СОВА Ізабелла – Смак свіжої малини

Ізабелла Сова
Смак свіжої малини
Малині, Йольці та Еві за те, що дали меиі ключ до свого світу,
Мамі й Татові – за те, що навчили мене ним послуговуватися
5.01. Тепер усе буде інакше. Чому я кажу «інакше», буде ліпше.
Конкретика незабаром.
10.01. Це сталося три дні тому. І анітрохи не боліло, хіба трохи
потім. Спершу мені наказали скинути верхній одяг. Лежу й чекаю, вся на
нервах. І зненацька бачу. Такий, як я собі вимріяла: не дуже довгий і
пряменький. Отож кричу:
–  Ще ні! Хвилинку!
Коваль схилився наді мною.
–  Ну? У чому справа?
Я показала пальцем на білявця ліворуч.
–  Оцей ідеальний.
Коваль усміхнувся й каже:
–  Усе, як забажаєш, хіба що мені пила зіслизне.
–  Як же вам не сором, лікарю, – обізвалася чорнявка праворуч. –
Дівчина зелена від страху, а ви про пилу. Це ж бо видовбується
долотом.
Коли б не моя дурнувата впертість, я втекла би з голкою у вені.
Чорнявка наказала мені повільно лічити до десяти. Я почала: один, два,
три, чотири, п’ять… і саме в цю мить відчула дивне заніміння. А краєм
ока нагледіла гіпсовий дзьоб. Уже по всьому? Чорнявка наказала мені
лічити далі, тільки ззаду наперед. А потім заходилась екзаменувати
мене з таблиці множення. 5 на 6,9 на 8 і так далі. «Тобі не можна
спати. Ти мусиш говорити, говорити, говорити». Тож я говорила, а радше
белькотіла, бо вся верхня губа була, наче з бляхи. Продовження дзьоба.
Того ж самого дня Евка відвезла мене додому. Бабуся на мій вигляд
зробила нажахану міну, але швидко викресала широку усмішку від вуха до
вуха.
–  Непогано. Я виглядала гірше, коли мене покусали бджоли у сорок
дев’ятому.
Мама запроторила мене до лазнички (бо там найсвітліше) і впродовж
хвилини обдивлялася з усіх боків.
–  Тепер я буду інакше дивитися на Майкла Джексона, – запевнила
вона. – Скільки ж той добродій натерпівся. Справдешній мученик.
Ірек, мій молодший брат, тільки глипнув, а відтак зачинився в
кімнаті й заявив, що не голодний. У вівторок я зиркнула у дзеркало в
передпокої, бо там найтемніше. Великий дзьоб із гіпсу, в ніздрях
тампони, а довкруж очей фіолетові кола. Білки дуже червоні. Чи це
мине?
14.01. Мине. Так каже доктор Коваль. Нині перев’язування. Дзьоб
зняли й залишили тільки шину вздовж носа. Я виглядаю майже нормально,
як після рядової аварії. Тільки оцей запах. Засохла кров. Чи саме так
я почуватимусь у труні?
18.01. Через три дні пов’язку знімуть. Чи впізнаю себе у дзеркалі?
Чи впізнають мене інші? Чи помітять новий ніс? Чи він і справді буде
прямим? Чи зміниться моє життя? Чи повернеться Рафал?
Рафал
Мій колишній. Ми були нареченими рівно тиждень. Першого січня,
шість хвилин по дванадцятій, вирішили (Рафал вирішив) звузити наші
стосунки до дружби. А все через мого старого.
Мій старий
Він зник акурат перед моїм першим причастям. Я саме приміряла
сукенку з дефіцитної органзи, коли він закурив дешеву цигарку й
заявив, що виїжджає до Австрії.
–  Це єдиний шанс, Жабко. Тепер я ще можу дістати притулок.
Подамся як політичний біженець.
–  Відколи це надають притулок за стовбичення біля пивного ларка?
–  Ти ніколи в мене не вірила! Тому я й не міг зреалізуватись. Я
вже так більше не можу, я задихаюся, мені потрібний простір.
–  Чуєте, діти? Тато шукає простору й тому від нас відлітає.
–  В космос? – зацікавився Ірек.
–  Власне кажучи, так, бо яка різниця: Місяць чи Відень? – Мама
заплакала. – І це саме тепер, перед причастям.
Але він завжди був такий. Чим важливіша подія, тим грандіозніший
вибрик. На весіллі нахлявся і став верещати, що хоче все повторити.
«Бо горілка затепла!»
–  Жабко, дай спокій, це не так…
–  На хрестинах поволочився ремонтувати авто, – тягнула мама, не
зважаючи на батькові протести. – А тепер отой виїзд. За три дні до
причастя!
–  Що ж робити, якщо мені тільки вчора видали паспорт.
–  Ти завжди знайдеш гарну відмовку. Ти, ти, пролазо
інтелектуальний! Занапастив моє життя, а тепер покидаєш! – розридалася
вона не на жарт.
–  Принаймні вже більше не занапащу, – батько намагався
пожартувати, але дістав ганчіркою по голові.
–  Я завтра піду до міліції і все їм розповім! Ти нікуди не
поїдеш, діти не будуть сиротами!
–  Якими сиротами? Таж я хочу забезпечити вам краще життя! Зароблю
на «полонез» і повернуся.
–  На Місяці є «полонези»? – зацікавився мій брат.
–  Іреку, марш до кімнати! – верескнула моя мама. – І ти теж! –
звернулася вона до мене.
* * *
Батько поїхав на другий день. Прислав одну посилку, а потім
розчинився у просторі. І раптом, наприкінці вересня, несподіваний
дзвінок.
–  Малинко?! Ну привіт, це тато дзвонить!
–  Тато? Тато Едек?! – гукнула я на всю хату.
–  А ти знаєш іншого?
–  Справді, не знаю. – Як ти там? Звідки дзвониш? Дати тобі маму
чи Ірека?
–  Ні. Я хочу побалакати з тобою.
Я відчула, як мені стиснуло горло.
–  А де ти зараз?
–  У себе. Тобто в Німеччині, – уточнив він. – У Гамбургу. Слухай,
Малинко, я буду коротко, бо ж гроші йдуть.
–  Кажи, тату.
–  Розумієш, я купив собі відео і…
–  Вітаю, – обізвалася з іншого апарата мама. Батько ще не
зорієнтувався – знайомі часто плутають наші голоси.
–  Та нема з чим, нічого особливого, – відказав він. – І розумієш,
дитинко, інструкція тільки японською та англійською. Ті жовтопикі геть
знахабніли. А я знаю лише німецьку. Перед моїм від’їздом ти почала
ходити на курси англійської. То я подумав, що, може, ти щось
допетраєш.
Я не встигла відповісти. Мама була першою.
–  Слухай, а як там тобі ведеться?
–  Дуже добре, – відповів він трохи зашвидко і трохи надто
впевнено. – А що?
–  То винайми собі перекладача і – чимшвидше – доброго адвоката!
–  Хто це? Хто це? Малинка?
–  Ні, це голос правосуддя.
–  Жабко, – простогнав тато.
–  Я щойно засікла твій номер, – збрехала мама, – і завтра
потелефоную до Інтерполу. Нехай нагадають тобі, що маєш двох дітей.
–  Ти мене Інтерполом не лякай! – скинувся батько. – Я про дітей
пам’ятаю. Тільки я думав спочатку оговтатися, заробити…
–  Ага, на «полонез», ми пам’ятаємо. «Полонез», простір і свобода.
Сорому ти не маєш. Десяти марок не вислав за п’ятнадцять років! А твоя
дочка має на свята заручини. Сирітка бідолашна.
–  Мамо, яка сирітка, – запротестувала я.
–  Ну власне, – підхопив батько, – адже я живий і пам’ятаю. Коли
ті заручини?
–  На Щепана.
–  Ти тут тему не міняй, – заатакувала мама. – Як до суботи не
надійде переказ, у неділю вранці чекай на поліцію.
–  Не буде жодної поліції. Я вже дзвоню до мого юрисконсульта.
Вишлю тобі чек від самого ранку.
–  Краще, щоб так і було. Бо інакше я в суботу зателефоную до мого
юрисконсульта і нацькую на тебе судових виконавців з Польщі.
–  Вони, Жабцю, не знадобляться. То що, Малинко, з тією
інструкцією?
–  Дай її своєму юрисконсульту! – крикнула мама й пожбурила
слухавку.
Через три дні прийшов чек на 1500 марок, по 500 на кожного. А сам
батько заявився на мої заручини. І, звичайно, все зіпсував.
Заручини
Свята. Ялинка на півкімнати, гірлянди на ній мигтять, як лампочки
на авто шерифа. Повний парад. Білі блузки, скатертина цупка від
крохмалю. Всі причепурені: мама в перлах, Рафал при «метелику», його
старі в парчі. Саме крається кавовий торт. Раптом дзвінок. Щось у мені
тьохнуло, але нічого, суну до дверей. Відчиняю, а переді мною піраміда
з фруктів. Самі екзотичні, навіть усіх і не назву. Нагорі ананаси.
Розгортаю листя, і що бачу? Батькову фізію. Він анітрохи не змінився,
тільки що засмагліший, ну і та хімзавивка. Американська усмішка від
вуха до вуха. А на шиї єдвабний шалик кольору вохри. Я запросила
батька заходити. Зайшов, поставив тацю. Відтак повернувся по скриню з
пляшками. Притарганив її, захеканий, і зразу завалився до кімнати.
–  Вітаю батьків майбутнього зятя, – подав він руку Рафаловому
батькові. А на тій руці, на підмізинному пальці, полискував латунний
перстень зі штучним рубіном завбільшки зі сливу. Батько полюбляв
дешеві ефекти. Сів за стіл і підморгнув до матері.
–  І ви п’єте такі паршиві вина на заручинах моєї спадкоємиці? –
Батьки Рафала витріщились, як коропи на різдвяному столі. А старий, не
кваплячись, звернувся до Рафала: – Що ти поробляєш, юначе?
Рафал став белькотіти, що закінчує фінансовий.
–  Добре, сину, – схвально покивав головою батько. – Я шукаю
когось, хто дав би раду моїм грошенятам. Зараз до мене пливуть
кораблем двадцять мільйонів доларів золотом. Мушу щось із тим зробити.
Кудись заінвестувати.
І зітхнув при тому так, начебто проблема грошей страх як його
знуджувала. Багач. Мама тільки знай підливала собі вино. А мене
затрусило так, що ледве поцілила виделкою у відбивну. Зрештою не
витримала й вискочила до лазнички. Витягла з-під ванни бутель
шведських трав і – бух! Гірко! Ще два ковтки. Ну, трохи легше.
Повернулася до рівноваги й до кімнати, де батько приязно гомонів із
Рафаловими старими. На хвилю замовкнув, відтак сипав далі:
–  Слухайте, діти. Я маю рахунки у всіх банках уздовж
німецько-французького кордону. Треба щось із тим зробити. Може, я
переписав би їх на вас?
–  Та що ти, тату! Не треба.
–  Може, я теж влаштую якісь заручини, – обізвався мій брат.
–  Тобі, Ірусю, теж щось капне, у мене є фабрика…
–  Мабуть, на Місяці, – буркнув попід ніс Ірек. Рафалові старі не
почули, батько теж.
–  Вона чекає на тебе, от тільки закінчи навчання.
–  Але не конче астрономічний факультет? – вів далі мій любий
братик.
–  Греку! Прикуси язика, – цитьнули ми воднораз із мамою.
–  Може бути й астрономічний, але найкраще міжнародних стосунків.
Влаштую тобі якесь тепле містечко на Балі або на тій, як там її… на
Ямайці. Посол Польщі на Ямайці.
Незле звучить, га?
–  Я волів би в Новій Зеландії, – кривлявся Ірек. Нібито він мав
якийсь вибір.
–  Влаштую, – відповів батько. – То за здоров’я майбутнього
подружжя.
–  За здоров’я, – повторили всі ми хором.
–  У такому разі все ясно, – батько повернувся до банківської
теми. – Зустрічаємося на весіллі, підписуємо папери і – ласкаво
просимо до бізнес-класу.
Цієї миті мама не стрималась і захихотіла. Всі принишкли.
–  Перепрошую, це я від розчулення. Це щастя для вас, діти, що не
будете починати з нуля. Ще раз за здоров’я, за майбутнє.
Ми цокнулися келихами. Батько розваливсь у фотелі й налаштувався
оповідати. Визнав, що останнім часом не буває в Польщі, бо має важливу
посаду в Німеччині. Він був одним із ініціаторів збурення Берлінської
стіни.
–  А зараз ми розробляємо бельгійську мафію, – додав він довірчим
тоном. – Вони отруюють продукти. Чи чули ви про курчат, яких годують
відходами з автозаправних станцій? Це вони. Або грибок у газованих
напоях. Теж їхня робота. А та афера з педофілами? Так само вони.
–  О Боже, – вжахнулася моя майбутня свекруха. – Але навіщо?
Навіщо вони це роблять?
–  А от цього, – похитав головою батько, – я не можу вам зрадити.
Таємниця. Я вже і так забагато сказав.
Якийсь час ми мовчки цмулили вино.
–  Ні, любі, ми не можемо в це заглиблюватись, – обірвав батько
тишу. – Зрештою це заручини Малинки. Забава мусить тривати.
І вона тривала.
20.01. Це вже нині. Якщо він не буде прямим, я кинуся до Вісли й
розіб’юся об кригу. А якщо буде прямим, то що далі?
22.01. Я не писала вже цілих два дні. Звикаю до Нового. Новий
наразі нечутливий. Коли гладжу його по перетинці, наче торкаюся до
фанери. Найгірше при основі, біля ніздрів, там, де наклали шов.
Відчуваю дотик, як крізь шар ізоляції. Не знаю, чим Коваль так
захоплювався. «Ну, гарно випиляв. І хрящики теж гарно витяті». Подав
мені дзеркало, а я побачила товстий (бо ж два тижні не митий) цурпалок
межи двома пожовклими підковами довкола очей. Якщо так виглядають
гарно витяті хрящики, як же тоді виглядають витяті негарно? Коваль
помітив жаху моїх очах і почав мене втішати:
–  Що це за міна? Чудовий носик, а ти ревеш!
–  Але ви обіцяли, що буде як у білявця, – розклеїлась я.
Коваль не витримав і засміявся:
–  Дитинко, ти гадаєш, що носик то пірник? Виходить із формочки
готовим? Це ж тіло, ще два тижні тому різане, тяте, шите. Він має
право бути опухлим і занімілим. Заждеш місяць-два і тоді побачиш
результат. А наразі тебе чекають масаж і розтирання. Інакше він
висохне й відвалиться, – пожартував він насамкінець.
Оце я сиджу й розтираю. Розтираю й масую. Добре, що падає сніг,
добре, що холодно. Добре, що я не маю пар. Добре, що Рафал мене не
бачить.
8.02. Останні тижні я присвятила масажуванню й маґістерці.
Незабаром захист, а в мене готова тільки дослідницька частина. Тож
довбаю теорію. Як змучуюся, захланно масую. Втираю мазь із арнікою й
чекаю. Вже ліпше. Від синців ані сліду. Найважливіше, що я впізнаю
себе в дзеркалі. Власно кажучи, зміни невеликі, либонь, більше у
профіль. Учора прийшла Евка. Я відчинила, а вона на мій вигляд у крик.
Мовби так нажахалась.
–  Не видурюйся. Я виглядала гірше, коли ти забирала мене з
клініки.
–  Це був скрик захвату. Я думала, що мені відчинила сама Памела
Андерсон. Ну, покажися. Усмішка. Нахили голову. Тепер з іншого боку.
–  І як? – запитала я. Евка не вдає захват, хоча й ніколи не копне
по живому. Саме за це я її люблю.
Евка
Справжня подруга в тілі Сальми Гаєк. Уже кілька разів мене
рятувала. Перший раз два роки тому, коли я впала у шал схуднення.
Шал схуднення
А почалося так. Я зайшла до крамниці зі штанями. Ухопила кілька
пар і бігцем міряти.
–  Куди ви йдете з тими «есками»? – заступила мені дорогу
продавщиця, розмір XXL. – Хочете їх порозривати?
–  Чому? – невинно запитала я.
–  Бо ви носите «емку», на око – щонайменше тридцять восьмий, а
після піци – то, може, й сороковий.
Того ж дня я вирішила сісти на дієту. Чекала лише якоїсь значущої
дати, тоді легше почати. Перше травня, останній день року, іменини
місяця. О, є – 15 грудня. День народження Евки.
Заздалегідь скупила півкрамниці зі здоровим харчуванням. Пластівці
з висівок. Чай з кори крушини, сир тофу, замінник цукру, сухе печиво.
На тяжку годину шоколад без цукру. І два літри пепсі-max. Вона має
лише кілька калорій, а напихає й роздуває, як біґос. Потім зняла із
себе мірки. У грудях 90, і нехай стільки й залишиться. У талії 66,
самоціль – 60, у стегнах 94, а повинно бути 89. Для початку даю собі
місяць, до сесії. Склала план дієти. Вранці – пластівці із соєвим
молоком. Склянка пепсі. Потім обід: яйце плюс склянка пепсі.
Підвечірок: тофу й склянка пепсі. Вечеря. Яка ще вечеря?
Упродовж двох днів я ходила горда й бліда. Зірвалася на третій.
Принагідно виявилося, що в мене алергія на сою. Після молока у мене
розколювалася голова. Сир тофу смакував, як гіпс, розчинений водою
з-під крана. На третій день я стала на ваги. Ані на грам менше.
Стільки тортур намарно. Буркотіння в шлунку. Жахіття про збиті вершки,
слина до землі на вигляд гарячих булочок. Нестерпні марення про
хрумкий окрайчик чорного хлібчика з маслом і помідором. Тремтячим
пальцем я накрутила номер «Піци по телефону». Замовила одну велику з
усіма можливими додатками. Акурат була промоція, і я одержала другу
велику – «Марґариту» з оливками. Упакувала обидві. Запила пивом, а
потім валялася, розтягнена, як такса. Сповнена піци й зневаги до себе.
Наступну спробу я здійснила по святах. Удома немає якнайменших
шансів схуднути. А вже при Сташеку, маминому бой-френді? Якнайменших
шансів. Досить і того, що варто мені залишити на тарілці недбало
обгризені курячі кістки, як він уже заводить промову про населення
Північної Кореї, що голодає. Коли за Святою вечерею я ризикнула
відмовитися від коропа по-єврейськи, Сташек демонстративно витяг
картату хустку завбільшки за скатертину і втер невидиму сльозу.
–  Я вже й справді не можу, – пояснювала я. – Понапихалась аж по
кінчики волосся.
Він утер друге око.
–  Якщо я ще щось у себе завантажу, з мене потече крізь пупець. І
станеться лихо.
Сташек тицьнув пальцем у порожню тарілку для подорожнього.
–  Може, Він не постукав до наших дверей, бо йому забракло сил,
аби сюди добутися.
–  Але це, напевно, не привід, щоб напихатися за нього, –
уступився за мене Ірек.
–  Звісно, ні. Я тільки сказав, що одні вмирають, як дівчинка із
сірниками, а інші гребують смачнющим коропом. Вередують.
Я капітулювала. Тричі глибоко вдихнула й пристала на Сташеків
заклик.
Після Нового року встала на ваги. Чотири кіло плюс. Треба
чимшвидше розпочати енергійні дії. Дивлюся на календар. Є. Шосте
січня, Трьох Королів. Гарна дата. Знайшла цілком нову дієту. їси собі
щогодини, завдяки цьому більше спалюєш, ну і щогодини маєш щось у
писку. Витримала тиждень. Ніколи так часто не дивилася на годинник.
Ледве поглинала сухарик, як уже лічила секунди до наступної перекуски.
Салат із трьох помідорів і двох ложок знежиреного йогурту. Помідори
готові. Щоб зайняти чимось руки, покраяла кожен на двадцять
тонюсіньких скибочок. Йогурт стоїть розпечатаний. Ще двадцять хвилин.
Занурюю в нього держак ложки. Навіть не помічаю, коли з’їдаю весь. І
тільки тепер відчуваю голод. Але я ще боролася. Мене згубили рогалики
з варенням.
Минув тиждень дієти. Я вирішила кудись вийти, щоб не дивитися на
холодильник і на годинник. Забігла до Йольки. Вона щойно спекла
смаковиті рогалики з варенням. Вони лежали собі, зарум’янені, на таці,
а я не ладна була відірвати від них погляду. Йолька, либонь, це
помітила, бо підсунула тацю мені попід ніс.
–  Частуйся, я напекла зо два кіло.
–  Я не голодна, – байдуже відповіла я, і тієї ж миті з мого
живота почулося розпачливе буркотіння.
–  Давай я покладу тобі на тарілочку.
Який запах! Свіже маслечко, ванілін і аромат рожі. Ну ж бо
відламаю тільки ріжечок. Скільки калорій може бути в такому ріжечку?
Зо двадцять? Ну тоді ще з іншого боку. Разом сорок. Так, так, так! Ще
трохи скубну. Що, все?
–  Бачиш, які добрі? – Йолька підклала мені наступний рогалик.
Знову відскубую ріжок. Другий ріжок, тепер бочок. Цей уже прикінчу,
шкода викидати, коли в Африці люди конають з голоду. В Кракові теж.
Добре, що прийшов Віктор, і я мусила залишити закоханих.
Примудрилася змолотити чотири рогалики. 800 калорій, 80 відсотків моєї
денної норми. Якимось дивом я протрималась. Але наступного ранку
ум’яла 300. От халепа, перевищила норму на 100 калорій. Як уже падати,
то до дна. До дев’ятої я відвідала цукерню, китайську кнайпку та
супермаркет. Завершила плиткою шоколаду. Потім усе порахувала: разом
5840 калорій. Як дроворуб.
У подальші дні я напихала кишки всім, що траплялося мені попід
руку. Змішувала, як алхімік. Батон, запитий пивом, кисла капуста,
полита маслянкою, локшина з майонезом. На самий лише спогад мені
спухає печінка. Коли проциндрила половину стипендії, твердо сказала
собі: час на третю спробу. Старт – дев’ятнадцятого січня. Це, для
різноманітності, ні з чим не пов’язане. Зважаючи на жалюгідний
фінансовий стан, обрала грушкову дієту. Консерви з грушок – це єдине,
що зосталося на кухні після подій останніх днів. Накидала план дієти.
Вранці – півслоїка грушкового пюре. Ланч – слоїк компоту. Обід –
тареля грушок у сиропі. Підвечірок – знову компот. Вечеря – маленький
слоїчок грушкового мармеладу на втіху. Живилася тими грушками цілий
тиждень. Зосередившись на навчанні й заліках, якось давала собі раду.
Двадцять шостого січня склала останній іспит. Наступного ранку витягла
шістдесят четвертий слоїк грушкового пюре. Не встигла його
відкоркувати. Зблювала на сам лише вигляд жовто-брунатного місива,
нашпигованого гвоздикою. І то був кінець дієти. Ще до полудня я
витратила всі заощаджені кошти. Легко здогадатися, на що.
Я ввійшла в раж. Саме почалася сесія. А що я примудрилася все
поскладати, то мала вихідні. Виходила тільки по харчі і щоб викинути
сміття. Наприкінці канікул до мене заглянула Евка.
–  О Господи, ти виглядаєш, як жертва насильства в родині, –
заломила вона руки на мій вигляд. Факт, я трохи себе запустила. Масне
волосся, поплямлений спортивний костюм, синці й жовтий писок. Довкілля
також виглядало не найліпше. Стоси посуду в мийці. Припалена пательня,
плита загиджена тим, що в мене википіло. А кипіло багато, бо останні
дні я тільки смажила, пекла й варила.
–  Малино, вилазь зі «спортивки». Маєш п’ятнадцять хвилин, аби
щось на себе накинути й зібрати найпотрібніші речі.
–  Навіщо?
–  Ти переїжджаєш до мене.
Я заколола волосся, почистила зуби, згребла до торби все, що
навинулося попід руку. Евка весь той час нотувала щось на аркушику.
–  Що ти там шкрябаєш?
–  Розпорядок перебування в моїй клініці. Прочитаєш дорогою.
Готова? То давай ключі. Бо ж мусить хтось поливати квіти.
У трамваї Евка вручила мені аркуш. Капець. Самі заборони. Заборона
заходити до кухні й харчитися на місці перебування.
Заборона під’їдати у милосердних товаришок.
Заборона говорити про дієту й переглядати кулінарні книжки.
Заборона переводити все в калорії.
Заборона їсти перед дзеркалом.
Заборона купувати затісну одіж (мовляв, я вже скоро схудну).
Заборона ставати на ваги до кінця перебування.
Я мешкала в Евки понад два місяці і тільки завдяки їй нині не важу
тонни.
* * *
–  Ну, кажи нарешті. Що з тим носом? – випитувала я.
–  Горбок зник. Коли ти всміхаєшся, кінчик носа зліва
заломлюється, і тоді ти скидаєшся на Брюса Вілліса.
–  Чорт забирай, Ево!
–  Справді. Але ж Брюс симпатяга, хіба ні? Справа класно. Цілком
незлий цей твій ніс, майже як по лінійці. Хоча… – замислилася вона по
хвилі.
–  Що «хоча»?
–  Я все думаю, а чи не можна було б якось доречніше витратити ті
п’ятсот марок від твого батька?
–  І що?
–  Відповіси сама.
11.02. Чи я зробила 6 це вдруге? Та звісно. Двадцять шість років я
була одним великим лантухом комплексів – через ніс. Що з того, що в
мене гарні очі й білі зуби, коли на перший план висувався ВІН.
Великий, кирпатий і горбкуватий. Узимку червоний, як у бузька. Улітку
скроплений потом. Навесні розпухлий від нежиті та сліз (бо депресія).
Восени мокрий від дощу та сліз (бо чергові вакації без кохання). А
найгірше він виглядав у профіль. Освітлений нічником, відкидав тінь на
півстіни. Варто дати крупний план, і вийде чудовий кадр із «Сірано де
Бержерака».
«Що таке щастя? Це прямий ніс завдовжки від чотирьох до п’яти
сантиметрів, не ширший ніж дюйм», – так починається мій щоденник майже
десятирічної давності. Сьогодні я витягла кравецький метр. Виміри
збіглися. А де щастя?
12.02. Пішла до доктора Коваля. Ні, нічого не трапилось. Просто я
хотіла, щоб він подивився. Поза тим, той шрам на переніссі, дрібні
загрубіння вздовж перетинки. Чи можна ix якось зменшити?
–  Ні.
Ні то ні. Переживу. На думку Евки, нічого не помітно. Я знову
чіпляюся за міліметри.
А проте врода – це питання міліметрів. Узяти, приміром, губи.
Якихось три міліметри, і ти вже обертаєшся на вулкан сексу. Власне,
про губи… Коли я нині отак стовбичила проти дзеркала, то зауважила, що
вони могли б бути більшими.
13.02. Сьогодні вечірка на честь Дня святого Валентина. Весь час
розмірковую, що я їм скажу. Признаватися до того носа чи ні? Може,
відвернути від нього увагу, наприклад обтяти волосся чи зробити
яскравий макіяж?
–  Я цього не робила б, – порадила Евка. – Ніхто навіть не
помітить. От побачиш.
Уже не можу дочекатися. Там має бути купа хлопців. І Рафал. Ми не
бачилися з Нового року, коли він поставив питання про зміну характеру
наших стосунків.
Зміна характеру наших стосунків
–  Коли ти йому скажеш? – запитала Евка перед самим Новим роком.
–  Що я маю йому сказати?
–  Що твій батько все вигадав. Що він не має жодних рахунків і не
збурював Берлінської стіни.
–  Гадаєш, я повинна це зробити?
–  А як довго ти збираєшся це приховувати?
–  Не знаю. Скільки вдасться.
–  І сподіваєшся, що ваш шлюб буде вдалим?
–  Господи, Евко, кожен має якийсь скелет у шафі, – розпсихувалась
я. – Я знаю, що повинна це спростувати. Тільки…
–  Боїшся, що він з тобою розірве? Ти розірвала б?
–  Гаразд. Скажу йому завтра.
–  Ти не мусиш, Малино.
–  Не мушу, але скажу. Ми сиділи в мене на кухні.
–  Це і так випливло б одразу по весіллі. Адже батько не привезе
жодних паперів. Хіба що жовті. Але якщо Рафал зі мною розірве, це буде
на твоїй совісті.
–  Якщо він з тобою розірве, це значить, що він тебе не вартий.
Я розповіла Рафалові все. Спершу вижлуктила цілу пляшку
«Ново-Паситу» й половинку настоянки меліси. Вийшло дорожче, ніж два
«малібу» з льодом, а ефект той самий. Ми стояли на подвір’ї, перед
моєю зупинкою. Я навіть не помітила, коли засвітилися ліхтарі. Рафал
слухав, розгрібаючи черевиком свіжий сніг.
–  У корабель я не повірив, – озвався він по довгій паузі. – Хто
тепер возить золото кораблем?
–  Напевно, що не мій батько.
–  Але ті рахунки… Звідки ти знаєш? Він п’ятнадцять років просидів
у Німеччині.
–  Я не сподівалася б на жодні рахунки, Рафале.
–  Слушно. Світ через це не завалиться.
–  А що буде з нами?
–  Ну що ж, нездала спадкоємице. Я приїду по тебе на Новий рік, –
тепло всміхнувся він.
Ура! Все буде класно.
* * *
Новий рік ми зустріли в горах. Щойно зірвали кілька петард і
впорались із корком від шампанського, як Рафал підійшов мене
привітати.
–  Всього найліпшого, Малинко, – ми цокнулися келихами. – Щоб нас
завжди пов’язувала дружба.
–  За дружбу, Рафале, і за кохання.
–  Кохання приходить і минає, а дружба триває.
–  Чого це ти про цю дружбу?
–  Бачиш, я все обдумав і вважаю, що треба надати нашим стосункам
новий вимір. Ти була щира зі мною.
–  Це погано?
–  Ні, абсолютно, – запевнив мене Рафал. – Я тобі вдячний, що ти
не приховувала правди. Я довго про нас думав і вирішив, що ти моя
найліпша товаришка. Наш шлюб міг би все зіпсувати.
–  Що ти пропонуєш? – розхвилювалась я, попри те, що вицмулила
кілька досить міцних коктейлів.
–  Малинко, як би ти відповіла, що краще: справжня дружба чи
невдале одруження?
–  Невдале одруження, – промимрила я.
–  Саме за це я тебе й ціную. Щирість і почуття гумору.
–  Ти хочеш розійтися?
–  Чому зразу розійтися? Просто надати інший характер нашим
стосункам. Я все обміркував і знаю, що не готовий до одруження. Але й
не хочу тебе втратити. Не хочу втратити такої чудової, інтелігентної
дівчини з почуттям гумору. Тому…
–  Ти пропонуєш мені дружбу, – я зібгала кулаки, щоб не
розревітися. Це не подіяло б.
–  Найпрекрасніше почуття, що пов’язує жінку й чоловіка.
–  Я думала, що найпрекраснішим почуттям є кохання!
–  Ах, ті вже мені співаки диско. «Кохаю». «Не можу без тебе
жити!» «Гину від туги за тобою!» Ні, Малинко, найпрекрасніше почуття –
це дружба…
–  А де поцілунки під дощем? Прогулянки по свіжому снігу,
повільний танець?
–  Ти не дала мені закінчити. Кажучи «дружба», я маю на увазі
почуття, забарвлене чуттєвим елементом. Еротична дружба. Ідеальна в
нашій ситуації. Що ти на це?
* * *
–  І що ти на це? – діловим тоном запитала мене Евка. Вона
примчала відразу після мого розпачливого дзвінка.
–  Я сказала йому, що мушу подумати.
–  Гарно.
–  Що гарно, що гарно?! – верескнула я. – Я хотіла зберегти лице.
–  Треба було жбурнути в нього обручкою й хряснути дверима.
–  І замерзнути в горах? Я мусила дотерпіти до ранку. Виїхала із
Закопане першим потягом. Усі залишилися. Певно, тепер пліткують, чому
це я завіялася. Висувають версії.
–  Це, ясна річ, найбільша проблема, – пирхнула Евка. – Версії.
–  Ні, найбільша проблема – це розрив із Рафалом. Через тебе, –
зайшлася я плачем.
–  Малино, це був тест. Він пішов, бо не кохає тебе. Рафал. Не
тест, звичайно.
–  Але я його кохаю! У мене болить серце, пече в шлунку, у мене
трясуться руки!
–  Скільки ти вихилила кав? – запитала Евка.
–  П’ять. І три чаї. Ти зараз будеш мене розпитувати про меню?
–  Ніяке це не кохання, а тільки кава. Можливо, страх перед
порожнечею, як сказала б Йолька.
–  Мене не обходить, як це називається! Я відчуваю, що кохаю його
й помру, якщо він зі мною не одружиться!
–  Ти сама мала сумніви, чи виходити за нього, а тепер раптом цей
розпач.
–  Може, до мене тільки тепер дійшло, що це Він!
–  Якби це був Він, його не злякав би порожній рахунок твого
батька.
–  Він анітрохи не злякався. Адже коли він мені освідчувався, то
не сподівався на жодні рахунки, бо ще не знав мого батька.
–  Певно, боїться, що твій старий маячить.
–  А хіба він не маячить? – крикнула я. – Хіба твій батько
розповідає про кораблі, повні золота?
–  Ні, бо він знає тільки п’ять фраз: «Коли обід?», «Коли
вечеря?», «Де газета?», «Звільни туалет» і «Переключи на новини».
–  Він принаймні передбачуваний. Не руйнує тобі особистого життя.
–  Мені ні, щонайбільше – так це моїй мамі. Малино, не плач. Може,
Рафал повернеться. Може, він тоді забагато випив.
–  Він майже нічого не пив.
–  Або замало. Ще не все втрачене. Бо люди не розривають заручини
руба. Ти мусиш зачекати.
Я витримала три дні. Потім зателефонувала: мовляв, хочу повернути
обручку.
–  Я саме збирався до тебе дзвонити, Малинко. Запитати, як ти себе
почуваєш.
–  Нормально, – видушила я, зворушена його добротою.
–  Це чудово. Ти все обдумала?
–  А ти?
–  Я? – здивувався він. – Я обдумав усе раніш. І хотів би до тебе
зайти.
–  Гаразд, коли? – «Ми спокійно поговоримо, може, він збагне, яку
помилку скоїв».
–  Завтра. Уявляєш, я можу повернути ту обручку, і з мене
відрахують тільки п’ятнадцять відсотків.
–  Супер… – «Чому це звучало так жалібно?»
–  Ти справжній товариш. Інша торгувалася б, може, навіть мстилася
б.
–  Дай спокій, Рафале, за що тут мститися? За розрив заручин, і то
в саму новорічну ніч?
–  Ти знаєш, які є дівчата. Тому людина мусить щось розігрувати. А
я з тобою не мушу.
Ще мить, і я щось йому заподію.
–  То заходь завтра, бо потім я ненадовго поїду.
Він зайшов, забрав обручку й пішов. А я вирішила щось зробити зі
своїм життям. Почала з носа. Нині я покажу його світові й Рафалові.
Рафал. Побачивши мене, він почує ангельські дзвони.
15.02. Він не почув. Прийшов із якоюсь дебелою бабою. Баба мала
квітчасту сукенку й великого носяру. Ледве цвиркнув мені «привіт». І
як тут не вірити в число тринадцять?
Евка, як завжди, мала рацію. Ніхто не помітив носа. Кожен тепер
пильнує свій власний. Люди думають про захист, про роботу та гроші. Я
теж повинна почати про це думати, бо інакше мені пересунуть термін
захисту. Візьмуся від понеділка. А Рафалая маю глибоко в носі. Боже,
знову той ніс.
29.02. Дивовижний день. Перехідний, останній у цьому тисячолітті.
Гарний для роздумів і складання обітниць. Але що я можу собі обіцяти,
коли не знаю, чого хочу. Я хочу бути щасливою.
–  Замало конкретики, – прирекла Йолька, та, що з рогаликами з
варенням. – Ти мусиш чітко визначити, що саме тебе ощасливить.
Екстравагантність чи прості радощі? Кар’єра? Кохання? Гроші? Все
одразу?
Звідки я можу знати? Йолька гадає, що саме час. У серпні мені
стукнуло чверть віку, а лічильник клацає собі далі. Чимраз швидше. Не
озирнусь, як мине сороківка. Боже, сорок років! Ще недавно, в ліцеї, я
була певна, що не доживу до тридцятки. Нехай хтось зупинить той клятий
годинник!
–  Алло! Є там хтось? – почула я Йольку. – Тож чого саме хочеш ти,
двадцятирічна жінко?
3.03. Іменини місяця. Теж незлецький день для роздумів.
–  Кожен день добрий, коли шукаєш виправдання для власних лінощів.
–  Яких іще лінощів? – налетіла я на Йольку. – Це серйозні роздуми
над метою життя.
–  І що? Ти дійшла до якоїсь конкретики? Знаєш уже, що для тебе
головне?
* * *
Чого саме я хочу? У хвилини надлому – Рафала. А поза тим? Коли
мені було сімнадцять, здавалося, що я врятую світ. Винайду щеплення
від раку, полечу на Марс чи стану славетною зіркою. Я відчувала, що
можу все, що в мене вийде. Наївна дівчинка з головою у хмарах і
крильми ангела. Кожна невдача позбавляла мене кількох пір’їнок, а
перші роки в універі цілковито опустили на землю.
Спершу я вступала на мистецтвознавство. «І що ти потім з цього
матимеш?» – запитували знайомі бульбини. Для інформації, бульбини
(термін Евки) – це ті,хто бачить тільки прозу життя. Сама
приземленість. Замість мрій – плани, конкретні й бульбацькі: заробити
на телевізор, купити більше авто, обрати добрий факультет.
А я вибрала мистецтвознавство. «Засную галерею, де будуть тільки
справжні твори, – мріяла я. – Жодної халтури. Тільки Мистецтво, з
великої «М». Оточу себе митцями, відмежуюся від бруду світу. Куритиму
сиґари і згори поглядатиму на дріб’язкові проблеми бульбин». На щастя,
я познайомилася з Анкою. Анка закінчила малярство з відзнакою, а тепер
«штампує» солдатиків до комп’ютерної гри «Fire, fire, fire!». Спочатку
вона малювала тло, потім деталі мундирів, а тепер цілі фігурки:
снайперів, богатирів, мутантів. Прогресує.
Коли ми познайомилися, вона вже місяць сиділа без роботи, як і
більшість товаришів з її курсу. Спроби продавати карикатури на Ринку
завершилися погрозами з боку конкурентів, тож Анка вирішила пошукати
чогось іншого. Тим часом через брак коштів жила «на халяву»,
вештаючись по знайомих і поїдаючи все, що тільки вдасться. Якось вона
з’явилась і в мене.
–  Привіт, Малино. Пам’ятаєш мене з вечірки у Еви? Я проходила
мимо й вирішила зайти. Ой, як щось пахне!
–  Залазь. Я печу шарлотку. Скуштуєш?
–  Не відмовлюся.
–  Зараз покраю, а ти заходь до кімнати.
–  Знаєш, я краще побуду на кухні. Якось приємніше. Може, маєш
щось пити?
Ми посиділи біля бісквіта. Я розповіла їй про своє навчання. До
мрій про галерею перейти не встигла.
–  Якщо хочеш через кілька років кувати біду, тягни це далі, –
байдуже порадила вона, розглядаючись по полицях. – О, сухий йогуртовий
крем. Це смачно?
Голодні Анчині очі та її байдужливість до мистецтва змусили мене
замислитись. Але остаточного рішення я дійшла у другому семестрі. У
нас почався новий предмет – «Бібліографія». Ми мали визудити списки
підручників за всі п’ять років. Автор, назва, видавництво, рік
видання. Тоді я дала собі спокій. Не тому, що це було понад можливості
моїх звивин. Просто якщо на порозі XXI сторіччя студенти поважного
навчального закладу мусять забивати пам’ять назвами застарілих книжок,
то щось тут не так. І я покинула. Тепер закінчую управління. Теж
дурість.
7.03. Сідаю за комп, бо науковий керівник допитується про подальшу
частину праці. Наразі він одержав тільки вступ, план і зміст.
–  Виглядає обнадійливо, але я хотів би побачити хоч піврозділу.
–  Я не встигла роздрукувати, але маю все в комп’ютері. – «Брехня,
знову брехня».
–  Усі так кажуть, – усміхнувся керівник. – Майбутнє перед нами,
так?
Отож сиджу. Днями поспіль читаю мудрі книжки і клацаю по
клавіатурі. Захист у червні, якщо встигну. А потім? Справжня
дорослість. Знайду роботу й мету в житті.
Настане перше липня. Я, довгонога, з легкою засмагою, у білому
бікіні. Відпочиваю після захисту на яхті. Поряд Рафал, мускулястий,
визолочений сонцем. Подає мені повний келих і недбало запитує: «Може,
ми все ж таки одружимось?» А я спершу спокійно роблю ковток
шампанського й недбало відповідаю: «А чому б і ні?» Вдавано байдужі,
але закохані. За тиждень весілля і…
–  Далі, як у рекламі маргарину.
–  Нема з чого глузувати, Ево, – озвалась Йолька. – Наприклад, ми
з Віктором вирішили, що одружимось у вересні, після мого захисту та
його адвокатського іспиту. Потім вирушаємо в довгу весільну подорож. А
в жовтні серйозно беремося до роботи. Віктор уже накручує мені стаж у
консалтинговій фірмі. Як добре піде, за три роки купимо квартиру.
Потім – перерва на народження дитини. Перед тридцяткою почнемо
будуватися за містом.
–  І що далі? – знудженим голосом запитала Евка.
–  Як це що?
–  До сороківки ви вже здобудете все, до чого можна доробитися в
тому бардаку. Тому й питаю: що далі? Ще більший будинок? Ще одна
дитина? Ще одна тачка?
–  Чого ж ти хочеш? – скипіла Йолька. – Хіба це погано, що я
планую своє життя, що хочу мати гарну сім’ю?
–  Смішно, що ти говориш про сім’ю. Службовий ріст, дім, вілла,
Вікторова контора, машина. Прекрасні слова для означення родинного
тепла. Ти, шалена, – звернулася вона до мене, – теж мрієш про таку
ідилію?
–  Не знаю.
–  Зате Ева знає, як повинно виглядати щастя. Жодної яхти, білих
суконь і шампанського, бо це банально, тільки отакий сценарій. Ти
обмиваєш диплом. Ідеш на гулянку. Там знайомишся із симпатичним
плейбоєм. Із місяць позустрічаєтесь. Ти залітаєш. Мешкаєте в кутку
його родичів. Свекруха критикує тебе на кожному кроці. То вареники не
такі, а то макіяж заяскравий. Але добре. Товчетеся одне в одного на
голові, без планів і мрій. Потім симпатичний плейбой втрачає роботу і,
пригнічений, залягає напроти телевізора.
Але депресія не перешкоджає йому вклепати тобі чергову дитину. До
тридцятки у вас буде четверо «щастячок», обдерта кімната та власна
шафка на кухні. Плейбой (уже несимпатичний) рахуватиме борги та
втрачені шанси, а ти синці й рештки волосся, які ще не видерла собі
від розпачу…
–  Ви добре знаєте, дівчата, чого я хочу. Ти, Йолько, не повинна
змальовувати таку драму. Будь собі щаслива. Тільки пам’ятай: життя –
це не «мильна опера».
–  Зроблю все, щоб моє саме таким і було, – виклично відповіла
Йолька.
Йолька тільки так говорить. Вона впевнено стоїть на землі. Жодних
там казочок, усе залагоджено. Кожна частинка мозаїки на своєму місці.
Повний контроль. Тому її так налякав мій шал схуднення. Я забула
додати, що Йолька теж намагалася мені тоді допомогти. У свій холодний,
діловий спосіб.
Йольчина допомога
–  Малино, мене непокоїть твій апетит, – зізналася Йолька якогось
вечора. Вона несподівано завітала на початку канікул і прихопила мене
за смаженням млинців. Вода, мука, сіль, розкалатати – і на олію.
–  Все під контролем. Я тільки бавлюся пательнею, щоб обдурити
мозок. Потім викидаю до смітника.
–  Хотіла б я в це вірити, – покрутила вона головою. – Мені
здається, тобі потрібна допомога спеціаліста.
–  Ти маєш на увазі себе? – я підкинула млинець аж до самісінької
стелі.
–  Ні, я тільки на третьому курсі. Окрім того, мене не цікавить
клінічна психологія. Але я домовлюся тобі про зустріч із групою людей,
які мають подібні проблеми.
–  Тільки не з групою. Ти ж знаєш, яка я недовірлива. Анка казала,
що вони це все розігрують і потім деруть лаха.
–  Вони – це хто?
–  Не тримай мене за ідіотку. Ти добре знаєш, що вони – це не
«Чужі-3», а тільки студенти на стажуванні.
–  На стажування не беруть студентів, – мордувала мене Йолька.
–  Ну то дипломники, стажери, практиканти. Все одно. Вони. Я не
буду зустрічатися з жодною групою.
–  Чому?
–  Я ж тобі казала. Окрім того, я не вважаю, що маю проблеми.
–  Так говорить кожен узалежнений.
–  Якщо ти не припиниш, зі мною справді щось трапиться.
–  Вже трапилось. Обіцяй тільки, що поговориш зі спеціалістом.
–  Із ким?
–  Є один такий, приятель нашої родини та психіатр.
–  Я не хочу жодних знайомих! Він потім прийде до вас на чаювання
й наплете твоїй мамі, що друзі її доньки жеруть сирий рис і п’ють воду
з унітаза.
–  Ти й справді недовірлива, – визнала Йолька. – Здаюся, не буду
ні з ким домовлятися. Ти маєш піти сама.
–  Куди?
–  До психіатра з університетської поліклініки. Обіцяєш?
Я кивнула.
Йолька зітхнула.
–  Тобі, Малино, страшенно важко допомогти.
Упродовж наступного тижня я робила підходи до поліклініки. Ні, не
сьогодні. Ще трохи згодом. Завтра. Ні, я сама дам тому раду. Що я
йому, зрештою, скажу? А якщо хтось мене побачить? Проте я зважилася,
за два дні до переселення до Евки. Ми пішли разом. І я опинилася віч
на-віч із університетським психіатром.
Університетський психіатр
–  Доброго дня. Прошу сідати.
Я розглянулася кабінетом. Низька лава, два фотелі гірчичного
кольору й кушетка. Ота славетна кушетка психоаналітика! Тут, мабуть,
лежать пацієнти і дозволяють себе патрати.
–  Я повинна лягти?
–  Ні, це тільки бутафорія, щоб було професіональніше, – пояснив
стишеним голосом доктор Губка. Він мав коротку сивувату борідку,
дротяні окуляри та стомлені очі п’ятдесятирічного чоловіка. Класичний
психіатр.
–  Прошу, це моя карточка.
–  Малина, – прочитав він. – Апетитне ім’я. Ну, і з чим у нас
проблеми, Малинко?
–  Власне з апетитом. Я вбираю, як пилосос. Двадцять чотири години
на добу мрію про те, щоб їсти, кусати, жерти, хлистати, наминати…
–  Гм, – покивав головою доктор Губка. – Справді? І що?
–  І їм. – Я голосно глитнула слину.
–  Цікаво, – він зняв окуляри й заходився потирати повіки. Відтак
заслонив обличчя долонями, спираючись ліктями на стіл. Зиркнув на мене
крізь розчепірені пальці. Мені стало смішно. Що я тут роблю? Вивертаю
нутро перед змученим дядьком, який удає зацікавлення.
–  Це зовсім не цікаво. Це огидно. Я зриваюся вночі і смажу, а
потім жеру, як вовкулака, й дихаю. Але варто їдлу трохи просунутися
стравоходом, як я знову відчиняю холодильник і пакую, що тільки можна.
–  Коли ти починаєш оце «пакування»?
–  Близько восьмої вечора. Вранці ще вірю, що втримаюсь.
–  І що ти тоді їси?
–  Майже нічого, бо починаю боротьбу, але надвечір у мене падає
рівень мотивації.
–  Може, він не падав би, якби ти з’їла нормальний сніданок?
–  Кожна нормальна трапеза – це для мене вступ до ненажерливості.
Тому я відтягаю її, скільки можу. Якби я починала зі сніданку, то вже
давно не влізала б у сукенки, у яких ходила моя вагітна мама.
–  Тебе це дуже засмучувало б?
–  А вас ні?
–  Те, що я не влізаю в сукенки, у яких ходила моя вагітна мама?
Дитинко, глянь-но, як я виглядаю. Якщо я і пройшов би який кастинґ, то
хіба до мультфільму, і мене це зовсім не засмучує. За п’ятдесят років
можна звикнути.
–  Але мені ще немає п’ятдесяти! – вибухнула я. – Зате у мене є
проблема, і я шукаю допомоги.
–  І ти прийшла саме туди, куди слід. Я випишу тобі ліки, бо
справи трохи вийшли з-під контролю. От тільки сама проблема криється
глибше. Апетит – це тільки вершечок айсберга. Ти не надто злякалася?
–  Ще не знаю. У мене завжди загальмована реакція.
–  І дуже добре, завтра ти вже заспокоїшся. Ти чимось переймаєшся?
–  Ще й як. Змалечку. У дитячому садочку переймалася тим, що
незабаром до школи. У першому класі терзалася тим, що буде з моїми
ляльками, коли я виросту. Я весь час чимось переймаюся.
–  Більше сумуєш чи нервуєш?
–  Коли як. Часом я пригнічена, а часом нерви не дають мені
заснути.
–  І тоді ти їси.
–  Тоді я їм винятково багато. Але найбільше впаковую, коли мені
сумно. Так, як тепер.
–  Ну, то ми вже маємо певний нарис. І спробуємо його доповнити.
Для початку польдоксин. – Він поліз до шухляди стола по печатку. – За
тиждень з’явишся до мене. І побачимо, чи я поцілив.
–  А якщо ви не поцілили?
–  Може бути й таке. – Доктор знехотя пошкрябав себе по голові. –
Зрештою, ми маємо тільки ескіз випадку. Якщо ліки не подіють, зайдеш
післязавтра і працюватимемо далі над повною картиною. Тоді я випишу
тобі щось інше. Гаразд, тепер рецепт, то як там тебе звуть?
9.03. Учора я цілий день чекала. Може, він зателефонує, притягне
якогось віника чи бодай залишить поштівку під хідничком. Але я для
нього вже не жінка. Я вибляклий спогад. А хіба спогади мають стать?
Як завжди, пам’ятає тільки Лешек. Тому я й ненавиджу жіноче свято.
Бо що це за свято, яке приносить стільки зневіри?
12.03. Вже знаю. Я недостатньо сексуальна. Треба щось із тим
робити. Колись мені здавалося, що найбільшою проблемою є ніс. «Якби не
він, я записалася б у тренажерний зал». «Почну фліртувати після
операції». «Як я його вкорочу, то нарешті виберуся на дискотеку». Усе
згодом. Згодом усе-таки настав той день, проблема носа зникла, і
раптом я побачила себе в усій пишноті. Безбарвна білявка з початковим
целюлітом. Я мушу його позбутися. Вимасажувати, розчинити, спалити.
–  От ти вже й маєш мету на всеньке життя, – підсумувала Евка.
19.03. Мета в житті. Кожен шукає її, маленької точки на обрії, до
якої міг би простувати. Без неї ти кружляєш, блукаєш, тупцюєш на
місці. Марнуєш час, як вважає Йолька, і все на щось чекаєш. На чудо.
–  Мета – це тільки половина успіху, – докинула вона, підсідаючи
до нас з Евкою. Ми вже годину сиділи в кнайпі, чекаючи на чудо. – Я
чула ваш белькіт уже при вході.
–  Ніякий це не белькіт, а серйозні міркування, – заперечила я.
–  Нехай будуть міркування, – погодилась Йолька. – Але
повертаючись до теми… Вибір шляху такий же важливий, як і спосіб
досягнення мети.
–  Іншими словами – стиль життя? – обізвалась Евка.
–  Можна сказати і так, – знову погодилась Йолька. – Але мені
розходиться не у визначенні.
–  Hi? – здивувалися ми з Евкою. – Відколи ж це?
–  Я люблю добирати визначення і не соромлюся цього. Саме це і є
асертивна позиція. Я знаю це від Йольки.
–  Гаразд, закінчи про той шлях, – поквапила Евка.
–  Мені розходиться в тому, що важливий увесь шлях, а не тільки
останні метри. Тому мене так дратують карамельні фінали в
американських фільмах із серії «Правдиві історії». Герой гнобив
дружину, збиткувався з дітей, копав єдиного пса. Несподівано в нього
відкривається десята стадія раку. «Вам залишилося два тижні і три дні
життя», – несхибно вираховує доктор Джон Експерт.
–  Як це вони зазвичай уміють, – утрутилась Евка, – ті серіальні
ескулапи. Та повернімося до головного героя…
–  Той, почувши вирок, – вела далі Йолька, – цілковито змінюється.
Перепрошує всіх, включно з батьківщиною й президентом. Уперше в житті
набуває лагідного виразу обличчя й снує глибокі рефлексії. А родина не
може його не пожаліти. Дружина, ще синя по останній «дискусії»,
пробачає йому. Син із загіпсованою рукою ремствує: «І love you». На
похороні всі захоплюються тим, що він так гарно відійшов. Шістдесят
років життя не важливі, важливі оті кілька тижнів, і тільки тому, що
вони випали наприкінці.
–  Може, він тільки перед смертю зрозумів, що помилявся?
–  Ево, його життя не стало б кращим лише тому, що за п’ять до
дванадцятої він упав на коліна.
–  Краще пізно, ніж ніколи, – визнала я. По кількох пивах я люблю
зронити якусь глибоку сентенцію. – А тим часом цікаво, чому воно так
є?
–  Що? – відповіла питанням Йолька.
–  Чому люди дивляться на кінцівку, а не на все вкупі? Бо уявіть
собі подружжя. Щасливе. Чувак вірний як лебідь і раптом раз у житті
скакає в гречку. Дістає інфаркт і конає в ліжку іншої. Що робить
класична дружина? Дивиться на це крізь пальці?
–  Еге ж, іще чого, – іронічно ствердила Евка.
–  А тепер інша пара. Чувак не ночував удома і двох ночей. Не
їздив із дружиною у відпустку. Не водив її ні в кіно, ні на забави.
Утікав з іншими. Коротше, відсутній. І так прожив сімдесят років.
Урешті його трапив інсульт, – параліч та інвалідний візок. Шаленства
закінчилися. «Добре, що я вибрав тебе». «Яке щастя, що ти зосталася зі
мною». А дружина? Крадькома втираючи сльозу, вона доходить висновку,
що варто було чекати. Відчуваєте атмосферу? Вона півсторіччя мучилась
– і щаслива.
–  А ти воліла б, аби вона була нещаслива? – обізвалася звідкись
із-за гальби Евка.
–  Ясно, що ні. Тільки та, що мала й справді гарне життя,
розпачає. Чому люди дивляться тільки на кінцівку?
–  Є чимало причин, – Йолька вигідно відкинулася на кріслі. Зараз
розпочнеться лекція. – Захисні механізми, які не припускають думки, що
наші муки були непотрібними, а важке життя – безсенсовним. Ми можемо
це спостерігати у випадку дружини Плейбоя. Поза тим, ефект контрасту,
егоцентризм чи самозапрогнозоване пророцтво.
