Олександр Довженко – Зачарована Десна

Зачарована Десна
Олександр Довженко

Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
До цього видання увiйшли кiноповiстi О. П. Довженка (1894—1956) «Зачарована Десна», «Украiна в огнi», якi стали шедеврами украiнськоi лiтератури, деякi оповiдання, а також вражаючий документ доби – «Щоденник. 1941—1956», де описанi iсторичнi подii, свiдком яких був О. Довженко. Автор також розповiдае про зустрiчi зi своiми сучасниками, розмiрковуе про минуле i майбутне. Саме сторiнкам щоденника митець довiряв своi найпотаемнiшi творчi плани й розробки сценарiiв.

Олександр Довженко

Зачарована Десна

Хресна дорога до «Зачарованоi десни»

На хуторi В’юнище поблизу села Сосниця, що на Чернiгiвщинi, 12 вересня 1894 року народився Олександр Петрович Довженко.

Все, що пов’язано з генеалогiею роду Довженкiв, найменшi подробицi життя й творчостi видатного радянського кiнорежисера зi свiтовим iменем i свiтовою славою, вiднайшло свое вiдображення в тисячах статей i сотнях книг, брошур, буклетiв. Про режисера писали значнi дiячi культури чи не всiма мовами свiту. Роман-есе, хронологiчний життепис, монографiчнi дослiдження, збiрники спогадiв, статтi в часописах i газетах… Про О. П. Довженка iснуе неосяжна лiтература!

Здавалось би, якщо все написане реально вiдображае справжнiй стан речей, то залишаеться лише належно осмислювати вiдоме. Тим часом минула доба закамуфлювала реальнiсть, пiдмiнила ii видимiстю, деформувала до невпiзнанностi саму сутнiсть явища. І проблема, мабуть, у тому, щоб розпочати дослiдницьку роботу, повернувшись до приспаноi трагедii Довженка, яку масовий читач чи зовсiм не знае, чи знае далеко не в повному обсязi i, як правило, у викривленому виглядi.

Мета передмови – подивитися на здобутки О. П. Довженка поза стереотипами й усталеною мiфологiею стосовно життя й творчостi Майстра. Для цього варто бодай пунктиром окреслити всю iсторико-психологiчну ситуацiю побутування нацiональноi культури в Украiнi за час, що минув пiсля березня 1917 року. Лише контекстуально обсервуючи громадську дiяльнiсть i творчiсть О. П. Довженка, iхню генезу, ми зрозумiемо й вiдчуемо, який складний i тернистий шлях судила доля одному з найвидатнiших митцiв Украiни.

Не мое завдання шукати, хто замовчував правду. Не мое завдання викривати довженкiвських «iлюзiонiстiв». Тут була задiяна багатофакторна, багатогранна система дезiнформацii, в цiлому притаманна комунiстичнiй iдеологii. Принцип простий: усяке явище культури мае працювати на млин революцii, заплiднювати свiдомiсть трудящих оптимiстичним свiтовiдчуванням усеперемагаючого вчення… І прилучати iх до практики, що позбавлена загальнолюдськоi моралi, а натомiсть послуговуеться новiтньою релiгiею – класовою боротьбою.

Нагадаю ефектний епiзод з фiльму Олександра Довженка «Щорс». Вулицею Чернiгова урочисто йдуть синьожупаннi оркестранти i грають марш «Гей, там на горi сiч iде»… Нараз перед ними виникае щорсiвець i, замахнувшись гранатою, вигукуе: «Лягай!» Оркестр кидаеться на брукiвку. Лунае нова команда: «Вставай!» Оркестр встав. «Кругом! «Інтернацiонал», сучi сини! Вперед!»

І що? Оркестр повернув у протилежний бiк, заграв, пiшов… Вперед? Назад? На цi запитання вiдповiло саме життя. Історiю ж тим часом ще довго доведеться звiльняти вiд мiфологii та «бiлих плям» вiдвертого ошуканства. Однак зараз йдеться про певну особливiсть мистецтва режисури Довженка. У кожному його фiльмi iснуе подiбна дуалiстична ситуацiя. Чи це свiтоглядний авторський гамлетизм? Як на мене, саме трагiчна iсторiя Украiни покликала до життя поетику глибокого розламу мiж почуттям обов’язку бiльшовицького сектантства й романтичним iдеалом юностi. Суперечнiсть не мала нi дiалектичного, анi якогось iншого розв’язання, бо мiж почуттям честi громадянина, сумлiнням митця i чорною безоднею реального iснування постало брутальне насильство.

…Оркестр вiддалявся, миттево забувши «Гей, малиновий стяг несе…».

* * *

Отже, життя конкретноi людини, силою iсторичних обставин перевернуте догори дном, час перетворював на легенду, мiф, казку, притчу. Тi легенди вiд нескiнченного повторювання оволодiвали масовою свiдомiстю. Найнеймовiрнiшi мiстифiкацii поступово всмоктувалися в пори навiть мислячих людей – i виникали скрижалi новоi вiри. Таким мiфом, можливо наймонументальнiшим, стало життя й творчiсть Олександра Петровича Довженка.[1 – Тiльки випадковий доторк до живих носiiв iстини, знайомство з людьми, що особисто знали Сашка й наважилися про нього розповiсти, а згодом дещо написати, навели мене на думку пiддати всю концепцiю советського довженкознавства уважнiй обсервацii. Це сталося в 60-х роках.]

Назву лише конспективно основнi гранi мiфу Довженка.

Перша: поет-романтик, який оспiвав радянську владу й Жовтневу революцiю.

Друга: послiдовний викривач украiнських буржуазних нацiоналiстiв.

Третя: атеiст.

Четверта, делiкатноi властивостi легенда: любов Олександра Петровича.

П’ята грань – генiй (i паралель: Шевченко – Довженко)…

Звичайно, можна було б спростувати мiф пункт за пунктом i вважати, що все стало на своi мiсця й нарештi правда торжествуватиме. Однак така видима логiка, коли заходиться про напрочуд складнi iсторичнi процеси, в яких змушенi були брати участь десятки талантiв першоi величини, лише заплутуе й без того непросту сферу людського життя й потаемних стимулiв самореалiзацii митця. Адже довженкiвська апологiя побудована на тому, що не пiддаеться спростуванню, – на його творчостi – малюнках, фiльмах, сценарiях, прозi, публiцистицi, листуваннi тощо. Тому потрiбно проникнути в саму лабораторiю мiфотворчостi, збагнути бодай у загальних рисах технологiю мiфу, його межi й специфiчнi можливостi впливу на людей.

«Господи, пошли менi сили!» – не раз звертався Олександр Петрович до Спасителя. Звичайно, не прилюдно, а зiтхаючи пiд черговими ударами долi й звiряючи своi мислi «Щоденниковi». Інтимно, таемно, сакрально…

Сакрально? Це надто складне питання, що потребуе додаткових студiй i розмислiв. І не воно е об’ектом цiеi статтi – хоча б тому, що документи, роздуми, якi тут наводитимуться, виразно засвiдчують розлам особистостi: в один перiод життя звертання «Господи, пошли менi сили!» значило тривогу, страх, благання. «Нехай омине чаша оця», а iншим разом – майже душевне змирення, покiрне сприйняття реальностi, сумирне прохання послати фiзичних i духовних сил, щоб витримати удари долi й гiдно нести свiй хрест. Потреба звернутися до мiфологii постала саме через те, що життя О. П. Довженка великою мiрою мiфологiзоване самим часом, пануючою iдеологiею, а ще – iндивiдуально-психологiчним штибом свiтовiдчування вразливоi, тонкоi натури художника та його видатним талантом. Сакральний сенс його звертання до Спасителя, гадаю, позбавлений моральноi цiлiсностi, не мае однозначного опертя на твердиню вiри. Однак показовий вiн iншим: пiдсвiдомим вiдчуттям, що з життевоi пустки, полону, катастрофи порятувати його здатне лише Небо. І вселити дух, i змiцнити на силi, й, нарештi, обернути обличчям, дiткнути душею до Вiчностi, з якою людина розлучена суетою виживання. І Олександр Петрович записав: «Господи, пошли менi сили!»

Мiф – це оповiдь, а ще уявлення про навколишнiй свiт вiд первiсних часiв аж до сучасностi. Це цiла культура духовоi субстанцii людства вiд самих витокiв його усвiдомленого буття. Аналiзуючи життя Довженка, я звернувся до працi «Що таке мiф» Єлезара Мелетинського, вiдомого вченого, дослiдника проблем мiфологii. Вiн твердить: «Мiфологiчна думка сконцентрована на таких «метафiзичних» проблемах, як таемниця народження, смертi, долi, таланту та iн., котрi для науки в певному розумiннi «периферiйнi» i для яких логiчнi пояснення можуть здаватися недостатнiми». Це вже поряд з предметом нашоi уваги. Автор продовжуе: «Ще важливiше те, що цiннiсна (аксiологiчна) орiентацiя мiфу вимагае цiлковитого вилучення нез’ясованих подiй i нерозв’язаних колiзiй, що порушують уявлення про одвiчну гармонiйнiсть соцiального та космiчного устрою» (розрядка моя – P. K.).

Ми ще звертатимемося до статтi Є. Мелетинського, а поки що спробуймо замислитися над моральними критерiями бiльшовицькоi доби, коли вся християнська аксiологiя була проголошена непотребом. За таких умов одночасно з творенням новоi реальностi вiдбувалася й мiфотворчiсть, що мала цю нову реальнiсть утвердити в душах людей, оновити фасад Росiйськоi iмперii (позiрно – червоноi робiтничо-селянськоi республiки, а насправдi – все тiеi ж iмперii пiд диктатурою партiйноi олiгархii), надати новому режимовi iмпозантноi зовнiшностi. «Мир – народам!», «Земля – селянам!», «Заводи – робiтникам!», «Вся влада Радам!» – власне, шляхом здiйснення цих гасел бiльшовики мали подолати одвiчний росiйський хаос i встановити соцiальну гармонiю. Що з цього експерименту вийшло, ми знаемо.

Далi Є. Мелетинський пише: «Будь-яка мiфологiчна модель свiту дае нам варiант цього устрою, який уже подолав хаос або мае стiйкий механiзм для його подолання, для гармонiйного розв’язання конфлiктних ситуацiй, такого iх розв’язання, яке не ставить пiд сумнiв дану космiчну модель i змiцнюе космiчний i соцiальний порядок. Іншими словами, мiфологiя так описуе свiтовий порядок, щоб його пiдтримувати. Пафос упорядкування природного й соцiального, перетворення хаосу (ентропii) на космос – основний пафос будь-якоi мiфологii. Найважливiшу свою прагматичну функцiю… мiф здiйснюе вкупi з ритуалом – своiм практичним дiйовим «двiйником» (розрядка моя – P. K.).

Замислимося: в чому тут справа? Довженко, як на мене, був одним з небагатьох митцiв свiтовоi мiри, яких партiя-держава залучила до творчостi у справi вироблення «стiйкого механiзму для подолання хаосу», для такого розв’язання складних суспiльних проблем, «яке не ставить пiд сумнiв дану космiчну модель i змiцнюе космiчний i соцiальний порядок». «Космос» у контекстi минулоi доби можна розумiти буквально – патерналiстська модель суспiльства визначала мiсце «вчителя, вождя всiх часiв i народiв» приблизно так, як це записано в «Символi вiри»: «…i сидить праворуч з Отцем рiвнопоклоняемий i рiвнославимий…».

Отже, оминаючи до часу питання щиростi й внутрiшньоi заангажованостi, можна сказати, що пiсля поразки УНР i встановлення на Украiнi влади бiльшовикiв Довженко був пiдключений спочатку як талановитий художник, а потiм як кiнематографiст до творення партiйно-державного мiфу.

Одночасно починае творитися легенда про самого митця. «Я ввiйшов у революцiю не тими дверима…» «Автобiографiя», написана самим кiнорежисером, цього питання не прояснюе. Нинi ситуацiя прояснилася. Нове суспiльство диктувало новi канони, а пам’ять художника залишалась на грунтi предковiчного, живилась мiфопоетичними уявленнями того клаптика Чернiгiвщини, де мальовнича рiчечка Убедь впадае в Десну. І слухняно загортала трагiчнi сторiнки минулого… Їх менi розкривали люди, якi добре знали молодого Сашка Довженка.

Варвара Олексiiвна Губенко-Маслюченко розповiла про першу свою зустрiч з Довженком 1920 року в колишньому театрi Берганье. Двадцятишестилiтнiй комiсар освiти й культури з’явився на зустрiч з творчою iнтелiгенцiею Киева… босонiж. Тут уже яскраво вiдчуваеться спрага за образною мiфологiзацiею, новiтньою евангелiзацiею митця – месii вiд нацiональноi культури. А месiя, виявляеться, нещодавно повернувся з Кам’янця-Подiльського, куди вiдступив iз Центральною Радою. 1939 року про це в «Автобiографii» говоритиметься глухо: «Украiнський сепаратистський рух здавався менi тодi найреволюцiйнiшим, найлiвiшим…»

Лариса Миколаiвна Петрицька збагатила моi знання ще цiкавiшим фактом. У Кам’янцi-Подiльському опинились тодi й Остап Вишня, Ю. Липа, Сосюра, Петрицький… Цей вибiр молодостi все життя висiв над iхнiми головами дамокловим мечем.

Лiдiя Євгенiiвна Вовчик-Блакитна, вiдома украiнська революцiонерка-боротьбистка, дещо прояснила менi тогочасну полiтичну ситуацiю, тотально сфальсифiковану бiльшовицькою iсторiографiею. Молода украiнська iнтелiгенцiя у переважнiй бiльшостi своiй вийшла з села, а отже, тiсно була зв’язана з партiею есерiв – фактично селянською партiею, найвпливовiшою на Украiнi. Есери становили полiтичну бiльшiсть у Центральнiй Радi. Пiсля розгрому Центральноi Ради лiвi есери перейдуть до боротьбистiв-автономiстiв. Тi, в свою чергу, «загублять» програмний автономiзм i стануть членами КП(б)У. В такий спосiб Довженко стане комiсаром…

Наведенi свiдчення вiднаходять певне свiтоглядне пiдтвердження в скромних спогадах Сашковоi сестри Полiни Петрiвни, яка оповiла, що влiтку 1918 року до нього додому все приходили селяни з навколишнiх сiл i вони про щось розмовляли цiлими ночами. Сашкова мати не могла збагнути, що може бути спiльного мiж ii освiченим сином i отими селюками. Полiна Петрiвна наводить вiдповiдь молодого Довженка: «Дядьки, мамо, – це iсторiя»…

Оцi фундаментальнi основи бiографiчноi версii, окресленоi колишнiми знайомими Сашка й завуальованоi його «Автобiографii», дозволяють звернутися до конкретного мiфу Довженка, розглянути його складовi, а також глибиннi причини виникнення саме такого мiфу, саме таких мотивiв, як я iх на початку окреслив.

Почну з головного: за життя Олександр Петрович Довженко знав злети офiцiйного визнання, та набагато частiше зазнавав критичного пресингу. І якраз усе, що нинi утвердилось як класика кiно («Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Іван»), було жорстко критиковано, а значно слабкiшi речi («Аероград», «Мiчурiн») пiдносились на щит як визначнi досягнення. Окремо стоiть фiльм «Щорс». Твiр за образною структурою, вважаю, видатний, хоч i наскрiзь антиiсторичний. Особливiсть його полягае ще й у тiм, що вiн був створений 1939 року на особисте замовлення Сталiна, дiстав Сталiнську премiю, а це робило будь-яку критику неможливою.

Однак митець добре знав голобельну критику i злiва, i справа. Про, скажiмо, розноснi «вiршi» Дем’яна Бедного писали чи не всi дослiдники. Тим часом про критику, i то дошкульно-принципову, з боку Довженкових друзiв з ВАПЛІТЕ не писали зовсiм. У спогадах Лариси Миколаiвни Петрицькоi наводяться iмена М. Кулiша, Леся Курбаса, М. Йогансена, Остапа Вишнi, І. Днiпровського, К. Кошевського, А. Бучми, якi пiд час бурхливого обговорення фiльму «Іван» в майстернi А. Г. Петрицького скритикували Довженка, а тодi ще й подалися продовжувати дискусiю до клубу iм. Блакитного (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 237. – Акт № 7 вiд 15. XI. 1992).

Вiдома чеська дослiдниця-украiнiстка Зiна Геник-Березовська в академiчному збiрнику «Литература Чехословакии и советская литература» (1980), розповiдаючи про сприйняття фiльмiв Довженка в Празi 1930 року, зазначила: «Його хвалили, але й засуджували суворо».

А чи були пiдстави? Судiть самi: 1924 року в часописi «Знання» було опублiковано сатиричний памфлет Костя Котка (Миколи Любченка) «Істукрев» («Історiя украiнських революцiй») з iлюстрацiями Сашка Довженка. 1968 року І. Золотоверхова, Г. Коновалов видали добре iлюстровану книжку «Довженко-художник». Стосовно згаданих iлюстрацiй вони зокрема писали: «У цiй iскрометнiй полiтичнiй сатирi письменник з гнiвом i пристрастю розвiнчуе украiнське буржуазно-нацiоналiстичне охвiстя, крок за кроком простежуе ганебний шлях зрадництва i морального розкладу цих духовних лiлiпутiв, показуе справжне обличчя запроданцiв iнтересiв народу». Яких же «лiлiпутiв» зобразив художник-карикатурист? Це «Бiгун Петлюра», «Бiгун Скоропадський», «Бiгун Винниченко»… А ось i авторський коментар: «…Бачимо верхiвку жовто-блакитноi наволочi, чемпiонiв-бiгунiв од народноi кари – Петлюру, Скоропадського, Винниченка, Зеленого та iнших покидькiв iсторii». І далi в такому ж дусi: «брудне кодло», «базiки», «будували в’язницi», «намагалися повернути помiщицький гнiт для селян i нестерпнi капiталiстичнi умови працi для робiтникiв», «новоявлений Мальбрук», «недоумкуватiсть», «смiховиннiсть» (про Петлюру). І т. д., i т. п…

Таким був Довженко-художник 1924 року.

Таким був час! Художника формувало передусiм соцiальне замовлення, а вслiд за ним – громадська думка. Для нас до певноi мiри лишаеться таемницею, якими засобами формували митця, хоч грiх казати, що я геть нiчого не знаю з цього поля «iдейноi боротьби». Вiд часiв «Шах-Наме» Фiрдоусi в стосунках мiж царем i поетом мало що змiнилося. Тиран, навiть освiчений, однозначно формулюе «соцiальне замовлення». Природа його полягае в обмеженнi духовного простору поета, спрямуваннi його таланту в рiчище уславлення державноi мудростi царя. Це – загальна схема взаемин вiнценосноi особи й поета. Вона типологiчно едина для Сходу i Заходу, для рiзних часiв. Звичайно, тоталiтарнi режими надали цiй давнiй колiзii брутальноi гостроти: «Хто не з нами – той проти нас»…

Як вiдомо, 1926 року Довженко покинув Харкiв, переiхав до Одеси, став кiнорежисером. До 10-i рiчницi Жовтня вiн зняв фiльм «Звенигора». І знову критика.

А цього разу були пiдстави? Знову ж таки, судiть самi:

«Мiй тисячолiтнiй, старий, симпатичний, з лукавинкою дiд. Гайдамаки XVII столiття, якi погано iздили верхи на конях, i безглузда рiзанина 1914 року. І переможний шлях громадянських боiв нашоi Великоi революцii. Кричу я, смiючись, нiкчемному онуковi свого дiда в Прагу: «Ти! Нiкчемний пустоцвiте, здихай у своiй емiграцii!» А сам я з дiдом i другим онуком, приятелем i товаришем, з яким в 1917 роцi простягнув братню руку через окопи нiмецьким товаришам, веду наш могутнiй поiзд вперед, до нових досягнень пролетарськоi працi.

Мiй дорогий старий дiдусю! Час уже залишити своi наiвнi чари i нiкчемне копання в нiкчемних ефемерних скарбах минулого. Поглянь, якими безплiдними тiнями стоять вони далеко за спинами нашоi технiки, нашого безупинного зросту. Сьогоднi ми будуемо на днiпровських скелях чудо, на тих самих скелях, де кволi iнтелiгенти, сини твоi, проливали мрiйницькi сльози. Нуднi сльози, якi десятки лiт текли по канцелярсько-кооперативно-педагогiчних i п’яненьких вусах (…) – «було колись!». Так, дiду, i ми також говоримо, посмiхаючись, це знамените «було колись», – але ми стали обличчям до того, що е i що повинно бути завдяки нашiй волi».

А це Олександр Довженко 1928 року.

Сашковi друзяки-ваплiтяни, не сумнiвайтесь, читали цей полум’яний фрагмент зi статтi «Про свiй фiльм». Майк Йогансен i Юрко Тютюнник зняли своi iмена як автори сценарiю «Звенигори». Майк Йогансен вважав, що фiльм поставлено «догори ногами». І ось Сашко 1932 року показуе «Івана», тобто образне втiлення того, про що вiн писав п’ять рокiв тому…

Аналiзуючи минуле, ми прагнемо якомога рельефнiше вiдчути ситуацiю в усiй ii iсторичнiй цiлiсностi, спробувати зрозумiти справжнi мотивацii людей та iхнiх вчинкiв. Вони зовсiм непростi (i я це доведу). Тим часом державна мiфологiя тяжiла до спрощення. І Довженко iй у цьому допомiг: «Мiй фiльм («Звенигора». – P. K.) – бiльшовицький».

Обставини змушують iдеологiчну спрямованiсть ототожнювати з метою мистецтва. «Хто краще насмiявся над емiграцiею, – пише В. Хмурий, який сам нещодавно повернувся з емiграцii i на якого вже чигала бiда, – нiж насмiявся автор «Звенигори» в кадрi, де в Празi «матнею вулицю мете, iде козак»? Очевидним стае соцiальне замовлення. Нi про естетику, нi про джерельнi iсторiософськi витоки твору, певна рiч, не йдеться.

Але чому блискуче освiченi лiтератори, режисери, актори критикували першi довженкiвськi фiльми? Може, вони iх не розумiли? Гадаю, розумiли, однак лише поверховий шар зображення, очевидне, а для «гарячоi» сучасностi найiстотнiшим стае саме очевидне. Бо мiфологiя виткана передусiм з очевидного й масово розпропагованого. Лише так мiф набувае магiчного впливу на маси. І вже мало хто здатен збагнути, що всi гасла бiльшовицькоi революцii – фальшивi й жодне – не виконане, що хаос загнано залiзною дланню досередини, а соцiальна гармонiя – то байка для масовоi свiдомостi. І, нарештi, космос – «основний пафос будь-якоi мiфологii» – геть було злiквiдовано… Зате було генералiзовано, до потворного гiпертрофовано роль ритуалiв – всi цi революцiйнi свята з обов’язковими демонстрацiями, урочистi засiдання, зустрiчi членiв Полiтбюро ЦК ВКП(б) iз вдячними трудящими. «Двiйник» мiфу логiкою обставин витiсняв соцiальну активнiсть громади й саму людську сутнiсть на далеку периферiю i пiдмiняв ii ритуальними iграми, iмiтацiями волевияву мас.

Треба визнати гiрку правду: комунiстичнi мiфотворцi вiдводили й Довженку, i його творчостi «прагматичну функцiю» – для змiцнення свого владарювання, впровадження своеi «генеральноi лiнii» (винищення нацiональноi iнтелiгенцii, голодомор, шалена експлуатацiя, участь у подiлi Європи разом з фашистами Нiмеччини). Використовували i як митця, i як шановану у свiтi особистiсть – цим зумовленi його поiздки до Праги, Берлiна, Парижа, Лондона (1930), його виступ на І з’iздi радянських письменникiв (1934), створення документального фiльму росiйською мовою «Освобождение украинских и белорусских земель от гнета польских панов и воссоединение народов-братьев в единую семью» (1940).

Використовували, та в який спосiб? Все в той же, що протривав вiд Павла Тичини («О, будьте проклятi ви всi!» до Івана Драча («О, будьте проклятi ви ще раз!»), – методи, що iх у застiйнi 70-тi буде «науково» визначено як «контрпропаганду». Текстiв Довженкових виступiв за кордоном немае, та прогалину красномовно заповнюе такий абзац з листа кiнорежисера до І. О. Соколянського з Берлiна: «Ставляться до мене хороше. У доповiдi вирiшив нiкому не кланятися, а навпаки, нападати i лаяти ся… Словом, хай живе за всяку цiну, за всякi муки, труднощi, зубовний скрежет наша п’ятирiчка, перша, друга, соцзмагання, ударники, з’iзди, постанови, усе те, про що любимо з тобою говорити. Єдиний для нас шлях» (розрядка моя. – Р. К.).

Я видiлив «опорнi» слова украiнського кiнорежисера, драматурга, письменника, художника, щоб читач вiдчув атмосферу, у якiй вiдбувалася провокацiйна розправа над нацiональною iнтелiгенцiею, зокрема «Процес СВУ» (1930). І як вiдлуння його – оскаженiння антиукраiнськоi пропаганди, до якоi примусили пiдключитись i Миколу Кулiша, i Миколу Хвильового… І Олександра Довженка. Можливо, саме з цiею метою послали за кордон…

Таким постае О. Довженко 1930 року.

Комунiстичний Молох – ненажера: йому все мало, вiн все чимось не задоволений i вiчно «полюе за вiдьмами». «Обличчя ворога» – так називалася стаття П. Гридасова в газетi «Кино» (24 вересня 1937 року), з якоi я наведу лише маленький уривок: «У цьому ж сценарii («Звенигора». – P. K.) протягуеться думка про месiанську роль «молодоi» украiнськоi iнтелiгенцii. Сценарiй «Звенигори» ставив режисер тов. Довженко, який багато в чому подолав його. Вiн показав класову боротьбу в перiод громадянськоi вiйни й створив образ Павла-петлюрiвця, запеклого ворога украiнського народу. На жаль, вiн не змiг до кiнця подолати шкiдливi установки сценарiю, й картина вийшла з грубими полiтичними помилками».

Десь рокiв через тридцять пiсля своiх вправ на полi полiтичноi карикатури, маючи величезний стаж соцiально-iдеологiчноi заангажованостi в кiно, Олександр Петрович зiзнаеться в «Щоденнику»: «Множество маленьких сiрих людей поступово i методично послiдовно перековували мене, що я – «ошибающийся». (Звернiть увагу на тональнiсть запису – самоiронiя, цiлковита щирiсть i нещадна констатацiя. – Р. К.). І що головне, на що я здатний, – се рiзнi «наказуемие» помилки. І з великим трудом я пiддався iх обробцi».

Важко сказати, як склалася б доля Майстра, аби не катаклiзм свiтовоi вiйни. У цi роки Довженковi вiдкриваеться страхiтлива реальнiсть геополiтичного становища Украiни. Доля художника i доля Украiни туго зв’язуються в единий вузол. Прозрiваючи, вiн записуе в «Щоденнику» 5 квiтня 1942 року: «На украiнських ланах i селах в огнi i полум’i вирiшуеться доля людства, вирiшуеться велетенська проблема свiтовоi гегемонii, вирiшуеться доля людства на нашiй недолi. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива». І через десять днiв: «Свiте мiй убогий! Покажи менi, де на тобi пролилося ще стiльки кровi, як у нас на Украiнi! Нема другоi Украiни. Нема». Це вже свiтовiдчування й ескiз трагедiйноi кiноповiстi «Украiна в огнi».

Вiд пережитих потрясiнь О. П. Довженко, як i належить справжньому митцевi, розряджаеться в творчому актi. Його душа й уява линуть до предковiчноi землi, до джерел його роду, родинного гнiзда й пам’ятi дитинства. І саме 5 квiтня 1942 року письменник записуе: «Боже мiй, скiльки ж прекрасного й дорогого було в моему життi, що нiколи вже не повернеться! Скiльки краси на Деснi, на сiнокосi i скрiзь – усюди, куди тiльки не гляне мое душевне око…»

Ви, читачу, звичайно, зрозумiли, ще йдеться про майбутнiй шедевр О. П. Довженка «Зачарована Десна». Отже, «Щоденники», кiноповiстi «Украiна в огнi» й «Зачарована Десна» творилися одночасово. Саме вони, нарiвнi з оповiданнями военноi пори, я вважаю, становлять найцiннiший творчий доробок письменника – поза мiфами, поза внутрiшньою в’язницею й усвiдомленням власноi несвободи. І не випадково саме цi твори не були виданi за життя Майстра. Не випадково «Украiна в огнi» зазнала нищiвноi критики, була суворо заборонена, Довженко став «iменинником» на закритому засiданнi Полiтбюро ЦК ВКП(б).

Вiд цього партiйного «нокауту» О. П. Довженко не змiг пiдвестися, душевно урiвноважитися аж до смертi. Бiльш того, вiн став у повному сенсi полоненим – не мав можливостi повернутися в Украiну. Залишалося страждати.

І всупереч усьому творити. Хай i пiдневiльно, з внутрiшнiм i зовнiшнiм, цiлком реальним, цензором. Все це – та сумна, гнiтюча реальнiсть, яка й досi декому очi коле. Тому, перш нiж повернутися до дослiдження прихованих важелiв мiфотворчостi, я звертаю увагу читача на головну обставину, яку ретельно оминають: мiф на повний зрiст постав пiсля смертi О. П. Довженка, й основною натхненницею i жрицею його була Ю. І. Солнцева.

* * *

Поетика романтизму, ii еволюцiя за доби тоталiтаризму ще чекае свого дослiдника. У цiй ланцi украiнськоi культури деформацii та потворнi гримаси особливо помiтнi. І це зрозумiло: лiтературний романтизм 20-х був безпосереднiм спадкоемцем специфiчного нацiонального стилю – украiнського бароко – i мав мiцний пiдмурiвок у народному свiтовiдчуваннi. Цей органiчний зв’язок простежуеться через творчiсть молодих Шевченка й Гоголя, П. Кулiша й Стороженка. Впливу неоромантизму зазнали Леся Украiнка, Коцюбинський i цiла плеяда поетiв об’еднання «Украiнська хата».

Революцiя в Украiнi, поразка УНР, перемога бiльшовикiв i щирi сподiвання деяких украiнських комунiстiв на можливiсть створення новоi пролетарськоi украiнськоi держави сприяли новому спалаху романтизму. Омрiяна державнiсть, воля, розвiй нацiональноi культури – все здавалося можливим, здiйсненним. Кожному творцевi вiдкривався широкий простiр для осягання минулого, сучасного, майбутнього. І водночас чи не кожного митця гнiтило передчуття катастрофи, спричинюване постiйною змiною полiтичних декорацiй… Хто шукав порятунку в аналогiях з iсторичним минулим – за наслiдками, однак, вимальовувалася маловтiшна картина… Хто поривався душею у прекрасну будучину свiтлого царства трудящих – цим невдовзi судилися важкi розчарування, жалi ошуканих. І, нарештi, були митцi, що жили сучасним i в ньому намагалися бачити органiчне поеднання давноминулоi слави («було колись в Украiнi – ревiли гармати») та прийдешнього царства «свободи, рiвностi, братерства», прислухатися до сучасноi «музики революцii», до якоi, звiсно, треба чуйно прислухатися, – i творити, виховувати маси, змiнювати iх, орати цiлину iхньоi свiдомостi, засiвати ii «розумним, добрим, вiчним. Усi цi три течii романтичного свiтовiдчування доби революцii та громадянськоi вiйни, звичайно, не були iзольованi одна вiд одноi, взаемодiяли мiж собою, й усi видавали… бажане за дiйсне. И на всiх митцiв чекали Велика Ілюзiя – Крах Мрii – Тоскна Безнадiя (що, до речi, також е емоцiйно-настроевою базою романтизму). Отак виникла могутня хвиля украiнського романтизму новоi доби, до якоi належали творцi свiтового вимiру – Тичина, Олесь, Сосюра, Яновський, Хвильовий. Мо-ло-дi! Довженко, безумовно, також належить до цiеi плеяди, та, з огляду на свою творчу еволюцiю, вiн примкнув до неi значно пiзнiше, в зрiлому вiцi – у 33 роки. Йшов 1928 рiк…

Доба новiтнього «Sturm und Drang» тодi вже змiнювалася кригою тоталiтаризму. Найважливiшi засади поетики класичного романтизму визначили його нiмецькi засновники на початку XIX столiття – брати Шлегелi, Шеллiнг, Новалiс, Тiк, Рiхтер та iншi теоретики – митцi рiзних краiн Європи й Америки. Як дефiнiцiя доби романтизму, найбiльший грунт, певно, мае спогад Ф. Шеллiнга: «Чарiвний був час… – писав один з йенських мудрецiв. – Людський дух був розкутий, вважав себе здатним усьому сущому протиставляти свою дiйсну свободу й питати не про те, що iснуе, але про те, що можливе (настане)». Для романтикiв очiкуване завжди попереду реального. Час неначе вiдкривае духовний простiр для активного творення – звiдси витоки й Вiдродження украiнськоi культури 20-х рокiв. Водночас «дiйснiй свободi» вже надходив кiнець, i на 1928 рiк (нагадаю: розгром «лiтературноi дискусii») уже багато хто усвiдомлював, що настае перiод канонiзацii нового режиму. «…Тоталiтаризм викреслив установлений ще в епоху Романтизму знак рiвностi мiж народом i культурою, натомiсть ототожнивши народ – з державою, так що в масовiй свiдомостi «нацiоналiзм» поступово зрiсся з «нацизмом», i вся етнософська проблематика виявилась iдеологiчно скомпрометованою на довгi роки наперед», – так сучасний фiлософ Оксана Забужко об’ективiзувала фатальний поворот для етнософii на укорiнення нацiональноi свiдомостi.

Отже, Довженко забарився й не змiг, як Тичина, зреалiзувати перiод вiдносноi свободи творчостi. І, як на мене, саме в цьому «запiзненнi» лежить початок руйнiвного конфлiкту мiж яскравою особистiстю, ii намiрами – й невблаганними обставинами сувороi реальностi. Для романтика (а вiн був вiд природи чистим романтиком) i свiдомого украiнця нестерпно було бачити iдеологiчне багно, в яке западае суспiльство, духовно-iнтелектуальний занепад цiлоi краiни в 30-тi роки, жалюгiдне iснування нацiональноi iнтелiгенцii, фiзичне винищення носiiв нацiональноi iдеi. І все це – на тлi суцiльних свят: твориться новий ритуал советськоi мiфологii. За таких умов життя й творчiсть ставали додатком до постанов партiйних з’iздiв, рад, наркоматiв – органiв, якi називалися директивними. Праця на культурнiй нивi була в iхнiх руках, i тi, що давали художниковi роботу, вимагали оспiвувати нове щасливе життя – всупереч очевидним фактам i навiть здоровому глузду. Реальнiсть i творчiсть були розлученi, здавалось, навiки, й митцi вже не жили, а лиш вдавали присутнiсть, як поручик Кiже. Може, саме тому неймовiрно трагiчне iснування на однiй шостiй частинi свiту здебiльшого знаходило вельми дивне образне втiлення – пiднесено романтичне. Митцi шукали порятунку в еквiлiбристицi понять, жадали бодай найменшоi вiдповiдностi своiх творiнь свiтовим уявленням про культуру. Для естетики класичного романтика «нове» й «прекрасне» – синонiми. Можливо, за цю рятiвну соломинку вхопився й кiнорежисер Довженко. Для нього, романтика, неможливо творити в краiнi кривих дзеркал, «краiнi навпаки». І тодi митець, мов Саваоф, вiдважився своею генiальною уявою змiнити свiт, перетворити його. Свiт спотворений, фальшивий, жорстокий оспiвувався з непiдробним натхненням поета як… опромiнений щастям, поетичний, чарiвний, доленосний.

Потрiбна була нова поетика, новi естетичнi поняття – i новi засади романтизму, який належало «пiдверстати» до соцiалiзму, що вже ембрiонально був зачатий. Так зароджувалися й випробовувалися на практицi довженкiвськi образно-теоретичнi пiдвалини: «небо, вiдображене в калюжi» й «мiдяки правд», «гола правда» й «правда мистецтва», «правда завтрашнього дня» й «правда краси», «краса ближче до iстини» й «краще життя вважати добрим, нiж злим»… У цьому «естетичному» багажi е речi просто курйознi, й серйозно iх обговорювати неможливо. Але всi вони були покликанi добою, спiвпрацювали з нею i тому мають бути розглянутi контекстуально. Інакше ми ризикуемо не збагнути умов, якi формували саме таке свiтобачення. Що ж до щиростi – то це не естетична категорiя, а моральна проблема. Тому вона знiмалася.

Отже, поряд з шалом терору, тотальним винищенням самих джерел духовостi культивувалися фальшивий оптимiзм, мрiйливiсть, безоглядна вiра в щасливе майбутне. Вся краiна перетворилася на розворушений мурашник. Муравликiв, що збилися з «правильного шляху», просто розчавлювали. Звичайно, в iм’я високоi мети. Поступово зникала адекватнiсть у сприйняттi реальностi. Вже не кажу про осмислення, глибшу iнтерпретацiю фактiв. Скажiмо, видатний романтик XIX столiття молодий Микола Гоголь не просто помiтив калюжу серед мiста – вiн побачив у нiй символ суспiльного застою, i не лише благословенного Миргорода, провiнцii, а Імперii як такоi. А в умовах тоталiтарного режиму в тiй самiй калабанi належало вiднайти… небо, а в небi – зiрки. Вже не дозволено було розчаровуватися (що е для естетики романтизму засадничою пiдвалиною – руйнацiя сподiвань, нездiйсненнiсть омрiяного iдеалу). Але правда життя волала до неба, i ii неможливо було не почути, не побачити. Навiть упослiджена, вигнана з рiдноi хати покритка-правда продиралася попiдтинню, домагаючись своiх прав на рiвнi традицiй материзни. Певно, тому з’явилася необхiднiсть «традицiй пiдрiзацii» (П. Тичина). Звiдси – довженкiвськi iронiзми в бiк гайдамаччини, позiрна зверхнiсть до тисячолiтньоi культури («Звенигора»). Ця незручна реальнiсть була затаврована низькою цiною мiдяка, що поданий у множинi («мiдяки правд»), прирiкав бiдну правду на остаточну моральну девальвацiю.

Залiзна схема була iдеальним винаходом для творчого цинiзму, а для самого Довженка – очевидними веритами, важкою карою – читайте «Щоденник». Але! Водночас вона була й щитом, за яким вiн намагався сховатися вiд критичних стрiл. Режисер вiртуозно вмiв зображати нацiональнi традицii, закорiненi в сивiй давнинi, народне свiтовiдчування в усiй його неповторнiй чистотi, як фiлософ, осмислював плин часу й мить життя. І не можна вiрити словам Довженка «гайдамаки XVIII вiку, що погано iздять на конях…» Вiн це писав, аби закамуфлювати свiй справжнiй намiр – подивiться самi, й ви побачите, як гарно режисер зобразив iзду хлопцiв в уповiльненiй зйомцi: вони летять, вони опоетизованi, вони – як сокровенна легенда, як казка, що може тiльки наснитися. У заповiти свого дитинства, своеi молодостi вiн продовжував вiрити. Однак диктат життя, обставини самого iснування народу, поставленого новiтньою iсторiею перед безоднею винищення, змушував митця вiднаходити в жорстокiй громадянськiй вiйнi народного героя. У брутальному насильствi грабiжницькоi колективiзацii – народного героя. У буднях пiдневiльноi iндустрiалiзацii – народного героя. В найжорстокiшому випробуваннi Другоi свiтовоi вiйни – народного героя.

Як же вiдбувалася ця метаморфоза? За якими естетичними програмами здiйснювалось оте перетворення?

Єлеазар Мелетинський пише: «Найархаiчнiшому типу мислення вiдповiдають уявлення про походження елементiв культури (i природи) як спонтаннi перетворення:…демiург – обоготворений гончар або коваль, наприклад, Гефест… стае зразком для таких мотивiв, як вирiзування людей з дерева або лiплення iх iз глини, виковування сонця й мiсяця iз залiза тощо. Для давнiх хлiборобiв специфiчним е оповiдання про походження певних iстот… у результатi жертвоприношень»… Перетворення стало прапором радянськоi доби: на пiвночi прокладали Бiломорсько-Балтiйський канал, на пiвднi вели наступ на пустелi, перегороджували Днiпро, Волгу, Дон, Єнiсей, творили штучнi моря – перетворювали природу в iм’я людини й для людини.

