НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ Iван – Хмари

Iван Нечуй-Левицький
Хмари
Одного лiтнього гарячого дня, в мiсяцi липцi 183… року, з города
Тули вийшла купка хлопцiв, убраних по-дорожньому. На молодих паничах
були сiртуки з темної парусини з чорними роговими гудзиками, суконнi
широкi й круглi картузи. Кожний мав за плечима торбу з одежею,
книжками й харчами; кожний держав у руцi палицю. Паничi були високi на
зрiст, кремезнi, широкоплечi й русявi, їх рум’янi, повнi щоки були
здоровi якось по-сiльськiй; жилавими руками, кремезними плечима й
шиями вони скидались на великоруських робiтникiв або
крамарiв-коробейникiв. Мiж ними один був вищий од усiх цiлою головою:
то був їх поводатар, Степан Воздвиженський. Це були тульськi
семiнаристи. Вони йшли до Києва. Деякi були посланi на скарбовi грошi
в Київську духовну академiю, деякi були простi семiнаристи, що,
скiнчивши курс, йшли до Києва на прощу.
Широкий i вольний був їм шлях на Україну. Лiтня спека застелила
його на долоню курявою. Сонце пекло з гарячого неба. Курява посiла на
семiнаристiв, облiпила їм лиця так, що вони не впiзнавали один одного.
Пiт котився з їх потьоками i, помочивши чорну куряву, пописав їх лиця
довгими смужками.
Кандидатам до академiї були виданi скарбовi грошi на поштовi конi
до самого Києва. Одначе вони не поїхали за тi грошi, а пiшли пiшки i
грошi постановили пропити дорогою, ще й товаришiв-богомольцiв напоїти.
Стаючи коло корчом на спочинок, вони гуляли й пили й товаришiв поїли.
Останнi поштовi грошi вони пропили в Броварах, недалечке од Києва,
хрестячись i молячись до синiх святих київських гiр, на котрих бiлiли
церкви й дзвiницi, блищали проти сонця золотi хрести й банi церков.
Хоч далека, зате ж весела була їм дорога до Києва! Забачивши святий
Київ, вони зареклися бiльше пити, щоб вступити по-християнськiй до
святого мiста.
З чорного чернiгiвського бору вони вийшли на низький берег Днiпра.
Перед ними за Днiпром з’явилась чарiвнича, невимовне чудова панорама
Києва. На високих горах скрiзь стояли церкви, дзвiницi, неначе свiчi
палали проти ясного сонця золотими верхами. Саме проти їх стояла
лавра, обведена бiлими високими мурованими стiнами та будинками, й
лиснiла золотими верхами й хрестами, наче букет золотих квiток. Коло
лаври ховались у долинах мiж горами пещери з своїми церквами, мiж
хмарами садкiв та винограду. А там далi, на пiвнiч, на високому шпилi
стояла церква св. Андрея, вирiзуючись всiма лiнiями на синьому небi:
коло неї Михайлiвське, Софiя, Десятинна… Подiл, вганяючись рогом в
Днiпро, неначе плавав на синiй, прозорiй водi з своїми церквами й
будинками. Всi гори були нiби зумисне заквiтчанi зеленими садками й
букетами золотоверхих церков, їх заквiтчала давня невми-раюча
українська iсторiя, неначе рукою якогось великого артиста…
Стоять київськi гори непорушне, заглядають в синiй Днiпро, як i
споконвiку, несуть на собi пам’ятку про минувшiсть для того, хто схоче
її розумiть, i ждуть не дiждуться, поки знов вернеться до їх слава
старого великого Києва, поки знов заквiтчають їх потомки давнiх
батькiв свiжими квiтками iсторiї…
Тульськi семiнаристи стрiли велику силу прочан, що йшли з далекого
краю до Києва. Всi богомольцi, побачивши Київ, попадали навколiшки,
хрестились, молились i били поклони.
Тульськi семiнаристи пiшли прямо на гору до лаври. Умившись i
трохи прибравшись, вони пiшли на поклiн до митрополита, свого земляка.
Митрополит вийшов до них, i вони всi впали йому в ноги й поцiлували
його в руку.
–  З якої губернiї? Якого повiту? З якого села? – розпитував
митрополит кожного. – Чи всi ви пiдете в академiю?
Молодi люди давали одповiдь. Дехто обзивався, що поступає в
академiю, дехто просив у митрополита парафiї на Українi.
–  Роздiлiться! – промовив митрополит. – Хто йде в академiю –
ставай по правий бiк, хто в попи – ставай налiво.
По такiй командi хлопцi роздiлились i стали одесную й ошую свого
пастиря.
–  Добре, – промовив митрополит, – дам вам парафiї й поженю вас на
сиротах, за котрими я зоставив парафiї. Тiльки тут не Тула! Треба вам
прибратися добре, йдучи на сватання. А то, бач, що намотав ти собi на
шию! – промовив вiн, витягаючи кiнець здорової червоної хустки, котрою
була оповита шия одного хчопця.
–  Та глядiть, не мажте чобiт дьогтем, не мажте голови смердючою
оливою, як будете свататись, бо за вас тутешнi попiвни ще й не пiдуть.
Тут попадi дуже зубатi. Дарма, що я митрополит, а як налаяв колись
одного попа, а вiн, дурний, взяв i заслаб з переляку, то попадя трохи
очей менi не видерла, трохи ряси на менi не порвала! Ледве одчепилась!
–  А ви в академiю? – промовив митрополит до правої сторони. –
Боже благослови, боже благослови! А ти де такий здоровий вирiс? Чи не
в муромських лiсах? – спитав митрополит одного кандидата до академiї,
котрий виганявся головою й плечима над усiма хлопцями.
–  Нi, ваше високопреосвященство! Я вирiс недалеко од Тули, –
одказав студент.
–  Ох, який же ти здоровий, як ведмiдь! Якi в тебе ручиська,
ножиська, плечища? Аж страшно дивитись! Мабуть, басом спiваєш?
–  Басом, ваше високопреосвященство, – гукнув студент i справдi
страшним басом.
Митрополит почав його оглядати з усiх бокiв. Студенти
розступились, i великий, як обелiск, студент стояв мiж двома рядами
прямо проти митрополита.
–  Як же твоє прiзвище?
–  Степан Воздвиженський, ваше високопреосвященство, – знов
загримiв вiн, аж луна пiшла по великих покоях митрополита.
–  Бравий хлопець! Зовсiм богатир Iлля Муромець! Iдiть же до
другої кiмнати; там вас нагодують i напоять. На гостиницi вам дадуть
квартири, хто хоче парафiї. А вам дорога лежить на Подiл до академiї.
Бажаю вам усiм бути митрополитами!
Хлопцi поклонилися в пояс, поцiлували в руку й вийшли з зали,
скидаючи її скоса очима. I вони всi захотiли бути київськими
митрополитами, дивлячись на розкiшнi покої митрополита, де стояли
великi крiсла, критi малиновим оксамитом, з золотими спинками, з
парчевими китицями, де лежали килими на кiлька сажнiв, затканi
чудовими квiтками й китицями.
Пообiдавши всмак у митрополита, студенти розiйшлися на два боки.
Одна часть пiшла до лаврської гостиницi i жила там, доки митрополит не
роздав їм парафiй на Українi на продиво українським мужикам, котрi
пороззявляли рота, дивлячись на таких чудних кацапських попiв.
Друга половина пiшла на Подiл до академiї. Там молодi студенти
здали екзамен, i їх прийняли в академiю на скарбовий кошт.
Туляки встрiли в академiї студентiв з усiєї Росiї. Великоруський
синод ще попереду, нiж уряд, спостерiг iдею русифiкацiї, i для того
вiн велiв в академiях мiшати українцiв з руськими студентами. Тим-то в
Київську академiю пруть семiнаристiв з Костроми, Архангельська, з
Волги й Сибiру, мiшаючи їх з киянами, полтавцями, одесцями й iншими i
посилаючи українських семiнаристiв до Москви й Петербурга, котрi,
одначе, не мають охоти туди їхати.
По розкiшних алеях Братського монастиря, густо обсаджених усяким
деревом, гуляли студенти з усiх кiнцiв широкого Росiйського царства.
Тут можна було побачить типи пiвночi з жовто-русявим волоссям на
головi; можна було побачить широкi шиї й сiрi очi великорусiв, рум’янi
лиця українцiв, навiть орлинi очi й носи грузинiв, грекiв, сербiв i
болгар, що приїжджають вчиться до Києва. Пiсля екзаменiв усi студенти
були веселi, всi весело розмовляли, знайомились, жартували. Довгi й
густi алеї в монастирi аж гули од голосної розмови. Студенти з України
й Бiлорусiї були цивiлiзованiшi, делiкатнiшi. Вони стояли далеко вище
од iнших, навiть розвиттям розуму, i виглядали паничиками й
європейцями мiж грубими великорусами. Всi студенти говорили
московським язиком, i рiдко траплялося почути спiвучу, м’яку розмову
українську. Серед самого монастиря стояла велика гарна Богоявленська
церква. На полуденнiй стiнi церкви була залiзна дошка з написом над
могилою гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Самий монастир з академiєю
стояв на Мазепиному дворi. I, невважаючи на те, в академiї Петра
Могили, св. Димитрiя Туптала й iнших не було й духу, й слiду тих
давнiх дiячiв України, тих Сагайдачних, Могил… В Братськiм монастирi,
в давнiй славнiй академiї панував чужий великоруський дух, чужа наука,
чужий язик, навiть чужi люди… Все давнє українське лежало десь глибоко
пiд землею, рядом з могилою Сагайдачного, а над землею роєм вилися
попiд деревом чужi люди з чужої далекої сторони, з чужою мовою, з
чужим духом, нагнанi бог зна звiдкiль, щоб загнати ще глибше в землю
нашу старовину i новину i поховати її навiки.
Мiж молодими студентами гуляли на алеях професори-ченцi в широких
чорних шовкових рясах, в високих клобуках. Широко стелилися по плечах
їх довгi намiтки, густi коси. Вони дуже брязкали чотками i,
розмовляючи, повертались якось так смiливо, угласто, навiть
по-московськiй, що разом можна було б вгадати їх рiд i пiвнiчне
поколiння.
Незабаром студентiв роздiлили по номерах. В кожному номерi жило по
п’ять, по шiсть студентiв. Там були їх лiжка, там вони навiть пили
чай. Опрiчних дортуарiв тодi ще не було. Дiлячи студентiв по номерах,
їх знов мiшали мiж собою, помiщаючи навiть землякiв окроми.
Степан Воздвиженський попав в 10-й номер. Разом з ним жили в тому
номерi п’ять студентiв з усяких краi’в свiту: українець, болгар, серб,
грек i архангелець, родом аж з Лапландiї! Гiрше не можна було вибрать
людей, неоднакових по мовi й звичаях. I всi вони мусили жить вкупi,
годиться, жити так, щоб не зачепить один одного i ке перебаранчать
другим в роботi.
Картина в номерi була дуже чудна. Болгарин сидiв на лiжку,
пiдобгавши по-турецькiй пiд себе ноги, i писав, поклавши на колiнах
тверду книжку. Серб ходив по хатi, безперестану човгаючи турецькими
патинками, вишитими срiблом. На їх обох були турецькi феси з червоного
оксамиту, з золотими китицями. Лапландець сидiв у куточку за шафою,
все вчився, все мовчав i довго не говорив нi до кого й слова. Його
куце жовте лице було темне й сумне, як пiвнiчне небо. Од його нiхто не
чув нi веселої розмови, нi смiху, нi пiснi; його нiхто й не зачiпав.
Грек нiколи не сидiв у хатi, нiчого не робив, тiльки приходив додому
на нiч i швидко з своїми земляками завiв крамницю з тютюном.
Воздвиженський, великий, як верства, мiряв хату широченними ступенями,
розпустивши крилами поли свого замазаного халата. Українець, гладенько
причесаний, чисто убраний, сидiв коло свого столика й писав.
Зiбранi з усяких нацiй, студенти нiяк не могли погодиться мiж
собою. Коли болгариновi було холодно, тодi Воздвиженському було
гаряче. Лапландець любив холод, а українець – тепло. Часто
Воздвиженський одчиняв вiкна й холодив хату, а полуденнi слов’яни
кричали i втiкали з хати, боячись застуди. Часто лапландець одчиняв
вiкно вночi, й усi вставали вранцi слабими.
В номерi всi любили чистоту, а Воздвиженський i лапландець,
здається, i не розумiли, що то таке чистота. В Воздвиженського кожна
рiч лежала не на своєму мiсцi. Вiн кидав книжку куди траплялось,
висовував з-пiд лiжка якусь скриню й не пiдсовував її, а кидав серед
хати. На iого неприбраному лiжку так i лежало все гнiздом. На столi в
його валялось усе: книжки й папiр вкупi з хлiбом, сiллю, сахаром,
гребiнцем i ковбасою.
Вдача Воздвиженського була дуже деспотична. Вiн казав кожному
“ти”, хоч би стрiвся з ким вперше на вiку. Часом увечерi всi сидiли
тихо, читали або писали, а Воздвиженський починав гулять по хатi,
стукотiв на ходi ногами. Всi його i просили, i лаяли, але це нiчого не
помагало. Вiн собi ходив, неначе був сам один в хатi. Слов’яни,
мабуть, звикши до турецького ярма, швидко перестали змагаться з ним.
Тiльки українець гризся з ним щовечора, лаявсь i трохи не бивсь.
Незабаром усi побачили, що Воздвиженський i лапландець не дуже
любили поважать право власностi.
Як у їх не було тютюну, вони смiливо простягали руки й брали у
других; зате ж i другим давали свiй тютюн.
Студенти того часу дуже пили, гiрше, нiж в останнiй час. Теперечки
звуть той час героїчним перiодом випивачок. Пили всi, одначе
Воздвиженський пив бiльш од усiх: вiн випивав стакан горiлки, не
переводячи духу. Чи траплялись чиї iменини, всi студенти збирались в
найбiльший номер i випивали часом на могоричi вiдро горiлки, заїдаючи
хлiбом з сiллю та ковбасами. Тi, що скiнчили курс i виїжджали на
мiсця, ставили могоричi в вертепi. Вертепом звали один номер в старому
корпусi, де жили скiнчившi курс. Тi могоричi були такi, що часом всi:
i молодi, й старi студенти, i постриженi в ченцi – все те лягало
покотом на помостi й спало там до другого дня. В новiшi часи стали
пити менше, i в номерах часто були танцi пiд грання своїх музик. Разом
з танцями на тих вечорах завелася пiсня, i пiсня народна, як
українська, так i великоруська. Народнi спiви завжди були сподобнi
студентам, i не раз i не два iнспектор чернець розганяв студентiв
серед глухої ночi, бо вони тривожили його своїми мирськими пiснями. I
за часiв Воздвиженського студенти любили розважать себе пiснями.
Починали спiвать великоруських пiсень, а потiм українцi спiвали своїх.
Чудовою здалась українська пiсня всiм студентам з далеких країв, що
зроду її не чули! Всi її слухали, всi приходили в екстаз, як тi, що
були родом з синього Дунаю, так i тi, що були з далекої пiвночi.
Лапландець вилiз з свого закутка, як миш iз нори, i роззявив рот.
Навiть п’яний Воздвиженський уставав в той час з лiжка, прислухався до
нової задля нього пiснi i сам повиучував багацько українських пiсень.
Воздвиженський приїхав до Києва дуже богобоящим. Вiн часто вставав
серед ночi, моливсь богу й не давав спать iншим своїми молитвами. Раз
його товаришi прокинулись вночi й побачили щось бiле й велике, що
стояло коло шафи i шепотiло. То був Воздвиженський. Вiн встав удосвiта
й почав молиться богу, б’ючи поклони так завзято, що побудив других
студентiв.
–  Хто то? – спитав у його один товариш.
–  А тобi навiщо? – обiзвався Воздвиженський сердито.
–  Що ти робиш?
–  Та богу молюсь!
–  Чом ти не даєш нам спати! – крикнули всi заразом.
–  Дурнi ви! Хiба не можна богу помолиться?
–  То молись нишком та не стукай так лобом! – крикнув сердито
українець.
Всi прокинулись i почали лаять Воздвиженського. Одначе вiн часто
вставав уночi, моливсь богу й ходив на утреню нишком од других.
Українцi й iншi слов’яни їли в пiст скоромне. Однi великоруси неначе
вiк прожили в скитах! Вони всi держали пости: грека звали нехристом,
українцiв – ляхами, а слов’ян – турками.
Той українець, котрому довелось жити в однiм номерi з
Воздвиженським, звався Василь Петрович Дашкович. Вiн був родом з
Черкащини, давньої козацької сторони. Чудовий, пишний край! Чудовi,
здоровi там люди. Iдеш селами й не надивишся на людей, гарних,
привiтних та поставних. Чи їдуть чоловiки возами, то сидять гордо, мов
тi гетьмани. Чи йдуть хлопцi селом, – всi гарнi, смiливi, високi, мов
козаки запорожцi. I дiвчата там гарнi, чорнявi, рiвнi й високi, як
тополi України. Чудовий край! Хто жив у тобi, хто дихав твоїм
повiтрям, хто бачив твоє синє небо й чув про твою козацьку славу, той
тебе повiк не забуде…
Дашкович був чистий черкасець: високий, рiвний, з дужими плечима,
з козацькими грудьми, з розкiшним темним волоссям на головi. В його
було лице повне з високим i широким одслоненим чолом. Брови лежали
низько й рiвно над карими ясними, чималими очима. Чималi рум’янi губи
були складенi щiльно i навiть трохи сердито. Його погляд, виявляючий
розум i тяму, був твердий, спокiйний. Рiдко траплялось бачить таке
лице, де одразу можна було б примiтить думи, й розум, i завзятiсть. Та
не було тодi нi навкруги його, нi в його самого матерiалу для
правдивої, широкої думи та широкого погляду, його рушення, його хода –
все було поважне. Вiн ступав кожною ногою, нiби думаючи, як треба
ступить, все ходив задумавшись. А як було сяде чи стане, згорнувши
руки i спокiйно дивлячись, його постава була така картинна, хоч малюй
па полотнi.
Найуподобнiша йому наука була фiлософiя. Вiн сам вивчив нiмецьку
мову, i на його столi купою лежали нiмецькi фiлософськi книжки, тодi
як його товариш Воздвиженський день i нiч сидiв над грецьким язиком i,
по старiй традицiї, вчив теологiю. Тодi ще студенти були вiрнi духовi
академiї.
Воздвиженський, при великому зростi, був неповертайло. Його кругла
голова з широким круглим “париком”, ясним, мов коноплi, його широке
чоло i при йому куций нiс i тупо одрiзане пiдборiддя – усе те було
дуже не в пропорцiї з огрядною постаттю. Але вiн був поставний,
веселий, говорючий i любив товариство. Через свою веселу вдачу й
гарний голос вiн подобавсь паннам i панiям.
Дашкович дуже любив чистоту, здається, по природi. Його столик був
застелений скатертю, його лiжко стояло прибране й застелене. Часто вiн
брав лiнiйку i вигладжував нею скарбове бiле з синiми берегами одiяло
так, що на лiжку не було i складочки. Вiн сiдав i лягав на лiжко дуже
обережно i дуже не любив, як хто стороннiй товкся на його постелi.
Воздвиженський смiявся з того i не раз по виходi з хати Дашковича
перевертав все на його лiжку догори дном. Вертаючись додому, Дашкович
заставав на постiлi нiби слiд землетрясiння i звав за це
Воздвиженського туляком-подляком. Таке прiзвище за туляком зосталося i
до цього часу, бо затвердилося пiсля того дуже поганою репутацiєю.
Так як харч в академiї була дуже погана, то Дашкович, Калiмерi й
iншi слов’яни їли в пости скоромне – ковбаси, сало, масло; варили
тихенько в чайниках яйця i закидали шкаралющi на грубу, а часом i за
вiкна. Од того монастирський двiр у пiст був засiяний бiлими
шкаралющами, неначе снiгом. Воздвиженський дуже за це гнiвався, як
аскет, i грозив розказати ректоровi. Всi почали його стерегтись i в
пiст виходили їсти скоромне у другi номери.
I пiшло потiм студентське життя тихо й однаково. Всi мусили
засiсти за науку. Всi мусили, хоч i через силу, привикать один до
другого. Дашкович, грек Калiмерi, Петрович й iншi слов’яни були вищi
розвитком, цивiлiзованiшi: вони впливали на грубу й дику натуру
Воздвиженського. Вiн сам незчувся, як перестав уставать вночi й
молиться богу, як покинув грецький язик i взявся до французького, як
почав чепуриться i прибиратись. Вже вiн не стукотiв по номерi
чобiтьми, гуляючи, нiби на злiсть усiм. Цивiлiзацiя того краю, куди
його занесла доля, трохи стерла з його темнiшi плями. Одначе товаришi
одхилялись од його, хоч вiн i приставав до других. В його натурi було
стiльки нецеремонностi, що здавалось, нiби вiн от-от махоне лапою по
спинi або й по щоцi! Вiн обтесався трохи тiльки зверху.
Київська академiя того часу стояла дуже низько i не давала нiчого
для мислi. Вона була перероблена з старої Могилянської академiї.
Замiсть латинського язика уряд завiв великоруський. Про український
язик нiхто не дбав, хоча не так давно студенти писали вiршi чистим
українським язиком. Академiя зосталася дуже позаду од свого часу: в
нiй панувала схоластика, од котрої висихала всяка мисль в головах
студентiв. Свiтськi науки були закутанi в дух теологiї. Тiльки одна
фiлософiя стояла усе дуже добре. Академiя випускала тодi з семiнарiї
професорiв, котрi були темнi, як темна нiч, i нiчому не вчили, бо й
самi нiчого не тямили – тiльки з горя горiлку пили. Од темноти, од
п’янства, од бiдностi вони сходили з ума, дурiли, бiгали по вулицях в
одних сорочках, тонули темної ночi де-небудь в калюжах, у канавах. З
тiєї академiї повиходили протоєреї i архiєреї, що плодили на Українi
московський язик i московський дух, заводили московську централiзацiю
в давнiй демократичнiй українськiй церквi. Давня академiя Могили
служила вже не Українi, не українському народовi, а великоруському
урядовi i його государственим планам.
Студенти того часу небагато виносили в головi, їх мисль була
зоставлена сама для себе: її не ворушила суха схоластична академiчна
наука. На студентiв бiльше мала впливу лiтература, що заходила в
академiю збоку. Лiтература та була великоруська i давала недобрий
матерiал для просвiти мислi, бо була слов’янофiльська. Воздвиженський,
Дашкович i iншi студенти почали втягувати в себе ту нездорову
ретроградну мисль. Рацiоналiзм i заграничнi книжки тодi не заходили в
стiни Братського монастиря.
Раз над Києвом стояла чудова весняна нiч, що так надихувала духом
поезiї Гоголя й Пушкiна. Повний мiсяць дивився в синiй, гладенький, як
дзеркало, Днiпро. Небо було ясне й синє. На заходi, над чорною смугою
лiсу й гiр небо блищало дуже пiзнiм рум’яним вечором. Було ясно, як
удень. На Братськiй церквi можна було читать золотi написи на стiнах.
Повiтря було тихе, запашне. Здається, не тiло, а сама душа ним дихала.
На серцi ставало легко, на душi – спокiйно. Розум засипав перед
великою красою природи, зате ж прокидалась фантазiя навiть в черствiй,
твердiй душi. Спiвуча душа виливалась пiснею по-солов’їному, поетична
душа марила тисячею пишних картин. Душа любляча любила гарячiше, душа
безщасна заспокоювала своє замучене серце. Вся природа з небом i
землею, з водою, квiтками, лiсами й горами здавалась однiєю пiснею,
однiєю гармонiєю.
В темних алеях Братства гуляли купами студенти. Пiд високими
осокорами й акацiями на лавках сидiли рядом: Воздвиженський, Дашкович,
Петрович, Калiмерi i багато iнших.
Перед їх очима за вiвтарями Братської церкви, серед монастиря, був
колодязь з фонтаном. Кругом його росли високi тополi, достаючи верхами
до середнiх бань церкви. Чудовi стояли вони, облитi промiнням мiсяця
од вершечкiв до самого долу! На їх було видко кожний листочок, кожну
гiллячку! Лапландець з далекої пiвночi й собi вийшов з свого закутка.
Всi сидiли вже давно, i нiкому не хотiлось йти в хату. Кожному
хотiлось говорити, виговорить те, що притаїлось в душi; в кожного
серце було одкритiше од тепла й добра пишного вечора й пiсень
соловейкiв.
Довго розмовляли студенти про всяку всячину. Далi й далi всi
ставали говорючiшi. Розмова почала приймать тон елегiї. Кожний почав
думати й марить голосно. Серб Петрович почав згадувать свою рiдну
далеку сторону, розказував про туркiв, як турки взяли його дiда, й
батька, i дядькiв, посадили в константинопольську тюрму, як забрали в
їх землi, їх усе добро, зарубали дiда й дядькiв, а батька випустили з
тюрми без нiчого. Його душа аж клекотiла помстою й ненавистю; його
великi чорнi очi блищали вогнем навiть при свiтi мiсяця. Смутний
болгарин i собi розговоривсь, тiльки його душа не рвалась так гаряче,
бо була дуже пришиблена деспотизмом. Українськi студенти ще не мали
тодi ясного почування нацiональностi, але, слухаючи серба й болгара,
вони й собi згадали про свiй безщасний народ, зовсiм забитий з мовою,
лiтературою й iсторiєю.
Дашкович почав тихiсiнько спiвать українську пiсню. До його
пристало кiлька голосiв. Воздвиженський вторував басом, i тихо-тихо,
як днiпрова вода, полилася гармонiчна українська пiсня. Серед
монастиря, перед п’ятьма золотими банями, серед чернечих келiй i
темних алей понеслася мелодiя про Сагайдачного, котрого могила була за
десять ступенiв звiдтiля, коло пiвденної стiни церкви.
Швидко одчинилось одно вiкно в келiї. Звiдтiль висунулась
кострубата чернеча голова. Потiм одчинилось друге й третє вiкно. З
вiкон висовувались темнi голови й слухали спiви.
По дворi пiд тополями дибали два журавлi, котрих держать по
монастирях у Києвi. З липи злетiв павич, розпустив свiй блискучий
хвiст i крикнув своїм диким голосом. Пiсня розворушила мертвий спокiй
монастиря. Всi поглядали на ректорськi вiкна. Одно ректорське вiкно
одчинилось, i пiсня разом замерла на устах двох десяткiв хлопцiв, i
знов стало тихо й мертво, як у могилi. Тiльки з сусiдньої гори
Кисилiвки широкою хвилею лилася пiсня мiщан, котрi збирались там на
вулицю i спiвали пiснi цiлим хором, з басами, тенорами й сопранами.
Калiмерi й Воздвиженський розвеселяли усiх своїми жартами й
брехнею. Грек розказував про схiднi гареми, про афiнських грекинь.
Низький, товстий, з вузеньким лобом, з товстими губами й чорними
очима, Калiмерi зовсiм не нагадував героїв “Iлiади”, а бiльше був
схожий на гiрських розбишак. Вiн почав марить про свiй магазин з
тютюном, про баришi, про дiвчат, гудив Росiю й хвалив свiй край.
Тиха нiч, тепло, мiсяць i зорi наводили бiльше задуму й
меланхолiю, а найбiльш на українцiв.
–  Сидимо ми тепер укупi, – почав Дашкович, – а де-то ми будемо
через рiк, через два, як вийдемо звiдсiль?
I кожному будущина, рiдний край почали з’являться перед очима.
Серб згадав свiй тихий Дунай, згадав Чорну гору з її вольним народом i
красою природи. Дашкович заговорив про свою Черкащину, про Днiпро
широкий, про садки зеленi i про пишнi свої Сегединцi, залитi
черешнями. Калiмерi згадав класичнi Афiни й пишнi береги Мореї, хоч i
був ладен помiняться ними на добрi баришi за тютюн. Один
Воздвиженський не згадував Тули, смiявся з усiх i звав усiх
романтиками.
–  А де-то доведеться нам пожениться? Якi-то будуть нашi жiнки? –
почав Дашкович i тим зачепив найживiшу, найтоншу струну в серцi
кожного молодого студента. До кiнця курсу було так недалечке! Всi
почали перебирать знайомих у городi паннiв, i найбiльше тих, котрi
ходили до церкви в Братство. Згадали багато паннiв гарних i розумних,
але в кожної знаходили що-небудь негарне, що-не-будь не до вподоби. I
почали вони марить, кому якої треба жiнки.
–  Я тут не женюсь, – говорив серб. – Менi треба жiнки смiливої,
щоб умiла часом турка пiд бiк шпигонуть i щоб була й патрiотка, любила
свiй край, свою мову й свою вiру.
–  А менi треба такої, – промовив Дашкович, – щоб умiла
господарювать, порядок в домi давать i щоб умiла українських пiсень
спiвати. Я буду сидiть i фiлософствувать, а вона, тиха, добра та
весела, буде коло мене шити й пiсню менi спiвать.
–  I вже ти! – промовив Воздвиженський. – Може, тобi треба такої,
щоб сидiла коло тебе та пхикала, сльози лила? – i Воздвиженський
пiдперся рукою, пресмiшно скривив лице i почав пхикать. Його здорова
голова стала така смiшна, поза була така чудна, що всi зареготались.
–  Ой ти! – промовив Дашкович. – Тямиш ти в поезiї! А тобi,
мабуть, треба такої, щоб давала щодня стусанiв у потилицю!
–  Ого-го! Нехай спробує! Я задам їй такої росiйської пинхви, що
вона не потрапить кудою втiкать. Коло мене жiнка буде ходить
навшпиньки, на одних великих пальчиках. А як я читатиму або спатиму,
то вона повинна замерти на той час i заморить все в домi. Пiсень твоїх
я не потребую. Жiнка повинна буть жiнкою. Я голова в домi, а вона моя
пiддана. Щоб менi було добре їсти, добре пити; щоб менi усе було
впору, за часу…
–  То тобi треба наймички, а не жiнки? – спитав Дашкович. – А я
собi наймичку найму, а жiнки покiрної, рабинi не люблю.
Воздвиженський знов занявчав жалiбно, пiдперши щоку долонею.
–  От така твоя буде жiнка! – промовив Воздвиженський. – А моя
жiнка нехай не спiває й не пхикає: нехай собi буде богомiльна, нехай
ходить до церкви. I я люблю жiнку добру, тиху, але покiрну, покiрну!
Бо як жiнка почне верховодить в хатi, то не буде добра.
–  Ти деспот! – крикнув Дашкович.
–  Нi, братику! Жiноче дiло кочерга та колиска. Я для неї й грошей
не даватиму до рук! Сам справлятиму одежу, яку треба буде. Я не люблю,
як жiнки швендяють по балах.
–  А я подивився б, як моя жiночка танцюватиме, як метелик,
гратиме, спiватиме, – марив Дашкович.
–  О, якби моя жiнка вдалась такою Iродiадою, то я б її запер в
хатi, ще й дверi пiдпер би. Нехай би сидiла, не рипалась та хати
стерегла!
–  Воздвиженський, – промовив Калiмерi, – ти зовсiм
по-монгольськiй дивишся на жiнку. От моя жiнка буде не така! Моя жiнка
носитиме кинджала при поясi, вмiтиме полком командувать i туркiв бити.
Моя жiнка буде, як калина з молоком! з вогнем в очах, з грудьми
високими, як гора Олiмп. Я хочу, щоб моя жiнка танцювала, як баядерка,
спiвала пiсень, як соловейко, припадала коло мене не рабинею, а
гарячою коханкою. На далекiм Сходi, на гарячому березi Середземного
моря, а може, з гарему якого турка я вихоплю собi такi чорнi очi, таку
палку любов, що не схоче менi акафiстiв читати.
–  А буде в магазинi сидiть й тютюном торгувать, – обiзвався
Дашкович.
–  Нехай торгує! але вона буде моїм коханням, моєю щирою душею! –
говорив палкий грек, облитий свiтом мiсяця. Його очi блищали iскрами
проти мiсяця; червонi губи й рум’янець на щоках розгорiлись. В такiм
запалi вiн був i справдi трохи схожий на героя “Iлiади”, а не на
крамаря.
–  Куди-то оце нас порозсилають, як ми скiнчимо курс, – промовив
Дашкович.
–  Я зостанусь тут, у Києвi, – одрiзав Воздвиженський.
–  А в Тулу не хочеш? – крикнули усi.
–  Не хочу! – одказав Воздвиженський.
–  Але ж там гарно! – промовили усi, смiючись.
–  То що, що гарно! Я зостанусь тут, на Українi, i в Києвi; i
оженюсь тут! – додав Воздвиженський. – А ти, хохле, катай до Тули!
–  Розкажи батьковi своєму! – одказав Дашкович. – Я за грiхи не
поїду в твою Тулу. Я не покину України нiзащо в свiтi!
I знов розмова натрапила на переднiшу тему: знов молодi хлопцi
заговорили про молодих дiвчат. Мiсяць ще яснiше виливав всю силу свого
промiння. Густа тiнь пiд липами ще гiрше ворушила думи й фантазiю.
Далека голосна пiсня з гори Кисилiвки, ще далi пiсня з гори Щекавики
знов викликали охоту до спiву. Дашкович почав тихесенько “Гриця”, а
Воздвиженський i незчувся, як став йому вторувать. I знов тиха пiсня,
як шелест листу, пiшла по монастирi. Пiд самою церквою спало на землi
покотом кiлька сотень богомольцiв з усiєї України. Вони спросоння
почули пiсню, пiдводили голови й дивувались, що серед монастиря спiває
хтось сiльську пiсню, нiби в селi на вулицi.
На темних алеях зачорнiла чорною хмарою висока чернеча постать.
Червона палиця з золотою головкою заблищала, як блискавка.
Студенти зачули ректора й побiгли до корпусу. Там уже дзвонив
дзвоник на молитву.
I довго ще пiсля молитви, сидячи перед одчиненим вiкном, дивився
Дашкович на сонний, тихий Київ, на високi гори, де блищали золотi
верхи Михайлiвського монастиря, де на шпилi висiв собор, Андрiївський,
а попiд горою зеленiли садки, бiлiли стiни будинкiв. Йому хотiлось
одного – не покинуть Києва, а другого – знайти тиху, добру, як
голубка, i спiвучу жiнку.
Вже усi в номерi полягали спать. В великi вiкна свiтив мiсяць. В
хатi стало тихо; усi засипали. Коли це Воздвиженський прокинувсь i
закричав: “Дашковичу! Чи ти спиш!?”
–  Якого ти нечистого не даєш спать! – обiзвався спросоння
Дашкович.
–  Чи тобi нiчого не снилось?
–  А тобi вже встигло й присниться?
–  Вже! Менi снилась моя будуща жiнка, – промовив Воздвиженський
хрипким заспаним голосом.
–  Якою ж вона тобi снилась? Чи таким бовдуром, як i ти? – спитав
його Дашкович, i всi знов пробуркались i почали смiяться при
роздражнюючiм свiтi мiсяця.
–  Одже й я пригадую свiй сон: i менi щось верзлось, – говорив
далi Дашкович. – їй-богу, снилось, нiби я сиджу на тiй самiй лавцi, де
ми недавно сидiли; i нiч, здається, була така сама; коли це пурх! i з
дерева злинула голубка, сiла менi на плече й почала вуркотать на вухо.
Я взяв її в руки; коли дивлюсь, а голубки вже нема, i коло мене сидить
панна, гарна, як оця нiч, з такими очима i з таким добрим лицем, з
таким голубиним поглядом, як у однiєї панни в моїй Черкащинi. Тiльки
що я придививсь до неї, а вона знялась павичем, розпустивши розкiшний
хвiст, i той павич так препаскудно крикнув, якраз, як оце ти!
–  Бач, якi тобi птицi сняться! – промовив Воздвиженський. – А
менi приверзлось, що я сидiв на тiй самiй лавцi; менi нiби схотiлось
води, я й пiшов до колодязя, набрав вiдро води та й дудлю, дудлю!
Випив цiле вiдро, а води все-таки хочеться. Коли обертаюсь, а при
свiтi мiсяця стоїть дiвчина з вiдром. Я її ляп по руцi! А вона одразу,
неначе вiдьма, обернулась панною в розкiшнiй бiлiй сукнi на два сажнi
кругом. Така панiя, ой! ой! В руках у неї були чотки й молитовник, а
на плечах крила. Вона взяла мене тихiсiнько за руку та й каже: “Ходiм,
серце, до вiнця! Нас буде вiнчати сам митрополит”. От i веде мене
просто до церкви. Дивлюсь, а Братство наше все палає свiчами. Народу в
церквi повнiсiнько! А на амвонi стоїть претовста черниця в ризах i
киває до мене пальцем. Пiдходжу я з своєю нареченою до черницi, а вона
як кинеться до мене, як ухопить мене за чуба! Дивлюсь! А моя наречена
i та черниця перекинулись вiдьмами, сiли на лопати та й полинули з
церкви. Ввесь народ зашумiв, свiчки погасли, – i я прокинувсь.
–  Цей сон значить, що твоя жiнка буде дуже лиха, – промовив
Дашкович, i всi почали смiятись. Воздвиженський встав i пiшов шукать
води, щоб залить загу й жар своєї фантазiї.
_
II _
На Братськiй вулицi, проти самого монастиря, iк полудню, була
оселя купця Сидора Петровича Сухобруса. Оселя стояла садом до
Братства, а ворiтьми виходила з другого боку кварталу на другу вулицю.
Половина грунту була засаджена добрим садком. Садок був старий,
розкiшний. Високi стовбури дерева, рiвнi, як колони, високо розкидали
рясне гiлля. Дерева було так повно, що садок здавався пишним кошиком,
в котрому було накладено букетiв так тiсно, що вони з усiх бокiв
вилазили аж за край. Яблунi, грушi, черешнi купами гiлля вилазили в
чужi двори, слались на чорну покрiвлю возовень i комор, схилялись над
тротуаром, зачiпаючи прохожих за голови. Садок був старий, як був
старий i його хазяїн Сидiр Сухобрус.
Старий мурований будинок стояв не на вулицю, а серед двора проти
ворiт. Вiн був так збудований, як будували доми в старовину: з ганком,
з довгими сiньми через цiлий дiм, з другими дверима в садок. Сiни
роздiляли його на двi половини: з одного боку була пекарня й велика
хата для челядi, з другого боку були хазяйськi кiмнати. Товстi на
аршин стiни показували, що дiм був давнiй. Вже Сидiр Петрович сам
попрорубував бiльшi вiкна, повикидав з вiкон залiзне перехрестя.
Тiльки в його кiмнатi зосталось старе маленьке вiкно, зверху трохи
закруглене, з залiзним перехрестям, ще й гострими крючками на обидва
боки. Здається, хазяїн думав не тiльки сховать грошi од злодiя, але ще
мав злу думку поколоть злодiєвi руки й лице, щоб не квапився темної
ночi на чуже добро.
Сухобрус мав двi дочки. Старша звалась Марта, а менша Степанида.
Сухобрус овдовiв, i його дочки хазяйнували в господi.
Великий порядок i чистота в хатi й надворi показували, що
Сухобрусiвни були добрi хазяйки. Дiм був багацько кращий всерединi,
нiж знадвору. Свiтлиця була чиста, свiтла, просторна; стiни були
помальованi ясно-жовтою фарбою; помiст був чистий, вимальований; через
свiтлицю слався вузенький килим, витканий з чорних i бiлих ниток. На
стiнах висiли великi картини на паперi, в чорних рамах. З однiєї
картини виглядало лице Павла, на другiй картинi був намальований
Кутузов з грудьми, так обвiшаними стрiчками й хрестами, що нiгде було
й курцi клюнуть; з третiх рам виглядала якась цариця. На другiй стiнi
висiв портрет якогось давнього Сухобруса в кунтушi, з прорiзаними
рукавами наодкид. Всю свiтлицю дуже красила нова картина, вишита
гарусом. На тiй картинi якийсь чорновусий циган, в одежi ясно-синiй й
червонiй, вигравав на гiтарi. Рядом з циганом висiла дуже велика
картина, де Ной, з бородою до пояса, благословив таких самих
бороданiв, двох синiв, а Хам, чорнявий i з короткою бородою, одвернув
зле лице од батька. На одних дверях був намальований вусатий i чубатий
запорожець, котрий танцював козачка, держачи в руках пляшку й чарку, –
сцена, може, прямо перенесена маляром з Братського плацу, де колись
гуляли запорожцi по дорозi до Межигiрського монастиря й до чернечої
ряси.
На стiнах свiтлицi можна було читать iсторiю нещасного Києва,
котрого шарпали й перекидали з рук у руки сусiди.
Обидвi Сухобрусовi дочки жили в дуже чистiй й свiтлiй кiмнатi. Сам
Сухобрус жив у другiй кiмнатi з маленьким вiкном. Його кiмната була
темна, обставлена двома довгими стародавнiми скринями з усяким добром.
В кiмнатах було чисто, як в келiях у черниць.
Пiд самими вiкнами коло дому цвiли кущi рожi, бузку, жасмину,
росли лелiї, пiвонiя, пахучий канупер, оргинiя, синiли квiтки тої,
навiть росли кущi любистку, рути й барвiнку, неначе пiд вiкнами
сiльських хат.
Сухобрус умiв малювать i став на ноги з свого малярства. Вiн
малював простi образи, що купують тисячi богомольцiв з усiєї України.
Нiякий київський маляр не вмiв так догодить образами сiльським
молодицям та дiдам, як Сухобрус. Його образи дуже кидались в вiчi
своїми ясними червоними й синiми фарбами i принаджували натовп
покупцiв. Нiхто не вмiв намалювати такого баского бiлого коня пiд
святим Юрiєм, такого страшного змiя пiд конем, намальованого зеленою й
червоною фарбою, з ротом, повним вогню й полум’я! I Сухобрус мав уже
свою крамницю з образами проти самого Лева, фонтана, дуже уподобного
українським селянам. Забагатiвши трохи, вiн завiв вже й другу
крамницю, рядом з першою, з усяким крамом. На старостi лiт Сухобрус
почав слабувать на очi й мусив навчити малярства двох челядникiв,
котрi сповняли його крамницю образами.
Пiд хатою в Сухобруса, пiд барканом у садку в холодку можна було
кожного дня бачити великi мисники, заставленi образами, на котрих
протряхали свiжi фарби,
Сухобрусовi дочки, Марта й Степанида, були малими дуже гарнi
дiвчатка: кароокi, чорнявi, кругловидi, з ямочками на щоках. Вони
кожного дня ходили до борисо-глiбського дяка з граматками й часловцями
пiд пахвою. Марта була тiльки годом старша од своєї сестри. Але, маючи
один зрiст, запнутi однаковими зеленими хусточками, зав’язаними пiд
пiдборiддям по-мiщанськiй, в однакових котиках, критих ясно-зеленою
матерiєю, вони були нiби однолiтки-близнята. Пiсля дякової науки
Сухобрус посилав їх до одного пансiону годiв зо два, де вони вивчились
говорити по-великоруськiн, вивчились шити, й вишивать, i грати на
гiтарi, як тодi була мода. На тому й скiнчилась наука й просвiта
Сухобрусiвен. Сухобрус умiв читать тiльки церковнi книжки i часто
загадував дочкам читати йому голосно “Житiя святих”, а найбiльше
печорських. Їх боротьба з злими духами здавалась йому надзвичайно
цiкавою! Не раз можна було бачити Сухобруса в садку на лавцi з великою
книгою “Житiй” на колiнах. Надiвши синi окуляри, в однiй сорочцi й без
шапки, вiн сидiв в свята пiд гiллястою грушею, дуже рiдко перекидаючи
товстi й здоровi листки “Печерського патерика”.
Ще змалку Марта й Степанида були дуже схожi вдачею. Обидвi вони
були дуже розумнi, чепурнi й веселi; обидвi були дуже упертi. Коли
вони самi хотiли що робить, то не треба було й загадувать, а коли чого
не хотiли, то нi батько, нi мати не мали сили їх присилувать. Обидвi
вони були слухнянi, але траплявся час, що Марта або Степанида не
хотiли подати матерi того, що лежало пiд рукою.
Ще змалку мiж Мартою й Степанидою не було прихильностi й симпатiї.
Вони гуляли вкупi, забавлялись, але не було мiж ними щирої любовi.
–  Або з вас, дочки, будуть великi хазяйки, або – великi злиднi, –
було жартує Сухобрус, гладячи по головi своїх дочок.
Сухобрус помилився: з його дочок вийшли розумнi й хазяйновитi
панни, з великою енергiєю, з великою охотою до працi, але зате палкi й
сердитi. Вони так добре держали дiм, так умiли дбать, як їх покiйна
мати. Але зате часто доставалось од їх i старому батьковi. Вiн був у
руках своїх дочок i часто не мав волi випити зайву чарку, як того не
хотiлось дочкам.
В городянському пансiонi вони трохи вхопили романтизму, разом з
тодiшнiми сентиментальними великоруськими романсами, котрi
приблудились на Україну з романтичною великоруською лiтературою.
Забравши в руки гiтари, вони любили спiвати жалiбним голосом: “Стонет
сизый голубочек! Стонет он и день и ночь!” I, розказавши в пiснi, як
той голубочок втеряв милу, як вiн побивався i, попросту сказать, здох
од печалi, вони задумувались, зiтхали й довго дивились в одчинене
вiкно, де в садку цвiли квiтки, а на коморах купою сидiли “голубочки”,
що й не думали здихать од любовi. Любили вони спiвать Сковородину
пiсню: “Бiдну птичку уловили i в клiточку посадили”, перевертаючи
українськi слова на великоруський лад. I вони справдi жалкували за
тiєю птичкою. I часом, вилаявши добре в пекарнi наймичок та
прикажчикiв, покричавши на батька, вони виходили в садок мiсячної
ночi, довго ходили пiд високим деревом, марили про бiдну птичку й
сизого голубочка. А марили вони, бо вже наближався час i пора думати
про якого-небудь голубчика. I звiдкiль вiн прилине? I який вiн буде?
Чи чорнявий, чи русявий, чи купець, чи вiйськовий, чи, може, вчений?
До Сухобруса почали вчащать молодi паничi з своїх-таки купцiв. Всi
знали, що Сухобрус мав грошi в банку i що вiн мав їх доволi i в
скринi. I панни були гарнi. Але якось нi один не припадав їм до
вподоби. Були мiж ними люди й багатi, й гарнi, та зате були нерозумнi,
простi. Марта й Степанида, розумнi зроду, хотiли вибрать собi женихiв
не дуже темних купцiв, бо й самi були в пансiонi. Сухобрусiвни
убирались багато: в шовковi сукнi, оксамитовi бурнуси.
Пишно убравшись, вони приходили кожної недiлi до Братської церкви.
Молодi люди ставали, при виходi з церкви, в два рядки коло великих
дверей до самої дзвiницi i без церемонiї оглядали кожну панну.
Сухобрусiвни шелестiли шовком i гордо проходили мiж тими лавами
паничiв. Паничi їх знали на лице. Їх примiтили там Воздвиженський i
Дашкович.
Студенти знали всiх паннiв, котрi бували в Братськiй церквi, i
давали кожнiй прiзвище або по одежi, або по лицi. Одних паннiв звали
чорненькими, других – бiленькими, iнших – гвоздичками або
чорнобривцями. Сухобрусiвен вони звали пальмами. Мiж усiма паннами на
Подолi не було рiвнiших, показнiших од їх. Великi на зрiст, пишнi й
гордi на ходi, лицем щирi українки, чорнобривi й кароокi, вони справдi
здавались розкiшними пальмами Iндiї мiж дрiбними дiвчатами.
Раз у недiлю, лiтнього теплого вечора, була гулянка в Царськiм
садку. На першiй алеї, недалечке од теперiшнього Царського дворця,
трудно було протиснутись: так було багато народу. Музики весело
гримiли. Цiлi купи мiщан сновигали по менших алеях. Багато людей
сидiло на горах понад Днiпром: вони дивились на пишну картину тихого
Днiпра, закиданого барками, байдаками й плотами, дивились на зеленi
острiвцi, на темний заднiпрянський бiр. Марта й Степанида, одягнутi в
легкi бiлi сукнi, гуляли на першiй алеї. Вони примiтили, що слiдком за
ними ходило три паничi. Чи повертали вони на боковi алеї, чи
спускались вони в долину, де тепер Шато, чи виходили на гору, паничi
ходили за ними слiдком i часто забiгали назустрiч. Вони примiтили
велику постать Воздвиженського, присадкуватого Калiмерi, чорнявого
Дашковича i зараз впiзнали студентiв. Сiдали вони, сiдали й паничi;
вставали вони, вставали й паничi. Паннам це сподобалось, i вони почали
зумисне крутиться по алеях, манячи слiдком за собою паничiв.
Сухобрусiвни вернулись додому на заходi сонця, посiдали коло
вiкон, одчинених в садок, i, напившись чаю, забрали гiтари й почали
грати та спiвать “Сизого голубочка” i “Бiдної птички”. А спiваючи тих
пiсень, вони не спускали з думки тих молодих студентiв, котрi так
довго бiгали слiдком за ними. “А може, то моя доля знайшла мене цього
дня в садку?” – так думала кожна з їх. А чудовий тихий вечiр, а синє
небо, палаюче вогнем на заходi, а зелений садок з густою тiнню – все
те роздражнювало нерви, ворушило серце, котрому прийшла своя черга.
Послалась нiч над Києвом; вже погас червоний одлиск на високих
верхах Андрея й Михайлiвського монастиря, а Марта з Степанидою все
сидiли коло вiкна. Резеда розливала тонкi пахощi й сповнила ними всю
хату. Вони знов заграли й заспiвали “Звук унылый фортепьяна”. I голоси
їх були дуже гарнi, i пiсня наче сама спiвалась в чистiм повiтрi, але
думи брали перевагу. Кожнiй хотiлось марити мрiями.
Обидвi панни пiшли гулять по садку. В чорнiй тiнi бiлiли їх яснi
сукнi, i мiж деревом вони й справдi були, мов тi пальми, рiвнi й
високi. Батько кликав їх вечерять i не дiждавсь; мусив сам вечеряти.
Вже на дзвiницях продзвонило дванадцять. На сходi почало яснiшати й
червонiть небо: сходив мiсяць. А панни все гуляли, неначе ждали своєї
долi до себе в гостi.
–  Чи ждете кого в гостi, чи кого виглядаєте? – спитав старий
Сухобрус своїх дочок, вийшовши з хати в садок. Надворi була така
розкiш, така тиха радiсть, що старий нахилився й почав рвать резеду,
левкої, барвiнок; його старi пальцi стулили букетики, i, закравшись до
дочок, вiн кинув на їх тими букетиками. Живущий, цiлющий вечiр i його
розохотив до гульнi.
Тiльки що Сухобрус пiшов до хати, як через баркан перескочило в
садок щось дуже велике й довге, а перегодя i друге перескочило слiдком
за ним. Марта й Степанида наробили крику й кинулись бiгти до хати.
Батько вибiг їм назустрiч.
–  Що там таке? Чи пожежа, чи що? – питав вiн дочок.
–  Ой тату! щось перелiзло у наш садок, та таке велике! – кричали
обидвi дочки.
Спершу йому здалось, що нечистий перекинувся звiрюкою й плигнув у
садок. Потiм мигнула в його думка про злодiїв.
Вiн вибiг у садок. Дочки стояли коло хати. В садку двоє людей
блукали мiж деревом i чогось стукали в мисник з образами, що стояв пiд
барканом коло черешень. Сухобрус був спокiйний за свiй священний крам
i не приймав образiв на нiч.
А дiло було таке. Студенти з Царського садка пiшли у гостi до
знайомого купця, котрий жив далеко, аж на Орданському. Той купець мав
багацько дочок, i не дуже гарних. Вiн закликав до себе усяких
студентiв, годував, поїв їх i чимало дочок повидавав вже замiж за
свiтських i духовних. Студенти часто гуляли там до пiвночi й цiлою
юрбою перелазили потiм через стiну Братського монастиря. Дверi у
корпусi часом не запирались, а як були запертi, то студенти лазили
через вiкна.
Саме того вечора Воздвиженський i Дашкович вертались од того купця
пiзньої доби. В їх головах вже добре шумiло, хоч вони й не були зовсiм
п’янi. Але часом, як кажуть, неначе хто чоловiка обiйде або
обворожить. Нiч була темна, мiсяць ще гаразд не зiйшов. Стiна Братства
була бiла, i Сухобрусiв баркан на тiй самiй вулицi був так само бiлий.
I за братською стiною росло дерево, i за Сухобрусовим барканом
росло дерево. Замiсть соб, нашi студенти повернули цабе та й перелiзли
в Сухобрусiв садок, де до пiвночi гуляли й марили молодi Сухобрусiвни.
Переплигнувши через баркан, Воздвиженський i Дашкович пiшли, як їм
здавалось, нiби по алеї просто до свого корпусу, але швидко почали
стукать лобами об дерево i наткнулись на мисник з образами. Вважаючи
на його бiлий колiр, вони думали, що то корпус. Воздвиженський
стукнув, нiби в дверi, а образи посипались йому на голову.
–  Ой братику! Де це ми? Куди це ми зайшли? – питав Дашкович,
пiдiймаючи з землi образи.
–  Чи не потрапили ми замiсть корпусу та в церкву? – говорив
Воздвиженський, роздивившись на образи.
Притвор великої Братської церкви не замикали лiтньої пори. Там
спала сотня-друга прочан. Студентам здалось, що вони доконче застрягли
у тiм притворi.
–  Ой, стережись, брате, щоб часом не наступить якiйсь бабi на
лице! – промовляв Дашкович.
Крик Сухобрусiвен навiв його на думку, що вiн настоптав яку-небудь
богомолку.
Вони почали озираться i побачили над головами густе гiлля. Хоч у
їх головах i шумiло, одначе вони примiтили, що то не Братськi алеї i
не академiчний корпус.
–  Чи не перескочили ми часом у ректорський садок? – промовив
Дашкович.
–  Може, й так, – додав Воздвиженський, – треба якось вилазить
звiдсiля. Але що це за образи? Де б вони набрались у ректорськiм
садку?
–  Може, тут ректор уночi богу молиться, як Степан Воздвиженський,
– жартував Дашкович i з тим словом стукнув лобом в грушу.
–  Ой! Хтось мене вдарив кулаком по лобi, – сказав Дашкович.
–  Хто там ходить? – гукнув з усiєї сили Сухобрус, стоячи пiд
хатою.
–  Ой! ректор вийшов з хати! – промовив Дашкович так голосно, що
якби то справдi був ректор, то в його вуха влетiли б не дуже приємнi
йому слова.
–  Так що, що ректор! Велике горе – ректор! – кричав басом
Воздвиженський так голосно, що якби ректор гуляв навiть у своєму садку
в той час, то почув би його баса через улицю.
–  Хто то ходить у моїм садку? Чого вам там треба? – гукав
Сухобрус.
–  Та свої! – обiзвались студенти.
–  Хто такi – свої? – спитав Сухобрус.
–  Не питай, бо старий будеш! – промовив Дашкович не дуже тверезим
голосом.
Сухобрус по голосi догадався, що хтось ненароком заскочив у його
садок; одначе була тодi недiля.
–  Та виходьте, не бiйтесь! Я вас виведу на вулицю, – запрошував
їх Сухобрус.
–  Еге, так i вийдемо оце! Щоб ви нас повигонили, отець ректор! –
обiзвався Дашкович.
–  Та я не ректор! Я Сухобрус! – говорив Сухобрус, смiючись. Вiн
догадавсь, що то були студенти. Марта й Степанида повиходили з хати й
смiялись.
–  Коли ви Сухобрус, то ми й вийдемо. – I вони справдi вийшли
обидва й наблизились до Сухобруса.
–  Еге, паничi, мабуть, не потрапили через братську стiну та
зайшли до Сухобруса в гостi. Просимо ж до господи! Будьте в мене
гiстьми, коли зайшли до моєї оселi, хоч i поневолi.
Дуже чудна й несподiвана притичина протверезила студентiв. Вони
почали прохать вибачення, просили вважити на їх студентське життя.
Сухобрус втiшав, просив не тривожиться. Вiн казав, що сам бачив не
раз, як студенти цiлою купою плигали через братську стiну, i вважав те
за звичайну рiч.
Марта й Степанида притаїлись за кущами рожi в той час, як батько
повiв студентiв до свiтлицi. Вони пiшли слiдком за ними, дуже цiкавi
подивиться, якi то студенти: вони знали на вид сливе кожного.
Сухобрус звелiв подати до свiтлицi свiтло й запросив їх у хату.
Студенти переступили порiг незнайомого дому й побачили у вiчi
незнайомого чоловiка. Чиста велика свiтлиця, з поодчиненими вiкнами,
дуже добре освiчена, свiжа, од повiтря ночi, повна пахощiв резеди,
зовсiм вигнала їм хмiль з голови, їм стало сором й совiсно; вони
почали рекомендуваться.
–  Нiчого, нiчого – те! Бог з вами! Чи я ж кому розкажу, чи що?
Нiхто в академiї не знатиме про те, – так втiшав їх хазяїн. – Прошу ж
сiдати в моїй господi. А от i мої дочки. Це старша, Марта Сидорiвна, а
це менша, Степанида Сидорiвна! Я вас добре знаю, бо ви пiвчi.
У свiтлицю ввiйшли обидвi дочки, високi, рiвнi, чорнявi, в тих
самих бiлих сукнях, у котрих вони гуляли в Царськiм садку. Студенти
зараз їх упiзнали, а вони студентiв. Студенти почали рекомендуваться й
червонiли, невважаючи на хмiль у головi.
–  А ми сьогоднi бачили вас у садку, – загримiв басом
Воздвиженський. Панни хотiли сказати, що й ми, мов, вас бачили, але не
сказали.
–  О, ми сьогоднi дуже довго гуляли в Царському садку, а оце й
досi гуляли ще у своєму садку, – обiзвалась Марта Сидорiвна.
–  Яка гарна погода сьогоднi, – ледве промовив Дашкович.
–  Дуже добра погода! – обiзвалась Степанида.
–  Зрання було тихо i серед дня тихо, – говорив Дашкович.
–  I вечiр був тихий. Ми й досi з сестрою гуляли в садку, –
говорила Степанида, спустивши очi вниз.
–  А вас звуть у нас пальмами, – одрубав Воздвиженський басом.
–  Якими пальмами? – спитала Марта.
–  Пальмами! – одказав Воздвиженський. – Бо ви такi високi й
гарнi, як пальми.
–  Далеко нам до пальм, – обiзвалась Степанида, – спасибi за
комплiмент!
Обидвi панни сидiли, згорнувши руки й дивлячись додолу. Вони
обидвi почервонiли, як Воздвиженський назвав їх пальмами. Дашкович
смикнув його за рукав, але так незручно, що було видно на всю хату.
Панни стиха осмiхнулись.
Тим часом батько звелiв наставить самовар i готувать закуску. Вiн
був дуже радий тому випадковi й гостям. Мiж мiщанами й купцями на
Подолi студент академiї має високу репутацiю, як людина з великим
розумом i з просвiтою. Вони знали академiстiв по проповiдях у
Братському монастирi, а найбiльше в п’ятницi великого посту, коли
збирались на пасiю сотнi киян. Стара, давня репутацiя Могилянської
академiї зоставила велику силу впливу на киян i до нашого часу. Давши
загад у пекарнi, Сухобрус увiйшов до гостей. На йому був новий синiй
довгополий сiртук з великими гудзиками й ряба жилетка. Шия була
зав’язана чорною блискучою шовковою хусткою, з-пiд котрої розлягались
широкi бiлi викладчастi комiрчики, неначе великi вуха.
–  Дуже радий я, що ви заскочили до мене в госii, хоч i пiзньої
доби. Мабуть, були десь в гостях? Чи, може, в театрi? – казав
Сухобрус.
–  Були в гостях… та випили по однiй та по другiй… – промовив
Воздвиженський.
–  Молодим людям i молода рiч. I ми колись були молодi, то й
подвизалися, а тепер, як старiсть налягла на плечi, то й не до
подвигiв.
Сухобрус приспособлявся до вчених людей i силкувавсь говорить
по-вченому. Начитавшись “Патерика” i “Житiй”, вiн закидав на церковний
язик.
–  Як ваш хор гарно спiває, – несмiливо промовила Марта.
–  Ви, мабуть, спiваєте? – спитав Сухобрус Воздвиженського.
–  Спiваю басом, як можете догадуваться по моїй розмовi, –
промовив Воздвиженський i гуркнув басом зумисне голоснiше, щоб
показати свiй голос.
–  Який концерт буде цiєї недiлi, чи “Возведох”, чи “Гласом моїм”?
– спитав Сухобрус, як чоловiк, розумiючий дiло, i навiть закинув ногу
на ногу, приймаючи академiчну позу.
–  Здається, “Возлюблю тя, господи”, – обiзвався Дашкович.
–  Чи не будете коли спiвать двохорного концерту? Як я люблю такi
концерти! – говорив Сухобрус. – От, як у семiнарiї на “вербу”
криконуть на два хори “Кто бог велiй”! Чудо, диво! Один хор загримить
“Кто”! а другий знов пiдхопить “Кто”! та ще й пiдправить. Ой! Господи,
як гарно!
–  Ми спiваємо тихiшi концерти, – промовив Дашкович, натякаючи
проти двохорних, крикливих концертiв.
–  I я люблю тихi, мелодичнi концерти, – промовила Степанида,
ледве пiдiймаючи вiї i знов спустивши їх на щоки.
Тим часом принесли самовар. Панни вийшли до другої кiмнати
наливать чай i незабаром принесли стакани для гостей. Свiжа нiч,
мiцний чай зовсiм провiтрили паничiв. Вони навiть були радi, що так
негадане прийшлось познайомиться з пальмами.
Всi посiдали коло стола на канапi. В одчиненi вiкна заглянув
червоний, великий, як дiжа, мiсяць, пiдiймаючись з Днiпра нiби прямо
на печерськi гори. Сухобрусiвни в хатi були багато кращi, нiж у церквi
в своїх старомодних капелюшках, схожих на кошики. Степанида мала лице
щиро київське: бiльше кругле, нiж довге, з повними рум’яними щоками, з
ямочками на щоках, маленьким круглим пiдборiддям, з невеликими темними
очима. Нiс її був чисто мiщанський: дуже тонкий, рiвний, але недовгий,
з тонiсiнькими прозорими нiздрями. Брови були високi й на кiнчиках
дуже тоненькi, як шнурочки.
Старша, Марта, мала багато грубiшi пружки лиця, скидалась на
сiльську молодицю. В неї брови були товстi, очi великi. Таке лице
буває дуже гарне на сценi, здалеки, при свiтлi ламп. У червонiм
намистi, зав’язана великою хусткою, Марта була б дуже гарною
молодицею.
Розмова стала веселою, невважаючи на пiзню добу. Панни держали
себе смирно, трохи пишались, спускали очi додолу i очевидячки хотiли
вдати з себе дуже добрих i спокiйних. Дуже цiкавий чоловiк зараз
упiзнав би той голос пiдсолоджений, тi очi, зумисне спущенi вниз,
впiзнав би природжену вдачу й пiдроблену.
–  Чи весело гуляли сьогоднi в садку? – спитала Марта
Воздвиженського й блиснула очима, як блискавицями, i так швидко
спустила вiї, як швидко блискавка ховається за чорними хмарами.
Воздвиженський розтав од того блиску, як вiск.
–  Дуже було тiсно на першiй алеї! Так тiсно, хоч людей розпихай,
як у церквi, – одказав вiн. I йому дуже хотiлось, щоб вона знов
одслонила вiка й блиснула очима.
–  I чом би пак не гуляти всiм на бокових алеях! – промовив вiн
знов до неї. – Нi! лiзуть усi на першу алею, та й годi!
–  Коли ж на бокових алеях гуляють самi мiщанки та наймички, –
обiзвалась Степанида. – Якось нiяково туди мiшаться, бо всi смiялись
би.
–  Нехай смiються! – одрубав Воздвиженський. – Я, бувши вами,
гуляв би й на бокових алеях.
–  Коли ж нам не можна буть нами, – лукаво промовила Марта i знов
скоса блиснула очима.
–  Чи багацько наук читають у вас в академiї? – спитав Сухобрус
Дашковича, маючи його за розумнiшого.
–  Ой, багацько! Так що й полiчить трудно! – I Дашкович почав
перелiчувать деякi науки, само по собi для звичайностi.
–  Ой, як багацько! I якої треба голови, щоб знести все те! А чи є
в вас така наука “Печорський патерик”? Я дуже люблю його читати! Та
наука повинна буть у вас…
Сухобрусiвни, побувши в школi, постерегли, що така наука навряд чи
й є на свiтi, хоч Дашкович назвав їх багацько й дуже чудних, їм стало
нiяково.
–  Є! – смiливо одказав Дашкович. – Тiльки не наука, а книжка.
–  Книжка! книжка! В мене вона є! Сухобрус хотiв йти i принести
“Патерика”.
–  Тату! нехай тим книжкам! Хiба ж їм тi книжки й так не обридли в
академiї? – говорила Марта. Сухобрус сiв i знов хотiв почати розмову
про “Патерика”. Студенти зам’яли його слова.
–  Як багато квiток в вашiм садку! – промовив Дашкович до
Степаниди, заглядаючи в вiкно на квiтник.
–  Ми з сестрою дуже любимо квiтки; так i копаємось тут у садку, –
промовила Степанида й стала коло вiкна, розмовляючи з Дашковичем. Вона
йому сподобалась. Мiсяць освiтив її лице, i воно здалося йому ще
делiкатнiшим, ще добрiшим. Брови чорнiли, як шнурочки. Дашкович
приглядавсь до неї, i якась радiсть все бiльше та бiльше наливала його
серце. Промiнь мiсяця здався йому веселiшим, i пахощi од резеди, од
левкоїв запахли неначе вперше; йому здалось, що вони лились од тих
очей!
“Яке в неї миле лице! – думав вiн. – Якi тонкi брови, який рiвний,
тоненький носик. Яка вона повинна буть добра, гадаючи по тонких чистих
пружках її обличчя”.
Мiсяць навiв на її вид iдеальну блiдоту, сховав гарячий рум’янець
на щоках, замалював матом блиск гострих очей. Вона стояла, згорнувши
руки, i розмовляла мелодичним голосом.
“Яка вона тиха! Мов та голубка! – подумав Дашкович. – Як вона
згорнула руки й очi спустила, зовсiм неначе свята!”
I вiн згадав свiй давнiй сон, як його суджена у снi злинула з
дерева голубкою, сiла йому на плече й потiм стала тихою панною. Той
давнiй сон, вже забутий, знов виплиз в його в душi проти волi,
несамохiть.
–  Чи спiваєте ви? – якось само вихопилось у його з рота. Зiрвала
те слово його давня думка.
–  Спiваю, тiльки не дуже гарно, – одказала Степанида. – Ми
вивчились у пансiонi трохи грать на гiтарi.
–  Спiваєте й граєте! – знов зiрвалось у його з язика так не до
ладу, що Степанида одслонила вiка й глянула на його. “Моя суджена”, –
ледве-ледве подумав Дашкович. Але та думка так глибоко заворушилась в
його серцi, що вiн сам ледве постерiг її.
Тим часом подали на стiл закуску, а з закускою й напитки. Сухобрус
попросив гостей до столу. Час був пiзнiй, їсти схотiлось добре. Паничi
їли й випивали добре й стали веселiшi й смiливiшi. Сухобрус перестав
бадьориться, приймать академiчну позу й смiливiше розмовляв з
студентами.
–  Скажiть менi, паничi, – ви люди вченi – як то можна розумом
збагнуть так багацько наук? I все те позамiчати напам’ять,
повиучувать! Я був у вас в академiї, на митрополитанському екзаменi, й
слухав усякi науки. Господи! i де в чоловiка стiльки розуму
набереться!
–  Нiчого нема дивного для того, хто змалку вчиться. Потрошку воно
все повлазить в голову, – говорив Дашкович.
–  Що то за уми? Що то за розуми? А тi професори! страх, та й
годi! – дивувався Сухобрус, випивши немало. – Якi ж то тi уми та
розуми за границею, у тих нiмцiв, що все повидумували!
–  О, за границею ще багато розумнiшi од нас! – говорив Дашкович.
–  Ой, не вiрте йому! Куди ж тiй нiмотi стать врiвiїi з нами! –
заговорив Воздвиженський, – Ми перший народ в свiтi! Нiгде нема
бiльшого царства од нашого, нiгде нема кращої вiри, чистiшої вiри, як
наша.
–  А в Єрусалимi! а на Афонськiй горi? Як пишеться в “Житiях”, –
почав диспутувать Сухобрус. – I там були великi святi, такi, як i в
нашiй лаврi, i там святi боролися з злими духами, як i нашi печерськi,
київськi.
–  Нашi московськi святi боролися ще бiльше i полатали боки самому
сатанi! – сказав енергiчно Воздвиженський, которого нацiональне чуття
було трохи зобижено. – Святий ваш Київ, святий Єрусалим, а наша Москва
ще святiша. Думаєте, що в вас мощей бiльше! Та в нас мощей такого, що
хоч греблю ними гати! – говорив уже сердито Воздвиженський i трохи вже
не загнув лайкою, коли б Дашкович не штовхнув його лiктем пiд бiк.
–  Ой! Хто ж видав так говорити про святi мощi, – благочестиво
промовив Сухобрус i перехрестився. – Святий Київ, свята i Москва. Хто
ж проти того що говорить.
Сухобрус поналивав чарки, i всi випили й стали ще веселiшi.
–  Ой ви, уми-розуми! – промовив смiливо Сухобрус. – Але, мабуть,
не одгадаєте: що пiсля чаю! А нуте! хто одгадає? – Студенти дивились
на його й почали одгадувать. Один казав, що пiсля чаю треба випити,
другий казав, що треба покурить, що треба подякувать.
–  Нi! нi! – казав Сухобрус, трiпаючи головою.
–  Треба додому йти! – обiзвався Дашкович.
–  Нi! – трiпнув головою Сухобрус. – От тобi уми-розуми! Одже й не
всього ви навчились в академiї. Пiсля чаю – слiдує – воскресенiя
мертвих i жизнi будущаго вiка, амiнь! – промовив Сухобрус слова
символу вiри.
Всi засмiялись; навiть панни осмiхнулись i запишались.
–  А хто не родився й умре? Хто родився i не умре? – знов загадав
загадку Сухобрус.
Ця загадка була не така мудра, як перша, її швидко одгадали, що не
родивсь i вмер – Адам, родивсь i не вмер – Iлiя та Єнох, бо обидва
були взятi живими на небо, як написано в бiблiї.
–  О уми! ото розуми! одгадали! – хвалив їх Сухобрус.
Воздвиженський встав з-за стола, пройшовся по хатi й спинивсь коло
картини Ноя з синами.
–  Що це в вас таке? Чи попи, чи диякони, чи слiпi Велiзарiї? –
промовив Воздвиженський i за тим голосно прочитав напис: “Святий
праотець наш Ноє”.
–  Е! в вас, бачу, гiтара є! – промовив Воздвиженський i зняв з
стiни гiтару. – А заграйте, будьте ласкавi, або й заспiвайте, – сказав
Воздвиженський, сiвши коло Марти.
–  Я колись спiвала, та вже позабувала, – промовила кокетливо
Марта. – Просiть сестру.
Воздвиженський зняв з стiни другу гiтару й понiс Степанидi. Вона
так само соромилась й одсилала до сестри.
–  Коли ви не хочете, то ми будемо спiвать з Дашковичем. Ану!
починай української!
I Дашкович смiливо почав тенором “Вийди, дiвчино! вийди, рибчино!”
Воздвиженський пiдтягав басом i так ламав українськi слова, що панни
не могли вдержаться од смiху. Одначе Марта почала акомпанувати на
гiтарi, а за нею й Степанида на другiй. Пiсня вийшла дуже гарно, бо її
спiвали вмiлi голоси. Сухобрус аж умилився серцем.
Паничi скiнчили й просили спiвать самих паннiв. Вони мусили
заспiвать “Сизого голубочка”. Голоси їх були добрi, але не дуже твердi
й смiливi. Вони спiвали й пишали губи, а од того пiсня виходила дуже
вже сентиментальна.
–  Годi вже того голубочка! Заспiвайте лишень “Горлицi”! От пiсня!
– говорив Сухобрус, розвеселившись. Дочки вдарили “Горлицi” дрiбно й
голосно. До їх пристали паничi. Пiсня була така весела, така жвава, що
пiдiймала ноги до танцiв.
–  Заспiвайте ж iще нашої пiснi, та жалiбної-жалiбної, – просив
Сухобрус.
I всi разом заспiвали “Чи я в лузi не калина була, чи я в лузi не
червона була?”
–  Ой, не спiвайте, бо буду плакати! – просив Сухобрус,
переслухавши пiсню. – Що менi згадала ця пiсня? Яку давню давнину
пригадала вона менi! I мою молодiсть, i мою покiйницю, i мої лiта
давнi, навiки минувшi!
Вже на сходi небо зачервонiло, а гостi все спiвали та спiвали, та
випивали. Нарештi, сам Сухобрус став серед хати i почав спiвать
церковних пiсень. До його пристали студенти, а за ними мусили спiвать
i панни. Вже надворi стало розвиднюваться, а вони всi спiвали
“Взбранной воєводi” та “Многая лiта!”
В Братському монастирi задзвонили на утреню. В той час одмикали
монастирську браму.
–  Дашковичу! чуєш? – промовив Воздвиженський.
–  “Час додому, час! забарилися!” – затягли всi, i паничi почали
прощаться з хазяїном i дочками. Всi випровадили їх у двiр i
розпрощались з ними. Хазяїн i дочки просили студентiв не забувать їх i
одвiдувать якнайчастiше, тiльки не через баркан, а просто через браму.
Ранок, свiжий i росяний, саме розгорювавсь. На самих вершечках
усiх золотих хрестiв Старого Києва, на високих горах, з’явились
червонi, як жар, промiння, а Подiл лежав сонний пiд горою в глибокiй
темнiй тiнi.
Студенти ввiйшли в монастирську браму, де стрiлось їм кiлька
перекупок з кошиками в руках. Дверi в корпусi були вже одчиненi. Вони
благополучно пройшли до номера й повалилися на лiжка, змученi днем i
нiччю, так багатою на притичини.
А Сухобрус, вернувшись з дочками до хати, став серед кiмнати,
приклав палець до лоба, довго думав i сказав:
–  Щось воно та недурно! Щось та буде! I треба ж було цим паничам
потрапити перелiзти доконче в мiй садок, зайти до моєї господи
несподiвано й негадано в таку пiзню добу! Це все недурно! Щось та
повинно буть!
Так говорив Сухобрус пiд впливом “Печорського патерика”,
начитавшись за спокуси од злих духiв. Йому i в голову не прийшло, що
дiло сталося дуже просто й випадком.
–  Щось буде! – все говорив Сухобрус сам до себе, стоячи серед
хати з пальцем, притуленим до лоба. – Дочки! готуйтесь до весiлля! Ось
що буде! – промовив батько весело до своїх дочок i пiшов спать.
Вплив “Печорського патерика” з батька перейшов i на дочок. Вони не
лягли спать i пiшли в садок стрiчать схiд сонця, їм так ясно
малювалась вечiрня сцена в садку!
Роса падала їм на коси, на лиие, на одежу; великi краплi дощем
падали з листя й обсипали їх бiлi сукнi. Сонце викотилось з-за Днiпра
й освiтило їх зблiдлi лиця й трохи червонi очi. А вони все ходили по
садку й дивувались. В кожної в головi стримiла батькова думка: щось
буде! щось повинно буть!
В обiди батько прийшов з магазину до господи, i за обiдом розмова
йшла все про студентiв.
–  Як же вам показались вчорашнi гостi? Чи сподобались хоч трохи?
Я дуже вподобав Дашковича! Такий тихий, спокiйний i дуже розумний
панич! – говорив Сухобрус. – А той другий щось дуже дикий та грубий!
Чистий парубок!
–  Одначе вiн з себе дуже показний, здоровий, має гарного баса, –
сказала Марта, – а Дашкович вже геть-то розумний, хоч i дуже гарний з
лиця.
I батько все хвалив Дашковича, а дочкам чомусь бiльше сподобався
Воздвиженський. I Марта, й Степанида знаходили Воздвиженського
здоровiлим; їм обом сподобався його бас, його смiливiсть, хоч i дуже
груба. Тiльки одна другiй не признавалась в тому i таїла ту думку про
себе. Марта знала, що Воздвиженський бiльше звертав увагу на неї, й
була рада; Степанида завидувала й почала цураться сестри. З того часу
мiж ними почався ще бiльший нелад. Одна поглядала на другу скоса.
Не так було мiж студентами. Воздвиженський вподобав Марту, а
Дашкович – Степаниду. Дашкович не хвалив Марти.
–  Тямиш ти! Ти подивись тiльки на Марту! Якi в неї брови, якi
губи! Очi, як огонь, губи, як корали! А твоя Степанида… Ну що в неї
гарного? Все тонке, дрiбне: i брiвки, i носик, i зубки.
–  А в твоєї Марти брови, як у молодицi, очi, як сливи.
–  Коли б пак у неї брови були ще товщi, очi ще бiльшi, то вона
була б ще краща! Марта – то краса схiдна, щира українка, показна,
чорнява! В нас в Россєї нiчого такого не знайдеш! Вона щира пальма
Сходу! – говорив Воздвиженський.
Нiхто не знав, як вони познайомились з пальмами. Начальство навiть
не дiзналось, що вони тiєї ночi не ночували дома. Тiльки першої-таки
недiлi всi студенти дуже здивувались, побачивши, що Воздвиженський i
Дашкович йшли з церкви поруч з Сухобрусiвнами й провели їх додому.
Воздвиженський щось розказував Мартi, так розмахував руками, що
зачепив якогось пана п’ятiрнею по головi й скинув з його шапку. З того
часу Воздвиженський i Дашкович почали навiдуваться до Сухобруса,
ходили з його дочками гулять в Царський садок. Старий купець був
певний, що вони посватають його дочок, i раз не втерпiв, прохопився
перед паничами, що в його “є, i ще й буде, ще й до того роздобуде!”,
що для своїх дочок вiн зоставить кожнiй по домовi. Того ж таки лiта
Сухобрус заклав новий мурований дiм, на вулицю вiкнами й на два етажi.
Для другої дочки вiн купив грунт проти свого-таки дому через улицю, в
другому кварталi, й обiцявся збудувать такий же самий дiм. Студенти
дуже ясно постерегли, до чого воно йдеться, i кожний мав на думцi
заручиться, коли тiльки настане тому час.
III
Настав останнiй рiк академiчного курсу. Воздвиженський почав дуже
часто записуваться в лавру, в пещери, щоб показать ректоровi свою
вiру. Вiн ставав на молитвах осторонь, од других окроми, й iнпектор
бачив, що вiн не пропускав нiколи молитов. На молитвах вiн все
хрестивсь, кланявся дуже низько, бив поклони й так лицемiрно пiдiймав
очi до неба, що iнспектор навiть подумав, чи не пострижеться часом вiн
у ченцi. Вiн ходив до церкви на ранню службу навiть в будень i
прикладавсь до чудовної iкони Братської богородицi, де ректор читав
акафiст. В той час вiн уже став зовсiм iншим чоловiком, не молився
богу вночi. Перед професорами гнув спину, низенько кланявсь ченцям, бо
знав, що вони те дуже люблять, та все терся коло тих професорiв, котрi
мали багацько дочок. Репутацiя його йшла все вгору та вгору.
Студенти видержали вже екзамен у професорiв. Настав день
останнього екзамену для старшого курсу, в котрому були Воздвиженський
i Дашкович. Той екзамен робив сам митрополит, повiряючи екзамен по
всiх науках разом. Приїзд митрополита оповiстили в десятiй годинi. Всi
студенти, одягнувшись в свою вже професорську форму, зiбралися у
великiй залi в старому корпусi. Зала та велика – на два етажi, з двома
рядами вiкон, з хорами. Вона вся розмальована в класичнiм стилi.
Великi стiни обвiшанi портретами всiх вчених старої Київської академiї
i портретами нових руських iмператорiв. Проти самого митрополичого
крiсла висiв великий, на цiлий зрiст, портрет Петра Могили, чорнявого,
з гарним грецьким класичним лицем, хоч i трохи аскетичним, в
архiєрейськiй мантiї i з жезлом. З iнших золотих важких рам у два ряди
виглядали лиця i в клобуках, i в митрах, i простоволосi. Там виглядало
негарне широке лице Кониського, з веселим усмiхом i здоровою
бородавкою на носi. Там дивилося на залу повне, гарне, з червоними
ситими губами лице Феофана Прокоповича, котрий неначе тiльки що випив
i всмак закусив; з другого боку дивився св. Димитрiй Туптало,
митрополит Ростовський, намальований святим, протоєрей Леванда з
тонким орлиним носом, Гiзель, Смотрицький, всякi київськi митрополити.
Тiльки нiгде там не було видно портрета нi одного українського
гетьмана! Навiть Богдана Хмельницького i благотворителiв монастиря i
академiї Конашевича-Сагайдачного i Мазепи.
В десятiй годинi ректор i всi професори в орденах вийшли до
братської дзвiницi, стали на схiдцях пiд гарячим лiтнiм сонцем i ждали
митрополита. Вже минула година, а митрополита не було. У декого з
професорiв заболiли ноги, а найбiльш у старих. Сонце шкварило, як
огонь. А митрополита не було. Коли аж через годину з Олексанрiвської
улицi вилетiла митрополича карета, запряжена чотирма сiрими жеребцями,
блискучими i гладкими, як печi. Професори стрiли митрополита, цiлували
його в руку.
Два архiмандрити взяли його попiд руки i повели до конгрегацiйної
зали. Митрополит був здоровий, кремезний дiд з червоним лицем, але,
йдучи на сходах, вiн удавав такого в’ялого, такого старого, такого
аскета безсильного, що, здається, його архiмандрити не вели, а мусили
нести.
Митрополит вступив у залу. Студенти i хор пiвчих проспiвали “Царю
небесний”. Митрополит поблагословив членiв конференцiї i студентiв i
потiм сiв на першому мiсцi. Вся конференцiя з кiлькох десяткiв
духовних i свiтських осiб довгенько постояла, поки митрополит кивнув
їм рукою сiсти. Архiмандрити i протоєреї сiли кожний по чину, неначе
хто їм порозписував мiсця, а свiтськi професори, хоч далеко розумнiшi
од них, тулилися позаду, як школярi. Секретар висипав на стiл бiлетiв,
i митрополит почав викликати до стола студентiв. Вiн так тихо
промовляв ймення, так розтягував слова, неначе зовсiм навiки
спостився. Ректор мусив голосно промовляти тi ймення, обертаючись до
студентiв.
Студенти почали виходити, брати бiлети i говорити, що кому
припадало. Всi ченцi, й професори, й митрополит, здається, слухали,
понагинавши голови. I на стiнах давня академiя дивилась на все те
своїми тiнями, поважними i сумними. Але мало-помалу митрополитовi все
те спротивiло: вiн позiхнув i почав жартувати, перериваючи одвiти
студентiв i балакаючи про стороннi речi. Голос його був тодi i зовсiм
не слабий, не аскетичний: вiн реготався зовсiм по-людськiй.
–  Ану, виходьте екзаменуватися, мої земляки! Гей, туляки!
Виходьте! – викликав митрополит вже не по списовi.
На середину зали вийшло чоловiк п’ять студентiв i мiж ними, як
колос родоський, Воздвиженський.
–  О! – промовив митрополит до Воздвиженського. – Одвiчай ти
поперед усiх.
Воздвиженський взяв бiлет, йому вийшов Гегель. Вiн почав
розказувати його систему, дуже темну, i почав збиватись.
–  Годi, годi! – промовив митрополит. – А розкажи, як учив Гегель
про Христа i християнство?
Воздвиженський почав розказувати, що Гегель мав фiлософiю за
найвищий ступiнь абсолютної iдеї, що релiгiю вiн ставив нижче, а
Христа мав за чоловiка, котрий перший на свiтi зрозумiв собi тосамiсть
бога з чоловiком, i почав знов збиватись.
–  Ну, чого ж ти плутаєшся? – смiявся митрополит. – Адже ж Гегель
був єретик?
–  Єретик, ваше високопреосвященство, – потакав Воздвиженський.
–  Значить, вiн був дурень!
–  Був дурень, ваше високопреосвященство.
–  От i добре! За це одно я тобi запишу найбiльший бал. – I
митрополит насправдi записав йому найбiльший бал.
–  А молитву Христову знаєш? – питав далi митрополит.
–  Знаю.
–  От це найвища фiлософiя! А вашi нiмцi – Гегелi, Канти, Шеллiнги
– все то єретики, все то легкодуми! – промовив митрополит, обертаючись
до професора фiлософiї.
–  Гегель був останнiй фiлософ iдеального прямування, – знов почав
одвiчати Воздвиженський.
–  Останнiй, – перервав його митрополит, – ну, слава тобi господи,
що останнiй, i коли б їх уже бiльше й не було. I чи вмер уже?
–  Вмер…
–  Вiчний покой його душi, коли вона того заслужить, – промовив
митрополит, засмiявшись, i за ним засмiялася вся конференцiя, а за нею
i всi студенти.
I Кониський, моргаючи своєю бородавкою на носi з золотих рам,
здається, смiявся своїм польським лицем з тiєї конференцiї. I Феофан
Прокопович, з своїм матерiальним лицем i ситими губами, неначе смiявся
разом з конференцiєю i студентами. А Петро Могила грiзно i гнiвно
дивився на ту сцену, роблячи своїм аскетичним лицем великий контраст з
академiчною конференцiєю. Його лице неначе зажурилося.
В той час ректор нагнувся до митрополита i почав йому шептати. То
вiн хвалив Воздвиженського за його побожнiсть i розказував, що вiн дав
обiцянку йти пiшки на богомiлля в Почаївську лавру. Лице митрополита
просiяло. Вiн дуже ласкаво поглянув на свого земляка.
–  Буде з тебе! Добре! Дуже добре! – промовив митрополит. – Ану,
хто там iще. Прославляйся по-еврейськiй.
Студент узяв єврейську книжку i розгорнув хто його зна i навiщо.
Вiн зовсiм не вмiв читати по-єврейськiй i держав книжку догори ногами.
–  Ану, прочитай i переложи!
Студент мовчав. Професор єврейського язика приступив до його,
заглянув у книжку i засмiявся.
–  Вiн, ваше високопреосвященство, держить книжку догори. Певно,
так трудно читати.
–  А перевернiть йому книжку! Може, вiн i прочитає. Книжку
перевернули, одначе вiн все-таки не прочитав. За його прочитав сяк-так
його товариш.
–  Що ж з тебе такий поганий гебраїст? А попробуй по-грецьки! –
говорив митрополит. – А дайте i менi книжку!
Професор грецького язика подав митрополитовi грецьку книжку.
Ректор i собi взяв грецьку книжку i хотiв слiдити за читанням. Але
довго придивлявся i не мiг розiбрати i слова. Коли зирне вiн на листа,
аж вiн держить книжку догори ногами. Йому стидно було перевернути, i
вiн так i держав її до кiнця, нiби слiдячи за словами, та все затуляв
книжку широкою рясою. Краска виступила на його щоках, а пiт на лобi.
–  Буде з тебе по-грецьки! Бери ще бiлет по другiй науцi!
Студент вийняв бiлет по церковнiй археологiї i почав розказувати
про стариннi будування в Азiї й в Європi, назвав їх кельтськими i
циклопськими, i собi на бiду прикинувши ще кiлька научних нiмецьких
заграничних термiнiв.
–  I яких ви кельтiв познаходили в древностi, коли найстарiший
народ на свiтi – євреї! Нащо вам брати цi вигадки нiмецькi! Нащо вам
тi заграничнi термiни!
Студент мовчав, i професори мовчали. Митрополит грiзно окинув оком
молодих професорiв, нiби лiбералiв, i надувся. Вiн побачив, що старий
класичний дух академiї вже почав падати, що туди входить європейський.
Одначе потiм розбалакався, розвеселився i викликав першого студента.
То був Дашкович. Вiн дуже добре i розумно розказував свiй бiлет, i
митрополит розхвалив i академiю, i професорiв, i студентiв.
Вже довгий лiтнiй день наближався до вечора, а митрополит ще
держав на екзаменi, бо. поснiдав пiзно i добре, а всi вмирали з
голоду. Всi потомилися, були блiдi, а екзамен все тягся та тягся. Вже
на вечiрнiм опрузi знялися всi з мiсця. Студенти i пiвчi проспiвали
молитву, i митрополита знов ледве поволокли попiд руки до ректора, де
був готовий обiд. Велика академiчна зала спорожнилася. Тiльки на
стiнах з золотих рам виглядала вся стара Київська академiя на
спорожненi крiсла, на стiл, де валялись на столi i пiд столом пом’ятi
бiлетики. Дуже сумно i грiзно поглядав Петро Могила, закладач
академiї. Йою тiнь, прикована до полої на, нiби думала: “I що то за
люди прийшли й вийшли з моєї академiї? I на якiм язицi все це
говорило, екзаменувалося, жартувало i виявляло научну темноту? Чи то
орда налетiла, чи то литва набiгла i запанувала моїм дiлом, моїм
твором?” I чорнi очi Могили ще грiзнiше, ще смутнiше поглядали на
простору залу, куди вже вибiгли мишi i шелестiли мiж пом’ятими
папiрцями. Широко одслоненi очi св. Димитрiя нiби дивувалися, чи не
грали всi тi люди якоїсь чудної мiстерiї чи комедiї? Всi тiнi значних
учених давньої академiї, всiх писателiв, всiх оборонцiв українського
народу, його вiри i народностi цiлими рядами смутно недоумiвали, що то
за люди тут говорили, жартували, держали книжки догори ногами – нiби й
справдi дiло робили!
У ректора був розкiшний обiд для митрополита i конференцiї, куди
пiшла не одна копiйка з студентських сум. Вино лилося рiчкою. В
одчиненi вiкна вже запахло вечором, засяли зiрки на небi, а за столом
все пили, їли та ще пили. Вже пiзно встав митрополит з-за стола, i всi
заспiвали йому: iс полла етi, деспота! При свiтi ясних зiрок виїхали
гостi з Братства. Пiзнiй захiд блищав на стiнах церкви, на золотих
верхах. Тополi й липи стояли гихо i млiли в благодатному теплi, не
ворушачи анi листочком. I Братство, i корпус академiї, i з його вiкон
грiзнi сумнi очi давнiх українських учених дивилися на той чудний
поїзд i чудували, що там, де вони колись були свiдками боротьби за
вiру й Україну, там тепер хтось чужий справляє сатурналiї, справляє
комедiї на науку i просвiту. Тiльки небо та земля були такi чудовi, як
i за давнiх часiв; так само сяли зорi на небi i в повiтрi вiяло теплом
i пахло квiтками й тополями… Тiльки гори київськi стояли так само, як
i в той давнiй козацький час; так само заглядали в широкий Днiпро, як
за давнiх минувших часiв… Другого дня пiшла чутка мiж студентами, що
Воздвиженського за його благочестiє дуже повисили в списках i мали
навiть замiр зоставити при академiї бакалавром.
Тим часом ректор справдi пойняв вiри Воздвиженському i, закликавши
до себе, почав намовлять його постригтись в чепцi.
–  Не можу, – одмагався Воздвиженський, – бо маю вже наречену.
Вона дочка одного київського протоєрея.
Воздвиженський дурив ректора. Вiн, правда, був знайомий з дочками
того протоєрея, але жениться там не думав, бо протоєрей був небагатий.
Зате ж вiн був земляк i товариш ректорiв по школах.
–  Ви зробили вибiр непоганий, хоч i не хочете своєю власною
особою пiддержувать руської церкви в санi ченця.
–  Я насмiлююсь просить, щоб мене зоставили в Києвi, – просив
Воздвиженський.
–  Добре, – промовив ректор, роздумуючи. Воздвиженський вийшов од
ректора зовсiм спокiйний. йому треба було тiльки трохи пограть
комедiю, частiше ходити до ректорового товариша i вдавать з себе
жениха його старшої дочки. Всi заговорили, що вiн на їй жениться. I
вiн справдi посватав й заручивсь там. Сухобрус дуже стривожився,
почувши про сватання Воздвиженського, а Марта трохи не зомлiла. Швидко
Воздвиженський довiдався, що його не тiльки зоставили в Києвi, але
навiть професором в академiї, разом з Дашковичем та ще з одним
студентом. Як тiльки його зовсiм затвердили на мiсцi, вiн i покинув
увиваться коло дочки протоєрея.
А тим часом про сватання Воздвиженського на протоєреївнi вже усi
говорили. Протоєрей запросив вже до себе родичiв на весiлля з
Калузької губернiї. Сама наречена, його дочка, вже налагодила все до
вiнця. Протоєрей закупив багацько вина й усяких наїдкiв, пошив дочцi
виправу. Коли рознеслась чутка, що Воздвиженський вже заручився, що
вiн вже давно має собi молоду. I Протоєрей, його дочка, i ректор, i
все начальство тiльки пороззявляли роти з того дива, почувши про
заручини Воздвиженського з Сухобрусiвною!
Воздвиженський, побачивши, що вже сталось, як йому бажалось, що
дорога в життi послалася перед ним так, як його думка того хотiла,
просто покинув протоєрєївну i, не сказавши й слова Дашковичевi, побiг
раз раненько до Сухобруса.
Сухобрус пив чай з своїми дочками й тiльки що збирався йти до
магазину. Несподiваний прихiд Воздвиженського дуже вдивив батька й
дочок: вони вже чули про його сватання.
–  Добридень вам, Сидоре Петровичу! – промовив Воздвиженський i
кинувся обнiмати й цiлувать старого.
–  Доброго здоров’я вам, Степане Ивановичу! – обiзвався знехотя
Сухобрус, ледве одповiдаючи на його цiлування.
Воздвиженський подав руку паннам. Марта й Степанида сидiли мовчки,
ледве привiтались до його. Марта дивилась у свiй чай; її чорнi брови
дуже насупились над стаканом, стали навислими, як чорнi хмари.
Степанида ледве осмiхалась i копилила свої тонкi губи.
–  Давно я був у вас в гостях! – промовив Воздвиженський.
–  Давно! – знехотя промовив Сухобрус i замовк, прийнявши
академiчну позу i дивлячись на швидку пару, що вискакувала з-пiд
покришки самовара.
Марта колотила ложечкою чай, у котрому вже давно не було й
грудочки сахару i котрий був холодний, як вода.
–  Ваш чай, Марто Сидорiвно, зовсiм прохолоне, – зачiпав її панич.
–  Нiчого – те! Я люблю холодний чай, тiльки не люблю холодних
людей.
Такий прямий i рiзкий одвiт дуже вдивив i засмутив
Воздвиженського. Вiн бачив її завжди тиху, спокiйну, добру i вгадував,
що причиною того була обида. А Марта усе колотила чай i ледве мочила
ложечкою губи. Її великi очi були повнi слiз. Вона була сердита i
ледве здержувала себе. Не стiльки гiрка кривда, як злiсть налила її
очi сльозами.
–  В мене було такого дiла! Так багато дiла! Я оце скiнчив вдатно
екзамени, мене зоставили бакалавром при академiї. Вибачайте менi, що я
так нечасто навiдувався до вас! – просив Воздвиженський, i в його
голосi й справдi почулась м’якiсть i жалiбнiсть.
–  До нас то й не було часу, а як до кого iншого, то й час
знайшовсь, – промовив Сухобрус, дивлячись у вiкно проз Воздвиженського
голову.
–  От як Дашкович, то й дiло робив, i нас не забував, – промовила
Степанида.
Воздвиженський бачив, що хазяїн i дочки такi холоднi, неначе їх
хто пообкладав кригою. Одначе йому не стало совiсно анiтрошки! Його
великi сiрi очi так само дивились смiливо. Вiн просто мiркував, як
купець у крамницi перед покупцями, з котрого боку пристать i як почати
рiч, так почать, щоб усе дiло загарбать в свої руки з прибиллю, щоб
нiчого не втратить.
А Марта все сидiла непорушне та колотила холодний чай. Здавалось,
що вона думала його колотить, доки Воздвиженський не вийде з хати або
поки не переговорить про заручини, її лице було блiде, брови й губи,
трохи втягнутi, виявляли велику енергiю. Вона не змогла, не зумiла
здержать злостi, i сльози закапали з очей.
“Треба починать дiло або втiкати!” – шепотiла Воздвиженському
думка. Вiн хотiв уже говорити, тiльки якось не знаходив слiв. Вiн
побачив сльози на Мартиних щоках i тiльки подумав: “Яка вона добра!
Яке в неї м’яке серце! Вона буде доброю жiнкою! – треба приступать!”
I вiн присiупив. Просто й ясно, голосно на всю хату, вiн
оповiстив, що його справа з академiї скiнчена, що йому час приступать
до сватання, i вiн нiкого бiльше не вибирав, нi про кого бiльше i не
думав, окрiм Марти Сидорiвни.
–  Тепер за вами черга, Марто Сидорiвно! – промовив
Воздвиженський.
Марта розридалась. В неї набралось слiз повнiсiнькi вчi; вона була
рада, що трапився випадок вилить їх, i бiльше не держала їх.
–  Дайте менi хвилинку подумать, пiти в садок! – промовила вона й
вийшла в садок. За нею вийшла сестра. Воздвиженський зостався з
Сухобрусом. Задля його випав найкращий час поговорить з батьком за
придане, i вiн почав говорити без всякої церемонiї.
–  Як же ви, Сидоре Петровичу, розпорядитесь з своїми домами, з
садком, з грунтом? – почав будущий зять.
–  А так! В мене двi дочки, як ви знаєте. Бiльше роду й не маю.
Мартi дам новий дiм, що стоїть на вулицю, а Степанида тим часом житиме
зо мною у цiм флiгелi! А по моїй смертi Степанидi зоставлю флiгель…
–  Чи ми ж помиримось?
–  Треба мириться… Тiльки ви знаєте, що я своїх дiтей не зобижу.
Що маю, те усе їх. Для меншого зятя я купив через улицю грунт i на тiм
грунтi збудую новий дiм, а флiгель запишу пополовинi на двох. Схотять,
продадуть чи подiляться, – про мене.
–  Розумнi вашi слова, Сидоре Петровичу, гарно й слухать, –
промовив Воздвиженський, очевидячки радий тому. – Чи не можна, Сидоре
Петровичу, всi вашi слова записать на паперi? Вашi слова – золото!
Шкода буде, як вони так i полинуть в повiтрi…
Сухобрусовi очевидячки не сподобалась така рiч.
–  Коли ви менi, старому батьковi, не ймете вiри, то я й запишу на
паперi. Не заберу ж я всього на той свiт. – I тут же Сухобрус записав
на старшу дочку новий дiм, а решту – так, як вiн казав. Воздвиженський
сховав той папiр у кишеню й прожогом покатав у садок. Марта дала йому
своє слово, як того ждав Воздвиженський, як знав про те i старий
батько. Всi вернулись до хати. Всi неначе переродились, були веселi,
жартували. Марта була рум’яна, все спускала очi у землю, як жених брав
її за руку, й нiби крадькома тiльки насмiлювалась глянуть на кого.
Одна Степанида була не весела тим, що Дашкович не просив i досi її
руки, а може, й тим, що не її сватав Воздвиженський.
–  А ми чули, що ви посватались у протоєреївни? – спитав Сухобрус.
–  А де там! Хто його там думав свататься. Так тiльки туманив
людей.
–  Навiщо? Недобре! їй-богу, недобре! – тихо промовляв Сухобрус,
просячи всiх за стiл i сiдаючи обiдать.
Пiсля обiду, веселий i щасливий, як купець, що дуже добре
вторгував того дня, Воздвиженський прибiг на квартиру до Дашковича.
–  Чи ти чув новину? – гукнув Воздвиженський.
–  Яку новину?
–  Що я посватав твою Степаниду!
–  А ти ж женишся на протоєреївнi?
–  На якiй протоєреївнi? Схаменися ти! Я сьогоднi посватав твою
Степаниду Сидорiвну – Сухобрусову дочку! От що!
–  Неправда твоя!
–  Бреши сам, коли не ймеш вiри. Вже й моє весiлля швидко буде, i
той новий дiм, що на вулицю, буде мiй. От подивись!
I Воздвиженський показав йому папiр з пiдписом Сухобрусовим. Там
Дашкович, побачив ймення Марти, i в його одлягло од серця.
–  А що, налякав тебе, га? – промовив Воздвиженський. – Иди ж
мерщiй заручайся, коли хочеш, а то й справдi втеряєш свою пальму. Так
i вхопить якийсь купчик! Ходiм-таки сьогоднi ввечерi, то й весiлля
будемо справлять разом.
Дашковичевi все те здавалось сном. Так все те було несподiвано,
негадано. Вiн ждав сватання у протоєрея. Воздвиженський своїми устами
просив його навiть за шафера, а тепер скоїлось зовсiм iнше дiло.
–  Одже ж ти й справдi капосний! То було перше слово Дашковичеве,
як вiн опам’ятався.
–  Та чого ти стоїш, роззявивши рота! Вбирайся та ходiм на твої
заручини, бо втратиш дiвчину. Що б менi завгорiло й справдi сьогоднi
посватать твою Степзниду?
–  Ой капосний же ти, нехай тобi всячина! – шепотiв Дашкович,
хапаючись убираться. В його була думка, щоб хто й справдi не одбив у
його дiвчини.
Того ж таки вечора обидва вони пiшли до Сухобруса. Тепер тiльки
Дашкович пересвiдчивсь у тiм, що Воздвиженський засватавсь: його
вiтали як зятя. Не довго думаючи, Дашкович пiшов з Степанидою в садок
на прогуляння й переговорив з нею. Вiн вернувсь з садка женихом.
Сухобрус не знав краю своєму щастю. Свiтлиця його освiтилась
свiчками й лампадками, В кухнi палало велике полум’я: там готували
вечерю. Самовари не згасали. Стiл був заставлений наїдками й
напитками. Сухобрус надiв новий синiй сiртук i найрябiшу шовкову
жилетку. Його очi блищали од вина i щастя. Вiн обнiмав та цiлував
дочок; зятiв.
–  Ой ви, мої дочки, як голубочки! грали ви й спiвали “Сизого
голубочка”, доки не принадили до себе пару голубiв, та й яких голубiв!
О ви, зятi мої, уми-розуми! Чи я ж думав та гадав мати зятiв таких
розумних, ще й професорiв? Зате ж я вас обзолочу, обсиплю золотом та
срiблом. Дам вам обом по дому, по саду. А з магазинами… як самi
знаєте. Певно, ви будете писать книжки, а не образи малювать, як
батько ваш колись малював. Ой ви, мої уми-розуми!
I старий батько не мiг натiшиться своїми вченими зятями: все
обнiмав та цiлував їх.
–  Та годi вже цiлуваться! – промовив Воздвиженський. – Давайте ще
будемо пити!
–  Давай, зятю, й пить! I пити – вмерти, i не пити – вмерти. Лучче
ж пити i вмерти! Ну дочки! випийте до мене, а я до вас.
Марта й Степанида мусили забрать у руки чарки з вином i випили до
самого денця.
