свойому! – рiшуче сказав Iван Iванович.Чому ти хочеш, щоб я обов’язково думав по шаблону? Ми зовсiм не проти оригiнальних думок. Я тiльки хочу сказати, що з цiєї формули по сутi можна зробити трохи iншу, яка мусить задовольняти i нас i не може не задовольняти i їх.
Марфа Галактiонiвна зупинилась i здивовано подивилась на свого чоловiка.
– Я тебе не розумiю! – сказала вона.
– Не розумiєш?.. Ну, як же це так? – задоволене посмiхнувся мiй герой.- Собаку зарито ось у чому: хiба ми будуємо соцiалiзм в однiй країнi? Ну?
Марфа Галактiонiвна знову зупинилась i знову здивовано подивилась на свого чоловiка.
– Я тебе все-таки не розумiю! – ще раз сказала вона. Тодi Iван Iванович побiдно визирнув поверх своїх окулярiв i сказав тремтячим вiд задоволення голосом:
– А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росiя – раз, Україна – два, Грузiя – три, Бiлорусiя – чотири. Хiба це буде одна країна?
– Але ти не подумав про економiку? – кинула товаришка Галакта.
– Правильно! Я про економiку не подумав, але я подумав, що для маси так буде яснiш,- сказав Iван Iванович.
– Тодi твоя генiальна iдея є не що iнше, як глупота,- рiзко кинула Марфа Галактiонiвна. Товариш Жан образився: мовляв, навiщо так ображати його?
– Нiчого подiбного! – сказав вiн.- Це буде не зовсiм поганий полемiчний прийом.
– Але цей “прийом” може привести тебе до буржуазної України.
Мiй герой раптом вдарив себе по колiну: мовляв, це вже, їй-богу, слушне зауваження!
Словом, Iван Iванович певний, що ми “для маси” будуємо соцiалiзм не в однiй країнi, а саме в кiлькох, але, беручи на увагу той факт, що в центральнiй пресi ще так не ставилось питання i не дебатувалось в цiй площинi, беручи на увагу також те, що на такiй “формулi” може зiграти хтось, Iван Iванович одмовляється вiд цiєї iдеї i цiлком стоїть на постулатах останнього пленуму ЦК. ‘
В таких цiкавих розмовах мої герої пройшли половину путi,- тiєї святкової путi, що один раз на тиждень (а саме в четвер) веде декого iз “iдеологiчно витриманих” партiйцiв саме до залу засiдань Iвана Iвановича.
Уже вечорiло. То тут, то там – по дорозi – фаркали люкси. У церквi дзвонили до вечiрнi, i дзвiн цей тривожив душу кожного обивателя. Обиватель, очевидно, думав про воскресiння Христа, але Iван Iванович про це зовсiм не думав i нарочито думав про антирелiгiйну пропаганду. Iнша справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О, тодi мiй герой теж вiдчув би якусь тривогу на душi (власне, не на душi – пробачте за цей безпардонний iдеалiзм!-а якось бiльш монiстично). Але думав би Iван Iванович не про якусь там первiсну християнську комуну, а саме про матерiалiстичну дiалектику. Це зовсiм не значить, що вiн хоче вульгарно прищепити дарвiнiзм до соцiологiї,- Боже борони! Iнакше вiн не йшов би зараз на зiбрання комосередку, так би мовити, реr реdes Apostolorum, а найняв би вiзника й поїхав вiзником,- це значить, що Iван Iванович (iз слiв Семена Яковича) завжди був, єсть i буде зразковим будiвничим радянської держави.
По дорозi до моїх героїв пiдiйшов Методiй Кирилович, i скоро вони входили до залу засiдань комосередку.

IV

Зал засiдань комосердку, а також i про те, як проходили збори.
Це – досить-таки симпатично-декорована кiмната. Кожний її закуток нагадує глядачам, що вiн не просто закуток, а головним чином “червоний куточок”. Тут висять на стiнi мало не всi вождi революцiї.
Крiм вождiв, тут багато рiзних революцiйних плакатiв з рiзними текстами – профсоюзного, комсомольського та iншого походження. Тексти страшенно цiкавi, художньо витриманi (художня простота!) i такi переконуючi, що погляд нiколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозумiло. На правiй стiнi в ореолi “монументального реалiзму” висить мiсцева стiнгазета. Це надзвичайно цiкава газета. Там вам i оригiнальнi вiддiли, як от: “маленькi дефекти великої машини”, тут вам i їдкi сатири на мiсцеве начальство, як-от: “шашнi бувшої кандидатки в комсомол машинiстки Попадько”.
…Iван Iванович сiв на першому стiльцi у першому ряду. Поруч його сiла Марфа Галактiонiвна, а далi – Методiй Кирилович.
Було тихо. Тiльки зрiдка прокидалось то тут, то там стримане шепотiння. Раз у раз рипали дверi, i зал потроху залюднювавсь. За вiкном настирливо дзвонили до вечiрнi, i смiшно було, що десь там, у церквi, люди стоять перед лампадками i думають про iдеалiстичнi катакомби перших християнських мученикiв, а тут нiяких лампад нема, свiтить цiлком матерiалiстична електрика i люди думають без всякої iдеалiстичної белiберди.
– Ти пам’ятаєш, яку поставлено сьогоднi доповiдь? – спитав тихим голосом Iван Iванович i подивився на Марфу Галактiонiвну.
– Хiба ти забув? – сказала товаришка Галакта.- Та сьогоднi ж доповiдь про останню вилазку проти самокритики.
– О! – сказав Iван Iванович i пiдняв свiй нiжно-бiлий вказательний палець.
I вiн мав рацiю саме так пiдняти палець. Це значило, що мiй герой сьогоднi буде уважно ловити кожне слово i нi разу не задрiмає тiєю безм’ятежною дрiмотою, коли певний, що можна спокiйно трохи поспати, бо, по-перше, в потрiбний момент (коли голосують одноголосне) Марфа Галактiонiвна легенько штовхне його пiд бiк, i, по-друге, Iван Iванович певний був, що його комосередок “нiколи не зрадить iнтересiв пролетарiату”.
– Iнтересно послухати! – сказав мiй герой i подивився на Методiя Кириловича.
– Надзвичайно iнтересно! – сказав Методiй Кирилович i, пiдсунувшись ближче до свого друга, промовив таємничим голосом: – у нас… теж єсть!..
– Що єсть? – не зрозумiв Iван Iванович. Методiй Кирилович подивився бистрими очима по сторонах – праворуч, лiворуч, назад – i нарештi прошепотiв чiтко i рiшуче:
– Дискусiйщик! Ви розумiєте? Справжнiй дискусiйщик… От вгадайте, де вiн?
Iван Iванович вiд такої несподiванки аж одкинувся назад.
– Що ви говорите? – сказав вiн схвильовано.- В нашiй примiрнiй ячейцi єсть дискусiйщик?.. Галакточко, ти чуєш?
Але Марфа Галактiонiвна вже почула цю сенсацiю i уважно розглядала обличчя присутнiх членiв.
– Чи не кур’єр? – спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фiгуру, що самотньо сидiла в останньому ряду.
– Нє! – рiшуче одрубав Методiй Кирилович. Тодi Марфа Галактiонiвна знову забiгала очима по стiльцях.
Комосередок явився вже, так би мовити, iп соrроrе: прийшли всi члени колегiї, прийшли завiдуючi вiддiлами i начальники та замiсники рiзних канцелярiй, прийшов уже голова мiсцевкому i три рядових службовцi, прийшла й органiзаторша жiнок i її органiзацiя: секретарша головного начальника, секретарша головного зама i жiнка головного начальника (остання, як i Марфа Галактiонiвна, нiде не посiдала посади i, як i Марфа Галактiонiвна, доглядала своїх дiтей). Словом, не прийшли ще тiльки секретар комсомолу i сам головний начальник, що мусiв сьогоднi робити доповiдь.
…Товаришка Галакта губилась в догадках i нiяк не могла вгадати, хто ж цей дискусiйщик.
– Ага! – сказав нарештi Iван Iванович.- Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця!
– Нiчого подiбного! – сказав Методiй Кирилович.- Уборщиця не може бути дискусiйщицею, бо вона тiльки кандидатка в партiю.
– Ну, так хто ж такий? – мало не скрикнула Марфа Галактiонiвна.- Ну, не мучайте мене!..
Методiй Кирилович побачив, що далi вiн i справдi не має комунiстичного права мучити своїх товаришiв i, скосивши очi, сказав iронiчно:
– От вiн!.. Товариш Лайтер!
– Товариш Лайтер? Що ви кажете! – розвiв руками Iван Iванович.- Нiколи б не подумав. Такий тихенький i лагiдний – i на тобi! Воiстину: в тихому болотi завжди чорти водяться.
Марфа Галактiонiвна вп’ялась очима в маленьку фiгурку товариша Лайтера (вiн сидiв далеко лiворуч).
– Так,- сказала вона, зiдхнувши,- вiн може! Вiн може бути дискусiйщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя – воно страшенно блiде i, я б сказала, майже дегенеративне. Менi чомусь завжди здавалось, що вiн анархiст-iндивiдуалiст.
– Ви, може, думаєте, що вiн i справдi якiсь iдеї найшов? – сказав Методiй Кирилович, бiгаючи очима по пiдлозi.- Нiчого подiбного! Свiй! Свiй свого, так би мовити… От в чому сiль!
– Що ви цим хочете сказати? – спитав недогадливий Iван Iванович.
– Та то я… так! – байдуже махнув рукою Методiй Кирилович. Але це таємне “свiй” заiнтригувало Марфу Галактiонiвну, хоч вона i розумiла, в чому справа.
– Ви вiчно говорите натяками! – незадоволено сказала вона.- При чому тут “свiй”?
– Та то менi просто жалко товариша Лайтера,- сказав Методiй Кирилович.- Це буде ще одна зачiпка для антисемiтiв: знову, скажуть, єврей!
Потiм Методiй Кирилович почав розповiдати, як його колись до глибини душi обурювало “дiло Бейлiса” i як вiн взагалi страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навiть бiльше того: вiн вважає, що найгенiяльнiших людей дала саме ця нацiя.
– От, примiром, вiзьмемо Христа,- сказав вiн.- Наш народ i досi не знає, що Христос був єврей.
– А де вiн тепер працює? – спитав Iван Iванович.
– Христос? – здивовано подививсь Методiй Кирилович.
– Та який там Христос! Товариш Лайтер!
Мiй герой вже давно надiв другу пару окулярiв i уважно розглядав дискусiйщика. Його зовсiм не обходить, що товариш Лайтер єврей: соцiальна боротьба не знає нацiональних рамцiв, i вiн, як витриманий партiєць, мусить бити всякого, хто так чи iнакше пiде проти самокритики i, значить, проти пролетарiату. I, коли Iван Iванович узнав, що в останнiй час товариш Лайтер завiдує трестiвською бiблiотекою, вiн тут же вирiшив: “iнтелiгент! деморалiзований член партiї”!
Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всi члени комосередку. Марфа Галактiонiвна передала новину сусiдцi, сусiдка сусiдовi i т. д. Погляди були пронизливi i такi iдеологiчно-витриманi, що “дискусiйщик”, здається, ще бiльш зблiд.
…Нарештi на дзвiницi покинули дзвонити. Вечiрня почалась. Тодi до залу увiйшов головний начальник i секретар комячейки. В залi ще тихше стало, навiть зникло шушукання. Все причаїлось в напруженнi: дисциплiна в комгуртку була зразкова, i члени осередку органiзовано i по-товариському поважали свого начальника.
– Товаришi,- сказав секретар, сходячи на трибуну.- Прошу намiтити кандидатуру на голову даного зiбрання.
– Семена Яковича! – скрикнуло одразу кiлька голосiв.
Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усмiхнувся й розвiв руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разiв дякую за таке зворушливе довiр’я, але – не можу! Вiн зрiдка показував на своє горло, i присутнi могли подумати, що справа в задусi (головний начальник теж страждав на зажирiння серця), але цi припущення (правда, їх i не було) одразу ж розвiяв секретар.
– Семен Якович сьогоднi не може головувати,- сказав вiн,- бо сьогоднi Семен Якович робить доповiдь.
– А… а… це iнша справа,- загуло в залi, i комосередок, добре пам’ятаючи вирiшення партiї про середпартiйну демократiю, запропонував кандидатуру з низiв.
– Методiя Кириловича! – знову скрикнуло одразу кiлька голосiв.
Iвановi Iвановичу якось неприємно йойкнуло пiд серцем. Рiч у тiм, що вiн з Методiєм Кириловичем був, так би мовити, на рiвних правах: обидва були члени колегiї i обидва вважалися “замами”. I тому, коли комосередок пiсля головного начальника називав iм’я Методiя Кириловича, мiй герой завжди почував себе не зовсiм гарно i думав, що трапилось велике непорозумiння.
Марфа Галактiонiвна одразу помiтила це.
– Я гадаю, так i треба! – сказала вона, коли Методiй Кирилович не тулився вже до неї i сiв на мiсце голови зiбрання (звичайно, пiсля одноголосного голосування).Саме його й треба було вибирати по останнiй iнструкцiї з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба ж видвигати й бiльш нижчi iнстанцiї.
Iван Iванович з вдячнiстю подивився на свою дружину i, можна сказати, трохи заспокоївся.
– Товаришi! – сказав Методiй Кирилович.- Перше питання нашого порядку дня – це остання вилазка проти самокритики. Слово має Семен Якович.
В залi зовсiм змертвiло. Навiть чути було, як ударив по вiкнах дрiбний осiннiй дощик. Частина поглядiв пронизала головного начальника, що в цей момент зiйшов на трибуну i вже положив конспект для доповiдi – номер “Правди”, частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера, що в цей час нервово ламав вальцi i уперто дивився на пiдлогу. ”
– Товаришi! – почав головний начальник.- На попередньому зiбраннi я робив доповiдь про режим економiї. Що я говорив? Я говорив, що до режиму економiї ми, комунiсти, не можемо ставитись пасивно i потiм я говорив, що таке режим економiї. Що ж таке режим економiї? Режим економiї є один iз останнiх бойових лозунгiв нашої пролетарської партiї, i треба його розумiти не тiльки… е… так би мовити, в широкому масштабi, але треба найти йому мiсце i в нашому особистому життi. Беремо знову ж таки олiвець. Без режиму економiї як би ми до нього ставились? Ми до його ставились… е… е… так би мовити, неохайно. Я сам мав честь бачити, як один iз наших шановних товаришiв (тут Семен Якович мило усмiхнувся й подивився на управдiла) викинув у кошика олiвець на 1 1/2, приблизно, ще не списаного вершка… Тек-с!.. хе… хе…
Головний начальник зупинився, налив з графина води й, запиваючи водою початок своєї цiкавої промови, батькiвським весело-докiрливим оком дивився на управдiла, що викинув у кошик олiвець на 1 1/2 приблизно ще не списаного вершка. Дивилась в цей час i вся авдиторiя на вищеназваного управдiла.
Але нiхто не дивився на управдiла вовком: всiм грала на устах мила й симпатична усмiшка, хоч i трохи докiрлива, як i головному начальниковi, бо всi були певнi, що управдiл цiлком свiдома людина i цього бiльше не зробить.
– Тек-с! – продовжував Семен Якович.- Але що треба було зробити при iншiй ситуацiї?.. Е… е… Так би мовити, при режимi економiї?.. Ну-с?.. Треба було цього олiвця не викидати в кошика, а купити для нього наконечника за двi копiйки i списати олiвець до кiнця. Ну-с?.. От що, на мiй погляд, є режим економiї, так би мовити, в буденному життi.
Головний начальник ще налив з графiна води i запив дальшу частину своєї цiкавої промови.
– Тек-с!..- продовжував вiн далi.- I коли я тепер пiдходжу до останньої вилазки проти самокритики, то що я бачу в нiй? Я в нiй бачу ту ж саму несвiдомiсть!.. Цим я зовсiм не думаю образити нашого шановного Климентiя Степановича i прирiвняти його цiлком законну помилку з олiвцем до беззаконної вилазки проти самокритики, але елементи несвiдомости… е… е… так би мовити, трохи сходяться!
– Семене Яковичу! – скрикнув управдiл.- Я свою помилку давно вже визнав. Для мене нема самолюбства в партiйних справах.
– Прекрасно! – сказав головний начальник.- В партiйних справах i не може бути самолюбства. Треба завжди одверто i публiчно визнавати свої помилки… Але позвольте до дiла… Отже… е… е… остання вилазка проти самокритики.
Тут докладчик зробив вiдповiдно серйозне обличчя, вийняв з бокової кишенi пенсне, розгорнув “Правду” i совiсно, без всяких лiричних рефренiв, цiлком конкретно розповiв комосередковi те, що було написано в газетi з приводу самокритики i що читали партiйцi i що вони мусiли ще прослухати. Доповiдь була цiкава й авдиторiя так захопилась нею, як нiколи.
– Тепер дозвольте зрезюмувати! – сказав нарештi головний начальник.Отже, остання вилазка проти самокритики є, так би мовити, цiлком несвiдомий i бузотерський акт. Але ми вiримо, що товаришi визнають свої помилки i покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут Семен Якович прийняв вiдповiдно суворе обличчя), то… е… е… пролетарiат примусить їх це зробити!
Гучнi оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: “Хай живуть нашi вождi” i авдиторiя, зробивши Семену Яковичу овацiю, мало не проспiвала Iнтернацiонал. Такого ентузiазму давно вже не було в комосередку, i вiдчувалось, що загроза з боку Лайтера мiцно з’єднала ввесь, коли так можна висловитись, авангард пролетарiату.
– Товаришi! – сказав Методiй Кирилович, коли авдиторiя стихла.- Хто хоче взяти слово?
Всi подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не вiн, мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсiм приємно боротись з такою витриманою авдиторiєю, але що ж робити: не лiзь куди не треба!
– Дайте менi слово! – сказав нарештi товариш Лайтер.
По авдиторiї пронiсся шум i раптом стих. Так буває перед грозою, коли замирають дерева i десь далеко синiє грiзний тайфун. Чути було, як у вiкно б’є дрiбний осiннiй дощик i як Iван Iванович протирає собi роговi окуляри бiлоснiжною хусткою.
– Товаришi! – сказав товариш Лайтер.- Я не тiльки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я…
Але тайфун уже налетiв: авдиторiя зашумiла. Скажiть, будь ласка, яка самовпевненiсть! Вiн “не думає виступати з критикою постанов ЦК”? Боже мiй, до чого ми дожили! Який-небудь шпiнгалет i… з такими претензiями: “вiн не думає виступати проти постанов ЦК”! Яке нахабство, яка самозакоханiсть.
– Товаришi! – скрикнув товариш Лайтер i ще бiльше зблiд.- Дозвольте менi висловити деякi думки з приводу справжньої постановки самокритики.
– Що таке? Що вiн там каже?.. “справжньої постановки самокритики”? Скажiть, будь ласка, який науковий спiвробiтник! Яка самозакоханiсть!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб рiзнi шпiнгалети морочили нам голову своєю демагогiєю.
– Товаришi! – ще раз скрикнув товариш Лайтер.- Я тiльки хочу дещо сказати про членiв нашого комосередку… Я…
Авдиторiя ще бiльше зашумiла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, “бiльшовицького старогвардiйця”, i кожному хотiлось пiдскочити до трибуни i скрикнути: “Досить нам меншовицьких промов”!
– Товаришi! – востаннє скрикнув товариш Лайтер.- Я… я… я… ми… ми… ми…
Але даремно: тайфун бушував! Тодi Методiй Кирилович зробив знак рукою, i тайфун зник. Методiй Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батькiвською усмiшкою:
– Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторiя вас не хоче слухати. Я тут зовсiм нi при чому. Очевидно, вашi iдеї користуються в масi поспiхом.
Товариш Лайтер знизив очi (йому, очевидно, було нiяково за свої ухили i за провал своїх iдей в масi), i сiв на своє попереднє мiсце.
– Хто ще хоче взяти слово? – сказав Методiй Кирилович.
Iван Iванович вiдчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер i вiн мусить виступити i показати свiй ораторський хист в боротьбi з мiсцевою опозицiєю.
– Я прошу! – сказав мiй герой i, побiдно ступаючи, зiйшов на. трибуну.
Мiй рiшучий i симпатичний герой положив свiй портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри бiлоснiжною хусткою й почав:
– Дорогi товаришi! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль мiсiонера i проповiдувати свої сумнiвнi i, як ви бачили, безгрунтовнi iдеї в тiй країнi, яка нiколи не була християнською – ерiscohpus in partibus. Ви розумiєте?..
Тут Iван Iванович, як i його начальник, налив з графина води i побiдно подивився поверх окулярiв на авдиторiю: мовляв, єхидний початок?
– Ловко! – пронiсся шум похвали по авдиторiї.
– Але,- продовжував мiй герой,- ми таких мiсiонерiв не приймаємо!.. (Голоси: “Правильно! Правильно!”). Попереднiй оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цiєї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрiбна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що i т. д. i т. п. А я от говорю – нiчого подiбного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: “Правильно! Правильно”!). Хто повiрить товаришу Лайтеру? Ну, скажiть менi: хто йому повiрить?
– Нiхто! – скрикнуло одразу кiлька голосiв.
– Цiлком справедливо: нiхто! Тисячу разiв – нiхто! (Мiй герой вже входив в азарт). Ми всi пам’ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетарiату, скiльки ми крови пролили на полях громадянської вiйни, скiльки наших дорогих товаришiв розстрiляно в контррозвiдцi, i ми не можемо мовчати i не сказати товаришу Лайтеру: “уберiть, будь ласка, вашi сумнiвнi руки вiд досягнень пролетарiату i не морочте нам голови!” Ви хочете розколоти партiю, але це вам не вдасться. Ви хочете… але – досить! Досить!…
Тут Iван Iванович раптом взявся за серце i сказав, що вiн не може скiнчити своєї промови, бо боїться “за розрив серця”. Авдиторiя покрила Iвана Iвановича гучними i вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер i справдi помилився: осередок був цiлком iдеологiчно витриманий.
Пiсля Iвана Iвановича ще виступали промовцi, але все вже було ясно, i тому Методiй Кирилович закрив зiбрання.
Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух i над городом мовчазно стояли важкi осiннi хмари.
…Ну, як я його? Добре? – спитав Iван Iванович.
– Ти сьогоднi прекрасно говорив,- сказала Марфа Галактiонiвна.- Мар’я Iвановна прямо захоплена твоєю промовою.
– Шкода тiльки, що менi серце не дає розiйтися! – зiдхнув мiй герой.Тепер я цiлком переконаний, що маю ораторський хист. Цiлком!