Звiсно, перетворенням приносили шаленi жертви на вiвтар новiтньоi релiгii. Тисячi зекiв i напiввiльних трудящих загинули на будiвництвi тiльки Бiломорсько-Балтiйського каналу. Оце й було мiфологiчне «походження певних iстот у результатi жертвоприношень»: формувався новий тип людини – «будiвника комунiзму». Чи знала радянська творча iнтелiгенцiя про цей процес заклання новiтньому Молоховi? Знала. І брала активну участь i у формуваннi цiеi мiфологii, i в самому процесi перетворення. Поет Микола Тихонов напише: «Гвозди б делать из этих людей, крепче не было б в мире гвоздей». Отак Гефест комунiзму повернув нас до найархаiчнiшоi мiфологii i почав перетворювати не лише природу, а й природу людини, живу плоть на метал, тобто утворився зворотний процес – омертвiння духу. Оспiвування всiх заходiв партii-держави, отих злочинств i безуму стало вiдкрито проголошеною доктриною й керiвництвом до дii. У цьому процесi перетворення змушенi були брати участь десятки талановитих митцiв рiзних народiв. Згадаймо десятки творiв радянських письменникiв про перетворення природи. Назву, як на мене, кращий з них: романтична повiстина К. Паустовського «Кара-Бугаз». Блискучий радянський прозаiк, естет Костянтин Паустовський писав: «Романтична настроенiсть не дозволяе людинi бути брехуном, невiгласом, боязким i жорстоким. У романтицi закладена шляхетна сила. Немае… пiдстав вiдмовлятися вiд неi в нашiй боротьбi за майбутне…»

За монтажними аркушами фiльм «Іван» мав кiнчатися так: «Іван: А пригадуеш, як ми змагалися з тобою у тридцять п’ятому, здаеться, роцi? (Картину було знято 1932 року, до 15 рiчницi Жовтневоi революцii. – P. K.). Іван: Зараз вже i я, i ти, i Днiпро з вищою освiтою. Хведiр: Можна уже й по Ангарi ударить. Ударимо, Іване? Іван: Ударим». (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 690. – Оп. І. – Од. зб. 2. – Арк. 27).

В отакий спосiб здобувалося вiдчуття «третьоi дiйсностi», прокладався магiстральний шлях до «кiнцевого сонячного пункту» (В. Винниченко). З цих самих позицiй, на замовлення поточних суспiльних потреб, робився фiльм «Мiчурiн». І як не намагався режисер втекти вiд погромно-ганебноi кампанii, розгорнутоi в краiнi проти вчених-генетикiв, ця втеча була унеможливлена в умовах тоталiтарного режиму. За тебе, проти твоеi волi допишуть, дознiмуть, до– й перемонтують стрiчку так, аби вона вiдповiдала нормам доби. Ще й увiнчають Сталiнською премiею. Така прикрiсть сталася з Довженком, коли з екрана заговорив цитатами з власних праць Мiчурiн i краiна довiдалася, що немае чого чекати милостей вiд природи, взяти iх вiд неi – наше завдання. У такий спосiб впроваджувалася в життя «теорiя» перетворення природи.

З цих самих позицiй писалася «Поема про море».

Чи могли знати радянськi митцi-романтики, яких жахних втрат буде завдано природному середовищу в Прикаспii, на Днiпрi? Ставити так питання, гадаю, неправомiрно: воно не мае нiчого спiльного з естетикою. Зокрема з естетикою романтизму. Інша рiч, що радянський романтизм як мистецький стиль став чимось чужорiдним для естетики, бо був наскрiзно заiдеологiзованим, великою мiрою «кабiнетним» i контрольованим з кабiнетiв. Йдеться про сутнiсну неправду етичного порядку, спотворенi моральнi критерii. У 30-х роках, так само як у 50-х, процвiтали брехливiсть, темнота, зрозумiле боягузтво, що перейшло в пандемiю перестраховки, i, нарештi, Великий Терор. Однак силою талантiв справжнiх письменникiв ця страхiтлива реальнiсть була закамуфльована, романтизована, оспiвана – ось де найбiльший грiх радянського романтизму.

Ідеологiчнi конвоiри – вiд рядовоi спiлчанськоi служки до кремлiвських небожителiв – були пильнi. «Тиран подох, але стоiть тюрьма»… Вже в перiод хрущовськоi вiдлиги виникла «довженкiвська дискусiя» навколо зовсiм не теоретичноi, а просто смаковоi статтi Вiктора Некрасова «Слова «великi» й «простi». Дискусiя була однiею з перших спроб похитнути державно-партiйну мiфологiю, й тому я лише побiжно торкнуся аргументацii В. П. Некрасова та його опонентiв. На мое переконання, ця дискусiя взагалi була далекою вiд Довженка. Перша й головна причина – фiльм зняв не Довженко, а зовсiм iнший режисер, Юлiя Солнцева. Друга причина – не зовсiм за сценарiем Довженка… Читаемо лист Олександра Петровича до Ю. К. Смолича вiд 7 жовтня 1956 року: «Знаю я, що над «Морем» (маеться на увазi сценарiй «Поема про море». – P. K.) треба ще багато працювати. Коли вистачить менi часу»… Не судилося – це був останнiй лист. Отже, про який авторський сценарiй мова? Третя причина випливае з другоi: можливо, через незавершенiсть сценарiю «Мосфiльм» вiдмовлявся його запускати у виробництво, про що знову ж таки писав сам Довженко в «Щоденнику». Всi, хто був знайомий з Юлiею Іполитiвною, знають, якою динамiчною й активною людиною вона була. Юлiя Солнцева хотiла цю тему знiмати – i зняла. Це ii авторська робота.

Вихiд фiльму «Поема про море» було ретельно пiдготовлено, – так, як це вмiли тiльки кремлiвськi iдеологи, пiд пропагандистськi залпи салюту з усiх гармат. Часопис «Искусство кино» не залишився осторонь – в одинадцятому числi за 1958 рiк з’явилися панегiричнi статтi О. Суркова, М. Тихонова, С. Герасимова, Г. Александрова, Л. Арнштама. До славословлення було залучено найвiдомiших дiячiв радянськоi культури.

Одночасно «вiдлига» в суспiльному життi позначилася зокрема на формуваннi нового свiтобачення, в мистецьких пошуках стилю для вiдображення новоi реальностi. У людей з’явилася необхiднiсть говорити довiрливо, тихо. Молодi митцi не сприймали традицiйного радянського пафосу, патетики, котурнiв. Стаття Вiктора Некрасова стала каталiзатором цього до часу прихованого процесу.

А тепер про «дискусiю». Редакцiя заздалегiдь почала готувати читача до сприйняття ще навiть не опублiкованоi статтi Некрасова, оцiнок якого вона, редакцiя, безумовно, не подiляе (може, й подiляла, та не мала мужностi зiзнатись). В четвертому числi «Искусства кино» пiд рубрикою «Обговорюемо питання теорii» була опублiкована стаття В. Разумного «Етичне й естетичне». Полемiзуючи з Ю. Ханютiним, який високо поцiнував реалiстично-оповiдальну, заглиблену в психологiчний свiт людини стилiстику фiльму «Весна на Зарiчнiй вулицi» (реж. Ф. Миронер, М. Хуцiев), фiлософ В. Разумний пише: «…Художник соцiалiстичного реалiзму – передусiм полiтик, який умiе через етичну колiзiю пiдiйти до полiтичних узагальнень, що прекрасно доведено марксистською критикою. І тому порiвняння Ф. Миронера й М. Хуцiева з Довженком, м’яко кажучи, кульгае. (Зазначу: Ю. Ханютiн нiкого нi з ким не порiвнював. Порiвнювати буде Некрасов, причому лише в наступному, ще не баченому читачем числi часопису. Та пропагандистську машину вже запущено, й стаття Разумного – хiд «на випередження». – Р. К.) У фiльмах Довженка вражае зовсiм не зображення героiв, якi «чуйно реагують на кожний щирий людський порив», а щось незмiрно бiльше. Його, великого митця, хвилювали кардинальнi проблеми сучасностi, доля Людини, битви якоi сповiщають про новий, чудесний свiт».

В. Некрасов намагався обiйти гострi кути сутнiсноi розмови, тобто полiтичний та iдеологiчний мотиви. Вiн зосередився виключно на поетицi, на сприйняттi (чи несприйняттi) стилю фiльму «Поема про море»: «Важливо, щоб ти повiрив у те, що вiдбуваеться в книжцi, на сценi, на екранi… Я не повiрив фiльму… Я називаю це умовнiстю. Дехто називае це романтикою, окриленiстю, пафосом, патетикою… «Поема про море» – вся на високiй нотi. Вiд початку до кiнця. Вона як скульптура Мухiноi («Робiтник i колгоспниця». – P. K.), яка раптом ожила й пiшла вперед переможною ходою. А ми стежимо за нею. Упродовж двох годин»…

Йому вiдповiли, дуже розлого, кiнознавець Якiв Варшавський («Треба розiбратися») й Максим Рильський («Правда, краса, iстина»). Цитую зi статтi Варшавського «Душа сучасностi», на яку звернув увагу Некрасов: «Наше мистецтво часом боiться, уникае «великих слiв», нерiдко вiддае перевагу побутовiй говiрцi. Багато режисерiв i драматургiв вважають великi слова закличноi патетики «голосними», пишномовними, надають перевагу такiй собi позаемоцiйнiй оповiдальностi, яка вважаеться ознакою художньоi стриманостi, скромностi, простоти. Довженко завжди воював проти такоi приземленоi простоти, вiн вiрив, що велика справа вимагае полум’яного слова, i шукав такого слова».

Дуже показово, що в усiй «довженкiвськiй дискусii» не прозвучало слово «Украiна». Лише Максим Тадейович в останнiх абзацах своеi статтi напише: «Але жили в серцi невгамовного Сашка, як звали його друзi, любов до народноi пiснi, до Гоголя, до Шевченка. Украiнськими пiснями, поезiею рiдного пейзажу пройнята вся «Поема про море». Нацiональний момент в «Поемi», до речi, цiлком пройшов повз увагу В. Некрасова. – (І це справедливо, але тiльки в тiй частинi, що й у фiльмi того «моменту» годi вiдчути. – Р. К.) – В одному iз своiх виступiв Олександр Петрович спiвчутливо цитував слова Анатоля Франса: «Якщо б менi запропонували вибирати мiж правдою i красою, то я вибрав би красу, тому що вона ближча до iстини…» Саме цiею-от красою, ближчою до iстини, нiж куца житейська, обивательська «правда», високою красою нетлiнноi всесвiтньоi правди осяяна його величава «Поема про море».

Коло замкнулося. Воiстину зачароване коло, в якому не було мiсця нi естетицi, нi етицi. Кожний виконував свою функцiю. Точнiше: кожного функцiонально використовував режим. Намагався принаймнi використати. Можливо, Максим Тадейович щиро думав, що варто захистити Сашка вiд нападок. Тим паче що Некрасов дiйсно «пройшов повз нацiональний момент». Факт! Однак нiхто краще за М. Рильського не знав, що на «нацiональному моментi» зосереджувати увагу невiльно, бо це – замiноване поле «двох культур», якого краще не торкатися. Навiть ледь-ледь, навiть обережно – вибiр було ген коли зроблено, залишалося iснувати в схемi чiтко визначених понять: одна культура, буржуазно-нацiоналiстична, контрреволюцiйна – «о, будьте проклятi ви ще раз!» – мала зникнути, другiй – революцiйнiй, романтичнiй – належало запанувати, оволодiваючи масами. Тому не варто дивуватися, що пiд пером блискучого неокласика образ «правди, краси, iстини» набирае такого вигляду: «Масштаби довженкiвського мислення були безмежнi. Але був один центр, навколо якого оберталися всi створенi Довженком образи й картини. Це – боротьба людини за гармонiйне, прекрасне, розумне, одухотворене життя, боротьба людини за щастя людства. Точнiше, боротьба за побудову комунiстичного суспiльства. Це – наскрiзна iдея всiеi творчостi Довженка».

Власне, тiльки це й треба було довести радянськiй мiфологii, коли заходило чи то про Довженка, чи то про романтизм. Таким чином, можна точно визначити час, мiсце й привiд, якi лягли в основу нового оберту довженкiвськоi мiфологii, – 1958 рiк, Москва, фiльм «Поема про море».

«Дискусiя» лише прискорила процес посмертноi канонiзацii життя й творчостi Довженка, бо вона торкнулася значно серйознiших i глибших пластiв партiйно-державноi полiтики на теренi культури взагалi. Почалося дивне «життя пiсля смертi» – з притаманними системi пишним ритуалом, виверженнями порожньоi риторики, широкою публiкацiею творiв письменника (з численними, однак, купюрами), що допомагало формувати крону мiфу в потрiбному напрямку.

Пропоную увазi читача документальну основу для обгрунтування вищезазначеного. Це виступ М. В. Пiдгорного на нарадi активу творчоi iнтелiгенцii (Киiв, 9—10 квiтня 1963 року): «Свого часу буржуазнi нацiоналiсти, рiзнi донцови, маланюки чiплялися до творчостi товаришiв Тичини, Сосюри, Яновського, але нацiоналiсти тодi одержали вiд них такого ляпаса, що i тепер тi письменники, творами яких спекулюють заклятi вороги на сходi (певно, все-таки на Заходi. – P. K.) нашоi соцiалiстичноi Украiни, дадуть iм рiшучу вiдсiч (оплески)… Ще в 1959 роцi виникла широка дискусiя пiсля появи його (В. П. Некрасова. – Р. К.) статтi «Слова «великие» и «простые» в журналi «Искусство кино». В нiй з позицiй приземленого побутописательства (а все ж цiкаво: хто базгряв оце «писательство» для украiнського партiйно-державного бонзи? – Р. К.) Некрасов силкувався перекреслити один з кращих творiв украiнськоi сучасноi лiтератури – «Поему про море» Олександра Довженка – саме за ii високопоетичне вiдображення краси i багатства душi, величi трудового подвигу будiвникiв комунiзму. І от уже в листопадi минулого року Некрасов у рiзко негативному планi згадуе лiтературний сценарiй Довженка «Поема про море», «Повiсть полум’яних лiт», ще категоричнiше вiн намагаеться заперечити багатозначнiсть i життевiсть цих та iнших кращих творiв радянського мистецтва, iх велику виховну силу. Чи не тому такий непримиренний Некрасов до творчостi Довженка, що той завжди вимагав вiд митцiв самовiдданоi служби народовi, дбав про те, щоб вони в усiй величi життевоi правди показували битву за перемогу комунiзму. Довженко вчив митцiв не боятися високо мислити i свiй художнiй прапор нести якомога вище, бо з втратою високого плану мислення забуваеться загальна картина, загальна мета – чий ти й чому ти служиш» (розрядка скрiзь моя. – Р. К.; ЦДАГО Ураiни, колишнiй архiв ЦК КПУ. – Ф. І. – Оп. 31. – Од. зб. 2152. – Арк. 19, 40).

Цей документ не потребуе коментарiв, настiльки вiн красномовний i як яскраве свiдчення доби, i, головне, як стрижень мiфологеми «чий ти й чому ти служиш». У прикладному «довженкiвському» варiантi це вже виглядало як «рудимент мiфу» (А. Ф. Лосев), бо «ферментальна мiфологiя», ii рушiйнi сили були вже вичерпанi – митця не стало. Натомiсть стрiмко виводилися стiни державного «довженкознавства», де у посткультiвську добу Пiдгорний був першим «довженкознавцем», а Щербицький – другим…

І така цiкава закономiрнiсть, як тiльки виникае потреба вiдшмагати чи розгромити в черговий раз творчу iнтелiгенцiю, вождi пiдносять, як iкону, Довженка… Так було 1963 року, а ще страшнiше 1973-го, коли iменем Довженка розгромили поетичне кiно Украiни, а його лiдера С. И. Параджанова запроторили до таборiв. Попередньо туди вiдправили весь цвiт, усю елiту шiстдесятникiв Украiни. Правили бал тi, хто навчився й внутрiшньо погодився, присягаючи iменем Довженка, «перетворювати»…

Виявляеться, й тут iснуе суперечнiсть: Довженко-людина i сам прагнув, i водночас примушений був служити iдеям нового ладу. Довженко-художник внутрiшньо опирався такого роду «самовiдданiй службi». У 1925 роцi, ще до свого кiнематографiчного злету, вiн пише статтю «На фронтi образотворчого мистецтва», де гостро виступае проти Пролеткульту й пролетарськоi профанацii мистецтва, однозначно пiтримуе талановите модерне мистецтво, зокрема постiмпресiонiста Сезанна. Щоправда, спираючись на авторитет… Ленiна (Див.: ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 838. – Оп. 1. – Од. зб. 16). Майже через двадцять п’ять рокiв, пройшовши всi мислимi злети й падiння, Довженко напише ескiз до сценарiю «Музична комедiя» (вiн уперше публiкуеться в цьому виданнi), де за образом композитора Д. Д. Шостаковича легко прочитуються власнi риси режисера i його ставлення до культурноi полiтики партii та суспiльноi нетерпимостi новоi радянськоi iнтелiгенцii. Будьте певнi, Олександр Петрович усе життя добре знав, i що таке мистецтво, й якi його специфiчнi можливостi, функцiональнi риси, мова; знав вiн i психологiчний тиск, брутальне адмiнiстративне втручання, iдеологiчну й полiтичну цензуру, «нiжне» викручування рук i удари нижче пояса… Довженко вiдчув на собi всю силу диктатури пролетарiату. Як i багато iнших. Однак, як на мене, один-единий Довженко, беручи участь у твореннi загальнодержавного мiфу, досягнув неоднозначного, несподiваного, а в чомусь просто унiкального мистецького результату, спромiгшись на прорив у сферу поетично-метафоричного витлумачення сучасностi.

Довженко справдi був нацiональним генiем, коли змiг засобами мови кiно розкрити трагедiю народу, що опинився на екзистенцiйному полi безнадii, коли реальнiсть поставала не просто в дзеркалi, де лiве стае правим, а в перевернутому догори дном свiтi. Духовний спадок загублено, i залишаеться вдовольнитися тим, що пам’ять ще зберiгае дорогi риси минулоi величi («Звенигора»). Саркастично, iронiчно зображуеться втрата державностi й оспiвуеться героiчний пролетарiат («Арсенал»). Оспiвуються колективiзацiя («Земля»), iндустрiалiзацiя («Іван»), шпiономанiя, «а в повiтрi – флот» («Аероград»). Оцей набiр клiше вичерпуе сюжет перевернутого догори дном свiту.

І тодi починаеться мистецтво режисера.

Генiй Довженка долав спротив матерiалу, i з екрану дивилися справдi народнi героi. Як це митцю вдалося (частково, звичайно) – тема окремоi роботи. В кожному довженкiвському фiльмi, знятому на украiнському матерiалi, присутнiй свiт народних традицiй, фольклору. Перелiчу лише деякi «культурнi переживання» (М. Ф. Сумцов) – елементи фольклорного багатства поетики Майстра: народна пiсня, приказки, жарти, грайливий гумор, веселий розиграш, карнавалiзацiя, плачi, замовляння, вiрування, звичаi, апокрифи, казки, легенди, мiфологiчнi перекази сивоi давнини, – адже все це е i скрижалями правдивого романтизму, i притаманне народному свiтовiдчуванню. І зовсiм уже не iстотно, як називався герой – Кравчина, Тимiш, Василь, Щорс, Іван чи Левко Цар. Усi вони втiлювали образи народноi жертовностi в добу iсторичного лиха, коли силою психологiчного тиску й вiдкритого терору все було обернуто на свою протилежнiсть. Пiсля перегляду основних довженкiвських фiльмiв стае важко i сумно. И нема ради – безвихiдь притискае кам’яною плитою втомлене серце. І туга за iдеалом краси й безсмертя постае лише як емоцiйний образ, метафорична фiгура… Така настроевiсть, гадаю, йде також вiд самоi природи романтизму.

Довженко справдi був нацiональним генiем, коли змiг створити нову поетику кiно, створити поетичний украiнський кiнематограф, де майже кожна однозначнiсть iдеологiчно заданого жорсткого сюжету вiднаходила глибоко фiлософське тлумачення засобами полiвалентноi образно-пластичноi форми, метафоричноi зануреностi у джерела iсторii, мiфопоетичних уявлень украiнського народу. Фантастично багатий свiт постав на повний зрiст вперше у творах Довженка i освiтив до того не знане, не усвiдомлене екранне вираження епiчного буття народу. Поруч з безсмертям, вiчнiстю ми побачили тлiн i суету. Торкнулися серцем дива буколiчноi природи, серед якоi тисячолiттями жили цi героi i iхнi предки. І от настали часи народного горя, коли запанував розбрат (брат постав на брата, i старенький дiдусь не знае, за яким онуком правда, – «Звени-гора»). Петлюрiвець-iнтелiтент прийшов у пiдвал до полоненого арсенальця, та в нього тремтять руки, не пiдiймаеться рука вбити iз класових мотивiв такого ж, як i вiн сам, украiнця. А пролетар спокiйно вiдбирае в нього револьвер i так само спокiйно посилае свого спiввiтчизника на той свiт («Арсенал»). Метафорична суть цiеi сцени стала лихим пророцтвом – рiшучi сталевi енкаведисти («не было б крепче в мире гвоздей») почнуть масове винищення iнтелiгентiв, а вождi бiльшовизму – украiнських селян, чиi образи оспiвував Довженко все свое життя. Сусiд постав на сусiда. Є щось глибоко трагiчне в тому, що приречений вбивця-куркуль i вбитий сiлькор – обидвое у вишиванках…

– Плакали межi на куркульських нивах, – гукне Василь.

– Дивись, аби не заплакала твоя мати, – вiдповiсть Хома.

І заголосила Мати Украiна, i билась у страшних судомах у передчуттi Великого Голодомору й iнших страхiть, що на неi чигали на довгому шляху новiтньоi Руiни пiд звуки «Інтернацiоналу» («Земля»).

Ось ще одна трагедiя – загинув син на будiвництвi вiд нещасливого випадку («Іван»). Мати бiжить довiдатись, як сталося лихо. Бiжить у розпачi й вiдчиняе дверi, а там нiкого нема. Новi дверi – те саме. Дверi, дверi, дверi… І скрiзь пустка. А мати, мов поранена чайка, мов утiлення образу Украiни, летить. Вона нещасна, знедолена. І кожнi дверi, здаеться, наближають ii до жаданоi вiдповiдi: в iм’я чого, Господи, приносилася офiра? Усе новi (але тi ж самi!) дверi. Їх дванадцять. Однак у жодному кабiнетi – немае «апостола». Аж ось сам Хведiр-органiзатор питае: «Як нашi братцi з кращих ударникiв вийшли на передовi позицii соцiалiстичноi стройки? Чим?» І вiдповiдае: «Тим, що вони оволодiли технiкою свого виробництва»… Цей Хведiр-органiзатор, як написав Довженко в сценарii, став «справжнiм хазяiном соцiалiстичного дiла».

Глибина вираження трагiчних подiй в Украiнi знаходить собi стежку через метафоричне мислення видатного поета екрану.

…Оркестр грав «Інтернацiонал» силувано i неприродно, бо ж у душi кожного ще бринiло «Гей, малиновий – наше славне товариство»…

* * *

Далекого 1928 року Юрiй Яновський опублiкував нарис про друга «Режисер Олександр Довженко». Майстер лише починався. Вiн створив лише свiй перший повнометражний фiльм «Звенигора», але оскiльки вже цей твiр виявився виразно нацiональним, то вiдразу ж постала проблема «бути чи не бути?». Юрiй Яновський розповiдае художниковi фiльму «Звенигора» Василевi Кричевському притчу: «До кобилячого табуна потрапив за родоначальника, через брак жеребцiв, вiслюк (уявiм, що кобили не битимуть його копитами). Що ж буде згодом? Напiввiслячий рiд. А коли десь приб’еться кiлька ослиць по дорозi – то i цiлком табун виродиться на ослiв, буде миршавiти, дурнiшати i, зрештою, дзвiнке iржання табуна перейде на осляче панiчне схлипування i зойки».

Даруйте немилозвучнiсть, надто прозору паралель i моралiте, та, нема ради, сталося найгiрше… Однак сьогоднi мають сенс не скрушнi констатацii, а iсторичнi уроки. Отже, викладу, хоча б пунктирно, причини, через якi унеможливлювалася дiяльнiсть О. П. Довженка на теренi украiнського нацiонального кiно. Наслiдок очевидний, а от причини не такi вже й простi. Та найповчальнiше – методи.

Першою руйнiвною причиною була панiвна iдеологiя, що вимагала вiд мистецтва вiдображення перманентного загострення класовоi боротьби.

Друга причина пов’язана з ворожим ставленням бiльшовикiв до селянства як дрiбнобуржуазноi стихii. На Украiнi реально iснував соцiально потужний прошарок добрих господарiв-середнякiв, завдяки чому есери тут посiдали мiцнi позицii i становили хребет Центральноi Ради. Саме селянство берегло глибоке фольклорно-етнографiчне й iсторичне корiння украiнськоi культури. Тому комунiсти повели планомiрний, стратегiчно замислений наступ на украiнське село. Повноi перемоги було досягнуто в 1932—1933 роках – голодомор, сiм з половиною мiльйонiв жертв. Украiна економiчно й полiтично була поставлена на колiна. Вiдбулася «друга революцiя».

Третя причина – вiдкрито вороже ставлення бiльшовизму до нацiональноi iнтелiгенцii. Процес СВУ був першим ударом – почались вiдкритi провокацii i терор. «Великий перелом» тут стався в наступному за голодомором роцi – 1934-му. Масовi арешти представникiв украiнськоi iнтелiгенцii, вiд бiблiотекарiв, учителiв, агрономiв до письменникiв, художникiв, довершили Великий Погром – духовно-культурнi джерела нацii було перетято. Саме тодi, 1934 року, з’явилася страхiтлива у своiй реальностi констатацiя: «Будем домолочувать, ворога докiнчувать, за проводом партii всi гвинти загвинчувать, в працi, в науцi комунiзм увiнчувать».

Ось тло, на якому довелося дiяти, входити в мистецьке життя Олександровi Петровичу Довженку. «Компетентнi органи» твердо пам’ятали: вчорашнiй есер, що активно спiвробiтничав iз Центральною Радою. Отак почала формуватися потаемна бiографiя. Отже, перший «грiх» – Центральна Рада. Другий «кримiнал», який волiв би забути Довженко, – боротьбизм. Вiн разом з Блакитним i Шумським змушений був перейти вiд боротьбистiв до КП(б)У. І от 1939 року вiн мав «творчi» страждання, коли писав свою «Автобiографiю». Як витлумачити цi своi «грiхи»? А може, сховати?.. В цих муках народилась сторiнка шоста вiдомоi «Автобiографii» Довженка.

1939 року, працюючи над «Автобiографiею», Довженко волiв не афiшувати своi блукання в партiйних хащах i, щось зовсiм не називаючи (як-от есерiв), а щось викреслюючи (боротьбистiв), «вирiвняв» ситуацiю: «На початку 1920 року (на берегах дописав: «пiд час партiйного тижня». – Р. К.) я став членом КП(б)У». А тепер цитую, як було написано i що було викреслено: «На початку 1920 року я вступив до партii боротьбистiв. Цей вступ, неправильний i непотрiбний, вiдбувся у такий спосiб. Я дуже хотiв поступити до Комунiстичноi партii бiльшовикiв Украiни, та вважав себе негiдним переступити ii порiг. Тому я вступив у боротьбисти, неначе як у пiдготовчий клас гiмназii, яким вона, звiсно, не була нiколи, i сама думка про таке порiвняння, пам’ятаю точно, наскiльки здаеться зараз абсурдною. Та це було. Через кiлька тижнiв партiя боротьбистiв улилася в КП(б)У, i, таким чином, я став членом КП(б)У» (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 690. – Оп. І. – Од. зб. 16. – Арк. 6. Переклад з росiйськоi).

Цiкаво, що в 1964 роцi при виданнi творiв Олександра Довженка в 5 томах, ця сторiнка «Автобiографii» з’явилась уже так, як була написана 1939 року, а при виданнi 5-томового зiбрання творiв 1985 року «Автобiографiя» зовсiм зникла. Про всяк випадок?..

Вiдомо, хто робив оцi манiпуляцii, та бiда не в тiм.

Справжня бiда для всього украiнського мистецтва народилася значно ранiше. Вона все та ж на всi часи – вiдсутнiсть державностi, iснування, яке ще Шевченко точно схарактеризував: «На нашiй, не своiй землi». Довженко з молодого вiку i аж до смертi перебував пiд ковпаком ЧК, ГПУ, ОГПУ, НКВД, МГБ, КГБ… Саме в цьому фактi треба шукати причину всiх метаморфоз та деформацiй, яких зазнав украiнський митець, чия творчiсть стала видатним здобутком свiтового кiно. Не раз i не два художник змушений був iти проти себе, ламати себе, творити те, що суперечило його уподобанням, традицiям, вихованню, врештi, переконанням. Митець змушений був триматися нав’язаних державою поглядiв, бо був полоненим режиму. Полоненим у прямому розумiннi, про що зокрема свiдчать купюри, якi робилися при публiкацii його творiв, «Щоденника», листiв. Наведу лише один приклад: «…Недавно я довiдався, що в мене забрали квартиру, – пише Олександр Петрович 6 листопада 1946 року до матерi й сестри Полiни Петрiвни. – Якомусь мiнiстру не хватало квартири, так забрали мою. Бiдний, бiдний мiнiстр, – подумав я, – ти мусиш жити на квартирi свого художника, сподiваючись на його смерть… Яка нудота! Отже, зараз я вже й не киiвський громадянин зовсiм. Отак-то. Тiсно мiнiстрам в столицi!» Опублiкованi в цьому виданнi тексти купюр однозначно засвiдчують неволю, цiлковиту неволю, в якiй працював Довженко. За таких умов ламався моральний стрижень особистостi. Митець дедалi частiше скаржився на втому, занепадав фiзично, нарiкав на долю.

Менi б не хотiлося баналiзувати ситуацiю – полон як поняття в конкретному випадку мав i внутрiшнiй вимiр, що лише ускладнював безрадiсне iснування О. П. Довженка. Сьогоднi ми просто, як про щось цiлком очевидне, говоримо про речi, якi Довженко мусив пояснювати, визнаючи не тi «дверi в революцiю»… А головне, всiм способом життя й творчостi засвiдчувати свою вiдданiсть Жовтню й пожовтневiй iсторii. Конче необхiдно було сховатись у тiнь суспiльних упереджень, новоi релiгii, якими жила цiла краiна. Однак я переконаний, що для художника такого масштабу втеча неможлива. Немае для нього такоi тiнi. Але е людська слабкiсть, бажання сховатися. Бодай приховати свою людську конкретнiсть, своi «необережнi» вчинки молодостi. Тому надаю виняткового значення потаемнiй бiографii Олександра Петровича, що вiдкриваеться в невiдомих ранiше листах, вiдтворених купюрах, документах, бесiдах, свiдченнях його друзiв, знайомих, у його вражаючому «Щоденниковi».

Довженко, щира слов’янська душа, Поет, за природним свiтовiдчуванням романтик, не здатний був анi на iнтелектуальну «гру в бiсер», анi на дулю в кишенi, анi на еластичнi образнi евфемiзми. Вiн просто змушений був вiддати свiй неповторний небесний голос у загальний хор. Однак навiть за таких умов цей голос аж надто вирiзнявся, щоб не вiдчути його, так би мовити, сольного характеру.

Документи потаемноi бiографii засвiдчують складнi взаемосполуки мiж прагненнями, словами i справами митця. Наявна жертовнiсть. І навiть готовнiсть пiти проти себе i вступити до партii.

Довженко, член ВКП(б), був виключений iз партii при першiй чистцi за втрату документiв. Документи загубили в Берлiнi, в посольствi, де на початку 20-х рокiв вiн працював як дипломат. Йому не раз пропонували вступити наново (згодом i документи вiднайшлися – вони випадково впали за шафу), але Довженко твердо вирiшив лишитися безпартiйним. І ось у час страшних поразок першого року вiйни з фашизмом Довженко готовий знову вступити до партii, щоб мати можливiсть опинитися на фронтi, на редакторськiй роботi як лiтератор, кiнематографiст.

Звернiмося до проникливих спостережень з книжки «Втеча вiд свободи» вiдомого американського психолога Ерiха Фромма: «Будь-який психологiчний аналiз чиiхось iндивiдуальних думок чи цiлоi iдеологii мае завданням виявлення психологiчного корiння, з якого виростають цi думки чи iдеологiя. Першою умовою такого аналiзу повинне бути повне розумiння логiчного контексту iдеi, розумiння того, що автор свiдомо хотiв висловити. Але ми знаемо, що людина – навiть коли вона суб’ективно щира – часто-густо пiдсвiдомо керуеться зовсiм не тими мотивами, якi вона вважае основою своеi поведiнки: вона може скористатися якоюсь концепцiею, що мав певний логiчний змiст, але для неi – пiдсвiдомо – такий, що визначав щось зовсiм вiдмiнне вiд цього «офiцiйного» змiсту. Бiльше того, ми знаемо, що людина може намагатися усунути суперечностi у своiх почуттях за допомогою iдеологiчноi конструкцii чи приховати затиснену думку такою рацiоналiзацiею, в якiй виражаеться протилежна iдея. Розумiння дii пiдсвiдомих сил навчило нас ставитися до слiв скептично, а не приймати iх за чисту монету».

Власне, йтиметься швидше про феномен суспiльствознавства – соцiальну психологiю внутрiшньо полонених, анiж творчiсть. В. Стус не випадково назвав свою роботу про П. Г. Тичину «Феномен доби. Сходження на Голгофу слави». У психоаналiзi Олександра Петровича подибуемо слiди пiдсвiдомого прагнення пiдверстати своi об’ективнi суперечностi й конфлiкти з навколишнiм середовищем пiд суб’ективне ставлення до нього державних iнститутiв, iхню розтлiнну мораль. «Трагедiя мого особистого життя полягае в тому, що я вирiс зi своеi кiнематографii, – пише О. П. Довженко в «Щоденнику». – …Я позбавлений творчостi в життi, позбавлений радощiв творчостi на користь народу». І тепер звернiть увагу на пояснення причин трагедii: «Я не живу в атмосферi державного горiння, в атмосферi авангарду державного штату (?). Мене туди не пущено. Тому, iзольований i самотнiй, я мучуся в критицизмi i в боязнi за долю народу, може, часом втрачаючи вiрнi пропорцii в балансi добра i зла». В самоаналiзi Довженка е стражденне прагнення пояснити самому собi дискомфорт душi, свою власну трагедiю. Однак, як на мене, бракуе нещадного бiчного освiтлення, в якому б вiн побачив себе й збагнув найстрашнiше: вiн зазнав вирiшального впливу «феномена доби» з його несамовитою властивiстю деформувати свiдомiсть i душi людськi.

Довженко не вперше шукае причину своеi вiдкинутостi, неприкаяностi. І кожного разу таку причину знаходить у зовнiшнiх факторах, у зовнiшнiх чинниках. Одне залишаеться незмiнним – винне середовище, а не полiтична, соцiально-культурна ситуацiя, обставини, що породили й виплекали саме таке середовище, надали йому саме такого забарвлення, конфлiктного спрямування.

В архiвному фондi П. Г. Тичини зберiгаеться чи то лист О. Довженка до редакцii газети «Вiстi», чи то його автобiографiя (О. Довженко. Автобiографiя iз «Збiрника статей про митцiв». – Ф. 464. – Оп. І. – Од. зб. 4125. – Арк. 113), де рукою Павла Григоровича було переписано й пiдкреслено червоним олiвцем таке: «Треба думати, що верховоди цих органiзацiй («Гарт», «Плуг» i ВАПЛІТЕ. – Павло Тичина) вважали мене маленьким при них iлюстратором та ще карикатуристом, отже, весельчаком, а менi було сумно дивитись на iхню безпросвiтню провiнцiальнiсть, некультурнiсть, обмеженiсть. Інодi менi здавалося, що я не на вечорах, а на вечорницях, не на засiданнях, а на колядках, i я почав вiд них вiдходити. Я не знав, куди подiтися, але вiдчував, що так далi жити не можна. В цей приблизно час я зблизився з укр(аiнською) кiноорганiзацiею ВУФКУ. Я робив для ВУФКУ плакати i часто туди заходив».

Тут що не речення, то реальна констатацiя невтiшноi екзистенцii украiнськоi культури, але, як не дивно, спостерiгаеться пiдсвiдома пiдмiна мотивiв. Тепер уже вiдомо, в результатi чого Довженко опинився в обiймах ВУФКУ – через хворобу Варвари Семенiвни Довженко, дружини художника. Загальновiдомий i низький рiвень «освiтянства», й особливий штиб культури пролетарських рекрутiв у ряди нацiональноi iнтелiгенцii. Мене ж у цьому фрагментi зацiкавили двi речi: по-перше, ключове визначення «маленьким», по-друге, слова, якi пiдкреслив червоним олiвцем Павло Григорович (чималою мiрою вони стосувалися й поета).

Художник Довженко знав собi цiну й був незадоволений своiм непевним становищем (цей стан його не полишатиме до самоi смертi). Але це становище («вважали мене маленьким») вiн ладен був пояснити бездарнiстю оточення, середовищем. А тим часом бездарне, сiре середовище формували цiлеспрямовано, намагалися все живе й велике загнати в ту кошару, аби всi були однаково сiрi й сповiдували одну вiру. От за таких умов i Павло Григорович, i Олександр Петрович стали перед однiею i тiею ж моторошною проблемою: «Я не знав, куди подiтися, але вiдчував, що так далi жити не можна».

Особливо – видатним митцям.

Цивiлiзованому суспiльству вдалося трансформувати цей конфлiкт, i ми читаемо в уже цитованого Е. Фромма: «Йтиметься про пристрасне прагнення слави. Якщо сенс життя став сумнiвним («Я не знав, куди подiтися…»), якщо стосунки з iншими й iз самим собою не дають упевненостi («вважали мене маленьким…»), то слава стае одним iз засобiв, якi здатнi позбавити людину сумнiвiв…Якщо iм’я людини вiдоме сучасникам, i вона може сподiватися, що так буде завжди, ii життя набувае змiсту i значення, вже завдяки ii вiдображенню в свiдомостi iнших».

У листах до заступника Голови Раднаркому УРСР Ф. А. Редька особливо вiдчуваеться внутрiшнiй дискомфорт уславленого митця, котрий увiйшов у смугу розладу в «стосунках з iншими». І, природно, намагаеться спертися на власне iм’я, на свою славу. «Що я можу робити, Ви самi знаете. Я страшенно завидую Бажану i Корнiйчуку, що вони в редакцii «За Радянську Украiну». Я мiг би там працювати». А в iншому листi до того ж таки Редька О. П. Довженко пише: «З Бажаном у мене не вийшло. Вiн великий чин. Крiм того, я його безперечно стiсняю, як безпартiйний. Я примушений був звiльнити його од своеi присутностi. Вiн, подiбно Лiнiйчуку (директор Киiвськоi кiностудii i недруг режисера. – P. K.), обсадив свою редакцiю людьми, що через них нiхто не посмiе йому нi в чому закинути. Зi студii мене вже, напевно, або вже звiльнили, або звiльнять. Я не жалiю…» (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 2. – Оп. І. – Од. зб. 3. – Арк. 1—2; там же, арк. 3).

Хотiлося б усiх зрозумiти. Час був гранично кризовий, i мотивацii вчинкiв та поривань людини за таких обставин могли бути вiдповiдно непростими. Я знаю про дружнi стосунки Бажана з Довженком, першу Бажанову монографiю про Довженка (1930). Повоеннi приязнi взаемини були, напевно, зiпсутi випадом Бажана на II з’iздi письменникiв Украiни. Але про це далi. Спробую лише пролити додаткове свiтло на згадуваний у листi Олександра Петровича епiзод зi вступом до партii i вiдвертою неприязню до М. П. Бажана часiв вiйни. С. М. Журахович, якого я познайомив з листами, заперечуе Довженкову версiю: «Я працював якраз у газетi «За Радянську Украiну» вiд самого початку ii створення. Стосунки з полковим комiсаром Бажаном були напрочуд неуставнi – людськi. Микола Платонович нiяк себе не видiляв. Працювалось дуже добре, хоч було надзвичайно важко. Щодо партiйностi – такого питання взагалi не iснувало. Безпартiйними в газетi були С. Воскрекасенко, П. Самченко, А. Шиян, Д. Гринько та й Андрiй Малишко був тодi лише кандидатом… Лист схильний пояснити настроевiстю Олександра Петровича – вiн уже до нас приiхав увесь напружений, нервово виснажений, що на той час легко можна було зрозумiти».