–  Як у випадку пані Лебідь? – запитала я.
–  Це можливо, зокрема, в поєднанні з депресією, – притакнула
Йолька, – хоч, звісно, тут могли діяти й інші чинники.
–  А мені здається, – втрутилась Евка, – що кінцівка така важлива
саме тому, що стається в кінці. Ну чого ви смієтесь?
–  Ми, та де? – запротестували ми. – Це в нас просто такий вираз
обличчя, бо весна надходить.
–  То вислухайте мене і виправте, якщо я не маю рації. Ми все
життя переживаємо якісь чвари, миті щастя, маленькі й великі драми.
–  Не без цього. – Йолька потягнулася по солону соломку.
–  Припустімо, що ти щойно закохалася зі взаємністю. Відчуваєш
легке ошелешення, ейфорію й таке інше. Тоді ти не думаєш про давні
поразки й невдалі романи.
–  Я думаю. Сказала б навіть, що переймаюся.
–  Ти, Малино, будеш перейматися навіть у раю, – рокувала
Йолька. – Мені здається, що в тебе невроз нав’язливого стану. Хоча не
можна виключати маніакально-депресивного психозу.
–  Я можу закінчити? – нагадала нам про себе Евка. – Тож коли ми
щось переживаємо, то переживаємо саме це, а не старезні історії
сторічної давності. Може, нам і сяйне якась думка, острах чи надія,
але пережиття зостанеться пережиттям. «Я нещаслива зараз, – думає пані
Лебідь, – і мене не обходить те, що було колись». «Я нарешті
щаслива», – думає пані Плейбой, гладячи чоловіка по паралізованій
нозі.
Евка на мить замовкла.
–  Аж урешті, – загриміла вона, – одне з пережиттів стає тим
останнім. Нас нічого більше не спіткає, принаймні тут, на землі. Може,
тому ми й переоцінюємо його вартість. І, може, тому погоджуємось на
те, щоб наше життя нагадувало холодний рідкий кисіль, за умови, що на
самому вершечку того місива нас чекає маленька вишенька в шоколаді. І
що, ми мусимо тішитись? Чи я не маю рації?
–  На жаль, почасти маєш, – визнала Йолька.
–  Чому «на жаль»?
–  Бо твоя сентенція доводить, як небагато людей ладно визначити
собі мету в житті. Вони животіють від однієї події до іншої. Пливуть
як колоди, дозволяючи життю тягти їх за ногу. Не хочу вас
пригнічувати, але ви робите ту ж помилку.
–  А ти?
–  Я, на відміну від вас, узяла кермо в свої руки. Визначила собі
мету й простую до неї.
–  Може, це тобі так тільки здається, а насправді ти пливеш разом
із іншими колодами?
–  Ево, я знаю, чого хочу, – боронилась Йолька. – А ви знаєте?
Якщо ні, то ви змарнували черговий день.
21.03. Що це, власне, означає – змарнувати життя? Мушу побалакати
з доктором Губкою. Відвідую його в середньому раз на місяць. Ми й далі
працюємо над картиною мого випадку. Я розповідаю про себе, а Губка
доповнює нарис і принагідно жонглює ліками.
Праця над картиною
Я з’явилася пунктуально через два дні після першого візиту. Ледве
допленталася, так мене загальмувало. Першу таблетку ковтнула надвечір
і спала до пів на другу дня. Непритомна, заповзла до лазнички. Скинула
оком у дзеркало. Фе. А кажуть, що сон – це найліпша косметика.
–  Губка явно не поцілив, – Евка глянула на мене поверх книжки, –
скільки ти маєш ковтати того свинства?
–  Три таблетки на день. Уранці я пропустила, то, може, в обід
візьму дві?
–  Може, я зразу викличу «швидку»?
–  Без паніки. Це, певно, перша реакція. Організм не призвичаївся…
–  Ти хочеш сказати, не узалежнився? Я пішла б до Губки по щось
інше.
–  Піду завтра, а нині спробую ще. Тільки раніш, аби не спати до
другої.
Я взяла таблетку і збігала до крамниці. Очуняла, коли дійшла до
каси. Поки розраховувалася, виявила, що не маю проїзного. А, дрібниці,
поїду «на халяву». І трапила на контролера. Жодного стресу.
–  Тридцять злотих штрафу плюс пакет із покупками, забутий у
трамваї, – закінчила звітувати Евці. – Внесу це у кошт лікування. А
тепер бай-бай, бо падаю з ніг.
* * *
На другий день я з’явилась у Губки.
–  Доброго дня. Прошу сідати.
–  Пане доктор, я була тут позавчора…
–  Справді? – наставив він вуха. – У чому проблема?
–  У тому, що я їм, наминаю, жеру.
–  Ну і? – ті самі стомлені очі, що виглядають крізь пальці.
–  Ну і одержала польдоксин, але він валить мене з ніг. Я
непритомна, сплю по чотирнадцять годин. Оце прийшла по щось інше… Ви
обіцяли, що ми будемо експериментувати.
Губка весь час кивав головою й казав, що апетит – це ледь чи
вершечок айсберга… Я змовкнула. Губка зиркнув до моєї карточки.
–  Гм. Порушення харчування, невроз нав’язливого стану, проблеми
із засинанням, – поволі прочитав він. – Переймається. Це важливо. То
чим ти так переймаєшся?
–  Як я вже казала, усім. Непевним майбутнім. Минулим, яке
неможливо змінити. Колись я боялася, що не вступлю до університету, а
тепер боюся кожної сесії. Непокоюся про маму і про те, що вона
непокоїться за мене.
–  Ну то вже маємо якийсь нарис.
–  Нарис? Адже ви мали нарис уже два дні тому.
–  То був фальшивий слід. Цього разу спробуємо оксазепам. Він
легко тебе заспокоїть…
–  Але я не падатиму?
–  Ні, тільки трохи вгамуєшся. Польдоксин має антидепресивну дію,
але в деяких випадках присипляє. Зате оксазепам діє дуже м’яко.
Я вслуховувалась у його спокійний голос. Мені вже легше. Він
мусить записувати касети, на яких розповідатиме про ліки.
–  А за тиждень покажешся мені і будемо працювати далі. Як тебе
звуть?
* * *
Я появилася на тиждень пізніше.
–  Доброго дня. Прошу сідати. Що нас сюди привело?
–  Я мала прийти на контрольний візит.
–  Справді? А як тебе звуть? Малинка? Апетитне ім’я. Ну, і з чим у
нас проблеми?
«Зі склерозом», – подумала я.
–  З надмірним апетитом. Ви пам’ятаєте? їм, напихаюся, жеру. Окрім
того, дуже переймаюсь і деколи не сплю ночами.
–  Так, так. Зараз гляну в карту. Ясно. Переймається всім. Ну і як
той польдоксин?
–  Він валив мене з ніг, і тепер я п’ю оксазепам.
–  А, я забув записати. І як ти чуєшся?
–  Трохи краще. А щиро кажучи, майже не відчуваю різниці.
–  О’кей. Я випишу тобі тіорідазин.
–  Що з нашою картиною?
–  З картиною? А! З картиною, – гмикнув він. – Ну, працюємо,
працюємо. Вже маємо певну концепцію. Я сказав би, нарис. Усе йде як
треба. Мусимо тільки розв’язати проблему засмучування, але це вже за
тиждень. Тепер рецепт.
* * *
Я не приходила наступні два тижні. Бо навіщо? Сесію склала, в хаті
тиша, дракона дієти приспано. Не було причини додавати Губці роботи.
Але десь наприкінці березня я почала сновигати з кутка в куток. Ніщо
не має сенсу. Навіщо старатися? Навіщо вставати з ліжка? Навіщо я
взагалі живу? Одних депресія допадає восени, а я ламаюся весною.
–  Ніяка це не депресія, – заперечила Йолька, – просто пустка. Ти
не маєш мети.
–  Взимку вона теж її не мала, – втрутилась Евка.
–  Взимку свята, карнавал і сесія. Немає часу на роздуми про
порожнечу. Весна – це початок нового. Людина замислюється: що змінити,
який шлях обрати, і раптом усвідомлює, що не має мети. Не знає, чого
хоче. Порожнеча.
–  Але я знаю, чого хочу. Я хочу чоловіка. З останнім я розійшлася
ще в листопаді. Він залицявся до Евки.
–  Це не мета. Це втеча від порожнечі. Ти хочеш її заповнити,
чимось або кимось. Хибний шлях.
–  То що я маю зробити?
–  Порадься зі спеціалістом. Я не можу нічого тобі диктувати. Це
твоє життя.
* * *
Я відвідала Губку зразу після Пасхи. Мене доконало святкове
перебування вдома. Мама щойно розійшлася з черговим чоловіком свого
життя.
–  Усі чоловіки сволоти, крім тебе, Ірусю, – звернулася вона до
мого брата.
–  Сташек пішов, – поінформував мене брат, мотлошачи на моніторі
чергову потвору.
–  Ти його вигнала? – здивувалась я. – Але ж він усе за тебе
робив. Прибирав, варив.
–  Якби тільки це, – озвавсь Ірек. – Ще й пік, смажив, гаптував
серветки, малював на склі. Зрештою, ти знаєш, яким був Сташек.
Знаю, він був несамовитим екземпляром.
Сташек, несамовитий екземпляр
Мама познайомилася з ним у супермаркеті. Ми саме стояли в черзі до
каси.
–  На вашому місці я не купував би це морозиво, – зачепив нас
високий брюнет. – У нього неможливо застромити ножа, воно тхне скислим
молоком, а шоколад не тане в роті. Можу показати вам, яке добре.
–  Справді? – захопилася мама.
–  Ходімо до заморозника, – легко потягнув він її за плече. –
Зараз, воно повинно бути тут. Я заховав його під рибними паличками. Де
ж це морозиво? Мабуть, хтось його витягнув.
–  Я можу купити інше, – несміливо запропонувала мама.
–  Ні, ви візьмете це. Тільки мушу докопатись, я замаскував іще
одну коробку, – він заходився перевертати пакети із замороженими
овочами, пачки з морозивом, бляшанки. У шалі пошуків ледве не
беркицьнув до заморозника.
–  Ну от. Ви дозволите, щоб я за нього заплатив?
–  Але за умови, якщо ви дозволите запросити вас на порцію, –
зашарілась як буряк моя мама.
–  Ну, коли запрошує така дама. Ну що ж. У мене немає виходу.
За місяць Сташек поселився у нас.
–  Це справдешній скарб. Я не можу дозволити йому вислизнути, –
пояснювала мама.
Вони зійшлися як пара чобіт. Попередні чоловіки не витримували
пресингу. І йшлося не про звичайні родинні питання штибу: «Знову
шкарпетки на підлозі?», «Чому ти не спустив воду в унітазі?», «Коли ти
нарешті винесеш сміття?» В нашому домі вікна миються раз на місяць,
меблі пересуваються раз на півроку, а ремонт триває практично без
перерви. Закінчиться в кухні, а треба вже поміняти плитку в лазничці,
а потім покриття в коридорі. І все мусить сходитися до міліметра,
збігатися до секунди. Коли я поверталася з вечірки, мама вітала мене
на порозі з годинником у руці.
–  Ти обіцяла прийти о десятій. Я вмирала від хвилювання.
–  Тільки сім на одинадцяту, мамо.
–  Ти хотіла б умирати цілих сім хвилин? Навіть шибеник так довго
не мучиться.
Дискутувати було марно. Я це терпіла, Ірек теж, але мамині
чоловіки – ні. Зате Сташек почувся у нас, як риба у воді. Зривавсь о
шостій і відразу брався до сніданку. По три тости на кожного. Свіжа
кава, для мене чай. Потім готував мамі одяг і косметику, навіть
витискав зубну пасту на щітку. Біля восьмої чистив картоплю або мчав
на закупи. Сташек був на пенсії й підробляв санітаром у лікарні. Це
відбирало в нього п’ять-шість годин на день, тож він завжди мав час,
аби відвідати маму на роботі. Забігав до неї принаймні двічі на день.
Приносив другий сніданок і квіти, вкрадені з поблизьких клумб. Коли
вона поверталася, вітав її у фартушку з написом «Смачного!» і вже від
порога гукав, аби вона скидала черевики.
–  Ванна чекає. Нині м’ятна, бо спека, – інформував він, беручись
до чищення черевиків. – Ти заходила кудись дорогою?
–  А що?
–  Бо в тебе на підборі трохи сірої глини. А дорогою до нас є
тільки пісок. Ти мене з кимось зрадила?
–  Я тільки провідала Лідку. Вона мешкає попід лісом, –
відповідала мама, зненацька захоплена власницькими почуттями Сташека.
–  Завтра я досліджу тамтешні ґрунти. А тепер прошу до лазнички,
бо обід уже парує.
Найгіршими були суботи. Я приїжджала на вихідні, щоб відпочити й
відіслати шалені ночі, а тут Сташек робив побудку о п’ятій ранку й
починав прибирати. Спершу мив вікна, потім витріпував килими й
перестеляв постелі.
–  Ірек пилососить, а Малинка нехай береться до прання, –
розподіляв він обов’язки.
–  А я? – кокетливо запитувала мама.
–  Ти повинна відпочивати і дбати про себе. Я записав тебе на
третю до перукаря. Тільки зразу повертайся, бо о п’ятій підвечірок.
Морозиво в бісквіті.
–  У того Сташека бракує клепки, – сказав мені колись Ірек. – Він
майже взагалі не спить.
–  Звідки ти знаєш?
–  Я кілька разів вставав до клозету. Було добре за північ, а той
сидить собі з пультом проти телевізора і стрибає по каналах. За десять
хвилин він клацнув пультом понад сто двадцять разів.
–  Ти рахував?
–  Ти ж знаєш, я все рахую.
–  Це ще не свідчить про хворобу. Я, звісна річ, про Сташека.
–  Саме перемикання каналів – ні, але вкупі з іншими фактами. Ти
останнім часом не приїжджаєш, то й не знаєш, що тут діється.
–  Прошу конкретики, – вжила я улюблений Йольчин вислів.
–  Усе почалось у вересні, коли я повернувся з вакацій. Сташек
мешкав з нами чи не п’ять місяців і наразі поводився порівняно
нормально. Не рахуючи того ідіотизму з прибиранням о шостій і щоденної
маминої ванни. Але прийшов вересень, а разом із ним осінній урожай на
грушки. Якось нас провідала Сташекова сестра і щось там бовкнула,
мовляв, нема кому обірвати фрукти. Вона вже наробила закруток на
десять років. Заготівельники платять копійки, не варто морочитися. Все
згниє. Хіба що хтось змилосердиться й пообриває. Сташек кинув тільки
одну фразу: «Завтра я тобі пообриваю». Мене це трохи здивувало, бо він
мав іти на роботу на сьому тридцять ранку. А що він працює по
дванадцять годин, то вернувся б пізно ввечері. А у вересні, як ти
знаєш, смеркається вже близько дев’ятнадцятої тридцяти. Хоча й
залежить – чи то початок, а чи кінець місяця. Тоді, приміром, було
третє вересня…
–  Перейди до фактів, гаразд? – поквапила я його. Ірек деколи
буває діставучим, як муха.
–  Так це і є факти. На другий день устаю перед сьомою, а Сташек у
фартуху закінчує обчищувати чергову порцію грушок. «Коли ж ти встиг їх
нарвати?» – запитую я. «Між четвертою й шостою ранку», – відказав він.
«То о котрій же ти туди поїхав?» «Потягом о третій п’ятнадцять і
повернувся швидким о шостій нуль дві».
–  Але ж о тій порі у вересні ще темно. Як він їх зривав?
–  Узяв із собою вушне дзеркало. Поцупив його з лікарні, як і
кілька інших речей, але про це згодом. Повертаючись до грушок… Того ж
самого дня він закатав сто вісім слоїків із компотом та інших
консервів. Такий самий чин повторив через тиждень. Цього разу не
працював, тож обернувся до полудня. В результаті: сто двадцять чотири
слоїки компотів та інших виробів із грушок. Наступна вилазка через
кілька днів. І знову сто двадцять чотири слоїки. В сумі триста
п’ятдесят штук. Наслідки цієї акції ми відчуваємо досі. До кожного
обіду порція сонця в слоїку, як каже Сташек.
–  Навіть не нагадуй мені, – простогнала я.
–  Добре. Слухай далі. Нещодавно він посварився з матір’ю.
–  Серйозно?
–  Ну. Мати не витримала бездіяльності. Стала кричати, що
казиться, бо немає нічого до роботи. Що нудиться, що це не життя.
Сташек нічого не сказав. Узяв свої речі й вийшов. Це було в понеділок
уранці. Він домовився на сорокавосьмигодинне чергування в лікарні. І
знаєш, Малино, вночі він міг спокійно піти спати, бо йому виділили
ліжко.
–  І пішов?
–  Та де там. Мати Пйотрека, медсестра, розповідала, що Сташек
перестелив усім хворим на поверсі постелі, познімав фіранки, повісив
свіжі, потім вишурував увесь хол і кожну лазничку. Спустився до
амбулаторії й допомагав накладати гіпс. Як роботи вже не було, то
попросив медсестер, аби навчили його робити уколи. Не спав ані
хвилини. Повернувся додому під ранок із кущем троянд і, гадаєш, ліг?
–  Гадаю, що ні.
–  Став скиглити, що куряви, яку селюка за пічкою. Пробігся
ганчіркою й паралельно взявся пекти тістечка. Ліг спати лише опівночі.
Кажу тобі, Малино, йому хтось перекрутив гайку на вищі оберти.
–  Якщо маму це влаштовує…
–  Найгірше, що він увесь час провадить розслідування й
намагається командувати. Притяг із лікарні операційні халати і змушує
всіх ходити в них по хаті. Зрештою, ти й сама побачиш. О, здається,
приперся. Чуєш ключ?
–  Малинко? – Сташек зазирнув до кухні. – Добре, що ти приїхала.
Черевики вимила? То давай, нехай не валяються. Якою дорогою ти йшла
від станції? – озвався він із лазнички, перегукуючи струмінь води. –
Така червона глина.
–  А я що казав, – штурхнув мене Ірек. – Починається слідство.
–  Я ще завернула в середмістя і йшла почерез лісок.
–  Тоді все ясно. А чому ти так ішла? Адже в нас усе є.
–  Я шукала подарунок для товаришки, – збрехала я.
–  Це котрої? Може, я надибав би щось дешевше? Ще переплатиш.
–  Це не я плачу, а вся група, – брехала я далі.
–  Тим більш. Я придумав би щось елегантне. Ви ж знаєте, що я не
люблю барахла.
–  А ті халати з лікарні? – атакував його Ірек.
–  Власне, – згадав Сташек. – Маю для тебе домашню вдяганку,
Малинко. Сам ординатор приймав у ній пологи.
–  Звідки ти знаєш?
–  Бо я позначив її міткою. Дивись, яка солідна тканина. Який
зелений колір. Тепер модно.
–  Тепер модний фіолетовий, – сказала я.
–  Зелений теж. Я бачив учора вночі на каналі мод. Ну, поміряй.
Ідеально. Ординатор невисокий, твого зросту, я від початку знав, що
сидітиме як влитий.
–  Сташеку, ну куди я піду в такому халаті? Ще й краденому на
додачу.
–  Ми тут усі ходимо. Надвечір кожен влазить…
–  І виглядаємо, як команда із серіалу «Швидка допомога», –
завершив Ірек.
* * *
А тут несподіваний розрив.
–  Чому ти його вигнала? – запитала я ще раз.
–  Бо шило нарешті вилізло з мішка.
–  В нього була інша баба?
–  Гірше, – ствердив мій брат. – Минулого тижня Сташек зомлів.
Його забрала «швидка». Суцільне виснаження організму. Виявилося, що
він ковтає якісь «колеса». І це так його накручувало.
–  А я гадала, що кохання! – знову розридалася мама. – Чому в мене
нічого не складається? Я не маю біля себе мужчини!
–  О, дуже перепрошую, – образивсь Ірек.
–  Ще й тобі, Малинко, не щастить. Ти сама, а твої товаришки вже
давно мають чоловіків, дітей… – «Дуже дякую, що нагадала мені про це».
–  Може, я не хочу мати чоловіка, – гостро обрізала я її.
–  Ти так кажеш, бо нікого не маєш. Мовби така гонорова. – «Чи
вона мусить копати по живому?»
–  Краще такий гонор, ніж розпач через наркомана. – «Я теж умію
копнути, чого ж там!»
–  Принижуй матір, принижуй! За те, що народила вас у муках. Що
виховувала сама, присвятила себе вам. Відмовилася від чоловіків.
–  Мамо, не перебільшуй, – обірвав Ірек. – А дядько Лешек, а
Сташек, а інші?
–  Ти будеш мені нагадувати ті нечисленні миті щастя?
–  Ні, я просто кажу, як було. Такими є автентичні факти.
–  Не можна казати «автентичні факти»! – крикнула мама. – Факт
завжди є автентичним. Чому вони навчають у тій школі? І подумати
тільки, що за місяць у тебе випускні іспити.
–  Гаразд. Такими є факти, – погодився Ірек, повертаючись до теми
самотності. – У кожному разі, ти завжди мала біля себе якогось чувака.
–  У кожному разі.
–  Іреку, дай спокій, вступися… – обізвалась я.
–  …дурнішому. Це ти хотіла додати? – перебила мене мама. Я не
хотіла, але хто мені повірить? – Отакої я дочекалася подяки за свою
працю! Мені зостається тільки самотня могила, бо тут я нікому не
потрібна. Нікому! Але вже недовго! У мене вже коле серце вечорами. Аж
поки зупиниться і ви нарешті мене позбудетесь!
Свята минули в подібній атмосфері. Нічого дивного, що я запрагнула
візиту до Губки.
Праця над картиною, PS
–  Доброго дня. Прошу сідати. З чим у нас проблема?
–  Порушення харчування, невроз нав’язливого стану, проблема із
засинанням, депресія, – байдужливо перерахувала я. – Почалося від
вечірньої пажерливості, але ви визначили, що це лише вершечок
айсберга. І ми повинні експериментувати. Дотепер були польдоксин,
оксазепам і тіорідазин. Тепер я хочу щось на весняну хандру.
–  Гм, зараз перевіримо в карточці. Так, згоден. І що з вами
трапилося, пані…
–  Малина.
–  Апетитне ім’я, – сказали ми хором. Губка всміхнувся.
–  Проблеми в родині. Маму покинув бойфренд, брат від десяти років
переживає складний період дозрівання. А я знов їм. Моя товаришка
вважає, що я хочу оточити себе безпечною стіною жиру. Це все через
брак опертя.
–  Цікава концепція, мусимо її опрацювати. Наприкінці тижня, бо
нині в мене жахлива карусель. Поговоримо про причини твоєї хандри. А
тим часом я маю дещо екстра… – він почав порпатися серед паперів на
полиці. – Є. Я одержав це від представника фірми «Чорний Тигр». О, –
придивився він до пробника, – це видно навіть на таблетці: тигр у
стрибку. Суцільна енергія. Схоже, ті ліки спричинять революцію на
фармацевтичному ринку. Підвищує настрій і снагу до праці. Акурат на
весняну депресію. То до п’ятниці.
* * *
Дорогою я забігла до Евки.
–  Я повертаюся до себе. Губка дав мені нові ліки, і завтра я
починаю курс.
–  Я щось не довіряю тому Губці. Заскочу до тебе завтра перед
обідом, гаразд?
У цьому вся Евка. А я часом скимлю, що про мене ніхто не дбає.
Я спакувала торбу – і в дорогу. Надвечір перша доза. За годину я
відчула неспокій, який усе наростав. Не страх, не смуток, тільки
напруга, трохи як після кави. Я щось зробила б. Може, витерти пил?
Тоді вже заодно вимию підлоги й вишурую лазничку. Власне, я ще не
робила весняного прибирання. Може, сьогодні й почну, коли вже маю
такий запал? Завершила мити вікно в кухні. Але мене й несе! Може,
позамітати на сходовій клітці? Так, котра година? Уже дванадцята, буду
товктися як примара. Знаю, попересаджую квіти. Ні, це надто спокійна
робота. Найохочіше я порубала б дрова чи скопала б город. О, є –
вичищу плиту й занехаяні баняки. їх можна завзято шкребти, полірувати,
дряпати йоржиком. До ранку я вишурувала все начиння, пательні й
столові прибори. Обійшлося майже без утрат: одна тарілка й кавова
ложечка. В шалі чищення я зігнула держачок. Коли прийшла Евка, я
закінчила прасувати постільну білизну (чи не вперше в житті).
–  І як ти почуваєшся? – розглянулася вона кімнатою. – Нічого
собі, ну й вилизано. Ти, певно, залучила команду гномів?
–  Ні, я випила магічний еліксир. Досить однієї таблетки, а ефект
сама бачиш.
–  Бачу. Ти спала хоч десять хвилин?
–  Ні, і взагалі не хочу. Я щось зробила б, сходила б до
тренажерного залу чи в басейн.
Упродовж чотирьох діб я мала стільки сили, як середніх розмірів
атомна електростанція. Спочатку поприбирала в Евки і в Йольки, потім
іще раз у себе. На другий день вимела цілу сходову клітку в нашому
будинку й полізла на горище. На третій день схопилась на ноги о п’ятій
ранку по чотирьох годинах сну. Але й запал. Я мушу щось зробити, бо
мене розірве. Іду порядкувати у квартирі своєї бабусі. Нарешті виклик,
гідний моєї енергії.
Бабуся
Другий чоловік, Антоній, залишив їй у спадок прекрасні стометрові
апартаменти у стильній довоєнній кам’яниці. Коли бабуся переїхала сюди
перед самим одруженням, помешкання було щойно після ремонту. Пахло
фарбою, а голос відбивався луною від порожніх стін. Через п’ятнадцять
років воно нагадувало суміш антикварної крамнички, художнього салону,
фірми «Гербаполь» і гуртовні східних товарів.
–  Я мушу чимось заповнити порожняву по Антонію, – пояснювала
бабуся мамі.
Вони прожили разом три чудових роки. Я не бачила більш закоханої
пари. Замиловані одне в одному, ревниві до кожної усмішки. Світ міг би
для них не існувати. Пара осінніх підлітків. Аж якогось дня серце
Антонія не витримало такої порції вражень і спинилося, відсилаючи його
високо, ген у хмари. Бабуся зосталася сама.
–  Ви мусите переїхати до мене, – зателефонувала вона до нас через
кілька днів після похорону. – Я не витримаю цієї тиші.
–  Мамо, ти ж знаєш, що це неможливо. Ми пересварилися б уже за
тиждень. У мене мусить бути чисто, як…
–  В операційній, – закінчила бабуся. – Ти мала б широке поле
діяльності. Дарую тобі сто метрів підлоги, які ти можеш шурувати,
плекати й дезінфікувати.
–  Ти чудово знаєш, що йдеться не тільки про дезінфекцію. Я
терпіти не можу всі ті картини, килими, каплички. – Мама завжди була
прихильницею лаконічного стилю від фірми «iKeja». – Терпіти не можу
того складу мотлоху й тисячі дурничок.
Розмова відбулася дванадцять років тому. Відтоді кількість
дурничок зросла кількаразово. На кожній стіні десятки картин і
фотографій у декоративних облямівках. На всіх меблях свічники, лампи,
срібні цукернички й ціле море фігурок святих. Кожна дрібничка з іншої
опери, а все якимось дивом пасує. Козубок на ягоди, плетений із лика,
й бордові вітражі у вікнах. Православна ікона й стіни, розмальовані,
як у мексиканській гасієнді. Сецесійна лампа обіч простої дерев’яної
каплички, купленої в гураля. Букет штучної живокості й рибальський
ятер замість фіранки. Буде що шурувати. Вже не можу дочекатися.
–  Малинко? – зраділа бабуся на мою появу. – Заходь, я саме печу
маківник. Покажу тобі нову накидку. Тільки май на увазі той столик
біля вікна.
–  Я тільки на один день. Подумала, що допоможу тобі зробити
весняне прибирання.
–  У чому допоможеш? Чому ти така неспокійна? Проблеми вдома?
–  Вдома, на роботі і довкола. Як завжди, – махнула я рукою.
–  Я маю для тебе вихід. Ти вже чула про святого Антонія?
Бабуся завжди трохи перебільшує. Тосек був гарною людиною, але щоб
святим?
–  Щось чула. Його беатифікували?
–  А! Ти думаєш про мого Антонія? Ні. Я маю на увазі святого.
Насправді його звали Фернандо, він жив у Іспанії й тепер вершить
чудеса.
–  Це той, що допомагає в безнадійних справах?
–  Не тільки. Він допомагає в усьому: знайти роботу, добре скласти
іспити.
–  Шкода, що я не знала про це в лютому. Ухопила дві «четвірки».
–  Нічого страшного. Адже в тебе в червні наступна сесія. Ну і він
допомагає знайти нареченого. Ідеальний святий для тебе.
–  Звідки ти знаєш, що я не маю хлопця?
–  Бо в такий день ти цілувалася 6 з ним у парку замість лякати
бабусю прибиранням. Я жартую, Малинко. Насправді я тішуся, що ти тут.
–  То звідки можна починати?
–  Ти наполягаєш?… – бабуся роззирнулася довкруги. – Хіба я знаю?
Звідки хочеш.
–  А де ти вже прибирала? Щоб ми не дублювали одна одну.
–  Як би це сказати, – зашарілася бабуся. – Ще ніде. Тобто я
збиралася, але зараз так чи йнак кавардак. У мене замала квартира.
–  Ти повинна мешкати в палаці, може, це щось дало б.
–  Антоній казав те саме. А повертаючись до того святого Фернандо…
Досить щодня проказувати молитву, і справу залагоджено.
–  Тобі він допоміг?
–  Люба, тепер я тільки до нього й звертаюся. Це завдяки йому я
надибала ту накидку. Зараз тобі покажу. Де ж вона?
Вона заходилася заглядати до всіх шухляд. Відтак шпортатися в
комоді й у шафі. Зрештою взялася за креденс.
–  Клята накидка. Усе через ту тісняву. Де ж я її посіяла? – Цієї
миті з горішньої полиці впав на долівку мотузяно-сірий згорток. – Ну,
бачиш? Антоній.
–  Справді гарна. Хтось мусив плести її зо два роки.
–  Рік і три місяці по чотири години на день. Старенька
використала сім кілограмів шнурка.
–  Звідки ти знаєш? Від неї?
–  Ні, від її молодшої сестри. Зараз я все тобі розповім. У
старенької помер чоловік. Від інфаркту, як і мій Антоній. Хіба не
дивно?
–  Бабусю, в Польщі більшість людей помирає від інфаркту чи від
інсульту.
–  Слухай далі. Помер, а вона не могла цього переболіти. І
найгірше, що взагалі не могла плакати. За тиждень після похорону
присягнула висловити весь свій жаль через цю накидку. Кожна квіточка,
кожне кружальце – це одна сльозинка. Щодня одинадцять сльозинок. Так
вона його оплакувала. Закінчила накидку й за місяць померла.
–  Чому ж її сестра продала накидку?
–  Бо вона така сама, як ваша мати. Стіл, ліжко, два крісла й
жодних пам’яток. Як на космічному кораблі. Щоправда, пояснює це тим,
що не хоче дивитися на накидку, бо замість плетених квітів бачить 5016
сльозинок своєї сестри, але хто її знає?
–  Багато взяла?
–  Лише сто злотих. «Не можу заробляти на жалобі сестри», –
пояснила вона, а я додала від себе ще сорок на службу за упокій.
Знаєш, щоб мене не страшило.
–  І що?
–  І все тихо. Гадаю, що Антоній Фернандо також доклав до цього
руку. Я попросила мене підтримати, і він, звісно, пояснив їй, що
накидка потрапила в добрі руки. Старенька бачить згори, що хтось
оцінив її роботу. Знаєш, що мені ще розповіла її сестра?
–  Ну? – потягнулась я по цукерничку. Поміж тим я вичистила
латунний свічник і набір десертних ложечок.
–  Цитую: «Люба пані, якби той старий іще був який порядний
чоловік. Де там! Не було суботи, щоб не випив. Ви скажете: «А який
чоловік нині не п’є?» Але він хляв до безтями. Половина пенсії йшла на
трійло, а друга половина на квашені огірки й кисле молоко з похмілля.
Повертався над ранок, ще й влаштовував дебоші. Верещав, що живе з
неробою, котpa має дві лівих руки». Як вона це мені казала, їй аж
плями на шиї виступили. А потім кинула: «Пані, як я тепер погляну на
цю накидку, на кожну окрему квіточку, й подумаю, що це жалоба по
такому поганцю, що й навіть свічки за мою Марисю не поставив би, то
маю охоту взяти ножа й потяти її на лахміття».
–  Ціле щастя, що вона воліла її продати. – Я полірувала мідний
кошичок для яєць. – А з іншого боку, це дивно, що такі гарні речі
з’являються на честь якогось халамидника.
–  Ну, – замислилася бабуся, – стільки пам’ятників, скульптур,
палаців. Потім приходить інший халамидник і заявляє, що його
попередник на це не заслужив, тому треба знищити, зруйнувати, затерти
пам’ять по ньому. Глупота. А все тому, що люди не вміють дивитися на
твори мистецтва.
–  А як, на твою думку, треба це робити?
–  Не варто зважати, на чию честь їх створено. Бо що така накидка
говорить про того п’яничку? Що він був добрий? Симпатичний?
Працьовитий?
–  Ну… – завагалась я, – мабуть, нічого не говорить.
–  Власне, вона говорить тільки про авторку, Марисю. Про те, що
цей п’яничка був цілим її життям.
–  Цікаво, чи буду я для когось цілим життям? – розмріялась я,
стираючи пил з чергової облямівки.
–  Ти мусиш знайти свою Марисю.
–  Як це просто, – сказала я, не приховуючи іронії.
–  Досить звернутися до Антонія. Він там, на тому Небі, тільки й
чекає наказу. Але зійдемо на землю. Що ти будеш їсти, Малинко?
–  Та я щось не маю апетиту. – «Коли мені траплялося сказати, що я
не маю апетиту? Сто років тому? В попередньому житті?»
–  Це, певно, невроз. Ти мусиш пити шведські трави. Вони
допомагають на все.
У цьому вся бабуся. Три місяці тому вона переживала захоплення
настоянкою меліси. Кожен із нас одержав по великому бутелю під ялинку.
–  А на що конкретно?
–  На все. На невроз, на депресію, на отруєння й остуду. А я собі
змащую у вусі і ліпше чую.
–  Може, то святий Антоній?
–  Ні, шведські трави. Святого Антонія я запрягаю до чогось
іншого.
–  А як там зі святим Юдою? – Півроку тому бабуся рекомендувала
його всім. На всі випадки.
–  Він не такий помічний. Я тимчасово відмовилася від його послуг.
–  Щось завалив?
–  Ні, нічого. Просто я знайшла дещо ліпше. І тобі, Малинко, теж
раджу. Мені не подобається, що ти так нервово витираєш ту пилюку.
Ми ще з годинку побалакали, а потім я побігла на станцію.
* * *
На четвертий день я стала на ваги. На шість кіло менше!
–  І на шість років більше, – ущипливо сказала Ева. – Глянь на
своє обличчя. Очі бігають, як у хамелеона.
–  Ти просто заздриш, що я влажу в «еску», – відрубала я,
згинаючись перед дзеркалом і застібаючи блискавку на джинсах з першої
спроби! – Малий «ес» як sophisticated, sexy і…
–  …stupid. Ти під впливом «колес», тому я тобі вибачаю. Не треба
мене перепрошувати.
–  Я і не збиралася. Зате можу перекопати тобі ділянку. На честь
примирення.
Пополудні я зголосилася до Губки. Цього разу не мусила нагадувати
йому про історію свого випадку. Він – о диво! – зразу мене впізнав.
–  Малинко! – вхопився за серце на мою появу.
–  Доброго дня, я прийшла по наступну порцію пробників. Бо там,
мабуть, трохи зосталося?
–  Я вже не маю ані таблетки.
–  Це пусте, можна ж виписати рецепт.
–  Власне, що ні, – Губка заклопотано потер підборіддя. – Мить
відвертості. Я дав тобі поганий пробник, Малинко. Пригадую, що мав
кілька штук від представника фірми «Чорний Тигр». Він приніс ліки
якийсь рік тому. Пробники спокійно лежали в шухляді. Позавчора читаю,
що «Чорний Тигр» оголосив банкрутство. Викрито, що вони страх як
махлювали при виготовленні ліків.
–  Укидали до казана все, що було під рукою? – пожартувала я, але
насправді було не до сміху. Останню таблетку я ковтнула неповних шість
годин тому.
–  Якби тільки це. Додавали наркотики, якісь таємничі порошки з
межі чорної магії, одне слово, жах. А потім фальшували ліцензії. Ти
навіть не уявляєш, як я непокоївся. Тепер із пробниками кінець.
Найближчого року не кинуся на жодну новинку. Тому сьогодні ти дістанеш
прамолан. Перевірений. Він тебе заспокоїть, зніме напругу, позбавить
депресії.
Прамолан виявився пострілом у «вісімку». Може, навіть у
«дев’ятку». Але ж і молодець той Губка. Ми й надалі працюємо над
картиною.
25.03. Дощова субота. Ніхто не дзвонить, хіба що дощ у шибки
видзвонює. А мені холодно. Брак глюкози й кохання. Зроблю-но собі
маску з водоростей. Купила вчора ціле відро. Розмішуєш зелений порошок
із гарячою водою, відтак мастиш гумоподібною масою стратегічні місця
(визначення продавщиці), тісно обмотуєшся плівкою і спокійно собі
чекаєш, поки водорості виграють війну з твоїм целюлітом. Мовляв, одна
процедура – це мінус півсантиметра у стегнах. Після трьох – целюліт
зменшується на один ступінь.
1.04. Дуля з маком. Він не зменшився навіть на волосинку, а я
зробила п’ять процедур. І треба ж було купити ціле відро. Півтори
сотні в болото, дослівно і в переносному значенні.
–  Ти купила б за ці гроші півтори тонни кухонної солі, –
порахувала Евка.
Ми сиділи в моєї бабусі, милуючись її черговим надбанням.
Різьблені з дерева свічники, просто із Сибіру.
–  І такий самий ефект. А радше, відсутність ефекту. І смикнуло ж
мене!
–  Ти шукала мету в житті.
–  Знов якась проблема? – обізвалася з кухні бабуся.
–  Ви й справді стали ліпше чути.
–  Бо щодня змащую вуха амолем. Діє на все. На целюліт, неврози,
отруєння…
–  І на мету в житті, – шепнула я до Евки.
–  На мету в житті найліпше допомагає свята Кінґа, – відповіла
бабуся. – Це ота, з рожевого кристалу солі, на столику під вікном.
Досить щоденно проказати коротку молитву. Залізний ефект.
–  Це ліпше ніж Фен-шуй, – визнала Евка. – І не потребує таких
витрат.
–  Не порівнюй святу Кінґу до якихось китайських штучок.
–  Перепрошую. А ви нам поворожите?
–  У суботу не збудеться. І то першого квітня? Нема шансів.
–  Та хоч би заради забави. Всупереч усьому. Згляньтеся над двома
спраглими кохання жінками, – просила Евка.
–  На брак везіння ти, певно, не нарікаєш, так? – буркнула бабуся.
–  А хто сказав, що везіння означає щастя в коханні? Що мені з
усіх тих хлопців, якщо я почуваюся самотньою?
–  На самотність помагають не карти, а тільки свята Кінґа. –
Бабуся стала роздивлятися кімнатою. – Ну що з вами вдієш? Де ті карти?
У мене все губиться.
–  Найліпше попросити про допомогу святого Антонія, – порадила
Евка.
–  Зі святим Антонієм я не розмовляю вже з рік, – відрубала
бабуся.
4.04. А життя все ж таки буває прекрасним. Досить однієї звістки,
і світ стає іншим. Я зненацька помітила перше листя й зелену траву. І
звідки на вулицях стільки машин у весняних кольорах?
–  Розкажи все ще раз.
–  Але ж ти й замучила, Малино, – зітхнула Йолька. – Ну гаразд. Я
йшла Віслянською в напрямку Плянтів.
–  Зупинилася, щоб розкрити парасолю.
–  Так, і раптом хтось сказав мені «привіт».
–  Рафал.
–  Він мав брунатну шкуратянку й коротко підстрижене волосся.
–  Раніше ти казала, що дуже коротко.
–  Він мав дуже коротко підстрижене волосся, – змученим голосом
сказала Йолька. – Й нові окуляри.
–  Що далі?
–  Запитав, як у мене справи. Я йому сказала.
–  Це можеш пропустити.
–  Дякую. Потім запитав про тебе.
–  Справді? – Я ніяк не могла повірити.
–  Так. Запитав: «Що у Малини? Вона поїхала?»
–  Я колись кинула йому таке гасло, – пригадала я. – І що далі?
–  Нічого. Передав тобі вітання і сказав, що небавом зателефонує.
–  Це коли? Як ти гадаєш?
–  Не знаю, – стенула вона плечима. – Може, завтра, може, за
тиждень.
5.04. Наразі він не зателефонував.
–  Може, він просто так сказав, – розмірковувала Евка. – На
відчіпного.
–  Таж ніхто до нього й не чіплявся. Напевно, зголоситься, а як
ні, то зателефоную я.
–  Це був би найбільший ідіотизм з твого боку. Пригадай, як він з
тобою порвав. Через тиждень після заручин. Якщо ти зателефонуєш, я
більше до тебе не прийду.
–  Ну гаразд, нехай уже буде, шантажистко нещасна. Почекаю. Бо ж
він мусить зателефонувати.
9.04. Недільна нудота. Рафал і надалі не подає проявів життя.
Йолька бачила його з дебелою.
–  Її батько має адвокатську контору. Я знаю це від Віктора.
Тільки не переймайся, Малино.
–  Чим? Тим, що мій наречений ходить з багатою дівкою, а я ледь
дотягаю до першого числа?
–  Ти мусиш знайти роботу. – Йолька була дуже вигадлива.
–  Знаю, бо інакше на мене чекає голодна смерть. Ще трохи, і
залишаться тільки компоти з грушок.
–  Старий нічого не підкинув тобі з тих двадцяти мільйонів
золотом? – озвалась Евка.
–  Вони ще пливуть.
11.04. Я закінчувала переписувати бібліографію до своєї праці,
коли заявилася Евка.
–  Знаєш, що трапилось? Але й день! Маєш якесь пиво?
–  Кажи!
–  І чого ти не віриш у карти? Пам’ятаєш, що мені випало? Проблеми
з брюнетом, казенний дім або університет. Через жарт.
–  Ну-ну, і що? – хвилювалась я. Евка вчиться в Агротехнічній
академії сьомий рік, може, вони вирішили, що вже досить? – Ти
вилетіла?
–  Наразі ні. Давай те пиво, бо я мушу заспокоїтись.
–  Я теж собі візьму, ти страшенно мене рознервувала. Розповідай.
–  Пам’ятаєш, як ми в листопаді гуділи в «Сінґері»?
–  Щиро кажучи, не дуже, – покрутила я головою.
–  Ну, зосередься, така бабська вечірка на Андрія. Ти вже
визначила термін заручин, і ми пішли це підлити.
–  Зажди, тихо. Я пам’ятаю якісь уривки, – примружила я очі. –
Середина листопада. Ти нарешті склала той іспит з йогуртів.
–  Ну нарешті, – зраділа Евка. – Насправді це були плісняві сири,
але молочні продукти теж. Із «Сінґера» ми пішли на Ринок, і біля
Суконниць нас оминув Рисьо із серіалу «Клан». А ти ж знаєш, як я його
люблю.
–  Знаю. Тепер пригадую.
–  Ну і ми його зачепили.
–  Ти хотіла взяти автограф.
–  Так, але мала з собою тільки заліковку та проїзний. То він
розписався мені на заліковці.
–  Бляха! Я пам’ятаю. Який жах! Він розписався там, де ставлять
відмітку про залік.
–  Предмет «Продукти дистиляції та їх похідні», прізвище, оцінка:
«Міцно цілую». Єдина «шістка» в «заліковці». Ну і класно. А тут мене
сьогодні перепиняє секретарка: «Пані Ево, прошу негайно зайти до
ректора». Я ні сном ні духом, бо геть забула про той автограф. Заходжу
до кабінету, а там Голяк, той, що читає дистиляцію, поряд ректор. Обоє
серйозні, брови насуплені. Почав Голяк: «Хто поставив вам залік? Адже
ви ще не написали курсову роботу». Я намагалася виправдовуватися, але
Голяк упав у нерви. «Це злочин! Ви хоч уявляєте, чим загрожує підробка
підписів?»
–  Боже, я, мабуть, відкоркую ще одне пиво. І що ти зробила?
–  Подумала, що це гаплик. Але не буду трясти перед ними гузном.
Трохи гідності. Тож дивлюся просто Голякові у вічі й заявляю: «Якщо це
злочин, то мене, певно, розстріляють?» А ректор усміхнувся й каже:
«Пане доктор, я хотів би порозмовляти зі студенткою вічна-віч». Ви
залишите нас на хвилинку?» Голяк вийшов, спопеляючи мене поглядом. А
ректор питає: «Пані Ево, що це за вибрики з тим підписом?» Я відчула
тінь симпатії, тож пояснюю: «Я побилася з подругами об заклад, що коли
ми впродовж години зустрінемо якогось актора, то я підійду до нього й
попрошу поставити мені залік. Не моя провина, що пан Пйотр зарахував
мені саме цей предмет. Що вдієш, за відвагу треба платити», –
завершила я.
–  Ти трохи перегнула з тим закладом.
–  Трохи, – погодилась Ева.
–  А ректор?
–  Питає: «Пані Ево, скільки вам років?» А я на це: «Я повнолітня.
Ви можете сміливо призначати мені побачення». Він тільки окинув мене
поглядом і каже: «Зробімо так. Я заплющу очі на всю цю справу. Ви
напишете заяву про переведення до іншої групи, бо пан Голяк швидше
вдавиться, ніж поставить вам залік». «А як я вам віддячу?» – питаю я.
«Я ще не вирішив. Як щось надумаю, ви перша про це дізнаєтесь».
–  І що тепер?
–  Чекаю. Може, я встигну раніше захиститися, – сказала Евка.
Якось невпевнено.
–  Стара, я не хочу тебе засмучувати, але згадай собі подальшу
ворожбу. Клопоти з брюнетом через жарт, а потім велика зажура через
шалене кохання.
–  Ти мусиш мене діставати? – Евка заходилася смоктати великий
палець. Вона завжди це робить, коли засмучується.
–  А той ректор симпатичний?
–  Більш-менш. Як той твій Губка.
–  Ти завжди казала, що зовнішність не має значення. Гаразд,
більше не буду. У найгіршому випадку переведешся десь-інде.
–  Третій раз?
–  Може, ворожба не справдиться.
–  Наразі все справдилося.
–  Слухай, Евко, – пожвавилась я, – це означає, що Ра-фал
зателефонує! І що ми побачимось!!!
14.04. Тільки от коли ж ми побачимось? І коли він, до лиха,
зателефонує???
17.04. Весна, а в мене, як завжди, депресія. Знову відвідала
Губку.
–  Я тільки по рецепт, – почала від порога, – бо бачу, що ви по
вуха завалені роботою.
–  Привіт, Малинко, і що цього разу?
–  Те ж саме, весняний спад настрою. Валяюся в ліжку, дивлюсь у
стелю й весь час думаю про солодощі. Словом – депресія. Тому прийшла
по кіло прамолану.
–  Прамолан, – замислився він, розглядаючи свої нігті, – це добрі
ліки, перевірені, але, може, ми спробували б щось інше…
–  Можна спробувати, – знизала я плечима, – тільки щоб це не був
«Чорний Тигр».
–  О Боже, навіть не нагадуй, – ухопився за голову Губка. – Як
подумаю, що міг тебе вбити…
–  Ну, так уже і вбити. Трохи побігала по стінах і по всьому.
Принаймні гарно поприбирала в бабусі. А тепер? Навіть рукою не
хочеться ворухнути, а що вже казати про руку з віником.
–  Зажди. Оце поп’єш флюоксетин.
–  Антидепресант? – Губка кивнув. – Класно. Мені знадобиться щось
міцніше на свята. Спинним мозком чую, що легко не буде.
25. 04. І не було. По-перше, через Рафала. Він не зателефонує, бо
вже не має до мене діла. Це я витягла з Йольки. Вона знов його
зустріла (чому завжди вона?). Він знову про мене запитував. Йолька
нагадала йому про дзвінок: «Ти мав до неї зателефонувати». «Це вже
неактуально», – відказав він, не розгортаючи тему.
Що і чому неактуально? Чи повинна я шкодувати, що піддалась
Евчиному натиску? Може, якби я задзвонила, ми знову були б разом? Я
думала про це цілі свята. З’їдалася, терзалася. Мені навіть не допоміг
антидепресант, а надто тому, що постала нова проблема в особі батька.
Я знала, що він знов усе зіпсує. Знала, відколи він до нас повернувся.
Повернення блудного батька
–  Геню, я тебе тільки спитала, – сказала бабуся. – Ти не мусиш
одразу впадати в істерику.
–  Але я хочу!!! – заверещала мама. Якби батько тепер її бачив… На
жаль, він поїхав до Німеччини по свої речі. Я сиділа в Ірековій
кімнаті. Ми слухали, як бабуся намагається розмовляти з мамою. їй теж
була не до шмиги ідея його повернення.
–  Ну гаразд, то поплач, – здалася бабуся.
–  Дякую за дозвіл! – мама висякалась у хусточку.
–  Бабуся не хоче, як гірше, – виглянув із кімнати Ірек. – Просто
ми всі переживаємо. Батько уже раз залишив нас без копійки…
–  І тепер має шанс мені за це відшкодувати! Ти хоч знаєш, що
відчуває самотня жінка з двома дітьми?
–  Не дуже, я ж не маю двох дітей, – відповів Ірек.
–  Не знаєш, – гнула своєї мама, – ти навіть уявити собі не можеш.
Боротьба за виживання, жодної допомоги, жодної опори. Мати, яка тебе
не розуміє.
–  Саме це я можу собі уявити, – буркнув мій брат і швидко втік до
спальні. На щастя, мама, перейнята трагічною картиною свого самотнього
життя, не звернула уваги на цей натяк.
–  Я не була щаслива з чоловіками. Спочатку Марек. Науковець, а у
вільні хвилини художник. – Слово «художник» вона вимовила зі
зневагою. – І насамперед кобель. Щойно бачив спідницю, як одразу
висолоплював язика. І заслинювався при цьому, як боксер. Та якби все
закінчувалося слиною. Повертаюсь якось додому, а той із Кабатовою на
кухні. Він у моєму фартуху, а та гладуха розкарячена на столі, в самих
панчохах у сіточку, вся в борошні. Поряд качалка.
–  Чи вона мусить розповідати такі речі? – пошепки обізвавсь Ірек.
–  Тихо, – цитьнула я, – не заважай. Я майже не чую.
–  Ти жартуєш. Кабатова? – не повірила бабуся.
–  То запитай її про вареники, які вони з Мареком ліпили у
сімдесят восьмому. Побачиш, як вона почервоніє. Тепер їй соромно. А
тоді? Кабатова зразу втекла до себе нагору. Я в плач і верещу: «Ти,
збоченцю!»
–  А Марек?
–  Марек натягнув штани, обтріпав із себе борошно і каже спокійним
тоном: «Я тобі казав, що кожен митець є збоченцем». «Але не кожен
збоченець є митцем», – відрізала я. «А ти мусиш одразу розігрувати
виставу. Міщанко дріб’язкова». «Я розігрую виставу? Я?» – кричу я. А
він: «Я нічого не можу з тим поробити, це природа. Тобі говорить про
щось теорія егоїстичного гена?» – «І тому ти мусиш трахатися з
Кабатовою? На моєму столі? Цього не виправдовує жодна теорія!»
Вхопилася за качалку і як замахнуся! Він ледве встиг ускочити в
черевики. Покинув мене саму, з дітьми. Егоїст.
–  Ненадовго, бо у вісімдесят восьмому ти познайомилась у
відпустці з Лешеком, – нагадала їй бабуся.
–  З тим пердуном! – підскочила мама. – Скільки разів я благала
його потерпіти до роботи. «Хіба ти вже не можеш почекати до сьомої, а
не засмерджувати цілу хату?» – кажу йому вранці. А він дере горлянку,
що не годен так мучитися. Він і півгодини не витримує. В концтаборах
люди й не таке витримували. Якби йому загрожував розстріл, він
витримав би й добу.
–  Може, він і справді не міг, – озвалася бабуся, – бо мав розлад
шлунку, наприклад…
–  Він міг жерти рис! – крикнула мама. – На все є рада, варто
тільки захотіти! Але він не хотів! Він волів піти!
–  Вже вкотре фізіологія зборола кохання, – покивав головою Ірек.
–  А потім Юзефат, – повернулася до своїх підрахувань мама. – Той
комизливий. Я подаю йому обід, а він дзьобає виделкою і розглядає
кожну зернинку. «Що це за рис? – стала вона передражнювати тонкий
голосок Юзека. – А що за м’ясо? Свиняче? Я цього не їм. З якого
кінчика ти чистила огірок? З темного? Тому він гіркий. А не можна було
ще кривіше покраяти моркву?»
–  Ти теж давала йому прикурити.
–  Велике діло, стукнула його ложкою по голові. Я саме
перемішувала яєшню, а той: «Чому ти кладеш стільки масла? Хіба не
знаєш, що це холестерин?» Я не втрималась – і лусь його по лобі.
–  Пам’ятаю, – всміхнувсь Ірек. – У нього на чолі залишився шматок
яєшні. Юзек ходив із тим харчем цілий вечір, скривджений.
–  Він думав, що я вибачуся, – тягнула мама. – Нахаба. Ще й на
роботі мене обмовив, мовляв, я недбала. Я – недбала!
–  Він, звичайно, фантазував! – визнала бабуся. – Може, він не
бачив вашої присадибної ділянки?
–  Але бачив кухню, лазничку, коридор і кімнати. На щастя, знайомі
з роботи йому не повірили.
–  Але зі Сташеком ви пасували ідеально. Він був наче
багатофункціональний робот. Справжній метеор.
–  На жаль, нашпигований «колесами», – зітхнула мама.
–  Я бачив його півроку тому, – гукнув із кімнати Ірек.
–  Ти диви, як він підслуховує. Викапаний дідусь, – Мама
обернулася до бабусі. – І що? Як він виглядає?
–  Уламок людини. Згорблений, очі напівзаплющені. Перестав
фарбувати волосся. Ані сліду від колишнього Сташека. «Я на
абстиненції, – каже. – Перші два місяці проспав. Тепер потроху оживаю.
Як повернуся до форми, зателефоную». Сказав, що скучає.
–  Мій любий! – розчулилася мама. – Він єдиний, хто мене розумів.
–  А тато? – підхопив Ірек.
–  Ваш тато кохає мене й хоче забезпечити нам комфортне життя.
–  По п’ятнадцяти роках мовчання, – нагадала бабуся.
–  Краще пізно, ніж ніколи.
* * *
Він з’явився через тиждень, й одразу сталася халепа. Мама на честь
його приїзду пофарбувала лазничку, шафки, вішалку, унітаз і ванну.
–  До вечора повинно висохнути, – повідомила вона нам, вибираючись
до крамниці. – Як припече, то зробите свої справи навстоячки.
