(Збірник)
ВIДКРИТТЯ ОХОТИ
Власне кажучи, щороку “Вiдкриття полювання” буває двiчi: першого серпня на
птицю, а першого листопада на звiра, але якось уже – так утрадицiйнилося, що за
урочисте, коли хочете, свято серед мисливцiв вважається перше вiдкриття, коли
пiсля довгої перерви у вас у руках знову улюблена вами рушниця i ви знову маєте
змогу не тiльки, сказать би, поповнити свої продовольчi ресурси, не тiльки
допомогти державi в м’ясозаготiвлях, а й задовольнити себе як природознавця,
природофiла й спортсмена.
Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрiбничка, а дуже й
дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з вами…
* * *
Вiдкриття…
Скiльки турбот, хвилювання, нервозностi, доки все в тебе буде в порядку: i
рушниця, i набої, i одежа, i рюкзак, – одне слово, все, що потрiбно для
серйозного, добутливого полювання…
А куди їхати?!
А з ким їхати?!
Куди їхати?!
Ну, як ви одразу зможете вирiшити, куди їхати, коли сьогоднi вам кажуть:
– Бiля Борисполя, на озерах, качви тiєї, ну, як хмари! Повiрите, як випливуть,
ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора приїздила звiдтам
молодиця, так казала, що її свекровi кум його казав, що кумова баба чула од
свахи, що та сама бачила, як коноплi мочила, що нема куди через тую качву
коноплини ткнути! Поїдемо, га?!
– Поїдемо! Тiльки в мене набоїв обмаль!
– А навiщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торiк по 24 качки били.
П’ять набоїв – сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазi. Важка птиця:
бiльш як сто двадцять штук не пiднесете!
Завтра ви почуєте:
– Куди на вiдкриття?
– Думаю до Борисполя.
– До Борисполя? Чого? Хiба на сухому качки плавають?!
– Як “на сухому”?!
– Та там же озера повисихали! Та там за весну й за лiто нiхто навiть i не чув,
щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетiло, було, туди чималенько табунiв,
покружились трохи й усі на Носiвку! Чули про Носiвку?!
– Чув.
– Так там з усього Лiвобережжя качки ще навеснi позбирались. Стихiйне нещастя:
соняшники всi потолочили. А на луках через гнiзда трава не виросла: гнiздо на
гнiздi, травi нема де рости, – не знають колгоспники, чим худобу годувати. Нi,
коли вже їхати, то тiльки в Носiвку!
– Ну! Поїдемо на Носiвку! Iще через день:
– Драстуйте! Готовi до вiдкриття?
– Готовий.
– На Яготин?
– Нi, на Носiвку!
– Тю! За жабами?!
– За якими жабами?
– Та в Носiвцi самi жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так тiльки на
Яготин. От там качки…
I т. д. i т. п.
З ким їхати?
Ах, доле моя!
Та хiба ж єсть серед мисливцiв, серед людей, що люблять тихi вечори над озерами,
що чують нiжний шелест очеретiв, що пам’ятають: “Тихше, тихше, не диши, нас
почують комишi…”, яким крик бугая на болотi бринить в їхнiх вухах, як
козловське распроп’янiссiме ля в серцi тихомрiйної блондинки, а загадковий тихий
плескiт на озерi в їхнiм серцi одгукується трепетними перебоями, i коли пiд
вербою чи пiд копицею все вже розказано i настає на хвильку тиша, – обов’язково
ту тишу заколише одностайне чарiвне:
Зоре моя вечiрняя,
Зiйди над водою –
хiба ж є серед них людей хоч один, з яким би не можна було поїхати на вiдкриття
полювання?!
…Ну, поїдете ви з Iваном Петровичем…
На зеленому килимi, пiд задумливою вербою, точитимуться спогади про знаменитого
його гордона, – таких псiв тепер не буває! – який одного разу став на стойку в
густiй лiщинi на вальдшнепа, та так став, що нiякими свистками, нiякими гудками
його не можна було зрушити з тої стойки, довелося його залишити в лiсi, бо
настала вже нiч, а обставини змусили Iвана Петровича на другий день ранком
виїхати з того мiста. Повернувся вiн аж через рiк, згадав про пса, пiшов у лiс,
розшукав тi кущi:
– Дивлюсь, стоїть кiстяк мого гордона, i стоїть з пiднятою правою лапою! От був
собака! Мертва стойка? Такого собаки я не бачив! Даси, бувало, в зуби йому
записку й грошi: “Джек! Миттю пляшку вина!” За пiвгодини вже летить з вином.
Тiльки не можна було бiльше грошей давать: решту обов’язково проп’є!
…Десь оддалiк дере деркач, б’є перепел, потiм усе затихає, сам кудись
провалюєшся i бачиш, що там за столом сидить Джек i пропиває хазяїнову решту.
…А як поїдете ви з Петром Iвановичем, то вiн вам розповiсть, що вiн бiльше
любить полювати звiра, а птиця це так тiльки, за традицiєю! Петро Iванович –
гончатник… I яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По два мiсяцi вовка
ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на вовка, вискочила на
просiку “блiда-блiда, як стiнка!” “Чотирнадцять вовкiв колись за нами з Флейтою
гнались!”
– Ну, Петре Iвановичу! Невже таки чотирнадцять?!
– Факт! Спитайте Флейту! І обидва сiрi! …Пилип Федорович розповiсть вам про
короткозорого старенького бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних
вигадок усiєї компанiї, з якою вiн завжди полював. Ви дiзнаєтесь про зайця, який
пiсля бухгалтерового пострiлу з страшним криком “н-н-няв!” вискочив аж на
вершечок телеграфного стовпа, i як переляканий бухгалтер кинув рушницю i,
приказуючи “да воскреснеть бог”, бiг три кiлометри додому…
– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив бiля телеграфного
стовпа, на дорозi, де мав iти той бiдолаха-бухгалтер…
– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми прикололи
шпилькою до вбитого зайця папiрця з написом: “За що ви мене вбили?!” та того
зайця й посадили пiд кущем i спрямували на нього короткозорого бухгалтера. – Вiн
– бах! Заєць – беркиць! Пiдбiгає, а там такий на записцi заячий докiр! Що смiху
було!
…А чи не пореготались би ви з оповiдання одного старенького дiдуся, як вiн
колись, бувши молодшим, не мав рушницi, а завжди додому з качками приходив.
– Як же це так?
– А так! Отам на плесi завжди качки є! От я на острiвець перепливу та в очеретi
й заховаюсь. Знаю-бо, що обов’язково хтось iз мисливцiв туди прийде сидячих
бити. Коли так: бачу – пiдкрадається, пiдкрадається… Ббах! А я в очеретi як
закричу “Врятуйте!” Ну, вiн зразу драпала, бо, думає, убив когось чи поранив! А
я тодi роздягаюсь, качечки позбираю i додому…
…Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур… Закахкало спросоння
криженя… Писнула очеретянка… Десь далеко прогув паровик…
Сiрiє…
– Фiть-фiть-фiть! – прорiзало повiтря чиря…
– Ббах!
Перший пострiл! Полювання вiдкрито!
ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП З ДИКОЇ КАЧКИ
М. Т. Рильському
Був такий славнозвiсний орнiтолог Мензбiр, який на пiдставi багатолiтнiх
спостережень i наукових дослiджень остаточно визначив, що дикi качки, крiм
базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах i тихих-тихих плесах, по
рiчках-колисках смарагдової Батькiвщини нашої радянської…
…Словом, ви поїхали на луговi озера, на очерети й на тихi-тихi плеса.
Само собою розумiється, що ви берете з собою рушницю (це така штука, що
стрiляє), набої i всiлякий iнший мисливський реманент, без якого не можна
правильно нацiлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак, буханку, консерви,
огiрки, помiдори, десяток укруту яєць i стопку… Стопка береться для того, щоб
було чим вихлюпувати воду з човна, коли човен тече…
Їдете ви компанiєю, тобто колективом, так – чоловiка з п’ять, бо дика качка
любить iти в супову каструлю з-пiд колективної працi…
У вагонi (чи на машинi) зразу ж ви почуєте:
– Е, черт! Стопку забув! Ви взяли?
– Взяв!
– Ну, як будемо вкупi, позичите! А залишусь сам, – доведеться з “горлушка”!
“Горлушком”, за мисливською термiнологiєю, зветься та частина мисливського
човна, що на морських суднах має назву “право руля”.
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнуло з
вечiрнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останнiй золотий
привiт i пiшло спать… Це ввечерi… А вранцi дика качка зривається шукати
вашого пострiлу рано-рано, тiльки-но починає на свiт благословлятись.
Звуться цi часи у мисливцiв “зорьками” – вечiрньою й ранковою…
В цi часи ви чуєте i над собою, i перед собою, i за собою, i праворуч, i лiворуч
шум – свист качиних крил!
Ви i сюди – бах? I туди – бах! I отуди – бах!
Ах, незабутнi хвилини!
На вечiрню зорьку ви спiзнились. Це обов’язково… Запiзнення на вечiрню зорьку
– це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там виходячи! – ви ще
напередоднi знаєте, шо на вечiрню зорьку ви обов’язково не встигнете, от через
це саме ви, в день виїзду на гюлювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви
щось забуваєте, i в час од’їзду ви вибiгаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи
до машини, на запитання знайомих “Куди?” – кидаєте: “Спiшу, щоб на вечiрню
зорьку спiзнитись”, i галопом далi…
Словом, спiзнились… До озерця ви пiдходите вже тодi, коли качки “повиключали
мотори”, почистили зуби, зробили на нiч фiзкультурну зарядку з холодним
обтиранням i, поклавши на водянi лiлеї голови, полягали спать…
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи ожеред, чи
копицi пахучого-пахучого сiна… Ви йдете до ожереду й розташовуєтесь… Ви
розгортаєте сiно, простеляєте плаща, лягаєте горiлиць, дивитесь на чорно-синє
глибоке зоряне небо i вiдпочиваєте… А вiдпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собi на здоров’я, а ми будемо до ранкової зорьки готуватися…
– Ну, що ж, товаришi, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не вовтузитися, а
зразу за рушницi й по мiсцях. Де ж це… стопка? Прохав же покласти!
– Що, нема?
– Нема!
– А я взяв! Я поклав собi за правило: приїжджаю додому, а її в рюкзацi
прив’язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю забудеш!
– Доведеться й собi прив’язувати! А сьогоднi, прошу вас, позичте вашої…
Капризна це, я вам скажу, штука, як з “горлушка”… Повiтря чисте, на широке
диханiє вiзьмеш, а воно темно, не встигнеш i зiтхнути, як уже “горлушко” бiля
“донушка”.
Тут i починається найцiкавiший момент качачого полювання.
Це коли старi, досвiдченi вашi товаришi по полюванню починають розповiдати рiзнi
надзвичайнi випадки з мисливського життя.
Спiльна для всiх мисливських оповiдань риса – це те, що всi вони – факти, що все
це насправдi було, що: “розкажу, то не повiрите, але це-факт!”
…Швиргається вгорi якийсь космiчний хлопчик зорями, залишаючи в чорно-синiй
безоднi золотi смуги, рипить Вiз, дишель свiй униз спускаючи, блiдне поволi
Чумацький Шлях, а пiд ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських
оповiдань…
I вiльно дихається, i легко дихається…
Поволеньки голос оповiдача тихшає, потiм якось переривається i зовсiм затихає…
Сусiда тяжко якось зiтхає…
– Про що думаєте, Iване Iвановичу?
– Про Америку! Яка все-таки технiка.
– А що таке?
– Кажуть, двоствольну стопку видумали!
I тихо… Поснули…
“Раннiм-рано та ранесенько”, ще ледь-ледь починає сiрiти, штовх вас у бiк:
– Вставайте! Вставайте! Час уже!
– Г-г-г! М-м-м!
– Вставайте!
– М-м-м!
– Б-б-бах!
З криком: “Бомбьожка!” ви зриваєтесь i мчите.
— Куди? Куди?
– В бомбосховище!
– Тю на вас! То я в крижня гахнув!
– I промазав.
– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в
озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька…
Тут уже все залежить од вашого умiння, вiд майстерства i практики…
Качка, як вiдомо, птах… Вона – лiтає…
Як її стрiляти?
Дуже просто: цiльтесь обов’язково в око. I бахкайте.
– Бах! – i в торбу. Бах! – i в торбу.
А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! – i повз торбу, не сумуйте, старайтесь
їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось iз мисливцiв кiлька
качок, киньте:
– Карбованцiв, мабуть, по надцять тепер штука… Бо однаково, коли приїдете
додому, несвiдомi члени вашого посемейства спитають вас:
– Дорогi, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й берiться зразу ж готувати янтаревий суп iз дикої
качки…
Найперше й найголовнiше – обскубти качку.
Робити це краще в себе в кабiнетi. Щоб не заважало вам уже вискубане пiр’я,
одчинiть вiкна й дверi, щоб вiтерець був: ви скубнули, вiтерець пiдхопить, i
пiр’я вам не заважає… I качка обскубана, i кабiнет – перина…
Обскубли, тодi вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:
– Уже обскуб! Мамо, зварiть супу!
Дуже це смачно у мамiв виходить.
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявiть:
– Це – качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi…
– А чому в неї горло перерiзане?
– Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь,
виходу не було, взяла й… зарiзалась. Що ж тут дивного?! Варiть уже, прошу вас!
Залишається, отже, останнє: їсти суп.
– Як його їсти? Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте “Записки охотника” Iвана Сергiйовича
Тургенєва. Прекрасна книжка!
1945
ЛИСИЦЯ
Лисiцю найвигiднiше полювати взимку, коли земля натягне на себе бiлу-бiлу та
пухку-пухку ковдру i задрiмає зимовим спокiйним сном.
Тодi шкурка в лисицi робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а, як вiдомо,
лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву –
горжетка.
Лисицi водяться у нас в Радянському Союзi геть-чисто на всенькiй його територiї
– i на ланах, і на болотах, i в лiсах та перелiсках.
За весь час нашого свiдомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всiх
вищесказаних мiсцях i на всiх тих мiсцях в них стрiляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць.
З цього приводу ви говорите вдома:
– На лисиць поїду! У Срiблянському ярку, казав Посип Явдокимович, два виводки.
Поїду, – чотпри-п’ять лисичок тарарахну – от воно: тобi горжетка. Це, як
чотири! А як п’ять – то й менi горжетка.
Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на
гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, –
замеознути можна.
Треба вам знати, що звiр, – коли його пiднiмуть i поженуть гончаки, – робить
коло: i заєць, i лисиця, i вовк.
Кожний iз них; зробивши коло, повертається до того мiсця, звiдки його пiднято, –
отже, ваша задача не бiгтн разом iз собаками за зайцем чи за лисицею, чи за
вовком, а стояти на мiсцi й чекати, коли вiн, оббiгши коло, повернеться до свого
лiгва.
Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, – знайте, що звiр
іде до вас!
Стежте тодi пильно!
Голос наближається, наближається, наближається.
Ось майнула серед кущiв золото-червона стрiчка, як блискавка!
Бах! – i нема нiчого…
Заєць робить невеличке коло, лисиця – бiльше, а вовк, – той iще бiльше.
Чекати iнодi доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
– Ти їздиш-їздиш, стрiляєш-стрiляєш, собак годуєш, а в Ганни Iванiвни он яка
чорнобурка! І рушницi нема, i собак нема, – а чорнобурка-очей одiрвать не можна.
– Добре, добре! Трапиться, так гахну й чорнобурку! Тiльки в нас на Українi
чорнобурка трапляється дуже й луже рiдкої Майже нiколи!
— Рiдко? Повнi комiсiйнi крамницi!
-_ Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, шоб я з гончаками у комiсiйнiй
крамницi чорнобурку полював?! Добра буде й рудобурка!
– А песцi там єсть?
– Єсть!
– Білі чи голубi?
– Рябенькi! Вони тiльки на далекiй пiвночi білIшають та голубiшають. Так як i
курiпки: у нас рябенькi, а на пiвночi — бiлi-бiлi, слiпучо-бiлi! Так i песцi!
Взагалi збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…
В коротенькому кожушку, в повстяниках i в капелюсi на лисичачiм хутрi виходите
ви з тепло-затiшної хати Йосипа Явдокимовича й простуєте до Срiблянського ярка,
де:
– Їй-богу, аж дяа лисичачих виводки! Йосип Явдокимович – старий, досвiдчений
мисливець i давнiй ваш приятель, що на своєму вiку:
– Тих вовкiв, тих лисиць, тих зайцiв, що вже поповбивав, так, вiрите, й лiчби їм
нема!
Ранок. Морозець. Порипує снiжок. До Срiблянського ярка вiд хутора три кiлометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на слiпучо-бiлiй, що й оком не охопиш, ковдрi
мiльярди дiамантiв…
Докучай i Бандит – на смику.
Докучай iде спокiйно, вiн багато лiт прожив уже i багато ганяв і зайцiв, i
лисиць, i вовкiв, – його вже нiчим не здивуєш, а Бандит тiльки друге поле
починає, – вiн то рвоне вперед, то повернеться до вас i намагається,
пiдстрибнувши, покласти переднi лапи вам на груди, то знову – вперед.
Нервується Бандит…
Рветься і так жалібно-жалібно скавучить.
— Пусти,—мовляв,—дай побігать, дай натішиться!
Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!
Йосип Явдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:
— Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру.
Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду
та за терном сяду.
Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!
— Гаразд!
— Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за
куцохвостим ув’яжуться, — ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!
— Добре!
У ліщині затишно-затишно…
Утоптується навкруги сніг., щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця
може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду…
Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап’явся, мов струна, підніс голову і
нюхає, нюхає, нюхає…
— Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок,
Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий
сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого
зайчика-побігайчика?
Які? Ляж, Бандите, заспокойся!
Ви обдивляєтесь навкруги…
Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.
То — білочка.
Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і
сняться їй соснові
шишки та солодкі горішки…
А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і де-не-де
між ямочками ніжнолегесенький по снігу «чирк».
То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати пішла…
Значить, єсть!
Легенький свист.
То Йосип Явдокимович подає знак, що він уже на місці.
Відпускаються з смика Докучай і Бандит.
— Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху!
Три хвилини напруженої тиші… П’ять хвилин… Ще тиша…
Раптом одчайдушне скавучання Бандита І нервово-густий Докучаїв бас:
— Гав!
Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підійме, чи то лисицю, а
Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке «скаву-скаву», а потім —
спокійний «гав», і далі рівномірне «гав», «гав», «гав»…
Погнав, значить…
На лисицю Докучай подає перший «гав» значно нервовіше і йде за нею, гавкаючи
трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.
А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:
— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Погнали лисицю…
Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба,
«прострілюючи» ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка.
— Спокійно! — сам до себе.— Спокійно!
Перша горжетка на вас іде!
Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає вона…
Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо-білому фоні, випроставши
трубу (хвіст) і витягши мордочку.
— Бах!—легкий стрибок і червоного нема,—самий тільки білий фон…
Вискакує Докучай, за ним Бандит.
Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим басом і мчить
далі.
За ним Бандит.
— Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на її хвості у
ліщині по той бік яру.
Докучай мало-мало не на хвості в неї сидить.
На Йосипа Явдокимовича пішла.
— Пильнуй, старий!
Аж ось:
— Бах!
Дим і снігова курява біля Йосипа Явдокимовича.
– Бий, – кричу, – старий, удруге, щоб певнiше було!
– Крiпко лежить! – кричить Йосип Явдокимович i додає таке, про що, хочи ви як
мене просiть, написати не можу.
Я зриваюсь з мiсця, лечу крiзь кущi в ярок, засапавшись, видираючись на гору, й
пiдбiгаю до Йосипа Явдокимовпча.
– Єсть?- питаю.
Вiн дивиться кудись убiк i не каже, а стогне:
– Єсть! Он! За терном!
Я стрибаю за терен…
Крутиться Докучай i смикає лiвою ногою.
Я падаю в снiг…
А десь далеко, аж у другiм кiнцi яру, Бандит аж плаче та заливається:
– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Горжетку ганяє…
Приїздите ви додому в старому Йосипа Явдокимовича кашкетi, бо лисичачу капелюху
ви загубили, як через кущi бiгли…
Вам дома й кажуть:
– Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту прополював. I хто
тi рушницi вигадав?!
– Ладно, – ви собi думаєте, – ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай – знову за
горжетками їздитимемо.
1945
ЗАЄЦЬ
І
Золота осiнь…
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – вiн аж ніби кров’ю з печалi налився
i закривавив лiси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зiтхає клен, i
тiльки берiзка, жовтаво-зелена й “раскудря-кудря-кудрява”, – ген там на узлiссi
бiлявим станом своїм кокетує, нiби на побачення з Левiтаном жде чи, може,
Чайковського на симфонiю викликає.
Креслять тригонометричнi фiгури високо в небi запiзнiлi журавлi, запитуючи своїм
“кру-кру”:
– “Чуєш, брате мiй, товаришу мiй?” Вiдлiтаємо!
Золота осiнь…
От в цей саме час заєць уже збiгав до пIдборщика хутра, той йому вже на всi
прорiшки попiдбирав густо-теплi шматочки, вичистив вуха й лапки i посалив на
рiпицю бiлий помпон.
Набиваються набої крупнпм шротом, витягаються теплi штани й пiджак, мастяться
грубiшi чоботи, деруться на онучi теплi пiдштаники, вiдкидається набiк
веселенький картузик-кепочка, а натомiсть розтягається на кулаках
сумовито-серйозна капелюха…
Коли в качачому полюваннi бiльшу вагу мали помiдори й огiрки, то тут їх
замiняють сало й ковбаса.
Незмiнною залишається стопка.
При полюваннi на качки стопка, як ми знаємо, береться, щоб вихлюпувати воду з
човна, а при полюваннi на зайця з неї, при певному досвiдi, дуже добре оглядати
обрiй; коли дивитись крiзь дно, – мiсцевiсть рельєфнiшає.
Всi вищейменованi твердi, плиннi й газуватi речi розкладаються в певному порядку
на канапi, ви ходите й усе кiлька разiв перераховуєте, перевiряючи, чи нiчого не
забули:
– Штани, значить є! Чоботи є!.. Онучi, значите є!.. Набої є!.. Сало й ковбаса
є!.. Гм-гм… є… Чи не мало буде?
– Досить, досить! – поспiшає посемсйство…
– А де ж стопка?
– Та ось, за рюкзаком!
– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще заранi
виїду, щоб не спiзнитись на поїзд.
Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.
– Ну, бувайте, здоровi! Не сумуйте. Денькiв за два-три я буду!
– А рушницю ти взяв?
– Ай справдi, де ж це вона?
– Та я стола нею пiдперла, бо нiжка поламалась…
– Та хiба ж можна рушницею?!
– А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь iз неї… А то ж…
– Ну, годi, годi! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як зайця салом
шпигувати, а то ж потiм зiпсуєш… Та купи сала не менш як на трьох зайцiв.
– На трьох?
– Ну, купуй на п’ять! Я бiльше як п’ять не стрiлятиму.
Поїхали…
II
Полюють зайцiв в основному трьома способами: з пiдйому, з-пiд собак-гончакiв i
на засiдах.
З пiдйому можна полювати одному й колективом.
Iдеш собi один чи рiллею, чи озиминою, чи бур’янами i “витоптуєш” зайця, який,
як вiдомо, вдень лежить I вiдпочиває… Ви пiдходите до його лiгвочка, заєць i
вискакує…
Коли полюєте компанiєю, тобто колективом, краще йти так званим “котлом”, такою
нiби дугою, щоб фланги були спереду вiд центра. Заєць як вискочить, примiром, в
центрi, то вже йому, iнакше як на сковорiдку, бiгти нема куди.
– Як же краще, – спитаєте, – полювати: одному чи колективом?
Майже однаково.
Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то промазуєте
колективом.
Дуже цiкаво полювати зайцiв з собаками-гончаками.
Коли такi собаки є, їх пускають у лiсок чи в байрак, вони бiжать, пiдiймають
зайця i “голосом” його гонять.
Ви стаєте на путi, де має бiгти заєць, і мажете по ньому на тiй путi.
Та краса заячих ловiв з гончаками не тiльки у вашому промаховi…
Ви уявляєте собi, коли цiла зграя гончакiв iде слiдом за зайцем, нiби якийсь
оригiнальний, нi в якiй фiлармонiї не бачений i нечуваний, оркестр. Заливається
флейта, трубить з переливами трубач, рявкає бас, гуде баритон…
“Скiльки жару, скiльки страстi в голосах…”
Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, – якi б були
симфонiї!
Стоїш, слухаєш, рве серце тобi груди, поломенiє в тебе мозок, i ти мажеш, мажеш,
мажеш…
На засiди ви виходите, коли вже добре стемнiє… Виходите в великому дубленому
кожусi. Хазяїн вас питає:
– Може б, i свитку ще надягли?
– Нi, – кажете, – не треба. Не так уже воно й холодно. I вiтру нема. Та й
первак у вас з комiром. Теплий первак, я його добре пiдпережу, воно не продме.
Засiдаєте бiля величезного колгоспного ожереду соломи…
Нiч темна, бадьора.
На небi, над ожередом, – зорi, на землi, пiд ожередом, – зайцi.
Сiли, закутались.
– Ну, налiтайте, которi тут зайцi є!
Тихо-тихо…
Аж ось десь аж iз сусiднього села:
– “Котила-а-а-ася…”
I тихо.
Ще щiльнiше закутуєтесь у кожуха…
Замислюєтесь…
Мимоволi iз грудей:
Ой, зiйди, зiйди, ясен мiсяцю,
Як млиновеє коло…
I знову тихо.
Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться… Пiд кожухом тепло-тепло…
I на серцi тепло-тепло…
* * *
Раптом над вухом:
– Доброго ранку! Заснули?!
– Драстуйте! Невже заснув?!
– А вже й снiданок на столi! Ходiмте!
– Ходiмо.
– А де ж ваша рушниця?
– Нема… Дивись. Сюди-туди – нема рушницi.
– Та то так! Тут у нас не зiвай! Пiдслiдили, значить, i хапнули. Ну, нiчого:
може, десь випливе…
– Неприємно! Не кажiть хоч нiкому!
ІІІ
Додому ви все-таки зайпя привезли.
– А де ж рушниця? – питається посемейство.
– Курок трошки закапризив: занiс до майстра. Увечерi ви їсте нашпигованого салом
зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезонi заєць.
Трапезу дiлить з вами i ваш вiрний по полюванню товариш.
– Будьмо!
– Будьмо!
По вечерi ви благальне дивитесь на вiрного товариша, а вiн, прощаючись,
заплiтається:
– Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичав.
1945
ВЕДМIДЬ
І
Ведмiдь у нас на Вкраїнi, крiм як у зоологiчних парках, нiде не водиться, через
те не так уже й страшно по наших лiсах вальдшнепа, чи зайця, чи лисицю полювати.
Були б ведмедi, – довелося б багатьом мисливцям рушницi попродати, бо нашi
охотники люди тихi, сумирнi й поетично нiжнi, а ведмiдь – звiр великий і реве:
може перелякати.
Один мiй приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам’ятаю, колись дiстали
таку телеграму аж iз Вологодської областi – “Назнали й обклали аж три ведмежих
барлоги зггг приїздiть негайно…” – довго вдивлявся у ту телеграму й каже:
– Ти як знаєш, а я не поїду… Я – на бекасика люблю, бекасик – пташка
сумирнепька, – вона не реве i скальпiв iз людини не здiймає. А ведмiдь – воно
дуже велике й дуже буре, а снiгу там багато: не втечеш! Не поїду я!
Не поїхали ми вдвох.
Ведмедi бувають бурi, i сiрi, i бiлi…
Бурi – ревуть по лiсах, починаючи з Брянщини..;
Сiрi звуться – “грiзлi”, вони, спасибi їм, водяться досi-, далеко.
А бiлi – тi у полярних морях та океанах, i далеко до них їхати, i холодно.
Ну, а проте для кожного мисливця забити ведмедя – то вже така для нього честь i
така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.
Ви ж самi подумайте: по-перше – прекрасна ведмежа шинка i знамените ведмеже
м’ясо, а по-друге – ведмежа шкура…
Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабiнетi перед
канапою. . Ви сидите на канапi, а перед вами приятелi сидять.
Ви їм кажете:
– Оцього ведмедя сам убив!
Приятелi вашi, як i взагалi в таких випадках усі приятелi, подивляться один на
одного i обов’язково котрийсь iз них кахикне.
Не звертайте на це “кахи” нiякої уваги й розкажiть їм, як ви спочатку, коли
ведмiдь вискочив iз барлоги, вдарили його жаканiвською кулею, але тiльки
поранили, а вiн, розлючений, як стрибоне до вас, а ви не розгубились, вхопили
рогатину, добре вперлись у снiг i взяли лютого звiра на рогатину, i як у вас
рогатина – трiсь! – а ви хапаєте другу рогатину i прямо ведмедевi в груди! Аж
тут друга рогатина – трiсь! Ви тодi-за третю! Звiр уже дихає прямiсiнько вам в
обличчя… Третя рогатина…
Але тут дружина:
– Жалуйте, товаришi, до столу! Чайку поп’ємо! А коли ви вийдете з кабiнету, ваш
найближчий друг каже вашiй дружинi:
– Спасибi, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловiковi й за
четверту рогатину хвататись! Чого тiльки не перетерпить людина за правду?!
II
Добрий мiй знайомий, тов. С., хоч сам вiн і не мисливець, розповiв менi дуже
iнтересний спосiб полювати ведмедя.
Сам я нiколи до того про такий спосiб здобути ведмеже хутро й цiлу торбу
ведмежого м’яса не чув, але спосiб цей, на мою думку, вартий всiлякої уваги, тим
паче, що вiн зовсiм безпечний, i мисливець у всякiм разi тут своїм життям не
ризикує.
Виявляється, що дорослi ведмедi дуже пристраснi математики.
Ви назнаєте мiсце, де ведмiдь полює, чи просто годується, берете великий аркуш
дикту, пишете на тому диктовi великими лiтерами таку математичну формулу:
2Х2=5
Написавши цю формулу, берете молоток i цвяхом прибиваєте до ясенка чи до дуба на
тiй стежцi, де ведмедь подорожує. Прибивати треба не дуже високо та й не дуже
низько, а так, щоб ведмiдь ту математичну формулу побачив.
Прибивати краще опiвднi, коли ведмiдь одпочиває. А як вийде вiн увечерi
полювати, щоб вiн її вже уздрiв.
Прибили.
Зразу ж бiжiть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того математичного
мiсця. Тiльки ж не пiд’їздiть до нього близько, заховайте коня з пiдводою десь у
ярку чи за скиртою соломи, а самi бiжiть у лiс, вилазьте поблизу прибитої
формули на дуба й чекайте нишком.
Ось iде ведмiдь.
Трiщить лiщина, падають з неї галузки, i взагалi шум.
Ви не бiйтесь i спокiйно собi чекайте.
Наткнувся, нарештi, ведмiдь на дикт з математичною формулою. Досвiдченi в такiм
на ведмедя полюваннi люди розповiдають, що, коли вiн побачить 2Х2 =5, з ним
починає коїтись щось неймовiрне.
Вiн то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них пiдступить, протирає
лапою очi, дивиться, дивиться i, пересвiдчившись, що таки справдi написано 2Х2
=5, хватається лапами за голову й починає ту голову ламати.
Ламає, ламає, ламає… Ви сидите – i нiчичирк! Аж ось голова ведмежа трiскає й
ламається.
Ви злазите з дуба, пiдходите до ведмедя, – а вiн уже мертвий, упокоївся з
поламки голови над невiрною математичною формулою.
Ви бiжiть по пiдводу, пiд’їздiть, навалюйте ведмедя на гарбу, урочисто везiть
додому. Дехто з мисливцiв, щоб не видати секрету цього способу полювання на
ведмедя, потiм б’є його кинджалом у серце.
– Наткнувся, – мовляв, – у лiсi на ведмедя, вiн на мене накинувся, я не
розгубився, схопився з ним у страшному герцi, – i звалив його ударом кинджала
прямо в серце! Ось, дивiться!
I покаже ще й кинджал у ведмежiй кровi.
А по-нашому – це нечесно: як здобув, так i розповiдай! Завжди додержуйся
стародавньої охотницької традицiї: говори завжди правду, i тiльки правду!
Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не перевiряв, але
всi, хто його знає, кажуть, що вiн дуже добутливий.
Спробуйте, товаришi охотники!
Дикт не так дорого коштує, а ведмеже хутро – коштовна рiч.
Та й м’ясо не дешеве.
ІІІ
Ще був один непоганий спосiб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд чи можна
його здiйснити, бо грунтовно змiнилося на нашiй Батькiвщинi життя.
Як знаємо за старих, дореволюцiйних часiв цигани-мандрiвники ходили по базарах
та по ярмарках і водили за собою приручених i навчених рiзним нехитрим штукам
ведмедiв:
– А покажи, Миша, як п’яний дядько з корчми йде!
– А покажи, Миша, як п’яна баба танцює!
Миша показує, бо в Мишi в нiздрях залiзне кiльце, i як його за те кiльце
сiпають, Мишi дуже боляче…
Тепер цигани ведмедiв у нас не водять. Тепер цигани культурно по колгоспах
господарюють та талановито грають на сценi свого циганського театру в Москвi –
“Ромен”.