Оцi деталi потаемноi бiографii потребують дослiдження в розмаiтих площинах – психологiчнiй, морально-фiлософськiй, iсторико-джерелознавчiй, мистецтвознавчiй. Психологiчний ключ Е. Фромма дае рентгенограму людськоi душi, висвiтлюе те потаемне, що керуе суперечливими мотивами й оцiнками, де щирiсть можлива зi «шлаками»… Існуе ще один погляд на проблему слави, вiн належить Альберовi Камю: «Кожен митець, що хоче бути в суспiльствi знаменитий, мусить знати, що знаменитий буде не вiн, а хтось iнший iз його iм’ям. Вiн урештi-решт вiд нього вислизне i, можливо, колись уб’е в ньому справжнього митця». Не випадково саме цi слова Василь Стус узяв епiграфом до згадуваноi працi «Феномен доби. Сходження на Голгофу слави». В обох випадках – П. Г. Тичини й О. П. Довженка – йдеться про вразливу душу митця, та ще украiнського видатного художника, та в умовах тотальноi вiйни, та в краiнi з вiковими традицiями деспотii.

«У народнiй державi народне свiтовiдчуття повинно в кiнцевому пiдсумку привести до тоi шляхетноi ери, коли люди будуть бачити свое завдання не в покращеннi породи собак, коней i кiшок, а в пiднесеннi самого людства; ери, коли один буде свiдомо й мовчазно зрiкатись, а iнший – радiсно вiддавати й офiрувати», – так писав Гiтлер у «Майн кампф». Оце вже реальна висхiдна суспiльствознавства й соцiальноi психологii доби тоталiтаризму, коли вiдбуваеться пiдмiна понять i дуже хочеться жити в «атмосферi авангарду державного штату»…

І знову виникають питання. Чи можна стати на прю з «народною державою»? Чи може хтось постати проти «шляхетноi ери»? А може, все-таки якось спробувати пробитися в «атмосферу державного горiння» й «вiтчизнi вiддати не вигризки душ, а всю повноцiннiсть життя або смертi»? Хiба це не з тоi ж таки опери – «вiддавати й офiрувати»?… Опери, котру ми так полюбляемо слухати i сьогоднi.

Не слiд забувати про конкретнi умови iсторичноi доби, коли життя i творчiсть мали доповнювати одне одного. Ця еднiсть таки iснувала, хоч Довженко все робив, щоб бiографiя, борони Боже, не проникла у фiльми. «Народнiй державi» навiщо заплутана бiографiя?… Тим часом його незвична бiографiя всупереч усьому – яка незнищенна духовно-образна сила! – проривалась у майже всi його твори. Особливо – в листи.

Та чиясь «дбайлива» рука ретельно вирiвнювала гострi кути реальноi бiографii, формуючи мiф. Особливо якщо йшлося про «державну справедливiсть». Ось уривок (донедавна – купюра) з надзвичайно драматичного листування Довженка з Ю. К. Смоличем: «Найгiрше, найстрашнiше в кiно – марнування часу, чекання поправок, заборон, постанов, планових тематичних змiн, а то i просто зла як зла. Признаюся тобi: нiколи я так не страждав, не мучився морально, як зараз в отсi одинадцять пiслявоенних лiт». – Лист останнiй: 7 жовтня 1956 року.

Свiтовому товариству важко зрозумiти ненормальнiсть нашоi ситуацii. Культури цивiлiзованих народiв розвивались органiчно, тому, навiть чимало знаючи про режим терору i приневолення в Радянському Союзi, на Заходi лише пiсля «вiдлиги», пiсля скандалу з пастернакiвським «Доктором Живаго» збагнули, в яких умовах здiйснюеться творчiсть за «залiзною завiсою». Однак трагедiя Довженка не мае нiчого спiльного з переслiдуваннями Зощенка, Шостаковича, Ахматовоi, Пастернака, Солженiцина. Я цю трагедiю називаю шекспiрiвською, бо надзавданням влади було зламати художника, примусити його пiти проти свого народу, проти його славноi i водночас кривавоi iсторii, зробити творчiсть митця знаряддям антинародноi пропаганди.

Чи були прецеденти? Та скiльки завгодно! Існуе навiть залежнiсть: чим талановитiший митець, тим бiльший тиск на нього, тим гострiше прагнення тоталiтарних структур поставити його на колiна. Отак народжувалася «хрестоматiя» – «Із-за гiр та з-за високих…», «Людина стоiть в зореноснiм Кремлi», «Партiя веде». Тут важливо вiдчути, збагнути трагедiю справжнього художника й вiдрiзнити його, митця, вiд запобiгливих трубадурiв, угодовцiв режиму. Якщо в першому випадку вiдбувався стражденний процес ламання характеру в результатi приневолення, то в другому йдеться про людцiв без усяких моральних скрупул, етичних запобiжникiв. Вони функцiонально вправно виконували всi директиви на полi культури, перетворюючи газетнi передовицi на драматургiю, прозу, поезiю, твори образотворчого мистецтва, театру, музики, кiно. І, нарештi, iснувала звичайна шантрапа, бандити, донощики, якi в цьому пiдiгрiтому бульйонi людиноненависницьких пристрастей «плавали-гуляли, як рибка по Дунаю»… Останнi були найнебезпечнiшi.

І ще: творча iнтелiгенцiя iснувала не в безповiтряному просторi. А в повiтрi ширяв непiдробний ентузiазм: маси спiвали, танцювали, завзято працювали, марширували зiмкнутими лавами, й нiхто не мав права випадати з отих лав. Ця ошукана маса донинi не може позбутися iдеологiчного наркозу. А що казати про оскаженiння 30-х рокiв? Звичайно, й у тоталiтарнiй буденщинi траплялися вiдчайдухи, чия рафiнована iнтелiгентнiсть i людська гiднiсть перевищувала страх, – Валерiан Пiдмогильний, Євген Плужник, Микола Кулiш, Лесь Курбас, Михайло Бойчук… Однак це винятки, i ми не маемо морального права засуджувати тих, хто вiдкуповувався вiд влади чи то вiршами, чи то фiльмами… А ще неприпустимiше все змiшувати за принципом: «Усi вони одним миром мазанi». Не одним! Навiть тодi, коли вiдомих украiнських поетiв загнали в одну кошару й примусили скласти колективну поему-лист «Слово великому Сталiну про визволення Украiни» (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 590. – Оп. 1. – Од. зб. 22. – Арк. 1—83), – навiть за цих умов були «пролетарськi» поети (типу М. Нагнибiди, в архiвному фондi якого я й виявив цей перл), але iснували й нацiональнi поети – П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, якi творили справжню поезiю i тiльки з лихоi перспективи опинитися на Соловках, у Карагандi, на Колимi змушенi були славословити.

Не варто називати конкретнi прiзвища з цього «кооперативу» поетiв, бо серед них е люди, яких ми високо шануемо. Вони були справжнiми митцями. Як i Довженко. І був справжнiй тоталiтарний режим, де якийсь iдеолог заплановував акцiю й механiчно пiдключав пiдручних посiпак виконувати високi вказiвки. Спробуй-но не виконати!… (Я не знайомий з фашистськими архiвами, та хотiлося, щоб спецiалiсти з’ясували.) Цiкаво, чи мiг, скажiмо, Розенберг або Геббельс спустити своему вiрнопiдданому лiтераторовi таку-от директиву, як оця, читачу, що перед вами:

«Дорогий Олександре Євдокимовичу! Вкрай важливо, щоб Ви написали для «Литературной газеты» нарис, який, гадаемо, повинен (!) називатися «Слово Сталiна».

Ваш виступ ввижаеться нам публiцистичною оповiддю про те, як iз залiзною закономiрнiстю збуваються всi великi накреслення товариша Сталiна. Приклади цьому можна знайти в усiх галузях нашого будiвництва, iсторii партii, iсторii нашоi краiни, краiн народноi демократii i т. д.

Сподiваемось, дорогий Олександре Євдокимовичу, що «Литературная газета» одержить Ваш нарис не пiзнiше 10—15 листопада.

Привiт!

Генеральний секретар СРП СРСР (О. О. Фадеев)

Головний редактор «Литературной газеты» (В. В. Єрмiлов) 22 вересня 1949 p.» (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 435. – Оп. 1. – Од. зб. 1219. – Арк. 4. Переклад з росiйськоi.)

Вдумаймося: вшанованому всiма мислимими премiями, нагородами, званнями академiковi УРСР i СРСР т. Корнiйчуковi замовляють панегiрик, наперед визначаючи жанр, змiст, термiн виконання i навiть заголовок («повинен називатися…»). Спробуй-но не виконати!…

Припускаю, що й Фадееву спустив цидулу «до виконання» якийсь Александров чи сам Маленков. Отак утворювалась вертикаль iдеологiчноi служби режиму, перед якою будь-який класик, генiй – нiхто, пан Зеро. Йому наказують, i вiн квапиться «спольняти». З натхненням i проникливiстю «iнженера людських душ». Або зцiпивши зуби, безсонними ночами. Як М. П. Бажан: «Коли ми читаемо i бачимо, наскiльки викривленi, спотворенi, спаплюженi образи членiв партii, образи комунiстiв у сценарii Олександра Довженка «Украiна в огнi», ми знаемо, що викривлення, спотворення, спаплюження образiв комунiстiв треба пояснити неподоланiстю старих пережиткiв у свiдомостi художнiй» (ЦЦАМЛМ Украiни. – Ф. 590. – Оп. 1. – Од. зб. 57. – Арк. 96: стенограма II з’iзду СПУ). Далi каток Бажана пiшов на Ю. Яновського (роман «Жива вода»), І. Сенченка (повiсть «Його поколiння»)… Та присягаюсь, що це не той Микола Платонович, якого ми знали. Його iменем говорила Система, усунувши Бажанову самiсть. Згадаймо знову Альбера Камю: у цей момент «знаменитий митець вислизнув» i готовий був убити в ньому справжнього митця.

Перечитайте оцю «критику» – не ймеш вiри, що це говорив один з найосвiченiших поетiв свiтовоi мiри. Маю на увазi стиль. Отож воно й е: «скачи, враже, як пан каже». І блискучий iнтелектуал стилiзуе себе пiд пролетаря вiд лiтератури.

Бог вiдвiв йому час покаятись у спогадах про свого друга Ю. І. Яновського. А про О. П. Довженка?…

О, недаремно, нi, в степах гули гармати,
І ллялась наша кров, i падали брати…
О, недаремно, нi, моя старенька мати
Зняла з своiх дiтей дукатики й хрести!…

Володимир Миколайович Сосюра звiльнив нащадкiв вiд потреби коментувати цю болiсну строфу, написавши «Третю роту». Але ж було б ненормально вiд кожного великого творця чекати подiбного «паралелiзму». Роздвоенiсть душi до добра нiколи ще не вела. За все платилося сповна.

«Щоденник», вiдтворенi купюри в кiноповiстi «Украiна в огнi» та в листах О. П. Довженка сприймаються як сповiдь художника, що оплатив цiною життя той моторошний свiт, який оспiвував усупереч iсторичнiй правдi. Вiн прагнув зберегти свою художню неповторнiсть i самобутнiсть. Часом режим його перемагав. Але вiн знову пiдводився для утвердження споконвiчних iдеалiв, якi було викинуто на смiтник iсторii. Своiм мистецтвом Довженко в метафоричнiй формi донiс до всесвiту цю страхiтливу трагедiю, i настав час ii збагнути.

Настав також час замислитися над проблемою внутрiшньоi капiтуляцii чесноi людини, внутрiшнiх страждань громадянина, який поступово втрачае свою чеснiсть, громадянське заангажування i врештi-решт «добровiльно» вiдмовляеться вiд себе. Це абсолютно наша ситуацiя, що не мае iсторичного аналога. Адже нi вiд Шевченка, нi вiд Франка й iхнiх «товаришiв з тюрми» не вимагали вiрив небесну освяченiсть трону Миколи І чи «татуня» Франца-Йосифа, не вимагали персональноi участi в змiцненнi царату, не вимагали оспiвування iмперii, тюрми народiв – як «Союза нерушимого республик свободных». Нiчого такого, здаеться, не було. Опинившись у драматичному станi, нашi пророки XIX столiття вiдчували, хай тисячу разiв екзистенцiйний, але духовно не обмежений простiр, де iснуе поняття персонального вибору. І вибирали вони як вiльнi люди, повноцiннi громадяни.

Згадаймо мудрого П. А. Флоренського, який звернув увагу на суперечнiсть у Законi, антиномiю, що розчахнула всю нашу iстоту, все наше iснування – скрiзь i завжди суперечнiсть. Небанальнiсть руйнiвного конфлiкту полягала ще й у тому, що об’ективно iснуючiй антиномii протистояло Шевченкове заповiтне «неложними устами». Украiнська iнтелiгенцiя була вихована на цiй iдеi. І, однак, фатальний поворот iсторii примусив цiлу генерацiю творчоi iнтелiгенцii вже в зрiлому вiцi вiдступитися вiд моральноi максими. Серед найвидатнiших представникiв цiеi когорти був О. П. Довженко.

Що керувало Довженком, коли вiн 1939 року приховував свое перебування в партii боротьбистiв, зрозумiло. Однак цiлковито незрозумiло, чим керувались упорядник 5-томного зiбрання його творiв i редактор першого тому («Днiпро». – К., 1983), коли зробили двi великi купюри у тiй же таки злощаснiй «Автобiографii». Ось iх змiст: «Я заявив тодi керiвництву – Попову, Любченку й Хвилi, що ними незадоволений. Як тiльки приiхав до Москви, я зразу з великим душевним хвилюванням написав лист товаришевi Й. Сталiну з проханням захистити мене i допомогти менi творчо розвиватися. Товариш Сталiн мое прохання почув. Я найглибшим чином переконаний, що товариш Сталiн врятував менi життя. Якби я не звернувся до нього вчасно, я, безумовно, загинув би як художник i громадянин. Мене би вже не було. Це я зрозумiв навiть не зразу, але цього я вже нiколи не забуду, й кожний спогад мiй про цю велику благородну людину наповнюе мене почуттям глибокоi синiвськоi вдячностi й поваги до нього» (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 690. – Оп. 1. – Од. зб. 16. – Арк. 13—14. Переклад з росiйськоi).

Друга купюра: «Закiнчивши сценарiй (вдеться про «Аероград». – Р. К.), я звернувся в письмовiй формi до товариша Сталiна з проханням дозволити менi прочитати йому особисто цей сценарiй. Як я на це наважився, зараз сам собi дивуюся. Лише пам’ятаю, що далося це менi величезним зусиллям. Але бажання бачити людину, якiй я був зобов’язаний усiм, було настiльки великим i бажання якось вiддячити йому було таким невiдпорним, що я поборов свое хвилювання i лист написав. Крiм того, в мене була якась внутрiшня глибока впевненiсть, що своiм приходом i читанням я його не шокую.

Великий Сталiн прийняв мене того ж дня у себе в Кремлi, як добрий московський хазяiн, представив мене, схвильованого й щасливого, товаришам Молотову, Ворошилову й Кiрову, вислухав мое читання, схвалив i побажав щасливоi роботи. Я вийшов вiд нього i побачив, що свiт для мене став iншим. Товариш Сталiн своею батькiвською увагою неначе зняв з моiх плечей багатолiтнiй тягар вiдчуття своеi творчоi, а отже, й полiтичноi неповноцiнностi, яку мое оточення навiювало менi роками (розрядка моя. – P. K.). Подальшi моi чотири зустрiчi з тов. Сталiним змiцнили мiй дух i пiднесли моi творчi сили. Фiльм «Щорс» я зробив за порадою великого вчителя» (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 690. – Оп. 1. – Од. зб. 16. – Арк. 14).

Довженко пише вiд iменi власного страху, з ситуацii повного вакууму, в якому опинився митець, опинився не з власноi вини, а через нацiональну трагедiю Вавилонського полону, через виняткове бажання вижити, фiзично вцiлiти. Я чую неначе «Молитву до ангела-охоронителя»: «Не попусти злому духовi володiти мною через насильство над цим смертним тiлом»… Однак на театрi абсурду роль ангела-охоронителя грав «злий дух»… Сучасна украiнська iсторiографiя, психологiя, етнологiя, певно, ще подадуть своi мiркування до ситуацii тотального тупика, в якому перебував Довженко 30-х рокiв. І постае досить банальне питання: коли нарештi об’ем iнформацii стане вичерпним, чи не станемо ми святiшими за Папу Римського? Чи будемо засуджувати Довженка?

Перечитайте ще раз текст купюр: йдеться про велике нещастя генiального художника, який змушений був шукати захисту в тирана. І зауважте: все, про що тут iдеться, й вiн розумiв – саме тому виник щирий i щемкий фiнал «Автобiографii»: «Признаюся, я дуже втомився i через те не зовсiм здоровий. Я перестаю бути швидким. Якщо шановний читач побачить, що я через людську слабкiсть применшив своi недолiки i п о р о к и i виставив себе в свiтлi бiльш яскравому й ефектному, нiж дозволяе звичайна скромнiсть, то це, мабуть, так i е. Тому прошу не судити мене суворо i порадити менi що-небудь, добре пам’ятаючи, що одна людина не може багато (зробити), навiть коли природа надiлила ii щедрими дарами i добрими побажаннями» (розрядка скрiзь моя. – Р. К.).

Згадаймо уривок з «Автобiографii» Довженка 1926 року, яку переписав П. Г. Тичина, – знову той самий емоцiйний рух: вiд заперечення мiсцевого середовища до прагнення вiднайти чи то новi рубежi самоутвердження, чи то грунтовнiшу систему самозахисту. Однак уже з’явився новий мотив: невпевненiсть i готовнiсть до каяття. Його душа безпомилково подавала сигнал про небезпеку слизькоi стежки в нiкуди.

Людинi, яка так прискiпливо вдивлялась у себе, виповiдала й суворо чинила собi суд, було лише 45 рокiв. А попереду на Довженка чекали ще страшнiшi випробування. Нi, нiколи не з’явиться в мене навiть тiнi докору до видатного митця. Не лише з пiетету, а насамперед з вiдчуття й усвiдомлення того реального Вавилонського полону, в якому перебував О. П. Довженко. Людина сильна i слабка одночасово. Як феномен природи невичерпна, богоподiбна. Довженко своею творчiстю довiв, що його кiно – явище планетарне, вселюдськоi культури, бо занурене у найглибшi мiфопоетичнi джерела життя украiнського народу. В творчостi майстра вiдчуваеться нерозривний зв’язок мiкро– i макрокосмосу, людини й унiверсуму. В цьому – вiчнiсть Довженка. Однак людина – ще й суспiльна iстота. Соцiум потрапляе в силове поле iсторичних змагань, розмаiтих соцiальних катаклiзмiв. Постiйно спостерiгаеться поляризацiя рiзних векторних зрушень. На жаль, не в межах життя однiеi людини, навiть кiлькох генерацiй окреслюеться вектор, спроможний стати дороговказом до Землi Обiтованоi. Згадаймо бiблiйного Мойсея й сорок рокiв поневiрянь пустелею… Подiбне чекае й нас. Бо розчахнуто саме духове осердя нацii.

Наше рабське минуле i жебрацьке сучасне породили (не могли не породити) спокусу приховувати та викривати. Це – захисний рефлекс обивателя, часом добре ерудованого, який прагне заднiм числом виправдати свое мовчання в минулому. Зрештою, в такий спосiб поповнюеться калитка курйозiв тисяча й однiею бувальщиною з поля людських слабкостей… Гiрше те, що фальшива вiра вчорашнього дня замiнилася нинi тотальною зневiрою. І вже зовсiм зле, що не всi усвiдомлюють: оця злiсна спокуса викривання веде в глухий закут бiльшовизму. Натомiсть виникае прокуратор, який з «принципових партiйних позицiй» уже сьогоднiшнього дня, висвiтлюючи «бiлi» й «кривавi» плями, звинувачуе, викривае, судить. Це не лише некоректно, немилосердно. Це – шлях на мiнне поле безчестя, до новiтнього полону.

Справжне нещастя поневоленоi нацii – у вiдсутностi морального запобiжника, морального табу, коли все дозволено. Тому ставлення до iсторii культури, до нашоi спадщини, до персоналiй творцiв мае бути вкрай делiкатним. Однак постае питання: як же бути, коли новi документи, замовчуванi ранiше спогади спростовують колишнi мiфи, уявлення про соцiально-психологiчнi ролi, що iх вiдiгравали тi чи тi художники? Потрiбно розумiти, що творчiй iнтелiгенцii режим вiдводив роль блазня, iдеологiчно слухняного робота, який мае вдавати повнокровну живу iстоту, вигадуючи хитромудрi теорii, аби трудящi iх серйозно сприймали. Найдивовижнiше, що ця супермiстерiя вдалася й режим на довгi десятилiття оволодiв умами й душами людей. Тому, впевнений, минулi часи потребують якомога детальнiшоi обсервацii, уважнiшого, скрупульознiшого ставлення, запровадження до наукового обiгу значно ширшоi, а головне – новоi iнформацii.

Звичайно, i за цiеi доби жили й творили видатнi митцi. Звичайно, вiдомi не один десяток бунтiв, боротьба художникiв на смерть чи повна iзоляцiя, десятилiття мовчання. Звичайно, були лiпшi часи й крутiшi, були бiльшi й меншi компромiси. Та завжди над митцем висiв дамоклiв меч «Партiйноi органiзацii i партiйноi лiтератури». А що ж уже казати нацiональному художниковi слова? Існуе об’ективна потреба вдивлятись i стереоскопiчно вiдтворювати морально-психологiчний пейзаж доби тоталiтаризму, атмосферу оруеллiвськоi антиутопii, свiдками та учасниками якоi стали три генерацii украiнськоi iнтелiгенцii.

Справжня трагедiя мае перейти через катарсис. Проте в умовах тоталiтарноi культури з’явилося поняття «оптимiстичноi трагедii» – доморощена «теорiя» прихованого ошуканства й послужливого громовiдводу. Скажiмо, наскрiзно трагедiйна, утаемничена бiографiя Довженка не мала потрапити в творчiсть, бо викривала його. Натомiсть е речi, якi, ми бачили, непiдвладнi волi художника. Як Довженко не намагався все зобразити «правильно», «у свiтлi рiшень», – його зраджуе талант. Інтуiцiя, спонтанна сила митця, внутрiшня нацiональна заангажованiсть Олександра Довженка виявилися сильнiшими вiд заздалегiдь визначених намiрiв радянського режисера, гострiшими навiть за пiдсвiдомий самозахисний рефлекс проскрибованого украiнського iнтелiгента.

З колекцii І. Петровоi (Москва) до ЦДАМЛМ Украiни надiйшов надзвичайно цiкавий документ – текст виступу О. П. Довженка на партiйно-виробничiй конференцii Киiвськоi кiностудii 8 травня 1941 року. Довженко тодi обiймав посаду художнього керiвника кiностудii, й ось що i як вiн говорив: «Ми робили фiльми здебiльшого росiйською мовою через те, що в нас було мало своiх режисерiв, якi працювали б на фiльмах украiнською мовою, а також через те, що ми використовували другорядних i третьорядних режисерiв, яких направили до нас з тих чи тих причин з Москви, якi нi росiйськоi, нi украiнськоi кiнематографii належним чином не робили, а дивилися на свою роботу переважно, так би мовити, зi споживацькоi точки зору й промишляли в кiнематографi, як на золотому днi, де можна було заробити багато грошей. Ця безпринципнiсть i безпораднiсть призвела й до другого недолiку нашоi кiнематографii, що полягае в тому, що в нас мало своiх украiнських акторiв…» І тут Олександр Петрович, який iмпровiзував, виступаючи без заздалегiдь пiдготовленого тексту, вдався, гадаю, до дитячих за своею видимою наiвнiстю «хитрощiв». Ось як вiн пiдвiв свiтоглядну «партiйно-державну» лiнiю пiд своi виношенi, болючi мрii: «Товариш Хрущов, переглядаючи фiльм «Богдан Хмельницький», сказав у присутностi наших товаришiв – членiв партii те, про що вiн менi говорив у ЦК. А саме, що нам треба створювати кадри украiнськоi кiнематографii». А далi – просто карколомний, чисто режисерський розиграш ситуацii, з якоi вже не було вороття: «Вiн (тобто Хрущов. – P. K.) сказав: «Т[оваришу] Довженко, творча украiнська кiнематографiя мае бути вихована й побудована так, аби жодна картина не знiмалася не украiнською мовою. Знiмайте всi картини украiнською мовою, а пiсля зйомки картини украiнською мовою дублюйте росiйською мовою, тому що поки ви будете знiмати картини росiйською мовою, тобто, йдучи лiнiею найменшого опору, а потiм будете дублювати за допомогою своiх асистентiв через три-чотири мiсяцi пiсля виходу росiйського варiанту, що обiйде вже всi екрани, то доведеться дублювати десять – п’ятнадцять копiй для глибокоi провiнцii i т. п. Ця справа ненормальна. Поки ми не будемо робити картини украiнською мовою, в нас не буде своiх украiнських акторських кадрiв…»

Отак «озвучував» Довженко Микиту Сергiйовича Хрущова, який, виявляеться, може претендувати на звання першого украiнського кiнематографiста, а як на нашi часи – то й почесного члена великого проводу Товариства украiнськоi мови iм. Шевченка «Просвiта»… Аби, звичайно, не такою вiдчутною була очевидна мiстифiкацiя Олександра Петровича. Таке ж посилання 1925 року Довженко робив на Ленiна, захищаючи Сезанна й «капiталiстичне» мистецтво (див.: ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 838. – Оп. 1. – Од. зб. 16. – Арк. 1-27).

Отже, говорив усе ж таки Олександр Петрович: «Було сказано також (Хрущовим. – P. K.), що для режисерiв, якi вважають для себе знання украiнськоi мови необов’язковим i зйомку на украiнськiй мовi необов’язковою, iм необхiдно надати можливiсть знiмати на тих фабриках, де це дiйсно не е обов’язковим. Киiвська фабрика такою не е». – «Що стосуеться нацiонального складу самих режисерiв, то для нас, – говорить Микита Сергiйович, – однаково, чи вiн украiнець, чи росiянин, гебрей чи представник iншоi нацiональностi. Хай буде хоч турок…» – «Вважаю, – знову входить у свою роль Довженко, – що я взяв на себе обов’язки перед партiею, що я повинен виконувати, i я разом з вами, безумовно, це обов’язково виконаю. Необхiдно лише по-бойовому, по-молодечому зрозумiти й вiдчути це, як належить» (ЦЦАМЛМ Украiни. – Ф. 690. – Оп. 2. – Спр. 11. – Арк. 6-9).

Таким стае Олександр Довженко 1941 року – напередоднi… З початком вiйни Довженко зовсiм уже не стримуе емоцiйний вулкан природного стресу, вiдкидае захисну броню усталених стереотипiв, створюе ряд видатних оповiдань, два документальнi фiльми. Вражае архiтвiр – кiноповiсть «Украiна в огнi». Митець очищаеться в горнилi власних страждань, через страждання народу, кривавi битви, особистi втрати, свiтовий герць, в якому вiн бере безпосередню участь. Довженко нарештi стае самим собою – бiографiя зливаеться з творчiстю. Для нього це – справжнiй катарсис у кривавому мороцi Другоi свiтовоi вiйни. Для таких, як Довженко, – направду Вiтчизняноi вiйни. «Я рiшив якось теж воювати… Я збиратиму народнi сльози i народний гнiв, щоб остався вiн в лiтературi на довгi часи майбутнiм поколiнням», – писав Олександр Петрович до Ф. А. Редька (ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 2. – Оп. 1. – Од. зб. 10. – Арк. 3). У цих словах iснуе повна iдентифiкацiя iз сутнiсною природою Довженка, його творчiстю, одвiчними прагненнями жити з Украiною одним життям.

І на гребенi свого найвищого творчого злету Довженко зазнае розгрому. 31 сiчня 1944 року вiдбулося засiдання Полiтбюро ЦК ВКП(б) з таким порядком денним: «Про антиленiнськi помилки й нацiоналiстичнi збочення в кiноповiстi Довженка “Украiна в огнi”». На засiдання було запрошено Олександра Петровича. Такоi «честi» було удостоено, здаеться, його одного. Доповiдав Сам. І наш митець почув про себе: «куркульський пiдспiвувач», «вiдвертий нацiоналiст». І про «мокре мiсце», яке б вiд Довженка залишилося, коли б кiноповiсть було надруковано… І, нарештi, висновок: «Украiна в огнi» е платформою вузького, обмеженого украiнського нацiоналiзму, ворожого ленiнiзмовi, ворожого полiтицi нашоi партii та iнтересам украiнського й всього радянського народу».

Як бачимо, все в екстремально-найвищому регiстрi…

«Господи, пошли менi сили!»

Бог милостивий – Довженка не розстрiляли, i вiн удар перенiс, не втрачаючи людськоi гiдностi.

Майже до кiнця життя художник позбавлений права повернутися в Украiну, права вiльно творити… Довженко пише багато сценарiiв, п’ес, статей, однак у деяких творах стае вiдчутною «корозiя таланту», як писала Михайлина Коцюбинська про рiвновеликого генiя Украiни – Павла Тичину.

Не розстрiляли, та жити по-людськи не давали. Ось купюра з листа, що е свiдченням принизливого стану, в якому опинився митець. Поет, який зневажав «мiдяки правд» i прагнув побачити навiть у баюрi небо, опинився перед ополонкою жорстокоi буденщини, коли «мiдяки правд» i калабаня виглядають зовсiм реально – як його власнi нужденнi клопоти i кривди.

«…Грошей ми передали професору Дудко по август. Сьогоднi або завтра посилаем за сентябрь. Запiзнились ми з грiшми тому, що в самих зараз скрутнувато. Проте слова свого додержимо так, як хотiв професор». – Йдеться про синiвський внесок на утримання матерi, що мешкала в доньки Полiни Петрiвни. «Скрутнувато» жив О. П. Довженко, скрутнувато всупереч мiфовi про митця – прижиттевого лауреата двох Сталiнських (а посмертно – ще й Ленiнськоi) премiй. Та матерiальна скрута не йде в жоднi порiвняння з творчими стражданнями, вiвiсекцiею душi художника.

Особиста доля й воля украiнськоi культури в життевiй i творчiй стезi Довженка зав’язалися мертвим вузлом безнадii, приреченостi колонiзованого народу на поступове винищення, генетичну видозмiну суттевого ядра творчоi потенцii нацiонально мислячого iнтелiгента. В кiноповiстi «Украiна в огнi» е вражаюча сентенцiя iстинного фiлософа. Експозицiя така: повертаеться героiня колами Дантового пекла до своiх. О. П. Довженко мiркуе (лiричний вiдступ): «Все було. І може, найбiльша мудрiсть е в таких гiрких дiлах – слiдування за природою, що послала людинi щастя забуття лихого в доброму часi» (це одна з багатьох купюр, що досi не публiкувалися; ЦДАМЛМ Украiни. – Ф. 690. – Оп. 1. – Од. зб. 3. – Арк. 87). У гiркотi й зболеностi розмислу над трагiчнiстю долi занапащеноi жiнки проглядае непогамований бiль мудрого й доброго християнина. Вiн на власному досвiдi, на iсторичному досвiдi Украiни переконався, що долi конем не об’iдеш. Є щось по-бiльшовицьки демагогiчне в розповсюдженiй формулi «людина сильнiша за свою долю». Це вiд гординi й неправедноi суети. В пожежi вiйни вiн на себе й Украiну дивився без рожевих шкелець. Якщо навiть i збереглася притаманна йому романтична форма пiднесено-сповiдальних монологiв, то з’явилися й цiлком реальнi, страх якi болючi iсторичнi констатацii. А головне, з’явилися по-справжньому фiлософськi роздуми над фундаментальними проблемами життя i смертi людини та ii краю як взаемообумовленоi трагедii…

І тут починаеться нове для митця коло Дантового пекла. Хтось намовляе Олександра Петровича зняти дражливi мiсця з тоi ж таки багатостраждальноi кiноповiстi «Украiна в огнi». Звичайно, з щонайкращих мiркувань. Звичайно, щоб можна було опублiкувати. І, щоб не дратувати «старшого брата», купюри робляться на обидвох примiрниках – росiйському й украiнському. І що вже зовсiм макабрично – вилучаеться те, що цитував Сталiн на засiданнi Полiтбюро ЦК ВКП(б), iлюструючи Довженкове «грiхопадiння»…

Можна документально встановити, хто «допомiг» Довженковi робити тi купюри (мовляв – фронда…). Існуе вiдповiдь Олександра Петровича тому «помiчниковi»: «Того, що ти радив менi викинути, я не викинув. Я думав так i почував до слiз. Так воно в мене в книжечках записане. Хай так i лишаеться. Немае там фронди… немае, навiть пiвслова фронди немае. Непотрiбна вона менi. Для чого? Перед ким?… З самотнiстю тяжкою? Хай люди думають про мене, як хотять». Але немае вже живих героiв цiеi печальноi, а по сутi трагiчноi iсторii, й тому не варто викликати тiнi минулого. Головне, пам’ятаймо трагедiю О. П. Довженка, який уже пiсля смертi Сталiна своею рукою змiнював слова «Украiна», «украiнський» на «Батькiвщина», «радянський» i робив у текстi купюри, якi в нашiй книжцi видiленi курсивом. Ось лише один приклад, щоб краще уявити й осягнути трагедiю митця-невiльника:

«– Презираем, – сказали вони дружно i твердо. Кравчина зрозумiв iх i ухмильнувся. Нi, не презирали цi пасинки Європи свою мачуху. Але увесь iх рiд столiттями презирав неволю, i столiття боротьби за волю освiтлювали iхнi простi мужнi обличчя. Йому захотiлось у цю хвилину сказати iм щось про вiчне, про iсторiю iхню. Вона курилась перед ним, мов грiзний дiючий вулкан, i вiн стояв на вершинi вулкану коло самого кратера.

– Історiя Європи, браття, наша мачуха, не мати. Ми не сини, ми пасинки ii, замовчанi нею i пограбованi тiлом i душею.

Ми жертви ганебного безчестя европейських столiть. От хто ми, от кого вiшають, палять, от у кого одбирають гектари вони, блиснув очима Кравчина, показуючи рукою в бiк нiмцiв.

В сiм руховi Кравчини не було звичайноi ненавистi до нiмцiв. Було щось бiльше. Була глибока зневага i огида до них. Було ще щось бiльше, те всiм вiдоме неназване нове почуття, що у людства для нього не знайшлось навiть слова в усiх його словниках.

– У всiх у них, – сказав Кравчина з укоризною, – своя звiряча правда. У нас своя, народна, приспана вiками, шiсть вiкiв учили нас по-рiзному мислити, рухатись, молитись. Шiсть столiть грiли нас рiзними огнями, просвiщали нас рiзним свiтом, кидали в боi одних проти одних пiд рiзними знаменами – австрiйськими, румунськими, угорськими, польськими…

Не всi бiйцi розумiли свого командира. Але вiрили вони, що се була iх гiрка правда, вiрили свому капiтану, i перед ними уперше розкрився рiдний iх свiт у всiй своiй зловiснiй величi i драматизмi.

– Та жива душа народна. Прошумiли столiття, i нашу народну правду, трохи не мертву от довгого сну, пiдняв з могили Сталiн.

Зiбрав вiн нашi землi воедино i сказав: «Живiть. Спасибi за вiрнiсть мечу i за дружбу. Не забувайте про дружбу народiв нiколи. Вся ваша сили в дружбi».

І зiйшлися ми, брати, за шiсть вiкiв уперше, обнялись, заплакали…

– Ми там були. Ми були у Львовi. В Буковинi, – закричали пораненi з своiх кривавих калюж.

– Се ми обнiмались там з братами. Ми плакали там, – загомонiли, захвилювались бiйцi.

– Так, товаришi, се були ми, – сказав Кравчина, – се було при нас, за шiсть вiкiв уперше. Хто се забуде? Хiба незабутне можна забути коли?.. Було… Та не встигли ми вдивитися брат в брата, не встигли звикнути до рiзницi своiх зморщок i рубцiв, як вже знову розiдрано, розторгано, рознесено нашу Украiну i залито кров’ю. Розтяв ii нiмецький фашистський кат, розкидав порубане ii тiло. І кому? Румунii нiкчемнiй. «Губернаторству» польському. Мадярським катам. Ось вони, – показав Кравчина на нiмцiв, i голос його був гнiвний, як голос народу. Скажiть же менi, брати, чи можем ми не битись?

– Нi, будемо битись усмерть, – закричали артилеристи i кинулися вже бiгти до гармат, та Кравчина спинив iх одним рухом руки.

– Не усмерть, а на життя. За великий Радянський Союз народiв[2 – У «Щоденнику» подибуемо й такий, у дусi часу, запис: «Потрiбен абзац, у якому пiдкреслити, що без допомоги росiйського народу украiнський народ загинув би у вiйнi. І треба пiдкреслити трагедiю нашу». Тобто концептуально О. П. Довженко тримався канону, що його в 60-х роках було сформульовано, як «Украiна наша радянська» (П. Ю. Шелест). – Р. К.] i за нашу Украiнську державу вiд Закарпатськоi Русi аж до самого поля бою.

– Огонь, – закричав, не стримавшись, Іван Запорожець.

Не витримали народнi серця. Обнялися бiйцi, як стояли, i заплакали. Тiльки самi сильнiшi стояли нерухомо, мов завороженi, стримуючи гордi сльози.

– Пам’ятайте, – голос Кравчини дзвенiв, мов набат, i розносився далеко по полю бою, до самих, здавалося, нiмецьких логовищ. – Пам’ятайте, на яких би фронтах ми не бились, куди б не послав нас сьогоднi Сталiн, на пiвнiч, на пiвдень чи на захiд, на всi чотири сторони свiту – ми б’емося за Украiну![3 – Сталiн i справдi дуже уважно прочитав «Украiну в огнi», й ось яку свiтоглядну алюзiю викликав цей уступ Довженка в промовi тирана на засiданнi Полiтбюро ЦК ВКП(б): «Якби Довженко хотiв сказати правду, вiн мав би сказати: куди не пошле вас Радянський уряд – на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд, – пам’ятайте, що б’етесь i вiдстоюете разом з усiма братнiми радянськими народами, в спiвдружностi з ними наш Радянський Союз, нашу спiльну (розрядка моя. – P. K.) Батькiвщину, бо вiдстояти Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк значить вiдстояти й захистити й Радянську Украiну. Украiна як самостiйна держава збережеться, змiцнiе й буде розцвiтати тiльки за наявностi Радянського Союзу в цiлому» (переклад з росiйськоi).] Ось вона димить перед нами в пожарах, наша мучениця, рiдна земля!

Капiтан Кравчина подивився на захiд.

– Батькiвщино наша – Украiно-мати! Благослови зброю синiв своiх, прийми нашу кров, нашi рани i подяку, що породила нас у великий грiзний час, що возвеличила наше життя гордим щастям боротьби за твою волю, за все слов’янство, за людство!.. Так за Вкраiну, брати! За перемогу!

– За Вкраiну! За перемогу! – гукнули Запорожець, Вернигора, Лимар, Якимаха i Шумило. Крикнули за ними i вся артилерiя i вчасно розсипались по мiсцях» (ЦЦАМЛМ Украiни. – Ф. 690. – Об. 1. – Од. зб. 3. – Арк. 122—124).