Батько прийшов о шостій. Поставив валізки в коридорі і зразу побіг
до клозета. Я навіть не встигла його застерегти. Правду кажучи, я геть
забула про ту фарбу. Минула година, може, дві.
–  Що той старий там робить? – зацікавився Ірек під час рекламної
паузи. – Може, він отруївся випарами?
–  Ти був малий і не пам’ятаєш. Батько полюбляв по обіді подрімати
на унітазі. Маленька сієста.
–  Сподіваюся, що він висох, – згадав Ірек. Цієї миті до нас
долетів страшний рев.
–  Ви можете мені допомогти? – озвався з лазнички батько.
–  Як? Ми не маємо розчинника! – відгукнулась я.
–  То, може, хтось би мене вистриг?
–  Ти мусиш дочекатися мами. Ми соромимося, – зізнавсь Ірек.
Вистригання тривало до опівночі.
–  Колись ти не був таким волохатим, – дивувалася мама. – Ну, я ще
розумію, на животі, навіть на руках, але щоб тут? І щоб такий килим?
–  Я ж не винен, що маю предків із Сицилії.
–  І фантазії з Місяця, – пошепки додав Ірек.
–  Чекай, не крутися, бо поріжу тебе бритвою.
–  Ти вже мене, мабуть, порізала. Ай!
–  Я зараз зблюю, – повідомив мені Ірек.
–  Сиди спокійно, зараз я тебе продезінфікую, – сказала мама. –
Зосталося кілька волосинок. Ну, чудово, унітаз можна викидати. Діти,
хочете щось побачити?
–  Ні, дякую, – Ірек завіявся до своєї кімнати.
Я зазирнула до лазнички. Мушля як мушля, якби не хутро, що
прилипло до фарби. Шуба.
–  Ласкаво просимо додому, тату.
У Велику Середу батько повіз нас на екскурсію до Відня. «Фордом»,
1973 рік випуску. Старшим за мене.
–  Але виглядає він краще, – буркнув тато.
–  Ти гадаєш, що я сама собі вибирала предків, – я стала шукати
носовичок, – що мала вплив на свій генний набір?
–  Що ти, Малинко, це був жарт, – поплескав він мене по плечі. Ти
гарна дівчина… Аж не віриться.
–  Чому?
–  Колись мені здавалося, що в тебе буде завеликий ніс. Але, може,
я погано запам’ятав. Стільки років минуло.
Я нічого не відповіла. Ми захряснули дверцята. Батько рушив,
відчайдушно сигналячи. їдемо. Ірек спить. Я милуюся краєвидами, мама
також. По обіді перетнули словацький кордон. їдемо далі.
–  От зараза, – згадав раптом батько, – я забув заправитися.
Ми зупинилися. Довкола чисте поле, а серед нього ми і наш «форд».
–  Може, ми зостанемось, а ти поїдеш на станцію? – запропонувала
мама, наразі ще спокійно.
–  У мене немає каністри.
–  То що ти пропонуєш?
–  Якби налляти в слоїк… або в пакет… – розмірковував тато.
–  Може, повернемось «автостопом»? – висунув пропозицію Ірек. –
Чого маємо киснути серед пустелі? Зрештою, до Відня нас так чи йнак не
пустять. На тій таратайці.
–  Ти маєш кращу? – обурився батько. – Я у твоєму віці ганяв на
«Гарлеї», а через десять років…
–  …став працювати на німецьку розвідку, – завершив за нього
Ірек. – Вибач, тату, ми це вже чули. На Малинчиних заручинах.
–  До речі, заручини. Що сталося з твоїм нареченим?
–  Він зі мною порвав. Боюся, це спадкове.
–  Діти! Припиніть, інакше матимете на совісті материну смерть!
–  Я повертаюся «стопом», – вирішив Ірек. – Зле себе почуваю,
мабуть, з’їв забагато родзинків.
–  Родзинок, – виправила мама. – Як це повертаєшся?
–  А я з ним. Мушу завтра бути в універі, – збрехала я. – Мене
викликає науковий керівник.
–  Хіба ви не на канікулах? – здивувався тато.
–  Гадаєш, мого наукового керівника обходять якісь там канікули?
Добре, що він не наказав мені приїхати на Пасху.
–  Шкода, але якщо мусиш, – зітхнула мама.
Ми повернулися близько півночі, а батьки тільки два дні згодом.
–  Нас не хотіли пускати через кордон, – пояснив батько. – Через
номерний знак. Ми мусили їхати на інший перехід.
–  Змилосердилися тільки в Хижному. І що твій науковий керівник? –
поцікавилася мама.
–  Як завжди, забивав мені баки, – збрехала я. – Тільки даремно
витратилася на квиток.
–  Ох, ті вже мені науковці. Вони саме такі і є. Пам’ятаєте
Марека?
–  Мамо, ми більше не хочемо чути про вареники й Кабатову, –
перебив її Ірек. – Скажіть краще, що з тим номерним знаком.
–  Нічого особливого, – махнув рукою батько.
–  Скажи, не будь таким, – діставав його Ірек.
–  Просто, – почала мама, – ми неправильно запаркувались у місті.
Що це було, Микулаш?
–  Або Трстена.
–  Микулаш.
–  Можливо, хоча виглядало на Трстену.
–  А я тобі кажу, Микулаш, там є готель «Яносік».
–  Готель «Яносік» є, напевно, в кожному місті, то їхній
національний герой.
–  Яносік? – обурилася мама. – Таж його грав Перепечко, поляк.
–  Брунера теж грав поляк, Каревич, і єврея теж поляк.
–  Якого єврея? – не вгавала мама.
–  Ви можете закінчити про цей номерний знак? – обірвала я
дискусію. – А потім повернетеся до Брунера.
–  Ну гаразд, – виклав цілу справу тато. – Ми неправильно
запаркувалися й пішли на пиво. Вертаємось, а біля нашої машини
поліцейські. Чекають, аби вліпити нам штраф. Ми зачаїлися і теж стали
чекати. Година, дві, три. Зрештою вони не витримали. Відкрутили нам
номери й залишили за «двірниками» адресу відділка.
–  Що, мовляв, повернуть його, коли ми сплатимо штраф. А в батька
залишилося двадцять корон.
–  І що?
–  Ми купили в Пріорі чорний фломастер і намалювали номер на листі
фанери. Доїхали до кордону. Вже майже його перетнули, а тут один,
найпильніший, світить ліхтариком і питає, що воно таке. І завернув
нас. То ми поїхали до Яблонки, зрештою нам пощастило в Хижному. Ну і
ми тут.
–  Але нехай ми й наїлися страху, це наше, – обізвалася мама, вже
з кухні.
–  Який там страх, – форкнув тато. – Страх я пережив, коли мене
вперше вислали до Кореї. Але що ж поробиш, ніхто й не обіцяв, що життя
шпигуна буде вистелене трояндами.
26.04. У Велику Суботу батько випарувався. Пішов святити крашанки
й не повернувся.
–  Я знав, що так буде, – буркнув Ірек – пошепки, щоб не дратувати
маму.
–  Може, з ним щось трапилось? Потрапив в аварію чи втратив
пам’ять, як у серіалі?
–  Я швидше повірю, що він знову змагається з тією бельгійською
мафією. Бідолашна мама, цікаво, як вона це переживе? Може, ми вкинули
б їй до супу трохи твого антидепресанту?
–  Почекаємо розвитку подій.
Його не було цілу суботу. У Великдень ми сіли за снідання в
понурому настрої. Мама ні з ким не розмовляла. Втупившись у тарілку,
безглуздо стукала обручкою по склянці.
–  Може, з’їси журеку? – запропонувала бабуся. Тиша, яку
переривало тільки сьорбання Ірека.
–  А салат із пор? – не здавалася бабуся.
–  З порею, – виправила мама. І далі тиша.
–  Ну хоч шматочок свяченого. Це мусить тобі допомогти.
–  У чому це мусить мені допомогти? Адже все в порядку.
–  Не можна так переживати, Геню. Не варто.
–  Не називай мене Геня! – верескнула мама. – Я Геле-на. Ге-ле-на!
А не якась там Геня!
–  Ну гаразд, гаразд.
–  Не гаразд. Погано! Я сорок років благаю тебе називати мене
Гелена – і що? Є якась реакція? Жодної! Ти завжди ігнорувала мої
прохання. І бачиш, які наслідки? Мене ігнорує кожен чоловік, з яким я
живу! А все це через тебе!
–  Через мене? Ген… Геленко! – підвелася бабуся.
–  Так, бо це ти привчила мене до ігнорування. Замість того щоб
піти, я дозволяю їм сідати собі на голову. І тому ніхто мене не шанує!
Навіть той пройда, мій чоловік! Хоч я й виховала йому двох дітей!
–  Хто тут говорить про дітей? – почули ми з коридора. А там стояв
тато, живий і здоровий, із кошиком у руці.
–  Едек! – вигукнула мама. – Де ти подівся? Ми телефонували до
поліції й до лікарні!
–  Навіщо? Я тільки вийшов посвятити яйця.
–  І мав за годину повернутись, – обізвалась я, накладаючи собі
шинку, бурячки та гору маринованих грибочків. Мене, напевно,
пообкидає.
–  Знаю. Я трохи запізнився.
–  Трохи? Двадцять три години і десять хвилин – це для тебе трохи?
–  Як це двадцять три? – здивувався тато. – Котра година?
–  Нині Пасха. Ти що, чогось наковтався? Чому я завжди маю трапити
на наркомана?
–  Нічого не розумію. Дорогою з костелу я завернув до парку, щоб
трохи подихати киснем. Посидів з годинку і прийшов.
–  У тебе є свідки? – крикнула мама.
–  А що тут треба свідчити? Те, що я сидів у парку? Ти
збожеволіла?
–  Це ти збожеволів, якщо гадаєш, що я тобі повірю! Він пішов
подихати повітрям! Певно, зустрів якусь лярву!
–  Геню, тобто Геленко, я хочу нагадати тобі, що нині Пасха.
–  Ви не жартуєте, – врешті дійшло до батька. – Слухайте, це якась
дивна справа. В мене кудись поділися двадцять… скільки там було?
–  Двадцять три, – допоміг йому Ірек.
–  Дякую. Двадцять три години життя. Цікаво, куди?
–  Я теж хотіла б довідатись. І краще, щоб ти згадав, або шукай
собі інше житло.
* * *
–  Далі сніданок тривав без сварок. Мама запекло мовчала, батько
намагався її задобрити. А ми вдавали, що все в порядку, – закінчила я
звіт. – Ви випишете мені новий рецепт, бо на свята я брала подвійну
дозу?
–  Я брав би потрійну, – втішив мене Губка, – вже виписую. Але
розумієш, це не залагодить проблеми.
–  Розумію, – буркнула я.
–  У мене є ідея. – Губка куйовдив бороду. – Ти не намовила б свою
маму прийти до мене?
–  Ви жартуєте! Вона навіть не знає, що я беру якісь ліки. Вона
померла б від сорому. Ви ж знаєте, хто в нас ходить до психіатрів?
Алкоголіки, щоб зав’язати й підшитися.
–  Чар провінції, – підсумував Губка. – Що ж, наразі я випишу тобі
рецепт. А за тиждень поміркуємо, як знадити сюди твою маму. От, візьми
і бувай, па-па.
28.04. Я саме дописала роботу! О п’ятій ранку. До шостої
охолоджувала двигуни і тепер не ладна заснути. Може, зробити собі
антистресову ванну, а потім педикюр?
Я приготувала причандалля й пінку для ванни. Глипнула на свої
ноги. Гарно я їх запустила, п’ятки, як акуляча шкіра. Без паніки,
зараз ми її усунемо. Гостра ця бритва, але зісковзує. Де ж та нога?
Нічого не бачу. Подумати тільки, що колись я вміла закладати собі ногу
за голову. Ну гаразд, спробуємо пошкрябати навпомацки. Зараза! Розтяла
чи не до кістки. Сподіваюся, що встигну виповзти з ванни, поки втрачу
всю кров. Так, поволеньки. Я вже на підлозі. Але я й знесиліла. Та
гаряча вода й безсонна ніч, не згадуючи вже вигляду леза у п’ятці.
Пошкутильгала до кухні, залишаючи за собою кривавий слід. Тепер ногу
до мийки. Боже, скільки крові! Може, викликати «швидку»? А як вони
визнають це за спробу самогубства і примусять платити? Або скажуть, що
рана несерйозна і теж примусять платити? А якщо забинтувати? Де тут у
мене аптечка? Я пустила струмінь крижаної води і лляла на ногу так
довго, що аж кості заломило. Подивимось. І далі тече. Знову вода.
Добре, трохи легше. Тепер йод, акуратна пов’язка. І до ліжка.
* * *
Мене розбудив сильний біль у стопі. Ага, це я робила педікюр.
Котра ж година? Дев’ята вечора. Я змарнувала цілий день. Чим тепер
можна зайнятися? Подивитися телевізор? Почитати? Розкласти пасьянс?
Укотре вже? Може, трохи потренувати підсвідомість? Це ідея. Не треба
ніде рухатися, що – зважаючи на стан моєї п’ятки – досить суттєво. Ну
то вперед. Я вигідно лежу на спині, очі заплющені, тіло розслаблене.
Спочатку треба звільнитися від негативних думок. Уяви собі, що вони
відлітають крізь кінчики твоїх пальців. Усі заздрощі, жалі, смутки.
Етап другий, найскладніший: треба звільнитись узагалі від будь-яких
думок, щоб зробити місце для позитивних. Лежиш і вдаєш, що не думаєш.
Торочиш: «порожнеча, порожнеча, порожнеча», – і раптом ловиш себе на
думці про майбутню вечерю або на тому, що сказала тобі мати під час
останньої телефонної розмови. «Треба купити колготи. Порожнеча,
порожнеча, порожнеча. Цікаво, чи Рафал іще ходить із тією коровою?
Порожнеча. Підла баба. Ні, це він свиня. Через місяць після розриву.
Порожнеча, порожнеча. Як він міг зі мною так учинити! Хвилинку, я ж
мала ні про що не думати. Розслабимось. Немає Рафала, немає проблем із
бабками, немає корови. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. О, здається,
вимкнулася пралька. Власне, для чого я прала, як калорифери вже не
гріють. Тиждень буде киснути. Ні про що не думаю. Ну, власне.
Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Ну, нарешті ні про що не думаю. Як
це? Адже я думаю, що не думаю, але думаю».
Я ж казала, що звільнитися від думок нелегко. Найліпше зразу
перейти до третього етапу: прикликання позитивних думок. «Силою своєї
підсвідомості наказую, вимагаю, жадаю, щоб…». Тут вставляєш побажання
і повторюєш цю формулу щонайменше тричі. Авторка книжки застерігає
уникати слів «благаю, прошу!» Ми, люди, маємо в собі елемент
божественного. Ми маємо право наказувати, чаклувати, прагнути! Маємо
право жадати. Так! Саме жадати! Тож я жадаю. Силою своєї підсвідомості
жадаю, щоб хтось позбавив мене цієї нудоти. Нехай хтось мене провідає
і зробить так, що час летітиме швидко. Нехай це буде Рафал! Благаю.
Тобто жадаю, щоб це був Рафал. І тут дзвінок. Вийшло! Я пошкутильгала
до дверей.
–  Привіт, Малино. Ти спала? – Це всього-на-всього Евка. «Де я
скоїла помилку? Певно, зашвидко перейшла до фази бажань».
–  Я треную підсвідомість. Заходь.
–  Я теж колись пробувала, але мені ніколи не вдається пройти
другу фазу. Варто кілька разів повторити слово «порожнеча», як я
засинаю. Що в тебе з ногою?
–  Я робила педикюр, – пояснила я, торкаючись бинта.
–  У тебе руки ростуть не з того місця. Це видно з пов’язки. Я
думала, що ми завтра виберемося за місто. Тітка дала мені ключі від
свого будиночка в Малій Касинці.
–  Не знаю, чи зможу натягти черевики. Окрім того, не знаю, чи
дошкандибаю до вокзалу.
–  Віктор позичив у батька мікроавтобус, то ми заїхали б по тебе,
під саму браму.
–  А хто їде?
–  Я, Йолька з Віктором, Анка зі своїм новим коханим і Лешек теж.
–  Він знову поміняв хлопця?
–  Ти ж знаєш Лешека, у нього що два місяці нове кохання. То як?
–  Добре.
–  То ми будемо в тебе о дев’ятій ранку. Біжу, бо мушу ще дещо
купити.
4.05. Заповідалося, що буде нудно. Через Анчиного хлопця, такого
собі Пйотра. Ми виїхали першого, десять, ну, може, п’ятнадцять по
дев’ятій.
–  Слухай, Малино. Тебе ж так звуть, правда? Тобі хтось казав, що
час – це гроші?
–  Мені теж приємно познайомитися.
І ми рушили. Всю дорогу Пйотр не обзивався до мене й словом.
Йолька сиділа, втупившись у Віктора, наче квочка. Віктор сидів,
утупившись у дорогу, бо керував. Евка досипала, решта товариства
поринула у власні думки. Тиша. Скільки можна так їхати? Першим не
витримав Лешек.
–  Де ти працюєш? – звернувся він до Пйотра.
–  В гіпермаркеті. Я перший асистент другого менеджера у відділі
консервів.
–  Цікаво, – Лешек присунувся ближче. – Консерви.
–  І що ти там робиш? Підкручуєш слоїки? – запитала Евка.
–  Я перший асистент, – з натиском повторив Пйотр. – Це
відповідальна робота. Скоро я стану другим менеджером. А за рік –
хтозна – можу стати першим.
–  Кар’єра, – підсумувала Евка.
–  Можна сказати і так, – Пйотр не вловив іронії. – Через п’ять
років стану заступником директора. Такі в мене плани.
–  І будеш керувати, віддавати накази. Отим своїм владним басом, –
розмріявся Лешек. – Чудово.
–  І зовсім ні, – втрутився Лешеків хлопець, Діді. – Я ненавиджу
гіпермаркети. Того космічного освітлення.
–  Завдяки йому овочі й фрукти виглядають, як у рекламі, – пояснив
нам Пйотр.
–  Зате люди виглядають, як хворі риби.
–  Це точно, – визнав Лешек, – видно кожен прищик і зайву
волосинку. Кошмар.
–  А крім того, – вів далі Діді, – та хтивість в очах покупців.
Жахлива напруга, як на полюванні. Особливо перед святами.
–  Еге ж, – сказала Евка. – Пам’ятаєш, Йолько? Якось я дозволила
себе затягнути. Перед Пасхою. Тисячі людей із кошиками. Агресивні,
неситі, гасають між полицями. Жах. Як можна працювати в таких умовах?
Це не заняття для нормальної людини.
–  Я не нарікаю, – сказав Пйотр.
–  Це багато про що свідчить, – підсумувала я.
Він не зреагував.
Подальша дорога тривала в мовчанні. Коли ми висідали з
мікроавтобуса, Пйотр безцеремонно випхався перед моїм носом. Я послала
йому погляд василиска.
–  Ви самі хотіли рівності, – витлумачив він із цинічною посмішкою
й пішов по свої речі. Я навіть не встигла відгиркнутися. Довгу мить
розмірковувала, чи варто взагалі виходити. Може, безпечніше для всіх
буде зостатися всередині? Я зиркнула на Лешека, він теж зволікав.
–  І що ти про нього думаєш? – кивнула я на Пйотра.
–  Про нього? Він не виглядає на гетеросексуала. Але як це
перевірити?
–  Дерзай, маєш цілий вікенд.
Довгий святковий вікенд
Понеділок, свято трудящих. Валяємося на терасі. Кожен на лежаку,
накритий пледом аж по запухлі повіки. Санаторій.
–  Але й гарний сон я бачив, – почав Лешек.
–  Ти літав? – занепокоївся Діді. Лешек завжди літає вві сні, коли
переживає нове захоплення.
–  Гм. Не знати чому. Мені снилося, що я плигаю з гілки на гілку,
як білка-полетуха. Мої любі, яке це враження! А потім подумав, що можу
отак собі злетіти. І знаєте що? Це дуже просто. Треба добряче
розігнатися. Біжиш, біжиш, потім складаєш руки, як для стрибка у воду.
Відштовхуєшся ногами й летиш.
–  По-дитячому просто, – позіхнула Евка. – То хто перший?
Охочих не було. Валяємося собі далі.
–  Може, виберемось у гори? – запропонувала Йолька. Активна, як і
завжди. – Чи, може, зіграємо в карти?
Їй відповіло глухе ремство.
–  А в «мафію»?
–  Знову в «мафію»? – скривився Пйотр. – Ми грали вчора до третьої
ночі й позавчора.
–  То хоча б у кості, – не вгавала Йолька.
–  Хіба б ти вела рахунок, – обізвалась Евка.
–  Я завжди його веду, – нагадала нам Йолька.
–  І кидати за нас кістку, тоді з радістю. Скажеш мені, якщо я
виграю.
–  А я охоче щось з’їла б, – повідомила Анка. – Зробити комусь
канапку?
–  Мені, будь ласка, кефір, – попросила я.
–  Гаразд.
Вона вийшла, а ми й далі валялися на лежаках. Досипали. Не збігло
й п’яти хвилин, як Анка пригнала з цілою тацею канапок. І наробила при
тому стільки галасу, що про подальшу дрімоту не було й мови.
–  Капець, стільки бутербродів, – сказав Діді. – А я планував
трохи тут схуднути.
–  Якщо щось залишиться, нагодуємо косуль.
–  Та ти що, бебі, – скривився Пйотр. Уже всоте.
–  Чому? – здивувалась Анка.
–  Хто ж годує косуль хлібом із беконом?
–  Ну, якщо така корова може їсти кісткове борошно…
–  Не може. Мусить, – виправила Евка. – Не має вибору. Я, як бачу,
теж ні.
–  Соррі. Я забула, що ти не їси м’яса.
–  Ти вегетаріанка? – зацікавився Пйотр. – Ти не схожа на
вегетаріанок.
–  А як, на твою думку, виглядає вегетаріанка?
–  Щиро? Як Малина. Худюча – «О Боже! Він добачає в мені плюси», –
бліда й злюща. Рибу ти теж не їси?
–  А риба хіба не тварина?
–  Це вегетаріанство страшенно нудне.
–  Чому?
–  Тільки соя, сочевиця й рис, – здригнувся Віктор. – Макарони
нагадують рибальську жилку, а замочений рисовий папір – медузу.
–  Ти плутаєш вегетаріанство з натуропатією, – сказала Евка.
–  А це що за холера? – знову скривився Пйотр.
–  Вегетаріанці не їдять м’яса жодних тварин, не залежить,
хребетних чи безхребетних, – заходилася пояснювати я з міною
мудрагеля. – Зате їдять молочне, яйця, мед. Натомість натуропати…
–  Їдять тільки овочі та фрукти, – додала Йолька.
–  Про що каже сама назва «натуропат». Він їсть тільки те, що дала
природа. Бо «натура» – це природа…
–  А «пат» означає патологію, – завершив Лешек.
* * *
Ми провалялися так до вечора. Сонце звільна скотилося за обрій. А
від саду війнуло холодом. Треба складати лежаки.
–  Хто розпалить у печі? – поцікавився Пйотр.
–  Зазвичай це роблять чоловіки, – поінформувала його я, – але ти
теж можеш спробувати.
–  Я не хочу позбавляти тебе роботи, – відгиркнувся він.
–  Це комплімент?
–  Перестаньте обоє, – не витримала Йолька. – Ми приїхали сюди
відпочивати.
Ми взялися розпалювати вогонь і готувати вечерю.
–  Хліб є, бекон теж, ковбаса і жовтий сир, – перелічила Анка, –
консервовані огірки, що ще?
–  Пиво й оковита, – підказав Діді.
–  Я хочу без оковитої. Терпіти не можу запаху горілки.
–  Відколи? – поцікавилася Йолька.
–  Від Нового року. У мене прикрі спогади, – пояснила я.
–  Рафальчик? – здогадався Віктор. Який делікатний.
–  Для тебе, може, й Рафальчик, а для мене тільки Рафал, – холодно
спростувала я.
–  Розумію, – покивав Віктор.
–  Ви чули про такий коктейль? – Лешек намагався змінити тему. –
«Білий ведмедик»?
–  Може, «white Russian»? – відгукнувся Пйотр. – Пам’ятаєш, бебі?
Ми пили його на забаві у Рися.
–  Не «Russian», a «bear», – заперечив Лешек. – А може, радше
«teddy bear».
–  Чому ведмідь одразу пов’язується з росіянином? – утрутився
Діді.
–  Той «білий ведмедик», – тягнув Лешек, – просто термоядерна
штука. Нічого дивного, шампанське зі спиртом, б’є в голову, як
постріл.
–  О Боже, я собі уявляю, – сказала Анка. – Він повинен добре
розвозити.
–  Розвозить, – підтвердив Лешек. – Достатньо двох «дрінків», і ти
літаєш, як у моєму сні. А потім западаєш у зимову сплячку.
–  А в нас є спирт? – пожвавився Діді.
–  Тільки медичний, – відповіла Евка. – Зате шампанське цілком
пристойне. Робимо?
–  Я не п’ю, – попередив Пйотр. – Мені в четвер треба о шостій
бути на роботі.
–  Тоді, мабуть, не пий, – погодився Діді. – Можеш не встигнути
відійти. Решта, звісно, за?
Ми кивнули. Усі.
–  Спирт відрізняється смаком від горілки, правда? – висловила я
несміливу надію.
–  У найгіршому випадку повернеш, – плеснув мене по спині Лешек.
–  Які в нас плани на вечір? Граємо в кості чи в «макао»?
–  Ти, Йолько, завжди мусиш складати графік?
–  Ну, ми ж, напевно, не будемо тупо киряти? Мовчки.
–  Чому одразу мовчки? – запротестував Лешек. – Ми можемо
спілкуватися.
–  На яку тему? – діставала Йолька.
–  Не знаю, нехай це буде спонтанно.
–  А може, викличемо духів? – запропонував Діді.
–  Ти віриш у такі речі? – скривився Пйотр.
–  Ні, але яке це має значення? То що? – звернувся він до Евки.
–  Чому б і ні? Тітка не мусить про це знати. А ти вмієш їх
викликати?
–  Ну. Потрібна кругла стільниця й помада. Дякую, – Діді взяв у
мене помаду. – Малюємо систему координат. Тут можна? Вертикальна риска
означає «так», горизонтальна – «ні».
–  Ми мусимо чекати до півночі? – запитала Йолька.
–  Ні, досить і того, що темно. То як, будемо викликати?
–  Я спершу щось з’їла б, – зізналась Анка.
–  Я теж, – обізвався Віктор. – Удома я завжди їм гарячу їжу. А
тут така біда. Канапки, весь час канапки. Навіть на піцу нікуди
сходити.
–  Сходимо, коли повернемось, – почала втішати його Йолька. –
Замовимо найбільшу, з усіма додатками. Але тепер Вікусик не буде
нарікати, правда?
–  Якось витримаю, – відповів він голосом в’язня концтабору.
–  Увага, наливаю, – закружляв Діді з тацею.
–  Мені тільки трошки. На денце.
–  Ти б уже не вимахувалася, Малино, – сказав Віктор.
–  Я вимахуюсь? А перед ким тут вимахуватися?
–  Що таке, старий? – заступився за мене Лешек. – Дівчина
вагається. Не хоче переводити добро.
–  Власне, – підхопила я. – Я мушу спочатку зняти пробу.
–  Зняти пробу? – здивувалась Анка. – Ти говориш, як якийсь
дегустатор.
–  Добре, у всіх налито? – крикнув Діді. – То в атаку!
–  У-ух!
–  Міцний!
–  Фе!
–  Але й спиртяга!
–  А мені ще крапельку, – простягла я своє горнятко.
–  Таки засмакувало? – посміхнувся Пйотр.
–  То що, повторимо? – підохотив Діді. – Шкода тримати, бо
випаровується.
–  Може, ти дозволиш себе намовити на один ковток? – звернувся
Лешек до Пйотра.
–  А я знаю? В мене у четвер багато роботи. Сортування паприкашу.
Це відповідальна праця… Добре. Один.
–  Оце по-моєму! Мужнє чоловіче рішення.
–  Увага! До старту готові? Гоп!!!
–  У-ух!
–  Але й сивуха!
–  Міцний!
–  Фе! Як я могла це випити, – здригнулась я.
–  Треба прополоскати рота якимось пивом, еге ж? – запропонувала
Анка. – І беремося до духів.
–  Власне. А що там із тими духами? – втрутився Лешек. – Я хотів
би знати, хто мене кохає.
–  Ти не мусиш питати це в духів, – шепнув Діді.
–  Я теж хотів би знати, хто мене кохає, – обізвався Пйотр.
–  То зазирни у дзеркало, – порадила йому Анка.
–  Бебі, я тебе не впізнаю.
–  Я ненавиджу, коли ти називаєш мене бебі!
–  Бебі!!! – Пйотр вибалушив очі.
–  Білий ведмедик збирає перші жнива, – пояснив Лешек. – Я забув
додати, що цей «дрінк» діє, як сироватка правди.
–  О, дідько, – вирвалось у Віктора.
–  Можеш пояснити, що ти мав на увазі? Вікторе! – грізно сказала
Йолька.
–  Як я це ненавиджу: бебі та бебі, – тягнула далі Анка. – Я не
персонаж із комп’ютерної гри.
–  Лешеку, як по правді, то я зустрічався тільки з Томеком, –
почав звірятися Діді.
–  А всі ті балачки про табуни хлопців?
–  Я дуже хотів тобі сподобатися. Привернути до себе увагу. Бо я
на тобі запав.
–  А я запала на Рафалі, – розревілась я. – Але він на мене чхав.
–  Чхав, – визнав Віктор, – нічого не вдієш.
–  А я ні на кого не запала, – озвалася з-під ковдри Евка. – Я
хотіла б урешті закохатися.
–  Може, в мене? – запитав Віктор.
–  Дуже дурний жарт. Ми збираємось одружитися, – нагадала йому
Йолька.
–  Я не жартував, – сказав Віктор. На щастя, тихо.
–  А я мрію про когось сильного й владного, – сказав Лешек.
–  А я часом послала б усіх під сто чортів, – буркнула Анка.
–  Я також, – докинула Йолька. – О, о!
–  То й пошлімо! Позбудьмося дурних упереджень і страхів. Почнемо
зрештою жити й кохати насправжки! – гукнув Пйотр.
–  То до діла! – підхопив Лешек.
А потім несподівано стало темно.
* * *
Я прокинулася з широчезним обручем на голові й великою каменюкою в
ділянці печінки.
–  Є там хтось? – вичавила я.
–  Евка тут, – відповів мені слабий шепіт.
–  Де?
–  Біля дивана. Ти не знаєш, котра година?
–  Зараз гляну.
–  Тільки шоста, – відгукнувся хтось із-під столу. Здається,
Йолька.
–  Хіба не дивно? – прокоментував інший голос, що долітав із-за
фортепіано. – Минуло лише вісім годин.
–  Але мене щось і притиснуло, – простогнала Евка. – Нога Віктора.
–  А решта? – злякалась Йолька.
–  Решта поряд. Теж мені знайшов, де завалитися. Наче не вистачало
диванів.
–  Напевно, там було найвигідніше, – вирішила Анка. – Цікаво, де
Пйотр?
–  Боже, як у мене пульсує в чайнику, – зойкнув Діді.
–  Шукаєш Пйотра? – обізвалась Йолька. – Він тут. Тільки не знаю,
чи тебе потішить це відкриття.
–  Що сталось? – Анка зірвалася на рівні. Я також. Сила цікавості.
Ми наблизилися до столу. Тут-таки на подушках валялися Пйотр і
Лешек. Обидва без сорочок, обнявшись. Лешек стискав у долоні круглу
стільничку, а на білих грудях Пйотра відтиснулося яскраво-червоне
нерівне коло з системою координат.
–  Цікаво, чи вони когось викликали? – замислилась Евка.
–  Уб’ю гада. Він відбив у мене хлопця, – зашипіла Анка.
–  А мені зіпсував найкращу помаду.
–  Що трапилось? – очуняв Пйотр. – Де моя сорочка?
Він став розглядатися непритомним поглядом. Зиркнув униз, на свій
торс, і миттю зірвався на рівні. Ще швидше, ніж ми з Анкою.
–  Бебі, все не так, як ти гадаєш, – пробелькотів він. – Це якийсь
огидний жарт.
–  Сподіваюся, воно було того варте, – гарикнула Анка.
–  Облиш, бо я зблюю.
–  Що тут відбувається? – опритомнів Лешек. – Нехай хтось стишить
барабани.
–  Та немає тут жодних барабанів, – заперечила Евка.
–  Звичайний обмін фразами між закоханими, – додала я. – Анка
лютиться, бо ти відбив у неї хлопця.
–  Тільки не «відбив», – знетямився Пйотр.
–  Ага, розумію, ініціатором був ти! А може, дійшло до ґвалту?
–  Стривайте, хто тут кого зґвалтував? – зацікавився Віктор.
–  Жодного ґвалтування не було, але зараз буде криваве вбивство, –
гукнув Пйотр, – якщо ви не заберете від мене цю п’явку!
–  Це я п’явка? – гукнула я ще голосніш, аж усі вхопилися за
вуха. – А хто перший причепився? Через якісь там десять хвилин! Ти,
педанте нещасний!
–  Слухайте, – перервав нас Діді. – Ви знаєте, що зараз уже майже
сьома ранку?
–  Знаємо!!!
–  Ну так-от, зараз сьома ранку, але середи.
Цього ми не знали.
* * *
Ми поверталися до міста в мертвій тиші. Білий ведмедик зробив свою
справу.
7.05. Я й досі відходжу після Малої Касинки. Виводжу токсини,
багато валяюся в ліжку. Настрій дуже задумливий. Ще день-два, і я
повернуся до норми.
10.05. Я саме правила реферат свого захисту, коли зателефонувала
Йолька.
–  Привіт, Малино! Знаєш, що сталося?
–  А ти як гадаєш? – відповіла я.
–  Це було риторичне питання. Пйотр викинув Анку!
–  Як це викинув? На смітник?
–  Ти ж знаєш, що вона в нього мешкала. Вчора повертається з
роботи, а на сходовій клітці її валізки. Вгадай, хто поселився на
Анчиному місці?
–  Лешек?
–  У яблучко.
–  А що з Анкою?
–  Я прихистила її в себе.
–  Сильно плаче?
–  Ні. Стверджує, що не встигла звикнути.
–  Хоч це добре.
–  Але знаєш що? Вона страшенно нишпорить по шафках із харчами.
Хряскає холодильником, шпортається в буфеті.
–  Все нормально. Це вона пересвідчується, чи маєте ви щось
їстівне. Пам’ять про голодні роки.
–  Знаєш що, Малино? Люди мають жахливі дивацтва. Добре, що ми з
Віктором такі нормальні.
13.05. Я зустріла Лешека. Він навіть не зашарівся.
–  Ти теж будеш удавати, що ми незнайомі?
–  А хто вдає?
–  Йоля й Анка. Діді мені вибачив. Сказав, що, на щастя, не встиг
звикнути.
–  Ти щасливий із Пйотром?
–  Щиро? Наразі я приголомшений.
–  Ти мусив відбити його в Анки?
–  Гадаєш, я міг би, коли він сам не захотів? Скажу тобі, Малино,
одне. Пйотр першим до мене зателефонував. Через два дні потому, як ми
повернулися. Запропонував зустрітися.
–  Брешеш.
–  Ні. Щоправда, він тільки хотів з’ясувати непорозуміння в Малій
Касинці… Але по двох годинах розмови збагнув, що це кохання.
–  А ти?
–  Я так легко не складаю декларацій. Поживемо, побачимо.
І так каже людина, яка закохується в середньому раз на квартал.
18.05. Завтра вечірка на честь Дня студента.
21.05. Неділя. Відпочиваємо втрьох на Плянтах. Похмілля після Дня
студента. Ледве допленталися до лавки. Сидимо під парасолькою і
вдихаємо холодне вільготне повітря.
–  Трохи кефіру залишилося?
–  А ти в стані щось узяти до рота?
–  Я мушу поповнити рівень рідини. Знаєш, скільки я виблювала
після тієї вашої горілки?
–  Благаю, не вимовляй цього слова, бо мене зараз виверне, – Евка
пожовкла, як лимон.
–  Якого саме? – Йолька завжди мусить бути такою дріб’язковою. –
«Виблювала» чи «горілки»?
–  Вже однаково. – Евка витерла губи носовичком. – Ходімо звідси,
бо зараз нас пообсідають мухи.
Ми дочовгали до наступної лавки. На щастя, помірно сухої, тільки
раз протерти хусточкою. Бляха, дикий бузок. Теж знайшов, коли
квітнути. Як треба, то його немає. Сидиш собі з коханим на лавці і
чуєш асфальт, тютюновий дим, запах картоплі «фрі». А коли ти з
похмілля, бузок знічев’я вилазить зі схованки.
–  Ні, я так не можу, – проскрипіла я. – Це не на мою хвору
голову. Треба пересісти.
–  Але вчора було класно, правда? – обізвалась Евка.
–  Так само, як рік тому, два і три. Рутина, – байдуже кинула
Йолька.
Було чудово. Я обожнюю атмосферу Дня студента. Заради цього
шаленого дня варто поступати до універу. Варто навіть терпіти жахливе
похмілля.
День студента
Усе починається від забав у студентському містечку, але чільною
подією є концерти на стадіоні. Краще заздалегідь придбати квитки, щоб
не стовбичити в кілометровій черзі. Власне, про черги. Вони можуть
трохи дістати. Бо це відбувається так. Спершу ти стоїш по квитки.
Потім чемно займаєш чергу до входу. Минаєш одні ворота – тебе
обмацують у пошуках алкоголю й зброї. Другі ворота – знов обмацують.
Найдовше мордують Евку. Мене завжди пускали. Навіть по спині ніхто не
плескав. Евка стверджує, що це завдяки безневинному вигляду й погляду
лані, а я маю власну версію. Ніякої лані, а тільки ніс. О, наприклад,
учора мене порядно шмонали. На жаль, жінка.
Як уже пройдеш троє воріт, зразу встаєш у чергу по жетони на пиво.
Краще одразу взяти більше, щоб уже стільки не стояти. Відтак із
жетонами в кишені б’єшся за пиво. А тлум страшний. Урешті з пивом
стаєш у чергу до клозета. Спокійно встигаєш його випити й накопичити
щось у сечовому міхурі. Хлопцям легше. Вони поливають липи на узбіччі,
на одну чергу менше. Коли заходиш, сценарій змінюється. Вудсток.
Парочки на ковдрах. Ніякої упряжі. Жодних локонів, шпильок, накладних
вій, атласних торбинок. Я завжди маю залізний набір.
По-перше, штани, бо в спідниці незручно вилазити хлопцеві на
плечі. І небезпечно, хлопці різні бувають. Тож штани, найліпше цупкі
джинси. У мене є такі сіро-сині «стегнівки».
По-друге, черевики. Обов’язково на грубій підошві і з твердими
носаками. Вони захистять пальці від розчавлен-ня, коли ти замішаєшся в
натовп перед сценою і разом із іншими стрибатимеш у ритм.
Далі куртка, бо часто падатимеш. Моя з бордової шкіри і, як каже
Евка, нагадує часи «Bee Gees». Вона сягає стегон, і нею легко
вимахувати в повітрі, коли сидиш у хлопця на плечах. Під курткою
сексуальна блузка. У мене є така, з рибами у психоделічних
фіолетово-бордових зигзагах, вона пасує до куртки. Під блузку одягаю
свій найліпший бюстгальтер, бордовий з кісточками. Так, про всяк
випадок. Трапляється, що, вилазячи на хлопця, я стягаю й блузку. І
вимахую нею.
Ансамбль доповнює індіанський нашийник із пір’я, погляд, темний
від туші, і контур на губах. Йолька воліє блиск, на її думку, він
сильніше притягає погляди. Я користуюся блиском, коли йду на
дискотеку, але це інший стиль. Міні, люрекс, блискучий або шифоновий
топ. Треба вміти одягатися відповідно до кожної нагоди. Інакше на
іспит, інакше на прогулянку Ринком й інакше на День студента. Йолька
нібито читає купу газет, а нічого не петрає. Зате Евка… Евці жодні
штучки не потрібні. Їй годі розпустити волосся.
Повертаючись до Дня студента… Коли ти вже стоїш на стадіоні,
одягнена, як хіпі, ти відчуваєш життя. Кожною клітинкою тіла. Єдина
умова: ти мусиш бути з компанією, бо інакше відчуваєш самотність.
Кожною клітинкою тіла. Ми були втрьох: Евка, Йолька і я. Спочатку
ліквідували жетони. Ми з Евкою стали по пиво, а Йолька зайняла чергу
до клозета.
Ледве почався концерт групи «Персо», а ми вже могли
проштовхуватися до сцени. Літр у шлунку, півлітра у пластиковій
склянці й порожнеча в міхурі. А в жилах майже шість літрів гарячої,
пульсуючої ритмом крові. І два ряди мурашок уздовж хребта.
Пробираємося глибше в натовп. Тіснява. Киваємо й витріщаємося
навсібіч. Мусимо трохи притулцювати, бо лунає «Пиймо пиво всі». А на
приспіві «У мене трохи бабок, у нього грубе пузо, і я, і ми пиймо пиво
всі» скачемо з тлумом, а з нами скаче наше пиво у шлунках.
Самі парочки. Сунемо далі. Є. Вони просто створені для нас.
Принаймні на цю єдину ніч. Приблизно третій-четвертий курс
Гірничо-металургійної академії. Джинси, «адідаски», майки з логотипом
«Майкрософту». Поголені одноразовим станком (тим самим?). Найвищий
буде для мене.
–  Найвищий для мене, – Евка пускає до нього бісики і вдає, що
втирає сльозу. Ніби такий жаль. Але зразу ховається за якусь парочку
збоку. Якби Високий її побачив, я зосталась би без шансів. Поряд із
нею кожен без шансів, бо Евка – це польська Сальма Гаєк. Смаглява
шкіра, котячі очі з райдужками кольору гіркого шоколаду, невеличкі
повні губи й водоспад чорного волосся. Це несправедливо, що один має
стільки волосся, а інший витрачає весь маєток на тоніки з лопухом – і
нічого! До того ж їй не треба худнути. Безсоромно наминає все, що
хоче. А я? Я ледве розправилася з дракончиком дієти, але й надалі
буваю в доктора Губки. Коли ми кудись ідемо з Евкою, я стаю невидимою.
Я, виструнчена білявка з безневинним поглядом. Кожний витріщається на
цю ставну дівчину з очима Сальми. На щастя, Евка дуже лояльна і не
причаровує моїх хлопців. Тепер вона теж зникла з поля зору. Я
наближаюся до Високого. Якихось метр дев’яносто, він повинен підійти.
Кремезні плечі, напевно, десь качається. Шатен, блакитні очі.
«Журнальна врода», – як каже Йолька. Зиркнув на мене, ще раз. Ну то
контакт встановлено. Усміхнувся. Це носик так діє. Танцюємо разом. Він
пригощає мене своїм пивом. Перерва. З мегафона летять ідіотські
реклами. Женемо по пиво, бо зараз буде останній виконавець. Казик. Це
на нього чекає більшість присутніх. Виступ Казика – це родзинка Дня
студента, його сутність, його нерв і з’єднувальна тканина. Високий
швидко виборов пиво, і ми помчали назад. Ще цілих п’ять хвилин.
Моторний цей Високий. Тягну його на старе місце. Там мають чекати Евка
з Йолькою. Вони вже стоять і цмулять пиво товаришів Високого. І
нарешті є! Казик!!! Починається скакання верхи. Високий одразу
дошолопав, що мені погано видно. Запропонував свої плечі. Раз-два – і
я на ньому! «На голові її заквітчаний вінець, в руці вона трима
зелений хмелик. Попереду тупцює баранець, над головою пурхає метелик!»
– співаємо ми. Одне велике стадо співочих баранців із занесеними
руками і з екстазом в очах. Голову заклала би, що в повітрі роїться
від метеликів. Білянки, лимонниці, махаони, адмірали. Хтось подає мені
запальничку, і я спалахую разом із іншими. Боже, заради таких
миттєвостей варто жити! Варто палати. Даю Високому перепочити. Тепер
моя улюблена «Леве, леве, леве, льоф, льоф, льоф». Я знов угорі.
Довкола мене море голів і ліс рук. Ми розхитуємось у ритмі труб. А на
сцені Казик із білявою чуприною і в червоній сорочці викидає свої
колінця. «Казикова румба», – як каже Евка. Нехай ця мить триває. Нехай
це ніколи не закінчується.
Бравий хлопець той Високий, а я навіть не знаю, як його звуть.
Напевно, Пйотрек, або Мартін, або Міхал. Нехай собі відпочине на
«Пісенці юних веслярів». Обіч нас кілька хлопців збилися в тісне коло,
й воно вирує, тлумлячись по людях. Ми трохи відсуваємось убік, до
Евки. Здається, це сон! Високий не звертає на неї уваги! Він заробляє
у мене сто балів! Евка приклеїлася до якогось міцного білявця зі
значком «Apple». Ми переморгуємося, гарні «коники» трапилися нам цього
року. Обидві чекаємо на «Польщу». Є! «Досвітні зорі, досвітні зорі,
коли іду у Сопоті над морем, брудна стежина до води веде мене. Балтика
нафтою тхне». А коли ми разом із Казиком співаємо приспів: «Польща! Я
живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу тут, тут, тут!», то забуваємо
про користолюбних політиків і про чергову гнилу реформу, про сорок
відсотків безробіття й про відсутність перспектив. Ми пишаємося, що
живемо саме тут, у цій злиденній, зневіреній, засміченій країні десь
між Німеччиною й великою Росією, тобто тим, що від неї зосталося.
–  Не тепер, на «Целині», добре? – Він киває.
От і «Целина». Високий танцює, і я разом із ним над пульсуючим
натовпом. «Долоні колишуться. Дві екзотичні квітки. Целина нага на
балеті…» Сурмлять саксофони, а я вимахую курткою, вона знову
стягнулася разом із блузкою. По чотирьох пивах складно намацати
потрібні ґудзики, але без паніки, це ж не атомна станція. Вирують
зірки, над сценою мигтять прожектори. Блакитні й зелені. Жовті. Що
таке щастя? Це пісенька Казика. Море юних голів. Терпке травневе
повітря. Вимахування курткою над спітнілим натовпом.
Уже по всьому. Високий мокрий від утоми. Я теж, добре, що
принаймні не відчуваю холоду. А холодно, бо ми паруємо, як чайники. Я
ще не відчуваю крепатури у стегнах від кількагодинного стрибання.
Завтра буде важко рухатися. Але тільки завтра.
* * *
I от ми після Дня студента.
–  Я підвелася вранці з ліжка й одразу беркицьнула на спину, –
поінформувала нас Йолька. – Мабуть, старію. Ще торік я могла скакати
півночі.
–  Я теж зав’язую з тим Днем студента. Це не на мою печінку.
–  І не на мою шкіру, – докинула я захриплим басом. Після
вчорашніх співів наші голоси сіли на октаву. – А стільки викинула на
косметичку перед забавою. Погляньте на моє чоло.
–  Начеб ти забула змити суничну маску, – оцінила Йолька.
–  Дуже дякую. Ти вмієш утішити.
–  Мені ти і так подобаєшся. Особливо зліва, отой Вілліс.
–  Нічого не розумію, – прохрипіла Йолька. – Який іще Вілліс?
–  А це у нас такий шифр.
–  Скажи краще, як ти дістатися додому? – поцікавилась Йолька.
–  Я думала, це ви мене дотягли. Хіба ні?
Евка покрутила головою.
–  Ми загубили тебе одразу перед виходом.
–  У такому разі не знаю. Це таємниця.
Ми довго сиділи мовчки, вслуховуючись у пошум дощу.
–  Мене, здається, попускає, – повідомила нам Йолька.
–  А я й далі маю в голові розсипані «пазли», – прохрипіла Евка.
–  До завтра вони складуться, – втішила я її.
–  Мусять, бо в мене важлива зустріч.
–  Із «коником»? – зацікавилась Йолька. – До речі, цікаво, як там
наші коники?
–  Вони, напевно, лікують опіки на шиї й мозолі на плечах.
Принаймні мій. Він витримав п’ять пісень. А було що тримати, я додала
три кілограми, – поплескала я себе по стегнах.
–  Ти все одно важиш менше, ніж Евіта.
–  Але Евку тримати, як надувне коло. Всюди м’ясце. А я, як
парасолька з поламаними спицями. Шпичасті стегна, гострі лікті й
місцями целюліт…
–  Високий видавався дуже задоволеним. Ти залишила йому
координати?
–  Ні, я розчинилась у натовпі. Навіщо псувати гарний спогад? Ми
зустрілися б при сонячному світлі, і все зникло б. А так я завжди
пам’ятатиму про День студента, проведений із Симпатичним Незнайомцем.
–  Не викручуйся, не викручуйся, – втрутилась Йолька. – Ти просто
втікаєш від реальності. Варто появитися гарному хлопцеві, як ти зразу
закладаєш ноги за пояс. Волієш здалеку зітхати, ідеалізувати.
–  А нехай навіть і так?
–  Потім не плач, що нікого не маєш. У тебе, Евко, теж застій? Чи
ректор робить якісь кроки?
–  Гм. Я маю бути в його кабінеті завтра об одинадцятій. Тому я
так посилено працюю над укладанням «пазлів».
–  Ти маєш бути в панчохах чи без?
–  Без, зате в нашийнику і з батогом, – огризнулась Евка. – Чому
ти така гидка?
–  Я просто пожартувала, – скривджено відповіла Йолька. – Хотіла
тільки тебе розрухати, поки це зробить твій ректор.
–  Йолько! – крикнула я.
–  О Боже, Малино, – Евка вхопилася за голову. – Мені аж у скронях
затріщало. Ніде людина не має спокою. Мабуть, піду додому, хтось із
вас має охоту мене доволокти?
–  Ми теж з бодуна, але я можу поставити вам таксівку. Віктор
знайшов мені роботу на вакації.
–  Ти щаслива. А я навіть не починала шукати.
–  Люба, якби я покладалася тільки на щастя, – прохрипіла
Йолька. – Просто я вибираю потрібних людей.
–  Дякую за зізнання, – озвалась Евка.
–  Я мала на увазі Віктора та його знайомих, – пояснила Йолька. –
А щодо вас? Товариство двох коників-стрибунців іще нікому не
зашкодило.
29.05. Сесія не за горами, тож треба розслабитися. Подихати
повітрям. Тільки от де?
–  Походите зі мною по крамницях? – запропонувала Йолька. –
Поможете вибрати сукню.
–  Шлюбну? – зацікавилась Евка. – Гаразд, чому б і ні.
–  Ти купуєш чи береш напрокат? – запитала я.
–  Певно, що купує. В найкрутішому весільному салоні. Я вгадала? А
до шлюбу поїде на тридцятиметровому «Лінкольні».
–  Звідки ти знаєш?
–  Твоя мама сказала мені по телефону. Що ніби дружки повинні мати
однакові сукенки, а візажист приїде аж із Варшави, з телебачення.
–  Це у нас стандарт, – пояснювала Йолька. – Щоб ти знала, які
весілля роблять люди. Товариш Віктора одружувався в білому шовковому
фраку з Китаю, вишитому вручну…
–  …дев’ятирічними дівчатками, яким платять по долару за день, –
перебила її Евка.
–  Мене не цікавить, ким саме. Молода мала двадцяти-метрову вуаль.
Вони їхали у справжній кареті, запряженій четвірнею. А наша сусідка
мала аж вісім дружок, кожна в сукні з Парижа. Ну чого ти так дивишся?
Хіба погано, що люди хочуть вирізнитися серед натовпу?
–  Збільшуючи кількість дружок, метраж вуалі й діаметр криноліна?
І ти називаєш це вирізнитися серед натовпу?
–  А що, на твою думку, оригінально? Лантух із-під картоплі і
дерев’яні сабо?
–  Ти хочеш знати?
–  Охоче послухаю. Тільки май на увазі кілька вступних умов.
По-перше, ти береш шлюб у моєму містечку, подруге, хочеш справити на
людей відповідне враження, а при тому маєш той, ну…
–  …відповідний розмір гаманця, – допомогла я Йольці.
–  Якщо я хотіла б увічнити свій шлюб у сірих клітинках аборигенів
твого містечка, я зробила б так. – Евка на мить замислилася. –
Молодий: біла перука в стилі Вальмонта. Чорний фрак, кришталеві
ґудзики. Штани під коліньми застібаються на такі ж самі кришталеві
ґудзики. А на ногах кришталеві черевики.
–  Це відгонить Попелюшкою.
–  Люди також люблять казки. Фалди фраку завдовжки кілька метрів,
а кожен кінець тримає гном, зодягнений у копію костюма молодого. Такі
самі черевички, перука, фрак із видовженими фалдами, які тримали б…
приміром…
–  … ще менші карлики, – підказала я.
–  Не знаю, чи вдасться знайти ще менших. Але їх могли б тримати
французькі бульдожки в маленьких перучках. Це у нас молодий. А молода
виступила б у криноліні зі щедро задрапірованої фольги від шоколаду.
До спини можна почепити десятки білих повітряних кульок, які підносили
б її, як ангела. Наречений тримав би її на мотузочці, всіяній
маленькими дзвіночками, які дзеленчали б при кожному русі. Проти
вівтаря дружка в костюмі Ероса прострілив би всі кульки, молода
лагідно опустилася б на рушничок. Під час церемонії молодята одягли б
одне одному обручки на підмізинні пальці ніг. А після шлюбу
віддалилися б…
–  …у ношах, які несли б два десятки рославих пігмеїв, – докинула
я. – Хоча це може значно підвищити витрати.
–  Дякую, з мене досить, – перервала нас Йолька. – Я бачу, що ви
легковажите важливою церемонією.
–  Зате ти надала цілій справі чавунної ваги.
–  Прошу конкретики.
–  Хочеш конкретики? Твоя мама похвалилася мені – хоч не знаю, чи
це привід для пихи, – що на честь тієї важливої церемонії твої батьки
взяли кредит на шістдесят тисяч злотих. Будуть сплачувати його десять
років. Десять років! До того часу ти вже можеш розлучитися.
–  Не розлучуся, – заявила Йолька.
–  Звідки така впевненість?
–  Бо я знаю Віктора. Уяви собі, Евко, що ти порядний амбітний
чоловік із перспективами. Трохи важко, – дошкульно всміхнулася вона, –
але для чого ж бурхлива фантазія?
–  Гаразд, – прийняла виклик Евка, – я симпатичний брюнет із
великим майбутнім. І що?
–  Ти одружуєшся зі свідомою недурною дівчиною. Знаєш, що її
батьки видерли із себе кишки, щоб перетворити весілля на справжню
подію. їм доведеться впродовж десяти років затягати пасок. Ти пішла б?
От бачиш!
–  І тебе влаштовує, що чоловік не йде тільки тому, що має докори
сумління через той кредит?
–  Сподіваюся, що він буде зі мною і з інших причин, але варто
підстрахуватися.
–  Знаєш що? Мені щось перехотілося валандатися по крамницях.
–  Ну і добре, – відказала Йолька ображеним тоном. – Я піду сама.
Гарних мрій про принца на білому коні. Може, він колись до вас
застукає.
І вийшла.
–  Навіщо ти її дражнила? – обізвалась я по довгій хвилі.
