СТАСЬ Анатолий – Сріблясте марево

АНАТОЛІЙ СТАСЬ
Сріблясте марево
Художнє оформлення ІГОРЯ ГРИГОР’ЄВА
СРІБЛЯСТЕ МАРЕВО
1
Прислухаючись до тиші, що огортала мене, я довго не наважувався
розплющити очей. У роті пересохло. Хотілося пити. Плече неначе
припікали вогнем.
Я повільно розтулив важкі повіки. Прямо переді мною, на стіні з
дерев’яних колод, товстих і необтесаних, висів ручний кулемет.
Здається, землянка. Двері розчинені навстіж. За дверима вітрець
погойдує зелені крони гінких верб. Сивий бородатий дід і два молоді
хлопці проїхали повз землянку верхи на конях, у діда за спиною висів
автомат. І ще я вгледів за дверима блакитне й глибоке небо і яструба,
що непорушно висів у прозорій далині.
І я пригадав усе…
–  Де зошит?! – Крик, вихопившись із моїх грудей, ударився об
стелю землянки. На мою голову лягла чиясь шорстка, велика й тепла
рука, від неї пахло тютюном і наче металом. Я скосив очі. Побачив
молоде, засмагле обличчя, родимку на щоці й чорні, як тернини, очі.
Зелена сукняна гімнастерка перехрещена ремінною портупеєю, над кишенею
– орден Червоного Прапора.
–  Що тобі, хлопчику? Очуняв-таки… Болить плече? А ти лежи, не
ворушися. Потерпи. Рана в солдата – діло почесне. Твоє щастя, що наші
партизани, розвідники, попливли тієї ночі на лівий берег, – неквапливо
заговорив чоловік з орденом, вкриваючи мене шинелею. – Витягли з води
біля бакена ледь живого. Рука у тебе прострілена. Як не втопився –
просто диво.
–  Де зошит? – прошепотів я, намагаючись скинути з себе шинелю.
–  Який зошит, дуренький? Дякуй, що хоч сам живий лишився. Фашисти
таку стрілянину зчинили… Ти з того берега? Що там сталося, чого вони
тоді вночі як показилися? Розвідники доповідали мені про пожежу…
Мене почало тіпати, як у пропасниці. Я хотів скочити з нар,
борсався під шинелею, й одна думка невідступно свердлила мозок:
“Зошит,. Де зошит? Де?..”
І тут, усвідомивши нарешті, що зошита у коленкоровій палітурці
біля мене немає, що його вже немає взагалі, бо він зник у розбурханих
хвилях, я закричав не своїм голосом і захлинувся – пінястий водяний
вал накотився зненацька з чорнильної темряви, підхопив мене і поніс у
безвість…
2
Він вийшов з очерету несподівано і став, дивлячись на мене
великими сірими очима. На вибіленому сонцем чубі блищали краплини роси
і рудів очеретяний пух. Короткий і глибокий шрам над лівою бровою
трохи перекошував його обличчя, і, мабуть, тому воно мало дивний
вираз. На парубкові була сіра полатана сорочка, сині у смужку закочені
вище колін штани. І скринька. Невеличка дерев’яна скринька, що висіла
на ремінці через плече.
Ще мить, і я чкурнув би геть, не розбираючи дороги, бо граната
обпекла мою долоню. Я з жахом згадав, що тримаю її у руці, не встиг
сховати за пазуху. І якби я дременув, то так ніколи й не став би
свідком тих дивних подій, що неждано розгорнулися і приголомшили
багатьох людей своєю незвичайністю.
Не втік я тільки тому, що зрозумів: хоч він і дивився на мене, яле
не моя постать привернула його увагу. Погляд його був спрямований
поверх моєї голови, у бік дороги, туди, де щойно спинилися три машини
– одна низенька, легкова, вкрита, наче жаба, сіро-зеленими плямами, та
ще два грузовики, навантажені якимись ящиками. Видно, щось трапилося,
бо німці сновигали біля машин і горланили. Аж сюди, до річки, долинали
їхні сердиті голоси. Здавалося, він прислухався до тих голосів і
перебирав пальцями, що лежали на дерев’яній скриньці. Я помітив, що
його очі стали раптом холодні й непроникливі.
Аж тепер він угледів і мене. Точніше, побачив гранату у моїй руці.
–  На повозці взяв? – Він кивнув у бік очеретів. – 3 цим не
жартують, бовдуре!
Гранату, зелену і замашну, з густим мереживом сталевого чохла, я й
справді узяв на повозці, там, в очеретяних зарослях. То була “моя”
повозка, я натрапив на неї випадково, шукаючи качині гнізда, а тепер
навідувався туди щодня. Ніхто не знав, що вона там стоїть, загрузнувши
в намулі, – новенька військова хура з кованим обіддям. В очеретах
залишили її під час відступу червоноармійці.
На повозці лежав автомат без диска, замащена солдатська ватянка,
парусинова торбинка, а в ній – кілька гранат. На дні хури під сіном я
знайшов білу бляшанку, повну красивих, пофарбованих рожевим лаком
запалів для гранат.
Ще була на повозці радіостанція. Важка, металева, з безліччю
важелів, вимикачів та шкал, ця знахідка, якби раніше, була б для мене
справжнім скарбом. Ще в п’ятому класі я майстрував детекторні приймачі
у шкільному радіогуртку, яким керував наш учитель фізики Федір
Іванович. Але з якими труднощами діставали ми у своєму глухому селі
всілякі гвинтики, клеми, дріт, не кажучи вже про навушники.
Зараз усе те вже було непотрібне. Гранати цікавили мене тепер
більше.
Проте “моя” повозка була вже не зовсім моєю – про неї знав і він,
цей білявий парубок у латаній сірій сорочці.
–  З цим не жартують, – повторив він, – ступив крок уперед і миттю
вихопив у мене гранату. Не встиг я рота відкрити, як вона зникла в
кишені його смугастих штанів. І тієї ж миті він наче забув про мене.
Його погляд, як і хвилину тому, прикували машини, що стояли біля
містка.
Глянувши туди, я побачив, що у машин задерті капоти, а біля них
вовтузяться і сваряться німці, мабуть, ніяк не можуть завести мотори.
Потім почулося гудіння. Спочатку воно було якесь нерівне: то
посилювалося, то завмирало. Нарешті, мотори завелися. І відразу ж
якась дивна, сірувата, ледь срібляста хмарина попливла над машинами,
повільно танучи й переливаючись сліпучим сяйвом. Вже легкове авто і
грузовики переповзли через міст і зникли за деревами, а тремтливе
марево усе ще висіло у повітрі, виблискуючи, граючи проти сонця
міріадами дивовижних сніжинок.
Я оглянувся. Парубок щось бурмотів собі під ніс і обережно крутив
на скриньці пластмасовий диск.
В його сірих очах тепер танцювали веселі бісики.
–  Ти де живеш? – підвів раптом він голову і глянув на мене так,
ніби щойно помітив.
–  Коло лікарні, – збрехав я.
–  Ага, – байдуже кинув він. І додав: – Друже мій, навіщо так
примітивно маскуватися? Ти живеш дуже далеко від лікарні, у будинку
під бляшаним дахом. Там стоїть висока груша, а на ній стримить
жердина, до якої ваша милість чіпляла колись радіо-антену. Ти вмієш
складати детекторні радіоприймачі, адже так?
У мене, напевно, був розгублений і дурнуватий вигляд. Та це не
потішило його. Він нахмурився.
–  А гранат, друже мій, тобі поки що не треба. Деякі
“цивілізовані” типи, – голова його хитнулася у бік дерев, за якими
щезли німецькі машини, – не розуміючи нашої юної психології, дарують
за такі речі шибеницю або кулю. Помирати ж, уяви собі, нам з тобою
немає ніякої потреби.
Я дивився на нього так, як тільки міг дивитися тринадцятирічний
хлопчисько на людину, що вже пройшла крізь вогонь та воду і про яку
наші сільські хлопці часто говорили, захлинаючись від захоплення.
Минулої осені, коли німці раптово прорвали фронт і на дорогах,
розквашених дощами, ревіли їхні танки, машини й тяглися обози, якось
надвечір ми побачили групу наших бійців. Люди говорили, що фашисти
захопили їх у полон десь під Оржицею. Фашисти гнали бранців через
село. Майже всі поранені, у пошматованому одязі, а то й зовсім
роздягнені, вони місили босими ногами багнюку, йшли, хитаючись,
підтримуючи один одного. Кількох, уже зовсім безсилих, фашисти
пристрелили недалеко від річки. Йому ж наша річка врятувала життя. Він
кинувся з мосту вниз головою. І поплив, швидко, наввимашки. По ньому
били з гвинтівок, а він плив, раз по раз пірнаючи у воду, дістався до
очеретів і зник у гущавині. Там його, пораненого в голову, і знайшов
пасічник Данило Різниченко, хата якого стоїть над самим урвищем…
Незабаром старий заговорив, начебто до нього з Донбасу небіж
прийшов. І хоч у селі добре знали, що то за небіж, уже взимку
сільський поліцай, п’яничка, на прізвисько Тади, бо він говорив “тади
я пішов”, “тади я сказав”, приплентався якось до Різниченка на
подвір’я і почав прискіпуватися, що то за парубок з’явився в нього,
звідки він та хто. Пасічник виніс йому глечик самогону і макітерку
меду. Тади нахильці видудлив півглечика, медом закусив, заспівав,
почав стріляти граків на деревах і загубив десь затвор від карабіна.
Коли повертався додому, було вже поночі, послизнувся та й загув з
урвища вниз, на лід. Ранком наткнулися на нього, а поліцай уже не
дише. Подейкували потім люди, нібито воно трохи не так було, що не
дідько кинув п’яного Тади з кручі, а таки старий пасічник підсобив
йому. Проте, зійшовшись на тому, що “собаці – собача й смерть”,
односельці припинили непотрібні балачки, і про Тади вже ніхто не
згадував. На його місце призначили глухуватого і сумирного діда
Самійла. Йому теж не поталанило: гранатним запалом відчикрижило
пальці. Після того новий “шуцман”, як вогню, боявся гвинтівки, яку
йому видали в районі, і навіть іржаві бляшанки з-під консервів
обминав. Ще й інших повчав: “Врем’я воєнне, де вгледиш металічеське
щось або ж, к приміру, жилізо, руками не торкайся. Там, де хронт
пройшов, всюди розкидано різну амуніцію, тобто супризи…”
Той самий пасічників “небіж” і стояв зараз за крок від мене з
дивною скринькою на ремінці.
–  Тебе як звати? – спитав він.
–  Петько, – ще раз збрехав я. Він засміявся.
–  Дивак-чоловік! Який же ти Петько? Ти ж справжнісінький Андрій.
Боїшся, мабуть, за оцю іграшку? – Він ляснув себе по кишені, що
віддувалася від моєї гранати. – За це будь спокійний, я мовчатиму, як
риба.
Так я познайомився з Юрком-ленінградцем, як називали його на
кутку, де жив Данило Різниченко.
3
Я сидів під грушею і клепав тітчину сапу. Над парканом виткнулася
білява голова. Юрко-ленінградець помахав мені рукою.
–  Що збираєшся робити увечері? – запитав він, і я помітив, як
пульсує у нього над бровою червонястий шрам.
Що я міг робити увечері? Дивне запитання! Що ж робитимеш, коли у
хаті немає й краплини гасу і, як тільки смеркне, доводиться одразу
вкладатися спати.
–  Знаєш що? – сказав я Юркові. – Як стемніє, сходимо за міст, на
баштан. Кавунів притягнемо хоч цілий мішок. На баштані вони гниють, а
староста людям не дає. А нам що, його питати? Плювали ми на старосту.
–  По кавуни сходимо іншим разом. Сьогодні серйозна справа є.
Я навіть чуба пригладив. У Юрка-ленін-градця є до мене діло!
Почули б хлопці таке, від заздрощів луснули б. Юрко не яважав на них,
та й що вони йому? Певне, Юркові давно вже за двадцять, а моїм
приятелям – кому, як і мені, тринадцять, а кому ще менше. Був
найстарший серед нас, навпроти жив, Володька Нечитайло, тому
сімнадцять тільки сповнилося, так у Німеччину забрали…
Я очікуюче дивився на Юрка-ленінград-ця, ладен зробити все, що
тільки він забажає.
–  Коли добре стемніє, приходь до повозки в очереті, – сказав
він. – Чекатиму.
І пішов.
Я ледве діждався вечора, весь час думаючи про те, навіщо він
покликав мене до річки. І думки все крутилися навколо гранат. Може,
він тільки вдавав, що гранати його не цікавлять. Не знав мене раніше,
тому й не хотів ось так, відразу на відвертість. А зараз має щось на
думці. От коли б будинок коменданта – гранатами!.. Комендант, гадюка
фашистська, бив палицею всіх, кого тільки стрічав серед дня на вулиці,
а не на роботі. Він жив у школі, у сусідньому селі на березі річки.
Якщо вночі взяти човна, то за течією – навіть веслувати не треба –
можна дістатися за годину, а потім садками, повз клуб… Я ті місця знав
добре.
У затоці тихо шелестів очерет, пахло ряскою й оситнягом. Скинувши
штани, я намотав їх на шию й обережно ступив у теплу воду. Ноги грузли
в замулене дно. Знизу забулькало. Сполохано пролетіла над головою дика
качка.
Юрко-ленінградець сидів на повозці і, звісивши ноги у воду,
смоктав цигарку. Я став на колесо, сів поряд з ним, одяг штани.
Почорнілий від дощів брезент, яким було вкрито радіостанцію, лежав
збоку жужмом. Металевий сірий ящик тьмяно відсвічував проти місяця
скляними очицями незнайомих приладів.
–  Ти, друже, тримати язик за зубами вмієш? – спитав Юрко і кинув
недопалок у воду.
Я промовчав. Що я міг відповісти на таке образливе запитання?
–  Зрозуміло, – хитнув він головою. – Зараз ми з тобою візьмемо цю
річ, – його рука лягла на радіостанцію? – і перенесемо на берег. Я сам
пробував, та важка, хай їй всячина.
–  Для чого тобі радіостанція? До неї ж немає живлення? –
розчаровано запитав я. – Я хотів відкрутити тут дещо, та шкода було
псувати.
–  Цього я й боявся, – в Юрковому голосі почулася стурбованість. –
Зробив би, хлопче, найгірше, що тільки міг зробити в своєму житті. Ну,
взяли?
Ми розгорнули брезент, поклали на нього металевий ящик – він таки
був важкенький. Повільно побрели до берега.
Кілька разів відпочивали, доки піднялися вгору крутим схилом
урвища. Біля подвір’я, де колись була колгоспна бригада, нас перестрів
старий пасічник. Він стояв під кленом босоніж і без кашкета.
–  Несіть у хату, – кинув старий і пішов до своєї мазанки, що
тулилася край урвища. Звідси ми ще позаминулого року взимку злітали на
лижвах униз, аж на кригу замерзлої річки.
Данило Різниченко жив тут самотньо, провівши на війну свою доньку,
чорняву Варку, яка працювала фельдшером у нашій лікарні.
Старого ми трохи побоювалися. Високий, схожий на цигана, з чорними
густими бровами, він завжди ганяв нас з подвір’я бригади…
Ми занесли радіостанцію у сіни. З сіней одні двері вели до
комірчини, там горів каганець. Біля низенького тапчана, де, мабуть,
спав Юрко-ленінградець, стояв широкий дубовий стіл. Він був завалений
мотками дроту, купами блискучого металевого дріб’язку, неначе тут
розпотрошили з десяток радіоприймачів. Гостро тхнуло бензином. Тим,
добре вже відомим бензином, що його іноді вимінювали для запальничок у
німців на сало та яйця. Рожевий і якийсь неначе сухуватий, він швидко
випаровувався й охолоджував шкіру, коли потрапляв на руку. Мабуть,
бензин було налито у пляшки, які я вгледів біля тапчана під стіною. На
столі також стояв примус, лежав мідний паяльник, безладно було
розкидано плоскогубці, викрутки, напильники – різний дрібний
інструмент, яким я теж залюбки майстрував удома, завжди воюючи з цього
приводу з моєю тіткою: ми з нею лишилися удвох після того, як батько
пішов на фронт.