І ще таке: запевнення маститого публiкатора про те, що «Щоденник» «у повному обсязi приходить до нас лише сьогоднi», як писав Марк Твен, дещо перебiльшенi. Анi «Украiна в огнi», анi «Щоденник» у повному обсязi не були виданi (див.: Олександр Довженко. Украiна в огнi. – К: Радянський письменник, 1990). Про «Украiну в огнi» можу твердо сказати: тепер – у повному обсязi. А от про «Щоденник» й навiть «Зачаровану Десну» – нi. За життя вiдомий iсторик i теоретик кiно Юхим Самiйлович Левiн, який мав, за заповiтом Ю. І. Солнцевоi, дозвiл публiкувати «Щоденник», менi казав, що киiвське видання зроблено з купюрами. І одну «подарував» менi для публiкацii…

Факт утаемниченого «Щоденника» всi роки пiдiгрiвав «нездоровий» iнтерес: а що ж ховае спадкоемиця? Особливо в дiаспорi широко обговорювалася необхiднiсть мати «повного Довженка», бо у цивiлiзованому свiтi не можуть збагнути нашоi риторики там, де мають бути конкретнi знання. Канадiйський дослiдник творчостi Довженка Марко Царинник у доповiдi на Мiжнародному симпозiумi «О. П. Довженко i свiтова культура» сказав: «Така пишномовнiсть (вiн перед тим цитував П. Г. Тичину, А. С. Малишка, І. М. Дзюбу. – P. K.), навiть коли вона щира, шкiдлива тим, що притiнюе справжню людину. Звичка звеличувати – вияв комплексу неповноцiнностi. І хоча це почуття неуникненне в дiячiв гнобленоi нацii, воно спотворюе наше бачення. Якщо, мовляв, Довженко такий генiальний, то що ще потрiбно дослiдити, що ще можна сказати про нього?» А те-пер звернiть увагу: «Проте дослiдити й сказати треба багато, бо творчiсть Довженка – i кiнематографiчна, i лiтературна, i образотворча – всуцiль спустошена, обпалена славослiв’ям доброзичливцiв не менш, нiж хулою ворогiв».

І тут хотiлося б розкрити (це моя гiпотеза) механiзм «доброi» волi пiдтримання iмiджу генiя за всяку цiну, або збагнути логiку авторiв, упорядникiв, редакторiв, якi обтинали, купюрували твори, публiкацii листiв, натхненно творили «мiф Довженка». Ю. Барабаш називае iмена найвiдомiших довженкознавцiв, у чиiх книжках, статтях, виступах розглядаеться довженкiвський спадок: «М. Рильський, Л. Новиченко, М. Шамота, В. Перцов, О. Овчаренко, І. Андронiков, В. Шкловський, Б. Буряк, О. Бабишкiн, К. Волинський, М. Острик, С. Плачинда, М. Коваленко, В. Костенко, С. Гiнзбург, М. Власенко, В. Кудiн, Ю. Калашнiкова, О. Михалевич, С. Герасимов, Г. Рошаль та iншi». Серед поiменованих е й грунтовнi дослiдники, справжнi знавцi мистецькоi спадщини письменника, кiнематографiста, художника, е цiлком щирi шанувальники таланту О. П. Довженка. Представленi й мiфологи системи, ii «розроблювачi». Всi вони твердо знали, наперед було чiтко обумовлено, що можна обговорювати й чого навiть не можна торкатись. Для довженкознавства було визначено примат iдеологii, i тому iндивiдуальне бачення творчостi майстра суворо пiдпорядковувалося пануючiй доктринi. За таких умов практика замовчування фактiв, витинання купюр стала звичним дiлом, бо кожний дiставав iндульгенцiю: вiн уславлюе страдника, а не сумнiвного графомана. Цей душерятiвний мотив дозволяв усе передовiрити iдеологii режиму, що виглядала неприступною фортецею, за стiнами якоi (усi ми – люди…) надiйно почуваешся.

Отже, i Довженка прославляеш, украiнськiй культурi прислуговуешся, й советська влада тобi вдячна…

Працюе моторошний стереотип тоталiтарного уявлення про культуру. Вiзьмiмо дуже гарне коштовне видання «Довженко i свiт» (1984), а в ньому – доволi цiкава стаття американського дослiдника Артура Найта з книжки «Найживiше з мистецтв». У статтi «Поетичний символiзм Довженка» (iз зрозумiлоi причини заголовок було перекладено як «Особливий символiзм» – 1973 року, пiсля розгрому поетичного кiно Украiни, арешту й суду над його лiдером Сергiем Параджановим, слово «поетичний» було забороненим) зроблено кiлька купюр. Не буду iх повнiстю наводити, а лише процитую, щ о викидають, i висловлю припущення – чому зроблено купюри. «Довженко, – пише А. Найт, – бiльше, нiж хто iнший з його росiйських сучасникiв, наповнюе своi фiльми глибоким духом гуманiзму XIX столiття». Навiть незручно коментувати мотиви перестраховки: що з цього приводу скаже «княгиня Марья Алексевна», тобто «старший брат», який мае монопольнi права, як на гуманiзм, так i на XIX столiття… Далi: «Найзворушливiшою сценою в усiй роботi Довженка стала смерть старого мисливця в «Аероградi». Людина органiзовувала диверсii проти Аерограда, вiн повинен умерти. Його друг, прихильник нового ладу, веде його в гори, де колись десятками рокiв вони мандрували, будучи вiльними вiд урядiв, мiст, прогресу… Потiм звучить пострiл. Перемiг прогрес – але немае радостi вiд перемоги». – Так писав А. Найт 1957 року, та 1984 року радянська iнтелiгенцiя не мала права на сумнiв: по-перше, що значить «бути вiльним вiд урядiв»? Адже Ленiн учив: жити в суспiльствi й бути вiльним вiд суспiльства неможливо. По-друге, вбивати «ворогiв народу» треба без будь-якого жалю. Навiть якщо вiн – друг. Навiть – коли рiдна матiр… І, нарештi, третя купюра: «Пiсля 1934 року, однак, кiнематографiя в Радянському Союзi стала в основному мистецтвом за вказiвкою, з темами, що iх диктували вiдповiдно до нацiональноi полiтики, й стилями, що пристосовували для легкого розумiння масовоi аудиторii». Далi про фiльми «Щорс» i «Мiчурiн» («Життя в цвiту»): «Але обидва залишають неприемне вiдчуття того, що вони зробленi на замовлення. В них немае пiднесеноi сили його раннiх робiт…»

Отак писав Артур Найт. З ним нiхто не сперечався, нiхто не переконував читача в помилкових судженнях захiдного дослiдника. Його просто любесенько обчухрали, залишивши лише те, що лле воду на млин революцii. Тому я не вiрю в достеменнiсть жодних статей зарубiжних кiнокритикiв, опублiкованих у нас, – всi вони або замовлялися, або публiкувалися на догоду режиму, всi вони зазнали iдеологiчноi цензури. Лише «перебудова» дозволила пiдвести завiсу над цим огидним явищем, яке Іван Кошелiвець викривав усе життя. І вже пiд час перебудови кiнознавець i поет Марко Царинник вiдкрито заговорив про необхiднiсть мати «повного Довженка».

Найгiрше те, що пiсля смертi Ю. І. Солнцевоi в полонi опинився архiв Довженка, який украiнська спiлчанська делегацiя спромоглася завести в ЦДАЛМ РФ. В долi архiву е багато загадкового. А може, все значно простiше: приiхала до Москви кiношна провiнцiя, безрука, безголова, закономiрно зазнала повного фiаско й безпомiчно ретирувалася. Нашим недолугим провiнцiалам Довженко знав справжню цiну, тому вони, провiнцiали, й по смертi митця регулярно обтинали його твори, щоденники, листи, вони понинi тримаються за «мiф Довженка».

Наведу купюру з листа Довженка до Юрiя Тимошенка: «Тепер щодо Киiвськоi оперети, Чабаненка з його невдоволенням i Вашоi долi. Не думайте, Юрко, що я хочу атестувати Вас чи ганьбити Чабаненкове iм’я, але хай менi Бог даруе, я коли побачив його в кiнцi сорок другого року в Москвi на ювiлеi Лесi Украiнки, ну такий же вiн менi показався провiнцiяльний, що я не знав, куди менi дiватись. Вiн виступав тодi на сценi в ролi чтеця якогось ii вiршу. Се було вельми погано, Юра. Причому, видно, що людина вiн симпатична, добра, чесна. Але його байронська сорочка, не кажiть менi, що се од бiдностi, його манера триматись на сценi, промовляти, творити красу, в сьому було щось таке наiвне, неначе вiн вийшов з-за копицi пахучого сiна з букетом квiтiв у руках, i корови десь мукають далеко за рiчкою, i соловейко щебече. Господи, прости менi, я теж був такий, очевидно, рокiв тридцять п’ять тому назад, коли риба була бiльша, каша смачнiша i голоси хлопцiв гучнiшi. Гай-гай! Гей-гей! Ге-ге-ге-ге-гей… Так-от, Юрко…»

Сучасний читач уже не знае І. І. Чабаненка, генерала вiд культури 50—60-х рокiв, теоретика i провiдника провiнцiалiзму в украiнському кiно, театрi, куратором яких вiн був у мiнiстерствi культури. Вiддамо належне iнтуiцii Олександра Петровича: вiн увесь цей комплекс побачив у стадii «молочно-восковоi стиглостi» – як у воду дивився! Лише не мiг передбачити, що подiбний мiнiстр оселиться, умовно кажучи, в його власнiй квартирi. Провiнцiалiзм вiв переможний наступ на украiнський мистецький авангард. В цьому наступi провiнцiалiзм реквiзував квартиру свого класового ворога, як за часiв Щорса. А тепер ще й загубив архiв Довженка.

Коли Олександр Петрович записував у «Щоденниковi»: «невдащна наша iсторiя», – вiн не мiг i уявити, якоi метаморфози зазнають його творчiсть, iм’я в «краiнi навпаки». Та пiсля «Украiни в огнi» вiн твердо знав, що потрiбно бути обережним, украй обережним. Найстрашнiшi нагiнки можуть спiткати митця, що щиро любить край свого дитинства. І кiноповiсть «Зачарована Десна» вiн писав «у стiл», не для видавництва! Як самвидав, для найближчого кола друзiв. Пiсля всiх провалiв, драм, трагедiй, пiсля злету, страху й обов’язкового для генiя падiння, пiсля страшних поневiрянь вiд кордону на заходi до кордону на пiвденному сходi Туркменii – хресна дорога Довженка неодмiнно мала повернути його до дитинства. Воно йому з’явилось, як пам’ятаете, 5 квiтня 1942 року. І вiдтодi упродовж чотирнадцяти (!) рокiв Олександр Довженко все поринав у нехитрi спогади свого дитинства.

Письменник створив апологiю рiдного краю, Землi Обiтованоi. Вiн подав власну версiю Бiблii, де в народних поняттях твердь, космос i хаос вiднаходили хоч i складне, та все ж гармонiйне вирiшення через уяву хлопчика, який у зрiлому вiцi згадував дитинство, як рай. У тому раю (Сiверська земля) все було для щастя. Окрiм… самого щастя. Щастя в Украiнi – одвiчний недорiд. Однак нова хвиля спогадiв силою владного прибою таки переконувала, що жити в такому краi, бачити його заповiтну красу – i е щасливою мiсiею людини, що народилася на свiт, аби оту красу осягнути й передати нащадкам. Образи виникали чудом збереженого алгоритму дитячих вражень. Ви, читачу, зараз упiзнаете один iз таких «наскрiзних» образiв.

«Дiд любив спати пiд дубом. Перед тим, як заснути, вiн довго i якось так лагiдно зазiхав, нiби прощаючи свiту всi його пустощi, i розказував косарям про молодi своi лiта, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Рiчки й озера були глибшi, риба бiльша й смачнiша, а вже грибiв та ягiд у лiсi – не переносити, та й лiси були густiшi, трави – вуж не пролiзе, хiба тепер трави!» – Ну, звичайно, це образний перегук iз тiею купюрою з листа до Ю. Тимошенка. «А комарiв було! – захоплювався спогадами дiд. – Дихати нiчим, повiрите, та здоровi, як ведмедi. А тепер хiба се комарi? Так, наче iх i нема зовсiм… Або деркачi. То ж було як почнуть тобi деркати вночi, спати не можна, щоб мене Господь покарав. А зараз де-не-де тобi деркне. О, чуете? Мабуть, вже й на iх перевiд приходить… – Справдi, два деркачi, що почали перегукуватися в травi над Десною, раптом притихли, немов почуваючи, що мова йде про iхню деркацьку долю».

Вiд часiв Гоголя про Украiну так, гадаю, нiхто не писав. І чисто гоголiвська метаморфоза: «Погодою у нас на сiнокосi щось, казали, рокiв з пiвтораста завiдувала ворона…Наша, фамiльна ворона». А гiперболи, вiзii, сни! Згадайте отой генiальний i водночас страшний опис бiйки братiв на сiнокосi, де «кров лилася з них вiдрами, казанами». Це ж прямий перегук з вiршем «Украiнське»! І багатьма записами у «Щоденнику». Лише форму було обрано казково-гротескову, тому такий милий happy end: «Цi страшнi побоiща закiнчувалися десь аж пiд вечiр, проте завжди щасливо. Всi виявилися живi i неушкодженi»… Добрий чаклун Довженко хотiв, благав, аби запанувала злагода. Отак фантазiйно дитина сприймала родиннi колiзii. Пiзнаючи всесвiт i мiкрокосмос родинного гнiзда, Сашко обов’язково хотiв знати: «А ми хто? Ми хiба не руськi?» Спочатку чiтке, ясне: «Нi, ми не руськi», – а тодi тужливо бринiв одвiчний довженкiвський смуток: «…Колись козаки, кажуть, були, а зараз тiльки званiе зосталось»…

«Одвiчна моя полонянка» – Украiна, що так трагiчно сприймалася Довженком пiд час вiйни («Щоденник», «Украiна в огнi»), в «Зачарованiй Деснi» постае образом бiблiйноi первiсностi. А йдеться все про той самий край. Так у чому ж секрет подiбноi змiни в поглядi? Те, що в «Украiнi в огнi» вiднаходило iсторико-фiлософськi констатацii, в «Зачарованiй Деснi» звучало всеосяжним гiмном природi, укладовi життя пращурiв i давнiм народним звичаям, традицiям. Висока фiлософiя «сродностi душi» зi свiтом буколiчного осягання, Богом створеного, проникае в пори кожноi людини, що здатна наново побачити, наново зустрiтися зi своею землею, яку ми вже не впiзнаемо. Розучилися. Нас розучили. Розлучили. Погляд з високостi, погляд з вiчностi надав нового вимiру мiзерним поняттям, що були усталенi в часi написання твору. Пiд цим оглядом, крiзь досвiд власних блукань манiвцями i сподiвань, щирих поривань i затамованих комплексiв, честолюбних мрiй i погано прихованих ревнощiв, заздрощiв до можновладних колег, крiзь правдивi страждання й пророчо-ясне усвiдомлення трагедii Украiни, що гине в полум’i военного лихолiття, крiзь пустелю духовноi порожнечi, в якiй постiйно перебував Довженко, вiн нiс свiй хрест з единою метою, единою надiею – допомогти украiнському народовi вiднайти духовну опору у власних силах.

Такою фундаментальною опорою стала оспiвана, опоетизована Земля його дитинства. З тiеi розпуки (що вiйна, що мир – однаково бiда i безлiч жертв) митець вийшов на берег материзни духовно оновленим, сильним, дотепним i по-справжньому мудрим. Хресна дорога вивела його до вiчного вогню любовi – любовi до Украiни й усього святого, що Олександр Петрович Довженко носив у собi як украiнець.

* * *

…Урочисто йшов оркестр. Грав марш «Гей, там на горi сiч iде!» Як раптом: «Лягай! Вставай! Кругом! «Інтернацiонал», сучi сини! Вперед!» І що? Заграли, пiшли… Здаеться, зупинились. А йшли, охрещенi сучими синами втраченоi, здавалось, навiки Украiни.

Господи, прости нас, ми всi були подiбними у своiй ницiй, рабськiй довготерплячостi й покорi – йшли, бiльш як сiм десяткiв рокiв… Вперед? Назад! За цей час i риба геть зникла, й вчорашнi гречкосii не мають сьогоднi кашi…

«Господи, пошли менi сили!»

У рiзнi часи Тарас Шевченко в Петербурзi, Олександр Довженко в Москвi, Василь Стус в пермськiй мерзлотi, напевно, повторювали у свою смертну годину це звертання. Ласка Божа iм однаково була потрiбна, щоб оновлена Украiна сприйняла iхне повернення, як порозумiння з усiма сущими нашоi Землi на рiвнi душi, як найцiннiший нацiональний спадок, який сприятиме зростанню нашоi свiдомостi, вкорiненню нацiональноi iдеi, розвою всеосяжноi загальнолюдськоi духовностi.

Роман Корогодський

Щоденник

1941-1956

* * *

Перша записна книжка

1941

Обiрванi, бруднi, обмороженi румунськi й iталiйськi полоненi солдати кинулися на таких же жалюгiдних нiмецьких полонених, i почалася бiйка. Їх не можна було розняти. Це було видовище гидке i символiчне.

Люди дивилися на це з огидою, як на щось нелюдське, найогиднiше.

Горбатi нiмецькi солдати. Кривi, тонкi, як глисти.

Полонених нiмцiв били жiнки, i нашi конвоiри нiчого не могли вдiяти. Спроба захистити нi до чого не привела. Жiнки були злi i страшнi. Це була сама ненависть.

Полоненi, яких били жiнки i дiти на пожарищi, мовчали. Вони знали, що давно вже заслужили всякоi кари, не те що бiйки.

– …Я тiльки зольдат…

– От за це ми тебе i розстрiляемо. Нам не потрiбнi солдати. Нам потрiбнi люди. Досить солдатiв.

Чим бiльше нiмцi боялися населення, тим бiльш вони його нищили.

Трагiчний пафос вiдступу i жертв. Скот. Хлiб. Нищення. Фiлософiя нищення. Самогубство заводiв-гiгантiв. Днiпрельстан. Вибух. Просьба будiвника-директора не рвать.

Телефонна вiдповiдь т. Сталiна.

Не забути про лавину втiкачiв-«полякiв».

Мати вбила чи видала партизанам свого сина-гетьманця, що прийшов був з нiмцями до села, так нiкому й не сказавши, що то був ii син. Сором перемiг материнське горе.

У селi одкрили церкву. Пiп у церквi. Служба. Людей нема. Поява нiмцiв i т. iн.

Нiмцi прикрили свiй ганебний наступ нашим населенням. Дiди, жiнки, дiти. Їх гнали нiмцi перед собою. Примовкали нашi кулемети. Тодi у страшнiй тишi чути було слова, голоси жiнок:

– Стрiляйте по нас, не жалiйте, стрiляйте, товаришi! Рятуйте себе i Украiну нашу – скривавлену Матiр.

Баби почали бити полонених. Їх не можна було оборонити. Розмова баб при цьому.

Командири – вченi.

Дiд рiзав ботвину, не звертаючи уваги на шалений артилерiйський обстрiл i бомбардування.

– Ану iх! Багато iх тут стрiляе, а смерть одна. Та й нiколи менi. Роботи багато.

Нiмцi наказали одкрити церкви. За вiдсутнiстю примiщень церкви одкритi в школах.

В школах вчать нiмецькоi мови i Закону Божому.

– Дiти, я вам мушу сказати, що Бог е, – сказав учитель i заплакав.

– А ранiше ж ви казали, що нема.

Селяне одразу впiзнають конспiраторiв, але прикидаються, що не взнають.

Був настрiй вичiкувальний. Зараз всi селяне проти нiмцiв.

Дезертир:

– Так, був проти. А зараз оце хату, жiнку, дiтей спалю – i в лiс.

Гостi на Рiздво. Розмова дезертирiв.

Голод. Гине Харкiв. Населення тiкае од голоду.

Нелюдськi умови життя вiйськовополонених. У яму iм кидають дохлу коняку. Вони розривають ii зубами на шматки.

Повiшенi падають з петель i розбиваються, як мармуровi статуi.

Показали палiiв, що палять украiнськi села.

І розстрiлюють людей.

Дiд Бiличенко, що пiд час бою розстрiляв багато нiмцiв, i вмер ще Левко Цар.

– Що дивiзiя? Дивiзiя – це на раз пообiдать.

У Чернiговi божевiльнi на вулицi пiд час обстрiлу – i регочуть. Один грае на роялi на пожарищi. Розлетiвся будинок. Чудом лишився рояль. Сидить божевiльний i грае щось веселе: «І шумить, i гуде, дрiбен дощик iде», – приспiвуе i регоче.

– І смiх, i грiх.

– Ну й смiйтеся. А я зроду не смiявся i смiятися не збираюсь. І не спiвав. Зараз треба соцiалiзм будувати, а не смiятись.

– Ну якщо вiн такий, так хай вiн згорить, або краще менi здохнути, щоб хоч не бачити його.

– Будь ласка. Вольному воля, а я завжди говорю серйозно. Я людина серйозна. Я нiколи в життi не смiявся. І менi противно дивитися, коли люди смiються.

– А ми ото дурнi все смiемося та плачем.

Велика i надзвичайна тема – украiнська жiнка i вiйна. Хто винiс i винесе на своiх плечах найбiльше лиха, жорстокостi, ганьби, насильства? Украiнська мати, сестра, жiнка, улюблена.

Коло Запорiжжя нiмцi посилали по воду голих жiнок до Днiпра, щоб нашi не стрiляли (можна показати цю потрясаючу сцену).

1942

6/ІІІ [19]42

Ворошиловград

Дiд Бiличенко – герой – Левко Цар. Умирае героем. Слова про те, як вiн став безсмертним.

Нiмець гвалтував жiнку. Вона одбивалася до останнього. Вона була вже майже голою. Вона уже була пiд насильником, i все ж вiн не мгг ii взяти. Тодi вiн застрiлив ii в лоб з револьвера i згвалтував ii мертву…

Так його було застигнуто i вбито.

Замученi, зганьбленi, голоднi, нещаснi жiнки плакали, цiлували наших бiйцiв, цiлували все, що було на них, цiлували зброю, припадали до холодних танкiв на снiгу i поливали iх горючими сльозами. І на все це не можна було нiкому дивитися без слiз. Радiсть i горе. То сльози наших матерiв, нашоi розтерзаноi многостраждальноi Украiни.

Допит начальника партизанського загону:

– Комунiст?

– Нiчого не скажу.

– Скажеш!

– Нi.

– Ми тебе будемо катувати, обрубаем руки, виколемо очi i т. д.

– Не скажу.

Не сказав нi слова.

Остап мiй, Остап мiй… Ти невмирущий.

– Виколете очi, обрубаете руки i т. п. Це едине, що ви можете зi мною зробити.

– Я смiюся над вами.

– Ви можете у мене одняти життя. Але я уже безсмертний. Я смiюся над вами. Душа моя вiльна од вас. Їi ви не купите i не звоюете.

По всiй картинi нiмцi мусять, крiм вбивств, обов’язково iсти. Нашестя пацюкiв i мишей. Це злиднi. Це викликае у жiнок наших огиду i презирство.

Можливо, що вони призначили Левка Царя старостою. Левко, правда, одмовлявся, але пiсля сильних побоiв погодився.

Слiд показати учителiв i вчительок i, можливо, щось вродi зрадника i шпигуна Любченка.

Основна iдея – непереможна, незламна сила нашого народу, його непохитний дух, його вiра у тимчасовiсть окупацii i його здатнiсть до визвольноi боротьби. Себто продовження iсторii. Розмови (екскурси) iсторичнi зробити обов’язково.

В режисерському виконаннi передбачити й урахувати нову, нетрафаретну механiку вбивства на вiйнi. Автоматичнiсть, так би мовити, неприцiльнi пострiли. Такi ж некартиннi, неефектнi i падiння убитих. Може, навiть обминути зовсiм у фiльмi середнi та крупнi зупинки стрiльби i смертi.

Мина Нечитайло пiсля жахливих катувань звернувся до нiмцiв з такими словами: «Плохi вашi дiла. Ви дiло програли», або: «Пропали ви всi до одного. Хiба це вiйна? Це не вiйна. Це безстидство i занепад вашого народу. Стрiляйте, вiшайте мене, чорт вашу душу бери, я й дивитися на вас не хочу».

Зробити «очну ставку» Нечитайла, Левка чи ще когось з партизанiв чи партизанок з кимсь iз близьких, дорогих, рiдних – живих, чи мертвих, чи тут не караних, – i повне мовчання i непризнания, невзнавання, що свiдчило б про велетенську духовну силу людей: «Не знаю цiеi людини, не знаю».

– Твiй син?

– Не знаю цiеi людини.

– Твiй батько?

– Не знаю цiеi людини.

Кари i страти людей проводилися обов’язково прилюдно. Людей зганяли насильно.

Хати – доти з ходами сполучень.

Обов’язково вставити як одне з дiйових мiсць.

Бiйцi плакали. Вiд чого люди плакали? Плач мужчин, плач вночi, плач у полi, плач у хатi. Прийшов до сiм’i (дезертир), сiв бiля столу й гiрко заплакав.

Плач!

Рiка. Пливе величезна сила нiмецьких трупiв. Замерзлi трупи.

Розвалини, лiжко, бiй, вiдпочинок. Нiч. Пожари. Втома. Лiжко бiля димаря.

Заморенi, втомленi увiйшли бiйцi (батальйон) до села. На 400 дворiв лишилося 5 хат. Решта спалена. Бiйцi розташувалися навколо димарiв. Чомусь були цiлi лiжка. Тут i гармонь, i пiснi. Холод, запалили вогнища.

Багато вогнищ. Нiмцi почали обстрiлювати. Вибухи серед вогнищ. На вибухи не звертали уваги. Поснули. Вибух – рядом спить людина i не чуе.

Повилiзали люде з льоху. Увiйшли нашi. Жiнка запрошуе до хати. Вiдчиняе дверi – вибух, дверi були замiнованi. Чи скриня, чи вiкно. Так загибали люде.

Стрiльба без прицiлу.

Смерть без пози (нрзб).

Таким чином, у картинi убивства i вбитi не приймаються до уваги. Тому iх не треба укрупняти чи на них спинятися статикою.

Найстрашнiшим пiд час вiдступу був плач жiнок. Коли я згадую зараз вiдступ, я бачу довгi-довгi дороги, i численнi села, i околицi, i скрiзь жiночий невимовний плач. Плакала Украiна. Вона плакала, гiрко ридала, свою долю проклинала. Ой синочки моi, синочки, на кого ж ви мене покидаете? Куди ведуть вашi дороги? Хто нагодуе вас, хто вас догляне? Де загубите ви своi молодi голови? Хто повернеться? Вернiться! Жита, пшеницi похилились у наших степах. Вернiться. На кого ви нас покидаете?… Ой дiточки нашi, куди вас женуть? Покидаете ви нас на горе, на поталу, на знущання ворогу. Чи занесе ж ворон костi вашi додому? Чи побачите, чи найдете ж ви могили нашi, чи втопчуть нас у землю нiмцi, що й слiду не стане на землi?

Виють собаки, вiщують недолю, i небаченi птицi лiтають уночi над селом i вiщують недолю. І реве худоба вночi, i вiщуе недолю. Бiжать мишi степами незчисленнi на схiд i вiщують недолю. Сини нашi, наша надiе, смутку наш! Ой побiжу ж я за вами, хоч годиночку, поки не впаду на землю. Стогне земля пiдо мною, стогне, тужить, стугонить, чуе недолю. Насуваеться сила ворожа, закута в залiзо i сталь, iде смерть наша. Іде наша смерть, наша наруга. Дiти нашi… Брате мiй, дружино мiй. Тату!

Прощайте, мамо! Я не чую вас. Наше життя, й горе, й смерть потонуло в океанi горя, розчинилося як крапля в морi.

Така наша доля нещаслива, така нещаслива земля наша. Плаче дiвчина, плаче сестра, плаче дружина, плачуть дiти.

Тату наш! Вернiться.

Тату наш молодий, зарiже нас нiмець. Вип’е нашу дитячу кров, висмокче, собi вицiдить. Заморить нас вошами та голодом.

Прощайте, моi квiти нiжнi, прощайте!

Батьки палили хати.

Дiвчата плакали. Дiвчата поiли нас холодною водою, i мовчали, i вдивлялися в нашi очi широко розчиненими очима, мовчки вопрошали свою сумну долю. «Що жде мене? Що жде красу мою, мою молодiсть?» В очах дiвочих був невимовний сум i невловиме, невимовне передбачення, передчуття недолi. Недоля простягла свою тiнь на землю нашу, на нарiд наш.

Ми йшли на схiд.

Ми не йшли на схiд.

Ми кидали свою зброю i крадькома йшли до своiх хат. Ми ставали дезертирами, ще на бiльше горе матерi нашоi. Нас проклинали люде через тиждень, i ми самi себе кляли i плакали, коли ворог прийшов у наше село. Тодi ми спалили своi хати з жiнками i дiтками i тiкали в лiси, оглядаючись на свое страшне пожарище. Прощайте. Є Бог – плюньте йому у всевидяще око. Нема Бога – простiть нас. Загинемо й ми у боротьбi зi зброею в руках. Не загинемо – будуть у нас другi жiнки i другi дiти. Та вже нiколи не забудемо ми вас. За вашу муку i за iх нещастя… огонь по нiмцях! Партизани.

Дiвчата – краса землi нашоi. З невимовним сумом дивилися вони нам услiд. Бiлi обличчя iхнi i бiлi губи сухi, як у ангелiв-архистратигiв. Завмирали серця дiвочi у нiмiй тузi, i свiт плив у iх очах од передчуття наруги, гвалтувань, сорому i ненависних передчувань вагiтностi од ворогiв.

Одбивали ми у нiмцiв нашi села. Напiвспаленi, поруйнованi, засмiченi, зганьбленi, поруганi. Вилiзали нам назустрiч нашi люде. Вилiзали тi, кого нiмцi не встигли чи не змогли забрати з собою. Люде не радувалися своему звiльненню, iм нiчим було радуватися. Не було сили. Вони дивилися на нас блiдi, змученi, i на людському чолi лежало тавро чогось такого, що не можна висловити нiякими словами – тавро ганьби, знущань, морального розкладу. Це були бiднi, згвалтованi й опоганенi, спустiлi людськi душi. Такими вони вже i вмруть. Горе, горе, чому ти так полюбило народ мiй многостраждальний? Чого влiзло ти в нашу iсторiю, як гадина в серце, i не вигнать тебе, не заклясти?

15/ІП [19]42

Ворошиловград, вагон

Самогубства нiмцiв. Повторити декiлька разiв.

Нiмцi в хатi чи у клунi стрiляють з гармати. Вриваеться танк i нищить все, що було в клунi.

Скарга нiмецького офiцера-iнвалiда на вiдсутнiсть пошани до нього з боку нiмецькоi молодi.

– А за що шанувати скотину i бандита? (Фейлетон Заславського).

Оповiдання Косарика про бабусю, що в неi був шпиталь.

– Я щоранку оце заходжу в клуню, перевертаю мертвих, дивлюся, чи немае, мо’, знайомого.

– Не страшно?

– Нi. То колись було мертвих страшно. Тепер мертвi люде не страшнi. Тепер живi страшнi. Якась i вiйна не та, що ранiше… Ранiше царi билися за землю, а зараз б’ються не за землю, а за класовiсть. Тому й такi жорстокi.

Показати, крiм жратви, ще й рiзнi способи нiмих розмов:

1) Нiмець кудкудакае куркою i грае курку.

Баба: – Не знаю, що це таке. – Баба глузуе.

2) Нiмець хоче сала. Вiн зображуе свиню. Довго, на всi лади. Баба прикидаеться, що не знае. Тодi вiн починае ii бити i знов хрюкае.

3) Третiй хоче меду – гуде бджолою.

Цi сцени було б дуже добре розiграти з Оленою Нечитайловою.

Вiд удару на близькiй дистанцii т. Кольчака нiмецький танк пiдлетiв угору i репнув, як шкаралупа.

Нiмцi згвалтували всiх дiвчат. Дiвчатка, лiт по 15—16, блiдi, замученi, плачуть тихенько.

Написати i не забути чи ввести в сценарiй характерного, твердого i замкненого, як горiх, чотирнадцятилiтнього хлопця – сина партизана, що був блискучим розвiдником i знищив багато ворогiв. Вiн не любить оповiдати, а батько вважае його придуркуватим. Щось у манерах схоже на малого Мишка Запорожця (опов. Косарика).

Вилiзали дiти з погребiв i землянок, блiдi i жовтi, вони зразу ж слiпли, дивлячись на снiги. Вони довгi часи не бачили свiту.

Нiмецькi офiцери – скоти i мерзотники як на пiдбiр. Вони огиднiшi од своiх хамiв-солдатiв. Вони крали, били, грабували i гвалтували. Перед ними тремтiло наше населення i нiмецькi солдати – теж.

На мене находить такий восторг, така сила, що коли б я могла, я зробилась би невидимою птицею, я полетiла б на фронт i клювала б ворогу очi, рвала б його кiгтями, била б його крилами, лякала б його страшним своiм криком.

Як гнали корiв на схiд. Як умирали дорогоцiннi корови i як плакали над ними баби, як плакала i голосила тiтка Уляна, згадуючи, як вона пестила корову, мила ii i готувала до виставки.

Село. П’ятдесят домiв палае. Двi тисячi трупу, i в льоху одна-однiсiнька забита жiнка.

Полковник Байда спиняе бiйцiв, що впали в панiку перед танками, револьвером i матом. Бiйцi нарештi спиняються i вiдступають од Байди, подаються назад, i в очах iх свiтиться жах, i злоба, i темна боязнь смертi. О смерте наша, чому не можна забути про тебе до останньоi митi, чому?

Горить село. Зима. Вiдчиняються дверi. Вибiгае напiвгола, боса дiвчина зi страшним криком з хати i бiжить вулицею на поле. За нею нiмцi. Не здогнали. Вбили.

Дощенту спалене село. Серед руiн i попелу скелети. Це родина, i лише одна дiвчинка вилiзла живою з льоху. Припадае вона до материних кiсток i промовляе: «І шумить, i гуде, дрiбен дощик iде». Або з Шевченка.

У колгоспi пiд час важкоi скрути, полону, розстрiлiв, грабункiв i всього, що принесла гiтлерiвщина.

Левко Цар – якi страждання, яка пекельна мука… А ще й подумати, що прийдуть нашi i найдеться i в нас молодчик не один, не розiбравшись нi в чому i нi в кому й нiчому не вiрячи, почне знущатися надi мною, слугою, мовляв, Гiтлера. Сякий-такий, мовляв, не втiк на схiд.

А як же утечеш? Не вистачило б чамайданiв на всi на тридцять мiльйонiв.

Буде бито. Буде багато-багато горя.

– А чи ж виживе народ, чи, мо’, загине ввесь?

– Виживе, а як i на що буде здатний, Бог один зна. Такоi жертви i втрат страшних i величезних iще не знав нiхто у свiтi. Що втратив наш народ за чверть столiття? – Чверть ста мiльйонiв люду!

Один з героiв сценарiю чи п’еси повинен бути Героем Радянського Союзу, лiтаком вiн мусить прилетiти, його жде мати, вдивляючись у небо: де ти, мiй соколе, де ти, орле мiй сизокрилий, прилiтай з неба та й вирви мене з неволi i понеси мене i т. д., а може, краще, щоб це був Лаврiн Нечитайло.

Вiн прилiтае. Йому треба бомбардувати свое село, бо в ньому нiмецькi загони.

Гiтлерiвцi прикриваються нашими людьми. Люде кричать у небо: «Стрiляйте, не жалiйте нас, не жалiйте».

Що ж буде з народом нашим?

Виживе вiн у цiй страшнiй вiйнi чи загине од нiмцiв, од хвороб, од вошей, од голоду, знущань i катувань, i прийдуть своi, i гинутиме вiн вiд розстрiлiв та засилань за участь у спiвробiтництвi. Чи пропадуть марно нашi жертви? (Скористати свою статтю в «Известиях» для дiалогiв i сценарiю взагалi.)

Зайшли переночувати до майже единоi хати. Була повна хата. Був один поранений. Вiн лежав на полу бiля хазяйки. Вона одвернулася од пораненого, навiть не подивилася на нього i заснула, навiть слова до нього не промовила. Невже не рада вона своему звiльненню, невже щось мае на душi? Так, аж потiм уже взнали, что у неi нiмцi розстрiляли чоловiка, батька, двох братiв i сестру, а ii гвалтували. Нi, нiчим було радуватися, у неi була напiвмертва душа.

– Я не радуюсь уже нiчому. У мене напiвмертва душа.

– Людська душа – це чаша для горя. Коли чаша повна, скiльки не лий уже, бiльше не вмiститься. У мене, мабуть, чаша маленька, вбили в мене дiток i батька, спалили мене… а от живу, не вмер, ранiше хотiв я умерти, я кричав, я плакав уночi, я заливав свiт увесь своiм горем, а горя прибавлялось, прибавлялось, прибувало, як вода весною, i полилося через край.

Тепер уже, що хочте, менi байдуже. Я вже повний. Себто я порожнiй.

Дiйснiсть стала багато страшнiшою за всяку, навiть позбавлену смаку, уяву. І ii так i треба показати. Душа людська мiряеться повною мiрою, та такою, про яку навiть i не пiдозрiвав свiт. Книги i фiльми про нашу правду, про наш народ мусять трiщати од жаху, страждань, гнiву i нечуваноi сили людського духу.

Хата – дот з пiдземним ходом до другоi хати чи до хлiва, з кулеметом i т. п. По сутi кажучи, все село, всi хати стоять на траншеях.

Льох у хатi i хiд до другоi хати.

Партизани – хлопчаки лiт по 16 i дiвчатка. Худенькi, спiвають, виносять поранених.

Один персонаж не може обiйтися без дотепiв нiде. Пiсля доповiдi про мiжнародне становище, коли доповiдач сказав: «Таким чином, можна зробити висновки ось якi…» – «Що було – бачили, що буде – побачимо», – додав вiн. Всi засмiялись.

Мати дивиться на небо з погреба, з ями виглядае сина-льотчика Нечитайла. Де ти, сину?

Прилiтае льотчик. Машину посадив, сам непритомний.

Комiсар вiв танки в бiй, вилiз у люк, махнув рукою вперед i опустився мертвий.

Показати танковий десант.

…Бiйцi так втомлялися, що падали на снiг прямо при 22° морозi i тут же засинали. Їх будили тут же, щоб вони не замерзали.

Прийшли нiмцi у село. Улаштували мiтинг. Пiсля мiтингу-зборiв офiцер запропонував поспiвати украiнських пiсень. Запропонували однiй жiнцi починати. Вона хотiла було почати пiсню i раптом гiрко голосно заплакала: «Усi гори зеленiють».

Мих-с довго розмазував високомовний пафосний тост за «любовь к жизни» як найдорожчому, як утвердження життя, життя, про життя, жить.

– Помовчте, будь ласка. У вашiй любовi до життя ось у цьому застольному, ситому панегiрику я бачу звичайнiсiнький страх смертi. З такою любов’ю не повоюеш. З нею побiжиш у Ташкент. Там на позицii лишились тi, що умiють зневажити смерть i забути про неi. Там бiйцi, а не хлюпики.

Інтересно змалювати в п’есi чи романi такого пишномовного М-са, у якого буквально кожний крок розрахований на ефект, пафос i глубокомислiе. Все найвищого ступеню.

Чорнiшi чорноi землi нещаснi люде…

Розвiдник чи партизан увiйшов до хати, взяв у нiмця з рук глечик молока, повiльно випив його, поставив на стiл, витер губи i потiм перестрiляв з автомата всiх шiстьох нiмцiв, якi не знали од несподiванки, що робити. Пiсля цього вiн пiшов з хати продовжувати дiло.

Зобразити щось вродi Р-го, товсту, жирну постать «журналiста», якому, по сутi кажучи, все одно, що i як, для якого украiнський народ – це лише категорiя кон’юнктури, який не любить i нiколи не любив народу i чужий народу. Це воша. Вона невдоволена тим, що ми взимку мало просувались вперед… А пiди просунься сам, падлюка.

Записати розмову N про культуру, про тоненьку плiвочку, що стане ще тоншою через загибель багатьох людей.

– Ну й що ж. Загине якихось 50.000, та й то другорядних. Мiльйони он гинуть, i нiчого.

– Так оцi мiльйони, з чого вони складаються, – з тисяч, сотень, десяткiв.

– А…

І в цьому новому «а» почулося щось таке холодне, жорстоке i бездушне, чого я нiколи не забуду. По сутi, боягузтво i байдужiсть чиновника на котурнах, диякона, що читае щодня молитов за парафiю, яку вiн i не любить зовсiм, i не знае, й знати не хоче. Все обумовлено: «кукушка хвалит петуха», тiльки розсiлися на вiточках, i кожна знае свое мiсце. Нехай собi.