–  Я думав, що ви вже мене покинули! А ви таки будете мої. Недурно
ж менi цiєї ночi снився чудовий сон! Снилось менi, нiби я стою в себе
серед двора. Надворi нi день, нi нiч, але якось ясно й свiтло, нiби
сонячний день злився з мiсячною нiччю. Коли це як зашумить повiтря, як
загримить грiм! Дивлюсь я, на небi й хмар нема. А з лаври, з
Михайлiвського, з Братства летять янголи, та все по парi та по парi;
такi рядки, що й полiчить трудно, та все знiмаються з бань та з
золотих хрестiв! Оглядаюсь я, а всi три рядки летять просто у мiй
двiр. Кожний янгол держав по зеленiй гiлцi всякого садового дерева. I
котрий оце прилетить, то i застромить гiлку в моєму дворi. I тi гiлки
перед моїми очима росли, розпускали на всi боки зелене гiлля; дерево
пiдiймалося вгору та вгору, цвiло перед моїми очима. Я чув пахощi
цвiту. На деревi спiли ово-шi, вкривали рясно дерево, аж гiлля гнулося
додолу, її обсипались перед моїми очима. Дивлюсь я, аж янголи засадили
вже весь мiй двiр, потiм засадили садками ще й вулицi коло ного двора!
Все так i зазеленiло перед моїми очима. Я набрав повну хустку палучих
яблук i груш та думаю: “Понесу же я своїм дочкам”. Та й на тiм i
прокинувсь!
–  Чи не читали ви того вечора “Патерика Печорського” або “Житiй
святих”? – спитав Дашкович.
–  Е, уми-розуми! То не од “Патерика”! То од бога i святих
печерських!
–  Чом же ви, тату, не попоштували нас тими райськими яблуками? –
питали дочки. – Ми були б i гостям зоставили на сьогоднi.
–  Якби пак сподобив господь, то чом би й не попоштувать. Та ми,
грiшнi люди, не уподобнi богу, – промовив Сухобрус напутюючим тоном.
Тим часом надiйшло два купцi, близькi сусiди. Перед образами
засвiтили лампадку й свiчi. Двi пари молодих стали на килим i побили
поклони. Батько й гостi поздоровляли їх з заручинами.
Пiсля заручин була багата вечеря. Пiсля вечерi обидвi молодi грали
на гiтарах i спiвали. До їх пристали й паничi. До пiзньої ночi було в
Сухобрусових горницях весело, до пiзньої ночi грали й спiвали.
Незабаром Сухобрус встиг обробить верхнiй етаж нового дому. Вже
був призначений день двох весiллiв разом. Воздвиженський i Дашкович
вiнчались разом в Глiба-Бориса.
Серед церкви поставили високi пiдмостки, огородженi штахетами i
засланi килимами. Марта й Степанида були убранi в бiлi прозорi сукнi i
в бiлi гiрлянди. Високi, чорнявi, рум’янi, з розкiшними чорними
кiсьми, вони були дуже показнi й оригiнальнi своєю красою. Бiле
убрання було їм дуже до лиця. Нiколи до їх не приставало прiзвище
схiдних пальм, як тепер пiд вiнцем. Як шафери поклали на голови вiнцi,
вони стали схожi на цариць Шехерезади, так багато було сценiчного,
схiдного в їх зростi, в їх оригiнальнiй полуденнiй красi. Навiть
товстi брови, великi очi й губи Мартинi здавались делiкатнiшими й
тоншими при свiтлi свiчок, при свiжому фантастичному бiлому убраннi.
Старий священик, вважаючи на вчених женихiв, винiс з вiвтаря
прездорову книжку проповiдiв i пошанував їх словом якогось святого
отця церкви третього вiку, де дуже часто промовлялось, що супруг
повинен любити свою супружницю i супружннця повинна бояться супруга.
Женихи найняли митрополiтанську пiвчу. Хор гримiв концерт. Якийсь бас
трохи не луснув, викрикуючи останнi слова апостола: “Жена да убоiтся
своего мужа”. Народу було в церквi такого багато, що свiчки в кiнцi
вiнчання почали гаснуть. Все було як слiд, велично й пишно. Сухобрус
був наче на сьомому небi.
Бучне весiлля розвернулось в просторних кiмнатах нового дому.
Гостей було дуже багато, а найбiльше вчених. Гостi пили й їли, але
позаочi звали Воздвиженського недобрим чоловiком за те, що вiн зрадив
одну дiвчину й женився на багатiй купчисi.
Старий батько не знав, де стать, де сiсти: йому прийшлося не
тiльки познайомиться з вченим миром, але навiть породаться!
Вже свiтом роз’їхались гостi по домах та все тихенько говорили, як
то на свiтi не до ладу буває, що одну нiби кохає, а другу бере за
жiнку. Все тягли стару пiсню про зраду дiвчатам, про матерiальну
жадобу при сватаннi. Тiльки Воздвиженському було байдуже за те, що б
там люди не говорили. Його план так удався, його дiла так йшли до
ладу, що вiн був щасливий, вигравши право на дуже вигiдне мiсце мiж
людьми.
Пiсля весiлля Воздвиженськi помiстились жити на верхньому етажi, а
Дашковичам Сухобрус опорядив тим часом нижнiй етаж. I того ж таки
мiсяця вiн проти дому Воздвиженського заклав новий дiм для Дашковичiв.
Молодi жили спочатку мирно й щасливо. Сестри приходили одна до
одної в гостi. Гiтари часто бренькали то внизу, то вгорi. Мартi й
Степанидi не зовсiм минув романтичний перiод життя: часто можна було
почуть в їх домi спiви. Тонкi жiноцькi голоси зливались гарно й до
ладу з чоловiчими в пiснях великоруських й українських. Старий батько
часто навiдувавсь до дiтей, щоб послухать веселих пiсень. На противнiм
боцi новий дiм рiс вгору, а мiж двома молодими хазяйками в одному домi
росла незгода. Переднiше почали лаяться наймички згори й знизу, а за
наймичками – й хазяйки. Часто, поодчинявши вiкна, вони голосно й
дрiбно перекидались словами про хазяйськi речi… Сухобрус чув те i
звелiв майстрам поспiшать з новим домом.
–  Дочки мої, не сварiться! В мене вас двi: не поле вами засiяно.
Добра мого буде доволi для вас обох. А коли вмру, то все моє буде ваше
– пополовинi. – Так вговорював Сухобрус своїх дочок, сидячи в старому
флiгелi коло одчиненого вiкна з великим “Печорським патериком” в
руках.
Сухобрус усе ходив до магазину, не кидаючи купецтва. Новий дiм тим
часом вже був готовий. Сам Сухобрус посадив своїми руками першi
деревця в новому садку. Вiн бiльше любив меншого зятя й меншу дочку,
мав їх за добрiших людей, а зятя – за розумнiшого чоловiка. Старша
пара догадувалась за те й почала озираться на всi боки i скоса
поглядать на батькiвську прихильнiсть до молодшої пари.
Тимчасом як Сухобрус опоряджував нове хазяйство своїх зятiв,
Воздвиженський i Дашкович складали собi професорську репутацiю.
Дашкович швидко визначився мiж професорами своїми лекцiями по iсторiї
фiлософiї i пiддержав репутацiю тiєї науки, котра все стояла в
академiї дуже добре. З кожним роком його лекцiї були луччi та луччi, з
кожним роком росла його репутацiя. Молодi студенти, приїхавши з усiх
кiнцiв Росiї, вже чули про його, вже ждали чогось надзвичайного. В
старiм академiчнiм корпусi з темними вiкнами, з чорними партами, в
його авдиторiї було повнiсiнько студентiв, котрi сидiли цiлими лавами
й купою стояли коло порога, прийшовши з iнших курсiв. Дашкович входив,
сiдав на кафедрi i не дивився нi на кого: його очi десь нiби ховались,
входили десь глибоко, де ворушились думки. В очi слухачiв кидався
тiльки чистий широкий лоб. Його високе чоло нiби займало мiсце очей
для слухачiв: так на йому багато виявлялось думок. Кожний легенький i
тоненький зморшок мiж бровами здавався тим мiсцем, де забгалася дума й
свiтилася звiдтiль. Коли-не-коли вiн пiдiймав одну руку й пальцем нiби
показував на абстрактну мисль.
Не можна забути впливу його одної репутацiї на молодих студентiв!
Всi зiбрались вперше на лекцiю й сидiли лавами кругом авдиторiї,
держачи голови рiвно, як пiд шнурок. Дашкович промовив перше слово, i
всi рядки голов, неначе по електричнiй течiї, раптом i разом схилились
уперед, насторочившись слухать. I цiлу лекцiю так держались голови,
коли б хто поворушився хоч трошки! Тiльки карандашi скобзались
швидко-швидко по паперi! А його думка лилася чиста, ясна, як кришталь!
Не було там анi одного слова зайвого, що не стосувалось до дiла. Вся
система будлi-якого фiлософа випливала з його уст, нiби з голови
самого фiлософа; така вона була чиста, ясна, суцiльна, не штукована з
уривкiв.
Не в одну голову запала крапля свiту й думок од його лекцiй, не
одна голова стала свiтлiша й яснiша.
Дашкович недовго й був в академiї. Його добра слава пiшла скрiзь;
i його запросили перейти в Московський унiверситет. Але, скучаючи
додому й за Києвом, вiн потiм перейшов в Київський унiверситет.
Воздвиженський не любив науки, не поважав її, мав її тiльки за
спосiб прокласти собi стежку в життi i як можна витягти з неї через це
грошей, їжi, напиткiв i всякого добра! Де можна було все те дiстати
iншим способом, вiн не жалiв себе, не розбирав доброго i недоброго
способу i досягав до цiлi, кинувши на бiк науку.
В авдиторiї одчинялись дверi, й входив Воздвиженський. Ступивши
три ступенi через авдиторiю, вiн ставав на пiдмосток кафедри, одну
ногу держав якось на повiтрi i, повернувшись круто товстими плечима,
блискав на авдиторiю товстою широкою потилицею й сiдав на кафедрi.
Потiм вiн виймав старi листки своїх лекцiй i клав їх перед собою. Тi
лекцiї були написанi кiлька рокiв переднiше, i вiн не змiняв у їх i
словечка! Листки були старi, з жовтими круглими плямами, нiби од
якоїсь страви. Нитки, котрими вони були позшиванi, вже пообривались i
телiпались, Ззамолоду вiн просто читав лекцiї з тих листкiв. Але, не
змiняючи їх нiколи, хоч наука i змiнялась, вiн вивчив їх напам’ять од
дошки до дошки; часом силкувався iмпровiзувать. Розпустивши цiлу рiчку
фраз, гарних, але пусгих, вiн аж заплющував очi, неначе пiвень в час
свого крику. Фрази лились, зчiплювались, i вiн переливав з пустого та
в порожнє, говорячи те ж саме, тiльки iншими словами.
Студенти, як звичайно буває, почали записувати його лекцiї, але
швидко покинули, бо котрий було запише, то й побачить, що там нема
думок. Тiльки один туляк, земляк Воздвиженського, сидiв коло
самiсiнької кафедри, щоб його роботу було видко, i записував ту
нiсенiтницю, маючи надiю пiти стежкою свого красномовного земляка.
Аадиторiя Воздвиженського спорожнялась. Студенти перестали ходити
на його лекцiї, а щоб авдиторiя не була зоссiм порожня, вони ходили по
черзi по п’ять душ. Воздвиженський не вважав на увагу чи неввагу своїх
слухачiв.
Зате ж вiн дуже вважав на ректорську ласку. Нiхто з професорiв не
запобiгав так його ласки! Вiн умiв пiдступити до кожного ректора, вмiв
улiз ги в його душу, прислужиться, притакуючи кожному його слову,
постерiгаючи кожний його замiр. I виходило так, що нi один ректор не
обходився без його. Тодi ще не було виборiв нi на кафедри, нi на
побiчну службу в академiї. I Воздвиженськич кожному ректоровi встигав
зайняти скрiзь перше мiсце i розпоряджався академiчними грошима. I за
все це вiн доставав добрi грошi. При кiлькох ректорах Возiвиженськнй,
з орденом на шиї, мав право сказати: “Академiя – то я!”
IV
Дашковичi жили в новому домi. Чистий i гарний був їх новий дiм на
два етажi, з здоровими свiтлими вiкнами. Вiн стояв просто проти дому
Воздвиженського, так що з вiкон одного дому можна було дивиться в
вiкна другого, i не тiльки дивиться, але навiть перекидатись словами.
Степанида Сидорiвна обвiшала вiкна гарними завiсами, обставила
вазонами з квiтками. Кращi картини з батькового флiгеля дочки
попереносили до себе ще переднiше. У батька зостався на стiнi тiльки
праотець Ноє з трьома бородатими синами та якась цариця в фiжмах, дуже
заляпана мухами.
Дашковичiв кабiнет був обставлений шафами з книжками. Вiн зiбрав
писання всiх давнiших, нових i найновiших фiлософiв i все, що тiльки
стосувалось до його науки. Вiн любив науку для науки i все загрiбався
в фiлософiю глибше й глибше. Бiльше й бiльше вiн засиджувавсь над
книжками до пiзньої ночi. I не раз Степанида пiзньою добою входила в
кабiнет, просила його кинуть книжки, виривала навiть з рук i,
розсердившись, гасила свiтло. Або часом вона входила з сестрою з
гiтарою в руках i давала йому несподiвану серенаду. Обидвi сестри
починали грати, спiвать, починали балакать, смiятись. Дашкович знехотя
мусив одривать очi од книжки, сварився, але, забалакавшись з ними,
вставав од стола, курив сигару, ходив по кабiнетi й слухав музику.
–  Та вийди-бо в залу! – говорила до його жiнка. – Дивись, яка в
нас зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобi нема де
походить?
–  Та одчепись собi! Хiба ж ти не бачиш, що я маю дiло.
–  Не дiло нам голова, а ми голова дiлу! I Степанида без церемонiї
брала його за руку i витягала в залу. Марта помагала їй. Фiлософ мусив
виходить в залу, хоч через силу, i гуляти. Побалакавши, погравши на
гiтарах, сестри одпускали Дашковича до кабiнету, а самi розходились до
свого хазяйства.
–  Коли б пак була знала, що то за людина фiлософ, то була не йшла
за тебе замiж, – говорила Степанида, сидячи з роботою в руках на софi
в кабiнетi свого мужа.
I часом до пiвночi вона сидiла в його кабiнетi, вишиваючи
що-небудь або плетучи. А вiн не звертав на неї нiякої вваги. Степанида
тiльки поглядала на його гладенький високий чистий лоб, нахилений над
папером або над грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнутi
посерединi лоба i насупленi над очима.
–  Одже життя моє не дуже веселе з таким вченим чоловiком. Моя
сестра щасливiша з Воздвиженським. Вiн, хоч i хамулуватий, i
зателепуватий, але говорючий, веселий. З ним життя було б трохи
милiше. Вiн накричить повну хату, пожартує з жiнкою. – I її знов взяла
зависнiсть до своєї сестри, як позавидувала вона в той день, коли та
заручалась з Воздвиженським.
–  Розкажи менi, Василю Петровичу! що ти думаєш ї пишеш? – спитала
раз Степанида, побачивши, що її чоловiк покинув перо й обперся об
спинку стiльця в спокiйнiй позi.
–  Я думаю те, що тобi в голову не помiститься, – одказав вiн,
осмiхаючись.
–  А може, й помiститься! – промовила Степанида, дивлячись на його
задуманий лоб, обрямований густим чорним волоссям, на його спокiйну й
поважну постать.
Тихо осмiхаючись, Дашкович почав розказувать їй про фiлософа
Канта. Жiнка слухала, слухала, роззявила рота, позiхнула з усiєї сили
й зареготалась на всю хату.
–  Ой, не говори! Не гай надаремно часу! Коли б тобi одно слово
втямила! Чи й твої студенти так тебе розумiють, як я?
–  Мабуть, трохи бiльше! Може, тобi ще розказать що-небудь про
Спiнозу або Локка?
–  Ой, не говори, а то засну отут-таки в тебе на софi. Чи в тебе
голова не крутиться од тiєї фiлософiї?
–  Нi, хвалить бога.
–  А в мене б запаморочилась, якби я послухала хоч пiвгодини.
Потривай! Я тебе таки витягну з твого кабiнету!
Щоб витягти з кабiнету свого мужа, Степанида задумала дать в себе
вечiр з музиками й танцями. Вона знала, що Дашкович колись танцював
ззамолоду, навiть любив танцi, хоч все те якось не гармонiзувало з
його фiлософською думкою й поважним прямуванням його розуму.
Тодi була вже пiзня осiнь. Степанида найняла на цiлий вечiр чотири
музики й напросила до себе гостей. Просторна, свiтла зала блищала
чистотою й огнем свiчок i канделябрiв. Знайомi професори, урядовцi й
купцi поприходили з жiнками й дочками. Марта прибралася, як на
весiлля, в гарну бiлу сукню. Сухобрус, сивий, аж бiлий, розмовляв з
знайомими купцями. Молодi професорiвни й купцiвни не схотiли навiть
пити чаю та все ждали, щоб музики швидше заграли до танцiв. Дашкович
мусив покинути свiй кабiнет, поховать своїх грецьких й нiмецьких
фiлософiв, вийшов до гостей i розмовляв з молодими дамами.
Степанида намовила свою сестру взяти до кадриля Дашковича. Проти
його став один купець з молодою купчихою. Музики весело й голосно
вдарили сигнал; пари посiдали скрiзь попiд стiнами просторно! зали.
Дашкович дуже одмагався, не хотiв ставать, але Марта таки потягла його
в танець.
Музики почали кадриль. Пари заворушились i розпочали танець.
Дашкович просив свою даму показувать йому, казав, що вiн за своїми
книжками зовсiм, мабуть, забувся танцювать. Раз i другий вiн перейшов
залу як треба, але зараз-таки почав збиваться. Дами почали подавать
одна другiй руки й переходить, а Дашкович ткнув i собi туди свою руку.
Друга фiгура пройшла гаразд, а на третiй Дашкович знов збився. Всi
розiйшлись вбiк, а вiн сам зостався серед хати, не знав куди
притулиться, чи на той, чи на другий бiк, i вертiвся сюди й туди.
Марта покликала його до себе, а Дашкович, нахиливши голову трохи вниз
i пiднявши вгору палець, зовсiм як на кафедрi, поплiвся до своєї дами
i перекрутився з нею нащось. Далi, врештi всього, заплутавшись мiж
довгими сукнями Марти й молодої купчихи, вiн так шарпнув ногами, що
стяг з купчихи сливе половину тонкої сукнi, одiдравши великий шмат од
самої талiї аж додолу. Побачивши таке лихо, Дашкович знов пiдiйняв
палець угору й нахилив голову додолу. Купчиха з обiдраним боком втекла
в другу хату. В думцi вона кляла Дашковича i всiх фiлософiв i
зарiкалась з того часу танцювать з фiлософами, хоч би вони були й
європейськi генiї! З червоним, злим лицем вона вийшла з кiмнати i
цiлий вечiр ставала в танцях якнайдалi од Дашковича.
На другу кадриль Степанида поставила Дашковича танцювать з собою,
правувала ним, показувала йому стежку i таки присилувала його знов
вивчить забутi танцi.
–  Ой, як низько мусила спуститься моя фiлософська мисль! –
промовляв Дашкович, утираючи пiт з лиця. – Одже за найважчими
фiлософами Нiмеччини я не втомлявся так, як за цими танцями, – говорив
вiн, ледве одсапуючи.
Вже готували на стiл вечерю, як Дашкович тiльки згадав, що вiн не
перепросив купчихи, котрiй обдер цiлий бiк. Вiн нахилив голову,
насупив брови, пiдняв один палець вгору. Всi ждали од його якогось
дуже цiкавого слова. А вiн, постоявши трохи на однiм мiсцi, простягся
до того кутка, де сидiла купчиха, i почав просити в неї пробачення.
Купчиха осмiхалась, говорила: “Нiчого, нiчого те! То в танцях звичайна
рiч”. Але в думцi вона кляла фiлософiв. Сукня була дуже дорога й
модна; її уста осмiхались ласкаво, а очi лаяли, аж горiли!
–  Що це ти так пiзно схаменувся? – спитала в його жiнка.
–  Коли я тодi якось задумавсь! – промовив Дашкович. – Менi зовсiм
не в думцi оцi танцi! Бiльше я тобi не танцюватиму! Нехай танцюють
молодшi за мене!
Одначе, невважаючи на своє зарiкання, вiн мусив пiсля вечерi знов
танцювать, бо його силувала ласкою й проханням молода й гарна жiнка, а
перед такими чарами ледве чи встоїть яка найтвердiша фiлософiя.
Степанида таки так вганяла свого фiлософа, що пiт лив дощем з його
високого чола, а чорнi кучерi аж поприлипали до вискiв.
Тим часом поважнi гостi, встаючи з-за карточного стола, смiялись з
Воздвиженського, що вiн страшенно програвся в карти. Марта почула те,
i її почало розбирать; вона знала, що Воздвиженський дуже погано грає
в карти, одначе квапиться грати. Марта пiдступила до Воздвиженського й
шепнула йому на вухо: “А що, чи багато карбованцiв продув у карти?”
Її рiзкий, неспокiйний голос, її насупленi густi брови дуже
вразили Воздвиженського. Вiн давно вже постерiгав тверду вдачу своєї
жiнки. Смiливий, розпоряджаючий голос зобидив його.
–  А тобi нащо? – тихо, але сумно спитав вiн у Марти.
–  Як нащо? Хiба я не маю права тебе спитать? – сказала вона тихо
й одiйшла од його. Вона сiла невесела та все поглядала на той столик,
де грав у карти Воздвиженський.
Як на тотеж Воздвиженському дуже не йшла карта. Вiн сердився,
вгонивсь в азарт i тим ще бiльше програвав. Партньори почали смiятись,
що Воздвиженський знов нагнав на себе на карбованцiв десять. Марта не
пропускала й слова з розмови коло того стола. Вона не видержала.
–  Степане Iвановичу! пора нам додому! Менi чогось нездорово.
–  То йди собi, а я трохи пограю.
–  Не пiду я сама; йди разом зо мною. Партньори твої вибачать за
твою жiнку.
Воздвиженський зирнув на її лице. Її брови, очi, стуленi мiцно
губи показували, що вона хоче постановить на своєму.
–  Нехай тебе, серце, батько проведе; попроси батька, а я прийду
незабаром.
–  Я прошу тебе йти зо мною, бо я не зовсiм здорова! – промовила
вона, i голос її проти волi став твердiшим i звернув увагу гостей.
Дехто пiдступив ближче до стола i прислухався.
–  Чого ти причепилась до мене! – промовив Воздвиженський до неї.
В Марти лице спахнуло рум’янцем од тих слiв мужа.
–  Не пiду я сама, й з мiсця не рушу, доки ти не пiдеш зо мною! –
промовила вона, аж трохи крикнула.
Воздвиженський спересердя встав, кинув карти й мусив йти з нею
додому.
Дашкович бачив ту сцену i тiльки думав: “Ну, Марта! ну, характер.
Слава тобi господи, що моя жiнка не така!” Воздвиженський тiльки що
переступив порiг свого дому, а Марта вже й накинулась на його мокрим
рядном.
–  I скажи ти, на милость божу! I нащо ти граєш в карти, коли ти
бiльше програєш, нiж виграєш? – спитала вона так смiливо й наважливо,
неначе судила його судом.
–  А тобi яке дiло, що я там в карти граю, чи що? – обiзвався
Воздвиженський.
–  Як то, яке дiло! Як то так! То менi нема дiла до того, що мiй
муж робить?
–  А нема тобi дiла! Твоє дiло он! Дитина, колиска та кухня!
–  Менi нема дiла! – крикнула Марта, i її великi очi стали ще
бiльшi, а лице зблiдло. – Є менi дiло! – промовила вона голосно i з
тим словом так стукнула по столi рукою навiдлi, що нiби тому не можна
було нi кришки не вiрить. Вона стояла серед зали, висока, рiвна й
люта.
Воздвиженський вперше догадавсь, що його жiнка має не тихенький
голосок, не дiвочий, медовий, а здоровий, енергiчний голос i велику
силу характеру. Вiн хотiв зломить її.
–  Чого ти кричиш на мене? – гуркнув вiн басом.
–  Кричу, бо ти винен! Де твоє жалування? Чи ти давав менi його до
рук? Чи я знаю, що ти маєш i скiльки маєш?
–  Нащо тобi моє жалування?
–  На те, що я твоя жiнка, а ти мiй чоловiк. Я повинна знаїи, що
ти заробляєш i що маєш.Я й досi за твої грошi й одежини собi не
справила, гостинця собi не купила! Я не бачила й якi твої грошi, а ми
живемо на мої грошi, що наймаємо нижнiй етаж.
–  Чого ти до мене причепилась! Я тобi не буду нi в чому давать
одвiта!
–  Ба будеш! ба мусиш! – промовила вона так твердо, наступаючи до
його, що вiн мусив оступиться назад. Вiд побачив, що не переможе її
словами й криком.
–  Йди спать! – промовив вiн спокiйнiше. – Завтра буде доволi
часу. Наговоримось, коли схочеш.
–  Спать я пiду, а ти в карти грошей не програвай, а коли
програєш, то потроху. Свої грошi давай менi до схованки, бо я
господиня в домi, я хазяйную; менi треба розмiркувать, скiльки
стратить.
–  Еге! то ти собi понашиваєш дорогих суконь, та сього, та того!..
–  Не видумуй! Я маю розуму бiльш за тебе! Я знаю, що пошить i без
чого можна обiйтись.
–  Ну, Марто Сидорiвно! вiзьми лучче гiтару та заспiвай менi
“Сизого голубочка” або “Соловейка”!
Цi слова допекли її до живого серця. Вона вийшла з кабiнету i
пiшла до своєї кiмнати. А Воздвиженський довго ходив по хатi та все
думав, як то трудно постерегти жiночу вдачу. “А я думав, що вона
добра, як янгол, що вона буде покiрненька, богомiльна, як купчиха,
буде грати та романтичнi пiснi спiвать”.
Вже перед свiтом заснув Воздвиженський. Сон його був важкий,
тривожний. Думка про те, що вiн дуже помилився в характерi своєї
жiнки, не виходила з його голови навiть у снi. Вперше тiльки пiсля
вiнчання вона так вимовилась прямо, виявила свою потайну вдачу. Йому
було дуже цiкаво побачить, яка-то вона буде завтра?
Воздвиженський встав рано. Надворi сiрiло осiннє небо, закрите
важкими темними хмарами, сiрiв рiдкий туман над мокрою землею.
Наймичка принесла шипучий самовар i поставила на столi. Дверi з
Мартиної спальнi одчинились, i вона вийшла в широкiй сукнi й бiлiй
блузi. Чорна густа коса обкручувала голову по-сiльськiй i була
пришпилена великими шпильками. Воздвиженський глянув на її лице: воно
було спокiйне, але люте, як i вчора. Великi очi дивились смiливо й
неласкаве, великi бровi не пiдiймались вгору i нависли на очi. Ямочка
мiж бровами не розгладжувалась. Вона смiливо пiдступила до стола,
налила стакан чаю й посунула, а не подала Воздвиженському. Краплi чаю
перескочили через криси i полились на мисочку. В руцi не простигло
вчорашнє завзяття. Воздвиженський заговорив до неї; вiн боявся, що
вона не буде говорить. Але Марта була не з такiвських: вона говорила,
й говорила багато, а як бiльше сердилась, то бiльше давала волi своєму
язиковi. Голос її був твердий, неласкавий, вiн все переходив на самi
нижчi тони,
–  Чи ти й досi на мене сердишся пiсля вчорашнього?
–  Нема менi часу сердиться, – промовила вона рiвним твердим
голосом.
В другiй кiмнатi писнула дитина. Марта побiгла туди й забавила
дитину. Звiдтiль вона побiгла до пекарнi, переговорила з куховаркою,
вислала її на Житнiй базар. З пекарнi вернулась знов до стола й налила
на ходi чоловiковi другий стакан чаю, не присiдаючи до стола. Потiм
вона покликала горничну й звелiла їй прибирать в покоях. Вона ходила
по хатах i командувала слугами, мов той воєвода вiйськом. Пiд її оком,
пiд рукою все приймало чистоту, все було в домi на своєму мiсцi.
Порядок виникав, де тiльки ступала її нога кiлька ступенiв. Вона не
присiдала до стола й не пила чаю.
Напоївши чаєм свого мужа, вона вскочила в його кабiнет. Безладдя в
кабiнетi пригадувало ту нечистоту, яка колись була за студентського
життя в Воздвиженського в номерi. Все лежало не на своєму мiсцi.
Книжки валялись на постелi й на подушках; одна подушка валялась на
землi.
–  Не зачiпай лишень там нiчого! Я не раз просив тебе, щоб ти не
перекидала моїх паперiв.
–  Як же не зачiпать, коли тут гидко глянуть.
–  Нехай буде гидко! Що тобi до того! I не прибирай там, i не
зачiпай! Ото яка чепуруха вдалась.
Незважаючи на його слова, вона почала стирать пил, збираiи книжки,
складать їх докупи на стiл. Воздвиженський вбiг до кабiнету.
–  Не зачiпай, кажу тобi! В мене все лежить на своєму мiсцi. Ти
менi. помiшаєш папери!
Змахнувши рушником подекуди порох. Марта вийшла з кабiнету.
Упоравшись, вона сiла до стола й пила чай. Воздвиженський
прибрався i йшов на лекцiю, запихаючи в кишеню свої жовтi лекцiї, од
котрих обсипались шматочки потертого паперу. Марта окинула його оком,
як i завжди вона робила, коли вiн куди виходив. В його на шиї не було
галстука, а з-пiд жилетки виглядав шматок бiлої сорочки.
–  Подивись лишень на себе в дзеркало та тодi вже вийдеш з дому, –
сказала йому Марта.
Воздвиженський зирнув у дзеркало, плюнув, поправив дещо й зав’язав
шию.
Воздвиженський пiшов на лекцiю. На лекцiї з його думки не виходило
гнiвне й люте жiнчине лице.
“Так оце та смиренна, богомiльна купецька дочка! – вертiлось у
його на умi. – Так оце та Марта, що виросла пiд впливом “Печорського
патерика” й чудовної Братської iкони богородицi?”
Того дня лекцiя його була така погана та поплутана, що студенти
слухали, слухали та й трохи не поснули, а туляк-земляк позаписував
таку нiсенiтницю, що сам аж за боки бравсь од смiху, переписуючи її
начисто.
Воздвиженський вернувся додому на обiд не зовсiм спокiйний. Вiн
все назирав над жiнкою за обiдом. Вона бiльш мовчала, нiж говорила, i
обзивалась дуже знехотя. Настав час вечiрнього чаю. Марта знов
посунула до мужа стакан чаю так здорово, що чай хлюпнувся й розлився
трохи на стiл. Вона не сiдала пити з ним чаю та все чогось вешталась
по хатах, нiби за дiлом. Воздвиженський примiчав, що не все вчорашнє
скiнчилось i що жiнка має собi щось на умi.
Того ж вечора, розпорядившись у пекарнi, заколихавши дитину, Марта
ввiйшла в кабiнет мужа. Хода її була тверда, очi смiливi.
Воздвиженський стривоживсь.
–  Степане Iвановичу! дай менi грошей, та ще й чимало! Вчора на
вечоринцi у сестри я одна була у старомодному чiпковi й старiй сукнi,
тодi як ти там-таки програв не один, може, десяток карбованцiв.
–  Ет, вигадала! Носитимеш i по старiй модi.
–  Якби ж пак що було! Коли вже й старомодне батькiвське поносила,
що мала. Степане Iвановичу! не видумуй казна-чого та давай грошi, бо
треба!
–  А як я не дам! – сказав Воздвиженський трохи сердито.
–  А як менi треба? – одказала йому Марта ще сердитiше й
голоснiше. – Я не дитина, зайвого не прохатиму. Ти знаєш, що в мене в
хазяйствi зайва крихточка не пропадає.
–  То добре робиш! Коли б у тебе i на моди не пропадала зайва
крихточка…
Марта зблiдла. Очi її з блискучих стали матовi. Вона випросталась
на весь свiй високий зрiст.
–  То ти хочеш, щоб я одягалась на батькiвськi грошi? То ти хочеш,
щоб твоя жiнка ходила, як та обiрвана циганка! То ти хочеш, щоб я була
смiховищем для людей!
Її голос перервався. Од великого гнiву їй захоплювало дух в горлi.
Матовi очi знов стали блискучi й сипали iскрами, губи зблiдли. В очах,
в лицi свiтилась така енергiя, проти котрої насмiлився б йти тiльки
тон, хто не зумiв би того прочитать на її лицi.
У Воздвиженського самi ноги подалися назад. За кожним словом вона
пiдступала до його ближче, а вiн все оступався назад до стола.
–  Ти менi не вiриш! Хiба я не хазяйка в домi? Хiба я не маю права
стратить на те, що менi треба?
I з тими словами вона вийшла з кабiнету й побiгли в спальню.
Мабуть, в самiм повiтрi розiйшлась од неї сила й енергiя, бо дитина
без нiякого шуму прокинулась й закричала не своїм голосом.
Воздвиженський стояв i довго думав, потiм одiмкнув камоду, витяг
грошi й однiс жiнцi.
–  На тобi на твої капелюшi! – промовив вiн i оддав їй грошi.
“От i вибрав богомолку!” – думав Воздвиженський, одходячи в свiй
кабiнет.
Другого дня вранцi, наливши чай Воздвиженському, Марта не посунула
до його по столi, а подала йому в руки. Чай не хлюпнувся в стаканi.
Зате ж Воздвиженському невесело пився чай того ранку.
Упоравшись, Марта пiшла до магазинiв, набрала собi на нову сукню
доброго шовку, купила гарний бiлий капелюш, зроблений по модi, з
рожевими букетами; купила собi модний чiпок з жовтими розкiшними
квiтками, котрi дуже приставали до її чорних кiс i темних очей. Мiж
тими рожами були пришпиленi золотi колоски пшеницi.
Вертаючись додому. Марта не втерпiла; забiгла до сестри
похвалиться новомодним убранням. Обидвi вони убирались перед
дзеркалом, примiряли, оглядали й знаходили, що все те було куплено й
недорого, i було дуже гарне, i до лиця їм обом. Степанидi так
сподобався чiпок з жовтими рожами й золотими колосками! Той чiпок так
приставав до її лиця, що вона вдвоє покращала. Вхопивши в одну руку
капелюш, настромивши на палець другої руки чiпок, Степанида прожогом
полетiла в кабiнет до свого чоловiка. Вона так само докоряла йому
недавно, пiсля вечоринки, що всi купчихи були убранi по модi i що вона
одна аж почервонiла перед ними в своєму допотопному чiпку.
Дашкович сидiв коло стола й щось виписував з Канта, як Степанида
вбiгла в кабiнет. За нею ввiйшла Марта з лицем гетьмана, що оце тiльки
що взяв ворожий город i розбив вороже вiйсько.
–  А що! чи бачиш, як у людей буває! – говорила Степанида, тикаючи
Дашковичевi то тiєю, то другою рукою з поначiплюваними квiтками.. – А
бачиш? Тепер я вже, мабуть, найостаннiша мiж людьми! Дивись!
–  Дивлюсь i бачу! – промовив Дашкович, не кидаючи з рук пера. Вiн
зрозумiв, i нащо вона принесла все те, i чого вона бажала.
–  Ти тiльки подивись, якi колоски, якi рожi! – казала Степанида й
розгортувала перед його очима золотi колоски, котрi аж шелестiли.
–  Бачу! бачу колоски й рожi, жовтi й червонi.
–  Тямиш ти! – i з тим словом Степанида надiла перед дзеркалом той
убiр, що незвичайно гарно приставав їй до лиця.
–  А що? бачиш?
–  Бачу! – обiзвався Дашкович, знехотя задивляючись на свою гарну
жiнку, котра з золотими колосками на головi чогось пригадувала йому
єрусалимлянку, невiсту “Пiснi над пiснями”.
–  Ой ви, дочки Єви! – сказав Дашкович, зiтхнувши й обертаючи очi
на Канта. Невiдомо, чи йому було шкода Канта, чи грошей.
–  Щоб менi купив зараз такi золотi колоски! Чуєш? Давай грошi, та
ще й зараз, бо не видержу!
I фiлософ мусив кидать Канта; вiн довго й не сперечавсь, потерся,
пом’явся та й мусив дiставать грошi. Жiнка побiгла до магазину за
золотими колосками, а Дашкович хотiв читати Канта, але в його в очах
манячили золотi колоски, а пiд тими колосками чорнi коси, а пiд кiсьми
чорнi брови й очi жiнчинi. Вiн спробував писать лекцiї i замiсть Канта
втирив – Степанида, засмiявся сам до себе iа й покинув роботу.
Справившись в магазинах, Марта вернулась додому й застала там
чоловiка. Вона сховала всi свої закупки, не похвалившись навiть перед
ним.
–  Хоч покажи, чого накупила, – сказав до неї Воздвиженський.
–  Нехай iншим часом. Як уберусь, то й побачиш! Ти не дуже
квапишся показувать менi, що купуєш, розказувать менi, що робиш, –
одказала йому Марта Сидорiвна, вештаючнсь по хатi й не дивлячись на
його.
Воздвиженський вгадав, що не вдоволив її, одначе все-таки
сподiвався од неї ласки й сякої-такої дяки.
–  Марто Сидорiвно! я оце думаю покликать до себе сьогоднi
ректора, iнспектора, деяких архiмандритiв i професорiв.
–  Ти думаєш, а я не думаю, – тихо обiзвалась Марта.
–  Чом же ти не думаєш?
–  Тим не думаю, що сьогоднi й сама не маю часу, i слуги не
гулящi. Нехай лишень переднiше впораються.
Воздвиженський постерiг, що не вблагав своєї жiнки. Йому стало
прикро й досадно. Злiсть пiдступила йому пiд саме горло.
–  Марто Сидорiвно! – крикнув вiн. – Я велю… я попрошу на сьогоднi
гостей!
–  Степане Ивановичу! я не велю! Не проси на сьогоднi тих ченцiв,
бо я не буду коло їх панькаться. Нап’ються чаю та й додому поїдуть! –
Марта промовила цi слова, дивлячись вбiк, зумисне одвертаючи очi од
чоловiка. Вона хотiла тим показать, що має його слова нi за що.
–  Клопiт менi з тобою! Я не звик до такого тону! Я не хочу чуть
од тебе такого тону! Я не хочу слухать од своєї жiнки нiчого такого!
–  Коли не хочеш слухать, то позатикай вуха! – сказала Марта,
подивившись йому бистро в вiчi, i так задзигорiла язиком, що вiн ледве
встиг розiбрать тi слова.
Воздвиженський побачив, що вести далi дiло було б i недобре, та й
надаремно.
Марта довго терпiла, як Воздвиженський обходився з нею, вважав її
за нижчу од себе, нiколи не радився з нею, робив по-своєму все, нiколи
й слова не сказавши про те своїй жiнцi. Горда, розумна й завзятуща, як
щира українка, Марта зовсiм не була зугарна по своїй вдачi кориться
деспотизмовi чоловiка, а навпаки, їй бажалось всiм правучать в домi i
в хазяйствi. Воздвиженський вивiз з Тули зовсiм iнший погляд загалом
на всiх жiнок. Мартина енергiя й злiсть зовсiм збили його з пантелику.
Воздвиженському заманулось зломить її: вiн попросив до себе того ж
таки вечора ректора, iнспектора й ще кiлька архiмандрк-iiв, котрi
колись могли стать йому в пригодi.
Того ж вечора пiдкотила пiд дiм Воздвиженських одна й друга
карета. Звiдтiль вилiзли архiмандрити з хрестами на шиях, в дорогих
шовкових та оксамитових рясах. Зони придержували бороди й хрести на
грудях лiвими руками, як-то придержуюiь сiльськi молодицi намисто з
дукачами, нахиляючись часом низько. Архiмандрити ввiйшли в залу
Воздвиженського, всi гладкi, червонолицi, причесанi, облитi пахощами.
Вся зала сповнилась неначе ароматами Лiвану й Аравiї.
Вони сподiвалися встрiнути в гостях багато прекрасного полу. У
ректора коси були позакручуванi в дрiбнi локони. Архiмандрити посiдали
в фотелях, на диванi i заговорили енергiчними, зовсiм не аскетичними
голосами. Деякi весело i дуже голосно реготались, ждучи гарних дам i
столiв, заставлених всякими напитками й наїдками. Воздвиженський
вертiвся коло їх, присiдав коло ректора та все поглядав на дверi.
Марта не виходила. Горнична внесла тiльки чай i до чаю не дуже
празникову паляницю.
Воздвиженський пiшов в жiнчину кiмнату. Марта, блiда, як стiна,
поралась коло самовара й бистро зирнула на його своїми великими очима.
–  Та вийди, будь ласка, до гостей!..
–  Не вийду! – тихо промовила вона, бо здержувала голос, її лице
одразу налилось кров’ю. Великi очi блищали. Од неї аж пашiло вогнем!
Здається, нiби вона вся стояла в полум’ї з головою.
Воздвиженський почутив те полум’я в кожному пружку її лиця, в
кожнiй фалдi її одежi. Вся його енергiя хто його зна де й дiлась; вiн
побачив, що шкода й заходу, i мовчки вийшов з кiмнати, куди долiтав
регiт товстих i веселих архiмандричих голосiв.
–  Йди сам, регочись там з ними! – промовила Марта йому
навздогiнцi.
Воздвиженський вийшов до гостей як опарений. Вiн хотiв розмовлять,
але слова зникали з його пам’ятi, десь зслизали з язика.
Архiмандрити випили чай, пореготались, потiм заскучали. Гостей
бiльше не приходило, бо Марта навiть не просила Дашковичiв.
Воздвиженський просив вибачать за свою не зовсiм здорову жiнку, i
архiмандрити встали мовчки й невесело попрощались з хазяїном.
Воздвиженському було сором. Йому хотiлось пiти й сказать докiр
жiнцi, та вiн тепер її постерiг… Вiн ходив по залi, терся коло порога,
та боявся переступить. Кiлька разiв вiн уже пiдiймав на порiг ногу,
але все неначе з-пiд порога вискакувало полум’я й пекло йому ногу.
Вiн таки перемiг себе i вступив в жiнчину кiмнату. Од моральної
втоми вiн не змiг стоять i спустився на стiлець. Глянув вiн на Марту,
кругом неї пашiло таке саме полум’я, як i недавно перед тим.
–  Наробила ж ти менi сорому! – сказав Воздвиженський, i в голосi
його задзвенiла жалiсть; його голос був якийсь прохаючий, багато
м’якiший.
Марта зараз постерегла ту змiну, i полум’я кругом неї поменшало.
–  Не бiйся! Попросимо iншим часом, то й приїдуть, i нап’ються, й
наїдягься.
–  Як же я буду пiсля цього дивиться їм в очi?
–  Прямiсiнько й простiсiнько; подивився в очi, та й годi.
–  Добре тобi таке казать отутечки в хатi. Але стань ти на моє
мiсце!
–  Хто його зна, яке там твоє мiсце! Живу з тобою в парi, а од
тебе не чула про твоє мiсце.
Мартин голос затремтiв, але дуже-дуже легенько.
–  Скiльки живу з тобою, я не чула од тебе, яке ти мiсце займаєш,
i скiльки грошей достаєш, i де їх дiваєш. Я тiльки од людей перечула,
що ти там десь i правуєш, i редактором.
В словах її почувся докiр, але голос став тихий, звичайний. Вона
почувала, що вже зiгнала злiсть, провчила чоловiка.
–  Яка ти чудна! Хiба ж тобi не все одно, чи я там редактор, чи
економ.
–  Ти чудний, а не я чудна! А якби ти завтра став
старцем-прохачем? Чи скажеш, що менi було б усе одно?
–  А менi здається, що мої дiла зовсiм тобi не потрiбнi й не
цiкавi для тебе.
–  А менi здається зовсiм iнакше! Якби ти був добрий, ти б менi
усе розказав, ти б у мене попросив у всьому поради… Ти б менi розказав
хоч з самої цiкавостi!.. А то ти ховаєшся од мене, мовчиш, маєш мене
за наймичку, чи що, не варту вваги й поради.Чи я знаю, що ти
заробляєш? Чи я знаю, де ти все те дiваєш? Чи ховаєш його дiтям, чи
гайнуєш, пускаєш на вiтер? Так недобре робить, хоч ти людина вчена, а
мене маєш за темну купчиху… Та потривай! I я не така темна, як тобi
здається!
Цi останнi слова вона знов вимовила з злiстю, i вогонь знов
купиною схопився кругом неї. Завзяття знов блиснуло блиском з її
темних очей.
Воздвиженський вже був роззявив рота, щоб обороняться, але,
почувши те полум’я, знов стулив його. Язик сам прилип до пiднебiння.
–  Ой ти, боже мiй! – крикнув Воздвиженський i схопився з мiсця. –
До цього часу жiнка була як жiнка! Скажи ти менi, що з тобою сталося?
– спитав вiн у Марти, згорнувшiї руки й дивлячись їй в вiчi.
Марта навiть не глянула на його й поралась коло колиски.
–  Скажи ти менi, на милость божу, що з тобою сталось? – спитав в
неї Воздвиженський удруге, ближче приступивши до неї.
–  Йди спати! – одрубала вона йому, сердито зирнув-ши на його.
–  Але скажи ж менi, чого ти од мене хочеш? Що з тобою трапилось?
–  Те сталося, що й було! Йди та переднiше винеси грошi на харч,
бо тих, що ти дав, вже не стало!
Воздвиженський вийшов i промовив з великою досадою:
–  Ти камiнь, а не жiнка!
Вiн довго ходив по своєму кабiнетi та все думав та думав… Вiн
почував i бачив, що жiнка не тiльки що не покоряється йому, але
командує ним, чинить свою, а не його волю. Вiн почував, що все нижче й
нижче спускається й падає пiд Мартин черевик. Вважаючи на її вдачу, на
завзятiсть, вiн тратив всяку надiю перемогти її.
“Чи не вдiє чого з нею батько? Пiду пожалiюсь старому, намовлю
його… Може, вiн своїм “Патериком” та патрiархальним впливом вижене з
неї той дух вередiв”.
Воздвиженський пiшов до флiгеля крадькома – жалiться на свою
жiнку.
Сухобрус, вислухавши його слова, пiдняв руки вгору i трохи не
заплакав. Вiн добре знав вдачу своїх дочок, але, докладаючись на свiй
батькiвський авторитет, вiн обiцявся пiти другого дня до Марти й
уговорить її.
До пiвночi Сухобрус молився богу за свою Марту, щоб господь
зм’якшив її серце. Вибравши час, як Воздвиженський вийшов з дому, вiн
пiшов до Марти.
Марта сидiла й шила. Сухобрус поздоровкався i, знаючи свою Марту,
нiяк не мiг приступить до дiла.
–  Як сьогоднi погано надворi… – сказав вiн, потираючи руки, нiби
од холоду.
–  Сiдайте ж, тату! Чого ви стоїте? Сухобрус не сiв i знов терся
та м’явся… Марта догадалась, що вiн за чимсь прийшов, та не смiє
сказать.
–  Мабуть, ви хочете менi докорять, що я вчора вас не покликала в
гостi? Але я й сама до гостей не виходила.
–  То-то й лихо, що ти не виходила… не послухала свого мужа…
Марта за все зараз догадалась й осмiхнулась.
–  Мабуть, жалiвся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! –
сказала Марта спокiйно, навiть весело. Вона уперед була дуже безпечна
за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.
–  Як-таки можна тобi не слухать свого мужа? Вiн же старший в
домi, вiн голова в сiм’ї.
–  Нехай вибачає. Вiн старший, i я старша! Ми в цьому рiвня.
Сухобрус прийняв академiчну поставу й почав вговорювать нiби
по-вченому.
–  Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам бог
так звелiв: “Жена да убоїться свого мужа”, – так глаголе святе письмо.
В домi повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть.
Марта зараз постерегла, звiдкiль вiє вiтер.
–  Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небiжка мати у вас
слугою? Чи не були ви рiвнi в домi?
–  Ми люди простiшi, а Воздвиженський людина – не нам рiвня. Ти
вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради
свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить,
рознесуть по городi. Про нас i переднiше йшла не зовсiм добра слава.
Вiн, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
–  Тату! не гнiвайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте
змалку; ви знаєте, що я й вам, i матерi була покiрна, бо ви до мене
були добрi. Але до всього… не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до
лиха, до сварки?
–  Оце вигадала не знати що! Хiба ж вiн таки пiдiймає на тебе
руку…
–  О! якби ще пiдняв на мене руку, то я б йому руку покусала, i
добре-таки покусала б!
–  Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така
була, сказать тобi правду. Але будь же тихiша; знай, коли змовчать,
коли й обiзваться, а коли й стерпiть, – вмовляв Сухобрус свою дочку.
–  Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, – сказала Марта,
осмiхнувшись. – Вiн, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину,
нiчого менi не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать менi до рук
грошi. Вiн од мене таїться, а я од його не таюсь.
–  Який тепер свiт настав! I все то слiдкують, вислiджують!..
кмiтять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловiк! А ми за це не знали, а
проте прожили щасливо цiлий вiк. Ой господи! Що то далi буде на цiм
грiшнiм свiтi!
–  Добре, що ви так одразу зiйшлись й погодились. А от я-то не
оступлюсь од свого слова анi на ступiнь! Я його присилую мене
поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.
Голос її пiднiмався все вгору та вгору. Останнi слова Марта аж
крикнула.
–  Та чого ти кричиш! Я ж нi в чому тут не винен!
–  Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слiд! Де два б’ються,
третiй не мiшається, бо й третьому достанеться.
–  Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! – промовив Сухобрус, та
за шапку, та з хати! Так i майнув через подвiр’я до своєї хати.
Йдучи з лекцiї, Воздвиженський забiг до батька в магазин i
розпитав за все. Похнюпивши голову, вiн пiшов до господи, де стрiла
його Марта. Як не таїлась, вона, але її очi смiялись i на губах
перебiгав осмiх. Вона навiть весело дивилась йому в вiчi, любенько
говорила до його. Воздвиженський добре розумiв, що вона радiє, навiть
трохи глузує з його. його брала злiсть, бо його принцип деспотизму в
сiм’ї й послуханий жiнки Марта потоптала ногами.
Воздвиженський зрозумiв, що треба йти на мир, що Марта зробить те,
що схоче, й буде поти коверзувать i глузувать з його, поки її воля.
Смачно пообiдавши, Воздвижєнський заговорив до Марти дуже солодким
голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться i до
чого вiн прямує. То була його прелюдiя.
Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздви-i женський
приступив до дiла.
–  I чого нам, Марто Сидорiвно, войдуваться? Я й сам не знаю, як
воно в нас пiшло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогi; маємо
всього доволi. Нам зовсiм нiчого лаяться та змагаться.
–  Отак i я, Степане Iвановичу, думаю. Ми не вбогi, маємо всього
доволi. Нам нiчого свариться. Чи прийде вечiр, чи п’ємо чай, то сiсти
б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже
сiм’я…
–  Ще й бiльше буде, – перебив її розмову Воздвиженський.
–  Само по собi, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би
лучче хазяйство своє повести, як би якiсь плани зробить. В нас же є
батько, а що батькове, те наше.
–  Ти розумно говориш, Марго Сидорiвно!
–  Сухобрусiв нерозумних нiколи й не було а Києвi! Та й таких
нiхто й не запам’ятає нiколи! I дядьки нашi багатi й розумнi, i наш
батько, хоч i був бiдний, та з нiчого розвiв дещо! I ми розведемо, як
будемо розуму держаться та пiдемо сухобрусiвською стежкою. От з нашого
дому маємо дохiд… Час би дещо i в банк покласти, щоб проценти
наростали для дочки…
–  А. Їй, Марто, хiба дещо придбала?
–  А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий
ярмарок був за квартири заробiток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи
з свого редакторства та професорства?
–  Є там трохи зайвих грошенят, – – промовив Воздвиженський
знехотя якось.
–  То оддаймо, що маємо зайве, в банк, – сказала Марта.
–  Про мене, оддаймо!
I вони разом, неначе змовившись, пiшли в свої кiмнати й вернулись
до зали, держачи в руках капшуки з грiшми.
–  Ого! та й ти чимало зiбрала з свого хазяйства! – сказав
Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.
–  Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! – весело сказала
Марта, пiдiймаючи рукою добрий капшук з грiшми. I вони посiдали
любенько вкупцi та й почали лiчить грошi. Полiчили вони всi грошi.
Грошей було чимало. Вони обоє були дуже радi одно одному i, налiчивши
чималу суму, зовсiм помирились того вечора.
–  Завтра я сама одвезу грошi до банку, – сказала Марта.
–  Про мене, й одвези! – одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до
рук всю суму.
–  Яка шкода, що купецтво зовсiм занедбається в нашiй фамiлiї, як
помре наш старий батько! – сказала Марта.
–  А справдi, велика шкода! Крамарство кориснiше, нiж наша наука.
Як я завидую, як побачу купчикiв за прилавком в магазинi! В мене аж
руки сверблять, щоб розгорiувать крам та мiрять матерiї аршином.
I Воздвиженський обперся обома руками сб стiл, як роблять купцi за
прилавком, почав мiрять аршином матерiї на повiтрi. Всi його манери,
весь його хист був щиро купецький, неначе вiн стояв i справдi в
магазинi та мiряв аршином матерiї.
–  Правда, Марто Сидорiвно, ми тiльки дурнiсiнько сердились?
–  А правда, Степане Iвановичу! I чого нам свариться! I нащо нам
те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашiй хатi.
Самi руки Мартинi налапали гiтару. Вона взяла й почала натягувать
струни й направлять гiтару. Самi пальцi почали брати веселi акорди, i
незабаром гiтара задзвенiла в Мартиних руках, аж стiл затрусивсь.
Воздвиженський слухав з великою охотою й почав пiдтягувать голосом.
–  Заспiвай, жiнко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо
давнину!
Марта почала спiвать: “Как я в рощице гуляла”, її голос, високий
та дзвiнкий на високих нотах, вже трохи хрипiв на низьких, неначе
розколота посуда. Дуже радий мировi, Воздвиженський ходив по хатi,
позакладавши руки в кишенi, й спiвав чудовим, дзвiнким басом. Пiснею
скiнчилась мiж ними незгода, i настала в хатi мирнота на довгий час.
–  Може, запросимо на цьому тижнi ректора й архiмандритiв? –
питала Марта. – До того часу слуги будуть вольнi.
–  А коли ти того хочеш, то й покличмо!
–  Бо тодi якось зовсiм не випадало! Такий був час… зовсiм не
добрий…
–  Еге! зовсiм тодi не випадало! – сказав Воздвиженський та й
замовк.
I довго вони балакали, грали й спiвали. Марта не втерпiла i того ж
таки вечора побiгла до сестри.
–  Сестро! чи ти пак знаєш, що мiй Степан Iванович став зовсiм
iнший?
–  Невже! – сказала Степанида.
–  Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й грошi дав менi до рук.
Завтра одвезу в банк. А твiй як?
–  А мiй такий, як i був… Як почав раз дiлиться зо мною своїми
мислями та думками, як почав читати якогось фiлософа, то я трохи не
заснула. Все сидить, i од стола трудно його одтягти, а грошi десь
ховає, i добре ховає од мене, i дає видавцем, як треба. Як же ти свого
загнуздала? Порадь мене, як рiдна мати!
–  Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своєму постановила.
Я йому виварила воду раз i другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме.
Причепись i ти до свого, та причепись добре!
Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському i як з ним
погодилась.
–  Треба й на свого фiлософа тупнуть раз та другий! – сказала
Степанида. – А то й мiй вдався трохи скупий. На фiлософськi книжки то
й грошi є. а як для мене, то й нема! Пiду оце таки зараз до його!
При тих словах вона пiшла в кабiнет до Дашковича. Дашкович сидiв
над нiмецькою книжкою, наморщивши лоба. Степанида прожогом вбiгла в
кабiнет.
–  I скажи ти менi, на милость бога! Чи є в свiтi така безщасна
жiнка, як я? – так почала Степанида Сидорiвна.
Дашкович пiдвiв голову й дивився переляканими очима на свою жiнку,
витрiщивши на неї очi.
–  Що з тобою сталось? – спитав вiн її.
–  Що зо мною сталось… Я вже не кажу про те, що ти покинув мене
задля оцих книжок, що ти слова зо мною не промовиш та все човпеш, що
ти зав’язав менi свiт. Чи так же буває в других людей? Чи так же
живуть Воздвиженськi?
–  А як же живуть Воздвиженськi? – спитав вiн у жiнки.
–  Вони не марнують грошей на не знати якi фiлософськi книжки. Та
в нас же сiм’я! Чи вже ж ти даси в придане дочцi оцей фiлософський
хмиз? А Воздвиженськi сьогоднi одвезли вже грошi в банк. Сестра
насправляла собi модної одежi. А ти про мене, молоду, не дбаєш; i сам
не вбираєшся по-людськiй, i мене водиш, як бог зна кого! I бог зна, де
ти тi грошi дiваєш? Хiба ж я за те знаю?
Га? Скажи? Скажи?
Дашкович схопився, висунув з стола шухляду з асигнацiями й сунув в
руки жiнцi.
–  На, голубко, тобi грошi! Накупи, про мене, золотих колоскiв i
рож, скiльки хочеш, та дай менi спокiй, – сказав вiн i сiв знов за
стiл.
Степанида побiгла з кабiнету до сестри лiчить грошi.
–  А бач! – сказала їй Марта.
–  Бачу! – промовила до неї Степанида.
I Дашкович згадав свiй давнiй сон про голубку…
V
Тим часом Сухобрус старiвся i впадав у мiстицизм. Вiн дуже часто
почав їздить в лавру, часто ходив в пещери, кожного ранку ходив
знаменуваться до Братської чудовної iкони богородицi i натщесерце в
недiлi i в празники пив почаївську свячену воду. Вiн мав багацько
знайомих ченцiв у лаврi i на пещерах, заходив до їх в келiї,
сповiдався, любив розмовлять з ними про святе, сидячи в садку пiд
деревом на печорських горах. В його флiгель все частiше навiдувались
сивi ченцi, русявi й чорнявi молодi послушники. Дочки й зятi бачили те
й страхались тих ченцiв, щоб вони не порозносили дечого з флiгеля на
монастир… Сухобрус часто справляв у себе панахиди i все глибше та
глибше зачитувався в “Житiя святих”.
Раз, начитавшись про спокусу од бiсiв, Сухобрус. лiг спати й
прокинувся опiвночi дуже переляканий. Тiльки що вiн заплющив очi, а
йому уявилось, що хата освiтилась, як блискавкою. Вдарив страшний
грiм, i раптом одчинились дверi i всi вiкна, неначе якоюсь невидимою
силою. В одчиненi дверi вступив якийсь святий, а за ним янголи. Вiн
очмарiв з дива. Коли придивиться вiн, аж у того святого курячi ноги, а
в янголiв крила, наче в кажанкiв, ще й у всiх ззаду тяглися довгi
хвости. Оглянувся вiн на вiкна, аж туди заглядали престрашнi голови:
цапинi, i курячi, й собачi, та всi з цапиними бородами i в нiмецьких
ярмулочках. Ще дужче гуркотiв грiм, i всi чорти поперекидались панками
з хвостиками й рiжками i почали стрибать навкруги Сухобруса. Дiдьки
пищали, вищали, висолоплювали язики, вищиряли зуби, клацали зубами,
наче вовки, а навпiсля кинулись на Сухобруса й почали його душити.
Прокинувся вiн блiдий, як смерть. Пiт лився з його лоба. Вiн був
такий втомлений, нiби й справдi гацав по хатi з тими дiдьками.
Спросоння вiн так голосно закричав, що побудив слуг. Наймички вбiгли з
свiтлом i почали з переляку хреститься. Сухобрус трусився, неначе його
трясла пропасниця. Йому принесли почаївської води; вiн напився,
помазав собi очi й груди i почав молиться та хрестить вiкна й дверi.
Одна наймичка побiгла й збудила Воздвиженського; вiн прибiг i почав
заспокоювать Сухобруса.
Од того часу Сухобрус боявся сам спать i клав у своїй кiмнатi
одного прикажчика. Зятi й дочки, порадившись, задумали викрасти од
Сухобруса всi книжки.
Тiльки що Сухобрус пiшов до крамниць, Марта й Степанида прийшли у
флiгель i познаходили прездоровi книжки “Житiй” та “Патерика”.
Напнувши на плечi бурнуси, вони позабирали тi книжки пiд пахви й
винесли з хати, так що й наймички навiть того не бачили. Вони ледве
дотаскали їх до дому Воздвиженського й сховали в скриню на самiсiньке
дно.
Вже не швидко оглядiвся Сухобрус за книжками. Пiсля того страшного
сну вiн був втратив смак до їх, але якось зоглядiвся – i не знайшов
книжок. Вiн почав питать в наймичок, в прикажчикiв, але тi
одмахувались руками: казали, що тi книжки їм зовсiм нi для чого не
потрiбнi. На зятiв, на ченцiв вiн не мiг i подумать i впевнився, що
хтось чи вдень, чи вночi улiз у вiкно i покрав усi книжки.
Сухобрус усе ходив та бiдкався, аж дочкам було його шкода.
Воздвиженський постерiг, яку вартiсть мали тi книжки для Сухобруса.
Взявши одну книжку “Житiй”, вiн пiшов до Сухобруса в флiгель.
–  Тату! чи ви бачите, що я достав? – сказав Воздвиженський,
показуючи йому книжку обiруч.
–  Голубчику! Степане Iвановичу! I де це ви її достали? До смертi
буду молиться за вас богу!
–  Купив на точку! Мабуть, її продав той, хто вкрав у вас.
–  Буду ж я кожного ранку забiгать на точок, може, й iншi книжки
набачу.
–  Не бiгайте, тату! Нехай вже я сам бiгатиму молодшими ногами.
–  Спасибi вам, дай вам боже здоров’ячка! – говорив Сухобрус,
обнiмаючи його й цiлуючи.
“Добре дiло йде! – подумав Воздвиженський. – Може, старий одпише
флiгель менi одному…”
–  Степане Iвановичу, найму за вас акафiст Братськiй богородицi.
–  Про мене, тату, наймiть, тiльки не дуже лиш читайте цi книжки,
бо знов снитимуться янголи з пазурами.
–  Еге! смiйтесь, смiйтесь! Ви добре знаєте, що не до кожного
дiдьки приступають… Бо не кожного бог благословить… Хто недобре
робить, до того, певно, вже й дiдькам не треба приступать.
Сухобрус свої сни вважав за милость божу й думав, що то вiн вже
присвятився. Вiн почав ще частiше їздить в лавру; ще бiльше ченцiв i
слимакiв приходило до його в гостi.
Тим часом Воздвиженський радився з Мартою, що було б дуже добре,
якби батько одписав на їх самих флiгель. Марта почала пiдлещуваться до
батька, дуже часто бiгала до флiгеля i таки не втерпiла: попросила
одписать флiгель їм самим. Батько вволив її волю: одписав в духовницi
Воздвиженському флiгель, а все, що було в флiгелi, i всi грошi, якi
мав, вiн звелiв роздiлить пополовинi.
Вже Сухобрус часто думав про свою смерть. Трохи не кожного мiсяця
вiн готувався до смертi, говiв, сповiдався, наймав акафiсти, подавав
на часточку, роздавав милостину старцям i часто годував i напував
ченцiв та послушникiв. Вiн так вiрив в свою добрiсть, в свою чистоту,
що як заслаб, то спокiйно дожидав смертi. Всi його думки давно
покинули землю. В останнiй час вiн линув думкою вже на тiм свiтi, десь
в безкрайньому небi. В неясних, в розлитих формах йому з’являвся той
свiт, нiби безкрає, глибоке, синє небо, де нiби плавали цiлi полки
прозорих янголiв в легеньких ясно-рожевих, золотих i зелених убраннях,
– де на чорних хмарах стояли дiдьки на митарствах. Митарства здавались
йому якимись полiцейськими конторами, повними рогатих i хвостатих
дiдькiв. В надзвичайнiй красi з’являвся йому рай з якоюсь брамою з
щирого золота й срiбла, обсипаною дорогими камiнцями, а за тiєю брамою
вiн неначе бачив якийсь пишний садок з надзвичайним деревом i овощами,
з райськими птицями, з зеленими левадами, де текли рiки з кришталю в
золотих та срiбних берегах. Вiн неначе вже бачив золотий престол на
хмарах над тим чарiвничим садком, а од того престолу, наче од сонця,
лився свiт, як од тисячi сонцiв. Як той пишний сон, що часом зоставляє
в душi справдiшнє почування, навiть пiсля того, як людина прокинеться,
той чарiвничий рай манив його до себе якимись надзвичайно солодкими
пахощами, надзвичайною гармонiєю музики, святих пiсень, шуму
кришталевих рiк. Сухобрус заслаб, а те дивне диво втишувало його муки,
не виходило в його з голови, з серця. Почались передсмертнi муки, i
душа його стривожилась. Вiн усе брав за руки то дочок, то зятiв,
неначе боявся випустить чужу руку, неначе шукав чиєїсь помочi. Вiн усе
просив позаслонять вiкна. Його голова все одверталась до стiни. Зятi й
дочки не одступали од його, поки вiн i вмер.
Поховали дiти батька та й недовго журились. Дочки трохи поплакали,
але швидко втерли очi й забули про його. Зятi таки зовсiм не тужили. А
тим часом дiти заспiвали iншої пiснi, як настав час дiлиться
батькiвськими спадками. Ця дiляниця вийшла трохи чудна.
В залi Воздвиженського зiбрались зятi й дочки i прочитали
банкiвську духовницю. Все було гаразд, доки не дочитались до флiгеля.
Тiльки що Воздвиженський прочитав, що флiгель оддається самим
Воздвиженським, як Степанида зблiдла, трохи не зомлiла i насилу
опам’яталась.
–  То це так, сестро? – промовила Степанида до Марти. – То це така
твоя добрiсть? То це ти так направила ще за живоття небiжчика нашого
батька, царство йому небесне, вiчний покiй! Я не знала, що так буде.
–  Сестро! чим же я тут винна? Така була воля нашого батька ще за
його живоття, вiчний покiй його душi! Я тут i сном, i духом невинна.
–  Не знаю, хто й винен. Хiба стiни та вiкна виннi. Воно пак добре
ближче жити, частiше до батька ходить, пiддобрюваться, пiдлещуваться,
говорила Степанида Сидорiвна, похиливши голову.
–  Може, хто пiддобрювавсь i пiдлещувавсь, тiльки не я. Чим же я
винна, коли бог навiв нашого батька, царство йому небесне, на таку
путь, на таку думку.
–  Навiв бог на таку думку, якої треба було Воздвиженським, а не
на думку Дашковичiв.
–  Я не знаю, як воно буде. Я не пристаю на це. Все пополовинi, та
й годi! I дiм нехай буде пополовинi! – сказала Степанида, махнувши
рукою i пiднявши голос з останньою фразою.
–  Так, сестро, буде, як хотiв наш батько, легко йому лежать i
землю держати! Дiм буде наш, бо й стоїть на нашому подвiр’ї.
–  А я кажу, що не ваш!
–  А я кажу, що наш!
–  А я-бо кажу, що не ваш! – крикнула зопалу Степанида, неначе од
тих слiв так би i сталось, як вона скаже.
–  То надаремна рiч. В духовницi не так написано. А рештою
подiлимось, як в духовницi написано. Я на те пристаю.
–  Ще й на те, сестро, не приставай!
–  Бо пристаю! Що правда, то не грiх!
–  Була колись правда, та заiржавiла.
–  Годi тобi домагаться, бо нiчого не поможеться, коли в духозиицi
так написано, – обiзвався Дашкоаич, – що ж маємо дiяти, коли так
розпорядився небiжчик. Маємо собi опрiчнє житло, та й житимемо якось.
–  Розпорядились живi, а не мертвi, – сказала Степанида й вийшла з
хати. За нею вийшов i Дашкович.
Як не сердилась Степанида на Воздвиженських, одначе треба було
мириться з ними, бо ще не було роздiлене мiж ними батькiвське добро.
Колись свiтлий, чистий, веселий Сухобрусiв флiгель був тепер
закиданий, наче хамлом. Все добро, що було сховане в скринi, в
кiмнатi, в пекарнi, в хижцi, в коморi, навiть на горищi, – все те було
знесене в залу й кiмнату, все те було кинуте й валялося жужмом, купами
по столах, на пiдлозi, по вiкнах. В одному кутку лежали пуховi подушки
й перина, на столах i на вiкнах стояли купи тарiлок i всякого посуду.
Де колись на вiкнах стояли вазони з квiтками, там тепер стояли горшки,
кострулi, лежали сковороди. На стiнах стирчали цвяшки, де колись
висiли картини й образи. Павуки встигли вже позасновувать усi кутки,
перекидаючи павутиння на цвяхи, навiть на розкиданий посуд. Hе стало
хазяїна в оселi, i почала панувать за його слiдом пустиня. Мишi бiгали
по помостi, а мухи покинули хати i своїм гудiнням не ворушили мертвої
тишi. Все натякало на смерть, скрiзь зник дух живоття. Тiльки велика
картина Ноя з синами стояла на перинi i своїм стародавнiм сюжетом ще
бiльше натякала на смерть i спустошення.
На те кладовiще, в ту не кiмнату, а нiби в комору, що iак недавно
була свiтла й очепурена, ввiйшли Сухобрусовi зятi й дочки.
Воздвиженський держав у руцi цiлий листок паперу, навкруги списаний;
там були записанi всi небiжчиковi речi. Зятi й дочки почали дiлиться.
Найбiльше завзяття показувала Марта. Дашкович примостився на скриньцi,
згорнув руки й довго дивився на дам, котрi бiгали по хатах, пiдiймали
дещо з пiдлоги, говорили, кричали й махали руками.
Вже сонце високо пiднялося над київськими горами, а вони все
дiлились; вже минув час обiду, а вони все дiлились та дiлились.
Воздвиженський спочатку вмикувався в цю справу, але швидко втомився й
сiв собi на скриньцi поплiч з Дашковичем. Дашкович думав, думав та пiд
шум i лепетiння жiноче зовсiм задумався i перелетiв думкою в
трансцендентальний свiт фiлософiї. Вже сонце пiшло за київськi гори на
захiд, а невтомленнi сестри все гомонiли, сперечались та все дiлились.
–  Киньмо та ходiм обiдать! Нехай йому нечистий! – крикнув
Воздвиженський i вже хотiв вийти з хати.
–  Потривай трошки! ще й зосталось тiльки, що подушки та перина, –
промовила Марта.
–  Дiлiться вже до кiнця; дiлiться та кiнчайте сьогоднi, бо завтра
я сюди вже не прийду: так обридло, – сказав Воздвиженський i знов сiв
на скриньцi.
Марта i Степанида приступили до подушок i почали їх ворушить. По
хатi пiшла страшна суха курява, наче густий дим валував клубками,
пiдiймаючись проти сонця.
Всi закашляли й затулили носи.
–  Як же ми теперечки подiлимо постiль? – спитала Марта.
–  А так подiлимо! – одказала Степанида. – Ти, сестро, вiзьмеш
перину, а я вiзьму три подушки.
–  Е, нi! потривай! Так, сестро, буде недобре! – сказала Марта. –
Коли менi припадає перина, то нехай же буде моя й одна подушка.
–  Е, нi, сестро! Для тебе вже буде занадто, а для мене буде
кривдно! – сказала Степанида.
Подушка й перина були дуже гарнi й великi, ще й до того з чистого
м’якого пуху. А обидвi сестри дуже любили гарну постiль i м’якi
подушки.
–  То як же це воно буде? – спитала знов Марта.
–  А так буде, як я кажу, – промовила Степанида. – Ти, сестро,
бери двi подушки, а я вiзьму одну подушку й перину.
–  Нехай-бо не так буде! Лучче ти, сестро, вiзьми двi подушки, а я
вiзьму одну подушку й перину, – сказала Марта.
–  Сестро! грiх тобi бога гнiвить i мене кривдить. Ти взяла
флiгель, ще й перину хочеш загарбать, – сказала сердито Степанида.
–  Сестро! сама ти гнiвиш бога й тривожиш батькiвськi кiстки! Чи
то ж я узяла флiгель? Хiба ж не батько-небiжчик, царство йому небесне,
одписав менi його? – сказала Марта.
–  Годi тобi, Марто, сперечаться та все на батька звертать! Може,
скажеш, що й перину одписав тобi батько? – промовила з запалом
Степанида.
–  То як же воно оце буде? – сказала Марта. – Або ти бери двi
подушки, а я вiзьму перину з подушкою, або я вiзьму перину з подушкою,
а ти бери двi подушки, – промовила Марта, не постерiгаючи помилки
свого язика.
Дашкович пiдвiв голову, почувши такий надзвичайний рогатий
силогiзм, якого навiть не вигадала давня Грецiя. Його дуже це вразило,
i вiн почав гадать та мiркувать, по якiй-то формi стулила Марта таку
штуку.
–  Або ти, тату, їдь у лiс, а я зостанусь дома, або я, тату,
зостанусь дома, а ти їдь у лiс, – сказала Степанида. – Та чого ти
сидиш та думаєш? – гукнула вона на Дашковича. – Ми самi морочимось, а
тобi й гадки нема! – I Степанида потягла Дашковича до перини. –
Дивись! Що це? – спитала вона його.
–  Перина, – промовив вiн спокiйно, пiднявши один палець угору.
–  Перина! – передражнила його жiнка. – Сам ти перина! Подiли лиш
мiж нами оту перину, тодi скажеш – перина!
Дашкович задумався i згодом промовив: “Нехай буде вам обом по
пiвтори подушки i по однiй половинi перини”.
–  Хiба ж пак подушки цифри? Хiба ж їх можна дiлить так? –
промовила Степанида з серцем.
–  А чом же й не можна? Хiба ж перина й подушка, хоч i реальнi
самi по собi речi, не можуть бути iдеями, котрi можна мислить, дiлить
й докупи складать?
–  Бог зна що верзеш ти язиком!
–  Яке бог зна що? Хiба ж не ви вдвох недавно склали з подушок i
перини дуже цiкавий силогiзм?
–  Кидайте ви вашi перини й подушки та ходiм обiдать, бо вже вечiр
близько, – сказав Воздвиженський i вийшов з хати. За ним вийшов i
Дашкович, а за ними мусили вийти й їх жiнки.
I знов стало тихо в Сухобрусових покоях. Знов смерть запанувала
там, де недавно був гармидер i колотнеча. Курява, остання признака
життя й ворушiння, вляглась; сонце освiтило червоним промiнням руїни
Сухобрусового добра, а павуки знов забiгали по закутках. I смутно
дивився праотець Ноє з синами з картини на людську суєту i кориснiсть,
на руїни недавнечко помершої навiки жизностi.
На другий день пiсля снiдання знов одчинились дверi у флiгель,
знов увiйшли дочки й зятi. Воздвиженський так само держав у руцi
великий листок, списаний навкруги, i писав значки карандашей над тими
словами, котрi назначували роздiленi речi. Дашкович так само
примостився на скриньцi, не стерши пороху. Сестри знов почали дiляницю
й приступили до постелi. Перина, як на злiсть, лежала, як га гора!
Здорова, повна дорогого та свiжого пуху, а подушки, що лежали нарiзно,
були роздутi i такi повнi, неначе всерединi були напханi не пухом, а
набитi питльованим борошном. Марта пiдняла одну подушку; подушка була
легка, як пiр’їна! Степанида пiдняла другу подушку; подушка сама аж
пiдскочила вгору, наче м’яч. Вони неначе дратували їх обох.
–  Як же ми, сестро, подiлимось постiллю? – спитала Марта.
–  Не знаю, сестро! Треба якось дiлиться, – одказала Степанида.
–  Треба дiлиться, – машинально промовила Марта тi самi слова. –
Бери-бо, сестро, двi подушки, а я вiзьму перину й подушку! – аж
просила Марта.
–  Нехай-бо вже, сестро, буде менi перина й подушка! – просила
Степанида.
Воздвиженський слухав i бачив, що тому змаганню кiнця не буде, i
сказав:
–  Коли вже вам обом так трудно роздiлиться пуховиками, то ви
зробiть так, як радив Василь Петрович. Бо що фiлософiя скаже, то проти
того нема чого суперечить.
I вони розбили всю постiль пополовинi: перетягли шнурками перину й
одну подушку й сокирою розрубали якраз пополовинi.
Роздiливши батькiвське добро, обидвi сестри посердились. Кожна з
їх постерiгала, що багато дечого з батькiвського добра не прийшло до
рук, що його нишком переполовинили. Сестри скоса дивились одна на одну
й перестали ходить в гостi одна до одної. Зате Дашкович i
Воздвиженський не вважали на непомирливих своїх жiнок i жили в згодi
так само, як i переднiше.
Дашкович все глибше закопувався в книжки. Для своїх
унiверситетських лекцiй йому треба було дуже добре познайомиться з
наукою. Вiн був цiкавий не до однiєї фiлософiї, i другi науки звертали
на себе його ввагу. В його шафах i на столах лежали товстi купи
паперу, списанi його рукою.
Раз була чудова тепла година. Вечiр був такий пишний, сонце стояло
на заходi таке червоне та ясне, повiтря було таке тихе й тепле, що
весь Київ, все мале й велике, бiдне й багате, висипало з домiв надвiр.
Царський садок, шосе над Днiпром, гори – все те було засипано народом,
котрий гуляв, балакав, веселився, роєм вився по алеях садка, де грав
оркестр. Воздвиженський ходив у садок, на гори i, вернувшись з
гулянки, зайшов до Дашковича. Дашкович сидiв над нiмецькою книжкою i
виписував деякi мiсця. Вiкна в його кабiнетi були позачинянi. В хатi
тхнуло папером i книжками. Вся краса вечора, сонця, неба й Днiпра
неначе була десь захована для його пiд землею.
–  Чи вже ж ти оце сидиш в кабiнетi? – крикнув Воздвижєнський i
плеснув в долонi, вступаючи в хату.
–  Адже бачиш! сиджу! – обiзвався Дашкович i засмiявся.
Воздвиженський, не розумiючий його, здавався йому зовсiм смiшною
людиною.
–  Ти смiєшся з мене, а я з тебе! – сказав Воздвиженський. – Та й
я ж не романтик, не поклоняюсь квiточкам та пташечкам, але глянь, як
здорово, як гарно надворi!
I Воздвиженський пхнув рукою одно вiкно й друге. Повiтря, свiже,
як лiс, здорове, як степ, так i полилось по кабiнетi. В мертву хату
влетiв шум, гам, розмова живих людей, ворушiння живого життя. Сонце
падало на межигiрський бiр i заглянуло червоним, кров’яним промiнням з
кабiнет, облило рожами утвори давнiх, померших фiлософiв Грецiї й
Германiї. Блiде й схудле лице Дашковича помолодшало пiд тим лиснючим
свiжим промiнням, навiть повеселiшало. Веселе сонце зiгнало густу тiнь
дум з його поважного чола.
Дашкозич заглянув у вiкно й промовив: “I справдi, надворi гарно!”
–  Чом би пак тобi не пiти та не проходиться? I чого ти все
човпеш, засиджуєшся? I нащо ти мордуєш себе? Чи тобi не доволi того,
що ти знаєш? Чи од тебе хто вимагає, щоб ти свiт вдивив своїми
думками?
–  Менi мало того, що я знаю… Менi треба бiльше! – сказав смутно
Дашкович.
–  I на бiсового батька все те тобi здалось? Бач, пообкладав себе
усяковими книжками! Чого тут нема! – I Воздвиженський почав
переглядать порозгортуванi на столах книжки. Там було багато усяких
фiлософських, i слов’яноф’льських – московських, i всяких книжок.
–  I се, i те! I фiлософiя, i релiгiя, i народнi пiснi, i
московськi писання, i українськi збiрники! I що ж оце за збiрники! I
нащо вони тобi? Чи ти з цього хлiб їстимеш?
–  Я, бач, задумав писати дещо своє… а тим часом складаю собi свої
пересвiдчення, – промовив Дашкович несмiливо.
–  Нащо тобi тi пересвiдчення? Чи ти з їх чоботи пошиєш, чи ти їх
на грошi переведеш, чи ти їх з’їси, або вип’єш? – питав його
Воздвиженський.
Дашкович мав його за легкодума i на його слова вважав, як на
жарти.
–  Степане Ивановичу! ти жартуєш… I ти ж належишся до категорiї
людей вчених, їй ж професор!
–  Я професор божою милостю i волею начальства, але якби мене хто
прив’язав вiрьовками до цього стола в такий вечiр, як оце сьогоднi, то
я б зубами перегриз вiрьовки, а таки б не сидiв!
–  Кому про що ходиться. Як до людини! А я сиджу, як бачиш, i
складаю собi свої власнi пересвiдчення. I я, i ти, i всi ми живемо
чужим розумом, жуємо чужi думки. Я хочу мать свiй погляд на все, свою
фiлософiю, свiй свiтогляд.
–  Ого-го! Отак нашi! Вдивляй свiт. Боже тобi поможи! Честь i
слава Києву й Днiпровi, коли об’явиться тутечки новий фiлософ! А менi
здається, навiщо тобi крячкою сидiть, мордувать себе? Адже ж батько
твiй прожив вiк без пересвiдченнiв, i я живу так само, i всi живуть
так само. Одначе якось живемо, хвалить бога, i земля нас держить.
–  Що ж маємо робить, коли менi так забажалось.
–  Знаєш що, Василю Петровичу! Чи не вичитав ти чого в фiлософiї
проти жiнок? Чи пам’ятаєш, як ми колись романтизували про наших
будущих жiнок в братському садку, ще як вчились у школi? Чи такi ж
вийшли голубки – нашi жiнки?
–  Що не такi, то не такi! Але, мабуть, така вже доля фiлософiв,
бо й Сократова жiнка не раз наминала йому боки.
–  Нехай так! Ти фiлософ, але я! Нащо вже менi судилась така доля?
–  Ти жартуєш i мене не розумiєш. Я навiть i не гадав про такi
нiкчемнi речi. Я гадаю про вищий погляд на вищi iдеї. Я хочу виробить
власний фiлософський свiтогляд.
–  Так жiнки нашi вислизнуть з-пiд того високого погляду? – сказав
Воздвиженський, смiючись. – Коли так, то шкода й заходу; ходiм лучче
гулять та байдики бить.
–  Тобi все жарти. Я хочу постерегти тi iдеї, якi колись
виявляться в нашому плем’ї i в твоєму великоруському, коли вже вашi
давнi царi встигли збудувать мiцне царство, – i переднiше в
українському плем’ї, а потiм iдеї миру слов’янського… Яка-то фiлософiя
засвiтить на берегах Неви, Москви, Дунаю i на берегах Днiпра й Чорного
моря?
–  Ой-ой-ой! Нащо ж тобi вже тi слов’яни? Чуднi ви люди вдалися!
Тут, голубчику, руськi солдати iстинно тi фiлософи! Тут москалики
бiльше вартi, нiж всi вашi фiлософи од Фалеса й до Дашковича! Чи вже ж
не краще за мiльйоном списiв сидiть нишком та хлiб жувать! А прийде
час, то ми тих нiмчикiв пхиць у Атлантиду! А слов’яни… Ет! та що й
казать! З їх в три днi можна поробить таких фiлософiв, як i я, як i
ти! Коли тебе мордують такi iдеї, то ти, їй-богу, йди гулять, то краще
зробиш!
Дашкович смiявсь, що Воздвиженський так химерно розв’язав його
питання, котрi так довго турбували його душу.
–  От такого фiлософа, як ти, я не знаходив ще нi в якiй книжцi!
–  I якi то iдеї колись вилинуть з голов твоїх черкасцiв? –
смiявся Воздвиженський.
–  А може, й вилинуть. От подивись, якi чудовi пiснi українського
народу позаписуванi оце недавно! От прочитай, коли їй зугарний! Яка
висока поезiя!
Воздвиженський взяв у руки збiрник українських пiсень i почав
читати голосно, дуже чудно й смiшно перевертаючи слова на руський лад.
його лоб зморщився. Було знать, що йому українське слово в книжках, в
лiтературi дуже й дуже не подобалось! Вiн читав далi, i його брала
злiсть.
–  I пишуть же чортзна-що! I записують те, що треба б зовсiм
скасувать, вигубити з корiнням i насiнням, – промовив Воздвиженський.
Його широке й плисковате лице почервонiло. Вiн схопився з мiсця,
налапав цiлу коробочку сiрничкiв, тернув цiлою коробочкою об дверцi
груби, другою рукою ухопив збiрник i вкинув у грубу, розгорнувши
книжку й посипавши її листки огняним дощем. Листки зашкварчали й
спалахнули полум’ям. Дашкович не стерпiв, одняв од його книжку.
–  Що це з тобою сталося?! – крикнув вiн.
–  Повикидай собi, брате, оцi iдеї з голови! Дашкович не сердивсь
i тiльки смiявсь: вiн знав Воз-движенського як профана, як людину,
зовсiм не поважаючу науки й принципiв.
–  Потривай же! Розкажу я твоїй жiнцi, що ти тут робиш якiсь чари,
що ти хочеш спротивиться самому богу!
При тих словах Воздвиженський вийшов з кабiнету i встрiв
Степаниду.
–  Степанидо Сидорiвно! Чи ви пак знаєте, що там дiється в тому
кабiнетi? – сказав їй на вухо Воздвиженський.
–  А що? – спитала вона, розтягнувши лице, й вирячила очi.
–  Та то ваш чоловiк в себе, в кабiнетi, мабуть, робить якiсь
чари. Таке, таке оце менi плескав, що я аж злякавсь! Каже, що й того
нема на свiтi, й того нiколи не було. Перехрестiть лиш йому лоба та
повезiть його в лавру та в пещери.
Воздвиженський мерщiй вибiг з покоїв, а Степанида прожогом побiгла
в кабiнет до Дашковича.
–  Василю Петровичу! Що тут у тебе дiється? Що ти тут робиш,
запершись з цими книжками?
–  Адже бачиш! Читаю.
–  А це що? – промовила вона, кинувшись до обсмаленої книжки.
–  Книжка! хiба не бачиш?
–  А чого ж вона обсмалена?
–  А тим, що Степан Iванович обсмалив її, жартуючи.
–  Щось воно та не так… Чого ж це в тебе в горницi тхне
смалятиною?
–  Бо навiжений Воздвиженський смалив книжку.
–  Та нащо ж ви тут її смалили?
–  Оце! нащо та нащо? Причепилась причепа! На те, що треба було! –
сказав Дашкович, аби одчепиться од неї.
–  Гляди лишень! Чи це в тебе в кабiнетi й образа нема? – сказала
Степанида, оглядаючи стiни.
–  Нема, бо ти не почепила.
–  Бо ти не сказав! Мабуть, тобi не дуже його й треба. Василю! ти
з великого розуму та в голову заходиш! Тi фiлософськi книжки не
доведуть тебе до пуття. Чи молишся пак ти богу? Скажи менi по правдi,
ти хочеш запагубить себе, чи що?
–  Молюсь, а тобi навiщо? Тебе я не запагублю ж!
–  Та я так собi спитала… Завтра я поїду в лавру в пещери; їдь i
ти зо мною, прошу тебе!
–  Їдь сама! Чого я поїду. Хiба на Подолi нема церков та чудовної
iкони?
–  Бач! Я й кажу, що так! Я доти не буду спокiйна, доки не побачу,
що ти молишся богу.
–  То ходiм завтра до Братства. Про мене, подивись, як я буду
молиться.
I на другий день Дашкович мусив проводить її на ранню службу в
Братствi, де була повнiсiнька церква прочан з сiл. Вiн приклався до
чудовної iкони i тим заспокоїв свою жiнку. Вона на свої очi бачила, як
фiлософ хрестивсь, моливсь, цiлував чудовну iкону богородицi.
–  Це тобi наговорив на мене Воздвиженський? Еге, так? – казав
Дашкович. – А сказать по правдi, сам Воздвиженський навряд чи вiрує в
бога, хоч колись i моливсь богу серед ночi. Ти присiкайся лишень добре
до його.
В Степаниди Сидорiвни почало болiть серце i за родичем. Як вона не
сердилась на сестру, одначе дiло здалось для неї таким великим, що
вона не втерпiла й побiгла до сестри, бажаючи спасти од вiчного вогню
Воздвиженського душу.
–  Здорова була, сестро! – сказала вона, вбiгаючи до сестри в
горницю.
–  Здорова була, сестро! – обiзвалась до неї Марта, роблячи якесь
дiло й ледве повертаючи до неї голову.
–  Вже чи сердься, чи не сердься, а я мусила прийти до тебе, бо
нашi вченi чоловiки з великого розуму та в голову заходять.
–  Та мiй не дуже-то вчений! Йому нiкуди заходить. Може, то твiй
великорозумний заходить за розум! – сказала Марта.
–  I мiй, i твiй! Обох я застала в кабiнетi… Чогось змагались,
порозкидали книжки, навiщось палили якусь книжку… Щось у тiй книжцi та
недобре написано, коли вони наважились потаєнцi спалить її в грубi,
так, щоб i ми не бачили.
Марта насторочила вуха й почала ласкавiше слухать сестрину
розмову.
–  Може, вони що погане задумали, щось недобре писали… Бо тi вченi
люди тепер часом i справдi за розум заходять, – промовила Марта й
попросила сестру сiсти. – Борони боже чого! Часом воно виявиться! Чи
не знаєш, сестро, що вони там писали й палили? Може, що проти
губернатора або…
–  Якби пак проти когось! А то проти бога! – сливе нишком сказала
Степанида, озираючись до дверей.
–  Ох, менi лихо! – аж плеснула в долонi Марта Сидорiвна.
–  Чи молиться пак богу твiй чоловiк? Чи ходить до церкви? –
питала Степанида Сидорiвна.
–  Щось не бачила, щоб вiн коли молився… а молитовника в його… й
заводу нема! Хiба напам’ять.
–  Еге! напам’ять! Я свого насилу, аж сливе через силу помолила,
водила до чудовної iкони… Тiльки, сестро, нiкому не кажи. Повези
лишень, сестро, свого в лавру та в пещери!
Сестри розпрощались i нiби навiть помирились, переляканi страшним
лiбералiзмом своїх чоловiкiв.
Тiльки що Воздвиженський переступив через порiг, як Марта глянула
на його невеселими очима. Вiн одразу почутив кругом неї страшне
полум’я, вже йому вiдоме.
–  Скажи менi, на милость божу, що ви там з Дашковичем пишете таке
страшне, що аж треба було палить в грубi? Чи ви молоденькi, чи вам i
досi в головi грає? Та в вас жiнки, та в вас же купа дiтей! Борони
боже якої напастiї Та тодi ж ми пропащi з дiтьми.
Воздвиженський стояв i дивився на неї.
–  Де це ти наглядiла таких пропащих людей? Слава богу, всi сидимо
дома й хлiб жуємо. Що це ти верзеш?
–  Ти сам верзеш! Що ви палили в грубi з Дашковичем? – присiкалась
до його жiнка.
–  Українськi пiснi.
–  Та не дури мене, бо я ще не зовсiм дурна! Сухобрусiв не було
дурних нi в Києвi, нi поза Києвом.
–  Кажу тобi, що палили пiснi! Дашкович щось собi забрав у голову…
–  О! бач! Я ж кажу, що було щось: вiн забрав щось у голову, а ти
й нi!
–  А я нi.
–  А перехрести лиш свого лоба! – промовила Марта.
–  А то навiщо? Дiдькiв не бачу кругом себе, нема од чого
одхрещуваться.
Воздвиженський бачив, що його ж зброю проти Дашковича повернуто на
його ж, та не знав, звiдкiль воно повернуто. Хоч вiн сам i встоював
дуже за патрiархальнiсть, одначе вже далеко одiйшов од неї i хотiв її
накинуть на шию комусь iншому.
–  Чого це такi думки прийшли тобi в голову? – спитав вiн у жiнки.
–  А того, що я завтра їду в лавру i в пещери i хочу, щоб i ти
їхав зо мною на прощу та помолився.
–  То й поїду, коли тобi того заманулось, бо самiй тобi їхать не
випадає: нiяково буде.
На другий день вранцi Воздвиженський мусив їхать з жiнкою до
лазри, йти з нею в пещери. Вiн прикладався до всiх мощей, хрестився,
бив поклони, пiдiймав очi вгору до бога, найняв кiльком святим
молебнi, подав на часточку. Марта приїхала додому весела, добра,
спокiйна. Через те пiлiгримство до лаври дуже пом’якiшало її серце. А
Воздвиженський, поїхавши до лаври без снiдання i дуже виголодавшись,
уплiтав на всi застави печеню та все розмовляв за святих печерських
якраз так, як колись любив розмовлять Сухобрус, начитавшись “Патерика”
й “Житiй”.
–  От хто був людина богобояща! Наш небiжчик батько, – говорила
ласкаво Марта Сидорiвна, п’ючи чай з пухкою лаврською проскурою. –
Скiльки вiн попоходив до лаври, до пещер! Скiльки раз їздив вiн i в
Почаївську лавру! Як вiн молився, як вiн постив! На цiлий Київ нема
таких богобоящих людей, як Сухобруси!
–  О! що нема, то це правда! Небiжчик наш батько був просто-таки
святий! Я вiрую, що вiн в раї! – промовив Воздвиженський нiби щиро й
щирiше уплiтав печеню, запиваючи чаєм.
VI
Закопавшись в книжки в своєму кабiнетi, працюючи для професорської
кафедри, Дашкович давно не був у свого батька, в своїй рiднiй
Черкащинi. Жiнка, дiти, книжки – все те не пускало його, не давало
йому вирваться на село. Тепер йому дуже схотiлось поїхать на село,
подивиться на життя свого народу оком вченого чоловiка, прислухаться
до його мови, до пiснi. Настали вакацiї, i вiн поїхав на село до
батька, в свої рiднi Сегединцi.
Того року петрiвка була дощова. Люди спiзнились косить сiно,
дожидаючи сухої години. Черкаськi степи зеленiли, як море. Дашкович
виїхав на степ, i його обвiяло свiже степове повiтря. Пiсля тiсного
кабiнету, пiсля пахощiв од цвiлi на старих книжках, поточених шашлями,
пiсля мiської душної куряви степи здалися йому земним раєм. Повiтря
було таке чисте й легке, що, здається, груди не втягали його, а само
воно лилося в груди. Здавалось, нiби саме живоття напувало тiло, як
вода напуває губку, проймало всього чоловiка, до самої душi. Дорога
слалась по зеленому степу широким килимом мiж двома окопами, на котрих
росло високе бадилля Петрових батогiв, обсипаних синiми зiрками,
молочаю, сизих миколайкiв, круглоголових будякiв. Широколистий
подорожник й оксамитовий шпориш наче силкувались вкрить всю дорогу,
хотiли одвоювать її од важких колiс сiльських возiв. Уся зелена
степова скатерть, скiльки можна було скинуть оком, була нiби заткана
квiтками: червоними купами смiлки, синiми дзвониками, жовтими
степовими тюльпанами, фiолетовим соном й чебчиком. В травi ворушилась
i трiщала сила коникiв i всяких кузок. Над степом в синьому небi
бились та щебетали пташки. Край дороги бiгали проворнi ховрашки i,
побачивши людей, втiкали в нори й смiливо виглядали звiдтiль, пiднявши
вушка вгору. Ввесь зелений степ i синє кругле небо заливало промiння
гарячого, золотого сонця. Прозорий воздух розширяв небокруг
далеко-далеко на всi боки, скiльки можна було скинуть оком.
Давно бачив Дашкович свiй рiдний степ. Йому здалось, що вiн
побачив його вперше. Вiн не мiг одiрвать очей од трави, од неба, встав
з воза й пiшов пiшки. Самi ноги несли його все далi й далi. Вiн
звернув з дороги на траву i, забувши свою фiлософiю, почав рвать
квiтки. Побачивши себе на самотi, серед такого простору, Дашкович
почав фiлософствувать, але через хвилину нiчого вже не знайшов в своїй
головi. Вiн знов силкувався думать i знов почутив, що думка десь
вислизнула з його голови. Вiн тiльки знав, що бачить зелений степ,
синє небо, шлях, птицi у небi, чує сотню голосiв навкруги. I знов
силкувався вiн перемогти себе, а думки все-таки не йшли па ум. Йому
хотiлось тiльки дивиться й милуватись красою розкiшної степової
природи.
Далеко-далеко на пiвдень засинiли смугою гори, вкритi лiсом. Та
смужка здавалась на краї неба сизою хмарою, котра ледве-ледве
висовувалась скраю над степом. Там, у тих горах, стояло велике село
Сегединцi.
Дашкович наближався до тiєї синьої смуги. Гори виступали з туману.
Вже можна було бачить яри й долини мiж горами; було видко лiси, села,
розкиданi на шпилях i попiд горами. Хрести на церквах i вiкна блищали
в туманi проти сонця, як алмази з-пiд тонкої матерiї. Лiси виступали
яснiше. Темнi й невисокi гори здавались вищими серед гладенького
рiвного степу, роблячи чудовий контраст з зеленою широкою скатертю.
Здавалось, нiби якийсь величезний звiр лежав на степу, пiдняв спину й
настовбурчив на спинi темну сизу щетину. Вже сонце скотилось до
заходу, вже степова трава лиснiла червоним одлнском. Дашкович
наблизився до тих гiр. Степ кiнчався. Балагула ледве примiтне
пiдiймалась на пригорки, то знов спускалась в неглибокi долини. Вже на
горах можна було бачить дуже виразно й лiси, й села, й церкви на
горбах. Звiдтiль потяг вiтрець, свiжiший й мокрiший од степового.
Можна було навiть лицем почуть, що десь недалечке є вода, лiс, дерево,
тiнь; є долини, яри з ставками й садками.
–  Поганяй лишень швидше! – сказав Дашкович погоничевi.
–  Нащо вам швидше? Доїдемо ще сьогоднi до Сегединець, – обiзвався
жидок, не обертаючись до Дашковича, i хвисьнув батогом по конях,
сухих, як трiски. Конi пiдтюпцем побiгли з пригорка на долину, а з
долини знов на пригорок. Гори з лiсами й селами то виринали, то знов
ховались за пригорки, i часом з-за горба було тiльки видно верхи та
хрести церкви ближчого села. Перед очима разом розгорнулось село пiд
горою, над великим ставом. Конi збiгли дуже прудко на греблю, i
балагула засiла в грязь по самiсiнькi маточини. Жидок затрiпав руками
й вiжками, закричав, засвистав. Коники розтягли свої сухi ребра, мов
хорти, й винесли балагулу з багна, наче на руках.
З ставка повiяло холодком. Конi побiгли попiд густими садками.
Незабаром балагула знов пiднялася на вищу гору й сховалась в густий
старий лiс. Який знайомий був той лiс Дашковичевi! Дорога йшла по
самiй спинi довгої гори, а по обидва боки лежали глибокi долини. Лiс
застеляв гору й долини гiллястими дубами та грабами. Понад шляхом
росла лiщина, де так часто Дашкович малим хлопцем любив рвать горiхи.
Ще вище виїхала балагула на гору, i з тiєї гори стало видно всi
Сегединцi, що розсипались на двох шпилях i на долинi понад двома
великими ставками. Дашкович почував, що в його немолодому серцi
заворушилась радiсть школяра, котрий вертається з школи до рiдного
дому. Те почуття обвiяло його нiби пахощами ранньої весни, пахощами
бiлого цвiту вишень, черешень, рясту та молодої першої травицi.
Довго котилася балагула з гори й збiгла на широку греблю. В кiнцi
греблi пiд вербами стояв знайомий млин, зчорнiлий од негоди. Колеса й
тепер крутились так само, як i за часу Дашковичевих молодих лiт,
навiть так само на чорних колесах блищало кiлька нових бiлих лопатнiв,
неначе латок. На високому шпилi, на чолопочку, проти самої греблi
бiлiла церква з п’ятьма банями. Один став, великий, аж на двi верствi,
огортав той шпиль сливе навкруги, а другий, ще бiльший, по другий бiк,
розливався круглим озером серед чималих зелених гiр. Коло самого
ставу, кран левади, на горбочку стояла друга церква з однiєю банею й
високою дзвiницею. Конi повернули вулицею до тiєї церкви й заїхали у
двiр священика. Старий сивий священик вийшов на ганок i спершу не
впiзнав свого сина.
–  Чи це ти, Василю? – спитав старий батько, зблизька
придивляючись до сина, й трохи не доторкнувсь до його лиця.
–  Добривечiр вам, тату! Це я! Чи я так постарiвся, що ви мене не
впiзнали? – питав Дашкович, цiлуючи батька в руку, а потiм цiлуючись з
ним у губи. Батько тричi поблагословив свого сина та все придивлявся
до його.
–  Чого ти, сину, став такий блiдий та худий? Й очi тобi якось
позатягало. Чи тобi яка недогода, чи недостача в чому? Чи, мабуть,
тобi та наука позатягала очi?
–  Старiсть приходить, тату! Така вже людська доля.
Син придивлявся до батька, котрий вже стояв однiєю ногою в могилi.
Очi його дивились якось дуже спокiйно, байдужно, а лице вже поморхло й
нiби припало землею мiж глибокими зморшками; його голова й борода були
бiлi, неначе вишневий цвiт.
Вони увiйшли в хату. Покої були дуже старi: в їх тхнуло
трухлятиною. Син побачив, що в покоях нiчого не змiнилось од часу його
дитячих лiт. Свiтлиця з сволоками, з образами була така сама, як i
кiлька десяткiв год переднiше. В кiмнатi стояла та сама зелена велика
скриня, скляна шафа; була та сама довга лежанка, груба з зелених
кахоль, те саме лiжко. Оглядiвши хату й сiни, Дашкович потiм вийшов у
садок. Тут природа панувала всею своєю силою. Де колись Дашкович
поробив своїми руками квiтники, де вiн колись сiяв астри й левкої, там
тепер росли калачики та лопух. Чорнобиль дорiс вже до самої хати й
заглядав у вiкна. Яблунi й черешнi росли й посихали, пускали
молодняки, як хотiли, мiж густими бур’янами. Дереза набiгла, як
татарська орда, аж до середини садка. Все заростало, як заростало й
помирало саме людське живоття в господi.
Дашкович пiшов подивиться на хазяйство старого батька. I там вiн
побачив, що все осiло, все руйнувалось. Клуня була обдерта. На купах
соломи й мерви, де колись стояли великi скирти й ожереди, вже росла
кропива. Дашкович бачив, що природа була вже напоготовi поглинуть
самий слiд того кубла, звiдкiль вiн вилинув на свiт. Для неї ще треба
було ступить кiлька ступенiв, i вiн не впiзнав би й слiду рiдної
оселi. Йому стало важко й сумно на душi.
Син побалакав з батьком i побачив, що старому вже байдуже про цей
свiт. Розмова навiть втомила стару людину.
Надвечiр Дашкович пiшов знайомою вулицею подивиться на село. Там
ворушилось життя не глибоке й не широке, але живе, живе, робоче життя
села в гарячий лiтнiй час! Женцi весело вертались з поля; дiвчата йшли
цiлою юрбою i спiвали свiжими голосами пiсню. За ними йшли парубки й
зачiпали їх жартами. Смiх i жарти, веселi слова й смутнi пiснi лилися
течiєю, неначе люди не працювали, а десь гуляли цiлий день. Десь
недалеко жiнки змагались та лаялись через город, стоячи за тинами.
