НЕСТАЙКО Всеволод Зиновьевич – Чарiвнi окуляри

Всеволод Зіновійович Нестайко
Чарівні окуляри.
Правдиво-фантастична повість
про надзвичайні пригоди київських школярів.
ПРИГОДА ПЕРША
Загадкова записка, з якої починаються чудеса.
Мене звуть Вася. Вася Богданець. Але в класі всі називають мене
Рудий Африканський Їжачок. Або Африканець. Або Рудий Їжачок. Або
просто Їжачок. Рудим Африканським Їжачком мене Ромка Черняк назвав,
лідер нашого класу. Ми тоді Африку з географії проходили. А волосся в
мене справді руде, як жар. І настовбурчене, як голки в їжачка. Та я не
ображаюсь на те прізвисько. Рудим мене змалку завжди називали, з
дитячого садка. І я звик. Та й не в усіх це слово звучить образливо.
Мама, наприклад, називає мене «Сонечко моє руденьке!». А бабуся каже:
«Ти в нас особливий сонячний хлопчик!» «Сонячний-то сонячний, – думав
я. – Але краще б я був блондином або брюнетом, чорнявим, як Ромка
Черняк».
Ех! Як я заздрив тому Ромці Черняку!.. Який він був меткий,
спритний, дужий!.. І удачливий!.. Як він на ковзанах, на роликах
катався!.. Як він у футбол грав!.. А я невдаха… На ковзанах, на
роликах раз у раз і падаю. І в спортивних іграх я не мастак, скоріше
партач – і м’яч у мене одбирають, і забивати не вмію… Худенький я,
слабосилий. Мене бабуся сметаною щодня годує, але це позитивних
результатів не дає. Єдине, що мене рятує, – моя легковажна вдача. Я
ніколи довго не журюся. Позітхаю трохи і за хвилину вже сміюся. Це в
мене спадкове, від дідуся Грицька, маминого тата… Про дідуся я потім
ще розкажу. Він у нас дуже добрий і веселий – його всі люблять. Зараз
скажу тільки одне: дідусь мене завжди розраджує:
– Ніколи не вішай носа, рижухо мій дорогий! Ти в нас незвичайний,
особливий. А незвичайні стають видатними, великими людьми:
полководцями, президентами, письменниками…
– Ага! Так для цього ж вирости треба, стати дорослим, – кажу я. –
А до того що робити? Не чув я, щоб школярі ставали полководцями,
президентами чи письменниками.
– Що ж, може, й почекати трошки доведеться, – усміхався дідусь. –
Не разем Кракув будувався, як кажуть поляки… Але незвичайна доля
тобі забезпечена! Я тебе запевняю!
Я тільки зітхав, чекаючи здійснення його пророцтв. Нічого
незвичайного в моєму житті поки що не траплялося. Хіба що після
дідових розмов сни мені почали снитися дивовижні. Якось наснилося, що
сиджу я за вчительським столом, а до мене в черзі стоїть весь наш
клас. І я всім даю автографи – підписую новенькі підручники з хімії. І
я собі думаю: «Таки став я письменником! Але чогось написав не
«Кобзар», не «Миколу Джерю», не «Лісову пісню», а підручник з хімії,
яку я ніколи особливо не любив і з якої гарних оцінок ніколи не
мав…»
А то якось наснилося, начебто стою я посеред трибуни на Майдані
Незалежності. А внизу, біля трибуни, на відкритій машині у
генеральському кітелі і кашкеті, але без штанів, у самих лише плавках
Ромка Черняк доповідає:
– Пане Президенте Африканської держави! Війська для параду
вишикувані!
«О! – думаю я собі. – Я таки став президентом. Але чогось
африканським. Проте зрозуміло, чого Ромка без штанів, – бо спека».
«От бачиш, Ромко! – думаю я собі далі. – Ти мене обзивав Рудим
Африканським Їжачком, а тепер стоїш переді мною без штанів і
рапортуєш. Отакечки, як каже мій дідусь!»
Крім снів, нічого незвичайного у моєму житті не відбувалося. І от
раптом…
Якось, виймаючи з сумки на перерві підручник з української мови, я
побачив, що з нього стирчить ріжок аркуша із зошита в клітинку. Аркуш
був складений учетверо. Я розгорнув його, бачу – записка. Читаю: «Якщо
ти хочеш, щоб з тобою сталося щось несподіване й незвичайне, шукай
чарівні окуляри!» І підпис: «Ритас».
Тю! Що за дивина?! Мене аж у жар кинуло. Чарівні окуляри!.. Де ж
їх шукати?! Хто це написав?! «Ритас»!.. Я обвів очима клас. І погляд
мій зупинився на Маргариті, тобто Риті Скрипаль. У мене перехопило
подих. Рита Скрипаль була першою красунею у нашому класі. Струнка,
голубоока, чорноброва… Горда і неприступна. Нікому і ніколи вона не
писала записок. Навіть Ромка Черняк губився і ніяковів перед нею.
Інших Рит у нашому класі не було. Серце моє калатало, як дзвін…
Невже, невже це вона написала мені таку дивну записку?!
Питати її я, звичайно, не наважився. На наступній перерві я кілька
разів пройшов повз неї, загадково усміхаючись. Один раз навіть
приставив до очей згорнуті окулярами пальці. Вона тільки презирливо
скривилася і зневажливо пхикнула. «Оскільки йдеться про щось загадкове
і таємниче, годі й думати, що вона признається», – подумав я.
Мене розпирало від незвичних хвилюючих почуттів. Я ходив і
блаженно усміхався.
Ромка Черняк здивовано глянув на мене:
– Чого це ти либишся?
– Та! – я махнув рукою.
– А конкретніше? – спитав Ромка.
– Та! – знову махнув я рукою.
– Невже в лото зірвав джек-пот? – пхикнув Ромка.
– Ні! – сказав я.
– А що ж таке? Не муч мене!
Я більше не міг терпіти. І я признався:
– Та… Записку одержав. Якусь дивну.
– Від кого?
– Сам не знаю…
– Ану покажи! – сказав Ромка.
Я витяг із кишені записку і простягнув йому. Він розгорнув її і
суворо глянув на мене:
– Ти що – приколюєшся? Тут же нічого нема!
– Як?!
– А отак! Чистий папірець!
Я вихопив у нього з рук аркуш і похолов: ніякої записки не було –
на аркуші жодного слова, чистий папір…
– Ну й дурні в тебе приколи! – презирливо скривився Ромка. – Ти
що? Типу чокнутий?
– Та клянусь! – вдарив я себе в груди. – Була записка!
– А де ж вона? Може, в іншій кишені?
– Н-ні! Це той самий аркуш…
– Тю! Дурниці якісь ти пореш!..
І тут мені стрельнуло:
– Ой! Мабуть, вона була написана спеціальним хімічним чорнилом,
яким шпигуни листуються. Я в одному детективі читав – спершу видно, а
тоді текст зникає…
– То ти що – шпигун? – криво усміхнувся Ромка. – А що було в
записці?
– Там було написано: «Якщо хочеш, щоб з тобою сталося щось
несподіване й незвичайне, шукай чарівні окуляри». І підпис: «Ритас».
– «Ритас»? А ти не брешеш?
– Та щоб я!.. – знову вдарив я себе в груди.
– Ну, добре-добре!.. Ритас… Ритас… Отже, Рита Скрипаль?.. Он
воно що!.. Ха-ха-ха! – зареготав Ромка. – Хочеш сказати, що Ритка
написала тобі записку? Та ще шпигунським чорнилом, яке потім зникає?..
Мовляв, не доведеш… Ну, ти фантаст! Брат Стругацький!.. Ніколи
нікому записок не писала і раптом тобі, Рудому Африканському їжачкові,
написала!.. Ну, гуморист!.. Ха-ха-ха! Остап Вишня!..
Ромка не став церемонитися, і через п’ять хвилин весь клас уже
реготав із мене. Таким посміховиськом я ще не був ніколи… Ритка раз
у раз презирливо пхикала, дивлячись на мене. Вона навіть говорити
нічого не стала, просто пхикала.
Але ж була записка!.. Я ж не вигадував!.. Я власні очі бачив,
читав її!.. Ех!.. Я, звичайно, переживав, що з мене сміються. Але
недовго. Я ж вам казав – довго журитися я не вмію. Ну і хай сміються.
Я б на їхньому місці теж, може, сміявся. І саме через те, що слова
записки зникли, я повірив, що чарівні окуляри існують насправді. Одне
лише бентежило мене – де шукати ті чарівні окуляри?.. Написано було –
шукай, а де шукати, не написано. Не ходити ж по магазинах «Оптика»,
яких у Києві багато, і не питати ж: «Чи продаються у вас чарівні
окуляри?» Справді ж, дивитимуться, як на божевільного. Очевидно,
чарівні окуляри повинні з’явитися несподівано й випадково, як і ота
дивна записка. Треба тільки пильнувати…
Я сиджу на першій парті, перед самісіньким вчительським столом. Як
посадила мене ще в першому класі Ліна Митрофанівна, бо я був
найменшенький, так і досі сиджу. Тепер у нас вже не одна вчителька, а
кілька. Майже всі молоді. Одна тільки старенька – математичка Юлія
Юхимівна. У неї дві пари окулярів. Коли вона дивиться на клас,
вишукуючи, кого б викликати, на носі в неї одні окуляри. Коли ж вона
вичитує з підручника задачу або коли ставить у журнал погану оцінку,
то надягає інші… І оті інші, «близькі», окуляри часто лежать на
столі перед самісіньким моїм носом. Тепер я дивлюсь на них, немов
заворожений, і думаю: «А може, саме про ці окуляри і йшлося у записці?
І, може, недарма записка була на аркуші в клітинку?.. Може, її
написала сама Юлія Юхимівна?.. Може, вона чарівниця?.. Добрі чарівниці
завжди старенькі… Юлія Юхимівна дивиться на мене завжди з лагідною
усмішкою… Вона мені, здається, симпатизує. Тому й написала записку
саме мені…» І так мені кортить, так кортить зазирнути в оті окуляри,
що я нарешті не витримую, хапаю окуляри і швиденько чіпляю на носа.
Перед очима усе попливло, як у тумані. Крім того туману, я
нічогісінько не побачив. Зате почув – глузливий вигук Ромки Черняка:
– Ой! Дивіться, Юліє Юхимівно!.. Богданець вкрав ваші окуляри!..
Це він думає, що вони чарівні! Він чарівні окуляри шукає!..
Весь клас зареготав. А Юлія Юхимівна мовчки зняла з мого носа свої
окуляри і дала мені легенького щигля. Чим викликала ще більший регіт.
Ну, чого, чого він такий пащекуватий, той Ромка?! Я мало не
плакав. А на перерві він підійшов до мене і сказав:
– Ну, добре-добре! Не переживай!.. Признайся тільки, що ти вигадав
ту записку. І я не буду глузувати більше.
– Була записка! Не вигадував я!..
– Ну, ти таки ненормальний!.. Ти уві сні не ходиш?.. Може, в тебе
галюцинація якась була? Може, до лікаря звернутися треба?
Він уже не кепкував, а дивився на мене із співчуттям, як на
хворого. Ну й нехай!.. Я ж то знаю, що не галюцинація була, а
насправді. І чого б це раптом виникла така галюцинація – про чарівні
окуляри. Ні! Треба їх шукати! Треба! Десь вони таки є!..
У моєї бабусі теж дві пари окулярів – для телевізора і для читання
та штопання моїх шкарпеток. Але ні ті, ні ті чарівними не виявилися.
А тоді я наважився і зайшов до «Оптики», що на вулиці
Лютеранській. Вона приватна і загадкова – у дворі, в закапелку.
Попросив дати мені поміряти сонцезахисні. Майже півгодини міряв-міряв
– нічого чарівного не наміряв. Засмучений, вийшов я з «Оптики» і пішов
гуляти Києвом… Понад годину блукав і нарешті приблукав у скверик
неподалік нашого будинку. У цьому скверику завжди сидять пенсіонери в
окулярах, газети читають або в шахи грають. А сьогодні чогось нікого –
мабуть, по телеку якийсь аргентинський серіал показують. Іду, іду… І
раптом бачу – на лавці лежать окуляри. Хтось, певно, забув. Мене аж у
жар кинуло – передчуття якесь… Схопив я ті окуляри, почепив і…
дихати перестав. Раптом я чітко побачив трансформаторну будку в нашому
дворі, задньому, за гаражами. А на будці стояв розгублений Ромка
Черняк і дивився униз, на землю, де лежала драбина. Було ясно, що
Ромка по драбині заліз на будку (вона височенька, метрів п’ять
заввишки, не менше), а тоді необережно штовхнув ногою, і драбина
впала. На трансформаторну будку нам категорично лазити заборонялося;
там навіть була жовта табличка: череп з кістками і напис «Не залазь!
Уб’є!». Та найдивніше було те, що зі скверика побачити трансформаторну
я не міг аж ніяк! Вона була далеко, за кількома багатоповерховими
будинками. Я на мить скинув окуляри – ніякої трансформаторної будки,
лише дерева й будинки, вулиця. Я тремтячою рукою знову почепив окуляри
– і знову перед очима Ромка на трансформаторній будці. Він кривився –
от-от заплаче… Йому негайно треба було злазити, а без драбини він
злізти не міг… Тільки я встиг про це подумати, як почув голос
якогось дідуся:
– Мої окуляри!.. Я читав газету і забув їх!
І дідусь зірвав з мого носа окуляри. У мене потемніло в очах. Я
навіть не встиг роздивитися того дідуся. А коли я отямився, дідуся вже
не було. Дідусь зник так само несподівано, як і з’явився. Я б навіть
не зміг його описати, бо так і не бачив його. «От вони – чарівні
окуляри!» – майнуло в моїй голові. І я прожогом кинувся до нашого
будинку (ми з Ромкою сусіди: він на п’ятому поверсі живе, я – на
третьому). Я вбіг у підворіття, пробіг на заднє подвір’я за гаражі і
застиг, все ще не вірячи своїм очам… На трансформаторній будці стояв
розгублений Ромка, а на землі лежала драбина…
– Зараз, зараз я її підніму! – вигукнув я, через силу піднімаючи
важку для мене драбину (потім я для інтересу намагався ще раз це
зробити, але не зміг, звідки ж тоді сили з’явились?!).
У Ромки тремтіли ноги, коли він злазив. І голос тремтів, коли він
сказав:
– Ой, спасибі тобі, їжачку!.. Розумієш, я кидав бумеранг, і він
залетів на будку… А такий кльовий бумеранг! Мені тато з Австралії
привіз. Жалко. Ну, я потай свиснув у двірнички драбину і… А звідки
ти взявся?
– У чарівні окуляри побачив, що тобі непереливки. І прибіг…
– Що?! Знову ти про ті чарівні окуляри… А ну тебе!
– Клянусь Богом, що не брешу! – вдарив я себе в груди. – Клянусь!
І я розказав Ромці все, що сталося у скверику.
– Ану побігли у той скверик! – вигукнув Ромка. І ми побігли.
– Ой! Диви! Лежать! – вражено мовив Ромка. Справді – на тій самій
лавці лежали окуляри… Та коли ми підбігли ближче, вони зникли…
– Тю! Я ж точно їх бачив! – здивовано роззявив рота Ромка.
– І я! – хитнув головою я.
– Чудасія!.. – розвів руками Ромка.
– От бачиш! А ти не вірив! Не могло ж нам обом примаритись одне й
те саме…
– Отже, чарівні окуляри таки існують! Тепер будемо їх шукати
удвох!
ПРИГОДА ДРУГА
Знайомство з дивною Маргаритою Степанівною.
Після того як я завдяки чарівним окулярам зняв Ромку Черняка з
трансформаторної будки, він подружився зі мною, і ми вирішили шукати
чарівні окуляри удвох. Більше нікому про чарівні окуляри ми вирішили
не говорити.
– Бо до скверика збіжиться уся школа, не протовпишся, – сказав
Ромка. Я, звичайно, погодився.
Ми щодня ходили до того скверика і щодня бачили на лавці окуляри,
які одразу ж зникали.
– Мабуть, треба, щоб хтось заліз на трансформаторну будку, щоб ми
його потім рятували, – сказав Ромка.
– Але це ж доведеться когось втаємничувати, – сказав я.
– Правильно! Відпадає! – погодився Ромка. – Але чого окуляри то
з’являються, то пропадають?
– Мабуть, тому, що чарівні.
– І що то за дідусь незвичайний, що окуляри в тебе забрав…
Чарівник, мабуть… Треба не окуляри, а дідуся шукати, – сказав Ромка.
– Може, ти й маєш рацію, – сказав я.
І ми почали придивлятися до дідусів, які грали у скверику в шахи
або читали газети. Але дідусі були начебто звичайні. Деякі, коли було
холодно, зігрівалися міцними напоями. Чарівники ж їх, по-моєму, не
вживають. Та й не станеш же питати у дідусів: «Ви, діду, часом не
чарівник? Дозвольте поміряти ваші окуляри!» Отже, наші пошуки поки що
були безрезультатними.
Та от одного разу в нашому класі сталася надзвичайна подія. У
першої красуні нашого класу Ритки Скрипаль, про яку я вже згадував,
пропав золотий ланцюжок із золотим же кулоном у вигляді сердечка. Біда
підсилювалася ще й тим, що золотий ланцюжок належав Ритчиній мамі.
Ритка взяла його без дозволу – щоб похизуватися. Ах, ті красуні! Як же
ж вони люблять коштовні прикраси!.. Ритка плакала так гірко, що моє
серце розривалося навпіл. Ви ж не знаєте, як я ставлюсь до Ритки
Скрипаль!.. Вона ж мені навіть учора снилася, та Ритка… У довгому
блакитному платті з блискітками сиділа вона у розкішній королівській
кареті, запряженій білими кіньми, лагідно усміхалася до мене і тихо
казала: «А ти мені подобаєшся, Рудий Африканський їжачок!» Рудим
Африканським їжачком, як ви пам’ятаєте, назвав мене Ромка Черняк (або
Ромка Брюнет, як я його називаю). Він чорнявий, стрункий і спортивний
(я вже про це говорив). Але мій дідусь Грицько, мамин тато, каже: «У
мужчини, рижухо мій дорогий, головне не класичний римський профіль, не
орлиний погляд, а мужність і весела вдача. От диви, яку я тобі красуню
бабусю подарував! За нею такі орли упадали, а заміж вона вийшла за
мене, веснянкуватого й непоказного. Бо їй було весело й цікаво зі
мною. І ти, голубе, не тушуйся перед брюнетами. Ти хлопець веселий,
дотепний, жвавий – будь-яка красуня тебе покохає!» Саме цим я й
керувався у своїх мріях про Ритку Скрипаль. Скільки разів у мріях
своїх рятував я її від нахабних хуліганів, від пожежі, витягав з
води… Але Ритка чогось не тонула, не горіла, і хулігани на неї не
нападали… Я навіть спробував умовити свого двоюрідного брата Стьопу
зіграти роль хулігана, але він відмовився: «Боюсь, що я не витримаю і
надаю тобі по пиці, коли ти її від мене одбиватимеш». Мене це,
звичайно, не влаштовувало. І от раптом така нагода відзначитися. Я
відчайдушно повзав на животі по всій школі, по всіх коридорах, шукаючи
той клятий ланцюжок… Ви думаєте, я один повзав?.. Весь чоловічий
склад нашого класу повзав на чолі з лідером Ромкою Черняком, тобто
Брюнетом… І раптом, коли я підповзав до дівчачого туалету, в уяві
моїй несподівано виникла лавка у скверику і на ній окуляри.
«Ой! – мало не скрикнув я. – Це мені знак, що треба бігти по
чарівні окуляри і вони допоможуть мені знайти ланцюжок!» Я обернувся –
Ромку ніде не побачив. От і добре! Коли йдеться про подвиг заради
красуні, колективні дії тут ні до чого. Особливо, коли напарник –
спортивний стрункий брюнет. Я прожогом вискочив зі школи. До скверика
я біг так, наче за мною сто вовків гналося… Добігаючи до скверика, я
ще здаля побачив, що на лавці лежать окуляри. І раптом бачу – до лавки
біжить з іншого боку Ромка. Я застиг від несподіванки. Ромка теж
спинився вражений – мабуть, не думав мене тут побачити…
– Ц-це ти? – розгублено спитав він.
– Це я! А це ж, мабуть, ти? – уїдливо сказав я. Ромка почервонів:
– Я… я тебе шукав, шукав… але ти повзав хтозна-де!
– Еге, шукав! – пхикнув я. – Нічого ти не шукав! Просто вирішив
сам скористатися з чарівних окулярів. Як тобі не соромно!.. Ми ж
домовилися, що будемо завжди разом шукати чарівні окуляри… – сказав
я і одвів очі – соромно мені стало: я ж сам порушив нашу домовленість.
– Ой! А де ж окуляри?! – вигукнув Ромка. – Знову зникли! Я ж щойно
бачив – вони лежали!
– І я бачив!.. Наче спільна галюцинація.