V

I от мої симпатичнi герої увiйшли вже в свою кватиру, також i про те, як може звичайний випадок наробити багато неприємностей.
I от мої симпатичнi герої увiйшли вже в свою кватиру. Всюди зразковий порядок i все на своєму мiсць Явдоха порається у кухнi бiля помийного корита, мадмуазель Люсi вишиває сорочку своєму майбутньому нареченому. Дiти уже сплять безм’ятежним сном.
– Ти не пам’ятаєш,- спитав Iван Iванович,- менi не подавали на зiбраннi записок?
– Здається, нi! – сказала Марфа Галактiонiвна. Мiй цiлком задоволений герой одсунув од себе чашку з чаєм i взяв портфель.
– А все-таки подивимось! – сказав вiн.- Може, я так захопився, що й не помiтив, як укинув якось.
Iван Iванович полiз у теку i почав там ритись. Рився вiн не довго, бо раптом натрапив на якийсь документ. Вiн витяг його.
– В чому справа? – сказав Iван Iванович i зблiд.
– Що ти там найшов, Жане? – спитала Марфа Галактiонiвна.
Iван Iванович подивився на дружину розгубленими очима й передав їй документ. Марфа Галактiонiвна вихопила iз рук Iвана Iвановича вищезгаданий таємний документ i теж зблiдла.
– Як ти гадаєш,- спитав Iван Iванович.- Що це значить?
– Не розумiю! – розвела руками Марфа Галактiонiвна.
– Чи не пiдсунув хтось нарочито… з метою скомпрометувати мене? Як ти гадаєш?
Марфа Галактiонiвна уважно подивилась на стелю: вона думала. Вона довго думала i нарештi сказала:
– Все можливо… – сказала вона.- Я знаю: у тебе багато ворогiв.
– Що ти кажеш, Галакточко! – скрикнув Iван Iванович.- У мене багато ворогiв? Чого ж ти менi ранiш про це не говорила?
– Я не хотiла тебе турбувати! – зiдхнула Марфа Галактiонiвна.- Навiщо про це говорити, коли в тебе й так погане серце!
– Хто ж тi вороги? – знову скрикнув Iван Iванович.
– Я не знаю! – зiдхнула Марфа Галактiонiвна.- Як я їх можу знати, коли вони таємнi.
Iван Iванович в розпуцi схопився руками за своє волосся й похилився на стiл.
Проте вiн мав рацiю: документ, що його хтось пiдсунув у його портфель, i справдi був страшний документ. Це була хоч, може, й легальна, але, на жаль, ще не оголошена стенограма якогось пленуму ЦК. Це була, можливо, зовсiм не таємна, а можливо, й цiлком таємна книжечка, бо мiй герой її, на жаль, зовсiм не читав, а прочитати зараз (та ще й всю!) вiн нiяк не мiг. Як нарочито, в цей момент за вiкном знову побiг дрiбний осiннiй дощик, i здавалося уже Iвану Iвановичу, що й справдi в нашому життi є мiсце для мiнору i що не завжди однаково свiтить електрика: iнодi бадьорим радiсним свiтлом iдеологiчно витриманого куточка, а iнодi трохи iнакше.
– Ну, так що ж робити? – спитав Iван Iванович пiдстреленим голосом.
– Очевидно, треба цю книжечку негайно спалити – i квит! – сказала Марфа Галактiонiвна.
– Спалити? А ти певна, що її не нарочито пiдложено менi? А що як спитають, де я її дiв?.. Може, однести її Семену Яковичу?
– I це не дiло! – сказала Марфа Галактiонiвна.- Знову ж таки спитають, де ти її взяв?
– Боже мiй! – простогнав мiй герой.- Що менi робити! Марфа Галактiонiвна теж не знала, що робити. Чого тiльки вона не передумала в цей момент. Але проклятий документ загадково маячiв на столi i розгадки не видно було.
Але от раптом почало вияснятись, i Марфа Галактiонiвна скрикнула.
– Я вже знаю! – скрикнула вона.- Це непорозумiння!
– Що ти хочеш сказати? – з полегшенням зiдхнув Iван Iванович.
– Я хочу спитати тебе: де лежав твiй портфель? Здається, на портфелi Семена Яковича?
Iван Iванович приложив пальця до своїх уст i задумався.
– Здається,- сказав вiн,- здається, на портфелi Семена Яковича.
– Ну й от! Так знай же: цей документ положив у твiй портфель не хто iнший, як Семен Якович, i положив зовсiм випадково.
– Як так випадково? – не зрозумiв Iван Iванович.
– А так! Я пам’ятаю, вiн щось виймав зi свого портфеля, i, очевидно, саме цю книжечку. Вiн, мабуть, хотiв нею iлюструвати свою промову, але потiм передумав i положив її… та уже не в свiй портфель, а випадково – в твiй!
– Генiальна iдея! – скрикнув Iван Iванович.- Ти, голубко, їй-богу, як Шерлок Холмс… Тiльки як його спитати?
– Ну, це просто,- сказала Марфа Галактiонiвна.- Iди зараз до телефону i поцiкався, чи не загубив вiн чогось iз свого портфеля.
Мiй герой схопивсь зi свого стiльця й побiг до кабiнету. Чути було, як вiн нервово взяв рурку i чiтко сказав:
– Сорок ноль два… Не вiльно?.. Фу!.. Чорт!..
Чути було, як вiн знову сказав: “4002”, але знову було не вiльно. I так до трьох разiв. На четвертий раз Iвана Iвановича сполучили з Семеном Яковичем, а за двi хвилини мiй герой вже вскочив до їдальнi.
– Ти не помилилась! – скрикнув вiн i схопив в свої обiйми свою симпатичну й догадливу дружину.- Ти не помилилась! Семен Якович випадково положив цей документ у мiй портфель!
Марфа Галактiонiвна надзвичайно радiла такому щасливому кiнцю i запропонувала навiть Iвану Iвановичу повечеряти з вiрменською.
I от Iван Iванович вже лежить на своїй сюрпризнiй лiжницi i читає останнiй номер “Правды”. З радiорупора чути оркестр якоїсь оперетки, а з кухнi чути, як Явдоха порається бiля помийного корита.
Марфа Галактiонiвна зняла спiдницю й залишилась в панталонах. Вона пiдiйшла до дверей в дитячу спальню i сказала:
– Ессоutez! Передайте менi, будь ласка, ночний горщик.
– Avec plaisir, madame,сказала мадмуазель Люсi i передала сосуд.
Потiм мадмуазель Люсi пiшла до дитячих колисок, де вже спали безм’ятежним сном Май i Фiалка, а Марфа Галактiонiвна полiзла на сюрпризну лiжницю й посунула Iвана Iвановича до стiни своїм шикарним торсом.
…Ну, а все ж таки,- сказала вона.- Чим же соцiалiзм вiдрiзняється вiд комунiзму… Конкретно?
– Боже мiй! Я ж тобi вже говорив,- сказав Iван Iванович,- комунiзм – це вища, так би мовити, iдеальна суспiльна форма.
Марфа Галактiонiвна . широко позiхнула й погасила електрику. Скоро в кiмнатi чути було легенький храп. За вiкном мжичив осiннiй дощик мажорного сезону. Пiсля трагiчної подiї з вищеназваним документом Iвану Iвановичу снились поля i м’яко-бiрюзове небо, де прекраснi горизонти тривожать душу тiєю легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрiбнобуржуазного iмпресiонiзму, а зовсiм навпаки: ласкає радiсним спокоєм мажорно-монументального реалiзму.

VI

Чим же треба кiнчити, а також i про те, що ж не дає авторовi скiнчити негайно.
Чим же треба кiнчати? Кiнчати, очевидно, прийдеться не сном Iвана Iвановича (хай вiн собi спить на здоров’я), а описом такого трагiчного фiналу, що все-таки звалився на зовсiм i нiяк невинну голову мойого iдеологiчно витриманого героя.
Правда, славетний винахiд (про нього далi, це саме той винахiд, що зробив iм’я Iвана Iвановича безсмертним!) примушує автора написати ще невеликий роздiл, але, по-перше, цей передостаннiй роздiл є, так би мовити, роздiл не обов’язковий (нетерплячий читач може його й не читати), а, по-друге, великим злочином було б обминути те, чого обминути нiяк не можна.
Отже, пiсля осени прийшла, як i треба було чекати, зима.
Морози були лютi, але мiй герой самовiддано томився в духотi: його будинок, що на вулицi Томаса Мора, викликав на “соцiалiстичне змагання” (так саме i написано в домкомiвських книжках) будинок, що на вулицi Щукина, i тому не можна було “пiдкачати” навiть в сенсi опалення: кожний iз будинкiв доводив, що вiн теплiший за свого супротивника i що вiн не тiльки умiє боротись з буржуазiєю, але й з природою з поспiхом сперечається. I от колись, сидячи в такiй от духотi, Iван Iванович сказав:
– Галакточко! – сказав колись Iван Iванович.- Я почуваю, що я можу прислужитись своїй партiї, по-перше – партiйною та радянською роботою, а по-друге – й своїми винаходами.
– Що ти надумав, Жане? – сказала Марфа Галактiонiвна, кусаючи державнi горiхи (вона нiколи принципово не купувала горiхiв у приватника i їла тiльки державнi горiхи з державних лiсiв, саме тi, що, як подарунок, присилав їй брат – лiсничий). Ну, говори – я послухаю.
– Бачиш,- промовив Iван Iванович,- сидiв я оце й думав про лiто. Прийде, значить, лiто, а з ним прилетять i мухи. Ти уявляєш, як вони перешкоджають нашiй роботi? Жах! Так от я й вирiшив: треба вигадати якусь мухобойку. I я вигадаю, даю тобi чесне комунiстичне слово. Ти думаєш, що менi бракує таланту? Ну, не скажи, голубонько!
– Чому ж бракує? – промовила товаришка Галакта, пiдкочуючи очi до лоба.- Я зовсiм не сумнiваюсь! Буває так, що талант проявляється навiть у простого народу, а ти ж iнтелiгент, з вищою освiтою.
Такий вiдгук з боку дружини на його бажання винайти мухобойку так пiдбадьорив мойого героя, що вiн тут же приступив до роботи. По-перше, вiн написав заяву до свого комосередку, щоб його звiльнили вiд партнавантаження (бюро комосередку вже на другий день звiльнило його вiд партнавантаження “як наукового робiтника, що працює над власним винаходом”), а подавши заяву, взявся за мухобойку.
Всю зиму Iван Iванович самовiддано ламав собi голову i тiльки напровеснi прийшов до того висновку, що вiдповiдно найновiшим досягненням технiки, мухобойку треба зробити за допомогою електрики. Тодi Iван Iванович почав студiювати деякi дисциплiни i почав робити спроби. На його столi появились електроскопи з листочками, вiн утворював, скажiм, протилежнi електрики на сполучених електроскопах, вiн ловив “електричний вiтер” i гасив ним свiчку. Вiн звертався до лейденської банки та франклiнового колеса i, нарештi, пiсля довгої працi, вражений був раптом у саме серце загадкою про т. зв. спробу Гальванi. Як вiдомо, Гальванi довiв, що м’язи й нерви у тварини можуть бути за джерела електрики, але Iвана Iвановича страшенно зворушило те, що при сполученнi нерва i м’язiв жаби, скажiм, жаб’яча нiжка дригає. Зворушувало саме те, що вона дригає. Мiй герой iнакше i не уявляв собi смерти мухи на електричнiй мухобойцi, як смерть, що їй, так би мовити, прелiмiнарне вiдповiдало дригання нiжками.
В скорому часi Iван Iванович зробився героєм дня нашого, як вiн говорить, заздалегiдь i з обуренням вiдкидаючи ганебне мiщанство, “з голови до п’ят революцiйного мiста”: вiн таки винайшов електричну мухобойку. Про нього заговорили всюди, а Марфа Галактiонiвна стала ще бiльше поважати його. Секрет винаходу не було оголошено, але вiдомо було, що мухобойка надзвичайно оригiнальне била мух: коли муха сiдала на апарат мойого героя i саме на тому мiсцi, де за проектом бажано було, щоб вона сiла, електрика обов’язково вбивала її.
– От тiльки бiда,- говорив Iван Iванович,- що муха не завжди сiдає там, де треба… Ну, нiчого,-додавав вiн.- Нiчого!..
I вiн мав рацiю – так додавати. Головне – початок, а потiм якось удосконалиться: коли не вiн удосконалить свiй апарат-мухобойку, то синок його Май, пiдрiсши, завершить справу свого талановитого батька-винахiдника. Одним словом, Iван Iванович на деякий час заспокоївся. Саме на той час, поки його голову знову не пронизала нова генiальна iдея.
Як уже було сказано, будинок мойого героя був у станi “соцiалiстичного змагання”. Цей надзвичайно похвальний факт теж мiг би навести Iвана Iвановича на ту думку, що “соцiалiстичне” можуть змагатися не тiльки колективи, але й окремi iндивiдууми, та цього не трапилося, а навiв його на цю думку (хоч на перший погляд i дивно!) – навiв його власний радiорупор.
Вiдпочивав, значить, мiй герой на канапi i чекав чергового концерту з мiсцевої радiостанцiї. Май i Фiалка гралися в спальнi з мадмуазель Люсi, товаришка Галакта сидiла з його другом Методiєм Кириловичем у кабiнетi. Раптом зашипiло.
– Гало! Гало! Говорить радiостанцiя на хвилi…- i т. д. Прекрасно! Але чує тут Iван Iванович вiд конферанса, що радiостанцiя бере сьогоднi на себе роль плацдарму для “соцiалiстичного змагання”. Конкретно кажучи, сьогоднi (конферанс говорить) змагаються: балабаєшник, скрипник, бандурист, пiанiстка, домрист, гармонiст та гобойщик.
– Iнтересно послухати! – подумав мiй герой.- Подивимось, хто кого!
Першим виступив балабаєшник. Беручи до уваги, що саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi мажорнi елементи нашого суспiльства, балабаєшник на цей раз найшов можливим заграти якусь песимiстичну пiсеньку, що їй досi не давали мiсця на радiостанцiї. В такому ж дусi грали й iншi змагальники. Мiй герой спершу незадоволено хитав головою, але потiм прийшов до тiєї ж думки, що й балабаєшник (“саме так, по вищезазначеному, змагатися можуть тiльки здоровi, мажорнi елементи нашого суспiльства”), i, прийшовши до цiєї думки, раптом прийшов i до другої.
– Методiю Кириловичу,- покликав вiн схвильованим голосом свого симпатичного колегу.- Я вас викликаю на соцiалiстичне змагання!
Сказавши це, Iван Iванович протер окуляри своєю бiлоснiжною хусткою, з вдячнiстю подивився на радiорупор i нарештi помандрував до їдальнi, де його симпатичний друг сидiв з його ж таки милою дружиною. Момент був не зовсiм вдалий для зустрiчi двох приятелiв (Методiй Кирилович ще не встиг зовсiм очутитись пiсля iнтимної розмови з товаришкою Галактою), i все-таки до згоди прийшли негайно.
– Я ваш виклик приймаю! – обсмикнувшись нарештi, рiшуче заявив Методiй Кирилович.Будь ласка!
I тут же вирiшено було, що Iван Iванович зробить три мухобойки, а Методiй Кирилович буде три днi агiтувати серед службовцiв тресту за утворення фабрики виробництва цих же таки мухобойок.
В таких цiкавих розмовах i в таких же не менш цiкавих думках проходили днi мойого героя.
Пiсля Рiздва приїхав до Iвана Iвановича брат Марфи Галактiонiвни – товариш Мрачний (псевдонiм). Саме той брат, що лiсничий. Брат приїхав, як вияснилось, надовго, бо його, як вияснилося, партiя зняла з партiї та з лiсництва чи то за шахрайство (“за шахрайство” – говорили злi язики), чи то за опозицiйнi ухили (“за опозицiйнi ухили” – говорила товаришка Галакта). Проти ухилiв Iван Iванович, як вiдомо, рiшуче боровся, але в даному разi вiн не мiг боротись,- не тому, що справа йшла про боротьбу проти родича, а тому, що мiй герой був тактовною, шляхетною людиною i нешляхетне поводитись iз гостем, можна сказати, органiчно не мiг, тим паче, що по городу почали ходити “тривожнi” чутки вiдносно якогось “переобрання” полiтбюро.
Товариш Мрачний цiлими днями громив “апаратчикiв” i запевняв Iвана Iвановича, що “це їм так не пройде”. Iван Iванович слухав, а Марфа Галактiонiвна говорила.
– Я думаю,- говорила Марфа Галактiонiвна,- що Зюзя має рацiю бути незадоволеним з апаратчикiв. Ти як гадаєш, Жане?.. Ти знаєш, я вже давно точу зуби на Сталiна.
– Я, Галакточко, нiчого не маю проти,- нарештi зiдхав мiй стiйкий герой,- але щодо Сталiна, я з тобою (тут Iван Iванович озирався) згодний. Згодний, Галакточко. Цiлком! На мiй погляд, вiн теж… як би його сказати,- дискусiйщик… Себто треба припускати, що вiн буде дискусiйщик.
– Треба припускати? – кричав товариш Мрачний.- I це говорите ви, високоiнтелiгентна людина?
Тут мiй герой не те щоб дрейфив, а просто говорив, що його не так зрозумiли, що вiн, звичайно, i в цьому питаннi “органiчно” не може бути не революцiонером “з голови до п’ят” i що вiн хоче тiльки, щоб все було добре i щоб перемога була на боцi пролетарiату, себто щоб можна було спокiйно ходити до ячейки в четвер i жити по-людськи. Досить вже вiн настраждався на фронтах, себто у Наросвiтi, коли була громадянська вiйна.
– А все-таки,- насiдав товариш Мрачний,- все-таки скажiть менi: невже й по-вашому потрiбна ця iдiотська самокритика?
Iван Iванович виймав свою бiлоснiжну хустку i нервово протирав нею окуляри. Вiн, звичайно, знав, як вiн має вiдповiсти, але вiн не мiг, на жаль, вiдповiсти, бо тут якраз втручалася товаришка Галакта.
Марфа Галактiонiвна причиняла дверi i говорила конспiративним голосом.
– Звичайно, Жане, це абсурдГ- говорила вона.- Невже ти й досi погоджуєшся? Ну, скажи менi! Скажи!
Iван Iванович нiбито ранiш погоджувався, себто гадав, що товаришка Галакта теж погоджується, але тепер вiн уже не мiг погоджуватись, тим паче, що, зi слiв товариша Мрачного, “апаратчики” мусiли “на днях полетiти” i “взагалi загубити свою силу”.
– Нi!.. не погоджуюсь! – раптом рiшуче ще раз зiдхав Iван Iванович i, тут же пiдбадьорений вдячним поглядом дружини, додавав: – Я навiть скажу вам по секрету, що я з самого початку мало довiряв цiй iдеї. Їй-богу.
Словом, Iван Iванович говорив тiльки те, що пiдказувала йому його революцiйна совiсть. Правда, коли товариш Мрачний, дiставши посаду, раптом змiнив свої погляди, Iван Iванович не змiнив своїх поглядiв, вiн просто знову зупинився на своїх, що були до приїзду товариша Мрачного, позицiях, себто вiн знову почав гаряче захищати “самокритику”, але це показує тiльки те, що мiй герой, будучи ортодоксальним марксистом, не мiг не володiти добре ланцетом матерiалiстичної дiалектики. От i все, плюс, звичайно, революцiйна совiсть.
I тому не зрозумiло (рiшуче не зрозумiло!), як могло трапитись це велике горе, це грандiозне нещастя. Ви питаєте, яке нещастя, яке горе? Читайте останнiй роздiл – i ви побачите.