Доки я роздивлявся комірчину-майстерню, Юрко-ленінградець розпалив
у сінях примус і нагрів паяльник. Присів біля радіостанції і наказав
подати каганець. Я присвічував, а він швидко і вправно зняв задню
стінку металевого ящика й занурив паяльник у хаотичне плетиво дротів.
Відпаявши, вийняв із черева радіостанції близько півтора десятка
різних деталей, серед яких мені були знайомі лише два опори та
реостат, обережно розклав усе на столі. Витер піт з чола, сказав:
–  А цей мотлох викинемо геть, – і недбало штовхнув ногою
скалічену радіостанцію.
Я ні про що не розпитував. Ми знову поклали металевий ящик на
брезент, спотикаючись у темряві, зійшли вниз до берега. Полетіли
бризки, радіостанція булькнула у воду.
4
У траві цвіркотіли коники. Над степом висіло пекуче сонце, парило,
як перед зливою. Дорога звивалася між Козацькими могилами, тяглася
сірою стрічкою до далекого виднокраю. Юрко жував стеблину й задумливо
дивився в небо. Перед моїм носом сновигали великі руді мурашки. Я
спостерігав за їхньою метушнею. Біля нас стояла у траві дерев’яна
скринька. Але то була вже не та, маленька, на ремінці, яку я бачив у
руках Юрка-ленінградця в день нашого знайомства. Ця скидалася на
велику поштову посилку, оббиту металевими пластинами. Зверху
вид-нілося кілька перемикачів і блискучою мітелкою їжачилася антена,
спаяна з безлічі тонких сталевих дротинок.
Ми прийшли до Козацьких могил ще вдосвіта. Скриньку Юрко ніс на
плечах, у старому мішку. Я ніяк не міг зрозуміти, що він збирається
робити тут, за селом, ради чого ми смажимося на сонці, яке нещадно
припікає у липневому небі. І все ж я відчував, що між радіостанцією,
кинутою в річку, Юрко-вою майстернею в хатині старого пасічника та
нашим чеканням є якийсь зв’язок. Але який? Чим займався у тій
комірчині Юрко-ленінградець? Чому він привів мене саме сюди, до
второваного тракту, а не кудись в інше, затишніше місце?
Я лежав і думав. П’янкі пахощі трави й нагрітої землі
заколисували, і, мабуть, я таки задрімав, бо, стрепенувшись раптом
наче від поштовху, якусь мить не міг второпати, чому лежу тут,
неподалік від дороги. Чувся недалекий шум. Він швидко наростав. Я
звівся на лікті й поглянув на шлях. Довга колона вантажних автомашин,
важких, тривісних, заповнених німцями, які рядками сиділи в кузовах,
простоволосі, з розстебнутими комірами й засуканими рукавами мундирів,
котилася трактом, виповзаючи з куряви, що здіймалася над могилами, над
степом. Видовище було якесь фантастичне і вражало своєю неприродною,
таємничою дивовижністю. Я весь зіщулився, боячись поворухнутися.
Машини зненацька зупинилися. Навіть не зупинилися – якось раптово
зламався їхній стрій. Передня ще трохи котилася, а ті, що йшли за нею,
врізалися одна одній радіаторами у кузови. Брязкіт металу чувся серед
німотної тиші – мотори затихли, як по команді.
Я глянув на Юрка-ленінградця. Тримаючи руки на скриньці з
щіткою-антеною, він напружено дивився на дорогу. Обличчя його зблідло,
а сірі очі посміхалися зловтішно, з затаєною люттю. Шрам над бровою ще
більше почервонів.
З машин стрибали солдати. Хряскаючи дверцятами кабін, на дорогу
вискакували водії та офіцери. Біля автоколони зчинився лемент. Кілька
німців підтюпцем побігли до переднього авто. Розмахуючи руками, вони
щось кричали, вичитували водієві. Той стояв на дорозі, кулаком з
затиснутою в ньому пілоткою показував на свою машину – мовляв, не з
моєї вини це сталося. Та й справді, ця машина не заважала нікому, вона
спинилася за добрих десять метрів від колони, завмерла пізніше, ніж
інші…
Поступово німці вгамувалися. Солдати знову полізли у кузови, водії
та офіцери зайняли місця в кабінах. Проте ненадовго. Жодна машина не
зрушила з місця. Чути. було, як скрегочуть, завивають стартери. Машини
ж стояли як укопані. Мотори мовчали. Німці збилися біля автоколони в
юрбу і тихо, ніби злякано, гомоніли. Деякі водії засунули голови під
капоти. Високий офіцер, поблискуючи проти сонця окулярами, йшов уздовж
нерухомих машин і на ходу щось записував у блокнот. Лише кілька
солдатів, байдужих до всього, поскидали мундири і розляглися осторонь
на траві, прикладаючись до своїх баклажок.
Мені раптом пригадався той день, коли Юрко-ленінградець вийшов з
очерету з дерев’яною скринькою на ремінці. Пригадалися три машини, що
спинилися біля мосту, і Юрків погляд. Він дивився на них поверх моєї
голови, не помічаючи гранати в моїй руці. На якусь мить мені стало
трохи моторошно, по спині поповз холодок.
–  Вони поїдуть? – запитав я пошепки. – Вони… поїдуть?
–  Вони вже ніколи й нікуди не поїдуть з цими моторами, – відповів
Юрко. Його рука, що лежала на перемикачах скриньки, злегка тремтіла.
Він глянув мені у вічі, підморгнув, кивнув у бік села. Пригинаючись за
кущами шипшини, ми побігли від дороги, від німців та від їхньої
нерухомої автоколони.
5
За якийсь тиждень поблизу нашого села зібралася сила-силенна
німецької техніки. На дорогах темніли важкі вантажні машини з
причепами, чорними тінями застигло кілька танків, виднілися
бронетранспортери та потужні артилерійські тягачі, рябіли камуфляжем
всюдиходи й легкові автомобілі…
Першу автоколону, що захлинулася у сріблястому мареві, німці
намагалися вивезти на буксирах. Вони підігнали трактори, причепили по
три машини до кожного, але трактори, не здолавши й кілометра, раптом
зачхали, огорнулися легкою, неначе з паморозі, хмариною, що іскрилася
сріблястим сяйвом, і спинилися у вибалку. Довго бігали навколо них
солдати у парусинових, забруднених мастилом мундирах, та як не
силкувалися оживити, трактори, як і вантажні машини, вже не корилися
їм.
Незрозумілі події, що відбувалися під нашим нічим не примітним
селом, напевно, стривожили якесь високе німецьке начальство. Через
село на двох легкових машинах, що виблискували нікелем, у супроводі
мотоциклістів промчали офіцери, загортаючись від куряви у плащі з
пелеринами. Але й цим офіцерам, і їхній охороні вже від містка
довелося йти пішки – мерседеси так і зосталися збоку шосе, куди їх
гуртом відкотили мотоциклісти. Останнім заглух поперек дороги
приземкуватий бронетранспортер, що йшов слідом за мерседесами.
Усе, що рухалося за допомогою моторів, біля нашого села ніби
наштовхувалося на невидиму стіну й не могло подолати її. Поміж людьми
точилися різні балачки. Одні казали, що у німців не вистачає пального
і вони змушені кидати свої машини де прийдеться, інші гомоніли,
начебто фашистська техніка не витримує нашого клімату, треті натякали,
що тут не обійшлося без радянських парашутистів-десантників, що
висадилися у плавнях і якимось таємничим способом псують
чужинцям-окупантам мотори…
А старий Данило Різниченко хмурився. Особливо спохмурнів пасічник
після того, як за річкою упав і згорів літак. Ніколи не забуду тієї
хвилини і того виразу обличчя Юрка-ленінградця. Ми з ним сиділи у
розбитому вітряку, що стояв на пагорбі за колгоспним садом. Крізь
дірку у покрівлі вид-нілися білі легкі хмари. “Рама” з’явилася о
другій годині – вона прилітала вже кілька разів і щодня в один і той
же час. Двохвостий літак майже застиг у небі, гув одноманітно й нудно.
Юрко казав, що “рама” прилітає сюди не просто так, німці пробують
розвідати небезпечний район з повітря і вивчають місцевість.
Поглядаючи на літак, Юрко з хвилину чаклував над своєю скринькою,
крутив важелі. Поспіхом запаливши цигарку, поклав руку мені на плече,
стиснув щосили. Та я не відчував болю – “рама” в ту мить гойднулася,
гул у небі обірвався; літак став на крило й почав падати. Десь
здалеку, з-за ріки, вітер доніс розкотистий грім, *іорна квітка диму
розпукла над зеленим оксамитом плавнів. Юрко, немовби статуя, і я теж
стояв, боячись поворухнутися, вражений водночас і простотою, і
неймовірністю того, що сталося за якусь долю секунди. Мені здалося, що
це сон. Але над головою тихо рипіли поламані крила вітряка, над
плавнями здіймався чорний дим, а Юрко-ленінгра-дець стояв збоку з
цигаркою в зубах.
Від протягу з цигарки посипалися іскри, я зойкнув, схопився рукою
за припечену щоку – ні, все це мені не снилося. І я раптом уявив собі
десятки сотні літаків з чорними хрестами на крилах. Вони пливуть на
тлі білих, залитих сонцем хмар, і все навкруги замовкає від їхнього
зловісного ревіння; не чути пострілів гармат, не лунають черги
зенітних кулеметів, а фашистські літаки, зненацька перевертаючись у
повітрі, падають один за одним униз, горять на землі безліччю
смолоскипів… Я поглянув на Юрка, і мені здалося, що його сірі
задумливі очі бачать у цю мить таку ж саму картину. А може, вони
бачили те, про що я не міг і подумати…
Того вечора ми ліквідували майстерню у пасічниковій хатині. Все,
що було в комірчині, перенесли до берега й закопали під урвищем. Коли
повернулися до хати, у кімнатних сутінках я впізнав нашого фізика
Федора Івановича. Він сидів на ослоні, затиснувши між колінами свої
милиці, а навпроти стояв старий пасічник. Надворі шумів вітер, швидко
хмарилося. Спалахували далекі блискавки.
–  У селі з’явилися німці, переодягнені в цивільне, – сказав
учитель. – Мені здається, Юрію Павловичу, ви були необачні, не слід
було робити таке кладовище німецької техніки в одному місці.
Юрко-ленінградець промовчав. Потім заговорив:
–  Сам не сподівався, Федоре Івановичу, що все так швидко
прогресуватиме… В інституті, в Ленінграді, ми билися над пульсатором
два роки. Рішення народилося тут і так раптово. З матеріалів, які ви
передали мені, вдалося змонтувати лише модель пульсатора на одну
сімдесяту потрібної практичної потужності. Сфера його дії була
обмежена, але принцип залишався той самий: все залежало від складу
синтетичного бензину, що його виготовляють німецькі фірми, чи іншого
палива для двигунів внутрішнього згоряння плюс структури металу
моторної групи машин. Коли я вперше випробував пульсатор на трьох
машинах біля мосту, його потужності вистачило лише на те, щоб
заглушити мотори на дві-три хвилини. Реакція металу на бензин швидко
припинялася, пальне відновлювало свої хімічні якості. Німці трохи
понервували й поїхали далі. Коли ж я натрапив в очереті на
ультракороткохвильовий випрямлювач і зняв з нього кілька вузлів –
модель перетворилася на потужний пульсатор з широким діапазоном дії.
Звичайно, німецькі спеціалісти можуть добрати, в чому справа, але від
того легше їм не буде. Докорінно змінити структуру бензину неможливо,
а будь-які комбінації у складі металу для моторів ми завжди врахуємо і
робитимемо потрібні поправки на молекулярне реагування пульсатора.
–  У мене два класи церковноприходської школи, – обізвався Данило
Різниченко. – Вашої мудрості не збагну, але знаю одне: як війна
скінчиться, тобі, Юрію, живому пам’ятник поставлять у нашім селі на
вигоні. А зараз треба до своїх якнайскоріше пробиватися. Кажуть, у
плавнях партизани з’явилися. До них, звичайно, ближче, ніж до фронту…
–  Чутки ширяться, але може статися, що у партизанів немає зв’язку
з нашими за лінією фронту. Тоді як? – промовив Федір Іванович.
–  Тоді знову до фронту… Чи дійду – ось заковика. Я не про себе
думаю. Тільки б донести до наших і передати те, що зроблено, – Юрко
заходив по кімнаті.
–  Еге ж, – сказав пасічник. – Якщо по совісті, то тебе в таку
далеку дорогу і посилати б не слід, берегти тебе треба. Та тільки
компанія підібралася в тебе, Юрію, не стройова. Один костури тягає, –
він кивнув у бік учителя, – другий хіба що біля бджіл дибати здатний,
а третій – дитина ще…
–  Хто, я – дитина? – Мене підкинуло, як пружиною. – Та я куди
завгодно…
Гостре, як спалах блискавки, світло вдарило у вікна хатини й
залило кімнату, комин печі, стіни, поглинуло в себе жовтуватий язичок
каганця, вихопивши з мороку обличчя старого пасічника, Федора
Івановича, Юрка-лекінградця.
–  Німці! – скрикнув Федір Іванович і вхопився за милиці.
Різниченко відіпхнув Юрка від вікна, хрипло гукнув:
–  Тікай, Юрію, це за тобою вони… Рознюхала-таки, сволота!
У мене почали цокотіти зуби. Наче крізь туман бачив: ставши на
коліна, Юрко вихопив з-під припічка автомат і три гранати – ті три
гранати, що лишилися на дні повозки в очеретах. І автомат був той
самий, тільки вже з диском.
У двері загупали. Почулися голоси. Гримнув під вікном постріл,
другий… На подвір’ї у світлі фар снували, метушилися постаті.
–  Ось зошит… Чуєш? Візьми! – Чиїсь руки штовхнули мене в
комірчину, до вікна, що виходило на городи. Голос Юрка-ле-нінградця,
невидимого в темряві, заглушував стукіт прикладів у двері. – У цьому
зошиті все, що треба… пульсатор… розрахунки. До фронту йди, передай…
Там і моя адреса. І прізвище… Ну, стрибай! Скоріше!
Під хатою гримнув вибух, я присів, притискаючи зошит до грудей.
Юрко підхопив мене, підняв, і крізь постріли, що краяли ніч, я почув
брязкіт скла, щось боляче ударило в спину, і я зрозумів, що падаю
надвір разом з віконною рамою. Відразу ж мою шию стиснули так, що
перед очима попливли зелені кола. Чиїсь пальці, наче закостенілі від
напруги, вгрузли у моє горло.
–  Ферфлюхт… Русіше швайн!
Задихаючись, я рвонувся усім тілом і вп’явся зубами в ці пальці –
вони на мить розм’якли. Ламаючи колючу дерезу, я покотився з кручі
вниз до очеретів, не випускаючи зошита з рук. Все пішло обертом: і
небо, і вода, в якій видно було відблиски кривавої заграви. Вже коли
плив, почув скажений стукіт автоматів. Крізь очерети виднілося
палахкотливе багаття над урвищем – то горіла хата старого пасічника.
Хвилі котилися назустріч, ударяли в обличчя. Я плив, тримаючи зошит у
зубах, загрібаючи лівою. Щось важке звалилося раптом на плече, права
рука миттю отерпла. Темна стіна насунулась на мене і закрила грозове
небо. Я відчув, що хвилі змикаються над головою, хотів ковтнути
повітря, і тисячі голок укололи мої легені.