І раптом біля нас невідомо звідки з’явилася бабуся – довгоноса, у
кумедному старовинному капелюшку, з ціпком у руках. Вона розгублено
мружила очі і крутила на всі боки головою.
– Хлопці! Ви не бачили окулярів? – спитала вона.
У мене тенькнуло в животі… Я перезирнувся з Ромкою. Він теж
розгублено закліпав очима і пробелькотів:
– Ба-бачили…
– Але вони зникли! – сказав я. Бабуся зітхнула:
– Якщо зникли – це погано… Бо вони особливі…
– Ч-чарівні?! – прохопився я.
– Авжеж! – хитнула головою бабуся. – Чарівні! Телескопічні!.. На
спецзамовлення зроблені. Без них я майже нічого не бачу… Як я не
помітила?! Їх наче вітром здуло… Біда!.. Я й додому не дійду, не
втраплю…
– А ми вас проведемо! – вигукнув я. – Правда, Ромко?
– Авжеж! – кивнув він мені.
– Ой, спасибі вам, дорогі! Ну, тоді ходімо! – бабуся поклала руку
мені на плече (чомусь саме мені, а не Ромці, хоч він вищенький і
міцніший), і ми пішли. Ромка ревниво глянув на мене, але тут уже
нічого не зробиш: кому поклала, тому й поклала. Ромка відчув потребу
щось сказати, і він спитав:
– А як вас, пробачте, звати?
– Маргарита Степанівна, – сказала бабуся. – А вас?
– Мене Ромка! – першим вигукнув мій друг – мусив же він
підкреслити, що він лідер.
– А мене Вася, – сказав я.
– Дуже приємно, панове Вася і Ромка! – усміхнулася бабуся, наче
підкреслено поставивши на перше місце моє ім’я. Ромка це помітив і
скривився.
Серце моє калатало, як різдвяний дзвін. «її звуть Маргарита
Степанівна! «Ритас» – як у тій записці! Але тоді чарівні окуляри
зривав у мене з носа дідусь, а не бабуся! Я точно пам’ятаю, хоч і не
бачив того дідуся!» – стрибали думки у мене в голові.
– Ну от і прийшли! – сказала Маргарита Степанівна, коли ми зайшли
у якийсь незнайомий двір і зупинилися перед візерунчастими дверима на
першому поверсі багатоповерхового будинку. Бабуся встромила у дірку
замка довгий чудернацький ключ, почувся мелодійний передзвін, і двері
нечутно розчинилися.
– Заходьте, будь ласка, панове! Мушу вам віддячити за допомогу! –
церемонно вклонилася Маргарита Степанівна, вказуючи рукою на відчинені
двері. Ми зайшли у темний передпокій, а звідти до кімнати. Кімната теж
була напівтемна, умебльована старими меблями. Клейончатий потертий
диван з овальним над спинкою дзеркалом, під яким на піддзеркальнику
стояло сім білих мармурових слоників – від найбільшого до найменшого.
У кутку кімнати височіло ще одне дзеркало – так зване трюмо у темній
лакованій рамі з різьбленим дерев’яним візерунчастим верхом… Під
дзеркалом стояв такий же різьблений лакований піддзеркальник на гнутих
ніжках у вигляді лев’ячих лап (бо нагорі, як ми роздивилися, теж була
таки лев’яча морда). І ще одне здоровенницьке дзеркало було на
дверцятах старовинної шафи. Але дивно – віддзеркалень своїх ми в тих
дзеркалах чогось не побачили, хоча стіл, біля якого ми стояли,
прекрасно віддзеркалювався… На стінах висіло багато фотографій, і
майже на всіх були… відьми, довгоносі й патлаті, а одна навіть у
тому ж кумедному старовинному капелюшку, що й Маргарита Степанівна. Ми
з Ромкою перезирнулися. І Ромка спитав:
– Це в-ви?
– Авжеж! Ха-ха-ха! – зареготала Маргарита Степанівна. І раптом
заспівала пританцьовуючи:
– Я – відьма Маргарита,
Підступна і сердита!
Усе на світі відаю,
Усе на світі знаю!
Я з янголами снідаю,
З чортами я обідаю –
Усюди я буваю!
Усе-усе я знаю!..
А тоді підморгнула нам і сказала:
– От я знаю, що вам потрібні чарівні окуляри! І вони в мене є!
Аякже! Але я вам їх не дам! – вона насупила брови. – Бо ви позавчора
розбили мені на кухні вікно м’ячем, у футбола граючи. І в кицьку мою
камінці кидали. Правда, Мурисю?
На диван раптом скочила, невідомо звідки взявшись, велика чорна
кицька з жовтими очима і хрипло нявкнула, наче підтверджуючи сказане
хазяйкою.
Ми з Ромкою аж роти пороззявляли від несправедливого
обвинувачення.
– Та ви що?! – вигукнув Ромка. – Нічого ми не розбивали!
– І кицьку вашу вперше бачимо! – вигукнув я. – Це не ми!
– Ви переплутали! Придивіться гарненько! – вигукнув Ромка.
– Невже я зосліпу переплутала, помилилася? – схилила набік голову
Маргарита Степанівна. – Ану піду візьму запасні окуляри!
І Маргарита Степанівна вийшла до іншої кімнати.
І тут дерев’яний різьблений лев на вершечку трюмо (чи мені
здалося, чи справді) підморгнув мені і глянув на піддзеркальник. Я теж
глянув униз, на піддзеркальник – там лежали окуляри… Я кинувся до
них, схопив і начепив на носа. І враз побачив наш шкільний спортзал і
мати, на які ми сьогодні стрибали через коня на уроці фізкультури…
– Ну що?! – нетерпляче спитав Ромка.
– Ланцюжок під матами у спортзалі! Ритка загубила його, коли
стрибала! – сказав я.
– Біжімо! – вигукнув Ромка. Ми кинулися до вхідних дверей… Двері
були замкнені…
– От вталапалися! – скреготнув зубами Ромка.
І тієї ж миті до кімнати зайшла Маргарита Степанівна. Окуляри з
мого носа враз злетіли і опинилися на її носі.
– О! – вигукнула вона. – Тепер я бачу – авжеж, це не ви розбили
мені м’ячем вікно на кухні й полювали на мою кицічку. Пробачте,
дорогі. От що значить недобачати… І не бійтесь мене. Ніяка я не
відьма. Артистка я колишня. В Театрі юного глядача в казкових виставах
відьом грала… Давно вже на пенсії, – вона зітхнула. Але в очах її
стрибали веселі бісики.
– Пробачте, – сказав Ромка. – Ми дуже поспішаємо.
– Одчиніть, будь ласка, двері! – попросив я.
– Стривайте, – сказала Маргарита Степанівна. – Я вам станцюю
насамкінець!
І вона заспівала:
– Хоч я відьма, та співаю,
Бо веселу вдачу маю.
Хоч стара я і сліпа,
Ще й танцюю – гоп-па-па!
І так хвацько, по-молодому пішла навприсядки, що аж задзвеніли
висюльки на люстрі. А тоді гепнулася спиною на диван, кумедно
задриґавши ногами.
– Ех-хе-хе! – важко дихаючи, сказала вона. – Сумую я за сценою, за
глядачами… А де ваші аплодисменти?
Ми з Ромкою перезирнулись і заплескали в долоні.
– О! Це інша справа! – І вона кумедно вклонилася, взявшись двома
пальчиками за край спідниці.
– А тепер бувайте мені здоровенькі!
Дивна артистка-відьма одчинила нам двері, і ми щодуху побігли до
школи.
Класи вже були порожні, майже всі учні розійшлися додому. Лише в
нашому класі сиділа за партою нещасна заплакана Ритка – додому йти
вона боялася.
– Стривай, Ритко! Стривай! Ми зараз!.. – вигукнув Ромка. І ми з
ним побігли у спортзал, розсунули мати – між ними на підлозі лежав
ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка.
– Бери! Це ти побачив, – зітхнувши, сказав Ромка.
– Ні! Удвох! Тільки удвох! – благородно сказав я.
– Удвох так удвох! – не зміг приховати задоволення Ромка.
І ми побігли в клас і віддали Ритці її пропажу – я тримав за
кулон, а Ромка – за той підступний замочок ланцюжка, що так невчасно
розкривався.
Ритка радісно зойкнула, а тоді обняла нас обох за шиї і
притулилася головою до наших голів… Про чарівні окуляри ми їй,
звичайно, нічого не сказали. Ми ж домовились не говорити нікому.
Нас чекала ще одна несподіванка – ми виявили у своїх кишенях по
дві шоколадки – «Театральних». Коли дивна артистка Маргарита
Степанівна встигла засунути їх нам у кишені – хтозна… По одній
шоколадці ми дали Ритці. Вона мало не заплакала від розчулення. Вона ж
так любить солодке!..
Ми хотіли того ж дня подякувати за шоколадки Маргариті Степанівні.
Шукали-шукали той двір і ті візерунчасті двері, але так і не знайшли.
– Що ж ти хотів, – сказав я Ромці, – чудеса – вони і є чудеса!..
ПРИГОДА ТРЕТЯ
Дід Мороз у підвалі. Ковалі щастя.
Все-таки Ромка був лідером. А душа лідера прагне лідерства,
першості. І якось Ромка мені сказав:
– Слухай, їжачку, чарівні окуляри завжди когось виручають. Спершу
мене, тоді Ритку… Вони добрі. Це факт! Просто так вони не діють. Я б
хотів теж скористатися з них.
– А хто тобі заважає? – знизав плечима я.
– Ти! – сказав Ромка.
– Тю! Яким це чином?
– Бо вони весь час до тебе потрапляють.
– Що ж я можу зробити?
– Треба, щоб з тобою щось сталося.
– Що?
– Треба, щоб ти втрапив у якусь халепу… Тоді чарівні окуляри
допоможуть мені тебе врятувати.
– Що ж зі мною повинно статися?
– Якась страшна небезпека.
– Тю!
– Обов’язково! Щоб я мусив тебе рятувати.
– У яку ж халепу ти пропонуєш мені втрапити?
– Ну… провались у каналізаційний люк абощо…
– Ні! У каналізаційний люк провалюйся ти!.. Я не хочу!
Категорично!
– Ну, я ж сказав для прикладу, – скривився Ромка. – Я ж сказав
«абощо». Придумай сам. Ти ж мені ДРУГ?
– Друг! – сказав я.
– То ти для друга не можеш собі зробити якусь неприємність…
тимчасову?
– Досить дивний вияв дружби – провалюватись у каналізаційний
люк…
– Ну я ж сказав – не наполягаю я на провалюванні обов’язково у
каналізаційний люк, якщо ти такий бридливий. Можна провалитися у щось
інше. В ополонку, наприклад. Зараз якраз зима. Новий рік скоро.
– Спасибі тобі у шапочку! Хочеш, щоб я Новий рік у лікарні
зустрічав? У мене вже таке було. Позаторік, коли я сніговика ліпив,
розпарився, застудився і крупозне запалення легенів підхопив.
Двостороннє! Ледь дуба не врізав. Провалюватися в ополонку не буду!
Категорично!
– От ти ж, їй-богу! – спересердя махнув рукою Ромка. – Ну, сам,
сам придумай щось! Ти ж хлопець з фантазією. Ну, я тебе прошу!
Придумай!.. Тільки, щоб було небезпечно. Щоб я мусив тебе рятувати.
Зроби, їжачку!.. Ти ж мені друг!
Я зітхнув. Коли такі слова каже лідер класу, з яким усі хлопці
мріють дружити і який ще недавно не звертав на мене аніякісінької
уваги, а якщо й звертав, то тільки щоб посміятися, покепкувати, – хіба
міг я йому відмовити?..
– Я побіжу до скверика, де ми бачили на лавці окуляри, які потім
зникають, а ти давай – роби собі небезпеку! – вже весело сказав Ромка.
– Ну й задав ти мені задачу! – почухав я потилицю.
– Давай-давай! І не барись! Бо я змерзну там у скверику. Бачиш –
мороз! Ще й вітер. Давай! – І Ромка побіг до скверика.
А я вийшов у двір і став озиратися й міркувати. Яку ж мені
небезпеку собі зробити, щоб Ромка мене врятував?.. На трансформаторну
будку лізти – неоригінально. Вже було. Саме з трансформаторної будки
знімав я Ромку. Послизнутися й гепнутися головою у якомусь закапелку,
щоб ніхто мене до приходу Ромки не побачив… Ризиковано. А як дуже
заб’юся і втрачу притомність?.. У мене вже таке було. Я колись на
перилах у під’їзді з’їжджав, упав, голову розквасив – довелося
«швидку» викликати… Так тоді хоч хлопці були, побігли матері сказали
– вона «швидку» викликала. А тепер тільки на Ромку надія. А як він
забариться або й взагалі йому чарівні окуляри не трапляться – дуба ж
врізати можу… Ні! Треба щось інше придумувати… І раптом я побачив
відчинені двері підвалу. У нашому новому дев’ятиповерховому будинку у
підвалі бойлерна, а також комірчини для кожного мешканця (тобто для
кожної квартири), щоб зберігати, кому що треба або, навпаки, кому що
не треба (у квартирі заважає): влітку – санчата, лижви, взимку – літнє
причандалля: надувні човни, риболовні снасті тощо. Або й різні
поламані речі, які викидати шкода. Дехто навіть картоплю, моркву,
буряки, з дачі привезені, зберігає…
«О! – подумав я. – Сховаюсь у підвалі! Підверну ногу – наче ходити
не можу. Тільки не дуже – не калічитися ж по-справжньому через те, що
Ромці забандюрилося мене рятувати за допомогою чарівних окулярів».
Зайшов у підвал, спустився сходами вниз. І тільки завернув за ріг (щоб
зайти у коридор, де комірчини), аж раптом почув, як нагорі брязнули
залізні двері і клацнув замок. «Ой! – тенькнуло у мене в животі. – Це
ж хтось замкнув двері!» Кинувся я сходами нагору – так і є! Двері були
замкнені. Видно, хтось із мешканців або двірничка, що були у підвалі,
спершу забули замкнути двері, а тоді повернулися і замкнули. Оце
номер! Спершу я злякався, а тоді подумав: «А чого лякатися? Якраз те,
що треба. І ногу підвертати не доведеться. Якщо Ромка одержить чарівні
окуляри, якщо вони потраплять йому на ніс, він побачить, де я,
побіжить додому (у нас у кожного мешканця є ключі від підвалу), візьме
ключі й визволить мене. А якщо, не дай Боже, у Ромки з чарівними
окулярами нічого не вийде, теж не біда, – я забарабаню у двері, хтось
же ж таки почує і визволить мене. Отже, нічого страшного. Що ж, буду
чекати… І тут несподівано з підвалу залунала пісня:
З Новим роком всіх вітаю!
Щастя, радості бажаю!
Всіх вітаю, всіх віншую
І щастинки-золотинки,
Щастя-радості хвилинки
Всім дарую! Всім дарую!
Я завмер. Що таке?! Хто це там співає?! Я обережно навшпиньках
підійшов до рогу і зазирнув у коридор підвалу, де були комірчини.
Двері комірчини тринадцятої квартири були відчинені – там горіло
яскраве світло. Я чув, що у тринадцяту квартиру переїхав якийсь
дядечко. Але я його ще не бачив. Я підійшов ближче і зазирнув у
комірчину. Там, на старому кріслі з обдертою на бильцях шкірою,
сидів… Дід Мороз. У білій ватяній шапці з червоним верхом, у білій
марлевій шубі, отороченій знову ж таки ватою, з наклеєними вусами й
бородою, з нафарбованим носом і щоками – звичайний собі Дід Мороз, які
ото ходять у школи та дитсадки на новорічні ялинки. Одне тільки було
незвичайно – Дід Мороз був в окулярах! Я ще ніколи не бачив Дідів
Морозів в окулярах. У кутку комірчини стояло велике тріснуте дзеркало
в порепаній дерев’яній рамі. А на піддзеркальнику – маленька ялинка,
на гілках якої горіли різноколірні свічки. Але дивно – не лише свічки,
а й вогники свічок були різноколірні: сині, зелені, червоні, голубі…
Я ніколи раніше не бачив свічок з різноколірними вогнями. Лампочки
бувають кольоровими, але це ж були не лампочки, а вогники… А в
іншому кутку комірчини стояв великий старовинний годинник з довгим
золотим маятником, що неквапливо гойдався з боку в бік, хрипло
цокаючи… Дід Мороз раптом побачив мене і привітно усміхнувся:
– О! Здоров, Васю!
– А… а звідки ви знаєте, як мене звуть? – здивувався я.
– Ображаєш! Як це я можу не знати такого знаменитого сусіду?..
– Чим же я знаменитий?
– Сам знаєш! – підморгнув мені Дід Мороз.
– А-а… бо рудий.
– Не тільки!..
– А… а ви хто? Артист?
– Знову ображаєш!.. Не артист! Дід Мороз я! Не бачиш хіба?
– Ну, ви ж не справжній. І шапка з вати, і шуба марлева. І вуса й
борода наклеєні. І ніс, щоки нафарбовані. І – в окулярах!.. Справжніх
Дідів Морозів в окулярах не буває.
– А ти справжніх Дідів Морозів бачив коли-небудь?
– Н-ну… не бачив, – змушений був признатися я.
– А як не бачив, то чого мене ображаєш?.. А окуляри в мене
незвичайні!..
– Ча… чарівні?!
Я завмер. Невже знову не Ромці, а мені попалися чарівні окуляри?..
Як же він мене тепер визволить?!
– А що ви робите тут, у нашому підвалі, як ви справжній Дід Мороз?
– спитав я.
– От бачиш – у кутку стоїть годинник. Він у мене теж чарівний,
незвичайний. У ньому працюють Ковалі Щастя – брати-близнюки Майстер
Тік і Майстер Так – кують людям щасливий час,
хвилинки-щастинки-золотинки… Дивись! – Дід Мороз змахнув рукою – і
над циферблатом старовинного годинника враз розчинилися дверцята, і я
побачив двох маленьких ковалів у червоних фартушках, що у такт
маятнику цокали золотими молоточками по золотому ковадлу.
– Ой! Як здорово! – вигукнув я.
– Жаль, що ти не чуєш, як вони співають. Бо в них дуже тоненькі
голосочки. Ну нічого, я тобі за них заспіваю! – і Дід Мороз заспівав:
– Ми – Щастя Ковалі,
Єдині на Землі!
Куєм щасливий час
Для всіх, для всіх для вас!
Тік-так! Тік-так!
Тік-так! Тік-так!
Тік-так! – і є хвилинка,
Щастинка-золотинка!..
Працюємо невтомно ми,
Щоб ви були щасливими…
Закінчивши співати, Дід Мороз сказав:
– От я ті щастинки-золотинки й розкладаю по новорічних подарунках,
щоб діти були щасливими… Але найщасливіша хвилина буває тоді, коли
ти зробив комусь добро таємно, так, щоб він не знав, хто це йому
зробив. А коли це зробити перед Новим роком, то весь наступний рік
буде для тебе щасливим… Але, я бачу, щось тебе бентежить,
непокоїть… Що таке?
Я зітхнув і махнув рукою:
– Та!.. Ромка, мій друг, чекає у скверику на чарівні окуляри… А
вони знову мені попалися.
– А нащо йому чарівні окуляри? – спитав Дід Мороз.
– Він мусить крізь них побачити мене і визволити… Бо хтось же
замкнув двері підвалу. Він і вас тоді визволить…
– А він хороший хлопець?
– Лідер нашого класу. Хіба лідери бувають поганими хлопцями?
– Ну, тоді треба йому допомогти! – усміхнувся Дід Мороз. І враз я
побачив, що окуляри з носа Діда Мороза зникли… І тут зазвучала гарна
музика і все попливло в мене перед очима… Скільки це тривало, я не
пам’ятаю. Та раптом я почув голос Ромки, що кликав мене:
– Васю! Їжачку!.. Васю!..
Я кинувся до сходів і побачив у розчинених дверях підвалу Ромку.
Він збіг до мене униз:
– О! Ти таки тут!.. От здорово!.. А я стояв у скверику, і раптом у
мене на носі опинилися окуляри… І я побачив тебе в підвалі. І ще
якогось Діда Мороза побачив.
– Ходімо, я тебе з ним познайомлю! Він з тринадцятої квартири! –
вигукнув я.
Ми завернули за ріг у коридор підвалу… Двері комірчини
тринадцятої квартири були замкнені. І на них висів великий золотавий
замок.
– Тю! А де ж той Дід Мороз?! – здивовано спитав Ромка.
– І він же ніяк не міг прослизнути повз нас. А іншого виходу з
підвалу нема, – сказав я.
– Не інакше, як у нас у тринадцятій квартирі оселився чарівник, –
сказав Ромка.
Я розповів Ромці все про дивного Діда Мороза, про чарівний
годинник з Ковалями Щастя, про хвилинки-щастинки-золотинки і про те,
які хвилини бувають найщасливішими, особливо перед Новим роком…
– А що?! – вигукнув Ромка. – Давай для інтересу зробимо комусь
несподіване таємне добро!