Є у мене три теми:

1. Продовження старих персонажiв.

2. Тема про долю жiнки (велика тема).

3. Свiт через звiльнене село у сорок зруйнованих хат, 200 трупiв i двох живих жiнок.

Треба додумати i поеднати iх у один твiр.

Борщiвськi болота. Записати все, що розповiдав Коган. І обов’язково пiти в ЦК (до) iнструктора Костенка.

Вiйна стала великою, як життя, як смерть. Воюе все людство. Нiби земна куля влетiла в якусь криваву божевiльну туманнiсть. Вiйна стала життям людства. І тема вiйни, отже, на довгi роки буде основною темою мистецтва. І кожна газета уже несе в собi цiлi твори про вiйну. Кожний бiльш-менш порядний нарис ховае в собi безлiч змiсту. Отже, щоб не потонути у безоднi надзвичайних фактiв, треба добре-добре продумати конструкцiю i п’еси, i оповiдання, i сценарiю. Украiна мусить родити найсильнiшi твори про народ у вiйнi, бодай один твiр. Чи вистачить сили у письменникiв? Гей, хто в лузi, озовися!

30/ІІІ [19]42

Воронеж

Краще вмерти – загинути героем, нiж жити рабом.

Величезнi зграi вороння пiднялися з-за соняшникового лану. Такi, яких нiколи не мислив нiхто, не те що не бачив.

По дорозi тушi дохлих корiв i коней.

Бездомнi конi у соняшниках в напiвзапряжках.

І розстрiлянi селяне (описати iх). Це нiмцi не встигли вивезти.

І скрiзь трупний сморiд.

Проф/есор/ Ільченко:

– Часом був такий сморiд, що людей од нього рвало, у людей болiла голова i втрачалася свiдомiсть. Трупний сморiд, трупний сморiд.

– Ну як поживаете?

– Маемо одстрочку у смертi.

– Т/оваришу/ командир! Дихати не можу. Насiдають. Лупцюють мiнами сильно.

– А ти, сукин син, хотiв чого? Ти думав, нiмцi хлiбом-сiллю стрiчатимуть? Ти куди йшов? На вiйну чи на вечорницi?

Цимбал, Байда, Неборак, Кучерявий, Барабаш, Крапля, Сорока Василь.

Тiтка називае свою хату дотом.

Я бачив фото. На бiдну стареньку хатку, похожу на бабусю, притрушену снiгом, наступають бiйцi i танк, i пiдпис: «Нашi героiчнi i т. i. наступають на дот». Бiдна хатиночка, чого тiльки ти не бачила на свiтi. Хто тебе не грабував, хто не бив тебе, не обстрiлював, якi люди не ночували в тобi. Часом дивно робиться, як ти стоiш iще на землi, як дивишся своiми темними вiконцями на свiт Божий, i що в тебе е, що в тобi iдять i думають, i яких пiсень давно вже не спiвають, i як плачуть… Розiрвався… Загинуло… Ударило хатиночку важким снарядом, i розлетiлася вона на кусочки, навiть диму не лишивши в повiтрi. І зосталася серед снiгiв купа вугiлля, трiсок, i пiч з димарем, i побитi горщики на припiчку, а в пiчурцi пучечок сухеньких гвоздик од пристрiту.

Як гарно воювати нашим сусiдам…

– Що ви думаете про смерть на вiйнi?

– Ми про неi не думаем. Ми ii бачимо щодня, щогодини. Ось ми, ось нашi трупи. Все так просто i нiби природно. Ми думаем про одне – як би побiльше набити нiмцiв. Інакше i не можна. Ми зi смертю примирилися заранi. І тому, якщо ми з вами розмовляем, значить, маемо у неi вiдстрочку.

Коло розбитоi печi, серед руiн, лежала бабуся. Вона була мертва. Убита чи смертельно контужена. Бог ii знае. Вона була акуратненька в смертi, як i в життi. Вона умерла коло печi, бiля якоi поралася з пiвстолiття, якщо не бiльше. Напевне, i в останню смертну хвилиночку ще варила вона бiйцям iсти. У неi були маленькi руки з красивими нiжними довгими пальцями. Вона притулила iх долонями до долiвки, i брудна долiвка здавалася чистiшою i теплою серед снiгiв. На лицi ii було багато-багато рiзних зморщок. Вони вкрили ii риси множеством рисочок невиразимих, невимовних. І лице ii, близьке i рiдне, здавалось надзвичайно зворушливо-рiдним i знайомим. Неначе вона наша забита рiдна мати. Цiлi томи думок, цiлi партитури найсумнiшоi у свiтi ненаписаноi музики таiлися мiж рисочками зморщок навколо ii очей мертвих. Тримаючись восковою рукою за бабусину спiдницю, лежала верхня половинка ii бiлявоi онуки, дiвчинки рокiв п’яти…

1/IV[19]42

…Нiмцi розстрiлюють за всяку дурницю. Це провести красною ниткою через картину. Поки везли стрiляти дiтей, вони позамерзали. Тодi iх повикидали (у Гадячi) у рiвчак.

Характерний наказ нiмцiв – видавати комунiстiв i прибiчникiв партизанiв…

От часи! Мимоволi згадуеться епоха Богдана i Запорожжя.

Пiд виглядом весняноi посiвноi забирають у селян все зерно до колгоспних зерносховищ. Вивозять до Нiмеччини.

Абсолютно не рахуються з величиною колгоспу i накладають жахливi податки.

Все: кури, поросята – на облiку.

Коло села табiр полонених, табiр смертi. Б’ють баб, що приносять iсти, i кидають за колючий дрiт. Так, тiтку Уляну наздогнали i трохи не вбили. З Харкова розбiгаеться народ. Везе отак жiнка дiток у саночках з Харкова до села. До дiтей – а дiти замерзли.

Полоненi – це люде, що втратили людську подобу. Їм кидають дохлих коней. Вони iх розривають зубами. Тиф.

Нiчого. Все одно нi один фашист звiдси живим не вийде.

В Липовецькому районi гiтлерiвцi розстрiляли 480 душевнохворих у лiкарнi.

В селi нiхто на зборах не мiг бути обраним у президiю. Нiхто не згодився бути старостою. Призначили полоумного.

Нiмцi переконують всiх, що вони прийшли остаточно.

Кличка «Іван» для всiх.

Нiмцi грабують одне село i роздають другому.

Влада: староста села, старшина колгоспу, полiцiя.

Повертаються куркулi.

Прийшов Жеривiл.

Категорii працюючих:

1) од почуття страху,

2) добровiльно, ворожi нам елементи.

Нiмець:

– Кажи: ти за кого – за Гiтлера чи за Сталiна?

– Хоть убийте мене, я за Сталiна! – одповiла жiнка.

Нацiоналiст запропонував жiнцi пiсля зборiв заспiвати украiнську пiсню.

– Іди ти к чортовiй матерi. У мене муж у Краснiй Армii десь бореться i дiти пухнуть з голоду, а тобi пiсень хочеться […]

Баба Вiвдя: «Кажуть, у Єрусалимi одкрилась дiрка в небi i звiдти голос Божий, неначе по радiо, щодня каже: «Молiтесь хоч раз у день, i тодi буде щастя i погинуть нiмцi».

На конференцii вчителiв у Томашкiвцi було сказано, що вчителi, народженi по сiмнадцятiм роцi, мусять усi хреститися. У Нiкополi всiх учителiв пiп окропив святою водою.

Зайшли фашисти у двiр до колгоспника Затуливiтра i, замкнувши хату, спалили всю родину.

Молодих мужчин уже мобiлiзують нiби для вiйни проти Англii.

Два поранених бiйцi, блукаючи в кровi i горi, зайшли чи, мо’, залiзли рачки через леваду i городи до одноi староi жiнки переховатися од смертi й води напитись. Та там i залишились. Напоiла, нагодувала, i рани обмила, i чистими хустками перев’язала чи, мо’, порiзавши сорочку, що приготувала на смерть. Приходили часом сусiдки. Одна глечик молока, друга крашанок десяток, третя сала чи ще чогось, а четверта – вiдьма, шасть до управи, до старости, та й виказала всiх. З’явились нiмцi.

– Що за люди?

– Сини моi.

– Брешеш?

– Як то брешу? Хiба ж iх не двох виряджала до Червоноi Армii? Не трогайте. Це ж бо моi дiти.

– Ваша мати?

– Так. Мати, правда. Наша рiдна ненька.

– Брешеш, комiсаре.

Та за зброю. Стала мати перед дiтьми, обох затулила.

– Не дам, розбiйники! Люде добрi, адже моi це дiти, моi сини! Чого ж ви мовчите? Кажiть-бо! Невже вам жалько iх признати хоч на хвилиночку, благаю?!

– Бреше вона, ii сини на фронтi.

І плакали люде. А бiйцi тодi: «Матусю, спасибi, прощайте. Нам уже не страшно i не жаль нiчого, коли е на Украiнi отакая мати».

– Стрiляйте, солдати!

Команда, залп. Отак попадали бiйцi, а з ними i безсмертна мати своiх синiв, що десь на фронтi нiмцiв б’ють i матiр споминають.

1/IV[19]42

Це велика тема, це тема для новели, для поеми, для сценарiю. Це факт, а не вигадана автором композицiя про матiр нашого великого многостраждального доброго народу.

Найдися, письменнику, рiвний талантом красотi материноi душi, i напиши для всiх грядущих лiт оцей кришталевий прояв материнськоi душi, генiя украiнськоi матерi. З оповiдань партизана. О. Д. (нрзб).

А хату висадили в повiтря гранатою.

Бреше вона. Їi сини повбиванi ще в 19-м роцi.

– А iдять, коли б ви бачили, як черва. Їдять i iдять, аж дивитися гидко.

Нiмець роздягся у хатi, зовсiм голий. Вiн передав бабi свою одiж мити i вибивати вошей. Тут же почав митися. Це все при людях, при всiй родинi. Зайшли нашi розвiдники, вигнали його на мороз, i побiг вiн як божевiльний у поле.

– О проклята скотина! Сорому в тебе немае.

Я бачив, як з хати вискочила гола жiнка i побiгла по снiгу з криком: «Рятуйте, що вони роблять зi мною! Ой горе менi, рятуйте!» За нею бiгли два нiмцi.

Дiвчинку 15 рокiв Христю згвалтували, i вона збожеволiла.

У другоi жiнки, що мала 26 рокiв, було сиве волосся, i вона здавалася лiтньою.

Розстрiлюють всiх, хто захворiв сипняком.

На ганок вийшла перекладачка i сказала:

– Ви прийшли скаржитися? Не забувайте, що ви завойованi i скаржитись не можете, а нашi солдати знають, що iм робити. Здрастуйте. Ідiть вон.

Можна зробити у фiльмi iнтересну сцену такого змiсту: Бiля села табiр за колючим дротом. У таборi вiйськовополоненi. Перебувають вони, звичайно, в умовах жахливих. Стережуть iх нiмцi i, припустимо, частина зi служби порядку, у всякому разi, щось схоже на Гусака-зрадника чи дезертира. І от уночi мiж ними тиха розмова через колючу проволоку. Розмова тиха, щоб нiкого не сполохнути, i тим страшнiша своею гострою зненавистю. Далi вони не витримали i зчепилися, схопивши один одного за груди через порiг. Вони почали ламати один одному руки. Потiм вони обнялися i душили один одного через дрiт, i полонений не одпускав вартового, щоб той його не застрелив. А трохи далi полоненi, збившись у страшну брудну купу, спiвали «Ой закувала та сива зозуля».

Про що говорили вони? Про владу. Про соцiалiзм, про колгосп. Про Гiтлера, про iсторiю, про Богдана, про Мазепу, про все. Це символiчна одвiчна картина: многосотлiтнiй двобiй двох украiнцiв, ожорсточених од довгоi важкоi, тернистоi дороги. Про Сибiр.

Може бути вартовий галичанин, чи гетьманець, чи, може, просто селянин з одного ж таки села. Розмова може вестися на загальних i на крупних планах: голова i дрiт, голова i дрiт, i кров, i блиск очей i зубiв у темрявi, i дрiт терновий обвивае голову i вгрузае шипами в чоло, i кров з чола капле, i бiль, i ненависть, i пристрасть.

Може, по сюжету, вартового пiдiслали для того, щоб вiн щось вивiдав у полоненого пiсля допиту. Абсолютно вiрно. На допитi партизан назвав себе начальником партизанського загону, одмовившись давати пояснення. Оце вiн ночуе у таборi, завтра його розстрiляють, i це остання спроба Гусака чи Персистого вислужитися перед нiмецьким начальством.

Так iх ранком i найшли обох, вони були мертвi – в обiймах, обкрученi дротом.

Написати, що розмовляли i душили вони один одного тихо, пошепки, щоб не дати нiкому пiдiйти. Тихо! Вони говорили про Тимошенка, i коли провокатор сказав, що Тимошенко перейшов на бiк нiмцiв, партизан ударив його:

– Брешеш ти, таку твою мать!

– Не брешу, сам чув по радiо!

Коли вартовий чув десь шелест, чи що, вiн стрiляв з автомата в небо.

– Стрiляете в небо, тiнi своеi боiтеся, боягузи, злодii! – шипiв партизан.

– Стрiляем, коли хочем. Є чим стрiляти.

– Батьку своему скажи дурному, продажна душа!

«І блiдий мiсяць на ту пору з-за хмари де-де виглядав, неначе човен в синiм морi, то виринав, то потопав».

Люди як конi, як тяглова сила – це характерне явище, i його обов’язково треба подати в сценарii.

Левко Цар: «Я не людина вже. Я кiнь. Дурний, дурний, колись я лаяв вихiдний радянський день. А зараз, у нiмецьку недiлю, ми возимо нiмецьку зброю на собi, i православний украiнський пан-отець наш труд благословляе. Ганьба, ганьба! О, ганьба!»

Про що ще говорили коло дроту? Про Левчиху. Про труп ii, сердешноi, що тут лежав ось недалеко з картоплею у горщику малому, i трошки хлiба й сала, що несла була небога за дрота кинути голодним бранцям на нашiй, не своiй землi.

– Ти вбив, гадюко? Подай-но хлiб. Я iсти хочу.

– Нехай не лiзе на рожен. Приказу не було. Команда е – не лiзь. Огонь.

Про що говорили вони? Один про Сибiр, про Соловки, про заслання, про нелюдськi страждання у засланнях, про голод. Другий погоджувався частково. Але що роблять нiмцi? Говорив про нiмецькi жорстокостi, про погроми, про нiмецьке рабство i про те, як нiмцiв ненавидить увесь свiт. І яка страшна кара жде нещасну Украiну, що пiде за Гiтлером.

Вони говорили то тихо i поволi, нiби нехотя, нiби втомившись. Слова виривались у них з уст, як одинокi пострiли, то раптом, коли гострота антагонiзму починала роздирати iхнi гарячi душi, вони розстрiлювали один одного в упор шаленим ураганом безперервного кулеметного вогню. Слова вилiтали у них з швидкiстю надзвичайною. Один проти одного.

Здавалося, вони на льоту таранили один одного, i бризки, що часом вилiтали з iхнiх уст, здавалися iскрами.

Вони говорили про евреiв. Партизан назвав його мерзенним жидомором.

– Положив я на твоiх жидiв…

– А я на твоiх нiмцiв, сволоч…

– Пусти, не души мене.

– Пусти ти. Не души ти мене.

– Пусти, кажу тобi… жидiвський наймите.

– Пусти, нiмецький пес. Пусти, лакиза нiмецька.

Часом вони з високих вершин свого двобою падали; очевидно, од великоi втоми, до звичайноi лайки. Вони лаяли один одного брутальною лайкою! Коли хвилинний вiтер здував з iхнiх уст полум’я, вони димiли один на одного самими огидними лайками.

– Пусти, нас… твоiй матерi.

– Ага. Просиш. Гад. Ось завтра повитягаем з тебе жили, нарiжем зiрок з твоеi спини.

– Рiжте. Рiжте, людоiди.

– Одрiжемо й язика твого. Скажеш, гадино.

– Я нас… твоему Гiтлеру в рот.

– Хрустiтимуть твоi костi. На очах твоiх порiжемо твоiх дiтей i розпоремо черево твоiй жiнцi.

– Слухай, iудо! Нечиста сило!

– Заговориш, пес.

– Невже тебе породила земля наша!

Всього народила наша земля. Добре угноена вона з давнiх-давен кров’ю i трупом. Буде iй тепер.

– Пусти руку. Пусти, не крути. Ти паскудний гнiй для нiмецькоi культури.

– Я гнiй?

– Ти.

– Я мученик.

– Брешеш.

– Мученик я.

– Жандарм. Кат. Ага, плачеш?

– Сам ти плачеш…

– Ти чого плачеш? Що? Не смiй плакать, не хочу я бачити твоiх проклятих слiз!

– Тихо, тихо.

– Мовчу. Не дави, мовчу. Не хочу я говорити з тобою. Облиш мене. Я хочу перед смертю подумати. Іди собi, роби свое страшне дiло. Я хочу очиститись од твого дотику. Я син трудового народу, партизан. Не пропадуть даром моi страждання. Я не загину. Не забудуть вже мене живi, i житиму я… Бiдна тiтко Левчихо, спасибi вам за хлiб… Подай хлiб, я його не буду iсти. Я поцiлую його.

– А болячки. Ух, як я ненавиджу тебе! Кажи, де партизани?

– Ти мертвяк нiмецький.

«Ой повiй, повiй, та буйнесенький вiтре, та й понад морем. Та й винеси нас iз кайданiв, з неволi в чистее поле…»

2/IV

Сьогоднi, як i вчора, як i завтра, всi газети переповнено описанням таких жорстоких фактiв, таких нелюдських вчинкiв ворогiв наших, таким жахом людських страждань, що надлюдське горе уже давно перелилося через край в кожнiй людськiй душi i вже не сприймаеться почуттям, не викликае навiть гнiву, а лише звичний рефлекс огиди чи обурення. І коли б ми були Дантами i Мiкеланджелами, нiчого б не змiнилося. Те, що робиться, не вмiщаеться нинi нi в одну душу i вмiститися не може.

У газетах злива нарисiв про це ж таки, про кров i смерть. І iх, мо’, не всi вже й читають. Вони, цi оповiдання, подiбнi одне до одного, як крики людського болю, чи зойки людського вiдчаю, чи стогони розпачу. Є загроза, що пiсля вiйни з’явиться письменницька пошесть, особливо багато письменникiв з’явиться серед наших квартирантiв, що наб’ють собi руку на нарисах. І, може, зараз уже слiд продумати дальшi шляхи нашоi лiтератури.

Народ не хотiтиме чтива про вiйну побутово-описового. Народу треба показати його зсередини, в його стражданнях, в його сумнiвах, в його боротьбi, оновленнi, i показати йому шлях i перспективи. Народ треба возвеличити, й заспокоiти, i виховувати в добрi, бо зла випало на його долю стiльки на одне поколiння, що вистачило б i на десять колiн. Щоби вправи в жорстокостi, в злi i горi не ожесточили його душу, не притупили ii, i щоб радiсть перемоги не приспала його пильнiсть, не заколисала в самозакоханостi молодцiв од пера, i стола, i кабiнету, i щоб не забув вiн своiх помилок, i не втратив оптимiзму, i не впав в оптимiзм самозакоханих провiнцiалiв i застольних промовцiв. А найголовнiше, щоб наша трибуна перестала нарештi бути завороженим гоголiвським мiсцем, на якому трава не росте, а росте щось часом таке, що й чорт не розбере.

– Що це ви пишете, що фотографуете?

– Занотовуемо, увiчнюемо всi вашi страждання i трупи спалених, порубаних i мерзлих дiтей i сестер ваших.

– Вони ж гидкi й страшнi.

– Вони страшнi. Який вiдчай i жах пережили вони од розпроклятих отих катiв. Запишемо i намалюемо картини.

– Еге. Мо’, не треба. Забути б, мо’? Хiба мерцiв повернеш? А жити ж треба не спогадами жаху. Забуть.

– Як?

– Бо тодi краще вмерти. Треба жити чимсь добрим. Ви нам про добре напишiть та научiть нас доброму й красивому. Хочеться радостi хоч крапельку.

– Це лакiровка.

– Не знаем. Пожалiйте нас.

Розмова партизанiв про вiйну i про життя. Про майбутне. Будемо оце ще битися рокiв зо два, а там ото письменники да кiно показуватимуть рокiв тридцять, тьху.

– Гiтлер мобiлiзуе молодь для вiйни з Англiею. Пропаща молодь. Що жде ii? Смерть у Європi чи в Азii загибель?

– Чому в Азii?

– А ти думаеш, простять? Нам не прощають, хлопчику, нiчого.

– Як страшно жити! Яка страшна е наша доля. Нас сорок мiльйонiв. Скажiть менi, чому такi нещаснi ми i безголовi?

– Не варто поринати в давнину. А як поглянути вперед – не час про це думати. Спiзнилися рокiв на сто. Зараз, синку, не роз’еднуватись, а кувати еднання треба. І гордiсть наша перед людством у еднаннi.

– Я не згоден.

– Бо дурний. Ти думаеш щось, iдiоте, про нiмецькi плани. Запам’ятай собi. Нiмцi – мерцi. Мерцi i тi, хто з ними свiдомо чи несвiдомо.

У мене був дiд, похожий на Бога. І коли я молився Богу, я бачив на покутi нiби портрет дiда, а сам дiд лежав на печi i кашляв.

Вiн був високий, з сiрими очима i тонким орлиним носом. У нього був високий лоб i хвилясте волосся, а борода бiла. Був вiн добрий i гордий. Вiн безумно любив гарну бесiду i гарне слово. Мати вважала його за чорнокнижника i ховала його псалтир. Потiм вона почала палити його по листочку в печi.

Вiн був добрий дух лугу i риби. Вiн збирав гриби i ягоди краще за нас i розмовляв з кiньми.

Написати новелу чи епiзод, умотивований у формi дiалогу – може, про долю i характеристику народу, що протягом столiть втрачав свою верхiвку iнтелектуальну, що кидала його з рiзних причин i дiяла на користь культури польськоi, руськоi, лишаючи народ свiй темним i немiчним в розумiннi передовоi культури. Про вiдсутнiсть вiрностi, про легку асимiляцiю i безбатькiвщину. Про байдужiсть до своеi старовини й iсторii. Пригадати тiльки нашi пам’ятники старовини, всi вони в г…i занепадi. Наша урядова верхiвка в цих справах, на жаль, нiкчемна i розумово слабенька, провiнцiйна, що i знайшло свое жалюгiдне завершення в N.

Кам’янець-Подiльськi башти, Меджибiж, Винниця, Лавра, «Арарат», Видубець, Нiкольський собор, Чернiгiвський ув’язнений музей, i Спаська церква, Растреллi для (нрзб) в Козельцi. Іншi приклади. Шабля Богдана i Суботiв. Новела про ув’язнений музей. Розбазарювання Лаври… Занепад музеiв.

Витравлювання украiнського в Художньому iнститутi. Вiдсутнiсть в архiтектурi. В iм’я чого? За чиею забороною? Про безбатченкiв, i лакиз, i дурникiв убогих, i про холодних боягузiв з замками на душевних вiкнах i дверях.

Отаку неприглядну картину треба намалювати, точну, правдиву й чесну, i подати уряду, щоб пiсля вiйни почати по-новому пiдходити до свого культурного господарства. Скiльки загинуло у вiйнi? Де музеi, де картини, скiльки знищено пам’ятникiв старовини? Непошана до старовини, до свого минулого, до iсторii народу е ознакою нiкчемностi правителiв, шкiдлива i ворожа iнтересам народу. Однаково, свiдома чи несвiдома, бо не хлiбом, i не цукром, i не бавовною, i не вугiллям единим буде жив чоловiк у соцiалiзмi.

2/IV[19]42

Героя Радянського Союзу І. Кузiна виносять на плечах пораненого i змореного з болiт бiйцi. Героя т. Руденка, пiд Севастополем убитого, несуть товаришi, бiйцi пiд шаленим артилерiйським обстрiлом. Картина, потрясаюча по своiй класичнiй мужностi.

Сцена у хатi. Розмовляючи, жiнка глянула у вiкно:

– О, уже повели в долину.

Розмова продовжуеться.

– Повели, кого це? Ага. Повели стрiляти. А мене вiдпустили на пару днiв.

Три ночi обмiрковували брати Пiвнi, куди податися – у дезертири чи тiкати до армii. Пiшли в дезертири i попали до нiмецького концентрацiйного табору. Сильно потерпали i проклинали свою долю.

У селi Прелесному допитували парубка. Вiн побачив свого «допитаного» батька i не видав партизанiв. Їх вивели надвiр, у дворi верба з двома петлями. Батько знепритомнiв, i його, непритомного, повiсили нiмцi. Син кинувся до батька з криком захищати. Його вдарили прикладом у груди, i вiн знепритомнiв. Вiшав Чайченко.

– Пропали ми. Буде ж тепер нам. Накажуть нам бити i стрiляти одне одного. Роздвоiлись ми i багато з нас тепер загине, багато по обидва боки.

(Чайченко повiсив Пономаренка. Пономаренко був непритомний, поки приставляли до верби табурета, пiдняли його й повiсили. Сусiде.)

– Розженуть нас по всьому свiту, як чайок у бурю. Буде тепер нас i по Нiмеччинi, i по Туреччинi, i в Сибiру, i в африканських пiсках, де колись продавали наших дiдiв-прадiдiв – невольникiв.

– Вiчна iсторiя. Вiчна. Така вже нещаслива земля наша. Такий нещасливий народ наш.

– Дивлюсь я навколо. Мучаться, потерпають люде. Кров i страждання. Смерть i геройство. Вiдчай i надiя. І все в небачених масштабах. Вiйна, вiйна… І нiхто, мо’, по сутi, не знае, як безповоротно перемiнилося життя наше. А воно перемiнилося, i нiхто вже не верне того, що було.

Померла Кобилянська, старенька бабуся нашоi лiтератури…

Моя вiйськова одежа менi подобаеться. Очевидно, це едина можливiсть прирiвняти себе до здорових людей.

Филон Стародуб, Іван Золотаренко, Мартин Небаба, Владика Тарас. Харитон. Хлiб Данило.

– Де зарили снаряди?

– Не скажу.

Написати статтю по украiнську жiнку. Про жiнку, про матiр, про сестру. Про нашу Ярославну, що плаче рано на зорi за нами. Про Катерину, що плакала з Ярославною, про нашу генiальну украiнську хазяйку, про господиню Украiни. Про шлях ii великий i тернистий од плачу Ярославни до виступу на трибунi Верховноi Ради СРСР. Довгий, тяжкий, але почесний шлях пройшла ти, сестро, од плачу Ярославни до трибуни Верховноi Ради СРСР, де возвеличили тебе, славну i достойну господиню Украiни. Про красу Украiни, i багатства, i роль жiнки в красi ланiв, в чистотi сортiв рослин i худоби. Ганна Кошова. Про вiйну, про ii шалений тягар, тяжку роботу, голод, образи, судьби дiтей i навалу ворога. Хто вимiряе твоi знущання, хто вимiряе глибину твоiх слiз i вiдчаю! А насильства, а хвороби венеричнi, а боязнь проклятого плоду ворога. Партизанко, хранительнице батькiвського вогнища, хранительнице нацii! Ми скоро повернемося. Ми, очищенi власними жертвами, оточимо тебе увагою i любов’ю. І свiт увесь дивитиметься на тебе i преклониться перед тобою, мученице наша i наша красо.

Твоi подвиги, всi численнi прояви твоеi людяностi, i доброти, i людськоi гiдностi, i страшноi сили твого терпiння ми зберем, як дорогi скарби, i возвеличимо в мистецтвi новоi нашоi iсторii – iсторii визволителiв людства.

Ми одягнемо тебе в найкращу одежу i будемо цiлувати тобi руки. Ми посадимо тебе в кращi, в найвищi школи, щоб краса твоя сiяла розумом i благородством освiти, i все виховання з малих твоiх лiт направимо на розквiт в тобi нiжностi i м’якостi, що лежить в твоiй природi.

А зараз ми клянемося тобi, сестро i доню, i кличемо. Гартуй свое серце, ненавидь ворога, ненавидь зрадника, бiйся зрадника Украiни Радянськоi. То твiй найлютiший ворог.

Про жiнку, про дiвчину в шинелi, про сестру милосердя, сестру-жалiбницю, про партизанку, про зв’язкiвця. Ти красива в своiй незграбнiй шинелi, i нам жалько тебе. Ти викликаеш почуття жалю, хочеться поклонитися тобi, дiвчинко, що витягаеш нас з бою, що несеш нам добрi вiстi, що годуеш нас.

Не пiддавайтесь нiмцям. Краще смерть, нiж життя в рабствi.

Цю статтю написати в трохи iншому планi, нiж перша. Почати ii з поля бою, iз визволеного села, зi зруйнованоi хати бiля трупа староi жiнки i дальшi вiдступи пару разiв перебити другими картинами. Можливо, використати епiзод про тiтку Явдоху Пилипенко.

І цей факт пiднести до високого напруження.

Переглянути записну книжку для використання деяких мiркувань. Наприклад, про Африку i як гнали корiв на схiд т. iн.

Звернення до жiнок Європи i Америки. Коротенький екскурс в (царину) щастя i краси.

Про нiмецькi фотографii, де плямуеться наша жiнка.

3/IV[19]42

Помрете ви, дами. Хто згадае вас, красу вашу. Ви як морський пiсок. Але хто не преклониться у вiках перед красою наших жiнок.

Спiть, мамо! Вiчна слава красi вашого безсмертного iменi.

//Пройде тисяча, двi, три тисячi лiт. З яким трепетом i заздрiстю будуть згадувати нас юнаки, мужi i мудрецi, i вiйну, i все наше незвичне поколiння гвардiйцiв, людей-лицарiв, на долю яких випало стiльки нещастя i щастя, стiльки горя i радостi, стiльки кровi, стiльки поту, стiльки боротьби, i працi, i перемог, що iх з лишком вистачило б на десяток поколiнь. Скiльки книг про нас напишуть! Скiльки пiсень! Скiльки благородних нащадкiв-юнакiв у мрiях своiх будуть переносить свое життя на машинi часу в нашу величну епоху! В епоху, коли все було важко, коли нiщо не давалося даром, коли за кожен клаптик своеi землi платили кров’ю i життям. У цей величний, мужнiй час, у тi часи, коли наш радянський двадцятип’ятирiчний народ-богатир, як Георгiй Побiдоносець вийшов битися iз змiем i перемiг його. І ввiйшов у свiтову iсторiю з чистим лицем i прямою ходою. На наших полях – доля людства.

І зараз кожен, хто любить Батькiвщину, i не тiльки Батькiвщину, а i людство, i братство людей, а не розбрат нацiй, а не поневолення життя, а не смерть, – кожний зрозумiв усю велич п’ятирiчок, що врятували людство од занепаду, i кожний наш заводик, кожний станочок, що його купували ми, одриваючи часом кусок хлiба од рота, кожна наша жертва i т. д.//

А найголовнiше – люде. Люде, що iх не бере куля, нi огонь, нi меч.

Вiчна слава вам, тiтко Явдохо. І вашому iменi, i красi вашiй. Не було у вас красивих туфель, не душилися ви «Котi», не було у вас шовку i сезонних шляп. Ви не мандрували по заграницях. Вам було нiколи. Ви, як бджiлка, були зайнятi i носили все мед для радянського вулика, поки не вбили вас вороги.

Ви не iздили по заграницях дивитися на рiзнi прекраснi дива. Але заграниця приiде до вас подивитися на вашу зруйновану хату i на ваш пам’ятник i, якщо е в неi крапля сумлiння, поклониться вашiй красi, дорога моя мати, слов’янко-украiнко!

Були ви комунiсткою чи нi? Чи був у вас партбiлет? Напевне, не було. Ви навiть не думали про нього. Але зерно, посiяне великим сiятелем Ленiним, виросло в душi вашiй.

Хай же все людство знае i хай знають всi Пилипенки, як умерла iхня далека-далека прабабуся у великому 1942 роцi на полi бранi, коли вирiшувалася доля людства.

3/IV[19]42

Нiч

Повернувся з Сибiру Жеривiл Григорiй, почав бешкетувати в селi. Ото вiн допитував Скидана.

Написати статтю на тему: про любов до Батькiвщини i нацiональну гордiсть (гiднiсть).

Написати статтю про украiнську культуру. І культуру фашистських прихвоснiв. Кинулись шукати гiтлерiвськi слуги, да так нiкого i не знайшли. Всi пiшли з армiею.

Чи, може, об’еднати цi статтi в одну.

Показати бiйця, що знищив сам-один двiстi фрiцiв.

Не було у вас i чемоданiв кованих, з чохлами i мiдними цвяхами, щоб утекти на схiд страху ради iудейського.

Трижди поранений оборонець Севастополя Руденко одмовився йти до шпиталю й очолив атаку укрiпленого пункту… Сiм куль вп’ялося в груди герою. Лейтенант упав. Бiйцi пiдняли його тiло i пiд градом осколкiв мiн i кулеметним вогнем, ламаючи оточення, одiйшли, оглядаючись i одбиваючись, на вершину гори, яку вони штурмували i взяли.

4/IV[19]42

Повернувся боець до рiдного села, а села немае. Повернувся до хати, а хати нема. Нi хатини, нi батька, нi матерi, нiкого. Пусто скрiзь, i одинока пiч дивилася на нього, i вiн заплакав.

Будуть жiнки Украiни ще плакати лiт тридцять. Закiнчиться вiйна. Кого ж приб’е до рiдного берега? Хто потоне? Розметае ураган дiтей моiх, як чайок, i довго-довго розноситимуть вони печаль по всьому свiту. Буде iх скрiзь. Скрiзь бiлiтимуть костi цих безпритульних.

Сьогоднi Паска. Найпоетичнiше свято людей, що обробляють землю, i найстарiше, безумовно, дохристиянське. Свято весни, свято тепла, свято оживання життя, роду – народження, продовження. Сонце грало, i все радувалося, i всi люде у цей день були незвичайними. На Паску нiхто нiкого не вбивав i не було крадiжок. Навiть найбрутальнiшому хаму дано було не лаятись у цей великий старий добрий день. Свято над святами. Празникiв празник. Люде цiлували людей. Нема. Нема нiчого. Чисто. Продовжуеться будень. Довжелезний. І ллеться кров. Земля занедужала.

5/IV[19]42

Читав по радiо свою статтю. Бачив усю нещасну Украiну, i матiр свою, i батька, прощався з ними i плакав читаючи.

А вчора, пишучи спогади про дитинство, про хату, про дiда, про сiнокiс, один собi у маленькiй кiмнатоньцi смiявся i плакав. Боже мiй, скiльки ж прекрасного i дорогого було в моему життi, що нiколи-нiколи вже не повернеться! Скiльки краси на Деснi, на сiнокосi i скрiзь-усюди, куди тiльки не гляне мое душевне око…

Воронеж

Сотня наркомiв. Всi молодого i середнього вiку. Короткошиi, товстi i однаково одягненi. Багато iдять i часто, гiмнастикою не займаються, i робить нiчого. Вигляд повiтовий. Багато з них у душi не вiрять у своi високi посади. А загалом непоганi люде. Мови не знають i не знатимуть. Розмовляють i думають суржиком.

Уже сталося найстрашнiше, чого я так боявся. На пiвденному фронтi вже разом з нiмцями е полоненi украiнцi, нiбито з добровольчих батальйонiв. Їх розстрiлюють, звичайно, так що й слiду од iх не зостанеться. Проклятий Гiтлер! Скiльки ж народу спантеличить i загубить, скiльки слiз, скiльки буде розстрiлiв i якi страшнi козирi знову даються негiдникам… смiттю, мотлоху людства вперед на много лiт, скiльки поживи для помсти i нищення народу. На украiнських ланах i селах в огнi i полум’i вирiшуеться доля людства, вирiшуеться велетенська проблема свiтовоi гегемонii, вирiшуеться доля людства на нашiй недолi. Така нещаслива земля наша. Така наша доля нещаслива.

Часом думаю, ой як же ж багато дали ми Гiтлеру для агiтацii проти себе. І що найбiльше шкода – в таких речах, де нiчого заперечувати i де, по сутi кажучи, нiколи вiн не повинен би мати для себе навiть скориночки.

Буде нас, мати, по горах, по долинах,
Буде нас, мати, по чужих Украiнах!
З народноi пiснi

Ой хоть крикни – не докрикнеш,
Ой хоть свисни – не досвиснеш.

Захiдноукраiнське:

– Ви спекулянти, ви нацiоналiсти!

– Ну так, цiлком вiрно, бо це ж було знаряддя нашоi боротьби, нашого iснування.

– І ви ще хочете, щоб ми вас любили?

– Даруйте, але ж ви прийшли до нас, ви нас визволили з неволi. Так вилiкуйте нас од мiщанства i нацiоналiзму, а ви нас караете за це. Подумайте, що ви робите? Не можемо ми сьогоднi зробитися такими, якими ви стали за 23 роки. Це цiле життя!

П’ятнадцять сотикiв! Горе, горе… Ми будемо ненавидiти бiдного дядька i карати його за те, що полiз вiн на цi сотики. Ми будемо вбачати в цiм його вину, а не свою помилку.

Вночi налiтали нiмцi, чорт би побрав iхню матiр.

7/IV[19]42

Розтав снiг. На полях трупiв видимо-невидимо. Сморiд. Нiмцi зiгнали бiдних наших жiнок убирати трупи. Жiнки непритомнiли од смороду.

8/IV[19]42

– Чому ви живете четверо в однiй кiмнатi i всi украiнцi?

– А хiба не можна?

– Чому ви не взяли до себе одного?

– Чому тiльки вашим вiрити? І т. д.

Церква Божа непогрiшима. Грiшити можуть окремi лише священнослужителi.

Яка байдужа, по сутi кажучи, до людей фiгурка мого бувшого друга. І яка жалюгiдна, боягузлива.

Кобзаря цитувати трудно. Вiн нагадуе менi огненну пiч, з якоi обережно вихвачують угольки i, перекидаючи iх мiж пальцями, прикурюють…

Особливо трудно вихвачувати цi вуглинки нашим сусiдам. Вони тодi чомусь нагадують менi чортiв, що знаходять у Святому Письмi тексти на свою користь.

Збили крупного нiмецького льотчика-полковника. Полковник попросив у штабi показати йому того великого героя, що збив його, великого лiтуна. Покликали молодого лейтенанта. Полковник пiдiйшов до лейтенанта i простяг руку.

– Дозвольте пожать руку великому асу, що поборов мене, найбiльшого аса iмперii.

– Іди к такiй матерi. Буду я собi руки гидить, – сказав лейтенант Затуливiтер i одвернувся. – Дозвольте йти, товаришу генерал?

Про командира танковоi бригади, що завжди вiддавав у розмовах военну честь свому ворогу – нiмцям.

Тому вiн ненавидiв журналiстiв i презирав iх за поверхове блюзнiрське писательство i шапкозакидательство паскуд. Вiн ворогом мiряв себе i свiй народ.

Як вiддають до армii (нрзб) яка дисциплiна i моральний хребет у нiмцiв i чому ми такi хисткi?

10/IV[19]42

Часто думаю собi, як марно пропало мое життя. Яку велику помилку зробив я, пiшовши працювати в кiнематографiю. Шiстнадцять лiт кiнокаторги в цьому… Є в мiщанському смiтнику з обов’язком спiвжиття i спiвробiтництва з мiзерними людцями, що ненавидять мене i що я iх глибоко презираю, як недолюдкiв, неквалiфiкованих, аморальних, без крихiтки святого людцiв, що ненавидять мiй народ i роблять його нещасним. Скiльки погублено здоров’я, життя з людьми, з якими я не хотiв би нiколи бачитися. Скiльки марно витрачено духовних сил i часу! Коли б усю силу, i пристрасть, i спрямованiсть за цi шiстнадцять рокiв я застосував до письменства, було б уже в мене добрих десять-дванадцять томiв справжньоi лiтератури. А так лежать моi ненаписанi твори, як ненародженi дiти. І великий жаль бере, що вже, мо’, й не народяться вони, не житимуть сотень лiт, а лишаться як плани, а через три роки не буде нi одного мого фiльму. Поб’ють безбатченки плiвку, а самого виженуть на вулицю… за непотрiбнiстю, ще й iм’я мое понiвечать як-небудь огидною… брехнею i злом, що е основою iхньоi душi.