–  Я не можу бачити, як вона вляпується в лайно, – буркнула Евка,
складаючи вежу із сірників.
–  Так уже й вляпується! По-перше, вона знає, що робить. А
по-друге, з Віктором усе гаразд.
–  Інспектор Ґаджет. Усе найвищого ґатунку, аж по кінчики
залакованого волосся. Сорочка від «Армані», на ногах Бразилія, а на
задку «Кельвін Кляйн».
–  Він доглянутий.
–  А як на мене, це ходяча «ґаджетівщина». І він узагалі не матиме
жодних докорів сумління.
–  Звідки ти знаєш?
–  Знаю. Змінимо тему, гаразд?
–  Гаразд. Що там у ректора? Ти ходила?
–  Так, минулого понеділка.
–  Придумав?
Вона кивнула.
–  Розповіси мені?
–  Нічого страшного. Маю підтягнути його сина з хімії та з
англійської. Пацан ледве склав випускні в технікумі, а за місяць має
вступні до універу. Досі він відкараскувався як тільки міг. Утікав з
уроків, не ходив до репетиторів. Ректор гадає, що я добре на нього
вплину. Ми вже мали перше заняття.
–  І як воно?
–  Він знає хімію краще від мене.
30.05. Евка і далі не в гуморі. Йолька поглинута приготуваннями до
весілля. Рафал мовчить, мама теж. Кожен зайнятий собою. Нудота. То
саме так і виглядає самотність?
Що ж зробити? Сходити до Губки? Нині він не працює. Знаю, напишу
на аркушиках прізвища знайомих і тягнутиму жереб. Кого витягну, до
того зателефоную. Йолька. Ще раз. Знов Йолька. Ну гаразд, тягну
останній раз. Йолька.
–  Привіт, Йолю. Ти зайнята?
–  Так, але коли я не була зайнята?
–  Купила сукенку?
–  Сьогодні вранці, і знаєш, кого я зустріла? Властиво, не знаю,
чи повинна тобі казати…
–  Тепер уже мусиш, бо непевність мене вб’є.
–  Дівчину Рафала. Вона також міряла сукні. Мала на пальці твою
обручку. Такий золотий перстеник із кількома перлинками?
–  Так, це він. Рафал збирався повернути його ювеліру, принаймні
він так казав. – Ну й халепа, я несподівано відчула жахливу втому. –
Мабуть, на сьогодні з мене досить.
–  Малино, не клади слухавку. Слухай, Рафал нібито вагається.
–  Вони заручені.
–  Ти теж колись була. Рафал якось уже намагався дати задній хід.
Ця на нього тисне, є шанс, що це його відлякає. Ти мусиш почекати.
–  Знаєш що, Йолю! Це триває вже майже півроку! Саме час сказати
собі «досить». – Я поклала слухавку, не чекаючи Йольчиних добрих
порад. А потім почовгала до кухні, де поглинула половину вмісту
холодильника. Дракон повернувся!
1.06. Я все обміркувала. Починаю новий розділ. Годі бути
коником-стрибунцем. Годі лінощів. Годі мрій. Віднині вестиму
відповідальне, свідоме й розплановане до секунди життя. Для початку я
склала список постанов:
–  Не купуватиму чергових заколок, поки не відпущу волосся
(принаймні до підборіддя).
–  Не дозволю собі повестися на черговий диск із програмою з
вивчення іноземних мов. Досить, що я маю вже шість: з угорської,
есперанто, шведської, латини, арабської та японської.
–  Не купуватиму чергові тренажери для моєї домашньої «качалки».
Досить з мене велотренажера, бігової доріжки, еспандера й гантелей,
вкритих сторічним порохом.
–  Не купуватиму чергового лаку для нігтів кольору «neon green».
Адже нема що малювати, все обгризене.
–  Покину марити про Рафала.
–  Не сидітиму в його улюблених кнайпах, чекаючи на чудо.
–  Не купуватиму менший на розмір одяг.
–  Викреслю зі свого словника такі вирази: «піца по телефону»,
«подвійний чізбурґер», «велика картопля», «булочки», «попкорн», «кола
на винос». Починаю харчуватися вдома. Дешево, здорово й поживно.
–  Обиратиму тільки потрібних людей (виняток – Евка).
Наразі досить. Коли розкручуся, напишу нові постанови. А тим часом
візьмуся до порядкування. Почнемо з холодильника. Протухлі яйця до
смітника. Зіпсутий кефір до мийки. Залишилося трохи овочів. Прив’ялі,
але їстівні. Знаю, я зроблю з них весняне рагу. Настругала цілий казан
і, щоб не гаяти часу, заглибилась у книжку «Управління організацією».
–  Що це так смердить? – почула я раптом. Аж здригнулася. В
коридорі стояла Евка.
–  Як ти зайшла?
–  Нормально, через двері, було прочинено. Що в тебе згоріло?
–  Весняне рагу! – понеслась я до кухні. – От зараза! Добре, що ти
вимкнула газ.
–  Це не я. Що ти туди вкинула, похвались. – Евка зазирнула до
баняка. – Морква, петрушка, помідор, цибуля, картопля, якийсь рис. А
це що, галушки? І ще й крупа? Непогана мішанка.
–  Я вирішила використати рештки, щоб було ощадніше. Може,
вдасться з’їсти хоча б зверху.
–  Я вилляла б це до смітника, туди, де йому і місце.
–  Знову витрати. А я хочу жити ощадно.
–  Шкода, що я раніше не знала, а то підкинула б тобі порадник, ще
з тяжких вісімдесятих. «Зернятко до зернятка», так він називається.
Кажу тобі, це забава, краща ніж «Троє в човні».
–  І про що ця книжка? – запитала я без тіні ентузіазму.
–  Коротко кажучи, про ефективне й творче використання залишків.
Як спекти бабку з черствого чорного хліба й пиріг із самої моркви. Як
урятувати зацвілий джем і спалену капусту. Що можна зробити із
засохлого сиру, позеленілої ковбаси й підгнилої картоплі. Знаєш?
Я заперечила.
–  Уланську запіканку. Просто, що скажеш?
–  Ти перевіряла на практиці?
–  Ні, тільки підчитую, щоб підняти настрій. Що це за аркуш? –
зацікавилася вона моїм списком.
–  А, таке різне, написала собі постанови. Я починаю нове життя,
знаєш? – похвалилась я.
–  Вкотре цього року? Це останнє теж ти писала?
–  Покажи, – вхопила я аркуш. – «Замикатиму двері, принаймні на
клямку».
–  Чого ти так дивишся? Це не я.
–  А газ?
–  Я вже казала, що ні.
–  Рафал. Це Рафал. Я впізнаю його почерк. Він урятував мені
життя. Я мушу йому подякувати, – я роззирнулася по кімнаті. – Бляха,
він знову кудись запропав.
–  Хто?
–  Телефон. Евулю, велике прохання. Ти не збігала б до автомата і
не дзенькнула б до мене? Тоді я знайшла б ту кляту слухавку.
–  Можу збігати, за умови, що ти даси собі спокій з тим Рафалом.
–  Я тільки хочу йому подякувати.
–  Якщо це він, то зателефонує. Не шаленій, хоч краплину
самоповаги. Обіцяєш?
4.06. Він зателефонував учора. Я саме закінчила розкладати пасьянс
«Чи він відгукнеться?», а тут дзвінок.
–  Малинко!
–  Рафале! – «Погано, забагато ентузіазму. Адже чоловіки
полюбляють лід. Лід і горілку». – Привіт.
Тепер краще, війнуло Сибіром.
–  Я вирішив спитати, що там у тебе?
–  Все гаразд. Здала маґістерку, чекаю на правки.
–  Чудово. – «Невже легка заздрість?» – А я ще мушу дописати один
розділ, але це, властиво, дрібничка.
–  А поза тим, як життя? – «І ким є та дебела?»
–  Потроху. Не нарікаю.
–  Ти з кимось зустрічаєшся? – ніби знехотя запитала я. «Цікаво,
чи він зізнається?»
–  Важко сказати… – В його голосі я почула вагання. – Роблю
спроби.
–  Рафале, ти можеш бути відвертим. Я не заплачу. Адже ми друзі.
–  Власне зустрічаюся, хоч і далі згадую тебе. – «Дурне серце, ну
чого воно так калатається?»
–  Я тебе теж іноді згадую, хоч останнім часом менше. – «Нехай не
вимахується».
–  Це добре, що ти про мене згадуєш. І я подумав, що, може, ми
зустрілися б?
–  З якою метою?
–  Друзі повинні часом зустрічатися. – «Шкода, що він не пам’ятав
про це кілька останніх місяців».
–  Зараз гляну у свій графік… – «Старий трюк».
–  Відколи це ти живеш за графіком? – здається, я почула іронію.
–  З Нового року. Знаєш, Рафале, я дуже змінилась.
–  Як у тебе завтра з часом?
–  Не дуже.
–  Шкода, тоді іншим разом.
–  Є-є. Я помилилася, думала, що завтра вівторок.
–  А що ти робиш по вівторках?
Я нічого не роблю, але для чого фантазія? Успадкована від татуся.
–  Ходжу на «качалку» і в басейн. А деколи в солярій.
–  Ти й справді змінилася, – визнав він, не приховуючи подиву. –
Колись тебе було неможливо кудись витягнути. Розрив пішов тобі на
користь.
–  Колись ти не вживав слова «розрив».
–  Я хотів, щоб ти менше переживала.
–  Звісно, – збрехала я. – З мене спливло як з гуски. Може, це не
було кохання?
–  Але в новорічну ніч ти ревіла, – нагадав він.
–  Я завжди плачу від шампанського. Ти не знав?
–  На заручинах ти не плакала. – «Який спритний!»
–  Певно, що ні. Я плачу тільки від підробок. А тоді ми пили
справжнє, з Шампані.
–  Батько привіз, так? Я чув, що він повернувся.
–  Півроку тому. Вирішив відшкодувати нам за минулі роки.
–  Він хоч має за що?
–  Звісно: корабель золота, рахунки вздовж кордону й велика пенсія
шпигуна, – пожартувала я. – А коли серйозно, то багато каяття, добрих
намірів і пару марок. Зрештою, він працював там п’ятнадцять років.
Доробився навіть до власної фірми. Тому мені й вистачає на всі ті
сауни.
–  Ти мені казала, що він голий.
–  І що завжди тебе кохатиму, я теж казала, а ти вірив?
–  Ти плутаєш поняття, Малино, – заявив він тоном мудрагеля. –
Якщо хтось каже про щось таке летке, як почуття, йому важко повірити.
Інша річ контакти, матеріальний стан.
–  А хіба стан мого батька має тепер якесь значення? – холодно
обірвала я його. – А якщо не має, то повернімося до теми. Ти хотів
зустрітись.
–  Не знаю, чи це має сенс. Стільки у твоєму голосі їді й нікому
не потрібної злості…
–  Який спритний! – не витримала Йолька. – Спочатку пропонує
зустрітись, а потім дає задній хід, аби тобі дозолити. Правило Ромео
та Джульєтти.
–  Дай їй закінчити, – втрутилась Евка. – Що ти йому відповіла?
–  Щоб зателефонував, коли буде певен.
–  Прекрасно. Ти обернула правило Ромео проти нього. Тепер
залишається чекати.
–  Чого чекати? – скипіла Евка. – Що він милостиво витягне
«мобілку» й зателефонує? Я сподіваюся, що ти кинеш слухавку.
6.06. Я не кинула. Якщо він дзвонить в іменини місяця, це означає
тільки одне. Доля.
–  Знаєш, Малинко, я тоді мав важкий день. Щиро кажучи,
сподівався, що ти мене втішиш як товаришка.
–  Якби я знала… – «І навіщо я це кажу? Адже ми не є товаришами!
Дурепа! Дурепа! Дурепа!»
–  Може, все ж таки зустрінемось?
–  Ти не боїшся, що я тебе вкушу?
–  Ризикну. Тебе влаштовує наступна неділя?
–  Зараз гляну в календар. Так, але ввечері.
–  Гаразд, я буду по шостій. У такому разі до неділі.
Ми нарешті побачимось! Ну що це з тобою, Малино? Чому ти не
тішишся?
8.06. Ми сиділи в «Сінґері», обговорюючи Рафалів дзвінок.
–  Ти правильно робиш, – визнала Йолька. – Жінка часом повинна
поступитися. Наш сусіда закохався в одну бізнес-вумен, яка мала рибну
крамницю. Навіть думав про розлучення, але все не міг зважитися.
Врешті повернувся додому, сподіваючись, що дружина йому пробачить. А
дружина? Вирішила відігратися за кожну занапащену хвилину. День у день
влаштовувала йому скандали, урозмаїтнені соковитими прізвиськами й
шпурлянням тарілок. Через місяць сусіда подав на розлучення. Потім
одружився з бізнес-вумен, а наша сусідка шостий рік пиячить перед
дзеркалом. Якби вона виявила хоч краплю розсудливості…
–  Може, він все одно її залишив би. Це ніколи не відомо.
–  У цьому випадку відомо, – упиралась Йолька. – Чувак не був
певен і чекав, аби життя прийняло за нього рішення. Якби його дружина
запхала свій гонор до кишені, вони й досі мешкали б разом.
–  Велике щастя! – пирхнула Евка. – Він зі мною, бо так склалося.
Не тому, що він так хотів або тужив. Як це романтично!
–  А хто нині шукає романтизму? – скривилась Йолька. – Ви таких
знаєте?
–  Саме сидить перед вами й допиває «дрінк».
–  Це не романтизм, а тільки дурість, – звернулася до мене Евка. –
Ти ще маєш шанс дати задній хід, зберігши хоч тінь гідності.
–  Мені не потрібна гідність, мені потрібні почуття, –
пробелькотіла я, витягаючи носовичок. – Знаєш, що означає кохати?
–  Так склалося, що знаю, вже цілий тиждень, – поінформувала нас
Евка.
–  Ти втріскалася? В кого? В того «коника»?
–  Холодно.
–  В ректора? – ризикнула Йолька.
–  Я нічого не скажу.
–  Хоч натякни, як його звуть, – діставала її я. – Або як він
виглядає!
–  І що робить, – додала Йолька.
–  Скажу вам, коли все з’ясується, – відрубала Евка, – а наразі це
моя солодка таємниця.
10.06. Я віддала виправлену версію маґістерки й чекаю. Людина весь
час чекає. Квартири, кохання, дурнуватого дзвінка. Цього разу від
Йольки. Вона мала принести мені зразок резюме.
–  Ти зовсім не вмієш себе рекламувати, Малино, – заявила вона,
прочитавши мого листа до потенційних роботодавців. – Що це таке:
«Сподіваюся вас не знудити»?
–  Я хотіла викликати симпатію.
–  Хіба жалість. Ти й справді хочеш знайти роботу? У мене таке
дивне враження, що ні.
–  Згода, я не хочу. Але мушу. За тиждень одержу останню
стипендію. Бабуся буде мені підкидати тільки до кінця канікул. А з
батьком ніколи нічого не відомо. Він з’являється і зникає.
–  Ціле щастя, що ти маєш мене. Я принесу тобі пристойне резюме й
заяву на роботу.
Чекаю. Йолька не сказала, коли його принесе. Я не тисну, бо вона
літає, як поштовий голуб. Букети, аксесуари, залагодження
формальностей, курси молодого подружжя. Чи чекає те саме на нас із
Рафалом?
–  Сподіваюся, що ні, – озвалась Евка.
–  А я мала тебе за найліпшу подругу. Що ти маєш проти Рафала?
–  По правді, нічого. Крім того, що він пролаза.
–  Я ходила з ним понад рік, і ти мені тільки тепер про це
говориш?
–  Я завжди казала, що ти заслуговуєш на краще, – запротестувала
вона. – Просто ти не слухаєш.
–  На твою думку, кожна заслуговує на краще! Рафал – пролаза,
Віктор – ґаджетівщина. Пйотр – кар’єрист. Ну, – гмикнула я, – тут я
абсолютно згодна. Але чи можеш ти назвати бодай одного хлопця, з яким
варто мати стосунки?
–  Можу, – тихо відповіла вона.
–  Я обернулася на одне велике вухо. І хто той принц?
–  Син нашого ректора, – бовкнула Евка, запалюючи сиґарету. Третю
в житті.
–  Ти жартуєш? – Вона не відповіла. – Ага, не жартуєш. Як його
звуть?
–  Томек.
–  Маєш його фотку?
–  Я маю тільки оце. – Вона витягла з рюкзака пожмаканий
папірець. – Це ксерокопія його карти з літнього табору. Трирічної
давності. Він свиснув її зі школи, а я свиснула в нього, скопіювала й
повернула.
–  Покажи! – я розглянула папірець. – Я його знаю. Він був у моєму
загоні. Саме три роки тому. Такий білявець в окулярах.
–  Ти що, серйозно? – пожвавилась Евка.
–  Ну. Глянь сама. Характеристика вихователя – мій почерк і
підпис.
–  Точно! – Вона стала читати: – «Томек є творчою натурою,
обдарований багатою фантазією й акторським талантом. Його люблять
товариші. Зичливий до старших і до тварин. Не було великих труднощів з
вихованням». Він саме такий і є. Творчий і вразливий.
–  Ти, мабуть, не знаєш, як заповнюються ті карти.
–  Як?
–  Угорі маєш характеристику класного керівника.
–  Бачу, ну та й що?
–  Ти береш усі карти, тасуєш їх і переписуєш шкільні
характеристики з однієї карти на другу. Часом додаєш щось від себе.
Приміром, фраза «Не було великих труднощів» означає, що хлопця
прилапали з цигаркою чи те, що він вибив двері. Якщо хтось був чемним,
ми писали: «Не завдавав вихователям ніякого клопоту».
–  Триндиш.
–  Ні, Евіто. Я навіть пам’ятаю, на чому він попікся. Показав
угорцям задок, бо вони накидали йому через вікно яблук. Угорці
вирішили, що він таким чином викликає їх на поєдинок, і до кінця зміни
чигали на нього, готові до бою.
–  І він дістав? – зажурилась Евка.
–  На щастя, ні. Я наказала йому сидіти в корпусі, але де там. Він
заявив, що впорається з ними.
–  Який сміливий, – розчулилась Евка.
–  Невигадливий, але сміливий. То були наркоділери, такі не
жартують. Піку в бік і м’ясо в річку. Добре, що він потрапив у мій
загін, бо Квятковська одразу повідомила б до школи.
–  За голий задок?
–  Ти що, не пам’ятаєш тієї каторги? Людям влітало й не за таке. Я
мало не завалила іспит з математики, бо звернула увагу вчителя на те,
що він не має права проводити дві контрольні на день.
–  Розкажи щось про нього. Який він був?
–  Що тут розповідати. Ти ж бачила. Товстий, червонопикий, мотузка
замість паска. Жахливо заслинювався на вигляд дівчаток у мохерових
светриках.
–  Я питала про Томека.
–  А, Томек. Я мало пам’ятаю. Це ж три роки минуло.
–  Прошу, пригадай, – Евка зробила «чортеня». «Чортеня» слугує для
того, щоб знайомі змилосердилися, і виглядає так: прикладаєш долоні до
голови, робиш зі вказівних пальців ріжки, згинаєш їх і скорчуєш
благальну міну. Діє.
–  Спробую. Він носив сині джинси й червону сорочку з написом
«Sexy boy», a на дискотеки зелену. Мав картаті плавки й кумедні
шльопанці для басейну. На останню вечірку одягнувся лицарем.
Змайстрував собі зброю зі шпильок.
–  Ой-ой, Малино. Я мала на увазі характер, зацікавлення.
–  Ага. Тоді так. Він мав пунктик на власних зубах і волоссі.
–  Він і далі його має.
–  Коли з’їдав шоколадку, одразу гнав до умивальної. Весь час
питав мене, чи я бачу, як у нього відкладається зубний камінь і
проріджуються проміжки між зубами. Що ще? Вважав, що затовстий.
–  Зараз теж, – невідь-чого зраділа Евка.
–  На нашому поверсі було дзеркало. Він безперервно в нього
витріщався, втягав живіт, поправляв зачіску. І весь час мене мордував:
«Скажіть мені відверто. Без омани. Я ж затовстий, правда?»
–  А ти?
–  Я йому кажу: «Томек, ти переймаєшся тим, як дівчина». А він на
це: «Часи змінюються, пані Малино. Ми, хлопці, відчуваємо чимраз
сильніший тиск. Ви читали Твістера?»
–  Бідний Томек, – зворушилась Евка.
–  Трохи зациклений на своїй зовнішності, але знаєш що? Мені
зовсім не здавалося, що він марнославний чи примхливий, як Віктор.
–  Бо він таким не є, – запевнила Евка. – Він уразливий та
інтелігентний. Уміє прекрасно розповідати. Має чудове почуття гумору.
Любить тварин і теж не їсть м’яса.
–  Ходячий ідеал.
–  На жаль, є один мінус.
–  Який?
–  Томеку тільки двадцять років. На сім менше, ніж мені.
11.06. Нині цей день. День діалогу і правди.
–  Я в житті не гляну на жодного чоловіка!
–  Тобі буде важко. Половина людства – це чоловіки. – Евка
простягла мені чергову хустинку.
–  Ну то й гляну, але ніколи не закохаюся!
–  Хотіла б я в це вірити.
–  Ти говориш, як Полька.
–  Може й так, але визнай це сама. Я пережила дванадцять твоїх
любовних розчарувань. Чому б мала не пережити тринадцяте?
–  Дуже дякую.
–  Може, я не так висловилась, – перепросила Евка. – Я дванадцять
разів чула з твоїх уст: «Він моя половинка». Чому б не почути це ще
раз?
–  Бо я вже не вірю в половинки, – гарикнула я. – Не вірю в
кохання! Не вірю в людську безкорисливість!
–  Я казала тобі туди не ходити.
–  А я не шкодую. Принаймні знаю, якими є чоловіки. І взагалі
люди. Тому віднині все зміниться. Годі наївності. Годі мрій. Я
перетворююся на машину успіху. Тільки кар’єра, гроші й влада.
–  Хто це говорить про кар’єру? Малина? Це неможливо, – почула я.
У коридорі стояла Йолька.
–  Я стукала, – почала пояснювати вона. – Ви, певно, не чули.
–  Через рев Малини. Вона у розпачі.
–  Рафал одружується. – Це не пролунало як питання.
–  Звідки ти знаєш?
–  Від Віктора, його батько товаришує з батьком Рафалової
нареченої. Вони ведуть якісь спільні справи. Ну чого ти так дивишся? Я
дізналася про це тиждень тому.
–  І цілий тиждень нічого мені не казала? Дозволила, щоб я туди
пішла й робила із себе ідіотку? Навіщо ті балачки про роман сусіди і
про краплю розсудливості?
–  Ти, мабуть, мене не зрозуміла. – В голосі Йольки забринів
холод. – Тиждень тому я довідалася про їхню дружбу. Про весілля Віктор
сказав мені тільки сьогодні, і я одразу прибігла до тебе.
–  Запізно!
–  Вибач, але це не моя провина. Я розумію, що інформація дійшла
до тебе надто пізно. Розумію, що ти переживаєш порожнечу через розпад
зв’язків. Але ти не повинна вихлюпувати свою агресію на мене. Ти
повинна навчитися контролювати свої емоції.
Замість відповіді я залилася слізьми.
–  Коли вони одружуються? – запитала Евка.
–  Наприкінці серпня. Батько Віктора одержав запрошення.
–  Невже це правда? Тепер це вже остаточний кінець із
чоловіками! – завила я.
Ми сиділи на кухні втрьох. Я марнувала чергову хусточку, а дівчата
терпляче чекали. Нарешті за годину у мене вичерпався запас сліз.
–  На твоєму місці я пішла б спати, – порадила Йолька. – Завтра
тобі буде легше.
–  Звідки ти знаєш? – буркнула я через розпухлий ніс. – Звідки ти
можеш знати, як мені буде?
–  Я припускаю. А якщо ні, то принесу тобі щось заспокійливе. Ну,
мені пора. Поговоримо вранці, коли ти охолонеш.
Ми зостались удвох з Евкою.
–  Може, спалимо його фотки, і тобі трохи полегшає? –
запропонувала вона.
Я кивнула. Вона принесла сірники й коробку зі знімками. Евка знає
мою квартиру краще від мене.
–  Яка перша? О, на тій він виглядає як ідіот. Давай.
–  Я запалю, – пожвавилась я. Тицьнула сірником у знімок. Спочатку
зникла голова, потім шия, залишився шматочок сорочки. Тієї миті ожив
дверний дзвоник. До кімнати ввалився Лешек.
–  Палите Рафальчика? Як я розумію, дійшло до остаточного розриву?
–  До остаточного розриву дійшло вже в новорічну ніч, – пояснила
Евка. – Натомість сьогодні дійшло до остаточного усвідомлення цього
похмурого факту.
–  Я можу взяти участь у забаві?
–  А маєш вхідний квиток?
–  Так, – він витяг із рюкзака величезну пляшку джину. – Я от
ламав собі голову, з ким би то її роздусити? Діді поїхав до Берліна на
якесь «техно-парті». А Пйотр у горах на семінарі менеджерів. Він
швидко росте. І слушно, бо має в собі стільки харизми. Гаразд, годі
захватів. Ми не заради цього тут сидимо.
–  Власне. Вибери собі знімок, – підсунула я йому коробку.
–  Оцей. Пам’ятаю його з тією зачіскою. Тоді ти нас познайомила.
Мій Боже, як він мені подобався! І знаєте що?
–  Ти був певен, що він не є гетеросексуалом?
–  Ти вгадала, Евуню. Я навіть отримував деякі сигнали, які
свідчили про зацікавлення. Дивні погляди. Зізнаюся, що тоді моє серце
билося міцніше. Як він відкидав ту гривку…
Я відчула, що знову розклеююсь.
–  А ті очі! – захоплювався Лешек. – Ті чудові блакитні очі! Такі
глибокі, що можна зануритись у них і ніколи не виплисти.
–  Він уже ніколи так на мене не гляне, – зажурилась я. – Я вже не
візьму його за руку! Таку сильну й теплу. Не торкнуся його пальців.
–  І не побачиш, як вони длубаються в носі.
–  Ти завжди мусиш усе тривіалізувати? – обурився Лешек.
–  Такою, на жаль, є дійсність. Я мусила відвертатися, щоб не
бачити палець, занурений у ніздрю аж по другу фалангу.
–  Цікаво, чи він вправлявся в цьому на людях? Тобто перепрошую,
Евіто, я мав на увазі товариство… ну, розумієш, – плутався Лешек.
–  Розумію. Йолька, певно, визнала б це за фрейдистську помилку,
але я поблажлива.
–  Я мав на увазі велику групу людей, – гнув своєї Лешек. – Добре,
змінимо тему. То палимо?
–  Давай. А я принесу пиво, щоб залити чимось внутрішнє полум’я.
До другої ми спалили всі знімки й вижлуктили в сумі вісім пляшок
пива й велику пляшку джину з тоніком.
12.06. Хворіємо втрьох. Нам відригується сосною. Більше ніколи в
житті не гляну на джин.
13. 06. Мить тому пішов Лешек. Ледь за ним замкнулися двері, як
зателефонувала бабуся.
–  Малинко? Ти застуджена?
–  Ні, тобто трохи, – я не хотіла втаємничувати бабусю в історію з
джином. – Але я вже одужую.
–  Найважливіше добре прогрітися. І ти мусиш пити ехінацею, вона
зміцнює імунітет. Допомагає при всьому: застуді, грипі, отруєнні…
–  Я ще сьогодні заскочу до аптеки. А що там у тебе?
–  Власне. Я мала дивний дзвінок. Учора вранці зателефонував твій
хлопець.
–  Рафал? Але ми вже не разом. Пам’ятаєш, ми ж із ним порвали?
–  Пам’ятаю. І коли він сказав: «Я наречений Малинки», я зразу
його присадила.
–  А що він на те?
–  Гмикнув, начебто знітився, але потім сказав, що ви й надалі
зостаєтеся приятелями.
–  Мені нічого про це невідомо. – Я старалася, щоб це звучало
байдуже. – Що він хотів?
–  Власне, зателефонував стосовно того шматка землі під Краковом,
який я успадкувала по Антонію. Питав, чи ти вже про це зі мною
розмовляла. Я відповіла, що ні, а він: «Малинка обіцяла, що замовить
за мене слівце…»
–  І ти додержала обіцянки, – шепнула Евка.
–  Йдеться про продаж ділянки. Здається, дуже вигідний. «Знаю, –
каже він, – що Малинчиній родині потрібні гроші, і таке влиття готівки
їм, напевно, згодилося б». Потім став розповідати, що має хорошого
покупця, але вирішувати треба вже сьогодні.
–  І що ти зробила? – крикнула я. – Продала?
–  Ще ні. За годину він має сюди приїхати, щоби скласти угоду. Я
намагалася до тебе додзвонитися…
–  Я вимкнула телефон.
–  Добре, що я врешті тебе впіймала. І що з тим продажем? Я мала
записати ту ділянку на тебе, але якщо ти сама просила Рафала…
–  Він збрехав. Нічого не підписуй! Ми ніякі не приятелі. Він
намагається шахрувати в мене за спиною.
–  Не розумію.
–  Зараз я дам тобі Евку. Вона ліпше тобі це пояснить. – Я
передала слухавку Евці.
–  Доброго дня, це Ева.
–  Привіт, як там любовні справи з білявцем? Квітнуть?
–  З’явилися перші бруньки.
–  Він уже освідчився тобі в коханні?
–  Набирається відваги. Дозріває. Так мені принаймні здається, але
я була б удячна тому, хто розвіяв би сумніви. Коротше кажучи, я благаю
про ворожбу.
–  Ти мала розповісти про Рафала, – нагадала я.
–  А власне. Спершу мушу вам розповісти про Рафала. Виглядає це
так. Рафал порвав із Малиною півроку тому.
–  Малинка казала, що це вона від нього пішла.
–  Вона не хотіла жалості з боку рідних. Але факти такі, що порвав
Рафал. Ці півроку він оминав її десятою дорогою, не дзвонив, не вітав
зі святами, нуль контактів. Хіба вважати контактом одноразове
«привіт», недбало кинуте на святвалентинівській забаві та імлисту
обіцянку зателефонувати. Додам також, що чи не одразу після розриву
він став зустрічатися з давньою знайомою, донькою багатого адвоката.
–  Ах, який вітрогон! – розхвилювалася бабуся.
–  Несподівано кілька днів тому зателефонував і запропонував
відновити неіснуючі дружні узи. Малина, все ще закохана по кінчики
своїх великих вух, ані миті не вагалася. Прибула на побачення, повна
ілюзорних сподівань. На щастя, вона не встигла поділитися ними з
Рафалом. На півсекунди раніше той подякував їй за те, що вона не
намагається повернути те, що віддавна було жменею холодного попелу.
Коротко кажучи, він удячний Малині за те, що вона не благає його
повернутись. А потім висловив справжній привід побачення. Йдеться про
вашу ділянку, яка прилягає до ділянки його товариша. Батько того
товариша хоче відкупити у вас землю, збирається будувати там віллу.
Нібито він уже вас просив, але наштовхнувся на відмову.
–  Три роки тому якийсь грубіян розмахував мені попід носом пачкою
банкнот. Припхався через день після похорону Антонія, стерв’ятник
нещасний. А коли я наказала йому забиратися, заявив, що я не ладна
абстрактно мислити. Бо не можу уявити собі перетворення великого
шматка землі на купку банкнот. Нахабний тип.
–  Це і є батько його товариша. Рафал дуже його шанує, тому
запропонував свою допомогу. Розраховував, що Малина його підтримає.
–  Як він міг бути таким наївним? Розриває з дівчиною за п’ять
хвилин до весілля і щиро вірить, що єдиним почуттям, яким та його
подарує, буде симпатія?
–  Малина сама його в цьому переконувала. А ми ж обидві знаємо, як
вона вміє приховувати свої внутрішні драми.
–  Переді мною так точно, – визнала бабуся. – Я гадала, що Рафал
їй набрид і що вона вибрала наукову кар’єру.
–  Вона заморочила і Рафала. Тому він не вагався, коли просив її
про допомогу.
–  А що на те Малинка?
–  І тут, на жаль, у неї здали нерви. Замість того щоб для
різноманітності подарувати йому трохи ілюзорних надій, вона вивалила
все, що про нього думає. А що вже встигла випити два пива, то не
добирала слів.
–  Рубонула з плеча? Він на це заслужив!
–  Авжеж. Вона повинна була це зробити на півроку раніше. Коли він
розірвав із нею п’ять по дванадцятій.
–  Як то, хіба вони встигли одружитися? – злякалася бабуся.
–  На щастя, ні. Вдаючись до вислову «п’ять по дванадцятій», я
мала на думці реальний час на годиннику, а не так звану гірчицю по
обіді. Просто Рафал повідомив її про розрив через п’ять хвилин по
завершенні старого року.
–  Якщо точно, то шість, – уточнила я.
–  Досконале відчуття часу, – прокоментувала бабуся. – Я тільки не
розумію, як він міг після всього просити мене продати ділянку.
–  Він же інтелігентний. Після Малинчиного вибуху зрозумів, що та
дуже переживає розрив. А що добре її знав, то добре знав і те, як ваша
внучка розправляється зі своїми смутками. Буду брутально щира. Вона
виполіскує їх з організму за допомогою пива.
–  Он звідки той голос. А я повірила, що це застуда. Малинко, ти
там?
–  Тримай. Бабуся хоче з тобою говорити. – Евка подала мені
слухавку.
–  Так, – бовкнула я, червона як буряк.
–  Нема чого соромитися. Бабусі теж траплялося топити хробака у
вині. Якось, коли мені було шістнадцять, я страшенно заправилася
трійлом. Мені мало зуби не повирвало, так нудило. А тебе?
А мене? Відвертість за відвертість.
–  Я ледве встигла відкрити рота, бо пішло через вуха та ніс.
–  Моя кров, – підсумувала бабуся. – Іншого разу ти не повинна
брехати. Вали правду в очі, замість задихатися під покришкою. Я ж не
Геня.
–  Знаю, мама дістала б інфаркт. Це її спосіб виявляти почуття.
–  Стосовно твого похмілля… Ти можеш пити ехінацею, швидше прийдеш
до норми. Пару ложок настоянки і…
–  Я, мабуть, не проковтну. На звук слова «алкоголь» мені
стискається горло.
–  То купи в таблетках. Дай мені ще раз Еву.
–  Я тут, і закінчую розповідь. Рафал розраховував на те, що
Малина, лікуючи наслідки перепою, не матиме сили вам зателефонувати.
Вирішив кувати залізо.
–  І йому це майже вдалося. Я тільки дивувалася, чому він так
запав на ту ділянку. Бо, мабуть, не через захоплення адвокатом
Носкевичем.
–  Носкевич? Таж це прізвище дебелої, тобто нареченої Рафала! – «Я
запам’ятала, бо воно від носа».
–  Якщо вони одружаться, – підсумувала бабуся, – є великі шанси,
що ви колись станете сусідами.
14.06. Приємна візія.
–  Якщо я й надалі купалася б в ілюзіях, то могла б вимріяти такий
сценарій. Я через десять років. Ще вишукані-ша, ніж тепер. Оточена
юрбою залицяльників. Багата й фахово реалізована. Змучена від
численних подорожей…
–  …на Місяць, – утрутилась Евка.
–  Ні, тільки на Каймани, Балеари, Гаваї й таке інше. Змучена
інтенсивним життям і подорожами, вирішила осісти на родинних ґрунтах,
тобто в гасієнді, яку збудувала на бабусиній ділянці.
Приїжджаю на своєму «ягуарі» й зустрічаю його. Він також
реалізований фахово, але нещасливий через дурну дебелу дружину. Він
закохується в мене і благає про єдиний поцілунок. Я вагаюся. Завіса,
оплески.
–  На щастя для тебе і для друзів сім’ї, ти вже не плаваєш в
ілюзіях, тому не будеш продукувати таких мрій.
–  Не буду, бо, як і обіцяла, перетворююся на жінку успіху.
–  Серйозно?
–  Я надіслала відповіді на дві пропозиції, а зараз дам аґресивне
оголошення до газети.
16.06. І дала: «Молода, амбітна, сучасна дівчина з вищою освітою
шукає творчої праці, яка дає можливості для зростання. Контакти…» Воно
вийде в понеділок. А я тим часом готуюся до захисту. Лишилося три
тижні і три дні.
19.06. Нині воно вийшло. Чекаю реакції. Може, потренувати
підсвідомість? О, дзвінок! Щойно я зручно вляглася. Це сила духу.
–  Слухаю, – відповіла я глибоким альтом. Буцімто низький голос
справляє глибше враження. Так стверджує Йолька.
–  Я за оголошенням, це актуально? – захарчав хтось по той бік.
–  Звичайно.
–  Звичайно «так» чи звичайно «ні»?
–  Звичайно так, – відповіла я, не зворушена такою допитливістю.
–  Скільки вам років? – «Що ж це за робота, якщо добродій починає
від запитання про вік?»
–  Двадцять шість.
–  Гм. А де ви працювали останніх два роки? – «Чому саме два, а не
чотири? Про що мова?»
–  Чому саме два?
–  Бо ж ви закінчили освіту два роки тому, так? – Я не відповіла,
тому він заходився пояснювати: – Вам двадцять шість, а вищу освіту
здобувають у двадцять чотири…
–  Хто здобуває? – роздратовано запитала я.
–  Як це хто? Всі, – він також роздратувався.
–  Я ні. І більшість людей після технікуму теж ні, бо в технікумі
вчаться п’ять років.
–  То ви після технікуму? – почула я в його голосі легку зневагу.
–  Ні, але яке це має значення – ліцей, технікум? Хіба це важливо?
Він не відповідав, тож я сипала далі:
–  Поза тим, треба зважати на фах. У медичному, скажімо,
навчаються шість років. А скільки людей по кілька років не може
захиститися. Ну, а на економічному, своєю чергою, навчаються чотири з
половиною роки, зате в інфізі та на акторському тільки чотири. Не
можна казати, що всі.
–  А ви коли закінчили? – «Який цікавий!»
–  Саме закінчую, зараз.
–  Із запізненням, – злостиво ствердив він. – Не баглося вчитися,
чи що?
–  А вам скільки років?
–  Тридцять сім, а що?
–  Стільки років, а ви ще не навчилися елементарним правилам
культури? – І я поклала слухавку, доки він устиг відповісти.
* * *
Надвечір’я. Ми обмиваємо мою першу невдачу на шляху до успіху.
–  Класно ти йому відрубала, – визнала Евка.
–  Дуже добре, – кивнула Йолька. – Тільки от із таким ставленням
до роботодавця на тебе чекає безробіття.
–  А я вважаю, що нема чого зв’язуватися з хамами, – стояла на
своєму Евка. – Краще почекати на когось нормального. Він напевно
подзвонить.
–  Наразі ніхто не дзвонив, – спростувала я, цмулячи пиво.
–  Зараз застій на ринку праці, – поінформувала нас Йолька. – До
того ж у тебе немає досвіду.
–  Як це немає? – обурилась я. – Щороку літні табори, переклади,
репетиторство!
–  Ти не маєш досвіду, пов’язаного з освітою. Нагадаю, що ти
вивчаєш управління, а не педагогіку.
–  Це якийсь ідіотизм, – гаркнула я. – Коли ж я мала працювати,
якщо вчуся на стаціонарі?
–  Не знаю, – Йолька розвела руками. – На думку експертів, це
можливо. Сама поглянь. – Вона витягла з портфеля газету.
–  Прочитай, бо я після пива щось недобачаю. Не знаю, що воно за
лихо. Видудлю зо три гальби, і мені падає зір, як після денатурату.
–  І ти, звісно, не була в окуліста? Ну що ж, це твоє життя,
Малино, і твої очі. Якщо ти хочеш їх запороти…
–  Дай їй спокій, – заступилася за мене Евка. – Ти бігаєш до
лікаря із кожним дріб’язком? Робиш щоранку гімнастику? Учиш щовечора
по сто іншомовних слів?
–  Звичайно, – підвелась Йолька.
–  Звичайно «так» чи звичайно «ні»? – злостиво всміхнулась я.
–  Дурне питання.
–  Шефові ти теж так відповіла б?
–  Малино, ти нічого не розумієш. Одна річ – це розмова з шефом, а
інша – з…
–  …дурнуватою, наївною товаришкою, котра не зорієнтована на
успіх?
–  Я відкинула б слово «дурнувата», а решта визначень надзвичайно
влучні.
–  Дуже дякую.
–  Нема за що, – відповіла Йолька й потяглася до своєї гальби.
Наступні десять хвилин ми не перекинулись ані словом. Я
скривджена, Йолька впевнена в собі, Евка якась відсутня.
–  Ну гаразд, – Йолька простягла руку на знак перемир’я. – Я не
права. Замість вибачення напишу тобі, як відповідати на питання
роботодавця.
–  Коли?
–  Коли він зателефонує. Якщо він зателефонує.
–  Коли ти мені напишеш? – уточнила я.
–  Та хоч зараз. Маєш якийсь зошит? Чекай, у мене ж є нотатник, –
вона видерла сторінку. – Нагадай тільки, що ти там робила?
–  Коли? – не дуже доречно запитала я.
–  Господи, Малино, – не витримала Евка. – Не пий уже більше, бо
тобі й справді наче хтось вимкнув обидві півкулі. Вона питає про твої
роботи. Де ти працювала?
–  Не знаю, чи зможу все пригадати. Зараз, зараз… – потерла я
чоло. – П’ять років у таборі в Еґері. Два роки перекладаю для
«Interworld». Потім репетиторство з «інгліш» і…
–  Ти це вже називала, – Йолька нетерпляче кивала головою. – А
якесь стажування, практика?
–  Практика? – замислилась я. – В крамниці після вступних іспитів.
Я хотіла заробити на якісь убивчі лахи. Ви ж знаєте, як одягаються на
мистецтвознавстві. Мене взяли з випробувальним терміном, мовбито я
працюватиму довше, бо я збрехала, що не поступила…
–  Я маю на увазі практику за кордоном, – обірвала Йолька. –
Стажування у великих міжнародних фірмах.
–  Господи, Йолько, – не витримала я. – Хто ж на ньому був?
–  Тепер люди починають дбати про свою кар’єру вже з перших років
навчання, – потягнулася вона по забуту газету. – Ой, я ж мала тобі
прочитати. Томек, двадцять один рік: «Я належу до студентської
організації, а у вихідні й канікули працюю у великій комп’ютерній
фірмі. Не маю часу на розваги, зате здобуваю досвід». Ася, четвертий
курс економічного: «Я підробляю в банку. А у вільний час шліфую
англійську. Завдяки цьому маю шанс у тих перегонах». Те ж саме каже
Пйотрек, який, окрім англійської, шліфує німецьку й вивчає
інформатику.
–  За хортів. – Евка піднесла свою гальбу. Ми цокнулись. Йолька
шукала наступні приклади.
–  Ева, як і ти: «Якщо ти не почав на четвертому курсі, ти не маєш
шансів. Нині величезна конкуренція». Інший Томек, двадцять п’ять
років: «Я вже не пригадую, коли спав більше ніж шість годин на добу.
Зате вже рік працюю керівником проекту. Щойно купив квартиру. Це і є
ціна успіху». Ці люди свідомо будують своє професійне життя. Почали
вже в університеті і тепер заробляють, ростуть, – зітхнула Йолька. –
Мене аж чорти мучать, що я не почала раніше.
–  Навіщо ти це читаєш? – Евка відібрала в неї газету, зіжмакала й
укинула до пічки.
–  Я хочу бути в курсі. Знати кон’юнктуру. Свої можливості на
ринку праці.
–  Можливості? Половина тих оголошень – це туфта. Більшість
робочих місць чекають на знайомих Кролика.
–  Знаю, але для молодих та амбітних завжди щось знайдеться…
–  …якесь місце торговельного агента, – закінчила за неї Евка. –
Без паніки, Малино.
–  Я кажу про таких, як оті, з газети, хто працює вже на третьому
курсі…
–  …стаціонара, – обрізала розлючена Евка. – Замість читати,
розвиватися, ходити до театру. Що це за люди і де вони вчаться, що все
встигають? Я маю тільки двадцять пар на тиждень, але не подужала б.
Адже треба колись готуватися до колоквіумів, писати курсові, сидіти в
читалці. Як це можливо?
–  Коштом сна і товариського життя, – пояснила Йолька.
–  Що ж це за робота, яку може виконувати невиспаний зомбі?
–  А може, вони сидять на амфетаміні? – докинула я.
–  Сенсація! Йолько, ти повинна тішитися. Більше пацієнтів для
тебе.
–  Я не є психотерапевтом. Хочу зайнятися УЛР.
–  А це що за хвороба?
–  Ніяка це не хвороба, це абревіатура. Управління людськими
ресурсами.
–  Боже, що за назва, – скривилась Евка. – Як управління гарматним
м’ясом. Не людина, а якийсь там ресурс. Хто це вигадав? Роботи?
–  Гарна назва, – заперечила я. – Пасує до посади. Роботи
управляють іншими роботами.
–  Принаймні вони добре заробляють, – озвалась Йолька.
–  Я геть забула, – Евка ляснула себе по лобі. – Адже тепер це
найголовніше. Щоправда, такий собі Томек з газети стверджує, що ганяє
наввипередки виключно заради задоволення, а Ася понад усе дбає про
розвиток, але, якщо по правді, всім ідеться про «капусту».
–  Звісно, – погодилась Йолька. – Задоволення дістає митець, а не
звичайний службовець. Скажімо, такий от спеціаліст з УЛР. Він часом
вирішує, кого звільнити, кого скоротити, кому урізати зарплату.
Гадаєте, це приємно?
–  А що, ні? – злостиво всміхнулась я. Вдруге цього вечора.
–  Ні, – Йолька не піддалася на провокацію, – але завдяки
заробіткам можна витримати. Настільки великим, що, на жаль, є купа
бажаючих.
–  Хіба Віктор тобі не допоможе?
–  Він намагається, але ви ж знаєте. Така конкуренція. Стаж від
другого курсу, мовні курси за кордоном.
–  Йолько, таких людей можна полічити на пальцях.
–  Ну, не знаю, – покрутила Йолька головою.
–  Оглянься довкола. Більшість – це наші знайомі. Хіба хтось із
них нагадує хорта?
–  Хорти не сидять у кнайпі, вони сидять в офісі.
–  Тільки не кажи, що ти їм заздриш, – пирхнула Евка.
–  Не заздрю, а просто боюся, – шепнула Йолька. – Боюся, що коли
зараз за щось не зачеплюся, то за кілька років мені не вистачатиме на
пиво. Я вийду з обігу. Стану невдахою, яка розпачливо перегортає
газети в читальні.
–  Щоб ти – і не зачепилася? То що вже казати про нас: про мене,
Малину, Лешека?
Йолька нічого не відповіла. Дипломатка. Вдає, ніби щось там пише.
Мабуть, замовлю ще одне пиво.
20.06. Я бачила сон. Снилося, що я в пустелі. Пекуче сонце світить
просто в очі, а язик узявся струп’ям. «Води», – стогну я і дряпаю
нігтями пісок. І саме тоді віддалік помічаю щось подібне до струмка.
Він лисніє, мигтить, вабить прохолодою. І я знесилено бреду,
видряпуюся, поволі човгаю через бархани. Добулася. Занурюю долоні,
складені ковшиком, зачерпую. Зараз урешті нап’юся. І раптом тут-таки
позад себе чую грізне гарчання. Пес. Величезний чорний пес праворуч.
Сидить до мене боком і гарчить. Зараз він на мене кинеться. Я вилила
воду, щоб трохи його улестити. Та де там! Він і далі гарчить, чимраз
голосніш і голосніш. Чому це сонце так пече? І той пес! Я не витримаю,
якщо він не припинить!
Зненацька щось наче перетягло мене на інший бік. Де я? І що це так
дзеленчить? Телефон! Я напівпритомно роздивляюся кімнатою. Боже, майже
дванадцята. Я забула вимкнути лампу, вона цілу ніч світила мені в очі.
Але мене й палить, це після вчорашнього пива. Я вижлуктила, мабуть,
чотири гальби. Телефон урешті перестав дзеленчати. Полегшення. Треба
ворушитися, щось згамати, бо інакше похмілля не відпустить. Я
потягнулася по халат, недбало кинутий на крісло. Цікаво. На тлі вікна
він виглядає як пес. Довгий писок, вуха, пасок валяється ззаду, як
хвіст. Але як я могла бачити це крізь заплющені повіки? Скільки тривав
той сон? П’ятнадцять хвилин, дві години, а може, кілька секунд? Цей
мені вже мозок – він уміє накрутити. Повернулася з горнятком кефіру й
сіла на край ліжка. «Я тебе колись сфотографую, – сказала якось
Евка. – Ти з горням кефіру в руці, волосся стирчить навсібіч,
безглуздий погляд і та тиша в повітрі. Назву цей знімок «Назавтра» й
повішу тобі над ліжком, може, тоді ти рідше заглядатимеш до гальби».
Знімка все ще немає, зате справдешнє «Назавтра» сидить із кефіром і
безглуздо розглядається кімнатою. Тиша, це добре. І раптом задзеленчав
телефон.
–  Слухаю, – прохарчала я.
–  Доброго дня, я телефоную у справі оголошення. Чи це ще
актуально?
–  Звісно. – Я стала розпачливо роззиратися в пошуках аркушика,
який написала мені Йолька.
–  Це добре. Чи ви маєте закінчену освіту?
–  Так, за два тижні захищаю диплом.
–  Ясно, чудово. Коли б ви могли завітати до нас на співбесіду?
–  Зараз, хвилинку… – «Нині я труп, тому відпадає». – Завтра, але
по обіді.
–  Чудово. Запишіть адресу.
–  А я могла б дізнатися, що це за робота?
–  Ми юридична фірма й шукаємо спеціалістів з управління. Таких,
як ви.
–  Я не маю надто великого досвіду, – бовкнула я.
–  Не страшно. Ви здобудете його в нашій фірмі.
–  Якщо так, то диктуйте адресу.
Я записала назву фірми: «S amp;MG». Зараз помордуюся над резюме,
але спершу домучу кефір.
22.06. Я саме повернулася зі співбесіди. Цілих дві години! Я
виснажена, а самооцінка вміщається під нігтиком мізинця. Та почну
спочатку. Я прикінчила кефір, потім другий і півпляшки мінералки.
Взяла холодний душ, застелила ліжко й поскладала речі. Десь близько
четвертої сіла за резюме. Саме набивала дату народження, коли
задзвонив телефон.
–  Малинко? – Це бабуся. Що могло трапитися?
–  Привіт, бабусю. Що трапилось?
–  Швидко включи телевізор… – «Добре, що тут немає мами, зараз ми
почули б: «Треба казати “ввімкни, а не включи”».
–  Який канал? Ну, вже. Наразі крутять реклами. Бабусю, що
відбувається?
–  Сама побачиш. Боже, яка ганьба, – прошепотіла бабуся й поклала
слухавку.
Я в напрузі сиділа напроти телевізора. Зрештою реклами
закінчилися. Ведуча «У ході розмови» оголосила наступного гостя:
«Вітаймо Гелену. Гелена, незважаючи на вишукану зовнішність, не була
щасливою з чоловіками». Загриміли оплески. І на сцену вийшла моя мама.
Гелена, нещаслива в коханні
Того, що я згодом побачила, либонь, не забуду до кінця своїх днів.
Моя мама, наквацяна по кінчики вух, з гідністю опустилася в крісло.
–  Гелено, розкажи нам, ким був твій чоловік.
–  Будівельним техніком, а поза тим свинею, шахраєм і неробою, –
вивалила одним духом моя мама. Серед публіки почулися смішки, мама
залишилася незворушною, зате я відчула, як у мене палають щоки.
–  Чому свинею?
–  Ви маєте рацію. Свиня – це заслабке визначення. Свиня не є
двоєженцем, не покидає малолітніх дітей, не зникає серед білого дня.
–  А твій чоловік, Гелено, зникав, – радше відповіла, ніж запитала
ведуча.
–  Дослівно і в переносному значенні. Перший раз майже двадцять
років тому, акурат перед першим причастям Малинки.
Боже, навіщо вона вимовляє моє ім’я? Тепер усі про це дізнаються.
Від жаху я аж сховалася під ковдру.
–  Малинки, твоєї доньки? – тягнула ведуча.
–  Так, вона зараз закінчує управління. Здібна, але не має щастя в
коханні. Саме розійшлася з нареченим. – Я почувалася так, ніби хтось
наставив на мене величезний рефлектор. Як тепер жити? Робити покупки?
Ходити до перукаря? Я сховала обличчя в долонях, але одразу
розчепірила пальці, як Губка. Треба бути мужньою. Додивлюся до кінця.
–  А коли він зник востаннє?
–  Два тижні тому. Коли одержав листа з Німеччини. Прочитав його і
зблід. А назавтра зник.
–  Ти здогадалася, де він?
–  Не тільки здогадалася, але й знаю, – повідомила мама ведучій. –
Він у Німеччині, у своєї другої дружини, якщо це означення доречне. Бо
ж зі мною він не розлучився.
–  То він одружився, хоч і мав дружину в Польщі, – інтелігентно
підсумувала ведуча. А внизу екрана з’явився напис: «Гелена, її чоловік
одружився вдруге».
–  Так, – підтвердила моя мама.
–  Як це можливо?
–  Друга дружина ні про що не знала. Едек виробив у Німеччині нові
документи. Заявив, що загубив паспорт, і подав нові дані. Інше
прізвище, ім’я, вигадав адресу. Ну і дату народження вписав іншу,
омолодив себе на шість років.
–  Він урізав собі шість років? – упевнилася ведуча.
–  Так, тільки день і місяць залишив ті ж самі. 30січня. Водолій.
Ніколи не варто довіряти Водоліям.
–  Гелено, коли ти довідалася, що Едек має дружину?
–  Два тижні тому. З листа.
–  Лист був німецькою? – «Що це за питання?»
–  Так, але моя мати трохи знає німецьку. Вона навчилася під час
війни.
–  Ти втаємничила її в усю цю справу? – «її і п’ять мільйонів
інших людей!»
–  Я могла піти з тим листом до перекладача, але не хотіла
виносити сміття з хати. – «Якщо не хотіла, то що ти там робиш? Можу я
дізнатися?!»
–  Але, – озвалася ведуча, – ти змінила рішення, і твою історію
почуло п’ять мільйонів телеглядачів. Чому?
–  Що чому? – не зрозуміла мама. – Чому ви маєте такий рейтинг?
–  Ні. Чому ти змінила рішення, Гелено?
–  Бо я хочу застерегти всіх жінок, аби вони уважали. Не тільки на
нього, але…
–  …на всіх шахраїв, – закінчила за неї ведуча, – шахраїв, які
можуть прибрати вигляд сусіди, колеги по роботі, знайомого з крамниці.
Тож уважаймо, може, він зараз усміхається саме до нас?
Оплески. Я вже збиралася вимкнути телевізор, певна, що це кінець,
коли ведуча звернулася до когось із глядачів.
–  Богусю, розкажи нам, чому жінки натрапляють на шахраїв? Вони
такі наївні? – Вона підставила мікрофон якомусь змученому чолов’язі.