Косарi затягли пiсню так голосно, що аж луна пiшла понад ставом. От i
череда пустилась з поля до села й заглушила пiснi, й смiх, i жарти,
навiть дзвiнку, як дзвони на дзвiницi, жiночу лайку. Село закричало,
заклекотiло тисячею усяких голосiв, зашумiло, як лiс на великому
вiтрi.
Дашковича вразило таке кипуче, ворушке життя українського села.
Пiсля города, пiсля кабiнету, пiсля фiлософiї все те здалось йому
таким новим, таким оригiнальним, таким живучим, що вiн сам собi
здавався мерцем серед тисячi пульсiв сiльського життя. Йому прийшла на
думку велика вулиця в великому мiстi, де кипить, хоч вище й iнше, але
так само кипить життя.
Дашкович iшов серед улицi, задумавшись; коли це одразу в ту вулицю
наче посипалась череда! Попереду бiгли, хапаючись, свинi, потiм –
вiвцi, а потiм поважно йшли круторогi воли й корови. Череда бiгла
просто на його i не думала звертать фiлософовi. Вiн оступився пiд тин,
але важкi рогатi животини, не звикшi поважать вчених людей, йшли
просто на його. Улиця була вузенька, i Дашкович мусив вилiзти на тин i
зовсiм не по-фiлософському стрибнуть у садок. Висока кропива достала
до вух i пожалила йому лице. Вiн через тин дивився на вулицю, де
дiвчата й молодицi займали додому говар i вiвцi, тягаючи за шиї
неслухняних овечок до дворiв. Густа курява полягла на садок, i його
здавило в грудях. Дашкович хотiв перелiзти через перелаз у другий
садок, а тут напала на його зла собака, якi бувають на селах. Собака
скакала на перелаз i досягала до його поли. Фiлософ сидiв на перелазi,
поки прибiг чоловiк з ломакою та прогнав собаку.
Через садок, через невеличку пасiку Дашкович перейшов на левади,
що простягались до самого ставка. Чудове зелене бадилля на городах
брало в себе очi, аж лиснiло пiд косим червоним промiнням сонця.
Дашкович пiшов через левади на довгу косу, що клином вганялась далеко
в ставок. Уся коса була вкрита садками, а понад водою – густими
вербами. Пiд тими вербами не було очерету нi комишу. Вода була чиста.
Пiскувате дно свiтилось i жовтiло. Те мiсце було дуже добре для
купання. Дiвчата з вiдрами бiгли в берег по воду i спiвали пiсень,
перебiгаючи Дашковичевi дорогу.
–  Добривечiр, дiвчино! Що ти несеш? – спитав Дашкович, жартуючи,
в однiєї чорнявої дiвчини.
–  Доброго здоров’я! – тихо обiзвалась дiвчина, i її лице так i
спахнуло соромливим полум’ям. Вона пiшла далi й слова не промовила.
–  А ти, дiвчино, що несеш? – спитав вiн у другої, ще кращої
дiвчини з довгою чорною косою й карими очима; I вона йшла з вiдрами на
коромислi.
–  А хiба не бачите! Моркву! – сказала смiливо дiвчина i неначе
срiбло посипалось й задзвенiло об кришталь, так задзвенiв її чудовий
голос.
–  А де ж ти набрала тiєї моркви?
–  В криницi нарвала! – сказала дiвчина й засмiялась так, неначе
соловейко защебетав. Вона одступила, може, на два ступенi й почала
веселої пiснi таким голосом, якого мають перворяднi опернi артистки.
Дашкович став i слухав та слухав, доки дiвчина не зайшла за верби, а
її голос все лився та дзвенiв, аж одляски йшли по садках. Його потягло
слiдком за тим голосом: така була в йому чаруюча сила, така була
чудова та лiсня! Вiн пiшов попiд вишнями, лоза вербами i побачив, як
через рiдкi гiлки вишника зачорнiла розкiшна коса, зачервонiло добре
намисто на шиї. Дашкович впiзнав чорнобриву смiливу дiвчину. Вона
замовкла, стояла з вiдрами й тихо розмовляла з парубком. Парубок був
молодий i гарний. Дашкович бачив тiльки його чернi рiзкi брови, що
дуже виразно чорнiли на лицi серед зеленою листя. Дiвчина стояла й
голову схклила, а правою рукою все нащось перебирала на шиї разки
намиста, її щоки нiби палали вогнем, i вона все спускала очi додолу.
Вечiрнє сонце обливало тихим свiтом молоду щасливу пару, що балакала
про кохання. Лице в дiвчини червонiло проти сонця, як пiвонiя, а
парубок все шось говорив тихим голосом та не зводив очей з її лиця.
Прив’яле серце в Дашкрвича якось радiсно заворушилось; вiн милувався
тiєю парою, тими пахощами сiльського кохання, що нагадували йому
пахощi зеленого степу i степових квiток. Вiн легко зiтхнув i пiшов до
ставка, перескочивши через перелаз. На самому кiнцi коси, що нiби
плавала на ставу з хатами й садочками, вiн скупався. Погожа вода була
чиста й здорова. В водi на днi бiлiв пiсочок. Над його головою висiло
зелене гiлля верб i кидало тiнь на воду. Свiжий i веселий, набравшись
жизностi й свiжостi з самого джерела й глибини натури, Дашкович
вертався назад, а перед його очима все манячила щаслива рум’яна
дiвчина й чорнобривий парубок.
От iде вiн проз одну хату. Коли чує вiн, аж в тiй хатi щось дуже
кричить. То був крик жiночий. Молодиця кричала так страшно, наче її
катували. Дашкович дуже злякавсь. Його взяв жаль, i вiн увiйшов у ту
хату.
Серед хати стояв здоровий, таки знайомий йому чоловiк, Остап
Дубовiй, i бив налигачем свою жiнку. Жiнка верещала, кляла його й
тiльки щулилась у кутку та оборонялась голими руками. На руках було
видко синi й червонi попруги од вiрьовки, її очiпок валявся на землi,
коса розсипалась по плечах. Вона гвалтувала не своїм голосом, а
чоловiк бив її, по чому тiльки влучав. Вона лаялась i штапувала
поганими словами. Чималi дiти юрбою збилися в другому кутку аж на
полу, вищали й голосили. Чоловiк, як звiр, махнув налигачем по дiтях,
тупнув на їх обома ногами й кляв, щоб їх живцем земля поглинула. Жiнка
кинулась боронить дiтей, вхопила чоловiка ззаду за чуприну обома
руками.
Дашкович почав вговорювать Дубовiя, а розлютований чоловiк почав
його лаять: “Не микайся, пане, не в своє дiло! А то я й тобi дам такої
ж прочуханки! Я не подивлюсь тобi в зуби!” I професор побачив, що
лучче швиденько втекти з хати. Вийшовши надвiр, вiн бачив, як жiнка й
дiти, вигадавши собi час, прожогом кинулись з хати й поховались по
бур’янах, як курчата ховаються од шулiки.
Вже Дашкович минув Дубовiйову хату, перейшов через два садки,
через двi левади, а та страшна картина не сходила з його думки. Йому
так схотiлося ще раз подивиться на щасливу пару, що стояла пiд вербою,
намилуваться щастям кохання молодої дiвчини i хоч трохи зiгнать з душi
смуток.
Тiльки що вiн став пiд тiєю самою вербою i вгледiв ту саму дiвчину
з парубком, коли дивиться, аж там стоїть якийсь ще другий парубок та
все поглядає на молоду дiвчину й молодого хлопця. Той парубок все
крутив свiй довгий вус та все дивився злими блискучими очима на
дiвчину. Його синя спiдня губа одвисла й трусилась, а лице було смутне
й зле. А молода дiвчина все перебирала разки намиста, все спускала очi
додолу та стиха промовляла до чорнявого хлопця; чорнявий хлопець
поклав на її плече руку й не зводив очей з її червоного лиця. Дашкович
побачив, що вiн тут зовсiм зайвий, втямив, до чого воно йдеться, та
швиденько почимчикував через садки й огороди до села.
Недалечке од батькiвської оселi його перестрiв знайомий сусiда
Топилка. Дашкович впiзнав його.
–  Чи впiзнаєте мене, Топилко? – спитав вiн у чоловiка. Топилка
довго придивлявся, а потiм крикнув: “Чи вже ж це ви, Василю?”
–  Як бачите, я!
–  Якi ж ви стали худi та блiдi! – промовив Топилка од щирого
серця.
–  Може, вам погано жить у Києвi, то переходьте до нас священиком
на панотцеве мiсце, – сказав Топилка згодом.
–  I вже годi! Топилко.
Топилка попросив Дашковича зайти до його в хату, i вiн зайшов.
Топилчиха й собi дуже здивувалась, що вiн став такий худий та блiдий.
Чоловiк був дуже радий, зараз поставив на стiл пляшку горiлки; жiнка
кинулась до комори, принесла щiльник липового меду, достала хлiба й
солi, накришила сала, покраяла цiлий хлiб, поставила на стiл сметану.
I Топилка, й Топилчиха вештались по хатi, ставили на стiл, що тiльки
можна було знайти в їх небагатiй господi.
Жiнка метнулась до печi i невважаючи на те, що втомилась на полi,
хотiла розпалювать солому й смажити смаженю. Топилка налив чарку
горiлки, випив сам i почав частувать Дашковича.
–  Та випийте-бо хоч чарочку! Випивайте-бо всю до дна! Та
закусiть, будьте ласкавi! Оце, господи! нема чим вас i приймать, i
вiтати. Ми вже оце й повечеряли.
–  Не турбуйтесь! Бога бiйтесь! Що це ви! – заспокоював Дашкович
добрих людей i мусив сам вирвать вогонь з рук в Топилчихи, котра
хотiла вже пiдпалювать в печi солому й трiски.
–  Та випийте-бо ще хоч чарочку! Оце, боже мiй! Коли б пак було
знаття, що такого гостя матимемо! – знов бiдкався Топилка. – А ми ж
вас знаємо змалечку! А ми ж малими колись гуляли з вами i в хрещика, i
в жельмана, i веснянок спiвали. Та ти б таки, жiнко, зачавила курча!
Де ж пак, не бачили вас стiльки год! – так згадував Топилка давню
давнину та все припрохував.
Топилчиха принесла сиру й масла, поставила солоних огiркiв та все
бiдкалась, що нема чим приймать гостя.
Дашкович почав розказувать про Дубовiя, як вiн недавно катував
жiнку й дiтей, i спитав:
–  Скажiть менi, за що Дубовiй так катує свою нещасну жiнку?
–  О! хiба ж ви не пам’ятаєте? Та вони так б’ютьсяод того часу, як
побрались. I вiн закатований та упертий, i вона така сам. I вiн хоче
верховодить в господi, i вона хоче верховодить, нiколи не змовчить
йому, та й войдуються цiлий вiк. Чи ви пак знаєте, що в неї кiстки,
мабуть, нема цiлої! Вона вже раз кидала його, але швидко вернулась i
тепер оце нахвалялась, що знов покине, – промовив Топилка.
–  I господи! скiльки раз вона переховувалась по чужих хатах, по
клунях, поки в йому було не прохолоне той пекельний вогонь! –
промовила Топилчиха, зiтхнувши.
Ще вони всi троє сидiли за столом i розмовляли, як у сiнешнi дверi
ввiйшла дiвчина з вiдрами i почала виливать воду в дiжку. Дашкович
зараз впiзнав ту гарну спiвучу дiвчину, що стояла недавно з хлопцем
пiд вербами.
–  А бач, дiвчино, я тебе й випередив, хоч я й старiший за тебе! –
промовив Дашкович.
Дiвчина почервонiла, як макiвка, затулилась рукавом i не знала, де
дiтись.
–  Це наша дочка Настя! Чого це ти так опiзнилась? – промовила
Топилчиха.
–  Оце! Побалакала трохи з дiвчатами. Хiба не можна постоять та
поговорити! – смiливо промовила Настя i скоса, й гарно, й лукаво
зиркнула очима на Дашковича.
Її чудовий голос так i задзвенiв по всiй хатi, а вид так i пашiв
червоним соромливим вогнем, хоч у хатi було вже не дуже видко. Вона
прожогом вискочила у двiр i заспiвала веселої пiснi.
–  Як виросла ваша дочка! Я б зроду-звiку не впiзнав її! – сказав
Дашкович, пригадуючи, яка була Настя мiзерна, та занидiла, та миршава,
як була маленькою дiвчинкою.
Вже сутенiло надворi, як Дашкович вертавсь до батька. Топилка з
жiнкою випровадили його за ворота та все дуже дякували, що вiн не
погордував ними, простими людьми, й не забув давнiх своїх сусiд.
Дашкович не мiг надивуваться, якi були добрi, ласкавi тi простi люди,
котрi з дорогою душею були радi вiтать свого гостя.
Дашкович увiйшов у батькiвський двiр i побачив довгий рядок
косарiв, що вечеряли пiд хатою й весело балакали то про се, то про те.
Старий батько сидiв у ганку i перемовлявся словами з косарями,
дожидаючи сина. Швидко потiм наймичка винесла на ганок столик i подала
вечерю. Вечiр був такий теплий та тихий, що їм обом не хотiлось йти в
покої вечерять. Косарi все балакали та їли похапцем з таким смаком,
якого Дашкович давно не зазнав. Повечерявши, косарi перехрестились до
церкви, подякували за вечерю, позабирали коси й пiшли гуртом з двора.
Дашкович довго ще сидiв на ганку, вже як старий втомлений батько
пiшов спочивать. Вже поночiло. Над Сегединцями послалася нiч, темна,
тиха й зоряна. На селi вже затих гомiн i шум, тiльки дiвчата й хлопцi
не втихали навiть пiсля важкої польової роботи та все спiвали на
вулицi. Скрiзь на селi спiвало заразом кiлька вулиць. Парубочi голоси
обзивались пiснею десь далеко за ставком та все наближались до того
мiсця, звiдкiль лилися свiжi дiвоцькi голоси десь пiд вербами. За
голосом кожного парубка можна було вухом вислiдкувать, кудою прямувала
смiлива парубоча нога, де була чия мила, на якiм кутку обзивалась вона
пiснею. Хори вулиць змiшувались, перепинялись, часом зливались докупи
в один тон, часом рiзнили в дисонанс. Спiвуче українське село спiвало
до пiвночi, i до пiвночi пiд зорями сидiв Дашкович на ганку та все
думав свою думу. Його причарувало сiльське життя, не глибоке, але
спiвуче й живуче; його причарувала рiдна мова, рiдна пiсня, чисте
повiтря рiдного краю, й сине небо, i погожа вода, i тиха, зоряна нiч.
Вже Дашкович встав i хотiв йти спати, як коло самiсiнького двора
дiвчина заспiвала пiсню. Дашкович зараз впiзнав той голос: то спiвала
Настя Топилкiвна. Голос був такий чудовий, що його одразу можна було
впiзнать, хто його раз чув. Пiсня весела, з щасливого серця, дзвенiла
тихої ночi неначе пiд.самим його вухом. Настя верталась з вулицi
додому i, певно, була щаслива, що постояла, й наговорилась, i
намилувалась з милим. Голос замовк коло самого Топилчиного двора, i
Дашкович пiшов у хату.
На другий день старий батько просив сина вивезти косарям обiд.
Дашкович поїхав на луки в раннi обiди. Косарi косили толокою; вони
стояли дуже довгими рядками. На луках пiд гарячим сонцем дуже пахло
свiжою травою й польовими квiтками. Невважаючи на спеку й духоту,
косарi спiвали косарських пiсень; їх голоси змiшувались з пташиним
щебетанням, з трiщанням трав’яних коникiв. Гаряче повiтря аж кипiло
хвилями всякої гармонiї. Наймит розпалив багаття, повiсив на тагани
казанок i почав варить кулiш. Сонце стало серед неба, i косарi
зiйшлись полуднувать, посiдавши кругом мисок. Дашкович сiв поруч з
косарями до кулешу. Затовчений свiжим салом з зеленою цибулею й
кропом, кулiш той здався фiлософовi смачнiшим од усякої страви. Мiж
косарями так i пересипались жарти, приказки. I пiснi, i приказки, й
прислiв’я – все те вразило Дашковича надзвичайним багатством поезiї,
жарту, юмору, практичного розуму. Вiн вийняв книжечку й позаписував
пiснi й приказки.
Надвечори наймити взяли волок i пiшли до ставка ловить рибу.
Дашкович пiшов з ними й носив вiдро. Наймити забрели попiд берегом i
витягли повний волок баговиння, карасiв, линiв, ракiв та жаб. Пiдводне
царство, обплутане нитками, кидалось, ворушилось, лазило на зеленому
березi. Сам Дашкович, забувши свою фiлософiю, обiруч вибирав раки й
рибу з жабуриння та куширу. Риба трiпалась, пiдскакувала на травi;
раки плазували й ляскали шийками; жаби тiкали з усiєї сили до води,
радi, що не звернули на себе людської вваги. На березi запахло
риб’ячою сирiстю, баговинням. Дашкович так розходився, що пiдняв
палець угору, подумав, потiм роздягся й сам полiз у воду ловить рибу
волоком. Швидко вони знов витягли волок, повний дрiбної плiтки.
–  А зайдiм iще волоком на ваше щастя, пане! – промовив наймит.
–  Про мене, й зайдiм! – сказав Дашкович. Бони закинули волок i
витягли черепаху, котра з переляку пiдгорнула пiд черепки лапи й
голову i лежала, наче мертва. Всi засмiялись з такого Дашковичевого
талану.
–  А закиньмо ще на щастя вашої панiї! – сказав знов наймит,
охочий до жартiв.
–  То й закиньмо! Тiльки не ловiмо знов черепахи, – сказав
Дашкович i швиденько полiз у воду.
Щастя професоршi було, знать, не велике, бо на той раз вони
витягли дуже багацько ракiв та жаб i не впiймали анi однiсiнької
рибини.
Небагато вони заходили волоком, а вже риби було повне вiдро. Ракiв
було так багацько, що не було куди їх брать. Надвечiр косарi почали
пiдвечiркувать, i Дашкович все записував пiснi, що розказували йому
чоловiки. Вже луки почервонiли пiд промiнням заходу, скошена трава ще
дужче запахла. Тихий захiдний вiтер обливав лице неначе лiтеплом,
лащився до лиця, поки зовсiм не вмер, як червоне сонце сiло за лiсом.
Дашкович вертався до села й почував, що його груди багато легше
дихали пахучим свiжим повiтрям рiдного села, нiж в мiстi.
Настала недiля. Дашкович був у церквi, старiй, дерев’янiй та
темнiй. Пiсля обiду йому було невесело сидiть дома, i вiн пiшов по
селi.
На великому вигонi стояла корчма, а коло неї була велика купа
людей. Там грали музики. Професоровi забажалось зайти подивиться, як
тiшиться простий народ. В корчмi сидiли чоловiки й молодицi й пили
горiлочку; вони всi говорили заразом та так голосно, що од того
клекоту не було чуть нi одного слова. Розмова клекотiла, як окрiп в
казанi. Пiд корчмою танцювали хлопцi й дiвчата. Дашкович знехотя
задивився на танцi селян.
Мiж дiвчатами вiн зараз примiтив Настю Топилкiвну. Вона пiшла у
танець з тим молодим хлопцем, з котрим Дашкович бачив її пiд вербами.
Дашкович ненароком був свiдком їх женихання й знав про їх кохання; вiн
дивився й милувавсь молодою гарною парою. Настя виробляла дрiбушки,
спустивши очi додолу. Рум’яна й щаслива, вона вся дихала щастям. Добре
намисто легенько бряжчало на її шиї. Коли це з гурту кинувсь до неї
один парубок, вхопив за разки намиста i рвонув з усiєї сили. Намисто
так i пороснуло на землю! Всi перестали танцювать; музики перестали
грать. Настя залилась слiзьми, а вся громада загомонiла. Дашкович
впiзнав того негарного парубка, що, закравшись, пiдглядав з-за верби
крадькома, як Настя стояла з милим. Дашковичевi стало шкода бiдної
дiвчини.
Всi дiвчата кинулись збирать розсипанi намистини, а обидва парубки
вхопили один другого за барки й почали лаяться, а потiм битися.
Волосся з голiв летiло, наче пiр’я; з порозбиваних носiв потекла кров
на бiлi сорочки. Вони подерли ка собi сорочки, бились навкулачки,
потiм мiцно зчепились i почали кидать один одного на землю. Потiм один
надушив другого, сiв на грудях, набрав пороху з дороги в жменю й почав
забивать порохом рот, нiс, очi. Другi парубки кинулись розборонять i
насилу їх розвели. На обох було страшно дивиться! такi вони були
покривавленi й обшарпанi! Настю ледве повели додому. Вона за слiзьми й
свiту не бачила. Дашкович сам трохи не заплакав, так йому було важко
дивиться на ту страшну картину. Вертаючись додому, Дашкович зострiвся
з Топилчихою.
–  А що, Топилчихо, правда, недобре мать гарних дочок? – промовив
Дашкович. – От i правда, як спiвають:
“На городi квiтки в’ються, а за мене хлопцi б’ються”.
–  А що ж тут винна дочка, що якийсь пройдисвiт порвав намисто?
–  Ви б хутчiй видавали її замiж, а то ще не один хлопець обскубе
чуба другому.
–  Ото й я так казала своєму старому. Та, мабуть, таки доведеться
в жнива весiлля справлять. Але чого це ви такi худi та блiдi? Їй же
богу, аж страшно на вас глянуть, так позатягало вам очi, так ви
помарнiли. Ож умивайтесь та обливайтесь до схiд сонця непочатою водою
та втирайтесь сорочкою, тiльки, борони боже, не пазухою, а спиною!
Побачите, як усе пропаде й пiде на очерета, та на болота, та на
недобрих людей. Я вам принесу зiлля… – вже тихiше промовила сiльська
лiкарка, – од цих лiкiв i слабiсть мине.
–  Спасибi вам, Топилчихо! Я буду лiчиться дома, як тiльки прибуду
до Києва, – сказав Дашкович, аби одчепиться од настирливої сiльської
знахурки.
Дашкович зайшов по дорозi подивиться на церковно-приходську школу,
що колись його батько ще ззамолоду завiв у селi. В тiй школi вiн
вчився в дяка з кiлькома хлопцями. Вiн ледве впiзнав ту хату, бо тепер
дяк зробив з неї повiтку й заганяв туди свої гуси та качки. Нiби
зумисне орендарева коза виглядала з дверей, виставивши свою рогату
голову.
Дашкович посидiв у батька ще з тиждень i почав нудиться за
книжками. Вiн обшукав всi кутки й не знайшов нiчого, окрiм
молитовникiв, “Житiй святих” та метрик. Не маючи чого читать, вiн все
ходив по селi, по садках, по левадах, прислухався до пiсень, записував
усе те й навiть їздив по ярмарках слухать слiпцiв та лiрникiв.
Раз у суботу надвечiр Дашкович почув, що в дворi спiвають дружки
весiльної пiснi. Вiн заглянув у вiкно й побачив, що то Настя
Топилкiвна йшла з дружками. Кругом неї вилося з двадцять дружок. Всi
дружки були гарно повбиранi, в бiлих сорочках, в горсетах, в стрiчках
та квiтках, але найкраща мiж усiма дiвчатами була Настя. Вона ввiйшла
в горницi, неначе зозуля влинула! Вся так i цвiла квiтками, так i
дихала щастям! її молоде рум’яне лице з чорними бровами, з карими
очима змагалось красою з квiгками та стрiчками. Вся голова була
затикана квiтками; з голови на плечi падали жмутами стрiчки; в руках
вона держала бiлий вишиваний рушник. Коло правого вуха були пришитi з
заполочi два вiночки. Весела й щаслива, вона смiливо тричi поклонилась
низенько Дашковичевi, просила на весiлля й тричi поцiлувалась з ним. А
потiм, смiливо повернувшись в свiтлицi до великого дзеркала, почала
нiби поправлять на головi квiтки, розкидати по плечах стрiчки,
невважаючи на Дашковича. Те велике дзеркало так i притягло до себе
других дiвчат. Вони кинулись до молодої буцiмто поправлять на їй
стрiчки, а самi все зиркали нiби ненароком у дзеркало та все пишались.
Дашкович не мiг одiрвать очей од тiєї картини, котра одбивалась у
дзеркалi, де була нiби намальована купа гарних дiвочих заквiтчаних
голов, а мiж ними, як та зоря, гарна Настина голова.
Рипнули дверi з другої кiмнати, i всi дiвчата метнулись до порога
од дзеркала. Ввiйшов старий священик. Молода поклонилась йому низенько
тричi, поцiлувала в руку, а старша дружка поклала на стiл шишку, а
потiм молода з дружками пiшла до церкви.
Зараз-таки прийшов i молодий. Дашкович впiзнав того гарного
парубка, що стояв з Настею пiд вербами.
–  Як тебе звуть? – зумисне спитав Дашкович.
–  Лук’ян Павличок, – смiливо сказав молодий. Другого дня Настя
повiнчалась з Павличком. Зараз-таки пiсля того Дашкович почув, що
Дубовiя покинула жiнка. Переднiше пiшла чутка, нiби хтось бачив, що в
лiсi на деревi повiсилась якась молодиця. Дубовiй обходив усi лiси
навкруги села i не знайшов нiчого. Дубовiйовi дiти плакали за матiр’ю
щодня, як за мертвою. Незабаром приїхали до Сегединець чумаки й
розказали, що бачили Дубовiїху аж пiд Одесом, говорили з нею й
розпрощались. Дубовiїха переказала своєму чоловiковi, щоб ждав її в
гостi, як виросте в його у свiтлицi трава на помостi. Вона кляла
чоловiка, що зав’язав їй свiт, знiвечив її, так що в неї кiстки не
було цiлої. Тiльки за дiтьми, казали чумаки, так плакала, що аж об
землю побивалась.
Час минав та минав, i Дашкович збирався вже до Києва. Старий
батько наклав йому харчiв повний вiз, надавав кавунiв та динь на
гостинець жiнцi й дiтям. Прощаючись, батько промовив:
–  Коли ти, сину, швидко не приїдеш до мене, то, мабуть, ти мене
бачиш в останнiй раз. Час менi до бога.
Батько промовив тi слова так спокiйно, неначе мова мовилась про
когось iншого, а не про його.
Виїхав Дашкович за село, глянув на поле. По обидва боки дороги
стояло так багато полукiпкiв, що як глянуть, то й полiв було не видко!
Поля жовтiли, як золото, до самого лiсу то копами, то стернею, то
незжатим хлiбом. Женцi стояли рядками суспiль до самого лiсу.
–  Чиє жнете? – спитав Дашкович у женцiв.
–  Панське! – одказали йому люди, i Дашкович трохи не вдарився об
землю, як Дубовiїха за своїми дiтьми. Невесело було йому, як виїхав
вiн за село. Їдучи степами, вiн усе думав про свої Сегединцi, про
пишний край, родючi поля, про народ добрий, поетичний, гордий, багатий
своїм самостiйним нацiональним життям, своєю поезiєю i оригiнальними
музичними глибокими мелодiями. Й тi думи не виходили з голови, не
випадали десь у траву, а зливалися з гармонiєю степових голосiв, з
синiм небом, теплим вiтром, з пахощами степових квiток, бо тi думи
самi були поезiєю й почуванням.
Дашкович приїхав додому й застав усiх своїх живих i здорових.
Жiнка навiть не впiзнала його, так вiн поздоровшав, загорiв,
повеселiшав. Вiн навiть перестав на якийсь час засиджуваться в
кабiнетi, бо його обвiяла свiжiсть степiв та лiсiв, розважила сiльська
пiсня, сiльське життя й краса природи.
–  Чого ж доброго навiз з своїх Сегединець, з своєї Черкащини? –
питав у його Воздвиженський.
–  Дуже багато дечого доброго я навiз! Я оглядав народ оком
вченого, переслухав його пiснi, бачив його звичаї. Поетичне й
естетичне його жiiття дуже багате! його мова, поезiя незабаром може
розвиваться в самостiйну лiтературу, книжну поезiю. Я навiть
назаписував багато пiсень i дечого iншого.
–  Ото б варто було послухать, як київськi та черкаськi фiлософи
заспiвають лiрницьких пiсень! I треба було за тим їхать на село,
шквариться на сонцi, швендять по мужицьких хатах. Чудна ти людина!
–  Я навiть думаю-таки справдi до ладу вивчить життя свого народу,
i його мову, i його пiснi i навiть думаю дещо написать про свiй народ.
–  I хочеться тобi марно час гаять, здоров’я запагублювать! Сидiв
би нишком та хлiб жував! А пересвiдчення ж ти стулив вже там на селi?
Чи помагала ж тобi там яка баба Сопунка або дiд Сторчогляд? – смiявся
Воздвиженський.
–  З посмiху люди бувають, – сказав Дашкович i замкнув замком
зiбранi пiснi, знаючи поганий звичай в Воздвиженського – шпурлять в
огонь, що не припадало йому до вподоби.
–  Найкраще, що ти привiз з села, то кавуни та динi. Я б не
промiняв їх нi на яку фiлософiю баби Сопунки й дiда Сторчогляда, –
промовив Воздвиженський.
VII
I Воздвиженський, i Дашкович мали чимало дiтей, та все дочок.
Старша Дашковичева дочка звалась Ольга, а старша дочка
Воздвиженського звалась Катерина. Обидвi вони були перевесницi, тiльки
Дашковичева Ольга родилась на кiлька мiсяцiв переднiше, i Марта
Сидорiвна нiколи не пропускала прикинуть слiвце, шо її Катерина менша
од Ольги. Ольга й Катерина вже не ходили до глiбо-бориського дяка
вчить граматки та часловця: їм найняли гувернанток, котрi вивчили їх
читати й навiть трохи говорить по-французькiй. Батьки постановили
оддать дочок в Iн-сти’iуг благородних дiвиць, переговорили з ким було
треба, к одного дня зранку Марта й Степанида, забравши дочок, поїхали
з ними в iнститут.
Вони пiд’їхали пiд височезну залiзну браму. Брама була замкнута.
Довго вони дожидали, поки їм одчинили, i вони в’їхали на iнститутське
подвiр’я. Високий швейцар з позолоченою булавою на дверях засгупив їм
стежку. Вiн сказав, що генеральша так рано нiкого не приймає. Марга й
Степанида мусили сiсти в екiпаж i проїздиться без дiла по мiстi. Через
пiвтори години вони знов вернулись в iнститут. Та сама залiзна брама,
той самий швейцар, потiм ще якась дама спиняли їх, доки повели через
довгий коридор в залу, де вони знов просидiли дуже довго, дожидаючи
начальницi.
Нарештi, в залу вийшла якась дама й попросила їх до начальницi.
Так як Дашкович читав кiлька лекцiй в iнститутi, то генеральша Турман,
уроджена маркiза де Пурверсе, сподобила їх, щоб побачиться з ними й
познайомитись.
Незнайома дама повела їх через рядок покоїв, розкiш-но убраних.
Скрiзь блищали дзеркала, бронза, дорога мебiль, скрiзь були розстеленi
дорогi килими. Степанидi, й Мартi, i малим дiвчаткам було трохи якось
нiяково. Всi вони поправляли на собi одежу, оглядали своє убрання,
котре хоч було й гарне, але не було пiдхоже до обстави. Незнайома дама
привела їх в просгорну свiтлицю. На софi сидiла начальниця Турман й,
очевидячки, їх дожидала. Вже вони пiдступали до мраморного стола, за
котрим сидiла Турман, а вона все сидiла й не ворушилась. Вони побачили
пристаркувату панiю, убрану в дорогу шовкову сукню; на її плечi була
накинута дорога велика турецька шаль. Її лице з легеньким оливковим
сутiнком показувало її провансальський полуденний рiд. На руїнах того
лиця ще було видко слiди колишньоїсь краси, як по руїнах Колiзея можна
догадуваться про його давню славу. Чорнi брови, рiвнi, од кiнця до
кiнця не товщi й не тоншi, ледве згинались над чорними великими очима.
Тонкий, рiвний, як у грецьких статуй, нiс був дуже в пропорцiї з
довгеньким лицем. Решта кругом носа й брiв вже обвалилась, позападала,
полиняла. Турман, уроджена де Пурверсе, кахикала сухим кашлем, як
тiльки стрiчалась з людьми. На самотi й при слугах вона нiколи не
кашляла тим модним петербурзьким кашлем, котрий нiби натякав на великi
перебутi турботи життя, тодi як таких турбот та горя нiколи зроду й не
було в неї, i вона їх не зазнала в життi.
Її батько, маркiз де Пурверсе, приїхав до Петербурга з Прованса з
двома дочками. Старша дочка була чудом полуденної краси. Через
знайомих чужоземцiв вiн увiйшов в значнi доми петербурзької
аристократiї й навiть був вхожий до двору.
Одна висока особа видала замiж старшу маркiзу за генерала нiмця
Турмана, котрий достав пишнi руїни. Генерал прожив недовго i вмер,
зоставивши маркiзу удовою. Та ж таки сама висока особа з Петербурга
через своїх знайомих вислала генеральшу Турман виховувать молодих
паннiв аристократiї в полуденнiй Росiї, на мiсце начальницi Iнституту
благородних дiвиць, її менша сестра, зоставшись назавжди маркiзою де
Пурверсе, за рекомендацiєю другої високої петербурзької особи, достала
мiсце класної дами в тiм самiм iнститутi i так само повинна була
виховувать “благородних дiвиць полуденної Росiї”.
Марта й Степанида наближались до софи, де сидiла начальниця. Коло
їх щулились переляканi дiти. Тодi тiльки Турман встала так помаленьку,
неначе її пiдводили цупкi пружини канапи, котра и справдi пiдiймалась
i росла пiд нею, нiби найм’якiша подушка. Турман встала на цiлий зрiст
свiй, високий, рiвний. Дорога шаль падгла кругом її сухого стану
широкими хвилями. Вона хотiла дати своїй постатi щось начальницьке,
генеральське. Марта й Степанида були убранi в чорнi шовковi сукнi i в
ка-пелюшi з золотими колосками. Вони обидвi були однаковi на зрiст з
Турманшею, котра окинула їх смiливим оком од нiг до голови i зараз
спустила очi додолу. То було знаком насмiхання: Турман смiялася з їх
капелюшiв, що дуже рiзали очi червоними трояндами й золотими
колосками.
Марта й Степанида зарекомендувались до Турман.
–  Ah, ah, charmee de faire votre connaissance… prеnez places
mesdames; assayez-vous, mes enfants! (Ах, ах! Дуже рада з вами
познайомитися; сiдайте, дами, сiдайте, дiти мої! (франц.) – промовила
Турман. Марта й Степанида почервонiли, як мак: вони не вмiли говорить
по-французькiй. Турман знов спустила очi додолу. Марта й Степаннда
заговорили про своє дiло й рекомендували начальницi своїх маленьких
дочок.
–  О, я вже знаю за ваших дiтей! Я дуже рада, що буду їх
виховувать в нашiм iнститутi, – промовила Турман i почала кахикать
сухим кашлем, неначе вона от-от хотiла богу душу оддати. – Я дуже
дякую вашому мужевi, що вiн надарував нас читанням своїх лекцiй в
нашiм iнститутi, – говорила вона далi, обертаючись до Степаниди.
–  А ми маємо за найбiльше щастя, що нашi дiти будуть вчиться в
iнститутi пiд такою високою рукою, пiд таким вважливим доглядом, як
ваш, – сказала Марта й справдi рада, що дiти будуть в iнститутi.
–  О, будьте певнi! Вашi дiти будуть так поведенi, як слiд
шляхетним фамiлiям. Вони матимуть добрий догляд, вони говоритимуть
по-французькiй, як французи, вони знатимуть науку й матимуть
делiкатну, вищу вподобу у всьому; матимуть гарнi манери й будуть
смiливi й звичайнi з людьми. Про те нема що й казать.
–  О, певно! Ми чули тiльки одно хороше про ваш iнститут, i
найбiльше з того часу, як ви приїхали сюди з Петербурга, – сказала
Степанида.
–  Chez nous a Petersbourg… (У нас в Петербурзi… (франц.) мiй
близький приятель, один мiнiстр, дуже просив мене зостаться
начальницею в Петербурзькому iнститутi, але мiнiстр просвiти просив,
щоб я доконечно їхала сюди, щоб, бачте, розносить з центру на далеку
країну просвiту й цивiлiзацiю, бо тут… Кахи-кахи-кахи! – знов
закашляла Турман й затулила рот хусточкою, вдаючи, нiби вона од того й
достала чахотку, що розсипала цивiлiзацiю з центру па країни.
–  Яке велике щастя задля наших степiв! – промовила Марта. – Нам
би треба ще бiльше таких дiячiв з столицi! Наша провiнцiя така глуха,
така темна!
–  О, quelle rude tache qu’est celle de propager la civilisation!
(О, яке це важке завдання поширювати тут цивiлiзацiю!) Кхи-кхи-кхи!..
Часом i ночi недоспиш, i не доїси… кхи-кхи-кхи!.. Я вже давно не
зазнаю, що то за спокiйний сон! Ще з самого Петербурга не зазнаю.
–  Як ми будемо дякувать вам за всi труда, що ви приймаєте задля
наших дiтей! – сказала Степанида трохи з боязким лицем перед такою
особою, що вхожа до мiнiстрiв.
–  Мiй брат у первих, маркiз де Пурверсе, посол при одному дворi,
писав менi,щоб я їхала за границю на води, але я, вважаючи на дiло
просвiти країн, не думаю й з мiсця рушить. В цiм Києвi такi чуда
творяться, громадянство таке дике, люди такi, що не вмiють навiть до
ладу говорить по-руськiй, не то що по-французькiй.
При тих словах Турман знов спустила очi, почувши дуже примiтну
українську вимову в розмовi киянок.
–  Я не поїду, бо мушу розносить свiт на далекi країни…
кахи-кахи-кахи! Яке важке завдання буть дiячем на далекiй сторонi.
–  О, певно! Для того, хто зрiс у великому свiтi, така жертва
повинна здаваться ще важчою! – промовила Марта.
Турман не мала нiяких родичiв послiв i навiть не водилась з
мiнiстрами, а розводилась при Мартi й Степанидi тим, що знала про той
чималий вчений кружок, в котрому були їх чоловiки. В той час
одчинились боковi дверi, i в залу ввiйшов ще один дiяч на країнi. То
була дуже немолода класна дама; по лицi й по зросту не трудно було
впiзнать рiдну сестру начальницi, петербурзьку дiвствени-цю,
мадмуазель де Пурверсе. Гостi встали. Начальниця порекомендувала їм
свою сестру. У старої дiвулi брови були вже не такi гарнi, очi були не
такi блискучi, як колись у начальницi; тим-то вона й генерала не
достала за чоловiка i виїхала на провiнцiю меншим дiячем, нiж її
сестра.
–  Quelle charmante eleve que nous aurons! (Яку чарiвну вихованку
ми будемо мати! (франц.) – промовила мадмуазель де Пурверсе, дивлячись
на Дашковичеву Ольгу. – Ходи, душко, до мене.
Ольга, аж червона, спустила очi й не рушила з мiсця.
–  Ходи ж до мене! Ой, яка ти дикуночка! – промовила класна дама.
Ольга пiдiйшла до неї й присiла. Класна дама взяла її за пiдборiддя й
за руку. Ольжинi голi ручки були налитi, як огiрочки; її очки блищали,
як у матерi; чорнi кучерi були довгi, зовсiм не по її зросту. Ольга
вiщувала й теперечки велику красуню.
–  Ой, яка ж ти гарна дiвчинка! Якi в неї очки, брiвки, ручки! –
промовила класна дама, перебираючи ручки й кучерi, неначе то була
кукла, а не дiвчина.
А Воздвиженських Катерина сидiла й головку похилила. Вона була
дуже негарна з своїм широким лицем, з широким ротом, з кiсьми, схожими
на коноплянi пачоси, з ясними очима. Класна дама й начальниця,
милуючись Ольгою, поглядали на Катерину й нiби говорили очима:
“Яка ж ти погана!” Катерина ждала, що, оглядiвши Ольгу, потiм
покличуть i її на розгляд. Одначе її не покликали, i в її маленькому
серцi заворушилось недобре почування.
–  Souvenez-vous des enfants de l’ambassadeur de Rome. Son ainee
c’est comme deux gouttes d’eau la petite Дашкович! (Згадайте дiтей
римського посла i його старшу дочку – двi краплi води маленька
Дашкович! (франц.) – промовила маркiза де Пурверсе.
–  Ere! – сказала Турман…
Вони говорили чистою французькою мовою, наче парижанки.
–  Будьте ж ласкавi, просимо вас якнайпокорнiше, доглядайте наших
дiтей, щоб вони вчились i не пустували, бо вони дома любили-таки
пустувать, – сказала Марта, обертаючись до обох маркiз.
–  О, comment done; soyez tranquille! (О, як же; будьте спокiйнi!
(франц.) -.сказала Турман тоном трохи зобиженим. – У нас усi дiти не
пустують i вчаться, бо на те ми й живемо в iнститутi. Наш iнститут –
найвища панянська школа… все одно, що унiверситет… еге ж, iнститут –
то дiвочий унiверситет, бо в нас i програма сливе унiверситетська, i
багато маємо вчителiв з професорiв унiверситету. Як побачите колись
своїх дiтей, то й не впiзнаєте! – сказала Турман, нацiлюючись просто в
очi провiнцiальним дамам.
–  В нас є такi iнститутки, що навiть вмiють писати вiршi, i не
руськi тiльки, а навiть французькi, – додала маркiза де Пурверсе.
–  Скажiть! Ото диво! – промовила Степанида i так хитнула головою
з такого дива, що аж золотi колоски й огнянi рожi зашумiли й
затрусились на головi. Обидвi маркiзи знов спустили очi додолу. А
Степанида подивилась на свою Ольгу, i материному серцю чогось
забажалось, щоб дочка вивчилась в iнститутi писать вiршi не тiльки
руськi, але й французькi.
Начальницi той вiзит здався довгим аж надто! Щоб показать
провiнцiальним панiям їх незвичайнiсть, вона почала закутуваться у
шаль i тихесенько пiдiйматься, неначе хто пiдкручував пружини пiд
канапою. Тi пружини пiдiймали її вгору, нiби ляльку. Марта й Степанида
посхоплювались з мiсця й почали прощаться.
–  Будьте ласкавi, доглядайте наших дiтей! Ми надiємось на вас, як
на себе; сподiваємось, що нашi дiти будуть вмитi, не голоднi й не
холоднi, не забудуть молиться богу… – промовила Марта.
–  Чи можна буде нам брать своїх дiтей будлi-коли, хоч на
gразники, часом в недiлю абощо? – питали дами в начальницi.
Турман подумала, глянула на сестру й сказала: “Вибачайте, будьте
ласкавi! по наших постановах нам не можна пускать дiтей до батькiв… I
вам, i дiтям треба буде повудиться трохи. Pour Ie reste n’ayez pas
d’inquietude. Quoique d’origine francaise, de religion – Je suis
orthodoxe” (За останнє не турбуйтесь. Хоча я й французького
походження, але щодо релiгiї – я ортодоксальна (франц.)
При тих словах дами вийшли од начальницi, зоставивши своїх дiтей.
Вступаючи в прийомну залу, вони зустрiли ще зо три дiячi, котрi
прибiгли подивиться на нових iнституток. То були класнi дами. Одна
була дiвуля сорока год, друга була так само дiвуля сорока п’яти год, а
третю, розведену з чоловiком, одна висока особа настановила за
доглядачку коло аристократичної молоднечi.
–  En voila des draquons! (От дракони! (франц.) – промовила
Турман, зоставшись сама з сестрою.
–  Des veritables ogresses, Dieu me pardonne! (Справжнi дикуни,
прости боже! (франц.) – обiзвалась маркiза де Пурверсе.
–  Et les coiffures, grand Dieu! (А зачiски, боже! (франц.)
–  В їх на головах цiлi снопи пшеницi!
–  Де там снопи! Цiла рiза пшеницi! Ще й колоски шумiли, неначе на
вiтрi!
–  Якi в їх талiї! Чи ти, сестро, примiтила? їй-богу, неначе банi
на Софiйському соборi. А якi нотацiї вони встигли прочитать нам! Й щоб
дiти були не голоднi й не холоднi… Неначе в нас тюрма, а я начальниця
тюрми.
–  А самi, як дзвiницi! Чи ти, сестро, бачила, якi на їх рябi
убори на шиї? Й по-французькiй коли б тобi слово! Так мене засоромили,
що я думала от-от провалюсь крiзь землю. А знаєш, сестро, що вони
сидiли з вiзитом трохи не од самого ранку! Ну, дракони! А ще просять,
щоб я пускала до їх дiтей на святки! А дзус!
–  Поки-то виполiруємо їх дiтей!.. Якi манери! Яке дикунство! Ой
боже, боже!
Тимчасом як Степанида з Мартою виходили, за ними скрiзь зачинялись
дверi. Вони поминули позолочену булаву в швейцара й виїхали з двора за
залiзну браму. Брама слiдком за ними зачинилась.
Аристократична обстава в iнститутi, аристократичнi маркiзи,
розмова їх про мiнiстрiв, послiв, врештi швейцарова булава – все те
обвiяло Марту й Степаниду якимсь вiянням аристократизму. Iдучи проз
iнститут, вони все думали про аристократичну обставу: їм здавалось, що
з одного iнститутського вiкна виглядає константинопольський посол, з
другого – британський посол, з третього – мiнiстр, з четвертого –
маркiза де Пурверсе. Приїхавши додому, Степанида навiть почала
копiрувать маркiз. Дашкович увiйшов у кiмнату, як вона сидiла на
канапi, i йому кинулось в очi, що жiнка вставала з канапи зовсiм якось
iнакше, нiж було пєреднiше: неначе її з-пiд споду пiдводило пружинами,
i потiм вона випросталась на ввесь зрiст. Воздвиженський, прийшовши
додому, примiтив, що i його Марта встала з канапи помаленьку, неначе
її хтось пiдводив пружинами, а потiм одразу витяглась, ще й голову
пiдняла. Йому так i здалось, що коло неї от-от схопиться полум’я
купини, добре йому вiдоме.
Ольга й Катерина, зоставшись в iнститутi, почутили й на собi
аристократичний вплив маркiз i iнших дiячiв. А найбiльше Ольга пiдпала
пiд той вплив. Дуже гарна своєю вродою, ще й до того нагадуюча дочку
iталiйськогої посла в Петербурзi, вона стала коханою вченицею в
начальницi, в її сестри i в усiх класних дам. Як суха губка, вона
всисала в себе той дух, що був розлитий дiячами в iнститутських
стiнах. Класною дамою в тому класi, де вчилась Ольга, була маркiза де
Пурверсе. Ольга бiгала за нею слiдком. Де Пурверсе мазала її й пестила
перед очима цiлого класу. Ольжинi товаришки знали, хто найлюбiший
маркiзi й Турманшi, i обожували Ольгу. Вони чули, як класнi дами
хвалили Ольгу за красу, та й собi хвалили її в вiчi, звали її
красунею, бiгали за нею слiдком, догоджали їй, щоб запобiгти ласки в
маркiзи. Тодi як Ольга сiдала за рояль, її подруги, пустуючи, ставали
перед нею навколiшки й складали долонi, звали її янголом, святою й
iншими iнститутськими ласкавими словами. Ольга знала, що вона гарна,
що перед її красою все схиляється, i думала, що й усi, i все мусить
схиляться перед нею.
–  Яка велика, яка блискуча роль у свiтi жде нашу Ольгу! – часто
казала Турман до дам так, що тi слова долiтали до Ольжиних вух. I
Ольга вже звикла думать та марить, що її жде велика, показна роль у
свiтi. Той свiт вона постерiгала вже по-iнститутському: той свiт
здавався їй великим балом, з музиками, з танцями, з кавалерами в
золотих еполетах, з послами турецькими й британськими, котрi здавались
їй молодесенькими, надзвичайної краси паничиками, з русявими кучерями,
як у янголiв. А скiльки, раз вона, потай од самої Турман, читала про
такий свiт в французьких романах! I часто Ольга, заглядаючи в вiкна
високого iнституту, нiби бачила в думках в городянських домах, за
завiсами вiкон, доконче такий свiт! Про iнший свiт вона й не гадала i
не хотiла знати. У маркiз тiльки й розмови було, що про мiнiстрiв,
генералiв та про двiр, як звичайно буває в Петербурзi. Ольга чула ту
розмову i якось думкою породалась з тiєю сферою, про котру тiльки й
торочили маркiзи. Iталiйський посол здавався їй рiдним дядьком, якийсь
старий князь вирiс у фантазiї нiби її дiд. Русявий британський посол
здавався їй будущим тестем, котрого син, гарний, як сонце, та молодий,
багатий, як подобає лордовi, буде її женихом. Сама Турман вже давно
заступила в її фантазiї мiсце матерi, а двiрських дам вона мала за
своїх тiток.
Ольга чула дуже часто, що iнститут все одно, що унiверситет. I
вона звикла ставить себе врiвнi з студентами унiверситету. Вона
вважала себе просто за вчену людину i думала, що кругом неї в свiтi
буде все нижче од неї розумом i просвiтою, окрiм послiв та двiрських
дам.
Ольга й Катерина зросли взапертi мiж стiнами iнституту. Їх рiдко
возили по городi на гулянку, та й то в закритих екiпажах, кругом
котрих скакали на конях жандарми!
Раз Ольга побачила з вiкна карети сiльських українських прочанок в
бiлих намiтках й українських селян в чорних смушевих шапках.
–  Що це за люди? Що то в їх на головах? Ой боже! Що то вони
несуть на плечах у торбинках? – питали цiкавi дiвчата в маркiзи де
Пурверсе.
–  Не знаю, не знаю, не знаю, – обзивалась до їх маркiза,
задивляючись на гарного панка в високiм капелюсi. I вона справдi не
знала, що то за народ, i по-якому вiн говорить, i що то баби несуть в
клунках на плечах.
В закритих стiнах iнституту в Ольги почала рано розвиваться
фантазiя. Вона почала, iнститутським звичаєм, обожувать: обожувала
спершу Турман i свою класну даму, потiм пробувала обожувать вчителiв,
але їх старi й жовтi види швидко одбили в неї охоту до обожування.
Iнституток нiколи не водили гулять по вулицях i в Царський садок. Мов
тi птицi з залiзної клiтки, виглядали вони на вулицю крiзь залiзнi
штахети садка. Раз Ольга наглядiла через штахети молодого чорнявого
панича з довгими кучерями. Його лице так вразило її, що вона цiлий рiк
“обожувала” його! I пiсля того часто її тягло до залiзних граток.
Турман i класнi дами не звертали вваги на Катерину Воздвиженську,
хоч вона вчилась навiть краще за Ольгу, лучче грала й мала дужчий
голос. Катерина рано постерегла, що вона негарна, ще в перший свiй
прихiд до iнституту, тодi, як Турман i де Пурверсе хвалили Ольгу й не
вважали на неї. Тодi як iнститутки обожували Ольгу, Катерини нiхто не
любив. Тим-то вона зосталась по душi лучча од Ольги. Вона була
добрiша, ласкавiша. Фантазiяi не заносила її так далеко, в невiдомий
аристократичний свiт; вона навiть не марила про послiв i двiрських
дам, бо менше про їх чула.
Прийшов час виходу Ольги й Катерини з iнституту. Турман, де
Пурверсе, класна дама, розведена з чоловiком, i всi дiячки голосно
жалкували за Ольгою, ходили за нею, пестили, цiлували. Турман
шкодувала, що вона повинна вернуться до матерi.
–  Наша Ольга зробила б честь навiть при дворi! – часто казала
Турман.
–  Яка шкода, що вона вернеться до своєї страшної мами! – казала
де Пурверсе. – Я боюсь, що ми через рiiа через два навiть не впiзнаємо
нашої Ольги!
Степанида й Марта приїхали в iнститут i, подякувавши Турманшi й її
сестрi за науку й працю, забрали додому своїх дочок. Ольга плакала,
неначе її розлучали навiки з рiдною матiр’ю та з рiдними сестрами.
Вона обiйшла а Катериною й зо всiма класними дамами весь iнститут,
заглянула в усi закутки, перецiлувала все i всiх i, ридаючи, впала на
руки Турман. Сама Турман все кахикала модним кашлем та затуляла рот
хусточкою. Навiть Катерина трошки заплакала, покидаючи навiки
iнститут. Ольгу вивели до екiпажа попiд руки i в сльозах посадили коло
матерi. Турман просила її навiдуваться до iнституту й навiть писати до
неї.
Степанида й Марта привезли своїх дочок додому. Батьки стрiли їх на
порозi й поблагословили. Ольга ввiйшла в залу, де вже окрасою зали був
куплений для неї гарний форiеп’ян. Вона обiйшла всi батькiвськi
горницi з очима, червоними од слiз. Батькiвськi покої, просторнi й
гарнi самi по собi, довго ще здавались їй, пiсля дуже високих i
свiтлих iнститутських покоїв, дуже низькими й тiсними. Ольга приїхала
додому зрання в будень.
Дашкович зараз поїхав на лекцiю, а Степанида пiшла до малих дiтей,
а потiм господарювала в пекарнi. Ольга зосталась сама в залi. Вона
довго сидiла й думала. Заплаканi очi трохи обсохли. Вона спробувала
грать, але музика не йшла на її збентежену душу. Ольга пiшла B батькiв
кабiнет i почала переглядать книжки: взяла в руки фiлософську книжку,
розгорнула, читала, читала, слова не втямила й поклала; потiм достала
другу книжку з черво-. ним корiнцем, з золотим написом. Вона думала,
що та якийсь цiкавий французький роман, а то був Декарт. Ольга
розгорнула його, читала, читала, нiчогiсiнько не poзiбрала й знов
поклала на голичку. Потiм їй попалась в руки iсторiя i так само не
прийшлася їй до смаку. Врештi всього, їй влiзли в руки українськi
пiснi. Вона розгорнула, подивилась, i їй здалось, що то писано
по-церковнослов’янському абощо.
“Якi все чуднi книжки в бiблiотецi мого тата, та все на якихсь
чудних мовах”, – подумала Ольга, передивляючись написи на корiнцях
книжок.
Швидко їй надокучило те; вона вернулась до другої кiмнати i почала
граться з маленькими сестрами, але й те їй швидко остогидло. Ольга
вскочила в пекарню, де куховарка сiкла м’ясо на столницi, а її мати,
скинувши праз-никову одежу, в простенькiй буденнiй сукнi вешталась
коло якогось пирожного.
–  Може, дочко, поможеш нам? – спитала мати, жартуючи, в дочки.
–  А ви думаєте, що нас в iнститутi не вчили куховарить? Ми
дiжурили в пекарнi всi по черзi, – сказала Ольга. Одначе куховарська
справа й обстава в пекарнi з димом, з духотою, з високою куховаркою, в
котрої позакачуванi рукави одслоняли зборовi чорнi й товстi руки,
зовсiм не сподобалась Ользi. Вона постояла, швиденько вискочила
звiдтiль i побiгла в садок. В садочку було багато квiток. Кущi бузку й
рожi розрослись попiд барканами i закривали їх навкруги од очей.
Дорiжки були чистi й посипанi пiском. Ольга довго ходила по садку,
нарвала пучок квiток. На свiжому повiтрi швидко обсохли її
iнститутськi сльози. Сонце почало припiкать їй в голову. Вона почала
нудиться, звикши в школi до товариства молодих подруг. i вийшла з
садка на подвiр’я. Там погонич вичищав станю.
–  Пхе! – аж приснула Ольга, подивившись на таку прозу, i побiгла
додому, трохи не наткнувшись на корову. Вона ввiйшла в покої, i знов
її обхопило прозаїчне, буденне життя. Ольга почала нудиться й побiгла
через вулицю до Катерини.
Катерина сидiла з матiр’ю й шила сорочки для маленьких сестер.
Ольга прожогом вскочила в покої з червоними очима.
–  Чи ти, Ольго, й досi ридаєш за iнститутом? – спитала її
Катерина.
–  Чи вже ж ти так швидко забула його? – спитала в свою чергу
Ольга. – Яка ж ти прозаїчна!
–  Забула, бо нема про що й пам’ятать; а плакать, то й зовсiм-таки
нема за чим.
–  А мадам Турман? А маркiза де Пурверсе? – спитала Ольга.
–  Нехай вони собi здоровi будуть, – промовила Катерина так
спокiйно, наче те все було давно минувше.
–  Чи вже ж тобi не жаль за такими добрими людьми?
–  Може, вони й добрi, тiльки не задля мене, – сказала Каїерина. –
Сказати по правдi, я зовсiм не обожувала їх; вони менi аж обридли
своїм чванством, своєю брехнею про послiв i за свою небувалу
аристократичну рiдню.
–  Але ж їх обожував увесь iнститут!
–  Може, й усей, тiльки ке я, – тихо сказала Катерина, примiряючи
сорочечку на маленьку сестру.
–  Одже ж я нiколи не згоджусь з тобою! – сказала з досадою Ольга.
– Як швидко ти впала в прозу! Яка ти стала черства!
–  О, я хочу мерщiй вибить з голови iнститутський романтизм, –
сказала Катерина.
–  Ходiм хоч пограємо в чотири руки, бо менi так важко, так тяжко
на серцi! – сказала Ольга, важко зiтхнувши.
Сестри посiдали за рояль i почали розбирать нову п’єсу, часто
спинялись, вилiчували такт, мiркували, морочились та й годi сказали!
Одна звертала провину на другу, i швидко вони побачили, що обидвi не
винесли з iнстигуту путнього розумiння музики! Вони потомились i
покинули грать.
–  Годi вже з нас тiєї поезiї! Давай браться знов до прози, –
сказала Катерина, сiдаючи знов за шиття.
–  Що ж ми теперечки будемо робить? – спитала Ольга.
–  Будемо обiдать, а по обiдi будемо гулять в Царському садку, i
вже не в iнститутських сукнях.
–  А в якiй одежi ми пiдемо в Царський садок? – спитала Ольга,
дуже цiкава убраться в довге убрання, в котре вона ще зроду не
вбиралась..
–  Для мене все одно, в яке б не одягтись, – сказала Катерина.
–  Серце! душко сестричко! Прийди до нас та будемо вбираться
вкупi! – просила Ольга, i її думка розвеселилась тим, як вона буде
одягаться в довгу сукню.
По обiдi Ольга й Катерина почали вбираться в довгi сукнi, довго
вертiлись перед дзеркалом i надвечiр вийшли з своїми матерями гулять,
їм було дуже незручно йти в довгих сукнях, в котрих шлейфи плутались i
спиняли їх па ходi. Обидвi вони говорили по-французькiй. Їм чудiю
було, що вони ходять попросту на вулицях, мiж усякими людьми, котрi
сновигали поруч з ними i часом не звертали їм з дороги. Один мiщанин
ненароком штовхнув Ольгу в лiкоть на тротуарi.
–  Он, лишко менi! Яке мужицтво! Якi киргизи! – пищала Ольга,
обертаючись до матерi, котра йшла слiдком за нею. Жадiбними очима
оглядали молодi дiвчата прохожих, неначе вони бачили їх вперше. Вони
повернули на гору до пам’ятника князя Владимира, де ввечерi гуляло
дуже багато людей. Вийшовши на високу гору, вокн стали проти самого
пам’ятника, щоб перевести трохи дух. Над самiсiньким краєчком гори
стояли рядками гуляючi люди й дивились на широку картину, котра
полотном розстелялась сливе пiд самiсiнькими ногами. Внизу був спуск з
Хрещатика на Подiл, по котрому валкою їхали екiпажi, рядками йшли й на
гору i з гори прохожi. Ще нижче вилось шосе над самiсiньким днiпровим
берегом, ховаючись за високою горою iк полудню. I там тяглись екiпажi
й простi воловi вози. Ще нижче протiкав широкий синiй Новий Днiпро
попiд самим Подолом. На Днiпрi стояли й плавали барки, плоти.
Плисковатi широкi острiвцi, подiленi самовiлками й рукавцями, зеленiли
лозами й сiнокосами. На їх цiлими купами жовтiли, синiли й червонiли
лучанi квiтки. За Днiпром, за бiлою смугою пiску, на всi боки чорнiли
бори до самого краю обрiю, скiльки можна було засягти оком, ледве
пiдiймаючись в далеку Чернiгiвщину. Ближча смужка лiсу була зелена,
дальша смуга була синя, а ще далi синiв i чорнiв лiс, неначе накритий
тонким синiм покривалом, i зливався з синiм небом. На пiвнiч од
Владимирового пам’ятника глибоко внизу лежгв Подiл з церквами й
золотоверхими монастирями, вганяючись далеко плисковатим клином в
Днiпро. На пiвдень од пам’ятника пiдiймались гори, де був розкинутий
Царський садок, а пiд горою, в глибокiм яру, коло самого шосе, стояла
висока колона старого пам’ятника Владимира. Сонце ховалось за
межигiрський бiр, котрий од того став ще чорнiший, а далекi озерця на
оболонi пiд тнм бором i рiчка Почайна горiли, наче розтоплене золото.
На тiй картинi блищали всякi фарби, якими тiльки можна було закрасити
її: там було й синє небо, i синiй Днiпро, i бiла смуга пiску, чорнi
бори й зелена оболонь, i зеленi острiвцi, i червоне небо на заходi, i
червона, як жар, вода пiд чорними межигiрськи-ми борами. Судна на
Днiпрi, екiпажi й прохожi на шосе, на спуску, на подiльських вулицях –
все те давало жизнi тiй великiй картинi й зганяло з неї мертвий спокiй
природи.
Вечiр був тихий та ясний. На тротуарi, котрим були обвитi самi
крайки гiр, обсаджених тополями, стояли ряднами гуляючi люди й
милувались чудовим виглядом. Степанида й Марта й собi стояли з дочками
проти самого пам’ятника. Хто тiльки виходив на гору, то дивився на
молодих паннiв, а найбiльше на Ольгу. Ольга вже хотiла обернуться, щоб
глянуть на свiй iнститут, на те вiкно, де пройшли її дитячi лiта, але
не встигла вона знайти того вiкна, як її вразила дуже оригiнальна
картина коло пам’ятника.
На широких i високих схiдцях п’єдесталу сидiли рядками молодi
паничi. То були студенти унiверситету. По їх блiдих лицях i очах, дуже
веселих, по їх веселiй розмовi й жартах не трудно було вгадать, що та
компанiя тiльки що скiнчила екзамени i, мабуть, щасливо скiнчила.
Постава їх постатiв на схiдцях була дуже вольна i через те дуже
грацiозна. Дехто трохи не лежав, дехто сидiв, пiдобгав-ши ноги, дехто
простягнув їх на всю довжину. Деякi поскидали картузи й порозкидали по
схiдцях. Бiльша половина з їх курила, лузала насiння, кусала горiхи,
обсипаючи лушпинням чавуннi схiдцi й траву.
Ольга обернулась, вгледiла той гурт i повернулась до матерi,
промовивши. “Пхе! як вольно держать себе студенти!”
–  Пхе! – сказала й Катерина.
–  Пхе! неначе iнститутки нижчого класу! – додала Ольга.
–  Нема на їх нашої маркiзи! – писнула Катерина.
–  Наша молоднеча так розпустилась, що й ходить по вулицях
небезпечно! – промовила Марта Сидорiвна.
–  Ще й насiння лузають! Чи ти ба! Неначе сiльськi парубки! –
прикинула Степанида.
–  Мамо! який то бриль на одному студентовi! Чи провансальський,
чи тiрольський! – аж крикнула Ольга.
–  Де там! То український бриль, мужицький! – сказала їй мати.
–  Пхе! Мужицький! А я думала, що тiрольський, – промовила Ольга.
–  Якби пак тiрольський, то ще б нiчого! – знов прикинула
Степанида з фiлософською мiною.
–  Мамо! що то на одному студентовi? Така одежа, як на мужиках! –
аж крикнула Ольга. – I такi широчезнi…
Ольга не насмiлилась назвать тих широчезних шароварiв i
зупинилась.
–  То мужицьке українське убрання, – промовила Марта Сидорiвна. –
Бог зна, що буде далi! Швидко не можна буде по вулицях ходить! –
сказала вона, важко зiтхнувши, неначе її на вулицi ждала смерть од
тiєї української свити й бриля.
–  Але вони їдять надворi! – крикнули обидвi iнститутки. – Ой, mon
Dieu! (Мiй боже! (франц.) Ото якби побачила наша маркiза! Поїдьмо в
iнститут та розкажiм все чисто! Ото буде смiху!
Жахаючись трохи демократичної групи молодих паничiв, обидвi панни,
одначе, в душi милувались нею i милувались щасливими й веселими
молодими видами. Вони самi так недавно скiнчили екзамен, скiнчили
iнститут; так недавно гуляли на вольному свiтi, що та веселiсть
приставала до їх, переливалась в їх душi. Їм обом заманулось пристать
до того гурту, весело побалакать, пожартувать, але iнститутська наука
маркiз паралiзувала їх душi, придавлювала молоду потребу молодого
серця i все наводила на їх думку про iнститутську дисциплiну.
Ольга спинилась на одному лицi, перевела очi на друге, на третє.
Для неї було миле кожне молоде лице. Вона поминула одно повне, щокате
лице з веселими очима, з широким ротом, з безневинним смiхом на губах.
Те лице нiби говорило: “I нащо менi та краса картини, що розстелилась
внизу, те небо й земля, тi люди! Хоч би вони й крiзь землю пiшли, менi
було б байдуже! Я б їх вимiняв на одну добру сигару!”
Ольга поминула й те лице i спинилась очима ще на одному: те лице
було молоде, рум’яне, виразне, його рамами обхоплювали чорнi кучерi.
Ольга тiльки що глянула на тi високi чорнi брови, тiльки що
придивилась до чорних очей, i зараз впiймала самим серцем, самою душею
їх промiнь, її молода голова аж запаморочилась. Вона ледве встояла на
ногах i тiльки соромилась сiсти на обтесанi каменюки, що були
покладенi рядком коло тротуару.
Молодi паничi з схiдцiв смiливо оглядали паннiв, когрi проходили
повз їх. Вони не поминули й iнституток. Всiм їм кинулась в вiчi Ольга
своєю красою, своїми чорними локонами й блискучими очима. Кiлька з їх
встало й побiгло навперейми поза пам’ятником. Мiж ними був i той панич
з широким лицем. Вони раз пройшли коло їх, потiм, як дами рушили з
мiсця, вони знов забiгли уперед i пiшли їм назустрiч. Ольга й Катерина
бачили тi маневри, але не бачили мiж паничами тих високих брiв i
чорних кучерiв.
Весела група молодих студентiв знялась з п’єдесталу пам’ятника,
наче зграя птиць, i почимчикувала з гори по кручених стежках,
викладених цеглою. Студенти перебiгли через возвiз i побiгли ще нижче,
до старого пам’ятника, так швидко, що на їх брилi й картузи тiльки
манячили., Вони збiгли на шосе, i бiльша половина сiла на човни.
Гребцi одчалили од берега, i три човни, повнi молодих хлопцiв,
полинули по водi, доганяючи й переганяючи один одного. Випливши на
середину Днiпра, студенти заспiвали хором українськi пiснi, їх молодi,
свiжi голоси долiтали дуже ясно й виразно до гуляючих на горi.
Студенти перевезлись через Днiпро, кинулись на зеленi сiножатi: деякi
полiзли на гiмнастичнi драбини й стовпи, деякi почали гойдаться на
гойдалках. Iнституткам дуже сподобалась така вольнiсть, така
веселiсть, про яку вони й не чули i навiть не гадали в iнститутi. Вони
й самi почутили, що їм хотiлось i побiгати, i поспiвать.
Друга половина студентiв вернулась од Днiпра й пiшла до Царського
садка. Ольга й Катерина слiдком за ними водили очима; їм бажалось
впiзнать тi чорнi кучерi й високi брови, та вони не змогли впiзнать.
То їм здавалось, що тi кучерi попливли на острiв i що найкращий голос
в пiснi, високий i дзвiнкий тенор, виходив од чорних кучерiв; I то їм
здавалось, що голова з тими кучерями повернула в Царський садок на
прогуляння.
Ольга й Катерина з матерями пiшли на Хрещатик i попростували до
Царського садка, де в Шато вже грав оркестр, а по широкiй долинi
ворушились юрби публiки. Ольга й Катерина йшли несмiливо; їм
здавалося, що їх не минає нi одне око.
В Шато була велика гулянка. На афiшах було оповiщено, що того
вечора спiватимуть в садку тiрольцi, потiм пускатимуть шар, а в кiнцi
всього будуть запаленi бенгальськi вогнi й фейерверк. Народу зiбралось
велика сила! Все Шато на долинi було залите масою публiки. Дармова
публiка так завзято лiзла в Шато через частокiл, що полiцейськi
москалi ледве встигали стягувать її за ноги. Вже смеркло надворi, а
Ольга все озиралась, все оглядала всiх панiв i паничiв, якi тiльки
йшли назустрiч, шукаючи очи- ма знайомого милого лиця, та все-таки не
вгледiла його. На терасi дерев’яна платформа, де мали спiвати
тiрольцi, вже горiла вогнями. Дзвоник дав сигнал, i публiка почала
збираться до платформи й розсаджувалась по лавках, хто встигав зайнять
мiсце; решта стояла цiлими купами. Вийшли тiрольцi й почали спiвать
бiльше чудно, нiж гарно, нагадуючи своїми дуже довгими трелями
неестетичне ревiння альпiйських коров або перегукування людей, що
заблудились в горах i згукувались. Публiка давала браво, а студенти
смiялися i свистали. Тiрольцi зiйшли з пiдмосток; там з’явивсь якийсь
нiмець i почав лагодити свiй шар з помагачами. Шар прив’язали
вiрьовками як слiд i почали сповнять його газом. Вже шар надувся й
почав блищать в темнотi. Публiка ждала, що вiн от-от здiйметься й
полетить, але шар почав сплющуваться так, що його боки позападали, як
у самого нiмця. Шар луснув з одного боку. Публiка почала смiяться.
Принесли зараз причандали й залiпили дiрки. На цей раз справа
пiшла краще: шар надувся, тихо знявся з мiсця й почав пiдiйматься
вгору. Публiка зашумiла, заляскала в долонi, закричала. Шар пiдiйнявся
вгору – i почав осiдать додолу якраз над самiсiнькими лавками, де
сидiла сила людей, де сидiли Степанида й Марта, з дочками. Вони
пiдвели очi до неба i з великим страхом побачили, що просто на їх
летить шар. Публiка по боках реготалась, аж за боки бралась, але на
чию голову летiла бiда, тому було не до смiху! Молодi iнститутки
шугнули з лави, мов птицi. Пiднявся галас, крик, навiть чути було
плач. Дами позскакували й стрибали через лавки. Шар сiв на лавки якраз
на тому самому мiсцi, де сидiли Дашковичка й Воздвиженська з дочками.
Ольга й Катерина доскакали до краю й стрибнули просто на гурт: то була
група студентiв, котру вони вже бачили коло Владимирового пам’ятника.
Невважаючи на переляк, Ольга й Катерина побачили мiж студентами те
саме веселе, велике лице, з широким ротом i веселими очима. Ольга
спотання скочила, сама не знаючи куди, i просто перед собою побачила
те гарне, виразне й рум’яне лице, котре так вразило її в серце! Вона
впiзнала його по кучерях, по блискучих очах, i хоч була перелякана,
але примiтила, що на тому чудовому лицi був рiвний з легким горбиком
нiс, чудовi повнi губи, так виразно обведенi кругом, неначе хто обвiв
їх пензлем. Вона додивилась, що губи були повнi, що на спiднiй губi
була малесенька ямочка саме посерединi. Ольга додивилась, що на тому
молодому лицi не видко було й слiду смiху, але навiть виявлявся жаль,
що показували кiнцi верхньої губи, трошечки пiднятi вгору. Молодий
панич побiг до неї назустрiч, подав руку й легесенько зсадив її
додолу. Ольга подякувала йому й почула його чудовий голос, свiжий,
дзвiнкий. Цей голос довго пiсля того вона все нiби чула в своєму
серцi.
Публiка знов загомонiла, потiм стихла й заворушилась, розходячись
на всi боки. Оркестр загримiв i заглушив шум та гам народу. Молода
група, знать, впiзнала iнституток, бо потяглась за ними слiдком i
забiгала й переймала їх.
Iнститутки добре бачили того реготуна, котрий кричав. “браво”
просто їм в лице, як вони втiкали й стрибали по лавках, але чорнi
кучерi знов десь зникли, i їх не стало видко.
Просто проти Шато на темному зоряному небi чорнiв iнститут,
пiдiймаючись на горi, наче темнi стiни твердинi.
–  Чи бачиш, Ольго, наш iнститут? – спитала Катерина.
Задумана Ольга пiдвела голову й глянула на iнститут, чорний та
темний, з темними рядками вiкон, темнiший од самої ночi.
–  Якi ми щасливi, що не виглядаємо з тiєї тюрми, а вже вольно тут
гуляємо, як усi люди! – сказала Катерина, i справдi повна щастям волi
мiж вольними людьми. – Подумай собi, Ольго, якби ми оце сидiли за тими
чорними вiкнами й темними стiнами!
Ольга пiдвела голову й справдi подумала за те, але та думка
обвiяла її тахим холодом, неначе на неї повiяв вiтер з пiвночi.
Натомiсть її всю освiтила й обiгрiла чудова мрiя про молодого
чорнявого хлопця з темними очима, з свiжими малиновими устами.
“I хто вiн? I якого вiн роду? I хто його батько-мати? – такi думки
вертiлись в молодiй головi. – Чи побачу його коли, чи познайомлюсь? Чи
любить вiн мене, як я його?” Так думала Ольга, йдучи попiд густими
липами, втягуючи в себе пахощi квiток, що росли в клумбах гiрляндами.
Тихiсiнький захiдний вiтрець, пахощi лiсу й ночi, свiт од зiрок, i
веселi музики, i веселi люди навкруги – все те ворушило мрiї в молодiй
фантазiї, будило щастя першої любовi в молодому серцi. Ольга вже дала
в думцi романтичне ймення незнайомому, в думцi уявляла його сином
багатого князя, уявляла його розумним i значним, веселим i щасливим.
Вона вже не слухала Катерини, забула вже iнститут, його темнi стiни й
темнi вiкна, забула на цей раз Турман i маркiзу та все нiби бачила тi
кучерi, тi очi, яснi, як зорi, той носик, тонкий i рiвний, неначе
виточений.
Дзвоник задзвонив до лiтнього театру, що стояв у Шато пiд горою.
Дашковичка й Воздвиженська зайняли для молодих дочок ложу. Молодi
панни були веселi, оглядали ввесь театр. Вже пiднялась завiса, вже
почали грать на сценi водевiль. Але Ользi було байдуже про сцену; її
очi блукали по ложах, по партерi, та все по перших рядках. Їй
здавалось, що вiн повинен сидiть в найдорожчiй ложi або в першому
рядку крiсел в партерi, але його там не було Врештi, вона ледве змогла
задерти голову, щоб подивиться на галерею й райок. На тiй високостi
вона зараз впiзнала цiлий довгелецький рядок веселих студентських
голiв. Мiж ними був веселий студент з широким ротом i здоровими
зубами, а коло його сидiв поплiч знайомий красунь. Ольга не йняла вiри
очам, щоб її мрiя, її iдеал сидiв так високо в театрi! Вона хотiла б
на цей раз помилиться, та серце їй пiдказало, що вона не помилилась.
Ще раз вона насмiлилась задерти голову, аж шия в неї защемiла, i, ой
лишенько! її iдеал кусав горiхи малиновими устами перед усiм театром!
Вона виразно бачила, як веселий студент насипав йому в жменю горiхiв!
Ольга почувала, що її iдеал трохи стемнiв, як темнiє скло, коли на
його впаде мокра пара. Вона насупила брови й тихо промовила: пхе!
Завiса падала й знов пiдiймалась. Один актор грав дуже погано, так
що в партерi почали смiятись. Галерея почала свистать, шипiти i так
здорово тупотiла ногами, що Ользi й Катеринi стало трохи страшно.
Настукавшись досхочу, в галереї почали смiяться й кричать: паскудно!
невiрно! Деякi голоси кричали: браво! бiс! браво! Ольга пiдвела очi
вгору й побачила, що крик, свистiння й тупотiння лилося-таки з того
краю, де сидiла валка молодих студентiв, де сидiв красунь!
–  Пхе! – промовила Катерина.
–  Пхе! який сором! – сказала Ольга.
–  I сорому нема їм! – голосно промовила Степанида, гордо
одвертаючи очi.
–  Вони театр завалять i нас повбивають! – голосно обiзвалась
Марта.
Одначе ж усi вони вийшли з театру живi й здоровi. Наостанку в Шато
почали запалювать фейерверки й свiтить бенгальськими вогнями. Вся
долина з публiкою, горами, лiсом i купами людей на горах блищала то
червоним, пекельним огнем, то синiм, то снiго-бiлим. Вогнi запалювали
зумисне на пригорку за купами дубiв i лип, котрi свiтились наскрiзь,
неначе були вирiзанi з тонкого паперу або були вилитi з прозорого
скла. Купи людей зверху здавались групами духiв на високих хмарах,
помальованих усякими фарбами. Картина була невимовне ефектна й
чаруюча, неначе взята з арабських казок “Тисячi й одної ночi”. Обидвi
панни стояли близько од того.мiсця, де схоплювались огнi, i коло
самiсiнького вогню побачили знов ту саму купу веселих студентiв. Ольга
знов упiзнала мiж ними свiй iдеал, облитий чудовим свiтом, i не
зводила з його очей. Вже вона дивилась не на дерево, не на гори, а на
тому виду ловила цiкавим оком усi сутiнки фантастичного сяева.
Вже пiзно почали розходиться люди. Молодi панни вернулись додому
такi щасливi, такi веселi, якими нiколи не зазнали себе в iнститутi!
Старi батьки ждали їх i не лягали спати. Дашкович почав
розпитувать в Ольги про iнститут, про науки, а вона все розказувала
йому за Шато, театр та бенгальськi вогнi.
–  Що ж тобi казала начальниця на прощання? – питав батько в
Ольги.
–  Не пам’ятаю, тату! – одказала Ольга.
–  Чи дуже плакала ти, як прощалась з подругами, з класними
дамами? – питав цiкарий батько.
–  Не пам’ятаю, тату! – промовила Ольга, а думка її все вертiлася
коло Шато й чорних кучерiв.
–  Чи весело ж гуляла сьогоднi? – спитав батько.
–  Ой, так весело, що я й зроду так не гуляла! Коли б ви, тату,
побачили, якими вогнями горiли гори, лiс! Якi були фейерверки, якi
були музики, якого багато було людей в Шато! Мабуть, увесь Київ
зiйшовся слухать тiрольцiв! Якого я бачила…
Ольжина мрiя про її чорнобривий iдеал трохи не вислизнула словами
з язичка. Вона ледве схаменулась i почервонiла. I потiм довго вона
розказувала разом з матiр’ю, як їм було весело, як нiмець пускав шар,
як той шар трохи не спалив їх, падаючи на голови. Всi випадки з
початку того дня; прощання з iнститутом, i сльози, i подруги, i
маркiза – все те одiйшло в минувшiсть на кiлька рокiв, бо його
заглушили музики, теагр, залили бенгальськi вогнi: бо його потопили на
дно моря мрiї про чорнi кучерi, чорнi високi брови й малиновi уста.
Ольга спала й бачила все те в снi. Їй снилось, неначе вона все гуляла
й бавилась, доки свiт нового дня не розiгнав її мрiй.
Того ж таки дня Степанида Сидорiвна, порадившись з Дашковичем,
задумала зробить в себе вечоринку, щоб по-знайомигь свою дочку з
кружком своїх ближчих знайомих. Їй хотiлось i дочку людям показати, i
дочцi людей показать. Дашкович запрохував гостей, а Степанида
Сидорiвна розпочала пекти й варить усяку їжу на вечерю. Пiд впливом
вчорашнього веселого вечора, пiд впливом молодих надiй серця Ользi
здавалося, що той вечiр буде якийсь не простий, буде такий веселий,
яким його малювала її фантазiя. Їй здалося, що на вечоринцi повинно
буть багато гостей, та все молодих i гарних; їй чогось здавалось, що
доконче буде й той гарний студент, котрого вона вчора наглядiла в
Царському садку. Зоставшись сама в кiмнатi, вона частенько заглядала в
дзеркало i трохи засмутилась, що її лице зблякло од не зовсiм
спокiйної ночi. Ольга двiчi бiгала до Катерини, щоб порадиться за
убрання. Вони вдвох пробували перед дзеркалом, як би краще й моднiше
зачесать голову. А незручнi в тому руки погано служили їм обом. Довго
й довго вони морочились i скiнчили на тому, щоб розпустить коси
локонами по плечах.
Настав вечiр. До Дашковича почали збираться гостi. То були
професори, та все не дуже молодi, та все з блiдими, засидженими
видами. З ними поприходили їх жiнки й дочки. Ольга й Катерина
привiтались до вченого кружка й почали слухать розмову. Розмова та,
дуже суха або дуже вчена для молодих дiвчат, не зачепила їх цiкавостi.
Вони слухали, слухали й трохи не поснули, пригадуючи собi iнститутськi
лекцiї. Перейшли вони до дамського стола, але й жiноча розмова була не
цiкавiша для їх. Жiнки судили якихсь незнайомих для їх людей i
розмовляли про хазяйську справу. Ольга й Катерина почали дуже нудиться
та все сподiвались, що далi буде щось цiкавiше й iнтереснiше. Вони
ходили по залi, побравшись попiд руки, i їм здавалось, що от-от
одчиняться дверi i сюди ввiйдуть молодi й гарнi паничi, тудою
ввiллються згуки якоїсь чудової музики, що там заблищать тi чудовi очi
й високi брови, котрi вони недавно бачили. А дверi не одчинялись:
тудою й не думало влiтать те щастя, та радiсть, котрої так бажали їх
молодi душi.
Вже пiсля чаю почали приходить молодi паничi: прийшов один
чорнявий i негарний урядовець, прийшло кiлька купчикiв з товстими
червоними щоками, потiм увiйшли в залу зо три серби студенти. Пiзнiше
прийшли ще три молодi студенти.
Пiсля приходу молодих людей в покоях стало веселiше: почалися
жарти, смiх, весела розмова. Швидко потiм старiшi посiдали грать у
карти. Одна немолода дама сiла за рояль й заграла кадрилi. Студенти
попросили паннiв до танцю. Ользi й Катеринi стало веселiше. Але
все-таки вони сподiвались чогось бiльшого й кращого од того вечора,
ждали бiльше розваги, веселостi i молодих людей кращих, i значнiших, i
веселiших. Ольга розходилась в танцях. Iнститутськi мрiї загомонiли в
її фантазiї. Вона згадала розмову Турман про аристократичнi бали десь
в далекiй столицi, про ту розкiш, i її думка понеслась десь далеко, в
якийсь фантастичний свiт.
Вже було пiзно; в покоях стало душно й димно од сигар. Ольга й
Катерина, взявшись попiд руки, перейшли всi покої й зайшли в
Дашковичiв кабiнет. Там не було й душi. Ольга одчинила вiкно; в
кабiнет полився свiжий вiтрець. Обидвi сестри, держачи одна другу за
сухорляву дитячу талiю, сперлись на вiкно й виставили голови надвiр.
–  Але й кавалери! – сказала Ольга.
–  Ну, та й кавалери! – додала Катерина.
–  Як вони танцюють? Не вмiють гаразд навiть протанцювать рондо!
Плутаються, як на точку мiщанки, – сказала Ольга.
–  Менi отой болгарище порвав сукню, i знаєш де? на плечi! –
сказала Катерина й показала маленьку розпiрку на плечi, роздерту
гудзиком од сiртука.
–  Вони нас покалiчать в танцях! Менi один настоптав на ногу! – аж
писнула Ольга. – Я не хочу з ними танцювать!
–  Пхе! – сказала Катерина, закопиливши спiдню губу.
–  Ото, якби побачили Турман i де Пурверсе пашу компанiю! Завтра
поїду в iнститут i все дочиста розкажу! Ото буде смiху! – сказала
Ольга.
–  Ото буде лементу! – додала Катерина.
–  А професори, а урядовцi! А жiнки їх! За що вони балакають! Як
вони повбиранi! Якi в їх манери! Ота товстуля як поклонилась, то аж
присiла, ще й перехнябилась на один бiк. Ой, смiх, та й годi! –
сказала Ольга й засмiялась. – Поїду завтра в iнститут i за все дочиста
розкажу!
–  I менi не сподобалась їх компанiя! – сказала Катерина.
–  Ти тiльки придивись, чого вони поначiплювали на себе. Якi на їх
простi квiтки, якi рябi сукнi! А чого в їх нема на шиях! I шнурочки
якiсь, i стрiчечки, й намиста! На наших iнститутських зроду не побачиш
нiчого такого. Поїду завтра i за все дочисiа розкажу! Ото насмiємося
всмак! – сказала Ольга.
–  Що хоч, сестро, кажи, а тi двi купчихи, то, їй-богу, неначе їх
годували для рiзниць! Такi товстулi та червонi! Мабуть, вони їдять
дуже багацько.
–  Авжеж, трiскають багацько, бо в їх талiї… Чи то ж талiї! Ти
тiльки придивись, що то за талiї! Я аж злякалась, як одна купчиха
скинула мантиль. Якби ми вдвох обняли її руками, то нашi руки не
зiйшлися б! – сказала Ольга, взявши для прикладу за руки Катерину й
показуючи, яка-то там страшна талiя.
–  Я зовсiм не того ждала! А ти? – спитала Ольга. i – I я так, хоч
i думала знайти дещо не пiдхоже до нашого iнститутського. Але вважай,
що вони не були в iнститутi…
–  Як i нашi матерi, що й досi не вмiють добре говорить
по-французькiй.
–  Я сама вивчу свою матiр, – сказала Катерина.
–  I де вже! Трохи опiзнилась, – додала Ольга, – так тiльки трохи,
може, їх обполiруємо.
–  Ой! треба йти туди! – сказала Ольга, показуючи очима просто до
дверей.
–  А треба, ще трохи потанцюємо.
–  I хочеться-таки тобi! – додала Ольга тоном трохи докiрливим.
I обидвi вони, побравшись за тонкi талiї, пiшли через покої, де
грали в карти, де було душно й димно, де ходили по залi кавалери, що
так не припали до вподоби молодим iнституткам. Той вечiр знов облив
холодною прозою життя обох iнституток. Вечiр здавався їм ще простiшим
i бiднiшим пiсля недавньої гулянки в Шато.
VIII
Той гарний молодий студент, що так сподобався Ользi, звався Павло
Антонович Радюк. Вiн родився в Полтавщинi, в селi Журбанях. його
батько й мати були не дуже багатi, але заможнi полтавськi дiдичi й
жили в селi Журбанях, котрi були розкиданi по степу i по невеличких
ярках. Невеличкi хати, мiж котрими було багато мазанок, скрiзь
розбiглися, як овечки, i яро одрiзнялись од зеленого степу чистими й
бiлими стiнами. На хатах покрiвля була з татарського зiлля й високої
осоки, котрою були вшитi крокви на пiваршина в товщину. Мiж бiлими
хатами й зеленими вишниками високо вгору пiдiймались колодязнi
журавлi. Кругом Журбанiв цiлими рядками стояли невисокi вiтряки, та
все з шiстьма й восьма крилами, котрi виразно малювались кружалами на
синьому степовому небi. Зелений садок коло панського двора, вiтряки й
бiла церква спиняли на собi очi серед рiвного степу. Кругом Журбанiв
на всi боки слалось нiби степове безкрає море, а над степом
розстелялось синє безкрає небо. Очi тонули на всi боки в сизiй та
зеленiй далечi, котрiй, здається, кiнця нiгде не було.
Панський будинок стояв край села, в садку, недалечке од церкви,
пiдля вигону. Будинок був невеликий i невисокий. Навкруги його була
галерея попiд стрiхами, а в садок висгупав круглий ганок, чи тераса,
густо обплетена виноградом. Кругом тераси були повироблюванi клумби
для квiток. Мiж клумбами i скрiзь по садку вились чисii дорiжки,
посиланi жорствою й пiском. Перед домом був широкий двiр, такий
широкий, що возл ледве встигли протерти кругом йою вузьку дорогу.
Серед самого двора росла трава й степовi квiтки, наче в лузi. Косарi
косили там сiно, як на сiножатi. На тому дворi далеко з другого боку
стояли хаги для челядi й станя, за хатами були довгi кошари для овець,
широкi загороди й повiтки для товару. Все те добро Радюкiв батько взяв
за своєю жiнкою. Надеждою Степанiвною Iскрою.
Старий Радюк, Антiн Антонович, вийшов з людей небагатих. Вiн був
син козака, i по смертi батька й матерi йому достався батькiвський
хутiр недалечке од Журбанiв. Вiн служив в вiйську в гусарах, покинув
службу i спочивав у своєму хуторi.
Вернувшись у свiй хутiр, Антiн Антонович не думав жениться, бо й
не було на кому жениться в цiлiй околицi. Кругом в хуторах i селах
було дуже багацько паннiв, але хуторянки не подобались йому. Вiн дуже
багацько на своєму вiку бачив усяких людей i не мiг вподобать собi хоч
i гарних, але трохи простих полтавських хуторянок. Зате ж вiн сам був
iдолом для всiх сусiдських паннiв.
Радюк був колись дуже гарний з себе! Високий на зрiст, рiвний
станом, з чорними кучерями, чорними бровами, блискучими веселими очима
й повним лицем, вiн був гарний, як чорнобривець, i мав силу
причаровувать до себе серце кожної молодої панни. Смiливий, як козак
запорожець, трохи причепливий, як москаль, вiн мав надзвичайний дар
розмови й оповiдання. Вiн усе розказував українськi народнi анекдоти,
смiшнi, повнi жарту й юмору, знав їх без лiку, мiг розказувать цiлий
вечiр, другий вечiр, тиждень i все десь їх набирав, неначе витрушував
з якогось безоднього мiшка. Пробуваючи на Українi по селах i хуторах,
вiн наслухався їх од народу, мiж панами й духовними, мiж селянами й
городянами, i знав їх бiльше, нiж Шехерезада знала казок. Вiн
розказував їх чудовою українською мовою, плавкою, повною квiток
поезiї, чому позавидував би найкращий оповiдач. Вiн умiв так смiшно
розказувать, що всi реготались, аж за боки брались.
Вернувшись у хутiр, вiн незабаром розворушив усю околицю й
розвеселив її. На хуторянських вечорах, де було по кiлька десяткiв
паннiв i нi одного панича, його ждали, як бог зна кого. Всi сiдали
кругом його, роззявляли роти, смiялись i слухали його оповiдання, доки
вiн не договорювався до анекдотiв, трохи соромiцьких. Тодi панни
червонiли, втiкали, а Радюк починав розказувать пресмiшнi оповiдання
про жiнок та чоловiкiв, про циган, про москалiв. На хуторянських
вечорах Радюк поводився трохи по-сiльськiй, мов на вечорницях, любив
часом ущипнуть будлi-яку панну за палець або здавить за руку, часом
грався з паннами горiхами в чiт та лишку, кидався насiнням i гальками
з хлiба. Панни не сердились на його, бо всi любили його, i кожна мала
надiю вийти за його замiж. Де на вечорi не було Радюка, там було сумно
й невесело. Тiльки ж його вороний кiнь влiтав у браму i його
чорнобриве лице з’являлось перед вiкнами, всi гостi ворушились,
веселiшали, а панни червонiли, побачивши його чорний гусарський вус i
чудовi, веселi, блискучi очi.
Радюк любив сусiд таких, як сам: веселих i говорючих, i страх як
не любив пiчкурiв i мовчунiв! Вiн своїм цiкавим язиком подавав
прiзвища усiм сусiдам: одного продражнив посмiтюхою, другого печеною
морквою, одну панiю назвав макухою. Такi прiзвища й зостались за ними
в околицi. I невважаючи на те, сусiди не сердились на його, бо знали
його як людину добру, хоч i цiкаву на язик.
Саме тодi скiнчила харкiвський iнститут Надежда Степанiвна Iскра й
приїхала в Журбанi. Кiлька рокiв минуло, як до неї присватувалось
багацько женихiв, але всi вони взяли гарбуза. Iскра була гарна, хоч
трохи блiда й сухорлява. Лице її було щиро класичне, очi темнi. Вона
трохи вередувала, вибираючи женихiв. За неї почали говорити в хуторах
i судили та обносили її таки добре.
–  Що там за цяця приїхала в Журбанi з харкiвського iнституту? –
питали в Радюка хуторяни. – Чи вже ж пак ви не насмiлитесь приступить
до неї?
–  А давай спробую приступить! – гукнув Радюк i, причепурившись,
вбравшись в офiцерський мундир, вiн поїхав в Журбанi подивиться на ту
iнститутську цяцю.
Приїхав Радюк i… зараз заполонив серце харкiвської iнститутки!
Забряжчав пiдкiвками, наговорив-наказав, насмiшив старих своїми
веселими оповiданнями i причарував серце молодої чорними очима й
веселою розмовою.
Молода Iскра, вихована по-французькому й по-московському, слухала
й не могла наслухаться українських юмористичних оповiданнiв,
розказаних червоними устами, приправлених жартами й смiшками, ще й
блискавкою орлиних очей. Гарна з лиця, з чудовими очима, вона
сподобалась Радюковi, а Радюк їй, i незабаром вона вийшла за його на
великий смуток всiм хуторянським паннам. Радюк покинув свiй хутiр i
оселився в жiнчиному домi, в Журбанях. В їх родився старший син Павло.
Старi Iскри любили свого зятя, як сина, обнiмали, цiлували його,
нудились за ним, як його довго не було в господi. Вiн розвеселив їх на
старостi лiт, смiшив своїми оповiданнями до самої смертi. Його жiнка
трохи аж сердилась, що всi так липли до чоловiка. Породивши кiлька
дiтей, вона стала нервозна, часом сердилась без причини, нi з сього нi
з того починала гримать на Радюка. На її бiлих висках почали свiтиться
тонесенькi синi жилки; лице її стало блiде й змiзернiло, а нiс став ще
тонший. Невеличка недогода часом дуже сердила її. Радюк нiколи не
вважав на те i зараз починав розказувать їй анекдоти. Вона тодi
пiдiймала очi, прислухалась i зараз-таки починала осмiхаться. Цiлий
рiк Радюк манив її такими жартами й наводив на неї добрий юмор.
Радюк дуже любив свого синка Павлика! До дочок якось не так
горнулось його серце. Вiн не спускав його з колiн, няньчив його, як
найпильнiша нянька. Павлик скуб його за волосся, смикав за вуса, а
батько ще пiдбивав його, пiдставляючи голову й лице.
–  Ну, сину! пустуй по хатi! – казав Радюк синовi, i син пустував,
бiгав, а батько тiшився, любив цiлi години дивиться на його
пустування, садовив його собi на шию, бiгав з ним по горницях. Син
почав переймать од батька деякi анекдоти.
–  Боже мiй! Що ти витворяєш? Ти зовсiм збавиш дитину! – починала
гримать Радючка.
–  Не бiйся! Я твоїх iнституток не зачiпаю; не зачiпай i ти мого
гусарина! Правда так, гусарине? – казав Радюк, щипаючи за щоку свого
Павлика.
–  Правда так, гусарине! – промовляв хлопець, щипаючи так само
батька за щоку.
–  Чи ти малий, що не тямиш, як треба обходиться з дiтьми? –
бiдкалась жалiбним голосом Радючка й починала сердиться скривившись.
–  Ож слухай сюди! Ото була собi така жiнка, що нiколи доброго
слова не сказала чоловiковi. Що чоловiк не скаже, то вона все робить
навиворiт. Чоловiк каже – образи, жiнка каже, – луб’я! Вiн каже –
ячмiнь, вона каже – гречка. Ото сама жiнка сидить дома, а його все шле
в поле та дає йому сухарi та цибулю, сухарi та цибулю. Раз чоловiк
примiтив, що жiнка напекла свiжого хлiба, спекла собi на обiд курку й
налила пляшку горiлки. Бачить вiн те та й каже: “Гляди ж, жiнко, хоч
сьогоднi не кидай менi в мiшок свiжого хлiба!” – “Ба вкину, трясця
твоїй матерi!” – “Та не кидай же хоч тiєї печеної курки!” – “А тобi що
до того? Вкину, вражий сину, тобi на злiсть!” – “Та хоч не кидай же
пляшки з горiлкою!” – “Ба вкину! Таки вкину! Сiм болячок тобi на
печiнки!” – сказала жiнка, ще й кулак об кулак ударила i все те
вкинула чоловiковi в мiшок. “Та хоч не пiддавай же на плечi!” – “А
тобi що до того! Як схочу, то й пiддам! Таки пiддам тобi на злiсть!” –
I вона вхопила мiшок, пiддала чоловiковi на плечi й випхнула його з
хати в потилицю.
Радючка потроху прислухувалась до того оповiдання й потiм забувала
про свiй гнiв i починала смiятись.
Тим часом Павло пiдростав. Сама мати почала доглядать дiтей, i
виховання дочок добре вдалося для неї. Вони держали себе зовсiм
ненатурально, як звичайно було в той час; вмiли розмовлять
по-французькiй i по-руськiй i не вмiли гаразд i слова сказать
по-українськiй. Не так було легко для матерi доглядать свого сина.
Вона побачила, що мусить вести вiйну за виховання сина з наймитами,
пастухами й мужицькими хлопцями. Синок нiяк не хотiв стерпiть тих
форм, в якi хотiла вкласти його мати, пручався з їх, викручувавсь, все
втiкав потаєнцi з свiтлицi до наймитiв. Наймити казали йому казок,
спiвали пiсень. Вiн навчився од їх українських пiсень, вивчився чудово
говорить по-українськiй, на диво й на жаль матерi, i часом цiлий день
сидiв коло парубкiв, дивився, як один рубав дрова, другий стругав
стругом або довбав долотом на дриветнi. Мати загадувала няньцi
привести його, прибирала його, чепурила, зачiсувала, а Павлик,
вибравши годину, знов утiкав до наймитiв, бiгав по степу, гуляв там в
гилки, в цурки, дер горобцi в повiтках, їв козельки, щавель i раз
прибiг до батька й принiс пучок козелькiв i повне гнiздо горобиних
голоцюцькiв.
–  Тату! Ось я тобi гостинця принiс! – говорив хлопець до батька.
–  Понеси, сину, того гостинця своїй матерi.
–  Коли я, тату, тобi принiс!
I Радюк брав сина на руки вкупi з горобиним гнiздом i козельками,
цiлував його замурзанi щоки, невважаючи на його волосся, де було повно
соломи, на штанцi, зеленi на колiнцях, на оксамитову куртку, замазану
смолою. Саме тодi ввiйшла в кiмнату Надежда Степанiвна.
–  Боже мiй! Що то вийде з того хлопця! – казала вона, здiймаючи
руки й оглядаючи синка. – Боже мiй! Що це в його в руках?
–  Пташки! – казав син.
I тi пташки повипадали з гнiзда на пiдлогу й цвiрiнькали,
роззявляючи червонi дзьоби з жовтими заїдами.
–  А це що в тебе?
–  Козельки! їх можна їсти! От нате, мамо, покуштуйте!
–  Борони тебе боже! Не їж! – кричала мати, вириваючи козельки з
його рук.
–  Не бери руками, бо руки замажеш! Надiнь рукавички! – казав
Радюк, подаючи їй й справдi рукавички.
–  I що вийде з того хлопця!
–  Гусарин вийде, як його батько! – промовив Радюк.
–  А я, тату, знаю казку про пiвника й котика! Мене Панько навчив.
“Був собi котик та пiвник. Вони жили собi в лiсi в хатцi, як рiднi
брати. Ото раз котик пiшов в лiс та й каже пiвниковi…”
Мати прислухалась i витрiщала з дива очi: хлопець розказував
українською мовою мужицьку казку.
–  Розказуй, сину, далi! Ну, що вiн казав пiвниковi?
–  Чи є в тебе хоч крапля розуму? Ти зовсiм зiб’єш з пантелику
дитину! – кричала жiнка на Радюка. – Дай його сюди.
I вона брала Павлика, загадувала няньцi надiть на його чистi
штанцi, вмить та зачесати. Але Павлик знов давав гарту тому убранню,
втiкав до хлопцiв в надвiрню, опрiчню хату, переймав пiснi й казки i
ганяв з пастушками. Село, сiльське народне життя втягнуло в себе
дитину. Не дуже великi достатки не давали матерi обставить сина
гуверньорами й зовсiм одлучить од народу, як то буває в наших багатших
панiв.
Павлик пiдбiльшав, i його одвезли в київську гiмназiю. Там вже не
було нi Журбанiв, нi журбанських наймитiв, нi пастухiв. Там була iнша
сфера, iнше життя. Великоруська мова панувала в школi. Павчик вернувся
додому на вакацiї, стративши й самий слiд Журбанiв, слiд української
нацiональностi й мови.
–  Хтось дуже добрий вигадав оту школу! – казала Надежда
Степанiвна, вiтаючи синка. – Тепер гарно й подивиться на хлопця! I
говорить як треба, i до пастухiв не горнеться.
–  Ти б одвезла його в iнститут! – обiзвавсь Радюк.
–  А ти б хотiв, щоб iнститутки горобцiв дерли та вчились мужичих
казок?
–  Та хоч би й горобцiв лякали на городi, як опудала, то все б
таки була якась користь! Чи не чула ти, як одна попiвна, вернувшись з
київського пансiону, пiшла на тiк, побачила там граблi та й питається
в молотникiв: “Що це таке чудне та смiшне? Я й зроду такого дива не
бачила”. – “От наступiть, панно, на зубцi, то воно само скаже, як його
звуть”, – каже молотник. Вона й наступила, а граблi як пiдведуться та
лусь її в лоб! “А, проклятi граблi! Як мене здорово вдарили!” –
крикнула вона. “А бачте, само сказало!” – казав молотник. Потiм вона
заглянула в пекарню. Дивиться, аж на стiнi висить сито. От вона й
питається в наймички: “Що це в вас таке чудне? Я вперше зроду бачу
таке диво! Що ви ним робите? Чи рибу ловите, чи що?” – каже вона та
все повертає його на двох пальчиках. А сито лусь її по носi! “Ой
каторжне сито! Як же мене здорово вдарило!” Чи не хочеш ти й з нашого
Павлика зробить такого митця, як була та попiвна?
–  Я тобi скажу от що: чи не знести б нам оту опрiчню хату для
челядi з двора? Може б, дiти не бiгали до слуг?
–  Як не маємо чого робить, то й знесiм! Чи не чула ти казки, як
було собi три брати: два розумних, а третiй дурень. От i подiлились
вони батькiвським добром. Старшi й кажуть меншому: “Ми ж вiзьмемо
воли, корови й хату, нащо вони тобi здались? А ти собi вiзьми ступу”.
Дурень думає: “I нащо менi й справдi тi воли та корови, той клопiт?