Так от i трапилася така охотницька за старих часiв пригода.
Але хай за мене про неї розповiсть учасник тої пригоди, хай розповiсть так, як
вiн менi колись розповiдав…
…”У вереснi мiсяцi дiло було, якраз на другу пречисту.
– Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепiв бiля
Кленової. А в Кленовiй на другу пречисту величезний щороку ярмарок з’їздивси. Як
iшли ми через Кленову, бачили пiд слободою чималенький циганський табiр з
кiньми, возами, ведмедями й дiтьми. Ведмедiв було два, – i чималеньких. Ярмарок
нас не цiкавив, бо виїхали ми з мiста виключно, щоб пополювати. Ну, полюємо! Я
зайця стукнув, пару вальдшнепiв. Приятелi теж дечого пiдстрелили. Надвечiр
зiйшлися перекусити. Сiли на узлiссi – трапезуємо. Довгенько трапезували. Уже й
сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуємо. Уже Трохим Свиридович
“Зiбралися всi бурлаки” двинув, а ми все трапезуємо. Трохим Свиридович було як
потрапезує, то спiває, спiває, аж заливається. Проспiвали вже й “Зiбралися” i
“Реве та стогне” i “Гиля-гиля”. Пiд “Кину кужiль на полицю, сама пiду на вулицю”
Трохим Свиридович навприсядки пiшов. Уже й потанцювали, а проте все ще
трапезуємо. Трохим Свиридович хотiв пiд “Кучерява Катерина чiплялася до Мартина”
вдруге навприсядки вдарити. Не вдарив -упав! Упав та головою на ягдташ з
вальдшнепами. Витяг вальдшнепа з сiтки, дивився, дивився на нього та й каже:
– Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хiба ж ти з-в-в-вiр? Хiба ти
мед-вед-мед-мiдь?! А потiм як iсхопиться:
– Мед-вед-ведя хочу! Хлопцi, – кричить, – давай медвеля полювати! За мною!
Ми за ним!
Я вже докладно не дуже й пам’ятаю, та й тодi воно менi не дуже затямилося, що
саме було. Пам’ятаю, що кругом кричать цигани, ведмiдь мене кусає, я ведмедя
кусаю. Хтось мене за ноги, пам’ятаю, тягне, я когось за щось, пам’ятаю, тягну.
Прокинувся – темно. Лапнув праворуч – наткнувся па вуса Трохима Свиридовича!
Лапнув лiворуч – нiби борода Семека Петровича.
– А де ж, – думаю собi, – ведмедi?
А так якась проти нiби дiрка i трохи свiтиться.
Я до дiрки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й питаю:
– Ми, часом, не в барлозi?
А вона менi:
– Я тобi дам барлiг! Я тобi дам такий барлiг, що ведмедем зеревеш! Хлiв
станового пристава за барлiг маєш?!
Тодi я все зрозумiв! За все життя оце один тiльки раз на ведмедя й полював.
– Iнтересно! Тiльки дуже дорого, – з сумом додав учасник тої пригоди….”
* * *
Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема ярмаркових тепер, слава
богу, ведмедiв…
Хiба, може, в зоологiчному парку? Але нi: не варт! У всякiм разi, не рекомендую!
IV
А приємно все-таки лежати на канапi, вкритiй ведмежою шкурою, й посмiхатися:
– Сам убив! Їй-бо, сам!
1945
БЕКАС
Присвячую Г. I. Косарьову
Бекас для охотника, насамперед, – собака!
Я ж нiколи не думаю, що ви таке твердження зрозумiєте безпосередньо!
Ясна рiч, що бекас – не собака, а птиця, але кожен мисливець знає, що полювати
бекаса без собаки, це все’дно, що справляти весiлля без музики.
Отже, коли хочете говорити про бекаса, треба перш за все говорити про собаку, бо
без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстиме, а навiть не бачитимете.
Значить, давайте про… бекаса.
Бекас – невеличкий болотяний птах, сiренький, з бiленьким на пузцi пiр’ячком,
дуже меткий, iз дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами, зривається з
характерним для нього криком i летить, навiжений, нiби вiн перед тим, як
злетiти, випив мiнiмум двiстi грамiв: зигзагами.
Який же вiн смачний, смажений бекас!
Делiкатес!
I, – майте на увазi, – бекас – це один з тих небагатьох сортiв дичини, яку
засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його пiд крильце, трiшечки
масла – i в пiч.
Не дай бог, потiм сметанки та, не дай бог, iще чого-небудь, – це такая – вам
кажу – симфонiя, що… давайте зараз же їхати на бекасiв…
I знову ж таки: бекас без собаки i не делiкатес, i не симфонiя, бо без собаки –
нема бекаса.
Значить, давайте про… собак!
Що таке собака – ви всi знаєте: голова, чотири ноги, хвiст i гавкає.
Трохи докладнiше про породи мисливських собак i, оскiльки йдеться про полювання
бекаса, – значить, – про лягавих собак.
Такi є породи:
а) Лавераки.
в) Гордони.
с) Iрландськi сетери.
d) Пойнтери.
е) Континентальнi лягавi.
f) Грифони.
g) Спанiєлi.
h) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрiзь на “пунделя”.
Яка порода з них найкраща?
Та, з якою полюєте ви.
Коли придбаєте собi, примiром, лаверака, – то такого лаверака нi в кого не було
i не буде.
– Ну, який собака! Не собака, а Едiсон! Факт! Га послухайте, що я вам розкажу.
Полювали ми…
І пiшло, i пiшло…
Хочете-слухайте, хочете-не слухайте, але такого собаки таки насправдi не було i
не буде.
Якої ж породи собаку посовiтуватн вам придбати?
Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати.
Охотник-початкiвець, не зв’язаний мисливськими родинними традицiями, придбавши
рушницю, шукає собаку.
Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя придбати
собаку, ласкаво й привiтно (як i завжди теща) говорить, сильно натискуючи при
розмовi на шиплячо-свистячi приголоснi:
– Ссссетера треба! Шшшшшикарний сссобака в Акулiни КузьмiнIшшшшни! Дуже
сссстойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попрошшшу Акулiну
Кузiзмiнiшшiпшну! У неї шшшшвидко ццццуценята будуть! Якщо, на щщщастя, не
позззздихають! Дуже породистi цццпуццценята!
За мiсяць чи за два вам принесуть од Акулiни Кузьмiнiшни шшикарного сетера.
Якi ж ви радi: перший у вашiм життi мисливський собака. Ваш! Власний!
Пестите ви його, голубите ви його, доглядаєте, як сина, як найдорожче для вас
створiння.
Купили ви йому нашийника, купили поводок i за кiлька часу ведете до мисливського
клубу, в собачу секцiю, на експертизу.
Показуєте суворому дядi i так на нього дивитесь, як у дитинствi колись дивилися
на батька, коли суворий i заклопотаний батько ваш ласкаво подивився на вас та ще
й приголубив.
– Ну?! – запитуєте. – Песик! Правда, хороший i кровний? Га?
Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потiм перекидає свiй погляд на
вас i байдуже кидає;
– Кундель!
– А менi казали – сетер!
– Значить, сетер-кундель! – кидає дядя.
– А як iз ним далi? – трепетно запитуєте ви.
– Та що ж далi? На цiм поводку не варто вiшати, хороший поводок. Повiсьте на
простiй шворцi. Нi в його папи, нi в його мами сетер у кровi не ночував!
Кундель!
Пiсля цього у вас удома з тещею гостро-короткий діалог, пiсля якого теща
резюмує:
– Акулiна Кузьмiнішна женщина не такая, – а вже на сьомому роцi приобщалася й
сповiдалася. I нiколи я не думала, i нiколи я не гадала, щоб моя Люда (Люда -це
ваша, значить, дружина) могла так помилитися щодо друга її жистi, а вона ж у
мене одна, i куди я дiнусь, i хто їй, та й не тiльки їй, пектиме такi пончики.
Невдячнi тепер пiшли молодi люди. Коли мати рекомендує собаку, то слiд все-таки
пам’ятати, що рекоменлує собаку мати. Бо я мати не тiльки Людi, а я тепер мати й
вам. Не може, отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунлеля чую! Людо, дай
менi понюхать!
Перший собака для мисливця-початкiвця дуже трудний собака.
Потiм уже буде легше…
Потiм уже, коли ви познайомитесь i з мисливцями i з їхнiми собаками, коли ви вже
знатимете, що був на свiтi знаменитий Камбiз, чорний пойнтер, i знаменита Алi,
лаверак, i знаменитий Джой – гордон, – тодi вже ви придбаєте собi таке цуценя,
яке вам бiльше до вподоби.
Коли вам бiльше до серця пойнтери, вам скажуть:
– У Василя Iвановича є сука-пойнтер камбiзівських кровей. Сам Камбіз Перший
колись перестрибнув через неї, коли вона вилазила з вагона на станцiї Бориспiль.
Придбали ви чудесне, примiром, пойнтереня.
Як його назвати?
Безперечно – Джек, або Джой, або Стек!
Нiколи в життi не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли вона-сука), чи Терном,
боже вас борони: таке iм’я може навiки зiпсувати собацi таланти, хоча б собака
була навiть богом.
Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.
– Правда, славний песик? – запитуєте ви у своїх домашнiх.
Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас i на песика, пiде до своєї
кiмнати, нiчого не сказавши.
Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз i ваша теща,
погладить песика по голiвцi й прокаже:
– Хороший песик? А чумка в нього скоро буде?
– Мабуть, скоро, – вiдповiдаєте ви.
– Хоч би скорiше! Кажуть, що вже як собачка перечумує, то тодi вже не дохне.
– Так, тодi вже не дуже дохне!
– А вiд чумки дохне?
– Дохне!
– Хоч би скорiше чумка!
– Де ж ми його пристроїмо? – ласкаво запитуєте ви.
I тут чуєте тещину пораду з сильним притиском на шиплячо-свистячi й голоснi:
– Двоспальне лiжко, може б, ви йому поставили? А може б, окрему канапу.
– Мамо, – заспокоює дружина, – ну чого ти хвилю-єшся? Скоро ж буде чумка!
Починається виховання мисливського собаки, а вiд виховання залежить все: i
добутливiсть вашого полювання, i вся краса, й насолода вiд полювання з
мисливською собакою високих кровей.
На другий день пiсля того, як у вас оселився симпатичний чистопорiдний песик,
починається дискусiя на тему:
– Хто витиратиме?
– Я не витиратиму! – кидає теща.
– Я вже сьогоднi п’ять разiв витирала, а чумки ще нема! – заявляє дружина.
– Витиратиму я! – рiшуче кажете ви. – Де це нашi ганчiрки подiвалися? Скрiзь
були ганчiрки, а тепер хоч би тобi одна.
Витираєте, значить, ви…
От ви витерли вже пiзненько, лягаючи спати, поклали Джека на його мiсце i лягли.
Джековi скучно за мамою, йому скучно за братiками, за сестричками, – Джек так
жалiбно-жалiбно скавучить.
Теща ваша, виходячи з “удобств” i човгаючи пантофлями, ласкаво заспокоює Джека:
– Цить! Цить! Здох би ти йому!
В цей час ви кашляєте i кидаєте:
– Джеконько! Спи, голубчику!
I чуєге тещине:
– Спи, песику. Спи, любенький. Навiки засни, собаченько наш хороший.
Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засипаєте ви…
А засинаючи, чуєте, як дружина увi снi кличе благально:
– Чумко! Чумко! Чумочко! Швидше, швидше, швидше!
Так росте у вас ваш улюблений i чистопорiдний Джек.
Вiн росте, а ви витираєте.
Витираєте й водите Джека гуляти.
Щоб не часто витирати, частiше треба водити гуляти, а як не часто водити гуляти,
тодi часто треба витирати.
Водити гуляти малесенького чистопорiдного песика з п’ятого-шостого поверху разiв
по п’ять-шiсть на день – дуже приємне спортивно-гiмнастичне заняття.
Зразу так-таки ви беретеся i вчити Джека рiзних потрiбних мисливських штук: iти
за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку рiч i т. iн.
Особливо приємно вивчати собачку знаходити вашi нiчнi пантофлi.
Чистої породи песик за 2-3 днi збагне цю науку, а вже за 2-3 тижнi бiля вашого
лiжка лежатимуть усi пантофлi вашої родини й усiх сусiдiв, що живуть у спiльнiй
з вами квартирi.
Веселi часи настають, коли в песика зубки починають прорiзатися.
Тодi одного чудового ранку ви прокидаєтесь, бо сильно скавучить собачка i сильно
кричить дружина Люда:
– Модельнi! Боже мiй! Єдинi модельнi черевики!
– В чiм рiч? – запитуєте ви.
– Поїв модельнi черевики!
– Хто поїв модельнi черевики?
– Ваш Джек поїв модельнi черевики!
Тижнiв на два ви переходите з дружиною на “ви”…
А ще за кiлька часу з поважною вашою тещею припиняються всякi зносини i на “ти”,
i на “ви”, бо од її улюблених нiчних шльопанцiв залишилися двi недогризенi
стельки.
Але то нiчого, – ви все рiвно Джека любите, вiн уже носить поноску, вiн шукає
речi, i ви самi бачили його першу стойку у дворi на сусiдчину рябеньку курку.
Ви ще й “пiль” йому не сказали, а вже в ротi в нього весь курчин хвiст, а курка
сидить зверху на хлiвi й одчайдушно всiх запитує:
– Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?!
Траплятимуться i такi випадки: ви прийдете додому, а з вами не балакає навiть
Юрко, ваш коханий синочок.
– Що таке? – запитуєте ви.
Мовчання. Напружена тиша. Тiльки все посемейство суворо якось дихає.
– Юрасику, що трапилось?
– Джек вiсiм котлет iз’їв.
А як перед рiздвом така в родинi буде ситуацiя, то почуєте:
– От iндика тiльки архирейський носик залишився!
– З шийки, значить, почав? – проказуєте ви. А що ви бiльше скажете?
I так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.
Потiм непогано вiддати песика для науки досвiдченому єгеревi.
Єгер – це людина, що вчить чистопорiдних мисливських собак. I зробить iз вашого
Джекя одного в свiтi.
Але з єгерем ви вже самі майте справу.
Одно скажу: доки ваша собачка в єгеря, ви ходите в старому костюмi i в старих
черевиках, а ваша дружина нiколи не придбає собi модельних черевикiв.
I ви прекрасно знатимете, почiм тепер вiвсяна крупа i пшоно, i що ваш Джек за
один мiсяць з’їдає мiнiмум четверик коней.
I от, нарештi, Джек готовий.
Перше з ним самостiйне ваше полювання на бекасiв.
– Стойка!
– Пiль!
Джек кидається, i з-пiд нього вискакує… здоровенна жаба.
А повернувшись колись iз полювання, ви розповiдаєте своїм приятелям:
– Посилаю Джека: “Побiжи, пошукай, чи нема на тiм болотi бекасiв”. Джек побiг,
метнувся сюди-туди по болоту, бiгав, нюхав, прибiгає, висолопивши язика.
– Що, – питаю, – нема?
– Нема! – каже.
А бекасiв, товаришi, треба смажити, не розчиняючи їх, з потрухами, з уздром.
Ах, яка це смачна, благородна, нiжна дичина!
1945
ВОВК
І
Мисливцевi, що йому вперше в життi доводиться їхати чи йти полювати вовка, раз i
назавжди слiд обов’язково запам’ятати стару нашу народну приповiдку:
“Не бiйсь вовка, – сiдай у хатi”.
Вовк-хижак i хижак лютий, кровожадливий, – проте боятися його нема чого.
Кiндрат Калистратович Моргниоко давнiй і досвiдчений убийвовк, – так вiн усiм
розповiдав i всiх учив, що вовк – звiр надто полохливий i боязкий.
– Ось послухайте, – казав усiм Кiндрат Калистратович. – Живу, як знаєте, я на
хуторi i якраз на узлiссi. Кошара моя стрiхою аж на лiщину нiби налягає. От вовк
i нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночi пiд стрiхою в кошару дiрку та й
уплигнув серед овечки. Ну, в кошарi, звiсно, гвалт, – вiвцi: “ме-е-е!” та й у
хлiвi, – а хлiв поруч, – корова в рев! Я почув, вискочив з хати та прожогом у
кошару. А воно щось сiре повз мене пiд стрiху-шелесть! Крiзь дiрку проскочити не
встигло, як я його за хвiст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу,
звiр! Така вже, звинiть, неприятнiсть! Хоч що ви менi тут кажiть, а вовк-звiр
крiпко полохливий!
А на нашу думку, це ще не такий сильний аргумент за вовчу полохливiсть, бо хто
знає, яка б “неприятнiсть” вийшла, коли б вовк зненацька вхопив Кiндрата
Калистратовича, ну, не за хвiст, а взагалi ззаду… А Кiндрата Калистратовича ми
всi знали за хоробру i сильну духом людину.
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз кажемо:
“Не бiйсь вовка!”
Полювати вовка – це для мисливця i честь, i обов’язок, бо хто ж таки не
почервонiє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
– Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому хуторi вчора
вовки трьох овець зарiзали та телицi лiвий задок од’їли.
– А де це Вербовий хутiр?
– Од Зачепилiвки кiлометрiв не бiльш як п’ять буде. Як доїдете до могили, так
дорога влiво пiде, тiєю дорогою й їдьте. Ярок переїдете, берiть праворуч, та
понад ярком, понад ярком, нiкуди не звертаючи, якраз у Вербовий хутiр i
в’їдете…
– А вовки хiба в самому хуторi?
– Ну, на хуторi спитаєте кривого Степана, – вiн знає, де вовки. Той усе на
свiтi знає. Давнiй охотник, тiльки правов не вибрав.
– Чи не в Перещепиному це лiсi? – кидає Кiндрат Калистратович.
– Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж їм бiльше бути, як не в Перещепиному… I
лiсу чимало, i самi ж вам ярки та балки. Тiльки в Перещепиному. Вовка там, як
хмари! Закурить нема?
– Закурюйте?
– Так почекайте, – устряв знову Кiндрат Калистратович. – Як у Перещепиному,
так чого ж нам тодi до Вербового хутора їхати? Перещепине – воно ж бiля
Розлогого хутора, а Вербовий – так вiн же бiля Кучерявої балки… То, може ж, то
вовки з Кучерявої балки?
– Мо’й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звiр! Правильно! Тiльки в Кучерявiй!
Густа балка i чималенька балка. Ох, i вовка там! Як завиють, – волосся дротом!
– Так тодi давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявiй!
– Так-таки до Вербового й прямуйте. То там спитаєте кривого Степана, – його всi
там знають. Той вам i розкаже, й покаже. Вiн усе знає, бо охотник давнiй, от
тiльки що оце тепер правов не вибрав.
– Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибi, що сказали!
– Щасливої! Пiдсипте ще махорочки! Запашна махорка!
– Закурюйте!
– Спасибi. Так, як ярок переїдете, берiть зразу понад ярком, i аж до самого
Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки якi. Нiззя, треба
винищити. Бувайте здоровi!
II
Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад ярком, нiкуди
не звертаючи, прямiсiнько у Вербовий хутiр.
– Тррр! Драстуйте, бабусю!
– Драстуйте!
– Де тут, скажiть будь ласка, кривий Степан живе?
– Кривий Степан?
– Еге! Охотник!
– Так вiн же тепер не охотник: вiн без правов! А живе вiн… Одна… Друга…
Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за четвертою хатою повернете в
уличку. Тiєю вуличкою у самiсiнький двiр так i в’їдете.
– Спасибi, бабусю!
– Тiльки сьогоднi недiля, мабуть, його вдома нема, на охоту пiшов.
– Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали.
Бабуся кричить:
– Та куди ж ви? Вже проїхали!
– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тiльки вулицi, а вже й
нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямiсiнько в двiр.
– Драстуйте, Степане! як вас?..
– Iванович…
– Степане Iвановичу! Це ви охотник?
– Охотник то я, конешно, охотник, так тiльки не встиг правов виправить. Без
правов. Не охочусь тепер…
– Вовки, кажуть, одолiвають тут вас?
– Ні, такого щось не чувать! Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що…
Зайчики, тi, конешно, попадаються. I густенько… Лисичку iнодi торохнеш…
Буває…
– А троє овець хто зарiзав?
– Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосiбниця, заколола, так не вiвцю, а
кабанчика…
– А телицi зад хто од’їв?
– Що ви, товаришi? Це – брехня, вiрте совiстi, брехня. Десятий рiк я старшим
корiвником. Коли хто навiть ударить, строго взиськую, а не то, що цiлi зади
од’їдать… Хто ж це вже пiдкопується?!
– Та нi, ми, Степане Iвановичу, про вовкiв!
– Якi такi вовки, коли в мене по 2000 лiтрiв на фуражну корову, а вони – “зади
од’їдають”? Хай знiмають, коли не вiрять!
Розтлумачуєте, кiнець кiнцем, у чiм рiч, i Степан Iванович заспокоюється.
– Так у вас про вовкiв, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
– Говорили, що кiлометрiв за п’ятнадцять звiдси, у Попiвському, нiби виють. I що
справдi нiби комусь зад од’їли… Не знаю тiльки кому – чи телицi, чи комусь
iншому…
III
— Поїдьмо, товаришi, на Попiвське! Може, там справдi щось органiзуємо, – каже
Кiндрат Калистрато-вич. – Там-таки справдi бували облави на вовкiв i там-таки є
справжнiй мисливець, бо має i прапорцi, i зможе зiбрати гучкiв-загонщикiв, i
знає, де поставити на номера. А я як фахiвець у цiй справi навчу вас, як
полювати вовкiв облавою.
– Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо. Сьогоднi, може, вже не встигнемо, ну що ж,
лишимося, завтра й пополюємо!
Поїхали.
Кіндрат Калистратович, давнiй убийвовк, розповiдає про вовчу облаву.
— Ой, цiкава ця штука, товаришi, облава на вовка. Вовк залягає на день у густiй
хащi i там лежить до ночi i тiльки вночi виходить од’їдати телицям зади, рiзати
овечки та лошата. Досвiдчений охотник заранi вже знає, де вони є, бо
прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи по-вовчому, викликає їх на
вiдповiдь, щоб уже напевно знати, де саме вони лежать. Коли це все вже вивчено,
тодi призначається облава. З’їздяться мисливцi, заранi сповiщаються загонщики, з
двох бокiв те мiсце обтягується шнурком, з прив’язаними на ньому прапорцями. З
одного боку, де прапорцiв нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти,
здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки… Звiр пiде на
охотникiв, убiк вiн не побiжить, бо боїться прапорцiв… От, значить, обложили,
стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У лiсi тихо-тихо… Iнодi
тiльки трiсне гiлочка, упаде шишка, стук-стукне дятел…
Ви стоїте й “прочiсуєте” зором свою територiю: де стежка, де галявина, – щоб
заранi вже знати, як бити вовка, коли вiн пiде – чи просто на вас, чи, може,
трохи праворуч чи лiворуч. Ви ж знаєте, що й праворуч, i лiворуч на номерах вашi
товаришi-мисливцi. Отже, щоб не допустити його на їхню територiю, а щоб вовк був
ваш! I тiльки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Трiщить десь лiщина,
гавкають собаки, стрiляє старшина загонщикiв… Не лiс там у загонщикiв, а
пекло. – Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра! – Пекло це прямує на вас.
Отут уже держiться. Тут уже кожний трiск гiлки – то трiск усiх ваших нервiв.
Падiння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок зайця – мiнiмум стрибок жирафи.
Лисиця – тигр. А ви ж зайцiв i лисиць не стрiляєте. Боже борони! Найтяжчий
злочин – стрiляти на вовчiй охотi в щось iнше, крiм вовка. I от, нарештi, iде
вiн. Я його, товаришi, не тiльки на око впiзнаю, я його ходу за сто метрiв знаю,
я чую його єством своїм усiм. I от – мiж кущами – мельк! – сiре. Раз на мене –
вважайте, що вовка нема. З першого пострiлу. А там iще – пострiл, там пострiл. А
якась роззява то й не помiтить. А дехто, помiтивши вовка, – на грушу. Буває й
таке. А дехто й собаку, замiсть вовка, стукне. Буває й таке. Наближаються
гонщики:
– Скiльки взяли?
– Трьох!
– Скiльки пройшло?
– Два!
– Ех, ви! Як же це ви зiвнули?!
I от тодi на узлiссi оповiдання про колишнi облави…
– А тодi, пам’ятаю…
– А тодi…
– А раз…
Та що там говорити…
Кiндрат Калистратович аж упрiв, оповiдаючи про вовчу облаву. Очi йому блищать.
Почервонiв увесь.
Слухачi зачарованi…
IV
Iдете, значить, ви на Попiвське.
Обабiч дороги, аж ген-ген – куди око дiстає, закучерявилися зеленi вруна
колгоспної озимої пшеницi.
А за зеленями, на пагорках, чорнiє, нiби воронове крило, колгоспна зяб…
Аж ось мчить з гори вiз. Кобильчина летить галопом. На возi стоїть громадянин,
кашкет йому набакир, в лiвiй руцi вiжки, а в правiй – батiг, що загрозливо навис
над кобильчиною:
– Н-н-н-о! Н-н-н-о!
– Куди летиш, дядьку?
– Вовк!
– Де?
– Отам, на горi, на пшеницi! Мишкує! Н-н-но! Кiндрат Калистратович, як старий i
досвiдчений убийвовк, резюмує:
– Нiчого вдивительного нема! Може бути! Старi вовки, розлюченi, що нiчого не
бояться, iнодi виходять i вдень помишкувать на поле. Буває. Сiпни, Петре, конi,
може, справдi побачимо…
Пiдтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пiшла схилом до
рiчечки. За рiчкою весь у вербах невеличкий хутiрець.
– Он! – аж скрикнув Кiндрат Калистратович. Справдi, серед великого лану озимої
пшеницi стоїть сiрий звiр. Вiн нахилив голову i щось нiби винюхує. Потiм починає
гребти лапою землю.
– Хлопцi! – шепотить Кiндрат Калистратович. – Один стрибай тут i, пригнувшись,
до рiчки. Другий iзстрибуй трохи далi. Петре Iвановичу, ви станете отам за
пагорком, а я спущусь до он тiєї вербички. Поволеньки сходьтесь i наганяйте його
на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собi потихеньку дорогою та спiвай, щоб
вiн на тебе поглядав. Пiшли.
Всi, попригинавшись, розбiгаються, як наказав старий i досвiдчений убийвовк
Кiндрат Калистратович, i починають оточувати звiра. Звiр, видать, не дуже
полохливий, бувалий звiр, бо не видно, щоб дуже нервувався. Побачивши, що до
нього наближаються люди, вiн потихеньку почав одходити, i тодi тiльки, як
гарячий Петро Iванович, не витримавши, побiг за ним, – легеньким скоком подався
на хутiрець, прямiсiнько на Кiндрата Калистратовича.
Пiдпустивши звiра метрiв на п’ятдесят, Кiндрат Калистратович вистрiлив.
Звiр дико зааяяйкав, пiдстрибнув i вдаривсь об землю.
Кiндрат Калистратовнч його вдруге… Раптом iз садка крайньої хати одчайдушний
крик:
– Тату! Нашу сучку вбили!
I на пострiли, i на крик вибiгають чоловiка з п’ять хуторян…
Тут дозвольте хвилин на п’ять перервати оповiдання…
А через хвилин п’ять ясно вже було все:
– П’ятдесят i не менше!
Зiйшлися на тридцяти.
– Та заберiть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
Їдучи далi, Кiндрат Калистратович говорив:
– Нiчого вдивительного нема, що вовк виходить i вдень мишкувати на поле…
А подумавши трохи, нiби сам уже до себе, додав:
– Тiльки ж той був без цуценят.
1945
ВАЛЬДШНЕП
– Що, може, на вальдшнепiв поїдемо? – запитав я свого вiрного товариша по охотi.
– Воно хоч i пiзнувато, висипки вже далi на пiвнiч посипали, – та, проте,
може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа треба перевiрити, чи не забув
вiн за зиму, як стойку робити! Поїдьмо, провiтримося трохи.
– Нi, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобi не раджу! Я – ворог
весняної охоти!
– Чому? Навеснi в лiсi краса яка!
– От тому, що краса, я й ворог!
I замислився-замислився мiй вiрний товариш.
А потiм питає:
– Ти молодим коли-небудь був?
– Здається, – кажу, – був! Та й що з того?
– Було й менi, – вiн каже, – колись вiсiмнадцять лiт. I були в мне тодi очi,
як сливи, i кучерi, як пiсня. I була тодi весна. А Галя, що жила, як пiти поза
садком та перейти леваду, так Галя та, повiр менi, була краща, як весна. Такої
постатi, таких очей, такої коси, такого голосу i такого погляду, – от
заприсягаюся тобi! – нi в кого в свiтi не було! Мої очi i мої кучерi, i все, що
в грудях моїх билося й горiло, було для Галi, а Галин погляд був для мене.
– У суботу, Галю, ввечерi, як тато з мамою поснуть, прийду, – сказав я Галi.
– А я чекатиму. У клунi, – зашарiлася-зашарiлася Галя.
Настала субота.
Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечорiло! I цiлiсiнький день лилося з
грудей тодi в мене:
Коли б уже вечiр,
Та й повечорiло…
I довго батюшка тої суботи вечерню правив, i тато якось тодi довго-довго у дворi
поралися, i мати – все щось товчуться, все товчуться… I чого, – ти менi
скажи, – в отакi суботи час не рисаками їздить, а волами, та такими ж ледачими,
що всi б бичi i всi батоги на них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали
i поснули. Яку ж я того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучерi розчесав, як
же я чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однiм плечi, як пiр’їночка. I
пiшов. Нi, брешу: не пiшов, а полетiв. Поза садком. Панський тодi той садок був.
Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. I був тодi мiсяць май. I
липове листя ледь-ледь тiльки розтулилося, обгорнуло вiти i
потихесеньку-потихесеньку шепотить. А мiсяць на липи ковшами золото сипле. I
цвiв бузок, i конвалiї цвiли. I солов’ї, а солов’ї!! Щось неймовiрне! Особливо
менi врiзався втямки один. Вiн не спiвав, вiн ридав над своєю коханою, що десь
недалечко вiд нього, пiд кущем обгорнула своїм тепленьким тiльцем шоколаднi
яєчка. Вiн благав її:
Люби! Люби! Люби!
Цiлуй! Цiлуй! Цiлуй!
На хвильку зупинився i знову: “Люби! Люби! Люби!”
I кожне оте його “люби!”, кожне його “цiлуй!”, вилiтаючи з гарячих солов’їних
грудей його, обгорталося пахощами бузку й конвалiй i вiночком квiтчали трепетне
серце його коханої, що грiла пiд кущем майбутнiх солов’яток своїх.
I йшов я, пам’ятаю, через леваду… Вузесенька, вузесенька стежечка понад
струмком. Струмок iз камiнчиками грається: пiдбiжить, плюсне на камiнчик, блисне
смiхом i побiжить далi. А над левадою – нiжнi-нiжнi шати з золотого серпанку,
прозорi-прозорi, як Галинi очi, – прозорi, аж до неба од зеленої на левадi
трави золотi шати. А далi верби стоять, стоять – анi шелесть! – думу думають. За
вербами Галин город, а з городу до двору перелаз… І от я на перелазi. Став.
Серце тьох-тьох-тьох!
…Коли це хтось як тьохне мене билом межи в’язи, так я тiльки – ой!
– До Галi, гемонський хлопець?! Я тобi дам Галi!
Звiдти до левади я бiг, мабуть, швидше, нiж до перелазу.
Я впав на левадi в траву i зубами ту траву рвав.
Я плакав. Плакав не з болю – нi. Я плакав, бо я Галi не бачив.
Давно це було…
А й тепер, коли iнодi умовляють мене поїхати на весняне полювання, i я стану
де-небудь над озерцем i бачу, як на качачий крик, крик, у якому i хотiння, i
прохання – та де прохання, – молiння! – коли на такий крик мчить зачарований
селезень i каменем падає в воду, – прекрасний, як казка, в своєму весняному
вбраннi, як писанка, всiма кольорами розмальований, – я завмираю. Отакий я бiг
левадою до Галi…
I коли я пiдiймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на озерi, я
бачу себе на перелазi i… опускаю рушницю! Нi, друже мiй, навеснi я не полюю.
Люблю я полювати восени. I качку, i вальдшнепа, i все…
Вальдшнеп, або лiсовий кулик, – благородна птиця, трохи менша як наш голуб,
темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всiх куликiв, дзьобом i довгими ногами.
Птах вiн, як сказано, лiсовий, у нас не виплоджується, а тiльки перелiтає:
навеснi, коли мандрує на пiвнiч, на мiсця свого гнiздування, i восени, коли
повертається у вирiй.
Тодi в чагарниках, а особливо на узлiссях, з’являється у нас на Українi
вальдшнеп, i поодинцi, i цiлими табунами, так званими висипками.
Отодi їх i полюють.
Полюють з лягавими собаками i на “тязi”…
Тяга – це та сама рiч, про яку Iван Сергiйович Тургенєв сказав:
– “Ви знаєте, що значить стояти на тязi?”
Отже, на тязi можна стояти.
Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулицi, i в кiмнатi можна стояти, i на
стiльцi, i на столi ми стоїмо.
Так – тяга не подiбна нi до вулицi, нi до стiльця, нi до кiмнати. Тяга – це
зовсiм навпаки.
