ПЕТРОВ Всеволод – Спомини з часів української революції

ЧАСТИНА I: ДО БЕРЕСТЕЙСЬКОГО МИРУ
Замісць передмови
Яке воно недавнє, а таке далеке здається оце минуле. Ніби то
колись в іншому житті було. Бо безодня ділить то бурхливе, небезпечне,
повне діл і починів життя з часів відродження великої нації від
нинішньої тиші сірого будня, того сучасного емігрантського животіння і
його безвиглядної одноманітности.
Сам собі видаєшся старим, який виконав уже свої завдання – так
якось невблагано затираються щоденно назви, дати, призвища, вчинки, що
якби не те, що прокидається вже Український Велетень, що все більше та
більше набирає він сили там у далекій Батьківщині, що час від часу дає
про себе звістку, як блискавка про громовицю, – то здавалось би, що те
все тільки нам снилось.
Та не був це сон. А справді боролись, умирали, страждали передові
борці українського відродження. І в імя тих страждань й крови, в імя
заповітів на майбутнє для ріднього народу, не можуть ще живі тілом й
духом учасники великих днів не закріпити цього минулого, не можуть не
залишити виразних слідів по собі й правдиво змальованого перебігу
подій минулої героїчної доби.
Авторові цих рядків довелося пережити богато підчас визвольної
боротьби українського народу. Спершу, як рядовому боєвикові з крісом у
руці на чолі Запоріжського полку імени кошового отамана Костя
Гордієнка та кінних гайдамаків, дальше за часів гетьмана
Скоропадського на ріжних посадах, потім на чолі житомирської Юнацької
Школи, Північної дивізії, Волинської групи, Військового Міністерства,
інспектора піхоти, начальника Генерального Штабу, а вкінці як
звичайному інтернованому без посади у Польщі.
За отой час довелося бути свідком багатьох політичних та інших
інтриґ, збирати про них інформації, одначе вистерігатись активної в
них участи, наскільки це не торкалось збройної боротьби з ріжними
наїздниками, хтоб вони не були.
На тому місці будемо змальовувати перебіг подій, вистерігаючись
оцінок, які для учасника не можуть бути безсторонними. Прохаємо також
вибачити деякі можливі неточносте. Дати та частина записок загубилась,
а в памяти не все задержалось.
Думаємо, що наша праця допоможе майбутньому українському
історикові до висвітлення богатьох подій, а читачеві зробить
зрозумілим богато дечого із вчинків провідників української революції,
головно з тих настроїв та психічних здвигів у масах, що дійсно зброєю,
вогнем і терпінням провадили ту революцію, із тих настроїв, які були
рішаючими чинниками невдач, або й перемоги.
Автор не має намірів писати історію, а списує тільки те, що бачив,
відчував і як розумів оці події один із активних учасників визвольної
боротьби.
І. Український рух на Західньому Російському фронті
Не можна заперечити, що перебіг революції в рядах російського
війська не відбився на перших подіях української визвольної боротьби,
бо в момент вибуху революції на Сході Європи головна маса активних
українських громадян, весь цвіт української нації, її головна
динамічна, фізична та психічна сила ввійшли так чи інакше, якщо не в
самі ряди російської армії, то в царину її інтересів і впливів.
В російській армії почалась із самого початку горяча, невпинна
агітація, що видвигала найкрайніші кличі. Розаґітована “салдацька”
маса кидала ряди армії, несучи оці кличі зі собою на села, а люди, що
звикли у війні вживати зброю як аргументів примусу й сили, ставали
тепер найбільш рішаючою силою всього, що творилось у краю.
От чому не можливо не описати того стану, в якому була армія перед
початком революції та отих пертурбацій, спричинених революцією.
Улад російської армії, подібно як богатьох інших, надавав великі
права старшинським її верствам, зокрема в часі війни. Старшина
діставав у часі війни від держави поважну платню, яка давала йому
змогу, якщо він був жонатий, забезпечити вповні свою рідню і себе,
нежонатим залишились зайві гроші, які в умовах повсякчасної
смертельної небезпеки заощаджувати було недоцільно.
Ця велика забезпеченість старшинського складу викликала в часах
позіційної війни (після 1915 року був нормальний стан фронту) різку
ріжницю в житті старшини та вояка-рядовика.
Ця ріжниця збільшувалася в міру віддалення від бойового фронту.
Гульба старшинства на задах, в запіллю, ставала більше побутовим
явищем; вона щораз більше дратувала сіру вояцьку масу, яка знала про
свої втрати, скільки вона поносить жертв своїм відорванням від
щоденної праці, жертв, які ніколи не доповняться, бо допомога т. зв.
“призивний пайок” для родин вояків це тільки фікція.
Крім згаданих причин невдоволення і негодування на старшин з боку
вояцьких мас, була ще одна, може, й більше дразлива актуальна справа,
а саме царського уряду політика внутрі армії, яка виливалась у формах
примусового “ура патріотизму”, “цареславія” та заперечування людської
особистої гідності з перебільшеною пошаною до всіх верховодів, перед
якими сам статут вимагав “раболепствованія”. Ця політика провадилась
виконавчим апаратом армії, яким було старшинство, а це робило його
зненавидженим.
Всі боєві накази, передавані згори до виконання, переводились і
досліджувались також старшинами, а ці накази завжди видавались масам
недоцільними, а то й ворожими, бо слали їх проти сильнійших своєю
технікою Австрійців та Німців майже на певну загибіль, бо, починаючи
від 1915 р., російська армія успіхів мала дуже небогато і за кожний
найменший успіх мусіла платити горами трупів й тисячами жертв,
затоплюючи технічну висшість противника не в ріках, а в морі власної
крови.
Дарма, що гинули масами і старшини – все одно всі ці втрати
зачислювались тільки на конто їх провин.
Та не можна сказати, щоби і старшини були вповні вдоволені
царським режімом. Щоправда, вони були більше економічно забезпечені,
мали окремі права і становище, були засуґестіоновані ідеями “святости”
війни, все ж таки весь тягар спочивав на них, на їх життю та їх
здоровлю, а відгомон політичної боротьби, що йшла у державних центрах
за владу, примушував старшин призадуматись над тим, хто є виною всіх
тих неуспіхів й даремного наражування їхнього життя, і приходив до
висновків тільки негативних щодо істнуючого ладу, вищих штабів та
кермуючого проводу.
Так то російська армія вже була поділена перед початком революції
на низку груп та верств, які одна одній не вірили, ненавиділи себе й
були готові до діла, щоб скинути кермування тих, кому не вірили й кого
числили за чужого.
До революції, знайти порозуміння старшини з вояком було майже
неможливо. Старшина не міг, в умовах близшого догляду начальників та
невідомого йому окруження своїх же випадкових товаришів по зброї,
ризикувати повести з рядовиком будь-яку бесіду на політичну тему, крім
тих балачок, що йому по певній наміченій з гори програмі були
наказані. Близші зносини могли бути тільки на грунті “землячества”, бо
не заборонювалось вести розмови про домашній побут “на волі”, тобто
про те життя повсякчасне, від якого й старшина, зокрема резервовий, і
звичайний вояк були примусово відірвані.
Отже, ми й бачимо, що передреволюційні настрої в російській армії
зробили прірву між старшинами та вояцтвом, а старшини були наприкінці
війни не кадрові фахівці, які всі майже вигинули в попередніх боях,
тільки звичайні інтелігенти та напівінтелігенти, яких таким робом
через їхнє старшинство запідозрівали в прихильности до начальства й до
зненавидженого режіму, – як людей, яким не вірили. І хоч це недовір’я
було значно менше до старшин “земляків”, то все ж воно було основою
певного упередження мас до закликів та проводу всякої інтелігенції,
тому краще воліли маси вирішувати всякі справи по свойому, самостійно
та найелєментарнійшим способом.
Якраз на тому тлі внутрішніх непорозумінь серед російської армії
буду змальовувати всі ті події, то відбувались у глухому закутку
Західнього фронту на самій його межі з Північним, поміж річкою Німаном
та його притокою Березиною, в смузі від Скробово-Несвіж аж до самої
Березини, де були розташовані три дивізії 3-го Сибірського корпусу та
7-ої Туркестанської стрілецької дивізії, підчинені штабові ІІІ. С. К.,
який стояв у містечку Мир.
Величезне віддалення від залізниць (штаб корпусу в м. Мир) – 12
верств, фронт 35-50 верств і віддалення від битого шляху були причиною
того, що життя в тому глухому кутку було досить відірване від
загального життя армії. Дуже рідко коли, після революції, навідувались
туди інформатори, бо перебування корпусу поза межами теренів головних
операцій не принаглювало головних чинників революції до надто скорих
відвідин.
Ще більшою ця відірваність була для 7-ої Туркестанської дивізії, у
рядах якої був автор цих споминів. Вона займала найбільш глуху лісову
закутину, так звану “Налібокську Пущу”, простором яких 900 до 1000 кв
кільометрів поміж Німаном та Березиною.
Та вже більш усього відчувати могли цю відсталість Українці в
рядах поодиноких російських частин, бо-ж не тільки віддаль від краю,
але й сама назва цих частин не давали можливости надіятись у них
великого відсотку Українців і саме це було причиною, що про нас
забували наші центри.
В рядах ІІІ. Сибірського корпусу було понад 3 і пів тисячі
Українців. Більшість із них була в 7. Туркестанській дивізії, два
полки якої, 24 і 25 Туркестанський, були сформовані в Берестю на
Підляшшю, а переформовані в районі Могилева над Дніпром й доповнені із
запасних частин української території. Цілковито майже знищені в
районі Молодечне два другі полки тієї-ж дивізії, 11 та 12
Туркестанський, мали теж доповнення з Українців. Чимало було
українського елементу не тільки сибірського із Сибіру, але й з
Наддніпрянщини поміж сибірськими частинами. Тільки дуже мало, майже
одиниці з Українців були по гарматних та технічних частинах корпусу і
тут зазначуємо, що це мало своє окреме значіння в нашій дальшій
боротьбі.
Вся маса Українців у чужих адміністративних рямках з початком
революції жила своїм життям не по вказівках центру, а головно під
впливом цієї інтуїції національних почувань та обов’язку, яка така
міцна буває часом у хвилях великих революційних здвигів, а тому і
дослідження цього життя, яке виявляє істоту народніх рухів, є дуже
цікаве.
Про революцію в штабі Туркестанців 7. дивізії довідався я в досить
самобутній спосіб. Два-три дні після подій у Петрограді в автора цих
рядків, який жив з рядовиками гарно, явилися вночі телефоністи штабу
та повідомили його (не як начальника штабу дивізії, а як свого земляка
з Київщини) цілком секретно про те, що Петроград та Москва захоплені
повставшим народом, що царя, мабуть, вже не має й показали друковану
відозву якогось революційного комітету, закликаючу досить неясно до
підтримки революції. Вони шукали поради (знову як земляка), чи
арештувати начальство, чи почекати, бо майже всі старшини були під
непомітним доглядом “сознательних салдат”.
Довелося порадити їм, щоб почекали на вияснення обставин і
побувати “цілком секретно” на таємних сходинах вояків штабу дивізії, в
якому автор був начальником, а крім нього на таких же сходинах в
одному з полків, і теж секретно, без відома команданта цього полку.
Щойно в три дні після цього довірочного повідомлення прийшов дуже
таємно, до власних рук самого начальника дивізії, наказ з вісткою про
заворушення в центрах Росії, які, безумовно, мали бути зліквідовані,
але, з огляду на небезпеку їх негативного впливу на фронті,
наказувалося скріпити догляд по частинах, головно припинити зв’язок із
запіллям, щоб унеможливити прибуття агітаторів; доручувалось між іншим
виставляти стійки, щоб не допускати до своїх частин фронтовиків,
повертаючих із відпусток та лічниць.
Цей розпорядок доказував тільки розгубленість центрального
кермування армією та підтверджував правдивість “салдатської
пантофльової пошти”, яка звалася на фронті “кашеварськими ізвєстіями”.
Події розвивалися. Довірочні відвідини вояків приносили все то
нові подробиці, навіть часописи, які приходили разом із транспортами
круп, м’яса та хліба і задержувались згідно з наказом відпустковцями,
яких не було змоги затримувати. А накази все таємнійші та таємнійші.
Вони привозилися окремими старшинами, які й самі не знали, що за
військову таємницю везуть. Накази ці загострювали заходи проти
агітації та можливого розкладу на фронті…
Нарешті одного дня прийшов останній наказ, що вимагав від 7.
Туркестанської (як найбільше спокійної, дисціплінованої і, з огляду на
її ізольоване становище, менше підпавшої агітації) дивізії виділити
найпевнійший полк для відсилки на Москву.
Збірка старших начальників у той же день виявила, що ні один із
полків не може бути досить “надійним”, при чому цікаво, що найбільш
рішучо зазначив неможливість виконання цього приказу полковник
Данченко, сам Полтавець, який своїм виразно українським акцентом
зауважив, що його 25 Туркестанський полк вже за Минськом підніме
революційний прапор і що наказ про це буде даний ним самим, Данченком
[1].
Мусів виявити все і начальник штабу: про його таємні відвідини і
про певність частин дивізії, але для… революції.
Грім з ясного неба не зробив би більшого вражіння, як оці дві
заяви. Вирішено вислати негайно до штабу корпусу того ж начальника
штабу для інформацій про стан дивізії.
Пізно у вечір вернувся я до своєї “мислівні”, де був розташований
штаб, і негайно за мною прибігли до мене “земляки” порадитися відносно
зради, яку підготовлювало “начальство”.
“Пантофльова пошта” передала, що резервові полки дивізії можуть
окружити козаки та примусово відправити проти революції. Як тільки
вийшли “земляки”, з’явився вірний мій ординарець (кінний джура), сам
киянин, родина якого жила недалеко від моїх родичів і якій ми помагали
ще за спокійних та воєнних часів. Він був зі мною з початку війни у
всіх боях і моїх поїздках по фронті. Тепер розказував мені, що цієї
ночі підготовлялись арешти багатьох старшин, не виключаючи і
начальника штабу, та що тільки “земляки” стримують ексцеси разом із
більше спокійними рядовими інших національностей, переконуючи, що
“їхні” старшини “разом із ними” та нічого злого не вдіють.
От як-то на перших кроках революції виявилася оця страшна прірва
поміж вояцькою масою та старшинством російської армії, яка будувалась
на недовір’ю одних до других; ця прірва ширшала з огляду на безглузді
роспорядки верховного командування, які не відповідали обставинам і
настроям.
Необхідно зазначити, що ця прірва була значно меншою між рядовими
та тими, які були близькі до “салдатського життя”, зокрема між тими,
хто належав бодай територіяльно до одної місцевости, причому ця
територіяльна спільність сильнійша була не між Великоросами, а головно
поміж Українцями, а також поміж Поляками. Останні свідомо від перших
днів революції почали національне груповання; Українці з початку
тільки горнулись один до одного цілком інстинктивно, а також починали
вживати своєї мови в інтімній розмові.
За тиждень після тих подій ціла дивізія вже присягала Тимчасовому
Урядові Росії і вже нібито усунено небезпеку розділу між старшинами і
мужвою. Але Тимчасовий Уряд був більше ніж тимчасовий для народніх мас
революційної Росії, не цілком відповідаючи їх бажанням, а ще більше
тимчасовий був він для націй, поневолених Москвою.
Зерно зневіри, засіяне ранійш, росло все більше й більше. Боротьба
між урядом та “Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф” почалась в
армії спершу “негласним” доглядом за старшинами, а потім постійне
напруження поставило на чергу дня питання про явну офіційну контролю
роспорядків і вчинків командного складу. Як засіб цієї контролі,
створилися цілком революційним шляхом “комітети”.
Ріжноманітною була їх структура в ріжних частинах армії: в одних
вибирали від кожної частини по одному старшині та по декілька
рядовиків; останніх пропорційно до складу частини, чи з огляду на
скількість її адміністративних одиниць, чи з огляду на число людей; в
інших вибирано певну скількість осіб від кожної частини, незважаючи на
їх ранги; в третіх з’їзд представників від частин, вибираних
ріжноманітним способом, вибирав з-поміж себе виконавчий орган, який
залишився після закінчення з’їзду, як комітет.
Отже, склад комітетів, як видно, був дуже ріжноманітний, майже
випадковий. Одиноке, що було спільне для всіх, це переважаюча
більшість мужви, а не старшин. Треба додати, що старшини, які попали
до комітетів, ділились на три категорії: випадкових, що в більшости
нудилися своїм перебуванням у комітеті, погорджували своїми
співпрацьовниками рядовиками, саботували чи зовсім не являлися на
засіданнях. Демаґоґів, що робили кар’єру на комітеті не тільки своїм
підходом під тодішні настрої, а навіть своєю більшою революційністю,
ніж сама революція, виносячи найбільше необгрунтовані резолюції і
попихаючи маси на дикі й жахливі вчинки.
І невеличку кількість таких старшин, що щиро пішли за революцією,
шукаючи в комітетах можливости порозуміння з масами.
Із розвитком революції старшинство все то менше оставалось у
складі комітетів, чимраз більше відходило від інтересів мас, займаючи
майже вороже до них становище.
У середині самих комітетів йшла велика діференціяція. Невиразні з
початку комітети, що їх метою була тільки охорона нез’ясованих для
мужви завойовань революції, від так же нез’ясованих контрреволюційних
спроб, які уявляли собою старшини, з розвитком революції стали
установою мовляв виразно парляментарною з боротьбою партійних груп у
нутрі, причому найбільше впливовими спершу були
соціялісти-революціонери, що кинули гасло “земля та воля”, а потім і
вони мусіли відійти на друге місце, віддаючи перше большевикам.
Таким робом, комітети були складним антагоністичним колективом у
свойому нутрі без виразної назовні програми.
Треба ще зазначити, що поведінка комітетів і їх діяльність була
дуже імпульсивна й дуже нервова. Вояцькі елементи в комітетах дуже
легко піддавались впливам, демаґоґії й провокації, тому й важко було
що-небудь будувати на їхніх рішеннях.
Ми вже зазначили на початку, що комітети зразу стали в різку
опозицію до командування й між ними почалась боротьба за впливи та
владу.
Ніколи ніякими наказами не удавалось розмежувати функції цих двох
сил.
Накази, які видавало командування, не виконувались масами без
контрасиґнати комітету; знову ж командування саботувало комітетські
постанови, а якщо виконувало під загрозою сили, то виконувало
здебільша погано та лише формально.
Такий розріз був на руку тим, кому не залежало на істнуванні та
цілости російської армії.
Автор цих рядків був із самого початку революції вибраний мужвою
до дивізійного комітету Туркестанської дивізії та поважно поставився
до своїх обов’язків, не приєднуючись до ніяких зі старшинських груп і
залишився в комітеті аж до відокремлення Українців від III.
Сибірського корпусу. Тому довелось йому взяти участь у діяльности
комітетів у корпусних та армійських з’їздах і добре познайомитись із
настроями тих нових кермуючих військовим життям установ, які себе
вважали відпоручниками “Савєта салдатскіх і рабочіх дєпутатоф”. Це
знову збільшило прірву між старшинами та рядовими російської армії, бо
старшини, як урядовці Тимчасового Російського Уряду, мусіли виконувати
його накази, які звичайно були протилежні дорученням “Савєта раб. і
сал. дєп”.
Ще більший розрив у російській армії виринув після невдалої
виправи Корнілова проти революційного Петрограду.
У підготовці тієї виправи взяв участь так званий “Офіцирський
професійний союз”.
Ініціятиву до цього союзу дала певна група старшин, яку
зорганізував полковник Новосільців, бувший член першої Російської Думи
– партійна людина, що належав до К. Д. партії.
Союз мав нібито захищати професійні інтереси старшин і нібито мав
об’єднувати військових професіоналів, але в нього увійшли майже самі
старшини резерви, які і на думці не мали продовжувати після війни свою
професійну діяльність.
Отже, сам голова “Союзу” старшина запасу полковник Новосільців і
його активні члени взяли активну участь у рядах тих військ, що йшли на
Петроград, а тим самим скомпрометували все старшинство перед масами
мужви, шо була за “Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф”.
У цій колізії дуже оригінальне було становище свідомих Українців.
Вони не були за Тимчасовим Урядом, бо вважали своєю владою
Центральну Раду, але комітети категорично зачислювали останню тільки
до філій ненависного їм уряду – певної відміни вияву буржуазної
стихії.
Тому Українці стояли самі поміж тими двома змагаючимися силами й
мусіли в своїй єдности шукати порятунку.
Українці в складі корпусу, на початку революції, не творили своїх
окремих військових організацій на зразок комітетів, тільки поодиноко
входили як виборні до складу їх, причому не було майже жадного
російського комітету, в якому не було б декількох Українців. Якраз оте
почуття територіяльної спільности, яке спонукало вояків Українців
шукати поради у “своїх” старшин, а старшин, головно тих, які хотіли та
вміли жити спільним життям з масами, шукати підпори у “своїх”
рядовиків; це почуття причинилося до творення українських гуртків типу
“землячества”, з невиразними завданнями, головно культурного
характеру.
Ці гуртки заклалися в кінці березня та початках квітня 1917 року.
Глухо відгукувались поміж гуртками чутки про утворення уряду на
Україні, деколи надходили українські часописи, яких не дуже то пускали
на фронт, а з розкладом серед російського війська збільшувався
неспокій за рідний край, загрожений і війною, і бандами дезертирів, та
мимоволі виринала думка про необхідність свойого власного українського
війська.
Гуртки почали відчувати необхідність ширшої організації.
Вже в квітні, в окремих частинах, вибрано для керування справами
гуртків ради в складі голови, його заступника, секретаря, скарбника та
культурного інструктора. Діяльність цих рад координувалася в обсягу
дивізій тими членами з Українців загальних дивізійних комітетів, які
випадково туди попали, на них же покладено обов’язок допомагати радам
частин.
Вже це впорядкування українських гуртків удалося не без боротьби:
були постійні перешкоди, як з боку начальників, так і з боку
комітетів, й ні одна частина не мала змоги скликати збори всіх
Українців. І в той час, коли для участи в ріжних мітінгах находили
можливим знімати цілі частини з фронту, Українцям не дозволяли з
“технічних причин” зібратись хоч на годину.
Але справи не занедбувано. Бували випадки, що під час загального
мітінгу цілої військової частини, український гурток збирався на тому
ж місці окремо для вирішення своїх справ, бо не було іншої ради.
Дальшу організацію та впорядкування в межах цілої армії посунув
наперед 1-ий український військовий з’їзд.
Заходами начальства не дістали Українці ІІІ. Сибірського корпусу,
в свойому глухому куті, заклику на цей з’їзд, але російські накази, що
забороняли висилати делегатів, дістали.
Негайно ж, без усяких дозволів, скликано загальні сходини по
частинах, які виявили тверде рішення всіх Українців, щоб делегати
виїхали.
Після ухвали цих зборів, також революційним шляхом, зібралися ради
частин, щоби вибрати дивізійну раду переважно з тих Українців, що вже
були в комітеті. Кожна дивізія обібрала делегата на з’їзд. Делегатами
від 7. Туркестанської дивізії були вибрані “прапорщик” Кудран та один
рядовий.
Дивізійні ради, зібравшись у містечку Мирі, обібрали корпусну
раду, головою якої став “прапорщик” Андрієнко з Полтавщини, писарем
Іваненко, скарбником підстаршина Біндик з Київщини.
Великий Боже, як же об’єдналося все тоді проти Українців! І
комітети (революційна демократія), і начальники (контр-революція по
тодішній термінольогії); не тільки не було допомоги для делегатів, а
всякі перешкоди. Ні засобів на поїздку, ні документів подорожі, ні
грошей, а тільки переконування не руйнувати спільности революційного
фронту від одних та накази “тащіть і не пущать” від інших.
І лиш наїжені багнети, з якими збиралися Українці на свої збори,
та грізна постава деяких частин з українською більшістю, які були
зібрані умисне деким із істнуючих начальників, як от “штурмовики” 8-ої
дивізії, що були зібрані полк. Гаєвським, та охоронні сотні штабу 7.
Туркестанської дивізії не дозволили вжити більше рішучих заходів.
Хоч з опізненням, але делегати виїхали. Гроші на подорож по сотику
зібрали самі Українці між собою, а документи без ніякого дозволу
виписано в штабі одної з дивізій.
Повернення делегатів наробило багато шуму. Хоч деяких з
повертаючих, як нпр. рядового 32. Сибірського полку Телушенка,
заарештували, все-ж таки, хоч і з запізненням, всі від живої людини
довідалися про вигляд революційного Києва та про непереможно
зростаючий український національний рух.
Бажання захистити себе від сваволі, забезпечити собі мінімум прав,
позбавити себе ролі упослідженних, яку хотіли відмежувати нам у святі
революції, викликало потребу утворення своїх центрів і військових
об’єднань.
Увесь червень та липень 1917 року, в частинах ІІІ. Сибірського
корпусу, проходить під знаком цієї боротьби за відокремлення. Вона йде
на підклалі все зростаючого розкладу армії та прірви між вояцтвом та
командним складом.
Кожна з політичних партій Росії пробувала найти вірну тільки для
неї частину. Реакція відокремлювала найбільше запоморочених, чи пак
реакційно настроєних старшин та рядовиків у “штурмові” георгіївські та
інші частини, основувалися “офіцирські професіональні союзи”, в яких
не було професіоналів, тільки самі “прапорщики” та воєнні старшини.
Революційні партії будували свої твердині по частинах: так, 2
Туркестанський полк був під впливом агітації С-Р-ів, 12 Туркестанський
під впливом большевнків, 25 Сибірський і 32 С. Децький і т. д.
Але всі ці напрямки рішучо відмахувалися від Українців та їхніх
змагань, називаючи це мазепинством, ножем у спину революції, “ізмєной
родінє”…
Большевики молили не робити вилому в їхній програмі: “бо
само-опредєлєніє вплоть до оддєлєнія” має наступити негайно по
захопленні ними влади, тому просили почекати до тої пори і поки що їм
допомагати.
СР-и переконували, що Всеросійські Установчі Збори, в яких
більшість обов’язково буде належати до їх партії, ухвалять безумовно
волю всім народам Росії, але до того часу просили остати в
загальноросійських рядах, допомагаючи своїми баґнетами СР-ам.
В той час загального розкладу тільки ще Українці творили виїмок; в
них не було ще тоді поділів, які губили російську армію; вони ще тоді
уявляли собою єдиний національний колектив; їх старшини з відразою
ставились до всяких “офіцирських союзів” і працювали тільки в своїх
українських гуртках за одно зі своїми рядовими і тільки ця їхня
національна єдність була для одних большевизмом, для інших
контрреволюцією.
Носити це ярмо надокучило, і в кінці червня нотуємо вже перше
відокремлення Українців в окремий курінь у 25 Туркестанськім полку, де
командантом був етнографічний Українець, де більшости тої чи іншої
партії в комітеті не було, де соціяльний розклад був у межах самого
полку, який вже тоді став цілком небоєздатний і вимагав т. зв.
“уговорів” після кожного нового наказу.
Курінь відокремився за згодою, мовляв, місцевої влади, але скільки
сварок було за кожний віз, кухню та скоростріл!
Начальство ніяк не хотіло віддати того “на общественнія русскіє
дєньґі” набутого майна і ніяк не хотіло второпати, скільки в цих
“дєньґах” українського гроша-крівавиці.
З хвилиною відокремлення цього куріня, дивізійна рада дістала
другу точку опори (першою була охоронна сотня).
Українці почали міцнійше налягати на начальство й комітети та
протягом липня відокремлюються українські частини по всіх майже полках
ІІІ. Сибірського корпусу, навіть у сумежнім зліва Ґренадирськім
корпусі.
Нелегко це йшло в 24 Туркестанськім та в інших сибірських полках,
за виїмком 32 та 25, де вдалося Українцям відокремитись в кожному
куріні в одну “роту” чи “полуроту”, а потім ці “роти” революційно
зійшлися і утворили курінь.
В 11-му Туркестанському, пощастило відокремитись лише в межах
сотень (рот) і ці дрібні частини мусіли потім вже силоміць творити
більше об’єднання.
У 32 Сибірському, українські виборні представники, члени полкової
ради та переводячий технічно з її доручення відокремлення поручник
Корніяш були заарештовані, та ще після спеціяльного наказу армійського
комітету, для забезпечення якого був виділений (відкомандований) один
з курінів 32. полку. Цей арешт знесено щойно після настирливих вимог
українських рад армії, які, щоби оминути надалі таких вчинків вищих
комітетів, обібрали армійську українську раду, на чолі якої станув
сотник Василь Тютюнник (брат відомого отамана повстанців, який опісля
командував армією У.Н.Р. та помер на плямистий тиф в 1919 році в
Рівнім) [2].
У 12 Туркестанському полку, що вигнав вже майже все начальство,
довелося Українцям вжити рішучих заходів.
Ніякі спроби полагодити в спокійний спосіб не вдавалися і
викликали лише дратуючі та ображуючі закиди в контрреволюції,
мазепинстві і т. д.
І так, умовившись наперед з сусідніми українськими частинами та
дивізійною радою, Українці 12 Туркестанського полку, одного дня, в
певну годину, раптом всі в повному озброєнні, захопивши до своїх рук
скоростріли та необхідні вози, вийшли на майдан біля розташування
полку, швиденько вирядились у три сотенні лави з пів сотнею
скорострілів й надіслали до команданта та полкового комітету
повідомлення, шо Українці вже сформували трьохсотенний курінь і не
розійдуться, поки їм не призначать помешкання (землянок, звичайно).
Комітет підняв страшенний галас, наказував розійтися, загрожував
ужити зброю, але в той час надійшли зв’язкові дозори (стежі) від
сусідніх українських частин, які повідомили, що їх частини вже стоять
під зброєю та готові допомогти своїм братам. Комітет 12 полку поставив
під зброю “учебну команду”, штурмові (пробоєві) сотні та всі
скоростріли.
Виглядало це на збройний конфлікт, так що дивізійний комітет мусів
звернутись до полкового, прохаючи почекати, а разом із тим вислав
телеграму до корпусного та армійського комітету.
Звідтам повідомлено, що пішлють комісію для полагодження справи.
Тимчасом ті українські частини дивізії, що стояли на поготівлі для
допомоги братам 12 полку, вийшли на такі місця, де можливо було
прийняти бій, а українські сотні 12 Туркестанського полку озброїли
скорострілами бараки штабу полку та згромадилися біля них; на другім
кінці майдану скупчилась решта полку.
В усіх комітетах радилися та лаялися партії, закидаючи одна одній
той розклад, що стався.
За дві години приїхала комісія, якій нічого не лишилося, як
погодитись з тим, що сталося, та переконати команду 12 полку про
необхідність задовольнити українські вимоги.
Врешті коло 6 години вечером згода була досягнена, і всі Українці
повернули до своїх землянок, тільки залишились в поготівлі, бо настрій
до них був дуже ворожий.
У ночі була спроба в 12 полку розброїти Українців й тому на ранок
слідуючого дня українські сотні 12 полку перейшли з наказу української
дивізійної ради до озера Кромань, близше до ради, та штабу дивізії, в
повне розпорядження ради.
Ще гірше було в 25 полку Сибірському та в ґренадирських. Було там
Українців небагато й дуже пильно за ними слідкували.
Щоби якось відокремитись, нашим хлопцям довелося зголоситись
добровільно до ударних (пробойових) частин, так що в 7 Сибірській
дивізії з’явилася ціла пробоєва українська сотня, а у ґренадирів цілий
український пробоєвий курінь у числі 980 бойового стану.
Погано було, що довелося піти до частин, що мали контрреволюційну
закраску; та не було іншої ради.
А проте факт відокремлення Українців надобре вийшов цілій справі:
річ у тому, що в невдовзі по відокремленню ґренадирів Українців, Німці
раптово перейшли до наступу на ґренадирськім відтинку якраз біля межі
їх зі сибіряками.
Московський ґренадирський корпус, вже значно розкладеннй, звільнив
заатаковані позиції майже не ставляючи опору. Частини, що були в
резерві, мітінґували, тому командування мусіло вжити для контр-удару
штурмовиків.
Першими мусіли йти Українці, і вони пішли негайно, але в мент,
коли виступили, повідомили командування й комітет, що вони йдуть як
український курінь імени Наливайка, а не як російські штурмовики.
Контр-наступ Українців був блискучий. Німців викинули з російських
окопів, які вони заняли, і становище направилось ціною 40 українських
убитих та 80 ранених.
Ця справа зробила на начальників російських частин, що були
недалеко, велике вражіння та примусила їх почати дивитись на
українські частини не як на майбутніх організованих дезертирів чи
розкладачів фронту, а як на реальну, ніби навіть слухняну начальству
силу.
З другого боку, відвагу та справність наших хлопців комітети
прийняли як контр-революцію, бо на око був послух начальству; тому
почалась акція проти Українців, – в першу чергу проти тих, що
ліквідували німецький наступ.
Наливайківський курінь не зміняли майже місяць і тільки вимога
української армійської ради, піддержана постановою полкових
українських рад цілої армії, вимусили змінити Наливайківців.
Подібні спроби затримання на довший час українських курінів в
окопах першої смуги були і в дивізіях ІІІ. Сибірського корпусу, що
примусило корпусну раду в жовтні 1917 р. дати наказ українським
частинам не йти відразу всім у перші окопи, а тримати найменше 50%
своїх людей у резерві.
Разом із тим приходилося подумати і про дальше відокремлення
Українців та створення з них окремої частини.
Якраз у той час проектувалася редукція російської армії та
розформування її другочергових дивізій. Отже, корпусна рада просила
дотичне російське начальство та комітети скористуватися положенням 66
Сибірського полку, на чолі якого стояв Українець полковник російської
служби Гаєвський (потім командант міста Могилева за часів У. Н. Р.,
який був узятий до неволі Денікінцями в 1919 році, втік від них,
вступивши до чужоземного французького легіону рядовиком, потім втік
звідтам до армії У. Н. Р. та 1920 р. погиб у боях).
Був проект просто влити всіх Українців до 66 полку. На цей проект
дало начальство і комітет свою принціпову згоду, але плян переведення
в життя доручено виробити корпусній українській раді, яка мала тільки
одного “прапорщика” військового часу у своїм проводі, а решта були
козаки.
Ясно, що із заподаних нею чотирох плянів ні одного не ухвалено.
Тимчасом прийшла жовтнева революція. Нова влада підтвердила,
щоправда, згоду формування Українців у складі 66 полку, але вслід за
тим почала і нацьковувати рядовиків 66 полку на полковника Гаєвського
та не перешкоджувала їм розкрадати майна полку. Зрештою на полковника
Гаєвського пішла нагінка і з боку командування за розклад полку (який
розформовувався і був не більше розкладений, ніж ті, що мали
залишитись). Все те довело старого служаку, що мав понад 21 років
служби, до розпуки й одного дня він дезертирував до Києва.
Після цього корпусній раді вияснено, що для проектованого
українського полку немає “кадрового” старшини на команданта. Цікаво,
що в той час командували полками вже обібрані мужвою 25 Сиб. п. –
“підпрапорщик” воєнного часу, 32 Сиб. “підпрапорщик”, 12 Турк.
“прапорщик”, що саме перший раз прийшов на фронт, і це нікому не
здавалося дивним [3].
Ця відповідь спонукала корпусну раду звернутись до тих кадрових
старшин, що походили з України та залишились ще у складі корпусу.
Згоду дав я. Але раді звернули увагу, що посада начальника штабу
дивізії в теперішні часи така відповідальна, що звільнити її
неможливо, хоч у той час в 8 Сибірській дивізії уступив начальник
штабу і обов’язки його виконував там поручник воєнного часу.
Тимчасом наспіло розпорядження центральної російської влади про
виборність начальників.
Назначено вибори, які в 7. Турк. дивізії відбулися в кінці жовтня
(29 чи 30-го), на великій леваді біля озера Кромань.
На ці вибори зійшлись усі полкові, курінні та сотенні комітети.
І я мав там бути як член дивізійного комітету, а задержаний працею
в корпусній раді в містечку Мир (35 верств від Кроманя), спізнився
майже на годину.
Коли я верхи під’їхав до юрби, то мене поінформували, що я
вибраний начальником дивізії і що на цій посаді мав би я бути
затверджений тільки після вияснення мойого політичного “вірую”, яке я
повинен перед зборами виявити.
Вийшовши на трибуну, я подякував зборам за вибір, але повідомив,
що згідно з виборчим принціпом мені належиться право згоди чи незгоди,
і що я тепер не маю обов’язку лишатись на якій-небудь посаді, яку я
займав перед революцією і тим більше, що, як громадянин України, не
можу без згоди існуючого правного українського уряду приймати
верховодства в російській армії і тому зрікаюся не тільки посади
начальника дивізії, але й становища начальника штабу, яке я дотепер
займав і прошу товаришів уважати мене за звичайного вояка, рядового.
Мою заяву приняли збори з великим здивованням, а гурток Українців,
здається, 12-го полку, які були на цих зборах, приняв її гучними
вигуками “Слава”.
Комітети радили довго над цією заявою; врешті признали її
слушність, і вирішили: призначити бувшого начальника штабу до команди
розвідчиків штабу дивізії й залишити йому право користуватись своїм
ординарцем (кінний джура) та “денщиком” з тим, що він допомагатиме
новому начальникові штабу в його праці.
Таким робом усунено перешкоду необхідности обсадити посаду
начальника штабу дивізії тим, хто вже був командантом українського
полку.
Це сталось і проти постанови начальників, які наказували
покоритися виборному принціпові.
Далі пішло вже краще, мене як “товариша стрєлка” без трудів
приділили розпорядженням корпусного комітету до корпусної ради для
технічної праці. Коли ж виявилось, що “стрєлок” має повну освіту
Генерального Штабу та службовий степень, незручно було відкликати
розпорядження, над яким глумилися “товариші старшини”, тому тільки
додано, що “товариш стрєлок” має дальше допомагати співпрацею і в
штабі 7 дивізії.
Отже, довелося їздити з Миру до своєї мисливні (півтора кільометра
від озера Кромань) і назад; бути два дні в українській раді, 3 дні в
штабі дивізії, а до того добу та ще кілька годин з інших діб
присвятити праці в корпусному комітеті, де кваліфікованих сил теж не
було і де корпусному начальству не вірили, бо воно все було
контрреволюційне, тобто складалося з кадрової старшини на чолі з
Ґенерал-лейтенантом з французьким прізвищем та “істинно-русскою
душою”, монархічною, звичайно.
Це було, безумовно, на користь Українців, бо під час їзди
доводилося проїздити вздовж фронту двох з трьох дивізій корпусу, тобто
бути живим зв’язком всіх українських частин на тому фронті, а працюючи
в комітетах і в штабі, бути поінформованим в усіх чисто російських
справах.
А тут швидко посувалися події. На фронті йшло братання з Німцями.
Прийшли мирові переговори, які велися майже кожним комітетом на власну
руку, а в яких довелося й мені взяти участь як експертові при
делегації Комітету 7 Туркестанської дивізії.
На скільки цей епізод пояснює взагалі відносини на фронті, а
головно дає певні дані про трактування справи з боку німецького
командування та його поінформованости в українському русі, доцільно
буде згадати і про нього, тим більше, що з тими німецькими чинниками,
з якими я зустрівся на російському фронті, довелось мені ще раз
зустрічатися вже як з нашими спільниками у 1918 році під час операцій
між Лубнами та Полтавою.
“Савєт раб. і сал. дєп.”, заволодівши армією та призначивши
“главковерхом” “прапорщика” Криленка, видав наказ: шукати замирення з
Німцями і почати пертрактації, до яких були уповноважені навіть
сотенні комітети.
На підставі цього розпорядження виборний командант 12
Туркестанського полку Жидаєвський, “прапорщик” (потім провадив свій
полк на Київ у рядах армії Муравйова) відправився до Німців із двома
рядовими та, побувши там два дні, прислав одного з вояків із запискою,
що Німці радо почнуть пертрактації та на другий день після одержання
через нас цієї записки, вишлють ранком делегацію на наш відтинок на
правому крилі дивізії та вимагають висилки відповідної делегації з
нашого боку, в якій мусить бути обов’язково якийсь старшина
генерального штабу.
Діставши записку пізно вечером, дивізійний комітет скликав
загальні збори та почав збирати делегацію.
На чолі дивізійного комітету стояв тоді стрілець Сташков,
малописьменний робітник, який зачислювався до завзятих большевиків.
Він був у розпуці, бо уявляв собі всю важливість ситуації й брак сил
на те, щоби взятись до пертрактацій. В той час в дивізійнім комітеті
залишився тільки один бувший старшина – я, а в дивізії було лишень 4
кадрових старшин. Все-ж таки порішено наказ виконати і пертрактації
почати, повідомивши про це вищу інстанцію – корпусний комітет.
В делегацію вибрано самого товариша Сташкова, двох членів
комітету, одного жидка за перекладчика та мене. Спершу я не міг
приняти вибору із тих мотивів, що не знав, як ставиться до мирових
переговорів мій український уряд, та після довгих умовлень згодився
бути при делегації тільки технічним референтом, щоби, як то казали
товариші, “нємєц нас нє обманул”.
Ранком виїхали ми на відтинок нашої позиції, на якому широка
багнувата долина Німану розділяла два горбки, які були заняті один
російським, а другий німецьким військом. В ранішньому ясному світлі
різко видніли російські й німецькі дроти та окопи, ясно виблискуючи на
сіровато-зеленому тлі калюж з осінніх дощів, що вкривали майже 1^1 /2
км. простір між дротами.
Делегація пролізла через дроти, але “технічний референт” нагадав,
що у таких випадках треба би мати сурмача та білий прапор.
Сурмача прикликано, а білий прапор заступлено чистою онучою одного
з товаришів стрільців із ровів… Так “технічно вірно” оборудована
делегація пішла за дроти.
Сурма заграла “отбой”, що означало для російської армії припинення
вогню.
Ледви з’явився наш імпровізований прапор поза окопами, як на
цілому просторі німецьких ровів, на скільки око сягнуло, забіліли
прапори. Наверху окопів не було видко ні одного вояка з німецького
боку, з російського ж боку вилізло нагору все, що жило.
За хвилину після того, як показались маленькі білі прапори,
висунувся з німецької сторони на протилежному боці і великий білий
прапор, а з ним вийшов гурток з п’ятьох-шістьох людей, які пішли в наш
бік. Вони поволі наближувались, обходячи водяні калюжі, в кінці їх
відділював тільки вузенький, але глибокий рівчак.
З німецького боку був репрезентований один старшина і п’ятьох
рядовиків. Старшина був в одягу штабовця, але не генерального штабу,
на що я негайно звернув увагу голові російської делегації.
Не переходячи рівчака, німецький старшина чистою російською мовою
запитав, чи є в російській делегації старшина генерального штабу
(російська армія тоді вже зняла всі відзнаки, уважаючи їх
антідемократичними, і в сірій масі нічого не можна було розібрати).
Товариш Сташков з ляконічним “вот” ткнув мене пальцем у груди та
негайно спитав – чи є з німецького боку також старшина генерального
штабу. Але Німець, не звертаючи на нього уваги, запитав про моє
призвище та ім’я по батькові і тільки після відповів Сташкові, що
зараз буде німецький старшина генерального штабу.
Один з німецьких вояків швидко, розбризгуючи в калюжах воду,
подався назад до своїх окопів, а делегація залишилась над рівчаком.
Довга хвилина мовчанки переривана німецьким старшиною, який вдався у
лірику і сказав, звертаючись до мене: “Яка це велика хвилина – може,
початок кінця міжнародньої різні й початок спокійного співжиття
народів…” На це відповів Сташков трафаретною мітінґовою фразою:
“Правда, давольно етой проклятой вайни!”.
Тимчасом з німецьких окопів вийшов новий гурток – чотирох людей.
Коли вони наблизились, ми побачили знайомого вже нам вояка,
виголеного, з моноклем, чистенько олягнутого майора генерального штабу
з двома золотими зубами, та ще одного старого сотника з обличчям, на
якому малювалась нудьга, імовірно на його думку, задля даремно
промочених черевиків. Крім цього був з ними і міцний бурш, –
“ляйтнант” з виглядом людини, що повнить службу – безкритично, на
приказ.
Вони підійшли та нараз віддали почесть так одночасно й так
вправно, що мимоволі підтягнулись і наші; витягнулись, приклавши руку
до шапок.
Після коротенької розмови поміж собою, той же німецький старшина
запропонував шукати сухого переходу, щоби переглянути уповноваження
сторін.
Довго посувалися ми вздовж рівчака, аж найшли напівзруйнований
місток і зійшлися на сухому місці.
Німецький майор генштабу підійшов просто до мене і привітав “гер
оберста”, висловивши радість з приводу такої стрічі. Я удав, що не
розумію німецької мови і той же штабовий старшина переклав це
привітання.
Ми подали собі руки. Побачивши, що російська делегація стоїть
безрадно, я сказав їм, що треба привітатися, та пішов до решти
німецьких старшин, щоб подати їм руку, а потім і до німецьких вояків,
які спершу остовпіли, потім твердо, як на муштрі, шаркнули ногами у
важких черевиках. Щойно тоді і наша делегація почала подавати руки
всім членам німецької делегації.
З вдоволенням запримітив я невдоволення на обличчі німецьких
старшин, яке виявлялося ріжно, в залежности від темпераменту.
Делегації почали обмінюватись документами. Німці витягнули пергамент
із надрукованим російським і німецьким текстом, в якому уповажнюється
майора фон Дангофа до ведення пертрактацій в справі припинення ворожої
акції на фронті ґенерала Войрша. Документ був із підписом цього ж
ґенерала та його начальника штабу і зі всіми печатками. Ми, кожний,
витягли клаптик паперу, де той же товариш Сташков підписав
уповноваження собі та іншим із рос. делегації вести пертрактації про
демократичний мир між німецьким та російським народом.
Довго дивились на ці “документи” і радилися Німці, зокрема на мій,
де було зазначено тільки – “технічний референт”. Із їх розмови почув я
фразу: “але треба і так пертрактувати, це ж революція, а мусимо мати
мир…” Нарешті німецький перекладчик сказав, що – документи визнано
вистарчаючими та що перше слово належиться голові російської
делегації, від якої виходила ініціатива початку пертрактацій.
“Товариш” Сташков зараз же почав промову:
“…Досить цеї проклятої війни, годі вже напрацьованим рукам
пролетарів убивати своїх братів. Товариші зі “совдепу”, “народні
комісарі” та товариш Криленко дали нам наказ миритися з німецьким
працюючим людом на умовах демократичних: без анексій та контрібуцій і
на праві самовизначення всіх народів. Мир!… Але мусимо ми балакати з
представниками німецького працюючого народу, тому запитуємо, чи є тут
представники цього народу?”
Німецький перекладчик перекладає. Довга павза – під час якої майор
Дангоф просить мене як “гер оберста” дозволу закурити папіроску. На
мою відповідь, що я тільки звичайний стрілець… знизує плечима і
сказавши до мене по французьки – “за Вашим дозволом” – виймає
папіроску і повільно закурює.
Наші хвильку збентежені; потім демонстративно починають крутити
папіроски, на що майор негайно дає дозвіл курити і своїм воякам, які
витягають люльки.
Майор, пустивши декілька разів вгору дим, відповідає: “Армія тепер
складається зі всього, що є активне в німецькому народі, отже, вона є
його представницею. Вище командування армії є її законним
представником. Я маю уповноваження від цього командування, тому вважаю
себе законним представником мойого народу”.
Переклад – павза… Сташков радиться, – питає мене. Я відповідаю:
“Товаришу, Німці не то що представників пролєтаріяту, але й парляменту
на фронт не пустять. Справу мира на фронті все одно рішатиме їх
начальство, проти якого нема протесту, бо там не має революції”.
Після цього Сташков раптом вирішив, звертаючись до Німця: “Нехай
так, – отже, будемо говорити про мир між нашим і вашим народом”. “Але,
– відповідає майор через перекладника, – я маю уповноваження
трактувати тільки про припинення ворожих ділань на певному фронті,
навіть не про завішення зброї, а в ніякім разі про остаточний мир…”
Обопільне непорозуміння вже почало ставати не до подужання, але в
той мент прибіг засапавшись вояк із позиції та повідомив, що приїхала
комісія від армійського комітету, яка має вести замість нас
пертрактації.
Про це повідомлено Німців і настала довга перерва. Тоді-то
підійшов до мене з гуртком своїх старшин майор Дангоф і довідавшись,
що ніхто з російської делегації не розуміє по французьки, звернувся до
мене в цій мові з довгою промовою, в якій зазначив, що старшини всіх
армій та народів, крім своїх обов’язків перед нацією та державою,
мають ще інтернаціональні прикмети старшинської професіональної чести,
тому він до мене звертається просто, як до старшини із запитом, чи ця
влада комітетів, з якою вони почали трактувати, є авторитетною і чи
вони себе, як старшин, не понижують тими пертрактаціями.
Я відповів, що наказ перепинити ворожі акції був даний комітетами
і, як вони могли самі переконатись, – виконаний.
Мене тоді спитали, чому я тільки технічний референт, а не член
делегації. Моя відповідь, що я як Українець у тих російських
переговорах іншої участі не можу брати – викликала велике здивування,
а один найбільше гарячкуватий “ляйтнант” викрикнув: “От і маєте!”
Всякі політичні розмови скінчились. До самого приїзду нових
делегатів Німці з великим зацікавленням розпитували мене про Україну
та її народ, про військові можливости і т. п. Казали, що у них в штабі
є офіціальні звідомлення, які вони мають ще провірити розвідкою про
те, чи справді в російській армії є національний роскол, як він далеко
дійшов, зокрема чи є правдиві відомости про Україну і Українців.
Зазначували при тому, що їхнє вище командування не вірить в
актуальність українського руху, уважаючи її тільки вигадкою.
– Українець – старшина генерального штабу!.. – казав майор, – “я
хотів би, щоб ви приїхали до генерала Войрша, а то він нам інакше
ніколи не повірить!”
Разом з пертрактаціями про мир з Німцями починали з’являтися
вогники громадянської війни та підготовка війни проти України.
Голова корпусного комітету “унтер-офіцир”, летун-зорець Василь
Зиновієв у приватній розмові зі мною нераз переконував мене про те, що
найліпше для мене кинути панькатися з цією містечковою буржуазною
Центральною Радою, яку все одно розженуть пролетарі, та взагалі з тими
“кулачками” Українцями мазепинцями, бо їм не встоятися проти цілої
Росії.
“…Я віжу, что ви, таваріщ, умний человєк і не водітесь с етіми
агалтєлімі афіцерамі, правільно оцєніваєте ревалюцію, не баітесь єйо,
чево ви думаєте, что украінскій від контр-революції прочнєе донскаво
ілі афіцерскаво?” – Ніяк не було можливости переконати його, шо
національне питання є самостійне та істнуюче.
З другого боку, командант настирливо доводив, шо я маю революційне
зіпсуття мозку і даремно думаю “вдержати цілість фронту” з Українцями,
що краще я зужив би свою енергію та впливи на удержання штурмовиків,
яких він мусить збірати по постанові комітету до Осиповщини (залізнича
стація 15 верств від міста Мира, де була база корпусу) для
розформування, але з яких він гадає зібрати надійний полк, щоб держати
в руках комітетчиків.
Його теж годі було переконати, тому я тільки доказував йому, що
український полк та ще під моєю орудою буде ще надійнійшим.
Але в одному ці два такі ріжні чинники були солідарні – у
відкиненні всіх моїх проектів щодо формування полку.
А проте видно було, шо проти нас щось готується.
Армійська українська рада денервувалася – вирішила, щоби ми всі
Українці III. Сибірського корпусу бодай дрібними ґрупами переходили до
складу IX. корпусу, де більшість і так майже були самі Українці, але
цю раду давали нам і російські комітети; разом з тим Українці
Ґренадирського корпусу, через розташування якого провадив наш шлях до
району IX. корпусу, повідомлювали, шо в разі як ми спробуємо
переходити слабими чи невпорядкованими гуртками попри корпус
Московських ґренадирів, нас розброять як дезертирів.
Отже, не було іншої ради, як бути напоготові та сформуватися
революційно.
Повели ми розвідку в районі Осиповщини (район складів III-го
Сибірського корпусу), познайомилися з командою штурмовиків. Командант
майбутнього полку, який мали з них формувати, був походженням з
України (полковник Коновкин був пізнійше в складі VI. української
Січової стрілецької дивізії). Він співчував нам й рішучо не хотів
брати участи в громадянській війні, тому волів піддатись наказові про
розформування і згоджувався не протестувати, якщо ми візьмемо силою
його обози та склади.
Недалеко від району Осиповщини формувались дві сотні 1-го
польського уланського полку – корпусу Довбор-Мусницького, ворожо
настроєні супроти Москалів і готові нам допомогти.
Всі українські куріні дістали наказ надіслати піші зв’язки до
дивізійної та курпусної ради та бути на поготівлі, щоби вирушити на
даний приказ.
Наказано по мірі можливости мати українських вартових біля
телефонічних та телеграфічних стацій.
Українцям, членам російських комітетів, доручено стежити за всіми
розпорядженнями.
Майбутній командант полку виробив та розіслав по курінях докладний
плян зосередження і походу полку в цей спосіб, щоби охоронити наші
сотні від розбиття поодиноко.
Гірше всього діялось із сотнями Туркестанської дивізії, які були
розкинені по болотах Налибокської Пущі, мали обмежену кількість шляхів
для виходу та були від району зосередження в 65 кільометрах віддалі.
Передбачувалось також необхідність обсадити у м. Мир нашою
залогою, бо там були зосереджені дві охоронні сотні, ворожі до нас, та
дві гармати з добірною обслугою; там же було і дві команди “Кольтів” –
12 скорострілів та відділ літаків зі скорострілами Люіса.
Щоби не загубити зв’язків з армійською радою, вислано туди
потаємно перед комітетами кінну стежу – три верхових та п’ять піших.
В перших днях листопада напруження досягло найвищого степеня.
Комітети повели явну агітацію проти Українців між частинами – як
Сибірськими, так і Туркестанськими, закликаючи до розброєння
Українців, на що корпусна рада відповіла зарядженням гострого
поготівля та наказом до Українців не йти в окопи першої смуги.
Другого листопада корпусна рада разом із зв’язковими від полків
зібралась до одного будинку в містечку Мир, де розташувалась як бойова
одиниця – чета; впорядкувала чергу на варту, поготівля тощо.
Будинок був недалеко західнього виходу з м. Мир, коло якого були
порожні землянки, які після наших плянів мали бути використані на
випадок українського зосередження в Мирі.
Було вже холодно і вдарили морози. Нам не давали палива для
помешкання української ради, не давали ні ліжок, ані нічого, так, що
доводилося дрегоніти на нарах зі шпиталю, які вдалося дістати
випадково, добуваючи паливо. Добре, що хоч було нас 15 у низенькій
кімнаті.
Десятого листопада довідалися ми про жовтневі події у Кисві та
набили рушниці. Дванадцятого в 32. Сибірськім полку була спроба
розброїти українську сотню, що не вдалося, а сотня відійшла в
розташування полку та наблизилась до ударників (пробоєвиків)
ґренадирів. Тринадцятого знялась страшенна метелиця зі снігом і вдарив
мороз. Обледеніли шляхи й дроти, і, на наше щастя, метелиця зірвала
радіо-телеґрафічну стацію в штабі корпусу.
В ночі з 14. на 15. листопада біля 2-ої години, крізь завивання
метелиці почули ми оклик нашого вартового, а опісля показалися в
дверях дві постаті, запорошені снігом і змерзлі, в яких ми пізнали наш
кінний зв’язок від армійської ради. Крізь завіяне снігом вікно видно
було задиханих, вморених коней, цілком спарених.
Задубілою від холоду рукою один з хлопців сягає до чобота та, не
поспішаючи, щось шукає за холявою. Найбільш імпульсивний пор.
Андрієнко не втримує та, кламцаючи зубами від холоду, питає: “А з чим,
хлопці?” – “З бідою,” – відповідає ніколи не читавший Гоголя козак та
подає зім’ятий папірець.
Пише В. Тютюнник – коротенько, нервово: “Радіо-депешею передано до
штабу армії наказ, щоб нас негайно розброїти і провідників арештувати;
наказ переслано на апарат Юза для передачі до корпусів. Я з радою
виїзджаю з Несвіжа (там був Штабарм) й буду нелегально біля Минська.
Думайте про себе самі. Раджу знову перейти до IХ. корпусу, але ж вам
виднійше… Здається, починається війна проти України”.
Коротенька нарада Корпусної Ради. Головує Андріенко. Запитання –
чи коритися Москві чи ні? Одноголосно: – ні!
Чи здобувати шляхи до дому зброєю? – Одноголосно: – так! Чи
визнати як команданта полку полковника Петрова? – Одноголосно: – так!
Голова Ради звертається до нововизнаного команданта і витягаючись по
військовому голосить: “Ждемо приказу, батьку”.
Наказ диктується і записується усіма членами ради: “Москалі хочуть
нас розброїти. За згодою корпусної ради до призначення від нашого
уряду я заступаю команданта полку, що формується з Українців III.
Сибірською корпусу.
Плян зосередження полку почати виконувати негайно. Найблизші сотні
7. Сибірської дивізії повинні якнайскорше прибути до штабу полку
(західній вихід з Мира)”. “В разі перешкоди ужити зброї”.
Піший зв’язок хутко розбірає пакетики, перевіряє, чи набиті кріси
та зникає серед сніжної хуртовини.
Сотні, що відходять з Сибірських дивізій, дістануть усі накази до
ранку. Але як же Туркестанці?
Командант полку сам йде попробувати передати наказ телефонічно.
Помешкання корпусного комітету (штаб дуже далеко, 2 версті від
містечка Мир, на фільварку і там кращий порядок); коло телефону куняє
вартовнй член комітету; беру трубку: …”Центральная? – 7
Туркестанская… Туркестанці? К телефону живо члена дівізіоннаво
камітета Борченка – будіть”.
Вартовий член комітету прокидається, тре очі, питає: “Што ето Ви,
товаріш, так поздно разґоварівать прідумалі, што вам ґаріт?”
“Завтра собіраюся дамой поїхать, так надо предупредіть”.
“От ещо не спітса, – люди!”
“Борченко при телефоні?”
“Так”.
“Сталося так, що після пляну ч. 2. треба робити! Без згоди робимо;
починати негайно в ночі. Про виконання донести. Як перешкоджатимуть,
бити. Добраніч”.
“Спокійної ночі, товаришу”.
“Ето ви по хохлацкі? – Да, там свой человєк паймьот”.
Не починало ще на день благословлятись, як підійшли перші
українські сотні і вирядились біля землянок. Ще мело.
Після коротенької промови команданта, що вияснювала ситуацію,
сотні підтвердили рішення, щоб не коритись.
Швиденько пішли дозори (стежі) – понесли на руках скоростріли, а
решта почала займати холодні землянки та шукати палива.
Виявилося, що склад палива, очевидячки з огляду на холод, був
покинений вартою – тож поставили ми свою та запалили грубки.
На світанку коло 7. години повідомила телефоном українська рада
Туркестанської дивізії, що всі сотні вже вирушили, що в дивізійному
комітеті паніка, що телефонічна лінія на контрольних стаціях
перехоплена, телєґраф зіпсутий і все йде гаразд.
Я слухав повідомлення в присутности вартового члена, який приймав
кореспонденцію і обдивляючи аероплянові скоростріли, що стояли,
очевидно, для паради в кабінеті голови комітету, я підсміхався з
людей, яким не спиться.
В комітеті я залишився і ждав на дальші події. Коло 9. години
вранці явилося начальство – голова та секретар.
Поздоровкались.
“А ви, таваріш, апять с пєтухамі в камітетє?”
“Што ж дєлать, у нас очень халодно”.
“Вольно же вам, не хатітє занімать то, што дают, всьо вам надо,
всем вмєстє, пєняйтє на себя”.
“Пєняю, да нужно”.
“Пасмотрімо почту, – ви поможіте, таваріш?'”
“Ахотна”.
Голова роздивляється, передає декілька депеш про спинення
дезертирів, демобілізацію, читає якусь довгу депешу, відкидає на бік,
пробурмотівши “інтєресно” та подивившись у мій бік.
Радимо з пів години про способи виконання ріжних завдань, а
тимчасом у вікно бачу, твердо відбиваючи ногу, проходить стежа з двома
ниточками, такими тоненькими, жовтою та блакитною на лівому рукаві, що
в нікого й увагу не зверне.
Нарешті простягає він “інтєресную” депешу, посміхаючись: “што об
єтом скажете, товаріщ?”.
Нечитка печать юза, – приблизний зміст: “З огляду на визиваючу
поведінку Центральної Ради є небезпека відкликання нею з фронту
“українізованих” частин. Наказується такі відділи розформувати,
повернувши людей до їх попередніх частин. В разі незгоди розброїти та
розформувати силою. Визначнійших українських провідників відправити
під багнетом (охороною) до штабу фронту в Минськ”.
“Ну, скажітє? позовьоте нашу раду посовєтоватса?”
“Це зайва справа, я можу сам дати відповідь, бо я призначений
тільки що в ночі командантом цієї української частини, що формується з
Українців III. Сибірського корпусу”.
“Ето ви по каковскі загаварілі?”
“По українськи.”
“Інтересно. Ну, і што же?”
“Полк збирається в Осиповщині і не годиться повернути до
російських частин”.
“То єсть, нєсоґласні?”
“Так”
“Ну, в таком случає я вас, товаріщ, арестую”.
“Чекайте но (швиденько кладу руку на один зі скорострілів Люіса
поза моєю спиною), подивіться ось сюди до вікна…”
В саме вікно, зі стріхи протилежного дому, спокійно дивляться два
“Максими”.
“Што ето за пулємйоти?”
“Українські!.. А тепер, будь ласка, підемо на двір…”
При виході двох вартових, на дворі при гарматах два другі, всі
віддають шану рушницями, що тоді не було вже в моді.
“Здоровенькі були!”
“Здорові були, батьку!”
“Ну, хто кого заарештував? Ну, підемо краще тепер до комітету та
погодимось…”
“Предсєдатєль”, змінивши тон, просив дозволу порадитись із
комітетом.
Радилися цілу добу. Їздили до 25. Сибірського, влаштовували
мітінги і дістали відповідь, що битися з Українцями на разі “не
желают”.
А тимчасом до місточка Мир збиралися все то нові сотні, що
підходили з піснями та розгорнутими жовто-блакитними прапорами.
Бувші Туркестанці донесли, що спокійно закінчили перший перехід і
стали на відпочинок в 25 кільометрах від Мира.
Ранком 16-го підписали умову – голова комітету та командант 25.
Сибірського полку, бувший “підпрапорщик”, з одного, та командант
українського полку та голова корпусної ради, з другого боку, про те,
що Українці формують полк, який стає в районі Осиповщини. Він дістає
все необхідне зі складів III. Сибірського корпусу й до одержання інших
розпоряджень від свого уряду складає загальну резерву російського
корпусу, допомагаючи останньому в разі наступу з боку Німців.
Умова складена у двох мовах і має уважатись військовою тайною.
Того ж дня після підписання умови явився командант українського полку
в корпусного команданта для затвердження тієї постанови. Тут відразу
не пощастило. Довелося вислухати богато докорів за нестаршинське
поведення тощо, але остаточно прийшло до згоди, що ранком 17.
листопада українські куріні мають передефілювати перед штабом корпусу
в ціли перегляду і там вирішиться про дальше їхне призначення. І
дійсно, перегляд був днем слави для Українців. Справність, військовий
порядок наших серед загальної дезорґанізації російської армії вплинули
так, що командант корпусу дуже дякував за утворення ще одної надійної
частини (за першу числили пробоєвиків) у корпусі та згодився підписати
наказ про сформування полку.
Таки зараз по перегляді, балуючи по глибоких снігах, відійшли
сотні в район зосередження і, не доходячи до Осиповшини, побачили, як
чорним шнурком тяглися зі заходу Українці Туркестанської дивізії, над
якими розвівалися жовто-блакитні прапори.
Опівдні 18. XI. надтягли й останні сотні сибірських Українців, що
не здужали прорватися крізь ворожий 25. Сибірський полк та мусіли
відходити поуз залізниці.
Вкінці полк зібрався і пішло горячкове його впорядкування;
бракувало всього: возів, коней, грошей, їжі і не було надії, що
покорений силою комітет III. Сиб. корпусу дасть все добровільно.
Почалось заосмотрювання полку. На стації Осиповщина була база III.
Сибірського корпусу та маґазини. Провірено варту, а коли показалося,
що вона стоїть погано, змінено її українською. Недалеко стації були
розташовані дві полеві хлібопекарні, з яких одна вже не працювала з
браку робітників. Полк узяв її під свою управу та почав обслугувати
своїми робітниками.
Коли командант полку приїхав до штабу штурмовиків та
переконавшись, що вони цілком розкладаються й дезертирують та що їхній
штаб не буде нічого мати проти експропріяції обозів, – 19. XI. зробили
“атентат” та без бою видістали необхідні вози.
На 24-го XI. закінчили реєстрацію козаків та старшин полку. В
реєстр затягнули 126 старшин, 621 підстаршин і 2.986 козаків. В полку
не було жадного лікаря, так що місця лікарів довелося обсадити
“фельшерами” та навіть “фельшерицями”. Кадрових старшин російської
армії з передвоєнними кваліфікаціями не було ні одного, крім
коменданта полку.
Всю цю масу українських вояків поділено на 3 куріні по 6 сотень
піших та по одній скорострільній в кожньому. Біля штабу полку
залишалася, як охорона, штурмова (пробоєва) сотня (яка вийшла з 25.
Сибірського полку). Були сформовані і всі потрібні технічні сотні та
команди, по вимогам тодішньої російської армії так, що полк уявляв
собою закінчену боєву частину.
Бракувало ще грошей. 25. XI. виїхав командант полку з невеличким
відділом до містечка Мир, бо, не дивлячись на всі обіцянки, що слали
телефоном комітети і начальники, нічого не надсилалося, без грошей же
не міг полк покинути свого розташування біля магазинів Осиповщини та
рушити в разі потреби на Україну.
В Мирі члени комітету зустріли прибувших настільки радісно, що це
викликало сумнів. Але радість ця зменшилася, коли командант повідомив,
що коли він не вернеться до полудня 26. XI. до полку (штаб полку в
селі Кирилівці 40 кільом. від м. Мир), то полк прийде за своїм
командантом, з усіма наслідками такого приходу.
Ця заява вплинула так, що голова комітету відрадив командантові
полку лишатись в окремому помешканні, ранійш йому визначеному, та
запросив його до своїх апартаментів.
Рано на другий день гроші, хоч і не без торгів, були видані і
командант полку виїхав до своїх.
Тим часом у полку з розпорядження помішника команданта полку,
сотника Андрієнка, скликано опівдні нараду всіх командантів сотень,
курінних та по двох вибраних від козаків кожної сотні і фахової
команди, щоби передати рішення, що робити в разі, коли б не повернув
командант полку, а також для вирішення дальшої поведінки я разі його
щасливого повороту.
Врешті командант полку повернув і почали радити, що робити.
Загальний настрій був пробитись зі зброєю на Україну і просити там
уряд, щоби полк залишено навіки, як кадровий полк української армії.
Після пропозицій штабу полку, полк вирішив приняти назву як свого
шефа кошового отамана Костя Гордієнка, як рішучого і свідомого ворога
царя Петра I, борця за незалежність і за демократичний устрій України,
який в найтяжших умовинах не склав ніколи зброї.
Цією постановою полк народився та прибрав своє ім’я, яке проніс
через увесь тернистий шлях нашої визвольної боротьби.
Ще з 22-го XI. почали ми розвідку, щоби виявити, що робиться
довкола та відшукати нашу армійську раду.
Дня 27-го листопада виявилось, що крім Поляків – 2 сотень уланів,
які стояли між нашим штабом та Несвіжем і Ґренадирського куріня імени
Наливайка, що був розташований 8 кільом. на південний захід в околицях
залізничої стації Мир, стоїть ще на Слуцькому гостинці у селі Синява
також самочинно сформований полк імени Шевченка, який відокремився зі
складу 24. російського корпусу та має до 1500 багнетів, але тільки 20
старшин воєнного часу; щодо IX. корпусу, який стояв проти Барановичів,
між залізницею на Минськ та м. Ляховичі, то він хоч справді мав
українську більшість, але був у стані повної деморалізації та
розкладу. Старшини там здебільша Росіяни, а то ще гірше “малороси”,
тому і прірва між ними та вояцтвом (що була теж велика навіть у
одноплемінних московських ґренадирів) в IX. корпусі підсилювалась ще
національними ріжницями та утворювала ґрунт для ексцесів й масової
дезерції. На цей корпус годі було числити.
II. За самостійну Україну. Союз із Німцями. ІІрорив на Україну
Вже своїм революційним відокремленням Українці із Західнього
фронту російської армії стали на становище майже ворогуючої сторони,
тому зрозуміло, що вся наша поведінка того часу може бути
схарактеризованою одним словом – “поготівля”.
Варти та стежі на поблизьких залізничих перестанках – озброєні
застави зі скорострілами, висунені в сторону шляхів, які ведуть до
району зосередження, повна непевність завтрашнього дня, а головно
повна відсутність директив та вказівок. А проте російська влада почала
низку спроб проти національних частин. Дня 29. листопада були
розброєні сусідні з нами дві сотні польських уланів, а ми, довідавшись
про те, вислали до них три вози зброї зі складів штурмовиків та
складів III. Сибірського корпусу, яких ми були повними господарями.
1-го грудня з Несвіжа в напрямку на Осиповщину були вислані 2
сотні 25. Сибір. полку з панцирним дивізіоном та гарматами. Одночасно
з містечка Мир мали виступити збройні відділи до 1000 багнетів ріжних
частин теж з гарматами. На Столпці прибули відділи Червоної Гвардії з
Минська.
Одначе Несвіжську групу цілковито несподівано розброїли Поляки
(яких вважали розброєними) – група з м. Мир відмовила послуху, а
червоногвардійці не прибули. Але ясно було, що те, в чому не пощастило
нині, може вдатися завтра.
Нарешті 3 грудня надійшли зв’язки від Василя Тютюнника з
інформаціями про III. Універсал і про плян, знову утвореного з
армійських рад Західнього та Північного російських фронтів,
революційного комітету – прорватися на Україну.
Проектувалося: створити збірну дивізію з Гордієнківців – куріня
Наливайка і Шевченківського полку в Синяві, командування якою мусів
обняти я. Ця дивізія мала захопити та вдержати всі стації на зал.
шляху від Столпців аж до Синяви. За той час 45 російсько-українська
дивізія, яка перетворилась у 5. українську дивізію, мусіла, наступаючи
з півночі опанувати Минськ, там навантажитись та, проїхавши
вищезгадані стації, мала захопити Лунинець. Тоді мала виступити і
збірна дивізія, щоб, перейшовши Лунинець, взяти Сарни і пропустити 5
дивізію на Україну.
Плян був не тяжкий до виконання, якщо взяти під увагу розклад
російських частин, але у нас теж не все було гаразд. Годі було
створити з окремих складових українських частин Західнього фронту вищу
одиницю, бо перш за все не було відповідного старшинського складу.
Революційно відокремлені Шевченківці були по суті аморфною масою,
в яких вже почався розклад на ґрунті боротьби за владу, між якимись
двома “прапорщиками”, які претендували на посаду команданта. Цей полк
держався тільки зусиллями полкової ради, з якою довелося зноситись,
але вона, прищіпивши полкові український патріотизм, не знала, на яку
ногу ступити в питаннях організаційних та військово-технічних.
Ґренадирський курінь Наливайка був міцною організованою одиницею,
але його командант – кадровий старшина – чути не хотів про прорив і
“руйнацію” вже безнадійно розкладаючогося фронту російських військ.
Його впертість викликала те, що коли Наливайківці довідалися про нашу
підготовку до прориву та спостерегли нерішучість свойого командування,
перестали вірити йому і не виконали наказів навіть тих, що були
зв’язані з проривом.
Якби там не було, Гордієнківці 6-го грудня почали підготовку до
виконання наказу. Повели розвідку на стаціях Мир, Осиповщина, Столпці
– намічалися завдання, розділювалися ролі. Кожний сотенний знав, куди
мав рушати, – що робити. Навіть одну зі сотень першого куріня
пересунено до стації Мир, а то за згодою та допомогою команданта цієї
стації, який не міг дати собі ради з демобілізованими, що просто були
дезертирами.
Згодом туди пересунено ще одну сотню та два скоростріли. Між 11.
та 13. грудня ці дві українські сотні мусіли в алярмовому порядкові
вирушити до містечка Мир, бо там прийшло до жидівського погрому, який
почав дезорганізований натовп салдатні.
Із цим погромом не могли дати собі ради комітети. Вражіння від
нього було таке велике, що один з ідейних большовиків, яких так було
мало, бувший каторжний за політичний терористичний акт – Сергій Конів,
який був комісаром комендатури Мира – застрілився.
Наші хлопці під орудою помічника команданта полку сотника
Андрієнка живо вичистили Мир від зайвого елементу та зробили порядок.
Корпусний комітет доніс про цей факт, повідомивши, що частини, які
удержали ще порядок, припинили погром. На те донесення прийшла депеша
від “главковерха” Криленка такого змісту: “Товарищей, коториє
сахранілі революціонную дісціпліну і панімают, что только порядок і
солідарность всєх трудящихся обезпечит нам завоєванія ревалюції,
ставлю в прімєр Революціонной Армії. От єя ліца благодарю салдат і
командіров полка прекратівшаго паґром у Мірі”.
І це писалось на адресу представників “жовто-блакитної
контрреволюції”.
Діяльність підготовки прориву на Україну підтримувала морально
полк серед розбурханого моря пристрастей та дезорганізації.
Большовицька агітація велася в межах полку вперто та настирливо.
Козакам вказували, що вони мають на чолі старшину генерального штабу
явного контрреволюціонера, що Центральна Рада є лишень збіговиськом
дрібної буржуазії, яка тільки тимчасом надягнула червону маску, щоби
розвалити єдиний фронт всіх трудящих.
Ішла вперта пропаганда проти командного складу, який всупереч
революційним наказам не є вибраний масами, тільки що найбільше
комітетом.
Останній мотив мав найбільший вплив у рядах полку, так, що вже 5.
грудня були випадки спротиву проти наказів, і тому 10. грудня
командування полку видало наказ про перевибір усіх начальників, який
доконано 11-12. грудня. Всі начальники були перевибрані наново на
своїх попередніх місцях…
Про перехід на виборний принціп повідомлено корпусний комітет,
який радо привітав поглиблення революції “у товарищей Українцев”…
Найтяжше всього було питання з демобілізацією. Попри розташування
полку проїздили переповнені ешелони, з фронту проїздили батерії, шо
відходили в половині складу гармат, щоб облекшити прохарчування коней,
проходили окремі групи свавільно демобілізованих домів ділити
відвойовану революцією землю, а з України приходили відомости про те,
що військовий міністр Порш [4] теж оголосив повну демобілізацію.
Настрій “до дому” був такий міцний, що здавалось приїзд на рідну
землю буде смертю полку. Одинока надія ще в тому, що козацтво мало
горяче бажання дійти зі зброєю до “своєї” влади, щоби її, або
привітати, або, коли вона справді реакційна… розігнати.
Нарешті 14-го грудня дістав я наказ на 15. захопити стації для
пропуску ешелонів 5. дивізії і ранком 15-ого українська варта, без
усяких ексцесів і збройного спротиву, обсадила стацію
Столпці-Осиповщину, Мир. Але ґренадири Наливайківського куріня
мітінґували, висловили недовір’я командуванню і не виконали наказу. Зі
Шевченківцями сталося ще гірше; спроба захопити Синяву не мала успіху,
і Росіяни почали зосереджувати проти них свої сили…
Дня 16. грудня, під вечір, через Столпці проїхав перший ешелон 5.
дивізії, але… розброєний.
Не знаю, хто так впорядкував, але ця дивізія їхала через Минськ
по-панськи ешелонами, а в Минську її зустріли відділи червоної ґвардії
та, спокійнесенько розброївши у вагонах, відправили дальше.
На стації Столпці командуючий нашою залогою запропонував
командуванню та козакам 5-ої дивізії озброїти їх із наших запасів та
запасів Осиповщинських складів зброї, але ті рішуче заявили, що їх і
так везуть на Україну, де зброї досить…
Цей випадок вплинув достаточно розкладаючо; до того ще в
розташування 3. куріня полку прибули якісь два людці, які нібито мали
посвідку від військового міністерства України та передали, що
українська влада не бажає бачити таких “самочинних” формацій, що
створилися на фронті з російських частин, а формує нову українську
армію, так, що для тих Українців, які є в російських рядах, найкраще
вертатись найскорше домів, де їх вже пляново притягнуть до української
армії…
Чи треба ще з’ясовувати, що сталося?…
Сотні полку 17. та 18. грудня мітінгували та винесли рішучу
постанову: “демобілізація домой”.
Годі було протиставитись стихії, треба було вибирати: чи зберігти
бодай вигляд організованности, чи, викликавши ексцеси, все одно
лишатися без людей.
Як не тяжко було, але 18. грудня видано наказ про демобілізацію
полку, в якому зверталося до всіх свідомих свойого обов’язку перед
Народом Українським старшин та козаків із закликом не здавати зброї, а
виїздити на Україну зі зброєю з тим, щоби здати цю зброю тільки
українській владі. Тих же старшин та козаків, які вважали для себе
негідним покинути боротьбу та дезорганізовано потайки продиратися
домів, та хто своєю честю уважав прийти до своєї влади, як частина і
принести їй свої кріси та скоростріли, своє ім’я полкове, щоби вона
рішала як повестися з полком далі – тих закликали лишитися під
полковим прапором до кінця та пробиватися на Україну.
Почалась демобілізація. До штабу полку зносили та звозили зброю,
вози, амуніцію.
В стодолах фільварку складали цю покинуту зброю, а її було багато,
бо полк перебрав від дезертирів та розклавшихся штурмових полків усе
їх майно, щоби взяти його зі собою на Україну. В інших стодолах та
клунях громадили амуніцію, а на толоках довкола лаштували у великий
табор вози.
Сортовано коні: найліпші залишилися до походу, інших випускали на
Божу волю, бо не було рук ані їх харчувати, ані доглядати.
Шкода було бідної тварини. Її таки засуджувалось на голодову
смерть. Видовище вихудлого коня, що з голоду обсмикує стріхи чи
обгризає плоти і паде трупом біля них – було звичайним малюнком
російської демобілізації на всьому близшому й дальшому запіллю, по
задах армії.
Село не могло вмістити всіх покинутих коней, не годно було їх
прохарчувати, а в той же час в глибині держави орали людьми й коні
були на вагу золота. Але як вб’єш у голову такому “демобілізованому”,
що треба взяти та довести на Україну коня! До дому та й годі! А про
коней мусить подбати старшина. А як?
Тяжко, але все ж таки не дезерція, – не хаос. Демобілізуються по
черзі: хто бере зброю, дістає посвідку з правом везти її та підписує
зобов’язання здати її правній українській владі.
Треба було ще якось управильнити залишення тої зброї, що її
складено в штабі полку, і всього майна, що його лишалось. Пощастило
знайти представників революційної білоруської влади та їм здати все,
що лишалось за реєстрами та поквітуваннями.
Одночасно з наказом про демобілізацію розроблено по сотнях плян
адміністративно-господарчої підготовки для прориву: для всіх, хто йде
на прорив, взяти хліба та харчів на 10 діб, скільки змога набоїв, але
щонайменше 200 на рушницю, 30 тисяч на скоростріл, зайві чоботи, які
пощастить дістати, і теплий одяг. Брати скільки мога більше возів,
щоби значна частина козаків могла їхати. Посадити на коні скільки
вистарчить сідел та здатних верхівців.
Демобілізація посувалася швидко. Збільшувались запаси зброї у
стодолах, чорніли все нові та нові чотирокутники залишених возів
(звозилося майно українського та двох російських “ударних” полків).
Блукали все нові та нові череди безпритульних, голодних
коней-кістяків. Попри штаб полку проходили групи демобілізованих
частинно зі зброєю, яких вели теж демобілізуючіся старшини.
Безнадійність та зневіра стискали серце тих, хто надриваючись
працював в штабі полку, щоби кермувати тією аґонією частини;
здавалося, що нікого не зістанеться, щоб рятувати бодай честь того
імени, що ми собі прибрали на шефа: імени кошового Костя Гордієнка.
Сумно сидів гурток штабових старшин та козаків у напівтемній салі
старого панського будинку литовського типу фільварку та слухав гри
ад’ютанта полку на плачучому старому фортепіяні (Олекси Ґригоріїва,
нині вже покійника, шо вмер під час визвольної боротьби на сухоти як
командант бригади Київської Дивізії). Плакали пісні про зруйновання
Січи – про неволю-недолю.
Стало тихо. І в цій тиші писар полку козак Іваненко висловив
загальну думку: “Чи залишиться хто, бодай прапор домів віднести…”
Спокійно на це відповів командант полку, що як інших не буде, то
він відвезе – кінь добрий, якось пощастить.
З несподіваним поривом зірвався з місця на своїх зранених ногах
сотник Андрієнко і сказав: “Анумо поклянемось усі один одному, ще не
зрадимо імени полкового та підемо всі, хто тут є, напробій”..!
П’ятнадцять чоловік встало та, протягнувши один одному руки,
поклялися пробитися збройно до Київа, та не скласти зброї аж поки не
переконаються, що Центральна Рада є справжнім виявом волі Українського
Народу, тоді мають її накази виконувати.
Поклялися, а за вікном жалібно їржав голодний кінь та хрускали
кроки вартового коло стодоли, повної амуніції та крісів.
Події розвивалися швидко. Росіяне, довідавшись про почату нашу
“демобілізацію” та про те, що українська варта вийшла з Осиповщини, –
заняли міцно цю стацію та висунути пішу та кінну розвідку в напрямі
розташування полку. З Несвіжа теж почали підходити їхні стежі. Ось
чому 21. грудня видано наказ решткам полку, що вирішили йти на пробій,
чи які не поспіли демобілізуватися, шоби зосередились до м. Пісочне,
близше до станції Столпці, яка ще була в наших руках і де всідали до
проходячих потягів наші демобілізовані.
Ще 20. грудня дуже потепліло, почав танути сніг, а у вибоях доріг
показалась вода. Тому пересування навантажених возів йшло дуже
повільно та щойно під вечір 22. штаб полку перетягнувся до Пісочного.
Прибувши туди, ми довідались, що наша варта на станції Столпці
збита червоною гвардією, яка підійшла з Минська, та що всі наші
демобілізовані арештовані у станційних будинках.
Цікаво, що до таких же демобілізованих та просто дезертирів із
російських частин, які переповнювали всі потяги, подібних репресій й
не думали вживати.
Вночі з 22. на 23. зорганізована була виправа з Пісочного в 150
козаків при 2-х скорострілах, яка на світанку 23. заатакувала Столпці,
вибила звідти червоних та всадила до потягів усіх наших
демобілізованих.
Тимчасом наше становище в Пісочнім ставало непевним. Не кажучи вже
про те, що ворожі стежі та розвідки натискали з боку Осиповщини та
Несвіжа, що червона ґвардія, відступивши зі Столпців, невпинно шукала
змоги їх знову заняти і що в самому Пісочному почалась проти нас
акція. Невеличке село Пісочне, щось коло 120-140 домів, мало до 20%
жидівського населення, яке провадило невпинну агітацію серед запільних
частин ґренадирського корпусу, що заповнювали більшу частину домів, в
самім Пісочнім і околичних селах.
З менту прибуття штабу полку не вгавали мітінґи на вулицях, на
площі перед церквою, по шинках і стодолах.
Темою отих мітінґів була боротьба з контр-революцією, з тими, хто
не слухав безоглядно совітської влади; – в своїх промовах агітатори
весь час ставили запитання: “Хто вони, оці Українці: вони втікають із
фронту під проводом вовка в шкурі вівці – старшини генштабу, що одурює
вояцтво, щоби вони перешкоджували обороні революції. Що за Україна?
Про неї ніхто не чув і не знає, це тільки вигадки. Кожний чесний
борець за революцію мусить розброїти тих задурених робітників і селян,
щоби вони не пролили з дурноти братерської крови, а тих, хто їх
дурить, треба розстріляти”.
Зверталися агітатори та салдатня із запілля армії до наших
козаків, дратуючи їх, і вибухали спори то там, то тутки. Треба було
величезних зусиль, щоби вдержати Гордієнківців від ужиття зброї. Двічі
мені самому довелося спинити своїх хлопців, які вже тягли скоростріли,
щоби розігнати ворожий мітинг, на якому їх ображали. Всі начальники
Гордієнківців доводили, що ми мусимо тільки боронитись, а не нападати
та піддаватися провокації до зайвого пролиття крови.
Після випадку в Столпцях і стички з червоною гвардією, в якій
пролилась таки кров, становище стало таким напруженим, що один
випадковий стріл напевно був би викликав бійку.
А тут же наближалися свята; жиди шинкували горівкою та вином, які
набули в “демобілізуючихся”, тобто розкрадані по військових лічницях.
Українці здержували можливість ворожих вибухів лише тим, що твердо
вдержували озброєними відділами зі скорострілами два виходи із села в
напрямі на Несвіж й на Столпці та будинок священика, що біля церкви.
Невпинне патрулювання по селі відривало багато людей, а головно вся ця
напружена атмосфера не давала ніякої змоги перевести яку-небудь
організацію полку, тих людей, що залишилися в окремих сотнях та
курінях після демобілізації. Штаб не знав навіть, чим він розпоряджає,
бо все було в русі, службі та поготівлі.
Ранком 24. після коротенької перестрілки червона гвардія,
загрожуючи обходом, вибила наші частини зі Столпців, що підняло і без
того піднесений настрій у Пісочнім. Після полудня російська кіннота з
боку Несвіжа пройшла попри Пісочне і безумовно зв’язалася з Столпцями.
Треба було щось робити.
Тяжко було з цілковито невпорядкованими козаками, зденервованими
та перетомленими, з дезорієнтованою старшиною, ризикувати на рішучу
акцію, щоби пробитись у напрямі на Несвіж – в найкоротшому напрямку до
Шевченківського полку в Синяві: в Несвіжу був же штаб II. армії з
поважною охороною. Тим більше годі було вирушати в бік Осиповщини чи
Столпців, бо це віддаляло би нас на північ у цілком вороже окруження.
Лишався один шлях на схід на ліси малого Полісся – в напрямок на м.
Купин в обхід Несвіжа, але на цьому шляху була ріка Німан, без мостів
і з непевним, як довідалася наша розвідка, ледом.
Але що ж було робити? Наші розвідчики, що, користуючись хаосом,
який панував поміж російськими частинами, були майже на всіх їх
мітінґах і нарадах, доносили, що на кутю (Святий Вечір) проти полку
буде збройний виступ у самім Пісочнім та що цей виступ мав підтримати
іззовні російський відділ. Завважено присутність матросів червоної
гвардії в Пісочнім, які приїхали, очевидячки, як зв’язкові зі
Столпців. Одна зі сестер жалібниць, що була при полку на посаді
лікаря, побувала на дуже таємній нараді комісарів Пісочного та
червоноґвардійців і принесла повний плян нашого майбутнього
розброєння, яке мало відбутися в півночі на 25., коли то сподівалися
зменшення поготівля задля святкування Різдва. Одночасно з внутрішнім
виступом мали підійти і червоноґвардійці зі Столпців.
Треба було оминути цього розброєння, а тому треба було відходити
на схід, числячися з тим, що так-сяк пощастить переправитися через
Німан.
Неспокійна була Різдвяна ніч для Гордієнківців. У темноті, малими
гуртками почали тягнутись через Пісочне на схід вози, навантажені
хлібом і набоями. Тяжко, зі скрипотом, перетягались вони через
колдобину, що була на східньому виході з Пісочного, і зникали в пітьмі
та мряці. Все Пісочне гуло п’яними співами та лише в українському куті
було тихо, бо люде сиділи по хатах у повнім поготівлі з крісами в
руках, чекаючи на свою чергу до відвороту.
Повне поготівля заряджено і в штабі полку, де поміж двома
телефонічними апаратами з озброєними телефоністами стояла маленька
ялинка, слабо освітлюючи шабашовими свічками невелику кімнату, до якої
що 10-15 хвилин входили Гайдамаки з донесеннями: – “Здорові були,
батьку! З кутею! Сотні з Осиповщинського кінця вирушили” – “Святий
Вечір, батьку! Дозволь від попа забрати скоростріл?” “З Різдвом! стежі
зі Столпців вернули – кажуть Москва вже вирушила”.
Коло півночі щось підозріло стихли співи, але до того часу виїхав
із села останній український віз та почав відходити штаб, збіраючи
останні стежі з двома скорострілами “Люіса”.
Коли виїздили останні верхові з Пісочного, десь ніби видніли на
бруднім снігу, на площі, якісь постаті, що прямували і до попівського
дому і в напрямі виходу на Столпці. Там, у тому напрямі раптом
зірвалася коротенька стрілянина, протахтав кілька черг скоростріл і
також раптом усе стихло, наприкінці неясним гомоном голосів і
викриками.
П’ять кілометрів вузенької снігової доріжки цілком розбитої возами
– оклики варти і маленьке сельце все забите кіньми, возами, людьми,
коло нього в невисоких, але стрімких берегах біле пасмо ріки Німана зі
сталево-чорними плямами та смугами незамерзлої води, на ньому сям-там
світиться вогонь, рухаються тіни… Це гайдамаки обстукують місця, де
лід надійнійший: підстелюють слабші місця, викладаючи їх соломою,
сухим очеретом та гіллями.
До п’ятої години вже майже готовий покручений шлях поміж
прогалинами та полонками; лише у двох місцях непевно: – кінь ще
пройде, але з возом буде тяжко, може й втопитись. Над самим ранком
раптом вдарив мороз і вкрив білим пухом інею і солом’яні дахи кількох
хаток села і високі сосни та ялиці понад берегом і коней, і вози, і
куняючих під возами, з браку місця по хатах, Гайдамаків, які, хоч і
звонили зубами від холоду, та дякували Богу за несподіваний мороз і
його допомогу. За яку годину, в перших червоних промінях сонця,
потягнулися гадюкою вози через Німан, підпомагані пішаками у той час,
як кіннотчики вартували шляхи на Пісочне.
Останні вози втягнулися до ліса на східньому березі Німану.
Відходять, ковзаючись на леді, кіннотчики. Їздці злазять із коней,
декілька бомб для зруйнування дротяних перешкод падають на слабі місця
льоду. Глухі вибухи і розбитий лід пливе за водою, відіймаючи шлях для
можливого переслідування.
Широкий нерівний шлях йде вгору правим берегом Німану в напрямку
на Купин, перерізуючи на перших 3-х верствах високий старинний
сосновий бір, весь вкритий білим інеєм, червоніючим і виблискуючим під
першими промінями сонця. На шляху йдуть наші вози в цілком випадковім
порядку, перемішані з муніційними скринями, скорострілами, з пішими
козаками та верховими.
Нарешті перша нагода, коли після “демобілізації” і розкладу
можливо підрахувати сили. Валка спиняється. Всіх, крім погоничів на
возах, викликається вперед і, під дахом засипаних інеєм сосон, на
морозі складаються списки полку, провадиться поділ-впорядкування.
Залишилось старшин ріжних степенів 21, піхотинців 420, кінних – 35,
погоничів на возах 78; скорістрілів Максима 6, Кольта 4, Люіса 8;
возів господарських 60, скорострільних 6, муніційних 12.
Полк поділено на чотири піших, одну кінну та дві скорострільних
Максима та Кольта сотні. Призначено командування, зорганізовано
немуштрову сотню. Через півгодини із ліса витягається вже не обоз з
людьми, а готова до бою частина, яка прикривала, щоправда, дуже
великий обоз, але конче необхідний, з огляду на далекий шлях, на якому
годі було числити на нормальне постачання.
Відразу, по виході з ліса, наткнулися ми на прояви тієї
“демобілізації”, що відбулася в російській армії: застрягла в
замерзлому болоті і стояла нахилившись на шляху цілком справна 42-ка
гармата, а коло неї лежали два здохлі вихудлі коні. На селі в 1?
кільометра від ліса знову найшли покинуту “канцелярську повозку” 12.
важкого мортирного (моздірного) дивізіону, з якої взяли блянкети та
печатку, щоби використати на дальшім шляху.
Перший день проходу пройшов спокійно. Ми йшли то по лісах –
вільхових, березових, густих та великих, які були першими вістунами
Полісся, то відкритими засніженими полями і пройшли декілька сіл,
причому в тих, через які шлях йшов із заходу на схід, полк
зголошувався як українська частина, що йде на Луцьк – (штаб III.
армії), а в тих, через які доводилося йти з півночі на південь, йшли
вже як 12. важкий дивізіон, що тягне за сіном у Полісся.
Ті місця, куди ми йшли, були від фронтової смуги 40-50 кільометрів
поза гостинцями, далеко від залізниці, а тому жадного війська там не
було, життя йшло там майже нормально.
Цікавий цей край щодо складу населення та щодо його психольогії.
Тут перемішалися елементи білоруські, польські, литовські та татарські
(рештки Ліпківської орди). Останні осіли тут наприкінці XVII віку і
цілком затратили вже свою мову, залишивши собі тільки давню віру
предків та деякі звичаї. Будинки кожного з тих народів, по зовнішнім
вигляді і по внутрішнім, відрізняються один від другого, не кажучи про
поведінку та відношення.
Присутність в оселі Ліпків зразу зраджувалась невеличким будинком
мечету з маленьким півмісяцем нагорі. Ліпківські хати теж відразу
кидались у вічі спічастим дахом, вкритим деревом з повислими стріхами,
які утворювали криту балюстраду довкруги хати. Кидались у вічі також
окремі стайні, бодай на одного коня, пристроєні до хати в той час як
інший товар мав окремі хліви. Внутрі Ліпківської хати пересічно дві
кімнати, з яких перша незамешкала і вкрита килимами, друга має ослони
(канапи), яких уживають як ліжка. Широка піч опалює обидві кімнати,
причому вариться з боку другої кімнати, але не на відкритій плиті, а в
печі, яка вироблена на спосіб грубки. В ночі ліпківське помешкання
освітлює каганець з баранячим салом.
Литовські, польські та білоруські хати мало чим ріжняться по
зовнішньому вигляді; може тим, що перші дві нації мають хати більшого
розміру та дуже часто мазанки, в той час як білоруські виключно з
деревляних колод. Всі хати цих трьох національних груп покриті
солом’яними дахами, причому у Литовців та Поляків солома кладена дещо
охайнійше. Зате внутрі мешкання значно відріжняються між собою.
Перше, що звертає увагу в литовській хаті, це великий передсінок
майже порожний, тільки з декількома скринями попід стіни. В передсінку
обов’язково порозвішувані всякі черепи – коров’ячі, лосячі, а в
найбільш заможних навіть турячі, з рогами. Вряди-годи зустрінеш у тому
передсінку ще й стару, вже нездатню до вжитку, зброю.
З передсінку двоє дверей у кліть та покій. Покій – велика кімната,
трохи присадкувата з великими бантинами, стеля чисто, набіло вимазана.
Зараз наліво від входу велика піч, інколи з малюнками, за якою, поміж
піччю та стіною, містяться парадні ліжка, великі й масивні. У тому
куті печі, що звернений до нутра кімнати, вирізана трикутна неначе
грубка якого 1-2 метри завглибшки та 1 метр висоти. Ця грубка, –
призначена для скалок, якими ще освітлюються литовські та польські
“шляхотські” хати. Треба зазначити, що так Ліпки, як і Литовці та
Поляки, в цьому районі вважають себе т. зв. “засцянковою шляхтою”, чим
тоді, на початку революції, вони дуже пишалися.
Такий же устрій і польської хати. Вона ріжниться від литовської не
тільки величиною передсінку (у Поляків менший), але й відсутністю
прикрас із рогів та черепів, які питомі тільки Литовцям. Цікаво, шо
роги висять і в кімнаті, якої обстановка у Литовців складається із
довгих масивних лав та таких же масивних стільчиків. Польські хати не
мають рогових прикрас, зате часто можна стрінути в них “поставець”,
щось на зразок мисника, тільки за склом, у якому зберігається
найцінніший у господаря посуд.
Треба також зазначити, що образами святих прикрашені у значно
більшій мірі польські хати.
Білоруські хати найбіднійші, найменше приваблюючі зі всіх і тим
біднійші, чим глибше в Полісся. Якщо є в хатині піч (а є і курні хати
з вогнем просто на долівці, з доісторичним огнищем), то уважається
обов’язковим у деяких глухих селах на Поліссю, які тільки два місяці
на рік, коли багна замерзнуть, мають сполучення зі зовнішнім світом,
що димар (комин) від неї проходить через усю кімнату підтриманий на
глиняних стовпцях, які як колюмни ділять кімнату на два переділи,
менший, де постелено піл для спання цілої родини, та більший, де
стоїть стіл і примітивні лави; в кімнаті для спання немає з правила
вікон.
Що найориґінальніше в білоруських хатинах, то їх освітлення.
Уявіть собі, що зі стелі, посередині кімнати, спускається щось подібне
до труби (резонатора грамофону) ширшим отвором до долу; під цею
трубою, на чотирьох ланцюжках завішена залізна дощечка зі зігнутими
закрайками. На цю дощечку кладуть соснові чи ялові добре висушені
корінці, які й запалюються. Невеликий дим, що йде від цих корінців,
вилітає в трубу, якої верхній вузький отвір йде в комин. Корінці дають
ясне біле світло, подібне до світла газового, а одночасно добре
прочищують в хаті повітря. Запах від тих корінців теж доволі приємний.
Повитання чужинців, які заходять до хати, теж надзвичайно ріжне:
щиро вітає їх Литвин, з великою повагою, але не дуже радо приймає їх
польський шляхтич; по східному, мило їх приймає Ліпок і вовком
дивиться на них Білорусин, хоч, і витає їх звичайним привітанням. В
глухих селах, у Білорусів, нічого не купиш, бо вони звикли продавати
тільки жидкам, завжди одним і тим самим, які приїздять до них
врядигоди з містечок та міст. З іншими не уявляють собі можливости
торгувати так, що доводиться брати самому необхідне та потім давати по
оцінці гроші, які Білорусин приймає з подякою не числячи, але все не
погоджується продати що-небудь, кажучи, що не знає скільки воно
коштує, як його продається і т. д. Інші нації цього району продають
все охоче, причому найгірше ще торгується Ліпок.
В язиковому відношенні всі ці групи одна від другої мало чим
відріжняються; всі балакають по білоруськи, лише Поляки подеколи
вставляють окремі польські чи пак латинські скалічені слова, яких
змісту вони часто-густо самі не розуміють.
Як це не видається дивним, але в ті часи, безпосередно після
виборів до Російських Установчих Зборів, національна приналежність
майже точно в’язалась із соціальною вдачею, дарма, що в нутрі кожної
національної групи були великі ріжниці щодо заможности та забезпечення
життя. Очевидячки, тут причиною була давня сугестія націй завойовників
та поневолених, націй упривілейованих та упосліджених, сугестія
шляхетського звання – спільности гасел, побутовщини тощо.