Вiзьму лучче ступу; одначе вона не їсть i не п’є”. От i взяв вiн ступу
та й понiс, та все носиться з нею, та носиться, не знає, куди її
приiулить…
–  Бозна-що ти верзеш! – казала жiнка, осмiхаючись. – Нащо й хату
переносить, коли ти сам гаразд навчиш сина усьому. Ну-ну! Та що зробив
той дурень з ступою? – питала вона, цiкава знать кiнець тiєї казки.
–  Що зробив? Носився, носився цiлий день i зайшов з нею аж у лiс.
Коли це настала нiч, стало поночi, а вiн i думає: “А що, як я засну, а
хтось прийде та вкраде ступу? Полiзу я на дуба та й ступу потягну з
собою”. А що? Чи хороша моя казочка?
–  Хороша-прехороша! – сказала жiнка, смiючись.
–  I ти кажеш – хороша, i я кажу – хороша. Був собi
чоловiк-нетяжка, а на йому синя семряжка, на головi шапочка, а на
спинi латочка. Чи хороша моя казочка?
–  Та хороша! Тiльки кажи далi.
–  I ти кажеш – кажи далi, i я кажу – кажи далi… Був собi
чоловiк-нетяжка… – знов починав Радюк, жартуючи, поки жiнка не
забувала про ту надвiрню хату, i про челядь, i про мужицький вплив на
свого синка.
Павло скiнчив гiмназiю дуже добре й пiшов в унiверситет. В
унiверситетi почалось для його нове життя. Європейськi iдеї почали вже
заходить з наукою i все бiльше та бiльше розходились помiж молодими
людьми.
Молодий Радюк вперше озирнувся на свiт божий своїм власним
розумом, вперше почав думать своєю головою i почутив, що вiн
переродивсь.
Павло Радюк наймав собi невеличке житло на Старому Києвi. Вiн мав
одну невеличку кiмнату й жив собi сам не багато, але й не бiдно по
своїх середнiх достатках. Все життя, всi думи молодого Радюка можна
було постерегти по обстав! його кiмнатки. На канапi, на етажерцi, на
столi й на вiкнах були розкиданi книжки й ноти. Кiлька книжок лежало
купою пiд канапою. На всяких мiсцях лежало з п’ягь розгорнутих книжок
i журналiв, котрi Радюк читав разом. Там були книжки українськi й
руськi, французькi й нiмецькi. Європейська просвiта, європейськi iдеї
– все те заразом наплило в його голову, зачепило всi його думки. Вiн
разом хотiв усе те прикласти до життя свого народу й України. На
другому столi лежали збiрники українських пiсень, лежали розгорнутi
нотнi листки паперу, де були початi українськi пiснi. Радюк заводив їх
у ноти, бо вмiв грати на скрипцi, що висiла на стiнi над столом. Вiн
думав i за нацiональну музику, i за просвiту народу, бо на столi
валялось кiлька книжечок для народу й народних шкiл.
Багато дум тривожило молоду Радюкову голову в тiй хатинi! I вiн
почував у собi силу й потяг до того, щоб розкину гь свої думи мiж
людьми, подiлиться ними з своїми товаришами. Товаришi часто сходились
до його. За стаканом пива або чаю вони багато дечого переговорювали
мiж собою. Часто дуже пiзньою добою розходились товаришi од Радюка
додому, i не один молодий хлопець виносив з собою гуманну iдею й
прихильнiсть до людей, до народу, до України. Молодий, говорючий Радюк
був ватажком мiж своїми близькими товаришами, бо його всi любили за
розум, добрiсть i щирiсть. Його знали й професори, i Дашкович запросив
навiть до себе, до свого кружка. Проворний, веселий, говорючий, Радюк
скрiзь встигав побувати й побалакать. Вiн почував у собi велику силу й
завзятiсть. Здавалось, вiн був тiєю силою вiтру в природi, що має
призначення розносить з собою насiння всяких рослин i на степи, i на
пiски, i за моря, i на високi гори.
Сидячи в себе в кiмнатi з молодими товаришами, Радюк часто мiряв
свою Україну мiрою європейських iдей, i на його находив i страх,
находила й злiсть. Молодi Радюковi товаришi з надзвичайною смiливiстю
перетрушували ввесь уклад життя, перебирали, як по пальцях, всi свої
пергднiшi старi погляди, позиченi в батькiв, в дiдiв, в школi, у
вчителiв. I їм не було спину в чотирьох стiнах, в темну нiч, мiж
душами й серцями, однаково молодими й смiливими. Тодi Радюк складав
свої пересвiдчення.
Було лiто, i настали вакацiї. Радюка ждали в Журбанях щодня. Мати
понапiкала й понаварювала. Наближався вечiр, i вся Радюкова сiм’я
зiбралась на терасу пити чай i виглядать Павла. Чимало минуло часу, i
велика змiна сталася з старим Радюком i його жiнкою. Радюк сидiв коло
стола, сивий, аж бiлий, але його лице було й тепер гарне й свiже.
Здається, задля його лиця не було старостi: такi швидкi були його очi,
такi червонi уста, такi рум’янi повнi щоки. I тодi, як старiсть
присипала снiгом його волосся на головi, вона не насмiлилась
доторкнуться до чорних великих вусiв, котрi мали великий контраст з
сивою головою. Радюк анiтрiшки не стратив веселостi та охоти до
оповiданнiв i балачки. А його жiнка дуже подалась, помарнiла,
змiзернiла, зблiдла; її щоки позападали, i колись класичний нiс тепер
аж надто видався з лиця, загострився по-старечому.
Сонце спускалось. Надворi було тихо й тепло, як бував в жнива.
Пiсля довгого, як море, лiтнього дня все на свiтi нiби потомилось. I
сонце нiби знехотя йшло на одпочинок, дерева стояли неворушно. На полi
на пригорках важкi волотки проса, повнi, стиглi вже колоски пшеницi
понахилялись додолу i нiби вже дрiмали. Птицi мовчали. Було якось тихо
й мертво надворi, нiби само небо вже дрiмало. Прямо з тераси було
видко шлях, котрий вибiгав з зеленого степу й ледве примiтне спускався
в село возвозом з пригорка. Вже й череда перейшла; тiльки шляхом ледве
плуганились двi корови, одбившись од череди.
Радюк почав розморлять з жiнкою про хазяйство; але розмова його
все рвалася, його думка давно полинула в степ шляхом – виглядать сина.
Вiн пив чай i очей не зводив з того битого шляху. I його жiнка держала
стакан чаю в руках, а задуманi, втомленi очi повернулись до степу, до
синього неба, туди, де стояв Київ. Навiть малi дiвчата не пустували й
вгамувались, неначе й їх думки злились докупи з думкою батька й
матерi.
Наливаючи чай, Надежда Степанiвна щовечора ставила на стiл зайвий
стакан. I тепер вона налила всiм по стакановi й поставила один
порожнiй; навiть вкинула туди грудочку сахару.
Радюк подивився й промовив:
–  Для гостя наготувала!
Радючка навiть не обiзвалась, тiльки її очi знов потягло в степ,
туди, де ховався й зникав битий шлях, де стояв Київ. Вона тихесенько
зiтхнула.
Замiсть жартiв Радюк i собi легенько зiтхнув. В їх була одна
думка, одно почуття. Мати думала-гадала про долю сина: яка-то колись
буде його жiнка, i де вiн її вiзьме, i якi в неї колись будугь
унучата, i чи буде вiн щасливий в парi з молодою жiнкою. А батько
думав, як-то там синовi вдалися екзамени, i як вiн скiнчить курс, i
яку собi службу дiстане, i як йому вдасться на тiй службi: чи
осмiхнеться до його доля, чи, може, недоля буде слiдком ходить за ним
на довгiй нивi життя. I всi тi думи вони обоє нiби читали на далекому
небi, на сизому степу, де вiн зливався нiби туманом з синiм небом.
Туди тягло й поривало їх очi й їх думи.
Коли це з степу неначе випливла жидiвська балагула, напнута бiлим
полотном. В балагулi стримiло з десять голiв, натиканих по всьому возi
вздовж i впоперек. Балагула скотилась в ярок i наробила своїми
брязкалами багацько шелесту серед тихого села. Серце в батька й матерi
швидше закидалось. Одначе балагула загула проз панський двiр, i швидко
не стало чуть нi гудiння, нi брязкання.
–  Мабуть, жиди поїхали в Полтаву на ярмарок, – тихо промовив
Радюк.
–  Мабуть!.. – ще тихiше обiзвалась Радючка й зiтхнула. Вже сонце
стало на вечiрньому прузi над самим степом. Коротке гостре промiння
заквiтчало його навкруги, неначе кругом його стирчали натиканi ножi,
розпеченi в огнi. Тихий свiт лився по степу. Ввесь степ червонiв проти
сонця, нiби вкритий червоним туманом, i той туман неначе широкими
завiсами спадав з сонця й розтягувався все ширше та ширше по степу без
кiнця. А сонце блищало на вечiрньому небi якимсь чудовим оком, котрому
нема нiчого рiвного в свiтi!
З гори знов почало з’їжджать двi повозки, запряженi добрими
кiньми. Пiддурене серце батькiв якось не вiрило й не ждало нiчого.
Вони думали, що й тi вози поминуть Журбанi й не привезуть коханого
сина. Вози стали на подвiр’ї, i до Радюкiв на терасу ввiйшло кiлька
сусiд-дiдичiв, щирих приятелiв. Вони знали, що в Журбанях сподiвались
молодого Радюка, i приїхали навiдаться, розпитать про Київ, про
новини. Вони привiтались до хазяїна й хазяйки й почали розмовлять, ал
розмова якось не йшла на душу Радюкам: їм обом так бажалось думать й
ждати на самотi.
–  Чи нема й досi сина з Києва? – спитав один сусiд.
–  Нема. Ждемо й не дiждемось. Дай боже, щоб ви були добрi на
почин в цей вечiр, – промовив Радюк якось смутно.
Тимчасом як гостi розмовляли й пили чай, молодий Радюк приїхав у
двiр i, розпитавши, що вся сiм’я п’є чай на терасi, пiшов туди
навпростець через садок. Вся сiм’я Радюкiв i всi гостi побачили, що
через садок до тераси смiливо йшов якийсь сiльський парубок, але такий
гарний, так гарно убраний, неначе на театральнiй сценi. На молодому
парубковi була, правда, проста чорна свита, але пошита не сiльським
кравцем. Зате ж сорочка була вишита заполоччю з шовком. Всi груди й
комiр були залитi червоними мережками. Червона стьожка й застiжка були
оксамитовi, на головi бриль був солом’яний, але не простий. Синi
шаровари були широкi. Чудовий парубок з такою красою лиця, про яку
розказують в казках, йшов просто й смiливо до тераси, як людина, дуже
вхожа й близька до хазяїнiв.
–  Який гарний парубок! – сказав один гiсть.
–  Який вiн схожий на нашого Павла! – промовила Радюкiвна. Радюк i
Радючка дивились на того парубка i своїм очам не йняли вiри. То був їх
син, молодий студент Павло. Вiн кинувся поперед усього батьковi на шию
й тричi поцiлувався з ним, потiм привiтався до матерi й сестер, а
потiм до гостей. Його убрання так вразило всiх, що батько зараз спитав
його про одежу, а не про здоров’я.
–  – Що це на тобi за убрання? – спитав батько.
–  Одежа! Хiба ж не бачите? Український народний костюм, –
промовив син чистою українською мовою i тим ще бiльше вдивив свою
матiр i сестер. Материне лице так i розтяглось вподовж. Вона тiльки
руки згорнула й вирячила очi на сина.
–  Нащо ж ти так убрався? – спитала мати.
–  Бо тепер так ходять нашi студенти.
–  Мабуть, тепер така поведенцiя, чи що? – питав батько.
–  Яка чудна в вас мода: зовсiм мужича! – сказала мати.
–  Та й ваша мода часом буває не краща, – промовив Радюк до жiнки.
– Одначе студентська поведенцiя не погана, сказати правду! Та як тобi,
Павле, вона пристала до лиця! Ти тут позводиш з ума всiх наших
хуторянок.
I батько задивився на свого сина, бо йому й справдi дуже
приставала до лиця вишивана сорочка, а до брiв, до кучерiв приставала
червона стьожка. Вiн поклав свою мiцну руку на синове плече й
придивлявся до його: “А признайся, сину, хто тобi вигаптував оцю
мережану сорочку, га? Ану, признавайся!” – i всi засмiялись.
–  З чого оце в тебе ця свита? – питала мати, лапаючи своєю
делiкатною рукою грубу й шорстку свиту.
–  З простого мужицького сукна.
–  Боже мiй! я собi руки обшмульгала об твою свиту! Скинь, будь
ласка, її! Зараз скинь! Боже мiй! ти собi шию обшмульгаєш, ти себе
покалiчиш.
–  А селяни ж носять, та й не калiчать же себе, – сказав син.
–  То ж мужики! А ти не звик до такої товстої, шорсткої одежi!..
–  То треба звикать. Мало чого, що не звик! – сказав син.
–  Та навiщо ж тобi звикати? – крикнула Надежда Степанiвна. – Чи
тобi нема в чому ходить, чи що?
–  Добре, що менi є в чому ходить. А є такi студенти, котрим i
справдi нi в чому ходить. А опрiч того, нам треба у всьому дiличь долю
з своїм народом, починаючи хоч би од свити…
При таких словах у деяких гостей лиця розтяглися вздовж, а в
деяких – впоперек, як кому подобалось.
–  О, багацько, сину, поможеш їм тим, що носитимеш свиту! – сказав
батько, осмiхаючись.
Батькiвський жарт зачепив сина за серце.
–  Ми, тату, носимо народну свиту, бо ми народовцi, стаємо на бiк
народу; ми нацiонали! Ми протестуємо нашою свитою проти деспотизму,
який насiв на нашу українську нацiональнiсть, на нашу мову, на нашу
лiтературу, на наше життя. Ми тим протестуємо проти всякого деспотизму
i стаємо па бiк нашого народу, боронячи його од панства, та ще й
чужого, од впливу чужих мов, чужої вiри, од впливу всiх чортiв i
бiсiв, якi тiльки посмiли покласти свою ворожу руку на наше добро, ка
наш народ!..
Павло Радюк говорив чистою українською мовою. Надеждi Степанiвнi
так i здалось, що вiн знов попав пiд вплив наймитiв, пастухiв i всiєї
журбанської челядi. Та свита, та українська розмова, той запал, з яким
говорив молодий студент, – все те не тiльки вдивило матiр, але й
злякало. Гостi ще бiльше порозтягали вид i руки поопускали.
–  Боже! Що з тобою сталося? Як ти говориш? Чого ти так багацько
говориш? – говорила мати, здержуючи сина. Вона давно налила йому
стакан чаю, поставила перед ним масло, паляницю, сухарцi, молоко. А
син неначе не бачив нiчого та все говорив, доки й чай прохолов.
–  Ми носимо народну одежу, бо чим же ми викинемо значок про свої
iдеї? Чим же ми дамо ознаку, коли нам рот затулений, коли нам зв’язали
руки й ноги. Що ж ми маємо робить, доки народиться наша наука, поки
виробиться, наша мова? Що ж маємо робити? – говорив Павло, набираючись
вогню й обертаючись до матерi.
–  Та пий чай, голубчику мiй дорогий! Пий чай, бо вихолоне зовсiм!
– прохала мати, присовуючи до його стакан. – Та не кричи, бо ти собi
горло порвеш, їхав так довго, приїхав так здалека, втомився,
здороживсь, припав пилом, а тут треба доконче розмовляти й кричать!
–  Спасибi, мамо! Встигну ще напитись й наїстись, – сказав молодий
студент, хлиснувши похапцем трохи чаю й укинувши хапки в рот шматочок
паляницi.
Вiн так швидко вливав чай у рот i так швидко їв паляницю, неначе
хапався кудись йти, щось робить. Пiсля унiверситетського товариства,
пiсля палких недавнiх диспутiв у Києвi йому й тепер здавалось, що вiн
розмовляє з молодими товаришами й хоче перемогти когось в диспутi.
Новi iдеї муляли йому в головi й дуже займали його, гарячили його
кров.
–  Не пий, сину, так швидко! Не хапайсь-бо так. Часу буде доволi,
– здержувала його мати, на що син не звернув нiякої вваги.
–  I багацько вас там носить такий костюм? – спитав батько. Син
покинув пить i їсти й пiдвiв голову.
–  О! Нас є чимало! Ми кланяємось новим гуманним iдеям, якi давно
розiйшлися по Європi й ледве оце добираються до нас. Чи ви пак знаєте,
що ми всi зараз терпимо i самi того не добачаємо? Бо ми були слiпi,
глухi й нiмi. I народ терпить, i ми всi терпимо, куди не глянь. У нас
що дуже й пiдле, те панує i жме, а що слабе й добре, те мусить терпiти
i не смiє голосу подати. Ще то наше велике щастя, що народ наш вже
визволений од панщини, вирваний з рук польської шляхти, котра держала
наш народ в своїх руках у неволi.
–  Та що ж маємо робить? З ким маємо битись i войдуваться i за що?
– спитав один гiсть, але Павло не дав йому й скiнчити.
–  З темною силою треба войдуваться! Нам не треба нi землi, нi
води. Нашою водою можна свiт потопить; нашою землею можна засипать
волю всiх людей на цiлому свiтi. Нам не треба солдатчини! Нам не треба
кадила й кропила! Ми й так темнi й глухi; ми й так маємо бiльма на
очах! Нащо нам великi дзвони? Нащо нам золотоверхi монастирi? Нащо нам
топити вiск перед образами?
–  Не кричи, сину, бо ми чуємо! Пожалiй себе! – здержував його
батько, а сам несамохiть милувався сином. Його завзяття, палка вдача,
розум, розвитий наукою, – все те тiшило батька так, що вiн задивлявся
на блискучi синовi очi, на палаючi щоки. Вiн був гордий сином перед
сусiдами.
–  Наша земля на Українi як золото, а народ наш часто голодує. В
нас нема промислiвства, а про народ нiхто й не дбає, нiхто його не
напутить, не вчить, не наводить на розум. Наша народна пiсня поетична
й чудова, як утвори перворядних генiїв; наша поезiя, наша мова багата,
як щире золото. I все те марно занапащається, пропадає, лежить
непочате. I доки воно лежатиме? Нам не треба вiйни, а треба просвiти!
Нащо нам земля й вода? Нащо кропило й кадило? Грека й латина? А нас
тiльки тим i годують i не дають нам нiчого луччого, держать нас i
народ наш в темнотi, не дають народовi навiть св. письма на його мовi,
що вже мають дикарi, не дають нам нашого хлiба, не дають нам нашої
мови, не дають нам нашої волi, науки, школи, просвiти.
Павло встав i почав махать руками. Його червоне лице палало, як в
огнi, очi блищали завзяттям i надзвичайною красою смiливостi. Вiн
почував у собi таку любов до нової iдеї, що старий батько своїм серцем
несамохiть почутив, що в синових словах є щось нове й правдиве. А син
все говорив та говорив. Його язик, такий легкий, як i в батька, ледве
встигав вигортать i виявлять силу думок, всю силу гарячого почування,
котре наче кипiло й клекотiло в його серцi. Мати одсунула од його
холодний недопитий стакан i присунула другий, гарячий. Син не
доторкнувся до його й не переставав говорить. Нове убрання, нова мова,
якiсь iдеї, котрих вона добре не втямила, хоч трохи й постерiгала,
надзвичайний запал i навiть злiсть, з котрою злiтали слова й думки з
синового язика, – все те дуже здивувало матiр, котра до цього часу за
нiякi iдеї нiчого й не чула. Вона бачила, що чиниться щось не-чуване,
i перш од усього злякалась. Iнстинкт материнський найпереднiше
заговорив в її серцi. А гостi все сидiли мовчки та тiльки дивились.
–  Де наша минувшiсть, де вона дiлась? Де наша козацька воля i
рiвнiсть? Нам не треба Туркестану, не треба солдатчини, не треба
панiв!
–  Та чого ж нам треба? – спитав батько несмiливо й тихо, сливе
нишком.
–  Та чого нам не треба, коли ми нiчого не маємо! I Павло витяг з
кишенi жмут паперу, писаного й лiтографованого, й твердою рукою кинув
на стiл. Мати й батько, сестри й гостi – всi жахнулись й одхилились од
стола. Велике завзяття, й гаряче слово, i жар серця, i темний вечiр –
все те впливало на слухачiв так, що їм здалось, нiби вiн кинув на стiл
якiсь чари, а не пучок паперу.
Мiж тими паперами було багацько писаних i лiтографованих
перекладiв нових європейських авторiв: Ренана, Бюхнера, Фейербаха,
Прудона, деякi забороненi цензурою твори Шевченка i багато дечого
iншого.
–  Нехай же це все полежить до завтрього, бо тепер не буде часу
читать. Ти все говориш, – сказав батько, – а я мовчу. Менi обридло вже
мовчать. Мовчи ще ти, а я говоритиму! Я тобi тим часом розкажу, як
були собi двi молодицi, та обидвi такi цокотухи, такi лепетухи! Якраз
такi, як ти та я, що одна другої нiяк не переговорить! Одна другiй
щось розказує. Обидвi разом своє товчуть, i одна одної не слухає. Ото
раз вони пiшли в заклад, хто кого переговорить.
–  Ет, тату! Нам не треба анекдотiв! Нам не треба балакання; не
треба слiв, а треба дiла! – крикнув син, перебиваючи батька.
–  Отуди iк бiсовому батьковi! Я говорив цiлий вiк, а оце при тобi
доведеться мовчать! То я вже й не знаю, чого тобi треба. Як ми
вчились, нам i в голову не приходило, чого треба, а чого не треба!
–  То-то й горе! А нам от i в голову прийшло! Ми хочемо все
перетрусить, передивиться. Ми не хочемо жить навмання, йти навпомацки,
говорити, думать i робить по чийомусь там розумовi чи по баб’ячих
давнiх переказах.
–  Боже мiй! Що з тобою сталося? Що там у вас дiється в тих
школах, коли ти так змiнився, зовсiм не той став! – бiдкалась мати й
нiяк не могла втямить, а тiльки догадувалась, що з ним сталась якась
змiна, котра дуже не припадала їй до серця. – Не п’є чаю, не їсть,
сердиться, верещить! Ти собi груди порвеш! Що там у вас скоїлось таке
безглузде по школах? Я не спатиму цiєї ночi.
–  Про мене, мамо, й не спiть, а зо мною сталося те, що бачите.
–  Бач, жiнко, було його малим не пускать горобцiв дерти з
мужицькими дiтьми, – промовив батько, – а все то в тому виннi
горобчики!
Той жарт розсмiшив усiх. Всi засмiялись, навiть молодий студент
осмiхнувся, а гостi не знали, що думать, що й казать. Одначе всi вони
кинулись до заборонених творiв Шевченка, i дехто почав їх голосно
читать. Всi слухали з великою охотою й цiкавiстю, незгiрше, як слухали
й молодого Радюка.
Павло тим часом замовк i пив чай. його пульс кидався дуже швидко,
лице горiло. Вiн утомився й мовчав. А з-за вуглiв i кущiв виглядали
дiвчата й молодицi. По дворi пiшла чутка, що приїхав панич з Києва й
привiз з собою якогось парубка, та такого гарного, що й пером не
списати i не змалювать! Всi дiвчата й молодицi, одна за одною, побiгли
дивиться на того парубка, що пiшов слiдком за паничем i втирився в
панський ганок. Одначе зараз вони впiзнали в тому парубковi свого
панича й не могли одiрвать од його очей.
–  Та й гарний же наш панич в парубоцькому убраннi! – сказала одна
наймичка до дiвчат.
–  А яка на йому сорочка! Неначе золотом шита; а яка застiжка! Ой
гарний же, як сонце, як мiсяць! – промовила друга дiвчина,
пiдiймаючись навшпиньки з-за плечей молодицi.
Тим часом почали налагоджувать стiл для вечерi.
–  Оце прошу тебе, сину, за одну рiч! Ти переднiше наїжся,
напийся, а потiм будеш говорити, про мене, й до свiту, – просила мати
сина.
Син так i зробив. Закачавши трохи рукава свити, вiн почав уплiтать
печене й варене, та так швидко, неначе хапався, нiби йому треба було
от-от зараз бiгти на лекцiю, щоб не опiзниться. Батько тим часом
розказував йому за хуторянських паннiв та про одну сусiду, панiю
Макуху.
–  Як прийде до нас завтра панiя Макуха, то ти, сину, побалакай з
нею i про волю, i про долю. От хто заговорить з тобою! – сказав старий
Радюк, i всi гостi зареготались разом.
–  I таких треба навчать, як ваша Макуха, i таких треба
просвiчувать сьогочасними європейськими iдеями. Бо звiдкiль же вони
наберуться тих iдей? Газети до їх не доходять, людей просвiчених вони
не бачать. Ростуть собi, як лопух на городi, як той степовий бур’ян.
–  О, вибачай! Панiя Макуха зовсiм не хуторянський лопух! Вона
часом i фiлософствує. Раз менi казала: “Що то пак бог дав! Як-от
курка, то й птиця, i несеться; а як кiшка, то вже й звiр, i навiть не
несеться, а котиться. Так вже, мабуть, дав господь милосердний”. Ти,
сину, таки її просвiти! Вона тебе зрозумiє i втямить твої iдеї.
Пiсля вечерi Павло таки не втерпiв i знов розпочав розмову про
новi iдеї з батьком та гiстьми. Мати вже давно пiшла спати, а вони все
балакали та балакали. Син був дуже радий, що батько й гостi починали
потроху його розумiть, з дечим почали згоджуваться, хоч в дечому й
суперечилийому.
–  Ти часом то нiби й правду видумуєш, – казав батько, – а часом
то вже й не знаю. Чи ти дуже розумний, а я вже надто дуже старий, чи
ти брешеш, а я сливе йму тобi вiри.
I батько поцiлувався з сином на добранiч. Гостi виїхали з двора,
запрошенi на другий день на iменини. Але й батько довго не спав. Його
стурбували новi iдеї, привезенi сином; його збентежила палка синова
розмова, промкиута завзяттям i щирiстю. Вже не час було йому ламать
свою сиву голову, переiначувать те, що лежало в головi кiлька десяткiв
год, що зляглося, як верстви снопiв в старому стiжку.
А син не мiг спати. Подушка пекла йому голову й лице, неначе вона
була насипана жаром; його тiло розгорiлось, а молода голова, вперше
розпустивши хвилi свiжих iдей за стiнами школи, розтривожилась,
розпалилась. Мислi, картини – все те опало його зо всiх бокiв, нiби
сiпало, смикало його. Вiн сiв на лiжку, обмахувався од жари руками,
потiм встав, убрався й вийшов у садок.
Нiч була гаряча, жнив’яна. Духота стояла сливе як удень. Свiжiсть
пiвночi не встигла здмухнуть вогню з гарячого лиця степу. Павло пiшов
по алеї, i йому здавалось, нiби гiлля в гущавинi пригнiчує його зверху
до землi. Вiн перебiг садок, перескочив через тин i вийшов через вигон
у степ. Од заходу потягло тихесеньким, свiжiшим вiтрецем. Вiн пiшов у
степ назустрiч тiй прохолодi. Зорi пишно сяли в чистому небi, миготiли
й бризкали свiтом в сухому прозорому повiтрi. Метеори раз у раз
спадали з неба на степ, то нiби хто кропив небо огняною водою, то нiби
огняний палець велетня розпорював все небо од верху до самого низу.
Зорi так ясно сяли, що ввесь степ, навiть не освiчений мiсяцем, мрiв
од краю до краю. Садок i церква, верби й вiтряки мали якийсь
фантастичний вигляд палацiв, зубчастих стiн. Чорнобиль, бузина коло
тину здавались цiлим лiсом; а нарiзно стоячi будяки серед степу
здавались гiллястими дубами. Павло пiшов у степ, i степ почав перед
його очима наче оживать пiд впливом недавньої науки в школi, недавньої
розмови й гарячих дум.
I по степу неначе перед його очима перелетiли на баских конях, мов
тi птицi, орди давнiх народiв, пересунулись важкi орди татар з
чередою, з верблюдами, гарбами й кiньми. I все те посунулось, полiзло
на Київ, на Україну, заславши українським трупом степи, поливши їх
українською кров’ю. Вiн згодом неначе побачив, як розлетiлись по степу
соколами й орлами козаки. Вiн так очевидячки роздивлявся на їх конi,
баскi та прудкi, на їх довгi чуби, що одставали од голов i маяли од
вiтру, на їх лиця, гарнi й смiливi, на кунтушi ясноцвiтнi, що неначе
все те й справдi дiялось тепер перед його очима на широкому степу. От
нiби перед його очима басували гетьманськi конi, а на конях сидiли
гетьмани-лицарi, а за ними вигравали козаки на конях, мов хвилi на
морi, манячили червоноверхими шапками, – i перед ними оступались дикi
орди, падали необережнi польсько-шляхетськi голови. Все поле вкрилось
трупом.
Потiм заворушилось по степу велике, як самий степ, вiйсько
московське, посипались крупами москалi, полiзли степовими мишами й
сараною. Ще яснiше заблищали зорi, частiше замиготiли метеори,
розпорювали небо блискавкою зверху донизу й освiчували ясно ввесь
степ. I перед його очима розiслався степ, ввесь облитий людською
кров’ю, ввесь червоний, увесь засипаний українськими кiстками,
засипаний попелом пожежi, укритий диким гайворонням. Вся степова
трава, всi степовi квiтки були неначе обмоченi в кров, виросли, политi
тiєю кров’ю, пускали корiння в кiстки й попiл, розносили попiд небом
пахощi, витягнутi з українських душ, то козацьких, то дiвоцьких,
замордованих за те, що вони родились на тих степах, що вдихнули в себе
повiтря українського неба, української землi. Мрiя так ясно малювала
перед ним страшнi картини українського минувшого часу, що вiн
подивився собi пiд ноги, чи не хлюпається кров пiд його ногами.
То була не кров, а роса, що падала з холодного неба на гарячу
землю. Повiтря стало свiжiше. Край неба почав червонiть. I степ ще
далi стало видно. Роса вкрила траву й бiлiла проти сходу, неначе хто
потрусив степ iзумрудами й прикрив павутинням. На степу було так тихо,
неначе вся земля з селом, хатами й садками замерла на той час в
мiцному снi. Тiльки червоний край неба натякав на жи-воття, давав
надiю, що незабаром все знов оживе й почне вiковiчну незмiнну роботу.
Трохи згодом на селi заспiвали пiвнi. Радюк почував, що його голова
вже прохолола, що його пульс кидався рiвно. Вiн вернувсь додому, впав
на лiжко й заснув мiцним сном щасливого студента, що добре здав
екзамен i приїхав додому на спочинок на вакацiї. На другий день сонце
високо щдбилося вгору, а Павло спав. Батько й мати ходили тихесенько
по кiмнатах, не гуркали дверима, щоб не збудить дорогого гостя.
Того ж таки дня трапились iменини самої Радючки, i старий Радюк
був навiть радий тому, що приїдуть деякi сусiди, йому дуже хотiлось
похвалиться перед ними своїм сином.
Вже сонце стало на вечiрньому прузi, як почали з’їжджаться ближчi
сусiди, котрi знали про тi iменини. Деякi попривозили своїх дочок,
почувши, що приїхав молодий Радюк. Вечiр був погожий. В покоях було
душно. Хазяйка попросила гостей вийти пить чай на терасу. Вона сiла
коло самовара й наливала чай; кругом стола й на лавках сидiли
хуторянки й хуторяни. Тераса була без покрiвлi, вся обвита виноградом.
Виноградний лист закривав гостей од косого промiння сонця. Над терасою
синiло вечiрнє небо. Старий Радюк балакав з сусiдами, а дами сидiли
коло стола поруч з хазяйкою. Мiж дамами кидалась в очi одна немолода
удова капiтанша. То була Ликерiя Петрiвна, на прiзвище Висока. Старий
Радюк продражнив її Макухою. Панiя Висока й справдi трошки скидалась
на макуху, бо була присадкувата, кругленька, з круглим повним лицем,
котре од духоти почервонiло й лиснiло од поту. Панiя Макуха ледве
встигала обтирать його бiлою хусточкою та все жалiлась на духоту.
Невважаючи на свою дохожалiсть, вона любила чепуриться, була вбрана в
ясну сукню й мала на головi рожi, якi були б до лиця молоденькiй
паннi. Хоч непросвiчена й проста, але вона любила вдавать з себе
свiтську панiю й була з претензiями. Меж гiстьми було чимало паннiв,
але одна мiж ними була найкраща, хоч була i дуже молоденька. Вона була
вбрана в вишивану українську сорочку, бо недавно була в Полтавi i
вгледiла там нову моду. Почувши од знайомих сусiд, що молодий Радюк
приїхав з Києва в українському костюмi, вона зумисне вбралась i собi в
нацiональний костюм. Та хуторяночка звалась Галею, а прозивалась
Масюкiвною. Вона була небагатого роду, але гарна, як степова квiтка
весною. На фонi зеленого листу її чистий профiль був нiби намальований
на картинi. Вона була ще дуже молода. Довгеньке Масюкiвнине личко з
чорними бровами, з рум’янцями на щоках, з великими карими очима
пригадувало цвiт червоної зiрки мiж зеленим бадиллям.
Павло Антонович довгенько не виходив до гостей i вийшов знов в
українському убраннi, тiльки замiсть важкої свити на йому був
легенький лiтнiй сiртучок. Червоний пояс дуже гарно обгартував його
тонкий стан. Вiн привiтався до гостей по-українськiй. Панни очевидячки
якось зам’ялись, а панiя Макуха осмiхнулась, закрутила головою та ще
гiрше почервонiла й частiше обтирала хусточкою лице.
–  Як гарно ви, Павле Антоновичу, убралися по-сiльськiй! – сказала
панiя Висока тоном, в котрому була думка надвоє.
–  От так, як бачите! – сказав молодий Радюк i сiв на схiдцях
тераси, якраз спиною до панiї Високої, так що його потилиця була проти
її очей. А для неї дуже хотiлось надивиться на його очi!
–  Просто неба на землi сiли, Павле Антоновичу? – зачiпала його
панiя Висока.
–   Просто неба на схiдцях! – сказав вiн, повернувши на час лице
до неї й знов одвернувши очi до молодої Масюкiвни, що сидiла в куточку
окроми й почервонiла, як мережки її рукавiв.
–  Прошу покiрно сiсти на стiльцi! – знов сказала Ликерiя
Петрiвна, показуючи на порожнiй стiлець, що стояв саме проти неї.
Молодий Радюк послухав її, але сiв на стiльцi до неї боком, а
лицем просто до Масюкiвни, й почав говорити до неї по-українськiй.
Панна почервонiла й одказувала йому тiєю страшною мiшаниною, котру на
Українi звуть великоруською мовою.
–  Як ви до нас говорите по-модному! – промовила панiя Висока й
собi по-українськiй.
–  Ото в нас така поведенцiя настала! – одказав їй Радюк.
–  Може, ви й насiннячко лузатимете по-нашому, по-сiльському?
Шкода, що не взяла з собою! – сказала йому панiя Висока жартовливо,
але смiливо, як людина дуже знайома i вхожа до Радюкiв.
–  Шкода, що ви забули.
Всi засмiялись, а Радючка осмiхнулась якось гiрко, i лице її
зажурилось.
–  Яка теперечки пiшла чудна мода! Все сiльська та сiльська. I
убрання носять сiльське, i говорять по-сiльськiй, – говорила панiя
Висока, нiби сама до себе.
–  I пiсень спiваємо сiльських, i пишемо книжки сiльською мовою,
бо ми, панi Висока, демократи. Не знаю, як ви?
Панiя Висока не зрозумiла того слова, не зрозумiла, чи то щось
добре, чи щось погане, i, щоб не вшелепаться, затерла, зам’яла
розмову, попрохавши в хазяйки чаю. Молодий Радюк посунув до неї
молочничок з молоком.
–  Дякую вам! Я понедiлкую! – промовила трохи гордо панiя Висока.
– Сьогоднi понедiлок!
–  Вибачайте, коли так. I ви цiлий рiк понедiлкуєте?
–  От i цiлий рiк! У вас в Києвi поведенцiя на все сiльське, а не
знаєте, як на селi поводиться в нас. Од великодня до св. Духа нiхто не
понедiлкує.
–  Чи не доволi ж вам тих серед та п’ятниць?
–  Що це ви говорите про середи та п’ятницi, неначе про вiвцi та
кози? – промовила панiя Висока.
–  А менi здається, якби ви сьогоднi оскоромились, то не великий
був би грiх. Скiльки скорому, стiльки й грiха, – кажуть у приказцi.
–  О, панiю Високу не пiдведеш, сину! – обiзвався старий Радюк. –
Чи ви пак знаєте, як раз сповiдалась молодиця в лаврi? Питає чернець в
неї на духу: “Чим ти грiшна, молодице?” А вона каже: “Ой батюшко!
великий маю грiх на душi. Раз у святу п’ятницю годувала дитину
молоком, та забула, що п’ятниця, та й облизала ложку”. А чернець каже:
“Лижи ж ти сухого макогона щоп’ятницi до самого великодня”.
Всi засмiялись, а панiя Висока промовила: “Смiйтесь, смiйтесь! З
посмiху люди бувають, як приказують селяни, та глядiть, щоб навпiсля
не плакали!”
Радючка не держала постiв, але їй здалось це не до ладу, що син з
батьком неначе змовились кепкувать над постами перед її гiстьми, котрi
поважали пости.
–  Знаємо й ми вас, посниць! – додав старий Радюк. – У вас у пiст
i грибки й опеньки, i рибка й варення, i узвар i кутя, й пирiжки з
усякою начинкою. Давай тiльки, боже, апетиту.
–  От я хоч i держуся сiльської поведенцiї, але не дуже люблю
сiльське понедiлкування й усякi сiльськi забобони, – промовив молодий
Радюк.
–  Забобони забобонами, але мiж тими забобонами є багацько дечого,
що й вам, вченим, не по головi. Не дуже лишень потрiпуйте село, коли
любите сiльську поведенцiю.
–  Панi Висока, – промовив Радюк, i кров кинулася йому до голови,
– ми любимо що є луччого в селi, але село має багато дечого темного,
бо туди ще не прийшов свiт науки. Хто ж буде любити вiдьом, знахарок з
їх лiками безтолковими, з їх виливанням на лопатi, на порозi, з їх
завiрчуванням, пiдливанням? Хто ж любитиме Лису гору з хвостатими
вiдьмами i всяку сiльську нiсенiтницю? I кому потрiбне все те? I хто ж
такий розумний, що йнятиме вiри?
–  Павле Антоновичу! говорiть, та не проговорюйтесь! – сказала
панiя Висока. – Що ви менi кажете, коли я дещо на свої очi бачила…
–  Чи не бачили ви часом, як баба витягла пiдсакою щуку, а вона
стала телям та й побiгла в лiс? – сказав старий Радюк.
–  Не те я бачила, а дещо мудрiше од того.
–  А що ж? Як вiдьми доять молоко, пiдставивши дiйницю пiд стрiху
або одiткнувши в дверях кiлочок? – обiзвався старий Радюк.
–  А хоч би й те!
–  Є багато в свiтi такого, чого ви, вченi люди, ще не постерегли.
Що ви говорите, коли я сама можу вилiчить од пропасницi симпатiєю! –
промовила стара Радючка й дуже здивувала свого молодого сина.
–  Як же ви, мамо, її лiчите? – спитав син, не ймучи вiри своїм
вухам, щоб його мати, що вчилась в iнститутi, вiрила в такi способи
лiкiв.
–  А так! Напишу кiлька таких слiв на склянцi, потiм змию водою й
дам ту воду випить слабому, то вiн i одужає.
–  Хто ж вам переказав ту мiстерiю?
–  Наша начальниця в iнститутi, одна графиня з Петербурга, –
сказала мати дуже поважно, вважаючи на такий авторитет.
–  Мабуть, вона була спiритка або масонка, незгiрше наших
сiльських спiритiв, що лiтають на днищах на Лису гору, – промовив
молодий Радюк. Молода кров вдарила йому в голову.
–  Оце, як голова в мене чогось заболiла! – вихопилось у його
несподiвано.
–  Як у вас часто болить голова, то я вам пришлю шапочку з голови
св. Iвана многострадального, що в пещерах. Тiльки ви народ молодий…
Ой, лихо з вами, та й годi! – бiдкалась панiя Макуха, важко зiтхнувши.
–  Носiть вже ви шапочки, а я не буду, – промовив Радюк аж
сердито. Його дуже вразила темнота того товариства, серед котрого вiн
хотiв проповiдувать свої iдеї, i вiн засмутився недоброхiть. – Менi
треба доктора, бо шапочка нiчого не поможе, – сказав вiн.
Вже смеркло. Надворi було так тихо, що як принесли свiтло, то
свiчки горiли, неначе в горницi. Всiм не хотiлось йти в покої, всiм
було тепло, гарно й весело. Розмова про страхiття нагнала трохи страху
на паннiв й панiй; вони втихли й сидiли мовчки. Панi Високiй
здавалось, що от-от якесь страховище з рогами.просуне руку через
виноград i вхопить її за шию. Вона навiть оступилась, аж одскочила й
сiла серед ганку, ближче до Павла, котрий тим часом одсунувся од неї й
пiшов до паннiв. Батько хотiв почваниться перед сусiдами сином i почав
його зачiпать.
–  Так що, сину? Панiя Висока вiрить в сiльськi чуда? – спитав вiн
сина.
–  Якби пак тiльки панiї вiрили, а то часом i пани вiрять!
–  Що вже що, сину, а й я не люблю дечого того, що тобi не
подобається. I в мене вже давненько почала спадать з очей полуда.
Робiть i думайте вже ви, молодi” за нас, старих.
–  Коли б пак ви сидiли нишком та не перебаранчали! – промовив син
трохи сердито, зирнувши на одного понурого сусiда, що колись служив в
Полтавi в полiцiї.
При тих словах молодий Радюк пiшов i сiв коло Масюкiвни. Її великi
карi очi блищали, як зорi. Однi її очi освiтили й пригрiли його серед
темряви того товариства. Йому так було гарно й тепло при тих ясних
очах, що пiсня сама наверталась йому на думку. Мiсяць на пiдпоєнi
глянув через терасу з неба на гостей, i поезiя повiяла крилом над
молодими людьми. Радюк почав української пiснi чистим горьовим басом.
Панiя Макуха зараз-таки пристала до його, бо спiвала дуже гарно.
Мелодiя, наче пошесть, заметила й гостей. Старий Радюк зараз затяг i
собi, а за ним деякi гостi. Павло почув, що Масюкiвна, червона, як
макiвка, почала спiвати чистим чудовим голосом.
Тим часом мiсяць пiднявся високо. Пiсля вечерi близькi сусiди
почали прощатись, щоб заранi вернуться до господи. Панiя Висока дуже
просила молодого Радюка не забувати її й звертать частiше до її двора.
–  А як ви часом мене причаруєте, що я тодi на свiтi божому
робитиму? – казав молодий Радюк.
Панiя Висока засмiялась, бо його слова були дуже пiдлесливi задля
неї.
–  О, я двiр свiй обсную i дорогу вам зiллям переллю. Тiльки
приїдьте та вступiть в мою оселю, то спроста вже й не виїдете. Коли
хочете, то й не їдьте, бо напою вас таким зiллям до любощiв, що всi
нашi сусiдськi панни помруть од кохання: так ви будете всiм до
вподоби.
–  Ви, мабуть, така чарiвниця, про яку спiвають, що вона чарiв не
знала, а Гриця причарувала, бо була чорнобрива, тим i чарiвниця
справедлива, – сказав старий Радюк.
Той комплiмент дуже сподобався Високiй, бо вона почервонiла,
неначе молоденька дiвчина. Всi хуторянськi панни смiялись з неї в
вiчi. Молодий студент щирiше й привiтнiше попрощався з Галею
Масюкiвною. Панiя Висока запримiтила те i якось цiлим лицем моргнула
на молодого Радюка.
Вакацiями молодий студент їздив в гостi до сусiд, був навiть у
Ликерiї Петрiвни Високої i скрiзь проповiдував свої iдеї, котрi не
давали йому спокою, неначе муляли йому в головi, доки вiн не
порозносив їх по сусiдах. Всi загомонiли за молодого Радюка. Радюк
зумисне дражнився з Високою й iншими провiнцiалками i розказував їм
страшнi речi про вчених нiмцiв-безбожникiв. Раз вiн так наговорив
Високiй про тих нiмцiв, що вона теж добре стурбувалась. Їй здалось, що
швидко буде кiнець свiту або що на землi починається щось страшне. I
їй раз приснився страшний сон, неначе тi нiмцi поперекидались усякими
звiрами й дiдьками, рогатими й хвостатими, та все дражнились з неї.
Такий страшний сон снився їй цiлу нiч до самого свiту.
Одпочивши добре на волi, молодий Радюк почав думи думати молодою
головою. Наймилiшим мiсцем його молодих дум був старий садок. Наниз од
дому Радюка колись давно була посаджена алея з лип та дубiв, але
натура давно попсувала дiло людських рук. Старi липи та дуби росли вже
давно по своїй волi; деякi виступили за алею й широко розкидали своє
гiлля на всi боки. Два дуби вигнались вище за липи серед самої алеї.
Колишня алея стала вже лабiринтом старого дерева, пiд котрим росла
зелена трава, рiвна й гладенька, як килим, а за алеєю на низинi
блищала ясно-зелена осока, така зелена й ясна, що в найсумнiшу негоду
здавалось, неначе на неї свiтило сонце. Молодий Радюк любив ходить
помiж тим старим деревом, мiж липами та дубами, любив саму гущавину,
де серед сонячного дня було сливе поночi.
Радюк побув рiк в унiверситетi i вже скинув з себе той
космополiтизм або великорущину, якою надаряє нашу молодiж великоруська
гiмназiя.
Європейськi iдеї й наука показали йому новий свiт, нове живоття.
Його давнi дитячi лiта в Журбанях, з українською мовою й пiснею, мiж
челяддю й селянами, тепер неначе вертались знов.
Чудове, пишне українське село в лiтнiй час, зелене й пахуче, все в
квiтках! Чудовий, богом благословенний I богом забутий край! Хто бачив
його не очима тiльки, а бачив серцем i душею, той повiк його не
забуде.
В Журбанях ввечерi на вулицi до пiвночi спiвали хлопцi й дiвчата.
Радюк до пiвночi ходив в алеї, по садку, доки не стихала остання пiсня
на селi, доки не засипали дiвчата й хлопцi разом з спiвучим птаством.
На чистому повiтрi до його долiтали виразно самi слова пiсень, повнi
високої поезiї, простої й пахучої, як квiтки зеленого степу. Обвiяний
духом поезiї, пiсень, неба, тепла, квiток, вiн неначе бачив душею свою
Україну, свою дорогу Україну будущо-го часу. Вона вся вставала перед
ним, гарна, як рай, чудова, як дiвчина першої пори своєї краси, вся
засаджена садками, виноградом i лiсами, вся облита рiками й каналами,
з багатими городами й селами. Україна вставала перед ним з своїм
гордим, поетичним i добрим народом, багатим i просвiченим, з вольним
народом, без усякого ярма на шиї, з своєю мовою в лiтературi, з своєю
наукою й поезiєю. I вiн неначе почув душею, як та поезiя розвивається,
мов рожа в садку, в розкiшну, багату й вольну лiтературу. I перед його
очима неначе розгортувалась театральна сцена, де вiн бачив все те
уявки. Як той чудовий сон, бачив вiн такою Україну.
I молодий Радюк почував душею, що все те мусить сходить i рости
само, не полите водою й росою, без усякої помочi, пiд гарячим камiнням
i пiском, зумисне накиданим зверху. Молодий хлопець почував, що в його
душi виникають все невеселi, смутнi думи. I як вiн бiльше думав про
свiй народ i Україну, то його душа нiби тонула в якiйсь темнiй
безвiстi, де не було нi дна, нi верху, де не було за вiщо вхопиться,
хiба за одно повiтря.
Думи, як осiннi хмари, наполягали на молоде чоло. В його душi була
мета, ясна й проста – народ й Україна, але на скiльки дорiжок
розбiгався великий шлях до тiєї мети! I од чого почать? I за що
взяться? Та дума знов кидала його в якусь страшну безодню, де не було
й дна, де доводилось вхопиться хiба за промiння сонця.
А зорi так пишно сяли на синьому небi! А земля й небо млiли так
солодко в теплому повiтрi, що будили сподiвання, навiвали якесь щастя,
якийсь спокiй на кожну душу i, здається, були ладнi загоїть смертельнi
рани кожної душi, а тим бiльше – душi молодої.
Невважаючи на все, Радюк був дуже щасливий в тi унiверситетськi
вакацiї. Вiн добре здав екзамени, одпочив на селi. I в свої молодi
лiта вiн почував у себе стiльки сили й волi! Його життя здавалось йому
таким довгим без кiнця, що всi сумнi й чорнi думи почали зсовуваться й
ховались десь далеко. Його не лякала нiяка притичина i не перепиняла
його на стежцi життя. Йому здавалось, що вiн усе переможе й перебуде,
усе вiзьме i всього добуде, чого тiльки його душа забажає!
Щаслива, тричi щаслива пора молодого життя й думок. Щасливi лiта,
щасливий час, повний надiями! Це не буває двiчi в життi, бо людина не
цвiте двiчi.
Молодий Радюк часто вертався спать з такими смiливими мрiями, що
весела пiсня й пiсня козацька сама намагалась. I часто його пiсня
зливалась з пiснею будлi-якого парубка, що дуже пiзно вертався
городами з вулицi од милої. В таку щасливу годину на його думку
спадала постать молоденької хуторяночки, з гарним, щиро українським
личком, з чорними бровами, котра не розумiла нi добра, нi зла, i
спадала, як роса на квiтки, як поезiя, як пiсня, що повеселить серце
та й пурхне метеликом на повiтря.
Раз якось на тижнi трапилось свято. На вигонi, на вулицях
ворушився народ, убраний по-празниковому. На призьбах сидiли жiнки й
чоловiки. Дiвчата й хлопцi стояли купами пiд вербами, балакали,
жартували, лузали насiння. Молодого Радюка взяла охота пiти по селi,
подивиться на людей. Накинувши на плечi свиту, вбравшись зовсiм
по-сiльськiй, вiн пiшов довгою вулицею через село.
Дивиться вiн, аж на однiй хатi стримить застромлена в стрiху довга
хворостина. На хворостинi зверху стримiла чорна дощечка, а на дощечцi
була намальована бiла пляшка й чарка.
Йому закортiло заглянуть в той шинок, бо таких шинкiв давнiше не
було в Журбанях. Вiн увiйшов у шинк i побачив там жидiвську сiм’ю. В
Журбанях вiн не бачив i досi жидiв, опрiч орендаря в корчмi. В тiм
шинку було повно людей.
Перейшов вiн на другий куток i там побачив такий самий шинк, на
котрому в стрiсi стирчала на палицi дощечка з намальованою пляшкою й
чаркою. Заглянув вiн i в той шинк i там побачив жидiвську сiм’ю. Людей
було повнiсiнько.
Радюк вийшов на вигон i побачив сiльську школу. То була невеличка
хата, не бiльша од шинкiв. Вона стояла на вигонi окроми, далеченько од
хат. Коло школи було пусто, бо вона була не обгороджена тином. Стiни
були не опорядженi; около було оббите дощем, облуплене. Корови й свинi
чухались об стiни, об угли. На вуглах були слiди свинячих спин,
замазаних грязюкою. З обсмиканих стрiх висiла солома. В побитi шибки
були позаправлюванi лубки. В деяких вiкнах зовсiм не було тахоль в
шибках.
“Ану, зайду подивлюсь, хоч тепер час робочий i школярiв нема в
школi”, – подумав Радюк i зайшов.
Одчинивши дверi, вiн увiйшов у сiни й заглянув у клас, малий,
тiсний, з облупленою глиною на стiнах. На долу були бакаї, неначе на
шляху. На лавках лежав порох, як на вигонi. Радюк думав, що в школi
нема й живої душi, й одхилив дверi з сiней в кiмнату. В кiмнатi на
лiжку спав москаль в червонiй випущенiй сорочцi, в крамнiй чемерцi з
жовтими блискучими гудзиками. На головi волосся було розкудлане; в
вусi телiпалась срiбна сережка. То був вчитель журбанської школи,
захожий одставний москаль. Вiн задер одну ногу на лiжко й хрiп на всю
хату, роззявивши рота. Мухи так i вп’ялись в очi, нiздрi й губища. В
хатi так смердiло мархоткою й цибулею, що Радюк мусив затулить носа.
Як рипнули дверi, москаль раптом прокинувсь, схопився й сiв на
лiжку, витрiщивши заспанi очi. Рiй мух знявся з його лиця й загув
попiд стелею.
–  Чого тобi треба? Ей ти, хахол! Чого ти сюди лiзеш? – крикнув
москаль, ще й загнув дуже погано по-московськiй. Радюк ледве вдержався
й прикусив язика, згадавши, що вiн у свитi.
–  Та я хотiв подивиться на школу! – промовив Радюк.
Москаль схопивсь, гуркнув дверима й защепнув защiпкою. Радюк пiшов
далi по селi.
Поминувши кiлька хат, вiн знов побачив на однiй стрiсi на високiй
палицi чорну дощечку. Пiд шинком стояли жиди й селяни.
–  Чи є ще й четвертий шинк в Журбанях? – спитав Радюк у людей.
–  Є ще один; ондечки! за вербами! Мабуть, ти, хлопче, не
журбанський?
–  Нi, не журбанський! – обiзвався Радюк i пiшов до тих верб, де
вiн i справдi побачив четвертий шинк з тичкою на самому гребенi, бо
шинк стояв осторонь, аж на городi, далеченько од улицi.
“А дай загляну!” – подумав Радюк i пiшов у шинк.
Шинк був перероблений з простої хати. В однiй половинi сидiли люди
й пили гбрiлку; в другiй жила жидiвська сiм’я. Через одчиненi дверi
Радюк побачив високе жидiвське лiжко з перинами й подушками, застелене
бiлим простирадлом з зубцями навкруги. В жидiвськiй кiмнатi було
доволi чисто. Пiч i припiчок були чисто помазанi, навiть пiдведенi
червоною глиною. Червоною глиною були обведенi вiкна в хатi й
знадвору. Жиди вже позичили в народу трохи смаку до чистоти.
З кiмнати вийшов єврей. Вiн був рудий, аж червоний. Шорстке,
неначе дрйтяне, волосся на головi позакручувалось густими кучерями.
Чорна ярмулка ледве держалась на кучерях, нiби на пружинах. Чорнi
хитрi очi блискали, бiгали, крутились, як вертiвся й сам Дувид. Рудий
Дувид був в’їдливий, як оса, чiплявся до всiх. Вiн говорив
по-українськiй, не шепеляючи, говорив чистою народною мовою, навiть з
народним жартом, з сiллю народної мови. Дувид неначе грав роль мужика,
зачiпаючи селян.
Вийшовши надвiр, Дувид вглядiв купку чоловiкiв.
–  Та зайдiть же в мою хату! Не цурайтесь-бо мого хлiба-солi! –
сказав Дувид i штовхнув жартовливо плечем одного чоловiка.
–  Геть, невiро! не пхайся! – одказав чоловiк.
–  Оце недоторканий дядько, неначе молодиця! Та зайдiть-бо, та
побалакаємо! – сказав Дувид i пхнув того дядька ззаду в спину обома
руками просто в шинк. Чоловiк торсонув плечима Дувида.
–  Ще й грається хирний Дувид! – сказав дядько й пiшов у шинк.
–  Пиймо горiлку, поки живi, бо як помремо, то вже не питимемо! З
мого шинку беруть горiлку i до пана, i до попа, i до голови. I вчитель
тут хилить. Проти Дувидової горiлки нема добрiшоi нi в одному шинку.
нутє-бо, дядьки, я вас почастую! Якi-бо ви проханi! Чи наливать?
–  Та наливай, та тiльки одчепись iк бiсовому батьковi! та не
пхайся-бо!
–  Дай же боже нам здоров’ячка на многi лiта, а помершим душам
легко лежати й землю держать! – приказував Дувид, наливаючи горiлки
чоловiкам. – Який-то врожай дасть нам господь милосердний на те лiто,
– бiдкався Дувид.
Радюк сидiв за столом спершись i дивився. Дувид угледiв Радюка, i
його чорнi, як терен, очi закрутились.
–  Мабуть, не з Журбанiв? – спитав Дувид Радюка.
–  Не з Журбанiв… – знехотя обiзвався Радюк.
–  Мабуть, з нової школи, з школярiв? Чи, може, з двiрських? –
спитав Дувид i насунув на голову ярмулку, котру все пiдiймало вгору
волосся.
–  Авжеж, з нової школи… – ледве обiзвався Радюк. Дувид не зачiпав
Радюка, не пхався й не жартував. Вiн обминав ти й ви, бо догадувавсь,
що може помилиться. Дувидовi очi бiгали, бiгали i не знали, де дiтись.
–  Чи почастувать? – якось-таки Дувид наважився, врештi, спитать
Радюка.
–  Нехай потiм; трохи одпочину.
Дувид перестав пхаться з людьми та все скоса та скоса поглядав на
Радюка, ще й жiнцi щось шепотiв на вухо в кiмнатi. Рухля виглянула з
кiмнати, запнута пiд бороду шовковою бiлою хусточкою, гарна, б.iла, з
тонким носом, з чорними рiвними бровами; блиснула вона карими очима й
знов мерщiй одхилилась за дверi, аж золотi сережки заколивались.
Чоловiки й молодицi входили й виходили з шинку, балакали, пили,
навiть не глянувши на Радюка. Коли це в шинк увiйшов мблодий парубчак
в крамнiй сiренькiй козачинi, в чоботях на колодочках. Чорне густе
волосся на головi було примазане, аж лиснiло. Продiль був роздiлений
збоку, шия була зав’язана червоною з квiтками хусткою пiд викладчастий
комiр. Козачина була застебнута на грудях жовтим блискучим витертим
гудзиком. З-пiд козачинi! виглядала на грудях ситцева жилетка. З
темного смуглявого виду темнi очi поглядали згорда на селян. Парубчак
увiйшов у шинк, скинув картуз i подав Дувидовi руку.
Парубчак був такою загадкою для Радюка, як Радюк був загадкою для
Дувида. Вся постать парубчака пригадувала трошки Радюковi вчителя в
школi.
–  Шулемехом, Дувиде! – промовив парубчак до Дувида й ляпнув його
по долонi та й подав руку.
–  Шулемехом, панi Терешку! – обiзвався Дувид i зирнув скоса на
Радюка.
–  Як ся маєте, Дувиде? – промовив парубчак.
–  Так собi… живемо до котрого часу.
–  Моє поштенiе! – гукнув парубчак до Радюка, пiднявши вгору
долоню.
Радюк простяг до його руку. Парубчак зиркнув на бiлу руку, глянув
Радюковi в очi й зараз схаменувсь.
–  А менi чомусь здалось, що це наш Авксентiй! – промовив парубчак
якоюсь покалiченою мовою, бо вiн силкувавсь говорить по-великоруськiй,
хоч говорити до ладу не вмiв.
–  Чи ви тутешнi, журбанськi? – спитав Радюк.
–  Ми тутешнiї, здешнiї, – промовив парубчак, хитаючи головою. Те
ви вiн почув вперше на вiку. Воно його так i пiдняло пiд саму стелю,
бо вiн думав, що вже давно заслуговував те ви.
–  Чи не з мiщан ви часом або чи не з козакiв?
–  Може, з мiщан, а може, й з кращих од мiщан.
–  Та бреше вiн! Не слухай його, хлопче, бо вiн сiрий мужик: його
в селi дражнять Бубкою, – гукнув один чоловiк до Радюка. Парубчак
почервонiв, насупився й промовив: “Може, мого батька й дражнили
Бубкою, а мене вже то й не будуть”.
–  Ба будуть, бо ти таки Бубка й Бубчиного кодла й хову, –
промовив чоловiк.
–  Бо мiй батько хахол, то й Бубкою дражнили, а наш вчитель Хвадей
Терентєвич казав, що я вже Бубков, а не Бубка. Та що з ними й
балакать! – промовив Бубка до Дувида, як людини, що могла зрозумiть
Бубчинi слова.
–  А ти, вражий сину! Все брешеш язиком, як та собака! – крикнув
дядько.
–  Бреши, дядьку, сам! Та що й говорить з такими глечиками, з
такими людьми! Чи ти ж, мазнице, вчився в школi? Чи ти ж тямиш далi од
свого носа?
–  А ти, паскудо! Думаєш, як начепив хустку на шию та почепив
гудзя на груди, то вже маєш право глузувать з нас, дражнить нас
мазницями!
–  Авжеж я вам не рiвня: я з вами свиней не пас.
–  Ой ти, сонливий! Та ти зроду не пас товару, кращого за свиней.
Слухай ти, вражий сину, Бубко! Та я тобi так чуприну наскубу, як скуб
твiй вчитель.
Той дядько, жартуючи, простяг руку до Бубчиної чуприни.
–  Не зачiпай, дядьку, бо в морду дам! – крикнув Бубка.
–  Ти! Менi! В морду менi, хазяїновi! Та в тебе на губах молоко не
обсохло! Як я женився, то ти ще на припiчку й кашi не їв! То ти смiєш
менi таке говорить! – кричав дядько, наближаючись до Бубки. – Одколи
животiю на свiтi, нi од кого не чув цього; тiльки чую оце од тебе,
вiскривого.
Всi селяни загули в шинку, як бджоли.
Рипнули дверi, i в шинк увiйшов низенький, невеличкий, сухенький
чоловiчок. То був старий Бубка, батько того парубчака, такий
смуглявий, як i син. Старий Бубка був нижчий од сина, мав кругленький
невеличкий вид, кирпатий, як картоплина, нiс i маленькi чорнi очки. На
сухому пiдборiддi стирчало зо три пучечки чорного волосся, котре
позакручувалось вгору, неначе кучерi в качура на хвостi. Бубка говорив
тоненьким сипким голосом. Було знать, що його недурно продражнили
Бубкою: в йому й слiду не було вдачi й завзяття. Старий сивуватий
Бубка був в постолах, в однiй сорочцi й держав на плечi старенький
кожушок.
Тiльки що Бубка ввiйшов у шинк, всi чоловiки так i загомонiли на
його: “Навiщо ти, Олексо, так розпустив свого Терешка? Та же ж вiн,
блазень, сiкається в вiчi старим людям, неначе вiн найстарший в селi!”
–  А що ж я маю робить? А хiба ж вiн мене слухає? От сидить в
шинку та горiлку п’є, а роботи не хоче робить: сидить дома, все домує,
згорнувши руки, або шукає легкої, нечорної роботи. Кажiть вже ви,
панове громадо, йому що-небудь. Я жалiюсь на сина громадi. Чого тобi
тут треба? Йди додому, та не гуляй! А завтра раненько свиняцi хлiв
загородиш! Одну льоху маємо, та й ту незабаром вовки витягнуть з хлiва
через дiрку.
Терешко сидiв коло стола, насупившись, як та хмара, i навiть не
обiзвався до батька й словом.
–  Йди додому, кажу тобi! Дивись, ось принiс Дувидовi в заставу
кожух, бо нема грошей навiть на сiль. Йди до роботи, бо швидко з
голоду попухнемо!
–  Про мене! А я вам городить свинюшникiв не буду. Хiба я на те
вчився в школi? Менi треба роботи по менi. Стану десь за писаря або за
лакея та й хлiб їстиму. Робiть вже ви, тату, свинюшники.
Всi люди в шинку зареготались. Старий Бубка стояв з кожухом нi в
сих нi в тих.
–  Йди, кажу тобi, додому! – сказав батько й наблизився до сина.
–  Одчепiться! – крикнув син i раптом схопився з мiсця. Батько
одскочив назад.
–  Йди, бо я тебе оцiєю палицею!
–  Тату! в палицi два кiнцi: один по менi, другий по тобi.
–  То це вiн на батька тикає! Хiба ж батько пас з тобою свинi!
Бери його, бра! В’яжи його, вражого сина, та в холодну! – крикнули
люди й кинулись до Терешка. – В некрути поздаваймо їх, оцих вражих
школярiв, замiсть хазяйських синiв! В москалi їх, оцих ледарiв! Бач,
вже й солдатського гудзика припнув на грудях.
Терешко оступився за стiл i став за Радюком.
–  Коли ви громадян звете “хахлами”, то хто ж ви такий! – спитав,
нарештi, Радюк Бубку.
Бубка тiльки очима заклiпав i нiчого не сказав, бо й сам не знав,
що вiн за людина.
Поза столом, поза людьми Терешко Бубка посунувся до дверей i втiк,
покинувши на столi горiлку.
–  Чи ти ба! Вражий син i горiлку покинув. Випий же сам, Олексо,
синову горiлку! – загомонiли люди на старого Бубку.
Бубка почав жалiться на сина, що вiн, як вийшов з школи, то од
того часу не хоче робить чорної роботи та все шукає легкого хлiба,
пнеться в паничi, прилизується, маже голову лоєм з каганця та курить
люльку.
–  Оддай його в москалi, коли вiн такий! В москалi його, коли вiн
не поважає батька, кепкує з громади! – гукнули чоловiки.
Тим часом старий Бубка обернувся до Дувида.
–  Будь ласка, Дувиде! Вiзьми кожух в заставу та позич хоч два
карбованцi, бо нема за що й солi купить. Так вижився, так вижився, що
вже не знаю й як! До зими далеко. Може, спроможусь та викуплю.
–  Хiба ж у вас, дядьку, поля нема? Чи, може, нема де заробить? –
не втерпiв i спитав Бубку Радюк.
–  Було поле, та загуло! Позичив у нашого голови десять
карбованцiв ще позаторiк, та й оре голова моє поле оце вже другий рiк.
А як не оддам грошей, то й третiй рiк оратиме.
–  А менi здається, Олексо, як вже клепать язиком на голову, то
лучче б нарiкать на свою голову. Голова наш як голова. Що вже й
казать! – сказав стиха Дувид.
–  Голова, бач, як голова, а все-таки треба б нам другого голову
обрать, бо цей нам не сподобний: вже дуже з шинкарями накладає. I сам
розпився, й жiнка його розпилась, бо де ж пак! Шинкарi поять його й
грошi дають, i громадяни поять! – загули люди.
–  Та нехай мене грiм поб’є, коли я маю з головою яке дiло! Нехай
мене живого земля поглине! Коли б менi можна хреститься, я б вам отут
перехрестився й землi з’їв, що в мене з головою нема нiякої спiлки! –
божився й клявся Дувид.
–  Не бреши-бо, Дувиде! Хiба ж ми не знаємо, що й ти i всi
журбанськi шинкарi – ви всi даєте головi сто карбованцiв та й торгуєте
горiлкою в шинках на громадськiй землi. Скиньмо голову, люди добрi! В
його вже, мабуть, i людської душi нема, – гукнув один чоловiк.
–  Слухайте-бо! От послухайте мене, дурного, мене, старого Дувида!
Я людина бiдна; в мене не то що сотнi карбованцiв нема, в мене ледве
зайва гривна знайдеться. А то ще я б давав головi сто карбованцiв! Про
iнших шинкарiв не знаю, не скажу. Чого не знаю, про те не скажу. А я
хiба не чоловiк? Хiба ж я не шаную громади, дай їй боже здоров’ячка?..
–  Та про мене! Але, будь ласка, Дувиде! позич два карбованцi й
вiзьми в заставу кожух тiльки до покрови, – прохав Бубка.
–  Як тривога, то й до бога, а як по тривозi, то й по бозi. Будь
ласка, Дувиде…
–  А де ж я в свiтi божому достану? В кого ж я позичу? – бiдкався
Бубка.
–  Я тобi, Олексо, скажу от що: їж борщ iз грибами, держи язик за
зубами. А то другий раз i шага не позичу, Як оддаси до покрови три
карбованцi, то позичу.
–  Та оддам! тiльки дай!
I пiшов Бубка з шинку без кожуха… й без поля. Тим часом Радюк
побiг з шинку навздогiнцi за Те-решком Бубкою. Новий тип з народу дуже
його зацiкавив. Вiн пiшов вулицею попiд густими вербами. Там в густiй
тiнi стояла чимала купка хлопцiв. Деякi поспирались на тин i лузали
насiння, деякi стояли купами, понакидавши свити на плечi. Один парубок
вилiз i сiв на тину. Терешко Бубка поминув парубкiв, дивлячись набiк,
i навiть не поздоровкався. Парубки почали його навмання зачiпать.
–  Хоч i вбрався Бубка в козачину, а все-таки од Варки гарбуза
потягне! – крикнув той парубок, що сидiв на тину. – Терешку! кланялась
тобi Варка й казала, щоб ти сьогоднi вийшов на вулицю! А гарбуза не
хочеш? га? Знаєш, вражий сину, де раки зимують, а гарбуза все-таки
потягнеш! – гукнули хлопцi здалеки.
Бубка пiшов помалу й не оглянувся. Вiн справдi топтав стежку до
Варки Онойкiвни. Онойко був перший багатир на селi.
Радюк догадався, що в Бубки є роман, що вiн залицяється, i йому
дуже схотiлось вислiдить це. Те мiсце пiд вербами було мiсцем задля
вулицi. Там найбiльш збиралось хлопцiв i дiвчат ввечерi. Онойкова хата
стояла недалечко од того мiсця.
Того-таки вечора Радюк одягся зовсiм по-парубоцькому, надiв
наймитову шапку й пiшов пiд верби. Улиця вже збиралась. Дiвчата сидiли
на горбку пiд вербами й спiвали пiсень. Парубки потяглись до їх з усiх
бокiв: йшли вулицею, городами, лiзли через тини. Деякi вже обстали
купу дiвчат навкруги й жартували. Радюк минув улицю; його нiхто не
впiзнав.
Дiйшовши до Онойкової хати, Радюк вглядiв Варку. Вона стояла коло
перелаза й лузала насiння. Варка була висока, рiвна, як тополя,
чорнобрива й рум’яна. Гарний дорогий горсет, тонка вишивана сорочка,
товсте добре намисто, срiбнi й позолоченi дукачi, червонi сап’янцi на
ногах – все це показувало, що вона й справдi була багатого батька
дочка. Вся її голова була в квiтках. Варка держала в лiвiй руцi
хусточку.
З другого боку вулицi йшов Терешко Бубка. Поруч з ним iшов
парубчак в картузi, в крамнiй сiрiй козачинi, пiдперезаний червоним
поясом: то був приятель Бубчин, що вчився в школi вкупi з ним. Вони
вглядiли Онойкiвну й попростували до неї.
–  Моє поштенiе! – промовив Бубка, здiйнявши картуза, i простяг до
неї руку.
Варка руки не подала, лузала мовчки насiння й голову одвернула.
Можна було дiзнаться, що Бубка топче стежку до Варки надаремно.
–  Чом же не подаєте менi руки, Варваро Омелькiвно?
–  Хiба ж я свята, щоб мене Варварою звали? Мене звуть Варкою.
–  Про мене, нехай ви будете й Варка.
–  Оце, ви та ви! неначе я тiтка твоя абощо! – промовила Варка.
Бубка взявся в боки, i його товариш взявся в боки. Вони позадирали
голови, неначе москалi на муштрi. Варка й не глянула на їх обох та все
дивилась на ворота.
–  Та хоч подивiться-бо на мене! – зачiпав Бубка.
–  Хiба я тебе зроду не бачила? Вже поночi надворi: хоч i
подивлюсь, то тебе не побачу, який ти з лиця.
–  Iзвольте вам насiння або горiхiв.
–  Не треба менi твого насiння або горiхiв.
–  Так от я вам, Варваро Омелькiвно, купив цукеркiв. Я знаю, з ким
маю дiло, – промовив Бубка.
–  Не треба менi й цукеркiв. Як схочу, то й сама куплю.
Бубка достав з капшука тютюну, оддер клапоть простого товстого
паперу й зробив папiросу. В повiтрi засмердiло смалятиною й мархоткою.
–  Чи дозволите ж з вами трохи постоять?
–  Про мене, стiй тут хоч i до свiту.
–  Чи дозволите ж побалакать?
–  Говорила покойна до самої смертi, та все чортзна-що! Але вже
пiзно. Мати вийдуть з хати, то ще й будуть мене лаять.
–  Лаяться – то вже материне дiло. А ви ж на мене не сердитесь?
–  Чого ж менi сердиться? Я не лиха. Йдiть лишень ви обидва на
вулицю. Там багато гарних дiвчат; там ваше мiсце.
–  Ой, не там-бо наше мiсце! Чи то ж можна, щоб ми по-парубоцькiй
гуляли на вулицi з хахлами?
–  Шукайте собi кращих дiвчат та не топчiть стежки до нашого
двора.
–  Чи є ж де дiвчата, кращi за вас?
–  Ет, вигадав! Я дуже висока, а ти проти мене дуже низький. Я
Бубцi не рiвня! – промовила барка й повернула до двора.
Бубка й справдi був нижчий од Варки. Врiвнi з нею вiн здавався
недорослим хлоп’ям. Бубка розсердився й почервонiв, побачивши, що
шкода й заходу.
–  Чого ж ви оце такi неласкавi сьогоднi?
–  Бо й нiколи до тебе не була ласкава, та й не буду. Геть,
одчепись! Йди додому, бо он мiй батько йдуть, – крикнула Варка з
двору.
Онойко таки й справдi вертався додому й застукав Бубку.
Оглянувшись, Бубка вгледiв коло себе Опойка i стояв нi в сих нi в тих.
–  То це Бубка розмовляє з моєю дочкою? Чи не думаєш ти, вражий
сину, до мене за зятя? Бубка думав змовчать, але не змовчав.
–  А хоч би й думав?
–  А ти, гаспидський сину! Чи вже ж ти думаєш, що моя дочка тобi
рiвня? Та ти ж нiкчемний пiчкур! Та ти ж доброго слова невартий! З
тебе доброго москаля не буде, доброго лакея не буде, не то що хазяїна!
Чуєш ти, Бубко? – промовив Онойко, показуючи палицею на вулицю. –
Отуди тобi дорога! Як я тiльки ще раз вгляджу тебе отутечки коло мого
двора, то обчухраю тобi боки оцiєю палицею так, що не потрапиш кудою
втiкать. Ти думаєш, як начепив жупана та зав’язав шию хусткою, то й до
Онойка можна лiзти з старостами?
Онойко лаяв та все кивав палицею на Бубку. Бубка з товаришем
мовчки потягли, повiсивши вуха, в шинк до Дувида.
Радюк пiшов туди, де зiбрались дiвчата на вулицi, i стояв до
пiвночi, спершись на тин, дивлячись на хлопцiв, на дiвчат, слухаючи
пiснi. Смiх i жарти, женихання й залицяння – все те причарувало
молодого панича. Синє небо, засiяне зорями, тепло лiтньої ночi, пахощi
з городiв – все те одганяло сон од його очей, розворушувало в серцi
кохання, тривожило мрiї.
IX
Раз молодий Радюк нагадав карi Масюкiвнинi очi, ходячи ввечерi по
садку. Другого дня вранцi вiн попросив у батька коней, щоб нiбито
навiдаться до сусiд, до панi Високої. Але його думка прямувала проз
двiр панiї Високої та до Масюкового хутора.
Павло Антонович звелiв запрягти пару коней в легенький вiзок i
покатав з двора. Ранок був чудовий, ясний, теплий. Тихий вiтер з степу
прохолоджував повiтря й обвiвав лице молодого Радюка. Конi весело
несли легенький вiзок битим шляхом, перебiгли село й покатали степом.
Радюковi так було легко на серцi, так радiсно серед зеленого степу, в
чистому повiтрi, пiд ясним небом, що вiн розстебнув одежу, скинув
картуз i почав спiвати пiсню.
Незабаром край невеличкого сельця з’явився хутiр панiї Високої,
обсаджений тополями та вербами. Радюк зараз угледiв на городi панiю
Високу, котра стояла мiж соняшниками, прикривши голову бiлою
хусточкою.
–  Не ставай же коло двора Високої! Борони тебе боже! Жени конi як
тiльки можна швидше! – промовив Радюк до погонича.
Конi змiями покатали пiд тополi. Радюк скинув картуза i кланявся
до панiї Високої. Висока щось кричала до його, аж її роток манячив
здалеки, неначе кротяча нора. Потiм вона почала махать до його рукою,
потiм зняла з голови бiлу хусточку й почала махать хусточкою. Конi
понесли вiзок проз огород. Висока, побачивши, що її зовсiм закривають
соняшники, вирвала здорову листату лободу й почала нею махать,
показуючи на свою хату. Конi повернули вбiк, i високi соняшники та
бур’яни зовсiм закрили од Радюкових очей панiю Високу. Радюк смiявся,
i парубок смiявся, поглядаючи на панича.
Конi вбiгли в ярочок. На тiм ярочку вже видно було Масюкiв хутiр.
Коло хутора Радюк звелiв погоничевi спинить конi коло здорового садка,
встав з воза й пiшов навпростець через садок, звелiвши парубковi їхати
кругом оселi на подвiр’я.
Старий густий садок розрiсся на ярку трохи не до самої рiчечки.
Через гущавину не було видко нi хати, нi загород. Садок рiс собi на
волi дико й буйно. Гiлля переплуталось так, що здавалось, нiби грушi
ростуть на вишнях, а вишнi червонiють на яблунi, а яблука висять на
бузинi.
Радюк перескочив через тин, ледве пролiз через кущi бузини, трохи
не застряг в густому бузку, де кури крадькома неслись i навiть
висиджували курчата, потай од хазяйки. Густi вишнi скинули з його
картуза, били його тонкими гiллячками по лицi. Вiн мусив розводить
руками гiлля й затулять лице й очi.
В садку якась дiвчина спiвала пiснi. Чудовий голос, чудовi
поетичнi слова пiснi так i потягли до себе молодого хлопця.
Радюк почав тихесенько закрадаться, боявся зашелестiть листом,
ледве ступав по травi та все йшов туди, звiдкiль розливавсь дiвочий
голос мiж густим листом, неначе голос соловейка. Йому здалося, що
спiвала якась сiльська дiвчина, бо голос, мотив, слова – все було щиро
сiльське. Маючи звичай записувать пiснi, Радюк притулився до стовбура
грушi, витяг книжечку й почав ловить на ноти мелодiю.
Записавши пiсню, Радюк побачив, що недалечке од його на вишневiй
гiллячцi висiла луб’яна козубенька, почеплена за гiллячку ключкою,
прив’язаною до дужки. Через густе зелене листя все просовувалась рука
й кидала вишнi в коробочку. Рукав був закачаний по лiкоть, але пучка
була бiла, маленька, сливе дитяча. На пальцi блищав золотий перстеник.
Радюк поклав книжечку в кишеню й почав милуваться знехотя тiєю ручкою.
Вiн виглянув знов i побачив, що на зеленiй травi стояли два маленькi
черевички з нiжками, а на нiжках бiлiли панчiшки. Черевички все
спинались на самiсiнькi кiнчики, неначе танець танцювали.
Радюк догадавсь, що то молода Масюкiвна рвала вишнi. Його серце
дуже-дуже закидалось в грудях, жар ударив йому в щоки. А пишний
дзвiнкий голос лився на його через листя так недалечке, що вiн неначе
лицем почував трелi. Вiн ще раз виглянув з-за грушi, i через вишневий
лист забiлiло личко, зачервонiв роток, свiжий, наче стигла вишня.
Голос на час замовк, бо бiла рука вкинула в рот вишню, але знов пiсня
почалась, гiллячка нагнулася, i Радюк побачив все Галине лице з
чорними тонкими бровами, з тонким, неначе виточеним носиком. Темнi
великi очi блиснули через лист, як блискавка.
–  Ой! ой! ой! – крикнула сполохана Галя, несподiвано побачивши
якогось панича за грушею. Коробочка з вишнями впала на траву. Вишнi
розсипались, наче рiй бджiл. Гiллячка порснула вгору. Галя спереляку
прожогом побiгла через садок i сховалась в гущавинi.
–  От тобi й на! Сполохав пташку в вишневому садочку! – промовив
сам до себе Радюк i почав збирать в козубеньку вишнi. Стиглi вишнi
злипались китяхами, наче бджоли кругом матки. Радюк назбирав повну
коробочку з верхом i пiшов через садок до двора.
Виходячи з вишника, Радюк вгледiв через молодi вишнi й через тин
двi кiнськi голови. Коли дивиться, аж погонич повiв вже коней до
станi, вiзок стояв пiд коморою в тiнi, спустивши дишель, неначе на
одпочинок, а Iван Корнiйович Масюк понiс упряж до комори, кинув за
дверi та й замкнув дверi замком.
–  Iване Корнiйовичу! добридень вам! З тим днем поздоровляю, що
сьогоднi! Але навiщо ви звелiли випрягти конi, ще й упряж замкнули!
–  На те, щоб ви зостались в нас на обiд, бо ви народ молодий,
непосидящий! – гукнув Iван Корнiйович, стукнувши дверима й брязнувши
ключами.
Радюк увiйшов через хвiрточку в двiр. Двiр був просторний, чистий,
зарослий низесеньким зеленим шпоришем. Чималий, але не новий вже дiм з
ганком привiтно бiлiв проти сонця. Кущi рожi, оргинiї зеленiли пiд
самими вiкнами, дуже виразно малюючись проти чистих бiлих стiн, мов на
паперi.
Висока небiлена рублена комора з чотирма стовпчиками з фронту,
штучно вирiзаними, кидала од себе густу тiнь на зелений двiр. Повiтки,
загорода, кошари, клуня були добре вшитi, добре збудованi. Скрiзь було
чисто, скрiзь був порядок, скрiзь було по-хазяйськiй. Навiть улики в
сiнцях пiд коморою були складенi за колонками рiвно, як по шнурку.
Назустрiч Радюковi йшов Масюк. На йому був солом’яний бриль з
широкими крисами й легкий халат. Поли халата нiяк не слухали рук, все
одкидались, а з-пiд їх було видно бiлi, дуже просторнi сорочки.
Ще раз вони поздоровкались серед двора й поцiлувались. Замiсть
того, щоб запрошувать гостя в хату, Масюк повiв його подивиться на
хазяйство. Вiн любив хлiборобство, любив воли, вiвцi, як любить все те
простий українець. Радюковi дуже хотiлось пiти в горницi, побачиться з
Масюкiвною, одначе вiн мусив йти слiдком за хазяїном i нести
козубеньку з вишнями.
–  Де це ви набрали вишень? Чи од зайця одняли? – спитав Масюк.
–  Може, й одняв, – промовив Радюк, – тiльки не од зайця.
Хазяїн повiв гостя через ворота на тiк, показав здорову клуню, так
гарно вшиту, неначе обстрижену ножицями, показав засторонки, повнi
пшеницi-арнаутки. Потiм вони пiшли помеж стiжками, помеж скиртами
жита, торiшнього й сьогорiшнього. Возiльники возили пшеницю й заклали
здоровий стiжок. Масюк не втерпiв, схопив вила й почав подавать снопи
на стiжок, як простий подавальник, нiби показуючи парубковi; потiм
взяв важку лопату й почав приплiскувать верстви снопiв в новому
стiжку. Сонце вже добре припiкало. З лиця Масюка лився пiт, а вiн усе
заглядав на всi боки, то поправляє, то гомонiв на робiтникiв. А
Радюковi все те не було в думцi, хоч вiн i звик до хазяйства на селi.
–  Ото пшениця вродила! Що вродила, так вродила! – гукав Масюк,
взявши важкий снiп i поставивши його на тiк.
Важкi колоски так i розхилились на всi боки. Масюк взяв колосок,
розтер його, дмухнув на долоню й показав Радюковi здоровi зерна. Радюк
взяв навiщось зерно в рот i розкусив, потiм виплюнув i заїв вишнями.
–  А якi я воли маю, коли б ви знали, Павле Антоновичу! В вашого
батька таких нема! Чи повiрите! оттакелецькi роги!
I Масюк розiп’яв руки, пiднявши вгору. Обидвi поли халата так i
роз’їхались на обидва боки. Широкi бiлi штани всi глянули на сонце й
забiлiли, мов бiла хмара. Масюк хотiв вести гостя до станi, до
возовень, до повiток. Коли це з-за стiжка вийшла Масючка, убрана
по-буденному: вона була в чорному горсетi, в хустцi на шиї, була
зав’язана шовковою, але не новою хусткою.
–  Добридень вам! Чи живенькi, чи здоровенькi? А ваш панотець? А
панiматка? Чи живi, чи здоровi?
–  Спасибi вам, Олександре Остапiвно! Як бачите, я аж надто
здоровий, та ще й приїхав на село набираться здоров’я, – промовив
Радюк.
–  Чи довго ти, старий, будеш водиться отут помеж стiжками? Добре
приймаєш гостя! їй-богу, добре! Не просить в хату, та в клуню! Прошу
вас до хати! – промовила Масючка до Радюка. – А де це ви нарвали
вишень? Чи не в нашому садку? – спитала вона, угледiвши козубеньку з
вишнями.
–  Нарвав хтось, та не я! – одказав Радюк, осмiхаючись. I вони всi
пiшли через тiк до хати.
–  А моя Галя прибiгла з садка та й каже, що до нас гiсть приїхав.
Я до вiкна та й бачу вiз, а гостя нема та й нема! Ледве знайшла вас
меж стiжками. Моєму старому, бачите, все на думцi хазяйство! –
промовила Масючка до гостя.
Саме на стежцi стояв вiз. Пара волiв, залиганих докупи налигачем,
паслася коло воза та аж сопла, тереблячи й разом соваючи мордами по
травi. Здоровi роги чумацьких двох волiв аж черкались кiнцями.
Масюк не втерпiв: торсонув вола за роги, потiм взявся рукою за
полудрабок воза й торсонув з усiєї сили, потiм, пiднявши трохи воза,
став ногою на мiцний обiд i поворушив колесо.
–  Що за добрящi колеса, Павле Антоновичу! Чи ви бачите? Шпицi, як
залiзо!
Павло Антонович тiльки зирнув на шпицi, ради хазяйського слова, й
пiшов мерщiй з Масючкою до хати. “Не дай боже, як хазяїн здумає
потягти мене ще по возовнях та по коморах!” – подумав вiн та й побiг
швидше слiдком за хазяйкою.
Перед домком, з обох бокiв ганку, був квiтничок, де панськi квiтки
перемiшувались з зеленим зiллям, уподоб-ним сiльським дiвчатам. Коло
лелiї й оргинiї слався зелений барвiнок, застеляла грядки рута й
м’ята. Рядом з фiалками й левкоєм рiс любисток, цвiла проста рожа й
своїми великими червоними квiтками дуже закрасила горiдчик i веселi
стiни будинку. Молодого хлопця так i тягло у той горiдчик до молодої
панни.
Через легеньку хвiрточку вони ввiйшли в горiдчик. Грядочки були
чисто виполотi. Гаряче пахуче повiтря злилося для його з чудовим
голосом за вишнями, з пишними очима, з чорними бровами, котрi вiн
бачив недавнечко в садку. Вiн знехотя глянув на вiкна свiтлицi. В
ясному вiкнi, як на картинi, вiн угледiв Галю. Цiкава Масюкiвна
назирала гостя з вiкна, не вважаючи, що її було видно всю знадвору так
ясно, як вона бачила все з свiтлицi.
Радюк вгледiв її великi темнi очi, подовжасте свiже личко, тонкi
брови й добре намисто на шиї. I її гарний вид так i впав йому на серце
серед зеленого зiлля й квiток. Душа його нiби зомлiла, аж сп’янiла.
Але Галин образ так швидко щез, як i з’явився на склi, i вiн за
хазяїнами пiшов у свiтлицю.
Масюкiв дiм був збудований по-стародавньому: з сiней по один бiк
були дверi в пекарню, по другий бiк – в свiтлицю. Третi дверi, прямо,
були новiшi й показували, що половину довгих сiней не дуже давно
переробили на кiмнатку для молодої дочки.
–  Ще раз добридень в вашiй хатi! – вдруге привiтався Радюк до
хазяїна й хазяйки. Вiн озирнувся на всi боки, думав привiтаться до
дочки, але її не було в свiтлицi.
–  Сiдайте ж у нас, щоб старости сiдали, та й будьте в нас гостем,
– промовив Масюк до Радюка, – а ти, панiматко, по старинному звичаю,
винесла б нам по чарцi. Час би вже й черв’яка заморити.
–  Добре! Але вибачайте, будьте ласкавi, бо мої паляницi й пироги,
певно, ще не випеклись, – промовила Масючка до Радюка.
Тим часом Радюк все поглядав на дверi в кiмнату, все ждав, що
от-от вилине звiдтiль та пташка, котру вiн сполохав у садочку, а
пташка не вилiтала. Натомiсть вбiгла прожогом наймичка, дуже негарно
пiдтикана. Вона держала на долонi здорову паляницю, пiднявши її на
руцi врiвнi з головою, але, побачивши гостя, тиць! та й подалась за
дверi.
–  От i паляницi готовi! Давай, небого! Не ховайся за дверi! –
гукнув Масюк.
Масючка пiшла до дверей, взяла паляницю, постукала щиколотками пiд
спiдушку, потiм поклала на лiву долоню, простягла руку, а правою
почала помалесеньку торкать по лiвiй руцi. Паляниця трошки
пiдскакувала на долонi.
–  О, вже випеклись! Вибирай з печi! – промовила вона й хотiла
вийти з свiтлицi.
–  Е, панiматко, Олександре Остапiвно! про мене, йди, а паляницю,
зостав нам на закуску.
–  Та пiду нарiжу на тарiлку, чи що, та принесу пирогiв! Де це моя
Галя? Хоч би паляницi накраяла. Галю! Галю! Де це ти ховаєшся? – стиха
гукнула Масючка, заглядаючи в кiмнату.
В кiмнатi щось зашелестiло, але Галя не вийшла в свiтлицю. Десь
далеченько забрязкали тарiлки й ножi; по свiтлицi пiшов дух од свiжої
гарячої паляницi з доброго простого борошна.
–  Ой, паляницi пахнуть! Давайте мерщiй горiлки та закуску, бо не
видержу! Я таки нагулявся на току та по дворi, – промовив Масюк. –
Галю! Де це ти? Помагай-бо матерi, бо час або снiдать, або, про мене,
й обiдати.
Знов щось за стiною трошки зашелестiло й подибало, як кiшечка,
через кiмнату, але Галя не вийшла.
“Чи не сердиться часом вона на мене? – подумав Радюк. – Чи не
злякав я часом її в садку?”
Масючка тим часом сама застелила стiл, винесла горiлку, наливку,
поставила гарячi пироги, накраяла паляницi, поставила масло й сiла
поруч з гостем. Хазяїн налив чарку горiлки й подав Радюковi, але
тiльки що той простяг руку за чаркою, Масюк влив чарку собi в рот. Всi
засмiялись.
–  Вибачайiе! Забув, що хазяїн повинен перший випить до гостя.
–  О, ти вже багато дечого вигадаєш! – сказала Масючка. – Але ти
сiв оце снiдать, а вбраться – то й не вбрався до гостя.
–  Гiсть наш добрий, вибачить. Коли б тiльки не навiдалась наша
приємна сусiда, Ликерка. Оцiєї я боюсь! – промовив Масюк, натякаючи на
панiю Високу. – Оця рознесе по всiй губернiї, що застала мене в бiлих
штанях, та ще й широких.
Неголенi кiлька день щоки й пiдборiддя, халат, простi чоботи – все
те показувало, що Масюк не ждав у жнива щогодини гостей. Навiть його
довгi, вже сивуватi вуса були не закрученi й не розчесанi й навскоси
стирчали на бруснатих сизих щоках.
–  Павле Антоновичу! дозволяйтесь, будьте ласкавi, їжте пирiжки!
Чи вже ж мої пироги та недобрi?
–  А може, й недобрi! – промовив Масюк, кидаючи в рот якраз по
пiвпирога. – Тiльки як будеш другий раз пекти пироги, то роби трохи
бiльшi, – не на панянськi роти, а на козацькi.
–  Де вже недобрi! – обiзвався Радюк, поглядаючи на пироги й на
масло, жовте, чисте, свiже, ту есенцiю з степових квiток. Вiн
спробував пирогiв.
–  Викушайте ж наливочки хоч чарочку! – припрохувала хазяйка,
наливаючи пахучої наливки, чистої й смачної, як вино.
–  А! аж губи злипаюгься! Ото смачна! – промовив Масюк, випивши
чарку й прицмакуючи. – Ож випийте, Павле Антоновичу! Будете веселiшi.
Спасибi вашому батьковi, було як заїде до мене взимку або восени,
їдучи з Полтави, то нi з ким було не вип’ю так усмак, як з ним. I
прикаже, й приговорить, i засмiється, i розважить, i вип’є до мене, аж
мило подивиться. Ет! молодi люди вже не такi! Я вже бачу, що не такi.
От ви менi вже й не до компанiї.
Щоб буть до компанiї старому, Радюк випив чарку наливки.
Масюкова свiтлиця й кiмната давно була знайома Радюковi. Не раз i
не два вiн заїжджав з батьком до Масюка, сидiв i слухав до пiвночi їх
братерську розмову. Йому давно була знайома трохи європейська й; трохи
сiльська, стародавня обстава Масюкової свiтлицi й кiмнати: тi двi
канапи в свiтлицi, вкритi по спинках гарними килимами, великий образ в
шатi в кутку, на котрому висiв дорогий вишиваний рушник, скляна шафа
коло порога, звiдкiль виглядала скляна маслянка, зроблена круторогим
бараном, звiдкiль колись лякав його великий скляний синiй ведмiдь,
повний настойки; старий годинник коло груби з великим циферблатом, на
котрому були намальованi рожi, червонi пташки.
Але бiльше од усього вiн любив, як був малим, кiмнату й пам’ятав,
як там було тепло, гарно, спокiйно, привiтно зимньої темної ночi. Було
надворi гуде вiтер, порощить у вiкна метелиця, стукотить вiконницями,
гуркає десь у загородi недобре причиненими ворiтьми, а в кiмнатi тихо
й тепло; в лежанцi горить огонь, обливає дверi в свiтлицю червоним
свiтом, бiгає хвилями на помостi, на стiнах. На лежанцi стоїть
самовар, а кругом лежанки сидять Масюк, Масючка, його батько та все
балакають та балакають.
Радюк пригадав собi, як на бiлих клубках, на пiвмiтках та якихсь
торбинках на жердочцi грав червоний свiт од груби, як вiн придивлявся
до чудних торбинок, бавивсь одлисками та все слухав та слухав
балакання старих, доки не засипав, сидячи на одному мiсцi. Радюк був
зроду пам’ятливий, незабудливий. Якимсь теплом, якимсь домовим щастям
повiяло на його з тiєї кiмнатки, де тепер легесенько, крадькома ходила
по хатi Галя й манила його навiть своєю ходою.
–  Та вийди-бо! Чом ти не йдеш в свiтлицю? – промовляла за стiнкою
Масючка до Галi стиха, але так, шо Радюк виразно чув кожне її слово.
Знов щось заворушилось за дверима й почало тихесенько шепотiть. I
зараз за тим увiйшла в свiтлицю Масючка, а за нею слiдком Галя. Галя
почервонiла, як троянда; лице аж горiло рум’янцями. Вона соромилась.
Трошечки надутi губки й очi, повернутi до дверей, виявляли, що вона
трохи сердилась.
Радюк встав i побiг їй назустрiч. Галя вийшла, як зоря зiйшла в
пишний лiтнiй ранок. I сором, i гнiв, i червонi губи, i рум’янi щоки,
й добре намисто, i троянда з жовтогарячими гвоздичками в косi – все те
разом так причарувало молодого хлопця, що вiн аж очамрiв i почував
себе винним перед нею, був ладен перепросить її.
–  Вибачайте, будьте ласкавi, що я знехотя… незумисне… розсипав
вашi вишнi… – промовив Радюк, запикуючись перед старими. Йому хотiлось
перепросить її, що вiн не зумисне, не крадькома пiдглядав, як вона
рвала вишнi, та при старих якось було нiяково.
–  Зате ж я позбирав усi вишнi до однiєї! От подивiться! – знов
промовив Радюк, показуючи на козубеньку, що стояла на помостi коло
шафи в куточку.
–  А може, не визбирали-таки до однiєї, – ледве насмiлилась
вимовити Галя, i з тими словами її гнiв так i зник з очей, з лиця; очi
глянули на Радюка прямо й ласкаво, губи осмiхнулись, i Галя
почервонiла ще бiльше. Її щоки так i пашiли.
Галя сiла на стiльцi, а Радюк сiв поруч з нею й почав з нею
розмовлять. Молодiй дiвчинi стало так сором перед батьком i матiр’ю,
як вiн дуже близько присунувсь до неї, що вона одсунулась на самий
кiнчик стiльця й соромливо одвернула од панича вид до дверей. Вся її
постава, все її лице неначе показувало, що вона налагодилась зняться з
мiсця й утiкати. Вона була схожа на маленьку пташку, що вся
насторочилась злетiть з гiлки, почувши небезпечний шелест мiж листям.
–  Чи вже ж ви думаєте, що я зумисне схотiв би пiдглядать,
пiдстерiгать або пiдслухать? – промовив Радюк трохи тихiше, неначе
нищечком.
Галя повернула до його трошечки вид та й знов одхилилась до
дверей. Вона тiльки й шукала причини, щоб зняться з мiсця.
–  Ой, чи нема рушничка, щоб втерти губи! – промовив Масюк,
скiнчивши снiдання.
Галя схопилась, побiгла в кiмнату й довгенько не виносила
рушничка. Масюк мусив сидiти, пiднявши вгору замазанi пальцi правої
руки.
Галя винесла рушничок i була вже спокiйнiша.
–  Дай же боже, дочко, щоб я дiждав, як ти будеш виносить сюди
рушники на тарiлцi!-само якось прийшлось до слова старому Масюковi.
На Галю знов неначе сипнуло приском. Вона вибiгла з свiтлицi з
рушником.
Радюк не зводив з неї очей. Вся її невеличка молоденька постать
була чудово гарна, з тонким станом, з дрiбними нiжками, з тонкою
шийкою. Горсет, такий самий, як носять сiльськi дiвчата, стягував
тiсненько стан, i без того тоненький i круглий. Не дуже довгий
нацiональний убiр зменшував її зрiст, так що вона здавалась дiвчинкою.
Тiльки товстi коси, не дрiбно заплетенi, двiчi обвивали голову й
складались в корону на молоденькiй головi. В косах була одна рожа й
два жовтогарячi гвоздички. Тi гвоздички робили чудо з її лиця, з її
очей! Так вони приставали до лиця своїм червонястим листям i жовтими
осередками!
“Яка ж вона ще молоденька, i яка вона вже гарна!” – подумав Радюк,
дивлячись на тонкий стан i дрiбнi ноженята.
Довгенько балакали старi, випиваючи по чарцi, довгенько не
виходила Галя. Їй хотiлось вийти, подивиться на Радюка, бо вона його
полюбила од того часу, як побачила в Журбанях, але вона сама
соромилась свого кохання, соромилась Радюка. Одначе нарештi вона таки
мусила вийти й сiла коло матерi дуже близенько. Мати окинула її всю
оком i почала нiби пригладжувать її голову, i так гладенько прибрану.
При людях вона не насмiлилась поцiлувати й приголубить свою кохану
доню.
–  Чи ви пак знаєте, Павле Антоновичу, що в мене є вже стиглi
яблука? – промовив Масюк.
–  Певно, якiсь дуже раннi, коли поспiли разом з вишнями, –
одказав Радюк.
–  Сьогоднi сам пообривав; набрав цiлий кошик. Масюк вийшов i
зараз вернувсь з здоровим кошиком невеличких, але зовсiм стиглих
жовтих яблук. Вiн поставив кошик серед свiтлицi. Яблука посипались
через край i розкотились по хатi. Нагинаючись, Масюк одслонив обидвi
поли халата, з-пiд котрих блиснули бiлi сорочки. Матерi й дочцi стало
сором.
–  Треба було б подать на тарiлцi, – несмiливо промовила дочка й
почала накладать яблук в тарiлку.
–  Та пiди-бо та причепурись хоч трошки! – гукнула на Масюка
жiнка. – Чи вже ж таки можна так ходить при людях!
–  А мабуть, можна, бо менi в сiртуцi мулько. Коли б тiльки
Ликерка не притарабанилась… ота повiтова кума.
Чи вiн в таку годину сказав тi слова, чи що, як у дворi
загуркотiло. Собаки забрехали. Всi в хатi кинулись до вiкон. Пiд ганок
пiд’їжджала панiя Висока, та сама Ликерiя Петрiвна, котрої так
страхався Масюк. Простенький вiзок був засланий жовтим здоровим
килимом з червоними лапатими квiтками. Килим спустився аж на заднi
колеса, котрi немилосердно його шмульгали. Ликерiя Петрiвна обмотала
голову бiлою вуаллю якось по-турецькiй. Вона гордовито сидiла на вiзку
i, начепивши окуляри, дуже задирала голову вгору. Цiкава панiя Висока,
побачивши, кудою прямував молодий Радюк попiд її городом, таки не
втерпiла: звелiла запрягти конi й покатала до Масюкiв.
–  Їй же богу, Ликерка прикатала в гостi, ще й у синiх окулярах!
Дивись, жiнко, як вона гордовито позирав через окуляри аж на нашi
виводи, аж через нашу хату! – промовив Масюк, заглядаючи в вiкно.
Тим часом панiя Висока миттю одкинула вуаль з лиця на голову i,
невважаючи на свої дуже немолодi лiта, легесенько скакнула з вiзка,
навiть не ставаючи на вiсь, аж погонич оглянувся й засмiявсь.
Червоняста сукня Ликерина так i блиснула на сонцi на весь двiр.
В Масюковiй свiтлицi всi заметушились, забiгали.
–  Та йди-бо та причепурись! Я ж тобi казала, що гостi будуть! –
крикнула Масючка на чоловiка, котрий стояв серед свiтлицi й очей не
зводив з червонястої сукнi панiї Високої.
Масюк побiг протовпом в кiмнату, аж поли летiли за ним слiдком.
Масючка з дочкою кинулись разом до стола, щоб трохи поприбирать, потiм
побiгли до кошика з яблуками й не добiгли. Дверi рипнули, i панiя
Висока, гордовито дивлячись через окуляри на стелю, увiйшла в
свiтлицю. На їй була довга з хвостом сукня ясно-вишневого кольору,
котра неначе пашiла вогнем на всю свiтлицю. Товсто намотаний на головi
бiлий вуаль прикривав чiпок з ярими квiтками. В такiм оригiнальнiм
уборi вона трохи скидалась на туркеню. Побувавши з своїм капiтаном на
Басарабiї, на Дунаї й навiть за Дунаєм, панiя Висока надивилась на
волохiв, на туркiв i позичила в їх трохи схiдної вподоби до дуже ясних
кольорiв в убраннi. Дуже ярi кольори таки добре ганджували її лице.
Висока йшла по свiтлицi тихо й пишно, розпустивши хвiст, мов та
пава. В малих хуторах вона вважала себе за досить велику панiю i часто
хвалилась своїм чином, її не дуже за те любили й смiялись з неї поза
очi.
–  Добридень вам, Олександре Остапiвно! Правда, несподiваний
гiсть? Чи не правда моя? – промовила Висока та все чогось поглядала на
стелю, а не пiд ноги, та й спiткнулась на кошик з яблуками.
–  Доброго здоров’я, Ликерiє Петрiвно! – промовила Масючка разом з
дочкою й Радюком.