Тяга – це коли навеснi чи восени вальдшнеп перелiтає, “тягне” – з одного мiсця
на друге. Вранцi й увечерi.
Буває це здебiльша над ярком, над балкою, коли, примiром, у вечiрнiй сутiнi
миготить понад деревами, з характерним хроканням, силует вальдшнепа.
I ви його стрiляєте.
Ви йдете на тягу заранi, щоб вибрати до сутiнку мiсце, обдивитися, примiрятися.
Осiнь…
Лiс стоїть задумливий, печальний: йому ось-ось треба пишне своє вбрання скидати,
пiдставляти свої вiти дощам холодним, хуртовинам снiговим.
Листя з суму жовтiє, а деяке з туги кривавиться.
Ось падає кленовий лист, – умер вiн, одiрвався з рiдної йому галузки i падає.
Вiн не падає сторч на землю – нi.
Йому так не хочеться йти на вiчний спокiй, лежати i тлiти серед завмерлих
собратiв своїх…
Вiн кружляє на галявинi, то вгору пiдноситься, то хилиться до землi.
Ой, як не хочеться йому тлiти!
Останнiм конвульсiйним рухом вiн поривається вгору, до свiтла, до сонця, що так
пестило його, так голубило…
Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає кленовий лист
на землю i затихає…
Навеснi на його мiсцi молодий буде лист, зелений, вiн з вiтром розмовлятиме,
хапатиме жилками своїми сонячний промiнь, пiд дощем купатиметься й росою
умиватиметься.
Щоб потiм умерти…
Старе одживає, нове – народжується.
– Хор! хор! хор! – чуєте ви вальдшнеповi “позивнi”.
– Б-б-бах!
— Ну що? – кричить вам з другого кiнця балки приятель. – Пудель?
– Пудель! – одповiдаєте ви.
– Я так i знав! – iронiзує приятель.
А ви собi думаєте:
– Слава богу, що пудель! Хай собi пташечка живе!
З собакою так само дуже iнтересно полювати вальдшнепа.
З хорошим, певна рiч, собакою.
Стойка… Пiль!.. Бббах!.. i т. д., i т. iн.
А менi здається, що не так навiть iнтересно полювати вальдшнепа з собакою, як
про те розповiдати.
– Ральф мiй… Не встиг я вилiзти з трамвая в Свя-тошинi, дивлюсь – вiн уже
потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне… Я за ним… Уже й Iрпiнь проминули, а
вiн тягне… Бачу, вже ось-ось Коростень, а вiн тягне…
– Слухай, – перебиває один iз гостей, – давай вип’ємо та закусимо, потiм уже
хай вiн далi тягне…
1945
ДИКА КОЗА
Ю. В. Шумському
Благородна тварина – дика коза.
Благородна i своєю постаттю, коли, струнка й нiжна, стоїть вона серед кущiв
лiщини або на зеленiй квiтучо-пахучiй галявинi лiсу нашого чарiвного чи коли,
спустившись до Сули, до Росi, до Горинi, грацiозно нахилившись, студену воду
п’є.
Благородна i в стрiмкому вихорi-льотi, коли, налякана, не бiжить, а стелеться
над чагарником, над кущами, чи помiж дубо-клено-ясенових стовбурiв…
А ще благороднiша вона тим, що через неї i завдяки їй можна виявити дуже
несимпатичну породу роду людського, ту породу, що ганьбить почесне звання
охотника – людини, якiй є назва браконьєр. Браконьєр – це, власне кажучи, людина
тiльки зверху: в неї, коли починати знизу, – двi ноги, черево, груди, двi руки,
писок, баньки, голова й кашкет або капелюха на головi.
У баньках (у людей цi штуки звуться – очi) нема нi радостi, нi суму, самi тiльки
хитрощi. У людей очi дивляться, а баньки в браконьєра – бiгають.
Серця в браконьєра нема. Замість серця в нього торбочка з м’язiв.
Торбочка ця в нього спецiально для того, щоб сильно дуже калататися, коли хтось
тюкне.
Оце й є – браконьєр.
Так ще раз кажемо, дика коза допомагає виявляти серед людей отих
вилюдкiв-браконьєрiв, хоч i платить за це своїм життям.
Дику козу полювати заборонено.
Тiльки з особливого дозволу можна одстрiлювати певного часу самцiв-цапiв, а
браконьєровi закон не писаний, вiн iде в лiс i винищує i цапiв, i кiзочок, i
маленьких козеняточок.
Нам нiколи не доводилося бачити браконьєра за його пiдлою роботою, але ми
уявляємо собi, як може лупати вiн своїми баньками, коли кiзочка дивиться на
нього своїми печальними-печальними, повними слiз очима i вмирає…
І яка школа, що її благородство не дозволяє їй плюнуть тому звiровi межи його
баньки?!
Браконьєр – хитрюща бестiя.
Юрiй Васильович Шумський, чудесний артист i чудовий охотник, – дехто, примiром,
каже, що вiн охотник кращий, нiж артист, дехто тої думки, що з нього, навпаки,
артист далеко кращий, нiж охотник, а ми – такого погляду, що коли вiн такий
охотник, як артист, то таки справдi вiн прекрасний охотник, – так Юрiй
Васильович розповiв нам таку пригоду.
– Зайшов, – каже, – якось до мене земляк.
– Приїздiть, – просить, – та й приїздить до нас у Дзвонкове пополювати. А то
чомусь увесь час в степах України охотитесь.
Зiбрались ми кумпанiєю й поїхали. Поїхав, – каже Юрiй Васильович, – я й зо
мною Платон Кречет, Галушка й дзвонар Квазимодський iз собору Паризької
богоматерi. Приїхали ми у Дзвонкове, зупинилися в земляка, перекусили – й зразу
в лiс. Тiльки-но в лiс увiйшли, коли це – бббах! – i недалечке. Ми туди. Зирк
на галявинцi хтось бiля вбитої дикої кози вовтузиться. Я як крикну:
– Стiй!!
Ви ж самi розумiєте, що робиться з браконьєром, коли вiн почує “стiй!” Це на
нього так впливає, як батiг на рисака. Вiн за козу i – в довгої. Ми за ним! Усi
вчотирьох! Галушка з Квазимодським трохи вiдстали, а я та Кречет по п’ятах за
ним. Прибiгаємо в село, помiтили в яку хату вiн ускочив. Убiгли й ми в його
хату, ну, може, хвилин через три, як ускочив вiн.
– Де коза?- питаємо.
– Яка коза?
– Дика коза, що ти в лiсi тiльки що вбив?
– Та я й у лiсi не був!
Жiнка його над колискою стоїть, нахилилася, дитину годує.
– Люди добрi, – озвалася жiнка, – таж вiн iз хати нiкуди не виходив!
Ми шукать. I в печi, i на печi, i пiд полом, i в миснику, i за мисником, i в
помийницi, i в дiжi, i в сiнях, i в комiрчинi – нема!
Ми й у коморi, i в хлiвi, i в свининцi, i пiд свининцем – нема!
Пiдбiгли Галушка з дзвонарем Квазимодським, – та всi вчотирьох по всiх
закутках, по всiх закапелках.
Облазили скрiзь, де можна, де й не можна – нема!
Увiйшли ми в хату, вiдпочили i знову до хазяїна:
– Де?
– Та чого ви, – каже, – до мене присiкались?! У лiсi я не був, нiякої я кози не
вбивав!
Тодi я вже до нього ладиком:
– Слухай, – кажу, – чоловiче! На власнi ж очi всi ми бачили, що козу ти вбив,
що з козою ти додому бiг i з козою в хату вскочив! Де вона, кажи!
– Та то ви помилилися! То, може, сусiда, а не я! Я вдома сидiв!
– Нi, – кажу, – не сусiда, а ти!
Та, вже ви знаєте, i злiсть мене бере, та й цiкавiсть розпинає, де можна козу
так заховати?! Ми ж усе облазили i не знайшли.
Тодi я йому кажу:
– Слухай, дядьку! Даю тобi слово, що нiкому нiчого не скажемо, нiчого тобi не
буде, коза залишиться тобi, – скажи, де ти її так заховав, що ми знайти не
можемо? Де?
Вiн довго думав та й каже:
– А нiчого не буде?
– Та нiчого! Слово даю!
Тодi вiн до жiнки:
– Покажи!
Жiнка його вiдхилилася вiд колиски:
– Ось вона! Я її груддю годую!
Пiдходимо: справдi, лежить у колисцi невеличка дика коза, над якою в скорбнiй
матернiй позi весь час стояла браконьєрова дружина.
– Отакi браконьєри! – закiнчив оповiдання Юрiй Васильович Шумський.
Хитрюща бестiя – браконьєр. I шкiдлива бестiя – браконьєр.
Та проте й з ним боротися можна.
Повертаючись одного разу з охоти, зайшов я по дорозi до давнього мого знайомого
Максима Тудистрибни перепочити та молочком пiдкрiпитися.
Давно вже, рокiв чи не з п’ять, я Максима не бачив. Зайшов. У хатi сама
Максимова жiнка.
– Драстуйте, – привiтався я.
– Драстуйте! Давненько вас не чуть!
– Занiколилося, – кажу. – А Максим же, – питаю, – де?
– В оборi порається. Зараз увiйде!
– Чи не можна, – питаю, – у вас молочка?
– Е! Молочка?! “Не видоїли бичка!” – вiдповiдає Максимиха.
Здивувався я крiпко: така завжди привiтна жiнка i нате вам!
А вона до мене:
– Нема, – каже, – молочка! Коза корову з’їла!
– Як?
– А так! – каже.
Коли ось i Максим у хату.
Привiталися.
– Давненько, – кажу, – вас не бачив, Максиме! Мене робота не пускала, а ви ж у
мiстi буваєте, чому не заходили? Ранiше було частенько навiдувались!
А жiнка од печi:
– Козу полював!
Я сиджу й нiчого не розумiю.
Максим махнув рукою:
– Та!
– Що таке, – питаю, – Максиме? Розкажiть!
– Три роки дику козу полював! – ще раз махнув вiн рукою.
– Три роки? Як це – “три роки”?
– А так.
– З рушницею?
– Та де там з рушницею!!
– Аз чим?
– З iзоляцiєю.
Та й розповiв менi Максим таку iсторiю:
– Пiшов я з рушницею в лiс, може, думаю, де зайця пiднiму. Вийшов на личакову
поляну, зирк! – а передо мною, ну, не далi, як до комори, стоять двi й
дивляться на мене. Отут у мене як затiпається! Не витримав: приложився – ббах! –
одна на мiсцi! А друга втекла! Я бiжу до неї i свiту пiд собою не бачу! Прибiг,
здiймаю череска, путаю ноги! А руки тремтять, а ноги тремтять! Нiчого й не бачу,
нiчого й не чую! Коли хтось по потилицi менi як шарахне, так я своїм лобом об
козинячий тiльки – лусь! А в очах огники тiльки – блись! блись! блись! Отямився,
а передо мною лiсничий. Ну, далi самi вже знаєте: суд i три роки з iзоляцiєю!
– З iзоляцiєю та ще й без корови! Бо поки його три роки за козою носило, я й
корову продала! Охотник! – додала з притиском Максимиха.
– I рушницi нема? – питаю.
– Та на лиху годину ота рушниця?! Як i пiду коли-небудь на козу, то тiльки з
жiнкою i тiльки на Житнiй базар!
– Навчило одного браконьєра, – подумав я сам собi. Можна їх усiх, браконьєрiв,
навчити, треба тiльки як слiд за це дiло взятись.
Полюють дику козу здебiльша загонами, гучками. Облавою, одне слово.
Робиться це з дозволу вiдповiдних органiзацiй, колiї провадиться так званий
одстрiл цапiв-самцiв.
Для охотника труднощi полювання на козу полягають у тому, щоб не помилитись i не
бахнуть замiсть цапа козу-самицю.
– Ну, а як ти його в лихої години розбереш, коли воно повз тебе не бiжить, а
стелеться, летить i на мушцi воно в тебе одну мить, – скажiть, як ти розбереш,
чи коза воно, чи цап?! Прибрiхують тi мисливцi, що кажуть: – Я, мовляв, нiколи
не помилюсь! – з сумом казав менi оце якось прекрасний, досвiдчений, старий уже
мисливець. – Ну, й трапляються, звiсно, конфузи, коли замiсть цапа дивиться на
тебе печальними очима кiзочка… Дуже неприємна та до того ще й кримiнальна
справа!
Єдиний, на нашу думку, спосiб не помилитися, чи коза повз тебе летить, чи цап, –
такий.
Коли ви помiтите, що десь у кущах щось шелестить, виймайте шматочок хлiбця i,
простягаючи його в руцi, кричiть:
– Кiз-кiз-кiз-кiз!
Вона, звичайно, зупиниться.
Ви зразу ж питайте:
– Чи ти коза, чи ти цап? Вона зразу ж вам:
– Я – коза! А цап позад мене летить! Туди дивисьi
Гав тут ловити не можна! Дiалог з козою має бути стенографiчний, iнакше втеряєте
цапа.
Трапляються випадки, що цап, зупинившись на ваш заклик – кiз-кiз! – стане перед
вами i, щоб вас обдурити, мекне басом:
– Я – коза!
Але в цей час ви встигнете помiтити в нього рiжки й борiдку, коли вiн не
поголиться. А є й взагалi цапи без бороди i без рiжок! Тодi вже дивiться туди,
куди вам ближче!
І бабахкайте!
Убити цапа – це цiла подiя в життi кожного мисливця.
Траплялося й менi вбивати.
– Заходьте, – запросив мене добрий мiй знайомий i старий охотник, – завтра до
мене! Дикого цапа встрелимо! Дозвiл маю!
Я зайшов, зарядивши рушницю “чотирма кулями”.
– Рушницю, – каже мiй знайомий, – поки що розрядiть i повiсьте та йдiть сюди й
сiдайте, поговоримо!
Щоб довго не балакати, – убив я тодi чи не цiле здоровенне блюдо дикого цапа!
Ох, i смачна ж дичина! Хазяйка вже аж кривиться почала! А я б’ю, а я б’ю!
Яка ж благородна тварина – дика коза! I в лiсi, коли стоїть, i коли вона
летить-стелеться, i коли вона браконьєра виявляє. Благородна вона й на блюдi!
1946
ДИКА ГУСКА
Дика гуска – це таки справжня гуска, тiльки – дика.
Її можна їсти, – так, як i свiйську гуску, – з пряженою капустою або з
яблуками, з гречаною кашею i так.
Рiзниця мiж дикою гускою й свiйською гускою та дикою качкою така, що дика гуска
нiколи не плодиться в нас на базарах, i для того, щоб її смажити навiть так, без
пряженої капусти й без яблук, – її обов’язково треба заполювати.
А заполювати дику гуску не легко, бо вона в нас на Українi дуже-дуже рiдко
плодиться, а тiльки перелiтає навеснi на пiвнiч, а восени – на пiвдень, – отже,
тiльки ранньою весною й пiзньою осiнню можна похвастатися, що:
– Та, – мовляв, – гусей там набив! Приходьте!
Говоримо ми це без нiякої пихи, говоримо ми це iз скромнiстю, властивiстю, як ви
знаєте, притаманною кожному справжньому мисливцевi.
Полювали ми з приятелем пiзно восени дикi качки на рiчцi Оскiл, на Куп’янщинi.
Рiчка Оскiл – чудесна рiчка, з прозорою, лагiдною водою, з очеретами та пахучою
осокою по берегах, з затоками й рукавами, з широкими на лiвому березi луками, що
дивляться на свiт божий незчисленними очима-озерами, порослими зеленими-зеленими
шовковими віями.
Та й не тiльки цим славна рiчка Оскiл, а славна вона найбiльше тим, що водиться
в нiй дуже рiдкiсна риба – верезуб.
А може, й не верезуб, а щось iнше, а тiльки я прекрасно пам’ятаю, що один
рибалка дуже давно нам розповiдав, що в їхньому Осколi таке плаває, що бiльше
такого нiде не плаває.
Ну, бог з ним, хай плаває.
Полювали ми, значить, полювали там дикi качки, довгенько щось полювали та й
заполювали дику гуску – казарку.
Правду, як i завжди, казавши, дика гуска ота повз нас i не летiла, i не пливла,
проте ми її заполювали.
Як це робиться, говорити не буду, бо у всякого мисливця у полюваннi єсть свiй
стиль, отже, трудно менi все це типiзувати, щоб зрозумiло було всiм.
Заполював гуску мiй приятель, бо в нього було бiльше набоїв, а я свого гаманця
забув удома.
Але вiн мене заспокоїв.
– Ти, – каже, – не хвилюйся i з заздрощiв не мiнись: їстимемо разом!
Казарка була бита на крило, а так бiльше нiчого в неї прострелено не було, i
вона собi ходила, і навiть доки ми збиралися їхати на станцiю, ходила по хатi й
почала вже їсти крихти з паляницi й пити воду.
Ми довгенько збиралися виїздити на станцiю, довгенько й дуже любо та мило
прощалися з хазяями, де зупинилися, бо дуже вони були симпатичнi люди, потiм
спiвали отiєї, як пак вона? – та отiєї, що ото:
Де ти, хмелю, хмелю, зимував,
Що й не розвивався…
Як їхали на станцiю, спiвали вже не про хмiль, а про огiрочки:
Сама буду поливати
Дрiбною сльозою…
А хазяїн, сидячи на возi, дуже голосно й високо-високо виводив:
…сльо-о-з-о-о-о-о-о-ю!
Так голосно й так високо, що вискакували з дворiв люди й дивилися нам услiд.
– Що воно таке? – питалися вони.
– Охотники поїхали!
Спiвали ми аж до самої станцiї.
На станцiї сердечно попрощалися з хазяїном i сiли у вагон.
Нам з приятелем хотiлося спiвати ще й у вагонi, але на бойовi й героїчнi пiснi в
нас не вистачало вже в голосах металу, i спромоглися ми тiльки на журно-мiнорне:
Думи мої, думи мої,
Лихо менi з вами.
Дiйшли до запитання:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину? –
та й замовкли.
Позiхнули й сказали один одному:
– Будемо, мабуть, спати!
А гуска-казарка з нами.
Лаштуємося ми спати.
Кошика, куди б можна було посадити казарку, в нас не було, до авоськи у той час
людство ще взагалi не додумалось, – постала, отже, проблема, де гуску
приткнути.
Їхали ми у м’якому вагонi.
Приятель таки додумався.
– Я, – каже, – вiзьму її до себе, на верхню полицю! За мною вона й сидiтиме!
Сплю я не дуже мiцно, скорше – сторожко я сплю, от я її утихомирюватиму, як вона
занепокоїться!
– Ну, – кажу, – добре!
Полягали.
Прокинувся я вранцi, дивлюсь – сидить мiй приятель, спустивши iз верхньої полицi
ноги, й мугиче:
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?
– Чого, – питаю, – такої сумної та ще й зранку? Приятель, нiчого не кажучи,
простягає позад себе руку, щось таке бере й показує. Дивлюся: казарка. Але вже
не жива, а мертва.
– Упокоїлась, – питаю. – Як же це так?
– Виходить, – каже, – приспав! А я ж сплю не дуже мiцно, – скорше сторожко я
сплю! I от бачиш!
– Та бачу, – кажу. – То ти й спiвав би вже:
Чом вас лихо не приспало,
Як я дику гуску?
Дискусiї про те, як вважати тепер гуску: чи її забито на полюваннi, тобто вона
законна дичина, чи вона упокоїїлася власною смертю, тобто вона дохла, – тривали
недовго.
Ухвалено було вважати її за законну дичину, бо ж її таки було, хоч i на крило, а
проте пiдстрелено, i що вона, як дуже часто трапляється з пiдранками, потiм
потихесеньку дiйшла.
А про те, що казарка спала з приятелем на верхнiй полицi, у м’якому вагонi, в
поїздi Куп’янка – Харкiв, забути i нiкому не говорити.
Так i зробили.
Гуску з’їли по приїздi на другий день.
Усi крiпко хвалили смачну дуже гуску, а хазяйка одрiзала в неї крила, стулила
їх, нiби як вiялом, i заходилася прибивати їх якраз проти писемного стола в
кабiнетi мого приятеля, щоб i кабiнета прикрасити i щоб крила тi повсякчасно
нагадували йому щасливе його полювання на диких гусей.
Приятель дивився на таку до себе увагу та лагiдно й каже дружинi:
– Дякую тобi, моє серденько, за таку твою увагу до мене, але я дуже тебе прошу:
прибий цi крильця у себе над туалетним столиком, бо вони дуже красивi, вони так
оздоблять твою кiмнатку! Та ще до того це буде мiй тобi, моє серденько, скромний
подарунок.
Та й поцiлував мiй приятель свою симпатичну дружину.
А вона його поцiлувала.
Як вороги взагалi весняної охоти, ми здебiльша полювали дикi гуси восени, коли
вони летять у вирiй, зупиняючись у нас, щоб вiдпочити й попастися на смарагдових
врунах буйної озимини.
Вночi вони пасуться, а вдень прилiтають на озера i плавають собi, весело
гегочучи.
Одно кепсько, що нiколи вони не плавають бiля берега, а плавають серед озера,
озера вибирають великi, так що заполювати їх дуже й дуже нелегко.
Дика гуска – птиця вельми обережна й вельми сторожка, пiдкрастися до неї важко.
Випадково, ясна рiч, може на вас налетiти табун гусей, випадково iнодi можете й
натрапити на гусячу зграю, виткнувшись зненацька з-за очерету, – але що то за
полювання, коли воно випадкове.
Справжнiй мисливець на випадковiсть не розраховує, йому iнтересно полювати за
певним планом, за певною системою!
Випадково можна й тигра бахнуть, але з цього випадку нiхто не дасть вам назви:
– Тигряча смерть!
Одної благодатної осенi ми з приятелем вирiшили пополювати дикi гуси як слiд,
по-справжньому.
Ми знали велике озеро, де щороку гуси восени спинялися й жили тижнiв зо два, а
то й бiльше.
Говорили ми про охоту на гусей, сидячи на лузi під ожередом сiна, увечерi,
пiсля того, як постояли на качачому перельотi.
Був iще з нами чудесний охотник, Йосип Явдокимович, у якого ми зупинялися,
приїздивши з города на охоту.
Слухав вiн, слухав нашi суперечки, а тодi й каже:
– Нi, хлопцi! Дика гуска не така вещ, щоб так легко було її встрелити. Дика
гуска – звiр дуже мудрящий i пiдлiзти до неї нiкоторого способу ніт! Сорок два
роки я охочусь, бачив тих гусей отут на озерi силу-силенну, а щоб хоч одну
встрелити, та так-таки й не встрелив. А один спосiб, щоб гусей настрiляти, знаю.
Пан один колись сюди до нас приїздив з города. Да! Це ще було, от не пригадаю,
чи пiсля турецької вiйни, чи пiсля гапонської. Нi, мать-таки, пiсля гапонської!
Так-так, пiсля гапонської, бо пiсля турецької я ще парубком був, а пiсля
гапонської Василя мого ми хрестили. Пiсля гапонської, значить. Да! Так пановi
тому дуже кортiло гусей настрiляти! От вiн i придумав. Узяв велику бочку,
обтикав її всю бур’яном та серед озера й затопив. Накидав на дно важкого камiння
та й затопив серед озера. Так, щоб можна було в неї влiзти, сидiти й стрiляти. I
зробив вiн це задовго перед тим, як гуси прилiтають, щоб птиця звикла, що щось
также стирчить в озерi. Тодi вона не боятиметься нi сiдати бiля бочки, нi
пiдпливати до неї, а озеро, ви ж знаєте, хоч i велике, так неглибоке, –
поставити серед нього бочку можна. Поставив вiн…
– Ну, й настрiляв?- з цiкавiстю запитали ми.
– Настрiляти вiн, що й казати, не настрiляв, бо в суботу перед недiлею, коли вiн
мав приїхати й у бочку сiдати, капоснi хлопцi з бочки камiння повикидали й цiлу
нiч з тiєю бочкою в озерi товклися! А спосiб, самi бачите, дуже хороший!
Ми вхопилися за цей спосiб.
Дiстали пiдходящу бочку, поставили її, накидавши на дно великого камiння й
обтикавши бур’яном, серед озера, за тиждень, приблизно, до того, як мали
прилетiти гуси.
Приятель на той час узяв собi вiдпустку й наглядав за бочкою, щоб, бува, й з нас
хлопцi не покепкували, як з того пана…
Поставили ми її в недiлю.
А на другу недiлю мав приїхати й я, – передбачалося, що за тиждень уже будуть
гуси.
Я приїхав у суботу надвечiр.
– Гуси вже, – каже менi приятель – появилися. I не дуже бочки бояться!
Пiдпливають до неї та й, летючи на озеро, не бояться бiля неї сiдати. Сьогоднi
можна вже в бочку сiдати. Так як ми будемо, – питає приятель, – жеребок
тягтимемо, кому першому сiдати, чи як?
– Сiдай, – кажу, – ти перший, а я завтра вночi сяду,. бо одпросився я до
вiвторка.
– Добре!
Так от ми й вирiшили.
Тодi, правду кажучи, не дуже ми додержувалися святого охотницького правила, а
саме: iдеш на озеро, так заряджай добре рушницю i не надто заряджайся сам.
Вискочило це правило у нас тодi з голови.
Перед виходом на озеро сiли ми вечеряти.
Довгенько вечеряли, бо йти сiдати в бочку треба було перед свiтом – не лягати ж
спати, а то ще проспиш! От ми собi й вечеряли!
Перед свiтом вийшли.
Рушницi, хоч i важко було йти, ми, проте, взяли, взяв приятель з собою в бочку
ще пляшку отого, що грiє (на випадок – змерзне!).
Прийшли ми до озера, чимало там пововтузилися, доки приятель у човна сiсти
поцiлив, а таки, кiнець кiнцем, поцiлив…
Одвiз я його до бочки.
Бiля бочки теж чимало клопоту було, доки я його в ту бочку посадив.
Посадив i поплив до берега.
Не встиг од’їхати метрiв з пiвсотнi, чую – гукає:
– За твоє здоров’я! Холодно! Доїхав я до берега, пiдтягнув човна й сiв пiд
копицею.
Надiйшов Йосип Явдокимович. Сидимо, куримо. Коли це:
– Рррятуйте! – крик з озера:- Перрекинулась! Рав-ненiя потеряв!
– Бреди, – кричу, – до берега!
– Не вибреду!! – кричить. – Мулько!
Ми з Йосипом Явдокимовичем на човна – I до бочки…
Пiд’їздимо, – бочка плаває, а приятель усе чогось поринути хоче.
– Чого ти нiби пiрнути хочеш? – питаємо.
– Р-р-р-ушниця пiрнула!
– Ну, вилазь уже на човна!
– А р-рушнпця?
– Потiм рушниця!
Втягли ми його на човна, транспортували до берега.
Сiв вiн пiд копицею, зубами цокотить.
А тут уже й сонечко виткнулося…
Роздягся Йосип Явдокимович, сiв на човна, поплив на те мiсце, де стояла бочка,
злiз з човна, побродив трохи й витягнув рушницю.
– Чого тебе, – питаю я в приятеля, – чорти перекинули?
– Ба-ба-ба-ла-лансу не вийшло!
– Ну, випий, то зiгрiєшся, в тебе ж там є? – кажу йому.
— Нема!
– Пiрнула?
– Нi, ще до того, як перекинувся, пiрнула!
– Ага! Розумiю! – кажу.
А гуси летять, а гуси летять!
I все на тiм мiсцi, де була бочка, сiдають.
– Ну, що ж далi? – питає приятель.
– Кричи, – кажу:
Гуси, гуси, гусенята,
Вiзьмiть мене на крилята –
Та понесiть до матiнки.
– До матiнки, – каже вiн, – далеко! А от якби на гiiч!
1946
ПЕРЕПIЛКА
Чудесна пташка. Мiнiатюрна курочка. Сiренька, з чорненькими на пiр’ячку
крапочками. Вилупить свої жовтенькi пухнатi перепеленятка, отакусiнькi, водить
їх за собою й квокче. Ах, ти ж моя матiнко-квочечко!
Та де ж тобi квоктати, коли ти ж сама ще курчатко? А квокче! По-справжньому
квокче, i на ворога кидається, як вiн її дiтонькам загрожує. Нiчого не поробиш:
мама! Мати! Ота мати, що про неї дiтки нашi спiвають:
Десь була, десь була перепiлочка,
Десь була, десь була невеличенька.
Ось вона впала,
До землi припала…
Любить наш народ перепiлку: i в дитинствi любить,, i в зрiлах лiтах її вiн
любить.
От, примiром, iде полем заклопотаний голова артiлi. Голова в голови розколюється
од думок рiзних:
– А чи закiнчили сьогоднi шаровку?
– А чи пропололи озиму пшеницю?
– А чи…
– А чи…
Раптом iз яровой пшеницi стаккато:
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
Зморшки на лобi в голови розгладжуються, очi яснiшають, все обличчя лагiднiшає,
розгортаються на його вустах пелюстки усмiшки, вiн зупиняється I починає
рахувати:
– Раз! Два! Три! Чотири! Ах, б’є! Ах, сукин кот, i б’є ж!
От i вiдпочила в голови голова!
Любить наш народ перепела i тодi, коли вiн у сiтчанiй клiтцi пiд стрiхою у дворi
б’є!
Любить наш народ перепела і тодi, коли його повна ринка i коли вiн, присмачений
сметаною, стоїть на столiв а хазяйка у вишиванiй сорочцi паляницю крає.
Чудесна пташка!
“Вечiр.
Нiч…”
Хай дарує менi Павло Григорович Тичина на цей невеличкий плагiат, – я це роблю
навмисне, щоб нагадати йому, що вiн укупi з усiм радянським народом теж любить
перепiлку.
От коли вже лiтнiй вечiр настає – я в цей час до матерi:
– Мамо, я з дiдом Махтеєм перепели пiду ловити!
– Ще не набiгався?
– Пустiть, мамо! Їй-бо, пустiть!
– I коли воно набiгається? Цiлiсiнький божий день, ну, як та дзига!
– Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь! Мати мовчить, i не сопуть, i
не лаються! То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраєць хлiба за пазуху – i до ворiт. А мати:
– Ти хоч чумарчинку накинь!
– Ат! – кидаєте ви, i вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому споришi
мчите до дiда Махтея, що живуть у Василлi, на забаштах, i що їхнiй Павло нашу
Степаниду держить.
Бiжиш i знаєш, що в дiда Махтея в кишенi вже ма-нок отой, що так робить:
“Сюр-сюр! Сюр-сюр!”, – так, як перепiлочка до себе перепела кличе. Так i дiд
Махтей сидiтимуть i перепiлок пiд сiтку вабитимуть.
А сiтка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дiд Махтей умiють такi сiтки
виплiтати – i на перепелiв, i на рибу, i на метелики!) – так сiтка, нiби
найнiжнiше вирiзування, що Ганна собi ним сорочки мережить, – вона вже у дiда в
кошику лежить, а бiля кошика стоїть клiтка, сiткою напнута.
У ту клiтку дiд упiйманого перепела пускатимуть, i не пруттям клiтка заплетена,
а напнута сiткою, щоб як битиметься в клiтцi впiйманий перепел, так щоб вiн собi
об пруття голiвки не побив.
Сильно дуже стрибають у клiтцi впiйманi перепели, на волю хочуть вирватись, i до
кровi розбивають собi голiвки об тверде пруття. А вiд сiтки вони тiльки
одскакують, i нiчого їм не робиться.
– Драстуйте, дiдусю! – хекаєте ви.
– Здоров, здоров! – кажуть дiд Махтей.
– Пiдемо, дiдусю? – боязко запитуєте ви, i так вам хочеться аж у самiсiньку душу
дiдусевi вскочити. – Пiдемо? Ох, i патьпадьомкали, як з татком з сiножатi їхав!
Штук сто! От патьпадьомкали!
– Патьпадьомкали, кажеш?
– Ой, дiдусю! I досi аж у вухах лящить!
– Лящить, кажеш?
– Ох, i лящить! Штук сто!
– Сто, кажеш?
– А мо’ й цiла копа?
– Копа, кажеш? А що бiльше – чи копа, чи ^ сто?
– Копа, дiдусю, бiльша! Копа, як яєць, то повнiсiнький кошик!
– А як сто?
– А як сто… Як сто? То то, мабуть, як яєць, то
тiльки на яєчню.
– Iч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клiтку не
влiзуть!
Так ми не всiх ловитимемо!
– Ага! Ну, тодi, мабуть, пiдемо. А я думав, що цiлу копу треба ловити, та й
злякався! А як можна не всiх, тодi пiдемо!
Ну, тут уже такий iде вистриб, що Бровко починає й собi стрибати, i вже ви на
сiнi бiля хлiва верхи на Бровковi сидите й того Бровка лоскочете.
– Не пустуй, – кажуть дiд, – бо ще вкусить!
– Не вкусить! – ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком iз сiна на
спориш.
– Ну, збирайся, пiдемо! – кидають дiд.
– А ви, дiдусю, оте, що “сюр-сюр”, узяли?
– Взяв!
– А дайте я сюркну! Один тiльки раз!
– Ходiм, ходiм! Потiм сюркнеш!
Пiшли…
Ну, ще раз:
“Вечiр.