От чому Поляк, тієї північної частини Передполісся, здебільша
голосував за кадетською буржуазною лістою; Литовець за поміркованою
демократичною; Ліпки за шляхотською, а Білорусин за комуністичний
список Ч: 9.
Певно, тому і до нас ріжно ставились ці ріжні національні групи,
вже поважно зачеплені партійною пропагандою в зв’язку з виборами до
Установчих Зборів.
Гайдамаків страшенно дратувало те, що “кадетські попихачі” чи
“дворянська глупота” все рахували нас своїми прибічниками.
Це все викликало зайві розмови між Гайдамаками і було для них
зайвим доказом, що Українська Центральна Рада є нібито витвором
буржуазним та що завданням полку будуть бої за інтереси працюючих на
Україні проти ріжних захватчиків влади. А разом із тим доводилося
також показувати зуби тим селянам, які були за “списком Ч: 9”. Не буду
додержуватись хронольогічного порядку в своїх споминах і дозволю собі
змалювати випадок, який трапився пізнійше в самому осередку Полісся,
майже коло самої Прип’яти.
Село Лядне, в яке ми прийшли коло 1. січня 1918. року,
довідавшись, що ми Українці, відмовилося впустити нас на нічліг під
тим претекстом, що вони число: 9…
Згадане село складалося на 90% із дядьків, які мали від 40 до 50
десятин і мали великі прибутки з продажі жидам сіна та дров із лісів.
Ціла околиця вказувала нам на це село, як на богачів, але село було
білоруське і тому було за… 9-тим списком, комуністичним.
Довелося загрозити селу, що пустимо його з димом і справа
розв’язалася без крови. Бо годі було ночувати в снігу на морозі 20
степенів, а шукати іншої оселі в цій країні, де село від села далеко
на яких 25-35 кільометрів серед дикого пралісу, було неможливим.
Та повернусь до дальшого свого оповідання.
Через цілий 25-ий грудня був полк у русі. Зробивши при поважному
морозі коло 30 кільометрів, дійшов до польсько-ліпківського села
Тимоновичі, з невеличкою домішкою Білорусинів.
Це село лежало на шляху Несвіж-Купин-Слуцьк та через нього
проходила проста телеграфічна сполука між штабами II. та III. армії.
Найблизша військова частина російської армії була хлібопекарня IX.
корпусу в Купині зі сходу та штаб II. армії із заходу. Ми залучили
свого Морзе та телефон до армійського дроту, щоби бути в курсі біжучих
справ, виставили охорону та вирішили залишитись на цілу добу, щоби
привести до ладу господарську частину, обчислити запаси та перевести
остаточне впорядкування полку.
З Тимонович вислали ми кінну розвідку в сторону Синяви довідатися,
що сталося з Шевченківським полком та розвідати, що робиться на шосе
Слуцьк-Синява, яке було дуже густо обсаджене ріжними частинами III.
Армії, де стояли такі небезпечні для нас частини, як два панцирні
дивізіони, після наших вісток слухняні російському командуванню,
курінь роверистів (наколесників) та Стародубський кінний полк, по
відомостям слухняні комітетам. Отже, нам ці ґрупи були однаковісінько
ворожі.
До того місцевість у районі шосе була для нас дуже несприятливою,
бо покрита тільки невеличкими перелісками, давала перевагу ворожій
кінноті, гарматам та панцирним автомобілям.
Негайно по приході до Тимонович скликано штаб полку і сотенних
командантів для інформації про моральний стан Гайдамаків. З інформацій
виявилось, то хлопці не мають одної думки про дальші свої завдания. Що
всі вони однаково вважали для себе неможливим кинути зброю і вертати
домів як діди, чи як отара, яку пожене хто захоче. Всі вони вважають,
що тільки озброєні представники Українського Народу можуть здобути
йому належні права і що потрібна доконче організованість. Але поза
тими думками нічого конкретного, виразного, ясного – проти кого
боротися, кого слухати, що робити – не знають. Всі ті питання
викликують у них безліч розмов і сварок.
Нарада вирішила, що необхідно для втримання цілости полку у боях,
що йдуть – єдина думка, формула, гасло, тому без огляду на втому
попередньої ночі, майже без сну та цілоденного походу склала рада
присягу, яку мали приняти всі сотні полку завтра.
В тій присязі кожний визнавав себе Гайдамакою, що обов’язаний
боронити інтереси українського трудового народу та присягав не кидати
рядів полку, заки не приїде до столиці і заки не буде вияснена дальша
мета полку, що станеться після остаточного з’ясування ситуації, щоби
виконати полкові накази, прямуючи безвідмовно, куди пошлють, а то й на
певну смерть.
Ранком 26-го зійшлися всі Гордієнківці біля маленького
Ліпківського мечету, де на площі розтаборилися вози, та після
коротенької промови команданта полку присягнули на цю присягу, яку
виробили напередодні та яку вже прочитали та обдумали з гайдамаками по
сотнях.
Дивна, незвична присяга. Всі в шапках та без зброї. Нема ані попа,
ані церкви. В стороні сиротливо стоїть маленький мечет, на площі коло
нього рядами, як твердиня, вози. По присязі козаки поскидали шапки та
почали стискати один другому руку, кажучи: “всім та тобі присягаю…”
Була то справді присяга Гайдамацького загону, а не муштрового
українського полку, який в тяжких боях викувався із Гордієнківців.
Після присяги взялися до обозу та за якої пів години провірили й
перечислили все, що було у возах, перевантажили наново та з піснями
розійшлися по хатах.
Роспоряжав полк замерзлим хлібом і сухарями на 10 діб 2-х.
фунтової пайки на одного гайдамаку, крупами на 12 діб, вівса на три
доби, набоїв по 300 на рушницю, по 18000 на скоростріл, ручних бомб по
6 на одного.
В ночі з 26. на 27. вернулись стежі з під Синяви та прийшли
звідомлення від розвідки, висланої в напрямі найкращого шляху крізь
Полісся на озеро Жид в сторону Делятич.
Цей шлях був добре зазначений на 10 верстній мапі, яка лишень і
була в штабі полку, бо більшого мірила мапи були тільки району II.
армії.
Відомости були нерадісні: під Синявою Шевченківців розброєно і
наша розвідка, натрапивши на стежу наколесників, втратила 3-х
гайдамаків і одного коня; найкращий шлях на південь перехвачено
російською кіннотою, піддержаною панцирниками – розвідка втратила 1
вбитого та 3 полоненими, – шосе провірюється.
Отже, довелося відмовитись від кращого шляху та пробувати
проскочити в поліський праліс в напрямі Романово-Лядне, Турів-Олевськ,
куди на 10 верстній мапі були, хоч не всюди, проведені чорні рисочки
лісових доріжок.
Ранком 27. рушили ми в напрямі до шосе в повнім бойовім поготівлі.
Коло 9. години ранку зірвалася метелиця з густим снігом. За яку годину
намело страшні кучигури так, що наші вози почали страшенно грузнути,
здержуючи рух.
Ця задержка причинилася до того, шо до вечора не змогли ми дійти
до шосе і остаточно застрягли серед снігів у невеличкому, але
заможному селі у віддалі 2-х кільометрів від шосе. Там довелося нам і
заночувати, виславши пішу розвідку до самого шосе.
Хуртовина лютувала цілу ніч. І 28. метелиця не припинилась. Ми
використали цю метелицю якнайкраще: озброївшись у лопати, прочистили
снігові насипи і до шосе і через нього. Панцирники, гармати, навіть
кіннота, що застрягла в снігах по самі черева коням, стали менше
небезпечними.
Всі наші верхові пішли на схід прикрити полк з боку ворожої
кінноти, а пів чети 2. сотні з двома Люісами пішли в західному
напрямку.
Коли останні вози та піхота полку перейшли через шосе, в західному
напрямку зав’язалася горяча стрілянина, і полк дарма чекав своїх 10
гайдамаків, що пішли на захід. А коли стежі наших верхових були
обстріляні кимсь невідомим, серед снігової завірюхи пішли ми дальше та
за дві години вже пірнули в гущавину соснового бору, яким довелося йти
аж до 12. січня 1918 року. Тільки деколи виходили ми на безлісні
простори та болота, покриті купками кволих беріз та кущів,
напівзасипаних снігами. Слуцьке шосе коштувало нам 17 гайдамаків.
Дальший похід полку був дуже одноманітний. Важкі переходи від села
до села, які в тих сторонах доволі пороскидані, і рух лісовими
доріжками в суворій природі засипаних снігом пралісів. Тяжка морока
була з відшукуванням шляхів. В цій диковині, при невеличкому русі,
часто-густо доводилося нам брати за правдиву тимчасову доріжку, по
якій поліщуки звозять зимою з багон сіно. Доводилось повертаючи,
дійшовши до розібраних копиць сіна, знову шукати правдивого шляху.
Користуватись провідниками з місцевих людей було дуже тяжко, бо вони,
вийшовши зі своєї оселі, тікали з дороги, а в деяких випадках не знали
навіть і шляху, по якому можна було би проїхати до сусідньої оселі,
знаючи тільки шлях до того містечка, з якого приїздили до них Жиди, та
шляхи до своїх сіножатей. Треба зазначити, що йшли ми надзвичайно
дикими дорогами і районами Полісся, так, що, наприклад, село
Глушковичі вперше побачило військо, яке викликало своєю появою
страшенний переляк. Це село має з близшим до нього містом Туровим (40
км віддалі) сполучення 2-3 місяці в рік, коли замерзнуть болота.
Позатим живе своїм окремим життям і не будує інших печей, як просторі
огнища, подібні до європейських ватранів (коминків), тільки без бічних
стінок, так що вогонь йде цілою стіною, кидаючи світло та жар на
кімнату. У тому селі більше, як в інших, удержались прастарі поганські
звичаї. Цвинтар найбільше витриманого типу польських цвинтарів:
величезні хрести позатикувані на курганового типу горбках, на кожнім
горбі осикова колода, обрубана з одного краю драбинчастими вирубками й
сперта на двох великих природніх камінях –”валунцях” (ледового
періоду), які підпирають її з обидвох боків майже в самій середині.
Кладовище огороджене невисоким муром, який тягнеться по низу горбовини
та складається з таких же “валунців”. Такого типу кладовище
намальоване одним із польських малярів, прізвища якого не пам’ятаю, на
картині під назвою “Пйорун”.
Отже, на тому шляху, через глухе Полісся, довелося нам боротись не
тільки з природою, холодом, але й з порожнечею деяких сіл. Доводилося
виходити дуже рано, морочитись з тими проклятими манівцями, то
зникаючи в непроглядну лісову гущавину, то, переходячи по заметених
снігами багнищах, грітися і їсти замерзлий хліб біля розкладеної зі
сухого гілля ватри та знову рушати в непевні лісові доріжки.
Грізна, сувора, але яка мальовнича природа! Гра снігових плям на
теміні зелених сосон та ялиць, білих стовбурів берези й величезних
осик – все те видавалось ніби натовпом казкових духів-лісовиків,
головно під вечір, коли темніло у лісі. В тому невиразному півсвіті
прорізували гущавину борів червоні проміні сонця, кидаючи химерні тіні
довкруги.
Чорні шапки (ми всі були в сибірських кудлатих папахах) так
достроювались до тієї дикої природи: кудлаті сибірські кучми, вихудлі
коні, валка возів усуміш на колесах і санках, що чорним вужем
тягнулась поміж височезними стовбурами дерев-велетнів або різко
видніла на широких багнищах, – усе те творило вражіння чогось
несправжнього, якоїсь казки з давньої давнини гайдамацьких походів.
Мимоволі навіть і міцні гайдамацькі нерви, загартовані боями у
великій війні, підпадали під вплив цього окруження, викликаючи на
зверх дивні атавістичні прастарі почування…
Йдем, і з кожним днем сціплюється випадкова збірка з 16 ріжних
російських полків та багатьох сіл й повітів України в одну родину,
почуваючи однаково, боліючу одною думкою.
Йдем, і мріємо про те, як принесемо свою зброю, боєве завзяття
рідньому краю; як він радісно привітає нас, коли ми поможемо йому в
його будівельній праці. А ліс довкруги шумить-гуде прастарі казки…
Але не обійшлось без пригод на тому шляху. На водохрещі
(Йорданські свята) були ми в селі Погості, що на Білорусі, і гучно
відбули свято. Співали в церкві по українськи, з бідою переклавши
самотужки славянський текст, били з рушниць на водосвяття, і кидали
ручні бомби замісць стрільби з гармат. Наслідки були несподівані: на
закінченні свята покликали команданта полку з декількома
представниками штабу до недалекого панського фільварку, який дійсно
був панським тільки по імені (всього 30 десятин землі), щоб
познайомитися зі стежою польських уланів, які надійшли з
австро-німецької сторони, від легіонів Пілсудського розшукувати корпус
польських військ Довбура-Мусніцького.
Вони перейшли через російський фронт з кіньми, зброєю та в
уніформі…
Нам ясно стало, що вже кінчаються змагання по бувших межах
державних угруповань народів та що тепер починаються інші часи… На
всіх мітінґах фронту нас переконували, що ці межі мають бути тільки
соціяльні, одначе на цілім нашім шляху нашого походу до того часу, а
також і ця випадкова зустріч, доводили, що ці межі не є тільки
соціяльні, що головно треба брати під увагу якраз національний момент.
Також стало нам ясно, що і російсько-німецький фронт, як такий, вже
перестав істнувати.
На другий день після цього випадку ми мусіли переходити залізницю
з Лунинця, на якій були етапи, варти і т. д.
Перейшли ми її між стацією Манденевичамн та Петковичами без
перешкод. В Манденевичах довелося в етапному шпиталі залишити 6 хворих
гайдамаків із познаками плямистого тифу, бо везти їх дальше на возах
було неможливо.
В Петковичах треба було перевести першу платну реквізицію борошна
з німецького млина, бо хліба вже почало не вистарчати. При цій
реквізиції переконалися ми, що не все у тому глибокому запіллю
спокійно та “благополучно”, бо дуже здивувався управитель млина, коли
дістав під нас гроші за вимогою дати на них посвідку.
Під вечір 8-го січня дійшли ми до ріки Прип’яти, покритої ледом,
на якому не було ані порошинки снігу; тільки сям-там виступала вода.
З великими труднощами перетягли ми через лід обози і опинилися в
Турові, де попали на ворожі установи задів окремої, складеної з
упривіліованих частин російської гвардії.
Начальникові Турівського етапу ми подали себе як 12. важкий
дивізіон і він у пітьмі ночі призначив нам стоянки в самому кінці
містечка, при його східному виході. Та ранком, побачивши наших дрібних
сибірських коней й почувши українську мову, дуже стурбувався. За
якийсь час російські С-ри, що були в етапному комітеті, повідомили
нас, що нам загрожує розброєння та що до Турова викликано кінноту з
гарматами.
Не чекаючи на таких гостей, ми відійшли в алярмовому порядку на
села – Пінеже, дальше на Родивилів і славетні Глушковичі. Між
Топерічем і Родивиловом, попри наш шлях, натрапили ми на стовп із
написом: “Минська губернія” з одного – “Волинська” з другого боку.
Хлопці не витримали та, позлазивши з коней, прибили другі написи:
“Білорусь-Україна”. Здавалося нам, що ми вже осягнули мету, що вже
дісталися додому.
III. На Україні – Олевськ
За Глушковичами пішли ми попри ріку Уборт, вздовж якої вже
зміняється і вигляд ліса, – в якому є вже чимало дубів та осель. Чим
дальше тим все більше наближуємось до рідних, знайомих нам,
українських сіл. Характерні риси цього району – це борткове
бжолярство: безліч колод-вуликів по деревах, переважно по дубах.
Ми дома, але не в себе. В 30 верстах від м. Олевська, на яке ми
мали вийти, зустріли ми знову сліди “російської демобілізації”. По
селах натрапляли на кінські кістяки, покинуті вози, а в селі Юріїв, 15
верст від Олевська, побачили ціле кінське кладовище й табор покинутих
возів. Селяне казали, що тутечки стояв якийсь кінський шпиталь, якого
обслуга розійшлася, покинувши хорих коней, які так і поздихали на
припонах. Селяне повідомили нас, що на стації Олевську стоїть якась
залога, яка виходила до села реквірувати сіно і знущалася над
селянами, називаючи їх зрадниками революції – лаяла Центральну Раду,
Україну і т. д.
Довелося нам спинитись у Юрієві та вислати розвідку, яка вернувши
донесла, що в Олевську стоять два куріні ополченців переважно
походження з Минська та його околиць з невеликою домішкою людей з-під
Курська. Що ці куріні мають виборних командирів, що населення нарікає
на їхнє погане поводження, а зокрема невдоволені Жиди. Розвідка
донесла, що Коростень занятий нібито Українцями, а в бік від Сарнів
мають бути Москалі.
Негайно по одержанні донесення, в ночі на 12. січня, перейшли ми
під самий Олевськ та розташувалися по крайних хатах залізничної оселі,
що була проти стації, відділена від неї залізницею і під якої наглядом
був район стації з величезними складами вибухового майна та гарматних
й крісових набоїв.
Вже настрій залізничників, у яких ми кватерували, переконав нас,
що ми поміж своїми. Після недовгих розмов виявилось, що в Олевську
істнує український революційний комітет та що він не може, з огляду на
присутність залоги, виявити своєї діяльности назовні, одначе фактично
він кермує тутешним життям.
Командант полку просив зв’язати його з тим комітетом, та
залізничники не хотіли. Чи побоювались провокації, чи з інших мотивів,
не знати і треба було зробити це самому. Тому ранком 12. виїхав
командант полку з невеличким відділом кіннотчиків на стацію, а
помішник з писарем без зброї пішли в містечко орієнтуватись у
настроях. Гайдамаки мали наказ по можности не вживати української мови
і якби хто хотів починати балачки, то їх вистерігатись.
Поява 10 верхових на чолі зі старшиною, хоч без “погон” і відзнак,
але зі зброєю у сріблі (туркестанці носили азіятські шаблі), зараз-же
звернула увагу. За хвилину підійшов до мене якийсь залізничник та з
виразною українською вимовою почав зі мною балакати по російськи,
намагаючись розвідати, хто ми такі. Ця російська розмова певно ні до
чого не довела би, коли б на стацію не увійшов гайдамака та, забувши
заборону, не сказав: “Батьку, там якісь Москалі приїхали на бричці та
чіпляються до розмови: що з ними робити маємо”..?
Залізничник, почувши те, підскочив до вікна та вже по українськи
сказав: “Це ж оці комітетчики трикляті! То значить ви справді
Українці”..?
Дальшу розмову годі було продовжувати, бо увійшло п’ять вояків, з
яких один звернувся до мене по документи. Та я не дав йому
опам’ятатись і відвів його в бік, починаючи тоном старшини розпитувати
про настрій залоги, здатність її боротися проти Українців і нарешті
витягнув посвідку, що я приділений до комітету III. Сибірського
корпусу для зв’язку з українською радою, яку то посвідку я одержав,
коли мене викликали в комітет. Потім запитав я “товариша” о документ,
а цей виявив, що він є головою комітету залоги Олевська.
Тоді я розповів йому нісенітницю про те, що я ніби то висланий зі
складу II. армії з кінним відділом переслідувати Українців і що вони
кожної хвилини можуть підійти до Олевська. На моє велике здивування,
товариш відповів, що вони мають зі Сарнів наказ мати позір на північ,
бо звідтам мають пробиватись Українці, але здивувався, що в депеші
нічого не було про кінний відділ. Нарікав на те, що його вояки
принціпово не хочуть ні з ким воювати і що держаться купи тільки
милістю Божою.
Я просив його, щоби заохотив та підніс на дусі залогу, а також
щоби скликав мітінґ, на що голова згодився і негайно виїхав зі всім
комітетом у місто.
Поки він був відсутний, той-же залізничник поміг мені перебалакати
з українським комісаром ст. Коростень, що був першим представником
Української влади, з яким я ввійшов у зв’язок.
Комісар поставився дуже недовірчиво до моїх слів. Сказав, що є
бажаним ліквідувати залогу Олевська, що він зі своїм курінем
Полуботківців, який стоїть на стації, цього зробити не годен, бо
мусить боронити цей вузол, і просив надіслати до нього якогось
старшину, щоби з’ясувати, що ми за одні.
Вернувшись, мій помішник і писар з міста доповіли, що залога це
банда, а не військо, що вона тільки мріє про демобілізацію. Зараз же
за ними приїхали і члени комітету з повідомленням, що мітінґ вже
зібрався.
Наказавши помішникові підвести полк і міцно обсадити стацію,
виїхав я на мітінґ, де виголосив промову, в якій почав звичайним
модним початком:
“Товаріщі, давольно етой проклятой вайни”… А наприкінці іменем
Центральної Ради Української запропонував демобілізуватися, скласти
зброю та їхати боронити Білорусь та свою землю.
Ефект був надзвичайний. Мітінґ постановив демобілізуватись негайно
та ледви не перебив членів комітету, які закликали бити
контр-революційних Українців. Большевицька метода розкладу війська,
того часу, якої вони вживали скрізь і завжди на фронті, являлась тут
доброю.
Вернувши на стацію, застав я її вже міцно обсадженою гайдамаками,
яких скоростріли грізно дивилися на підступи з містечка.
Доручивши помішникові справу з ліквідацією залоги та виславши з
першим проходячим ешелоном адютанта полку сотника Григорієва до
Коростеня, почав я орієнтуватись у ситуації.
Було вже після полудня і за цей невеличкий час перебування полку в
Олевську попри стацію пройшло з фронту п’ять потягів – повних
салдатні, що покидала фронт. Залізничники доповіли, що ця хвиля людей
йде попри стацію без перерви і що вони не знають, що дійсно залишилось
на фронті. За той же час на фронт прийшло 2 потяги з харчами та
декілька окремих вояків, між якими приїхав і мій джура, що виїхав ще
зі Столпців із моїми річами до Київа. Вірний козак – по походженню зі
Сибіру – етнографічно Українець дістав від мене дозвіл лишитись у
Київі, але добровільно вертав до полку доповісти, що в столиці
неспокійно, що заноситься на повстання проти Українського Уряду.
Розказав і про скажену агітацію в новосформованих Українських
“Сердюцьких” полках, якими заповнені казарми Київа; що ці полки ледви
чи виступлять в обороні уряду, чи то проти уряду, бо це тільки “наїлі
морди”, нічого не роблять, не вправляють, і навіть до дому не хочуть.
Події йшли в революційному темпі. Ледви поспів скінчити доповідь
мій джура, як викликали мене до телефону зі Сарн і якийсь комісар зі
жидівською вимовою вельми суворо наказував полкові скласти зброю,
погрожуючи карною експедицією.
На кожний випадок вислав я перед семафор сотню зі скорострілами та
мінометом, який ми забрали зі складу. Кожний ешелон зі Сарнів мав бути
спинений та зревідований.
За хвилинку по цій приємній розмові прибув на стацію, яка стала
осередком “політичного” життя, весь український комітет у повному
складі: на чолі знайомий вже залізничник, заст. голови селянин,
секретар Жид-робітник, і члени: один Жид і один Українець з місцевих
майстрів.
Укр. коміт. просив від мене дозволу на формування місцевої
міліції, бо досі військовий комітет не дозволював, щоби в цей спосіб
охороняти місто самому, порядком воєнної диктатури.
Дозвіл я дав іменем Центральної Ради, тільки з полковою печаттю та
передав комітетові необхідну зброю для 50 міліціонерів, яких перегляд
визначив на 13 січня.
Ледви я покінчив з рев. комітетом, як з’явилися з запискою від
Андрієнка, мойого помішника, якісь два старенькі людці, з яких один
був навіть у російських полковничих відзнаках. Вони доповіли, що їх
наново вибрали командантами “дружин ополченія”, яким оголошено
демобілізацію; що ранійше вони були командантами тих дружин за
царської держави, але опісля їх невибраних тільки залишили при
дружинах “каптенармусами” (завідуючими складами), а тепер обібрали
наново під тим претекстом, що ті, яких вибрали після революції, не
зуміють швидко перевести демобілізації.
Старі служаки, витягаючись струнко перед “представником
українського парляменту” (далебі, я-ж не мав жадних уповноважень окрім
400 з гаком багнетів), доповіли, що вони не мають права починати
демобілізації на устний наказ, благаючи письменного наказу, бо вони
між молотом й ковалдом, між відповідальністю перед російським урядом і
вимогою салдатні.
Я дав їм письменний наказ з тією ж полковою гордієнківською
печаткою з Михайлом Архангелом у середині, якої форму ми самі вигадали
на півночі Білорусі коло Столпців. Але і цього було досить для
наляканих і спантеличених бідолах та вони горяче взялись до
демобілізації, так горяче, що 12-го в ночі вийшов перший ешелон
демобілізованих.
Демобілізація йшла гладко; морока була тільки зі складами та
возами, яких не хотіли панове “ополченці” здавати, а все вимагали
відправити з собою. Справді було за що змагатися: чого тільки не було
в тих складах. Ми, фронтовики Західного фронту, що жили на сочевиці та
оселедцях, не уявляли собі, що може бути така розкіш на задах “Особой
Армії”, в яку входила вся ґвардія і упривілеєні частини. Яких там не
було консервів, витребеньок! Не диво, що “ополченці” не дезертирували
і були “надією порядку”, і скажемо сваволі задів армії. Тому-то тепер
вони, щоби не воювати – демобілізувалися, але все ж хотіли забрати з
собою “центр імущества” в порядку воєнної диктатури.
Десь коло 10 години вечором залізничники повідомили, що через
стацію Охотниково проходить потяг, повний “салдатів”, який виглядає на
впорядковану військову частину. Мабуть, що це карна експедиція зі
Сарнів, бо російський командант стації дістав наказ пропустити цей
потяг без затримки.
Прийшлося негайно заалярмувати перетомлених гайдамаків, що
повлаштовувались вже на відпочинок на стації, та вийти до виємки перед
семафором, ляскаючи зубами від холодного вітру зі снігом в дожиданню
на потяг.
Потяг на даний сигнал спинився. Його вмент обскочили гайдамаки. Та
показалось, що у возах спокійненько спав розброєний українізований
полк, здається 58. дивізії, що невдало хотів проїхати на Україну.
Старшини полку передали, що їхнім козакам ані не в думці наново
озброюватись, що їх виїзд на Україну є причиною загального розвалу
Північного фронту, що на тому фронті Німці ходять уже по цілому
російському росташуванні так, що дійсно фронт вже не істнує.
За годину знову алярмове повідомлення з Охотникова, що йде потяг з
гарматами на площадках. Знову поготівля і знову показується, що це
якась російська батерія самовільно покинула Західний фронт, а старшини
вже з тих новообібраних розказують, що все пропало і що фронту вже
немає. А тутки проти стації безліч цінного майна – набоїв, мін,
наряду.
Раненько викликав я рев. коміт. і передав йому, що наскільки
дійсно фронт вже не істнує – то треба негайно вивезти майно поза
Дніпро, інакше взрив його при відвороті знищить містечко.
Командантові Коростеня, від якого вернув сот. Григоріїв,
переконавши його, що ми організована українська частина, а не банда,
післав депешу про необхідність вивозу майна з Олевська та просив
потягів. На те дістав я підтверджуючу відповідь, датовану дня 13. 1
год., і майже все населення Олевська почало вантажити в порожняк набої
та міни.
Тимчасом з Охотникова невпинно йшли алярмуючі звідомлення, одно за
другим, а все те денервувало гайдамаків і загрожувало повним їх
моральним знищенням. Тому над вечір 13/1 вислав я одну сотню зі
скорострілами в потязі, з наказом захопити Охотниково та просунутись
якнайдальше під Сарни на розвідку.
Охотниково після коротенької стрілянини взяли гайдамаки,
розброївши залогу і захопивши величезні склади рушниць, кинжалів, бомб
та скорострілів.
Та виправа на Сарни не вдалась, бо коло залізничого мосту, перед
Сарнами, гайдамаки попали під сильний гарматний обстріл.
Маючи на увазі нові прикмети війни, напівпартизанської, вирішив я
озброїти полк як найлекше: всіх пішаків кінною легкою зброєю, решту ж
полку, не виключаючи й старшин, – короткими крісами. Весь полк одержав
автоматичні пистолі, а кожна піша та кінна сотня дістала дві
автоматичні кріси системи Шоша.
Охотниківський склад наказав я вантажити для висилки в зад, а що
не було б змоги вивезти, то казав роздати по селах, попередивши селян,
щоб добре заховали, бо за найдену зброю Німці мають звичку палити села
та розстрілювати найвидатнійших мешканців.
З менту прибуття до Олевська гайдамаки не мали хвилинки спокою.
Праця кипіла. Виправляли потяги на Київ з майном, реквірували
переходячі ешелони з організованими та дезорганізованими дезертирами,
впорядкували життя та самооборону околичних сіл, звідки вже зранку 15.
почали приходити делегації. З’явився навіть якийсь представник
“Центральної Ради”, який вилєґітимувався документом із підписом
Ковалевського та почав заходитись коло організації вільного козацтва.
Малося вражіння, що полк впав як розжарений камінь у тиху воду
Олевських околиць та підняв завірюху.
На стації був натовп людей. Всі вони звертаються за вказівками до
штабу полку, який сам не має жадних інструкцій, жадних розпорядків,
жадних уповноважень про утворення громадського ладу; сам йде на
помацки.
Не можна було відмахуватись від життя, бо каламутні хвилі анархії
та здемобілізованої сольдатески вже починали викидати своє шумовиння
на поверхню.
Рев. ком. Олевська показав мені постанову “Військового Комітету”
м. Сарнів, в автентичність якої і досі не хочу вірити, дарма, що вона
була друкована на машинці та мала підписи та печатки, бо це була
постанова про націоналізацію жінок, – якийсь пашквіль на ідеї
комунізму та гідність людини. Бачу і тямлю цей документ як нині:
“…Тому що до цього часу буржуазія, з огляду на соціальну
нерівність користалася кращими представниками жіноцтва і вважаючи
необхідним цю несправедливість направити, Совдеп Сарни оголошує
недійсність подруж і усуспільнення жінок”… а потім йшли дикі хімерні
правила користування жінками. Знову повторюю, що все те виглядало на
пашквіль, але представники “ревкому” присягалися, що це все правда, що
були навіть спроби прикласти в життя ці постанови, спинені лише
погрозами населення та одним з революційних карних відділів гвардії.
Тому буде зрозумілою ота горячкова праця суспільства з околиць
Олевська, яке несподівано дістало підтримку від українського
регулярного полку, що з’явився з пралісу.
Таким же скаженим був і розгін праці гайдамаків: догляд за
вантаженням майна, поміч населенню, ревізія приходячих потягів,
постійне поготівля проти Сарнів та демобілізованих “ополченців” і т.
д. Все те страшенно томило і денервувало гайдамаків, які щойно
виконали важкий перехід, щойно вирвались із хаосу боротьби на фронті.
Від 13. до 15. відправлено 7 потягів, із яких два зі зброєю до
Київа, впорядковано міліцію та козацтво в районі 25 кільометрів
довкруги Олевська, збільшено число верхових до 52, переведено
перезброєння полку, – а все те зроблено без жадних вказівок із Київа,
куди ми офіційно донесли про свій прихід вечором 12.1. окремою
депешою.
Ця горячкова діяльність спричинила зменшення стану полку. Біля 30
гайдамаків виїхало з потягами, як провідники та варта, 5-х захоріло на
тиф, на червінку – наслідок перевтоми та недоїдання – 10 лежало в
горячці в полковій лічниці, а двох гайдамаків дезертувало (оба з
Кам’янецького повіту).
Ранок 15-го січня приніс знову тривожні вістки про Київ. Командант
Коростеня передав, що він дістав наказ відправити скільки можна
козаків у Київ, але його Полуботківці вважають необхідним виконувати
завдання удержання Коростеня, – тому він непевний у виконанні наказу
про виїзд до Київа і не може його видати.
Коло 3-ої години гайдамаки, що виїхали з останнім потягом набоїв,
донесли, що їх не приймає ст. Святошин, тому вони спинились у Малині,
та що з боку Київа чути гарматні стріли. За годину донесли
залізничники, що по їх відомостях у Київі бій. Кого – з ким? невідомо.
Відомости страшенно зворушили гайдамаків. Летучі мітінґи, –
розмови, вигуки, нервове напруження зробило своє.
Головна тема розмов – необхідність щось робити: “У Київі б’ються –
хто зна чи не контр-революція.. Чого ми йшли на Україну? Не сидіти
тутки в дірі, коли там вирішується доля народу! Не даром маємо
рушниці! В Київ, а там побачимо!”
Штаб полку намагався вияснити положення. Вдалося дістати
телеграфічне получення зі стацією Київ ч. 1. Якийсь старшина радив
російською мовою не турбуватись. Російською мовою?! Це вже надто ясно
було для нас – що в Київі, мабуть, контр-революція…
Видано наказ вантажитись у похід на Київ. Залізнича вуглярка перед
паротягом озброєна в два “Максими” і два “Шоші” на паротязі, – решта
скорострілів на поготовлі у возах. Передаємо варту складів на стації
сформованому вільному козацтву, вчимо, як поводитись із мінометами та
бомбометами; та перед досвітком 16.1. виїзджаємо на Коростень-Київ.
IV. Подорож до Києва
Коростень. Декілька потягів, заповнених Полуботківським курінем, –
майже втричі більше людей, як у нас: добре вдягнуті, ситі, не те, що
ми, обідрані. Від розмов ухиляються: в Києві і без них війська досить,
самих Полуботківців два куріні, Січові Стрільці, Богданівці,
Сагайдачники, дивізія Сердюків – раду дадуть… А з Малина передають
наші гайдамаки, що в Києві бій. “Центральна Рада” нібито вже не
істнує.
– Вперед! – там видко буде! – 3 гуркотом їде потяг, гайдамаки
мерзнуть в углярці біля скорострілів і в неопалених возах.
Малин – наша стежа 5 гайдамаків з одним скорострілом вартує потягу
із мінами.
Забезпечуємо їх їжою на 10 діб, декількома скриньками набоїв.
Доїздимо до Святошина. Там стрічає нас молоденький старшина і
каже, що він має наказ не пропускати в Київ ні одного потягу з
військовими частинами. Дійсно на стації стояв якийсь потяг з
навантаженими гарматами російської батареї.
Починаю довгі пертрактації телефоном, які не дають нічогісенько
певного. Хтось із Києва ч. 2. українською мовою переказує, що прибуття
впорядкованих українських частин бажане. Київ ч. 1. та Пост-волинський
(перестанок перед Київом, перехрестя залізниць з Рівного та з Сарнів)
подає, що київський вузол не може приняти ні одного потягу, хоч
командант стації Святошина каже, що це брехня. Дріт
Святошин-Київ-пошта (Святошин-Київ 8 до 10 кільометрів) не працює. З
Києва чути поодинокі рідкі вибухи.
Командант Святошинської стації пояснює, що нібито в Києві почали
Москалі повстання проти “Центральної Ради”. Що до них мали приєднатись
і деякі Малороси; проти повстання змагаються тільки Богданівці,
частина Полуботківців і, здається, Січові Стрільці. Решта залоги
“нейтральна”. Каже, що він напевно знає, що сердюки, які стоять у
касарнях на Лукіянівці, держуть “нейтралітет” – повний і що якась
технічна частина, в касарнях на шосі Святошин-Київ, держить
“нейтралітет”, ворожий “Центральній Раді” та, разом із бельгійськими
панцирниками-автомобілями, не пропускає нікого озброєного до Київа.
Держить невтральність, але сприяючий Українцям і польський курінь, що
стоїть у Святошині та який висилає стежі вартувати на стацію. І
дійсно, я побачив на ст. Святошин стежу з біломалиновими стрічками та
з балачок із ними довідався, що активних українських військ у Києві
дуже мало та що провід повстання в руках чи то російських большевиків
чи то С-рів і що навіть російська буржуазія співчуває повстанцям,
здержуючи у ворожій невтральности офіцерство, яким переповнений Київ.
Після тих усіх інформацій Гордієнківці вирішили по сотнях рушити
далі, а там вже видно буде.
Вже вечеріло, коли я рішуче повідомив стацію Пост-волинський, що
потяг з Гордієнківським полком від’їздить та що для нього мусить
знайтися вільний шлях.
Командант Святошина, з формальних мотивів протестував, але дав
зайвий паротяг, який пішов уперед з озброєною угляркою та командантом
полку, а за ним ешелон у повнім поготівлі.
Ми в’їхали на Пост-волинський, незважаючи на зачинений семафор, і
заняли його без перешкод.
В залізничій обслузі на стації Пост-волинський видно наглядний
поділ – частина залізничників допомагає, частина явно нам ворожа; до
остатньої треба зачислити всіх вищих урядовців. Всі ті, що неприхильні
нам найбільше, не вміють по українськи.
З Посту-вол. видно далекий Київ, що у темряві ночі горить загравою
наче великий світильник. Там, направо – на тлі неясного сяйва чорніє
“Кадетська роща”, під якою скупчилось світло: – це Київ І. та
майстерні біля нього.
Раптом з боку Києва, з над самого Дніпра заторохкотів скоростріл.
Його докладно чути у морозній тиші ночі; близше відповів другий.
Гукнула гармата і виття стрільне закінчилось вибухом високим і
невдалим над Кадетською рощею. Другий гарматний вистріл блискавкою
освітив район Київської стації і йому відповів десь вибух
далеко-далеко. Мені здалося, що в околицях Лаври.
Знову вистріли і вибухи над Києвом І., – татакання скорострілу в
напрямі на Київ II.
З телефонічних та телеграфічних розмов нічого не розбереш: якась
каша бажань, наказів, прохань з різними мотивами, ріжними мовами й
акцептами.
Стає ясним, що це початок революційної боротьби, коли ворогуючі
групи ще нездеференціонувались, коли ще немає нічого виразного, коли
засоби зв’язку ще в розпорядженні всіх змагаючихся, коли ще ні за ким
немає виразної перемоги.
У такому випадкові орієнтуватися можливо тільки у головних
кермуючих осередках і рішучість починів мусить бути головною умовою
доцільного ужиття сил: – А тому, далі вперед!
Повідомляю Київ II, який виявляє найбільш бажання бачити
гайдамаків і хоч немає вільного залізничого шляху, що їду. Київ І.
навіть не повідомлюю, вирішивши його обминути, переставляючи переводи
з переднього паротягу, який повинен би забезпечити від катастрофи.
Намірові сприяло те, що керування переводами тих шляхів, які йшли в
обхід Київа I. між ним та містом, не було зцентралізоване.
V. У Києві
Під згуки то зростаючої, то змовкаючої стрілянини поїхали ми в
дальшу дорогу. На мості біля Києва І. якісь люди сигналізували
червоними світлами, над потягом просвистіла черга (серія) із
скорострілу від сторони Києва I. Розрізуючи воздух, пронісся з боку
міста, десь понад возами, гарматний набій, заскомлів і бухнув коло
Кадетського корпусу.
Стація Київ II. Злізаю з вуглярки. Довго і даремно блукаю з
невеличкою охороною озброєних гайдамаків поміж залізн. рейками
(торами), забитими потягами, порожняками і з майном; багато возів із
кіньми, що вже поздихали. Перед нами втікають якісь постаті, що
порались по возах. Гурток селян витягає з возів напів живих коней, які
хитаються на ногах, – кудись їх ведуть між потягами, а зовсім –
близько-близько гукають зрідка гармати, чути як виє вилітаючий
лаштунок, і десь далеко-далеко вибухає.
Нарешті найшли вільну рейку (тор), який провадив до військового
вантажного помосту (місце, де вантажаться і вивантажуються вози).
Відсуваючи порожні й повні вагони, якось перепихаю свій потяг до
помосту, на якому бруд, похідна кухня, декілька поломаних возів,
чотири кінські трупи та один здохлий віл…
Хоч вже й ніч і гайдамаки потомлені, лаштуємось, як до бою. Рухома
твердиня – залізничий вагон для вугілля, – стає з боку Києва І., із
сусіднього потягу витягаємо дві гармати, які вишкірюють свої набиті
гирла в протилежні боки, забезпечуємо від несподіванок гайдамацький
ешелон, два “Максими” витягаємо на кручу, якраз над помостом, –
обслуга скорострілів влаштовується по малих хатинках на самому верху
кручі, два близші до потягу тори звільняємо від возів.
Готово! Тепер можна “явиться по начальству”. З невеличкою охороною
продираюсь поміж потягами в напрямі на стацію. По дорозі знаходжу той
потяг зі зброєю та набоями, що виправили ми з Олевська. Вартові
гайдамаки (три відпочивають, два по обох боках потягу вартують)
доповідають, що через ці два дні, відколи вони тут, весь час йде
грабунок ешелонів; що на стації безладдя, якийсь старшинський відділ
формується, якісь вільні козаки, чи пак якісь міські паничі; був
правильний відділ Богданівців та кудись пішов, але очевидячки стація
Київ II. за “Центральною Радою”.
Нарешті дійшов я до стації. Питаю за командантом, – кажуть, на
другому поверсі. Іду по сходах, на яких сидять ріжноманітно вдягнені й
озброєні люди: довгий коридор теж повний таких же спячих озброєних
людей. Попав я у якусь кімнату, де біля скорострілу пораються якісь
типи в червоних лямпасах. Вони розмовляють зі собою по московськи, і
звуть один другого “ваше превосходительство” – питаю, – кажуть, що в
тій нерозберисі, вони, молоді генерали, не хочуть бути без зброї, тому
витягли скоростріл та ладнають..
– “Треба розброїти оцю контр-революцію”, – бурмотять за моєю
спиною гайдамаки.
Воно справді не вадило би, але при таких порядках, як на стації,
розброєні за хвилину знову були би зі зброєю, а нам нема чого тратити
часу й енергії на дрібну акцію, тим більше, що тії семеро
“превосходітельних” зрештою лише влаштовуються “для озброєного
нейтралітету”. Тому питаю тільки про команданта та дістаю відповідь,
що “етот абалдєлий подпалковнік” в кімнаті на кінці коридора.
Іду, переступаючи через спячих, і вхожу до великої кімнати зі
столом посередині, за яким якийсь присадкуватий чоловік, у
старшинськім плащі мирного часу, видає кільком іншим накази про
відшукання гарматчиків та паротягів для відправки на завтра якогось
ешелону. Коло стації близько-близько зрідка бухають гармати так, що
від вибуху освітлюються мов блискавкою вікна і жалібно дзвонять шиби.
По скінченню наказів присадкувата людина дивиться на мене
втомленими очима зі синцями майже до половини обличчя і питає: “Ну, а
вам чого?” Доповідаю, що прибув з полком гайдамаків імени кошового
отамана Костя Гордієнка та хотів би зорієнтуватись. Відповідь
несподівана: “От і добре, ми вас причепимо до ешелону
“Охочєкомонників”, які мають від’їхати в напрямі на Ворожбу тай
поїдете”… Я зауважив, що слід, мабуть, доповісти про прибуття
головній команді, бо ж три сотні людей впорядкованих фронтовиків, і до
того добре забезпечених, може щось варті. Командант сказав, що він
нічого не має проти того, щоби я перебалакав із Шинкарем, який був
тоді головним начальником у Києві, та післав зі мною якогось старшину
до телефону.
Довго нас не лучили і нарешті я почув розмірний рівний голос,
який, вперше по прибуттю на Україну, поставив мені річеві запитання
про скількість козаків, стан полку і т. д. Той же голос інформував
мене, що є два осередки керування обороною Києва: штаб особливого
команданта – Ковенка на Лютеранській вулиці та штаб вільного козацтва
на Миколаївській [5], з якими я мушу перебалакати про свою діяльність.
На моє запитання про бажаність чи небажаність виїзду на Лівобережжя,
Шинкар категорично заявив, що від’їзд полку неможливий, що кожен
стрілець є в Київі на вагу золота.
Хоч мене і здивували два осередки оборони, які розположені так
близько один від другого (вулиці в 600 кроках), але почав шукати
сполучення із ними.
Першим відкликнулося вільне козацтво, яке зазначило, що їм
потрібно підсилити такий і такий район оборони, куди я маю дати в один
– двадцять п’ять, у другий – шістдесять, третій – вісімдесять людей і
т. д., себто розшарпати полк на кусники, і, не зорієнтованих у Київі
людей, розкинути без зв’язку від Подолу до Печерська. Відповівши, що
не дам розбивати полку, який тільки в цілости є силою, я дозвонився до
штабу Ковенка, але і звідтам посипалися накази: післати 10 людей зі
скорострілами туди, 20 сюди і т. д.
Побачивши, що ради не має, почав знову звонити до Шинкаря, але
сполучення зі стацією Київ II. перервалось, бо з телефонічної централі
подали, що близько неї починається бій та телефоністки тікають.
Отже, довелося з нічим вертатись до свого потягу. Знову ешелони,
коло яких пораються якісь темні постаті, вози, в яких стогнуть
голодні, здихаючі без нагляду коні та нарешті наш вантажний поміст.
На велике моє здивування, гайдамаки не сплять: на помості летючі
мітінги, групи людей, розмови, вигуки. З’ясовую, що прийшли групи
аґітаторів із залізничих майстерень, які намагаються довести
гайдамакам помилковість їх поведінки щодо самостійности України та
визнання їх владою – Центральної Ради.
Ведуться горячі спори, але, при повній майже згоді гайдамаків з
соціальними твердженнями робітників майстерень істнує глибоке
розходження в національному питанню: розходження тим більше, тому, що
ні один з аґітаторів не володіє хоч сяк-так українською мовою, не
визнає зовсім самого навіть істнування українського народу, вважаючи
ту боротьбу, якої гомін, тахтахтання скорострілів, вибухи гармат та
тріск пострілів, – долітає з міста, лише боротьбою “буржуазної
Центральной Ради” з революційним пролетаріятом.
Спори загострювались, гайдамаки починали хапати за кріси, хвилина,
і були б забули, що перед ними безбройний робітник, який прийшов поки
що без ворожих намірів. Доводиться вмішатись до них і поставити вимогу
звільнити поміст, бо вже пізня ніч.
Сторони розходяться, обмінюючись останніми, вже цілком ворожими
викриками та ще довго потім гудуть розмовами вози, в яких ніяк не
можуть заснути гайдамаки.
На ранок другого дня нічого не вияснилося: той же шум боїв в
стороні Києва з головним пеклом десь біля Печерська та вже повна
неможливість будь з ким увійти в зв’язок телефонічний. Але значно
погіршується ситуація в районі стацій Київ І. та II: починається
загальний страйк залізничників. Паротяги зі свистом випускають пару і
покинуті обслугою стоять сиротами, без людей й без руху. Мені, щоби
уможливити скоре вивантаження та пересунути потяг, ледви щастить
знайти якогось механіка-Українця, який згоджується, і то при умові
демонстративного примусу з нашого боку, зробити необхідні маневри
своїм ще не вистиглим паротягом.
Отже, доводиться, так як у диких пралісах Полісся, робити все на
власну руку.
Вважаючи на те вражіння, яке зробила на гайдамацтво і неясна так
соціально, як і національно залога Києва II-го (лише “охочекомонники”,
що виїхали вранці, були для нас зрозумілі як українські революціонери)
і страйк робітництва, та, правду кажучи, не маючи змоги і самому собі
дати ради в тих суперечностях, що нас окружували, та побоюючись
завести своїх гайдамаків на Бог зна які манівці, вирішив я їхати з
делегацією просто до Центральної Ради, щоби на місці дати собі раду.
Це рішення викликало глибоке задоволення хлопців. В делегації мали
їхати всі верхові, які були в полку, два скоростріли Максима на двох
колісницях, два Кольти, і дві автоматичні ручниці Шоша, так що
“делегація” в разі необхідности мала солідні “арґументи”.
Ми виїхали, переїхали міст через залізничий шлях до Арсеналу, на
якому стояла вже озброєна варта від майстерень Київ I., але ні ми її,
ні вона нас не чіпала.
Навмисне їдемо на Васильківську, бо там ширша вулиця та лекше в
разі бою з кінними.
До Бесарабки ні одного, озброєного, ні одної стійки, або стежі,
так що такою дивною здається невпинна стрілянина з боку Печерська. На
вулицях звичайне повсякчасне життя, тільки не ходять трамваї та якось
брудно, неохайно.
На Бесарабці, на широкій площі, де великий рух людей, ходять як
сироти п’ять Богданівців в уніформі і зі зброєю. Побачивши нас,
готуються до бою за невеличкою решіткою малого скверу. Вони швидко
зникають, і площа пустіє. Та довідавшись, хто ми, Богданівці пускають
нас далі. Ідемо до Фундуклієвської[6] і зустрічаємо нову варту шістьох
озброєних, але щойно коло Колегії Галагана, де міститься Військовий
Секретаріят. Ті нас навіть не питають. От вже і будинок Педагогічного
Музею, Центральна Рада, – яку вартують чотири Січові Стрільці.
“Делєгація” швидко злізає з коней. Шоши та Кольти “займають”
позиції по обидвох боках Великої Володимирської [7] за загородою в
садку. Коні та коноводи ховаються у садок, і тільки Максими похмуро
дивляться своїми цівками просто в двері та вікна Музею, куди впевнено
входить “делєгація”, скидаючи в часі ходу з плечей набиті кріси.
Січові Стрільці дивляться безрадно, а потім починають розмовляти з
обслугою скорострілів.
20 делегатів, обдертих, брудних, в мохнатих сибірських шапках, але
з лискучою від чистоти зброєю, юрбою ввалюються до широкого вестибюлю
Музею та заявляють бажання побачити членів Центральної Ради і самого
батька Грушевського.
В вестибюлі невеличка метушня, якісь цивільні бігають, а за
хвилинку нас ведуть вже в кімнату ліворуч. Двері цієї кімнати ми
залишаємо відчиненими і коло них ставимо двох вартових гайдамаків.
Хвилину чекаємо та з внутрішніх дверей виходить до нас, знайомий вже
із фотографії, сивобородий та сивоволосий “батько” в супроводі кількох
людей. Один із них зараз вже впадає в око своєю селянською ношою та
штанцями з очкуром.
Мохнаті шапки мимоволі знимаються перед поважною постатю сивого
голови Українського Революційного Парляменту; але за хвилинку
вдягаються знову, насуваючись до самих очей.
“…Ну ось я, що хочете, діти?” – каже не поспішаючи впевнений
голос. Павза. Відповідає командант, який знову скинув шапку: “…З
далекої Білорусі, без всякого наказу, прийшли ми український трудовий
народ боронити. Без ніякого наказу прийшли ми сюди у Київ та до Вас,
батьку. На фронті нам наказали, що Ви тут усі чисті буржуї, а прийшли
ми сюди, то не можемо дати собі ради: не знаємо, хто з ким та за що в
Києві б’ються?” До цієї промови, зараз же підіймаючи кріс, додав
полковий писар Іваненко: “Ось тутки маємо все, щоб оборонити трудовий
нарід український від того ворога, від якого доведеться!”
Голова Центральної Ради відповідає, що нам набрехали про її нібито
буржуазність і, доводячи протилежне, представляє деяких її членів,
зокрема оцього виразного селянина, яким був Одинець, та ще якогось
робітника, які входили до цілої низки комісій. Крім того, голова
Центральної Ради каже, що справжнє облича цього революційного
парляменту нам виявить діяльність контрольованих ним Генеральних
Секретарів. Після того передає голос останнім.
Перший говорить Порш, який з’ясовує, що Секретаріят Військових
Справ іде щиро назустріч демократичним гаслам і бажанням народніх мас
України та прямує до осягнення як найскоршого спокою, тому оголошена
ним частинна демобілізація Південно-Західнього фронту, зменшує
кількість частин; також проводиться демократизація армії і т. д. Все
те, що ми вже нераз чули на мітінґах. Я слідив те вражіння, яке ця
промова робила на гайдамаків і бачив здивовані погляди, бо так не
підходила дійсність: ця безпереривна стрілянина у самій столиці, ця
невпинна загроза зі всіх боків, до цих паціфистично плаксивих слів.
Зокрема, це було дивне нам, тим, що не залишили зброї в переконанню,
що в революційні часи тільки вона може бути рішучим аргументом. І
ставав зрозумілим той “нейтралітет”, якого трималися сердюки
Центральної Ради.
Промова секретаря земельних справ зробила ліпше вражіння і її
вислухано уважно, з жагучою цікавістю.
За цим секретарем промовляв селянин Одинець, за ним якийсь
робітник, але у всіх цих промовах ще не було відповіди на головне для
нас питання: хто з ким і за що б’ється в Київі.
Якраз наприкінці останньої промови спішно викликали до телефону
одного зі старшин, що був у делегації. Він вернув за хвилинку та, не
діждавши кінця промови, доповів, що залишений при ешелоні сотник
Андрієвський повідомив, шо проти полку повели наступ озброєні відділи
з боку Києва I. та що полк почав бій; отже, події рішалися без нас.
Впала команда: “Позір!.. до коней!” і вмить зникли гайдамаки з
кімнати, де лишилися самі секретарі та представники Центральної Ради з
головою останньої, який лише добавив: “Оцеж і військо”… Відходячи
останнім, попрощав я представників словами: “Мабуть, ще доведеться
розмов та програм почути колись пізнійше”… Швиденько зібравши
делегацію та взявши скоростріли, поїхали ми в напрямі Київ II., де
зірвалася густа крісова та скорострільна стрілянина.
Як не поспішала делегація, але справа вирішилась швидче: на мості
коло Києва II. лежало декілька вбитих і стояла вже гайдамацька варта.
Коло ешелона було тихо, тільки в бік Києва I. тріскотіли поодинокі
стріли поміж нашими і невідомого ворога стежами. Пишу невідомого, бо
ми тоді не знали, хто нам тут ворог.
Сотник Андрієвський доповів, що до полку в нашу відсутність
прийшла делеґація від майстерень Києва I., яка поставила ультимат: або
підчинитись “єдіной всеросійськой владе”, або розброїтись та оголосити
невтралітет. Відповідь природно була відмовна, та за 20-30 хвилин
після від’їзду (приїздили на паротязі) з боку Києва I. почався наступ
озброєних розстрільних, які полк відбив. Перемога ця коштувала нам 7
ранених.
Ці події та повернення делегатів і принесені ними вражіння стали
темою розмов у гайдамаків і горяче дебатувалося питання дальшої нашої
поведінки. Обговорювала це питання скликана мною на нараду старшина.
Думки, що висловлювалися на цій, як гайдамацькій, так і
старшинській нараді, у головних рисах були такі: Центральна Рада в
стані оборони, вона не має на думці вживати примусу, щоби провести
якусь свою політику та скорше думає про вирішення питань, які висуває
само життя згідно з всенародньою волею; з другого боку, ті, що
нападають, борються не лише проти Центральної Ради чи її політики, а
головно проти прав на самостійність і самовизначення Українського
Народу, вони балакають виключно по російськи, заатакували
Гордієнківців без усякого приводу. При тім зазначували, що авторитет
Центральної Ради значно більший в Олевську, на селах і провінції, як у
Києві.
Майже коло двох годин мітінгували, а потім прийшли представники
козацтва з твердим рішенням: іти цілому полкові до Центральної Ради та
стати в її розпорядження.
Коли рішення принято, дальше справа пішла швидко по військовому.
Вивантажувались коні, вози, зброя. Знайшли паротяг під парою і з бідою
зігнали всі наші ешелони до купи та забезпечили їх вартою, якій
залишили оці наші дві гармати. Коли вже починало смеркатися, довгою
смугою почали Гордієнківці витягатись з Києва II. в напрямі до будинку
Центральної Ради.
Тяжко було возам їхати по брудному, підплившому водою снігу, тому
тільки в повній вже темряві дійшли ми до Центральної Ради, де полк
привітали її члени. Після коротеньких розмов нас виправлено на нічліг
до театру “Варєте Апольльо” [8] на Мерингівську вулицю [9], 200 кроків
від штабу Ковенка. З піснею пішли по Фундукліївській гайдамаки. Грімко
лунали співи по порожніх вулицях, радісно вітали полк рідкі стежі та
українські стійки, притихли навіть невпинні стріли, а пісні про
Дорошенка та руїну Січи не залишали сумніву у міщан в тому, що прийшла
нова українська сила.
Дійшовши до Мерингівської, поставили коні на припонах, які
влаштовано на арені цирку [10], що на Миколаївській вулиці [11], і
позакочували вози на велике подвір’я цього ж будинку, в якому
містилося “Апольльо”, а гайдамаки примістилися на долівці театру,
вкритій пухким килимом; старшини, штаб та канцелярія влаштувались у
льожах. Розташування забезпечено вартою, і ми спокійно переспали цю
нашу першу ніч у середині української столиці.
Щоби читачам цих спогадів став зрозумілим дальший хід подій, треба
ранійш всього познайомитися із властивостями тих боїв, які відбувалися
в місті Києві у ці дні січня 1918 року.
Головною прикметою цих боїв була повна майже неможливість провести
виразно межу, по якій іде бій. Бої вибухали несподівано там, де
починали стріляти на Українців інсурґенти, які просмикалися дуже легко
по цілому Києві, бо Центральна Рада не розпоряжала вистарчаючими
силами, щоби надійно охоронити все місто, а за увесь час боротьби не
видала ані одного наказу, який давав би право її військам проводити
ревізію серед мешканців Києва. Так, що в перерві бойових сутичок по
тих вулицях, по яких не літали кулі, “обивателі” пересувалися цілком
свобідно, ніким не запитувані і не ревідовані.
Але без огляду на ці властивости всеж було можливо зазначити ті
райони, які були в цілковитому посіданні сторін, осередки, за які йшла
боротьба.
З боку Центральної Ради це були: квартал між Великою
Володимирською, Фундукліївською; Пушкінською та Бибіківським бульваром
[12], де містився будинок Центральної Ради та Військового
Секретаріяту; квартал між Лютеранською, Мерингівською, Інститутською
та Банковою – де містилися: Штаб команданта залоги, якраз коло Кірхи,
штаб Вільного Козацтва коло Цирку, Генеральний штаб на Банковій та
Державний Банк на Інститутській; квартал в районі Львівської вулиці
[13], де були розташовані Січові Стрільці та касарні Богданівців, які
містилися в Печерській цитаделі якраз проти Арсеналу.
Большевицькі інсурґенти мали: Арсенал, який був їх головним
осередком, майстерні Києва I., околиці пристані та район між Крутим
Спуском та Собачою Тропою [14]. Районами найупертійших змагань були:
Софійський Майдан, на якім йшли бої за телефонічну централю, і район
між Арсеналом та Державним Банком.
Йшли змагання без перерви між Богданівцями, з одного боку, які
засіли у своїх касарнях, і Арсеналом – з другого. Там йшла невпинна
стрілянина. Вікна будинків відділювались тільки подвір’ям, що
найбільше в триста кроків, тому кулі з Арсеналу літали по цілій
богданівській касарні. Було дуже тяжко вдержатись в долішному її
поверсі та цілком неможливо було користати з нормального виходу;
тільки вікнами, що виходили до рова старої фортеці, можна було
дістатись до Богданівців. Кожного дня тим незручним виходом спускали
на мотузках ранених та забитих переважно в голову.
З другого боку Арсеналу в касарні т. зв. “Миколаївських воріт”
[15], якраз проти пам’ятника Іскри та Кочубея [16], був розташований
український cердюцький імени гетьмана Сагайдачного полк, який, як і
всі сердюки, оголосив “нейтралітет” і залюбки не лише перепускав
арсенальців, але й продавав їм їжу та набої..
Такі же “нейтральні” частини були розташовані в гарматній
військовій школі у Кадетської Рощі [17] – Сердюцька гарматна бригада,
в касарнях бувш. Луцького [18] та Бендерського полків та в самій
цитаделі коло головної варти, де стояв якийсь Шевченківський полк,
який приїхав з Петрограду добре розпропаґандований, з твердим наміром
розігнати Центральну Раду, але, приїхавши, занявся “нейтральними
справами”, як от самозадоволенням харчами, одягом і т. д. Були ще
деякі частини, які теж, хоч і не зголошували “нейтралітету”, але були
ще більше пасивні, ніж “нейтральні”: це був штаб Сердюків і полки –
кінний Вільної України, складений з молодняка ще необстріляного, та
піший полк Імени Грушевського з мійської інтелігенції невиразного
облича.
Цих невтральних та напівневтральних було так багато, що вони
перевищували числом обидві змагаючіся сторони. Вивести їх зі стану
невтральности було годі, бо мали певну організованість і карність
супроти своїх командантів, які здебільша були “малороси”, а то й
просто Росіяне, бо при формуванню тих частин мало звертали уваги на
свідомість національну командного складу. Отже, це командування, не
маючи змоги повернути багнетів своїх підлеглих проти українського
уряду, обмежилось грою на шкурництві та втомі війною і вдержало свої
полки в догідному стані “нейтралітету”.
Зі всіх “нейтральних” зосібна шкідливі були, крім вищезгаданих
Сагайдачників, ще бельгійсько-французький авто-панцирний дівізіон,
який стояв на шосе, що веде до Святошина, і був головною підтримкою
“нейтральних”, загрожуючи виступом проти тої сторони, яка насмілиться
їх зачепити. Звичайно, про ці всі деталі дізналися ми значно пізнійше.
Перша наша ніч у театрі “Апольльо” пройшла спокійно, так, як у
полковій резерві на фронті, бо нікого з наших фронтовиків не турбували
ні далекі крісові постріли, ні тактакання скорострілів в напрямі
Арсеналу.
Ранком полкові приобіцяно “баню” (парню), бо за час нашого
безпереривного походу ми набралися стільки насікомих та всяких
паразитів, що тяжко було витримати.
Ще напередодні замовили ми парню в районі Думської Площі [19] і
коло 8 години ранком сотня, виладнавшись, пішла купатись, а я з
невеличкою охороною пішов до Військового Секретаріяту зарегіструвати
полк, вияснити, що з ним маю робити та дістати гроші, прохарчування та
одяг.
Щойно, дійшов я до бувшої Колегії Галагана та спинився на сходах
подивитися на заклик до вступу у “Кіш Слобідської України”, на якому
був намальований здоровенний козарлюга з оселедцем і шапкою зі шликом
у руках та була виписана відозва із підписом Петлюри, яка закликала
тих, хто бажає боронити Вільну Самостійну Україну, вступати до
Слобідського Коша та зголошуватись до прийомного бюра, яке міститься
тутки, як раптом зірвалася горяча стрілянина в стороні Думи [20], куди
пішла перша сотня. Занепокоївшись тим, пішов я швидко до свого
“Апольльо”, але на розі Фундукліївської та Крещатика зустріла мене
гайдамацька стежа, яка доповіла, що перша сотня мусіла брати парню з
боєм, бо там була засідка і що друга сотня пішла на допомогу, щоби
прикрити першу, заки та скінчить купатися.
Пішов я знову до Військового Секретаріяту, а з боку Думи
вряди-годи тріскав постріл, то перестрілювались з ворожими стежами
гайдамаки, які забезпечували для полку купіль.
Військовий Секретаріят мав дуже своєрідний вигляд: тимчасові
деревляні перегородки в кімнатах, що робили їх придатними до нових
функцій, лавки з садів у почекальнях, а головне повне боєве поготівля
цілої установи.
На сходах зараз же за дверима скоростріл вже з готовою лентою та
обслугою біля нього, другий скоростріл такий же готовий до негайного
бою в самій прийомній кімнаті Військового Секретаря, очевидячки тому,
що з вікна цієї кімнати дуже гарний обстріл Фундукліївської вулиці.
Всі урядовці озброєні, так що навіть мені, що таки багато дечого бачив
з ділянки військового поготівля, трохи дивно було бачити кріси, які
стояли коло столів з паперами і друкарськими машинами, та розсильних,
які, вирушаючи з дорученнями, набивали кріси; навіть деякі з
небагатьох панночок машиністок мали револьвери при поясах.
У коридорі коло прийомної секретаря ладнаються урядовці, частина в
військовому, частина в цивільному одягу, але всі озброєні. Начальник
канцелярії після списку їх перевіряє, – це іде відділ зміняти варту в
Державному Банку, яку більше як тиждень з браку військових відділів
виконують урядовці Військового Секретаріяту, по черзі переходячи від
боєвої до канцелярійної справи і навпаки.
Я розповів свою справу вартовому старшині та, на велике моє
здивовання, був принятий самим Військовим Секретарем, який докладно
розпитав мене про стан полку, настрій його, настрій населення тих
районів, якими я йшов і, нарешті, запропонував мені видати негайно
винагороду гайдамакам по 300 карбованців, старшині по 1000, а тоді це
були великі гроші. Я, знаючи настрій своїх козаків, відповів, що
подібна винагорода була б кінцем існування полку, бо ні один із нас не
йшов до Центральної Ради та до Київа за грошима, тільки йшов боронити
прав Українського Народу, а видачу таких великих грошей могли б
уважати наміром купити нас, з’єднати для непевної мети. Тому я просив,
щоби для полку видано тільки такі гроші, які йому належаться на
удержання, якого ми вже другий місяць не діставали за браком коштів.
Зі мною був господар полку з усіма розрахунками. Ми швидко визначили
необхідні нам кошти та негайно дістали наказ про їх видачу. Я просив
також, щоби до полку повернули всіх наших вартових, які були при
потягах зі зброєю, та визначили, звідки я можу діставати доповнення
людьми з огляду на неминучі бойові втрати. Перше приобіцяли, а в
другому порадили вивісити заклик поруч із закликом до Слобідського
Коша та почати набір охотників.
Гроші ми дістали дуже швидко і без всяких формальностей. Я просто
підписався в якійсь книжці, а той, у кого я підписувався, відрахував
мені купу царських карбованців. На запит господаря полку, чи треба в
розчисленню додержуватись російських звичаїв, чи може є які нові, той,
що видавав гроші, відповів: “а пишіть як хочете…” Це нас трошки
здивувало – бо революція революцією, але в грошевих справах ми навіть
на фронті звикли до більшої формалістики.
Коло полудня вернувся я з грошима та з наказами до своєї
тимчасової касарні, де пообчищувані та повеселійшалі гайдамаки їли
консерви з хлібом і запивали горячим чаєм. Сходив я до парні з
останніми вартовими і по скінченню її передав варту коло Думи
відділові Полуботківців, який почав помалу з боєм просуватися до
пам’ятника Олександра II [21].
За яких 20 хвилин після мого повороту викликали мене спішно до
штабу Ковенка, де сам командант залоги просив мене вислати 12 козаків
зі скорострілом на Крещатик, 10 – на Бульвар, 15 – ще кудись. На це я
відповів рішучо, що з подібними не то що проханнями, але й наказами я
прошу до мене не звертатися, бо розірвати полк і перетворити його в
дезорганізований натовп, який вже уявляють собою Полуботківці, я не
дозволю і якщо ця поведінка моя не до вподоби, то прошу мене скинути з
командира полку, бо поки я ним командую, полк буде виконувати всі
накази, але як впорядкована одиниця, а не як випадково зібрана ватага.
Коли хочуть полк використати, то прошу дати йому, як цілому, певний
відтинок і певне окреме бойове завдання.
З тим пішов я зі штабу, а за 10 хвилин знов прибіг ад’ютант з
наказом вислати 10 козаків на підтримку Полуботківців на Крещатик, але
знову дістав відмову.
Тимчасом стрілянина по цілому Київі ставала все жвавійша, а з боку
Думи раз-у-раз тріщав скоростріл.
Ще за кілька хвилин прибіг до полку сам особливий командант і дуже
схвильовано сказав, що моя впертість веде до того, що Полуботківці
відступають та що йде загальний наступ від Дніпра на відтинку від
Крещатика до Малої Володимирської [22] та що сама “Центральна Рада”
під загрозою.
Нарешті командант спитав мене, “на яких умовах” виступить полк, я
знову підтвердив, що “умов” я не ставлю, але лише не можу дати полку
розмикувати, всяке ж бойове завдання для цілого полку виконаю негайно.
На цю мою заяву командант зацікавився дізнатись, який саме відтинок
зможе обслужити полк у даній ситуації, на що я заявив, що уважав би за
доцільне повести наступ на відтинку між Інститутською та Лютеранською
і далі на Софійський майдан і Фундукліївську вулицю, щоби забезпечити
Центральну Раду.
Коли з тим пляном згодився командант Києва, полк негайно став до
зброї, а сотні пішли – перша по Інститутській, друга по Миколаївській
та далі по Прорізній, третя по Лютеранській і далі на Фундукліївську,
а остання тимчасом лишилася в “Апольльо” в резерві. Був уже останній
час до виступу, бо на Крещатику аж гуло від вистрілів. Я пішов при
третій сотні, щоб скорше осягнути головну мету: зв’язок з охороною
Центральної Ради.
Щойно вийшли ми на Лютеранську, як з боку Крещатика прибігли
схвильовані Вільні Козаки гімназисти та переказали, що з боку Думи вже
підходить якийсь ворожий відділ. Третя сотня, поставивши скоростріли,
гусаком, по обидвох боках вулиці, побігла на діл. За хвильку дійсно
з’явилися з боку Думи якісь вдягнені в сірі шинелі люди, але наші
скоростріли для обережности дали першу чергу понад їх голови. У
відповідь вони замахали шапками, а за хвильку розгорнули малий
жовто-блакитний прапорець. Це ті наші Полуботківці, що з боєм
відходили з під Думи. Наказую їм зібратись та впорядкуватись на
Бесарабці, куди намагаюся скупчити всіх Полуботківців, які тактикою
штабу команданта порозкидані партіями та перемішані з Вільним
Козацтвом і тому доволі деморалізовані. Дві чети третьої сотні
закріпляють за собою ріг Фундукліївської та Крещатика, шукаючи зв’язку
з Центральною Радою, а дві повертаються на допомогу другій сотні, яка
веде впертий бій на розі Миколаївської та Крещатика і ніяк не може
просунутися, четверта сотня підтягається Лютеранською до Крещатика.
Ворога з рогу Миколаївської і Прорізної збито, але він затримався
на горі Прорізної вулиці, звідки продовжував стрілянину зі
скоростріла. Дарма намагалися наші хлопці уставити свій скоростріл за
афішевим стовпом проти Прорізної, це коштувало лише трьох ранених та
одного вбитим. Невідомо було, що робиться з першою сотнею, але в бік
Думи “кипіло”.
Знову зосереджую всю третю до Фундукліївської та, залишивши свої
резерви на Крещатику, починаю підійматись по Фундукліївській.
Вздовж Пушкинської вулиці, що прорізує Фундукліївську 50-60 кроків
перед будинком Військового Секретаріяту, іде бій. Кулі густо летять,
як з боку Бибіківського Бульвару і з-за плота в садку, що належить до
будинку Секретаріяту, так і з боку Прорізної, назустріч від
Секретаріату гусаком тягнеться, тулячись до будинку, що в бік
Прорізної, невеличкий відділ ріжноманітно вдягнених і озброєних людей.
Тяжко орієнтуватися, де свої, де чужі, бо наша стежа обстрілювана
з обох боків, лишень ті, що по Фундукліївській, не стріляють.
Допомагає національний прапорець, який обстріляно тільки з боку
Прорізної.
Починаємо бій. Дарма гайдамаки, позалягавши за хідником,
обстрілюють вікна будинку типографії “Корчак-Новицького”, звідки весь
час іде стрілянина; надаремне ті Вільні Козаки, що підійшли з гори, з
великою самопосвятою намагаються просунутись Пушкинською вулицею – ці,
що обсадили типографію, продовжують стріляти так влучно, що Вільні
Козаки втратили із сімох аж чотирох вбитими й раненими, а гайдамаки
трьох і не могли посунутись ані на крок вперед.
Той наш відділ, що займав садок коло Військового Секретаріяту і
складався з членів Центральної Ради та Секретаріяту, відійшов, а ми
змагалися аж до тої пори, поки не підійшов наш панцирник та не висадив
брами типографії, що примусило її залогу зникнути, залишивши трьох
вбитих у цивільному одязі, а одного в одягу російського старшини та
скоростріл Кольта.
Це вирішило долю бою і на Прорізній, а Гордієнківці, женучи перед
собою ворожі лави, досягли Великої Володимирської вулиці та
Софійського Майдану та увійшли в зв’язок зі Січовими Стрільцями, які
йшли з боку вулиці Львівської і якраз тоді почали бій за т. зв.
“Присутствєнниє Мєста” [23] та “Готель Прагу”. Залога Січових
Стрільців, майже півтора години обложена в Центральній Пошті,
видержала без огляду на всі ворожі атаки аж до нашого підходу.
По Великій Володимирській від Прорізної аж до Софійського Майдану
лежало багато вбитих, а перед “Готелем Прага” перекинута колісниця
з-під скоростріла із забитим конем.
Вечеріло, коли Гордієнківці знову зосередилися в “Апольльо”,
передавши вартування звільнених від ворога районів Вільним Козакам.
Пізнійше від других вернулася перша сотня, що загналася з
переслідуванням аж на Поділ.
На другий день ранком, знову після декількох невдалих спроб
витягнути з полку людей частинно, мене закликали до начальника штабу
Ковенка і підполковника Ген. Штабу Сальського, який після пертрактацій
зі мною, нарешті знову дав цілому полкові таке завдання: оперуючи на
відтинку Крутий спуск – Дніпро, намагатися взяти Арсенал і увійти в
зв’язок з гайдамацьким кошем Слобідської України під орудою С. В.
Петлюри, який по відомостям штабу Ковенка мав підійти до Києва з
Лівобережжа [24].
Щоби розібратися в ситуації, взяв я п’ять гайдамаків і пішов по
Інститутській в напрямі до Арсеналу. Щойно минули ми Державний Банк і
дійшли до бувш. помешкання генерал-губернаторства [25], як з боку
Арсеналу прибігли сполотнілі, задихані два з рушницями гімназисти і
доповіли, що вони рештки варти Вільного Козацтва, яка збита
арсенальцями зі Школи Сліпців і що ареснальці великою юрбою
посуваються далі; ще за хвилинку прибіг розхрістаний, переляканий
писар “нейтрального” штабу Сердюків і доповів, що арсенальні порушили
їх “нейтралітет” і розброїли штаб, відобравши два скоростріли.
Тлом до цих донесень була все жвавіша стрілянина з боку Печерська,
яка чергувалася з вибухами ручних бомб.
Ще за хвилину по Інститутській зачорніло від юрби, яка, стріляючи
в гору та вигукуючи, йшла в нашу сторону. Попереду докладно бачилось
два скоростріли, які тягнули в руках.
Вільні Козаки скрикнули і, стріляючи вгору, побігли в бік
Державного Банку, але наші “фронтовики” швидко засіли за стовпами від
ліхтарень та телеграфів і почали стріляти до юрби з віддалі яких 100
до 80 кроків.
Звідтам відповідали безладною стріляниною і видко було як пробують
поставити скоростріли, навіть один з них дав дві-три черги, високо,
понад голови, але змовк, і юрба, стріляючи із криком кинулась врозтіч,
залишивши скоростріли, вбитих і ранених. Почали ми посуватись до
покинутих скорострілів, як раптом зірвалася стрілянина позаду нас і
коло Державного Банку і в боці бувшого Царського двірця. Кулі свистали
десь високо, чиркаючись об стіни і вибиваючи шиби. Аж за кілька
хвилин, коли ми вже взяли скоростріли, позаду нас стихло, а до нас
підійшов невеличкий відділ, на чолі якого був якийсь добродій,
вдягнутий у напів військовий однострій, який як “начальник відтинку”
наказав мені продовжувати наступ і був дуже здивований, коли дізнався,
що я веду розвідку призначеного мені району. Він же пояснив, що
стрілянина була наслідком “нервозности” Вільного Козацтва і залоги
Державного Банку, які себе не пізнали.
Залишивши цього “начальника відтинку”, пішов я зі своїми
гайдамаками, які тягнули взяті скоростріли, один з розбитим панцирною
кулею щитом, до штабу довідатись – хто мав держати відтинок.
У штабі страшна метушня, збирають папери, всі бігають озброєні,
сам командант з пистолею в руках ладнає писарів штабу, в той час коли
в 150 кроках від штабу жде спокійно наказу 300 фронтовиків.
Паніку вчинили Вільні Козаки, які доповіли, що Державний Банк
взяли арсенальці, на бік яких перейшли українські частини, а в штабі
думали, що це Гордієнківці.
Моє прибуття вияснило непорозуміння, але тільки після довгих
пертрактацій зі штабом Вільного Козацтва та з Військовим Секретаріятом
удалося мені добитися того, щоби на відтинку, який доручено полкові,
не було жадних озброєних відділів інших формацій. Також до вечора
остаточно вичистили ми відтинок, від своїх і від чужих, обсадивши і
Державний Банк і краї рова, що відділював будинки Арсеналу та взагалі
стару твердиню від тієї частини Києва, яка звалася “Липками”. Ми
увійшли в зв’язок і з Богданівцями, і тутки я особисто мав змогу
переконатись, у яких жахливих, тяжких обставинах вів боротьбу цей
полк.
Одначе не можна було сказати, що ми були цілковито господарями
свойого району. Бо в ночі, коли я пішов перевірювати свої варти та
почав балакати з одним вартовим, який стояв між Державним Банком та
“Апольльом”, значиться позаду лінії, нас обстрілював хтось із будинку
“Гінзбурга” (найвищий будинок у Київі) [26] зі скоростріла. Після
короткої перестрілки скоростріл замовк, а на ранок ми знайшли його,
покинутого в калюжі крови на бальконі п’ятого поверха порожнього
помешкання. Тої ж ночі наша стежа мала перестрілку з кимось, що
стріляв зі садочку, майже проти самого Державного Банку.
В ночі захопили большевики водопроводну стацію на Подолі та
відібрали Києву воду та світло. Якби не природні криниці в театрі на
Мерингівській та Миколаївській і в пивниці одного з будинків, так
нічим було би напувати коней.
Цілий день Гордієнківці перестрілювались з Арсеналом, причому
найтяще було тим, хто був у залозі Школи Сліпців, бо доводилося під
вогнем тягати воду через вулицю з криниці і не тільки для себе, але й
для сліпих бідолах, які ані самі не могли дати собі ради, ані не могли
їм допомогти сестри жалібниці.
У невпинній боротьбі пощастило нам збити усі сторожі арсенальців
на шосе вздовж Дніпра, добитися до ланцюгового мосту [27] та вислати
стежі поза нього. Тим осягнено Печерськ з боку Дніпра.
“Нейтральні” Сагайдачники дуже занепокоїлись тоді і слали до нас
делеґацію за делеґацією. Головно їх непокоїло те, що Гордієнківці
рішуче відмовилися перепускати будь кого через свою сторожу, тим самим
цілковито перервали зв’язок Печерська з Подолом. Сагайдачники навіть
почали загрожувати виходом з “нейтралітету”, що було би дуже
неприємно, бо їх було понад тисячу, але ми все таки залишилися при
свойому рішенню і нікого не перепускали.
Цілий день Полуботківці, що були проти Подолу разом з Вільними
Козаками, намагалися надаремне вернути воду та світло.
Штаб оборони шукав вільних резерв і ледве назбірав 20-30 людей. Як
мені казали в штабі, можна було би використати полк Вільної України,
але ворог так зручно уставив проти його казарми скоростріли, що держав
увесь полк як в арешті, а не обстріляний молодняк, з якого складався
цей полк, не умів дати собі ради, післати ж для нього в допомогу не
було кого, бо все було зв’язане розгорілою боротьбою. Хотів я
підтягнути гармати з Києва II., бо годі було думати без гармат взяти
Арсенал з його грубими стінами, приноровленими до боротьби, але
надіслані гайдамаки не могли пробитися до стації, яка ще була в наших
руках. Гірше скінчилася спроба добитися сіна та вівса для коней з
інтендантських складів Печерська: надіслані вози та варту захопив
ворог і з них лише одному гайдамаці, і то раненому, вдалося вернути до
полку з повідомленням, що решту охорони і погоничів – розстріляно.
В вечері трошки полекшало, бо не знаю звідки [28] з’явився курінь
українських моряків до 150 чоловік, який узяв водопроводну стацію та
пустив її в хід, давши воду та світло у місто, а в ночі найшла наша
стежа зв’язок з Гайдамацьким Кошем Слобідської України.
Дивне вражіння справило на мене перше побачення з представником
цього Коша, начальником стежі, підстаршиною Червоних Гайдамаків.
Засмальцьовані, втративши природний червоний колір, шкіряні штани,
жовтий коротенький кожушок, смушкова шапка з червоним шликом, голена
голова з довгим чорним оселедцем за вуха та свіжим шрамом від кулі, та
нерухоме самовпевнено залізне облича маняка, – анормальної людини,
нібито справді воскресший гайдамака прастарих часів.
Він віз доручення до Ковенка, зустрівся з Гордієнківською стежою,
яка допровадила стежу червоних гайдамаків аж до самого Ковенка, де цей
самий підстаршина передав у моїй присутности доручения після
призначення та дістав наказ відпочити у Гордієнківців та
поінформуватися.
Питаю: “Де ваш Кіш?”. Ляконічна відповідь: “Не далеко”. “Багато
маєте людей?”. “А вистарчить”. Кажу: “Чоловіче, перед ким скриваєте,
ми ж свої та мусимо спільно працювати”. А він у відповідь: “А ви не
питайте, дарма, пане полковнику! я мав наказ відвезти доручення –
відвіз, а іншого наказу не маю, тому нічого не казатиму. Знаю, куди
маю вертати і як відпочинуть коні, чи Ви дасте свіжих чи ні –
вертатиму. Коли хочете, напишіть листа батькові кошовому, я передам, а
розповідати нікому нічого не можу, така звичка у нас, Слобідських
Гайдамаків”.
Гордієнківці, які розмовляли з рештою гайдамацької кінної стежі,
переказували, що також про ніщо, що торкається коша, не кажуть. І на
вигляд решта червоних гайдамаків мали вигляд, подібний до цього
підстаршини.
Я написав докладне повідомлення до Кошового Слобідського Коша та
передав через вертаючу стежу.
На слідуючий ранок дістав повідомлення за підписом Петлюри, в
якому він писав про координацію наших зусиль для добуття Арсеналу, а
разом із тим повідомлення, що Росіяне в значних масах ідуть в яких
15-20 верстах за ним і лише зіпсуті гайдамаками шляхи та мости їх
задержують.
У Київі кипіло. Арсенальці раз-у-раз намагалися збити наші стежі,
що були поза Дніпром, та старалися захопити ланцюговий міст.
З другого боку, з Подолу, весь час робили большевики виправи проти
Головної Пошти та Центральної Ради, спрямовуючи свої удари і вздовж
Великої Володимирської, Нестеревської [29] і вздовж Малої
Володимирської.
Характеристичний епізод, що малює несталість положення на всіх
напрямках: хотів я одного вечера пройти до знайомих, які тоді жили в
районі площі, що біля церкви Святого Володимира. На щастя, взяв зі
собою невеличку охорону. На розі Гімназійної [30] довелося підтримати
невеличкий відділ Вільних Козаків, який разом з розвідкою Січових
Стрільців відходив під натиском переважаючого ворога, наступаючого з
боку Нестеревської, і тільки після відпертя цього наступу поза
Анатомічний Театр [31] вдалося мені пройти. Одначе моя візита була
недовга; її припинила горяча стрілянина на Бибіківськім Бульварі, де
йшов наступ від сторони майстерень Київ I, які теж були одною із баз
повстання.
Того ж дня, коли дістали ми сталий зв’язок зі Слобідським Курінем,
прийшов до штабу Ковенка на допомогу курінь залізничників.
Дуже гарне вражіння справляли козаки цього куріня. Молоді хлопці в
більшости з інтелігентними обличами, глибоко переконані в правоті тієї
справи, за яку вони стали до зброї, але пересякнуті думками про
можливість згоди з ворогом, а головне погано обучені військово.
Наприклад, вони майже на руках притягли гармати, що їх так нам
бракувало, але не переконалися в тому, чи гармати справні, бо дійсно
із них не можна було стріляти. Не взяли також у вистарчаючій кількости
набоїв, а головно гранатів, які єдині були “переконуючими” для
арсенальців; тому довелося лишень поставити ці гармати як прикрасу
штабу Ковенка.
Не знаю, куди подівся цей курінь і як його використали під час
оборони Києва, бо знову залізничників, що правда вже цілком іншого
типу, довелося мені зустрінути щойно в 1919 році.
В вечері того же дня дістав я від своїх гайдамаків донесення, що
Слобідський Кіш переходить Дніпро, при чому “червоні гайдамаки” йдуть
через ланцюговий міст, а “чорні гайдамаки” переходять з боєм
стратеґічний деревляний міст, що низше ланцюгового. І дійсно, крізь ті
рідкі вистріли по цілому Київі, до яких ми вже звикли, чути було густу
стрілянину, що вже нагадувала фронтовий бій: гриміли гармати та
вибухали стрільна десь у напрямі за Лаврою. Вже в цілковитій темряві
прийшла від С. Петлюри до Гордієнківців пропозиція приняти участь у
розброєнні “нейтральних” Сагайдачників, бо усталено, що вони
допомагають набоями та харчами Арсеналові.
Вже давно було необхідно покласти край цій нісенітниці, якою була
оця “нейтральність”, тому я охоче пристав до акції та зосередив до
Миколаївського мосту весь свій “резерв”, щось коло 20 людей. Справу
розброєння “червоні гайдамаки” повели так швидко та досконало, що нам
і участи взяти не вдалося. Розброєних зараз же заставлено до
“нейтральних” справ, а саме на господарчі праці та обслугу.
Ця акція в зв’язку з захопленням “Чорним курінем” Печерського
Ринку та усталенням тісного зв’язку між Богданівцями і нами привела до
повного окруження Арсеналу.
Це вплинуло на його оборонців очевидячки деморалізуючо. Цілу ніч з
Арсеналу вибухала панічна стрілянина, і цілу ніч поодинокі арсенальці
намагалися, покинувши зброю, проскочити через нашу сторожу.
На ранок була призначена загальна атака. Гордієнківці мали
демонструвати наступ з боку Школи Сліпців та мали увірватися до
Арсеналу крізь вікна від сторони рова.
У ранішньому тумані почалась перестрілка, а гордієнківські лави
почали наближатись до Арсеналу – городами та пустарями.
З Арсеналу стріляли, хоч не дуже рясно, зате там з боку Печерська
за будинком Арсеналу, який був лише одною зі складових укріплень
старої, Миколая I. твердині Києва, зірвалася велика бойова завірюха:
десь близько, раз-у-раз гупали гармати і вибухи гранатів гучко
відбивалися в середині Арсеналу; там же стріляли скоростріли і без
окремих згуків, як шум кипячої води, тріскотіли кріси.
Враз, у цей хаос згуків вмішались людські голоси, які кричали
“Слава”, а ми побачили, як крізь Миколаївський проїзд, який розділяє
казарми Сагайдачників від Арсеналу, проскочив гурток людей в жовтих
кожушках із повіваючими червоними шликами.
…Атака! – Гордієнківці рванулись теж вперед і крізь деякі вікна,
що не були загратовані, вскочили до Арсеналу. Там у середині, поміж
машинами, вже йшла боротьба тієї залоги, яка ще змагалася, бо
більшість її не видержала і піддалася.
Проскочивши з гуртком гайдамаків на другий бік, перше, що кинулось
мені в очі, то побачив я у тій коротенькій вулиці, яка виходить від
Миколаївської [32] до Арсеналу, гармату, що дивилася просто до
вищербленого вікна Арсеналу. Біля неї двох убитих гайдамаків з
червоними шликами в кожушках; на щиті гармати, в багатьох місцях свіжі
сліди крісових куль…
Московська вулиця коло Арсеналу вся вкрита склом від вибитих шиб,
а на ній декілька трупів. Чорний струмочок мазуту, що витікає з
розбитого резервового баку, залишивши підлогу салі Арсеналу, витік і
на вулицю; один труп ним підпливає. Знайомий вже малюнок
господарювання суворого бога боїв – Вотана.
З боку Миколаївської казарми, де були Сагайдачники, чути крик
багатьох голосів й окремі вистріли. Спішу туди зі своїми хлопцями.
Під високою з бійницями цегляною стінкою, яка лучить окремі
оборонні будинки старої фортеці, налякана голосуюча юрба людей у
робітничих блюзах, сірих салдатських шинелях, звичайних цивільних
одягах, обдертих, вимазаних в мазуті, між ними декілька жінок. Перед
юрбою лежать трупи; з них один ще в смертних судорогах і стоять два
наладовані скоростріли, які грізно спрямовують на цю юрбу обслуговуючі
їх червоні гайдамаки. Поміж скорострілами та юрбою, якраз поміж
свіжими трупами, стоїть невисока худощава людина з блідим стомленим
обличам у сірім вояцькім плащі без нараменників та сірій “салдатській”
папасі і намагається перекричати юрбу. Примусивши її замовчати на
хвилинку, людина звертається до скорострільців і схвильованим голосом:
“Коли хочете розстріляти їх – і показує на юрбу – то розстріляйте перш
мене! Це ж робітники, які, може, й по несвідомости спровоковані до
повстання проти української влади робітників і селян; між ними, може,
є чимало й несвідомих Українців із тих працюючих, за яких ви ведете
боротьбу і ви їх хочете розстріляти? Я того не дозволю, першу кулю в
мене!”
Користаючи з хвилевої тишини, спитав я одного з Червоних
Гайдамаків, який був недалеко: “Де я зможу побачити кошового отамана
Петлюру?” “Ось він!” – вказав гайдамака на чоловіка, який щойно
промовляв до скорострільців. – “От не дозволяє розстріляти цієї
сволоти, а вони навіть наших ранених розстрілювали та ще як знущалися.
Теж добрий”..!
За хвильку підійшов до скорострільців – які нерішучо дивились у
бік Петлюри, що повернувся до них спиною і щось розмовляв з
полоненими, – якийсь, очевидячки, старшина з рябим побитим віспою
круглим обличам, сталево-скляними очима, рідким рижуватим оселедцем
під незграбно вдягнутою шапкою і хриплуватим голосом, тоном, який
виключав саму думку про непослух, наказав зняти скоростріли, що
негайно і виконано.
Потім підійшов до Петлюри і, торкнувши його за плече, витягнувся
по військовому зі словами: “Батьку, вартових привів, куди вести?”
Не більш, як двадцять похмурих і злих гайдамаків, із них двох
верхи, обступили юрбу понад 200 людей, швидко її вирядили чвірками і
повели. Я підійшов до кошового та познайомився із ним та з його
кремезним начальником штабу сотником Генштабу Удовиченком, питаючи їх,
що вони думають робити, на що дістав від Петлюри дуже неясну ухильчу
відповідь, а від начальника штабу яснійшу, що мовляв, це діло тих, що
ледви не загубили Київа…
Під час розмови пригнали Чорні Гайдамаки понад 100 полонених, а
Гордієнківці забрали на тім боці майже стільки.
Потім принесли Слобожанці і з мовчазним докором поклали перед
старшиною трупи декількох Богданівців, замордованих у такий жахливий
спосіб, який тільки до лиця азіятам… Трупів найшли в Арсеналі.
Почалась небаром збірка Слобожанців, яких було смішно мало,
порівнюючи з тим, що звикли ми бачити на фронті, але був то добірний
народ, зокрема Чорні Гайдамаки, всі скорше юнаки ніж старші люди; дуже
одноманітно вдягнені, без усякої театральности, лишень з чорними
шапками і чорними шликами на них. Пізнав я і того старшину, який
приходив до Петлюри. Він командував Червоним курінем і був це Волох,
який потім придбав собі і почесну і погану, неґативну славу в нашій
визвольній боротьбі.
З начальником штабу Слобожанців пішов я до штабу Ковенка. Там
знову хотіли висмикнути від Слобожанців якусь чету для ліквідації
якогось там повстанського штабу, але начальник штабу Слобожанців,
подібно як перед тим і я, рішучо заявив, що Кіш може виступати або
весь разом, або ніхто. Тоді, після наради, вирішено, що Слобідський
Кіш трохи відпічне і піде ліквідувати повстання в майстернях Києва I,
а Гордієнківці розтягнуть свою варту аж до ланцюгового мосту, який
візьмуть під свою охорону.
Ті інформації про насуваючу небезпеку зі Сходу, які дістали в
штабі Ковенка від живої людини, – начальника штабу Слобожанців,
викликали очевидячки великий неспокій, який виявився назовні
пропозицією, яку після того зробив мені підполковник Сальський, а то
чи я не згожусь зорганізувати оборону фронту на Дніпрі та перевірити
розвідкою відомости про ті значні сили, які йдуть зі Сходу.
Що торкається до розвідки, то я взявся її перевести, але для
вирішення питання про оборону попросив дати мені відомости, якими
засобами я міг би розпоряджати, бо з 280 гайдамаками виконати це
завдання – годі.
До вечера, провіривши охорону ланцюгового мосту і стійки для
забезпечення Державного Банку, обчислив я докладно, що до самої
оборони лишається не більше як 80 крісів і 4 скоростр. Тоді
познайомився я близше зі Слобідським Кошем і мені дуже подобалась їхня
організованість, чисто по військовому. Їх штаб вільний від зайвих
людей, прегарна розвідка і т. д. – все те, до чого звикли ми, техніки
військової справи.
Вечером зайшов я знову до штабу Ковенка, де в той час
обговорювався цілий хаос проектів оборони Києва. Повно було тут людей.
Якийсь російський артилерійський полковник голосно доводив, по
російськи, про свій догідний плян оборони, який вимагав поставлення на
березі Дніпра, лише… сто гармат. Але як їх притягнути, коли ці дві
гармати, що сиротами стояли коло штабу, були доказом повної
неможливості переведення цього проекту. Другий якийсь, також по
вигляді військовий, доводив, що треба зосередити всю піхоту до Дніпра,
а кінноту аж поза Дніпром і т. д.
Тут же, на коридорі, вів уже новий військовий міністр Жуківський
та полковник Сливінський переговори з якимсь військовим у чужоземній
уніформі, здається Бельгійцем, про можливість притягнення до оборони
тих панцирних авт, які без діла стояли на Святошинськім шляху.
Розмова велась по французьки, і Бельгієць рішучо заявив, що
панцирників він не дасть і вмішуватись у горожанську війну він не
хоче.
Спитав я Сливінського, чи є можливість дістати відповідь, чим
розпоряджатиму, як візьмусь за оборону Дніпра, і мені відповіли, – що
при такій відсутности “державного і стратегічного почуття” в
кермуванню та у військових частинах, годі на щось конкретного числити.
Та й дійсно, тяжко було визнатись, що робиться в штабі, де вже
перевтома і нервування зробили своє. Навіть дехто, не виключаючи і
старших, вже піддержувався алькоголем зі всіма наслідками того
штучного підйому…
Тому прийшла мені до голови думка, що треба буде порозумітись із
тими командантами, яких відділи вдержували порядок і не були ще
розпорошені і так-сяк зв’язатись у спільній акції, підпорядковуючись,
бодай самочинно, хоч би тому самому Петлюрі. З Богданівцями, які також
показались доброю частиною, був у нас уже тісний контакт, але їх штаб
не надавався до кермовання акцією кількох боєвих одиниць. Ми також не
мали потрібного штабового апарату, Полуботківці були розкинуті, а з
Січовими Стрільцями ніяк не годен було устійнити зв’язку.
В ночі Гордієнківські стежі вже увійшли в контакт з передовими
стежами наступаючого ворога. Це була кінна розвідка 25. Сибірського
полку, того самого полку, з якого вийшли всі Українці під час
формування Гордієнківського полку. Отже, ця допомога “працюючому
людові України” в одній з її частин не мала ані одного Українця. Такий
національний склад тих наступаючих частин зробив їх для нас ще більш
ненависними.
Захоплені полонені зізнали, що йдуть частини бувшого
Гренадирського Корпусу, з яких Українці виступили та увійшли у відомий
вже курінь імени Наливайка, 12. Туркестанський полк теж не залишав
сумніву щодо його національного складу, відділи Червоної Ґвардії,
Революційний Курінь та повстанські формування Білорусі та України
складені переважно з бувших російських полків. Є бригада гармат і
цілий важкий дивізіон. Всього 12-20 тисяч боєвого стану під командою
б. царського полковника Муравйова.
Для наступу кинено гасло: “Дайош Кієф! Смерть Центральной Раде і
єя защітнікам!”
Для пояснення треба додати, що в російських військах, після
революції, увійшло в звичай давати коротеньке гасло, яке виразно
характеризує мету наміченої операції.
Моє повідомлення про висліди Гордієнківської розвідки ще збільшило
переполох у штабі Ковенка, який без огляду на ніч, був повний ріжних
людей, проектів, чуток одна одній суперечних. Балакали про непевність
тих чи інших українських частин, про підготовку до виступу російських
старшин і т. д.
Повною протилежністю була поведінка Центральної Ради та її
орґанів, до яких мене викликали тієї ночі. Там підготовлювали дальшу
боротьбу за своє право, розраховуючи на гірше. Генеральний секретар
війс. справ Жуківський, спитавши мене, чи я і полк вирішили
продовжувати боротьбу навіть у разі розпорошення центру на власну
руку, та діставши категоричну, підтверджуючу відповідь, наказав мені
на завтра пібрати гроші та уповноваження на формування партизанських
відділів при полку та репрезентацію Центральної Ради на місцях і
познайомив мене з тими двома членами Центральної Ради, які мають йти з
полком, як зв’язкові, в разі неминучого розпорошення осередку влади.
Тієї ж ночі вийшов Слобідський Кіш у напрямі на Київ I. Полонених
арсенальців розміщено під вартою залізничників, частинно в казармах
Сагайдачників, частинно в помешкані польського театру на Мерингівській
вулиці. Не знаю, куди вони поділися потім, але після залишення Києва
мені оповідали Богданівці, які відходили з Печерська останні, що всіх
їх випущено на волю.
І після ліквідації арсенальців бої в Києві не спинилися.
Гордієнківці, крім далекого ще контакту з підходячою армією Муравйова,
весь час вели боротьбу з окремими відділами цивільних, що насувалися з
боку Саперної Слобідки. Богданівці та розпорошені Полу-ботківці весь
час мали мороку з невтихаючою стріляниною з вікон у районі вулиці
Ділової [33] та Васильківської [34], що раз-у-раз припиняла зв’язок
між Печерськом та Києвом II., який постійно був у наших руках. Між
Києвом II. та Києвом I. та на Бибіківськім Бульварі й на Подолі не
вгавала стрілянина. У самому тільки що опанованому нами Печерську не
було спокою: раз-у-раз доводилося ліквідувати ріжні банди, які втікали
в напрямі Лаври та Видубицького монастиря. Ченці тамошні були нам, як
не явно ворожі, то у всякому разі дуже несприяючі, що виявлялося не
тільки в постійному уживанню російської мови, з підчеркненням, але й у
постійних намовах гайдамаків не розкладати “Матушки Росії”, а головно
в їх нелегальній підтримці інсурґентів, які зникали як камінь у воду
на території монастиря.
На слідуючий ранок почалася вперта боротьба біля Києва І., у якій
взяли участь з обидвох сторін гармати. Гордієнківську розвідку з
району Дарниці відкинули ворожі стежі і панцирний потяг, який дійшов
аж до залізничого моста, де, здається, залишив залогу, бо ті вільні
козачі відділи, які висунув штаб Ковенка для оборони Дніпра від
залізничого до стратегічного моста, не змогли просунутись навіть до
стації Київ III, що коло Лисої гори.