Ми думали-думали і придумали – засунули у рюкзак нашої першої
красуні Ритки Скрипаль дві цукерищі «Гулівер» – від кожного по
цукерищі. Вона ж так любить солодке!.. А ще засунули у рюкзак Льоні
Кучеренку дві пачечки чипсів. Він їх теж страшенно любить, але нечасто
може собі купити, позаяк батьки його не дуже круті, прямо скажемо.
Після отих чипсів Ромка сказав:
– Ти знаєш, а воно таки приємно – робить добро таємно!.. Ха-ха!
Навіть у риму вийшло!..
Того ж дня ми намагалися законтактувати (або, як каже моя бабуся,
«закомпанірувати») з дядечком з тринадцятої квартири. Але сусіди нам
сказали, що він уже три дні перебуває в закордонному відрядженні у
Сполучених Штатах Америки.
Хто ж тоді був у підвалі?
Дивина та й годі!
ПРИГОДА ЧЕТВЕРТА
Двірничка-чарівничка.
– Слухай, їжачку, – сказав якось Ромка. – Ми з тобою двоє дурнів!
Йолопи ми з тобою!
– Чого це?! – пхикнув я. – Я себе дурнем не вважаю. І йолопом теж.
І тебе не вважаю.
– А я вважаю! І себе, і тебе!
– На якій це підставі? – поцікавився я.
– На тій підставі, що тричі вже скористалися з чарівних окулярів і
жодного разу не спробували затримати їх у себе!
– А як ми могли це зробити, коли вони весь час зникають?
– Ну, хоча б попросити! У того ж таки Діда Мороза! Або у тієї
артистки Маргарити Степанівни! Вона ж добра. Шоколадки нам дала…
– Ну, ми ж їх шукали після того, але не знайшли, – зітхнув я.
– Погано шукали!.. Ти уявляєш, які можливості в нас були б, якби
ми мали чарівні окуляри!
– Які?
Ромка глянув на мене, як на хворого:
– Чи ти придурюєшся, чи справді лопух?.. Чарівні окуляри ж
все-таки!.. Все бачать!.. Ми ж можемо у супер-лото такий джек-пот
зірвати! Мільйон, а то й більше!
– Ну, це ж… це ж нечесно!
– Та ну тебе! Мораліст знайшовся! Папа Римський!.. – Ромка почухав
потилицю. – А… а скарб шукати – це ж чесно.
– Ну… чесно, – змушений був погодитись я.
– А ще… ми могли б злодіїв ловити. Це вже супер-чесно!
– Але як же дістати ті окуляри?
– Попросити гарненько! Попросити! Кажу ж, вона добра, та артистка!
– Ну, де ж її шукати?! Де?! Ми ж майже всі подвір’я у районі
обійшли!
– Сам же кажеш «майже»! А треба обійти всі-всі подвір’я! Заради
чарівних окулярів я на все готовий!
Треба віддати Ромці належне – хлопець він упертий, настирливий. І
самолюбний. Відступати не любить. Що й казати – справжній лідер…
І ми пішли на пошуки.
– Ти, головне, не гарячкуй! Не поспішай! – говорив Ромка кожного
разу, коли ми виходили з чергового подвір’я, не знайшовши того, що
шукали.
– А я й не гарячкую! – казав я, все менше вірячи, що ми знайдемо
Маргариту Степанівну. Ми вже обійшли дванадцять подвір’їв і зайшли у
тринадцяте.
– Ой, їжачку, оно ті двері візерунчасті! – раптом вигукнув Ромка.
І справді, у тринадцятому подвір’ї ми натрапили на знайомі
візерунчасті двері Маргарити Степанівни.
– Дзвони! – сказав Ромка.
– А чого я?!
– Бо ти їй більше сподобався. І руку вона тобі, а не мені на плече
поклала, як ми її додому вели. І чарівні окуляри тобі, а не мені на
ніс потрапили. Дзвони!
Я натиснув на кнопку дзвоника. Та всередині не задзвонило. Я ще
раз натиснув, з усієї сили – ні звуку…
– Давай стукай! Мабуть, дзвоник не працює, – сказав Ромка.
Я постукав. Спершу обережно, потім дужче. Ромка теж забарабанив у
двері.
І раптом позад нас почулося:
– А чого це ви двері ламаєте?!
Ми рвучко обернулися.
Позад нас з мітлою в руках стояла тітонька (певно, двірничка) – у
нейлоновій синій куртці, у картатій хустці й у темних сонцезахисних
окулярах.
– Що вам тут треба?! – суворо спитала тітонька.
– А… а ми до Маргарити Степанівни… – розгублено пробелькотів
Ромка.
– До якої ще Маргарити Степанівни? – так само суворо спитала
двірничка.
– До… до артистки! – тоненьким, не своїм голосом пискнув я.
– Пенсіонерки! Що у Театрі юного глядача працювала! бадьоріше
докинув Ромка.
– А-а… До артистки… Що за квартиру не платить… Заборгувала
Бог зна скільки! За електрику, за гарячу воду вперто не платить!..
Нема її. Ховається десь. Нікому не відчиняє. Я їй візовки ніяк не
вручу. А нащо вона вам? Ви що – її родичі?
Ми з Ромкою перезирнулися.
– Н-ні… Н-не родичі! – сказав Ромка.
– Ми… ми її колишні глядачі, – промимрив я.
– Тільки не брешіть!.. Її колишні глядачі давно повиростали!.. Хто
бізнесменом став, хто депутатом… а хто й злодієм – у тюрмі сидить.
Що вам від неї треба, панове?
Оте «панове» мене насторожило. «Ой, здається, це вона – Маргарита
Степанівна! П’єсу грає!» – майнула думка. Я глянув на Ромку –
по-моєму, він теж про це подумав.
– Ми… хотіли подякувати за шоколадки, – сказав Ромка.
– Неправда! Неправда! – вигукнула двірничка. – Ану подивіться мені
в очі!
– Так… так у вас же ж темні окуляри! – сказав Ромка.
– О! Вас цікавлять окуляри! – вигукнула двірничка. Ми з Ромкою
перезирнулися, – авжеж, схоже, що це вона.
– Маргарито Степанівно, це ж ви?! – спитав Ромка, пильно
вдивляючись у неї.
І раптом двірничка войовничо змахнула мітлою і заспівала:
– Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ядвіга Станіславівна Ягодська!
Ядвіга я! Скорочено – Яга!
Ніс гачкуватий, костяна нога…
Сусіди кажуть: я – Баба Яга!
Вдень мітлою підмітаю,
А вночі на ній літаю…
Неправда це! Неправда це! Ага!
Не Баба я, не Баба я Яга!
Двірничка я! Двірничка я! Двірничка!
Ну, може, трохи-трохи чарівничка
Ядвіга Станіславівна Ягодська!..
– Маргарито Степанівно, ну це ж ви! – вигукнув Ромка.
– Ви ж і тоді співали! – підхопив я. – Ви дуже переконливо зіграли
роль Ядвіги Станіславівни.
– Ох, не дратуйте мене! – розсердилася Ядвіга Станіславівна. –
Ніяка я не артистка! І не подякувати ви прийшли за шоколадки, а по
чарівні окуляри прийшли!.. Як скажете правду, може, я вам допоможу.
Ми з Ромкою знову перезирнулися, – може, й справді, у цьому дворі
живе не одна, а дві чарівниці…
– Ну… ну, правда, – зітхнув Ромка.
– А як ви можете нам допомогти? – спитав я.
– Чарівні окуляри подарую! Кожному!
У мене аж дух перехопило:
– Серйозно?!
– Я ж сказала – чарівничка я! Ходімте!
– Куди? – прохопився Ромка.
– Не закудикуй!
І двірничка-чарівничка повела нас у підвал, трохи схожий на підвал
нашого будинку. Тільки там не було комірчин для мешканців. Вона завела
нас у якусь невелику кімнату, зовсім порожню – тільки в кутку стояли
відро і швабра. Двірничка нахилилася, дістала з відра дві пари
окулярів і простягнула нам:
– Будь ласка!
– А чого вони темні? – здивовано спитав Ромка.
– А хто сказав, що чарівні окуляри мусять бути світлими? –
здвигнула плечима Ядвіга Станіславівна.
– Ну… раніше ж були світлими, – сказав я.
– То було раніше, а це тепер!.. Або беріть, або йдіть звідси! –
сердито мовила двірничка.
Ми взяли окуляри і надягли. І враз перед очима стало темно, як у
горобину ніч.
– Їжачку! Ти щось бачиш? – спитав Ромка.
– Нічогісінько! А ти? – спитав я.
– І я! Абсолютно! – сказав Ромка.
– Ото, щоб не були такими розумними! – почувся голос Ядвіги
Станіславівни. – Посидьте у темряві й подумайте над своєю поведінкою!
Гуд бай! Ха-ха-ха!
Сміх двірнички-чарівнички почав віддалятися і вщух – видно, вона
пішла з підвалу.
Я спробував зняти чорні окуляри, але вони наче приросли до
перенісся й до вух.
– Ой, їжачку! Я не можу зняти окуляри! – вигукнув Ромка.
– І я! – сказав я. – Давай навпомацки вибиратися з підвалу!
– Давай! – сказав Ромка. І через якусь хвилину мовив:
– Слухай, я не можу намацати дверей!
– І я!
– Давай мацати стіни – я ліворуч, ти праворуч! – сказав Ромка.
Ми розійшлися, мацаючи стіни. І незабаром зіштовхнулися…
– Тю! – сказав я. – Де ж двері?! Дверей нема! Куди вони поділися?!
– Цить! – раптом тихо сказав Ромка. – Я чую за стіною якісь
голоси!
Я затамував подих і прислухався. Але не почув нічого – якесь
нерозбірливе харамаркання.
– Ти щось чуєш? – пошепки спитав я Ромку.
– Ага!.. Це якісь злодії! Вони кажуть, що збираються «замочити»
щасливчика, що зірвав джек-пот у супер-лото! І одібрати гроші! –
гарячково зашепотів Ромка. – Ой! Вони почули наші голоси і наміряються
йти сюди!
У мене похололо в животі.
– Не бійся! Дверей же нема. Як вони зайдуть? – намагався
заспокоїти мене Ромка. Я зітхнув:
– Ех, Ромко! Даремно ти зазіхнув на чарівні окуляри, захотів їх
приватизувати!.. От нас двірничка-чарівничка й покарала!..
– Я вже й сам про це подумав! – теж зітхнув Ромка. – Якби я знав!
Каюсь!
І тільки Ромка сказав оте «каюсь!», як все закрутилося,
закрутилося, закрутилося і ми опинилися у скверику, звідки почали
пошуки Маргарити Степанівни. Ніяких темних окулярів на нас не було.
– Ху-у! Слава Богу! – полегшено зітхнув Ромка. – Ну й пригода!
Ми вирішили більше не спокушати долю і не робити спроб заволодіти
чарівними окулярами.
Але доля сама вирішила продовжити наші контакти з чарівними
окулярами. Та про це в наступній, п’ятій, пригоді.
ПРИГОДА П’ЯТА
Суд у цирку.
У нашому класі з’явився новачок – Рудик Руденко. Важко було знайти
когось, чиє ім’я і прізвище так би його характеризували. Рудик Руденко
був рудий, як жар, ще рудіший за мене, бо такого веснянкуватого я ще
ніколи не бачив. І обличчя, і шия, і руки – все було у рудому
ластовинні.
Ромка як побачив Рудика – аж присів від захвату. До того ж Рудик
був ще й в окулярах. І це робило його ще кумеднішим.
– Оце персонаж! Ха-ха-ха! – зареготав Ромка. – Ти, їжачку, тепер
сиди й не висовуйся. Ти порівняно з ним блідий блондин… Я таких
рудих і в цирку не бачив. Ха-ха-ха!..
Дивно, але, крім мене й Ромки, на рудого новачка не звернув уваги
ніхто – наче його й не було… Я, звичайно, поставився до Рудика із
співчуттям – сам же рудий… А от Ромка розперезався, як ніколи. Він
пританцьовував і виспівував:
– Дід рудий, баба руда! Тато рудий, мама руда!..
Я намагався його вгамувати:
– Перестань, Ромко! Перестань!
Але він не вгавав:
– Одчепись! Я ж не на тебе! Ти мій друг. А з іншого я можу собі
дозволити посміятися. Що ж, мені вже взагалі заборонено сміятися?
Позбавляєш мене прав людини! Подам на тебе в Міжнародний суд!
До речі, Рудик, здається, не ображався на Ромку. Він тільки мовчки
і якось загадково усміхався. І раз у раз махав рукою: мовляв, хай собі
глузує, мені байдуже!.. Чим більше я дивився на рудого новачка, тим
більше він мені когось нагадував, а кого – не міг збагнути. І в
усмішці його було щось таке, наче він про нас з Ромкою щось знає, але
не хоче сказати… На перерві новачок кудись зник, залишивши на парті
свої окуляри. І коли ми наблизилися, то побачили, що на парті лежать
дві пари однаковісіньких окулярів. Ми з Ромкою здивовано
перезирнулися, і наші руки самі потяглися до тих окулярів. Ми начепили
їх одночасно, в одну й ту ж мить…
– Ой, їжачку! Куди ми потрапили?! – вигукнув Ромка.
– Не знаю! – вигукнув я. Бо й справді, ми раптом потрапили на
вулицю якогось дивного міста. Тротуаром повз нас ішли перехожі. І всі
вони були руді – геть-чисто всі. З якогось підворіття вибіг собака –
яскраво-рудий. На підвіконні сиділа кицька – теж яскраво-руда. Але це
ще було начебто нормально. Та от на дереві закаркали ворони – теж
яскраво-руді. Це було щось неймовірне.
І раптом до нас підійшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не
зовсім Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на
Рудика – наче хлопець вмить виріс і став дорослим.
– Здрастуйте, панове! Вітаю вас у чарівному місті Рудограді! Як
вам у нас подобається? – сказав Руденко.
– Ні-нічого… Тільки трохи дивно, – сказав я.
– А вам, пане Романе? – звернувся до Ромки Руденко.
– Н-не з-знаю… – знизав плечима Ромка.
– Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих.
– Яке по-покарання? – розгубився Ромка.
– Яке призначить суд.
– Я-який суд?
– Верховний суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув’язненні.
І раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнім пилососом – він
почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, і зник за
рогом.
– Куди… куди ви його запроторили?! – вигукнув я.
– Я ж сказав – до суду мусить побути в ув’язненні, – спокійно
мовив Руденко. – Всі, хто ображає рудих, мусять бути покарані. Він і
тебе ж, мабуть, дражнив?
– Колись! Але тепер ми друзі… А коли відбудеться суд?
– Може, завтра. А може, й зараз… Як вирішить дирекція цирку.
– Якого цирку?! – здивувався я.
– А в нас суд відбувається в цирку, під час циркової вистави. І
судять винного глядачі. У нас найдемократичніший у світі суд.
– А до чого Ромку можуть засудити?
– Не знаю. Зважаючи на серйозність провини.
– От же, їй-богу! – зітхнув я.
– Ну, не переживай! Не переживай! Ми, руді, не-жорстокі,
немстиві… Але провчити треба!
– А не можна пришвидшити цей суд? Ми сьогодні в кіно збиралися, на
«Володаря кілець». За Толкієном…
– Ну, я спробую зателефонувати, – сказав Руденко, витяг з кишені
мобільник і набрав номер. – Алло! Цирк?.. Це Рудольфо!.. Я щойно
надіслав до вас одного брюнета, Ромку Черняка. Чи можна суд над ним
пришвидшити?.. Що?.. Дякую! Дякую! Зараз будемо!.. От бачиш, наше
прохання задоволено. Суд відбудеться зараз. Твій Ромка вже у лев’ячій
клітці.
– У лев’ячій клітці?! Так це ж небезпечно!
– Не бійся! Леви у нас дресировані. До того ж, вони руді, як і ми
всі. А я ж сказав – всі руді добрі. Ходімо!
І ми пішли містом. Всі зустрічні привітно віталися з Руденком.
Обганяючи нас, пробігла зграя рудих хлопчиків і дівчаток.
– У цирк поспішають! Судді! – усміхнувся Руденко. Незабаром ми
підійшли до величезного палацу, що височів посеред просторої площі. На
фасаді здоровенницькими літерами було написано: ЦИРК. Звідусюди до
цирку поспішала руда дітлашня у супроводі рудих дідусів та бабусь, тат
і мам. Біля входу юрмилося чимало людей. Але всі розступилися, даючи
нам дорогу. Майже всі місця були зайняті, але в центрі першого ряду
лишалося два вільних місця. Ми пройшли туди й сіли. Минуло кілька
хвилин, продзвенів третій дзвінок, верхнє світло погасло; прожектори
освітили арену. Заграла музика…
– Пробач, Васю, мушу йти на арену, – сказав Руденко.
– А ви що – працюєте в цирку? – здивовано спитав я.
– Авжеж! Я – клоун-фокусник Рудольфо! – сказав він, скинув піджак,
під яким виявився барвистий клоунський одяг, перескочив через бар’єр
на арену і змахнув руками, вітаючи публіку. Всі зааплодували.
Гучним цирковим голосом Рудольфо виголосив:
– Джентельмени! Діти! Дами!
Першим номером програми
Будемо судити тих,
Хто насмілився дражнити нас,
Рудих!
Музика заграла марш. І враз згори, з-під темного купола цирку, на
освітлену арену опустилася величезна клітка, в якій в одному кутку
сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку
навпочіпки зіщулився мій нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито
гарчав, позираючи на Ромку, і гатив хвостом по підлозі клітки. Мені
навіть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби…
– То що будемо робити, Левко Африкановичу?! – звернувся до лева
Рудольфо.
Наче відповідаючи, лев тричі прогарчав.
– Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба
зробити лисим. Що ж – справедливо!.. Айн! Цвай! Драй!.. – Рудольфо
змахнув паличкою, яка невідомо як з’явилася в його руках, і чорне
волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як коліно. Мій
друг схопився обома руками за лису голову і кумедно роззявив рота…
Публіка зареготала і заплескала в долоні. Ромка скривився і…
заплакав.
– Не плач, голубе! – співчутливо сказав Рудольфо. – Авжеж, лисим
бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!.. Айн! Цвай! Драй!..
Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало
рости волосся… Але не чорне, а… яскраво-руде!.. Воно росло дуже
швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда
лев’яча грива… Публіка знову засміялася і зааплодувала.
– Не треба! Не треба!.. Я… я більше не буду!.. – відчайдушно
закричав Ромка.
Я не міг далі дивитися на Ромчині страждання і вигукнув:
– Припиніть! Припиніть! Він же кається! Він більше не буде!
– Ну що ж! – сказав Рудольфо. – На перший раз прощаємо! Але
попереджаємо – як буде він дражнитися, все може повторитися!.. Айн!
Цвай! Драй!
Рудольфо змахнув паличкою, все закрутилося, закрутилося і… ми з
Ромкою знову опинилися в класі біля парти, де сидів новачок. Ми були
без окулярів. Ромка обома руками тримався за свою чорну чуприну, все
ще не вірячи, що в нього вже нема лев’ячої гриви.
– Ху-у! – важко перевів він подих. – Ну й приго-о-да!
– Ото не треба було дражнитися! Я ж тебе попереджав! – сказав я.
– Де ж хоч той новачок? Я вибачусь перед ним. Ми кинулись шукати
Рудика. Але його ніде не було.
– Слухай, – спитав Ромка в Ритки Скрипаль. – Ти не бачила новачка,
Рудика Руденка?
Ритка здивовано глянула на нас:
– Якого новачка?! Ніякого новачка в нас в класі нема!..
Ми з Ромкою перезирнулися.
– Та… та то я пожартував! – сказав Ромка.
– Дурні у вас жарти! – пхикнула Ритка і повернулася до нас спиною.
Надзвичайна все-таки штука – ті чарівні окуляри!..
ПРИГОДА ШОСТА
«Дипломат» з доларами.
Після отого суду, у рудоградському цирку, Ромка, звичайно, дуже
переживав. Він же був лідер, а лідери, як ви знаєте, дуже горді й
самолюбні. І хоч бачив той суд лише один я, а про наші пригоди з
чарівними окулярами ніхто у класі не знав, Ромка тої ганьби не міг
забути. Він мусив щось придумати, щоб реабілітуватися переді мною.
І от одного разу він сказав:
– Слухай, їжа… – він затнувся, – ой, пробач, Ва… Васю!
– Та називай мене їжачком, чого там, – махнув я рукою. – Ти ж
звик. Я не ображаюсь.
– Так-от… Слухай, їжачку, після отого суду у лев’ячій клітці я
місця собі не знаходжу! Ходжу як обпльований!
– Розумію… – зітхнув я. – Але ж ти сам винен. Я ж тебе
попереджав. Можу тільки поспівчувати…
– Мені від твого співчуття не легше… Я б хотів зробити щось
таке… таке…
– Що?
– Щось таке… щось таке… незвичайне! Типу геройського…
– З вогню, з води витягти когось, чи що?