Нiч…”
Власне кажучи, вечiр уже минув, i вже сама нiч!
Я не буду нi в кого запитувати, що таке українська нiч, бо ще сто з гаком лiт
тому Микола Васильович Гоголь запитував усiх:
– “Знаете ли вы украинскую ночь?!” I тут же з сумом дорiкав усiм:
– “Нет, вы не знаете украинской ночи!”
Так це ж було бiльш як сто тому лiт!
А за цi сто з гаком лiт, я гадаю, ви вже придивилися i знаєте, що воно таке за
українська нiч!
Так що, по-моєму, пояснювати зайве.
Якби тепер я йшов тої ночi з дiдом Махтеєм перепели ловити, я б обов’язково
дивився на дiда й думав:
– Та не викручуйтесь, дiдусю, не викручуйтесь, бо спiває у вас душа, їй-бо,
спiває:
Нiч яка, господи, мiсячна, зоряна,
Видно, хоч голки збирай…
– А як ваша, дiдусю, душа цiєї пiснi проспiває, ви трохи замислитеся, тяженько
про себе зiтхнете, а потiм знову в душi вашiй, дiдусю, зривається:
Мiсяченьку блiдолиций,
За хмару краще б ти сховавсь,
Не свiти, бо вже немає
Тiєї, з котрою кохавсь…
Та не про те менi тої ночi думалось, не про те гадалось! Найголовнiше, що мене
цiкавило:
– Чи ж патьпадьомкають? I чи цiла копа патьпадьомкає?
Тiльки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть, звернули на
межу, аж ось один:
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
За ним другий, а там iще, й ще, й ще!
– Ага, дiдусю, чуєте?
– Чую!
– А копа буде?
– Двi коли!
– Аж двi? Ого!..
Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч i лiворуч стiна озимої
пшеницi. А на межi ромашки, i молочай, i чебрець, i дзвоники…
Тут уже дiд Махтей зупиняються, витягають з кошика сiтку.
– Держи, – кажуть.
Я держу з одного боку сiтку, а дiд Махтей її розгортають, розпрямляють.
– Занось!
От ми з дiдом заносимо сiтку й напинаємо її на пшеничнi колоски бiля самої межi.
Дiд тодi витягають манок i починають:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Тихо. Дiдусь iзнову:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр!
Аж ось лiворуч, мов молотком:
– Пать-падьом!
– Сюр-сюр!
– Пать-падьом!
І на кожне дiдове “сюр-сюр” – все ближче, все ближче нервове “пать-падьом”.
Уже чути й пожадливо-пристрасне:
– Ха-вав! Ха-вав!
А за ним одразу й бойове:
– Пать-падьом!
Ось-ось уже близенько вiн! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його “ха-вав” i
“пать-падьом” нiби бiля самiсiнького вашого вуха!
– Ха-вав!
Вiн уже пiд сiткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутить вiн голiвкою сюди й
туди, як на нiжки спинається, шукаючи чарiвну спокусницю!
– Ха-вав!
Дiд Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього закоханого
перелюбця.
– Ха-вав!
Дiд Махтей раптом б’ють у долонi i встають. Переляканий коханець зривається, б’є
головою в сiтку й заплутується.
-Ага, парубче, – посмiхається дiд Махтей, виплутуючи сiренького переляканого
птаха з сiтки. – А будеш до чужих молодиць, захекавшись, бiгати? Будеш у гречку
стрибати?!
Єсть один!
Вiн пiдстрибує в клiтцi, б’ється голiвкою об м’яку сiтiку i знову падає на дно.
Я не знаю, в кого дужче трiпоче серце – чи в переляканого перепела, чи в мене?
– Та не стрибай, дурнику, не стрибай! – умовляє перепела дiд Махтей i прикриває
клiтку свиткою. I знову:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр!
I знову десь аж у гречцi:
– Пать-падьом!
I другий уже в клiтцi… I третiй!
Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зiрок тих, зiрок!
Скiльки ж кiп тих зiрок на небi?
В очах у мене щось нiби полегесеньку свербить, я кулаками протираю очi i
солодко-солодко позiхаю. I ледь-ледь чую, як дiд Махтей говорить:
– Е, парубче, заснув!
А потiм обгортає мене щось тепле. То дiдiв пiджак. I я вже не чую нi “ха-вав”,
нi “пать-падьом”. I тiльки вже пiд ранок, коли дуже-дуже не хочеться з-пiд
дiдового пiджака вилазити, чується:
– Вставай, синку, вставай! Додому пiдемо! Там досипатимеш!
Вискакую з-пiд пiджака до клiтки, а там аж сiм!
– Ого!
– Ну, пiшли, синку, пiшли…
З рушницею полюють перепiлки восени, коли вже просо вклоняється хазяїновi
повними китицями пшоняної кашi, а навкруги проса, куди оком кинеш, – самi стернi
та копи, та скирти…
От тодi на просищi з собакою iнтересно настрiляти повнiсiнький ягдташ
перепiлок…
Ситi вони тодi дуже…
Вони запливають тодi жиром i, коли ви їх поскубете, перед вами не птиця, а
грудка масла.
Коли полюєте перепiлок з вашим власним собакою, то це найвища насолода.
— Пiль!
– Бах! Єсть!
– Пiль!
– Бах! Єсть!
Так що ви маєте повне право потiм усiм говорити:
– За якусь годину-півтори мiй Ральф подав менi шiстдесят сiм перепiлок! Насилу
встигав.
– Пiль!
– Бах! Єсть!
– Пiль!
– Бах! Єсть!
От собака! Ах, i собака ж!
Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шiстдесят сiм перепiлок, не
забувайте двох правил пiсля перепелячої охоти.
Перше: обов’язково почистiть рушницю!
Друге: не об’їдайтесь!
1946
ЛОСЬ
Лось, або лiсова корова, плодиться здебiльша по лiсових просторах пiвнiчної
частини Батькiвщини нашої – Радянського Союзу.
Забрiдає вiн iнодi i в центральну частину, доходить до Бiлорусiї й до
українського Полiсся, але дуже й дуже рiдко.
Одного разу зчинився був гвалт, що пiд Києвом, у Пущi-Водицi, бачили в лiсi
лося.
Зiбралися мiсцевi охотники, позаряджали рушницi жаканiвськими кулями, наздогнали
того лося, оточили, – до нього, а вiн не дуже й тiкає, а просто йде на
мисливцiв i мукає…
Виявилося, що звичайнiсiнька собi корова, та до того ще й ялiвка, в лiсi
заблукалася.
У Києвi одного лося я сам бачив, але не цiлого лося, а саму тiльки голову, але
про це трохи згодом.
Лось зветься ще “сохатим”.
Чому вiн так зветься, я достеменно не знаю, але, очевидно, через те, щось
колись, за давньої давнини, коли мамонтiв у чотирьохлемiшний плуг запрягали, то
лосi тягали тiльки соху.
Лось-звiр дуже здоровий: дорослий самець важить iнодi бiльше як тонну.
Отже, заполювати лося – не тiльки гордiсть, а пудiв з пiвсотнi доброї гов’ядини
(чи лосятини), не кажучи вже про шкуру, ратицi, хвiст i роги.
А роги в лося величезнi та розложистi – гребiнцiв iз них можна наробити, ну,
може, не вагон, а таки чималенько.
Полювати лося – рiч дуже прибуткова, через те ми й узялися розповiсти про спосiб
цього полювання, хоч на Українi лосi й не плодяться.
А може, хто й зацiкавиться, кине таке невигiдне дiло, як, примiром, завiдувати
продбазою чи продкрамницею, та й подасться у пiвнiчнi лiсовi простори:
– Подамся, – мовляв, – на лосiв! I сам прогодуюсь, та й жiнку з дiтками
забезпечу.
Для таких оце й пишеться.
Що треба для охоти на лося?
Перш за все, ясно, рушницю. Можна гвинтiвку чи карабiн, можна штуцера, можна й
просту собi дубельтiвку, але набої повиннi бути з жаканiвськими кулями. Шротом
лося не звалиш.
Обов’язково – лижi, бо полюють лося взимку та ще тодi, коли снiг вiзьметься
“настом”, тобто вкриється такою собi, нiби крижаною, скоринкою. Лижi тодi не
провалюються в снiг, а легко пливуть поверх снiгу, – тiєю скоринкою-настом.
Харчiв так мiсяцiв на два, бо полювання, як ви потiм побачите, потребує чималого
часу.
Величеньку дiжку, щоб у нiй можна було засолити пудiв з п’ятдесят лосятини.
– Пудiв з п’ять солi!
За наших часiв уже треба брати i короткохвильову радiостанцiю.
Та оце, мабуть, i все.
Зрозумiло, звичайно, що одягатись треба якнайтеплiше: кожух, капелюха, тепла
бiлизна, теплий костюм, а на ноги унти чи пiми, простi повстяники навряд чв
витримають такий похiд.
Так ото зiбрались i кажете дружинi й дiтям:
– До побачення! Вирушаю на лося!
З тим, значить, вантажитесь у вагон, i їдете на пiвнiч: можна в Архангельський
край, можна й у Вологодську або Кiровську область.
До обласного центра ви не їдьте, бо в самiм обласнiм мiстi лосi не водяться,
вони на периферiї.
Краще всього висiдати на якiйсь невеличкiй залiзничнiй станцiї, серед дрiмучого,
безкрайого лiсу,
Висiли.
Невже треба вас iще вчити й того, як приладити всi отi причандали: дiжку, сiль,
харчi i т. iн., щоб вони теж за вами їхали?
Зрозумiла рiч, що на пiдводу тут розраховувати нема чого, отже, треба вмiти
змайструвати вузько-довгi саночки!
Сокиру, товаришi, сокиру не забудьте! I потрiбний метраж вiрьовок! I гвiздки!
Обладнавши все як слiд, надягайте лижi, запрягайтеся в саночки i на лижах весело
i прудко вибiгайте в лiс…
I бiжiть собi на лижах: усе лiском, усе лiском.
Коли пощастить, то днiв за два-три наткнетесь на лосячi слiди…
Тут уже вас захопить мисливське хвилювання i пiднесення вашого мисливського
духу, i ви покотите, покотите, покотите по лосячому слiду…
Чим далi будете бiгти, ви помiчатимете, що слiди все свiжiшають, свiжiшають,
свiжiшають…
Пильно вдивляйтеся вперед!
I ось через галявину, провалюючись у снiг i поклавши на спину свої величезнi
розложистi роги, важко мчить “сохатий”.
Вiн почув вас, бо звiр вiн дуже сторожкий i обережний, i коли за вiтром, то вiн
чує вашу присутнiсть за кiлька кiлометрiв.
Ви – за ним.
Лось бiжить, пробиваючи своїм важким тiлом наст i провалюючись у снiг аж по
черево, а ви мчите легко й плавно, бо ви не такi важкi, як вiн, i ви ж на лижах,
а вiн – босонiж, без лиж, бо на його чотири ратицi лиж iще не винайдено.
То нiчого, що лось залишає вас позаду кiлометрiв на 15-20, ви з цього в розпуку
не вдавайтеся, а весело й упевнено йдiть його слiдами, бо перемога все’дно буде
ваша!
А яка насолода бiгти на лижах густим-прегустим лiсом, що простягся ген-ген аж на
тисячi кiлометрiв!!
Перескакують з гiлки на гiлку бiлочки, зривається з густої ялинки глухар, пищить
рябчик, притулюючись до стовбура, щоб його непомiтно було (мiмiкрiя!),
шарахається набiк перелякана росомаха, щiльнiше пригортається з остраху до своєї
лапи в барлозi ведмiдь.
А навкруги казковi шати – снiговим шаром уквiтчанi вiти дерев, а пеньки стоять з
височенними на них слiпучо-бiлими шапками, мов зустрiчають вас старовиннi бояри
у фантастичних володiннях царя Берендея.
Так i здається, що он з-поза того стовбура товстелезної смереки вийде нiжна
Снiгуронька й тихо-тихо привiтає вас:
– Чолом тобi, охотничку-стрiлочку! Нi пуху тобi ще й нi пiр’ячка!
А ви мчите, а ви мчите, а за вами сани, а на санях дiжка, i сокира, i вiрьовка,
i сiль…
Идет он густою тайгою,
Где пташки одни лишь поют.
Не всю путь до перемоги над лосем, певна рiч, буде так весело, бо людина – є
людина, отже й ви, розумiється, вiдчуєте через два-три тижнi втому, але ж, я
гадаю, що ви вже почуваєте, що й лось притомився, бо слiди його все глибшi, все
важчi.
Пiдбадьорiться, – ось-ось перемога!
Ви вже бачите, як перевтомлений звiр хапає язиком снiг i все частiше, все
частiше вiн його хапає. Тому доказ – довгуватi ямки обабiч лосьового слiду.
Щоправда, ви вже весь паруєте, як киплячий самовар, але то нiчого: бiльше руху,
бiльше енергiї!
Вже недовго…
Днiв через п’ять-шiсть ви вже наближаєтесь до лося, бо вiн уже не бiжить, а
тяжко йде, ступає.
За два-три днi вiн од вас не далi як на п’ятсот метрiв!
Натиснiть, голубе, натиснiть!
Аж ось ви бачите, що звiр упав. Потiм пiдвiвся, ступнув разiв iз десять i знову
впав. Ще раз пiдвiвся, двiчi ступнув i впав.
Лежить!
Ви пiдбiгаєте на лижах до нього і падаєте на звiра.
Звiр тяжко дихає, i ви тяжко дихаєте.
Звiр висолопив язика, i ви висолопили язика.
Отак звiр i ви лежите днiв зо два!
Але яка радiсть розтинає вашi груди! Бо ви зверху!
Приблизно днiв через два звiр тяжко пiдносить голову, повертає до вас свою вкрай
стомлену морду!
– Стрiлятимеш чи рiзатимеш? – питає.
– Почекай, дай трохи вiдсапну! Вiдсапуєтесь далi…
– Ну, що ж, – каже лось, – не хочеш убивати, почвалаю я далi: я звiр, а ти
мисливець, менi вiд тебе тiкати треба!
– Та полеж, – кажете ви, – вiдпочину й застрелю!
– Нi, побiжу, – я гордий! Iзсунься з мене, бо я не встану!
Пiдвiвся лось i почвалав.
Але вiн далеко не пiде, – ноги вже йому не служать, i вiд смертельного гону в
нього невроз серця.
Ви пiдводитесь i стрiляєте.
Лось – мертвий, а ви поки що живий.
Тодi вже бiлуйте, солiть м’ясо, напинайте шатро, встановлюйте радiостанцiю,
визначайте орiєнтири й викликайте радiограмою дружину з дiтьми.
Приїздить родина, може, ще хтось i знайомий завiтає – ну, тут уже бал i все таке
iнше.
Святкуєте, доки не з’їсте всiєї солонини з лося.
Голову ви зразу ж одрубали, як трофей, щоб потiм повiсити її в кабiнетi й увесь
час задаватись, що ви вбили лося.
А як дружини не викликатимете, – грузiть солонину на санки й додому.
Коли повернетесь додому, в Києвi буде вже двi лосячих голови: одна у вас, а
друга в мого приятеля.
Я про неї вже згадував. Мiй приятель хотiв був подарувати менi ту голову з
страшними рогами:
– Забери, – каже, – будь ласка! Трофей же який!
– А чого, – питаю, – ти сам не пишаєшся з такого трофею?
– Та куди ж я його приткну? У передпокої – в хату не ввiйдеш, в кабiнетi – теж
нема де повернутися! Сама тобi голова! Забери, будь ласка, я доплачу!
1946
ДРОХВА
Як пiдете ви з хутора на гору, отуди, де колись стояв млин-вiтряк, а потiм
звернете на межу, помiж пшеницями, та спуститесь тою межею трохи нiби в дiл – на
шлях, що простягся з хутора В’язового до церкви, що в нiй на Покрову храм бував,
так ви собi i йдiть тим шляхом далi. Минете церкву, а потiм Куликами, Куликами
(це куток на селi, де всi Кулики живуть) аж за мiстечко вийдете. Вийшли ви за
мiстечко й прямуйте далi. Перша дорога, праворуч, буде на Тернiвщину, а друга –
далi, на Шенгерiївку.
Нi на Тернiвщину, нi на Шенгерiївку ви не звертайте, а все прямо, все прямо
йдiть! Минете Халдеївщину, а там уже швидко й Дуб’яги будуть.
Од вашого хутора до Дуб’ягiв буде не бiльше, мабуть, як кiлометрiв iз вiсiм.
Щоб не сумно вам було йти, ви б могли проказувати, iдучи межею помiж пшеницями:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
Так ви ж не вмiєте ще такого проказувати, бо вам iще тiльки сiм рокiв…
Проказувати ви таке вмiтимете тiльки через два роки, коли Марiя Андрiївна,
старенька-старенька вчителька, яка, коли надворi i весна, i сонце, – так i тодi
вона в теплу хустку кутається, бо вже вона старенька, i все, бiдна, кахикає, –
навчить вас.
Так тiльки через два роки вона вам скаже:
– Оцi два рядочки, дiтки, ви менi на завтра щоб напам’ять вивчили! Оцi:
По ниве прохожу я узкою межой,
Поросшей кашкою и цепкой лебедой!
– От ви їх i вивчiть напам’ять! Усе вам тут зрозумiло? А хто знає, що тако
“цепкая”?
– Я знаю, – пiдносите ви руку, всю в чорнилi.
– Ну, скажи!
– “Цепкая”… То є цiпок, так це – патериця, вродi як хлопець, вiн, а “цепкая”
так це – патериця-дiвчинка, вродi як вона…
Марiя Андрiївна смiється i вiд смiху ще дужче кахикає:
– Нi, не те, не те, – каже вона, – “цепкая” це така, що дуже чiпляється!
– Чiпка, значить? – вигукуєте ви з усiма в хорi.
– Ну да, чiпка! Так “чiпка” це буде по-нашому, а “цепкая” – це по-росiйському!
Розумiєте?
– Ага! – знову хором.
А на другий день ви вже впевнено проказуєте Марiї’ Андрiївнi:
По нивi проходжу я вузькою межою,
Поросшей кашкою й чiпкою лободою.
– Та не “чiпкою”, а “цепкой”!
– А я забув, що так треба! Так я вдруге!
– Ну, ну!
– Поросшей кашкою i…
Тут ви зупиняєтесь, думаєте трохи, потiм у думцi самi собi кажете “Ага!” й з
притиском переможно кидаєте:
– I чiпкою лободою!
Марiя Андрiївна, посмiхаючись, лагiдно махає рукою:
– Сiдай!
Де тепер могилка лагiдної-лагiдної Марiї Андрiївни? Уклонився б я могилцi її, бо
вона ж, було, навчить нас “О” писати: “Бублик, бублик, дiтки, пишiть!
Кругленький! Оце й буде “О”! – а потiм розглядає зошити:
– Ой, хороший хлопець! Яке “О” гарне написав! I руки не дуже в чорнилi! На ось
тобi – цукерка!
Хай би на її могилцi навеснi, як бузок розпускається,. хай би весь час соловейко
тьохкав!
Так виходить, значить, що про “кашку” й про “цеп-кую лебеду” ви, йдучи межею
помiж пшеницями, ще проказувати не вмiєте, бо ще не навчились.
Так ви волошки рвiть… Та васильки, та дзвоники, та конюшину, та ромашку! Цiлий
великий-великий снiп ви тих квiтiв нарвете, а потiм березкою його зв’яжiть i
несiть!
А як iще вам сумно, тодi ловiть на колосках жучка-кузьку. Вловили – й за пазуху.
А як уже назбираєте кузьок аж пiвпазухи, вони там лазять, шелестять i лоскочуть
вас, лоскочуть.
Вам не сумно тодi буде i ви, пiдстрибуючи, аж на Дуб’ягах опинитесь!
А на Дуб’ягах куркуль живе, що з глечика горiлку п’є.
Приходите, а в садку за столом куркулi два сидять та горiлку з глечика п’ють.
А потiм, як нап’ються, то й крикнуть:
– Даниле! Запрягай Жолудя й Горiлку в гарбу, та щоб повнiсiнька гарба сiна була!
На дрохви поїдемо! А ти з нами поїдеш? – питає мене куркуль.
– Поїду, – несмiливо кажу я.
– От i добре! На гарбi сидiтимеш, конi поганятимеш! Добре?
– Добре!
– От i гаразд!
А я й питаю вусатого дядька:
– Дядьку! А що воно таке за дрохви?
– Хiба не чув?
– Не чув!
– Птиця така велика, як двi гуски вкупi! Степова! В степу плодиться! Полохлива!
– Ага!
От на гарбi й поїхали! Повна гарба сiна, та ще кругом i бур’яном обтикана! Я
спереду сиджу, конi поганяю, рушницi на сiнi лежать, кошик з глечиками та з
харчами.
А дядьки лежать горiлиць на гарбi й намагаються спiвати:
Вилiтали орли з-за крутої гори…
Але дотягали вони тiльки до “крутої”, а на “круту гору” видертись нiяк їм не
щастило, вони з “крутої” зсовувались на початок, звiдки знову “вилiтали орли”.
Так усю дорогу тiльки те й робилось, що “вилiтали орли”, а що з тими орлами далi
було, куди вони вилiтали й чого вони вилiтали, – для мене й залишилося тодi
таємницею.
Оце було моє перше полювання на дрохву!
Коли далеченько ми вже в степ од’їхали, один з дядькiв каже:
– Подивись-но, Дороше, чи не видно?
Дядько встав на гарбi, я спинив конi, i почав дядько дивитись на всi боки!
Дивився вiн довго, а потiм i каже:
– Отам за ожередом нiби щось таке бовванiє! На конюшинищi! Звертай на оцю межу й
прямуй на ожеред! – каже менi дядько.
Поїхали межею…
Стали бiля ожереду. Дядько вилiз на ожеред, подивився сюдн й туди, злiз,
пiдiйшов до гарби:
– Єсть! – каже. – Семеро! Тiльки ж як до них пiд’їхати?
Говорили щось вони, говорили, а потiм мене почали вчити, як менi їхати.
– Ми, – кажуть, – їхатимемо та по дорозi непомiтно з гарби попадаємо й заляжемо
отам у пшеницi, а ти їдь аж отуди, та, не доїздячи байрака, звертай лiворуч i
об’їзди їх, дрохви, з того боку. Трохи проїдеш, а потiм завертай конi i їдь
назад, трохи вже до дрохв ближче. Як доїдеш знову до байрака, вертайся назад i
їдь ще ближче до них. Наганяй нiби їх на нас. Та не витикайся з гарби, щоб вони
тебе не побачили! I не нокай, i не цмокай! Потихеньку їдь! Зрозумiв?
– Зрозумiв!
– Паняй!
Поїхали…
Дядьки дорогою з гарби повипадали, а я попрямував до байрака, там звернув
лiворуч і поїхав. Як доїхав до конюшинища (конюшину вже було викошено) – побачив
оддалiк табунець якихось великих птахiв, що паслися на конюшинищi.
Я все робив так, як казав менi дядько Дорош.
I туди їхав, i назад повертався, i знову туди повертався, все до тих птахiв
наближаючись.
I дуже вже менi закортiло роздивитися їх. Особливо отого, найбiльшого, що весь
час, голову високо пiдвiвши, на гарбу на мою поглядав! А з-за бур’яну погано
було видко. От я встав на гарбi й визирнув через бур’ян. Як розженеться
найбiльший, а за ним i всi, – знялися й полетiли. Я так i впав у гарбу! А вони
полетiли не на дядькiв, а вбiк!
Пiд’їхав я до дядькiв:
– То ти їх наполохав? – питає дядько Дорош.
– Їй-бо, дядечку, нi! Я сидiв, як ви сказали, а вони чогось налякалися й
знялися!
– Ох, i полохлива, ох, i сторожка птиця! – зiтхнув дядько Дорош. А другий:
– А ну їх к лихiй годинi! Пiдвертай до ожереду! Пiд’їхали ми до ожереду, витягли
дядьки з гарби кошика, прослали пiд ожередом попону…
– А ти коням сiна пiдкинь! – наказав менi дядько Дорош, – та розгнуздай! Умiєш?
– Умiю!
Ну, потiм уже полювання дрохв було таке: я коники ловив, а дядьки з глечикiв у
чарки наливали та закусювали. А потiм спiвали, – i пiд ожередом, i на гарбi, як
додому їхали, i в садку, як додому приїхали, а я на ослонi дрiмав.
А дядько Дорош все намагався довести, що:
– Дрохва, – вона дуже полохлива птиця! Дуже полохлива! А ви кажете! Я заснув.
А дрохва таки справдi дуже полохлива i дуже сторожка птиця.
Полюють її отак, як ото ми колись iз дядьком Дорошем полювали: гарбу i воза
обтикують бур’яном, гiлками з листям, а потiм, об’їздячи табуна, наганяють
поволеньки на схованих охотникiв. – А найцiкавiший спосiб полювати дрохву – це
пiдкрастись до табуна на пострiл i торохнуть.
Пiдкрадатися треба дуже обережно i дуже здалеку.
Забачили ви табун далеченько, так кiлометрiв на три в степу, – лягайте й
починайте лiзти.
I все придивляйтесь, щоб так перелазити – од кущика травицi до кущика будякiв чи
бур’янцю якогось, кураю тощо…
Лiзти найкраще на черевi, кашкета – в кишеню, голову пригнути низько до землi,
бо дрохва найбiльше голови людської лякається!
Отак i пiдлазьте, пiдкрадайтеся!
То нiчого, що на другому кiлометрi вашого пiдкрадання ви вже не штанами будете
лiзти i не сорочкою, а голими лiктями й голими колiньми, що на третьому
кiлометрi вже з колiн i з лiктiв кров капатиме, – то нiчого, – то якраз i
найсильнiшi i найпекучiшi суть моменти полювання дрохви, – нiяка благородна й
велика дичина задарма не дається, а дрохва, коли це не вона, а вiн, дудак, майте
на увазi, що вiн важить пуд, цiлий пуд, а смальцю з нього цiлий глечик, а
вишкварок – пiвпiдситка.
Та ше майте собi на увазi, що дрохвячий смалець не тiльки для кашi, бо то вам не
гусячий смалець, а то смалець дрохвячий, – вiн од бешихи сильно дуже допомагає!
От вам: пуд м’яса, глечик смальцю, пiдпiдситка вишкварок і нiякої нi у вас, нi у
сусiдiв бешихи.
От що значить дрохва!
Та ще до всього цього й гордовите:
– Дрохву вбив! О!
Так що ж ви будете дивитися на якихось там три кiлометри пiдкрадання, на штани
та на сорочку й на обiдранi колiна та лiктi!
Дрiбницi то все!
Не звертайте на них уваги й пiдкрадайтеся далi.
Пiдлiзти треба на пострiл, – це, значить, метрiв на п’ятдесят-шiстдесят, не
бiльше!
Шрiт має бути крупний – два-три кулi, а то й картеч, бо птиця велика.
Ну, вже недалечко залишилося, метрiв з п’ятдесят!
Останнi зусилля, ще метр – i дрохви… здiймаються й летять!
Ви стрiляєте “у божий свiт, як у нову копiйку”, сiдаєте, дерете натiльну сорочку
i перев’язуєте колiна й лiктi!
А потiм уже потихеньку йдете додому.
I уявiть собi, що дрохви, як правило, зриваються й летять завжди саме тодi, як
вам залишилось пролiзти ще тiльки не бiльше як один чи два метри.
Характер у них такий!
Ви, ясна рiч, не повiрите, але одного разу я таки вбив дрохву.
Убив, не пiдкрадаючись, а просто так – устрелив та й вже!
Невеличкий, так iз десяток, табунець дрохв, бачу, летить i сiдає на буряках…
Я бродив з рушницею в степу, полював перепiлки, а в запасi було в мене кiлька
набоїв з крупним шротом.
Перезарядивши свою централку, пiшов я проти вiтру по буряках на те мiсце, де
сiли дрохви.
Було це в серпнi, вiяв невеличкий вiтерець.
Бурячиння було високе й лапате, вiтерець по нiм тихенько лопотiв, я поволi й
потихеньку йшов, i дрохви мене пiдпустили, бо, очевидно, шум моїх крокiв
заглушало лопотіння гички. Знялися вони недалечко, метрiв за сорок, – я
вистрелив, i-о, радiсть! – одна з них каменем на землю.
Пiдбiг – єсть!
Я не скажу, щоб це був дудак, на цiлий пуд вагою, це не був дудак, а скорiше –
дудочка, i до пуда їй було дуже далеко.
А проте ж – дрохва! Справжня дрохва!
Додому я їхав гордий, з вокзалу до квартири йшов гордий, а як увiйшов у хату, нi
на кого i не дивлюсь.
Домашнi всi питають:
– Що за птиця? А я крiзь зуби:
– Що? Дрохва! Не бачите, що?! Дiзналися родичi, знайомi, товаришi.
– Правда, що дрохву вбив?
– Убив!
– Коли ж на дрохву?
– Та заходьте, – кажу.
Пiдрахував я, скiльки на дрохву прийде, – вийшло чоловiка з двадцять. Я й кажу
дружинi:
– Знаєш, – кажу, – що? Не помiстяться всi вони в нас! Оддам я дрохву, хай там
приготують, а ми всi туди пiдемо та й посидимо, дрохви поїмо!
– Добре, – каже дружина, – клопоту менше! Я так i зробив. Однiс дрохву. Куди,
– питаєте, – однiс? Не скажу, бо й ви туди ходитимете! Принiс дрохву та й
прошу:
– Приготуйте, будь ласка, на завтра!
– Дрохва? Е, нi! На завтра не вийде, бо треба на двi доби в землю закопати,
потiм – добу в оцтi вимочувати, а потiм уже смажити! На суботу якраз i вийде.
– Ну, добре! – кажу.
Сповiстiв я всiх, що дрохву їстимемо там-то й там-то, в суботу.
Зiбралися їсти ту дрохву двадцять вiсiм чоловiк.
А я ще раз кажу, що дрохвi моїй до пуда дуже далеко було!
Та й чи вистачило б для такої кумпанiї й дудака на пуд вагою?!
Поїли дрохву, з’їли ще iндичку й гуску (це вже свiйськi птахи) i салату олiв’є
порцiй з п’ятнадцять з’їли, було там iще й де-воляй, i карського шашлику!
Рiзноманiтної там було, одне слово, дичини!
Вiтали всi мене з щасливим полем, кричали, щоб менi й далi не було “нi пера нi
пуху”, а потiм спiвали.
На ранок були вдома довгi балачки, але вже бiльше не про дрохву, а про квартиру,
про дрова, про черевики для доньки.
Балачки закiнчилися сентенцiєю приблизно такого змiсту:
– Та доки ж я i взимку у лiтньому пальтi ходитиму?
– Та ти ж сама розумiєш: дрохва! Не часто вона трапляється!
– Дрохва?! – перебивають вас. – Дрохву чоловiк на зиму в теплi краї проводжає!
А в декого з чоловiкiв жiнка взимку мерзне! Рiзниця! Ну, взяв би та випадково й
промазав, коли вже вона така рiдкiсна птиця!
– Та я ж устрелив випадково! Хiба ж я хотiв, чи що?
– Слава богу, що не часто вона трапляється, – перебивають вас iзнову.
А вже Миколi Iвановичу, що ото дрохву вам lege аrtis* (* По-мистецькому
(лат.).) готував, при зустрiчi ви кажете:
– Дрохву, значить, два днi треба в землi тримати перед тим, як смажити?
– Не менше! – одказує Микола Iванович. – Тодi вона позбавляється специфiчного,
не дуже приємного запаху!
– Слухайте, – кажу, – Миколо Iвановичу! Як удруге коли-небудь принесу я вам
дрохву готувати, держiть її в землi не два днi, а мiсяцiв зо два!
– Не витримає, – зогниє!
– От i добре! Не так багато я заробляю, щоб дрохви їсти.
1946
ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР
Чого воно так: коли говорять “дикий кабан” – так не страшно, а як – “вепр”, так
уже й мороз нiби поза спиною i волосся на головi ворушитись починає?
Воно, мабуть, саме слово “вепр” – страшнувате, – якесь таке, нiби з великими
iклами й погрозливо хрокає…
– Вепр!
На Полтавщинi, недалеко славного мiста Гадяча, є село Веприк, – хоч воно i не
дорослий “Вепр”, а тiльки маленький, тiльки ще “Веприк”, але я гадаю, що
колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, – ану ж вiзьме малий “Веприк” та
на великого “Вепра” й виросте? Що тодi?!
Найстрашнiший дикий кабан – “одинець”, – це запеклий кнур-iндивiдуалiст, старий
досвiдчений кнуряка, що прибивається до табуна тiльки тодi, коли свинi весiлля
справляють.
Вiн тодi своїми страшними iклами розганяє кнурцiв-парубкiв, усi його рушниками
перев’язують, вiн сидить, хрокає й чавкає, як колись пан-помiщик на весiллi у
своїх крiпакiв, i йому, як i колишньому кнуровi-помiщиковi, належить право
“першої ночi”.
Дикi кнури-одинцi, що звуться ще за свої величезнi страшнi iкла – сiкачами,
вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.
Собак вони своїми iклами одним ударом сiчуть, на беф-строганов, а охотник, як
побачить сiкача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу i сидить там тихий, як
горличка.