На відтинку Гордієнківського полку в забудованнях Миколаївського
монастиря уставилася якась гарматня батерія, що підвозила по одній
гарматі та по однім муніцийнім возі все тою же шестірнею коней.
Командант цієї батерії доповів, що він має безпосередно від штабу
Ковенка наказ підготовитися до обстрілу Ланцюгового моста. Отже, одно
завдання з Гордієнківцями. Але кермування йшло від заду. Ця система
суперечила підставам військового мистецтва і була питома при
кермуванню обороною Києва.
Коло полудня прилетів і перший подарунок з лівого берега. Ворожий
панцирний потяг, який маневрував між Дарницею та Передмістною
Слобідкою [35], обстріляв Печерськ та пустив декілька стрілів у
напрямі Володимирського Собору, очевидячки шукаючи по мапі змоги
попасти в будинок Центральної Ради.
Наші розвідки та стежі були остаточно збиті із лівого берега, а до
Передмістної Слобідки увійшла якась піша частина, яку обстріляла наша
батерія з монастиря Святого Миколи. По Ланцюговому мості почала
пересуватись ворожа піша розвідка, але її задержав наш вогонь. Під
вечір якісь ворожі гармати з боку Дарницького ліса та від Передмістної
Слобідки почали встрілюватись по нашім березі, а потім пустили
декілька стрілів по Київі, тимразом також у район Володимирського
Собору. Потім все втихло.
Взагалі все це виглядало на ту плянову підготовку рішучої атаки на
завтра, яку ми звикли бачити на фронті. Ясно було, що підійшли
правильні сили старої армії з досконалим і досвідченим керуючим
апаратом.
Тому не турбуючись за свій відтинок, я зміг проїхати нарешті до
Петлюри, якого штаб містився офіційно в готелю проти оперового театру,
недалеко.
Хотілось заздалегідь перебалакати про дальшу нашу акцію, подібно
як з Богданівцями, бо для мене, як фахівця, не улягало сумнівови, що
ми ледви чи видержимо в боротьбі за Київ і якщо не будемо мати ясних
плянів на майбутнє, а ворог буде настирливо переслідувати, то в
кращому випадку будемо розпорошені та будемо приневолені перейти на ту
безвиглядну й безнадійну партизанщину, якою намагалися вести боротьбу
Поляки в 1863 році.
В штабі Петлюри застав я лише господарську частину та муштрового
адютанта, який, довідавшись про мету мого приїзду, дав провідника
ординарця до бойового відділу штабу, який був на фронті та єдиний мав
уповноваження вирішувати справи оперативного характеру. Всі ж
господарські та політичні справи мали бути розв’язані тут подальше від
осередку боротьби.
Петлюру знайшов я коло пам’ятника Бобринського [36] перед яким на
Безаківській вулиці [37] стояли дві гармати, які раз-у-раз стріляли в
напрямі зал двірця та майстерень, що по за ним. Слобідські гайдамаки
дійшли вже до того залізничого шляху, що обходив дворець із боку міста
і вели підготовку до атаки на двірець. Йшла горяча крісова та
скорострільна стрілянина, а кулі, чиркаючись і підстрибуючи, відбиті
долітали до самих гармат і пам’ятника. Десь далеко в напрямі на
Жидівський Базар було теж чути крісову, але рідку стрілянину.
Довідавшись про мету мого приїзду, Петлюра сказав, що цю справу
треба обміркувати в спокійнійшій обстановці та просив почекати, поки
остаточно стемніє, бо на ніч він гадає припинити бій, у надії, що
завтра виступлять на боці Центральної Ради ті сердюцькі гарматчики,
які розташовані в Гарматній Школі і до нього часу були невтральні. Цей
виступ вирішить боротьбу з майстернями без зайвого розлиття крови.
На мою увагу, що це може бути пізно, бо з того берега вже перевели
пристрілку, він сказав, що Муравйов посувається дуже методично та що
час буде. Але гайдамаки певно думали інакше, бо після горячої
стрілянини з боку стації залунало “Слава” і двірець був взятий, а
противник випертий поза залізницю, аж до майстерень. Стемніло та
стихло. До Петлюри прийшли команданти за наказами, дехто з них, як от
курінний Волох, ранений багнетом.
Віддавши всі накази, поїхав штаб зі мною до свого помешкання на
Фундукліївську.
Після тяжкого дня почали ми розмову, причому зголоднілі штабовці
та й сам Петлюра, не діждавшися пригріваних на вечерю консерв, їли, як
казав кошовий, припрошуючи й мене, “хліб святий – козацький харч”.
Докладно вислухав Петлюра мої міркування про утворення декількох
секторів боротьби, об’єднаних під одною владою, про необхідність
одного начальника в кожному секторі, про неможливість таких випадків,
як поява на відтинку батареї, яка не підчинена командантові цього ж
відтинку і т. д. Однак не згодився на мою пропозицію взяти на себе
почин впорядкування оборони. Він дав дуже невиразну відповідь: мовляв
і так він забагато взяв на себе відповідальності, тому не може
вмішуватися в розпорядження влади, хоч і бачить її помилки. Виходило,
що поміж ним і тодішньою владою були якісь особисті непорозуміння.
Приобіцяв тільки держати з нами зв’язок. Я виїхав тоді з нічим і хоч
виніс добре вражіння від Слобожанців, та невиразна відповідь кошового
трохи бентежила мене, але важко було зрозуміти її справжні підстави.
Слідуючий день почався бурливо. Зранку, після недовгої пристрілки,
почали ворожі гармати міцний обстріл так наших позицій на березі
Дніпра, як і самого Київа.
Обстріл був дуже нагальний так, що нагадував стрілянину на дуже
неспокійних відтинках австро-російського фронту в 1915-1916 рр., але
властивости вогню були якісь дивні. Дуже влучно і планово стріляли
яких чотири, п’ять осередків – по чотири, шість гармат, осібне
дошкулювала якась чотири- або дво-гарматня батерія довгих
трьохдюймових гармат, так званих морських “дальнобойних”, яка била
із-за Передмістної Слобідки та просто не давала рушитись на тих
відтинках, які вона обстрілювала. Тяжко від неї доводилося і нашій
батерії, що була біля монастиря Святого Миколи: хвилинами просто
бракувало їй голосу. Решта ворожих гармат, а було їх таки чимало,
стріляли якось хаотично. Стріляла по певному напрямку кожна група, але
щодо віддалі та височини розриву шрапнелів, то вони були страшено
нерівні, раз добре спрямовані, то знову не вірні, не послідовні. Тоді
ми ніяк не могли цього явища зрозуміти та щойно потім, уже наступаючи
разом із Німцями, ми могли то все з’ясувати. Муравйов вигадав тоді
штуку: большевики взяли з Дарницьких складів гармати, розвезли їх
потягом та поставили вздовж залізниці, що йде від Дарниці до
тимчасового мосту, на пристані, тобто лівим берегом вздовж цілого
Києва, – забезпечили їх значною кількістю, теж підвезеною залізницею
амуніцією та поставивши по два-три люда до гармати казали набивати та
стріляти. Приціл перевірювали час від часу гарматчики, які їздили
вздовж залізниці на паротязі.
Якби то не було, а вогонь був гучний та міцний і вражіння від
нього було поважне, зокрема у зв’язку з поведінкою місцевого
печерського населення, що складалося переважно з родин російських
військових, служачих і тих, хто годувався при Лаврі та при
богомольцях, отже, з елементів найбільш цареславних і найбільш
“общеросійських”. Ці людці нетерпляче чекали на “рускіе войска” та
неґативно ставилися до наших змагань.
Як не хаотичний був цей обстріл, а всеж таки можна було завважити,
крім берегової смуги, два найбільш обстрілювані райони: район штабу
Ковенка та Центральної Ради.
Стріляли густо до десятої-одинадцятої години, коли ворожі
розстрільні пробували просунутися вздовж Ланцюгового мосту, але були
вогнем спинені.
Тоді ворожі гармати навалилися на ті наші позиції, які стріляли,
приневолили змінити місця скорострілів, розбили один з них, примусили
розстрільні перейти до інших рівчаків, причому командантові другої
гордієнківської сотні зірвало ґранатом голову та побило декількох
гайдамаків; довелося, щоби вдержатись, підтягнути від задів усе, що
жило. Наші батерії знемоглися; гармати були вже понищені, порозривані
ворожим огнем на впрост.
Коло години 1. по пол. під рев ворожих гармат пішла нова атака,
попереду якої йшов авто-панцирник системи “Пірліс”, а за ним нахабно в
кольоні піхота.
Панцирник допустили Гордієнківці аж до цвинтаря Аскольда, де так
добре зустріли його нечайним вогнем протипанцирних куль, захованих у
ладівницях “Кольтів”, що знищили прислугу та понищили машину, не давши
їй навіть змоги почати вогонь. А ворожа піхота, зачувши скорострільну
стрілянину та гадаючи, що це працює їх автопанцирник, прискорила крок,
але попала під гордієнківський скоростріл. В паніці застеливши міст
трупами, скачучи стрімголов у Дніпро, завернули большевики назад, а
Гордієнківці знову попали під сильний гарматний вогонь, на який вже не
відповідали наші батерії.
В цей мент величезного морального напруження посипались на нас
кулі від сторони Лаври, звідки почав стріляти скоростріл. Це не
видержали Вільні Козаки біля “Стратегічного моста”, і ворог вже
наступав на нас правим берегом Дніпра. З великою бідою вдалось нам
вдержатися у Святого Миколи, де пробували поставити скоростріли на
дзвіниці, але та триклята морська “трьохдюймова” батерія за третім
стрілом всадила гранату у дзвіницю та скинула і наші скоростріли, і
наших скорострільців. В повному вичерпанню відходили здесятковані
розстрільні в напрямі на Арсенал, переслідувані і ворожим вогнем і
стрілами з вікон. Не видержали б наші і в Арсеналі, якби не заатакував
хтось із боку “скачок” наступаючого ворога та тим не задержав його.
З темнотою закріпилися Гордієнківці в Миколаївських касарнях, а
Арсенал був занятий мішаними частинами Вільного Козацтва та, здасться,
Богданівцями. На нашому фронті стихло… Але горів бій у напрямі на
Київ II.
Користуючись перервою в бою, зайшов я до штабу Ковенка, де не
найшов начальника штабу підполковника Сальського, який, як передав
його заступник, був відпущений до дому виспатися. Я просив Ковенка
змінити мою варту в Державному Банкові, щоби створити свіжий резерв,
який міг би змінити цілковито вичерпаних та знесилених гайдамаків у
першій лінії. Одначе дістав я наказ передати Миколаївські касарні
Полуботківцям, які мають підійти, а весь полк зосередити до Державного
Банку, який, може, доведеться вивозити.
Полуботківці змінили нас коло десятої години вечором, а в
одинадцятій большевики, відкривши гарматний вогонь, заняли касарні та
Арсенал, тільки не могли вибити Богданівців із їх касарень.
Полуботківці задержалися в городах проти касарні, а коло Школи
Сліпців задержали переслідуючого ворога Гордієнківці.
Цілу ніч йшла стрілянина, зокрема густа біля касарень
Богданівського Полку, які були одинокою точкою на Печерську, яка ще
була в наших руках, та коло Києва II.
На ранок у тумані підійшла Олександрівською вулицею [38] колона,
зложена з Полуботківців, Вільних Козаків і, здається, Січових
Стрільців. Ця кольона зробила спробу заатакувати Арсенал і
Миколаївські касарні, але звідтам обсипали її рясним вогнем і не дали
просунутись дальше наших позицій. В той же час знову почався гарматний
обстріл Києва, причому якась гавбиця почала стріляти від задів, з
напрямку Посту Волинського.
Це викликало великий неспокій у штабі Ковенка, куди мене знову
викликали. В штабі знову розпоряжався помічник начальника штабу, бо
начальник штабу ще не повернув, адреси його не знали і сильно боялися,
шо він забитий. Серед тріскоту крісів, вибуху шрапнелів та гранатів у
помешканню штабу йшла нарада Ковенка та Жуківського з якимись ще
невідомими мені людьми, з яких одного обдертого та стомленого
представили мені, як нового команданта Богданівців.
Нарада сконстатувала трагічний стан Києва, бо наші нічю відійшли
до Києва I., залишивши Київ II, і тільки держалися на Кадетському Шосе
[39], так, що наше праве крило було в повітрі і була лишень надія на
контр-акцію тих Сердюцьких частин з числа розташованих у Кадетській
Рощі, які таки вийшли з невтральности.
Мене спитали, чи я можу негайно вирушити до Посту Волинського
ліквідувати там ворожу групу та підперти контр-акцію правого крила. Я
просив тільки змінити мою варту у Державнім Банку та гайдамаків на
відтинку Школи Сліпих, який я заняв самочинно, щоб підперти
Полуботківців і забезпечити Державний Банк. Зміну для Державного Банку
призначено від Слобідського Коша. По одержанню наказу, задержав мене
на хвилинку Жуківський та, передавши чек на одержання для полку
грошей, дав устний наказ у разі повного розпорошення Київської залоги,
що в цій надзвичайно тяжкій ситуації можливе, почати переформування
полку десь на Волині, може і в часі походу, з тим, щоби до часу
продовжувату боротьбу, спираючись на сільське населення.
Заки йшла зміна та збори, вислав я кінну розвідку, яка виявила, що
по Бульварі пройти не можна, бо він сильно обстрілюваний, головно з
панцирпотягу, який від Києва II. веде боротьбу з нашими батеріями, що
під Собором Володимира, та розбиває будинок Грушевського, який уже
горить.
Отже, лишився шлях Львівською вулицею, яким полк і пішов. Шкода
було дивитись на те, що лишилося з полку: це був, просто кажучи,
тільки обоз з невеликою вартою. Верхові виїхали вперед, а в масі йшло
не більше півтора сотні людей, стомлених, вичерпаних і торохкотіли –
вози, вози, вози.
На Софійській Площі, коло самого Богдана, стріляли гармати під
орудою полковника Алмазова і Великий Гетьман своєю булавою ніби
вказував напрям, куди стріляти: туди на схід за Дніпро!
Львівська вулиця майже не була обстрілювана, кулі ізза Дніпра
завивали десь високо, перелітаючи в напрямі Володимирського Собору;
позаду на Печерську гуло пекло крісової стрілянини.
Вулиця повна людей. Цікаві вистоюють майже у кожній брамі, дехто
питає, чи це вже початок відвороту “військ Центральної Ради” і лише
від небагатьох чуєш українську мову та стурбовані запити: “Невже ж
наші відходять”?…
Бувші касарні Луцького полку  – повні війська, – ситі, виспані,
молоді пики, дехто жартуючи підходить до стомлених, виснажених
гайдамаків та питає: “Ну, що, мабуть вже досить? доборолися?”… Це
“невтральні” Сердюки, – улюбленці тих, хто їх формував.
Ми радо стрільнули б у них зі скорострілів, але їх набагато більше
як нас, а до того в нас ще спішне завдання.
Ідемо далі і заки минемо перехрестя шосе і старо-житомірського
шляху, щоб не було несподіванок, їду до касарень бувших залізничних
курінів, бо там Бельгійські панцирники. Авта гудуть, випробовують
машини, провіряють пристрої скорострільних та гарматних веж, набирають
бензину, все у строгім поготівлю. Старшина на всі мої запити
відповідає ляконічно: “Підготовлюємось до бою”.
Ліс перед Святошином занятий сторожею польських формувань, які
ставляться до нас неворожо; розпитують та співчувають.
Від ліса вислані верхові з одною сотнею, 42 людей, просто в
напрямі на Пост Волинський, з якого раз у раз гупає гармата, а решта
полку й обоз йдуть на Борщагівки (підгородні села) в обхід Посту
Волинського, але поява нашої кінноти викликала те, що ті відділи (щось
коло 100 люда), які були захопили гавбицю та лякали вогнем Київ,
утікли і Пост Волинський був вільний. Гірше зі зв’язком на правому
крилі: його команди не знайшли мої стежі, вони лише донесли, що коло
залізниці б’ється якийсь полк імени Грушевського та рештки кінного
полку Вільна Україна і що Сердюки, чи то знову прихиляються до
“нейтралітету”, чи то просто розбирають коні та тікають.
Так і довелося заночувати в Борщагівці, бо гайдамаки були стомлені
безсонною нічю і попередніми днями бою та переходом по важких дорогах.
Ще в ночі мої стежі донесли, що полк Грушевського знявся з
позиції, а Сердюки розбіглись.
Тому, ще досвіта, відіслав я весь свій обоз до Білгородки,
наказавши стати за Ірпинем, а сам з охороною виїхав до Києва,
довідатись, що робити далі. Зі сторони Києва щось було підозріло тихо;
тільки крісові постріли чути невпинно.
__________________________________________________________________
___
VI. Відворот на Житомир-Коростень. Формування Запорозького Загону.
Настрій по селах на шляху. Порядок демобілізації Південно-Західного
російського фронту
На шляху до Святошина величезний рух: їдуть вози, окремі гармати,
групи озброєних і неозброєних людей, нарешті з 50-60, обдертих,
частинно поранених вояків проходить у повному порядку та голосно
співають “Ще не вмерла Україна”. Це недобитки Богданівського полку.
Питаю: “в чім справа?” Кажуть, “наказ відходити на Ігнатівку”. Дальше
гурток козаків зі старшиною. Теж відходять на Ігнатівку. Посилаю взад
до полку наказ вислати квартирієрів до Ігнатівки, але сам вперто їду
вперед.
Минаю “Сирецький Військовий Табор”. Якийсь гурток Січових
Стрільців з порожнім возом вертає до Києва. Кажуть, забули, не розумію
що, в касарні та треба взяти. Їду з ними, але коло “Скакового Круга”
нас зустрічає хтось крісовим вогнем. Значить справді Київ залишено,
але чому ж стрілянина? Чому в боці від Політехніки бій? Очевидячки,
вийшли не всі.
Шлю назад наказ відходити на Ігнатівку, але надісланий верховий
хутко вертається і привозить від мого помішника Андрієнка
повідомлення, що полк дістав наказ вирушити до Ігнатівки. Цей наказ
доручив штаб Сердюцької дивізії. Полк негайно вирушає.
Щоби докладніше орієнтуватися, їду не “старим шляхом”, а по шосе.
Коло стації Святошин вантажаться на потяг дві сотні Поляків,
збираючись їхати на Коростень, щоби пробитись до корпусу
Довбур-Мусницького. Варту на стації перебирає від них сотня Чехів, які
залишаються зовсім невтральними.
По шосе в безладі їдуть групи людей, возів і верхових. Зараз же за
містом, переїхавши через Борщагівський потічок, у ліску, бачимо
обичаєвий малюнок після світової війни й революції: на траві два
трупи, що держать у руках карти до гри; у одного ще затиснутий ніж у
кулаці. Це наслідки сварки після гри…
Нарешті майже коло самої шосейно-почтової стації Борщагівка,
недалеко від повороту по лісовій доріжці на Ігнатівку, зустрів я авто,
в якому сиділи пп. Порш та Ковенко. Останній передавав накази
підходячим групам війська та поінформував мене про те, що Січові
Стрільці, як охорона Центральної Ради та уряду, відходять просто до
міста Житомира, Слобідський Кіш під орудою Петлюри збірається в селі
Шпитьки, недалечко від шосе, а решта військових частин перейде до
Ігнатівки, де проведуть між ними реорганізацію для дальшої боротьби.
Обидва представники уряду були дуже зденервовані, головно Ковенко,
який, передавши мені інформації, переказав, що його начальник штабу,
полковник Сальський, мабуть загинув, бо його й досі нема.
Поїхав я до Ігнатівки, уже переповненої натовпом.
Ігнатівка невеличке жидівське містечко над річкою Ірпинем і в
ньому ледви могло поміститись усе те, що приходило з Київа.
Гордієнківці вже були тут і заняли один з кутів села. Перше, що
мене вразило, це наші вартові в тих вулицях, які були заняті полком.
Вартові до розташування полку нікого не пропускали. Мій помішник
доклав мені, шо це він взявся того способу, щоб зберегти полк і його
майно від тієї дезорганізованої маси, яка була в Ігнатівці та в якій
напевно було чимало ворожих провокаторів. Вже були випадки ведення
такої агітації між сотнями полку: щоб кидати зброю, ділити майно та
розходитись домів. Двох таких настирливих агітаторів, погано
володіючих українською мовою, гайдамаки закололи багнетами.
Не дивлячись на страшенну перевтому, пішов я по Ігнатівці шукати
якогось організаційного осередку.
Поруч з нами в сумежних хатах стояв полк імени Грушевського, який
складався в чималому відсотку з юнаків, гімназистів, взагалі
інтелігенції. Полк вічував і вирішував питання про самоліквідацію, з
огляду на безнадійність боротьби. Командант цього полку, якийсь
старший добродій, лише знизував плечима та казав, що непевний
завтрішнього дня.
Далі надибав я полк Вільної України, в якому козаки та дехто зі
старшин вже “самоопреділились”… Сідлали коні і ладнали в’юки на
виїзд, залишаючи на місці зброю та частинно військовий одяг. Очевидно,
що з полком вже скінчили.
Знайшов я і Богданівців. Залізні хлопці вартували так само, як і
ми, входу до своєї вулиці та перепустили мене тільки, як пізнали.
Командування їх мало тверде рішення: як і завтра не буде ладу, іти
самостійно до Житомира. До Богданівців приєдналося декілька козаків
Полуботківського полку, які доповіли, що їх полк, мабуть, знищений, бо
найбільша його частина, що була коло Політехніки, не дістала наказу до
відвороту, а ті, яких вислано сюди шукати зв’язку та інформації, вже
не могли вернути, бо були відрізані ворогом від полку.
Цілковито вичерпаний вернув я до своїх з твердим наміром ранком
поїхати знову до Петлюри, щоби з полком прилучитися до нього, бо тяжко
було зберігтися від отрути в такому осередку, яким була Ігнатівка, де
йшов розклад.
Вплив деморалізації та паніки я добре знав ще з фронту, а тут люди
були морально і фізично цілковито знищені боями, агітацією та
пропагандою з боку чужого нам населення в Києві та Ігнатівці; були під
вражінням повного погрому й трагічної байдужости Борщагівських сіл,
про яку я скажу далі.
Поїздка у Шпитьки не дала нічого, бо Петлюра знов ухилився від
ясної відповіді, вона мені була лишень цінна досвідом, як уміло
Петлюра маневрував поміж селом, своїми гайдамаками і деякими відділами
допомогового значіння, що до них приєднались нпр. якимсь “питательним
пунктом” явно “общерусского напрямку”.
Я був наочним свідком, як сільрада Шпитьків була переконана в
необхідности допомогти свойому війську та як вона з повним почуттям
свого обов’язку видавала харчі та пашу з великого панського маєтку,
який був реквізований, але не розграбований селом; як голова сільради
робив начальницьким тоном уваги старшині Коша, а кошовий лише
підтакував, підтверджуючи необхідність зберегти народне майно, а за
якої чверть години ця лагідна нібито людина різко і непривітно
наказувала начальникові “питательного пункта”…
Біля Коша крутився якийсь добродій, вдягнений на пів військово на
пів цивільно, але зі значком Академії Генерального Штабу на
коротенькій бекеші, з крісом через плече та револьвером при боці. Він
забалакав зі мною та представився як “генерал-майор” російського
генштабу – Осецький. Він “відходив на захід” зі Слобожанами та радив
мені просто привести полк до Коша і край.
Вечером вернувся я до полку та застав там велику зміну. Мій
помішник доклав мені, що в часі моєї відсутности відбулася нарада
командантів, на якій обібрано начальником усіх українських військ в
Ігнатівці генерала російської служби – Присовського; що зі всього
натовпу формується трьохкурінний Запоріжський загін і що мене
призначено курінним третього куріня, в склад якого мають увійти: полк
Вільної України, – (дякую!), імени Грушевського – (ще краще!) та
взагалі ріжні люди без частин…
Для мене було найпоганійше те, що прийшов наказ Військового
Секретаріяту про призначення тим козакам, які лишилися вірними
Центральній Раді, грошевої нагороди та платні 300 карбованців місячно
та що більшість гайдамаків вирішила: не кидаючи зброї вертатись домів
і причинитися до створення такого українського уряду, який не мав би
необхідности мати військо з найманців. З тим і я ніяк не міг не
згодитись, але все-ж зробив спробу переконати хлопців, що такі великі
гроші це лише тимчасовий засіб забезпечення людей в умовах тяжкого
прохарчування. Та вони і чути не хочуть. Навіть мій вірний кінний
джура, мій земляк Киянин, що був зі мною від 1915 року, хоче вертатись
домів.
Всі, що хочуть відходити, домагаються посвідок на право мати
зброю.
Мій помішник Андрієнко вже запитав з цієї нагоди штаб Присовського
та дістав відповідь, щоби відпускати всіх, хто не хоче служити, бо в
загоні залишаються тільки добровольці.
Виходить: знову демобілізація і то жахливійша, ніж на фронті, бо
нищить саму ідею обов’язкової воєнної служби і правильного війська.
Що-ж робити? Підписую посвідки та йду розвідати, кого ще маю
приєднати до третього куріня від інших частин. У полку імені
Грушевського застав я кінець поділу складів. Козаки і старшини різали
та важили шкіру на чоботи; решта вже була поділена. Зброя складена;
залишилося трьох людей, які пішли на нашу біду до полку. З полку
Вільної України приєдналися два козаки та один старшина.
З тих, хто не був приділений до частини, прийшло чотирох, – з яких
двох звернуло на себе мою увагу: один з інтелігентним обличам у
козацькому одязі старого типу, без ніякої крикливої чванькуватости; –
так виглядали на малюнку реєстрові козаки в початку XVIII століття:
голена голова з оселедцем і зовсім непідхожий до цього одягу
студентський значок. У полку він зголосився як фаховий скорострілець
Кольта. Це був відомий опісля в нашій історії кошовий Запоріжської
Січи батько Божко. Другий із трошки суворим обличчям дегенерата й
трохи ненормальним поглядом очей дещо скісних і глибоко запавших. Це
був Козирь-Зірка, опісля отаман і бандит, який вславився своїми
погромами в північній Волині. Він був у полку щось тиждень і ніяк не
міг пристосуватися до полкової дисципліни та зник.
На другий день третій курінь загону, залишивши собі ім’я кошового
Костя Гордієнка, виступив у похід у складі 8 старшин, 70 козаків при
трьох скорострілах Кольта. Всі були верхи, діставши коней від утікачів
з інших полків.
У три переходи дійшли ми до міста Житомира. Переходи без боїв і
подій нецікаві, проте надзвичайно цікавими були ті настрої сіл і
селянства, які довелося спостерігати по дорозі і які, гадаю, можуть
зацікавити читачів і допоможуть розібратися в тій ситуації, в якій
доводилося працювати тодішним установам.
Хвиля революції та потрясення війни принесли на село безліч ріжних
понять, ідей, наказів ріжних влад. У селах з’являлися ріжні офіційні
чи неофіційні агітатори, самі в більшости неосвічені, напів розуміючи
чи не розуміючи того, про що балакали. А одночасно на селі раптом
зникла без сліду влада з нагаєм у руці та категоричним наказом, яка
була до цього часу. Село було примушене само творити нове життя, само
розв’язувало і аграрне питання, і питання самоврядування, і охорону
влади і т. д.
Рішуче кажу “само”, бо безліч наказів і їх пояснень, чи то від
центральних російських урядів, чи від Центральної Ради, перемішані з
льокальними розпорядками цивільних, а головно військових влад,
створили такий хаос, в якому годі було розібратися юристові, не то
неписьменному селянинові. Тому цілком зрозумілою була велика ріжниця
поміж селами в розв’язці цих питань.
З цього погляду мені здається можливо буде поділити села на кілька
груп:
Перша з них найбільш численна в тому районі, де проходив полк (а
ми таки добре покрутилися між залізницями Київ-Бердичів-Коростень та
Коростень-Київ), вирішила земельне питання згідно з наказами
Центральної Ради; себто взяла панське майно під управу та охорону
громади та ним користувалася спільно й організовано. Ця
організованість викликала потребу охорони майна вартами, головно
недалеко від залізниць, щоб забезпечити його від всяких зайшлих банд
дезертирів, якими повна була ця околиця. Це спонукувало також до
переведення в життя наказу Центральної Ради про організацію Вільного
Козацтва, яке перебрало на себе функції міліції. Щоби тип такого села
став більше ясним, наведу конкретні приклади.
Село П’ятигірка, Бердичівського повіту, лежить у півтора
кільометрах від залізниці, недалеко від стації Бровки.
У це село попали ми вже дещо пізнійше, коли під час нашої
безнадійної боротьби під Бердичевом, про яку мова далі, Гордієнківці
зробили наскік на залізницю Київ-Бердичів, щоби викликати паніку на
задах російських частин, а головно, щоби не дати Муравйову підійти
маршем до Бердичева.
До села П’ятигірки підійшли ми коло півночі. Було місячно і чорну
масу села різко було видко на другому боці розлогого яру, в якому біля
великого ставу білів цегляний будинок млина, праворуч від темної маси
села відокремлювався високий сад і білий будинок панського двора.
На греблі через яр головну розвідку, при якій і я йшов, спинено
окликом вартового, який по військовому, але українською мовою наказав
спинитися, а брязкіт рушниці підтвердив серьозність наказу.
Зараз же після оклику вартового з млина вискочило кілька селян,
які швидко набивали на бігу рушниці і заняли огорожу, з якої зручно
було обстріляти греблю і міст.
Почались пертрактації. Вартового заступив уже поважного віку
дядько, який назвався “єфрейтором Вільного Козацтва” і солідно
розпитавши мене, хто та що ми, згодився перепустити мене з розвідкою
на той бік, але з тим, що решта частини аж до одержання дозволу від
голови сільради, а разом із тим “сотника козацького” задержиться перед
яром.
Поїхав я у супроводі одного вартового до панської економії, куди
мене також не пустила озброєна варта.
Поки їхав я селом, чув якісь не дуже голосні свисти по вулицях.
Через невеличкий час чекання перед брамою економії, я добре
розбалакався з вільними козаками. Довідався я, що вони саме ниньки
“відбили” квартирієрів 12. Російської кінної дивізії, яка примушена
була розташуватися в інших селах, а що перед тижнем “відбили
реквізіцію”, яка прийшла зі стації, де розпоряджався представник
“тимчасової армії” (Армія тимчасового уряду), якого тепер змінив
представник армії Ч. 9 (цебто підпорядкований комуністам, які мали на
виборах до Всеросійських Установчих Зборів список Ч. 9.) врешті, що це
“відбиття реквізіції” коштувало селу двох убитих і шість ранених.
Нарешті з’явився і сам “козацький сотник”, – кремезний дядько
років 40, у селянському вбранні без усяких відзнак, але з пистолетом і
шаблею. За ним прийшла “козацька чота” з парубків теж ріжноманітно
вдягнених, але з рушницями, і всі вони намагалися “йти в ногу” з усіма
зовнішними відзнаками правильного війська.
Дядько “козацький сотник” почав розмову, попередивши, що гребля
вже міцно обсаджена “вільними козаками П’ятигірки” та що без дозволу
села нас ні в якому разі не впустять.
Я йому заявив, що мене не обходить, чи впустять мене в село, хоч
які потомлені наші коні та гайдамаки, а що я мушу пройти крізь село,
бо маю наказ від командування, призначеного Центральною Радою, бойовий
наказ, який мушу виконати.
“Козацький сотник” подобрів, коли почув назву гайдамаки,
українську мову та визнання Центральної Ради, роспитав про склад
частини і згодився навіть пустити нас на відпочинок і продати харчу
під умовою, щоби гайдамаки ані пробували заводити “москальську
соціялізацію”, себто той грабунок, який провадить салдатня, бо панське
майно вже не панське, а згідно з наказом Секретаріяту Земельних Справ
під управою і охороною громади.
Я сказав, що ми ж військо Центральної Ради, а тому не можемо не
виконувати її наказів.
“Козацький сотник” видав наказ пропустити полк і провести до
економії та відпустив домів свою варту.
Заки підійшли гайдамаки, сотник показав мені ті помешкання, які я
можу заняти, бо в хуторі він розмістив школу, громадські установи та
громадські склади, яких не можна зачіпати. З розмов я з’ясував собі,
хто такий оцей “козацький сотник”. Це був селянин не дуже заможний –
вживаючи сучасної термінольогії “середняк”, – який перебув військову
службу ще в 1902 році в Лейб-гвардії гродненському гусарському полку в
Варшаві, вийшовши звідти підстаршиною, а в світову війну не був
покликаний.
Ми швидко найшли з ним спільну мову, тому він дуже охоче розповів
мені та показав наслідки його “реформ”. Часу на це було, бо ми провели
в П’ятигірці решту ночі, а на ранок після взриву моста та залізниці,
що було нашим завданням, знову вернулись і перебули там пів дня,
зробивши звідтам наскок на штаб 12. кінної дивізії.
Отже, в царині аграрній сотник провів обрахунок усіх земельних
наділів та провізорично, аж до затвердження влади, приділив
малоземельним частинам панські грунта у тимчасове користування. Кілька
безземельних селян, разом із челядю хутора, мали обслугувати сам хутір
та лише діставали від громади пайку врожаю, рівну пересічному врожаю
середняцького господарства. Останній засіб сотник пояснив тим, що ці
люди, не маючи жадного досвіду, лише псуватимуть землю, коли їм дати
на ній працювати без кермування.
В адміністраційній царині зорганізовано сільраду, що виконує
присуди сільського віча.
У шкільній царині оголошено загальне обов’язкове навчання, а до
гусей і отар приділено “інвалідів та бабів”.
У військовій царині поділено всіх без виїмку здатних до зброї на
три “мобілізації”, перша це “парубоцтво” до 20-23 років, яке робить
постійну вартову службу і перша стає у тривожний мент до зброї, друга
це “хазяїни” до 40 віку, які займають частинно по черзі командні
посади у “парубоцтва”, а всі стають до зброї в разі крайної небезпеки,
і врешті “старі козаки”, яких можна мобілізувати лише по постанові
віча. Як бачите: реформи надзвичайно оригінальні і своєрідні.
Треба сказати, що П’ятигірка – видатний приклад сіл першої групи,
бо, наприклад, у Шпитьках “аграрна реформа” виявилась лише в контролі
над управителем з боку сільського комітету і в користуванні частинно
із запасів хутора; міліції зовсім не було і лише наняті громадою
вартові заступили поліцію. Шкільної реформи не проведено. В Шпитьках
верховодив якийсь дядько з “куркулів”. В селі Млинці панський
фільварок і землю взяла громада, але ним користувалася спільно,
посилаючи спільно на панську землю робітників. В інших були ще інші
подробиці, в залежності від тієї чи іншої активности кермуючого
колективу, але цікаво, що села цієї першої групи всі взяли за вихідну
основу інструкції Центральної Ради.
Друга група – це ті села, що більш-менш орґанізовано “поділили
панські маєтки”, але їх не знищили. При одному з таких поділів у
невеликому сільці недалеко Матижева [40]  (назву, на жаль, забув)
довелося бути присутнім.
При підході до цього села побачив я велику групу селян біля
будинків невеличкого фільварку, якого управитель з молоденькою донькою
зустрів мене дуже радісно та просив бути при поділі фільварку, який
він сам, управитель, мусів проголосити, бо, мовляв, майно розтягалося
без пуття. В тому ж помешканні був і голова села, молодий хлопець, що
свіжо вернувся з армії, коротко: дезертир, і він теж авторитетно
повторював слова управителя.
Що це був за поділ! Сварилися за кожну мірку зерна, за кожну
курку, стілець. Лише не за землю, яку вирішили дозволити заорювати на
весну тому, хто здужає, – “явочним порядком”. Крім пайки управителя,
який, на моє велике здивування, приймав участь у поділі, формулюючи це
своє право тим, що він саме той, хто власними руками обробляв землю,
бо пана не було ніколи, а він лише мав зиски, що він, управитель,
своїм потом кропив цю землю та вона більш його власність, як когось
небудь іншого.
Окремо при цьому змагалася панночка, яка так верещала та так
багато балакала, що я бачив, як у селян просто мутніли очі, забивались
памороки і як вони робили дурницю за дурницею.
Ніякі докази, ні мої, ні гайдамацькі, що такий поділ некорисний
для села, до нічого не доводили, бо це була психоза поділу – майже
грабунку, який очевидячки був селу прищеплений чи не самим паном
управителем і його донькою.
Прикінці пан управитель мав сміливість нахабно зажадати від мене
підтвердження полковою печаткою факту поділу і того акту, який він мав
про поділ списати.
Ми проходили низку сел, де панувала ця біда поділу. Бачили порожні
панські будинки, мягкі меблі в хатах і дзеркала в клунях, расовий
товар у вузьких брудних стайнях селян, розкішні коні, що зашолоділи
від недогляду. Майже скрізь і завжди ініціяторами цих поділів були або
управителі, або панська челядь, або ж “інструктори” з-поміж
розагітованого селянства.
Третім типом сіл були ті, де панські маєтки просто пограбували та
знищили. Треба зазначити, що такі села найчастійше можна було
зустрінути при залізницях та тих великих шляхах, якими пересувалися
групи дезертирів з армії. Ці дезертири були часто головними
організаторами та виконавцями грабунків.
Знову таки довелося бачити місце такого грабунку в містечку
Фастовець.
Із штабу Запоріжського Загону прийшло повідомлення, що, мовляв, у
це містечко прийшов якийсь відділ, який є нібито відділом армії
Муравйова, надісланий навперейми загону. Наказувало воно перевірити ці
відомості, та коли це правда, задержати цей наступ, аж поки не мине
небезпека відрізання загону від Житомиру.
Перевіряти відомости пішов я сам із стежою. Вияснилось, що дійсно
був у Фастівці якийсь відділ із зброєю, але уже пішов. Цей російський
відділ почав свою діяльність з того, що розбив “монопольку” (державна
горілочна крамниця), а потім пішов до панського маєтку і розібрав з
нього цінні річи та посудину, які почав продавати Жидам у Фастівці.
Панський маєток селяни не охороняли, навпаки: в ньому залишилася стара
адміністрація та управитель, який був безсилий протидіяти погромові.
Селяни, які ранійше збіглись, заховувались пасивно, але салдатня
почала роздавати награбовані річи спершу жінкам, а потім почали брати
вже і чоловіки. Нарешті салдати заявили, що вони спалять панське
гніздо, щоби його не можна було відбудувати. Ось тоді-то почалася
оргія. Під психозою прилюдного грабунку, під впливом горілки, люди
втратили розум і почали тягнути з маєтку, що попало, сварилися та
“ділили”. Втілилась формула “грабуй награбоване”, яку вживали
агітатори.
Не маючи змоги поділити нормально худоби, різали її та ділили вже
в мертвому виді.
Нарешті салдатня підпалила будинок.
Ми наспіли на сам кінець, коли відділ цей вже відійшов, будинок
горів, а скрівавлені як м’ясники люди розтаскували по хатах ще теплі
куски породистих биків, коров, свиней. Багато було п’яних не тільки
алькоголем, а психозою того, що творилося.
Між селянами вже лунали голоси, що треба відібрати від Жидів усе
те, що вони купили у вояків, бо це їм не належиться, бо вони “не
обробляють землі своїми руками”, та що панське майно має перейти “во
власть народу без викупу”, а вони, мовляв, “купили”, значить не мають
до цього права.
Так розумів чисті соціялістичні гасла, кинені між несвідомих,
темних, затурканий царатом народ. Але все ж цікаво, що найголосніше
кричали люди, яких одяг зраджував певну заможність.
Все це йшло на тлі пожежі, одурманюючого запаху розлитого спірту
та крівавих калюж від худоби, порізаної та діленої серед вулиць.
Проскакували вогники можливого насильства однієї частини людей над
другою. Викрики: “кровопійці, Христа продали” – знайомі гасла
російських чорносотенних організацій, химерно перемішувались з
крайніми гаслами соціальної боротьби, що недавно з’явились між масами.
Ледви вдалося при помочі авторитету Центральної Ради і, головне,
виглядові озброєних верхівців утихомирити лютуючі мітінґи. Але що було
робити далі? Треба ж було вертатись до своїх відділів і рушити до
Житомира. На щастя, прискакав якийсь панок, який мені доповів, що він
викликав допомогу від Червоної Гвардії з Фастова, яка за хвилину буде
тут, та, представившись мені як комісар правительства Совітів, просив
вдержатись, заки прийде “допомога”.
Створилося комічне становище. Але порядок порядком, а селяне були
українські – наші, тому “вдержався” я, не відкриваючи свого інкоґніта,
аж заки переконав селян розійтися та не накликати репресій, та заки не
надійшла таки досить поважна, значно сильніша за мій відділ
“допомога”, від якої я чкурнув, діставши наздогін кілька безладніх
стрілів.
Більше таких фактів розгрому панських маєтків мені не довелося
бачити, але з оповідань у тих селах, де ці маєтки були знищені, все
виходила картина досить подібна до попередніх. То сольдатеска починала
погром, а село приєднувалося, або відбивало від погромщиків
награбовані річи і в заверюсі боротьби запалився будинок, то знову
залишений на хуторі пан чи управитель не підчинився наказам влади та
пробував ставити збройний опір, а при його зломленні доходило до
пожежі та грабунку, то салдати бандитського типу, вернувшись із
фронту, здеморалізовані війною, починали на власну руку грабунок,
“грабуючи награбоване”, а за ними пішло й село, або ж навіть решта
“статечних” селян починала відбивати награбоване, бажаючи перевести,
як самі казали, “організовану соціялізацію”, але вкінці були
переможені бандитами, або економія згоріла з рук розлючених бандитів.
Трудно було когось у цій біді обвинувачувати, зокрема ж село, в
якому не було ніякого, головно під час революції необхідного, твердого
керовництва, досвідченого, а рівночасно відданого інтересам села.
Яскравим прикладом значіння такого керовництва було село
Білопілля, де до цукроварні надіслав уряд Центральної Ради чету
Сердюків. Четар цієї чети, сам селянин з походження, ще й студент,
швидко став осередком і влади, і громадського життя у цьому
величезному селі, виконуючи не лише функції дорученої йому охорони
цукроварні, але поширив їх і на допомогу фомування вільного козацтва і
на впорядковання громадської влади. Все це було в такому зразковому
стані, що коли попри село та через село проходили відділи російської
армії, що відходили перед Німцями і нищили все українське як
зрадницьке, селяне переодягли сердюцьку чету в селянський одяг і
запрезентовали її “російському начальству” як зорганізовану ними же
охорону цукроварні.
Звичайно, були також і села, біля яких не було жадного панського
маєтку, фільварку чи хутору і життя в них орґанізовалось дуже ріжно, в
залежности від тих чи інших прикмет керуючого осередку.
Наприклад, у селі Борщагівці, величезної підгородньої оселі
недалеко від Київа, назовні була повна форма згідно з наказами, такої
близької Центральної Ради. Навіть над урядовим будинком маяв
жовто-блакитний прапор, а поруч його стояли скоростріли Максима на
двуколках, вкриті мішками, емблема істнування Вільного Козацтва. Але
коли Гордієнківці прийшли до Борщагівки, голова села був у великих
клопотах, бо на ранок знайшли мерця в рові недалеко виходу з села,
третього на цьому тижні, як доповідав голова. Між іншим це явище
невідомих убитих і невідомо ким убитих було явищем досить типовим для
тих часів на Правобережі, де блукали десятки тисяч люду, самовільно
покинувших ряди російських армій та пішки відходячих у запілля. Отже,
він ніяк не міг зібрати свою “адміністрацію” віднести трупа, так, що
вже гайдамаки пожалкували та виконали цю працю.
Підійшов я до стоячих на площадці кулеметів і переконався, що з
них не то що не можна стріляти, а просто не можна використати ані
одної частини, бо так усе на них перержавіло.
Голова гірко скаржиться, що: “ось обібрали, а ніхто не слухає, а
лише байдакують та хуліґаничають”, а парубоцтво, зіпсуте близьким
містом, насміхалося над урядовою особою.
Цілком інший малюнок виявляло село Ливіків, недалеко Житомира.
Село було щоправда дуже по большевицькому настроєне та
“самоопреділилося” аж до відокремлення від усякої центральної влади,
але внутрі себе було знаменито впорядковане. Поділене в
адміністративному відношенні на вулиці, а вулиці на десятки з
виборним, авторитетним начальством, при чому цікаво, що безпосередніми
виборами обібрані були лише десятські, а дальше начальство вибирало
лише обібраних з поміж себе. Це був своєрідний напіввійськовий лад,
близький по типу до первісного українського ладу IX віку.
Це село було типом тих організацій, які ставили такий рішучий опір
всіляким централізуючим спробам якої-небудь влади.
Ці три переходи, які пройшли ми від Ігнатівки до Житомира, нічим
не відзначились, мабуть, крім того, що третій Гордієнківський курінь
ішов весь час по ґрунтових шляхах і раз-у-раз діставав накази
проводити розвідку в ріжних напрямах і тому тягнувся поза загоном
майже на 15-20 верстов. Отже, коли ми підійшли до Житомира, всі
активні українські частини були вже навантажені на ешелони та на
поготівлі вирушити до Коростеня. Відшукав штаб загону, який у той час
був на “прийомі” у виборного командуючого Південно-Західним фронтом,
бувш. прапорщика військового часу Кудрі. Цей панок років з 28, з
купкою вибраних осіб, які називалися його штабом, утік у вигідному
сальоновому вагоні від своїх військ, які в безладі відходили,
демобілізуючись коло Бердичева, і заховався до Житомиру у більш
захистний кут, але там попав до нас. Він дуже комічно грав ролю
начальства, говорив про необхідність і порядок демобілізації, але
зрештою мусів згодитись “сам демобілізуваться” і віддати штабові
загону свій “сальон-вагон”.
На рейках між військовими ешелонами стояв і потяг, в якому
містилася Центральна Рада з самим головою.
Ситуація, як мене поінформували в штабі, ставала для нас грізна.
Коростень захоплений російськими військами, які ведуть у бік
Овруча бій з польськими відділами Довбур-Мусницького і лише тому не
повертають проти нас. Звягель заняли якісь частини II. фінляндського
корпусу, який певно мав завдання чи то підтримки Коростенської групи,
чи то наступу на Житомир. Бердичів був уже давно занятий міцно
Червоною Гвардією.
Урядом вирішено раніше всього захопити Коростень, а потім
спробувати прорватись у напрямку Звягель-Шепетівка, нібито до У. С.
С-ів, які мають іти на поміч українського уряду.
Заки ми вантажилися, вирушили на Коростень ешелони нашої піхоти, а
в ночі пішли і ми.
Коли ми доїхали до Коростеня, його вже взяла наша піхота, а Січові
Стрільці поїхали дальше в напрямку Сарни, а Дорошенківці посунулися на
Овруч. Але в тому боці вже покінчено з Поляками, і російські війська,
які з ними бились, пішли їх переслідувати далі на Мозир.
Точні відомости про бої між Поляками й Росіянами на цьому напрямку
приніс нам, прискочивши звідтам, підполковник Генштабу Балецький.
Цього старшину знав я ще зі світової війни із співпраці в штабі р.
XXIV. корпусу, як видатного бойового старшину, який не лякався, як
казали Москалі, “кровавих собитій”, але я ніколи не знав, що він
Поляк, бо був він старшиною російського Генерального штабу нормального
випуску, а по правилам російської дореволюційної армії, до Академії
Генштабу не приймали не тільки Поляків, але й тих, що були жонаті з
Польками.
Підполковнику Балецькому запропонував генерал Присовський приняти
посаду начальника штабу Запоріжського Загону. У нас бувало дуже, як
кажуть, “тісно” зі старшинами генштабу, бо хоч при Слобожанцях ішов
генерал Осецький, але щось не дуже квапився він до активної ролі, а
мене не хотіли брати з командування частиною, яка тепер була єдиною
кіннотою загону.
Підполковник Балецький згодився, але на тій умові, що працюватиме
піл псевдонімом. Нині не пам’ятаю яким, здається, Піскевич.
На моє здивування, як попав він у Поляки, – він мені сказав:
“Тепер, знаєш, к чорту підеш, аби тільки від товаришів. От і Сологуб,
бувший твій товариш по Академії, знаєш, Лєйб-Гвардії ґренадирського
полку, одружений з княжною Волконською, теж у Поляків служить”.
Отже, вже тоді, в початку 1918 року, почалося “кондотієрство”
старшинського складу бувшої російської армії, навіть без виправдання
високими ідеями, як то робили пізнійше всілякі вербовані на антантські
чи на німецькі гроші: астраханські, південні чи добровольчі армії, про
які буде мова далі.
Приїхавши до Коростеня, штаб Загону зараз же дуже непокоївся
питанням, чи не йде який наступ з боку Києва, про що весь час були
панічні відомости. Тому Гордієнківці негайно дістали наказ: перевірити
ці відомости та взагалі взяти на себе охорону залізниці з боку Києва.
Зв’язався я зі своїми гайдамаками, які на стації Малин твердо
продовжували вартувати біля потягів з набоями та вибуховим майном, і
дав їм наказ зіпсувати тор та донести мені в разі, якби була
небезпека.
Це все-ж таки не задовольнило штабу і в ньому побоювалися цього
напрямку, бо селяне повідомили, що з Києва іде якась колона, складена
з Мадярів.
Отже, довелось вивантажитись, сформувати з вуглярки і паротягу
“бронепотяг” та вирушити назустріч цій “інтернаціональній кольоні”.
Кольону зустрів я в десяти верствах на схід від Коростеня та
ствердив, що вона складалася з кількох тисяч військових полонених
німецької і австрійської армій: Німців, Мадярів, Поляків, Словаків
тощо, які йшли до дому, самочинно кинувши роботи біля Києва та з
Дарницького збірного пункту військовополонених, сяк так
зорганізувавшись, використавши проголошення принціпу демократичного
миру. На всю кольону було озброєних рушницями та пистолями не більше
20, так, що перший-ліпший озброєний відділ міг їх спинити. Але навіщо
було їх спиняти? В імя яких та чиїх інтересів? Так очевидячки
міркували всі відділи, які вели боротьбу на цих теренах, а тому оці
сіро-сині та зелено-сині кольони, що тягнулись від сходу на захід повз
залізниць та шляхів, були нормальним явищем на початку збройної
боротьби України.
Вернули ми зі своєї виправи досить пізно та, щоби не вантажитись у
ешелон, заночували у м. Коростені. Це бідне, залякане містечко
здебільша із жидівським населенням. Близкість вузлової стації зробило
його ареною боїв за неї. Викликані мною для підшукання помешкань члени
місцевого самоврядування тремтіли та заспокоїлись аж тоді, коли
переконалися, то ми належимо до тих самих частин, що тепер стоять в
ешелонах, бо попередні господарі, які розбили та розпорошили курінь
Полуботківців, що був у Коростені, таки дались населенню добре взнаки.
Щоби остаточно заспокоїти самоврядування, я запропонував вислати в
його розпорядження дві варти по пятьох гайдамаків для підтримки ладу.
Один із них вони взяли відразу та з його допомогою заарештували якусь
банду, що переховувалась у кінці містечка, тероризуючи населення.
Прожили ми в Коростені півтора доби та під час від’їзду дістали
низку подяк та добрих побажань. За цей час не трапилося нічого
цікавого, крім переходу оцих поворотців полонених, бо повстання
майстерень у Коростені зліквідували ранійше Січові Стрільці, про що я
знав лише із звідомлень штабу.
На другу добу погіршало на Звягельському напрямку. З невідомих нам
причин, маси російських військ почали насуватися з боку Шепетівки та
по шосе з боку Рівного і натискали на стежі і варту Дорошенківців, які
були перекинуті на цей напрямок.
До речі: я так і не знаю, коли до загону приєднався
Дорошенківський полк та Республиканський під командою Болбачана. Я з
тими полками блище познайомився щойно в боях під Коднею, але їх
характеристику дозволю собі подати таки тут.
Дорошенківці цього періоду складалися переважно із сільської
інтелігенції, захопленої ідеєю самостійності України. Склад їх був
молодий, горячий, симпатичний. Дисципліна в полку була також
своєрідна, як і у Слобожанців, так і в Гордієнківців: якась мішанина
старо-українських традицій Запоріжжа, сучасного революційного
демократизму та зовнішності правильного війська. Що правда, у
Дорошенківців не було рівності поміж старшиною та козаком поза
службою, як це було у Гордієнківців, відсутна була і та різка межа між
розмовою та військовим наказом, яка була у нас, але товариська
поведінка таки істнувала.
З бігом часу та дальшої боротьби змінили своє облича і
Дорошенківці, зокрема за часів спілки з Німцями, коли до їх
ідеольоґічних лав влилося чимало кондотієрсько-непманського та
соціяльно проти-комуністичного елементу, який бачив у національному
питанні та національній боротьбі лише засіб боротьби проти комунізму.
Та про це дальше, при загальнім змалюванні цієї спілки з Німцями.
Зовсім інше вражіння було у республиканців під орудою полковника
Болбачана.
Вже сама зовнішня поведінка, як самого Болбачана, так і
республиканських старшин, вражала своїм наслідуванням поведінки
старшин із кінних полків російської армії. Така сама надутість і,
мовляв, “снісхадітєльний демократизм”: приятельське ставлення до
підчинених, але з постійним акцентуванням своєї службової висшости. Ще
зручнійш порівняння з тим почуттям певної висшости, з яким завжди
ставилися старшини технічних чи упривілеєних військ до старшин, але
звичайної армійської піхоти.
Саме ті взаємини між козацтвом і старшинством реепубликанців,
очевидячки, подобались обом сторонам, що стає більше зрозумілим, коли
додамо, що козацький склад республиканців був дуже
старшинське-інтелігентський на зовнішній вигляд чи пак: мав вигляд
здеклясованої мійської інтелеґенції. Якби то не було, а ці обидва
полки в бойовому відношенні були гарні та трималися чудово.
Отже, коли Дорошенківці почали просити допомоги, значить справа на
Звягельському напрямі стала серіозна. Тому весь Запоріжський Загін
вирушив у напрямку на Звягель уздовж залізниці.
У той час уже були Запоріжці на Коростені самі, бо Січові
Стрільці, охороняючи Центральну Раду, виїхали в напрямку Олевська,
куди виїхали і Слобожанці, а сполучення з ними перервалось.
Наша піхота вирушила ешелонами вздовж залізниці. Житомир ще був
занятий Першим Запасовим Стрілецьким Полком, який ще стояв за
Центральною Радою. В Коростені на стації була залога з охорони штабу
та технічних частин, а Гордієнківський курінь вислано в ешелонах у
напрямі Олевська, щоби вивантаживсь на сусіднім перестанку для
співділання з правим крилом нашої піхоти, забезпечуючи його від
несподіванок із західнього фронту.
Швидко навантажилися. Висунули наш “панцерпотяг” у бік Олевська,
вивантажились знову на перестанку Яблонець та пішли густим лісом на
південь, прислухуючись гуркотові бою, що вівся у напрямку на Звягель.
За годину прийшли в якесь невеличке село, положене серед ліса, та там
навязали перший контакт з ворогом.
Був то дядько з цього ж села, який утік зі складу Фінляндського
Корпусу та ще увів пару гарматних коней до дому та страшенно боявся,
що цю “військову здобич” йому відберуть.
Він доповів, що “Фінляндці” були в армійській резерві між
Шепетівкою та Острогом, а тепер “прориваються” на північ, бо дістали
повідомлення, що на російсько-австрійському фронті є бій, тому
постановили оголосити “войну палацам і спокій хатам” та відійти з
фронту через Полісся аж за Дніпро. Таким робом ми мали справу з
упорядкованими масовими дезертирами.
По словам того же дядька “контрреволюційний опір” наших частин,
яких числили “ударниками” (добірні частини російської армії) та
юнкерами (юнаки військової школи), так обурив Фінляндців, що вони
рішили нікому не давати пощади та вирізати всіх.
Той же український Поліщук “фінляндець” згодився провести нас на
зади лівого крила “своїх” і то тим раднійше, коли довідався, що це не
“контра”, тільки війська Центральної Ради.
Ще за якусь годину вискочили ми з ліса просто на зади лівого крила
Фінляндського Корпусу, який наступав на Коростень по обидвох боках
залізниці.
Появлення нашої невеличкої лави наробило переполоху, а разом із
тим урятувало життя трьох Дорошенківців, яких захопили у полон
“Фінляндці”, до речі, походженням із Тульської губернії, збираючись
спалити їх живцем, приготовили вже й купу сухих гиляк, назбираних
селянами.
Якась ворожа батерія почала стріляти в наш бік, але дальше участи
в бою взяти не вдалося, бо дістали ми наказ якнайшвидче вертати, а
Коростень вирішено віддати, щоби не здержувати напору тих російських
частин, що тікали на північ.
Глухою нічю проїхали ми Коростень та поїхали в напрямі на Житомир.
З цих боїв найбільше була для мене цікавою та повна
дезорієнтованість, яку виявляли російські війська та й поблизькі села
щодо самої істоти боротьби, яка велась, і та кольосальна байдужість,
яку виявило місцеве населення до наслідків не тільки нашої близької
боротьби, якої гук вони чули і яку вони бачили, але і до тієї далекої,
яка не могла бути їм байдужа – боротьби на російсько-німецькому
фронті. Ці села були у віддалі яких двох-трьох днів дороги пішки від
фронту та в разі руїни німецька кіннота на другий день опанувала би цю
місцевість. А проте села спокійно слухали дезертирів, які оповідали
про мир “без анексій та контрибуцій”, про те, шо на фронті самі дурні
лишились, що досить цієї війни, та, вислухавши це, байдуже приймались
за свої побутові справи, налагоджуючи своє щоденне життя. Триклята
спадщина “казьонного” патріотизму бувшої Росії та звички все робити за
дозволом чи по наказу.
Так тяжко було собі уявити, що вдасться з таким пасивним
затурканим народом зробити щось у напрямі відбудови його державности,
відсутність почуття всенародньої спільноти загально національних
інтересів була в той час так велика, що в людини падали руки, а
підтримувала її інтуїтивна лишень віра, яку відчували ми в селі до
своєї української влади, інтуїтивна приязнь до своїх військ, “по
селянськи” балакаючих, яку ми віднаходили скрізь і завжди в наших
тяжких мандрівках по “нашій, не своїй землі”.
У Житомирі штаб загону мусів вирішити тяжке завдання, що далі
робити, бо від Коростеня ми були відрізані. Звягель та Бердичів були
заняті, так що ми були у ворожому колі.
Заки вирішували в штабі це питання, я почав підковувати свої коні,
бо на ожеледі, яка тоді настала, підкови дуже хутко збивалися й тому
треба було вивантажитись і виїхати до міста та мимоволі познайомитись
з його життям.
Я знав Житомир зперед війни, коли це був глухий куток, місто, де
доживало віку чимало димісіованих полковників і генералів російської
армії.
Спокійного життя цього міста не міг змінити навіть великий
відсоток жидівства, які не лише заселювали цілі дільниці, як нпр.
дільницю біля Чуднівського моста, але були розкинені по цілому місті.
Тепер став Житомир центром українського життя: раз-у-раз проходять та
проїздять військові відділи, окремі козаки, старшини, пролітають авта.
Суміш з Українцями чимало чеських легіонерів, бо Житомир був осередком
одної із двох чеських дивізій, які формувалися на Україні. Крім Чехів,
є також невеличкі польські відділи, – недобитки корпусу
Довбур-Мусницького, які проскочили з боку Овруча. А скільки нових
людей, чужих для Житомира! Вони заповнювали не лиш готелі, але й
приватні помешкання.
При цій нагоді цікаво зазначити становище Чехів і відношення до
них нашої людности.
Чеських військ було дуже багато, вони були дуже добре
впорядковані, мали гарну дисципліну і могли бути рішаючим чинником,
але всі вони трималися більш як невтрально, коли почалася довкола них
боротьба. Що правда, треба зазначити, що ані чеські відділи, ані їх
командування не мали майже жадного впливу на українську людність і на
них орієнтувалась лише зрусифікована, чи російська інтеліґенція, як на
вірних спільників Антанти. В той час, коли кожний, бодай невеличкий,
але з ідейним провідником на чолі український збройний відділ, якого
вислано на село з метою охорони якогось державного майна, зараз, як це
я вже зазначив ранійше, перетворювавсь в осередок порядку культурного
та політичного життя в місці свого розташування, у той час чеський
відділ, висланий з тою же метою, був лише чужою для села вартою,
присутність якої терпіли та проти якої не ставились ворожо лише
настільки, наскільки ця охорона зуміла держати суто льояльний тон. А
проте чеські збройні відділи мали значно інтелігентнійший та більш
розвинений соціяльно і свідомійший склад, як наш.
Джерел цього явища, як і байдужої невтральности, треба, на мою
думку, шукати не лише в приписах і вказівках політичного чеського
проводу, який весь час настоював на невтральности. Їх треба шукати і в
тій прірві, яка істнувала між поглядами на соціяльні та національні
проблеми у рядовиків легіонерів і дрібної чеської старшини та між
військовим проводом, що на більш визначних посадах був обсаджений або
російськими старшинами старших ранґ, або Чехами, яких обібрав
російський царський уряд чи тимчасовий буржуазний.
Отже, це реакційне керування було би не від того, щоби баґнетами
чеського легіонера допомогти тим, які забезпечували єдність і порядок
Росії; але чеський легіонер не дуже хотів цього. Навіть в Сибірі, при
більше несприятливих умовах, коли чеських лєґіонерів таки вдалося
втягнути в авантуру адмірала Колчака, то між чеськими відділами
почався той же соціяльний розклад, який прогнав із рядів, у більшій чи
меншій мірі, бодай чи не всі війська учасників світової війни.
Цей соціяльний розклад причинився до того, що з Колчаком лишився
лише сам ґенерал Гайда, але й того вигнав Колчак за большевизм.
Не від того були ці російські і москвофільські проводирі, щоби
чеськими баґнетами ліквідувати “австро-німецьку вигадку” – Україну,
але легіонери ставились до цієї справи так нехітно навіть тоді, коли
ми вже йшли у спілці з Німцями; значить ми проти цих лєґіонерів, вони
продовжували держатись невтрально, бодай у відношенні до нас,
Гордієнківців, що йшли деякий час в тісному контакті, а така чеська
невтральність межувала з парадоксальним дивоглядом.
Були випадки, коли ми, “невільні спільники, небажаних друзів”, чи
пак: ті, що мусіли би поміж собою ворогувати, ночували в одному і тому
же селі, по доброму вирішуючи, яку вулицю кому заняти.
Моє твердження відносно настроїв російського командування чеських
легіонерів базую на численних моїх спостереженнях та розмовах, із яких
найбільше яскравою була хвилева моя розмова з ґенералом Дітріксом,
начальником штабу у генерала Шокорева, – команданта чеського корпусу.
З генералом Дітріксом, який мене знав ще із співпраці в штабі
Київської Військової Округи, зустрінулися ми випадково в Житомирі в
готелі, і він, довідавшись, що я командую кінним українським полком,
докоряв мені, кажучи: що коли я не міг витримати “товариського
безладдя” в російській армії, то повинен був іти бодай до тих
“інородців”, які не шматують Росії та вірні, хоч не законному
російському Урядові, то бодай обов’язкові Росії до її спільників.
Як би то не було, а в Житомирі був вир – людей, подій і політичної
гри, так, що навіть у самім Київі, в часі найзавзятійшої в ньому
боротьби, я не бачив так безнадійно дезорієнтованих людей, як оці
“обивателі” Житомира.
Вони боялися приходу Німців, а ще більше боялися російських
большевиків, боялися, що підуть Чехи, а ще гірше, що присутність Чехів
викличе бої в Житомирі. Мріяли про російські установчі збори, а
одночасно боялися, що зникне влада Центральної Ради, з якою вони
зв’язували сякий-такий лад і спокій.
Вся ця здезорієнтованість виявлялася в розмовах, невиразній
поведінці, нервовості, а при цьому місто жило горячковим темпом
“гандлю” та спекуляції, викликаної присутністю мас війська та його
потребами, взагалі збільшеним темпом життя прифронтового центру.
Осібно нервувалось жидівство, яке намагалося догодити всім і
балакало мовами тих, хто до них звертався, калічучи ці мови до
непізнання. Лише невеличкий гурток Українців Житомирян працював
самовпевнено та з відданням.
На другий день у штабі Загону перейшло рішення спробувати
пробитися попри Бердичів та крізь нього піти вже назустріч тим
українським Січовим Стрільцям, які мали нібито наступати нам на
допомогу. Під вечір мали вирушити наші піші ешелони в напрямку на
Кодню, де мали завантажитись і наступати на Бердичів, за ними мали
виїхати Гордієнківці, вивантажитись у Кодні та зробити наскок на
залізницю Фастів-Бердичів, щоби її зіпсувати та тим викликати заколот
на ворожих задах, а головно не дати змоги підвезти допомоги з боку
Муравйова, якого відділи нам були найбільш небезпечні, з огляду на їх
ліпшу дисципліну і боєздатність.
Піхота вирушала ешелон за ешелоном і небавком далекий гук гармат
зазначив, що вона вже у контакті з ворогом, який, як виявилось, уже
заняв Кодню.
Ми чекали своєї черги, а я дістав в штабі Загону останні
розпорядження, при яких віддачі підполковник Балецький висловив думку,
що тоді досить мене вразила. Він сказав: “Єдиний наш рятунок в
якнайскоршому розкладі російсько-німецького фронту, який кожний, хто
не хоче панування большевиків, мусить всіма способами розкладати”. Я
тоді не спитав його, хто це ті “ми”, що мусять рятувати розклад
фронту, лишень пригадав, що з російської старшини першими
дезертирували найреакційнійші елементи.
Ще не вирушив я з полком, як з Житомира попередили нас Чехи, щоби
ми перебирали охорону складів, бо по їх звісткам уже підписаний мир з
Німцями, які перейшли в наступ з метою окупації України. Звістка дика,
нельоґічна, але на підставі неї Чехи вирушали на схід, на Київ. У дві
години після цього почали Чехи сотня за сотнею, курінь за курінем,
батерія за батерією переходити міст, що був над залізницею, якраз
попри стацію, де стояли наші ешелони.
Мимоволі зрадів я, що Чехи так коректно нейтральні, бо ми не мали
і п’ятої частини їх складу та були надзвичайно погано забезпечені
технічно та ще зв’язані війною з тим, до якого, просто кажучи,
відходили Чехи.
Коректність чеського командування була така, що ґенерал Дітрікс
склав візиту ґенералові Присовському, одначе, як мені оповідали, під
час цієї візити підкреслював, що він вітав генерала Присовського не як
верховода українських збройних сил, але як російського генерала.
Нарешті в ночі вирушили Гордієнківці та, вивантажившись на стації
Кодня, в ночі пішли в напрямку на стацію Бровки. У Кодні збиралася
наступати на схід чета Чехів, яка вартувала залізницю. За цим селом
вже під рано зустріли ми також чеський відділ, який поспішав з боку
Бердичева та повідомив нас, що російські війська в масах відходять
обома боками залізниці на Київ і що коло Бердичева чути бій. Ми
гадали, що це наші б’ються в напрямку від Кодні.
Давши в день лише трохи відпочити у Білопіллі коням, які були дуже
стомлені поганою дорогою, ледом та голою землею та тонучим снігом,
погнали ми далі і в ночі дійшли до села П’ятигірки, про яке я вже
оповідав. Трохи там відпочивши та покинувши з невеличкою вартою всі
зайві вози, а навіть деякі скрині з набоями, пішли ми далі і ледви
почало благословитись на світ, уже були біля залізниці, пройшовши за
добу яких сто кільометрів поганої дороги.
Невеличкий перестанок Бровки, самітний серед поля, місток півтора
сажнів довжини в п’ятсот кроках від неї, шлях обсаджений густо
ялинками в один ряд з кожного боку, невеличкий хутір 200-300 кроків
від шляху та містка.
Хутір займаємо залогою з двома Кольтами. В ялинках ховаються
рушниці Шоша, сапери, яких приділено до полку зі штабу загону, – ледви
волочучи ноги, втомлені незвичайно довгою їздою верхи, йдуть до моста,
коней швидко відводять на хутір, а сам командант їде з чотирома
гайдамаками на перестанок. На ній російська залога з 12 люда та
комісар, якийсь молодик, який вискакує до нас у почекальню із
заляканим видом. Я знаю з оповідань селян, що в цьому районі стоїть
12. кінна російська дивізія, рекомендуюсь як начальник роз’їзду, якого
вислано на охорону залізниці, бо маю відомости, що її хочуть зірвати.
Балакаю якийсь час про ситуацію на фронті та переконуюсь, що маю
справу із звичайною “кобилкою”, яка не розуміє нічогісенько, що
діється довкола неї, та виконує ретельно накази тої влади, яка наказує
авторитетно; цей тип безтямущого виконавця був дуже нерідкий у старій
російській армії, де яку-небудь ініціятиву вбивалося систематично і
послідовно.
Під час розмови дзвонить сиґнал і передають по “фонопору”
(приладдя для розмови між стаціями в бувшій Росії), що з боку
Бердичева має підійти військовий ешелон. За хвильку входять з суворим
виглядом два гайдамаки, з яких один докладає: “Усе готово, батьку”, а
другий спокійнесенько і не поспішаючи відбирає пистолю від коменданта
перестанку зі словами: “Тобі вже не треба, хлопче”. Це хлопці виявили
ініціятиву і розброїли всю варту стації, не даючи їй змоги
прочунятись.
Швидко рвемо телеграфічні дроти, псуємо семафор і вхідні стрілки
та в першім світанку мрячного досвітку робимо останні приготування до
висадження мосту. Димить запалений шнур, відбігають сапери, а здалека
чути гуркіт підходячого ешелону. Міцний вибух якось глухо вигукує в
густому холодному тумані. Стовп чорного диму роспатланою шапкою
розходиться вгорі. Ешелон термосить аж реплять шини. Паротяг налякано
свище та спинюється в кількох кроках перед проваллям, де був міст.
Дякувати Богові завдання виконано, а ешелон цілий. Бо невідомо, хто в
ньому їде: чи то ворожі нам відділи, чи то “кобилка”. З возів, як
стурбовані муравлі, вибігають люди, – аж чорніє довкруги! Починається
безладна стрілянина в бік відходячих до хутора саперів та гайдамаків,
з хутора самовпевнено татакають чергами наші Кольти, стрілянина від
ешелона втихає і чорні, погано видні в тумані, ріжні люди зникають,
ховаючись. Сідаємо на коні та, пірнувши в тумані, губимо з виду
ешелон, залізницю, людей біля неї; тільки якийсь час чуємо, як
хлопають приглушені мрякою постріли, прямовані очевидячки в “уявленого
ворога”.
Вертаємось до П’ятигірки. І хоч як втомлені коні та люди, але
треба давати собі раду з 12-ю дивізією. Тому організуємо виправу до
сусіднього села, де її штаб. Ведуть нас все у тій же мряці селяни.
Курінь поділено на дві ґрупи, з яких одна, що йде шляхом, натрапляє на
виборного команданта і на виборний штаб, які трухцем їдуть напроти
нас. Штаб розброюємо та пропонуємо йому дальше “слєдовать” пішки.
Друга ґрупа захоплює в селі телєґрафічний апарат, який не встигли
зняти, передає по ньому панічне донесення в штаб армії та панічні
накази полкам і вертає нам назустріч.
З захопленої книжки телєґрам довідуємося, що російська армія
відступає з боєм перед Німцями.
Ситуація ускладнювалася до неможливости. Треба було чим швидче
віднайти свій провід, а тому, посадивши потомлених гайдамаків на
селянські вози, з добрими свіжими кіньми, які дала нам П’ятигірка, та
прив’язавши до возів наші верхові коні, які вже відмовлялися нести
їздців і йшли лише посідлані на випадок бою, погнали ми в напрямі на
Кодню.
Сонце перемогло мряку і в сяйві випогіднілого ранку полевими
доріжками котилися віз за возом, з куняючими на них гайдамаками та
поприв’язуваними довкола возів посідланими кіньми, що нагадували
циганів, які їдуть на кінський ярмарок. Попереду як охорона їхала
стежа з найбільш свідомих гайдамаків на свіжих конях “виборного штабу
дивізії”.
Не пройшли ми в той спосіб і вісім кільометрів, як побачили, що,
перерізуючи нам шлях з південного-заходу на північний схід, тягнеться
довга кольона з гарматами, що йде таки в доброму безладді, але на
швидки трухцем (бігом).
Негайно повернули ми в недалекий гайок та почали готовитись до
бою. Але кольона йшла без усяких засобів охорони, і ми перепустили її
попри себе і пігнали дальше.
У селі Білопіллі, де була ота цукроварня під охороною Сердюцької
чети, мали ми змінити вози, відпустивши П’ятигірців домів.
Коли ми прийшли на цукроварню, там була паніка. Висів білий
прапор. Це все тому, що залога дізналась, що з південного-заходу, в
бік села, суне масами російська піхота з гарматами.
Наш приїзд підбадьорив залогу. Зараз же зняли білий прапор, а
замісць нього поставили на мурах і на даху скоростріли. П’ятигірські
селяне запропонували нам зібрати вози та допомогу.
Ледви що покінчено оці приготування, як гайдамаки, які були
приміщені на високім перегоні будинку цукроварні, доповіли, що від них
видно довгу кольону піхоти, яка йде в наш бік. Було там яких 1 до 2
тисячі людей з двома гарматними групами та 8-12 гармат посередині. На
біду ця кольона йшла, маючи всі засоби забезпечення в поході – стежі,
розвідки, застави. Ліворуч на самому обрію через далековид ледви-ледви
було помітно другу, таки досить довгу кольону, яка йшла рівнобіжно до
першої.
Дійсно, подобало це на серіозний відворот військових мас.
На наше щастя, кольона пройшла прямою дорогою, не заходячи до
села, а нам довелося лише розброїти її праву заставу, яка необережно
почала “реквізувати” кури та яйця, розійшлася по селі та вся була
переловлена.
Мимоволі пригадався мені подібний випадок, який трапився зі мною в
осени 1914 року, коли я також попав з козачою розвідкою в 20-25
чоловік поміж австрійські кольони, що наступали на Раву Руську. Тоді
після цілої ночі та половини дня, за час який почували ми себе, як
заяць обскочений мисливцями, ледви вдалося нам врятуватись голодним,
змученим, втративши п’ять козаків вбитими та раненими. Але тоді це
була правильна здисциплінована та вивчена армія, а тепер тяжко знайти
назву, що це таке.
Виборний командант стежі запевняв, що вони спішно відходять перед
Німцями.
Знову Німці і такий “спішний відход”, що кіннота відступає перша,
а щойно за нею піхота.
Отже, не можна протягати ні хвилини. Тому, коли лише зібралися
вози та попоїли наші верхові коні, яким розтерто спини та ноги,
вирушили ми, найшвидшим маршом, знову прив’язавши коні до возів у
напрямі Кодні.
Пізною нічю підходимо до Кодні. Тут злазимо з возів, які
відпускаємо домів, сідаємо на верхових коней та входимо у повнім
боєвім поготівлі в розлоге величезне село, яке положене по обох боках
яру. Проходимо попри опалені мури знищеної панської палати, попри
вирубаний парк і зруйнований ставок. Питаємось у першій хаті, що
робиться на стації. Дістаємо відповідь, що в день багато вантажили на
стації ранених, гармат, війська та що все це від’їхало на Житомир.
Підходимо до стації, з якої нас зустрічають розріжнені стріли, а в
бік Житомира відходить пахкаючи якийсь паротяг.
Займаємо стацію і від залізничників довідуємось, що Українців
розбито під Бердичевом, і що вони спішно відійшли до Житомира,
залишивши тільки невеличку стежу з паротягом, яка, обстрілявши нас,
щойно від’їхала.
З великими труднощами добився я получення зі штабом загону, де
дуже зраділи моїй появі та повідомили, що висилають мені ешелон – для
навантаження та переїзду куріня.
За той час, як очікуємо на ешелон, нервове напруження та перевтома
роблять своє і нам ледви вдається вдержати на ногах варту. Все
засипляє, падає на вохку землю, на брудний сніг. Якби не допомогли
добровольці з села, то так і були б ми без усякої охорони.
Над ранком підійшов ешелон. Ми навантажились і поїхали до
Житомира.
Стація в Житомирі повна наших ешелонів, козаків, коней, возів.
Заходжу в штабовий сальоновий вагон. З дива, остовпів: в сальоні
поруч з підполковником Л. Балицьким, ґенералом Присовським і Натієвим,
нахилившись над мапами, – сидять три німецькі старшини, яких залізні
шеломи лежать на столі…
Генерал Присовський витає мене радісно та знайомить мене з
німецьким сотником та двома “лєйтнантами” як команданта кінного полку,
який щойно вернув з глибокого рейду за Бердичів.
Бачу велике здивування на обличах німецьких старшин, які нерішуче
подають мені руку: я вдягнений у “салдатську” кінну коротеньку
кожушину, розпатлану папаху та весь аж до облича, сірого від утоми,
забризьканий болотом. А так “гер оберст” в їх уяві не повинен
виглядати…
Облича Німців прояснюються, коли я знимаю кожух та під ним вони
бачуть старшинський “френч”, щоправда, без відзнак, але зі значком
російського ґенерального штабу на боці. Спостережений одним із них
ґеоргіївський темляк та хрестик на моїй срібній туркестанській шаблі
та моя німецька військова термінольогія їх остаточно заспокоюють.
Користуючись вільною хвилинкою, коли “гер гавптман” розбалакався з
підполковником Балицьким, а решта прислухується, – питаю ґенерала
Присовського:
– “А це що таке? З ними теж будемо битися, чи що”?
– “Та ні”, – каже отаман загону, – “вони ж наші спільники:
Центральна Рада підписала з Німцями угоду і до Житомира прийшов на
допомогу, по шосе, авто-панцирний дивізіон, а за ним іде кіннота. Повз
залізниці на Бердичів й Коростень ідуть німецькі корпуси, а з одним із
них Слобідський Курінь і Січові Стрільці. Німці наступатимуть, аж заки
не звільнять Україну від большевиків…”
І так сторінка історії перегорталася…
Вчорайші вороги ставали спільниками, а разом із тим національний
ворог – в уяві декого з наших провідників уже починав називатись
іменем пануючої над російським суспільством соціяльної групи, тієї
групи, яка була тоді не без впливів і на Україні.
Вузол соціяльних і національних відносин почав тепер замотуватись
чимраз складнійше. Але про це зацікавлений читач довідається вже з
другої частини наших спогадів.
Львів, 1927.
Накладом видавничої кооперативи “Червона калина”.
ЧАСТИНА II
I. Наступ на Київ
Сталося… Маємо нових спільників. Тих людей у залізних, важких
шоломах, з твердою ходою, якимись мертво-карними обличями, яких від
1914 року вважали ми, ті що були в рядах російської армії, за
найлютіших ворогів. Ось вони, ці старшини з приязною, наскільки це
можливо, усмішкою сидять у сальон-вагоні, який колись належав
“Главкоюзу” (Головному командуючому Південно-західним, по російськи,
Юго-Западним фронтом), у якому 3 роки тому я діставав накази для свого
роз’їзду окремого призначення від покійного полковника Духоніна. Ці
старшини уважно як підлеглі слухають вказівок генерала Пресовського та
порад підполковника Балецького.
Зі всією повнотою стає на яві самостійність України, яка підписує
нові умови з іншим народом, іншим людським угрупованням, але чи так?
Як дзвони гудуть слова генерала Пресовського: “На Житомир по шосе
йде – кінна дивізія – на Коростень корпус, а з ним Слобідський Кіш і
Січовики. На Бердичів тільки німецький корпус і ні одного українського
вояка. Німці йдуть звільнити Україну від большевиків…”
Тяжко собі уявити серйозність договору з такими нерівними оружними
силами обох сторін; з одного боку, здисціплінована німецька мільйонова
армія, з другого – невеликі українські відділи… Та в історії бували
вже подібні випадки і то якраз з народами, які щойно відживали і
визволювались, як от з Болгарією в 1877 р., з Сербією в 1870 р., а в
нашій історії за гетьмана Мазепи та Дорошенка.
Між тим звертається до мене німець і докладно розпитує про
чехословацькі війська, про те, де вони та які в них настрої. Полковник
Балецький та генерал Пресовський доказують, що ці частини ніколи не
можуть піти з большевиками, що їх командування дуже коректно
відноситься до українських військ, дарма, що вони вже знали, що
українці у спілці з німцями і що, певно, лишень пострах перед
репресіями з боку австро-німецького командування жене чехів на схід. Я
кажу, що дійсно чехи дуже до нас коректні, що я цілком не знаю, куди
та як вони йдуть і який напрям тих сотень, що відходили до
житомирсько-київського мурованого шляху.
Ми дістали від генерала Пресовського наказ вивантажитись у
поблизькі стаційні будинки, дати людям відпочинок та бути в поготівлі.
Ще не вийшов я з воза, як почув, що німецький сотник вирішив
післати навздогін за чехами два легкі авта та один панцирник з метою
повести розвідку та по можности почати з ними пертрактації.
Ми вивантажились. Влаштувавши людей, пішов я з ад’ютантом Олексою
Григорієвим до міста подивитись, що там робиться. Вже вечоріло, місто
нічим не змінило свойого звичайного життя. Тільки коло бувшого
губернаторського дому, що стояв за невеликим густеньким сквером, на
Київській вулиці, біліючи своїми кольонами в старо-шляхетському стилі,
чорніли як черепахи німецькі панцирні авта для забезпеки піхоти. На
вулиці проти скверу стояла невеличка юрба цікавих, а перед сквером
мирно ступали два німецькі вартові в шоломах і з рушницями.
Німецькі старшини розташувалися недалечко від свого дивізіону в
готелю “Рим”. Декілька будинків дальше на тій же вулиці, коло “Риму”,
стояла теж невеличка німецька варта, а між готелем та губернаторським
будинком ходила зв’язкова стежа.
Зайшов я з Григорієвим до ресторану в готелі, де було чимало
бувших старшин російської армії, з яких дехто вже надягнув царські
погони. Один з присутних, побачивши на мені жовто-блакитну стрічку на
рукаві, присів до нашого столика і тоном обурення розповів про те, що
він бачив нині ранком у салі губернаторського дому. Оповідання цього
невідомого мені чоловіка настільки цікаві для тодішніх настроїв, що
уважаю доцільним їх тутки навести: “Український міністр Жуковський
наказав на сьогоднішній ранок всім військовозобов’язаним бувшим
старшинам російської армії, що перебувають в Житомирі, зібратися до
великої салі губернаторського будинку. Зібралось чимало таки.
Жуковський звернувся до зібраних з промовою, у якій закликав, як осіб,
що належать теріторіяльно до України, вступити до української армії.
Зібравшіся почали звертатися до Жуковського з протестами в дуже
образливій формі, доводячи, що він не має права звертатися до них з
такою пропозицією, бо він є самозванчий міністр самозванчої країни, а
якийсь російський полковник, здається на прізвище Василів, почав тоном
начальника кричати: “Гаспадін прапорщік, как ви смєлі нас безпокоїть
своими глупостями”. У цей мент почувся характерний сигнал німецького
панцирника та гуркіт авт на вулиці, а за хвилину в салю ввійшов
німецький старшина з декількома вояками. Був це звичайний собі
“ляйтнант”. Він привитав зібрання військовим привітом, а вся юрба,
витягнувшись на струнко, відповіла. Німець через перекладчика запитав,
де військовий міністр України, та довідавшись, хто Жуківський,
зголосив йому своє прибуття з панцирним дівізіоном до розпорядження
української влади як спільник. Цю заяву зібравшіся вкрили гучним “ура”
та дехто почав стискати німцеві руку – а з них перший цей полковник”.
При кінці цього оповідання до реставрації увійшов знайомий вже
мені “гавптман”, той самий, що був у Пресовського, та підійшовши до
мене, тоном дуже подратованим сказав, що мої відомости про настрої
чехів є невірні, бо вислане авто на шосе близько Коростишева
обстріляли чехи, що вбито двох та поранено кількох вояків і одного
старшину. Я зауважив німцеві, що він помиляється, бо я казав лише, що
чехо-словацькі частини ставляться до нас, українців, коректно, а
здогади, що вони будуть нібито коректні і до німців, висловив лише
полковник Балецький.
Тут же я міг переконатись і в правдивости оповідання невідомого
мені старшини, бо сидівша недалеко трохи підпила російська офіцерська
братія встала і, вигукуючи “гох ді дайтшен офіціре” [41], витала
входячих німців. Стало так огидно – бо ж німці йшли таки проти росіян
і не в спілці з ними, – і тому я скорше забрався та відійшов до своїх
хлопців.
Цілий другий день, а було вже 26 лютого, відпочивав полк у
Житомирі і не трапилося нічого цікавого. Німецька кіннота, якої
сподівалися з години на годину, так і не підійшла, а її передові
частини підійшли до Житомира щойно досвіта 27-го. Ранком 27-го ми вже
їхали навантажені в потяги через Коростень на Київ, щоби разом із
Слобідським Кошем та Січовиками збити ворога, що ставив опір на р.
Ірпені.
Коло полудня ми переїхали через Коростень, де вже стояв ешелон
німецької піхоти і під ніч доїхали до ст. Малин, де нарешті змінили
нашу варту при потягах з набоями, яка держалась на свойому пості коло
місяця.
На цій стації дістав я наказ вивантажитись та об’єднати під своєю
орудою, крім свого полку, ще кінно-партизанський відділ полк.
Полозова, який, досі не знаю, звідки взявся, та вже перебував
вивантажений коло Малина.
Зі всією цією кіннотою мусів я перейти щонайкоротшим шляхом до
залізниці з Фастова на Київ та увійти до Києва, обов’язково раніше від
німецьких відділів, що йшли по цій залізниці.
Далебі не розумію, навіщо треба було тягнути нас аж у Малин. За
цей час ми й на конях дійшли би до його височини, рухаючись по шосе.
Але наказ – наказом.
Вивантажилися швиденько, бо ж і небагато нас було, і в близчому до
стації селі увійшли в зв’язок з партизанами полк. Полозова.
Стало трохи таки моторошно, бо цей відділ щось у 200 кінних зі
скорострілами виявив собою не українське військо, а так собі якусь
контр-революційну збірку.
Головно була це російська офіцерня, переважно піхотна, балакала
московсько-українською мовою, а то й просто “общепонятним”. І це все
повсідало на коні, але як вони їздили!.. так тільки їздять піхотні
“прапорщики”. До того й кінного впоряду не знали. Перебалакавши із
полк. Полозовим – трохи умів по українськи, я переконався, що він таки
не хоче мені підпорядкуватись, бо в нього більше людей і всі вони
старшини, а в мене менше і всі “звичайні вояки”.
Мені теж огидно було брати під оруду таку кумпашку (як пізніше
довідався, цей відділ дуже помагав гетьманові Скоропадському при його
“виборі”). Я доніс ґенералові Пресовському, що йду сам і з’ясувавши
йому отверто чому, вирушив у напрямку на Шпитьки-Ігнатівку.
Без жадних перешкод дійшли ми до шосе Житомир-Київ, якраз до того
місця, звідки виходить, коло якоїсь коршми, шлях на Шпитьки. Стали ми
там та й почали розтирати коням спини, підгодовуючи їх в руках, бо був
уже південь, а дорога була дуже тяжка і часом сніг, часом лід, часом
застигла грязюка.
По шосе тягнулися групами чеські леґіонарі, їхали їх окремі вози.
З розпитів я довідався, що це відсталі потомлені, та що за ними
йде задня сторожа.
Не простояли ми і чверть години, як побачили, що панове
“партизани” теж зволять тягнутися за нами.
Коли передові стежі цього відділу дійшли до шосе, вони негайно
почали захоплювати поодиноких чехів і хотіли їх розброїти та
“шомполувати” під тим претекстом, що чехи йдуть до “большевиків”.
Довелося і мені вжити заходів: по-перше, визволити захоплених,
по-друге, загрозити “партизанам” силою, по-третє, дочекатися Полозова
та зауважити йому, що ми з чехами не воюєм та що, якщо його підлеглі
будуть дозволяти собі на бешкети, то я примушений буду битись з ними і
розброїти його відділ.
Хоч їх було і “більше” і вони були “офіцери”, а ми “салдати”,
однако панове партизани притихли. А тут ще підійшла польова чеська
стежа, командир якої поінформував мене, що в 10-12 кільометрах за нами
йдуть німецькі стежі та що Ігнатівка, куди я йду, призначена на нічліг
для їх лівої кольони, здається з полку Яна Жижка.
Полк. Полозов після цієї інформації рішуче заявив, що він дальше
Шпитьків не йде і буде в них ночувати, ми ж пішли далі.
Якось дико було дивитися на села, якими ми проходили. Попри ці
села та через них проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які
один з другим змагаються; з заходу суне залізна хмара німецького
війська, а село живе своїм життям, ніби довкруги нічого не діється.
Осібно вразила сценка в одному маленькому сельці коло Шпитьків, куди
ми попали так коло другої години дня. Сонечко добре пригріло, якось не
по-зимовому і на широкому подвір’ю одної з хат, що стояла коло самого
входу до села, яке було ще завалене нероставшими сніговими завалами,
хлопці з червоними стрічками на грудях та дівчата в наших мальовничих
одягах під музику скрипки та бубна витанцьовували танок, якусь
плетеницю, як та комашня на сонечку; з пару дядьків та бабів сиділо
коло хат, з люльками в роті і дивилися на танок.
Наших їздців радісно витали, а дівчата кричали в танку – “Гей!
Годі, козаки, воювати! а ну з коней та танцювати!”
Відповіли гайдамаки вигуками на вигуки та й поїхали далі, тільки
мій помішник сотник Андрієнко бурмотів коло мене. “От і народ! збудуєш
з ним державу чи соціялізм! Німець на носі, а вони танцювати…”
Дивна людина оцей Андрієнко. “Прапорщик” з народніх учителів,
ранений в обидві ноги під час світової війни, одна нога стала від того
трошки коротша і він кульгав. Горячий, нестриманий, щойно в Житомирі
попав у велику халепу: зустрів на станції Грушевського, підійшов до
нього та й каже: “Якого чорта, батьку, привів німців? Це ж чорт зна
що, а не політика – ганьба на цілий світ: соціаліст, а з “Кайзером”
трактує”. Почувши цю розмову, вартовий стрілець з Наддніпрянців
підскочив і в досить таки нечемний спосіб штурхнув Андрієнка зі
словами: “Як смієш так з головою уряду балакати”, але Андрієнко
відповів: “Він (це Грушевський) має велику шану, що його ми – народ,
обібрали, а не я, що він у мене головою уряду”. Не знаю, що відповів
стрілець, але зрештою дійшло до того, що Андрієнко, крикнувши до
Грушевського: “як ти не спиниш цього дурня, я спиню”, хопився до
шаблі, ну звичайно і був заарештований та обезброєний. Але на тому
біда не скінчилася, – гайдамацтво не визнало правди за вартовим і
хотіло силою визволити Андрієнка “з буржуазного полону” та все це
якось поладналося завдяки Грушевському, що сам наказав звільнити
Андрієнка запискою, в якій написано було, як мені казали, що мовляв,
за щирість не карають, а годі щоб гайдамака, визнавався в політиці.
Цей випадок є такий, що дуже ярко змальовує не лише особу бувшого
голови корпусної Української Ради III Сибірського Корпусу, але й цілий
настрій козацтва та обставини того часу.
Андрієнко лишився при полку аж до 1920 року та лише у польську
інтернацію не пішов, перехворів на тиф, був нераз ранений і завжди був
вірним показчиком настроїв лівих течій у полку.
Вже зовсім темніло, як підійшли ми до Ігнатівки, яка була вщерть
повна чеських лєгіонарів. Сторожі їх перепустили вільно, полк і ми
притулилися до хуторів, що були розкидані по березі р. Ірпеню недалеко
Ігнатівки. Щоби не було ніяких непорозумінь, приїхав я до штабу
чеського полку і дістав згоду на моє перебування так близько та за
смугою охорони чехів.
Ще досвіта чехи знялися з нічлігу та пішли у бік Святошина, а по
світанку, підгодувавши коней, пішли і Гордієнківці, пересунувшись
спершу в Білгородку якраз проти Ігнатівки на тому березі Ірпеня,
звідки повели розвідку на Боярку.
Заки дійшло перше донесення від розвідок, у Ігнатівку підійшла
чеська сотня того ж полку та стала там на відпочинок – командант
сотні, високого росту старшина, чех, з’явився до мене і спитав, чи ми
з ними воюємо. Я відповів, що ні та порадив йому прискорити марш, бо
на мурованому шляху сунуть німці, а від Бородянки на Ірпень залізницею
з боєм українці та німці. На випадок зустрічі з українцями дав я
чехові посвідку, що сотня його невтральна до нас.
Тимчасом з розвідки дійшло повідомлення, що стація Боярка ще
занята росіянами, які стоять на стації в ешелоні в потязі і мають
стежі в містечку.
Місцевість знав я яко киянин дуже добре, а тому часу не гаючи
рушив ярами і цілиною, так, щоби відтяти стацію Боярку від Києва.
Чехи залишилися в Ігнатівці, бо були страшенно потомлені походом
[42].
Хоч як обережно перебиралися ми до залізниці, але чомусь росіяне
переполохались та ми лишень побачили дим від їх потягу, що від’їхав до
стації Пост Волинський.
Коли ми приїхали на стацію Боярка, наляканий начальник стації
доповів мені, що від сторони Василькова підходить український
бронепотяг, а за ним німці та щоби ми краще забиралися, бо йде велика
сила.
Бідолаха дуже зрадів, коли дізнався, що ми теж українці та що
стації не загрожує небезпека і почав швидко лаштувати жовто-блакитний
прапор.
Справді невідрадне становище отого безборонного та безбройного
громадянина під час воєнних подій і не тільки під час горожанської
війни, де ризико несподіванки надто велике, а і в час війни
міждержавної.
Ще досі пам’ятаю села в районі фронту з населенням, що ховається
по льохах і виходить із них крадькома, перебігаючи знайомі вулиці, на
яких чатує на них незнайома, незрозуміла небезпека несподіваної
смерти.
Не поспів добре приладнати прапор, як від західної сторони лісу
засвистів паротяг, а за хвильку на стацію влетів такий “бронепотяг”,
яких звикли ми бачити чимало в ті часи, себто відкрита плятформа з
гарматою та вуглярка з кулеметами.
На паротязі повівав жовто-блакитний прапорець. Ціла обсада цього
бронепотягу числила коло 25 чоловік. Командир його зіскочив від
гармати й запитав мене, хто я, та що уявляє собою моя частина, бо
казав він: ще за мною йде аж два німецьких полки в потягах, а я зі
своїм відділом уявляю українську армію і воно якось неясно…
Довідавшись про те, що українськими збройними силами намагаюся
вскочити до Києва ранійше німців, командир бронепотягу сказав мені, що
він виїде за Боярку та зісимулює бій, щоби німці не дуже то поспішали
та щоби наші, що йшли через стацію Ірпень на Святошин, мали ще час.
Справді бронепотяг проїхав, небаром здалеку почали долітати вигуки
гармати та кулеметні черги.
Але німці не задержались і незабаром на ст. Боярка приїхав потяг в
30 ваґонів вщерть повних вояків, це було лишень два німецьких куріні.
Командуючий ними якийсь присадкуватий полковник довідався, що ми
українська кіннота і рішуче сказав, що не поїде далі, заки йому не
з’ясується докладно ситуації, бо те, що він досі бачить: “не війна, а
якась їзда залізницею на випередки” та що цей “безглуздий український
бронепотяг здається хоче сам захопити Київ, де повно росіян та чехів”.
Такий обережний настрій регулярного німецького вояка був нам
якнайбільше бажаний, а тому я, передавши німцям варту на стації,
пігнав якнайшвидче до Києва зі своїми Гайдамаками.
Зліва повз залізниці все пострілював бронепотяг, аж раптом почали
йому відповідати якісь дві гармати з напрямку Поста Волинського; я
прискорив маршу і вже в сумерках проскочив “Кадетською рощею” [43] до
“Кадетського Корпусу” [44].
Стрілянина з боку залізниці змовкла, паротяги пухкали десь
близько, тому, щоби не гаяти часу, пішли ми, виставивши лишень малу
стежу уперед, тою великою дамбою, що сполучує “Кадетський Корпус” з
містом. У будинку “Корпусу” жила моя тітка, що була за вихователем
цього корпусу, та двоєрідна сестра з чоловіком, але відвідати їх не
було часу, бо там у Києві раз-у-раз бухали постріли.
На “Бибіковському бульварі” [45], що був продовженням
Житомирського брукованого шляху коло перехрестя з “Кадетською дамбою”
[46] – на шосе стояла густа лава Республиканців й Дорошенківців, які
щойно підійшли до Києва.
Було зовсім темно. Полк. Болбочан, якого я бачив тут, сказав, що
вони ніччю в місто не підуть, а ночуватимуть у “Бендерських Касарнях”,
що Слобожанці, Січові Стрільці та Богданівці ночуватимуть у “Луцьких
касарнях”  [47] і  що партизани Полозова застрягли цілком у Святошині.
По коротенькій нараді зі своїми старшинами вирішили ми усталити
таки стичність з ворогом і тим виконати обов’язок порядної кінноти в
час переслідування.
Передавши про це донесення генералу Пресовському через
Республиканців, пішли ми дальше в темний непривітний Київ. Шлях
вибирали ми не Бибіковським бульваром, де більше було можливостей
несподівано налетіти на всіх, а бічними вулицями по
Маріїно-Благовіщенській [48] і далі на “Госпитальний підйом” чи “Новий
підйом” у Діловій вулиці [49].
Посувалися ми поволі і на “Безаківській” [50] війшли в дотик з
німецькими пішими стежами, що посувалися з боку Києва I й від них
довідалися, що Київ I вже німцями занятий та що вони ведуть розвідку
до Києва II та залізничого мосту, але розвідка не ризикує посуватися
по темних, забитих возами стаційних торах і незнайомому місті.
Виславши з походу старшину на ст. Київ I для зв’язку, пішли ми
далі; на “Великій Володимирській” проти парку та Університету лежало
два трупи з розбитими стрілами в упор головами, один з них у
старшинській шинелі.
Спереду, де йшли наші стежі, маленькі звичайно, по два-три
верхових, почулася жвава стрілянина та причвалавший гайдамака доніс,
що їх обстріляно на “Бесарабській площі”. Ухилилися вправо та бічними
вулицями дійшли до рогу Ділової та Васильківської [51], де стояли
касарні колись Уральських козаків, а потім полку Вільної України.
Наші стежі, що почали підніматися до старих фортів на Печерську,
були з них обстріляні досить густим крісовим вогнем. Очевидячки
Печерськ занято.
Було вже близько 10 години (22) вечера. Коні вже були вичерпані,
гайдамаки стомлені, тому я вирішив спинитись до розсвітку в касарнях
на Діловій та підтягнути до себе якусь пішу німецьку частину, щоби тим
способом запобігти можливій несподіванці.