VII

Трагiчний фiнал, а також i не про те, якi треба зробити висновки.
Колись Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав “Вiстi”. Вiн завжди уважно переглядав цю газету: по-перше, тому, що тут було багато урядових розпоряджень, а вiн не хотiв бути не в курсi державного будiвництва, а по-друге – тому, що редакцiя цiєї газети його остаточно зворушувала пiдбором матерiалу. Тут було всього вмiру: i смiшного (Iван Iванович, наприклад, дуже обурювався з поведiнки драматурга Кулiша, що в своїй п’єсi “Мина Мазайло” нахабно висмiяв майстра мажорного смiху Iону Вочревiсущого. Iону Вочревiсущого Iван Iванович вважав мало не за генiальну людину) – тут було трохи i про кооперацiю, трохи про сiльське господарство, а також трохи i про культурне життя країни. Особливо Iвана Iвановича зворушували передовi статтi i саме тi, що йшли без пiдпису.
– Не говори, Галакточко! – часто схвильованим голосом кидав вiн у бiк своєї дружини.- От би в кого повчитись нашим газетам! Яка краса вислову! Скiльки в цих передових споживи для серця й розуму. Як вони хвилюють своєю тематикою! Нi, не говори, Галакточко, все-таки постановка справи – велике дiло!
– Ще б пак! – зiдхала Марфа Галактiонiвна.- Це ж наша найстарiша газета. Скоро матиме мало не десятилiтнiй досвiд!
Iван Iванович дивився у вiкно на молодий снiжок i на його душi була радiсть i -гордiсть невимовнi…
…Так от, значить, одного разу Iван Iванович лежав пiсля смачного обiду на канапi i переглядав “Вiстi”.
Раптом його очi поширились i вiн, як i тодi, коли натрапив на випадково положений до його портфеля “страшний документ”, як i тодi, дуже зблiд. Нiжнi пальцi мойого героя затремтiли. Як на грiх, в цей час в квартирi нiкого не було (вся сiм’я поїхала до парку шпацiрувати), була тiльки в кухнi Явдоха. Iван Iванович протер очi i ще раз уважно перечитав тi рядки, якi його так схвилювали. Потiм мiй герой пiдвiвся з канапи i, можна сказати, навiть забiгав по кiмнатi. Вiн нiколи так енергiйно не метушився, як тепер, i тому треба було припускати, що вiн вичитав, по меншiй мiрi, про оголошення вiйни, навiть уже про вступ ворожих сил на радянську республiку чи то оголошення про смерть якогось свого любимого вождя.
– Загибель революцiї,- шепотiв вiн.- Явна загибель! Коли газета не бреше – а я їй завжди вiрив! – коли вона не бреше, то… Нi! Нi! Цього не може бути. Нi! Нi!
Iвановi Iвановичу навiть пiт виступив на лобi. Хвилинами здавалося, що вiн знепритомнiє i, як пiдстрелений заєць (правда, вiн цього моменту скорiше подiбний був до, коли так можна висловитися, схвильованої породистої корови) – i, як пiдстрелений заєць, впаде на свiй сюрпризний килим.
Та цього – слава тобi господи – не трапилося. Мiй герой потроху почав вiдходити i нарештi зовсiм одiйшов. Тодi вiн пiдiйшов до вiкна i одчинив вiкно. Запахло весняними пахощами (тодi вже йшла весна). Прямо – заходило сонце. Воно заходило так звичайно, нiби в газетi нiчого страшного й не було. Навiть образливо було дивитися на цю байдужу огняну кулю. Але Iван Iванович навiть не звертав на це уваги: мовляв, плювать йому на сонце, вiн давно вже взяв себе в руки. Правда, тi руки, що вiн в них взяв себе, ще трохи, i навiть бiльше нiж трохи, тремтiли, але при чому ж тут вiн?
Мiй герой витер з лоба вищезгаданий пiт i, не маючи з ким подiлитися своїми думками, раптом вiдчув у собi приплив нiжности й велике бажання поговорити зi своєю куховаркою.
– Посуд миєте, Явдошко? – нiжним, ласкавим, мало не соцвиховським голосом сказав Iван Iванович i зупинився на порозi кухнi.- Ну, як воно – не важко вам жити у нас?
– Чого там важко! – вiдповiла, як i завжди, трохи холоднувато (“чорна невдячнiсть”!) куховарка.- Чого там важко, ми вже звикли, барин!
Iншого разу мiй, зрiдка трохи глуховатий, герой, можливо, i не звернув би уваги на це обурливе “барин”. Товаришка Галакта навiть думала, що це в порядку речей: мовляв, нiчого тут особливого нема, коли куховарка називає Жана “барином” – по-перше, нiхто того не чує i, значить, нема тут нiякої компромiтацiї, а по-друге – товаришка Галакта нiколи не посмiє позбавити Явдоху волi слова (куховарцi так подобається – хай так i говорить!). Але на цей раз Iван Iванович мало не пiдскочив.
– Який я вам барин, Явдошко! – скрикнув вiн у жахливiй розпуцi! – Хiба я вам барин? – Iван Iванович мило усмiхнувся i, розвiвши руками, пояснив:
– Товариш! Так! Товариш!
Явдоха здивовано подивилась на хазяїна.
– Хай буде й по-вашому! – знизала вона плечима i, знизавши плечима, взялася за цеберку з помиями.
Але тут з Iваном Iвановичем трапилось щось небуденне. Пiдскочивши з незвичайною для нього легкiстю до куховарки, вiн делiкатно вiдштовхнув її вiд цеберки з помиями.
– Так, так Явдошко! – промовив Iван Iванович тремтячим голосом.- Я вам не барин, я… я вам справжнiй друг i товариш. Я вам – ви ж пам’ятаєте? – Я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Iван Iванович i сам уже вiрив, що вiн завжди пропонував Явдосi називати себе товаришем, хоч цього, можна сказати, й не було – не тому не було, що вiн не хотiв, а тому, що вiн просто забув). Завжди говорив, Явдошко. I тепер говорю! Да!..
Iван Iванович знову витер пiт зi свого чола й несподiвано скрикнув:
– Дозвольте,- скрикнув вiн,- я винесу цеберку з помиями! Ця остання пропозицiя вискочила з уст хазяїна якось зовсiм без всякої потреби. Але вискочивши, вона вже не могла повернутися в тi ж таки уста i саме так, наче її й не було (воiстину, слово не муха – вилетить не спiймаєш навiть за допомогою мухобойки). Iван Iванович захвилювався тим хвилюванням, коли почуваєш себе героєм, а здивована Явдоха рiшуче не хотiла йому вiддати цеберки. Почалась боротьба. I невiдомо чим би вона скiнчилась, коли б в цей момент не вiдчинилися дверi i в дверях не зупинилась Марфа Галактiонiвна.
– Жане! В чому справа? – грiзно сказала Марфа Галактiонiвна, побачивши боротьбу.Що це значить?
Товаришка Галакта зрозумiла, звичайно, цю сценку, як залицяння мойого героя до куховарки, i тому, не довго думаючи, вона тут же скрикнула.
– Геть! – скрикнула вона, звертаючись до Явдохи.- Щоб твоя нога бiльш тут не була. Геть! Геть!
– Що ти робиш, Галакточко,- в свою чергу скрикнув Iван Iванович.- Не роби цього, голубонько. Не роби! Просю тебе, не роби!
Але Марфа Галактiонiвна вже нiчого не чула i тiльки кричала “геть”. Коли ж куховарка вийшла з кухнi i коли червоний i спiтнiлий Iван Iванович пiдвiв свою дружину до канапи, то вона, Марфа Галактiонiвна, й тодi не дала промовити слова. Потiм товаришка Галакта зробила iстерику. Нарештi iстерика скiнчилась, i тодi вияснилося, в чому справа. Вияснилося тодi, коли мiй герой остаточно переконав свою стурбовану дружину, що вiн не залицятися хотiв до Явдохи, а тiльки хотiв показати їй, що вiн нiчим (буквально нiчим!) не вiдрiзняється вiд неї, вiд куховарки, i навiть може винести цеберку з помиями. Переконав вiн її не словами, а, так би мовити, дiлом. Це трапилося саме тодi, коли й товаришка Галакта прочитала в “Вiстях” тi рядки, якi так схвилювали Iвана Iвановича.
– Так! Ти мав рацiю! – уже подвiйним голосом (спокiйним, що Iван Iваноич не зрадив i неспокiйним, що газета) сказала вона, бризкаючи на себе одеколоном.- Так. Ти мав рацiю. Але ти, Жане, не маєш рацiї хвилюватись. Боже мiй, чого ти, Жане, так хвилюєшся? Не роби панiки! Пожалiй своє серце! Чистка ж тiльки для низiв! Члени колегiї, на мiй погляд, нi в якому разi не будуть чиститись.
– Ах, Галакточко! – пiдстреленим голосом сказав мiй герой.- Ти не дочитала.- Iван Iванович подав дружинi номер “Вiстей”.- Ну, ось дивись, голубонько. Тут написано навiть, що будуть чистити навiть членiв ЦК. Ти розумiєш? Членiв ЦК!
– Цього не може бути! Я не вiрю! – рiшуче одрiзала Марфа Галактiонiвна.- Членiв ЦК не можуть чистити… Це просто для народу… для маси! В противному разi ми загубили б революцiю… Да…
– Безперечно! Безперечно загибель революцiї! – сказав Iван Iванович i в розпуцi схопився за голову.- Ах, Боже мiй, що вони роблять! Нє, Галакточко, я таки недарма не погоджувався з самокритикою. Що хочеш роби зi мною, а я апаратчикам тепер не можу довiряти. Даю тобi чесне комунiстичне слово. Ти розумiєш – не можу!
Схвильований Iван Iванович кинувся до кабiнету й подзвонив до Методiя Кириловича.
– Чули?..- спитав вiн у рурку.- Нуда! Нуда!.. Ну, як ви?.. Я? Я ж, знаєте, менi що? Будь ласка, хоч сьогоднi! Тiльки я думаю, знаєте… Ну, словом, заходьте – поговоримо. Треба улаштувати сiмейну нараду.
Тут мiй герой закашлявся й положив рурку на її руркове мiсце.
Цiлу нiч Iвана Iвановича i Марфу Галактiонiвну кусали чи то блощицi, чи то блохи, i вони нiяк не могли заснути. А коли прийшов новий ранок, мiй герой поспiшив до установи. Вiн навiть забув поцiлувати Мая i Фiалку батькiвським поцiлунком. Але в установi його чекала ще бiльша неприємнiсть. Там вiн, по-перше, остаточно пересвiдчився, що йому обов’язково прийдеться чиститись (виходить його любима газета й на цей раз не збрехала), по-друге, вiн узнав, що роботу його комосередку з сьогоднiшнього дня починає обслiдувати спецiальна комiсiя з райкому.
Про це сповiстив Методiй Кирилович.
– Для чого комiсiя? Для чого обслiдування? – спитав зблiдлий за нiч Iван Iванович, безсило сiдаючи в крiсло.- Ну, скажiть менi, для чого?
– А хiба вам не ясно? Мабуть, хочуть когось вичистити. I, мабуть, не тiльки з комосередку,- сказав догадлививй Методiй Кирилович,- а навiть декого i з бюро.
– Iз бюро? – в розпуцi промовив мiй герой (вiн був членом, хоч i не активним, свого бюро).- Що ви говорите? Нi, ви просто робите панiку. Ви помиляєтесь, Методiю Кириловичу! Да, помиляєтесь… Я тiльки не розумiю, вiдкiля це все взялося?
– Це ви вже спитайте в свого товариша Лайтера,- вiдповiв Методiй Кирилович, пiдкресливши “свого”.- Це, будьте певнi, це його роботка.
– Мого товариша Лайтера? – до того розгубився Iван Iванович, що навiть випустив iз рук окуляри, якi протирав своєю бiлоснiжною хусткою.- Ви серйозно кажете “мого”?
– Так! – як i завжди, спокiйно вiдповiв Методiй Кирилович.- Iменно вашого. Я не член бюро, а ви, як член бюро, мусiли вже давно знати, що це за штучка. Хiба я вам не говорив? Свiй свого, так би мовити!.. Чому ж ви його досi…
– Ах, боже мiй! Нiчого не розумiю! – скрикнув Iван Iванович тим же таки пiдстреленим голосом.- Буквально нiчого!
Мiй герой раптом покинув Методiя Кириловича й побiг до Семена Яковича, головного начальника i члена бюро. Про що вони там говорили – менi не вiдомо. Проте, я гадаю, що це й не цiкавить читача. Давати в деталях трагiчну загибель мойого героя я й не брався. Скажу тiльки, що райком прислав комiсiю, так би мовити, необ’єктивну, по-перше, вона сконстатувала, що товариш Лайтер не опозицiонер i не бузотер, а просто собi активний партiєць, по-друге, комiсiя наказала негайно перебрати бюро комосередку, а по-третє (це вже просто якесь трагiчне непорозумiння), Iвану Iвановичу, Марфi Галактiонiвнi, Методiю Кириловичу i ще багатьом ще до чистки судилося “вийти iз партiї”, як потiм говорила товаришка Галакта.
Iван Iванович, прийшовши додому пiсля “вийти iз партiї”, похилився на свою мухобойку i раптом заплакав дрiбненькими в перший раз мiнорними сльозами.
– Пропав! – скрикнув вiн.- Боже мiй, яке трагiчне непорозумiння! Чому саме менi судилося так страждати за революцiю? Чим я провинився?
Але йому на його останнє запитання нiхто не вiдповiв. Марфа Галактiонiвна ще не прийшла пiсля “вийти iз партiї”, а Май i Фiалка десь шпацiрували з мадмуазель Люсi. Що ж до куховарки Явдохи, то вона поки що нiчого не знала, i тому й тепер виспiвувала якусь свою зовсiм незрозумiлу пiсню, саме ту, що, з одного боку, нiбито веселу, а з другого – начебто дражнить.
Так що мажорну новелу, можна сказати, кiнчено. Звичайно, я й зараз бачу незадоволенi обличчя (мовляв все добре, та от багато публiцистики), але й тепер, на жаль, нiчим не можу допомогти.
Що ж робити, дорогi читачi, коли я хочу, щоб мої твори читали рiшуче всi громадяни нашої республiки, навiть такi дiловi, як от Iван Iванович та Марфа Галактiонiвна, а дiловi люди, як вiдомо, читають тiльки мажорнi новели з ухилом в публiцистику. Треба, очевидно, йти на компромiс.
…А втiм, Теккерей, наприклад, каже, що Свiфт (ви пам’ятаєте “Гуллiверову подорож”?) справляє на нього враження величезного гiганта i що загибель його, Свiфта, нагадує йому, Теккерею, загибель грандiозного царства.
Так думав колись не тiльки Iван Iванович, але думаю сьогоднi й я, коли зупиняю свiй зрiдка вольтерiянський погляд на чiткому силуетi злого англiйського сатирика.
…I потiм чому Салтиков-Щедрiн мiг бути вiце-губернатором, а я не можу? Правда?
Отже, до побачення, золотий мiй читачу! Сподiваюся ще раз зустрiтися з вами. В моїй шухлядi (доводжу до вашого вiдома) єсть цiла галерея iдеологiчно витриманих, монументально-реалiстичних типiв нашої нiжно-прекрасної епохи, а ви (доводжу до свого вiдома), очевидно, маєте охоту познайомитися з ними. Ну, i от!

РЕВIЗОР

I

На кватирi Валентина Бродського, репортера провiнцiальної газети, з раннього рання готувалися до прийому надзвичайного гостя. Власне, “товариш iз центру” мусiв обiдати в редактора, але редактор, Iван Сiрко, нiяк не мiг його прийняти: по-перше, жив Сiрко в надто маленькiй кiмнатi (в нiй навiть двом тiснувато було), а по-друге, його спартанському помешканню замкнутого одиночки нiяк не личило виконувати роль закутка для бенкету хоч би й з “товаришем iз центру”.
Репортерова дружина – Леся – як тiльки прокинулась, одразу ж метнулася по сусiдах. Хотiлось прийняти гостя як слiд, хотiлось навiть купити вина, горiлки та консервiв тощо, але, на жаль, не було бiльш-менш пристойного посуду i, головне, не було грошей на вищепоiменованi закупки. Правда, Сiрко з охотою допомiг би Лесi карбованцями зi свого утримання, але Валентин був рiшуче проти того. щоб вона улаштовувала обiд на кошти редактора, i навiть проти того, щоб вона робила позичку в того ж таки Сiрка. Бродський був не тiльки великим хлiбосолом, але й по-своєму шанобливою людиною.
Грошi Леся з великими труднощами дiстала. Та коли прибiгла додому, щоб забрати кошика й коопiвську книжку, Валентин зустрiв її незадоволеним обличчям i категорично заявив:
– Я зараз iду. Не можна ж, Лесiчко, так довго бiгати! Невже ти не розумiєш, що ревiзор давно, мабуть, в редакцiї?
– Почекай, Валю! – сказала Леся.- На кого ж я дiтей покину? Дай же менi хоч до коопу збiгати.
Чотирилiтня Нелiчка заплакала. Зайорзався й двохлiтнiй Мурзик. Дiти одразу ж зрозумiли, що їхня мама знову збирається iти з дому.
– Ну, от бачиш, Валю? Як же я покину дiтей?
Бродський занервувався. I занервувався вiн саме тому, що “це – просто нетактовно ставити його в таке нiякове становище”. Вiн добре розумiє, що дружина не хоче покинути дiтей, але хай же i вона збагне, що приїзд ревiзора – дуже небуденна подiя в його газетi i що вiн нiяк не може бути дома в той час, коли “товариш iз центру” сидить у редакцiї. Можна, скажiм, попрохати сусiдку, щоб доглянула за дiтьми… Нарештi, що це за фокуси? Що за буржуазнi замашки? Хiба можна так виховати справжню робiтничо-селянську дiтвору? Отже, Валентин радить взяти на ключа Нелiчку й Мурзика i таким чином припинити дискусiю. Хай кричать: покричать, покричать i замовкнуть.
Хоч репортер i не переконав свою дружину, але вона вже не сперечалася. Вона поспiшила вiдпустити чоловiка i, залишивши дiтвору пiд доглядом сусiдки, побiгла до коопу.
О десятiй годинi ранку на квартирi Бродських шипiв примус, а о дванадцятiй був готовий уже й обiд. Нарештi, за якийсь час не треба було думати й про стiл: i пляшка горiлки, i пляшка шатоiкему, i коробка сардин, i картопля – все було на мiсцi i чекало споживача. Гiсть мiг вiльно заходити до кiмнати.
Але гостi, на жаль, публiка дуже капризна. Погодившись зайти до когось о першiй годинi, скажiм, вони о першiй нiколи не приходять, i їх мають чекати до четвертої. Але й о четвертiй вони, на жаль, не являються, i їх чекають до сьомої. Нарештi годинник показує пiв на восьму, i тодi виявляється, що гiсть не може прийти.
Так було i з “товаришем iз центру”. Увечорi прибiг Валентин i сказав Лесi, що ревiзор просить в неї “пробачення за турботи”, але сьогоднi вiн у Бродських нiяк не зможе бути… певнiше, не змiг, бо ревiзор i вiн, Валентин, уже “пошамали” в б’єргальцi.
– Ти хочеш сказати, що вiн завтра буде в нас обiдати? – сказала Леся.
– Завтра?..- Валентин зам’явся.- I буде i не буде. Завтра ж, Лесiчко, недiля i, значить… Що значить?
Репортер з захопленням потер руку об руку i з не меншим захопленням почав iнформувати свою дружину про план i перспективи на завтрашнiй день. За репортеровим планом виходило так, що вранцi вони (себто Леся, вiн, редактор i ревiзор), забравши з собою всю закуску i всi напої, що їх наготувала Леся, сiдають на пароплав i їдуть до Берестечка. Зiйшовши на берег, вони йдуть до виноградаря Бергмана i там улаштовують маленький пiкнiк. Додому вони повернуться вечiрнiм херсонським пароплавом. Поїздка (Валентин клянеться чесним комунiстичним словом!) обiцяє багато непоганих хвилин, i треба тiльки якось улаштувати з дiтьми.
Репортер все-таки почував себе трохи нiяково перед дружиною.
(Хiба, мовляв, не можна було ранiш сповiстити про таке вирiшення? Навiщо ж вiн мучив її цiлий день бiля примуса?) Репортер, нарештi, побоювався, що ображена дружина не захоче пiдтримати компанiї “на пiкнiк”, саме тому вiн так гаряче й насiдав на Лесю. Але вияснилося, що вiн зовсiм даремно робив це, бо, як тiльки вiн змовк, Леся одразу ж схопила його в обiйми i сказала, що вона дає змогу їхати до Берестечка i що вона дуже задоволена з плану. Бiльше того, вона, не довго думаючи, навiть легко розв’язала справу з дiтьми:
– З понедiлка,- сказала вона,- до нас мусить прийти праля. Але я її попрохаю, щоб вона прийшла в недiлю. Пiд її догляд ми i залишимо дiтей.
– От i добре! – сказав трохи здивований Валентин (вiн все-таки не чекав такої швидкої згоди) i, трохи погравшись iз дiтьми, лiг на своє лiжко. Б’єргальський обiд, треба гадати, не обiйшовся без пива, i тому в скорому часi репортер солодко i безм’ятежно хропiв.
Тодi Леся приспала дiтвору, сходила до пралi (праля, слава Богу, погодилась!) i, повернувшись, сiла бiля вiкна розчiсуватись. Iншого разу (та ще й так набiгавшись) вона поспiшила б лягти на кровать i скорiш заснути, але зараз вона й не думала про сон.
Леся зовсiм неспроста так хутко погодилася їхати до Берестечка, нi скiльки не образившись на Валентина i на гостя за їхню нетактовнiсть. Рiч у тiм, що, по-перше, ревiзорiв приїзд i без перспективи зустрiтись з ним на загородньому “пiкнiку” дуже схвилював її. Схвилював якось приємно, нiжно й молодо. Навiть бiльше того – вiн схвилював її, так би мовити, заборонено: недарма ж вона про це не сказала чоловiковi i навiть не думала про це щось говорити йому. По-друге, довiдавшись про завтрiшню поїздку, вона вiдчула тiльки почуття подяки до нетактовного Валентина.
Власне, нiчого особливого не трапилось, i все-таки, розпустивши своє довге волосся i спершись лiктем на пiдвiконня, Леся стала так карколомне мрiяти, як мрiяли якiсь екзальтованi героїнi давно прочитаних нею романiв. Леся навiть згадала мадам Боварi, i думка про цю женщину вiддзеркалилась в її серцi нiжним, давно незнаним тремтiнням.
Зi схiдного обрiю раптом виглянув лiтнiй задумливий мiсяць i повис над сусiднiм сараєм. Надднiпрянський провiнцiяльний городок стихав. Не чути було нi грохоту пiдвод комгоспiвських биндюжникiв, нi гулу вантажних авт. Вгомонились уже й голоси провiнцiяльних мешканцiв, що весь день метушились по базарних вулицях. Давно проревiв вечiрнiй пароплав, вирушаючи на пiвдень.
Уже кiлька рокiв живе Леся в цьому провiнцiяльному городку. Приїхала вона сюди з Валентином iз Харкова, де вона прожила всього один рiк i вiдтiля так не хотiлося i все-таки треба було їхати, бо Бродського посилали на провiнцiю, а вона свого чоловiка дуже любила i тому не могла його самого вiдпустити, їхала вона сюди з цiлковитою упертiстю, що скоро знову повернеться до Харкова. (Хiба Валентин не обiцяв улаштувати це повернення?). А приїхавши, стала чекати. Потiм, коли виявилося, що з Харковом треба розпрощатися коли не навiки, то принаймнi на довгий час, Леся покинула чекати, тим паче що Валентин пообiцяв, що вони i на глухому березi Днiпра найдуть “повне людське життя”. Потiм вияснилося, що iсторiя, так би мовити, повторюється: як i вищезгаданi героїнi, Леся замiсть Харкова i “повного людського життя” дiстала одноманiтнi безперспективнi днi. Тодi Леся зрiдка стала замислюватись.
Леся була звичайна собi жiнка-мрiйниця, яких так багато у нас, на Українi, i про яких, мабуть, нiчого нового i не скажеш. Але й зав’язка цього оповiдання, на жаль, теж дуже нескладна. Схвилював Лесю ревiзорiв приїзд не тому, що ревiзор був, скажiм, її давнiй знайомий, в котрого вона, припустiм, була закохана, а тiльки тому, що вiн приїхав iз Харкова – з того города, про який вона так часто мрiяла i який що довше вона його не бачила, то бiльше приваблював до себе. Як i на всяку провiнцiялку, Харкiв на Лесю справив сильне вражiння. Автобуси, трамваї, опера, драма, шестиповерховi будинки, великий рух на вулицях i т. д. i т. п. – все це й досi стояло перед її очима. I тепер, одiйшовши в даль минулого, це ж таки все набрало надзвичайної привабливости. Як i вся наша романтична республiканська молодь, Леся сприймала харкiвське життя, як життя, по меншiй мiрi, казкове, i тому не дивно, що i зустрiч з харкiвським ревiзором так схвилювала її. Хiба харкiвських мешканцiв вона, принаймi пiдсвiдоме, не вважала за людей якихсь особливих, небуденних, хiба вона не сподiвалася вiд ревiзора багато цiкавого почути? Нарештi (тут уже безперечно пiдсвiдоме), хiба вiд зустрiчi з ревiзором вона, трохи екзальтована i змучена розчаруванням жiнка, могла не чекати чогось надзвичайного, чогось такого, що може раптом перевернути все її життя?
Леся подивилась на Валентина. Вiн лежав, розкинувши руки, i його ноги вилiзли з-пiд ковдри. Леся подивилася на, Валентиновi ноги i, побачивши, що Валентиновi ноги бруднi i що на них траурнi, давно не рiзанi нiгтi, одвернулась.
“Ах ти Валю, Валю! – подумала вона.- Як я буду чогось прекрасного сподiватися вiд тебе, коли ти сам собi навiть нiг не помиєш?”
I пригадала Леся солодкi чоловiковi слова, що вiн їх говорив, коли вони їхали кiлька рокiв тому до цього провiнцiяльного мiстечка, i, пригадавши, ще раз порiвняла їх з дiйснiстю. Хiба Валентин, скажiм, не обiцяв допомогти їй вступити до компартiї? Хiба вiн не запевняв, що вона нiколи не вiдiрветься вiд громадської роботи? Хiба вiн не малював їй їхнє родинне життя як життя “нового побуту”? А вийшло так, що вона замiсть широкої громадської роботи дiстала пелюшки, горщики тощо. А вийшло так, що замiсть родинного життя, “нового побуту” вона дiстала безконечнi дрiбненькi сварки i, можна сказати, цiлковиту родинну кабалу, бо, не маючи служки – а служки вона не мала не тiльки тому, що їй бракувало коштiв, а i тому, що Валентин “був рiшуче проти служки” в “його домi” – бо, не маючи служки i маючи двох маленьких дiтей, Леся не може збiгати навiть до кiнематографа.
“Ах ти Валю, Валю!” – знову з болем подумала Леся. Кохаючи Валентина, Леся все ж бачила, що Валентин вдвiчi безпораднiший i навiть нещаснiший за неї, вона вже бачила, нарештi, що вiн може тiльки стояти їй на перешкодi. Коли в нiй ще живе дух неспокою, то в нiм вiн давно вже вмер. Коли вона здатна хоч якось виховувати дiтвору, то вiн тепер здiбний тiльки плодити. Належачи до тих молодих людей пiсляреволюцiйного часу, яких покликано було творити новий побут, Леся органiчно не могла стати нi покiрною мiщанкою, нi людиною, що в нiй любов до чоловiка нiяк i нiчим не корегується. Свою любов до Валентина Леся корегувала, i тому не дивно, що в останнi пiвтора року вона стала вiдчувати цю любов, як мало не нещастя, як, у всякому разi, добровiльне рабство. Прокинулась Нелiчка i заплакала. Леся пiдiйшла до лiжка.
– Не плач, моя дитинко,- тихо казала вона i пригорнула Нелiчку до своїх грудей.
За кiлька хвилин дiвчинка вже знову спала. Промiнь срiбного мiсяця впав на каштанове волосся Нелiчки, i Лесi здавалося, що це волосся, цi кучерi – як хвилi бистролетних днiв. Леся скинула з себе верхнiй одяг i залишилася в однiй сорочцi. Щоки їй горiли i вона раз у раз прикладувала до них свої долонi, її мало не дiвочi груди тривожно пiдiймалися, i здавалося, що вона збирається на першi неповторнi зальоти.
Раптом прокинувся вiтер i понiсся по вулицях. Прокинувся i Валентин. Побачивши свою дружину, вiн сказав:
– Ти ще, Лесiчко, не спиш?
– Як бачиш, Валю! – сказала Леся i додала: – Голова розболiлась.
– А може, ти…- солодко позiхнувши й простягаючи до дружини руки, почав був Валентин.- Може, ти…
– Нi, Валю! Будь ласка, звiльни мене на сьогоднi,- поспiшно пiдхопила Леся.
Але репортер був уже бiля дружини i м’яв її в своїх обiймах.