– Та! – махнув рукою Ромка. – Поки тої пожежі, того утопленика
дочекаєшся!.. Злочинця хочу затримати!
– О! А де ж ти його візьмеш – злочинця?! – здивувався я.
– А пам’ятаєш, як ми у тому підвалі були, за стіною балакали
якісь, що хочуть «замочити» щасливчика, котрий джек-пот зірвав у
суперлото?
– Ну?
– По-моєму, у них там, у підвалі, «явка» – «малина»…
– А як ти їх затримаєш?
– Ну, самі, звичайно, не затримаємо. Але якщо впевнитися, що там
злодії, можна простежити і тоді викликати міліцію, спецназ абощо.
Я зітхнув:
– По-моєму, ти щось таке придумав, що купи не держиться. Нас же ті
злодії як сліпих цуценят половлять і…
– Як ти боїшся, я сам піду! – перебив мене Ромка.
– Нічого я не боюсь, але…
– Якщо із злодіями не боротися, вони розкрадуть усе на світі. І
взагалі…
– Боротися зі злодіями мусить міліція і спецназ, а не шмаркаті
пацани. Це колись були у моді діти-герої, під час війни. А тепер діти
повинні вчитися.
– А ну тебе! Говориш, як класна керівничка Галина Михайлівна. Не
хочеш, то я сам, без тебе піду!.. Не можу я далі спокійно жити після
того суду!
– От який ти! У гарячому купаний, як каже мій дід Грицько. То коли
й куди ти хочеш, щоб ми пішли?
– Наче ти сам не знаєш? У той темний підвал, куди нас
двірничка-чарівничка завела була.
– Ну, ходімо, спробуємо!.. Хоча я певен, що ніяких злодіїв там
нема.
– А я певен, що є. Це ж я чув їхні голоси, а не ти.
І ми пішли. На цей раз ми досить легко знайшли той двір, де жила
незвичайна артистка Маргарита Степанівна, яка (ми були впевнені в
цьому) прекрасно зіграла роль двірнички-чарівнички Ядвіги
Станіславівни (скорочено Яги), що ми її так і не впізнали… Двері у
підвал були відчинені, і ми, обережно ступаючи, спустилися сходами
вниз. Було моторошно, і Ромка стишив голос:
– Якщо зустрінемо двірничку, скажемо, що загубили тоді у підвалі
авторучку абощо…
– Знову ти на брехню штовхаєш! – обурено прошепотів я. – Скажемо
правду! Таким чарівничкам брехати небезпечно.
– Ну, добре-добре! Не кип’ятись! – примирливо прошепотів Ромка.
У підвалі було майже зовсім темно – лише в кінці коридору тьмяно
світилася запилюжена лампочка. Але Ромка передбачливо захопив
ліхтарик.
– Я голоси чув із сусідньої кімнати! Звідси! – сказав він,
присвічуючи двері. Ромка обережно прочинив їх – вони були незамкнені.
То була навіть не кімната, а невеличка комірчина, захаращена різним
мотлохом – старими картонними ящиками, драними мішками тощо. Ромка
зачепив коліном один з ящиків, ящик упав, і в другому ящику під мішком
ми побачили новенький шкіряний «дипломат»…
– Ой! Що це?! – простягнув до нього руку Ромка.
– Не чіпай! – прошепотів я. Але Ромка вже схопив «дипломат»,
відчинив і… раптом з «дипломата» посипалися на підлогу… долари!..
Ми заціпеніли. Тільки в американських бойовиках ми бачили стільки
грошей.
– Ой! їжачку!.. Да-давай візьмемо хоч по одненькій зелененькій
сотні!
– Та ти що?! – вигукнув я, забувши, що ми говорили пошепки.
– Це… це ж крадені, не державні!
– От-от! – я знову перейшов на шепіт. – Якщо зараз з’являться
злодії, во-вони нас повбивають!.. І взагалі…
Збираючи похапцем з підлоги долари, Ромка мало не плакав:
– Ех, їжачку! Такої нагоди не буде вже ніколи в житті!
Я тільки мовчки махав рукою. Ледве ми встигли засунути все, що
розсипалося, у «дипломат», як раптом у комірчині спалахнуло світло. Ми
рвучко обернулися – у дверях стояла тітонька-міліціонер з
лейтенантськими погонами.
– Ну, здрастуйте, панове Циган і Свист! – весело сказала вона.
Ми з Ромкою тільки роти роззявили.
– Який Ци-циган? – белькотнув Ромка. – Який Свист?!
– Ну, не треба! Не треба! А то ще й справді подумаю, що це не ви!
– Тітонька-лейтенант витягла з кишені маленький магнітофон, увімкнула,
і враз ми почули свої голоси.
– Слухай, Свисте, бакси заберемо завтра! – говорив Ромка.
– А чому завтра? – спитав я.
– Ти ж бачив, що за нами хвіст! Це, певно, хтось із «братків».
Хочуть перехопити здобич, а нас «замочити».
– Ну, Цигане, ти підозріливий!
– А в тебе, Свисте, вітер у голові! Береженого Бог береже!
– Пізнаєте? – усміхнулась тітонька-лейтенант. – Ваші голоси?
– С-схожі… – розгублено глянув на мене Ромка.
– Але то не ми! Не ми! – тоненько писнув я.
– І на доларах нема ваших відбитків пальців? – вже без усмішки,
суворо спитала міліціонерша.
Ми з Ромкою перезирнулися й похололи. Боже! Що ми наробили?!
– М-ми випадково відкрили, і во-вони розсипалися… – пробелькотів
Ромка.
– А що ви взагалі тут робите? Чого прийшли сюди?
– Ми хо-хотіли злодіїв спіймати… – Ромка не наважився збрехати.
Тітонька засміялася:
– Такого ще у моїй практиці не було – щоб злодії ловили злодіїв!
– Та ми не злодії! – вигукнув я. – Ми чесні хлопці! От спитайте
хоч в артистки Маргарити Степанівни, хоч у двірнички Ядвіги
Станіславівни!
– Вони нас знають! – підхопив Ромка. – Чесне слово! Чесне слово!
І раптом тітонька-лейтенант… заспівала:
– У нас така традиція –
Порушника міліція
Затримати повинна,
Якщо його провина
Доведена фактично,
Фактично і всебічно,
Всебічно обґрунтована
І запротокольована.
– Отже, я вас обох мушу зараз одвезти у тюрму! Це було щось
неймовірне – щоб, затримуючи злочинців, міліція співала! І раптом
тітонька усміхнулася:
– Та не бійтесь, панове Романе і Васю! Я пожартувала!.. Я ж
прекрасно знаю, що ви не злочинці, а чесні хлопці. І це я все
начаклувала – із доларами, і з магнітофоном – щоб перевірити вас.
Нечесні обов’язково хоч по одній сотні зелененькій схопили б…
Я глянув на Ромку. Він густо почервонів і опустив очі.
– Невже ви мене ще не впізнали? – усміхнулася тітонька-міліціонер.
– Я-Ядвіга Станіславівна? – роззявив я рота.
– Ага! Ага! Скорочено – Яга!
– То ви, мабуть і Маргарита Степанівна?
– Авжеж! – вигукнула вона. – Я – відьма Маргарита, підступна і
сердита.
І враз ми побачили, що замість лейтенанта міліції спершу з’явилася
перед нами двірничка-чарівничка, а за мить вона теж зникла, а замість
неї з’явилася стара артистка Маргарита Степанівна.
– Я ж не забула, як ви мене провели додому, – сказала вона. –
Добро не забувається. І тому я хочу вам подарувати чарівні окуляри. Ви
ж мріяли про них? Правда?
– М-мріяли! – сказав Ромка.
– Правда! – сказав я.
– Але мушу вас попередити, – мовила Маргарита Степанівна. –
Користуватися окулярами треба дуже обережно. Ніколи не використовуйте
їх для пустощів або без потреби. Користуватися ними можна тільки для
серйозних, добрих справ. Якщо ви порушите цю умову, окуляри одразу
зникнуть. І вже назавжди…
Маргарита Степанівна зняла свої окуляри і простягнула мені. І коли
я їх узяв, у неї на носі опинилися ще одні окуляри. Вона зняла і їх і
простягнула Ромці. І коли Ромка їх узяв, на носі Маргарити Степанівни
знову з’явилися окуляри.
– А клоун-фокусник Рудольфо – хто він? – несміливо спитав Ромка.
– І Дід Мороз, і дідусь у скверику? – спитав я.
– Це мій чоловік, Рудольф Андрійович, який справді працював у
цирку фокусником-ілюзіоністом Рудольфо. Тепер, як і я, на пенсії. Ми з
ним разом вчилися колись у школі чаклунів. І оце чаклуємо
потихеньку…
– А ви що – розлучилися з ним? – спитав Ромка.
– Чого це розлучилися?! – вигукнула Маргарита Степанівна.
– Ну, ви ж одна зараз живете.
– Чого це одна?! – знову вигукнула Маргарита Степанівна.
– Ну, коли ж ми до вас заходили, його ж не було, – сказав уже я.
– Правильно! Не було! Бо він у магазин пішов по кефір, по ковбасу
і по сирки солодкі дитячі на вечерю. Думаєте, чарівники їсти не
хочуть?
І враз Маргарита Степанівна знову заспівала пританцьовуючи:
– Люблять ча-рів-ни-ки
Їсти дитячі сирки,
А на додачу, а на додачу
Ще й ковбасу дитячу!
Бо усі чарівники
Зберігають навіки
Вдачу дитячу,
Вдачу дитячу,
Вда-ачу дитя-ачу!..
А тепер, тепер прощайте
І про те, що я сказала,
Ви не забувайте!..
І Маргарита Степанівна зникла… Я глянув на ящик, де лежав
«дипломат» з доларами, – він теж зник…
– Ну, ситуація! – розгублено промовив Ромка. – Тримати в руках
чарівні окуляри і не мати змоги одразу зазирнути в них!
– Ховай швидше! – вигукнув я. – І не спокушай ні себе, ні мене!..
– Я-то сховаю, – зітхнув Ромка. – Але… Хоч би щось сталося, щоб
з них скористатися!..
– Станеться-станеться, не хвилюйся! – запевнив я.
І воно таки сталося… Та про це вже в наступній, сьомій, пригоді.
ПРИГОДА СЬОМА
Георгій Васильович і Миколай Чудотворець.
Після того як ми одержали від чарівниці-артистки по парі чарівних
окулярів, ми втратили спокій. Я ще якось тримався, а Ромка просто не
знаходив собі місця від нетерплячки. Хлопець він був дуже гарячий.
– Раніше моя бабуся весь час щось губила – то окуляри, то ножиці,
– зітхав Ромка. – А тепер – ні-чо-гі-сінь-ко!
– І моя окуляри перестала губити, – зітхав і я.
І якось Ромка сказав:
– Слухай, їжачку, а ходімо в міліцію!
– Тю! – вирячився я на нього. – Що – здаватися? Ти щось накоїв?
– Нічого я не накоїв. Запропонуємо їм свої послуги. Будемо ловити
злодіїв.
– От далися тобі взнаки ті злодії! То у підвал ліз їх ловити…
Тепер у міліцію зібрався.
– Ненавиджу злодіїв! – аж скреготнув зубами Ромка. – На твоїх
батьків ніхто не наїжджає, а на моїх… Я ж тобі казав.
І тут надійшов час розказати трошки про наших батьків. Мої батьки
– звичайні собі люди. Тато – інженер-конструктор на заводі, мама
викладає англійську мову у військовому училищі. А от Ромчині батьки –
бізнесмени. Тобто тато – бізнесмен, а мама – бізнесвумен (так називає
її Ромка). Правда, вони бізнесмени не дуже круті, а рідкуваті,
«всмятку» по-російському. Це знову ж таки Ромчині слова. Фірма їхня
часто опиняється «на грані». Але потім знову оживає. І з рекетирами у
них бувають проблеми. Ромка якось підслухав їхню розмову.
– Я б тих рекетирів! – стиснув кулаки Ромка.
– Ти маєш когось конкретного на увазі? – спитав я.
– Про конкретних тато нічого не казав.
– Як же ти їх ловитимеш, неконкретних?
– Тому я й хочу піти в міліцію, щоб вони мене зорієнтували.
Я зрозумів, що Ромка будь-що хоче випробувати свої чарівні окуляри
і його вже не зупиниш. І я сказав:
– Ну, гаразд, ходімо в міліцію. Тільки я свої окуляри залишу
вдома.
– Боїшся, що в міліції їх одберуть?
– Нічого я не боюсь. Просто нащо одразу тягати дві пари…
– Може, й правда, – не став сперечатися Ромка. Йому головне було
свої випробувати.
І ми пішли… Перед райвідділом на стендах висіли фотографії
злочинців, яких шукала міліція.
– О! Бачиш! – вигукнув Ромка. – Можна навіть і не питати, а просто
подивитися на них крізь чарівні окуляри і починати власний розшук.
– Навіть не думай! – сказав я. – Вони всі вже давно втекли за межі
Києва, а то й України. Не будеш же ти виїздити за ними хтозна-куди.
– Ну, ти й фрукт! – розсердився Ромка. – Замість того, щоб
допомагати, тільки розхолоджуєш!
До райвідділу заходити Ромка не поспішав. Ми ніколи не були в
міліції, і, звичайно, у нас в животах було холоднувато. Ну от,
прийдемо ми в міліцію і що ми скажемо? «Хочемо допомогти вам шукати
злодіїв, бо в нас є чарівні окуляри». Безглуздя! Нам скажуть: «А
покажіть! Давайте їх сюди, ми перевіримо». І все! Гавкнуться окуляри!
Поки я все це думав, з райвідділу вийшов дядечко у цивільному з
мобільником біля вуха. Ми почули, як він говорить:
– Сонечко! Я щойно балакав з начальником карного розшуку. Він
каже: «Дохле діло! Раз ніхто двері не ламав, через вікно не ліз,
відшукати буде неможливо!» Я просто у відчаї!..
– Гайда за ним! Здається, те, що треба! – тихо сказав Ромка.
І ми назирці подибали за дядечком. Той говорив далі:
– Але, здається, сонечко, мені все-таки пощастило. Начальник
карного розшуку такий колоритний… Думаю, я його вмовлю…
Дядечко сховав мобільник у кишеню і зупинився біля «зебри», тобто
біля переходу на інший бік вулиці. Озирнувся, дивлячись, коли
загальмують машини, пропускаючи його. І тут побачив нас, бо ми теж
спинилися. Брови дядечка враз підскочили вгору від радісного
здивування, і він вигукнув:
– О! Безумство!.. Хлопці! Привіт! Саме ж ви мені й потрібні!
Дядечко кинувся нам назустріч. Ми з Ромкою від несподіванки так і
вклякли на місці. А дядечко вже вигукував, пильно дивлячись на нас:
– Слухайте!.. Безумство!.. Та ви ж викапані мої герої! Саме такі
мені й потрібні! Ходімте швидше до мене!
– Куди?! – перезирнулися ми з Ромкою.
– До мене в майстерню. Заробите по п’ять гривень. Як мінімум!
– А що треба буде робити у майстерні? Що майструвати? – спитав
Ромка.
– Може, ми й не зуміємо… – сказав я.
– Зумієте-зумієте! – зареготав дядечко. – Не треба вам буде нічого
майструвати, нічого робити. Посидите трохи на стільці, та й усе.
– І за це по п’ятірці?! – здивувалися ми.
– Натурникам усі художники платять, аякже! – сказав дядечко.
– А ви художник? – спитав я.
– Художник. Георгій Васильович. Ілюструю зараз для видавництва
нову дитячу повість про пригоди двох школярів. Один чорнявий, другий
рудий. А як, до речі, вас звати?
Ми сказали.
– Сам Бог послав мені вас, дорогі Васю й Ромко! – вигукнув
художник. – Я вже стількох хлопців передивився, у школи спеціально
ходив. Та все марно. А тут ви мені на вулиці трапились!.. Я беру
приклад з народного художника України Анатолія Дмитровича Базилевича –
без натури не працюю. «Енеїду» Котляревського бачили з малюнками
Базилевича?
– О! У нас якраз є! Супер! – вигукнув я. – Дідусь колись купив.
– От-от! Правильно! Супер!
Ми саме підійшли до високого багатоповерхового будинку, сіли у
ліфт і піднялися на найвищий поверх. Георгій Васильович одімкнув
двері, і ми зайшли до майстерні. Майстерня була простора, з великими
вікнами. Біля однієї зі стін було підвищення, наче маленька сцена.
Навпроти цього підвищення стояв мольберт з недомальованою картиною –
якісь постаті на березі річки. Але нашу увагу привернула одразу не
картина, а великий скелет, що стояв у кутку майстерні. На голові
скелета був крислатий капелюх з пером, а в зубах – козацька люлька.
– О! А це що?! – вигукнув Ромка.
– Не що, а хто! Кость Костьович. Мій помічник.
– А нащо він? – спитав Ромка.
– Художники повинні досконало знати анатомію. Костя Костьовича
подарував мені професор, портрет якого я малював.
– А вам не страшно на нього дивитися, особливо вночі? – не вгавав
Ромка.
– Та ні. Ми з ним дружимо. Я часто з ним розмовляю під настрій.
В іншому кутку майстерні стояла біла гіпсова скульптура оголеної
жінки без рук.
– А це що за тьотя? – спитав Ромка.
– Не тьотя, голубе, а Венера Мілоська, еталон жіночої вроди.
– Еталон, а без рук! – гигикнув Ромка.
– Ну, давай з тебе, з балакучого, й почнемо. Піднімайся на подіум
і сідай на стілець!
Виявляється, те підвищення називалося «подіум». Ромка сів на
стілець і напружено завмер.
– Не дуже напружуйся і завмирай! – усміхнувся художник. – Сиди
спокійно. Я повинен вловити характер.
Георгій Васильович пришпилив кнопками до фанерної дошки аркуш
цупкого паперу ватману (я знав, як він називався, бо мій тато робив
креслення на такому) і почав малювати товстим олівцем. Я з захопленням
дивився, як на папері з’являється Ромчин портрет. Живий, кумедний,
шаржований. І враз Георгій Васильович заспівав:
– Розпрягайте, хлопці, коні
Та й лягайте спочивать,
А я піду у майстерню-у
Рому й Васю ма-алюва-ать!..
– Не дивуйтеся, хлопці, я, малюючи, часто співаю. Особливо, коли
виходить.
Я потроху роздивлявся майстерню. На стінах висіли малюнки – і
кольорові, і штрихові. А ще були полиці, на яких стояли різні
череп’яні баранці, якісь химери, полив’яні глечики, горщики. А на
одній полиці у безладді лежали великі барвисті книжки з мистецтва. На
корінцях і обкладинках я прочитав назви: «Ієронім Босх», «Валентин
Литвиненко», «Георгій Малахов», «Музей українського мистецтва»,
«Імпресіоністи»… Нарешті Георгій Васильович намалював Ромку і жестом
запросив на подіум мене. А Ромка кинувся роздивлятися свій портрет. І
в захопленні вигукнув:
– Супер! Мене ще в житті ніхто не малював. Зробите мені ксерокс?
– Авжеж! Нема питань!
– Скажіть, у вас щось пропало? Вибачте, ми почули, як ви по
мобільнику говорили.
– Ой, хлопці, пропала ікона Миколая Чудотворця. Роботи невідомого
художника XIX сторіччя. Отут, на стіні, висіла. Може, й не дуже
антикварна, але дуже мені дорога. У спадок лишилася від бабусі. Ікона,
як кажуть, намолена – перед нею понад сто років молилися. Тому в ній
велика енергетика. Допомагала мені малювати. І днів зо три тому
загадково зникла. І ніхто дверей не ламав, крізь вікно не ліз…
А Чарівні окуляри…
Я раптом побачив, як Ромка зайшов за мольберт з картиною, витягнув
з кишені окуляри і швидко начепив на носа… Георгій Васильович цього
не бачив, бо, малюючи, дивився на мене. Ромка радісно усміхнувся,
рішуче підійшов до полиці з книжками, розсунув їх і витяг… ікону!
– Це не вона? – спитав Ромка, простягаючи ікону художнику. Георгій
Васильович випустив з рук фанерну дошку, на якій малював, і рвучко
підхопився:
– Де… де ти її взяв?!
– Отам… на полиці… за книжками!..
– Як… як ти… як?! – вигукнув художник, притискаючи ікону до
грудей. – Ну… безумство! Фантастика!
– Ну… ви ж казали – енергетика! Я й відчув ту енергетику…
– Ну… ти… ти… екстрасенс!.. Стривайте, мушу зателефонувати
дружині! – Він вихопив з кишені мобільник: – Сонечко!.. Чудотворець
знайшовся!.. Потім… Потім все розкажу!.. За книжками… Це ж три дні
тому ми тут святкували… і хтось з хлопців «приколовся». Цілую!