А потiм уже всiм i розповiдає пiсля четвертої стопки:
– Сiкача вчора стрiляв! Iду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе! Дивлюсь, а
воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтiкаємої форми зiйшов з рейок і
болотом котить. Придививсь – а воно сiкач! Я, звичайно, не розтерявся, – у
лiвому стволi в мене жакан, – я його в лоб як жахну, – а вiн тiльки головою
покрутив, куля одскочила та недалечко вiд мене й упала. Тiльки трохи сплющилась!
Я не розгубився… А коли я взагалi розгублююсь, скажiть? Да… Я не розгубився
та зразу за фiнку, та до нього! Розмахуюсь, а вiн менi й каже:
“Злiзайте, каже, дядьку, з дуба, чого ви туди залiзли?” Да… Я, звiсно…
– Стiй-стiй! Що ти буровиш? Хто каже? З якого дуба?
– Та не перебаранчай! Я до нього з фiнкою, вдарив його пiд лiву пахву, якраз
проти серця! “Ага, – кричу, – попався, – кричу, – веп-п-пиррр. Не з таких, –
кричу, – я, щоб сiкачiв боятись!” Та на нього верхи! Сiв верхи й держусь за
гiлку! А вiн менi знову: – “Та злазьте, – каже, – дядьку, кабан у Пилипову
балку побiг!” А я йому:
“Злiзай, кажеш?! Не злiзу, поки, – кричу, – не рiшу тебе тут!” А вiн менi: “Я,
– каже, – веп-п-пиррр сi-сi-сi-ка-ка-ка-ч…”
Тут уже пiдходить хазяйка:
– Може б, – каже, – ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
– Не злiзу! – кричить Стратон Стратилатович. Потiм уже беруть Стратона
Стратилатовича пiд руки й кладуть на канапу.
А вiн i на канапi ще добиває сiкача:
– Не злiзу, – кричить, – доки не рiшу! І так-таки нiхто й не довiдався, чи
злiз Стратон
Стратилатович iз страшного вепра-сiкача, чи й досi держиться за гiлку.
Сiкач – страшний звiр, так що й пiсля четвертої стопки не дуже злiзеш…
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сiкача?
Бо ми – охотники, ми люди хоробрi, i коли вже йти на дикого кабана, то йти на
такого, щоб можна було чим i похвалитися, та й показати було що…
Уявiть собi на стiнi у вашому кабiнетi отакенну сiкачеву голову iз страшними
зубилами-iклами!
Слава не тiльки вам, а й усьому вашому роду-племенi.
Ясна рiч, що, полюючи сiкача, можна мимохiдь з десяток менших кабанiв чи свиней
настрiляти, але головна ваша мета – сiкач.
Поросят не бийте.
Убити порося – це все’дно, що встрелити на озерi каченя, що ще й у колодочки не
вбилось.
Це – шокiнг для справжнього мисливця.
Сiкач, незважаючи на свою чималу вагу й короткi ноги, дуже прудко бiгає.
Розповiдав менi якось приятель-охотник, дуже досвiдчений мисливець i на птицю, i
на звiра, як сiкач бiгає.
Кузьма Дем’янович – мого приятеля звуть.
– Полювали ми кумпанiєю у Баб’ячiй балцi, – почав Кузьма Дем’янович… – А
Баб’яча балка пiдходить з того краю до глибоченького провалля… Понад балкою –
лiс. За проваллям починається болото, поросле очеретами, а далi – рiчка.
Полювали ми зайцi, лисички, – що трапиться, одне слово. Був з нами й мiсцевий
дiдок-охот-ник. Пройшли ми балку, пiдiйшли до провалля, сiли па горбочку,
закурили, вiдпочиваємо. Краса ж яка, куди оком кинеш! Очерети, мiж ними де-не-де
озеречка, а за очеретами срiбно-голуба стрiчка рiчки… По той бiк рiчки –
лiсочок… Бiля лiсочка – хутiрець на три хати… На узгiр’ї бiля хутора овечки
пасуться… Чутно, як у хуторi дiвчата “Чорноморця” виводять:
Вивiв мене босую,
Та й питає.
– Чи є мороз, дiвчино,
Чи не-ма-а-а-є-є-є?
Дивився б i не передивився… Слухав би i не переслухав…
Сидiли, слухали, з краєвиду милувалися.
Аж ось мiсцевий дiдок i каже:
– А в цьому, – каже, – болотi табун диких свиней є! I сiкач тут здоровенний
бродить.
– Ми всi, – каже Кузьма Дем’янович, – аж попiдскакували!
– Де?
– Та отут у болотi!
– Та невже? – ми до нього. – А чи бачив їх тут хто-небудь?
– А чому ж не бачить? Бачили! А скiльки вони в нас городини та бурякiв
перенищили… Я сам сiкача бачив, – пудiв на п’ятнадцять, якщо не бiльше!
Страшний звiр!
– Ну, ви ж розумiєте, – вiв далi Кузьма Дем’янович, – що ми зразу ж рiшили
пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней. Було нас шiсть
чоловiк. Рiшили так: я, як найстарший, – менi вже тодi п’ятдесят шостий пiшов,
– так я пройду од провалля углиб в очерет та тут буду собi чекати, а решта – з
того боку зайде i йтиме до мене один од одного метрiв на тридцять-сорок.
Загонщикiв у нас, як бачите, не було, – ми самi, мовляв, i за загонщикiв, i за
стрiльцiв. Дiдок не схотiв з нами йти: “Боюсь!” – каже. Пiшли ми в очерет, а
дiдок спустився в балку: “Мо’ – каже, – де зайчика наполохаю”. Увiйшов я в
очерет, пройшов трохи, став, обдивляюсь. Справдi, нiби стежки якiсь в очеретi –
сюди й туди йдуть. Не брехав, видать, дiдок, – сам я собi подумав… Пройшов ще
трохи далi в очерет, вибрав таку собi невеличку вродi галявинку, став,
прислухаюсь… Не чуть нiчого… Шелестить тiльки очерет, та iнодi десь iзбоку
зашарудить болотний щур. I знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам
пiдiйти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрiмав трохи. Стою, дрiмаю!
Коли воно щось нiби як шелесне очеретом, та як хрокне, – так я як пiдстрибну!
Пiдстрибнув – i крутюсь на мiсцi, не знаю, куди тiкать! А воно вдруге – як
хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз навпроти провалля… Почув
тiльки, що й од мене щось шелеснуло й подалося в напрямку до рiчки! Та де там
було думати, що воно… Я вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З
провалля вилетiв, як хорт, добiг до лiсу, й на грушу. Сiв, звiв курка, чекаю.
Довго сидiв, нема нiчого. Аж ось чую, гукають:
– Кузьма Дем’янович! Кузьма Дем’янович! Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
– Я тут! – кричу. – На сiкача засiв! На грушi!
– Зла-га-га-газьте!
– Не злiзу! – кричу.
А воно й справдi, я й сунувся, був, iз грушi злазити, – не злiзу. Груша висока,
стара груша, i аж до половини нi сучкiв, нi вiття – самий стовбур! Як я на неї
видерся, вбийте мене, й досi недопойму…
Пiдiйшли товаришi. Зняли мене з грушi.
– Бачили що-небудь? – питаю я їх.
– Анiчогiсiнько не бачили!
– Та як же ж, – кажу, – не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж
двiчi. I шелеснуло щось од мене! Я вiд нього, а воно вiд мене. А що хрокнуло,
хай мене бог поб’є, – кажу, – своїми вухами чув!
– Так то ви, значить, – питає мене Iван Петрович, – на провалля прянули?
– Я ж, – кажу, – я! Воно як хрокне, – я думав, що сiкач, i з очерету!
– Та то я висякався! – каже Iван Петрович. – Тiльки я сякнувся, воно щось як
шелесне бiля мене, а я думав, що сiкач, та й собi од нього до рiчки!
Аж ось дiдок пiдходить.
Ми на нього:
– Де ж вашi свинi? Де ваш сiкач?
– Нема хiба? – здивувався дiдок.
– I слiду нема, – кажемо.
Виходить, пiрнули!
– Куди пiрнули?
– Пiд воду! Куди ж!
– Та хiба ж дикi свинi пiрнають?
– Не знаю, як де, а в нас пiрнають! – каже дiдок.
– А що ви гадаєте, – мiркує Кузьма Дем’янович, – могло бути! Єсть же ж морськi
свинi, могло буть, що й рiчнi є!
– Так отаке-то трапилося з нами на полюваннi кабанiв. Я й досi нiяк недопойму,
як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П’ятдесят же шостий менi…
Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сiкачi бiгають! Прудкий звiр, –
додав Кузьма Дем’янович.
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спецiально на таку охоту
натасканими псами, але здебiльша i найчастiше полюють його з загонщиками.
Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тодi його, ясна
рiч, стрiляєте.
Стрiляти треба обов’язково кулею, цiлитись у голову або в серце, бити треба
наповал, бо поранений кабан – звiр страшно лютий, вiн кидається на охотника, з
розгону всаджує йому своє страшне iкло прямо в пуп i з криком “Ага, попавсь!”
поре мисливця по черевнiй бiлiй лiнiї од пупа вгору до грудей.
Коли вiн сам смертельно поранений, – вiн лягає тут же, поруч охотника. I обидва
вони потихеньку вiддають душу боговi.
Потiм уже сходяться охотники, лаштають носилки i несуть i свого загиблого
товариша, i дикого кабана до машини чи до залiзничної станцiї.
Тi, що несуть загиблого товариша, – дуже сумнi, бо, їм дуже жалко хороброго
мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї страстi.
А тi, що несуть забитого кабана, – дуже веселi, бо “такий мисливський трофей
трапляється не дуже часто.
Коли ви йдете болотом, де обов’язково є цiлий табун диких свиней i де бродить
величезний сiкач, не менш як пудiв на п’ятнадцять вагою, дуже корисно
проказувати таку нiби молитву, що за сивої давнини дуже допомагала на охотi
нашим предкам-мисливцям (мiж iншим, молитва ця корисна не тiльки при полюваннi
кабанiв, а корисна вона й при охотi на всякого звiра).
Така молитва:
Ви зорi-зiрницi,
Нiч темна темниця,
Замикаєш ти i церкви, i хати
Ще й царськi палати.
Замкни звiрю вуха й очi,
Щоб я пiдiйшов i не промахнувся…
Коли ви таку молитву прочитаєте з вiрою, то, безперечно, зможете пiдiйти до
кабана, незважаючи на те, що вiн звiр дуже обережний, i слух у нього, як у
найталановитiшого диригента симфонiчного оркестру.
З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навiть самому,
продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на купину в
очеретяному болотi.
А взагалi, ще раз кажемо, полюють кабана iз загонщикамн.
Трапляється, i дуже часто трапляється, що кабан, почувши чи довiдавшись, що
спереду стоять на номерах мисливцi з жаканiвськими в рушницях кулями, i бувши не
зовсiм певний, що всi вони прянуть на грушi, – повертається i йде на
загонщикiв.
Бо вiн звiр хитрий, – вiн знає, що у загонщикiв, крiм кiлкiв та одчайдушного
галасу, в руках нiчого немає.
Випадки такi кiнчаються бiльш-менш щасливо, кiнчаються вони переляком, бо кабан
поре людину тiльки тодi, коли його поранено, а так вiн пiдбiжить, хрокне,
налякає й, смiючись, побiжить далi.
Було таке й з нами на полюваннi кабанiв, було, було! Брехати не буду – було!
Пiдняли загонщики в очеретi на болотi кiлька диких свиней i кабанiв.
Пiшли вони на охотникiв.
Почулося там бах, там бах!
Виткнувся на них i один чималенький, так пудiв на десять, вепр.
Чи там у нього стрiляли, чи не стрiляли, я вже не скажу, бо дехто з охотникiв,
щоб виднiше було, сидiв на грушi, а тiльки ж вiн крутонувся й помчав на
загонщикiв.
На всьому скаку пiдбiг до одного парубчака-загонщика, той i “рятуйте, хто в бога
вiрує!” не встиг пролящати, як вiн його тиць рилом у пуп! Перекинув,
перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав i помчав далi.
Пiдбiгли ми всi до того парубчака: стоїть блiдий-блIдий, губи бiлi й трусяться,
i нiчого бiльше вимовити не може, тiльки:
– Хрокнуло й побiгло! Хрокнуло й побiгло!
Нарештi трохи опам’ятався.
Ми до нього:
– Ну, що, – дуже злякався?
– Злякався, тiльки не зовсiм до кiнця злякався! Можна дужче злякатися! –
промовив вiн i подавсь у кущi.
Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними.
Убили ви дикого кабана.
I отодi настає найтяжчий момент полювання диких свиней.
Це – коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелi i вам треба переконати
їх, що це iменно кабан не простий, а дикий.
Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрiбнiших деталей: i як
збиралися ви на охоту, i як їхали, i як доїхали, як до болота чи до лiсу дiйшли,
де стали, скiльки було загонщикiв, як кабан вискочив, як ви не розгубилися, як
бахнули, як вiн ткнувся рилом у землю, а потiм знову встав i побiг, а ви його
вдруге…
В процесi розповiдi ви й свiдкiв називаєте i розплющену кулю калiбра вашої
рушницi показуєте…
Ну, всi докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.
I бачите, що нiщо не допомагає: їдять i хвалять кабана, а не вас!
I ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть реготатися:
– Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речi, почiм свинина тепер?
Отакi люди!
Невдячнi люди!
З’їли цiлого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на ранок хазяйка
iстерично верещить:
– Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англiйськи) пiвлiтри карасини випила?
Ну, гостi?! Щоб ти менi бiльше диких кабанiв не стрiляв!
А вони, приятелi, iдуть ситi й п’янi додому та ще й насмiхаються!
Нехорошо!
1946
ГАГАРА
Одного разу вiдпочивали ми кумпанiєю пiсля ранкової зорьки й пiдраховували,
скiльки хто з нас не знайшов битої смертельно качки.
П’ятеро нас було дуже досвiдчених охотникiв-влучакiв, дуже цiлких стрiльцiв, що
ото:
– Ану, пiдкинь картуза! Ану, пiдкинь! Побачиш, як я стрiляю, та до того ж
побачиш як у мене ружжо б’є! Пiдкинь!
Картуза нiхто не наважувався пiдкидати, бо картуза шкода, а пляшки ставляли.
Правди нема куди дiти, – ставляли!
Що ставляли, то ставляли…
Найцiлкiший iз нас отой що:
– Та що менi картуз?! П’ятака пiдкинь! Пiр’я з твого п’ятака посиплеться!
Так оцей, найцiлкiший, у чвертку на п’ятдесят крокiв промазав.
Та це так, мiж iншим, бо всi ж мисливцi знають, що нiколи на охотi нiхто в
порожнi (порожнi, порожнi пляшки! Не вповнi! Нi!) пляшки не стрiляє, такого
звичаю в охотникiв не було, нема й не буде! Боже борони! Та й де тi пляшки на
охотi вiзьмуться?
Так що те, що ми оту чвертку за мiшень поставили, то просто випадок, може,
єдиний за всю iсторiю охоти.
Так… Пiдраховували ми, значить, хто скiльки з нас не знайшов битої смертельно
качки…
Якось так трапилося, що пiдiйшли ми пiсля ранкової зорьки до ожереду, i нi в
кого з нас не було нi пера, нi пуху.
В таких випадках ми ж знаємо, що всi охотники це роблять: пiдраховують
незнайденi качки.
Така вже в них традицiя.
Кожний iз нас не знайшов щонайменше п’ять-шiсть крижнiв, штук по троє чирят та
по однiй широко-носцi…
Всi ж на одному озерi полювали, тому й випадки були подiбнi один до одного:
– Вдарив, знаєте, – ну, вона грудкою на землю i недалечко й упала! Шукав-шукав,
шукав-шукав – нема! Трава густа, висока! Нiчого не зробиш! Собаки нема! Якби був
собачка – був би оце я i з пером, i з пухом! Та ще з яким! Нi одного промаху!
Ех!
i так кожний.
Ну, посумували, позiтхали, та що поробиш. Єсть iще ж вечiрня зорька, може ж,
вона щасливiша буде.
Лежимо пiд ожередом, розмовляємо.
Хтось iз нас, – не знаю вже з якого приводу, – згадав, як вiн колись гагару
стрiляв.
Дiдок один, – хто й зна звiдкiля вiн до нашої кумпанiї прибився, – i собi
встряв у розмову:
– Стрiляв, – каже, – i я колись гагару! Стрiляв, стрiляв! Жив я ще тодi у
Вовчанському в’єздi! Ой, звiр, ой, звiр – гагара! Собака в мене був, ох, i
собака, гончий собака! Так вiн як ув’язався за гагарою! Гонить i гонить, гонить
i гонить! А я на горбочку стою i все бачу! Вона не дуже й тiкала. Стане, собака
до неї пiдбiжить, а вона тiльки зубами – клац! Собака й одскочить! А собака був!
Ох, i собака! На вовка верхи сiдав! А гагари не бере! Нагнав-таки на мене, я
вистрiлив, з неї вродi дим пiшов, а не впала, подалась далi й зникла… А собака
все по слiдах гонить! Насилу я його впiймав! Гагара, так воно таке – нiби й
лисиця, нiби й вовк. Я пановi розказував, – а пан учений у нас був, – у
предводителях ходив, – так вiн казав, що то вона забiгла до нас iз тої землi, –
як пак вона? – та ота, що там Ярусалим-город стоїть! Та, боже мiй, iще ж жiнка
Каленика Тимофiйовича Триндипляшки, що парова машина в нього була, – так вона
туди їздила, та й розказувала, як та мiсцевiсть зветься. А я й забув… Стрiляв,
стрiляв i я гагару! Чудний звiр, на наших не схожий. Що нi, то нi!
Посмiялися ми з дiдової гагари.
Але нiхто з нас iз ним не сперечався!
Навiщо, скажiть, сперечатися, навiщо розчаровувати симпатичного дiдуся, який,
може, вже рокiв iз сорок розповiдає в кумпанiї, як вiн гагару стрiляв.
Ну, доводитимете ви йому, що гагара не звiр, а птиця, та навряд чи вiн вам
повiрить.
Та, може, й краще, що не повiрить: ще десь розповiдатиме, ще десь, значить,
кумпанiя буде весело реготатися…
Хай розказує!
Чимало таких “гагар” трапляється в цiкавiм романтично-пригодницькiм мисливськiм
життi-буттi.
Гагара, розумiється, птиця.
Та цього ще мало, – птиця то вона птиця, та цiкаво не те, що вона птиця, а
цiкаво те, що вона цiкава птиця.
I цiкава iменно для запального охотника, а особливо для запального та ще й
молодого охотника. Охотника-початкiвця.
А який молодий охотник, охотник-початкiвець, не запальний?
Нема таких!
А напевно ж є такi мисливцi, що не знають, що таке гагара, а знати їм це конче
потрiбно, бо в противному разi втеряють вони чимало дуже iнтересних моментiв з
мисливського життя.
Гагара – птиця, що плодиться не в нас, а на пiвночi.
На наших озерах ми її бачимо на початку вересня й пiзнiше, коли вона мандрує з
пiвночi на пiвдень.
По-латинi вона зветься Colymbus (Колiмбус).
Завдовжки вона 65-75 сантиметрiв, крило в неї – 38 сантиметрiв, хвiст – 6
сантиметрiв.
Шия в неї довга, дзьоб – прямий, гострий. Восени вона вся зверху темно-бура, а
голова й шия теж зверху – сiрi. Знизу вона вся бiла.
Як побачите, що така птиця на озерi плаває – пiдiйдiть i прикиньте хоча б
приблизно: як має вона завдовжки 65-75 сантиметрiв, а крило – 38 сантиметрiв, а
хвiст – 6 сантиметрiв, значить – вона, гагара!
Але треба все-таки пильненько придивлятись, може бути i довжина її 65-75
сантиметрiв, i крило — 38 сантиметрiв, а хвiст, примiром, не 6 сантиметрiв, а 5
або 7.
Так i знайте, що то вже не гагара.
Буває й навпаки: хвiст рiвно 6 сантиметрiв, а крило 37 або 39.
Знову не гагара, а щось iнше.
А вам треба обов’язково гагару, iнакше не будете мати нiякої насолоди з
полювання на негагару.
Бахнете – птиця й полетить.
А гагара – нирець, ниркова птиця, через те охота на неї має свої особливостi й
свою принаднiсть.
А от, коли всi вимiри (65-75Х38Х6) ви зробили правильно i пересвiдчилися, що
по-латинi вона зветься Колімбус, – отодi вже можна її й полювати.
В чому ж полягає принаднiсть охоти на гагару?
Ось у чому:
1. Коли ви полюєте на озерi гагару, ви цiлiсiнький день перебуваєте пiд
враженням, що кожної хвилини ви маєте перед собою дичину. Ви не гуляєте, шукаючи
качки, – вона цiлий день перед вами.
2. Гагара розвиває у вас три види спорту: мисливський, стрiлецький i
легкоатлетичний.
3. Гагара полегшує вам подорож з полювання додому.
От приїздите ви на село.
Iз дому ви берете з собою пiвтори-двi сотнi набоїв, менше брати не можна, бо,
виїздячи на охоту, завжди треба мати на увазi, що ви можете потрапити на такий
перельот, чи на таке на болотi скупчення качви, що тiльки те й робитимете, що
бахкатимете.
I от уявiть собi, що у вас не вистачило набоїв?!
Та ви лiктi собi кусатимете, коли качки вам просто на мушку сiдають, а ви нiчого
зробити не можете!
Завжди мисливець повинен мати добрий запас набоїв.
Приїхали ви, значить, на село з добрим запасом набоїв.
Тягти з собою зразу всi набої на болото чи на озеро нема нiякої рацiї – ви їх
залишаєте в хатi у того селянина, де зупиняєтесь.
А зупиняєтесь ви, ясно, в селянина, що живе недалечко вiд озера чи вiд болота.
Виходячи на озеро, берете ви тридцять-сорок набоїв.
Ранкова зорька була невдала: стрiляли ви мало, набої у вас цiлi…
Вiдпочивши трохи пiсля ранкової зорьки та як слiд поснiдавши, ви йдете до озера,
– може ж, де назирите якусь на озерi дичину.
На озерi плаває якась птиця.
Прикинули – гагара…
Ви смiливо йдiть до озера, бо хоч гагара й сторожка птиця, проте i вона не вiд
того, щоб погратися з вами у полювання.
Ви пiдходите – нацiляєтесь!
– Бах! – i нема гагари!
У той самий момент, коли ви сiпаєте “собачку”, гагара пiрнає!
Шрiт робить на тiм мiсцi на водi цiлу бурю, – й гагари нема!
Хвилинка, i крокiв за три вiд того мiсця, де шаленiв на водi ваш шрiт,
витикається гагаряча голiвка. Ви за лiву “собачку” – сiп.
– Бабах! – i нема гагари…
Поки ви швиденько перезарядите рушницю, перед вами знову гагара.
Прекрасна вона на водi, струнка, довгошия i слiпучо-бiла, коли повертається до
вас грудьми своїми…
– Бабах! – i нема гагари!
Хвилина – i є гагара.
– Бабах з лiвої! – i нема гагари.
Вашi тридцять патронiв вилiтають за тридцять-сорок хвилин!
Але хiба ж ви вiдступитесь од бажання добути гагару?!
Та нiколи в свiтi!
Щоб ото вiдмовитися мати в себе в кабiнетi таке прекрасне чучело?
А хiба не приємно буде вам подарувати дружинi шкурку з гагари?
Убити двiстi-триста гагар, зняти з них шкурки (у гагар дуже мiцна шкура й
густий-прегустий пух!) – таке вийде оригiнальне тепле пальто, що нi в кого в
свiтi такого не буде!
I я можу навiть побожитися, що нi в кого в свiтi такого пальта не було й не
буде!
Вистрiлявши всi свої тридцять набоїв, ви бiгом до хати, до свого запасу.
Прибiгли – набили патронташа, взяли два десятки в кишенi – знову бiгом на озеро.
Хазяйка до вас:
– Мо’б пообiдали! Я борщу з карасями наварила!
– Потiм… Потiм! – кидаєте ви. – Гагара!
Пiдбiгаєте до озера, а гагара, голубочка, плаває собi та хлюпочеться, пiр’ячко
своє дзьобом перебираючи.
Подивиться на вас i нiби ось-ось скаже:
– Приготувались! Почали!
Вона вже вiдпочила й готова знову гратися з вами в полювання.
Починається знову:
– Бабах з правої! – нема гагари.
– Бабах з лiвої! – нема гагари.
Вистрiливши другу порцiю набоїв, знову бiжите до хати, знову берете набої…
Взяти зразу всi набої до озера – нiколи ви їх не вiзьмете, бо ви твердо
переконанi, що ось оцим уже пострiлом ви обов’язково гагару встрелите!
Можна навiть антракт зробити – i ви вiдпочинете, i гагара вiдпочине.
Так ото, сюди-туди бiгаючи та в гагару стрiляючи, ви й проводите цiлий день у
мисливському запалi й напруженнi.
А крiм того, їхатимете додому без тягаря, легеньким i веселеньким…
Сумувати з того, що ви не встрелили гагари, – не сумуйте, i на той рiк вона ще
прилетить i ще дасть вам один, а коли захочете, то й кiлька днiв напруженого й
запального полювання!
Та ще майте на увазi, що ви воднораз перевiряєте при цьому, як ви стрiляєте.
Ви чудовий стрiлець, бо весь шрiт лягає якраз саме на тiм мiсцi, де тiльки-но
була гагара.
Ви не промазали!
А це теж чого-небудь та варт!
А чи можна взагалi встрелити гагару?
Можна!
Ну, добре, – я вже вам одкрию цей секрет.
Бачите, в чiм рiч: гагара дуже спостережлива птиця.
I дуже гостроока, – бачить вона крокiв на сто так, як не можна бачить у
найудосконаленiший бiнокль.
От вона плаває i нiби зовсiм на вас не звертає жодної уваги…
А насправдi одним оком аж просвердлює вас, всi вашi найменшi рухи.
I особливо пильно стежить за вашим пальцем, що на “собачцi” лежить.
I тiльки вiн натискує, – навiть ще тiльки ворухнеться, щоб натиснути “собачку”,
вона – хоп! i вже пiд водою.
А поринає вона, як блискавка!
Основне ваше завдання, щоб устрелить гагару, не дати їй помiтити, коли саме ви
натискуєте “собачку”.
Як це зробити?
Накрити курки картузом – не бачитимете мушки.
Робиться це так: ви становитесь до гагари спиною, нiби зовсiм не звертаючи на
неї уваги, рушниця лежить у вас через плече, в лiвiй руцi у вас невеличке
дзеркальце i ви через це дзеркальце нацiляєтесь.
Гагара думає, що ви пудритесь, чи взагалi туалетитесь.
А ви, через дзеркальце прицiлившись, – бабах!
– I єсть гагара!
Яка ж радiсть, що у вас в руках справжнiй Colymbus (Колiмбус), 75 сантиметрiв
завдовжки, крило в нього 38 сантиметрiв, а хвiст – 6 сантиметрiв.
Ви зразу знiмайте з нього шкурку.
Їсти його не можна, бо вiн рибою сильно одгонить!
Але ж нiде так, як у гагарячiй шкурцi, не розплоджується мiль!
ЕКIПIРОВКА МИСЛИВЦЯ
“Без пристрою, – як каже народне прислiв’я, – й блохи не вб’єш”.
Мисливець, як ми знаємо, блiх не полює, мисливець, коли вiн є справжнiй
мисливець, – вiн полює левiв, перепiлок, тигрiв, зайцiв, бiлок, носорогiв,
бекасiв, жирафiв, дупелiв, бiзонiв, качок, ведмедiв, гусей, тегерукiв i iнших
звiрiв та птиць, ризикуючи в окремих випадках заполювати крокодила або слона.
Спробуйте забити слона або гiпопотама (вiн же бегемот) голими руками!
В нашiй коротенькiй розвiдцi ми не будемо говорити про те, як повинен
екiпiруватися мисливець на слона або на крокодила, – це дуже складна штука, та
й практично не дуже для нас потрiбна, бо слони й крокодили плодяться на “дуже
суверенних” територiях, звiдки ось уже кiлька столiть виводяться iноземнi
вiйська.
Поради нашi стосуватимуться мисливцiв, що полюють на територiї “вiд Кавказу до
Алтаю, вiд Амуру до Днiпра…”
Два принципи повиннi керувати нами, коли ми екiпiруємось на полювання:
П е р ш и й: їдеш на день, бери хлiба на тиждень.
Д р у г и й: на величезнiй нашiй територiї сила рiзного звiра може трапитись, –
вiд нiжної перепiлочки до страшного бурого ведмедя чи уссурiйського тигра.
До всього треба бути готовим, бо незручно буде, зустрiвши уссурiйського тигра,
говорити йому:
– Не їж мене, голубчику, бо забув я з собою взяти жаканiвську кулю, я вийшов
тiльки на качок i найбiльший у мене шрiт номер четвертий! Тепер уже, як їхатиму,
вiзьму й кулi на тебе, а сьогоднi не бий люто хвостом, а йди собi з богом,
пошукай краще марала! Маралом, голубчику, i поснiдаєш!
Тигр може не послухати вас i вами поснiдати.
Ще раз пiдкреслюємо: на полюваннi треба бути готовим до всього, щоб потiм не
жалкувати.
Приготувавши рушницю з твердим футляром, бо в м’якому її можна в дорозi
пошкодити, ви, розумiється, одкладаєте набої, набитi рiзнокалiберним шротом, щоб
було чим бити i бекаса, i тигра.
Двадцять чотири набої ви кладете в патронташ (не забудьте, отже, патронташа), а
решту, штук так 500 – 600, ви складаєте в спецiальний для набоїв ящик, оббитий
непромокальним брезентом або шкiрою.
Без шомпола з рiзними щiточками й ганчiрочками (чистити рушницю), флаконом
рушничного масла (мастити рушницю) виїздити не можна, бо рушницю пiсля пострiлу
обов’язково треба чистити.
Покладiть обов’язково екстрактора, бо набiй у стволi може застряти, i без
екстрактора ви його не витягнете.
Ну, з рушницею, здається, все…
Да, – бiнокль не забудьте, щоб можна було здалека наглядiти дичину, i компас,
щоб не заблудитися.
Що треба мисливцевi брати для транспортування додому забитої дичини?
Коли ви їдете полювати птицю, берiть для неї сiтку (це-для бекасiв).
Сiтка – це та ж сама широко розповсюджена серед населення “авоська”, тiльки
вiдповiдним способом реконструйована.
Для качок потрiбнi – тороки чи, як їх iще називають, “удавки” – коротенькi
ремiнчики з кiльцем на кiнцi – робити петлю. В ту петлю просувається качача
голова, петля зашморгується, й качка гордо висить у вас бiля пояса.
На вовка ви берете з собою тачку, краще з колесами на шарикопiдшипниках – легше
везти. Для ведмедя чи лося – тритонку.
Цi всi речi для дичини ви берете, коли їдете полювати па день-два…
Коли ж передбачається полювання тривале – два тижнi чи мiсяць, – обов’язково
берiть з собою невеличкий льодник, де зберiгатимете дичину до того часу, коли
будете її вже чи солити, чи коптити. Отже, значить, не забудьте взяти з собою
бочку для солоної дичини i кiлька ящикiв для копченої.
Як солити й коптити дичину, – прочитайте про це перед полюванням у вiдповiдних
пiдручниках, бо це в план нашої розвiдки не входить.
О д е ж а. Штани й куртка, кепка чи капелюха – це зрозумiло. Чоботи – двi пари:
однi чоботи шкiрянi – ходити по сухому, другi чоботи гумовi – ходити по мокрому.
Взимку до двох пар чобiт беруться ще й повстяники. Плащ-палатка. Для полювання
взимку – бiлий халат, для полювання влiтку – зелений халат, для полювання восени
– кiлька халатiв рiзного кольору, залежно вiд того, де полюватимете, чи на полi,
чи в лiсi, чи на лузi.
Все це, як ви вже й самi догадуєтесь, потрiбно для маскування.
Спальний мiшок – спати.
Рукавицi, щоб руки не мерзли.
Накомарник, щоб комарi не кусали.
Коли ж ви не побажаєте тягти з собою спальний мiшок та накомарник, вiзьмiть iз
собою невеличкий розбiрний мисливський будиночок, з розкладним лiжком – дуже
зручна штука: i виспатись єсть де, i негоду перебути єсть де.
Щоправда, можна збудувати замiсть розбiрного будиночка звичайнiсiнький курiнь,
але тодi вiзьмiть iз собою метрiв з десяток непромокальної матерiї покрити
зверху курiнь, щоб пiд час дощу курiнь не протiкав.
Мисливець, як вiдомо, весь час ходить, – бережiть ноги, щоб не намуляти їх.
Найкраще вiд намуляння нiг – частiше мити ноги.
Для цього ви берете з собою емальовану велику миску, мило й рушника.
Помили ноги – намастiть їх вазелiном, або ланолiном, або кремом “Снiжинка”.
Потiм припудрiть тальком: всi цi “антинамульники” повиннi бути у вас пiд рукою.
Взимку, щоб ноги не мерзли, поверх шкарпеток та онуч обгортайте ноги газетами чи
журналами.