12/IV[19]42

Повертались з iдальнi з милим Андрiем Малишком, стрiли на вулицi багато молодих дiвчаток. Вони були в чоботях, у незграбних вiйськових шинелях i шапках. Вони були вiйськовi новачки. Вони дивилися на нас пильно i напружено i вiтали по-вiйськовому. Ми одповiли iм.

У мене на очах навернулися сльози. Менi стало жаль чомусь iх, як своiх дiтей, що перевдяглися для тяжкоi гри в нещастя. Яка велика вiйна! Вона невблаганно втягуе в себе все живе, молоде, здорове i з’iдае.

12/IV[19]42

Написати новелу чи оповiдання про трагедiю Захiдноi Украiни останнiх часiв. Наше визволення, радiсть, i пафос, i розчарування, i бiль, i неоднаковiсть цiлей…

Привезла-таки мати до села своiх дiтей у саночках. До дiтей, а вони замерзли.

А в першу чергу написати новелу про дезертирiв, що поприходили на свою голову додому з армii i що мае з цього вийти.

Коли подумаю часом, що навiть мiзерний N збираеться розстрiляти мiльйони украiнцiв, як це недавно заявив цей гомеопатичний поетик, робиться так смутно на душi, що й не сказати. Скiльки ж темноi шушвалi ненавидить наш народ. Скiльки нужi повзае по народному тiлу.

13/IV1942

Левко Цар: – Я не згоден. Висилати людей з краiни, навiть злочинцiв, я не згоден.

Скидан: – А що ж по-вашому?

Левко Цар: – Що завгодно. Бийте палками, саджайте в тюрми, позбавляйте прав, состоянiя, стрiляйте, карайте прилюдно. Тiльки не висилайте до чужих холодних пустель. Не знаю, як вам сказати. Тiльки отут щось менi говорить, що це е багато бiльший злочин, нiж тi усi злочинства, що учинили винуватцi. Отак-от повисилаемо одне одного, а хто буде радiти? Той, хто боiться нас, не вiрить нам? Той, хто нас не любить?

13/IV1942

Народ, товаришу, складна iстота. Бувають у злочинцiв дiти-квiти. Бувають i в героiв дiти казна-що. А воно все одно море людське.

Учора вночi при свiчцi читав «На терновому дротi» Г. i Ж. Ж. трудно було мене слухати. Вiн позiхав, крутився на стiльцi, трiщав. Нарештi зiрвався з мiсця, щоб не захропти, i почав, як слон у iдальнi, топтатися по кiмнатi. Пiсля читання вiн зрадiв i зразу ж сказав жiнцi i Г.: «Ну пойдьомте». Правда, той не пiшов. Поговорили трохи. Гарна, приемна людина Г. i розумна. Але як мало вiн знае, яке убоге було, певно, його виховання. Тiльки хороша вдача i природний талан пiднiмае його i тримае в ньому якийсь гарний людяний вогонь. Заговорили про словник украiнський i про iсторiю. Боже ж ти мiй! Двадцять п’ять рокiв немае iсторii i нема словника. Яка ганьба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут дiяла i во iм’я чого? Краiна виховання безбатченкiв! Безбатченкiв без роду, без племенi. Де ж i рости дезертиру, як не у нас?

– Бийте, товаришi, нiмцiв! Рятуйте народ, як славнi Богдан, Богун, Сагайдачний, Байда! – викрикують патетики.

– А що це за люди? – питають один одного адресати промов.

– А хто iх зна.

– Байда, та це ж наш старший лейтенант.

– А Сагайдачний?

– Це редактор нiмецькоi газети, читав його украiнськi статтi у звiльнених селах. Страх, який ненависний.

Горе, може, хоч ти навчиш нас, недобиткiв невдалоi iсторii. А коли нi – умрем, навiки загинем. Оце подумав я i довго не мiг заснути. І плакав наче я, i стогнав у снi, i чухався од руських блощиць.

14/IV[19]42

…В першу чергу написати новелу про дезертирiв, що поприходили на свою голову додому з армii, i що мае з цього вийти.

Лист до авiатора напишу сьогоднi увечерi неодмiнно. Вiн потрiбний народу i менi як надiя, спiв. Може, його видрукують листiвкою i розкидають по всiй Украiнi. Закликати не йти до вiйська, не пiддаватись на провокацii. «Буде вас, хлопцi, по горах, по долинах, буде вас, дiти, по чужих по краiнах». Ти, льотчику, дужий, в тебе сталевi крила. Полети на Украiну вночi (нрзб), розвiй по нiй моi слова. Розкидай iх понад ланами, понад селами i мiстами. Хай летять вони весiннiми птицями до рiдних наших хат.

Це повинна бути своерiдна новела сторiнок на шiсть-вiсiм.

Це заклик не пiддаватися на нiмецьке обдурювання. Не радiти клаптикам земельним, бо iнтереси нашi ширшi i цiлi дальшi. Про дезертирiв.

Лети, синку, на Вкраiну.

Подивися на Днiпро, на киiвськi кручi…

До статтi про жiнку:

Мала мати одну дочку
Та й купала у медочку.

В оповiданнi про дезертирiв пригадати розмову з хiрургом.

– Кину все, вiзьму зброю i буду трощити все, що попадеться пiд руку.

– Як то все?

І т. д.

Вони де в чiм погоджувалися, i це ще бiльше озлобляло iх i розпалювало iхню непримиреннiсть.

Чи зберуться нашi люди знову на Вкраiнi? Чи повернуться вони з усiх нетрiв, далеких далекостей нашого Союзу i заповнять ii замiсть померлих од ворога, од мору, од кулi i петлi? Чи так i лишаться там, а на нашi руiни наiдуть чужi люде i утворять на нiй мiшанину. І буде вона не Росiя, не Вкраiна, а щось таке, що й подумати сумно.

14/IV1942

Як менi жалько. Я не член Комунiстичноi партii. Написана i анкета, i бiографiя, а подати у фабричну ячейку нiкому. Я не бачив там чистих рук. Горе менi.

Буду ж я виконувати, мабуть, до смертi партiйне Ленiнове дiло в безпартiйних лавах. Нехай мерзота… робить свое каiнове дiло. Хай ненавидять i плямують мене. Пiд моiм украiнським дубом iдять жолудi… свинi й шакали. Може, так i треба, «бо немае Господа на небi». А суржики з начальства? Та цур iм, горепакам…

«Серце мое трудне, чого ти бажаеш? Що в тебе болить?»

Партизани ловили дезертирiв плаксивих i тих, що втратили вiру в перемогу, хто вирiшив «не тратить сили i спускатись на дно»…

Жiнки убивали дезертирiв. У жiнок сини й чоловiки в армii. Вони убивали дезертирiв кiлками.

К. – наркомгузно.

«Потiм мене «перекинули». Далi я був «перекинутий». Потiм мене «перебросили». Потiм я «одкрiпився», «прикрiпився», «ув’язався».

Перекиданство – велике наше зло. Воно розвинуло у нас, породило дилетантство i поверхових безвiдповiдальних нероб. Перекидають його як шматок… i вiн радiе, ось який послужний список – е чим хвастонутись.

Єдина краiна в свiтi, де не викладалася в унiверситетах iсторiя цiеi краiни, де iсторiя вважалася чимсь забороненим, ворожим i контрреволюцiйним, – це Украiна. Другоi такоi краiни на земнiй кулi нема. Де ж рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас? Де рости слабодухим i запроданцям, як не у нас? Не вина це дезертирiв, а горе. Не судить iх треба, а просить пробачення i плакати за погане виховання, за духовне калiцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слiдчi з трибуналiв, що розпивають горiлку у iдальнi, з непривiтним поглядом очей.

Юнаки моi слiпii, горе менi з вами…

«Надiя».

Великий вихiд з Киева. Трагедiя киян. Вiра в незламнiсть Киева. Вiра в свое безсмертя i непереможнiсть. Прощання. Днiпро – мости – гори. Ранок, Борщiвськi болота. Гребля, острiв. Авто. Кладки, потоп. Гнилиця. Смерть, смерть. По шию у водi три днi. Нiч. Обстрiл. Раненi в три поверхи. Обстрiл. Танки давлять на березi. Похiд автоколони широким фронтом шiстдесят кiлометрiв на годину пiд обстрiлом з вибухами бензинових цистерн i авто з набоями. По житу коло Борисполя – повно людей. Це була страшна картина. Гибель дiвчаток у водi. Коней, матерiв i дiтей. Прощання. Надiя. Просьби дострiляти. Розстрiли поранених, щоб не кричали.

Нiхто не хотiв вчитися на iсторичному факультетi. Посилали в примусовому планi. Професорiв заарештовували майже щороку, i студенти знали, що таке iсторiя, що iсторiя – це паспорт на загибель.

А що ж таке iсторiя? Історiя е рiвнодiюча всiх духовних сил i здiбностей народу.

В унiверситетi розмовляли (по-украiнському) тiльки початкiвцi i поети. Решта вся по-руськи, на радiсть Гiтлеру.

А як «професор» С. нажився на «фашистському» письменнику Стефанику!

14/IV[19]42

Бабу розстрiляли за те, що вона збирала колоски у полi в недiлю.

Заводять у школу (коло класноi дошки з дитячими написами) коней.

У клубi-школi церква. Сторож – конюх-пiп. «Молiтеся, дядьку Левко».

14/IV[19]42

Учора знову писав «Зачаровану Десну» i знову плакав.

Я плакав ранком i, читаючи хлопцям (Малишку, Самченку, Пустовойтову i Воскрекасенку), смiявся i плакав i був од схвильованостi розслабленим цiлий майже день. Приiхав з армii Микола Дудко…

– Ви знаете, у нього нiмцi вбили матiр, сестру, жiнку i дитину. У нього вже е орден.

– Орден? Болячка у нього е. Уже на все життя.

– Правда. Вiн аж тремтить увесь, коли розказуе…

– Так вони захватили його да й розстрiляли. А потiм i iх ото пiймали i пострiляли всiх до одного.

– Отак пострiляемо одне одного, як продержаться нiмцi з рiк. І вже тодi не буде винних, чисто буде, куди не глянь.

Свiте мiй убогий! Покажи менi, де на тобi пролилося ще стiльки кровi, як у нас на Украiнi. Нема другоi Украiни. Нема.

– Тiкаете, сукинi сини?!

Дiд перевозив човном через Десну командирiв з нiмецького оточення.

– Багато я вже вас перевiз. Коли б усiх позбирати – можна було б нiмцiв побить. Сила людей тiкае. (Коло села Лiлiенталь.)

Дiди-перевiзники – це образ епохи. Дiди-перевiзники через рiки. Харони. Їх багато. Вони смiливi, не бояться смертi i нiби зговорились. Сюди ж оповiдання Хоменка. Ненависть i презирство дiда не мали границь. «Тiкаете?!» У дiда – сини командири.

– Не знаю, чого ви оце тiкаете? Чого ви так цiеi смертi боiтесь? Раз уже вiйна, так ii нiчого боятися. Вже якщо судилася вона кому, то не втечеш од неi нiкуди. Нi в танку не заховаешся, нi в печi не замажешся. Потопив би оце вас.

– Спасибi, дiду.

– Іди пiд три чорти.

Описати, як дiда розстрiляли за перевiз.

– Стрiляйте, не крутiться перед очима. Програли ви вiйну.

– Чому?

– Не скажу.

Пiймали парубка. Вiн так перелякався, йому так багато задали зразу запитань, вiн так розгубився, на нього так вороже дивилося багато сердитих очей i так навколо страшно клацала зброя, що в нього опустiла голова i не слухався язик, i вiн промовляв тiльки кiнчик запитань.

– Признавайся, сволоч, ти дезертир?

– Дезертир… – белькотiв його язик.

– Ти прийшов шпiонить сюди, так?

– Так… – говорив вiн, як у снi.

Вiн увесь час хотiв плакать i всю силу потратив на те, щоб стримати плач, i не стямився, як його уже розстрiляли i пiшли далi.

А прибiгла мати i все життя буде тепер плакати i до смертi не взнае, за що ж його вбили своi люде.

Описати трибуну. Нашу трибуну робили якiсь невiдомi майстри з якогось особливого дерева i, видно, закляли, заворожили ii. Вона вiдрiзнялася од всiх трибун тим, що на нiй нiхто не мiг сказати правди. Якi вже було смiльчаки не сходили на неi часом, але щось заводило язика i вони говорили таке щось. Сходили з трибуни. А як тiльки скiнчиш говорити, зiйдеш з неi, знову неначе все стае на свое мiсце. Що й говорити, вона була заворожена, i говорили на нiй, як увi снi. Всi говорили одним тоном. Дехто, ставши на це зачароване мiсце, мiнявся так, що його не можна було взнати. Тому, мабуть, i стенограми треба потiм правити, вони схожi на промови, як дрова на дерево. О трибуно! Скiльки дурнiв сходило з тебе переможцями.

Як менi жалко (згадав оце), що знищили хутори на Украiнi. Скiльки це коштувало грошей! Як би це пригодилося зараз! Як згидило наш чудовий пейзаж i скiльки бездарностi i холоду було в цiм непотребствi. Чого тiльки не робилося, гей, у нас та й на Вкраiнi, гей-гей, та й на «соняшнiй» Украiнi! Якi тiльки «мiроприемства» не викаблучувалися для щасливого заможного життя!

Прочитав був N свою статтю «Украiна в огнi». Вiн сказав менi:

– Одне мiсце нереальне. Ти пишеш – був великий плач. Це неправда. Іменно нiякого плачу не було. Дивилися сумно, але не плакали. Нiхто не плакав, розумiеш?

«Брешеш, – подумав я, – брешеш, слiпий чиновнику.

Плакала вона вся, обливала сльозами твою дорогу, а ти дивився на неi через своi окуляри i через шкло закритоi машини i нiчого не бачив, бо не хотiв бачити, слiпче. Плакала, ой як плакала! Нi одна краiна у свiтi так не плакала. Так плакали навiть старi дiди, що очi опухали од слiз».

Дiд на вокзалi.

– Що ви тут робите?

– Да я загубився. Везла мене дочка кудись да й загубила, а сини на вiйнi, а одного вбили, а бабу рознесло бомбою i хату. Так оце сиджу i думаю – доiм оце хлiб та й помру. А жалько умирати на чужинi. А зять – льотчик… І куди люде iдуть?

Остався один на перонi. Сивий. Очi голубi, як у дитини.

17/IV1942

Читав сьогоднi «На терновому дротi» Микитi Сергiйовичу. У нього ангiна: закутався платком i в шинелi. Увесь бiлий. Страшно нагадав менi чогось Кутузова. Бесiда була довга i надзвичайно приемна. Гарна i розумна людина. Багато перестраждав, постарiв i збираеться реставрувати украiнське господарство. Буду допомагати йому, скiльки вистачить сил. А зараз буду побiльше писати, поки можна.

Напишу Юлi. Як вона, бiдна, скучила i турбуеться про мене. Заберу ii до себе, i будемо якось при фронтi до Киева.

Авiацiю переоцiнили. Все ж таки вона бiльше сприяе утворенню житловоi кризи, нiж перемозi.

Зло – вiд людськоi дуростi.

«Шалений прейскурант смертей уже нiкого не хвилюе в своiй реальностi побутовiй. Вiн повторюеться, i його все ж сприймае побутовий психiчний лад людини», – подумав я сьогоднi, коли менi розказали, як боець Д. лiг на жерло нiмецькоi гармати i залив ii своею кров’ю, щоб пропустити свою частину без втрат коло цього дзота. Про це колись напишу, запишу iм’я його, i прiзвище, i село, звiдки вiн, i поставлю в селi йому пам’ятник по вiйнi…

– Не хватае кровi! Дайте кровi!

– Нема.

– Давайте руки.

Хiрург тут же нацiдив кровi з сестер Лисенко i Татаренко i лiкаря Зубенка i влив пораненому.

У хатi гомiн, весiлля, словом, дiя. Рвуться коло хати два снаряди. Все тремтить i падае. Тiльки люде не звертають уваги. Може, показати при вибуху кiлька вбитих. В хатi нiхто не звертае уваги. Може, хтось промовляе гарний застольний тост за когось. Всiм приемно.

Вночi пiд час несподiваноi атаки боець N вскочив у хату, де спало 16 офiцерiв, i переколов багнетом усiх до одного.

Як вiн рвався до свого села! Ось воно зовсiм близько. Вiн був i боець, i розвiдник, i все. Вiн же знав тут кожну стежечку. От вiн вриваеться в дзот. Ось село пiсля кривавого бою стало нашим. Вiн побiг з усiеi сили до своеi хати. Що це? Руiна. Димар, купа бруду, костi матерi, жiнки, дочки. Став розпитувати. А де ж батько? Повели нiмцi. І скрiзь таке… Кари фашистам! Кари!

Товаришi, тепер я вже не боець. Я тiльки месник. Я хочу вмерти, я утоплюся в ворожiй кровi. Прощай, село, прощай, мое горе…

18/IV1942

Хiрург рiзав поранених п’ятеро дiб. Вiн там же й iв. На п’ятий день його вирвало, i вiн упав на поранених. Його однесли.

Його кинуло об стiну вибуховою хвилею, i вiн втратив свiдомiсть. Потiм вiн знову продовжував рiзати.

Багато зiбралося. Були сини Украiни, були сини украiнського народу, були i просто сукинi сини.

А ворогам народу, тим, що обдурюють його в газетах i оббивають пороги нiмецьких гестапо, – живодерам передай, що краще було б iм на свiт не родитись, краще було б, щоб iх зовсiм не бачила земля наша. Що iх не прийме земля наша. Вони умруть в Нiмеччинi, там, куди збiгаеться зараз все людське непотребство.

Написати листiвку до офiцерiв про солдатiв… Треба ii писати правдиво, тобто емоцiйно. Адже це розмова про життя над могилою, перед дулами гармат.

– Здрасте, товаришi. Як колгоспна жизнь? Як працюете? – спитало г. собаче, голопуцьок N, в’iхавши в село при вiдступi з Киева. Вiн вилiз з машини весь у новому.

– Так. Та так робиться ось, як бачите. А от чого це ви, такi молодi та новенькi, та наче не туди iдете?

Голопуцьок зразу ж примовк i зник у машинi.

– Ви знаете, я нарвався на бандитське село, – говорив вiн увечерi десь у штабi. – Вони всi ждуть нiмцiв. Всi залишились там, ждуть. Ви розумiете? Ждуть. Ну, нiчого. Ми ще повернемось. Отаке-то.

Два вороги покалiчили менi життя. Перший – Гiтлер, що одняв у мене народ, хату i нещасних батькiв, другий – Б., що вигнав з роботи мою жiнку, одняв у мене грошi, зав’язав менi творчiсть i пригрiвае у себе моiх убивць. Вiн же знищить, очевидно, i мое iм’я. Фактично я уже не робiтник кiно, якому я вiддав шiстнадцять кращих рокiв.

21/IV1942

– Ви знаете, нас було 60 чоловiк. Так 59 убило, тiльки я один жив, – сказав менi фотограф Ф., радiсно i вдоволено смiючись…

N, на мою думку, зовсiм охамiв. Я перестану до нього ходити. Сьогоднi я прочитав йому мою листiвку «До нiмецького офiцера». «Нащо ти пишеш «я», подумаеш, фiгура, iм’я». Я вийшов з почуттям глибокоi огиди до цiеi пiдслiпуватоi, страшно злоi i грубоi чиновноi людини. К чортовiй матерi!

А лист я написав гарний. Я чомусь вiрю, що вiн матиме великий практичний успiх. Може, хоч один офiцер почне «ворочать мозгами». Уже я недаром був отут.

Сьогоднi у мене в кiмнатi хтось iз учасникiв Великоi Вiтчизняноi вiйни украв книгу – вибранi твори Коцюбинського. Смерть нiмецьким окупантам! Хай живе соцiалiзм!

22/IV 1942

Випхали мене з Киева NN, залишили нещасних моiх батькiв безпритульними. Щодня ходили мимо хати i нi один не зайшов. Нiколи було… А потiм i самi повтiкали в закритих машинах, так i не побачивши «нi одноi сльози». А батькiв моiх кинули на смерть. Скiльки жив буду – не прощу. Будь ви проклятi, холоднi, жорстокi кар’еристи…

23/IV 1942

Наш народ нагадуе менi тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, а цвiту де-не-де.

Нiмецького офiцера взяли до полону i повезли до штабу корпусу. Везли iх, власне, цiлу групу.

– Хто нас буде розстрiлювати? – спитав один офiцер.

Перекладач передав запитання командиру. Командир подивився на офiцера.

– А хiба ви зробили щось таке, за що вас, на вашу думку, треба розстрiляти? – Пiймався. Офiцер замовк. Вiн перелякався. Вiн уже зрозумiв, що його не розстрiляють. А те, що вiн робив з людьми, потонуло.

– Спитай його, що вiн зробив таке?

– Я нiчого не зробив.

– Брешеш. На жаль, я не зможу тебе розстрiляти при всьому бажаннi. Наказано вам жити. – Командир сплюнув i затягся цигаркою й одвернувся. Вони проiздили через зруйноване вщент нiмцями село.

– Вас не розстрiляють. Вас поселять разом з румунами, iталiйцями.

Офiцери зблiдли.

– Встаньте i знiмiть шапки! Я розкажу (я буду говорити) про Олену Нечитайлиху. Нема бiльш великоi смертi, як смерть у правому бою за друга своя.

Бiдний Сталiн! Що йому робити з лакувальниками, пiдлабузниками i холодними дiлягами? З неуками, хвастунами i дилетантами? З шапкозакидателями, безбатченками i бюрократами? «Умiйте красиво шанувати загиблих наших героiв», – пише Сталiн уже в наказi. А де вони? Як i не жили зовсiм. Загинув – i нема слiду. Де-не-де. Загрiбають заднiми ногами, бiгом витiсняють у небуття, як на мiстечкове кладовище. Боязнь, бачите, трауру. А на дiлi вiдсутнiсть у дрiбних… душах високих почуттiв до людини, до нашоi героiчноi многостраждальноi людини. І убогий нелюдський вигляд наших кладовищ говорить менi уже давно про це. Кладовище теж дзеркало живих.

27//IV1942

Рiк вiйни минае. Убито мiльйон людей. А герой один – Люба Земська. О Украiно, як же ти збiднiла героями!

Перечитав знову iсторiю Украiни. Боже, до чого ж вона сумна i безрадiсна. До чого невдала i безпросвiтна. Нiгде правди дiти – i поганi ми, i нещасливi. Бiльш нещасливi, нiж поганi…

28/IV

Закiнчуеться квiтень. Увiйдуть у береги рiчки, i вийде з берегiв людська кров. Почнеться нечувана у свiтi бойня. Хто кого? Май, iюнь – ось два мiсяцi, що увiйдуть в iсторiю людства як найкривавiшi мiсяцi людства. Скiльки смертей, скiльки ран, скiльки страху, i труда, i поту, i проклять. Поможи нам, Боже. Хай уже ми будемо пораненi й поламанi, хай буде в руiнах наш Киiв, але хай вiн буде наш. Менi хочеться попрацювати ще десяток рокiв, але коли б для перемоги треба було оддати мое життя, я б вiддав не задумуючись, без всяких вагань.

Іщенко

Інженер, киянин, син украiнського професора медицини Іщенка. Не знае, хто такий кращий прозаiк Украiни Юрiй Яновський. Не знае, що вiн написав. Украiно, Украiно, оце твоi дiти, твоi квiти бур’яновi, бур’яном забитi.

30/IV 1942

Сьогоднi прочитав ноту т. Молотова. Це найстрашнiший iсторичний документ, який написано людською рукою. З цим документом хочеться летiти, падати на Нiмеччину огнем i отрутою i нищити ii, прокляту, щоб i слiду од неi не лишилося на политiй людською кров’ю землi.

30/IV 1942

Як просила дiвчина бiйця взяти ii, позбавити ii незайманостi.

– Все одно прийдуть нiмцi, чуе мое серце, пропала я, погибла красота моя.

– Як же ж я вiзьму тебе, дiвчино, коли я одступаю? Не герой я.

– Ти нещасний, i я нещасна. Я знаю.

Нiч найнiжнiших пестощiв i печалi.

І спогади парубка, i вся вiйна, i страждання ii у селi, i спогади, i вiйна.

Вiдступ. Зустрiч. Розмова. Нiч, заграви пожеж. Любов. Розмова. Печаль i нiжнiсть. Висловлювання iхнi i моi. Прощання. Написати оповiдання обов’язково. Вiйна, i його спогади про незабутне, i його нелюдську ненависть до нiмцiв, i нечувану непримиреннiсть i жорстокiсть цього тихого, лагiдного хлопця, що до вiйни мухи не зобидив.

Чи стрiне вiн ii? Дай Боже, щоб стрiв. Яка б вона не була. Хай вона буде понiвечена, хай буде хвора, у сльозах, хай у неi буде бiле волосся, – вона завжди буде йому дорожча за все на свiтi. Вона завжди буде його чиста, незаймана улюблена, до якоi нiколи не перестане линути його серце i його молодi чистi помисли. Ім’я якоi вiн прошепоче своiми смаглими устами, умираючи в бою з лютим ворогом. Вiн був танкiст. Використати опис танковоi боротьби з статтi «До льотчика» i записок. Танковий поединок. Це мусить бути дорога моя любов. Новела (написана) всiм серцем, всiма почуттями, всею душею.

30/IV

Описати iх постiль. Як вона роздягалася. Як вона пахла любистком. А в тебе волосся пахне огiрками свiжими. А твое дихання пахне молоком. І твое. Як вони дивувалися одне одному. Як у iх були широко розчиненi очi. І як вони вдивлялися одне в одного i за всю нiч нi на хвилинку не звели один з одного очей. Як вони находили одне в одному щось дивне i чарiвне, якiсь чарiвнi вiдкриття, як пройшла у них несмiливiсть i як кожен з них почував у собi силу любовi, i гордiсть володiння, i подяку нiжну. То iм здавалося, що вони знають одне одного уже давно-давно до краю, то нiби раптом неждана новизна зустрiчi починала хвилювати iхнi груди, а над усiм цим стояли дiйснiсть i страшна необхiднiсть. Гримiли гармати, i чути було плач i виття псiв. Поцiлуй менi груди. Чуеш, ревуть гармати… Не забудеш мене? Милий мiй! Мила моя! Мiй коханий. Моя кохана. Менi вже не страшно. І менi нi – я чую в собi велетенську силу. Коли б ми були чоловiком i жiнкою, ми нiколи б не сказали одне одному поганого слова. Да? Да.

Ти найдеш мене? Да? Да. Чи ти умреш? Я тебе не забуду. Іди до мене, iди.

Неначе зiйшлися столiття чистоi, простоi, народноi любовi, що сiе дiтей на нашiй землi, i столiття трагiчних прощань украiнськоi дiвчини, оспiваноi в численних пiснях. Скажи, що я гарна. А я? Милий мiй. Мила моя, ти плачеш? Так, нi, я не плачу. Це тiльки сльози, а менi так гарно з тобою, я така щаслива. Я молода. Так тебе зовуть Василь?

– Василь.

– Василь? Вася. А я Олена (Саня).

– Чого ти плачеш?

– Але i ти плачеш. Не треба.

Вони плакали i плакали.

Спали вони чи нi? Часом вони обое впадали в щось подiбне до сну, але то був i не сон. Вони не переставали почувати одне одного i наче летiли в обiймах над синiм морем i чули музику, не то далекого дзвону чи весняних потокiв. Вони розiйшлися ранком до схiд сонця у холоднiй росi коло перелазу за садком.

Пiсля страшних боiв.

– Де ти, Саню, де ти, голубко моя? – Вiн спiвав пiсню, де спiваеться про милу, про розлуку. – Саню, я доб’юсь до тебе через дзоти й пожежi. Я знищу всi стiни, що iх мурують вороги твоiми руками, i до грудей твоiх припаду, зоре моя вечiрняя. Моя слов’янко, украiнко сумна. З повними очима слiз. З очима-криницями, повними слiз.

1/V

Коли ж я не приiду, коли впаду я огнем з неба на ворога чи вибухну вище дерев, коли засну я, утомлений пахощами кровi i трупiв, нiхто не знатиме, де моя могила, коли вибухну я вище дерев серед гущi ворога, i розлечусь на шматочки, i кiсток моiх не збереться для могили, я стану, Саню, в твоему селi бронзовим пам’ятником. Принеси ж вiнок на мою (могилу), надiнеш на мене вiнець з квiтiв, з волошок i любистку, ти так гарно ними пахла.

Збиратимуться дiвчата… (нрзб).

Повернеться Василь до Санi. Повернеться. Обнiме Саню, синочка на руках, що буде великою людиною колись. Коли ж вибухне Василь десь вище дерев…

Чому ж не кинула Саня села? Чому не пiшла з ним разом? Чому не сiла вона в грузовик чи в поiзд? У неi не було чемоданiв. Саня жила на землi, а не в багатоповерховому будинку, у неi не було квартири. У неi була хата, хатонька з квiтами i земля. Вона обробляла землю свою i прикрашала ii. Вона була частиною народу, того, що зветься тепер безсмертним всiма патетиками, що ним клянуться, що його ненавидять деякi, за що став вiн нечистим, бо остався у нiмцiв.

2/V1942

Коли ж модернi сини Украiни, що оспiвують у вiршах маленький Днiпро i Саню ненавидять, може, ми простимо iм, блазням, по великостi душi своеi, по множеству щедрот своiх i Саниних.

Коли ж Саня працюе на нiмцiв, коли рие вона проти нас шанцi ворожi i плете колючi дроти, коли б’е вона нiмецькi вошi i сiе хлiб для нiмцiв на лану – нехай одсохнуть руки всiм поетам, хто мислить проти неi зле, якщо в хвилини страшного вiдчаю вона i проклинала часом нас, що кинули ii усi були i на Днiпрi не вмерли.

…Вона роздавала бiйцям, стоячи край села коло хати, коло ворiт чи перелазу, все: хлiб, молоко, кисле i солодке, сало, потiм воду. Василю вона давала воду з вiдра. Вiн напився, пiдняв голову, i вони подивилися одне на одного. Вечiр був.

Прощай. Прощай.

Плаче Саня-Ярославна. Летить зозулею на схiднi воронезькi степи. Спустошена вернулася до хати. Стала вона кам’яною.

– Зi мною, мамо, можна вже робити, що завгодно. Я кам’яна i зостануся кам’яною на всю вiйну. Я викреслю вiйну з свого життя, я кам’янiю, у мене серце закам’янiло.

– Чому ти не спiваеш?

– Я кам’яна. Мiй чоловiк на вiйнi. Я не можу спiвати.

– Вона дiвка!

– Я жiнка.

– Хто твiй чоловiк?

– Червоноармiець.

– Брешеш. Роздягнiть та роздивiться ii.

Роздягли ii гiтлерiвцi. Увечерi Саня була сива. Вона лежала гола серед розiрваноi одежi, сива i була похожа на мармурову статую на своiй могильнiй плитi.

Вона була повна горем вщерть уже давно. Горе давно вже переливалося через ii вiнце. Вона була мокра, у холодному потi. Їй здавалося, що вона вмерла.

П’ятдесят тисяч нещасних наших дiвчат i молодих жiнок повезено до Нiмеччини на сiльськогосподарськi роботи i в бардаки для обслуговування робочих рабiв, навезених з Францii, Італii та iнших окупованих краiн.

Везли iх поiздами, набитими вщерть бiдними нашими невольницями. Поiзди iхали через всю Украiну вдень i вночi, i в нiчнiй темрявi губилися дiвочi пiснi, i роздирали душi i плачi, i прощання. Горе закохалося в нашу жiнку, i плакали люди, i довгi ключi весiннiх журавлiв курликали вночi, i високо подихали у загравах пожеж, як розкиданi незримою рукою чи вiтром червонi прапори. Чи повезли й Саню? Не знаем. Думаю, що нi. Безконечними поiздами вивозились на захiд руда, чавун, сталь. Вивозились мiльйони пудiв цукру, пшеницi, жита, гречки. Вивозились здертi шкури, i вирвана вовна, i витоплений жир, i спирт, i тютюн, i м’ясо. Спустошувались вiйськовi склади i заводи. Вивозились зброя, динамiт, машини. Нема нiчого на свiтi, що б не вивозилось з нашоi Украiни. Вивозились до Нiмеччини украiнськi свинi, конi, бики, оглашаючи нiчнi степи страшним муканням, iржанням i ревом, коли поiзди проходили мимо палаючих сiл. Вивозились в Нiмеччину, в Африку, у Скандинавiю дуже побитi, худi чоловiки з колючих таборiв, i плакали люди.

2/V 1942

Чиновник Неофiт вийняв з коробки цигарку. Вмить запалилося п’ять сiрникiв. Неофiт упустив на пiдлогу бумажку. Шiсть пар рук розривають бумажку на шматки. Неофiт рявкнув на шофера. Сiм сердець возненавидiло шофера. «Який же я сильний, який же я грiзний i мужнiй, ах, чому ж я марно загубив своi молодi лiта?» – подумав вiн.

Учора бачив, як N перекладав у своему нiчному столику украдену у мене книжку Коцюбинського, 2-й том. Так менi стало гидко i так противно, що й досi не можу прийти до тями. Поклав йому сьогоднi у книжку записку – «Сiя книга украдена вором N у Довженка в час Великоi Вiтчизняноi вiйни, у мiстi Воронежi». Побачу, що буде. Яка гидота! Боже, яка аморальна… гидота! Красти… Куди я попав?

3/V 1942

Учора ввечерi був у начполiта управлiння фронту. Однiс йому «Лист до нiмецького офiцера» i довго розмовляв. Зробив йому пропозицiю про увiчнення героiв вiйни, достойне i красиве. Скоро рiк вiйни, а у нас, власне, нi одного iменi. Довго говорив я йому на цю тему. Я пригадав, що по всiй Украiнi майже нiде у селах i мiстах не увiчненi героi революцii, так нiби iх i не було. А вони були в кожнiм селi. На них можна було виховувати молодь…

Погодився.

Сьогоднi пiду з цим же до Микити Сергiйовича.

3/V 1942

Сьогоднi був у Микити Сергiйовича. Теж говорив йому про необхiднiсть фiксування iмен героiв Вiтчизняноi вiйни, звертав увагу на прикре недбайливе ставлення до пам’ятi героiв революцii, що майже нi в одному селi не було меморiальних дощок, нi пам’ятникiв мiсцевим героям, що поклали свое життя за Велику Жовтневу революцiю… Про жiнок, про необхiднiсть закидування листiвок до наших украiнських жiнок. Все це було сприйнято радо i по-хорошому. Йому, правда, здалося, що, утворюючи при фронтах i армiях книги героiв, треба доручити це чесним людям i головним чином заносити мертвих, бо «е багато впливових людей, що позаносять у цi книги себе i своiх родичiв у першу чергу». Вiрно, звичайно, бо ще Святослав сказав, здаеться, «Мертвi сраму не iмуть», чого не можна сказати часто про живих.

– Чи не занадто дехто з украiнцiв залiз у своi украiнськi рахунки? Чи не забули марксизму й iсторii? Чи не забули, що справа зараз не в украiнських проблемах?

Я трохи заперечив. Справа, головним чином, в стражданнi за судьбу народу i боязнь за його знищення. Коли я прочитав, що нiмцi вивезли до Нiмеччини 50 000 украiнських дiвчат i жiнок, я плакав. Але я не знаю, чи плакав би я, прочитавши про вивiз взагалi жiнок.

І це цiлком природно i законно… І почуття гордостi за свiй народ – законне почуття.

Пропозицiя моя писати листи до украiнських жiнок прийнята з великим задоволенням. Очевидно, нiхто ранiше про це не думав. А це значить ще раз, що нiхто з полкових i бригадних комiсарiв не думав про народ.

4/V 1942

Написати, як N зайшов при вiдступi ночувати до дядька-колгоспника, уже в оточеннi. Дядько назвав його дезертиром i сволоччю, а потiм зняв зi стiни портрет своiх синiв-майорiв i сказав:

– Оцi не зрадять, не втечуть. А ти йди, щоб моi очi тебе не бачили. – І дядько витер рукавом фотографiю i заховав у стiл.

4/V

У Киевi зiрвано Печерську лавру. Уже нiколи над Киевом не пiдноситиметься у блакитну височiнь прекрасна золота голова. Перед смертю попрошу поховати мене десь на лаврських старовинних горах, що iх любив я бiльш за все на свiтi, щоб з них я милувався, дивлячись на свою рiдну чернiгiвську землю. Що цi гори, як одвiчне свято нашоi землi, як би не були засмiченi i винними складами i ще всiлякою гидотою, яку навезли туди безбатченки, позбавленi прекрасного, перед вiйною. Цi гори були живi – вiчною урочистою красою, що розливалася навколо, куди тiльки гляне людське око. Немае Лаври. Довго будуть лежати великi руiни, до моеi вже смертi.

4/V 1942

Якщо вся доблесть синiв Украiни у Вiтчизнянiй вiйнi, всi жертви i страждання народу i вся переможна сила пiсля вiйни хитроумними руками i перами вiдповiдних молодцiв оформиться в единий… котел, а на рахунок украiнцiв цими ж таки руками випреться штучно утворена гiтлерiвська петлюрiвщина й антисемiтизм з усiма наслiдками м’ясорубок, краще б менi вмерти i не знати бiльш людськоi пiдлостi i бездонноi ненавистi i бездонноi вiчноi брехнi, якою оплутанi ми.

Бiйцi i лейтенанти орють на фронтi, оборюють зенiтнi гармати. Цю землю можна iсти, а вмерти за неi – хоч зараз.

Спiвають уночi украiнських пiсень. Таке життя, такi люди, такi урочистi настроi, що тiльки на вiйнi.

Конi в хатах. Цiлий корпус. Хлопчаки зiйшлися i розмовляють, хвастають, у кого в хатi кращi конi. Якi конi розумнi, що вони iдять, що люблять, як iх зовуть.

5/V 1942

– Ну, как нравится на фронте?

– А ми украiнським братам помагаем, – вiдповiв вiрменин-боець.

Таджики привезли подарунки. «Помагаем украiнським братам».

Там, на фронтi, справжне братство народiв-бiйцiв. Всi народи, всi нацii – всi рiвнi, у всiх однакова любов до Батькiвщини, до дiтей…

Тут залицяються до жiнки, що носить воду. Тут плачуть, коли штаб iде далi.

В кiлометрi од фронту орють, завидують один одному.

– Глибше!

– Що, не важко?

– Чого важко? Цю землю можна iсти.

Бiйцi i командири сiють, сiють! Орють i сiють! Я дивлюсь на це i плачу од радостi.

Написати новелу про хлопчикiв, що у них у хатах стоять конi.

Розмова, у кого кращi конi. Потiм про трофеi – у кого що е (у кожного збiрка речей, здобутих вiд убитих нiмцiв).

Про хлопчикiв не простих, а хитрющих розвiдникiв, надзвичайно спостережливих i розумних.

– А у нас ще стоiть собако-мiна… – ударив напослiдок один хлопчик другого.

– Яка собака?

– Протитанкова собака.

Тут пiшов довгий дитячий диспут.

У хлопчикiв мусить бути досконала вiйськово-технiчна термiнологiя.

6/V 1942

Наказ здати зброю пiд страхом розстрiлу. І от до командира приходить жiнка i просить роззброiти ii хлопця. У хлопця – арсенал трофеiв. Вiн крав зброю.

– Ви знаете, що вiн раз накоiв? Застрелив офiцера.

– Брешете.

– От щоб я пропала! Щоб я перелякалася… i т. д.

– Потiм вiн убив ще двох фашистiв, тiльки матерi не признався, бо за офiцера я йому таки добре побила с… попругою.

Може, вiн убив першого фашиста за вбивство, за повiшення батька, чи брата, чи дядька.

Як командир послав бiйця роззброювати хлопця. Боець був хоробрий i мав непоганi дiла з нiмцями, але хлопця взяти не мiг. Довелося кликати пiдмогу i брати хитрощами. Коли його схопили, вiн плакав i кусався. Вiн боявся, що його розстрiляють, i вирiшив дорого продати свое життя.

Ще краще: пiшла мати i вхопила його. Потiм уже бiйцi.