Касарні стояли пусткою. В останніх боях за Київ росіяни, вибиваючи
з них полк Вільної України, стріляли по будинках з гармат, а тому в
жилих будинках не було ані одної шиби, а натомість чимало дір від
гарматних стрілен. На щастя, деякі зі стаєн уціліли. Отже, поставивши
усіх чисто коней до гарних стаєн і знайшовши чимало сіна та вівса по
складах, колись чудово заосмотрених, треба би пошукати чогось попоїсти
людям, але тут вже стало гірше, бо їжі ніякої не було.
Влаштувавши варту коло касарні та змінивши стежі в стороні
Печерська спішеними гайдамаками, почали ми заходитись коло здобуття
їжі, а для того пішли два наші відділи по Васильківській вулиці, щоби
побудити крамниці та купити що треба. Поки влаштовували це все,
приїхав наш старшина від німців і переказав, що їх команда ні завіщо
не хоче посилати відділів у місто, бо уважає це небезпечним.
Ледви скінчив старшина свою доповідь, як з боку Васильківської
тріснув стріл – один, другий, третій, та зірвалася стрілянина. Скочив
я зі своїм невеличким резервом на Васильківську, де один із наших
відділів гнав уже когось в напрямі Києва II.
Інший наш відділ, що ішов у напрямі Хрещатика, підійшов до нас і
доповів, що з того боку суне вулицею якась озброєна юрба, яка кричала
до наших по-російськи, щоб не стріляли, та має білі опаски на рукавах.
Узявши з собою двох гайдамаків, з одним пішов я сам назустріч
підходячій юрбі. Звідтам теж вийшло двох людей, від яких я довідався,
що перед нами “Грузинсько-Вірменська” охорона міста Києва, яку
дозволили сформувати росіяни на той час, поки у Києві не буде жадної
влади. Цікаво, що іншим громадянам м. Києва відмовлено мати таку
самоохорону: росіянам тому, що з неї мали би вийти “контрреволюційні
групи”, а українцям тому, що вони у воєнному стані з росіянами, та
лишень вірмени та грузини були визнані невтральними – польська ж група
не явилася до російського червоного командування.
Не знаю, наскільки правдиві такі пояснювання дозволу, щоб озброєну
охорону несли тільки вірмено-грузини, бо я чув про них від тих, які
були лишень на підрядних командних посадах окремих відділів охорони,
але вони дійсно про це згадували.
Ну, звичайно, що у вірменсько-грузинському відділі було 60%
домородців – росіян, поляків, українців і то переважно зі студентства.
Виявилося, що цей відділ, що його гнали наші до Києва II., є теж з
тієї охорони. Тому післав я і своїх “Вірмено-Грузинів”, які були в
нас, щоби спинити наступ і непорозуміння, що за хвилину вдалося, на
щастя, без втрат з обидвох боків. Ми мали одного легко раненого –
вірмено-грузини двох.
Виявилося, що охорона заатакувала наш відділ, думаючи, що це
грабіжники, бо наші достукувались до хлібопекарні.
З представниками охорони дуже легко здобули харчі.
З боку Печерська вже пострілювали і “Вірменсько-грузинська
охорона” казала, що це  “большевики”, росіяни, тому вирішив я проїхати
на Київ I., щоби відтягнути німецьку піхоту, а тимчасом дати хоч
хвилину відпочити гайдамакам, бо хоч коні і їли та відпочивали в
гарних стайнях, але люди були майже всі на ногах і не мали змоги бодай
у тих же стайнях хоч би погрітися, якщо не спати.
Узявши свіжого коня, поїхав я порожніми темними вулицями до Києва
I. Гулко стукотять підкови трьох коней, мого та ще двох їздців, що
їхали зі мною, – та, як колись на фронті, таккають поодинокі постріли.
Глухо-пусто. Окликає німецька варта, і я знову являюсь перед
командантом того же самого обережного німецького куріня, що я його
бачив у Боярці.
Він пізнав мене і після довших умовлень згодився післати сотню на
допомогу з тим, що я особисто її поведу.
Була північ, коли “залізні шеломи” з важкими “торністрами” на
плечах вилаштовувалися коло стації, та небаром важкі кроки півтораста
пар підкованих черевиків цілком заглушили брязкіт підков трьох
гайдамацьких коней.
Йшли Жилянською вулицею і в звичайні часи, вночі не дуже рухливою,
а тепер вже цілком глухою та порожною. Ритмічні кроки німців гули та
лунами відбиваючись об стіни будинків, так що аж ніби гойдало в сідлі
від мірних згуків. Жутко було, щоправда, в цих порожніх та повних
мряки з недалекої річки Либеді вулицях і навіть мені, киянинові, місто
та знайома вулиця здавались не лише чужими, але якимись ворожими.
Раптом десь у боці Університету, навіть ніби трохи позаду нас,
зірвалася коротенька стрілянина і кулі десь високо заспівали над нами.
Як відгук цій стрілянині почалась стрілянина в боці Ділової вулиці;
чітко протахкали там дві черги “Кольта” його неклопотливим згуком і
знову рій куль десь високо в повітрі проспівав, причому деякі з них
зазвеніли по бляхах будинків.
“Гальт!” – скомандував раптом німецький “гавптман” і у відповідь
йому гупнуло одним згуком, далеко полетівшим між будинками, після чого
настала мертва тишина.
Перехід від ритмічного бухання до тієї тишини був такий
несподіваний та різкий, що один із гайдамаків, який, очевидячки,
дрімав на коні, крикнув із просоння “що”!
Спинивши своїх, “гавптман” звернувся до мене і тоном дуже
коректним заявив, що він далі до розсвіту не піде, бо уважав
небезпечним заглиблюватися в місто, очевидячки, ще не звільнене від
ворога. Мабуть, обережність його куріня передалася й йому.
Що ж було робити, я поїхав до своїх один, а приїхавши довідався,
що наші спішені стежі разом з “Вірмено-Грузинами” – українського
походження, перейшли вже на Печерськ, бо то, що нас задержувало
попращавши нас із “Кольта”, пішло собі кудись.
Завернувши спішених і виславши кінні стежі, одну в напрямку на
“Стратегічний”, а другу на Ланцюговий міст [52], нарешті вже коло 3-ої
години дав я дозвіл людям, крім маленької варти, покластися спати, де
хто знайде тепліший кут.
Те, що звалося штабом полку, перекуняло решту ночі коло вогню в
розваленій грубці розбитого будинку без вікон і дверей.
У 8. годині ранку знав я вже від своїх стеж докладно цілу ситуацію
коло Дніпра: міст залізничий заняв ворог, і німці підготовляють проти
нього наступ; “стратегічний” зірвано; ланцюговий охороняє ворог по
східнім берегу.
Коло 10. години ранком дістав я через свою стежу, що вислав до
“думи” (ратуша) для орієнтування, наказ українським військам збіратися
в одинацятій чи дванацятій годині, не пам’ятаю точно, на Софійську
площу, де має відбутися парада.
Але з чим йти, навіщо йти на цю параду? Коні та люди, які
залишилися, потомлені – решта в службі; ворог під самим містом –
становище неясне, та й маніфестуватися нема жадної охоти. “Ще паради
захочується!” – бурмотить Андрієнко. – “Далебі з глузду з’їхали!”
Щоби не було ніяких непорозумінь, вирішив я, що треба самому
поїхати на Софійську площу та поінформуватись у того начальства, яке
прийматиме цю параду, що далі робити.
II. Київ, його вигляд, внутрішні взаємини, зустрічі та розмови з
ріжними чинниками
Поїхав я з двома вартовими та ад’ютантом (досі цього терміна ще не
встановлено, бо звали цю посаду чи то осаулом, чи писарем, чи то
значковим), Олексою Григорієвим.
Ми їхали Васильківською, а далі Хрещатиком. Всі вулиці повні
народу, як у яке свято. Де-не-де вартові “Вірмено-Грузини”, яких видно
по білих перев’язках.
Юрба схвильована; на нашу проїзджаючу групу всі звертають увагу,
не сказав би я, щоби з якоїсь прихильности до нас, а просто з
цікавости.
На Софійську площу доїхав я уже тоді, коли українські війська
лаштувалися до церемонійного маршу, відходячи з площі в сторону
пам’ятника св. Ольги.
Дуже погано я пам’ятаю цю параду. Таки зробила своє страшенна
перевтома минулих днів і колізія протирічивих, незрозумілих почувань
від тієї страшної плутанини національних та соціяльних противеньств,
що виявлялись вже з підходом німців і новою фазою боротьби, а які
розвивались і далі.
Пам’ятаю, що вразила мене нестрункість піхоти, хаотичний перехід
кінноти слобожанців, напереді якої гарцював якийсь гарненький, веселий
старшина чомусь у черкесці. Вразили мене і партизани Полозова, що
йшли, віддаючи пошану “по офіцерськи”, підчеркуючи і тим свою
кваліфікацію.
Гурти і натовпи цивільної юрби, якої тут повно, вигукують
привітання; тут же на вулицях і площі летючі мітінги з промовцями, що
намагаються навіть спинити військові відділи.
У ряди військ вриваються якісь пані й панночки з квітками і дають
козакам. Взагалі настрої, які я бачив колись давно в 1905 році, коли
перемагали крайні кличі, коли на вулицях Варшави обносила товпа
прапори з білими орлами і браталася з військовими, навіть російськими
відділами, підйом, після якого вчорашні приятелі один в одного
стріляли.
Але не всі радіють. Ось на розі вулиці, спинені хвилею рушаючих
військ, стоять два вози чимсь навантажені, а коло них похмурі постаті
в робітничих одягах; мовчазні, спокійні, але по всій їх поставі видно
протест проти так близької до них фізично, але очевидячки далекої
моральної радости. Там далі попри якийсь мітінг, на який я поїхав,
шукаючи Пресовського чи Балецького, юрба людей, інтелігентів і міщухів
стоїть і з кривими ворожими посмішками слухає промовця. Ще через крок
до мене підходить теж з гуртком осіб, явно інтелігентів, якась дама і,
відокремившись від свого окруження, близько підходить до мого коня та
протягає мені червону троянду. Коли я нагинався з коня, щоби взяти її,
вона спішно і дуже потихо каже до мене по російськи: “Простіте, но я
вас знаю, я відєла вас на балу у предводітеля дворянства єщо перед
вайной. Ви ведь русскій афіцер ґенеральнаво штаба. Успокойтє нас,
скажіте, што ето не ґібель Рассії. Большевікі ето ужасно, но што
дєлаєтса тєпєрь єщо болєє ужасна. Скажітє, вєдь Ви с німі (жест в
сторону проходячих військ) только патому, што іначе невазможно спасті
Рассію от ужаса большевікоф-українцеф і їх творцоф немцеф?”
Боже, це ж якийсь бред! Відповідаю їй як можна спокійніше, що не
можна ставити під один ряд большевиків-українців-Росію. Що українська
влада, яка прийшла сама без німців унаслідок революції, тепер має
спілку з німцями, що це все явища нормальні для української землі та
що я тому з українцями, що територіяльно та частково і по крови я
українець. Але це її не переконало і вона зі словами “ну, канєшно, ви
не можете іначе”, тисне мені руку і відходить.
Вже проходять останні військові відділи, змовкає музика, –
гомонячи росходиться юрба. Та раптом випливають нові знайомі згуки:
близько, близько з над Дніпра гупають гармати, а далі чітко рвуться
шрапнелі та ґранати. Це німці стріляють по лівому березі, намагаються
сфорсувати Дніпро коло залізничого мосту.
Там бій, там і Гордієнківські гайдамацькі стежі з потомленими
людьми на потомлених конях і ще з більше потомленою душею від нових
важких переживань.
Знаходжу нарешті і свій штаб. З’ясовую стан полку і дістаю наказ
перейти до “Гарматної юнацької школи” у “Кадетський Гай”, де були
незруйновані будинки і де ми влаштувалися та почали формування полку.
Всі кінні організації, які ввійшли до Києва і які визнають Центральну
Раду, мали увійти в склад полку. Разом із тим був наказ мати постійно
стежі в безпосередньому дотикові із німецьким фронтом, що мав
посуватися на схід. Стежі мали інформуватися про те, що в німців
робиться.
Щоби читачеві та ще тому, який не переживав тих подій у Києві,
стала ясною поведінка багатьох із українських чинників у ті часи,
треба хоч побіжно з’ясувати ті взаємини, що утворилися між ріжними
верствами у Києві та між ними, владою та німцями.
Не буду тутки подавати персональної оцінки – тих взаємин, бо годі
учасникові бути об’єктивним, безстороннім – дам тільки низку малюнків
зустрічів, розмов, настроїв, у малому і більшому мірилі, а вже ті, які
читатимуть, самі прийдуть до висновків.
Перші, з ким я найблизче зійшовся, була моя рідня, з боку матері –
обрусілі шведи, Строльмани, що жили у Києві. Цей рід Строльманів осів
на Україні в 1709 році, як полонені шведи після полтавської баталії та
був старим військовим норманським родом щось із 1112 року.
У той час жили у Києві лишень жінки з цього роду, бо період з 1900
по 1917 рік винищив чоловіків того роду, які наложили в боях головами
та були поховані від Манджурії аж до монастиря св. Миколи у Києві, де
в українських рядах загинув останній муж у тому роді.
У родині драма – чоловік одної з тіток, полковник, та чоловік її
доньки, сотник Каленський, забиті червоноармійцями загону Муравйова.
Їх смерть, одну з тих 3000 смертей, що пройшли через Київ, поки ми
мандрували і билися між Коростенем, Житомиром і Бердичевом, змальовую
не тому, що це була моя, хоч далека рідня, а тому, що ця смерть є
виявом настроїв і взаємин.
Полковник Келєр був вихователем кадетського корпусу щось 10-15
років і був типовий, трохи вже і комічний педаґоґ – людина в своїм
фаху з покликання, карна та аполітична до смішности. Сотник
Каленський, типовий російський інтелігент – сотник воєнного часу зі
студентів, а до того ще й інвалід світової війни з покаліченими
ногами.
Уся біда трапилася тому, що у двоєрідної сестри була дуже мала
дитина, а старша тітка, що жила на Звіринці, мала корову. Поки йшла
боротьба за Київ і свистало та літало по всіх усюдах, обидва мужчини
сиділи дома. Але коли стихло, вони вибралися по свіже молоко, бо
дитина ледви не померла, тому що в матері з хвилювання пропало молоко.
Йшли собі обидва, узявши ще слугу “уборщика” з Кадетського
корпусу, бічними вулицями й щасливо дійшли аж до Васильківської
вулиці, де їх зустріла стійка червоноармійців Муравйова і зажадала
леґітимації. Бідолахи безжурно та впевнено витягнули ті “червоні
посвідчення”, які уряд Центральної Ради наказав мати усім службовцям
та які корпусне начальство усім видало і наказало завжди з собою
носити, а наказу сховати ще не було. Цих посвідчень було досить, щоби
червоноармійці почастували обидвох прикладами, називаючи неписаними
словами та контрреволюціонерами і повели зі собою кудись.
Слуга щасливо втік і передав усе жінкам. Останні взялися до
ратункової акції, побігли до ревкому штабу Муравйова – благали,
просили і щойно за яких три дні довідалися, що обидвох арестованих
негайно по аресті як контрреволюціонерів “виведено в расход” на кручах
Дніпра коло “Царського саду”, де в цей час “виведено в расход” сотні
інших, може, й не таких “контрреволюціонерів”, може і тих, кого,
мабуть, і варто було розстріляти за “нейтралітет”, ворожий всяким
змаганням і всякому поступові.
З бідою жінки вимолили дозвіл поховати убитих – “це падало, якому
все одно де гнити”, як цинічно заявили у штабі Муравйова одичавілі в
світовій бойні та у громадській війні чини штабу, деякі зі знайомих
тіткам “офіцери”.
Тяжкі часи – тітка так посивіла, що я її ледви-ледви пізнав, а в
двоєрідної сестри померла дитина і вона була напівбожевільна.
Але цікаво, як вони, ці нещасні, оцінювали події – кого винували?
– Однаковісенько і Муравйових, і Центральну Раду – перших за
неуґрунтований розстріл, – другу за дикі розпорядження і дикий
шовінізм, примушування людей брати “посвідчення” – причину розстрілу.
Бачив я і директора київського корпусу – на жаль, забув прізвище
(здається, Семашкевич), старого ґенерала, який хотів використати мене
для “признанія кадетскаво корпуса нейтральним і науковим оазісом”; це
акцентую, бо, як побачимо далі, він же був далеко не “нейтральний” під
час повстання Директорії проти гетьмана.
Ті інтелігентські круги, в яких перед війною я бував, ці професори
університету, з яких дехто і досі в Академії Наук, лаяли український
рух і Центральну Раду на всі заставки, аж гуло. Доводили мені науково
та ненауково, що все це не життєве, пускали навіть аргументи німецької
вигадки, та єдине, за що хвалили уряд Центральної Ради, то за те, що
він привів німців, які нарешті зроблять порядок. Бігме тоді вперше
побачив я, скільки тієї персональщини обивательської сидить у цих
мужах науки.
Ще гірше було в колах дрібнобуржуазної інтелігенції, цієї
зрусифікованої чи там російської. Вони лаяли, ненавиділи уряд
Центральної Ради з тих же самих мотивів, як і моя рідня: – мовляв, вій
роз’ятрив большевиків, які розстрілами старшин та інтелігенції
помстилися за сепаратистичну політику Центральної Ради, що коли б не
це “учреждєніє”, то, мовляв, російська інтелігенція та старшини дали
би таку відсіч большевикам, що їм би й не бачити вулиць “Матери
гародоф русскіх” та що тоді Малоросія стала би базою для “вазрожденія
Рассеї” та продовженням війни з німцями до “победнаво конца”, а не
погибелю Росії, віддаючи її на поталу німцям. Німці ж бо вороги та
вони ж видумали большевизм і випустили Леніна, вони ж видумали Україну
та всі ці Центральні Ради, Секретаріяти і таке інше…
Цікаво, що ця інтелігенція, що присіла під тяжкою рукою німців,
нишком приготовувалася до повстання проти німців. Деякі з моїх
знайомих старшин просто казали мені, що коли би Центральна Рада
привела антантську допомогу, вони би з нею тимчасом погодилися, але з
німцями ніколи, навпаки будуть готуватись їх бити.
Міщанство, оці дрібні крамарі та перекупки на базарах, критикували
найменше та дійсно були би цілковито вдоволені з того, що, мабуть, уже
буде порядок і не буде оцих несподіваних реквізицій та стрілянини,
якби вони були певні довозу всього необхідного із села, що ще не
почалося та відносно якого були трівожні, непевні вістки.
Села коло Києва, з якими я мав тоді чимало зв’язків, бо як
прибічник територіяльно міліційної військової системи, ще з
передвоєнних часів, я використав дозвіл царської влади мати у війську
25% територіяльних новобранців, щоби зробити спробу хоч частинного
усуспільнення війська. Тому я, командуючи сотнею (для цензу як
старшина генштабу) в Києві, нав’язав тісні зв’язки з родичами своїх
територіяльних вояків, щоби зробити для них військо не таким уже чужим
та ворожим.
Отже, спроба вдалася, хоч мої бувші підлеглі, що були в моїй сотні
в 1910-1914 році, частинно погинули в світовій війні, але зв’язки та
приязні відношення зісталися. Був ще один міцніший зв’язок, а саме
отой мій кінний джура – друг і незмінний “сопутник” на протязі цілої
війни – Кірієнко, незаможний селянин з Межигір’я, близько Києва.
Ці мої приятелі не рвали зв’язків із моєю родиною і до них
звертався я, коли треба було сіна для гайдамацьких коней та для коней
з полку, які полк купував переважно із тих коней, що їх село забрало
під панів. Все одно вже ясно було, що ці коні певно відберуть німці,
які вели про цих же коней поки що розвідку.
З возами сіна і з ремонтними кіньми приходили до помешкання
Юнацької школи ці знайомі пригородні селяни та ділилися з нами, як зі
своїми, думками і вражіннями.
“Навіщо оті німці, пане полковнику”, – обурювався голосніше від
усіх та більш отверто від усіх, як цілком “свій”, Кірієнко. – “Ми вже
на селі почали організуватись, щоби тих москалів уговкати та свій лад
селянський, український дати. Вже із другими селянами змовлятися стали
та от маєш німці. Офіцерня знову сили набирає, та ще у війську
Центральної Ради, мабуть, правда, що там сама буржуазія сидить…
Навіщо? Навіщо революцію робили, щоби знову панів та “Ґаспод афіцеров
та ісправніков” мати. Цього ж не буде!”
В тоні Кірієнка говорили й інші селянські ґрупи, висловлюючись
більше чи менше щиро, більше чи менше радикально, в залежности до
їхнього індівідуального успосіблення. Чим незаможніша була група, тим
більше було в неї невдоволення з приходу німців, тим більше побоювання
змін політично-економічних.
Ще більше чим зі мною розбалакували та шушукалися селяни з
Андрієнком, який потім ділився своїми вражіннями зі мною, вияснюючи,
що селяни дезорієнтуються та починають виступати проти української
самостійности, якщо вона зв’язана з німецьким пануванням, висловлюючи
при тому свій жаль, що не піддержали Центральної Ради, бо, мабуть,
тоді такого не було б.
В українських інтелігентських клюбах, як у клюбі “Родина” та в
інших осередках, не було якоїсь думки про дальше майбутнє і годі було
розібратися, що робити, головно тому, що, очевидячки, мені, як
кадровому старшині не вірили, бо все якось оминали простих відповідей,
до того і мовою я тоді володів дуже таки препогано, а це теж впливало
доволі негативно.
Андрієнко, якого я посилав на розвідку, теж не міг принести нічого
ясного, він розводив руками зі словами – “певно, що це так треба – так
неминуче”.. Ходили ми навіть у якусь кавказьку їдальню на
Фундукліївській вулиці – осідок лівих течій Центральної Ради, але й
там годі було про щось дізнатися, бо крім невдоволення тією реакцією,
що мала наступити, нічого виразного; може, знову таки перед нами
скривали..
Найбільш рішучі настрої проти сучасної політики були у
слобожанців, зокрема в “червоному куріню”, вони казали, що С. Петлюра
зрікається командування.
Щоби дізнатись правди, пішов я одного дня до С. Петлюри, який жив
тоді в якомусь готелі, назви не пам’ятаю, здається чи не “Прага”.
Побачив Симона Василевича, але від прямої відповіді на моє пряме
запитання: чому він зрікається командування, він ухилився, сказавши,
що, мовляв, він хорий, перетомився, почуває себе не на свойому місци і
т. д. Коли ж я спитав, що мені з гайдамаками робити, спитав таки, хоч
і відчував, що це трохи й по дитячому, але досада брала, то звичайно
дістав відповідь: “А що ж ви хочете, – ви ж військовий, треба
значиться воювати, а я цивільний, то мені вже годі”…
Пішов я тоді до полковника Слівінського за порадою, бо він
числився начальником ґен. штабу. Той каже, що Петлюра зрікся тому, що
розводить політику та амбіцію, а нам, військовим з обов’язку та
державного почуття, таке робити годі.
Побачив я і військового секретаря Жуківського. Він таки соціяліст
і мені більше подобався від інших. Жуківський почав мене формально
іспитувати, по соціяльним і національним питанням. Розпитував
докладнісенько, якими кадрами я розпоряджаю, про їх настрої і т. д.
Після цього всього сказав мені, що я мушу залишитись у армії та далі
вести полк у лівому напрямі, бо, на його думку, німці ледви чи можуть
ризкнути провадити якісь соціальні реформи, що їм ходить лише про
економічні вигоди, що ми мусимо цими економічними вигодами
росплатитися за збройну допомогу та можливість так-сяк усталити владу
та порядок. Головне, що просив мене п. Жуківський, то вдержувати з ним
безпосередній зв’язок навіть, коли я піду з Києва – інформувати його
та у нього інформуватися, щоби не помилитися.
Отже, і всі мої тодішні інформації; – тільки не знали ми нічого
про настрої робітництва та великої буржуазії. До кругів останньої
вступ українському старшині навіть і полковникові був неможливий, а
робітництво потонуло ніби в мраковинню, спокійне – зосереджене, хоча
невеличка його українська частина навіть привітно ставилась до
українського війська, але вистерігалася всіляких політичних балачок
вперто та рішучо. Видно щось впорядковано готують – а що?..
Отже, врешті-решт, для нас тоді виявилася така нібито ситуація:
російські інтелігентські круги різко до українців ворожі, хоч частина
виправдує прихід німців, міщанство, жидівське, українське та російське
– байдуже, навіть вдоволене. Селяни не проти Центральної Ради і за
Україною, тільки бояться соціяльних утисків і правих реформ з боку
німців, ліві ж чинники Центральної Ради запевняють, що таких реформ не
буде; робітництво мовчить, але українська частина його нам не ворожа.
У цій ситуації треба було рішатись: відійти від праці, від акції,
але як? Залишитись у Києві чи на Україні та рано чи пізно підпасти
наказові про мобілізацію, бо всі ми мобілізаційного віку. Втікати, а
куди? На російський червоний бік? А чи там є українська влада?.. До
далекого Корнілова?.. Не по шляху з ним і соціяльно, і національно. На
Кубань? А чи є ще та самостійна українська Кубань?
До того ще питання: чи ж маємо ми право руйнувати ту військову
силу, яка мабуть що зможе так-сяк бути опорою тим лівим групам, які не
хочуть правих реформ і будуть їм протиділати?
У Запоріжців тимчасом сталися зміни. Демісіонував генерал
Пресовський та полковник Балецький. Перший мені з’ясував свою демісію
тим, що тепер кожний кадровий російський старшина мусить це зробити та
як того я не розумію, тим для мене гірше і т. д., а Балецький сказав,
що він ще роздивиться і або поїде до поляків, або буде працювати в
українському генштабі у Слівінського.
На місце генерала Пресовського прийшов полковник російської служби
Натіїв – грузин по походженню, гарний артелєрист і добрий військовий
фахівець.
При побаченні він переказав мені, що мене виставляв військовий
міністр Жуківський начальником Запоріжського штабу, але що він,
Натіїв, думав, що це для мене пониження, бо посада команданта кінного
полку вища, а разом із тим він буде просити, щоби я дістав посаду
інспектора кінноти цілого Запоріжського Загону, який мав далі
розвинутися спершу в корпус, а потім навіть в групу.
Не дивлячись на це, з огляду на розмову з п. Жуківським, дав я
свою згоду на посаду начальника штабу Запоріжців. Але ґенерал Натіїв
сказав мені, що я маю лишитися командантом кінного полку і до зміни
повинен продовжувати його формування, а обов’язки начальника штабу
сповнюватиме сотник Вербицький, який буде до цього дня старшим
ад’ютантом. Це був молодий старшина, що скінчив прискорені курси
генштабу у воєнний час і був приділений до штабу, здається, зі складу
Дорошенківського полку.
Під час моїх побачень з тим старшиною зробив він на мене дуже
гарне вражіння, так своїм тактом і працьовитістю, як і щиро
українським переконанням, тільки соціяльне його обличя було для мене
якесь неясне.
Щоби перейти далі до змалювання життя та настроїв тільки
військових частин, в часі недовгого їх перебування в Києві, не буду
додержуватись хронольогічного порядку та передам свої вражіння від
наради військових начальників, що відбулася в бувшому кабінеті
начальника штабу київської військової округи, вже майже перед самим
виступом Запоріжців в дальший похід на схід. В менті цієї наради
багато з тих непорозумінь, що були під час формування, полагоджено;
всі вільні місця та посади майже настало пообсаджувано і тому метою
наради було лишень підбадьорення командантів, а через них і їх частин
– установлення знайомства поміж ними та обміна думок.
У великому кабінеті, коли я туди приїхав, був уже сотник
Вербицький зі своїми паперами, постійними його “сопутниками”, і полк
Козьма, інжінір Запоріжців – кадровий старшина, трохи різкий у
розмовах, постійно іронізуючий своїм храпливим басом, з постійною
посмішкою на негарному та розумному обличі, отаман Олекса Шаповал,
командант Богданівців, з типово південними рисами свойого виразно
українського обличя, чорний, смаглявий, балакаючий помалу не
поспішаючи, нібито підшукуючи вислову та виразів, зрідка при розмові
не то лагідно, не то нервово усміхаючись, та генерал Остафіїв, типовий
українець, хоч малюй з нього. Цей останній займав тоді, здається,
посаду у міністерстві війни по інжінєрному заосмотренню чи що. Це дуже
оригінальна людина, настільки, що про нього варто сказати дещо більше,
зокрема тому, що в цій та в останній частині моїх спогадів доведеться
ще до нього повернути, бо довелося таки чимало з ним співпрацювати.
Ґенерал Остафіїв – хоч і був російської служби, але під час неї
числився українофілом і мазепинцем. Він не то, що багато інших із нас,
уроженців України на російській службі, які весь час називали себе то
“южанами”, то “русскими Гасконцями”, то “малоросами”, які лише
кохалися в українській пісні, їжі, звичаях та одягах, – але він був
справжнім провідником українського культурництва і де ж уявіть собі –
в російській воєнній Школі Юнаків у Чугуєві, де був професором і
змінним старшиною. Він не тільки балакав поза службою по українськи,
не тільки ходив у себе дома одягнений по українськи, не тільки
гуртував коло себе земляків, не тільки був провідником українського
хору, але й ризкував на прилюдні виступи та влаштовував у часи першої
революції 1905 року, користаючи з паніки кермуючих кругів,
Шевченківське свято в стінах Юнацької Школи, на якому сиділа уся
влада, слухаючи співів, деклямацій та рефератів. Такі парадокси були
можливі тільки в царській Росії, де заборонена була назва
“український”, а був “Український гусарський полк”, а у Варшаві не
можна було ані грати, ні співати “Єще Польска не зґінела”, хоча ця
пісня була полковим маршем Гвардійського уланського полку “Його
Величности”, у тій же Варшаві…
Сам мало ініціятивний, ґенерал Остафіїв легко засвоював чужу
ініціятиву і виконував рішучо, та ще заохочував постійно других
словами: “Тільки робіть, робіть діти, а все буде гаразд”. Де він
тепер, цей молодий душею дідусь із сивим вусом? Я загубив його сліди,
побачив його востаннє в 1919 р. коло Проскурова, коли він з мішком на
плечах та крісом на рамені вів на пробій гурт старшин військової
Технічної Школи, яку він щойно сформував, через “Пашківську
Республику” до Любара вслід за відходячою туди українською армією.
Незабаром прийшов командант Дорошенківців, Загродський, високий та
масивний старшина, з голеним обличям, а з ним ще якісь два з того ж
полку, – прийшов полковник Болбочан, комендант Республиканців, людина
поважного вигляду, зі спокійною, трохи млявою манерою виговору,
вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на
голові і вусами та бородою аля цар Микола II. Нарешті прийшов Натіїв з
полковником Слівінським, тодішнім начальником ґенштабу. Натіїв, досить
типовий грузин з різько кавказьким акцентом в російській мові, по
українськи тоді він майже не балакав, хоч і намагався, а Слівінський
рухливий, стрункий, невисокий старшина зі швидкою вимовою
катеґоричними висловами, енерґійними жестами.
Зібралися майже усі; не пам’ятаю лишень, хто був від Слобожанців,
здається, сотник Удовиченко, якого кремезну, широку постать так багато
людей знало, що годі її тут змальовувати.
Коли вже всі зійшлися і позасідали, відчинилися двері і увійшло
двох в одязі Січових Стрільців. Цей, що увійшов перший, витягнувся як
на муштрі, вклонився коротким військовим поклоном та різко сказав:
“Кланяюсь! Я Коновалець, командант Січових Стрільців, маю шану
явитися!”
Тутки уперше довелося мені побачити команданта С. Стр., і тоді він
зробив на мене вражіння таке, яке завжди справляли старшини німецької
школи, тобто трохи перебільшена військова виправка.
Нараду відкрив, здається, Слівінський і далі він її провадив чи то
Остафіїв. Нарада як військова нарада, тобто звіти командантів про
матеріяльний та моральний стан частин, їх бажання, потім інформаційна
промова начальства, дуже невеличкі дебати і кінець-кінцем наказ.
Усі промови командантів, крім команданта С. Стрільців, майже
однакові: заосмотрення ще не впорядковане, людей не дуже багато, до
повного складу далеко, але настрої добрі – бажано би ще дати час на
формування та налагодження служби; Січові Стрільці, по словах їх
команданта, в цілковитім поготівлі і всього мають досить.
Від головної команди виступив перший ґенерал Остафїїв, який
доказував, що того, що ми маємо, то досить, бо навіть і три літаки є,
та що сила війська нашого не в його кількости, але в завзятті і тільки
праці треба. Далі Слівінський з’ясував, що наш виступ і участь у
дальшому поході та боях конче потрібні, головно з політичних причин і
тому скоро буде наказ вирушити, який мусить бути виконаний.
Наприкінці наради завітав до нас і Жуківський, який вказав на
необхідність дисципліни у війську, а головно на необхідність
демократизації цілого складу Запорожців, до яких, по його відомостям,
увійшло таки чимало соціяльно неозначеного, а то й контрреволюційного
елементу, який треба або виключити, або взяти в руки, але все це
повиннося робити вже під час походу, бо час не жде і ми мусимо
відвоювати Україну, тільки при допомозі німців, але не німецькими
руками.
Цим кінчилася наша нарада, в якій зразу виявився поділ у поглядах
щодо поготівля у команді Запорожців та С. Стрільців, а також
побоювання уряду за соціяльний склад війська. Чи ці побоювання мали
оправдання, побачимо далі.
За весь час нашого перебування у Києві в цей період перерви в
бойових акціях, який трівав майже тиждень, не можна було помітити
назовні порядкування німців. У них війська якось не було видко на
вулицях Києва і тільки час до часу переходили під барабан та з трубами
їхні невеличкі відділи у півсотню, або сотню, з двома скорострілами.
Досить часто таки проїздив я зі своїх касарень у Кадетському Гаю до
Липок у Ґенеральний штаб, у Секретаріят та по ріжних особах і під час
цих переїздів став я уважнійше приглядатися до цих німецьких
невеличких відділів. Яке ж було моє здивовання, коли я спостеріг, що
увесь час ходять по ріжних вулицях Києва тільки два відділи, один у
півсотні, а другий у сотню, обидва з двома скорострілами. В одному з
них попереду їхав старшина на сірому коні, а в другій чвірні кидався у
вічи рудий вояк і в другому рябий, а в скорострільній колісниці були
два таки дуже типові коні, один висловухий, другий вкудовжений –
соловий. Щоби перевірити мої спостереження, поїхав я за одним
відділом, що йшов зі мною по шляху. Дійсно, цей відділ зайшов на
подвір’я, перестояв декілька хвилин, вояки викурили цигарки і відділ
знову рушив, але звернув майже у протилежний бік. Чому ж це так? А
зрозуміло! Німці мають замало війська у Києві і тим способом роблять
на громадян вражіння значної сили, бо ходять ріжними вулицями, щоби їх
всюди бачили.
На цей же час припала зустріч Гордієнківців з кватирієрами
Синьожупанців та Сірожупанців.
Про формування цих двох дивізій, першої в Німеччині, а другої в
Австро-Угорщині, ходили чутки межи Гордієнківцями ще перед прибуттям
до Києва.
Це формування було вже на фронті світової війни темою для
обговорення, чи така акція є добра чи ні; чи зручно є формувати
війська для Республиканської України за допомогою монархістичних
держав. Треба зазначити, що ці формування в уяві Гордієнківців були
чимось від’ємним в оцінці діяльности Центральної Ради, бо, мовляв, ці
війська не пережили революції та відсталі від її поступу. Звичайно,
тепер, коли ми вже знаємо, що подув революції пройшов тоді в 1917 році
не лише за дроти німецько-австрійських таборів для полонених, а і в ці
військові формації бувшої російської армії, які були на французькому
фронті, то таке побоювання здається дивним, але тоді воно нас дуже
непокоїло.
Отже, коли одного дня в помешканнях, в яких були розташовані
Гордієнківці, з’явилися стрункі вояцькі постаті в гарно пошитих синіх
та сірих жупанах, у сірих смушкових шапках з кольоровими верхами, то
наші їх обступили зі всіх боків, та стали розбалакувати та
розпитувати. Хоч і як не довгі були ці розмови, але ясною стала зараз
ця ріжниця в успосіблені “Синіх” й “Сірих”. Сині козаки гаряче
балакали про ріжні політичні справи, казали нам, що в них молодший
командний склад призначений із тих старшин, які мають цілковите
довір’я козацтва, що настрої в їх частинах досить революційні, що
Центральна Рада та її неповні соціяльні реформи є для “Синіх” мінімум
і т. д.
Той єдиний “синій” старшина, з яким мені довелося балакати, був
досить таки “червоний” по своїх поглядах, тримався по товариському зі
своїми козаками, та нарікав на надто реакційні настрої вищої команди.
Шкода, що не пам’ятаю, з якого полку “Синіх” були кватирієри,
здається, чи не з 3-го. Сірі більше нагадували “муштрованого” вояка
передреволюційних часів. Дивно, але нав’язувалась анальоґія між
козаком Сірої Дивізії та стрільцем з Січового Стрілецтва. Та же сама
мертвяча австрійська муштра, якась забитість і безкритичність. Знову
скажу, що бачили ми лише гурток людей зі складу цих двох дивізій, але
все ж таки були нам близчі “Сині” своєю більше свідомою, більше
демократичною дисципліною.
Ці відвідини і ці балачки знову викликали між Гордієнківцями всякі
розмови та обговорювання. Дарма, що й самі Гордієнківці, як далі ми
побачимо, були вже не ті виразно ліві революційні боєвики, бо
побачення з “Синіми” та “Сірими” було вже після доповнення полку, та
все ж висновки цих розмов були майже такі, як і раніше, а саме:
погано, що довелося формувати частини за допомогою монархістичних
держав, але що ж робити, коли, ані демократична, ані соціялістична
Росія не дозволила на українські військові формування і доводилося нам
формуватись самочинно, а в той час та же революційна Росія дозволила
формуватись польському корпусові Довбур-Мусніцького, хоча в нього
старшинський та вояцький склад був далеко недемократичний.
У всякім разі ті настрої “Синіх”, які спостерігли ми під час наших
розмов з ними, давали надію, що і вони стануть опорою лівих груп
Центральної Ради.
Поки відбулися ці події поза межами полку, полк почав своє
поповнення та доформування.
III. Формування українських частин у Києві
Ще на параді з нагоди вступу українських військ до Києва, разом із
наказом перейти до Гарматньої Школи та почати формування, Натіїв
переказав мені, що як штаб дивізії, так і кожний із полків мають
проголосити заклик про вступ до частин добровольців (охочекомонних) та
що всі кінні частини, де б вони і при яких інших військових
українських формаціях не були, мають увійти в склад Гордієнківського
полку, а також що всі кінні добровольці, які тільки зголосяться до
штабу дивізії, будуть спрямовані до Гордієнківського полку. Ґенерал
Натіїв повідомив мене, що, з огляду на цілковитий моральний розклад
народніх мас, вирішено перейти на добровільництво, як головну засаду
комплектування збройних сил. Дуже не подобався мені такий принціп. Бо
цей принціп, на мою думку, є морально-розкладовий для армії, а тому
вирішив я наскільки можливо зменшити шкідливість цього добровільництва
тим, щоб по можности притягти до полку людей не публікаціями і не
афішами на вулицях Києва, бо це дало б мені мішанину з мійської
здеклясованої інтелігенції та мійського шумовиння, але звернутися
висилкою гайдамаків до околишних сіл із прямим закликом до селянства.
Штаб дивізії все одно оголосить добровільний набір, і я все одно
дістану трохи й небажаного елементу з міста.
На другий день після наради, стягнувши всі ті стежі, які були
вислані понад Дніпро і по Києві, та залишивши лишень ті, що були на
головних напрямках, якими стреміли німці перейти Дніпро, вирушили ми
до помешкань Гарматньої Школи.
Нерадо зустріли ми нове помешкання. Касарні на Діловій, в яких ми
досі були, стояли порожні, а в Гарматній Школі була ціла її
адміністрація на чолі з якимсь ґенерал-майором російської служби, і
просто треба було дивуватись, як вони там усиділи до цієї пори..
Звичайно, я з’явився у пана начальника школи, передавши йому наказ
української влади про передачу нам помешкань, але зустрів рішучу
відмову. Він тоном старшого, звичайно рахуючись по російській службі,
та природно російською мовою, заявив мені, що вже досить було тих
“українських” чи большевицьких частин в школі, що вони й так вже
досить нашкодили та що він як начальник школи і як цей, що відповідає
за майно, Гордієнківців не впустить і звернеться, якщо треба, за
допомогою проти “реквізування школи українською владою” до німців.
Та побачивши, що я рішуче стою при свойому, і побачивши стрункі
ряди невеличкого гуртка Гордієнківців, які підходили зі співами, він
збився з тону та почав переконувати мене, що стояти мені в школі
просто неможливо, бо попередники наші Сердюки гарматчики та
“большевицька” – себто російська “кіннота” покидали тут усіх своїх
шолудивих коней, так що ані стайні, ані уїздня, не надаються до
вжитку.
Довелося на перших кроках дійсно поставити коней на припонах, а
протягом дня дезінфекціонувати уїздню та одну зі стаєн і там
влаштувати коней, щоправда теж на польових припонах, бо усе внутрішнє
влаштування стаєнь було зіпсуте.
Щодо козаків та старшин, то я твердо вирішив і надалі
додержуватись тих суто, може і надто демократичних, традицій, які
якось самі собою утворилися в полку, тобто не давати старшині окремих
помешкань та будь-яких пільг в укладі життя. От чому невеличкі кадри
полку розмістилися в двох “батерійних помешканнях” школи, з яких кожне
було розчислине на 200 людей. В цих помешканнях сподівався я докінчити
формування полку, бо не гадав, щоби пощастило зібрати більше чим 400
козаків. В одному помешканню стояв штаб полку разом 6 люда та половина
муштровиків, а в другому скорострільці та друга половина. Немуштрові
примістилися в долішньому поверсі біля кухонь та почали приготовлювати
їду так для цього складу полку, який був, як і для того, що ще мав
бути. Єдиний, хто дістав пільгу та окреме помешкання, то наш “лікар”
Павлуша (Полина Думчова) та його помішник, бо ж вони були жінки.
Завітало до нас сердите начальство школи, походило коло
гайдамаків, подивилося як вони заходяться коло коней, коло кульбак,
коло зброї, подивилося, як докладно перечищують хлопці скоростріли, як
чистять коней, вози та й самих себе і раптом змінило до нас
відношення, запропонувавши видати покривала козацтву, коням вівса і
навіть ординувати куховара в поміч. Очевидячки, поділала на фахового
вояка справність гайдамацька та старання про коней. А ввечері
запрошено мене на чай до “Його Превосходительства” і на словесну
розвідку: “чого це я пішов в українці”.
Ми влаштувалися – вислали гайдамацькі роз’їзди із закликом до
селян та почали дожидати поповнень, але село радо привозило овес,
сіно, радо балакало з нами, але йти до війська не дуже то поспішало.
В перші два-три дні з’явився лишень невеличкий гурт бувших гусарів
“Київського гусарського полку” на своїх муштрових конях та зі своїм
старшиною “ротмістром” (сотником) Нестроєвим на чолі, а негайно же за
ним підійшов другий гурт теж гусарів “Гродненського Гвардійського
полку” і теж зі своїм старшиною того ж полку поручником Гарасименком.
Всі ці бувші гусари були з селян поблизьких сел, а ті старшини, що з
ними прийшли, переховувались на цих селах у мент заняття Києва
військами Муравйова.
Цікаве з психольогічного погляду утворення цих гуртків. Наші
гайдамаки звернулися до сільських сходів із закликом, на який
згодилося йти до полку декілька селян з бувших гусарів, але запитали,
чи вони можуть привести інших, відомих їм, товаришів і відомих
старшин, отже, й привели. Таким чином, тут ділав подвійний зв’язок із
минулої служби в російськім полку – та територіяльно земляцький.
Природно, треба було цей зв’язок якнайкраще використати, тому я і
призначив ці обидва гуртки до першої сотні – а сотника (еквівалент
“ротмістра”) Нестроїва – командантом сотні. В цю сотню дав я за
бунчужного свого, ще від початку істновання полку, кадрового гайдамаку
та ще з ним трьох інших, і в сотні сталося ориґінальне відношення сил:
сотник Нестроїв – з поміщиків Полтавщини – вихованець Миколаївського
корпусу, отже, ні в якому разі не соціяліст – і лише трохи демократ,
але, попавши в середовище “свого” козацтва, яке зразу же попало під
соціяльний вплив споріднених із цим козацтвом кадрових гайдамаків, він
просто на очах став “лівіти”, раніше “термінольогічно”, а потім і
“психічно”. Трохи згодом він зустрівся зі своїм братом, що теж був
вступив до нашого полку, але цей не міг витримати ані “соціялізму
брата”, ні “большевизму” полку та пішов геть.
Щоправда, сотник Нестроїв на перших своїх кроках у полку
запропонував був поповнити кінський склад полку шляхом “відібрання
пограбованих у поміщиків коней”, але не зустрівши від мене одобрення,
а від козацтва співчуття, швидко уговкався.
Як би то не було, але міцний кадр в 30 шабель, гарних рубак ще зі
світової війни та селян, дістала 1 сотня.
У другу сотню зібрав я всіх старих ще з фронту Гайдамаків, які
залишилися в полку, чи то повернулися знову до полку на наш заклик,
так що створився осередок в 45 шабель, надійних під усякими поглядами
– і соціяльним і національним – хлопців, на чолі з сотником
Андрієвським, якого хоч оминула куля, бо він дуже на неї наражувався,
але не оминув плямистий тиф, від якого він й загинув у 1919 році,
будучи весь час на чолі своєї 2-ої сотні Гордієнківців.
Відділ скорострільців переведено увесь на озброєння “Кольтами” в
тороках, як скорострілами більш зручнішими для кінноти. Цей відділ теж
складався зі самих майже фронтових Гордієнківців, і я старався
приділити до нього на поповнення найсвідоміший національно та
соціяльно елемент, бо ж ця сила була головною опорою в бою і, – нема
де правди діти, головною опорою… на кожний випадок. Старшини в полку
майже нічим не відріжнялися, ані в озброєнні, ані в одязі. Тільки угли
з тасьмами на рукавах відзначали тих, що повнили обов’язки сотенного,
четового і т. д. 3. сотня і 4., в перших днях були тільки проектовані,
в команді зв’язку було всього 6: три телефоністи й три телеґрафісти.
На другий день по нашому влаштуванні на помешканню повідомили нас
телефоном зі штабу дивізії, що на поповнення полку призначено
партизанські відділи полковника Полозова та Полтавський партизанський
відділ під орудою сотника Уральських військ Епова.
Про перший з цих відділів згадував я ще в першій частині своїх
спогадів. Це було збіговисько російської офіцерні – свавільне, слабо
карне і з таким препоганим соціяльним успосібленням, що я просив
ґенерала Натіїва, щоби минула мене чаша сія. Та коли наказ про цей
приділ до мене “Київських партизанів” повторено, я приїхав інкогніто
до їх розташування у “Тираспільських Касарнях”. Що це було – тяжко
передати. Коні погано чищені, вартові коло них грають у карти. Більша
частина “партизанів” у місті по приватних мешканнях та готелях. Стан
коней, які я перечислив, цілком не відповідав станові людей, яких
список, та ще з обов’язковим означенням ранґ і старшинства, був у
штабі Натіїва.
Біда! Але на щастя, “Київські партизани” так хотіти бути під моєю
командою, як я хотів їх мати в себе.
Тому вони якось виминули приділення до мене і залишилися надалі
для формування в Києві та склали кадри “гетьманського” перевороту. До
речі, назва “Київські партизани” цілком не відповідала своїм змістом
властивости цього відділу. Він же і сформувався в запіллю, мовляв, з
українських військ у Житомирі та ніколи не був у запіллю ворога, якщо
не числити пізнішої чинности цього відділу проти Центральної Ради як
“партизанів”…
Щодо “Полтавських партизанів”, то тут справа вийшла трохи інакше.
Вони сформувалися самостійно на Полтавщині з полтавців і тоді, коли
вже всі українські частини відступили аж за Гребінку. Весь час і
самостійно чинили в глибокому запіллю російських військ і щойно потім
приєдналися до головної маси українських військ.
На другий день після того, як мене повідомлено про приділ
“Полтавських партизанів” до нашого розташування, приїхали кватирієри
від них, які, очевидячки, мали ще до того і розвідочну функцію,
значиться подивитись, що ми за одні, подібно як це я їздив до
“Київських партизанів”.
Дивно, як швидко починає ділати певна засада, на якій формуються
війська. Висунено принціп добровільництва та вільного найму вояцтва і
воно негайно перетворюється в зарібників у ґрупи, “артілі”
“ландскнехтів”, які вишукують собі кращого “капітана”, кращих умов –
не несення військового обов’язку перед нацією, а вибачте, праці – не
кращого заробітку, бо цей останній мотив ще не був тоді актуальний в
наших нових формаціях, тому, що все ж таки люди йшли до них із певного
почуття необхідности йти на боротьбу за певну, хоч і для кожного
інакше усвідомлену ідею. Також і питань грошевого чи матеріяльного
забезпечення не ставили вони в першу чергу, а лише питання певности
відносно команданта (персональний принціп), та співзвучности
ідеольоґічної (соціяльно-національний принціп) тієї частини, куди
йшли, щоб ризкувати своїм життям.
Щоб не було закидів у тенденційности такого освітлення, зокрема з
боку читачів галичан, треба пояснити, що Наддніпрянщина тоді була
далеко не моноліт; що заверюха революції лише зворушила все, – але не
соціяльна, ані національна свідомість, які не були великі; що не було
тоді авторітетного проводу і не було тих суґестій, якими держалося
Українське Січове Стрілецтво в часи війни, та що вся майже
інтелігенція, за малим винятком, була дезорієнтована навалою грізних і
катастрофальних подій.
Отже, від “Полтавських партизанів” приїхали їх бунчужний та двох
“козаків”.
Бунчужний теж Гарасименко, але Андрій, з Полтавщини, типовий
запоріжський козак, як їх інколи малювали на старовинних малюнках – з
витягнутим смаглявим обличям, грізно насупившими бровами над трохи
дико поблискуючими очима. Стрункий, мов викутий з бронзи. Вузький в
пасі, широкий в плечах; чорні тонкі, а довгі вуса до долу, голена
голова і, – чого я не надіявся, – оселедець як у козака Мамая. Він був
зі селян, підстаршина, якогось з російських кінних полків ґвардії. Я
спинився так довго над змалюванням цього бунчужного, бо він відіграв
таки чималу ролю в життю полку, зокрема в його відносинах до
“Полтавських партизанів”, бо був одним із самоуків, що їх висунула
революція, а не відіграв такої ролі, скажемо, як її відіграв відомий
Буденний, мабуть, тому, що не сприяли йому обставини. Цей бунчужний
3-ої сотні Гордієнківців героїчно згинув вже як командант тієї сотні в
1919 році, коли він з трьома своїми козаками, окружений в околицях
Вапнярки Денікінською кіннотою, засів у хуторі, де боронився кілька
годин і був рознесений на ворожих шаблях, відкинувши всі пропозиції
здатись.
“Козаки”, що з ним приїхали, були колишні старшини російської
армії, обидва воєнного часу, один від кінноти, другий від піхоти.
Бунчужний балакав чудесною полтавського вимовою, “козаки”
страшенною мішаниною намагалися балакати по українськи.
Кватирієри, оглянувши умови їх майбутнього розташування, пішли між
Гордієнківців побалакати. Щось з годину відбувалася ця розмова,
причому найбільше балакав бунчужний, який все держався одинцем і все
якось на самоті балакав з Гордієнківцями.
Коли кватирієри від’їхали, поінформували мене Гордієнківці, що ці
“Полтавські партизани” ще так-сяк можливі, що хоч там головно
старшини, але, як згадував бунчужний, то вони гарно ставляться до
української визвольної боротьби, над селянином не знущаються, а до
того хлопці бойові. Тільки погано, що команда не надійна з погляду
національного і хтозна, чи теж не контрреволюційна. На другий день
після цих відвідин кватирієрів повідомили мене зі штабу, що
“Полтавські партизани” не погоджуються приєднатись до полку, про що
заявив рішуче сотник Епов, а ще за один день почули ми відгомін
української пісні, що наближалась до наших касарень, та побачили крізь
вікна під’їзжаючий відділ в 30-40 кінних на добрих конях, однаково
вдягнутих і узброєних. Всі були в сірих смушкових шапках з жовтими
шликами та срібними дармовисами. Останнім у цьому відділі гарцював на
чудесному коні знайомий нам Гарасименко – бунчужний, а за ним їхало
два вози теж з гарними кіньми та вкритих покривалами. Взагалі
підходила до полку гарна військова частина, а були це “Полтавські
партизани”. За хвилю до нашого помешкання увійшов молодий, стрункий
хлопець років 25 – гарненький бльондин і зголосився в мене як помішник
команданта партизанів та доповів, що партизани являються в склад полку
на приказ української влади. Він намагався балакати по українськи, але
йому якось не йшло. Це був “штабротмістр” (ранґа низча сотника)
російської служби барон Штакельберґ.
Вже саме прізвище та титул барона зраджували його походження і
дійсно, як я потім довідався вже від німців, барон Штакельберґ був
дуже старовинного роду, який походив з ливонських рицарів і дивними
кутермельцями історії опинився в Лубнах, де від їх баронства залишився
цьому останньому представникові роду лише титул та маленький домик зі
садком у Лубнах, де жила мати та дві сестри цього помішника команданта
“Полтавських партизанів”. Звичайно, на шлях служби в українській
збройній силі привів його випадок і цей Гарасименко – бунчужний.
Лікуючись від ран, був він в момент революції дома і коли кадрові
старшини, а він був із кадетського корпусу та військової школи,
“самоопреділялись” у громовиці та хуртовині революції, він кинувся
формувати територіяльний загін, який його і потягнув до українців.
Добрий вояка, але цілковито, ані соціяльно, ані національно не
означений; зрештою, потім опинився у свиті біля гетьмана та, здається,
загинув від української таки кулі в час повстання 14 грудня 1918 року
у Києві.
Сотник Епов за весь час перебування Гордієнківців у Гарматній
Школі так і не з’явився, очевидно, настрої полку були не по його
думці. Як побачимо далі, це був типовий “общерос”, себто
“єдино-неділимець” і до того ще рішучий соціяльний ворог большевиків,
який був готовий йти з ким хочеш і куди захочеш, аби проти комуністів.
Ясно, що він у нас довго не витримав і вже в Лубнах пересварився зі
своїми партизанами та зник, і як я довідався вже на еміграції, зі
споминів ґенерала Гайди, опинився якимсь то способом аж у
Колчаківській армії на досить значних там посадах.
Новоприбувші розташувалися в призначеному їм помешканню і залунала
так вже позабута для Гордієнківців російська мова та лайка, бо дехто з
партизанів цілком не володів українською мовою, а більшість намагалася
балакати страшенною мішаниною.
Це викликало зразу низку непорозумінь, бо Гордієнківці навмисно не
розуміли звернень до них по російськи.
Вечером того ж дня чув я, як барон Штакельберґ вичитував своїм
підлеглим про необхідність вчитись української мови та наказував
бунчужному впорядкувати школу мови. А на другий ранок Гордієнківці
трохи вже і погодились з новими товаришами полку, побачивши, як
старанно вони ходять коло коней, як вчились орудувати шаблею і т. д.
Тому що відділ партизанів був доволі міцно зжитий зі собою та в
кадрі свойому мав таких впливових людей, які духові полку відповідали,
уважав я можливим залишити “партизанів” в цілости як 3 сотню полку.
Таким чином створилися кадри чотирьох складових частин полку,
значиться, 3 сотень і відділу скорострілів. Вони були настільки
неподібні одна до одної, що тяжко було собі уявити, як вони можуть
злятися в одну цілість.
Я так довго спинився над цим порядком формування Гордієнкінців не
тому, що спомини про свою рідну частину мусять бути дорогі кожному
воякові, а тому, що тим приблизно з’ясовується порядок формування
тодішних частин взагалі. І я думаю, що він подібний майже у всіх
частинах, бо всюди вступали тоді ріжноманітні елементи з ріжними
гаслами і почуваннями, підшукуючи собі менш більш відповідне
середовище. Кажу це тому, що, крім тих кінних охотників, що вступили
до Гордієнківського полку, являлося у нас ще чимало інших, які,
познайомившись із нашими настроями, зникали і опинювались чи то в
Дорошенківцях, чи то частіше в Республиканцях, не скажу, шо в
Богданівцях, чи Січовиках, бо там добір був трохи інакший, навіть
складніший чим у нас, бо перші були шовіністично бойовими, а другі
тяжким для революційно успосіблених елементів осередком. Надто яркий
шовінізм відштуркував тоді поступові елементи, а незрозуміла суха
дисципліна австрійського зразку просто лякала.
Як би то не було, але це явище – певного підбору, спричинилося не
лише до дуже ріжних психічних та соціяльних властивостей частин, але й
стало підвалиною та перводжерелом початків “отаманії”, що так буйно
розцвіла пізніше. Команданти, утворюючи певні психози в своїх
частинах, мимоволі самі їм підпадали, призвичаювалися, числилися
тільки зі своїми частинами, а звідси вже не дуже далеко до свавілля,
бунтарства, некарности, навіть самодурства, тих властивостей
“отаманії”.
Яка ріжна психіка утворювалась у командного складу та людей під
впливом нових факторів, нового середовища, може яскраво вказати
приклад спроби призначення до полків “регулярних” командантів, яких
задумували провести певні чинники, чи то з військового Секретаріяту,
чи то зі штабу Натіїва.
Смішно звучить під пером кадрового полковника ґенштабу з 12 річним
передвоєнним і 15 річним передреволюційним стажем назва “регулярний
командант” у порівнянні до інших, які, може, були і з меншим стажем і,
напевно, з меншою військовою фаховою освітою, але більшість кадрових
не пройшла “революціонізовання” цього “революційного зіпсуття мозків”,
по барвистому виразі команданта III. Сибірського Корпусу, а тому
думала цілком іншими катеґоріями, чим ті, які “дерзнули” на
“неофіцерське поведення”, робили всьо самостійно впоперек наказам
команди і були слухняні тільки наказам своєї ідеї, значиться тих, які
ризкнули творити нове право – нову дисціпліну.
Одного дня в той період, коли мене хотів секретар Жуківський
бачити на посаді начальника штабу дивізії, явився в мене якийсь моїх
років старшина, бувший командант одного з кінних російських полків, з
приказом від отамана Натіїва приняти від мене Гордієнківський полк.
Повів я його показувати своє господарство. Оглянув коней, вози –
все нічого. Увійшли ми в помешкання – нове начальство трохи покрутило
носом з приводу того, що не можна відріжнити старшин від козаків, а
козаків від старшин – що ніхто при нашому вході не кричав диким
голосом “встать смірно” та не підходив з вивченою фразою “о
благополучії”, хоч вартові були негайно коло мене на випадок наказу.
Невдоволення трохи минуло, коли на мій приказ сотні озброїлись та
виладнались так швидко, як не завжди бувало і в “регулярних” частинах.
Але дальше ще більше непорозумінь. Запитали мене про булавну
канцелярію та відділ писарів. Біда – забув, що вони перш всього. Ось
не вдається! Що ж ми за полк, коли не мав нічого такого полкового крім
“ґросбухів” грошевих та матеріяльних звітів, які негайно притягнув наш
милий господар, старшина воєнного часу Корніяш. У книжках записано все
майно полку до шматка, всі гроші до сотика.
А крім того, лише полеві книжки, в яких були всі розпорядження і
накази полку, але ніяких друкарських машинок, шапірографів і т. д..
Словом, усього того, що в час боїв буяло кудись далеко від частин,
з’являючись тільки на нічліг і відбираючи останні хвилинки спочинку
команді полку, зокрема після бойової праці. Як же так, що це за полк
без “табелі термінових і безтермінових донесень”, друкованих по числі
сотень, приказів і т. д.. Та ми все ж таки якось проістнували без
всяких оцих причандалів аж до травня, хоч на два місяці і розлучилися
зі своєю господарською частиною, яка, як і всяка порядна господарська
частина всякої порядної кінноти, відстала. Більше того, на перегляді в
травні – перегляді з наказу гетьмана Скоропадського, якому полк не
присягнув і тому хотіли довести, що ми “банда”, все знайдено в
блискучому порядку.
Дальше було ще більше непорозумінь. Нове начальство спитало про
“трубачей” (орхестру), яких не було в полку і яких пляном формування
не передбачено. Був лише полковий сурмач, що крім військових сигналів
нічого не знав. Здивовання…
Ще більше здивовання, просто жах, коли запитали про “штандарт”
(полковий прапор у російській кінноті). Нема! Був один, як виходили з
Осиповщини, докладав стурбовано Корніяш, з портретом Шевченка, його ще
в 24 Туркестанському на Шевченківське Свято зробили, з ним і походом
до Києва йшли, але матерія була дуже погана, посіклася і потріпалася,
так що Корніяш, аби зберегти портрет, вирізав його і сховав, а матерія
пішла на жовто-блакитні шнурки для новоприбувших…
Після цього новий командант сказав, що він раніше, чим приняти
полк, мусить зголоситись у Натіїва – та тільки ми його й бачили.
Дійсно, як приняти полк без прапору, коли російські правила
казали, що коли знищено ввесь полк, а залишився прапор, то полк живий,
а нема прапору – то нема полку. Тому обережні команданти перед боєм
висилали “прапор” кудись подалі взад аж до обозу другого порядку, а
ми, бідолашні, не мали тоді такої розкоші, як обоз другого порядку.
Цікаво, що, здається, ні один із наших полків, крім Богданівців,
аж до 1920. року, до часів інтерновання, не мав прапору, який
відповідав би знамені “штандарта”.
Тут несвідомо робили своє атавізми, бо наші старі козацькі полки
таких прапорів, здається, не мали, крім “жалованих чужими королями та
царями”, а це “пожаловання” завжди неминуче сходилося з ментами
занепаду війська.
Такий же випадок повторився і у Дорошенківців, де теж хотіли дати
нового команданта, який також не зміг переняти полку.
Щоби остаточно змалювати усі перипетії формування, доведеться
спинитись дещо над питанням матеріяльного заосмотрення. Здавалось би,
що в Києві в 1918 році це питання не могло би викликати непорозуміння.
Київ був базою Південно-Західного фронту, що числив щось понад мільйон
війська, отже, його склади легко мусіли би забезпечити неповні десятки
тисяч українського війська, але мимо того, що ці склади були дещо
пограбовані, завідуючі ними, що залишилися, не поспішали реєструватись
в української та німецької влади. Українська військова влада була
лишень у стані формування. Німці взяли тільки під охорону, що могли,
як от Дарницькі склади, та із взятого під охорону нічого не хотіли
давати до реєстрації майна, так що довелося після довгих даремних
прохань по всяких інстанціях просто вислати розвідки по Києві та
околиці, щоби добути те, чого бракувало, головно шаблі, кінний наряд
та вози.
Парадоксально, але правда. Розвідки донесли, що на Васильківській
є великий склад сідел, але що завідуючий складом відмовився видати, і
що на Печерському наша й Дорошенківська розвідка виявила склад возів.
Я вислав прохання і дістав дозвіл від самого Військового Секретаря.
Але видістати цей потрібний наряд було не так просто. Завідуючі
вимагали посвідки від бувшого їх начальства, яке кудись зникло.
Інакше, мовляв, не мають права видати. Вони ще й загрожували, що
пожаліються німцям і т. д. Нарешті мій терпець увірвався і я вислав
відділ з наказом силою взяти, що потрібно, і примусом залишити
посвідку на те, що взялось. Лише так вдалося видістати наряд і в день
нашого виступу хоч не все, але багато було вже в порядку.
Поруч з нашими збройними силами продовжували своє існування ті
грузинські збройні організації, яких ми застали в Києві. В складі цих
грузинських збройних організацій була і цілком самостійна вірменська
частина. Не знаю, на яких підставах вона існувала; здається, що
числилася за вільнонаємну міліцію міста Києва.
За час нашого формування мені довелося нав’язати зв’язок з
представниками тих організацій.
Один із них Сандро Фравіянд, мій товариш по випуску з російської
військової школи, в щирій балачці сказав мені, що їх положення як
грузинів тут погане, що єдино, кому вони можуть співчувати, то це нам,
українцям, бо ж росіянам вони не вірять та ще менше вірять німцям, які
є їх ворогами, бо вони спільники турків, і звичайно, не будуть робити
уступок із турецьких інтересів у користь Вірменії чи Грузії, а Турція
як сама не схоче загарбати ці землі, то скорше згодиться на залишення
їх у російській неволі, чим на їх самостійність. От тому всі надії
грузинів і вірменів були в погромі Осередних Держав, а тому і їх
політика, при всьому співчуттю до українців, була проти тодішньої
української політики – ставки на Австро-Німеччину.
– “Ми тільки і мріємо, як би якось прорватись зі зброєю домів, де
кожний кріс йде на вагу золота, але як це зробимо, не знаємо” – казав
він нервуючись.
IV. Дальший наступ на схід. Бої під Гребінкою, Лубнами та в
околицях Ромодану. Березень 1918 року
Не дивлячись на те, що нашому формуванню ще далеко було до кінця,
ми дістали 6. березня після військової наради наказ вирушити далі на
схід.
Першими мали вантажитись Богданівці, за ними Гордієнківці,
Дорошенківці та Республиканці. Слобожанські Гайдамаки, Січові Стрільці
та Київські Партизани мали залишитись у Києві.
З вантаженням йшло погано. Мимо того, що рухомий склад залізниць
був страшенно винищений війною, головно демобілізацією, мимо того, що
все, що було краще, забрали з собою відступаючі російські війська,
весь вищий та низчий залізничий персонал виразно саботував і нас, і
німців. Просто невідомо, чи були б ми виїхали, коли б не було нашого
залізничого куріня, який якось усе наладнував.
До якого ступеня йшов саботаж, наведу приклад. Щойно від’їхали
Богданівці й на одному вантажному помості почали вантажитись у довгий
ряд ваґонів ми – наша піша батерія та німецькі наколесники, як від
сторони Києва II. надігнав потяг, теж повний німецьких вояків. Потяг
йшов швидко і, як виказували сиґнали та переводи, які я бачив,
неминуче мусів увігнатись у середину тих возів, що стояли коло
вантажного помосту.
Я швидко скомандував своїм хлопцям вийти з возів і не вводити до
них коней. Ще не всі встигли виконати наказ, як паротяг в’їхав якраз в
середину ешелону, що стояв коло помосту, та зсунув із рейок чимало
возів, заки спинився, похилившись дещо на бік.
Німці, які їхали, висипалися з возів, а механік на паротязі, що
стояв недалеко від мене, лише посміхався вдоволено, потім побачивши,
що до паротягу йде німецький старшина з вояками на остро, скочив на
поміст, пірнув між гайдамацтвом і зник серед заставлених возами торів.
Цей випадок причинився до того, що кінно-гарматна батерія під
орудою полковника Алмазова, яка мала бути приділена до нашого полку та
була вже частинно навантажена, виїхала раніше з потягом Богданівців, а
я дістав у свій ешелон пішу двогарматню батерію.
Виїхали зрештою і ми, та тому, що старий залізничий міст був ще
попсований, поїхали через новий тимчасовий міст – Гавань-Дарниця. Ми
їхали дуже повільно, бо дістали замість справжнього паротягу стару
руїну, що більше стогнала, ніж везла.
Нарешті Дніпро – міст, Микольська Слобідка і залізничий тор від
неї, який біжить пісчаними пустарями до Дарниці. З повільно
рухаючогося потягу бачимо покинуті гармати з купами вистріляних
набоїв, з пащами, звернутими на Київ. Це ті самі гармати, з яких
“муравйовці” били по Києві (див. 1. частину спогадів) та покинули їх.
Раптом стоп!… Що сталося?… Механік докладає, що у паротязі не
вистарчило палива та просить відпустити паротяг до Дарниці за паливом.
Але… дякую – залишити ешелон отак серед пустарів на торі. Висажую з
возів гайдамаків. Розбираємо якийсь старий пліт. Поїхали.
Нарешті Дарниця і ніч. Стація забита німецькими ешелонами, які
вивантажуються, бо коло Яготина зірвано міст, а над Сулою на міцних
позиціях ставлять опір російські війська, які мають поважну артилерію,
головно чудовий панцирний потяг “Заамурець”, що є певною перевагою в
боях вздовж залізниці, які провадилися тоді.
Цей “Заамурець”, з яким довелося чимало битись – зокрема
Гордієнківцям – мав два гарматні і два скорострільні вози та два
опанцировані паротяги, які зміняли один одного. На одному з гарматних
возів було дві панцирні башти, з повним (на 360^0 ) оборотом,
озброєних звичайними 3-х дюймовими скорострільними гарматами. На
другому, – одна башта з одною довгою морською 3-х дюймовою
скорострільною, з великою досяглістю щось коло 8 верстов, гарматою. На
кожному скорострільному возі всіх по 16 скорострілів “Максима”, отже,
разом три гармати і 32 скоростріли, що давало огневу міцність 1600
крісів. На другий ранок виїхали Богданівці, а нам було сказано, що
наша черга прийде щойно після полудня.
Я вирішив використати цей час для остаточного поповнення своїх
запасів з Дарницьких складів. От чому, посунувши свій потяг
якнайблизче до місця величезних складів, пішов я і сам особисто до цих
складів. Завідуючий складом приділив до нас одного зі служачих і
дозволив переглянути необхідні бараки з сідлами та шаблями, але разом
із тим поінформував нас, що він непевний, чи німці дозволять взяти
що-небудь зі складів, бо вони поставили свої стійки коло всіх складів,
хоч і не перешкоджували досі адміністрації порядкувати в тих складах.
Почали ми роздивлятись; – чого там тільки не було!.. Вже
навантажили ми цілий віз сідлами по розрахунку на повну кількість
муштрових коней в полку, вже взяли консервів на весь стан людей, як
прийшла німецька варта та заявила, що ми не маємо права нічого
вивозити.
Я з’ясував командантові цієї варти, що ми маємо право взяти те, що
захочемо, і казав йому викликати старшину. Тон авторітетного наказу
поділав на нього, а коли явився старшина, я просто дав йому вже раніше
написану посвідку, що я як командант кінного українського полку підняв
таке і таке зі складу. Чи то тому, що на посвідці була печатка, чи
тому, що я балакав дуже по військовому і як належить старшому, але всі
мої вози з набором були подані з Дарниці паротягом, вивезені зі
складів та причіплені до нашого потягу. Цікаво, що коли подібну річ
захотіли зробити Республиканці, то німці їх не пустили.
Нарешті далеко після полудня вирушив наш ешелон в напрямку на
Яготин.
Розраховуючи на всілякі можливости, наказав я крім звичайного
заосмотрення вагонів узяти з собою ще й ті кладки (сходи), по яких
виводять з возів коней. Я був певний, що їх не дістану на малих
стаціях, а може й просто в полі вивантажитись доведеться.
На ранок другого дня дігнали ми ешелони (їх було два) Богданівців,
які спинилися коло моста на Трубайлі (що був зірваний, а не
Супойський), який швидко направляв якийсь залізничий майстер
українець, якому допомагали Богданівці.
До річи, ще перед нашим від’їздом з Дарниці, де зібрались
Республиканці та штаб дивізії, отаман Натіїв, утворивши з Богданівців
і Гордієнківців передню кольону, хотів її підпорядкувати мені по
мойому старшинстві в російській армії, але я зауважив йому, що це буде
трохи невірно з тактичного боку, бо коли начальникові кінному буде
підпорядкована піхота, то трапиться одно з двох: або цей начальник
перестане бути командантом своєї кінної частини, або піде кудись
вперед і не буде командувати авангардом, отже, краще як мені,
підпорядкувати її командантові Богданівців. Але, зауважив отаман
Натіїв, там командує якийсь не то старшина воєнного часу, не то есер,
якийсь Шаповал – то, по-перше, мені незручно Вас йому підпорядкувати,
по-друге, боюся, що він щось напутає, авангардові ж доведеться
неминуче битись, бо попереду є лишень німецька кіннота і роверисти
(наколесники): “Ви ж маєте кому передати командування, бо сотник Епов
є кадровий старшина, хоч правда він вернув до служби з запасу, але,
кажуть, добрий “офіцер”…” (отаман Натіїв тоді балакав по російськи з
виразним кавказьким акцентом).
Сотник Епов дійсно “потрудились” та явився у полку в мент
вантаження і зразу став у опозицію проти всього, що було в полку.
Зрозуміло, що я підчеркнув отаманові Натіїву повну неможливість
передати командування українським полком якомусь добродієві, що сам
себе призначив на команданта “Полтавських партизанів” і поводився щодо
України і української революції більш чим дивно. Тоді отаман Натіїв
вирішив: “якщо це мене не ображає”, підпорядкувати мене командантові
Богданівців, але дав мені листовну повновласть перебрати командування
авангардом, як це я знайду потрібним.
Отже, знову проблиснув принціп кондотієрсько-отаманський:
числилися не зі справою, а з особами приємними з тих чи інших
міркувань і навпаки.
Отже, спинивши свій ешелон в хвості двох Богданівських потягів,
вийшов я з воза та пішов зголоситись.
Отамана Олексу Шаповала зустрів я коло моста, який безпосередньо
кермував направкою цього моста, заохочуючи до праці так своїх козаків,
як і селян, яких зібрано з околичних сіл.
У той мент, коли я підходив, частувалась горівкою чергова зміна
робітників. Горівку цю видавав завідуючий Дарницьким складом нашим
частинам за поквітуванням і дехто з командантів не вдержався від
спокуси приняти цей “данайський подарунок”, який дуже шкодив тим, хто
його приняв, спричинивши чимало від’ємних випадків і мимохіть був
причиною смерти Шемета – брата відомого Сергія Шемета, який, як мені
казали, застрілився, побачивши, як козаки приправляли свою гульню
“російською культурою” – сороміцькими піснями та добірною лайкою…
Отаман Шаповал переказав мені, що тимчасом тяжких завдань не
передбачається і просив мене, щоб вивантажити декілька їздців та
вислати їх вперед на Яготин, так для підтримки зв’язку з німцями, як і
для охорони цієї стації, і це я негайно виконав.
Далі в свойому викладі подам деякі дати, але прошу шановних
читачів ставитись до цих дат як до не дуже то точних, даруючи помилки,
що відбігають на день, два дні, а може й більше, бо записки з цього
часу відібрала мені гетьманська влада та й досі не повернула. Згадана
влада забрала до архівів усі полкові документи, а потім цей “архів” та
інші йому подібні у кращому разі пішли як не на цигарки, то просто
були знищені.
Тому довелося встановлювати дати громадою залишившихся в живих
Гордієнківців 1917-18 р., а небагато їх лишилося, усього 10-12.
Вдалося встановити певно лише деякі дати, а решту приблизно. Це
зробили ми в 1921 році у Каліші, коли писались вже ці спогади. Воно
може й дивним здаватись, як не вдержалися у пам’яти 12 людей дати
крівавих подій, але мимо того, що всі ці 12 людей пережили тяжкий тиф
і жахи нашої боротьби, треба взяти під увагу і те, в яких обставинах
зафіксовуватись могли у пам’яти ці дати.
Це ж не було тоді днів і ночей, не було діб, а було безпереривне,
то вічне тремтіння в неопалених возах, то марші цілими добами в день і
в ночі з харчованням та пересідлюванням коней в перерві маршу, і
спанням-забуттям, повним примарних химерних снів, які важко було
відріжнити від такої ж калєйдоскопічно-химерної дійсности.
Я сам, досить таки загартований страшними перевтомами світової
війни, пам’ятаю, як куняв я у сідлі й, прокинувшись від товчка
нерівної ходи стомленого коня, не міг відріжнити кінця сну від початку
дійсности.
І врізалися вогневими рисами в свідомість, записалися десь в
глибині пам’яти події, тим міцніше, чим більше вони хвилювали.
Врізались часто дрібні, але такі важливі тоді для самого життя людини,
для цілости полку, – факти, дрібниці, але календарна дата – це вже
справа холодного думання, нотатки спокійних нервів. Пам’ятаю дрібні
риси, випадкові обличя та часом і болюче тямлю, але за дати прошу
вибачити, якщо вони будуть в дечому помилкові.
Щоб фактом з’ясувати наш тодішній фізичний та моральний стан,
досить сказати, що змінити сорочки на чисті, в період від 11. березня
і до 22. травня, пощастило двічи – в Полтаві та Лозовій; там же
пощастило перевести боротьбу з внутрішніми ворогами –
“білогвардійською піхотою” та “червоною кіннотою”, від яких свербіло
тіло.
Наша “господарська частина” в ешелоні відстала від нас 14.
березня, дігнала 6. квітня, знову відстала та дігнала щойно в кінці
травня.
Стички з ворогом в період з 16. березня до 19. травня ми не мали
лише два рази на періоди по два, три дні. А коли не мали, то мусили
держати поготівля проти наших “спільників”, з якими відносини були не
дуже то добрі.
Цілий 12. та початок 13. березня простояли ми перед мостом так, що
я вже хотів вивантажувати свою кінноту, але врешті міст направили, і
потяги рушили на Яготин один по одному. Але в Яготині нова затримка:
на вимогу німців пропускається ешелони, на які сідають німецькі
роверисти, що мали піддержати німецьку кінноту; але це не Європа, а
весняні українські шляхи, по яких не ровер везе людину, а якраз
навпаки…
Під час тієї затримки Богданівці наводили порядок довкруги
Яготина. Мені та й гайдамацтву цей порядок трохи не подобався, бо все
більше пригадувалися ріжні роз’яснення Секретаріяту Внутрішніх і
Земельних Справ, ніж основний земельний закон Центральної Ради, звідси
і низка непорозумінь зі селянами, що їх Богданівська старшина
розв’язувала не все в демократичний спосіб.
Цікаво, що німецький командант Яготина до всіх таких карних акцій
залюбки притягав наші частини і звернувся був до мене, але я
відхилився від тієї акції, покликавшись на те, що, мовляв, ми тільки
бойова частина і кожної хвилини, як кіннота, можемо бути покликані на
фронт.
Нарешті поїхали Богданівці, а за ними й ми. На стації Журавки
знову затримка. Пропускаємо відходячі порожні потяги з під німецьких
наколесників, які вивантажувались і ведуть разом із кіннотою бій проти
Гребінки, де ставлять їм опір якісь частини, підпирані панцирниками та
гарматами.
Всі ці несподівані зупинки без кінця доводять до того, що в нашому
паротязі не вистарчає води, а всі водонабірні російські відходячі
війська дуже уміло псували. Довелося знову вжити засобів доісторичних
та, діставши скільки можна відер і уставивши гайдамаків рядом від
близчої криниці до паротягу, передавати з рук до рук відра і так
наповнити паротяг.
Знову хотів я вивантажитись, бо зпереду, дратуючи, гупали стріли,
але командант Богданівців був того переконання, що тільки після
невеличкої затримки росіяни знову сядуть у потяги та й поїдуть, а ти
гони за ними кінно. Однак його думка не справдилася, і 16 Богданівців
викликано на поміч під Гребінку, а за ними вирушили й ми.
Таким робом вже шесту добу сидимо в ешелоні і їдемо з Києва до
Гребінки, цю дорогу зробили би скорше кінно та менше потомили б людей
і коней. Добре, що ми взяли містки з Дарниці, то ж при всякій нагоді
виводили коней хоч по одному на прохід, а то сколінковатіли б. Хай
лишень висадимось з ешелону – ні заніщо знову не сяду.
Помало рушаємо. На роз’їзді одноторової залізниці розминаємось з
порожнім Богданівським ешелоном, який вже вивантажився, але по
“фонопору” дістаємо наказ, щоб їхали далі, бо ворог зменшує міць вогню
і певно скоро подасться назад. Ідемо далі, якийсь потічок з болотними
берегами, насипом та містком через нього, а за горою, як каже механік
і кондуктор, – Гребінка, перед якою лише малий роз’їзд. Попереду на
гору, попихкуючи, піднімається останній Богданівський ешелон.
Щоби зрозуміти дальші події, треба ознайомитися з тією місцевістю,
по якій ішов цей наш перший полевий бій після доформування.
Ті малі річки, що впадають у Дніпро вище Сули, ще не мають типових
властивостей рік Полтавщини та Харківщини. Не мають високого, крутого,
правого берега, що дає вигідні позиції, та повільно піднімаючогося
лівого берега, на якому погано розвивати боєву акцію тому, хто
наступає зі сходу. Ці річки протікають по болотистих луках, що
тягнуться вузькою смугою в розлогих долинах, найвищі вододільні точки
яких лежать часто-густо в 1?-2, а то і 3-х верствах від води в річці.
Отже, обом сторонам треба переводити боєві операції по похилих площах
до річок, на яких видко дуже добре усі рухи, та де за укриття можуть
бути тільки села та хуторі або якась балка припливу річки, що часто
вкрита рядами височезних осик та верб немов алеями.
Наш ешелон переїздить міст і, попихкуючи та видихуючи клуби диму,
вилазить за Богданівським, як раптом над останнім рветься шрапнель
один, другий, третій – високо, високо вибухає над нами і як град з
невеличкої хмарки стукотять кулі, вже нікому не небезпечні, об дахи
наших возів. За цими першими ластівками вже швидко, одна по одній,
починають являтись все то нові, білі хмаринки, обсипуючи ешелони, хоч
і не дуже сильними – бо десь очевидячки здалека стріляють – але все ж
неприємними кулями, а між цими хмаринками з неприємним
шипучо-свисвітячим згуком проноситься стрільно і вибухає в болоті коло
містка, в гору викидаючи воду, багно і чорні кавалки торфу. По згуку
пізнаємо стару, знайому нам, морську малокаліброву гармату.
Богданівський ешелон спиняється, як норовистий кінь, свище і
починає пятитися до нас. Щоби нас не розбили, починаєм рачкувати й ми.
Від будинку перестанку гонить до ешелонів якийсь їздець, щось
кричить коло переднього, із нього як бджоли з розбитого вулика
висипуються піхотинці, – ладнаються та йдуть вперед – розвиваючись на
ходу у розстрільну. На ешелоні залишаються лише вози та пара гірських
гарматок, коло яких метушаться люди. “Вивантажуватись!”… кричить до
нас надігнавший гонець від команданта кінноти до начальника авангарду.
Нарешті! Даю розпорядження до вивантаження на шляху. Тому що
другій сотні, четвертій та гарматам (пішим) перешкоджує вивантажитись
насип, – штурхаю їх за місток, де наказую затормозитись і почати
вивантажування під орудою команданта 2-ої сотні, а по вивантаженню
наказую зібратись усім до хуторів, кільометр наліво від шляху.
Починається спішне вивантаження: громлять містки-східки, лунає
команда, крики на коней. Половина ешелону стукотить за місток і там
теж починає вивантаження, а москалі дуже непокояться, щоби ми не
засиділись у возах та підганяють нас шрапнелями, що, на щастя, високо
рвуться і тому нешкідливі. Налагодивши справу, біжу до Богданівського
ешелону, біля якого лається високий бльондин, що кермує вивантаженням
гармат на руках і мотузах.
Пізнаю полковника Алмазова. Нагадую йому наказ приєднатись до
полку та кажу, щоби взяв у мене містки для вивантаження коней.
– Добре, що підемо з кіннотою, – каже він – бо піша чортівня
повилазила, а про коней їм і байдуже.
Подають мені мою вже осідлану кобилу, яка ще зі світової війни
знає, що то за диво оті білі хмарки, а тому охоче скаче в сторону
перестанку, де, очевидячки, примістився штаб авангарду.
Дійсно, під стаційним будинком, якого теж не забула ворожа
гармата, так що вже кута даху бракує, притулились Шаповал з декількома
людьми, а за близчими хатами якогось хутора туляться кінні ординарці.
…”Ні то старшина воєнного часу, ні то есер”, пригадуються мені
слова Натіїва, коли підхожу по накази.
Неспішно, рівним, спокійним голосом дістаю наказ відшукати та
обійти праве крило ворога. Привичному військовому ухови бракує лишень
виразно з’ясованих обставин, у яких доведеться діяти, та трохи зайві
подробиці побутового характеру. Ось, наприклад, радиться післати стежу
кудись під Прилуки в село Миковиця чи Лукавиця, де, мовляв, населення
певно співчуватиме, бо там має діяти брат командуючого авангардом, а
коло Гребінки найти якийсь хутір, власник якого може допомогти і т. д.
Звичайно і місце висилки стежі досить таки оподалеки від бою і де там
якогось хутора шукати, але ж все це лише “кольор льокаль”‘ напів
громадянського типу війни, а проте все ж не зле.
Поки дістаю наказ та занотовую села й імена, дивлюсь у бік свого
ешелону та бачу, як групами гонять до хутора їздці, як трухцем йде
туди кінно-гарматна чета. – “А це ж куди?” – питає Шаповал. “До мене,
– відповідаю, – я вам пришлю піші гармати”. – “Добре, шліть скорше!”
У бік Гребінки похило спускається рівне переоране поле, видко міст
через річку, за містком на горбі містечко і коло нього висока
водонапорна башта стації Гребінки. Між мостом та баштою курить ворожий
панцирний потяг, який очевидячки робить нам оту всю суматоху.
До потягу пристрілюються зліва німецькі батерії, але щось дуже
погано. Справа теж стріляють німецькі гармати, посилаючи свої стрільна
кудись за містечко, звідки їм відповідають ворожі гармати.
Вертаю до своїх. Висилаю розвідку, до якої добровільно
зголошується сотник Епов зі своєю 3. сотнею, а ми вичекавши, коли вона
трошки відійде, вирушаємо за нею.
Наші ешелони від’їжджають на захід, а з ними і вся наша
“господарська частина”, окрім 10 возів – по два на сотню, команду та
батерію, які запряжені по 4 коні кожний, не зможуть перешкодити нашій
рухливости.
Від ворожих батерій помітили наш рух і намагаються досягнути до
нас гранатою, але дарма, далеко.
Під змовкаючу, то знову вибухаючу гарматну стрілянину в боці
Гребінки та моста на залізниці відшукуємо кінець німецьких стеж, що
хоч вже перейшли через цю річку, що ділить обидві сторони, та
окопалися там, але не відважуються посунутися далі. Вже починало
смеркатися, коли головні сили – 2 сотні, скорострільна та дві гармати
переходять греблю через цю річку, минають німецькі стежі та доганяють
свій чоловий відділ, який спинено вогнем з якогось хутора, що лежить
на горбі, яких два кільометри від стації Гребінка. Друга сотня злізає
для пішої атаки – перша вирушає в обхід, але те, що стріляло, втікає
без бою. Стає цілком темно, з горба, на якому стоїть декілька хат і
стоділ, видно в далині стаційні вогні, чутно як свистять пахкаючи
паротяги та від’їздять на схід потяги.
Одна з гармат полковника Алмазова пускає ґранату в сторону стації,
але далі стріляти годі, бо нема змоги орієнтуватись, а наші стежі
здержує крісовий вогонь із ровів при дорозі, що на пів віддалі між
нами та стацією.
Приміщуємось у хуторі на ніч, де ставимо пішу варту та гармату на
позиції, і цілу ніч просліджуємо пішими та кінними стежами ворожі
стежі до того часу, поки з розсвітом не виявляємо, що вони відійшли, і
тоді негайно сідаємо на коні та з першим промінням сонця ми вже на
стації Гребінка.
На стації сліди швидкої евакуації: декілька перекинутих возів на
помості, покинута гармата, з якої зіскочило колесо і в поспіху було
годі наложити його; коло цієї гармати лежать два людські трупи – жінка
в роздертому зверху до паса одязі та голими до колін ногами, що
виглядають з під подертої в шматки спідниці. Череп у неї розбитий
стрілом, а її обличя заляте кров’ю; другий труп мужеський цілковито
голий, весь порубаний дрібними неглибокими ударами шаблі, так що не
видно нічого крім запеклої крови, а труп, це якийсь чорний кусень
чогось неживого, грубо порубаний дрібними ударами в щось подібне до
людини. Скручені ноги та руки доводять, що смерть настала не відразу.
На дальшому нашому хрестному шляху не раз доводилося нам
зустрічатися з тими проявами звірячого дикунства, спадщиною віків,
системи виховання народніх мас у відсутности освіти, дикого визиску
їх, який заганяв визискуваємих в умови життя, що мало чим відріжнялися
від умов звірячих і плекав у них почуття біольоґічної ненависти до
всього пануючого, до чого в уяві темної та озлобленої маси відносилося
все, що так чи інакше вибивалося на поверхню життя. Жахлива наука для
тих, що хочуть та вміють витягати консеквенції.
Налякані залізничники, які вийшли на зустріч, розповіли, що забиті
це Шаповал, який є братом того, що пішов у Богданівці, та його
наречена, яка переховувала свого жениха. Не буду переказувати
подробиць їх смерти та того, що робили з жінкою; колись, сподіваємося,
ці жахи, як і колишні жахи святійших інквізіцій та царських тортур, як
і інших тортур сучасности, відійдуть так далеко від людської психіки,
що про них споминатимуть із тим же розумінням їх злочинности та
недоцільности, як сучасний інтелігент думає про святу Германдаду, про
льохи Шильонського та Вишневецького замку, Бриґідки, табори
інтернованих і т. д.
Я наказав забрати трупів до будинку, бо гайдамаки, які входили за
ріжними справами на стацію, товпилися коло забитих, а такі видовища
викликають завжди почування, що може і причиняються до більшої,
мовляв, войовничости, але псують людину в озброєному воякові.
Ми поприв’язували коней повз стаційні будинки, вислали стежі в
сторону Лубен та почали заходитись коло того, щоби підхарчувати людей
та коней. На жаль, походніми кухнями покористувалися ми щойно в
Полтаві, а до того часу харчувались або консервами, або по хатах у
населення, а тут ще й “господарська частина” десь дуже таки далеко.
До того треба було війти у зв’язок із Богданівцями та
орієнтуватись у ситуації відносно ворога.
Швидко побудили гайдамаки ціле містечко, мешканці якого трудились
коло наших коней і де раптом утворився осередок життя.
Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців
Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення
ворожа, в ліпшому – невтральна; тутки всі свої, навіть робітництво,
яке так похмуро мовчало в тому Києві, тут балакає, ділиться
вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та
кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода
усьому працюючому народові, але це все те, що чули ми від усіх лівих
елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це
незгода своїх, а не ворожість чужих.
Поволі з’ясовуємо, що хліб нам спечуть щойно за годину, що на
Гребінці протиділали нашим і німцям такі відділи: “Крюковські
партизани”, російські робітники з району Крюкова, в яких було дещо й
українського елементу, “Революційно-комуністичний морський курінь”, у
тому теж дещо українців, та два полки червоноармійців, які при дальших
наших розпитах, а головно після оглядин декількох забитих, яких ледви
присипано землею недалеко залізниці, показалися по знайдених
документах стрільцями бувшого 25 Сибірського, 12 Туркестанського та 3
Ґренадирського російських полків. Отже, все це старі знайомі з армії
Муравйова, окрім партизанів, які є вже новою для нас формацією.
Мешканці Гребінки означували скількість відділів партизанів на
200, моряків комуністів на 1000, а в обох полках 1500-2000 люда.
Казали, що було дві чи три батерії по 4 гармати і три панцирники, один
справжній “Заамурець”, а два тимчасових з гарматами на плятформах.
З розмов крюковських та червоноармійців – бо моряки, як казали
мешканці, “зовсім не розмовляють, а тільки лаються” – виявляється, що
з боку Полтави мають підійти на допомогу лотишські полки, що
командування над групою військ, які оперують на півночі України,
приняв товариш Антонов-Овсієнко (тепер полпред СССР в Празі на Чехах),
що при вантажці у москалів був величезний переполох і безладдя.
Мешканці нарікали, що відійшовші большевики дуже таки далися їм
узнаки, зокрема безпереривними реквізіціями. Одночасно розпитували про
долю тих українських відділів, що проходили через Гребінку в січні,
були це, здається, Слобожанці, і казали, що Лубни теж радо повитали би
повернення українських військ, – але без німців і без правих реформ,
які були якимсь страховиськом у цьому містечку, в якому були самі лише
інтелігенти, дрібні крамарі та селяни.
Нарешті підійшли і Богданівські стежі та доповіли, що німецька
кіннота вирушає кудись не на північ, що в Полтавському напрямку
залишаються Запоріжці, а їх має підперти німецька піхота, яка ще має
підійти. Тому що міст перед Гребінкою зірваний, Богданівці знову
починають його направляти і тому частинно вже повсідали в ешелони.
Незабаром прийшло повідомлення і від ад’ютанта Богданівців про те,
що командант полку уважає бажаним для кінноти прикрити відбудову
мосту. Значиться знову стояти, тоді як до ворога підійдуть нові
частини, або як він зірве ще пару мостів, так що не то до Полтави, а
то й до Лубен у місяць не доїдемо.
Отже, краще виконати й тут обов’язок доброї кінноти та “гнати
ворога аж до знищення”, числячись не з його кількістю, але з його
настроями. Тому втративши зо дві години на підхарчовання людей та
коней і повідомивши, що йдемо прикривати відбудову мосту аж до Лубен,
полк відійшов далі на схід.
Перше йшли ми повз залізниці, а потім повернули на північ на
великий шлях з Прилук до Лубен. Там довелося досить таки рано дати
відпочинок, бо люди після поганої ночі та дуже раннього вимаршу були
дуже потомлені та куняли у сідлах, що для кінноти, хто знайомий з
технікою, є погано, бо “наб’ють” (відпарять) коней.
Ми стали в якомусь розлогому селі, яке все складалося з низки
розкинених хуторів і звідки було видко залізницю.
Думали там заночувати, але не довелося. Вечером приїхав зі сторони
Лубен віз, в якому були представники селянської організації з села
Мачухи з-під самої Полтави. Делегація явилася в штабі полку та
виказалась посвідками зі “старорежімними” ще печатками старости і
доповіла, що вони їдуть: “шукати української федеративної (sic)
влади”, бо не вірять, щоби її не було, а знають, що вона має бути десь
у Києві, бо про це є її оповіщення. Делегація мала повновласть
відшукати цю “українську владу” та просити її, щоб вона вигнала
“москалів із Полтави” та поставила там “українську козацьку залогу”,
бо, мовляв, за багато вже тих “салдатів”, яких досить і за старого
режиму було.
Як собі уявляє делегація цю нову “залогу”, годі було вияснити, аж
поки на другому возі не доїхав учитель з того ж села, що задержався
був у Лубнах і який пояснив, що село дуже невдоволене російською
залогою у Полтаві, що веде реквізіції та взагалі надуживає своїм
становищем збройної сили.
Цей же інтелігентний українець доповів, що під Лубнами російські
війська стоять в ешелонах, які розміщено за Сулою коло перестанку
Солониця, а на стації Лубни є панцирник і то лише у день, що населенню
Лубен загрожує репресіями, а то може і повним погромом з боку москалів
бо, мовляв, громадяни дуже необережно виявили радість з приводу їх
відвороту.
Треба, отже, поспішати, бо хоч сили були дуже нерівні, але те, що
ворог держиться за річкою, явно доводить, що у него з настроями дуже
не гаразд.
Щоби читач міг краще розібратись у подіях, пригадаю, що наш “полк”
мав 3 сотні та зачаток четвертої, раптом 210 шабель, до того 4
скоростріли “Кольта” та дві гірські тридюймові скорострільні гарматки
новітнього зразку.
Відправивши делегацію з захворівшим гайдамакою та листовним
донесенням про приняте рішення, негайно зібралися ми і вже в темряві
рушили в дальшу дорогу. Добре ще, що йшли ми широким шляхом та що від
полуночі засвітив місяць, “козацьке сонечко”, а то було б більше
всіляких клопотів, чим було; в одному місці застрягла в замерзлій
зверху грязюці гарматка, так що запряжені муштрові коні ледви витягли,
в другому перекинувся в глибокій баюрі віз і загуло за кіньми,
декілька гайдамаків поковзнувшись на зрадницьких похилинах шляху таких
нібито певних, але ковзьких, бо розмоклих; та, на щастя, тільки один з
упавших побився так, що довелося покласти його на віз.
Такі погані жарти з нашими грунтовими дорогами у весняну пору.
От чому довелося ще о півночі дати малий відпочинок, бо ж і
холодно було, зябко, вохко та туманно.
Села при шляху вже мали, очевидячки, певний досвід від тієї
навали, що вже раз прокотилася попри них, від филі дезертирів і
окремих відділів та військ із громадянської війни, бо цим шляхом
перевалювались через Україну Донські частини та “Добрармейчики”,
пересуваючись на південний схід. Хати на першу вимогу швидко
відчинялися, а господарі зараз же попереджували, що вони самі все
дадуть, хай лишень ніхто нічого не бере й дуже дивувалися нашим
скромним вимогам. Мене це дуже дивувало, чому по хатах не бачу молодих
жінок. Та згодом виявилось із розмов, що вони по першім алярмі
ховаються, бо “війна війною”: хто знає, що за люди прийшли; а що як
черкеси?…
Весь час 3. сотня мужно держала службу на стежах, але, проїхавши
до неї під час відпочинку опівночі, довелося провірити, що там люди
вже до решти поморені, лише Епов та барон Штакельберґ були мов із
заліза. Перший настоював, щоби сотня ще далі була на стежах, але
другий згоджувався, що необхідна зміна.
Трохи відпочавши та розтерши коням ноги і спини, рушили ми далі і
перед самим досвітком опинилися в хуторах, що розкинені між шляхом і
залізницею, трохи на схід від стації Лазорки, останньої перед Лубнами.
Кожен кавалерист знав, що значать для витривалости муштрового коня
оті всі переддосвітні хвилини, коли кінь навіть лягає та спить лежачи.
Як не розсідлати чи бодай не дати йому часу на повний відпочинок, то
на другий день буде в нього лише половина тієї енергії та
витривалости. Тому рішаю ризкнути та розсідлати усі коні, виставивши
пішу варту.
Твердим сном заснуло все, але з першим промінням сонця команданта
покликали до стійки, що стояла на самому шляху, де задержано ґрупу
моряків українців, які були озброєні лишень револьверами і йшли на
захід. З допитів виявилося, що вони тікають домів з “Революційного
Комуністичного Куріня”, бо “надоїло воювати”. Вони щиро переказали, що
большевики стоять за Сулою та бояться наскоку німців і
контрреволюційної кінноти Центральної Ради; що чекають допомоги з боку
Полтави і піроксиліни, щоби зірвати міст на Сулі, та що на Лубни
наклали контрібуцію, якої речинець виплати кінчиться нині вечером, це
було 18. березня (дата досить певна).
Відібравши револьвери, пустили ми далі домів цю “демобілізацію”,
як влучно охрестили їх гайдамаки, та почали збиратися в дальшу дорогу.
Щойно посідлала коні 2. сотня, яка мала на цю добу замінити 3-тю,
та вирушила по шляху, як з боку залізниці бухнув гарматний стріл і
стрільне, прорізуючи повітря – пролетіло десь високо над хуторами та
бухнуло далеко на ріллі.