* * *
Рвучкий вітер напинає сорочку, приємно холодить щоки, шию, груди.
Палуба пароплава злегка здригається, пінястий слід кипить позаду і
розбивається об хвилі. Вітер несе дрібні, як пил, краплини. Юрко міцно
вхопився за свого брилика, не відриваючись, дивиться на далеку лінію
берега.
–  Тату! Тату! – Юрко показує на оповиту імлою смужку землі. – Ти
там жив, коли був маленький?
–  Я був більший від тебе.
–  А де ж річка?
–  Річки вже немає. Бачиш – тепер тут море.
–  А твоє село?
– І села вже немає. Тільки море. І кручі. І кручі…
Ми з Юрком стоїмо на палубі і дивимось туди, де видніється берег,
І не віриться… Не віриться, що все те було: непорушні німецькі машини,
“рама”, що хилиться на крило, падає у плавні, хатина над урвищем,
охоплена полум’ям, ніч, постріли і… зошит у коленкоровій палітурці.
Може, мені примарилось тоді? Може, то був сон?
Ми прислухаємось до плескоту хвиль за бортом. Там, де море
зливається з небом, підіймається густа хмара. Буде дощ. Я знаю – буде,
бо кляте плече, в якому й досі сидить куля, завжди ниє на негоду.
Сині кручі віддаляються від нас. А низько над водою летять і
кигичуть чайки.
ВУЛИЦЯ ЧЕРВОНИХ ТРОЯНД
1
З чверть години він топтався біля собору святого Антонія,
присідав, клацав затвором фотокамери. Потім запалив сигару, неквапно
перейшов на протилежний бік вулиці і попрямував униз, до набережної,
де плюскотіли на гранітних приступках каламутні хвилі з райдужними
плямами нафти.
Галей ішов за ним.
Капелюх із пером та синій плащ виднілися весь час попереду.
Перехожих було небагато, Галей не боявся загубити з поля зору його
приземкувату постать.
Біля кафе “Мідна підкова” він зупинився. Постояв, наче роздумуючи,
а може, пригадуючи щось, – і рішуче штовхнув двері. Галей чекав на
нього під каштаном на тротуарі. За склом широкого вікна видно було
його обличчя: ніс із горбинкою, товсті губи, коротке сиве волосся.
Нічого, крім нетерпіння, Галей не відчував – ні злості, ні
ненависті, почуття притупилися, пригасли. Одне нестримне бажання
штовхало Галея: йти за ним слідом, йти, доки він, нарешті, прийде
кудись. Про те, як буде діяти далі, Галей просто не думав.
Годину тому, проходячи повз колонаду оперного театру, Галей
мимохідь поглянув на автобус якоїсь туристської фірми. Величезна, як
вагон, машина щойно зупинилася. І Галей побачив його. Він виходив з
автобуса. Чому виходив лише він, а більш ніхто з пасажирів, крім
нього, не вийшов, Галею було байдуже. Вгледів його і одразу ж упізнав.
Усе інше не мало значення. Упізнавши, рушив слідом за ним.
Біля готелю “Атлантик” Галей наздогнав його і майже порівнявся з
ним. Прозорі двері закрутилися, розкидаючи снопи сонця. Доки Галей,
мружачись, проходив через вестибюль, синій плащ уже замаячив біля
ліфта. Хлопчик у піджачку з позументом відступив убік, пропустив Галея
і на льоту вхопив чайові – за те, що затримав на кілька секунд кабіну.
Тепер вони стояли поряд. Він ковзнув по обличчю Галея байдужим
поглядом. Його очі неначе вицвіли, він постарів, дуже змінився на виду
за двадцять п’ять років. Дивуючись із власного спокою, Галей нібито
збоку, як непричетна до всього людина, спостерігав за чоловіком у
тірольськім капелюсі. І за собою також.
Ліфт зупинився на вісімнадцятому чи дев’ятнадцятому поверсі.
Портьє подав ключа. Коли він відімкнув двері, Галей йому не дав
зачинитися зсередини.
Побачивши Галея на порозі, він поблажливо усміхнувся, видно, чекав
вибачення за помилкове вторгнення в чужий номер.
–  Вас іст дас?[1]
Галей ступив крок уперед і сказав:
–  От ми й зустрілися.
–  Тут якась помилка, мосьє. Не маю приємності знати вас, – мовив
він стримано.
Голос у нього залишився той самий, цей баритон запам’ятався Галею
на все життя…
–  Помилка? – Галей причинив двері. – Ні, не помилка. Просто
випадковий збіг обставин та й тільки.
–  Мосьє, ви заблукали. В цьому номері мешкаю я, я один і більш
ніхто. – Він підвищив тон.
Галей кивнув.
–  Тим краще. Ми поговоримо спокійно.
–  Ага… Розумію. Але, мосьє, мушу вас запевнити, що ви даремно
витрачаєте час. Я – іноземець, перебуваю у вашому місті як турист. Мої
папери в порядку. Якщо ви із поліції, то можу додати: контрабандою не
займаюся, вашому відомству немає підстав тривожитися…
–  Заткни пельку, Штуленце! – сказав Галей і побачив, як він
сполотнів.
–  Не розумію, мосьє, чому раптом…
–  Сядь!
Товсті губи вмить стали безбарвними, затремтіли. Галей узяв його
за барки, – щось луснуло, – жбурнув у крісло.
–  Мосьє, як ви смієте?..
–  Замовкни! – Галей стояв перед ним. Уже не було байдужості, в
тілі напнулися і забриніли тугі струни. Саме цього Галей боявся – щоб
не розгулялися нерви, – але вгамувати їх не було сили. Глухо промовив,
нахиляючись: – Уважно придивися, Штуленце, не дурій від страху. Ну то
як, упізнав мене?
У чоловіка, якого Галей назвав Штуленцем, по щоках і підборіддю
збігали краплини поту. Але він не впізнавав… Галей бачив, що той не
пам’ятає його. Та не мавсумніву: пригадає, от-от пригадає.
–  Я гукну портьє… Що вам треба від мене, хто ви такий?
–  Два роки тому я прочитав у газеті про одного дивака, який
начебто марить відкрити джерело “абсолютної енергії” і заради цього
пускає на вітер величезні кошти. Його звати Мельцер. Чуєш? Мель-цер!
Так-от, Штуленц. Я хочу знати адресу Мельцера – місто, вулицю,
квартиру, телефон. Повну, точну адресу! Маєш три хвилини на і роздуми.
Три хвилини й ані секунди більше!
Аж тепер він по-справжньому відреагував на слова Галея. Такого
обличчя, мертвого, без кровинки, Галей ще ніколи не бачив. Можливо, у
нього було хворе серце. Йому забракло повітря, він його хапав,
хлипаючи відкритим ротом, доки, нарешті, вичавив із себе:
–  Ти… ви помиляєтесь, я не знаю ніякого Мельцера… |
–  Питаю востаннє: його адреса? – Галей випростався.
І в цю мить Штуленц упізнав…
–  А-а-а-а!..
Короткий крик відчаю, крісло від’їхало вбік. Як бугай, головою
вперед, він кинувся на Галея.
Майже інстинктивно Галей ударив знизу вгору. Капелюх з пером
покотився по підлозі. Голова Штуленца смикнулася, він поточився,
силкуючись ухопитися за що-небудь, і майже повис на шторі, що затуляла
двері на балкон. Знадвору в номер війнуло свіжим повітрям.
Те, що було потім, Галей погано пам’ятав. Лише у коридорі, куди
він, хитаючись, вийшов, до нього повернулося сприйняття навколишнього.
Він бачив переляканого портьє, чув голоси людей, крутив телефонний
диск, а перед очима, наче з туману, випливали й розгорталися панорамою
картини давно минулого…
2
Вони сиділи в кафе “Мідна підкова”. Поміж порожніми столиками
походжав старий бармен, для годиться помахував серветкою. Віддалік, у
кутку, без угаву торохтіли дві молоді німкені в армійських мундирах.
Дап’ю припалював сигарету, скоса поглядаючи на Галея. Неголосно
промовив:
–  Мені дещо про вас розповідали. Ви мене влаштовуєте.
“Хлопчисько! – подумав Галей. – Я його влаштовую… Гм”. Цього
кругловидого парубійка, який, мабуть, ще не торкався бритвою щік,
Галей уперше бачив. На конспіративній квартирі йому сказали, що в кафе
“Мідна підкова” з ним матиме розмову “лейтенант Дап’ю”. І дали пароль.
Він прийшов сюди у призначений час і не без подиву побачив молодого
хлопця, майже юнака, у костюмі гольф та смугастій сорочці. Вони
обмінялися кількома фразами, і Галей майже не приховував розчарування,
яке виникло у нього з перших же хвилин їхньої зустрічі. Дап’ю смоктав
сигарету невміло, вона погасла, і поки він ще раз прикурював, Галей
сказав:
–  Я хотів би взнати…
–  Це не обов’язково, – перебив його Дап’ю. – Це той випадок, коли
чим менше знаєш, тим краще для себе і для інших. Вас ніколи не
приваблювала… астрономія?
Галей знизав плечима:
–  Не захоплювався.
–  А фізика?
–  Тіло, занурене в рідину… – з невдо-волєною посмішкою промовив
Галей і різко змінив тон: – Облишмо витребеньки! За кого ви мене
маєте? Мені сказали, що я отримаю нове завдання. До чого тут якась
фізика-хімія?
Дап’ю опустив очі.
–  Ще не пізно відмовитись. Не наполягаю. Пошлемо когось
терплячішого.
Вони помовчали. Німкені реготали в кутку за столиком – вино
зробило своє. Бармен куняв за шинквасом. Крізь вікно було видно зелені
каштани, час від часу шибки жалібно тенькали від гуркоту німецьких
машин. Галей відчув, що поводиться нерозумно, й знітився.
–  Вибачте, лейтенанте. Я готовий. Отже, куди?
–  Район Вернад, вулиця Червоних Троянд, двадцять сім. Дзвонити
тричі. Вам відчинить мадемуазель Жермен, економка. Скажете: я від
Дап’ю. Ви курящий?
Галей заперечно крутнув головою. Обличчя Дап’ю розпливлося в
усмішці.
–  От і добре. Там, куди підете, сигаретами не частують: у
господаря дому запах нікотину викликає лють… Вас уже чекають за
вказаною адресою. Бажано, щоб ваша поява в домі не привернула уваги
сторонніх. Все інше вам скажуть на місці… Якого біса їм так весело? –
Дап’ю кивнув на німкень. – До речі, що то за нашивки на мундирах у цих
фей?
–  Санітарна служба бошів, – пояснив Галей. Лейтенант Дап’ю або ж
був короткозорий, або нічогісінько не тямив у військових відзнаках
окупантів.
Того ж вечора Галей вирушив у район Вернад. Потрібну йому вулицю
довго шукати не довелося. За чавунним литвом огорож принишкли котеджі;
на вікнах спущено жалюзі, будинки здавалися покинутими. Комендантська
година міцно тримала людей в чотирьох стінах, про неї нагадував стукіт
чобіт німецьких патрулів, що лунав у всіх закутках міста. Галея цей
стукіт майже не турбував, у нього в кишені лежала синя
картка-перепустка, що їх видавали портовикам та залізничникам.
Він поглянув на годинник. Озирнувшись, швиденько звернув до
затемненого двоповерхового будинку. Дім був розкішніший, ніж інші, –
чималенька вілла, з усіх боків оточена деревами, оповита в’юнким
плющем.
Галею відчинили зразу ж. Із чорноти коридора жіночий голос
попередив:
–  Обережно, тут сходи! Краще дайте руку.
Галей відчув на долоні дотик гарячих тонких пальців. Килим під
ногами глушив кроки. Потім зарипіли сходи – його повели нагору.
Зненацька в очі ударило яскраве світло. Галей стояв у просторій
кімнаті, заставленій старовинними меблями, на всю стіну красувався
мальовничий гобелен, сліпучо віддзеркалювалися вогні кришталевої
люстри.
Струнка дівчина у спортивному костюмі, очевидно, економка Жермен,
зміряла Галея допитливим поглядом чорних, як вуглини, очей. Він
витримав її погляд, приємно вражений. Вона запросила його сісти.
–  Ви прийшли вчасно. Про вас уже питав професор Кадіус. Зараз він
з вами розмовлятиме. Не дивуйтеся і не зважайте на його манеру
висловлюватись. У кожної людини свій характер. У професора він дещо
незвичайний.
Кивнувши Галею, дівчина зникла за високими дверима, оздобленими
золотою інкрустацією. Не поверталася вона довгенько.
Нарешті двері відхилилися, економка жестом запросила: “Заходьте!”
Спочатку Галей не міг втямити, куди потрапив. Величезну залу
увінчувало кругле склепіння із скла, і, здавалося, на самій стелі
висіли мерехтливі неясні зорі. Гвинтом закручувалися вгору легкі
сходи, сягаючи за кілька метрів до майданчика на масивних підніжках,
де навскіс цілилося в небо товстелезне тіло дивовижної гармати. Із
цього нахиленого металевого циліндра гронами звисали важелі й жгути
товстого кабеля.
“Схоже на обсерваторію, – подумав Галей. – Ну звичайно! Чомусь же
запитував Дап’ю про астрономію… Але при чому тут я?”
–  Задерши так голову, юначе, ви ризикуєте скрутити собі в’язи.
Підійдіть-но сюди!
Галей обернувся на різкий голос, що пролунав у нього за спиною.
Склавши руки на грудях, перед ним стояв низенький худорлявий чоловік.
Вузьке аскетичне обличчя, високе чоло, під густими бровами ховалися
глибоко запалі очі…
Галей вклонився.
–  Добривечір, мосьє.
Не відповівши на привітання, Кадіус повторив:
–  Підійдіть до мене і слухайте. Я не запрошував вас до себе. Нові
люди в домі мені заважають. Але вашої присутності тут вимагають деякі
обставини. Тож хай буде так. Виконуйте роль сторожа при мені. Якщо вам
це до вподоби.
–  Мені це не до вподоби, – не зрушивши з місця, кинув Галей. –
Але я дав згоду прийти до вас. Однак мене не влаштовує будь-яка роль,
коли я не знаю, заради чого вона грається.
–  Хіба вам не сказали?..
–  Не турбуйтесь, професоре, – втрутилася Жермен, сердито глянувши
на Галея. – Наш гість буде проінформований, як належить, а поки що
він…
Дівчина замовкла на півслові. У глибині зали із грюкотом
розлетілися навстіж дві половинки дверей. На порозі виникла
скуйовджена постать. Молодий чоловік з борідкою, у розстебнутій
сорочці, як здалося Галею, вкритій плямами кіптяви чи сажі, безладно
замахав руками.
Кадіус весь подався наперед, очі тривожно заблищали.
–  Що з вами, Яне? Щось сталося?
–  Четвертий конденсатор… Оболонка не витримує, метал як віск.
Скажена температура! Неможливо підступитися, пекельний жар…
Професор кинувся до розхристаної постаті. Дівчина схопила Галея за
руку, мовчки, майже силоміць потягла за собою із зали. Оглянувшись,
Галей в останню мить помітив угорі, над гарматою-циліндром, рій
вогненних танцюючих крапок; вуха вколов наростаючий тріск, що зливався
в низьке вібруюче гудіння.
3
Жермен з докором похитала головою. Галей зрозумів: їй не
сподобалося, як він розмовляв із професором.
–  Добре. Не треба сваритися, – сказав Галей і запитливо глянув їй
у вічі.
Вона відчинила дверцята шафи, вийняла автомат.