Хвилинку, це ж, здається, Губка. Але я можу помилятися. Ні, таки
Губка. Борідка, стомлені очі і дротяні окуляри, внизу екрана напис:
«Богуслав Губка, психіатр». Губка гмикнув, потер чоло й почав:
–  Після такої короткої розмови ми маємо тільки певний нарис. Я б
сказав, ескіз. Щоб одержати повну картину, потрібні тривалі,
багатогодинні розмови.
–  То ти не можеш окреслити причини? – допитувалася ведуча. – Не
можеш сказати: причиною була наївність?
–  У цьому випадку, безперечно, про наївність нема й мови, – Губка
гмикнув, потім замовкнув, ніби над чимось замислився. – Так склалося,
що я знаю пані Гелену з розповідей її доньки.
–  Отже, Малина є вашою пацієнткою? – «Боже!» Я вхопилася за
голову.
–  Боже! – ойкнула мама і теж ухопилася за голову. – І це щось
серйозне?
–  Цього я, на жаль, не можу вам сказати. Це лікарська таємниця.
–  Напевно, серйозне! – вжахнулася мама. – Якби це була дрібниця,
вона звірилася б рідній матері. Що з нею, докторе?!
–  Справді нічого, – намагався заспокоїти її Губка. – Цілковита
дрібничка.
–  Чому вона не прийшла з тим до мене? – Мама витягла велику
хустку й витерла очі, розмащуючи туш, а внизу екрана з’явився напис:
«Гелена, зраджена чоловіком-двоєженцем, щойно дізналася, що її донька
Малина лікується в психіатра». Я не витримала й вимкнула телевізор.
Треба щось ковтнути, щоб заспокоїтись. Де мій тіорідазин? Ні, я мушу
додивитися той фарс до кінця. Я ввімкнула телевізор. Побачила лише
титри, на їхньому тлі маму з розмащеною косметикою, а біля неї Губку.
Хвилин зо п’ять я сиділа нерухомо, як уражена громом. Сиділа б
так, певно, і з годину, якби не телефон. Його дзеленькання повернуло
мене на землю.
–  Малинко? – Це бабуся. – Чому ти не сказала, що ходиш до
психіатра?
–  А ти кажеш мені, що ходиш до кардіолога?
–  Я не ходжу, але таки виберуся. Після цього, що я сьогодні
побачила, я постаріла на двісті років.
–  Я теж, – зізналась я. – І мушу пошукати інше житло. Десь за
містом.
–  А що робити мені?
–  Таж вона не назвала твого імені. Інша річ я. Вона навіть
згадала мій факультет.
–  Бідолашна дитино, – зворушливо мовила бабуся. – І ще той
психіатр, такий сором. Не ліпше було прийти до бабусі?
–  А ти маєш право виписувати ліки? – розлютилась я. – Думаєш,
мені було легко? Що я пішла отак, заради примхи? Якби не Евка, я,
може, вибиралася б донині.
–  Боже, мама мала рацію, – видушила бабуся. – Це щось серйозне.
–  Ні, нічого серйозного, але я мусила порадитися зі спеціалістом.
Час од часу я беру ліки, і все гаразд.
–  Така молода і вже на таблетках! – ойкнула бабуся.
–  Не все можна вилікувати добрим словом, бабусю. Часом потрібно
трохи хімії.
–  Ну, я там розумію антибіотики, вітаміни, ліки від тиску, але
щоб на голову? Це тебе одурманить, знищить!
–  Бабусю, ти бачила мене місяць тому і що? Я змінилася?
–  Тепер бачу, що так. Колись ти була така енергійна, вилизала
мені цілу хату, а останній раз навіть не захотіла вимити склянки.
Я зітхнула. Не буду їй пояснювати.
* * *
На другий день я з мапою в руці вирушила на пошуки фірми «S amp;
MG».
–  Доброго дня, Домінік Ролик. – Я подала йому долоню й
автобіографію.
–  Малина, – прочитав він. – Дуже добре. Це ім’я несе в собі
позитивну енергію.
–  Так? – зацікавилась я.
–  Воно ароматне, – пояснив він, – і пробуджує приємні асоціації.
Клієнт, чуючи слово «Малина», розслаблюється й втрачає пильність, а
тоді ви можете атакувати його й виграти.
–  Що виграти? – знову зацікавилась я.
–  Можливості величезні, – потер він руки, – але почнімо від
початку. Пані Малино, чи ви задоволені своєю дотеперішньою кар’єрою?
–  Ну що ж, – буркнула я, – не дуже.
–  Власне, – облизнувся він, – серед нас є небагато людей,
задоволених своєю роботою.
–  Небагато, – визнала я.
–  Але це можна змінити, – втішив мене Ролик. – Скажу вам, пані
Малино, що ви зробили правильний крок. Крок до сонячного майбуття. А
все це завдяки нашій фірмі «Sekses ent Many Grup».
–  Справді? – наставила я вуха.
–  Пані Малино, – знов облизнувся він, – в якому віці люди у нас
ідуть на пенсію?
–  Жінки чи чоловіки?
–  Скажімо, жінки, – уточнив Ролик.
–  У шістдесят, але зазвичай у п’ятдесят п’ять… На жаль, –
зітхнула я.
–  На жаль. Це ви чудово визначили, – втішився він. – Бо на що
може сподіватися людина у шістдесят років?
–  Ну, – завагалась я. Ролик, напевно, неправильно зрозумів моє
«на жаль». – Стільки жінок ще хоче працювати, відчуває себе молодими,
але мусить іти, бо фірма ледь животіє. В якійсь там Америці, приміром,
чимало пенсіонерів іще одружується, ходить на дискотеки.
–  Власне! – обірвав він, виразно збуджений. – В Америці. А чому
саме там? Відповідь проста: завдяки пенсійним фондам.
І понеслося. Впродовж наступної години пан Ролик накреслив мені
десятки діаграм і табличок, продемонстрував купу газетних вирізок.
Перед очима мигтіли заголовки: «Кінець ланцюжка невдач», «Пенсіонере,
хіба тобі не шкода?» «Польща – Флорида Європи?», «Застрахуйся і
вмирай». Ролик витлумачив мені кожен варіант. Що станеться з моїм
полісом, якщо я несподівано помру, якщо я маю дітей, якщо я не маю
дітей, але маю чоловіка. Що станеться з моїм полісом, якщо я потраплю
в аварію, але не помру, якщо я захворію чи не платитиму внесків
протягом року. За шістдесят хвилин я задала тільки одне запитання:
–  Припустімо, що я вирішу сплачувати оці сто п’ятдесят злотих на
місяць…
–  Ви, звичайно, можете сплачувати більше, – урвав він мене.
–  Так-так, але я хочу тільки сто п’ятдесят. Отож припустімо, що я
буду сплачувати їх упродовж двадцяти п’яти років, аби ще встигнути до
старості. Накопичиться сорок п’ять тисяч злотих. Нині я купила б за
них «фольксваґен-поло». Хто мені гарантує, що за чверть віку ті гроші
будуть чогось варті? А може, їх вистачить тільки на коробку сірників?
–  Так. Чудово, – невідомо чому втішився Ролик. – Щороку ви можете
сплачувати суму, збільшену на відсоток інфляції. Це мусить розв’язати
проблему. Тепер перейдімо до найбільшої сенсації: прижиттєві поліси.
Це саме завдяки їм ми бачимо у Флориді недолугих дідуганів в оточенні
дорідних двадцятирічних білявок…
Я вимкнулася. Навіщо мені ті цицькаті білявки, які чигають на
спадок? Чого мене має цікавити Флорида й тамтешні раї для дідуганів?
–  Ну і що ви на те, пані Малино?
Я прийшла до тями.
–  Що ж, – скорчила я мудру міну, – звучить розсудливо.
Залишається питання, як вступити до того, ну… – я не встигла сказати
«раю», бо Ролик кинувся тлумачити:
–  Спочатку ви мусите купити поліс, це зрозуміло, бо ви рекламуєте
наш продукт.
–  Ну так, напевно, Клавдія Шиффер їздить на «сітроені».
–  Результати проведених досліджень однозначно це доводять.
Працівник, який користується продуктами своєї фірми, є її найліпшою
рекламою. Тож спочатку річний поліс: мінімум 1800 злотих. Потім
навчання, всього-на-всього 230 злотих. Потім іспит на ліцензію. І ви
вже на першому рівні. Тепер варто підписати десять контрактів – і ви
переходите на другий рівень.
–  А наступний крок? Скількох він вимагає контрактів?
–  Ста. Що цілком реально протягом десяти місяців. Якщо ви
напружитесь, то вже за рік можете готувати тарілочку.
–  Тарілочку?
–  Перепрошую, тарелю. На велетенський шматок торта, яким є
прибутки страхових фірм.
–  Ага. А скільки всього сходинок?
–  Вісім, і тут є ще одна цікавинка – якби з вами щось трапилося,
хтось із ваших рідних може й далі спинатися на наступні сходинки. В
нашій фірмі був такий випадок. Один із менеджерів загинув при пожежі,
він був тоді на п’ятій сходинці. Дружина вирішила продовжити його
справу. Зараз вона директор. Сягнула самої вершини. Заробляє мільйони,
хоч уже й не працює, на неї працюють інші, з нижчих рівнів.
«Типова піраміда», – подумала я.
–  Чи можуть у якійсь іншій професії родичі небіжчика обійняти
його посаду?
–  Ну ні, – визнала я, – але чи це обов’язково? Скажімо, я знайду
чоловіка, котрий працює на подібну фірму. І не дай Боже, він гине. Чи
мушу я тоді продовжувати спинатися замість нього?
–  Дуже дотепно, – Ролик усміхнувсь і потер гладкі долоні. –
Звісно, що ні. То як воно, пані Малинко? Коли ми можемо зустрітися?
22.06. Рівно ополудні.
–  Моя тітка підробляє страховим агентом, – сказала Евка. – За рік
вона підписала три контракти. І працює в Освенцимі, де хоч-не-хоч
думаєш про смерть.
–  Я не знала, що страхові фірми тепер висувають стільки вимог, –
зізналась Йолька. – Купувати поліс, платне навчання…
–  За тітку заплатила фірма, – тягнула Евка. – Вона ще зробила їм
ласку, бо зі ста осіб зголосилося двоє: вона із середньою освітою і
якась Тереска, котра працює кур’єром і закінчила ПТУ Тепер тітка
шкодує, бо більше витратила на дзвінки до потенційних клієнтів, аніж
заробила. Періодично збирається йти, але її спокушають золотою омегою.
Одержить її на шостому етапі, зате на сьомому – навчання в Туреччині.
–  А на дев’ятому – відпочинок на Сиріусі, – додала я. – Усе це
дуже класно, тільки я й надалі не маю роботи.
23. 06. Щойно повернулася зі своєї третьої співбесіди. У мене
виходить чимраз краще. Пам’ятаю першу з них. Дев’ять років тому, коли
я шукала підробітку на канікули. І знайшла: на місцевому
м’ясокомбінаті, в цеху консервації.
Моя ліва ступня
–  Скільки тобі років?
–  Сімнадцять.
–  Ти хворіла на жовтяницю чи на сальмонельоз?
–  Ні, – писнула я.
–  Голосніш.
–  Ні!!!
–  Маєш медичну карту?
–  Маю!!!
–  Чому ти хочеш працювати з м’ясом?
–  Бо це цікава робота, яка дає змогу спілкуватися з простолюдом.
І, і цей… Я хочу заглибитись у таїни консервації.
–  Які ще таїни? Тут не можна фотографувати.
–  Таїни, – глитнула я слину. – Хочу побачити, що насправді
запихають до тих слоїків, бо один знайомий казав, що мелені копита й
хвости.
–  Твій знайомий сам хвіст. А встанеш і дістанешся на сьому?
–  Встану й дістануся.
–  То вставай і діставайся у найближчий понеділок. Наперед
обрізати нігті й заколоти волосся. На-асту-у-пна!
Я, непритомна, підвелась о шостій нуль-нуль. Почистила зуби,
забрала волосся в хвостик і мерщій на роботу. На місці мені вручили
гумові чоботи, сорок другий розмір, фартух XXL і хустину на голову. А
в руку вологу ганчірку.
–  Сідай біля конвеєра й витирай покришки від слоїків. П’ять по
сьомій конвеєр рушив. Я ледь устигала.
–  Чому кожен слоїк такий заляпаний? – запитала я сусідку,
присадкувату сорокарічну тітку з червоним лицем.
–  Бо коли їх наповнюють, частина витікає й забруднює. Отут засох
паштет. А там фарш.
–  А не простіше вимити їх якимсь шлангом, замість шурувати
брудною шматою?
–  О, дивіться на неї, вона буде реформувати наш комбінат, –
обізвався простолюд. – Годину працює, і їй уже не подобається.
–  Подобається, – запевнила я. – Тут класно.
–  То працюй, а не пискуй. Бо слоїки їдуть брудні.
Я ледве дотерпіла до обіду у робітничій їдальні. На вибір рубці чи
овочевий суп: серед м’ясної субстанції кілька скибок картоплі. Я взяла
овочеву. Принаймні назва апетитна.
О першій знову на конвеєр. Я витримала дві години й додому. Спершу
душ, бо від мене на милю смердить старим паштетом. Лахи до пральки і
спати, бодай півгодинки. По трьох днях роботи я поводилась як робот.
Два порухи ганчіркою – і наступний слоїк, ще два – і наступний. А
перед тим як заснути, мала перед очима рухомий конвеєр, повний
бляшанок і слоїків.
Наприкінці тижня мене забрали до цеху, де виробляли шинку. Все ж
таки якась переміна. Температура сягає нуля градусів, аби м’ясо не
псувалось. Я стала притупцювати.
–  Зараз зігрієшся. Тут працюють акордно, для Америки, – пояснив
хтось на кшталт наглядача. – Ходи, я тобі покажу.
І показав. Спершу бляшанку. Вкладаєш до неї фольгу. Потім береш
кусень із цілої гори м’ясних куснів. Посипаєш желатином і таємничою
сумішшю консервантів. Старанно загортаєш фольгу. Кладеш покришку – і
до пломбувальної машини. Наступна бляшанка, фольга, кусень, желатин,
покришка – і до машини. Я витримала три дні, відтак попросилася назад
на конвеєр. Мене перевели, але я вже і так встигла відморозити в
«шинкарні» долоні. Минули наступні три дні, й настав четвертий –
п’ятниця. Щось мене смикнуло одягти замість кедів тверді як бетон
турецькі «адідаси». Я саме стояла біля віконечка, для різноманітності
складаючи консерви на спеціальний візок. Устигла завантажити 942
бляшанки, коли один із практикантів переклав увесь тягар на мою ліву
ступню. Збігло кілька секунд, поки я дошолопала, що саме тримаю на
кросівці. Заверещала, а наляканий практикант змарнував наступні
секунди на те, щоб підняти платформу. Мене розвантажили в лікаря.
Обійшлося забитими пальцями і гематомою. Тільки турецьким «адідасам» я
завдячую тим, що моя ліва ступня не перетворилася на тарілку для піци
діаметром в один метр.
За ті десять днів я заробила на візит до косметички й модний
купальник з базару. Від роботи на комбінаті в мене залишилося кілька
спогадів, відраза до паштету й клешню-ваті руки.
Що залишиться в мене від цієї роботи, якщо я взагалі щось надибаю?
24.06. Нині Купала, а я й досі нічого не знайшла. Мені вже навіть
не дзвонять. Мабуть, піду до ворожки. Зараз зателефоную до Евки, може,
вона вибереться зі мною.
–  Скільки вона бере?
–  Двадцять злотих за питання.
–  А не ліпше поїхати до твоєї бабусі? Квиток винесе двадцять
злотих в обидва боки.
–  До бабусі ми завжди можемо поїхати, а це суперворожка. Приймає
тільки раз на місяць.
–  Ти завжди мусиш кидатися на новинки. Звідки ти знаєш, що її
ворожба збувається?
–  Не знаю.
–  Бачиш. А у твоєї бабусі збувається.
–  Але на бабусю треба змарнувати цілий вечір, а я ще хотіла
збігати до Вісли. Подивитися феєрверк.
–  Знаєш що? – пожвавилась Евка. – Ми до неї зателефонуємо. По
шостій це не буде дорожче як двадцять злотих. А якщо не збудеться, за
місяць протестуємо ту твою ворожку. То як?
–  Згода, для чого чудеса техніки? Коли ти прийдеш?
–  Як тільки дощ ущухне. Я загубила парасолю. Вже третю цього
року.
–  Добре. Чекаю.
Евка з’явилася щойно по сьомій. Уся мокра.
–  Ще літо називається. Хлющить від ранку. Дай мені якийсь рушник.
–  Я вже думала, ти не прийдеш. Може, вип’єш щось гаряче?
–  З подвійною порцією рому. І що, дзвонимо?
Евка допила чай, а я накрутила номер.
–  Малинко? Ти вдома? На Купала? Щоправда, ллє як із відра, але у
твоєму віці дощ не страшний.
–  Ми вже виходимо, бабусю. Тільки розумієш, – завагалась я. – У
нас є прохання. Можна валити просто з мосту?
–  Навіть треба, дитинко. Зараз сюди приїдуть Геня з Іреком. На
ворожбу.
–  Ми теж у тій справі.
–  Хочете приїхати? – зраділа бабуся. – Я покажу вам новий свічник
з Ізраїля. Такий оригінальний!
–  Ну, – затнулась я, – не дуже. Ми хотіли б іще збігати до Вісли,
побачити феєрверк.
–  Слушно. І що з тим ворожінням?
–  Ми думали, що можна по телефону. Якщо вийде…
–  Чому б мало не вийти? Люди й не такі речі роблять по телефону.
От учора я не могла заснути, то вирішила собі щось переглянути. А по
телевізії весь час крутять рекламу: «Зателефонуй до мене. Ми
переживемо разом романтичну ніч». Нічогенька собі романтика.
–  Бабусю, йдеться про створення ілюзії.
–  Власне, ілюзії, – розгнівалася бабуся. – Скрізь сурогати.
Цигарка має створювати ілюзію відпочинку, бурда у бляшанці
прикидається поживною стравою. Чіпси мають смак Америки, а завдяки
крему ти можеш удавати цю, ну, довготелесу, від шиферу…
–  Клавдію Шиффер, – підказала я.
–  Власне, Шифер. Усі щось удають.
–  Віртуальна реальність. – Евка відібрала у мене слухавку. –
Доброго дня.
–  Привіт, Евцю. Ти принаймні нічого із себе не вдаєш. Усе на
своєму місці. Як там бруньки кохання?
–  І сама вже не знаю. І тому прошу поворожити.
–  А, правда, – спохопилася бабуся. – Я тут балакаю, а гроші
йдуть. Уже біжу по карти. Холера ясна, де ж я їх поклала? Дівчатка,
передзвоніть за десять хвилин, добре? Я зараз спокійно обдивлюся.
Перетасую, впіймаю настрій і почнемо, так?
Ми передзвонили за п’ятнадцять.
–  Ну, щойно знайшла. Знаєте де?
–  На пральці, – припустила я.
Не знати чому бабуся завжди знаходить їх на пральці. Або в
братрурі.
–  Знову, – притакнула бабуся, – але що вони там робили? Вічні
загадки. Добре, в темпі, бо зараз сюди прийде Геня. Хто з вас перша?
–  Може, я? – озвалась я. – У мене нічого не складається. Я вже
місяць шукаю роботу і пшик. Ну і Рафал. Але на тлі безробіття це
абищиця.
–  Добре, я розкину за тебе. Ой лишенько, дев’ятка треф при
казенному домі. Якась прикрість на місці навчання.
–  Чудово, ще і в універі лажа.
–  Чекай-чекай. Великий клопіт через заздрощі, але завдяки тузу
треф…
–  Туз – це смерть. Усе ясно, я просто помру, розчавлена стіною
проблем. Тільки тоді мене оцінять.
–  Стривай, Малинко, хвилечку. Ніякої смерті. Король пік. Якийсь
старший брюнет захворіє чи помре, і все з’ясується.
–  Напевно, в універі? Чи, може, батько?
–  Твій батько трефовий, і нічого не з’ясується. Ой, лишенько,
твоя мама має когось на стороні. Ти знала?
–  Бабусю, – не витримала я, – ти ворожиш мамі чи мені? Що там з
універом?
–  Зараз-зараз. Ще раз розкладу. Що тут у нас? – Бабуся замовкла,
вивчаючи карти. – Знову клопіт із казенним домом. Серйозний випадок із
брюнетом. Пересунь захист, Малинко.
–  Мені вже призначили термін, – простогнала я. – На десяте липня.
–  Я прокажу молитву до святого Антонія. Може, тобі таки вдасться
його пересунути.
–  Знов Антоній?
–  Єдиний надійний святий. Хвилину тому він показав мені, де
лежать карти.
–  Що мені ще випало? Бо тут Евка чекає й шарпає за шнур.
–  Якісь гроші. Ти познайомишся з білявцем здалеку. Фантастичний
тип. А який закоханий.
–  Нарешті, – зітхнула я.
–  Зараз-зараз, важливе побачення. Ти, білявець і шатенка.
Весільна карта. Тільки той шатен, що він тут робить?
–  Ти казала, що білявець, – перебила я.
–  Це інший. Він увесь час біля тебе. За першим розкладом теж. Він
уже колись тобі допоміг і весь час чекає. Закоханий. І ти теж
закохаєшся. Ну, моя дорогенька, – присвиснула вона, – вам стелиться
сама червона карта. Добре, тепер Ева. Ти слухаєш?
–  Не можу дочекатися, – озвалась Евка.
–  Уже розкладаємо. Скільки червоного! Той з бруньками має ясне
волосся? При грошах. Що це, він іще вчиться? Або із заможного дому.
Так, батько при урядовій карті. Вчений.
–  Бачиш? – шепнула мені Евка. – Все збігається.
–  Світом без тебе нудить, – вела далі бабуся. – Але зараз-зараз.
Клопоти. Розрив.
–  Який розрив, якщо нічого не почалося? – розхвилювалась Евка.
–  Холера, Геня дзвонить у домофон. Закінчимо іншим разом.
–  Не лишайте мене так, – зойкнула Евка. – Ще два слова!
–  Ну добре, тільки швидко. Три, чотири, п’ять, шість. Зрада й
великі сльози. Але зажди, це для шатенки, а в тебе ж чорне волосся.
Остаточний розрив. Вони вже стукають. Добре, кінчаймо, па-па.
Вона швидко поклала слухавку. Ми сіли одна проти одної. Сидимо.
–  Казала тобі, ходімо до ворожки, – почала я.
–  Може, не збудеться, – невпевнено сказала Евка. Сидимо далі.
Тиша.
–  Що ж тепер робити? – озвалась я.
–  Нічого, чекати. Вісімдесят відсотків проблем розв’язується
самотужки. Ти цього не знала?
Не знала. Я ж не Евка, а тільки Малина. Вічно заплутана, перейнята
дрібницями. Сидимо далі. Може, ввімкнути телевізор?
25.06. Понеділок. Мабуть, я щось підхопила на тій купальській
забаві. Хто таке бачив? Одинадцять градусів у червні. Гарний мені
парниковий ефект. А вчора? Певно, почну спочатку. Приголомшені
бабусиною ворожбою, ми сиділи, безглуздо глипаючи у вимкнений
телевізор.
–  Позичиш мені якусь куртку? – обірвала мовчання Евка.
Я почалапала до шафи. Відчинила рипучі дверцята. З шафи вилетіли
три молі, розгодовані на моїх светрах. Як уже лажа, то скрізь.
–  Хочеш плащівку чи джинсову?
–  Не маєш чогось теплішого? – скривилась Евка. – Поки я сюди
їхала, задубіла до кістки. Сумніваюсь, аби раптом потеплішало.
Я витягла два пуховики й товсті зимові шалики.
–  А ти не можеш триматися золотої середини? Завжди якісь
крайнощі.
–  Бурчиш, ніби ми з тобою подружжя з двадцятирічним стажем.
–  Бо я приголомшена, – Евка стала смоктати палець. – Ворожбою.
–  Думаєш, я ні? Універ – це єдине місце, де я здобуваю хоч якісь
успіхи. З роботою завал, з коханням лажа. Самі поразки. А тут
довідуюсь, що будуть проблеми з навчанням.
–  Що там може бути? – спробувала злегковажити Евка.
–  Все, що завгодно. Знаєш, як зрізають на захисті? Чудернацькі
питання, жовчні зауваження. Параноя. Цього року завалили шість чоловік
із сорока. Я мушу його перенести, – вирішила я.
–  Цікаво, коли ж я захищуся, – замислилась Евка. – Добре, годі
смутку. Адже нині в нас Купала.
Ніч чарів і забав
Ми вибралися незадовго до дев’ятої. Акурат, щоб доїхати до Вісли й
устигнути пропхатися в натовп, поки почнуть пускати феєрверки.
Феєрверки – це одна з небагатьох штучних речей, які занурюють мене в
стан ейфорії. Найбільше я люблю оті золотаві парасолі, з яких
виростають наступні й наступні, просто-таки над головою. Всі довкола
кричать і пищать од захвату. Але не сьогодні. По-перше, через дощ. Ми
виглядали, як велике стадо змокрілих курей, яким несила дочекатися,
щоб повернутися до курника. А по-друге, ця повітряна кулька. Біла з
візерунком. Невелика, але достатньо велика, щоб цілком заслонити мені
поле зору. На небі виростали величезні золотаві квіти, але я бачила
тільки білу кульку. Я намагалася відсунутися, але без успіху.
Величезне стадо змокрілих курей було непорушним. Може, повернути
голову? О, трохи бачу. Обриси великого сріблястого диску, який саме
розтанув на фоні хмар. Кілька сумних іскорок. Зараз я щось зроблю. Я
того не витримаю. Але що? Кричати не буду. Тільки перешкодила б іншим.
Я стала нервово постукувати черевиком по землі. Може, хлопець (це,
напевно, хлопець) здогадається і візьме ту кляту кульку під пахву?
Спробую послати йому телепатичні сигнали: «Ти, з кулькою, заважаєш!
Візьми її під пахву! Візьми!!!» Все марно. Спробую ще більше повернути
голову. Мабуть, теж марно, хлопець поряд обпік мене поглядом. Я майже
почула: «Куди ти пхаєшся з тією своєю головою!» Раптом усе почало мене
дратувати: і та листопадова погода, і бабусине ворожіння, і хлопець зі
злющим поглядом, і той жахливий запах змокрілого натовпу. А найбільше
та кулька. Зараз мене чорти візьмуть!
–  Прошу пана, заберіть ту кульку! – почула я голос десь поперед
себе.
–  Найліпше відпустити її на волю! – гукнув хтось збоку.
–  Ну, власне, стоїть собі і всім заважає, – докинув хтось
ліворуч.
Кулька зразу зникла. Я почула довкола себе велике колективне
зітхання. Цієї миті на небі розквітла багряно-золота парасолька. Гарно
розгорнулась. І згасла. Кінець забави.
–  Шкода, надолужимо, Данко, на Новий рік, – озвався чоловік, що
стояв переді мною.
–  І ти не міг нічого сказати? Не міг? – бурчала панюся в рожевому
пуховику.
–  Я думав, що він тільки нам заважає, – пояснював їй чоловік.
Натовп посунувся з-над берега Вісли. Брів через болото, хляпався
навсібіч, терся мокрими плащами, штовхався й топтався. Я кинулась
уперед, аби швидше втекти від тих перехняблених облич, животів, які
роздимали куртки з плащівки, від запаху смаженої ковбаси. Від гострих
парасоль. Власне! Де моя парасоля? Щойно тепер помітила, що біля мене
немає Евки, а разом із нею й парасолі. А періщить дедалі сильніше. Де
ж та Евка?
Треба бігти на зупинку, сховаюся під дашком і почекаю трамвая.
Добігла. Ну і що з того, зупинка обліплена людьми. Що ж поробиш,
почекаю осторонь. Змокну, підхоплю запалення легень і помру у розквіті
літ. Ще молода, гарна й нереалізована. А коли мене не стане, всі
збагнуть, скільки я важила в їхньому житті. Я не чую крапель, які
барабанять по голові. Певно, тому, що змокла до нитки. Як кілька років
тому, під час Дня студента. Лляло жахливо, але хто б тим переймався.
Ми з Евкою нагадували двох водяних: джинси до пупа в болоті, в
черевиках каша, навіть із бюстгальтерів можна було викрутити воду. Я
ще й мала велику пляму на джинсовій куртці – це полиняв мій замшевий
рюкзачок. Розплата за забаву. Тепер теж доведеться розплачуватись, от
тільки забава кепська. Через дурнувату кульку. Добре, що вже не падає.
Тобто падає, бо я бачу, як хлюпає в калюжах, але наді мною не падає. Я
підвела голову й побачила велетенську парасолю.
–  Я от усе думаю, коли ж ти мене помітиш, – усміхнувся власник
парасольки. Симпатичний Незнайомий! Я глитнула слину і зробила великі
очі.
–  Що ти тут робиш? – задала питання. Як завжди, оригінальне.
–  Живу, – знов усміхнувся він. – Як ти там після Дня студента?
–  Поволеньки. Закінчую універ, шукаю роботу й мету в житті. А ти?
–  Закінчую універ, маю роботу і теж шукаю мету в житті. Отак ми
собі поспілкувалися. Стоїмо.
–  Може, пройдемося? – запропонував він. – Зрештою, ти мешкаєш
тільки за чотири зупинки звідси.
–  Звідки ти знаєш?
–  Я ж відвозив тебе після Дня студента. Ти запросила мене зайти.
–  І що?
–  Посиділи трохи за пивом. Побалакали.
–  А про що?
–  Про мету в житті. Ти казала, що її шукаєш. А ще розповідала про
якогось підлого чувака, який від тебе пішов. А тепер повернувся і
робить вигляд, що має корабель золота чи щось у тому ж дусі.
–  Це не той самий чувак. їх було двоє.
–  А який пішов? Той, що із золотом?
–  Пішли обоє. Один півроку тому. А той, із золотом, сто років
тому. Це мій батько.
–  Ага, – сказав він. Ми йшли мовчки.
–  Що я ще говорила?
–  Що запасні ключі в якійсь лампі. Потім одразу заснула, а я став
нишпорити по всіх тих лампах. Почував себе зломником. Урешті знайшов,
у морському ліхтарі.
–  О, чорт! А я колись стільки їх шукала. Ті ключі ще в тебе?
–  Я повернув їх тобі у День дитини. Вони знову лежать у ліхтарі.
–  То це ти вимкнув газ! Ти врятував мені життя, а я навіть не
знаю, як тебе звуть. Мене звуть Малина.
–  Я знаю, – сказав Симпатичний Незнайомий.
–  А тебе як?
Мабуть, Мартин або Пйотрек, або… Емек. Емек?
–  Емануель, – сказав Симпатичний, але вже знайомий, – але всі
кличуть мене Емек.
26.06. Я все ніяк не оговтаюся.
–  Він відпровадив тебе і просто пішов, а ти нічого? – Йолька не
могла приховати обурення.
–  Я сказала йому «тримайся».
–  Хлопець рятує тобі життя, ховає під парасолькою, катає на
таксівці. Виглядає, як сам Раян Філіп, і ти всього-на-всього кажеш
йому «тримайся»?
–  А що вона мала сказати? – вступилася за мене Евка. – Я тебе
кохаю? Ти моя половинка?
–  Це не так, – запевнила я. – Я завершена цілісність.
Самодостатня.
–  Так? То спробуй сама станцювати румбу, – сказала Йолька. –
Ґава-роззява.
Гава-роззява?! Але я нічого до нього не почуваю. Навіть не думаю
про нього.
27.06. Думаю. Вже два дні. Я сподівалася, що він зателефонує.
–  Тільки не уявляй собі, що це кохання, – попередила я Евку. – Я
просто думаю. Працює тільки голова, не серденько.
–  Ти маєш його координати? Якийсь телефон, e-mail? – запитала
Евка.
–  Він має мої. Поза тим, навіщо мені його координати? Я не
закохана й не шукаю кохання. Я зосереджена на кар’єрі. До речі, щодо
кар’єри. Я одержала відповідь на свій запит.
–  І що?
–  Вони внесли мене до банку даних.
–  Це повна дупа. Я є в якихось ста банках даних і за два роки
жодної пропозиції. Якби не учні, вже давно ґиґнула б з голоду.
–  Як це у ста? – здивувалась я. – Ти ніколи не шукала роботи.
–  Я ніколи про це не говорила.
–  Я тобі про все говорю. Ти діяла за моїми плечима.
–  За твоїми? – здивувалась Евка.
–  Ти нічого мені не казала, бо, напевно, боялася конкуренції.
–  Малино, що ти верзеш! Я шукала посаду технолога з харчування.
Тебе не прийняли б.
–  Це ще чому? – розсердилась я. – Я недостатньо гарна? Маю погані
оцінки в заліковці?
–  Ти не маєш відповідної освіти. На якійсь фабриці йогуртів
нікого не обходить, що ти схибнута на молочних продуктах. Зважають
тільки на папірець.
–  Не вірю, що ти шукала тільки на фабриках йогурту.
–  Ясно, що ні. Я писала до трьох пивзаводів, двох кондфабрик і
фабрики газованих напоїв. Оминала тільки м’ясокомбінати, з відомих
тобі міркувань.
–  Ага, – невпевнено сказала я. Мені стало прикро за напад
заздрощів. – Але ти могла б мені сказати. Я ж тобі звіряюся.
–  Я теж, Малино. Я розповідаю тобі про Томека. Тільки тобі.
–  Але я не знала, що ти надіслала сто запитів.
–  Бо це дурного робота. Якось я про це згадувала, а ти навіть не
сказала «ага».
–  Не пам’ятаю. Коли?
–  Торік, під час літньої сесії.
–  Очевидно, я тоді була чимось перейнята або зажурена.
–  Ти завжди чимось перейнята або зажурена, – незлобиво зауважила
Евка. – 3 тобою весь час щось стається. Рафал іде, батько
повертається, мати шукає чоловіка, Губка помиляється, Ірек реве, бо
йому загрожує «одиниця». Сама знаєш.
–  Ну а в кнайпі, за пивом?
Евка глянула на мене зі співчуттям. І слушно. Хто б хотів
вислуховувати у кнайпі балачки про якісь там запити? Хіба Йолька. Мені
стало вдвічі прикро. Я мигцем мчуся до Евки з кожною дурницею, а вона
самотою долає життєві труднощі.
–  Дай спокій, Малино, – скинулася вона. – Ти більше переймаєшся
моїми запитами, ніж я.
–  А з чого ти житимеш?
–  Наразі даю уроки, цього тижня останні перед канікулами.
–  І що далі?
–  Може, ти переїхала б до мене? Заощадиш чотири сотки.
–  А ти?
–  Я буду сплачувати половину суми. Це зайві сто злотих у кишені.
–  Ти серйозно?
–  Я вже давно хотіла тобі запропонувати.
–  А що там у тебе з Томеком?
Евка видалась мені якоюсь згаслою. Мабуть, через ворожбу.
–  Як у вас справи?
–  Ніяк, – знизала вона плечима. – Завтра у нас останнє заняття з
хімії. І це все.
–  Тобі зле? – дурне питання. – То борися.
–  Я не можу знімати його на заняттях. Це було б неетично.
–  То що ти збираєшся робити?
–  Почекаю розвитку подій.
–  А якщо вони не розвинуться?
–  Це теж якийсь розвиток.
Може, й так? Може, і не варто змагатися з долею? Боротися? Може,
життєва мудрість полягає саме в тому, щоб приймати все, що нам випаде.
От тільки я так не зможу.
28.06. Уф, сьогодні мені пощастило залагодити дві справи.
По-перше, власник квартири. Я сказала, що за місяць виїжджаю. Що Евка
хоче мене прихистити.
–  Нема проблем, – відказав він з усміхом. – Ви знайдете когось на
своє місце, і все в порядку. Я згідливий, як дитина. Тільки щоб
рахунки сходились.
Я маю цілий місяць. Знайду.
А друга справа – це перенесення захисту на вересень. Науковий
керівник ремствував, побачивши мою заяву.
–  Пані Малино, за тиждень до захисту? А я мав на вересень важливі
плани.
Знаю: три тижні вилежування на Канарах.
–  Зрештою, я можу й тепер, але ворожка мені відрадила.
–  І ви, освічена людина, вірите у ворожок?
–  А чому б мала не вірити? Адже ворожка – це не єдиноріг чи там
гном.
–  Якщо ви ще скажете, що вірите в єдинорогів, ви мене остаточно
доконаєте.
–  Окрім того, – тягнула я, – це не якась звичайна ворожка з
вулиці, а моя бабуся.
–  Це, звісно, міняє суть речей, – ущипливо визнав керівник.
Хвилину дивився на мою заяву. – І що цікавого сказала цього разу твоя
бабуся-ворожка?
–  Що я мушу відкласти захист, бо хтось помре, – збрехала я.
–  Хтось із родини?
–  Ні, в казенному домі, тобто в університеті. Помре в далекій
мандрівці.
–  Вона щось уточнювала? – зацікавився він.
–  Тільки те, що він має темне волосся і що йому загрожує раптова
смерть далеко від дому. На острові. Пізнім літом.
–  Звичайно, краще не ризикувати, – він швидко нашкрябав «Не
заперечую». – Про себе я не турбуюсь. Йдеться тільки про безпеку інших
моїх колег, викладачів, професорів.
–  Звичайно, – погодилась я. – Я знала, що ви мене зрозумієте.
–  У такому разі що ж, Малинко, подружко, випускнице. Побачимось у
вересні.
2.07. Нині я повернулася з чергової ідіотської співбесіди. Знайшла
оголошення про те, що потрібні перекладачі з англійської. Ми
зустрілися рівно ополудні. Я ледве встигла видрукувати резюме.
Захекана, забігла до зали. В ній зібралося кільканадцять осіб. Сидимо,
неуважно розглядаючись навсібіч. Цікаво, кому пощастить? Рівно о
дванадцятій до зали ввійшла висока білявка. Окинула присутніх поглядом
начальниці. Значуще гмикнула, обрізаючи шепотіння, й почала:
–  Усім мої вітання. Наша пропозиція вже неактуальна. Під час
вчорашньої співбесіди ми знайшли двох перекладачів. Але прошу тиші,
пропоную вам рівноцінну, навіть кращу роботу. Тобто продаж
ексклюзивних турів для багатих клієнтів із нашого міста.
–  Звичайний маркетинг? – скривилася дівчина, що сиділа біля
вікна.
–  Не зовсім. Продаж. Запрошую всіх до відеосалону. А вам дякую, –
звернулася вона до дівчини. – Наші працівники повинні мати найвищий
клас.
–  Я так розумію, такий самий, що й ви, – дівчина посміхнулась і
вийшла із зали. Разом із нею пішли дві її товаришки.
–  Дуже добре, – кивнула білявка. – Такі нам тут не потрібні.
Може, хтось іще бажає покинути цей офіс? О?кей. Прошу всіх до
відеосалону.
Ми скупчились у невеличкій темній кімнаті. Білявка ввімкнула відео
й пообіцяла за годину повернутися. Ми зосталися самі. На екрані
з’явився напис: «Ласкаво просимо до раю!» На задньому плані великий
басейн, а в центрі сорокарічний лисуватий морж розвалився на прозорому
матраці. Допив коктейль, жахливо при цьому сьорбаючи, і почав оповідь.
Його одразу заглушив голос синхронного перекладача.
«Чи ви марили, – бубонів перекладач, – про справжні вакації в раю?
Про фінікову пальму, коктейлі й високу сексапільну дівчину в бікіні?».
Ми побачили трьох усміхнених дівок, які завзято крутили
сідничками.
«Чи марили ви про релакс в океані, дансинґ у фантастичних нічних
клубах? Усе це може бути твоїм. На скільки захочеш. На п’ять, вісім, а
то й на десяток років. Це факт! Гарантований винятково «Fun Holidays».
Тільки у нас і тільки тепер. Якщо ти замовиш хатинку в раю вже
сьогодні, то одержиш десятивідсотковий бонус».
Потім на екрані виник неоковирний золотий напис «Щасливі зміни».
Напис розтанув, і ми побачили щасливців, які спокусилися на чудову
пропозицію від «Fun Holidays». Кожен із них, занурений у басейн,
дерев’яним голосом перекладача розповідав про те, як разюче змінилося
його життя, відколи він винайняв хатинку в раю. Найбільше змінилося
життя тих, хто винайняв її зразу і щонайменше на «десяток років».
«Завдяки «Fun Holidays» я познайомилася зі своїм третім чоловіком.
Він так мріяв про подорож на острови, а я реально могла йому це дати.
Дякую тобі, «Fun Holidays».
«Я винайняв хатинку і другого ж дня виграв десять тисяч доларів.
Моя дружина Дженні каже, що це просто-таки фантастично».
«Я ніколи не виїжджав поза кордони держави. Завдяки «Fun Holidays»
зміг відвідати фантастичні країни Сходу. Тепер я знаю, що Марокко не
розташоване в Європі».
«Коли я винайняла хатинку в Мексиці, то вирішила все змінити.
Звернулася до пластичного хірурга і тепер маю дві сексуальних груді.
Сам подивися! Якби не «Fun Holidays», я була б пласка й нещасна. А
завдяки клубу я сексуальна й більше не потребую рятівного кола. Мої
груди плавають!»
Коли ми познайомилися з усіма персонажами «Щасливих змін»,
з’явився наступний напис: «Ти теж можеш. Як це зробити?» Ми побачили
на екрані офіс, а в ньому поламані пляжні парасольки. Під кожною сидів
чоловік у гавайській сорочці та шортах і, жваво й щедро жестикулюючи,
заохочував до купівлі. Шістдесятирічний пан із сивою кучмою волосся,
виполосканого у відбілювачі для білизни, проводив екскурсію по офісу і
зраджував нам секрети роботи у «Fun Holidays». І при цьому широко
шкірився, розтягаючи шкіру, вкриту дешевою автозасмагою, і
демонструючи імпозантний порцеляновий прикус. Закінчивши презентацію,
він тицьнув у нас пальцем і сказав: «Зроби це! Тепер! Зміни свою
долю!»
Кінець сеансу. Кілька хвилин ми сиділи нерухомо. Не знаю, як
інших, а мене вразило.
–  Люди, це суцільне шахрайство, – обізвавсь якийсь відчайдух. –
Учора тут не було жодної співбесіди. Я знаю, бо мав тут лекцію, саме в
цій залі. Вони винайняли її на сьогодні, щоб заманити кількох
наївняків.
–  Певно, що так, – утрутилася невисока білявка в сірих штанях. –
Я була на такій презентації майже два роки тому. Тоді вони шукали
телемаркетерів, а фірма називалася «Fantastic Time».
–  Це нічого не означає, – обірвала шатенка в елегантному
піджаку. – Співбесіду могли провести десь-інде. Багато фірм винаймають
зали тільки для презентації.
–  Власне, – докинула її сусідка в ідентичному піджачку, – окрім
того, закордонні фірми змінюють назви, щоб не сплачувати податків.
–  Що найкраще про них свідчить, – ствердив відчайдух.
–  А поза тим, оголошення вийшло сьогодні, – втрутилась я. – Як
співбесіда могла бути вчора?
–  Не було жодної співбесіди, – прояснила блондинка в сірих
штанях. – їм узагалі не потрібні перекладачі.
–  Ми встигли це помітити, – відізвалося кілька осіб.
–  Уся ця грандіозна фірма, яка шукає нових шляхів розвою, – вела
далі білявка, – це жменька імпортованих шахраїв. Вони щопівроку
змінюють назву, щоб утекти від тих, кого вже встигли надурити. Моя
знайома працювала для них телемаркетером. Цілі канікули.
–  І що вона робила? – зацікавилася сусідка шатенки.
–  Видзвонювала до різних добродіїв, повідомляючи, що вони виграли
тиждень відпочинку під пальмами. А потім запрошувала на співбесіду.
–  Хто б не спокусився, – озвався відчайдух. – А що потім?
–  Якщо він приходив сам, його обслуговувала цицька-та працівниця
в бікіні. Якщо з дружиною, то презентацію проводив сивуватий чувак у
костюмі. В обох випадках жертва довідувалася, що одержить свій виграш,
якщо винайме бамбукову хатинку з опорядженням принаймні на чотири
роки.
–  І скільки коштує таке щастя? – запитав відчайдух.
–  Сумнівне щастя, бо хатинка виглядає як хижа, нашвидку склепана
знесиленим Робінзоном Крузо. Опорядження пасує до хатинки. Дві
лежанки, маленький умивальник, столик на одну пляшку рому й невеличка
шафка. Це все – включно з вигрібною ямою й колонією тарганів,
арендованою на чотири роки, – коштує стільки, що й новісінький «фіат».
–  Це не дорого, – запевнила нас шатенка. – Адже в ній можна жити
все літо.
–  Питання, хто це може собі дозволити? Більшість людей ледь
вибирається у двотижневу відпустку.
–  А що з тією твоєю знайомою? – звернувся до білявки відчайдух.
–  Їй обіцяли, що за кожну завербовану особу вона одержить
комісійні. Тож вона дзвонила до нестями. їй навіть не оплатили
телефонні рахунки. Сказали, що ніхто не зголосився.
–  А вона не могла притягти їх до суду?
–  Зараз розповім. Спершу вона знайшла кільканадцять клієнтів, до
яких раніше дзвонила. Вони дали їй письмові свідчення, що
зголошувалися до клубу «Fantastic Time». Тоді директорка, та ж сама
білявка, що нас привітала, заявила, що не може заплатити, бо жоден із
клієнтів не пристав на пропозицію фірми. Моя знайома знову до телефону
і ну розпитувати людей, чи хтось із них винайняв будиночок. Знайшлося
кілька осіб, які підписали наступні свідчення. Вона пішла з тим усім
до фірми, а за фірмою і слід завіявся. А через півроку вона
вигулькнула під назвою «Fantastic Experience». Проте швиденько
згорнула вітрила, бо на першу ж презентацію заявилася купа одурених.
Телемаркетери з рахунками на кількасот злотих, продавці, яким не
сплатили комісійні, ну і клієнти. Виявилося, що більшість хатинок
виглядає як Робінзонова хижа після тайфуну. У деяких хтось уже навіть
мешкав. Словом, велике ошуканство. Директорка робила вигляд, що не
розуміє, мовляв, та польська мова така складна! Домовилася зі всіма на
наступний день.
–  І, певно, тільки 5 й бачили? – усміхнувся хлопчина з дредами.
–  Ну. Фірма перебралася до іншого міста. Вони перечекали півтора
року, змінили назву і для маскування дали оголошення про набір
перекладачів, – сказала білявка, підводячись з місця.
–  Я теж іду, – озвався відчайдух, – хоч і маю охоту висловити тій
видрі все, що про неї думаю.
–  Я іду з вами, – долучилась я.
Пішли майже всі. Залишилися тільки власниці ідентичних піджачків,
задоволені, що спекалися конкурентів.
Не знаю, чи сміятись, а чи плакати. Я мушу підбити підсумки.
Спочатку плюси:
Не дала себе обдурити.
Перенесла термін захисту.
Тимчасово опанувала дракона дієти.
А тепер мінуси:
Не маю роботи (і далі!)
Захист усе ще попереду (стрес).
Емек не телефонує.
Здавалося б, три на три, нічия. А до слова, чого це я плакатиму?
Через Емека.
3.07. Після Йольчиного захисту. Вона одержала «відмінно».
Влаштувала вечірку в родинному колі, а сьогодні запросила нас на вино.
–  Ви мусите скуштувати великого світу, – заявила вона, затягаючи
нас до «Імперіалу».
Тож сидимо й куштуємо, а радше цмулимо вино.
–  Як там вечірка на честь захисту? – почала Евка.
–  Незле. Але виникла проблема. Віктор. Ми витягли вуха з-під
волосся.
–  Мені здається, що він переживає захоплення іншою жінкою.
–  Що?
–  Я й сама не знаю, чи хочу про це говорити.
–  Якщо ти вже почала, то закінчи, бо нас зжере цікавість, доки ми
встигнемо зжерти цей салат за півсотки, – підохотила я.
–  Коли ти помітила, що Віктор тебе зраджує?
–  Я не сказала, що він мені зраджує, – виправила Евку Йолька. – Я
сказала, що він захопився.
–  Ну добре, захопився, і коли ти це помітила?
–  Якийсь місяць тому. На дні народження Вікторового приятеля. –
Йолька на мить змовкла. – Він, тобто цей приятель, зустрічається з
такою доглянутою білявкою. Ну знаєте, стереотип секретарки.
–  Гм, – підхопила Евка, – висока, на межі анорексії, пряме
волосся, зібране в жмутик, порцелянове обличчя, вкрите рівним шаром
гриму. Стильні квадратні окуляри й піджак. Службова усмішка, обмежена
самими губами. А в байдужих очах напис: «Кави-чаю?»
–  Саме так. Плюс брови в ниточку й контур на ненафарбованих
губах, – додала Йолька.
–  Секретарка директора фірми? Це і є об’єкт Вікторового
захоплення? – не повірила я. – Таж ти виглядаєш краще! Як
суперсекретарка директора суперфірми.
–  Знаю, але, може, Вікторові набридла досконалість? Може, він
віддає перевагу недовершеним творам?
–  А як ти дізналася, чому він віддає перевагу?
Цікаво, що жодна з нас не сумнівалась у Йольчиному відкритті. Бо
Йолька рідко коли перебільшує. І, на Евчину думку, ніколи не згущає
фарби. За браком фарб.
–  Зараз я вам скажу, але повернімося до дня народження. Приятель
Віктора, Мартін, запросив і мене. Саме тоді я познайомилася з Госею.
–  Із секретаркою.
–  Так. Здається, вони з Мартіном разом уже кілька місяців, але я
не помітила, щоб їх спалював вогонь пристрасті.
–  Тебе він теж не спалює, – нагадала я.
–  Якщо ти будеш мене обривати, я ніколи не закінчу. Сидимо на
тому дні народження. Тобто одні сидять, інші танцюють, ще інші
балакають, смокчуть коктейлі або…
–  … ригають у шафу. Ми знаємо, як виглядають забави.
–  На наших забавах, – наголосила Йолька, – всі тримаються на
рівні.
–  Коли вже не годні триматися вертикально?
Йолька глянула на нас зі співчуттям. І змовкла.
–  Ну розповідай, – попросила я. – Ви були на дні народження в
Мартіна.
–  Й сиділи на кухні. Я поряд із Віктором, навпроти Мартін з
Госею. Дуже поганий розклад.
–  Чому?
–  По-перше, ти не бачиш, на кого зиркає твій партнер. По-друге,
положення візаві провокує до обміну поглядами, яке може бути початком
закоханості, – перерахувала Йолька. – І мені саме здалося, що Гося
часто пускає бісики до Віктора.
–  Пускання бісиків – це ще не кінець світу, – оцінила Евка.
–  Тому я вирішила не реагувати.
–  А що ти могла зробити? Повисмикувати їй шпильки з волосся? –
пирхнула Евка. – Бо вона зачасто на нього зиркає?
–  Я дійшла таких самих висновків, але залишалася зібраною й
пильною. Забава закінчилася. Минув тиждень, і ми зустріли Мартіна з
Госею в кіно. Вони затягли нас до пабу. Цього разу я сіла навпроти
Віктора. Ну і балакала з Госею, але час од часу контролювала напрямок
його погляду.
–  І що?
–  Протягом години він бомбардирував її поглядом аж 57 разів.
–  І про що це свідчить? Про зраду?
–  Про зацікавлення, яке часто передує зраді. Але це ще не все.
Зараз я прочитаю вам дані, – вона полізла до портфеля. – Ну де цей
лептоп? Є. Набиваємо слово «Віктор». Дивіться самі.
Ми нахилилися. Табличка. Кілька стовпців.
–  Я нічого не розумію, – покрутила я головою. – Самі скорочення.
–  Але ж це просто як два на два, – занервувала Йолька. – Стовпець
перший – дата спостереження. Другий – місце зустрічі. В третій я
вписала ім’я потенційної суперниці.
–  Тут тільки Г., – зауважила Евка.
–  Ці спостереження стосуються Госьки.
–  Ходімо далі, – поквапила я.
–  Четвертий стовпець: кількість поглядів на хвилину. Наступний –
кількість усміхів під час зустрічі. Наступний, шостий, означає фізичну
дистанцію. Ви знаєте формулу привабливості?
–  Ті математики до всього мусять підігнати формулу.
–  Не математики, а психологи. У цій формулі береться до уваги
кількість поглядів, усміхів, фізична дистанція. Що сильніше тобі хтось
подобається, то швидше ти зменшуєш дистанцію. Підсідаєш ближче. Не
уникаєш випадкових дотиків. Проходячи, часто зачіпаєш боком.
–  Запахло збоченням, – висловила свою думку Евка. – Ну знаєш,
напханий автобус до Нової Гути і чиясь рука на твоєму стегні. Ви не
маєте такого досвіду? Добре, вже слухаю.
–  Сьомий стовпець – інші вияви зацікавлення. Наприклад, «НГ»
означає нижчий голос. Віктор часто понижує голос, коли хоче справити
на когось враження, сподобатися, засліпити, причарувати.
–  Я пам’ятаю, – озвалась я. – Перші півроку вашого роману він
розмовляв, як чувак із реклами «Мальборо».
–  Власне, – притакнула Йолька, – повертаючись до скорочень зі
стовпця сім… «СВ» означає сяючий вигляд. «РЗ» – це розширені зіниці.
Ви знаєте, що коли ми налякані чи причаровані, у нас розширюються
зіниці?
Тепер уже знаємо.
–  Як ти все це помічаєш у темному пабі? – поцікавилась Евка.
–  Я маю добрий зір, а надто, коли йдеться про Віктора. Бідний
Віктор. Вона розклала його на першоелементи.
–  А що означає скорочення «КС»?
–  Ковтання слини, вияв напруги, так само як «ПН» – погойдування
ногою чи «ПП» – посмоктування пальця. А тепер дивіться. 23 червня,
спільний похід у басейн. Кількість поглядів: 72 на хвилину. Десять
усмішок за дві години. Фізична дистанція тільки півметра, а зазвичай
173 сантиметри. Дивіться далі. 25 червня, спільний вечір у «Бюкляйні».
Час тривання: чотири години. Кількість поглядів: 86 на хвилину. ЗО
усміхів. Фізична дистанція півметра. Погойдування ногою й ковтання
слини напочатку, що свідчить про напругу. Згодом, по двох пивах ознаки
напруги зменшуються, але збільшується й фізична дистанція. Зате
зростає число поглядів і усміхів.
Ми нічого не сказали, вражені кількістю даних.
–  Самі бачите. І це за два місяці до одруження. Що мені тепер
робити? – зажурилась Йолька. – Я не можу запитати у нього прямо.
Залишається чекати.
–  І, насамперед, зберігати спокій, – невинним голосом докинула
Евка.
5.07. Ми знайшли тимчасову роботу, ясна річ, по знайомству. Може,
не так роботу, як інформацію про набір. Рекламна аґенція «Копальня»
потребувала «креативних особистостей». Директор був добрим знайомим
Лешека. Сказав Лешекові, що когось шукає, а той одразу дав нам
наводку. Ну, ми і зголосилися від самого ранку.
–  Взагалі-то, нам потрібний хтось із досвідом, – приглядався він
до Евки з-під примружених повік, – але нехай уже буде. Приятелі моїх
приятелів – мої приятелі. Завтра о п’ятій підійдіть до Бориса, нашого
гуру. Тільки пам’ятайте про гасло…
–  Пам’ятаємо, – запевнили ми. – «Креативність і крапля
шаленства».