–  Чи це пак у вас їдять яблука до спаса? – спитала Висока,
докоряючи й не дивлячись нi на кого.
Масючка трохи насупила брови й нiчого не одказала.
–  О, їдять у нас яблука й до спаса, так само як i пiсля спаса, –
весело промовив Радюк i з тими словами нахилився до кошика, взяв троє
яблучок; одно почав сам їсти, друге подав Галi, а третє поклав на
тарiлку i пiднiс Ликерiї Петрiвнi. Вона зобидилась…
–  Що це ви, Павле Антоновичу! Чи маєте мене за малу дитину, чи
що? Чи то ж можна, щоб я до спаса їла яблука? Ще й молодих панянок
спокушаєте.
Галя засмiялась i зумисне почала їсти яблуко, потiм взяла й друге.
Панiї Високiй та рiч зовсiм не сподобалась. Вона сiла на канапi й
почала розвiрчувать голову з вуаля.
–  Прошу покiрно до снiдання! – промовила хазяйка до Високої, i
–  Дякую вам дуже, я вже снiдала, – промовила Висока та все
розвiрчувалась та чепурилась.
Увiйшла наймичка, прийняла кошик з яблуками й вишнi й поприбирала
з стола. Масюк довго чепурився, вбиравсь та зачiсувавсь й увiйшов у
свiтлицю.
–  Де це ви, Iване Корнiйовичу, так довго були?
–  Та це, правду сказать, все прибирався до вас, – промовив,
жартуючи, Масюк.
–  От i до мене! – кокетливо обiзвалась Висока.
–  Тiльки вибачайте, що не обголивсь, бо тепер саме гарячий час:
саме жнива.
Панiя Висока трохи прижмурила очi й глянула на Масюкове лице. Вуса
були зовсiм не позакручуванi й висiли, неначе у якогось
дiда-пасiчника.
–  Негарно, не до ладу… – неначе до себе промовляла Висока та все
прижмурювала очi й скоса дивилась на Радюка.
Радюк був дуже радий приїзду Високої. В свiтлицi з’явилась чужа
людина; стало трохи люднiше. Йому так забажалось на самотi хоч трошки
побалакать з Галею щиро, як балакає молодий хлопець, що вже кохає
молоду дiвчину. Вiн сiв коло Галi й почав тихо розмовляти з нею.
–  А я записав ту гарну пiсню, що ви спiвали в садочку, – промовив
Радюк, – i вже вмiю її. Я тiєї пiснi нiколи не забуду.
–  Чи вже ж умiєте? – спитала Галя; несмiливо; одначе в неї вже не
було потягу до того, щоб зняться з мiсця i втекти.
–  Вмiю, бо вона в мене записана тут у книжечцi, – промовив Радюк
i аж двiчi показав пальцем на лiву кишеню в сiртуцi, котра якраз
припадала проти серця.
Галине лице так i засяло, так i зацвiло. Вона повела очима слiдком
за пальцем, потiм бистро глянула йому просто в вiчi своїми чудовими
карими очима й стрiла його очi. Вона вперше так близько дивилась йому
в очi. Його краса, якої вона ще й не бачила на хуторах, так i запалила
її серце. I жаль, i смiх, i сльози, й пiсня так i обняли її душу.
А Радюк тихесенько почав спiвать, i не так спiвати, як промовлять
ту пiсню, що вона спiвала в вишнях:
Ой сама ж бо я, сама,
Як билинонька в полi!
I не дав менi бог
Анi щастя, нi долi.
–  От вже й пiснi спiвають! їй-богу, спiвають! – промовила панiя
Висока, не слухаючи Масюка й моргаючи своїм веселим лицем у той куток,
де сидiли молодi.
–  Приставайте й ви до нас! – промовив до неї Радюк дуже весело.
–  Куди вже менi тепер спiвать! Як була я з моїм небiжчиком
капiтаном на Дунаї, то от коли я спiвала! Було як стану на одному боцi
Дунаю та заспiваю пiснi, то турки по другiм боцi було збiгаються та
слухають! Таки так, проклятi, аж у воду один одного спихають та
слухають! А моя пiсня так було й ллється понад Дунаєм, аж мiй небiжчик
капiтан було мене спиняє.
Всi осмiхнулись, бо не дуже йняли вiри тому, хоч старi й знали, що
Висока й справдi мала колись дуже гарний голос i тепер часом спiвала з
молодими з великою охотою.
–  То ви, Ликерiє Петрiвно, бачу, були й за границею? – спитав
Радюк,
–  Атож! була й за границею i таки надивилась на своєму вiку на
всяких людей. Яких тiльки людей я ‘не бачила за Дунаєм! Бо по свiтi
бувать не те, що в хуторi вiк звiкувать, – промовила Ликерiя Петрiвна
i якось напиндючилась i закинула гордо голову, аж у неї на шиї
показалось воло.
–  Як же ви розмовляли з турками? Чи по-турецькiй? – спитав Масюк,
жартуючи.
–  А цур їм! Хто там з ними став би розмовлять, та ще й
по-турецькiй. Мiй небiжчик “копитан” таки навчився по-турецькiй i було
як почне з ними булькотать, то я аж вуха затуляю, аж серджусь!
По-молдаванськiй я вмiла колись, та вже забула тепер; а поки жив мiй
капiтан, то я часом було й побалакаю з ним. А як вмер, то тiльки
зоставив свою кавалерiю та капiтанськi документи, що тепер лежать за…
в мене в камодi.
–  Та за образами! – промовив, смiючись, Масюк. – Хiба ж за
образами їм не можна лежать?
–  От i за образами! Бозна-чого наговорите ви, Iване Корнiйовичу!
Хiба ж я таки свiту не бачила, щоб не знала, куди сховать свої
капiтанськi документи й хрести мого небiжчика.
Панiя Висока хотiла пiддержать свою репутацiю капiтаншi й часто
любила нагадувать сусiдам нi з сього нi з того про чин та капiтанськi
документи свого чоловiка. З тiєї кавалерiї i з тих документiв
смiялися-таки їй в вiчi.
–  От коли б ви, Павле Антоновичу, послухали, як Ликерiя Петрiвна
почнуть розказувать за тi далекi краї за границею, так є що послухать!
– промовила Галя до Радюка.
Радюк попросив Високу розказать про Дунайськi краї, почав її
розпитувать, i Висока почала розказувать, почала обписувать Басарабiю,
Молдавiю, Дунайський край так гарно, так до ладу, такою плавкою мовою,
що зацiкавила всiх. I старi, й молодi слухали її, неначе вона казку
казала. Галя слухала її й очей з неї не зводила. Не мавши книжок для
читання, Галя слухала її, нiби цiкаву книжку читала.
–  Одначе слово по слову, а день iде, а час минає. Чи не час нам,
жiнко, обiдати? – промовив Масюк.
–  Про мене, в мене обiд готовий, ще й пирогiв свiжих наготувала
доконче задля Ликерiї Петрiвни, бо я знаю, що ви любите пироги i
вмiєте їх готувать.
–  I! де вже вмiю! Колись, може, вмiла, а тепер, може, й забула.
–  Хоч, може, й забули, а вашi пироги першi на цiлий повiт, –
промовила Масючка.
–  Першi на цiлу губернiю! – додав Масюк. Ликерiя Петрiвна аж
засоромилась i чогось запишалась, бо зцала, що її пироги й справдi
видержать смiливо конкуренцiю.
Всi заворушились по свiтлицi. Ликерiя Петрiвна встала i, пiднявши
голову, хотiла проходиться по свiтлицi. Але вона зирнула через дверi в
кiмнату й побачила там на жердочцi клубки, пiвмiтки й основу. Пасма
ниток, як шовкове руно, аж гнули всю жердку.
–  Ой, яка ж ваша чудова основа, яке пiткання! – аж крикнула панiя
Висока до Масючки. Вона скинула окуляри, прожогом побiгла до клубкiв,
до основи, аж довгий хвiст од її сукнi пiдобгався. Роздивляючись на
нитки, на основу, вона сховала окуляри в кишеню i вже бiльш їх не
виймала. З тими окулярами сховалась i пиха панi Високої, i вона вийшла
до свiтлицi якось натуральнiше: веселою, привiтною, якою вона була
завсегда в себе вдома.
Тим часом хазяйка з дочкою готували стiл. На столi з’явились
пироги, пухкi, пахучi, прямо з печi.
–  А що, чи напечете таких? – спитав Масюк в панiї Високої.
–  Може, й не напечу, – тихо промовила вона, розломивши пирiг й
оглядаючи його з усiх бокiв, її трохи брала зависнiсть, що сусiдi
добре вдалися пироги…
Всi сiли за стiл. Масючка вже постерегла, що молодому паничевi
сподобалась Галя, не дозволила їй прислужувать i присилувала сiсти за
стiл. Радюк сiв коло Галi. Галя трохи засоромилась, одначе вже не
одхилялась од його, не дивилась набiк, на дверi, як роблять сiльськi
соромливi дiвчата, а смiливо пiднiмала на Радюка очi, як вiн почав до
неї промовлять. Радюк почав розпитувать Й про хуторянське життя, про
сусiд.
–  Чи не скучно вам жить на хуторi? – спитав вiн Галю.
–  Нi. Я зросла на хуторi й звикла до села. Як була я малою, то й
зовсiм мене не брала нудьга. А тепер часом восени та взимку, як
настануть короткi днi, а вечори такi довгi, такi довгi, як море, то
часом сумую при роботi. Книжок у нас нема де достать. Я й читала б
книжки, бо люблю читати, та нема де достать. От я вас попрошу,
привезiть менi книжок. Може, ви понавозили з Києва чогось такого, дуже
гарного, – промовила Галя, дивлячись на стiл i з останнiми словами
ледве пiдвiвши очi на Радюка.
–  Добре, привезу, доконечне привезу! Я таки й думав ва вас, щоб
надiлить вас найновiшими книжками. Треба розкидать по хуторах книжки,
бо книжки дуже добра рiч.
–  Ой, як би я подякувала вам за те! Але ви незабаром поїдете до
Києва? Я не встигну, може, й прочитать.
В Галиному голосi задзвенiв легесенький смуток. Молодi заїжджi
паничi з городiв дуже розважали молодих хуторянок i часто були
причиною слiз i кохання не для одної хуторянки пiсля свого виїзду.
–  В мене є такi книжки, що я можу зоставить вам i на зиму, аж
доки приїду з Києва вдруге.
Галинi груди легесенько пiднялись угору; вона ледве встигла
задушить в собi зiтхання.
–  От лiтом я нiколи не нуджусь, – додала Галя. – То коло
хазяйства, то в садку, а найбiльше коло квiток в горiдчику, й
нестямишся, як той час минає.
–  В садочку, та ще й з пiснею, – промовив Радюк, лукаво
подивившись на Галю. Галя запишалась й осмiхнулась; вона мала щось на
думцi, бо вже вгадала, що Радюк її любить.
–  А чого це ви нiчого не їсте? – раптом спитала їх, аж крикнула
панiя Висока. – А ще й за стiл сiли. Покуштуйте лиш, який смачний борщ
з курятиною, Павле Антоновичу! Чи, мабуть, вам не до борщу? Еге, так?
Павло Антонович i Галя набрали трохи борщу в тарiлки, одначе їли
мало. Галя тiльки спробувала, та й ложку поклала.
–  От i погано, коли вам їсти не хочеться, – знов промовила панiя
Висока, не зводячи своїх маленьких сiрих швидких очей з молодої пари.
–  Коли ж я недавно снiдала, – обiзвалась Галя.
–  Та й я снiдала, одначе, богу прийому, їм, як бачите!
–  Бо вам, Ликерiє Петрiвно, вже нiщо не заважав мать добрий
апетит, а молодим людям часом буває зовсiм iнше в думцi, – промовив
Масюк.
–  Оце! Хiба ж я вже така стара. Що це ви, Iване Корнiйовичу! Хоч
небiжчик капiтан i давненько вмер, одначе я ще зовсiм-таки не баба.
–  О, ви б ще й замiж пiшли, якби хто добрий трапився, – сказав
Масюк.
–  Чи пiшла б, чи не пiшла б, це трудно вгадать.
–  Але якби хто добре причепився, та ще щоб i кишенi були не
порожнi, та й брови чорнi, й голова не сива, не така, як оце в мене… –
промовив Масюк.
–  А певно, за сиву голову не пiшла б i за такi незакрученi вуса,
як вашi, не пiшла б, – промовила Ликерiя Петрiвна й зареготалась
дрiбненько.
Масючцi, як женщинi поважнiй i богобоящiй, та рiч Високої зовсiм
не сподобалась. Вона все сидiла мовчки й боялася за недобрий вплив
Ликерiї Петрiвни на свою Галю.
–  Викушайте ж наливочки за здоров’я наших добрих сусiд i
знайомих, – припрохувала хазяйка, наливаючи всiм по чарцi наливки,
навiть своїй дочцi, котра осмiхнулась i одсунула од себе чарку.
–  Нащо ви одсовуєте чарку? Тепер пiшла така поведенцiя, що й дами
п’ють, – промовила Ликерiя Петрiвна. Вона любила випити, бо привчилась
у походах випивать в веселiй компанiї офiцерiв. – Вип’ємо за здоров’я
хазяїнiв! – голосно, на всю свiтлицю гукнула Ликерiя Петрiвна й
цокнулась своєю чаркою об чарки всiх. Галя ледве вмочила губи,
осмiхаючись. Ликерiя Петрiвна так i вихилила чарку за одним махом до
дна, ще й лiкоть пiдняла вгору по-офiцерському.
За першою чаркою пiшла друга, а там i третя. Панiя Висока цокалась
чаркою з усiма й хилила-таки добре чарку за чаркою, аж її лице стало
червоне. Зморшки на лицi трохи поховались; вона стала наче молодша й
почала голоснiше розмовлять та розказувати.
–  Оце менi так i здається, що я на Басарабiї або над Дунаєм, мiж
веселими товаришами мого капiтана. От було життя, так життя! Хоч я
дотерпiла лиха в походах, але ж весело тодi жилося менi. Було коло
мене офiцери, як тi бджоли коло меду! Так i припадають, так i липнуть,
аж було мiй капiтан сердиться.
–  От i признались в грiхах! – засмiявся Масюк.
–  Трохи сердився небiжчик, сказати правду! Але ж яка була
компанiя! Якi були там молодцi! Ой-ой-ой! Було збереться їх двадцять
чоловiк, а я одна мiж ними верчуся та як та ластiвочка щебечу. А вони
всi до мене: “Ликерiє Петрiвно! Ликерiє Петрiвно! ви душа нашого
товариства; ви богиня! Без вас ми пропали б отут на степах! За
здоров’я Ликерiї Петрiвни!” Та так i обстануть й обсядуть мене
навкруги. Я туди верть, сюди верть!.. – Iз тим словом Ликерiя Петрiвна
вкинула в рот чарку наливки й разом ковтнула.
Хазяйка насупилась та все скоса поглядала на Ликерiю Петрiвну, а
Масюк смiявся та потроху пiдбивав її, та все наливав наливки в її
чарку.
–  Ой, годi вже, Iване Корнiйовичу! Що годi, то годi, бо душа мiру
знає. Я й забула, що я вже не на Басарабiї i що вже полинули десь за
синiй Дунай тi давнi веселi лiта! Ой, дякую вам, Iване Корнiйовичу!
їй-богу, будеї
–  Та випийте-бо, будьте ласкавi! – просили всi.
–  Хiба за здоров’я оцiєї молодої пари, – промовила панiя Висока,
показуючи на Радюка й Галю, i випила ще чарочку, але помаленьку,
обсмоктуючи швидкi губи.
Всi встали з-за стола й почали хреститься до образiв. Висока все
озиралась на Радюка, котрий стояв аж позад усiх i не перехрестився.
–  А чом ви оце не дякуєте богу, Павле Антоновичу?
Перехрестiться-бо, а то бог не дасть вам щастя-долi.
–  То й перехрещусь, – сказав Радюк. Подякувавши хазяїнам за обiд,
Ликерiя промовила:
–  Але таки ще подивлюсь на вашi клубки та пiвмiтки! – i вона
швиденько побiгла в кiмнату, а за нею пiшла хазяйка з Галею.
Висока надiла окуляри i все роздивлялась та розпитувала: на
скiльки буде локот, i чи двадцятка буде, чи ще й тонше полотно.
–  Та скиньте вже окуляри, бо нитки здадуться вам товщi й поганшi!
– жартував Масюк, гукаючи з свiтлицi. Ликерiя Петрiвна вийшла до
свiтлицi.
–  Чи не покурите часом? – спитав її Радюк i подав папiроси.
–  Чом i не покурить, – промовила вона, обмахуючи лице й обтираючи
пiт з лоба, з щiк, з пiдборiддя, – як була я на Басарабiї, то й сигари
курила, не то що. Ой, як же гаряче! – сказала вона й одчинила
причiлкове вiкно. Тоненький синiй димок потягло стружечками в вiкно,
звiдкiль лилось свiже повiтря.
Сонце вже стало надвечори. Од дому лягла широка тiнь на грядки з
квiтками, на зелену траву, досягла аж до вишень i до високої грушi. Та
тiнь заманила до себе з хати всiх. Всi пiшли на причiлок i посiдали в
тiнi на килимi, на зеленiй травi пiд грушею. Масюк все позiхав пiсля
важкої страви та курив тютюн, а молодим людям i нев’янучiй капiтаншi
було дуже весело. Ликерiя Петрiвна сiла на килимi, ще й ноги пiдобгала
пiд себе. З круглою головою на круглому й куценькому тулубi, вона вся
була неначе кругла, нiби якийсь клубок лежав на килимi. Радюк сiв i
собi; а Галя довго церемонилась, поки й сама не присiла на килимi.
–  Хазяйко! Олександре Остапiвно! вишли нам сюди яблучок та
вишеньок, або варення, або й наливочки.
–  Оцiєї не треба! цур їй, пек їй! Що Масюкiвка, то не Дунай,
Олександре Остапiвної Не висилайте тiєї, що горiлкою або наливкою
звуть! – гукнула Висока, аж луна пiшла по садку.
Вийшла й хазяйка i винесла свiжого варення з вишень; за нею
наймичка несла на однiй тарiлцi яблука, на другiй – вишнi. Всi
кинулись до яблук, тiльки панiя Висока цуралась їх, неначе “трефного”
жиди.
–  Спробуйте-бо, Ликерiє Петрiвно, яблучок! Таких ви не їли й на
Басарабiї, – дражнився з нею Радюк.
–  Таких, може, й не їла, а їла виноград, пила вино, скiльки
хотiла, а до спаса таки не буду їсти яблук, їжте вже ви!
Тим часом надворi вечорiло; жара спадала. З садка, з-пiд груш i
яблунь потягло прохолодою, що навiвала вогкiсть на гарячi лиця. Квiтки
в клумбах, прив’яленi на гарячому сонцi, пiдiймали головки, пiдiймали
лист, зачувши вечiрнiй холодок. Недалечко од Радюка рiс на грядцi на
самому краю здоровий кущ гвоздичкiв. Радюк глянув на той кущ
гвоздичкiв, i на Галю, i на тi два гвоздички в її косi, що придавали
краси її карим очам i пунсовим губкам, i промовив:
–  Ви, мабуть, найбiльше любите оцi квiтки, оцей огняний кущ
гвоздичкiв. Нiякi квiтки не пристають вам так до лиця, як отi
гвоздички.
Галя осмiхнулась. Легенький рум’янець налетiв i зараз зник з її
лиця. Вона доторкнулась пальцями до двох гвоздичкiв на головi, про
котрi вона й забула.
–  А я нiколи й не поливала гвоздичкiв! – промовила вона вже
смiливо до Радюка.
–  Одже ж поливайте їх рано й вечiр, – промовив Радюк.
“Буду поливать рано й вечiр та тебе споминать”, – подумала Галя й
легесенько зiтхнула, згадавши, що Радюк недовго буде в Журбанях i на
довгий час поїде до Києва.
–  Нащо ж ми будемо їсти несвiжi вишнi, коли в садку ростуть
свiжi? Дивiться, як червонiють, аж листя не видно! аж гiлля гнуть, –
крикнула Висока й пiдскочила вмить, неначе м’яч, ще й у боки взялась.
Вона побiгла в вишник, а за нею слiдком побiгла й Галя, а за Галею
Радюк. Масюк i Масючка зостались вдвох. Масюк лiг, простяг ноги на
килимi, а далi й сам увесь простягся, потягнувся й позiхнув на ввесь
садок, аж собака за тином гавкнула.
Ясна Ликерина сукня червонiла помiж вишнями й миготiла так швидко,
неначе пурхала, Радюк почав рвать ягоди з однiєї вишнi з Галею, їм
обом так хотiлось подивиться на ту вишню, коло котрої вони стрiлись
уранцi так несподiвано, а панiя Висока все кликала їх зовсiм не туди,
але в другий куток садка. Радюковi так хотiлось поговорить з Галею на
самотi, а Висока все неначе з землi вискакувала, все виглядала з-за
вишень на їх, все терлась коло їх.
Але садок був прегустий. Високої стало не видно. Радюк почав
розмовлять з Галею.
–  Чи не забудете ви за мене, як я поїду з дому, може, й на довгий
час? – промовив Радюк. – Бо я вас нiколи не забуду, хоч i поїду, може,
й на довгий час. Як тiльки я побачив вас у Журбанях, як тiльки почув
ваш голос, вашу пiсню, я почув душею, що вже вас нiколи не забуду.
Галя рвала вишнi, але їх не їла i все пускала ягоди на траву. Вона
мовчала, але двi сльозi виступили на її чудових очах i покотились по
щоках. Радюковi стало жаль молодої дiвчини, неначе рiдної сестри.
–  Чи забудете мене, чи не забудете? – знов спитав вiн, взявши
Галю за руку.
–  Не забуду, – одказала вона нищечком, як мала дитина, i трохи не
розридалась, як мала дитина.
Коли це за вишнею шелеснула панiя Висока i зiгнала якусь птицю з
дерева, її сукня запалала в зеленому листi. Радюк пустив Галину руку.
–  Хавав! – крикнула вона з-за гiлля й таки справдi злякала
молодих людей. – А що, злякала вас, садових пташок?
–  Не тiльки нас, а й ту птицю злякали, що ондечки полетiла, –
промовив Радюк.
Галя мусила нiби заспокоїться при стороннiй людинi, навiть була
рада приходу Високої. Нове почуття кохання, на самотi з милим, в
зеленому садочку, вперше на такому молодому вiку, трохи злякало її й
дуже збентежило.
Незабаром всi вони троє виринули з зеленого, густого вишника й
посiдали хто на килимi, а хто на травi. Панiя Висока напелехала повну
тарiлку свiжих вишень.
–  А де ж вашi вишеньки, паничу й панно? – спитала вона в молодих.
–  А ось! – сказала Галя, показуючи гiллячку вишнi, всю обсiяну й
облiплену вишнями, на котрiй зеленiло тiльки зо три листочки.
Вона гралась тiєю гiллячкою, нарвала гвоздичкiв i зеленого листя й
обклала ними гiллячку. Вийшов дуже оригiнальний букетик.
–  Кому то буде букет? – спитала Ликерiя Петрiвна, навiщось
втягнувши губи в рот.
–  Комусь буде, та не скажу! – промовила Галя й подала Високiй той
букетик.
Висока не взяла й затрiпала маленькими ручками.
–  Не менi, не менi, а комусь iншому! I менi колись дарували
букети на Бесарабiї, та ще й якi букети! Такi букети, що було несуть
удвох чорнобривi товаришi мого капiтана! Було несуть менi цiлу гору
квiток, та ще й зверху на пiваршина китях, сплетений з дорогих
французьких заграничних квiток та стрiчок. От якi букети колись менi
дарували!
Всi засмiялись, а Масючка аж голову одвернула набiк.
Тим часом наймичка винесла пiд грушу самовар. Галя побiгла за
посудом, за чаєм i почала готувать чай. Сонце вже обiйшло Масюкову
хату й почало виглядать з-за угла. Настав чудовий вечiр половини лiта.
Сонце обзолотило промiнням грушi, й вишнi, i квiтки в горiдчику,
облило золотом Галю всю: лице, бiлу вишивану сорочку, розкiшнi коси на
головi, бiлi ручки, що готували чай; обзолотило навiть панiю Високу, й
Масюкове необголене лице, i поважне лице Масючки; обзолотило Радюковi
виразнi, наче пензлем обведенi, уста i рум’янцi на здорових молодих
щоках. Галя наливала чай, та все скоса поглядала на його чудове лице,
та все легенько зiтхала, згадуючи сцену пiд вишнею й тi незабутнi
слова: “Чи забудете мене, чи не забудете, як i я вас нiколи не
забуду?”
Наливши чай, Галя вийшла з-пiд гiлля грушi, щоб роздать усiм
стакани. Сонце освiтило її всю. Радюк глянув на неї, всю облиту
рожевим свiтом сонця, глянув на синє глибоке небо над нею, так само
залите свiтом до самого далекого краю безоднi. I йому здалось, що такi
гарнi, такi безвиннi, такi добрi iстоти повиннi б жити не на землi, а
в тому високому синьому небi. Так гармонiзувала краса натури, краса
неба з iдеальною красою молодої дiвчини. В його молодiй душi чогось
з’явилась думка впасти.на колiна i поклониться великiй красi людини
разом з великою красою неба й землi.
Всi почали пити чай i весело балакать. Панiя Висока всiх
перемагала i всiх забавляла.
–  Ой, як же тут гарно! Тут, у садочку, мiж квiтками, мiж вишнями,
мiж добрими людьми, та ще й молодими, та ще й гарними! – аж крикнула
поетична Ликерiя Петрiвна, обвiвши усе й усiх очима. – Так тепер
тутечки гарно, як було колись на Басарабiї. Ото коли б ще сюди
двадцять тих молодих товаришiв мого капiтана, та ще щоб я сама була
молоденька! Ой-ой-ой! Як-то було б гарно! Ще було б краще!
–  Та ще й тi шампани басарабськi, що ви колись випивали з тими
офiцерами, – додав Масюк.
–  Еге пак! I де то вони тепер, мої дорогi, мої голубчики, нашi
товаришi! Чи живi, чи вже померли, як i мiй капiтан? А якi були гарнi,
чорнобривi, веселi! А як любили мене всi!
–  Чи вже ж таки, Ликерiє Петрiвно, любили вас усi двадцять? –
спитав Масюк.
–  Їй же богу, всi двадцять. Один запобiгав в мене ласки перед
другим. Колись мене так почастували шампанами, що менi цiлiсiньку нiч
снилось, буцiмто я все їду з гори; на горi нiби Басарабiя, а внизу
Дунай, а конi поганяє бородатий турок, i так пре кiньми, що менi ввесь
свiт закрутився! та все менi здається, що я от-от шубовсну з крутої
гори просто в Дунай.
Всi смiялись, а сама Висока аж заливалась.
–  Ой, спiвать хочу! Давайте лиш, молодi й старi, будемо спiвать!
– крикнула Ликерiя Петрiвна.
–  Я до того торгу й пiшки! – промовив Радюк. – Правда, й ви з
нами? – промовив вiн до Галi.
–  I я до того торгу пiшки! – голосно промовила Галя, i її
альтовий дзвiнкий голос аж задзвенiв, їй давно вже хотiлось спiвать,
як пташцi все хочеться щебетать в гарний вечiр в зеленому садочку.
Вийди, дiвчино, вийди, рибчино!
У гай по корови, у гай по корови.
Нехай же я подивлюся
На тi чорнi брови, на тi чорнi брови!
Так почали спiвать Радюк, Галя, панiя Висока й сам старий Масюк.
Одна Масючка схилила голову на руку й задумалась дуже-дуже, дивлячись
на чудовi тоненькi брiвки своєї единички.
По тiм боцi вогонь горить,
По цiм боцi жарко:
Як поїду з Масюкiвки,
Комусь буде жалко.
Заспiвали всi, i всi вкинули в слова пiснi Масюкiвку, неначе
змовились. А Галя довгим, жалiбним поглядом подивилась на Радюка й
дуже виразно вимовляла: “Комусь буде жалко, комусь буде жалко!”
По тiм боцi вогонь горить,
По цiм боцi душно
Як поїду з Масюкiвки,
Комусь буде скучно.
Так спiвали вони далi, i панiя Висока, обернувшись до Галi, просто
в вiчi промовляла: “Комусь буде скучно, комусь буде скучно!”
–  Ой, спасибi вам за все, за все, мої добрi, мої дорогi сусiди! –
промовила панiя Висока, встаючи з килима. – Ой, загулялася ж я, а в
мене дома робота, як i в усiх людей. Час менi додомоньку, забарилася
я.
–  Та в вас же дiти дома не просять їсти, не плачуть! – промовив
Масюк.
–  Є такi, що їсти просять вже, мабуть, давно, бо я господиня в
себе вдома! Вставайте, Павле Антоновичу, та разком холодком i побiжимо
до господи, бо ви, здається, цiлiсiнький день загаялись тут у
Масюковому хуторi й ладнi тутечки й ночувать.
–  Як їхати, то й їхать! – сказав Радюк, встаючи, – Тiльки я
попрошу Iвана Корнiйовича видать мої хомути з комори, бо вже час!
–  То й видам, хоч i ще не час! – промовив Масюк.
–  О, бачте! Як моїх хомутiв, то й не замкнули в комору, –
промовила трохи нахабна Ликерiя Петрiвна й почала обвiрчувать бiлою
вуаллю свiй квiтчастий чiпок.
Тим часом повозки пiд’їхали пiд ганок. Гостi почали прощаться.
–  Привезiть же менi книжок якнайшвидше! Хоч би й завтра, –
просила Галя Радюка, – бо я вчилась в городi всього тiльки рiк, а в
мене великий потяг до книжок, – тихенько промовила вона до Радюка
смутним голосом, – тут я нiгде не достану собi книжок i до страшного
суду, мабуть, доки й животiтиме Масюкiв хутiр на свiтi. Я за це вже
добре дiзналась. Тут навкруги в околицi й панiї навряд чи й письменнi.
–  Та й менi, будь ласка, привезiть отi-о Шевченковi поеми, що ви
знаєте! Хоч я давно не читаю, а тi поеми, може, ще й втну, – просив
Масюк.
–  Добре, привезу, як не завтра, то пiслязавтра абощо, – сказав
Радюк, прощаючись з усiма.
–  Сяду ж я з вами, Павле Антоновичу, бо вашi конi баскi.
Пiдвезiть мене додому. Буде веселiше менi в дорозi: будемо пiсень
спiвать на радощах, – сказала панiя Висока.
–  Прошу ласкаво! – просив її Радюк i подав руку. Гостi виїхали з
двора, а хазяїни ще довгенько стояли на ганку. Галi здалось, що стало
так порожньо i в хатi, i в садочку, i на подвiр’ї. Вже й сонце сiло за
вербами, вже й череда прийшла в хутiр, вже й зорi заблищали на темному
небi, а вона все ходила мiж вишнями, мiж клумбами та все тихенько
спiвала:
Ой сама ж бо я, сама,
Як билинонька в полi.
Потiм вона взяла коновку й полила всi кущики гвоздичкiв, а
ввiйшовши в хату, вийняла з коси два гвоздички, завинула їх у папiр i
сховала на пам’ятку про той день.
Надворi вже було поночi, як Радюк з Високою вертались з гостей.
Небо чудово заблищало, все засiяне зорями, надзвичайно ясними. Вечiр
догорював на заходi червоним потухаючим жаром. Радюк спiвав пiснi та
все думав про Галю. Чи дивився вiн на яснi зорi, чи на червоне
дотлiваюче небо, то все думав про неї. Висока додавала йому охоти до
спiвiв, жартувала, смiялась Галею. Вже було видно дiм панiї Високої, в
вiкна видно було полум’я в пекарнi. А в вiкнах в селян вже було
поночi. Робочого часу люди рано полягали спать i вже спали мiцним
сном. Конi пiд’їхали пiд село й схарапудились в царинi. Коло царини
щось стогнало, неначе хтось або вмирав, або був прибитий. Панiя Висока
перелякалась навiки. Радюк стривоживсь i зскочив з повозки. А коло
царини все щось стогнало, а потiм почало плакать.
–  Боже мiй! Хто це так стогне? Пiдiть лишень подивiться кругом
хати або в тiм рову, – промовила Висока до погоничiв. Всi почали
наближаться до хати i зараз дiзнались, що стогне хтось у хатi, а не
надворi. Радюк одчинив дверi, бо вони були не запертi, i ввiйшов у
хату. За ним увiйшла Висока.
–  Добривечiр вам! Хто то так.стогне? – спитав Радюк.
–  Та це я! – обiзвалась молодиця.
Радюк дiстав з кишенi сiрнички й засвiтив каганець. Слабкий блиск
пiшов по убогiй хатi. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала
розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у неї спав як убитий малий
хлопчик. Висока впiзнала молодицю й почала розпитувать.
–  Що це з тобою, Параско?
–  Ой, слаба я, панi! Покарав мене, мабуть, господь. Тепер жнива;
пшеничка моя стоїть не дожата, а я удова, одним одна, i нема кому
дожати, бо й найнять нема за вiщо.
–  Коли ж це ти, Параско, занедужала?
–  – Та ще позавчора! Так менi недобре стало, а я все жала, аж на
снопи падала, доки зовсiм не звалилась сьогоднi; вже й додому не
дiйшла. Привезли мене на волах добрi сусiди. Ой, пшеничка моя вже
сиплеться!
I безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк
побачив, як горює, як бiдує простий народ, i сльози вступили йому в
очi. Радюк приклав руку до лоба слабої, лоб аж пашiв.
–  Застудилась десь, молодице? – промовив вiн.
–  Пам’ятаю, що я жала та напилась дуже холодної води з криницi.
Люди добрi! допоможiть менi, бо я або згину, або хлiба шматка не
матиму!
–  Ликерiє Петрiвно! Чи немає в вас часом липового цвiту або
малини? – спитав Радюк. – Будьте ласкавi, напiймо її на нiч, щоб вона
упрiла.
–  То заїдьмо до мене, може, й поможемо бiднiй жiнцi. I вони
заїхали до Високої, заварили цвiту, принесли слабiй молодицi, напоїли
її, втушкували, вкрили кожушиною. Панiя Висока все бiдкалась, так їй
було шкода сусiди.
Молодиця напилась i заспокоїлась, їй стало легше. Радюк просив
панiю Високу не пускать її на поле принаймнi другого дня, а сам почав
з нею прощаться, хапаючись додому.
–  Одже вам, Павле Антоновичу, буде якась притичина от в тому
дiлi… – сказала йому на прощаннi Висока, показуючи на Масюкiв хутiр. –
Дивiться, який смутний випадок трапився вам на дорозi пiсля такого
чудового веселого дня, пiсля такого спiвучого вечора. От побачите i
тодi пригадаєте мене, хоч ви надо мною трохи глузуєте.
–  Але ж заєць, здається, не перебiгав нам дороги? – сказав Радюк
i мусив осмiхнуться.
–  От побачите! Буде вам заєць! – промовила Висока навздогiнцi
йому.
Радюк поїхав додому засмучений, хоч виїхав з гостей веселим. Перед
його очима встала картина народного горя, та ще в таку гарячу робочу
пору. Вже лягома приїхав вiн додому. Мати вже спала, а батько не лягав
спати та все виглядав сина.
–  Де це ти так забарився? – було перше слово старого.
–  В Масюка, – одказав син.
–  Де ж ти снiдав?
–  А в Масюка.
–  А де ж ти обiдав?
–  Таки ж у Масюка.
–  А чай пив, а вечеряв?
–  Чай пив у Масюка, а закушував у панiї Високої.
–  Ото! цiлий день у Масюка… Ага! в Масюка гарна дочка! –
догадався старий Радюк. – Тiльки ти…
–  Що, тату?
–  Бачиш, молодi паничi люблять дурить молодих паннiв. А Масюк мiй
сусiд й мiй близький приятель.
–  Я не думаю пiддурювать Галю й нiкого.
–  Та так! ти в гусарах не служив, але все-таки до кiнця курсу
тобi ще далеченько. Не дуже там збивай з пантелику молоду дiвчину.
–  Я, тату, людина чесна; що думаю, те й роблю. Я люблю Галю й
ладен женитись, а дурить її та пiдмїнювать не буду.
–  От про це вже не кажи нiкому, нi твоїй матерi, самiй Галi.
–  Е, тату: є в нас i студенти жонатi.
–  Може, й є! Але доки ти в школi, тобi не випадає жениться. Ти
там трошки жартуй i залицяйся, але чесно жартуй, а про сватання тобi
ще не час думать.
–  А все-таки менi завтра треба одвезти й Галi, й Масюковi книжки,
бо вони дуже прохали. Галя навiть намагалась.
–  Про мене, вези хоч i зараз, та не заїжджай до повiтової свахи,
Ликери Петрiвни Макухи, нашої вiдомої капiтаншi й повiтової брехухи.
–  Добре, не заїду, а книжки треба-таки одвезти, що просвiтить хоч
трохи темнi степовi хутори.
Батько й син попрощались i пiшли спати.
“От якої спiває батько! Якої ж то заспiває мати, що ладна й до
царя за рушниками слати?” – думав Радюк, засипаючи.
Другого дня Радюк ледве дiждався вечора, забрав книжки й поїхав у
Масюкiв хутiр. По дорозi вiн одвiдав слабу молодицю. Вiн увiйшов у
хату й побачив, що жiнка вже ходила по хатi, хоч через силу.
–  I спасибi вам, паничику, i простибi вам за вашу ласку, за вашу
добрiсть! – дякувала бiдна молодиця, ледве переводячи голос.
–  От i слава богу, що ти поздоровшала, а на поле таки не йди,
принаймнi сьогоднi, – сказав Радюк.
–  Ой, Як же менi не йти, коли й жито вже сиплеться, а в мене в
хатi тиждень вже нема й шматка хлiба. Вже тиждень їм з дитиною саму
кашу, – промовила Параска й заплакала.
Радюка дуже засмутила така гiрка доля людська. Край багатий, край
хлiбний, а народ голодує, хлiба не має!
Приїхавши до Масюка й увiйшовши в хату, вiн догадавсь, що його
приїзду сподiвались. В свiтлицi було чисто, як у вiночку. Масючка
вийшла до його в чорнiй новiшiй сукнi i не в хустцi на головi, а в
чiпковi з бантами. Зараз за нею вийшла Галя в новому шовковому чорному
горсетi, по котрому були розкиданi пунсовi букетики рож. Бiла сорочка
й чорний з рожами горсет своїм контрастом дуже придавали їй краси. В
розкiшнiй косi знов заблищали два гвоздички, тiльки що вирванi. Мати й
дочка привiтались до його дуже ласкаво!
–  Ой, дякую вам за книжки! А я все виглядала вас, чи не везете
менi оцього дорогого гостинця.
Радюк подав їй кiлька книжок нових журналiв i Шевченкового
“Кобзаря”, переплетеного в червоний сап’ян й золотообрiзний.
–  Яка це книжка? – спитала Галя.
–  Це Шевченкiв “Кобзар”. Цю книжку я вам дарую на пам’ятку, –
промовив вiн тихiше. Галя зарум’янилась, як зоря, i подякувала. – Буду
ж часто читати цю книжку, – тихо промовила вона й почала перегортать
листки.
–  Де ж Iван Корнiйович? – спитав Радюк.
–  На току, коло возiльникiв, – сказала Галя. Радюк пiшов на тiк
шукать Масюка. Тепер йому кинулось в вiчi Масюкове хазяйство. Вiн
милувався круторогими волами, великими стiжками жита й пшеницi,
порядком на току й на подвiр’ї.
–  А! слихом слихати! – гукнув до Радюка хазяїн з-за возiв. Вiн
обняв i поцiлував Радюка дуже щиро. Видно було одразу, що його мали за
жениха. Вони пiшли до хати й напились чаю.
Незабаром Радюк вертався дуже щасливий! Йому сподобалась Галя i її
батько й мати, люди з дрiбного панства, але чеснi, хазяйновитi й
працьовитi, близькi до народу, чеснi хлiбороби, не одрiзненi од
нацiональностi. I сама Галя, з чудовими очима, з народною пiснею, з
голосом, як шовк, навiть з манерами, нагадуючими гарну, моторну
сiльську дiвчину, дуже пiдходила пiд його iдеал. Старi Масюки i їх
напiвпанська, напiвсiльська оселя з домом i хазяйством – все те
повiяло на його чимсь рiдним, чимсь приємним, рiднiшим, нiж дух вищого
панства.
“Моя буде Галя, моя! Вона мене любить, i я її люблю. Чого ж менi
бiльше треба? Хоч вона вчилась в мiстi тiльки один рiк…”
На вакацiях молодий Радюк ходив по селi, придивлявся до народу,
приглядався до його потреб, бачив, як народ тяжко працює й мало має
користi. Не раз вiн важко зiтхав, дивлячись на бiднiсть народу серед
такої багатої природи. Вiн записував народнi пiснi, казки й приказки,
звичаї и навiть самi мелодiї пiсень i заводив у ноти. Часто вiн їздив
i в поле до косарiв, до женцiв, гребцiв i возiїв, балакав з ними,
записував од їх усе, навiть слова мови. Не раз вiн заїжджав i до панiї
Макухи, чи Високої, котра на самотi не соромилась своєї мови й чудово
говорила по-українськiй. Вона наказала йому багато казок, наспiвала
пiсень, неначе будлi-яка молодиця, i таки не втерпiла: показала йому
“кавалерiю” свого чоловiка й його капiтанськi документи. Радюк мусив
їх таки прочитать.
Радюк скрiзь проповiдував свої смiливi iдеї, доки не дiйшла за
його чутка до мiської полiцiї… Сусiди почали застерiгать батька й
матiр i просили їх трохи здержувать сина, щоб не добути якого клопоту…
Раз батько сказав своєму синовi: “Коли ти, сину, такий прихильний
до народу, коли тобi так потрiбнi пiснi й казки, то їдьмо на баштан.
Цього року була рання зав’язь на баштанi, то, може, й стиглого кавуна
надибаємо. Ти попросиш баштанника Ониська, то вiн тобi наспiває й
накаже, скiльки хоч! Тiльки знай, що Онисько дiд гордовитий i
гоноровитий. Коло його треба ходить вмiючи або й панькаться. Вiн так
дбає про моє добро, що часом i менi молитву читає”.
–  А поїдьмо справдi! Може, й пiсень добуду, i кавунiв наїмся, –
сказав син.
Зараз-таки парубок запрiг конi в чималий вiз, i батько з сином
виїхав з двора на степ до баштана.
Сонце ще високо стояло на небi. Спека стояла надворi, як звичайно
буває в спасiвку. Повiтря було сухе, але здорове й тепле, i таке
прозоре, що на всi боки око захоплювало степи без краю. Синє й гаряче
небо лежало над степом, неначе якась кругла покришка. На небi не було
анi хмариночки! На степу не було, нi смужки туману. Одно пишне золоте
сонце пливло мiж небом i степом, наче корабель по безодньому морi. Вiз
звернув з битого степового шляху й покотився по ледве примiтних
прикметах суголовка. Незабаром i той суголовок зник, i вiз покотивсь
гладеньким степом. З-за густих будякiв i всякого зела незабаром
висунулись баштани з довгими рядками високих соняшникiв. За
соняшниками зараз з’явились рiвнi рядки гостролистої кукурудзи,
насадженої кругом баштанiв дуже рiвними рядками. Рядки пшiнки мережили
баштани вздовж i впоперек. Вже конi наближались до баштана, вже можна
було бачить на краях баштана наче рами з довгого гарбузиння, де мiж
листом повивертались боками довгi й круглi бiлi гарбузи, неначе воли
на спашу. Потiм одкрилося поле, неначе заслане картатими хустками, де
зеленiло дрiбненьке, як тюль, кавуняче огудиння, де блищали в
ясно-зеленому листi жовтi динi, зеленiли й бiлiли здоровi кавуни. Всi
журбанськi баштани люди сiяли вкупi, щоб легше було стерегти од
злодiїв; тим-то вони й займали степ, скiльки можна було осягти оком.
Баштанник сидiв коло куреня й щось стругав стругом. Вже можна було
бачить оком, як його лiктi разом одсовувались назад, як вiн тяг до
себе струга, як на руках манячили рукави бiлої сорочки.
–  Знаєш що, сину! Давай вивiримо, чи добре Онисько стереже
баштана? Ходiм навпростець через баштан, буцiмто красти свої кавуни, а
погонич нехай їде просто до куреня.
При тих словах батько зскочив з воза, а за ним i син. Вони
закрались поза кукурудзою й почали нiби шукать кавунiв. Онисько сидiв
i не обертавсь. Коли це обидва вони побачили, що просто на їх летить
через огудиння рябий собака, аж курява пiднiмається за ним. За Рябком
пiдтюпки бiг Онисько.
–  А чого вам треба, сякi-такi! Ось я вам дам серед дня лiзти на
баштан! Джий! кис, кис! джий! уджга, Рябко, уджга! – цькував дiд та
все лаявсь. А Рябко кинувся прожогом на молодого Радюка й ухопив його
зубами за чобiт. Собака була люта, як гадюка, i зовсiм здичiла на
степу. Радюк дригнув ногою, а Рябко вчепився зубами в закаблук, наче
п’явка. Вiн махав ногою, а Рябко волочився слiдком за ногою по
баштанi, аж огудиння поплутались кругом. Батько кинувсь оборонять,
вирвав з корiнням здоровий кущ кукурудзи, лупив собаку по спинi. Рябко
гриз на шматочки бадилля своїми страшними зубами.
–  А чого ви тут ходите! – крикнув Онисько i… руки опустив,
упiзнавши хазяїна.
–  Чи це ви? Оце, боже мiй! тiльки мене втомили. I треба було вам
йти сюдою! Господи! наче вам стежки нема. Неначе маленькi. А я думаю,
що злодiї. Тут недалечко шлях. Йде багато чумака, й москаля, i всякого
народу.
–  Та це ми, дiду, правди вивiряємо в вас! – сказав син.
–  Доконче треба було! I прийде, господи, в голову! Чи не
покалiчила де собака? – бiдкався сивий баштанник. – Та й позбавляли ж
ви багато огудиння! Iй-богу, неначе маленькi.
–  Не сердьтесь, дiду! Ми вам привезли могорича! – сказав молодий
Радюк.
Всi вони пiшли до куреня, переплигуючи через густе огудиння,
неначе переходили через рiчку, скакаючи з каменя на камiнь. Рябко вже
лащився до наймита, виляючи хвостом, а на хазяїнiв усе гарчав та
скалив бiлi зуби.
–  Чи є, дiду, стиглi кавуни? – спитав молодий Радюк.
–  Динi вже давненько показались, а кавунчика – може, й знайдемо.
Онисько швиденько подибав на баштан i принiс здорового кавуна.
Кавун був з одного боку зовсiм бiлий, бо Онисько закопав його в рiллю,
ще й зверху притрусив сухим бадиллям, щоб часом хто не вкрав першого
кавуна. Взявши складаний нiж, що висiв на припонi коло пояса, Онисько
розрiзав кавуна надвоє. Кавун був стиглий i червоний, як жар. Онисько
з гордiстю подав кавуна панам, як подають трофеї, добутi на вiйнi.
–  Спасибi, дiду, спасибi! – дякували пани. Молодий панич порiзав
кавуна на скибки й поклав на травi. Скибки розпались, i зсередини
випав червоний вовк. Всi посiдали на землi i з’їли цiлого кавуна
дочиста!
–  Тепер, дiду, давайте динь абощо? – казав панич.
–  Е! де вже пак пiсля кавуна та динi! Треба було їсти переднiше
диню, а потiм кавуна, – промовив дiд i винiс з куреня велику жовту
диню. Молодий Радюк розрiзав диню; насiння не вилилось, а випало
довгими злiпленими рядками, – прикмета, що диня була не проста, а
дубiвка. В повiтрi полився аромат. Швидко од тiєї динi не зосталось i
шматочка.
–  Тепер i до роботи можна браться! – промовив дiд поважним тоном,
обертаючись до панича. – А нумо, паничу, зносить динi та вибирать
огiрки!
–  Як нумо, то й нумо! – сказав панич. – Давайте, дiду, торбину
або мiшка, я вам поможу вибирать огiрки.
–  Куди вам там вибирать! То я так тiльки жартую, – сказав дiд
трохи м’якiшим голосом.
–  Чого ви, дiду! Ви думаєте, що я незугарний до роботи?
–  Сидiть та лучче люльку курiть!
–  Е! тепер, дiду, iнший час настав на свiтi. Годi вже панам
сидiти, згорнувши руки! Треба й панам до роботи браться, роздiлять
працю з простим народом, а вам треба пнуться до книжок, до науки. Як
подiлимось ми працею й наукою, то аж тодi буде на свiтi добре всiм.
–  Може, й буде! Дай боже! А ви все-таки ляжте коло куреня та
курiть люльку.
Молодого Радюка вразили дiдовi жарти. Вiн узяв мiшка, прив’язав
мотузка до одного узиря, а другим кiнцем прив’язав до зав’язки й
накинув собi через лiву руку на плече, як звичайно роблять, вибираючи
огiрки.
–  То надiньте ж рукавички, бо руки поколете! – жартував дiд.
–  Не бiйтесь, не поколю!
–  Але скиньте чоботи, бо зовсiм витопчете отими закаблуками
огудиння!
Молодий Радюк мусив скинуть чоботи й пiшов на баштан в самих
шкарпетках. Вiн почав перегортать огудиння, а воно жалилось, неначе
жалка кропива. Деякi огiрки були вкритi колючечками й кололи його
делiкатнi руки. Радюк накидав багацько огiркiв у мiшок, i вага почала
нагинать йому шию. Мотузок рiзав в плече, неначе гострим жалом ножа.
Радюк мусив перекидать мiшок з плеча на плече. А мотузок все-таки
шмульгав, а потiм почав пекти. Пiд гарячим небом, на гарячiй, як
присок, рiллi йому було важко, як у лазнi; спина почала страшно
болiти. Пiт лився з його, як вода, i капав на зелене огудиння.
–  Та годi вже вам вибирать! Висипте огiрки на траву та лягайте в
холодку. Чи бачите, скiльки я навибирав слiдком за вами!
Радюк подивився на дiда, а в дiда в мiшку було бiльше огiркiв, нiж
у його!
–  Як же ви багацько кидаєте! Не розгортаєте добре огудиння. Коли
зiгнали оскому, то цур їй, цiй роботi. Лягайте на бiк та читайте
книжечку!
Молодий панич i справдi подумав, що цур їй, тiй роботi в таку
спеку! Вiн вперше, жартуючи, спробував, яка то важка проста робота.
–  Ой, болить спина! – крикнув вiн, лягаючи в холодку i
швиргонувши мiшок на траву.
–  А що б ви сказали, якби вам довелося нажать копу жита в таку
спеку? – спитав дiд, осмiхаючись.
–  Не знаю, що я сказав би. Лучче я, дiду, пiду зривать стиглi
динi!
–  Чи вiзьмете просту роботу, а менi оддасте книжки? А коли
сказать правду, то це ще iграшка, а не робота, – казав дiд.
–  Почекайте, дiду! Як одпочину, то поможу вам зносить динi. Але
за те ви менi заспiваєте пiсень. Добре?
–  Куди вже менi, старому, до пiсень! Нехай молодшi спiвають. Я
вже своє одспiвав!
Молодий Радюк, спочивши, пiшов рвать динi. Вiн клав їх у той самий
мiшок, а проклятий мотузок знов рiзав його, наче серпом, у плече. Вiн
пiдмостив хусточку, а мотузок муляв i через хусточку. Тодi вiн
вернувся до куреня.
В спинi в його судомило. Радюк зрозумiв, яка то важка чорна робота
простого народу.
–  Паничу! а пiдмостiть i менi хусточку пiд мотузку, щоб не було
мулько! – крикнув дiд, смiючись.
Тим часом дiд i наймит вибрали огiрки, зсипали їх на купу на
травi, позривали стиглi динi й позносили до куреня. Онисько знайшов аж
десять стиглих кавунiв, у котрих коло хвостика кучерява в’язь
поприсихала. Купи зелених огiркiв, жовтих динь, кавунiв всякої мастi
веселили очi й старого Радюка, й молодого. Кругом куреня запахло
динями, пшеничкою, огiрками, i тонкi пахощi далеко розходились у
теплому повiтрi. Дiд зiбрав лушпиння й однiс його далеко в степ, щоб
не занадились на баштан кузки й звiрки та оси.
Наймит запрiг конi й поклав на вiз кiлька кавунiв i динь. Батько
сам швиденько покатав додому, а за рештою приїхав другий наймит
простим возом. Молодий Радюк не поїхав додому з батьком, а зостався до
вечора на баштанi.
Надходив вечiр. Сонце вже не пекло косим промiнням; надворi було
тепло, як у добре натопленiй хатi. Од кукурудзи полягла по баштанi
тiнь довгими рядками. Конi паслись по степу хапаючись; їм не
надокучали мухи та гедзi. Молодий Радюк роздягся й роззувся. Вiн
навiть скинув картуз i жилетку, неначе одежа давила його серед
вольного степу. Сонце спустилось, неначе лягло на степ, i почало
засовуваться за зелене море. Молодий Радюк провiв очима сонце до
останнього променя i задумався. Надворi починало сутенiть. Онисько
запалив багаття з сухого бур’яну. Густий дим пiднявся, валував та
зiгнав набiк мошку.
–  Чи не хочете, дiду, мого тютюну? – промовив Радюк, запалюючи
папiроску.
–  То й дайте, коли маєте!
Дiд насипав тютюну в свою зелену люльку й почав пахкать одним
кiнцем рота, не випускаючи з другого кiнця рота цибука.
–  I курите ж ви, паничу, кат зна що! Та це вода, а не тютюн!
Нiчогiсiнько не чую! їй же богу, не чую!
I дiд плюнув набiк, потiм витяг з кишенi гаманець з своїм тютюном
i закадив мархоткою так, що Радюк мусив оступиться й сiсти оддалеки.
–  Дiду! я чув, що ви вмiєте всяких пiсень, та ще й дуже давнiх?
Чи не заспiвали б ви менi, а я б i позаписував в оцю книжечку? –
сказав Радюк.
–  А вам навiщо те здалося? – промовив дiд стиха, глянувши скоса
на Радюка.
–  Та так.
–  Як так, то й нехай буде так… – промовив дiд, зирнувши сердито
на книжечку.
–  Я чув, що ви, дiду, вмiєте всяких казок?
–  Хiба я стара баба, щоб казки казав! – промовив дiд ще
сердитiше.
Дiд дуже не йняв вiри паничевi i чогось страхався тiєї книжечки.
Вiн бачив такi книжечки в тяжку годину свого життя, як його сина в
некрути брали, як його ганяли на панщину й записували панщаннi днi.
–  I нащо, паничу, вам здалися нашi пiснi та казки? Ви народ
вчений, письменний.
–  Ви, дiду, людина стара, то зрозумiєте мене. Я людина вчена, i я
дуже цiкавий знати все, навiть пiснi, та ще й стародавнi, козацькi.
–  О, я козацьких пiсень багацько знаю! – сказав дiд, не
втерпiвши.
–  Бачите, дiду, тепер вже пишуть книжки сiльською українською
мовою, то й сiльська мова, й сiльськi пiснi стали дуже потрiбнi задля
вчених людей.
–  Може, й правда; може, воно й так! Не знаю! Ви письменнi; ви
бiльше за мене знаєте.
Вважаючи на те, що дiд трохи подається, Радюк витяг з кишенi
кiлька дрiбних книжечок i знайшов мiж ними тi, де були Шевченковi
утвори. Вiн знайшов Шевченкову “Наймичку” i почав читати. Не вперше
вiн читав селянам українськi утвори Вовчка й Шевченка i знав, що нi
одна поема не доходить так до серця, як “Наймичка”.
–  Чи ти ба! їй-богу, по-нашому написано! – аж крикнув наймит,
лежачи животом на травi. I вiн посунувся на грудях ближче й почав
слухать, пiдперши лице долонями й пацаючи вряди-годи ногами.
Онисько не показував дивування. Вiн сидiв, пiдобгавши ноги й
нахиливши голову, та все слухав та слухав. Його люлька загасла й
покотилась на траву, а вiн i голови не пiдводив та все слухав, як
Марко рiс на хуторi в старого дiда й баби, як прийшла до їх молодиця у
найми проситься, як Марко оженився й пiшов у дорогу, як наймичка
переа; смертю призналась Марковi, що вона його мати. Вплив того
читання на Ониська був такий великий, що вiн неначе очамрiв i
скам’янiв, поклавши руки на колiна й нахиливши сиву голову. Вiн не
поворушив пальцем, не клiпнув очима, нi разу не зiтхнув, що буває
знаком великої сили почування в щирого українця.
А парубок перестав пацать ногами, простяг їх на травi на всю їх
довжину, роззявив рота, витрiщив очi га все дивився на ту книжку, не
мигнув i разу очима, неначе в тiй книжцi вiн бачив i той благодатний
хутiр, де служила наймичка, бачив i саму наймичку, i того Марка, про
котрого читав Радюк.
Червоне полум’я багаття свiтило на ту групу, облило червоним
кольором бiлу дiдову сорочку, сиву бороду, й його темне похмуре лице,
i сивi, низько навислi над очима брови.
Радюк скiнчив i згорнув книжку. Онисько все сидiв i не рушився з
мiсця, а парубок все лежав та дивився на ту книжку, що лежала згорнута
на травi. Вплив був такий великий, як був великий Шевченкiв генiй, що
постерiг тайну народного серця й поезiї.
Сам молодий Радюк задумавсь i сидiв мовчки, доки не згас слiд того
читання в його душi. Онисько пiдвiв голову й обтер рукавом сльозу.
–  Я ще зроду не чув нiчого кращого од цiєї “Наймички”, – промовив
дiд та й знов похилив голову, неначе од великої ваги й великого жалю.
–  Чи знаєте, дiду, хоч одну думу козацьку, кращу од цiєї
“Наймички”?
–  Знаю багацько гарних дум, але такої не пам’ятаю. I дiд почав
смiливо розказувать, а потiм i спiвать думи й пiснi. Радюк ледве
встигав записувать їх в свою книжечку Дiд не сперечався, йняв йому
вiри й навiть хвалився своїми пiснями, бо зрозумiв, що молодий Радюк
не мав на думцi нiякої кривди для його. Парубок почав був i собi
спiвать, так дiд йому й не дав та все спiвав своїм старечим, але ще
мiцним голосом козацькi думи й пiснi, якi тiльки пам’ятав.
–  Куди тобi, дурню, з твоїми пiснями! Ви тепер спiваєте все про
дiвчат, та про вулицю, та про вечорницi, а про козакiв i не тямите
нiчого! А скiльки я переспiвав їх, як був молодшим, як був ще живй мiй
батько!
Радюк пiшов у курiнь i винiс звiдтiль пляшку горiлки, що вiн
привiз дiдовi на гостинець. Чарка доброї горiлки розвеселила трохи
сердитого й поважного дiда, у котрого було i в словi, i в лицi щось
отаманське.
–  Чи не боїтесь, дiду, самi сидiть на баштанi?
–  А якого гаспида менi бояться? Хiба лихих людей! А чортiв я не
боюсь. Невважаючи на свої лiта, я так обшмагав би боки самому чортовi,
що ну! Нехай би тiльки зачепив мене!
–  Хто видав таке говорить! – сказав наймитчук. – Ви, дiду, тут
самi; борони боже чого…
–  Поцiлуй батька свого тричi в морду! Вчить мене, старого! –
сказав дiд сердито. – Хiба ж чорти є на свiтi?
Є лихi люди, гiршi од чортiв, а чортiв нема, бо я їх не бачив, якi
вони на масть! А коли вони є, то, мабуть, дуже дурнi.
–  А хiба ж ви не знаєте, до кого й тепер у нас на селi перелесник
лiтає?
–  Такий, мабуть, перелесник, як ти! Я, бувши батьком тiєї
дiвчини, до котрої вчащає, вiн, впiймав би того перелесника та обскуб
чуприну, то вiн бiльше б i не лiтав, а сидiв би вдома. Ти, як я бачу,
зовсiм такий дурний, як i твiй батько був, царство йому небесне.
–  Ей, дiду, шануйтесь! Ви старi, вам би не годилось таке
говорить, – казав парубчак.
–  Та отут в степу, лежачи на травi, часом бачу, як буває все небо
списане такими перелесниками, неначе горобцями! Розкажи вже своєму
батьковi, а мене не вчи.
–  Їй-богу, правда…
–  Яка правда? Була колись правда, та заiржавiла.
I дiд не скiнчив i знов задумався.
Вже порожня пляшка валялась на травi, а надворi почало зовсiм
поночiть. Наймит запрягав конi, а дiд i Радюк складали на вiз динi,
кавуни й огiрки. Всього було так багато, що треба було повикидать з
воза солому. Молодий Радюк мусив сiсти на мiшки з огiрками i поставить
ноги на кавуни. Вже висипались зорi на небi, як вiз рушив од куреня й
покотився по степу. Радюк почав прощаться з Ониськом, котрий стояв
коло куреня ввесь бiлий, облитий свiтом багаття, а коло його сидiла на
заднiх лапах собака. Вiз покотився, i стукотiння далеко розляглось по
степу. А дiд усе стояв на тому самому мiсцi, згорнувши руки. Радюк усе
думав за дiда, а огiрки страшно муляли; ноги його скобзались по
кавунах. Вiн мусив витягать кукурудзу й пiдмощувать пiд себе, щоб хоч
трохи було лучче сидiть.
Вже пiзно в’їхав Радюк у двiр, i по дворi запахло баштаном.
Вернувшись у свою кiмнату, молодий панич одслонив боляче плече i
подививсь. На плечi було знать червону й довгу, як гадюка, попругу од
мотузка. Так вiн обшмульгав його молоде, м’яке тiло.
На другий день Павло Антонович одвiз на гостинець кавунiв i динь
панiї Високiй i Масюковi, i не так Масюковi, як Галi Иванiвнi
Масюкiвнi.
Тим часом настигли грушi, яблука, кавуни й динi. Скiнчився гарячий
час жнив, i сусiди трохи вже обробились i почали частiше навiдуваться
в гостi до Радюкiв. Їх дiм був веселий, бо в йому був молодий син i
молоденькi панни. Гостi часто приїжджали до Радюкiв i до пiзньої ночi
або й до свiту гуляли та бавились. Той широкий ганок, оплетений
виноградом, що виступав у садок, часто був освiчений веселим свiтлом
або ясним мiсяцем. Там вечорами сидiла весела компанiя, там часто
молодий Радюк милувався личком молоденької Галi.
Вже кiнчались вакацiї. Павло Радюк почав збираться в дорогу до
Києва. Здоровий i веселий, з великою надiєю на себе й науку, вiн
виїхав з дому i повiз з собою, все, що йому трапилось позаписувать на
селi. Широко перед ним розiслався степ, а по степу полягла далека
дорога. Широке життя розстелялось перед ним, i стiльки дорог
розходилося на всi боки на тому просторi людського життя! Молодий
Радюк почав вибирать дорогу, i голова в його запаморочилась од дум. I
чудовий вид Масюкiвни до самого Києва не сходив з його думки. Вiн
навiть позабував про все, i тiльки чорнi брови й повне личко все
миготiло перед очима, чи дивився вiн на широке поле, чи на синє небо,
чи на великий битий шлях. Вiн вже думав, що тi брови, а не iншi судила
йому доля.
Приїхавши до Києва, вiн написав лист до Масюка й до Галi. Щаслива
Галя вивчила того листа напам’ять, бо в тому листi Радюк присягався її
одну повiк любить i не любить бiльше нiкого. Одно тiльки трохи
наводило сумну думку на Радюка: Галя тiльки рiк вчилась в городi, як
вона сама призналась. “Але вона молода i начитається, й набереться
розуму з книжок”, – думав Радюк.
–  Жiнко! Якого чудового жениха дав бог нашiй Галочцi! Та хiба ж i
наша Галя не варта Радюка, хоч стара Радючка й копилить губи, –
промовив Масюк до жiнки.
–  То-то й горе, що Радючка копилить губи! Чи я ж хочу кращого
жениха для своєї Галi! Але менi здається, що з того пива не буде дива:
Надежда Степанiвна давно б приїхала до нас, якби вона наважилась взять
за невiстку нашу Галю. А котрий оце рiк, як вона була в нас? – спитала
Масючка й задумалась.
Але доля судила Радюковi iнакше. Минув сливе рiк, як вiн був в
Журбанях i в Масюкiвцi. В Києвi вiн набачив iншу пишну красу, випещену
мiську красу, iншi пишнi очi й чорнi брови…
Х
Пiзнiми вечорами Дашкович довго згадував свої чудовi Сегединцi.
Вiн неначе бачив гори, вкритi лiсами, садками й хатами, бачив церкву
на шпилi, наче бачив широкi ставки помiж горами, зарослi очеретами й
вербами. Перед його очима нiби з туману випливало все життя
українського села: йому нiби вчувались пiснi дiвчат i хлопцiв, пiснi
молодиць i косарiв на луцi; його очi неначе бачили уявки знайомих
селян, давнiх сусiд, бачили юрбу дiвчат i хлопцiв, що грали в хрещика
на вигонi, бачили Топилок, що так щиро й при’вiтно вiтали його в своїй
убогiй хатинцi. Всi утвори старих i нових фiлософiв зникли з-перед
його очей. I натомiсть перед його очима зеленiли сегединськi степи,
синiли гори, мрiла вода по ярах i синiло глибоке небо. Вiн
пересвiдчивсь, що не загине таке багате, пишне й оригiнальне живоття
української нацiї навiть пiд полiтичними шинами з гарячого залiза його
родича Воздвижен-ського.
На тiй чудовiй картинi, правда, були темнi плями, дуже негарнi.
Але Дашкович якось не придивився до їх. Така естетична мана була
розлита на тiй картинi, що за нею щезли всi плями.
Але пiд впливом московської слов’янофiльської школи, котра саме
тодi розвинулась, Дашкович почав приступать до свого народу, до своєї
нацiональностi ж надто оддалеки. Його фiлософська думка вилинула з
Москви, потiм поплила не просто на Україну, а обминула її, простуючи
через Прагу, через Варшаву, потiм через Бiлград; i потiм тiльки
досягла до України. Дашковичева фiлософiя дуже широко хотiла
розгорнуть свої крила, щоб обхопить усю Слов’янщину. Навпiсля вiн i
сам незчувся, як поминув Україну, як Київ, Сегединцi потонули в чорнiй
тiнi од тих широких крил, наче од чорної хмари. Чи його Сегединцям
потрiбно було тiєї широчiнi й далечi?
Шугаючи мрiйною думкою над цiлим слов’янським свiтом, Дашкович
задумав завести в себе вечори щотижня для своєї молодої дочки i почав
закликать до себе усяких молодих студентiв i разом з ними молодих
болгар i сербiв, котрих було багато в Києвi в свiтських i духовних
школах.
Тим часом Ольга вже встигла познайомиться з життям, бо кмiтила за
ним i придивилась до людського життя. Вона часто бувала в оперi, в
маскарадах i на балах; вона вже мала багацько знайомих. Вже уплило
багато часу, а Ольга не стрiчала нiгде свого iдеалу. Кожний раз,
гуляючи по Хрещатику, по Царському i Ботанiчному садку, вона не минала
очима нi одного чорнявого панича i не стрiлась нiгде з тим паничем. Не
раз i не два, сидячи в театрi, вона оглядала кожнiсiньке лице,
починаючи з одного кiнця i кiнчаючи другим, а його не було! Буваючи на
громадянських балах, вона переглядала всiх людей, i нi разу не
довелося їй стрiнуть милих очей та брiв! А тих брiв вона нiяк не могла
забуть! Так припали їй до серця тi яснi очi, так прийшлись до кохання
тi високi брови, що вони нiколи не сходили в неї з думки, навiть часто
снились їй. Вона носила їх в серцi, як тайну, i не призналась навiть
Катеринi.
Чимало часу вже минуло. Ольга все кращала, Катерина поганшала.
Ольжине лице повнiшало й наливалось, як виноградна ягода, а Катеринине
лице повнiшало й розпливалось. Тiльки що Ольга в театрi входила в
ложу, як з усiх лож, з усього партеру на неї наводили бiноклi. На
громадянських балах паничi ходили за нею слiдком, просили її до танцiв
по кiлька душ на одну кадриль, так що паничi мусили застоювать коло
неї черги навiть на польку й вальс. На гулянцi в садках за нею бiгали
слiдком. Ольга знала про свою красу ще з iнституту i теперечки тiльки
пересвiдчувалась в її великiй силi над душами молодих хлопцiв. А
Катерина часто сидiла на балах, бо її рiдко хто навiть просив до
танцiв. Вона бачила, що її минало людське око, i рано вже почала
журиться.
Дашковичевi таки вдалося запросить до себе багато молодих
студентiв. Вiн просив їх приходить до себе на вечори кожної суботи.
Вiн ледве упрохав свою жiнку прийнять молодих гостей i дать їм закуску
й чай.
Степанида Сидорiвна, наготувавши на вечiр, чого було треба,
звелiла Ользi прибраться на той вечiр трохи краще, Ольга побiгла зараз
до Катерини на пораду, i перед вечором тiєї суботи вони обидвi
заздалегiдь почали вбираться перед великим дзеркалом в домi Дашковича.
Ольга порозмотувала свої чорнi локони й розпустила по плечах. В
ясному дзеркалi видно було її плечi, бiлi й повнi, закиданi хвилями
чорних локонiв. Довгi вiї й рожевi вiка здавались чудовою оправою для
очей, що блищали, наче дорогi брильянти, котрим ще бiльше додавало
свiту пишне бiле матове лице.
Ольга почiпляла сережки з червоними довгими, як скам’янiла крапля,
коралами, оступилась од дзеркала й дала мiсце Катеринi. Сiдаючи на
стiльцi, Катерина подивилась на своє лице, що одбивалось рядом з
Ольжиним в дзеркалi. Контраст був дуже великий! Катерина побачила в
дзеркалi своє кругле лице, що одбивалося, наче якась кругла пляма, на
котрiй трудно було впiзнать, де тi очi, де той нiс i губи. Негарнi
широкi губи були якось зiбганi i поморхлi. Невисокий лоб вкривали
локони, яснi, як ллянi, пачоси. Контраст мiж Катерининою й Ольжиною
класичною головою в дзеркалi був такий великий, що Катерина трохи не
заплакала. Сама Ольга, глянувши на сестру в дзеркало, промовила:
–   Не надiвай, Катерино, бiлої сукнi, бо ти вся будеш бiла, як
туман. Ти дуже велика блондинка. Надiнь темнiше убрання.
Катерина послухала й надiла собi на шию разок чорного намиста,
вбралася в темне убрання. Ольга вбралася у все бiле, тiльки на грудях
пришпилила пучечок червоних троянд в зеленому листi.
Тим часом зала сповнялась молодими студентами. В убiрну кiмнату
долiтали слова й фрази великоруської мови, але з усяким акцентом. До
паннiв в убiрну кiмнату ввiйшла Степанида Сидорiвна, а за нею й Марта.
Вони привiтались з своїми молодими дочками, i Степанида очевидячки
була дуже рада, зирнувши на свою Ольгу. Марта почала дещо поправлять
на Катеринi, пригладжувала деякi локони, розкладала їх по плечах.
Матерям бажалось якнайкраще виставить своїх дочок.
В залi вже з’явились деякi гостi, прийшов один професор з жiнкою й
дочкою. Ользi й Катеринi був час виходить до гостей.
Вони наблизились до дверей. Гомiн став чутнiший. Можна було
вгадать ще за дверима, що в залi багато гостей, i все молодих, бо
голоси вилiтали з зали все свiжi й молодi.
“Чи не стрiну часом його мiж тим молодим товариством?” – мигнула
думка в Ольжинiй головi саме тодi, як вона мала ступить на порiг зали.
Та негадана думка так i погнала кров до молодого серця. Матерi
увiйшли в залу попереду, а за ними вступили й дочки. В залi було повно
молодих людей.
Найбiльша група сидiла коло стола й коло канапи, де на канапi
сидiв Дашкович. Молодi люди сидiли кругом стола, близько до хазяїна.
Обох паннiв дуже вразила i разом з тим зацiкавила картина того
товариства, їм кинулись в вiчi всякi нацiональнi убори. Деякi серби й
болгари, а найбiльш недавно приїхавшi, мали дуже гарний нацiональний
убiр, бiлi куртки, повишиванi червоними мережками й навiть золотом. На
канапi сидiли два молоденькi серби-ченцi, гарнi, як панни, з
розпущеними кiсьми i в кругленьких чорних невисоких клобучках. Один
недавно прибувший болгарин все пробував пiдобгать пiд себе ноги, але,
пригадуючи, що вiн не в себе вдома, все спускав їх додолу. Чорнi
сiртуки, нацiональнi убори, гудюча розмова, котрою була повна зала,
всякий акцент й усякi вимови – все те було таке оригiнальне, було таке
цiкаве для молодих паннiв, що їм здалось, нiби вони перелетiли в
якийсь далекий край, мiж чужi iншi люди.
Оговтавшись та оглядiвшись, Ольга почала придивляться до гостей.
Мiж чорнявими й бiлявими лицями вона почала впiзнавать деяких
студентiв, котрих вона колись бачила коло Владимирового пам’ятника. Ще
далi перевела вона очi i коло стола наглядiла молодого панича з
веселим лицем i здоровими зубами. Вона подивилась до канапи i трохи не
зомлiла. Сливе поплiч з батьком сидiв її iдеал, такий гарний, такий
пишний, як i переднiше колись, як вона бачила його давнiше! При
молодих паннах товариство встало з-за стола. Дашкович пiдводив до
Ольги й Катерини молодих студентiв i рекомендував їх.
–  Кирило Петрович Кованько! – промовив батько, рекомендуючи
веселого студента, котрому Ольга й Катерина подавали руки.
–  Павло Антонович Радюк! – промовив Дашкович, пiдводячи до дочки
дуже гарного панича, котрий вийшов з-за стола й пiдiйшов до Ольги.
Ольга подала йому руку, сама того не пам’ятаючи. Радюк делiкатно
поклонився їй, подав руку й трохи смiливо потрусив, нiби Ольга була
його товаришем студентом. Ольга оступилась i сiла в крiслi, а Радюк,
не звертаючи на неї нiякої вваги, знов вернувся на покинуте мiсце й
сiв проти Дашковича.
Ольга вперше так близько стояла коло милого панича, подавала йому
свою руку й роздивлялась на його зблизька. Вона почутила, що з того
лиця на неї дихнуло таким щастям, таким коханням, про яке їй в
iнститутських мрiях i обожуваннях навiть i не гадалось, i не снилось,
її лице зблiдло, а голова, оповита локонами, схилилась. Вона не
насмiлилась пiдвести очей i подивиться на Радюка вдруге i тiльки вухом
ловила його голос.
Трохи згодом Ольга заспокоїлась i подивилась на Радюка. Вiн сидiв
просто проти неї, так що вона бачила його лице й могла слiдкувать за
кожним його рушенням.
Радюк почав розмовлять з Дашковичем, i всi студенти замовкли й
слухали їх розмову. Видно було, що вони звикли слухать Радюка. його
голос був голосний, виразний; вiн говорив гаряче, з огнем; його слова
лилися з уст одно за одним плавко, неначе сотались низкою. Вони
говорились од щирого серця, не були позиченi й вичитанi з книжок.
Ольга не зводила з його очей. Вона дивилась, як Радюковi очi часом
блищали, часом свiтилися тихiше, а часом закривались вiками й довгими
вiями, котрi лягали темними кружками на його рум’янi щоки.
Радюкова розмова з Дашковичем була для їх дуже цiкава, бо
стосувалася до дiла, дуже цiкавого задля їх обох.
То був український народ, українська нацiональнiсть, народна
лiтература й народна мова. Обидва вони нiби знайшли Америку й не могли
натiшиться тiєю новиною.
Декотрим молодим студентам вже й надокучила та розмова. Вони
приступили до дам. Кованько вже давно й вухом не вiв про ту вчену
розмову, не слухав її й говорив дамам комплiменти. Ольга ждала, що
Радюк от-от перестане розмовлять, сяде коло неї й оберне тi гарнi
слова й уста до неї. А Радюк все обертався до її батька. Батько,
неначе їй на злiсть, зачiпав його, розказував йому про якогось
селянина Топилку. Ольга вже почала сердиться на батька, була сердита i
на того Топилку, i на тi українськi пiснi, й на все.
Вона встала й смiливо перейшла залу од кутка до кутка якраз проти
Радюка. Вiн на неї й не подививсь. Вона зумисне заговорила голосно до
Катерини, йдучи проз його, а вiн все балакав. Нарештi, вона одчинила
рояль i вдарила по клавiшах веселого вальса, а Радюк тiльки пiдiйняв
на кiлька нот голос i не подивився навiть на рояль! Ольга почувала, що
сльози пiдступають до її очей, що вона от-от заплаче. Од його краси
вона нiби очамрiла i вже хотiла спересердя стукнуть вiком рояля, як
Радюк встав разом з Дашковичем i пiдiйшов до рояля. Тодi вона дужче й
голоснiше заграла, її попросили заспiвать.
–  Чи не спiваєте ви часом народних українських пiсень? Я б дуже
вас прохав заспiвать якої-небудь української пiснi! Я люблю всяку
музику, але як тiльки почую один акорд народної пiснi, мелодичної й
глибокої, то вся моя душа стривожиться до самого дна! Та мелодiя, як
огонь, проймає мене до самого серця, до душi. Я так i чую в тiй пiснi
все горе українського народу, перебуте за тисячу год! – промовив Радюк
до Дашковича.
Ольга подивилась на його i за все йому вибачила. Вона просила
пробачення, що не вмiє спiвать нi однiсiнької української пiснi.
Почавши тихо акомпанувать, вона заспiвала французький романс, в
котрому не було нi музики, нi мелодiї. Романс був навiть чудний.
Одначе Ольга мала дуже гарний голос i спiвала непогано. Всi хвалили
її, хто щиро, а хто й не щиро. Тiльки Радюк не похвалив, ще й сказав,
що сiльська українська пiсня в десять раз краща й поетичнiша од усяких
романсiв, i при тому згадав чудовий Галин голос й її пiснi.
Деякi гостi почали просить Катерину заспiвати. Катерина
одмагалась, одначе сiла й заспiвала руський романс, трохи кращий од
французького, її голос i справдi був дуже добрий, кращий, нiж в Ольги,
одначе її менше хвалили й дякували.
Тим часом Радюк почав прощаться. Вiн попрощався з хазяїном i
хазяйкою i потiм пiдiйшов до Ольги. Вона подивилась на його
здивованими очима, бо не сподiвалась, що вiн пiде, ледве звернувши на
неї ввагу. Радюк смiливо подав їй руку й глянув в лице. Тiльки тепер
вперше вiн дiзнався, що з її лиця, гарного й молодого, дихнуло на його
чимсь надзвичайно милим! Блискучi очi й свiжi уста вразили його так,
що вiн не знав, що робити, зашамотався й знов вдруге навiщось потрусив
її руку.
–  Чого так хапаєтесь додому? – спитали його разом Степанида й
Марта.
–  Вибачайте! Не маю часу. Треба ще занести деякi книжки знайомим
студентам в академiю, потiм забiгти в унiверситет, потiм на своє
житло, а звiдтiль треба сьогоднi бiгти на Липки.
–  Просимо не забувать нас! – промовили до його Дашкович i
Степанида Сидорiвна.
–  I чого ти летиш? Хiба ж тут хата не тепла, люди не добрi,
дiвчата не гарнi? – тихо шепотiв Радюковi на вухо Кованько,
осмiхаючись якось своїми широкими зубами, а не губами.
А Радюк вже в одну мить опинився на вулицi, держачи пiд пахвою
книжки. Вiн не йшов, а наче бiг по тротуарi й трохи не штовхав
прохожих. Вiн встиг занести книжки й в академiю, забiгав до двох
знайомих товаришiв, покинувши й їм кiлька книжок, був в унiверситетi,
ще й встиг побiгти того вечора на Липки! В його ногах неначе була
якась сила, що давала їм легкiсть птичих крил, а в душi було стiльки
завзяття, що надавало йому жвавостi й охоти.
Пiсля виходу Радюка в залi Дашковича стало тихiше. Дашкович почав
розмовлять з слов’янами про слов’янськi краї. Ольга зосталась нiби
сиротою, одiйшла набiк та все думала про молодого Радюка. Вона так
надивилась на його вид, так наслухалась його голосу, що неначе й досi
бачила його, чула його голос. Вона пригадувала, як вiн пiдiйшов до
рояля, як заговорив до неї i просив заспiвать української пiснi. “Але
чому вiн не зостався? Чого вiн так швидко пiшов?” – питала сама в себе
Ольга й почувала, що сльози от-от пiдступлять до очей. Її красi
кланявся ввесь iнститут, за нею слiдком бiгали на балах, а Радюк наче
через силу промовив до неї слово! Вона почувала, що от-от заплаче,
вибiгла з зали до своєї кiмнати, впала на подушку й заплакала. Сльози
першої чистої любовi полились з її очей. Вона бiльше й не виходила до
гостей.
Катерина сидiла до кiнця вечора й пiшла додому з невеселою думкою,
її обминали молодi паничi, говорили з нею для звичайностi й зараз
оступались од неї. Вона похнюпилась i задумалась незгiрше Ольги.
Пiзно вернувшись додому й засвiтивши свiтло, Радюк в одну мить
роздягся i впав на постiль. Вiн ухопив у руки найближчу розгорнуту
книжку й хотiв читать, але його думка була чимсь стурбована, та ще й
дуже, його очi одiрвались од книжки й подивились на скрипку. Тиша
мертвої ночi запанувала в хатi. Йому на серцi стало чогось легко й
приємно, i йому здалось, нiби з скрипки полились чудовi мелодiї. Така
радiсть здивувала його й присилувала пошукать причини. I одразу на
його нiби глянули очi чорнi, веселi й такi яснi, неначе з їх бризкав
свiт навкруги. Вiн впiзнав тi очi, той погляд: то були Ольжинi очi.
Вiн з очима зараз пригадав її вид, гарний i веселий.
Помаривши хвилину, вiн знов узяв книжку в руки й хотiв читати, але
тiльки очi його бiгали по паперi. Думка летiла десь далеко. На думку
йшла пiсня, на душi було весело. Якiсь чудовi мелодiї намагались до
його, якiсь пишнi картини розгортувались помiж рядками листкiв. Йому
здавалось, що вiн бачить сцену, розкiшне обставлену й освiчену, що з
тiєї сцени ллються мелодiї чудового дiвочого голосу. Той голос
здавався йому знайомий… неначе Галин… Вiн одвiв очi од книжки, i перед
його душею, неначе полум’ям, спахнула якась пишна квiтка теплих країв;
як полум’я, вона розгорнулась, зацвiла, запахла й обняла його душу й
серце якимсь великим щастям. Та квiтка – то було лице Ольги, котру вiн
неначе бачив, нiби вона стояла перед ним i дивилась на його своїми
блискучими очима; а кругом тих очей лилося промiння свiту й тепла.
Радюк заплющив очi, а та мрiя все стояла перед ним, мов жива. Тодi вiн
угадав, що в його душi починається щось велике, що повинно мати вплив
на його життя. Вiн почував, що нове почуття мiцно й швидко нiби
пригорталось до його серця й грiло його новим надзвичайним вогнем.
Довго Радюк ходив по кiмнатi та все думав та думав. Вiн узяв
скрипку й почав грать, але мелодiя музики тiльки псувала ту високу
мелодiю, котрою була налита вся його душа. Од великої втоми вiн упав
на лiжко й почав засипать. А та мрiя все стояла перед ним i обсипала
його, як те лiтнє гаряче сонце, теплим i ясним промiнням. Вiн заснув i
в снi все бачив той самий вид, i прокинувся вранцi з першою думкою про
той вид. I личко гарної хуторяночки, як зоря при сходi сонця, потонуло
в промiннi нового свiту, пової краси.
“Прощай, Галю! прощай, серце. Чи я ж винен, що серце моє не
вольне? Хiба ж вольне сонце, як не свiтить i не грiє, коли треба, а
сховається десь за чорнi хмари i втрачає свою силу; то знов засвiтить
i заблищить, коли йому призначить закон натури?”
Не знаходячи причини навiдаться до Дашковичiв, вiн не пiшов до їх
того дня. Але другого дня й причина знайшлась: вийшла нова книжка
журналу, де була нова повiсть, що наробила тодi такого галасу в
громадянствi. Радюк ухопив книжку й прожогом побiг до Дашковичiв.
Новий свiт в його серцi так свiтив i грiв! Вiн забажав, щоб той свiт
зостався в йому на все живоття i не згасав до домовини! його життя вже
так добре складалось! Вiн був такий певний в своїй матерiальнiй
фортунi. А яким щастям надарила його Ольга самими очами!
Тим часом у Дашковичiв, пiсля того вечора, як був у їх Радюк, була
зовсiм iнша сцена. Вставши вранцi другого дня, Ольга спитала в матерi:
“Чи не знаєте, мамо, якої української пiснi? Ви б мене навчили?”
–  А я оце тiльки що хотiла тобi те саме казать. Чи бачила вчора,
яка тепер наша молоднеча? Треба б тобi навчиться спiвать українських
пiсень. Тепер пiшла така поведенцiя. Як пiдемо в магазини, то коли б
не забуться купить будлi-який збiрник українських пiсень.
–  Коли ж то ми пiдемо? Я б хотiла зараз вивчиться якої-небудь,
хоч одної.
–  Бач, як припало! – сказала Степанида Сидорiвна, пригадавши
гарного молодого Радюка. – Колись я спiвала й на гiтарi грала, а
тепер, мабуть, усе позабувала. А принеси лиш гiтару! може, й згадаю
дещо.
Ольга ледве знайшла десь закинуту гiтару й принесла матерi. На
гiтарi телiпалась одним одна струна. Треба було посилать в магазин за
струнами. Ольгу брала нетерплячка: вона вже починала сердиться.
Тимчасом, поки принесли струни, в свiтлицю вступила Марта Сидорiвна з
Катериною.
–  Чи не пригадаєш, сестро, яких українських пiсень? Моя Катерина
оце причепилась, щоб я її вивчила, а я, як на тогеж, геть дочиста
позабувала, – казала Марта Сидорiвна.
Степанида Сидорiвна тим часом начепила струни й почала незручними
пальцями брать акорди й спiвать пiсню. Вона почала кiлька слiв i
спинилась, бо зовсiм забула.
–  Пригадай-бо й ти, сестро, словаї – попросила вона Марту
Сидорiвну.
Марта Сидорiвна нагадала кiлька куплетiв, i вони вдвох почали
спiвать.в унiсон “Котилися вози з гори”, їх голоси були такi сипкi й
хрипкi, що молодi дочки почали смiятись.
–  Чи не пам’ятаєте якої iншої? Ця дуже швидка, – сказала Ольга.
Марта й Степанида почали перебирать пiснi, якi пам’ятали, i знов
затягли сипкими голосами, їх голоси були такi, що Дашкович в своєму
кабiнетi, закопаний в Гегелеву фiлософiю, вийшов до зали й спитав
всмiшки.
–  Чи не налетiли часом в вiкна галки? – сказав вiн, оглядаючи
свiтлицю.
–  Та це ми так спiваємо пiсень! – сказала Степанида Сидорiвна,
смiючись.
–  А я думав, що ворони! Ой, не спiвайте лучче! Нехай вже дочки
спiвають, – сказав професор i пiшов знов до свого кабiнету.
Одначе всi переспiванi пiснi не сподобались молодим паннам, бо всi
були козачки до танцiв.
–  Як умiємо, так i пiємо! Коли цих не хочете вчиться, то де ж ми
вам достанемо кращих? – сказала Степанида Сидорiвна.
–  Може, тато знає? – сказала Ольга i вже хотiла бiгти до дверей.
–  Мабуть, стiльки, скiльки й мама! – одказала їй Марта Сидорiвна.
–  А поклич, Ольго, куховарку! Вона часом спiває дуже гарних
пiсень, – промовила Степанида.
Ольга, забувши на той час Турманшу й iнститут, побiгла в пекарню й
прикликала куховарку, котра ввiйшла в залу з позакачуваними рукавами i
напеченим лицем.
–  Ти, Палажко, спiваєш дуже багато пiсень. Заспiвай нашим паннам
якої-небудь гарної пiснi! – промовила Степанида Сидорiвна. – Вони
хотять вивчиться.
–  Оце! узяла б та отут i спiвала, неначе дурна дiвка! – сказала
Палажка, подумавши, що з неї глузують.
–  Та ну-бо, не жартуй, коли тебе просять! – вже сердилась
Степанида.
–  Оце! їй-богу, якось нiяково! Якби пак в пекарнi, то й спiвала
б, – казала Палажка, затуляючись рукавом.
–  Спiвай-бо, якої вмiєш найкращої, – просила Ольга.
–  Якої ж? Хiба оцiєї: “Ой полину, полину – добувати талану!”
–  Та не говори, а спiвай! Нам треба знать голос, – вже поважно
казала Степанида.
Палажка мусила спiвать пiснi, а Ольга записувала слова i вчила на
фортеп’янi голос. Швидко потiм обидвi панни, пiдiбравши акомпанемент,
вчились спiвати пiсню: “Ой полину, полину – добувати талану!” А тим
часом в обох у їх була думка, що б то сказала начальниця iнституту,
якби вона досвiдчилась, що вони вчаться мужицьких пiсень од своєї
куховарки!
Вже й пiсня була готова. Ольга й Катерина швидко вивчили й спiвали
її чисто по-українськiй, пiдбираючись пiд Палажчин спiв. Другого дня
Ольга тiльки що встала вранцi, зараз сiла за фортєп’ян i знов
промовляла слова й голос тiєї пiснi.
Вона таки перемогла себе, бо вчила її для Радюка й думкою бажала,
щоб вiн, а не хтось iнший, її слухав. Вона його ждала, виглядала цiлий
день у вiкно, не оступалась од вiкна, оглядаючи кожного прохожого.
Надвечорй у вiкнi майнуло Радюкове лице. Ольга насилу всидiла на
стiльцi. Вона бачила, як Радюк не то що увiйшов, а нiби вскочив у
хвiртку. Незчулась вона, як рипнули дверi i Радюк вступив у свiтлицю й
подав нову книжку журналу.
Мати зараз вийшла з кiмнати, привiталась до Радюка дуже ласкаво,
зараз навiть витягла з кабiнету Дашковича й привела його в залу.
–  Яка я рада, що ви принесли менi нову книжку! – промовила Ольга,
i її очi так i сипали iскрами, так i свiтились промiнням.
Радюк тепер тiльки придивився добре до Ольжиного лиця, до очей, до
брiв. Лице було таке свiже й гарне, як та мрiя, що так негадано
ввечерi нiби зацвiла квiткою й причарувала його серце i взрушила його
душу.
“Боже мiй! яка випещена краса! якi чудовi оксамитовi брови, якi
променястi очi!” – подумав Радюк i почутив, що таких очей, такої краси
лиця вiн ще не бачив. Розмовляючи з Радюком, Ольга бистро кидала на
його очима, а потiм помалу спускала їх додолу. Радюк ледве видержував
магiчну силу тих очей. А Ользi так хотiлося сiсти за рояль i заспiвать
української пiснi! Вона встала, перейшла залу проз самий рояль, потiм
стала коло рояля, i поклавши два пальцi на клавiшi, зачепила двi
струни, котрi стиха задзвенiли i поти дзвенiли, поки вона стояла й
держала руку на клавiшах.
–  Заграйте, будьте ласкавi! – насмiлився Радюк, нарештi,
попросить її, i сам став коло рояля.
Ольга сiла, поклала руки на клавiшi й задумалась. Вона вибирала
п’єсу, i швидко смутна мелодiя полилася по свiтлицi. Якби вона заграла
веселої, то та мелодiя не так би Радюковi вразила серце. Смутна музика
навела на його багато дум, взрушила серце, повне кохання.
–  Моя Ольга вивчила недавно нову пiсню! – не втерпiла-таки
сказать Степанида Сидорiвна.
–  Яку пiсню? Може, яку українську? – спитав Радюк.
–  Еге! – одказала вона.
–  А заспiвайте, коли ваша ласка! – почав просить Радюк дуже
ласкавим голосом.
–  Я ще добре не вивчила, – тихо промовила Ольга й почервонiла.
Ольга взяла хапком прелюдiю й почала спiвати: “Ой полину, полину”.
Невважаючи на те, що в iнститутi вона не вчилась спiвать
по-українськiй, вона перейняла щиро українську iнтонацiю, бо часто
чула українськi пiснi од няньки й куховарки.
Вона спiвала дуже добре, тiльки українськi слова так перекручувала
на руський лад, що Радюковi стало нiяково. Зате ж голос її, свiжий i
молодий, промикувавсь з мелодiєю до самого серця молодого хлопця.
–  Я назбирав багато пiсень по селах i навiть завiв вже в ноти. Я
був би дуже щасливий, якби ви дали менi надiю прийнять од мене
послугу, взяти мої ноти. Там є чудовi й оригiнальнi мелодiї.
–  Принесiть, коли ваша ласка. Я дуже люблю музику, i хоч добре ще
не граю, але вчуся щодня, – промовила Ольга.
Тим часом Дашкович, послухавши пiснi, згадав свої Сегединцi й
розпочав розмову з Радюком про народ i українську народнiсть. Почувши
те, Ольга злякалась: вона бачила, що батько одiб’є собi Радюка й не
дасть i слова промовить до його. Степанида Сидорiвна, назираючи збоку,
як добра наглядачка, зараз постерегла це й почала вмикуваться в
розмову, щоб зробить розмову загальною для всiх. Вона почала розмову
про жiноче питання. Радюк так i вхопився за те питання. Вiн почав
доказувать, що женщина повинна мати однакове право з чоловiками як на
просвiту, так i на мiсце в соцiальному життi, та усе обертався до
Ольги, неначе там бiльше нiкого й не було.
–  Коли в нас дiвчат не пускають в нашi унiверситети, то нехай
заводять опрiчнi, жiноцькi, – так скiнчив свою розмову Радюк. – У нас
з женщиною обходяться по-варварськiй, поставили женщину дуже низько
просвiтою й наукою, неначе засудили її зумисне на завсiдню темноту й
неволю.
–  Ой нi, Павле Антоновичу! – обiзвалась Ольга. – Хоч нас не
пускають в унiверситети, так нам не дуже й треба того! В нас є
iнститути. Ми й не хочемо ваших унiверситетiв, бо iнститут все одно,
що жiночий унiверситет.
–  Як так, то нiчого й клопотаться, – одрубав Радюк.
–  Таки справдi! – казала далi Ольга, обороняючи честь свого
iнституту. – Хоч ваш унiверситет i вищий, я те знаю, але i в нас наука
неабияк стоїть! В нас читають лекцiї вашi ж унiверситетськi професори…
–  Та воно так! читають, але трохи iнакше.
–  Хоч i трохи iнакше, а все не далеко од унiверситетського. Нам й
Турман казала, що ми в iнститутi все одно, що в унiверситетi. В нас
тiльки не достачає медицини та юриспруденцiї, а решта зовсiм, як у
вас!
–  А то хiба ж не значна рiч, медицина та право? Чом би пак жiнкам
не бути медиками й юристами?
–  Навiщо? – спитала Ольга, котрiй в iнститутi й на думку не
спадало, що є на свiтi багато сирот i бiдних дiвчат, котрi були б радi
шматковi хлiба.
–  Сказати правду, я вперше оце чую, що iнститут все одно, що й
унiверситет, – сказав Радюк.
–  Атож! Ви так i думайте! Ми всi такої думки. Всi нашi iнститутки
так думали, – сказала Ольга, – нам i Турман так казала.
Радюка дуже вразила така висока думка в iнституток про свiй
iнститут, що вважали це питання за непотрiбне, бо розв’язували його аж
геть-то просто й немудро!
–  Як на мене, то я зроду не схотiла б служить нi в канцелярiї, нi
в школi! – промовила Ольга, пригадуючи науку Турманшi. Ользi
здавалось, що кожна порядна панна повинна скiнчить iнститут, а потiм
вийти замiж за гарного й багатого жениха, а потiм згорнуть руки й нi
за що не думать.
Радюк почав прощаться й просив Ольгу швиденько прочитать новий
журнал, бо ще багато читальникiв дожидає тiєї книжки.
–  Я дуже люблю цi книжки, але французькi романи багато цiкавiшi й
кращi од цих. У нашої Турман була повнiсiнька шафа романiв, та все
золотообрiзних! Хоч вона нам i забороняла читать їх, але ми вмiли
доставать з її шафки! – казала Ольга чваньковито. Радюк замовк i
задумавсь.
–  От якби ви достали нам французьких романiв! – промовила Ольга
до Радюка трохи згодом.
–  Добре, достану.
–  А я вас давно бачила! – промовила Ольга. – Тiльки не знала, хто
ви такий. Чи пам’ятаєте, як колись у Шато впав шар на публiку? Я тодi
саме тiкала по стiльцях i якраз скочила проти вас. Чи не зачепила я
тодi вас або чи не настоптала вам на ноги?
Ольга смiялась, i Радюк смiявся, згадуючи той випадок. Вiн був
невимовне радий, що Ольга його примiтила тодi й пам’ятала про його.
Вiн догадувавсь, що Ольга вподобала його, i серце його дуже закидалось
в молодих грудях.
I батько, i мати, i дочка – всi дуже ласкаво розпрощались з
Радюком i просили не забувати їх i частiше одвiдувать.
“Дуже молода й трохи чваньковита Ольга, – думав Радюк, вертаючись
додому, – буду я приносить для неї науковi книжки, то, може, трохи
розiв’ю її. Вона має добрий природний розум, тiльки мало має наукової
просвiти i вже аж надто носиться з своїм iнститутом, мов старець з
мальованою торбою”.
I Радюк думав, сидячи в своїй хатi, що було б дуже добре, якби
його жiнка була й гарна, до того ще й розумна i не цуралась наукової
книжки, щоб з нею можна було поговорити про щось вище, нiж бали, танцi
та моди. Йому тепер здавалась будуща жiнка якимсь товаришем студентом,
розумним i просвiченим, котра стояла б з ним нарiвнi розумом,
просвiтою, а найбiльше – поглядами й пересвiдченнями.
“Вона буде такою! Вона має доволi розуму! А я її розiв’ю, наведу
її на розум! – так марив молодий хлопець в своїй тихiй хатинi. – Тепер
пiдуть екзамени; менi буде нiколи. Я буду її забавлять тим часом
французькими романами, коли вже вона має до їх великий потяг. А пiсля
екзаменiв я буду давать їй легшi критичнi книжки на сьогочаснi руськi
й заграничнi повiстi, потiм принесу їй дещо наукове, поважнiше. Я
згодом колись доведу її своєю розмовою до пуття. Вона стане моїм
товаришем i другом, рiвним зо мною просвiтою й любов’ю до рiдного
краю, до рiдної мови”.
Так думав Радюк, никаючи по своїй хатинi од кутка до кутка, i
перед його думкою пишалась, як весняна рожа, молода дiвчина. Вiн i
досi нiби чув її голос. Тi рiднi, смутнi й глибокi мелодiї й тепер ще
линули в його серцi, бо їх спiвали чудовi уста, за котрi вiн був би
ладен оддати своє живоття.
Другого дня вiн побiг до магазину, достав один французький роман,
ледве дiждався вечора, вхопив той роман, узяв кiлька українських
пiсень, заведених у ноти його ж рукою, i побiг до Дашковичiв.
Переступивши порiг, вiн почув у другiй кiмнатi знайомий хлопчачий
голос й одразу впiзнав голос Кованька, свого товариша. Кованько щось
розказував голосно й весело, мiшаючи слова пополовинi-з смiхом. В
Радюка очi стали смутнi. Вiн сливе вбiг у ту кiмнату й побачив
Кованька на софi поруч з Ольгою. Коло їх сидiла мати.
Радюк привiтався до всiх i подав руку Ользi. Вона почервонiла.
–  Я принiс вам роман, котрого ви, мабуть, ще не читали. А то i
українськi пiснi! – промовив вiн i подав Ользi й роман, i пiснi.
Радюкове око впало на стiл. На столi перед Ольгою лежала книжка
якраз така завбiльшки, як принесений роман. Вiн угадав, хто принiс той
роман, i, по якимсь негаданим причинам, якраз той самий, що вiн тiльки
що подав Ользi!
–  Трошки опiзнився, бра! – промовив до його Кованько й показав
свої лопатнi з-пiд губiв, смiючись якось нiби зубами. Радюк
почервонiв, потiм зблiд, потiм знов почервонiв. Мати все те бачила й
почала розмову, щоб забавить молодих людей i одвести їх думки од тiєї
книжки. Але вона нiчого не вдiяла: Радюк сидiв мовчки, а Кованько все
показував свої широкi зуби, трохи жовтi коло ясен.
В Радюковому кружку товаришiв один Кованько не згоджувався з
гадками й мрiями iнших. Вiн мав звичай трохи смiяться над усiм, за що
розмовляли молодi студенти, зводив все поважне на легкий жарт, був
зугарний у всьому зараз знайти комiчне, смiшне, повернувши його на
якийсь смiшний бiк. Вiн був родом з самого Києва. Його батько був
простий необтесаний купець, не дуже багатий; вiн мав свiй завод мила й
лойовий свiчок, мав свою крамницю.
Кованько з усiх сьогочасних iдей вхопився до самих практичних i
матерiальних. Все, що було вище од практики, од користi, всi вищi iдеї
вiн вважав за непотрiбнi, за пустi. Вiн зрiс мiж середнiм київським
мiщанством, де ще не втратилась народна мова й нацiональнiсть, але де
не було тiєї народної поезiї, того пишного й симпатичного духу щиро
народного, пiснi й думи українського села. Кованько не пристав щирим
серцем до народностi й усе трохи глузував над тенденцiями Радюка й
iнших товаришiв, бо не втямив їх.
Вся цiкавiсть Степанидиного язика нiчого не вдiяла.
Радюк сидiв мовчки. Кованько силкувався його зачепить i все
говорив нiби сердито, навiть з злiстю.
–  Чи не проповiдував пак вам Радюк яких-небудь дуже високих
сьогочасних iдей? – спитав Кованько в Ольги, зачiпаючи Радюка.
–  Нi, я не чула нiякого проповiдування, – одказала Ольга й
засмiялась.
–  Коли вiн вам не проповiдував, то, певно, швидко почне
проповiдувать, щоб напутить вас. Я й знаю i вгадую, про що вiн буде
проповiдувать! А хочете, щоб я сказав?
–  Про мене! хоч i скажiть, – промовила Ольга.
–  Менi здається, лучче будлi-що проповiдувать, нiж пiдiймать на
смiх те, чого й сам добре не второпав, – сказав Радюк нiби до стiни
або до дверей.
–  Ну-бо! вставай i проповiдуй! Ольга Василiвна, мабуть, нiколи не
чула в iнститутi таких апостолiв.
–  В нас, в iнститутi, нiяких апостолiв не було! – одказала Ольга,
смiючись.