–  Патрони на полиці, їх удосталь. Він виважив зброю в руці. То
був невеликий чорний “стен-ган”.
–  Що ж далі?
–  Про це вже можна було б і здогадатися. Вам доручено подбати про
безпеку професора Кадіуса.
Галей пильніше оглянув кімнату, що служила за вітальню. Підійшов
до вікна, злегка відхилив штору. Синювате проміння місяця заливало
кущі та дерева саду.
–  Чи багато мешканців у цьому домі? Жермен повела плечем.
–  Крім нас із вами – професор Кадіус, Ян Тронковський та ще
садівник. Його кімната внизу.
–  Хто він, цей Тронковський?
–  Чи не забагато допитливості, мосьє, для початку?
–  Послухайте, мадемуазель, – неголосно мовив Галей, – мені не
хотілось би бути сліпим щеням, яке навмання тичеться носом туди й
сюди. Якщо я правильно зрозумів, то йдеться не про сторожування біля
професорової вілли, для цього досить придбати вівчарку. Я догадуюсь
також, що коли професора охороняємо ми, то напевно не від нічних
злодіїв. Тож зрозумійте й мене, і допоможіть мені в цьому ділі.
Хвилину подумавши, дівчина зітхнула.
–  Ви маєте рапію. З кого почнемо?
–  Можна почати з вас.
–  Будь ласка. До війни працювала репортером у газеті. Рік тому
мене, як оце вас, послала сюди організація. З Кадіусом я була трохи
знайома, колись надрукувала статтю про його погляди на роль жіноцтва в
науці. Моє перше нікчемненьке інтерв’ю…
–  Ви часто виходите з дому?
–  Доводиться. Я ж веду тут усе хатнє господарство.
–  Гм, вам не позаздриш… Тепер про Тронковського. Хто він?
–  Уперта ви людина, – посміхнулася Жермен. – Можете бути
спокійні, з цього боку домові також ніщо не загрожує.
–  Здається, мені треба дбати не про дім, а про його господаря. Це
не одне й те ж.
–  Ян Тронковський – молодий учений, асистент професора і його
помічник. Він із Польщі. Ви задоволені такою характеристикою?
–  Ще одне запитання. Професор Кадіус… вірніше, його робота… Це не
підлягало розголосу і раніше, до війни, чи лише тепер він змушений
критися із своєю працею?
Обличчя Жермен замкнулося, вона дивилася на Галея насторожено.
–  Вам що-небудь казав Дап’ю з цього приводу?
–  Казав, що мені варто питати якомога менше. І я не горю бажанням
втручатися не в своє діло. Однак мені потрібно знати, чи була робота
професора таємницею для інших напередодні окупації. Це важливо, щоб
розкумекати, з якого боку чекати несподіванок.
–  Коли я скажу, що перед війною професор Кадіус вирощував
шампіньйони, вас така відповідь влаштовує?
–  Цілком. Це полегшить справу. Тільки якщо проблема шампіньйонів
не містила в собі чогось такого, що з самого початку могло зацікавити
німецьких агентів, – буркнув Галей.
Жермен підвелася.
–  Допит закінчено, мосьє?
Не відгукнувшись, Галей знову підійшов до вікна. В саду, на
освітленій місяцем доріжці, маячила невиразна постать. Галей підізвав
Жермен.
–  Садівник?
–  Так, це Буардьє.
–  Давно він тут мешкає?
–  Близько п’яти років. Кадіус каже, що добряк Буардьє давно став
приналежністю дому, як оцей гобелен чи люстра.
–  Дякую. Поки що запитань немає.
–  Слава богу.
Звичним рухом Жермен відкинула чорне волосся, пройшлася по кімнаті
і раптом рвучко повернулася до Галея. Ще мить тому її трохи
насмішкувате обличчя тепер було стурбоване. Вона промовила, ніби
роздумуючи:
–  Здається, ви таки досягли свого. Ваша прискіпливість хоч кого
похитне. Я подумала… Але ні, просто ви умієте досить швидко натиснути
на чужу психіку.
– І все ж, що саме вам спало на думку?
–  Скажу, тільки попереджаю: у мене немає жодних підстав
підозрювати в чомусь Буардьє. Садівник чесно виконує свою роботу, весь
час перебуває на віллі, ні з ким не зустрічається. Єдина деталь, яка,
можливо, вас зацікавить: Буардьє влаштувався на роботу до професора
саме тоді, коли Кадіус розпочав дослідження над… шампіньйонами. Як
бачите, я набралася від вас недові-
ри до людей, хоч і певна, що тут не більше ніж звичайний збіг
подій, якщо появу садівника в домі можна назвати подією. Бідний
Буардьє! Він і не здогадується, скільки уваги зараз приділено його
особі.
–  Тим краще, якщо не здогадується, – кинув Галей.
4
Малиновий звук зненацька порушив тишу, срібне дзюрчання
переривалося короткими паузами і знову настирливо повторювалося десь
близько.
“Телефон”, – стрепенувся Галей і встав. Він прокинувся, як тільки
засіріло. Сидів одягнений біля столу, барабанив твердими пальцями по
гладенькій полірованій поверхні, приводив у лад думки, щоб
зосередитись, перед тим як починати день на віллі Кадіуса.
Минулої ночі Жермен провела його вниз, показала відведену йому
кімнату. І ось тепер, почувши дзвінок телефону, Галей смикнувся був до
дверей, та стримав себе. Дзвінок його не обходив, той, кому треба, сам
відізветься на нього, як відзивався й раніше. Галей лише злегка
прочинив двері. Його очам відкрився розкішний хол: дубові панелі,
картини у позолочених рамах, товстий килим на підлозі, широкий камін.
До каміна, де стояв телефонний апарат, поспіхом наближався високий
чоловік у робочому комбінезоні та береті. Взявши трубку, він схилив
голову й заговорив:
–  Алло! Так, так… Ви не помилилися, мосьє. З вашого дозволу, якщо
можна, – трохи голосніше. Дякую, тепер я чую добре. – Він помовчав,
слухаючи, потім вибачливим тоном сказав: – Цим у нас займається
економка, я їй усе перекажу. Не сумнівайтеся, мосьє, я вас зрозумів.
На все добре, мосьє!
Пригладжуючи волосся, Галей вийшов у хол. Телефонна трубка лягла
на важіль. Чоловік у комбінезоні оглянувся, на обличчі майнула німа
цікавість, він зміряв Галея поглядом сірих очей з ніг до голови. Як
видно, добре-таки поношений костюм Галея і черевики, що давно втратили
глянець, справили своє. На грубуватому засмаглому обличчі не лишилося
й сліду поштивості, якою воно повнилося, під час розмови по телефону.
Пальці пірнули у глибоку кишеню комбінезона, висмикнули звідти пачку
цигарок. Спалахнув вогник запальнички.
Галей зненацька зупинився.
–  Ви – Буардьє?
–  Так, я Буардьє. До ваших послуг, мосьє. – Садівник все ж про
всяк випадок злегка вклонився. – Чим можу бути корисний, мосьє?
–  Нічим. Я хотів переконатися, що ви – садівник, а не хтось
інший, – мовив Галей, прямуючи до сходів.
І доки він підіймався нагору, запах сигаретного диму дражливо
лоскотав ніздрі.
У вітальні з гобеленом нікого не було. Трохи збентежений, Галей
озирнувся. “А Жермен?..” Упіймавши себе на думці, що сподівався
побачити дівчину і, не зустрівши її тут, відчув досаду, Галей
внутрішньо знітився. Кинувши погляд на оздоблені інкрустацією двері,
Галей спустився назад у хол. Він вирішив оглянути сад, що з трьох
боків упритул підступав до будинку.
Доріжки в саду були охайно посилані піском і ретельно розрівняні.
Пахли квіти. Ще не нагріте, з ночі напоєне вологою повітря легко
проникало в легені, бадьорило. Поминувши зелену галявину з тенісним
кортом, Галей заглибився в гущавину і скоро наштовхнувся на високий
паркан. Дубові, щільно припасовані дошки ряботіли плямами моху; вгорі
їжачилися колючки іржавого дроту. Напевно, паркан звели водночас із
віллою, він здіймався над землею міцним щитом, що надійно прикривав з
тилу професорове обійстя.
Сюди не долинав міський шум, дзвінки трамваїв, клекіт моторів та
сигнали авто – все це розчинялося, стихало на шляху до району Вернад,
не порушуючи його давнього затишку, утвердженого часом та достатком
тутешнього люду. Однак тепер спокій навіть аристократичного району
здавався хистким, ненадійним; за цією непевною тишею вчувалася
тривога. Відтоді як місто з його гомінкою веселою строкатістю затопила
сіра лавина ворожих мундирів, підперезаних поясами з написом “Гот міт
унс”,[2] Галей уже не вірив тиші, він її остерігався, інтуїтивно
відчуваючи подих небезпеки. Спокій тихого закутка, в якому несподівано
для себе опинився Галей, міг обірватися зненацька і враз, наче до краю
напнута струна. Галей перестрибнув обкладений камінням ручай, обминув
зарості ожини і ледве не зіткнувся з Буардьє.
–  Мосьє, я вас шукаю, ви потрібні професору. – Садівник вказав на
кущі бузку. – Там чекають на вас, поспішіть. – На засмаглому обличчі
Буардьє нічого не можна було прочитати, крім нещирої вдаваної
поштивості.
Пройшовши по доріжці в глиб заростей, Галей натрапив на мальовничу
галявину. Прямо перед ним на низеньких пнях, замість стільців, сиділи
професор Кадіус і молодий русявий чоловік з борідкою, той самий,
котрого минулої ночі Галей вгледів у розчинених дверях з плямами
кіптяви на сорочці. На вкопаному в землю столі стояли пляшки та кошик
з яблуками. Професор наливав вино у високі келихи. Його рука повисла в
повітрі, поглядом колючих очей він втупився в Галея.
–  Даруйте, професоре, не знав, що ви хотіли мене бачити.
Виразним жестом Кадіус показав на вільний пень біля столу,
наповнив третій келих.
–  Вам наказано піклуватися про мою персону, Галею, тож ви про це
не забувайте. Я перебуваю тут, отже, і ви мусите бути поряд. Не сидіти
ж вам потай за кущами. Ліпше ось так, по-людськи, за столом; склянка
старого бургундського вам не завадить. Так за що ж ми вип’ємо? – В
його словах, у голосі чулася глузливість, з чим Галей за інших
обставин ніколи не змирився б. Але тепер змовчав, узяв із рук
професора наповнений келих. Кадіус підняв свій, перевів погляд на
чоловіка з борідкою. – Вип’ємо за те, колего Тронковський, щоб не
випускати із рук спійману жар-птицю!
Тронковський келиха не взяв, промовив з помітним акцентом:
–  Якщо жар-птиця має зуби та пазури дракона, то краще хай вона не
вилуплюється з яйця.
–  Чуєте, Галею! Мій молодий колега вважає, що іноді необхідно
відступитися від мети, навіть якщо її вже досягнуто ціною неймовірних
каторжних зусиль. Яне, друже мій, я вас не впізнаю. Ви перевтомилися,
вам треба добре відпочити. Якось інакше не можу пояснити вашу
дивовижну заяву.
–  Облиште, професоре. Продовжимо нашу розмову потім.
Тронковський схопив келих, вихилив до дна, пальці його дрібно
тремтіли.
Галей відчув себе зайвим, хотів підвестися, та Кадіусова рука
лягла на його плече.
–  Навіщо ж відкладати на потім? Гадаєте, Яне, що мосьє Галей –
людина стороння, при ньому не слід ворушити наші справи? Свята
наївність! Вчора наш шановний гість вдавав із себе простакуватого
хлопця, якому невтямки, чим ото ми з вами тут займаємося. Не вірте,
Яне! Підпільна організація Опору, дії якої я цілком поділяю, не могла
довірити нас людині, котра поняття не має про те, що ж відбувається в
цьому будинку. – Професор кивнув у бік вілли і поглянув на Галея.
–  Не треба маскуватися, мосьє. Я навіть думаю, що якби покопатися
в довоєнних архівах одного інституту, до якого я також мав відношення,
то у списках студентів тої пори напевно виявилося б ваше прізвище.
Отже, до якоїсь міри вам відомо про характер досліджень у моїй
лабораторії. Вам відомо й те, що робота ведеться потай від німецьких
окупаційних властей. Але ні ви особисто, ані ваші товариші з
патріотичної організації ще не знаєте, яку новину повідомив мені
сьогодні мій колега Ян Тронковський. Так-от, щоб ви знали: він дійшов
висновку, що ми мусимо негайно згорнути нашу роботу, замести за собою
всі сліди і на тому заспокоїтись. Якщо ви пожартували, Яне, то так
жартувати не можна. Занадто серйозні у нас плани, щоб вдаватися до
жартів.
Тронковський спідлоба зиркнув на Галея, затиснув у кулак борідку.
–  Мені не до жартів, професоре. Зупинитися, тільки зупинитися і
забути про все! Іншого виходу немає.
–  Немає виходу? Це кажете ви, молодий фізик, якому з волі
Всевишнього випало на долю вкласти частку свого розуму в розкриття
одної з найвеличніших таємниць природи, тоді як всесвітньовідомі вчені
усіх континентів ще не доторкнулися до цієї таємниці навіть на рівні
наукових гіпотез!
Кадіусові щоки вкрилися червоними плямами; хоч говорив він зовсім
тихо, здавалося, професор от-от втратить над собою владу. Та до цього
не дійшло. Кадіус похопився, натиснув на внутрішні гальма.
–  Даруйте старому, Яне, розхвилювався… Але погодитись з вами не
маю права і не хочу. Прокиньтеся, юначе, погляньте, що діється
сьогодні у світі. Ваша рідна Варшава лежить у руїнах. Мої вулиці
топчуть чобітьми нелюди. Та якби ж то солдатський чобіт окупанта був
найбільшою загрозою! Танки, літаки, гармати гітлерівців – і це ще не
найстрашніше з того, що є і що може бути. Зрештою, танки можна
зупинити танками, проти бомбовозів пускають винищувачів, гармати
розтрощуються під час артилерійських дуелей… А якщо Гітлеру в руки
вкладуть силу розщепленого атома? І мені, і вам, Яне, відомі імена:
Гейзенберг, Вейцзекер, Гартек. В інституті кайзера Віль-гельма, в
Гамбурзі, в Берліні німецькі фізики гарячково ведуть ядерні
дослідження. Не думайте, що цих людей зупинить заява Ейнштейна,
начебто вивільнення атомної енергії неможливе. Вони довели протилежне
і активно працюють на департамент озброєння рейху. Ось вам сумна
дійсність, мій друже! її жахливі наслідки неважко передбачити. Тож
скажіть мені: що протиставить розшматована Європа, та й усе людство,
безжальній і жорстокій фашистській воєн-щині? Що? Не ховайте очей, Яне
Тронков-ський! Єдиний реальний засіб розчавити нацистів у їхньому
кублі – це наші трокади, наше з вами дитя, плід нашої тяжкої,
виснажливої праці.
Нервово погладжуючи борідку, Тронковський стомлено запитав:
–  Розчавити… Як же ви собі це уявляєте практично?
–  Точнісінько так, як і ви! – відрубав Кадіус. – Епіцентр удару –
Берлін, радіальне розширення враженого поля на двісті або двісті
п’ятдесят кілометрів. І на цьому буде поставлено крапку! Тіло нацизму
та його отруйний дух зникнуть з лиця землі, як мара. Це буде
найкоротша війна, яку тільки знатиме історія. Мільйони людей зітхнуть
з полегшенням. Планета, як живий організм після втручання хірурга,
позбавиться злоякісної пухлини. Звичайно, виникне рана, – Кадіус
розвів руками, – але вона скоро загоїться і про неї забудуть, як
забувають про висмикнутий зуб чи відтятий апендикс.