Зоставалося небагато часу, трохи більше ніж тридцять годин. Треба
приготуватися, продумати імідж.
–  Який іще імідж? – здивувалась Евка.
–  Ти знаєш, у яких лахах ходять у таких агенціях? Повний відпад.
–  Я думала, що вистачить майки та звичайних джинсів.
–  Ага, ніби ми щойно сапку з рук кинули! Повний відстій, як каже
Казик.
–  То що ти пропонуєш?
–  Саме думаю. Фундамент – це якась убивча зачіска. Для тебе, –
придивлялась я до Евки оком фахівця, – африканські кіски з пір’ям.
–  Знаєш, яка це морока? Тільки плести кілька годин.
–  Нехай тобі не болить про це голова, – заспокоїла я її. – Сядемо
перед телевізором, і час пролетить непомітно.
–  Я хотіла б іще вийти сьогодні ввечері.
–  На пиво?
Евка не відповіла.
–  А ким будеш ти? – змінила вона тему.
–  Cosmic girl. Спочатку срібляста емульсія, поверх неї блакитні
пасемка. Вії й нігті в тон, біла помада.
–  А одяг? – допитувалась Евка.
–  Тобі – обов’язково щось з етнічним акцентом. На шию індіанський
кулон із пір’ям. До нього замшеві кльоші, ті, із «секонду». Тільки
домалюємо на задку психоделічні візерунки.
–  Це я, це я! – запалилась Евка. – Я обожнюю дряпати психоделічні
візерунка.
–  Добре, тільки не спортач мені штани. По правді, вони коштували
тільки десять злотих, але я дуже їх люблю.
–  Гаразд. А що одягнеш ти?
–  Щось космічне. Полазиш зі мною по крамницях?
Ми лазили чи не до шостої. Я випорпала в комісійному фантастичні
сріблясті чобітки з тоненької тканини і пряму лискучу сукенку до
колін. Якщо доплюсувати вартість емульсії для волосся, лаку для нігтів
(я мала тільки неоновий зелений), срібної помади й космічного кулона
із Сатурном, робоче вбрання потягнуло на триста вісімдесят злотих.
–  Кожен спочатку інвестує, – пояснювала я Евці. – Секретарка
мусить купити піджак, торговельний аґент – костюм і кілька блакитних
сорочок.
–  Цікаво, коли воно нам повернеться?
–  Дівчино, реклама – це золота жила. «Капуста» росте в кожному
кутку, знай собі збирай.
–  Ну, не знаю.
–  Хіба ти не бачила статистику заробітків? Добрий копірайтер у
Варшаві загрібає понад сто старих соток на місяць. А ми ж добрі. Чому
я кажу «добрі»? Ми найліпші!
–  Інші про це також знають?
–  Саме над цим ми мусимо попрацювати.
6.07. Зосереджені й готові. Cosmic girl та Indian sexbomb
вирушають підкорювати світ, а принаймні «Копальню».
–  Котра на твоєму?
–  За п’ять п’ята. У мене не розмастилася туш?
–  Наразі тримається купи, тобто вій. А як там моє пір’я?
–  Теж тримається, всі сто шістдесят пір’їнок.
–  То що? Глибокий вдих і стартуємо?
–  О’кей.
Я застукала тремтячим пальцем. Почула «прошу». Прочинила двері, і
ми зайшли. Посередині зали стояв величезний чорний стіл, за ним сиділи
люди. Усі в піджаках. Чоловіки в чорному. Я зашарілася аж по кінчики
своїх блакитних пасемок. На щастя, ніхто нічого не помітив під
покладами сріблястої пудри. Евка хотіла вийти, але я встигла вхопити
її за плече.
–  Ми до Бориса, – пробелькотіла я.
–  Новенькі? – запитав якийсь хлопець, підстрижений під їжачка, в
джинсах і звичайній майці. Напевно, Борис.
–  Так. За рекомендацією пана Кароля.
–  Шарля, – виправив він. – Ніколи не називайте його Каролем.
–  Не будемо, – пообіцяли ми.
–  Сідайте отут, під стіною, – Борис показав на вільні крісла. –
Ми саме обговорюємо проект реклами кухонних ножів фірми «Blue steel».
Усі присутні воднораз потяглися до ручок і аркушів паперу.
–  Для початку маленька розминка. З чим у вас пов’язується слово
«сталь»? Може, почнемо з тебе? Як тебе звуть?
–  Малина. Сталь пов’язується в мене з металургійним заводом.
–  Металургійний завод Стальова Воля, – докинув хтось. Деякі з
присутніх захихотіли.
–  Ну добре, а ти, індіанко? Як твоє ім’я?
–  Евка. У мене сталь асоціюється зі свистом.
–  Свистом? – здивувався Борис.
–  Який видає самурай, – пояснила Евка.
–  Непогано, – він занотував на дошці: «сталь = самурай». – Із чим
іще?
–  З холодом, метал холодний, – кинув хлопець ліворуч.
–  З блакиттю, – припустила я. «А чому б і ні?»
–  З акулою, бо вона сіра, гостра, хижа.
–  З хірургом, бо скальпель, – додала Евка.
–  Добре, – Борис занотовував чергові ідеї. – Досить. На завтра
кожен приносить по три проекти телевізійних роликів. Цільова група –
жінки середнього віку, схиблені на куховарстві. Решта даних у релізах.
Переходимо до реклами грецької оливи «Акрополіс». Прошу асоціацій.
–  До оливи? Загалом, без занурення в деталі?
–  Гм… – Борис став біля дошки.
–  Олива – це сонце, – кинула дівчина біля мене.
–  Енергія.
–  Краплина, важка від вітаміну, – брякнула я.
–  Літо і грецька таверна.
–  Виногроно.
–  Амфора.
–  Сатир, що полює на німф.
–  Ви шукаєте асоціації до оливи чи до вина? – втрутився Борис.
–  Олива завжди справедлива.
–  Спливає нагору, – докинув хтось.
–  Добре, закінчуємо наш брейншторминґ. На завтра по два сценарії
чи по кілька слоганів. Нагадаю вам наше гасло.
–  «Креативність і крапля шаленства»! – гаркнули ми хором.
Кінець робочого дня. А властиво, початок. П’ять ідей на восьму
ранку. І ні слова про заробіток.
7.07. Ми прийшли перед восьмою. Цього разу у джинсах і звичайних
майках. Тільки що Евка залишила кіски.
–  Я вклала в них стільки роботи, – пояснила вона.
–  А насправді?
–  Не мала сили розплітати.
Ми сіли там, де і вчора. І чекаємо. Рівно о восьмій з’явилася
решта товариства.
–  Перепрошую, але це моє місце, – звернувся до мене якийсь
тюхтій.
–  А де це написано?
–  Ніде, але всі про це знають.
–  Я не знаю.
–  Ти, певно, новенька? Можеш сісти біля комп’ютера.
–  І не ворухнуся, – сказала я твердо.
–  Я піду до Бориса, – спробував він мене налякати.
–  Краще піди до бібліотеки й попроси якусь із книжок з етикету, –
порадила йому Евка.
–  Я не читаю книжок, – похвалився тюхтій. – Шкода часу.
–  Що можна бачити, чути й відчувати, – кинула я.
Цієї миті ми почули значуще гмикання. Глянули на Бориса.
–  Товаришки зліва, я можу починати?
Це до нас.
–  Перепрошуємо, – буркнула Евка.
–  Вчора кожен отримав домашнє завдання. Прошу приготувати тексти.
Всі воднораз полізли до течок.
–  Почнемо з оливи. Хто перший?
–  Може, я? – зголосився миршавий білявчик. Відкашлявся й почав
читати:
«Акрополіс» олива – вітамінами щедра на диво».
«Акрополіс» олива – п’янка й золотиста, піднебіння твого
задоволення чисте».
«Олива «Акрополіс» – так! Енергії живлющий смак».
«Олива, мов Греція гаряча, зігріє, як сонце, тебе, споживаче».
Він закінчив. Евка штурхнула мене ліктем. Краєм ока я побачила, що
вона намагається притлумити сміх. Я не втрималась. Пирхнула, а за мною
Евка. Ми сміялися якихось п’ять секунд.
–  Ви почули щось смішне? – запитав Борис на диво холодно.
–  Взагалі-то ні, – пояснила Евка.
–  Взагалі-то ні? – грізним тоном повторив Борис. – Охоче послухав
би, що ви приготували до сьогоднішньої презентації. Прошу тиші.
Вислухаємо кілька слоганів авторства Еви.
–  Я не маю слоганів, – зізналась Евка. – Я приготувала загальні
концепції ролика.
–  Прошу, слухаємо.
–  Перший сценарій. Маленька грецька хатинка на стрімкому березі,
в ній дідусь, який помирає. До нього квапиться священик. Добігає,
захеканий, і тільки тоді виявляє, що забув оливу для соборування.
Підходить юна дівчина й подає йому пляшечку «Акрополісу». Священик
хвилину вагається, запитує: «Чи вона дівоча»? (Тобто чи перший це
віджим.) Дівчина шаріється й киває. Священик відправляє таїнство.
Дідусь браво оживає.
Евка змовкнула, чекаючи якоїсь реакції. Але реакції не було.
–  Чи я мушу розповісти другий сценарій?
–  Ні, з нас досить, – ствердив Борис. – Зосередимося на гаслах
Мокрогубого. Яке вам найбільше подобається?
–  Я думаю, що те останнє, – взяв голос тюхтій. – Воно викликає
асоціації з літом у Греції. Клієнт, чуючи цей слоган, розслаблюється,
думає про відпустку, має бажання…
–  А я вважаю, – присадив його Борис, – що найкращий перший.
–  Слушно, – озвався тюхтій, – просто, зрозуміло для пересічної
домогосподарки. І, що важливо, нагадує про живлющі властивості олії.
Зараз споживач шукає здорових продуктів.
–  Хто ще приготував рекламні гасла?
–  Я маю кілька, – зголосився тюхтій, – але не знаю, чи вони такі
ж добрі, як у Мокрогубого.
–  Гаразд, читай.
Тюхтій відкрив портфель і витяг два аркуші, списані дрібним, як
мак, почерком.
–  Я придумав трохи більше, – перепрошувальним тоном почав він, –
аби було з чого вибирати.
–  Прочитай перші п’ять, решту я перегляну вдома.
–  «Спробуй грецької оливи, будеш гарний і щасливий». «Акрополіс»
до салаток – найвластивіший додаток». «Акрополіс» – олива золота,
кожному снаги додасть!» «Акрополіс» – сонце у пляшці».
«Акрополіс» з першого віджиму, для здоров’я кожного стимул».
«Той, хто «Акрополіс» купить, змінить смак котлет і супу».
–  О’кей. Досить, – обірвав Борис, – непогано. Ми подумаємо, який
із них показати клієнтові. Решту ідей прошу скласти мені в течку.
Тепер переходимо до ножів.
–  То, може, я почну? – знову зголосився тюхтій. – Я приготував
дванадцять сценаріїв.
–  Досить, якщо ти представиш два, ну максимум три.
–  Гаразд, три, – тюхтій скинув окуляри, зробив глибокий вдих і
став випльовувати із себе речення зі швидкістю фабричного конвеєра.
–  Сценарій перший. Недільний вечір. Господиня готує вечерю для
чоловіка. На жаль, спізнюється, бо марудиться з тупими ножами.
Покраяла вже дві хлібини, але кожна скибка як не затовста, то дірява.
Жінка у розпачі робить подальші спроби, тим часом її чоловік позіхає
перед телевізором і чимраз частіше глипає на годинник. Урешті
вибирається до ресторану, де зустрічає чарівну сусідку. Засмучена
господиня зостається сама. І все через тупі ножі. З’являється гасло:
«Blue steel» – охоронець твого домашнього вогнища»
–  Боже, як банально, – шепнула до мене Евка.
–  Я чув, – поінформував нас Борис. – У тебе є інша ідея?
–  Звичайно, а знаєш, чому інша?
–  Охоче дізнаюсь, – усміхнувся Борис. Злостиво.
–  Бо я єдина керувалася гаслом вашої «копальні ідей». Хочете
почути? То тримайтеся за капелюхи, бо, як каже Воннеґут, ми можемо
опинитися за милю звідси. Ніч. Чорна постать тягне великий мішок.
Заходить до лазнички й захряс-кує двері. Чути жахливі звуки: він
затято рубає, пиляє, січе. За мить виходить із двома валізками.
З’являється напис: «Blue steel – для справжніх професіоналів».
Евка завершила. Запала глуха тиша.
–  У нашому гаслі йдеться про краплю шаленства, – нагадав Борис. –
Одну-єдину.
–  Судячи з вашої реакції, це якась дуже маленька крапля. Я
сказала б, краплинка, – відрубала Евка. – Хіба що ми маємо розбіжні
визначення шаленства.
До кінця робочого дня ми не озвались і словом.
* * *
–  Я цього не витримаю, – підвелась Йолька, вислухавши наш звіт
про другий робочий день. – Ви що, не знаєте, які ідеї є прохідними? Не
дивитеся телевізор? Не бачили реклами пральних порошків, маргарину?
–  Я думала, що в «Копальні» роблять ставку на оригінальність.
–  Вони роблять ставку на ефективність. А ефективність – це
заяложені схеми, стереотипи. Бо реклама має вплинути на широкі маси, а
ті маси… ну, ви й самі знаєте.
–  Люди не такі дурні. Я не вірю, – запсихувала Евка. – В житті не
повірю, що дурнувата реклама маргарину на когось впливає.
–  На думку спеціалістів, впливає, – зауважила Йолька.
–  А навіть якщо не впливає, то з часом уторовує собі шлях до
свідомості масового споживача, – додала я. Ми мали в універі лекції з
реклами.
–  Згодна. Споживач волів би чогось ліпшого, але якщо його немає?
Вони звикають до поетики переказу.
–  Про яку поетику ти говориш? – ухопилася за голову Евка.
–  Кожна маса одержує саме таку поетику, на яку заслуговує, –
філософськи зауважила Йолька.
–  Хіба цього не можна змінити, якось із тим боротися?
–  Спробуй. Я радо подивлюся, що в тебе вийде.
9.07. Сьогодні чергова презентація. Йолька вважає, що наша
остання.
–  Вас і так надто довго тримали, – докинула вона на втіху.
Побачимо. Ми мусили приготувати ідеї для роликів гарячого шоколаду
«Чокліта».
–  Поки ми перейдемо до мізкової атаки, швидка презентація ідей. Є
бажаючі? Може, для різноманітності…
–  Я охоче представлю свої ідеї, – обірвав Бориса тюхтій. – Бо я
приготував тридцять слоганів і десять сценаріїв. Почну зі слоганів:
«До тістечок і бісквіту пий «Чокліту» смаковиту». «Вип’єш чашку,
вип’єш дві, проясніє в голові». «Ласий шоколад «Чокліта» зиму обертає
в літо». «Чокліта» – чудо бакалії, здійсненна шоколадна мрія». «Ось
«Чокліти» філіжанки для Петруся і для Анки». «Чокліта», повна
молока, – випий, друже, не чекай».
–  Добре, дякую, старий. Ми, напевно, щось виберемо. Клієнтові
сподобається. А як там наші шалені корови? Шокують нас сьогодні якоюсь
ідеєю? Я до вас звертаюся, так-так, – кивнув він на нас. – І радо
послухаю, що випродукували ваші креативні мізки. Котра перша?
Я скулилась. Евка відкрила портфель.
–  Цього разу я намагалася не забувати про рекомендовану дозу
шаленства. Тільки одна краплинка. Отже, так. Спочатку в коридорі
лунають кроки. Десь віддалік неприємні звуки: крики, плач дитини,
виття пса тощо. Чуємо скрего тання ключа в замку. Двері прочиняються,
і ми врешті бачимо головну героїню: а властиво, тільки її руку, яка
стискає пачку «Чокліти». Жінка зачиняє двері, звуки моментально
стихають. Кладе коробку на стіл. Жодного музичного супроводу, тільки
голосне швидке биття серця. Жінка нервовим рухом витягає пакетик із
шоколадом, відвертається і вмикає чайник. Нетерпляче розриває пакетик,
висипає його вміст до горнятка. Чутно ще швидше биття серця. Заливає
шоколад водою. Розмішує. Чутно голосне ковтання слини. Крупним планом
– повні сексуальні губи, нафарбовані помадою шоколадного кольору.
Жінка облизується й підносить горнятко. Ковтає. Серце уповільнює ритм,
б’ється тепер поволі, спокійно. І це все.
–  А друга ідея?
–  Її немає.
–  Гресь придумав десять сценаріїв, а ти тільки один?
–  Ти вважаєш, що треба продукувати до нестями, бо кількість
переходить у якість? – виклично відповіла Евка.
–  Якщо ти більше нічого не маєш, можеш собі йти. До побачення, –
кинув Борис.
Евка підвелась. Я також. І це був останній день нашої праці в
«Копальні».
13.07. Ранній липневий полудень. Я щойно ввімкнула калорифери, бо
відчуваю, що мене добряче розбирає грип.
–  Я вже думала, що ти поділиш долю чоловіка королеви Вікторії, –
обізвалась Евка звідкись із-під ковдри.
–  А що з ним трапилось?
–  Він помер від тифу, бо при дворі зволікали з опалювальним
сезоном. Принаймні так стверджує Бідвел. Коли Вікторія врешті
зглянулася, було вже запізно. Чого ти, Йолю, плачеш?
Я глянула на Йольку. Вона витирала щоки гігієнічною хустинкою.
–  Що трапилось, Йоланто?
–  Щось із Віктором? – здогадалась Евка.
Йолька кивнула.
–  Я не хотіла вас засмучувати, бо ви і без мене маєте купу
проблем. Та «Копальня», відсутність хлопців і взагалі. Але коли Ева
згадала про Вікторію, щось у мені обірвалось.
–  Аж так погано? – розхвилювалась я. В Йольці нечасто щось
обривається. Правду кажучи, це вперше.
–  Віктор пішов. Учора ввечері. Він усе мені розповів, щиро.
Навіть не вимагав повернути обручку.
–  То весілля не буде? – запитала я.
–  А ти бачиш іншу можливість? – заревіла Йолька. – Якщо він уже
місяць зустрічається з Госею?
–  Тією секретаркою? – запитала Евка. – А що ж із кредитом? Що із
сукнею, квітами і всім іншим?
–  Може, Гося у тебе їх відкупить?
–  Малино!!! – гаркнула Евка.
–  Я тільки пожартувала. Заради підняття настрою.
Йолька прокоментувала мої спроби, витягши наступну хустинку.
–  Що з коштами? – повторила своє запитання Евка.
–  Віктор обіцяв відшкодувати всі витрати. Він такий!
–  Який? – знетямилась Евка. – Та це ж, мабуть, нормально, що він
понесе збитки. Хто має платити, твої батьки? Досить, що ти вплутала їх
у той кредит.
–  Ти намагаєшся мене цим розрадити? – поцікавилась Йолька.
–  Ні. Я просто уточнюю факти. Віктор не робить нічого
виняткового. Це нормально, що він розплачується за свій вчинок.
–  То покажи мені інших, які погоджуються розплачуватися. Ну
покажи! – крикнула Йолька. – Рафал навіть не запитав Малину, як вона
почувалася після розриву. Зайшов тільки забрати обручку. Анчин Пйотрек
просто виставив її валізки за двері. Вона мусила ночувати в мене. Твій
Анджей повідомив тебе про розрив телефоном, бо боявся сцени.
Вразливий. Один тільки Віктор поводився на рівні.
–  Тобто як? – запитала я. – Що він конкретно тобі сказав?
–  Прийшов учора приблизно о сьомій тридцять, – почала свою
оповідь Йолька. – Так, незадовго до новин. Приніс квіти.
–  Піжон, – озвалась Евка.
–  Приніс квіти, – з натиском повторила Йолька, – і сказав, що ми
повинні серйозно поговорити. Я зразу відчула, що тут щось не так, але
взяла себе в руки. Запарила чай, принесла пиріг.
–  Домашня атмосфера, – підсумувала Евка.
–  Віктор з’їв два шматки, а потім перейшов до суті. Зізнався, що
вже місяць бачиться з Гоською. Що закоханий, принаймні йому так
здається. Сказав, що це сильніше від нього і що він нарешті зрозумів…
–  … що таке справжнє життя, – закінчила Евка. – Повів свіжого
вітру на великій весняній луці.
–  Він ужив саме ці слова, – здивувалась Йолька.
–  А він часом не згадував про кров, що кружляє в його жилах?
–  Згадував, і зрештою заявив, що в такій ситуації треба відмінити
наше весілля.
–  А ти?
–  Сказала, щоб він не робив похапливих рухів. Мені болить його
зрада, але це ще не привід для розірвання заручин. Ми разом уже кілька
років. Добре знайомі, пасуємо одне до одного, шкода нищити все це
через якусь там інтрижку.
–  Боже, Йолько, – покрутила головою Евка. – Ні краплі гідності.
–  Гідність гарно виглядає в мексиканському серіалі. У житті
спрацьовує прагматизм.
–  Віктор, імовірно, має іншу думку. Йолька підтвердила і знову
зарюмсала.
–  Він сказав, що був зі мною, бо думав, що більше не закохається.
Змирився з тим, що на нього в житті вже нічого не чекає. Зробив ставку
на стабільність і безпеку. Але коли зустрів Госю…
–  … щось відтануло в його заледенілому серці?
–  Ево, звідки ти все це знаєш?
–  Це велика таємниця. Колись я вам її розкрию.
Запала тиша, яку переривало Йольчине хлипання.
–  Шкода, що все вийшло на яв тільки тепер, – прошептала Евка,
потираючи чоло, мовби чимось заклопотана.
–  Шкода, що це взагалі вийшло на яв, – зітхнула Йолька.
–  Що ти тепер робитимеш? – запитала я.
–  Не знаю. Я геть розгублена. Намагаюся знайти якесь пояснення. У
чому моя провина? Що я зробила не так? І чим я на це заслужила?
–  Ти говориш, як деякі хворі на рак, – форкнула Евка. – Такі речі
просто стаються. Хтось потрапляє під трамвай, а хтось виграє в
тоталізатор. Тут немає ні провини, ні заслуги.
–  Я не вірю. Мусив бути якийсь привід. Я вже й сама не знаю.
Може, все через те, що я приятелюю з вами?
Нам відібрало мову, тоді Йолька пояснила:
–  Може, ваше невезіння перейшло на мене? Хіба ви не чули, що є
люди, котрі мають у собі негативну енергію. Приносять нещастя собі та
іншим.
–  У мене немає слів, Йолько. Ти віриш у такі речі?
–  Я тільки замислилася. Просто не можу зрозуміти. Я так стараюся.
Нікому не роблю кривди. Чому мені не щастить? Адже має бути якесь
пояснення.
–  Може, ти надто до нього підлещувалась?
–  Я намагалася дотримуватися здорових пропорцій. Домашня
атмосфера і щіпка хвилюючої жіночості.
Я придивилася до Йольки. Про яку там щіпку мова?
–  У чому полягала та щіпка хвилюючої жіночості?
–  Ну, розумієте… – почервоніла Йолька. – Деколи я не носила
бюстгальтер. І, і… я маю на стегні витатуювану трояндочку. Спеціально
для нього.
–  Крапля шаленства, – кивнула Евка.
–  Але, мабуть, не завелика? – злякалась Йолька.
–  В самий раз, щоб працювати в «Копальні».
15.07. Триває справа втішання Йольки. Поза тим ми шукаємо роботу і
квартирантів на моє місце. Тобто збираємося шукати. Наразі немає часу
через Йольку. Я починаю замислюватися над теорією невезіння. Може,
тримаючись утрьох, ми й справді випромінюємо забагато негативної
енергії? Щось у тому є.
17.07. – Слухай, Малино, ти не сходила б зі мною до ворожки?
І хто це говорить? Свіжоспечений психолог?
–  Чому б і ні? А коли?
–  Зараз. Я записалася на сеанс. Ми можемо прийти всі троє.
–  Класно, я дзвоню до Евки.
* * *
Через годину.
–  Доброго дня. Ми до Касандри. Ворожки.
–  Інтерпретатора майбутнього, – виправила мене Касандра,
непоказна худа жінка середнього віку. – Прошу заходити.
Ми зайшли до кімнати, захаращеної дрібничками аж до люстри. Яку
бабусі. Невже всі ворожки мають такий гармидер?
–  Сідайте тут, поряд, – указала вона на канапу, повну гаптованих
подушечок, сплячих котів і плюшевих ведмедиків. – Або ні. Я відчуваю
недобру вібрацію, коли ви отак разом сидите.
Йолька таки має рацію! Питання тільки, котра з нас випромінює ту
гидоту? А якщо раптом я?
–  Оплата наперед, – поінформувала нас Касандра, накидаючи широке
кімоно у срібні зірки – для підсилення атмосфери. – Разом дев’яносто
злотих.
–  І не буде жодної знижки? – зважилася запитати Йолька.
–  Ви не в супермаркеті. Це серйозна робота, тим важча, що вас
троє. Треба зосередитися, щоб виловити із шумовиння суперечливих даних
потрібну інформацію.
А надто тому, що я буду інтерпретувати майбутнє всім трьом
водночас.
–  Хто тут говорить про супермаркет? – зауважила Евка. – Ми
платимо по тридцять злотих і вимагаємо індивідуальної ворожби.
–  Колективна ворожба значно складніша, – просвітила нас ворожка,
спокійно закурюючи сигарету.
–  Гарні байки, – буркнула Евка під ніс.
–  Я відчуваю, в тобі багато негативної енергії.
–  Ви могли б розвинути тему? – пожвавилась Йолька, помітно
задоволена тим, що знайшла причину своїх негараздів.
–  Що тут розвивати? – Касандра дмухнула в нас димом. – Усе дуже
просто. Негативна енергія, багато внутрішньої напруги. Ну, беремося до
роботи. Нехай кожна скаже, яку має проблему.
–  Я думала, що це покажуть карти, – здивувалась я.
–  Покажуть, але я волію впевнитися. Почнемо з білявки.
–  Ну так от, я самотня, донедавна нещасливо закохана і не маю
роботи.
–  А ти, чорна?
–  Я самотня, донедавна нещасливо закохана і не маю роботи.
–  Зрозуміло, тепер ти, – звернулася вона до Йольки.
–  Я самотня, дуже нещасливо закохана і теж не маю роботи.
–  Тоді все ясно. Ти дама бубна, ти дама пік, а ти дама жир.
–  Але в мене каштанове волосся, – заперечила Йолька.
–  Наразі. Скоро ти його висвітлиш. Добре, що ми тут бачимо?
Любовні розчарування, туга за коханням, розбиті серця, проблеми з
роботою…
–  Це ми й самі знаємо, – шепнула до нас Евка.
–  Не заважати. Одна з вас дуже страждає. Розсталася з чоловіком і
не може того переболіти.
–  Це я! – крикнула Йолька.
–  Я саме мала сказати. Дама жир. Він зоставив тебе заради іншої.
І не повернеться.
–  Чому?
–  Бо закохався.
–  Я питаю, чому так вийшло? Чому я мушу страждати?
–  Все має свій сенс, – ворожка зручно всілася. – Все. Кожна
зустріч, сварка. Ти здобуваєш досвід. Завдяки цьому, що була з тим, як
там його…
–  Віктором.
–  Власне, ти здобула цінний досвід. Щось довідалася про
чоловіків.
–  Так, – пирхнула Йолька. – Я довідалася, що їм не можна
довіряти. Що ніколи невідомо, що їм стрілить в голову. Що жодна
методика не спрацьовує.
–  А може, завдяки зустрічі з тобою щось одержав Віктор?
–  Що мене обходять його зиски, якщо він пішов до іншої?
–  У житті так уже є, що ми раз беремо, а раз віддаємо. Ти дала
щось Вікторові, тобі дасть хтось інший. Ти найліпше це зрозумієш,
уявивши собі великий мурашник. Тисячі мурашок, які оминають одна одну.
Припустімо, одна з них, мурашка X, сказала щось приязне іншій мурашці.
Та, підбадьорена, допомогла ще одній. І так за чергою, цілий ланцюжок.
У якийсь момент позитивна енергія повертається до мурашки X. Хтось і
їй допоможе у скруті.
–  Чому до мене нічого не повертається? – зажурилась Йолька. –
Адже я завжди була доброзичливою до людей.
Поступаюся місцем старшим, подаю дрібні жебракам, нікому не
зробила кривди.
–  Це не так просто. Добра енергія може повернутися тільки
наприкінці життя. Поза тим, вона не мусить повернутися до тебе. Може
перейти на твоїх батьків, на когось із твоїх близьких.
–  Проблема в тому, що невідомо, на кого й коли, – із сумнівом
озвалась Евка.
–  Але все має сенс. Часом ми злостимося, що в нас із-під носа
пішов автобус. Але, може, завдяки цьому хтось інший устиг на роботу.
–  Або хтось інший важливіший від мене. Я справді в розпачі, але ж
Госька з Віктором щасливі. Мене це якось не розчулює.
–  Ти мусиш навчитися тішитися щастям інших, – порадила їй Евка.
–  Дуже дякую.
–  Ти мусиш навчитися бачити сенс, – порадила Касандра.
–  Навіщо? – розхвилювалась Йолька. – Що це мені дасть, якщо я так
чи йнак не можу передбачити наслідків своєї поведінки? Знаю тільки, що
я якось впливаю на інших. Але як? Якою мірою? Чи це до мене
повернеться? Я не можу перевірити іншу можливість. Можу тільки сказати
собі, що мої вчинки мають сенс. Дарма, як я вчиню, це завжди має
якийсь сенс. Але який сенс того сенсу?
–  І де тут місце для вільного вибору? – додала Евка. – Все має
якесь значення, кожен наш крок має якийсь сенс, бо завдяки йому може
трапитися те і се. Отож існує якась доля, що все заздалегідь визначає
і призначає. А якщо існує це призначення, то немає вільної волі. Немає
волі, все розписано заздалегідь.
–  Звичайно, – визнала Касандра. – І завдяки цьому я й заробляю на
кусень хліба.
* * *
–  Кусень хліба з добрячим шматком шинки, – підсумувала Евка,
порпаючись у гаманці. – Стільки проциндрити, просто свинство.
–  Принаймні ми дізналися, що перед нами відкриваються нові
можливості, – озвалась Йолька.
–  І настають зміни, а на нас чекають нові виклики долі, – додала
я.
–  Таке і я можу наворожити. Ми здобудемо новий цінний досвід.
Познайомимося з новими людьми і будемо шукати нові розв’язання. Чимало
справ завершиться, а чимало розпочнеться. Мусимо лише зберегти
здоровий глузд і обачно придивлятися до оточення.
–  Єдина конкретика – це Віктор. Вона сказала, що він пішов і не
повернеться.
–  Хоч так, – зітхнула Евка. – А якщо це певняк, то я нарешті можу
вам розповісти.
–  Стартуй, – присунулась я ближче.
–  Малина знає моє ставлення до Віктора.
–  Я теж, – озвалась Йолька. – На жаль, ти не приховувала своєї
антипатії.
–  А знаєш чому? Пам’ятаєш, як ми з тобою познайомились якихось
три роки тому, на вечірці?
–  В Анки. Три з половиною роки тому. Саме на Масляну.
–  Можливо, – погодилась Евка.
–  Ти прийшла з Анджеєм, а я з Віктором.
–  За якийсь тиждень після забави твій хлопець завернув до мене,
ніби на хвилинку. Мене це особливо не здивувало. Проходив мимо, то й
зайшов. Ми обмінялися поглядами на погоду, сесію, вранішні пробки.
Жодних дражливих тем. Посібник з етикету.
–  Ну і? – нетерпеливилась Полька, дедалі більше нервуючись.
–  Раптом Віктор підвівся і каже, що тільки тепер відчуває, що
таке справжнє життя. Що коли він зі мною познайомився, щось наче
відтануло в його заледенілому серці.
–  Боже, – воднораз прошепотіли ми з Полькою.
–  Благав, щоб я розірвала з Анджеєм. А коли я нагадала про тебе,
сказав, що ваші стосунки є помилкою.
–  Але зрозумів він це тільки тоді, коли побачив тебе? – запитала
я.
–  Так, бо тільки тоді хтось зірвав йому з очей шори. Згадував
також про повів весняного вітру, про крила, що зненацька виросли в
нього за плечима, наче вони могли б вирости в іншому місці. Солодкі
балачки для фанаток дамських романів.
–  І що ти йому відповіла?
–  Полю, подумай, що я могла йому відповісти? Адже він повернувся
до тебе.
–  Тепер я пригадую той вікенд у Касинці. Пам’ятаєте дивні
Вікторові фрази?
–  Ти змарнувала мені три роки життя, знаєш? – озвалась Йолька по
довгій паузі.
–  Яким це чином? – обурилась я. – Бо відмовила хлопцеві подруги?
–  Бо ти не розповіла про це мені. – Йолька зайшлася плачем. – Я
три роки жила в омані!
–  Ти поводишся, як дружина Лебедя, – нагадала я. – Дивишся тільки
на кінцівку і перекреслюєш усі ті хвилини щастя, які…
–  Що мені до якихось там лебедів! – гаркнула Йолька. – Вигаданих
за пивом! Не було жодних хвилин щастя, розумієш? Я тільки думала, що
вони є!
–  Йолю, – озвалась Евка, помітно роздратована. – Загляньмо в
минуле. Уяви собі, що до тебе приходить дівчина, котру ти ледь
пам’ятаєш з вечірки…
–  Неправда, я чудово тебе запам’ятала, – запротестувала Йолька, –
і навіть полюбила.
–  І зі взаємністю. Але це ще не дружба. Ми щойно познайомились.
Тож уяви собі, що дівчина приходить до тебе і каже: «Слухай, твій
хлопець закохався в мене». Ти повірила б?
–  Ні, – визнала Йолька.
–  Про це ж і йшлося, – зітхнула Евка. З полегшенням, що до Йольки
нарешті щось дійшло.
–  Але потім? Потім ти могла мені сказати?
–  Коли саме? Ми півроку не бачились.
–  Згодом, восени. Почалися спільні вечірки, походи до кіно і в
гори.
–  Гаразд. Тільки от Віктор поводився щодо мене бездоганно. Я
подумала, що це був одноразовий заскок і заспокоїлась.
–  Але мені ти могла сказати, – все ще бурмосилась Йолька. – Тоді
ми вже були подругами.
–  Я мала таку думку, але на Новий рік ти виголосила, що Віктор –
це твоя половинка. «Він мав дивні вибрики, але це минуло. Ми
притерлися». Пам’ятаєш свої слова?
–  Яка ж я була наївна, – знову захлипала Йолька. – Я жила
ілюзіями! Витратила стільки бабок! За що мені це все? Нехай мені хтось
урешті відповість?! За що?
Що можна відповісти психологові?
–  Ні за що. Без приводу, – пояснила я. – Пам’ятай про цінний
досвід, який ти здобула.
–  До дупи такий досвід! Чуєш?! – гримнула Йолька.
–  Тобі не треба порадитися зі спеціалістом?
–  До дупи спеціалістів! Я нещаслива!
–  Ми знаємо, – гнула я своєї, – але це ще не привід, аби так
верещати. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.
–  Малино, ти не могла б вийти зі мною до кухні? – сказала Евка на
диво понурим голосом.
–  Ну?
–  Ти копаєш по живому.
–  Я застосовую ті ж аргументи, які застосовано щодо мене.
Неодноразово застосовано.
–  Це, власне, і називається копати по живому, – з натиском
повторила Евка.
–  Якщо я мусила вислуховувати…
–  Ти б’єш нижче пояса.
–  Може, я не розуміюся на анатомії. Але гадаю, що…
–  Це не питання анатомії, – підвищила голос Евка, – а тільки
чутливості, якщо це щось для тебе означає!
–  Кажеш, чутливості! А де Йолька ховала свою чутливість, коли
страждала я?
У цю мить ми почули гучне грюкання.
–  Ти задоволена? – запитала Евка.
18.07. Певно, що ні. Я хотіла відігратися на Йольці. Помститися їй
за байдужість. Нехай відчує, що це таке. Людина конає, пригнічена
проблемами, а подруга пропонує їй відвідати поліклініку, ще й вимагає
контролювати емоції.
Я думала, що відчую сатисфакцію, яку дехто називає солодкістю
помсти.
–  Що мене попустить, – пояснювала я Йольці.
Замучена докорами сумління, я зателефонувала ще того ж дня, але
Йолька не взяла слухавку. Сьогодні ввечері ми заскочили її вдома.
Спочатку вона не подавала ознак життя, але її зрадив шурхіт в ділянці
вічка. «В тебе немає виходу, – забубоніла на цілу сходову клітку
Евка. – Ми знаємо, що ти тут». Йолька відчинила всі чотири замки,
відтак демонстративно почалапала на кухню. Ми за нею. Усілися
навпроти, і я одразу перейшла до конкретики.
–  Чому ти раніше не сказала, що мої поради так тебе дратують? –
допитувалася Йолька.
–  Я ж не асертивна, не вмію отак напрямець атакувати.
–  Вчора ти вміла.
–  Я розлютилася. Ми терпляче втішали тебе чотири дні, а ти так
налетіла на Евку. Я подумала, що хтось урешті повинен тебе присадити.
–  І присадила, – Йолька витерла велику важку сльозу, яка ліниво
котилась по її щоці.
Я почулася зовсім кепсько. Втупилась у підлогу, гризучи кінчик
великого пальця.
–  Я хотіла б це якось виправити, – обізвалась по довгій-довгій
паузі.
–  Все гаразд, – вона простягла мокру від носовичка долоню. –
Кожна з нас трохи завинила. Я, ти, може, навіть ти, Евко. Бо якби ти
тоді зателефонувала до мене, хоч я і знаю, що це нічого не змінило б…
Добре, краще змінимо тему.
–  Я за, – підхопила я. – Цей… що ти, власне, робиш улітку?
–  Не знаю. Після розриву з Віктором у мене завалилися всі плани.
Ще мить – і Йолька знову розклеїться. Треба опанувати ситуацію.
–  А що з роботою?
–  Нічого. Та халтура, яку мені знайшов Віктор, уже не актуальна.
Зі зрозумілих тобі причин.
–  Нема за чим шкодувати, – не здавалась я. – Ти тільки
занудьгувала б у місті.
–  Це мало бути на узбережжі, в пафосному пансіонаті. – Йольчині
очі підозріло заблищали.
–  Ти ж знаєш, яке в нас море. Брудний пісок і масні плями на
крижаних хвилях.
–  Малино, я ціную твої зусилля, але, може, ми і справді змінимо
тему?
–  Охоче. Тільки про що тоді говорити?
–  Долар упав, – утрутилась Евка, яка досі мовчала як могила.
–  Це несамовито, – відгукнулась Йолька.
–  А я переїжджаю, – зробила я останню спробу.
–  Знаю, а коли?
–  Через десять днів.
–  Шукаєш когось на своє місце?
–  Ми над цим думаємо, – підтримала мене Евка.
Наразі ми дійшли рішення, що треба шукати. Але на нас звалилося
стільки клопотів, що несила було зосередитися. Понад те, ми й надалі
ганяємо в пошуках роботи. Тобто ми дійшли рішення, що треба ганяти.
Може, завтра?
19.07. Треба почати б.
21.07. Тепер уже і справді непереливки. Завтра почнемо.
22.07. Ми мусимо почати, але я запізно встала. Все через погоду.
Несприятливі метеоумови. Що можна робити у сірий сльотавий літній
вечір?
–  Можна написати оголошення, – запропонувала Йолька.
–  Або посидіти за малим пивом, – кинула Евка.
Тож ми сидимо за одним великим на всіх. Виходить дешевше.
–  Я сьогодні ходила на співбесіду, – повідомила нам Йолька. –
Вони шукали психологів для міжперсональної комунікації.
–  І що?
–  Приходжу в офіс. Показую резюме, розповідаю про себе. Чувак
вислухав і питає, чи я закінчила курси психотерапевтів. Відповідаю, що
ні, бо не збираюся бути терапевтом. Поза тим, це дорогі курси, я
воліла вкладати гроші у вивчення німецької.
–  І що він на це?
–  Заявив, що шукає когось із психотерапевтичною підготовкою, а я
її не маю. Тоді я питаю, які курси він мені порадив би. Знаєте, що він
відповів?
–  Ну?
–  Цитую: «Я не можу нічого вам порадити, бо якби я це зробив, ви
могли б сподіватися, що згодом я вас візьму, а я не можу вам цього
обіцяти». А я тільки просила поради.
–  Боже, яка підозріливість. Якийсь маніяк.
–  Колишній психотерапевт, а тепер директор школи менеджменту.
–  Що ти тепер робитимеш? – запитала я.
–  Здурію й замовлю ще одне. По правді, у мене до першого
зосталося тридцять злотих. Але я маю це десь.
Ну-ну. Назрівають зміни.
23.07. Ми врешті почали шукати. Евка прийшла до мене близько
другої, і ми сіли писати оголошення. Це нелегка справа. Треба
обміркувати зміст, приготувати папір, зарядити принтер. Виявилося, що
закінчився порошок. Тож будемо писати від руки.
–  Пиши: «Вишукана квартира для двох осіб».
–  Вишуканою може бути сцена у фільмі, – скривилась Евка, – а не
квартира.
–  Добре, закресли. Але я додала б «терміново». Ми маємо чотири
дні.
–  Та ти що! Якщо написати «терміново», будуть чіплятися до кожної
дрібниці. Просто «здається» і край. Тобі не пече, ти маєш час.
–  Припустімо, – дошкульно всміхнулась я. – А якщо я нікого не
знайду?
–  Плюнь і розітри.
–  А якщо все ж таки?
–  Тоді і будемо перейматися. Знаєш, скільки ще годин?
–  Небагато. Добре, пишемо ці оголошення. Бо я вже відчуваю
напругу. Чого ми стільки чекали?
–  Ми чекали позитивного розвитку подій, – пояснила Евка. – Який
не настав.
–  Він ніколи й не настане, хіба не знаєш закону Мерфі? Як щось
уже має піти кепсько, то так і піде. Мабуть, я почну вірити в Анчину
теорію.
–  Певно, в Йольчину?
–  Ні, в Анчину. Вона вигадала її після розриву з Пйотром.
–  Тобто після того, як він став жити з Лешеком?
–  Ну. Бо Анка, побачивши свої валізки на сходовій клітці, сказала
собі, що світ – це театр, у якому ми граємо згори розписані ролі.
–  Нічого нового.
–  Зажди. Спочатку кожен витягає аркуш із роллю, щоб усе було
справедливо. Потім народжується й забуває про той аркуш. Але в міру
дозрівання чимраз частіше усвідомлює, що грає щось, уже здавна
призначене. Намагається з тим боротися, змінити це призначення долі.
Б’ється, розривається, стає на роги. Все марно. Без шансів. Якщо ти
витягнув роль невдахи, зостанешся невдахою.
–  Знаєш що, Малино? Коли я дивлюся на наш світ, то думаю, що
автор п’єси мусив бути жахливим песимістом. Більшість людей грає ролі
невдах.
24.07. Я – так точно. Не зуміла причарувати Симпатичного (і знову
незнайомого). Не змогла знайти роботу, а останнім часом повернулася до
кулінарного безуму. Головним чином кількісного, бо про якість не варто
й згадувати. Хліб, обмочений в олії, кіло рису з маслом, казан
копиток, политих смальцем. Затоптати, залити пивом, виблювати. Мабуть,
час провідати Губку. Зроблю це завтра. Все зроблю завтра. Бо навіщо
робити щось сьогодні, якщо так чи йнак відомо, що нічого з цього не
вийде?
26.07. Післязавтра я мушу переїжджати, а ми ще не встигли
порозклеювати оголошення. На додачу зателефонувала мама. З великим
скандалом.
–  Малино? Добре, що я нарешті тебе впіймала.
–  Нарешті? Я майже не виходжу з хати.
–  І не можеш підійти до телефону, коли я дзвоню?
–  Але я підходила.
–  Підходила, підходила. Два тижні дзвоню, а тобі ліньки взяти
слухавку! Інші доньки приїдуть, поцікавляться, що там у старенької
матері.
–  Ти не стара, – наважилась я її злагодити.
–  Не змінюй тему!
–  Мамо, я щотижня до вас телефоную.
–  Ну ясно. Ти щотижня телефонуєш, провідуєш нас раз на місяць і
думаєш, що тобі можна вибачити? А я кажу, що не можна.
–  Що вибачити? – не зрозуміла я.
–  Нехтування обов’язками щодо розгубленої матері, хворобливого
брата й сивої бабусі.
Ой. бабуся страшенно образилася б.
–  Що знову трапилось?
–  А що, щось мусило трапитись? Я не можу задзвонити отак, щоби
нагадати тобі про занедбану родину, яка поневіряється у провінції?
–  То нічого не трапилося?
–  Не починай речення з «то». Трапилось. Я одержала листа з
Німеччини.
–  Від батька?
–  Від його нової дружини. Незаконної. Вона дізналася про мій
виступ по телебаченню і пише, що я несправедлива. Я – несправедлива,
ти можеш у це повірити?
Можу. Я зберегла цю думку для себе. Понад те, я не порушувала
справу її виступу перед п’ятьма мільйонами телеглядачів, спраглих
дешевої розваги.
–  Чому вона так вважає?
–  Пише, що в Едека цукровий діабет, і звідси його дивакувата
поведінка. Можеш собі уявити?
–  Якби вона написала, що в нього шизофренія, мені було б легше.
–  Чому ти завжди така цинічна? Бездушна, байдужа!
–  Мамо, мені складно перейматися цукровим діабетом людини, котра
протягом п’ятнадцяти років навіть не привітала мене з днем народження.
Я співчуваю батькові, але…
–  Я не казала про батька! – обрізала вона. – Ти байдужа до мене,
до моїх мук!
–  Не розумію. Що я такого сказала?
–  Нічого, і саме це я маю на увазі! Я розповідаю тобі про свої
проблеми, а ти підсміюєшся.
–  Але ти говорила про батьків діабет! – підвищила я голос.
–  І ти вважаєш, що це не проблема? Це проблема! Величезна! Коли я
подумаю, що Ірек теж колись може мати діабет… Я не сплю ночами. Але
тобі цього не зрозуміти, ти не знаєш, що може відчувати любляча матір.
І ніколи не дізнаєшся. Бо в тебе замість серця камінь, повний цинізму,
іронії та байдужості!
За нормальних обставин я просто відклала б слухавку на безпечну
відстань і спокійно почекала б. Але не тепер. Я не збираюся бути
мішенню для власної матері. Тож хряснула апаратом об стіну. І дуже
добре. Навіщо мені телефон? Навіщо телефон самотній жінці, котра не
має грошей навіть на абонентну плату?
* * *
–  Чудово, – розвела руками Евка. – Треба буде переписати
оголошення. Ми подали твій номер.
–  Ми можемо привезти апарат від тебе, при нагоді заглянемо до…
–  Ми нікуди не заглянемо, бо в нас на це не вистачить!
–  Навіть на маленьке-премаленьке пивце?
Маленьке-премаленьке – це половина великого й коштує половину, а
не дві третини. Його подають тільки знайомі бармени.
–  На жодне. Жарти вбік. На порозі стоїть жорстока реальність, і
ми мусимо гідно її зустріти. Натверезо.
–  Тоді я нікуди не піду, – полякала я.
–  Малино, мені теж важко, – вона присіла на край дивана й
похнюпилась.
–  Через чувака? Напевно. Ти завжди думаєш тільки про чуваків!
–  Не називай його так! Ніякий він не чувак, він Томек.
–  Добре, нехай буде Томек.
–  Він навіть хтось більший, – тягнула вона. – Він просто
супер-Томек. А я його відшила.
–  Мабуть, не скажеш, що через ворожбу?
–  Через ворожбу. Я злякалася тих сліз і зради.
–  Але ми обидві знаємо, що це стосувалось Йольки.
–  Тепер так, а раніше? Бабуся говорила про шатенку.
–  Таж ти маєш чорне волосся.
–  На світлі видно каштановий відблиск. Я подумала так: якщо
ворожба стосується шатенки, то зрада й сльози чекають на мене влітку,
бо саме влітку, при яскравому сонці я темна шатенка. Ну і я з ним
розійшлася.
–  Коли?
–  Десятого липня. Ми були разом десять чудових днів, яких я
ніколи не забуду.
–  І про які я нічого не знала, – значуще глипнула я. – Я починаю
сумніватися, що ми подруги.
–  Зі мною зараз щось трапиться. Справді. – Евка підвелась і
вийшла на кухню.
Я кинулася на диван, аж вистрілила пружина. А нехай все
завалюється. Що мені до того? Кинулася ще раз.
–  Що ти там трощиш? – виглянула з кухні Евка.
–  Сценографію до п’єси «Падіння Малини С».
–  Краще сідай виправляти оголошення. Але спершу відміни те, що ти
сказала.
–  Відміняю й перепрошую. Цього досить?
–  Коротко й ясно, але за такої ситуації я не вимагатиму
більшого. – Евка сіла за стіл і почала закреслювати номери телефонів.
–  Зараза, вже п’ята. Я починаю нервувати.
–  Спокійно, Малино. В найгіршому випадку заплатиш ще за один
місяць.
–  Чим?!
–  Подумаємо.
–  Ти говориш, як політики. «Подумаємо, зробимо відповідні кроки,
окреслимо напрямок дій».
–  Малино, заспокойся. Це ще не кінець світу. Це тільки кілька
старих соток.
–  Яких у мене немає!
Я заходилася гризти великий палець. Останнім часом я весь час це
роблю.
–  Якщо ти не перестанеш, у тебе скоро залишиться чотири пальці, –
настачала мене Евка.
–  Якщо в моєму житті щось не зміниться, проблема чотирьох пальців
не надто мене турбуватиме. Я за крок від безуму.
–  Добре, я закінчила. Ходімо порозклеюємо.
Ми вийшли.
–  Трохи занадто світло. Нерозумно отак розвішувати при людях, –
сказала я, обдивляючись довкруж.
–  Давай скотч. Ми ж не пропонуємо сексуальні послуги. Ми тільки
шукаємо квартирантів. Добре, приклеїлося.
Ми пішли далі, позначаючи дорогу оголошеннями. Зупинилися біля
таблички на вулиці Святої Анни.
–  Наклеїмо два. Тут ходить багато студентів.
–  Може, під час сесії. Але не влітку.
Я зиркнула на годинник. Уже по восьмій. Що мене змусило стільки
зволікати?
Евка саме морочилася зі скотчем, коли повз нас пройшли двоє
хлопців. Почали читати. Я трохи відсунулася.
–  Малино, не спи, давай оголошення.
Я подала їй, бордова аж по кінчики нігтів. Один із хлопців, з
вигляду студент, почав голосно читати.
–  «Квартира для двох осіб». Чуєш, Яцеку, це для нас. Відколи ця
квартира?
–  Якщо для вас, то навіть від завтра, – всміхнулась Евка.
Звабливо.
–  Далеко?
–  Дільниця Старовіслянської, два кроки звідси.
–  Дорого?
–  Тільки 450 злотих плюс квартплата. Зате маєте велику кімнату з
кухонною нішею й лазничку. А також інші вигоди.
–  Коли можна подивитися? – запитав інший хлопець.
–  Найкраще сьогодні, – запропонувала Евка. – Дати вам адресу?
Вони записали і сказали, що зайдуть об одинадцятій. Обидва. Ми
пішли наліпити останні два оголошення, аби рушити додому. Треба трохи
вирівняти територію.
–  Мені здається, вони ковтнули наживку, – озвалась Евка.
–  Нічого не кажи, бо зурочиш.
–  Зайдемо на мале?
–  Але тільки на одне.
Була майже десята, коли ми завернули до «Алхімії». Спокійно
вицмулили одне велике. Час повертатися.
–  І то негайно. Майже одинадцята.
–  Не перебільшуй, – заспокоїла мене Евка. – Ще цілих п’ятнадцять
хвилин. Ми дійдемо за п’ять. Зостанеться десять.
–  Не знаю, чи встигну прибрати за десять хвилин.
–  Зі мною? Легко.
Ми встигли. Розправити накидки. Брудні лахи й папери до шафи.
Тарілки, склянки й пательні під ліжко. Ліхтарики для настрою.
Похлюпати дезодорантом. Відчинити вікно. Зачесатися. Підкоректувати
очі.
–  Одинадцята нуль три. Ти маєш блиск для губ?
–  Лежить біля цукру. Вони прийдуть?
–  Мусять.
Дзвінок. Прийшли.
–  Гарно тут у вас. Настрій. Стільки ліхтариків.
–  Дякуємо. Хочете побачити лазничку? – я прочинила двері.
–  Це і є лазничка? Су-упер, – озвався вищий, здається, Яцек. –
Останнім часом я ходив купатися до студентського гуртожитку.
–  Ну-у, – притакнув другий. – Улітку ще нічого, а от узимку… Коли
ми йшли Алеями в тюрбанах, не було людини, яка не оглянулася б.
–  Ми протрималися до березня, – додав Яцек.
–  Це і так довго, – з повагою сказала Евка.
–  Ну-у, – притакнув товариш Яцека. – В листопаді ми платили
тільки по сто злотих. Коли позвозили свій мотлох, власник підвищив іще
на двісті. В грудні, коли ми вже осіли, пригнав із новою надбавкою.
–  А під час сесії, коли людина не має часу навіть на сон, а що
вже казати про пошуки іншого житла, забажав по чотириста з носа. Потім
ще наказав нам відгортати сніг, прибирати на сходовій клітці й тягати
вугілля.
–  Коли він став вимагати поремонтувати дах, ми виїхали.
–  Останні місяці спали де прийдеться, але скільки так можна,
правда?
Ми з розумінням покивали. Власне, скільки так можна.
–  Ну і шукаємо чогось, якоїсь хати чи що, – поінформував нас
Яцек.
–  І трапили дуже вдало, бо ми саме шукаємо когось до хати, –
відказала йому Евка. Хвилину ми стояли мовчки, покивуючи головами. Що
ніби зважуємо, розмірковуємо.
–  То як, Яцеку? – озвався нижчий. – Беремо, ні?
–  Треба підписати якусь угоду чи ви покладетеся на слово скаута?
–  Певно, що підписати угоду. Можемо навіть зараз.
Ну і ми взялися до діла. До першої все було готово, угоду на
квартиру (від завтра!!!) підписано, тож ми ще заскочили з хлопцями до
«Алхімії». Якщо вони ставлять…
Сидимо біля каміна. Цмулимо пивце, покивуючи головами.
–  До речі, я не знаю, як тебе звуть, – почав Вальдек.
–  Малина.
–  Це, мабуть, модне ім’я.
–  Це ще чому?
–  Я недавно дивився «У ході розмови». Там виступала така
наквацяна краля, підтоптана, але ще може бути. І каже, що має доньку
Малину.
–  Я не дивлюся цю передачу, – відрубала я.
–  Я теж, але той кавалок мене реально зацікавив. Раптом
виявилося, що та Малина лікується в дурдомі. її стара в рев, аж уся
порозмащувалася. Кажу тобі, труба діло.
Сподіваюся, моїх червоних вух не видко. Добре, що так темно.
–  У тебе що, температура? – поцікавився Яцек.
–  Може бути. – «Після того що я щойно почула».
–  На температуру найліпше гаряче пиво. Замовити тобі?
–  Доп’ємо спочатку це.