Ї ж а м и с л и в с ь к а. Полювання – процес не легкий, – весь час
напруження, багато ходити, чимало на собi носити, – все це до певної мiри
людину виснажує, отже, треба добре пiд час полювання їсти й пити.
Не будемо рекомендувати, що саме з їжi має брати кожний мисливець: у всякого, –
як то кажуть, – своя доля i свiй шлях широкий, – свої, тобто, уподобання.
Любите сало – берiть сало, любите ковбасу – берiть ковбасу, любите охотницькi
сосиски – берiть сосиски, яйця, консерви, шинку, овочi, фрукти, – берiть,
словом, все, що вам бiльше до вподоби, але обов’язково берiть багато.
Нi, не багато берiть, а берiть ще бiльше, бо обов’язково буде мало.
Це перевiрено вiковим досвiдом, – хоч скiльки б ви взяли на полювання харчiв,
все’дно – мало!
Вони, харчi, очевидно, пiд час ходьби втрушуються.
Для харчiв – рюкзак, торба, сiтка.
Для чаю чи кави – термос. Погано в нас те, що термоси виробляють малi,
найбiльший – на лiтр.
Є чутки, що незабаром вироблятимуть спецiальний мисливський термос на цеберку
чаю чи кави… Тодi буде самий раз!
Двi фляги. Одна – для води, друга для того, хто що любить.
– А що у вас у другiй флязi? – запитуєте ви свого товариша.
– Боржом!
– Збiльшена кислотнiсть?
– Збiльшена! А у вас?
– Єсентуки № 17!
– Зменшена кислотнiсть?
– Зменшена!
– Кiльки взяли?
– Взяв! А ви?
– Я – шпроти!
– Ну, як питимемо боржом, ви менi шпрота дасте, а я до ваших Єсентукiв № 17 –
кiльку. Гаразд?
– Гаразд!
З флягами в нас теж не дуже добре. Для води фляга нiчого, пiдходяща; для боржому
чи єсентукiв – замала: треба збiльшити.
Розумiється, що ви на полювання берете з собою казанок, кухоль, ложку, нiж,
виделку, сiль, перець, лавровий лист, сиру картоплю, пшоно, моркву, петрушку,
топiрець (дрова рубати) i брусок (топiрця гострити).
Ви вже, ясна рiч, догадались, що все це береться для того, щоб iзварити чудесну
польову кашу, – i то кашу не з куркою, чи з iндиком, чи з бараниною, а кашу з
чирям, або з крижнем, або з широконоскою.
Ох, i каша! Ох, i каша!
Тiльки одне в тiй кашi недобре: казанки замалi!
Для швидшого розпалювання вогню (багаття) берiть iз собою сухий спирт.
Пiдкреслюємо – сухий спирт, а не мокрий. Вiд мокрого – слiпнуть.
Н а в с я к в и п а д о к. Поводитися на полюваннi треба обережно. Стрiляти
тiльки туди, де ви напевно знаєте, що не стоїть ваш товариш, iнакше можете
замiсть крижня влiпити заряд шроту в спину або й нижче, в симпатичного Iвана
Iвановича.
От для таких випадкiв кожний мисливець повинен мати бинт, вату, йод, стрептоцид,
пенiцилiн, шприц, голку для шприца, спирт (медицинський, а не якийсь iнший) i
камфору в ампулах…
Найкраще напарником по полюванню мати досвiдченого лiкаря, не гiнеколога, а
хiрурга.
Запасливий мисливець бере з собою iз лiкiв: аспiрин, пiрамiдон з кофеїном,
сульфатiазол, складану кружку або, краще, гумову грiлку з довгою гумовою трубкою
з наконечником, яка (грiлка) замiняє собою кружку.
Непогано (хоч це й дуже складно!) мати з собою невеличку карету “швидкої
допомоги”, а ще краще – санiтарний самольот.
Полюєте, розумiється, ви з с о б а к о ю, – лягавим улiтку, i з собаками –
гончаками восени i взимку.
Для собак берiть харчi, миску, свисток, сурму (для гончакiв), поводок i нагая…
Здається, все!
Екiпiруйтеся, дорогi товаришi мисливцi!
Не забувайте нiчого, бо в лiсi, чи на озерi, чи на лузi – нiде нiчого не
дiстанете: все треба мати з собою!
Нi пера вам нi пуху!
1947
З КРЯКУХОЮ НА ОЗЕРI
І
Ох, i очеретяна ж рiчка Оскiл! Ох, i рибна ж вона, ох же ж i вутяна!
I вутяна, i дупеляча, i бекасинна!
А яка вода в Осколi!
Лагiдна, ласкава, м’яко-шовкова!
Як попливти з мiста, з Куп’янки, Осколом за течiєю, кiлометрiв за 20, на узгiр’ї
розляглося село Сенькiв…
Пiд Сеньковом Оскiл-рiчка дiлиться на три рукави-рiчища; а помiж тими, помiж
рукавами-рiчищами, – острови, буйним очеретом закучерявленi; очеретом, кугою,
осокою, дикою м’ятою…
“Ой, шумить очерет та й лепехуватий”, щось своє шарудить-говорить ясно-зелена
куга i пахне, – аж пашить – так пахне, – дика м’ята-рута!
Серед очеретiв тих густо-буйних озера-свiчада, а на озерах латаття, а на озерах
бiлi лiлеї i килими-килими-килими з темно-зеленої ряски…
А серед озера – плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають бульбашки
золотавi карасi – “Ну, їй-богу, як лопата”, i лини – “Ох, i лини, ви зроду не
повiрите!”…
I падають на тi озера чирята, падають крижнi й широконоски…
I скрiзь, скрiзь, помiж очеретами рiчок наших, – невеличких i величких, – є
обов’язково “бiле” озеро i обов’язково “комишувате”. А потiм уже назви
озер-свiчад пiшли чи вiд прiзвища колишьного хазяїна, чи вiд якоїсь подiї, що її
свiдком були тi свiчада-озера…
Може, сiча там була з турками чи з татарами, може, якась буйна чи сумирна
голiвонька смерть у тому озерi прийняла, то й буде тодi “татарське” альбо
“турецьке” озеро, “Марусине”, “Iванове” озеро…
А чи, може, князь якийсь древнiй над озером шатро своє розкидав, як на печенiгiв
походом iшов – тодi його аж iз прадавнiх-давен прозивають “князь-озеро”…
А правнуки нашi прозиватимуть озера на рiчках на наших, де страшнi сiчi з
гiтлерiвцями вiдбувалися, – “Ковпак-озеро”, “Молодчий-озеро”, i взагалi
“Герой-озеро”…
…А бiля села Сенькова, пiд горою, де закучерявився “Рiжок”-лiс, є озеро
Сердюкове i є озеро Кирмасове…
I на Сердюковому озерi, i на Кирмасовому – ряска i латаття, i лiлеї, i м’ятний
пах, i очеретяний шум, i карасi, i щуки, i соми…
– Ви на Кирмасовому були?
– Нi!
– Ой! Та там же качви тої, як гною!
II
Ви коли-небудь полювали з крякухою?
I взагалi ви знаєте, що таке єсть крякуха?
Не знаєте?
Ай-ай-ай-ай! Як же це так, що ви не знаєте, що таке кр-якуха?!
Крякуха, або як її ще звуть – “пiдсадна” качка, така нiби собi звичайнiсiнька
зовнi вуточка, менша вiд свiйської, менша вiд крижня, але бiльша за чиря.
Дехто запевняє, що крякуха – це є помiсь дикої й свiйської качки, що для того,
мовляв, щоб добути качок-крякух, треба навеснi пустити свiйську качку на озеро,
щоб її там “потоптав” дикий селезень, i тодi, з таким от способом заплiднених
яєць свiйської качки, вилупляться крякушенята…
А виходить, що зовсiм воно не так.
Крякухи, особлива порода качки, виведенi, як нам розповiдали, давненько вже в
Тульськiй нiби губернiї, звiдки вони й розповсюдилися по всiй країнi.
Крякуха сiренька, забарвленням пiр’я скидається на крижня, але менша, як
говорено вже, вiд крижня.
Характерна її особливiсть та, що коли вона бачить чи чує навiть у повiтрi льот
чи то поодинокої качки, чи качиної зграї, вона “кричить”, “крякає”, закликаючи
лiтаючих своїх родичiв присiсти до неї познайомитися.
– Ках! Ках! Ках! Пожалуйте до мене! Ках! Ках! Ках! Дуже вас прошу! Ках! Ках!
Ото, значить, i править крякуха за принаду для диких качок.
Хочете знати “технiку”, тобто, як крякуху пускати на озеро, чи на рiчку, щоб
вона вам качок пiдманювала?
Дуже просто.
На одну лапку в крякухи нашивається панчiшка така шкiряна, а до тої панчiшки
кiльце невеличке прикрiплене.
На довгому шнурковi, що прив’язується до кiльця на крякушинiй лапцi,
прикрiплюється “грузило” – чи то гирка, чи просто собi важкенький камiнь, який
поринає на дно в озерi, а на шнурку плаває прив’язана крякуха, мов на котвi, на
якорi.
Даєте їй невеличку площу, ну так чотири-п’ять квадратних метрiв плеса, де вона,
купаючись та тихенько кахкаючи, плаває.
А ви на човнi забираєтесь у густу кугу чи в очерет, замасковуєтесь, сидите й
чекаєте…
Та, сидячи, вiд скуки перемовляється з крякухою:
– Тась! Тась! Тась!
А вона вам на вiдповiдь тихенько й лагiдно:
– Ках! Ках! Ках!
Аж ось крякуха рiзко й тривожно, аж нiби захлинаючись:
– Ках-ках-ках! Ках-ках-ках!
В голосi тривога, неспокiй, iстерика, i сама вона аж нiби пiрнути в воду
збирається.
Стежте! То шулiка-яструб наглядiв вашу крякуху й кружляє над нею!
Не ловiть гав! Бо стрiлою впаде яструб, i не матимете ви крякухи…
Пильненько вдивляйтеся, чи не промайне у водi чи на очеретi тiнь вiд крякушиного
погубителя…
I не вагайтесь, як помiтите його:
– Бах!
Встрелили ви яструба чи не встрелили, а проте одiгнали; вдруге навряд чи
заманеться йому поласувати вашою крякухою…
Заспокоїлась крякуха, заспокоїлись ви…
Чуєте знову:
– Ках! Ках! Ках!
Але це “ках” якесь непевне, байдуже…
То птичка пурхнула через озеро; може, очеретянка, може, бугайчик, а може, по
рясцi пробiгла чорнявенька дика курочка.
I знову тихо…
I от вам призивне:
– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
Скiльки нiжностi й кокетства лукавого в голосi…
– Я тут! Я тут! До мене, друзi!.. Ви дивитесь угору – пропливає зграйка чирят…
Не всi обов’язково сiдають на крякушин заклик, але часто-густо все-таки
сiдають…
ІІІ
Ну, ходiмте з вами на озеро Кирмасове. Воно недалечке вiд села – ну, може, за
кiлометр… Там, у Кирмасовому озерi, дiд Кирило карасi ловить, там в очеретi
стоїть його човен, а понад очеретом сохнуть розiп’ятi ятери…
– А чи ж потрапите ви в озеро? – питає дiд Кирило. – Я взавтра ятери не
ставлятиму, пiдiть, посидьте з крякухою. Вчора я, як уїздив в озеро, таких
крижнiв iзнялося, – штук, мать, iз дев’ятнадцять! I чирята були… Тiльки ж чи
потрапите ви в озеро, бо стежка туди осокою, ледь-ледь помiтна? А само воно,
озеро, густим очеретом обросло. З дороги нiколи не скажете, що там є озеро.
Може, пiдiйти до вас та провести? – пропонує свої послуги дiд Кирило.
– Нi, дiду, ви розкажiть, якi прикмети є до того озера, де повертати на стежку
через осоку! Я сам утраплю, а ви поспiть, бо пiду я раненько, вдосвiта!
– Так, ви отак, – повчає дiд Кирило, – пiдете оцiєю дорогою понад Осколом, до
лiсу “Рiжка”… Iтимете, лiворуч пiд горою побачите стiжки сiна. Один стiжок,
другий. третiй. Як уже нарахуєте три стiжки, трохи пройдiть далi й дивiться
праворуч. Будуть над дорогою берестки. Так дiйдiть ви до самого останнього
берестка, вiн найтовший, отам уже й дивiться на осоку. Берег там геть увесь ув
осоцi. Там ви запримiтите таку через осоку нiби стежку. Вона, власне, не стежка,
а так нiби осока трохи прим’ята, бо нiхто туди в озеро не входить, крiм мене. Ви
й прямуйте тiєю стежкою до очерету. Там побачите в очеретi нiби такi “ворота”,
як пiдiйдете близько до очерету, бо здаля тих ворiт не видко. Коли доходитимете
до очерету, буде вода, але її, води тої, не глибоко, в чоботи не наберете: йдiть
смiливо. Як увiйдете в очеретянi “ворота”, побачите мого човна. Човен, сказати
правду, плохенький, тече, та там коряк лежить, – будете вихлюпувати. Потiк
гемонський човен! Це вже третiй рiк, як вiн тече: нiяк не зберуся законопатити й
засмолити. Та то нiчого, вiн видержить, частiше тiльки воду вихлюпуйте. Весельце
з собою вiзьмiть, бо я без весла ятери становлю, я з дрючком. Пливiть протокою
мiж двома стiнами з очерету, протока хоч i вузенька, та проте човен пролiзе, –
вона вас i виведе в озеро. Тiльки ж глядiть, не зачепiть та не поваляйте моїх
ятерiв. Як виїдете в озеро, прямуйте на той його край, там бiльше качки сiдають.
Там i плесо пiдходяще, де крякуху пустить, i кущi куги, де дуже добре можна
заховатися, – качка й не помiтить…
…Раненько вдосвiта ви берете рушницю, весло, кошика, де покахкує крякуха, i
йдете на Кирмасове озеро…
Темно. Кукурiкають пiвнi…
Ви минули останню на селi хату. Спереду вдалинi темнiє лiс “Рiжок”. Праворуч
блищить Оскiл, потихеньку шумлять очерети.
Отут запроектовано колгоспну гiдроелектростанцiю.
Ви пильно вдивляєтесь лiворуч, де мають бути стiжки сiна.
Починаються кущi… Ось i перший стiжок, ось i другий, i третiй…
А де ж останнiй бересток? Найтовщий?
Ага! Ось i останнiй, найтовщий бересток!
А де ж стежка через осоку?
Ви довгенько ходите понад осокою, вдивляєтесь, шукаєте, де прим’ята осока…
Ось вона!
Ви впевнено йдете “прим’ятою” осокою, доходите до очерету. “Ворiт” в очеретi
нема. Перед вами стiна густо-го-прегустого комишу, який нiби насмiхається з вас:
– Ну що – знайшов? Ш-ш-ш! – кепкуючи, шарудить очерет.
Ви повертаєтесь на берег i знову шукаєте “прим’яту” осоку. Шукаєте, шукаєте i
зовсiм несвiдомо мимрите:
В нашем саде,
В самом заде –
Травушка помятая, –
Не работа меня сушнт,
А любовь проклятая.
Ви ловите себе на цих несвiдомих спiвах i лаєтесь:
– А справдi-таки – не робота тебе сушить, а любов… тiльки не “проклятая”, а
таки справжня любов до природи, – до свiчада-озера, до тихих плесiв, до
посвисту качиних крил…
– Нi, таки оце та стежка, оце “прим’ята” осока! Ви бредете знову до очерету. Ось
i вода… Чавкають чоботи, якi ви з трудом витягаєте з баговиння, видираєтесь на
купину, i потiм, з купини на купину перестрибуючи, наближаєтеся до очерету…
– Нi, таки – ось щось таке, нiби “ворота”! Човпаєте багнищем у ворота! Ось i
човен! Над очеретом стрiлою метнулося чиря. Крякуха ваша в кошику, почувши шум
чирячих крил, зразу:
– Ках! Ках! Ках!
А ви їй:
– Тась! Тась! Тась! Не кричи, голубочко, зараз виїдемо на озеро, плаватимеш на
плесi, тодi вже й кричатимеш!
Виштовхавши човна на глибоченьке мiсце, ви сiдаєте i правуєте на озеро…
– Човен – непокiрний… Вiн обов’язково хоче носом уїхати в дiдiв Кирилiв
ятiр…
Ви його вирулюєте на середину протоки, нiс ятера не зачепив, а зачепили ви його,
того ятера, веслом, ятiр падає на вас якраз своїм гузирем, голова ваша проскакує
в гузир, i ви вже нiби карась…
Та проте, кiнець кiнцем, ви вирулюєте на озеро, правуєте до плеса, прив’язуєте
крякуху до грузила, – простiсiнького собi каменя.
– Бульк! – камiнь у воду, i крякуха ваша, купаючись, плаває по плесi…
Швидесенько запливаєте в кугу, – густий-густий кущ куги посеред озера! –
пригинаєте кугу над кущем i сидите, немов ви в зеленому куренi…
Заряджена централка лежить у вас на колiнах, ви весь увага, весь напруження.
Сiрiє… Над озером туманиться…
Ось пискнула очеретянка. Сiренька маленька пташечка вже прокинулася, вона iз
спритнiстю неймовiрного акробата перестрибує з очеретинки на кугу, охоплює
своїми лапками такiсiньку стеблину i гойдається…
Вона вас зовсiм не боїться… Гойдається просто над вашою головою: ось-ось за
кашкета зачепить…
Пробiгла зеленим килимом iз ряски курочка. Зупинилася проти човна й дивиться
здивовано: вона тут цiле лiто живе, а такого ще не бачила.
Ви поворухнулись, – курочка метнулася i зникла… Крякуха покахкує спокiйно:
– Ках! Ках! Ках!
Нема, значить, нiчого ще…
Аж ось зненацька щось велике шугонуло бiля вашого човна й почепилося на кузi,
обхопивши лапами кiлька стеблин одразу. Стеблини нахилилися аж до самiсiнького
човна…
Дивиться на вас великий, рудо-сiрий птах, незграбний i остовпiлий…
Вiн теж нiколи в життi не бачив у цiй кузi нi човна, нi письменника…
Вiн – просто отетерiв, дивиться широко розплющеними очима, закам’янiлий…
А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що лякає дiтей своїм гучним над очеретами:
– Бу-у-у! Бу-у-у!
Невеличкий ваш рух, i бугай, шумно прорiзуючи кугу, зникає.
Крякуха наполохалась:
– Ках! Ках! Ках!
– Тась! Тась! Тась! Спокiйно! Бугай нiякий твiй не ворог!
…Сонце! Сонце! Його першi променi вдарили по очерету, по кузi, по плесi…
Золотою зробилася ряска, плесо – вогняне дзеркало, i в тому дзеркалi купається
золота крякуха…
Розтанув туман…
Раптом призивне:
– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! – заливається крякуха.
Високо-високо проплив над озером табун крижнiв…
Не приземлив його крякушин крик-заклик; помчав далi…
Ой, що це таке?
Крякуха щось дуже далеко вiд каменю попливла.
– Тась! Тась! Тась! Куди це ти?
А вона трiпонула крильцями i попливла… в очерет: одв’язалась!
– Тась! Тась! Тась!
Та де там?! Десь уже далеченько в очеретi обзивається:
– Ках! Ках! Ках!
Може, то вона обзивається на ваше “тась! тась! тась!”, а може, зустрiлася з
крижнем, знайомиться!
Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило!
А Iван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував:
– Дивiться ж, щоб не одв’язалась! Вони, крякухи, такi: носиком розпетльовують
вузол на кiнцi, i бувай тобi здорова!
Ой, що ж робити?! Що ж тому Iвановi Кириловичу казати?!
Та не завжди крякуха розв’язується… То в новака-крякушника так iнодi буває…
А як нормально: крякуха плаває, хлюпощеться, покахкує…
I от вам призивне:
– Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
То обережна лиска випливла з очерету. Вона озирається на всi боки, схиляє голову
на лiвий бiк i правим оком дивиться на небо, на сонце. Вона ж чула, а може, й
бачила, що в озеро в’їхав човен, а тепер нiкого немає, тiльки на плесi качечка
свобiдна плава i, нiкого не боячись, купається… Обережненько, тихесенько
колупаючись у рясцi, лиска пливе до крякухи…
Ах! Яка ж ти, лисочко, довiрлива.
На крякушин крик-заклик по-рiзному реагують пролiтнi зграйки качинi й поодинокi
дикi вутята.
Ось летить зграя чирят, їх дванадцятеро.
Почувши крякуху, вони раптом повертають до озера, облiтають озеро один раз,
потiм зникають за очеретами, знову з’являються над озером уже трохи нижче. Ой,
якi обережнi! Пильно роздивляються, чи нема чогось на озерi небезпечного…
Ви сидите в човнi, вкритiм кугою, i анiшелесь!
Тодi вони падають на озеро, нiби їх хтось iз пiдситка висипав.
Але падають далеченько вiд крякухи, врозбрiд, не купою.
Впали i хвилинку сидять, мов опудала, нерухомi…
А потiм уже поволеньки починають одне до одного пiдпливати, наближаючись до
крякухи…
Ви не ворушитесь, чекаєте, коли вони опливуться докупи, щоб одним пострiлом
звалити, ну, як не всi дванадцять, то принаймнi хоч трохи менше… Але трохи…
А то – сидите ви, замислившись, або наглядiли в кутку курочку й спостерiгаєте
її, як вона по рясцi перебiгає…
Крякуха спокiйно покахкує…
Ви перевели погляд на крякуху, а там уже не одна качка, а трiйко плаває…
Коли вони прилетiли, як вони опинилися бiля крякухи – ви тiльки плечима
знизуєте. Ви вдивляєтесь: де ж крякуха ваша, а де гостi?
Нарештi розiбрались…
– Та вiдпливiть же ви вiд крякухи, бо не можу я стрельнути – можу крякуху
зачепити…
I коли вони, перебираючи носом ряску, одпливають, – тодi – бббах! Бабббах!
– Ках! Ках! Ках! – крякуха.
I каменем на неї падають пара крижнiв… Аж крякуха перелякалась, i сiпонулась
од них…
Вони спливаються докупи… Здається, крякухи не зачеплю, бо ваша “Новотного” б’є
купою.
Ви цiлитесь у першого, що ближче до вас, з надiєю, що зачепите й другого за
ним…
А знаєте, як цiлитись у сидячу качку?
Не в неї безпосередньо треба нацiлятись, а пiд неї,
Бах! – перший крижень закрутився на мiсцi i раптом поринає, другий з криком
зривається i летить на вас. Цього ви б’єте вльот… I уявiть собi-падає i цей…
Тим часом виринає перший.
Гордiстю так i пашить вiд вас!
От якби побачили тi, що завжди запитують вас, бачачи качки на ваших тороках:
– Чи дорогi тепер качки?
– А як сяде хмарою на плесi табун крижнiв – може, тисяча, може, двi тисячi,
може, п’ять тисяч?!
Та що там говорити: полювання з крякухою дуже добутливе, спокiйне полювання,
особливо для мисливцiв, котрi вже в лiтах, котрим уже бродити по болотах та
лазити по очеретах, сказать би, важкувато…
Тiльки не захоплюйтесь дуже…
Убили десяткiв чотири або п’ять i йдiть собi додому… Не треба обов’язково
п’ятсот чи тисячу! То дуже багато…
А так – одну на борщ, а одну на смаженину – з яблуками чи з брусничним варенням,
– i буде з вас!
IV
Дiд Лука крiпкий був узагалi мисливець, а ще крiпший крякушник. I крякухи в
нього були такi, як нi в кого в свiтi.
– Я, – розповiдав дiд Лука. – пустю, було, крякуху й сидю! Коли ось – хмара!
Сiла бiля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може, двi, може, п’ять
тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволiв разом! Як же ж вони знялися, ну,
я вам скажу, як буря! I нi одної не лежить! А я й не туди, що попхнув я з обох
стволiв не в качок, а в очерет! Заворожили вони мене! Да!
Дiд Лука нiколи не говорив: “вистрiлив” чи “стрельнув”, а завжди вiн говорив
“попхнув”.
– Да, так одного разу сидю я з крякухою! Коли воно як налетiло, ну, як тої
хмари! Може, тисяча, може, двi, може, п’ять тисяч! Хiба їх полiчиш, коли воно
одно одне давить. Я вицiлив та як попхну з обох стволiв разом! Пiд’їздю човном,
пiдбираю. Одна, двi, три, чотири, п’ять, шiсть, сiм, вiсiм, дев’ять, десять,
одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять, п’ятнадцять… П’ятнадцята…
на вiрьовочцi. Крякуху вбив! Ох же ж i крякуха була! Одна в свiтi!
* * *
Розчудесна штука – полювання з крякухою на чудесному “Ковпак-озерi”!
Так воно, те озеро, скоро прозиватиметься.
1948
ЛЕБIДЬ
I
Розчудеснi мiсця на рiчцi, на Пiвнiчнiм Дiнцi…
Вам нiколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, – обов’язково побувайте.
Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змiєва.
Змiїв – мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвської областi, – вiн
розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi.
У Змiєвi ви вiзьмете човна й попливете за течiєю Пiвнiчним Дiнцем…
А пливти вам треба в червнi…
Ви потихеньку пливтимете i милуватиметеся чудесними краєвидами: лiворуч
зеленiтимуть заливнi луки, – зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi,
уквiтчанi i ромашкою, i конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зеленої
соковитої трави червоно горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого маку.
I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас своїм щебетанням веселi
жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу честь перепел i
дерчатиме деркач.
З прибережного пiсочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi, вкритiй
лататтям та бiлими лiлеями, мов почесний вартовий, вас зустрiчатиме сiра чапля.
На правому високому березi в кущах лiщини розриватимуться солов’ї…
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись до Коропового хутора, Пiвнiчний Донець ширшає, робиться
многоводнiшим, глибшає, – тут вiн упливає в лiс, – з обох берегiв над ним
схиляються зеленi вiти густо-зеленої вiльшини, гостролистих кленiв, струнких
дубiв, бересткiв, грабини, утворюючи над ласкавою рiкою казкову алею-тунель…
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж собою,
простягаючи одне одному зеленi вiти-руки.
Як випливете ви з алеї-тунелю, – острiвець невеличкий на вашiй путi буде, –
зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i кугою, i
високим-високим очеретом.
А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь побачите, –
благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а зверху ще вiтами, та
кугою, та травою, – щоб од дощу десь приткнутися було…
І в куренi зеленої трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже дуже очi
злипаються, подрiмати годину-другу.
Ген там гонiв, може, за п’ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з лiвого
берега на правий переправитися, – бо лiвим берегом ген он аж куди пiшли луки та
й луки, та й луки, – а на правiм березi величенька серед лiсу галявина, де й
розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з городами…
Ах, який чудесний Коропiв хутiр!
I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i така там
квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, – ну, просто вам як лiс…
Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:
– У нас не хутiр, а рай!
А ви вiзьмiть та їх i запитайте:
– А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полiзуть:
– А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй єсть…
А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк їх пригорнути, ви їм скажiть:
– Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно посмiхнуться
i скажуть:
– Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!
II
На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а правуйте
човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько правуйте, щоб
вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди вам пристати треба,
– там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу вудить…
От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об берег…
Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка сидить.
У солом’яному брилi й босий…
– Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! – весело ви до нього…
– Драстуйте, – вiн до вас…
– Живенькi-здоровенькi? Як рибка? – ви дiдовi.
– Порвало! – дiд вам.
– Кого порвало?! Хто порвав?! – iнтересуєтеся ви.
– Снасть! – сердито кидає Кирило Iванович. – Не бачите хiба! Ось! Порвало й
переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати не можу! Сатана!
– Та хто ж порвав, хто ж заплутав? – не вiдстаєте ви вiд дiда.
– Хто ж, як не вiн!
– А хто вiн?
– Та що, ви не знаєте: короп! – люто вже говорить дiд i з серцем кидає на траву
лiску. – Закурить нема?
– Закурюйте, дiдусю! Закурили…
Помовчавши трохи, Кирило Iванович починає розповiдати…
– Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт заблагословилося. Смик!
I тихо… потiм ще раз – смик! I знову-тихо. А потiм повело, повело, повело, до
того он, – бачите? – кущика по-о-овело! Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж
як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло! А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще
з якого жеребця! Iз Рицаря, з племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь,
що на одну волосинку можна бузiвка налигати! Вудлище – дугою! Я – попускать!
А воно рве, а воно рве! Я – держу! Коли ось – викидається! Їй-же богу, як ночви!
– Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?
– Їй-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як урiже, й на
дно! Я – смик! А волосiнь – дзень! А я в воду з усiх нiг – лясь! I – по шию!
Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он мокрi! Босий ходю. Так з
гачком i пiшло! Бiля грузила – перервало.
– Може, грузило волосiнь перетерло?
– Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й розплутую!
Кiлограмiв на двадцять! Не менше!
Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо Кирило
Iванович Дудка, як розгнiвається, – замовкне, i нiколи в свiтi не розкаже вам,
як вiн позатої весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв…
Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiдає, отже вам треба дуже
тонко й дипломатичне роз’ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого онука Васька
розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:
– А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй…
ІІІ
– Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, – починає Кирило Iванович,
запалюючи цигарку. – Да… Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно звiдси, вiд
Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман називається, i озеро Лиман.
Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрiївки. Чудесне озеро. На
ньому андрiївськi колгоспники силу качок свiйських i гусей розплоджують у
природних, сказать, умовах. А якi там карасi!.. Вони й невеличкi, i не золотi, а
срiблястi якiсь, – а до чого ж смачнi – i в юшцi й на сковорiдцi. Харкiв’яни на
базарi завжди питають: “Чи не лиманськi, часом, карасi?” – “Лиманськi!” –
“Давайте, дiду, давайте, спасибi, що привезли!” Да… Так отак, значить, озеро
Лиман, а сюди ближче до села Лиман друге озеро, Чайки зветься… А мiж тими
озерами такий собi перешийок, метрiв так iз п’ятсот, а може, й бiльше. Добряче
там полювання на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються
бур’яном, сiдаєш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiтає або з
Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки… i таки iнодi добре попострiляєш…
Да… От позатої весни, якось надвечiр, прилiтає Васько, онук отой мiй
гемонський, i ще з вулицi криком кричить:
– Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! Їй-бо, правда! Швидше, а то полетять!
Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й командує:
– Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та забредемо озером,
бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!
– Обережно, – кажу, – забрiдайте, щоб не потопилися!
– Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! – подавсь Васько до озера, де вже його чекав
Федько.
Сiв я в ямцi, прикрився бур’яном, звiв курки, чекаю… А як спускався з гiрки,
бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два лебедi
плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп’ята ж ото забрели та потихеньку до лебедiв
пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить, уже й очi
злипаються, i ноги терпнуть… Я терплю, – аякже: лебiдь! Коли ось чую Васькiв
крик: “Дiду-у-у! Пильнуйте!” Пiдвiвся я трошки в ямцi, зирк у той бiк крiзь
бур’ян, – бачу, справдi знялися з озера лебедi I летять просто на мене. I
низько, так низько пливуть… Бiлi, бiлi, – аж нiби блищать… Сонечко якраз
заходить, i як сонячний промiнь упаде на лебедя, – так у нього одно крило нiби
золоте, а друге – срiбне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий –
нижче, – i той, що нижче, прямує просто на мою ямку… У мене аж зуби цокотять i
руки пiдскакують. Ось-ось уже лебiдь мене крилами накриє. Я беру його на мушку,
вiрно беру, даю, як і треба, вперед: клац! не спалило!.. Аж я зубами
заскреготав. – Клац – з лiвого! – не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза
об землю! Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:
– Чого ж не стрiляли, дiду?!
А я не сказав, а нiби аж заревiв:
– Не спа-га-га-ли-ло!
Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, – а в мене централка, тулка, добряче
ружжо! – розкрив її.
– Та вона ж у вас, дiдусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я як закричу:
– Як не заряджена?!
– Дивiться самi! – смiється Васько. – Де ж вашi набої?
Так отаке буває! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю зарядити!
А все той Васько гемонський. “Швидше, – кричить, – швидше!” От тобi й швидше!
IV
Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться…
А ви його так лагiдненько запитайте:
– Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання, не
пам’ятаєте?
– То ж бо й є, що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як навiжений,
кричить: “Швидше, дiду, бо лебедi сiли!” Хiба той Васько не спантеличить?
– А цiєї весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?
– Сiдали! Васько бачив!
– I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?
– Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, – як їх там? –
юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як побачить когось iз
ружжом у заборонений час, – зразу до сiльради! Та ще й менi навеснi наказує:
– Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив цигарку i
взявся знову розплутувати снасть…
Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:
– Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не “спалило”, мав би я мороку, що
навеснi лебедя встрелив.
…Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку могилу,
аж до… та куди, хочете…
1951
КОРОП
І
Чудесний лiс. Мiшаний. I дуби, великi-великi, в лiсi ростуть, i ясенки, i
берестки, i сосни. Найбiльше дубiв та сосен. У тиху погоду в лiсi анi шелесне:
тихо-тихо, тiльки коли-не-коли флейтою iволга заграє, застукотить дятел,
затiвлiкає щиглик…
I знову тихо.
Серед лiсу ставок, очеретом з одного боку прикрашений…
I якесь так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають, а з
другого, протилежного, – дуби… Лiворуч над ставком – гребля, а праворуч –
луки прослалися, з зеленими кущами, з вербами, з густою-густою травою.