– Кажи, будеш стрiляти?

– Буду.

Або:

– Тарас, iди подивись, он у хату коней привели. Он подивись, якi гарнi конi.

– Бре.

Деталь: бомбардування «мессершмiтiв». Тарас кричить: «Не стiйте там, ховайтесь у щiлину». І т. д. Словом, Тараса приводять до командира два бiйцi, не приводять, а приносять на руках, обое втомленi i пiтнi, така велика сила пристрастi одолiла Тараса. Вiн вертiвся, як в’юн, i захищався, як тiльки мiг.

– Товаришу командир, я б вам легше фрiца принiс, нiж оцього пацана.

Розмова командира з Тарасом. Тарас – розвiдник.

– Де ти навчився стрiляти?

– Уночi за хлiвом. Фрiци стрiляють, i я пристрiлюю. А оце як був бiй, так я стрiляв по них iз свого дота.

– Скiльки ти убив?

– Шiсть фрiцiв.

У Тараса був дот. Найти мiсце правдиве для дота. Крiм дота, у Тараса був i весь арсенал зброi.

У Тараса проявився якийсь невiдомий, надзвичайний iнстинкт бiйця-воiна. Його хитрiсть, витривалiсть, i упертiсть, i надзвичайне вмiння стежити за ворогом були винятковi. Головною перешкодою у Тараса була мати. Вона з ним не церемонилась, i йому таки перепадало. Тарас i нiмцi. Тарас i дiти. Тарас i повiшенi. Тарас – розвiдник. Приклади його спостережливостi.

6/V

Тарасiв дот був у дядьковiй погребнi, а ще краще – у дядьковiй печi. Дядькову хату i двiр геть-чисто розбито снарядом, лишилася тiльки велика старовинна пiч. «Хата» була на вiдсторонi, i всi про неi забули. Там i влаштував свiй дот Тарас. Крiм того, у нього був льох з таемним ходом. Вiн пропадав цiлими днями, як провалювався.

В оповiданнi про матiр: нiмцi дiзналися, що пораненi – не сини, через iхне невмiння говорити по-украiнськи.

Тарас Бульба

Тарас був месник. Коли нiмцi привезли з лiсу до села дванадцять трупiв партизанiв i зiгнали все село для опiзнання трупiв, нiхто нiкого не пiзнав.

– Не нашi це люди. З якогось, може, iншого села, не знаемо ми цих людей.

Довго добивалися нiмцi признання i таки не дiзналися. Це ж саме повторилося i через тиждень, коли привели п’ятьох живих. Нiхто iх не пiзнав. Не впiзнав i Тарас. Серед п’яти був його батько. Тарас мовчав. Тарас кинувся до батька, коли його вели до петлi, але батько сильно вдарив Тараса носком у живiт, так, що Тарас упав непритомний. Потiм вiн зрозумiв, що тато спас його од смертi, i маму, i ще його усiх чотирьох сестер.

Батько Тарасiв довго висiв серед села мерзлий, увесь в iнею, як статуя. Тарас ходив щодня повз батька i навiть звик. Батько його був великий герой. Тарас вирiшив зробитись таким, як батько, тiльки багато хитрiшим – вирiшив не попадатися нiмцям до рук.

Тарас убив нiмця, того, що вiшав батька. Жив вiн у тiтки. Хоча Тарасову тiтку за це, правда, i розстрiляли, Тарас не горював: все-таки на вiйнi, думав вiн, тiтка менше варта, нiж отакий нiмець, що може вiшати людей. Крiм того, тiтка була слiпа на одне око i дуже скупа. Нiчого було не дасть, як прийдеш до неi гулять. Нi тобi огiрка, нi маку, нi яблук, так що Тарасу доводилось все це добувати у тiтки iншим способом.

Проте нiмця, що застрелив тiтку, Тарас теж убив. Вiн замiнував його хату.

Тарасу здавалося, що вiн знав уже нiмецьку мову. Так вiн ii вивчив. У Тараса було багато рiзних нiмецьких речей. Були пляшки з горiлкою, гранати, один автомат, чотири парабелуми, маузер з дерев’яною колодкою, сигари, якiсь ще гумовi скрученi плiвочки невiдомого призначення, були лiхтарики, були десяткiв два мiн, кiлька ящикiв патронiв. Був бiнокль i багато зубноi пасти, яку вiн пробував було iсти мерзлу, так вона гарно пахла. Були нiмецькi казанки, касок з п’ять.

У Тараса ще не було ненавистi до нiмцiв. Вiн ще був малий. Але вiн добре знав i вiдчував усiею своею маленькою войовничою душею, що iх треба вбивати, i чим бiльше, тим краще. Треба нищити. Що як iх не понищити, то вони знищать потроху всiх – i маму, i все село. Одного з двох нiмцiв вiн убив у вiкно, коли вони роздягалися i голi били вошi. Тодi вiн вистрiлив у одного i вбив його наповал, а другий утiк з хати голий на мороз. Тим часом Тарас втiк у дот.

Один раз вiн помагав нiмцям пиляти сад на дрова. Вiн зносив дрова у хату, уже вечорiло. Розпалили пiч, а Тарас залiз пiд лавку, пiд пiл, а звiдти на пiч. Повечерявши, нiмцi сiли четверо грати в карти. Двое сидiли рядом тут же i роздивлялися якiсь смiшнi картинки. Тодi Тарас кинув у них бомбу з печi i вбив усiх.

Тарас ще не мав ненавистi до нiмцiв, але вiн почував, що вони не дадуть йому вирости великим i помститися за батька. Вони бояться його, Тараса, i не сьогоднi-завтра вб’ють, i Тарас вирiшив сам убити iх як можна бiльше. Тарас знав, що нiмцiв треба убивати, треба боротися за свое життя, за iснування.

До сторiнки про дiдiв-харонiв.

– Така, мабуть, ваша планета. Сильно миша тiкала на схiд. Вiщування таке.

– Нiчого, не дрефте, дiду. Ми вернемось.

Дiд подивився на Т. i плюнув через плече:

– Та ти-то вернешся… А от наших людей багато не вернеться. А ти як полова, носить тебе всiма вiтрами. За тебе поб’ються.

– Этот дед националист.

Часом вони перевозили двома човнами. Тодi вони говорили тихо i спокiйно один з одним про своiх клiентiв образливi речi, нiби iх тут не було.

Описати дiалог.

У обох дiдiв онуки чи сини вiйськовi на фiнському та на Хасанi, на Далекому Сходi, у Монголii. Вони гордi синами.

– Коли б оце мiй Лаврiн да був тут, так вiн би оцю шушваль перестрiляв би власною рукою. Куди тобi. Той не одступить, чорта з два.

– Еге. Отакий i мiй Семен. Його огнем печи, на куски рiж, ну не одступить i нi за якi грошi не пiддасться.

– А це все мотлох. Тiкае, як миша. Думае спастись, а воно, мабуть, вийде так, що харкатимуть кров’ю довго, а це ж бо треба буде забирати назад, – еге. Та треба все одно проливать кров. Шутка сказать, скiльки землi прийдеться забирать назад.

– Не вмiете битися?

– Що сказано в уставi? Стрiляеш – возненавидь цiль. А де ваша ненависть?

– У радiо!

– Еге. Та в газетках. А вмирать боiтеся. Значить, ненавистi нема.

– Іще нема, ще, казав той, тiльки прорiзаеться. Ох, буде мороки. О, пливе щось. Наш чи нiмець? Нiмець. А, гидота, де ти взявся на нашу голову, до чорта iх пливе, так, як пацюки.

Я з насолодою слухав кожне його слово. Дiд вiрив у нашу перемогу.

Ми не знали, що казати.

– Прощайте, спасибi.

– Ідiть пiд три чорти. Крутитесь. Ідiть собi, не крутiться перед очима…

– Я б на Днiпрi вмер. Мене б з Днiпра не те що Гiтлер, а сам нечистий би не вигнав, прости Господи.

– А танкетки… – хотiв було хтось щось сказати.

– Ну й що, що танкетки? – перебив дiд, очевидно, не маючи нiякого бажання вислуховувати нас. – Скiльки вона там вас може вбити, та танкетка, якщо од неi не тiкають?… Я вже свое одвоював. Он мiй Лаврiн на Хасанi, чули, що зробив з японцями? От. Так-то, Лаврiн от. Танкетки, – розсердився дiд. – Людська душа молодецька сильнiша за всяку танкетку! Була, есть i буде. Як ото в пiснях: «У нашого Морозенка червоная стрiчка. Де проiхав Морозенко – кровавая рiчка». – О… Ото був воiн. Або мiй покiйний батько з генералом Скобелевим брали Плевну… А що ж накажете робити тепер нам з нiмцями? Що передати iм? Як у вiчi дивитися?

– Ми ще повернемось.

– Та ти, мабуть, повернешся.

Почулася стрiлянина. Ракети. Крики одчайдушнi.

– Ого-гов! Подай човна. Ого-ов-ов! Човна!

– О, вже скугичуть. Подамо, не кричи, чорт тебе не вiзьме.

Поперевозили дiди всiх. Посiдали на березi i, дивлячись на той бiк, гiрко, по-дiдiвськи заплакали.

– Синочки нашi, що ж це ви поробили?

І коли iх на другий день нiмцi вiшали серед села у присутностi всiх людей, вони поклонилися один одному й не захотiли з нiмцями говорити.

Валуйки

– Слухай, чого ти з ним розмовляв? Цей же дiд нацiоналiст, хiба не видно! – сказав уже в кущах Тополi другий в таких же ременях – журналiст Вересай.

– Нiчого. Ми повернемось. Я йому цього не забуду.

– Прощайте, дiди. Спасибi вам за труд.

– Постiйте трохи. Так що ж передати прикажете ворогу, як стрiчать його i як у вiчi дивитися?

– Скажете iм, що ми повернемось! – сказав «бойкий» журналiст, увесь у новому, в безлiчi нових ременiв, що перетинали його товсту не по лiтах фiгурку по всiх напрямках. Круглi окуляри з товстими, для короткозорих, скельцями, планшетка нова, сумка нова, чоботи хромовi новi.

Дiд подивився на журналiста.

– Як тебе зовуть?

– Семен Тополя.

– Гарне iм’я. Теж, мабуть, нове видали. Так я так i скажу: казав Семен Тополя, що вiн вернеться. Його не вiзьме нiяка дальнобiйна пушка. А за остальних не ручаюсь. Мабуть, скажу, багато iх загине на полi бранi, поки не вижене ворогiв з своеi землi к такiй лихiй матерi.

– Я iм не вiрю. Всi вони нацiоналiсти. Ти бачиш? Що передать нiмцям, а, не бiйся, не сказав: товаришi, не могли б ви взяти мене з собою i врятувати мене вiд фашистiв? Ой! Хто тут? Стрiляю! – закричав раптом Вересай, почувши недалеко справа у лозi якесь сопiння.

– Та не стрiляй. Пужливий який, чорт вас тут носить, – почувся зовсiм близько голос ще одного сьогобiчного дiда, що витяг свого човна з лози, аби заступити нiчну варту украiнського Харона на Днiпрi.

Я сидiв у човнi i дивився на дiда, на рiчку, тиху i чарiвну, i менi здавалося, що мене перевозять на той свiт. Я не хотiв вставати з човна. Було соромно, розпачливо i жалько, так жалько. Було багато почуттiв. Коли б iх скласти в одне почуття гнiву – рiчки б розступилися передо мною.

Я йшов лозяною стежкою. Менi було важко, я говорив дiду:

– Ми вернемось, дiдусю. Простiть нас. Ми вернемося, як би дорого ми не заплатили за нестаток ненавистi. Простiть нас, дiду, що не доглянули ми вашу старiсть. Спасибi вам, нашi харони. Не жалiйте нас. Жаль i збiльшуе ненависть, i пiдточуе коренi ненавистi. Як шашiль. В оцiй рiчцi ми втопили свiй жаль i вийшли на берег спустошенi. Хай же душi нашi наливаються ненавистю до ворога i презирством до смертi.

– А ви думаете, нам не важко i не жалько одступати?

– А що менi думать! Думайте ви. Життя ж ваше вже, а не мое. А я тiльки так скажу. Не з тiеi пляшки наливаете. П’ете жаль i скорботи. Це, хлопчику, не вашi напоi. Це напоi бабськi. А вам би треба було од крепкоi ненавистi налити та презирства до смертi. От ваше вино. А жаль – це не ваше занятiе. Ваш жаль породить багато жалю, i слiз, i розпачу людського. Перемагають гордi, а не жалiсливi.

– Та що ти з ними, сопляками, говориш?

В цей час снаряд упав недалеко од нас i пiднiс догори великий водяний стовп. Всi понишкли i схопилися за борти човна.

– Сидiть тихо, коли не вмiете плавать.

– А що риби поглушить у рiчках!

– Еге. Позаторiк подохла од задухи, а решту зараз нiмець висадить гарматами. Спустiють i рiчки, мабуть, i все на свiтi.

– Нiмець ненавидить цiль, а ви? А ви все думаете, а треба не думати, а ненавидiти цiль…

– Я ненавиджу нiмцiв, дiду, всiею свое душею, – крикнув Сеня Тополя i навiть схопився за нову кобуру.

– Значить, душа в тебе мала. А ти прикуй себе ланцюгом до кулемета та й клади ворога мовчки до смертi, а там уже люди розберуться, який ти був – нервний чи нi. А то виходить, що ненавистi в тобi багато, правда, а нервiв, а любовi до себе ще бiльше, от i «перевезiть, дiду».

– Ну це не всякий може.

– Отож-то й е. А треба, щоб всякий мiг, iсти ж усякий требуе. І язиком галакать всi навчились.

– Багато вони вчилися ненавидiти дома всяких несогласних, так у них до нiмцiв не вистачило, чи що? Та хто iх зна.

Тополя притих.

Коли до берега пiд’iхали нiмцi, збудженi i гарячi, як хорти, – вони довго й нещадно били дiда Савку i дiда Платона, потiм сiли в човен i велiли перевозити негайно на той берег. Посеред Днiпра Савка до Платона:

– Платоне, прости мене.

– Бог простить.

– У другий раз – Бог простить. У третiй раз – Бог простить.

– Прости i ти мене, Савко…

Кинулись дiди на правий берег, i перекинули човна з нiмцями, i потонули з ними у тихих водах сивого Днiпра.

Всяка бувае душа – одна, як Днiпро, друга часом, як калюжа, по кiсточки, а часом бувае так, що i калюжки нема, а неначе, звиняйте, вiл п…

– А коли душа велика, а чоловiк нервовий?

– Подайте човен, ого-го-го. Човен подайте. Ага-га-га-го-о-о-о. Човен! – розпинався хтось на березi.

– О, нервенi душi заметушились. – Оглянувся Савка. – Отак i накличуть нiмцiв. А нема того, щоб тихо посидiти та подумати.

– Я Герой Радянського Союзу. Я не боюся смертi. Я знищив ворогiв багато. Ненависть прорiзалася в менi аж на Днiпрi, а зараз вона визрiла в менi, як квiтка. Скажу вам правду. Нiчого в життi так не хочу, як пiсля вiйни, коли буду живий, поiхати до того дiда, поклонитися йому в ноги за науку.

– І гарненько вiдчитать, щоб не зазнавався на старостi лiт, – сказав один з тих непоправних тупиць, яких навiть вiйна не виправить… Чи, мо’, це i був той самий журналiст Сеня Тополя.

– Не поклонитесь, товаришу командир, – сказав молодий, рокiв вiсiмнадцяти боець.

Всi подивилися на бiйця.

– В ту ж нiч прийшли на берег нiмцi…

– А ти звiдки це знаеш?

– Я був тодi хлопцем, що сидiв мовчки на лопачинi. Я один тiльки й виплив до берега. А дiди з нiмцями потонули в Днiпрi.

– Встать! – пролунав владний голос полковника.

Ми встали i стояли хвилину. Далi ми мусили вийти всi. Нам здавалося, що землянка вибухне од наших сердець. Ми вийшли. Була нiч.

10/V

Перед самим вiкном летить нiмецький самольот. Стрiляють почiм зря зенiтки, i все мимо.

– Чорт його знае, що воно таке почалося. Всяке г… собаче понадiвае на себе ремiння та зброi, та не якого-небудь, а нового.

– Еге.

– А це ж усе грошi!

– Еге.

– Оце недавно перед вечором одну партiю вiз. Так одно, таку його мать, вродi оцього, що в очках, теж у новому, так ще револьвер витягло та кричить: вези, каже, скорее, нацiоналiст, а то застрелю. Їй-бо, правда. А в самого руки тремтять i очi викаряченi, повiриш, ну як ото у носiра або в краснопiрки од страху. От так людина!

– А, чортi-що!

– Еге. А один шинелю давав i новi чоботи. Що ж ти, кажу, казенне iмущество роздаеш? Дак розсердився да почав по матушцi: я, каже, вас, контрреволюцiонерiв, мiльйон разстрiляю, як вернуся! Отакий блазень, ну ти подумай! О, здорово гупае. Скоро, мабуть, появиться герман.

– Да, бояться. А не знають того, трясця iх матерi, що вже кому на вiйнi судилося вмерти, так не викрутиться. Не здожене куля, здожене воша, а вiйна свое, казав той, вiзьме.

Ми йшли до рiчки лозами. Лози були високi, густi. Йшли ми стежкою. Дiди йшли з сiтками i хропачами дуже поволi, нiби на звичайну нiчну рибну ловлю, i, здавалося, не звертали жодноi уваги нi на стрiлянину гарматну, нi на далеку – кулеметну, нi на рев нiчних нiмецьких лiтакiв, що кидали гранати куди попало, нi на свiтловi парашути; словом, увесь нiмецький феерверк, що так замучив нас за останнi днi важкого вiдступу, для них нiби зовсiм не iснував.

– Слухай, батьку, – звернувся до дiда Савки один журналiст, який вважав, що коли вiн переiде благополучно рiчку, то на все життя уже буде вiдомий тим, що попав у оточення. – Слухай, батьку. Ти не можеш iти трохи швидше?

Савка не одповiв.

– Слухайте, дiду, ви не можете йти швидше?

– Нi, не можу. Чого ви отакi швидкi стали, хто вас знае. Не встигли розпочати вiйну десь там, аж коло Карпат, а вже на Днiпрi, та й ще вам не швидко, ще швидше хочете. Старий вже я швидко ходить.

– Скажiть, а далеко рiчка?

– А ось i рiчка.

Дiйсно, лоза кiнчилась, i ми вийшли на прекрасний пiщаний висип. Перед нами була широка рiка. А над рiкою вечiрне небо, якого я нiколи таким ще не бачив. Сонце давно вже зайшло. Але його промiння освiтлювало верхи велетенського нагромадження хмар, що насувалися з заходу, як трагiчний символ. Хмари були важкi, темно-темно-синi, внизу зовсiм чорнi, а самий верх десь аж майже над нами вже пописано було великими крученими кричущими мазками жовтоi i палевоi фарб. Величезнi блискавки горобиноi ночi раздирали хмари, i не було грому. І все це одбивалося у водi, i здавалося, що ми не на землi i що рiки нема, а на картинi чи у мiжхмарному просторi загубленi i маленькi, як рiчковi пiщинки. Це було небо Страшного Суду, як уявлялося колись у дитинствi. Це було небо надзвичайне. Природа нiби була у змовi з подiями.

Риба боялася такоi ночi i металася по висипу на мiлинi. Десь далеко горiли ракети пiд небом. Було чомусь видно. Свiтило якимись жовтуватими вiдблисками жовтоi корони хмар.

Гримiли гармати. У всьому цьому було щось надзвичайне, красиве, урочисте i грiзне.

– Ну, сiдайте, повезем, – сказав дiд Савка, стоячи з веслом бiля човна.

– Повезем уже, а там що Бог дасть. Не вмiли шануватися, так уже повезу, тiкайте, чорт вашу душу бери… Куди ти хитаеш, човна не бачив, воiн?

Ми розмiстилися в човнi мовчки.

– У тебе готово, Платоне?

– Можна.

– А хмар наперло… Ач, що робиться, Страшний Суд, чи що, починаеться, – подивився дiд Савка на небо i поплював у долонi. Потiм вiн узяв весло i сильним рухом одштовхнувся од берега.

Учора раннiм-рано на зорi почався наш великий наступ. Щасти ж iм Боже, нашим дорогим бiйцям.

Випадок. Узнав про наступ уже ввечерi. Полковий комiсар не сказав менi про нього вдень. Не належить менi про такi речi знати. О дружба… О кар’ера!..

Тiсно на Украiнi. Бiльш як для двох нiколи мiсця не вистачало.

13/V 1942

Недавно була розмова з П. К. про поетiв i письменникiв. Про страждання.

– Менi нема дiла до iх страждань. Це iхня приватна справа.

– Вони страждають не з приватних причин, а вiд народного горя.

– А… А жити вкупi не дозволю.

І розселив.

14/V 1942

Був у шпиталi у начПУРа П.-З. Галаджева. Читав йому «Вiдступника» i «Перед боем». Видно, йому дуже сподобалось. Вiн попросив мене не кидати думки про «Незабутне». Сьогоднi ж почну «Незабутне». У «Вiдступнику» викинув прiзвище вiдступника Пiлiшко (реальне). Вийшло краще. Крiм того, дуже не хотiлося украiнське прiзвище фiксувати в такому жахливому планi. Страждае i так украiнський народ бiльш вiд усiх. А зрадники е скрiзь, i кому буде радiсть од дурного Пiлiшка?

15/V 1942

Учора перед оформленням наказу про прийняття мене до армii спитав мене Браун, чи не член я Верховноi Ради. Я одповiв, звичайно, що нi. І подумав собi, уже на це запитання, що я чую його сотий раз: все-таки краще, щоб люди думали – i чому пак вiн не член Верховноi Ради, нiж коли б говорили один одному – i нащо було таке дерьмо вибирати до Верховноi Ради.

15/V

…Сьогоднi написав три сторiнки «Незабутнього», i так легко на душi.

15/V

Самий сильний звiр у лiсi не тигр, а тхiр. Вiн смердить.

15/V 1942

– Я полковий комiсар! Я вам наказую! – кричав у штабнiй редакцii один поет на другого.

Перейшли казахи з боем на украiнську землю. По командi командира стали на колiна. «Здрастуй, братська земле, ми прийшли звiльнити тебе, пролити за тебе кров, сестро наша. Прийми наш бойовий привiт i любов. Встать! Вперед!»…

18/V

Двое дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий зорi. Що кому.

– Чому ви не вступаете до партii?

– Не можу. У мене е душевний iз’ян.

– Себто?

– Я не можу зберiгати партiйну таемницю. І не то що партiйну. Нiяку. Варто менi взнати про щось, що зветься таемницею, як мене зразу ж почина розпирати. Через пiвгодини я вже хворий, а через годину я, щоб не вмерти, шукаю людину i шепчу iй таемницю на вухо по секрету, заклинаючи нiкому не говорити. Потiм ще i ще. Аж поки не переконаюся, що таемницi нема. Он який я…

19/V

Гарматна обслуга. Знищили двадцать вiсiм ворожих танкiв. На двадцять дев’ятому самi загинули. Лишився один командир i тяжко поранений боець.

Раненi в ноги i руки. Вони вдвох подавали снаряди руками, ногами заганяли в отвiр i били, поки були живi. Це було страшне бойовище. Люди знають, що умирають, що iм лишилося жити п’ять довгих хвилин, i дiють до смертi.

– Я сьогоднi вперше за три мiсяцi побачила сонечко. Я не бачила, як танули снiги. Я не бачила великоi води в Днiпрi, Деснi.

Десь гупали глухо гармати. Та нещасливий батько горлицею тихо плакав по своему сину, щоб не злякати солов’я. Солов’i щебечуть, заливаються в садках по всiм селу, а села нема.

Ранок. Сонце, тиша. Яблунi i вишнi в цвiту. Десь кудкудачуть кури i гурчить лiтак. По лiтаку дали три пострiли. Козеня на припасi пiд моiм вiкном у садочку почало жалiбно мекати. Я на горi. З мого вiкна далеко видно – i лiси, i рiчку, i сiнокоси за рiкою. На далекому обрii вони зникають у блакитному маревi i зливаються з небом… За обрiем вiйна… смерть.

У мене народжуеться думка написати оповiдання пiд назвою «Тризна». Приходять у село справжнi сини народу, героi, що одбили село з великими для ворога i для себе втратами. Повилiзали з погребiв люди. Розмови. А хат майже нема. І закликали люди на «обiд» бiйцiв i командирiв. Поминали убитих i говорили про них добре i часом смiшне. Хто як лякався, як тiкав, як стояв на ослонi з петлею на шиi i що говорив. А почалося з сина, що його вбито при взяттi села. Як вiн бився, скiльки ворогiв побив. І не було до нього жалю нi в матерi, нi в батька, нi в дiда. Вони згадували про нього як про косаря доброго, що, укосивши багато сiнокосу, лiг надовго вiдпочити. Згадували про людей головним чином у планi iхнiх робочих здiбностей.

Коли трохи сп’янiли, почали дещо говорити i смiшне про небiжчикiв i про себе. Люди багато iли. Пiсля довгих i великих страждань, що виснажують душу i тiло, органiзми прокидаються з особливою силою життедiяльностi. Було в цiй тризнi на страшних руiнах, на горi, з якоi видно було далекi дими пожеж i жертовних огнищ, неначе щось величне. Безсмертя народу почувалося в оцiй постiйнiй змiнi подiй i людей. Були серйознiсть в кожнiм словi, i примиреннiсть з iсторiею, i глибоке ii органiчне розумiння. Це сидiла, здавалось, сама iсторiя. Старi i малi, на долю яких припало стiльки подiй, що iх вистачило б на п’ять чи десять добрих поколiнь. Нiмцiв не згадували, як щось не достойне згадки за столом. «А, чортзна-що, не люди». Говорили: «Ну, якщо ж, ну, дай же, Боже, як останемося живi, щоб же не порадувався ворог. Щоб згинула напасть».

Пили за бiйцiв, що були на тризнi, i дякували iм.

А бiйцi дякували iм за сина. Син був герой. Вiн був iхнiй командир.

– Хотiв, так мрiяв було побачитися з вами, розказував багато про вас…

– Та що ж там про нас розказувати. Ми люди темнi. Нiчого ми не бачили. Нiде й не були.

Бiйцi дякували iм за сина.

– Ви не думайте, мамо, що вiн умер.

– Авжеж, не вмер. Убито.

– Нi. Житиме вiн у пам’ятi людей, як Максим Кривонiс, i Байда, i Сагайдачний.

– А що воно за люди, не знаемо ми.

– А це, мо’, того Байди, що коло Пилипа живе. Е, нема вже, знесло iз хатою, з млином, i слiду не осталось.

– Нi, тiтко, це не той Байда. Байда був колись козак такий славний…

– Ну, Бог з ним, з тим козаком. Так от випийте ж за вас. Щоб добре вам воювалося, щоб побачили ви своiх рiдних.

– А Кривонiс? Це ж хто?

– Це наш командир танкового пiдроздiлу, – сказав командир танка. – Прекрасна, хоробра людина. Тiльки даремно ви зараховуете його до убитих. Вiн тяжко поранений, це правда.

Довго тяглася бесiда. Жiнки носили з печi, що стояла серед купи руiн, страви. Бiйцi сидiли у садочку й поснули, заснули всi. І солов’i спiвали у сiльському садочку, у сiльських садочках, а села нема.

– Пошли ж, Боже, здоров’я живим, i згоди, i сили на нове село.

Були на тризнi бiйцi-буряти чи казахи. Косоокi. Пили за iх здоров’я. З цього приводу батько сказав прекраснi слова про товариство. Говорив вiн ну просто як Тарас Бульба перед козаками.

– Якiсь неначе китайцi, хорошi ви, я бачу, люди. Не охочi до штабiв, а бiльше до шаблi, як i мiй покiйний Лук’ян.

Бiйцi оточили матiр командира нiжною увагою i пошаною. Кожен з них вбачав в нiй свою матiр, що десь нишком виглядае його, побиваючись, i плаче, i молиться на церковних пустирях за його життя.

А починаеться оповiдання з наказу командира, може, кавалерii Лук’яна Горлицi. Вони в рейдi.

Перед ними село, що його треба взяти, у селi мiцно засiли нiмцi. Обстрiл. Село палае. Горлиця каже, що це його рiдне село. Вiн нiби просить не пiдкачати. Побачу чи не побачу батькiв. Обстрiл. Короткий бiй. Бiй на вулицях. От i хата на горбочку над рiкою. Не хата – пiч одна.

Полетав Лук’ян, полетав козак i впав на дорозi… Сiм куль уп’ялося Лук’яновi в серце i одна коню. Вилiзла з льоху Лук’янова родина. Плач матерi над сином. Кладовище над рiкою. Похорон.

Через три днi тризна – обiд.

Вилiзли сповняти звичай.

Худi, землистого кольору, погано вдягненi люди. Довго сидiли вони в льохах, багато бачили такого, що не забудуть i потомки. Довго жили вони по той бiк забороненого людськими законами, i тавро жури, що не зникне з них скоро, потроху стиралося в iхнiх очах, коли пригадували труд, i любов, i добрi часи. Людям хотiлося забути страшне по великому, всемогутньому закону життя i по незламнiй силi свого характеру хлiборобiв, себто людей, що звикли вiками до вирощування, до життя.

Коло поминальникiв роiлася дiтвора. Одного притягли, насилу спiймали i привели до столу.

– Оце сиротинка, такого-то син. Нема. Ну хай великий росте. Ну, скажи, що ти будеш робить, як виростеш?

– Рубатиму ворогiв. Буду вiшати ворогiв.

– Так не можна казать. Ти ще маленький. А, Боже мiй, попортили дiтей i все на свiтi! Тепер як iх на добро навернеш. Є на кого подивитися. – Над одною могилою сидiли тихi згвалтованi дiвчатка. Про це не говорили.

– Не слухай баби, Михайлику. Рости та не забудь нiчого. Бий iх, проклятих, i не прощай нiкому. А баби наговорять. Треба битися. Раз тебе ударено – бий десять раз… Будеш?

– Буду, дiду, – сказав Михайлик i вийняв нiмецьку запальничку.

– Поцiлуй менi руку, що будеш.

– Семен, ну що ти говориш, i сам немов малий.

– Бий iх, Михайлику! Щоб батька твого iм’я не стерлося в часi. На тобi за це чарку!

– Ти сказився, чи що? Малому чарку. Ви подивiтесь!

– На поминаннi i малому можна. Іди до мене, Михасю.

Михайлик пiдiйшов i став коло дiда. Дiд обняв його своею великою, сухою, жилуватою рукою i сказав:

– Дiтей же треба на добре навертати.

– Рано ще. Добро iснуе не для нас.

– Наше добро – це нанависть до ворога, ото наше добро. Да смiливiсть, щоб умирати не боялись, як наш Лук’ян. Признаюся тобi i всiм вам, люде. Три днi як нема Лук’яна. Впав перед самим вiкном, – показав дiд на стовбур печi. – День i нiч я думав про Лук’яна. Як вiн там? Де вiн? Стояв з петлею на шиi – про Лук’яна думав, i в погребi сидiв – хiба не правда? І ось три днi нема Лук’яна. Впав перед самим вiкном, – знову показав дiд на стовбур печi, – а менi жалько i не жалько неначе. Такий великий час. І так багато iще вас. Велике дiло – воiн у бою. Дай Бог кожнiй добрiй людинi так умерти, як умер Лук’ян.

– Та що ти кажеш? Щоб усiх повбивали, чи що?

– А, що там ви, жiнки, розумiете!

Обов’язково перелiчити страви, якi колись подавалися до столу в таких випадках. І тi страви, що подавалися в дiйсностi.

Зiйшлися три поколiння на кладовищi.

Стiй, Лук’яне! Бережись, Лук’яне, батьки дивляться на тебе у вiкно! І вiкна нема. Стiй, то нiмцi збiгаються до кулеметiв у твоiй рiднiй хатинi-дотi. То кулемети дивляться з вiкна, наведенi на тебе з вiкна. Лук’яне, уйми свое серце. Забирай улiво! Улiво забирай, через дядькiв город! Бери влiво, заходь iм у тил. Уб’ють вони тебе…

– Вперед за Радянську Украiну!

Ах, Лук’яне! Сiм куль впилося в Лук’янове серце, коню – одна.

Так i шарахнулися вони обое на молоду траву. Лук’ян ще перевернувся разiв зо два, i шаблю випустив, i заснув навiки, як пiсля доброго вина на бенкетi з музикою, бубнами i безупинним танком.

Стiй, не слухай свого дурного серця! Не пiддавайся крику дурного гарячого свого серця.

Рвонулась мiна. Хата – в повiтря. І тiльки бiла пiч iз темним димарем осталась. Та побитi горщики на припiчку, а в пiчурцi пучечок сухеньких гвоздик од пристрiту.

20/V

…Вони згадували, хто як косив, жав, хто скiльки за життя наробив для людей хлiба, сiна тощо. Про пасiчникiв. Про те, як такий-то плюнув нiмцям у очi i сказав iм, що iх дiла плохi i що вiн не вважае iх за людей.

– А велика у вас, тiтко, була ненависть до ворога?

– Та нi, ненавистi неначе не було. Ну, тiльки такi вони були менi отвратительнi i гидкi, що, здаеться, сама б я iх подушила, як казна-що. Та прожорливi, злi, де в iх тее зло й бралося…

Директор кiностудii Л. – мiжнацiональний формою i падлюка змiстом.

В нерiвному бою капiтан Гусаров витратив усi боеприпаси i був тяжко поранений. Битися нiчим. На пiдбитому лiтаку почав летiти на свою територiю. Два «мессершмiти» атакували Гусарова i збили його. Вiн, проте, зiбрав усi сили i вiв лiтак. При посадцi на «животi» в районi Бiлий Колодязь вiн смертельно вдарився i вмер. Вiд 11 до 17 збив лiтакiв. Їх була п’ятiрка.

Написати двi статтi – одну про командира, другу про комунiста. Третю про дiтей.

Фашисти нищать наших дiтей. Нищать голодом i розстрiлами. Нищать методично. Тут i план звiльнення Украiни вiд украiнцiв, i ненависть до народу, i нелюдська злоба у неясному баченнi свого власного кiнця.

Я не буду писати великих романiв. Людям нiколи буде iх прочитати. Однi лежатимуть в землi, другi послiпнуть од плачу, а третi довгi роки не розгинатимуть спин, працюючи на кривавих ланах своiх серед кладовищ i руiн. Коли ж народяться четвертi, байстрюки нiмецькi чи нашi небораки, отi вже, мабуть, прочитають моi оповiдання невеликi хоч, мо’, в перекладi, коли i далi йтиме так, як було до трагедii, прочитають немов сльозинки, чи зiтхання, чи вибухи стогону з моiх розтерзаних грудей.

Ревуть аероплани в небi.

23/V 1942

На передову лiнiю.

Летить навантажений набоями грузовик. Рвуться мiни навколо! Пiкiрують «мессери». Пекло.

– Не дрейф, хлопцi! – кричав на грузовику боець своiм товаришам. Вiн iхав у огонь уперше. – Якщо вже садоне по нас – нi… не залишиться. Розлетимося вщент. – Бiйцi ожили духом i радiсно захвилювались, як на великому вiтрi. Вiд швидкого руху i шаленоi небезпеки страх перейшов у захоплення. Життя трималося на невидимiй оку тонесенькiй ниточцi.

25/V 1945

Теми оповiдань:

1. Святослав.

2. Ув’язнений музей.

3. Ювiлей.

4. Заворожена трибуна.

5. Математик.

6. Тавро столiть.

7. Перекинчик.

8. На руiнах.

9. Плач у степу.

10. Смерть дiвчини.

11. Надiя.

12. У ярмi.

План роботи на 1942 p.

1. Оповiдання:

1. На терновому дротi —1

2. Перед боем —1

3. Вiдступник —0,5

4. Незабутне —2,5

5. Мати —1

6. Тарас Бульба —1

7. Зачарована Десна —2,5

8. Надiя —4

9. Тризна —1,5

10. Невольник —1

16

2. П’еси:

1. Мiра життя —4

2. Народ безсмертний —4

8

3. Сценарii:

1. Щорс —4

2. Украiна палае —4

8

4. Статтi:

1. Украiна в огнi —1

2. Лист до ворога —0,5

3. Лист до льотчика —0,5

4. Радянськi лицарi —0,3

5. Слава братам —0,5

6. Про жiнку —0,5

7. Пiсня —0,2

8. Сильнее смерти —З

9. Велике товариство —6,5

Я глибоко переконаний, що нiмцi одружуються з нашими дiвчатами згiдно таемного наказу: убити ворожих солдат i забрати в подружжя ворожих жiнок. Вони уважнi кавалери, i так небагато треба, щоб купити жiноче серце, що виросло серед грубостi i байдужостi до своеi жiночоi статi. А найстрашнiше – що дiвчата не знають, що, виходячи замiж за нiмця, вони зраджують Батькiвщину. Їх не учили Батькiвщинi – iх учили класовiй ворожнечi i боротьбi, iх не учили iсторii. Народ, що не знае своеi iсторii, е народ слiпцiв.

…Народу одпущено страждань такою мiрою, такою новою небаченою мiрою, про яку навiть i не пiдозрiвало людство.

Народ украiнський загине в цiй вiйнi, товаришi патетики. Не озлоблених темних жорстоких молодцiв треба посилати б за вiйськом у трибуналах, а цiлителiв духовних ран i калiцтв, чутливих i розумних, що знають цiну крихотцi добра в лиху годину. Народ наш загибае… Гине… Велика тризна.

Не зостанеться навiть могил; нiкому великi насипати – малi душi.

Не зостанеться його споруд архiтектурних – iх майже знищено уже давно, а зараз i до краю. Нi малярства, нi письма. Бо й музеi розбито чи розкрадено мерзотниками i з’iдено шашелем, що точив душу народну столiття.

26/V 1942

Нема героiв

Творять великi смертнi дiла на полi бранi, великi бойовi подвиги, великi небаченi геройськi великостi, а рiк уже минув, i вмерли всi маленькими, маленькими i дiють ще живi, щоб не вийшло часом перебору. Що й говорити, скупенька наша мачуха iсторiя. І непривiтненька.

26/V 1942

Нiмцi вибирають кращих дiвчат. Кращих, розумнiших, привiтнiших. Не горбатих же й не репаних. Сотнi тисяч кращих продовжувательок нашого роду зникне з нашоi землi i загине спаскуджене, забите, заслане в безповоротну даль. Буде лунати украiнська пiсня недолi по всiх горах, по долинах, по всiх суворих i непривiтних Украiнах.

Друга записна книжка

«Іди своею дорогою»

26/V [19]42

Тринадцятого сiчня сорок другого року в тридцятиградусний мороз – у Киевi на Подолi було оце i нiколи не вернеться – вели по вулицi з тюрми роздягнених, в одних трусах, i босих, у кайданах сто чоловiк матросiв на розстрiл через увесь Киiв. Ішли, бряжчали кайданами невольники на рiднiй землi. Народ дививсь i завмирав од страху. А нiмотi того тiльки й треба. Ведуть собi та на бранцiв хижо поглядають.

На грудях автомати, а в грудях вовчi душi.

Не витримали люде. З ризиком для нещасного, злиденного життя знiмали з себе манатки i кидали засудженим на плечi.

– Не треба, дiйдем так. А ви собi гуляйте. Дiждались гiтлерiвськоi волi, гуляйте, множтеся, раби!

– Давай, хлоп’ята.

Затягли моряки свою пiсню «Раскинулось море широко» i пiшли на страту. Вони забули про нечуваний мороз, що палив iх огнем. Голi i босi, з пiднятими гордо догори головами, вони бачили перед собою рiдне блакитне море i спiвали востанне йому славу.

Орденоносний мiщанин:

– Тiльки не треба зариватися вперед. Кому це потрiбно? Адже, якщо гарненько подумати, це, по сутi кажучи, не що iнше, як зворотний бiк боягузтва.

– Так, звичайно, – одповiв я мiщанину, – це справдi зворотний бiк боягузтва. Називаеться воно ще хоробрiстю i мужнiстю.

– Кинь базiкати, – вiдповiло мiщанство.

Я пiшов не попрощавшись.