Радюк ледве всидiв. Вiн був сам не свiй. йому чогось здалося, що
Кованько вже жених Ольжин i без сорому глузує над ним. Тим часом Ольга
простягла руку до двох романiв, що лежали рядком на столi, i взяла в
руки той, що принiс Радюк. В Радюка ввесь смуток одiйшов од серця, i
надiя знов засвiтилась в його душi.
–  Коли хочете, то я вам скажу, про що буде Павло Антонович вам
проповiдувать. Вiн казатиме вам, що вам треба служить в канцелярiї або
вчиться в унiверситетi й зайнять потiм кафедру; що вам треба спiвать
сiльських пiсень, вбираться в плахту, треба вивчиться грати на лiрi,
котра повинна згодом стать на мiсце теперiшнiх фортеп’янiв.
–  О, вибачайте! Я нiчого такого не чула од Павла Антоновича! –
промовила Ольга.
–  Потривайте, потривайте! Це ще не все! Радюк приноситиме вам
юридичнi книжки, фiлософiю Гегеля, потiм буде три днi й три ночi
поспiль товмачить про баштанника Ониська й його поезiю, а потiм буде
намоторювать вас, щоб ви самi вивчились писать українськi вiршi.
Ольга й її мати смiялись.
–  Я нiколи не писала вiршiв i, певно, не буду. Що це ви верзете,
Кириле Петровичу? – сказала Ольга, смiючись.
Радюк ледве мiг усидiть на стiльцi. Переднiше, в кружку своїх
товаришiв, вiн не дуже вважав на Кованьковi жарти, бо мав їх за жарти
молодого веселого хлопця, ладного все життя i все обернути на жарт i
на смiшки, щоб тiльки було з чого пореготаться. Але тепер, в домi
поважного чоловiка й перед очима милої особи, йому тi жарти доходили
до самого серця.
–  Почекайте! Це ще й нiчого б! Але потiм Радюк буде намовлять вас
одягтись в плахту, в мережану сорочку i взутись в червонi чоботи, бо
вiн i сам одягається в свиту й кожух…
–  Тобi й сорому нема! – тихо промовив Радюк. А Кованько, не
вважаючи на те, знов протягував свою карикатуру – Чи ви пак знаєте, що
нашi студенти тiльки й думають, як вони житимуть в курiнях на баштанах
i як їх жiнки носитимуть їм обiди з дому, як вони будуть орать однiєю
рукою, а другою книжку держать, а третьою писати докторськi
дисертацiї…
–  Бог зна що ви говорите! – сказала Степанида Сидорiвна. Їй стало
шкода Радюка, над котрим так глузував Кованько, бо вона постерiгала
причину того кепкування…
–  Якби це ми були вдома, а не в гостях, то я б i тобi намалював
твiй iдеал i твоє iдеальне життя на заводi, – сказав Радюк, – та нехай
навпiсля. А твiй iдеал вийшов би, мабуть, не такий поетичний, хоч,
може, й достоту такий смiшний.
Кованько замовк, неначе води в рот набрав. Щоб як-небудь перервать
ту негарну розмову, мати попросила всiх до зали. Тiльки що вони всi
ввiйшли в залу, Ольга одчинила рояль i, нi на кого не вважаючи,
смiливо й голосно заспiвала українську пiсню: “Ой, полину, полину –
добувати талану!” Та пiсня була одповiддю й протестом проти
Кованькових жартiв. Кованько зараз зрозумiв це, бо замовк i задумавсь.
Його великi губи закрили зуби, а повнi й довгi щоки аж одвисли вниз.
Радюк наче ожив i повеселiшав. Вiн зрозумiв серцем, до чого
стосувалась та пiсня, про котру нiхто Ольги й не просив, про котру
нiхто й не згадував.
Тим часом на голос пiснi дочки вийшов з кабiнету батько.
Дашковичеве лице почало дуже старiться, i не так старiтись, як в’янути
й морхнуть од сидiння й безсонних ночiв. Дашкович привiтався до Радюка
й до Кованька й розпочав розмову з Радюком, вважаючи на його, як
розумнiшого i бiльше нахильного до поважної розмови.
–  Думаючи не раз про свiй народ, я дiйшов до такої гадки: щоб
зрозумiть його свiтогляд i постерегти його будущi фiлософськi
принципи, треба роздивляться на наш народ не як на народ, одрiзаний од
сiм’ї iнших народiв, а доконче вкупi з iншими народами, котрi йому
рiднiшi, котрi ближчi до нашого народу по прикметах плем’я, мови, вiри
i т. д., – так говорив Радюковi професор.
–  А певно так! – ледве обiзвавсь до його Радюк, а сам усе
поглядав у той куток, де сидiла Ольга й Ковакько.
–  I я тепер маю думку роздивиться на свiтогляд цiлого
слов’янського плем’я i потiм вже приступить i до свого народу.
–  I я так думаю, – притакував Радюк, хоч вiн в той час нiчого
того не думав i навiть не второпав, за що говорив йому Дашкович. Вiн
бачив, що Кованько сiв близесенько коло Ольги, розказував щось смiшне,
бо й Ольга смiялась до його. А Дашкович, як на тотеж, все розвивав та
розвивав перед ним свою теорiю, радiючи, що знайшов вважливого
слухача.
Радюк слухав, а його очi все тягло туди, де жартував Кованько,
дуже радий, що Радюк попався Дашковичевi. Його очi роздвоювались, бо
вiн все дививсь i на професора, i на бiлу Ольжину шию, де блищало
проти свiтла прозоре вушко, де малювався її чистий профiль проти
свiтла. Радюк вже й не слухав Дашковича. Кров кинулась йому до голови.
Сам професор, запримiтивши невважливiсть Радюка, перестав розмовлять.
Тiльки що подали чай, як у залу одчинились дверi i в свiтлицю
увiйшла Марта Сидорiвна з дочкою. Вони обидвi держали в руках якусь
роботу й прийшли нiби на оденки, ненароком, по-сусiдськiй. Але було не
так: Марта Сидорiвна, побачивши свiтло в вiкнах зали, постерегла, що в
Дашковичiв є гостi, i, взявши дочку, пiшла з нею до сестри. Степанида
Сидорiвна зараз зрозумiла те, бо якось знехотя привiталась з сестрою й
з небогою.
–  Чи всi здоровi? – спитала Марта.
–  Як бачиш, усi! бо всi тут i сидимо. Хiба ти що чула? – одказала
Степанида Сидорiвна.
–  Нiчого не чула, але думаю: дай, пiду побачусь!
–  Спасибi, що не забуваєте нас, – одказала Степанида.
Катерина була убрана по-буденному, але дуже чисто. Вона зачесалась
дуже гладко, i можна було примiтить, що вона звернула ввагу на свiй
костюм, бо була убрана краще за Ольгу.
–  Чи не думаєте куди на вечiр? – спитала Степанида, поглядаючи на
Катерину, котра навiть почепила дорогi золотi сережки.
–  Думали зайти, та вже не пiдемо, тут зостанемось, – Додала Марта
Сидорiвна.
Тiєї розмови сестер, пересипаної попелом i сiллю, нiхто не чув, i
розмова стала спiльною й веселою. I Радюк, i Кованько залицялись до
Ольги, до неї обертались з розмовою, до неї обертали жарти, а як не до
неї, то до котрої-небудь матерi. Катерина сидiла, мов сирота. Вона
ждала хоч одного слова, хоч одного погляду очей, i нi один не
подивився на неї, не заговорив до неї! Вона побачила Радюка, дуже
гарного хлопця, i не могла надивитись на його, одiрвати од його очей.
“Ану, буду примiчать, чи подивиться вiн на мене хоч раз? Чи
промовить вiн до мене хоч слово?” – подумала собi Катерина й почала
слiдком водить очима за кожним рушенням його очей.
Радюк говорив з Ольгою й не зводив з неї очей. Наговорившись з
нею, вiн сiв коло Степаниди Сидорiвни й почав балакать з нею.
Степанида Сидорiвна ласкаво та облесливо розмовляла з ним. Потiм Радюк
почав балакать з Мартою Сидорiвною, котра так само стала вся добром i
ласкою. Катерина думала, що вiн от-от промовить до неї слiвце, а вiн
встав од стола й почав розмовлять з Дашковичем. Тодi вона почутила, що
її здавило коло серця. Не тiльки ласкавого слова, навiть погляду очей
його вона не пригорнула до себе. Вона бачила, як його чудовi очi
майнули проз її лице; вона ловила його очi своїми очима, хотiла
спинить їх на собi хоч на хвилину i побачила, що не мала тiєї сили
чарiв.
“Не ласкава доля до мене, – ледве заворушилась в неї така думка. –
А чи я ж не така iнститутка, як i вона? А чи я ж не так граю й спiваю,
як i вона?” Катерина ледве задушила в собi неприязне почування до
своєї щасливої сестри в первих, бо добре знала, що й сестра тут нiчим
не винна.
Тим часом Марта Сидорiвна, не питаючись серця своєї дочки, думкою
вже призначила Радюка Ользi, а для своєї Катерини рада була б узяти й
не дуже гарного Кованька. Вона бачила, що од Катерини обидва паничi
держаться осторонь, i промовила:
–  Ви б, панни, або заграли, або заспiвали нам, старим, а за вами,
може б, заспiвали й паничi. Ольго! ти ж хазяйка. Починай! А за тобою,
може, й другi насмiляться.
Ольга була весела. Вона тiльки що наговорилась з милим, надивилась
зблизька на очi, на брови, наслухалась досхочу його мелодичного
голосу. Вона пурхнула до рояля й почала перебирать веселi вальси й
мазурки, а потiм, дивлячись просто Радюковi в очi, заспiвала: “Ой
полину, полину – добувати талану!”
Ольга ще трохи пофантазiровала i встала. Катерини нiхто не просив,
i кiлька хвилинок було в хатi зовсiм тихо. Її мати трохи вже сама не
попросила її сiсти за рояль, як Кованько обернувся до Катерини й
попросив її заграть.
Катерина встала й якось без енергiї перейшла залу до рояля. В її
тихiй, длявiй ходi виявлялась й обида, i смуток. Вона сiла за рояль;
смутний мiнорний акорд сам пiдбiг пiд руки, i з-пiд її пальцiв
полилась смутна мелодiя, дуже не припадаюча до молодого вiку. В тих
мелодiях не чути було нi надiї, нi любовi, нi веселостi.
–  Яка гарна й смутна п’єса! – промовив Радюк, але не подивився на
Катерину, та на Ольгу. То були першi слова Радюковi, що стосувались до
Катерини. Вона почула, що тi слова вразили її в серце, але не щастям i
надiєю, а нiби втратою надiї. Катерина трохи не заплакала й почала ще
виразнiше виявлять в мелодiях своє невеселе почування. Її дума вся
перелилась в мелодiї. Вона, не спиняючись, перейшла на українську
думку й почала грати з душею. Катерина почула, що вона плаче в
мелодiях, хоч не плаче слiзьми, i дала волю тим невидимим сльозам.
Мелодiї лилися, неначе сльози, то iихо, то разом заливали всю залу й
сповняли її. В трелях, здавалось, нiби тремтiло її серце, в тихих
мiсцях вона нiби замирала, i знов виявлялись голоси плакучi то на
вищих нотах, то на низьких, котрi гули i все стихали та стихали.
Катерина знала, що вперше на вiку так грала, бо вперше на вiку
постерегла, що не дано їй щастя-долi на землi безневинно, що її
обминула доля. Вперше на вiку вона плакала молодою душею за втратою
надiї на вище щастя на землi – на любов.
Всi заслухались i нiби очамрiли од музики, всi мовчали. Навiть
Дашкович перестав фiлософствувать про слов’ян i промовив: “Як же гарно
ти, Катерино, грала!” Катерина встала од рояля, тихою ходою одiйшла й
сiла коло матерi. Вона сама засмутилась i всiх засмутила. Всi неначе
щось думали й мовчали, бо не могли опам’ятаться од впливу тiєї
музичної думки, того плачу безталанної дiвчини.
–  Як ти засмутила нас своєю “Думкою”! – сказала Ольга, може, й не
рада, що на її щасливе серце невесела мелодiя навела смуток i
скаламутила почування першого щасливого кохання.
Вже було пiзно. Радюк почав прощаться, а за ним i Кованько. Марта
Сидорiвна з дочкою пiшла додому слiдком за ними. Ольга зосталась з
матiр’ю й довго дивилась на обидвi книжки роману, що лежали рядочком
на столi.
–  Котру книжку будеш читати? – спитала мати дочку.
–  Оцю! – сказала Ольга, осмiхаючись, i прикрила рукою Радюкову
книжку.
–  I я так думала! Не знаю, як твiй батько думає?
–  Для батька, здається, за все це – байдуже! – сказала Ольга,
смiючись.
Тимчасом, як Ольга смiялась, Катеринi було зовсiм не до смiху.
Вона вернулась додому й довго думала, сидячи за своїм роялем, її
пальцi самi почали ту “Думку”, котру вона недавно грала. Тi самi
мелодiї викликали в її серцi те ж саме почування, тi самi думи, тiльки
що передуманi. Вона любила щиро i знала, що любить без надiї, що для
неї треба навiк забуть того, кого вона так дуже й щиро покохала,
навiки задавити в серцi таке високе, таке миле щастя!
Довго грала Катерина, сидячи за роялем, i дала волю своїм сльозам.
Батько її вже спав, мати вешталась у другiй кiмнатi. Вона одна на
самотi награлась i наплакалась, бо не знала, чим вона винна, що доля
не дала їй таких чорних брiв, таких блискучих очей, якi мала щаслива
Ольга.
Тим часом почалися екзамени. Радюк думав, що його кохання буде
заважать, i боявся, що не буде на екзаменах мати поспiху. Але вiн
помиливсь. Нiколи вiн не почував в себе стiльки завзяття, стiльки
охоти до науки!
Здавши дуже добре екзамени, Радюк думав зостаться в Києвi при
унiверситетi. Але такого мiсця тодi не було. Радюк мусив напитувать
собi мiсця в губернськiй канцелярiї. йому трапилось навiть добре
мiсце; i в тiй сферi його ждала непогана кар’єра.
Напитавши мiсце, Радюк зараз-таки написав до батька. Вiн писав, що
дорога скатертю стелиться перед ним, що доля його збирає колоски на
багатiй нивi. Вiн згадував в листi й про Ольгу, хвалив її, не знаходив
слiв, щоб похвалити її. Лист дихав таким щастям i такою любов’ю, то
батько сам нiби вдруге почав жити минувшим, а мати аж заплакала на
радощах.
“Сподiваюся, тату, що моя Ольга вишиє менi навiть таку мережану
сорочку, яку ви бачили колись на менi”, – писав син до батька.
Маючи Ольгу за свою наречену, Радюк почав марить про те, щоб
подiлиться з нею добутим знанням. Перший час гарячого кохання вже
минув. Йому здавалось, що любов, не слiпа, не животинна, а людська й
розумна, повинна змiцниться чимсь трохи вищим, повинна одуховнитись
однаковiстю поглядiв, пересвiдченнiв, рiвнiстю обох в науцi й
розвитковi. Скiнчивши свої справи, Радюк зайшов до Ольги, щоб одiбрать
од неї деякi свої книжки. Йому здавалось, що настав час однести для
неї дещо краще од романiв. Вiн однiс Ользi наукову книжку. Радюк
просив перечитать її до того дня, в котрий мали збираться до Дашковича
студенти на вечiр.
Ольга розгорнула книжку й почала читати. Вона думала знайти там
щось таке, що стосувалося б до її любовi. Читаючи романи й повiстi,
вона все ставила себе на мiсце молодої героїнi, а Радюк доконечне
займав мiсце молодого щасливого героя в її думках. Вона думала знайти
щось таке й в тiй книжцi. Дуже легка мова й поетичний колорит трохи
втягував її в читання. Перегорнувши кiлька лисгкiв, вона почала
нудиться й згорнула книжку, позiхнувши двiчi разом.
Настав вечiр. Ольга знов розгорнула книжку й почала читаїи, але,
не звикши до наукових книжок, вона швидко втомилась од напружування
своєї голови. Та книжка пригадувала їй лекцiї, котрi огидли їй ще в
iнститутi. Ольга позiхала, плющила очi так, що аж сльози виступили на
її очах, i перестала розумiть, до чого все те стосувалось. А тим часом
вона знала, що Радюк вже безпремiнно заговорить з нею про те капосне
писання. Пригадуючи те, що прочитала, вона ледве згадувала п’яте через
десяте й кинула книжку на стiл.
–  Що буде, то буде, а вдруге читать не буду! – промовила голосно
Ольга, позiхнувши. Коли це в кiмнату вбiгла Катерина i вхопила ту
книжку, що лежала напохватi.
–  Що це ти читаєш? – спитала Катерина.
–  И сама не знаю, що читаю! Це менi накинув Радюк.
–  Дай менi! i я прочитаю.
–  Бери, голубко, читай, та й менi розкажеш i розтовмачиш, бо я
стала така лiнива, що аж сама собi дивуюсь, – сказала Ольга.
Катерина вхопила книжку й побiгла додому. Вона зараз сiла й
прочитала всю “од дошки до дошки”.
Швидко настав i вечiр у Дашковича. Студентiв зiбралося мало, що аж
Ольгу дуже вразило те, що на той вечiр зiбралось дуже мало студентiв,
багато менше, нiж збиралось колись переднiше. Дашкович тепер
постарiвся й дуже змiнивсь. Вiн тепер зовсiм звернув на iншу стежку й
почав забувать свої Сегединцi, свiй народ, свою лiтературу й чогось
вчепився до чистої науки та до слов’ян, неначе в їх було все щастя
України, все щастя українського народу.
Тимчасом, як Дашкович балакав з студентами, котрi вже слухали його
розмову бiльше якось офiцiально, щоб не скривдить професора, Радюк
пiшов до Ольги й почав розмовлять з нею за ту книжку. Ольга
почервонiла, як мак, i все одбувалась загальними фразами, хвалила
гарний стиль, поетичнiсть писання, його правдивiсть i говорила все те,
що може сказать кожний чоловiк, не читавши книжки, але знаючи, за що
там написано. Радюк догадавсь, що вона або зовсiм не читала книжки,
або тiльки переглядiла. Ольга так нудилась од тiєї розмови, що Радюк
замовк i задумавсь. Тодi Катерина почала вмикуваться в їх розмову й
заговорила дуже розумно. Радюк пiдвiв на неї очi. Катерина побачила,
що його очi заблищали, дивились на неї прихильно, i душа її
взрушилась, як птиця, пiд його поглядом. Вона так близько сидiла коло
його! Його очi так близько свiтились коло її очей! А Радюк знов
одхиливсь од неї й почав безперестану верзти Ользi ту нiсенiтницю, в
котрiй так багато тями тiльки для того, хто її говорить або слухає.
Радюк почув, що сила тiєї животинної любовi, котрої вiн так не
поважав, тепер задля його стала вище од усякої iдеальної, духовної,
високої любовi. Вiн почував, що в той час для його молодого серця сила
чорних очей i свiжих уст була дужча од самої вищої просвiченої любовi,
хоч би вона була любов’ю янголiв неба!
Тим часом мiж Дашковичем й одним палким чорнявим сербом почалась
дуже цiкава спотичка. Дашкович якось ненароком зачепив нацiональну
честь сербiв: не похвалив Сербiї. Опришкуватий серб так i спалахнув,
як порох, i почав сливе репетувать.
–  Ми не нiкчемнi! Ми не дурнi, хоч ми й побитi ворогами! Ми не
оступимось од своєї нацiональностi нiзащо в свiтi! – репетував молодий
палкий серб i схопився з мiсця.
Його очi нiби горiли; руки складались в кулаки. Вiн кричав та
приступав все ближче до стола. Дашкович устав i собi й не знав, що й
почать, викликавши таку мару.
–  За честь свою, за честь свого народу й нацiональностi ми ладнi
тричi вмерти! Ми не попустимо, щоб з нас хтось кепкував i глузував! Ми
ненавидимо наших ворогiв туркiв за те, що вони гнiтили нас i потоптали
нас ногами! – аж верещав серб, i його здоровi очища страшно блискали.
Ввесь вiковiчний гнiт, вся ненависнiсть виявилась в тому дикому
поглядi його очей.
–  Ой, я боюсь! Який вiн став страшний! – промовила Ольга до
Радюка.
–  Який вiн гарний! – скажiть лучче; дивiться, яким огнем блищать
його очi; яка палка його розмова! яке завзяття, яка свiжа сила! Отакий
не пiддасться ворогам! – сказав Радюк.
В залi всi замовкли, тiльки дзвенiв голос палкого, аж трохи дикого
серба. Професор стояв нi в сих нi в тих.
Тим часом Степанида Сидорiвна, побачивши, що крикливий студент так
присiкався до її чоловiка, прожогом кинулась на помiч.
–  Коли ви так поводитесь в моїм домi, то вибачайте на цiм словi!
Степанида наступала на серба так суворо, з такими блискучими
очима, що вiн втихомирився й почав оступаться назад. До неї на помiч
прийшла i Марта Сидорiвна.
Обидвi сестри так присiкались до молодого серба, що купа студентiв
кругом його так i розсипалась по залi, неначе од куль з рушниць та
гармат.
Кованько торкнув лiктем Радюка й промовив: “От комедiя! Ото є на
що дивиться! Дивись, дивись, як той серб роз’ярився! А Дашкович!
їй-богу, в його душа тепер аж труситься. Славна комедiя! Є чим
натiшиться. Iй-богу, часом за поганшу платять грошi”.
–  Кованьку! перестань-бо дурiть по-школярськiй! – сказав йому
Радюк пошептом.
Радюк похопився одiйти од Кованька, бо його брав острах, щоб вiн
часом i справдi не встругнув якоїсь школярської штуки.
Тим часом гостi почали прощаться й вийшли з покоїв. Радюк зостався
й довго ще балакав з Ольгою.
–  Чи принести вам ще якихсь книжок? Тепер вийшли дуже гарнi
книжки по природних науках.
Ользi дуже хотiлось сказати, щоб вiн бiльше не приносив їх, та
вона того не сказала, i сам язик промовив, щоб вiн якнайшвидше
приходив i принiс тi книжки.
Радюк попрощавсь i вийшов на вулицю. Надворi все дихало нiби маєм.
Вода в Днiпрi лиснiла проти зоряного неба. Надворi було поночi. Але за
Днiпром на берегах горiло багаття й освiчувало щогли байдакiв: то
бiлоруси варили вечерю. I на плотах по Днiпрi скрiзь блищали вогнi й
одбивалися в тихiй водi. Радюк вийшов до Владимирового пам’ятника, сiв
на схiдцях сходiв i задумавсь. По другий бiк тих сходiв манячила чиясь
темна постать в поставi задумливого чоловiка й гармонiзувала з тишею.
Тиха торжественна картина великої рiчки, освiченої вогнем багаття й
зоряним, одкинутим в водi небом, навела на його багато дум. Будуще
життя з Ольгою так манило його щастям! Здавалось йому тiєю, нiби й
мертвою, рiчкою, де нiби й замерла вода з зорями, але в тiй рiчцi було
стiльки живоття пiд тихим покривалом ночi! Стiльки живоття було
заховано од людського ока пiд темним небом, де в тишi й темрявi
стукотiв пульс невичерпної сили природи!
Радюковi вперше прийшла думка об’явиться Ользi й заповiстить її
про свою любов. Вiн трохи страхавсь Кованька. Йому здавалось, що
Кованько недурно топче стежку до Ольги.
Вiн i гадки й думки не мав, що Ольга не згодиться дать йому слово
i що його мрiї розлетяться марно, як туман од вiтру.
Забравши деякi книжки з гарними малюнками, Радюк побiг до
Дашковичiв i застав дома саму матiр. Батька й Ольги не було вдома,
вони пiшли на Хрещатик, на прогуляння. Покинувши книжки, Радюк побiг
на Хрещатик, перебiг його од кiнця до кiнця, трохи не звалив з нiг
кiлька панiв i дам i не знайшов Дашковича з дочкою. Вертаючись назад,
вiн побачив чиєсь жовте лице. Мiж другими свiжими лицями те лице
жовтiло, неначе стигла диня. Радюк впiзнав Дашковича. Швидко вiн
угледiв i друге лице, молоде й свiже, як троянда: то була Ольга. Вiн
привiтався до їх, i всi троє пiшли рядом. Радюк постерiг, що випала
найлучча година об’явиться Ользi. Старий фiлософ не заважав нiтрiшки.
Вже наближався вечiр, i народ цiлою валкою прямував до Царського
садка, де щовечора була гулянка. Осiнь була тепла й суха, i всi неначе
хапко хапались нагуляться перед холодами.
–  Ходiмо, тату, в Шато! – просила батька Ольга.
–  Куди там менi, старому, дибать! Що я буду там робить?
–  Будемо гулять. Ходiм-бо, таточку. Ви трошки провiтритесь i
поздоровшаєте. Ми недовго там гулятимемо. Я покину й фейерверки задля
вас.
Старий Дашкович мусив йти в Шато на прогуляння. Вже музики грали,
а публiка ворушилась по долинi, як комашня. Тераса ресторану була
обсипана людьми. Перебiгши Шато, Ольга з Радюком пiшла на гору на
велику алею. Старий професор, слухняний, як дитина, мусив на старостi
лiт лiзти за ними на гору. Ольга не йшла, а бiгцем бiгла пiд гору, так
що батько слiдкував тiльки очима за її рожевою сукнею й ледве встигав
йти пiдтюпцем. Вони вийшли на велику алею; Дашкович так i впав на
лавку, засапавшись.
–  Ви сiли, а нам хочеться бiгать! – сказала Ольга, смiючись.
–  Про мене, серце, й бiгай, тiльки дай покiй менi, старому, –
сказав вiн, одмахуючись рукою.
Радюк пiшов з Ольгою по алеї. Його душа була повна щастя, але
непевнiсть все-таки дуже тривожила його. Випадок був такий добрий, що
луччого трудно було дiждаться й сподiватись.
Вони перейшли алею, звернули набiк i пiшли дорiжкою понад самими
горами. Людей було все менше та менше. Якось знехотя вони обоє
звернули з дорiжки й стали над самою горою, котра була перерiзана
вузькою та глибокою долиною. По горi росли високi осокори та верби, а
через вузеньку й глибоку долину було видко аж над самим Днiпром
клапоть шосе, де манячили проїжджi й прохожi. Ольга не дивилась на
Днiпро, на пишну заднiпрянську картину, та все дивилась в той глибокий
яр, де по шосi миготiли люди, маленькi, мов ляльки, де котились вози й
стукотiння од колiс одбивалось луною в обидва боки того вузького яру.
Радюк мовчав, i Ольга мовчала, її щоки аж пашiли. Вона очевидячки
чогось ждала. Радюк оглянувся навкруги; по дорiжцi пленталась якась
мiщанка. На шпилях подекуди сидiли люди по двоє, по троє. Недалечке од
їх внизу на одному шпилi стояв якийсь високий пан, мов та статуя, i
дивився на Днiпро. Постатi на шосi все ворушились, нiби в вертепi
кукли. Радюк думав об’явиться прямо й просто кiлькома словами i не
знайшов тих простих кiлькох слiв. Вiн почував, що його душа дуже
стривожена, i ждав, поки вона трохи втихомириться. Вiн зирнув скоса на
Ольжине лице; воно було рум’яне, але спокiйне; очi були спущенi на
зелений яр, неначе в йому дiялось якесь надзвичайне диво.
“Вона жде, вона жде!” – подумав вiн, i те слово сотню раз мигнуло
в його думцi. Вiн взявся рукою за груди й почув, що в грудях у його ще
не все заспокоїлось. Серце трiпалось, як пташка в клiтцi. Вiн задумав
почать яку-не-будь розмову, доки стишиться в його душi.
–  Здається, й осiнь надворi, а зроду нiхто не дiзнавсь би, що
тепер осiнь. Глянеш на небо, на Днiпро i подумаєш, що починається
лiто, – тихо промовив Радюк.
Ольга зиркнула на його своїми чудовими очима. I яка була краса в
тих соромливих очах! В тих очах були нiби сльози, нiби мокра роса
пригасила вогонь. Вона, певно, не того ждала од його й спустила очi.
Внизу Днiпро був заставлений байдаками й барками. При березi коло
Подолу стояли рядками здоровi дуби й берлинки, повнi жовтих i червоних
яблук, кавунiв, груш. Кiлька дубiв i берлинок з кавунами простувало по
Днiпрi до пристанi, а на пристанi, на соломi були накладенi цiлi гори
кавунiв i яблук. Надворi було тихо; за Днiпром синiв бiр, котрий
здавався ще синiшим пiд промiнням захо-дячого сонця. На тому темному
фонi серед бору палало нiби полум’я: то сонце вдарило в усi шибки
церкви далекого села.
–  Чи то пожежа? – спитала Ольга.
–  Нi! то сонце грає на вiкнах сiльської церкви, – сказав Радюк, i
вони обоє знов замовкли.
На другому кiнцi бору три банi церкви, освiченi сонцем, неначе три
зорi висiли над чорним лiсом, а там десь далеко сонце потрапило в
шибки бiдної рибалчиної хатини й зробило з тих тахлiв щире золото,
неначе хто повiсив золотi щити серед темного бору. На рiчцi внизу
коливались тихо байдаки, а вище, коло Подолу, стояв нiби лiс щогл.
Якийсь спокiй був розлитий на свiтi. Природа нiби вже думала заснуть
перед близькими холодами. I Ольга й Радюк задивились на ту картину.
Вона їх заспокоїла.
–  Як тиха картина осенi, хазяйської й хазяйновитої осенi,
наводить на мене думку про щастя тихої сiм’ї. I те щастя менi здається
таке тихе, спокiйне, але пишне й чудове, як ця тепла й овощна осiнь, –
промовив Радюк. Ольга подивилась на його очима й неначе чогось ждала.
–  Ви любите осiнь? – промовила вона. – А я найбiльше люблю весну.
Скiльки раз я марила про тi острови Океанiї, де вiчно цвiте й не
вмирає весна! Якби мене хто чудом перенiс на тi острови! Таким чудом,
про якi розказує в казках Шехерезада.
–  Хто її не любить, тiєї весни, часу соловейкiв i квiток, але
вона така коротка! А щаслива весна людини ще коротша, хоч пишнiша од
весни природи.
Ольга зiтхнула, а Радюк задумавсь.
–  От i моя весна, весна мого життя швидко мине, – знов почав
говорить Радюк. – Я вже став мiцно на дорозi життя, вже втягла мене в
себе та безодня моря людського життя. Я почуваю, що менi час жить
щастям ширшим i вищим од щастя молодої пори весни; я почуваю, що менi
вже час жити життям сiм’яка.
Радюкiв голос все тихiшав i затрусивсь. Ольга слухала його,
трошечки пiдвiвши голову й очi.
–  Ольго Василiвно! ви знаєте, що я людина нового поколiння i не
вмiю говорить комплiментiв, завiрчуючи просту мисль в непростi слова.
Я вам скажу просто й щиро: я вас люблю; я полюбив вас од того часу, як
побачив вас. Менi здається, що я нi з ким не прожив би так щасливо в
парi, як з вами. Скажiть менi щиро всю правду: чи любите ви мене? Чи
пiдете ви за мене замiж? Я прошу вашої руки, i коли ви дасте згоду, то
я буду мать щастя просити руки вашої i в ваших батька й матерi.
Радюк пiдвiв очi. Ольга стояла перед ним червона й гарна, як
квiтка. Вона вперше почула од хлопця такi слова й вислухала тi слова
не так спокiйно й твердо, як вона собi уявляла. Ольга дивилась на його
й мовчала.
–  Дайте менi, Ольго Василiвно, одповiдь та просто й щиро, як я
вас просто й щиро спитав!
–  Я вас люблю. Я вас полюбила давно i полюбила, як нiкого так не
любила… Але кажу вам просто й щиро, що я ще й не думала про замiжнє
життя.
Вона перервала свою розмову.
–  Чом же ви не думали? Може, я вам не сподобавсь? – сказав Радюк,
i в його ледве стало сили промовить тi слова. Вiн ждав, що Ольга не те
скаже; вiн сподiвавсь од неї згоди, а вона тим словом неначе громом
вдарила його.
–  Я побачила вас колись давно в Шато, як вам вже казала. Я вас ще
тодi полюбила. Потiм я почала вас забувать. Але як ви прийшли до нас
на вечiр, я трохи не зомлiла як угледiла вас несподiвано. Я знов
полюбила вас.
–  А тепер знов забудете мене… – ледве спромiгся вимовить Радюк. –
А я вас люблю й нiколи не забуду, – знов сказав вiн i замовк,
згорнувши руки на грудях.
–  Дайте менi часу подумать! Я була така щаслива в батька! Я ще
така молода. Менi так добре жилося на свiтi, що я не мала й гадки про
життя окроми од батька й матерi. Ми обоє молодi. Час наш не втече, як
вода в Днiпрi. Дайте менi подумать, погадать, – сказала Ольга i
вхопила його за руку, дуже здавила й потягла її до свого серця.
Її лице, гарне, як перша макiвка на городi, потяглося слiдком за
рукою до його. Вiн подумав, як близько од його було щастя i як воно
тепер стало од його далеко!
Тим часом на дорiжцi з’явилась якась немолода панiя. Ольга швидко
покинула Радюкову руку й оступилась трохи од його. Вони обоє чули, як
панiя наближалась, шелестiла одежею, як ступала ногами, чули кожний її
ступiнь. Ольга знов втупила очi в зелений глибокий яр, де дзюркотiла з
гори вода, збiгаючи ринвою мiж кущами та вербами пiд мiсток на шосi i
в Днiпро. Вона нiби хотiла розпитать i вислухати пораду в тiєї тихої
води, котра одним одна подавала голос серед тишi природи. Вона знов
дивилась, як по шосi внизу нiби пересовувались люди, мов ляльки в
вертепнiм театрi. А молодий Радюк все дививсь на чорний бiр, де то
спахало полум’я сонця на вiкнах далекої церкви, то пригасало. Вже й та
панiя пiшла собi давно, й шелестiння її ходи затихло, а вони обоє все
дивились та дивились, неначе хотiли випитать в природи собi пораду.
Радюк бачив, як згасло полум’я на вiкнах, як воно жеврiло на хрестi,
потiм зачепилось на кiнчику хреста й тлiло, наче жарина, нiби якесь
огняне око того чорного бору. Вiн все дивився на його, доки воно
погасло, i думав, чи не хоче Ольга йти замiж за Кованька? Чи не має
вона кого iншого на примiтi? I що станеться з ним, як вона одкинеться
од його? I яка притичина могла б бути, коли вона любить його щиро, але
про замiж i не думає.
Довго ще вони обоє стояли мовчки й думали. Ольга дивилась i нiчого
не бачила. На кiлька год молодша за Радюка, вона була серцем на кiлька
год старша за його. Вона вже вмiла одрiзнять в своєму серцi любов, а в
своїй думцi – замiжнє життя, i не могла вже йти тудою, куди повело б
її серце. Вона сказала неправду, що не думала про замiжнє життя: вона
давно думала i вже думала зовсiм iнакше. Не такого чоловiка для себе,
який був молодий Радюк, вона часто уявляла собi в своїй дiвочiй
кiмнатцi i навiть ще в iнститутi. Перед нею стояв тепер Радюк, правда,
гарний, i молодий, i моторний, але не блискучий своїми чинами, своєю
вартiстю в громадянському життi.
На темний бiр спала ще чорнiша тiнь. На небi блиснула зiрка. Од
Шато лились музичнi мелодiї; з-за дерева свиснула ракета, луснула й
розсипалась м’ячиками всiх кольорiв веселки. В Шато шумiла гулянка.
Проз Радюка й Ольгу пройшло багацько людей, цiлий веселий гурт. Кiлька
осiб пролетiло верхом на конях. Все те перервало думу молодої пари.
Вони обоє оглянулись на людей i помаленьку, мовчки, разом пiшли назад.
–  Мабуть, батько турбується, дожидаючи нас, – тихо промовила
Ольга.
–  Мабуть, – одказав Радюк.
I мовчки вони йшли, мов тiнi. Дашкович сидiв на тiй самiй лавцi,
де вони його покинули. Вони прийшли й сiли поруч з ним, а вiн i не
подивився на їх та все щось думав. Коло його так багато людей i
сiдало, i вставало, що вiн мав їх за якихсь стороннiх людей.
–  Чи не час нам, тату, додому? – спитала Ольга в батька.
–  О! чи ви вже тут? А я вас жду та жду.
–  Ми вже давненько тут! Час нам додому. Мама нас, мабуть, давно
жде.
I всi вони встали й пiшли через Шато.
Публiки в Шато було повнiсiнько. Здається, весь Київ хапався
вдихнуть с себе останнiй раз тепле повiтря вмираючого лiта. На згiр’ї
були наготовленi фейерверки. Але Ольга й Радюк i не думали
зоставаться. Вони перейшли через Шато й попростували до брами. Нi
Ольга, нi Радюк, нi Дашкович не чули навiть тiєї музики, що гримiла на
весь садок, не бачили тих огнiв, що горiли на пригорках. За брамою
Ольга почала прощаться з Радюком.
–  Одвiдуйте ж нас якнайчастiше! Не забувайте нас! Приносьте менi
книжок, коли ласка ваша, – просила Ольга Радюка, не випускаючи його
руки з своєї.
–  Буду приходить, коли ви дозволите, – промовив Радюк i пiшов на
Хрещатик длявою, тихою ходою.
Ольга пiшла з батьком на Подiл i цiлу дорогу коли б слово
промовила до батька. Вона все думала за Радюка.
–  Де це ви длялись? Пiшли на Хрещатик, а досидiли трохи не до
пiвночi! – такими словами стрiла їх Степанида Сидорiвна.
–  Ми були в Царському садку, – промовила дочка.
–  То це й ти волочився в Шато! – смiялась жiнка з Дашковича.
–  Та то нас затяг туди Радюк, i не так мене, як Ольгу.
–  Радюк? А вiн був тут недавно й принiс тобi, Ольго, якiсь
книжки. То вiн таки знайшов вас? – спитала Степанида Сидорiвна.
–  Як пiшла Ольга з Радюком, то я сидiв, сидiв, все передумав, та
й то обридло сидячи, – сказав Дашкович.
–  Чи не просив вiн часом твоєї руки? – спитала Степанида. Ольга
вся почервонiла й зашамоталась. Вона нiчого не сказала матерi.
–  Радюк давно до нас ходить; вiн, певно, хоче свататься. Як тобi
здається, дочко? – питала мати.
–  Не знаю, мамо, як менi здасться. Я Радюка так мало знаю. Не
знаю, якого вiн роду, якi його батьки; не знаю, що вiн має, як вiн
служить i де вiн служить.
–  Коли ти не знаєш, то я все дочиста знаю! Вiн має батька й
матiр, має двi меншi сестри. Вони люди не з великих панiв, але доволi
заможнi, мають село Журбанi…
–  Чи багацько ж тих Журбанiв? – перебила її Ольга.
–  То таке село.
–  А я думала, що то кiлька сiл… а воно тiльки одно! Чи багато ж
вiн має доходу?
–  Не багацько й не мало, а так саме добре для молодого урядовця
на перший раз. Але вiн стоїть на добрiй дорозi, – казала мати.
–  Авжеж, вiн стоїть на добрiй дорозi! – обiзвався батько. –
Розумнiшої за його й пильнiшої людини трудно й знайти. Вiн не кидає
науки, i я знаю, що вiн буде колись моїм товаришем на унiверситетськiй
кафедрi.
–  То унiверситетська кафедра, цебто, найвища для його кар’єра? –
спитала Ольга, придивляючись до батька.
–  Якi ви, жiнки, чуднi! Чого ж вам бiльше треба? Людина розумна,
не без пуття, любить науку, не гуляє, все читає, ще й тобi книжки
приносить, любить свiй народ. Вiн нацiонал, не говорун, не пройдисвiт
якийсь…
Ольга витрiщила очi на батька, її iнститутськi погляди були такi
не схожi з батькiвськими, що вона аж здивувалась. Всi тi,
по-батькiвському, високi, прикмети були для неї доброго слова не
вартi. Вона дивилась на жовте, занидiле батькове лице, на його запалi
щоки, на гострий нiс i сиве волосся i злякалась, думаючи, що колись
такий достоту буде й її чоловiк, що вiн на цiлий вiк закопається в
кабiнетi в книжки, як у домовину, й забуватиме на цiлi днi за неї,
молоду. Як батька, вона такого чоловiка шанувала й чтила, але як свого
такого чоловiка – вона заздалегiдь вже боялась.
–  Чи можна ж його засобом держать по-людськiй жiнку? – спитала в
матерi Ольга.
–  А чому ж не можна? Само по собi, не можна розкошувать, а
по-людськiй можна жить, i жити добре. Але вiн не сидiтиме ж на одному
мiсцi!
Ольга пригадала собi урядницьких жiнок, їх скупеньку одежу, їх
небагату обставу, їх чоловiкiв над паперами в канцелярiї й за картами
ввечерi. Все те зовсiм не припадало їй до смаку.
А мати все хвалила Радюка, все говорила про його Журбанi, не
згадуючи про те, що на тi Журбанi мали право ще двi Радюкiвни. Їй
хотiлось мерщiй видать дочку замiж, поки не пiдросли меншi дочки.
–  Люди живуть i бiднiше, i живуть же якось! – закiнчила мати тими
словами свою розмову.
–  Люди живуть якось, а менi не хотiлось би так жити! – тихо
промовила Ольга й почала ходить по залi, згорнувши руки.
“Тiльки й подобається менi в Радюковi, що його гарна врода: чудовi
очi та брови, свiже лице та його лiта молодi, – думала Ольга, – яка
його любов тепла, молода, пахуча! Як би я кохалась з ним!”
I вона уявляла себе з Радюком, нiби пару голубiв, нiби пару тихих
горличок, для котрих весь свiт тiльки в їх милуваннi та цiлуваннi.
Вона почала думать про себе, як про таку горличку, i сама з себе
засмiялась. Вона закинула голову на плечi й швидше почала ходить по
залi. Чорнi розпущенi коси впали на плечi й укрили їх зовсiм. Ольга
бачила себе всю в дзеркалi, що висiло якраз проти неї, i подумала:
“Нi! я не голубка, не горличка. Менi не до вподоби життя тихої
горлички! Таке життя не вдоволить мене; такого щастя буде менi мало”.
I вона пригадала собi, як стояла недавно з Радюком над горою,
пригадала його вид. Вона нiби бачила його всього в чорному, навiть в
чорних рукавичках. Вiн здававсь їй таким не блискучим, таким темним,
таким вченим, простим в словах! Його становище в суспiльствi здавалось
для неї таким нiкчемним, незначним, що вона засоромилась i
почервонiла, поставивши себе рядом з ним як його жiнку! Вона ще вище
пiдняла голову й дивилась на стелю. Чорнi коси одхилились од плечей i
гойдались на повiтрi, як густе руно.
–  Що ти, Ольго, все думаєш? – спитала мати, сидячи на софi й
дивлячись на неї.
–  То се, то те думаю, а бiльше нiчого, – одказала Ольга.
–  Ти щось бачила в садку? Щось таке чула, та не хочеш менi
сказати? Еге, так?
–  I не чула, й не бачила нiчого такогої – промовила Ольга i знов
задумалась.
Не такого мужа, як Радюк, звикла Ольга бачить в своїх мрiях, її
iнститутськi мрiї про послiв i графiв давно трохи простигли в
звичайному життi, але все-таки вона хотiла буть жiнкою чоловiка
поважного i своїми достатками, i чинами. Вона собi уявляла мужа
великим, здоровим, з блискучими еполетами, в орденах, ще й до того
багатого. Таких людей вона не раз бачила i в iнститутi, i в життi.
Вона пам’ятала ще, як бачила у Турман якогось генерала з Петербурга,
повновидого, гарного, високого; на його грудях блищали хрести, на
плечах сяли еполети. Вона пам’ятала й його веселу розмову,
аристократичне горде лице. Ольга зрiвняла з тим iдеалом Радюка, i який
вiн здався маленький, низенький, вбогий i дуже просто убраний! Палка
фантазiя так ясно намалювала їй той контраст, що вона аж почервонiла,
уявивши себе жiнкою Радюка.
–  Скажи-бо, Ольго, що ти думаєш? – чiплялась до неї мати,
дивлячись, як її лице мiнялось, то блiдло, то червонiло, то
нахилялось, то пiдiймалось угору.
–  Оце причепились! Не скажу! – сказала Ольга i ще швидше почала
никать од кутка до кутка, кидаючи очима на дзеркало, де було видно її
всю.
“Не буду я жiнкою Радюка!” – нiби голосно й ясно пiдказала їй
неначе над самим вухом думка.
Їй чогось стало жаль Радюка… Вона любила його. Вона одразу
пригадала його гарну вроду, його лице в той час, як держала його за
руку. Скiльки було любовi в тих ясних очах!
“Навiщо я його стрiла, навiщо я його полюбила? Нащо вiн сповнив
моє серце коханням? Хоч би була я впала йому на груди, витягла з його
уст перший букет молодої любовi. Коли б не та капосна панiя, що десь
узялася на дорiжцi!”
Ольга вхопилась рукою за серце й почувала любов свiжу, як
незiрвана квiтка, пахучу, як троянда, солодку, як пахощi бiлої лелiї,
i ледве вдержала сльози. Вона почула, що в її душi йде боротьба, що в
неї не стає сили, що їй треба чиєїсь поради, i поради доброї,
прихильної душi. I мати тут сидiла недалечке, але Ольга не сказала й
слова матерi й нiби впала на канапу коло дзеркала.
–  Ольго! та скажи-бо, що з тобою дiється? I, господи, яка ти
потайна! Може, ти слаба, може, ти застудилась, – чiплялась до неї
мати.
–  Дайте, мамо, менi спокiй! Я здоровiсiнька, як бачите! – сказала
Ольга й почувала, що сльози от-от поллються з очей. Та вона здержала
їх i не пустила й сльозинки!
–  Ти така червона. Що з тобою? Та кажи-бо! Господи милосердний,
що ти за людина!
I мати приклала долоню до лоба, потiм побiгла швиденько, принесла
зiбгану хустину, обмочену в одеколон, i хотiла вже обв’язать їй
голову.
–  Що це ви, мамо! Хочете лiчить зовсiм здорових людей? Я зовсiм
здорова, – сказала Ольга вже сердито i при тих словах встала й почала
знов ходить по залi.
“Зовсiм, бачу, вона така, яка була колись i я!” – подумала мати й
вийшла з зали.
Ользi стало легше. Вона одчинила вiкно й сперлась на лiктi,
поклавши лице на долонi.
Надворi було темно, аж чорно. Тiльки все небо було засiяне зорями,
густо-прегусто. На вулицi було тихо й мертво. Вечiрня вогкiсть
прохолодила її гаряче лице, але не зiгнала важкої думи за свiй давнiй
iдеал наступаючого життя. Вона почувала, що не може пiти слiдком за
своїм серцем так слухняно, як мала дитина.
“Пiдожду, подивлюсь! Час мiй не минув. Я ще цвiту й довго
цвiстиму. А тим часом подумаю, помiркую!” – I Ольга пiшла до дзеркала
й глянула на себе. Вона побачила, що її краса саме розвилась, як пишна
квiтка; подивилась вона на своє гарненьке лице, червоне од дум i
тривоги, глянула на свої очi, в котрих блищало стiльки вогню; i вона
заспокоїлась та й вийшла до кiмнати, гордо й високо пiднявши голову.
Ступаючи через порiг, вона згадала про Радюка. “Якi тепер думи
мучать його? – подумала вона. – Мабуть, я зробила для його цю нiч дуже
смутною. Мабуть, ця нiч буде для його ще темнiша, нiж для мене”.
Ользi стало жаль Радюка, В її серцi знайшовся добрий, теплий
закуточок для милого.
Ольга вгадала. Для Радюка та нiч була темнiша од самого пекла й
смутнiша од самого горя. Як прийшов вiн додому, як сiв, як ухопив
голову в руки, то так i просидiв всю нiченьку до самого свiту. Вiн
тiльки не дiйшов до одчаю через те, що знав, як Ольга його любить, вiн
пам’ятав, як вона взяла його за руку i з яким коханням подивилась йому
в очi! Всю її такою, в такiй поставi, вiн бачив нiби перед собою до
самого свiту! Вiн ще не втратив надiї.
XI
Дашкович на старiсть став зовсiм не такий, як був колись
переднiше. Вже Сегединцi не з’являлись йому в усiй красi природи й
нацiональностi. Вiн зовсiм заплутався то в науцi, то в слов’янському
питаннi. Вiн усе сидiв i читав, навiть писав писання в великоруськi
журнали за цi справи. Але на пишнi Сегединцi не впала й крапля з тiєї
працi вченої людини. Вiн навiщось розносив по чужих огородах, по чужих
нивах розсiвав те сiм’я науки, котре вiн був повинен посiяти на своїй
убогiй нивi, тiльки що зоранiй й не политiй… Дашкович вже став скоса
поглядать на молодих людей.
Радюк знав про таку змiну з Дашковичем i дуже жалкував, що так
марно загинув талант i просвiта вченого чоловiка, згинув надаремно для
України й народу. Вiн ходив до Дашковича задля Ольги й дуже боявся
потрапить на тi вечори, де вже з’являлись зовсiм iншi гостi, бiльше
старi, нiж молодi, як було давнiше…
Радюк не був у Дашковичiв довгенько. Вiн кiлька раз вже збирався,
зовсiм налагоджувавсь, та в його не ставало смiливостi, йому хотiлось,
щоб Ольга добре за все передумала, перегадала; хотiлось дати їй доволi
часу. Вiн забув навiть про книжки. Ольга тепер здавалась йому таким
божеством, таким щастям, для котрого вiн був ладен оддать своє
живоття. Нiколи вона ще не здавалась йому такою гарною, як у той вечiр
в Царському садку. Якби вона була бiдна, якби вона була простою
селянкою, якби вона була без просвiти, – вiн взяв би її не думаючи, не
гадаючи.
Нарештi Радюк насмiлився пiти до Дашковичiв. Вiн був такий блiдий;
його очi так позападали, що Дашковичка спитала, чи не був вiн слабий?
В залу вийшла Ольга. Радюк почув її ходу ще в другiй кiмнатi i так
стривожився, що в його головi почало все ходить ходором.
“Яку звiстку принесе менi вона?” – була перша думка в його, як
тiльки вiн почув Ольжину тиху ходу за дверима.
Ольга з’явилась в дверях, i якби в той час не було в залi
Степаниди Сидорiвни, вiн, може б, зараз спитав би її, яка в неї думка.
Ольга вийшла й привiталась. В її очах було знать задуму й журбу,
щоки трохи зблiдли. Радюковi здалось, що вона журилась, i йому стало
дуже-дуже її жаль!
Всi почали розмовлять, але розмова якось не йшла. Мати
постерiгала, що мiж молодими щось таке було, що Радюк, мабуть, хоче
свататься, i вона слiдкувала за кожним його словом, не спускала з його
очей.
I Радюк, i Ольга, може б, i дуже розговорились, якби вони були
самi, але при Степанидi Сидорiвнi вони бiльш мовчали й думали.
–  Ви на цей раз вибачте менi, Павле Антоновичу! Я ваших книжок i
досi не читала. Все не випадало якось. Моя сестра Катерина охiтнiша за
мене до читання книжок i забрала їх у мене.
–  Ще буде для вас доволi часу на вiку! Ще встигнете начитатись i
наспiваться, – промовив Радюк та й замовк.
–  Я й не граю i не спiваю вже давненько, – знов ледве промовила
Ольга та й замовкла.
–  То, мабуть, тепер час такий. I я за що не вiзьмусь, то все в
мене так i випадає з рук, – сказав Радюк.
Степанида Сидорiвна насторочила вуха, почувши таку уривчасту й
чудну розмову, їй здалось, що Радюк от-от буде свататься! Вона стала
до його дуже ласкава.
–  Чи ви нездужали, що так зблiдли? – спитала в його Степанида. –
Ви б не дуже так засиджувались над тими книжками. Чи вже ж не доволi з
вас i свого дiла?
–  Так чогось нездорово, та й годi! – насилу обiзвався Радюк та й
замовк.
Всi троє знов замовкли. Всi знали, що так робить не годиться, та
все-таки всi довгенько мовчали.
“Та сватався б вже, та й годi! I чого вiн мовчить! Чи не смiє, чи
що?” – думала про себе Степанида, i її вже брала злiсть, що Радюк i
Ольга криються од неї, од матерi!
А Радтоковi так хотiлось спитать в Ольги, як вона постановила, як
вона надумалась i на чому стала? Але поруч з ним сидiла Степанида
Сидорiвна.
Ольга сидiла, спустивши очi додолу. Вона все думала, що Радюк для
неї не партiя, що вiн не пiдходить пiд її iдеал, котрий давненько
склався в її головi. Але вона любила Радюка й хотiла протягти час, i
як можна далi. Їй хотiлось, щоб сам час розв’язав те трудне питання,
бо сам час не раз розв’язує несподiвано для людей часом i труднiшi
питання.
Якби не вийшов старий Дашкович, якби не подали зараз чаю, то, може
б, вони просидiли мовчки ще довго. Старий батько побiльшив компанiю.
Ольга й Радюк почутили, що їм стало легше на душi. Батько й мати були
дуже ласкавi до Радюка. Мати панькалась коло його, тупцяла, просила
зостаться ще довше. Радюк бачив, що старi держать за ним руку, та йому
дуже хотiлось, щоб i молода держала руку за ним.
Радюк розпрощався з усiма дуже ласкаво. Було знать по всьому, що
старi вже або знали, або догадувались, що Радюк сватався. I Ольга
випровадила його веселiше й ласкавiше, нiж зустрiла. Вона просила його
ходить в клуб, де їм можна було бачиться й розмовлять. Радюк пiшов
додому вже спокiйнiший, з бiльшою надiєю на своє щастя.
Тим часом трапилась несподiвана рiч. Радюковi принесли з пошти
лист, а на листi зверху було написано батьковою рукою: “Дуже
потрiбне”. В його затрусились руки; вiн розламав печать й роздер
конверт. Лист був од батька, й дуже коротенький. Батько, знать, не мав
часу розводиться i, як було колись в переднiший час, наказати
анекдотiв. Вiн писав, щоб син як можна мерщiй приїжджав в Жур-банi, бо
мати заслабла несподiвано.
Радюк ледве встиг побiгти до Дашковичiв, щоб попрощаться. Вiн
розказав причину несподiваного од’їзду й побачив, що Ольга була
стурбована й неначе зажурилась. Вона говорила мало, але була ввiчлива,
ласкава й щиро жалкувала, що стара мати занедужала. Радюк попросив у
неi фотографiчну карточку; вона вийняла з свого альбому останню
карточку й оддала йому. Дашковичi дуже ласкаво попрощались з ним i
просили не забувать їх, як вiн щасливо повернеться до Києва.
Не довiдавшись нi про що од Ольги, смутний та журливий, Радюк
покатав до Журбанiв. Осiнь була суха й погожа. Вiн не дуже довго
забаривсь в дорозi й приїхав до батька дуже пiзно, трохи не опiвночi.
Переступивши батькiвський порiг, вiн одразу засмутивсь: кругом дому I
в домi було так тихо й мертво, що вiн подумав, чи не приїхав вже пiсля
похорону!
Вступивши в прихожу, вiн почув важкий дух лiкарства й хатнього
повiтря. Назустрiч йому вийшов батько в теплому халатi i в туфлях. Вiн
ступав тихо, наче крадькома, обняв сина й гаряче, але тихiсiнько, не
одриваючи губiв, тричi поцiлував його. Син повеселiшав: мати була
жива. На лицi в батька не було видно тривоги людини, котра тiльки що
оступилась од слабого без усякої надiї на одужання. Вiн був
по-давньому бадьористий i не засмучений.
–  Як мати? – тихо спитав син. – Чи є надiя на одужання?
–  Слава богу, їй стало лучче. Буде жива. Вона тепер спить, –
сказав старий Радюк на саме вухо синовi.
Син скинув чоботи в прихожiй, йому подали черевики, i вiн поза
батьком пiшов до материної кiмнати. В кiмнатi в куточку на столi
горiла лампа, прикрита абажуром. На лiжку лежала слаба й спала, важко
дишучи, її блiде й схудле лице здавалось ще блiдiшим од чорної коси,
котра обвивала високий лоб. Чорнi брови дуже виразно чорнiли на її
блiдому, наче восковому, чолi в сутiнку. Радючка була така блiда, так
схудла, що син не мiг вдержать слiз i заплакав.
Коло самого лiжка на стiльцi сидiла панiя Висока. Вона, не
встаючи, подала Радюковi руку й дуже здавила його за пальцi. На панiї
Високiй була ясно-зелена сукня, а шия була обмотана хусточкою ясного
червоного кольору. Її жваве, веселе лице, моргаючi брови робили
великий контраст з жовтим лицем недужої Радючки. Вона день i нiч
доглядала слабої й не одходила од її постелi, подавала лiкарство,
поправляла постiль. Невважаючи на те, що була втомлена, в таку пiзню,
добу, вона весело кинула очима на молодого Радюка; її брови неначе
привiтно заговорили. Говорить голосно вона не насмiлилась, щоб не
розбудить слабої, але її брала нетерплячка, i вона почала розмовлять
на мигах, розказувала руками, бровами, показувала пальцями i так
розказала без слiв, як було важко для слабої, як стало їй легше, що
батько й син не втерпiли й почали осмiхаться. Старий Радюк не видержав
i почав одказувать їй на мигах, киваючи ротом i руками. Покивавши й
поморгавши, вони всi троє навшпиньки вийшли з кiмнати, посадивши коло
постелi стару бабу. Всi повеселiшали, бо сподiвались, що недужа одужає
незабаром. Всi пiшли на другий, далекий кiнець дому й сiли за стiл
вечерять.
–  Спасибi тобi, сину, що ти приїхав! Мати так бажала тебе
побачить, i тебе, i ту панну, що так тебе надить до себе, як ти писав
до нас.
–  Та панна ще не моя…
–  А як вона смiє не буть вашою! – сказала панiя Висока. – Я не
знаю, чи є в свiтi така панна, щоб дала вам гарбуза!
–  Бувають усяковi панни, бо одним треба кохання, а другi часом i
без того обходяться, – сказав тихо Радюк.
–  Щоб без любовi та йти замiж! Оцього вже я в голову собi не
вбгаю! Як я йшла за свого, капiтана, то не дивилась на воли та на
корови, а на його чорнi брови.
–  То на селах так буває, а в городах трохи iнакше часом буває, –
промовив молодий Радюк, – бо в городах нема волiв, хоч корiв є доволi.
Батько почав розказувать синовi, як заслабла мати, як всi в домi
поперелякувались, а панiя Висока все попереджала його й перебивала
розмо’ву.
–  Та цитьте-бо, панiє Висока! Нехай вже я розкажу!
–  Бо ви не так розказуєте! Ще як я була в вас на усiкновення
чесної глави, то я вгадувала, що буде недобре.
–  Ба ви на усiкновення нiчого не вгадували. Ви тодi плели щось
таке, що й купи не держалось.
–  Не говорiть-бо бог зна чого! Хiба ж не я казала вам, щоб ви
добре глядiли Надежду Степанiвну? Чи пам’ятаєте, як ви стояли отам за
порогом, а я отутечки сидiла?
–  Ага! тодi, як на нашому тину сорока сидiла! Пам’ятаю, тiльки я
вас тодi не слухав.
–  То й не добре робите, коли мене не слухаєте! – казала панiя
Висока, пригладжуючи долонею свою голову й поправляючи хусточку на
шиї.
Син придивився до батька й побачив, що вiн зовсiм посивiв. Його
голова була бiла, як крейда, а лице було свiже, як ягода. Важкi ночi
коло постелi слабої зоставили тiльки знак на чолi, бо чоло трохи
пожовкло.
–  Моя жiнка багато молодша од мене. Я думав, що вона мене
поховає, а трохи не вийшло навпаки.
–  Та потривайте лишень! Може, вона ще й вас поховає. А бог зна,
що буде далi, – казала панiя Висока.
Швидко в домi стало тихо й мертво. Всi поснули, всi одпочивали,
тiльки Висока й одна баба сидiли коло слабої до самого свiту. Панiя
Висока й не лягала, i не роздягалась.
–  Знаєш що, сину! Не надiвай ти українського убрання при матерi й
не розмовляй при нiй по-українськiй. Вона слаба, й дуже слаба. Не
дратуй ти її! Потiм, згодом, як вона одужає, роби, як собi схочеш, –
казав батько вранцi, стрiвшись з сином. – Тепер ходиться за саме її
животiння на свiтi.
–  Коли ви так хочете, то й не буду одягаться в свиту.
–  Вона все бiдкалась та згадувала тебе, все боялась, що вмре, не
побачивши тебе перед смертю, не побачивши твоєї молодої жiнки. Вона
все страхалась, щоб ти не злякав часом своєї Ольги мужичою свитою та
вишиваною сорочкою; все просила мене написать тобi за це та все
докоряла менi, чом я зачасу не знiс з двора опрiчньої хати для челядi.
–  Бiдна хата й не знає, яку велику честь роблять їй, – сказав син
тоном напiвжартовливим, напiвсмутним.
–  Так, бач, сину, вже поведено наших жiнок в школах. Що ж маємо
робить!
Тим часом панiя Висока вмила своє лице свiжою водою й вийшла до
чаю, прибрана не в чiпок, а нiби в якусь здорову гiрлянду. На тiй
гiрляндi, чи на чiпковi, було намощено всяких квiток: i рожевих, i
червоних. Тi квiтки дуже не приставали до лиця, до заспаних,
заснiчених очей. Висока наливала чай i так багато говорила, що часом
лила чай поза стаканами, слiпаючи заспаними очима.
–  Бачте, Павле Антоновичу! смiєтесь ви з мене, що я понедiлкую,
глузуєте з середи та з п’ятницi… Бачте! от i недобре виходить. От бог
i карає коли не вас, то тих, що близькi до вас! – докоряла панiя
Макуха.
–  Може, воно й так. А що ж то ви скажете, як я оце поїду до Києва
та потягну гарбуза?
Тiльки що вони випили чай, як слаба прокинулась i покликала до
себе сина. Вона заплакала, як побачила його, все розпитувала про
Ольгу, про її батькiв; розпитувала, яке в неї лице, якi очi, яка вона
на вдачу. Син вийняв Ольжину карточку й показав матерi. Панiя Висока,
як побачила карточку, то прожогом кинулась до неї й трохи не звалила з
нiг старого Радюка.
–  Чого це ви пхаєтесь? Оце якi цiкавi! Трохи не звалили мене з
нiг, – смiявсь старий батько.
Мати роздивилась на карточку й перехрестила її. Ольжине лице
здалось їй трохи гордим, хоч i дуже гарним.
–  Дай боже, щоб я побачила своїх унукiв! Але бог зна, чи
доведеться побачить…
–  Оце! Дасть бог, одужаєте й поздоровшаєте i довго-довго ще
будете жити, – сказав син.
–  Коли б пак була твоя правда,-одказала вона, поклавши свою жовту
суху руку на синову голову. – Менi трохи вже й легше стало. А то вже
думала, що не побачу тебе.
Покликавши молодого Радюка в кiмнату, панiя Висока сказала йому:
–  А бачте, Павле Антоновичу! Чи пам’ятаєте, як ми їхали од
Масюкiв, де ви покохали Галю вперше, як нас налякала вночi та недужа
молодиця? Чи не казала ж я вам тодi, що буде вам якась притичина на
вашiй дорозi? Чи не правда ж моя? Чи вийшло що з того кохання? Бiдна
моя Галя! Як менi шкода її! – промовила Висока.
–  Чи я ж тому винен, Ликерiє Петрiвно? Ви доволi пожили на свiтi…
–  От-таки й пожила доволi! Бог зна що вигадуєте! – промовила
Висока.
–  Але скажiть менi, хто може ручиться за своє серце, коли воно
любить i ненавидить кого схоче i коли схоче. Ви думаєте, що менi не
шкода Галi?
Ликерiя Петрiвна тiльки головою похитала й пiшла до другої
кiмнати.
Того ж таки дня панiя Висока од Радюкiв поїхала просто в Масюкiв
хутiр. Надворi вечорiло. На небi висiли важкi осiннi хмари. Було сумно
надворi, було сумно i в Масюковiй хатi. Старi десь вештались коло
хазяйства. Висока застала в кiмнатi Галю саму. Вона сидiла коло вiкна
й читала “Кобзаря”.
–  Галю, серце моє, голубко моя! – сказала Ликерiя Петрiвна,
обнiмаючи й цiлуючи її.
Галя дуже стривожилась i не насмiлилась питать в Високої.
–  Галю, моя дорога, моя безщасна! Не лякайтесь, бо, знать, така
вже ваша доля! – знов промовила Висока i сiла коло Галi й обняла її
обома руками за плечi. – Надежда Степанiвна Радючка буде жива, але…
Галине серце вже пiдказало, яке нещастя жде її. Вона чула, що
Радюк недавно приїжджав в Журбанi, скiнчивши курс, i… певно, не мав
часу заїхати до неї… Вона випустила дорогу книжку з рук.
–  Я оце просто до вас з Журбанiв. З Києва приїхав Павло Антонович
i привiз фотографiчну карточку своєї нареченої. Вона зветься Ольга
Дашковичiвна. Вона дочка якогось вчителя чи професора. Я сама бачила
ту карточку. Та Ольга дуже гарна з лиця, з тонким носиком, з повними
губками, з цiлою купою кучерiв на головi. Нема що й казать: городянка
як слiд! А погляд у неї якийсь гострий та гордий!
Ликерiя Петрiвна розказувала, а Галя наче зомлiвала в її руках, як
зiрвана квiтка, схилила голову й зблiдла.
–  Правда, Павло Антонович ще не заручився з нею, але, певно, її
любить, бо навiщо б вiн привозив матерi ту карточку?
Галя зомлiла в руках Високої й заплющила очi.
–  Боже мiй милостивий! Що ж менi дiяти! – крикнула Висока й зараз
вхопила стакан з водою та й приснула водою на Галине лице. Галя
опам’яталась.
–  Нехай його бог судить! – тихо промовила вона. – А вiн же
божився, а вiн же присягавсь, що мене любить!
I сльози так i залили її очi, її щоки. Всю хусточку вона змочила
своїми слiзьми. Панiя Висока й сама заплакала, дивлячись на Галинi
сльози.
–  Не плачте, Галю, серце моє, моя дорога! Я говорила з ним. Вiн
хлопець дуже молодий. А молоде серце любить, кого схоче i коли само
схоче. Поїхав далеко, не бачив вас i забув за вас. А там трапились
iншi карi очi, та й прощай, дiвчино чорнобрива, бо я не твiй, а ти не
моя! як спiвають в пiснi.
–  Ох, Ликерiє Петрiвно! чи я ж його не любила, чи я ж не була
йому вiрна. Я день i нiч пам’ятала за його, згадувала його рано й
вечiр, згадувала, як по садку гуляла, як квiтки поливала, згадувала,
як оту подаровану книжку читала.
–  Ой бiдна моя дiвчино! Така вже, мабуть, наша жiноцька доля, щоб
наше бiдне серце болiло од горя. Ви думаєте, зо мною не було таке саме
на вiку? Ет!
Ликерiя Петрiвна хитнула головою й махнула рукою, втираючи сльози.
–  Ой боже мiй, яка ж я безщасна! – говорила Галя, неначе та
горлиця сумно туркотала в зеленому гаю. – Було вийду ввечерi в
садочок, гляну на яснi зорi i зараз згадаю його яснi очi; чи гляну на
повний мiсяць, то й згадаю його чудовий вид; гляну на зелений лист i
чогось згадаю його кучерi. Я бачила його i в синьому небi, й на
зеленiй землi, i в моїх квiтках; чула його дух в повiтрi, де тiльки
ходила з ним по садочку, де розмовляла з ним. А тепер вiн вже не мiй!
А як згадаю його голос, його милу розмову, його блискучi очi, то й
тепер серце моє любить його i, мабуть, любитиме й повiк. Бо де я
стрiну такого другого в наших хуторах! Ой боже мiй, боже мiй! за що ти
покарав моє бiдне серце?
I Галя знов заламала руки й заплакала.
–  Галю моя дорога! Що ж маємо робить, коли наша доля така?
–  Я або страчу розум, або серце моє розiрветься од горя, –
промовила Галя i якось разом вгамувалась i перестала плакать, аж
Високiй стало страшно. Щось небезпечне засвiтилось в її очах.
–  Я ту книжку, я тi його листи вкину в огонь або подеру на
шматочки,- промовила вона,- але чим я втiшу своє бiдне серце? Нехай же
все те зостанеться й нагадує менi про мою любов, про його зраду. Я
була така щаслива тим коханням хоч раз на своєму вiку.
Ликерiя Петрiвна сидiла й мовчала, їй приємно було слухать про
таку щиру, гарячу молоду любов.
–  От ви й замовкли. Говорiть же менi про його: який вiн тепер, чи
змiнився на виду, чи все однаковий, як однакове повiк пишне сонце на
небi?
I панiя Висока мусила розказувать їй за Радюка все-все: як бачила
його, коли приїхав, як засмутився, побачивши слабу матiр, як плакав,
як вiн навiть жалкував за Галею.
Галя слухала, плакала i втiшала своє серце тiєю розмовою.
Прийшов Масюк i Масючка. Висока й їм розказала за Радюка, за
Галине нещастя. Масючка почала й собi плакать, а Масюк дуже-дуже
засмутився й не промовив i слова.
–  То не вiн винен, то його горда мати винна. Вона до нас тiльки
раз i приїздила. Не такої треба їй невiстки, як наша Галя, – говорила
Масючка, втираючи сльози.
Поїхала Висока й зоставила смутну сiм’ю в сльозах, в смутнiй хатi,
в смутний, дощовий, осiннiй вечiр.
Минула зима. Настала пишна зелена весна. Розвивсь садочок, зiйшли
квiточки в Галиному квiтнику, зiйшли й зацвiли червонi гвоздички. Галя
поливала їх та все згадувала зрадливого, але милого для її серця. Вона
любила ходить у садку до тiєї вишнi, де так поетично й несподiвано
стрiла його й почула вперше його слово за кохання. Вона все спiвала ту
пiсню, що тодi спiвала:
Ой сама ж бо я, сама,
Як билинонька в полi;
Не дав менi господь
Нi щастя, нi долi.
Єсть у мене миленький,
Та далеко од мене;
Перечула через люди,
Що цурається мене.
Радючцi стало лучче. Вона одужувала, тiльки не швидко. Вже вона
могла сидiти, вже могла розмовлять не втомлюючись. Павло Радюк
зостався в Журбанях, доки мати зовсiм одужала. В тишi, на селi, ходячи
по хатах, гуляючи по садку, по степу, вiн усе думав про Ольгу. Не раз
i не два вiн згадував i Галю Масюкiвну, згадував любов свою до неї.
Але вiн часто забував навiть за матiр: його думка все лiтала над
Києвом, на знайомих мiсцях, над тими горами, де вiн гуляв з Ольгою, на
тих алеях, де вiн ходив i розмовляв з нею.
Вертаючись назад до Києва по страшнiй грязюцi, пiд осiннiм
холодним дощем, чого вiн не передумав, сидячи в закритому возi! Смутне
небо порошило дрiбним дощем. Степ здавався безкраїм морем пiд густим,
як туман, дощем та хмарами. Вiн передумав усе своє будуще життя з
Ольгою в парi, до самої старостi, наче бачив своїх дiток, що росли,
вилися на колiнах в Ольги, бачив Ольгу, щасливу й веселу, бачив свою
тиху старiсть серед щасливої сiм’ї. Все те вiн нiби бачив у своїй
думцi, доки перед вечором одного дня не побачив на високих горах
Києва. Як забилось його серце, як вiн угледiв високу лаврську дзвiницю
з-за чорного бору!
Приїхавши пiзненько, Радюк зараз убрався й пiшов до Дашковичiв. До
його вийшов Дашкович i дуже ласкаво привiгався з ним.
–  А нашi пiшли оце в клуб. Сьогоднi вечiр з танцями. Пiшла Ольга
й Катерина, i Марта Сидорiвна, i Степанида Сидорiвна. Коли не хочете
спать, то йдiть i ви туди ж таки. Як же здоров’я вашої матерi?
–  Спасибi вам! Мати моя вже зовсiм одужала. А була вона дуже
слаба. Всi думали, що вже не одужає.
–  Слава богу, слава богу! Я дуже радий! А ми за вами все скучали
та все вас згадували. I Ольга часто згадувала за вас.
–  Згадувала? – не втерпiв Радюк, щоб не спитать.
–  О, згадувала! Ми всi вас згадували, ще й не раз.
–  Може, й справдi пiду я в клуб. I погуляю, i з знайомими
побачусь, – сказав Радюк i попрощався з Дашковичем.
Радюк поїхав додому, в одну мить убрався, причепуривсь i вже пiзно
приїхав на вечiр. Вiн усе думав за Ольгу, як то вона його стрiне, як
його привiтає.
Радюк увiйшов у залу, де були танцi, i потрапив саме на польку.
Вiн став коло дверей, i перед його очима, мов вихор, миготiли пари
одна за другою, неначе птицi шугали, обвiваючи його лице вiтром. Вiн
зараз угледiв Ольгу.
Дожидаючи, поки скiнчиться танець, Радюк притулився за товстою
колоною, що кидала од себе широку тiнь. Йому було видно всю здорову
подовжасту залу.
Пiсля всього того, що довелось Радюковi пережить, пiсля темної
кiмнатки, де лежала його недужа мати, де тхнуло аптекою, пiсля довгої
дороги пiд осiннiм небом i дощем вiн просто потрапив на веселий i
людний вечiр. Голосний оркестр, велика й свiтла зала, повна повбираних
людей, веселi празниковi лиця, галас, шум – все те так вразило його
одразу, так заслiпило, заглушило, що вiн мусив обпертись об колону
головою й трохи оддихнуть.
Перед його очима, наче метелики, пролiтали пари. Вiн минав їх
очима й шукав Ольги. Коли це й вона пролетiла в парi з Кованьком i так
швидко заховалась в гуртi, як i з’явилась. Вiн побачив її чистий i
рiвний профiль i зрадiв, як мала дитина. I знов Ольга пролетiла перед
ним в парi з якимсь офiцером, поставним, огрядним, червоновидим, з
гордими, аж надутими червоними губами. Радюк глянув на її вид i
зауважив, що лице було щасливе й веселе; погляд її очей був
недбайливий, веселий, байдужний.
Музики перестали грать, пари перестали танцювать, i всi розiйшлись
по залi, втираючи гарячi лиця хусточками.
Радюк не зводив очей з Ольги й кмiтив за нею. Вона почала тихою
ходою гулять по залi, а за нею цiлою юрбою йшли паничi. Деякi заходили
з одного боку,деякi – з другого, хапаючись одiпхнуть один одного, щоб
зайняти мiсце поруч з Ольгою. Ольга була червона i втомлена; вона все
обмахувала своє лице. Невважаючи на втому, на те, що її груди високо
пiднiмались, вона смiялась, розмовляла, неначе кидала словами й очима
на всi боки, звiдкiль тiльки чiплялись до неї хлопцi. Радюк хотiв
впiймать на її лицi хоч крапельку задуми, хоч кришечку того смутку, що
так давив його в грудях, i не знайшов його й слiду! Вiн бачив її не
такою задуманою, як вона була недавно в час його останнього вiзиту.
Радюк бачив уявки, що вона за ним i не журилась i, певно, й не думала
про його. Нi на хвилину темна дума не набiгла на її високе чоло, на
веселi очi.
“Ой, коли б ти так за мною, як я за тобою!” – навернулись йому на
думку слова пiснi.
До Ольги очевидячки залицялись паничi. Вона подала покласти
рукавички, i три душi кинулись до тiєї штучки; вона впустила хусточку,
i двi головi разом нахилились i стукнулись одна об другу.
–  Як менi душно! – промовила Ольга, i паничi побiгли до буфету.
Хто нiс морожене, а хто лимонад. Ольга взяла стакан лимонаду од того
огрядного офiцера, котрий очевидячки попередив iнших.
Ольга озирнулась, шукала стiльця, i кiлька душ кинулись за
стiльцем. Ольга сiла на тiм стiльцi, що подав їй офiцер, трясучи
еполетами й брязкаючи острогами. Вiн сiв поруч з нею.
–  Дякую вам за стiлець! – промовила Ольга, i Радюк почув те
слово, бо група посiдала так недалечке од його, що було чуть розмову.
–  Чи варто ж дякувать! Якби я мiг, я б вам поставив отут трон,
посадив би вас на тронi, бо ви й сьогоднi, i кожного вечора, ви цариця
балiв i вечорiв! – казав огрядний офiцер, поглядаючи на Ольгу скоса й
крутячи кудлатiї вуса.
–  Ви вмiєте-таки жартувать! Онде цариця балiв i сьогоднiшнього
вечора! – промовила Ольга, показуючи очима на одну дуже гарну й багато
убрану купчиху.
–  Ото в вас цариця! А в нас цариця повинна буть не така.
Придивiться лишень, коли в тiєї царицi не сивi коси, тiльки почорненi.
Ольга засмiялась дуже голосно.
–  А коли б ви знали, яка та цариця розумна! – обiзвався Кованько.
– Вона й досi не вимовить слова “рекомендую”, а все каже “рiкiмiндую”
– по-мiщанськiй.
Сам Кованько часом вимовляв те слово по-мiщанськiй, як i та
немолода київська бальна цариця, одначе вiн на те не вважав, ще й
смiявся з неї.
–  Зате та цариця вся в золотi! – сказала Ольга.
–  I справдi в золотi! неначе обкувала себе золотом, де тiльки
можна було обкувать. Зовсiм неначе царська карета! – смiявся офiцер.
–  А якi в неї брови, якi рум’янцi! – говорила далi Ольга.
–  А ви думаєте, що то її брови, її рум’янцi! Я навiть знаю той
магазин, де вона на сьогоднi купила собi брови й рум’янцi, – молов
Кованько.
Ольга почала реготаться, а за нею й паничi, котрi чули той жарт.
–  От вашi брови так не купить нi за якi скарби свiту! Ваш
рум’янець – то рум’янець вранiшньої зорi! – говорив комплiменти
офiцер.
Радюк чув ту розмову, i в його серцi тьохнуло. Вiн бачив, як
паничi збавляють душу молодої дiвчини, – верзуть їй те, що не слiд
було б говорить.
–  Ой Ольго Василiвно! Ви були б окрасою наших петербурзьких
салонiв. Шкода, що ви мусите тут сидiти в провiнцiї! I хто тут вас
цiнуватиме й може цiнувать? – молов комплiменти облесливий офiцер.
–  Я рада жить i на провiнцiї… бо… бо що ж маю робити? Хочеш не
хочеш, а мусиш.
–  З вашим розумом, з вашою просвiтою, з вашою красою… Хто тут по
вас? З ким тут вам дiлиться просвiтою й розважаться вольними часами? –
так усе хвалив її офiцер.
–  Не все ж для вашої столицi. Не можна ж i од нас одбирать все
краще, – обiзвався один городянський “лев”, встоюючи за честь
провiнцiї.
–  Не забувайте, що й Київ столиця, хоч i дуже давня, – обiзвався
Кованько, – i Київ має право не все оддавать столицi пiвночi.
Оркестр подав сигнал до кадриля. Кавалери й дами заворушились,
почали паруваться. Офiцер ухопив пiд руку Ольгу. Радюк одiйшов од
колони й пiшов ходить кругом поза колонами. В однiм мiсцi вiн угледiв
Катерину Воздвиженську. Вона сидiла з матiр’ю. Радюк не бачив її в
танцях, бо її нiхто не запрошував до танцiв. Радюковi стало її шкода.
Вiн сiв коло неї й почав розмовлять з нею.
–  Я прочитала тi книжки, що ви принесли кузинi. Чудовi книжки! Чи
нема в вас ще таких? Я дуже люблю натуральну iсторiю, – говорила
Катерина.
Для Катерини неначе сонце зiйшло, як Радюк сiв коло неї. Ще нiколи
кохана людина не сидiла коло неї так близько. Вона почувала всю силу
краси й приємностi й була вже й тим щаслива. Вона почала розумно
говорить про те, що прочитала, i бачила, що Радюк її слухав вважливо,
дивився прямо їй в очi. Можна було бачить, що та поважна розмова була
цiкава для неї. Сам Радюк бачив, що Катерина бiльше од Ольги пiдходила
пiд його iдеал статковитої й розумної жiнки, що вона послухала б його
поради, не дала б своїй головi зарости бур’яном, як буває з жiнками.
Але як вiн подивився на її негарне лице, на її дуже негарнi поморхлi
губи, то мусив одвести свої очi од неї.
Катерина говорила ще довго, але Радюк її вже не слухав. Вiн усе
дивився туди, де танцювала Ольга. Вона стояла проти його лицем i
наближалась так, що вiн мiг придивиться до лиця. Радюк бачив по її
лицi, що танцi й музики бiльше од усього цiкавлять її. Вона все
смiялась i жартувала з кавалером.
–  Яка то дама танцює проти вашої кузини? – спитав Радюк у
Катерини.
–  То не дама, а панна, то класна iнститутська дама, рiдна сестра
начальницi Турман.
“Не молода ж панна!” – подумав собi Радюк. Тим часом Марта
Сидорiвна, побачивши, що Радюк присiв коло її дочки, i собi
примостилась коло його й нiби прилипла до його! Вона добре знала
Ольгу, догадувалась, що Ольга не пiде за його, i думала залучить його
до своєї господи.
–  Чи давно вернулись до Києва? Чи жива, чи здорова ваша мати? Ой,
яка шкода, що ваша мати так несподiвано занедужала! Ми вже бог зна що
тут передумали, дожидаючи вас.
–  Моя мама, слава богу, одужує, – сказав Радюк.
–  А моя Катерина вже давно прочитала тi книжки, що ви принесли
для Ольги. Така вже вдалась падковита до книжок, мабуть, у батька
вдалась! Все читає та читає.
–  От i читає! Хочеться вам мене хвалить, коли нема за що! –
обiзвалась Катерина.
–  А хiба ж i нi? Скiльки раз я тобi казала, щоб ти не читала
пiзно при свiтлi! А хiба ж ти мене коли послухала? Все читаєш та й
читаєш, ще очi собi збавиш.
–  I справдi, таких паннiв трудно знайти, як Катерина Степанiвна,
таких охочих до книжок, – прикинув слово Радюк.
–  I помагать менi нi в чому не хоче, та все читає. Раз ми,
полагодивши дiм, опоряджували покої. А в нас дiм багато бiльший i
просторнiший, нiж у Дашковичiв, бо небiжчик мiй батько бiльше таки нас
любив, нiж Дашковичiв, i нам одписав бiльший дiм i флiгель i бiльше
грошей, нiж Дашковичам… Так моя Катерина все читає та читає та й
помагать менi не хотiла. Все одмагалась, що їй нiколи.
Катеринi стало нiяково. Вона почервонiла.
–  От швидко будуть iменини моєї дочки. Ми дамо бал, як живi
будемо до святої Катерини.
Кадриль кiнчалась. Пари розходились. Радюк встав i хотiв йти до
Ольги. Марта Сидорiвна все торочила йому про своє багатство, про свiй
дiм, гудила свою небогу й свою сестру…
–  Приходьте ж до нас на бал! приходьте просто, без вiзиту. Не
забувайте святої Катерини! – гукала йому вслiд Марта Сидорiвна.
Радюк прийшов i спинивсь перед Ольгою так несподiвано, що вона
трохи аж кинулась. Вiн неначе якимись чарами виник просто з землi.
–  Де це ви взялись, Павле Антоновичу? – аж плеснула в долонi
Ольга.
–  Як бачите, приїхав, – сказав Радюк, подаючи їй руку. Всi паничi
скоса поглянули на Радюка. Вiн був кращий од усiх, як мiсяць мiж
зорями. Огрядний офiцер настовбурчив чуба, та все крутив свої кудлатi
вуса, та все надимав i копилив свої червонi i пухкi губи. Кованько
насупився й мовчки поглядав на Радюка. Iншi кавалери тiльки очима
лупали. А Ольга все говорила та говорила, бо в її серцi ще не
прохолола любов. Вона забула за iнших паничiв, встала й пiшла з
Радюком по залi. Огрядний офiцер все щипав вуса та все озирався скоса
на той куток, куди пiшла Ольга з Радюком.
Радюк почав розказувати за свою матiр, розказував, яка вона була
слаба, як бажала бачить його, бо думала, що вмре. Ольга слухала
вважливо, але на її лицi не виявлялось анi крапельки спочування. З її
лиця нi на хвилину не сходила та бальна, празникова веселiсть, яку вiн
прикмiтив на її лицi зараз при входi в залу. Вiн запримiтив, що вона
слухала бiльше з делiкатностi. Було знать по виду, що її серце не
взрушилось.
Радюк почав i собi розважаться. Ольжина краса, як вода забування в
Летi, все знесла, що тiльки вiн мав смутного на серцi. Вiн забув i
свою недужу матiр, i ввесь смуток довгої осiнньої дороги. Музики,
свiтло, блиск Ольжиних очей, мелодiя її голосу – все те причаровувало
його, присилувало його забугь всi тривоги, ввесь перебутий неспокiй.
–  Коли доля була до вас така ласкава, то забудьте ввесь смуток, i
погуляймо в цей веселий час! – сказала Ольга.
Оркестр ударив веселу польку, i музика полилась по залi й нiби
вдарила електричними течiями по молодих нервах, по молодих душах. З
усiх кiнцiв зали посипались на паркет пари.
–  Прошу вас на польку! – сказала Ольга Радюковi сама, i навiть
сама простягла до його руку й пiшла з ним у танець.
Радюк забув усе на свiтi: i батька, й матiр, i самого себе, не чув
навiть музик. Вiн тiльки бачив перед собою Ольгу, тiльки почував її в
своїх руках, i все нiби летiв, неначе в Дантовому танцi блаженних душ
на небi. Вiн був щасливий, що держав її в своїх руках, що її дихання
обвiвало його лице, що її очi так близько заглядали в його очi. Йому
заманулось, щоб не було й кiнця тому танцевi.
На радощах Радюк згадав про Катерину, згадав, як вона сама сидiла
десь у куточку, побiг швиденько до неї i попросив у танець. Катерина
вся прояснiла; її лице неначе освiтилось якимсь свiтлом. Негарний вид
покращав од надiї, в очах десь узявся блиск, її душа глянула через
убогi на красу очi i влила в їх нiби iскорку вогню. I
Ольга танцювала бiльш од усiх. Її просили дуже часто, неначе
передавали з рук у руки. Радюк просив її не танцювать так багато.
–  Коли ж треба! коли ж конче треба! – казала йому Ольга. – Один
тому буває час! Треба нагуляться, треба натанцюватись. Чи я ж мало
насидiлась у тому iнститутi? Принаймнi буде чим споминать свою
молодiсть.
I Ольга знов йшла у танець з самим-таки ж Радюком, котрий за
хвилину перед тим так напутював Ольгу!
Оркестр замовк одразу, неначе на йому заразом порвались усi
струни. Ольга впала на стiлець i махала на себе хустинкою.
Петербурзький офiцер почав з нею розмовлять, але вона так важко
дихала, що не могла йому й слова одказать. Вiн мусив оступиться од
неї.
Ольга одпочила, кивнула рукою до Радюка й пiшла з ним ходить поза
колонами, кругом зали.
В тiнi колон Ольга дивилась на чудове Радюкове лице. Її очi стали
блискать нiби промiнням, i Радюк милувавсь тим промiнням. Йому так
забажалось сказать той комплiмент, котрий вiн недавно чув, що якби вiн
мав спроможнiсть, то поставив би серед зали трон i посадив би на тому
тронi Ольгу не тiльки як найкращу царицю всiх балiв! та вiн того не
сказав. Його розмова перейшла на поезiю; вiн сипав поетичнi слова й
думки i, згадуючи, як Ольга спiвала українську пiсню, вiн тихесенько
заспiвав: “Ой полину, полину – добувати талану”.
Ще тихiше, нiби нишком, Ольга протягла далi голосом i словами ту
саму пiсню.
–  Чи правда, Павле Антоновичу, як весело жить на свiтi щасливим
людям! – сказала Ольга.
–  Навiть весело жити й безщасним! Живоття само по собi, вже тим,
що воно живоття, має в собi велику принаду, велике щастя. Чи
пам’ятаєте ви пишнi Шевченковi слова?
О боже мiй милий!
Тяжко жить на свiтi, а хочеться жить;
Хочеться дивитись, як сонечко сяє,
Хочеться послухать, як море заграє.
Як пташка щебече, байрак гомонить.
Або чорнобрива в гаю заспiває…
О боже мiй милий, як весело жить!
Ольга зрозумiла душею поезiю тих слiв i задумалась. Вона втямила,
що живоття само в собi, тим що воно живоття пiд синiм небом, має в
собi багато щастя для людини, та ще й молодої.
–  Коли б ви побували на селi, ви б побачили й почули, як молодi
дiвчата в гарячi жнива працюють цiлiсiнький день; а як прийдуть додому
ввечерi, то зараз iдуть на вулицю й спiвають там до пiвночi, наче
пташки, неначе соловейки в садку, даючи звiстку молодим хлопцям про
свою любов. I часом соловейки замовкнуть в садках, а дiвчата все
спiвають та спiвають.
Радюк тими словами зачепив в своєму серцi найтоншу, найслухнянiшу
струну: струну поезiї народної, i його розбуркана душа неначе заграла
й задзвенiла. Його любi iдеї злились з променястими Ольжиними очима,
його любов до Ольги злилась в один потiк з любов’ю до рiдного краю.
Все те високо пiдняло й направило його душу. Радюк почав думать
голосно, вважаючи, що Ольга згодиться з його думами. Вiн почав
згадувать свої Журбанi, свої рiднi степи, пiснi свого народу, почав
малювать картини сiльського життя. Вiн подивився на Ольгу. Ольга вже
його не слухала. Вона була городянка й iнститутка i його мрiй та
сiльських картин не розумiла.
Ольга легенько позiхнула в вiчi Радюковi. Та розмова, те поетичне
натхнення народною поезiєю здалось їй таким чужим, таким незрозумiлим!
їй здалося, що з веселої теплої зали її хтось вивiв на мороз в одному
тонiсiнькому бальному убраннi… Її брала нудьга од тiєї поезiї.
–  Чи не втомились ви? Сядьмо отут та спочиньмо, – сказав Радюк,
думаючи, що Ольга позiхнула од утоми.
–  Сядьмо! – сказала Ольга. – Чиї то такi поетичнi вiршi ви
прочитали? – спитала вона так собi, аби щось сказать.
–  То вiршi нашого Кобзаря, Шевченка, коли читали або чули.
–  Здається, щось чула… Здається, часом тато згадує оте ймення.
Але, сказать по правдi, сама не читала…
–  Чи вже ж не читали? – спитав Радюк.
–  Не читала, бо в нас в iнститутi я про такого поета й слова не
чула. В нас розказували про всяких поетiв, i руських, i нiмецьких, а
про Шевченка я й слова не чула.
Радюк вже примiтив, що Ольгу бере нудьга. Вона ждала од його
веселої розмови, ждала комплiментiв. Поважна розмова навiвала на неї
дрiмоту й нудьгу. Ольга замовкла й устала.
–  Ольго Василiвно! – аж ухопив вiн її за руку, думаючи вдержати
її. – Скажiть же менi про моє щастя? Чи пам’ятаєте той вечiр, той
незабутнiй для мене вечiр, як я сказав вам про свою любов? Чи
порадились ви з своїм серцем? Скажiть, будьте ласкавi, чого менi ждати
i чого менi сподiватися?
Ольга, здається, не ждала так швидко почуть те наважливе слово.
Вона хотiла протягти час, i протягти як можна далi, а молодого хлопця
брала нетерплячка. Йому хотiлося скiнчить дiло якнайшвидше.
–  Ви ж добре знаєте мого батька-фiлософа! Яку ж пораду вiн менi
дасть, коли вiн бiльше нiчого не знає, тiльки свiй кабiнет i своїх
фiлософiв? Менi не було навiть з ким порадиться.
–  А ваша мати?
Ольга тiльки рукою махнула.
–  Менi зостається тiльки самiй з собою радиться! Я думала,
сказати правду, i все думаю за вас, i люблю вас, як i любила. Але
все-таки нi на чому не спинилась. I не постановила, що стосується до
вiнчання.
Радюк втямив, що Ольга стягувалась. Вiн похилив голову й
зажуривсь.
Ольга повернула просто до середини зали. Радюк пiшов мовчки
слiдком за нею, нiчого не допитавшись. Ольга мовчки перейшла всю залу,
i Радюк перейшов поруч з нею. Оркестр заграв вальс; пари линули з усiх
усюдiв i знесли їх неначе водою на берег. Поставний офiцер запросив
Ольгу в танець. А Радюк стояв збоку й дивився, як клекотiло в залi, як
усi вертiлись, крутились i все одпихали його далi набiк.
Ольга прибiгла до його, сама простягла до його руки, весело
заговорила, наче защебетала. Вiн ухопив її й пiшов у танець, знов
щасливий тим, що Ольга його любить, як i переднiше любила.
Пiсля вальсу Радюк став побiч колони, згорнув руки й засмутивсь. А
Ольгу знов обстали паничi. Вiн чув, як той самий вусатий офiцер молов
комплiменти, як Ольга смiялась… Вiн бачив, що Ользi подобаються
комплiменти i та юрба хлопцiв, їх тупцяння й їх пiдлесливiсть.
Де Пурверсе пiдступила до Ольги й спитала, з ким то вона гуляла за
колонами. Ольга назвала Радюка.
–  То це вiн? то це той? – спитала де Пурверсе з значною мiною.
–  Може, й той, – одказала їй Ольга.
–  Познайомте ж мене з ним, коли це той! Ой, який “дуся”! Який вiн
гарний! Якi ви щасливi! – аж пищала стара панна.
Ольга привела її до Радюка й порекомендувала їх одно одному.
–  Коли вiн у вас буде? Я б дуже бажала, щоб моя сестра Турман
побачила твого нареченого! – сказала стара панна.
–  В п’ятницю вiн буде в нас. Я була б дуже щаслива, якби дорога
начальниця побачила його, оцiнувала й дала менi пораду, – сказала
Ольга.
–  Добре! доконче приїдемо в п’ятницю. I Ольга запросила до себе
Радюка на п’ятницю.
–  Приходьте ж до нас в п’ятницю! Та приходьте ранiше й принесiть
ту книжку, про котру ви менi недавно згадували, – просила Ольга
Радюка.
Не дiждавшись кiнця вечора, Радюк попрощався з Ольгою й пiшов
додому. Цiлу дорогу вiн все думав про Ольгу. Вiн побачив, що в той
час, як вiн дививсь на Ольгу, на її гарне лице, в той час вiн нiчого
не думав i не гадав; був ладен оддати своє живоття за її одно слово.
Але як вiн зостававсь на самотi, тодi iншi думки приходили йому в
голову: вiн починав цiнувать Ольгу як жiнку, як свого будущего
товариша на цiлий вiк. I вiн мусив признаться, що Ольга дуже
легковажна i буде непосидящою жiнкою, бо дуже любить бали й танцi. Вiн
досвiдчивсь, що вона боялась серйозної книжки й поважної розмови, як
злого духа, а нацiональностi й народностi зовсiм не розумiла. Iнститут
висушив в неї, неначе тропiчна жара, все українське, нацiональне й
зробив її людиною без нацiональностi й безпринципною взагалi.
“Щось та есть! Недурно вона все опинається з одповiддю! Мабуть,
вона сама бачить, що я не пiдходжу пiд її погляди, пiд її вподобу.
Недурно вона тiкає од мене, як тiльки я почну говорити щось путнiше од
комплiментiв”, – так думав Радюк, йдучи додому, i дуже-дуже задумавсь.
Другого дня пiсля балу Ольга все передумувала, що бачила на балу,
i кого бачила, i яких паничiв, i яких дам, i як були убранi тi дами.
Сидячи з Катериною вдвох, вона судила усiх дам, якi тiльки були на
балу, судила їх ходу, розмову, попримiчала, як кожна була убрана, i
показала в тiм таку прездорову пам’ять, котрою можна було б збагнуть
всi дочиста дрiб’язки всiх наук, якi тiльки є на свiтi, якби тiльки та
її цiкавiсть була повернута на щось путнiше. Побалакавши про всi
стьожки й букети, про всi шпильки й брошки, якi тiльки вона бачила на
iнших дамах, Ольга почала розмовляти про паничiв. Високий
петербурзький офiцер по своїй постатi, своїм вмiнням говорить
комплiментi и найбiльше пiдходив пiд Ольжин iдеал… В його було щось
аристократичне в гордому лицi. Вона згадувала й Радюка, але його
поважна розмова, його iдеї, котрi все виникали в його розмовi, так i
повiяли на неї холодом. Вона аж плечима здвигнула, як згадала його
вченi книжки, його вчену розмову.
–  Тату! що то таке нацiонал? – спитала вона в батька за чаєм.
–  А нащо тобi здався той нацiонал чи народовець? Чи не танцювала
ти вчора такого танцю в клубi? Ольга засмiялась, а за нею засмiялись i
другi.
–  Скажiть-бо! Чи вже ж то ви не знаєте, що то таке?
–  Нацiонали й народовцi – то тепер такi молодi люди, котрi
говорять українською мовою, хотять, щоб i жiнки й дiти говорили тiєю
мовою, хотять злитись з народом… просвiчувать темний народ i пiднiмать
його морально й матерiально.
–  Щоб i жiнка, й дiти говорили тiєю мовою, що говорить наша
куховарка? – спитала Ольга.
–  Тiєю самою мовою, що говорить i наша куховарка, i ввесь наш
народ, – сказав батько.
Ольга аж злякалась, подумавши, що Радюк присилує колись її i дiтей
говорить тiєю мовою, котрою в iнститутi иiхто не говорив.
–  Тi народовцi хотять зовсiм злиться з народом… Колись, молодшим,
i я мав такi iдеї в головi, але тепер, за старiстю лiт, якось всi тi
примхи повискакували з голови.
XII
Радюк дождав п’ятницi й прийшов завчасу до Дашковичiв. Його
просила сама Ольга прийти завчасу, i вiн дуже хапавсь.
В Дашковича ще не було нiкого. Ольга здалеки побачила в його пiд
пахвою книжку, i вона аж злякалась. Так вона боялась наукових книжок!
–  От вам i Шевченко! – сказав вiн весело, подаючи Ользi руку, а
другою рукою – книжку.
–  Дуже вам дякую, дуже дякую, що пам’ятаєте за мене! – сказала
Ольга й просила його сiсти на софi, а сама сiла коло його й почала
перегортать листки “Кобзаря”.
–  Висока поезiя! невмируща поезiя! – говорив Радюк. – Як читаєш,
то всю душу обiймає й виносить високо, до самого неба! Тут усе життя
нашої України, нашого народу.
“Може, й усе, хто його зна!” – подумала Одьга, перегортаючи
навiщось листки й дивлячись на Шевченкiв портрет.
–  Чого це вiн убраний в мужицьку шапку? – спитала Ольга.
–  Бо вiн був селянин: вiн змалку був пастухом в селi Керелiвцi,
отут не дуже далеко од Києва.
–  Скажiть, яке диво! I мужик написав оцю книжку? – спитала Ольга,
не ймучи вiри, щоб книжки були писанi не аристократами.
–  Як бачите, написав.
Радюк узяв “Кобзаря” й почав декламувать. Дашкович, почувши те,
вийшов i почав слухать. Радюк читав дуже добре, з великим почуванням.
Вiн читав “Думи”, повнi глибокого почування й суму. Ольга слухала й
ледве розумiла, але не хотiла того сказать i мусила мовчки слухати.
–  Божественна поезiя! високi думи! – говорили разом Дашкович i
Радюк, а Ольга дивувалась, чого це вони удвох аж репетують, неначе
змовились.
Ольгу вже брала нудьга; вона хотiла говорити про що iнше.
–  От i ви, Ольго Василiвно, будете говорить по-українськiй i не
будете нехтувать мовою великого поета, як-от нашi панiї та городяни, i
будете читати “Кобзаря”.
–  Нащо! Нiколи того не буде! – одрубала Ольга, згадавши, що в
iнститутi не говорять такою мовою.
Радюк так i опустив руки, бо втямив добре, що вона дала йому
одкоша рiзко й нагло. Книжка впала на софу й загорнулась. Радюковi
здалось, що хтось вистрелив i влучив йому в самiсiньку голову!
Радюк неначе бачив, що Ольга одсовувалась од його все далi, що
вона оступилась од його десь далеко, i нiби якась чорна хмара
поглинула її. Радюк ухопив себе за серце; вiн почував, що вже втрачає
Ольгу навiки, i вже нiхто її не верне йому, хоч би то був сам янгол з
неба або сатана з пекла.
А Ольга того навiть i не примiчала. Вона й не знала, що вона
вчинила, як вона запагубила всi надiї, розвiяла всi мрiї молодого
хлопця.
Радюк мовчав i думав, а Ольга, нiчого не примiчаючи, почала
показувать йому свiй гарненький новенький альбом. Радюк розгорнув
альбом i почав машинально перегортать товстi листки. На листках
манячили групи iнституток, товаришок Ольги, в бiлих хвартушках i
нагрудниках. Всi вони були такi схожi одна на одну, як одна галка
схожа на другу. Радюк почав дивиться на iншi карточки.
Бiльша половина альбому була напхана карточками вчених. Там були
навiть карточки ченцiв.
–  Як би я хотiла побачить ваш альбом! – промовила Ольга.
–  Мiй альбом дуже не схожий на ваш i був би дуже невеселий задля
вас. В йому на першому листку отой Кобзар в мужицькiй шапцi.
–  Ха-ха! – засмiялась Ольга, бо тi слова здались їй жартом.
Тим часом почали збираться на той слов’янський вечiр гостi. Радюк
сидiв i неначе нiкого не бачив. Так йому було важко на душi! Йому дуже
хотiлось зостаться самому з своїми важкими думами.
Луччих студентiв давно вже не було на тих вечорах. Часом ще
заходили, по старiй пам’ятi, деякi недавно прибувшi молодi болгари та
серби.
Вже було пiзно, як почали приїздить поважнiшi гостi. На вулицi
щось загуркотiло пiд самим домом. Всi сполохались.
–  Турман приїхала! Турман, начальниця з iнституту! – рознеслось
скрiзь по залi. Дашкович ухопив свiчку, Дашковичка теж ухопила свiчку,
Ольга вхопила канделябр, Катерина вхопила другий, i всi побiгли в
коридор назустрiч Турманшi. Дверi одчинились, i в залу ввiйшла Турман.
Вона була висока й суха, як кiсть! Довга одежа на їй метлялась, як на
палiччях. Її лице було сухе й жовте, але вона гордовито йшла й високо
пiдiймала голову. За нею йшла її сестра, лiтня дiвуля, убрана в свiжий
убiр з претензiєю на молодiсть.
Всi в залi встали перед ними. Все зашумiло, а як вони сiли на
канапi, поруч з хазяйкою, в залi разом стишилось, неначе всi
готувались слухать якогось оракула.