II

Вiтер лютував цiлу нiч. На ранок вiн. зовсiм стих – залишились тiльки маленькi вiтерцi. Коли Леся прокинулась, цi вiтерцi жартували в полотнищах бiлизни, розвiшаної на мотузку через увесь двiр. Кричали вранiшнi пiвнi. По покрiвлi сарая бiгали сусiдовi голуби i приємно буркотали.
Напившись чаю, Бродський побiг до редактора, що в нього ночував ревiзор. Вiдтiля вiн повернувся, коли вже праля прийшла i коли Леся давала вiдповiднi накази. Залишалося забрати закуски i йти до пароплава, що мусiв одiйти за якiсь пiвгодини. Так i зробили.
На дамбi зустрiли Сiрка i ревiзора. Валентин познайомив Лесю з харкiвцем.
– Топченко! – сказав ревiзор, дотискаючи Лесину руку.
Це був високий мужчина з досить-таки сiрим обличчям i некрасивими очима. I чи тому, що Бродський i Сiрко були низенького росту, чи тому, що в них не було тих самовпевнених рухiв, якими мало не рисувався Топченко, чоловiк i редактор все-таки зразу здалися Лесi до болю нiкчемними i безпорадними.
Пiдходячи до пристанi, ревiзор неохайно положив свою руку на плече Валентина i, обережно вiдсторонивши його вiд Лесi, взяв Лесю пiд руку. Ревнивому Бродському це, звичайно, не сподобалося, але вiн нiчого не сказав i тiльки, як ранiш, посмiхнувся до ревiзора i тiльки, як ранiш, щеголяв нiкому не зрозумiлими дотепами.
А втiм, Валентиновi взагалi сьогоднi не щастило, це Леся одразу ж помiтила. Вiн весь час намагався бути розв’язним, дотепним i зовсiм не провiнцiялом, але i його в’юнка чорненька i остаточно не мужня фiгура i його банальнi дотепи i, нарештi, його мало приховане бажання “показати себе” перед ревiзором – все це красномовно пiдкреслювало, що вiн провiнцiял, що вiн все-таки нiяк не може зрiвнятися з Топченком. Багато краще виглядав Сiрко. Завжди мовчазний i задумливий, вiн i тепер бiльше мовчав i тепер бiльше дивився собi пiд ноги сiрими задумливими очима. Тiльки зрiдка, коли ревiзор подавав йому якесь запитання, вiн раптом, нi з того нi з сього, здригавсь i тим показував, що i вiн вiдчував себе з ревiзором не зовсiм добре.
– Невже вам досi не осточортiв ваш городок? – сказав Топченко, звертаючись до Лесi.
– Ще б пак! – пiдхопив Бродський, розмахуючи руками, i додав, фамiльярно беручи пiд руку ревiзора.- Ке веле ву? нiчого не зробиш! Ви, щасливцi, захопили столицю, а ми можемо попасти туди тiльки як висуванцi.
Топченко насмiшкувато подивився на Валентина i раптом кинув:
– Пробачте, але я не вас питаю. Я звертаюсь до товаришки Лесi.
– До Лесi? – заметушився Бродський.- Будь ласка! Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Ну, скажи ж товаришу!
– Товаришка Леся, мабуть, i не думає мовчати! – кинув ревiзор i знову iронiчно подивився на Бродського.- Це ж ви їй не даєте говорити.
– Я? Що ви! Будь ласка!.. Лесiчко, чого ж ти мовчиш? Валентин, вiдчуваючи себе не зовсiм добре, почервонiв. Вiн уже справдi встиг приревнувати Лесю до ревiзора i думав, що ревiзор зрозумiв його.
– Так! – нарештi промовила Леся.- Менi дуже обридла провiнцiя. Ви вгадали.
– Чому ж ви до Харкова не повернетесь? – спитав Топченко. Леся здивовано подивилась на ревiзора: мовляв, вiдкiля вiн знає, що вона вже жила в Харковi?
– Ви, мабуть, дивуєтесь мойому запитанню? – сказав ревiзор i тут же з’ясував, у чому суть.
Про Лесiне життя уже розповiв йому в б’єргальцi Валентин, i вiд нього ж вiн знає, що вона вже жила в Харковi. Бiльше того – за чашкою пива Бродський встиг уже познайомити його з найiнтимнiшими закутками свого життя.
Леся прекрасно знала чоловiка i знала, який вiн має язик, особливо напiдпитку, вона знала, що ревнивий Валентин все-таки любив трохи “позадаватись” серед товаришiв своєю дружиною i навiть поiнформувати їх про свої “спальнi справи”, але вона не чекала, що вiн i з ревiзором, з зовсiм випадковою людиною, буде таким одвертим, i це її дуже образило. Правда, вона про це нiчого не сказала нi Валентиновi, нi Топченковi, але почуття незадоволення з Валентиновоi поведiнки не менш години залишилося в нiй.
Коли пiдiйшли до пристанi, Топченко, не кидаючи Лесiної руки, сказав, звертаючись до Сiрка i до Валентина:
– Ну, ви йдiть, мабуть, до пароплава, а ми станемо в чергу i купимо квитки.
– Що ви! – скрикнув, рушаючи до каси, Бродський.- Ви – наш гiсть! Квитки я сам куплю.
– Будь ласка! – одразу ж погодився ревiзор i, пропустивши вперед редактора, пiшов з Лесею до портового залу.
Уже в другий раз проревiв пароплав, i публiка валом повалила з площадки. На пiвдень їхали найрiзноманiтнiшi люди. Їхали мовчазнi селяни, їхали галасливi перекупки, що, спродавши овочi чи то фрукти, поверталися в свої села. їхали рiзноманiтнi дачники вiд робiтника до непмана включно, метушились на пароплавi i учнi тощо. Коли пароплав проревiв в третiй раз, Леся, ревiзор. Сiрко та Бродський були вже на верхнiй палубi. Нарештi пароплав заклекотав i рушив вiд пристанi.
Починався прекрасний лiтнiй день. На небi жодної хмари. Днiпро виблискував срiблом своїх широких вод i ловив поверхнею промiння веселого сонця. Зеленi береги посувалися вiд пароплава назад i пропадали десь в синiх димках обрiю, їхати треба було до четвертої зупинки, так що пароплав мусiв кiлька разiв пiдходити до берега.
Валентин купив квитки першого класу. Коли його спитали, чому першого, а не другого (їхати ж недалеко i користуватися з кают не прийдеться), вiн неохайно махнув рукою i сказав, що це “все одно”. Мовляв, навiщо зважати на дрiбницi? Леся подивилася на чоловiка й подумала: “Якi ж тут дрiбницi, Валю, коли б цi дрiбницi дали менi можливiсть прожити з дiтворою ще один день?”
Сiрко, як тiльки зiйшов на пароплав, одразу ж одiйшов убiк i мовчки дивився на поверхню рiки. Вiн, очевидно, не хотiв заважати ревiзоровi в його розмовах з Лесею. Але Валентин, що далi, то бiльше ревнуючи дружину до Топченка, не вiдходив вiд ревiзора нi на хвилину i, як i ранiш, метушився зi своїми дотепами.
– Подивiться, якi пiкантнi дiвчатка! – сказав вiн, коли пароплав став наближатися до берега i коли на пристань висипав натовп мiсцевих дiвчат.Ви як? – пiдморгнув вiн оком ревiзоровi.- Охотник до бабочок?
Топченко прекрасно розумiв репортера, вiн розумiв, що Валентин уже ревнує його i намагається вiдтягнути його увагу вiд Лесi, але ревiзор з невимушеною очевиднiстю вiдчував свою перевагу над в’юнким репортером i тому, одверто i нахабно притиснувшись плечем до Лесi, так вiдповiв:
– Ви не помиляєтесь. Я охотник до бабочок.
Леся вiдчула, як їй неприємно стиснуло серце. I вона знала, що Валентин ревнує її до ревiзора, i вона вiдчула, що перед останнiм чоловiк її давно вже спасував, але зараз їй, як нiколи, хотiлось, щоб Валентин в ревiзорових очах стояв багато вище, хотiлось навiть, щоб вiн був переможцем у тiй внутрiшнiй нерiвнiй боротьбi, яка вже безперечно почалась мiж ним i Топченком. Правда, як про це вже сказано, Лесю давно не задовольняє чоловiк, але невже вiн в такiй мiрi нiкчемний, як це намагається пiдкреслити гiсть? Тодi як же дивиться на неї, на Лесю, яка кiлька рокiв не тiльки любила, але й до певної мiри поважала Валентина? Значить, i вона не бiльше, як смазлива провiнцiяльна дурепонька?
Леся повернулась до Валентина i, можна сказати, рiзко (так вона ще нiколи з ним не говорила) промовила:
– Валю! Треба все ж таки поважати свою дружину i не губити почуття людської гiдностi.
– Ти про що, Лесiчко? – не зрозумiв давно вже розгублений Бродський.
– Я говорю про “бабочок”.
Валентин недоречно захiхiкав i пiдморгнув оком ревiзоровi, але Топченко зробив серйозне обличчя й сказав:
– Пробачте, товаришко Лесю! Ми i справдi далеко зайшли в своїх розмовах.
Здавалося б, на цьому iнцидент i треба було б лiквiдувати, але репортер раптом нi з того нi з сього образився. Власне, не нi з того нi з сього, а саме тому, що вже з годину вiдчував потребу на комусь зiрвати свою злобу i своє незадоволення з “нахабних” вчинкiв гостя, але все-таки вийшло, що наче б то нi з того нi з сього.
– Що це за фокуси? – сказав вiн грубо.- Скажiть, яка невиннiсть: про звичайнi природнi потреби при нiй не можна говорити? А ти хiба, Лесю, цими справами не займаєшся? Як же ти дiстала своїх двох дiтей? Лелека принесла на крилах? Хi-хi!
Леся спалахнула. Валентинова пошлятина обурила її надзвичайно, але вона нiчого на неї не сказала. Мовчав i ревiзор. Не находив потрiбним i далi сперечатися i Бродський. Сказавши свою недоречнiсть, вiн знову вiдчув нiяковiсть i, почервонiвши, пiшов до Сiрка, що стояв за кiлька крокiв вiд спiвбесiдникiв. Там вiн мовчки сiв на крiсло.
Таким чином, iнцидент все-таки було лiквiдовано.
Пароплав, висадивши на берег кiлькох пасажирiв, прийняв на палубу двох дачникiв i, прийнявши, рушив далi, на пiвдень. I що далi вiн посувався на пiвдень, то бiльше затягувало горизонти масивами сивих хмар. Треба було припускати, що, можливо, за якийсь час цi хмари насунуться на блакить ясного неба i зроблять грозу. Саме цiєї грози не хотiли нi Топченко, нi Леся, нi навiть Валентин. (Останнiй вже заспокоївся i тiльки зрiдка ревниво дивився на Топченка, що вiв розмову з його дружиною). Гроза безперечно не дала б можливости провести час так, як хотiлося б. Звичайно, хазяїн виноградникiв, Бергман, що до нього їхали, улаштував би непоганий пiкнiк i в своїх кiмнатах, але все-таки цей пiкнiк був би багато гiрший за той, що його хотiли улаштувати на свiжому повiтрi, i, значить, залишалося все-таки благати фортуну, щоб вона не зiпсувала грозою добрий день.
– Ви як гадаєте? – сказав ревiзор, звертаючись до Лесi.- Буде сьогоднi дощ чи нi?
– Я гадаю, що нi,- промовила Леся i усмiхнулася.
– Чому ж нi? Хiба ж не бачите, якi хмари купчаться на горизонтi?
– А тому, що я не хочу, щоб вiн був.- Леся повернулася до чоловiка i сказала: – Валю, чи не думаєш ти, що хмари купчаться на дощ?
– Нi,- кинув Валентин, пiдходячи до дружини.- Метеорологiчна станцiя запевняє, що тижнiв два буде стояти суха година.
Пiдiйшов i Сiрко. Зав’язалась розмова на тему: наша метеорологiя i її недосконалiсть. З цiєї теми перейшли на iншi. Говорили про врожай, про настрої серед селян, про колективiзацiю сiльського господарства. У всiх цих питаннях Топченко показував себе остiльки компетентним, що i тут Леся не могла не бачити його перевагу над чоловiком i редактором. Нарештi розмова перейшла на тему: виноградники Бергмана i “наше” вiдношення до виноградникiв. Виникла суперечка. Сiрко запевняв, що виноградарi нiчим не вiдрiзняються вiд звичайних куркулiв i що, значить, їх треба краще притиснути i не давати їм “потачки”, як це робить, на жаль, центр. Топченко, що i в цiй справi добре обiзнаний був, теж квалiфiкуючи їх куркулями, все-таки не погоджувався з Сiрком. Нарештi, коли суперечка зайшла дуже далеко, ревiзор роздратовано кинув:
– Знаєте… пробачте мене, але крiзь вашi аргументи я бачу обличчя глибокої провiнцiї. Ви дивитесь на наше будiвництво не, скажiмо, з птичого польоту, а зi своєї мiсцевої дзвiницi.
Здавалося, що пiсля такої фрази хтось iз “провiнцiялiв” мусiв використати момент i присоромити Топченка, але i тепер нi Сiрко, нi Бродський – нiхто iз них не найшовся, що сказати ревiзоровi: першому тiльки незадоволено пересмикнулося обличчя, другий навiть льокайськи посмiхнувся.
– Звичайно! Звичайно! – пiдхопив Валентин.- Ми дiйсно дивимось на наше будiвництво з своєї мiсцевої дзвiницi, але… хiба нас в цьому можна обвинувачувати? Хiба ви так не дивилися б, коли б жили на провiнцiї?
– Я й не збираюся вас обвинувачувати,- сказав ревiзор i додав цiлком резонно: – Але я бачу, що ви вже погодились зi мною?
– Як так погодився? – мило посмiхаючись, мало не скрикнув Бродський.Який ви, їй-богу, пробачте на словi, демагог.
Суперечка знову обiцяла розгорiтися, але на цей раз її припинила Леся. Бачачи, що Валентин загубив здiбнiсть логiчно мислити i що далi вiн здiбний тiльки остаточно себе скомпромiтувати в очах ревiзора, Леся повернулася обличчям до правого берега i, не дивлячись нi на кого, сказала:
– Ви мене, товаришi, ображаєте. Ви забули про мене. Якi ж ви кавалери, коли досi нiхто з вас не запропонував менi навiть склянки квасу? Я страшенно хочу пити.
Топченко галантно розшаркався i, беручи Лесю пiд руку, промовив:
– Прошу до буфету… Може, ви вже й їстоньки хочете?
– Їстоньки я не хочу,- сказала Леся.- А квас я хочу пити на чистому повiтрi.
Жiнка сподiвалася, що ревiзор залишить її на кiлька хвилин, i вона дiстане можливiсть перекинутись двома-трьома словами з чоловiком (вона хотiла сказати Валентиновi, щоб вiн не показував себе таким нiкчемним перед ревiзором), але вийшло так, що по квас пiшов Сiрко, i вона знову примушена була спостерiгати продовження тiєї ж самої неприємної їй сцени.
До Берестечка залишилось версти чотири. Зупинок бiльше не передбачалося. Пароплав йшов так бистро, що за кiлька хвилин треба було висаджуватись, i тому пасажири, якi мусiли вилiзати на цю пристань, засуєтились. Почали збиратися i Сiрко та Валентин. Забравши кошики, вони пiшли до виходу. Бродський, звичайно, хотiв, щоб з ним пiшла i Леся, але цього не трапилося.
– Ми ще встигнемо,- сказав Топченко, затримуючи Лесю на верхнiй палубi.
Не турбуватись, на жаль, ревнивий Валентин не мiг, але вiн на цей раз найшов у собi досить такту, щоб не затриматись.
– Ви горiлку п’єте? – раптом спитав Топченко, пригадавши сценку з якогось прочитаного роману, спитав, коли бiля Лесi вже нiкого не було: нi редактора, нi репортера.
– А вам для чого це? – сказала Леся.
– Та ви ж, здається, в своїх кошиках везете й горiлку?
– Нi. Не п’ю. А горiлку веземо спецiяльно для виноградарiв. У них, крiм вина, нiчого нема: нi пива, нi горiлки… Ви, мабуть, теж не п’єте?
– Нi, п’ю.- Топченко запалив папiросу i далi поцiкавився.- А ваш чоловiк теж п’є?
– А це вам для чого?
– Та… так! Мiж iншим. Хочу знати, для кого ви везете горiлку. Леся усмiхнулася.
– Я ж вам сказала, для кого: для виноградарiв.- I раптом додала: – А ви хочете, щоб мiй чоловiк напився до неможливости? Це останнє запитання вирвалось несподiвано навiть для самої Лесi. Правда, вона допiру думала, що безвiльний Валентин i справдi може напитися до неможливости i тим самим остаточно скомпромiтувати себе в очах “товариша iз центру”, але подавати таке запитання все-таки не слiд було: по-перше, в кращому разi вона цим видає себе з головою i дає зрозумiти ревiзоровi, що боїться за чоловiка, а по-друге… нi, “так вiн не може подумати”!
Але Топченко саме “так” i збагнув її запитання.
– Боже борони! – сказав вiн.- Я на вас зовсiм не претендую i особливо тодi, коли ваш чоловiк п’яний “до неможливости”.
Леся почервонiла. Бесiда принiмала дуже неприємнiй характер. Ясно було, що Топченко не залицявся до неї, але залицявся так мамуловато, що вона нiяк не могла на нього трохи не образитись.
– Знаєте… ходiмте до виходу,- сказала вона, рушаючи з палуби. Але ревiзор, нiби нiчого не трапилось, взяв її пiд руку i спокiйно промовив:
– Ходiмте! Зараз, мабуть, повернемо до берега. Пароплав i справдi брав курс на голу скелю, що бiля неї метушилися люди. Скоро вiн заревiв i плавко пiдiйшов до пристанi.
– Хто зупиняється в Берестечку? – закричав кондуктор.
– Берестечко!
Канати полетiли на берег i пароплав, заклекотавши, зупинився.