У тому ставку коропи живуть. Отакеннi коропи!
– Ой, та й здоровi ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!
I як же хочеться впiймати отi “ночви”!.. Та ще пiсля того, як вам скажуть:
– Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, – так i не думайте
пiдсiкати! Намагайтеся, щоб зiрвався сам. Бо й гачка не буде, i лiски не буде, i
вудлища не буде, i самi ви, як за дуба не вхопитеся, у ставку будете! Нашi такi
коропи! Не коропи, а жеребцi! Вони в нас особливої породи – гiбриди: мати
дзеркальна, а батько – симентал.
Отож i хочеться впiймати отакого гiбрида. Голову колгоспу, що йому належить той
чудесний ставок, ми знайшли на степу, бiля комбайна, що якраз домолочував
великий лан озимої пшеницi.
– Дозвольте, Iване Павловичу, коропця у вас упiймати, – сказав я безнадiйно, бо
знав, що нiкого вiн i близько до ставка не допускав.
Iван Павлович посмiхнувся та й каже:
– Ловiть, хлопцi, ловiть! Бачу, що рибалки з вас бiдовi.
Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрiй у нього чудесний:
жнива закiнчує завчасно, озима пшениця була, як лiс, хлiбоздачу уже виконано.
Навздогiн голова нам кинув:
– Тiльки дивiться, щоб коропець вас не вловив! Коропцi в нас такi!..
– Та ми тiльки так, щоб поборюкатися з коропом! – гукнули ми.
А беруть коропа на свiтанку… I особливо тодi, як перший нiжний промiнь дубовi
крони прорiзує i листя дубове золотить.
А як сонячний промiнь дубове листя позолотить, тодi вiн iз дубової гущавини
виривається i на ставок падає, – тодi i ставок золотий, i очерет, i рогiз, i
пiсок на березi, – все тодi золоте.
А промiнь од води вiдскакує, летить на той берег ставка, а там сосни, –
золотiють тодi сосни, i ясенки, i клени, – їх позолотивши, промiнь летить далi,
аж туди, туди, туди, що вже його й не видно. Тiльки слiд його залишається –
веселий та грайливий…
А як у золотому ставку короп викинеться, так i короп тодi золотий…
А короп – як ночви… Золотi ночви…
Отакi дiла над ставком сонце iз своїми весело-грайливими променями виробляє…
Воно сходить лiворуч од вас, за дубами, i спецiально саме там сходить, що
насамперед дуби позолотити…
Ох, i хитрюще отам над ставком сонце!
Воно хоче, щоб усе, де воно променi свої кине, – щоб усе там грало,
вилискувало, радiло, буяло…
Хоче – i робить!
Ох, i хитрюще! Сонце хитрюще!
II
Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп?
Переживали? Коли не переживали, обов’язково переживiть, а коли переживали, вам
закортить цей момент пережити ще раз! До болю, до шалу, до крику закортить.
Уявiть собi таку картину: сидите ви над ставком рано-вранцi ще й ранесенько.
Благословляється на свiт. Лiворуч од вас загорiлося небо… То сонце
пiдводиться…
Про це вже писано, не будемо ще раз писати… В руках у вас вудочка. Лiска у вас
крiпка, гачок у вас сталевий, загартований, мiцний. На гачку – картопля, зварена
якраз так, як любить короп: не м’яка й не тверда, а саме враз. Ви дивитесь на
поплавок так, як навiть, коли були женихом, не дивилися в голубi великi-великi
очi своєї коханої… З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. I
раптом поплавок – сiп! А вас у серце – штрик! Ще раз – сiп! Ще раз – штрик! I
ось ваш поплавок поїхав-поїхав-поїхав i зник пiд водою. Коли починає поплавок
їхати-їхати-їхати, у вас iз-пiд серця щось холодне
покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. I ви почуваєте, що оте холодне
вдарило вам у п’яти. I вашим п’ятам холодно. Ви за вудку – ррраз! – пiдсiкли. I
почуваєте, що в руках у вас щось трiпоче! I бачите, що лiска ваша натяглася, як
струна, а вудлище-дутою i тремтить! Єсть! Вiн, короп! Ведете його до берега…
Вудлище з лiскою – ходить по водi сюди, ходить туди… Ось короп уже бiля
берега. Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Вiн рветься,
вигинається, б’є хвостом, скручується бубликом, виривається… Але ви його не
попускаєте, ведете… Ще – крок, i вiн на березi… Серце у вас колотиться,
дихаєте ви глибоко i прискорено. Ви вже бачите цього коропа або фаршированим,
або маринованим, або просто смаженим, а з голови – юшку… Раптом – ррраз! Лясь!
– Ви – смик! – гачок порожнiй, а короп, на мить отетерiлий, ще стоїть перед
вами… Якi хвилини!..
Взагалi коропа в даному разi у вас нема: зiрвався.
Що робити?
Були такi випадки, що рибалка стрибав у воду, щоб ухопити коропа руками.
Шубовсть! В одежi, в чоботях, з картоплею в торбинцi, з цигарками i з путiвкою у
Гагру в кишенi… Даремно! Короп на путiвку навiть у Гагру не бере, не бере вiн
i на картоплю в торбинцi, а тiльки, коли та картопля на гачку.
Спокiйнiшi рибалки в такий момент вигукують щось, залежно вiд темпераменту, i
наживляють на гачок свiжу картоплю. Закидають знову i сердито сопуть.
Коли сусiда запитає (а сусiда ваш, передовик заводу “Ленiнська кузня”,
пристрасний рибалка, що вiдпочиває в лiсi, обов’язково запитає): – Здоровий
зiрвався?
– Здоровий, аж чорний! – вiдповiдають i знову сопуть.
Гiрше, розумiється, коли попадається такий коропище, що з вашої лiски
залишається тiльки клаптик, а гачок ваш прикрашає коропову верхню губу…
В такому випадку на запитання сусiди, що трапилося, суворо вiдповiдається:
– Порвало!
Не рекомендується, мiж iншим, вудивши коропа, залишати вудочку на березi
неприв’язаною, а самому пiти пройтись по лiсу, бо частенько трапляються такi
випадки, коли пастушки вам гукатимуть:
– Дядю, ваша вудка попливла! Потягло!
Тодi доводиться роздягатися i гасати по ставку, ловити вудку…
А короп у таких випадках майстер iз вас поглузувати: тiльки-но ви до вудки, а
вiн – смик! – i поплив… Потягло!
…Так скажiть, прошу вас, варт чи не варт вудити коропа, переживаючи отакi
хвилюючi моменти?
Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зiрвався, а його привезено
додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!
I ви закусюєте та й розповiдаєте:
– От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити…
* * *
Ну, закусюйте собi на здоров’я!
1951
Сом
Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у рiчку
Пiвнiчний Донець? Не були? Побувайте!
…За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський садок, як
то кажуть, купається в рiчцi.
Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбивається на кiлька нешироких
рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою, зеленою,
соковитою травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в травнi та в
червнi…
Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих густою
зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на довжелезних
зелених батогах!
А скiльки там водяних лiлiй!
Озеречка тi з’єднуються одне з одним вузенькими єриками, такими вузькими, що
ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких човниках-довбанках з одного
озеречка до iншого.
Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та по
заводях, – цiлий човен водяних лiлiй понаривають i їдуть додому всi в бiлих
вiнках, i човник їхнiй вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла квiтка
рiчкою пливе…
Дiвчатка їдуть та й спiвають i “Човника”, i “Тихо-тихо”, рiзних чудових пiсень
дiвчатка спiвають.
“Тихенький вечiр на землю спадає”, в садку заливаються солов’ї, до Осколу з
пасовиська спускається колгоспна череда, а з рiчки лунає грайливе “Човник
гойдається серед води” або зворушливо-нiжне “Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще
тихше дiвка косу чеше…”
Чарiвна рiчка Оскiл…
А скiльки там диких качок!
Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку, сiдайте ви на
човна-довбанку i пливiть єриком тихо-тихо, щоб весельце ваше анi плеснуло, анi
булькнуло…
I вдивляйтеся в очерет. Ви обов’язково побачите, як помiж густим очеретом
мелькає голiвка чирятка-мами, а навколо неї манiсiнькi чиряточка, мов мишенята,
шмигають…
А далi – он пробирається качка-крижень з криженятами…
А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi курчаток-леггорнят.
Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на
довгеньких ноженятах. I ноженятами тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по
паркету. Зелене латаття пiд ними навiть не вгинається – такi вони легесенькi –
болотянi курочки…
До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, – щоб анi звуку, анi шурхоту.
На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться. Обов’язково
побачите або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят, крижнiв,
широконосок…
Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись…
Раптом тривожний мамин голос, тихе – ках! – i каченяток нема! Їх як злизало.
Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття попритулялися,
поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине заспокiйливе – ках! – i знову
весела гра – купання серед озеречка.
Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi…
* * *
Тихо, тихо Оскiл воду несе…
– Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста. Трохи
лiворуч – велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.
– Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не дiстав!
Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! Їй-бо, правда! Пiрне з
хрестом! Отака там глибочiнь!
Це так нам дiд Панько розповiдав.
– Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! закрутить тебе, завертить,
бульк! – i нема чоловiка!
– А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.
– Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить! Та то ще
нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани, господи, й помилуй!
Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi… Нi, не так: пан сидить
отут на березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло… Пливуть гуси. Великий табун
панських гусей пливе! Коли це гусак як закричить – ге-ге-ге-ге! – та по водi
крилами ляп-ляп-ляп! Гуси з криком усi врозтiч! Гусак ще раз – ге! – та крилами
– ляп! – i нема гусака! Пiрнув пiд воду! А на тому мiсцi, де гусак плив, щось як
ляпне по водi нiби чорною лопатою! Лясь! Тiльки хвилi водою пiшли. Я тiльки:
“Свят, свят, свят! Чорт, пане, чорт!” А пан у крик:
“Давай ружжо! Сом гусака ковтнув!” Де там давай, хiба туди ружжо дострелить, на
отаку глибочiнь?! Про-о-пав гусак! Отакi соми бувають!
– Невже-таки сом гусака ковтнув?
– Не вiрите? А ви хiба книжки Сабанєєва не читали? Менi пан її читав.
– А хто такий Сабанєєв?
– А мисливець такий знаменитий колись був i рибалка, що книжки понаписував: i
про рибальство, i про полювання, i про мисливських собак. Пан казав, що дуже
хорошi книжки понаписував Сабанєєв. Професор вiн був, чи що… Так у тих книжках
написано, що колись було впiймано сома вагою на 400 кiлограмiв! Он який сом! 25
пудiв сом! Не сом, а корова! Так що ви гадаєте, що вiн гусака не проковтне? Та
ви послухайте, що далi з тим сомом було. Да… Вирiшили ми з паном, або,
вiрнiше, пан зi мною, впiймати того клятого сома! От наказав пан ковалевi
зробити величезного гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, принiс
до пана. “Ну, Паньку, – пан мене питає, – а чим ми того гака наживляти
будемо?” – “Не iнакше, – кажу, – паночку, як гусаком. Сом, – кажу, – вже
поласував гусячим м’ясом, I на гусака вiн пiде обов’язково!” Наказав пан
зарубати гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а
так цiлою трохи на вогнi пiдсмажили, – гуска сита була! – та й почепили на гака.
Гака того ми прив’язали на два зв’язанi налигачi, прип’яли до осокора та пiзно
ввечерi й закинули в Оскiл. Соми, як ви знаєте, полюють за здобиччю вночi. Вдень
сом може вчепитися на гака тiльки випадково. Закинули, значить, ми гуску в Оскiл
i посiдали на березi, над ковбанею. Сидимо, чекаємо. Нiч тепла, мiсячна. Тихо,
тихо навкруги. Тiльки чути за садком, як Христя, що панськi корови пасла,
голосно виводить:
Якби ж таки того пана чорти були узяли,
Ми з тобою, мiй коханий, не такої б утяли!
Сидимо. Я вродi тої пiснi не дочуваю, а пан так i зовсiм не чує. Тiльки й
запитав: “Хто воно ото так виводить?” – “Не знаю, – кажу, – пане, то не з наших,
то хтось iз хутора на село через леваду йде”. Сидимо, дрiмаємо. Пан налигача в
руцi тримає. Коли це я-а-ак смиконе! А пан налигача не пускає. А воно пана
тягне? Ну, тягне з берега у воду, в ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача
держить, а я пана держу. “Пускайте, – кричу я пановi, – налигача до осокора
прив’язано! Не одiрве! Пускайте!” А пан: “Е, – каже, – пускайте! Поводити його
треба, щоб стомився!” Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як
мотоне, а тодi й попустить. Тихо вродi. А потiм знов, як мотоне, як мотоне! А
потiм знов пустить. А ми водимо! Водимо собi та й водимо!
– А далi що? – не витримав я. – Ну, водите, а далi?
– Далi? А далi водимо собi та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне, а тодi й
попустить. Водили ми собi, водили…
– Та швидше, дiду! Ну, водили… А витягли ви сома чи не витягли?
– Та витягли. Тiльки ж довго, дуже довго водили… Водимо ото собi та й
водимо…
– Ну, вже витягли, слава богу, дiду! Ну, а далi?..
– Ох, i сом же був! Завбiльшки, як тобi сказати, ну, не менший, як звiдси до
отiєї верби! Їй-бо, правда! Вчотирьох несли додому! Пудiв на п’ять, як не
бiльше! Розчинили. I що б же ви гадали, що там у того сома всерединi було? У
черевi?
– Гусак?
– Якби ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися!
– А що ж там таке страшне було?
– Було… Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака, сетер-гордон Джой.
Розшукував його пан по всiх усюдах: i листи скрiзь понаписував, i телеграми
порозсилав, – нема Джоя… Заходжу якось я ввечерi до папа, а вiн ходить по
кiмнатi та аж голосить: “Нема мого дорогого Джоя! Не знайдеться мiй дорогий
Джой!”
– Як, – питаю я, – не знайдеться?! Аджеж ж знайшовся! – кажу.
– Як ізнайшовся! – пiдскочив пан. – Де ж вiн?
– Та ви ж його, пане, самi з’їли! У сома всерединi самi тiльки пiдпалини та
хвоста витягли! – Було тодi вiд пана нам, але було й пановi гикоти та нудоти. А
Джой, бачите, любив купатися в Осколi. Ото, як вiн купався, сом його й
проковтнув.
– А ви, дiду Паньку, часом не той… не бре-бре, що сом собаку проковтнув?
– Не вiриш? А от у Сабанєєва в книзi написано, що в Уфимськiй губернiї сом
проковтнув ведмедя, який перепливав рiчку. А ведмiдь це тобi не собака! Отакi
соми бувають! А ти не вiриш…
– А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?
– Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смiєшся? Ти думаєш, що катер
для сома розмiром завеликий? Є такi соми, що й катера б ковтнули, так бояться.
– А чого вони бояться?
– Торохтить дуже, як рiчкою пливе. А якби тихо плив, могло б i катеру те бути,
що тому Джоєвi! I незчувся б, коли у сома в черевi опинився б! Соми -вони такi!
* * *
Сом дуже сильна риба, могутня.
– Одного разу, – розповiдав менi один дуже заядлий i дуже справедливий рибалка,
– стою на човнi з вудками на Днiпрi. Отам, трохи нижче од Плютiв. Тягаю
лящi, язi, краснопери. Добре тодi клювало… Коли – гульк – серединою Днiпра
мчить проти води човен. Швидко мчить, а мотора не чути. Що, гадаю собi, за
фокус-мокус: i мотора на човнi нема, i вiтрил нема, i веслами нiхто не махає, а
човен, немов той глiсер, мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижi човен як
закрутиться на мiсцi, як завертиться, а потiм стриб уперед, а потiм знову
круть-верть на мiсцi, i то нiби пiрне, то вирине, то пiрне, то вирине, – аж ось
таки добре пiрнув i звiдти, з човна, раптом одчайдушний крик: “Рятуйте!
Рятуйте!” Тихо… I знову: “Рятуйте! Давай човна!” Я за весла та до човна. На
човнi переляканий дiдок, однiєю рукою в човна вчепився, а друга рука чомусь аж у
воду з човна звiсилася. “Що таке?” – питаю. “Сом! Рятуйте!” – “Де сом, який
сом?” – “На гаку сом”. – “Так одчiпляйте, – кричу, – а то втопить!” –
“Зашморгнуло на руцi, не вiдчеплю!” – “Рубайте шворку”. – “Нема чим рубати.
Пiдпливайте, може, вдвох щось зробимо”. – “I давно вiн вас возить?” – “З-пiд
Канева мчу!” Тiльки-но я вхопився за дiдового човна, а воно як потягло, як
поперло, як поперло! Куди тому глiсеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут,
хвалити бога, пiшов сом понад берегом i я встиг за кущ на березi вхопитися…
Смикало воно, смикало – не вiзьме. Я мiцно за кущ держуся, а воно, видно
втомилося… Та де ж не втомитися – проти води стiльки ото човна промчати…
“Шворка ослабла, слава богу!” – каже дiдок. “Тягнiть!” – кажу. “Не пiдтягну”. Аж
ось i сам сом виринає i перевертається голiчерева на водi. Вуса ворушаться, i
бульби з рота бульботять. Так нiби не скаже: “Ох i стомився ж я, товаришi
рибалки! Дайте вiдпочити, я вас до Києва довезу!” Витягли ми сома на берег. Я й
кажу: “Не вiр, бо звiр. Бий веслом по головi!” Дiд як гагакне сома веслом по
головi i промовив: “Амiнь!” Показує руку, а вона шворкою нiби аж перерiзана у
зап’ястi, пальцi пухлi та синi-синi… Ну й сом, я вам скажу! Як човен
завбiльшки… “Та де, – питаю, – воно, оце страховисько, вас пiдхопило?” –
“Трохи вище вiд Канева, – вiдповiдає дiдок. – Виїхав я на сома оцим човником,
пливу собi, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, пiд човном гак з наживою.
Вiн як ухопить, як смиконе.., Ну й пiшло! А шворку я петлею за руку запетлював.
Як смиконув вiн зразу, якби був я не вхопився за човен, лазили б ото по менi
раки. Утримався все-таки! От халепа! Як же ми тепер додому дiстанемося? Не
близький свiт!”
Сильна, як бачите, риба сом.
* * *
Сом – риба осiла. Живе сом в якiйсь однiй ковбанi i майже нiколи її не кидає.
Дорослий сом. Молодi соменки й соменята – тi меткiшi, вони бродять по всiй
рiчцi, на чужi “вулицi” запливають.
Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят, гусят…
Найкраще ловиться сом теплими лiтнiми мiсяцями, вночi.
Ловлять сомiв вудочками, бере вiн i на спiнiнг, а великий – на спецiальнi великi
гаки.
Чим наживляти гаки на сома? Черв’яками, живцями, жабами, можна чiпляти шматки
м’яса i т. д.
На великих сомiв на гака, як ви мали нагоду пересвiдчитися з нашої розповiдi,
найкраще чiпляти гусака або гуску, собаку сетера-гордона або бурого чи
гiмалайського ведмедя. На бiлого ведмедя сом не бере, бо бiлий ведмiдь звiр
полярний, а сом любить теплi води й не дуже холодних звiрiв.
Як ловити сома?
Дуже просто: наживляйте гачка, сидiть i чекайте. Почне клювати – пiдсiкайте.
Пiдсiкши – витягайте. Витягли – зразу ж берiть ножа i розчиняйте сома, бо були
випадки, коли в сома в черевi знаходили рiзнi цiкавi речi: копчену ковбасу,
вареного рака й пару цiлiсiньких шпротiв. Отже iнодi сом вам принесе не тiльки
самого себе, як свiжу й дуже смачну рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку
холодну закуску.
Iнтересна риба сом!
За царського режиму, як свiдчать дореволюцiйнi рибалки-письменники, сом важив до
400 кiлограмiв, ковтав собак i ведмедiв. Можливо, що з розвитком рибальства сом
важитиме тонну i ковтатиме симентальських бугаїв i невеличкi буксирнi
пароплави…
Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже вiримо.
Радянському письменниковi не до лиця, – м’яко кажучи, – перебiльшувати.
А сома… сома менi самому доводилося бачити такого завбiльшки, як комбайн!
Тiльки трохи довшого.
Це, дорогi нашi читачi, серйозно i без жодного перебiльшення.
ЩУКА
Розмова буде про справи дуже серйознi, через те давайте вiдразу домовимося про
термiнологiю. Значить, так:
Щ у к а – це щука-риба роду жiночого.
Щ у п а к – це щука-риба роду чоловiчого.
Щ у ч е н я т а, щ у п а ч е н я т а, щ у п а ч к и, щ у п е л я т а – це таке
собi – дрiб’язок.
…Суперечка буяла страшна, аж трохи не до бiйки: хто бiльшу впiймав щуку.
Гордiй Iванович, знаменитий спiнiнгiст, що обшмагав своїм спiнiнгом Десну,
Днiпро i всi iншi озера вiд Чернiгова до Днiпропетровська, захлинаючись,
розповiдав, що десь бiля Бужина вiн витяг на спiнiнг щуку вагою 21 кiлограм 310
грамiв, що вся вона була в мулi, як у клоччi, i що, розчинивши, вiн викинув у
неї зсередини двокiлограмового судака, а зуби в щуки були у сантиметр завдовжки,
i що вiн iз зуба зробив собi шило i тим шилом i досi протикає пiдметки!
Дiд Круча слухав Гордiя Iвановича, презирливо пихкаючи люлькою, i коли Гордiй
Iванович, кiнчаючи розповiдь, зiтхнув: “Отака була щука!” – дiд Круча рвучко
пихнув люлькою, витяг люльку з рота, сплюнув i промовив:
– Щупеля!
Гордiй Iванович пiдскочив, хотiв щось крикнути, але в нього вийшло тiльки:
– Т-т-т-т-т!..
Вiн закашлявся, сiв, ударив об землю рукою, захлинувся, довго вiдсапувався,
вхопив баклажку, ковтнув води, ще хотiв щось сказати, та дiд Круча його перебив
сердито:
– Ти пiсню знаєш?
– Яку пiсню?
– Що отаман Iван Сiрко спiвав?
– А мало хiба Iван Сiрко пiсень спiвав?
– Та я про щуку питаю. Пiсню про щуку? Оту:
Та щука-риба в морi
Гуляє по волi…
А менi, молодому,
Нема щастя-долi…
– Чув таку пiсню? – присiкався дiд Круча.
– Ну, чув!
– Так її отаман Iван Сiрко спiвав! Давнi дiла! Так оту щуку, що її Сiрко бачив,
я впiймав! Три пуди з фунтом! А ти менi – двадцять одно кiло. Щупаченя твоя щука
проти моєї! О!
– Та вiдкiля ви, дiду, знаєте, що то та сама щука?
– Та ти не перебаранчай! Ти слухай!
Ми сидiли на березi Пiдстепного лиману, пiд розлогою вербою, i така та верба
стара-стара, що аж репнула вiд старостi i на три стовбури подiлилася, стовбури
тi в рiзнi боки порозкарячувалися i утворили вже не дупло у вербi, а якесь
мiжстовбур’я, де не те що сiсти, а й лягти можна. Дiд Круча запевняє, що тiй
вербi: “Лiт iз тища, а може, й менше”.
– Сiрко Iван, дiду, пiд цiєю вербою, часом, не вечеряв?
– Сiрко? Що Сiрко?! Сiрко – це було позавчора, а ти скажи, чи не сидiв пiд цiєю
вербою князь Святослав, як плив Днiпром-Славутою печенiгам бубну вибивати! Ти
про це подумай, а не про Сiрка, про Йвана! О!
– Та ви, дiду, i такого можете наговорити, що пiд цiєю вербою великий князь
Київський Олег цiлувався з вiзантiйською князiвною Ганною, пiсля того як ото вiн
“княжну поя, отиде в волостi своя”.
– А чому нi? – визвiрився дiд Круча. – Чому, я питаю, не поцiлуватися пiд такою
пiд вербою?! Та пiд таким небесним шатром, зорями вигантованим та ще й пiд тихий
плюскiт джерела дзеркального? А ти б хiба не поцiлувався?!
А воно й справдi: глибоке-глибоке темно-синє, аж чорне, небо над нами, а зiрок
тих, зiрок, – та такi тi зорi чистi, такi осяйнi, – нiби хтось їх навмисне на цю
нiч понадраював тертою з сирiвцем цеглою…
Вiд Пiдстепного лиману до самiсiнької розкаряченої верби-велетня прослалася
протока з прозорої води. До цiєї протоки пригорнувся безкрайнiй херсонський
степ, прилiг i цiлi столiття з тої протоки, гарячий, воду дудлить i нiяк
напитися не може… А вода там свiжа-свiжа та прозора, бо з-пiд верби i далi
поза вербою в ту протоку б’є джерельна вода, вiками б’є вода iз багатьох джерел,
узимку навiть не замерзаючи… А на тому боцi протоки верболiз iз очеретом над
водою нахилилися.
У протоцi риба грає: окунi та щуки. А малечi тої, малька, – табуни хмарами
гуляють!
Протока ця за розчахнутою вербою повертає влiво i помiж вербами берегами йде
лiворуч у Фролiв лиман, а праворуч – у Казначейський.
Чому Фролiв, чому Казначейський? Чому такi назви дивовижнi?
Тут монастир був… I всi цi неосяжнi угiддя, луки, лимани, озера – все це було
монастирське, i був чернець Фрол – то його iм’ям лиман прозвано, а монастирський
казначей залишив назву для другого лиману.
А в лиманах – риба й раки: карасi, як ваганки, а лини, як пiдсвинки, окунi, як
постоли, а щука – як човни-довбанки.
Часто-густо чути тут над протокою вiдчайдушний хлоп’ячий крик:
– Диви-диви-диви! Он! Он-он-он, поплив! Окунь! Хай мене бог уб’є, як постiл!
Єриками лимани сполучаються з рiчкою Конкою, що вiд Днiпра тече поруч рiчки
Кринки пiд селом Кринками аж туди до села Козачих Лагерiв, а там уже знову
з’єднується з Днiпром…
За селом за Кринками з Конки праворуч витiкає невеличка, густо-прегусто вербами
закучерявлена рiчечка Басанка, яка шанобливо пригортається до могутнього Днiпра,
а з Басанкн невеличкий єрик iде у Дiдiв лиман, а круг Дiдового лиману
порозлягалися лимани Мала Злодiївка, Велика Злодiївка, Круглик, Шия…
…Посеред Дiдового лиману був колись невеличкий острiвець, густющим-прегустющим
очеретом зарослий. А на тому острiвцi та росло три кущi калини. Давно це було.
Ще до царицi Катерини. Жив у тi часи десь аж пiд Херсоном дiд Ступа. Жив вiн з
бабою Килиною, а дiтей їм господь не дав. Баба Килина була дуже люта, така люта
та клята, що впiймала колись у себе в обiйстi татарина i повернула йому голову
очима назад:
– Щоб уперед басурмен нiколи бiльше не дивився! Дiд Ступа саме ятерi на озерi
трусив. Потрусивши ятерi, дiд прийшов додому, побачив того татарина, що взад
дивився, перехрестився, проказав, тремтячи:
– I менi таке буде!
Та городами, городами, городами на луки та до Днiпра… Та як пiшов понад
Днiпром проти води, та й дiйшов аж до теперiшнього Дiдового лиману. Дивиться –
острiвець. Вiн переплив рiчку Басанку, де бродом, де плавом – на острiвець.
Викопав мiж трьома калиновими кущами землянку та й оселився на тому острiвку.
Утiк, виходить, од баби.
Та ви гадаєте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Кплина на
острiвець заганяти дiда додому.
– Доки ти мене мучитимеш? – кинувся до баби дiд.
Баба Килина дiда по тiм’ю цiпком! Дiд-у неприто-мiю!
Баба на нього – цеберку води! Дiд схопився i тiкати! А в головi ще в дiда як
слiд не вияснилося, – вiн у воду. А там – ковбаня! Потонув дiд – тiльки
бульбашки на тiм мiсцi пiшли.
З того часу й прозивають цей лиман Дiдовим лиманом.
Давно це було. Вже й острiвця того нема – у воду осiв, а ще й досi на тiм мiсцi,
де пiрнув дiд Ступа, як подивитися, бульбашки з дна пiдносяться…
– Ну, а з бабою Килиною що?
– А що з такими бабами, як баба Килина, буває? У вiдьми пошилася! Довгенько на
мiтлi отам побiля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потiм до Києва на
Лису гору подалася. За головну вiдьму, кажуть, на Лисiй горi правила. Ото, як
було справляється на Лисiй горi вiдьомський шабаш, так часто-густо чувся
найдужчий голос, – рiзко отак заспiва, заспiва, заспiва, а потiм i виведе, нiби
бугай з поросям, – то баба Килина! А ото рокiв iз десять тому приїздив до нас iз
Херсона лектор, так казав, що вiдьом уже й на Лисiй горi зничтожено, вже тепер
там самi забобони залишилися! А що воно за штука отi забобони, я вам уже й не
скажу! Казав тут один, бiля церкви, як я ото у великий пiст говiв, що то нiби
антилерiгiйна пропаганда! Могло буть!
Це так про Дiдiв лиман дiд Кирюха з Маячки розповiдає.
– Та що ви його слухаєте? – пихкає люлькою дiд Круча. – Верзе чортiйщо! I хто б
ото йому повiрив, що баба дiда втопила?! Та не народилася ще й нiколи в свiтi не
народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покiйниця теж колись була за качалку
вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобiт не заховала та на пiч мене
не загнала, – я б її був порiшив! I не кавкнула б! А так своєю смертю померла!
Бачили ми таких бабiв!
– А де ж, дiду, Сiркова Iванова щука, на три пуди з фунтом? – запитав у дiда
Кручi Гордiй Iванович.
Дiд Круча подивився на небо, позiхнув, перехрестивши рота:
– Побiлiшав, дивiться он, уже Чумацький Шлях! I Волосожар геть он аж куди
вiдкотився! Давайте подрiмаємо! Ось-ось уже й на свiт благословлятиметься!
Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.
* * *
…Дiд Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльцi нiгтем великого пальця,
зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у
люльку, розпалив люльку, пихнув разiв iз п’ять, вийняв люльку з рота, сплюнув i
почав:
– Було це… Та ще мiй дiд покiйний, царство їм небесне, живi були. Щоб не
збрехати, було це якраз отодi, як вийшло замиренiє з Гапонiєю (Японiю дiд Круча
уперто називав Гапонiєю, а японцiв-гапопцями). Почали в нас тодi, пам’ятаю,
панськi якономiї палити. То там у степу пан горить, то там… Та й у нас була
панська якономiя… Я родом не тутешнiй, я звiдти, аж iз-за Чаплинки, туди
ближче до Таврiї… Менi вже тодi на призов повернуло. От дiд i кажуть:
“Що ж воно таке оце на свiтi робиться?! Скрiзь пани горять, а наш же як: у бога
теля з’їв, чи як?”
Подивилися дiд на мене, а я на дiда, а потiм дiд i кажуть бабi:
“Ти, Федосько, хлiба нам у торбину поклади, хлiбин зо двi, та цибулин з десяток,
солi, пiдемо ми з Ваньком (мене Iваном кличуть) сiткою перепели ловити”.
“А навiщо ж вам аж двi хлiбини?” – запитує баба.
“Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелiв – та, може, аж до Олешек на базар
понесемо, в Олешках, кажуть, нiмцi за перепели добрi грошi дають!”
Дiд говорять, а самi й не посмiхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами
тут тхне.
Одне слово, щоб довго не говорити, згорiла тої ночi нашого пана якономiя, а ми з
дiдом опинилися аж ув Основi, працювали на виноградниках, а потiм у цi мiсця
прибилися та тут уже й отаборилися.
Батько мої з братами та з сестрами на Дальнiй Схiд подалися, десь аж на Амурi
опинилися, а я з дiдом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас i
баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми
поховали, а потiм i дiда…
Замовк дiд i замислився, замислився…
Покотилася з неба зоря, заревiв бугай у Казначейському лиманi, вдарила пiд кугою
щука.
– Ач б’є! Ач, як б’є! – мотнув бородою дiд.
– А коли ж уже про щуку, дiду? Про Сiркову? – Гордiй Iванович до дiда.
– А ти не перебаранчай! – сердито огризнувся дiд. – Ти слухай!
Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту
джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не
дихали.
Раптом крик:
– Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!
Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.
– Бий тебе сила божа! – пiдскочив Гордiй Iванович. – Звiдки вiн тут?
– Здох би вiн йому! – вилаявся дiд Круча. – То сторожовi кури на вербi ночують.
Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!
– Дивись, налякав як, гемонський пiвень!
I знову тиша, тихо, тихо…
… – Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, – почав дiд Круча, –
у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо
ятерi, а тодi й балуємося на щук у Басанцi, на живця… А ковбанi там глибочезнi
є. Там така є ковбаня – сажнiв, мабуть, iз п’ять завглибшки. Закинули, значить,
ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска –
у двадцять п’ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з
кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь
була – мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що
не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.
Пiдсiк я. А дiд – поруч. Пiдсiк, значить, смикнув, – i згадав чорта: за корч
зачепилося. Дiд не любив на водi чорта згадувати, лайнув мене за те, що я його
згадав, та й питає:
“Чого ж не тягнеш?”