Я ніколи не бачив, щоб Ромка так сяяв! Авжеж! Він упевнився, що
його чарівні окуляри діють… Георгій Васильович хотів одвалити нам по
четвертаку, але ми гордо відмовились:
– Тільки по п’ятірці… За роботу. Як натурникам.
– Ну, хлопці! Ну, безумство! Цінні ви люди! Сам Бог мені вас
послав! Як вийде книжка, вам першим подарую! З автографами! З подякою!
– І ксерокси портретів… Будь ласка! – нагадав Ромка.
– Нема питань! О-бо-в’яз-ко-во!..
Так уперше в житті ми з Ромкою чесно заробили гроші. Ще й ікону
Миколая Чудотворця знайшли. Точніше, не ми, а Ромка знайшов… Я йому,
чесно кажучи, заздрив… трошки… Тепер мусив я перевірити свої
окуляри… Та про це в наступній пригоді.
ПРИГОДА ВОСЬМА
У Телебанії-Заекранії.
Я вже говорив, що, на відміну від моїх звичайних батьків, Ромчині
були бізнесмени. І в Ромки були і комп’ютер, і телевізор класний
«Панасонік» з кабельним телебаченням, яке дозволяло дивитися понад
тридцять різних каналів. А в нас телевізор був старенький –
«Електрон», який весь час псувався. Зате в нас було багато книжок, бо
мій дідусь Грицько і сам любив читати, і мою маму, свою дочку,
привчив, і мене, звичайно. А Ромка книжок майже не читав зовсім.
– А нащо ті книжки читати, коли є телебачення, і комп’ютер, і
інтернет? – казав Ромка. – Книжки – то вчорашній день!
– І зовсім ні! – заперечував я. – Мій тато каже, що той, хто читає
книжки, розвиває свою уяву, фантазію, бо зримо (так тато й каже)
уявляє собі прочитане. А коли дивишся телевізор, нічого собі уявляти
не треба, – ти сприймаєш усе готовеньке, вже уявлене і автором
сценарію, і режисером, і акторами…
– То це ж прекрасно! – вигукував Ромка. – Нащо морочити собі
голову, напружуватися, щось собі уявляти… І взагалі ти не ображайся:
по-моєму, ті, хто читає книжки, здебільшого слабаки, а справжні козаки
дивляться бойовики. Ги-ги!.. Навіть у риму вийшло.
Про бойовики Ромка сказав не випадково. Він найбільше полюбляв
саме оті американські бойовики, де весь час були бійки, погоні,
вибухи, стрілянина і різні жахи. Я ж віддавав перевагу комедіям,
казкам, мультикам та різним пізнавальним передачам. Ну, і, звичайно,
комп’ютерним іграм, особливо історичним, знову ж таки пізнавальним.
Та, позаяк у мене комп’ютера не було, на комп’ютерні ігри я ходив до
Ромки. Це було неважко. Ви ж, мабуть, пам’ятаєте, що ми живемо в
одному будинку. Сьогодні Ромка подзвонив мені по телефону і сказав:
– Слухай, Їжачку, я зараз додивляюсь бойовик, він уже майже
закінчується, всіх героїв повбивали, лишився тільки один… Я вже
вмикаю комп’ютер. Через п’ять хвилин приходь. Дома нікого нема,
награємося досхочу.
– Добре, – кажу. – Я якраз удруге дочитую «Маленьких дикунів»
Сетона-Томпсона. Дочитаю і подзвоню.
Дочитав і подзвонив. Сказати Ромці, що вже йду. Але трубку ніхто
не зняв. Ну, думаю, Ромка у «кабінеті замислення» (так мій дідусь
Грицько називає туалет). Почекав хвилин п’ять. Знову подзвонив. І
знову ніхто трубку не взяв. Щось, думаю, Ромка довго замислюється.
Почекав ще п’ять хвилин. Подзвонив утретє. Та ж сама історія – мовчить
телефон. Це вже мене збентежило. Що таке? Я взяв ключі (у нас дома теж
не було нікого), замкнув хату і побіг до Ромки на п’ятий поверх.
Дзвоню, стукаю – ніхто не відчиняє. Але чути, як у квартирі галалакає
телевізор. Отже, Ромка нікуди не пішов, бо інакше вимкнув би
телевізор. Та й не міг він нікуди піти – він же мене чекає. Я
схвилювався не на жарт. Може, він зомлів, втратив притомність… Я
побіг назад додому, витяг із схованки за книжками свої чарівні окуляри
(це був саме той випадок, коли без них не обійтися), начепив окуляри
на носа… І враз опинився у Ромчиній квартирі перед його
«Панасоніком»… І побачив Ромку. Тільки не в квартирі – а на екрані
телевізора. Це було так дивно, що я поточився і мало не впав. Ромка
стояв на вулиці якогось американського міста з височезними
хмарочосами. А поряд з ним стояла якась дивна бабця з автоматом у
руках. І та бабця говорила Ромці:
– Молодець, Ромко, що любиш мої бойовики! Раз ти погодився взяти
участь у пригодах, зараз вони й почнуться… Спершу я тебе познайомлю
з рекетигром Гаррі Смугаррі.
І враз біля них різко загальмував довжелезний «Лінкольн», і з
нього вийшов здоровань з головою тигра.
– А оно ще один добродій – мавпиозі Джек Горилло! – мовила бабця.
У небі вмить з’явився вертоліт, опустився на тротуар, і з нього
вийшов ще один здоровань з головою мавпи. Бабця тицьнула Ромці в руки
автомат:
– Стріляй! Ти ж хотів пригод!
Та Ромка розгублено застиг, не знаючи, в кого стріляти і для чого.
Рекетигр вихопив у Ромки з рук автомат і луснув його автоматом по
голові. Ромка впав, потім підхопився й кинувся тікати. Але мавпиозі
перечепив Ромку і почав лупцювати. А тоді зчинилася страшенна
стрілянина. А тоді рекетигр і мавпиозі повсідалися у машину і вертоліт
і почалася неймовірна погоня на землі і в повітрі. І Ромка був то в
машині, то у вертольоті. І раптом я почув відчайдушний Ромчин голос:
– Їжачку! Рятуй! Їжачку!
Це було, наче в кошмарному сні… Я кинувся до телевізора, але
боляче стукнувся лобом об екран. Відсахнувся і сів на підлогу. І тут
побачив, як з екрана телевізора вийшла кульгаючи ота дивна бабця.
– Що таке? – сердито спитала вона. – Ти хто – Їжачок?
– Ї-їжачок, – розгублено сказав я. – А… а ви хто?
– А я – Телебаба Яга, продюсер телебабачення. Моє телебабачення
має велике значення у вихованні злості: мої постійні гості – убивці й
бандити… Та що там говорити… Бабах! Бабах! Бабах! Бабах! Ніхто не
встоїть на ногах, бо всі тієї ж миті уже лежать убиті!.. Бабах! Бабах!
Бабах! Бабах! – на глядачів наводить страх моє телебабачення! І в
цьому його значення!
Все це вона не стільки проказала, скільки проспівала противним,
гугнявим голосом.
– А де мій Ромка? Як він потрапив за екран?! – вигукнув я.
– Сам захотів! І я його провела.
– А я ж чув – він кликав мене на допомогу. Я мушу його врятувати.
– Викинь з голови! Я бачу, у тебе в руках книжка. А я не люблю
тих, хто читає книжки замість того, щоб дивитися мої бойовики. І в мою
Телебабанію, в Країну Заекранію, ти, голубе, не потрапиш.
Я глянув і з подивом побачив, що справді тримаю у руках книжку –
«Летючий корабель», українські народні фантастичні казки. Але як
опинилася ця книжка в моїх руках, я не міг збагнути. Бо я ж читав
«Маленьких дикунів» і взагалі, ідучи до Ромки, жодної книжки не брав.
– Для того щоб потрапити до Заекранії, треба, щоб тебе хтось
уявив, – вела далі Телебаба Яга. – Бо це країна уявна, незвичайна. І
уявити тебе мусить не просто хтось, а хтось уявний, такий, як я. А я
тебе уявляти не хочу. Бо ти мені не подобаєшся. Отже, гуд бай!
І Телебаба Яга знову зникла за екраном.
«Що робити?! Що робити?! – гарячково думав я. – Ромка кликав мене
на допомогу. Він чекає мене… Вся надія на мою уяву, на фантазію.
Треба негайно когось уявити, щоб він мене уявив. І щоб я став уявним і
зміг пройти за екран. Кого ж мені уявити? Там у них рекетигр,
мавпиозі…Треба уявити когось такого. У дошкільнячому дитинстві був у
мене плюшевий лев Льова, якого я дуже любив, з яким грався і
розмовляв, як з живим. А уявлю-но лева Льову! І уявив. І попросив, щоб
він мене уявив, щоб я став уявним. Фантазія моя діяла безвідмовно. І
от я вже відчуваю неймовірну легкість і невагомість, лину до
«Панасоніка». Мить – і я вже по той бік, у Заекранії. Телебаба Яга,
яка мене побачила, аж рота від подиву роззявила. А тоді схопила
автомат і почала в мене стріляти. Бах! Бах! Бабах! Бах! Бах! Бабах!..
– Чого стоїш ти на ногах? – закричала Телебаба. – Я ж тебе,
хлопче, вбила! Шість пострілів зробила!
Але я підставляв книжку казок, і кулі відскакували від неї як
горох. Телебаба Яга розгублено зарепетувала:
– Що робити?! Що робити?! Як мені його убити?!. Незважаючи на
ногу, побіжу по допомогу! – і Телебаба Яга шкандибаючи зникла.
Я зрозумів, що у мене в руках чарівна книжка, що вона мене
захистить. Я викликав летючий корабель і попросив летіти туди, де мій
друг Ромка. За мною погналися на вертольотах якісь мавпиозі, стріляючи
з автоматів. Але я був невразливий. Незабаром летючий корабель
опустився біля будинку із заґратованими вікнами. В одному з тих вікон
я побачив Ромку. Ромка теж побачив мене і закричав:
– Їжачку! Їжачку! Це ти?! Як ти сюди потрапив?!
– Завдяки чарівним окулярам і своїй уяві! Недарма я книжки читаю і
прочитане уявляю.
– Ой, Їжачку! Бережись!
Та було вже пізно. Розмовляючи з Ромкою, я втратив пильність і не
помітив, як до мене підлетіла на мітлі Телебаба Яга і вихопила з моїх
рук книжку. І торжествуюче заспівала:
– Ось вона, ось вона, твоя книжка чарівна! Я її забрала, бо я
спритність мала. Ха-ха-ха!
– Ну то й що? – сказав я. – А зі мною моя уява, моя фантазія. І я
можу уявити все, що захочу. І я уявляю-уявляю, Ромку звідси забираю. І
тікаю звідси сам – вірю-вірю чудесам!
– Не смій! Не смій! Мій Ромка! Мій! – зарепетувала Телебаба Яга.
Але тієї ж миті ми з Ромкою опинилися у Ромчиній квартирі перед
телевізором.
– Ху-у! Ну й пригодища! – перевів подих Ромка.
– А як ти опинився за екраном? – спитав я.
– Та, розумієш, дивився я дивився бойовик, і раптом виходить з
телевізора ота Телебаба Яга. Хочеш, каже, до мене у
Телебабанію-Заекранію? Обіцяю тобі потрясаючі пригоди! Ну, я й
погодився. А тоді таке почалося…
– Я бачив! – кажу.
– Як?
– Та завдяки ж чарівним окулярам. Дзвоню-дзвоню, стукаю-стукаю, а
ти – ні пари з вуст. Захвилювався я. І вирішив, що маю право
скористатися з чарівних окулярів.
– Спасибі тобі, Їжачку! Навіть не знаю, що б я робив, якби не ти.
– Бачиш, до чого довели тебе твої бойовики!
– То виходить, що ті, хто читає книжки, зовсім не слабаки, а
навпаки… Ха-ха-ха! Знову в риму вийшло! – засміявся Ромка.
І враз засвітився екран «Панасоніка», хоч ніхто його не вмикав. І
на екрані з’явилась жінка, дуже схожа на Телебабу Ягу.
– Дорогі діти! – сказала вона. – Передайте бабусі і мамі про зміни
у нашій програмі! Вони будуть задоволені. Замість американського
бойовика передача буде така: «Той, хто книжки читає, уяву свою
розвиває!» Наша телекамера встановлена у читальному залі Державної
бібліотеки для дітей!
І залунала весела, бадьора музика.
– Ой! Та це ж таки вона! Вона! – вигукнув я. – Книжку мою
прочитала і розумною, бачиш, стала! Перейшла на пізнавальні передачі!
Отака фантастична пригода була у нас з Ромкою. Відтоді Ромка теж
почав потроху читати книжки.
ПРИГОДА ДЕВ’ЯТА
Перше кохання діда Грицька.
Я завжди з радістю чекав літніх канікул, щоб поїхати до діда й
баби в село. Взимку вони жили в нас, а з весни переселялися в село.
Але цього року мені не дуже хотілося їхати. Бо канікули розлучали мене
з моїм другом Ромкою, з яким ми пережили вже стільки пригод,
пов’язаних з чарівними окулярами. Але нічого не вдієш. Ромка з
батьками їхав на якийсь закордонний курорт, а я, як завжди, в село.
Взагалі-то я любив і діда Грицька, і бабу Оксану. Дід у мене веселий,
вигадливий. Ми з ним і рибу ловимо, і по гриби ходимо. Але партнером
по чарівних окулярах дід бути аж ніяк не міг. І я боявся, що коли ми з
Ромкою розлучимось, пригоди наші з чарівними окулярами припиняться.
Адже геть усі пригоди в нас були спільні.
Дід Грицько помітив мій невеселий настрій у перший же день.
– Чого це ти носа повісив? Ходиш, як неприкаяний. Може, закохався?
– Тю! Таке скажете! – пхикнув я.
– А що – нема у вашому класі жодної дівчинки, яка б припала тобі
до душі? Всі кривобокі, кислоокі й гугняві?
– Чого це кривобокі й кислоокі?!
– А що – є й гарнюлі? – поцікавився дід.
– Авжеж! Ритка Скрипаль, наприклад! Її навіть у кіно знімати
хотіли, та вона захворіла.
– І що – вона тобі не подобається, та Ритка?
– Чого це не подобається? Подобається.
– І ти в неї не закоханий?
– От ви, діду, якийсь дивний! «Закоханий», «закоханий»! Ми ж іще
школярі!
– Ну то що? Я в твоєму віці крепко закоханий був.
– У кіноактрису? Джину Лолобриджиду? Ви колись говорили.
– Ні! У дівчинку мого віку, ровесницю мою.
– А вона?
– По-моєму, теж мені симпатизувала.
– І звали її Оксана!
– Ні, голубе, не Оксана.
– Ну, діду, ви й Дон Жуан! Хто ж то був?
– То було моє перше кохання. А з бабою Оксаною я познайомився, вже
як з армії прийшов.
– І де ділося воно, те ваше перше кохання?
– Де діваються усі перші кохання… Лишаються у спогадах, у снах!
– Вона жила у вашому селі?
– Ні! Вона жила в Києві, на Куренівці, на Захарівській вулиці. У
маленькому будиночку, який уже знесли. Там тепер багатоповерхівка.
– А як ви туди потрапили?
– Там жив фронтовий друг мого тата, твого прадіда Федора
Максимовича. І цей друг запросив мого тата з усією родиною на своє
срібне весілля. І ми там гостювали кілька днів. Це було наприкінці
жовтня, коли сільські роботи були майже закінчені. Захарівська вулиця
була тоді зелена-зелена, вся вкрита споришем, майже сільська. Будинок
татового друга стояв навпроти будинку, де жила вона… З матір’ю.
Звали її Кіра. Таких імен у нашому селі не було. У нас дівчат називали
Галями, Марусями, Настями…
Вона одразу припала мені до душі. Кароока, губенята рожеві-рожеві.
У вухах простенькі сережки. І на чоло спадав в’юнкий кучерик… А ще –
вона грала на піаніно. І з відчиненого вікна линули чарівні звуки. Як
вона мені потім сказала, то був «Полонез» Огінського. Ця мелодія
хвилює мене й досі. У нас в селі ніхто з дівчаток не грав на піаніно.
І те, що вона так чудово грала, і те, що в неї було таке незвичайне
ім’я, і той кучерик, і очі усміхнено-сонячні, робило її прекрасною і
недосяжною.
Донечки татового друга, трохи старшенькі за нас, одразу помітили,
як я, сидячи на лавочці, захоплено дивлюсь через вулицю на Кірине
вікно, і почали під’юджувати мене, щоб я пішов і познайомився з Кірою.
Я, червоніючи, тільки одмахувався. Тоді вони про щось пошепотілися з
Кірою і принесли мені від неї записку: «Якщо я тобі треба, то підійди
до вікна». Діватися було нікуди. Я підійшов до вікна, і ми
познайомилися. Кірин будинок був біля старого маленького кладовища, на
якому давно вже нікого не ховали. Там було лише кілька порослих травою
і бур’яном могил та стояла стара замшіла капличка. Серед могил густо
росли кущі бузку й бузини. На тому кладовищі й відбулося наше перше
побачення. Ми сиділи у траві край глибокого яру, що відділяв
Захарівську вулицю від Кирилівської церкви, і, звісивши у яр ноги,
говорили і сміялися. Говорив здебільшого я, а сміялася здебільшого
вона. Я розказував їй різні побрехеньки, анекдоти, веселі історії. Я
їх знав чимало. Вона дзвінко сміялася, лагідно дивлячись на мене
своїми променисто-карими очима. Так на мене не дивився ще ніхто з
дівчаток. Я був руденький, коноплястий, весь у ластовинні.
– Такий, як я! – сказав я.
– Ти, порівняно зі мною, Сильвестр Сталлоне.
– Ага! Арнольд Шварценегер!
– Я звик, що наші сільські дівчатка дивилися на мене іронічно, а
Кіра… Одне слово – закохався я. Та й на неї справили враження мої
веселі теревені. Я ж тобі вже казав, що дівчатам подобаються веселі
хлопці. Два дні ми з нею зустрічалися на кладовищі, а тоді вона
запросила мене до себе додому. І дві години грала мені на піаніно. І
«Полонез» Огінського, і вальси, і танго… Я умлівав від захоплення…
А тоді було розставання. Кіра сказала, що, мабуть, десь через місяць
вона поїде з Києва. Тато її кілька років тому помер, і мама виходить
заміж за військового, майора, і його переводять кудись в інше місце.
Прощаючись, вона дала мені маленький заклеєний синій конвертик. І
сказала, щоб я не дивився, що там написано, півроку, тільки весною
відкрив і подивився. Я обіцяв, що так і зроблю.
– І ви поцілувались!
– Ні, голубе, не поцілувались. Тоді люди, особливо дівчатка, були
цнотливими. Їх ще не розбестило оте багатоканальне телебачення.
– Не треба, діду, не треба! Мене, наприклад, ніщо не розбестило.
– От і добре!.. Отой Кірин синій конвертик і ту її записку: «Якщо
я тобі треба, то підійди до вікна», – я беріг свято, як зіницю ока.
Моя мама була медсестрою. Я нищечком взяв у неї гумову рукавичку,
поклав у ту рукавичку конверт і записку, закрутив, замотав гарненько
мотузкою (конвертик мусив же дочекатися весни) і спершу сховав на
горищі. А тоді, боячись, що мати, прибираючи на горищі, може викинути,
переховав у сарай. А згодом вирішив закопати на городі. Викопав
глибоченьку ямку на самісінькому краю городу, перед яром (це здавалося
мені таким символічним – адже нагадувало той яр, над яким ми сиділи з
Кірою)… І сталося жахливе і непоправне. У листопаді була страшна
негода, кілька днів шаленіли злива, ураган. І той край нашого городу,
над яром, обвалився, і бурхливий потік геть-чисто змив мою ямку з
моїми реліквіями. Боже! Як я страждав! Навіть плакав. Хоч ніколи не
був плаксієм, вдачу мав веселу. Я відчував себе зрадником перед Кірою.
Бо так і не прочитав, що вона мені написала… А тоді я підріс, почав
закохуватися в інших дівчат. А тоді зустрів бабу Оксану, оженився,
пішли діти, онуки… Так-от!.. Але свого першого кохання не забув. І
коли чую «Полонез» Огінського, згадую її сонячно-карі очі, дзвінкий
сміх і отой виткий кучерик, що спадав на чоло…
Дідусь Грицько зітхнув. Я ніколи не бачив його таким серйозним і
тихомрійним… Що ж все-таки написала йому ота сонцеока дівчинка
Кіра?.. От би знайти той конвертик! Може ж, він і не зотлів у гумовій
рукавичці. Може, десь лежить під землею… І я вирішив скористатися з
чарівних окулярів. Я подумав, що я маю право. Це ж не якісь там
пустощі. Це серйозна справа – перше кохання мого діда Грицька. Ой, як
він переживає!.. Я побіг до свого рюкзачка, де насподі ховав чарівні
окуляри. Витяг їх і побіг за сарай, щоб ніхто мене не побачив. Начепив
окуляри на носа, і… перед моїми очима все закрутилося,
закрутилося… І я враз опинився у безлюдному провулку якогось
незнайомого міста. А втім, провулок був не зовсім безлюдний. Якась
літня жінка, стоячи навколішки над забетонованою ямою, де було вікно
підвалу, намагалася паличкою щось дістати. Я підійшов до неї і спитав:
– Пробачте, що це ви робите?