Степанида Сидорiвна пiдвела до Турманшi Радюка й порекомендувала
його. Вiн почував, що то велика честь задля його, бо Турманша осiдлала
сухого, як ключка, носа своїми окулярами, задерла голову й
роздивлялась на його, наче на картину. А її сестра маркiза й собi
осiдлала таку саму провансальську ключку своїм пенсне й почала
роздивляться на Радюка. Надивившись на його, вони засмiялись дуже
ввiчливо. То був знак, що Радюк був вартий високої уваги. Одначе така
висока честь дуже не сподобалась Радюковi. Вiн бачив, що його вивели
на розглядини перед якимись маркiзами.
Радюк мусив сiсти перед столом проти Турманшi. Поплiч з ним сидiла
Степанида Сидорiвна, свята та божа; бо здавалось, що вона так i
вскочила б в очi Турманшi.
За матiр’ю, неначе пiд крилом її, сидiла, пригорнувшись, Ольга.
Всi мовчали. Турманша все кашляла сухим модним кашлем i неначе
казала: “Ой, рятуйте! От-от умру в цiм поганенькiм домку, мiж якимись
поганенькими провiнцiалами”.
Розпитавши одно другого про здоров’я, всi так i звернули на
погоду. I Турманша, i фiлософ так розвивали ту тему, неначе в їй було
спасiння цiлої Європи. Розмова все обривалась. Маркiзи неначе привезли
з собою пiд полою нудьгу та й випустили там серед зали. Всi сидiли
поважно, позгортавши руки, й мовчали. Дехто промовляв слiвце, але воно
якось зараз замирало.
Радюка брала досада, що якась стара ключка зiгнала веселiсть i
позатулювала всiм роти. Вiн навiть розсердився й наваживсь розмовлять.
“Певно, щось невисоке, а любить бундючиться”, – подумав Радюк i
смiливо почав розпитувать Турманшу про iнститут: чи багато там
iнституток, чи добре стоїть там наука, чи дорого коштує виховання
кожної iнститутки.
–  О! в нас в iнститутi дуже дорого коштує виховання: трохи не
пiвтисячi карбованцiв за душу. Наш iнститут задля благородних i
заможних.
–  Ой, як дорого! На такi грошi можна б викохать п’ятеро дiтей не
дуже благородних, – сказав Радюк.
–  Зате ж ми даємо iнституткам все-все: i науку, i добру харч, i
розкiшну обставу. В нас наука трохи дорога, але нiхто нiгде не знайде
такої догоди, як у нас в iнститутi.
–  А менi здається, що для науки й для людей було б лучче й
догiднiше, якби наука була не така дорога. Менi здається, що для науки
не потрiбно розкiшної мебелi, розкiшних зал, а потрiбно чогось зовсiм
iншого, – сказав Радюк не дуже ласкавим тоном, бо вiн був злий на
iнститут за Ольгу. Радюк мав звичай прямо говорить правду й не
притакувать нiкому.
–  Для простiших дiтей, може, й не потрiбно такої обстави й
дорогого виховання, але благородних батькiв дiти зовсiм що iнше! –
сказала Турман. – Що годиться для дiтей бiдного урядовця або там
мiщанина, те не годиться зовсiм для дiтей панiв значнiших i заможних.
Радюка почала брать злiсть. Вiн почервонiв.
–  Я сам людина середньої, навiть не самої нижчої верстви, але
менi здається, що нам треба жiнок не таких, котрi не хотять i за
холодну воду взяться i вчились не справдешньої науки, що розвиває
паннiв нарiвнi з нами. Мої товаришi поженились на iнститутках. Але я
бачу, що просвiти в їх нема; ще й до того голови їх напханi рутиною та
французькими романами.
Турман ще зроду не чула такої шорсткої розмови, бо звикла слухать
тiльки хвальбу своєму дiлу. Такi речi здались їй дуже неделiкатними.
Вона замовкла й спустила очi додолу. Те ж саме зробила й її сестра.
Обидвi вони були дуже зобиженi. Турман хотiла змiнить розмову. Вона
осiдлала свою ключку й почала поглядать на Радюка.
–  Вибачайте, що я вас спитаю… Ви часом не з черкесiв? – спитала
Турман в Радюка.
–  Я полтавський черкес, – одказав Радюк, смiючись.
–  Скажiть! А я мала вас за черкеса, дивлячись на ваш профiль. В
мого дядька, римського посла, був один урядовець з черкесiв, достоту
такий, як ви! Я глянула на вас та й його згадала.
–  Нi! не маю честi буть черкесом, – сказав Радюк. i знов усе
повертав розмову на покинуту тему.
–  Менi здається, що для жiнок треба таких самих шкiл, як i для
нас. Нам не треба таких жiнок графинь! Нам не треба княгинь! Навiщо
вони здалися нам? Чи для того, щоб вони тiльки позiровали в
театральних ложах i розсипали тисячi карбованцiв з нашої кишенi?
Женщина не квiтка в теплицi, котрою ми тiльки повиннi тiшиться!
Женщина не зiрка на небi, котру ми тiльки повиннi поетизувать,
складати про неї вiршi. I той не добрий чоловiк, що сiє та плодить
таких графинь та княгинь.
Радюк прийшов в пафос i заговорив по-своєму: i одкрито, i смiливо,
не вважаючи нi на кого. В його очi блиснули, може, й так, як у
черкеса. Турман i маркiза здивувались. Вони вперше на вiку чули, що їм
в вiчi таке говорять. Хазяйка так само побачила, що дiло дiється дуже
не по-iнститутському, i почала заминать розмову.
–  А я з вами не згоджуюсь, – промовила Степанида Сидорiвна, –
наша дорога мадам Турман так багато добра зробила задля наших дочок,
що ваша думка та гадка про iнститут зовсiм нiчого не варта. Ви
розносите цивiлiзацiю з центру на країну, – сказала вона, обертаючись
до Турман i промовляючи слово в слово тi слова Турманшi, котрi колись
вона чула i котрi вона добре пам’ятала.
Турман так закашлялась, що вийняла хусточку й прикрила нею рот,
неначе звiдтiль от-от мала потекти кров потьоками.
“Це якийсь дракон революцiї! Це якийсь варвар країни!” – подумала
Турманша й почала жалкувать за Ольгою. Щоб заспокоїть трохи Радюка й
пiдiйти пiд його погляд, Турман почала розказувать про петербурзьких
вчених i поетiв, неначебто вона й справдi родалась з ними. Вона
згадала про лiтературнi вечори, про публiчнi лекцiї i вела розмову
зовсiм тогочасну й нiби лiберальну.
Гур! гур! гур! щось загуркотiло попiд вiкнами й стихло. То
пiдкотилась карета пiд Дашковичiв дiм i стала. Всi в залi знов
заворушились.
–  Хто приїхав? Хто приїхав? – почулось в залi. – Ректор академiї,
єпископ! митрополит! – одказували деякi гостi. Хазяїн ухопив свiчку й
пiшов стрiчать гостя аж до дверей. Воздвиженський забiгав по залi,
вхопив здорового канделябра й протовпом побiг i собi. Дверi в залу
одчинились, i туди ввiйшов старий архiмандрит. На його грудях залиснiв
архiмандричий хрест, i потiм заблищало його повне лице з чудовою
довгою бородою. Зараз за ним увiйшов у залу тодiшнiй кафедральний
протоєрей, тонкий, високий, кандибастий, з високою камилавкою на
головi. Всi дами в залi встали, пiдiйшли до архiмандрита за
благословенням i поцiлували його в руку. Вiн сам пiдступив до Турманшi
й подав їй руку. Все в залi зашелестiло. Воздвиженський тупцяв коло
його. Хазяїн попросив нових гостей до гостинної, далi за залою.
Духовнi особи пiшли туди й посiдали окроми од гостей i бiльше не
виходили до зали, де панувала спокуса миру. Хазяйка взяла попiд руки
Турманшу й повела її до тiєї самої гостинної. За нею побiгла грацiозно
й маркiза, вдаючи з себе молоду лiсову лань. Вся та компанiя зашумiла
шовком, пересунулась через залу й сховалась за другими дверима. В залi
зосталась публiка молодша й нижча чинами, зостались самi “козлища”.
Переходячи до гостинної, Турман почала шепотiть Ользi
по-французькiй.
–  Mon enfant! (Моє дитя! (франц.) чи ти зовсiм заручена з тим
молодим красунем?
–  Де там заручена! Вiн тiльки залицяється до мене.
–  I ти пiдеш за його? Вiн такий гарний, а твоє серце таке молоде.
–  Я не думаю йти за його, хоч вiн i гарний, – сказала Ольга.
–  Та вiн, надiсь, революцiонер, отой Радюк! Ой, воно щось дуже
небезпечне! Вiн, певно, буде в тюрмi! Йому не минуть Сибiру! Хiба ж ти
не чула, як вiн з дамами говорить?
–  Я за його не пiду, – сказала Ольга. – Коли ви менi не радите,
то й не пiду.
–  I добре зробиш! Чи тобi ж треба такої пари? Чи вiн же пара
тобi, тобi, Ольго! Без чинiв, без значного ймення i, мабуть, з
порожнiми кишенями! Тобi треба чималого пана з твоїм вихованням, з
твоєю красою! Що гобi з його краси? Привчись стать вище од свого серця
й пануй над серцем. Чуєш, Ольго! Тодi тiльки ти пануватимеш над
чоловiками. Тодi тiльки ти будеш щаслива.
Так радила Турман Ользi, нишком шепочучи їй на вухо.
Гур, гур! знов загуркотiло пiд вiкнами, i хазяїн вибiг з тiєї нiби
келiї до зали стрiчать гостя. В залу вступив якийсь предсiдатель,
зовсiм лисий. В дверях зали неначе сходив повний мiсяць, зiйшов i став
серед зали. На грудях в його було начеплено багато хрестiв. Пiд руку з
ним йшла його жiнка, товста, червона на вид, вся в оксамитi.
Предсiдатель наче потяг її через залу, як пара волiв тягне копицю сiна
на сiножатi. Дашкович привiтав їх i повiв у малу гостинну.
Ще загуркотiло кiлька раз, ще вступило в залу кiлька сивих голiв,
i всi вони переходили в гостинну. В залi зостався самий дрiб’язок,
панни та паничi.
Дверi в ту гостинну, де сидiли “iзбраннi”, аж блищали од великого
свiтла, хоч i в залi було не поночi. Серед горницi висiла блискуча
люстра, на стiнах горiли лампи, на столi стояв канделябр. Було знать,
що хозяйка ждала в той вечiр не простих гостей. Стiл аж вгинався пiд
варенням, виноградом, кавунами, грушами й пляшками.
Вся гостинна в той час була дуже цiкавою картиною. На канапi, на
першому мiсцi сидiла Турманша в дорогiй турецькiй шалi, i здавалось,
що вона не сидiла, а стирчала своєю високою постаттю. Поруч з нею
архiмандрит з повним лицем i червоними вишневими губами. Побiч його
сидiв протоєрей з чорною бородою. Коло протоєрея сидiла лиса голова,
вся блискуча, неначе виполiрувана. За предсiдателем сидiли тузи
урядового кружка з сивими головами, а там далi сидiв Воздвиженський,
вже сивий, аж бiлий, а за ним жовтiло Дашковичеве лице з синiми
попругами попiд очима, i бiлiла його сива обстрижена голова. По другий
бiк стола сидiла хазяйка; коло неї зараз сидiла Пурверсе i ще кiлька
дам старих з сивими начосами на головi. Глянувши на той старечий збiр,
можна було подумать, що на його голови тiльки що впав iнiй i потрусив
усiх сивиною. Одна Ольга, притулившись на стiльцi за матiр’ю, блищала,
як алмаз, як зоря серед хмарного неба. Всi старечi постатi здавались
чорними хмарами врiвнi з її свiжим i гарним молодим лицем.
Всi вони розмовляли неголосно i все розмовляли про молодих, про
нових людей, якi тепер настали на свiтi.
Тим часом Кованько торкнув Радюка й сказав йому:
“А ходiм i ми в ту гостинну та послухаємо, за що то теревенять отi
сивi голови та духовнi персони!”
–  А ходiм, справдi, та послухаємо, – сказав Радюк. Йому дуже
хотiлось зiгнати злiсть на маркiзах.
Обидва вони ввiйшли в гостинну й смiливо сiли збоку на стiльцях.
Всi, побачивши те, аж одвернули носи набiк.
Всi тi гостi тiльки що судили молодих людей i замовкли, побачивши
Радюка й Кованька. Архiмандрит i протоєрей навiть понадувались, що та
молоднеча так смiливо сiла близько коло їх, трохи не рядом. А Турманша
все блискала своїми запалими очима на Радюка. Вона була зла на того
варвара за його розмову, не посмачену анi кришки комплiментами й
хвальбою.
–  Настає якийсь дивний час! Варвари вже йдуть не од сходу сонця,
не з Азiї, а од заходу, з Парижа, – почав так протоєрей. – Iдуть i
покладуть руїнами вже не твердинi, не мурованi стiни, а церкви й душi
людей, всi постанови церкви й держави. Йдуть вони, – i потопчуть
ногами сiм’ю, власнiсть, все святе, все велике, коло чого працювали
вiками великi народи, пiклувалися генiї, що возвiстив сам бог з неба.
Радюк не стерпiв такої думки. Вiн наважився не мовчать, а пiдвiв
голову й сказав рiзким голосом:
–  А менi здається, що краще було б виступить проти iдей нашого
часу з книжкою в руках i наукою. Тi варварськi iдеї з Парижа йдуть не
з Чiнгiсхановими татарами, не з вiйськом, а з мирною зброєю, з наукою,
з книжками. Коли тi iдеї пустi, нiкчемнi, – то чого їх страхаться й
лякатись. Розбити їх, обсмiять, та й годi!
–  I iдеї нiкчемнi, i в нас люди-таки настали нiкчемнi, пустi,
верхогляди, неслухнянi, – сказав архiмандрит. – Так i прийшлось одно
до другого!
–  Що правда, то правда! – обiзвавсь Воздвиженський. – Якi тепер
стали студенти в унiверситетi, та хоч би i в нас, в академiї? В клас
не ходять, до церкви не ходять, про богословiю нiхто й не дбає.
Кинулись на тi реальнi науки й носяться з ними, як бог зна з чим! А ми
вчились добре, любили науки, ми ходили до церкви i в клас, ми поважали
старших i начальникiв. А тепер що? Гiде студент проз професора, задере
носа й шапки не здiймеї От що!
–  Нам нiчого не треба з Європи, окрiм залiзних дорог та ще усяких
потрiбок для життя. За духовним хлiбом нам нiчого їздить в Європу! –
обiзвалась одна лиса голова.
–  Ми вже зовсiм стали європейцями, хоч i самi того не примiчаємо.
Тiльки нам потрiбний нацiональний грунт, народ, наша мова, наша рiдна
поезiя, – промовив Радюк.
–  Якої вам мови ще треба? Нащо вам iнша мова? Це ж недурно, що ви
встоюєте за якусь мужичу мову. Це вже сепаратизм! – так репетували
вони й не могли вгамуваться. Дашкович сидiв i не промовив слова.
–  От знайшли якусь нову, опрiчну нацiю. От i знайшли якийсь
опрiчний народ! – репетували сивi голови. Воздвиженський встав i махав
руками, неначе вiтряк крилами. Ользi стало трохи страшно. А Кованько
трохи не прискав од смiху та все торкав лiктем Радюка.
–  От послухайте мене! – промовив Радюк. – Я був недавнечко на
селi: бачив, яке життя нашого народу; бачив, якi там порядки. Тепер в
селах бiльше шинкiв, нiж шкiл. Тi школярi, що виходять з школи, i самi
не тямлягь, як себе цiнувать, чи в шаг, чи в карбованець. Вони не
поважають народу й своєї нацiональностi i самi не тямлять, що вони за
люди! Не народ, а якусь збавлену череду писарiв та панських лакеїв
готує тепер народна школа на Українi. А голови обдурюють народ вкупi з
писарями й жидами-шинкарями. Жиди поять народ, беруть в засаву часом
останню одежину. Люди позичають грошi й дають за проценти своє поле на
кiлька год головi та багатирям. Це все я говорю про села. А що сказати
про нашi города? про порядки в городах?
Деякi схопились з мiсця й не дали й скiнчить Радюковi.
Погаласувавши, посердившись, всi почали заспокоюваться. В залi
стало знов тихо.
–  Вибачайте менi! Але менi здається, що все те лихо йде од
масонiв, од масонських лож, – промовила Турманша, котра ще пам’ятала
масонськi ложi.
–  Де там од масонiв! Лучче скажiть – од спiритiв! – сказав Радюк,
котрого Кованько торкнув лiктем.
–  Це все од масонiв, од масонiв! це не з Парижа, – сказала
Турманша.
–  Скрутить вас треба залiзними обручами, щоб ви не вигадували
нiсенiтницi. Лучче б ви не вчились, лучче б ви нiчого не робили, били
байдики, нiж мали б напхать в голови отих iдей! – репетував
Воздвиженський.
–  Чудно менi таке чуть од професора! – сказав Радюк.
Радюк утомився. В його аж голова заморочилась. Вiн встав з
стiльця, одiйшов до вiкна й обперся об одвiрок. В його пiд самим вухом
знадвору ревла страшна негода пiзньої осенi. Вiн прислухався, як вiтер
змiняв тони, неначе юрба голодних вовкiв: то свистiв, то шипiв
гадиною, то вив звiрюкою, то, зiбравши всi сили, гув так, неначе
силкувався перекинуть дiм.
Ненароком вiн кинув очима на Ольгу. Вона сидiла мiж iншими, наче
квiтка в квiтнику. Вiн втупив свої очi в її променястi очi. Йому так
хотiлось знайти в тих очах пораду, спокiй! Ольга одвертала очi од
його, i промiння її пишних очей минало його.
Радюк вийшов з гостинної в залу. Вiн згорнув руки й почав ходить
по залi, доки трохи не втихомирилась його душа.
З гостинної вийшла Ольга, їй осточортiло слухати старечу розмову й
старечу лайку. Радюк пiшов до неї назустрiч i почав з нею ходить по
залi.
–  Чи чули ви, як тiльки що говорили там, як карали нас, як
топтали нас в грязь?
Ольга мовчала. Вона спустила очi додолу. Вiн ждав од неї хоч
доброго слова, хоч одного ласкавого слова для себе. А вона мовчала й
слова не промовила.
–  Чи чули, як нас судили, обговорювали, як знущались над нами без
усякої провини? За нами нема зерна неправди, а нас мають за бог зна
кого, за якихсь ворогiв всього святого. Чи вже ж ви, Ольго Василiвно,
не оступитесь за мене хоч одним словом?
Ольга ходила, все мовчала, все не пiдводила голови. Радюк хотiв
глянуть на її очi, прочитати в їх хоч тiнь прихильностi до своїх думок
i не мiг, бо не бачив тих очей.
–  Чи вже ж ви, Ольго Василiвно, встоюватимете за такi думки, за
такi гадки, за якi отам тiльки що говорилось?
Ольга все мовчала й не пiдiймала навiть очей. Вона неначе чогось
шукала на пiдлозi, так пильно втупила очi в її.
–  Так ви встоюєте не за мене? Чи так? Так ви стоїте за їх?
Ольга мовчала й мовчки вийшла до другої кiмнати. “Коли б вона
слово промовила, хоч яке-небудь слово!.. Так вона за їх, не за мене!”
– подумав Радюк i пересвiдчився, що втратив Ольгу навiки.
“Прощай же, моя любов! Прощай, моє щастя! Прощайте й ви, карi очi!
Нащо ж ти, доле, дала нам спiзнатись, коли не судила нам побратись!” –
думав Радюк i почув серцем, що втратив велике щастя в життi; навiки
марно згинула чиста, як свiт зорi, його любов.
Радюк не сiв, а впав на стiлець. Його лице зблiдло одразу, очi
нiби туманом повились. Ольга вернулась з кiмнати, тихо перейшла залу,
навiть не глянувши на його, i сховалась за тими дверима, де було
свiтло й видно, як удень. Радюковi здалось, що вiн бачить Ольгу, котра
вернулась нiби з того свiту. Вона була блiда. Ольга вийшла за дверi й
зачинила, i йому здалось, що для його зайшло навiки сонце та вже й не
зiйде вдруге.
“Прощай, моя любов! моя чиста, свята, занехаяна любов! Прощайте й
ви, чорнi брови й очi зорянi! Прощай, моє дороге щастя!”
Радюк вхопив шапку й похапцем побiг з зали. Його перепинила
хазяйка.
–  Куди це ви так заранi? Їй-богу, не пущу! I не думайте собi
нiчого! – говорила Степанида Сидорiвна.
–  Вибачайте менi, будьте ласкавi! Я трохи нiби слабий; менi
недобре, – сказав вiн, i Степанида Сидорiвна пойняла вiри, бо його
лице було блiде, наче мертве. Радюк бiгцем побiг з Дашковичевого дому,
навiть не оглянувсь.
Надворi схопивсь страшний вiтер, налiтав з-за Днiпра на київськi
гори, неначе кидалась та сiкалась скажена татарська орда. Дерева
коливались, гнулись, аж лущали та скрипiли. Радюк вискочив з гостинної
й бiгцем попростував до свого житла якось несвiдомо, механiчно. Вiн
навiть не чув, як буря сатанiла, ревла та свистiла, трохи не звалювала
його з нiг, i все гнався вулицями, доки не вскочив в свою кiмнатку.
Несподiване лихо неначе гналось за ним навздогiнцi, i вiн нiби втiкав
од його.
Вiн ускочив у свiй покоїк, засвiтив лампу, впав на лiжко, заплющив
очi й одразу нiби замер. Нiякiсiнька думка не ворушилась в його
головi. I тiло наче обважнiло й здерев’янiло, i думки наче скам’янiли.
Щось нiби дуже важке та завальне нагнiтило його, душило безперестанку
й не давало нiякого просвiтку думкам.
Довго вiн лежав i не мiг опам’ятатись. Минула година, минула й
друга. Лампа ледве блимала на столi. Запаморочена голова каменем
вдавила м’яку подушку, неначе пiрнула в її. Вiтер свистiв та гув,
стукотiв, рвав вiконницi нiби руками. Молодий хлопець од скорботи не
чув того лютування бурi, не чув стукоту й гуркоту. Вiн задрiмав якоюсь
важкою дрiмотою. Йому здавалось, що вiн кудись йде в туманi, хоче
вийти з його, силкується вийти, шукав стежки й сам не вiдає, куди йде
i кудою йому вийти, никає, блукає навмання.
А туман клубками застеляє стежки, то розходиться поперед його, то
знов густiшає й знов спадає поперед його сивими завiсами, стає стiнами
й застує йому тихий свiт з неба. От туман нiби звився й пiднявсь
угору, i перед ним замиготiли нiби зорi на чорному небi… не зорi, а
неначе свiтло в канделябрах, замигали чиїсь обличчя. I одразу блиснули
чиїсь пишнi, гострi очi, вигулькнуло чиєсь лице, свiже, неначе весняна
перша троянда в зеленому листi.
Радюк зрадiв. Вiн неначе почув солодкий дух майської троянди. Але
туман знов насунувсь. I зникло те пишне радiсне обличчя з осмiхом на
устах. I важка дрiмота знов пойняла голову й думки… I знову в одну
мить нiби пiднялась завiса з туману. Блиснуло синє тропiчне небо.
Майнули пальмовi гаї, якiсь велетнi-дерева саме в цвiту, бiлi квiтки
магнолiї. Якiсь дивнi птицi, червонi, жовтогарячi, жовтi, запурхали й
закричали по тих деревах. На деревах телiпались здоровi квiтки лiан.
Од їх одразу вдарив важкий болотяний дух, неприємний, гидкий, нiби
од якоїсь здохлятини та гнилятини. Тi важкi пахощi душили його, от-от
мали задушити. Йому вже трудно було дихать. Вiн хотiв втекти
будлi-куди, будлi-де сховаться. А квiтки наростали та ряснiшали.
Червона птиця несамовито крикнула, неначе навiжена.
Буря iрвонула вiконницю, одчинила її, з усеї сили хрьопнула нею об
стiну й страшно гуркнула.
Радюк опам’ятавсь i раптом скочив з лiжка. Важкий неприємний дух
якоїсь гнилятини вчувавсь йому неначе в кiмнатi, неначе занесений на
нервах звiдкiльсь, од когось, од чогось. Вiн зирнув по хатинi й
прочумавсь.
Буря вила, неначе скажена. Вiконниця билась об стiну, неначе
пiдстрелена звiрюка побивалась перед смертю. Щось дуже неприємне
почувалось в серцi. I вiн пригадав усе, пригадав вечiр у Дашковича й
Ольгу.
“Не варто залицяться до неї. Не пiду я до Дашковичiв нiколи.
Розiйшлися ми з нею, як туман по степу, як дорiжки в лiсi розходяться
все далi й далi i нiколи не зiйдуться докупи. Так i нашi дорiжки вже
розiйшлись i нiколи не зiйдуться на великому битому шляху життя. Не
бути нам в парi. Моє серце покохало не богиню краси й розуму, а якусь
чудову статую. Вона тропiчна болотяна пишна квiтка, що тхне гнилятиною
й багном”.
I Радюк примiтив, що пишна Ольжина краса неначе вже зблякла для
його, вже не надила його серця чарами. Навiть сама згадка про Ольгу
стала для його скривдженої душi вже неприємна. Свiт її краси неначе
почав згасать.
Важка й тяжка була та нiч для молодого палкого iдеалiста!
А в Дашковичевому домi вечiр тягся своїм звичаєм, як i почавсь.
Молодi гуляли, грали на фортеп’янi, старi грали в карти, а духовнi
особи сидiли та все судили й навiть лаяли молоде поколiння. Вже пiзно
розiйшлись i роз’їхались гостi, i в покоях зостались тiльки самi свої.
Довiдавшись, що Радюк пiшов додому заранi й навiть не попрощався з
нею, Ольга сидiла смутна й нiчого не говорила. Катерина нiчого не
знала за розмову Радюка, i її брала зависнiсть до Ольги.
–  Ну, Радюк! ну, молоде поколiння! – почав розмову
Воздвиженський. – I нащо ви приймаєте його в свiй дiм? Чи то ж можна
пускать його в покої! Та я б його витурлив з дому за самий двiр! Ти,
Катерино, береш од його й читаєш якiсь там книжки. Щоб я тих книжок
бiльш не бачив у тебе! Вiн понабиває вам голови таким смiттям, котрого
потiм i ладаном не викуриш.
–  Бог з ними, з його книжками! Я давно його книжок не читаю й не
читатиму. Нехай вже Ольга читає, – сказала Катерина з злiстю, скосивши
набiк свiй рот.
–  Чого це ви, Степане Ивановичу, так нападаєтесь на Радюка! –
почала оступаться Степанида Сидорiвна. – Що ви в йому таке страшне
запримiтили? Ви хочете, щоб усi люди були на вас схожi, чи що?
–  А ви, може, хочете видать за його свою дочку? Та борони вас
боже! Чи вже ви хочете знатись з такою людиною, котру не сьогоднi, так
завтра заб’ють в кайдани та й укинуть в тюрму!
–  Ох, менi лихо! – аж крикнула Степанида. – Та я такого зятя не
хочу мать!
–  Я б йому давно дверi заперла, – сказала Марта Сидорiвна.
–  Чого ви так лякаєтесь! Вiн собi чоловiк молодий, В йому ще грає
молода дума, а постарiється, то й осяде трохи, як i я теперечки осiв,
– промовив Дашкович.
–  Ну, ти вже й геть-то осiв, наче стара хата, та ще й дуже
заранi! – сказала Степанида Сидорiвна. – Коли б ти не так рано осiв,
то, може, був би й здоровший i не такий жовтий, як вiск. Подивись лиш
тiльки на себе в дзеркало! На що ти став схожий! Мене навiть бере
острах за твоє животiння на свiтi. – Степанида Сидорiвна говорила й
дивилась на чоловiка, вiднiмаючи лице вгору. Вона почала кахикать
сухим кашлем i закутувалась в свою шаль зовсiм так, як Турман.
–  Чого це ти так кашляєш? Чи не застудилась часом? – спитав її
Дашкович.
–  Кахи-кахи! нi, не застудилась. То я кашляю, бо щось у горлi,
неначе кiшка лапкою, дряпає.
–  Кахи-кахи! – почала кахикать сухим кашлем i Марта Сидорiвна.
–  Чого це ти кашляєш? Чи не сухоти часом тебе напали? – спитав
Воздвиженський у своєї жiнки, з острахом придивляючись до її лиця.
–  Не знаю, може, й сухоти! – одказала йому Марта Сидорiвна й
почала загортаться в шаль зовсiм так, як Турманша.
–  Де це ви понабирались такого кашлю? Може, хто одчинив вiкно
ввечерi? – бiдкався Воздвиженський.
–  Кахи-кахи! – знов аж закашлялась Степанида Сидорiвна. Обидвi
дами були здоровiсiнькi й ситi, навiть гладкi. У Марти Сидорiвни лице
стало здорове, як кавун, а брови стали товстi, аж кудлатi, її ситi
руки неначе понабрякали од ситi. Марта й Степанида вже добре-таки
гладшали обидвi; товстi вола вже аж позвiшувались вниз. Кахикаючи,
вони аж двигтiли, а їх товстi щоки трусились, неначе по їх ходила
дрiбна хвиля. Ольга вгадала, де вони понабирались того кашлю, i скоса
поглядала на обох, осмiхаючись сама до себе.
Родичi попрощались i почали розходитись. Катерина нiби через силу
подала Ользi руку. Її рот скривився дуже косо, а очi дивились в той
час у куток до фортеп’яна. Вона пiшла через залу, i здавалось, що її
довга сукня засичала по пiдлозi.
–  Кахи-кахи! – закашляла сухим кашлем Марта Сидорiвна, цiлуючись
з сестрою й небогою.
–  Кахи-кахи! – закашляла так само й Степанида Сидорiвна,
прощаючись з ними.
I обидвi сестри, щiльно закутавшись у шалi, якраз так, як Турман,
розiйшлись на обидва боки.
Зараз пiсля того вечора, пiсля тiєї п’ятницi, в Києвi скрiзь в
вищих гостинних загомонiли за Радюка, бо в той час i не було за що в
Києвi балакать. Радюк дався усiм на зуби. Розказувала про його
Турманша всiм своїм знайомим; обносив його кафедральний протоєрей
своїм знайомим; судила його лиса голова, одна сива голова, друга сива
голова перед усiма знайомими. Такi слухи про Радюка пiшли ще й далi.
До вищої властi долетiв один анонiмний лист, потiм другий i третiй,
чим Київ дуже славний. В тих листах обписували Радюка як небезпечну
людину, як “недоброзамiрного”, котрий має на думцi розмiзчить церкву й
державу, котрий заметився страшною пошестю з Парижа й Нiмеччини,
котрого не можна пускать нi в школу, нi в канцелярiю, i що його було б
варто вкинуть в тюрму таки зараз. Його потрiпували скрiзь по багатих
салонах. До Радюка почали чiпляться… Вiн просився на вищу службу, але
його не прийняли. Радюк мусив покинуть Київ на який час i знайшов собi
службу в Петербурзi, маючи надiю вернуться в Київ.
Чимало минуло часу. Чимало втекло води у Днiпрi. Ольга швидко
забула Радюка. Новi знайомi, усякi випадки знесли з її серця любов до
Радюка. Вона почала зовсiм забувать про його, i на його мiсце в
Дашковичевiй гостиннiй з’являлись вже новi особи… До Ольги
присватувалось чимало женихiв, але всi вони були й не дуже багатi, i
не дуже гарнi. Пiсля Радюка навiть Кованько об’явився Ользi й просив
її руки. Але якось в один день Ольга з матiр’ю, йдучи проз його
магазин, побачили, як вiн сам продавав лойовi свiчки, стоячи за
прилавком. Другий раз вони поїхали до банi, а ту баню взяв на оренду
Кованько, i, пiд впливом нових реальних iдей, часом сам стояв в
конторцi й продавав бiлети. Раз якось Ольга з матiр’ю пiдступили до
конторки за бiлетами i вгледiли там Кованька. Ольга трохи не згорiла
од сорому й трохи не зомлiла. Вона зараз пiсля того написала до
Кованька й дала йому гарбуза. Довго не траплявся їй такий жених,
котрий пiдходив би й пiд її iдеал i припадав хоч трохи до вподоби.
Але раз якось влiтку Ольга з матiр’ю гуляла понад Днiпром на шосi.
Пiсля дощу на шосi не було анi порошиночки! Днiпро стояв тихий i
ясний, як дзеркало. На крутих горах зеленiло дерево, не ворушачи анi
листочком! Подiл дрiмав i наче плавав на водi, одкидаючи в Днiпрi
вершечки церков i дзвiниць. На горах коло Владимирового пам’ятника, в
Царськiм садку, на шосi скрiзь сновигала публiка. Київ гуляв, дихав
свiжим повiтрям. Ольга зайшла з матiр’ю по шосi далеченько. Вони
обидвi стали на мiсточку, поспирались на залiзнi штахети й дивились,
як чудовий мiст висiв над водою й одбивався в водi, як пароход тихо
коливався серед Днiпра. Проз їх проходило багато людей, пролiтало по
мосту багацько екiпажiв, i всi пани й паничi задивлялись на Ольгу. В
лiтнiй сiрiй сукнi, повненьким своїм лицем, де блищали темнi очi, не
втративши нi крапельки свого свiту й вогню, вона принаджувала очi
всiх, грацiозно спираючись на гратки одним лiктем i ставши боком до
Днiпра так, щоб її бачили всi прохожi.
По шосi катав екiпаж, скiльки було сили й прудкостi в коней! Конi
бiгли, неначе поносили, порозкидавши голови на обидва боки й
позгинавши дугами шиї. В екiпажi сидiв вiйськовий з полковницькими
еполетами. Його повне лице було гордовите, i червонi губи надутi. З
пихою кидав вiн очима на гуляючих дам, одкинувши назад голову. Ольга
здалеки вгледiла його й повернулась вся до його. Вона його впiзнала. А
полковник, тiльки що порiвнявся з ними, зирнув за неї оком i торкнув
погонича. Той осадив назад баскi конi; конi неначе сiли й спинились.
Полковник зiйшов з екiпажа й почав гулять. Вiн почав придивляться до
Ольги. “Вона й не вона! – думав вiн, та все крутився то сюди, то туди.
– Вона чи не вона та чорнява красуня! Здається, вона!” – думав вiн, та
все гуляв, навiть став коло штахетiв, сперся i все поглядав на Ольжин
чудовий профiль, на червонi, як калина, губи.
Ольга глянула на огрядного полковника й зараз впiзнала того
знайомого офiцера, котрий колись у клубi романсував з нею й навiть ще
тодi сподобався їй своєю смiливiстю, комплiментами, петербурзькою
рiднею й гордим аристократичним видом. Вона сама зачепила його.
–  Чи вже ж ви мене не впiзнаєте? – сказала вона йому весело й
ласкаво.
–  Чи вже ж це ви, Ольго Василiвно!
–  Як бачите, я! Мабуть, я стала стара, коли ви мене не впiзнали.
–  Ой, якi ви стали, якi ви стали! – сказав вiн.
–  Така стала, що ви насилу мене впiзнали, – сказала, смiючись,
Ольга.
–  То прошу ж у вас дозволу бувать в гостях у ваших рiдних.
–  Коли ви того бажаєте, то я прошу вас од щирого серця, – сказала
Ольга й порекомендувала його матерi.
Полковник вже й не покинув Ольги. Вiн попросив їх у той екiпаж, в
котрому сам сидiв, i завiз їх до Дашковичевого дому.
Через мiсяць в тiй самiй церквi, де колись вiнчалась Степанида й
Марта, вiнчалась Ольга з тим полковником. Всi люди говорили, що не
бачили ще такої гарної молодої й такого одутловатого ситого бурбона.
Вони вiнчались на пiдмостках, обгороджених штахетами. Як ступив
молодий, вже сивуватий, на тi пiдмостки, то вони аж задвигтiли й
загули, так що всi осмiхнулись.
Полковник завiз Ольгу десь далеко, одначе швидко вернувся до
тестя, бо, як потiм виявилось, в його тiльки й було добра, що еполети
та полковницький мундир. Ту маєтнiсть, про котру вiн колись торочив
Ользi на балу, давно спродали за його давнi офiцерськi довги.
Радюк, послуживши кiлька рокiв в столицi, вернувсь в Київ.
Начальство в Києвi стало iнше. Про Павла Антоновича Радюка вже забули.
Вiн взявся за науку й почав готуватись до унiверситетської кафедри.
Час узяв своє. Вiн забув Ольгу. Цвiла вже не одна весна пiсля його
виїзду в столицю, i потроху гоїлось його серце. Зацвiли знов новi
квiтки весною в Києвi, i знов зацвiло його серце, бо воно вже
загоїлось i знов жадiбно забажало кохання, бо воно було ще таке
молоде, так хотiло любить!
Раз якось Радюк згадав про свою першу любов, про Галю Масюкiвну.
Йому дуже заманулось побачить її. Вiн поїхав в Журбанi до батька. Не
смiючи їхать до Масюкiв, вiн заїхав до Ликерiї Петрiвни. Як же вiн
здивувавсь, заставши там в гостях Галю! Вони подивились одно на одного
й не знали, що й казать. Галя стояла серед свiтлицi, гарна, як i була
переднiше. Вона неначе трохи пiдросла, поповнiшала, стала показнiша й
покращала: її лице стало повнiше, очi горiли ще бiльшим блиском, але
стали нiби смутнi, задуманi.
–  Чи впiзнаєте мене? – спитала вона Радюка, котрий все
придивлявся до неї.
–  Як же вас не впiзнать! – сказав вiн i спустив очi додолу,
неначе почував свою провину.
–  Ви трошки змарнiли, – сказала Висока до його.
–  Бо я був дуже безщасний, Ликерiє Петрiвно! А колись був дуже
щасливий, як був молодшим.
–  Знаємо, чули. Ми все знаємо. Недурно ви помарнiли, – сказала
Висока.
Галя трохи не заплакала й вийшла в квiтник. Там вона вирвала й
заклала за косу два гвоздички i ввiйшла знов у хату. Радюк сидiв i
думав. Перша любов знов тихо заворушилась в його серцi.
–  Чи ви менi простите, що я був… був дуже безщасний? – спитав вiн
у Галi.
Вона пальцем показала йому на два свiжi гвоздички, в косi, свiжi,
як її любов. “Чи пам’ятаєте ви два гвоздички?” – спитала вона в його.
–  Пам’ятаю, пам’ятаю, – промовив Радюк, взявши її за руку, i од
того часу вiн почав часто одвiдувать Масюкiв.
Незабаром, через мiсяць, вони повiнчались в журбанськiй церквi.
Масючка й Масюк були дуже щасливi, а Висока й собi радiла Галиному
щастю. Пiсля весiлля Радюк з Галею мав їхать до Києва. З ними забажали
поїхати Масюки й панiя Висока на прощу.
XIII
Саме в половинi мая Павло Антонович Радюк з своєю молодою жiнкою
Галею налагодились їхати до Києва. Радюковi треба було напитувать собi
скарбової служби або будлi-де шукать якогось не скарбового мiсця.
Старий Масюк та Олександра Остапiвна Масючка – Галинi батьки – теж
захотiли їхати вкупi з ними на прощу. Ликерiя Петрiвна Висока й собi
пристала до їх, щоб одговiться в Києвi в будлi-якому монастирi й
поскидать з своєї душi усякi грiхи та провини київським ченцям в
торби, як вона казала.
Радюк виїхав з Журбанiв в дорогу на батькiвських конях, заїхав до
Масюкiв, перебув день, доки половили конi на степу та поприганяли
додому, а на другий день двi повозки, навантаженi усяким добром,
рушили з двора й заїхали по дорозi до панiї Високої. Там вони знов
пересидiли пiвдня, доки половили конi в степу та поприганяли додому. В
Ликерiї Петрiвни вiз стояв в дворi вже напоготовi, набентежений
згорою. По обiдi поїзд рушив степами, i другого дня ввечерi на
подвiр’ї перед гостиницею Михайлiвського монастиря спинились три хурi
з полтавськими прочанами, неначе три хурi сiна або соломи, навантаженi
усяким добром зверхом.
Ще вдома усi постановили говiти в Михайлiвському монастирi в
святої Варвари й перебуть якийсь час в Михайлiвськiй гостиницi,
поблизу од церкви, доки Радюк знайде собi квартиру. Служники “слимаки”
в чорних каптанах, в чорних гострих шапочках повибiгали на ганок, щоб
позносить з повозок усяку вантагу, i стояли, несамохiть повитрiщавши з
дива свої каламутнi риб’ячi баньки на такi здоровецькi хури. I
гарненька наточанка Радюкова, i стара, обплетена лозою, повозка панiї
Високої, й самi подорожнi – все припало пилом сливе на палець.
Подорожнi високо стримiли на високих хурах, неначе сидiли на возах з
снопами. Слимаки дивувались, як вони держались вгорi на хурах i не
поскочувались додолу в дорозi та не розгубились по битих степових
шляхах.
Щоб було догiднiше сидiть на возi та щоб часом не скотиться додолу
в дрiмотi, панiя Висока пообтикала свою повозку драницями навкруги
себе. Коло тих драниць високо вгорi ззаду виглядали з-пiд килима три
подушки, вистромивши гострi узирi на свiт божий.
З-пiд подушок повисовувалось сiно, насунулось на подушки,
почiплялось по драницях, повистромлювалось крiзь лозини обплетеного
задка. В драницях, в подушках та в сiнi Ликерiя Петрiвна вгнiздилась,
неначе квочка в кудлатiй обичайцi.
Степовi конi, звикшi до запашного степового сiна, часом в Києвi
вередували й не їли лучаного київського сiна, що тхнуло осокою та
мулом. Прочани поприв’язували вiрьовками в’язки сiна на задках повозок
i понабивали ним повозки в задках i передках. Усi повозки були високо
вимощенi й напханi в задках домашнiм сiном.
З однiєї хури неначе спустився з гори старий жвавий Масюк, плигнув
на землю, простяг руки вгору, достав вгорi свою жiнку й спустив її по
згористiй хурi додолу. Вона неначе на саночках спустилась згори
додолу. Потiм вiн побiг до воза панiї Високої й знов здiйняв руки
вгору, неначе до неба. Панiя Висока впала йому на руки й легенько
скочила на землю, аж пiдскочила, мов резинова j онука.
Позлазивши, усi мерщiй рушили в гостиницю й зайняли три номерi
пiдряд, потiм зараз вийшли надвiр i звелiли розвантажувать вози.
Погоничi позганяли зверху порох. Курява пiднялась над возами, неначе
серед cтепy на шляху. Поскидали з возiв хвартухи та накриття й почали
вивертать з хур усяку вантагу. На возах незабаром скоїлось таке, як на
чардаках на пароходах, коли вони причалять до пристанi й служники
почнуть спорожнять їх позапорожнюванi здоровецькi шлунки, викидаючи на
чар-дак усякi закупки, мiшки, клунки, кошики та жидiвськi бебехи.
Погоничi й служники накинулись на хури, неначе татари на завойоване
мiсто: стягали усякi мiшки, клунки, кошики, торби й торбинки, килими,
укривала й подушки. Позад возiв на пiдтоках одв’язували мiшки з
оброком для коней та усякi чемодани, поприкручуванi налигачами та
ременяками з сирицi. Радюк набрав усякого добра в придане, а Масюк та
Ликерiя Петрiвна кожний раз виїжджали з дому в Київ на прощу, неначе
перебирались на нову кваргиру або на нове житло, тiльки без мебелi та
дiжок.
Незабаром коло трьох повозок земля вкрилась усякими пакунками,
неначе крамом на ярмарку, вивезеним на продаж.
–  Ой, як же багацько понабирали усякого добра! – прохопивсь один
слимак. – Чи ти ба!
–  Понабирали, бо треба, моє серденько! В вас, в святому Києвi, i
льоду серед зими не достанеш, господи прости та одпусти! Запас, бач,
бiди не чинить, – говорила Ликерiя Петрiвна, стягаючи подушки з воза й
кидаючи їх на руки погоничевi. – Як же пак не брати подушок, коли в
вас в кiмнатах стоять тiльки голiсiнькi лiжка!
–  Це правда! в нас подушок нема, i простирадел та укривал не
“полагается”. Навiть за грошi не достанете, бо їх не держимо.
Подорожнi самi возять свої подушки та усякi укривала, – сказав слимак.
–  А як хто часом приїде без подушок? – спитала панiя Висока. –
Всi так i сплять, поклавши кулаки пiд голови?
–  Так i сплять на кулаках або кладуть в голови хто штани, хто
спiдницi, а хто чоботи або калошi наспiд, щоб було вище в голови, –
обiзвався слимак.
–  Спасибi вашому батьковi! Я не зугарна спать на чоботях та
калошах. Спiть так ви самi, за монастирську покуту, а я iнакше
спокутую свої грiхи, – сказала панiя Висока, витягаючи з задка перину.
–  Невже, Ликерiє Петрiвно, ви оце й перину приперли до Києва? –
сказав Масюк.
–  Атож! Ви не часто буваєте в Києвi, то, мабуть, i позабували,
яка тут в гостиницях догода. А я частенько-таки говiю, то й стала
досвiдна. Було часом забудусь i а не вiзьму з собою перинки, то тi
каторжнi повстянi матраци, неначе набитi жорствою або камiнцями, так
надушать менi боки, що ребра болять три днi ще пiсля того, як вернусь
додому. Я хотiла ще взять i здорову перину, та в вiз не влiзла. Так я
оце вхопила та вкинула в вiз маленьку: все якось буде догiднiше, не
так мулятиме в клуби.
–  А ми з своєю старою по-козацькiй: пiдмостимо степового сiнця
в’язку, то й не мулятиме в клуби, – сказав Масюк.
–  Еге… за сiнце спасибi! Це добро коняче, а не людське. Я без
перини зроду-звiку не засну й до свiту: все менi щось муляє та й муляє
то в клуби, то в литки, навiть в п’яти. Я й на Дунай возила перину з
собою за живоття мого небiжчика. Вiн на сiнi, а я таки на перинцi, –
говорила Ликерiя Петрiвна, передаючи усякi клумаки та зашитi зверху
полотном кошики.
–  Чого ж то ви понабирали так багато в тих клунках та кошиках? –
спитавсь Радюк.
–  Понабирала усякого добра, бо тут у Києвi злиднi на злиднях та
дорожнеча така, що й не доступишся. Деруть, як з батька, – сказала
Ликерiя Петрiвна. – Оце напхала мiшок харчiв для себе й погонича: i
хлiба й паляниць, i хлiба i до хлiба, i сала й масла, i цибульки й
ковбасок, i шинку, i чаю й сахару i напекла маторженикiв та мнишикiв.
–  Ого-го! цiлий ресторан привезли з Масюкiвки! – жартувала Галя.
– То ми до вас в гостi!
–  Просимо, просимо! хоч щодня! Буде чим вас вiтати, – сказала
Ликерiя Петрiвна. – Он там в кошику й пляшка наливки, а друга –
перцiвки.
–  Та й я, признаться, вставив в кошик пляшку перцiвки, бо тут у
Києвi горiлка кат зна яка! Але тiльки так, що й моя стара не бачила.
Це потаєнцi од неї, бо, може, викинула б з кошика, щоб я не поїхав в
Київ спасаться з пляшками.
–  Отуди! А я думала, що ти не всунув в кошик цього добра, та й
собi, потай од тебе, всунула пляшку настойки. В мене, бач, таки думка
була за тебе й за зятя, – обiзвалася Масючка й засмiялась.
–  Ну, то й гаразд зробили, бо двi пляшки якось лучче, нiж одна:
не завадять нiкому, – сказав Масюк.
–  А я забрала й ложечки, i чайник, i блюдечка, i графин на воду,
бо тутечки в їх в гостиницi все якесь нечисте та смердяче; заткнула в
кошик на всякий випадок i двi столовi ложки, – сказала Ликерiя
Петрiвна.
–  А то навiщо? – аж крикнув Радюк.
–  Ат… так собi руки розхапались, то й капали в дорогу, що
налапали, що було напохватi. Може, тут десь в монастирi трапиться
громадський обiд, то пiдемо з своїми ложками обiдать. Адже ж на
громадський обiд в нас ходять з своїми ложками, – жартувала Ликерiя
Петрiвна.
–  Може, ви, Ликерiє Петрiвно, взяли рубель та качалку, та
макогiн? – смiявсь Масюк.
–  Ну! рублем та качалкою нема чого качать в гостиницi. А що
макогона, то шкода, що не взяла: стала б за пригiнчого до тих
голомшивих служникiв та поганяла б їх макогоном. Там такi убоїща, такi
неросторопи, що нi в чому тебе не послухають, самi хати не виметуть i
навiть тобi вiника не дадуть. Хоч спiдницею вимiтай номер! Я таки
вкинула в свiй дормез новий вiник з нехворощi.
I Ликерiя Петрiвна справдi десь налапала пiд козлами нового вiника
й кинула наймитовi на руки, на перину.
–  На та постав там у хатi в куточку коло груби, а потiм, як
нагодишся в хату, то виметеш дiл, – сказала панiя Висока. – Я ще в той
вiник i полиню вмiшала.
–  Навiщо? – сказав Радюк.
–  Бо тутечки того паскудства, блошиць та блiх, така сила, що без
вiника й не засну.
–  То ви його держите в руках, чи кладете його собi в голови, чи
що? – спитав Масюк.
–  Де там! Кладу вiник з полинем на нiч собi в ноги. Не так
каторжнi блохи дошкуляють, бо не люблять духу нехворощi й полиню. Цим
києм тiльки й одiб’єшся од тих собак. Я людина-таки геть-то досвiдна.
Бувала в бувальцях, ходила в свiти, була в походах з небiжчиком та
вешталась понад Дунаєм i за Дунаєм по всiх усюдах. Недоброхiть якось
наберешся досвiду в усьому.
–  Ну, та й запопадна ж ви людина! – сказав Радюк.
–  А ви ж як думали, – обiзвалась Ликерiя Петрiвна. – Ви думали,
що я сяк-так? по-паничiвськiй: вхопив капелюш та паличку та й дав
драла в дорогу до Києва? Я з вiником i за Дунаєм скрiзь їздила, не то
що в Київ.
–  Глядiть лишень, Ликерiє Петрiвно, щоб часом люди не пiдняли вас
на смiх, що ви їздите на прощу з макiтрами, з глечиками, та ще й з
своїми вiниками, – говорив, регочучись, старий Масюк.
–  Смiйтесь, смiйтесь! “З посмiху люди бувають”, як кажуть в
приказцi. Далека дорога – це не жарти.
–  Левку! не забудься витягти, от тамечки в задку пiд сiном,
сокиру, шнурки та палiччя! На возi сокири не кидай, бо ще хтось вночi
поцупить та й на торжок однесе. Адже ж тут у Києвi тих злодiїв та
торбохватiв, хоч греблю ними гати! – гукнула Ликерiя Петрiвна до свого
наймита.
Левко витяг з воза сокиру, жменю конопель, добрий жмут мотузкiв,
ще й чотири кiлки.
–  Навiщо ото ви взяли в Київ сокиру та набрали конопель та
якогось кiлля? – спитав Радюк з реготом.
–  Та то Ликерiя Петрiвна хотiла в дорозi пуститься при нагодi на
розбишацтво! – смiявсь Масюк.
–  Еге! авжеж пак! А борони боже, часом серед степу трiсне вiсь
або поламається загвiздок. От тодi хоч пальцем затикай вiсь, замiсть
загвiздка, та й держи колесо руками, щобне спало. Де ж ви в степу
знайдете, не то кiлка чи хворостину, а навiть стебло хмизу або
дубчика? А коли вiсь поламалась, то бери зараз дрючка з воза та й
пiдправляй пiд вiсь; бери коноплi, зсучи мотузка та й прив’язуй
дрючка, пiд пiдтоки, то все-теки якось доплугачиш-ся до будлi-якого
села або до корчми. Ой ви! вченi, та недрюкованi! Ви подивiться пiд
вiз! – сказала панiя Висока.
Радюк глянув пiд вiз. Там i справдi були прив’язанi до пiдгерстя
та до вiдтокiв три чималi дрючки.
–  Ото вам наука! Не їдь в степ без дрюка, – сказала Ликерiя
Петрiвна.
–  Ну, Ликерiє Петрiвно! не дуже чваньтесь, бо i в мене в
наточанцi є й сокира, й мотузки, й сириця, ще й, коли хочете, позичу
вам ухналiв та цвяшкiв. Запас i справдi бiди не чинить, як кажуть в
приказцi, – обiзвався Масюк.
Поскладавши усе добро на купи, усi рушили в гостиницю на другий
поверх i зайняли три опрiчнi порожнi номери пiдряд. Панiя Висока та
Масючка зiйшли наниз командувать переносинами. Три наймити й два
слимаки хапали усякi клунки, подушки та чемодани й перетаскували в
номерi. Переносини були довгi, аж обридли послушникам.
–  Ой серце! боюся я за обрiк, та за шорки й гнуздечки, та,
сказати по щирiй правдi, й за конi, – бiдкалась Ликерiя Петрiвна, – не
дай господи, як у нас вночi злодiї виведуть конi! Тут же брама
роздзяплена сливе до свiту! Як ми тодi в свiтi божому доберемось до
Масюкiвки?
–  Та чого ви лякаєтесь? Адже ж погоничi спатимуть на возах, коло
коней, – сказала Галя.
–  Вони-то спатимуть, а упряж тим часом слимаки поздiймають та i
спродають на точку. Бо, як казав один католик, побувавши на прощi в
лаврi: “Що свята лавра, то лавра, а що лавриковi – то превражi
синове”. Ой, треба б забрать у хату упряж! Та й за обрiк я не
безпечна. А оброку в мене сливинь повний мiшок, – сказала Ликерiя
Петрiвна.
I Ликерiя Петрiвна звелiла своєму наймитовi принести в номер упряж
та мiшок оброку. Послушники зглянулись i пересмiхались. Галя та Радюк
плечима здвигнули, зирнувши одно на одного.
Господинi заходились чепурить номерi, стирали скрiзь порох,
обмiтали павутиння, неначе мазальницi заходились мазать хати iк
великодню на бiлому тижнi. Вони порозпаковували чемодани, позастеляли
лiжка, понакривали столи привезеними скатерками. Ликерiя Петрiвна
загадала своєму наймитовi чистенько повимiтать смiття. Номерi стали
чистi i якось привiтнiшi, Радюк та Галя зайняли опрiчний номер.
Рядом з ними зайняли номер старi батьки, а постiнь з ними
оселилась Ликерiя Петрiвна з шорками, вiжками та мiшком оброку,
засунутим пiд лiжко. Вона була дуже неймовiрна й полохлива зроду i
нiкому не йняла вiри.
Вже смерком послушник принiс здорового самовара й поставив його в
Масюковому номерi. До чаю в той номер зiбравсь усей гурт.
Олександра Остапiвна Масючка таки i в своєму кошику познаходила
усякий посуд та паляницi й бублички.
Ликерiя Петрiвна нанесла до чаю й свого добра, прийшла в гостi
навiть з своїм сахаром, як ходять з своїм сахаром одна до одної старi
удови “чиновницi”, принесла навiть свою паляницю. Усi посiдали за чай
та закушували закусками з надзвичайним смаком пiсля довгої важкої
вандрiвки. Усi були веселi, усi балакали й, здається, найменше думали
за те, що вони спасенники в Києвi й приїхали одговiться в монастирi.
–  Ну, тепер, мої дiточки, сiдайте за стiл рядочком обоє проти
мене, – говорила Масючка до Галi. – Нехай я хоч надивлюся на вас в
останнiй раз.
Галя зачинила чемодан i сiла за стiл поплiч з Радюком. Обоє вони
були гарнi й молодi, i не одна мати задивилась би на їх гарну вроду.
Мати пила чай i не могла очей одвести од дiтей. Старий Масюк став
веселiший i бадьористий та все поглядав на такого гарного зятя, якого
вiн i не сподiвавсь.
Вiн говорив, жартував, смiявсь з Ликерiї Петрiвни, зачiпав її
смiшками та жартами, випиваючи стакан за стаканом. В його обличчi, в
жартах нiби проглянуло щось козацьке, отаманське, й смiливе, й
жартовливе. Високе й широке чоло, здоровi кудлатi довгi вуса, запаленi
щоки – все це так не приставало до куцого, обчиканого пiджака, до
бiлих комiрчикiв, до вузеньких рукавiв. Козацький червоний кунтуш з
вильотами нарукавах та золотими облямiвками так i просився на його
пишну постать, на його дужi широкi плечi! Вiн йому б прияличував.
–  Годi вже хлептать цей чай! Я вже нахлепталась його по шию,
неначе гуска води на ставку, – сказала Ликерiя Петрiвна.
–  Та й я вже налив ним душу вщерть! Годi вже! буде! Цур йому! Я
вже ладен попоїсти всмак, – обiзвався Масюк.
–  Та й у мене чогось пiсля дороги наче порожньо в шлунку, –
сказав Радюк.
–  Почекайте! Ось я зараз принесу вам свiй, таки добре
запорожнений мiшок: принесу вам ковбасу на вечерю, бо коли б часом не
обросла цвiллю за нiч. Нехай вона таки сьогоднi дасть дуба отутечки в
монастирi, – сказала Ликерiя Петрiвна, схопившись з стiльця й
виплигнувши одним скоком в дверi.
Вона вернулась з паляницею й ковбасою, завинутою в папiр та листя
з хрону. Галя та Масючка переполоскали стакани i в одну мить прибрали
з стола посуд. Галя вийняла скатертину, розгорнула й застелила стiл.
Незабаром на столi десь узялась печена курка й качка, масло, паляницi,
мнкшики. Ликерiя Петрiвна поклала ковбасу на тарiлку. Десь у кошику й
тарiлка знайшлась. Масючка витягла з кошика пляшку перцiвки. Десь
узялись ножi й виделки, сiльничка й чарки, неначе вони прилетiли з
Масюкiвки слiдом за шарабанами i впали на стiл.
–  От якби цю ковбасу та присмажить ще на сковородi на салi! –
сказав Радюк.
–  Еге! Якби я оце дала її отим слимакам присмажить, то вони
донесли б до печi тiльки хiба половину, а з печi подали на стiл самi
вишкварки, та й то не всi. Полетiла б наша ковбаса аж пiд небеса, а не
в нашi роти, – говорила панiя Висока.
Стiл аж захряс од усяких наїдкiв. Усi посiдали навкруги стола за
вечерею, неначе в себе вдома. Масюк випив чарну перцiвки, скрививсь,
аж вуса в його нiби скривились на круглому здоровому виду, а потiм не
то гикнув, не то крякнув i, наливши чарку, подав зятевiй
Радюк випив пiвчарки й не подужав бiльше: перцюка була вже геть-то
пекуча.
–  Та й годi? – крикнув батько.
–  Та й годi! цур їй, пек їй! Попечу собi шлунки. Я не люблю такої
дуже пекучої, та й загалом не люблю вживать горiлки, – сказав Радюк. –
Вино ще сяк-так, а горiлка менi не до смаку.
–  А я до цього торгу й пiшки! Ото добре зробили, Iване
Корнiйовичу, що викрали в себе з дому оце гiрке зiлля! – сказала
Ликерiя Петрiвна. – Попарю та погрiю себе трохи пiсля дороги.
I вона випила чарку перцiвки до дна i не скривилась. Усi кинулись
на холодну ковбасу, i вона щезла в одну мить; потiм почали наминать
качку.
–  Ну, та й добрi спасенницi з вас, як бачу! – жартував батько. –
В одну мить запагубили ковбасу, ще й качку. Нехай господь прийме це за
спасiння ваше.
–  Та вже чи спасенницi, чи грiшницi, а нехай вже господь простить
менi на цей раз, бо я виголодалась в степах, як вовк, що три днi ходив
на влови дурнички, – обiзвалась Ликерiя Петрiвна.
Усi їли завзято пiсля вандрiвки.
Одна Масючка трошки закусила та й задумалась, дивлячись на дiтей
та милуючись ними.
Тiльки тепер, трохи одпочивши од дороги та напившись чаю, вона
примiтила, що Галя вже не вдома, що тепер вона в чужiй господi, в
чужiй хатi, десь далеко од рiдної оселi, од своєї господи; що Галя вже
навiки вилинула з рiдного гнiздечка, вже вилинула й нiколи не
вернеться до матерi, нiколи, до самої смертi.
Мати задумалась i засмутилась. I не йшла їй на думку їжа, нi
напитки, нi навiть веселi слова та весела жвава розмова. Вона неначе
перестала чути й жарти, й смiшки, не чула нiчого, за що розмовляли за
столом, неначе вона опинилась сама десь в самотинi, неначе усi кудись
повиходили з хати, десь подiвались i покинули її саму з її сумними
думками та скорботою на серцi.
–  Чом це ви, мамо, нiчого не їсте? Дивiться, як ми трiскаємо! Ще
поїмо все, а ви зостанетесь голоднi, – сказала Галя з дитячим
спочуванням до матерi.
–  Їж, серце, їж, а за мене не клопочись. Я вже теперечки
пiклуватимусь собою сама, бо тебе вже не буде в нашiй хатi, – одповiла
Олександра Остапiвна й легенько зiтхнула.
–  Ой, їж, стара, бо незабаром i качка полине з стола в небеса,
куди вже полетiла ковбаса, – жартував Масюк.
–  Не бiйсь, не ляжу спати голодна, – обiзвалась Масючка i взяла
при тих словах качину кульшу в руки.
Але їжа зовсiм не йшла їй на думку. Вона поклала скибку паляницi
на стiл, покинула й качину кульшу й знов задумалась, втупивши смутнi
очi в веселий вид своєї єдиницi. I знов їй здалось, неначе усi десь
зникли з очей, повиходили з хати.
–  Чи це ви, Олександре Остапiвно, вже й зажурились? – крикнула
Ликерiя Петрiвна. – Та так заранi! Переднiше хоч одговiйтесь, а тодi
вже журитиметесь, скiльки схочете, бо журиться та вдаватись в тугу –
це один з семи смертельних грiхiв.
–  А ви й досi не забулись, скiльки тих смертельних грiхiв? –
спитав Радюк.
–  Авжеж, не забулась! Ще б пак забулась! Я не з роду забудькiв.
Як вивчила напам’ять в граматцi усi грiхи, то й досi пам’ятаю од слова
до слова, – сказала панiя Висока.
–  А я зроду забудливий i через це їх геть дочиста усi позабував,
– сказав Радюк.
–  Бо то ви. То-то й ба? В вас, в молодих, теперечки й граматка, i
всi смертельнi грiхи повиходили з моди, – говорила Ликерiя Петрiвна на
здогад бурякiв, коли було треба моркви, – в вас все не по-давньому, а
по-новому. Це якась погана поведенцiя пiшла в вас.
–  Та це ти, стара, вже, певно, почала спасатись. Еге. так?
Згадала, мабуть, за столом, що приїхала в Київ не ковбаси їсти та
перцiвку пити, а на прощу, щоб спасать.душу. Може, ще тутечки й десь
пристанеш до монастиря та й додому не вернешся? – жартував Масюк.
Але тi усi жарти одскакували од материного серця, як горох од
стiни.
Вона нiчого не їла й сидiла мовчки за столом.
Попоївши всмак, Галя й Ликерiя Петрiвна кинулись прибирать з
стола. Вiник панiї Високої й справдi став у пригодi.
Проворна Ликерiя Петрiвна побiгла в свiй номер, принесла вiник i
зараз замела крихти пiд столом.
–  Тепер, любий зятю, навiдаймось лишень до коней та оглядьмо, чи
заклали за драбини сiно. Видаймо коням обрiк та нагодуймо наймитiв, –
сказав Масюк.
–  Потривайте лиш трошки! Ось i я пiду з вами, бо я ж сама собi й
офiцерша, й офiцер! – гукнула Ликерiя Петрiвна, ставлячи вiник у
куточок коло грубки. – Ось я зараз побiжу в свiй номер та одсиплю в
припiл оброку коням.
–  Та нате вам оцей кошик на обрiк! – сказала Галя. – Де ж таки в
припiл!
–  Є в мене й торбинка на обрiк. Це я, бачте, жартую, – сказала
панiя Висока, вискакуючи з номера.
В номерi зосталась мати з дочкою.
В хатi стало тихо, ще якось мертвiше й тихiше пiсля жартiв та
гармидеру.
–  Оце ти, моя дитино, тепер вже неначе одрiзана скибка. Менi
доведеться самiй сумувати та смуткувати в своїх покоях, – сказала
Олександра Остапiвна до дочки.
–  От i одкраяна скибка! Одкраяна, та не зовсiм-таки навiки. I ту
скибку ви вкинули не старцевi ж у торбу, – обiзвалась Галя.
–  Вкинула в торбу такому старцевi, якого дай боже усякому. Це
правда, – сказала мати, – а все-таки вiн тебе одiбрав од мене, неначе
викрав з дому найдорожче добро. Буде менi сумно без тебе в хатi, –
говорила мати крiзь сльози й крадькома од дочки втерла сльозу.
–  Не журiться, мамо! Ми з Павлом часто одвiдуватимемо вас. Ще й
остогиднемо, як присурганимось до вас та навеземо вам маленьких
пискунiв, – сказала Галя всмiшки.
–  Я забрала б твоїх писклят собi в хату та й не пустила б їх
додому, бо й своїх пискунiв в мене було не гурт-то, – сказала мати,
оглядаючи й впорядковуючи поодчиненi чемодани.
Незабаром в коридорi застукотiла неначе череда. Хазяїни вертались
з Ликерiєю Петрiвною, а за ними тупотiли наймити.
Масюк дав наймитам по чарцi. Масючка покришила добру четвертину
сала, одкраяла хлiба й дала повечерять.
–  Та глядiть менi шорок та вiжок! Чуєте! пiдкладiгь, про мене,
собi пiд голови, щоб були вдома та не помандрували на точок.
Незабаром усi замовкли й почали позiхать. Усi якось ущухли одразу.
Розмова якось не йшла.
–  Час би хоч i спать. Дорога – не приятель, а ворог, хоч i не
лютий: набила добре боки, – сказав Масюк, позiхаючи на два зводи.
I незабаром в номерах затихло. Радюк з Галею вийшли до свого
номера. Масючцi чогось здалось, що Галя пiшла i вже бiльше до неї не
вернеться. Вона тихенько заплакала. Якесь неприємне почуття, якась
навiть досада на зятя заворушилась в душi в старої матерi, їй здалось,
що зять одбив та одняв од неї дочку силомiць.
Свiтло погасло. Масюк як впав на лiжко, так одразу й захрiп. Все
по номерах затихло й замерло. Одна мати довго ще не спала та
перекидалась з боку на бiк. I жаль за дочкою, i хазяйськi справи та
клопоти, i Галине придане, ще не скуплене, – все це довго не давало їй
спагь.
“Чи не забулась я часом чогось для Галi в хуторi? Чи все плаття її
позабирала? А чого то ще треба накупи гь в Києвi для неї на нове
хазяйство? ножiв i тарiлок, i мебiль, новi скатертi i…” – дума за
думою находили й одходили, як хмара на небi. I вже перед свiтом стара
мати заснула, спинившись думкою на скатерках, втомлена й дорогою, i
смутком, i материнським почуванням своєї доброї м’якої вдачi, i своїм
материнським клопотом.
Другого дня старi посхоплювались з постелi раненько. Мати збудила
й Галю.
Вони понадiвали чорне убрання й налагодились їхать в лавру, щоб
натщесерце побувать в пещерах й вислухати службу божу, бо другого дня
думали одговiться в Михайлiвському монастирi. Усi похапцем вбирались
та чепурились коло загидженого дзеркала, що показувало лице або
навскоси, неначе звернуге з в’язiв, або робило з лиця не то гарбуз, не
то головку капусти.
–  А чом же це, Павле Антоновичу, ви не хапаєтесь i не вбираєтесь
в шори-вбори та в наритники? – спитала Ликерiя Петрiвна в Радюка.
–  Я й не думаю натягать на себе шори та наритники, бо не поїду в
лавру, – сказав Радюк.
–  От i недурно ви позабували граматку i в граматцi всi сiм грiхiв
смертельних. Якби це ви поїхали в пещери, то, може б, i граматку
пригадали, – сказала з легеньким докором панiя Висока.
–  Я й дома передивлюсь граматку й часловець, а сьогоднi оце,
напившись чаю, побiжу по мiстi напитувать та назнавати квартиру для
себе, щоб ви й мама подивились i побачили Галине й моє нове житло.
–  От i добре! про мене, нехай буде й так! Поведете мене та й менi
покажете, якi тут у Києвi тi квартири та мiськi житла, – сказала панiя
Висока.
Випровадивши усiх, Радюк позамикав порожнi номерi, вскочив у свiй
номер i запер дверi, роздягся в одну мить i знов впав на лiжко та й
захрiп пiд голосне цвiрiнькання горобцiв на липах, неначе пiд шум води
на млинових лотоках та колесах. Вiн спав довго й мiцно. Вже сонце
високо пiдбилось вгору, вже й з церкви вийшли, а вiн розкошував у снi.
Вставши i вмившись, вiн звелiв подавать самовар, напивсь чаю, потiм
причепуривсь перед дзеркалом, трохи не плюнув на свою покривлену
карикатуру в дзеркалi, ще й поплямовану мухами, забiг в стацю
подивиться, чи нагодованi його конi, i пiшов по вулицях назнавать
квартири.
Ранок був чудовий. В монастирських садках та в тополях за брамою
щебетали, аж лящали пташки, неначе в гаю. Надворi була година. Було
ясно й трохи душно.
Ранок був веселий, приємний. I в душi молодого Радюка була така
сама препишна весна. На серцi було весело й радiсно. Вiн був щасливий,
як тiльки може буть щаслива молода людина, що добула свого щастя.
Вже сливе опiвднi вiн вертавсь додому, поназнававши чимало
невеличких квартир.
Вiн повернув убiк, щоб обiйти кругом монастиря поза стiнами й
прогуляться понад горами та глянуть на Днiпро.
Сонце обсипало золотим промiнням бiлi доми та золотоверхi
монастирi на Подолi, грало одлисками на гладенькому Днiпрi, лиснiло
десь далеко-далеко на островах та на далеких луках в озерцях, неначе в
дзеркалах, що їх покидало недавнє повiддя.
Надзвичайна широчiнь та далечiнь картини несамохiть зворушила
високi почування в серцi, свiтлi iдеали в мрiйнiй молодiй душi. Думи
та мрiї замиготiли, неначе одлиск майського промiння на тихому,
гладенькому Днiпрi.
“Простiр без кiнця, без краю, весь засипаний наче золотом,
оповитий в легесенький майський вранiшнiй туманець та опара з води! Й
кiнця йому не видно! I краю не знать пiд блакитним майським небом! I
нiчого ясного, добре омежованого не вхопить в тому мряковитому
просторi моє око. Невже й таке людське життя та й моє молоде життя в
будущему часi? I сам добре його не вгадаю й не постережу. Як бажає
серце прикласти до живого життя мої гуманнi золотi мрiї, справдить мої
високi iдеали! Сипнув би на весь свiт рясно та рясно думками, мрiями,
добром та щастям, як сипле оце золоте тепле сонце рясним золотим
промiнням на розлогi луки, на Днiпро”.
I гострi темнi очi його неначе пригасли, неначе припали росою,
стали вогкi, мрiйнi й добрi.
I щасливiй молодiй душi забажалось зробить весь свiт щасливим, та
просвiченим, та заможним, та добрим i по-мирливим, щоб скрiзь було
щастя, радiсть, просвiтнiсть, гаразд, щоб нiчого не було на свiтi нi
темного, нi голодного, нi смутного та журливого.
“Але як? i чим? i де тi способи? i де тi прилади? Людське життя
таке поплутане, позасукуване, позамотуване, таке мрякувате, неначе
отой iмлистий мрякуватий далекий вигляд за Днiпром. Он сумнi бори
позакутуванi в iмлу, як сумне людське горе! Он гаї та прилiски, нiби
хижi звiрi, одпочивають, притаївшись в iмлi на засiдках. А ондечки
золотий веселий блиск на банях та хрестах в розкиданих по береговинi
селах. Он срiбний блиск на озерцях та плесах скрiзь промикується через
iмлу, неначе визирає щастя з туману людського важкого та сумноге,
життя! Життя – це якась мрякувата безодня, поцяцькована подекуди й
поплямована одлиєкам щастя та радощiв. I як розплутать i постерегти ту
плутанину живого суспiльного житiя й його давнi пережитки? I скiльки
треба задля цього досвiду, науки, кмiчення над живим життям!”
I в молодого Радюка аж голова похилилась, i гарнi чорнi брови аж
насупились од великих гадок та думок.
“Занехаяв би оцi важкi думи, як занехаяло їх вже багато моїх
товаришiв ще за школярською партою… але цi думки та гадки чогось не
покидають мене, неначе поприростували до моєї голови. Та я й думки не
маю кидать їх, бо їх люблю, живу й живлюсь ними, й животiю ними”.
Радюк встав i помаленьку йшов додому, думаючи свої думи.
–  Добридень, Павле Антоновичу! – гукнув до його голос з тiнi лип
та молодих чинар на алеї.
Радюк аж кинувсь, аж жахнувсь. Несподiваний крик знайомого голосу
пiд липами наче збудив його в снi. Вiн дiби прокинувсь i зиркнув
очима. До його неначе закрадавсь з-за недавно посаджених липок та
чинар на самому краєчку гори молодий, високий та плечистий русявий
панич в сiрому лiтньому убраннi, в вишиванiй сорочцi, в солом’яному
брилi з широкими крисами, з тоненькою дорогою паличкою в руцi. Вiн ще
здалеки зняв бриля й вихав ним та махав на Радюка. Сонце розсипалось
на його м’яких ясно-русявих, аж срiблистих, наче ллянi пачоси,
дрiбненьких кучерях.
Височенький, повненький та широкий в плечах, вiн, одначе, на виду
був трохи схожий на маленького делiкатного хлопчика з рожевими повними
устами, кругленькими ясними сiрими очима, м’якими бiлястими кучерявими
васильками на висках та рожевими маленькими вухами, що свiтились
наскрiзь на сонцi.
–  Дунiн-Левченко! Лука Павлович! їй-богу, вiн! Де це ти взявся?
Виплигнув з-за липок, неначе сидiв там на засiдках. Аж мене злякав, –
говорив Радюк, тричi цiлуючись з Дунiним-Левченком.
–  Де я взявся? I справдi виплигнув з-за кущiв до тебе, неначе
заєць. Але де ти тут взявсь? – спитав Дунiн-Левченко.
–  Я оце оженивсь i приїхав з новою рiднею до Києва. Думаю тут
оселиться та напитувать собi будлi-якого мiсця. А ти вже скiнчив свої
екзамени в унiверситетi?
–  Оце тiльки що доконав-таки їх! Тепер я вольний козак i гуляю
оце на вольнiй волi.
Радюк був на два курси старший од Дунiна-Левченка, але вони були
великi приятелi, належались до одного товариства й мали однаковi думки
й пересвiдчення як нацiональнi, так i загальнi, хоч мiж ними й була
рiзнацiя по вродi та вдачi. Радюк був жвавий, говорючий та палкий;
Дунiн-Левченко був непроворний, длявий, нешвидкий навiть в мовi й
важкий на ходi. Вiн говорив помаленьку, не хапаючись, i навiть
розтягував слова в розмовi, неначе говорив з приспiвуванням. Голос в
його розмовi був тихий та мелодичний, якийсь приємний. Вухо слухало
його розмову, неначе якусь гарну мелодiю.
–  От i поздоровляю тебе од щирого серця! – крикнув Радюк i подав
товаришевi руку.
Дунiн-Левченко подякував, здiймаючи бриля i втираючи хусткою мокре
чоло. Вiн був син дуже заможного дiдича з Чернiгiвського Полiсся з-за
Десни, з давнього козацького значного роду. Його батько мав свiй
стародавнiй дiм на Липках i завжди жив в Києвi, бо його два сини
вчились в школах. Влiтку на вакацiї сiм’я звичайно виїздила в свою
маєтнiсть за Десну, де в одному селi була своя велика панська оселя,
просторний дiм, старий чудовий здоровий парк та широке давнє
господарство. То була ще батькiвщина й дiдизна давнього козацького
роду Дунiних-Левченкiв, вже сливе переполовинена останнiм нащадком
багатого роду.
–  Що ж оце ти гадаєш та думаєш робить? – спитавсь Дунiн-Левченко.
–  По обiдi пiду назнавати та напитувать квартири, сякого-такого
житла, бо вже ж я жiнку маю, i оце зараз випровадив свою нову рiдню на
прощу в лавру, а сам гуляю та лiтаю мрiями понад луками та днiпровими
берегами. Менi є теперечки про що думати й гадать. Думки мої
розкочуються, неначе розсипаний з решета горох. I трудно менi їх
позбирать, – сказав Радюк, – мене тутечки в Києвi усякi старосвiтськi
лисини та старi панiї псалтирницi вже обсудили, оббрехали, бо ти сам
добре знаєш, що їм в Києвi нема ж про що язиками в салонах клепать. А
тут саме в добрий час неначе з пiднебесся впали в очi нашi вишиванi
сорочки та смушевi шапки. – I Радюк зареготавсь. Засмiявсь i його
молодий приятель.
–  Коли тебе так вже тут обговорили, то їдь на село та заходжуйся
коло хазяйської справи. Це теж праця, ще й не абияка! – сказав
Дунiн-Левченко.
–  Поїхав би, та, коли сказати щиру правду, не маю до цiєї справи
хисту й потягу. Це, мабуть, така вже в мене природжена вдача. Я люблю,
правда, сiльське господарство, але бiльше з його поетичного боку, нiж
з практичного, бо й сiльське господарство має свiй поетичний сутiнок.
Я люблю їздить на поле тодi, як ниви зеленiють та хвилюються
зеленими хвилями, неначе море, коли колоски черкаються об голову, об
вуха, коли ниви поцяцькованi синiми волошками та червоними макiвками,
жайворонки висять в блакитному небi й дзвенять-дзвенять, неначе хтось
в небi дзвенить срiбними дзвониками. Я люблю їздить на поле в жнива,
коли усе сливе село вибирається в поле.
Поле оживає, ворушиться живими людьми, мов стає живе. Люблю
кмiтить, як на постатях лягає жень кожного женця пiд серпами, неначе
стерня застеляється жовтими хустками; як пiд косами лягають обважнiлi
од зерна колоски, як покоси вкривають рядочками жовту стерню. Люблю
дивиться, як поле вкриється довгими стайками полукiпкiв, усякими
п’ятками, недокладками та недобiрка-ми, як стайки стоять, наче
стисненi, по горбах та сугорбах в одну суцiльну масу або розходжуються
по степах, неначе їх вкрили киргизькi силеннi череди та ватаги. Люблю
наглядать, як скриплять вози з снопами, а од їх несе духом материнки
та усякого зiлля.
–  I я люблю це усе, – обiзвавсь молоденький Дунiн-Левченко. I вiн
обернув очi до Радюка й осмiхнувсь. I легенький сутiнок сiльської
поезiї проглянув через його яснi кругленькi очi, через червонi уста.
То були яснi тихi очi полiщукiв. Очi свiтились таким тихим, таким
мрiйним свiтом, неначе, вони ще й теперечки бачили лiсовикiв з
зеленими бородами та зеленооких русалок ясної мiсячної ночi; неначе
сам молодий хлопець, як i його давнi предки, на свої очi тiльки що
бачив, як русалки блукають понад берегами, i розумiв, про що шумить
лiс, за що говорять воли, за що шепочуть очерети та комишi в лугах.
–  Практичний бiк сiльського господарства менi не до вподоби, –
сказав Р.адюк, – разуразня тяганина, завсiднiй клопiт, завсiдня
купiвля, продаж, усяка дрiбна снасть: тi ярма, занози, пiдгерстя,
пiдтоки, вiйя, лушнi, ухналi, щаблi, стягели. Крий мати божа! Вони
мене заморочили б на смерть, забили б менi памороки, запагубили б мої
думи та мрiї. Я бiльше почуваю в собi потяг до науки; мiй розум все
потягується до просвiтностi, – говорив Радюк.
–  А в сiльському хлiборобському господарствi цi дрiб’язковi речi,
цей клопiт – неминучi. Хазяйським оком воли ситi, – говорив
Дунiн-Левченко, – та й падкуй коло цього! Та й пiклуйсь усею тiєю
дрiбнотою щодня, щогодини.
–  Як вовтузиться мiй тесть Масюк, – сказав Радюк.
–  Авжеж так! I я до цього нездатний. I мене бiльше цiкавить
здорова бiблiотека мого тата й дiда вольтерiянця. I з мого батька
вийшов тiльки сякий-такий хазяїн; але вiн все скуповує книжки в свою
бiблiотеку, виписує французькi та нiмецькi часописi та журнали, та
перегортає, та перечитує їх. А коло хазяйства не дуже-то падкуе.
Скрiзь недогляд. Економи, та усякi доглядачi, та пригоничi не дуже-то
доглядають i крадуть, скiльки влiзе.
–  Ото й з мене, мабуть, вийшов би такий достоту хазяїн, принаймнi
пiд старiсть, – сказав Радюк.
–  Отак само й з мене! – обiзвавсь Дунiн-Левченко. – Я радий, що
оце з шiстдесятих рокiв в нас розпочалась сяка-така просвiтня ворушня
в суспiльствi. Оце для мене цiкавiше, нiж усяке сiльське господарство
та хлiборобство. Не хочеться менi закопувать себе на селi в глушинi.
–  Але ми оце маримо та перекидаємось мрiями, неначе онуками, а
вже час пiзнiй. Нашi, певно, швидко вернуться з лаври, а в мене в
кишенi усi ключi од номерiв, – сказав Радюк.
I вiн похапцем пiдвiвсь i почимчикував просто по алеї. Його
товариш, не звикший до швидкої ходи й трохи непроворний та длявий,
ледве поспiшав за ним, дрiботячи своїми тоненькими та маленькими, як у
панни, нiжками.
–  Зайди до нас, коли маєш час! Познайомишся з моєю Галею, а що
всього цiкавiше, побачиш нашу приятельку й сусiду, панiю Високу. Це
таке диво, яке можна й за грошi показувать. Подумай тiльки собi, що
вона приїхала на прощу з периною й своїм вiником, а свою упряж та
мiшок а оброком позабирала в свiй номер i поховала пiд лiжко.
–  Невже! – зареготавсь Дунiн-Левчепко на всю гору, так що аж
спинивсь.
–  Їй-богу, правду кажу! Оця надто практична людина не загине на
селi! Кажуть, вона назгрiбала незлiченну силу грошей то з хлiба, то з
сього, то з того: то з курей та качок, то з повiсом конопель, i
держить їх в скринi чи в боднi в сувоях полотна, чи що, – сказав
Радюк. – Ти зачепи зумисне її виразку й розтриюдь та роз’ятри трошки
її; заговори нiби ненароком про Дарвiна або Спенсера. Але вона
предобра й дуже статковита, статкує коло всього i в хатi, i на полi.
I Дунiн-Левченко зайшов з Радюком на подвiр’я. Радюк добре зробив,
що похопився вернутись додому. В браму зараз-таки притюпали Масюковi
конi, а за ними сунулась старомодна колiсниця Ликерiї Петрiвни, але
вже без драниць i без перини, обсмикана й очепурена.
Радюк порекомендував усiм свого товариша. Старий Масюк запросив
його до себе на чай. Усi полiзли вгору по крутих заялозених сходах.
Послушник зараз подав самовар.
Галя заходилась засипать чай та налагоджувать на стiл, скоса
оглядаючи молодого гостя. Ликерiя Петрiвна побiгла в свiй номер, щоб
причесатись та причепуриться. Але дзеркало показало їй не то мавпу, не
то мартопляса, а бiльш якогось пелехатого велетенського павука в
чепчику з людськими очима. Вона не потрапила й, причепурить своєї
голови й чепурилась навпомацки та полапки. Набравши на тарiлку
пирiжкiв та хрустiв ради гостя, вона незабаром вступила до Масюкiв.
–  А ви таки з хлiбом-сiллю в гостi! – крикнув Радюк.
–  Атож! я людина подiлшлива, я по-сiльському, по-старосвiтському!
I в Києвi я не ладна цураться своїх сiльських звичок. Та й ви, паничу,
певно, з наших сторiн, коли знаєтесь з нашим сусiдом, – сказала
Ликерiя Петрiвна, обертаючись до гостя, котрий одразу припав їй до
вподоби.
–  Нi! я з Чернiгiвщини. Але ми з Павлом Антоновичем сливинь
товаришi ще ззамолоду, коли й не змалку, – обiзвавсь Дунiн-Левченко до
неї по-українськiй.
–  Ото люблю, що ви говорите простою сiльською мовою! Бо в мене
якось язик у ротi швидше повертається, коли говорю по-своєму,
по-українському: якось нема менi спину та зачiпки, – сказала вона,
вирячивши темнi очки на бiляве гостеве обличчя.
–  Ой, наливай, дочко, хутчiй отого зiлля, бо я аж перепався, аж
став тлiнний од довгої служби! – сказав Масюк, спускаючись своєю
завальною постаттю на хруський старий стiлець.
–  Зараз, тату, зараз! От почекайте, нехай трохи чайник постоїть
на конфорцi! – сказала Галя.
Усi дами були в чорному убраннi, як личило спасенницям, i були
схожi на черничок. Галя так само була убрана в чорне убрання, i її
матовий бiлий вид та рожевi щоки визначались ще виразнiше, ще яснiше.
Серед дам, схожих на черниць, i сидячи поплiч з здоровим, загорiлим
Масюком, Дунiн-Левченко дуже якось видававсь мiж усiма й своїм
ясно-сiрим делiкатним убранням, i бiлявою вродою, i бiлим делiкатним
обличчям. Для всiх вiн здававсь випещеним делiкатним паненям, на
котрого нiколи й вiтер не вiяв, i сонце не грiло.
“I де це Радюк назнав собi таку красуню, в якомусь закинутому
хуторi, з такими пишними очима! – думав гiсть, дивлячись вважливим
оком на Галю. – Яка рiвна, струнка постать! Якi пишнi очi!”
Галя поналивала стакани чаєм i подала усiм. Масючка накраяла
паляницi й припрохувала гостя.
–  Хоч я вже й давненько напивсь чаю, але пробiгавсь по горах,
набалакавсь та намарився з Павлом Антоновичем так, що аж у горлi
посохло, аж чаю знов забажалось, – сказав гiсть.
–  Ну, вже й правда, що в Києвi тих гiр, то й не полiчить! Неначе
кiп в жнива на полi, – сказав Масюк.
–  Зате ж гарнi поетичнi гори! Київ закладали та будували, певно,
якiсь давнi поети, коли обрали таке пишне поетичне мiсце, – сказав
Радюк.
–  Його закладав або якийсь великий поет, або сатана… знаєте,
тодi, як вiн змагавсь з богом за землю та пiрнув на дно безоднi в
морi, винiс в жменi землi та давай трiпать рукою та розкидати по
рiвнiй божiй землi.
Отож, певно, з-пiд його пальцiв з долонi порснув пiсок над Днiпром
та й поставали оцi кручi та яруги, – жартував Масюк.
–  Може, вони й чортячi, але гарнi! – сказав гiсть.
–  Нечля вам, Iване Корнiйовичу, таке говорити. Я б не дивувалась
молодим: їм вже й господь простить, i люди вибачать. Де ж таки старiй
поважнiй людинi таке теревенить про святий Київ, та ще й говiючи! Ой
господи! З вами, бачу, не одговiєшся, а тiльки грiха наберешся, –
репетувала панiя Висока.
–  А хiба ж вам не однаково, хто закладав Київ: чи поети, чи
чорти? – жартував Радюк.
–  Де ж таки однаково! Та хiба ж тому правда? – обiзвалась
Масючка.
–  Їй-богу, правда! свята правда! Ось мене так судомить в ногах от
тих гiр, що ледве ступаю. Хiба ж таке судомлiння може буть од поетiв
або од святих? – дражнивсь Масюк, тереблячи на всi застави пироги з
чаєм, аж його довгi вуса кивали кiнцями, неначе сварились на Ликерiю
Петрiвну.
–  То вони, певно, начитались оце Дарвiна або Спенсера, що таке
говорять про Київ, – обiзвавсь гiсть i зирнув на Радюка.
–  Атож! – аж крикнула панiя Висока. – Це тi двi сатанi, що їх так
любить Павло Антонович.
–  Тi двi сатанi, що вам снились перед виїздом на прощу? – спитав
Радюк.
–  Атож! приснились, каторжнi, обидва; нiби я стою коло ясел в
своїй оборi десь вже смерком. А вони вдвох виходять з повiтки, чорнi,
мохнатi та пелехатi, з рогами на головах, а волячi хвости аж
волочаться по кiзяках, неначе в собак, та просто до мене! та давай
дуцать мене рогами. Я оступилась пiд загату, притулилась, голову ховаю
пiд острiшок. А острiшок все росте вгору та вищає, а загата
посовується та оступається позад мене. Вони, каторжнi, кидаються на
мене, як скаженi собаки. Нема вже менi куди тiкати й чим оборониться.
А я нiби певно знаю, що вони потягнуть мене в пекло. Коли десь узявсь
мiй покiйник капiтан, бiжить з дрючком в руках i подає його менi. Тодi
я як телепну одного по рогах! Роги й поспадали. Я вперiщила по рогах i
другого i тому позбивала роги. Тодi вони поставали шутi, неначе
безрогi корови. А я їх все жену та жену, та й загнала в повiтку.
Загнала та й прокинулась.
–  Слава вам, Ликерiє Петрiвно! – говорив i разом реготавсь Радюк.
Дунiн-Левченко й собi реготавсь без сорому, позираючи на Радюка.
–  Коли загнали їх в повiтку, то й позапрягаєте цю худобу в плуг,
та ще й оратимете нею, – говорив Масюк.
–  Дух святий при нас та при хатi! Щоб я чортами поле орала? Це
вигадали! Одже ж з вами, їй-богу, нагрiшиш повну хату, ще й кiмнату.
Ще добре, що перед сповiддю! – говорила Ликерiя Петрiвна вже з
легенькою досадою в голосi, – а все то ви, Павле Антоновичу, таки
виннi були, що менi верзлось таке страховиння!
–  Чому так? Я й сном i духом в цьому не винен.
–  Бо як почали на виїздi на прощу торочить з своїми сусiдами
паничами про тих страшних заграничних вчених, як почали мiж собою
змагаться та кричать, то вони менi обидва й приснились. Ще гаразд, що
я не все второпала з вашої розмови. Але догадуюсь, що то було щось
непутяще й нi до чого не годенне.
–  Еге! Якби ви були все розчовпли, то були б досi вмерли. И до
Києва б не доїхали, – сказав Радюк.
–  Якби небiжчик був не врятував вас з бiди, то ви оце досi були б
вже в пеклi. Ой, горе нам! – сказав Масюк з тонким натяканням на жарт
i з богобоящою мiною на виду.
–  Жартуйте-бо, та й мiру знайте! Од пекла борони боже всякого
хрещеного й молитвеного раба божого, – сказала поважним тоном Ликерiя
Петрiвна, збиваючись несамохiть на вислови знахурок.
–  Чи ви пак, Ликерiє Петрiвно, знаєте, що й я вже перечитала
книжки цих двох страшних дiдькiв? – сказала Галя.
–  Невже? Ой господи! Який тепер свiт настав. Що ж то далi буде? –
бiдкалась панiя Висока. – Це, певно, десь в Туреччинi або в Нiмеччинi
вже народивсь антихрист.
–  Ну, та й добрi пироги печуть там у вас на селах, Ликергє
Петрiвно! – вихопивсь Дунiн-Левченко, вкладаючи в копи вже третього
пирога. – Iстинно сiльськi! Смачнi, аж запашнi, й тривнi. Певно, в вас
дуже здатна та зручна куховарка.
–  Та куховарка, що отут сидить з вами та чай п’є. Та то я пекла
власними руками! – аж крикнула панiя Висока якось трохи чванливо.
–  Честь вам i велике спасибi! – сказав гiсть. – В нас так менi
вже обридли тi кухарськi солодкi та легесенькi, нiби повiтрянi пирiжки
та кухарська одноманiтна страва! Було прибiжимо з братом з гiмназiї,
голоднi, як вовки, з дитячим апетитом. Так би нам хотiлось тернуть
борщу або чогось тривного! А мама все нам дає супчик та супчик та
бульйончик, щоб ми пак росли делiкатнi та тоненькi.
–  От я й рада, що наша Масюкiвна стала вам в догодi, – аж кричала
од радощiв Ликерiя Петрiвна, – от я вам зараз ще принесу тарiлку! Ой,
вiкна треба помить! – крикнула вона й схопилась з стiльця.
“Якi вiкна? Що це вона плете? – подумав гiсть. – Чи не божевiльна
вона?”
–  Ой, вiкна ж, моє ти лишенько! Чи ви бачите? Он, гляньте! Я й
досi не придивилась, хапаючись. Це ж ще з самої зими, з осенi в цих
ледарiв вiкна не помитi! I мухи, й павуки, i голуби! Ще й неначе
собаки махали та крутили хвостами, повмочуваними в грязь, та хвиськали
в шибки! А дверi тутечки? Ой ненько моя! Ото паскудство!
–  Чи вiкна та дверi, чи пироги переднiше? – говорив, регочучись,
Радюк.
–  Авжеж пироги, а потiм вже вiкна! Ось я зараз! – репетувала
Ликерiя Петрiвна.
–  Не треба, спасибi! – крикнув гiсть, схопився з мiсця i вхопив
своєю бiлою делiкатною рукою за її червону шорстку руку, привiв i
посадовив силомiць на стiльцi. – Не клопочiться й не турбуйтесь!
їй-богу, я вже наївсь по самiсiньку шию; аж сить поклав на собi.
–  Як наїлись, то я й рада од щирого серця, а як нi, то я винесу
вам ще повнiсiнький кошик, – говорила Ликерiя Петрiвна.
–  Не бiгайте й не виносьте! Менi вже час додому, хоч менi й дуже
приємно ще посидiть та побалакати. Напиши ж менi, будь ласка, за адрес
свого нового житла! Дай знати поштою, де воно буде, то я й прибiжу до
тебе. Не забувай, що незабаром день моїх iменин. Зберуться, зiйдуться
мої товаришi та земляки. Посидимо, побалакаємо щиро й по душi. А ти
знаєш, що без тебе в нас буде велика дiрка за столом, як кажуть
селюки.
Гiсть розпрощався з дуже делiкатними поклонами, шаркнув
дрiбненькими нiжками перед Ликерiєю Петрiвною, неначе перед
молоденькою панною, подав руку, потрусив її за руку й подякував за
пирiжки. Ликерiя Петрiвна аж почервонiла, од несподiванки навiщось
дригнула назад маленькою нiжкою, ще й трошки присiла, неначе маленька
школярка: вона, очевидячки, не знала, на яку й ступить, чи на праву,
чи на лiву.
–  Ну та й делiкатний! Ну та й тендiтний цей ваш товариш! –
репетувала Ликерiя Петрiвна.
–  Дуже вже переделiкатнений! – обiзвавсь Масюк.
–  А якi в його маленькi та м’якенькi ручки! Достоту, неначе в
панни. А якi дрiбненькi та тоненькi нiжки! – репетувала Ликерiя
Петрiвна.
–  А ви й до нiжок придивились? Ну та й цiкаве ж та кмiтливе в вас
очко! Вас треба стерегтись, та ще й дуже, – смiявсь Масюк.
–  Коли воно якось само кидається в вiчi! I ладна б не дивиться,
та воно само чогось на тебе дивиться, неначе воно з очима, – смiялась
Ликерiя Петрiвна.
–  Та то його й брата переделiкатнила й перетончила мама, – сказав
Радюк. – Я її добре знаю, бо як я був ще хлопцем, в гiмназiї, то часто
заходив у гостi до його батька й до цих моїх товаришiв. Його батько й
тодi жив на Липках в своєму власному домi. Мати його дуже делiкатна
панiя.
–  Мабуть, така, як була небiжка ваша мати, бо на неї в iнститутi
й справдi нiколи, мабуть, i вiтер не вiяв, i сонце не грiло, – сказала
Висока.
–  Нехай над нею земля пером! – обiзвалась стара Масючка й
перехрестилась.
–  А оцей бiлявий красунь, – говорив далi Радюк, – та його брат,
як були в нижчих класах гiмназiї, нiколи не ходили пiшки в гiмназiю,
їх возили в фаетонi з лiврейним лакеєм. Було його батько аж сердиться
та каже: “Якось нiяково менi посилать в гiмназiю їх пiшки, коли
польськi пани посилають своїх синiв в гiмназiю в парних фаетонах, а
багатшi та знатнiшi – i в каретах. Будуть з нас смiяться, як з простих
людей”. Бо тодi в гiмназiю не приймали мiщанських дiтей, а тiльки
дворянських. Та вже пiсля того згодом, як була знесена панщина i
пустили в гiмназiю усяких мiщанських та мiських дiтей усякої верстви,
тодi вищезли коло гiмназiї тi карети й фаетони i лакеї в лiвреях
давнiших польських панiв.
–  Певно, скрутнiше трохи стало, то й шик увiрвавсь, -сказав
Масюк.
–  Вже як пiдбiльшали отi обидва Дунiн-Левченковi! хлопчики, то
вони й самi побачили, що це якась дурiсть, зовсiм нi до чого не
придатна, й почали ходить пiшки в гiмназiю.
XIV
Другого дня прочани одговiлись в великiй Михайлiвськiй церквi на
службi божiй у святої Варвари i, вернувшись в гостиницю, пили чай з
проскурками, котрi вони подавали на часточку. Напившись чаю, вони
розташувались за столом зовсiм по-домашньому й почали їсти снiданок.
Масючка, й Галя, i панiя Висока були убранi в чорне убрання, в чорнi
чiпки з чорними стрiчками. Тiльки в Галi червонiла на шиї макова
стрiчечка та неначе горiли двi червонi кокарди з стрiчечок, пришпиленi
на горсетi одна пiд одною.
–  От, хвалить бога, ми й одговiлись. А народу, а тих прочан яка
була силенна сила ще й на пiзнiй службi! Який натовп в церквi! Крий
боже! – говорила Олександра Остапiвна Масючка.
–  Ви б вже поскидали отi чорнi убрання, бо вже ж одговiлись. А то
як прийде хто до нас, то подумає, що потрапив не в Михайлiвський, а в
Флоровський панянський монастир до черничок: ви, мамо, неначе
флоровська iгуменя, а ти, Галю, неначе iгуменина келейниця, а ви,
Ликерiє Петрiвно, схожi на рясофорну хористку, – жартував i собi
Радюк.
–  Авжеж пак! На яку там рясофорну! Мабуть, бiльше скинулась на
ту, що тягає на дзвiницi хвалу божу за хвiст, – сказала якось смиренно
Ликерiя Петрiвна.
–  От з вас iстинно була б щира та богобояща черниця! – говорив з
жартом Масюк.
–  Ой, не грiшiть! Ой, не вводьте мене в грiх та в спокусу хоч до
вечора, хоч до першої зiрки! Бо я ж тiльки що одговiлась. Нехай я буду
присвячена хоч до вечора, – сказала Ликерiя Петрiвна.
–  А пiсля першої зiрки вже й нiчого? Можна грiшить? – спитав
Радюк.
–  Пiсля першої зiрки менi байдуже! За всi голови!
–  Ну, ми нагрiшимо трохи швидше, ще до обiду, – жартував Масюк.
–  Бог його святий знає! За людей, бачте, трудно ручитись, а за
людський лихий язик i потiм. Коли б мене хоч до вечора бог сподобив
буть без грiха. Але за вами не втерпиш: якось-таки нагрiшиш, як не
дiлом, то словом, – бiдкалась Ликерiя Петрiвна з острахом за свою
праведнiсть.
–  А чи багато ти, Павле, назнав квартир? – спиталась Галя.
–  Ой, багатенько-таки. Оце, попоївши, ходiм зараз. Буду потiм вам
показувать їх, а ти вибиратимеш, яка тобi буде уподобна, – сказав
Радюк.
–  Пiду й я з вами! Подивлюсь, якi кiмнати в цих київських
палацах, якi там горницi всерединi, якi люди, – сказала Ликерiя
Петрiвна.
–  А ви ж недавнечко бiдкались, що в вас ноги аж судомить од ходнi
по горах та бескеттi, – сказав Масюк.
–  Ат! нехай болять! Один тому час. Господи, як менi оце
заманулось заглянуть в тi палаци, глянути, яка там обстава, якi
стiльцi й канапи, i чим вони пооббиванi, i якi по стiнах шпалери!
їй-богу, побiжу з вами колядувать по тих палацах.
–  Або старцiв водить но Києву, бо їх тут добра метка. Але ж
берiть з собою записну книжечку в кишеню та все дочиста записуйте, а
то позабуваєте та розгубите по, вулицях i додому не донесете, –
жартував Масюк.
–  Не погублю! Не бiйтесь! Все в головi додому принесу! В мене
голова, як копа пшеницi.
–  Або як добрий винницький казан! Є куди убгать! – смiявсь Масюк.
–  Ой, не спокушайте, бо нагрiшу ще й до обiду! – крикнула Ликерiя
Петрiвна.
–  Йдiть та й нам порозказуєте за все! – говорила Масючка, лягаючи
на лiжко. – А я оце ляжу та полежу, А як знайдете собi кубельце, то й
я пiду та подивлюсь на його, – говорила стара мати, налагоджуючись
прилягти на лiжку.
I вони втрьох пiшли оглядать порожнi квартири. Масюк та Масючка
полягали на лiжках, щоб трохи одпочить, довго балакали, потiм почали
дрiмати та позiхать i трохи не поснули. Але пригадали, що пiсля
причастя грiх спати до вечора, знов повставали, знов балакали, а
молодi та панiя Висока не вертались. Вже i з пiвдня звернуло, вже їм i
їсти схотiлось, а тих все не було. Аж в найпiзнiшi обiди вони
вернулись засапанi, потомленi; аж тлiннi й голоднi.
–  А що? Найняли собi яке житло? – спитала Масючка.
–  Та найняли, бодай тим житлам добра не було! – крикнула панiя
Висока i нiби впала на стiлець. – Бачте, аж засапалась. А що вже
грiхiв набралась, то нехай мене бог i сохранить, i заступить!
Набралась, неначе вiвця реп’яхiв в городi!
–  Де ж ви вбрели там в тi лопухи чи реп’яхи? – спитав Масюк.
–  Ще б пак не вбрести, коли тут у Києвi в тих житлах реп’яхiв по
самий пояс! по самiсiньку шию! Таки так, куди не ступи, то й реп’яхи!
– говорила Ликерiя Петрiвна.
–  Ну, не все ж таки ви ступали в колючки! I багато цiкавого,
бачили, i усяку мебiль, i дзеркала, i шпалери, i сукнi, – смiялась
Галя.
–  Ой, бачила! це правда. Надивилась на все. Бачила такого багато,
що буде що розказувать в селi цiлий рiк, – говорила Ликерiя Петрiвна.
–  Яка ж там в тих покоях мебiль? Яка теперечки мода на мебiль, на
покриття мебiлi? – спиталась Масючка.