Отож допиваємо.
–  Класна музика, правда? – сказала я. Чого ж отак сидіти, мовчки?
–  Може бути, – усміхнувся товариш Яцека, Вальдек.
–  З «Матриці».
–  Ну, я не знаю, – зізнався Вальдек, куняючи над гальбою.
–  Ти не бачив «Матрицю»?
–  Я не люблю такі фільми, – пояснив він.
–  Але цей і справді хороший, – спробувала заохотити я. – Багато
бійок. Стрілянина, гарна дівка у шкіряних штанях.
–  Не знаю, може, варто сходити. Але я не люблю кіно, воно мене
знуджує. Якось три роки тому пішов та й заснув. Тільки квиток
змарнував.
–  Ти навіть бойовиків не дивишся?
–  Жодних. – Вальдек зробив ковток пива. – Ну, може, щось закину
часом у «відак». Якусь комедію. «Тупий і ще тупіший», щось таке.
–  Ага, – замислено покивала я. Сидимо далі, не мовлячи ані слова.
–  У тебе класна зачіска, – почала я новий виток розмови.
–  Зачіска як зачіска.
–  Ти висвітлюєш волосся? – Він кивнув. – Не боїшся, що почне
випадати?
–  Як почне, я перестану висвітлювати. – «Як просто». Ми знову
сиділи в тиші, куняючи над гальбами.
–  У тебе класний голос, – цього разу він обірвав мовчання.
–  У тебе також, – повернула я комплімент. – Такий низький.
–  Це від курива, – похвалився він.
–  Ага.
Я зиркнула на Евку. Вона сиділа, покивуючи головою. Відсутня.
–  Вже по другій, – озвалась я. – Треба йти.
–  Ми вас відпровадимо, – запропонували хлопці.
Ми повертались у мовчанці.
–  Гарний місяць, – зробила Евка останню спробу контакту.
–  Круглий, – оцінив Вальдек.
Ми врешті дійшли.
–  То як? Завтра можна перевозити лахи? – запитав Яцек. –
Надвечір, гаразд?
28.07. Я саме закінчила переїзд до Евки. Швиденько, почасти
завдяки кремезним м’язам Вальдека з Яцеком. Вони за півгодини
заладували мої речі до Лешекового «полонеза».
–  Даси собі раду? – пересвідчився Вальдек.
Я кивнула, і ми рушили.
–  Непоганий той Вальдек, – оцінив досвідченим оком Лешек. –
Виглядає, як добре надмуханий матрац.
–  Тільки без фізіологічних подробиць. Я не в гуморі.
–  Таж ніхто нічого й не каже, – обурився Лешек. – Я тільки оцінив
його мускулатуру. Тобі часом не треба відвідати доктора Губку?
–  Треба, але він поїхав у відпустку.
–  Хіба не можна піти до чергового лікаря?
–  Не всі стрибають із квітки на квітку. – «Звідки в мені стільки
їді?» – Я віддана пацієнтка.
–  Але ж ідеться про звичайні рецепти, а не про купіль у ванні, де
без губки і справді не обійтися.
–  Лешеку! – гукнула я.
–  Знов асоціації? Ти й справді повинна сходити до поліклініки.
–  Нікуди я не піду. Крапка.
–  Крапка то крапка, – знизав плечима Лешек. – Я це якось
переживу. Евка, на щастя, їде.
–  Їде? – здивувалась я. – Вона нічого мені про це не казала.
–  Бо вона й сама ще не знає.
–  А ти знаєш?
–  Так, бо це я влаштував їй цю поїздку, а вірніше, роботу.
–  Де?
–  В Льйорет де Мар, представником від фірми.
–  Круто, – мені раптом стало сумно, бо що ж це за вакації без
Евки?
–  Певно, що круто. Я сам хотів поїхати, але треба знати
іспанську. Немає шансів вивчити її за тиждень.
–  Може, спробуєш гіпноз? – невпевнено запропонувала я.
–  Я пробував, – зізнався Лешек. – Шість років тому, ти знаєш
коли.
Знаю. Шість років тому Лешек повідомив батькам, що він гей. «Чи ти
завжди мусиш іти в ногу з модою?» – розплакалась його мама, а батько
поплескав по плечі і заявив: «Не переймайся, сину. Це, напевно, можна
вилікувати. Спробуємо все: психотерапію, гомеопатичні ліки,
акупунктуру, гіпноз, навіть електрошок, як буде потреба». На щастя для
Лешека, до електрошоку не дійшло. Його старий змирився з фактом, що
іншим він не стане.
–  Нарешті її іспанська до чогось придасться. Вона ніяк не могла
знайти учнів.
–  Пйотр колись хотів вивчати.
–  До речі, що там у нього? – запитала я. Не бачила Пйотра після
вікенду в Касинці.
–  Він пішов, як тільки доріс до другого менеджера. Сказав, що
мусить дбати про репутацію.
–  Такі люди найгірші. Кар’єра. Не журися, ще зустрінеш свою
половинку.
–  Сам не знаю, – знизав він плечима. – Усі ці балачки про
половинок здаються мені часом притягнутими за вуха.
–  Ну що ти, Лешеку! – злякалась я. З усієї нашої компанії тільки
він і я віримо в половинки. Я в половинки помаранчі, а він у половинки
банана.
–  Це дуже сумна теорія. – Лешек запаркувався просто під Евчиним
вікном.
–  Сумна? Я завжди думала, що оптимістична. Десь там, за горами,
за лісами, а може, тут-таки поряд живе хтось, ідеально до тебе
допасований.
–  Що це, власне, означає – «допасований»? Ідеальний отвір?
–  Залиш свої анатомічні розсуди для своїх колег з гей-фестивалю.
–  Малино, у тебе і справді все із чимось асоціюється.
–  А хто згадував про отвір?
–  Я тільки розмірковував над значенням слова «допасований». Бо я,
власне, не знаю, що воно означає. Адже на кожному етапі життя ми маємо
інші погляди, інші потреби й смаки. Якихось двадцять років тому я
закохався б у кожного, хто любить Рекса та індіанців, а ненавидить
шкварки й пінку на молоці.
–  Я теж, – здивувалась я.
–  А зараз? Самої симпатії до Рекса мені не досить.
–  Мені також. Він ще мусить любити ведмедика Вухастика з
«Вечірньої колисанки» й романи Воннеґута.
–  Саме в такій послідовності?
Я кивнула.
–  Ти не думала над тим, щоб змінити стать?
–  Чого ви тут сидите? – Евка зазирнула до автомобіля. – А я чекаю
й чекаю.
–  А, балакаємо про половинки помаранчі.
–  Банана, – виправив Лешек.
–  Знову половинки? – здивувалась Евка. – Адже це страшний облом.
Бо якщо кожен має тільки одну половинку, то які шанси її знайти? Може,
вона вже померла або, втікаючи від самотності, вдовольнилася
сурогатом, зайнявши чужу половинку?
–  Я саме намагався сказати це Малині.
–  Ти що, не віриш у теорію половинок?
–  Вірю, але я трохи її розбудував. – Лешек почекав, поки ми
наставимо вуха, й почав: – Згідно з нею, існує три різновиди
половинок.
–  Перша – це?
–  Половинка ситуативна. Скажімо, ти їдеш на вакації до Каталонії.
Там зустрічаєш Міґуеля, кошлатого огира в обтислих сапфірових стрінґах
і з великою кількістю гелю на волоссі. На пляжі це ідеал: засмаглий, в
паніруванні з олійки для засмаги й піску. Але на фоні Плянтів,
скупаних в осінньому дощі, той самий Міґуель нагадує вибляклу дешеву
пластикову квітку.
–  Мені такий тип завжди нагадував дешеві пластикові квіти, але я
вловлюю суть речей.
–  А другий різновид половинок? – запитала Евка. Ми й надалі
стовбичили біля машини, а мої пакунки терпляче чекали в багажнику, на
задньому сидінні, на даху, під кріслами, на поличці біля аптечки, в
«бардачку» і на підлозі.
–  Це половинка моделінова. Ти зустрічаєш чувака і думаєш: «Майже
ідеал. Тільки от якби він любив Ґріґа і замість тих окулярів у формі
телевізора «Рубін» замовив би собі лінзи кольору трави». Якщо він на
тебе накине оком, він погодиться на такі зміни.
–  І тим самим стане справжньою половинкою.
–  Тут постає певна проблема. Ви ж знаєте, що під впливом високої
температури моделін твердне. Так і наша половинка. Загартована
полум’ям кохання, вона стає на диво відпорною до змін. Починає
бунтуватися: «Що тобі знову не подобається? Ти ж казав, що кохаєш
мене!» Якщо ніхто з нас не поступиться, час заглянути до канцтоварів
за новою порцією моделіну.
Лешек на хвилину замислився. Ми не заважали, чекаючи на опис
третьої половинки.
–  О Господи, восьма. А я на дев’яту домовився на здибанку.
Випаковуємо це, швидко. – Він рушив до багажника. Я постягувала торби
з крісел і з підлоги. Евка заопікувалася «бардачком» і поличкою.
–  Навіть не знала, що стільки всього поназбирувалось. – Я окинула
поглядом величезну купу на тротуарі.
–  А я навіть не знав, що стільки може вміститися в «полонезі», –
здивовано докинув Лешек. – Гаразд. Верблюди шикуються вервечкою – і
марш до брами.
29.07. Відпочинок по переїзді. Валяємося на пляжі, загорнуті в
ковдру.
–  Така чиста вода. Шкода, що холодна.
–  А я змушена вдовольнитися такою, – заявила я зі страдницькою
міною. – Додамо сюди самотні тижні на новому місці, стрес через
відсутність роботи. Про захист і клопоти в родині я вже й не згадую.
Картинка, намальована фіолетовою акварелькою на чорному картоні.
–  Я повинна не їхати?
–  Якщо домалювати маленьке жовте сонечко, нічого не зміниться. Я
мушу поміняти картон. Викинути чорну фарбу. Почати все спочатку.
–  Зміни, зміни, зміни, – серйозним тоном озвалась Евка.
30.07. Вона, напевно, мені не вірить. А я їй доведу. їй і решті
світу: Йольці, мамі, бабусі, Анці, Лешекові, Рафалові. Ні, Рафалові –
ні.
2.08. П’ята ранку.
–  Зварити тобі кави? – «Чому я так нервую? Це ж Евка їде, а не
я».
–  Але бігцем. За десять хвилин мій автобус на вокзал.
–  Може, ти взяла б таксівку? Я заплачу. – Я знала, що Евка
обміняла все на песети.
–  Ні. Я мушу хоч трохи використати проїзний. – Вона закінчила
застібати торбу. – Раз у житті купила його завчасно. А на другий день
прийшов Лешек і по всьому. Шістдесят два злотих.
–  Може, я спробую його використати? От тільки надибати б десь
чорну перуку.
–  Краще не треба, бо так залетиш, що я потім носитиму тобі до
в’язниці бульйон у слоїку. Ну, де та кава? – Я подала їй горнятко. –
Вилазь часом із хати. Обіцяєш?
–  Обіцяю. А ти повертайся ціла, здорова й засмагла.
–  Ну що ж, Малинко, подружко, випускнице, – вислів наукового
керівника став дуже популярним у колі моїх знайомих. – До вересня.
І вона вийшла, а я зосталася сама в порожній, холодній, чужій
квартирі.
4.08. Сиджу сама в порожній, холодній, чужій квартирі. Так-так,
зараз проаналізуємо. По-перше, не сиджу, а лежу на тапчані. Вже другу
добу. А щодо самотності? Я не сама. Мені складає компанію тітка на
екрані телевізора, два плюшевих шимпанзе й золота рибка. Якщо додати
кілька примар із минулого, то нас тут ціла ватага. Я викреслила б
слово «порожня». Тридцятиметрова «кавалерка», де мешкають дві
ексцентричні інтелектуалки, ніколи не буває порожньою. Беручи до уваги
кількість і розмаїття Евчиних дрібничок, а також моїх ліхтариків,
можна сміливо зважитись на визначення: «вікторіанське техно» або
«Лаура Ешлі на фабриці гвинтиків». А слово «чужа»? Це непорозуміння. Я
мешкала тут понад два місяці. Провела не одну ніч (звучить досить
двозначно), спекла не одну піцу й вихилила не одне пиво. Я почуваюся
тут краще, ніж у рідному домі. І, зрештою, час на слово «холодна». Це,
на жаль, правда. В кімнаті зимно, як на Юпітері.
А відколи немає Евки, тут зимно, як на Сатурні.
5.08. Валяюся разом із шимпанзе в захаращеній холодній квартирі.
Всі кудись ушились. Евка відомо куди. Йолька невідомо. Зникла. Лешек
поїхав шукати половинок (а я його так і не запитала про той третій
різновид). Анка малює драконів і чужопланетян. Рафал. А до чого тут
Рафал?
Треба рухатися. Кудись вийти. Щось зробити. Може, чай?
* * *
Уже запарився. Що тепер? Може, ввімкнути телевізор?
* * *
Я не витримаю. Як можна було зняти такий дурний серіал?
6.08. Не дурний, а дебільний. Я перемкнула на інший канал.
Засмагла білявка з каліфорнійським бюстом розповідає про зустріч з
акулою: «Я пливла, коли побачила сірий плавець. Це була акула. Плавець
усе більшав, тож я подумала: вона наближається. Цей досвід навчив мене
поважати морські глибини». Не можу! Що за збіговисько ідіотів! Я вже
волію «Вродливих та зухвалих».
9.08. Переглянула наступні три серії. Хто писав цей сценарій?
Чувак крутить зі своєю колишньою дівчиною, яка тим часом устигла
спокусити його татуся й народити від нього дитину. На додачу та дівуля
є донькою колишньої коханки свого колишнього чоловіка (я дізналася про
це від Лешека, він також дивиться). А діалоги?
–  Ми можемо порозмовляти? – запитує син.
Мати схиляє голову набік і дивиться безтямним поглядом.
–  Порозмовляти? – відповідає вона після тривалого витріщування в
порожняву.
–  Про Ріджа, – Йдеться про другого сина.
–  Про Ріджа? – упевнюється матір.
–  Так. Він сьогодні не ночував удома, – ця звістка вшановується
наступною хвилиною мовчання. – Він повернувся тільки над ранок.
–  Ти думаєш, він був у Брукі? – Йдеться про дівку, яка має дитину
від Ріджевого татуся.
–  А ти як гадаєш? – Син схиляє голову і вдивляється у матір, наче
Tyrannosaurus rex.
–  Цікаво, чи вони провели цю ніч разом? – виявляє своє
зацікавлення матір.
–  Цікаво, як вони провели цю ніч, – додає брат Ріджа. – І що
робили?
Я вже уявляю подібні розмови у власній родині. Суботній ранок.
Мама в золотому шлафроку дефілює з келихом вина, а водночас пестить
поглядом розквітлий горошок на балконі. Мій брат Ірек виходить із
лазнички з укладеним на круглу щітку волоссям. Одягнений в обтислу
майку, він перехиляється, щоб усі могли бачити його тверді, як бетон,
трицепси (жодної драглистості).
–  Ти п’єш вино? – запитує він маму. Та нахиляє голову і
вдивляється у келишок.
–  Вино? Я хотіла б порозмовляти.
–  Порозмовляти? – впевнюється Ірек, поправляючи локон.
–  Так, про Малину.
–  Про Малину? Чому про Малину?
–  Вона не ночувала вдома.
–  Вона не ночувала вдома? – дивується Ірек. – Це цікаво.
–  Так, поміркуємо, з ким вона провела цю ніч, – мама робить
великий ковток, крупним планом міцні Ірекові щелепи. – Цікаво, чи вона
була з Рафалом?
–  А може, це хтось новий, – замислюється Ірек, напинаючи іншу
групу м’язів.
–  Цікаво, що вони робили цілу ніч… – Мама погладжує золотий
шлафрок.
–  А що там у вас із татом? Останнім часом ви цілими днями
пропадаєте в спальні.
–  Ти так думаєш? – таємничо всміхається мама, схиляючи голову в
інший бік.
–  Що ви там робите? – запитує Ірек. – Ти скажеш мені, мамо?
Таємничий мамин погляд і фінальні титри.
Чому люди дивляться такі дурні фільми? Чому це дивлюсь я? На
щастя, є ще інші серіали.
10.08. Сьогодні зателефонував Вальдек.
–  Привіт, мала, Вальді на дроті.
–  Привіт, Вальді.
–  Як ти там?
–  Поволеньки.
–  А як переїзд?
–  Добре.
–  А все інше?
–  Теж добре, поволеньки.
–  То добре. То бувай.
Він поклав слухавку. Доки я встигла добряче замислитися над сенсом
тієї розмови, він зателефонував знову.
–  Це знов я.
–  Я впізнала.
–  Я так собі подумав, – зробив він велику паузу, – чи не сходила
б ти зі мною в кіно?
Ну-ну. Свіжий моделін. Просто з канцтоварів.
–  У кіно? – я не приховала подиву.
–  Ну. Мені здалося, що ти любиш кіно. То як? Дозволиш себе
запросити?
Я скинула оком на порожній гаманець, а потім зробила короткий
екскурс у майбутнє. Спочатку ми підемо в кіно. Потім на пиво. Потім,
може, на дискотеку. Вальді закохається, а я використаю його як
моделін, яким заліплюють порожнечі по Рафалові й Симпатичному
Незнайомому. Погано. Я закохаюся, влипну, а решта, як у Йольчиній
оповідці про юного плейбоя. Теж погано. Розставимо все по місцях, ясно
і ввічливо. На жаль, запізно.
–  Слухай, Вальді, – почала я, – ти класний хлопець з великим
майбутнім. А я? Що я? Мішок проблем, справдешня скриня Пандори.
–  Я тільки хотів запросити тебе в кіно, – озвався Вальдек, – а ти
мені про скрині…
–  Ти ж не любиш кіно, – стала пояснювати я. – А якщо готовий на
такі пожертви, значить, я тобі подобаюсь.
–  І що в цьому поганого?
–  Нічого, тільки…
–  Тільки такий лох, як я, без шансів? Це ти хотіла сказати?
Певно, думаєш: «Симпатяга той Вальді, але дурний як пробка, тож краще
тримати його на відстані».
–  Я зовсім так не думаю!
–  «Не ходить у кіно, не знає про скрині з Памдори», – тягнув
Вальдек. – Ти чуєшся кращою й розумнішою, ніж Вальдусь Пробка, так?
–  Але…
–  Мрієш про велике кохання, але не з недоумком.
–  Не мрію…
–  А потім такі збираються і триндять про толерантність. Ніщо так
не принижує, як ота ваша толерантність!
–  Я не толерантна! – усе, що мені пощастило вставити, бо Вальдек
торочив далі:
–  Ах, ні! Бо якби ти була толерантна, то пішла б у те кіно. А
якби не захотіла зі мною зустрічатися, то сказала б: «Вальдусю, ти
класний хлопець, але я кохаю іншого».
–  Саме це я намагаюся тобі сказати! – верескнула я. – Я думаю про
іншого. Може, це не кохання, але…
–  Ти з ним зустрічаєшся?
–  Ні.
–  У тебе багато вільного часу?
–  Так.
–  Що тобі заважає піти зі мною в кіно?
«І справді. Що мені заважає?»
–  Не знаю.
–  А я знаю. Ти просто не хочеш зв’язуватися з плебсом. Плебс
гарно виглядає на картинах Брейґеля і нехай там і зостається, правда?
–  Ти знаєш Брейґеля? – здивувалась я.
–  Особисто ні, – пожартував він.
–  Але картини?
–  Знаю. І Брейґеля, і Моне, і Клімта. Поки вступив до інфізу,
працював копіїстом. Набазґрав трохи тих Пікасо з компанією. Але
найбільше любив Брейґеля.
–  Несамовито.
–  Бачиш, тепер ти зізналася. Для тебе я Вальдусь Пробка. З ним
можна поплескати язиком у кнайпі, можна запрягти його тягати клунки, і
на тому край. А коли раптом виявилося, що я знаю пару художників,
одразу подив.
«Несамовито, – передражнив він мій голос, – ти маєш в заначці
якісь інші фокуси? А може, ти вмієш жонглювати ногами?»
Він на хвилю замовк. А я? Що я могла сказати?
–  Шкода, Малино, – озвався він знову, зітхаючи. – Ти і справді
мені сподобалась. Але час повертатися на свою поличку, так? Нічого не
поробиш, шкода. Вени не поріжу. Тоді що ж? Успіху в житті.
Він поклав слухавку. А мені стало якось страшенно прикро. Може,
Вальдек трохи правий? Може, я і справді розкладаю людей по поличках?
Неправда, просто Вальді мені не подобається. І нема на те ради, що я
не пропадаю за чуваками, які півжиття проводять у «качалці» і в
солярії. А все ж таки почуваюся винною. Стурбованою. Мушу
розслабитися, забути про це. От тільки як?
* * *
Увімкну-но я телевізор.
14.08. Я й надалі дивлюся «Вродливих та зухвалих». Поза тим, усі
телеігри й ток-шоу. Я повністю в курсі щодо того, хто з ким, де і
коли. Але таке знання вимагає величезних часових витрат. Нема коли як
слід поприбирати. Наразі я так наловчилася, що можу приготувати
«гарячу кружку» під час рекламної паузи. Але взяти душ уже не встигаю.
Треба над тим попрацювати.
16.08. Мені снилась Евка. Зразу пригадала, що мушу виходити з
хати. Але куди? Треба відмовитися від якихось програм. Завтра спробую,
треба купити щось їстівне.
17.08. Урешті-решт вилізла з нори, мружачись, як кріт. Одразу
звернула в бічну вуличку, де був місцевий супермаркет. Не знаю, чи
близька крамничка з єдиною знудженою касиркою і трьома кошиками
заслуговує на звання супер-маркета, але нехай уже буде. Заповзла
досередини і з місця купила двадцять вісім китайських супчиків у семи
різних смаках. На кожен день тижня інший смак. Різноманітність.
* * *
Саме сьорбаю один із супчиків (бульйон із запахом печериць) і
дивлюся мій серіал. Головним чином для того, щоб подерти лаха з
дерев’яної гри акторів і з задумів божевільного сценариста.
18.08. Несамовито! Цей сценарій пишуть кілька людей!! Четверо
божевільних сценаристів!!!
19.08. З іншого боку, а що ж тут дивного? Одна людина була б не
ладна запам’ятати всі хитросплетіння дії. Вже не кажучи, щоб їх
творити. А тут є що запам’ятовувати. Та білявка Брукі чекає чергової
дитини. Тільки ще не знає, від кого. Може, від Ріджа, а може, від його
батька.
–  Мені здається, що це буде дитина Ріджа, – наполягав Лешек. Він
саме зайшов, аби пересвідчитися, що я жива. Гарна мені турбота. За два
тижні я встигла б уже пустити соки.
–  Ріджа? – запитала я, наче персонаж із серіалу.
–  Іншої можливості немає. Тільки дитина Ріджа ще може якось
проштовхнути події вперед. Окрім того, дивися сама. Брукі вже має
дитину від Ерика, який і надалі залишається її офіційним чоловіком.
Якби вона народила від нього другу дитину, ці американські святенники
не схвалили б їхнього розлучення. А розлучення не оминути, бо з
їхнього шлюбу вже нічого не вичавиш. Щось мусить змінитися. Тому я
ставлю на Ріджа. Усе з’ясується, коли вона народить. Тобто за якихось
тридцять серій.
20.08. Лешек теж вважає, що я повинна часом виходити з хати.
–  Ти бліда, як дощовий черв’як. До того ж, якась на диво
апатична. Може, це депресія через брак сонця? Ти повинна більше
рухатися.
Справжнє хибне коло. Я кепсько виглядаю і маю депресію. Мушу
виходити на свіже повітря. Але через те, що я кепсько виглядаю, я маю
дедалі глибшу депресію і дедалі глибше запорпуюсь у нору.
Я мушу це змінити! Ще сьогодні!
* * *
Саме повернулася з прогулянки Ринком. Принагідно завернула до
чайної крамнички. О, куплю собі щось китайське, що пробудить мене до
життя. З женьшенем. Узяла п’ятдесят грамів зеленого чаю і ще п’ятдесят
якоїсь енергетичної мішанки просто із зелених схилів Японії. А до них
дві цукерки з женьшенем.
–  Разом сорок три злотих, – поінформувала мене брюнетка, зачесана
під китаянку.
Тільки вийшовши з крамниці, я збагнула, що наробила. Майже
півсотки за сто грамів чаю! До кінця місяця в мене залишилося сім
злотих.
Раптом я відчула, як довколишній світ навалюється на плечі. Треба
чимшвидше повернутися додому, де безпечно й затишно. Де на мене
чекають два шимпанзе, золота рибка й кілька примар із минулого. А ще
знайомі обличчя із «Вродливих та зухвалих».
23.08. Нині я порахувала все, що надавалося до споживання:
–  двадцять один китайський супчик у семи смаках;
–  кілограм прив’ялої картоплі;
–  одна хлібина;
–  чотири яблука (одне надгризене);
–  два качани кукурудзи;
–  бляшанка кави «Інка»;
–  півлітра кефіру (буде до картоплі);
–  величенький мішечок борошна (трохи затхлого, але, либонь,
їстівного);
–  сто грамів енергетичних чаїв (зважаючи на ціну, застосовувати
аптекарські дози!);
–  п’ять великих слоїків грушевого компоту (з’їм у крайньому
разі).
Краще, ніж Робінзонові Крузо. Ну, хіба що він мав багатший вибір
овочів і фруктів.
27.08. Заощаджую енергію й не виходжу з хати. Втікаю у світ
розваг. Поволі втягуюсь у «Вродливих та зухвалих». Добре, що події
відбуваються так повільно. Тим часом можна розкладати пасьянс,
переглядати журнали (купила на останні сім злотих). Або робити все
нараз.
* * *
Щойно згадала, що сьогодні мій день народження. З такої нагоди
вихлебтала дві «гарячих кружки» зі смаком омара й запила горнятком
мого дорожезного японського чаю. Гуляти так гуляти.
29.08. Брукі, ота білявка, що чекає дитину, вирішила
зателефонувати до матері. Побалакали, може, вона навіть провідає її в
Парижі.
Після фільму я вирішила й собі зателефонувати до мами. Може, я
навіть її провідаю?
–  Привіт, Іреку.
–  Привіт, сестро. Вітаю з днем народження. Годинник цокає?
–  Цокає, але ніби повільніше, ніж торік.
–  Він активізується, коли ти розміняєш тридцятку.
–  Дякую за обнадійливі слова. А що в тебе?
–  Я знову завалив вступні і їду до Німеччини, до батька, –
повідомив він мені.
–  Назавжди? – злякалась я.
–  Ні. Тільки зароблю на «полонез».
–  А якщо серйозно?
–  Якщо серйозно, то повернуся наступного року на вступні. Мушу
десь пересидіти, інакше мене загребуть до армії.
–  Батько тебе запросив?
–  Батько ще нічого не знає. Я взагалі маю легкі сумніви через той
його діабет.
–  То навіщо хочеш звалитись йому на голову?
–  Я не хочу, але який вибір? Або божевільний батько, або «ну і
ати-бати, ми тепер солдати».
–  То коли ти їдеш, Іреку? – я глитнула слину. Людина навіть не
уявляє, які сильні узи пов’язують її з близькими. Тільки коли ті
близькі їдуть, мотузка натягується й не хоче відпускати.
–  Завтра. Вже маю квиток.
–  Даси собі лад? Гроші маєш? – «Навіщо я питаю, адже не можу
нічого йому позичити».
–  Не переймайся так, Малино. Все класно. Я ж не їду в порожнечу.
Батькова дружина – це реальна тітка. Ти знаєш, що вона надіслала
листа? Мала трохи жаль до мами за ту передачу, але це саме вона мене
запросила. Абсолютно чужа чувиха. Мовляв, аби я не мав претензій до
батька та його діабету.
Він змовкнув, ніби чекав, що я скажу. А я шукала відповідних
піднесених слів.
–  То ти вже їдеш? – обізвалася зрештою.
–  Я навіть тішуся, бо позавчора сусіда почав ремонт. З ранку до
ночі деркоче дрилем.
–  А як реагує мама?
–  На сусіду чи на мій від’їзд?
–  На твій від’їзд.
–  Удає, що їй по цимбалах, трохи злоститься. Відігрується на
сусідові. О, прийшла. Дати тобі її?
–  Дай. То що ж, Іреку, будемо прощатися. Великий цьом і тримаю за
тебе кулаки. Не забувай польської.
–  Не забуду. Обіцяєш мені щось?
–  Ну?
–  Що будеш перейматися максимум дві години на день. Слово?
–  Спробую.
–  Ну що ж, Малинко, сестричко, випускнице. До щасливого.
Я не встигла відповісти, бо слухавку перехопила мама. Я тільки
почула, як вона виправляє Ірека: «Треба казати «до побачення». А потім
гукнула мені просто в барабанну перетинку:
–  Нарешті ти поцікавилася домом і родиною! Хіба не знаєш, що я
тут переживаю!
–  Уявляю собі, – мені теж важко через Ірека.
–  Цього не можна собі уявити! Це треба пережити! Той Волошка з
четвертої не має серця. Він свердлить уже третій день!
–  Я чула, – не встигла додати, що від Ірека.
–  Якщо ти чуєш через телефон, то що вже казати нам?
–  Кошмар, – визнала я.
–  Слово «кошмар» – це евфемізм! Вони свердлять кожні десять
хвилин, і так щодня від восьмої ранку до сьомої вечора. Ти хоч
уявляєш, скільки можна за цей час прокрутити дір?
–  Багато?
–  Приблизно сто дев’яносто отворів, – швидко порахувала мама. – І
це в одній стіні. Тій, що розділяє наші квартири, а саме вітальні.
–  Звідки ти знаєш?
–  Здогадалася по гуркоту. І скажи мені, Малино, навіщо Волошкам
стільки дір?
–  Може, в них багато картин, – припустила я.
–  А знаєш, що найгірше? Що людина має терпіти всі невигоди,
пов’язані з чужим ремонтом, водночас усвідомлюючи, що в неї самої
нічого не змінюється.
–  Але нам уже нема що змінювати. Все допасоване до останнього
цвяшка.
Я не перебільшую. Наша квартира бездоганна, як Ленні Кравіц.
Тільки що з меншою фантазією.
–  Ти не провідуєш нас, то й не знаєш, – відрубала мама.
–  А що крім того?
–  Ірек їде, але це ти вже знаєш.
–  Так.
–  Я стільки разів йому торочила, щоб узявся за науку! Але він
волів бавитися на комп’ютері і тепер мусить утікати від армії, – тяжко
зітхнула вона. – Мені в житті нічого не вдалося. Чоловік хворий на
діабет, на додачу живе з іноземкою. Ти собі уявляєш?
–  Мамо, не кожен є королевою Вандою.
–  На жаль, – знову зітхнула вона. – Хоч би вже вам у житті
пощастило. Але де там! Інші діти дають собі раду. Крутяться, миттю
закінчують навчання. А тут Ірека навіть до інфізу не взяли, ти вчишся
шостий рік. Твої товаришки захистились уже в травні, мають гарну
роботу, чоловіків.
–  Які ще товаришки? – психонула я.
–  А хоча б донька Кабатової. Знаєш, який у неї чоловік? Щотижня
купує тещі троянди, інакше не дістав би обіду.
–  Мамо, по-перше, донька Кабатової не є моєю товаришкою, а
по-друге…
–  Ловиш мене на слові? Хочеш посваритися?
–  Ні, я тільки вимагаю конкретики. Котрій це моїй подрузі так
мовби щастить?
–  Приміром, Анці. Вона одержала диплом.
–  Добрячих кілька років тому, і так і не вийшла заміж!
–  Але має гарну роботу, а після твого управління, здається,
найбільше безробіття.
Дуже дякую. Це називається підтримка з боку родини.
–  То я буду сидіти вдома і ходити на халявні обіди до брата
Альберта, – пихато сказала я.
–  Ти хочеш зганьбити свою матір? Мало того, що Ірек їде в синю
даль, ще й ти починаєш? Ну давай, добивай мене! Копни лежачого! Тільки
щоб потім тобі не забаглося виступати в передачі «Пробач мені».
–  Я не маю потреби робити балаган зі свого сумного життя! –
ляпнула я, і поки мама встигла відповісти, поклала слухавку.
Через дві секунди я відчула величезні докори сумління.
–  Іреку? То знову я. Даси мені маму?
–  Вона не хоче підходити. Лежить і плаче в подушку. Згадує щось
про похорон.
–  Завжди те саме.
–  Тому ти повинна звикнути. Я зробив це вже давно.
–  А все ж таки ти їдеш.
–  Не через маму. Я щось тобі скажу, Малино. Боюся, що в тій
Німеччини мені бракуватиме її цькування, претензій, божевільних теорій
щодо чоловіків, щастя і взагалі життя. Тому я так собі подумав… Може,
ти записала б її на касету?
–  Чому я?
–  По-перше, я вже не встигаю, а по-друге, по-справжньому її
надихаєш тільки ти. То як?
* * *
Теж мені натхнення. От у «Вродливих і зухвалих» люди і справді
надихаються. Скажімо, Брукі вигадала нову космічну речовину тільки
заради того, щоб здивувати Форестерів. Якщо зайшла мова про
«Вродливих», то варто ввімкнути телевізор.
3.09. Ірек поїхав. Мама мовчить. Евка повертається тільки за три
тижні. Від Йольки ні слуху ні духу. Лешек випарувався. Скільки можна
балакати із шимпанзе та золотою рибкою?!
Добре, що є телевізор.
6.09. Ні про що не мрію. Нічого не прагну. Ні на що не чекаю (ну
хіба на «Вродливих та зухвалих»). Ні про що не думаю. Чи саме так
виглядає нірвана?
9.09. Нині настало брутальне пробудження. Дзвінок з універу. За
чотири дні у мене захист!
–  Я ціле літо намагалася тебе видзвонити, – пояснювала секретарка
пані Чеся.
–  Я змінила адресу.
–  Тепер я вже знаю це від твоєї мами. Дорога дитинко, що я тут
пережила! Термін призначено, а тебе немає. Раптом учора – диво. Уяви
собі, дивлюся «Касандру» і чую голос Сергія: «Треба зателефонувати до
її батьків». Мовби до мене сказано. Я зразу побігла по телефонний
довідник.
–  А не можна ще трохи відсунути термін? Це ж випадає на
тринадцяте!
–  Люба Малинко, керівник теж людина, він мусить відпочити. Поза
тим, він уже купив путівку на чотирнадцяте.
–  І не боїться катастрофи?
–  Ти нічого не знаєш?
–  А що я маю знати?
–  Що доктор Клюска розбився на Тенеріфе!
–  Коли?
–  Минулого тижня.
–  Як це розбився? На смерть?
–  На скалки, люба. Скочив з тієї панджі чи джампи.
–  Банджі.
–  О, власне. Линва обірвалась, і бідаха полетів сторч головою.
Цілий центнер ваги, просто на матрац.
–  Як таке може бути? Таж такий матрац мусив витримати!
–  Але не витримав, і що їм Клюска тепер зробить? Найбільше – це
може пострашити з того світу! Такий здібний чоловік, – пані Чеся
заходилася побиватися над Клюс-кою. – Щоправда, прикрий до студентів.
А в липні то й поготів перейшов усі межі. Завалив трьох студенток.
Кільком іншим зарізав роботи. А нашій Касі, відмінниці, викинув такий
фортель. Вона захищалася дев’ятого липня.
–  Як я, – видушила я.
–  Власне, замість тебе, дитинко. І та Кася приходить на захист
уся причепурена, як картинка. Притарганила букети під самісіньку
стелю. Заходить до аудиторії. Там уже чекає комісія, робота на столі.
Триста сторінок самого лише фактажу.
–  Я знаю, які роботи писала Каська.
–  Професор показував їх на конгресах.
–  І що з тією Каською? – нагадала я пані Чесі.
–  Усміхнена, підійшла до столу. А Клюска каже, що її роботою
можна полірувати вікна, бо для вбиральні це надто цупкий папір.
–  Так і сказав? – не повірила я. Клюска, може, й був чудовиськом,
але не хамом.
–  Так він почав. А потім ще гірше втнув. Сказав, що це
нісенітниці, суцільна вода, фальшування даних і взагалі. Навіть до
кольору палітурки присікався, мовляв, гіршої не бачив. П’ятнадцять
хвилин не стуляв писка. І, певно, рипів би й далі, якби не Кася.
–  Вона щось йому відповіла? – здивувалась я.
–  Ні, беркицьнула, як труп. її винесли до нас, до секретаріату.
Поклали на стіл, біля букетів. Кажу тобі, дитинко, вона виглядала, як
у труні. Бліде лице, ті лілії, чорний піджак. Страх було її торкатися.
–  А Клюска? Йому, певно, стало соромно? – запитала я.
–  Слухай далі. Після цілої тієї вистави професор підійшов до
Клюски й каже: «Що ж ви наробили, колего? І треба було так кричати?» А
Клюска на це: «Я сьогодні завалив би будь-кого. Так я собі вирішив. А
що потрапила попід руку вона? Невелика біда, якесь дівчисько».
–  Ну а професор?
–  Сказав, що притягне його до відповідальності, але що візьмеш із
професора? Тіло тут, а душа на Балеарах чи інших там Гаваях. Відклав
усе до осені, і Клюсці поталанило.
Клюсці, може, й не надто. А от мені напевно. Більше не ворожитиму
в бабусі. Адже все збувається!
10.09. Все. Крім того білявця чи шатена. Я вже й сама не пам’ятаю.
Тепер нарешті думаю про захист. Це вже в середу. А що потім? Мала бути
дорослість. Біла яхта. Дороге шампанське й Рафал. Але, як і завжди,
життя не справджує наших сподівань. Повертаюся до підручника, бо за
півгодини «Вродливі та зухвалі».
12. 09. Це вже завтра, а я ще мушу:
–  простудіювати один том;
–  переглянути роботу і пригадати дослідницькі гіпотези;
–  випрасувати спідницю;
–  спершу її купити;
–  і при нагоді три букети квітів (тільки не лілій, з ліліями
ректор ставить віроломні питання);
–  купити три пляшки заспокійливого;
–  знайти червоні трусики на щастя (ні, це було на випускних у
школі).
Які трусики треба вдягати на захист?! Я не витримаю цього стресу,
цієї непевності!
13.09. Все готово, спідниця, трусики (виявилося, що блакитні),
квіти (троянди). Зараз замовлю таксівку, бо сама не довезу ті букети.
Чи змінить мене цей досвід? Чи залишить якийсь слід? Ну, вже час.
Шимпанзе, тримайте за мене кулаки.
* * *
Я повернулась. Одержала п’ять з мінусом (той мінус, імовірно, за
вираз обличчя). Це за захист п’ять з мінусом. До диплома п’ять.
Саме розглядаю себе в дзеркалі. Сині повіки, очі у кривавих
прожилках, велика заїда у лівому кутику губ. Пожмакана спідниця. Інших
слідів немає.
Сьогодні скасовую всі серіали. Треба виспатися.
14.09. День як день. Нічого не відбувається, Брукі й далі вагітна.
Я знову на тапчані. Навіщо щось змінювати?
15.09. Нині мене провідав Лешек. Завітав зненацька, я саме
слідкувала за «Вродливими та зухвалими».
–  Народила?
–  Вже починається. До середи повинна вкластися.
–  Зараза, я це пропустив, від’їжджав.
–  Ти теж? Усі собі ідуть, тільки я приросла до фотеля.
–  Евка впаде, коли тебе побачить, – потішив мене Лешек. – Відразу
видно, що ти нікуди не виходила.
–  Виходила.
–  До крамниці в будинку. Це не рахується.
–  Я два рази була на Ринку і раз в універі.
–  Тобі призначили термін захисту?
–  Так, на тринадцяте.
Лешек спочатку не дошолопав. Раптом перестав посвистувати і
прикликав на обличчя зосереджений вираз.
–  А яке сьогодні? – запитав він підозрілим тоном.
–  П’ятнадцяте.
–  То тринадцяте вже було.
Я кивнула:
–  Позавчора.
–  Як це? – Він хвилину мовчав, аж урешті до нього дійшло. – То
вже по всьому?
Я підтвердила, підвівши брови.
–  Захистилася?
–  На п’ять, – недбало кинула я, перемикаючи канали за допомогою
пульта.
–  Така подія – і ти нічого не кажеш?
–  Яка?
–  Настала велика переміна.
–  Це точно. Зі студентки у безробітного магістра.
–  З оголошеннями нічого не вийшло?
–  Мене внесли до банку даних. Якщо це щось означає.
–  Це не означає абсолютно нічого. Мусимо взятися за це з іншого
боку.
–  Ганяти від фірми до фірми, як Йолька? Вона шукала роботу в
поліклініках і школах, де сам знаєш, як платять.
–  То Йолька така наївна? – здивувався Лешек. – Хіба не знає, що
більшість місць чекає на знайомих і спадкоємців кролика? Помре бабця,
приходить онука.
–  Чудова новина для того, хто саме шукає роботу, а не знає
жодного кролика.
–  Малино, вуха сторч. Щось придумаємо, – Лешек поплескав мене по
плечі, як старого коня. – Але спершу справа, що не терпить зволікання.
Телефон.
–  Що телефон?
–  Де він лежить? – запитав він.
–  У шафці біля «Інки». Як завжди. Куди ти збираєшся дзвонити?
–  До Губки. Він уже мусив повернутися, ні?
–  Ти лікуєшся в Губки? – «Ну-ну».
–  Не я, а ти.
Праця над картиною, серія 78
–  Малинко! – Губка осяяв усмішкою своє стомлене лице.
–  Я хотіла прийти в липні, але ви поїхали.
–  Мусив залагодити деякі справи. Відпочити від людей. Замислитися
над життям.
Я нічого не відповіла. Губка якийсь час стежив за мухою, що
розгулювала по медичних картах. Урешті глибоко зітхнув і розвинув
тему:
–  Назрівають великі зміни, Малинко. Не знаю, чи прийму я виклик,
чи я готовий.
–  Аж так гостро?
–  На жаль, – звільна покивав він головою. – Такий тиск.
–  Сильна конкуренція?
–  Що? – не зрозумів він.
–  Ну, ви казали про тиск і про виклик. Я подумала, що йдеться про
хортячі перегони.
–  Хіба я виглядаю на любителя перегонів?
Звісно, що не виглядає.
–  Може, це тільки літня хандра?
–  Я хотів би, щоб так було, – він послав несміливий усміх кудись
у космічний простір.
Ми сиділи так зо дві хвилини. Раптом Губка спохопився.
–  Ти, мабуть, прийшла не просто так?
–  Як і завжди, мене привели до вас проблеми.
–  Що цього разу?
–  Тотальний пофігізм. Мені все байдуже. Нічого не прагнеться. Ні
до чого не тягне. Нічого ні тішить, ані засмучує. Нірвана.
–  Ми, психіатри, називаємо це апатією. Відколи ти перебуваєш у
такому стані?
–  Правду кажучи, від початку вакацій. Тільки те, що в липні я не
звернула на це уваги. Мала багато клопоту. Шукала роботу, переїжджала,
рятувала подругу, яка була в розпачі.
–  Ти не мала часу подумати над сенсом життя?
–  Тепер теж не думаю. Я взагалі ні про що не думаю. Може, трохи
про один серіал. Він дуже мене затягнув.
–  А коли захист?
–  Два дні тому. Захистилася, – випередила я Губчине питання. – На
п’ять.
–  І навіть така подія не вивела тебе з анабіозу?
Я хвилину розмірковувала.
–  Вивела, на дві доби. Я саме встигла купити спідницю та квіти
для екзаменаційної комісії. Але вже після захисту втратила весь запал.
–  Як же ти сьогодні дійшла?
–  Мене пригнав копняками один знайомий гомосексуаліст.
Губка потер ніс, відтак спер підборіддя на долоні й зиркнув крізь
розчепірені пальці. Знайомий жест.
–  Ну що ж, Малинко. Скажу тобі так.
–  Ми вже маємо якийсь нарис?
–  Нарис? – наморщив він брови, а потім викресав ще одну стомлену
усмішку. – А, так. І саме йому присвятимо сьогоднішню зустріч.
–  Але ліки також будуть? – упевнилась я.
–  Будуть, тільки спочатку кілька вступних слів.
–  Інструкція з користування?
–  Дай мені хоч почати. Перебиваєш, як твоя мама…
Він замовкнув.
–  Звідки ви знаєте, що моя мама перебиває? – Я глянула на нього
поглядом Tyrannosaurus rex. Це називається вплив мас-медіа на
невербальну поведінку.
–  Я познайомився з нею на записі програми про
чоловіків-пройдисвітів. Останнім часом цього дедалі більше, – Губка не
уточнював, чого дедалі більше.
–  «Пройдисвіти та двоєженці»? Я бачила й згоряла від сорому.
–  Твоя мама – надзвичайна жінка, – Губка дивно зашарівся. –
Неймовірне поєднання бездоганності та істерії.
–  Я знаю.
–  Вразлива і водночас так приголомшливо сильна.
Він змовкнув і зітхнув. Як людина, дуже змучена життям. Хвилинку.
Я чогось тут не розумію. Губка бачив мою маму тільки на записі – і
зразу повна характеристика. Я сказала б, завершена картина. А я? Ходжу
до нього вже два роки, і єдине, що ми маємо, це нариси, імлисті
контури. Як це можливо? Вочевидь, я є складною особистістю.
–  Так, вразлива, – визнала я, – зокрема при свідках чоловічої
статі. Але я прийшла не за тим, аби вислуховувати про свою маму.
–  Правда, – кивнув Губка. – Ми мали робити нариси. Спочатку
кілька слів про депресію.
–  Я радо дізналася б, чому вона злапала мене серед літа.
–  А ти як думаєш? Чому?
–  Таж я повинна тішитися. Закінчила університет.
–  Власне, закінчила. Що далі?
–  Ще не знаю. Пошуки роботи, якоїсь мети.
–  Або непевність. Звідси страх перед світом і запорпування у
безпечний сховок. Деякі люди так реагують на великі зміни, навіть
позитивні. Я мав пацієнта, архітектора, котрий виграв конкурс на
кращий проект. Дуже поважний конкурс, який міг змінити все його життя.
Через день після оголошення результатів він прийшов до мене, благаючи
про допомогу. Він несподівано відчув порожнечу.
–  Хіба не можна цю порожнечу якось заповнити? Скажімо, засипати
ліками?
–  Ліки щонайбільше змусять тебе про це не думати. Але самої
порожнечі, – покрутив він головою, – вони не знищать.
–  А що може її знищити?
–  Малинко, ти думаєш, якби я знав відповідь, то й надалі
виписував би рецепти в гидезній студентській поліклініці?
–  Я думала, ви любите свою роботу.
–  Мені теж так здавалося, – Губка потер чоло. – Двадцять п’ять
років тому, після диплома. Я мріяв про роботу в університетській
клініці, а опинився тут. Ну що ж, думав я. Треба полюбити те, що маєш.
Буду спілкуватися з молодими людьми, вислуховувати їхні проблеми,
роздавати ліки. Мені і на гадку не спадало, що робота в поліклініці
може бути такою нудною. Як на фабричному конвеєрі! Щоп’ят-надцять
хвилин новий пацієнт. «Доброго дня. Прізвище. З чим у нас проблеми?
Відколи страхи? Відколи депресія? Відколи безсоння?» І так щодня
впродовж років. Рутина засмоктує. Колись я мріяв змінити обличчя
медицини, а єдине, що мені вдалося змінити, так це оббивку на фотелях.
Губка змовк і глянув на мою мармизу.
–  Я теж волів би інший колір, але на гірчичну була знижка.
–  Ви, напевно, теж бували в розпачі?
–  Через фотелі? – посміхнувся Губка. – Я ж не Петроній.
–  Я про життя. Несповнені мрії, великі плани.
–  Я мав двадцять з гаком років, аби звикнути. Саме в тому і
полягає зрілість.
–  Якщо так виглядає зрілість, то дуже дякую. Якщо я маю покірливо
погоджуватися на те, що принесе мені життя…
–  Не мусиш, ти можеш боротися, – зауважив Губка. – Саме в тому і
полягає молодість.
20.09. Тож я борюся. Подала нові оголошення. Енергійно переглядаю
газети. Навіть не знаю, кого народила Брукі.
22.09. Сьогодні знову дзвінок із універу.
–  Так, слухаю, – відповіла я зі стиснутим серцем. «Невже вони
анулювали результати захисту?»
–  Я дзвоню за дорученням професора. – «Таки анулювали!!!»
–  Щось трапилося?
–  Професор питав, чи ти хотіла б бути його аспіранткою.
–  Він і справді мав на увазі мене?
–  Я теж здивувалася… Тобто ти, Малинко, була гарною студенткою,
нічого не скажеш, – стала пояснювати пані Чеся. – Але щоб професор
телефонував у твоїй справі аж із Тенеріфе?
–  Я теж цього не розумію.
–  То як? Ти хотіла б?
Я на мить замислилася. Це все ж таки якийсь вихід. Може, мені
дадуть стипендію.
–  Коли треба подати папери?
–  Взагалі-то, до першого вересня, але зважаючи на обставини… –
Пані Чеся хвилину розмірковувала. – …добре було б закинути їх
сьогодні, до другої. Бо в суботу ми не працюємо.
–  А співбесіда?
–  У понеділок, рівно о дванадцятій.
23.09. – І дуже добре, – схвалив Лешек, – будеш менше перейматися.
Я зустріла його дорогою з універу.
–  Все це відбувається якось зашвидко, – я почала нервово тинятися
кімнатою.
–  Я теж маю для тебе несподіванку.
–  Знаєш, кого народила Брукі?
–  Донечку, але я не про це.
–  Я перетворилася на слух.
–  Справа виглядає так. Є халтура, від понеділка. Супроводжувати
туриста з Данії. Він башляє п’ятнадцять злотих на годину. Я сам з
радістю взявся б, але знову їду, – Лешек скорчив міну а-ля «Запитай
мене, куди я їду!»
–  І куди ти їдеш?
–  До Льйорет де Мар. – Тепер Лешек скорчив міну, яка мала
означати «Запитай, чого я туди їду».
–  І чого ти туди їдеш?
–  Я, здається, закохався.
–  Половинка?
–  Схоже на те.
–  Ситуативна чи моделінова?
Він покрутив головою.
–  Третій різновид.
–  Тобто?
–  Ота, найсправжніша. Половинка банана. Зустрічаєш її – і
розумієш, що пропав. Бо це половинка і край.
24.09. Північ, а я не годна заснути. Цілий день сушила собі голову
над завтрашньою співбесідою і над роботою. Це занурило мене в такий
стрес, що я змінила тему роздумів (трохи з допомогою прамолану). Тепер
думаю про Лешека та його половинку. Яка вона, а радше який? Напевно,
не мусить нічого в собі змінювати. І до всього пасує.
25.09. До молочного бару «Барселона» і до дорогої кнайпи на площі
Казимира. До сльотавого Ринку й до сонячного пляжу. Ідеал. О Боже, вже
ранок! Восьма, а о дев’ятій починається робота. Так, душ. Що одягнемо?
Сірий костюм, бо ж співбесіда. Ні, я ж буду супроводжувати туриста.
Тоді міні і шпильки. Але в такому прикиді я не маю шансів на
співбесіді. Маю. Сіра сукенка до колін, наверх піджак. Застебну його
під горлом, волосся в ґульку – перетворююся на жінку науки. Скидаю
піджак, розпускаю волосся – і проявляється жінка-вамп.
Бляха, майже пів на дев’яту. Ще раз гляну у дзеркальце. Останній
мазок помади (перед співбесідою зітру) і ходу!
4.10. Це був несамовитий тиждень. А радше дев’ять із половиною
днів.
Дев’ять із половиною днів
Захекана, добігла до пам’ятника Міцкевичу, акурат, коли дзиґар
закінчив вибивати дев’яту. Швидкий обхід довкруж Адама, і виглядаємо
високого білявця з обличчям, позначеним добробутом (опис Лешека). Чи
розпізнаю я його серед інших? Оббігла Адама ще два рази. Його немає.
Зараз дев’ята нуль три, а вони полюбляють пунктуальність, оті данці.
Почекав дві секунди й пішов. Але куди він міг піти?
–  Ти, певно, Малина? – озвався хтось наді мною. – Перепрошую за
запізнення, були жахливі пробки.
Я обернулась і побачила чи не двометрову постать у сірих штанях.
Під тонким светром з норвезьким візерунком клубочилися десятки
біцепсів, трицепсів, триголових і дельтовидних плечових і грудних
м’язів, прямих і косих живота, а також найширших спинних. У сумі понад
дев’яносто кілограмів сплетінь, розгалужень і вузлів, щедро
задрапірованих на потужному скелеті. Поза тим, припечене морським
сонечком обличчя білявця, безтурботні блакитні очі, міцне підборіддя й
ніс: прямий, короткий, скандинавський. Новочасний символ безжурності й
добробуту.
–  Пан Яспер Педерсен? – простягла я руку.
–  Просто Яспер, – він зиркнув на мою долоню. – Я повинен її
поцілувати?
–  Досить міцно потиснути. – «Привітання позаду». – Що ти хотів би
оглянути в нашому прекрасному місті? Куди хотів би сходити?
–  Може, до якогось бару з киснем? – пожартував він.
–  Ти, певно, їхав через Алеї?
–  Якщо це можна назвати їздою. Два кілометри на годину.
–  Жах, правда? – запитала я, не приховуючи гордості.
–  Ви повинні встановити в таксівках протигази, – всміхнувся він.
–  Тиждень-другий – і звикнеш.
–  Якщо доживу. Так і відчуваю, як мене зусібіч атакують мільярди
вільних радикалів.
Ех, ви, скандинави, в голові у вас паморочиться. Певно, від
надлишків кисню. Я, либонь, скорчила грізну міну, бо Яспер швидко
додав:
–  Це тільки жарт, Малино. У нас у Копенгагені теж є пробки й
мільярди вільних радикалів.
–  Справді? – я зобразила великий подив. – Добре. Куди підемо?
–  Я охоче щось з’їв би.
–  Є якісь спеціальні побажання? Китайська кухня? Мексиканська?
Італійська?
–  Я волів би звичайний сніданок. Ну знаєш, без паростків сої,
спагеті й соусу чилі.
Я відвела його до вегетаріанської їдальні. Для нього ми замовили
чотири порції яєчні й відро пластівців із молоком. Для мене соєву
каву.
–  Що ти поробляєш у Польщі? – поцікавилась я.
–  Власне кажучи, нічого. Відпочиваю, обдивляюся – просто вікінг
на вакаціях.
–  А чому саме Польща?
–  Розумієш, я об’їхав шмат світу, відвідав Північну Америку,
Індію, Нову Зеландію. А тут ніколи не був, – він перепрошувально
всміхнувся. – Подумав, що зрештою мушу побачити, хто це нам отруює
Балтику, вбиває безборонних медуз.
–  Ви, скандинави, такі ніби екологи, а до китів не маєте жалю.
–  Це не ми, це норвежці. Два різних народи, як росіяни й поляки.
Ніби слов’яни, а скільки різниці! Візьмімо, приміром, алкоголь.
Пересічний росіянин п’є більше.
–  Але світовий рекорд за нами, – похвалилась я.
–  Я чув.
–  Що ти ще знаєш про Польщу?