III

Виноградники Бергмана, що до них, висадившись на берег, прямувала компанiя, лежали приблизно на пiвтори версти вiд пристанi. Дiйшли до них за дуже короткий час.
Зустрiв сам Бергман, iнтелiгентний, гладкий нiмець. З Бродським вiн, очевидно, давно вже був знайомий, бо звертався до нього “як до свого друга” (“шкода”, подумала Леся, “що вiн не знає, як Валя допiру рекомендував його ревiзоровi”), з редактором Бергман теж мабуть, зустрiчався, але з останнiм вiн гримав себе багато холоднiш. Що ж до Лесi i Топченка, то вiн тут же став рекомендувати їм своє Берестечко. Iз цiєї рекомендацiї Леся узнала, що предки Бергмана прибули iз Швейцарiї як фахiвцi по виноградарству, їх викликав руський уряд через вiдомого французького енциклопедиста Лягарна ще в 1822 роцi. Дiставши землю в околицях Акерману, вони заснували в п’яти верстах вiд нього колонiю Шабо. Узнавши про iснування надднiпрянських пiскiв, цi предки в 90-х роках переселилися сюди i заснували Берестечко.
– Ви не можете уявити, як моїм предкам важко було,- сказав Бергман, коли компанiя нарештi розташувалась в абрикосовому саду виноградаря.Мiсцеве населення вiдносилось до них надзвичайно насторожено i критично, а з другого боку – переселенцям прийшлося витримати чималу боротьбу з природою. Досить вiдмiтити, що посадочний матерiал вони привозили на парусних катерах iз Шабо, а воду для поливки посадок виноградної лози возили за кiлька верст вiд Днiпра при цiлковитiй вiдсутностi дорiг.
Далi Бергман говорив про мармуровий хрущ, що систематично знищував цiлi площi виноградних насаджень, про пiсок, що, пересовуючись силою схiдних вiтрiв, завжди був страшним бичем виноградаря, про веснянi й осiннi заморозки, про грибнi хвороби, про град та тумани тощо.
– Не дивно,- сказав нарештi Бергман,- що в цих виняткових обставинах багато з моїх предкiв не витримували iспиту i остаточно збанкротували. Тiльки надзвичайно стiйкi, я б сказав, фанатики, перебороли всi перешкоди.
Сiрко раптом пiдвiвся й промовив:
– Все це правда, та тiльки при чому ж тут ви? Виходить, що “нашi гуси Рим спасли”. Так?
– Зовсiм не так! – сказав Бергман.- 3 тим же героїзмом, що й нашi предки, i ми ведемо виноградарство. А втiм,- тут же чемно додав вiн,- про це ми, мабуть, не встигнемо поговорити. Дозвольте поцiкавитись: ви приїхали улаштувати на природi пiкнiк?
– Ви не помиляєтесь,- сказав ревiзор, що вже почав позiхати вiд оповiдання виноградаря.- Саме пiкнiк.
За годину на зеленiй оксамитовiй травi появилась скатертина i рiзнi напої. Прийшла дружина Бергмана, поважна теж досить гладенька нiмкеня. Вона сiла бiля чоловiка i мовчки частувала гостей. Гостi пили й їли, i, не знаючи, про що говорити, розповiдали один одному про хмари, якi збиралися зробити грозу i якi так грози й не зробили. Нарештi, всi, крiм Лесi й Сiрка, були на маленькому пiдпитку. Репортер випив бiльш за всiх, так що Леся примушена була зупинити його й сказати:
– Валю, чи не досить тобi?
Але Бродський не вгомонявся й пив далi. Вiн пiдсiв до ревiзора i з захопленням розповiдав йому про свої таланти.
– Ви знаєте репортера Скалуського? – спитав вiн, звертаючись до Топченка.- Вiн колись, це ще було при старому режимi, вдарив об заклад, що вiзьме iнтерв’ю в славетного Мечнiкова… Мечнiков, як вiдомо, нiкого не приймав iз нашої газетної братiї. I, знаєте, взяв!.. Ха… Ха… Вскочив, а той на… горщику, ну i взяв… Ха-ха!
– Для чого ви все це говорите? – спитав Топченко.
– Як для чого? – несподiване запитання сп’янiлого репортера приголомшило.- Ну, знаєте, взагалi…
– От бачите! – тоном наставника сказав, глузуючи, ревiзор,”взагалi”… Невже ви не знаєте бiльш цiкавої теми?.. Ви пробачте за рiзкiсть,- звернувся вiн до Лесi,- я не виношу органiчно порожнiх розмов.
Лесi знову заскемiло в грудях. Цей “нахабний” ревiзор остаточно знахабнiв, а цей Валентин остаточно став дурнем. Леся раптом простягнула руку за вином i вмить випорожнила чарку.
– Браво! Браво! – закричав Бродський.- Браво! Леся повернулась до чоловiка i сказала чiтко:
– Коли б ти, Валю, знав, чому я так захотiла вина, то напевне не кричав би “браво”… Ти дозволиш менi,- додала вона,- пiти з товаришем Топченком на виноградники?
– Будь ласка!.. З охотою! Я теж думаю пiти туди.
Ревiзор усмiхнувся, подивився спiдлоба на Валентина i промовив:
– Чи не ревнуєте ви мене до своєї дружини?
– А вiдкiля це ви взяли? – спитав репортер. Знову ж таки смiючись очима i позираючи на флегматичного Бергмана, Топченко сказав:
– Вiдтiля, що ви якось без охоти вiдпускаєте зi мною свою дружину.
Репортер зареготав хоч i не природним, але зате голосним реготом:
– Ха-ха! Ну й дивак ви! Будь ласка, йдiть самi. Я тепер нi в якому разi не пiду з вами.
Бродський сподiвався, очевидно, що ревiзор виявить шляхетнiсть i поспiшить попрохати в нього пробачення, та цього, на Валентинiв жаль, не трапилось.
– I прекрасно! – сказав спокiйно Топченко i, взявши пiд руку Лесю, вийшов з нею за ворота.
Берестечко дрiмало i нiжилось в промiннях гарячого пiвденного сонця, коли ревiзор заступав по пiсках поселка. На вулицi – жодної людини, тiльки в крайньому дворi якiсь невгамовнi швайцарцi грали в крокет. Виноградарi вiдпочивали.
– Який все-таки культурний поселок,- сказав ревiзор, зупиняючись в тiнi спаленого сонцем дерева.- Не можна його рiвняти з нашими селами. Коли там хати, то тут будинки, коли там пияцтво, то тут здоровий вiдпочинок, коли там бруд, то тут зразкова чистота й зразковий порядок… Як ви на це дивитесь?
Лесi дуже приємно було, що Топченко звертається до неї з таким питанням: на такi громадського значення теми Валентин давно вже з нею не говорив. ‘
– Вашi порiвняння,- сказала Леся,- безперечно вдалi, але радiсного в них дуже мало. Я нiколи не припускала, що Берестечко живе таким культурним життям.
– Невже ви перший раз тут?
– В перший.
– Ну, це вже не по-товариському! – зi щирим обуренням сказав ревiзор.Невже ваш чоловiк не мiг жодного разу повести вас сюди? З розмов iз ним я бачу, що вiн не раз тут був… Нi, це не по-товариському. Ви пробачте, вiд такого поводження з дружиною пахне старовинним домостроєм.
Леся усмiхнулася дитячою усмiшкою.
– Ви, мабуть, не помиляєтесь,- промовила вона.- Але що зробиш?
– Як що зробиш? Вiн же, здається, комунiст?
– Так. Комунiст.
Топченко ще з бiльшим обуренням поставився до вчинкiв Бродського. Вiн говорив, що “це неможливо”, що за це – хай Леся ще раз пробачить йому – за це навiть з партiї виключають, що i т. д. Iншого разу Леся, мабуть, не дiйшла б до такої одвертости з малознайомою людиною i не дозволила б хоч би тому ж Топченковi говорити з нею на таку тему, але тепер вона, чи то пiд впливом скандальних, негiдних справжньої людини Валентинових вчинкiв, чи то пiд впливом випитого нею вина,- тепер вона слухала ревiзора з великим задоволенням.
– Ви ще раз пробачте,- сказав Топченко й притиснувся лiктем до Лесiної руки.- Я, знаєте, не мiг би так жити.
Леся здригнула: подивившись на Топченка i побачивши в його очах ласку i щире спiвчуття до неї, вона вiдчула в ревiзорi саме ту людину, що про неї мрiяла минулої ночi. Топченко помiтив це. Вiн ще щiльнiш притиснувся був до жiнки, але в цей момент дорогу їм пересiк Бергман.
– А я найближчою дорiжкою,- сказав Бергман.- От i обiгнав вас. Ви не туди йдете. Кращi виноградники на цей бiк.
I Леся i ревiзор незадоволенi були появою Виноградаря, але вони, звичайно, не показали цього Бергмановi i, подякувавши йому за турботу, пiшли з ним в тому напрямку, в якому вказував виноградар.
– Я вам не договорив,- сказав Бергман, повертаючись до розмови, що її розпочав був до обiду i що iз-за неї й вибiг сюди.- Товариш Сiрко не вiрить нi менi, нi моїм колегам, а по сутi, я турбуюся не за себе, не за своїх колег, а за державу.
I Бергман знову почав довге оповiдання про те, як виноградарi коректно тримали себе в час громадянської вiйни, з якими вони зусиллями органiзовували виноградну кооперацiю i т. д. i т. п., i тому вiн нiяк не розумiє, чому його i його колег позбавили права голосу.
– Цим позбавленням,- сказав Бергман,- ми зовсiм розвалили кооперацiю, бо позбавлених осiб було виключено iз рядiв кооперацiї.
– Ви поiнформували б про це центр,- кинув, позiхаючи, Топченко.
– Як же! Iнформували,- сказав Бергман, витираючи пiт з чола. – Вiдношення до нас радянського уряду…
Виноградар став тут перелiчувати всiх вiдповiдальних осiб, що побували в Берестечку i що “так симпатично” ставилися до нього. А перелiчивши, пiдiйшов до одного iз головних питань.
– Ви тiльки подумайте,- сказав вiн.- За офiцiйними даними, скажiмо. Дагестанської республiки робiтник в Кизлярi дiстає 50 копiйок в день, в Дагестанi середня цiна 1 карбованець. А у нас по сiмнадцятирозряднiй сiтцi з спiввiдношенням 1:8 рiчнi робiтники по 1 розряду дiстають 18 карбованцiв. Це нормально? Як ви гадаєте?
– Нiчого я не гадаю,- сказав ревiзор, ще раз нарочито позiхнувши i зиркнувши на Лесю, що йшла, кудись мрiйливо поглядаючи своїми трохи гарячими вiд вина очима.Ви яснiш кажiть.
– Будь ласка! Я вас вже поiнформував про дагестанськi норми Слухайте нашi. Пiдрiзник у нас дiстає 2 карбованцi 48 коп. плюс 27% себто 67 коп. (начислення на всю зарплату складають: соцстрах – 16%, на утримання робочкома i ведення культроботи-5 1/2% утримання будинку вiдпочинку- 1%, стипендiяльний фонд- 1/2% будiвля нардому- ?%, помешкання робочкому i утримання столу роботодателiв – 3 1/2% – всього 27%) – отже, 2 карб. 48 коп. плюс 67 коп.- 3.15. Купоросники, сапальники, терпiйники…
Виноградар не вгомонявся. А коли вiн пiдiйшов до довiйськових цiн i сказав, що пiдрiзник дiстав вiд нього “тiльки 1 карб.”, Леся по вернулась до нього i кинула:
– До вiйни вiн дiставав 1 карб., тепер 2.48 (27% до рук його не попадає). Невже ви гадаєте, що це вже таке велике збiльшення, коли взяти на увагу, що курс довiйськового карбованця був вищий i ще революцiю саме для робiтникiв та селян i роблено?
– Справедливо! Цiлком справедливо,- заметушився виноградар.- Але увiйдiть i у наше становище.
Але лагiдна Леся на цей раз не захотiла “увiйти в становище” i подякувавши Бергмановi за iнформацiю, чемно вклонилася i пiшла з Топченком на дальнiй виноградник.
Пiвденне гаряче сонце почало вже падати, але ще стояла шалена спека. На небi жодної хмари, в повiтрi жодного хижака, наче вимерле все. Сипучi пiски дюнами посувалися праворуч, i в цьому безмежному степу не було їм нi кiнця, нi краю. I коли б не винограднi лози, що участками витикались то тут, то там, здавалося б, що це не надднiпрянський степ, а сама пустельна Сахара. Словом, далi йти не можна було, i тому ревiзор i Леся повернули до Днiпра. I, як тiльки вони ступили на високий берег, одразу повiяло холодком. I одразу ж розмову повернено було на вiдношення Валентина до своєї дружини.
– Це все-таки, їй-богу, домостроєм вiдгонить,- продовжував ревiзор, сiдаючи бiля Лесi, що вже, найшовши тiнь, вмостилась на береговiй травi.Як хочете, а я вас все-таки вважаю за iдеальну жiнку. Такi жiнки залишились тiльки на провiнцiї.
Леся розумiла, що Топченко просто говорить їй комплiменти, що Топченко, повернувшись до Харкова, забуде про неї i саме на другий день, i все-таки Леся з задоволенням слухала ревiзора, i все таки вона слухала б його без кiнця.
– Я, знаєте,- говорив далi Топченко, наче невзначай притискуючись плечем до Лесиного плеча,- я… власне, менi… нiколи не везе з жiнками! Ви, очевидно, хочете спитати, для чого це я говорю? Вiдповiдаю одверто: я заздрю вашому чоловiковi.
Леся знала, що ревiзор хоч, може, й не бреше, але у всякому разi “трохи” перебiльшує, i все-таки їй приємно було слухати його: хоч як там, а його, самоупевненого i нахабного, не можна рiвняти з Валентином, нiкчемним i справдi безпорадним провiнцiалом. Боже мiй, як Лесi боляче i неприємно дивитись сьогоднi на чоловiка! Так боляче, що вона з охотою ще випила б вина: вино ще бiльше затуманить голову i серце ще скорiш заб’ється.
Леся так i зробила: повертаючись до Бергмана, вона завiтала з ревiзором до одного iз виноградарiв i там випила ще одну пляшку вина. I Леся не помилилась: свiт тепер постав перед нею уже в надзвичайно прекрасних фарбах.
Але Леся помилилась, думаючи (а вона про це таки думала), що Валентин зустрiне її розгнiваними очима: ревнивий репортер, розгубившись остаточно i не знаючи, як вiн має припинити залицяння ревiзора до дружини, “з горя” напився i лежав в Бергмановому саду, як то кажуть, без нiг. Друга новина, якою зустрiв Лесю i Топченка виноградар, була та, що мовчазний Сiрко, залишившись сам, пiшов на пристань i вiдтiля моторкою поїхав додому.
– От тобi й маєш! – сказав Топченко.- Так багато чекали вiд пiкнiка, а вийшло, а вийшло, пробачте на словi, пшик. У вас на провiнцiї завжди так улаштовують пiкнiки?
Ревiзор говорив це ображеним голосом, але трохи сп’янiла Леся розумiла, що вiн дуже задоволений з такого фiналу i що кращого вiн i не бажав. Цi новини прийняла з задоволенням i Леся; i їй приємно було залишитись з ревiзором сам на сам на декiлька годин, але i вона це глибоко заховала бiля свого схвильованого серця.
– Ну, що ж,- сказав ревiзор,- нам залишається тiльки подякувати хазяїновi за гостиннiсть i йти на пристань… Коли тут пароплав буває?
– Може бути за годину, а може i за три! – вiдповiв Бергман.- Це залежить вiд Херсона.
– Коли так, то давайте помаленьку рушати. Я сьогоднi обов’язково мушу виїхати до Харкова.

IV

З Валентином була велика морока: вiн нiяк не мiг пiдвестися. Лаявся, щось бурмотiв i нiкого не пiзнавав. I тiльки за допомогою Бергмана його вдалося довести до пристанi. Там вiн лiг на траву i захропiв. За якийсь час вiн раптом прокинувся, заложив в рот два пальцi i, зробивши бiля себе калюжу, знову заснув.
– Як це противно! – сказала Леся, зиркнувши на чоловiка, i зробила гримасу незадоволення.
– Прекрасного малувато,- кинув Топченко i запропонував женщинi одiйти пiд тiнь дальшого дуба.
Вони вже сидiли бiля пристанi години пiвтори, а пароплава не видно було. Вони просидiли ще з годину, але й тодi пароплав не появлявся. Нарештi почало темнiти. Зайшло сонце, спалахнув десь далеко на днiпрових водах маяк, i заблищали зорi. З села висипали дiвчата та хлопцi й, згрупувавшись бiля пристанi, стали розважатись пiснями й танками. Пароплав, очевидно, спiзнявся на кiлька годин. Валентин не прокидався.
– Як химерно зараз бiля цiєї глухої пристанi,- сказала Леся.- Химернi i зорi, i небо, i це голубе повiтря, i води Днiпровi – i все. Ви вiдчуваєте?
– Як же! Безперечно! – кинув ревiзор, наче невзначай положивши свою руку на руку Лесiну.- Я теж вiдчуваю.
– I знаєте,- мрiйливо поглядаючи кудись, говорила далi Леся,- я думаю, що все нещастя людське тiльки в тому, що серед них багато провiнцiялiв. Коли б, скажiм, всi вони жили в таких городах, як Харкiв, вони б не знали моїх мук. Провiнцiя звужує кругозiр.
– Особливо такi… в такiй родинi,- обережно додав Топченко. Леся раптом повернулась до ревiзора i сказала:
– Нє, ви говорiть прямо: i особливо звужують такi чоловiки, як Валентин. Ви мене цим зовсiм не образите.- Леся зiдхнула й додала: – Так, товаришу. Я хочу зараз говорити одверто: менi дуже боляче, що Валя не вмiє себе так тримати в компанiї, як… ну, от ви, скажiм.
Топченко замахав руками. Мовляв, вiн теж людина з чималими хибами, брати його за зразок нiяк не можна. Але говорив вiн це так, що в цьому самознищеннi можна було бачити тiльки бажання показати свою надзвичайну скромнiсть. Скромнiсть Леся бачила, але бажання показати її вона не помiчала – i тому, що на неї так сильно вплинуло вино, i тому, що в цей вечiр все їй здавалось прекрасним, крiм, звичайно, п’яного Валентина.
Рушили вони вiд Берестечка тiльки о 10 годинi вечора: так запiзнився пароплав. З Валентином була нова морока: його ледве-ледве втягли в каюту, i то зарання поговоривши з капiтаном i взявши в нього вiдповiдний дозвiл. Як тiльки вiн добрiв до свого лiжка (в каютi), знову одразу ж заснув. Леся i Топченко залишились на палубi.
На землю зiйшла мiсячна нiч. Днiпровi води взялися блиском дiаманта i клекотали пiд колесами пароплава.
Було тихо: тiльки легенький вiтерець ласкав обличчя. На верхнiй палубi нiкого не було, так що ревiзор i Леся залишилися тет-а-тет.
– Я вас розумiю! – сказав ревiзор, знову притискаючись до Лесi плечем.- Розумiю ваше нещастя. З вашим характером i з вашею вдачею – вам жити не в цьому болотi, що ви в ньому живете. Вам жити…
Ревiзор взяв Лесiну руку i нiжно стиснув її. Вона не бачила бiля себе нiкого, вiдчувала, як їй спалахнуло обличчя, i вiдповiла ревiзоровi тим же.
– Ви така прекрасна женщина,- говорив далi ревiзор.- Ви… Починалась звичайна iсторiя: п’яний чоловiк не мiг пiдвестися, а трохи пiдпила i зневiрена в чоловiковi жiнка з охотою приймала залицяння хоч i стороннього, але вже до певної мiри симпатичного їй мужчини. За деякий час ревiзор уже обiймав Лесю, а ще за деякий час вiн ризикнув її й обережно поцiлувати. Тепер вони вже нiчого не говорили i красномовно мовчали. Вони тiльки кидали швидкi погляди то в ту, то в другу сторону, боячись, щоб хтось не наскочив на них.
Але боятись не приходилось. В залi першого класу нiкого не було, нiхто не виходив i на палубу. В першому i другому класi їхало народу малувато, а тi, що їхали, вiдпочивали по своїх каютах. Тiльки на палубi третього класу чути було голоси та зрiдка доносилась вiдтiля зажурна пiсня якоїсь селянської дiвчини, що їхала на пiвнiч.
Як так трапилось, що Леся хутко пiддалась на залицяння стороннього мужчини, сама Леся, мабуть, не зумiла б вiдповiсти, але Топченко знав, що, не випий Леся стiльки, скiльки вона випила, i не поводься з нею Валентин так, як вiн поводився сьогоднi, iз залицяння, безперечно, нiчого б не вийшло, саме тому ревiзор i поспiшав використати момент. Вiн уже не тiльки цiлував Лесю, але вiн, набравшись нахабства, вже й пропонував їй на вухо зайти до його каюти i “там трохи полежати”.
– Що ви говорите! – з жахом промовила жiнка i сама вiдчувала, що вона зовсiм не жахається, що вона таки зайде до каюти Топченка i що там трапиться те, чого так боявся ревнивий Валентин, коли вiдпускав її з ревiзором до виноградникiв.- Що ви говорите?
– Лесiчко! – шепотiв Топченко.- Ну, скажи менi (вiн уже говорив їй “ти”): чому ти не хочеш пiти зi мною? невже ти любиш свого чоловiка?
– Так. Я люблю його. Не говорiть менi цього. Я не пiду. Леся величала ревiзора на “ви” i пручалася. Але ревiзор i сама вона – обидвоє вони знали, що з цього пручання нiчого не вийде, що вони таки пiдуть до ревiзорової каюти. Нарештi, коли Лесiне обличчя мало не згорiло вiд ревiзорових поцiлункiв, вона раптом тремтячим голосом промовила:
– Я згодна. Тiльки спершу пiдiть i взнайте, чи не прокинувся Валя.
Топченко поспiшно рвонувся i пiшов до репортера. Леся залишилася сама. Вона пiдiйшла до бильця i сперлась на нього. Нервовий дрiж охопив всю її iстоту. Якось так просто виходило, нiби в цьому нiчого поганого й надзвичайного не було, i все-таки вона знала, що робить щось непоправиме, жахливе i злочинне.
Пароплав поспiшно повертався на пiвнiч. Розсiкаючи тихi води днiпровi, вiн ритмiчно клекотав своїми колесами. Мiсяць уже давно зiйшов i остаточно задiамантив поверхню рiки. Даль була напiвтемна, зрiдка вискакував огник якогось маяка i булькав своїм привабливим свiтлом. Берегiв не видно було – вони посунулись в сторони, i тiльки коли пароплав пiдходив до якогось iз них, на око падали неяснi силуети темних дерев.
Топченко скоро повернувся i, обiймаючи Лесю, сказав, що Валентин мiцно спить.
– Ви певнi, що вiн мiцно спить? – спитала тремтячим голосом Леся.
– Так. Ми можемо бути цiлком спокiйними. Залишалося йти до ревiзорової каюти, але жiнка ще вагалася i тому, пiдвiвши Топченка до бильця, сказала:
– Ви розумiєте, що ми хочемо робити?
– Розумiю.
– I вам не страшно? – Леся в цей момент тремтiла в нервовiй зимницi.Вам не страшно? А я – скажу вам одверто – я дуже боюсь!
– Ну що ти, Лесiчко! – сказав ревiзор, обiймаючи i пригортаючи до себе жiнку.- Це ж, Лесiчко, мiщанство.
– Ви цiлком переконанi, що це i справдi мiщанство?
– Цiлком.
– Ну, а як я себе буду почувати пiсля того, як це трапиться? Ви над цим подумали?
Топченковi Лесiна поведiнка не зовсiм подобалась. Будучи нетерплячою людиною, вiн далi не мiг чекати i тому схитрував:
– Коли ви боїтесь чи то не хочете вiддатись менi, то… не треба.
– Нi,- тихо сказала жiнка,- я хочу i я вже не боюся. Ревiзор обняв Лесю i, взявши її пiд руку, обережно потяг її до своєї каюти…
Та не пройшли вони i трьох крокiв, як їм назустрiч хтось пiшов. Вони зупинились. I Леся, i ревiзор подумали, що iде Валентин, i, зупинившись, ревiзор приготовився щось говорити, а Леся, спалахнувши огнем чистоти, вирiшила сказати чоловiковi всю правду i сказати йому, що вона вже не любить його, розповiсти йому, який вiн нiкчемний, i що вона уже далi не може з ним жити. Вона вирiшила навiть запропонувати йому не перешкоджати їй вiддатись Топченковi. Цi мислi, метнувшись в жiночiй головi з хуткiстю блискавицi, навiть заспокоїли Лесю. Але, коли з ними порiвнялась людина, вони побачили, що це – не Валентин: хоч обличчя пасажира й не видно було, але вiн був досить високого зросту i в цьому сенсi нiчого спiльного не мав з репортером. Проте зустрiч все таки мала свої наслiдки. Пасажир, порiвнявшись з Лесею i ревiзором, несподiвано кинув:
– Це ви, Топченку?
– Я! – вiдповiв ревiзор i раптом, кинувши Лесiну руку, побiг до пасажира.- Семене Петровичу? От не сподiвався вас бачити!
– А ви ж це як попали сюди? – суворо сказав той, що його ревiзор назвав Семеном Петровичем.- Менi здається, ви вже давно мусiли бути в Харковi?
Ревiзор заюлив. Видно було, що перед ним стоїть його начальник. Вiн став вибрiхуватись. Вибрiхувався вiн якось мамуловато, а юлив саме так, як в день перед ним юлив репортер i почасти Сiрко. Навiть гiрше за них. Вiн навiть не попрохав у Лесi пробачення i пiшов зi своїм Семеном Петровичем, нiби з ним, з ревiзором, нiколи й не було жiнки.
– Семене Петровичу! – говорив десь ревiзор,- даю вам чесне слово, що я їздив по справах. Я…
Але Леся уже нiчого не чула. Спершу її цей випадок так приголомшив, що вона навiть одразу протверезилась, але потiм, не бачачи з собою Топченка, вона вiдчула, як їй знову боляче, надзвичайно боляче, заскемiло в грудях. Не тому заскемiло, що не трапилося те, що могло трапитись, а тому, що ревiзор, якого вона взяла за людину виняткової вдачi, за людину, яка принаймi нiчого спiльного не має з Валентином, був, як виявилось, звичайним чиновником i навiть бiльше: мабуть, гiршим за її чоловiка.
“I це я йому допiру хотiла вiддатися?” – зло усмiхнувшись, подумала Леся.
I побачила вона раптом життя в його звичайних, непiдроблених фарбах i побачила, що люди цього життя всюди, завжди до смiшного однаковi. Леся схилилась на бильце i подивилась в даль. Даль була напiвтемна. Тiльки десь дуже далеко, мало не бiля Кiчкасу, блимав рiчний маяк. Леся замислилась. За п’ять хвилин прибiг ревiзор i, положивши свою руку на плече жiнки, сказав:
– Пробач мене, Лесiчко. Я… зустрiв свойого бурбона i примушений був… Ну, словом, я вже вiльний. Ходiм.
Леся обережно зняла зi свого плеча ревiзорову руку, мовчки подивилась в обличчя свого кавалера i, схилившись на бильце, тихо заплакала.