–  Гаразд, професоре. Облишмо на хвилину те, що скажуть нащадки на
адресу могильників цілої країни… Припустимо, що ваші порівняння
заспокоять нашу совість. Припустимо також, що ми привласнимо собі
право діяти від імені людства. І все ж ви не врахували одної важливої
обставини. Кому ми вручимо наше відкриття? Армія вашої країни
капітулювала, регулярні війська моєї батьківщини також потерпіли
поразку. Військові штаби ліквідовано, і генерали, котрі уникли
концтаборів, одягли цивільні костюми і розбрелися хто куди. Де ж їх
шукати? Хто ж підготує і скерує удар трокад по території ворога?
–  Згоден, друже мій Яне, тут є над чим подумати, – сказав
професор. – Та це вже деталі, а з деталями завжди можна упоратися.
–  З такими деталями упоратися неможливо. Саме тому, професоре, я
не відступлюся від свого рішення. Мене непокоїть майбутнє відкриття.
Один невірний крок чи прорахунок, і все обернеться великим лихом. Поки
робота у стадії завершення, саме час згорнути її, бо може таке
статися…
–  На війні, Яне, без жертв не обходиться.
–  До біса такі теорії, якщо вони межують із безглуздям! Ми з вами
можемо зрівняти з землею міста, перетворити на пустелю цілу країну, а
в бою, на фронті, застосувати відкриття ми не здатні. Тому я припиняю
усякі дослідження. Припиняю раз і назавжди.
–  Ви відступаєте, як боягуз, у передостанню мить, за п’ять кроків
до фінішу. Будьте ж ученим і залиштеся ним ще на півтора-два місяці, а
потім можете відцуратися від усього, якщо у вас дівочі нерви, і
котіться під три чорти!
Тронковський здивовано звів брови.
–  Даремно гніваєтесь, професоре. Кожен із нас не брав один перед
одним жодних зобов’язань. Мої погляди на речі ви тепер добре знаєте.
Однак для вас це не завада приймати власні рішення. Останні кроки до
фінішу ви вільні зробити без мене.
Галею було ясно, що саме в цю свою фразу Тронковський вклав
особливий зміст. Слова поляка ніби вирвали грунт з-під Кадіусових ніг,
з нього сповзло все: притамована лють, силкування зачепити самолюбство
Тронковського; залишилось одне – майже розпачлива безпорадність.
Галеїв мозок працював з великим напруженням. Не так-то легко було
йому збагнути і дати пояснення тому, що він почув і про що дізнався.
5
Тонкі білі руки Жермен кілька разів промайнули біля Галеєвого
обличчя. Вона поклала серветку, поставила перед ним тарілку. Галей
злегка відсторонився. Він відчував на собі її погляд, це його
непокоїло і сковувало, пальці, що тримали виделку, були незграбні й
неслухняні.
–  Мосьє чимось невдозолений?
Голос Жермен був якийсь не такий, як учора ввечері. І вона вся
тепер здавалася йому іншою – щезла строгість і холодність. Він міг би
дати їй років на п’ять менше, ніж у ті хвилини, як уперше її побачив.
Зовсім молода дівчина. Мабуть, на віллі живеться не дуже весело, бо,
залишившись наодинці з Галеєм, вона поводилася як людина, котрій хоч
на короткий час трапилася нагода полишити всі турботи і стати такою,
якою вона могла б бути вдома у сім’ї чи серед друзів.
Жермен вмостилася у високому кріслі і раптом запитала, скільки
Галею років. Він пробурмотів щось собі під ніс, не підіймаючи голови
від тарілки. Тихий сміх прошелестів у кімнаті.
–  То ви влаштовуєте допити, а то з вас і слова не витягнеш. Вас
наче підмінили.
–  Мадемуазель, я хотів…
–  Якщо ви хотіли щось, то не звертайтеся до мене так. Моє ім’я
Жермен. Може, і ви скажете, як вас звати?
–  Анрі.
–  Тепер продовжуйте допит, Анрі. Вам же не терпиться запитати
дещо. Розумію, завдання Дап’ю не з легких, та й самі ви, бачу, не
збираєтесь зводити свою роль до сидіння внизу, в холі, з автоматом під
пахвою. Чи не так?
Не відповівши, Галей пройшовся по кімнаті, щоб виграти кілька
хвилин. Він думав, чи не рано зміцнювати першу ниточку відвертості, що
вже заснувалася між ним та цією чорнявою дівчиною. Завжди обережний,
він не покладався на почуття від перших вражень, однак цього разу –
відчувалося – у нього було обмаль часу, щоб примірятися з усіх боків
та все зважувати, перш ніж повірити людині. Він мав прийняти рішення
не зволікаючи: або так, або ні.
Жермен немовби прочитала його думки.
–  Не крайте свого серця, Анрі. Я допомагатиму вам, чим зможу, а
вам не обов’язково посвячувати мене у свої наміри.
Він глянув на неї з вдячністю.
–  Тоді мені буде легше.
–  Ні, не дуже тіште себе надіями, я не всесильна в цьому домі.
–  Якщо ви розкриєте мені зміст слова трокади, для мене це вже
буде багато.
Дівчина підперла щоку долонею.
–  А ви не зрозуміли?
–  Саму назву розшифрувати не важко. Тронковський – Кадіус.
Тро-Кад… Але справа ж не в назві.
–  Вам конче необхідно знати суть? А ви подумали, Анрі, чи варто в
наш час обтяжувати себе чужими таємницями?
Він зрозумів її застереження.
–  Лейтенант Дап’ю натякав мені на те ж саме. Я не збирався
нехтувати його порадою. Але сьогодні… Ваш шеф і цей хлопець, поляк,
зайшли у безвихідь. Вони далі вже не зможуть разом працювати, хоч,
здається, одною ногою стоять на порозі мети. Тронковський сказав, що
негайно припиняє роботу.
Жермен підхопилася з крісла.
–  Не може бути! Між ними ніколи не виникало тертя чи суперечок.
Звідки ви це взяли, Анрі?
–  Мене покликав Кадіус. Здається, йому було потрібно щоб я почув
їхню розмову, яка закінчилася конфліктом. Професору хотілося через
мене повідомити нашу організацію про несподіваний саботаж
Тронковського. Його розрахунок зрозумілий: антифашистське підпілля
будь-що намагатиметься вплинути на поляка, переконати його довести
роботу до кінця. Зі слів професора, йдеться про долю відкриття, що
може бути використане як зброя у війні з гітлерівською Німеччиною.
Тронковський категорично проти, він вважає їхнє відкриття занадто
небезпечним і боїться, що воно принесе великі нещастя. Але він був не
до кінця відвертий, його гнітить ще якась думка… Як бачите, Жермен,
порада Дап’ю втрачає сенс. Слід би негайно доповісти нашим про все, та
встановити зв’язок із штабом групи за два-три дні практично неможливо.
Доведеться йти по ланцюжку явок не менш як тиждень, тут товариші
перестаралися з конспірацією. Що ж залишається нам? Насамперед не
втрачати контролю над віллою, Хтозна, яким боком воно повернеться, бо,
крім нас, можливо, ще хтось цікавиться цим домом та його мешканцями.
Буває, що вузол розсікають одним ударом. Тому я і не хочу блукати в
тумані, Жермен. Щоб не помилитися у вирішальну хвилину, треба знати,
якого звіра тримають у клітці Кадіус і Тронковський. Трокади… Що це?
Газ, вибухівка, смертельне випромінювання?
–  Повірте мені, Анрі, – дівчина приклала руку до серця, – мої
відомості про їхню роботу більш ніж приблизні. Одного разу
Тронковський був у піднесеному настрої, він сказав тоді: “Ми збираємо
уламки неба і складаємо їх у кишеню. Та крий боже хоч один із них
витрусити на землю”. Там, у лабораторії, – Жермен звела очі догори,
вказуючи на стелю, – вони досліджують якісь загадкові перетворення
матерії, можливо, космічного походження. Більше нічого додати не можу,
подробиці мені невідомі.
–  Шкода, шкода… – Галей задумливо бгав серветку. – Чому Кадіус,
як той реп’ях, тримається за Тронковського? Професор, відомий вчений…
Ну, закомизився асистент, може, характер показати хоче. То й що з
того? Професор, зрештою, мусив би і без нього поставити крапки над
“і”. Якщо все так серйозно, що ж заважає Кадіусу просто витурити
впертого хлопця геть і самому засукати рукава? А він умовляє його,
ледве не благає одуматися… Кадіус розгубився.
–  Що ви цим хочете сказати? – насторожилася Жермен.
–  Хочу сказати, що ваш професор без Тронковського… безпорадний.
Оце мене й дивує.
–  Це вже занадто, Анрі. Ви переборщили у своїх підозрах.
–  Можливо. І все ж Кадіус запанікував. Я бачу. Він на мілині.
6
Садівник стояв біля каміна. Темна засмагла рука стискала трубку
телефону.
–  Так, так… З вашого дозволу, якщо можна, трохи голосніше… Дякую,
тепер я чую добре, Я негайно ж перекажу ваше прохання економці…
Нечутно ступаючи по м’якому килиму, Галей позадкував і повернувся
до їдальні, де Жермен усе ще прибирала посуд.
–  Забув спитати, – причиняючи за собою двері, мовив Галей: – Хто
це майже щоранку щось вам переказує по телефону?
–  Не знаю, – смикнула плечем дівчина. – Може, дзвонив молочник?
Мені ніхто не говорив. Через кого переказує?
–  Ага. Про це потім. – Він кивнув дівчині і вийшов у коридор.
Нагорі у вітальні, що межувала із залою, де стояв телескоп, як і
минулої ночі, панувала тиша. Маятник великих дзиґарів безшумно
гойдався, лічив хвилини. Кришталь люстри, гобелен на стіні,
поцятковані примхливим різьбленням старовинні меблі – все, що
оточувало Галея, вже не вражало сліпучою розкішшю, як при електричному
освітленні. Кольори набули пастельних відтінків, і від того речі
неначе зливалися в одну гармонійну картину.
Трохи почекавши, чи не з’явиться хто-небудь у вітальні, Галей
рішуче взявся за ручку дверей.
Бліде фіолетове світло вливалося в залу через скляну стелю.
Навколишні предмети мали дивне неприродне забарвлення. Переступаючи
сталеві рейки, Галей обійшов телескоп і на мить зупинився перед
чотирикутником білих дверей, з яких уночі вибіг Тронковський.
В душу Галея раптом заповз сумнів, нібито він робив щось не так,
як треба. Врешті, хто він, Анрі Галей, учорашній сержант-па-рашутист
розгромленого німцями десантного полку, втікач із табору
військовополонених, рядовий боєць підпільної групи Опору?.. Чи він має
якесь моральне право встрявати у течію життя і турбот незнайомих йому
людей в чужому домі? Його ж послали на вулицю Червоних Троянд не для
того, ніхто не вимагав від нього сушити голову і копатися в справах,
які його не обходять. Може, справді – автомат у руки, та й сиди собі
унизу в холі або десь там, у гущавині саду, пильнуй і прислухайся, як
і належить солдатові на чатах, а все інше – не твого розуму клопіт…
Від цієї думки Галея розібрала злість, злість на самого себе.
Він різко штовхнув двері.
–  Це ви, Жермен?
Голос належав Тронковському. Він сидів спиною до дверей, обхопивши
голову руками. На довгому вузькому столі – безладно розкидані,
пожмакані папери. На підлозі темніла купа попелу, зверху він ще жеврів
і ворушився. Смерділо димом.
–  Це я, пане Тронковський, – обізвався Галей, окинувши поглядом
просторе приміщення. Над столом в стіні виднілися вмонтовані панелі з
кількома рядками електро-рубильників. Товстий багатожильний кабель
звивався на паркеті й зникав під підлогою. Приземкуваті кубічні
скрині, у зріст людини заввишки, тулилися масивними боками одна до
одної. Металеві куби, вкриті, наче шрамами, рубцями автогену, мали
непривабливий, зловісний вигляд. На декотрих зелена фарба спучилася
пухирями, на інших облущилась і потріскалася, неначе важкі тумби хтось
обпалив добрячим вогнем.
Повернувши до Галея бліде обличчя, Тронковський сердито запитав:
–  Ви прийшли умовляти мене?
–  Де Кадіус? – перебив його Галей.
Поляк байдуже знизав плечима. Обминувши купу попелу, Галей присів
на крайок столу. “Йому ще немає і тридцяти”, – подумав він і нахилився
до Тронковського.
–  Якого біса, Яне, ви прикидаєтесь підмайстром Кадіуса? Адже
трокади відкрили ви. При чому ж тут професор?
У Тронковського зарожевіли щоки, в очах спалахнув подив, він
дивився на Галея з виразом людини, яка мусила розгадати неждано
ускладнений ребус. Так вони сиділи кілька хвилин і мовчки вивчали один
одного. Нарешті на губах поляка заграла ледь помітна усмішка.
–  Схоже, що професор не помилився, мабуть, ви й справді навчалися
в нашому Технологічному… Якщо ви догадалися про все, то навіщо ж ваші
запитання? – Тронковський повів рукою навколо себе. – Це його
лабораторія, його дім, тут зібрано все необхідне для роботи. А у мене,
крім мого мозку, нічогісінько… От вам і відповідь на ваше “якого
біса”.
–  Зрозумів. Ви починали ще там, в інституті?
–  Так. Кадіус читав нам курс лекцій з теоретичної фізики. Ні, ні,
невігласом його не назовеш, у нього аналітичне мислення, він жадібний
до нових ідей, з ним почуваєш себе впевнено. Коли я прийшов до нього
із своїми першими думками, що вже сформувалися в розрахунки, коли
виклав йому свою гіпотезу… Він миттю вхопився за ці міркування, надав
їм стрункішої форми, виступив з науковим повідомленням. Його ім’я
замигтіло у пресі, про нього заговорили. Для мене, студента,
професорів авторитет був імпульсом, що підігрівав кров. Я просиджував
за роботою по вісімнадцять годин на добу, переді мною відкривалася
така безодня новизни, такі вікна у дивовижне, що годі було помічати,
як уміло і тонко Кадіус прилипає до моєї праці, втісується у мої
думки, одночасно створюючи собі ореол глибокодумного першовідкривача,
який щедро ділить власний досвід з улюбленим і таки не безталанним
учнем… Робота посувалася навдивовижу швидко. Від теоретичних
обгрунтувань я перейшов до експериментів. Результати приголомшили.
Кадіус заборонив мені розголошувати отримані дані, все потрапляло за
стінки сталевого сейфа, і я вже працював в атмосфері суворої
секретності. І раптом – війна. Війська Гітлера вдерлися у Польщу. Я
рвався додому, у Варшаву, але Кадіус довів мені, що пробиратися туди –
безглуздя. Незабаром фашисти окупували і вашу країну. Ми з Кадіусом
перебралися на його віллу. Тут я побачив цю лабораторію. Не знаю, коли
він встиг її обладнати, але такого комплексу не було і в
Технологічному… От вам і вся правда. А тепер ідіть. Раджу вам не
затримуватися в цьому домі. Тут вам уже нічого робити.
Тронковський розправив плечі, випростався на весь зріст. Перед
Галеєм стояла вже інша людина, зовсім не схожа на того зніченого
чоловіка, який ще хвилину тому втомлено сидів за столом.
–  Потерпіть мою присутність ще кілька хвилин, Яне! – Галей
заговорив глухо, вимогливо. – Вам також треба якнайскоріше залишити
віллу. Та перш ніж попрощатися, я прошу пояснити мені, що сталося б,
якби ваше відкриття пустили в хід як зброю.