“Чепа, – кажу, – корч!”
Та як смикну! А воно мене як смикне – так я стовбцем у воду; виринув та до дiда:
“Рят…”
А воно мене як смикне – я знову пiрнув! Дiд штани з себе та в воду, мене
рятувати. Виринув я з води, а дiд мене за руку, а сам за вербу держиться, –
верба на березi аж до води вiти похилила. I от вам отака чортiвня: я вудку
держу, дiд одною рукою мене держить, а другою за вербу держиться! А воно водить,
а воно водить! Як поведе, як поведе…
– Та що ж водить? – не витримав Гордiй Iванович.
– Та ти слухай, – одмахнувся дiд. – Що водить? А я знаю, що там на гачку
сидить: може, щука, може, сом, може, ще якась лиха личина! Водить, смикає, та
так смикає, та так смикає, що рука трiщить. Дiд кричить:
“Тягни! Подтягуй!”
А я не можу, не пiдтягну! З пiвгодини отак воно нас водило! Аж ось нiби
пiддалось! Iде! Я його все хочу iз води виважити, щоб повiтря вхопило! Коли ось
витикається з води щось таке вродi бура коров’яча морда, тiльки безрога!
Виткнулося воно, нас як побачило та як шугоне назад, трохи, трохи я вудки не
випустив. I знову почалося: водить та й водить… Не знаю, що вже тому дiдовi
спричинилося, – чи змерз, чи щось iнше, – та тiльки вiн у крик:
“Пустю! Пустю, їй-богу-пустю! Не можу!”
“Держiться, – кричу, – може ж воно уходиться?”
“Та пускай, – дiд кричить, – бо воно нас обох потопить!”
I таке – хтозна-що й робиться! Та ось iз-за рогу Микита Пувичка човном
виткнувся! Пiдпливає:
“Що таке?”
“Рятуй, Микито!” – ми з дiдом до нього.
А воно якраз знову вгору йде, морду витикає…
“Бий, Микито, веслом! Бий!”
Микита як урiже його веслом межi очi, – вивернулося воно на водi. Дивимося –
щука! Ну, як теля завбiльшки. Вигорнули ми його на берег, одтягли подалi вiд
води… Ох, i страховидло! Три пуди й фунт! Голова, ну не менше, як у корови,
тiльки безрога. Ночви iкри ми з неї випустили… Он яка щука!
– А звiдки видно, що вона Сiркова? – запитав Гордiй Iванович.
– Звiдки? А в неї отам над очима, нiби на лобi впоперек, вродi як лiтера “СИ”…
Сiрко, значить… Мiчена.
– Щось ви, дiду Кручо, такого тут набуровили… “СИ”… Лiтера… Сiрко щуку в
морi бачив, а це он аж де, в Басанцi… Та й коли той Сiрко був, а коли ви з
дiдом щуку витягли?! Казку десь чули, дiду?
– А ти хiба не читав, у книгах було написано, що в Москвi оце не так давно
впiймали щуку, а на нiй кiльце, а на кiльцi напис, що, мовляв, сiю щуку пущено
за царювання Бориса Годунова! Он аж коли! Триста лiт щуцi! А Сiрко – це не так
уже й давно, i двохсот лiт нема! А ти не вiриш?!
…”Великi, – сам собi я подумав, – щуки бувають на свiтi! Три пуди й фунт!
Iсторичнi щуки!”
* * *
При нас дiд Круча великої щуки нi разу не впiймав.
Побило всi того лiта щучачi рекорди одно симпатичне подружжя спортсменiв,
немолодих уже людей, Валентини Василiвни та Гаврила Iвановича. Скiльки ж вони
щук поперетягали! Та яких! Щоправда, на три пуди з фунтом не було, а так до
десятка кiлограмiв бували.
I знаєте, на що?
На дорiжку! На блешню!
Гаврило Iванович сiдав на весла, а Валентина Василiвна з дорiжкою.
Виїздили вони двiчi на день: уранцi й увечерi. Як виїдуть, обов’язково мiнiмум з
пiвдесятка щук і є! А було, що й до двох десяткiв! По кiлограму i бiльше! Що
дивно, коли веслує Валентина Василiвна, а веде дорiжку Гаврило Iванович – дуже
рiдко бралася щука! А як тiльки дорiжка у Валентини Василiвни – тягне одну за
одною! Особлива якась симпатiя у щук до Валентини Василiвни. Чи, може, самi
щупаки бралися?!
Ох, i щуки ж на рiчцi на Концi! А на Басанцi! А на Днiпрi!
Так он, значить, знайте: щуку найдобутливiше ловити на живця!
Але добре i на дорiжку, i на спiнiнг, i на кружала, i на жерлицю!
А то ще є один дуже оригiнальний спосiб ловити щуки.
Ви пливете понад берегом човном i пильно вдивляєтеся у кугу, в осоку, пiд
очерет, що випинаються аж iз самiсiнької води.
Раптом бачите: стоїть пiд берегом величезна щука, мордою до очерету, видко, що
вона якось важко дихає, а з рота в неї щось стирчить. Пiд’їздите потихеньку,
щука не тiкає. Ви її пiдсакою – рраз! – в човен.
I бачите, щука вхопила великого судака i нiяк проковтнути не може! I викинути з
рота не може, бо плавники в судака настовбурчились i не пускають!
От у вас одразу i щука є, i судак!
Одне слово, ловiть щуку яким завгодно способом, який вам найбiльше до душi
припадає на здоров’я вам!
Чи ловив я великi щуки-монстри?
Не ловив! Не ловив нi на спiнiнг, нi на дорiжку, нi на живця, нi на жерлицю!
А так – щученята, щупаченята, щупачки, щупелята, – такi траплялись! Брехати не
буду!
1956
САМІ СОБI ШКIДНИКИ
Колись, давненько вже, поїхав я навеснi до одного мого доброго приятеля,
директора радгоспу на чудеснiй нашiй Полтавщинi.
Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на зеленi веснянi пшеницi…
Та й ходили ото ми з приятелем межами та обнiжками, рвали сокирки, волошки,
чудесну ромашку.
Директор прикидав, який у нього має бути цього року врожай, ремствував, що в
пшеницi березки чимало, синi волошки й нiжнi сокирки та дзвоники виривав люто i
кидав на межу:
– Бур’ян! Шкiдники!
– Красивi ж, – я кажу, – квiти!
– Красивi, та вреднi. Краще б я цiї краси не бачив. Бiльше б центнерiв у мене в
засiках зерна було.
– Та то так! – кажу.
– Я б краще, – каже директор, – гектарiв би два-три видiлив, щоб насадовити
там i волошок, і сокирок, i ромашки, i березки, i дзвоникiв… Для таких, як ти.
Iдiть i любуйтеся, рвiть, робiть букети та вiнки. А щоб вони менi не стирчали,
отут серед жита та пшеницi… На тих двох гектарах хай би собi поети
декламували:
Колокольчики мои,
Цветики степные…
– Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житнiх ланах отих
“степных цветиков”, – додав директор.
В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув кашкета, махає
ним i кричить:
– Привiт! Привiт! Пожалуйте, пожалуйте!.. Куди це ви лiтали, друзi мої
найщирiшiї? Я подивився вгору. Над нами летiла величезна зграя чибiсiв.
– От якби рушниця, – кажу я, – можна було б кiлька штук з одного пострiлу
збити! Скiльки ж їх!
– Я б тебе, – каже директор, – стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що навряд чи
ти б пiсля того вже стрiляв…
I серйозно каже.
– А що таке? – питаю.
– Та ти знаєш, що для мене оцi птахи значать? Та я б кожному з них по карбованцю
б у день платив, якби вони вмiли брати.
– За вiщо?
– Та ти ж нiчого не знаєш! Дивись: сiдають, сiдають, сiдають. Ах, ви ж мої
хорошi, – дивлячись, як сiдають на полi чибiси, ласкаво говорить мiй директор. –
То ж у мене бурякова плантацiя. Буряки зiйшли добре, дружно. I на тобi: озима
совка, пiд’їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю, буряки. Я й рiвчаки покопав, i
людей змобiлiзував… А черви тої, ну, як черви! Коли де не вiзьмись – чибiси!
Оця зграя! Сiли на мої буряки та як чусонули совку! Аж дим iде. Та так полюбили
мої буряки, – щодня на них пасуться. Полетять кудись, чи на рiчку, чи на озера,
води нап’ються й знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собi
посвистую… Нарада була оце в райземвiддiлi про боротьбу з озимою совкою.
Питають в мене:
– А як у вас, Федоре Михайловичу, справи з совкою?
– У мене, – кажу, – благополучно. Спочатку було чималенько її з’явилося, ну я
вжив заходiв, – знищив.
– Як?
– Як? Так, як i всi. Канави, людей змобiлiзував… Взагалi – вжив рiшучих
заходiв. А про чибiсiв мовчу. Голова зборiв на директора та на агрономiв:
– От бачите, – каже, – як у Федора Михайловича. Вжила людина заходiв, не
прогавила, от i наслiдки: совки нема! А ви… – i т. д. i т. iн.
– Взагалi – я героєм вернувся з наради! Так тепер я заборонив i ходити, й їздити
повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих друзiв-чибiсiв! I чим я оддячу?
Пiвлiтри ж їм не поставиш! А їй-богу, я б їм банкета влаштував! А ти – стрiлять.
Я б себе стрельнув!
* * *
Птахи – друзi нашi.
Це всiм вiдомо, i доводити цього не треба. Колись у дитинствi ми видирали
пташинi яйця, руйнували пташинi гнiзда.
Не було це, розумiється, масове винищення наших чудесних пташенят, бiльше
зазнавали лиха вiд таких, як ми були, безштанних агресорiв, – горобцi. Ми лазили
попiд стрiхами, а в клунi чи в хлiвi гасали по бантинах, засовуючи руки в
солом’янi дiрки, де на м’якому пiр’ячку намацували тепленькi рябесенькi яєчка.
Як ми туди видиралися – i досi недопойму.
Тепер би нiколи не видерся.
I перелазиш з бантини на бантину, аж доки в тебе не сприснуть руки i не погирить
тебе нечиста сила вниз.
Гепнеш було так, що самому годi пiдвестися.
Тодi бiжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по дорозi
дотовкують, приказуючи:
– Та в людей же ж i бешиха, i шкарлятин, i обклади, i кiр. Прибирає ж таки
господь потроху. А мого, маковцвiтного, нiщо не бере. Сам собi голову скрутить.
Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш? А тодi скажуть, що мати не
доглядiла! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!
Покладуть на лаву, а тодi до сестри:
– Бiжи скорiш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай прийдуть! Йванько,
скажи, заслаб. Та щоб менi одна нога тут, а друга там! Та втри носа, як у хату
до баби входитимеш, та не забудь сказати: “Драстуйте!”
А тодi нахиляться та:
– Де тобi болить, синочку?
– Отут, мамо!
– Боже мiй, боже мiй! I чого б ото я лазив, i чого б ото я падав?!.
– Я не буду бiльше, мамо!
– Так i калiкою ж можна бути. Боже мiй, боже мiй. Дуже болить?
– Дуже.
– О царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобi молочка?
Приходить баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зiлля.
– Та вмочи чистеньку ганчiрочку в оце зiллячко й прикладеш. Воно й полегшає.
Пiсля такої гороб’ячої аварiї довгенько було одвертаєшся вiд бантини, i вiд
горобцiв:
– Подохли б вони йому! Горобцi! Терпiли вiд хлопчакiв i ластiвочки, та й садовi
та лiсовi пташки: соловейки, шпаки, щиглики, чижi…
– Я соловейка у верболозi назнав!
Або:
– А горличка, знаєш, де кубельце звила? I не пам’ятаю, щоб хтось вдома чи в
школi говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних гнiздечок.
Хiба ото як принесеш у пазусi додому гороб’ятко-пiдлiтка, ще з “заїдами”, та
пустиш у хатi, то бабуся, було, скажуть:
– I навiщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж іще маненьке. Пусти його, не муч!
* * *
Ми знаємо, що дiти трiшки варвари.
Наш обов’язок з дитинства прищеплювати любов до лрироди, до рослин,
до тварин.
I до свiйських, i до диких.
Чи не вiд того нашi птахи i тварини дикi, що ми самi дикi?
Пам’ятаю, був я в Асканiї-Новiй.
Вiдомо, що там аклiматизуються найдикiшi тварини.
Але що мене найбiльше вразило?
В Асканiї тодi був великий ставок, навiть кiлька ставкiв, де багато було дикого
птаства: диких качок, гусей, лебедiв i т. iн.
Нiкого вони не боялись, плавали собi спокiйно, коли ви пiдходили до ставка.
Недалечко вiд стежки, пiд очеретом, сидiла на яйцах дика гуска.
А пiд ганком, в будинку, де нас помiстили, спокiйно висиджувала дiточок дика
качка-крижень.
Ми ходили по тому ганку, стугонiли, отже, ногами, а крижень спокiйно собi сидiв
на гнiздi.
Чому це так?
Тому, що нiхто в Асканiї-Новiй не полохав птахiв, не тюкав на них i не кидав
грудками.
Сидить в нас усерединi якась така лиха личина, що нiяк ти не можеш спокiйно
утриматися, як побачиш щось дике.
От вгледить хтось, примiром, зайця. Хоч вiн малий, хоч вiн старий, чи ж вiн
стримається, щоб зразу не:
– А-ря-ря! Тю! Тю! Тю! Ф’юїть! Го! Го! Го! Заєць з переляку вже в другiй
областi, а вiн бiжить за ним i арярякає:
– А-ря-ря! А-ря-ря!
Я нiяк не можу забути Л. М. Толстого, як вiн змалював, пам’ятаєте, бариню.
Їхала бариня санками, взимку, значить. Снiгу було багато. Бариня, як бариня, в
мiховiй ротондi i т. д. I вискочив заєць. Так бариня не втрималась, вискочила iз
саней i помчала, арярякаючи, за тим зайцем. Упiймати хотiла. Бiжить, плутається
в ротондi, падає… А бiжить i арярякає.
Як це характерно! Як це типово!
А дику козу, коли ми побачимо:
I “тю!”, i “го-го-го!”, i “аря-ря-ря!”
Так хiба ж пiсля цього тварини не будуть дикi?
А скiльки знаємо прикладiв, коли в заповiдниках чи в заказниках тi ж самi зайцi,
тi ж самi дикi кози вiд людей не тiкають, людей не бояться i часто-густо
пiдходять до людини й беруть корм iз людських рук.
Та хiба не можна всю нашу чудесну країну зробити таким заповiдником?!
Це – залежить од самих нас!
* * *
Серед птахiв i серед звiрiв дуже небагато є шкiдливих.
Звичайно, не можна милувати таких птахiв, як деякi кiбцi, щулiки, як сiра ворона
i т. д., що нищать корисних птахiв.
I їх самих, i їхнi гнiзда треба нищити, руйнувати.
Не можна, ясна рiч, залишати в спокої вовчi лiгва i самих вовкiв, цих ворогiв
нашого господарства.
А яке ми маємо право руйнувати, наприклад, качачi гнiзда?
А ми ж знаємо, що по деяких мiсцях навеснi мiсцевi пожильцi виїздять човнами на
морськi коси, на озера i збирають повнiсiнькi човни качачих яєць.
Хiба ми не знаємо, що серед нас чимало є “мисливцiв”, що назнавши лисичачу нору
з маленькими лисиченятами, беруть лопати, йдуть i розкопують тi нори, нищачи
цiлi лисичачi виводки.
Хiба ми не знаємо, що єсть “мисливцi”, що не слiдкують за своїми
собаками-гончаками, собаки бiгають-навеснi по полю й нищать маленьких зайченят.
Прибiжить такий собака додому, пузо в нього як не лусне, а хазяїн ляпає його по
пузi й самозадоволено всмiхається:
– Ну, скiльки сьогоднi зайченят iсхамкав? Га?
I це роблять не дiти. Далеко не дiти!
Ясно, що в таких батькiв i дiти такi, що не минають жодного пташиного
кубельця…
Боротися з цим нам треба люто.
* * *
А вiзьмiть нищення по наших рiчках та по ставках риби гранатами та пляшками з
вапном. Це ж звiрство?
Скiльки гине малька вiд такого вибуху. А ми робимо. А коли скажеш такому
“рибальцi”:
– Що ви ото робите? Навiщо ви нищите рибу? Вiн на вас подивиться i прохрипить:
– Що? Мо’ хочеш спробувати бомби? Паняй, доки цiлий!
* * *
I родина, i школа, i пiонери, i комсомольцi, i мисливськi товариства, i вся
громадськiсть повиннi взятися за охорону нашої чарiвної природи: i птахiв, i
звiрiв, i садiв, i лiсiв…
Не можна сказати, що в цiй справi в нас нiчого не робиться.
Робиться.
Є у нас i юннати, i школа, i пiонери не стоять осторонь вiд охорони нашої
природи, але цей рух, рух за природничий розквiт нашої Батькiвщини має бути
всенародним.
Берегти треба наше багатство, наше народне господарство!
Берегти як зiницю ока!
Нема стiльки шкiдникiв серед тварин, як є їх серед нас, серед людей!
Ми – самi собi шкiдники!
БЕНГАЛЬСЬКИЙ ТИГР
Полювати бенгальського тигра треба їхати в Бенгалiю, бо це не простий тигр, як
бачите, а бенгальський. Чому нас iнтересує саме бенгальський тигр?
Тому вiн нас iнтересує, що бенгальський тигр найбiльший з усiх тигрiв на свiтi,
тому що завдовжки вiн 2,5-3 метри i що самий хвiст у нього 80-95 сантиметрiв,
так що, коли вам не пощастить заполювати цiлого тигра, а одбити в нього тiльки
хвоста, то й тодi ви все-таки “имеете вещь”.
– Де Бенгалiя? – питаєте.
На Бенгалiю з Києва треба їхати так:
Як минете Василькiв, Мотовилiвку i Фастiв – берiть не на Бердичiв, а на
Жмеринку. Потiм на Вапнярку, Роздiльну й доїздiть до Одеси. З Одеси на
Дарданелли, потiм на Суецький канал, звiдтам уже не так далеко до Iндiї.
Приїхавши в Iндiю, питайте, як вам пройти на Брамапутру.
Слово “Брамапутра”, щоправда, щодо вимови трудне, але їхавши на пароплавi, ви
частiше його самi собi проказуйте, щоб навчитися його вимовляти, а то буде й
вам, як Даниловi Кiндратовичу, що приїхав уже до Iндiї, а там i запитав:
– Де тут, – питає, – Путрамабра?
Нiхто, певна рiч, з iндусiв йому не мiг на це нiчого вiдповiсти, – так вiн,
бiдолаха, й вернувся додому без тигра.
Брамапутра, – та це ви й самi, положим, знаєте! – це рiчка в Бенгалiї.
Коли ви до неї дiйдете, там недалечко тече ще одна рiчка – Ганг, – так от мiж
Брамапутрою й Гангом, у джунглях, найбiльше плодиться бенгальських, або, як їх
ще взивають, – королiвських тигрiв.
Отам їх i полюйте.
Перед полюванням, майте на увазi, треба вам буде вибити довкола всi кобри i всi
гримучi змiї, щоб, бува, котра не вкусила, перехворiти на тропiчну малярiю, –
чи на жовту, чи на червону, це вже яка кому до вподоби, – потiм уже й полювати.
Хлiба з собою берiть тiльки на дорогу, доки до Бенгалiї доїдете, а в Бенгалiї
там на кожному кроцi, як у нас бузина, росте хлiбне дерево, – круглий рiк на
ньому ростуть плоди, – ну, як нашi книшi.
Тепер вони, щоправда, там по карточках, та проте не без того, щоб не можна було
у Багдадi на базарi в якого-небудь раджi карточку купити… Гадаю що можна.
Iндiйський раджа – це володар цiлої величезної в Iндiї округи, вiн сам
призначає, як от наш райторгвiддiл, зав картковим бюро, i не може бути, щоб той
зав давав йому тiльки одну хлiбну картку…
Тигра полюють, як ви знаєте, для того, щоб винищувати цього страшного звiра, що
наводить жах на цiлу округу, нападаючи на худобу, i навiть на людину.
Полюють його i для того, щоб мати величезну чудесну шкуру, смугасту й пухку, що
так прикрашає собою кабiнет хороброго мисливця.
А ще полюють, добуваючи тигровi великi й страшнi пазури, висушують їх, труть на
порошок i п’ють той порошок для хоробростi.
Iндуси, китайцi та iншi схiднi народи глибоко вiрять в чудодiйну силу порошкiв з
тигрячих пазурiв i платять за них грубi грошi.
Як випити, вони кажуть, один тiльки такий порошок, можна набити тигрiв силу.
Одно кепсько: щоб мати цей порошок, треба, виходить, убивати тигра, а щоб убити
тигра, треба, виходить, мати порошок.
Ну, нiчого: бувши вiд природи хоч i не дуже, сказать, хоробрими, але ж не
зовсiм, сказать, i лякливими, – обходитимемось на першiй тигрячiй охотi без
порошкiв, бо як довели останнi дослiди над порошками з тигрячих пазурiв – вплив
їх на людський органiзм сильно закрiпительний.
А вiд цього й хоробрiсть!
Ну, що ж, коли нема, так нема!
Будемо, значить, крiпитись не порошками, а духом!
А в деяких випадках при полюваннi тигра такi порошки, як ви самi побачите,
можуть навiть пошкодити.
* * *
Способiв охоти на тигра є кiлька.
Є спосiб з диктом i з молотком, про який менi розповiдав один iз досвiдчених
охотникiв на тигрiв.
Полягає вiн ось у чiм.
Берете ви аркуш дикту, так, приблизно, з метр у квадратi i невеличкий молоток.
Iдете в джунглi, мiж Брамапутрою й Гангом, i, щоб привернути на себе увагу
бенгальського тигра, на ввесь голос спiваєте:
Та не жалько менi
Та й нi на кого,
Тiльки жалько менi
На отця свого…
Тигр почує, i вже не ви його, а вiн вас почне полювати.
Тут уже ви будьте уважним i пильним, щоб не прогавити того моменту, коли тигр
припаде до землi й, люто б’ючи себе хвостом по боках, приготується стрибнути i
зробити з вас попередню перед антилопою закуску.
Як тiльки вiн стрибоне, ви раптово повертайтесь до нього й наставляйте дикта.
Тигр ударить всiма чотирма лапами в дикт i страшними своїми пазурами проб’є
його.
Отут ви теж гав не ловiть: зразу ж швидко-швидко-швидко бийте молотком по
пазурах i загинайте їх, пристукуючи до дикту.
I все!
Пригвожджений до дикту тигр уже не страшний звiр, а немiчне кошеня.
Ви вже тодi можете з його шкуру чи з живота здирати, чи, вдаривши кинджалом у
серце, покiнчити з ним, а потiм уже бiлувати…
Майте тiльки на увазi, що бити тигра по пазурах, загинаючи їх до дикту, треба
все-таки обережно, щоб не пошкодити пазурiв, бо ви ж знаєте, яка то цiнна рiч,
що з неї виробляються хоробрi порошки.
Декотрi мисливцi, нервуючись, забувають про це й гатять по пазурах з усiєї сили,
псуючи їх i позбавляючись через це такого цiнного матерiалу.
* * *
Дуже поширений i, треба сказати, дуже непоганий спосiб полювати на тигра iз
слоном.
Таким способом полюють тигрiв iндуськi раджi й англiйськi лорди, що приїздять у
гостi до iндуських раджiв, а тi вже частують їх, своїх дорогих гостей, охотою на
тигрiв.
Перед цим індуськi раджi заздалегiдь принаджують до певного мiсця тигрiв,
ставлячи протягом кiлькох тижнiв принаду з не зовсiм ще померлих, а вже до
роботи не придатних тубiльцiв.
Коли англiйськi лорди поприїздять до iндуських раджiв у гостi i побачать, як
ведуть тубiльця на принаду, вони роблять тому тубiльцевi ручкою i милостиво
кажуть:
– Гуд бай!
Тигри, мiж iншим, iдуть на принаду не тiльки з тубiльцiв, а й з худоби: з корiв,
свиней, овець i т. iн., але такої принади їм не ставлять, бо тодi не буде чим
деяким англiйським лордам принаджувати польсько-шляхетних жовнiрiв генералiв
Андерса, Бур-Комаровського та iнших арцишевських рачкевичiв.
Тигрiв, отже, принаджено.
Тодi приводять приручених слонiв, сiдлають їх такими нiби куренями, тiльки не з
лiщини сплетених i соломою вшитими (англiйськi лорди й iндуськi раджi таких
куренiв не люблять!), а зробленi тi куренi iз слонової костi й ушитi єдвабом.
Вантажать у тi куренi спочатку вiскi, бефи, пудинги й шампанею, а потiм уже
англiйських лордiв, iндуських раджiв та камердинерiв.
Вишукується пiдроздiл тубiльцiв, щоб оточити те мiсце, де тигрiв принаджено, та
наганяти їх на високопоставлених у куренях мисливцiв.
Ну, лорди й раджi їдуть, п’ють вiскi й шампанею, їдять бефи й пудинги, а
тубiльцi наганяють на них тигрiв.
Як тiльки шасне мiж лiанами тигр, англiйський лорд каже iндiйському раджi:
– Подерж-но мого пудинга, – я його потiм доїм! А потiм до камердинера:
– Подай рушницю!
Камердинер подає рушницю, англiйський лорд стрiляє в те мiсце, де прошаснув
тигр.
Лунає пострiл, за ним лунає одчайдушний крик, i падає мертвий тубiлець iз
пiдроздiлу, що наганяє звiра на високопоставлених у куренях охотникiв.
Англiйський лорд задоволене усмiхається i говорить:
– Iєс!
А потiм уже доїдає пудинг.
Далi полювання йде таким чином: тубiльцi вбивають тигрiв, здiймають iз них
шкури, англiйськi лорди везуть тi шкури додому, там їх вiдповiдно обробляють,
пригвинчують до голови золоту дощечку з вигравiруваним написом:
КОРОЛIВСЬКИЙ ТИГР
ЗАБИВ У БЕНГАЛIЇ (ДАТА)
ВЛАСНОРУЧНО ЛОРД СЕСIЛЬ-КИСIЛЬ
А потiм уже в палатi лордiв.
Нi! Стоп-стоп-стоп! Нiколи полiтики ми торкатись не будемо, а то ще допишешся до
того, що лорд Сесiль-Кисiль подасть в палату лордiв нiби бiлль про те, що треба
бiльше з Бенгалiї вивезти худоби та пшеницi, бо й грецьким монархiстам треба, i
польсько-шляхетським жовнiрам треба, i гiтлерюгендовi, i бандерам треба… Стоп!
Анi слова про полiтику!
Отакий, значить, спосiб полювати тигрiв iз слонами. Ми з вами, слава тобi
господи, i не лорди англiйськi, і не раджi iндуськi, отже, нам з вами таку пишну
охоту на тигрiв органiзувати тяжко.
Можна, звичайно, взяти напрокат слона або в зоологiчному садку, або в цирку, –
але багато з ним клопоту, доки його до Бенгалiї довезеш та поки навчишся
молоточком iз гвiздочком ним керувати.
Там, у Бенгалiї, позичити слона в якого-небудь раджi теж навряд чи пощастить, бо
ви ж, слава богу, не англiйський лорд…
Клопотний, одне слово, для нас iз вами такий спосiб охотиться на тигрiв.
Проте його нам, як мисливцям, знати треба! Для цього й пишемо!
* * *
Непоганий i такий iще спосiб.
Викопується величезна й глибочезна яма на стежцi, якою тигри до Брамапутри
ходять воду пити.
Яма та зверху добре маскується всякими вiтами, лiанами, тропiчною папороттю i т.
iн.
Тигри йдуть воду пити увечерi, як уже смеркне.
На цей час ви залазьте в ту яму.
Залiзли й сидiть тихо-тихо.
Нi курити, нi чхати, нi кашляти не можна, бо наполохаєте тигра.
Ось iде тигр.
Вiн не зовсiм iще очухався пiсля сну, потягається, позiхає, чухає за вухом…
Ну, й не помiтить, коли: шелесть у яму!
Ви зразу накидайтеся на нього й лоскочiть.
Тигри страшенно лоскоту бояться… (Через те, мiж iншим, вони дуже ревнивi!)
Як тiльки ви його вхопили обома руками попiд пахвами, вiн зразу починає
страшенно реготатись.
Але ви не пускайте його, боже вас борони! – бо з’їсть!
Лоскочiть, i лоскочiть, i лоскочiть!
Вiн качатиметься, регочучись, по ямi, i ви качайтесь iз ним…
Аж поки вiн не крикне:
– Ой, не можу! Пусти!
I ляже, мов непритомний.
Але ви ще з пiвгодини полоскочiть, тодi пускайте.
Готовий!
Залоскотаний тигр мертвiший од мертвого.
* * *
Ще про один спосiб охоти на тигрiв хочеться менi розповiсти.
Клопiтний вiн трохи теж, але для нас iз вами приступний.
Клопiтний вiн саме через те, що перед тим, як його вживати, тривалої треба
тренiровки в перегонах на чималi дистанцiї.
Чимало часу треба загаяти, щоб прудко й довго могли ви бiгти, весь час позад
себе озираючись.
Але нiхто ж нам з вами не заборонить мiсяцiв зо три тренiруватись годин по
три-чотири щодня, бiгаючи спочатку на одному хоча б з київських стадiонiв, а
потiм по перетятiй мiсцевостi.
Навпаки, всi думатимуть, що ви до фiзькультурної олiмпiади готуєтесь, i всi вас
вiтатимуть.
Добре на таку тренiровку брати вашого пса, краще – хорта, а як хорта нема, тодi
гончака, – можна й кунделя, тiльки щоб прудкий був.
Коли вже ви у своїх вправах дiйдете такого стану, що випереджатимете кунделя, –
тодi вже можна їхати до Бенгалiї на тигра.
Порошкiв iз тигрячих пазурiв уживати при цьому способi охоти категорично не
слiд, бо, як ми знаємо, порошки тi, закрiпляючи, надають охотниковi хоробростi,
а тут треба не хоробростi, а якраз навпаки.
Тут треба легенької полохливостi, при якiй набагато збiльшується швидкiсть
вашого алюру.
Приїздите ви в Бенгалiю, знаходите тигра, показуєтесь йому, – вiн одразу ж почне
охотитись за вами.
Ви це знаєте, з цього не розгублюєтесь i свiдомо ведете його за собою на заранi
намiчену вами галявину.
Мiж Брамапутрою й Гангом трапляються величенькi шматки степу, де пасуться
жирафи, антилопи, носороги й iншi травоїднi тварини.
Отуди ви тигра й ведiть.
Iз зброї ви маєте при собi тiльки кинджал – i бiльше нічого.
Поки ви виведете тигра на галявину, вiн уже буде нервуватись, лютувати, зубами
клацати i ось-ось стрибне! ось-ось стрибне!
Вийшовши на галявину, зразу бiжiть!
Тигр, розумiється, за вами…
Отут i пригодиться ваша тренiровка…
Ви бiжiть i частенько озирайтесь, поглядаючи на тигра.
Це не тiльки для того, щоб знати, чи не наздоганяє вiн вас, – головне тут не
прогавити, коли вiн пiдсковзнеться.
А пiдсковзнеться вiн обов’язково.
Хоч який би був сухий степ, – все одно настане момент, коли вiн розчахнеться й
упаде.
Тодi ви зразу на його i кинджал йому в серце.
Тигр – ваш!
* * *
Охота на тигра, як бачите, небезпечна i клопiтна. А найтруднiше в їй це те, що
заполювати бенгальського тигра можна тiльки в Бенгалiї, а туди дуже далеко
їхати.
Будемо сподіватися, що з часом чи Бенгалія до нас наблизиться, чи ми наблизимося
до Бенгалії, бо клімат як спостерігають тепер досвідчені географи, міняється.
От — тоді ми пополюємо!
Бо заздалегідь уже будемо знати всі способи охоти на тигра, з якими оце ми вас
познайомили.
ЕПIЛОГ
Не люблю епiлогiв!
Краще я, бувши людиною абсолютно не егоїстичною, гукну:
– Хай живе трудяще людство! Хай живе молода радiсть i радiсна молодь!
Не забудьте тiльки, товаришi, ось чого:
1) Бережiть пташинi гнiзда!
2) Винищуйте бродячих собак!
3) Кажiть усiм замiсть “Драстуйте” “Боже тебе борони зруйнувати гнiздо дикої
качки!”. Коли вашого знайомого здивує ваше привiтання, пояснiть йому, iродовi,
що з качиних яєць вилупляться прекраснi пухнато-жовтенькi каченята, що тi
каченята виростуть i поробляться дорослими крижнями або чирятами, що тi крижнi
або чирята будуть робити вранiшнi й вечiрнi перельотi, що перельоти тi – така
краса, така розкiш, якої вiн, iрод, нiколи нiгде не бачив i не побачить. А коли
йому, дияволовi, обов’язково хочеться щось таке видрати, хай видере в себе лiву
нiздрю. Тодi всi знатимуть, що вiн не любить природи i що взагалi вiн
“сєроводород”.
4) Любiть собак кровних i бережiть їх.
I благо вам буде, i довголiтнi будете на землi…
До побачення!
1956