Друга сотня швидко рушила вперед, а надігнавший гайдамака доповів,
що сотник Андрієвський вирішив атакувати панцирник, якого дим від
сотні видко, та просить підтримати атаку гарматами. Нічого собі
рішучість!
Наказ гарматам заняти позицію, а сотникові Андрієвському порада не
дуже ризикувати.
Та до бою не дійшло. Панцирник, пустивши ще декілька стрілів
невідомо по кім, бо ні одного не спрямував на нас, подався скоренько
до Лубен.
Очевидячки, його вислано на розвідку, а їхати вперед не дуже то
хотілося, то він стріляв, як то у світовій війні називалося, “на
реляцію”, щоби мати право щось вигадати про розвідку.
Цей випадок ще більше переконав нас, що треба поспішати, щоби
використати “отступательні” настрої, які були наочні у ворога.
Скоренько виряджується весь “полк” у звичайний порядок. Сотня,
гармати, скоростріли – сотня – кадра 4 сотні, вози та рушає трухцем за
2-гою сотнею, що вже зникла на обрію десь там за горбом.
Гаряче весняне сонечко все вище та вище піднімається, заливаючи
проміннями хуторки, виблискуючи на рейках залізниці, розтоплюючи
ранішній лід на калюжах, так що вода починає вибризкувати з-під
кінських копит, а гарматкам раз-у-раз доводиться мати мороку, то
об’їзжаючи баюри, то застрягаючи у грязюці. Добре хоч вони легенькі, а
коні добрі, а то б не дійшли.
Настрої у гайдамацтва чудові, – просять дозволу співати й швидко
сотні одна перед другою намагаються виконати якнайкраще українські
пісні, але репертуар їх більший у 1-ій сотні.
Нарешті вдалі замигтіла копула Лубенського собору, до якого шлях
поволі йде під гору, так що видно, як друга сотня ріденькою лавою
обережно підходить до перших будинків Лубен і спокійно, без стрілів,
зникає за ними.
Спиняюсь на хвилю коло хуторів на шляху, щоби підіждати на
донесення від 2-гої сотні. Але щось їх довго немає. В Лубнах тиша. Не
чути ні стрілу; тому починаємо посуватись далі вже без пісень у повнім
поготівлі.
Ось уже перші будинки Лубен, і широка вулиця міста, – як назустріч
летить старшина другої сотні та доповідає, що в місті ворога не має,
що бронепотяг його відійшов до залізничого мосту через Сулу, де стоять
і ешелони з большевицькими військами, але відходячи бронепотяг забрав
зі собою дві цистерні з нафтою, щоб спалити міст, бо не мають
піроксиліни. У місті чекають, що із-за Сули прибудуть ворожі відділи
за контрибуцією, яка має бути зібрана до 2-ої години (14) пополудні.
Над порядком збирання цієї контрибуції саме радилася “Городська Дума”
(Рада міста), коли підійшла друга сотня, але зараз вона лаштує нам
зустріч.
Зустріч! а ворог на гарматний стріл від міста, а нас жменя.
Прискорюємо бігу – з походу висилаю 4-ту сотню – кадрову – 5
козаків і старшину зі скорострілом “Шоша” заняти та удержувати стацію,
а самі йдемо далі до центру міста.
Треба зазначити, що місто Лубни, як і багато інших міст на
Україні, не дивлячись на невеличку кількість мешканців, досить
розлоге, бо має багато садів, незабудованих просторів, широкі вулиці і
т. д. Тому, що Лубни місто старе й положене незручно для проведення
залізниці, то залізничий двірець віддалений майже два кільометри від
центра, від базару та собору, а залізничий міст, ще трохи далі, так що
між деревляним мостом через Сулу на старім Муромсько-Московськім шляху
та залізничим, коло яких 4-ох кільометри; залізничий міст лежить
далеко за будинками міста.
Сама залізниця, починаючи від двірця, відходить далеко на південь
і широким півколом підходить до моста, спускаючись з крутобережа
правого західного берега Сули. Далі за Сулою залізниця йде вже по
звільна підіймаючійся до Ромодану рівні трохи хвилястій і завертає на
перших 4-5 кільометрах на північ, так що перестанок Солониця, перший
після Лубен, лежить майже проти середини відстані між обидвома
мостами; від неї до крутого берега Сули яких 3-4 кільометри, а
залізницею від стації Лубен до Солониці цілих 10.
Будинки та сади Лубен тісно підходять під кручі правого берега,
високі на 15-20 метрів. При самому майже південному кінці міста, над
кручами, невеликий бульвар з молодими ще деревами та чистенькими
доріжками, це “Види” (краєвиди), одно з улюблених прогулькових місць.
Сулу перед Лубнами перебристи навіть кінно ніде не можна: глибоке
та багнисте з водорослею дно.
З високого берега, зокрема із “Видів”, далекий вид: в ясні соняшні
дні видко ст. Ромодан – 40 кільометрів, село Покровську Богачку – 25
кільометрів, так що як плян рисується, то ця далека рівня засіяна
хуторами, селами, невеличкими балочками.
Лівим берегом, проти самих Лубен, тягнеться в два ряди хат
довжезне село – Засулля, яке перервою на пів кільометра переходить в
більше розлогу Солоницю, велике село на південь від залізничого моста.
Переїздимо широкими вулицями, де багато народу, – дехто вітає,
дехто махає шапками-хустками.
На декілька сот кроків перед площею, в центрі міста, підлітає сам
сотник Андрієвський, командант 2-гої сотні, і кричить: “Батьку!
москалі вивезли на міст цистерну та пускають нафту! їх кінні стежі
підходять до деревляного моста, а в мене там лиш трьох гайдамаків…”
Даю йому два “Кольти” та наказую чим швидче поспішити з цілою
сотнею до залізничого мосту та перешкодити його знищити, першій сотні
заняти та удержати міст деревляний. Зі сотнею йде два скоростріли
“Кольта”, решта полку рушає за гарматами і другою сотнею. “Чвалом!”
пригинаються до кінських грив гайдамаки, хитаються в тороках
скоростріли, гуркотять гармати; одні вози спиняються і дехто з
безкінних гайдамаків, скидаючи з плечей кріси, шукає місця, з якого
можна буде, як що до чого, боронитись.
А по вулиці назустріч з копита чвалуючому полкові поважно рушає
делегація з панночками в українських одягах, з квітами, хлібом-сіллю
та, здається, з попом.
“Зараз не час” – кричать зі штабу полку – “потім, аж ворога
проженемо” – “Слава!” “Живе Україна” – вигукують козаки та хмарою
проносяться мимо остовпівшої делегації.
На ходу відокремлюється перша сотня зі скорострілами, звільняючи
крок по нерівній бруковій вулиці.
От і “Види”. У ясному сяйві погіднього дня видко як на долоні два
ешелони, що стоять на перестанку Солониця, другий коло самого моста,
коло останнього характерно відокремлюється своїм профілем з невеликими
баштами “Заамурець”, далі до Ромодану дим йдучого на захід довжезного
потягу. Вправо вниз по цьому березі Сули гонить, розтягнувшись майже в
одного коня по полевій дорожці, по під гайочком, друга сотня,
поспішаючи до моста.
“Бух!” Це алмазівська гармата, притулившись у садочку коло
“Видів”, здоровить ворожі ешелони біля моста. Високий чорний стовп
диму та землі враз закриває саму середину ешелону, “бух-бух” вигукують
вже обидві гарматки і знову розриви закурюють ешелони. Різкий свист
паротягів несеться звідтам, а за ними безладна крісова та
скорострільна стрілянина, вірний знак починаючоїся паніки. Стріляють
очевидячки до 2. нашої сотні, що далі чвалує в напрямку моста, але,
видко, стрілянина ця їй не шкодить, бо ані один кінь, ані гайдамака не
впали досі.
За хвильку сотня зникає у невеличкому хуторі коло моста і швидко
за тим у трісканину за мостом вплітається чітка треля двох “Кольтів”,
що, не поспішаючи чергами, з перервами намагаються перекричати
нескладну стукітню від ешелону.
У концерт входить і панцирник, що починає гатити і по хуторі, де
стояла 2. сотня, намагаючись докинути до наших гарматок, які б’ють по
ешелоні. Але дарма, беріг зависокий, а панцирник стоїть заблизько,
щоби міг відповідно піднести свої гармати, тому від його стрілів
тільки сипляться гиляки з дерев, що ростуть де-не-де на крутобережу.
За хвилю із боку деревляного моста заспівали “Кольти”, а долиною
по лівім березі видно як тікають, що кінь винесе, в напрямі перестанку
Солониця якісь їздці, а за ними, правда, що дуже здалека, чвалують
чорні “сибірські” папахи 1-ої сотні, яка без наказу перейшла у
контрнаступ.
Ворожі ешелони починають тікати від моста до Солониці, від
Солониці на Ромодан. Але перший від’їздить не весь, декілька возів
залишається, вони стоять і їх підштуркує панцирник, що теж починає,
відстрілюючись, відходити. Наші гармати навалюються на нього.
З залізничого моста починає валити чорний дим, – запалили таки;
але за кілька хвилин цей чорний дим починають прорізувати білі пасма:
це хлопці з 2. сотні добули десь у залізничників помпу і відра та
намагаються боротися з пожежою, закидуючи нафту землею, зливаючи її
водою. Воду доводилося тягнути шнурами зі Сули то з кринички коло
будинку залізничого сторожа.
Панцирник розкидав гарматний вогонь. Одною гарматою намагається
досягнути наші гармати, другою б’є в напрямі першої сотні, а третьою,
шрапнелями, гатить по залізничім мості, щоби перешкодити гасити
вогонь. Але не довго він стріляє, лишень декілька разів, бо наші
гранати рвуться дуже близько нього і він уважає кращим спішно
від’їхати до Ромодану, покинувши на перестанку Солониця ті вози, що
він штурхав перед собою.
Щойно змовкла стрілянина, як з боку залізничої стації Лубни почули
ми свисток паротягу й побачили, як дим від нього наближається до
залізничого моста. Це “кадр” 4-ої сотні, зібравши охочекомонних з
Лубен, направив якогось каліку паротяга, якого покинули відступаючі
російські війська “за непригодністю”, і тепер він, покряхтуючи, віз
дві плятформи та один віз з протипожежним приладдям. Ця допомога
спричинилася до того, що мостові не дали згоріти і обгоріли на ньому
лишень зверху шпали, так що переїздити було вільно.
Ворожі потяги безупинно відходили та незабаром дими від них зникли
на обрії в чорніючому далеко-далеко вузенькою смугою Ромодані.
Лишилися тільки їхні стежі, що чорними рисочками то зникали в
хуторах за ст. Солониця, то виринали з них.
Перша сотня висунула 1/2 сотні на перестанок Солоницю, де залишив
панцирник 10 возів, які, як виявилось, відірвались від ешелону тому,
що наші гармати розбили одну плятформу, яку відступаючий
“Революційно-Комуністичний Курінь” мусів скинути з тору, щоби
звільнити шлях, але в паніці, що їх охопила, не могли причепити
відірвавшихся возів і лишили їх нам. У возах були: товар, запаси
хліба, всяке приладдя та 16 муштрових коней з нарядом.
Бій на диво покінчився, незважаючи на страшну стрілянину з обох
боків, зі смішно малими втратами: два легко ранені козаки, 1 вбитий і
три ранені коні.
Очевидячки, наша ненадійна поява і гарматня стрільба так поділали,
що ворожі частини просто з переполоху не завдали собі навіть труду
вияснити, що це за “кавалерія” на них напала.
Цей бій вияснив, що Гордієнківці знову стали порядною кіннотою, бо
перейшовши за добу 60 кільометрів, осяг, щоправда не рекордовий, але
поважний, зваживши хоч би це, що він доконаний безпосередньо після
вивантаження і по не дуже добрих шляхах та що зразу рушили в бій, в
якому виявили доволі ініціятиви, і досить координованости і досить,
може трохи аж занадто, рішучости.
Коли ми вже остаточно переконалися, що на сьогодні все скінчено,
пішов штаб полку з 3-ою сотнею в місто, залишивши 1-шу сотню на
деревляному мості на Солониці, 2-гу на залізничому, а гармати на
“Видах”, де їх забезпечено невеличкими окопами над самою кручею на
відкритій позиції, людей та коней приміщено в поблизьких від позиції
будинках.
В місті не зустріла нас вже жадна делегація, очевидячки, той
“концерт”, який щойно відбувся над Сулою, переконав “батьків” міста в
тому, що всякі святкування ще трохи передвчасні.
Ще під час бою ті з Гордієнківців, що залишилися при возах і кадра
4-ої сотні, проголосили запис добровольців і до вечера того ж дня
зголосилося сто двадцять три молодих хлопців з міської інтелігенції,
залізничників і трохи пригородніх селян. З них десять інтелігентів
виявило рішуче побажання бути тільки в 3-ій сотні. Були це переважно
старшини воєнного часу, які прийшли зі своїми кіньми та зброєю. З
решти десяток, переважно з бувших драгунів, пішли на тільки що
захоплених конях у запасну 4-ту сотню, а п’ятьох стало першим
зав’язком сотні зв’язку. Командуючим сею сотнею призначено інжінєрного
підстаршину, – на жаль, забув я його прізвище – це той самий
підстаршина, який був призначений до полку тимчасово для виконання
взриву мосту між Козятнном та Фастовим, про що я згадував у 1-ій
частині моїх споминів. Він так був призвичаївся до нашого полку, що
залишився при ньому на все; між іншим, це “призвичаєння” було дуже
поширене в добу первісної отаманїї.
Ніч пройшла тоді неспокійно. Ворожі стежі весь час налягали на
наші порозкидані групи, так що цілу ніч йшла на передових чатах
стрілянина. Зв’язку із запіллям та Богданівцями не було ніякого, всі
дроти були так попсовані, що поправляти їх було годі.
Над досвітком стихло і з раннього ранку в місті почалося життя. Ми
гарячково відшукували зброю, сідла та коні для тих 100 хлопців, які не
мали нічого і сформувалися були поки що в маршову сотню. Міське
“громадянство” цікавилося прибувшими і приходило то до розташування
3-ої сотні, то до “Видів”, де коло гармат не можна було протиснутись,
то до деревляного моста.
І знову вражаюча ріжниця у відношенні до українського війська в
Лубенців і у Киян. Тут хоч цікавість, тут хоч пасивна допомога, що
виявляється в швидкому виконуванню наших прохань і у безліч порад. Тут
і щирі балачки з військом, хоч іноді і при гарячих спорах, зокрема на
політичні теми, а там у Києві були ми чужими, може, більше чужими, як
армія в царські часи.
Тяжко сказати щось певне про настрої та угруповання в Лубнах, бо
дуже мало ми там були і за цей час дуже не багато було часу для
спостережень більше складного чим на селі життя, але все ж таки можна
було сконстатувати, що тоді на послуги нашого полку стали дуже ріжні
верстви населення, від підгородніх хлопців починаючи, великими
власниками кінчаючи. З останніх, зокрема, були Шемети, які хотіли до
нас приділити навіть якийсь відділ Червоного Хреста, який, щоправда,
зовсім не надавався для кінного полку, бо був організацією,
призначеною більше на працю в запіллю.
Ранком наш “каліка” паротяг спробував було витягнути по одному
покинуті на Солониці вози, але на третьому возі зіпсувався і насилу
сам дотягнувся до стації, так що розвантажили ми вози коло моста, куди
їх так сяк докотили.
В десятій годині ранком донесли гарматчики з “Видів”, що з боку
Ромодану закурили та посуваються до нас три потяги. Ми стояли в
поготівлі, а штаб виїхав до “Видів”, звідки все було чудово видко.
За годину з далекозора було ясно видно, що йдуть: попереду старий
знайомий “Заамурець”, за ним тимчасовий панцирник із двома гарматами
на плятформах, а ще за ним довгий ешелон вантажних возів, так що за
півгодини мусіла перша сотня звільнити перестанок Солоницю.
На “Видах” юрба народу, пані, панночки з парасольками, дехто з
далекозорами. Всі намови гайдамацтва, щоб поховались, даремні. Тільки
коло гарматок, що зухвало стоять в невеличких окопах на відкритій
позиції, порожньо. За це в “резерві” 3-ої сотні та пішаків – “пікнік”.
Ворожі бронепотяги, підійшовши до перестанку Солониця та обсадивши
її пішим десантом, почали стріляти до наших гарматок на “Видах”.
Після першого вистрілу зникли всі цікаві з “Видів”, скінчився і
“пікнік”, в резерві лишилися самі гайдамаки, а на “Видах” гарматки та
гордієнківський штаб.
Марно стріляють панцирники, бо тяжко попасти в цю вузеньку,
небезпечну для нас смугу, якою являється обріз крутобережа, на якому
стоять гарматки і сидять гармаші та штаб. І зваживши це, що
стріляється з панцирника та ще знизу і далеко, бо зблизька гармату не
підняти, то така стрілянина є цілком даремною витратою набоїв. Отже,
стрільна із виттям перелітають та рвуться десь далеко на левадах за
містом, лякаючи мешканців, то вибухають низько під нами, обиваючи
кулями гіляки дерев і кущів на крутобережу, піднімаючи з них стайки
горобців, які налякано літають в ріжні боки.
Гармаші, в більшости “фронтовики”, добре знають, що страшно, а що
небезпечно, тому спокійно чекають у своїх маленьких закопах наказу
відкрити вогонь.
Трохи пострілявши від Солониці, пішов “Заамурець” далі до моста,
стріляючи на ходу по мості ґранатами, очевидячки, намагаючись його
розбити. Його товариш залишився на Солониці та далі витрачає набої,
намагаючись пошкодити нашим гарматкам. Довгий ешелон димить уже в 2
кільометрах за Солоницею і щось не поспішає до стації.
Час для протиакції. Треба було якось знову поділати на психольоґію
та використати ту нашу перевагу, що ми не були прив’язані до ешелонів,
а стояли на своїх ногах і не на колесах. В ешелонах річи двояко можна
брати: можна швидко посуватися без втоми вперед, але є змога також
швидко, по вченому кажучи, “вийти з бою”, а ця змога не завжди
безпечна.
І так 1-ша і 3-тя сотня пішли під орудою сотника Епова від
деревляного моста по лівому березі на зади Солониці, вся “піша
пішанина”: хто з крісом, хто з револьвером, а чимало із кійками мала
позначити (маркувати) похід підпомоги до залізничого моста. “Залога”
міста 4. сотня (16 козаків) та 4. сотня зв’язку (6 козаків) (1), штаб
і обоз, яких теж мусілося числити силою, 8 крісів, мали держати місто
і деревляний міст.
За яких 12-15 хвилин після видачі наказу вже широко роз’їхалася
лава чорних шапок справа, сивих з жовтими шликами зліва, обслуга двох
“Кольтів” посередині і почали наближатися трухцем між хатами Засулля
до Солониці; широка піша лава вийшла з ліска між містом і залізничим
мостом, до якого почала посуватись.
Як тільки з’явились ці лави і панцирники стали до них
пристрілюватися, заговорила й наша гарматка, а друга сотня від моста
відкрила вогонь.
Перший ґранат упав майже коло самих рейок за “Заамурцем”, другий
перелетів та вибух за ним, третій вкрив панцирник своїм чорним димом,
а від четвертого пішов дим вже зі середини гарматної башти “Заамурця”
та зі щілин скорострільних бійниць, що під нею.
Ця влучність так поділала на “Заамурця”, що він почав спішно
відходити, відкривши вогонь зі всіх своїх скорострілів, очевидячки
панічний.
Наші гармаші, покинувши утікаючого “Заамурця”, почали бити по його
товаришеві на Солониці та по підходячому ешелоні, який після перших
наших шрапнелів починає відходити, не попробувавши навіть висадити
десанти.
З позиції на “Видах” видко, як наші сотні в долині, попавши під
вогонь, збільшують ходу, як падають коні та козаки та за кілька хвилин
злазять з коней на височінь з млинами за Засуллям, видко, як чвалом
підходять коноводи, туляться за поблизькими хатами муніційні
скорострільні “вюки”, починають “строчити” наші Кольти і ворожі
панцирники панікують та подаються навздогін за своїм ешелоном.
Перестанок Солониця вільний, але ворог підсунувся від нього лише
на чотири кільометри, де спинилися його панцирники та ешелон, тому
ризиковно залишати наші сотні далеко за Сулою і вони відходять,
залишивши тільки свої стежі.
Рядами по три коні з піснею вертали наші побідники вулицею
Засулля, ховаючись зовсім від ока тих, що дивилися на них із “Видів”.
Бій закінчився коло 2 години, але до темряви не розсідлювали
Гордієнківці коней, бо все ще курилися ворожі паротяги недалеко
Солониці, а під вечір виїхав тимчасовий їхній панцирник знову вперед,
та, трошки пострілявши, а не діждавшися відповіді, пішов собі, але вже
до самого Ромодану та ще і зі своїми товаришами.
Ніччю знову тріскали стріли на тому березі Сули, а на ранок
третього дня до міста входили заляпані болотом змучені Богданівці, що
поспішали на поміч своїй кінноті.
Нарешті розсідлали коней та трошки відпочили, але наша
“господарська частина” безнадійно застрягла коло Гребінки, а тому
багато дечого бракувало і лише завдяки росіянам, що залишили нам свої
вози, – ми могли підхарчуватися.
Погано було тільки те, що наші набої до гірських гарматок, які
були в ешелоні, теж стояли там, за Гребінкою, де їх таки трохи
порозстрілювано, а при піхоті були польові гармати, яких набої нам не
підходили. Взяти ж з собою польові гармати це було все одно, що
спутати собі ноги і зробити себе нерухливим.
Тому просив я Натіїва, який прибув з Богданівцями, щоби
якнайскорше подав бодай воза з набоями.
20 та 21 березня підійшли до Лубен Дорошенківці і Республиканці.
Нарешті приїхали в ешелонах і німці, бо міст біля Гребінки поправлено,
але ешелони з військами так забили дорогу, що вози з господарською
частиною, а також і з нашою просунути було годі.
Бідолашні Лубенці не обійшлися таки без контрібуції, яку зібрали з
них вже мовляв свої, штаб Натіїва.
Даремно протестували представники міста та доказували шкідливість
цього акту для популярности нової української влади, відповідь була
одна – “давай, а то візьмемо силою”. Начальник штабу дивізії, до якого
я в цій справі звертався, відповів, що уряд, виправивши дивізію та
встановивши високі платні всім і кожному, не дав вистарчаючої
кількости грошей, навіть урядових реквізіційних квітів, тому такий
спосіб здобування засобів є неминучим.
Це признав і сам Натіїв, переказуючи мені, що й гордієнківський
полк мав сам про себе думати, а тому що він як кіннота все є напереді,
тож не може числити на підтримку з засобів дивізії.
Неприємна перспектива у своїй країні. Принціп: “війна мусить
годувати війну”, який висунув в часи після французької революції
Наполеон і який він застосовував завжди на чужих теренах, ледви чи був
тут доцільний.
До цього часу ми були ще забезпечені, бо мали дещо ще від виходу з
Києва, потім попродали дещо того вина, яке нам дали в Дарниці, тому
мали ще гроші, але все те мусить колись скінчитися.
Свідомі українці Лубен ходили тому невеселі, і як кажуть, то й
смерть одного з Шеметів, який застрілився після приходу нашої піхоти
та штабів, теж спричинило те, що він зазнав від українських військ, а
саме відношення тих військ до населення, яке йому довелось побачити на
власні очі, якраз не таке, про яке мріялося.
Наш лубенський актив казав, що міщани нарікають на всіх, крім
кінноти, яка, на їх думку, єдина виконала відносно них обов’язок,
хоча, щоправда, то й обов’язком громадян є удержати те військо, яке їх
боронить. На цей час нашого перебування в Лубнах припав випадок, який
з’ясовує еволюцію, що йшла внутрі нових елементів полку, 20-го до мене
прийшов барон Штакельберґ і заявив, що 3 сотня не хоче бачити своїм
командантом Епова, бо він на підпитку настоював, щоби сотня співала
“Боже, царя храні”, та лаяла Україну, уряд і т. д.
Я хотів перевести перевірку, викликав Епова, але він не з’явився.
Тоді я доніс про це у штаб дивізії. Натіїв викликав мене і довго
умовляв полагодити справу, ну хоч би призначивши Епова своїм
помішником, бо, мовляв, Андрієнко хоч і гарний хлопець, але не від
кінноти і не може мене заступити на випадок моєї відсутности. Довелося
з’ясувати, що коли 3 сотня не витримала поглядів Епова, то що сказати
про інших, але цим не міг я його переконати, а навпаки тільки викликав
заввагу, що в війську не важні погляди, лише карність і хто не хоче
слухати, хай собі йде, бо за ці гроші хтось прийде інший. І маєш!..
Знову з’ясовую, що в мене кадрові таки гайдамаки, що чимало з них
пішло якраз тому, що не хотіли служити за гроші, що кадр і якраз його
погляди дорожчі багато разів від якогось там наймита фахівця зі
старими дореволюційними поглядами. Так і розійшлися ми, один другого
не переконавши, бо справа так і лишилася нерозв’язаною. А в час боїв
під Ромоданом-Солоницею з 24 по 26, якраз в бойове розташування полку
явився з невеличкою ґрупою їздців сотник Епов, який приїхав від штабу
дивізії з’ясувати положення на фронті. Я поправді побоювався, що хтось
із гайдамацтва в його стрільне; але минулося.
Коли ж бої скінчилися, то Епов зі своїми кінними і одним возом
обігнав полк, сказавши, що їде на зади большевиків і невідомим
способом опинився у Колчака.
V. Ромоданська операція. Соціяльна диференція на селах між Хоролом
і Лубнами та її впливи
За 20-го та 21-го березня не поспіли ми посадити на коні багато
людей, бо головно бракувало сідел, а вечером 21-го дістали зі штабу
дивізії боєвий наказ, згідно з яким 22-го ранком мали піти розвідчі
відділи в напрямку на Хорол, Ромодан, Дубовський, на якому то фронті
мала оперувати запорожська дивізія, вся на лівому березі Сули. Направо
від нас, в напрямку від Золотоноші, мала оперувати баварська важка
дивізія, на жаль, числа її не пам’ятаю, але була вона під орудою
ґенерала фон дер Гольца, родича відомого німецького військового
письменника та колишнього головного інструктора турецьких військ. Ця
дивізія ще не перейшла Сули, яка низче Лукомого була обсаджена
червоними. Вліво на Лохвицю теж мала наступати німецька кіннота,
піддержувана пішою бригадою, щоби перейти Сулу під містечком та
простувати далі на Харків. В околицях села Лазорки мала
зосереджуватись теж піша німецька бригада, яка вже висунула два куріні
з артилерією у самі Лубни як свій аванґард. Отже, з наказу виявилось,
що лишень ми, Запоріжці, перескочили Сулу, а що далі як на північ, так
і на південь Сула ще не перейдена німцями, які щойно мають починати
бої за переправи.
По тому наказі Гордієнківці мали висунутись як найдальше в сторону
Хоролу, обійти село Лукоме та допомогти в акції баварцям. Вліво по
залізниці на Ромодан мав рушити тимчасовий панцирник та ешелон
Дорошенківців, а по широкому шляху на Ромодан кінна розвідка
Республиканців. Богданівці мали залишитись у резерві. Таким чином 250
гордієнківським шаблям та 4 “Кольтам” і 2 гірським гарматкам давалося
завдання на справжній кінний полк.
Крім того, окремою запискою повідомлялось, що отаман Натіїв мав
перевести перегляд полку перед його відходом на площі перед собором.
Отже, почали ладнатись до виступу, запрягли всі свої вози по 6
коней, як при гарматах, щоби не було часом перешкоди в русі. Посадили
на вози, крім озброєного їздового, ще по одному пішому з крісом, а два
вози навантажили самими озброєними пішими по 6 на віз і позичили у
Богданівців одного “Максима”, так що обоз став уявляти зі себе
самостійну бойову одиницю в 20 крісів, один звичайний скоростріл та
один “Максима”.
Решту всіх пішаків, сформованих у похідну сотню, треба було
залишити, бо нікуди їх було взяти та й зброї не мали вони досить.
Цю нашу першу похідну сотню забрав собі штаб дивізії та сформував
курінь поповнень для цілої дивізії, з якого ми, до речі, не дістали
ані одного чоловіка. Командування цим курінем приняв воєнного часу
“капітан”, сотник Деркач. Це прізвище назначую тут тому, що доведеться
з ним ще раз стрінутись, змальовуючи певні політичні інтриґи пізніших
часів. Сотник Деркач з “Просвітян” Лубенщини, не знаю чи не з
учителів, людина начитана, самовпевнена, спокійна; при першому
знайомстві робив гарне вражіння головно виразною закінченістю кожної
думки, яку висловлював не поспішаючи короткими, ясними реченнями.
22 березня був гарний теплий день. В ясному соняшному сяйві
гарненькими та чепурненькими здавалися Лубни і з їх високого берега
було видко далеко-далеко, аж до самої Покровської Богачки та Ромодану,
що десь чорніли на обрію. Щоби не вертати та не розривати дальшого
оповідання про нашу чотироденну бойову операцію, таки зразу змалюю тут
місцевости, в яких вона велась. Від Лохвиці на Ромодан, Покровську
Богачку і далі на села Кодинці і Оборонь тягнеться смуга горбів, які
являються найвищими пунктами всієї околиці між ріками Сулою та
Хоролом. Від цих горбів до річки Хоролу йде рівне плоскогір’я, що
кінчається крутим берегом Хорола, а до Сули відокремлюється декілька
похилих, злегка горбоватих язиків, з яких в самому районі боїв було
три: Дубровський, Березоточі, – Покровська Богачка – хутори солоницькі
та Покровська Богачка-Лукоме. Кожний з них опирався у Сулу, причому
біля Березоточі, солоницьких хуторів та Лукоми ці язики горбів
утворювали досить високе плато, яке хоч і було низче від правого
західнього берега Сули, але підносилося над тими рівнями, що лежали
між ними. По широкій долині, між першим та другим язиком, проходив
шлях, піднімаючись повільними закрутами вгору до залізниці
Лубни-Ромодан, а по самому верху, весь час домінуючи над залізницею,
йшов широкий ґрунтовий шлях на Хорол, де-не-де обсажений великими
деревами. Цей шлях проходив через південний край Покровської Богачки,
на останньому кільометрі різко піднімаючись до неї вгору. Перед самою
Богачкою з правого боку шляху видніла ґрупа старих розритих високих
могил-курганів, а коло них йшла дорога Ромодан-Лукоми.
Від Березоточі через перестанок Солоницю до хуторів солоницьких
тягнеться рівнина з піскуватим покладом, від якої оті горбоваті язики
піднімаються вгору на 2-4 метри, відокремлені від рівні потічком, який
вливається в Сулу коло хуторів солоницьких. Між ними та розлогим селом
Солоницею, на останніх 1? кільометрах, якраз між цими двома оселями,
потічок цей творить широкий багнуватий ставок, який угорі починається
коло самого широкого шляху, що пробігає через той потічок по
деревлянім довгім мості, а внизу лучиться з Сулою короткою, але дуже
високою та багнистою долиною, на якій в часі, коли йшли згадані бої,
стояли калюжі з водою.
Сама Сула понизче залізничого моста починає розходитись притоками
з багнуватими чи й сухими островами, поміж ними утворюючи щось подібне
до Великого Лугу на Дніпрі, тільки в багато менших розмірах, і цей
район зветься Посуллє та тягнеться майже до села Лукоми.
Щодо поселення у цьому районі, то крім Покровської Богачки та
солоницьких хуторів, є тут низка хуторів із садочками, які майже без
перерви тягнуться від хуторів солоницьких і кінчаться в 1? кільометрах
перед Покровською Богачкою. Ці хутори де-не-де підходять близче до
великого шляху.
Поміж розкиненими солоницькими хуторами видніють подекуди рештки
тих старих валів і окопів, в яких відбивалися козаки від поляків, де
загинув Лобода та Наливайко зі своїми Запорожцями.
Коло дев’ятої години ранку 22. виладнався полк перед лубенським
собором, коло якого зібралося багато народу, бо з полком відходило й
чимало таки лубенців, які щойно зголосилися до нас.
Перегляд полку отаманом Натіївом затягнувся майже цілу годину, бо
він дуже уважно переглядав насідлання майже кожного коня, стан зброї
та в’юків. Під час перегляду, знову при нагоді, просив я, щоб
витягнено на залізниці вперед ці вози з гірськими гарматними набоями,
бо вирушили ми у похід, маючи всього по 70 набоїв на гармату замість
належних 150.
Нарешті висунулась 2. сотня, з якою пішов Андрієнко, а за чверть
години і решта полку, 3-тя сотня, гармати, 1-ша сотня, скоростріли,
4-та сотня, а невдовзі і за нею наші імпровізовані піхотинці, що були
приділені до кінноти, яких вів сам Олекса Григоріїв, значковий.
Штаб і команда зв’язку йшли попереду кольони. Спускаємось по
деревлянім мості та повертаємо вправо на Засулля і чуємо гулкі
гарматні вистріли в стороні солоницького перестанку. Це імпровізований
“Дорошенківець” свариться з “Заамурцем”, який вийшов йому назустріч із
Ромодану.
Ідемо широкими вулицями Засулля, минаємо знайомі вже “Види”, які
на тому березі Сули переповнені цікавими мешканцями Лубен, які
вимахують до нас шапками, хустками та парасолями.
Співаючи доходить кольона до переїзду через залізницю, якраз за
стацією Солониця, на якій стоїть потяг з дорошенківським десантом.
Раптом над стацією рветься пара шрапнелів, і потяг починає
відходити в наш бік, а із закруту залізниці вилітає стріляючи наш
імпровізований панцирник, навздогін якому вибухають, то справа, то
зліва, чорні стовпи диму. Це взяв його в оборот “Заамурець” в
товаристві другого, теж імпровізованого панцирного потягу.
Полковник Алмазів, не чекаючи наказу, вискакує зі своїми
гарматками на горб з вітряками, перед селом Солониця, та готовиться
знову почастувати старого знайомого. Ми трухцем переходимо через
залізницю, щоби сховати коней в розлогих Солоницях, але зі сторони
“Видів” різко звенять стрільна 42 лінійної гармати, а її важкий набій
своїм проймаючим свистом виє понад нами, і глухий вибух високо викидає
дим і землю там десь за хуторами, за якими димить “Заамурець”.
Це єдина запоріжська важка гармата вставила своє словечко у сварку
панцирників. І знову “Дорошенківець” посувається вперед, а за ним
ешелон десанту. Ми прискорюємо бігу, щоби вийти на широкий шлях,
загрозити задам ворожих панцирників і тим примусити їх до відвороту.
В часі нашого переїзду пояснюю гайдамацтву, що це за місця, по
яких ми їдемо, і бачу як, переходячи міст, вони повертають голови в
сторону солоницьких хуторів та валів між хатами, знимаючи шапки в
пошані перед тінями предків, колишніх запорожців.
Швидко піднімаємось угору, переїздимо першу смугу хуторів, які
переходять через великий шлях, і бачимо вліво, в долині, вже трохи за
нами, дими панцирників, які перестрілюються.
Спиняємо марш. Стежі третьої сотні з’їздять ріллею в долину в
напрямі на зади ворожих панцирників, а гарматки виїздять на відкриту
позицію, щоби післати їм гостинців. Але до бою не дійшло, не знаю
чому, чи то побачивши наші приготовлення чи з іншої причини, бо по нас
не стріляли, а ворожі панцирники пішли собі швиденько до Ромодану, але
“Дорошенківець” їх не переслідував, тому що залізниця була зіпсована.
Знову збираємо висунені вперед бойові стежі, виймаємо з позиції
гарматки, а тим часом підгодовуємо коней.
Шкода, що всі ці приготування до бою, якого не було, забрали нам
багато часу, так щойно по другій годині рушаємо далі, перейшовши
смішно мало, бо ледви яких 12 кільометрів за 3? години, а перед нами
до Покровської Богачки, мети нашого маршу на сьогодня, ще цілих 18
кільометрів дороги.
Рушаємо повільно далі піднімаючимся шляхом, з якого направо видко
дерева хуторів у лузі, куди проїздять стежі 2-ої сотні; вліво, далеко
в долині залізниця, на якій в далині, позаду, снується дим
“Дорошенківця”. Попереду по шляху то виринають, то знову зникають
чорні папахи з червоними верхами 2-ої сотні.
Раптом попереду паде сальва, яка переходить в крісову тріскітню, і
видко, як в напрямі невеличкого хутора із садочками гонить,
виблискуючи шаблями над головами, лава 2-ої сотні. За хвильку лава
зникає в хуторі, звідки починається стрілянина, на яку хтось із-за
хутора відповідає, а від хутора летить один гайдамака з донесенням, що
це була піша засідка, яку вибили з хуторів, але далі не можна
посунутися, бо перепинює вохка долинка, де в розмоклій ріллі грузнуть
коні. Два коні і один гайдамака ранені, з боку ворога двох зарубаних,
один полонений. Це круковська партизанка, стріляють погано…
З копита вирушає до хуторка чета “Кольтів” і штаб, щоби
зорієнтуватись; третя сотня прискорює бігу і відокремлюється від решти
полку і гарматок, швидко посуваючись шляхом.
“Кольти” живо вирішують справу. Ворожа розстрільна ріжноманітно
вдягнутих людей, досить таки в порядку, відстрілюючись відходить на
південь до хуторів у лузі, там теж стрілянина, – очевидячки, задержано
бокові стежі 2-ої сотні.
На ріллі, проти хуторів, залишається декілька вбитих. Третя сотня
йде без перешкод аж до тих хуторів, що на шляху Ромодан-Лукоме, але
там її спинює стрілянина, та вона об’їздить ці хуторі зліва, від
півночі, примушуючи ворога відступити знову в сторону хуторів, що
направо.
Друга сотня, забравшися із того маленького хуторка, що була
заняла, долучує позаду кольони полку, а 1-ша сотня іде на південь по
шляху на Лукоме, щоби вичистити від ворога хутори в долі, де все ще не
вгасає стрілянина. Третя сотня, від хуторів на перехресті шляхів, веде
розвідку на Покровську Богачку, але її стежі щось мляво й нерішуче
посуваються, а тут вже і вечеріє, червоніє небо, з лугів піднімається
мряка і як далі так піде, то не бути нам до ночі у Богачці. Як
полонений, так і селяни кажуть, що сама Богачка не занята, що всі
“Круковські партизани” порозкидані четами для зв’язку, від Лукомого,
де “червоноармійські полки”, аж до Ромодану, що сподіваються кожної
хвилі прибуття великої допомоги. Отже, треба не гаючись заняти
Богачку, яка дасть в разі чого добре опертя для полку. Тому не чекаючи
на звідомлення розвідки, сунемо цілим полком, вирушаємо вперед, крім
1-ої сотні, яка пішла з двома скорострілами вправо і там почала вже
бій. Це підбадьорює стежі, і вони зникають хутко у сумерках і мряці.
Направо змовкає стрілянина. Очевидячки, перша сотня перемогла,
їдемо в темряві вгору. Направо ледви чорніють на небі високі могили.
Аж тут, від Покровської Богачки, чітко грянула крісова сальва і кулі
зі свистом й чарканням понеслись над полком.
Смужка вогню від тієї сальви блискає на чорних сілуетах високих
дерев панського саду при самій дорозі, а за хвильку зривається
нагальна крісова стрілянина, що блискає на відтинку 10 кроків, 100-200
вліво від шляху і знову рій куль над головами. По шляху до полку і по
ріллі вліво чвалують розгукані коні без їздців.
От і маєш вільну Покровську Богачку…
Одна з гарматок без наказу починає бити по тій смужці вогників,
які блискають вліво від шляху, направо від шляху бурхає знову чітка
сальва, але, на щастя, зависоко.
Сотні злізають з коней, яких швидко відводять взад, але коло
Покровської Богачки чути свистки, знаки, якими спиняється крісовий
огонь і настає раптом повна тишина, а з тим зникає і смужка вогників,
ціль для наших гармат, які теж вмовкують.
Ясно, що це нас зустріли не “Круковські партизани”, а щось
солідне, крісів яких до 300, головно по властивостях вогню, щось дуже
дісціпліноване.
Ніч, незнайома місцевість і витриманість того, що заняло
Покровську Богачку, не дає жадних шансів для нічної атаки, тим більше,
коли половину людей доведеться лишити коло коней. Тому залишаємося на
ніч у хуторах, що тягнуться попри шлях Ромодан-Лукоме, причому сотні
розташовуються так, як вони спинилися в бою, а саме: 1-ша та 4-та,
гармати, пішаки, обоз і штаб з двома “Кольтами” у хуторах в долині
направо, де є більше місце для людей та коней; 3-тя на самому
перехресті доріг проти високих могил, 2-га з двома Кольтами вліво від
шляху.
На ніч наказано повести розвідку: 1-ій сотні в напрямі на Лукоме,
піхотинцям з півдня на Богачку, а 2-ій і 3-ій сотням проти свого
розташування, останній з них також і в напрямі Ромодану.
До другої-третьої години вночі ми вже мали досить вияснену
ситуацію, а саме, що ми є в півколі ворожих частин, бо заняті хутори
на пів відстані між Покровською Богачкою і селом Лукоме, а від них
ворожі сторожі тягнуться безпереривно через Покровську Богачку та
знову висуваються на захід коло залізниці, займаючи там переїзди між
Ромоданом і Солоницею. Ці сторожі були дуже чуйні, так що нашим
розвідникам було важко з ними упоратись, але все-таки наші пішаки
зняли одну стежу, якої документи виявили, що перед нами у Покровській
Богачці стоять лотишські червоні частини.
Пішаки наші чули, як пройшло п’ять потягів на північ до Ромодану і
три від Ромодану, та як два з останніх надовше затримались за
Покровською Богачкою, де була стація Хорол.
Таким чином ясно стало, що таки підійшла та допомога, на яку
чекали большевики.
Тому, що ми вже зійшлися з порядними і регулярними частинами, то
ця ніч коштувала нас більше, чим всі ті бої під Лубнами.
З розвідки, що налетіла на ворога під Богачкою, вернув лише один і
причвалало три поранені коні. Одного вбитого з тієї розвідки забрала в
ночі наша стежа, а решти так і не знайшли. Розвідка втратила з пішаків
трьох ранених і одного вбитого, з 1-ої сотні, якої розвідка теж була
наскочила ніччю на ворожий вогонь, не вернуло 3-ох гайдамаків; навіть
у гармашів був один ранений, так що загальні втрати винесли яких п’ять
відсотків бойового складу полку.
Коли штаб полку мав уже всі ці відомости, наказав на ранок, ще
заки розвидніє, остре поготівля, коні мали бути посідлані, піхотинці
зосереджені коло возів, гармати на позиції.
Ця ніч з 22-го на 23-ій була цікава ще й тим, що тоді вперше на
Україні, нам довелося спостерегти початки соціяльного поділу на селі,
в тім, здавалось би, моноліті, за який ми його уважали.
Знову таки доведеться забігати вперед і змалювати це явище, бо
воно не обійшлося таки без впливів на ті бої, що велися на землях і
поза хатами цих сіл, в яких люди не були вже цілком пасивні, а сприяли
або шкодили ріжним сторонам.
Не знаю чому, мабуть, тому, що в тих околицях, про які мова, була
переведена частково “столипінська реформа”, чи то в залежности від
впливів поблизького Ромодану його робітнями, але тут соціяльна
диференція відчувалась гостро.
До речі кажучи, цей соціяльний поділ був відніший на Лівобережу та
майже зовсім не відчувалося його на Запоріжу, ані на Волині чи
Поділлю. Не знаю чому це було так, може, тому, що ми були в ріжних
сторонах України і в цілком відмінні часи, коли були цілком інакші
соціяльні обстанови нашої визвольної боротьби.
“Столипінська реформа” в 1910-1912 роках полягала в тому (для тих
пишу, хто цього не знає чи не пам’ятає), що селянинові, шляхом повної
протекції, давали можність відокремитись “на отруб”, тобто зібрати
докупи належну йому, в тому чи іншому вигляді чи то як громадську, чи
як приватну землю, який міг відмежуватись від сусідів “на отруб” і міг
поставити собі на цьому кусникові землі хутір і зажити своїм власним
життям. Отже, штучно творилася верства дрібних земельних власників і
тим змінялася психіка селянина.
Однако на ці хутори “отруба” спромоглися вийти далеко не всі
селяни. Тому поруч із великими селами, як от Солониця та Покровська
Богачка, були й хуторі солоницькі, хуторі покровські і т. д.
У селах залишалася тоді попередня система господарки, на хуторах
нова. А тому, що хуторі мали підтримку держави, ті із них, в яких були
активні та заможні господарі, почали поширюватися коштом слабіших та
коштом села, що хутко пішли в найми до тих “крєпкіх мужічкоф”, як їх
назвав “реформатор”, подібно як йшли і до тих панів, яких шиковні
маєтки паразитами приліпилися до великих селянських осель цього
району.
Цей клин в село вбила розумна й талановита рука, тому панський
двір – низкою цупких щупальців – “отрубів”-хуторів почав душити і
пролетаризувати решту селянства.
Природньо, що у відповідь на те прийшла ненависть визискуємих
проти визискувачів.
Для українського визволення було дуже погано, що ті пани, які
сиділи по тих районах, були хоч й не всі, а тільки частинно
“просвітянами”, що займалися українським, чи пак малоросійським
культуртрегерством, а тому та переважаюча маса селянства, яка
залишалася поза “отрубами”, чи втратила позиції в економічній боротьбі
на “отрубах”, мала нахил залюбки ототожнювати нас, значиться, війська
Центральної Ради, зі своїми соціяльними ворогами, панами та кулаками,
які теж “от про цю Україну кажуть” та “своєї української влади
хочуть”, тобто в їх примітивній уяві українська влада мусіла бути
владою панів та кулаків і природньо “чужою” .
Цікаво, що панове дідичі та кулаки теж числили нас “своєю” владою
і звертались до нас за вирішенням тих чи інших примітивних
“соціяльних” проблем, яких вже назбиралось досить багато.
Щоби оминути закидів певної сторонничости, якої вистерігаюся в
моїх спогадах, то наведу докази, а шановних читачів попрошу й надалі
звернути більше уваги на відносини населення в його ріжних верствах.
І так, тільки ми стали на ніч по хуторах, як прибігли дядьки та
просили “негайно арештувати, а то й розстріляти тих “большевиків”, що
є по хуторах”. 3-тя сотня в першій горячці вже вислала була відділ на
екзекуцію над “большевиками”, на щастя, вислані штабовці спинили
розгін і “большевиків” приведено в штаб. Тимчасом ми розпитали
дядьків, хто є отті “большевики” та в чому їх “большевицька”
діяльність і виявилося, що “большевиками” є: народний учитель, який
агітував за земельною реформою та за списком українських с-рів і
доводив, що право приватної власности є злочином. Цей учитель тієї ж
ночі прийшов до нас з Покровської Богачки з повними інформаціями про
розташування большевицьких військ і вступив до нашого полку. Далі тими
нібито “большевиками” були з селян ті, які аґітували за експропріяцію
панських маєтків в Покровській Богачці і за – уявіть собі, який злочин
– за проведення негайно земельної реформи після змісту… деклярацій
Центральної Ради, а не її пізніших пояснень та обіжників.
Тим “большевикам” хуторське кулацтво разом із дідичом загрожувало
приходом “порядних” військ, отже, ми і прийшли разом із німцями… і
тому стали для них чужими. Вони воліли допомагати большевицьким
чужонаціональним частинам тим більше, що ці останні добре таки
аґітували проти нас, використовуючи вищезмальовані настрої.
Тому-то кожний збіднілий хутір у цьому районі, в околиці Хоролу,
був розвідчиком для ворога і там знали про нас стільки, скільки ми про
них. Тим-то пояснюється появлення в цьому якраз районі партизанських
відділів під орудою Вареника та Баса, відділів, сформованих з
українських селян, які воювали проти українських військ і тієї влади,
що деклярувала себе владою “народу селян і робітників”, про що ще буде
мова.
Далі побачимо також, що коло Полтави, де переважають села і де не
було “столипінської реформи”, обставини змінюються.
З першими проміннями світанку 23-го березня виїхав командант полку
зі штабом на розвідку до тих високих розкопаних могил направо від
шляху, що лежали в якихсь 1500 кроках від горбів перед Покровською
Богачкою, на які висунулися ніччю ворожі сторожі.
З могили видко далеко на всі сторони: просто край села Покровської
Богачки в 1000-1200 кроках за тими горбами, що їх займала ворожа
сторожа, до неї в південному кінці підходить великий шлях; вліво
рівний степ до Ромодану, весь у смугах туманів, що піднімаються над
нерозтаявшим ще снігом. Вправо на обрію вал того язика, що йде на село
Лукоме, загинається і зникає за хуторами в придолі, де ночувала перша
сотня і де тепер лежить біле пасмо туману, з якого сторчить мов
острівець ґрупа дерев, позаду йде повільно в долину шлях і від нього –
вправо і вліво спускається, помалу в один і швидко в другий бік, степ
чорний, розораний і заволочений – на південь рівнобіжно до цього шляху
ясніють дві смужки полевих доріжок.
У далекозорі видно докладно невеличкі окопи, розкинені то там, то
тут по цілому овиді у східній стороні, з окопів піднімаються димки, а
між окопами вряди-годи пройде то зникне групка з двох, трьох людей з
крісами – очевидячки, зв’язкова стежа – направо в напрямі на Лукоме
герцює розвідка 1-шої сотні під ворожим обстрілом.
Безумовно, маємо до діла з регулярним військом, бо сторожі – це
малюнок з російського статута (впоряду).
З близчих горбів помітили рух у розколі могили та почали
пострілювати, і то досить влучно, бо кулі дзикали близько та чиркали
об могилу.
Але як тут підійти до них та підглянути те, що там позаду, за
сторожею? Той “большевик” (з куркульського погляду) учитель казав, що
на стації Хорол висаджувалась цілу ніч піхота і кіннота, не знав
тільки чи з артилерією, і вони заночували в Покровській Богачці.
Спробувати, мабуть, стрільнути з гармати на високому розриві, щоб
селові не пошкодити, може поділає.
Зв’язковий іде до батерії, видко як вона поволі витягається з
нічлігу та переходить вже на ріллю, де стає. Від неї іде їздець на
могили з телефонічним дротом, але в той час щось зачорніло на шляху,
та з Покровської Богачки виходять піші стежі, за ними застава, а за 10
хвилин і цілий відділ в сотню людей зі скорострілами. Вправо через
горб теж йдуть ґрупи людей на захід і перед ними трухцем відходять
наші кінні стежі.
Одночасно тріскають постріли в другій сотні і десь далеко в
стороні Лукомого бухає один гарматний стріл, за ним другий, третій.
Починається, очевидячки, наступ сил кілька разів більших, чим
Гордієнківська горстка, а мабуть й більших, як ціла Запоріжська ґрупа.
Було вже біля 7-ої години ранку. Треба значить гальмувати, скільки
можна, цей наступ, щоби дати час на вирішення бою під Лукомим, де
чимраз більше змагається гарматня стрілянина, та де, очевидячки,
намагається перейти Сулу, нижче Посулля, німецька кіннота. Отже,
наказується 2-ій сотні з двома скорострілами під орудою Андрієнка
прикривати великий шлях, посуваючись попри нього, і шукати зв’язку з
нашою піхотою; 1-ій сотні залишитись в придолі біля хуторів, піхоті
під орудою Олекси Григорієва (не все ад’ютанти мають бойові завдання,
лише у Гайдамаків) пересунутись на возах попри хуторі в долину на зади
і з кількома кінними забезпечувати полк від можливости далекого обходу
зі сторони села Лукоме, 3-тя сотня і гармати мали оперувати на полевих
доріжках на південь від шляху, звідки можливо обстрілювати з гармат
весь аж надто широкий “фронт” полку; 4-та сотня в руках команданта
поза 3-ою сотнею.
Наказ видається сотенним, що з’їхались на перехрестя доріг під
могилами. Вони дістають вказівки, які в тих обставинах уважалися
доцільними, а саме – здержувати ворога комбінованим боєм, спішуючи
гуртки і примушуючи його розгорнутися та загрозою кінного наскоку
приневолити його до задержки, щоб загаїти час. Увесь успіх залежав від
ініціативи низчих командантів, обопільної підтримки та рішучости всіх
у полку. Лубенські бої давали запоруку, що з Гордієнківцями можна
ризикувати й на це.
Чвалом роз’їздяться командуючі по своїх частинах, і внедовзі гупає
перший наш гарматний постріл, починаючи “концерт”.
Ворожа передня сторожа, попавши під шрапнелі, розгортається в
рідку лаву вправо від шляху і настирливо посувається до могил, звідки
після крісової перестрілки з’їздять стежі 3-ої сотні.
Ворожа розстрільна займає могилу і бачить перед собою відходячу
трухцем лаву 3-тої сотні і наші гармати, які сердито доводять їй всю
небажаність перебування на могилах. Піднялась остра стрілянина, кулі
свищуть по цілому полі і деякі дзенькають в щит гармати, що лишилась
на позиції, в той час, коли друга переїздить на нову позицію взад.
В центрі стає надто тепло, але швидко наспіває допомога: зліва
виїздить поблискуючи витягненими шаблями 2-га сотня, а її скоростріли
примушують могили дещо втихнути. Направо теж відзиваються скоростріли
першої сотні і ворог проти 3-ої сотні дещо уговкується, але не
надовго.
Справа і зліва від могил розтягаються нові, широкі ворожі
розстрільні, тому 3-тя гордієнківська сотня та гармати і скоростріли,
не чекаючи нового навалу куль, трухцем відходять за недалекий пригорб,
де вже не видко з могил, залишаючи тільки рідкі кінні стежі.
Вже дев’ята година – і добре, бо ворожа піхота пройшла від
Покровської Богачки усього 2 кільометри, тобто, як буде так поспішати,
то недалеко дійде.
Очевидячки, що в них немає гармат, бо певно були би показали їх за
ці майже півтора години. Мабуть, що це якась бічна охорона так
1000-1500 баґнетів, якій не ризкнули дати гармат, бо непевні дороги.
Серед тишини, що залягла по нашому відвороті, чути як несеться гук
гармат від сторони Лукомого, починають бухати гармати і наліво близько
коло залізниці, на якій видно, як снуються дими декількох потягів.
Позаду, в ясному соняшному сяйві, виблискують копули Лубенського
собору.
– “Мабуть, що з Видів на нас дивляться”… – каже гайдамака, зі
стежі 3-ої сотні, стягаючи коня поводами, який рветься до своєї сотні,
що вже зійшла в невелику заглубину і помагає гарматам переїхати через
болото, в якому грязнуть колеса.
Ворожа піхота, не бачучи нас більше, встає й починає стягатися до
великого шляху, щоби не йти по вогкій ріллі, в якій грязнуть ноги. Але
ні, так не йде!.. І знову гупають наші гармати, білими хмаринками над
шляхом, переконуючи ворожу піхоту в неможливости користуватися такими
вигодами, як шлях, коли перед ними українська гайдамацька кіннота.
Знову розвертаються розстрільні та, грузнучи по ріллі, звільна
посуваються на захід.
Добра піхота, – мало звертає уваги на вогонь наших гарматок, але,
щоправда, вогонь цей дуже таки слабонький, бо з початку боїв було лише
по 70 набоїв, а тепер ще меньше.
Раптом зривається тріскітня вліво від шляху! Спиняються ворожі
розстрільні: це 2-га сотня блиснула їм у вічі шаблями, позначивши
початок кінної атаки, бо, звичайно, атакувати жмінці кінноти таку
велику розстрільну було годі.
Звідкись і від залізниці, де все сильніше гули гармати, впало дві
гранати, знімаючи чорні стовпи диму та болота за великим шляхом і –
ворожі розстрільні знову пішли вперед.
В центрі розвертається в рідку лаву герцьовників третя сотня і
також готується до чергового наскоку та чергової затримки наступаючих.
Справа від далеких хуторів, що в долині, виїздить негайно лава 1-ої
сотні, звернена майже на південь – перескакує якийсь рів і
задержується. Від неї під’їздить гонець і доповідає, що до хуторів
підходить ворожа кіннота, шабель 300-400; а далі видко ще другу групу
яких 200 шабель; кіннота ця зі списами, одягнена в короткі кожушки і
штани з червоними лямпасами.
Ну, а що буде, як це якийсь донський козачий і фронтовий полк? Як
тут викрутитися?
Між тим третя сотня чвалом пігнала на горб, обстрілювана піхотою,
що задержалась – і вихрем у розсипці повертає знову у долину.
Готуємося до зустрічі нового ворога, про якого повідомляємо другу
сотню з наказом не спускати нас з ока, щоби отримувати зв’язок, пішаки
дістають наказ засісти в якомусь хуторі та бути на поготівлю, як ми
наведемо на них ворожу кінноту і пічнемо бій, спираючись на їх вогонь.
Третя сотня дістає наказ злізти на хвилину з коней, щоби вони випочали
і набрали сил на випадок кінного бою, гармати, щоби підготовились до
вогню направо та до швидких змін позиції. Взагалі робимо все, щоби
зручним маневруванням вирівнати невигідні взаємини сил.
Ось і ворог: досить стрункі лави виїздять з хуторів і трухцем
їдуть угору в напрямі на 1-шу сотню, яка неторопливо відходить до
3-тої та 4-тої сотні і гармат.
Дійсно, – списи, козацька виправка, червоні лямпаси… але перший
наш гарматний стріл руйнує ілюзію донського нібито козацтва. Кіннота
замість того, щоб розсипатись та прибавити ходу, унеможливлюючи тим
способом противникові добрий приціл і вирватись поза обсяг вогню,
їздці сипляться як горох із коней, покидаючи їх та списи і чим швидше
пішки біжать до хуторів, звідки починається безладна крісова
стрілянина. Перша сотня, що в той час підійшла, теж малощо не попадала
з коней, але від сміху, бо фронтовики-гусари не могли видержати,
дивлячись на то все.
Як потім виявилося, були то не донські козаки, а донецький
пролетарський кінний полк…
Комусь то впало на думку заімпровізувати кінноту, посадивши
шахтарів-робітників на козацькі коні і одягнути їх в штани з червоними
лямпасами та дати їм списи до рук, якими не вміли володіти. Отже,
людці, що ніколи не їздили на конях, звичайно у мент смертної
небезпеки як найскорше старалися покинути все те, що їм здавалося
небезпечним і що могло збільшувати їх величину та видимість як ціль
для стрілів, як от кінь або спис; вони радо були б скинули певно і
штани з отими червоними лямпасами, як би не зимно. Бо, щоби усвідомити
собі додатні властивости швидкости коня, на це треба довшого часу.
Тому з “донецьких” полків вийшло ні те, ні се; ні піхота на конях, ні
кіннота.
У всякому разі за цілий 23. березня вони вже нас більше не
непокоїли спробами кінної атаки, а були шкідливі лишень тим, що весь
час висіли у нас за правим крилом і врешті, покинувши цілком коней і
перемінившись у досить порядну піхоту, таки примусили нас передчасно
відійти.
Зліквідувавши небезпеку з правого свого крила, повторили ми ще
один раз затримку герцьовниками наступавшої піхоти так, що до другої
години попол. вони пройшли лише 10 кільометрів, а о другій годині
остаточно припинили наступ, очевидячки тому, що люди цілковито були
перетомлені безпереривними трівогами та походом по вогкій ріллі та
слизьких стерниськах.
Ми притулилися коло тих других хуторів, які переходили через шлях
перед хуторами Солоницькими та мали намір задержатись там аж до ночі.
Але від наших пішаків, що були вже коло самих Солоницьких хуторів,
прийшло алярмуюче донесення, що на них наступають якісь розстрільні з
кінними стежами, а за хвилину донеслася звідтам гаряча стрілянина,
отже, довелося з двома кінними сотнями поспішати на поміч та відігнати
“Донецькі” вже спішені полки і “Крюковських партизанів”, які малощо не
окружили наших пішаків, а під ніч довелося перетягнути до Солоницьких
хуторів і решту полку, бо таке висунення наперед малої горстки кінноти
вночі було вже надто небезпечне.
Наша Запоріжська піхота мала в цей день теж аванґардні бої та
перейшла головними силами на східний беріг Сули, висунувши передові
сторожі на перший гребінь тих горбів, що були перед стацією Солониця
якраз нарівні з Солоницькими хуторами. Таким чином наша піхота вже
вийшла з долини, в якій лежали села Засулля та Солониця, і лишень
головні її сили ще були зосереджені в тих селах.
Німці за цей день дістали відсіч на півночі і на півдні від нас, і
не могли перейти Сули, причому на півночі проти німців появився
чеський відділ.
Штаб нашої дивізії перейшов на стацію Солониця, куди поїхав і я за
дорученнями та з донесеннями.
На 24-го Гордієнківці дістали наказ приняти участь у загальнім
наступі Запоріжців на Ромодан, наступаючи в напрямі на Покровську
Богачку. До полку приділено легкий авто-панцирник “Партизан” системи
“Пірліс” з двома скорострілами, – наш давний знайомий ще з боїв на
“Фундукліївській” і “Пушкінській” вулицях та типоґрафії “Корчак
Новицького” в Києві.
Ніччю було тихо і нашої сторожі ніхто не турбував. Уночі підійшло
до полку ще дванайцять наших пішаків із похідної сотні, які роздобули
зброю та привели із собою декілька селянських возів, на яких Корніяш
вислав нам з під Гребінки, де безнадійно застряг наш ешелон
господарської частини, набої для гармат, крісів та скорострілів. Це
сталося в сам час, бо для гармат було обмаль муніції, щось по 20
стрілен на кожну, і тепер приведено їх скількість як не до повної
форми, то хоч поза сто.
Ті, які прибули, оповідали, що під час бою на “Видах” були цілі
Лубни, аж не можна було протиснутись, що змобілізовано всі далековиди
і що за право користуватись ними плачено гроші.
Лубенці бачили здалека всі наші виходи та наскоки, цілий перебіг
боїв з донецькими пролетарськими кінними полками, так що в Лубнах
оповідали про нас вечером вже справжні леґенди.
Німці стягнули до Лубнів один курінь і завтра думають вислати
кінну розвідку на східний беріг Сули.
Ранком 24-го, як Гордієнківці сідлали коней, пройшов через наше
розташування німецький, досить великий, відділ і пішов на Покровську
Богачку.
Не встиг минути він перших хуторів, через які переходив шлях по
невеличкій обсаженій деревами греблі над ставком, як затріскотіли там
стріли, а внедовзі приїхав до нашої стежі селянський віз, на якому
лежало двох ранених та сидів один теж ранений німець і верхи коло воза
їхав ще один ранений; біля воза були прив’язані два коні, з яких один,
теж ранений, трохи кульгав.
Ранені німці оповідали, що їх відділ був обстріляний з хатів, але
він перебив тих кількох, що стріляли, а відправивши ранених у зад, сам
пішов далі, ухилюючись дещо на північ від великого шляху, щоби бути
подальше від хуторів.
Виходило з того, що нібито поблизькі хуторі вільні. За якусь
годину дійшов до нас зі стації Солониці панцирник “Партизан”, і ми
вирушили знову по знайомому шляху на Покровську Богачку.
Попереду йшла перша сотня та розвідчики з “Партизана”, за нею, то
наближаючись до першої сотні, то відстаючи від неї, тухкотить своїми
міцними моторами “Партизан”, а за ними йшла решта полку. Для
“Партизана” тяжка була ця дорога – часом сухо і твердо, калюжі й
болото, а найпоганіше на тій греблі між хуторами, тому, наближаючись
до хуторів, “Партизан” прибавив ходу, щоби мати час направити за
допомогою першої сотні шлях і не затримувати полку. За хвилину він вже
сховався від нас за далекими хатами хуторів. Пройшло ще хвилину, і в
хуторах затріскотіла стрілянина крісів і скорострілів.
Із-за хуторів назустріч нам летять з розпатланими гривами коні без
їздців, а між ними чвалує декілька козаків з 1-ої сотні, які
намагаються навернути цей кінський табун на шлях, щоби не розбігався
на боки.
Один з козаків доповідає нам, що “Партизан” застряг у грязюці на
греблі і що з хуторів відкрито по ньому густий вогонь, притому перша
сотня, покинувши коней в заді, намагається витягнути “Партизана”,
відстрілюючись від ворога.
Треба помагати. 3-тя сотня розвивається у лаву та об’їздить хутори
з півночі, 2-га йде вправо на хутори відтягнути ворожий огонь на себе;
гармати гонять шляхом, щоби майже навпрост бити по тому березі ставка;
4-та сотня, виславши декілька вершників, щоб позавертати коней 3-ої
сотні (1), маркує резерву. Штаб полку, що виїхав на горбок, бачить як
по греблі повільно повзе назад, стріляючи з обох скорострілів,
“Партизан”, окружений чорними гайдамацькими шапками, які, ховаючись
поза вербами, завзято стріляють на той беріг ставка, де з-поза плотів
хуторів тріскотять стріли.
Розтягнуті на греблі постаті і коні свідчать, що ці стріли не
йдуть на марно, але швидко доспіває третя і друга сотня та гармати.
Раптом з боку залізниці загули гарматні вистріли, і стовпи чорної
куряви бухають з боків 3-ої сотні.
Біда! В 3-ій сотні багато молодняка, а головно не кавалеристів і
дійсно лава спинюється, панікує та бігцем починає подаватись взад.
Пускаюсь туди до них, щоб направити лихо, та якось і без мене
обійшлося.
Яструбом налітає на утікаючих сотник Штакельберґ і бунчужний
Гарасименко: кричать, лаються, зганяють докупи, ладнають в лаву.
Молодці хлопці, під гарматним вогнем ніби на вправах: трухцем, чвалом
і знову розсипаються в широку лаву, яка вже витримано йде вперед. Від
сторони залізниці гармати стріляють дальше, але очевидячки без
наслідків, бо ґранатами, які глибоко зариваються у м’яку землю і тому
нешкідливі.
Наші гарматки, одна знята з передка руками обслуги, посувається
вперед, друга з коноводами відходить в долинку назад, щоби сховатись
від обстрілу.
Бухає перший наш гарматний стріл, і біла хмарка шрапнелі серпанком
затягає пліт на тому березі ставка; швидко друга, третя, четверта і
плоти раптом змовкають, ніби людина, що бігла з криком до вас, а тут
раптом упала з обірваним викриком.
Ось і “Партизан” визволився з грязюки і від’їздить весь вкритий
парою, що валить із його перегрівшихся моторів, а ось і 1-ша сотня
витягає свою розстрільну по тому березі та лише вправо, від сторони
2-ої сотні чути ще стрілянину та ворожі гармати з півночі.
А де ж німецький відділ? Ось і він: нахилившись до кінських грив
чвалують у розсипці синьосірі вершники навпростець ріллею попри ліве
крило герцьовників 3-ої сотні.
До штабу причвалав на спіненому коні підстаршина, начальник
відділу, і схвильовано докладає, що з хуторів в долині вийшли
розстрільні, які збили його відділ, що це очевидячки “фронтієри”, бо
вдягнені дуже ріжноманітно та що така війна чорт зна що, бо в ній не
розбереш, хто спільник, хто ворог, хто мирний, а хто вояк: селянин у
сірій військовій шинелі, а вояк в цивільному.
Очевидячки, те регулярне, що було вчора перед нами, кудись пішло і
з’явилися знову якісь партизанські відділи на зразок Крюковських,
Донецьких пролетарських і подібних інших частин, тому зрозуміла і їх
мала витримка під гарматним вогнем.
Бій переходив у затяжний, 3-тя сотня цілком даремно герцювала, бо
горби за хуторами заняла якась ріденька розстрільна, яка і сама не
посувалась і герцьовників не пускала. Тому відтягнено 3-тю сотню взад,
причому Штакельберґ знову зробив свого рода вправи, щоби призвичаювати
хлопців до вогню, пішаки змінили 1-шу сотню, яка пішла до своїх коней
і почалася скучна перестрілка.
В той же час повз залізниці розгортався бій, який, дивлячись по
згуках, посувався не на схід, а на захід.
Коло полудня почали ворожі відділи натискати та обходити наше
праве крило, а незабаром виявився також обхід і зліва поміж нами та
Дорошенківцями, які відходили повз залізниці. Не допомогло і введення
всіх резервів, до останнього гайдамаки, бо надто був великий фронт для
наших малих сил яких 2-3 кільометри.
Цей відворот тягнувся повільно з перервами. На жаль, “Партизан” не
міг взяти участи в бою, бо попсувалося щось в моторах і ледви дотягнув
до своєї бази на стації Солоницькій. До того ще були поранені шофери.
До вечера перейшли Гордієнківці до фільварків солоницьких, і штаб
став на ніч у хатах, побудованих між старими валами, висипаними ще
Запоріжцями Лободи та реєстровими Наливайка.
В ночі стихло. Ми були тільки в близькому дотику з ворогом, такому
близькому, що довелося держати повне поготівля, таке тяжке для кінних
відділів, коли годі коней розсідлувати та погодувати і людям ніяк
відпочати. До того і з харчуванням було погано, бо консерви наші були
десь коло Гребінки, кухонь не було, а Солоницькі хутори прохарчувати
нас не могли, тож доводилося посилати по харчі до села Солониці та
звідтам підвозити все, що треба.
На другий день бойові акції почалися досвіта. Наліво під нас пішли
в наступ Богданівці. Під густим крісовим, скорострільним та гарматним
вогнем наступ цей посувався дуже повільно. Проти Гордієнківців
почалася діяльність ворожих стеж піших всуміж із кінними.
Зранку з’явилися до нас і розвідчики “Партизана” та доповіли, що
авто-панцирник зможе виступити після полудня; вони почали
підготовлювати дорогу для його проїзду, вимощуючи лозою і дошками
непевні місця коло моста і біля хутора з млинами.
Коло 10-ої години перед 1-ою та 3-ою сотнями вийшли ворожі
розстрільні та почали посуватись вперед, вдержувані нашим гарматним,
крісовим та скорострільним вогнем. Ворожі гармати лише декілька разів
починали обстрілювати росташування Гордієнківців, але знову перекидали
вогонь на Богданівців, які вперто сунули вперед, відділені від нас
ніким не обсадженою перервою на який кільометр або півтора.
Ворожий наступ ішов якось пиняво, розстрільні то йшли вперед, то
раптом подавались назад, і ми помітили один раз те дивне явище, яке
тоді водилось по деяких частинах наших і російських: мітінґи та
голосування під час бою. І шановні читачі цих спогадів нехай не
думають, що наведені факти є вигадкою автора з бажанням висміяти
засади народоправства, яких автор в дійсности є ширим прихильником,
але в ті бурхливі часи темні, царатом затуркані маси надто радикально
зрозуміли принціпи вирішування справ більшістю голосів, вживаючи їх
якраз там, де не треба. І так перед першою сотнею спостережено після
раптовного відвороту скупчення людей, які в якомусь невеличкому
закриттю, живо ґестикулювали, а потім підносили руки вгору, після чого
знову починався наступ. Очевидно, вирішувалось в такий спосіб, чи
продовжувати бій, чи ні.
З полудня, після чергового мітінґу, почався рішучий фронтальний
наступ проти першої сотні, а разом із тим полковник Алмазів із
неспокоєм доніс, що на гармату остало всього по 35 набоїв, а також
Нестроїв прислав записку з проханням набоїв до крісів.
Треба якось зарадити лихові. Негайно викликано “Партизана” – і він
швидко вже коло старих козацьких валів. Ладнається до контратаки 4-та
сотня, яка має разом із першою та “Партизаном” ударити на наступаючі
розстрільні на північ від шляху; контр-удар мають підтримати вогнем
гармати.
Піднімається від мосту вгору “Партизан”, трухцем йде по ріллі лава
4-ої сотні, на руках викочують гармаші гармати на відкриту позицію та
цілком несподівано бачу, як подають коноводи 1-ої сотні коней до своєї
розстрільної.
Швидко гарматні вистріли закутують димом ворожу розстрільну.
Вилітає вперед “Партизан”, відкриваючи вогонь з обох своїх вежок, а
користаючи із того перша сотня мигом всідає на коні та разом з
четвертою йдуть в атаку на шаблі.
У ворога метушня, люди пробують вставати, кудись тікати, але
“Партизан” і гармати покладають їх на землю як снопи.
Контр-удар випав щасливо. Маємо багато набоїв до крісів і 16
полонених. Розстрільна вліво від шляху майже перестала існувати і та,
що направо, також в паніці відступає.
Сотні та “Партизан” вертають на свої місця, і лише тоді ворожі
гармати починають бити по тому місці, куди йшла кінна атака.
Поручник Гарасименко, що приводить полонених, на моє питання, чого
це їм прийшло в голову повсідати на коні, здивовано відповідає: “А,
батьку – болото; як вчора “Партизана” витягали, так чоботи побрудили,
що не відчистити, а тут по ріллі ще гірше..” Коли би ти почув це в
могилі Зайдліце (відомий ґенерал кавалерист у Фридриха Великого), ти,
що лаявся, коли бачив спішеного кавалериста і казав, що кавалерист
мусить родитись і вмирати на коні.
Ця контр-атака дала нам спокій майже на дві годині, бо натиск
припинився, обмежуючись тільки до крісової стрілянини та постійної
розвідочної боротьби на правому крилі в напрямку на Лукоме.
12 полонених москалів і 4 українці доповіли, що вони з
“Крюковських партизанів”, що в їх відділі весь час йдуть суперечки про
те, чи воювати, чи не воювати з українцями, чи дати їм право на
самовизначення аж до відокремлення і союзу з німцями та що частина
відділу є за сепаратним миром з українцями, а за продовженням війни з
німцями, про це весь час мітінґують.
У відділі було до 350 баґнетів, зліва від відділу Донецькі кінні
пролетарські полки, а за ними якісь теж партизани з околиць Ромодану і
Хоролу, яких звуть “Українськими червоними козаками”. Раніш від
Покровської Богачки йшли і лотиші, які пішли потім до залізниці і яких
в ночі Крюковці змінили. Зі штабу “армії” з Ромодану передавали, що в
складі “армії” є також і чехи.
Я післав Андрієнка з полоненими та інформаціями до штабу дивізії
та наказав йому, щоби приспішив якось справу з гарматними та крісовими
набоями, бо залишилося по 15 стрілів на гармату.
Щойно від’їхав Андрієнко, як зі штабу дивізії прибув сотник Епов з
невеличкою ескортою і проїхав просто до розташування передових сотень,
звідки мене повідомлено, що він присланий зі штабу дивізії
“перевірити, як справується Гордієнківський полк” та що він одержав у
штабі дивізії від Натіїва доручення формувати новий загін об’єднаної
кінноти під назвою “Полтавські Партизани”. Це так обурило 3 сотню, що
вони повідомили мене, що як Епов не забереться геть, то його
застрілять.
На щастя, цей висланник штабу дивізії поїхав собі десь до
Богданівців, навіть не поступаючи до штабу полку.
О 4-ій годині знову оживилась ворожа діяльність. Гармати від
залізниці пустили декілька гранат і густі розстрільні, збивши стежі
від сторони Лукомого, повалили з хуторів, що в долині попри дорогу,
яка йде на Лукоме. Одночасно і з фронту почали обережно посуватися
ріденькі розстрільні.
Я викликав “Партизана”, але він, поїхавши в сторону Лукомого,
застряг десь у болоті за близчим хутором з вітряками і мусів повернути
з нічим.
Третя сотня, охвачена справа, мусіла загнути праве крило та
відступаючи зробила помилку, бо перейшла хуторі з вітряками, втративши
можливість обстрілювання долинки, що провадила до цих вітряків. Всі її
спроби поправити помилку не повелись, здержувані вогнем скорострілів,
які стояли на великому шляху і хоч далеким, але густим обстрілом
засягали скісно 3-тю сотню.
Наші гарматки ніяк не могли збити цих скорострілів, бо не
доставало набоїв та хоча під’їхали аж до самої розстрільної, не могли
побачити цих скорострілів.
Попробував і “Партизан” під’їхати по шляху проти них, але на шляху
зустріли вони його таким вогнем та ще протипанцирними кулями, що він
мусів спішно завернути, а осмілені розстрільні посувалися далі, більше
на північ, очевидячки, щоби вийти між нами та Богданівцями.
Треба було рушити до протиакції резерву. Зокрема, небезпечним
являлася ось ця долинка, бо як би в ній скупчилася ворожа піхота, то
звідтам легко могла би кинутися на баґнети, що при численній перевазі
загрожувало нам знищенням.
Тому 4-та сотня йде продовжувати вліво першу сотню, а 2-га з
останніми двома скорострілами має заняти хутір з вітряками.
Пояснюю завдання сотникам і командантові відділу скорострілів,
сотникові Лахтіонову, найбільшому “большевикові” з цілого полку.
“Значиться панки (3-та сотня) спартачили, тож треба їм дати науку,
щоби подивилися”, – бурмотить він, сідаючи на свого масивного рижого
коня.
Сотні і скоростріли виїздять на призначене місце.
Четверта сотня швидко відсилає взад коноводів і займає долину
наліво від 1-ої сотні, а друга зникає в хуторі з вітряками, за нею
стягаються туди скоростріли, коні та обслуга. Пішли найкращі люди: при
одному зі скорострілів скупчилися випадково: Божко (потім батько
кошовий Запорожської Січі), Мартинюк, голова одної з українських рад
7. Сибірської дивізії, Борченко – зв’язковий в дивізійному комітеті
колишньої 7. Туркестанської дивізії, заступник голови цього комітету
та член дивізійної ради Лапченко, Слабович, один із чинних хлопців по
відокремленню українців в ударну сотню, Голода один, з гарних
фронтовиків.
Скоростріли веде сам Лахтіонів, а цілий відділ Андрієвський; йдуть
кадрові старі Гордієнківці та ще з настроями, показати, як слід
“воювати”. Цікаво.
Хутко між хатами, які в той бік, видко вже коней без їздців,
порожні троки від “кольтів” і набойові в’юки. Значиться спішилися.
Вітряки видко зі старих запорожських валів, як на долоні.
Віддалення невеличке і без далековиду видко всі деталі, а в далековиді
чудово.
Ось з хутора кряхкає сальва, ніби батогом по повітрю, за нею ніби
горохом швидка пальба; і знову тишина; за хвилину знову сальва! Це
Андрієвський показує, як кермувати вогнем..
Коло вітряків з’являється висока масивна постать Лахтіонова і
стоячи дивиться в далековид.
З ворожого боку вривається завірюха стрілянини, яка то вибухає, то
втихає, тоді як хутір з вітряками промовляє то сальвами, то коротким
різким тарахкотінням.
Лахтіонів махає рукою – і зігнуті постаті бігом пускаються до
вітряків, несучи скоростріли.
Ось один з них вже лаштується у самих ніг команданта, а другий
тягне чотирох людей по драбині на балькончик вітряка. Один з цих людей
раптом падає як підкошений на землю, другий повільно сповзує як
неживий до долу по сходах, але двох дійшло і там високо під самими
крилами ладнають “кольта”.
Низчий “кольт”, що на землі, починає бити чергами, а горішний
чомусь мовчить; до нього лізе ще один з людей і видко, як він,
відштовхнувши того, що був там на горі, припадає до скоростріла.
Лахтіонів махає рукою і обидві його “машинки” починають лопотіти,
покриваючи усі інші згуки.
Як налякані горобці з гречки, вибігають з долинки людські постаті.
Таки забрались і тікають що сили за поблизькі плоти й хати. Наші
гармати не видержують і, витрачаючи ще кілька дорогих набоїв,
збільшують загальну гуркітню.
Ворог теж збільшує пальбу; кулі як рої літають, чіркаючи по старих
запорожських валах, б’ють у хати, шльопають у ставок, піднімаючи
маленькі водограї.
“Кольти” з вітряків переносять вогонь кудись вліво, і 3-та сотня
швидко займає спірний горбок, шаблями вигребуючи на ньому невеличкі
окопи.
Лахтіонів знимає з вітряка “кольта”, звідтам же спускають на
мотузках непорушне тіло, яке нескладно махає у повітрі ногами й
руками. Від Андрієвського спіє донесення: “ворога відігнав, накажи
приїхати Павлуші (полковий лікар), є ранені. …Мартинюк конає, Голода
вбитий, Борченко ранений та ще чотирьох гайдамаків ранено легко.
Обходять справа між мною а Сулою”…
“Павлуша” вздихаючи виходить з кута старих валів, сідає на коня та
їде за своїми санітарними в’юками та двома помішниками, з яких одна
жінка, туди, де кипить стрілянина і дихає подув смерти.
За деякий час із хутора з вітряками виходить і виїздить ґрупа
перев’язаних людей, між ними впоперек коней безсилі тіла двох, що були
полковою душею, гордощами, силою.
Бій розгорюється: ось із боку 1-ої і 4-ої сотні відходять ранені,
а з південного заходу на просторі між Сулою і вітряками починають
летіти кулі майже вздовж розстрільних 2-ої та 3-ої сотні і чи не на
задах 4-ої і 1-ої.
Останній резерв полку, пішаки займають той бік старих валів, що
спрямовані на Сулу, і починають вогонь по то з’являючихся, то
зникаючих постатях, які вперто просуваються до Солоницьких ставків. По
червоних лямпасах видко, що це “Донецькі пролетарські полки”, які
покинули коней і стали гарною впертою піхотою.
Зокрема шкодять ті ворожі стрільці, які ховаються у вершках старих
розложистих верб, що ростуть повз Сули і з цієї височини б’ють по
всьому, що внутрі старих валів.
Щоби якось протиділати цьому обходові, посилаю взад у село
Солоницю одну гармату і наказ сотникові Григорієві спішити всіх
їздових, з возів використати всіх легко ранених, притягнути в село
“Партизана” і бити по тих, що нас обходять з боку Сули.
Гармата від’їздить, але проїздячи вона передає, що має всього 8
набоїв, а за хвильку підходить Алмазів і докладає, що і в другій
гарматі тільки 9 набоїв.
Стрілянина то змагаючись, то втихаючи іде по цілому фронті. В
розпалі її, коли вже почали стріляти і “Партизан”, обозники і гармати
із того берега ставка, облегчуючи дещо боротьбу на правому крилі,
приїхав сотник Андрієнко.
Не поспішаючи, хоч і як посвистують кулі в старих валах, злазить
він з коня і, прив’язавши його в закриттю коло хати, підходить з
докладом: “Набоїв немає, нашого господарського ешелону можна надіятись
кожної хвилини, до полку йде поміч – сотня Дорошенківців, один віз
крісових набоїв, із-за Сули має підійти німецька піхота. Тих чотирьох
полонених – продовжує похмуро Андрієнко – приєднав я до Григорієва,
озброївши їх крісами від наших забитих та тяжко ранених. Я привів їх
назад зі штабу дивізії, бо всіх полонених передають німцям, а ці наші
дурні йшли проти нас, тому що ми за німців панів і буржуазію, але я їм
дорогою все з’ясував, так що вони вже тепер добре стріляють отих
червонолямпасників”.
Андрієнко присів втомлений край старого валу, де притулився штаб,
подивився на цей вал і похмурно каже: “Так, батьку отамане! Тут теж
колись козаки запорожські вмирали, а проти них, “вірні як собаки”
ворогові, реєстрові козаки бились, а тепер хто його знає, хто з нас
реєстровий, чи ми, чи ті, що там… Нам Скалозуб з “низу” Сулою не
пливе з товариством на поміч, а німці із-за Сули, мабуть, прийдуть,
але й ті з чужими проти нас б’ються… Лобода крівавився тут проти
панів за простий люд, а ми… От у Натіїва в штабі я тепер усіх
лубенських панів застав, як у себе дома, а там на горі (показуючи
рукою на “Види”) підпанки дивляться. Ох, коби скорше свою державу
збудувати, свою владу настановити”…
І дійсно, на “Видах” аж чорніло від цікавих. А скільки там було
здорових мужів, що добре вміли кріс в руках держати. Між тим
розвивався обхід і з півночі, зліва охвачена 4-та сотня не видержує і
загинає ліве крило назад, відкриваючи тим способом міст, по якому
єдиному можна було перевести взад коні, бо годі думати перепровадити
їх в брід через потік, береги якого так розмокли, що ледви може
перебристи людина. Ясно, що не буде можна використати коней, ані для
атаки, ані для маневру. Треба було їх просто рятувати з тої небезпеки,
якою став лівий беріг потока в околиці хуторів Солоницьких, отже, і
потягнулись наші коні по п’ять, по шість на одного коновода, через
міст до села Солониці, де коноводи мали поставити їх на припонах, а
самі мали скріпити солоницьку залогу, забезпечуючи наше праве крило.
Це був останній час, бо незабаром кулі почали бити по мостових
дошках.
У цей мент через міст перебігає декілька людей до штабу, а більший
гурток озброєних прилягає за насипом, по якому йде шлях на тому
березі.
Це спішить допомога – сотня Дорошенківців. Вона, як і всі наші
“сотні” того часу, в силі заледви 43 крісів, але з одним “Максимом”.
Командант сотні, зголошуючи своє прибуття, ставить мені офіційне
запитання: “Пане полковнику, а хто перед Вашим полком? Якщо це
чехо-словацькі легіони, то наш полк рішуче постановив з ними не битись
і сотня не може вас піддержати”. Діставши відповідь, що перед нами не
чехи, сотня пішла на ліве наше крило для піддержання 4-ої сотні та
почала звільна відсувати ворожу лаву.
Підійшов і віз з набоями та з його прибуттям змагається
стрілянина, але ситуація не кращає, бо на правому крилі все густіше
скуплюються “червонолямпасники” з донецьких полків і густіше летять
звідтам кулі.
Шеста година по пол., а на гармату тільки по 4 набої… Погано. І
як довго тягнеться цей весняний вечір! Як дуже хочеться, щоби скорше
згасли оці скісні проміні сонця, що падуть із того берега Сули, граючи
блесками на копулі собора в Лубнах й на поверхні ставків між Солоницею
та хуторами, що хвилюються дрібними хвилинками, ніби тремтять від
попадаючих у них куль.
Стрілянина на правім крилі раптом переходить у страшний клекіт
ніби кипіння. В боці села Солониці бухкають чергою три гарматні стріли
– останні набої, – тріскочуть скоростріли, і наші пішаки щось дуже
починають примінюватись до місцевости, очевидячки не витримуючи вогню.
Все, що ще залишилося озброєного в штабі, біжить туди, і
Андрієнко, вимахуючи крісом, починає переконувати хлопців, щоби вони
держались та не соромили старих валів, не плямили славної пам’яти. На
цей раз ворожа лава не могла піднестись, головно задля бокового вогню
“Партизана”, але ясно, що перевага вогню по тамтім боці. Наближається
кріза і якщо прорвуть тут, то не можна буде відступити 2-ій сотні, а
врешті доведеться відходити в надзвичайно тяжких умовах через багнисті
береги потока.
У цей рішучий мент бачимо, як по дорозі зі села Солониці
висувається лава в сталевих важких шоломах, і попавши під далекі
перелітні кулі, розгортається в розстрільні одна за одною по обидвох
боках шляху та починає посуватися до моста. Йде щонайменше 300
боєвиків, більше чим цілий бойовий склад Гордієнківців. Не доходячи
кількадесять кроків до потока, обидві лави залягли, а від них
відокремився гурток, що бігом пустився до валів. Це був німецький
молодий ще “гавптман” (сотник) та декілька вояків.
Він сповістив, що прийшов з двома сотнями на допомогу українській
кінноті. Ми почали з ним роздивляти місцевість та вирішувати, що його
сотням робити. Моя гадка була, що треба їх спрямувати до хутора з
вітряками та звідтам притиснути все, що скупчилося повз Сули до води і
забрати в полон. Німець був тої думки, щоби натиснути на ті крила
ворога, що нас обходили, і розігнути цю підкову, яка нас обхоплювала.
Поки ми розмовляли, знову знялася стрілянина, тим разом проти 3-ої
сотні, і раптом від Лубнів бухнув гарматний вистріл, а повільний зойк
стрільна, яким співають набої коротких гармат (гавбиць), закінчився
вибухом, але малого калібру, недалеко валів так влучно, що кулі
сипнули в саму середину валів.
“Мабуть, це ваші, – кажу німцеві, – бо російських гармат коротких
з малими калібрами нема”.
– “Не може бути, – відповідає німець, – це, певно, десь прорив чи
відійшли на лівому крилі”.
Другий вистріл та вибух перериває нашу розмову. Головка шрапнелі
фуркаючи чіркає по стінці хати і падає близенько, так що досить
нахилитися, щоб її підняти. Показую її німцеві та звертаю його увагу
на німецький напис і клейма, які вже не лишають ніякого сумніву, від
кого цей ще гарячий гостинець.
Ще чотири стрільна нараз задиміли над валами, ніби градом
обсипуючи все, притискаючи нас всіх до окопів. Німець лається і на
його наказ один з вояків розгортає чорно-жовтий прапорець.
“Ті баварці ніколи не розвідають добре, – каже німець, – це
стріляють наші кінні гавбиці”.
Павза, а за хвилину новий розрив вже над розстрільними нашої
третьої сотні. Маєш, це ще ліпше. Німецький вояк теж з прапорцем
біжить до 3-ої сотні, але рій куль прижимає його до землі і він вже
повзе вперед. Та, на щастя, наші гармаші по наказу Алмазова
вистрілюють останні два набої з тої гарматки, що тулиться коло самої
розстрільної 3-ої сотні, вказуючи своїми низькими розривами ціль, і
наступні черги німецьких стрілів вже вибухають там, де треба. Німець
нарешті згодився вдарити на ліве крило обходячих груп, що були проти
Гордієнківців, відкинути їх і притиснути до Сули. Плян незлий, але
надзвичайно довгий і міг дати повну можливість відвороту для
“Донецьких відділів”. Але німець рішучо не погоджувався на більш
рішучу акцію.
Наладнавши зв’язок зі своєю артилерією і витративши чимало часу на
методичну підготовку, пішли німці в наступ. Підтримані нашим
“Партизаном”, вони швидко примусили праве вороже крило змінити обхват
і самі почали його заходити, врешті зігнали з поля все те, що було на
північ від шляху на Хорол. Але сонішко, яке так не поспішало до цього
часу, зникло за крутим високим берегом Сули, який на зачервонілому
небі різко відокремлювався обрисами своїх дерев, Лубенських будинків,
насипом старої фортеці Яреми Вишневецького і чорніючими від цікавих
глядачів “Видами”, а далі сірі присмерки зі смугами туману із ярів
почали затоплювати хати, дерева і далечінь. Стихала стрілянина, стихав
весь галас і шум бою.
Німці спинили наступ. Тільки тріскали ще поодинокі вистріли, але
не чутні були ті згуки, які так вражали та били по нервах після боїв у
світовій війні: не стогнало, не скаржилося стихаюче поле стоголосим
голосінням ранених, шумів тільки гамір на великому шляхові та гомоніло
десь по там-тому боці Сули, де, мабуть, мітінґували “Донецькі”.
На ніч усю сторожу заступили німці. Гайдамацтво відійшло до
Солониці, де, розсідлавши коней, вснуло мертвим сном. В опівночі
приїхав Корніяш, якому нарешті пощастило просунути наш ешелон до
Лубен, а вози з набоями, консервою та біллям до перестанку Солониця.
Швидко роздали сотням все потрібне, бо на завтра наказано було
продовжувати бій та переслідувати ворога, якби він почав відворот,
тому що прийшло звідомлення, що німецька кіннота перейшла Сулу понизче
Лукомого і має наступати з півдня на Ромодан.
VI. Наступ на Хорол. Хорол і тамошні настрої. Вареник і Бас.
Большевицькі партизани. Ґенерал Едлєр фон Донав та його бриґада.
Поручник Прінц фон Гессен
Раннім ранком знову сідлаємо коней. “Партизан” стукотить моторами
та готується до від’їзду. Попереду пострілюють ще німецькі чати.
Вислані стежі і передова стежа 3-ої сотні виявили, що перші хутори
на шляху лише слабо обсаджені, тому з допомогою “Партизана” живо
просунулися вперед, а за 3-ою сотнею пішов і весь полк.
Вліво в напрямку на Ромодан ще стріляли гармати. Це змагалися
панцирники, але нормального бою вже не було. Вправо хутори в долі були
повні ворожої піхоти, що спішно збиралася в кольони і тягнула на схід;
за нею на південь, здалека, теж гупали гармати.
Прискорюємо ходу, щоби використати ту помилку, яку зробили
російські большевики тим, що поставили свою піхоту на вигідних
господарчо та невигідних практично кватирах і тим відкрили короткий
шлях на Покровську Богачку. Отже, можемо їх не пустити на з’єднання з
головною групою під Ромоданом і примусити до маршу, а не їзди
потягами, що при умові німецької кінноти за плечима не дуже то й
зручно.
Кажу про це німецькому сотникові, але він відповідає, що у нього
“кайн бефель” (1) і т. д.
Просто не пізнаю німців. На фронтах світової війни вони куди були
рішучішими і хоч робили все дуже методично, але швидко, маючи багато
ініціативи. Що це таке? Чи, мабуть, вони не підтримують нас
“постільки, наскільки?” (Це “постільки, наскільки” увійшло в моду за
Керенського (2)). Може, німці дійсно тільки використовують нас?…
Що ж робити? Продовжувати самим. Йдемо вперед знайомим вже широким
шляхом, прикриваючись від хуторів герцьовниками.
“Партизан” знову застряг і, перегрівши мотор, насилу виліз назад
до ст. Солоницької. Рішучо “техніка” ще не для українських весняних
шляхів.
До перехрестя шляху на Лукоме йдемо без ніяких перешкод, лише по
герцьовниках весь час стріляють з хуторів.
У Покровській Богачці, куди підходимо під вечір, захоплює 3-тя
сотня невеличкий обоз і головно касу 2-го Донецького пролетарського
полку, яку передаємо нашому скарбникові. В цій касовій скринці було 63
тисячі карбованців “царських” та 41 тисяча “керенок”, сума така, що
забезпечувала існування полку на 3 місяці.
Від Покровської Богачки висунено 3-тю сотню на залізничу стацію
Хорол, яка лежить на шляху до Хоролу, але ближче до Покровської
Богачки ніж до Хоролу, а 2-гу сотню на південь у загальному напрямку
на Веселий Поділ (село на південь від Хоролу).
Третя сотня в наступаючій темряві виполошує зі стації Хорол три
ворожі ешелони, по словах залізничників порожні, що чекали на
пасажирів, вони тікають один на Ромодан, а два на Великий Поділ.
Третя сотня зриває тор по обидвох боках стації Хорол і висилає
алярмуючі телеграми про великі українські сили “всім, всім, всім”.
З того боку, куди пішла друга сотня, чути крісову стрілянину, а
трохи згодом гулкий вибух трівожить околицю аж до тих ворон, що
гніздилися на високих берестах старого панського саду в Покровській
Богачці, вони дружним карканням відповідають вибухові. Це наші
наткнулися на ворожу сторожу та між іншим зірвали місток залізничий на
південь від Хоролу.
Решта полку швидко розійшлася по хатах і шукає, де би то щось
попоїсти та відіслати тим товаришам, що на чатах.
Штаб заходить у якусь хатину, що під рукою, бо стоїть у центрі
всіх донесень близько перехрестя шляхів.
Хатина небагата і в її убогому умеблюванню різко кидається в вічі
роскішна канапка та люстра: дар революції зі сусіднього панського
двора.
Господиня висока гарна молодиця, з трохи вихудлим обличям та
міцними м’язами рук, які свідчили про трудове й нелегке життя,
зустрічає нас якось холодно, більше того, як би вона могла зустрінути
нас так, як то показують ворожі вогники її гарних чорних очей, то,
певно, швидко ми опинилися би за порогом.
Але ж ми люди бувалі, залишаємось, а мій кінний джура Ковбасенко з
Полтавців і з бувшого полку “Великої України” (3) починає турбуватись
про сіно коням, привітно балакає з молодицею, кудись з нею йде, а за
кілька хвилин повертає і я чую останні слова його розмови: “Та ні,
ніколи в світі ніхто з нас і сам полковник проти бідноти та за панами
не піде”.
А потім, сідаючи за швидко влаштовану вечерю (штаб тоді, старшини
і козацтво їли і жили разом), нагинається до мене Ковбасенко і потихо
каже: “большевичка, брат ранений вчора в бою з нами, відвезли у
Ромодан, чоловік у якихсь большевицьких партизанах в Хоролі. Каже:
“Україна – панська вигадка”.
По вечері зав’язується гарячий спір у хаті та смішно й боляче
слухати, як “Павлуша” своїм одеським говором дуже мало “па русскі” і
зовсім не по українськи доводить про Самостійну Трудову Україну, а ця
селянка з різкими жестами мозолистих трудових заскорузлих рук, чудовою
полтавською говіркою, перечить, що жадної України немає, що лише пани
і підпанки українці, бо хочуть, щоби гайдамаки їм допомогли нищити
бідняків. “Ось чекайте – викрикує вона – Бас чи Вареник покаже вам тую
Україну!..”
Це вже цікаво! Питаю тоді з тиха: “А що за один той Бас та
Вареник?”
“А це наші бідні селяни. І не гадайте, що це хтозна-що, у ґвардії
“бахмайстром” був та ще у кавалерії, а другий теж у ґвардії
“унтер-цером” ось що!”
Але раптом господиня змовкла і налякано на нас дивиться,
очевидячки, щойно тепер пригадала, що ми “за панів” і можемо поставити
її “к стєнку”, як большевичку.
Тому вона далі вперто мовчить і не відповідає прямо, але
невгомонний Ковбасенко все таки уговорив її та під кінець нашого
побуту до мене привів якогось старця сліпого на одне око, який був
зв’язковим від Баса. Він теж відмовчувався, але згодився таки віднести
Басові повідомлення, що ми з ним не хочемо битись та даром проливати
неповинну українську кров (пояснення: як земляки, що одною мовою
балакають) та що ми “не за панів”.
Поки йшли усі ці пертрактації, події розвивалися. Вже у пітьмі
ночі в Покровську Богачку вскочила німецька стежа в силі пів сотні
кінноти, яка над’їхала від сторони Лукомого, але мусіла об’їздити
сторожу москалів, які ночували на південь від Покровської Богачки.
Від Лукомого, по словах начальника стежі, йде баварська кінна
бриґада під орудою ґенерала Едлєр фон Донау, якого метою було заняти
Хорол і рушити далі на Полтаву.
З Хоролу проскочив якийсь інтеліґентний пан, перебраний по
селянськи, та переказав, що в місті бушує московська “чека”, яка
розшукує всіх свідомих українців, без ріжниці соціяльного стану, що
дехто вже спійманий і нещадно скатований і що може вже кого і вбили.
Отже, довше чекати годі й тому, по півночі, при слабім сяйві
місяця, який раз-у-раз потопає, скриваючись у швидко пливучих кудись
на південь хмаринках – йдемо до Хоролу.
За стацією Хоролом степ рівний, відкритий, на якому лише коло
стації чорніє купка високих тополів та ясенів, що скупчились коло
стаційних забудовань, і декількох недалечких хуторів.
На широкому шляху, що виблискує де-не-де калюжами, то виринають,
то зникають, як примари під проривчастими проблисками місяця з поза
хмари – люди, коні і гармати.