–  Чоловіче, це несерйозно. Кадіус підтримує зв’язок із вашою
підпільною організацією, і ви добре знаєте…
–  Ви помиляєтесь, – похитав головою Галей. – Я і близько не бачив
вашого Технологічного. Я навіть не закінчив гімназії. До війни я
смикав важелі портального крана, вантажив барила з вином. Мені
невідомо, про що доповідав та що обіцяв моїм товаришам по організації
професор Кадіус. Але, якщо все це не містифікація, – він штовхнув
черевиком шмат кабеля, – відкрийте мені очі, Яне Тронковський. Ви
нічим не ризикуєте. Коли вже сам Кадіус ні дідька не тямить без вас, а
він таки ж професор, то крановщика вам нема чого остерігатись і
поготів.
На обличчі, обрамленому борідкою, знову промайнула усмішка.
–  Не знаю чому, але я вам вірю… Гаразд. Хай буде по-вашому.
Прошу!
Вони перейшли до зали і поринули у фіолетовий напівморок. Крутими
сходами, що спіраллю вгвинчувалися у стелю, поляк підіймався вгору.
Галей поспішав за ним, Під самим склепінням навколо кожуха
гар-мати-циліндра нависали вузькі антресолі з поручнями. Підошви
ковзали на металевому настилі. Поглянувши на скляний дах, Галей хотів
спитати, чому шиби в ньому фіолетового відтінку, та в цей час
заговорив Тронковський:
–  Знаєте, як вам пощастило? Ви один із перших на землі бачите
перед собою апаратуру, за яку уряди багатьох держав, не торгуючись,
віддали б свої золоті запаси.
–  За цей телескоп?
–  Ні, це не телескоп. Хоч до небесних тіл, правда, таки має
відношення. А взагалі – це капкан. Так, так, капкан. – Поляк поплескав
долонею по металевій поверхні циліндра. – В його лабети потрапляють
такі собі нікчемно малесенькі частинки, розмір яких не піддається
людській уяві. Це і є трокади, як назвав їх професор Кадіус… Моя
робота, пане Галею, полягала у дослідженні різного стану матерії. Мені
вдалося відкрити такі її утворення, де ущільненість матерії перевершує
1094 грамів на кубічний сантиметр, тобто обсяг речовини стає менший
від критичного радіуса, а це означає… – Тронковський помітив, як
розгублено і безпомічно дивиться на нього Галей, і поспішив делікатно
кинути: – А втім, розрахунки, певна річ, зараз ні до чого… Так-от:
будь-яка маса матерії, – і велетенська зірка, і планета, і
найкрихітніша її частка, – за певних умов здатні досягти неймовірного
самоущільнення, речовина стискується до такого стану, що ламаються
електрони, розчавлюються, як під пресом, ядра елемента. Утворений
згусток конденсує в собі заряд енергії неймовірної сили, вона ніби
дрімає, чекає свого часу. Трокади є повсюди – в рідині, в газуватому
середовищі, у космосі; вони трапляються у вигляді безмежних океанів
матерії і як її поодинокі краплинки. Звідси висновок: у природі існує
невідомий науці вид енергії, що набагато могутніша за ядерну. Я йшов
від цього. І ось результат, – Тронковський кивнув на “капкан”. –
Частки дрімотної матерії втратили свою одвічну свободу. Тільки не
подумайте, ніби вони снують як бджоли у цьому циліндрі. Трокади
перебувають там, де й раніше перебували, але декотрі з них, які
ближче, потрапляють у мої сіті. Потім здійснюється досить складна
операція, щоб утримати їх та перенести у потрібну нам точку простору,
а там, якщо захочемо, перетворити згустки на звичайну матерію. Таке
перетворення дає миттєвий потік шаленої енергії. Відбувається вибух.
Його не треба уявляти, це жахливо… Силу вибуху можна збільшити або
зменшити, все залежить від маси трокад, а керувати процесом
вивільнення енергії поки що неможливо – тут постає нова проблема.
Енергія розкутих трокад колись приведе до технічної революції, а
сьогодні вона здатна хіба що вчинити руйнацію, знищення, хаос.
–  Яне, ви не згустили барви?
–  На жаль, не згустив. Лабораторія, Галею, – це модель того
дослідного поля, де за бар’єрами гіпотез відкривається практична,
часом страшна, реальність.
–  На якій межі ви закрили перед Кадіусом ваші дослідження?
Я похопився вчасно.
–  Можливо. І все ж ви працювали далі потай від Кадіуса, аж до
кінцевого результату. Ви впевнені, що для професора кінцівка
недосяжна?
–  Якби було інакше, він би не марнував часу в розмовах зі мною, я
йому був би непотрібен. – Рука Тронковського потяглася до дверцят, що
чітко окреслювалися на металевому тілі циліндра. – Хочете зазирнути
всередину капкана? Такої нагоди вам більше не трапиться за все життя.
–  Не треба, нам слід поспішати, – зупинив його Галей. – Отож
закінчимо нашу розмову. Облишмо Кадіуса як вченого, вам видніше, чого
він вартий, але в його намірах повернути відкриття проти фашистів
особисто я не бачу варварства. Ви сказали, що силу вибуху можна
корегувати. Доведіть енергію трокад, скажімо, до потужності авіабомб
чи торпед і розрядіть її там, де треба. Що ж вас лякає?
–  Щоб ударити, треба знати, куди бити. У вас є карти німецьких
аеродромів, схеми розташування їхніх дивізій, плани розміщення
стратегічних об’єктів? Дайте їх мені, а тоді побачите… Але нічого
такого у вас немає. Ви смілива людина, та вашою хоробрістю не примусиш
гестапівців обминути подвір’я вілли, якщо вони дізнаються про
лабораторію. Окупанти повсюди, а ми беззахисні. Відкриттям можуть
заволодіти гітлерівці. Ось що лякає мене.
7
Те-л-л-ень… те-н-н… Телефон виводив настирливу трель. Галей
розрахував заздалегідь, йому вистачило кількох секунд, щоб наблизитись
до каміна. З-за спини садівника він вихопив у нього трубку. Буардьє
крутнувся всім тілом, і вони майже зіткнулися грудьми. Садівникове
обличчя зробилося землисто-сірим – дуло пістолета вперлося йому в
живіт.
Галей очима вказав на стіну. Садівник позадкував, наштовхнувся на
раму картини і закляк. Не спускаючи з нього погляду, Галей прикрив
мембрану пальцями і видихнув коротке “Алло!”. У трубці чийсь баритон
спитав:
–  Вулиця Червоних Троянд? – Баритон гув у вухо чітко і ясно,
проте Галей відповів:
–  Так, так… Ви не помилилися, мосьє. З вашого дозволу, якщо
можна, трохи голосніше… Дякую, тепер я чую добре.
–  Говорить Штуленц! Якого диявола, Беккере, ви там копаєтесь, як
жуки в купі гною! – з люттю в голосі затараторив баритон. –
Группенфюрер Мельцер уже втретє вимагає вичерпної інформації про
становище на віллі. Сам Мельцер! Чуєте, ви? Скажіть тому йолопу
професору, що коли голова поляка не запрацює знову, ми відкрутимо
Кадіусу його власну, бо вона у нього набита половою. Нагадайте йому,
хто такий Мельцер, старий телепень забув.
Настала пауза, але той, хто назвався Штуленцем, не поклав трубку.
Він чекав. І Галей, не давши мовчанці затягнутися, по-лакейськи
вишколено промовив:
–  Я перекажу ваше прохання економці. Не турбуйтеся, мосьє, все
буде гаразд.
–  У мене все, Беккере! – гримнула трубка, ї почулися короткі
гудки.
Галей підійшов до чоловіка, який стояв під стіною, тихо
скомандував:
–  Руки за спину! Вперед, до кімнати, і не оглядайся!
Перше, що привернуло увагу Галея в кімнаті садівника, – почата
пачка цигарок на столі.
Він вийняв одну, понюхав.
–  У цьому домі, Беккере, дивні порядки: слуга-садівник має
привілей обкурювати димом господаря, – посміхнувся Галей. – Дайте мені
вогню, зіпсую і я цигарку.
Німець проковтнув слину, однак зовні він тримався, не показував
переляку.
–  Сірники біля вас, на столі.
–  Які сірники?.. Не будьте дурнем. Невже не розумієте, що мене
цікавить ваша запальничка. – Галей постукав пістолетом об стіл. –
Скоріше, Беккере, скоріше, нам ніколи розводити балачки. Ситуація
занадто слизька, щоб грати у піжмурки. Або ви будете відразу ж
відповідати на мої запитання, або… Ви не велика цяця, я також, нам
один з одним нема чого панькатися. Запальничку!
Його слова подіяли на Беккера, німець швидко відповів:
–  Візьміть у шафці біля ліжка.
Блискуча іграшка на долоні Галея здавалася випадковим і недоречним
предметом. Він нею клацнув, дмухнув на вогник, клацнув ще раз і поклав
у кишеню, промовивши:
–  Штукарі ви, німці, завжди щось придумаєте. Вчора у холі ви мене
цією запальничкою сфотографували. Плівку вже проявили?
–  Ні, плівку не виймав.
–  Так-от, мосьє Буардьє, чи пак Беккер. У мене немає жодного
бажання пускати в хід пістолет. Все залежатиме тільки від вас. Із
фотоапаратом ми покінчили. Підемо далі. Що ви можете сказати про
Штуленца? Так він мені відрекомендувався по телефону.
–  Штуленц – оперативний референт відділу В-У1 імперської служби
безпеки…
–  Чекайте, чекайте! Чим займається відділ В-У1, які його функції?
–  Наукові та технічні проблеми, винаходи, патенти і таке інше.
Дозвольте опустити руки?
–  Опустіть… Тепер про Мельцера. Хто він, звання, посада?
–  Группенфюрер СС доктор Мельцер очолює відділ В-УІ.
–  Доктор? Якими ж науками він захоплюється?
–  Фізика.
–  Он як! То з якого ж часу Кадіус працює на вас?
Білі брови німця вигнулися дугою, він заговорив з відвертим
самовдоволенням.
–  Давня історія. Наші підібрали до нього ключа ще в той час, як
поляк почав мудрувати в інститутській лабораторії. Я чув, що справа
вдалася легко. Кадіус та доктор Мельцер знали один одного, здається,
вони разом вчилися в Берліні. Коли наш агент передав кілька донесень
про дослідження Тронковського, Мельцер ними зацікавився, приїхав сюди,
до вас, і зустрівся з Кадіусом. Відтоді у Берлін від професора
регулярно надходили повідомлення про все, що стосується роботи
студента-поляка.
–  Ну, а ви?
–  Після повернення Мельцера мені вручили документи на ім’я
Буардьє і переправили через кордон із завданням наглядати за Кадіусом…
Німець немов захлинувся і замовк, свинцеві очі спалахнули радістю,
вона промайнула в них за якусь частку секунди, і відразу ж видовжене
обличчя знову набуло виразу слухняної покірності. Та Галей це помітив
і відчув – німець щось бачив за його спиною, те, чого не бачив сам
Галей. Тої ж миті ззаду пролунало владно-спокійне:
–  Що тут відбувається?
Галей метнув тривожний погляд через плече. На порозі стояв
лейтенант Дап’ю. Тримаючи руки в кишенях штанів гольф, він нечутно
ступив у кімнату. За ним у двері прослизнув професор Кадіус, блідий як
мрець, весь наче зів’ялий.
Галею відлягло від серця. Поява Дап’ю звільнила його від
гарячкових пошуків відповіді на запитання: що робити далі? Він з
полегшенням підвівся із стільця, ступив навстріч Дап’ю і зненацька
подумав, що зовсім недавно, ніби уві сні, чи що, йому десь вчувся
лейтенантів голос, де саме – не встиг пригадати. Обличчя Дап’ю
перекосилося, хлоп’ячі риси з нього неначе змило, натомість з’явився
вираз холодної жорстокості. Його руки блискавично висмикнулися із
кишень. Удар у еонячне сплетіння жбурнув Галея на підлогу. Падаючи,
він бачив, як Беккер шулікою кинувся на нього, і гострий біль у
заломленій руці обпік мозок, віддався у пальцях – їх ламали, видираючи
пістолет. Обличчя лейтенанта Дап’ю ще раз виникло з туману
запаморочення, новий спалах болю скорчив Галея, він задихнувся, йому
здалося, що на тім’я звалилася стеля.
8
Мабуть, він лежав непритомний кілька хвилин. Коли відступила
червона імла і мозок прояснів, Галей розплющив очі, вгледів біля
обличчя два грубих черевики. Над ним розмовляли по-німецьки.
–  Скажіть спасибі, Беккере, що після телефонної розмови з ним у
мене виникла підозра… Я подам на вас рапорт. Як ви могли допустити,
щоб він скористався з нашого пароля?
–  Гер Штуленц, вислухайте мене, я поясню…
Владний баритон обірвав Беккера.
–  Не треба пояснень! Ви ледве не провалили всю справу. Про це ми
ще поговоримо. Де поляк?
Поспішно й догідливо подав голос Кадіус:
–  Нагорі, гер Штуленц, в лабораторії.
–  А та ваша… мадемуазель? О, ти вже очуняв! – носок черевика
копирснув Галея під ребра. – Вставай, приятелю, досить відлежуватися
на чужих килимах!
Галей скреготнув зубами, спльовуючи кров, повільно звівся на ноги,
аж тепер зрозумівши, кому належав цей баритон та де він уже чув його
сьогодні. Карі очі Дап’ю насмішкувато зиркали на Галея. Осторонь
по-солдатськи виструнчився Беккер. Під стіною в кріслі скулився
Кадіус, увібгав голову в плечі, дивився не кліпаючи на Галея, ніби
вперше його бачив.
“Лейтенант Дап’ю” тикнув Галея кулаком у підборіддя, промовив
буденно, без злості:
–  Бачиш, ти не зважив на мою пораду і потрапив у м’ясорубку. Тебе
дуже цікавило, хто такий Штуленц? Це я. І тут нічого не вдієш, Галею.
Люди з вашої організації просто не уявляють собі, скільки існує
методів та засобів у роботі професіоналів, котрим належить заганяти
вашу братію в кут. Ти про дещо догадався, це так, але пізно, занадто
пізно!
–  Шкода, не розкусив я тебе там, у кафе, а то б засміявся ти на
кутні. – Галей з тугою й безсиллям поглянув на відчинене вікно, звідки
долинало галасливе й веселе пташине цвірінькання. Беккер догідливо
зірвався з місця.
–  Облиште його, Беккере, ще встигнете, – зупинив “садівника”
Штуленц. – Подзвоніть, щоб прислали оперативну групу.
–  Слухаю!
Довготелеса постать у комбінезоні метнулася до дверей, та раптом
немовби наштовхнулася на невидиму перепону. Якась сила відкинула
Беккера назад у кімнату, тіло його стусонулось об стіл, а руки
безладно хапали повітря. Грюкіт перекинутого столу злився з оглушливим
виляском пострілів.
І роззявлений рот Беккера, і несамовитий крик Кадіуса, прошитого
кулями в кріслі, й акробатичний стрибок Дап’ю-Штуленца до вікна – все
це замиготіло перед очима Галея, як гарячкове марення. Інстинктивно
він сахнувся до стіни.
По той бік відчинених дверей у холі якось боком стояла Жермен.
Автомат у невмілих руках здригався, трясся, випльовував у кімнату
черги, а вона все тиснула на гачок. Від крісла, з якого сповзав,
звісивши голову, професор Кадіус, відлітало шмаття. Беккер лежав на
перекинутому столі, по ньому хльоскали черги “стен-гана”, кришили
поліроване дерево…
За мить теплий важкий автомат опинився в руках Галея. Він
підскочив до вікна і випустив з десяток куль Штуленцу навздогін, але
майже навмання, бо того вже поглинула зелена гущавина. Галей вхопився
за віконну раму, наміряючись ривком вискочити надвір, щоб наздогнати,
розрядити автомат в рожевощоке бридке обличчя перевертня…
Та тверезий глузд зупинив його.