–  Небагато. Самі гасла з енциклопедії: Шопен, Валенса, полонез,
Сенкевич, Кєсльовський. Ну і, звісно, папа, квашені огірки й польська
шинка. Це, мабуть, усе.
–  Зовсім не мало. Я не знаю стільки про Данію.
–  А що ти знаєш?
–  Що? – замислилась я. – Андерсен, Гамлет. Звісно, Ларс фон Трієр
і банди Ольсена. Хіба не дивно, що людина стільки знає про Америку,
яка лежить за тисячу миль звідси, а не знає сусіда з-за межі?
–  Що тут дивного? Американці – великі спеціалісти із самореклами.
Ми допили каву, і я мусила бігти на співбесіду. Яспер зголосився
скласти мені компанію.
–  Я огляну один із найстаріших університетів, а тобі буде
веселіше. Лічильник, ясна річ, клацає.
Я ще ніколи не одержувала грошей за участь в іспиті. Але якщо
Яспер хоче платити… Довелося чекати якихось п’ятнадцять хвилин. Яспер
робив вигляд, що читає оголошення, а я робила вигляд, що не хвилююся.
Раптом двері прочинилися.
–  Просимо, Малинко, – професор широко всміхнувся, демонструючи
порожні місця по кутніх.
Я ввійшла. Мені задали кілька питань, я відповіла, що хочу писати
дослідження на тему інтеграції та співробітництва балтійських держав.
Це спало мені на думку в останню хвилину.
–  Це була б робота з межі соціології, управління та екології. З
використанням найновіших статистичних даних.
–  Чудово, – втішився ректор, затятий еколог і шанувальник
статистичних даних.
–  Це все, пані Малино. Дякуємо.
Я вийшла.
–  Все? – здивувавсь Яспер.
–  Гм. Кілька простих питань – і по змаганнях.
–  Мені завжди казали, що поляки дуже закомплексовані. А ти така
розкута.
–  Я тільки прикидаюся розкутою, а душа в трусах. Навіть не
пам’ятаю, про що мене питали. Цікаво, як я вийшла.
–  Чудово, Малинко, випускнице і вже небавом аспірантко, –
відповів професор, який саме показався з бічних дверей.
–  Чудово було б, якби мене прийняли.
–  Щоправда… – пригасив мій захват професор, – аспірант – це хтось
між кур’єром і прибиральницею…
–  Найголовніше, що я мала б заняття на найближчі чотири роки.
Мала б мету.
Професор зиркнув на годинник.
–  Так, мету, це дуже важливо. Але мені вже пора. Що я мав іще
запитати… Власне, – заклопотано гмикнув він, – ти не домовилася б про
мене зі своєю бабусею?
–  На ворожбу?
–  Господи, тихше. Це не мусять чути всі.
–  Ти знаєш якусь добру ворожку, Малинко? – пані Чеся висунула
голову з секретаріату.
–  Мою бабусю.
–  То й мене запиши, добре? Разом із паном професором.
–  Я ще не знаю, чи виберуся, – буркнув професор.
–  Нема чого соромитися, – защебетала пані Чеся. – Усі великі
цього світу ходили до ворожок. Політики, диктатори… ой, перепрошую. Не
те, щоб я на щось там натякала. Бо ж наш любий пан професор ніколи,
ніколи б…
Пані Чеся на мить урвала, добираючи відповідні слова. Мабуть, їй
нічого не прийшло в голову, бо вона змінила тему.
–  Малинко, ти чула про Клюску?
–  Що він розбився, – кивнула я.
–  Ні.
–  Не розбився?
–  Розбився, але я не про це. Це остання новина. Сенсація. Дружина
Клюски привезла з Канарів останки доктора, властиво, саму голову, бо
це все, що вдалося зібрати. Зробили розтин, геть не розумію навіщо. Ну
і все стало ясно.
–  Що ясно? – зацікавився професор.
–  Чому наш доктор Клюска так поставився до Касі й кількох інших
студентів. Це була, мої любі, пухлина, пухлина лобної долі.
* * *
Ну хіба не дивно? Маленький клаптик завбільшки з черешню може
обернути людину на бестію.
* * *
У середу оголосили результати. Мене прийняли! І на додачу
призначили стипендію: цілих вісімсот злотих. Яспер дав мені вихідні,
щоб я позалагоджувала справи в універі. Все було просто блискуче, пані
Чеся вручила мені заліковку, я підписала всі потрібні папери й рушила
в похід по бібліотеках. Продовжила чотири читацьких, записалась у дві
нові бібліотеки. Наукову зоставила насамкінець, зважаючи на складний
процес позичання книжок.
Боротьба за книжку
Поки ти потрапиш до каталогів, себто до залу, вщерть забитого
бібліографічними картками, мусиш позбутися верхнього покриву. Але
увага! Якщо, о лихо, у твоєму плащі бракує вішачка, навіть не смій
наближатися до гардероба. Ти лише втратиш дорогоцінний час: свій,
паній гардеробниць та інших учасників гонитви. Повертайся, коли внесеш
поправки у свій одяг. Натомість якщо безцінний вішачок є, можеш
спокійно вставати в чергу. Скинь плащ заздалегідь і тримай його
напоготові. Шалик і шапку сховай окремо, до пакета, інакше наразишся
на такий обмін реченнями:
–  Не пхай мені шапку, бо випаде й загубиться. А я не буду
платити.
–  Ви нічим не ризикуєте, бо ж тут написано, що бібліотека не несе
відповідальності за загублені речі.
–  Не дискутувати тут мені, тільки сховати шапку. Тобі куди?
–  Ну… до бібліотеки.
–  Ти мусиш знати точно. Швидше вирішуй, тут тобі не кав’ярня!
–  Е-е-е… до каталогів, а потім, може, до періодики.
–  Даю номерок у каталоги, потім треба поміняти. Тільки не загуби,
бо заплатиш штраф! Прошу!
Ти стискаєш у долоні коштовний номерок, спинаєшся вгору стрімкими
сходами. Заходиш до відділу каталогів і чемно чекаєш на вільний
комп’ютер, щоби вибрати з меню те, що хочеш позичити. За годину ти
примудряєшся заповнити двадцять бланків замовлення. Вкидаєш їх до
скриньки, що нагадує поштову, а вони летять кудись додолу. Я завжди
уявляю собі, що вони пурхають вузькою трубою, повільно, наче листя.
Осідають на дні скрині, що стоїть у велетенському пивничному залі,
повному полиць із книжками. Межи полиць мовчки сновигають
бібліотекарі. У кожного на голові шахтарська каска з ліхтариком, а в
долоні стос бланків, видобутих зі скрині. Коли вони знаходять
відповідний том, то завантажують його на один із кількох фабричних
конвеєрів, а ті виносять книжки на поверхню.
Весь процес пошуків триває дві години, які треба якось згаяти.
Найкраще бавлячись у виписування наступних бланків. Нарешті ти сунеш
до абонемента й починаєш від пошуків відмов. Знаходиш свої, позначені
такими написами: «на руках», «неправильно заповнений бланк», «книжка в
оправі», «нерозбірливий почерк», «немає номера читацького!!!»,
«доступна тільки в читальному залі».
Шістнадцять бланків повернуто. «Непогано. Одержу чотири книжки», –
думаєш ти, займаючи чергу. Подаєш свій читацький. Бібліотекар
приносить книжки.
–  Я ще перевірю, чи немає якихось проблем.
Починає переглядати.
–  Ця тільки в читальному, брошур не видаємо, – пояснює він. – Ця
теж ні. Видана до сімдесятого року.
–  Гаразд, я візьму ці дві.
–  Хвилинку, а що ви вивчаєте?
–  Управління.
–  А це повість для молоді. Тільки для студентів педагогіки й
виховання.
–  Гаразд, тоді відкладіть, – змучено капітулюєш ти. – А остання?
–  Ця? – обличчя працівника абонемента осяває гордість. – Цю ми
можемо вам видати.
* * *
Упродовж наступних днів ми нарешті змогли оглянути місто. Я навіть
не знала, що в Кракові стільки пам’яток. Але для чого датські
провідники?
–  Знаєш, Малино, – зауважив Яспер. – Це ж насправді я тебе
супроводжую.
–  Повернути тобі гроші?
–  Я тільки пожартував.
Сидимо в китайській кнайпі. Коротка перерва на ланч.
–  Що замовимо? – запитала я.
–  Байдуже, – відповів Яспер, – усе так чи йнак матиме смак курки.
З великою кількістю глютамінату натрію.
Замовили. Дівчина в сукенці з драконами принесла нам на таці дві
тарілки. Для мене – смажені овочі з локшиною. А для Яспера – рис з
овочами та рибу.
–  Смакує? – запитав він.
–  Хочеш спробувати? – запропонувала я.
–  Добре, а я почастую тебе своїм. І як?
–  Не бачу різниці. Курка, паростки сої, гриби мун, глютамінат
натрію.
–  У мене трохи більше грибів, – Яспер приглядався до пошаткованих
овочів.
–  Тому ти й заплатив більше.
–  На цілих сім злотих. Не знаю, чи це вигідна оборудка.
їмо далі. Раптом Яспер відірвав погляд від тарілки.
–  Що ти робиш завтра ввечері? Коли смеркне?
–  Ти мені скажи, – кинула я фразою з фільму.
–  Ми могли б зустрітися?
–  Звісно. – «Оце ідеальна гідеса. До послуг двадцять чотири
години на добу. Не задає жодних питань».
–  Напевно, ти хочеш знати, чому коли смеркне?
–  Шеф платить, шеф замовляє музику.
–  Бачиш, Малино… Я хотів би серйозно з тобою порозмовляти, а це
вимагає відповідного настрою. Інакше це не пройде мені крізь горло.
–  Розумію.
Ми доїли наші порції. Яспер розплатився. І ми вийшли. Сповнені
смажених овочів, курки, паростків, глютамінату натрію. Яспер – грибів
мун, а я – цікавості.
* * *
Про що він хоче розмовляти? А якщо він закохався? Сподіваюся, що
ні. Бо хоч він і класний хлопець, у мені ніщо не ворухнулось. А може,
нема чому ворушитися?
* * *
Ну то й сидимо. Полька й данець в італійській кнайпі. Цмулимо
французьке вино й чекаємо на спагеті з грецьким сиром. З динаміків
ллється ірландська музика. На мені іспанська куртка, на Ясперові
шведська блуза. Пахнемо німецькими дезодорантами. Розмовляємо
по-англійськи. Глобалізація.
–  Не знаю, з чого почати, – озвався Яспер.
–  Найкраще спочатку.
–  Розумієш, Малино… Я закоханий… – «Халепа! Так я і знала!»
–  Може, тобі це тільки здається?
–  Я ще ніколи не був так упевнений у своїх почуттях. А повір, що
я зустрічав багато дівчат з цілого світу. Цього разу все геть інакше.
–  Справжнє кохання?
–  Проблема в тому, що я не знаю, які в мене шанси.
І що я маю йому відповісти? Надити туманними обіцянками чи зразу
запропонувати дружбу?
–  Все залежить від тебе, – він безпорадно подивився на мене
блакитними очима.
–  Яспер… я й сама не знаю.
–  Без тебе я пропав!
–  Я мушу це обдумати.
–  Я знав, що ти погодишся! Ти чудова дівчина.
Я зітхнула. Може, кохання прийде з часом, як кажуть китайські
мудреці?
–  Коли ми могли б зустрітися? – запитав він. – Я, звісно, і
надалі плачу. Вдвічі.
Усе це починає рухатись у неправильному напрямку.
–  Не знаю, чи випадає мені брати гроші…
–  Дівчино! Ти не береш їх задурно. На тебе чекає важка робота. –
«Отак виглядає скандинавський романтизм. Важка робота за подвійну
оплату».
–  Якщо ти чекаєш, що…
–  …не бійся, – обірвав мене Яспер. – Я теж зроблю, що зможу. Але
успіх операції залежить від тебе. Точніше кажучи, від вправності твого
язика.
Все ясно. Конкретику подано на таці.
–  Як ти собі це уявляєш? І де? – гостро почала я. Нехай не думає,
що досить подвоїти платню, і в нас, білявок, колготки самі сповзають
на черевики.
–  Я думав про якусь романтичну кав’ярню, щоб там було незабагато
людей.
–  Як на мене, при цьому взагалі не повинно бути жодних людей.
–  По правді, вибір залежить не від мене. Ми домовилися, що я
вишлю їй «мейл» десь наприкінці вересня, коли вона повернеться.
Я почала щось докумекувати.
–  Хто повернеться? – запитала я.
–  Таж вона. Жінка мого життя. Вона повинна відписати, де і коли
ми порозмовляємо.
Я відчула величезне полегшення, наче хтось зняв із моїх плечей
великий ранець.
–  Проблема в тому, – тягнув Яспер, – що вона не говорить
англійською. Ну, може, кілька слів. У свою чергу, я майже не говорю
німецькою.
–  То як ви збираєтеся бути разом?
–  Є стільки способів порозумітися. Найважливіше, щоб вона
захотіла бути зі мною. Це несамовита дівчина. Я ніколи такої не
зустрічав. Повна розкутість, ще більша, ніж у тебе. Інші планують усе
на десять років уперед.
–  Я знаю таких, які розпланували все життя, – втрутилась я.
–  А вона ні. Радіє тому, що тут і тепер. Поза тим, дуже любить
тварин.
Невідь-чому я зразу подумала про Евку.
–  А як виглядає та твоя богиня? Може, в неї чорне волосся?
–  Ні, вона натуральна білявка. Доглянута, але без фанатизму. Не з
тих, хто щомиті поправляє штукатурку. Але й не ходить із волохатими
литками. Просто ідеал.
Я хотіла б, аби хтось так говорив про мене. І ще хотіла б про це
знати.
–  То що, – повернув мене до реальності Яспер, – візьмеш на себе
роль перекладача?
* * *
Ясперове божество вже призначило термін побачення. Третє жовтня. О
шостій в «Алхімії». Знайома територія. Цікаво, яка вона. Певно,
безбарвна миша. Але для Яспера іскриться тисячею барв. Я відчула
легкий укол з лівого боку грудної клітки, там, де повинно бути серце.
Чи я теж іскритимуся для когось тисячею барв?
–  О, ти нарешті тут, – привітав мене Яспер. Я побачила його вже
здалеку. Він нервово переступав з ноги на ногу і щомиті зиркав на
годинник. А мені чого квапитися? Тільки за п’ять шоста.
–  Таж тільки за п’ять шоста.
–  Я хотів би вибрати зручний столик десь у затишку. І взагалі
приготуватися.
–  Тільки тепер? – цього разу рознервувалась я.
–  Ні, текст я вже маю. Я мушу внутрішньо зосередитися.
–  Заходимо?
Ми зайшли. Як і можна було здогадатися, кав’ярня о цій порі зяяла
пусткою.
–  Замовити тобі щось?
–  Я на роботі не п’ю.
–  Може, хочеш кави?
–  Але без молока.
Сидимо.
–  Припини так зиркати на годинник, бо зурочиш.
–  Кажу тобі, Малино, вона не прийде.
–  Прийде. Такі розкуті дівки полюбляють запізнюватися.
–  Тільки не дівки.
Барменка принесла нам каву.
–  Вже сім по шостій, – гарячкував Яспер. – Я не витримаю такої
напруги.
–  Заспокойся, прийде.
–  Є, – шепнув він на всю кав’ярню.
Я сиділа спиною до входу. Обертатися не випадало. Побачу її, коли
наблизиться. Зараза, я теж хвилююся.
–  Хеллоу! – почула я низький і наче знайомий голос. Підвела
голову. І побачила Йольку.
* * *
–  О Господи! Це ти? – ошелешено видушила я.
–  Я, – відповіла Йолька, вмощуючись поряд із Яспером.
–  Ти висвітлила волосся.
–  Перестала затемнювати.
–  Я думала, ти натуральна шатенка.
–  Ви знайомі? – запитав мене Яспер. – Це навіть краще.
–  Як для кого. Добре, починай.
–  Скажи, що я весь час згадую відпочинок на морі. Хотів його
забути, але не можу.
–  Яспер весь час згадує ваш відпочинок на морі.
–  І що далі? – запитала Йолька, ремиґаючи жуйку.
–  Тепер скажи їй, що я ніколи не був такий закоханий. Що не можу
уявити собі життя без її усмішки, розмаяного волосся, блакитного
бікіні.
–  Він жити не може без твого волосся, усмішки й бікіні.
–  Я можу подарувати його Ясперу. Воно мені вже набридло. Ні,
цього не кажи. Я тільки пожартувала.
–  То що я мушу відповісти?
–  Вислухай його до кінця.
–  Про що ви там шепочетеся? – втрутився Яспер.
–  Та так, бабські балачки.
–  Тепер, коли я хочу освідчитися?!
–  А ти хочеш???
–  Звичайно. І зараз це зроблю. Скажи їй, що я прошу її руки.
–  Отак просто?
–  Кажи.
–  Слухай уважно, бо повторювати не буду. Яспер каже, що ніколи не
зустрічав такої дівчини. Він вважає, що ти чудова, несамовита,
сексуальна, інтелігентна й чарівна. Він ніколи такої не бачив і тому
був би у захваті, якби ти вислухала його освідчення. Він мріяв про
одруження з тобою від першої миті, коли тебе побачив.
–  У вас страшенно складна мова, – зауважив Яспер. – Датською це
одне речення.
–  Дай мені закінчити, – цитьнула я. – Ну так-от, повертаючись до
освідчення. Яспер питає, чи не хотіла б ти провести з ним решту життя.
–  Він хоче одружитися? – Йолька підвела брови. – Клас. А коли?
–  Коли ти хочеш одружитися?
–  Чимшвидше. Хоч завтра, – відказав Яспер. – Ти думаєш, я маю в
неї хоч який шанс?
–  Побачимо.
–  Ну то й що? – запитала Йолька.
–  Каже, що ви можете побратися навіть завтра. Рішення за тобою.
Сказати йому, що ти подумаєш?
–  Я йому відповім.
Мить, повна драматизму. Йолька відкинула волосся назад, поволі
облизала губи.
–  Яспере?
–  Yes? – озвався Яспер, даремно намагаючись приховати хвилювання.
–  Deal.[1]
7.10. Вони одружаться за місяць, тринадцятого листопада, а потім
поїдуть у синю даль, відстоювати права гепардів. А потім?
–  Ми ще не знаємо.
І це говорить Йолька.
8.10. Сьогодні нарешті повертається Евка. Два тижні пробуксовки.
Як на Евку, зовсім небагато. Я вже не годна дочекатися. Стільки мушу
їй розповісти! Встигла вишурувати хату, випрала шимпанзе, поміняла
воду рибці. Ще година. Я хотіла поїхати на вокзал, але Евка мене
відрадила. Не знати, скільки вони стоятимуть на кордоні – австрійські
митники полюбляють влаштовувати несподіванки. Тож чекаю вдома. Чим би
то розважитись? Ага. Я давненько не дивилася «Вродливих та зухвалих».
Напевно вже відомо, хто батько дитини Брукі. Ввімкнула телевізор. Саме
трапила на Брукі. Стоїть у центрі кімнати з келихом вина в долоні.
Схилена голова заповнила весь екран. Брукі інтенсивно про щось думає
(це видно зі щелеп, які перемелюють невидимі кукурудзяні зерна).
–  Цікаво, – питає вона у глядачів, які ховаються за лаштунками, –
хто ж є батьком моєї дитини?
Фінальні титри, перелік виконавців на тлі пальм. І знову треба
чекати до понеділка!
Що це? Здається, дзвінок. Я помчала до дверей. Евка!
–  Я думала, ти вже не повернешся.
–  Привіт, Малинко, подружко, аспірантко.
–  Ти вже знаєш? Але я маю ще кілька тузів у рукаві. Ти чула про
Йольку?
–  Вона виходить за данця, через місяць.
–  Хто тобі сказав?
–  Краще допоможи мені з торбами. Вони важать, напевно, тонни. І
забери в мене ті листівки, – подала вона мені стос поштівок, усі з
Іспанії.
–  Чорт, я зовсім забула про скриньку, – я взялася їх переглядати.
«Привітай захисницю гепардів». – То про Йольку ти вже знаєш?
–  Знаю, відсунь торбу.
–  Зараза. Але про Клюску, напевно, не чула.
–  Він розбився об матрац, а раніше скаженів через пухлину лобної
долі. Найзастаріліша інформація. Зате я маю для тебе кілька свіженьких
булочок.
–  Ну?
–  Спочатку хочу вмитися, щось з’їсти, і тільки тоді. Маєш щось
квасне?
–  Кефір, маслянка, два йогурти, білий сир.
–  Як бачу, ми робимо поступ. Наша люба егоїстка нарешті подбала
про когось іншого.
* * *
Дев’ята. Евка саме прикінчила черговий йогурт, а я чекаю,
переглядаючи листівки.
–  Саме це мені й було потрібно. Молочні продукти з великою
кількістю бактерій.
–  Що там із твоїми новинами?
–  Зараз. Тільки викину склянку. Зосередься і слухай уважно, бо
повторювати не буду.
–  Ну?
–  Лешек зустрів справжню половинку.
–  Він мені вже казав. В Іспанії. Його звуть Міґель, і він працює
барменом.
–  Новина номер два: я з Томеком.
–  Серйозно? Відколи?
–  Від вересня. Він поїхав до Льйорета, щоб забути мене.
–  І що?
–  Ми зустрілися першого ж дня. Біля моря. Щоправда, там тільки
два пляжі…
–  Не боїшся?
–  Є трохи. Але я телефонувала до твоєї бабусі і вона сказала, що
все в порядку.
–  До бабусі телефонувала, а до мене не могла?
–  Я вислала тобі тонни листівок.
–  Я воліла б один маленький дзвіночок. Засихала тут від
самотності. Навіть впадала в депресію.
–  Знаю, Лешек мені казав. Ти, певно, тому не брала слухавку в
день народження.
Тому. Але я не бажаю до того повертатися. Будуть інші дні
народження.
–  Начеб та Іспанія далеко, – змінила я тему, – а ти про все
знаєш.
–  Стосовно пліток. Ти знаєш, що твоя мама має нареченого?
–  Триндиш! А як же батько?
–  Вона саме розлучається. Ірек намовив її по телефону. Мабуть,
заплатить купу грошей. Зв’язок з Німеччиною коштує недешево.
–  Про від’їзд Ірека ти теж знаєш? Хто має такий довгий і спритний
язик? – Досі рекордсменкою була я.
–  Я не зраджую імен своїх інформаторів. Хочеш знати, з ким
крутить твоя мама?
–  Зі Сташеком? Колись він погрожував, що коли вийде з
абстиненції…
–  Відповідь невірна, – обірвала Евка. – Ніколи не здогадаєшся,
тому я тобі скажу. Богуслав Губка. Психіатр.
Губка? Боже, тепер я все розумію. Бідолашний Губка!
23.10. Я й надалі звикаю до змін. Стільки інформації в одній дозі
може збентежити людину. Йолька виходить заміж, моя мама теж (на
Великдень), а я? Я роблю перші кроки як аспірантка. Проводжу пари.
Задаю домашнє читання (наразі не перевіряю, бо не хочу отак вставляти
комусь палки в колеса). Намагаюся вести семінари, проте у результаті
говорю тільки я. А студенти? Якнайбільше намагаються змінити тему.
Вчора, приміром, перейшли на проблему наркотиків.
–  Як ви гадаєте, пані магістр…
–  Я просила б не називати мене «пані магістр», – урвала я. – Це
звучить жахливо.
–  А може бути «меджі»? – озвався якийсь відчайдух, певно, фанат
карикатуриста Анджея Млєчки.
–  Можете казати на мене «пані». Або й звертатися на «ти». А щодо
наркоманів… Найкраще це окреслив Курт Воннеґут. Сказав, що коли люди
не можуть змінити нічого довкруж, то намагаються змінити щось
усередині. І починають експериментувати. Одні тягнуться до ліків, інші
до таємничих релігій, а ще інші до наркотиків.
–  Класна теорія, – озвався пухкенький білявчик з першого ряду. –
То ми вже можемо йти? Вже перша.
І вони вибігли, не чекаючи дозволу.
Вони мають у носі старого нудного педагога.
25.10. Знову пара з соціології. Я прийшла раніш, аби підготувати
слайди. За десять хвилин до занять до мене підійшла симпатична шатенка
в рогових окулярах. Гладко зачесане волосся, личко, не торкане пудрою.
Відмінниця.
–  Перепрошую, – тихенько промимрила вона. – Я прийшла раніше, бо
маю прохання.
–  Слухаю.
–  Розумієте… я цікавлюся проблемою наркоманів. І… і чи могли б ви
назвати мені якісь прізвища?
–  Але я не знаю жодних наркоманів.
–  Ви не зрозуміли, – дівчина поправила окуляри. – Я просила
прізвища авторів, які займаються лікуванням наркоманії.
–  Авторів? Теж не знаю…
–  Позавчора… ви згадували одного психолога, котрий пише на цю
тему.
–  Воннеґут? – запитала я для певності.
–  Власне, – втішилася та.
–  Але він не є психологом.
–  Ні? – здивувалася шатенка.
* * *
–  Справді ні? – пожартувала Йолька.
–  Знаєте, що мене доконало? Що та мала й справді відмінниця.
–  Вони, мабуть, нічого не читають.
–  Читають, – спростував Лешек, – конспекти лекцій, щоденники
Леонардо Ді Капріо й десятки порадників про те, як заробити сто
мільйонів, використати енергію космосу, масово притягати чоловіків чи
жінок.
–  Ми нарікаємо, як старі тітки.
–  Мене прошу виключити з кола тіток. Я саме переживаю перший курс
університету, разом із Томеком.
–  Він молодший від Евки на сім років, – поінформував Йольку
Лешек.
–  Супер! – захопилась Йолька. – Ти будеш довше ходити на вечірки.
А ще два роки тому Йолька виголосила мені таку проповідь.
Йольчина проповідь
–  Малино! Я хотіла з тобою серйозно поговорити, – почала вона,
попередньо замкнувши двері своєї кімнати. – Знаєш, на яку тему?
–  Мабуть, здогадуюся. – Тиждень тому я зізналася, що кручу з
хлопцем, на два роки молодшим від себе. – Про Ігоря?
–  Саме про нього. А радше про різницю у віці, яка вас розділяє.
–  Розділяє? Це тільки два роки.
–  Це аж два роки, – загриміла Йолька. – Коли він буде
двадцятисемирічним немовлям, ти будеш підтоптаною жінкою середнього
віку.
–  Ти що, жартуєш? Еллі Макбіл тридцять, а вона анітрохи не
виглядає на жінку середнього віку.
–  Це освітлення й каліфорнійське повітря. У нас у Кракові такого
немає.
–  То що мені робити? – розпачливо запитала я.
–  Я не можу нічого тобі диктувати.
–  Я тільки прошу поради!
–  Ані радити. Ти сама мусиш дійти рішення. Скажу лише одне.
Віктор старший від мене на рік, а я все одно відчуваю небезпеку. Бо
коли він буде блискучим сорокарічним адвокатом, я буду…
–  Тридцятидев’ятирічною бабцею, – закінчила я.
* * *
Нічого дивного, що я рідко зізнавалася Йольці про молодших
хлопців. Евка тримала Томека в таємниці аж дотепер. А тут маєш. Єдина
реакція – це повний ентузіазму вигук.
–  Я деколи трохи непокоюся, – тягнула Евка. – Думаю про те, що
буде колись. За кілька років.
–  Що буде? Плюнь на це, – порадила Йолька. – Може, вже нічого не
буде.
27.10. А якщо Йолька має рацію? Якщо за кілька років уже нічого не
буде? Не варто перейматися майбутнім, тільки жити на повні груди. Тут
і тепер. Ловити враження, як метеликів.
28.10. Легко сказати, ловити. А де знайти годящий сачок?
11.11. Післязавтра має відбутися весілля Йольки та Яспера. І
відбудеться, тільки десь у Греції.
–  Так буде романтичніше, – сказав мені по телефону Яспер. –
Тільки ми, море й вітер. Ми надішлемо вам фотки.
–  Що вони сказали? – допитувався Лешек.
–  Пришлють фотки.
–  Халепа, а я запросив на це весілля Міґеля. Треба до нього
потелефонувати. Попередити.
–  Старий, яка турбота, – озвалась Евка.
–  Звісно. Про половинку треба турбуватися. Іншої вже не буде.
–  Звідки ти знаєш, що вона справжня, а не ситуативна чи там
моделінова?
–  Бо я нічого не мушу змінювати, а поза тим, вона пасує до кожної
ситуації, пори року й обставин.
–  Маєш його знімок? – зацікавилась я.
–  Ясно, я завжди ношу його в гаманці. Він не найкращої якості,
але навіть на ньому видно, яким хлопцем є Міґель. Сама подивись.
Я взяла в руки фотку завбільшки з сигаретну пачку. Здається, пляж.
А на ньому усміхнений кошлатий брюнет у сапфірових стрінґах і з
величезною кількістю гелю на кучерявому волоссі.
13.11. Завдяки чому пересічний хлопчина, яких тисячі довкола,
знічев’я обертається у половинку? Може, замість шукати ідеалу
поекспериментувати з макіяжем?
15.11. Нині Томек перший раз прийшов до Евки. Подзвонив і зайшов,
не чекаючи запрошення.
–  О, пані Малинко! – зрадів він, побачивши мене.
–  Тільки не «пані». Досить, що я щодня чую це від студентів. – Я
окинула його поглядом від ступнів до кінчиків волосся. – 3 тебе вийшов
класний хлопець. Такі м’язи ростуть самі?
–  Ні, треба допомагати їм у «качалці». А надто, коли людина має
схильність до повноти, – зітхнув він, а потім теж окинув мене поглядом
від ступнів до кінчиків волосся. – Пані, тобто Малино, ти теж незле
виглядаєш. Три роки тому в тебе, здається, були менші очі та губи.
–  Я змінила макіяж, – пояснила я. Про ніс він не мусить знати. –
А як там твої зуби?
–  І далі воюю з карієсом, але вже не так запекло, як колись.
Завдяки Евці.
–  Це схвально.
–  Евіта казала, що ви мешкаєте разом. Класно, посидимо втрьох…
–  Не посидимо, бо я мушу йти. Маю важливу справу, – збрехала я.
* * *
Куди може піти самотній, нікому не потрібний педагог, аспірант?
Звісно, до універу. Посиджу за комп’ютером, підготуюся до семінару.
Може, завершити статтю? Невже саме так починається наукова кар’єра?
25.11. Ненавиджу нерозв’язані проблеми, незавершені справи,
незамкнені двері. Тому я провідала Вальдека. Сьогодні вранці. Грюкала
у двері якихось п’ятнадцять хвилин, поки врешті щось за ними
зашурхотіло.
–  Хто там? Ти? Знаєш, котра година?
–  Восьма ранку. Я боялася, що пізніше тебе не застану. А я хочу
побалакати і закрити ту справу з кіно.
–  Ти хочеш зараз піти до кіно? – не зрозумів Вальдек.
–  Ні. Ти відчиниш, чи ми так і будемо спілкуватися крізь замкову
щілину?
–  Зараз, я щось накину. Почекаєш хвилинку?
Я почекала. Він нарешті відчинив, у самих штанях і золотому
ланцюзі на грудях.
–  Перепрошую за бардак, але ти ж знаєш, як воно буває.
–  Готуєшся до змагань?
–  Ну.
Хвилину ми мовчали. Я непомітно роздивлялася кімнатою. Ліжко
застелене чимось схожим на плед. Стіл завалений дисками. На полиці
кілька «Плейбоїв» і компакти з іграми. Біля крісла гирі та еспандер.
Зі стіни страшить великий плакат Брітні Спірс.
–  Любиш Брітні? – «З чогось треба починати».
–  Може бути, – покивав він, – але волію Дженніфер Лопес. Знаєш,
ти до неї подібна!
–  Я? – «Як добре почути зранку щось приємне». Дженніфер – це
латиноамериканська секс-бомба. Довге темне волосся, повні губи й
виразний погляд.
–  Ну. Фігурою. – «Бляха, я знову розкабаніла в стегнах, мабуть,
тому, що постійно сиджу над книжкою».
Знову тиша. Про що б то ще поговорити, доки перейду до суті?
–  Як вам тут живеться? – змінила я тему.
–  Добре.
Тиша.
–  А як в інституті? – зробила я останню спробу.
–  Це що, якесь інтерв’ю? – здивувався Вальдек. – Книжку про мене
пишеш, чи що?
–  Я питала з ввічливості.
–  А, якщо з ввічливості, то нехай буде. До сесії ще далеко.
Знову мовчимо. Немає сенсу довше зволікати. Залагодимо це врешті і
край.
–  Слухай, Вальдеку, я хотіла тебе перепросити за те кіно. І ти
для мене ніякий не Вальдек Пробка.
–  Все нормально.
–  Правда, – тягнула я далі. – Я навіть тобі дивуюся. Ти знаєш,
чого хочеш.
–  Заробити на спортивну тачку, – підказав Вальдек.
–  І не переймаєшся тисячею дрібниць.
–  А що це дало б? – стенув він плечима.
–  Ти щасливий.
–  Ну, не завжди. Як завалю іспит, то впадаю в нерви.
–  Скажу тобі, що я деколи тужу за світом, де панують зрозумілі
правила гри. Де зло є злом, добро добром…
–  … кольори кольорові, а сонце гаряче, – закінчив Вальдек. – Але
у кіно ти зі мною не пішла б, так?
–  Можемо піти, – сказала я. – Навіть зараз. Тільки ти сам
подумай, навіщо? Ти викинеш купу грошей і достобіса знудишся. Я буду
комплексувати через те, що мордую тебе. Чи не ліпше посидіти за пивом
чи десь потанцювати?
Вальдек пошкрябав голову. Якусь мить розмірковував над тим, що я
сказала.
–  Ти, мабуть, права, – визнав він урешті і витягнув лапу на знак
перемир’я. – Класна ти дівка, от тільки трохи заплутана.
–  Я знаю.
–  Ти даремно ускладнюєш собі життя. А воно не є аж таким
складним, як тобі здається.
–  Я теж це підозрюю, – зітхнула я.
–  Ти не підозрюй, а просто вір. Мусиш трохи попрацювати над
характером.
–  Попрацюю, – обіцяла я.
–  І дозволяй часом кудись себе запросити. За старим знайомством.
–  За старим знайомством, – подала я йому руку.
То треба йти. Нехай хлопак доспить. Вальдек відпровадив мене до
дверей. Коли я вже була на сходовій клітці, раптом згадав:
–  О, до речі. Тут приходив якийсь такий високий. Питав про тебе,
просив адресу.
–  І що? – я врешті відчула, що маю серце. Воно стугоніло, як
дзвін.
–  Я був злий після нашої сварки і не сказав йому. Мене зразу
попустило, і я навіть побіг за ним, але він уже зник. Ти гніваєшся?
–  А що це дасть? – відповіла я.
–  От бачиш? – утішився Вальдек. – Ти робиш поступ. Так тримати,
Малино.
18.12. Скидається на те, що всі, крім мене, переживають свято
весни. Лешек з Міґелем (він знову поїхав), Йолька з Яспером, мама з
Губкою (бабуся це підтвердила), Ева з Томеком (третій день святкують
Евчин день народження, наче є з чого тішитися). А я? Проводжу довгі
години в комп’ютерній. Пишу вже п’яту статтю, тести на іспит і вже два
тижні заповзято «мейлую» з усім світом. А найбільше з одним типом,
який ховається під ніком «Кілґор». Ми познайомилися на Миколая. Я
чатилася з кількома юзерами, коли побачила на моніторі напис:
«Привіт, Малино, ти любиш Воннеґута?»
Я відписала. «То тримай капелюха, бо ми можемо опинитися далеко
звідси».
І почалося. Ми щодня обмінюємося кількома «мейлами», він з роботи,
а я з універу.
21.12. – Я можу про все йому розповісти, – пояснювала я Евці з
Лешеком.
–  Написати, – виправила мене Евка.
–  Я відчуваю, що когось цікавлю.
–  Ти цікавиш нас, – зауважив Лешек.
–  Ви маєте свої справи, а Кілґор…
–  …не має жодних? – запитала Евка. – Він народився лише заради
того, щоб виглядати твої «мейли»?
–  А взагалі, звідки ти знаєш, що це він, а не вона?
–  Бо так звали персонажа з книжок Воннеґута. Це чоловік, якщо
пам’ятаєте.
–  І старий невдаха, – пригадала Евка.
–  Мій Кілґор, – я свідомо наголосила на слові «мій», – молода
людина, яка досягає помірних успіхів.
–  А може, це домогосподарка, котра нудиться у своїй віллі над
морем.
–  Або серійний убивця, – полякала Евка.
–  Домогосподарка навряд чи, бо він розповідає про роботу, тут, у
Кракові.
–  А може, під ніком Кілґор ховається пані Чеся, – снував здогади
Лешек. – Може, ти фліртуєш із секретаркою?
–  Якщо ви думаєте, що мене збуджує віртуальний секс, то глибоко
помиляєтесь. Ми з Кілґором просто…
Власне, а ким ми є? Парою піщинок, загублених у космосі. Двома
самотніми мізками, ув’язненими в слоїках незграбних тіл? І що, власне,
нас пов’язує? Симпатія до Воннеґута, відчуття порожнечі й кілька
«мейлів», що кружляють у мережі.
23.12. Завтра свята, перші без Ірека, зате з Губкою. Зараз іду
додому, тільки закину привітання для Кілґора.
Ввімкнула комп’ютер.
«Малино, що робиш на Новий рік?» – прочитала я. А що може робити
самотня двадцятишестирічна жінка, яка обрала наукову кар’єру? – «Може,
зустрінемося на Ринку?»
Я зважила всі «за» і «проти». Це відкрита забава. Якщо він мені не
сподобається, я зникну. Поза тим, це відносно безпечно, довкола люди.
Але з іншого боку, це тільки безіменна юрба, велике збіговисько. Можна
завиграшки когось проштрикнути. Ні-ні, не думаймо про найгірше. А якби
я зважилася, то як упізнати його серед сотень інших?
«У мене на голові буде величезна чорна перука афро. Знаєш, із тих,
що продають на Ринку».
«Тоді я куплю собі таку саму, рожеву. Крім того, буду вся в
малиновому. Тільки ні на що не розраховуй».
«Мені цілком вистачає десяти годин розрахунків на роботі. Гарно
бався на свята».
24.12. Я обожнюю Різдво. Обожнюю пахощі ялинки, пломінчики свічок,
які відбиваються в блакитних свічниках, смак вареників, политих
конопляною олією. Привітання, навіть якщо вже всоте чуєш: «Щоб ти
знайшла собі чоловіка». Компот із чорнослива, після якого мені завжди
сверблять вуха. Подарунки під ялинкою (велика таємниця!). Спільне
фальшування колядок.
Я завершила декорувати стіл.
–  Забагато свічок, – оцінила мама.
–  Їх і мусить бути багато. На знімку вдвічі більше, – показала я
їй журнал.
–  Мені це не подобається, – комизилася вона. – Виглядає, як
могила в Задушний день, ще тільки хризантем бракує.
Я мовчки забрала чотири свічки.
–  Якщо ти вже конче хочеш забирати, то забери щонайменше сім.
Чотири нічого не змінять…
Я зиркнула на годинник.
–  Мама, звичайно, запізнюється. Певно, воює з мотлохом у
коридорі. А може, з нею щось сталось? Як ти гадаєш?
–  Я нічого не гадаю, я йду переодягатися.
–  Саме час. Тільки у щось елегантне і щоб не стріляла мені очима.
–  Перед Губкою?
–  Мені не подобається, що ти називаєш його Губкою.
–  А як я повинна його називати? Пан Губка? Доктор Губка?
Наречений Губка?
–  Ти намагаєшся зіпсувати мені вечір? Цього разу я не піддамся на
провокацію, – мама вийшла до кухні.
Я ледве застебнула блискавку на своїй святковій сукні, а вже
залунав дзвінок.
–  Відчини, Малинко! Я мішаю «вушка»!
Я побігла до дверей, на порозі стояли бабуся, Губка. А також Ірек.
Нарешті комусь придасться зайва тарілка для подорожнього.
* * *
–  Ну, сестро, – Ірек відламав великий шматок проскурки, – моря
грошей і невичерпного струменя успіхів в особистому житті. Ти записала
мені ту касету?
–  Не було що записувати. Я намагалася щось із витиснути, але вона
не піддається на провокації.
–  Може, мені пощастить. Я страшенно тужу за промовами.
–  А батько? – пошепки запитала я.
–  Він хотів приїхати, але я його відрадив.
–  Слушно.
–  Він передав привітання і сказав, що вишле всі подарунки, з цією
метою навіть ліквідував один із рахунків.
–  Батько є батько.
–  Він у своєму репертуарі.
–  То що? Треба йти привітати інших.
Ми рушили довкола столу. Дорогою мені трапився Губка.
–  Що ж, Малинко, – він довго добирав слова, – щоб ти нарешті
заповнила свою мучівну порожнечу.
–  Навзаєм, пане доктор.
–  Богусю.
–  Богусю, – виправилась я. – І щоб ви ніколи не шкодували про
своє рішення.
–  Я теж собі цього бажаю.
–  Любі! – урвала нашу балачку мама. – Годі, годі, запрошую до
столу.
Ми повсідалися і напихаємось.
–  Розкішний борщ, – похвалив Губка. – А «вушка»? Поема. Певно, ти
з ними намордувалася.
–  Я роками відпрацьовувала відповідну техніку.
–  А всі ті голубці, коропи, пироги.
–  Мені трохи допомагала мама, але Малину я не могла ні до чого
залучити. Не знаю, як вона колись даватиме раду з хатою і двома
дітьми. Готування, прибирання, кашки, батьківські збори, скирти
прання, влаштувати свято, попрасувати чоловікові сорочку.
–  На щастя, наразі мені це не загрожує, – озвалась я з-над
тарілки з «вушками». – Я навіть не маю нареченого.
–  Я мушу тим заопікуватися, – пообіцяла мама. – І зроблю це,
щойно ми з Богусем одружимося.
Чудова перспектива. На щастя, весілля тільки за півроку. Ще може
трапитись усе, що завгодно.
29.12. Післязавтра Новий рік. Ми всі збираємося на Ринку. Евка,
Томек, Лешек, Міґель, навіть Йолька з Яспером приїдуть. Ну і, може,
Кілґор, якщо він не передумав.
31.12. Це вже сьогодні. А я ще маю стільки роботи. Ванна з
олійками (подарунок бабусі), очищувальна, зволожуюча й антистресова
маска (подарунок Ірека). Потім манікюр, бальзам для волосся та
емульсія (адже я не буду весь час у тій жахливій перуці). Потім
тренування підсвідомості (жадаю, щоб Кілґор не виявився серійним
убивцею). Приміряю кілька сукенок.
–  Цієї ти, мабуть, не одягнеш, – висловила свою думку Евка. – В
неї викот до пупка. Тебе продує до кісток.
–  Не можу ж я йти у светрі!
–  А чому б і ні? Хто побачить, що в тебе під плащем?
–  Буде стільки народу, телебачення.
–  Роби, як знаєш, Малино, а я одягаю гольф і куртку. Вона
принаймні не промокне від шампанського. Де ти маєш зустрітися з отим
своїм Кілґором?
–  Під «Джек-потом», з боку Ставковської, пів на одинадцяту.
–  Хвилюєшся?
–  Зовсім ні, ну, може, трохи… дуже.
–  Ми будемо за вами спостерігати, – обіцяла вона. – Нічого лихого
не станеться.
–  Якнайбільше, то я наїмся сорому у вас на очах, – буркнула я. –
Тепер шкодую, що з ним домовилась.
А може, не йти? Зостатися собі вдома, переглянути за-бойні фільми,
випити шампанського з телеведучими?
–  Найгірше, що я не знаю, чого чекати.
–  Ти хотіла сказати «кого», – виправила Евка.
–  Я вже не певна, чи це людська істота. Ви з Лешеком намололи
стільки дурниць.
–  Бо ми турбуємось. Ти так останнім часом від усіх дистанціюєшся.
Зникаєш на цілі години.
Дивно, що хтось це помітив. І до того ж турбується. В сумі це
приємне відчуття.
* * *
Зараз виходимо.
–  Я починаю шкодувати, що ми не причепили до тебе підслуховку, –
серйозним голосом сказав Томек.
–  А я починаю шкодувати, що про все вам розповіла!
–  Малино, не переймайся так, – поплескала мене по плечі Евка.
–  Легко сказати. Ви будете там стовбичити, як стерв’ятники,
чекаючи на розвагу.
–  Новий рік, усміхнися.
Я усміхнулася самими губами.
–  Забагато сторожкості в очах, – оцінив Томек. – Спробуй ще раз.
Трохи ліпше, хоч і надалі офіційно. Додай трохи розкутості. О’кей. І
так тримати.
* * *
Щойно десята, а Ринок роїться від людей. Десь серед них чаїться
Кілґор учорній перуці. Але спочатку ми мусимо знайти Йольку і решту
товариства.
–  Он вони там стоять, – показала пальцем Евка. – Бачите Лешека? А
поряд Міґель.
Ми наблизились. Уся компанія вже легко порожевіла від морозу й
гарячого пива. Йолька в білявих кучериках і в до болю обтислих
стегнівках.
–  Привіт, Йолю!
–  Тепер Джоль. Чому в Малини такий вираз обличчя? – встигла
запитати Йолька і кинулась Евці на шию.
Тим часом я віталася з Міґелем. Він виглядав ідентично своїй
фотці, тільки що замість стрінґів мав на собі сапфіровий комбінезон.
Міцна засмага, кульчик у вусі, на волоссі два літри гелю з
блискітками. Головне, що він влаштовує Лешека.
–  Holа, Малино, – тепло всміхнувся він.
–  Holа, Міґелю. – Це все, що я знаю по-іспанськи, тож час перейти
на англійську. Ми трохи побалакали, але нас зразу обірвав Яспер.
–  Ти не привітаєшся з колишнім шефом? – простягнув він до мене
свої великі, як лопати, лапи. Ми залишили взірцеву половинку й
перекинулися парою речень. Новий рік не сприяє довгим балачкам. Лапа,
обійми, дві цьомки, широка усмішка і до наступного. Врешті дійшло до
Йольки.
–  Як там гепарди? – запитала я.
–  Ти про Яспера? – здогадалась Йолька. – Малино, він
фан-тас-тичний! Як подумаю, що я могла вийти за Віктора… Я так тобі
вдячна. Тільки тепер розумію, що значить справжнє життя. Я просто
відчуваю…
–  …повів весняного вітру, так? – завершили хором ми з Евкою.
* * *
Десята тридцять. Пора одягти рожеву перуку.
–  Малино, ми поряд, – крикнула Евка, а Томек показав, що тримає
за мене кулаки.
Добре, я поволі суну й розглядаюся навкруги. Чорної перуки ніде
немає. Є блакитні, сріблясті, білі. Мене оминають люди в масках і в
капелюхах чорнокнижника. Усміхнені дівчата з причіпним ангельським
волоссям. Отам ліворуч якась горила, поряд русалка Амелька. А Кілґора
немає. Він, напевно, передумав. Чого я бовванію в тій ідіотській
перуці? Стрімко стягнула її з голови. Разом зі шпильками. Зараза.
Стільки намордувалася, щоб їх застромити. Все до дупи! Хай чорти
візьмуть такий Новий рік! Повертаюся до хати!
–  Малинко, – зненацька почула над вухом. Нарешті Кілґор!
–  Я запізнилася, – почала я. – Вальдек???
–  Веселих свят! – ми плеснули долонею до долоні. – Я бачив тебе з
друзями. Хотів підійти, щоб привітатися, а ти раптом витягла з торби
рожеве опудало, натягла на голову і сунеш у мій бік. Ви, певно,
бавитесь у «фанти»?
–  Що? – не допетрала я. – А, можна сказати і так.
–  Малино, хто та краля в зеленому плащі? Ну та, чорна, з таким
поглядом, ніби голодна?
–  Ах, та, – врешті збагнула я. – Це Анка. Вона малює персонажів
до комп’ютерних ігор. Наприклад, до «Fire, fire, fire!»
–  Чесно? – втішився Вальдек. – Та це ж одна з найкрутіших
забавок! Яка анімація! А вояки, бачила б ти їхню зброю! Малино, ти не
познайомила б мене з нею?
–  Ходімо, – потягла я його за рукав. Кілґор уже все одно не
прийде.
Ми підійшли до наших. Вальдек тримався позаду. Чекав, поки його
представлять.
–  Це він? Симпатяга, – шепнула Анка.
–  Ти теж йому подобаєшся. І це не він, – докинула я. – Хоче з
тобою познайомитися. Вальдек, ну ходи. Це Анка.
–  Вальдемар Цибуля, – вклонився Вальдек. Ухопив Анку за руку і
присмоктався губами до її ангорової рукавички.
–  Мені дуже приємно, – Анка затріпотіла повіками, аж посипалися
блискітки, й окинула Вальдека голодним поглядом. Вальдек відповів їй
таким самим. Вони втуплювалися б так одне в одного годинами поспіль,
якби не моє втручання.
–  Ти мусиш познайомитися з рештою, – шарпнула я його за шалик. –
Йолька, тобто Джоль, Яспер, її чоловік, Лешек і Міґель, – Вальдек
тактовно не прокоментував. – Евку ти знаєш. А це її хлопець, Томек.
–  Ми знайомі, – простягнув йому долоню Вальдек.
–  З тренажерного залу, – додав Томек.
–  То що, ходімо під сцену? – запропонував Лешек. – Зараз
почнеться концерт.
Ми рушили, і саме тоді я побачила віддалік чорну перуку афро.
–  Евко, він там, – шепнула я, щоб інші не почули. – Кілґор.
–  Я бачу.
–  Я маю підійти?
–  Якщо не підійдеш, цілий рік шкодуватимеш. Краще пересвідчитись.
–  Я зараз повернуся, – запевнила я. – Не кажи іншим.
–  У разі чого ми під сценою. Біжи, бо він знову зникне. Я пірнула
в натовп. Ще встигла почути, як Лешек запитує Евку:
–  А де Малина?
–  Рушила стежиною Білого Кролика, – почула я і була вже на
Шевській.
Почала протискуватися межи людьми. Ніде не видно чорної перуки.
Може, він її скинув? Як я тепер його впізнаю? Ні, є! Стоїть до мене
спиною. Роздивляється навсібіч. Я поволі наблизилася. Стала зразу за
ним і запитала:
–  Кілґоре?
Він обернувся, зиркнув на рожеву перуку, яку я стискала в руці.
–  Малино.
* * *
–  Я шукав тебе, – шепнув він, а я відчула, як пульсує мені у
вухах. Тільки б мене не вхопив інсульт. Саме тепер, коли щось справді
починається.
–  Я чекала п’ятнадцять хвилин, а потім долучилася до своїх.
Він покрутив головою.
–  Я шукав тебе тоді, в серпні. Був у тебе, але ти змінила адресу.
Мені відчинив якийсь «качок» із ланцем.
–  Це Вальдек, новий квартирант.
–  Він не сказав мені твою адресу.
–  Він був злий на мене і хотів помститися, – пояснила я.
–  Потім я зайшов до універу, але ваша секретарка була страшенно
незосереджена.
–  Вона переживала смерть доктора Клюски. – «Звідки в мені стільки
розуміння до інших?» – Треба їй вибачити.
–  Врешті я колись зустрів тебе на Ринку, – тягнув Емек. – Хотів
підійти, але ти була з таким білявим велетнем штибу Лундґрена. Весела,
щаслива.
–  Це мій шеф, а тепер чоловік подруги. Я водила його по місту.
–  Зрештою я згадав, що маю твою електронну адресу. Вирішив
написати, але тут раптом на хвилинку заліз до чату. Решту ти знаєш.
* * *
Десять, дев’ять, вісім, сім, шість, п’ять, чотири, три, два, один,
нуль!!!
Вгору полетіли корки від шампанського, пляшки, шапки, перуки,
шалики, навіть куртки, а на небі розквітли сотні феєрверків.
–  Всього найкращого в новому році, – шепнув Емек, – щоб я вже
ніколи не мусив чекати.
Ми стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, не помічаючи ні
криків натовпу, ні вибухів петард, ні струменів шампанського, що
лилися на нас зусібіч, ані навіть феєрверку.
1.01. Я прокинулася близько першої.
–  Нарешті, – озвалась Евка. – Емек телефонував уже зо п’ять
разів.
–  Чому ти мене не розбудила? – Я поволі виповзла з-під ковдри і
сіла на край ліжка.
–  Думаєш, це легко?
Я торкнулася долонями до голови. Один великий колтун із волосся,
лаку й шампанського. А над вухом самотня шпилька. Зиркнула на ноги, що
визирали з-під закороткої сорочки. На лівій литці величезний синець.
На правій – рана, певно, від пляшки.
–  Рахуємо втрати? – запитала Евка. – У мене теж синець на коліні.
Хтось жбурнув об землю пляшкою, і в мене влучило осколком. Найдивніше,
що шкіра розтята до крові, а колготки цілі. Це новочасна технологія.
Чого ти так сидиш?
–  Бо я себе якось дивно почуваю, – я знов обмацала голову.
–  Бодун? – підказала Евка.
–  Ні, я пила тільки шампанське. Що ж це може бути?
Грип? Ні, бо в мене не викручує кістки. Може, це пухлина мозку, як
у Клюски? Але чи відчувала б я тоді спокій? Власне, спокій і щось іще.
Вже знаю, відсутність порожнечі! її немає, немає. Вона просто зникла,
без сліду!
* * *-
–  І яке це відчуття? – запитав Емек. Ми сиділи на кухні,
приклеєні одне до одного, як дві пластилінові кульки. – Приємне?
–  Радше дивне, як щойно протезований зуб. Увесь час торкаєшся
язиком до місця, де раніше була ямка, намагаючись звикнути. І знаєш
що?
–  Знаю, – закінчив Емек. – Тобі трохи бракує тієї порожнечі.
2.01. Я відчула ще щось. Урешті, вперше за сотню років – що я
кажу, за тисячу! – я відчуваю себе завершеною цілісністю.
Самодостатньою. Незалежною. Вільною, як метелик.
–  Це означає тільки одне, – виснував Лешек після довгих
роздумів. – Що ти нарешті зустріла свою половинку. Справдешню
половинку банана.
5.01. Що робить амбітна аспірантка на початку нового тисячоліття?
Коли інші люди й надалі перетравлюють святковий біґус і говорять про
опіки від петард, амбітна аспірантка згрібає до торби всі читацькі й
вирушає в похід по бібліотеках.
–  Доброго дня. Я хотіла б продовжити квиток.
–  Прошу паспорт, старий квиток і заліковку, – продекламувала
бібліотекарка. – Коли ви записувалися?
–  Наприкінці вересня.
–  Від того часу щось змінилося?
Чи щось змінилося? Мама одержала розлучення й заручилася з Губкою,
Ірек утік до Німеччини, Йолька вийшла за Яспера, Евка зустріла велике
кохання, Лешек зустрів велике кохання, Анка зустріла велике кохання, я
зустріла велике кохання. Ну і не відчуваю порожнечі. І надалі.
–  Ви мене чуєте? Я оговталася.
–  Прошу?
–  Ну, може, адреса, місце праці, цивільний стан…
Я глянула Емекові в очі. Він усміхнувся так, як це вміє тільки
він.
–  Ні, все по-старому.
Примечания
1
[i] Домовились (англ.).