Ось і червоніє небо перед нами і на ньому видно сілуети перших
будівель міста, між якими марою чорніє тюрма, цей постійний символ
влади та права Росії.
У тому напрямі чутно недоладну стрілянину, викрики – знову стріли
і тихне.
Ось гонить конем гайдамака і голосить: “чеку” нечайним наскоком
знищено; може дехто і втік; 3-тя сотня вже господарює в місті.
З першими промінями в’їздимо в місто. Місто немовби вимерло. Усюди
тихо, безлюдно, порожньо, – навіть пси якось не гавкають.
Відразу стає зрозумілим, чому: крім нагих трупів під в’язницею,
поруч щойно збудованого собора, стоять сперті до стіни два трупи
мужеський і жіночий, без нитки вбрання і з прорізами між ребрами, так
що на них нібито мальовані чорними смугами запеченої крови кістяки.
Досить, не буду передавати дальших детайлів полового садизму.
На ступінях собору сидить людина в салдацькій одежі з
жовто-блакитними стрічками на рукавах, поли плаща долом цілі в крові.
Це теж мерлець, з якого випороли всі внутренности та випхали сіном,
неначе якого чучела. В правій щоці мерця зашпилиний значок, ось той
невдалий значок з Архистратигом Михайлом і написом на другому боці:
“Українці мусять єднатися як українці для захисту прав українського
народу: Михайло Грушевський в першім році свободи України”.
Це, вибачте, вже не революція, не нищення ворога, в ім’я законів
клясової боротьби, це вже хтозна що – Азіятчина! А скільки її
доводилося зустрічати; і не тільки у большевиків…
Гайдамацькі стежі проходять вулицями міста. Тріскають по них
стріли. Це в спішному порядкові відходять вчорашні господарі, і
декілька їх попадає в полон.
Висипані наші розвіди на південь натикаються на йдучу до міста
пішу ворожу сторожу, яка спиняється і нерішучо крутиться на однім
місці – то вперед то взад.
Серед ранньої тиші мертвого міста чути далеко крісові постріли і
раптом, з півдня, разом із вітром, що гонить отари білих і сірих хмар,
долітає гук сальви 4-ох гармат, що нагло переходить у рев, і стихає.
Ворожа піша сторожа спиняється і починає окопуватись. Міст через
річку Хорол заняли наші, але стежі напереді зустріли вогонь людей в
селянських свитках, очевидячки, що це той Бас і Вареник.
Нарешті починає і місто давати познаки життя. Першими з’являються
на світ Божий німці. Це справжні німці у військових одягах: військові
полонені, які були тут на роботах.
Їм, як вони самі казали, найменше загрожували репресії “Чека”, а
тому вони перші і ризикнули піти на розвіди.
Через цих німців поінформували ми населення про нашу “неаґресію” і
вкінці почали відкриватися крамниці та почали виходити мешканці. Але
нам було надзвичайно важко дати собі раду. Ми не мали змоги виділити
значніших сил для порядкування в місті, а до того це порядкування без
співпраці місцевих людей було майже неможливим. Ось, наприклад, стежа
Гордієнківців захопила якусь ватагу на гарячому вчинку, причому
одного, який ставав опором, застрілено на місці, а з трьох арештованих
було двох москалів і один лотиш; далі на заяву німців витягли наші
хлопці якогось китайця, що влаштувався як тимчасовий муж у якоїсь
громадянки, стероризувавши її зброєю. Всему тому можна було б
запобігти доволі скоро, але при допомозі місцевої влади, та її не
було, а при всякім відвороті, навіть і правильної армії, бувають
бешкети від непевного елементу, що залишається позаду і якого і не
відріжнить у масах населення.
Нарешті винайшли ми одного з членів демократичної пореволюційної
Ради Міста та запропонували йому зібрати своїх членів і почати
урядування.
Він перелякався страшенно і запитав, яка ситуація на фронті, чи не
повернуться большевики.
Звичайно, я й сам не знав ще тоді як буде, а тому заявив йому, що
це нібито робиться тільки на те, щоби організовано зустрінути німців і
не дати їм приводу до реквізіцій по методам війни. “Але”… – сказав
член Ради Міста – “це ж неможливо!.. Ви ж бачили отих під церквою? Ось
той військовий, це старенький собі демісіонований полковник, який тут
учителював. Уся його вина, що ми його як просвітянина намовили, щоби
став комендантом міста від Центральної Ради, бо це була людина
культурна, популярна, не шовініст, словом свій і розумний. Ви ж
бачили, як його живцем спрепарували. А тих двоє нещасних за те, що
колись якусь там маніфестацію улаштовували…”
Довго ми умовлялися та нарешті як він, так інші члени ради
згодилися урядувати, тільки під загрозою зброї, під примусом, який їх,
мовляв, позбавить відповідальности перед тими, що відійшли, і тими, що
можуть ще прийти.
Мушу зазначити, що такого терору, як у Хоролі, не бачив я більше
ніде на свойому довгому шляху по Україні.
Як би то не було, а таки гайдамаки мусіли піти по адресах,
заподаних тими самими, що їх “примушувалось”, та привели владу під
баґнетами до ратуша (думи), де командант полку в умовленій вже наперед
формі наказав почати урядування.
Одночасно з тим прибігли до штабу представники місцевого відділу
“казнайчества” (державного скарбу) та просили, щоби я забрав усю
готівку “українських карбованців, у купюрах по сто, Центральної Ради,
бо вони дотепер її переховували, побоюючись репресій за українські
гроші”, очевидячки як теж контрреволюційні, і тому вони тепер раді б
їх віддати тому, хто візьме “в законний спосіб”, тобто на військову
вимогу і за поквітованням. І вимога була вже написана, навіть
“контрреволюційною”, тобто українською мовою, лише прибити печатку та
підписатись. І так ми ненадійно стали власниками майже 90 тисячного
капіталу в грошах Центральної Ради. До того і “чека” залишила нам
дарунок, так коло 15 тисяч та цілий віз чудових, чорних решетилівських
смушків.
Мійська Управа від них відхрещувалась, кажучи, що цю “військову
здобичу” привезли москалі зі собою.
І гаразд. Я змобілізував всіх шапочників в Хоролі та дав робити
однакові шапки для цілого полку, включаючи і гармашів, бо мені, правду
кажучи, набридли ці чорні патлаті папахи, як ті воронячі гнізда, і це
ріжноманітне накриття голов бувшої російської армії, яке робило полк
подібним з вигляду до тих “даточних людей” чи “лянд-штурмаків”
ополченців.
Вже на другий день, коли ми зустрілися з німцями, полк парадував у
новісенькнх чорних смушкових і то решетилівських шапках зі шликами і
дармовисами та красками по сотнях: малинова – 1, світло-червона – 2,
темно-зелена – 4 сотня, 3-та сотня залишила свої сірі смушки і жовтий
шлик. Скорострільні були з чорними, гармаші з темно-червоними шликами
– зв’язкові і штаб – малиновий, але з золотими дармовисами.
Нарешті з’явилися біля полудня і німецькі кавалеристи, до яких я
післав вже давно зв’язкових.
По молодецьки з піснями в’їхала в Хорол ціла їх сотня, і ми вперше
почули нову німецьку пісню про бої з французами та москалями.
У штаб зголосився за інформаціями командант, очайдух по вигляді,
який не робив собі нічого з мого попередження, що на східньому березі
річки Хоролу не все гаразд, і самовпевнено заявив, що він рішучо піде
вперед. Та за яких три годині сотня панічно завернула, везучи на возі
свойого команданта і ще декілька вбитих та ранених. Німці заявили, що
майже неможливо воювати з таким невловимим й невідомим ворогом, якого
там зустріли: “Женеш – кажуть – когось, доженеш до села – нікого
немає, а за хвильку знову розстрільні в новому напрямі, які також
невідомо куди зникають”.
Ось тобі і Бас, дійсно не хто-будь!
Між тим бій, що йшов на південному заході, змовк, і ті ворожі
сторожі, що були перед нами, почали відходити в напрямку на Веселий
Поділ, куди, по відомостям, які назбиралося телефоном, зосереджується
все, що не змогло пробитись на Ромодан і звідкіля можлива нова спроба
удару на ст. Хорол.
У штаб полку почали з’являтися ріжні люди: прийшов якийсь сотник
російської служби, прізвище його, на жаль, забув, хоч і був він у мене
зо два місяці в полку та, заявившись українцем, запропонував доставити
для потреб полку автотранспорт в кількости трьох вантажних авт, два
легких і декілька мотоциклів, які він вивантажив, вертаючись з фронту
в Ромодані і які находяться в околицях Хоролу з винятими і захованими
маґнетами. І дійсно, за годину вже перед штабом стояв Форд і
мотоцикліст.
Далі прийшла якась старенька бідно одягнута жінка та просила
російською мовою дозволу поховати чоловіка, ось того нещасного
команданта міста. Я приділив їй у поміч двох гайдамаків і сказав, що
всі витрати на похорон полк бере на себе і що, якщо справа на фронті
дозволить, то буде призначений відділ війська для проводів останків
трагічно закатованого полковника.
Потім прибіг якийсь товстенький панок, гарно вдягнутий у вишиваній
сорочці, та чудесною українською мовою просив негайної допомоги від
полку, який він мусить йому уділити, якщо полк є представником правної
української влади. У нього, бачите, прокляті селяни увели найкращого
верхового коня “Рекорда”, – такого жеребця виїзженого, як дитина, ось
тому мусить полк вислати стежі, бо, бачите, він не певний, в яке саме
село цього “Рекорда” увели, і що його обов’язково треба знайти, і то
негайно, бо чого доброго це українське цінне майно погонять у
Московщину. Цікаво, що всі три адреси “Рекорда” були на лівому березі
річки Хоролу, де ще буяли Бас і Вареник.
Коли я цему добродієви заявив, що ми тут не для виконування
“правно-державних” функцій та відшукування жеребців, то він почав
сваритись і відгрожуватись німцями, але побачивши, що за це може легко
опинитись за дверима, взяв і запросив увесь штаб до себе на вечеру.
Не пам’ятав я його прізвища, але казали мені, що це якийсь з
великих хорольських власників і українофілів.
Цей свідомий і державко мислячий муж звернувся потім зі своєю
“Рекордівською” справою і до німців, але без вислідів.
Цей епізод такий же характерний, як і епізод у Покровській
Богачці, та з’ясовує у дрібних випадках це, хто, для чого і якої
України собі тоді бажав.
“Рекорда”, як потім читач побачить, ми мали шану приймати в полку
в досить таки цікавих умовах.
Стали зголошуватись всякі добровольці та інші особи з ріжними
скаргами.
Нарешті прибігло трьох дуже схвильованих добродіїв, що заявили
себе представниками українських соціял-революціонерів і
соціял-демократів та в дуже обережній формі завважили, що ми, на їх
думку, можемо скомпромітувати українську владу, бо до них дійшли чутки
про виконування розстрілів, між іншим одного на вулиці. Очевидячки, це
відносилось до випадку зі збройним опором грабіжників.
Вони нарікали, що населення втомилося від безправ’я та насильств і
що тільки бувший командант Центральної Ради, якого замордовано, вводив
правний порядок – а тут, коли ще непоховані трупи під тюрмою, знову
почались розстріли…
Довелося впорядкувати в полку нову немилу установу “Воєнно-полевий
суд”, бо не можна було лишати безкарними вчинки не лише чужих, а й тих
“своїх”, які пристали до полку не з метою боротьби за волю України…
Не можна було лишати не знищивши те людське шумовиння, з яким однаково
мусіла боротись кожна влада, та ще в часах революційних, коли нема ні
часу, ні змоги вжити заходів довгих і коштовних, щоб направити
зіпсовану обставинами людину, заховуючи їй життя і зробивши її
корисною для загалу.
Отже, використавши те, що в полку були правники з повною високою
освітою, зорганізовано полевий суд – оригінальний, бо природньо у
військових частинах в таких судах засідають самі лише вояки з
психольоґією не суддів, а месників.
Щоби заспокоїти прибувших громадян, відправлено їх в кімнату, де
якраз відбувалася судова росправа не над чужими грабіжниками, з якими
ми вже покінчили всі розрахунки, а над своїм гайдамакою, який не так
давно пристав до полку і допустився грабунку та насилля над
безбройними мешканцями і був пійманий на гарячому вчинку.
По закінченню суду, що виніс обвинуваченому смертний присуд,
вернули представники партій цілком заспокоєні та заявили, що вони
тепер бачать, що це дійсно правний порядок хоч і суворий та
недемократичний, бо їх партії є проти смертної кари.
Я запропонував цим представникам партій висилати своїх людей на
всі засідання мого доразового суду, для контролі присудів і
діловодства, щоби наочно переконалися, що в нас немає ніякого
катування людей.
Крім того, я сказав, що погоджуюся не затверджувати ніякого
смертного присуду, якщо вони приймуть на себе відповідальність
ізольовання та зроблення нешкідливим цього елементу якимсь іншим
способом.
Від обидвох цих пропозицій вони відмовились: від першої тому, що
вони не можуть узяти на партію відвічальности за смертні присуди, а
від другої тому, що вони не можуть дати такої запоруки і не можуть
наражувати співгромадян на ексцеси.
Отже, значиться: вирвіть, добродію, бур’ян, але крий Господи нас
до нічого не вмішуйте… а з такою чинностю далеко не поїдеш.
Коло четвертої години викликано мене на стацію Хорол до ґенерала
Едлєр фон Донау.
Поїхав я з невеличким почотом, до якого навмисно взяв декількох
хлопців, що вміли по німецьки.
У помешканню стації зустрів мене поважний сивий вже, трохи більш
середнього росту генерал, якому я доклав про цілу ситуацію та свої
предположення на далі. Зокрема, цікавив його стан на східньому березі
Хоролу, видко, дуже непокоївся питанням про можність збройного опору з
боку населення. Доклав я йому і відомости про те, що від сторони
Веселого Подолу готується випад, але до цього докладу поставився він з
великим недовір’ям, що я маю надто точні відомости. Тоді я попросив
його, щоб підождав ласкаво до 5-ої год. і як до того часу нічо важного
не трапиться, тоді може робити висновки про правдивість моїх
звідомлень. Ми знаємо трохи більше ніж вони, чужинці, бо воюємо в
своїй країні, причому подав я як приклад подію з його кінною стежою,
яку перетріпано на лівому березі Хоролу тому, що її командант не
числився з нашими попередженнями.
Потім ми вирішили обмінятися зв’язковими. Зараз же відокремив я
двох гайдамаків зі старшиною, які як справні вояки зголосилися
німецькою мовою та німецькими військовими висловами у начальника
штабу.
Обличчя старого вояки заясніло і він сказав мені, що вже знає з
німецьких звітів, що має до діла з хоробрим і рішучим українським
відділом, але не знав, що має до діла ще й з доброю муштровою частиною
та спитав мене про мої кваліфікації. Довідавшись, що я старшина
ґенштабу, пробурмотів “ну зрозуміло” та звернувся до своїх штабовців
із запитанням, хто зголошується зв’язковим до української кінноти.
Першим вискочив якийсь гарненький, ще безусий “ляйтнант”, якого
генерал Едлєр фон Донау представив мені як князя Гессенського, “родича
Вашої імператриці”. Я дуже вічливенько доклав його ексцелєнції, що хоч
дійсно “принцеса” Аліса Гессенська була колись імператрицею тої армії,
де я давніше служив, але Україна ніколи не мала своїх імператорів, а
тому мене, як українського команданта, не обов’язує ніяка російська
спадщина…
Мою заяву вислухав у мертвій напруженій тишині цілий штаб і вона
викликала швидкий обмін поглядів. Очевидячки, над такими питанями вже
дебатували.
Ґенерал Едлєр фон Донау сказав мені на те, що дійсно українська
проблема мало зрозуміла для їхнього війська та просив берегти
“ляйтнанта”, бо він та його рід користується в них великою повагою.
Ми посідали на коней та поїхали до міста Хоролу, причому мій почот
зменшився на трьох гайдамаків, але замість того безпосередньо за мною
їхав поруч із гайдамацьким четарем “прінц” Гессенський у важкім шеломі
на голові, а поміж гайдамаками темно сіро-синіми плямами
відокремлювались німецькі кавалеристи та стерчали із їдучого гуртка
два сталеві списи.
Не вспіли ми ще доїхати до перших будинків Хоролу, як позаду нас,
у південно-західньому напрямку заревіли гармати. Я спокійно показав
німецькому зв’язковому годинник: була 5-та год. 32 хв.
За кілька хвилин як відгомін до цих згуків заторохкотіла крісова
пальба зі сходу, від сторони моста через Хорол. Бій, який почався на
півдні, мало мене обходив, бо там мали орудувати німці, але на мості
це вже наша справа, а тому, не заїзжаючи вже до постою штабу, ми
просто пігнали до моста.
По дорозі, на вулицях, вже ладналися гайдамаки, сідлаючи коней.
Обсаду міста держить перша сотня зі скорострілами і в моменті
нашого прибуття Андрієнко вже привів туди у поміч другу сотню, тому
обидві сотні вже пройшли довгу греблю коло моста та вибивали вже
когось із країв ліса на східньому березі річки Хорол, оперуючи
“комбінованим боєм”, тобто ґрупами герцьовників, які то переїздили
кінно в намічених напрямках, то злізали з коней і вогнем промощували
собі дальшу дорогу.
Роскинені групи кінноти швидко переносилися з місця на місце,
охвачуючи гайок із півдня, та стріляниною допомагаючи одна одній все
то далі посуватись вперед і на зади ворога в тій неширокій смузі, що
була між болотистим берегом річки та гайком. Гай шумів клекотом
відголосу стрілів, які гулко гупали в густих берізках, що білілися на
теміні старезних дубів. Рої куль то злісно шипячи, то жалібно плачучи
проносяться від гаю до річки, піднімаючи на її поверхні брумки, а
заходяче сонце, граючись на зброї і на цих брумках на воді, осліплює
сердитий гайок, наскрізь пронизуючи його сяйвом.
Мальовнича картина, яку рідко можна побачити на сучасних похмурних
і порожніх полях боїв.
На нашого гостя “ляйтнанта” це впливає як весняне тепло на лошатко
і він починає жалібно просити в мене дозволу приєднатися до одної з
груп герцьовників і дати йому на це кріс.
По перебігу перестрілки пізнати, що гайок ось-ось змовкне, а тому
даю хлопцеві кріс і набійницю з набоями та він чвалує, розмахуючи
крісом, до близчої групи герцьовників, приєднується до неї та приймає
участь в охваті гайочку.
Ще за деякий час летять гуртки гайдамаків, виблискуючи шаблями
взад гайочку, який вмовкає та з якого, як горобці з проса, вилітають
безладні купи ріжноманітно вдягнутих вершників, які гонять на
стрімголов, хто на осідланому, а хто на неосідланому коні, очевидячки
партизани Вареника та Баса.
Ця перестрілка не мала в собі нічо серіозного, скорше щось більш
театрального, бо ані по нашій стороні, а мабуть, і по стороні ворога
не було ніяких втрат, але “гер лєйтнант” попав у дике захоплення та
післав донесення, повне прекрасних слів. Дійсно, ця система
“комбінованого бою” майже незнайома німецькій кінноті, бо вона є
спадщиною по татарах і заховалась у бувшій російській кінноті головно
в козацтва завдяки його сутичкам з мандрівними і напівдикими
племенами. Ця система розчислена здебільша на психіку ворога, а не на
фізичне його знищення і тому дається примінювати тільки проти слабо
впорядкованих або надто зденервованих військ.
Весело вертали ми до штабу. Але в штабі пана “прінца” чекав іспит
на демократизм. У нас був звичай їсти разом – козацтво всуміж зі
старшиною, отже й запрошено до вечері німецьких зв’язкових усіх разом.
Нічого, “прінц”, як добре вихована людина, скорився звичаям господарів
і весело їв нашу нескладну вечеру за одним столом зі своїми вояками.
За якоїсь пів години його відкликано до свого штабу, а разом із
тим звідтам прийшло донесення наших зв’язкових, що наступ від Веселого
Подолу скінчився відходом ворога взад та що німці завтра ранком
пройдуть через місто Хорол і що Едлєр фон Донау в ім’я “братерства
зброї” уважав необхідним продефілювати перед українськими збройними
силами цілою бриґадою.
До донесення була залучена записка від самого генерала, повна
подяк та узнань за маневрову та розвідчу діяльність нашої кінноти.
Цікаво, чи це звичайна увічливість, чи так на нього поділала наша
широка зорієнтованість у предбаченнях ворога та повний захоплення звіт
пана “ляйтнанта”. Як би то не було, шлю у відповідь подяку і
повідомлення, що полк буде стояти в 10-ій годині зранка впорядкований
проти нової церкви недалеко входу до міста, а разом із тим пересилаю
Едлєр фон Донау дарунок – кавказького зразку шаблю в сріблі.
Того ж вечера повідомив цей наш старшина, якого було приординовано
в поміч вдові по бувшому українському комендантові міста Хоролу, що
похорон відбудеться в год. 11.30 зі старої церкви, що була в самій
середині міста. Отже, очевидячки, поїдемо просто із зустрічі німців
цілим полком на похорон.
До ночі зібрали гайдамаки вичерпуючі відомости про партизанів
Вареника та Баса.
Числа цих відділів встановити годі, бо певно що й вони самі того
не знають. Складаються вони з охочекомонних, яких то прибуває, то
убуває в залежности від популярности чи непопулярности тієї боротьби,
на яку закликають. Головне гасло, яке зв’язує партизанські відділи, це
боротьба за здобутки революції – за землю та волю та проти панського
та підпанського панування, крім того висуваються ще гасла: “право
селянам самим порядкувати своїм життям” та “за село проти міста…”
Цікавий конгльомерат понять, які все ж мають одну головну думку:
селянські інтереси на першому пляні.
Місцеві громадяни, навіть ось ті міщани, проти яких ніби
спрямоване останнє гасло, навіть і “підпанки” на Вареника, Баса та їх
партизанів не нарікають, навпаки кажуть, що поки порядкували вони, то
було терпимо, а жахливі відносини почалися щойно з прибуттям
московської “чеки”.
Між обома ватажками немає повної згоди: Вареник успосіблений
більше по “большевицьки”, Бас навпаки.
Коли відділи висунено під Покровську Богачку назустріч нам, то
пішов тільки Вареник, а Бас щойно потім, і в цьому поході взяло участь
дуже мало партизанів.
Проти нас під Хорол йшов лише Вареник та й то з допомогою
прибувших з Веселого Подолу відділів з Донецьких пролетарських кінних
полків. Бас же опізнився, кажуть, із-за відмови виконати наказ з боку
деяких зі своїх підлеглих.
Обидва партизани готуються до рішучої боротьби проти німців і не
хочуть відходити разом із російськими частинами, які з вечера вже
переходять через річку Хорол під Веселим Подолом, у намірі пішки
прямувати на Полтаву.
Ранком відбулася передбачена урочиста зустріч обидвох “союзних”
кіннот.
Ми вилаштувались у повному складі, крім невеличкої варти, що
берегла мосту на Хоролі. Полк вирядився на площі проти нової церкви,
куди проходив широчезний шлях Хорол-Полтава. Ранок був гарний, теплий,
погідний, лише білі пухнасті хмаринки, які тільки в нас в степах
бувають, пливуть по такому блакитно-блакитному небі, прислонюючи яркий
блеск сонця.
Широкий шлях спускається повільно під гору до Хоролу і попри нього
видко далеко попереду будинки, а далі високі берести.
Ось на шляху зачорніло і до нас почав наближатися живий темний мур
– на всю ширину шляху. Близче та близче. Над муром виднів вже ліс
штиків, що мають прапорці і виблискують своїми кінцями понад тими
прапорцями; вже чути глухе дуднення і гуркіт, вже видко під списами
нерівну поблискуючу площу темно-зелених залізних проти-шрапнелевих
німецьких шоломів, бо йдуть на параду, значиться як у бій, вже можна
відріжнити ритмічне хвилювання маси людей від рухливого моря кінських
голів і тіл.
Попереді тієї маси ґрупа їздців, у невеличкій відстані.
Виїзджаю назустріч з малим прибічним почотом: Григоріїв – я,
старшина перекладчик та два гайдамаки.
Побачивши нашу групу, Едлєр фон Донау дає знак рукою, і живий мур
коней і людей раптом спиняється. Настає тишина, яка ворушиться тільки
де-не-де форкаючими кіньми.
Від імени гайдамаків витаю українською мовою німецьку кінноту як
нашого спільника та висловлюю думку, що ця спілка буде корисна обом
народам, які напевно зуміють обопільно поважати і державний устрій і
побажання народніх мас.
Чітким та далеко чутним голосом перекладає старшина привітання,
даючи наголос на народні маси.  Уважно слухають, віддаючи шану, і
штабовці з командантом на чолі, і втишені ряди німецького вояцтва.
Під час перекладу помічаю, що в Едлєр фон Донау висить при боці
козацька шабля в сріблі – наш подарунок.
Коротеньким – “Іх данке ім намен унзерер райтерай” (4) відповідає
він, стискаючи мені руку, та каже, що і він хотів би привитати
гайдамаків та питає, як звучить по українськи привитання до війська; –
відповідаю; чвалуємо до виряджених Гордієнківців і на цілий майдан
несеться гомінкий, навиклий до командування голос німця – “Здорові
були, Гайдамаки!” І… – павза, викликана несподіванкою, і раптом
гучним роскотом звучить “Здоров був!..” – павза і вже не так рішуче
докінчує Гайдамацька Громада: – “Пане Ґенерале”, замість звичайно
“Батьку”.
Короткою промовою вітає лаву німецький сідоусий командант, бажаючи
від імени німецької кінноти відроджуючійся українській кінноті
досягнути високої мілітарної кваліфікації.
На його прохання промову перекладає наш перекладник, і після цього
Едлєр фон Донау повертається до мене і каже: “А Вас, пане полковнику,
прохаю, дозвольте приняти від старого орла його бойову шаблю, яка була
в боях на Марні і під Молодечною. Хай вона буде молодому орлові не
тільки пам’яткою, але і благословенням”, і з тими словами бере він від
одного зі своїх старшин довгий палаш у металевій піхві і дає мені,
високо підносячи його держак з великою старовинного типу ґардою, який
мусить закривати цілу руку, так високо, що нібито справді благословляв
ним мене як хрестом.
Беру цей подарунок, правду кажучи, трохи схвильовано, бо розумію,
що значить він для цього сідовусого вояка, очевидно, вояка не лише з
фаху, але й з діда прадіда.
Не знаю, чи зістався старий вояка ще в живих, але його палаш з
написом його прізвища заховав я в Києві та мабуть, що не попаде він до
невідповідних рук, аж поки не знайде місця в якомусь музею України.
Передавши свій подарунок, круто завертає весь німецький штаб і
від’їздить до своїх. У руках німецького команданта блискає ясним
сяйвом козацький клинок і у відповідь йому тьмяно виблискують виняті з
піхвів шаблі в мурі німецької кінноти та здрігаються і витягаються як
струни до білих хмар списи з прапорцями.
Командую і я, і у відповідь блискають в прорвавшомуся крізь
хмаринки соняшному сяйві гайдамацькі шаблі, перед якими непевно
мигтить у руках команданта подарунок.
Ще блиск козацької шаблі над морем залізних шоломів та лісом спис
і залізний мур рухає трухом у напрямі до нас. Дуднить старий шлях як
надсуваюча буря і як далекий грім гуркотять гармати.
Едлєр фон Донау стає з декількома вершниками свойого штабу коло
мене і з виразом гордощів за своїх дивиться на проходячі лави.
Йдуть, як йде “важка кіннота”. Тісно – “коліно об коліно” –
однаково, рівно, прямовісно пропливають списи, однаковісенько
повернуті до нас обличя в насунутих залізних шоломах видаються в цій
сунучій масі якимись теж однаковими. Гремлять по дві рядом гармати і
гуркіт їх так імпонуюче підходить до нього малюнку: людського
згуртування, де всі змонтовані в одно страшним молотом військового
впоряду та мертвячої карности.
Мимоволі кидаю погляд на Гордієнківські лави: повівають
ріжнокольорові шлики на молодецьких заломлених решетилівських шапках,
блищать ясним сяйвом видобуті шаблі, нетерпляче б’ють копитами
вичищені аж до блеску коні, яких ледви вдержують в рядах козаки; на
суворих вусатих і безусих обличах застиг вираз впертости та визову
супроти того, що ось тут непереможною здається силою суне попри нас.
А німці все йдуть та йдуть, і чомусь мені починає згучати в ухах
та пісня, що співала, проходячи попри наш штаб, та німецька сотня, яку
згаратали Вареник та Бас: “Весело на війні ми йдем! Від далеких
французьких ланів до суворих російських пісків і болот ми несем на
шаблях перемогу! О Германіє! Твої сини достойні Тебе. О Германіє! Ти
для нас все і надія наша, і провідна зоря, о Германіє!
Гудять громи гармат над Марною і тремтить Париж жахом”!..
Пройшли нарешті. Едлєр фон Донау хоче познайомитись зі
старшинським складом полку. Викликаю вперед старшину і представляю по
черзі. Увага німецького команданта спиняється на прізвищі барона
Штакельберґа, якому він каже, що він дуже радий познайомитися з
представником такого старого лицарського ливонського роду та що
присутність його в рядах українських військ є доказом правдивости
українських змагань.
Вижу по обличі, що командантові 3-ої гайдамацької сотні не дуже то
й подобається цей комплімент, і він раптом просить мене, щоби я казав
перекласти йому те, що сказав пан генерал. Перекладчик перекладає та я
спостерігаю здивовання на обличі німця. Вислухавши уважно перекладу,
відповідає він також через перекладчика, що він дуже дякує за високу
оцінку його дійсно старовинного роду та пояснює, що відповідав по
українськи, бо це його “рідна” мова.
Після представлення старшини, просив мене Едлєр фон Донау вияснити
йому, до кого має німецька команда звертатися з питаннями економічного
змісту. Вияснюю, що це справа місцевого самоврядування, до якого і
виряжається негайно одного із німецьких старшин з перекладчиком від
гайдамаків. Ще того ж вечера мав я нагоду переконатися, що завдяки
повній зорґанізованности мійської ради німці з нею числилися та
повздержувались від всяких реквізіцій.
Так вже цілком по діловому закінчилася наша парадна зустріч із
німцями, а потім поїхав полк у повному складі віддати останню пошану
траґічно загинувшому командантові міста Хорола від Центральної Ради.
На невеликій в розмірах площі перед старою церквою, де вирядився
полк, гурти людей, які вітають нас, знімаючи шапки. Між ними кидається
у вічі ґрупа сільських парубків і дядьків, які якось осторонь від усіх
держаться та з нашим приходом швидко відходять до церкви.
У церкві, куди увійшла почесна сторожа до труни від Гайдамацтва,
повно народу. То вже почалася відправа. Чимало тут людей, а то з
ріжних верств населення. Плачуть, чим підтверджується заява мійського
самоврядування про значну популярність покійного.
Та ґрупа селян, на яку звернув я увагу ще на площі, трималася і
тутки в церкві якось зокрема, просунувшись через натовп аж до самого
крилоса.
Панахида скоро підходила до кінця і нарешті на руках присутніх
винесено труну, причому знову можна було спостерегти, що від цеї
окремої ґрупи до труни взялося так зі двох хлопців, труну перенесено
на віз, прикрашений зеленню. Полк віддав пошану і труну повезли
нерівною дорогою вгору на цвинтар. За труною йшла юрба народу,
попереду якої коло самої труни вся в сльозах йшла ця старенька
добродійка, що була в нас, дружина небіжчика.
За труною пішла і Гордієнківська лава. Коли ми дійшли до цвинтаря,
наші хлопці позлізали з коней, одні взялися знімати труну, а другі
лаштувались до віддання останнього почесного стрілу покійному, який
хоч і не від кулі в бою загинув, але за нашу таки справу.
Труну прощали промовами представники ріжних організацій міста, пан
отець і командант Гордієнківців, який сказав, що Гайдамацтво не лише
свого полковника ховає, та віддає пошану цій труні, але і тому, що
згинув за волю українську, в ім’я якої ми йдемо на боротьбу, наражаючи
своє життя. За ним промовляв ще один зі селян тої цікавої ґрупи,
сказавши щось неясне, мовляв, ми у цій смерти невинні та коли б наша
воля, покійний би жив і далі.
Потім спускають труну в могилу, тріскають тричі крісові сальви,
тричі гуркає та гайдамацька гармата, віддаючи пошану, а у відгомін їй
за скілька хвилин у тій тишині, що залігла, поки засипували гріб,
відізвались далекі крісові постріли та гупнув далекий гарматний стріл
там, за Хоролом на сході. Очевидячки, німці стрінулися з Вареником та
Басом, бо ледви чи вони змогли би дігнати відходячих москалів.
Шкода хлопців – не подужати їм німців, тільки даремно наложать
головами, прикриваючи відступ чужинецьких військ.
Невгомонний Ковбасенко, що зумів якось вмішатись у юрбу, підскочив
до мене з повідомленням: “Батьку! аж ось ці селяни, що труну несли та
від яких говорив один промовець, це Баса партизани, кажуть у лодках
переплили, щоби останню пошану полковникові віддати”. Добре, треба їх
попередити, що москалі безнадійно відступають, що німців завелика сила
та що такий сепаратний спротив вийде лише на шкоду цілому селянству,
на якому німці за це пімстяться.
Цю місію бере на себе Ковбасенко та швидко бачу його вже в гарячій
розмові з двома із тих селян, що проходжуються між могилами.
Полк вертав на свої помешкання та в штабі дістає рішучий наказ
отамана Натіїва якнайскорше вирушити далі на Полтаву, обов’язково
переганяючи німців і обов’язково увійти в Полтаву перед німцями, разом
із тим писалося, що в штабі здивовані, чому я застряг у Хоролі.
Наказ виданий у Ромодані і в ньому зазначено, що наша піхота ще й
до Миргорода не дійшла, бо в районі Єреськи селяни зіпсули на задах
“червоних” залізницю і тому вони ставлять рішучий опір. (Треба
зазначити, що район села Єреськи досить таки незаможний з недуже
родючою землею був протилежний до Хорольського, бо там українська
пропаганда йшла від лівих груп, здається чи не есерівських, а тому
смуга лісів, що вривалася сюди ізза Десни та Сейму, була тоді
переповнена українськими селянськими повстанцями).
Разом із тим мені доручено, дізнавшись куди прямує німецька
кіннота, скоординкувати свою акцію з нею.
Треба значиться їхати до німецького штабу, який перейшов вже за
ріку Хорол. Щоби зашанувати коней, яких очевидячки знову доведеться
надуживати, викликаю авто з цього нового зголошившогося до нас
авто-відділу.
Не поспіло ще авто приїхати, як прийшла до штабу старенька вдова,
по щойно похованому полковникові. Вона несла в одній руці старшинську
російського зразку шаблю з Анівським дармовисом (темляком), а в другій
револьвер системи “Ногана” з призовим написом. Сіла заплакана,
звернулася вона до нас, російською мовою, кажучи, що її покійний
чоловік так дорожив цією зброєю, що вона залишила й заховала її, як
найдорожчий спомин про нього, не дивлячись на всі ті репресії, але
тепер, коли бачила ту шану, що віддано небіжчикові, коли почула все
те, що над його могилою казалося, принесла цю зброю нам: “Хай
послужить вона тим, що йдуть боротись та вмирати за ту Україну, яку
чоловік так кохав, за яку його замучили, хай хоч не він, то його зброя
побачить здійснення його мрій та надій, а я стара молитимуся на його
могилі за тих, що йдуть боротись за отую Україну”. Сказала та була би
впала на підлогу, якби не підхопили її гайдамаки та не посадили на
крісло, цілуючи бабусині руки та присягаючись покрівавити тую шаблю
ворожою злою кров’ю. Тую присягу виконано і не лише чужою, але й своєю
кров’ю скрівавили цю шаблю. Носив її, витягнувши на неї жереб,
гайдамака Шило, який і загинув із нею в боях.
Нарешті і “Форд” стукотить під штабом. Ідемо через греблю і міст
дорогою, обсаженою берестами, і під’їздимо до дідичівського двора, що
стоїть наліво від шляху. Дивно, як він заховався та ще зі всіма
дідичами, мабуть, чи не тому, що був у безпосередній близькости до
резиденції Баса?
У всякому разі німецький штаб опинився тутки. Зголошую у вартового
своє прибуття та, на велике моє здивування, дістаю прохання почекати у
вестибулі, “бо заступник Едлєра фон Донау, який виїхав щойно до штабу
дивізії, вечеряє з господарями двора і зараз вийде до мене”. От маєш,
шкода, що не взяв зі собою палаша, подарованого “молодому орлові”…
Нарешті являється на хорах дві гарно одягнених дами, які починають
льорнетувати нас, а з ними якийсь молодий в однострою російської
“ляйб-ґвардії” Гусарського “Його Величества полку”, з вензелями та
блискучими російськими нараменниками, а за хвилину виходить з веселим,
самовпевненим, трохи червоним після вечері обличам, незнайомий мені
німецький полковник, за яким бачу знайомого вже начальника штабу
бриґади, який здалека привітно до мене киває.
Піднімаюсь зі своїми по сходах, представляюсь незнайомому
полковникові і, повертаючись до російського “ротмістра”, кажу навмисне
по французьки, що він певно забув, що на чужій території військові, за
виключенням маючих офіційну місію, не мають права носити однострою, а,
крім того, існуюча російська влада відмінила не лише “вензеля”
колишнього монарха, але й самі “пагони”, тому я попереджую “пана
ротмістра”, що появлення його в однострою може потягнути за собою
немилі для нього наслідки.
Після того, переходячи на українську мову, докладаю пану “оберсту”
через перекладчика, що я мусів зробити увагу забувшомуся старшині, бо
як пан “оберст”, певно, знають, Центральна Рада України не має ніяких
союзних умов з будь-яким російським урядом.
Звичайно, на таку увагу реакція кисла і пан “оберст”, сказавши
декілька незначучих слів, відходять “з паном ротмістром”,
правдоподібно не знімати пагони, а мене лишають начальникові штабу,
який сама милість та в розмові між іншим каже, що їм так важко
розібратись у дрібничках тут, що та “аристократія”, з якою вони
зустрічаються, вся переконує їх, що нема ніякої України і що це,
мовляв, ми, німці, її вигадали, а тут ще і українське нібито населення
зустрічає не завжди прихильно німецькі війська. Ось хоч би й нині
довелося затримати боротьбу з невловимим ворогом і хоч одного з
ватажків вбито, а решту роспорошено, але становище остільки непевне,
що Едлєр фон Донау поїхав просити дозволу залишитись на добу-дві коло
Хорола, щоби вичистити цю околицю та не залишити цих “большевицьких
франтірєрів” на задах.
А противно – вся “аристократія”, яка каже, що Україна не існує,
приймає німців дуже радо як визвольників… – “Від російських військ”
– докінчую я, чим заганяю симпатичного “гавптмана” в глухий кут, бо чи
активний старшина та ще з юнкрів може визнаватись на соціяльних
справах?
Довідуюсь, що вбитий ватажок нібито Вареник, а що з німецького
штабу дивізії є директиви поспішати на Полтаву, причому їх бриґада має
війти в Полтаву з півдня, а інша бриґада тієї ж дивізії вздовж
залізниці на Абазівку.
Вертаю до міста Хоролу до свого штабу, а там чекає мене нова
цікава візита: – Ковбасенко докладує, що приїхали післанці від Баса
та, може, і сам Бас, та чекають команданта Гордієнківців у хаті на
кінці міста.
Йду та знаходжу у бідній селянській хатині, що якось приліпилась
до краю міста, чотирьох селян, з яких двох у сірих “шинелях”, а двох у
селянських свитах, але всі в одноманітних чорних селянських шапках, а
в стодолі привикле спостерегати військові дрібниці око могло завважити
прив’язані і посідлані коні – так що кінно через німців приїхали,
нічого собі партизани.
До мене звертається один з тих, що у вояцьких “шинелях”,
кремезний, похмурий дядько з чорним волоссям, грубим, але з гарними
рисами облича, по якому чи то роки, чи то біда провели глибокі
борозни. Облича зав’яле, обвітряне, стомлене, на щоці нещодавний шрам
досить вже загоєний та зарослий.
Звернувся він до мене тою смішною мішанкою, якою намагалися в
російській армії балакати підстаршини з “малоросов”, щоб балакати
панською – “інтелігентською” мовою, але я так рішуче перейшов на
українську, що мій співбесідник почав також розмовляти “по селянськи”
от тою чудовою полтавською говіркою з мягким “л”, що надавало якоїсь
ніжности так невідповідаючій суворій, похмурій, хоч і типово гарній
постаті промовляючого.
Він спитав мене просто, що, на мою думку, далі робити партизанам,
бо проти німців дуже тяжко вдержатись. Питає ж він мене тому, що хоч
Гордієнківці з німцями та хоч між ними ще й панків таки не бракує, але
ніби то все ж “свої”, бо щось нічого проти селян не роблять і скорше
їх підпомагають.
Вияснюю йому всі мої міркування про неминучість приходу німців,
які, мовляв, і самі б прийшли, бо кому ж їх держати, коли армії нема,
отже ніби й краще, як вони будуть змушені вважати себе “спільниками”,
а тому не так грабуватимуть, як коли б переможцями прийшли, але щоби
мати і в них вагу, доконче треба впорядкувати “свою”, а то цілком
“свою” збройну силу, щоби в ній великих панів чи малих підпанків було
не багато, як не можна, щоби зовсім без них обійшлося, ось тому, на
мою думку, треба партизанам йти до українського війська, ну а як не
мають охоти, то треба кудись тікати, хоч би і до москалів, бо все одно
“свої” підпанки видадуть німцям, які мають тепер силу та проти них
встоятися поки що годі. Іншої ради, на мою думку, немає: тим більше
коли вже почали ворожі виступи проти німців. Пересидіти лиху годину
десь по нетрях теж буде тяжко. Бо хто його знає, чи німці підуть до
зими чи ні, мабуть, що ні.
“Справді” – відповів співбесідник, – “ми вже з німцями побилися;
це все Вареник налягав”… “А Бас?” – питаю я. – “Бас” – посміхається
дядько – “він ще під Богачкою вислав людей на розвідку до вас, бо хто
міг знати, що ви за одні”.
Розмова скінчилася тим, що мої співбесідники вирішили передати все
“дома” своїм, та вже не криючись повиводили посідланих коней з клуні,
приладнали “обрізи” (обрізаний кріс так, щоби з нього можна було
стріляти як з пистоля) і зібралися їхати. Щоби не було у них сутички
із німцями, дав я їм одного гайдамаку, який мав їх провести, куда вони
схочуть, як групу розвідчиків, яких висилається на зади ворога.
Не минуло нас і привитання вечерою з боку тамошної інтелігенції.
Вечером довелося побувати з кількома старшинами на принятті в якомусь
приватному домі, де гостив нас наш щойно зголосившийся начальник
автомобільного відділу.
Все було як належить: і промови, і побажання, спів і музика.
VII. Похід на Полтаву. –Абазівка. –Бій під Полтавою та заняття
Полтави. –Спостереження над настроями та взаєминами суспільства
Ранком 23 квітня (1) вирушив полк у дальшу дорогу на Полтаву,
залишивши в Хоролі сформовану міліцію на чолі з захворівшим
гайдамакою, який нездатний був до походу.
Дивна річ, звичайно військові частини, посуваючись з боєм вперед,
все зменшують свій чисельний стан, обношуються, винищуються,
затрачують карність. З Гордієнківцями було навпаки: малою купкою
обірваних і вичерпаних людей почали ми свій контрнаступ на Київ, а
тепер з Хоролу виступає в похід, поблискуючи новенькою зброєю,
красуючись, на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком
показна частина в силі чотириста люда з гарматами, скорострілами,
возами, засобами зв’язку, за якою торохкотять моторами два легкі і три
вантажні авта, – та ще системи “Пежо”, на височезних колесах, які
мають можність зручно поконувати перешкоди поганих шляхів.
Ми протяглися через греблю, на якій ледви не загрязла “техніка”,
та пішли широким шляхом, що повільно піднімався вгору.
Проїзджаючи попри німецький штаб, заїхав я туди, щоб довідатись,
які там принято рішення. Зустрів мене сам Едлєр фон Донау і негайно
покликав до себе в кімнату та заявив, що, не дивлячись на його
представлення про небезпеку залишення району Хоролу до ліквідації
“франтірєрів”, наказано йти на Полтаву, бо ворог заняв сильну позицію
в Абазівці, яку йому наказано обійти з півдня. В Хоролі буде стояти
етапна піша частина, яка має держати цей район. Його бригада за якої
півгодини вирушить у похід.
Я дігнав полк, що вже тягнувся по косогорах того пасма горбів, що
між рікою Хоролом та Ворсклою, обходячи з півночі та зі сходу
Єреськівську рівню, яка наче денце великої миси лежить між цими
горбами і лучиться із лісовою багнистою рівниною Чернигівщини та
північної Слобожанщини. Від тієї рівнини повівав у цей день холодний
північно-східний вітер і ніс з собою розпатлані, як московські
нечесані бороди, хмари. Проймав непривітний холод, а часом по верхах,
де вже підсох шлях, несло порохом в очі коням та людям.
Зате нашому “автовідділові” радість – сухо, твердо і він стукотить
моторами та вимахує колесами, поспішаючи попереду полку на
Білоцерківку, де намічений довший відпочинок, бо вона у віддалі 34
кільометрів від Хоролу, а далі ще до Решетилівки 26 кільометрів, отже,
знову цілий перехід на 60 кільометрів. Автовідділ має приготовити нам
обід і все, що треба.
Щойно від’їхали наші “автяки”, як ззаду зачорніла на шляху маса
німецької кінноти, що йшла за нами, а попереду неї їхав віз та якась
панська бричка, а коло них поприв’язувані посідлані коні.
За деякий час цей “транспорт” нас дігнав і в бриці ми побачили
пана сотника Епова з якоюсь жінкою поруч, з салдатом на козлі, а на
возі, повному всяких клунків, ще двох людей у цивільному одязі.
Проїзжаючи попри полк, сотник Епов попращав нас, сказавши, що він їде
до свого уральського козачого війська, якби довелося проскочити крізь
большевиків. Більше ми його вже не бачили.
Їхали ми все далі вгору, то кроком то трухцем, а німецька кіннота
повільно, але постійно нас доганяла та нарешті, трохи не доходячи до
села Родіонівки, в той мент як ми звільнили бігу, полк вирівнався з
полком Едлєра фон Донау, а за ними і його бриґада. Німецькі коні йшли
широким поважним трухом, як ходить лише навикла до довгих і важких
походів кіннота: коні невідпарені держать голови рівно і дещо в
долину, дихають рівно, як механічні мухи, їздці не махаються на
сідлах, а рівно то піднімаються, то опускаються під такт їзди,
хвилюючись як море, а ціла маса робить вражіння не живучих істот,
тільки одної великої порушаючоїся машини.
Очевидячки нам годі йти з ними в перегони звичайними методами, бо
в полку 50% коней та 20% їздців новобранці з Лубен та Хоролу, які
горячаться та герцюють в початку маршу, а тепер на другій третині його
вже спарилися, задихалися і з тугою вижидають тієї хвилини, коли їм,
коневі та їздцеві, дозволять перестати творити одну цілість, ніби
центавра, і хоч кожному прийдеться працювати далі, але своїми силами.
Ось чому спокійненько пропустивши всю німецьку бриґаду, не
дивлячись на ознаки невдоволення в старих козаків і коней, та
переждавши деякий час, аж німці сховалися поза закрутом дороги, я
спокійненько командую: “З коней! за поводи, ходом руш” і йдемо собі
кроком як на прохід.
“Так вони чорт зна як нас обженуть” – бурмотить Андрієнко.
“Стрівай, у кожного своя метода, все одно попереду будемо”.
Як вже люди трохи відпочали і коні відсапнули, сідаємо знову та
валимо вперед.
Село Родіонівка забите німцями: люди обідають, а коней годують
сіном не розсідлуючи, значиться йдуть ще далі.
Переходимо попри них, причому помічаємо, як при нашому наближенню
німецькі старшини лаючись спішно витягають вояків із хат; деякі вояки
зазбирують порозкидане по вулиці сіно та взагалі підтягаються.
Очевидячки даний був строгий наказ щодо реквізіції, але війна
війною, тому не все як на папері.
Висилаю до старости двох розуміючих німецьку мову гайдамаків на
те, щоби села не кривдило німецьке військо, зокрема, якщо прийде не до
платної реквізиції, та йду далі.
Коло пів до третьої години ми прийшли до Білоцерківки – місточка
селянського типу з невеличким відсотком жидівського населення.
Автовідділ сповнив своє завдання і нас чекала вже по хатах гаряча
страва, а квартирієри з автовідділу миттю порозводили по хатах
втомлених гайдамаків. На квартирах ще одна приємна несподіванка: вже
приготовлені солом’яні скрутлі до розтирання коням ніг та селяни, які
під доглядом гайдамаків мали цю операцію доконати.
За три годині коні та люди знову здатні до походу, дарма що 34
кільометри вже зробили.
Під час цього нашого відпочинку прибув до полку загін в силі 48
вершників на добрих конях і з доброю зброєю. Були це партизани “Баса”,
які вирішили приєднатись до нас і один із них сидів якраз на славному
“Рекорді” того хорольського добродія. Прибувші продиралися манівцями,
виминаючи німецькі стежі, та повідомили, що німці з Родіонівки пішли
на південний схід від шляху та що “Басівські партизани” вирішили піти
частинно в район Єреськ, куди пішов і сам Бас, а ті, що мали добрі
коні та зброю, навздогін за Гордієнківцями, щоби до них приєднатись;
решта вирішила влитись або до “найбільше лівого” українського пішого
полку, або до маршових Гордієнківських сотень.
Вони розказали про трагічні подробиці останніх невдалих спроб
боротися з переважаючою німецькою силою, яка роздавлювала їх і
перевагою, і технікою та про те, як німці катували і розстрілювали
захоплених в полон.
Прибувших поділено між 2 та 4 сотні скорострільців. Найбільше їх
припало до 4 сотні, яка тому набрала вигляду справжньої бойової
одиниці, але разом і з тим такої бунтарсько-лівої закраски, що нераз
її необчислені кроки ставили в ризиковне становище весь полк у тій
складній ситуації в присутности німців і загального поправіння,
мовляв, цілого українського життя, а головно військової вищої команди,
яка поволі вищірювала свої зуби, відкриваючи своє правдиве облича.
Вже вечеріло, коли ми вирушили далі й прийшли до Решетилівки вже
цілком пізно, десь в 11 год. в ночі.
Висланий вперед автовідділ підготовив відпочинок для полку і
доніс, що в Решетилівці перебуває і штаб нашої дивізії, який висів
тому із ваґонів.
Я зголосився в отамана Натіїва та мусів вислухати докори за це, що
задержався у місті Хоролі, бо тепер німці напевно увійдуть скорше в
Полтаву.
Я заспокоїв отамана, що ми вспіємо бути першими, якщо Москалі не
зашвидко повтікають з Абазівських позицій.
Розпитував Натіїв також і про настрої в полку та між іншим
запитав, чи гайдамаки дістали платню за квітень. Далебі, і штаб полку
і гайдамацтво позабули про платню. Харчеві гроші або видавалося на
руки сотенним, або виплачувалось мешканцям, одяг здобував полк і т. д.
Довелося сказати, що грошей більше чим досить, але не було часу
подумати про складення відомостей. А чи не має невдоволення серед
гайдамаків за це, що не дістали платні – спитав отаман, – бо піхота
Запорожської дивізії, зокрема Республиканці вже виявляли невдоволення
затримкою платні, а штаб не мав грошей, щоби всім виплатити; чи
командант Гордієнківців не був би такий ласкавий позичити для штабу 80
тисяч карбованців, яких не достає.
Трохи здивований такою формою звернення, попрохав я лишень наказу
передати такі а такі суми штабові дивізії та видати відповідне
поквітування.
Очевидячки, щось зміркувавши, один із ад’ютантів штабу доклав
отаманові Натіїву, що добре було би, коли б командант кінного полку
надіслав потрібну кількість верхових коней для старшин штабу.
Дякую! це значить залишити без коней майже цілу сотню. Отже, не
чекаючи розпорядження, довелося з’ясувати панові, як тоді звали
осаулові, що гроші це справа господарча і від них успіх кінного бою
мало залежний, а кінь то це головна зброя кінноти. Врешті штабовці в
часі війни мають залізниці, телефон і олівець, а коні тільки
забиратимуть місце непотрібно в ешелоні і треба буде для них окремих
возів та ще доведеться турбуватися, щоби не скалічіли при довгому
перебуванню в возі. Так і обійшлося без приділу коней.
На ранок 30.IV. (2) забухали вистріли в стороні Абазівки, і
Гордієнківці рушили на ці згуки, щоб виконати наказ і заняти першими
Полтаву.
Довго йдемо шляхом, що тягнеться по верхах горбів, і нарешті перед
нами відкривається ціла панорама бою.
Залізничий шлях від Абазівки до Полтави йде вгору широкими
закрутами де-не-де по глибоких ярах, де-не-де закритий хуторами. Отже,
зручно маневруючи по цьому шляху, курять три російські панцирні потяги
– між ними і “Заамурець” і стріляють по спішеній німецькій кінноті,
яка огневим боєм намагається прочистити собі шлях через невеличкий
потічок, що тече попри Абазівку і тепер є поважною перешкодою, бо має
досить води і розмоклі береги.
Для німців ситуація ускладнюється тим, що високі горби, по яких
проходить шлях, дуже повільно спускаються до води і не дають зручних
позицій для гармат, яких москалі мають таки чимало. Ось і тепер
німецька батерія стоїть майже на відкритій позиції і то ледви досягає
до панцирників, а її обстрілюють якісь польові гармати, що ледви
виблискують своїми стрілами за хуторами того берега.
Ну, маємо ще час. Спиняємось у якихсь то хуторах при шляху,
висилаємо стежі в сторону правого німецького крила і спокійнесенько
росташовуємося на відпочинок; хай собі німці на здоровлячко б’ються,
ми зберемо сили на рішучий мент, тим більше, що ми знаємо, що друга
бриґада німецької кінноти теж затримана поганими шляхами та
переправами і нині до Полтави не дійде.
Вже під вечір перейшли нарешті німці через потік, і підняли на
прощання велику стрілянину російські панцирники. За цей час до полку
підійшов і наш старий знайомий “Партизан”, який, довідавшись, що ми
проходимо Решетилівку, вивантажився та приїхав собі до нас, де
несподівано знайшов базу в нашім автовідділі. Щойно німці подали
коноводів, ми були вже коло переправи на греблі недалеко спаленої
стації та почали переходити через неї, зустрічаючись з німецькими
кінними відділами, які переходили назад на західний беріг річки,
залишаючи на східньому березі своїх наколесників. Тактичне правило, що
для кінноти: “Ін дер нахт кайне шляхт” (в ночі ніякого бою), тут
дотримувалось, тому до нас підійшов стурбований німецький старшина і
спитав, куди це ми їдемо, на що йому спокійно відповіли – “у Полтаву”.
– “Але там ворожа піхота”… – “Проженемо”! Очевидячки, він вирішив,
що ми просто переходимо на сторону ворога, бо за нами пішла на
пристойній віддалі німецька стежа на гарних конях.
Перейшовши німецькі сторожі та виславши свої стежі вперед,
посуваємось у западаючій темряві далі, поки у п’яти кільометрах від
Абазівки наші стежі не спинив крісовий вогонь.
Пробує уговкати його та пропустити нас далі “Партизан”, але з ним
починають балакати скоростріли, а тому і він відходить.
Зимно. Із хмар, що закривають майже ціле небо, починає політати
сніжок. Шукаємо захисту у повнім бойовім поготівлю в якихсь хуторах,
широко роскинених попри шлях. На самому шляху притулився до близчого
хутора “Партизан”, а недалечко від нього штаб. Німецька стежа,
побачивши, що ми почали з ворогом бій, зголосила про це в штабі для
зв’язку.
Місяць, що ще час до часу виринав із-за густих хмар, тепер зник
зовсім, а до того сніжок став політувати рясніше. Наші стежі кінно та
пішо почали шукати якоїсь щілинки у ворожій сторожі, щоби проскочити
на зади, і тому постріли тріскали безнастанно по одному, по два, а то
й цілими рійками. Наш телефонічний відділ починає шукати зв’язку,
залучуючись до дротів, які йдуть попри шлях. Дзвінок апарату слабо
тріщить у хаті та за кілька хвилин телефоніст каже: “Маємо з кимсь
сполучення, батьку, – але голос жіночий”.
Беру трубку і чую заспаний жіночий голосок: “Хто це нарешті?”…
Балакає з пересердя по українськи, мабуть, що й наша. – “Хто
говорить?” – “Полтава-центральна, а Ви хто?”… А ну спробую: “Козак з
Лугу”. – “Хто?” – “Козак з Лугу”; залучився випадково у ваш дріт в
степу”. Коротка павза, а по тім радісно хоч і стиха: – “Невже наше
військо?” “Так, панночко, справжнє українське, завтра будемо вже в
Полтаві” – “Почекайте, подивлюся, як наш дурень”… довга павза, а
потім знову той же голос: “Тут у нас москаль вартовий, дякуючи Богу
хропить. Вони все вивозять за Ворсклу, дуже поспішають, міст на шляху
нафтою политий і соломи поклали і цей ще на залізниці зірвати мусять.
У нас тутки в Полтаві є і свої червоні козаки, може, хочете когось з
них до телефону покличу”… – “А це безпечно, панночко”? – “Та свої ж
люди!” – “Ну то кличте”. Чекаємо при телефоні, але скорше чим прийшли
від червоних козаків, почав хтось балакати в осередній (централі)
російською мовою. Цей грубий голос командним тоном рішучими виразами,
приправленими “гарними словечками”, наказував комусь то; відповідь
ледви було чути: “Прискорити евакуацію майна, яке мається, вантажити у
потяги лише за Ворсклою, підготовити гарматні позиції за Ворсклою,
щоби прикрити спалення та висадження мостів, не давати воякам
вештатись по місті, припинити бешкети та піятику”. А наприкінці вже
цілком гостро і загрожуючи карами наказував червоному козачому полкові
обов’язково та негайно вивезти його майно за Ворсклу та пам’ятати, що
вони є бойова частина, а не міліція, яка має лишень забезпечувати
спокій мешканців.
Нарешті голос змовк, і щойно по довшому часі знову почувся
знайомий жіночий: “Гальо! Гальо! Пугу! – Чули!…” …”Дякувати, чув.”
– “Це з їх штабу”…
Ще за деякий час тим же окликом “Пугу” викликає нас якийсь
чоловічий голос, який зголошується як представник “Червоних Козаків” і
довідавшись, що з другого боку командант Гордієнківських гайдамаків,
ставить низку запитань: “Чи справді є з німцями українські війська? Чи
роззброюють німці та чи відсилають на інтерновання українські червоні
відділи? Чи є влада Центральної Ради, чи її розігнали німці? Чи не
починають німці протидемократичні реформи?” Діставши відповідь на всі
ті запитання такі, які ми могли дати, представник “Червоного Козацтва”
сказав, що він усе передасть полкові та змовк, а ще через деякий час
його заступив представник місцевої самоуправи, який дуже просив
прискорити наше прибуття та запевняв, що “Червоні Козаки”, якщо не
перейдуть на наш бік, то у всякому разі не будуть йти проти нас, а
тому просив здержатись від усяких ворожих виступів проти них,
переказавши, що цілий полк має шапки чорні з червоними верхами.
Останнє звідомлення передано зараз по сотнях. Поки почалися ці
балачки, наші стежі надармо намагалися перейти ворожу сторожу, але все
ж таки виявили, що її ліве крило кінчається понад глибоким яром два
кільометри на південь від шляху. Вже після півночі щось коло другої
години привів гайдамака з правої стежі чотирьох вершників селян з села
Мачухи, які їхали відшукувати українські війська, щоби допомогти їм
обійти російську сторожу та провести ярами до Полтави. Селяни ці
підтвердили те, що в Полтаві йде спішна евакуація, що “Червоні Козаки”
не хочуть відходити та що деякі з них, щоби не бути примушеними до
відступу, переховуються в Мачухах. Ця несподівана поміч дуже
придалася, а тому полк негайно почав збиратись в похід.
Третя сотня з “Партизаном” залишилася на шляху, маючи за завдання
увірватися в Полтаву попри двірець, вози і автомобіль мали лишитися в
Абазівці. Третя сотня мала держати зв’язок з німцями, щоби вони не
довідалися про наш маневр; їм ми пояснили наше перебування бажанням
відійти зі шляху, по якому на ранок мають наступати німці з тим, щоби
вчасно заняти вигідне вихідне становище. Коли наші провідники з
Мачухів довідалися, що з нами підуть і гармати, вони похитали головами
та сказали, що шлях провадить по таких крутоярах, що де-не-де і з коня
злізти доведеться, а гармати не пройдуть головно тому, що місцями шлях
ще завалений нерозставшим снігом. На це ми їм відповіли, що гармати
гірські, а тому пройдуть.
Ми рушили вузенькою польовою доріжкою серед все то більшої
темряви, бо місяць зовсім закрив хмари, які, слухняні змінившому свій
напрям вітрові, почали тягнути майже в той бік, як і ми, на південний
захід.
Чую, як Андрієнко відстав – іде коло сотень і щось говорить трохи
нервовим тоном:
“…Брати Гайдамаки! ось тут під Полтавою доведеться нам битись
тут, де славний кошовий Кость Гордієнко, ім’я якого носимо, поразки та
зневаги зазнав, де наших дідів Запорожських на приказ лютого Петра
катовано і мордовано. Помстити мусимо за все, почислитись мусимо з
ворогами за поневолення Українського Народу”.
Доріжка повертає поміж широко в безладі роскиненими хатами в
долину до яру. Де-не-де великі плахти нестопленого снігу вкривають яр
і доріжку.
Злізають гайдамаки з коней, спускаються в долину, прив’язують
коней та виходять знову на гору і на руках спускають гарматки,
набойові скриньки і скоростріли.
Між тим селяни з Мачухів стукають до хат і швидко місцеві спішать
з допомогою при спусканню гарматок. А вітер гуде і з плачем несеться
яром, ніби стогін необчисленої юрби, яку жене кудись тяжка недоля; як
відголос цих згуків чую, як співають притишену, півголосом пісню:
“Облягає москаль січу, таборами стали”… Це не витримали
скорострільці при тому кулеметі, де був Божко.
Йдемо деякий час низом яром, куди протікає потік, і, як почало
сіріти, знову підходимо в гору, вилазимо з яру і провідник селянин
каже: “Звідси вдень вже і Полтаву видко”.
Полк підтягається, впорядковується, вперед йдуть нові стежі, а
вітер збиває в чорну хмару всі хмари, що ніс із заходу, і ця хмара як
непрозора завіса стоїть на східньому краї неба, не даючи змоги
виглянути сонцю, яке лишень червонить окремі білі вже хмаринки, що ще
не перелетіли через Ворсклу і поспішають над нашими головами, химерно
граючи красками. “Далебі як привиди” – відзивається потихо десь коло
мене Андрієнко. “На тому березі, певно, дощ із градом”, – каже селянин
з Мачухів.
Ідемо хутко трухцем та на чорному тлі хмари, перерізаної білими
пасмами падаючого снігу, починають малюватися білі будинки Полтави,
сілюети фабричних коминів і бані далеких церков.
На широкому шляху, що підходить до Полтави з півдня по слабо
похилій рівній височині, бачимо якийсь кінний відділ 20-30 їздців, що
поспішає під охороною стеж. По списах та красці одягу, що можна
відріжнити в далекогляді, це німці.
Ще приспішуємо біг та виїздимо на широку вулицю, продовження
широкого шляху, а німецький загін спиняється, очевидячки не знаючи, що
ми за одні.
Коли ми опинилися між швидко поспішаючими назустріч нам будинками,
сонце перемогло нарешті чорну хмару і засвітило ясно та, ніби вітаючи
його, затріскотіли скоростріли десь за Полтавою, де ми залишили 3.
сотню та “Партизана”. Скорострільне торохтіння швидко посувалося зі
заходу на схід. Нема сумніву, що це стріляє на ходу “Партизан”, а за
хвильку поодинокі гарматні стріли почали йому акомпаніювати.
Густі ж стовпи чорного диму раптом піднялися з боку водонапорної
вижки, що малювалась високою баштою на небі за домами Полтави – це
підпалено деревляний міст на шляху та ніби для звернення загальної
уваги на цей прояв вимог війни загув грубий гук вибуху і стоголосим
відгомоном прокотився поміж будинками Полтави та, змовкаючи гуркотом,
завмер десь на тому березі Ворскли.
Трохи спізнилися ми, очевидячки мостів не врятували.
Висилаю першу сотню з наказом зв’язатися з 3. сотнею та вичистити
місто від непоспівших вийти російських військ. Обидві сотні дістають
наказ, щоб не зачіпали “Червоних Козаків” і намагалися перетягнути на
наш бік.
Решта полку повертає в першу широку вулицю направо та через
невеличкий час спиняється перед будинком “Інституту благородних
дівиць” – (дівоча шляхетська школа). – З Алмазовим виїздимо в сад біля
цього будинку та бачимо раптом чудову картину: лівий східний, низький
беріг Ворскли видко далеко-далеко. Він обмежений спускаючоюся стіною
чорної хмари і вкритий групами сіл та лісів, що в далині видаються
якимись купами кущів, між цими групами, прорізуючи їх, тягнеться,
зникаючи десь далеко, залізничий шлях, один на північний схід – на
Харків, другий на південний схід – на Конград-Лозову. По цих
залізничих шляхах, різко біліючи своїми димами на чорній хмарі, йде
потяг за потягом і на південь і на північ, а на стації Полтава
Харківська, що видніє зараз за горіючим мостом, як мурашок у
муравлиську – людей, коней, возів з паротягами на поготівлю, що
визирають одні на південь, другі на північ.
Чорний дим бухає з горіючого моста і стелиться по Ворсклі,
обмежуючи цілу картину.
Позаду в місті припинилося вже веселе тріскотіння скорострілів і
тільки десь із півночі чути ще крісову стрілянину.
– “Пане отамане, дозвольте!” – жалібно просить Алмазів, показуючи
рукою на той беріг Ворскли. – “Добре, – кажу я, – по стації та по
залізничім торі на південь, хай щастить!”.
Той повертає коня, перескакує через якісь кльомби і за хвильку в
широко відчинених воротах саду замість чепурних рядочків “благородних
дівиць” у білих фартушках виїздять гайдамацькі гармати та висувають
свої дула в отвори, які повибивано в деревляних плотах садочка, що
звернені в сторону Ворскли..
Друга та четверта сотня під загальною орудою Андрієнка йдуть
шукати з’їзду у долину Ворскли, щоби крісовим вогнем попросити
москалів, щоб ласкаві були залишити для нашої піхоти дещо возів і
паротягів.
Дивна зміна судьби… Чи думав я коли, як вчив в Академії
Ґенерального Штабу в Петербурзі Полтавську операцію Петра І., що буду
колись з тих самих горбів, із яких Запорожці під рукою Костя
Гордієнка, не маючи амуніції, лише безсило грозили пястуками,
спрямовувати Запоріжські Гордієнківські гармати, скоростріли та кріси
і на те місто, де колись був табор царя Петра І. і де тепер теж
копошаться юрби московських військ.
“Геть, геть”, – сердяться гарматки і сиплять оловяним градом з
білих хмаринок, які пливуть над стацією. “Бух”… і чорний стовп
вибуху підкидає шини коло містка. На стації метушня, якийсь потяг
починає швидко тікати на північ і в його профілі пізнаємо “Заамурця”.
“До побачення…” – сміються наші гармати і посилають подарунок за
подарунком на той бік.
Голос наших гарматок викликає відгук і якісь російські батерії,
дві легких і одна важка, починають блискати поміж селами і лісками і
горою виють стрільна і падуть кудись у яр, де, на їх думку, мусять
стояти гармати, і рвуться шрапнелі над водонапорною баштою, де
очевидячки сподіваються, що там наш артилерійський зорець.
Низом зелено-сірою долиною Ворскли починає посуватися широка лава
повіваючих шликів, але московські гармати та завірюха стрілянини, що
зірвалась від стації, примушує наших прилягти до землі та посуватись
вперед перебіжками. Невірно спрямовані кулі починають плакати в
повітрі над інститутом.
Голос наших гарматок дає хоч приблизно знак, куди подавати
звідомлення. Третя сотня доносить, що заняла північ міста та шле
“Партизана” стріляти по Полтаві-Харківській. Ворог утік і тільки біля
залізничого моста держиться ще невеличка купка, з якою змагаються
наші.
Перша сотня, що знайшла зв’язок з третьою на шляху, знищивши якісь
дві ворожі групи, які грабували склад горілок та пошту, доносить, що
“Червоні Козаки” залишилися в касарнях-будинку семінарії, та
оголосили, що визнають уряд Центральної Ради, що вже зібралось місцеве
самоврядування та просить інструкцій від команданта українських
військ, не то, що в Хоролі.
Одночасно під’їздить командант німецької сотні з бригади Едлєра
фон Донау та голосить, що це передова сотня бригади і просить наказу
від команданта української кінноти.
Німці дістають наказ наступати в напрямку горіючого мосту з тим,
щоби взяли під крісовий вогонь Полтаву-Харківську та допомогти нашій
2-ій та 4-тій сотні. Третя сотня має продовжувати наступ на ворога, що
залишився біля залізничого моста, та знайти контакт з нашою піхотою;
“Партизан” піддержати німців; перша сотня продовжувати стежити кінними
стежами по мості, але не менше пів сотні мати в запасі. В будинку
місцевого самоврядування Командант Червоних Козаків дістав наказ
явитись до цього ж будинку в моє роспорядження та вислати людей для
зв’язку, відділ телефоністів – заняти централю телефонів і знайти
получення з ким можна. Штаб переходить до місцевого самоврядування,
місце команданта полку буде відоме в штабі.
Під розгорівшийся бій іде штаб до місцевого самоврядування.
Місцеве самоврядування все в зборі. Голова його коротенько витає
представників рідної армії і зараз же ставить питання, чи ми будемо
продовжувати традицію, яку залишили по собі “Червоні Козаки” та
перебуваючий тут деякий час член Центральної Ради Неронович, тобто
протиділання самочинним розстрілам і вчинкам непідпорядкованим воєнним
законам чи навпаки – підемо шляхами московських большевиків, у яких
усе було самочинним. Розмова далека від хорольської, – тут балакає
справжній господар міста.
Відповідаю, що ми як війська Українського Уряду не можемо
допускатись самочинів та питаю, чому мені поставлено такий запит. На
це дістаю відповідь, що козаки з жовтими та малиновими шликами 3. і 1.
сотня допустилися розстрілів без суду на вулицях. Вияснюю, що це
відноситься до сутичок біля пошти та складу горілок і що дійсно 3.
сотня вчинила самосуд над декількома захопленими відсталими
грабіжниками з ворожих військ.
Це вже не гаразд. Посилаю Григорієва, щоби розібрав справу на
місці.
Лише покінчив я цю розмову, як до мене зголошується досить
кремезний чоловік з трохи рябуватим, але відкритим обличам у сірій
селянській свиті та чорній шапці з червоним денцем, озброєний в гарну
шаблю та пістоль і, назвавши себе командантом “Червоних Козаків”,
спитав, які їм будуть накази.
По його словам, в “Червоному Козацтві” було коло 200 багнетів, що
є багато юнаків зі школи “прапорщиків” та що до 200 люда розбіглося по
селах, бо не хотіли відходити з большевиками.
На жаль, не пам’ятаю добре прізвища цієї людини, чи не Бокитько.
Умовляємось з ним, що він негайно вишле стежі по цілому місті, а щоби
їх відріжнити від чужих і мародерів, швидко робимо для них за
допомогою місцевого самоврядування жовто-блакитні обвязки з печаткою
міста Полтави.
Поки все це діється, стрілянина над Ворсклою все змагається,
зокрема крісова в стороні горіючого моста. До місцевого самоврядування
під’їздить 3. сотня та доповідає, що на залізничий двірець
Полтава-Київська входить уже піша розвідка нашої піхоти, а від
німецької сотні над Ворсклою пригнав гонець з донесенням, що німці
попали під такий сильний огонь від ст. Полтава-Харківська, що не
тільки не можуть просунутися вперед, але ще й просять підтримки.
Ідемо трухцем по порожніх вулицях, бо безпереривно пливучі понад
дахом хмарки гарматних розривів примусили поховатися мешканців, і за
хвилину вже гайдамацькі коноводи шукають безпечнішого місця, щоби
притулити коней.
Перебалакавши із німецьким сотником щодо дальшої акції, вертаю до
своєї кобили, яка пішла з коноводами першої сотні, і вже збирався
вкладати ногу у стремено, щоби їхати на північний кінець побережньої
частини Полтави – так званий “Панянський Бульвар”, – як бачу, що
коноводи притулились під телефонічну централю, де вже орудують наші
телефоністи. Захожу в середину і в той час грубим горохом посипались
по бляшанім даху шрапнелеві кулі. При апаратах наші хлопці з кимсь
балакають і, як налякані курчата, що ховаються перед яструбом, сидять
панночки. Дякую їм від гайдамацтва за нічну допомогу та довідуюся, що
вже мали сполучення з Республиканським полком, який минув вже
Абазівку, але воно зараз увірвалось та що, очевидячки, всі получення
тепер пірвані гарматною стріляниною, так що настав справжній хаос.
Щойно хотів я їхати далі, як знову пригнав післанець від німців:
чому перестали стріляти наші гарматчики від інституту…
Іду туди, а назустріч мені темною довгою велетенською гадиною
вповзує до Полтави, тулячись попід будинки в сторону Ворскли, німецька
кінна бригада.
У Алмазова погром: ворожі гармати намацали позиції наших гарматок,
навалилися на сад, вивернули пару дерев, поторощили пліт і приневолили
наших міняти позиції, звідки і перерва вогню.
Німецькі команданти довго орієнтуються та ведуть розвідку, а вся
кінна маса стоїть спішена, витягнувшись вздовж вулиць попід будинки,
які криють від ворожих стрілів.
Знову переконуюсь, що тактика наскоку не є, очевидячки, ознакою
німецької кінноти після війни та вся та психольоґічна праця, що
проробили їх письменники, щоби цю тактику припинити, очевидячки, пішла
на марно.
Нарешті виїздять дві їх батерії та приєднуються до голосу
гайдамацьких гарматок, що давно вже почали стріляти з нової позиції.
Густі спішені розстрільні заповнюють весь беріг Ворскли, а одночасно
наша піхота вже підійшла до залізничого мосту на північ від міста, та
її гармати припинили ворогові можливість відходити на північ. Це
вирішило справу, і стрілянина з Полтави-Харківської змовкла.
Бій скінчився. Добича дуже велика – щось коло 1500 возів, повних
майна, багато майна на стації. На самій стації та коло неї біля 150
вбитих і важко ранених, але і на цій стороні не обійшлось без втрат,
зокрема дісталося німцям в останній мент, коли вони висунули під
вогонь ворожих гармат і крісів свої густі розстрільні.
Львів, 1928.
Накладом видавничої кооперативи
“Червона калина”.
ЧАСТИНА III
I. На постою в Полтаві. Співжиття з німцями. Розмова з ген. фон
дер Ґольцом. Дальший похід вперед
Більшість полку розташувалась у Полтаві, в Кадетському Корпусі,
лише гармаші Алмазівського дивізіону спробували залишитись в
“Інституті благородних дівиць”, але звідтам їх скоренько таки
викурили, бо начальство Інституту підняло галас про неможливість
сусідування інституток з гірськими гарматами та ще з гайдамацькими.
Ще не влаштувалися ми як треба, а вже цього дня почали заходитись
коло дальшого впорядкування та головно обмундурування полку. Самі
тільки шапки не були ще одностроєм, а відсутність його шкодила нам під
час ведення правильного бою, не даючи можливости відрізнити своїх у
очах німців, які, звичайно, не могли зрозуміти, що не однострій робить
вояка вояком, а щось інше.
У Полтаві були величезні склади майна на “Шведських Могилах”
(район бою з 1709 року), от туди ми й вислали наші вози, щоби дістати
потрібні речі, поки ще не візьмуть їх “під охорону” німці. Умова
умовою, але не дивлячись на те, що українська кіннота першою вскочила
в Полтаву, перша вела бій за стацію “Полтава Харківська” та першою,
переправившись у човнах, була на цій стації, нам не хотять німці
визнати навіть права взяти так потрібні нам сідла та набої для
гірських гармат, а за дві справних гірських гарматки, які були на
Абазівці, ледви не довелося з німцями битись.
Наш поспіх був виправданий і вечером підійшли наші вози повні
темно-сірого сукна на чемерки, чорного на штани, зі всім приладдям для
шиття, навіть з двома кравецькими машинами. А наша піхота на другий
день мала таки мороку з німцями, які встигли взяти все під “надійну
охорону”.
Тому, що ми не мали при полку ніяких засобів, щоби пошити
однострої, довелося мобілізувати близчих кравців, а до того прийшов на
допомогу Кадетський Корпус, поставивши до нашого вжитку свою
майстерню.
Який саме шити однострій, довелося рішати самим, бо ми не знали,
чи був якийсь відповідний однострій затверджений Центральною Радою, бо
досі користувалися всі давним російським, лише з іншими відзнаками.
Ось і вирішили полковою громадою шити трохи модернізований одяг
реєстровиків кінця 17 та 18 віку – синій, легкий куцан, краями зі
золотим гальоном, чорні штани типу “бриджі” – вузькі у коліні, широкі
вище – як найблизчі до українського типу і зручні для їзди. Замість
плаща темно-сіра чемерка трохи довша, як була у реєстровиків, з
таким-же гальоном. Доволі гарно і практично. Лише гармаші виломились з
полкового зразку та пошили ясно-сірі штани з червоними лямпасами і
захисні куцани, а замість чемерок зареквірували десь бурки, на які
довелось таки видати реквізіційні посвідки.
Як не спішили ми з одягом, але все-таки до дальшого походу з
Полтави всіх одягнути не вспіли та лише під Карлівкою були вже всі в
одностроях, які привезено з Полтави.
За ті три дні, що були ми в Полтаві, звичайно, було важко
розібратися в настроях тамошнього громадянства, але треба зазначити,
що громадське життя Полтави не було так знищене та порушене, як інших
міст. Цивільна влада не припиняла своєї діяльности, а тому, не
дивлячись на приявність великої кількості своїх та чужих військ,
порядок внутрі міста підтримувався місцевою міліцією.
Місцеве самоврядування поставило навіть вимогу, щоби всі
реквізіційні посвідки були ним стверджувані.
Не знаю, як інші частини, але ми охоче підпорядкувались цій
вимозі, бо вона знимала з нас частину відповідальности у недоцільності
чи перебільшенні вимог.
Дуже цікаво було порівняти відношення населення до нас тут, у
Полтаві, з тим, шо бачили ми в Києві, Лубнах і Хоролі.
Цей “Кадетський Корпус”, який, докладаючи до нього мірило Києва,
мусів був би ужити всіх заходів, щоби нас не пустити, не лиш відчинив
нам двері до своїх службових помешкань, але й до гостинної салі
наставників тієї юнацької школи, де щиро угощувано гордієнківських
старшин і де ми, на велике наше здивування, почули промови не лише
українською мовою, але й про українське визволення та про українську
самостійність. Ці наставники, а більшість із них балакала по російськи
та признавалася до росіян, не виявили до нас ніякої ворожнечі, навпаки
деякі із них заявили, що тільки під час панування тут большевиків
навчилися розуміти ріжницю між психольоґією російського та
українського вояка і як інтелігентні люде цінять вище останнього, бо
дійсно т. зв. “червоне козацтво” було головно тим чинником, що
вдержував лад у місті, а ті з большевиків, які признавалися до
українства, були більш терпимими щодо місцевого населення. Цікаво, що
“Кадетського Корпусу”, де був чималий відсоток шляхетських дітей і
тому числився гніздом контрреволюції, не займав ніхто, а тому юнаки,
яких жовтнева революція захопила в мурах корпусу, не лише залишилися в
корпусі для продовжування навчання, але й виховувались попередніми
наставниками на старшин, але якої армії? Це питання для мене особисто
залишилося досі невирішеним.
Ці юнаки в чорних одностроях, але без барчиків (еполєтів), які
також зняла із них революція, юрбами бігали коло гайдамацтва, слухаючи
із захопленням їхніх розмов, оповідань та пісень і розширеними очима
дивлячись на суворі обличча та на голені з оселедцями голови. (Мода на
оселедці, яка перекинулась до нас від Слобожанського Гайдамацького
Коша в Полтаві (1), стала вже такою міцною, що перетворилася майже в
традицію, так що погодилися з нею навіть ті, хто з цеї моди раніше
кепкував).
Цікаво, скільки було тих 10 до 17 літних хлопців, яким ці
переживання так запали в душу, що штурхнули їх на шлях чи то
“жовтоблакитної контрреволюції”, чи то “большевизму другого розряду”,
чи то “мазепинщіни і сепаратизму”, чи то “Шумскізму” та “шовіністичних
ухилів”, як звуть цей шлях його вороги, – ріжних напрямків,
приноровлюючи ці назви до ріжних груп суспільства.
Поза межами “Кадетського Корпусу”, з яким, річ ясна, ми найбільше
мали стичности, можна теж було помітити загально прихильніше
відношення, як у Києві, що у великій мірі залежало від самої поведінки
українських військ. Свідоме українське громадянство зустрічало нас
щиро, із бажанням допомогти нам, але зараз же ховалося в закутки, коли
почуло від українського вояка – російську мову, або спостерігало
прикмети давнього російського офіцерства. Навпаки деякі верстви
російського чи “малоросійського” населення Полтави просто розцвітали,
чуючи з уст українського вояка “общепонятну” мову; вони змінювали
похмурий вигляд обличча на радісний та починали розмову про “спасєніє
атєчества” від “большевікоф” чи навіть від “соціялістоф”.
Щодо робітничих верств населення Полтави, то їх відношення до нас
було різноманітне, залежно від національних та соціяльних моментів;
деякі з них помагали нам в праці при оборудуванні переправ, готовили
одяги, тільки нарікали, що в українських військах ще доволі багато
давньої “офіцерні”, і це були ті, що розбалакували по українськи; інші
лише позирали на нас похмуро, а з їхніх випадкових уривистих речень
почувалося правдиву ненависть, і це були москалі.
Українці, що їх закликано до пошиття одностроїв для полку, спершу
налякались, але побувши з нами та побалакавши, заспокоїлися і почали
ділитися своїми сумнівами та вражіннями. Ці дрібні ремісники були
найбільш зацікавлені можливістю заробітків по нових українських
установах, тішилися тим, що нова українська армія потрібуватиме нових
фасонів одягу, що з українською владою прийдуть певно і нові фасони
одностроїв для урядовців і будуть заробітки.
Полтава дала нам також і нові поповнення: прийшли селяни,
переважно “середняки”, по сучасній термінольоґії, з с. Мачух та ще
двох сіл із околиць Полтави, які були з Мачухою в органічному зв’язку;
ці нові елементи підсилили головну базу полку 2. сотню та
кулеметчиків, а частинно збільшили кадри 4. сотні; потім з’явилося
перших, за все існування полку, 12 галичан з воєнно-полонених драґунів
австрійської армії, яких привів старшина не кавалерист. Тому, що був
це дуже свідомий елемент, то розділив я їх по сотнях, а того старшину
залишив у штабі. Цікаве, що цей старшина зголосився був зі своїм
відділом у штабі дивізії, але там їх не принято під тим претекстом, що
не можна приймати воєнно-зобов’язаних союзної армії. За галичанами
з’явилися ще два кубанські козаки, які лікувалися у місцевій лікарні
та попали до тої ж 2-ої сотні; при кінці прибули ще й “червоні
козаки”. Цю частину наказом отамана Натіїва розформовано та приділено
до піших частин, бо мовляв, вони “ненадійні”. Це обурило декого з
козаків, і вони розійшлися домів, а дехто приєднався до нас.
У Полтаві мали ми нагоду побачити близько біля себе нашу піхоту, з
якою ми розсталися в дійсності ще в Житомирі, бо у Києві стояли ми
оподалік і пізніше, під час боїв, вже майже не зустрічались.
Полки дуже збільшилися, та не лише їх зовнішній, але, на жаль, і
внутрішній вид змінився. Принціп найманщини та появи “охочекомонних”
зробили своє.
Німці, які вийшли з нами, розмістили свою кінноту поза містом, а
їх піхота, що з’явилася з двохденним запізненням, якось мало
показувалась на вулицях і тому видавалось, що в місті повно тільки
українських військ. Проте було помітне серед місцевого населення
доволі нетепле відношення до німців, яке виявилось у настирливому і
часто підкресленому задоволенні вимог українців перед німцями.
Прийшовши до Полтави, німці зі всею питомою їм енергією взялися до
будови моста та до направи залізниці. Але деревляний міст згорів до
решти, так що з води ледви визирали на 1/4-1/2 метра обгорілі палі, на
яких нічого поставити не можна було, а вода у Ворсклі під весну стояла
високо. Залізничий міст теж був доволі розбитий і праця посувалася
помалу. Отаман Натіїв дуже непокоївся, що ворог зможе вивезти чи
знищити великі склади вибухового майна, стрілен, набоїв, світляних
ракет і т. інш., які були в Селещині та Карлівці. Туди було звезене
майно з колишнього румунського фронту. До того побоювалися в штабі
дивізії, що перерва в переслідуванні дасть можливість большевикам
впорядкувати свої війська, підвезти допомогу та поставити сильний опір
в Донецькому угільному басейні, який не тільки складом населення, а
також структурою місцевости та добре розвиненою сіткою залізниць дуже
надавався до впертої оборони. Отже, тому дістали Гордієнківці наказ
шукати можности перейти Ворсклу та якнайскорше вирушити далі. Наказ
прийшов третього квітня ранком і зараз же виїхали наші стежі над
Ворсклу. Вода в ній все прибувала, проносячись рвучко жовтою,
каламутною, широкою смугою між вохкими, зеленіючими, низькими
берегами, по яких не завжди було можна до води доїхати. Після цілого
дня пошукувань врешті стежі найшли недалечко гирлатого потічка чи
невеличкої річки, що впадала зі сходу у Ворсклу понизче Дівочого
Інституту, місце, де обидва береги були настільки сухі, що давали
доступ до води. На цьому місці наш зв’язковий відділ, перетворившись у
інжінірів, почав лаштувати переправу. Назбірали бочок, дощок, два
грубі шнури і до вечера того ж 3-го квітня через Ворсклу вже ходили
два примітивні пороми, з яких кожний міг відразу перевезти або гірську
гарматку, або навантажений віз, або 3-ох вершників з кіньми. Ненадійна
переправа, але іншої знайти було годі. Все же перейти Ворсклу таким
способом було скорше, як чекати черги в переїзді ешелонами через
залізничний міст, який обіцяли поправити 4-го вранці.
Вечером зголосив я отаманові Натіїву, що ми готові почати
переправу. Він хотів знову влаштувати перегляд, та це заняло би багато
часу, а до того у гайдамацтва була нехіть до переглядів взагалі, а до
отамана Натіїва зокрема; з ним була, під час перебування в Полтаві,
низка непорозумінь, головно з приводу віддавання пошани, яку хотіли в
штабі дивізії відновити у формі ставання “во фронт”, яку гайдамацтво
уважало для себе понижуючою, а також з приводу розформування “червоних
козаків”, що більшість гайдамаків уважала повною несправедливістю.
Тому то, висуваючи перший претекст, вдалося виминути загальний
перегляд, обмежившись лише до цього, що сотні, йдучи на переправу,
пройдуть попри помешкання штабу.
Під час цих пертрактацій передав мені отаман Натіїв, що 4-го
вечером має відбутися святочна вечеря та баль для німецьких та
українських старшин, заініціований нашим штабом, у якім мають приняти
участь також і представники місцевого самоврядування.
Отаман Натіїв висловив рішуче побажання, щоби командір
Гордієнківців бодай з групою старшин узяв у цьому балі участь,
репрезентуючи українську кінноту. Того, що ми вечером мали вже бути на
тому березі Ворскли, не взято під увагу.
Ранком 2-го почали ми переправу, яка йшла дуже зпровола, бо в
полку було чимало таких коней, які не звикли до цього – вони щойно
недавно вишколювалися й тому не дуже вірили своїм їздцям, з якими ще
не зжилися, так що довелося з деякими кіньми ставити поруч вже бувалих
фронтових, наприклад, моя кобила їздила туди то сюди декілька разів.
Після переправи останнього воза та влаштування полку на тому
березі, поїхав я з 4-ма старшинами та 5-ма гайдамаками як коноводами –
всі вже в нових одностроях та “чубаті” з добре вирослими оселедцями –
у Полтаву на вечерю та баль.
Природньо, що ми спізнилися, і коли під’їхали до чудового, в
українському стилі, будинку полтавського ґуберніяльного земства, то з
нього вже гуділа дута німецька орхестра, а всі вікна ясно горіли,
являючись контрастом до ледви освічених селянських хат, в яких
недоставало нафти і які ледви майоріли, вкриті серпанком там, на
східньому березі Ворскли, де залишалось гайдамацтво, готуючись на
ранок в похід, а може, і у бій.
Ось ми вже у великій салі другого поверху, де за довгими столами
позасідали старшини, переважно німці, що зразу кидається у вічі, бо
наші тільки де-не-де розкинуті між ними.
На почеснім місці отаман Натіїв, коло нього з одного боку якийсь
поважного вигляду німецький генерал, з другого – знайома проблискуюча
сивиною постать Едлєр фон Донау, далі команда дивізії у суміш зі
старшими ранґою німцями. Проти Натіїва Болбочан і Козма, які
очевидячки є господарами цілої вечері, бо управляють прислугою,
вітають та припрошують. А ось і представники місцевого населення та
“бомонду”, – невеличка ґрупа цивільних, що різко відокремлюється
своїми чорними одягами, сидячи якось купою посередині одної з довгих
кімнат. Між ними є вільні стільці. Серед них здивовано помічаю
декілька жінок, з яких дві в прегарних українських одягах.
Йдемо орчиком у п’ятеро люда попри столи крізь цілу салю
привітатися з Натіївом, та звертаємо увагу німців своєрідним
одностроєм, пятю голеними головами і чотирма однотипними оселедцями –
решта нашої старшини – переважно з Республіканського полку, вдягнуті
хто у віщо, головно в звичайних френчах російського зразку та
закраски.
По дорозі бачу, що хтось з “музикального кінця” (місце, де сидять
молодші старшини) махає рукою на знак привітання, а це вже мовляв
“свої” – принц Гесенський та молодші старшини тієї сотні, яку
потурбував Бас і яка була підпорядкована нам під час бою в Полтаві.
Наші відповідають і помічаю, що решта німецьких старшин, зокрема з
почесного краю, здивовано на це поглядають – значить “братерство
зброї” з революційними військами…
Підходимо до Натіїва, вітаємось та вибачення просимо за спізнення,
бо задержала переправа, яка вже закінчена, і весь полк з гарматою,
лишень без панцирників та автомобілів, які все одно не пройдуть
польовими шляхами, вже на тому березі. Звертаю увагу, що за фотелем
незнайомого, поважного німецького генерала і за кріслом Едлер фон
Донау стоять люди в сірих жупанах, подібних до одностроїв
сірожупанців, але без відзнак, і нахиляючись перекладають їм розмову,
яка ведеться.
Отаман Натіїв представляє мене от тому поважному німцеві як
верховода української кінноти. Цей німець, то генерал фон дер Ґольц,
молодший командір того відділу, що увійшов до Полтави, і сам
кавалерист. Він каже, що дивується нашій сміливості переходити через
річку, не маючи за собою надійних переправ, розпитує, як виконана
переправа, та все додає: сміливо, неметодично, по партизанськи,
зокрема, дивується, коли довідався, що перейшло понад 500 шабель, не
числячи обслуги кулеметів та гармат і пішаків на возах, значиться
разом понад 900 люда (так виріс полк від Лубен і Хоролу більше чим
втричі, а від набігу на Бровки більше як в 10 разів).
Представляє мене отаман Натіїв і Едлєр фон Донау, але цей каже,
посміхаючись: “Ми більше чим знайомі, це той, кому я подарував свою
бойову шаблю та від якого дістав цей подарунок, що піде правдоподібно
зі мною і на мойому останньому шляху, – командір того полку, про який
я Вам докладав”, – пояснює він фон дер Ґольцеві.
Під час тих розмов почуваю на собі чийсь впертий погляд. Піднімаю
очі та бачу, як із-за стола усміхається до мене своїми золотими зубами
та поблискує моноклем на веселому обличчу майор фон Дангоф, який вже в
полковничих барчиках (еполетах) сидить тут як приділений до штабу фон
дер Ґольца.
Обмінюємось привітаннями, балакаючи через стіл, і фон Дангоф
пояснює пану ґенералові, “що він зі мною знайомий ще з фронту світової
війни, де ми стояли один проти одного майже рік – він у штабі групи
генерала Войрша, а я як начальник штабу 7-ої Туркестанської
стрілецької дивізії, та що він особисто познайомився зі мною тоді,
коли йшли початки пертрактацій і коли я “робив із себе” рядового
вояка, щоби не командувати російською частиною та не брати участі в
російських пертрактаціях як відповідальний чинник. Це, каже він,
“перший український старшина вищого ступіня, з яким я зустрівся в
свойому житті”.
Почувши це, генерал фон дер Ґольц сказав мені, що він радо зі мною
побалакає по вечері, бо надіється, що я йому дещо висвітлю.
Отаман Натіїв після цього сказав мені, що моє місце за почесним
столом, але він непевний, чи воно вільне. Та я попросив не
турбуватись, сказавши, що сяду зі своїми старшинами там, де будуть
вільні місця, і пішов просто до “представників місцевого населення”,
бо з деким із них був уже знайомий. Це були переважно особи офіційні –
члени “городської думи”.
Ледви поспіли ми сісти, ледви налили нам по чарці якоїсь отруйної
міцної мішанини фабрикації полковника Козми – начальника інжінірів
дивізії, як тягнеться до мене через стіл з чаркою якийсь грубий,
німецький майор від гармат та просить вибачити, що він стрільнув під
Ромоданом-Лубнами зі своїх гармат декілька разів по моїх розстрільних:
– “Знаєте, – весело пояснює він, – ні чорта у Вас не розбереш, всі в
однакових одностроях, всі без відзнак, а що сталого фронту немає,
насліпо стріляю; а то там Гордієнківці, у важкому стані, ось і бухнув
по Гордієнківцях. Доннерветтер, камерад! ферцайген-зі – Гох ді
україніше райтерай!” (2)…
Вечеря, як перша-ліпша військова вечеря старих часів: добре
заглядають у чарки, музика гремить без перерви, бо дві орхестри,
гамір, сміх, дотепи. Бідні цивільні сидять ні в тих ні в цих і дуже
раді, що поміж ними є свої люди, з якими спокійно балакають, а тут ще
і “хемікалія начальника інжінірів”, щораз нова, щораз страшніша.
Врешті час на тости. Вітав гостей Натіїв по українськи, але так,
що перекладчики за фон дер Ґольцом щось не дуже швидко перекладають –
правдоподібно це галичани. По привітанні німецький гимн і німецькі
старшини зовсім глушать оркестру гучним співом його. Відповідає фон
дер Ґольц; кожне його речення, яке він виголошує твердим, командним
голосом, зараз же чітко і звінко перекладає на українську мову
перекладчик за його стільцем, безумовно, це галичанин по вимові. Фон
дер Ґольц каже, що німецька армія прийшла сюди не як завойовник, а як
друг і помічник, щоби навести порядок в краю зреволюціонованім, де
поширилась анархія, щоб уговкати непідпорядковані елементи та
облегчити українському народові впорядкування його вільної молодої
держави по його власному бажанні. Тому німецька армія повна співчуття
та підтримки всіх державнотворчих верств українського народу, який
закликається на поміч праці німецької армії та тому народові, який
вислав в дружню державу своє військо на допомогу. Хай не лякають вас
пожертви на утримання того війська – це є росплата, забезпечене
існування, хай лишень кожен виконає свій обов’язок і встане самостійна
Україна, якій всі німці бажають багато добра і щасливої майбутности.
Музика грає український гимн, який несміливо доспівують українські
старшини.
Промовляє Болбочан, за яким дає стислий зміст його промови
перекладчик фон дер Ґольца. В промові вітає Болбочан німецький народ,
армію і їх верховода імператора – знову гимн і спів.
У відповідь промови німців та наших і т. д.
До мене підходить ад’ютант Натіїва, який каже, що пан отаман
вважає, що я мушу сказати промову, бо мовляв незручно – більшість
старшин від кінноти, а командір мовчить.
Що ж, як треба, то треба. Кличу свого старшину перекладчика, якому
кажу перекладати теж по реченням і проголошую нічого не значучу
промову про ролю кінноти, значіння в ній духа і т. д. та кінчаю вже по
німецьки тим, що п’ю – “фір тапфере дайтше райтерай” (3).
Німецька братва кричить, і деякі з “тапфере” (4) атакують і
промовця, і перекладчика своїми обіймами.
Врешті вечеря закінчилась, відсуваються столи, всі переходять до
сусідньої кімнати, дехто добре вже під охотою. Має бути баль – але
танцювати нема з ким і справа обмежується вальсом, який починає сам
фон дер Ґольц, і мазуркою з Натіївом у першій парі.
Генерал фон дер Ґольц веде мене в одну з бічних кімнат і довго
з’ясовує мені, що головним винуватцем війни та руїни Росії є Англія,
що все зло від неї, а потім починає роспитувати мене про справу
творення українського війська, про український рух і т. інше. Цікаві
для пояснення дальших подій ці запити поважного та впливового тоді
генерала. Він щиро говорив, що тоді, коли в німецьких таборах
полонених почали творити українські війська, він числив цю акцію
шкідливою з двох причин: по-перше, це протимонархічність цеї акції,
бо, на його думку, можна боротись проти держави, а не проти форм її
устрою, зокрема спираючись на “деструкційні” групи; по-друге, він
уважав український сепаратизм військово-полонених лише східними
хитрощами, щоби покращати свій матеріяльний стан, тому він і цікавий
знати, чим викликано українське відокремлювання в російській армії, чи
не є і воно з царини східних хитрощів. Так і здавалось, що він
поставить справу руба та спитає: чи не стали ви українцями, щоби ми
вас просто не завоювали, а прийшли ніби то покликані.
Дуже уважно роспитував про ті уґруповання російських старшин на
Кавказі, про які лишень ходили чутки, та які німецькому командуванню і
симпатичні як ґрупи, що стремлять до привернення правного ладу, і
несимпатичні, як ті ґрупи, які є представниками протинімецької акції з
боку Франції, а головно тої проклятої Англії, Бог би її покарав. Чи не
вважаємо ми, українські команданти, доцільним якось переконати і ці
ґрупи, щоби вони пішли виконувати свої “святі завдання” за допомогою
німців, а не республиканської Франції чи зрадливого анґлійця.