З ЛАБОРАТОРIЇ

Письменник вирiшив написати роман. Письменник був не зовсiм бездарний (так принаймi авторитетна критика заявила) i безперечно близький пролетарiатовi.
– Але про що писати? – подумав письменник.- Про старi часи?
Нi в якому разi! Про буденнi, непомiтнi дрiбницi? Нi за що! Треба писати про великi подiї наших днiв.
Хто робить подiї – письменниковi вiдомо: їх робить робiтничо-селянська маса! Вiдомо йому i за чиїм проводом: за проводом комунiстичної партiї.
Отже, в його романi головними дiйовими особами будуть виступати партiйцi. Це по-перше. По-друге, треба вирiшити, яку подiю вiн вiзьметься описувати. Тут письменник замислився.
– Ага! – раптом сказав вiн.- Я опишу початок реконструктивної доби.
Ця iдея (описати початок реконструктивної доби) йому дуже сподобалася: вона давала йому можливiсть показати не тiльки сильних людей нашого часу, але й без великої затрати енергiї показати опозицiонерiв (головними ж героями мусять виступати партiйцi), без великої затрати енергiї тому, що тодi ж, на початку реконструктивної доби, опозицiонери виступали зi своїми самовпевненими заявами одверто, нахабно й неприховане.
Словом, iдея єсть, i iдея не погана. Залишається ще розв’язати таке питання: в якому планi писати – сатиричному чи в психологiчному? Була потрiбна сатира (були ж негативнi типи), але й без психологiї письменник нiяк не мiг обiйтися. Як вiн, скажiм, покаже такого опозицiонера, який з душевними болями й стражданнями находить правильну лiнiю? Тодi письменник вирiшив поєднати два плани. I вирiшивши так, вiн став, як то кажуть, роман “виношувати”. “Виношував” вiн приблизно рiк. На кiнець року вiн мав цiлковите уявлення про героїв свого оповiдання, мав зав’язку й загальний план, нарештi мав зошитiв з 5 рiзних замiток для своєї роботи.
I от одного бадьорого осiннього ранку, вiдчувши в собi величезне надхнення, письменник сiв до столу i розпочав.
Роздiл перший
1
З захiдних провiнцiй республiки на Харкiв насувалась гроза. Поважно й поволi повзла вона чорним драконом i, зрiдка блимаючи своїми вогненними очима, грiзно й незадоволено буркотiла. Коли б в цей час якийсь допитливий горожании зiйшов, скажiм, на Холодну Гору i, приставивши до очей цейсiвський бiнокль, подивився на поля й дороги грозової магiстралi, вiн не тiльки мiг би бачити розтрiпаних та переляканих подорожникiв i не тiльки дiстав би можливiсть спостерiгати, як панiчно тiкають на схiд якiсь пiдводи, але i, можливо, поспiшав би негайно сигналiзувати небезпеку принаймнi в напрямку тих безтурботних тротуарiв своєї столицi i що по них шпацiрували його добрi знайомi.
В городi i справдi нiчого не знали. Нiкому й на думку не спадало, що за якiсь двадцять хвилин по вулицях пронесеться страшний ураган. Нiкому й на думку не спадало, що скоро все полетить шкереберть i над Харковом забушує шалена злива. Весняне сонце, що весело посмiхалося з голубої банi й кокетливо шпурляло на брук свої золотi промiння, остаточно зачарувало всiх: святкова публiка весело пливла по асфальтових тротуарах i, шмигаючи своїм строкатим вбранням, безтурботно шелестiла симпатичним, мiським гомоном, комхозiвськi автобуси цiлком нормально курсували по своїх маршрутних напрямках i наївно покрикували своїми англiйськими сиренами, навiть журавлiвськi вiзники – цi музейнi експонати, що їм без грози приходиться тримати себе сторожко,- навiть вони, на подив, легковажно шмигали по вулицях, жартiвливо демонструючи пiшоходам задрипанiсть своїх старозавiтних екiпажiв.
Але от гроза нарештi доповзла i дракон розкинув свої крила над околицею. I тодi якось враз, блискавично, над костьолом повисли темно-синi шмаття авангардних хмар i колись дальнiй грiм уже забуркотiв чiтко, голосно i недвозначно. Якось враз над городом знялась курява й завертiвся передгрозовий вихор. Закрапав рiдкий, краплистий дощ.
I милi до цього часу харкiвськi вулицi перетворились: ласкаве сонце зникло з теплого неба i тiльки зрiдка викидало на брук свої переляканi промiння; автобуси тривожно заревли до цього часу спокiйними сиренами; вiзники взяли на добрi вiжки своїх незагнузданих шкап i стали поспiшно натягувати на голови брезентовi капюшони; жiнки полетiли кудись, безрезультатно притримуючи кiнцi своїх, пiдхоплених вiтром, легеньких спiдниць; мужчини в панiцi кинулись на брук, наганяючи свої жартiвливi капелюхи; навiть зареєстрованi по фiнвiддiлах породистi й слухнянi собаки, загубивши своїх хазяїв, з виттям i скавучанням раз у раз почали тикатись у пiдворiтнi, як справжнi бродячi пси.
Так уже було пiзно: чорний дракон мiцно й упевнено насiв на свою наївну й безтурботну жертву. Над Харковом метнулась огняно-бiла блискавиця i, роздерши небо, потрясала город рiзким, улюлюкаючим ударом розлютованого грому. На землю впала фантастична пiвтемрява й забушувала шалена злива. Все це трапилось так раптово, що святкова публiка встигла тiльки втекти пiд випадковi навiси крамниць i вже й не мрiяла про затишнi куточки своїх мiських квартир та домикiв.
I саме в цей час по порожнiй вулицi Карла Лiбкнехта крiзь оскаженiлий потоп весняного дощу плигала через калюжi маленька жiнка й у тривозi озиралася навкруги. Блюзка й спiдниця так уже змокли їй, що вона не найшла б на собi жодної сухої нитки. Пiдбiгаючи то до одного, то до другого навiсу й не находячи потрiбного їй затишку, вона якось смiшно сплескувала руками й плигала далi. I так вона метушилася доти, аж поки погляд її нарештi впав на порожнiй ганок, що на ньому обличчям до стiни стояв якийсь високий мужчина в таких же високих чоботях. Тодi вона безпорадно махнула рукою й рiшуче залишила тротуар.
I от вона вже стоїть пiд поганенькою покрiвлею (недарма стихiя тiльки одного чудасiя занесла сюди) й протирає вогкими руками очi. От вона озирається навкруги, от поправляє мизинцями свою розтрiпану зачiску, от погляд її на мить зупиняється на спинi високого мужчини. I чи то спина була їй така вже сонгородна, чи то й справдi їй спати хотiлось, але – як би там не було,- вона нi з того нi з сього широко й з задоволенням позiхнула. I позiхнувши з задоволенням, жiнка скинула догори стрiлки своїх тоненьких химерних брiв, сперлась на бильце i замислилась. Так пройшло кiлька секунд.
Раптом нiжне створiння зiпхнуло i, швидко пiдвiвши голову, знову зиркнуло на свого сусiду. I тодi одразу ж з жiнкою трапилось щось надзвичайне: спершу вона зблiдла, потiм її обличчя зайнялося червоною фарбою i, нарештi, вона – i без того тендiтна й маленька – якось зразу зробилась ще тендiтнiша, ще мiнiятюрнiша. На одну мить здалося навiть, що її перелякала нерухомiсть мужчини (ураганна злива так мертво прицвяхувала цю велетенську фiгуру до дверей, що мужчину й справдi можна було прийняти за рiзьблення), але в скорому часi все остаточно вияснилось: жiнка просто пiзнала свого знайомого. Вона вже горталась, переступала з ноги на ногу й зiдхала. Вона голосно скаржилась на дощ i, нарештi, коли нiщо не допомогло i коли мужчина, не звертаючи на неї жодної уваги пiд напором зливи ще бiльше почав вгрузати головою в дверi, вона промовила тремтячим (чи то вiд хвилювання, чи то вiд холоду) спiвучим i воднораз надiрваним сопрано:
– Я, здається, не помиляюсь?.. Ви – товариш Марченко? В її голосi прозвучало одразу кiлька ноток: була тут i нотка поваги до того, до кого вона зверталася, i нотка ледве помiтного страху, i навiть нотка якоїсь тривоги. Але мужчину, мабуть, нiщо не зворушило. Принаймi вiн не найшов потрiбним навiть на мить пiдставити своє обличчя пiд удари зливи i вступив до розмови в тому ж станi мертвого рiзьблення, в якому вiн був i до цього часу.
– Так,- вiдповiв вiн.- Я – Потап Марченко.
В цей момент в небi метнулась огняна блискавиця i над Харковом розсипався черговий удар грому. Жiнка вiд несподiванки здригнула i, iнстинктивно вiдкинувшись до сусiди, тихо скрикнула.
– Страшнувато? – тим же спокiйним басом промовив мужчина.
– Я думаю… Хiба не бачите, як лютує? – вона розгублено подивилась навкруги себе й сказала: – Але почекайте, товаришу. Чому ви й досi не поцiкавились, з ким маєте задоволення розмовляти?
– А хiба я не знаю, з ким я маю задоволення розмовляти?
Справдi? Вiн знає, з ким має задоволення розмовляти? Так-таки й не жартуючи вiн говорить це? Ну, тодi вона знову скине догори стрiлки своїх тоненьких химерних брiв i з таким здивованням подивиться на свого сусiду, що навiть спина його (а вiн же стоїть до неї спиною) почне якось реагувати на її розгубленiсть.
– Невже ви так запам’ятали мене, що навiть по голосу пiзнаєте? Запитання було поставлене прямо i досить голосно. Але мужчина чомусь не вiдповiдав. I не вiдповiдав вiн, здавалось тому, що запитанням зачеплено було щось дуже лоскотливе, щось таке, що про нього можна говорити тiльки по темних закутках.
– Чого ж ви мовчите? – дивлячись тим же здивованим поглядом, спитала жiнка.- Ну, переконайте ж мене, що ви знаєте, хто я?
– Хто ви? – бас, мабуть, добродушно посмiхнувся.- Ви – настирлива дiвчина. Я бачу, що ви досi не переробили себе… Ну, нате вам, заспокiйтесь: ви – Лiда Спиридонова.
– Саме це я й хотiла вiд вас почути. Я i справдi – Лiда Спиридонова… Та тiльки чому ви не хочете до мене повернутись? Га?
– А тому я не хочу повернутись,- цiлком резонно вiдповiв мужчина,- що не хочу пiдставляти своє обличчя дощевi.
– Тiльки цьому?.. Я задоволена!
Жiнка змовкла. Мовчав i мужчина. Буря безумствувала. Що далi, то бiльше темнiшало, i вулицi остаточно закутало в скло дощевого урагану. Тодi чи то в мужчинi прокинувся середньовiчний лицар, i вiн за всяку цiну вирiшив здобути для своєї несподiваної дами хоч поганенький затишний закуток, чи то вiн i сам не мiг далi терпiти,- як би там не було, вiн рiшуче i з силою застукав у дверi незнайомого йому помешкання.
Деякий час нiхто й нiяк не вiдповiдав. Але коли велетень знову розправив свої плечi i знову гуркнув кулаком у дверi, в коридорi хтось поспiшно зачовгав пантофлями, i за якiсь пiвхвилини вже чути було обережний кашель. Нарештi дзвякнув замок, i дверi з шумом одлетiли вбiк. Перед непроханими гостями стояв якийсь чоловiчок i, одбiгаючи невеличкими кроками в глибину коридора, наперекiр сподiванням, гостинно посмiхався милою усмiшкою.
– Будь ласка! – ввiчливо запрохав вiн, захищаючись халатом вiд оскаженiлого вiтру та раз у раз показуючи на незакутаний вихiд.- Будь ласка! Не чекав сьогоднi такого гостя. Пробачте… це ваша дружина?
– Нi, це не моя дружина! – обтрушуючись вiд дощу i нiбито зовсiм не дивуючись несподiваному запитанню, спокiйно сказав той, що його Спиридонова назвала Марченком.
Гостинний господар знiяковiв. Вiн щось тихо скрикнув, якось зовсiм не до речi похитав головою i, зробивши легкий уклiн дамi, промовив:
– Пробачте. Пробачте за помилку! Пробачте!
Чоловiк остаточно увiйшов в роль доброго приятеля, але Спиридонова навiть не пiдвела на нього очей: ще раз широко i енергiйно позiхнувши, вона мовчки одiйшла вбiк. Зате Марченко нарештi подивився на свого спiвбесiдника уже трохи здивованими очима.
– Себто вiдкiля ж ви знаєте мене? – спитав вiн.
– Вiдкiля я вас знаю? – i собi здивувався господар.- Невже ви забули? Я – професор Ярута.
Тепер прийшла черга за високим мужчиною: вiн теж знiяковiв. I знiяковiв вiн саме тому, що нiяк не мiг пригадати, де вiн бачив Яруту. Очевидно, вiн так багато зустрiчав професорiв, що всi вони, на жаль, не могли залишитись у його пам’ятi.
– Пардон, професоре,- пробасив Марченко,- я… як би вам сказати…
– Будь ласка, будь ласка! Я розумiю,- i, мило простягаючи руку, Ярута рушив до дверей.
Ясно було, що професор має бажання поручкатись нарештi зi своїм гостем. Марченко одразу зрозумiв це, але (мабуть, за своєю звичкою) спершу пiднiс праву руку догори, як це роблять пiонери, i тiльки потiм, бачачи рiшучий професорiв намiр стиснути йому долоню, зробив рiзкий рух уперед i попередливо пiдхопив тендiтно-бiлi пальцi свого спiвбесiдника.
– Пардон, професоре… (“пардон” вiн вимовляв без усякого французького акценту). Трапилась, знаєте…
Марченко многозначно пiдкреслив своє “знаєте”, що ж до “професоре”, то вiн це слово проковтнув. Видно було, що в Ярутi вiн визнав позапартiйного i, по-друге,- що перед професором стоїть один iз тих комунiстiв, якi стикаються з позапартiйними тiльки (або принаймi головним чином) на тих чи iнших офiцiальних побаченнях. До професора треба буде додати або “пан” або “товариш”, але нi того, нi другого нiяк не можна було давати. “Пан” професор треба було говорити з iронiєю (за даного разу зовсiм недоречною), “товариш професор” теж не зривалося з язика (Марченко, очевидно, не знав, з яким професором має нагоду розмовляти), саме тому “професор” i вийшло у нього, як “псоре” i навiть, як “пс”. А втiм, як ми побачимо далi, наш велетень мав цiлковиту рацiю бути таким стриманим в зустрiчi з Ярутою.
– Будь ласка, будь ласка! – говорив професор i, увiйшовши в свою, можливо, звичайну роль кокетливої панянки, весь час присiдав i крутив головою.
Був вiн тоненький, можна сказати, нiжний i якийсь запашний, як шкiра з абрикосу. В правому куточку уст ховалась йому приємна й надзвичайно улеслива усмiшка, з-пiд простеньких окулярiв виглядали його безперечно хитренькi очi. Але коли б, скажiм, оголошено було конкурс на кращий зразок втiленої ввiчливостi, вiн напевне дiстав би на ньому першу премiю.
Зате спiвбесiдник його справляв вражiння людини iншого покрою. Це був темний шатен зi спокiйним лицем i такими ж спокiйними темно-синiми очима. На перший погляд Марченковi можна було дати рокiв за тридцять, але потiм вияснилося, що це помилка, що це просто рання мудрiсть десь невловиме заплуталась в цьому обличчi й так пристарила його. Насправдi Марченковi було рокiв 26. Назвати його надто гречним не можна було, i не можна було хоч би тому, що його трохи мамуловатi рухи нiяк не в’язалися з старими поняттями про зразкову ввiчливiсть. Але в той же час нiхто б не ризикував назвати його дикуном. Якась своєрiдна культурнiсть пройняла всю його велетенську фiгуру. Професор довго запрошував Марченка й Спиридонову до себе i нiяк не мiг погодитись, що “гостi” залюбки обiйдуться й без його покоїв. Вiн довго не хотiв навiть слухати заперечень. I тiльки коли Марченко щось рiшуче i трохи незадоволено буркнув, Ярута покинув сперечатися. Вiн, нарештi, зiбрався був шкутильгати до себе, але зiбравшись, зiдхнув.
– Ах, яка шкода,- зiдхнув професор на прощання.- Яка шкода, що нема Катруськи: кого-кого, а вас, товаришу Марченко, вона (тут Ярута приємно посмiхнувся) затягла б до кiмнати.
– Якої Катруськи? – вирвалося в здивованого Марченка.
– Та Катруськи ж Жукової. Хiба ви не знаєте, що вона живе в мене? – i професор знову приємно посмiхнувся.
Несподiванка за несподiванкою налiтали сьогоднi на сiроокого велетня. День суцiльною несподiванкою зустрiчав його. Проте хоч остання професорова iнформацiя, можна сказати, приголомшила Марченка, але вiн уже стояв перед Ярутою в непримушенiй позi людини, що нiчого нового не почула вiд свого спiвбесiдника i тiльки дивується, чому спiвбесiдник так довго не залишає його.
– Я знаю, що Жукова живе у вас,- сказав Марченко i повернувся задом до настирливого професора. Тепер Ярутi вже рiшуче нiчого iншого не залишилося, як негайно ж покинути своїх “гостей”.
Вiн так i зробив: за мить його вже не було в коридорi. Спиридонова, мабуть, давно вже чекала цього моменту i тому, як тiльки за професором зачинилися дверi, вона, скинувши догори стрiлки своїх химерних тоненьких брiв, сказала:
– Так, значить, пам’ятаєте мене?.. Ну, i що ж ви пам’ятаєте?
– А те пам’ятаю, що й ви пам’ятаєте,- рiзко крикнув Марченко.Покиньте, Спиридонова, розiгрувати фарса!
Зустрiч з настирливим професором, настирливiсть Спиридонової, нарештi розмова про поки що невiдому читачевi Катрю Жукову, таки вивели з рiвноваги нашого героя i вiн не мiг iнакше вiдповiсти жiнцi, як вiдповiв. Проте вiдсутнiсть рiвноваги захопила його на одну мить: Марченко вже знову встиг прибрати себе до рук.
– До речi: чому це вас так давно не видно було?-спитав вiн, трохи помовчавши.
– Ви навiть i це помiтили? Виходить, що вам не на всiх така погана пам’ять, як на професора?.. Я, бачите, була на Сабурцi… Нервова система, знаєте, пiдкачала.
– Ага! – зовсiм спокiйно кинув мужчина, наче й справдi справа йшла не про дiм божевiльних, а про якесь закордонне турне.- Це добре… Ну, i що ж – покращало?
Спиридонова не вiдповiла. Нiби згадуючи щось надзвичайно важливе, вона мовчки дивилася на землю й нервово ламала собi пальцi. Тiльки багато пiзнiш вона скинула очi на свого спiвбесiдника i, якось прибито посмiхнувшись, промовила:
– Так! Краще. Дякую! Ви навiть не припускаєте, товаришу! Вона зробила декiлька крокiв в глибину коридора i, одвернувшись од Марченка, стала розправляти на своїх плечах блюзку. I видно було, що вона вже не має жодною бажання продовжувати бесiду.
Злива не вгавала. Вiтер скаженiв i так рвав покрiвлю, що вона ввесь час верещала жалiбним вереском. I хоч грiм потроху вiддалявся i блискавицi вже не так рiзали вiкно, але гроза, розiрвавшись над Харковом величезним потопом, не мала охоти хутко проскочити далi й залишити город. Про вулицю, таким чином, поки що й думати не приходилося. I двоє людей, випадково занесених стихiєю до професорського коридора, очевидно, не тому так скупо перекидались словами, що боялись не скiнчити цiкавої розмови – якiсь iншi причини стримували їх вiд балачок.