– Ой! – обернулася жінка. – Ключі від квартири упустила. Ніяк не
дістану.
– То давайте, – кажу, – я стрибну й дістану.
– А назад як вилізеш?
– Вилізу-вилізу, не хвилюйтесь!
– Я б і сама стрибнула, та, бачиш, огрядненька яка! Втратила
спортивну форму. А яма глибоченька – метрів півтора.
Стрибнув я в ту яму, підняв ключі, передав жінці і почав вилазити.
Це виявилося справою непростою. Я пообдирав усі лікті й коліна, весь
час сповзаючи вниз.
– Ой, лишенько! – забідкалась жінка. – Давай, давай руку!
– Не треба! Я сам. А то ще й ви в яму впадете. Я вас не витягну.
Нарешті я схопився в кутку ями за дві стіни, підстрибнув,
підтягнувся, ліг животом на край ями, зачовгав ногами і таки
видряпався.
– Ой, спасибі, спасибі тобі, дорогий! Ходімо до мене, я тебе
почищу, покупаєшся. Диви, як замазався!
Вона повела мене у сусідній будинок на другий поверх.
– Як же тебе звуть, рятівник мій дорогий?
– Вася. А вас?
– Кіра Антонівна.
Мене наче електричним струмом пересмикнуло. Вона! Кіра!
Неймовірно! І очі лагідні, сонячно-карі. І в кімнаті, куди вона мене
завела, стояло піаніно…
– Ну, іди у ванну, роздягайся й передавай мені штанці й сорочку. Я
почищу, поки ти купатимешся, – сказала вона і, примружившись, пильно
глянула на мене: – Когось ти мені дуже нагадуєш!.. З мого дитинства.
Я приймав душ і думав, що мені робити. Спитати, що вона написала у
тому синенькому конверті? Але ж тоді вона зрозуміє, хто я. А
пояснювати, що я потрапив до неї і навіть не знаю, що це за місто,
завдяки чарівним окулярам, я не міг, не мав права… І коли я
одягнувся, я тільки спитав її:
– А ви граєте «Полонез» Огінського?
Вона стрепенулася:
– Г-граю!.. А чого ти питаєш?!
– Та нічого, просто так!.. Пробачте, я дуже поспішаю!
– Стривай! Стривай! – вигукнула вона.
Але я вже вибіг з квартири… І тут у мене перед очима все
закрутилося-закрутилося… І раптом я опинився в яру за дідовим
городом. Я сидів на піску. І щось наче примушувало мене копати той
пісок. Я почав розгрібати його спершу руками, тоді якоюсь залізякою,
що попалася мені під руку. Я вирив уже здоровенницьке ямище, але все
рив і рив. І раптом я натрапив на якийсь згорток. Я обтрусив його від
піску. То була гумова рукавичка, обплутана мотуззям.
Я схопив згорток і побіг до діда Грицька.
– Куди це ти розігнався, як німий до суду? – весело спитав він
мене.
Я мовчки простягнув дідові згорток. Дід так і застиг.
– Де… де ти це знайшов?!
– У яру… у піску…
– О Боже! Неймовірно! – Дід тремтячими руками розплутав мотуззя,
розліпив, розриваючи, злежалу гуму і дістав пожмаканий синій
конвертик. І прочитав:
«Бажаю тобі щастя! Буду пам’ятати тебе все життя. Кіра».
Дідусь Грицько вдячно пригорнув мене до грудей.
– Вона таки пам’ятає вас! Хіба такого, як ви, можна забути?! –
сказав я.
Ну чому, чому я не міг сказати, що я щойно бачив її і навіть
допоміг їй витягти з ями ключі і як вона сказала, що я їй нагадую
дідуся! Мені так хотілося це сказати, але я не міг. Бо не міг розкрити
таємницю чарівних окулярів. Я тільки відчув: як це радісно робити
комусь добро!
ПРИГОДА ДЕСЯТА
Анжеліка.
Сьогодні нарешті приїхав з курорту Ромка. Я з таким нетерпінням
чекав його!.. І от нарешті він приїхав. Щоб зустрітися з ним, я навіть
на кілька днів приїхав із села, де гостював у діда з бабою. Ромка був
якийсь розгублений і незвичайний.
– Що таке? – питаю. – У тебе якісь негаразди?
– Та! – махнув він рукою. – Не питай!
– Не лякай мене, – кажу. – Якась біда?
– Нема в мене вже чарівних окулярів! – зітхнув він.
– Як?!
– На дні Чорного моря вони… Анжеліка викинула.
– Яка Анжеліка?!
– Топ-модель. Майбутня шоу-зірка.
– Ну, ти даєш! Такі зв’язки!.. Розказуй швидше!
– Ну, приїхали ми на той болгарський курорт. Оселилися у крутому
пансіонаті. Людей небагато. Свій пляж. Купання прекрасне. Але
однолітків моїх – жодного. Лише кілька дрібних дошкільнят. Батькам
добре. Вони в мене преферансисти. І тато, і мама. Є така гра в карти –
преферанс. Знайшли собі таку ж завзяту пару, теж чоловіка й жінку. І з
ранку до вечора «записували пульку» (так це в них називалося). Тільки
й чути: «Сім перших!», «Вісім третіх!», «Я віст!», «Я пас!», «Тотус!»,
«Мізер!», «Ви без двох», «Лізье на гору!» А мені сказали: «Купайся,
загоряй, читай книжки, бо вже очманів від того комп’ютера і
телевізора!» Перші два дні я нудьгував страшенно. А на третій день…
Лежу я голічерева на піску біля води, і раптом з моря виходить
незнайома дівчинка, ну, може, трохи старша за нас. Наче Венера з піни
морської… Вродливиця неймовірна!
– Краща за Ритку Скрипаль?
– Твоя Ритка Скрипаль може сховатися. Ритка Скрипаль порівняно з
нею – служниця, попелюшка з першої дії, до перетворення. Сама чорнява,
а очі сині, великі, з мохнатими віями. У вушках сережки з перлами.
Струнка, як тополька. У руці тримає мушлю, таку, знаєш, як великий
равлик. І йде прямо до мене. Я підхопився. А вона так, наче ми тисячу
років знайомі: «Привіт! От притули до вуха! – і сама притуляє мені
мушлю до вуха. – Чуєш?» – «Що?» – розгубився я. «Голоси моря, балда!»
– «Ну, шумить, – кажу, – щось тихо». – «Це шум прибою, – Дай сюди!»
Забрала в мене мушлю, притулила до свого вуха. «О! – каже. – Он медуза
крабові щось говорить… А краб невдоволено скрегоче… А морський
коник ірже на все море… Ех! Нема в тебе, Ромко, фантазії. Глухуватий
ти». – «А звідки ти знаєш, як мене звуть?» – здивувався я. «Бо я
русалка! – усміхнулась вона. – А русалки все знають». – «Мабуть,
почула, як мене батьки кликали. А ти взагалі звідки, з якого
пансіонату?» – «Сказала ж – русалка я!»-«А де ж твій риб’ячий хвіст?»-
«А я безхвоста! – знову усміхнулась вона. – Новий сучасний вид!
Ха-ха-ха!» – «Ну, добре, – кажу. – Як тебе звуть?» – «Анжеліка!
Русалка Анжеліка. А прізвище Акласур, Русалка навпаки, під таким
прізвищем я записалась на конкурс топ-моделей». – «Круто!» – «А ти
думав! Я взагалі люблю несподіванки, пригоди, таємниці!» – «Ти плаваєш
добре?»- «У мене розряд!» – «Це погано!» – «Чого?» – «Дай мені слово,
що ти не попливеш за мною. І не будеш робити спроб дізнатися, хто я і
звідки! Я хочу, щоб це лишалося для тебе таємницею». – «Ну, якщо ти
наполягаєш…» – «Наполягаю! Я буду сама припливати до тебе». –
«Гаразд! Хай буде так!» – «Ну, дивись! Якщо ти порушиш слово, ти мене
більше не побачиш! Бережи мою мушлю. Може, я тобі через неї щось
скажу…» Вона таємничо всміхнулася, помахала мені рукою і пішла в
море… Я чекав наступного дня так, як нічого ще не чекав у житті… І
вона таки знову припливла. «Ну, як ти тут? Нудьгуєш без мене?» –
«Авжеж! – признався я. – В усьому нашому пансіонаті жодної живої
душі». – «У нас теж нікого цікавого, – сказала вона. – Якісь
доходяги!» – «Звідки ти все-таки?» – не втримався, спитав я. «От! Ми ж
домовилися! Це ж таємниця!.. А в тебе є в житті якась таємниця, про
яку не знають ні батьки, ні друзі?» – «Є!» – «Незвичайна?» – «Навіть
більше – неймовірна!» – «Ти диви! – підняла вона брови. – Ти,
звичайно, мені не розкажеш…» – «Ні! Пробач, але я зв’язаний словом.
Це не лише моя таємниця. Це й таємниця мого друга. Наша спільна. І ми
поклялися нікому її не розказувати». – «Ну, якщо поклялися, – зітхнула
вона. – Тоді не треба! А ким ти хочеш стати?» – «Ще точно не знаю…
Або футболістом, як Андрій Шевченко… Або бізнесменом, як тато з
мамою. А ти – топ-моделлю?» – «Ні! Топ-модель – це проміжний етап. Я
хочу стати зіркою шоу-бізнесу. Як Софія Ротару». – «Непогано». –
«Авжеж!..» Ми з нею того дня довго говорили. А тоді вона знову пішла в
море і зникла… А вночі вона мені наснилася. Я взагалі-то майже не
запам’ятовую снів, ти знаєш. Але цей сон вкарбувався у пам’ять так,
наче я його бачу по телевізору.
– Ну, давай! Давай розказуй!
– Наснилося мені, наче я в морському царстві під водою. Дихаю
вільно, хоч і без акваланга – наче в мене зябра. Навколо сновигають
риби і різні морські істоти – медузи, морські коники, кальмари… От
пропливла величезна акула, вишкірилася у посмішці, показуючи свої
страшні зуби… Аж от і палац морського царя Нептуна. Сидить він на
троні з золотим тризубом. Борода зелена, як водорості, а на голові
корона з величезними перлами. Навколо трону в дивовижному танці під
чарівну музику кружляють русалки з риб’ячими хвостами. І раптом
з’являється Анжеліка – теж з риб’ячим хвостом. І починає співати:
– Сьогодні наш останній день!
А ти, як пень, – анітелень!
Нічого так і не збагнув,
Ким ти, ким ти для мене був!
Я ж так тебе кохала,
Коли тебе пізнала!
Тепер прощаємось навік:
Русалка я – ти чоловік.
Прощай! Прощай! Прощай! Прощай!
Прощай! Мене не забувай!
І я тебе не забуду,
Завжди пам’ятати буду!..
«Дивина! – думаю я. – У неї ж не було хвоста. Вона ж казала, що
вона безхвоста – новий вид». І Анжеліка, наче прочитала мої думки,
каже:
«Нічого дивного! Коли я виходжу з води, риб’ячий хвіст я залишаю в
морі. А потім знову пристьобую». Вона так і сказала – «пристьобую»,
наче він у неї на ґудзиках… І на цьому я прокинувся.
– Ну, ти просто казкар! Андерсен! Ще й пісню римовану запам’ятав.
Чи вже сам написав?
– Нічого я не писав, – почервонів Ромка.
– А їй ти про цей свій сон розказав?
– Розказав. Тільки про те, що вона освідчувалась мені, не говорив.
Сказав, що вона дуже гарно співала якусь пісню. Вона була задоволена:
«Це тому, що я сказала, що хочу стати співачкою. Так ти про мене
думаєш, раз я тобі наснилася? Ну думай, думай! Я люблю, коли про мене
хлопці думають. Я теж буду про тебе згадувати. Бо ти не лізеш до мене
в душу, не чіпляєшся, не намагаєшся розгадати мої таємниці. Та, крім
таємниць, я ще люблю несподіванки. І завтра на тебе чекатиме саме
несподіванка!» І вона усміхнулася своєю чарівною загадковою
усмішкою… Що тобі, Їжачку, сказати?.. Такого в моєму житті не було
ніколи!
– Я розумію!
– Нічого ти не розумієш! Ти ж не знаєш, що було далі.
– Ну, то давай – розказуй швидше!
– Наступного дня я чекав обіцяної несподіванки. Я ламав собі
голову, гадаючи, що вона мені приготує… Але Анжеліки все не було. Я
чекав до пізнього вечора. Але вона так і не з’явилася. Я з прикрістю
думав: «Невже це і є її несподіванка?.. А може, з нею щось
трапилося… Може, вона захворіла». Уночі вона знову мені наснилася.
Але тепер уже не під водою, а на пляжі. Вона стрибала на одній нозі,
робила мені «носа» і глузливо виспівувала: «Ну, як я прикололася?.. Ти
прийшов, мене нема! Підманула, підвела!» А потім перестала глузувати й
сказала: «Але не впадай у відчай! Завтра я припливу!» Але й завтра
вона не припливла… Я, Їжачку, не люблю, щоб з мене робили шланг, не
люблю, щоб мене обдурювали.
– А хто любить!
– І на третій день я вирішив скористатися з чарівних окулярів. Я
вважав, що маю право.
– Не знаю. Я б, може, й не став.
– Але мене так заїло! Так заїло!.. І я дістав з рюкзачка чарівні
окуляри (батьки грали в преферанс на пляжі і, звичайно, не бачили що я
роблю в номері) і, згоряючи від нетерпіння, начепив окуляри… Перед
очима все, як завжди, закрутилося-закрутилося… і враз я опинився на
палубі великого катера для морських прогулянок. Бачу – неподалік від
мене стоїть моя Анжеліка у блакитному платтячку і великому білому
крислатому капелюсі. Побачила мене і здивовано вигукнула: «О! І ти
тут!.. А чому ти в окулярах? Ти що – короткозорий?» – «Ні, – кажу. –
Не короткозорий». – «Так ти це для форсу? Фу! Окуляри тобі так не
личать! Зніми зараз же!» Я хотів зняти, але не зміг. Окуляри наче
приросли до перенісся й до вух. «Скинь, я тобі сказала!» – владно
мовила Анжеліка. «Я не можу!» – признався я. «Так я тобі допоможу!» –
вигукнула Анжеліка, зірвала з мене окуляри і швиргонула в море. Я
заціпенів: «Що ти зробила?! Це ж чарівні окуляри!» Вона зареготала:
«Чарівні! Ха-ха-ха!» І тут якийсь бородатий дядечко, що стояв
неподалік, спитав її: «Що це ти кинула в море, Ганнусю?» Вона махнула
рукою: «Ай, тату!» І я зрозумів, що ніяка вона не Анжеліка, а Ганнуся,
що дурила мені голову і сміялася з мене. І одразу вона стала мені
неприємною. І тієї миті я побачив серед пасажирів нашу
артистку-чарівницю Маргариту Степанівну та її чоловіка Рудольфа
Андрійовича, клоуна-фокусника. Вони дивилися на мене і мовчки
докірливо похитували головами. І враз знову все в мене перед очима
закрутилося-закрутилося і я опинився в нашому номері. Я з останньою
надією кинувся до рюкзачка. Але чарівних окулярів там не було…
– Шкода, звичайно! Але не впадай у відчай! Мої ж лишилися. Будемо
користуватися ними удвох. І я певен, Ромко, що в нас ще будуть цікаві
пригоди, пов’язані з ними…
ПРИГОДА ОДИНАДЦЯТА
Козачок Ґулька.
Це було наприкінці серпня. Ромка весь час канючив:
– От! Знову почнуться уроки, домашні завдання… Не до пригод
буде. Даремно тільки чарівні окуляри пролежують. Без дії.
Але ще до початку навчального року пригода, пов’язана з чарівними
окулярами, таки сталася.
У нас з Ромкою нещодавно з’явився спільний ворог. Здоровило
дев’ятикласник Альберт Біляков, а точніше Алик Мармиза, як ми його
прозвали. Він нещодавно оселився у сусідньому будинку – переїхав з
Подолу – і вважав себе крутим подільським хуліганом. Він почав
козакувати над усіма сусідськими пацанами, меншими від себе. Вимагав
гроші і, в разі відмови, бив страшенно болючі «шалабани», тобто щиглі
– руки в нього були здоровенницькі. Не тільки я, слабак, а й
спортивний Ромка страждав від тих «шалабанів». Ми намагалися уникати
зустрічей з Аликом Мармизою. Але сьогодні ми тільки вийшли з дому, як
одразу потрапили в обійми Алика. Він перетнув нам дорогу і засичав:
– Женіть монету!
І вже підняв правицю для «шалабанів», як раптом сталося щось
неймовірне. Алик враз зойкнув і схопився за лоба. І ми побачили, як на
лобі в нього набрякають дві здоровенницькі сині ґулі. Мармиза лайнувся
й побіг додому.
– Тю! Хтось з рогатки стрельнув, чи що? – здивовано озирнувся
Ромка. Але позад нас були двері. Алик стояв обличчям до нас – з
рогатки стрельнути не міг ніхто. Та й ґулі вискочили майже одночасно –
стріляти мусили двоє. Причому одразу. Дивина! Чудасія!
– У нас з’явився якийсь таємничий, невидимий захисник! – здивовано
мовив Ромка.
Кілька днів, поки в Алика Мармизи не зійшли ґулі, він не
показувався. Аж раптом бачимо – з’явився нарешті. Ми з Ромкою сиділи
на моєму балконі, що виходив на вулицю, і грали в шахи. Аж бачимо –
іде Алик. А назустріч йому – хлопчик років десяти. Алик до нього зі
своїм звичним вигуком: «Жени монету!» Та тільки він це сказав, як
одразу скрикнув і схопився за лоба. І знову на його лобі з’явилися дві
здоровенницькі сині ґулі. Від подиву скрикнули й ми з Ромкою.
Ну, це вже не жарт, не випадковість. Якийсь невидимка всерйоз
взявся за Мармизу.
– Хто ж це?! – вигукнув я.
– По-моєму, є всі підстави скористатися з чарівних окулярів! –
мовив Ромка.
– А може, втримаємося? – сказав я. – Попереджали ж нас, що
користуватися чарівними окулярами можна тільки у крайньому разі, коли
без них не обійтися…
– От ти ж, їй-богу!.. – скривився Ромка.
– А якщо втратимо? Одні ж лишилися. А крайнього ж разу нема.
Просто з цікавості.
І раптом з боку вулиці, біля балкона, просто в повітрі почувся
дзвінкий хлоп’ячий голос:
– О! Так у вас є чарівні окуляри?! То ми б могли подружитися. А то
я все сам та сам. Нуднувато мені буває без товариства. Навіть словом
перекинутися ні з ким.
У нас з Ромкою навіть роти порозкривалися від несподіванки.
– Ой!.. Х-хто це?! – пробелькотів Ромка.
– Надягайте чарівні окуляри, тоді будемо балакати! – почулося
знову.
– «Надягайте»!.. У нас всього одна пара, – зітхнув Ромка.
– Нічого!.. В окулярах же два скельця – ліве і праве.
– А оправа ж одна! – сказав я.
– Не хвилюйтесь! Буде дві! – сказав невидимка.
Я кинувся в кімнату до свого рюкзачка, де на споді ховав окуляри,
і побачив, що, справді, там уже лежать дві пари, кожна з одним
скельцем, а друге заклеєне. Начепили ми з Ромкою одночасно чарівні
окуляри. І знову роти від подиву пороззявляли… Біля балкона просто в
повітрі ми побачили усміхненого хлопчика у сорочці-вишиванці, у
смушевій шапці набакир, у червоних шароварах, червоних чоботях, який
сидів верхи на дивному напівпрозорому блакитному конику з яскравою
жовтою гривою і жовтим хвостом. У руках хлопчик тримав срібний пернач,
коротку палицю з перистим набалдашником (я знав, що це таке, бо читав
багато книжок про запорожців).
– Хто ж ти такий?! – спитав я.
– Я – Козачок Ґулька з роду Мамаїв, козаків-характерників, тобто
чарівників. Ви ж про Козака Мамая, мабуть, чули?
– Аякже! – вигукнув Ромка. – У нас дома навіть картина є – Козак
Мамай з бандурою, а поряд кінь стоїть.
– Цьому національному герою українського фольклору пам’ятник на
Майдані Незалежності поставили! – докинув я.
– А як ти у повітрі тримаєшся, не падаєш? – спитав Ромка.
– Бо я сиджу на чарівному конику-понику Літайку. Він сам з
небесної блакиті, а хвіст і грива – з сонячних промінців. Ми з ним
невидимі для людей. Ви нас бачите тільки завдяки чарівним окулярам.
– А чого в тебе таке дивне ім’я?