Важко було щось довести інакше цьому воякові, який вирішив згори,
що все порядне в Росії, а також на Україні, є проти революції, та що
уся між цими ґрупами ріжниця є лишень в тому, з якою зовнішньою силою
вони думають привернути “лад”, з німецькою чи анґльо-французькою.
Мої пояснення ріжниць у соціяльній структурі народів українського
та російського, з’ясування справжніх перводжерел українського
незалежництва, не находять розуміння, та ґенерал кличе на допомогу
двох штабовців, які беруть мене вже на формальний допит, аж записники
повиймали. Страшно стає від цих спільників, які добачують в Україні та
розуміють її лише як територіяльно-економічну цілість, а в Росії
тільки простір, що затроєний “революційною анархією”. У відповідях
українського старшини шукають шляхів, як цю “отрую” витравити, і дещо
тому здивовані, що цей старшина уважає революцію закономірним процесом
та намагається переконати їх, що німцям цього процесу краще не
зачіпати, бо лад на українській території заведеться сам  від себе,
якщо сили народніх мас будуть розв’язані від чужонаціональних впливів.
Даремно навожу свій полк як приклад витвору цих сил. Відповідь одна:
Ви старшина ген. штабу і лише Вам завдячує він своє обличча, не
дивлячись на це, який його склад, хоча б в дійсності так, як ви
кажете, він складався з революційних елементів. “Історія кінноти, це
історія її вождів” – висловлює ґенерал фон дер Ґольц погляд, відомий
ще з часів найманої ляндскнехтчини та вербункових військ. Ну, як йому
доведеш, що коли б не було чудового матеріалу захоплених революційним
запалом французьких рубак та горячих польських патріотів, то не було
би ані ґеніяльного Мурата, хоча і мало тямущого, ані Самосієри.
Важко пояснювати соціяльні процеси такій авдиторії, хоча серед неї
є і племінник творця “Фольк ім Ваффен” – фон дер Ґольц молодший.
Між тим із сусідньої кімнати чуємо замість нескладного гамору –
пісню. Прислухуюсь, безумовно, українська: “Гей на горі там женці
жнуть”. Слова ніби теж українські, але щось невиразні.
“Підемо, подивимось, як молодь веселиться”, – каже фон дер
Ґольц… Пішли та бачимо, як група німецьких старшин сидить на кріслах
та на столах, а перед ними Олекса Григоріїв диригує цим імпровізованим
хором.
“А дивись, батьку, як українізуємо німців!” – каже Григоріїв,
посміхаючись. “Покинь, Олексо, шкода пісні!” “Ні, хай співають та
вчаться, ковінька їх матері! Зер шлехт – нох айнмаль!…” (5) “Кей!
толіною, кей! целено-о-о-ю коцакі ітуть!”…
Олекса люто лається, поправляє, і хор починає так-сяк
вирівнюватись, а фон дер Ґольц, із веселою посмішкою старшого,
дивиться, як молодь веселиться.
Прошу отамана Натіїва відпустити мене. Треба їхать до своїх, на
той беріг Ворскли, щоби хоч трохи поспати перед вимаршем. Та куди там!
Навіть чути не хоче. Мовляв, незручно, коли німецькі старшини ще тут.
Це вже така стара військова традиція. Що ж діяти! А німці попивають
собі лікери та веселими очима дивляться, як гуляє молодь.
Вже стало сіріти, коли по полтавських порожних вулицях ішов дивний
відділ. Попереду декілька старшин гайдамаків, а за ними дещо
похитуючись німці. Перед німцями висока постать Олекси…
Дзвінко відбивається від стін, ніби мертвих будинків: “Кей!
толіною, кей, целєно-о-о-ю коцакі ітуть”.
Пригадується ота пісня, як то було в Києві, коли під час боротьби
подавали ми нею гасло, що йдуть свої.
Погано чогось стає. І чого Олекса вигадав цю дурницю. Похмурі
обличча гайдамацькі, ніби теж таке думають…
Та ось вже і долина Ворскли, повита туманом-мрякою – пофоркують
гайдамацькі коні та здригаються, ніби тонуть. Німці кричать “гох” і
залишаються з Олексою Григоріївом у Полтаві. Григоріїв мав покінчити з
Корніяшем – господарем, всілякі термінові та безтермінові і
позатермінові справоздання, яких вимагає штаб дивізії, та якнайскорше
має надігнати нас з набором решти одностроїв.
Ось і наш перевіз через Ворсклу під охороною наших пішаків, ось і
хати, села, де по клунях чути, як жують та похрупують коні, де ходять
по вулицях гайдамацькі вартові, побрязкуючи зброєю і де на невеличкому
майдані стоять візки та гармати під охороною.
Дома та самі! Як гарно…
II. На Конградському (Константиноградському) напрямку. Настрої
місцевого населення, добровільна поміч села, підхід Слобідського Коша.
Бої під Лозовою та Понятином
Ночі Гордієнківці не прогаяли. Стежі виявили, що Селещина вільна,
та що варта коло складів майна дуже ненадійна, інакше кажучи, склади
покинуті на божу волю. Стежі доносили, що дороги дуже розмочені
дощами, так що коням буде важко, головно на першій половині шляху,
який проходить низиною.
Коло села, де стояв полк, пихтів паротяг, що його направили наші
зв’язкові. Вони же інжініри – уставили вже на ньому кулемет. Механік
та ціла обслуга на тому паротязі була гайдамацька.
Розібравшись у донесеннях, вирішено цілому полкові рушати на
Селещину тими шляхами, що йдуть на північний схід від залізниці, вони
хоч і не кращі, але дають змогу в разі чого вільно маневрувати врозріз
між Харківським напрямком, по якому мала вирушити ешелонами наша
піхота, та Конградським, де йшли поки що самі Гордієнківці, але
обіцяно було, що піде ще Дорошенківський полк, коли будуть для його
зібрані ешелони. Командір Гордієнківського полку з пішаками, скільки
умістилося на паротязі, та з відділом зв’язку мав виїхати на паротязі
до ст. Селещина, щоби докладніше зорієнтуватись, а також впорядкувати
охорону складів, схоронення яких для наших військ мало величезне
значіння не лише на сьогодняшній день, але й на майбутнє.
Кіннота вирушила раніше, а за нею запахкав небаром паротяг, весь
увішаний пішаками, яких шлики як трехкутні прапорці мають від швидкого
ходу по всіх боках паротягу.
Швидко зникають під паротягом рейки, що пробігають мимо
телеґрафних стовпів, далекі і близькі хати, дерева; проскакуємо крізь
завісу весняного веселого дощику, що разом із швидко поспішаючою
хмарою перебігає нам шлях, і перед нами стація Селещина, яка вже
лежить не в долині, а на горбовинах, які повільно підносяться до
містечка Карлівки, щоби знову круто обірватися в річку Орчик, а
пропустивши її, знову лізти нагору до Конграду, обриваючись біля нього
в річці Берестовій. Проти самої стації, відокремлений від неї
залізничими торами, тягнеться трохи вгору високий пліт з колючим
дротом поверху, який відгороджує низку деревляних сараїв з
громозводами по дахах, у яких лежить оце дороге майно; широкі ворота
зачиняють цей залізничий тор, що входить усередину огороженого
простору. Зменшуючи біг, проходить паротяг вхідні стрілки та
спиняється проти стаційного будинку, скидаючи з себе гайдамаків, які
швидко займають телефонічні і телеграфні апарати, викочують робочу
дрезину та гонять її з вантажем порогів та ремонтного приладдя у бік
Карлівки розбирати шлях та лаштувати барикаду на випадок відвідин
ворожого бронепотягу. Паротяг став під воду, до нього несуть
поповнення, а залізничий персонал стації здивовано дивиться на те, як
хазяйнують у них, нікого і нічого не питаючись, ці мов з весняної
хмари упавші люди у чимерках, у шапках з шликами, з голеними головами
і оселедцями.
Склади дійсно стоять без охорони на ласку Божу. Посилаємо кликати
селянських представників, щоби якось цю діру хоч тимчасом заткати.
Зв’язкові швидко налагоджують зв’язок зі штабом дивізії, якому
доношу, що я вже на ст. Селещина з відділом пішаків, щоправда, в силі
лише 15 багнетів і з одним кулеметом і що за три годині підійдуть
кінні стежі, але весь полк наспіє щойно до ночі, бо дороги дуже
болотнисті і погані. Звідти мені відповідають, що кожної хвилини
чекають навантаження куріня Дорошенківців, який піде під мою оруду.
Знову значить організаційна помилка об’єднання мішаного відділу під
орудою командіра кінноти. За деякий час включається в умовлений зарані
дріт Андрієнко і каже, що вони йдуть дуже помалу, неповних п’ять
кільометрів на годину, бо шлях дуже важкий, то глинувато-камінистий,
то розмоклий чорнозем; друга сотня з власної ініціативи пробує
прискорити похід, посуваючись залізничим насипом і сухішими стежками,
та що тому вже виграла невеликий час і підійде першою.
Поки все це діється, поки веду пертрактації з селом, зв’язкові не
відходять від телефонічних слухавок. “Батьку” – раптом каже один із
них – “цікава розмова, послухайте”. Балакають два голоси по російськи,
один – очевидячки близчий, чути добре, другий погано: якесь бурмотіння
та окремі речення. – “Що це?” – питаю. “Індукція, не виключили добре.
Це Карлівка балакає з Конградом”.
Прислухуюся: близчий голос нервово доводить, що не можна рушати на
Селещину без панцирника, хоч вона і вільна, бо “кінський запас” з
Карлівки утік і бунтує селян, так що не виключена їх ворожа акція,
другий дальший, видко головно зі слів близчого, настоює на виправу,
щось обіцюючи. А що буде, як цей Карлівський піде? Зі штабу дивізії
міжтим передають, що наша піхота, що поїхала на Харківський напрямок,
ввязалась у бій недалеко Валуйок, а тому нам належить не допустити
ворога на праве крило.
Знову чути пертрактації Карлівки з Конградом, це вже лише
умовляються обі сторони про деталі наступу.
Питаю своїх зв’язкових, як це зробити, щоби в Карлівці почули те,
що я казатиму. Вони щось мудрують і кажуть, що готово, можна говорити.
В переданій слухавці ще чути чужу розмову. Голосно кажу: сотням і
командірам Дорошенківців та Богданівців уважно слухати і нотувати. –
“Готово”?… та починаю передавати неіснуючим співбесідникам наказ про
рішучий наступ на Карлівку, щоби захопити її раніше, заки підійдуть
німці, яких прибуття можна кожної хвилини надіятися. Деталізую наказ
щодо бронепотягів, гармат і т. д. У перерві прислухуюся – мовчать,
значить, слухають. Кінчаю свою розмову наказом виступити негайно.
Деякий час тиша в апараті, а за хвилину дуже занепокоєний голос
кличе: “Константіноґрад – гальо – Константіноґрад” – павза – “здєсь
камандір Карлофки і начальнік Карловскаво аванґарда”, а потім починає
доповідати, страшенно нервуючись, що не можна не тільки наступати, але
й держатись у Карлівці, бо йде страшенна сила гайдамаків, та ще за
підтримкою німців. “Нє вєріте? Так нєт, нєт-же, правда! Гаваріл сам
палковнік Пєтроф і атдал пріказанія! Я єво ґолос знаю єщо с фронта,
слишал не раз і па телефону і на мітінґах! Нікакаво самнєнія, єто он і
єво штаб уже в Селещіне! Нада атхадіть!” Довга павза, під час якої
щось далеко і невиразно бурмотить і знову чуємо. “Панімаю, что нельзя
атдать Константіноґрад, но прашу падкрепленія, іначе атступаю!”
Ну, значить, поділало, та ще маємо перед собою якогось знайомого,
що, певно, ще не втратив поваги до свого бувшого начальника штабу
дивізії та заступника голови дивізійного комітету.
Ще декілька разів чути ворожу розмову, в якій все іде торг між
Карлівкою та Конградом, чи наступати, чи ні, а міжтим приїздить і цей
утікший бунтар “Конский запас” з Карлівки. Це є кадра в 20 козаків і 4
старшин, які провадили закупку коней в цих районах для одної з
російських дивізій, всі вони українці частинно з місцевих мешканців –
всі фронтові рубаки, яких відіслано в запас задля ранення.
Одночасно і село дає варту для складів.
Користуючись тим, що коні в запасі свіжі та є 5 коней зайвих, шлю
негайно більшу стежу в 15 шабель на сусідній залізничий роз’їзд у 8
верствах убік Карлівки, з наказом донести з цього роз’їзду про прихід
“аванґарду” відділу.
За годину донесення дійшло, та обіцяно, що негайно буде висланий
вперед бронепотяг та ешелон піхоти, а з черговим ешелоном підійде і
штаб. Внаслідок цього знову паніка в Карлівці, а командант рішуче
докладає, що він переходить до оборони та відкликає наступ, який вже
був почався.
До 4-ої (16) години нарешті підійшли Гордієнківські передові
стежі, а лише після 7-ої (19) з’явилася друга сотня на цілком зморених
конях, а ще за годину підійшла і решта полку.
Негайно же демонструємо далі. Командант полку їде на роз’їзд,
звідки видає наказ дати трохи відпочати коням та людям і перед
досвітком “атакувати Карлівку”.
Карлівка просто кричить, що далі не може “держатись”, що застави
погано несуть службу, що вони “больше іґрают в карти, чим ісполняют
свой долґ і слушают пріказу”. А перед досвітком ст. Карлівка вже
телєґрафом запитує Селещину – про те, що нового, та каже, що від них
большевики утікли чисто всі на Конград.
Перемога дісталася дуже дешево, але треба її закріпити, ось чому
ще досвіта вирушили вперед Гордієнківці, приспішуючи марш, бо дорога
від Селещини вже йшла по височині та не перешкоджувала в рухах.
Гордієнківці прямували без ніяких перешкод, передавши охорону
Селещини куріневі Дорошенківців, які під’їхали вже з Полтави ешелоном.
Під час маршу під’їхав я до своїх скорострільців і поділився
вражіннями з ними від цього пиру, який щойно довелося перебути.
Оповів про промову фон дер Ґольца та його бесіду зі мною.
“Добре”, – каже у відповідь Локтіонів, – “хотять у нас порядок
наводити. Ну, а як за цей “порядок” доведеться з України полетіти, то
що тоді заспівають? З народом погані жарти”.
О 10 годині ранком ми вже в Карлівці, куди втягається три сотні з
батерією гармат, а 3-я сотня, яку вислано ще з походу, займає с.
Федорівку, де залізничний міст через річку Орчик.
Позиції на фронті Карлівка-Федорівка досить вигідні, бо тягнуться
по такому же високому березі р. Орчика, як і беріг Сули під Лубнами, з
тією тільки ріжницею, що в самій Карлівці та Федорівці цей беріг
спускається до води дещо лагідніше і не круто.
У Федорівці, крім залізничого, є ще два деревляні мости, по яких
легко пройдуть гармати.
Ці всі дрібнички стали мені ясними лишень біля полудня, бо негайно
же по приході я не витримав і мертво заснув. Прокинувся і сів на коня
знову коло одинацятої години і до 12-ої проїхав цілу позицію під
Федорівкою.
Під час оглядин позиції виявилося, що зроблено катастрофальну
похибку: в Карлівці величезний – може, більший чим у Селещині, склад
вибухового майна і то легко вибухового – як тротіл, піроксілін,
світляні ракети, мілінітові бомби до важких гармат тощо. Все це може
бути зірване першим ворожим стрільном. Удержати Карлівку, не захопивши
міцно Федорівки, не можна, бо ворог, перейшовши Орчик, відразу дістає
позиції, з яких прямим прицілом можна бити з гармат по складах, в яких
вибухи, безумовно, примусять звільнити Карлівку.
Отже, єдина рада – це перенести усю оборону вперед на р. Ланову,
яка впадає в Орчик низче Федорівки, але тоді треба боронити фронт
понад 15 км, погано прикритий маленькою річкою.
Можна ще покинути Карлівку, ризикувати складами, зібрати все до
Федорівки та звідтам, обходячи залізницю з півдня, бити на Конград,
але це вже гра на психіку.
Треба її спробувати.
Зараз же по залізничому телефоні передаю наказ Дорошенківцям йти
до Карлівки змінити кінноту, – нашим усім сідлати та рушити у
Федорівку. Але запізно. Там в далині, на залізничім шляху, від
Конграду, швидко наближаючись до Федорівки, димлять чотири потяги, а
першим із них є знайомий вже профіль Заамурця. З Карлівки доносить
Андрієнко, що по шляху з Конграду йдуть піші ворожі частини, та що
суконний завод, що на лівому східньому березі Орчика, не надається до
впертої оборони, а залишення його дає всю перевагу ворогові для атаки
самої Карлівки.
Наказую прискорити виконання наказу, удержуючи завод за всяку ціну
одною сотнею. Сам їду в Карлівку, щоби прискорити переташування, але
сталося, що піхота підчинена кінноті: Дорошенківці докладають, що їм
треба 4 години на завантаження в ешелон, бо треба зняти варти зі
складів, підтягнути людей із села і т. п. А в Карлівці нова біда: в
панському дворі безліч старої вишнівки і до двора належить завод цього
суто національного напою, яким управитель на радощах почастував
прибувше Гайдамацтво.
Хлопці, не сподіваючись нічого злого, випили по шклянці цього
солодкого напою, але втома і незвичка поділали так, що декого довелося
зливати холодною водою, щоби прокинувся та сідав на коня, найбільше
шкода, що таким способом вийшли з рядів кращі наводчики гармаші.
Нарешті все на поготівлі і витягається вбік Федорівки, але перед
нами мальовнича картина, яка нищить усяку надію на успіх.
По зелених озиминах, що вкривають весь простір між залізницею та
шляхом з Конграду, двома групами прямують розстрільні, одна за одною в
порядку, як на вправах. Частина розстрільної спрямована на Карлівку,
але більшість на Федорівку. Проти останньої маневрує по залізниці
“Заамурець”, обстрілюючи росташування 3. сотні та видко в далекогляді,
як ця сотня покидає ті хати, що при самій воді, та переходить у
панський будинок зі садом та церквою на горі, але за хвилину від
залізниці, крім панцирника, починають по панському дворі та по церкві
стріляти три гарматні групи, з яких одна гавбічна.
“Чотири польових і дві гавбиці”, – каже до мене, виїхавший разом
зі мною на горб шовковичої дослідної стації, полковник Алмазів, – “та
Заамурець з трьома, усього дев’ять”.
За тою групою, що йде на Федорівку, чорніє шкіряними куртками
ґрупа людей 200 до 300 чоловік. “Знайомі”, – каже Алмазів, –
“анархісти, ми з ними билися, коли відходили зі Слобожанщини, з-під
Полтави. Добре б’ються і своїх не шкодують, коли спробують утікати”.
Ворог, помітивши нашу групу, починає по ній пристрілюватись,
стріляє також і по шляху, що йде з Карлівки до Федорівки, а
“Заамурець” переїздить міст і починає підніматись по тому берегові до
Карлівки.
Ясно, що тим разом ми програли і то задля помилки у первісному
росташуванні.
Треба маневруванням дещо направити, але де вже маневрувати, не
кидаючи Орчика: від фільварку, де засіла третя сотня, та від церкви
піднімаються стовпи червоного пороху, так добре прицілились ворожі
гармати. “Заамурець”, піднявшись трохи вгору та очевидячки відчувши ту
засідку, що йому готують наші гармати у придолі недалеко Карлівки,
знову відійшов до моста і, знаходячись у мертвім просторі для наших
гармат, починає бити по фабриці сукна, обстрілюючи на крилі, а навіть
зади другої сотні, що його боронить, в той же час ворожа піхота
переходить річку Орчик під Федорівкою, а коло фабрики сукна
починається крісова стрілянина.
Шкода складів, але помилка примушує тепер вибирати, що втратити:
полк і все одно склади, чи лишень одні склади.
Отже, наказується відходити всім, – а лише 2-а сотня мала
відходити повз залізницю на село Іванівку, зриваючи залізничий шлях, а
решта полку мала скупчуватись на хуторах між Федорівкою та
Дмитріївкою, надіючись на те, що ворог теж зробить помилку, та,
посуваючись повз залізницю, відкриє нам своє ліве крило.
Під час цього відвороту лише 2-ій та 3-ій сотням довелося тяжко,
бо вони попали під гарматній вогонь.
Під вечір підійшли до роз’їзду на схід від Іванівки, Дорошенківці
змінили там 2. сотню, спинивши дальше посування ворога, а друга сотня
приєдналася до полку.
Москалі зробили ту помилку, на яку я їх провокував, і головна маса
їх піхоти розвернулася на північ від залізниці на Селещину. Виявилось
також, що кінноти у них майже немає, а що ліве їх крило спинилося
зараз-же перед Федорівкою, де стоїть їх сторожа, яка копає окопи.
Тож на 7-го дано наказ Дорошенківцям затримувати ворога повз
залізниці, а Гордієнківцям, зблизившись ще в пітьмі до сторожі під
Федорівкою, збити її, та атакувати ворога в напрямку на Карлівку чи
повз річку Ланову, коли б він почав швидко відходити.
Для нас було цілковито незрозумілим, чому большевики так рішуче
перейшли проти нас в контрнаступ та ще висунули такі поважні сили, але
зі штабу дивізії повідомили, що наша права кольона, Республиканці,
Богданівці та курінь Дорошенківців, звели бій під Мерефою та тиснуть
ворога на Харків, а підслухані телефонічні ворожі розмови виявили, що
ворог користується шляхами на Конград і Лозову для контрманевру проти
цієї нашої лівої групи, а тому наступом силкується їх забезпечити.
Уночі, коли вже почалися пересування у зв’язку з виконанням пляну
нового наступу, трапився випадок, який яскраво підкреслив усю
небезпеку принціпу найманства, який тоді був висунений. 3. сотня
замітінгувала та відмовилася виконати наказ під тим претекстом, що їх
не підтримала у Федорівці решта полку тому, що, мовляв, як полк, так і
його командір вважає 3. сотню контрреволюційною і свідомо наражує її
на зайві небезпеки та свідомо залишає без підтримки.
Доносячи про це, командір 3-ої сотні додає, що він уважає, що це є
наслідком перевтоми та першого неуспіху та що, виключивши із сотні
декількох розкладових агітаторів, він поведе сотню далі вперед, тому
просить на якийсь час призначити сотню в резерву.
Цікаво, що замітінґувала та частина, в якій був найбільший
відсоток старшин звичайними рядовиками.
Друга сотня та кулеметчики надіслали повідомлення, що вони зброєю
готові заставити 3-у сотню іти в бій, так що довелося їх уговкувати.
Добре, що хоч стояли вони далеко один від одного.
На рано 1 і 2. сотні несподіваним наскоком збили ті сторожі, що
стояли перед Федорівкою, а 4-ій, що наступала між Федорівкою та
залізницею, не пощастило; її зустріли вогнем і вона почала вже
відступати, аж поки не спинив її рішучий наказ команданта полку, а
потім допомога 3. сотні, що до того часу вже уговкалася: з неї вийшло
тільки 8 люда, які вернули до Лубен і там, як побачимо далі, відіграли
певну ролю.
Той шум, що підійнявся під час цих сутичок, сполошив “Заамурця”,
що стояв тоді на стації Карлівка, та він швидко відійшов за р. Орчик,
зірвавши міст через неї так, що одна з двох його форм упала в воду.
Одночасно з цим вибухом, вибух і склад у Карлівці. Раптом
здрігнулася земля та з глухим гуком виріс високо в небо широкий, з
великою шапкою на горі, гриб чорного диму, весь прорізаний
ріжноколіровими блесками освітлюючих ракет – по боках його чорними,
білими, зеленуватими хмаринками вибухають ріжноманітні набої, які
своїм гуркотом продовжують протяжний, грізний гук, а над усім цим
хаосом згуків, барв і форм пливуть долі дрібними зірками світлинки
освітлюючих ракет.
Чорний гриб повільно нахилюється, випускає довгі пасма, які
витягає вітер, і перетворюється повільно в посуваючуся на захід хмару,
долішня частина якої лежить на великій площі вогню догоряючих решток
сараїв, ешелонів та стаційних будинків.
З цього вогню раз-у-раз вилітали нові хмари ріжнобарвних димів з
яркими блесками, продовжуючи безпереривний гуркіт, який робить
вражіння запеклої гарматньої борні тзв. “барабанного вогню”.
Большевицькі піші частини, що почали посуватись на Іванівку,
раптом відходять на захід, усе прискорюючи швидкість цього відходу та
розсиплюючись як на фронті, так і в глибину на дрібні гуртки.
Дорошенківці починають їх переслідувати, а ми швидко переходимо Орчик
під Федорівкою та йдемо в перейми долиною річки Ланна. “Заамурець”
щойно побачив наші передові стежі, як повною парою зник в напрямку
Конграду, а ми, захопивши роз’їзд над Ланною, мали нагоду почути в
телефоні страшну лайку якогось начальства, яке загрожувало всіма
карами і тортурами тим, хто посміє без наказу відступати. Перервав я
цю “філіпіку” та порадив йому якнайскорше забиратися з
Константинограду, бо гайдамацька кіннота ось-ось вже застукає.
Начальство попереду не повірило, але потім з прокляттям кинуло трубку,
не завдавши собі труду її вилучити, так що деякий час ще чути було
схвильовану розмову про проклятих гайдамаків і необхідність
впорядкованого відвороту. А гайдамаки між тим наспіли поганими
розмитими доріжками до села Верхня Ланна, щоби там переняти тих, що
тікають з Карлівки, але це не дуже то вдалося і ворожі гармати та
“анархісти”, які частинно їхали на возах, уже встигли проскочити, а
решта чкурнула на північ в сторону села Берестовенька, де були
переправи через річку Берестову, що тече через Конград.
Повертаємо великим шляхом на Конград і коло полудня вже входимо в
розлоге, розкинене по яру, величезне село Піщанку, більше кількістю
населення як Конград.
Наші стежі в Конграді і у цьому селі, а також по всіх інших, вже
роздали та порозклеювали наш “заклик”, який читає по одному та гуртами
селянство та вітає полк, що проходить.
Ще більше радісне привітання в Конграді, з якого сердите
московське начальство повтікало вже давно ешелонами на Лозову, туди же
подалися, навіть не спинившись у Конграді, анархісти, туди повернув
якийсь повний вояків ешелон, що прийшов від сторони Харкова, туди же
відступив “Заамурець”, що забезпечував відворот штабу чи то “армії”,
чи то “фронту” – тяжко було розібрати з радісних оповідань місцевих
громадян про цю втечу.
Після гіркого досвіду з програної під Карлівкою, яка трапилась
із-за прогаяного часу внаслідок втоми від трохи несвоєчасного
“братання” в Полтаві, тут, ні хвилинки не гаючись, ведемо розвідку,
підшукуємо позиції, щоби мати змогу боротись у трьох напрямках – на
північний захід на Харків, на захід на Лозову та на південний схід на
Катеринослав, з яких то напрямків підходять до нас залізниці. Стежі
йдуть по всіх цих напрямках розбирати тор. Одночасно зв’язкова сотня
нав’язує зв’язок із запіллям, що дуже швидко вдається, бо телефонічні
дроти попри шлях Конград-Карлівка непопсовані. Викликуємо Карлівку і
чую голос Олекси Григоріїва. Він каже, що приїхав з рештою одностроїв
у Карлівку, що до стації не можна й думати підійти, бо у недогорівших
складах ще вибухають стрільна та ракети, та що він перевантажує
однострої на селянські вози у полі, та що скоро буде зі всіма
паперами, що йому передав штаб, у нас. Повідомляє, що до Полтави
прийшов Слобожанський Гайдамацький Кіш, кінна кулеметна ватага
“смертників”, яких, як одних, так і других, виправлено з Києва за
“неблагонадійність”, що з ними приїхала чета гірських гармат,
формування якої зарядив Алмазів з Лубнів, що ця чета має вже все, крім
коней.
Після Григоріїва зголошується командант Дорошенківського куріня та
каже, що його курінь дістав наказ не посуватись далі Карлівки та що
Дорошенківці виходять з-під моєї руки в безпосереднє розпорядження
штабу дивізії.
Знову кличу до телефону Григоріїва та команданта “Кінського
запасу”, який я ще з Федорівки післав, вже як складову частину полку,
в Карлівку з наказом продовжувати свою діяльність, а саме далі
купувати коні для полку та вишколювати їх.
Наказую: гарматну чету пересунути потягом до Карлівки, де
“Кінський запас” має їй дати потрібні коні, чета має взяти з собою з
полтавських складів якомога найбільше сідел для “Кінського запасу”.
Просити штаб дивізії, щоби ватагу “смертників” приділено до полку,
щоби в Конград висунено піший відділ, бо інакше це зв’яже кінноту та
не дозволить їй швидко посуватися вперед.
Поки все це діється, забіраючи звичайно доволі часу,
розташовуються гайдамаки по Конграді.
Ще не скінчив я всіх розмов і розвідок, як з’явився переді мною
післанець від місцевого самоврядування з проханням завітати до Думи,
що саме зібралась на раду та бажає почути деякі інформації від
команданта українських військ. Майже одночасно з’явився і представник
від місцевої організації Української Партії Соціял-Революціонерів і
запитав, коли командант полку може заглянути до управи організації для
висування можливости контакту та співпраці на підставі того “Заклику”,
який ще передвчора одержали вони від своїх товаришів із сіл.
Я сказав, що зайду туди негайно, як тільки покінчу справи в Думі,
яка зголосилася першою.
Вже коли я йшов до Думи, зустрів мене якийсь добродій та сказав,
що він післаний від організації учителів тутешніх гімназій та
семінарії (здається, якихсь евакуаційних) за інформаціями про сучасний
стан та в справі поповнення полку Гордієнківців у зв’язку з одержаним
“Закликом”. Я призначив і йому годину для побачення з організованими
учителями.
Оце тобі не Хорол. Тут нікого не треба умовляти, ані з ніким не
треба умовлятися, а самого беруть в “оборот”, ну так як в Олевську
(див. І. частина Споминів).
Засідання Думи відбувалося в помешканню недалеко площі при вулиці,
що йде до с. Піщанки. Прийшовши там, мене просять сідати та починають
ставити цілу низку запитів про сучасний стан, про майбутню політику
уряду, про взаємини з німцями і т.д.
З’ясовую, як і що можу, бо що ж я знаю крім тих уривчастих
інформацій, які мені дав міністр Жуковський та які я зібрав з власного
почину межи членами Центральної Ради, бо штаб дивізії не дав мені
ніяких доручень, крім бойових наказів.
Гостро відчуваю вимогу широкого політичного освідомлення, бодай
кермуючих військових чинників, яка щоправда відчувалася вже і в часі
світової війни, але не так дуже. Наприкінці цього орієнтаційного
розпиту один з членів самоврядування, по зовнішньому вигляді та
вимові, мабуть, жид, запитав, чи не міг би полк зупинитись у місті
декілька днів чи бодай на завтра, бо завтра у місті ярмарок, а в
Піщанці храм, тому, мовляв, не виключена можливість ексцесів, а
зокрема тому, що ті війська, які щойно відійшли, внесли таке обопільне
подратування між ріжними верствами населення, що відношення між ними
дуже загострене.
Щойно він закінчив свою промову, як у салю засідання увійшла група
селян під проводом якоїсь жінки, років може 40, з надзвичайно суворим
і гарним обличчам та очима, які нібито гнівно позирали на кожного.
Вона, обминаючи всіх, підійшла просто до мене та привітала мене як
представника тих військ, що обстоюють селянські інтереси, якщо все це
правда, що в “Заклику” написано. “Тільки, – каже вона, – треба
прочистити ось те самоврядування та з нього повиганяти таких панків, –
тут вказує добродія, що якраз промовляв – бо від них і вся та біда! А
від нас візьміть подарунок селянський – хліб наш, ковбасу та ще
горілочки – побавить душу гайдамацьку!” Притому подала мені хліб,
ковбасу та пляшку самогону. Загальна сензація…
Я дякую їй за привітання, але кажу, що “чистити” – це вже справа
не наша, а справа тих законів, які має видати Центральна Рада і які
мають подбати, щоби у цій салі сиділи лише ті, що боронитимуть
інтересів народу, а нашою справою є такий уряд боронити. – За хліб
святий щиро дякую, але цей “чортів подарунок” – самогон – не є ознакою
приязні, лише знаком зневаги, а тому йому шлях ось який і… кидаю цю
пляшку крізь вікно, так що аж бризки полетіли.
Делєґація трохи змішано на це все дивиться, але потім виявляє
бажання, щоби гайдамацтво завітало на храм до Піщанки.
Закінчилось засідання конкретним запитанням щодо приділення до
місцевого самоврядування декількох гайдамаків у кадр місцевої міліції,
яка мала бути впорядкована. Приділив я до міліції кількох менше
здатних до походу.
Тільки я вийшов з місцевого самоврядування, як побачив валку
навантажених селянських возів, попереду яких їхав Олекса Григоріїв з
декількома їздцями. Це приїхали наші однострої.
Олекса передає мені плік паперів зі штабу дивізії, які переглядаю
тут же, бо час вже йти до Соціялістів Революціонерів, від яких чекав
вже на мене провідник.
З паперів довідуюсь, що мені підчинено Слобожанський Гайдамацький
Кіш в складі двох піших курінів, одної кінної сотні та гарматної
польової батерії, під орудою Генштабу полковника Сікевича.
Штаб дивізії повідомляє, що як Слобожанський Кіш, так і вислані
“смертники” є такими частинами, в яких важко запровадити карність, а
тому я уповажнений в разі потреби їх розформувати та розіслати по
інших частинах Запорожців, головно в найбільше карний Республиканський
полк.
На словах Григоріїв передав мені, що Слобожанці нині вночі
приїдуть у Карлівку, а завтра мають виступати на Конград, що кінна
гарматна чета приїде з ними, та що “кінський запас”, якому ми дали
досить гроша, веде горячкову акцію купівлі та платної реквізиції
коней.
Одночасно повідомив він, що наші авта і “Партизан” думають їхати в
ешелоні на Харків, щоби звідтам шукати з’єднання з нами. А що, як
“призвичаються” до штабу дивізії? Шкода…
Йду до Соціялістів Революціонерів, куди ведуть провідники, але для
цих розмов беру з собою Андрієнка, який все більше мав до діла з
партійцями, як я.
Їсти хочеться страшенно, тому починаємо йдучи заходитися коло
“подарунків”, які взяв під охорону Андрієнко.
Ведуть нас у півпідвал будинку та раптом опиняймось у великій
ясній кімнаті, в якій десятеро людей, з того дві жінки; всі досить ще
молоді.
Нас вітають, але ані я, ані Андрієнко, не можемо відповісти
нічого, бо мусимо раніше дати раду з селянською ковбасою, від якої ми,
не сподіваючись, що вже дійшли, відкусили по доброму таки кусникові,
тому починаємо з вибачення, що мусіли обідати йдучи та не поспіли
скінчити, на що одна з дівчат під загальний добродушний сміх пропонує
товаришам гайдамакам цукорок чи соняшникових зерен на “десер”.
Після такого вступу бесіда наша набирає відразу такого щирого
товариського характеру, що я не соромлючись відповідаю на запитання
про передбачення щодо земельної політики Уряду, що я про це
нічогісінько не знаю, та лише можу переказати те, що сказав мені
товариш Жуківський, виправляючи нас із Києва, а саме, що вони вжиють
усіх зусиль, щоби не було правих змін курсу, але моя така думка, що по
настроях верховного військового командування нашого, а головно
німецького, ухил направо є неминучий, лише як далеко він піде.
Переказав їм також думку Жуківського про утворення міцних
військових об’єднань, вихованих у соціялістичному дусі як підпори
політики Уряду, та висловив свою думку про необхідність впорядкування
народніх мас для неминучої, може й збройної, боротьби проти тої
реакції, яка може прийти.
Доповідь вислухали дуже уважно та після довгої мовчанки один з
присутніх запитав, показуючи наш “Заклик”: а хто це вам склав?
Відповідаємо, що це колективна праця старшин штабу. І знову
запитання: а хто з нас партійний соціял-революціонер? Кажемо, що в
штабі є лише один партійний і то галицький радикал, а тому від участи
у складенню “Заклику” стримався.
Питають: а чому в заклику спопуляризовані головні засади програми
С. Р. та ще лівих ґруп, щоправда їм надано не лише популярної, але й
поетичної форми, – але всеж це може скласти лише партійний.
Відповідаємо, що хоч із програмою У. П. С. Р. ми обзнайомлені, але не
її брали за основу нашого заклику, лише ті бажання малозаможнього
селянства, які могли спостерігти під час нашого походу.
Далі уважно та досить докладно розпитують вони про настрої в наших
озброєних силах, про їх склад, про взаємини з німцями так, що на деякі
з запитань годі й дати відповідь, бо того, про що нас питали, ми не
спостерігли чи не мали змоги спостерігти.
Нарада закінчилась тим, що управа С. Р-ів Конграду сказала, що
вони мають усе, про що чули, обговорити та про свої постанови
повідомити штаб полку негайно по їх прийняттю.
Від С. Р-ів йду безпосередньо до Спілки учителів, бо вже година 5.
по полудні, але перед дверима вже ждуть на мене звідомлення стеж,
телефонограма з Карлівки, телеграма з Полтави, яку привіз вершник з
“Кінського запасу” разом із запискою від Корніяша.
Вибачаюсь перед представниками учительства, що зібрались в
учительській кімнаті реальної школи чи то гімназії, вже не тямлю де,
влаштовую тутки же в сусідній кімнаті штаб, бо там зібралися Григоріїв
(ад’ютант) з паперами, начальник служби зв’язку, заступник господаря,
післанці і т. д.
Рішуче необхідно при частинах у часи громадянського типу війни, а
міждержавної обов’язково бажано мати референта в громадських справах,
бо інакше бойові операції якось відсуваються на другий плян.
Стежі доносять, що дійшли до призначених місць, що ті ворожі
частини, які йшли на Берестовеньку, звернули до залізниці на Лозову,
де в околицях перестанку Кегічівки чекають на них ешелони та
“Заамурець”, що біля стації Голуби (10-12 кільом. від Конграду) стежа
сполошила анархістів, які від’їхали на схід на дрезині, що по
відомостях залізничників зі ст. Зачепилівки ворожа сторожа стоїть на
мості через річку Берестову біля стації Осипівка.
Отже, треба ніби гнати далі, щоби не дати ворогові опам’ятатись та
використати до кінця легку перемогу під Карлівкою, що вдалася самим
лише маневруванням. Коні відпочали, люди поїли, можна і вночі йти, але
з Карлівки повідомляють, що туди прийшли “смертники” і кінна сотня
Слобожанців разом 120 люда та гармати без коней, які зараз
поповнюються та вчать коней, Дорошенківці пішли на зади, на Селещину,
та що Карлівка, властиво кажучи, порожня від озброєного люду, а повна
майна.
Штаб дивізії пише, що ешелон із Слобожанською піхотою вийде може
вночі, а з Карлівки, звичайно, треба йти пішки, щоби я з кіннотою не
заривався, бо у Катеринославі австрійські війська задержуються, тому
мушу берегти південні напрямки, але все ж кажуть, що моєї ініціятиви
не вяжуть, Корніяш просить вказівок, куди їхати з господарським
ешелоном.
Наказую “смертникам” і Слобожанській кінноті задержатись у
Карлівці до підходу цілого коша, командантові “кінного запасу”
формувати при собі піші та кінні частини, яких би вистарчило на
самооборону, причому “смертникам” тимчасом залишитись у цій залозі.
Наказую зв’язкові наладнати телефонічну сполуку з Харківською
ґрупою та розібрати залізничий тор на Лозову і на південь.
Полковникові Сікевичу посилаю через Карлівку наказ якнайскорше дігнати
кінноту.
Тепер до панів учителів, цікаво, чого вони від мене хочуть. Ну, а
якщо питатимуть про майбутню освітну політику Уряду? Їй Богу про це
нічогісінько не знаю, то так і скажу.
Помилився. Вони кажуть, що абсольвенти всіх мужеських шкіл в
Конграді солідарно заявили учительству, що вони впишуться до
гайдамаків і вимагають видати їм свідоцтва покінчення школи; одначе їм
залишалося ще декілька іспитів, з яких найважніших не можна
пропустити, тому то учительство просить вияснення, чи може полк дати
цим хлопцям який речинець для скінчення іспитів? Притому запитують ще,
чи полк залишається на завтра, бо місцеві організації мають намір
вітати його сніданком.
Пояснюю, що у воєнні часи полк потребує швидкого поповнення, але
тому, що не маємо ще вистарчаючої кількости коней, а хлопці невивчені,
то думаю, що зможу їх залишити на тиждень-два в Конграді для
прискореного вишколу, і цей час можуть вони використати для іспитів.
Та скоріше хотів би я переглянути цих охотників, щоб виявити їхню
здатність до воєнних трудів. На завтра ж все одно залишаюсь у
Конграді, щоби підождати на свою піхоту.
Хлопців негайно викликали на перегляд. Ну і добір! Все це
переважно діти сільських інтелігентів або духовного походження –
моторні, зокрема семінаристи. Всі від 18 до 22 років. Деякі
зобов’язуються ставитись із власними кіньми. Зголосилося разом 108
хлопців.
Я наказав негайно видати однострої та шапки. Хай кінчають науку
вже гайдамаками. Видано їм, скільки було, шабель, до Корніяша пішов
наказ вислати як можна більше зброї та сідел.
Вже цілковито вечором прийшли до штабу С. Р-и та попросили, щоби
полк залишився деякий час у Конграді, бо вони рішили причинитись до
його поповнення надійним елементом, а для цього бажана певна агітація
і тому придався би парад під час ярмарку та гостина гайдамацтва в
Піщанці на храмі.
Вночі було спокійно. Усталено зв’язок з Харковом, який вже заняли
наші разом із німцями. Група, що стояла в Осипівці на
Катеринославському напрямку, не виявила ніякої активности, а також
ґрупа, що була в районі Лозової, отже, можливо було спокійно агітувати
і парадувати.
Ярмарок випав не дуже вдатно, бо зранку перепадував дощ так, що
наші зв’язки з населенням обмежилися гостиною 1-ої та 2-ої сотні на
храмі в Піщанці, а решта сотень була на приняттю у місцевого
самоврядування, яке так ріжнилося від фестівалю в Полтаві, що про це
варт згадати. По-перше, не було переваги військових, бо було нас майже
рівно з присутніми цивільними, по-друге, припрошували та гостили
панночки, місцеві інтелігентки та дочки членів місцевого
самоврядування, по-третє, не було надміру алькоголю, бо лише по чарці
доброї наливки, по-четверте, не було гучних промов, тільки щира
балачка та дві лише промови – одна від війська, одна від громадян. По
сніданні пішли не на танці, а на параду, бо прояснилося і площа почала
наповнятися возами, прийшли і наші сотні з Піщанки з юрбою селян, а
разом з ними прийшла і кінна сотня Слобожанських гайдамаків, 60 їздців
з цим веселим, гарненьким хлопчиком на чолі, який своїми русявими
кучерями звертав мою увагу в Києві під час дефіляди українських
військ. Він доклав, що Слобожанська піхота вже в Карлівці, що вона
везе нам зброю та що збірає там вози і внедовзі буде тут.
Наша дефіляда пройшла майданом дуже гарно, причому в кінці її
машерував пішки, але вже з оселедцями, наш новий актив.
По дефіляді зголосилися нові добровольці, теж понад сто молодих
хлопців, переважно з селян і з тих великих осель, що були довкруги
Конграду. Частину цих новобранців привела до полку та сама жінка, що
вітала мене в місцевому самоврядуванні та яка, по словам наших
гайдамаків, є найвпливовішим агітатором не лише на Піщанку, але й на
цілу округу і яку то уважають ворожкою, чи то відьмою, вже не знаю
чим, але і найповажніші господарі її побоюються.
Ярмарок собі йшов і по його майдані ходили, красуючись новими
одягами, наші нові охочекомонники, бо старі сиділи по домах чи коло
них, бо ще на параді їм заповіджено дальший похід, коли підійде наша
піхота.
Ті наші старшини, переважно зі складу другої сотні, що залишилися
з “маршовими”, гаряче працювали, підготовляючи стайні для нових коней,
спільні помешкання для нового активу, манеж (уїздню) для вправ і т. д.
Коло 3-ої години явився в мене командант кінної сотні гайдамаків і
доклав, що піхота коша зараз підходить і що він теж ладнав сотню, бо
полковник Сікевич наказав по приході усього полку до Конграду
виладнатись для перегляду командуючим групою.
Трохи мене здивувала така велика швидкість, бо між Карлівкою та
Конградом було 35 кільометрів шляхом, який двічи переходить через
глибокі яри з досить таки крутими підйомами.
Виходжу назустріч піхоті. Повз широкої вулиці, що йде на Піщанку,
стоїть виряджена кінна сотня, а з боку Піщанки швидко котиться валка
возів, на яких сидять якісь люди, а на першому з возів повіває
невеличка малинова хоругва.
Командант кінної сотні чвалує раптом попри мене і підлітає до
першого воза, з якого в бігу зіскакує першою якась струнка постать у
сірій селянській свитині, за нею спиняються інші і зіскакує хоруговка.
“З возів, вставай”!.. – звенить, покриваючи згуки, металічний,
трохи охриплий голос і раптом цілий шлях вкривається підбігаючими
людьми з крісами в руках, в сірих свитинах, подібних до свитки того
першого, що зіскочив. Дядьки, що залишилися на возах, швидко
від’їздять в протилежний бік шляху, – уставляючись на самім його краю
лавою, та відкривши цим рухом скорострільні двохколки та гармати, які
теж за поспішаючою бігцем піхотою ідуть і собі займати місце в рядах.
Кінна сотня бігом проїздить назустріч пішакам, що біжать, щоби стати
на їх лівому крилі, так що весь шлях – це жвавий рух, весь повний
коней, людей та возів.
Хвилина, і зі всього цього хаосу виростають два нерухомі мури
озброєного пішого та кінного люду з одного, та порожніх в два ряди
возів – з другого боку.
“Струнко”!.. – звучить команда, але це цілком непотрібно, бо й без
неї усе завмерло нібито вирубане з мармуру.
Чітко, рівномірним і повільним кроком підходить до мене той
перший, шо зіскочив з воза, очевидячки командант полку, та докладає
про стан полку. Переді мною вище середнього росту людина з обличчам
правильних та гарних рисів, на якому малюється вираз міцної волі, що
вироблюється у людей лише постійною звичкою командувати; русява
борідка та вуса ще більше якось підкреслюють це вражіння, надаючи
цілому обличчу поважний вигляд. Ясні очі дивляться прямо, але ніби
десь поза вас і в них блискають рідким блеском ті вогники, що знайомі
тим, хто бував у боях, і які являються познакою хоробрости.
Стискаю комендантові Слобожанських гайдамаків руку і раптом, якось
несподівано, обіймаємось.
Переходжу попри ряди нерухомої лави на правому крилі і бачу вже
знайому з боїв під Арсеналом (див. I. частину Споминів) постать Волоха
з його рябим кам’яним обличчам, а за ним ріжноманітні обличча
“Червоних гайдамаків”, а позаду чорніє масою коней батерія, далі
більше людяні, якісь ніби миліші обличча “Чорного куріня”, за яким
блискає усмішкою комендант кінної сотні.
“Здорові були, брати Гайдамаки!” “Здоров, Пане Отамане!” І враз за
одностайно відрубаною відповіддю неголосно та не поспішаючи звенить
спів: “Ми Гайдамаки, всі ми однакі, всі ми ненавидим пута і ярмо, йшли
діди на муки, підуть і правнуки, ми за народ життя своє дамо!” На
цьому змовкає пісня та знову мертва тиша. Проходжу попри ряди,
вітаючись окремо з декількома знайомими, й висловлюю радість, що зі
собою будемо мати піхоту теж гайдамацьку.
Кажу полковникові Сікевичові – командантові, що я гадаю ниньки ще
продовжувати марш на Лозову та що й він також, давши відпочити людям,
нехай рушає слідом, бо в Конграді залишиться тільки маршова сотня.
“Так, значить, рушати зараз же далі?” – питає він. – “Як можеш”. –
“Звичайно, можу, лиш трохи людей погодуємо, бо ми тільки снідали, а
обід у кухнях, з нами”. “Кухні вперед, – кричить, – обідати!”. Швидко
виїзджають вперед ці необхідні знаряддя війни, коло них збираються
гайдамаки усуміш з дядьками з возів, а Гордієнківська сурма кличе
сідлати і виходити.
За годину вже спускається в долину р. Берестової довга кольона
кінноти з гарматами, яку вітають мешканці Конграду і наші маршові, які
вже дістали зброю та кінний наряд – бракує тільки коней.
Коли ми почали підніматися на плоску височину, що йде на село
Андріївку, зачорніла за нами група вершників. То вже йшла Слобожанська
кіннота з пішою Слобожанською артилерією; вони вийшли трохи раніше,
щоби у разі потреби нас підтримати.
У повній темряві дійшли ми до с. Чорнолозки та “Подарунок Надії”,
де й остали на ніч, а піхота заночувала в 10 кільометрах за нами в
районі Андріївки, висунувши до самого нашого розташування бронепотяг
та ешелон з десантом. Це вони докінчили направу двох паротягів, що
залишили нам відходячі большевики та над приведенням яких до порядку
добре попрацювали ще наші інжініри.
Маючи 1000 баґнетів такої піхоти та ще з 8 скорострілами та 4
гарматами, можна було ризикувати.
Ворожий бронепотяг та його прикриття без жадного стрілу чкурнули
до стації Орелька.
На ранок 9-го квітня пішли ми далі.
Піхота, яка, не маючи муштрових коней, яких треба на ранок убрати
та підгодувати, приїхала на своїх возах майже до самого хвоста нашої
кольони, а відставша її артилерія також швидко всіх дігнала.
“Бронепотяг” та його залога вискочили вперед аж до річки Орель, де
звели бій з ворожим бронепотягом. Всю цю акцію вів особисто Волох.
Піхота пігнала повз залізницю на допомогу бронепотягові, а
кіннота, ухилившись на північ, пішла через село Артельне в обхід
залізничих переправ через Орель та Орельку.
До 4 (16) години вже з цими переправами покінчено, і ворожий
бронепотяг відійшов до самої Лозової. Вже в пітьмі ночі вскочили майже
одночасно до цього залізничого вузла Слобожанці повз залізницю, а дві
Гордієнківські сотні з півночі.
Решта полку, зморена форсовним маршем, бо пройдено в півтори доби
85 кільометрів, зупинилася в районі Панютино-Лозова.
Під час цього переходу трапився випадок, про який варто згадати,
бо він характерний для того часу: коли ми переходили Орельку, яка уся
гейби обросла численними селами та хуторами, явились у нас селяни з
повідомленням, що якийсь большевицький комісар, з невеличким відділом
озброєних на возах, щойно проїхав на північ на панських конях та в
екіпажі, збираючи з розкиданих хуторів грошеву контрибуцію для куріня
анархістів.
Селяни голосились на провідників для погоні, не тому, щоби
відібрати гроші, бо вже важко було би встановити, що кому належиться,
але тому, щоби покарати “контрибутчиків”.
На їх настирливе прохання я мусів вислати погоню за
“контрибутчиками”, яка гналася два дні, кінець-кінцем, вже на
селянських возах, відправивши муштрових коней до полку, таки дігнала і
відібрала щось понад 100 тисяч карбованців ріжною валютою.
Добродій комісар не мав ніяких повновластей від влади, а з ним
було шістьох озброєних до зубів грабіжників.
Село Панютино це, власне кажучи, не село, а залізничий присілок
коло стації тої назви, на якій міститься паровозне депо та значна
частина залізничих майстерень вузла Лозової.
Треба сказати, що в той час не доводилося мені бачити більше
національно свідомого та організованого осередка.
Нас зустріли, провели, влаштували – нам показали майстерні, куди
були сховані “хворі” паротяги, які за дві години можуть бути пущені в
рух; повідомили, що місцева “Просвіта”, якщо ми хоч трошки залишимось,
влаштує нам виставу та бесіду, та врешті до двадцять техніків-майстрів
ріжного фаху зголосилося до нашої технічно-зв’язкової сотні, зробивши
її таким чином поважною технічною силою.
Робітництво майстерень та залізничого вузла берегло все це майно
від вивозу на Московщину лише тому, що вірило в прихід української
влади, близької їм щодо мови і успосіблення, влади, що заступала
інтереси українського селянства та робітництва, вони і до війська
українського готові вступити та йому допомагати, але для чого та що
робитимуть тут німці? Для чого та чому вже почалися репресії проти
українського робітництва, про що вони вже мають гіркі повідомлення з
Харкова, де є вже протидемократичні накази тамошньої комендатури?
“Ми”, – казали в щирій балачці представники робітничої кольони в
Панютині, – “охоче поділимось владою з нашим трудовим селянством і
невеличкою нашою інтелігенцією трудовою, але на шлях безоглядного
підпорядкування московському пролетаріятові може штурхнути нас те,
коли ми побачимо, що українську самостійність хочуть використати проти
нас”.
І дивно було почути ті самі слова, які нібито сказав у Центральній
Раді Неронович, який загрожував прикликанням російського пролєтаріяту
на поміч проти реакції, та якого за це нібито розстріляли Богданівці.
Мимоволі напрошувалось запитання: а чи-ж мали вони право так
робити, йдучи в авангарді німецьких військ, що наступали згідно з
умовою, складеною з нашим урядом?
Щоправда, навіть Ленін в одній зі своїх пізніших промов, оцінюючи
ріжницю між Берестейським договором і договором членів російських
установчих зборів в Сибірі з представниками Антанти, сказав: “Уявіть
собі, що до вашого авта підскочила ґрупа грабіжників і, приставивши
пістолю до чола, вимагає віддати їм авто, щоби їхати на дальший
грабунок і ви згодились авто віддати; уявіть собі і другий випадок, що
ви віддаєте своє авто грабіжникам для того, щоби вони їхали ним дальше
грабувати, але добровільно, чи то за певну плату. Що трапилось? В
обидвох випадках ви віддали авто грабіжникам свідомі того, що вони
поїдуть ним далі грабувати. Але спитаємо, яка з тих нагод може бути
скорше виправдана і не лише з мотивів етичних, але з чисто
матеріяльних?”
Отже, визнайтеся тепер, до якої категорії буде відноситись та чи
друга “угода”?
Цікаво, що панютинський робітничий осередок, який був під впливом
соціял-демократів, поставив нам категоричну вимогу не чіпати тих
українських комуністів, які залишилися в Панютині, бо вони, виконуючи
свої партійні обов’язки при щойно відійшовшій московській владі, все
були не лише льояльні до українських визвольних змагань, а навіть у
питаннях культурного характеру щиро помагали. Добре, що 3-тя сотня
стояла у Лозовій, а то було би тяжко її здержати, бо вона все мала
нахил до вжиття репресій там, де їх не конче було потрібно.
Ясно було, що наступає для України психольоґічно-суспільна кріза:
селяни в Києві начинають зневірюватись у доцільности української
самостійности, бо бояться, що вона принесе їм реакцію. Гребінчанські
міщани бояться правих реформ від української влади, під Хоролом
частина селянства стала озброєно проти нас і була готова ототожнити
Україну з реакцією, в Конграді С. Р-и допомагають і то лише з огляду
на гасло нашого “Заклику”, щоби протиділати реакції, а Панютинські
робітники просто кажуть і майже загрожують стати при боці Москви, якщо
прийде реакція, а міжтим ця реакція вже отруїла своїми бацілами
військово-здоровий організм Запорожжа, що вже перестав бути виразником
волі мас, а може поки що є виразником волі всеї мійської позаклясової
української і лише демократичної інтелігенції та інших суспільних
ґруп, теж не соціялістичних.
Цікаво, що народні маси по всім цим нашим уривочним спостереженням
ще досі не знайшли своєї влади, яка би їх цілковито задовольнила, тому
таке відірвання кермування та збройної сили від мас шкідливе, зокрема
в цей період процесу шукання чи то популярної, чи то бодай “твердої”
влади.
Відчуваємо пекучу потребу якось цій біді запобігти, знайти якусь
ще точку опертя в Запорожцях, бо Гордієнківських кадрів ледви
вистарчає, щоби утримати відповідні настрої бодай у межах полку, та й
небагато нас, хоч і розкинули ми свої маршові сотні від Лубнів аж до
Лозової.
Здається, Слобожанці можуть бути такою другою точкою опертя; щось
стійке є і в цих нерухомих, впевнених обличчах.
Отже, 10. ранком іду до стації Лозової – налагодити охорону, а
заразом познайомитись зі складом Слобожанських гайдамаків. Своїм
хлопцям з другої сотні та кулеметчикам наказую теж познайомитись з цим
полком докладніше і здати про це вичерпуючий звіт.
Може, це воля сприяючої долі, що обидва Гайдамацькі полки зійшлися
в одному відділі під одною орудою.
Полковник Сікевич робить вражіння доброго муштровика, який в
захопленні від тої частини, яку він приняв під свою оруду та яку він
уважав зразком бойової карности і витривалости. Він мені оповідав, що
бувший начальник штабу Коша Удовиченко Олександер залишив Кіш у Києві
та пішов до Слівінського у Генеральний штаб, який тепер є в періоді
формування, що нагінка на гайдамаків та висилка їх із Києва була
внаслідок того, що хлопці, карні на муштрі та в службі, ніяк не могли
відзвичаїтись від цього, щоби мати свою власну думку поза службою, та
часто густо допускалися некарних учинків на ґрунті політичного
розходження з іншими частинами київської залоги. Про останнє йому
відомо ще від Слівінського, який інформував його про полк, коли робив
йому пропозицію переняти цей полк перед виходом із Києва.
Полковник Сікевич казав мені, що він взагалі проти політики у
частині, а що, мовляв, це справа Волоха, який є найпопулярнішою особою
в полку.
Побалакав я із Волохом – це людина інтуїтивно-чутливо-розуміюча
настрої мас, а разом із тим людина крайніх, найрадикальніших гасел.
Таких людей залюбки називають у нас чомусь-то демаґоґами, хоча демаґоґ
свідомо ділає на чуття-інстинкти, а такі, як Волох, це якраз втілення
чуття.
У мент моєї балачки з ним він висловлював велике невдоволення тим,
що Уряд Центральної Ради випустив віжки з рук і їде в кареті, яку
везуть неслухняні коні – німці на нещастя їх використовують і везуть,
куди схочуть, а добродії з Центральної Ради думають, що це вони їдуть,
куди хочуть. Його тодішна політична концепція влади, яку він бажав би
Україні, була досить невиразна, але скоріше була радянська, чим якась
інша. Командант Чорного куріня, прізвища якого, на жаль, не пам’ятаю,
був такої думки, що форму устрою можуть вирішити лише Установчі Збори,
а як вони зберуться, це з його слів було неясно. Отже, так виглядало
командування.
А щодо гайдамацької маси, то вся вона була за народоправством,
розуміючи під народом трудові його верстви.
Поки розбирались ми в настроях Слобожанців, наші стежі посувалися
вперед, причому Слобідські йшли в напрямку на Барвінкове, а
Гордієнківські на Павлоград. Десь коло 10-ої години рано прийшло
донесення з фронту, знад річок Вел. та Малої Терновці, 10 кільометрів
від Лозової, що на південному напрямку ворога не було, але стація
Руднева занята анархістами.
Одночасно з цими відомостями з харківського напрямку приїхав до
Лозової ешелон Дорошенківців під проводом полк. Загродського, а від
Конграду прийшла Дорошенківська кінна сотня. Дорошенківці перебрали на
себе охорону Лозової, звільнивши гайдамацькі частини.
Волох, як тільки довідався, що у Рудневі є анархісти, став
настирливо проситись вперед, так що за пів години вже гнав зі своїм
курінем потягом у той бік, а “чорні” та дві Гордієнківські сотні теж
приготовилися до виступу.
Руднево заняли з наскоку, але ворог очевидячки спам’ятався, бо
почав вводити в бій все нові та нові частини так, що незабаром
готовляться до наступу і “чорні” і Гордієнківці. Аж до Лозової, знову
таки з Харкова, під’їхав потяг, у якому два куріні німців та попереду
нього бронепотяг. Довідавшись про бій під Рудневом, німці, не давши
виїхати нашому ешелонові з “чорними”, проскочили вперед, але за
півтора години їх ешелон від’їхав назад, бо дістав тверду відсіч, а
Волох зі своїми Червоними гайдамаками залишився, майже окружений
большевиками, але все-таки держав ст. Руднево. На виручку пішли
“чорні” та Гордієнківці, за ними спам’ятавшися і німці та до 3-ох
годин Волоха виручили, причому чимало Червоних гайдамаків поранено та
побито, і сам Волох був ранений в руку та ще багнетом. Дальший наступ
на Барвінкове спинено наказом Натіїва, що Гордієнківці мусять бути
витягнуті з бою і стояти в поготівлю для посадження в ешелон, щоби
їхати на південь, та що в цій операції полк підлягатиме комендантові
Республиканців полковникові Болбочанові, від якого я маю дістати
певніші вказівки. Йому чогось підпорядковувати мене не вагаються, а
він такий же “кріґсофіцер” (1), як і всі інші, крім звичайно старших
ранґ штабу Натіїва – полковника Сікевича, Алмазова і мене.
Шкода розставатися зі Слобожанцями, яких бойові і товариські
властивости я зумів вже оцінити, але добре, що західний напрямок
доручають Сікевичові, підпорядковуючи йому Дорошенківців. Цей раду
дасть.
Пишу цілком щиро донесення до штабу дивізії, висилаючи копію і
Генеральному секретареві Жуківському про те, що вважаю полк
Слобідських гайдамаків надзвичайно видатною та бойово-карною частиною,
а тому сама думка про його розформовання є шкідливою, а також небажані
зміни в його командному складі.
Одночасно ще вечером дня 10-го післав я накази в Карлівку та
Конград, прискорити доформування та долучити до полку всі вже готові
частини, зокрема приєднатися “смертникам”. Корніяшеві у Полтаву даю
наказ їхати з господарською частиною до нас через Харків, туди
спрямувати і автовідділ, але вважати, щоби він дорогою до когось не
“прив’язався”. Таким робом підтягаємо все, що можна, щоби у цю нову
операцію вступити в якнайбільшому складі.
Використовуючи те, що Дорошенківці та німці заступили усю охорону
у Лозовій, що з полку знята відповідальність за західний напрямок,
стягаю все в район Панютина, щоби провести сяку-таку муштру, вдягти
тих, хто ще не вдягнутий, направити наряд на коней і т.д.
Легко сказати, скоро вже повний місяць в безпереривному русі і то
в боях, коли не числити двохдневної перерви у Полтаві; за цей час
горячкове формування в поході і ніякої можливости не то якогось
вишколу, а доброго ознайомлення командного складу з людьми та людей з
кіньми.
День 11-го дано на відпочинок і переґруповання, а 12-ий призначено
на вправи одинцем по сотнях – володіння конем, шаблею тощо.
20-го (2) вечером викликав мене до Лозової командант 2-го
Запоріжського полку полковник Болбочан, який приїхав туди з першим
своїм ешелоном. Його полк також виріс за цей час, так що аж потрібував
двох ешелонів, щоправда, в цих ешелонах надто було багато особових
возів і надто багато старшин без призначення.
Полковник Болбочан переказав мені, що ми їдемо на Крим, але про це
ніхто, крім мене, не повинен знати, а чому їдемо на Крим, відомо йому,
полковникові Болбочанові, а моїм завданням є навантажити полк, їхати
слідом за його ешелонами, притому держати з ним тісний зв’язок всіма
засобами. Біда з цими неофітами військової справи – ну, хоч би
будь-яку орієнтацію подав, а то, як зв’язок обірветься, що тоді?
Питає мене, скільки потрібно мені ешелонів – відповідаю, що
найменше чотири і всі з вантажних возів, особових непотрібно. Він
трохи здивований цією цифрою, але доводиться пояснити, що в мене
головне це коні; коні та коні, а їх не всадиш більше як 8 до воза. Та
ще треба і возів для людей, та ще спеціального додання возів для
коней.
Обіцяно надіслати необхідні вози і 2-ий Запоріжський полк
погуркотів собі далі на південь.
12-го квітня подали перший ешелон з Харкова і – радість: на ньому
поважно похитуються наші “Пежо” і потрясає своїма башенками
“Партизан”, а коло них притулились мотоциклі. Але що ж це? їх вже
дванадцять – добре, але добряга Корніяш застряг у Харкові лише з
муніційними возами й при автовідділі.
Вечером 13-го підійшло все готове: прийшли до Алмазова дві
гарматки новісенькі, поблискуючи фарбою, не то що заслужені старі
з-під Лубнів і Ромодану, на яких стільки вищербинок від куль, що вони
подібні на вісповате обличча; при цих двох гарматках і кулеметна чета
“Максима” для власного прикриття.
У цій другій четі, як і в першій, лише 6 старшин, решта козаки з
досвідчених фронтових гармашів, ледви не кожний може бути за
підстаршину. Люди в батерії могутні, так що аж страх збірає, щоби
часом не попасти в їх руки.
За свої 20 років чинної служби у війську це другий раз у житті
бачив я таку батерію. Перша була 3-тя кінно Гвардійська, куди вибирали
щороку 15 до 20 хлопців з півторатисячного укомплектування 3-тої
гвардійської дивізії. Але мушу зазначити, що національний склад цеї
першої батерії, звичайно козаків, був такий, що якби він був у ній під
час революції, то вона просто перейшла би в українську армію. Одним
лише відріжнялась гайдамацька артилерія, а саме ініціятивою цілого її
складу, як в бою, так і поза боєм.
Прийшли також “смертники” в складі двохкулеметної команди
“Максима” з більшою як треба обслугою та, очевидячки, щоби не псувати
загального вигляду полку, в сірих, трохи від наших ясніших чемерках та
шапках сивих з темно-блакітними шликами.
З Конграду підійшло 84 хлопців вже готових, наші же учні гайдамаки
ще не здали всіх іспитів і мали дігнати полк, як підійдуть до них коні
з Карлівки, де вже “Кінський запас” розгорнувся в повну сотню в 140
шабель. В Конграді теж ще прибули на поповнення селянські хлопці, що
вийшли по приговорі сільських громад як якоїсь своєрідної мобілізації,
тому там після виходу вже готових, залишилося ще понад 250 озброєних,
але без коней, частинно без одягів, які мав їм довезти з Полтави наш
господарчий відділ, що лишив там Корніяш разом з похідною півсотнею в
силі 65 озброєних гайдамаків.
Упорядкувалась також похідна сотня і в Панютині головно для
поповнення технічних наших відділів та артилерії, хоч був гарматний
відділ і в Конграді, де залишився старшина артилерії, який мав
підтягнути гарматку з тилових складів і влаштувати там навчання. В
Панютині вже було зібраних понад сто людей. До того замислювали ми і
свою сотню в Лубнах 110 люда так, що загалом в запіллю було людського
запасу понад 500 чоловік, не рахуючи немуштрованих. Також упорядковано
ремонтне кінське депо в Карлівці та одягове матеріяльне депо в
Полтаві. Команду всієї цієї етапної лінії полку об’єднано в руках
поважнішого старшини сотника 2 сотні Іваська, який мав свій осідок у
Конграді та звідтам мусів координувати цілий наш етап.
Сам полк до менту походу на південь мав вже чотири муштрових сотні
по 130-140 шабель, два відділи скорострілів разом до 160 люда, 4
“Кольти” в тороках та 2 “Максими”; сотня технічно-зв’язкова заразом і
охоронна сотня штабу 140 шабель та дві телєграфічні, дві телефонічні,
одна кабельна і дві підривні двуколки, а до того два підривні вози;
автовідділ, два легкі авта “Балтієць” та “Форд”, три вантажних, три
тонових “Пежо”, 12 мотоциклів, автоцистерна та автомайстерня.
Коло автовідділу держався і “Партизан”, так що там всього було до
100 баґнетів та два “Максими”. Кінно-гарматна батерія мала 4
кінно-гірські гармати з повною кількістю набійних скринь та два
кулемети “Максима”; ціла її обслуга мала близько 300 чоловік.
Кожний з цих муштрових відділів полку мав кухні на повну
скількість людей, два господарських вози по 4 коні та дві муніційні
двоколки з чотирьохкінною упряжкою замість двох коней, між іншим наші
кулеметні Максимівські двуколки теж мали своєрідну упряжку кінних
кулеметних відділів в шість коней так, що могли намагати за своєю
кіннотою чвалом і вскач.
Щоби дати повну уяву про те, що тоді носила назву Запоріжського
полку кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка, треба сказати дещо і про
“господарчу частину”. Вона тоді вже була теж не будь-що, а мала вона
20 господарських возів по 2 коні та 25 залізничих возів повних майна,
а крім того свою власну збройну силу в 10 вершників і 100 пішаків з
двома “Максимами”; пішаки разом із тим були рухомим запасом людей для
муштрової частини полку на випадок втрат. Крім цієї збройної сили,
було ще в господарській частині 60 немуштрових, але теж озброєних.
Безумовно, це була ненормальна частина, бо де то хто бачив або
чув, щоби в кінному полку, хоч би і окремому, хоч би й єдиному, були
свої автовідділи, гармати, окрема етапна лінія з маршовими сотнями,
кінськими запасами і т. д., але ця організація якнайкраще відповідала
не дуже то нормальним умовам і тодішній війні, а також і взаєминам зі
спільниками (німцями) та населенням.
Для тих, хто не визнав можности впорядкування міліційних військ,
скажу, що вся ця організація доконана при помочі – одного старшини з
вищою військовою освітою та передвоєнними кваліфікаціями на чолі –
двох з передвоєнними кваліфікаціями в артилерії та чотирох, яких можна
було уважати за маючих певну військову освіту, бо були бодай по
прискореному курсі в юнацьких і військових школах до війни – з них два
в артилерії. Решта старшини, навіть підстаршини, це з воєнного вже
часу, як от командант сотні технічно-зв’язкової – підстаршини, які
мали за собою і то не цілий досвід війни, зато велике революційне
натхнення, а головно бажання праці і буйну енергію, так що просто
страшно було щось сказати, бо зараз же підхоплювали і виконували.
Звичайно, така могутня організація вимагала дуже великих грошевих
витрат так, що не вистарчало тої здобичі, що ми мали, та щоби не
зловживати реквізіційними квітками, доніс я Натіїву – копія
Жуківському – про необхідність мати гроші по певнім кошторисі, та ми
їх і не дістали і надалі жили тим, що шабля добула, а часом капнуло
щось зі штабу дивізії.
Після горячкової праці на ранок 14. все впорядковано та в цей день
мали вантажитись три довжезні наші бойові ешелони, всі разом так, що
кожний ешелон зокрема був готовою боєвою одиницею. В кожний ешелон
приділено також телеграфістів для зв’язку. Ешелони вийшли трохи
тяжковаті по числі возів, але не по вазі.
Вантажимося, але Панютинці піднімають крик, вони навмисне для нас
впорядкували виставу і вечірку. Ну що ж, навантажимось, попрощаємось,
а вночі вперед на новий напрямок, бо Болбочан вже вийшов з Павлограду
так, що треба поспішати.
Дивлюся, як дружно клопочуться коло ешелонів хлопці, поскидавши
чемерки, лише в синіх блискучих куцанах, як подають коней, як
укладають вози, щоби було добре та й гарно; як сотня перед сотнею
пописується швидкістю та якістю праці, та мимоволі росте в серці
нерозгадана радість про майбутнє цього нового полку, нової армії, якої
традиція не має ще повного року, але в якій спадщина великого минулого
спалахнула новим огнем посвяти для Батьківщини. Віриться, що цим
полком можна ризикнути на те, що й називається вінцем кінноти: кінну
атаку на шаблі.
Очевидячки це відчуваю не лише я: ось стоїть сотник Нестроїв і
любується своїми возами, що чепурненько поблискують свіжою фарбою.
Пофарбовані в залізничих майстернях, стоять щойно навантажені на
ваґоні, а він, побачивши мене, підходить і каже: “А що, батьку, з
такими хлопцями і в кінну атаку не страшно!”
Завантажились і на забаву. Завзято танцюють хлопці, але заграла
сурма і всі юрбою метнулись до ешелонів. Засвистав паротяг і врешті
ешелон, постукуючи на рейках та колихаючи вагонами й возами на
плятформах та вартовим біля кулемета на паротязі, вирушає в напрямку
на південь у невідому темряву, бо хто зна, що нас там усіх чекає…
“Закурила доріженька через брід”… звенить, заглушувана колесами
пісня. Так і куриться вона. Але не порохом-курявою, а клубами чорного
диму з паротягу. І не пропливають повагом, сидячи зручно у м’яких
сідлах, моторні козаки з люльками в зубах і оселедцем за вухом та
високі берести й хвилюючий ковиль на степовій доріжці – а спішать,
біжать телеграфічні стовпи, гуркотять містки попри хитаючіся вози, з
яких виглядає то здивована кінська голова з роздутими храпами, то
чубате, подекуди теж з люлькою, а частіше з цигаркою у зубах обличча
новітнього гайдамаки, якого несе вихром, як чорт Вакулу, машина ланами
колишніх “Диких Піль” на південь у Крим, забутими шляхами його
предків.
III. Похід на Крим. Зустріч в австрійськими галицькими частинами
та російським відділом полк. Дроздовського. Конфлікт з
німецько-австрійським командуванням
Швидко минають стації і перестанки, та на ранок 15-го наш перший
ешелон уже в Павлограді, а два інші муштрові розтягнулися від
Жемчужникова до Павлограду. Господарська частина сповістила, що вона,
мабуть, вийде 15-го або 16-го з Харкова на Лозову.
У Павлограді чекав на нас зв’язковий від Болбочана, який передав
устно повідомлення, що у Синельникові дійшло у Республиканців до
непорозуміння з австрійським командуванням, яке не хотіло пустити
їхніх ешелонів на південь. Конфлікт випав так гостро, що Болбочанові
довелося пустити один зі своїх ешелонів по переводах, які не були
добре наставлені, і це привело до того, що зіткнулися ешелони наш і
австрійський, причому зіскочило з рейок декілька возів. Є ранені з
обох боків, але Республиканці пішли далі. Нам підтверджувався наказ
йти вперед за всяку ціну, не спиняючись ні перед чим, і в повному
поготівлю.
Одночасно прийшов і австрійський командант стації Павлограду,
якийсь молодий старшина, та намагаючись балакати суворо, що йому не
дуже щастило, бачучи наших чубатих, переказав, що його “обер-команда”
з Синельникова наказала всім українським ешелонам задержатись до
вияснення українського Уряду, куди і з якою метою йдуть ці ешелони.
Гаразд. Робимо вигляд, що приймаємо це під увагу, а тимчасом
стягаємо всі ешелони до Павлограду та перегруповуємо вози так, щоби
кожний ешелон став “бронепотягом”, тобто міг стріляти, не знімаючи ані
людей, ані гармат, ані кулеметів. “Партизан” йде до першого ешелону,
натомість третій дістає чету кулеметів “Кольта”.
Поки це все діється, Андрієнко їде з групою наших їздців до міста,
щоби там розклеїти наш “Заклик”, який ми роздавали на кожній стації та
викидали з возів коло кожної хати, близької до залізничого шляху.
За якої пів години він повернувся та привіз з собою двох старшин,
які зголосилися один як командант, другий як ад’ютант Павлоградського
гусарського полку, що тепер вважає себе приналежним до Української
Армії. Павлоградський гусарський полк це старий полк російської армії,
який виводив своє походження від Слобідських козацьких полків, яких за
Катерини II. перемінено в гусарів.
Цей полк, – власне кажучи словами Андрієнка, дута орхестра полку
та господарська частина з невеличкою кількістю муштровиків, залишився
якимось чудом у Павлограді за весь час большевицької влади, а в
перехідний час захопив владу, тоді здається, коли вже не було що її
захоплювати, та вирішив, що він український.
На мою пропозицію, приєднатись до Гордієнківців, командант
“Павлоградських гусарів”(українські гусари, це вже історичний незмисл
так, як і сердюки республиканської влади) заявив, що його залишив
Болбочан у Павлограді на доформування (1) під його історичною назвою,
тому він може рушити в похід лише тоді, коли скінчить формування.
Очевидячки ми мали діло з типом “місцевих” частин, які виробилися
в цей період революції, які визнають, яку хочете, владу, щоби тільки
не рушитись з місця. Головною базою таких “військових” частин була
завсігди або орхестра, або майстерня, або хлібопекарня, які давали
“бойовому станові” частини заробіток, ну, а кожна з явившихся влад
охоче приймала під свій прапор “добровільно зголосившуся” частину з
огляду на ті економічні чи “моральні” вигоди, які вона давала.
Останніми вигодами уважали можливість мати орхестру на свято, тому
такі орхестри з подивугідною зручністю вміли грати і “Інтерціонал”, і
“Боже вождя храні”, і “Ще не вмерла”, і “Дайчлянд, Дайчлянд ібер
алєс”, словом, що захочете.
Тому то ми і не намагалися робити цих “Українських гусарів” хоч би
своїм маршевим осередком, а заклали попри них свій кадр, щоби
відбирати з того, що прийде до “музики”, все, що певніше, та робити з
них Гордієнківців.
Поки це все діялось, приїхав зараз же за третім ешелоном маленький
ешелон з 5 возів з паротягом, в якому було повно коней та людей. Це
прийшли поповнення з Полтави, Карлівки та Конграду, які привезли
донесення від всіх начальників нашого етапу про те, що всі наші
поповнення, які все прибували, вже вдягнуто та озброєно, бракує лишень
коней, та що в Панютині чекає прибуття господарського ешелону щось
коло 20 вільних одностроїв. Значиться працюють хлопці.
З огляду на передбачений конфлікт висилаю взад із відходячим
паротягом довгу інструкцію-наказ, як треба поводитись в разі конфлікту
та в разі небезпеки роззброєння, а саме – відходити на села, вдержуючи
між відділами зв’язок і тільки в конечності шукати з’єднання з полком;
на всіх телефонних та телеграфних стаціях мати своїх людей, бажано і
жінок, яких не так легко викрити; впорядкувати висилку донесень до
Уряду, паротягами, дрезинами, вершниками, селянськими возами, а в разі
необхідности також і перебраними людьми, жінками, старцями, держати
міцний зв’язок з соціялістичними партіями, зокрема з селом.
Шлю також у Панютино, до тамошніх організацій, прохання допомагати
в організації зв’язку з нашим Урядом, головно випозичанням технічних
засобів.
Висилаю також докладне донесення в штаб дивізії, копія
Жуківському.
Нарешті все готове; та раптом, захопивши телеґрафні получення і
передавши телеграфістам на стації, які нам сприяли, щоби підготовили
на Синельниково разом три тори – близче до депо та виходу на
Олександрівськ – їдемо досить таки в незвичному та незабезпеченому
порядкові – ешелон за ешелоном на п’ять хвилин відстані. Факелів для
опреділення відстані між ешелонами немає, а замінити їх нічим, одно
добре, що профіль шляху дозволяє далеко бачити дими та ешелони.
Під вечір приїзджаємо до Синельникова, яке нас приймає і дає нам
три тори – один поруч одного і дуже зручних, бо далеко від стаційних
будинків, близько депо, а головне відділених цілою низкою порожніх
торів від тої частини широко розкиненої стації, де скупчились
австрійські ешелони вже навантажені та які ще навантажуються.
Австрійців дуже багато.
Спиняємось. Ну, як то будуть поводитись пани з “Оберкомандо”? На
відзив сурми швидко ладнаються гайдамаки та на всякий випадок –
повертаються на помостах ваґонів гармати. Андрієнко з “Партизаном” іде
до депо “попросити дозволу” взяти паротяги, а я з невеличкою вартою
збіраюсь до “Оберкомандо” зголосити свій приїзд та від’їзд.
Ще не закінчили наші вивантаження, як бачимо великий рух коло
австрійських ешелонів, звідки починають рушати до нас вояцькі постаті
поодинцем та юрбами, але всі без зброї і дехто махає шапками.
Підійшли, громадяться коло нас, чуємо українську мову та вигуки: –
“Дивись, а от Запорожці! Справжні і ненамальовані – живі! Усе, як у
книзі – оселедці, чемерки, шлики, зброя!”…
Виявляється, що це “австріяки”, але свої, галичани: один із тих
полків, яких необачно післало австрійське військове командування на
Україну і яких лише після розстрілів та репресій вдалося перекинути
знову на італійський фронт.
Хлопці згоджуються провести мене до “Оберкомандо”, куди йду
окружений гуртом своїх – чужих, які розпитують, оповідають, радіють.
Ось і “Оберкомандо” в особовому возі, звідки очевидячки видно, з яким
ескортом підходить український командант, та що робиться коло нашого
ешелону.
“Оберкомандо” приймає мене зимно, але увічливо. Я так само
увічливо зголошую переїзд через Синельниково української кінноти, яка
йде на південь по наказу нашої команди. Куди йдемо, не знаю, але не
смію гаяти ані хвилини часу, а тому прошу для ешелонів дальшого шляху
негайно і то поза чергу з іншими, які їхали в цім напрямку.
“А чому вивантажили так бурхливо людей?” – похмуро питає поважного
вже віку ґенерал. – “Вечеряти”, – відповідаю, не моргнувши оком, –
“годі їсти з вікон, та ще забалакалися з земляками, триста ж років не
бачилися”…
Обличча ґенерала раптом прояснилося, він вибухає сміхом, лається
по вояцьки та каже: “Ну, то їдьте, чорт з вами, бачу, що вам вже і
паротяги подають”. Дійсно, вже підходили свіжі паротяги до наших
ешелонів і коло одного їхав “Партизан”, очевидячки теж “вечеряти”.
“Їдьте”, каже посміхаючись генерал, “все одно піймають вас на півдні
німці та ще пруссаки”. – “А на півдні вже пруссаки?” – питаю, – “в
Олександрівську?” – “Ні, туди їдуть Січові Стрільці. Думаю, що ви з
ними також з 300 років не бачилися?” – “Ні”, – кажу, – “ще більше як
300 років, ваша ексцеленціє, бо їх традиція сягає ще дальше”… “Ну,
так хай щастить! бо пруссаки вас таки піймають”.
– “Хто знає, а може й ні: я ж маю наказ, а ексцеленція знають, що
значить наказ для вояка, і прошу не думати, що ми, українці, не вміємо
наказу виконати”.
– “Навпаки”, – каже ґенерал, – “тут ваша піхота зі своїм
виконанням наказу наробила всім великого клопоту, але ще не було тут
цих ваших земляків”. – “А тепер це тяжче?” – “Звичайно, тяжче. Ну, так
щасливо!”
Попрощавшись із ґенералом, як вже добрі знайомі, їдемо на
Олександрівськ, не ризикуючи так ешелонами як на дорозі від Павлограду
до Синельникова.
У Синельникові годі було думати про офіційне організовання
маршевої сотні, тому залишили ми лишень телеграфістів та невеличкий
кадр, щоби скермовувати всіх бажаючих вступити в наші ряди, до
Павлограду. Наш Заклик розповсюднили ми по Синельникові за дозволом
австрійської команди, яка згодилась вислати з ним стежу, зложену з
галицьких вояків, на поблизькі села. Ми приїхали на стацію
Олександрівськ. В місті ішли бої, а на стації бачили ми лише варту
Січових Стрільців, які переказали, що на Мелітополь йде 15 німецька
дивізія ґенерала Коша.
Тому що від Болбочана був наказ поспішати на Мелітополь, де ще
держаться москалі, то ми пігнали далі, але нормально ешелон за
ешелоном, бо вже весь шлях до Мелітополя був наш і від німців стояли
по стаціях лише малі стійки.
Ранком 19-го дістали ми наказ вивантажитись поешелонно на шляху
між Мелітополем та ст. Федорівкою, бо Республиканці б’ються під
Мелітополем з москалями, тож треба забезпечити їх праве крило.
Перший ешелон швидко вивантажується та йде у розріз між
Мелітополем та німецькою кольонією Райхенфельд, але другий ешелон ще
не підійшов до Федорівки, а там артилерія, яку на шляху в тім місці,
де вивантажився перший, не можна вивантажити: нема добрих під’їздів.
Вивантажені сотні, зв’язкову не виключаючи, йдуть праворуч від
шляху, шукаючи правого крила своєї піхоти, і швидко стежі надибують
ворожі стежі, що прямують на північ повз залізницю. Йде гарматний бій
і розриви шрапнелів вказують, де свої, а де чужі, але раптом починає
стріляти якась гармата зі заходу; вбік Мелітополя та по широкому шляху
від Райхенфельду проходять теж якісь війська, що в ході розгортаються
на південь від цього шляху. В далекогляді і не розбереш, свої чи чужі,
але здається не німці. Якісь стежі трухцем спішать в наш бік; ось-ось
зійдуться з далеко від’їхавшими нашими правими стежами, але ці і тамті
спинилися та якось здалеку придивляються одні одним – звідтам гонить
гайдамака: “Батьку! російські старшини – в лискучих погонах. Чи
починати з ними бій, чи ні?”… Нічогісенько не розумію. Але за тою
стежою, у виразно російськім однострою, виїзжає німецька зі списами та
в шеломах, яка йде до наших і з першими не б’ється…
Треба вияснити, в чім справа, тому чвалую туди. Переді мною стежа
у формі Стародубського драгунського полку на питомих цьому полкові
буланих конях – всі старшини і всі в золотих погонах.
Німецька стежа, побачивши рух нашої групи, теж підходить до нас.
Питаю старшин – хто вони – відповідають, що “Добровольці” з
румунського фронту. Придивляюсь до облич та в одному пізнаю свого
земляка Киянина та молодшого товариша по Київському Кадетському
Корпусі. “Тоня, ти, чи не ти?” – Цей дивиться – пізнає: – “А,
Всеволод! що в тебе за одяг?” – “Української кінноти. – А ви що за
одні?” – “Ми з відділу Дроздовського, знаєш Уліту? він на рік чи два
від тебе старший, теж Киянин”. “А з нами б’єтесь?” – “Ні, наказу не
маємо, а виходило б, що так, бо ви з німцями”. – “А ви з ким?”… –
“Ми йдемо до Корнілова, але німці теж йдуть з нами. Маємо наказ бити
большевиків, якщо ви большевики, то й вас битимемо”.
Тут в розмову вмішується німець і увічливо з’ясовує, що цей
російський відділ держить щодо українців і німців невтралітет, а тому
з ним ідуть німецькі стежі, щоби не було непорозумінь, хоча і не
сподівались побачити тутки українські частини.
Треба повідомити Болбочана, але там певно вже знають, бо одержую
наказ: “Тому що ворог (який?) підходить, стягуватись до Мелітополя до
ешелонів, але мати на увазі, що південна частина Мелітополя відведена
для російських військ і з огляду на німців не можна їх чіпати”.
На стації зустрічаємо Болбочана, який каже мені, що большевики,
обійдені російськими частинами, відходять і морщиться, коли я з
притиском конкретизую: “значиться б’ємося лише з червоними російськими
частинами, а з білими ні?”… “Ну, це вже знаєте німецька політика,
нам до неї зась”, – відповідає Болбочан. Хочеться спитати: “Ну, а весь
наш похід на Крим з невідомою мені метою, очевидячки проти волі
австро-німецького командування – чия політика?”. Але що там питати:
направду зась.
Вертаю до своїх, які спинилися у північній частині Мелітополя,
чекаючи ешелону, та заряджую гостре поготівля, бо хто знає, а що як ми
теж большевики…
Між тим крізь Мелітополь, недалеко нас, проходять оті нові, ще
невідомі мені відділи, тому іду подивитись.
Муштровий вигляд чудовий. Йдуть як на параді, поблискуючи
погонами, де-не-де промелькне погон підстаршинський, ще рідше
вояцький, але найбільше з кантиком “вольноопреділяющого”
(“однорічняк”, рядовик з освітою). Дивно чути, як ці лави співають
дореволюційні російські суто вояцькі пісні, вливаючи в них надмір
цього чуття. Дехто з населення навіть їх витає, де-не-де мають
трьохколірові російські прапори. Ось попереду одного з кінних відділів
їде “штандарт” (стяг), поблискуючи з-під чехла списом з двуголовим
орлом.
Ну, як цей іспит видержить третя сотня? Бо почуття, яке тягне в
ряди вишколеного коня, плекалося дуже в російській армії; за решту
своїх відділів я спокійний, бо ці вже туди не підуть.
Вечором всі наші ешелони в Мелітополі, з якого вийшли бронепотяги
та частина ешелонів Республиканців на південь; а на невтральній зоні
Мелітополя між Гордієнківцями та якраз між 3-ою сотнею і Дроздівцями
конфлікт, який ледви не скінчився пролиттям крови, бо Дроздівці
глузували з нашого одягу, а 3 сотня вилаяла їх зрадниками свого
народу, проти якого вони йдуть з німцями, так що насилу вдалося
уговкати не лише 3 сотню, але й цілий полк, який вже став під зброю,
але битись, на жаль, вже було не можна, бо ввечері до Мелітополя
звалились німці, так звичайними шляхами, як і залізницею, та приїхав
штаб самого ґенерала Коша.
Двадцятого вся наша піхота вирушила в напрямку на Крим по
залізниці, та на велике моє здивування німці цьому не перешкодили,
мабуть, тому, що червоні москалі міцно займали позиції по Гнилому
Морю, так що очевидячки німці думали, що ми туди не пройдемо. І
дійсно, позиції півострова Сіваш здобути не так то й легко, але Сіваш
боронять війська ще зпочатку громадянської війни, досить таки
зденервовані та слабо впорядковані. Такі ж війська, щоправда, боронили
Мелітополя досить таки вперто, але ця сама оборона вже виявила, що в
них відносно розвідки і зв’язку не все гаразд, бо вони не добачили
випаду, їм просто на зади через село Акимівку, правої кольони
Дроздовського, а відходячи під натиском у напрямку Ногайська втратили
зв’язок з Кримом і між собою, і так розпорошились, що не можна було
нічого розібрати: весь простір між залізницею – Ногайським напрямком і
морем кишів дрібними перемішаними відділами – навіть стежі Дроздівців
не ризикували пхатися в цю кашу.
Большевицьке командування Криму, очевидячки, теж нічого не
розуміло, бо весь час балакало з Болбочаном як зі своїм начальником,
видаючи суворі розпорядження відходити помалу та в порядкові, та
головно звільнити своє запілля від бандитів, які в декількох місцях
попсували залізничий шлях, та не пропускали на північ ані одного авта
з верховної команди червоного Криму. Добре, що Болбочановому штабові
дістався таємний шифр червоних російських військ, якими він і
користувався під час своїх “донесень”.
В дні 20-го довелося мені побувати і в штабі російського
“добровольчого офіцерського відділу румунського фронту”, як офіційно
звали себе Дроздівці – поїхав туди з наказу штабу групи поставити
рішучу вимогу припинити безупинні реквізіції та репресії, які вживали
пани “офіцири” в безглуздій жорстокості, перевищаючи навіть хорольську
“Чека”.
Про ці останні їхні “подвиги” скажу пізніше.
Вислали до Дроздовського мене, бо там, мовляв “чинопочитанія”, а я
справжній полковник ґенштабу.
Самого полковника Дроздовського я в штабі не застав. Він був десь
у аванґарді, що повільно посувався в бік Мелітополя. Я не міг собі
з’ясувати, яким чином цього етнографічного українця – поскільки я його
знав ще в 1906 році, коли він вернув раненим бойовим старшиною з війни
та був порядним таки демократом, – штовхнуло до командування відділом
“єдинонеділимським”.
Штаб Дроздовського містився у величезному селі (назви не пам’ятаю)
при шляху на Ногайськ, зараз же за річкою Вел. Токмак, ну і, як
звичайно, в попівському будинку коло церкви.
Над будинком трикольор і ґеорґіївський прапорець, ознака штабу
армії.
Дуже своєрідне вражіння зробив на мене штаб: – начальник штабу
молодий підполковник ґенштабу, енергійний і чинний, і три старших
ад’ютанти, все теж ґенштабовці, але при штабі чомусь і штук –
п’ять-шість ґенералів ріжних ранг, які, не знаю, що тамки робили:
якийсь “Гохкріґсрат” (висока військова рада), чи то для паради возять.
У всякому разі всі вони брали діяльну участь в обговоренню всіх
питань, страшенно перешкоджуючи начальникові штабу, який щодо “їх
превосходітєльств” тримався дуже вічливо і коректно, але, здавалось,
робив усе по свойому.
Від мене він відкараскався загальним виправданням, що вони,
мовляв, лишень роблять те, що є неминучими вимогами війни, що німці
примушують їх шанувати українську територію і народ, але що перехід їх
через цю територію явище неминуче та що розправляються вони та
знущають на цій території лише над дезертирами і большевиками, що, без
сумнівку, є лишень на користь Україні, але прецінь лише сам начальник
відділу може дати дефінітивну відповідь, а тому, чи не буду я ласкавий
явитись завтра. Так і вернув я з нічим. Цікава дрібничка: пани
ґенерали, що були у Дроздовського, величали його по батькові, а не
начальником відділу.
Болбочан зі штабом виїхав з Мелітополя коло 3 години, доручивши
мені доглянути виправку всіх українських військ з Мелітополя, крім
призначеної в ньому залоги пішої півсотні, та постаратись, щоби не
дійшло до збройної сутички з Дроздівцями, які вели себе на загал не
дуже то коректно та більше того, влаштували мітінґ, на якому
виголошувалося промови не лише проти большевиків, але і проти
“сепаратистів”.
Вони були так ласкаві, що підкинули нам декілька пачок агітаційної
літератури, в якій з’ясовувалось, що як большевики, так і українці є
твором німецького ґенштабу для руйнації “Святої Росії”, тому кожний
чесний російський вояк мусить боротись проти руїнників.
Ми віддячилися тим, що передали декілька примірників нашого
“Гайдамацького Заклику”. Шкода, звичайно, і цих декілька примірників,
бо звідтам до нас ані один охочекомонний не прийшов, але чемність за
чемність.
До вечера 20-го виправив я на перестанок Акимівку 3-й ешелон, який
мав вивантажити там наші стежі, щоби унеможливити розпорошеним ворожим
частинам прорив між тою стацією і морським Елан Загачським лиманом, що
на захід, бо Республиканці намагалися ізолювати Чонгарський остров.
Я вислав 3-й ешелон не тому, що в 1-му був штаб, а тому, що в 3-му
була 3 сотня, яка найбільше робила клопотів щодо взаємин з білими
росіянами. Вони найбільше їх зачіпали, вступали в розмови, які
неминуче доводили до сварок. Решта полку, хоч і дивилась вовками на
білу Москву, може більше як 3 сотня, але розмов уникала, а просто
лаялась, коли ті до них зверталися. А “чорна скорострільна команда” –
так тепер звали себе “Кольтисти”, – побачивши когось у погонах, тільки
сердито і презирливо спльовувала та, покладаючи руку на шаблю,
відганяла всяку охоту до розмов.
Німецькі піхотні відділи ходили по цілому місті, зокрема густо в
невтральній, вузенькій зоні, та намагалися запобігти сваркам у самому
їх початку.
Уночі 20-го прийшло від 3-го ешелону повідомлення, що
Республиканці проскочили через Сіваш та порядкують уже в Джанкой
(вузлова стація за Сівашем). Проскочили вони, зголосившися як
відступаючі ешелони червоних, і наробили серед оборонців такої паніки,
що ті кинулись у розтіч, хто куди.
Ранком 21. дістав я від німецького командування стації перепустку
для 2. свого ешелону. Ці перепустки поставив чогось, як умову,
німецький штаб. Я просив перепустки і для останнього ешелону. Обіцяли
дати, коли буде вільний зал. шлях, але раптом о 9 годині ранком
викликає мене до себе ґенерал Кош і каже, що я мушу спинитись не лише
сам з тими ешелонами, які є в Мелітополі, але й повернути ті мені
підлеглі, що вже виїхали, бо німці мають підтримати українську піхоту,
а українська кіннота потрібна, щоби порядкувати в запіллю, де можуть
дати раду лише ті війська, що знайомі з місцевими умовами. Я заявив
йому, що це не є можливе до виконання, бо ті мої ешелони, що вже
вийшли, долучили до своєї піхоти, тому відсутність в бою, який
ведеться, немислима, до того ж маю невідкликаний наказ української
команди йти на підтримку піхоти і моє неприбуття може зіпсувати всі
бойові розрахунки.
Це трохи спантеличило старого вояку і він сказав, що він мені
дістане від моєї команди наказ залишитися. Еге-ж, побачимо.
Негайно шлю наказ 3. ешелонові вирушити далі на Чонгар і в
Джанкой, де треба вивантажитись; обов’язково не дати змоги зноситись
телефоном чи телеґрафом німцям з Джанкой, а Болбочана поінформувати
про те, що сталось і що я рву його зв’язок з німцями, за що беру всю
дальшу відвідальність на себе, а йому розв’язую руки. Другому
ешелонові наказую без мойого доручення не виїздити та використати
німецьку перепустку аж до Джанкой. Першому ешелонові, що став
останнім, бути на поготівлі до виїзду. Другий ешелон прогуркотів перед
самим носом Коша, який йшов на телєґраф і я страшенно виправдувався,
що не поспів передати його начальникові, дуже горячому, наказу
залишитись, а він вже мав перепустку.
Годину стукає по телєґрафу та лається по телефону бідолашний
німецький штаб і ні відповіді, ні нічого, в я стою у Коша над душею і
кажу, що якщо не буде висланий мій ешелон, то, мабуть, пропаде моя
артилерія, бо очевидячки шлях кимось захоплений, а гармати з дуже
малим забезпеченням. Пан генерал не знають, як викрутитись, ось і
нехитрі, бо якби сказано було просто: не пущу, так і ми балакали би
просто по військовому.
Тутки, що йому робить? Радить Кошів начальник штабу вислати два
німецькі бронепотяги та два ешелони, щоби прочистити шлях. Добра рада
принята, але на все є відповідь. Прикликую механіка чергового паротягу
та злучників і кажу їм помилитись та причіпити паротяг замість до
німецького до нашого ешелону, а начальникові стації не помітити
помилки. Це ж все свої люди.
Поки приготовляю все, вже виїздить перший німецький бронепотяг, а
за ним ешелон; за 30 хвилин піде друга пара, чи вдасться? На щастя,
наш ешелон стоїть через тор від німецького, а між нами один порожняк.
Гайдамацтво все поховалося так, що ешелон, як вимер. Бачу, йдуть два
паротяги – один маневровий маленький, так звана “кукушка”, другий
справжній. “Кукушку” чіпляють до німців, справжній до нас.
Відходить німецький бронепотяг, а за ним по сигналах зі стації
гордовито сунемо ми.
Тепер питання: чи налагодила перша пара німецьких потягів зв’язок
між Акимівкою та Мелітополем, бо на першій наші хлопці зняли та
заховали апарат. Як не налагодили, то ми виграли, бо не дадуть знати,
що позаду їдуть не ті, що треба. Щоби побільшити свої шанси,
спиняємось у полі та ґрунтовно рвемо всі проводи, – очевидячки, піде
це на рахунок червоних, яких тут може дещо і тиняється.