Галей схопив Жермен за руку. Вони побігли через хол і, хоч не
зронили жодного слова, одночасно повернули до сходів, що вели на
другий поверх.
“Фіолетова” зала зустріла їх тишею. Лише згори, з-під склепіння,
долинало сухе колюче потріскування.
–  Жермен, погляньте!
Над циліндром “капкана” золотим пилом роїлися іскри, вони
охоплювали металевий кожух палахкотливим німбом, і в цьому було щось
загрозливе, як сигнал тривоги.
Жермен закинула голову, пошепки сказала:
–  Він там, швидше нагору!
Але Галей бачив – до “капкана” їм не дістатися. Дві нижні спіралі
гвинтових сходів лежали на підлозі безладним нагромадженням металевого
пруття.
–  Яне, що сталося? Чуєте, Яне? – Галеїв голос лунко забився під
склепінням. На майданчику з’явилася полякова постать. Він перехилився
через поручні, замахав рукою.
–  Негайно залиште віллу! Йдіть звідси, скоріше, скоріше!
–  Що з вами, Тронковський? Спускайтеся вниз!
Не слухаючи, Тронковський закричав щось по-польськи, схопився і
гримнув несподівано гучним басом на всю залу:
–  Пся крев, у вас є двадцять хвилин! Панно Жермен, Галею, прошу
вас, тікайте звідси, доки не пізно! Невже ви не розумієте?..
Постать зникла, вгорі глухо брязнули металеві дверцята. Сухе
потріскування посилилось, над циліндром усе яскравіше вимальовувалося
вогневе кільце, по ньому перебігали жовті блискавиці.
–  Яне! – розпачливо гукнула Жермен. Та відповіді не було. Вона
безпорадно глянула на Галея. Той рішуче взяв її за плечі, підштовхнув
до дверей.
Вони виштовхали з гаража чорний Кадіусів “ганомаг”. Машина м’яко
котилася по бруківці. Галей оглянувся, востаннє кинув погляд на віллу
і різко, круто завернув у провулок. На протилежному кінці вулиці
Червоних Троянд, з-за рогу вихопились мотоцикли. Люди в зелено-сірих
мундирах на ходу стрибали з колясок, бігли до воріт, з яких щойно
Галей вивів машину.
–  Якщо нас не помітили – наше щастя, – пробурмотів Галей.
“Ганомаг” з відкинутим тентом проминув паркан, вгорі шуміли старі
липи. Перевалюючись з боку на бік на нерівній дорозі, машина подолала
підйом і помчала бульваром, мимо крамничок та поодиноких кафе
передмістя.
Через кілька хвилин “ганомаг” виїхав на міст. Унизу на воді лунали
свистки буксирів, уздовж берега темніли вугільні баржі, а далі, в
сірій пелені, бовваніли обриси кранів річкового порту.
На середині моста Галей збавив швидкість автомобіля.
І саме в ту секунду позаду вдарив грім. Аспидно-чорний і гострий,
як стилет, шпиль піднявся над будинками, проштрикнув небо.
Здригнувшись, Галей щосили натиснув на гальма. У високій голубій
безодні навколо димового стовпа обвилося світле кільце, на ньому
схрещувалися блискавиці. Пружний вітер шквально пронісся над дахами,
змітаючи черепицю, видавлюючи шибки і скляні вітрини. Жермен
притулилася до Галеє-вого плеча, її тіпав дрож, розширені очі з жахом
дивилися на чорну хмару, що поволі опадала над зеленим закутком району
Вернад,
* * *
Слідчий поліцейської префектури ще раз проглянув аркуш, що лежав
перед ним. Анрі Галей, п’ятдесяти двох років, безробітний… Має воєнну
медаль “Знак хоробрих”… Був жонатий на Жермен Селуа, тепер удівець…
Постійно мешкає… У поліцейській картотеці не значиться…
Слідчому було років двадцять шість.
Бездоганного крою новий костюм, трохи недбало зав’язана краватка,
модна зачіска – увесь він дихав самовпевненістю і молодим здоров’ям.
Аркуш він відсунув поштовхом лакованого нігтя.
Видно, цей його жест уже належав до серії прорепетируваних, або ж
він наслідував когось. Такі особи завжди когось наслідують.
Галей відвернувся.
–  На попередньому допиті ви відмовилися відповідати, що, як вам
відомо, не на вашу користь.
Слідчий явно милувався інтонаціями власного голосу.
–  В готелі ви заявили, що іноземця, якого звали Штуленц,
випадково зустріли на вулиці. Ви це підтверджуєте?
Галей кивнув. Слідчий примружив очі.
–  Повторюю запитання: ви це підтверджуєте?
–  Підтверджую.
–  За вашою версією, людина вирушає в туристську подорож за
кордон, аби лише не дома стрибати з дев’ятнадцятого поверху, – з
посмішкою на губах вів слідчий. – Як же ви опинилися в номері німця?
Що вас туди привело?
Галей поворухнувся на прикріпленому до підлоги стільці.
–  Я вже сказав: на це запитання відповідати не буду.
–  Так… Подзвонивши в поліцію, ви назвали прізвище загиблого.
Отже, ви знали його раніше. Де, за яких обставин ви з ним зустрілися
вперше, коли це було?
–  Відмовляюсь відповідати.
–  Тоді вам скажу я! – В голосі слідчого вже чулася погроза. – Під
час обшуку у вашій кімнаті знайдено цю запальничку, знаряддя, яким
користуються не фотоаматори. У ній збереглася плівка німецького
виробництва часів минулої війни. Ми її проявили і маємо дуже цікаві
кадри. На знімках бачимо вас, а також дівчину, – вона стала потім
вашою дружиною, – бачимо якогось молодого чоловіка з борідкою, і – це
вже несподіванка – бачимо відомого вченого, фізика Кадіуса. Професора
знали як патріота, він таємниче загинув під час окупації. Вам, єдиному
із членів підпільної групи Опору, якимось чином вдалося уникнути
гестапівського підземелля і залишитися живим. А Штуленц – ми це
встановили – був співробітником спеціальної служби нацистів, агенти
якої багато років полювали на талановитого вченого професора Кадіуса.
Тепер, коли минуло стільки часу, ви раптом приходите в готель, де
зупинився Штуленц, ну і…
Він витримав паузу.
–  Ні, Галею, вам не варто відмовчуватися, рано чи пізно
доведеться заговорити!
Галей зміряв слідчого презирливим поглядом.
–  Ми все одно докопаємося до правди, Галею!
“Спробуй докопайся, – гірка усмішка тінню лягла на зморшкувате
неголене обличчя Галея. – Від правди, про яку ти ніколи не взнаєш, уже
і ями не зосталося на вулиці Червоних Троянд…”
ПІДЗЕМНИЙ ФАКЕЛ
У прифронтовому місті
1
Тонко забряжчали шибки. Люстра під стелею гойднулася, заграла
мелодійним передзвоном кришталю. Приглушений гуркіт увірвався в
кімнату крізь темні світломаскувальні штори на вікнах.
Гриміти почало ще звечора. Перші вибухи долітали здалеку, були
ледве чутні, наче притамоване зітхання землі. Тепер канонада лунала
розкотисто і погрозливо, з точно розрахованими інтервалами…
Сухі пальці звично ковзнули по ґудзиках кітеля. Клацнувши пряжкою
ременя з маленькою, як іграшка, кобурою браунінга, оберштурмбанфюрер
[3] Людвігс тривожно прислухався. Презирливо глянув на шести ламповий
“Імперіал”, що тьмяно виблискував лаком біля неприбраного ліжка.
Радіо брехало безсоромно. В останньому зведенні про події на
Східному фронті не було навіть натяку на ті місця, де перебував
оберштурмбанфюрер СС Роберт Марія Людвігс зі своїм штабом. За словами
берлінського диктора виходило, що ця ділянка окупованої території усе
ще залишається глибоким тилом, а бої точаться значно далі на південний
схід, принаймні кілометрів за сто п’ятдесят від міста. Та Людвігс з
деякого часу почав досить скептично ставитися до повідомлень, що їх
посилали в ефір радіостанції рейху. В розпорядженні начальника загону
особливого призначення, загону, що десь в канцелярії резиденції
рейхсфюрера СС значиться під шифром “Шварцапфель” – “Чорне яблуко”,
було чимало інших каналів, якими надходила інформація про справжнє
становище на фронті. І все ж, навіть для нього, оберштурмбан-фюрера
СС, зміни, що сталися за ніч, були несподіванкою.
Людвігс нервував. Йому здавалося, що ад’ютант занадто повільно
пакує речі. Неквапливість штурмфюрера,[4] біловолосого офіцера років
тридцяти, який завжди тішив Людвігса своєю педантичністю, підкресленою
акуратністю і догадливістю, тепер дратувала.
Офіційного наказу залишити місто, щоправда, не надійшло. Про
всякий випадок оберштурмбанфюрер не висловлював своїх намірів уголос.
Та мусить же цей Гольбах нарешті сам розуміти, що коли снаряди рвуться
майже на околиці… Проте ад’ютант наче мав насолоду пакувати комплекти
уніформи та цивільні костюми оберштурмбан-фюрера повагом, без поспіху.
Схиливши набік розчесану на проділ голову, він дбайливо розгладжував
долонями чорне сукно, змахував щіткою невидимі порошинки з оксамитових
комірів, любовно вирівнював кожну складку, перш ніж заховати мундир
або шинель у чемодан.
“Порпається, як стара економка”, – неприязно подумав Людвігс,
поглядаючи на годинник. Наближався світанок, а штурмфюрер не зібрав ще
й половини речей, які складали досить-таки громіздке похідне
господарство начальника. Дорогі персидські килими висіли на стінах.
Кілька полотен знаменитих російських майстрів живопису і дві картини
Рубенса, що їх беріг Людвігс, як зіницю ока, ще стояли біля столу у
важких позолочених рамах. Невеликий металевий сейф – у кутку, хоч його
давно треба було пересунути ближче до дверей. З-під ліжка визирали
масивні дерев’яні ящики. Невже ад’ютантові слід втлумачувати, що перед
транспортуванням порцеляну необхідно перекласти, надійніше обмостити
стружкою та ватою…
–  Облиште ви, нарешті, одяг. Вкладайте що цінніше, Гольбах. І
швидше, будь ласка, не зволікайте з цим, – намагаючись приховати
роздратування, сказав Людвігс.
–  Слухаю, оберштурмбанфюрер!
Ад’ютант ледь помітно знизав плечима: він добре вивчив звички
начальника і не пам’ятав випадку, щоб той залишав будь-що з свого
гардероба на старих квартирах.
Зрозумівши рух ад’ютанта, Людвігс виплюнув собі під ноги
недопалену сигару. Йому захотілося сказати штурмфюреру щось образливе,
їдке, зігнати на ньому злість, що тупо підіймалася в грудях після
кожного вибуху… Саме в ту мить настирливо затріщав телефон.
Людвігс швидко підняв трубку.
–  Алло! Алло! Оберштурмбанфюрер Людвігс? Я добиваюсь до вас майже
годину. Де ви запропастилися?
Фамільярний тон начальника гестапо не подобався Людвігсу завжди,
але цього разу він вирішив не звертати уваги: Веллерман міг повідомити
про новини. Оберштурмбанфюрер лише скривився, згадавши, що чергові
офіцери штабу “Чорного яблука” за встановленим порядком тільки у
виняткових випадках з’єднували когось телефоном з його квартирою після
дванадцятої ночі. Обстановка тривожна, слід було скасувати своє давнє
розпорядження, але Людвігс забув це зробити. Що начальникові гестапо,
мабуть, добре-таки попсували нерви, доки він додзвонився сюди, то
наплювати, але ж телефоном могли передавати спішний наказ про
евакуацію загону Людвігса з міста…
“Чорт!” – вилаявся подумки Людвігс і сказав у трубку:
–  Я був зайнятий справами. Що сталося, Веллерман?
–  Оберштурмбанфюрер, у місті неспокійно. Активізувалися радянські
партизани. На залізничному вокзалі якийсь невідомий, переодягнений у
німецьку форму, вистріляв пістолетну обойму у натовп офіцерів. Серед
забитих – полковник із штабу танкової армії… Ви слухаєте, Людвігс? В
районі Високого Замку годину тому підірвано гранатою легкове авто з
чиновниками гебітскомісаріату… У підвалі комендатури сапери виявили
міну уповільненої дії, тільки щасливий випадок…
Веллерман говорив, а обличчя оберштурмбанфюрера хмурнішало. Його
насамперед цікавило, чи близько підійшли радянські війська до міста. А
Веллерман, як видно, знав про становище на передових позиціях
армійського угруповання фельдмаршала Моделя стільки ж, скільки й він,
Людвігс. І все ж, слухаючи схвильовану скоромовку гестапівця,
оберштурмбанфюрер зробив для себе певні висновки.
“Тікають, – подумав він. – Вокзал переповнений офіцерами – отже,
тилова служба поспішає вислизнути, доки не пізно. Гебітс-комісаріат –
теж…”
Усе ясно, і на розмову з начальником гестапо далі не варто було
витрачати дорогоцінні хвилини.
Людвігс різко перебив його:
–  Веллерман, для чого ви мені все це розказуєте?
–  У мене бракує людей для енергійних каральних заходів. Я хочу,
щоб ви послали у моє розпорядження хоча б взвод своїх солдатів. Вони
потрібні негайно!
–  На жаль, це неможливо. Ви мусите знати, що мої солдати та
офіцери мають свої обов’язки, і немає потреби відривати їх від справ,
особливо тепер.
–  Оберштурмбанфюрер, – Веллерман підвищив голос, – майте на
увазі, що гестапо…
–  Знаю, що таке гестапо! – наливаючись кров’ю, закричав
Людвігс. – За офіцерів фюрера відповідатимете ви, а не я! Не звалюйте
своєї роботи на чужі плечі. Я поки що не маю щастя вважатися вашим
підлеглим і радив би вам не вказувати мені, Веллерман! – не слухаючи
начальника гестапо, який почав був щось пояснювати, Людвігс жбурнув
трубку. Та ледь вона торкнулась важеля, знову тенькнув дзвінок. Цього
разу доповідав командир підрозділу особистої охорони Людвігса. Щойно
прибув офіцер, відрекомендувався як представник ОКХ,[5] пред’явив
відповідні документи і наполягає на терміновій аудієнції з
обер-штурмбанфюрером. Що накаже оберштурмбанфюрер?
–  Відберіть у нього зброю і проведіть до мене. Попередьте, що я
можу приділити йому не більше п’яти хвилин.
Штаб загону містився у будинку напроти. Не встиг Людвігс подумати
над тим, які справи могли привести до нього посланця верховного
командування сухопутних сил, як двері без стуку відчинилися. Поріг
переступив огрядний немолодий офіцер. Його припухлі, почервонілі очі
дивилися втомлено. Мундир, козирок високого кашкета, навіть густі
темні брови, були припудрені жовтуватим пилом. Сіро-зелений кітель з
вузенькими смужками срібних погонів і петлиці свідчили про те, що це
звичайний армійський майор, грубуватий, у погано припасованому
обмундируванні, схожий на тих призваних запасників, яких чимало
з’явилося останнім часом у прифронтовому місті. Прибулий підкинув
угору руку.
–  Хайль Гітлер!
–  Хайль, – недбало відповів оберштурмбанфюрер, з відтінком
легкого презирства і розчарування змірявши поглядом незграбну постать
майора.
Останнього не збентежила холодність прийому. Він пройшов на
середину кімнати, мовчки простяг оберштурмбанфюреру пакет і, всупереч
усім правилам військового етикету, спокійно вийняв з кишені портсигар.