– Бо по Україні я гуляю, скривджених дітей я захищаю, хуліганам
ґулі набиваю…
– Ну, це ми бачили! – усміхнувся Ромка.
– А давно ти по Україні гуляєш? – спитав я.
– Тринадцятий рік. Відтоді як Україна стала незалежною.
– А скільки ж тобі років? – недовірливо спитав Ромка.
– Чотириста дванадцять! – усміхнувся Козачок Ґулька.
– Що-о-о?! – вражено перезирнулися ми з Ромкою.
– Та сказав же – чотириста дванадцять! Я ж за часів козаччини
народився.
– А чого ж ти досі не виріс, не став дорослим? – спитав я.
– А навмисне! Я своїм батькам сказав: «Люба мамо, любий тато, я не
хочу виростати! Хочу залишитися хлопчиком і захищати скривджених
дітей. Бо ті дорослі так заклопотані своїми дорослими справами,
боротьбою за владу, що до дитячих справ у них руки не доходять». І
батьки мені дозволили і дарували дитяче безсмертя. Ще й срібний
пернач-ґулінабивач дали.
– А де ж ти був оті чотириста років, до незалежності? – спитав я.
– У Синьому Потойбіччі, де живуть усі чаклуни й чарівники. Ви всі
живете у Посейбіччі, у звичайному реальному світі. А є ще світ
казковий, нереальний, де живуть чаклуни й чарівники, – Синє
Потойбіччя, вже сказав. І козаки-характерники, тобто чарівники, там
живуть.
– І що ж ти там робив, у Потойбіччі, цілих чотириста років? Невже
просто собі жив і нічого не робив? – спитав Ромка.
– Як це нічого не робив?! Воював весь час! З різними злими силами,
які кривдять казкових дітей. Казкових дітей оно скільки – від
Івасика-Телесика до Хлопчика-Мізинчика!.. І злих сил – тьма-тьмуща!..
Хочете на них подивитися?
– Цікаво було б, звичайно, – сказав я.
– Але для цього, мабуть, у Потойбіччя мандрувати треба, – сказав
Ромка.
– Авжеж! – підтвердив Козачок Ґулька.
– А як? – спитав я.
– Дуже просто! Сядете на мого Літайка: один поперед мене, другий
позад мене. І полетимо!
– Так він же такий маленький! – вигукнув Ромка.
– Нічого-нічого! – сказав Козачок Ґулька. – Зате дужий! Бо
чарівний!
Блакитний Літайко наблизився до балкона, ми з Ромкою посідали на
нього, і коник злетів у небо.
Ми мчали з шаленою швидкістю. І враз оглушливо бахнуло, як ото
буває, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр, і одразу блакить
неба з світлої стала темно-синьою.
– Ну от! Приїхали! – сказав Козачок Ґулька.
Ми опустилися на землю. Все було майже таке, як і в нашому
Посейбіччі, тільки синє – сині дерева, синя трава, сині будинки. На
синій лавочці біля синьої хати сидів синій дідуган і щось говорив
синій бабусі, але слів чути не було.
– Ото чаклун Іван Іванович Брехайло, а то Баба Ябеда, – пояснив
Козачок Ґулька. – Чого вони дітей вчать – самі розумієте. Летимо далі!
І ми полетіли далі. По дорозі йшли двоє синіх здорованів і сердито
розмахували руками.
– А це чаклун Іван Іванович Задирайло і чаклун Іван Іванович
Ображайло. Що вони дітям начакловують, теж ясно! – сказав Козачок
Ґулька.
Біля неохайної синьої хати були розкидані брудні, немиті каструлі
й тарілки. Коло дверей просто на землі лежала нечесана, замурзана
тітка.
– А це чаклунка Нечупара-Ледащо. А в хаті хропе її брат
Невіглас-Ледащо. Дуже популярні чаклуни, найбільше дітей зачакловують.
А оно мовонезнавець Суржиков-Какось, який мову дітям калічить… Ну,
на сьогодні, думаю, досить. Гарні ви хлопці, сподобалися мені.
Сподіваюсь, ми потоваришуємо. Недарма вам чарівні окуляри якісь добрі
чародії дали. Бешкетникам не дали б. А раз у вас є чарівні окуляри, ми
зможемо з вами спілкуватися. Бо ж у вашому реальному світі, у
Посейбіччі, ми з моїм коником-поником Літайком невидимі. Як придумаєте
якусь цікавеньку пригоду, гукайте мене. Власне, й гукати не треба.
Начепіть чарівні окуляри – і я одразу з’явлюсь. Тільки пригода мусить
бути обов’язково доброю, на гарну справу спрямованою, на рятування
когось абощо. Тільки такі пригоди я люблю… А тепер – рушаймо назад!
І знову коник Літайко знявся у небо. І полетів з шаленою
швидкістю. І знову бахнуло, як ото бахкає, коли реактивний літак долає
звуковий бар’єр. І небесна блакить враз стала ясною, світлою і
прозорою, і незчулися ми, як опинилися біля мого балкона. Перелізли ми
на балкон, попрощалися з Козачком Ґулькою, і він одразу зник, став
невидимий. А в руці в мене опинилися чарівні окуляри з двома
скельцями…
– От Козачок Ґулька! От Козачок Ґулька! Скажи! – захоплено
вигукнув Ромка.
– І говорити нічого! Супер! – сказав я.
ПРИГОДА ДВАНАДЦЯТА
Чарівник Часомір та чаклун Зловред Поганський.
Після того як ми з Ромкою познайомилися з Козачком Ґулькою, ми
тільки про нього й говорили.
– От класний Козачок Ґулька! – казав Ромка. – А коник-поник
Літайко який!
– А пернач-ґулінабивач! – підкидав я.
– Треба щось таке цікавеньке придумати, щоб знову з ним
зустрітися. Цікаве й добродійне! Так, як він і казав! Що б його таке
придумати? – чухав потилицю Ромка.
– Не знаю, – зітхав я. – Якби знав, давно б тобі сказав. Ех,
Ромко-Ромко! – знову зітхнув я. – Є в мене гріх на душі. Я тобі про
нього ніколи нічого не говорив. Але й досі каюся!
– Який гріх? – спитав Ромка. – Вкрав щось? Чи вікно розбив?
– Гірше!.. Було це ще до того, як ми з тобою подружилися. Півтора
роки тому.
– Ну, давай-давай! Кайся! – усміхнувся Ромка.
– Було це влітку в селі, коли я поїхав, як завжди, до дідуся й
бабусі відпочивати. Тато саме купив мені футбольний м’яч, щоб я з
хлопцями на вигоні грав… Першого ж дня пішов я на вигін. А там –
жодного хлопця. Як потім з’ясувалося, у сільмаг привезли морозиво, і
хлопці побігли туди. Ну, ганяю я сам того м’яча, тренуюсь,
індивідуальну майстерність відточую. Одбив м’яч далеченько. Аж тут
раптом з’явився незнайомий хлопець. Ну, може, трохи старшенький за
мене. Вхопив м’яча в руки. Я подумав – забрати хоче, кричу: «Оддай!» А
він мовчить, тільки усміхається. Кинув м’яч на землю, почав підбивати
ногою. Я до нього, намагаюся забрати м’яча, а він весь час обводить
мене, не дає забрати. «Оддай! – кричу. – Оддай, дурень!» А він знову –
ні слова!.. Це мене ще більше роздратувало. «Оддай, – кричу. –
Пришелепкуватий! Ідіот! Ненормальний!» І знову він – ні слова у
відповідь… Нарешті він кинув м’яча, повернувся й пішов, так мені
нічого й не сказавши… А потім я дізнався, що він глухонімий. І, до
речі, казали, добрий, хороший хлопчик. Приїхав з батьками до родичів.
Попрощатися. На Північ переїжджали вони. Хотів зі мною погратися, а я
бач…
– Тю! – пхикнув Ромка. – І це весь гріх?.. Подумаєш!..
– Еге! «Подумаєш»! У мене й досі перед очима його тремтлива
усмішка…
– Тремтлива? – не зрозумів Ромка.
– Коли він усміхався, губи в нього тремтіли, – пояснив я.
– Дуже ти, їжачку, вразливий, «впічатлітельний»! – сказав Ромка.
– Нічого ти, Ромко, не розумієш! – зітхнув я. – Якби можна було
назад у минуле повернутися, я б зовсім по-іншому себе повів…
– Думаєш, Козачок Ґулька може тобі допомогти в цьому? –
примружився Ромка. – Викинь з голови!.. Козачок Ґулька тільки ґулі
набивати може… Ой! Ой!
Ромка схопився за лоба. І одразу почувся голос невидимого Козачка
Ґульки:
– Ото щоб не казав дурниць!.. Я не лише ґулі набиваю, а й усім, як
можу, допомагаю… Я все чув, Васю, що ти казав про свої переживання.
Біжи бери свої чарівні окуляри! А ти, Ромко, йди гуляй! Ця пригода не
для тебе!
– Вибачай, Ромко! Сам винен. Було б не говорити того, що ти
говорив.
– Та він же невразливий, «невпічатлітельний»! – мовив Козачок
Ґулька.
– Ні-ні! – вигукнув я. – Він гарний хлопець! Тільки напускає на
себе, щоб здаватися крутішим, мужнішим.
– Давай-давай, біжи по окуляри!.. А ти, Ромко, не думай…
Справжні козаки були не лише мужніми, а й добрими, чуйними, людяними!
– мовив Козачок Ґулька.
Я побіг по окуляри. А тоді, повернувшись, глянув на Ромку – такий
він був зажурений і нещасний, що мені аж у серце кольнуло.
– Чого, Васю, задумався? – спитав Козачок Ґулька.
– Може, все-таки й Ромку візьмемо? Га? – прохально мовив я. – Хай
би й він…
– Молодець, Васю! Я й думав, що ти так скажеш. Справді, добрий,
чуйний ти хлопець!.. Давай візьмемо й Ромку!
І враз я відчув, що в руці в мене вже не одна, а дві пари
окулярів. По одному скельцю у кожних, а друге заклеєне. Начепили ми з
Ромкою одночасно ті окуляри і одразу побачили Козачка Ґульку на
блакитному конику Літайку. Сіли ми на коника і тієї ж миті злетіли в
небо.
– У Потойбіччя летимо! – сказав Козачок Ґулька. І знову, як і того
разу, з шаленою швидкістю помчали ми небом. І знову бахнуло так, як
бахкає, коли реактивний літак долає звуковий бар’єр. І знову ясна
небесна блакить стала темно-синьою, знову під нами з’явилися сині
дерева, сині будинки, синя трава… Ми прибули у Синє Потойбіччя і
опустилися біля синього будиночка з високою трикутною вежею, на якій
були великі годинники – по одному на кожному боці. І показували ті
годинники різний час.
– Тут живе чарівник-годинникар Мить Митьович Часомір, – пояснив
Козачок Ґулька. – Один годинник на вежі показує час теперішній, другий
– час минулий, третій – час майбутній. Цей чарівник і може допомогти
тобі, Васю, повернутися у минуле. Правда, тільки для доброго діла. Але
попереджаю тебе, Васю, за повернення у минуле доведеться заплатити. За
кожну хвилину днем майбутнього життя.
– Ого! – сказав Ромка.
– І якщо ти зробиш щось погане, повернутися вже не зможеш. Так у
минулому й залишишся.
– Нічого поганого я не робитиму. Я згоден!
– Десяти хвилин тобі вистачить? – спитав Козачок Ґулька.
– А якщо не вистачить, можна буде продовжити? – спитав я.
– Можна. Тільки кожна продовжена хвилина буде коштувати двох днів
майбутнього життя.
Ромка вже зробив рота бубликом, щоб сказати своє «ого!», але я
вигукнув:
– Згоден!
– Ну, тоді я кличу Митя Митьовича, – і Козачок Ґулька піпікнув
кілька разів так, як піпікають по радіо, коли сповіщають точний час. І
з будиночка вийшов синій чоловічок з фіолетовими очима, у яких бігали
жовтенькі бісики, наче секундні стрілки, – в лівому в один бік, у
правому в другий. Чоловічок був кругловидий, з довгеньким гострим
носиком, який весь час теж крутився то в один бік, то в протилежний.
Козачок знову почав піпікати, як сигнали точного часу. Чарівник
Часомір теж щось пропіпікав. Козачок Ґулька пояснив нам:
– Мить Митьович нашої посейбічної мови не знає, тому я переказав
йому по-потойбічному твоє, Васю, прохання. І він запрошує тебе.
Чарівник зробив церемонний запрошувальний жест, і я пішов за ним у
будиночок. І одразу наче потрапив у механізм чудернацького годинника.
На всіх стінах, на стелі крутилися врізнобіч фіолетові, з жовтими
зубчиками коліщатка. Мить Митьович підвів мене до великого коліщатка і
жестом показав, щоб я схопився за нього. Я схопився – і враз злетів
угору, у трикутну вежу до одного з годинників, що, певне, показував
минулий час. І полетів у синю безодню. І за мить опинився на вигоні з
отим своїм новеньким футбольним м’ячем саме у той момент, коли
глухонімий хлопчик схопив м’яча. Слова: «Віддай, дурень!» – вже от-от
мали зірватися у мене з язика, але я прикусив його. Привітно
усміхнувся хлопчику. Тоді швиденько скинув кеди, поставив їх обабіч,
позначивши футбольні ворота, став посередині, пригнувся, як воротар, і
махнув хлопчику, щоб він бив мені пенальті. Хлопчик радісно усміхнувся
мені у відповідь і вдарив по м’ячу. Я гепнувся на пузо, пропускаючи
одинадцятиметровий. Хлопчик радісно підніс догори руки, як це роблять
футболісти, коли заб’ють гол. Я показав йому відстовбурчений великий
палець – молодець, мовляв! А тоді він став на ворота і я бив йому
пенальті. І він ловко ловив м’яч. І знову я підносив догори великий
палець. Хвилини летіли за хвилинами. Я не помічав часу. Яка то радість
– мати можливість спокутувати свою провину!.. Нарешті хлопчик показав
на свою ліву руку, на те місце, де носять годинник, – мовляв, йому час
іти. Глянув на мене вдячно, помахав вітально рукою і побіг… І в цю
мить запіпікало, як по радіо. Закрутилося-закрутилося – і я опинився у
будиночку чарівника Часоміра. Мить Митьович схвально поплескав мене по
плечу, і ми вийшли з чарівного будиночка до Ромки і Козачка Ґульки.
Мить Митьович пропіпікав щось Козачкові.
– Мить Митьович каже, – звернувся до мене Козачок Гулька, – що ти
йому сподобався, він з тебе плати не візьме, ти побував у минулому,
так би мовити, безкоштовно. Всі твої майбутні дні залишаться при тобі.
Я вдячно закивав головою чарівникові. Він привітно усміхнувся мені
і зник у будиночку.
– А тепер, Ромко, я познайомлю тебе з чаклуном, який змушує тебе
думати й робити не по-доброму, – сказав Козачок Ґулька. І Ми знову
посідали на коника Літайка і подалися далі. Аж от Літайко опустився
біля страхітливого чорного палацу, з даху якого на двері спускалися
звиваючись страхітливі потворні змії з зеленими очима і вогнедишними
пащами.
– Це палац лихого чаклуна Зловреда Поганського-Хуліганського. А от
і він сам!
З палацу вискочив синій дід з зеленою бородою і зеленими, як у
потвор, очима. Чаклун пронизливо подивився на нас і раптом кинувся до
Ромки й почав його обіймати й цілувати, радісно піпікаючи. Не встиг я
і оком зморгнути, як він схопив Ромку в обійми і зник разом з ним у
палаці.
– От бачиш, Васю, Зловред Поганський одразу помітив, кого він може
зачаклувати й зробити своїм агентом. Будемо зараз Ромку виручати! – І
Козачок Ґулька кинувся до дверей і почав гамселити потвор своїм
срібним перначем. Потвори пронизливо заверещали. З палацу одразу
вискочив чаклун. Козачок Ґулька і його вцідив по голові. Чаклун
поточився і впав. І в цю мить з палацу вискочив Ромка, блідий і
переляканий.
– Тікаймо швидше, поки чаклун не прочумався!
Ромка скочив на коника Літайка, і ми чимдуж помчали геть.
– Ху-у!.. – важко дихаючи, промовив Ромка. – Спасибі, що
врятували!.. Він на мене дмухнув, чимось одурманив і примушував
підписати якийсь чорний папірець.
– Якби ти підписав той папірець, був би зачаклований, став би
карним злочинцем, потрапив би у лабета злодіїв і хуліганів, – сказав
Козачок Ґулька.
І ми знову помчали з шаленою швидкістю у синє небо. І знову
бабахнуло, коли ми перетнули кордон Потойбіччя і опинилися у ясному
небі. Кілька хвилин – і ми вже в нашому дворі. Ми з Ромкою злізли з
коника Літайка і, прощаючись, по черзі потиснули руку Козачкові
Ґульці.
– Ну, до побачення! До наступної пригоди! – сказав Козачок Ґулька.
– Мені з вами цікаво.
– А нам з тобою ще більше! – сказав Ромка.
І Козачок Ґулька та його коник Літайко одразу зникли – зробилися
невидимими. А в руках у мене опинилася одна пара окулярів – з двома
скельцями. На душі в мене було так легко, що я спокутував свою провину
перед глухонімим хлопчиком. Та й Ромка був задоволений, що вирвався з
обіймів чаклуна Зловреда Поганського.
ПРИГОДА ТРИНАДЦЯТА
Викрадення.
Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка – хлопець дуже
запальний і нетерплячий.
– Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з
незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і
нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів,
голосно сміялися б! – кип’ятився Ромка.
– Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала – чарівними
окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них
обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Гульку
не побачимо, – намагався заспокоїти я Ромку.
– То вважай, що в мене саме такий крайній раз – я хочу показати
Козачкові нову комп’ютерну гру «Контрстрайк». Я певен, що Ґулька не
лише не грав, а й в очі не бачив ніколи комп’ютера. І це свинство з
нашого боку, маючи чарівні окуляри, не викликати Ґульку й не показати
йому комп’ютер!
Ця розмова відбувалася на вулиці, коли ми поверталися після уроків
додому. І раптом позад нас почувся дзвінкий голос:
– Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про
якого Козачка Ґульку?!
Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися
і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з
Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не
звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу
розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно.
– Чого це ви роти пороззявляли? – усміхнулася Ритка. – Так що це
за чарівні окуляри і Козачок Ґулька?
Ми з Ромкою безпорадно перезирнулися.
– Та що ти вигадала?! – першим отямився Ромка. – Які чарівні
окуляри?! Який Козачок Ґулька?!
– Ага-ага! – підтакнув я.
– Та що мені – позакладало?! Я ж усе чула! – вигукнула Ритка.
Ми з Ромкою перезирнулися.
– А-а… То я… то я переказував їжачкові нову комп’ютерну гру.
– Ага-ага! – знову підтакнув я.
– Думаєте, я дурна? – пхикнула Ритка. – Ви просто не хочете мені
говорити! Ну й не треба!..
– Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Гулька?.. У
наш час це ж просто нереально! – вигукнув Ромка. – Фантастика!.. Інша
справа – Інтернет, комп’ютер… Досягнення сучасної науки!
– Ай! – махнула Ритка рукою. – Колись і комп’ютер був фантастикою!
– Ритка зітхнула. – А мені так потрібні були б чарівні окуляри!..
– Для чого? – спитав я.
– У мене сестричка двоюрідна, Любочка… сліпа… їй і операцію
робили у Центрі мікрохірургії ока – нічого не допомагає…
Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і
зверхня, Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її
так жаль!.. Але Ромка поспішив сказати:
– Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!.. Звідки б вони могли
узятися?! Що ми – чаклуни, чи що?.. Якби ми мали чарівні окуляри, хіба
б у нас були проблеми з помилками у диктантах? Все б підгледіли!
Ха-ха!
Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.
– Що ж… вибачайте, панове! – Ритка знову стала гордою і
зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима.
Ромка пильно глянув на мене:
– Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!
– Ні!.. Але… – я знову знизав плечима.
– Що – «але»? Що – «але»?.. Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий
віддати Ритці чарівні окуляри… А може, вона вигадала все про сліпу
сестричку Любочку, щоб заволодіти чарівними окулярами?
– Та ні, не думаю! У неї був такий вигляд!..
– Ой! – махнув Ромка рукою. – Ті дівчата – такі артистки, можуть
зробити будь-який вигляд! І взагалі це ж наша спільна таємниця…
Маргарита Степанівна нам обом же дала чарівні окуляри, і я не винен,
що свої втратив. Так склалося, ти ж знаєш. І взагалі у світі стільки
сліпих!.. Слухай, їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх
точно нікому не віддам. Давай їх сюди!..
У мене майнула думка, що це навіть краще – хай долю окулярів
вирішує Ромка.
– Тільки ти ж, Ромко, не легковаж, – сказав я. – А то пропадуть
нізащо…
– Не хвилюйся! Не пропадуть! Що я – не розумію? Давай! Давай!