– Як же ти, мерзото, мiцно влаштувалася в життi. Як вивчила свою нацiональну якiсть, яку придумала для неi пишну ширму, як нагло i нахабно приклеiла ii вже за грудьми хоробростi на спину.

Герой товариш N був вже немолодий, рокiв за сорок. Був вiн рядовий боець, прославлений в газетах, з орденами.

– Скажiть, товаришу, чи страшно вам було в останнiх двох атаках? – Вiн там вiдзначивсь був особливо, як менi казали.

– А ви пiдiть попробуйте, – сказав менi герой. – Авжеж, що страшно. Так страшно, що й сказать не можна.

– А що ви думаете про кiнець вiйни?

– А що менi думати? У мене думка, товаришу, одна. Уб’ють мене – оце моя думка. Хоча, – боець-герой на мить замислився, нiби збагнув про щось бажане й дороге, – хоча, правда, у мене е одна невеличка надiя…

– Яка саме? – спитав я.

– Може, поранять. Все ж таки полегшення. Получив оце листа од дiвчинки. Донька в мене маленька е. Пише, я щодня, дорогий татуньо, бажаю, аби тебе поранили. Мо’, хоч тодi тебе побачили б iще живим. Таке-то.

Вiн був поранений в плече навилiт на другий же день. Я зайшов до пункту. Вiн упiзнав мене. Вiн був уже перев’язаний. Вiн дивився на мене i, пригадуючи, певно, розмову, щасливо усмiхався.

26/V [19]42

Командир вилiз вперед. Поранений в плече.

– Товаришi! Ви ж героi! Що ж ви сидите, мов дiти? Вперед!

І вся рота, що прикипiла до землi й не знала, куди подiтись i як рятуватися, кинулась за ним вперед i перемогла.

В цiй контратацi бiйцi мали славну перемогу. Мало того, що вони втримали дуже вiдповiдальний пункт стратегiчний, вони, знищивши багато нiмцiв, захопили новий важливий пункт. Нiмцi бiгли од них як опеченi. Без сумнiву, перемога нервiв висiла на волосинi. Перемiг командир.

– Скажiть нам, товаришу командир, як у вас вистачало сили вилiзти в пеклi вперед i отак крикнути, що ми – героi. Ми думали всi, що ми вже мерцi. Ми лежали в ямах, жах, i передсмертна туга, i скам’янiле тiло – оце все, що ми собою являли… Як ви назвали нас героями? Чому? Що ви думали тодi? Як це у вас вистачило сили, розуму для того, щоб пiдбадьорити нас оцим словом?

– Нi, друзi моi, я цього не думав. Я не думав вас купувати таким словом i в такий час, – одповiв командир. – Я комунiст. Я вважав i вважаю вас за героiв. Бiльше того, я вважаю, що таких героiв, як ви, на свiтi ще не було. Те, що ви робите, те, що ми з вами робимо, е велике i безсмертне. Я лежав, як i ви. Мое тiло так само конвульсивно корчилось пiд осколками, як i вашi. Але я почував, що лежу не в ямочцi. Я почував, брати моi, що лежу на земнiй кулi. Раптом вiдчув пiд собою всю земную кулю. Це вiдкриття наповнило моi груди (нрзб) якимсь, чимсь надзвичайним.

Куля нiби вип’ялась пiдi мною. Я почував себе на вершинi цiеi кулi. Вона була у брудi й кровi, понiвечена i покарбована вся i роздерта, розтрощена металом, полита кров’ю i передсмертною блювотою. Темна сила фашистськоi людиноненавистi дiяла над нею, як ураган небаченоi сили. Те, що робиться, не можна нiяк назвати. Всi мови, на яких говорять люде на землi, не мають слiв, якими можна було б хоч приблизно визначити те, що принесли фашисти людству. Таких страшних слуг капiталiзм ще не мав. Я пригадав, як iшли вони, як проносився цей ураган по Європi, як падали держави, культури, нацii. Як повергалась Європа в безодню безправ’я, виродження i жалюгiдного животiння. Вся земля тремтiла. Блискавицi цiеi небаченоi грози уже гримали i роздирали небеса Африки, Азii, великих островiв. І, нарештi, досягши найбiльшоi, найгрiзнiшоi висоти, хвиля, цей велетенський фашистський вал обрушився на головну свою мету, на головного свого ворога, на нас. Змiтаеться Бiлорусь, Прибалтика. Летить у прiрву майже вся Украiна. Увесь огонь, увесь метал Європи кинуто на нас, кинуто все, що може горiти, все, що може вибухати, все, що може рухати, i вся темна сила, що може вбивати, рiзати, палити. Ви звернули увагу, що серед вбитих i полонених е вже двогорбi рахiтики, слiпоокi, нiмi! Ви тiльки вдумайтесь у цей один факт, у це одне явище. І перед цим всiм стоiмо ми. Комунiсти. Держава братства народiв, з прапором братства. Держава, що мае в авангардi партiю комунiстiв. Я не роздiляю нас, браття, хто мае партквиток, хто нi. Я говорю про себе зараз, раз уже ви мене запитали, чому я крикнув, що ви – героi, чому у хвилину занепаду i смертi я крикнув, що ви героi. Тому, що ви героi. Тому, що ми едина надiя пiд’яремного людства сьогоднi. Єдина надiя на порятунок. Коли можна говорити, браття, що свiт, який в основному страждае, що людство охоплено зараз за всю, може, iсторiю свого iснування вперше единим почуттям, почуттям здивування. Це ми, ми здивували свiт.

Ми, бiльшовики-комунiсти, разом з вами. І це почуття здивування, разом з ним i надii, i захоплення, i глибокоi подяки нам од усього людства чи не е часом найбiльшим i найвеличнiшим, що абиколи високого i незабутнього переживало людство, творилося в життi людства.

Так, я лежав так же, як i ви. В менi трiпотiла кожна клiтиночка. На якусь мить я показався собi манесеньким, як дитина, i згадав свою маму. Потiм я оглянувся на вас. Але що я подумав, я скажу потiм.

Свiт дивиться на нас, як на свiй единий порятунок. І кожна крапля пролитоi ними нашоi кровi падае на чашу терезiв свiтовоi iсторii, як дорогоцiнне щось, i ви розумiете мене. Обдертi i паленi, вигнанi з домiв i розлученi з родинами, безсоннi i втомленi несемо ми труд i щоденний страх боiв i вiримо, що нiколи не здолати нас Гiтлеру, як тьмi не здолати свiтла.

Оце почуття глибокоi подяки, почуття надзвичайностi людського та великого i величного прояву нашого духу, нашоi великоi iдеi рiвностi i братерства людей – це не тiльки не зiтреться уже в свiдомостi людей, що вирвуться нами з фашистського ярма, нi, це житиме уже в вiках, як вiчний i невгасимий Ленiнiв огонь дружби i братерства. Свiтло поборюе тьму. Свiтло поборюе тьму, товаришi.

– Ви подивились на нас…

– Так, я подивився на вас, i менi стало вас так жалько, ви лежали такi умученi, такi сердешнi. Невже, думаю, так i вмерти вам у ямах. Ви лежали такi умученi, такi жалюгiднi у цьому пеклi. І нi один з вас не побiг назад. Та й куди бiгти. І я зрозумiв, що вже одне лежання в цьому пеклi е героiзм, але те, що тримало вас там, де нiхто б не влежав i десяти хвилин, це було щось бiльше, це горда наша жертва, це прояв нашого великого невмирущого духу, це сила епохи, якщо хочете, хоча i не усвiдомлена вами. І раптом я просiяв. Гордiсть i радiсть наповнили мене. І я побачив у вас героiв. Тодi я забув про все на свiтi, про смерть i про свою рану, про бомби i мiни. Я встав i крикнув вам. Я зрозумiв.

– А я думав, що ви сказились, товаришу командир. Ви смiялися. Та, думаю, хоч i скажений, а бiгти треба, раз уже всi зiрвались. Та й собi побiг, – додав Топчiй. – Тiльки пiднявся i пробiг крокiв десять, а мiна як трахне туди, де я лежав. Ну, думаю, значить, вперед.

– Ось я тебе пожартую, ледацюго.

– А я що? Я нiчого цього не думаю, – сказав Топчiй, боець з орденом Червоноi Зiрки. – Менi хочеться додому – на Подiлля. За це я знаю, що зробив би. От уже пiвсотнi фрiцiв нащолкав.

– Да. Та це лише особисте. А ти думаеш, менi не хочеться до Киева. Душа кров’ю обливаеться, як подумаю про батькiв. Та це особисте, законне i природне. Але я хотiв би, щоб ви знали, що за спиною нашого особистого яке величне – загальнолюдське. Це i е те, що помагае менi одриватися од землi пiд градом мiн. Це те загальне, громадське, суспiльне, що одягае нашу ненависть до ворога у красиву одежу людськоi гiдностi i гордостi. Це те, що робить нас перед лицем iсторii людства розгнiваними людьми.

У нiмцiв до нас ненависть ненажерливих розлютованих звiрiв. У нас до фашистiв ненависть розгнiваних людей. Звiра переможе людина. Людина – брат.

Людськi маси свiту нiколи не забудуть нашого подвигу, нашоi кровi. І нiкому на свiтi вже не заслiпити людям очей неправдою i злом.

От чому ви героi.

27/V [19]42

Учора вночi бомбардували Валуйки. Попрощавшись на площi з Павлом Тапочкою, я швидко, наскiльки дозволило хворе серце, пiшов до хати. Коли це почали серед гарматного грому свистiти поблизу осколки, я притулився до стiни будинку. В сей час кiлька бомб з свистом пролетiли i вибухнули з диким громом злiва за будинками. Трохи згодом ще кiлька. Загорiвся злiва будинок. Я пiшов до дому садиком. Убито було десять чоловiк. Вночi ще прилiтали два рази. Лiтають без фар. Невидимi. Тiльки рев.

28/V [19]42

Валуйки

Од восьми годин вечора до трьох з половиною ранку громили сьогоднi нiмецькi бомбардувальники нашi Валуйки.

Сто двi машини скинули бомби. Багато побито людей, багато зруйновано. Для Валуйок це вже завелика баня. Зенiтки випустили десятки тисяч снарядiв.

Земля тряслася цiлу нiч, тремтiло i роздиралося повiтря. Багато передумав я у льоху. Пробував заснути у хатi, плюнувши на все. І заснув було, але через годину прокинувся од великого вибуху i недалеко. Рознесло бомбою три будинки. Я вийшов у сад, у льох i вже бiльше не лягав. Це була страшна нiч.

Протягом сорока восьми годин методично i безперервно що десять хвилин тридцятки нiмецьких бомбардувальникiв з винищувачами громили маленьке мiсто Ізюм. Мiсто знищене вщент.

29/V [19]42

Дронiвка

Ночував сьогоднi в селi Дронiвка. Росiйське село. Навпроти село украiнське – Лави, «неначе писанка». Ночував у сiнях, аби одiспатися од минулоi безсонноi ночi. Але спав я мало. По-перше, над Валуйками робилося всю нiч щось жахливе, мабуть, i не гiрше, нiж учора. По-друге, всi нiмецькi лiтаки летiли через моi сiни. До того ж було холодно. А вдосвiта клята моя хазяйка почала лаятись не то з дочкою, не то з невiсткою, чорти б iх батькiв побрали. Лаялись за якесь молоко. Од оцiеi довгоi, що тривала годин зо двi, лайки повiяло чимось темним i убогим. Так я й пiдвiвся нарештi о 8.30. Нiч показалася довшою, нiж учора. Уже як слухати таке, краще б я спав пiд бомбами у Валуйках. Приснилась менi гидота Б. І зiпсував ранок остаточно. Скорше б прийшла машина, подивлюся, що сталось з Валуйками.

29/V [19]42

Дуже радий, що Валуйкам заподiяли цю нiч шкоди мало: дiяли нашi лiтаки. Бажан, Ванда, обламались у дорозi. Я бiльш нiкуди не iздок.

Учора взнав од перебiжчика Крижанiвського, що там, на Украiнi, читають мого листа з сльозами на очах, плачуть од радостi, що подав надiю. Багато бiйцiв перейшло на наш бiк з моiм листом. Я ледь не заплакав сам од хвилювання, що допомiг людям у страшну, важку годину життя. Вождю з двомiсноi прольотки, здаеться, це свiдчення Крижанiвського не дуже сподобалось.

Понад два мiльйони нещасних синiв Украiни блукають у прифронтовiй смузi, щоб перейти до нас. А ми замiсть того, аби зробити усе, щоб вони хутчiй перейшли i кинути iх у бiй, ми, холоднi законники i мiстечковi патрiоти, уже об’явили iх усiх державними злочинцями i гонимо iх у табори. Уже дехто тiкае назад, проклинаючи долю. Боже, якi ж бо ми нерозумнi, поганi вчителi i керiвники. Як мало у нас очолених найвищою iдеею братства, гуманiзму, комунiзму, чулостi, навiть простоi практичностi державноi, як мало у нас, по сутi кажучи, любовi до нашоi людини, вона у нас замiнена холодною формулою вiрностi iдеi Радянського Союзу i патетичним вигуком – «Народ безсмертний, брати i сестри!»

А народ iз смертних людей, що страждають, мучаться, потерпають. Кому скажу? Де ви, товаришу Сталiн?

29/V [19]42

Триденний бiй закiнчився нашою перемогою. На зритiй бомбами, попаленiй, скривавленiй землi сидiли бiйцi. Дехто лежав. У всiх були запаленi очi од безсоння i споглядання чогось забороненого людськими законами. Не стерти (нрзб), страшна ii одежа i пiсня – здавалось, написано було на кожному обличчi. Люде радувались. Вони трогали i гладили своi руки i ноги, бралися легенько руками за голови, нiби дивуючись, що вони не поламанi, не одiрванi, що вони цiлi. Люде смiялися i говорили один одному ласкавi слова. Гордiсть i ще щось невимовне, незабутне переповнювали iхнi серця. Вони вже не звертали уваги на окремi ворожi трiйки i дев’ятки, що пролiтали ще над ними i кидали бомби. У бомбових вибухах в чорному повiтрi носилися одубiлi трупи i падали вдруге на землю. Декого рвало од пахощiв кровi. Їм давали горiлку. Дехто упав i заснув глибоким сном, дограючи бiй у снi. І довго ще бойовi заграви хвилюватимуть соннi iхнi душi, тiла.

Яке прекрасне життя!

Военком Гетьман лежав з перев’язаним плечем i дивився на небо. Яке прекрасне життя! Небо було блакитне, з невеличкими, як вишневi квiти, хмарками.

Використати в п’есi в нiмецькiй сценi такий прийом: нiмецькому генералу чи, може, й самому Гiтлеру в одповiдальну напружену хвилину приносять листа од генерала такого-то. Вiн ждав цього листа. Було умовлено, що про перемогу вiн сповiстить його листом, змiстовним рапортом. Схопивши листа, Гiтлер зрадiв надзвичайно:

– Перемога! Ось вона! Ось! Єсть перемога! Го-га-га-га! Есть! – Гiтлер забiгав, як у трансi.

– Хайль Гiтлер! – раптом закричав вiн. Всi пiдхопили його крик. Але не було в ньому радостi. Був один переляк. Дехто знав уже, що перемоги нема, а е поразка.

Гiтлер розривае конверт. Ось вона. Ось.

– Ну давай, давай, давай! – Раптом вiн глянув на всiх. Всi стояли нерухомо. Розкрив листа. Лист випав з рук. Вiн сповiщав про поразку. Гiтлер скам’янiв. Йому одiбрало руку, ногу i язика.

Можливi iншi варiанти розиграшу сцени для сценарiю.

30/V [19]42

Як жаль, що, мабуть, загинув у оточеннi у Шостiй армii Сергiй Воскрекасенко. Кинув його туди полковий Б., як на зло. Не розвiдавши, не порадившись, не спитавши. Служи, службiст. Зате твоi троянди всi цiлi. Нiхто вже не посмiе обвинуватити тебе в нацiоналiзмi. Нiхто не заiкнеться навiть. Брата, можна сказать, тримав у чорному тiлi i не пожалiв. Тепер зiтхае, принаймнi при менi й Малишку. Вiльнонайманий Воскрекас. Як жаль Сергiя! До чого ж сердешна i чесна полум’яна людина. Як я буду радiти, коли пощастить йому чудом вирватися з того смертного зашморгу…

30/V [19]42

Чуе мое серце, що дiла нашi далеко не такi гарнi, як би це хотiлося. Не вистачить, певно, сили, а може, й умiння. Великi жертви принесе народ. Заходив сьогоднi Рогозовський з фронту. Сумний, утомлений.

31/V [19]42

Портрети Сталiна, i Молотова, i Будьонного, i св. Георгiя були по всiй Украiнi на мiсцi богiв. Як вони знiмали iх.

Самогон, яким заливають свою тугу i безнадiйний жаль. З колгоспами примирилися. Знiмають портрет Сталiна з пробаченнями.

У Степанiвцi жiнка принесла цивiльну одежу. Побив жiнку (чоловiк) i пiшов з армiею: все ж попав до полону.

– Куди йдеш?

– Чесно? На фронт. Менi жаль, що мiй син такий дезертир.

Син:

– А що, як генерали повтiкали? Не хочу.

– От бачите, яке чортзна-що, не син.

Нiмцiв називають «фараонами».

31/V [19]42

Потрясаючу картину можна зробити, написати монолог про дядька, який знiмав з покуття портрет Сталiна, що висiв був на мiсцi Бога. Розмова дядька з портретом, спiвчуття Сталiну. «Я вас заховаю, товариш Сталiн. Не думав уже знiмати, та так уже вийшло. Нехай ще покуштують нiмецького канчука». Особливо прекрасно це прозвучить у п’есi. Хто цей дядько? Скидан? Чи Нечитайло? Чи Левко Цар? Може, Левко Цар? До нього тут же приходять i пропонують йому бути старостою. Вiн одмовився. Його було тут же бито шомполами. Написати картину самогоноварiння. Варять у лозах самогон. Цiдять по капельцi. Капае гаряча самогонина. Як горючi сльози. Ну пийте, будь воно прокляте, таке життя. Три чвертi тих, що лежать у лозах – здалека, з усiх усюдiв.

І розгубився, i не мiг зрозумiть сам себе першi днi, як прийшли нiмцi.

Коле нiмець свиню. Характер. Поза.

…Працюють люде у полi. Прийшли нiмцi, розстрiляли 30 чоловiк. За те, що якогось нiмця вбито.

Село Борове на Харкiвщинi. Куркулi викликали карний загiн. П’ять куркулiв. Карники не знайшли вини.

– Присягнiть у церквi – тодi (нрзб)… Присягнули. 24 активiсти було розстрiляно.

Село М. (нрзб). Розстрiляли на ганку трьох. Батько просив валянцi з сина. Не дали.

Бувший пiп розстрига, пасiчник колгоспний. Вiдновили примусово в попiвствi. Зараз – пiп. Чекае з нетерпiнням приходу Радянськоi влади.

31/V [19]42

Орють або коровами, або, що типово, запрягаються самi. Двое тягнуть, чи трое, плуга, четвертий править i поганяе. Можна написати вражаючий дiалог.

При вiдходi – художника проводжало все село. І Заметатосiн винiс сало, i двi буханки хлiба, i крашанку.

– Хлопцi, приходьте, тiльки в iншiй формi.

– Хiба я не знаю, що коли тут осядуть пiсля вiйни нiмецькi завойовники, вони мене викинуть як ганчiрку. Але я знаю, що коли прийдуть нашi, мене теж знищать…

Розмова нашого полоненого украiнця солдата з солдатом словаком.

– Ось тепер нас поженуть нiмцi на Англiю.

– Отакий i в мене був настрiй, друже, коли нiмцi зайняли мою краiну словацьку.

31/V [19]42

Ми раби. Ми тепер загинули. Загинула вся Украiна (нрзб).

Опiум для народу – самогон. Заливають горе i, як це не дивно, карти. Грають в дурачка, в очко – аби забутись. А в церкву не ходять. Дiти загинули, а вiйна програна. Ми живемо, як скоти…

У школах заборонений Гоголь. Писав по-росiйськи. Нема вже Пушкiна i всiх росiйських класикiв. Б’ють рiзками. На Правобережжi Закон Божий. Крiм Полтавщини.

Трагедiя пiвтисячолiття. Драгуни польських панiв – украiнцi. Зараз повторюеться iсторiя.

– І iжа менi не йде. Не знаю, я мов загублений.

Все пояснюють. Забирають у нього корову.

– Ну що ж? Це не наш брат. Вiн прийшов брать, а не давать. Раз уже вiн завойовник, значить, його право.

Страшеннi дiла роблять на Украiнi. Страшеннi дiла. Уже знищено багато мiльйонiв людей, а скiльки вимре од голоду, од снарядiв, од бомб i розстрiлiв, одному Богу вiдомо.

Лавру Печерську зiрвано мiнами. «Зачем она?» Будуть мстить украiнському народу слiдчi з трибуналiв, будуть мстить всьому народу. Уже мстять.

1/VI[19]42

Поговорив сьогоднi з Крижанiвським, полiтав думками понад бiдною Украiною, i так менi стало сумно, так тужно, що й сказати собi не можу. «Ми загинули, пропали ми», – оцi слова тисяч наших бiдних батькiв i братiв, що вже загинули чи загибають, лунають у моiй душi, мов похоронний дзвiн.

А понад всiм цим думки – що не тiльки нiкому нiчого не буде прощено, а (нрзб) скiльки нещасних, обездолених мученикiв чи темних недоумкiв, спантеличених повним провалом початку вiйни, скiльки iх, битих, палених, стрiляних, зневажених, буде бито, зневажено, карано по недорозвиненостi людських вiдношень, i злу, i поганому нашому бездушному вихованню.

Сьогоднi знову ночував у с Лавах. Удень налетiла дев’ятка бомбардувальникiв i погромила трохи Валуйки. Двi пожежi – до неба. Уночi почалося знову. Кидали освiтлювальнi апарати на парашутах. І бомбили. Сильно дiяла наша зенiтна артилерiя. З Лав ця картина видна була вся до двох годин ночi. А нiч була 31-V така тиха, тепла, мiсячна, зоряна, що краще й нема нiчого в свiтi.

Що робиться в нашому прекрасному свiтi? Що заподiяли свiту бездарнi нiмцi? Недарма я завжди почував до них антипатiю, як до духовних злиднiв.

1/VI [19]42

Дiалог.

– Дозвольте. Адже я хоча й дуже молода ще, але проте я – женщина.

– Я бачу. Мало того, що ви молода жiнка, ви погано вихована молода жiнка.

– А чому ж ви мене не виховали кращою, якщо вже вам не подобаеться наше виховання i ви так красиво i гордо про це заявляете скрiзь? Я вас питаю, чому ви нас так погано виховали? Чому вашi батьки виховали вас гарно, а ви нас – погано? Ага, мовчите. Пiдiбгали хвоста! Сволота стара.

Професор слухав цей брутальний випад i мовчав. Вiн не був ображений. Вiн почував, що тут е доля якоiсь правди. Але вiн не здавався.

– Так, ви правi. Ми дiйсно зробили помилку i великий непростимий грiх, що виховали з вас купу грубiянiв i духовних потвор. Це наша провина. Але я прошу вас, проте, знати, що ми дуже страждаемо i мучимося, дивлячись на своi помилки. Ви нашi убогi бездарнi витвори, живi нашi докори сумлiння. Коли я ось дивлюсь, якi ви нецiкавi, непривабливi i бездушно убого безкрилi – менi хочеться кричати од жалю i розпачу.

Дiвчина почала плакати. Лице ii перекосилося вiд злоби.

– Ви брешете! Ви старий пiдлий брехун. Ви обдурюете мене i себе. Непринаднi ми? Брешете. Ми самi для себе принаднi. А ви старi, ось що. Не переносьте своi старечi печалi i скорботи на чужу юнiсть! Паскудний дiд! Не могли ви бути добрим нiколи!!!

– Забирайтесь геть вiд мого вiкна! – осатанiв професор. – Мерзотниця!

Боже, адже вона абсолютно права. Я – вчена гидота.

1/VI[19]42

Все-таки селяне з колгоспом тiльки примирились. «Уже й з колгоспом примирилися». Це типова фраза, що ii доводиться зараз чути на окупованiй Украiнi. Краще примиритись з колгоспом, нiж бути нiмецьким рабом. Такий основний лейтмотив. Колгосп великий i ще не зовсiм вирiшений знак. Пройде ще не менш поколiння, поки все стане на свое мiсце i не буде душевноi роздвоеностi у мiльйонiв людей-селян. Селян не люблять i не поважають мiськi людцi. Їх вважають за ворожих, хитрих, нерадивих. В душi iх ненавидять i бояться. І не хотять думати, що на селянському багатомiльйонному горбi i шкурi виросли iндустрiалiзацiя краiни i все, чим користуеться iнтелiгентне державне мiщанство.

Так працювати i стiльки вiддавати, i так мало мати, i бути таким обдертим, i стiльки давати державi, i бути таким обмеженим у своiх можливостях, як наш селянин, не мiг би i пiвроку нi один газетно-музично-лiтературно-вокально-кабiнетний, партiйний лицар нашого часу. Завив би вовком.

1/VI[19]42

Чого б я найменше хотiв?

Найменше б я хотiв дожити до такого моменту, коли пiсля, хоча i нелюдськи тяжкоi, але переможноi вiйни кожна наша ганчiрка перетворилася б у священну релiквiю (нрзб). Коли кожен дурень i бюрократ, не дивлячись на якого народ переможе фашистiв, заявить, що перемога сталася саме завдяки йому, що крiпив оборону, коли дурень стане священним i недоторканим, не пiдлягатиме критицi. Коли вiд мистецтва дурень зажадае панегiрика i стане жити нудно i тоскно. Коли провiнцiальне убозтво i вiдсутнiсть (нрзб) i вузенький кругозiр раптом виростуть у його свiдомостi в щось велике i дорогоцiнне, бо перемiг же вiн цими атрибутами; коли неохайне повiтове ставлення до культури, повiтове i в той же час барське лишиться таким же, як i було, – цього не хочеться менi, цього боюсь, ой не хотiлося цього б!

Я хочу вiрити, що як би не багато загинуло кращих людей, як не багато шушвалi лишиться по жирних прифронтових установах, все ж таки виростуть i загартуються в боротьбi сильнi характери, сильнi душi замiсть сильних с…, широкi натури, чеснi, смiливi, вiдвертi, що виросли i сформувались у вогнi i бурi. Вiрю, що вони будуть, що не розiйдуться вони скромно по домiвках, що вийдуть вони на трибуну i, як у боях пiд кулеметами, не криючись, чесно, вiдверто i строго побажають кращого, розумнiшого. Тодi я вiдчую, що кров нiколи не ллеться марно, людська гаряча кров з слiзьми i потом.

Буде управа дурню i усуспiльненому тупицi-бюрократу!

3/VI[19]42

с. Овчинникове

Так. Значить, я уже не перший кiнорежисер радянськоi кiнематографii, не той майстер кiно, якого американцi вважають за… i т. i. Я – iнтендант другого рангу, другого, так би мовити, сорту з двома гробиками на ковнiрi. Тiльки вчора, таким чином, я пересвiдчився, що я зробив для радянськоi культури вдвое менше, нiж Ванда Василевська чи Бажан i навiть на одну шпалу менш, нiж Браун, Троекуров чи Сава Голованiвський i поет Долматовський.

Яка велика честь виявлена менi оцим наказом. Це великий етап в моему життi. Як приемно менi, сивому, буде бачити, коли люде будуть питати: «Слухайте, невже ви iнтендант другого сорту?» Це багато, проте, краще, нiж коли б люди знизували плечима, питаючи один одного: «Слухайте, i нащо такому дурню дали таке високе звання – iнтендант другого сорту, чи то пак рангу».

Сьогоднi зав. вiддiлом кадрiв, полковий комiсар, забув прiзвище цього низенького шибздика, зробив навiть менi усну догану, що я не ношу двох гробикiв, вiдзнак мого чину. Доведеться почепити, нiчого не поробиш, не кидать же менi роботу через такi дурницi.

О чини, (закресленi два рядки)… мистецтво пiдлягае вам.

Інтендант другого сорту.

3/VI[19]42

Переконаний, що загибель Шостоi армii, а разом з тим i зрив Харкiвського наступу стався внаслiдок не так фатальноi закономiрностi через (нрзб) нiмецькi сили, як через наслiдок допущених нами елементарних помилок. Треба було перед тим, як зариватися далеко вперед, неодмiнно… розширити собi ворота «для всякого случая». Це так ясно, так азбучно ясно. Думаю, що цивiльний бедлам довоенного часу дае себе знати i зараз у вiйнi. Пригадуеться, царська армiя билася краще. Була краща дисциплiна, краща виучка i було ще щось вiчне, високе, всiм дороге i доступне – вiра i батькiвщина. Билися за Бога i за матiнку Росiю. Зараз Бога нема. Росiя класова, все, що виучене, – сприйняте розумом, почуття викорчуванi, i душа стала дiрява у людини.

Як жаль Шостоi армii, i жаль харкiвськоi невдачi, i жаль, що стiльки людських трагедiй у життi i смертi може породити, можливо, навiть одна-двi ординарнi людини. Усуспiльнена печаль, i бiльш нiчого. Коли я дивлюся на портрети… менi приходить у голову багато сумних думок. Керувати на кiнозйомках масовиками умiе далеко не всякий режисер. Питання режисури е питання великоi культури, знання, талану. Поверховiсть вилiзае боком i як дилетантизм.

4/VI[19]42

Ночував у глухенькому селi Овчинниковi. Спав нiч у хлiвi поруч з коровою Манькою. Манька цiлу нiч важко зiтхала i не завжди гарно пахла.

Придивився трохи до Тардова. Вiн, проте, кращий, нiж про нього говорять укр[аiнськi] письменники. З полковим командиром N я вже, очевидно, розiйшовся зовсiм. Ця висушена убога людинка не захотiла менi сказати назви села, куди направляеться ii редакцiя. Що ж думае про мене полковий N? Шпик я, зрадник чи що я таке? Вiн порадив менi не поневiрятися тут, а iхати до Москви. Значить, я iм не потрiбний тут. Ну, добре, шановнi пастори прольотки. Не потрiбний вам, потрiбний народу. Постараюсь писати так, нiби я iнтендант не другого, а першого сорту. Був же я режисером першого рангу. А загалом на душi сумно i тоскно.

Дiла нашi, здаеться, недобрi. Закопуемось у землю на оборонi. Одне, що добре, – англiйськi бомбардування нiмецьких мiст. Добре, коли б роздовбали iх десяток – другий. Хай би почули нiмцi в тилу, що е таке вiйна. Хай спробують трохи кровi своiх дiтей замiсть пива.

Про Шосту армiю продовжую чути сумнi натяки. Десь-таки ми сильно намазали. Мабуть, сумний досвiд кривавоi iсторii нiчому нас не навчив. Деяких горбатих владик одна могила виправить. Це важка розплата за нищення кадрiв 37-го року. Хоча кадри були оточенi зрадою. Хто знав правду? Смутна i трудна наша iсторiя.

5/VI[19]42

…Сьогоднi за обiдом розповiв верховному прокурору Топчiю про тих, що блукають у прифронтовiй смузi в тилу у нiмцiв i чекають долi. А iх там блукае коло мiльйона. Розповiв, яке враження справила на них моя стаття, як читають ii, плачучи, i запропонував через нього М. С. зробити спецiальне звернення до них урядове чи таких неборакiв, як я. Скiльки б людей ми мали в армii, скiльки душ врятували, скiльки недолi i нещастя б одвернули. Завтра Топчiй це передасть М. С. Буду щасливий, коли мене послухають i замiсть карного пiдходу пiдiйдуть по-людськи до нещасних людей.

6/VI[19]42

Валуйки

Сьогоднi ночував у Валуйках. Знову до двох, до пiвтретьоi години ночi не можна було нi заснути, нi навiть всидiти в кiмнатi вiд бомбардування. Було мало лiтакiв, мало бомб, але кружляли вони увесь час i увесь час по них i по лiхтарях, що вони над нами скидали, били нашi зенiтки.

Людей убито лише в одному чи в двох домах. Треба буде знову виiхати кудись ночувати.

Дурний генерал назвав кiлькох командирiв зрадниками. А командири назвали цим епiтетом своiх пiдлеглих.

Почався бiй. Командири майже всi загинули в бою, так що нiкому стало командувати. Загинули з вiдчаю, i туги, й образи, а мо’, й вiд страху. Вирiшив кожен для себе краще вмерти, аби тiльки довести свою чеснiсть.

Оповiдання офiцера ще про одного дурного генерала, що давав усiм мацати своi бiцепси i стверджував, що чим бiльш у частинi вбитих, тим краще, значить, билася частина. Це дуже нагадуе Миколу II, який, коли йому доповiли, що у бою забито наших солдат 18 000, – крикнув натхненно: «Великолепно!»

Менi сорок вiсiм рокiв. Моему серцю – шiстдесят. Воно зносилося вiд частого гнiву, i обурення, i туги. Недосконалiсть видимого порядку речей навколо пiдточила його i зв’ялила. Тому i сивий став я i неначе змiй до пустих людцiв. Дурiсть моя в тiм, що я увесь час забував, що бiльшiсть мiських людей – це дурнi i убогенькi. Я занадто високо нiс у серцi поняття «комунiст». Отже, партiйна сiрiсть, убогiсть i спекуляцiя… що абсолютно нiчого спiльного з комунiзмом не мае, зробили з мене одiозну лише, терпиму фiгуру.

Менi здаеться часом, що мене соромляться, що я дратую багатьох людей, мов приспане сумлiння.

Чи не пора вже часом сiдати в човен до старого Харона i переправлятись через рiчку слiз?

Усе життя трудне i, безумовно, невеселе. Невдалее свое життя я шукав свою долю i так, здаеться, й не знайшов. Десь нiби було загублено кращий якийсь гвинтик моеi душi. Шукав i, здаеться, не знайшов. Дурне мав серце. Ненавидiв таемницi. Брехнi в усiх видах – в партiйному i безпартiйному. Ненавидiв безчестя i прояви поганого смаку. Але де б я не був i що б я не робив, я вкладав усю свою силу, щоб зробити краще, всю душу, всi нерви, всi м’язи. Не жалiв нi себе, нi родини. Я ненавидiв другоряднiсть i боровся з нею скрiзь. Я був добрим учителем, добрим сценаристом, добрим публiцистом i першокласним кiнорежисером. Зараз я тiльки зрозумiв, що це не зовсiм так. Я iнтендант другого сорту. Коли я взнав про це, я зразу подурнiшав. Менi не хочеться нiчого робити. Менi противно не за себе, а за них – i соромно, i жалько. Але це теж нiчого. Мине. Все проходить. Все минае. Забуду. Почну працювати, як слуга свого народу i його художник. Про нього я мушу думати, йому вiддати всi рештки сил i серед нього умерти тихо. А суржики? Цур iм.

Прочитав попередню сторiнку написаного, менi стало сумно-сумно. Я вперше написав про себе в минулому часi, нiби готуюсь до небуття. Може, воно й справдi не за горами. Падають потроху люди навколо. Нема вже в менi нi страху, нi жалю до себе. Важко носити непохожостi торбу. Важко бути одному.

Померли, напевне, i мати i батько. Од голоду чи нiмецькоi кулi iменi моiх друзiв[4 – Так у текстi. – Упоряд.]. Хочу i я, де б я не впав, лежати у Киевi на горi, бiля зруйнованоi Лаври над Днiпром. Нема Лаври. Постояла тисячу рокiв, помуляла ворожi ненаситнi дурнi очi. Найшовся мент. Досить. Парк «Культури i не-культури», дорiжки, курява i черговий шедевр архiтектури Харакиса чи Лангбарда – халдеiв невблаганних. Оце-то те. Чи, може, база для продавцiв сельтерськоi води? Був же пiд стiною Лаври «Азвинтрест», всерединi пекарнi, гнiй i ще багато непотребства. А мо’, ще й гору розберуть, щоб не пiдiймалась над Днiпром? Постояла, пора розмитись, розплестись пiском, щоб не було нi високо, нi низько, а так, нiяк собi, по-украiнському.

Боже, Боже, iнтендантськi мрii.

Іди своею дорогою.

6/VI[19]42

Нiмцi нас не завоюють. Нас не можна завоювати. Нас i до революцii нiхто не мiг завоювати. Нас не можна завоювати так же завдяки чомусь, як i не дивлячись на щось. Я не хочу чомусь перебiльшувати змiст технологii нашоi перемоги, нехай пробачать менi моi сучасники, хоча я i знаю, i вiдчуваю цiлком все велике значення нашоi важкоi, кривавоi i дорогоi перемоги. Менi трудно буде радуватися перемозi. У мене так же не вистачить сил, як не вистачило iх пiсля закiнчення фiльму вже нi на що. Образ нещасноi моеi Украiни, на полях, i на костях, i на сльозах i кровi якоi буде здобута перемога, заслонив уже в моiй душi все. З ним я i закiнчу свое життя. А на переможному бенкетi, десь в кiнцi другого столу, я тiльки тихо всмiхнуся i благословлю живих нужденних неборакiв. А свiт нехай собi радiе.

8/VI [19]42

Написати нарис про Киiв в минулому i про нинiшнiй зруйнований Киiв-невiльник.

Написати оповiдання «У ярмi». Про колгоспникiв наших, що орють один одним землю старими плугами та згадують волю i колгосп.

Написати нарис про жiнку, що ii повезли до Нiмеччини. Написати обов’язково про невiльникiв, про продаж, про работоргiвлю слов’янами. Про сучасну трагедiю украiнського народу. Умовна назва «Невiльники».

– Дак вiн од труднощiв житейських та од роботи в партiю сховався. (Про Гусака.)

8/VI[19]42

Є члени партii, що закiнчили iнститути професури. Фiлософи, ерудити, гарнi люде. Закоханi в марксизм, працюють на секретарських посадах, на посадах помiчникiв великих людей. Абсолютно позбавленi почуття реальностi, знання живих простих людей, взаемин, труднощiв. Не можуть i не вмiють слухати, вислуховувати, перебивають вас, можуть тiльки самi говорити i тiльки про хороше. Образ гарний для п’еси. Для роману. Реальнiсть iхня надумана цiлковито. Вона складаеться з давненних спогадiв про село i про батькiв плюс iдеалiзована дiйснiсть програмних постанов, припечатаних сiльськогосподарською виставкою. Все добре, все прекрасно. Блакитнi персонажi iсторii. Народу не знають i не вiдчувають. Народ безсмертний, заможний, щасливий. Не треба нiчого невеселого, сумного. Сентиментальнi. Тапочками звуться.

Конец ознакомительного фрагмента.

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/oleksandr-dovzhenko/zacharovana-desna-zb-rnik/?lfrom=236997940) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.

notes

Примечания

1

Тiльки випадковий доторк до живих носiiв iстини, знайомство з людьми, що особисто знали Сашка й наважилися про нього розповiсти, а згодом дещо написати, навели мене на думку пiддати всю концепцiю советського довженкознавства уважнiй обсервацii. Це сталося в 60-х роках.

2

У «Щоденнику» подибуемо й такий, у дусi часу, запис: «Потрiбен абзац, у якому пiдкреслити, що без допомоги росiйського народу украiнський народ загинув би у вiйнi. І треба пiдкреслити трагедiю нашу». Тобто концептуально О. П. Довженко тримався канону, що його в 60-х роках було сформульовано, як «Украiна наша радянська» (П. Ю. Шелест). – Р. К.

3

Сталiн i справдi дуже уважно прочитав «Украiну в огнi», й ось яку свiтоглядну алюзiю викликав цей уступ Довженка в промовi тирана на засiданнi Полiтбюро ЦК ВКП(б): «Якби Довженко хотiв сказати правду, вiн мав би сказати: куди не пошле вас Радянський уряд – на пiвнiч, на пiвдень, на захiд, на схiд, – пам’ятайте, що б’етесь i вiдстоюете разом з усiма братнiми радянськими народами, в спiвдружностi з ними наш Радянський Союз, нашу спiльну (розрядка моя. – P. K.) Батькiвщину, бо вiдстояти Союз Радянських Соцiалiстичних Республiк значить вiдстояти й захистити й Радянську Украiну. Украiна як самостiйна держава збережеться, змiцнiе й буде розцвiтати тiльки за наявностi Радянського Союзу в цiлому» (переклад з росiйськоi).

4

Так у текстi. – Упоряд.