–  Мебiль гарна, i шпалери гарнi! Про це нема що й казать. Але якi
тут пани! якi панiї! Цур їм, пек їм! Хвалить бога, що менi не
доведеться шукать квартири для себе. Ото приходимо ми в один чималий
дiм та й дзвонимо. Вибiгає якась вертка горнична, крутить хвостом,
показала нам квартирки в домi, а далi запрошує нас у покої. Увiйшли ми
в гостинну й стоїмо та ждемо. Я стою та й зорю по стiнах, по мебiлi.
Гарно, як у вiночку. Двоє дзеркал аж пiд стелю мiж двома вiкнами!
Мебiль, канапа, крiсла, канапки, якiсь круглi дзиглики – усе
пооббиване шовком попелястого кольору з темними квiточками.
–  Попелястого? Та воно ж негарно! Кат зна що! Неначе попелом
посипано! – обiзвалась Масючка.
–  Неначе й кат зна що, але якось гарно! їй-богу, непогано! Ждемо
ми та ждемо. Нiхто не виходить. А я давай зиркать по покоях. Дивлюсь,
аж в одному куточку на косинчику чи на поличцi нiби образ. Я пiшла та
й роздивляюсь. Коли, серце, придивлюсь, аж то скляна картина, а на тiй
картинi якийсь лицар та панна обнiмаються. А за картиною стоїть
маленька лампочка, щоб ввечерi освiтлювать ту картину ззаду! “Та то
Фауст та Маргарита”, – шепотить нишком менi Галя. – “То це в неї такi
образи?” – шепочу я до своїх. Ото я заглянула через дверi в спальню, а
там лiжко, як цяцька, i скрiзь повишиванi гарусом килими i на пiдлозi,
i на стiнi, а в кутку на полицi знов той образ! але багато бiльший! I
там цiлується лицар з панною! А святих образiв коли б вам хоч один,
хоч би для людського ока! Ой, ця панiя, певно, й сама ласа до тих
лицарiв та поцiлункiв! Я тодi з нудьги пiшла до одного дзеркала та й
заглянула в його. Мене геть чисто всю видно до самого долу; навiть мої
черевики видно.
Дивлюсь, а я й справдi в чорному скинулась на черницю. Тiльки в
дзеркалi я додивилась, що я й справдi трохи якась куца; бо спiдниця на
менi трохи куца. Треба буде нижче спустить спiдницю. Коли це дверi
рип! Входить панiя, вже пристаркувата, але висока, здорова, та широка,
та тiлиста, аж огрядна.
Лице довге й повне, та горде. В руках у неї волочиться якесь шитво
з квiтками, неначе покрiвець до церкви на аналой, а сама в ясно-сiрiй
сукнi. З погляду якась нiби витрiшкувата, чи видроока, чи надута. В
яснiй сiрiй сукнi вона чогось скинулась на мою сiру корову. Ще й
навiщось надула здоровi губища. Чисто тобi моя сiра стара корова! Я
трохи не сказала: “Бицю, бицю! на хлiбця!” Я одскочила од дзеркала. Ще
добре, що не висолопила язика та не вищирила зубiв, бо хотiла
придивиться, котрий зуб у мене вчора вночi болiв. А вона волоче те
покривало аж по пiдлозi, а в другiй руцi держить голку та чогось
прямує просто до мене; втупила в мене свої здоровi баньки та й питає:
–  В вас багато собак?
Я ж очi витрiщила на неї з дива та й кажу:
–  Вже чого, чого, а цього добра в мене доволi: аж п’ять!
–  Аж п’ять! Невже аж п’ять? – крикнула вона й своє шиття спустила
аж на саму пiдлогу.
–  Аж п’ять, – кажу я, – одна на ланцюзi коло станi, а чотири
бiгає по дворi.
–  То ви їх всiх приведете на моє подвiр’я! То менi не можна буде
й у свiй двiр вийти? – аж крикнула вона на мене.
–  А то навiщо б я турлила оту собачу череду за сто верстов до
Києва за возом, та ще й у ваш двiр! – кажу я i почуваю, що вона мене
вже сердить своїми гордовитими баньками та неввiчливими словами.
–  То ви, певно, приїхали з села? – питає вона.
–  Атож! Авжеж з села, – кажу я, – я не тутешня.
–  А дiтей у вас, певно, з десятеро. Я не приймаю до себе на
квартиру пожильцiв з дiтьми. Дiти кричать, верещать, пустують по
дворi, лазять в мiй садок, зривають вiтки, крадуть овощi. А маленькi
дiти то плачуть, то ревуть, та не дають менi нi читать, нi до ладу
вишивати, бо я все помиляюсь.
“Пху на тебе, сатано, – думаю я. – В тебе, бачу, й дiти, й собаки,
то все одно, неначе їх одна мати родила. Та в мене було всього одно
дитинча, та й те померло”. – “Ви, певно, думаєте, що це я наймаю
квартиру?” – кажу я до неї.
–  А хто ж з вас наймає? На вас же не написано, хто її наймає, –
каже вона гордовито, – ходять, вирипують менi хату, а квартир не
наймають.
–  А в вас багато вже пискунiв? – питає вона в Галi. Галя
почервонiла, осмiхнулась та й мовчить. А я таки не втерпiла, бо вже
почуваю, що мене й злiсть бере за те, що оця корова все якось нехтує
мною. Вона не знає, що й я капiтанша, може, i краща за неї, та й кажу:
“Та вони оце тiльки що побрались”.
–  Ну, коли так, то, може, ще ми поти будемо сватами, поки в вас
не пiдуть дiти. А як пiдуть дiти, то я мушу вас вивести з квартири. В
мене в домi дерев’янi перегородки меж кiмнатами, то менi усе чуть.
Взяли були в мене оце недавно квартирку отам за тiєю стiною два
студенти. Та як почали спiвать вночi та ревти, неначе двi єрихонськi
труби, то я зараз-таки їх i попроганяла з двора, – каже вона. А що вже
заправила за двi кiмнатки з перегородкою, то неначе за батька.
–  Та як вас на ймення та на прiзвище? – питає вона. Як назвав
себе Павло Антонович, то вона насупила брови й скривилась, неначе
кислицi покуштувала.
–  Та вона ж з бюрократiї й, надiсь, вона чула десь, як по салонах
потрiпують моє ймення, – сказав Радюк. – Ця мене й на квартиру не
прийняла б.
–  Прощайте й вибачайте, що потурбували вас дурно! – каже Павло
Антонович та мерщiй з покоїв, а ми з Галею й собi давай хутчiй тiкать.
Од цiєї вередливої панi! й поли врiж та тiкай! Така вона гордовита, та
вередлива, та надута. Цур їй, пек їй!
–  Гордовита, бо вона велика цяця: вона, бачте, генеральша, –
сказав Радюк. – Вона була замужем за Рибачковим, котрий перед тим був
у Києвi предсiдателем, а потiм директором в банку та наудив рибки на
сто тисяч усякими хабарами, за добрих давнiх часiв, ще й йому дали
село, одняте в одного польського дiдича, повстанця.
–  Сто тисяч! Ой боже мiй, як багато! Я б i не пiднесла! – аж
крикнула панiя Висока.
–  Виудив i ставок, i млинок, i вишневий садок, i дiм. А тепер
його удовиця сидить в норi та тiльки ссе лапу, обмочену в зiбраний
мед, неначе ведмiдь. Небiжчиковi дала казна на виплат на сорок год
конфiсковане на Волинi в польського повстанця дiдича ще друге село.
Теперечки в неї тiльки й роботи, що з ранку до вечора вишиває подушки
та килими, а ляже в постiль, то читає до свiту французькi романи.
–  А якi ж iще ви бачили квартири? – спиталась стара Масючка.
–  Ой серце! бачили ще багато, i багато грiха набрала на душу, –
сказала Ликерiя Петрiвна. – Ото йдемо ми та зайшли в двiр до якогось
полковника Пришибитька. Оглядiли переднiше квартирку. Квартирка гарна
й новенька та чистенька. Павло Антонович i смикнув за дрiт та й
задзвонив. Нас впустив лакей з здоровими бурцями на щоках. Вони ж
увiйшли в прихожу поперед мене, а я зосталась позаду. Зачиняю дверi та
й думаю: “Не буду я витикаться наперед, щоб мене знов не прийняли за
матiр, бо я ж ще й досi навiть нiгде на весiллi не материнувала”. Аж
вискакує з дверей той полковник Пришибитько в бiлому кiтелi, i
владимирський хрестик телiпається в петельцi на грудях. Мабуть, вiн i
спить в тих хрестиках.
Цей старий з такими кудлатими бурцями, неначе начiпляв на щоки
клоччя, та сухий, та жовтий! Вiн чогось не до їх обертається, а просто
до мене: витрiщив злi очки, крутить ними, неначе хотiв мене з’їсти або
застрелить тими очками. А потiм роззявляє вершу та й випинає губища,
неначе трубу. Дививсь, дививсь вiн довгенько, а потiм як криконе на
мене: “Ти куди лiзеш? Ви, чернички, усi дармоїдки. В мене на монастирi
для дармоїдiв нема нiчого! Пiшла геть! Геть, з двора, волоцюго!” Я
розсердилась, аж нестямилась, визвiрилась на його й собi та й кажу: “Я
й сама ладна давать грошi на монастирi, а не од когось там брати. Не
кричiть лишень так на мене, бо й я такий офiцер, як i ви, а може, ще й
кращий од вас”. Вiн витрiщив дурнi очi на мене та й придивляється:
неначе шукає очима, чи й справдi не блищать часом на менi на мундирi
гудзики. А потiм якось-таки зараз схаменувсь: обертається до їх та й
каже, та все сердито, неначе й їх лає: “Я цими дурощами, цими
квартирами не пiклуюсь. Нехай лиш моя жiнка побалакає з вами”.
Обернувсь на цапиних нiжках та й пiшов, неначе понiс на кiлку свою
лису, облiзлу голову.
–  Це справдi вам трапилась притичина! Ото, скажiть, якi бувають
лайливi люди! Це ви на такiвського наскочили, – сказала Масючка.
–  Атож! Коли дивлюсь, аж в дверi сунеться й шелестить шовковим
подолом якась товстуля, неначе висока та здорова копиця сiна на степу,
та така гладка, що й в шкуру не потовпиться. Стала в дверях та всi
одчиненi навстiж дверi зайняла. На їй шовкова чорна сукня аж лиснить;
на грудях золота брошка завбiльшки як добрий кулак, ще й золотий
ланцюжок телiпається до пояса, такий довгий, що ним можна й мого Рябка
залигать. А воло таке вам товсте, неначе хто набрав повну хустку маку
та й пiдв’язав їй пiд бороду! Очища чорнi; здоровецькi, а бровища
загнутi та аж кучерявi на кiнчиках, неначе кучерi в качура на хвостi:
так i знать, що вихрестка! Поклонилась нам ввiчливенько та й запрошує
в гостинну. Ми й увiйшли. Вона просить нас сiдать i сама сiдає. А в
покоях гарно, прегарно! Мебiль оббита червоним плисом та м’якенька. Я
сiла та так i пiрнула в пружини! їй-богу, трохи нiг не задерла вгору.
–  Ото було б за що розказувать на селi, якби ця оказiя трапилась
з вами й справдi! – сказав Масюк.
–  Вони говорять за квартиру, а в мене очi зорять по покоях. В
кутках стоять фiкуси, листатi та високi, аж пiд стелю. Коли, серце,
зирну я в куток, аж там за фiкусами з-за листу виглядає якийсь
здоровий чи iдол, чи якась людська подоба зовсiм тобi голiсiнька.
Стоїть, як мати народила, той iдол, обпершись лiктем об стовпець, ще й
черево виставив. Нате, мовляв, дивiться! Менi аж нiяково було
дивиться. Я аж почервонiла, так засоромилась, та, щоб не дивиться на
ту непотрiб, повернулась на крiслi. Коли обертаюсь, аж пiд
здоровецьким дзеркалом на мраморному столi стоять знов якiсь три
красунi, голiсiнькi, як мати народила, i пообнiмались руками. Та вже й
не додивилась добре, чи вони танцюють, чи хвицяють одна одну, достоту
так, неначе три коняки в спасiвку стулились головами та одмахуються од
гедзiв. А в дзеркалi одбивається ще три iдоли, такi самi достоту, ще й
повернулись до моїх очей, вибачайте, задом, неначе виставили на показ
усi сiм смертельних грiхiв з граматки. Вони розмовляють, а я вже не
знаю, куди повертаться, та сиджу як неприкаяна, спустивши очi. А та
господиня говоре та говоре, та таким тихим та приємним голосом.
Мабуть, дуже добра людина.
Насмiлилась я знов та й думаю: “Дай зиркну, чи не вгляджу й
тутечки десь в закутку таки” образiв, як в переднiшiй господi, в
Рибачкової”. Шукала очима, зорила по кутках, по стiнах, – нiгде тобi
нема i признаки образiв, тiльки каторжнi iдолища тикають менi в очi
свої розгорнутi граматки з смертельними грiхами.
Масюк зареготавсь на всю хату, Масючка й собi осмiхнулась.
–  Павло Антонович назвав себе на ймення. I ця чогось залупала
очима, неначе щось пригадувала… але не скривилась так химерно, як
Рибачкова. Мабуть, знають або i тут чули за Павла Антоновича, –
сказала панiя Висока.
–  Мабуть, i ця чула за мене якiсь дурнi слихи, – сказав Радюк, –
але їй за цi слихи, надiсь, байдуже: тiльки я пересвiдчуюсь, що мене i
судять, i гудять по салонах.
–  А зате ж ми знайшли собi в того злого полковника та в доброї
полковницi пречудову й недорогу квартирку, – сказала Галя. – Ось,
мамо, пiдете з нами та подивитесь.
–  А я тiльки грiха набралась по самiсiньку шию, неначе вбрела
десь ненароком в посiв з грiхового насiння, – бiдкалась Ликерiя
Петрiвна. – Ще й сонечко не зайшло, як я спокутувала грiхи, а оце хоч
iди до ченцiв та знов сповiдайсь.
–  То й висповiдаєтесь, – сказав Радюк. – Гаразд, що недалечке
ходить.
–  А вже зроду-звiку не пiду з вами оглядать київських жител.
Набралась грiхiв, як вiвця реп’яхiв. Буде менi втямки ця проща аж до
нових вiникiв, – аж до другої петрiвки.
–  Зате ж матимете за що розказувать знайомим сусiдам аж до другої
спасiвки, – кепкував старий Масюк. – Настачите на всю околицю цiкавих
київських новинок.
–  Але оце ми зробили добру промашку по Києвi. Я виголодавсь, не
знаю й як! Ходiм оце усi обiдать в ресторан! – сказав Радюк.
–  Хiба мене понесете на руках, а сама я вже не спроможусь дiйти,
– сказала Ликерiя Петрiвна. – Сказать по правдi, в мене от-от
незабаром нарядяться пухирi або чиряки на пiдошвах.
–  Та й ми не дiйдемо. Ноги щемлять, неначе їх хто ломакою
молотив. Iдiть, серце, собi вдвох з Галею, а ми пообiдаємо вдома: є ще
в нас чимало всякого поживку, є ще цiла шинка з плiчка, – сказала
стара мати.
–  А я б оце напилась питного меду-липцю! Я таки зроду ласiйка:
люблю солоденьке, та добреньке, та смачненьке. Ой, смачний же тут отой
питний мед! Од тiєї балачки та лайки з усякими Пришибитьками в мене аж
в пельцi посохло.
–  Та ходiм, Ликерiє Петрiвно! Я вам достану й питного меду, й
вина! – сказав Радюк.
–  Цур їм, тим ресторанам! Там мене обдеруть, як козу вовки. Тут у
Києвi за все плати окроми: i за простирадло окроми, i за подушку
окроми, i за отой “самограй” окроми, i за якесь дране укривало окроми,
i за свiчку окроми, i за те, що сядеш i один ступiнь ступиш, – охроми,
– говорила Ликерiя Петрiвна.
–  Та там же в ресторанi не подаватимуть вам на стiл свiчок та
подушок, – зауважила Галя.
–  Та то я, бачте, говорю проти того, що тутечки деруть за все,
неначе дiти з батька, – сказала Ликерiя Петрiвна.
Старi заходились коло плiчка, а молодi пiшли обiдать в ресторан.
Пообiдавши всмак, вони пiшли на прогуляний в Царський садок, довго
гуляли понад горами, милувались, виглядали на мiст, на Днiпро, на
Аскольдову могилу, що притулилась на терасi пiд горою в зеленому
деревi. Старий город пишавсь на горi, неначе виставляв проти гарячого
сонця на показ усю свою дивну красу. Цiла група монастирiв i церков
нiби з букетами золотоверхих бань, та баньок, та позолочених хрестiв
сяла та лиснiла на май-ському сонцi, оперезана зеленими алеями на
краєчку гiр. Пам’ятник святого Владимира неначе був намальований на
оксамитi м’якого делiкатного блакитного неба.
Картина була лиснюча, мигаюча, мрiйна, неначе золотий зачарований
вигляд у снi або в казцi. I молодий Радюк, i Галя милувались на волi
тим виглядом, милувались своїм коханням i були щасливi без кiнця, без
краю.
–  Який дивний звiдсiля Старий город! Неначе цю красу я бачу в
снi, неначе слухаю чудову казку й бачу усї дива “Тисяча однiєї ночi”,
– сказала Галя. – А все-таки як пригадаю, що менi вже не вертаться до
нашої Масюкiвки, то мене бере жаль. Я б оце находилась тутечки,
натiшилась, намилувалась оцим усiм та й до Масюкiвки ладна б вернуться
хоч i зараз, в той неглибокий яр з вербами, на тi милi пригорки понад
яром, в наш тихий, густий, та затишний, та запашний вишневий садочок!
I маленький сутiночок не то задуми, не то смутку промайнув по її
виду, по її карих очах. Вона одвела очi од лиснючого та блискучого
вигляду й неначе бачила спущеними додолу очима i той тихий довгий яр,
i зеленi верби на яру, i густий затишний та запашний вишневий садочок,
її душу поривала тиха поезiя ярiв та садкiв дуже, нiж блискуча краса
Старого города.
–  Ти, Галю, селючка зроду! Тим-то й пориває, й потягує твою
поетичну душу той ярочок i той садочок. Забувай, серце, потроху той
ярочок i вишневий садочок, бо ми мусимо з головою пiрнуть в цьому,
зверху тiльки мрiйному та лиснючому Вавiлонi, в цiй бiганинi та
тяганинї людського мiського життя.
Галя похнюпилась, похилила голову й трохи не заплакала.
Вони вернулись додому й по дорозi купили для Ликерii Петрiвни
пляшку питного меду та пляшку вина. Ликерiя Петрiвна зараз налила
сiакан меду й дудлила, закинувши голову назад, її куценькi товстенькi
брови поїхали вгору й стали ще коротшi, неначе на лобi хто посадив два
гудзики.
–  Ну, та й спасибi вам за цей гостинець! Оце ж я заходжусь
п’янствувать серед святого монастиря, бо дуже ласа зроду до меду! – аж
гукнула Ликерiя Петрiвна. – Я таки добра ласiйка. Маю цей грiх на
душi.
–  А що! може, й ви признались на сповiдi на духу, як одна
молодиця, що, мовляв, годувала в святу п’ятницю на Параски дитину
молоком та забулась i ложку облизала, – жартував Радюк.
–  Ви п’янствуйте собi на здоров’ячко, а нам же то завтра
доведеться бiгати по магазинах та скуповувать усяку всячину на нове
Галине господарство: i мебiль, i самовар, i горшки, й миски, –
клопоталась стара мати.
–  I макогона, серце, не забувайте! Тут, певно, в цих киян не
знайдете нi макогона, нi друшляка, нi ковганки, бо то не село. Жарти
жартами, а я, їй-богу, трохи чи не правду кажу, що не знайдете нi
товкача, нi ковганки, бо цi київськi ледащицi не затовкують салом
борщу, навiть i не заминають, i не засмажують засмажкою. Обiдала я
iнодi в тих ресторанах. Борщ, серце, хоч свиням в корито або в
помийницю! Пхе! – аж пхекала Ликерiя Петрiвна.
На другий день стара мати з Галею та Ликерiєю Петрiвною
цiлiсiнький день вештались по магазинах та скуповували усяку всячину
для молодих на нове господарство: i посуд, i мебiль, i куховарськi
знаряддя, i лiжка, i усякi укривала й простирадла, ще й набирали для
Галi усяке убрання.
Ввечерi стара мати лежала на лiжку аж блiда, аж тлiнна, трохи не
стогнала, така,була втомлена од того клопоту та бiганини. В неї
судомило ноги i все тiло обважнiло, неначе од якоїсь важкої хвороби.
Аж другого дня скiнчилась та бiганина. Аж перед вечором Олександра
Остапiвна й Галя вже зовсiм скупились i поодвозили усi закупки на
квартиру. З ними пiшла дивиться на квартиру й Ликерiя Петрiвна. Стара
мати загадала зятевi зараз-таки почiплять образи, а Галя почiпляла
вишиванi рушники й пообвiшувала ними обидва образи, котрими старi її
благословили, ще й лампадку почепила в кутку перед образами.
В матерi чогось була думка, щоб часом вольнодумний зять не
поставив, в куточку iншого будлiякого образа з iншого якогось культу
або з культу Рибачкової обоженої Маргарити вкупi з Фаустом та з
поцiлунками. Ще раз мати окинула оком свiтлицю, чи все було гаразд,
неначе вона сама налагодилась тутечки доживать вiку; i всi вкупi
вернулись в гостиницю, щоб перебуть вечiр та останню нiч. Стара мати й
Ликерiя Петрiвна були такi потомленi, що ледве волокли ноги.
–  Ой, коли б вже швидше тiкать додому з цього Києва! – говорив
старий батько. – Цей Київ втомить тебе, неначе лиха година.
А мати сидiла та журилась. Важка дума неначе похилила її голову
трохи не на самi груди: завтра вранцi треба було розпрощаться з
дочкою.
Напились чаю мовчки, невесело. Усi були й потомленi, й змученi.
Усi заранi розiйшлись на спочинок, бо вранцi треба було раненько
вставать та виряджаться в дорогу. Усi спали мiцним сном, потомленi
клопотами. Одна Масючка спала тривожним легким сном, як людина нiби
спить i неначе не спить i через сон почуває i втому та клопiт
минувшего дня, i журбу, i жаль на серцi. Рано-вранцi усi заворушились
в кiмнатах, ще як почало зоряти й днiть. Почали лаштуваться, та
виноситься, та вкладатись. Знов почалась довга без мiри та клопiтна
бiганина та тяганина.
Знов три наймити й послушники завештались по коридорах, неначе
посунулась весiльна перезва. Напившись чаю та влаштувавши й
навантаживши повозки, усi стали перед образами й почали хреститься та
молитись на дорогу, щоб бог дав добру путь.
Стара мати, обернувшись до образiв, плакала, неначе мала дитина.
Галя й собi почала плакать. Мати вхопила дочку за голову, припала
плечем до її плеча й нiчого не говорила, тiльки хлипала.
–  Та не плачте-бо, а то ще й я оце заплачу! – крикнула Ликерiя
Петрiвна. – Хiба ж ви оце таки справдi навiки розлучаєтесь? Схочете,
то через тиждень iзнов побачитесь.
–  Прощай, дочко! Тепер в мене в покоях будуть без тебе й стiни
нiмi, й вiкна невидющi, – обiзвалась мати.
–  Ще що вигадайте! Не плачте, бо я ладна приїздить до вас хоч
щодня на оденки, i з гребенем, iз днищем, i з кужелем. Будемо балакать
та якось себе розважимо, – пробувала розважать панiя Висока жартами.
Але при останнiх словах в неї затрусивсь голос, i вона нiби вже
ковтала й слова, i жарти, неначе щось здавило її в горлi. I
несподiвано покотились по щоках сльози, неначе горошинки.
Поцiлувавшись з Галею на прощання, вона не вдержалась i собi
заплакала.
Усi повиходили на подвiр’я смутнi, аж сумнi, i знов почали
прощатьс”, готуючись сiсти на повозки.
–  Переїжджайте, зятю, до нас на прожиття та й будемо гуртом
хазяйнувать, бо менi важко буде звикати без дочки в хатi, – сказала
Масючка.
–  Ох, мамо! Менi либонь швидше книжки або папери в руки, нiж
сiльське хазяйство. Надiсь, поганий з мене був би хазяїн, – сказав
зять.
–  Це, бачте, так! – обiзвавсь Масюк з повозки. – Хто усе з
книжками носиться, з того не вийде добрий господар, а хто дуже добрий
господар та пiклується цiєю справою, той книжки i в руки не бере; в
того книжок i заводу нема в домi. Берiться за що одно, але туди
кладiть вже й усю свою душу! – гукав старий з воза в брамi, махаючи
картузом на прощання.
“Це правда! Туди покладу всю свою душу, усi свої мрiї, усi свої
поривання, туди – в книжку, в науки, в просвiтнiсть рiдного краю й
темних мас!” – майнула думка в молодого зятя.
–  Прощайте! Зоставайтесь здоровi! – гукнув батько з воза в брамi.
– Та коли приїдете до нас, то не забудьте привезти менi усяких
українських книжок. Я тiльки їх залюбки й читаю. Господи, споспiшай i
спострiчай! Дай боже час добрий!
–  Щасливої дороги! – гукав зять з двора.
XV
Другого дня перед вечором молодий хазяїн з своєю жiнкою сидiли в
свiтлицi за столом за чаєм. Чистенька невеличка свiтлиця аж лиснiла в
майському теплому свiтi, що лився через вiкна й грав на чистiй,
недавно помальованiй пiдлозi. Галя була зроду чепурна та чистючка, як
i її мати. В покоях було гарно прибрано.
На двох образах в кутку Галя почiпляла повишиванi взорцями
рушники. Над столиком висiло чимале нове дзеркало, а коло його по
обидва боки так само висiли на цвяшках чистi вишиванi рушники й нiби
ще бiльше звеселяли й так свiтлу та веселу горницю. Пiд дзеркалом
лежали тiльки що накупленi новi книжки: перший том Лассаля на
нiмецькiй мовi та iншi науковi книжки, що їх Радюк купив для себе, й
Шпiльгагенове “Лавами та рядками” та всякi Дiккенсовi утвори, купленi
для Галi, котрих вона ще не мала спроможностi прочитать на селi.
–  Я оце радий, що ти, Галю, вже перестала журиться та сумувать за
своїми. Поживеш в Києвi, то й звикнеш, – сказав Павло Антонович,
мостячись на стiльцi, ближче до самовара.
–  Мушу звикать. Милi батько й мати, а милий ще милiший, як кажуть
на селi. Оце й менi довелось в Києвi звикать до того милого. Якби не
ти, мiй милий, я, здається, зроду-звiку не виїхала б з Масюкiвки, з
батькової господи, не то що до Києва, а хоч i до Парижа. Менi наша
Масюкiвка вдесятеро краща од Києва, не то що од Парижа, – говорила
Галя, засипаючи чай в новiсiнький чайник.
–  То ти, певно, по своїй вдачi вже призначена для села, бо ти там
родилась, там i зросла. А тим часом тобi судилась iнша доля: будеш зо
мною вештаться по усяких мiстах; мусиш стать городянкою.
Галя поставила чайник на самовар i похилила голову. Перед нею нiби
майнули якiсь невиданi iншi мiста в якомусь далекому краї, мiста чужi,
з iншими людьми, i вона на хвилину задумалась.
–  От я вчора подав по мiськiй поштi листа до Дунiна-Левченка, дав
звiстку про моє нове житло, то треба його й сподiваться. Цей прибiжить
швидко. Чи є пак в нас що на закуску? – спитав Павло Антонович в Галi.
–  Є ще цiлiсiньке плiчко шинки. А за паляницями можна й послать,
– сказала Галя.
Не встигли вони випить по стакану чаю, як у дверi почувся крик.
Полковник стояв на порозi й чогось кричав на дворника.
–  Вже наш полковник викотив свою гармату й гуркав на подвiр’ї, –
сказав Радюк, заглядаючи в вiкно. – Цiкаво знать, на кого це вiн
нацiляється, щоб стрiлять.
–  Може, влучає в нашi вiкна? Може, це вiн якраз на нас хоче
шпурлять кулями за якусь провину? – сказала Галя, оглянувшись до
вiкна.
–  Хвалить бога, не на нас. Бог хранив якось! Це вiн стрiляє на
свого пришелепуватого дворника. А ондечки в хвiртку входить наш
Дунiн-Левченко. Одже ж якраз вiн потрапить пiд кулi!
–  Ой, лишечко! Ще, борони боже, й поляже отам надворi пiд кулями!
– бiдкалась Галя жартовливо.
Незабаром в свiтлицю вступив Дунiн-Левченко й поздоровкавсь.
Його попросили сiдати за стiл.
–  Що це в вас за хазяїн такий крикливий та галасливий? – спитав
гiсть.
–  Та це ми отут оселились i справдi неначе пiд самою твердинею та
пiд рулками гармат, – смiявсь Радюк, – наш господар дуже опришкуватий
та якийсь заводiяка: страх як любить стрiлять! – сказав Радюк.
–  Я боялась, що й ви так i покотитесь пiд його кулями, – сказала
Галя, наливши стакан чаю й подаючи гостевi.
–  В мене й не трудно влучить. Влучив би одразу, бо я не дуже-то
швидкий: несплоха втiк би й далеко б не забiг, – сказав гiсть,
осмiхаючись.
–  Ог i спасибi тобi, Павле Антоновичу, що дав менi знать про своє
житло. Менi доведеться частенько забiгать до тебе, бо нам потрiбна
твоя голова.
–  Ну, в мене не така ж завбiльшки голова, як копа, як казала
панiя Висока про свою голову, – смiявсь Радюк.
–  Чи така, чи не така завбiльшки, як полукiпок, а все-таки
голова. Будемо радиться гуртом, до якої працi нам ставать теперечки.
Мої iменини пiслязавтра. Приходь, будь ласка, до нас, та побалакаємо,
та порадимось. Ще й мiй тато, й мати не виїхали. Мiй тато тебе любить,
питав про тебе. I мама до тебе прихильна. Приходь же, не забувайсь!
Зiйдеться, надiсь, багато моїх товаришiв та давнiших знайомих.
Побачимось й з ними, поки не розлiзлись по свiтi, як рудi мишi.
–  Добре! Прийду, але не сидiтиму довго, бо моя жiнка плакатиме
тут без мене з нудьги.
–  От таки й плакатиме! А може, й не плакатиме? Це ще вилами
писано, – сказала Галя.
–  Та, сказати правду, в Києвi жiнки не дуже-то плачуть та
побиваються за своїми чоловiками, бо в мiстах чоловiки не дуже
держаться хати, – сказав гiсть.
–  А я, собi на лихо, селянка, а не городянка. В селах, бачте,
трохи iншi звичаї, нiж в мiстах. Я передпочуваю, що менi навiть буде
трудно звикнуть до мiста, призвичаїться до тутешнiх людей та їх
звичок, – сказала Галя.
–  А вгадай, хто тiльки що тобi кланявсь? – сказав гiсть.
–  Тимошкевич? Мiрошниченко? – спитав Радюк навмання.
–  Кованько! веселий Кованько! Питав, де ти оселивсь, i казав, що
зараз-таки до тебе зайде, – сказав гiсть.
–  От i гаразд! Цей чолов’яга й справдi веселий, приємний, але
менi вiн припадав до вподоби колись переднiше, а теперечки вже нi;
колись подобавсь менi своїми жартами та безжурною вдачею, доки ми не
поставили нацiональної справи на поважний науковий грунт. Вiн,
здається, легковажна, легкодумна людина, хоч i приємна, бо весела та
безжурна.
–  Така, що ладна повернуть на жарти часом такi поважнi речi, з
котрими не личило б жартувать, – перебив його розмову гiсть.
–  Еге ж! Ти добре вгадав. В Кованька цi веселощi та жарти, певно,
од того, що вiн їсть та п’є добре i що в його шлунок швидко
перетравлює усякий поживок. Та в його й кишенi таки не порожнi i
голова не заснована клопотом та журбою, – сказав Радюк.
–  Либонь воно так. Я в його не примiчаю мiцної пiдбiйки в жартах
та смiшках, – сказав Дунiн-Левченко, вперше на вiку пiдводячи пiд
критику свого знайомого.
–  Яка там в його пiдбiйка? Це в йому обрiк грає, як кажуть на
селi, то вiн i хвицає, i брикає, i реготить, – говорив Радюк.
Галя зареготалась, аж ложечку випустила з рук, уявляючи собi,
як-то хвицає той брикливий Кованько, мов коняка.
–  От i менi заманулось побачить на свої очi того вашого веселого
знайомого, який вiн на стать та на масть, – сказала Галя, смiючись.
–  То й побачиш незабаром. Цей швидко прибiжить до нас, – сказав
Радюк. – Ще як ми були студентами, я його дуже любив за його веселу
вдачу, але вiн часом було вже геть-то настирається з своїми жартами.
Так було обридне та остогидне, що я часом був ладен тiкать од його або
запираться на замок. Оце часом було по обiдi лежу собi на лiжку та
одпочиваю, читаю якусь цiкаву книжку. Вiн рип у хату! та й причепиться
з жартами. Так i прилипне, як шевська смола!
–  Кидай книжку та вставай! Ходiм гулять на гору до Владимирового
пам’ятника. Лежить оце м’яло, оцей лежень, неначе колода! Ходiм!
Вставай-бо, пiчкуре! – було кричить вiн та реготить.
Менi не хочеться вставать, бо я ще не одпочив гаразд. Та й саме
начитав цiкаве мiсце. Вiн менi заважає, одривае мої напруженi думки.
–  Та одчепись собi! Дай хоч дочитаю до кiнця монолог, – було кажу
до його.
–  Кидай iк дiдьку тi монологи та ходiм на Владимирову гору до
пам’ятника; може, там побачимо який монолог з чорними очима та
бровами, – репетує вiн i висмикує в мене з рук книжку та кидає її аж у
другий кучок так, що вона хурчить листками, мов горобець.
Я було серджусь та одмагаюсь. Вiн тодi хапає мене за ногу й
смикає, а потiм стягає з лiжка. Я хапаюсь за лiжко рукою. Вiн висмикує
в мене з-пiд голови подушку й шпурляє нею в дверi, а потiм хапає мене
за обидвi ноги й цуприкує з усiєї сили. А руки в його неначе залiзнi.
Я пускаю руки, i вiн мене стягає додолу.
Бачу було, що менi непереливки, встаю й одягаюсь, бо знаю добре,
що ця причепа, ця нахаба вже не одчепиться од мене сплоха,
напосядеться на мене ще гiрше i зробить-таки по-своєму. На його
находила часом нудьга. А книжок вiн не любив читати, щоб читанням
розважить себе та розiгнати нудьгу. Тодi вiн починав жартувать з
нудьги i тим, здається, розганяв її. Я було встаю й мушу одягаться та
чепуриться, щоб вволить його дурну волю та йти з ним, куди потягне
його пароксизм нудьги.
–  Знаєш що? А ходiм оце до Мiрошниченка дражниться та смiятись з
його. Певно, ота мацапура, оте вайло сидить та човпе, бо хоче буть
магiстром. Ходiм та насмiємось добре, натiшимось, а тодi вже потягнемо
й його з собою на прогуляння. Втрьох буде веселiше.
Я було вже йду з ним, куди вiн схоче, бо добре знав, що од його не
одчепишся й не одхрестишся сплоха. Не войдуваться ж i не битись з ним.
Йдемо ми смiятись з тiєї мацапури. Приходимо до його. Мiрошниченко
кiнчав вже тодi курс i лагодивсь держать екзамени. Вiн було повертає
до нас свiй вид, пiдводить темно-карi очi, тихi та спокiйнi, неначе в
якогось буддiйського святого. Кованько вбiгав в хату з реготом та
вскакував з криком.
–  I сидить же собi оця буддiйська мацапура над лекцiями в такий
погожий вечiр! Одягайсь та ходiм на Владимирську гору витрiщать очi на
паннiв, – кричить Кованько.
Мiрошниченко було втирить спокiйнi очi в Кованька й не обзивається
й словом. Вiн i справдi тодi був схожий на непорушну статую Будди,
витесану з каменя. Кованько починав дратувать його.
–  Ти хочеш буть магiстром? Еге, хочеш? Признайсь по правдi, –
зачiпає було Кованько.
–  Ну, нехай i хочу. Що тобi до того? – обзивавсь Мiрошниченко,
пронизуючи Кованька своїми сливинь чорними спокiйними, але вже
сердитими очима.
–  Ти дурнiсiнько тiльки сидиш та нидiєш над отими шпаргалами. Ти
нiколи не будеш магiстром, – дражнив Кованько.
–  А ти звiдкiль це знаєш? Тобi святi сказали, чи що? – обзивавсь
знехотя Мiрошниченко.
–  Менi це снилось у снi. А мої сни завсiди справджуються. Швидше
я буду абiссiнським царем або нубiйським архiєреєм, нiж ти будеш
магiстром. От побачиш. От поназдивишся.
–  Ну, то й будь собi, чим там хочеш, чи нубiйським архiєреєм, чи
абiссiнським iмператором, а менi дай покiй, – говорив спокiйним тоном
Мiрошниченко.
–  Та, коли сказати правду, i ти сам швидше надiнеш на голову
якийсь нубiйський тюрбан або якусь нубiйську макiтру, нiж магiстерську
тогу. I, по правдi сказавши, тобi така макiтра та чалма багато бiльше
прияличувала б, нiж магiстерство, – зачiпав Кованько.
–  Нехай буде й так, а ти одчепись од мене, бо я дiло роблю, –
говорив Мiрошниченко.
–  Ба не одчеплюсь! Одягайсь та ходiм втрьох гулять! Одягайся-таки
зараз, бо менi хочеться на гору! – репетував Кованько.
I Кованько було хапає з реготом пiсочницю й висипає ввесь пiсок на
Мiрошниченковi лекцiї.
Мiрошниченко було повертає спокiйний погляд i пильно дивиться на
купку пiску на зшитку.
–  Здурiв, зовсiм знавiснiв, коли ще часом i зроду не був
навiжений. В тебе тiльки й одлички од дiдька, що гвоє людське ймення
та обличчя, – було каже Мiрошниченко.
–  Та вставай та ходiм з ним гуляти, бо ти ж добре тому вiдомий,
що од його i не одчепишся, i нi на який спосiб не одкараскаєшся, –
було кажу я.
–  Це iстинно чортяча спокуса, а не Кованько! – було каже
Мiрошниченко та встає з-за стола й одягається.
–  А ба! таки стало по-моєму! Ходiм же мерщiй на гору. Ага! або
зайдiм ще до Шелеста: пожартуємо та подратуємось трохи з ним, – було
каже Кованько.
–  Ну, дай нам покiй! Оце ж пак заходимось ходить по хатах з
жартами, неначе колядники або якiсь щедрiвники. Ще часом достанемо
десь замiсть коляди потиличника, – було кажу я до його.
–  Це правда, що Кованько якийсь навiжений. Цiкаво б подивиться на
його, який вiн на масть, – сказала Галя.
–  Побачиш незабаром, бо як перечує через когось, що я в Києвi, то
й зараз прибiжить, – сказав Радюк.
–  Цей Кованько чогось вже й не припав менi до вподоби, хоч я його
ще й не бачила в вiчi.
–  На його часом находить якийсь нервовий пароксизм жартiв. Коли
вже почне жартувать, то, певно, й сам вже не вдержить себе й нiби не
має сили накинуть на себе гнуздечку. Це все одно, що iстеричний смiх,
– сказав Дунiн-Левченко.
–  Одже ти чи не правду кажеш. Ще як був вiн в гiмназiї, то
чiплявсь з жартами до своїх двох менших братiв так, що вони його
зненавидiли, й не говорили з ним, i не здоровкались з ним.
–  Це, справдi, якась проява, а не штукар! Я почуваю, що вже
чогось не люблю цiєї нахабної людини, – сказала Галя.
–  А вже як розвеселиться та розрегочеться чого, то реготить та
реготить, чи є чого, чи й нема, неначе з ним трапилась якась iстерична
хвороба. Я вважаю на цi пароксизми його смiшкiв та жартiв як на щось
хоробливе, – сказав Дунiн-Левченко.
–  Мiж нашими усяковими штукарями буває велика рiзнацiя, бо вони
не однаковi, – сказав Радюк.
Не встиг вiн скiнчить своєї розмови, як раптом одчинились дверi i
в кiмнату неначе вплигнув Кованько. Вiн осмiхавсь, пiднявши високо
вгору вуса й верхню повну рожеву губу. Широкi й подовжастi бiлi зуби
виставились усi, нiби на показ, неначе вiн нiс їх на своєму виду
поперед себе й показував усiм, наче на показ. Галя тiльки й примiтила
переднiше, нiж самого гостя, тi широкi зуби, неначе лопатнi.
–  Вечiр добрий, пане господарю! Не ждав, не сподiвавсь? А ми й
тут! Чи ви радi, чи не радi гостевi, а ми вже й тут! – говорив i
смiявсь Кованько.
–  Радi, радi! Просимо до чаю! Будь гостем в нашiй господi! –
просив Радюк. – А оце рекомендую тобi свою молоденьку жiнку, хуторянку
Ганну Йванiвну Радючку.
–  Чув, чув! Я все чую, бо менi бог таке чутке вушко дав зроду, –
говорив Кованько, подаючи Галi руку, i здушив її за пальцi так
здорово, що вона трохи не крикнула й не пiдскочила.
–  Я радий, дуже радий з вами познайомиться, – промовив Кованько.
–  I я рада бачить i знати товаришiв мого чоловiка. Сiдайте ж в
нас!
–  “Щоб старости сiдали”, як приказують в Масюкiвцi, – сказав
Радюк.
–  Ну, трохи ще рано дбать за старостiв! Треба пiдождать, доки
трохи виясниться, – сказав Кованько, привiтавшись до Дунiна-Левченка.
Галя почервонiла, їй стало трохи сором. Вона налила чаю й
поставила перед гостем.
–  Та як в вас тут гарненько в кiмнатах! I рушники на образах, та
ще як гарно повишиванi. Це, певно, ви, Ганно Iванiвно, навезли з села.
Як веселенько од їх в кiмнатi! – говорив Кованько.
–  Атож! Навезла в Київ нашого хуторянського добра, – обiзвалась
Галя.
–  Чом ж ви не натикали за образи чогось, вже й не знаю чого, бо я
мiська людина. Щось там на селах затикають за образи, чи зiлля, чи
якесь зело? – сказав Кованько.
–  Може, васильки, гвоздики та чорнобривцi? – сказала Галя.
–  Так, так! Васильки та якiсь гудзики, чи гвоздики. Я колись був
на селi й заглядав в хати через порiг, то бачив за образами щось
натикане таке кострубате, але що воно там натикано, то я гаразд не
придививсь: чи пшениця, чи просо, чи морква, чи якiсь будяки.
Здається, стримiли там i будяки та якiсь колючки, – говорив i
реготавсь Кованько.
–  Та то, певно, ви бачили за образами маковiйове зiлля: колючки –
то сизi миколайки та петровi батоги, – сказала Галя.
–  Певно, батоги, бо були довгi, аж телiпались по стiнi, – говорив
Кованько.
–  Ну, ти вже справдi наговорив три мiшки гречаної вовни про
свячене маковiйове зiлля. Ще добре, що тебе не чує наша сусiда, панiя
Висока. Вона б оце дала тобi джосу за свячене зiлля та зело. Це ж для
неї був би страшний лiбералiзм! – сказав Радюк.
–  Я, сказати по правдi, не тямлю смаку та поезiї в цих свячених
сiльських зiллях та зелах та й поезiї самого села, хоч i моя мати
носить святить зiлля на маковiя, – сказав Кованько.
–  Бо в вас, городян, нема вже народної сiльської поезiї. В вас це
все вже видихалось, – сказав Радюк. – Ви не тямите справжньої поезiї
села, хоч i посилаєте святить зiлля на маковiя; ви вже потроху
втрачуєте саме нюхало, що здатне зрозумiть дух сiльської поезiї, –
сказав Радюк.
–  Ви кажете, що не тямите поезiї села, а я й сплю й бачу свою
Масюкiвку. Примiла б, летiла туди оце таки зараз, i вже й не знаю, чи
звикну я до вашого Києва, – сказала Галя.
–  То тим, що ви зросли в селi, – говорив гiсть. – А я городянин з
дiда, й прадiда, й прапрадiда.
Кованько пив чай стакан за стаканом i трiскав паляницю на весь
рот, аж плямкав: очевидячки, вiн добре виголодавсь.
Галя прикмiтила це, догадалась, що вiн голодний, пiшла в комiрчину
й принесла на полумиску чималий шмат шинки та й поставила на столi,
припрошуючи гостей закусить. Потiм винесла пляшку червоного вина й
поставила на столi.
–  Оцю сiльську поезiю я люблю i вважаю на неї бiльше, нiж на
усяке поетичне зiлля. Страх як люблю сiльську шинку, печену в житньому
коржi! Люблю, що вона пахне колендрою, – говорив Кованько, одкраявши
здоровий шмат.
Вiн заходивсь уплiтать шинку на весь рот, на всi свої здоровi
зуби. Шинка зникла в здоровому ротi, неначе вiй кидав її в вершу або в
лантух. Бiлi здоровi зуби терли м’ясо, аж шинка пищала в ротi. Щось
животинне було примiтне в його здоровому апетитi, в завзятiй працi
пащекою та щелепами. Здавалось, нiби то вовк наминав вiвцю.
Од цiкавого Галиного очка не потаїлась ця животинна прикмета в
гостя; вона цiкаво кмiтила, як Кованько неначе махав щелепами, та
зубами, та широкими губищами.
–  Чи ви напитали собi яку службу, чи й досi козакуєте та
бурлакуєте? – спитав в Кованька Дунiн-Левченко.
–  Шукаю i вже неначебто й напитав, – говорив Кованько, не
перестаючи махать зубами. – Обридло тинятись без роботи.
–  Чи добре ж мiсце напитав собi? – спитав Радюк.
–  Авжеж добре! Я не шукаю мiсця внизу, а прямо зверху: або
столоначальника, або якогось директора, чи предсiдателя, щоб, бач,
швидше потрапить в губернатори, – говорив Кованько й разом з тим i їв,
i смiявсь.
–  Ну, це ти жартуєш. Не так-то швидко знайти й багато нижче
мiсце, – сказав Радюк.
–  Або таке мiсце, або нiякого! Я оце й молоду собi назнав. Вiзьму
за нею прездоровий дiм, пишно обставлений. На горищi стоїть казан з
водою, а з казана вода проведена в крани i в пекарнi, i в умивальнi, i
скрiзь по дворi, i в станю, i в возовню, i в льох.
–  Навiщо ж та вода в возовнi та в льоху? – спитала Галя,
смiючись.
–  А щоб дiжки та кадовби з варивом наливать! Хiба ж цього не
потрiбно?
–  Та ти, певно, помиливсь! Мабуть, позабував. Певно, в тому домi
вода тече не з горища, а з долу, як по долинi на мочарах на.Либедi, де
в хатах вода тече з джерел, так що в хатi буває на долiвцi криниця, а
в сiнях ставок; ще там i качки плавають та полощуться, – жартував
Радюк.
–  Овва! Вiзьму я такий дурний дiм! Знайшов дурня. Це вже було б
надто багато догоди в домi. А який екiпаж я беру! Якi баскi конi беру
в придане! То не вашi сiльськi доморослi шкапи свого хову, а
заводського хову, – говорив Кованько.
–  Ви й справдi оце женитесь? – спитала Галя.
–  Атож! Навiщо менi вас дурить чи ману пускати на людей? Я оце
незабаром оженюсь, бо маю вже на примiтi гарненьку дiвчину.
–  А та дiвчина не пiднесе вам часом печеного гарбуза? – спитав
Дунiн-Левченко.
–  Я й гадки про гарбуза не маю, та ще й печеного: прийшов,
побачив, побiдив, – говорив Кованько.
–  А хто ж твоя наречена, чи молода? Можна про це спитать? –
говорив Радюк.
–  Не скажу, нехай кортить! – потiм скажу.
–  Скажи по правдi, чи ти справдi вже знайшов мiсце, бо оце й менi
доведеться десь його шукати, – сказав Радюк.
–  Буцiмбито так, що й знайшов, але як не посадовлять мене за
столоначальника, то я на iнше мiсце ще й не сяду. Я вже настоятель на
одно таке мiсце, – говорив Кованько.
–  Ну, в тебе правди нiколи не допитаєшся через твої жарти, –
сказав Радюк. – В тебе правда все якось нiби повита туманом жартiв чи
нещиростi, прикритої жартами.
–  Ще що вигадай! Щирiшої од мене людини й на свiтi не знайдеш. В
мене що на умi, те й на язицi, як у п’яного, – сказав Ковамько,
кидаючи на стiл нiж та виделку й пiдвiвши свої чималi веселi, трохи
виряченi й блискучi, наче склянi очi.
Вiн одсунув набiк чарку, вхопив стакан, налив до половини його
вина й випив одразу, неначе нахильцi.
–  Оце я й пополуднував в вас. Буде, годi! Душа мiру знає, –
сказав Кованько, втираючи губи й вуса.
–  Хоч i приємно менi в вас сидiть, але час менi додому, – сказав
Дунiн-Левченко, встаючи з стiльця. – Та й гарно ж у вас в покоях!
Чисто, недавно ремонтовано, побiлено й помальовано. А в нас же то все
запущено в домi, не бiлено й не мазано i нiгде не помальовано. Мiй
тато чогось оце на старiсть зовсiм якось осунувсь. Не забувайте ж,
панове, що пiслязавтра мої iменини. Приходьте так надвечiр. Я певний,
що назбирається моїх товаришiв чимало, бо вже багацько з їх
повидержували екзамени. Приходьте й ви, Ганно Иванiвно! Моя мама й
сестра будуть вам радi.
–  О, спасибi вам! Нехай вже iншим часом ми вдвох прийдемо до вас,
бо, як я бачу, в вас буде тiльки ваше паничiвське товариство, –
обiзвалась Галя.
–  Нам доведеться побалакать про дуже поважнi справи, – сказав
Радюк. – Час би вже нам заходжуваться коло роботи, коло практичного
чогось. Вже в Петербурзi Костомаров та Кулiш почали видавати для
народу книжечки на українськiй мовi, видали “метелики”. Треба б нам
побалакать, дещо обмiркувать i взяться за цю справу без жартiв i з
завзяттям.
–  То приймiть i мене до своєї спiлки. Ти, Павле Антоновичу,
писатимеш для народу “метелики”, а я фельєтони, бо це теж “метелики”.
Ти по-сiльськiй, а я вже по-своєму, по-мiському. От i будемо в спiлцi
та в супрязi для загальної працi.
–  Ну, це не дуже гарний буде для вас спiльник та супряжич, –
сказав Радюк.
–  Ще й який гарний спiлець вийде з мене. От побачиш! От
поназдивишся! – жартував Кованько.
–  А з вас i справдi вийшов би пречудовий фельєтонiст! – аж
крикнув Дунiн-Левченко. – Не забувайте ж i ви про мої iменини.
Приносьте свої фельетони, – просив на прощання Кованька
Дунiн-Левченко.
–  Добре! Спасибi за пам’ять! Як не вмру до завтрього, то прийду.
–  Тiльки як йтимеш, то покинь дома свої фельєтони. Замкни їх у
скриню на замок на два зводи, щоб часом не повтiкали та не потяглись
наслiдцi за тобою в гостi на iменини, – жартував Радюк.
–  Добре, добре! Але вже й менi час додому. Ходiм разом! Прощайте!
Бувайте здоровi! Спасибi за шинку та за сiльську колендру, – говорив
Кованько, прощаючись з Галею.
I вони похапцем одяглись i вийшли.
–  Та стережись там у дворi, щоб часом не вискочив з дверей наш
полковник та не застрелив тебе з своєї гармати! А то ще твої фельєтони
й ноги задеруть серед двора, – говорив Радюк.
–  Ще побачимо, чий батько дужчий: чи його гармати, чи мої
фельєтони, – кричав з двора Кованько. – Може, не менi, а йому
доведеться задригати ногами од моїх фельєтонiв, бо цей полковник
обшахрував полк та з того й стулив собi оцей дiм, та ще взяв багату
вихрестку, а вона йому прилiпила до дому ще й другий дiм. Мене нехай
стережеться та не дуже нехай влучає.
Радюк з Галею вернулись в кiмнату. Галя кинулась мити посуд та
прибирать з стола недоїдки та недопитки, наче переїди пiсля товаряки.
–  Як же тобi здавсь мiй веселий товариш? – спитав Радюк в жiнки.
–  Сказати по щирiй правдi, твiй веселий товариш чомусь не припав
менi до вподоби таки одразу, хоч вiн i веселий, i реготить, i смiшить.
Щось є в йому таке, що менi одразу не сподобалось.
–  Товаришi в нас його любили за веселу вдачу, хоч вiн i
причепливий, та аж в’їдливий з своїми жартами, але не вважали на його
як на поважну, статковиту людину, з котрою можна всмак побалакать про
якiсь поважнi справи. Вiн просто ненавидить такi поважнi питання й од
їх позiхає без сорому або зараз глузує з їх, повернувши усю справу на
жарти. Ти ж чула дещо з його поглядiв.
–  Це правда, – сказала Галя, – але як же то отi веселi жартовливi
зуби перетерли таку поважну рiч, як ота тверда наука, коли вiн скiнчив
курс?
–  Ця псяюха талановита, хоч нiби легенька на вдачу, як пiр’їна.
Кованько з тих, що б’ють летючу й котючу опуку, як кажуть на селi.
Здатнiсть в його до наук здорова. Але вiн нездатний спиниться на
чомусь одному, скласти собi якiсь яснi мiцнi пересвiдчення. Це людина,
як бачиш, зовсiм безпринципна. Це метелик, що весело пурхає на сонцi.
–  Але ж цей твiй приятель, скiльки я зауважила, неначе трохи
брехливий, бо все щось плете, чого я гаразд не втямила: плеще щось
схоже на сiм мiшкiв гречаної вовни.
–  Твоя правда, але тiльки трохи. Кованько й справдi з тих
штукарiв, в котрих нiколи гаразд не допитаєшся правди, бо вiн все
повертає па жарти, про що не спитай, i одбрiхується, й прикриває
правду, наче якоюсь мрякою з жартiв. Але часом забудеться та й скине з
свого язика ту мряку; якось ненароком нiби прохопиться та й скаже
правду. Це буває з ним, коли вiн або дуже голодний, або трохи слабий,
або роздратований i злий.
–  Як слабий, то говорить правду? Це щось смiшнiше за самого
Кованька, – сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату.
–  Таки справдi так! Як здоровий, то все бреше, а як слабий, то
каже правду, бо тодi катма в його снаги до жартiв: обрiк в кому тодi
не грає.
–  По-моєму, нехай би вiн краще все нездужав та слабував, аби
тiльки казав правду, – сказала Галя й зареготалась на всю кiмнату. – Я
цiй людинi чомусь не йму вiри. Коли б вiн часом не нашкодив або тобi,
або iншим.
–  Може, це тобi такi гадки пiдказує твоя жiноцька вдача, бо ваша
вдача буває часом дуже чутка та почутлива i часом вгадує дещо наперед
так само, як i далекосяглий розум.
Галя почала виносить посуд до другої кiмнати та ховать його в
шафу, а потiм вийшла в пекарню до куховарки, щоб попiклуватись
вечерею.
Радюк прилiг на новенькiй канапi, оббитiй темно-пунсовою оббивкою,
поклавши чорноволосу голову на вишивану подушку, i закурив папiросу.
Надворi вже вечорiло. В кiмнатi густiшали тiнi по кутках. Тiльки
червоне майське небо на заходi неначе горiло й жеврiло, як жар, i
кидало гарячi жаровi одлиски на чимале дзеркало та на вишиванi рушники
по обидва боки дзеркала. На яснiй вишиванiй подушцi чорнi кучерявi
васильки в Радюка вилися наче молодим хмелем, але на його високiм
гладенькiм, неначе виточенiм з бiлого мрамору чолi над самiсiнькими
бровами вперше виникли два тоненькi зморшки, – перша прикмета
заклопотаної жонатої людини, неначе з їх визирав перший клопiт в життi
людини, котрiй треба думати, гадати вже не за себе одного.
Несподiванi запросини Дунiна-Левченка до себе викликали в його
головi думи. I пiшли його думи за думами, неначе журавлi в небi
повелись ключами, нешвидко, по-маленьку, з журливим сутiнком
журавлиного вуркотання в лiтньому тихому небi.
“Треба буде сьогоднi в товариствi зачепить питання про нашi
нацiональнi й просвiтнi справи. Як оцi тiнi закутали мою нову прибрану
свiтлицю, так закутали нiби важкi чорнi хмари Україну. Зiбрались тi
сумнi хмари з усiх усюдiв i давно вже заступили нам ясне прозоре нєбо
i кинули тiнь та мряку на рiдний край. I хто розжене тi сумнi хмари? I
звiдкiль поллється свiт на наш край? Народнi маси, тiльки що визволенi
од панщини, темнi i непросвiтнi. Просвiченi верстви байдужнi до долi
рiдного краю, позбиванi з пантелику, а часом виявляють себе й
шкiдливими. Iсторiя заплутала ще гiрше ту плутанину. Сусiднi народи
нашкодили нам своїм безглуздим вмикуванням в нашi справи та ще гiрше
поплутали їх…”
Радюк важко зiтхнув. I його гострi, пронизуватi карi очi неначе
припали росою. Вiн кинув думками в давню давнину, в далекi мннувшi
часи, неначе хотiв там вишукать одповiдi на свої журливi питання,
перебiг думками давню iсторiю й зауважив скрiзь культурний широкий
розвиток через просвiту, через знання науки.
“Це одно i єдине джерело, звiдкiль поллється свiт на Україну:
просвiтнiсть та наука. Люди через те недобрi й лиходiйнi, що не
тямлять нiчого, нiчого не знають про те, що вчиняють, казав ще Сократ.
Як тiльки в їх буде знання, вони втямлять, що то єсть добро, краса,
правда й доброчинок. I вони тодi одвернуться од усього злочинного i
привернуться до правди, краси, добра й доброчинку. Це свята правда!
Усе лихо в свiтi сталось од нетямучостi. Люди коять лихо знезнавки.
Знання й просвiтнiсть – це однi й єдинi золотi ключi, котрими ми
одчинимо свiтлий рай для нашого краю, рай, повний зелених садкiв,
повний збиткiв усякого добра, повний щастя й радощiв, де не буде нi
старця, нi бiдноти, де всiм буде добре, скрiзь буде мирнота й спокiй,
i не буде нi зависностi, нi ненависностi, не буде людей зависних, не
буде нiякiсiнького ворогування, бо настане золотий час рiвностi,
знання й просвiтностi”.
I молодий красунь неначе потонув думками в тiй золотiй iмлi
наступаючих кращих часiв, потонув думами в поезiї мрiй про будущий
час. Свiтлi iдеали, свiтлi картини, одна краща й пишнiша за другу, то
з’являлись, то зникали перед ним.
Вiн опам’ятався й пiдвiвсь. Час було виряджаться в гостi до свого
товариша. Причепурившись перед дзеркалом, вiн попрощавсь з Галею й
вийшов з кiмнати.
“От i загаявсь в мрiях. Затого зовсiм смеркне. Затого вечiр буде.
Хотiлось би завидна дочвалать до iменинникового двора”, – думав Радюк,
хапаючись. I вiн хапком скочив на “дрожку” й ще завидна покатав в
гостi до товариша.
XVI
Здоровий дерев’яний дiм Дунiна-Левченка був на Липках, де тодi
проживали сливе винятково аристократичнi сiм’ї, усякi полтавськi,
чернiгiвськi та здебiльшого київськi сполонiзованi дiдичi. Дiм був
стародавнiй, схожий на дi-дицькi будинки по селах в дiдицьких багатих
оселях. Стародавнiй сiльський ганок з чотирма дерев’яними колонами
виступав сходами на тротуар, а дiм стояв трохи осторонь, одгороджений
од улицi невисокими залiзними штахетами, через котрi попiд стiнами
манячили кущi троянд та жасмину.
Через одчинену хвiртку Радюк вгледiв, що в садку манячили молодi
товаришi, й сам Дунiн-Левченко стояв не далеко од хвiртки й махав до
його брилем.
Прикатавши до брами, Радюк злiз, пiшов у двiр зайшов у садок. В
садку на лавках сидiло кiлька душ молодих товаришiв та студентiв.
Декотрi ходили парами по нечищених дорiжках та зарослих травою
стежечках. I двiр, i садок були занехаянi, занедбанi. Старi грушi та
яблунi буйно росли на волi, як хотiли, попереплутувались гiллям,
вгнiздились верхами однi над другими, тислись, зчiплювались, неначе
вступали в бiйку за своє мiсце. Клумби кзiток позаростували лопухом,
чорнобилем та кропивою. А з бур’яну виглядали квiтки: лелiї, розкiшнi
ряснi пiвонiї. Довгi дерев’янi станi та возовнi з галерейками та
колонками зчорнiли, перехнябились, аж повгинались. Покрiвля на їх
поросла зеленим мохом. Усе було пообдиране, зчорнiле. На стiнах дому
щикотурка подекуди пообсипалась. Бляшана покрiвля на домi скрiзь
повигорювала й зчорнiла. Подвiр’я заросло травою. Попiд барканами
росли зеленi лопухи та кропива; вони постiкали й збутля-вiли в
холодку. Десь вихопилась навiть собача бузина. Смерком вигляд здававсь
ще сумнiший.
“Одже ж син казав правду, що старий Дунiн-Левченко все осовується
та осовується, неначе iсторiя давнього козацтва та його нащадкiв,
сьогочасних українських дiдичiв”, – подумав Радюк, озираючи подвiр’я
та поплутаний старий зарослий садок,
Радюк привiтавсь до iменинника й тричi поцiлувався з ним. Молодi
гостi повставали з лавок i попростували до гурту. Почалась розмова та
привiтання.
Всi поздоровляли Радюка з оженiнням, бажали йому щастя-долi в
новому життi. Тi, що поскiнчували курс, були надзвичайно веселi та
говорючi. Дехто розказував про свої вдатнi чи не зовсiм вдатнi останнi
екзамени. Усiм очевидячки було весело. Майське повiтря ворушило й без
того ворушливi молодi нерви. Весела голосна розмова, веселий
нездержний регiт аж розлягавсь по старому садку.
–  Але жарти жартами, а оце коли ми випадком зiбрались, то при цiй
нагодi було б варто побалакать нам про щось поважнiше, – сказав Радюк.
– Ми ж оце незабаром розiйдемось i розлiземось по свiтi. А поки що
поговорiм, до якої працi нам ставати.
–  Добре, добре! Тiльки коли б часом не принесло Кованька, бо вiн
не дасть нам поговорить до ладу про нашi справи, – говорили молодi
паничi.
З дому вийшов старий лакей i запросив усiх в покої на чай. Молодий
Дунiн-Левченко вхопив пiд руку Радюка й повiв в покої. За ними юрбою,
з вискоком, трохи не з вибриком, пiшли молодi гостi на парадовий
прихiд з улицi.
Старий лакей одчинив дверi i впустив в покої цю веселу юрбу
молоднечi. Вона одразу сповнила старi просторнi, але мертвi покої
шумом та гамом. Дiм i справдi був старий i не лагоджений вже, може,
кiлька десяткiв рокiв. В здоровiй залi два кутки осiли. Пiдлога
погнулась i пожолобилась. Вiкна покривились набiк, неначе нездужали й
терпiли велику муку, аж скривились. Старомодна дорога, але важка й
завальна мебiль стояла неначе на горбу, й насторочилась бiгти наниз, а
по другий бiк старомодний довгий та вузький фортеп’ян неначе опустив
вниз довгого хвоста й заткнув його в куток. По закутках на шпалерах
проглядали плями на стiнах, неначе хто позапинав їх попiд стелею
географiчними картами. Тiльки двi гарнi копiї з портретiв козацьких
полковникiв, хазяїнових предкiв, були прикрасою в залi.
Весела компанiя розсипалась по залi й неначе збудила й дрiмаючу
завальну мебiль, i старого недужого дiда з хвостом, що вже вижив свiй
вiк i смутно опустив свого хвоста в куток. Молодий хазяїн повiв гостей
в столову. Вони перейшли через невеличку довгу кiмнатку, схожу на
коридор, з котрої через одчиненi збоку дверi здорової бiблiотеки
виглядали шафи з книжками, високi, аж до самої стелi.
Ввесь коридорчик i бiблiотека були суспiль обставленi шафами. Дiд
молодого Дунiна-Левченка був вольтерiянець i лiберал, яких було багато
в давнiшний час на Українi.
Веселе товариство по дорозi добре нагукало здоровим мертвим шафам:
i Вольтеровi, i Дiдро та Жан-Жаковi Руссо, i Бантиш-Каменському та
Георгiєвi Кониському, i iншим небiжчикам i вступило в просторну
столову. В високiй просторнiй столовiй поосiдали всi чотири кутки i
пiдлога посерединi так випнулась, неначе стала черевата, Серед
столової, неначе десь на пригорку, стояв довгий стiл з самоваром. Стiл
аж захряс пiд закусками та посудом. Коло самовара сидiла Юлiя
Кирилiвна Дунiна-Лев-ченкова й наливала чай. Побiч неї на широкому
м’якому крiслi сидiв хазяїн Платон Петрович Дунiн-Левченко, а проти
його сидiли три його сусiди, чернiгiвськi дiдичi, вже лiтнi люди. Вони
приїхали з села й прийшли на одвiдиня до свого земляка й приятеля.
Платон Петрович був вже пристаркуватий чоловiк, високий на зрiст,
кандибастий, сухорлявий та смуглявий з лиця, дуже добрий, тихий,
довгобразий i нiби хамулуватий. Чорне довге волосся й здоровi вуса вже
нiби припали снiжком. Карi яснi, але тихi очi свiтились розумом.
Платон Петрович був освiчений i начитаний, як i його батько,
котрий, як вольтерiянець, сповняв свою бiблiотеку утворами
енциклопедистiв. До панщанних крiпакiв вiн був ласкавий, а до
двiрських слуг такий добрий, що на старостi лiт визволив їх на волю,
навiть видавав пенсiї грiшми та харчами. Од батька до його перейшла,
нiби в спадщину, любов до книжок, до просвiтностi, навiть до
штучностi. Вiн все сповняв баткiвську сливе винятково французьку та
нiмецьку бiблiотеку новими книжками; любив українську iсторiю, любив
козацьку давнину. “Iсторiю Русов” Кониського, українську iсторiю
Бантиш-Каменського та Маркевича знав трохи не напам’ять. Але вiн був
падковитий тiльки до книжок, а хазяїн з його був непрактичний. Доми та
забудування i в його селi, i в Києвi стояли без лагодiння десятки
рокiв. Сам Платон Петрович почав вже слабувать. Як пiдросла дочка, вiн
мав на думцi вже продать свою батькiвську оселю й струхлявiлий дiм на
Липках, щоб не клопотаться лагодiнням, i купить новий, гарненький,
готовенький.
Хазяйка Юлiя Кирилiвна сидiла за здоровецьким самоваром, неначе за
твердинею, й виглядала звiдтiля. Щупленька, невеличка на зрiст та
утла, з ясними очками, вона була в ясному легенькому убраннi i, неначе
пташка, вгнiздилась в гнiздечку з кисiї, та кружев, та бiлої
ангорської лухкої шалi. Здалеки вона здавалась молоденькою блiдою
утлою панянкою. Було знать по її делiкатному блiдому й наче прозорому
обличчю, по її тоненькiй щупленькiй постатi, що вона за ввесь
iнститутський час i справдi випила добру порцiю оцту, схламала
потаєнцi пудiв зо два крейди, щоб буть блiдою й делiкатною, як тодi
була мода.
Паничi пiдступили до господинi, здоровкались з нею й поздоровляли
з iменинником. Вона була привiтна до всiх i ласкава. Добрiсть i
тихiсть вдачi свiтилась в її ясних оченятах. Тiльки Радюк запримiтив,
що вона якось не так ласкаво привiталась з ним, як було колись
переднiше.
–  Поздоровляю вас! Ви, кажуть, вже оце оженились; привезли своє
молоде подружжя в Київ? – сказала Дунiна-Левченко.
–  Оженився, якось сподобав-таки господьi Тепер я неначе причалив
до берега, – сказав Радюк.
–  От i добре! Я дуже рада! – обiзвалась хазяйка, але було знать
по її очах, що вона не така рада, як було колись переднiше торiк i
позаторiк: в неї була думка залучить цього красуня до своєї
молоденької донi, а теперечки цi надiї пiшли марно.
Старий хазяїн щиро привiтавсь з молодими, пiдвiв голову, випростав
згорблений стан i неначе повеселiшав. Вiн любив молодих студентiв,
любив слухать їх веселу й розумну розмову i сам тодi нiби оживав,
якось ожвавлювавсь, ставав жвавiший, бадьористiший. Вiн був нахильний
до принципiальної фiлософської розмови, котрої не люблять старi люди i
котра так гарячить та запалює молодих.
–  Сiдайте ж, будьте ласкавi, коло нас, то, може, й ми
помолодшаємо од вас, – припрохував Дунiн-Левченко, показуючи рукою на
стiльцi навкруги довгого стола, – та будьте в мене, як вдома в себе!
Не церемоньтесь: пийте чай i закусюйте, що кому до смаку.
Молодi паничi обсiли стiл i зробили пошану наїдкам та закускам
Юлiї Кирилiвни. Наганявшись та нагулявшись пiсля нудних екзаменiв,
вони натрапили на добрий попас i полуднували, аж за вухами лящало.
Старий лакей Гаврило ледве встигав подавать чай, неначе вiн десь по
дорозi виливав стакани в бутлi або в барильця.
–  Що, живий, здоровий ваш тато, Павле Антоновичу? – спитав хазяїн
Радюка.
–  Ще держиться до якогось там часу. Хазяйнує, бо оце мої двi
сестрi вже вийшли з iнституту та приїхали додому. Для їх треба ж
дбать. За мене батьковi байдуже, бо я й сам якось дам собi раду. Але
йому треба дбать для сестер, то й мусить дбати та пiклуватись
господарством, – сказав Радюк.
–  Ваш тато завжди був хазяйновитий, не такий, як я. От нiяким
способом не зберусь полагодить своє житло: то нездужаю, то нiколи, а
то просто-таки, мабуть, до того в мене хисту нема, – сказав
Дунiн-Левченко.
–  Та якби ворухнулись добре, то звiдки i той хист вигулькнув би.
А то ви все за книжками та за газетами, – обiзвавсь один вже лiтнiй
гiсть дiдич, що був однiєї верстви на лiта з хазяїном.
–  Може, ви й правду кажете, але я до тiєї тяганини таки, певно,
зроду не дуже здатний. От тутечки мої сусiди, дiдичi з Волинi, поляки,
може, тим i не хочуть знайомиться зо мною, що я живу не в
аристократичних, а в старих трухлявих покоях. Все чогось одмикують од
мене та цураються мене.
–  Та й їх дiти, сказати правду, i теперечки в унiверситетi
держать себе осторонь од нас, українцiв, чомусь не сходяться з нами й
дражнять нас “культурниками”, – сказав Радюк. – Прiзвище, на наш
погляд, зовсiм-таки не погане для нас, але вони самi чомусь i гадки не
мають за просвiтнiсть народу в тих краях, де вони тiльки й животiють
послуханням та працею нашого народу.
–  А для нас, – сказав Дунiн-Левченко, – i справдi настав час
заходжуваться коло просвiтностi рiдного краю, а найбiльше темного
народу. В Петербурзi Костомаров та Кулiш вже заходились видавать
“метелики” для читання народовi. В Полтавi вже заходились коло
недiльних школ для мiщан, задумали заводить читальнi, навiть народний
театр.
–  Я чув за цi недiльнi школи, – сказав старий Дунiн-Левченко
зовсiм байдужим тоном, неначе мова мовилась про годину або негоду.
–  Чув i я, що там почали заводить школи недiльнi й вечiрнi, ще i
в суботи для убогих євреїв, але докладно нiчого про це не знаю i тямку
про це не маю, бо менi нiхто не розказував за це докладно, – обiзвавсь
один з гостей, пристаркуватий чернiгiвський дiдич з байдужнiстю.
Було знать, що цi новi питання не цiкавили їх анiтрошки. Цi пани
були якiсь пасивнi й байдужнi до тих тогочасних справ.
–  А справдi, треба б нам поговорить про цi нацiональнi й
просвiтнi справи, щоб негайно ставать до працi, коли вже нас
продражнили “культурниками”. Може б, i ми вклали якусь лепту на
користь рiдного краю та нашого старого Києва, – сказав один з молодих
гостей.
В прихожiй задзеленькав дзвоник. Лакей длявою ходою почвалав
одчинять дверi. Розмова перетялась.
–  Якогось гостя бог принiс, – вказав молодий Дунiн-Левченко i
побiг назустрiч гостевi.
В далекiй прихожiй почувсь шум та тяганина роздягання. Застукотiли
закаблуки. Голосний регiт залунав по здоровiй порожнiй залi.
–  Це прийшов Кованько! – промовив Радюк пошепки, i в його брови
насупились. – Не дасть же вiн нам теперечки гаразд побалакать про нашi
поважнi справи; буде тiльки нам заважати й перебаранчать в роботi.
–  Йому б тiльки на Житньому базарi витрiшки продавати або
дзвонить в дзвони, а не говорить про поважнi справи, – обiзвавсь один
з молодих гостей.
–  А я люблю Кованька за веселу вдачу. Трохи розважить нас:
пожартує, порегочеться, то й мене якось несамохiть вiзьмуть смiшки, –
сказала хазяйка, осмiхаючись.
–  Я от i не бачу його, а тiльки уявляю собi його веселий вид, то
мене вже смiх бере, – сказав старий Дунiн-Левченко i вже справдi
смiявсь своїм тихим та добрим осмiхом до старших гостей.
Приїжджi дiдичi й собi осмiхнулись. Дзвiнкий, голосний голос десь
далеко розлягавсь за бiблiотекою, але його було чуть через два покої.
В дверях i справдi з’явивсь Кованько й блищав ще в дверях своїми
широкими випнутими наперед зубами. На здоровiй головi довге волосся
було не зачесане, навiть трохи розпатлане.
–  Так i є! Он вже несе поперед себе наче наштрикнутi на вила
зубища, неначе усiм їх показує.
–  Нiчого – те, нiчого! Побалакаєте iншим часом про свої справи.
Час од вас не втече ж таки, як вода в Днiпрi, – говорив старий
господар i смiявсь.
Слiдом за Кованьком вступило в столову ще кiлька молодих гостей в
вишиваних сорочках, з червоними застiжками на грудях. Декотрi були в
свитах з драпу. Один прийшов навiть в простiй, щиро сiльськiй товстiй
свитi, пiдперезаний червоним “одеським” поясом з довгими кiнцями й
торочками.
Веселий Кованькiв голос очевидячки розворушив старих. Хазяйка
висунулась з свого гнiздечка й навiть встала назустрiч Кованьковi,
тягнучи за собою ангорську шаль, неначе легенькi крила, щиро й з
осмiхом привiталась з ним i посадовила його поруч з собою. Старий
господар пiдвiвсь на недужих ногах i якось по-молодечому простяг до
Кованька свою довгелецьку, сухорляву руку через стiл, через посуд i
наїдки. Вiн пожвавiшав, повеселiшав, неначе вхопив iскру од веселого
Кованька й пiдживив свої розторсанi нерви, застояну кров.
Хазяїн попросив молодих гостей садовиться за стiл.
Стiснили стiльцi, зсунулись, зщулились i якось усi повсiдались.
Радюковi й справдi не дали говорить далi про свої справи.
Знов почалось наливання чаю та подавання. Гаврило знов пiшов
вандрувать кругом стола. Гостi пили чай, гомонiли, балакали голосно,
реготались, аж одляски лунали по бiблiотецi та побiчних покоях. Новi
гостi кинулись на полудень, полуднували, дзенькали ножами, стукотiли
об тарiлки. В столову нозi молодi гостi знов неначе впустили з залу
вихор, котрий вже в столовiй був впав i почав стишуваться.
“Ну, таки принесло ледащо отого дзвонаря, оте брязкало!
Забавлятиме старих хазяїнiв, замовлятиме їм пристрiт, неначе знахурка,
i буде довго замовлять, а нам перебаранчатиме мiркувать та розмовляти
про текучi справи”, – думав Радюк, мовчки поглядаючи скоса на
Кованьковi бiлi лопатнi та на патлату голову.
Кованько пив чай хапком, з якоюсь жадобою, неначе його пекла
надзвичайна печiя або неначе вiн хапався кудись йти. Хазяйка
заворушилась в своєму гнiздi, сама накраяла для його паляницi, сама
доставала тарiлки з наїдками i присовувала до Кованька. Наче пташечка,
вона заметушилась, якось затрiпалась, неначе її ангорськi крильця
затрiпались в пташиному кубельцi або в ремезовому гнiздечку-рукавицi.
–  Полуднуйте, бо я бачу, що ви неначе виголодались, –
припрохувала Юлiя Кирилiвна Кованька.
–  Та я все голодний, признаться по правдi. Стецько в “Сватаннi на
Гочарiвцi” каже, що вiн так любить обiдать, що обiдав би цiлiсiнький
день з ранку до вечора. А я оце маю такий апетит, що ладен їсти хоч i
цiлiсiньку нiч, – молов Кованько й розсмiшив добру стареньку хазяйку.
–  То й призволяйтесь на здоров’я! Але вам не доведеться
полуднувать цiлу нiч, бо мiй кухар готує для вас добру вечерю, –
говорила Дунiна-Левченкова й смiялась.
–  I за полудень спасибi, i за вечерю заздалегiдь дякую.
Одначе й другий вихор в столовiй покрутивсь, повертiвсь та й упав;
новi гостi напились чаю, набалакались донесхочу й ущухли. Хазяїн
пiдвiвся з крiсла й попрохав гостей до залу, подибавши поперед їх
своїми цибатими, але не дерзкими, неначе крихкими ногами. Гостi рушили
слiдком за ним, розсипались по залi ї посiдали по завальних та важких
канапах та крiслах. Хазяїн подав усiм скриньки з тютюном та з
сигарами, а сам пiдмостив подушку пiд спину й неначе пiрнув в м’яку
канапу. Коло його посiдали поважнi приїжджi гостi й розпочали балачку
про свої сiльськi хазяйськi справи та про сусiд.
Молодi розсипались по залi, як овечки в степу, i, накурившись,
загомонiли про свої справи.
Радюк сiв коло стола проти хазяїна. Декотрi гостi попримощувались
кругом стола на стiльцях та усяких дзигликах з подушками. Дехто стояв
коло вiкон, спершись на одвiрки. Вигляд в залi був чудернацький i
загалом мальовничий, пiстрявий й iскрявий. Мiж чорними сiртуками
сiрiли драповi тонкi свитки, червонiли мережки вишиваних сорочок,
червонiли одеськi червоногарячi та жовтогарячi пояси, манячили червонi
стьожки застiжок. Коло канапи, побiч спанiлого млявого хазяїна,
манячила товста парубоцька свита. Густо спахували червонi огнянi цятки
на сигарах та папiросах. Очi яснiли й блищали од напружених думок, од
сподiвання ради за пекучi просвiтнi справи. Коло самого стола мiж
двома дiдичами манячила кудлата Кованькова голова. Кованько держав в
ротi претовсту папiросу, неначе заткнув в рот ковбасу. З тiєї папiроси
густий дим валував вгору пiд самiсiньку стелю, неначе з цегельнi.
В цьому нiби рябому та смугнастому й пiстрявому товариствi були
паничi з усяких мiшаних сiм’їв, було навiть три католики з київських
та волинських молодих дiдичiв, котрi походили з давнiх українських
сполячених сiм’їв. Вони поприставали до українцiв i стали до спiльної
працi, назвавши себе знов українцями. Таких українцiв тодi звали
“українофiлами”. Решта католикiв, товаришiв молодого Дунiна-Левченка,
як тiльки вгледiли на йому червону застiжку й мережану сорочку, зараз
перестали заходить до його й одкаснулись од його. Батьки й матерi
навiть забороняли їм мать знайомiсть з червоними стьожками та свитами.
Це вже було перед самим польським повстанням з початку шiстдесятих
рокiв.
–  Та за якi то недiльнi чи якiсь вечiрнi школи ви, Павле
Антоновичу, були почали балакать? – спитав зацiкавлений хазяїн.
–  За школи та читання в недiлi та в свята для мiщан та мiських
слуг, читання лекцiй по усяких науках або читання поетичних просвiтнiх
утворiв, – сказав Радюк. – Європа вийшла з темряви i дiйшла до високої
культурностi через науки та просвiтнiсть. Нам треба хоч потроху
доганять Європу, щоб не опиниться далеко позаду, i пiднiмать розвиток
сiльських i мiських мас. Пiднiметься наука в народi, то це само по
собi вже потягне за собою й промислiвство, i ремество. Наука добере
ключiв до всякого замка й одчинить дверi до свiтла, й добра, й
добробуття в життi. Нам треба, що стосується до культури краю,
закласти в Києвi недiльнi школи й вечiрнi читання для старого й
малого, щоб потроху сипать свiтло на темнi маси. Подаймо прощення про
дозвiл та й будемо по черзi ходить в тi школи та й читати. Може, в
мiстi ще хтось знайдеться прихильний до цiєї справи, то ми й тих
залучимо й запросимо нам на пiдмогу.
–  Добре, добре! – обiзвалось багато голосiв. – Ми усi ходитимемо
й сiятимемо це насiння на користь масам.
–  А хто ж вам платитиме за це грошi? Чи ви ходитимете дурнички? –
одрубав Кованько. – Як дурнички, то од мене буде дзус!
Ця Кованькова вихватка здивувала усiх дуже неприємно. Усiм
здалось, що Кованько якось змилив, звернув навкоси з простого шляху в
якесь багно. Усi зауважили вперше, що Кованько не має нiяких щирих
пересвiдченнiв, нездатний по своїй вдачi до чогось путнього, що вiн
коли не ледар, то просто необачний штукар i людина без принципiв i без
пуття i, може, буде згодом ще й шкодливий для справи.
–  Авжеж дурнички! Ради iдеї, ради рiдного краю, – сказав Радюк.
–  Ну, за це спасибi! В мене не стане часу на це, бо в мене й без
того працi по самiсiньку шию коло моїх лазень. А батько старий, нiчого
не доглядить гаразд, – сказав Кованько.
Усi витрiщили на Кованька очi з дива. Нiхто од його не сподiвавсь
цього. Така вихватка здивувала всiх.
–  В Петербурзi почали видавать “метелики”, книжечки для народу,
але писати їх там нiкому, – знов почав Радюк. – Тим часом од
начальства з Петербурга доручено в Києвi скласти й зготувать школьнi
українськi книжки для народних шкiл на українськiй мовi. Ми станемо й
тут до помочi й зготуємо гуртом усi популярнi книжки для народу на
українськiй мовi по всiх науках, як це зробили чехи, як це вже
давненько зроблено в Англiї. Подiлiм мiж собою усi науки та й
понаписуємо коротенькi книжечки про кожну науку для народу.
Розстараємось грошей, – тодi видамо книжечки для народу.
Пiднявсь гомiн та клекiт. Дехто почав робить цю дiляницю складання
книжечок мiж молодими. Почалось змагання, кому що брать, почалось
навiть силування й накидання декому такої роботи. Однi намагались,
другi одмагались. Хазяїн i старi дiдичi слухали цю всю тяганину
байдужно, пасивно, хоч i нiчого не мали й нiчого не говорили проти
того. Їх очевидячки тiльки цiкавила новина цiєї справи, й досi
нечувана й небачена ними на вiку.
–  Що ж ти вiзьмеш? Яку науку береш собi для просвiти народу? –
спитав молодий Дунiн-Левченко в Кованька.
–  Я вiзьму на себе анекдоти; вiзьму й ладен дати в цьому
засвiдчення на паперi, бо я маю до цього хист, – поважно обiзвавсь
Кованько.
–  Та, певно, фельєтони жартiв? – додав Радюк.
–  Атож! це саме личить менi, ще й дуже припало менi до
вподоби..Давайте й справдi будемо смiшить ваших сiльських “хахлiв та
хахлушок”, отi очiпки та очкури! Я понаписую їм таких фельєтонiв, що
тi очiпки та очкури, усякi дядьки та дядини аж за боки братимуться. Це
буде найцiкавiша книжка й найбiльше матиме читальникiв.
Кованько, як i мiщани та купчики в Києвi, вже дуже зневажав селян,
дражнив їх “хахлами”, гордував ними й пiднiмав на смiшки, як i мiщани,
ставлячи себе без мiри вище од селян, одрiзняючи себе од селян, як
щось вже iнше й без мiри вище од селюкiв.
–  А справдi, ця книжка мала б найбiльше читальникiв навiть в
мiстах, – знехотя й несамохiть вискочило з уст в хазяїна. – Українськi
анекдоти – це цiкава сила. Це нашi народнi “Декамерони”, тiльки ще не
позаписуванi.
–  Одже тобi все смiшки та жарти, – обiзвавсь Радюк, – може, ще
скажеш, щоб тобi платили по три шаги од рядка за твої фельєтони та за
декамерони?
–  А чом би пак i нi! I то грошi! Знадобляться на тютюн! Я беру
анекдоти й декамерони й переважу вас усiх: переднiше од усiх вас
вистараюсь на просвiтника. От побачите! – говорив Кованько. – Я
виграю, а ви програєте.
–  Одже ж ти не тямиш гаразд нi нашої iдеї, нi сiльської темноти
та нужди. Ти тiльки гальма для нас i в цей час, i гальмуватимеш нашого
культурного воза й далi, бо усе якось вагаєшся та мотаєшся од берега
до берега, ще, чого доброго, й сам пiдеш за водою, – сказав Радюк, вже
роздратований i сердитий на Кованька.
–  Ой, борони боже, щоб я пiшов “за водою”! Я не хочу топиться в
Днiпрi. Топись собi сам, коли твоя добра хiть.
–  Ти, здасться, з тих, що самi не пiдуть “за водою”, але од
нетямучостi та так, з доброго дива, ладнi пустить “за водою” народну
просвiту й рiдний край, ще й не скривляться, а будуть реготаться та
скалить зуби на вiтер, – сказав Радюк i одвернувсь од Кованька,
насупивши брови. Гнiв блиснув в його карих очах.
–  Цього Кованька треба б вимкнуть зовсiм з нашого кружка, –
промовив стиха один студент.
–  I варто за це надиматься та пиндючитись. Напиндючивсь, що,
мабуть, аж язик свербить, щоб лаятись! А в мене оце свербить язик, щоб
жартувати й смiяться, – жартував Кованько.
–  То на цей час прикуси язика зубами або й одкуси: одначе добрi
зуби маєш, – обiзвавсь Радюк вже зовсiм сердито. – Ти нiби оце
бабляєшся в жартах, та ще й не дуже чепурно. Причепури лиш свого язика
хоч трохи.
–  А як же то я животiтиму на свiтi без цього дурного органа? –
жартував Кованько. – Тодi нас i справдi не тiльки євреї та панки, але
й кури та горобцi задзюбають.
–  Ви, городяни, не тямите поезiї села та народної поезiї. В вас в
мiстi є тiльки поезiя Житнього базару, усяких крамниць та поезiя
березових вiникiв в лазнi. Мiщани, купцi та прикажчики вже бундючаться
перед селянами. В вас нема народу, а тiльки “хохли, очiпки та
хохлушi”, – сказав Радюк.
–  Та поезiя “березової кашi”, цебто рiзок в усяких майстрiв для
своїх челядникiв, – сказав один молодий гiсть.
–  Радюк правду каже: тут нема чого сердиться та бундючиться, –
обiзвавсь один молодий студент, київський дiдич-католик, Перетяткевич.
– Де вже де, а в нас, на Захiднiй Українi, доконечно нам самим треба
заходжуватись коло народної просвiти, бо в нас здебiльшого дiдичi, хоч
i українцi родом, але звуть себе поляками, їх iдеали та мрiї шугають
не вдома, не на Українi, а десь iнде, поза Україною. Цi дiдичi та
полупанки на Україкi та в Галичинi не дадуть i шага на народну
просвiту.
–  Це правда, але просвiтнiсть повинна бути загальною для всiх. Ще
двiстi рокiв переднiше в Києвi Феофан Прокопович устами свого
“Псалмисти, сирiч дяка” сказав, що вчити треба всiх загалом, чи мiщан,
чи мужичкiв, бо просвiта повинна буть загальна й для всiх приступна.
Тiльки потiм, згодом в нас стало все занедбано. Тим-то нам треба
завести суботнi читання й для євреїв, – сказав Радюк.
–  Та цi старомоднi псалтирники й самi не пiдуть на твої читання,
бо вважатимуть їх за трефнi, некаширнi, – сказав Кованько, не
втерпiвши з жартами, – вони матимуть гадку, що ти хочеш їх переманить
до церкви.
–  В мiстечках це може й буть, але в мiстi жиди трохи просвiченi,
то, певно, й пiдуть охоче. Не одбивать же нам їх од просвiти, – сказав
молодий Дунiн-Левченко.
–  Та вони й самi ставлять себе окроми, самi одрiзняються од нас,
а не ми од їх, – сказав Кованько.
–  Але просвiта колись згодом порозгороджує тi загати та опрiчнi
загороди й залучить їх до спiльної працi в українському суспiльствi, –
сказав Радюк.
–  Ти, як я бачу, iдеалiст аж прозорий, аж свiтишся наскрiзь,
неначе тi Платоновi прозорi споконвiчнi iдеї, – сказав Кованько, – а я
от стою коло реальної фабрицької працi, трусь коло усяких людей, то й
не свiчусь так наскрiзь, як оце ти, Павле Антоновичу. Я людина
досвiднiша за тебе й знаю, що євреї та усякi панки, нiбито поляки,
з-за своїх мурiв та загат звуть наш народ “бидлом” та “гоями”.
Очевидячки, давня iсторiя нiчого не навчила їх i досi, – сказав
Кованько.
–  I це згодом згине й потроху вищезне з широкого просвiтнiстю, –
додав Радюк, – от тодi усе буде гаразд.
–  А тим часом нам ще треба б попiклуваться етнографiєю, вивченням
народу, бо ми його й досi гаразд не знаємо. Треба б завести iсторичний
музей, бо тутечки ж в нас усей грунт навантажений i промкнутий
iсторичною давниною, – додав молодий Дунiн-Левченко, – сiуденти iншої
вiри продражнили нас “культурниками”. Нехай буде так: ми ще од часiв
Нестора були культурниками. А це зовсiм-таки не вадить i нiкому не
заважає.
–  Оце ти правду кажеш, – обiзвавсь старий батько, – чого вже
чого, а музея потрiбно для Києва, – доконечно потрiбно!
–  Ще попросимо, щоб нам дозволили закласти народний театр, –
сказав Радюк.
–  Ого-го! Отут i я знадоблюсь! – крикнув Кованько. – Я дуже
годенний до цього: i гратиму, й спiватиму. Навiть винесу на сцену
маковiйове зiлля, петровi батоги та миколайки. Ти, Павле Антоновичу,
знов засвiтивсь наскрiзь, нiби ефiр.
–  Ти, Кованьку, таки й справдi нерозсудлива людина: ти
перебаранчаєш нам побалакать та помiркувати за нашi справи, – сказав
Радюк, – це виходить достоту так, як колись в давню давнину печорськi
ченцi було наскладають собi вдень на якусь потрiбку деревнi на горi, а
веселi, але вельми капоснi чорти вiзьмуть та й поскидають вночi те
колоддя з гори на берег Днiпра. Ми хочемо виносить деревню на гору для
будування, а ти налагодивсь в жарти скидать вниз ту деревню.
Старий Дунiн-Левченко зирнув на дверi, чи не стоїть там його
жiнка, щоб часом не почула такого страшного лiбералiзму, бо вона дуже
поважала маковiйове зiлля, багато бiльше, нiж народну мову, навiть
народну поезiю, хоч i пускала ще в горницi народну пiсню, та й то
бiльше народну музику без слiв, бiльше усякi “Chansons sans paroles”
(Пiснi без слiв (франц.)., народнi-таки пiснi, тiльки навiщось без
слiв, бо дуже любила композицiї на народнi мотиви.
–  Як розстараємось грошей, то закладемо в Києвi музей, бо йому
тут, в Києвi, мiсце, – сказав один студент.
Молодi хлопцi почали розвивать свої плани з великим завзяттям. То
був час пiсля знесення панщини, коли почннались трохи вольнiшi часи,
коли вперше з-за границi були пущенi новi науковi книжки, i
фiлософськi, i найбiльше по натуральнiй iсторiї, дуже цiкавi, а що
перше за все, – новi, нечуванi й небаченi.
Український журнал “Основа” зачепив нацiональнi питання, нагадав
про занедбану українську лiтературу та мову. Новi й цiкавi європейськi
науковi книжки розворушили в молодих новi думки та гадки. “Основа”
ворухнула iдею народної просвiти.
Молодi паничi ще довго змагались, дiлячи мiж собою читання в
недiльних школах та мiркуючи, до кого б обернуться за пiдмогою.
Нарештi, стали на тому, що Радюк та молодий Дунiн-Левченко будуть од
себе розпочинать та добувати дозволу на цю справу офiцiальними
стежками.
Радюк встав i почав прощатись. Вiн не схотiв ждать вечерi, щоб
його молода жiнка не нудилась дома в самотинi. Попрощавшись з усiма,
вiн не подав Кованьковi руки й навiть не глянув на його, виходячи з
покоїв; В серцi в Кованька наклюнулось недобре почування помсти й
навiть злостування.
Час був тодi й справдi сприяючий просвiтньому потяговi молодих
українцiв, їм було дозволено завести недiльнi та вечiрнi школи для
убогих городян, а про народний театр їм одповiли, що коли цього ще
нема навiть в Англiї, то i в нас воно не повинно буть. Знайшлось
чимало охочих до читання лекцiй для народу. I в Києвi з’явились
недiльнi школи. Заходились коло етнографiї. Але це тяглось недовго…
Незабаром настав iнший i гiрший час. Усi цi добрi починання й
замiри недоброхiть мусили зникнуть. За Радюка та Дунiна-Левченка, як
нiби за небезпечних людей, знов затрiщали по мiстi, неначе задзвонили
в дзвони на гвалт, їх знов почали обносити та обмовлять по київських
салонах, що вони ладнi запагубить когось i щось, що вони загалом люди
небезпечнi, необачнi. Вишиванi сорочки та смушевi шапки злякали
мiсцевих бюрократiв. Вони пiд тiєю нацiональною покривкою бачили щось
страшне, зовсiм не тi просвiтнi й культурнi потяги та замiри, що
крились нею.
Раз Радюк йшов попiд одним домом i в одчиненi вiкна почув, як
осудливi панiї потрiпували його iмення, судили й ганили його за
напрямок. Вiн вернувсь додому i, не довго думаючи, зiбравсь i переїхав
на службу на Кавказ, де його принаймнi нiхто не знав i не потрiпував
його доброї слави. Молодого Дунiна-Левченка теж вхопили на язики по
салонах незгiрше самого Радюка, що й вiн буцiмто ладен накоїть якогось
лиха. Напосiлись i на старого його батька за те, що вiн нiбито
розпустив сина, потурав йому.
Добре не втямленi просвiтнi свiжiшi європейськi iдеї, прикритi
смушевими шапками, злякали київських бюрократiв та псалтирниць,
мабуть, так, як налякали європейських псалтирникiв Галiлейовi гадки,
що земля не стоїть, а крутиться кругом сонця.
XVII
Катерина Воздвиженська довго не виходила замiж. До неї нiхто й не
присватувавсь. Воздвиженський затягав до себе своїх землякiв, обiцяв
їм протекцiю, обiцяв велике придане, i всi знали, що в його є багато
грошей i всякого добра, але нi один з їх не квапивсь свататься. Всi
вже думали, що вона зостанеться панною. Марта Сидорiвна вже бiдкалась,
бо в неї вже пiдбiльшали й меншi дочки. Воздвиженський вже хотiв
просити для неї будлi-де мiсця класної дами в iнститутi, до чого вона
вже зовсiм була придатна… Коли це несподiвано Катерина вийшла замiж! В
Кованька згорiли свiчкарнi, i вiн трохи не збанкротував. Вiн задумав
поправить свою справу жiнчиним приданим, пiшов до Воздвиженських i
посватав Катерину. Нi Катерина, нi Кованько не вiрили в свою любов,
одначе охоче пiшли обоє пiд вiнець. Марта Сидорiвна й Воздвиженський
були дуже радi, що видали її замiж. Як молодi стояли пiд вiнцем, то
всi люди казали, що нiколи ще не бачили такої недоладної пари.
Катерина все кривилась, перетягувала рот набiк, а Кованько навiть пiд
вiнцем осмiхався, поглядаючи скоса на свою молоду. I пiд вiнцем вiн
показував свої великi зуби з жовтими плямами. В себе на весiллi вiн
ледве промовив до Катерини кiлька слiв, а Катерина все поглядала на
його злими очима, все навскоси перетягувала свiй рот, неначе
наважувалась от-от вилаять свого чоловiка за те, що вiн жениться
тiльки на її приданому. Всi гостi стиха смiялись, всi шепотiли одно
одному на вухо. Катерина водила очима по гостях i все те вгадувала.
Вона була зла на гостей i була ладна повипихать їх усiх з зали. Всi
вгадували, що й життя їх буде таке веселе, яке було веселе весiлля.
Кованько взяв в придане мурований на два етажi дiм, хоч i без чопiв
для води в домi, в льоху та в станi. Вiн швидко забагатiв.
А професор Дашкович все сидiв та сидiв в своїм кабiнетi. Вiн
розпочав велике писання про фiлософiю Японiї, Китаю й Iндiї, наче
фiлософiя китайського Конфуцiя й Лао-Дзи була цiкавiшою для його од
рiдного краю, од України. Вiн закопався в науку, увiйшов в неї попiд
руки, як печерський Iван многострадальний ввiйшов в землю, i вже був
готовий з головою ввiйти в неї i вмерти навiки для України й свого
народу.
Почувши, що його престарезний батько вже вмер в Сегединцях,
Дашкович звелiв зробить залiзну плиту на його могилу й поїхав в
Сегединцi, щоб сповнить останню повиннiсть сина. Вiн приїхав в
Сегединцi й звелiв їхати просто до того мiсця, де був батькiвський
дiм. Як же вiн здивувався, не знайшовши й слiду батькiвського дому,
неначе вiн пiсля смертi старого й собi провалився крiзь землю!
–  Чи тут жив ваш покiйний священик? – спитав вiн у якогось
чоловiка.
–  Тут, – сказав чоловiк.
–  А де ж його дiм?
–  А отам стояв колись, то оце його недавно розваляли, бо вiн i
сам заваливсь.
Дашкович встав з воза i пiшов шукать в огородi слiду батькiвського
дому. Вiн ледве знайшов в кропивi та в чорнобилi купу цегли, де колись
стояла батькiвська пiч. З-пiд його нiг пурхнула курка з гнiзда. Вiн
побачив її гнiздо, повне яєць. Вiн ступив на цеглу, звiдтiль майнула
зелена ящiрка й пошилась помiж калачиками й шпоришем. На мiсцi дому
розрiсся листатий лопух, на лопусi позасновували листя павуки. Помiж
цеглою грiлись на сонцi ящiрки. Все заросло, все заснувалось
непереможною силою живої природи й довгого часу. Нiгде не було видно й
слiду комори, загороди, клунi, повiток, неначе на тому мiсцi нiхто
нiколи не жив i не селився. Тiльки купа глини й цегли до котрого часу
назначала мiсце, де колись жила сiм’я Дашковича, де вiн зрiс. Все було
застелено зеленим килимом дикої природи.
Дашковичевi стало шкода рiдного кубла, де вiн зрiс, де вiн бiгав
дрiбними ногами. Вiн зiтхнув i задумався. Сповнивши, що було треба,
вiн вертався з важкою думою в головi з кладовища з молодим священиком,
котрий вже збудував новий дiм i на новому мiсцi. Дашковичеве старе
вухо вразила мелодiя української пiснi. Вiн почув i аж затрусивсь.
Пiсня дiйшла до самого дна душi, де ще лежали дитячi згадки. Вiн
почутив, що його серце оживає, i все мииувше життя на селi, в рiднiй
сiм’ї, мiж своїм народом, життя в пишних Сегединцях так i встало перед
його душею. Вiн слухав пiсню й прислухавсь. Його вухо силкувалось
вловить милi, дорогi слова рiдної пiснi, повної поезiї. В його навiть
знов з’явилась думка записать тi слова. Голос все наближався та
наближавсь, а старе серце все оживало та оживало… Коли це за тином вiн
почув другу, iншу пiсню. Коло садка йшов парубчак i затяг солдатської
пiснi. Пiсня була така гидка, така соромiцька, така погана! Мова пiснi
була великорусько-солдатська й така покалiчена, так перемiшана з
українською, що Дашкович аж зiтхнув.
Дашкович, повечерявши в молодого священика, лiг спать i довго не
мiг заснути од тяжких нових дум. Тiльки що вiн задрiмав, як його
вразила страшна картина, котру вiн неначе бачив своїми живими очима.
Вiн бачив, неначе його батькiвський дiм стояв у садку й несподiвано
почав входить у землю i ввiйшов зовсiм, так що й слiду його не стало;
потiм почала входить в землю церква. Вiн бачив, як вона ввiйшла по
вiкна, як було ще видно банi, потiм хрести, потiм вона зовсiм пiрнула
в якусь безодню. Озираючись на всi боки, вiн побачив, що цiла гора з
другою церквою, з хатами, з садками, з людьми рушилась з мiсця й
почала входить в землю. Дашкович хотiв крикнуть, та од переляку в його
не стало голосу. Гора все входила та входила й зовсiм потонула пiд
землею. За тiєю горою потонула друга гора з хатами й людьми, за нею
третя рушилась з лiсами, а там все село почало валитись, входить в
землю. Обидва ставки розлились i залили все те мiсце, де були колись
Сегединцi. Дашкович побачив одно безкрає чорне море, без кiнця, без
берегiв. Вiн тiльки стояв на купi цегли з рiдного дому й оглядавсь
навкруги. Вода пiдливала ту цеглу, одривала її; потроху земля
одвалювалась, i вiн почав тонуть. Вода пiдходила вже йому до пояса, до
плечей, до рота й полилася в рот.
Дашкович почав кричать крiзь сон. Його збудили, кров кинулась йому
в голову: його душило в грудях, душило коло серця. Вiн насилу одiйшов
i опам’ятавсь.
“Чудний i страшний сон! – думав Дашкович. – Це не сон, а мої
тривожнi думи заворушились… Каламутне море заливає Україну, i вона
завалюється в його… А я й сам незчувся, як тонув у тому морi i… втопив
свою Ольгу й усiх своїх дiтей: одбив їх од свого народу, не передав
навiть їм рiдної мови, не передав їм симпатiй до рiдного краю, до
народу. Я заблудивсь в дорозi й своїх дiтей завiв в якiсь нетрi та
пущi…”
Од ляку й тривоги старий нервовий занидiлий Дашкович аж заслаб i
мусив пролежать кiлька день в Сегединцях, а потiм згодом, трохи
подужчавши, вернувсь додому в Київ.