Я дістав із споду рюкзачка чарівні окуляри, віддав Ромці, і він
поклав їх у свій рюкзачок. Настрій у мене одразу чогось зіпсувався.
У той день я ходив з мамою купувати мені нову куртку – стара
зовсім подерлася. Ходили-ходили, вибирали-вибирали, поки нарешті
знайшли – і за ціною підходящу, і непогану. Повернулися додому аж
надвечір, і тут мене чекала страшна несподіванка: Ромчина мама
прибігла до нас схвильована – розпитувати мене, чи не знаю я, де
Ромка. Коли вона прийшла додому, то побачила, що комп’ютер включений,
а Ромки нема. І верхнього одягу його нема. І склянка соку
апельсинового недопита. А Ромка сік завжди допивав. Отже, він зник
раптово, дуже поспішав. Я згадав Ромчині слова, що він хотів показати
комп’ютер Козачкові Ґульці. Але ж я не міг сказати цього Ромчиній
мамі. Мені було ясно, що Ромчине зникнення пов’язане з Козачком
Ґулькою.
Ох, як мені були потрібні зараз чарівні окуляри! У мене були всі
підстави скористатися з них! Та вони були в Ромки. Я пішов з Ромчиною
мамою до них «оглянути місце події» і нищечком зазирнув у Ромчин
рюкзачок. Чарівних окулярів там не було!..
Безнадійно зітхаючи, я спускався сходами до себе на третій поверх
і раптом почув голос невидимого Козачка Гульки:
– Слухай, Васю, було так – Ромка викликав мене за допомогою
чарівних окулярів і почав знайомити з комп’ютером, показував, як
користуватися «мишкою» і клавішами під час гри. Я захопився – ніколи ж
комп’ютера не бачив, і раптом задзвонив телефон. Ромка побалакав з
кимось і каже: «Пограй, Ґулько, трохи сам, а я вибіжу на вулицю до
машини: подзвонив по мобільнику мамин шофер – мама просила передати їй
теплу кофту, бо в офісі зимно». Сказав і побіг, накинувши куртку. Я
собі граю-граю, а Ромки нема. Я визирнув у вікно – ні машини, ні
Ромки. Минула година-друга, а Ромка не йде. Аж тут з’явилася Ромчина
мама. Кинулася гукати Ромку, і я зрозумів, що ніякого шофера вона не
присилала. Де подівся Ромка – хтозна. Я й тебе шукав, але тебе не
було.
– Я з мамою по магазинах ходив, куртку мені шукали… Ой, Ґулько,
боюсь, Ромку викрали!.. Рекетири! Щоб викуп за нього вимагати. Ромчині
ж батьки – бізнесмени. Ой, це ж так небезпечно! Якщо батьки викупу не
заплатять або звернуться до міліції, Ромку навіть убити можуть.
– Що ж, треба негайно шукати Ромку! – сказав Ґулька.
– А де, де шукати? – розгублено спитав я.
– Доведеться звернутися до Казкового Довідкового Бюро Надзвичайних
Подій (скорочено Кадобнап). Кадобнап крутиться на орбіті навколо Землі
і збирає інформацію про всі надзвичайні події, що відбуваються у
світі. Керує Довідковим Бюро чарівник Іван Іванович Шукайло. Отож
виходь, Васю, на подвір’я. Там прив’язаний до дерева невидимий коник
Літайко. Сядемо й полетимо на орбіту.
– А що я скажу мамі? – розгублено спитав я. – Це ж, мабуть,
надовго.
– По-перше, ненадовго, – сказав Козачок Ґулька. – А по-друге, і
говорити нічого не треба. Мама й не помітить твоєї відсутності. У
чарівному світі час спресований до кількох секунд. Не гайся, треба
поспішати.
Послухався я Козачка Ґульку, вибіг надвір і там знову почув його
голос:
– Залазь швиденько на дерево, хапайся за нижню гілку і розставляй
ноги. Ми з Лі тайком тебе заберемо.
Заліз я на дерево, схопився за гілку й повис з розставленими
ногами. І за мить відчув, що вже сиджу на невидимому конику Літайку.
Схопився за невидимого Козачка Ґульку, і ми злетіли у зоряне небо.
– Не дивуйся, – сказав Козачок Ґулька. – Зараз на тобі буде
скафандр космонавта. Ти ж не чарівник, тобі у космосі дихати треба
буде.
І справді, я відчув на собі скафандр космонавта, і я побачив
блакитну Землю, від якої ми віддалялися з шаленою швидкістю. Я ледь
встигав помічати супутники і космічні станції, повз які ми мчали…
Аж от ми пригальмували біля дивовижної споруди з численними
антенами і безліччю ілюмінаторів. Козачок Ґулька постукав (видно,
своїм перначем) по люкові. Люк відчинився, і ми влетіли всередину. У
кріслі перед величезним екраном сидів кумедний дідусь в окулярах з
подвійними скельцями – верхнє прозоре, нижнє темне.
– Зараз я з ним побалакаю мовою казковою, яку ти не зрозумієш…
Поясню йому, що нам треба, – сказав Козачок Ґулька і заджерґотів щось
чарівникові Івану Івановичу Шукайлу (звичайно ж, це був він). Той
закивав і підняв голову, щоб дивитися на екран крізь темні скельця.
– Коли пан Шукайло дізнається про злочинні надзвичайні події, він
дивиться крізь темні скельця; а коли дізнається про гарні, радісні
надзвичайні події, дивиться крізь світлі, – пояснив Козачок Ґулька.
На екрані швидко замиготіли страшні кадри, наче з американського
фільму жахів, і враз виник стоп-кадр, на якому я побачив Ромку. Він
лежав зі зв’язаними руками, ще й прикутий ланцюгом до батареї парового
опалення у напівтемному підвальному приміщенні… Поруч, на старому
пошарпаному дивані, куняв коротко стрижений здоровило з бичачою
потилицею.
– О! Це те, що нам треба! – мовив Козачок Ґулька, а тоді вдячно
заджерґотів щось чарівникові Шукайлу, і ми знову вилетіли у відкритий
космос.
– Адреса в нас уже є. Будемо визволяти Ромку! – сказав Козачок
Ґулька.
– Але ж ті рекетири мене побачать, – сказав я.
– Як же вони тебе побачать, коли ти невидимий, – усміхнувся
Козачок Ґулька.
Я роззирнувся і справді не побачив ні рук своїх, ні тулуба. Тю! Ми
мчали з шаленою швидкістю назад до Землі. От уже й Київ… Осяяний
вогнями Хрещатик, Майдан Незалежності… Але ми полетіли на околицю,
на Куренівку. І опустилися у садку якогось приватного будиночка. На
стовпі хитався невеликий ліхтар, ледь освітлюючи подвір’я.
– Ну от – приїхали! – сказав Козачок Ґулька.
– А як же ми всередину зайдемо? – спитав я. – Двері ж, мабуть,
зачинені.
– А нащо нам двері? Ми ж невидимі, чарівні. Ми й крізь стіни
проникнемо! – І, на мій подив, ми справді вільно проникли всередину
будиночка крізь стіни.
У напівтемній кімнаті, яку ми бачили на екрані в Шукайла, лежав на
підлозі Ромка. Ми наблизилися до нього, і враз Ромка скочив на рівні
ноги, звільнившись від мотузок і ланцюгів. А замість нього на підлозі
опинився зв’язаний і прикутий здоровило з бичачою потилицею. Від жаху
очі в здоровила зробилися, як колеса. А на лобі набрякли дві
здоровенницькі сині ґулі – Козачок Ґулька таки не втримався і вперіщив
його своїм перначем.
– Давай, Ромко, швидше сідай на Літайка! – вигукнув Козачок
Ґулька. І враз Ромка став невидимий, а я відчув, що він уже сидить
поряд зі мною на Літайку.
І, вилетівши крізь стіни з будиночка, ми помчали до нас додому.
Біля нашого будинку ми з Ромкою злізли з Літайка і знову стали
видимими. Як добре мати справу з чарівниками!
Ромка захоплено вигукнув:
– От спасибі, що врятували! А я вже думав, що мені капець!
– А де ж чарівні окуляри? Чому ти ними не скористався? – спитав я.
– Та в кишені! Рекетири ж мене одразу зв’язали, і я не міг
дотягтися до кишені, – сказав Ромка. – А як ви мене знайшли?
– Вася тобі все розкаже! – мовив Козачок Ґулька. – А я зараз
поспішаю – ви ж у мене не одні.
– А що ж я мамі скажу? – почухав потилицю Ромка. – Хто ж мене
звільнив?
– Скажеш, що втік, виявивши кмітливість і спритність! Хлопець ти з
фантазією, щось придумаєш! – сказав Козачок Ґулька. – А в міліцію
треба таки заявити: і адреса тобі відома, і словесний портрет описати
зможеш. Безкарними цих покидьків лишати не можна. Ну, бувайте
здоровенькі!..
Я глянув на Ромку: він був блідий і нещасний – далася-таки взнаки
йому та надзвичайна подія!
І раптом я подумав: чи не за те йому ті переживання, що він без
співчуття поставився до сліпої сестрички Ритки Скрипаль?..
Але я Ромці нічого на сказав. Та він сам, мабуть, це відчув. Він
витяг з кишені чарівні окуляри і простягнув мені:
– На! Хай вони в тебе будуть. Все-таки вони більше твої, ніж мої.
То й вирішуй їхню долю!
ПРИГОДА ЧОТИРНАДЦЯТА
Остання.
Ми з Ромкою дуже переживали: і сліпу Любочку, Ритчину сестричку
було дуже жаль, і так не хотілося назавжди втрачати чарівні окуляри!..
– Це ж без чарівних окулярів і Козачка Гульку більше ніколи вже не
побачимо… – зітхав Ромка.
– Авжеж… Але… – зітхав я.
– Ну що ти все «алекаєш, алекаєш»! – вигукнув Ромка. – Думати
треба! Робити щось треба! Щоб і сліпій Любочці допомогти, і чарівні
окуляри назавжди не втратити!
– А що… що робити? Ти знаєш?
– Ну… ну хоча б…. хоча б до нашої доброї чарівниці Маргарити
Степанівни піти, розказати їй все. Вона ж добра, вона щось придумає,
допоможе нам.
– А де її знайти? Ми ж уже раз шукали її колись. І не знайшли.
– Ну, по-перше, погано шукали. А по-друге, не було такої поважної
причини! – сказав Ромка.
– Ну, давай ще пошукаємо, хіба я проти… Думаєш, мені так
хочеться втратити чарівні окуляри?..
– О! Це вже конкретна розмова! – зрадів Ромка. – Ходімо!
І ми пішли шукати квартиру Маргарити Степанівни. І знову почалася
плутанина.
– О! Це той двір! – вигукував Ромка.
– А де ж візерунчасті двері на першому поверсі? – питав я.
– Ну, може, вона поміняла двері, – казав Ромка.
– А чого їх було міняти? – знизував я плечима. – Хто це міняє
цілісінькі гарні двері, та ще візерунчасті?
– Ну, вона ж не звичайна собі бабуся, а чарівниця!
– Ні, це не той двір! – заперечував я.
– А я кажу, той! – наполягав Ромка. – І двері просто у двір
виходять, і кнопка для дзвоника така сама!
– Ну, то дзвони!
– І подзвоню! – Ромка натиснув на кнопку. За дверима задеренчало.
І враз почувся басовитий собачий гавкіт – гавкало щось здоровенницьке:
чи то вівчарка, чи навіть дог.
– Таки не воно! – вигукнув Ромка. – У Маргарити Степанівни собаки
не було!
Під лютий собачий гавкіт ми чкурнули з того двору. І подалися
шукати далі. Нарешті Ромка вигукнув:
– О! Оце таки той двір! Я запам’ятав підворіття – обабіч нього два
гранітних стовпчики, щоб машини, заїжджаючи, кути підворіття не
оббивали. Це ще з довоєнних часів лишилося у старих підворіттях. Тепер
такого не роблять.
Я теж згадав, що колись звернув увагу на ці стовпчики. Так!
Здається, таки воно. Ми зайшли у двір і здивовано перезирнулися.
Будинку Маргарити Степанівни не було – він був знесений. І те місце
обгороджене високим парканом.
– Тю! Ти диви! Знесли! – вигукнув Ромка. Він був дуже цікавий –
всюди йому треба було встромити свого носа. Він знайшов дошки, не дуже
міцно прибиті, одірвав їх, розсунув і поліз. Я, звичайно, за ним. І
раптом Ромка почав падати у глибокий котлован, виритий під фундамент
нового будинку. Я схопив його за рукав, але не втримав і разом з ним
полетів униз. На наше щастя, хтось поклав на дно котловану у цьому
місці солом’яні мати, і ми не тільки не повбивалися, а й не дуже
забились.
– Їжачку, ти живий? – спитав мене Ромка.
– Та живий! Але як ми звідси виберемося? Глибоко ж!
– А чого ти мене хапав? Лишився б нагорі – людей покликав би!
– Я ще й винний! – образився я. – Тебе ж рятував.
– Ну, пробач, пробач! Це я, звичайно, дурницю впоров. Я ж не знав,
що край котловану так близько. Але ти не дрейф! Чарівні окуляри при
тобі? Не розбив?
– По-моєму, цілі, – я поліз у кишеню й витягнув окуляри. І раптом
побачив, що в мене в руці не одна, а дві пари окулярів – у кожної одне
скельце заклеєне.
– О! Козачок Ґулька зараз з’явиться, раз дві пари зробив! –
вигукнув Ромка.
Я дав одні окуляри Ромці, й ми одночасно начепили їх. І… Щойно
світило сонце, голубіло небо, літали пташки… і враз настала
абсолютна темрява, хоч в око стрель, як каже мій дідусь. Я торкнув
себе за обличчя, щоб скинути окуляри, і відчув, що окулярів на носі
нема.
– Ой! – почув я розгублений Ромчин голос. – Їжачку! Ти щось
бачиш?! У мене темрява перед очима! І окуляри зникли!
– І в мене! – вигукнув я. – Що ж це таке? Ми осліпли!
– Ґулько! Де ти?! – загукав Ромка. – Ґулько-о!
Але Козачок Ґулька не озивався.
– Маргарито Степанівно! Маргарито Степанівно-о! – закричав я.
Але й Маргарита Степанівна не озвалася. Та й як вона могла
озватися, коли вона вже тут не жила, коли її будинок знесли. Зв’язок з
чарівницею втратився… Ми лежали на дні глибокого котловану сліпі й
безпомічні. Мене охопив жах…
– Їжачку! Це нам за те, що ми хотіли схитрувати, залишити собі
чарівні окуляри… Ну, чому, чому ми не віддали їх одразу сліпій
дівчинці?! Це я, я винен в усьому!.. Пробач, пробач, їжачку! Ти хотів
віддати, а я… Ну чому, чому в мене такий характер?.. – і Ромка
заплакав.
І раптом… раптом я побачив Ромку, що, плачучи, уткнувся в
зігнутий лікоть.
– Ромко! – закричав я. – Ромко! Я знову бачу!..
Ромка рвучко підвів голову:
– Ой! І я бачу!..
Я відчув і побачив у своїй руці чарівні окуляри – одну пару з
обома незаклеєними скельцями. І враз почувся голос невидимого Козачка
Ґульки:
– Молодець, Ромко, що покаявся! Коли можна зробити добро, ніколи
не треба хитрувати.
– Ой, Ґулько, однеси нас, будь ласка, до сліпої Любочки! –
вигукнув я. – Ми віддамо їй чарівні окуляри.
– Однеси, будь ласка! – підхопив Ромка.
– Ні! – заперечив Ґулька. – Ви з Риткою Скрипаль мали справу, до
неї я вас і однесу. А там самі розбирайтеся.
І тут я відчув, що вже сиджу верхи на невидимому конику Літайку
поряд з Ромкою. І за мить ми злетіли вгору. Вилетіли з котловану і
полетіли до будинку Ритки Скрипаль. Біля будинку ми опустилися на
землю і злізли з коника.
– Ну, а тепер, хлопці, бувайте здоровенькі! Я поспішаю.
– Куди? – прохопився Ромка.
– Не закудикуй! – невдоволено мовив Козачок Ґулька. – У дуже
важливій справі. Потім дізнаєтеся.
– Ну що ж, Ромко, доведеться в Ритки питати адресу її сестри
Любочки, – сказав я.
– І що ми їй скажемо? – спитав Ромка.
– Так і скажемо – що хочемо віддати її сестричці чарівні окуляри.
Досить хитрувати. Все одно ми вже втрачаємо чарівні окуляри. То чого
ховатися…
– Тільки говоритимеш ти, – сказав Ромка. – Ти ж перший одержав
чарівні окуляри.
– Ну, що ж… гаразд. А ти подзвони у квартиру. А то все я та я.
– Нема питань! – усміхнувся Ромка і натиснув на кнопку дзвоника. У
квартирі задеренчало. Почулися кроки і дзвінкий Ритчин голос:
– Хто там?
– Поштар Пєчкін! – грубим голосом мовив Ромка.
– Не балуйся! – вигукнув я. – Це ми – Вася Богданець…
– І Роман Черняк! – додав Ромка.
– Ой, стривайте! Я зараз! – вигукнула Ритка, і за дверима
затупотіли, віддаляючись, швидкі кроки.
– Побігла чепуритися! – пхикнув Ромка.
– Ну, ми ж без попередження. Почекаємо, – примирливо сказав я.
– Авжеж, нікуди не дінешся, – зітхнув Ромка. Чекати довелося
хвилин п’ять, як не більше. Нарешті клацнув замок і двері відчинилися.
Ритка була у святковому платті й сяяла, як кінозірка.
– Будь ласка, заходьте! Роздягайтесь. Чому не подзвонили? Щось
сталося?
Ромка підштовхнув мене ліктем:
– Давай! Доповідай!
– Ми прийшли… ми прийшли… по адресу твоєї сестрички Любоч…
ну… тієї… що не бачить… – затинаючись, сказав я.
– А… а нащо вона вам?.. Во… вона у лікарні, – теж затинаючись,
сказала Ритка.
– Ми… ми хотіли віддати їй чарівні окуляри! – одним духом
випалив я.
– Що-о?!. Не треба, хлопці, жартувати! Такими речами не жартують!
– А ми не жартуємо! – серйозним тоном сказав Ромка. – Давай,
Їжачку, розказуй!
І я почав розповідати. З самого початку. Як одержав таємничого
листа з підписом «Ритас».
– Пам’ятаєш, він ще думав, що то ти написала? – вигукнув Ромка.
– А-а… пам’ятаю, – кивнула Ритка.
Тоді я розказав, як завдяки чарівним окулярам я зняв Ромку з
трансформаторної будки, як познайомилися ми з Маргаритою Степанівною,
артисткою, що грала у театрі юного глядача відьом, а насправді була
доброю чарівницею, про Діда Мороза, який виявився клоуном-фокусником
Рудольфом Андрійовичем, чоловіком Маргарити Степанівни, про «дипломат»
з американськими доларами, про знайомство з Козачком Ґулькою, про наші
польоти на блакитному конику Літайку у Синє Потойбіччя, про моє
повернення у минуле до глухонімого хлопчика, про викрадення Ромки і
його порятунок, – одне слово, про всі наші пригоди, пов’язані з
чарівними окулярами. Ритка слухала, затамувавши подих, і тільки
кліпала своїми чудовими волохатими віями.
– Фантастика! Неймовірно! – вигукнула Ритка, коли я закінчив. –
Ану покажіть ті чарівні окуляри!
Я поліз у кишеню і… Серце моє зупинилося – чарівних окулярів у
кишені не було!
– Ну, давай! Показуй! Ну! – штовхнув мене ліктем Ромка.
– Во… вони з-зникли! – ледь чутно прохарамаркав я.
– Як зникли? Загубив, чи що? – здивовано спитав Ромка.
– Загубити їх я не міг! Вони у бічній кишені застебнуті були на
ґудзик… Ґудзик застебнутий, а окулярів нема…
– Ха-ха-ха! – засміялася Ритка. – Ну й фантасти! Брати
Стругацькі!.. Я навіть повірила була!
Я мало не плакав. І раптом задзвонив телефон. Ритка побігла, взяла
трубку і враз радісно вигукнула:
– Що?! Що?! Серйозно?! Ой, яке щастя! Тьотя Зіночка, я зараз
приїду! – Ритка поклала трубку й побігла одягатися. І на ходу
вигукнула:
– Ой, хлопчики! Після чергової операції Любочка нарешті почала
бачити! Правда, із спеціальними окулярами, але… Яке щастя!
За хвилину ми вже були на вулиці. Ритка попрощалася з нами і
побігла на зупинку таксі.
– Слухай, а це ж, мабуть, Козачок Ґулька в тебе окуляри забрав!..
І передав Любочці!.. У лікарню!.. Пам’ятаєш, він сказав: «Поспішаю у
важливій справі. Потім дізнаєтесь». От і дізналися!.. Чарівні окуляри
таки зробили свою справу!
– І слава Богу! – сказав я.
Отак закінчилися наші пригоди з чарівними окулярами.
2004