– Я бачу, що вам зимно, товаришко? – i щось пошукавши в кишенях свого пiджака, Марченко скинув його з плечей.- Застужуватись не треба. Прошу!
– Дякую! – рiшуче вiдмовилась Спиридонова.- Я не змерзла. I… не застуджусь,тепер же весна.
– Як хочете. Воля ваша. Моє дiло запропонувати. Марченко одiйшов убiк i став ретельно викручувати воду з рукавiв свого верхнього одягу. Зрiдка вiн скидав очi на Спиридонову, але в очах його було стiльки байдужостi й спокою, що важко було домiркуватися, як треба розцiнювати цi погляди. Можливо, вiн думав про Спиридонову, можливо, про зустрiч з професором i про поки що таємничу Катрю Жукову, що згадкою про неї i особливо iнформацiєю про ню, безперечно, його трохи приголомшив Ярута. Потiм Марченко пiдiйшов до того вiкна, що освiтлювало коридорним свiтлом хазяйську кiмнату i, спершись на стiну, став безцеремонне, хоч нiбито й без усякого iнтересу, розглядати професоровi покої.
I так, мовчки, вони простояли в коридорi мало не з пiвгодини, себто до того часу, аж поки стих грiм i злива покинула бушувати за вiкном. Нарештi Марченко зробив рух уперед з бажанням вийти на вулицю.
– Почекайте, товаришу,- скинулась Спиридонова.- Як же це так? Ви самi йдете? – Жiнка так пильно й з такою тривогою дивилась на мужчину, нiби його вiдповiдь вирiшила питання її життя й смерти.
– А з ким же я пiду? – сказав Марченко.
– Хiба нi з ким?
– Ви, очевидно, на себе натякаєте? Можу й з вами.
Спиридонова зиркнула на коридорне вiкно i, нiкого не уздрiвши в ньому, на мить затримала руку мужчини i, затримавши, погладила її.
– Ви обiцяєте зараз зайти до мене? – сказала вона.- Обiцяєте?
Марченко похитав головою, наче й справдi перед ним стояла не доросла жiнка, а маленька дiвчинка, i промовив:
– Ах, яка ви невгомонна! – промовив вiн.- I коли ви вже нарештi виправитесь. Га?.. А втiм, де ви зараз живете? Там же?
Вiн “там же” пiдкреслив так, наче жiнка в якомусь сенсi жила ранiш в зовсiм безнадiйному мiсцi.
– Там же,- хутко проказала вона й з запитанням подивилась на нього.Так як же, зайдете?
– Добре! – сказав Марченко.- Ходiмте!
Жiнка взяла за рукав свого спiвбесiдника, уважно провiрила йому очi й раптом швидкими кроками кинулась до дверей. За мить вони були на вулицi.
2
Поставивши крапку, письменник з полегшенням зiдхнув, запалив цигарку й став перечитувати свiй перший роздiл. Прочитав раз, прочитав удруге. Раз прочитав з захопленням: особливо подобався йому лiричний початок. Зате остання читка принесла йому багато неприємностей. По-перше, його прикро вразили настовбурченi претензiйнi “магiстралi” i всякi такi викрутаси з “бродячими псами”; по-друге, вiн незадоволений був з “велетня”: чому це обов’язково нова людина (а з Марченка вiн i хотiв робити саме нову людину),- чому це нова людина мусить ходити на котурнах? Не подобалась йому неприродна зустрiч з Ярутою та й сам Ярута не подобався: мовляв, навiщо його робити професором? Дешевою здалася йому i iнтрижка з “поки що невiдомою читачевi” Катрею Жуковою.
– А Лiда Спиридонова? – подумав письменник.- Що це таке? Хiба це опозицiонерка (та хоч би й та, що кається!) ? Та це ж персона з бульварного роману.
Письменник остаточно губив голову й думав уже, наперекiр авторитетнiй критицi, що вiн страшенний бездара й що вiн нiколи не напише роману з сучасного бурхливого й надзвичайно цiкавого життя. Як вiн напише роман, коли йому бракує вмiння показати людей свого часу, коли обертається в колi фраз, що на вуха не налазять?
Покинувши стiл, письменник скинув штани, натягнув на себе ковдру й почав робити собi сон. Але заснути вiн довго не мiг: болiла голова i вiд важких думок, i вiд папiросного чаду: пишучи перший роздiл, вiн спалив три пачки папiрос, що обiйшлося йому, до речi кажучи, 2 карб. 55 коп. (ч. 2). Заснув нарештi письменник, коли вже пiдвелося сонечко, i заснув у гнiтючому настрої. Сон був тривожний й на подив фантастичний. Снилось йому, що вiн скiнчив свiй роман i що критики за цей роман назвали його генiальним поетом. Отже, коли письменник розплющив очi, вiн, по-перше, дуже шкодував, що сон не продовжився, а по-друге, вiдчув прилив нової енергiї. Письменник сказав:
– Я вчора даремно турбувався. Нiчого подiбного! Роздiл перший – роздiл прекрасний. Треба, значить, роман продовжувати. Сказавши так, письменник знову сiв до столу i написав:
Роздiл другий
Вийшли вони з професорового коридора саме в той час, коли над городом пролiтали останнi пера розiрваних хмар i коли бiрюзове небо i пiсляобiднє сонце почали вже прориватись на брук i винувато посмiхатись до публiки. Вулицi шумiли такими величезними потоками весняної води, що не можна було нi пройти, нi проїхати. По всiх кiнцях дзюрчали ринви i пропускали останню воду з добре обмитих водою покрiвель. Публiка, як i треба було чекати, стояла ще пiд навiсами i безпорадно топталася на мiсцi. I тiльки, коли трохи зiйшла вода i коли домовласники почали виносити на тротуари дошки та робити з них iмпровiзованi мостики, город потроху зашумiв.
Звичайно, i нашi напiвзагадковi герої дiстали можливiсть рушити по тротуарах теж дуже згодя. Вони ще довгий час стояли бiля квартири професора i, як i досi, скупо перекидались словами. Проте з їхньої розмови остаточно виявилось, що, по-перше, обидва вони партiйцi, i по-друге, що Спиридонова колишня опозицiонерка. Виявилось також, що Марченко ранiш зустрiчався з Спиридоновою тiльки на кущових зборах партiї i що там вiн декiлька разiв виступав проти неї i виступав, до речi, не без успiху. Мало того: i захворiла Спиридонова, як виявилось (принаймi зi слiв тiєї ж Спиридонової), саме пiсля однiєї зустрiчi з Марченком на кущовому зiбраннi, де вiн її публiчно назвав “контрреволюцiонеркою”. Про те ж, як вона так близько взяла до серця його рiзкiсть i навiть скоро пiсля того (цю iнформацiю дала та ж таки Спиридонова) мусiла йти до Сабурової дачi, вiн, як вияснилось, нiчого не знав до цього часу, бо в домашнiй обстановцi вiн нiколи з нею не зустрiчався, а поцiкавитись йому й на думку не спадало.
– Ну i прекрасно! – тихо промовила Спиридонова.- Вам i цiкавитись не треба.
– Чому ж не треба? Я не такий вже мiзантроп, як це вам здається.
Марченко винувато посмiхнувся i навiть трохи почервонiв. Остання фраза вирвалась йому, очевидно, зовсiм несподiвано й, у всякому разi, проти його волi.
– Не треба, товаришу,- ще тихше сказала Спиридонова.- Це не ваша справа… А втiм, про це iншим разом поговоримо. Тепер скажiть менi от що: ви знаєте, де я зараз працюю?
– Ну?
– Ви просто будете реготати… їй-богу!.. От вгадайте! Вона засмiялась тихим, глибинним та неприємним смiхом i, переплигнувши через калюжу, раптом зупинилась. Стрiлки її химерних брiв знову вп’ялися їй в зачiску. Марченко цiлком щиро сказав:
– Де ви зараз працюєте – я не знаю… Але, на жаль, не знаю, й чому ви зараз засмiялись.
– А вас це дуже цiкавить?
– Як би вам сказати… Не то щоб дуже… Просто рiдко менi приходиться сам на сам зустрiчатися з такими людьми…
– А чому вам прийшла така мисль? Чи, може, у мене таке вже чудне обличчя?
– Як би вам сказати,- Марченко незадоволено подивився на прохожих i на Спиридонову.- Чудненьке трохи.
– В чому ж ви це “чудненьке” добачаєте?
– Як би вам сказати… Очi у вас, скажiм, хоч i незрозумiлi трохи, але це все-таки звичайнi безцвiтнi очi. Нiс – рiвний i… теж звичайний. Брови… От, мабуть, брови!
Вiн раптом посмiхнувся. Видно було, що таких розмов йому й справдi ще не приходилось вести.
– Так де ж я зараз працюю? – кинула Спиридонова, i здалося, що вона зовсiм не слухала свого супутника i що в той час, коли вiн говорив, вона й справдi, дивлячись в землю, про щось iнше думала i що ставила йому запитання цiлком механiчно.
– Не знаю! – трохи незадоволено кинув той.
– Але, може, ви тодi знаєте, де я ранiше працювала?
– Знаю.
– Серйозно?.. Ну, так чому ви не говорите? – з зовсiм невиправданим гнiвом сказала жiнка.- Чому ж ви мовчите?
Мужчина здивовано подивився на свою супутницю i, нiчого не промовивши, зробив рiзкий рух у сторону.
– Ви хочете мене залишити? – перелякано промовила Спиридонова й схопила Марченка за руку.- Не робiть цього, товаришу! Благаю вас, не робiть!.. А то… їй-богу, закричу на всю вулицю!..
В її очах було стiльки рiшучости й стiльки упертости, що мужчина, зиркнувши на неї, вже не сумнiвався – вона й справдi може закричати на всю вулицю. I вiн – кремезна людина – вiдчув себе зараз перед нею таким безпорадним, що тiльки приходилось поступитись перед жiночими чудiйствами.
– Ну, не хвилюйтесь, будь ласка! – сказав вiн.- Я й не думаю залишити вас.
– От i добре. Дякую,- промовила Спиридонова, якось враз заспокоюючись.
– Дякую сердешно… А працюю я,- несподiвано додала вона,- щоб ви знали, в канцелярiї? Правда, смiшно?..
– По-моєму нiчого тут смiшного нема,- похмуро заперечив Марченко.
– Хiба?.. А по-моєму… смiшно… Ну, яка ж з мене канцеляристка? Ну, скажiть? Хiба я умiю, скажiм, писати якiсь циркуляри! Нi! Хiба я умiю, скажiм, стукати на друкарськiй машинцi? Нi! Нарештi, хiба я у входящих та сходящих щось розумiю? Буквально нiчого! Так сиджу собi i пишу, що менi пiдкажуть… Знаєте, як в дитинствi пiдказували нам, коли ми не хотiли вчити урокiв… I ви думаєте, менi це легко? Га? – Це ж жах! – раптом мало не крикнула вона й схопилась руками за голову.- Це – жах! Це бiлий жах!
– Ну, заспокiйтесь! Заспокiйтесь! – Марченко остаточно розгубився й розвiв руками.- Не знаю, що й робити з вами.
– Що вам зi мною робити?.. Ви не знаєте? Так тодi я вам пораджу… От скажiть менi, я – маленька?.. ну, чого ж ви мовчите? Я – маленька?
– Ну, ладно, маленька.
– Ну, так от: берiть мене, маленьку, несiть мене до мосту i вкиньте в Лопань… Добре? I побачите ви тодi, як далеко-далеко занесе мене весняна каламуть… I не буде тодi Лiди Спиридонової нiколи! Ви мене розумiєте? Нiколи!
Останнi слова вона майже прошепотiла. Вона подивилась на свого супутника очима, повними страждання, i стрiлки її химерних брiв на цей раз не розлетiлися до зачiски. Її безцвiтнi очi якось миттю погасли. Промовила вона свою останню фразу з великим почуттям, але в тонi її голосу прозвучало тiльки одне: мовляв, туди їй i дорога – Лiдi Спиридоновiй!
– Що значить – не буде Лiди Спиридонової – сказала вона.- Що значить – нiколи, нiколи не буде Лiди Спиридонової?.. Про це я вас, товаришу, поiнформую колись, а зараз – ходiмте!
Вона взяла його пiд руку, i вони пiшли. I чи то Марченко не вмiв як слiд ходити, чи то вона не находила в собi енергiї й бажання мiцно притиснутись до нього – у всякому разi, вони йшли “пiдруку” приблизно так, як iде слiпий з проводирем. Спиридонова мовчала.
Над городом уже стояло чисте небо i сонце розкидало свої теплi промiння. Пiслядощове повiтря пахло тим ледве вловимим i надзвичайно приємним запахом, що завжди асоцiюється з народженням нового, досi невiдомого життя. Всюди шелестiв симпатичний мiський гомiн i всюди, пiд ногами веселих балакучих пiшоходiв, тротуари фаркали бризками дощової води. I не тiльки асфальт, але i звичайний сiрий булижник почав блискати й переливатися в срiбних ромбиках вiдзеркаленого сонця. На темно-синiй грозовiй полосi пiдвелася, як i завжди прекрасна, райдуга й, закоронувавши город, урочисто повисла в прозорому етерi. Уже бiгли автобуси, дзвенiли трамваї й мiж ними метушилися вiзники.
Спиридонова, що деякий час iшла в задумi й мовчки дивилася в землю, раптом сказала:
– Ну от – i пройшов потоп! I пройшла злива. Все змило! Рiшуче все! I нема бруду. Правда? I хоч трохи зимно (вона здригнулася, бо одiж її i справдi ще не зовсiм пiдсохла), але зате якось легко стало дихати. Правда?
I боячись, що супутник не зовсiм її зрозумiє, вона тут же поспiшила додати:
– Я, звичайно,- сказала вона,- говорю не про цю сьогоднiшню зливу, що допомогла нам зустрiтись,- я говорю про iнший потоп… Ви вже… збагнули?
– На жаль, мабуть, не зовсiм,- сказав Марченко.
Спиридонова засмiялась. Вона засмiялась тим же неприємним смiхом.
– Як же так не зовсiм? Ну?..- вона вмить вхопила його за руку й прошепотiла.- Ах ви Потопчику! Вас не Потапом, а Потопом треба було б назвати.
Мужчина здивовано подивився на Спиридонову i промовив:
– Яка ви чудна дiвчина… їй-богу!
– От бачите! – пiдхопила Спиридонова.- I ви кажете, що я чудна. I всi кажуть. А я от думаю, що непросто непорозумiння. I я вам, коли хочете, доведу… Ну от, скажiм, так: ви знаєте, що вас чекає в моїй квартирi?.. Саме в тiй, куди я вас зараз веду? Не знаєте?..
– Не знаю!
– Уявiть собi,- усмiхнулась Спиридонова,- я теж не знаю. Веду… i не знаю. А втiм, досить, давайте ще помовчимо.
Вона сказала це останнє таким тоном, що Марченко вже не наважувався розпочинати нову розмову, i тому дальшу путь вони продовжували мовчки.
З вулицi Карла Лiбкнехта вони звернули й пiшли по глухих нагiрних заулках. На пiвдороги до квартири Спиридонової їх наздогнав мужчина з важкою текою в руцi. Власне, назвати цього нашого нового героя мужчиною якось важко було: вiн скорiш подiбний був на обпатране курча, але у всякому разi вияснилось, що це не хто iнший, як “вiдомий харкiвський опозицiонер” (так принаймнi автор про нього не раз чув) – Коля Хрущ. Держав вiн голову на лiвому плечi i чи то весь час чомусь дивувався, чи то весь, час збирався комусь розповiсти щось надзвичайно секретне.
– Драстуйте! – сказав вiн, рiвняючись iз Марченком (мiж iншим, “драстуйте” вiн вимовляв, як – “драстє”).
– От i Коля,- зрадiвши, кинула Спиридонова.- Це – до речi: ти менi, Коля, дуже потрiбний.
Товарищ Хрущ враз почервонiв, наче потреба, яку вiдчувала Спиридонова, носила надзвичайно iнтимний характер.
– Я знаю, Лiдусю,- поспiшно сказав вiн.- Ти, будь ласка, не турбуйся. Я знаю!
Мiж Спиридоновою i новою людиною зав’язалася розмова i тому Марченко поцiкавився:
– Може, я вам перешкоджаю?
– Боже борони! – поспiшно заперечила Спиридонова.- Ви мене мусите обов’язково провести додому. Я вас дуже прошу, товаришу!
Вона i на цей раз подивилась на нього повним тривоги поглядом, вiн i на цей раз пiддався її проханню. I, можливо, вони б решту путi пройшли мовчки, коли б не Коля Хрущ.
Товариш Хрущ, що йшов до цього часу спокiйно, раптом, нi з того нi з сього, загортався i, озирнувшись назад, тихо й таємничо промовив:
– Ви, безперечно, знаєте про останню секретну постанову Полiтбюра?
– Себто про яку це секретну постанову? – буркнув Марченко.
– Ну, та про ту ж, що…- I товарищ Хрущ потягнувся до вуха свого однопартiйця.
– Покиньте, будь ласка, свої секрети,- ухиляючись, рiшуче пробасив Марченко.- Яка там постанова?
Товариш Хрущ розгублено подивився навкруги себе, красномовно кинув пальцем в бiк Спиридонової (мовляв, вона про це не мусить знати) i знову, притримуючи свого спiвбесiдника, став навшпиньки. Але Марченко й на цей раз рiшуче ухилився.
– Я вам кажу, покиньте ви свої секрети! – уперто сказав вiн.- Яка там постанова?
Товарищ Хрущ здивовано подивився на “дивака” (так принаймi вiн подумав про свого спiвбесiдника) i безпорадно розвiв руками.
– Я голосно говорити не можу! – сказав вiн.- Постанова дуже секретна.
– Ну, тодi i не треба,- добродушно посмiхнувся Марченко.- Тодi й не говорiть.
Спиридонова зареготала i, зупинившись, схопила Хруща за теку.
– Ах ти Колю, мiй Колю,- козлiтоном заспiвала вона,- нещасненький Колю! Ходиш ти, Колю, по городу й шукаєш вчорашнього дня… I нiяк ти його не найдеш, Колю!
Хрущ зупинився. Вiн шукає вчорашнього дня? Ну, це вже занадто. Це вже нетактовно… i навiть образливо. I, головним чином, мабуть, тому образливо, що заспiвала саме Спиридонова. Товариш Хрущ подивився на свою товаришку поглядом “i ти Брут” i, подивившись, промовив тихо:
– Ти, Лiдуню, мабуть, хочеш поглузувати з мене? Ну i глузуй, Господь з тобою, я вже звик до цього.
– Нi, Колю,- сказала Спиридонова, раптом замислившись,- я й не думаю глузувати з тебе. То тобi просто так здалося.
То йому “здалося так”? Ну, тодi товариш Хрущ заспокоїться. I Коля заспокоївся. I заспокоївшись, вiн уже якось таємничо поглянув на свою теку. Нарештi, вiн знову перелякано озирнувся, взяв Марченка за руку й ледве чутно промовив:
– Невже вам не вiдомо, хто тепер у нас буде за голову раднаркому? – ледве чутно промовив вiн.
– Себто це питання безпосередньо зв’язано з секретною постановою Полiтбюра? – Марченко добродушно посмiхнувся i, батькiвським жестом положивши свою руку на плече товариша, додав:- Так я вас зрозумiв?
Товариш Хрущ енергiйно замахав руками.
– Нє! – тихо скрикнувши, заперечив вiн.- Це до секретної постанови не має нiякого вiдношення.
– Ну, так хто ж? – спитав Марченко i, вiдхиливши вiд себе товариша Хруща, додав: – I, будь ласка, не лiзьте до мого вуха: я не глухий. Говорiть голосно.
– Нi, я так не можу,- безпорадно розвiв руками товариш Хрущ, i видно було, що вiн i справдi “не може так”.
Спиридонова зареготала своїм глибинним, неприємним смiхом.
– Ну, скажи менi, Колю, вiд кого ти ховаєш свої “секрети”? Вiд мене? Чому ти не говориш голосно? Ти ж мене в цiй справi разiв з двадцять iнформував!
– Я тебе iнформував? – тихо скрикнув товариш Хрущ.- Вiдкiля ти взяла, Лiдусю?
– Так, ти мене iнформував! I навiть давно вже iнформував. I навiть (Спиридонова схопилась руками за голову) здається менi, що ти мене кожної хвилини якось iнформуєш.
– I це ти як?.. Серйозно говориш чи… жартуєш?
– Ах, Боже мiй. Боже мiй! Яка в тебе погана пам’ять, Колю… Ну, то слухай, що ти менi говорив…
I Спиридонова почала було розповiдати, що їй говорив товариш Хрущ, але останнiй враз зблiд i замахав руками.