Під’їздимо до Акимівки – стоїть бронепотяг. Вискакую до команданта
його та рішучим тоном кажу, що маю наказ рушати далі, не спиняючись, і
наказую негайно донести про мій прохід ґенералові Кошові (донести без
проводів) та повідомити українську команду, що я їду.
Поділало. Командант панцирника ніяковіючи докладає, що зв’язку з
ніким не має, та питає, як з німецьким ешелоном. Кажу, що йде зараз за
нами, і даю рішучий наказ приспішити з наладнанням зв’язку, а самі,
скільки лиш паротяг може, гонимо далі.
По дорозі ще раз псуємо дроти і без перешкод серед темної ночі
приїздимо в Арчакун (беру стару назву стації, а не російську,
большевицьку – Риково). Чонгарський міст довго не хоче пропустити на
Джанкой: не має вільного шляху, а з Акимівкою попівночі усталився
зв’язок і Акимівка просить приняти бронепотяг і ешелон. Відповідаємо
через начальника стації, що тори забиті, бо стоять аж три ешелони,
один з яких задержаний український. Вимагають німецького телеґрафіста.
Виручає один з галичан, який, на щастя, є телеґрафіст, і Акимівка
заспокоюється.
Досвіта 21-го пускає нас Джанкой і ми їдемо шляхом, з якого по
обидва боки видно води Сівашу, переїздимо довгий насип і Чонгарський
міст. Це ж більше як година такої їзди. І як це так зручно проскочили
наші Республиканці…
Нарешті солончакові простори, степи, вкриті серпанком ранішнього
туману. Ось стація Джанкой з містом напівєвропейським. Тепер
вивантажитись і кінець.
Та це лиш так гадалося, а дійсність вийшла інша. Прибувший як
перший 3-ий ешелон поспів звантажити лишень “Партизана”, який ішов від
Мелітополя знову з ним, два легкі авта та 4 сотню. Решту не дали
вивантажити німці, які, підійшовши з бронепотягом до ешелону, загнали
його в незручний для вивантаження кут. Те саме зробили з другим
ешелоном і нас зустріли також та без ніяких розмов загнали в кут поруч
з іншими нашими двома. Четверта сотня і “Партизан” пішли до своєї
піхоти, а авта заховалися в місто, звідки прислали зв’язкових.
Усю цю рішучу акцію провадив якийсь сотник німецького ґенштабу,
коло якого крутився Отто Кірхнер, ось той видавець з Петербурга,
російський буржуа, в однострою німецького поручника. Він найбільше
лаявся по-російськи та клопотався.
Ну що ж, побачимо. Шлю Григоріїва автом вияснити ситуацію
Болбочанові та з ним умовитись, що і як, а самі починаємо думати, як
наладнати справу. Аж тут над’їздить ще німецький ешелон, знайомий
панцирник та генерал Кош злющий, презлющий. Кличе мене і загрожує
всіма карами за невиконання наказу. Зразу збиваю його з тону і кажу,
що він може мені загрожувати лише за виконання наказу української
військової влади, який, може, й розійшовся з його наказами та з
бажанням німецької військової влади; його право і обов’язок мені
протиділати, але як вояк він не може мене обвинувачувати за
невиконання наказу.
Пробує ґенерал посварити на мене за неетичність мого поведення,
але я питаю його у вічі, а чи він мені правду казав у Мелітополі? Він
змовкає, а потім, подаючи руку, каже: “А тепер я вам просто кажу,
полковнику: не пущу вас вперед, а зокрема на Сімферополь та
Севастополь і край”. Я кручу, як можу, силкуюсь доводити, що попереду
бій, що наші вмирають, що нам ганьба сидіти в ешелоні і т. д. Старий
червоніє, стирає піт, але рішуче каже – ні, та радить іти до ґен.
Натіїва, який приїхав з одним із ешелонів.
Знаходжу наш штабовий ваґон з ґен. Натіївом і зі штабом. Нарікаю
на німців і питаю, в якій мірі треба йти на конфлікт з ними і в чому в
дійсности справа.
Натіїв каже мені, що річ головно у фльоті, яка по відомостям
нездатна вийти у море, та у приєднанні Криму, як автономної складової
частини, до України. Німці не хочуть дати піднести на фльоті
український прапор, бо тоді він не буде їх здобичею та хочуть просто
окупувати, а може й анексувати Крим, тому, мовляв, що там населення
мішане і є чимало німецьких кольонистів.
Щодо вказівок, як далеко йти на конфлікт з ними, то він дати їх не
може, тільки може сказати, що той, кому пощастить виконати
розпорядження Уряду та врятувати фльоту, буде мати велику нагороду, а
його ім’я запишеться в золотій книзі української історії. Ну, останнє
можна сказати лише хлопцям та недоучкам, бо ми самі з академії і добре
знали про методи Наполеона та інших полководців.
Тому, щоби не було сумніву, що я все добре зрозумів, кажу твердо:
– “Значиться, наказ здобути фльоту?” – “Так”, – каже Натіїв. – “Ну, й
досить, а чи попаду в історію чи ні, то менше з тим, бо і так нагороди
знесла здається Центральна Рада”.
“Є наказ, подбаємо цілим полком про його виконання”.
Вертаю до себе. Нова халепа. Між ешелонами мітінґ, переважно чорні
кулеметчики, ну і звичайно Божко. Йдуть до мене і останній каже:
“Батьку! а чого ж то ми у татарську землю ліземо? Чи то нас звали? А
чи то наша, своя, під доброю охороною? Чи, мабуть, у нас війська
забагато, а землі замало?”
Відповідаю повагом: “По-перше, хлопче, товаришу, (форма звернення
напів офіційна), не треба отаманові у поході у тавлинку (2) заглядати,
коли не просять і не звуть, по-друге, мабуть, знаєш, що на Крим і
Севастопіль, а в Севастополі Чорноморська фльота, по-третє, мабуть,
скажеш, кому ця фльота належить”?
“Українська!” гудять довкруги гайдамацькі голоси.
“Авжеж ! Ну, зрозуміли?!”
“Добре, батьку, підемо! Здобудемо!”
Хлопці йдуть до возів, і вози гудуть розмовами та піснями.
Починаємо наперекір усьому вивантажуватись, але вивантаження йде
помалу і дуже важко, бо тори, на які нас загнано, затарасовано возами,
так що ми на руках мусіли пересувати по ваґону, бо паротяги відчепили
німці.
Висаджуємо по два, три коні в ріжних місцях, відводимо їх ґрупами
в аулики, що притулилися до Джанкою. Щоби замаскувати цю операцію,
доношу німцеві, що охорону Джанкою взяли на себе ті наші частини, що
вже вивантажились, а до того по місті підуть наші піші стежі.
Він викликає мене знову, дякує за ініціятиву та просить післати
декілька кінних стеж у напрямі на Теодозію, поки не підійде їх кінна
дивізія, яка рушає з Перекопу.
Німці, на наше щастя, мають велику халепу на Теодозійському
напрямі. Туди вони післали бронепотяг з прикриттям одного ешелону, але
червоні такого їм дали прочухана, що ті ледви удержались на першій
перед Джанкоєм стації та мусіли вислати допомогу, що ослабило догляд
за стацією Джанкой і примусило їх подобріти; до того і цей жвавий
сотник генштабу з Отто Кірхнером кудись подівся.
Поки йде вивантажування, нав’язуються зв’язки з місцевим
населенням. До полку з’являються перші ластівки співчуття і допомоги
місцевого населення, так звані “ескадронці”, татарські озброєні та
зодягнені їздці з тих частин, які були зформовані “Курултаєм”,
Кримськими установчими зборами, ще в 1917 році та розігнані червоною
російською владою зпочатку 1918 року, майже одночасно, коли
“самоопреділяв” і нас Муравйов.
Перші ж “ескадронці”, звичайно рядовики, знайомлять мене з якимсь
членом “Курултая”, який переховувався в аулі коло Джанкою. По розмові
судячи, це людина дуже таки ліво успосіблена. З ним разом складаємо ми
відозву – “Заклик до татарського населення Криму”, який друкується на
шапіроґрафі татарською мовою. В заклику наші гайдамацькі гасла ті
самі, як і в українськім тексті нашого “Заклику”, з кінцевим зазивом,
хапати за шаблі та приставати до Гордієнківських гайдамаків, де
формуються татарські революційні частини.
За декілька годин вже перша стежа татарська, в своїх червоних,
круглих, трохи кудлатих шапках, з червоним дашком та півмісяцем
замість кокарди, везе купу гайдамацьких закликів на татарській та
українській мові, щоби будити аули та українські села Криму гаслами
боротьби за свою землю, за свою волю, за правду.
Вивантаження все поспіває і до вечера ешелони вже порожні,
зісталися лише вози та гарматки.
З тих наших сотень, що вже вивантажились, дві вже перебралися в
аул Юкари Айпунан і ведуть з татарськими стежами розвідку на Зую.
Одночасно, як ці дві сотні, так і 4, що вже дійшла, посуваючись
разом з піхотою, до висоти аулу Султан-Базар, висилають низку дрібних
стеж в східному напрямі. Ці стежі мають зробити вже підготовку для
підходячої німецької кінноти та розповсюднити головно по німецьких
кольоніях, що українська кіннота йде на Теодозію степами, не
заглиблюючись у гори, де, мовляв, умови дуже важкі для кінних боїв.
На світанку 23-го мають всі ці стежі та четверта сотня зібратися
до Султан-Базару, куди гадаю перетягнути і полк.
Вернув від Болбочана Григоріїв і знову не привіз ніяких
інформацій, лише сухий наказ дігнати піхоту та чинити у зв’язку з її
лівим крилом.
Вечеріє. Збираються до ешелону ті гайдамаки, які ще коло Джанкою,
та починають співати пісні у той час, як інші помалу звозять з помосту
вози та гармати: за піснями гуркоту не чути.
Генерал Кош “виходять” зі штабом із свого вагону та, проходжуючись
по пероні, “слухають” українських пісень, які так підходять до
мальовничої весняної природи Криму та погідного вечера; в перервах між
піснями збоку Сімферополя та збоку Теодозії чути, як гупають гармати.
Шлю по своїй “почтовій лінії” донесення до Жуківського та накази
Корніяшеві, використовуючи для цього відходячий порожній ешелон.
Лише в 1919 році я мав нагоду пересвідчитись, як добре працювала
нашвидку впорядкована Гордієнківська почта: коли сидів я в польському
полоні у Ланцуті, завітав до мене вже тоді бувший ґенеральний секретар
Жуківський і, згадавши про ці часи, просто дивувався, як то
Гордієнківці могли тоді так добре інформувати Уряд. Він казав, що з
Натіївом та Болбочаном були пірвані всі зв’язки, і вони мусіли
користуватись телеграфом, який був під контролею німців; від
Гордієнківців не лише приходили то через Катеринослав, то через
Полтаву, то через Харків телеґрами щодня, але за день, два по
одержанні певної депеші вже з’явився чубатий післанець та передавав
пакети зі схемами розташування наших військ. Жуківський казав, що ці
схеми найбільше дратували німців, доводячи їх до скаженини, бо їх
донесення від ґенерала Коша доходили все пізніше від Гордієнківських.
Це так добре працювали панютинські хлопці. Коли я оповів
Жуківському, як це все налагоджено, він записав усе, але ці записки не
пішли, очевидячки, до матеріялів для нашої історії.
Вже зовсім стемніло, як доспівано останню пісню і як вийшли зі
стації останній віз та гарматка. В повній темряві виходимо і ми,
залишивши в порожніх ешелонах ніби сиріт наші “Пежо”, яких ніяк не
можна вивантажити. Залишилася і їх обслуга, яка мусить дальше
демонструвати життя в ешелоні; потім і їх вивантажиться, бо бойова
частина все одно вже пішла “на Теодозію”.
Всі ж мотоциклісти теж вивантажились та ведуть “на поводах” своїх
гарячих коней. Ідуть пішки, аж поки не зникнуть їм з очей сиґнальні
вогні на стації Джанкой. Потім запалюють і свої вогні та летять по
шосе на Сімферопіль, – з якого ми звертаємо наліво, – поблискуючи
своїми сіяками і освітлюючи ними то придорожній камінь, то білу смугу
шляху, то біло-зеленоваті пасма поля.
Мотоциклісти дістають наказ підтримувати з нами зв’язок і шукати
нас або відомостей про нас повз шосе на Зую Карасу-Базар та
Мамут-Султан-Алушта, куди ми неминуче мусимо прямувати.
Вже порядно відійшли ми від шосе, йдучи хоч і неважною, але
широкою польовою доріжкою, як бачимо, що на далекому вже шосе гонять
за зниклими вже світлячками мотоциклів – чотири великих вогні. Це
знову їде Григоріїв до Болбочана з вартовими, докласти, що ми вирушили
горами на Севастопіль, згідно з дальшими штабовими інструкціями.
Довго їдемо широким шляхом і вже під ранок доходимо до величезної
німецької, добре впорядкованої кольонії, здається Курман, чи щось в
тому роді.
В цій кольонії доганяє нас Григоріїв, який привозить згоду від
Болбочана на наш марш горами, але при умові, допомагати весь час
піхоті.
Ідемо далі та починаємо посуватись вже в гори, причому дорога стає
така погана, що очевидячки авта не пройдуть.
Перед тим, заки відправиться їх взад, рішаю використати їх та
поскочити в якийсь досить далекий від шляху аул, де по словам
“ескадронців”, живе їх старшина, дуже заможний татарин, якого треба
прикликати до “ескадронців”, бо він сам один зможе дати стільки коней,
що вистарчить на пів сотні, а як використає свої зв’язки, то
постачання кіньми забезпечене.
Їдемо з провідниками й вартовими від “ескадронців” та будимо весь
аул на світанку.
Старшина дійсно заможний, а до того ще бувший “ротмістр”
російських військ, приймає нас дуже гостинно. Його родички в ранніх
капотах і з заспаним обличчам – подають наскоро зготовлену каву, але
щодо справи, за якою ми приїхали – нічого не виходить. Старшина
прочитав наш заклик і хоч погоджується з його національними гаслами,
то всеж-таки уважає його дуже радикальним, а тому вернути до
“ескадронців” не може, бо не знає, чи погодиться з нашим закликом
“Курултай”. Щодо постачання кіньми, але лише татарським музулманським
відділам, то він може погодитись, з умовою виплати за коней готівкою
на місці їх одержання, тобто у цьому аулі.
Вертаємо пізним вже ранком назад і так би сказати ні з чим. А степ
широкий пахне солодкими запахами, цвіте розкішними килимами і радує
кожного очі, тільки не мої; мої зачинилися і сплять.
Коло цієї великої німецької кольонії чекають нас коні, а коло
коней гурти німців, що з нами приязно розмовляють, запрошують
поснідати та по чарці випити; але що на це скаже німецька кіннота, яка
кожної хвилини може вже наспіти?
Їдемо в гори в ті аульчики довкруги Султан-Базару, де спинилися
гайдамаки, бо в цім великім аулі, що лежить при шляху, небезпечно
спинюватись.
З гір видно далеко в сторону степу. Незабаром вже бачимо, як
з’являються там ґрупи кінноти, що прямують на схід, за цими ґрупами
невеличкі кінні кольони, а за ними далеко, майже на самому обрії там,
де щойно пройшов такий малесенький стовпик диму від паротягу, видко на
тлі степу якусь ніби темнішу смужку, яка, протягаючись зі заходу на
схід, ніби стоїть на одному місці. Звичне до таких малюнків око легко
пізнає, що йде забезпеченим маршом значна військова частина, певно що
й кіннота.
Під’їздимо до аульчика, де притулились гармати і штаб; ніякого
руху крім татарина, який посвистуючи жене отару овець, та димків, що
там то тут піднімаються над бідними саклями.
Разила ця ріжниця, коли було порівнувати те, що бачилось там у
степу в німців, або в того татарина багатія.
Добре заховалися хлопці. Лише в’їхали до кривенької вулиці, а вже
бачимо посміхаючеся обличча з-під татарської шапки одного зі
зв’язкових, який таким способом вартує. А де ж гармати? У вівчарнях
під стіжками, тогорічними полукіпками.
Мешканці аула у великому піднесенню, в бідних, убогих саклях
здатні до борні хлопці ладнають зброю, яку хто дістане, приправляють
такі сякі сідла до коней, хто їх має; готовляться.
Днюємо в цих аульчиках. Наші стежі, що гасали поночі по всіх
аулах, зібрали по розкинених селах, а то просто і по шляхах, чимало
недобитків розпорошених оборонців Сівашу, які тинялися, шукаючи самі
не знаючи чого, у всякому разі не зєдинення зі своїми, бо на це було
би досить часу.
Куди їх подіти – нас вони обтяжуть. Впорядковуємо варту з
озброєних татар і виправляємо їх на захід передати, чи то нашій
піхоті, чи то німцям. Питання тільки, чи доведуть живими? Дуже
подратовані аули проти росіян. Вибухає якесь ще прастаре почуття, бо,
правду кажучи, аульчики нічим не відчували тої боротьби, що велась
довкола них, крім, може, того одного, що повернуло домів декілька
“ескадронців” після розгону “Курултаю”, який вибирав аул як “свою”
владу.
Взагалі дуже дивні склалися взаємини тоді в Кримі, поскілько,
звичайно, могли ми їх спостерігати за той час, поки в ньому були.
Чотири нації змагаються у ньому за рішучі впливи: татари,
українці, росіяни і німці. Перші тубильці, за якими права та традиції
історичної давности, другі й треті старі переселенці, за третіми
традиції нещодавно пануючої державної нації, за другими міць
працьовитої впертости; четверті з’явились тому всього 50-60 років, але
прийшли культурно та економічно міцнішою нацією, та вже досягли
значної переваги, загнавши тубильців у гори і підпорядкувавши їх своїм
впливам.
Не будемо казати про невеличкі групи жидів, хозарів (караїмів),
греків і турків, що вкраплені по містах і мало впливали на ті взаємини
на селі, про які тут головно мова.
Чотири головні групи соціяльно поділені, причому найбільші поділи
у росіян і татар. У перших поруч з багатіями, власниками, та тими, хто
нажився на визискуванні літників, що приїздили у Крим задля
кліматичних вигід, біднота на селі, яку політика російського,
царського уряду вкропила сюди в ціли русифікації, але не дала
вистарчаючої кількости землі, щоби прогодувати представників державної
нації, підданих матушки Росії, і вони мусіли йти в найми не до своїх
панів, які більшістю сиділи по кліматично найвигідніших районах, а до
“гололобої татарви” чи німця. Ось їх національно ображені почуття
соціяльного тиску з’єднувались і робили з них масу, придатну для
захоплення крайними революційними гаслами в їх, мовляв, “русотяпській”
формі, а природно, що і нам, і татарам вони були ворожі. І російська
буржуазія була двічи проти революції по своїй клясовій приналежности.
Зрозуміло, що ми для неї були заліві та до того ображали їх почуття
приналежности до великого російського, пануючого народу. Ось чому ці
верстви визнавали за “освободителів” лише німців, а нас і татар
поганим додатком до цього.
Природно, що татарські народні маси були дуже чутливі до
революційних кличів, але в їх національно стислих формах, а тому були
проти російської революції. Ми ж, українці, були для них дещо нове
невідоме, що несло на вістрях своїх баґнетів гасло зрозуміле:
визволення зпід російського визиску, а якщо до того додавалось ще й
гасла соціяльні в формах трудового права на землю, то успіх був
певний. Та німці були для татарських трудових мас явищем одіозним і
тому, коли в нас почався з німцями конфлікт, ці маси стали рішуче на
наш бік, так як рішуче і активно ставали вони проти всього
російського.
Татарська буржуазія була впливова своїми суґестіями колишніх
володарів, давнього та в забутій перспективі, ніби й кращого минулого:
суґестіями магометанської спільної та дуже монархістичної віри, та
однаковістю побуту. Вона нічого не мала проти
націоналістично-шовіністичних гасел, вважаючи їх засобом для заміни в
національно економічній силі ріжних буржуазних ґруп на її користь, але
рішуче була проти соціяльних гасел боротьби.
Була ще у татар одна невеличка, але дуже своєрідна група, це та,
що жила з літників-лікуванців, а саме – всякі провідники, обслуга і т.
д. Ця група була проти революції взагалі, бо уважала її небезпечною
для свойого існування, але не була проти змін національних відносин, з
тих-же економічних і атавістичних причин. Пишу про це, бо ця група
відограла свою ролю під час нашої боротьби в горах між шосе
Сімферопіль-Алушта та залізницею Сімферопіль-Севастопіль.
Німецьку групу дуже легко схарактеризувати: дрібноміщанська. Вона
вбачала у підходячих німецьких військах приближення свого дорогого
“фатерлянду”, до якого мала великий сантіментальний пієтизм, але, як
кожна дрібноміщанська ґрупа, вона не була революційно активна, а тому
у відношенню до нас зміни її настроїв обраховувались лише більше чи
менше ситними сніданками та вечерями, більше чи менше гостинним
приняттям, поскільки вони відчували в нас більших чи менших приятелів
військ коханого “фатерлянду” та його “кайзера”. До татар же ця група
ставилась з нестерпним презирством, хоч й досить пасивним.
Щодо української групи Криму, то вона мусіла би теж стати по боці
крайніх гасел, але постійні дрібні, вульгарно скажемо,
кацапське-хахлацькі суперечки відокремлювали її в групу менше до татар
ворожу і більше відчуваючу національну революцію, до того цю групу
хвилювали чутки з України та про Україну, врешті остаточно
запаморочило її появлення українських військ та ще разом з німцями,
тому ця група заняла якесь невиразне невтральне становище та лише
тоді, коли наш конфлікт з німцями набрав ширшого розмаху, то вони
повільно та нерішуче почали ставати на наш, зглядно на татарський бік.
Я досі не розумію, як у такій складній соціяльно-національній
ситуації міг Врангель вибрати Крим своєю базою, та все питаю себе, чи
не були ці взаємини соціяльних сил у Криму більшою підвалиною для
загибелі “білих” з їх безоглядно правою і русотяпською політикою, як,
скажемо, Чонгарський чи Перекопський прорив?
Ми переднювали щасливо. Німецькі стежі, що проходили близько
нашого розташовання, нас не спостерегли, та лише нашій 4-ій сотні
довелося гостити аж до ночі маленьку стежу, 6 німецьких вершників,
яких потім й пущено в напрямку до нашої піхоти, хоч вони були
переконані, що провідник веде їх у напрямі на Теодозію, куди йдемо ми.
Під вечір вирушаємо далі на аул Юрако Антуан, а від нього
гірськими доріжками на Зую, куди підходимо досвіта 24-го квітня. У
ночі пройшов дощ і порядно таки розмочив дороги, так що було багато
мороки з возами та гарматами. Через шосе проходимо не спиняючись і
ліземо вздовж річки Зуї до якихсь німецьких кольоній в узгір’ях, де
стаємо на відпочинок, який неминуче мусів бути, бо мали ми за собою 36
кільометрів поганої гірської розмоклої дороги, по якій до того йшли
вночі. Вислано стежі в напрямі Мамут Султана, для забезпеки, коли б
там появилися большевицькі загони, і на шосе в сторону Зуї на випадок,
коли проскочуть туди наші мотоциклети-гарматки на позицію з дулами,
зверненими на північ, проти несподіванок від німців.
Стоїмо щось до 11-ої години ранку, бо не лише треба дати
відпочинок людям і коням, але й впорядкувати татарів, яких вже
пристало до нас понад 200 озброєних і частинно з кінним вирядом та з
одним старшиною. Призначую Андрієнка з 10 кадровими гайдамаками і зі
старшинами взяти татарський загін під оруду. Андрієнко радо одягає на
чубату голову татарську баранячу шапку, порядкує татарів і просить
дати йому “смертників” як опору татарському кримському чамбулові імени
Тугай Бея, як він хоче його охрестити “для історичного реванжу”. Але
татари все себе називають “ескадронцями”, так що “історична назва” так
і не принялася.
Коло одинадцятої години чамбул був готовий – дві сотні та наші
скоростріли “Максима”, попереду наші старшини, коло кожного
татарин-перекладчик, у Андрієнка готов уже і штаб і зв’язкові, ну
словом маленька копія Гордієнківців, коли їх було ще мало. Роблю
побіжний перегляд чамбулу. Це, мабуть, вперше в українській історії
український командант робить перегляд татарської ним же зформованої
частини.
Після перегляду перша сотня чамбулу та і Гордієнківська під орудою
Андрієнка йдуть в авангард на Мамут Султан, а за ними і весь полк з
гарматами.
Гори все вищі і вищі. На далекому обрію то виринає, то зникає
масивний, суворий обрис Чатирдагу, що чорніє мов громова хмара. Йдемо
по якомусь відкритому горбку, а направо, в далечині, затягнутій
серпанком дріжучим і переливаючимся, блестить рівний простір синяви
моря. – “Батьку, козацьке море!…” – кричить Божко, забувши, що ми
влізли у “чужу землю”. Всі голови повертаються туди в далеку далечінь.
Вони ж перший раз у життю, мабуть, в Кримі. Тільки 2 сотня чамбулу, що
йде між гайдамацькими сотнями, мугикаючи якусь пісню, не схвильована.
Дорога дуже тяжка. Часом доводиться злізати з коней, вести їх за
поводи, підпирати вози, на руках спускати під кручі гармати. Тому, хоч
і знаємо, що треба поспішати, бо через Сімферопіль проскочили наші
мотоциклісти і донесли, що на вулицях бій, то щойно під ніч, коли вже
темніло, ми спускалися, сховзуючись у ту долину, по якій пробігає шосе
на Алушту і де лежить Мамут Султан.
З долини назустріч нам пливуть смуги туману, які ледви освітлюють
згасаючі червонисті та зеленуваті блиски заходячого сонця.
Не знаю, чим це пояснити, але у тих смугах туману почали то
з’являтись, то зникати великі то менші постаті їздців, які наслідують,
ніби літаючи у повітрі, рухи тих наших гайдамаків, що спускалися по
крутозбічю.
Проходить чорна ватага скорострілів. Чую приголомшені голоси:
“…Військо ніби йде… Ніби примари старих Запорожців”… За хвильку
каже хтось спокійно голосніше: “Не ми перші… Туди йшов і отаман
Сірко з товариством”… “Ага, пізнаю, – каже Божко, – а за ними оселі
татарські горіли, а тепер дивись, скільки татарів коло нас гуртується,
щоб за волю боротись. Старими доріжками, товариші, йдемо, але новими
шляхами”.
Пролітає смуга туману, смеркає, – густіють тіни, із крутозбічя
з’їзжають гармати та йдемо далі.
Ось чорною стіною дерев підпливає Мамут Султан, ось і шосе, на
якому чекають нашого підходу мотоциклети з Сімферополя та донесення
від Андрієнка. Сімферопіль сильно обсаджений нашими, що готуються
тепер до наступу на Бахчисарай. Республиканці мали нині в місті
параду, завтра якийсь бенкет від місцевого самоврядування… Ну, це
вже погано, не час тепер.
Від Андрієнка дуже цікаве донесення: в селі Янкой, в горах 8-10
кільометрів від Мамут Султану, під самим Чатирдагом перебуває
татарський республиканський уряд під охороною своїх військ. У горах
починається боротьба між татарськими повстанцями та висланими зі
Севастополя революційними відділами. “Ескадронці” з чамбулу поставили
урядові вимогу залишити їх під командою української старшини, якій
вони вірять; зголошується вже маса добровольців, так що потрібний
новий кадр. Андрієнко йде далі на Бахчисарай.
З тими кінними, що привезли це донесення, приїхало двох членів
цього татарського уряду – якісь тяжкі прізвища, яких не пам’ятаю – для
пертрактацій головно про це, яка є постанова Українського Уряду щодо
питання про незалежність Криму.
Що я міг їм відповісти, маючи тільки ті інформації, що я дістав
від Натіїва, та в яких питання незалежності Криму не трактувалось
навіть поважно, тому казав лишень, що сучасні мої завдання вимагають
формування татарських збройних частин, притягненням до них як
найширших, переважно трудових верств.
Ці війська, природно, мають уявити з себе опору їх самостійницьким
змаганням, а тому нам нібито по дорозі.
Після цієї розмови повели нас представники в гори все вище та вище
та нарешті спустились у якусь долинку з крутими берегами, до яких
поприліплювані були, як ластівочі гнізда, саклі.
Вмить збігаються до нас татари. Господарі беруть потомлених
гайдамаків та коні і підводять по стрімких вузеньких доріжках у всі
сторони по саклях на відпочинок.
У темряві та на цій страшенно перерубаній місцевости годі
визнатись і впорядкувати вночі поготівля. Та у Мамут Султані, крім
зв’язкової чети від мотоциклістів, залишено пів чети на сторожі, а на
пів дороги між Мамут Султаном та Джанкой, у якихсь то окремих аулах,
другої пів чети; інших шляхів, кажуть, звідтам немає. За доріжками в
бік Чатирдагу стежить татарська збройна охорона уряду, а в бік річки
Білібею та Бахчисараю пішов Андрієнко. Отже, зі всіх боків охорона на
ніч вистарчить. А тепер спати і спати. Тому спокійно лізе штаб по
якійсь стрімкій стежці, натрапляє на купку саклів та по них
розходиться. Вмить протягаються телефони до саклів, де кватирують
команданти сотень і батерій, до татарського уряду і до наших сторожей.
На шосе в Мамут Султані вже залучилися до дроту наші телеграфісти та
перестукуються зі Сімферополем і Алуштою, які, на наше здивовання,
ведуть між собою татарську бесіду про те, як протиділати німцям та
гайдамакам, як боротися з татарським повстанням і таке інше…
Очевидячки, і Сімферопіль взяли республиканці якимись хитрощами.
За годину всі наші турботи з улаштованням на відпочинок кінноти
скінчились, причому навіть коней чистити допомагали татари. Весь полк
лягнув спокійно. Лягає і штаб покотом на м’якому килимі, що товсто
вкривав цілу підлогу тієї саклі, яку нам відведено для нічлігу. У
сусідній кімнаті, щось на зразок кухоньки чи передпокою, куняють коло
телефонічного та телеграфічного апарату вартові і зв’язкові. Молоді
господарі, що недавно пібрались, тулилися тут в нашій кімнатці на
широких лавах-ліжках попід стінами.
На ранок вийшов я на ґаночок цієї саклі. Чудовий краєвид. Просто
на південний схід він обмежувався темною стіною ліса, що ріс на горах
й до нього піднімалась круча вся у проривах та яругах так, що за ними
й невидко, кудою зникає вузька доріжка, що біжить до ліса, від якого
перебігає тут же за аулом невеличкий струмочок – джерело річки Альми.
Вправо, майже на північний схід, біжить луг із крутими берегами, по
якому протікає цей струмочок, зникаючи разом із яром за чорним
зворотом, виринаючи то знову зникаючи із виду вже назавжди у лісах, що
насуваючись ховають у своїх мурах яр. Вліво, нібито насунувшись на
самий аул, велетень Чатирдаг – виблискує своїми голими, кам’янисто
скелястими верхами, які де-не-де розсікає ґрупа кущів, так здається,
та до якої, повільно піднімаючись, повзуть темні травянисті похили.
Здається все так близько, але це лишень здається (3), бо ось отара
овець на пасовиську, майже під самими кам’янистими лисинами, вівці –
як мухи, вівчар як жук, бо до самих верхів буде добрих три кільометри.
Вліво назад на північний схід тягнеться, в’ється по відногах
Чатирдагу вузенька доріжка, що то зникає, то знову біліє своїм
кам’янистим верхом на темних відногах-провалах. Доріжка ця веде на
шосе Сімферопіль-Алушта, на яке виходить між стацією Туман Базар та
аул Шума в ті місця, де починає підноситись глибоким лугом шосе на
перевал.
На північ круча коло самого села, вся перерізана стежками, кінчає
краєвид, а на неї широким лугом-промивом виходить шлях на Мамут
Султан, обсаджений з обидвох боків саклями, що поприліплювалися до
кручі зі своїми невеличкими городами, як ластівочі гнізда.
Весь аул досить великий, розкинений повз цього шляху та по кручі
понад річкою Альмою.
Тепер тут рух – життя: по малих двориках, попри саклі, повно коней
на припонах; коло них клопочуться чубаті гайдамаки, а поміж тими, що з
голими головами, деякі у фесці – тютюбейці, чи навіть у невеличкому
турбані місцевих татар.
Шапки зі шликами мішаються з баранячими, круглими, з червоним
верхом шапками “ескадронців”.
Між усіми тими гуртками де-не-де пройде постать у
театрально-татарському одязі, нібито з якогось старого малюнку такого
маляра, який знає татар тільки з опису у якійсь старій книжці. Ці
постаті колись “провідники”, а тепер “повстанці”.
Місцями видко наші скупчені вози, між якими курить похідна кухня –
це означає, що десь недалечко від неї “штаб сотні”. На одному із
подвір, що над шляхом на Мамут Султан, стоять чотири наші гармати, що
невідомо яким робом приїхали сюди вночі і тепер задиркувато позирають
на близькі вже гори, для яких вони призначені.
Мене особисто дуже цікавлять оці фески, які в дійсности не є
традиційно-татарським убором.
Пояснення цьому дає і вигляд турецького старшини з інтелігентним
обличчам, який зголошується до мене та через перекладчика пояснює, що
він є командантом сотні полонених турків, яка була на роботі на
побережі, а тепер прийшла сюди допомогти братам по магометанстві –
татарам. У його сотні страшенний брак зброї, на 200 чоловік є всього
28 крісів та 6 щабель. Він просить зброї та ставить весь свій відділ у
розпорядження української військової команди.
За ніч із підслуханих телєґрафічно-телєфонічних розмов дізнаємось
багато цікавого. В Севастополі від швидкого нашого наступу російська
залога в паніці випустила з в’язниці російських старшин моряків, які
до цього часу масово були винищувані як контрреволюція; навіть
випущено найбільшу контрреволюцію, адміралів.
Всі ці вчорашні в’язні мають тепер майже диктаторську владу щодо
військових справ, хоч і творять з комітетами вищу військову раду
оборони. Севастопільська фортеця та фльота гарячково готуються до
оборони, але ця підготовка, яка вимагає надзвичайних зусиль, та
порядкування адміралів “контрреволюційними методами”, дуже не
подобаються моряцькій масі і вона відмовляє звичайно послуху. Тому то
рада Алушти каже раді Сімферополя, що “прийдеться, братця, садиться на
дно”, до того ще й контрреволюція піднімає голову – ось до
Козмодем’янського монастиря, де є склад зброї, не можна підійти, бо
його заняв якийсь старшинсько-татарський відділ, піддержуваний
монахами.
Невгомонний Андрієнко ще вночі просунувся до джерел річки Кача і
доносить, що ранком йде брати Бахчисарай, бо його відділ збільшився
вже до 350 чоловік і ще напливають нові охотники, тому просить
настирливо старшин та зброї для формування 3-ої і 4-ої сотні
татарського чамбулу, бо коней та людей на це формування вистарчає,
тільки зброя дуже різноманітна, від місцевих старовинних турецьких
рушниць починаючи.
Разом із цим донесенням приїхало двох “провідників”, які виїхали
зі Севастополя.
Вони кажуть, що українська частина моряків, а їх чи не більшість у
залозі, обурена на адміралів, і на мітінґах, які там відбуваються весь
час, настоює, щоби підняти український прапор та передати порт і
фльоту українській владі. По Севастополі кружляють чутки, що у нас
розрив із німцями, та що ми прийшли у Крим від німців ратуватись.
Щоби використати ці відомости, висилаю 4 сотню з двома гарматами
та двома скорострілами (Кольтами) на Козмодем’янськ (під Ялтою коло
Козіл-Таш) під орудою старшини гармаша. Комендантові 4 сотні Білоусові
боюся відділ доручити, бо не дуже то досвідчений, а до того надто
гарячий. Висланий відділ дістав наказ заняти Козмодем’янськ та звідтам
лякати Ялту, розповсюднюючи чутки, що ми йдемо береговою дорогою на
Севастопіль.
Андрієнкові з “чамбулом” діяти в напрямку Черкез Кермен,
розповсюднюючи чутки про великі маси української кінноти, що увійшла в
Крим, та почати пертрактації з українською частиною залоги про
передачу нам фльоти. Простежити, по якому шляху зможе пройти
артилерія, та в якому місці найслабша суходільна оборона Севастополя –
може де немає суцільної лінії, та можливо проскочити внутр міста.
Штаб полку, хоч це неприємно, мусів задержатись в Янкої, бо
доконче треба було остаточно налагодити взаємини з татарським урядом,
з їх військовими формуваннями та розібратись у тій надзвичайно
складній ситуації, що утворилася з огляду на взаємини між німцями,
нами, татарськими та іншими ґрупами.
IV. Татарський уряд. Бої та пертрактації з севастопільською
залогою. Наш вихід з Криму
Ледви вцілила 4 сотня й гармати та почали з великим трудом
спинатись на крутий, розмитий підйом ліса, як з’явились у мене
післанці від татарського уряду, що запрошував мене на засідання.
У досить великій кімнаті однієї із сакель, майже в самій середині
Янкої сиділо на ліжках то на лавах попід стіною, або просто на
підлозі, може яких вісім татарів інтелігентного вигляду: це щось на
зразок ради міністрів. У середній кімнаті, присівши на якусь подушку
коло невеличкого столика, на якому звичайно подають каву та обідають,
сидів один та щось записував, очевидячки секретар, бо питав мене про
моє прізвище, рангу, назву полку та все це списував чи то
стенографічно, чи по татарськи, бо ті значки, які він писав, все одно
для мене “татарська грамота”.
Почалося обговорення по-російськи питань про дальше формування
збройної сили, після якого, беручи на увагу мої пояснення, що ми не
маємо ніяких агресивних проти Криму намірів, а метою нашою є
опанування фльоти та приєднання української частини Севастопільських
оборонців, вирішується провадити далі формування татарських
національних збройних сил при Гордієнківському, гайдамацькому полку
Армії Української Республики під управою його штабу з тим, що на першу
вимогу Кримського татарського республіканського уряду всі ці збройні
сили переходять негайно під безпосередній заряд останнього. До того ж
часу все кермування збройними татарськими силами має належати до
команданта Гордієнківського полку та призначених ним старшин.
В разі переходу татарських збройних сил до Кримського татарського
республіканського уряду, вони беруть з собою всю належну їм зброю та
майно, а командант Гордієнківців не буде ставити перешкод переходові
на службу до Кримського татарського уряду тим з Гордієнківських
старшин, які цього забажають.
Умову мають підписати: командант Гордієнківців і один із міністрів
Кримського татарського уряду. Умова набирає сили по підписанні;
рахується нарушеною в разі незгоди вищої української команди чи уряду,
чи по відповідній заяві Кримського татарського уряду.
Поки перекладають умову на українську мову, що робиться, мовляв, з
“пересідкою”, раніше на російську, а потім на українську (на парітеті
настояв я, відмовившись від єдиного французького тексту), балакаю з
представниками уряду, та на моє здивування дізнаюся, що цих урядів вже
є два, з яких один, який принціпово розраховує лише на чужі сили і
віддзеркалює погляд буржуазно-татарських кол, як і соціяльно
співзвучних з ним кол інших національностей, знаходиться мабуть що вже
в Сімферополі, бо він формувався десь чи не при німцях, а цей
Янкойський революційний залишився у підпіллю у Криму весь час після
розгону Курултаю і щойно тепер, коли хвиля червоних російських військ
зхлинула, вирушивши проти нас на Чонгарські та Перекопські позиції, їм
пощастило зорганізуватись.
Очевидячки, моя умова наробить ще клопоту.
Умови підписано та припечатано печатками ще того самого
Гордієнківського зразку 1917 року, зробленими в Мирі, і якоюсь іншою,
з татарським письмом і з цікавим складним гербом.
Беру примірник та збираюся відходити, але уряд висловлює бажання,
щоби коло штабу був представник від них – згоджуюсь охоче, навіть
прошу, щоби дали у поміч ще декількох уповноважнених, бо справа
формування чужо-національних військ нам досить тяжка, тому боїмося
помилок.
Трохи згодом дійсно зголосилося до нас трьох інтелігентних
татарів, з яких один майже не виходив зі штабу, приймаючи в ньому живу
участь.
Після полудня приїхав із Сімферополя автом сотник Григоріїв, який
був туди висланий для постійного зв’язку. Відомости привіз не дуже
потішаючі: німці рішуче вимагають припинення дальшого нашого наступу
та залишення Криму, загрожуючи за невиконання їх вимог репресіями, які
вже частинно почалися, бо всіх наших на стації контролюють, а були вже
випадки розброєння німцями і наших стеж на вулицях Сімферополя.
Сам Григоріїв проскочив з трудом, а піша виправа Республиканців,
яка, використавши наші “Пежо”, які прорвалися з Джанкой, доїхала аж до
Шуми та не захопила Алушти, лишень побоюючись десанту із Севастополя,
ця виправа була задержана німецькою кіннотою, та випущена знов лишень
після загроз коменданта Республиканців.
До Сімферополя приходять німецькі ешелони, за німецькими ешелонами
підійшла по шосе і бриґада німецької кінноти, яка, певно, піде далі в
напрямку на Мамут Султан.
У штабах Натіїва та Болбочана вирішено продовжувати виконання
директив уряду та за всяку ціну держатись на Кримі. В разі збройного
конфлікту з німцями, відходити на Керчинський півостров, де й
держатись, закріпившись на просмику на північ від Теодозії.
Нам наказувалось вразі останнього випадку приєднуватись до піхоти
на Карасубазар, а до того часу продовжувати держатись у горах,
протиділаючи німцям і не даючи розброїти ані себе, ані нашої піхоти.
Пляни таки дуже химерні, зваживши на те, що німці мають змогу
підтягнути великі сили, а головне, привівши броневий крейсер
“Гамідія”, пристрілювати Теодозійську низину.
“Гамідія” німецький панцирний крейсер у турецькій службі на
Чорному Морі, де було ще декілька інших озброєних суден.
До того мені дуже не подобався цей намір стати плечима до Кубані,
де якраз у цей час запанувало “бєлоє двіженіє”, оця “Добрармія”, яка,
набравши вже сили та спровокувавши в свою службу козацтво, невпинно
просувалась до моря. При здійсненні цього пляну та неминучій поразці
під Теодозією недобитки мусіли попасти до “Добрармії”, звичайно, як
удалась би дуже проблематична переправа через Керч-Єникальську
притоку.
Одночасно з передачею цього пляну Григоріїв переказав мені, що
отаман Натіїв попереджує, що, може, він чи то Болбочан будуть
примушені підписати кінноті такий наказ, який буде противорічити їх
бажанням, тому кожний одержаний наказ мусить бути до його виконання
перевірений шляхом перзональних розмов уповноважених, чи підтверджений
словно відомою довіреною особою – а прізвища тих осіб подано.
Обміркувавши цей надісланий нам плян і побалакавши з татарськими
представниками, щоби виявити їх думку щодо можливости співакції з
нашими військами проти німців, на яку вони погодились, випрацювали ми
іншу комбінацію, яку мав разом із текстом угоди між нами і татарами
відвезти до Сімферополя Григоріїв.
На нашу думку, було краще відійти в разі конфлікту до нас у гори,
де місцевість дуже сприяє обороні малими силами; війти в зносини з
українською частиною Севастопільської залоги, яка нам сприяє,
спираючись на її невдоволення з контрреволюційного командного складу
оборони, зробити в Севастополі переворот і, або захопивши фльоту
виїхати з нею до Одеси, або балакати далі з німцями, маючи в руках
аргументи “важкого калібру”, гармати Севастопільської твердині та
фльоти, які в наших руках забалакали би голосно.
Поїхав Григоріїв, але за годину вернув, бо у Козлі Аґа – село в
півдорозі Мамут Султан – Сімферопіль, була вже німецька стійка, а
приїзший з Григоріївим наш, перебраний за татарина з автовідділу,
гайдамака доніс, що Республиканців охоплено в районі стації.
Значиться годі щось пересилати листовно, тому шлю довірених людей
з донесеннями про угоду з татарським урядом, теж перебраними
гайдамаками під татарською охороною горами на Джанкой і далі на Київ.
У 1919 році довідався я, що угода до Жуківського дійшла, але тоді,
коли вже нашу піхоту виперли з Криму, а тому вона так і залишилась
невикористаною.
Висилаємо стежі в новому напрямку на Сімферопіль, щоби нагадувати
німцям, що є у Кримі – вільна українська сила, яка, якщо…
До вечера Андрієнко доніс, що підпомаганий нашими бронепотягами,
які очевидячки ще вільні, доходить до Бахчисараю, під Черкес Керманом
наші стежі, третя сотня “чамбулу” зформована, четверта в стані
формування; формується і піший загін. Дороги дуже погані, але татари
обіцюють, що гармати протягнуть.
З Козмодем’янська прийшов цілий віз крісів і два скоростріли і
несподіванка: ловецька бричка “Їх Імператорської Величности” Миколи
II., чудова, на ресорах, на четверичну упряжку з виносом, бичем і
чудовими вороними кіньми; на бричці герби.
При заняттю Козмодем’янська 4 сотня без всякого наказу роззброїла
та розігнала на чотири вітри якийсь російський старшинський відділ,
який був там. На цьому тлі вийшло непорозуміння з
татарами-провідниками, які зформувалися під орудою цього відділу, але
хлопці 4 сотні так грізно поставилися, що панове “провідники” присіли
і, скорившись новому проводові, приняли наших старшин як своїх
командантів.
З возом і донесеннями приїхала татарсько-українська варта та з
десяток провідників без зброї “для приділення до інших татарських
частин під догляд”, як писав начальник “Козмодем’янського” відділу,
жалкуючись разом із тим на те, що не може дати собі ради з 4 сотнею,
яка рішуче не слухає наказів, щоб не зачіпати “протибольшевицьких”
організацій.
Пишу у відповідь заспокоєння, що боротьба нами ведеться поки що в
площі більше національній як соціяльній, а тому всі російські
формування на терені, занятім полком, мусять бути роззброєні і
розігнані, якщо немає змоги їх інтернувати. Відділові, охороняючись
від сторони Ялти, вислати стежі на Байдари, та шукати через татар
контакту з українською частиною Севастопільської залоги.
Розпорошені у Козмодем’янську офіцери виконали нам подвійну
службу: позитивну, бо переконали місцеве населення, що ми не
“контрреволюція”, та негативну, бо утікаючи від нас під охорону
німців, переконали їх, що ми такі-же самі “большевики”, як і
Севастопільці, лише з трохи м’ягчими методами, а тому певно скоро і на
них нападемо.
25-го, крім тих формувань, які йшли з Андрієнком, в самому Янкої
зформовано та озброєно: дві сотні турків 240 люда, 5 та 6 кінні
татарські сотні “чамбулу” до 180 озброєних боєвиків та скорострільну
мішану команду з двома скорострілами з турецько-татарською обслугою.
Було безліч клопоту з турками та російською збруєю: турки не знали
системи крісів, а наші інструктори – турецької мови, перекладчики
також не знали технічних виразів ані по російськи, ані то по турецьки,
а ще більше по українськи, бо в цій мові тоді ми технічних виразів не
мали. Ще добре, що у турків було двох старшин, з яких один володів
французькою мовою і міг зі мною порозумітись.
Правду кажучи, виходило дивно: ми чинимо проти волі німців, а
разом з нами турецькі вояки, яких армія офіційно в спілці, а
неофіційно під зарядом німців, але яких тільки випадків не було в ці
несталі революційні часи.
Вечором того ж дня прийшло з берегових місць алярмуюче
повідомлення, що до Алушти та Ялти підійшов десант зі Севастополя, та
що звідтам готують проти нас наступ, а Андрієнко повідомив, що
поскілько наші бронепотяги ізза недостачі набоїв, яких довезти не
дають німці, відходять, а їх місця заступають німецькі бронепотяги з
десантами, то він відходить у гори та лишає німців самих змагатись
повз залізниці.
З наших перебраних і висланих до Натіїва післанців вдалося
проскочити туди і назад лише першому, який повідомив, що в штабі до
нашого пляну неприхильні, бо він включає в себе порозуміння з
“большевиками, що дуже невигідно для України під зглядом міжнароднім”.
Решта наших післанців уже не могла проскочити, так тісно були
оточені Республиканці, проти яких німці почали, як казали наші
розвідники, ставити гармати.
У ночі на 26 татарська чета, що була у с. Шума, відскочила на
Янкой, повідомивши, що с. Шума заняте ворожими міцними стежами.
На ранок через Чатирдаг потягнулися ґрупи татарських втікачів, які
утікали з тих аулів, що були на склоні Чатирдагу від моря, вони йдуть,
женуть вівці, уносячи нескладне майно, частинно навантажене на
осликів, і від них чорніло в Чатирдазі як від роїв мух, які лізуть по
білій скатерті.
Втікачі принесли відомости про те, що десанти, які висіли на
береговому шосе, провадять реквізиції, причому знущаються над
жителями, що викликає оцей масовий їх відхід.
З мотивів етичних: для захисту своїх тимчасових спільників мусимо
почати контракцію.
Сотня турків зі скорострілами дряпається на Чатирдаг назустріч
гурткам втікачів, 2 сотня висилає стежі в напрямі на Таунам Базар, а
звідтам на Шуму та рушає за ними, підперта сотнею татар, яка йде під
орудою Андрієнка.
Козмодем’янському відділові шлеться наказ почати активну розвідку
на Ялту і боронити аули від нападів та реквізицій з боку десантів.
Решта наших збройних сил теж у поготівлі.
Турки з великими труднощами перейшли на другий бік гори та,
підсилені добровольцями з тогобічних аулів, до вечера здержували
всілякі спроби з боку большевицьких десантів. Стежі 2 сотні в
залісненому перевалі на Алушту попали в засідку та мали убитих 3 людей
і одного коня. Четвертий гайдамака, от цей Шило з хорольським
подарунком, шаблею, теж був залишений з убитим конем на перевалі, і ми
вже думали, що вбитий, але за дві години він вернув, мав прострілену в
трьох місцях чемерку – чобіт – дві кулі вдарили в шаблю, а сам він
вийшов без найменшого знаку.
Друга сотня та татари було почали розгортатися, щоби порахуватися
з засідкою, яку гадали з допомогою татар обійти лісами та кручами, але
по шосе на Мамут Султан і далі на Алушту стала посуватися німецька
кіннота, тому наші чати з Мамут Султану від’їхали на Янкой, а друга
сотня та татари теж відійшли, відкриваючи німцям мурований шлях. Одна
з німецьких стеж необережно заскочила майже до Янкой, але там її
захоплено без стрілу, роззброєно і відправлено до Мамут Султану з
запискою, в якій просилося до часу розв’язання Сімферопільського
конфлікту німцям не ходити в гори на південь від шосе на Алушту.
Відібрана зброя повернута навздогін на татарському возі.
Таким способом ми були відрізані цілковито, бо з двох боків були
німці, з якими зносини не були з’ясовані, а з двох – большевики.
Андрієнко 26-го увійшов по цілому своєму відтинку у дотик із
стежами Севастополя, а на його правому крилі німці обійдені з обидвох
боків большевиками та змушені до відвороту аж до с. Кевбаз. У час
цього бою гайдамацтво та татари спокійненько сиділи у горах, лише
слідкуючи, що робиться.
Біля полудня 26-го приїхали через відділ Андрієнка представники
від Севастопільських моряків українців. Двох приїхавших принято в
одній зі сакель, і вони зробили вражіння зовсім не дикунів, якими їх
змалювали контрреволюційні групи, а лиш людей, що більше від нас
захоплювались революційними настроями, більше порушених психічно цим
кольосальним здвигом суспільного землетрусу.
Це відбивалося у всьому, і в розмові, нервовій та швидкій, і в
грубій термінольоґії, і в пропозиціях плянів героїчних може, але не до
виконання. (1)
Щоби лекше зрозуміти тим, хто не пережив революційної завірюхи, ці
настрої, які очевидячки були певним віддзеркаленням Севастопільських,
то їх можна порівняти з психічним станом людей, які щойно пережили
бойову грізну небезпеку, або боротьбу з якимсь стихійним явищем, як от
пожежою.
Ясно, що такі люди, позбавлені твердого проводу, або ж проводом
штурхнені на непомірковані вчинки, могли перекидатись від повільного
топлення та катування людей до визнання цієї ж категорії людей своїми
начальниками і… навпаки.
Вони сказали нам, що не вірять свойому контрреволюційному
начальству, бо воно хоче запровадити фльоту до Новоросійська, де по їх
відомостям є небезпека захоплення її російськими старшинами.
Що ця підготовка до виводу фльоти вказує на те, що Севастопіль
думають здати без бою, а всіх моряків на катування та загибель. Отже,
тому українська частина моряків гадає, що краще Севастопіль здати менш
контрреволюційній українській владі, але на умовах, що німці в
Севастопіль не входять, українська частина залоги зберігає свою зброю
та військову організацію і близчий командний склад, вся фльота
піднімає поруч з червоними жовто-блакитні прапори та переходить під
обслугу виключно українських екіпажів, кораблі приймають комісарів від
Центральної Ради, російська частина залоги вважається невтральною, та
якщо їй не можна буде залишити зброї, то обеззброєння та вартування
цієї частини мусить бути доручене українським морякам. Далі йшли
деталі господарчо-адміністративного характеру, яких я не пам’ятаю,
боюся, що і деталі цих умов передані не досить точно, бо з
безпосередніх учасників цеї балачки залишився в живих тільки я, а ті,
хто мені допомагав поновлювати у пам’яти та занотовувати факти, знали
про них лише посередньо з розмов. Генеральний секретар Жуківський у
1919 році теж не міг поновити цих деталів, які він знав з донесень,
але казав, що дух їх передачі вірний.
Ми висунули свою контр-пропозицію. За німців не можемо ручити, бо
з ними у нас конфлікт, а тому в наших інтересах не пустити їх до
Севастополя. Ми певні, що російська команда і частина залоги не
пристануть добровільно на цю угоду, тому гадаємо, що краще, щоби
українці з залоги Севастополя – пропустили Гордієнківців до порту, де
ми залишимо коней та вступимо на кораблі, а, зпрямовуючи гармати на
порт, подиктуємо російській частині залоги наші умови, хоч би такі,
які пропонують післанці, але з вимогою обеззброєння росіян.
Впорядкувавши все в Севастополі, над ним піднімається поруч з червоним
жовто-блакитні прапори і німцям шлеться вимогу не чіпати ані твердині,
ані фльоти, визнавших уже Уряд Центральної Ради, який видасть дальші
накази.
В разі, коли б німці почали офензиву, будемо боронити, а як не
зможемо удержатися, то озброївши знову росіян і давши їм можність
прорватись на Теодозію – Керч, самі рушимо фльотою до Одеси чи
Миколаєва, де шукатимем допомоги від військ Центральної Ради.
На це моряки зауважили, що фльота в такому стані, що не всі
кораблі зможуть доїхати до Одеси, хіба на буксирі. З цим післанці і
віддалились.
До ночі 27. німці заняли просмик на Алушту біля Шуми, але повз
залізницю були примушені відійти аж до самого Сімферополя. Ми вдержали
всі свої позиції, а Козмодем’янська група посунулась дещо вперед,
опанувавши висоти, з яких було видно море та берегове шосе, що таким
робом дісталось під обстріл наших гарматок.
Дня 27 зробили большевики лишень дві спроби нас заатакувати; першу
від залізниці на Андрієнка, яка була легко зліквідована його відділом,
у якому тоді було вже, крім ядра з Гордієнківської сотні з двома
кулеметами, 3 кінні та дві піші татарські сотні, щось до 800 щабель і
баґнетів. Друга спроба була більше рішуча, та перебіг її був дуже
своєрідний. Большевики підійшли в контрнаступ під самий вечір, але
були спинені вогнем Козмодем’янської групи, в якій тоді, крім
Гордієнківської сотні, 2 гармат і двох кулеметів, було ще до 250
татарів і турків. Тоді вже виїхав проти групи ворожий крейсер – татари
казали, що це “Алмаз” – та почав обстрілювати гори – з “гармат по
горобцям”, як кажуть, бо у вечірних сутінках – ріденьких наших
розстрільних, які ховалися поза скелями узгір’я, корчами та гайочками,
зовсім не було видко, а до того на морі була таки филя. Цим однак не
обмежилось і “Алмаз” став наближатись і переходити на вогонь дрібних
скорострільних гарматок, але зовсім вже вечоріло, гори злялися в одну
темну масу і тоді нашим гарматкам прийшла блескуча думка –
відповідати. “Алмаз” дуже сердився, намагався попасти в огнички
стрілів наших гарматок, але зрештою пішов, а з ним пішли і ворожі
розстрільні. Бій коштував декількох вбитих татарів та ранених двох
гайдамаків і до 20 турків чи татарів. Також вбитий був стрільном з
“Алмазу”, що попало випадково між наші коні, і славний хорольський
жеребець “Рекорд”. На жаль, не мали ми змоги повідомити про це його
власника…
Не дивлячись на це все, настрої були у нас дуже трівожні.
З Сімферополя приходили до татарського Кримського уряду у Янкой
відомости одна від одної грізніші, між іншим, що німці вимагають у
Республиканців здати зброю та що наші і німці вислали одні проти
других розстрільні і що туй-туй пічнеться бій. Я наказав Андрієнкові
держати всі свої резерви за правим крилом і при перших ознаках
почавшогося бою в Сімферополі теж почали наступ проти німців, який я
підтримаю всім, що маю свобідного в Янкої.
Та Андрієнко доніс, що його післанці зголосили, що в районі
залізничої стації, до якої дістатися ніяк не можна, бо вона тісно
обставлена німецькими розстрільними з гарматами поза ними по горах,
чути музику та українські співи.
У ночі на 28-го прийшло повідомлення, що нібито наші рушили на
Джанкой ешелонами, але ми не мали ніякого наказу ані повідомлення.
27-го Кримський татарський уряд вирішував питання про перенесення
своєї “столиці” глибше в гори та посилав якихсь післанців до
німецького командування. Ну, а якщо у них дійде до згоди? Що ми
робитимемо з нашими сотнями, що зникли в морі татарсько-турецьких
формувань? Та все ж таки ми міцніші від них артилерією та
впорядкованістю.
Дня 28-го ранком над нами стали кружляти німецькі літаки, з яких
скинуто три повідомлення, одно в Янкой, а два в район відділів
Андрієнка. У повідомленнях був наказ Натіїва виходити з Криму та
німецька записка з вимогою негайно зібрати полк в розпорядження
німецької кінної дивізії для висилки з Криму.
Татари кажуть, що всі наші ешелони відійшли з Сімферополя та що
там порожно, а Кримський уряд просить не покидати їх, аж поки не
прийде у них до порозуміння з німцями, пропонуючи цілому полкові
вдягнути півмісяць та вступити до кримської служби.
Що його робити? А біля полудня німці вислали низку стеж в сторону
Янкоя, які однак, стрінувшись з татарсько-гайдамацькими стежами,
відійшли, залишаючи нам декілька записок-наказів – українській кінноті
збіратися до штабу німецької кінної дивізії (на жаль, числа не
пам’ятаю), не слухаючи шкідливої агітації проти німців, та бути
готовими вийти з Криму. Відозва українською мовою, хоч і з великими
помилками.
Вечором 28-го німецька кіннота раптом відійшла в сторону
Сімферополя та звільнила Мамут Султан – ніби відкриваючи дорогу нам на
північ.
У той же час їх піхота просунулась повз залізницю до р. Альми, де
почала закріплюватись.
З Севастополя ніяких відомостей, крім татарської “пантофлевої”, що
там мітінґ за мітінґом, але форти доводять до повної обороноздатности,
що навіть українська частина залоги готується до бою проти всіх і вся,
однак татари казали, що вони не вірять, щоби Севастопіль видержав
яку-небудь атаку, бо там хаос і велике недовір’я до командного складу.
З ранку 29-го почали большевицькі піші стежі спускатися з просмику
на Алушту, відтісняючи наші стежі та дійшовши до закруту гірської
доріжки на Янкой, почали повертати просто на цей аул. Значиться цей
наступ проти нас. Треба гостей принимати. Дві татарські кінні сотні по
боках і 2 Гордієнківська з кулеметами по середині виїздять назустріч і
швидко відкидають стежі, захопивши полонених, але з-поза стеж виходять
густі розстрільні, а по наших лавах починає стріляти збоку шосе якась
легка батерія. Вводимо в бій наші гарматки і бій починає тягнутися зі
змінним успіхом: перейдем у наступ ми, – відходять ворожі розстрільні,
аж поки їх гармати не почнуть дуже нам дошкулювати, тоді не видержують
татари і починають відходити, але ворожі  гармати  не  можуть
очевидячки  вилізти у гори, тому стріляють лишень з шосе і як
відійдуть наші дальше, тратять силу вогню, а навпаки набирають сили
наші гармати і знову ворожі розстрільні відступають.
Марудний бій, лише гори сердяться та перекликаються ріжними
голосами, ніби всміхаючись над тим “кадрилем”, що його витанцьовують
розстрільні.
Треба якось кінчати, а тому викликаю з Янкоя резерви – третю сотню
і турків, але противна сторона, очевидячки, рішила так само та раптом
новий вже гавбічний гук примусив відгукнутись гори та цілий водограй
землі, камінюк та диму вилетів в розташуванні правої татарської сотні.
Це важка артилерія. Татари не витримують та, як випугане
гайвороння, летять назад, у яри.
Ворожий вогонь змагається та чомусь сипле по задах та ще
шрапнелями, тому великі білі хмарки починають розпухати та тягнути в
бік Янкоя, а густий град від них підіймає порох то там, то тут.
У таких умовах погано їхати кінно та ще вузькою гірською доріжкою,
по якій прямує до штабу 3 сотня. Біла хмара розпухає майже над сотнею
і кулі зривають порох з доріжки далеко за нею; і в хаос згуків стрілів
та рокотів гірського відгомону виливається щось нове, мельодійне; 3
сотня співає: “Душу, тіло ми положим за нашу свободу”… долітає до
штабу. Ага, нове стало далеко міцніше за старе. Ті хлопці, що ще в
Лубнах балакали про російську армію, російські погони, бойові
російські відзнаки, тепер… “і покажем, що ми справді козацького
роду”.
“Так, так-так” – кричить кольт в розстрільній 2-ої сотні.
“Так-тах” – бухають гірські гарматки, “ух” – рветься високо важкий
шрапнель, і 3 сотня, пригинаючись до сідел, перебігає в яр, куди
чкурнули татари і за хвилину звідтам вже повзуть на верхи низки
перемішаних чорних баранячих шапок та сірих смушкових з жовтими
шликами.
Турки помалу піднімаються в гори вправо, щоби кручами та лісами
обійти ліве крило ворога. Ну, хто кого?
В цей час зліва, з трудом пробираючись вузенькою стежкою, іде
кінний гайдамака 2-ої сотні та докладає, що Мамут Султан знову занятий
німецькою кіннотою, яка, маючи попереду панцирники, чвалом гонить на
Тавман Базар і що від неї їде старшина для пертрактацій з нами.
Бій продовжується, але протилежна сторона не натискає, її гармати
зменшують вогонь в наш бік і переносять його кудись вздовж шосе, а
збоку Тавман Базару починає стріляти якась артилерія, розриви якої
видко в напрямку на Шуму позаду ворога.
В цей мент збоку Янкоя по гірській доріжці виїзджає група
вершників: три німці, з яких один зі списою, а на ній білий прапорець,
та двох гайдамаків і двох татар. Першим їде наш гайдамака. За ним
досить масивний, поважного віку німець з насупленими мохнатими
бровами, за ним решта.
Не доїзджаючи до нас, зустрічається він з групою наших ранених, що
відходять взад, дехто ведучи за поводи коня, дехто зігнувшись на
сідлі. Німець перший виправляється на сідлі та віддає пошану раненим.
Гайдамака, під’їхавши до нас, показує на мене рукою з ляконічним –
“командант”. У цей мент ворожі гармати, очевидячки на прощання,
пускають у наш бік дві черги та дві важких гранати, що безпорядочно та
нерівно рвуться по всьому розташуванню полку, не долітаючи та
перелітаючи через штаб.
Німець неторопливо злазить з коня та, спитавши, чи розумію по
німецьки, голоситься як старшина штабу кінної дивізії, сотник барон
Вехерн, післаний з дорученням запитати, чому українська кіннота не
виконує наказів, і передати умови, при яких має відбутись її вихід з
Криму.
Я кажу, що ми краще відкладемо нашу розмову до кінця бою, який
очевидячки вгасає, та пропоную проїхати зі штабом вперед, бо стало не
видко наших розстрільних, які далеко посунулись, переслідуючи. Ідемо.
Коло дороги стоять наші гармати, що їх на руках стягнули гайдамаки,
щоби змінити позиції вперед, бо не видко прицілу.
Проїзджаючи коло гармат, каже мов про себе барон Вехерн: “Ого, які
подряпані, як на французькому фронті”. – “Не дивно, – відповідаю я, –
у більшости стріляємо з відкритих позицій”.
Переїхавши на другий горб, побачили ми, що бій вже скінчений та
решта ворожих розстрільних відходить попід ліс коло просмику, так що і
переслідувати нема кого.
Сотні збираються і йдуть попри нас до Янкоя. Барон Вехерн уважно
їм придивляється, ніби чогось шукаючи. Правду кажучи, як гайдамацтво,
так і татари дивляться на гостей далеко не дружелюбно.
У Янкоя Вехерн передав мені, що німецьке командування уважає наш
полк за частину, яка цілковито вийшла з послуху свойому начальству, та
яка напередодні до переходу до большевиків і хоч в кінний штаб були
привезені та з почестями поховані ті козаки, яких знайшли на перевалі,
але це визнано було не досить переконуючим, а тому німецька кіннота
після того, коли Гордієнківці не виконали листовного наказу Натіїва,
рішила відійти, щоби не підставляти під удар своїх задів і лише бій,
який почався, змусив її змінити рішення та знову вийти вперед.
Тепер нам знову пропонується вийти з Криму, але для
самозабезпечення німецьке командування вимагає: щоби ми навантажилися
в ешелони в Сімферополі, щоби ми, схоронивши зброю, здали всі набої
під німецьку охорону, ці набої будуть нам повернуті по виході з Криму,
щоб ми обов’язувались не брати зі собою нікого з оборонців Криму та
ніякого придбаного в Криму в той чи інший спосіб майна. Для нашої
охорони німці приділюють до нас на весь час до виходу з Криму
відповідні німецькі частини.
На моє запитання, чим саме викликано ці вимоги, барон Вехерн
відповів: недовір’ям до доброї волі полку та тими відомостями від
російських офіцерських організацій, яких майно ви незаконно захопили,
та які передавали, що ви є в контакті з большевиками.
З’ясувавши правду про полк і про те, що ми можемо виконувати
лишень ті накази, що передані через довірених осіб, що ми вважали
необхідним роззброєння великих російських військ, з якими німці,
здається, не мають ніяких умов, я категорично не визнав можливим
виконати ані однієї з цих вимог, крім лише невзяття з собою оборонців
Криму за добровольців, бо зформовані нами татарські частини можуть
звідти відійти за згодою Кримського уряду, представники якого
знаходяться під охороною наших шабель.
Довідавшись про останнє, пішов барон Вехерн до представників
Кримського уряду та внедовзі вернув звідтам до нашого штабу. По дорозі
він так уважно приглядався до життя наших сотень, які якраз діставали
обід та водили напувати коней, що хлопці уважали необхідним донести
про це в штаб.
Коли барон Вехерн повернув до штабу, там вже зібралися обідати,
тому запрошено і його.
Обідали ми усі гуртом у саклі, посідавши по турецьки на килими та
поставивши нескладну їжу: борщ з чорнющим хлібом, а потім плов
баранячий в мисках на невисоких столиках, що були у саклі. То один, то
другий зі складу штабу по черзі приносили потрібну їжу та ставили її
на столики, а потім інші відносили порожний посуд. Їли деревляними
ложками, одну з яких дали і несподіваному гостеві.
Для побільшення паради дістали десь татари бузи і в кінці подали,
що було майстерніше, зварене нашими господарами.
За обідом був, крім наших гайдамаків, ще представник татарського
уряду, декілька зв’язкових ескадронців і наш господар, одягнений напів
по народньому. Довго мостився перед обідом німець, якому
перешкоджували і високі чоботи-ботфорти й остроги на них і невміння, і
нерозуміння, як то їсти в таких обставинах. Нарешті господар,
пошкодувавши його, приніс якусь невисоку лавочку, на якій він, так сяк
зігнувши і витягнувши ноги, влаштувався.
Заїдає пан барон смачний борщ, запиває бузою і все поглядає
довкруги, а довкруги мужні, то з довгими вусами, то з татарською
щіткою під носом голені, частинно з оселедцями, голови, між якими
осібно невідповідно ріже око ніжне, з підстриженим волосям без
оселедця обличча пана полкового лікаря, який лише цим відріжняється
від решти гайдамаків, бо й одяг і поведінка однаковісенькі.
Повільно рухаються ложки, піддержувані кусниками хліба,
неторопливо розмовляють обідаючі: українська, татарська та мішана
російська мови переплітаються. Входить у чадралі молода
татарка-господиня ще з двома жінками та приносить каву.
Нарешті не видержує німець і каже, звертаючись до мене: “Це ж
казка, що я бачу! Так і здається, що провести по очах рукою і все
зникне. Ви знаєте, я почуваю себе на прийомі у якогось з козацьких
запорожських отаманів, чудові оповідання-казки про яких я колись давно
читав, чи на прийомі у якогось татарського хана, а не в 20 віці, коли
гудять величезні гармати, літають аеропляни, ходять потяги. Я старий
африканський мисливець, але таких міцних вражінь, як ниньки, ніколи не
переживав. Кінець моїх днів буде ними прикрашений”.
“Хоч дійсно ви не у старовинних запорожських отаманів і кримських
ханів, – кажу я, – але у представників того народу, який одідичив
повагу своїх предків, питомі їм властивости і в боях, і в життю
відновляє старі казки”.
“Послужи-но баронові, Павлуша, налий кави”, – кажу я “пану
лікареві”. Вехерн питає Павлуші, скільки йому літ і дуже здивований,
що перед ним жінка-лікар гайдамацький. Каже, що має дві доньки
спортсменки, але їм і не в думці пережити щось подібне в посвяті для
батьківщини; аж сльоза блиснула під настобурченими посивівшими
бровами. Взагалі видко, що суворий німецький післанець м’якшає.
Після обіду нова розмова, в якій я підтверджую, що: можу вийти з
Криму після наказу, переданого повномочною особою, ніяких німецьких
провожатих не потрібую, полк і все майно недоторкані, шлях відходу
через Джанкой, вантажка лише там, де я цього захочу.
Барон каже, що напише про се в штаб і просить дозволу післати
своїми вершниками, бо це більше переконуюче для штабу, а до того він
не хоче, щоби останні псували йому вражіння від того, що він бачить
тут.
Своє донесення він перечитує мені. В донесенні змальовується бій,
під час якого він побачив уперше Гордієнківців і татарів,
переказується мої вимоги і вкінці маленька дописка: “Я в повній
безпеці – приймають і годують гостинно, багато є розуміючих німецьку
мову, командир полковник російського ґенштабу”. Питаю, що це за
дописка? Каже, що у них у штабі невірна про нас уява, буцім ми дикуни,
цю уяву створили російські старшини, нами роззброєні, ця уява так
міцна, що навіть на добровольця їхати до нас для зв’язку зголосився
лише він, хоч і сотник резерви, але старий ловець на велику звірину, а
тому не дуже полохливий. Я прошу його дописати, що для зносин з нами і
якщо треба з Кримським урядом, пропускаємо відділи не більше як 5-6
вершників – за безпеку яких ручаю – шлях Мамут Султан – Янкой.
Наприкінці цієї бесіди звуть мене до Кримського уряду на нараду.
На нараді мені кажуть, що вони теж примушені почати пертрактації з
німецькою командою, під час яких будуть настоювати на наш свобідний
вихід з Криму, але як німці на це не згодяться, вони знову пропонують
полкові вступити на кримську службу і тим уникнути можливого
роззброєння. На це я їм сказав, що ми в разі чого підемо пробиватися
силою – чи пан чи пропав. Тоді мені сказали, що це втягнуло би до
боротьби і татарські відділи, бо оскільки урядові це відомо, вони не
залишать нас і будуть за нас битись.
Добре, значиться матимемо спільників, а може в разі збройного
конфлікту Севастопіль теж відкликнеться, а тоді може і комбінація з
фльотою вийде, як тільки вдасться її повернути на Одесу, – а що як
поїдуть до Новоросійська, а нас покинуть? Ось тут і виріши, як вести
дальше справу, чи на конфлікт, чи на угоду?
Вертаю до своєї саклі – питаю, де Вехерн, кажуть, пішов по аулі.
Куди? Подивитись на наших коней. Чому же пустили самого? Ні, кажуть, з
ним Павлуша.
Йду шукати і бачу, що стоїть німець на одному подвір’ї якраз під
кручою з хронометром у руці, а перед ним один з наших кольтів швидко
знімається з тороків, ладнається до бою, два стріли та кулі бризкають
по скелі.
“Зер гут!” (2) – каже німець і йде до обслуги, показуючи, скільки
секунд пройшло від початку вправи.
З’ясовую, що німець прийшов до наших скорострілів, коли ті чистили
“машинки” після бою та, розговорившись через одного з тямущих по
німецьки гайдамаків, спровокував їх показати свою умілість та вишкіл.
Треба б посварити на хлопців, бо якже це без дозволу сотенного, чи
хоч старшини – але у всіх такі задоволені обличча, що якось і не можу.
“А тямучий цей дядько”, каже мені один з хлопців, “стрівай, на
в’юк ще справніше візьмемо. Переклади, Василю!” І знову німець бере в
руку хронометр, підносить зі словами “Ахтунг” (3), руку опускає і
скаженим темпом в’ючать кольт – за хвильку “вже!” – все стоїть
струнко, а німець відраховує секунди. Військові почуття, завжди
військові почуття! І цей чужий нам, але справжній вояка, мабуть у душі
трохи поет, починає очевидячки вростати в захопивше його чуже, але
приваблююче життя військової групи.
Йдемо через аул до штабу. Довкруги вечірні турботи кінноти, що
збирається на ніч. Кожний командант, – є все ж командант, а тому не
можу не показати своїх коней, що підгодовуються на припонах, вирівняні
як на параду, вози, куряться кухні і т. д. Вечеріє, сидимо після
вечері на ґаночку, а довкруги нас і під нами аул весь у серпанку
пахучого диму, гудить піснями українськими, татарськими, турецькими,
десь плаче, співає зурна, десь грає скрипка, а як могутній супровід
далекими акордами стогне горами відгомін від рідких гарматних
пострілів, а із-за чорніючого Чатирдагу, по якому заходяче сонце лишає
червоні смуги, долітають в промежутках між гарматними стрілами сухі
потріски, як від ломаючихся сухих гілячок. Це турецька варта на
Чатирдазі перестрілюється з ворожими стежами.
“Ох, палєту-б! а то такий малюнок і забудеться”, – каже барон
Вехерн. – Значиться, він ще й з почуттям краси, може і мистець. Ясно,
що буде наш.
У ночі принесли татари нові відомости про ціле розташування
німецької кінноти, штаб якої стояв у якомусь татарському маєтку
недалеко на захід від Мамут Султану.
Татари обіцяли, якщо до чого, провести сотні просто до німецьких
нічлігів, так що й не почують…
Ранком 30-го, чекаючи на відповідь, їздив я з Вехерном у гори в
напрямку Козмодем’янська, щоби переконати його тим, що це така
місцевість, у якій нешвидко дати ради навіть і проти малих сил, а
потім показував я нашу лікарню. Ранених було там досить. Коло них
ходили татарські жінки, з яких одна, якась “титулована особа”,
здивувала Вехерна своєю французькою мовою.
Біля полудня прийшла відповідь і післанець до Кримського уряду,
якийсь старшина, що зголосився до Вехерна, а від нього подався
післанець до татар.
Відповідь не радісна: дають тільки єдину полекшу, не вантажитись у
Сімферополі, а йти на Джанкой – решта без змін. Команданта
Гордієнкінців із штабом кличуть негайно в штаб німецької кінноти для
одержання наказів.
Вехерн просить почекати з від’їздом і шле донесення, повне похвал
карности полку, та бере на себе відповідальність, що полк спокійно
вийде з Криму, якщо задоволити його вимоги, у противному ж разі не
уникнути важкої по місцевим умовам боротьби та даремного проливу
крови. Відповідь шле німецьким старшиною, що був у татарів.
Татари повідомляють, що з ними ведуть розмови, що угода не
виключена, але про наш полк ані словечка. У своїй відповіді вони
настоюють на вільний шлях для нас.
Почекавши дещо, ми по нараді з Григоріївим приймаємо це рішення,
яке при успісі може вплинути на цього закаменілого кавалерійського
дивізіонера.
Заявляю Вехернові, що поїду у німецький штаб, щоби не було
непорозумінь. Він стурбовано просить, щоби почекати, бо хоче поїхати
зі мною, тому що не має кого післати. Але я, посміхаючись, заявляю, що
мушу його залишити як заложника. “Під охороною Павлуші”, –каже він. –
“Ні, цілого полку, який вже вас покохав”, – кажу я. – “І я його”, –
перебив Вехерн.
Від’їздимо. Григоріїв, я та старшина перекладчик, а з нами 4-ох
татарів, яким наказую провести нас просто до штабу німецької дивізії,
обминаючи сторожу.
Їдемо якимись проваллями, раз у раз злізаючи з коней та
продираючись крізь гущавину, потім, розтягнувшись поодинцем,
проскакуємо від хати до хати крізь якесь село, знову в гайок,
переходим шосе і спускаємось у якийсь потічок під крутим беріжком,
закритим кущами, де чекаємо на поворот одного з татарів, що виїхав
уперед проти води цим потічком.
Вже вечеріло, коли повернувся розвідчик. Ідемо вгору потічком,
розплюскуючи прудку воду, згинаючись проїздимо під якимсь горбатим
містком та врешті через якийсь проломаний над річкою пліт в’їздимо в
сад того двірка, в якому міститься німецький штаб. Один з татарів
наслідує крик якогось птаха, а на цей знак з’являється татарин, слуга
з цього двора. Ми, гайдамаки, спішуємось та йдемо доріжками саду,
залишивши своїх коней під татарською охороною у кущах саду. Входимо
якимись маленькими дверима і темним коридором, коло якихсь дверей
татарин слуга каже – тут. Стукаємо, коротке “герейн” (4), і ми бачимо
перед собою поважного генерала, який встав нам назустріч з трохи
здивованим обличчам. Знимаємо шапки – нове здивовання, бо блискають
три голені голови, дві з них з чорними за вухами оселедцями.
Голошу слухняно, що командант українського кінного полку являється
на приказ, щоби вислухати побажання його ексцелєнції. Той здивовано
каже, що барон Вехерн нічого не писав, що ми приїдемо, та чому це ми
з’явились без попереднього повідомлення про наше прибуття.
Відповідаємо, що дозволили собі об’їхати німецьку сторожу для
скорочення часу, а свідчить, що ми є дійсно ті, ким себе голосимо,
записка барона Вехерна, яку подаю при тому генералові.
Той читає та, взявши за голосник телефону, виясняє, що в штабі
дійсно не знають про наш приїзд, а потім дуже спокійно просить сідати
та починає розпитувати, чому ми не виконали того наказу, що дістали
літаком і чи взагалі ми думаємо виходити з Криму.
Відповідаю з повною щирістю, що не міг вірити листовному наказові,
бо підпис міг бути вимушений, а інструкції дуже з наказом розходились,
та що полкові з суто полкових міркувань цілковито не розходиться, чи
бути у Криму, чи їхати в якісь інші місця України, куди накажуть. Але
наказ для нас наказом, а попередній наказ був, щоб за ніяку ціну не
виходити з Криму без особисто підтвердженого наказу. Кажу також, що
виключається хоч частинне розброєння полку, бо недовір’я ми не
заслужили.
Генерал каже, що він має досить сили, щоби нас примусити виконати
його наказ і питає, чи ми знаємо, якими силами він розпоряджає.
Відповідаю: дві або три піших дивізії під орудою ґенерала Коша та
дивізія кінноти. Новий запит: а в багнетах? Кажу – до 50 тисяч
багнетів, 6 тисяч шабель, коло 70 легких, 12 кінних і 24 важких
гармат. Ви скільки маєте? Кажу: кіннота крім татарсько-турецьких
формувань має 880 шабель при 8 кулеметах та 4 гірських гарматах.
– “Так гадаєте, що можете нам протиділати?”
– “Так”.
– “Це ж безглуздя!”
– “Ні – це виконання наказу”.
До того докладаю панові генералові, що цей безглуздий спротив
коштував би надто дорого німців, бо гайдамацтво зуміло би з’явитись
без докладу, так як з’явилися ми і в такі місця, як от, і називаю ті
села, де стоять полкові його штаби.
Довга павза, після якої ґенерал питає знову. Що ж ми хочемо?
Відповідаю: можности виконати наказ до кінця та дістати через живу
людину підтвердження листовного наказу, а потім права, якщо буде
наказано, вийти з Криму як чесним воякам, а не натовпові бандитів…
Нова павза, після якої ґенерал каже, вже з розясненим обличчам: “Хай
буде по вашому! пішлю депешу до Джанкоя, там, здається, ще дехто з
українців залишився, а потім підете під відповідальністю барона
Вехерна, який буде вашим єдиним конвоєм. Згода?” – “Дуже дякую”.
Питає: як скоро можу почати марш. Кажу, що за три дні після
підтвердження наказу, бо гайдамацтво, з’являючись опорою татарських
військ, розкинене від Севастополя аж до шосе на Алушту у важкій для
пересування гірській місцевості.
Закінчуючи розмову, питаю, як буде з кримськими татарськими
військами, з якими нас в’яже моральний обов’язок. Ґенерал з’ясовує, що
не маємо чого турбуватись, бо з ними хутко буде підписана умова. “У
вас зворушлива приязнь”, – каже ґенерал. – Я відповідаю, що це
зрозуміло, бо ми в однаковісінькому становищі.
Ґенерал викликає начальника штабу, який з’являється злий і
невдоволений, та дістає наказ написати відповідне доручення баронові
Вехернові і телеґраму до Джанкоя.
Прощаючись, попросив я у ґенерала старшину чи вояка, щоби провів
через сторожу, бо шлях “без докладу” довгий та турботний.
Доручення готове, татари поприводили коней, німецький старшина і
два вояки їдуть попереду, і ми без перешкод коло полуночі вже дома в
аулі. Входимо в нашу кімнату: покотом сплять штабні і витягнувшись на
лаві сплять господарі, а на другій, лежучи, очевидячки лишень дрімає,
вдягнутий барон Вехерн, бо зачувши наш вхід, сідає та стрівожено
питає: “Ну, що?” Німецький старшина передає йому пакет, той читає та з
проясненим обличчам каже: “Так, усе в порядку, хвалити Бога”. Видко,
що “старий дядько”, як його прозвали гайдамаки, – остаточно наш.
Біля полудня приїхав з Джанкоя автом гайдамака з нашого
автовідділу, привіз депешу під Натіїва про вихід з Криму та повідомив,
що дійсно уся піхота наша вже виїхала з Криму, та що лишень держиться
наш автовідділ, підсилений охороною з господарчого ешелону, яку
надіслав ріжними потягами Корніяш. Останній прислав донесення, що його
задержали німці у Мелітополі, так як і 50 їздців, яких вислано з
маршової півсотні в Полтаві, – що він шле на підтримку полку пішаків,
з яких кожний має провезти чи то пару гарматних стрілен, чи стрічку
кулеметну чи скриньку ручних набоїв. Вершники обслугують командантуру
Мелітополя. Писав, наші донесення через нього проходять і висилаються
взад.
Кримський уряд повідомив, що має вигідну для нього умову та
забезпечує нам відворот з Криму без перешкод, тому розіслано нашим
сотням, зніматись зі своїх становищ, передаючи їх татарам, та
стягатись до Янкоя.
День першого травня святкували у Янкої товариським обідом 2 сотня
та Чорна команда скорострілів “Кольта”. Остання запросила на обід
“старого дядька” та ще вчіпила йому червону квітку до петлиці. Штаб
був при чорних.
Другого та третього травня збиралися гайдамаки з гір, купили в
Сімферополі фарби та олеонафти та приводили до порядку зброю, вози та
сідла.
У татарському уряді раз-у-раз з’являлися німецькі старшини та
старшини татарські й російські, які очевидячки наймалися в “татари”. З
великим здивованням довідався я, що один з моїх товаришів по академії
ґенерального штабу, бувший старшина “Лейбгвардії кінно-ґренадієрів”,
сам Петербуржанин, теж є у татарах та ще з’явився з півмісяцем на
шапці. Виявилося, що він “кримчак” по своїй віллі десь коло Ялти.
До вечора 3-го скінчено все, полк зібрався в порядку, ранених
відправлено через Сімферопіль до Джанкой та ранком 4-го серед
сердечних прощань, відпроваджені татарами, пішли наші сотні з Янкої
малим переходом на нові нічліги, що містились по обидвох сторонах шосе
на Алушту в татарських аулах.
Що там не кажи, а берегтися проти цих наших німецьких спільників
треба. Штаб же та зв’язкова сотня ліземо у саму пащу, в то село
напівросійське, напівнімецьке, в якому у татарському дворі стоїть штаб
німецької кінноти, яка вже захопила передовими частинами Алушту та
чекає, поки закінчиться зосередження піхоти, що скупчується в
Бахчисараї та Сімферополі з метою рішучого наступу зі всіх боків на
Севастопіль.
У штабі зустрічають нас гостинно, відводять добрі місця коням, а
нам кімнати, запрошують старшин на вечерю, за якою весело оповідає
свої вражіння від нас Вехерн і нарешті досягає того, що обидві сторони
втягаються в розмови, які чимраз стають більше щирими.
“Ми чули від нашої піхоти про завзятість вашої піхоти”, – каже
генерал, – “але не гадали, що ці властивости питомі і українській
кінноті”.
“Овва”, – каже, зрозумівши зміст, Андрієнко, – “а хіба німецька
кіннота вважає себе за пішу пішанину, ми так не думаємо”… Наш
перекладчик перекладає при загальному сміху всіх.
“Але ж все”, – каже якийсь другий старшина, – “не можна бути
такими впертими, як, як”… – даремно підшукує слова “як запорожські
гайдамаки”. А наш перекладчик каже: “Та впертість і витривалість в
боях і в житті питома українська риса, з якою треба завжди числитись
тим, хто матиме справу з нашим народом”.
Вечером збирався я надіслати зв’язкових до своїх сотень, а тому
попросив начальника німецького штабу дати мені гасло. Він зніяковів та
сказав, що він краще дасть мені штук зо 20 посвідок, із якими можуть
гайдамаки проходити крізь німецьку сторожу.
Хай буде і так. Дістали посвідки – рішаю вислати першого
зв’язкового. Цей їде верхи, але за хвильку вертає і подратовано каже,
що “клятий німець не пускає та лише головою мотає, а біс його знає, що
белькотить…”
Щоби виявити, що трапилося, йду пішки до німецького вартового на
воротах, мовчки тичу йому перепустку – ту саму, той дивиться і каже
“бітте” (прошу), значить пускає.
Питаю, чому ж не пропущено вершника? “Дорт іст нур айн українер
гайдамака ґешрібен, унд кайн ворт фом пферд” (тутки написано лишень
український гайдамака, але ані слова про коня). Так значить
непорозуміння в тій німецькій пунктуальности.
Йду до начальника німецького штабу та кажу, щоби дав посвідку і
“міт пферде” (5), бо очевидячки сучасні німецькі кавалеристи
відокремлюють коня від їздця, хоча Зейдліц був проти цього.
Той злиться, але видає нові перепустки, де вже написано
український гайдамака “цу пферд” (гайдамака верхи) і наші стежі
спокійнесенько та без перешкод розвозять наказ для перемаршу на
завтра.
Від п’ятого до семого йдемо невеличкими переходами мальовничою
долиною р. Бурулча знову тим самим шляхом, по якому відходив колись з
Криму кошовий Іван Сірко з товариством низовим, але тоді за його
слідом горіли улуси та нісся стогін, а тепер звенять веселі та смутні
пісні, сотні розбігаються на нічліги по аулах і збираються знову в
загальну кольону, перевіряючи справність зв’язку та виконання маршу,
бо перший же раз йдемо походом в умовах спокійного часу, так треба
підучитись, а разом з тим розвозимо відозви татарського Кримського
уряду, які нам дали перед виходом з Янкоя.
Справді – старими доріжками – новими шляхами. У середині третього
переходу влаштовуємо маневр і беремо з боєм Курман – німецьку
кольонію, куди заздалегідь вислано “позначеного ворога”.
Курманські німці в паніці, але барон Вехерн, що весь час їде при
полку, в захопленню, швидко з’ясовує переляканим мешканцям, що це
лишень маневр. Ми ввійшли до містечка з піснями та приняті гостинно,
оваційно та добрим обідом. Взагалі Вехерн все нотує записник, “щоби
докласти нашому начальству, що це за чудовий полк”, і вчить німецької
мови Павлушу.
Зокрема, він захоплюється мотивами українських пісень, які
занотовує. Найбільше подобається йому “Ой вже років двіста, як козак в
неволі”, в якій хлопці змінили слова і співають “під німецьким
караулом”; Вехерн каже “вундер шен! нох айнмаль, бітте” (6). “Зовсім
“призвичаївся старий дядько”, – кажуть хлопці, мабуть, до своєї
дивізії й не верне, а Корніяшеві клопіт: такої чемерки не знайдеться,
бо ж грубий сердега”… У Курмані виїхали наші легкі авта з Джанкоя
нам назустріч і повідомили, що, на їх думку, там не все гаразд, бо
щойно прийшов ешелон німецької піхоти та бронепотяг. Щоби щось не
трапилося, бо ешелонів для нас ще й досі немає та й сідати в них
небезпечно.
Передаю свої сумніви Вехерну. Цей сідає в авто і їде з’ясувати,
бо, каже, знаю, що ґенерал Кош на нас зокрема сердитий, ви ж утікли
йому щось двічи з під носа, пошивши його в дурні, а ще, мовляв,
“кадровий” старшина та ґенштабу.
Від Курмана йдемо у повному бойовому поготівлі та заночовуємо в
6-7 верствах від Джанкоя по аулах, а вночі приїздить Вехерн та каже,
що це дійсно ґенерал Кош вислав йому курінь піхоти, дві гармати і
бронепотяг “для порядку при виході української кінноти з Криму”, бо
хтось його поінформував, що полк везе багато награбованого майна та
коней.
“Я, – каже Вехерн, – приняв ще раз відповідальність на себе.
Балакав з ґенералом Кошем і дав йому про вас вичерпуючі інформації,
тому піхота та бронепотяг вернули в Сімферопіль, а завтра прийдуть
ваші ешелони”.
Дійсно, під час нашої вантажки 8 та 9 не було німців, крім етапної
півсотні та команданта, який витягався перед паном бароном та поспішав
виконати всі його бажання.
Під час цієї вантажки поїхали ми з Вехерном з гостиною до тих
представників, які нам помагали, на тій бричці, бувшій Миколи II, з
якої хлопці познімали герби і вензеля, намалювавши на їх місці козака
з рушницею – тип гербу війська запоріжського низового. По дорозі
признався я Вехернові, що це є єдине, що полк “пограбував” у Криму,
якщо не рахувати захопленої зброї та з’їдених баранів, але за останні
і платимо тими папірцями, які уважаються за гроші. Дня десятого травня
без перешкод всі ешелони полку зосередилися на стації Акимівка,
чекаючи на пропуск до Мелітополя. Тутки попрощав нас барон Вехерн,
який хоч щось і водив рукою коло очей і часто користувався хусткою,
ходячи від воза до воза (до речі, його трохи дивувало, що ми
відмовились від клясних возів, а всі жили у вантажних), хоч і стискав
руки, кому попало, хоч і поцілував Павлушу, але ж “не призвичаївся” і
вернув у Крим до “своєї дивізії”.
Ось так і скінчилася наша кримська виправа за фльотою.
Примітки
1
(1) Полковник Данченко поляг у рядах української армії 1919 р.
(прим. автора).
2
(2) В частині четвертій Споминів, де знову йдеться про Василя
Тютюнника, автор робить таку примітку: “Його не треба мішати з Юрком
Тютюнником: це цілком ріжні люди, не рідня і не однодумці, так що ред.
замітку в 1-ій частині Споминів стор. 22 рядок 7 згори треба уважати
недійсною” (прим. упорядника сайту).
3
(3) Рос. прапорщик відповідав степеневі хорунжого а укр. армії,
підпрапорщик – найвищий степень підстаршини (прим. автора).
4
(1) Порш перейшов 1918 р. до Большевиків і пропав, як пес (прим.
автора).
5
(1) вул. Миколаївська – зараз вул. Городецького (прим. упорядника
сайту).
6
(3) вул. Фундукліївська – зараз вул. Богдана Хмельницького (прим.
упорядника сайту).
7
(5) вул. Велика Володимирська – зараз вул. Володимирська (прим.
упорядника сайту).
8
(6) кафе-шантан “Аполло” – було розташоване на вул. Заньковецької,
8. Не збереглось. (прим. упорядника сайту).
9
(7) вул. Мерингівська – зараз вул. Заньковецької (прим. упорядника
сайту).
10
(8) цирк на вул. Миколаївській – тепер на його місці кінотеатр
“Україна” (прим. упорядника сайту).
11
(9) вул. Миколаївська – зараз вул. Городецького (прим. упорядника
сайту).
12
(10) Бібіковський бульвар – зараз бульвар Тараса Шевченка (прим.
упорядника сайту).
13
(11) вул. Львівська – зараз вул. Артема (прим. упорядника сайту).
14
(12) Собача Стежка – зараз в районі її колишнього пролягання вул.
Мечникова (прим. упорядника сайту).
15
(13) казарми Миколаївських воріт – казарми 3-го понтонного
батальйону на вул. Січневого Повстання, 1 (прим. упорядника сайту).
16
(14) пам’ятник Іскрі та Кочубею – зараз на його постаменті
пам’ятник Арсенальцям – гармата (прим. упорядника сайту).
17
(15) Кадетська Роща – знаходилась в районі тодішнього Кадетського
Корпусу, Повітрянофлотський просп., 6, де зараз знаходиться
Міністерство Оборони (прим. упорядника сайту).
18
(16) казарми Луцького піхотного полку – знаходились на вул.
Дегтярівській, 9 (прим. упорядника сайту).
19
(17) пл. Думська – зараз Майдан Незалежності (прим. упорядника
сайту).
20
(18) Київська міська дума – стояла на теперішньому Майдані
Незалежності (прим. упорядника сайту).
21
(19) пам. Олександру II – стояв на теперішній пл. Європейській
(тоді пл. Царській) поряд з Філармонією (тоді – Купецьким зібранням)
(прим. упорядника сайту).
22
(20) вул. Маловолодимирська – зараз вул. Олеся Гончара, на час
описаних подій носила назву вул. Столипіна (з 1911 р.) (прим.
упорядника сайту).
23
(21) Присутственні місця – знаходились в будівлях, що складають
квартал між вул. Володимирською, Великою Житомирською та
Володимирським Проїздом (прим. упорядника сайту).
24
(22) Кіш Слобідської України під командою отамана Петлюри був у
боях з більшовиками на Лівобережу і його спішно викликали на оборону
Києва (прим. автора).
25
(23) будинок генерал-губернатора – знаходився на вул.
Інститутській, між буд.18 та 20/8 (прим. упорядника сайту).
26
(24) будинок Гінзбугра – найвищий у Києві будинок (12-поверховий)
– стояв на вул. Інститутській там, де зараз готель “Москва” (прим.
упорядника сайту).
27
(25) Ланцюговий міст – знаходився в районі теперішнього Мосту
метро (прим. упорядника сайту).
28
(26) Це були “нейтральні” україн. чорноморські матроси – зробили
людяне діло. При моїх очах їх потім большевики розстрілювали на
Фундукліївській вулиці (Сотник Андрій Кість).
29
(27) вул. Несторівська – тепер вул. Івана Франка (прим. упорядника
сайту).
30
(28) вул. Гімназична – зараз вул. Леонтовича (прим. упорядника
сайту).
31
(29) анатомічний театр – знаходився на вул. Богдана Хмельницького
37 (на розі з вул. Пирогова; тепер там Музей медицини) (прим.
упорядника сайту).
32
(30) тут, очевидно, йдеться про вул. Нікольську – зараз вул.
Січневого Повстання (прим. упорядника сайту).
33
(31) вул. Ділова – зараз вул. Димитрова (прим. упорядника сайту).
34
(2) вул. Велика Васильківська – зараз вул. Червоноармійська (прим.
упорядника сайту).
35
(32) Передмостова Слобідка – знаходилась в теперішньому
Гідропарку. Урочище з такою назвою є і зараз (прим. упорядника сайту).
36
(33) графу Бобринському пам’ятник – зараз на його постаменті
пам’ятник Миколі Щорсу (прим. упорядника сайту).
37
(34) вул. Безаківська – зараз вул. Комінтерну (прим. упорядника
сайту).
38
(35) вул. Олександрівська – в той час включала в себе теперішні
вулиці Грушевського, Володимирський Узвіз та Сагайдачного (прим.
упорядника сайту).
39
(36) Кадетське шосе – зараз Повітрянофлотський проспект (прим.
упорядника сайту).
40
(1) Йдеться, очевидно, про Мотижин (прим. Володимира Сергійчука –
редактора книжки, за якою наводиться текст)
41
(1) Слава німецьким офіцерам. – нім. (прим. упорядника сайту).
42
(2) Як я довідався вже на еміграції з хроніки 3 полку Яна Жижки,
до мене явився сотник Ґайда, тепер вождь фашистів Ч. С. Р. та що потім
його сотню розброїв Полозов, який підійшов до Ігнатівки негайно по
мойому виході з неї (прим. автора).
43
(3) Кадетська Роща – знаходилась в районі тодішнього Кадетського
Корпусу, Повітрянофлотський просп., 6, де зараз знаходиться
Міністерство Оборони (прим. упорядника сайту).
44
(4) Кадетський Корпус – знаходився на Повітрянофлотському просп.
6, де зараз знаходиться Міністерство Оборони (прим. упорядника сайту).
45
(5) Бибіковський бульвар – зараз бульвар Тараса Шевченка (прим.
упорядника сайту).
46
(6) Ймовірно, мається на увазі перехрестя з тодішнім Кадетським
шосе (тепер Повітрянофлотський просп.) – Бібіківський бульвар у той
час доходив саме туди (прим. упорядника сайту).
47
(7) казарми Луцького піхотного полку – знаходились на вул.
Дегтярівській, 9 (прим. упорядника сайту).
48
(8) вул. Маріїно-Благовіщенська – тепер вул. Саксаганського (прим.
упорядника сайту).
49
(9) вул. Ділова – зараз вул. Димитрова (прим. упорядника сайту).
50
(10) вул. Безаківська – зараз вул. Комінтерну (прим. упорядника
сайту).
51
(11) вул. Велика Васильківська – зараз вул. Червоноармійська
(прим. упорядника сайту).
52
(12) Ланцюговий міст – знаходився в районі теперішнього Мосту
метро (прим. упорядника сайту).