– Ша! – тихо скрикнув вiн.- Я тобi не дозволю виголошувати на вулицi партiйних тайн. Чуєш, Лiдусю?.. не дозволю!
– Ну, от уже й на вулицi,- сказала Спиридонова.- Як же на вулицi? Яка ж це вулиця. Колю?
Яка це вулиця? Вона не розумiє? Ах, яка вона недогадлива! Товариш Хрущ вже зовсiм кладе голову на плече i непомiтно киває їй пальцем… тепер уже на Марченка: при ньому цього нiяк не можна говорити!
– Так, Лiдусю, не можна,- пiдкреслив вiн.- Ну, ти сама знаєш. Що “знала” Спиридонова, залишилося невiдомим. Але, у всякому разi, вона на цей раз рiшуче змовкла.
Марченко теж нiчого не говорив, вiн тiльки зрiдка позирав на товариша Хруща, i в його поглядi було стiльки добродушної iронiї, нiби вiн дивився не на дорослого Колю, а на Колю страшенно маленького, що, скажiм, з цiлком серйозною мiною грає якусь ролю, яка йому зовсiм не пiд силу й яка його робить надзвичайно комiчним.
– Де ви працюєте? – мило посмiхаючись, запитав вiн Хруща.
– Як де? – iз зовсiм невиправданою похапливiстю промовив той.- Хiба ви не знаєте?
Марченко безпорадно розвiв руками i, з неприхованим бажанням попрохати пробачення, сказав:
– Їй-богу, не знаю.
– Ну, от! – з великою образою промовив товариш Хрущ.- Та там же, звичайно! В архiвi.
– Що ж ви там робите?
– Як що? – чомусь настовбурчився Коля.- Що за “вопрос”?
– Я питаю, яку ви там посаду посiдаєте?
-Коля там,- сказала Спиридонова,- за архiвдiякона, архiвмандрита i архiвпастиря – одночасно.
– Ти, будь ласка, не плутай, Лiдусю. Я в таких питаннях… не люблю жартiв.Товариш Хрущ зробив надзвичайно серйозне обличчя i кинув до Марченка: – Я посiдаю посаду архiварiюса.
– Цiлком правильно, Колю,- не менш серйозно промовила Спиридонова.- Це ти так думаєш… i я. А от iншi гадають, що ти i справдi за архiварiюса, та зовсiм в iншому мiсцi. Ти знаєш, саме – в якому? Не знаєш? Та невже ти не знаєш?..
Товариш Хрущ зупинився. Вiн раз у раз блимав своїми змутнiлими очима, i видно було, що вiн нiяк не може втямити, в чому рiч. I, нiби чекаючи вiдповiдi вiд третьої особи, вiн здивовано дивився на товариша Марченка.
– I я не знаю! – коротко вiдповiв той його поглядовi i, переступивши калюжу, сказав: – Все-таки ви, Спиридонова, химерна дiвчина, їй-богу.
– Дякую за комплiментi – не повертаючи голови, кинула жiнка.- Тiльки от що я думаю,- несподiвано перекинулась вона на iншу тему.- Я думаю так, що б вийшло з того, як би Колю (тут товариш Хрущ здригнув) взяти, скажiм, з архiву i посадити ближче до життя. Що б з того вийшло? Як ви гадаєте?
– Хто його знає… У всякому разi,- Марченко повернувся до товариша Хруща i зробив легенький уклiн,- у всякому разi… це виднiше самому Колi.
– Менi нiчого не видно! – мало не iстеричним голосом скрикнув товариш Хрущ.- Ви, будь ласка, не чiпайте мене. I… взагалi я прошу…
Вiн не скiнчив i рушив кудись убiк. Вiн так енергiйно рушив, що навiть бризки полетiли з-пiд коротеньких нiг. Але далеко не забiг.
– Куди ж ти, Колю? – покликала його Спиридонова.
– Ти ж менi потрiбний.- Почувши голос своєї товаришки, товариш Хрущ зупинився.
– Я тобi потрiбний?.. Коли так, тодi я пiду з тобою. Товариш Хрущ порiвнявся з Марченком, i навiть вже не видно було, що вiн допiру з такою образою кидався кудись вiд жiнки. За якiсь кiлька хвилин вони пiдходили до квартири Спиридонової.
З
Письменник знову з полегшенням зiдхнув: вiн скiнчив i роздiл другий. Увесь стiл був засипаний попелом з цигарок (сьогоднi вiн спалив три з половиною пачки, ч. 2, що, до речi, обiйшлося йому рiвно 2 карбованцi 97 1/2 копiйок). Проте попiл його не тривожив. Переглянувши другий роздiл, письменник був страшенно задоволений. Подобалось йому i “бiрюзове небо”, i “пiсляобiднє сонце”, подобався “глибинний неприємний смiх” Лiди Спиридонової. Особливо йому сподобалось те мiсце, де Лiда пропонує Марченковi вкинути її в Лопань.
– Як це вона симпатично сказала,- думав письменник.- “Я маленька? Ну, чого ж ви мовчите? Я маленька? Так от берiть мене, маленьку i т. д.”. Страшенно симпатично.
Захоплювався письменник i “ледве вловимим запахом”, що “асоцiюється з народженням нового невiдомого життя”. Подобався йому i товариш Хрущ, себто в тому сенсi подобався, що краще його й подати не можна. Письменник вже малював фантастичнi палаци: то вiн уявляв себе чистим, як сльоза (в сенсi боргiв – себто без боргiв), то думав про гучну славу, яку йому несе його роман, то нарештi, з великим задоволенням констатував, що вiн нарештi робиться корисною людиною i що вiн має цiлковиту рацiю i право входити до пролетарської лiторганiзацiї.
Письменник випив шклянку мiцного чаю i вдруге почав перечитувати свiй другий роздiл.
– О жах! – раптом скрикнув не своїм голосом письменник.- Що я написав? Та це ж найсправжнiсiнька халтура.
I вiн став пiдкреслювати тi мiсця, що його особливо неприємно вразили. От його замiтки на бережках:
1. Спиридонова раптом попала на Сабурку з тої причини, що її Марченко назвав контрреволюцiонеркою. Припустiм. Але де ж психологiчна пiдготовка? Нiсенiтниця. Глупота! Бiлими нитками шито. Автор з цим типом не справляється (з типом, так би мовити, “кающейся дворянки”). Бiлими нитками шито. Глупота.
2. Марченко, винувато посмiхаючись та “червонiючи”, говорить, що вiн не мiзантроп. Припустiм. Але яка ж це нова людина? Хiба новiй людинi, фрази вириваються “проти його волi”? Нiсенiтниця. Глупота! Це не нова людина, а якесь сюсюкало.
3. Боже мiй! Скiльки розмов! Нарештi, де ж художнi мiсточки, що зв’язують цi розмови одна з другою? Спиридонова раз у раз смiється “глибинним неприємним смiхом”, а її “спутник” то “кидає” без перерви, то говорить нудно: “сказав”. Вiдчувається цiлковита творча iмпотенцiя.
4. Нарештi, що це таке: “вона подивилась очима, повними страждання”? Себто автор симпатизує Спиридоновiй? Тiй, що, нiчого не вмiючи робити, збирається топитися в Лопанi? Ну i чорт з нею – хай топиться. Але при чому ж тут Александр Македонський? Не автор, а суцiльний тобi… потапчик… чи то пак – потопчик сентиментальної i до того ж шкiдливої води.
5. Колю Хруща подано занадто карикатурно. Прощаю. Але не можу простити такої мiшанини психологiзму з сатирою. Коля мусить виступити в другiй оперi. Словом, ще раз бiлими нитками шито. Бездарно.
Письменник ще довго писав на бережках. На бережки вiн потратив багато бiльше атраменту, як на роздiл! Письменник критикував себе до смертельної втоми. За столом вiн i заснув.
Що снилося письменниковi – невiдомо. Але i наступного дня вiн (в сенсi пописати) знову не дав собi спокою. Ще раз перечитавши перший i другий роздiли, письменник демонстративно поляпав себе по заду, засвистiв якийсь бравурний марш i, скiнчивши архiбадьору арiю, промовив:
– Це нiчого. Це буквально нiчого не доводить. Навпаки, саме бездари до себе безкритично ставляться. Я бачу свої хиби,- значить, я росту. Словом, вперед, до переможного кiнця!
I, сказавши так, письменник знову сiв до столу. Письменник написав:
Роздiл третiй
Спиридонова жила в глухому закутку однiєї з старих харкiвських вулиць в одноповерховому будинку на кiлька кiмнат. Будинок стояв якось самотньо вiд iнших будiвель i одразу ж звертав на себе увагу: по-перше, на фронтонi йому архiтектор поставив якихось янголяток, що збиралися летiти кудись, по-друге, осiдав вiн в симпатичному дворику, що в ньому розкинуто було декiлька клумб. До революцiї будинок цей належав якомусь помiщиковi. Потiм помiщик емiгрував за кордон i в будинку осiла iнтелiгентська комуна (вiн так довгий час i називався “будинок комуни”). Але от i iнтелiгентська комуна розпалась i став будинок просто собi комхозiвським будинком. Правда, декiлька колишнiх мешканцiв з “комуни” залишились тут, правда, вiн i за того часу, що про нього йде мова, кипiв якимсь своєрiдним життям, але вже тепер вiн нiяк не видiлявся серед багатьох одноповерхових будинкiв,це вже був звичайний собi будинок iз глухого закутку.
На Спиридонову, очевидно, вiйнуло запахом молодих клумб, i вона, пiдходячи до дверей, сказала:
– Правда, не погано пахне?.. Як до вас, товаришу Потапе! – вона в перший раз назвала Марченка Потапом.
– Не погано,- вiдповiв Марченко i тут же висловив свою другу думку.Але запах якийсь чи то тогорiчний, чи то…
– Ви це добре пiдмiтили,- гаряче пiдхопила Спиридонова й поiнформувала.- Це, знаєте, запах з могилок… Тут багато чебрецю.
Вони вже були в галереї. Товариш Хрущ, як тiльки опинився в коридорi, одразу ж зник у якiйсь iз кiмнат, i назустрiч Марченковi й Спиридоновiй вже йшла нова особа. Нова особа йшла поволi, роблено i з безперечно хижацькими намiрами. Це була добре вiдома Потаповi товаришка Люся – досить-таки симпатична брюнетка з прищуленими очима. Порiвнявшись з товаришем Марченком, вона кинула на нього зневажливий погляд i сказала:
– Ну-с, мiльонок? Цiкаво вас послухати тут! Не там, ату т! Вона зробила дуже енергiйнi наголоси на цих таємничих “тут” i “там”, але вони Марченка, мабуть, зовсiм не зворушили, i вiн спокiйно пробасив:
– Краще ви мене слухайте “там”!
– Ага! – скрикнула товаришка Люся.-Здрейфили?! Тут ви не маєте апарату? Ну, говорiть,- не маєте? – вона ще раз зневажливо подивилась на Потапа й кинула: – Апаратчик!!
Вона кинула це останнє слово з безперечним бажанням сильно образити свого спiвбесiдника, але Марченко (будемо говорити правду) навiть оком не моргнув.
– Що й говорити,- спокiйно говорив вiн.- Апарат велика рiч. Апаратом, та ще й з розумом, все можна зробити.
Це вже був одвертий цинiзм, i вiн не мiг не обурити товаришку Люсю. Вона зiрвалась зi спокiйного тону.
– Ви ще й глузувати збираєтесь? – iстерично закричала вона.- Ах, який ви нахаба! Я, їй-богу, не в’являла, що ви такий нахаба! Товаришка Люся вiд несподiванки навiть сiла на стiлець. I, сiвши, вона тут же вирiшила рiшуче “приперти до стiни” свого супротивника. Та далi сперечатися їй, на жаль, не дала Спиридонова, що в цей час встигла вже збiгати до своєї кiмнати. Спиридонова взяла товаришку Люсю за руку й сказала:
– Я зовсiм не для того запрохала сюди товариша Потапа. Про це ти поговориш з ним на якомусь зiбраннi.
– Там? – вказуючи пальцем в якусь стiну, прищулила око товаришка Люся.- Там, я знаю, як вiн буде говорити. Хай вiн говорить т у т!!!
– А я все-таки прошу покинути дискусiю,- скинувши до зачiски стрiлки своїх тоненьких брiв, пiдвищила голос товаришка Спиридонова: – Я товариша Потапа зовсiм не для того прохала сюди.
Треба було чекати невеличкого скандалу. Уже з рiзних кiмнат почали виглядати якiсь зацiкавленi обличчя. Вже хтось i десь голосно i викликаюче зареготав, але товаришка Люся раптом загубила вигляд хижака i зовсiм iншим тоном промовила:
– Заспокiйся, Лiдусю! Я вже мовчу. Я в собi маю досить такту i… хай вiн iде.Вона з презирством подивилась на свого супротивника i, роблячи галантний жест, додала: – Йдiть! Прошу!
Марченко зробив товаришцi Люсi легкий, трохи iронiчний уклiн i пiшов за Спиридоновою.
– Ну, от i моя кiмната! – сказала Спиридонова, вiдчиняючи дверi.Прошу!
Кiмната була така ж мiнiятюрна, як сама її господарка. Назвати її шикарною нiхто б, очевидно, не ризикнув. На долiвцi валялись якiсь огризки, на столi, поруч з флаконом одеколону, стояв примус i пляшка з нафтою. Видно було, що господарка цiєї кiмнати не тiльки давно вже живе холостяцьким життям, але й не може похвалитись великою охайнiстю. Вiкно виходило в якусь кам’яну стiну, так що свiтла тут було дуже мало. Можливо, тому й пахло вогкiстю. Але й видно було, що не зовсiм охайна господарка дуже охайно поводилась зi своєю головою (тут, до речi, письменник зробив на бережках великий знак запитання): всюди – на долiвцi, на столах i на канапi,- всюди валялись книжки, книжечки й величезнi монографiї.
– I от ви, значить, у мене! – сказала Спиридонова, сiдаючи бiля Потапа. I якось, знаєте, вийшло це зовсiм випадково… Ну, скажiть менi, ви думали сьогоднi бути в мене? Очевидно, нi. Все в життi якось смiшно виходить. Не тому, що як сказав би якийсь провiнцiал, на кожному кроцi порушується принцип кавзальности. А тому, що цi самi причини, що приводять нас зовсiм не туди, куди ми сподiвалися,- цi причини проходять перед нами сховано, i ми тiльки потiм знаходимо їх. А втiм, я зовсiм не збираюсь вам читати лекцiю полiтграмоти. Я зараз… просто хочу дивитись на вас… Ви нiчого не маєте проти?
– Будь ласка,- посмiхнувся Марченко.- Дивiться.
Спиридонова поправила собi зачiску i, положивши ноги на канапу, промовила: – Так от скажiть менi, ви знайомi з працею доктора Кречмера?
– Нi!
– Як же це так? – щиро здивувалася Спиридонова.- А менi переказували, що ви психiатр! Ви вчилися в Петроградському унiверситетi?
– Навiть близько бiля нього не був.
– От тобi й раз! Де ж ви тодi вчились?.. Себто не те я хочу вас спитати. Ну, все одно, так де ж ви вчились?
Видно було, що Спиридонова про iнше думала, але Марченко цього не помiчав i тому так вiдповiв:
– Можна сказати, нiде: дуже маленьку ми маємо освiту.
– Дуже маленьку? – чомусь зареготала жiнка i, зареготавши, враз заговорила тихо i серйозно: – А я, знаєте, училась дуже багато. Так багато, що ви й не в’являєте. Я, товаришу Потапе, людина з вищою освiтою. Ви розумiєте? – i сказавши це, вона зробила здивованi очi.- От тобi й раз! Чому ж ви не дивитесь на мене з вiдповiдною повагою?
– Чи не думаєте ви сьогоднi зайнятись самобичуванням? – спокiйно промовив Марченко.- Це не погана справа, коли й справдi надiйшов слушний час.
Спиридонова зiдхнула й положила свою руку на руку спiвбесiдника.
– От бачите,- зажурно сказала вона,- ви вже й розгадали мене… Тепер я вже й не знаю, що менi говорити далi.
Вона пiдвелась з канапи i мовчки зупинилась бiля вiкна.
– Ви тiльки-но говорили про якийсь труд доктора Кречмера? – прийшов їй на допомогу мужчина.
– От! От! – сказала Спиридонова i знову пiдбiгла до Марченка.- Я, знаєте, от що хотiла вас спитати: ви бачили коли-небудь обличчя шизофренiкiв? Ну, звичайно, бачили! Так от, чи не здається вам, що я шизофренiчка? Мене, знаєте, це страшенно мучить. Ви знаєте, скiльки менi рокiв?
– Не знаю!
– Ви й не припускаєте, мабуть. Менi, щоб ви знали, уже на тридцять п’ятий перевалило. Себто я, коли й не на десяток, то у всякому разi, рокiв на вiсiм старiша за вас. Правда?.. Ну i от. А тепер скажiть менi, вам подобається моє обличчя чи нi?
– Обличчя то менi ваше подобається,- посмiхнувся Марченко.- Але от не подобаються вашi розмови, бо не добачаю в них нiякого сенсу.
– Так-таки й нiякого? – цiлком щиро здивувалась товаришка Спиридонова.- А чому ви не хочете припустити, що я… ну, як би вам сказати… ну, словом, я хочу закрутити з вами кохання? Зараз, до речi, весна, солов’ї, запах, знаєте, такий надзвичайний, ну i т. д.
– Ви питаєте чому? Багато, бачите, перешкод до цього кохання. Перша перешкода: я надто величезний. Але третя й найголовнiша та, що, хто його знає, може, я вже й жонатий.
– А хiба жонатим не можна кохати?
– Звичайно, можна, i навiть рекомендується: свою жiнку.
– Гм! – кинула Спиридонова й замислилась.- Свою жiнку… А хто ж ваша жiнка? Себто я не про це хочу спитати… Про що я думала вас спитати? От я й забула!
Спиридонова безпорадно розвела руками i, прямо та одверто подивившись на Марченка, засмiялась тихим, щирим дитячим смiхом. I стiльки в цiм смiху було справжньої безпосередньої наївности, що Потап знову здивовано подивився на жiнку.
– Їй-богу, не розумiю вас,- сказав вiн.- То ви говорите зi мною, як звичайна собi балакуча людина, то…
– То,- пiдхопила Спиридонова,- говорю, як психiчно ненормальна? Так?.. Ну i чому ви мовчите? Ну i говорiть так!.. Знаєте,- продовжувала вона.Такi люди єсть в життi. I, скажу я вам, страшенна морока з ними: держати їх на волi нiяк не можна, але й на Сабурку їх теж не приймають. I коли живуть вони по своїх глухих закутках – з ними ще можна миритися. Та…
4
Тут письменник, не дописавши останньої фрази, яка йому давалася з таким страшенним трудом, що вiн навiть запарився,- тут письменник раптом чхнув, висякався в носову, хустку i, положивши ручку, несподiвано промовив:
– Фiнiта! Нарештi зрозумiв! Я тепер розумiю, чому в таких муках народжується мiй роман,- його не треба писати. Я тепер розумiю, чому люди мого роману говорять такою надуманою мовою: вони не iснують. Я, так би мовити, попав пальцем в небо. Хруща нема, бо вiн надто нiкчемний. Спиридонова на Сабурцї i її нiхто не бачить. Марченко не лiкар i тому вiн вийшов такий штучний. Треба, нарештi, взяти iнший типаж, i саме той, що був би далекий вiд iнтелiгентщини й був би близький до творчого життя. Саме тодi я й найду потрiбнi менi слова i образи. Саме тодi i вийде роман.
I, сказавши це, письменник зiбрав свої роздiли (два скiнченi i один розпочатий) i, заховавши їх подалi у шухляду (для нащадкiв!!!), сiв на поїзд i поїхав на Донбас. Письменник вирiшив писати новий роман: без сумнiвних професорiв (Ярута мусiв бути сумнiвним професором), без iстеричок, без котурнових “нових” людей. Письменник вирiшив написати роман з живими людьми, себто з звичайними робiтниками, з колективiстами, з трудовою iнтелiгенцiєю, себто реалiстичний роман, який би читали робiтники, колективiсти, трудова iнтелiгенцiя,- всi тi, хто. за проводом комунiстичної партiї творить нове життя й до якого б з погордою ставились нарештi доморощенi, скажiм, Марселi Прусти.
Мораль: ранiш як братися за роман, треба з’їсти з сучасними героями ще один пуд соли i не треба звертати уваги на те, чого нiхто не хоче помiчати i має рацiю.

192