Ад’ютант Гольбах розгублено кліпнув білими віями. Губи Людвігса
здригнулись від обурення. Проте, стрівшись поглядом з майором, він не
загорлав, не затупотів ногами, не витурив нахабу геть. Було щось в
очах прибулого таке, що змусило Людвігса простягти руку до столу, до
коробки з сірниками, забувши на мить, що він не жовторотий лейтенант,
а старший офіцер СС, зобразити на обличчі щось на зразок ввічливої
посмішки. Людвігс міг би присягтися, що вже бачив цю людину раніше,
зустрічав у такому оточенні, де погони оберштурмбан-фюрера мали не
більше ваги, ніж нашивки фельдфебеля…
Випереджаючи начальника, ад’ютант Гольбах запопадливо креснув
перламутровою запальничкою.
–  Розкрийте пакет, оберштурмбанфюрер, я привіз його для вас, – з
посмішкою сказав майор, жадібно затягтись димом сигарети. – У нас мало
залишилось часу.
Печатки зламалися. Сургуч посипався на паркет. Обличчя Людвігеа
витяглося.
–  Ви сьогодні… з Берліна?
–  Ні. Учора. Я вилетів літаком, але нашого “хейнкеля” обстріляли
російські винищувачі. Пілот ледве дотяг до першого ж аеродрому по цей
бік Карпат. Далі довелося добиратись на автомашині.
Людвігс сам підсунув майорові крісло. Ще раз перечитав вийнятий з
цупкого коленкорового конверта папір. Майже з острахом ще раз глянув
униз, на підпис.
Ні, він не помилився. Під коротким текстом машинопису стояло
розмашисте: Гіммлер.
Одне це слово наче витіснило з паперу всі інші слова.
Розхвилювавшись, Людвігс не міг вникнути у суть наказу. Від думки, що
рука “всесильного Генріха” ще вчора торкалася папірця, якого він зараз
тримає пальцями, в оберштурмбанфюрера на скронях запульсувала кров.
Нарешті він зосередився. Рядки, що стрибали перед очима, стали на
місце. До свідомості Людвігеа дійшов зміст написаного. Брови поповзли
догори.
Діяльність солдатів та офіцерів загону “Чорне яблуко” на
окупованій території виходила далеко за рамки функцій звичайних
військових, навіть есесівських частин. Коли було одержано шифровку про
вилучення будь-якими засобами золота і коштовностей у населення – це
не викликало у Людвігеа ні роздумів, ні подиву. Добре розумів він і
наказ, згідно з яким відправив у Німеччину десятки рідкісних художніх
полотен і скульптур, що зберігалися у місцевих музеях та картинних
галереях. Пригадалася таємна директива про розкопки на пустищі поблизу
міської цитаделі. Люди Людвігса вночі вийняли з рівчака кілька
десятків трупів львівських учених, розстріляних батальйоном
“Нахтігаль”[6] ще в 1941 році. Бензин та вогонь зробили своє, а у
виконавців цієї “делікатної” операції з’явилися на грудях нові
нагороди.
Загін “Чорне яблуко” для того й існував, щоб виконувати те, чого
не довіряли іншим. Дріб’язковими справами Людвігеа не завантажували.
І раптом – якийсь Крилач, інженер з місцевих, чиє ім’я ні про що
не говорить. Що ж то за персона така, з приводу якої гінці з Берліна
привозять спеціальні- накази, і не від кого-небудь, а від самого
рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера? Дивно.
Незрозуміло.
–  На вашому обличчі я бачу здивування, оберштурмбанфюрер. Накази
не підлягають обговоренню, їх треба виконувати. Але я можу
задовольнити вашу цікавість. З ім’ям людини, названої у наказі
рейхсфюрера СС, пов’язана робота, що може надати фатерлянду величезні
потенціальні переваги над ворогом. Йдеться про відкриття… – майор
затнувся, виразно поглянув на Гольбаха.
–  Це мій особистий ад’ютант, – пояснив Людвігс.
Хитнувши головою, майор повторив:
–  Йдеться про відкриття, в якому зацікавлена наша військова
промисловість. Ви знаєте, якою дорогою ціною дається Німеччині кожен
грам пального. А цей маловідомий інженер добився того, про що можна
лише мріяти. Здається, він сам не знає справжньої вартості своєї
праці. У мене особисто склалося таке враження. Ми тримаємо його у полі
зору давно, але не чіпали раніше, щоб дати можливість спокійно
закінчити роботу. Агент, який слідкував за кожним його кроком,
повідомив, що інженер нібито завершив останній етап своїх досліджень.
Для певності варто було б зачекати ще з місяць, але події на фронті…
Отже, оберштурмбанфюрер, за виконання наказу, з яким ви ознайомились,
відповідаємо ми удвох. Я керуватиму операцією. Виділіть мені офіцера і
трьох-чотирьох солдатів. Ми мусимо поспішати.
Людвігс простяг руку до телефону.
–  Хвилинку, – майор жестом зупинив його, – мені здається,
штурмфюрер Голь-бах цілком годиться для такої справи. Чим менше людей
знатиме про операцію, тим краще.
Людвігс з жалем поглянув на речі, яких не встиг зібрати ад’ютант,
але поспішив запевнити:
–  О, так, звичайно. На Гольбаха можете розраховувати, ви не
помилились.
–  Ви розумієте, штурмфюрер, яка роль покладається на вас? –
підводячись запитав майор.
–  Так точно, гер майорї – виструнчився Гольбах.
–  Даю вам сім хвилин. Підготуйте людей і машину. Чекайте мене
внизу… Ідіть!
Клацнувши закаблуками, Гольбах вибіг з кімнати.
2
Над містом нависла передранкова імла. Небо світилося на сході
тьмяними блукаючими спалахами. Канонада гуркотіла, вже не змовкаючи.
Вузькі вулиці були забиті військами. Повзли тупоносі важкі
грузовики. Над кабінами темніли ребристі стволи кулеметів. Закутані у
плащі з пелеринами офіцери і неголені, чорні від пилюки й кіптяви
солдати, насунувши каски на очі, тулилися один до одного, неспокійно
поглядаючи на небо. Обганяючи колони грузовиків, в’їжджали колесами на
тротуар верткі легкові авто, розмальовані плямами камуфляжу. З
підворіть злодійкувато витикали круглі очиці притушених фар нові
машини, доверху завалені меблями, тюками з одягом та іншим скарбом,
круто розверталися, вклинювалися в колони і котили разом з ними на
захід. Над тюками погойдувалися пілотки солдатів тилових команд і
чорні кашкети шуцманів.
У повітрі стояло невгамовне ревіння моторів, безладні вигуки,
лайка; над лементом і брязкотом тут і там лунали постріли. За
гостроверхим шпилем костьолу і далі, десь у районі вокзалу, здіймалися
вгору волохаті стовпи диму. Тхнуло бензиновим чадом і порохом.
Відступ, що почався вночі, над ранок перетворився на панічну,
безладну втечу, і ніщо вже не спроможне було зупинити її.
Шлях відкритому есесівському “хорхові” з броньованими бортами
перетяла група мотоциклістів. Гольбах, сидячи за кермом, вилаявся.
Обличчя майора перекосила гримаса досади і нетерпіння. Крім них, у
машині було ще троє – двоє солдатів з автоматами і невисокий
вилицюватий унтер-офіцер.
З будинку, під яким вони спинились, десь із вікна вихопився
розпачливий жіночий крик і миттю обірвався. З брязкотом посипалося
скло на тротуар.
–  Прокляття! – струшуючи дрібні скалки з кашкета, Гольбах
повернувся до унтер-офіцера. – Шарфюрер,[7] ви краще знаєте це кляте
місто. Де тут об’їзд?
–  Я знаю тут кожен камінь, гер штурм-фюрер, – ламаною німецькою
мовою відповів унтер-офіцер і випростав неприродно довгу руку,
вказуючи на темний провулок за рогом. – Заверніть сюди, потім прямо і
праворуч.
Машина, петляючи бічними провулками, вибралась із скупчення
військ, що запрудили центральну частину міста, помчала вздовж зеленого
бульвару. Рух тут був менший, Гольбах збільшив швидкість, і за чверть
години “хорх” зупинився на темній глухій вулиці з побитими газовими
ліхтарями на металевих стовпах.
За дерев’яним парканом виднівся невеликий одноповерховий будинок з
широкими вікнами. Хвіртка була зачинена зсередини. Солдати навалились
плечима, засув не витримав.
Першим ускочив у двір довгорукий унтер-офіцер. Майор, розстібаючи
на ходу кобуру пістолета, важко затупотів слідом за ним широкими
бетонованими сходами, що вели до котеджу.
Гольбах загупав кулаком у двері. У вікні блимнуло світло. Клацнув
замок.
Бліда перелякана жінка із свічкою в руці відсахнулася в коридор.
Гарячий віск капав їй на руку, але вона не відчувала болю, розширеними
від жаху очима дивилася на чорні постаті, що виникли перед нею.
Гольбах відсторонив жінку, швидко пройшов у квартиру.
У спальні стояв напівроздягнений чоловік. Над високим чолом
вихрилося м’яке волосся. Короткозоро мружачи очі, він шукав окуляри,
що лежали поруч, на нічному столику.
– Інженер Крилач? – ставши на порозі з парабелумом в руці, різко
запитав Гольбах.
–  Так, я – Крилач. Прошу пояснити, пане офіцере… – хвилюючись,
інженер перекинув на столику якийсь слоїк, у кімнаті запахло
парфумами.
–  Одягайтесь. Залишайтесь на місці. Хто ще є у квартирі?
–  Крім мене, дружина і він, – Крилач показав на суміжні двері, що
вели до вітальні.
Унтер-офіцер виштовхнув звідти заспаного худенького хлопця років
п’ятнадцяти. Посмикуючи, наче від холоду, по-дитячому гострими
плечима, хлопець м’яв у руках картату сорочку, зиркав спідлоба на
есесівців. Жінку завели теж у спальню. Рябий солдат, підминаючи
чобітьми килим на підлозі, сів на низенький м’який стілець, поклав
автомат на коліна і байдуже почав роздивлятися фотографії, що висіли
над канапою.
Коли Гольбах зайшов у кабінет інженера, майор уже копагся у купі
паперів, ви-валивши їх з дубової шафи на підлогу.
–  Допомагайте, штурмфюрер, – сказав він, гортаючи товстий
рукопис. – Я буду відбирати, що треба, а ви вкладайте у папки і
в’яжіть шпагатом. Тягти з собою весь архів немає потреби. Нас
цікавлять лише деякі матеріали досліджень…
Архів був чималий. Та по нього, як видно, не випадково відрядили з
Берліна цього майора. Обличчя його було зосереджене, наче у мисливця,
який натрапив на дичину. Гольбах зрозумів, що він добре орієнтується в
тих численних колонках цифр, формулах та розрахунках, якими рясніли
сторінки. Майор швидко пробігав їх очима, час від часу тер перенісся,
стиха вдоволено бурмотів щось, звіряючи нумерацію паперів, і, не
підводячи голови, впевнено передав їх штурмфюрерові.
Через годину все, що містилося в шафі, було відсортовано.
Залишився письмовий стіл. У шухлядах лежали акуратні згортки ватману.
Майор розгорнув один з них, глянув на креслення, звів на Гольбаха очі,
що жадібно заблищали.
Крізь розчинені навстіж двері Крилаче-ві зі спальні було видно
все, що відбувається в кабінеті. Спочатку він спокійно спостерігав за
майором, думаючи, мабуть, що німці ведуть звичайний обшук і,
безперечно, не виявивши в квартирі нічого такого, що загрожувало б
неприємностями йому та родині, підуть геть. Та коли Гольбах вніс з
ко-ридора чемодан, витрусив на паркет старе взуття і почав укладати в
нього папери та зібгані вчетверо аркуші з кресленням, інженер
захвилювався, встав з ліжка.
–  Панове, там мої записи. Навіщо ви?.. – Він кинувся до дверей. –
Для чого вони вам?.. Пане офіцер!..
Солдат схопився з стільця, коротким помахом руки вдарив інженера в
обличчя. Той поточився, з розсіченої губи бризнула кров.
Жінка глухо зойкнула, вхопилася за серце. Хлопчик мовчав,
забившись у куток.
Гольбах притиснув коліном кришку чемодана, хряснули мідні защіпки.
–  Все в порядку, гер майор!
Ще раз зазирнувши у шафу та в шухляди столу і переконавшись, що
там нічого вартого уваги не лишилося, майор витер хусточкою руки,
зайшов до спальні.
–  Мадам, ви даремно плачете. Вашому чоловікові передбачається
цікава подорож і тільки… Пане інженер, ви поїдете з нами!
Крилач непевною ходою підійшов до вішалки, взяв капелюха і пальто.
3
Вулиця з газовими ліхтарями залишилась позаду. Машина мчала
містом. Крилач сидів між двома солдатами, схиливши голову. Напроти,
обличчям до інженера, на відкидному сидінні примостився унтер-офіцер,
біля його ніг стояв чемодан з паперами.
Сонце вже піднялося над дахами, його диск криваво червонів крізь
пелену диму, що висіла у нерухомому повітрі. Десь недалеко чулися
татакання кулемета і автоматна стрілянина. В небі прогули невидимі
літаки, гримнуло кілька гучних розкотистих вибухів.
Гольбах і майор перезирнулись.
До штабу Людвігса залишилося кілька кварталів.
Назустріч вихором промчав “цундап”. Скуйовджений офіцер без
кашкета щось прокричав з коляски мотоцикла, та голос потонув у
тріскотняві мотора. Сірий “хорх” есесівців, обминувши перекинутий
трамвайний вагон, круто завернув за ріг поштамту.
–  Цурюк![8] – несамовито загорлав майор, хапаючи Гольбаха за
плечі. – Цурюк, доннерветтер!..
Серед вулиці, викрешуючи з бруку іскри і брязкаючи гусеницями,
розвертався приземкуватий, захисного кольору танк. Зваливши афішну
тумбу, танк плюнув вогнем, разом з гуркотом гарматного пострілу по
землі біля коліс “хорха” вдарив свинцевий струмінь. На башті танка
виднілася цифра “17” і біліли виведені фарбою три російських слова:
“Вперед, на Берлин!”
Гольбах оскаженіло завертів кермом. Хвилин через десять біля
монастиря бернардинів машина вискнула гальмами і стала.
Майор повернув біле, як папір, обличчя.
–  В чому справа?
–  Оберштурмбанфюрер Людвігс залишився у місті, чекає нас. Я його
ад’ютант і і зобов’язаний…
–  Ви – ідіот! – засичав майор, захлинувшись слиною. –
Оберштурмбанфюрер давно накивав п’ятами… Та й яке мені діло до вашого
Людвігса! Їдьмо негайно! Чи вам хочеться ще раз зблизька помилуватися
російськими танками?
Гольбах дав газ.
За міською околицею пролягало широке шосе. Знову потяглися машини,
обліплені солдатами, зблискували на сонці каски; по шосе рухалися
розрізнені артилерійські запряжки, налягали на педалі велосипедисти,
обабіч дороги, здіймаючи куряву, тряслися на вибоїнах фургони обозів.
Сигналячи і маневруючи, швидкохідний “хорх” обганяв цю сіру масу, що
нестримно відкочувалась на захід.
Незабаром замиготіли дерева. Починався ліс. Дорога поповзла вгору.
Подолавши підйом, “хорх” зупинився – мотор чхнув кілька разів і затих.
Доки один із солдатів, засунувши голову під капот, міняв свічку,
Гольбах, майор, а за ним і унтер-офіцер вийшли з машини розім’ятися.
–  Ви не догадуєтесь, штурмфюрер, що сьогоднішній день внесе деякі
приємні доповнення до вашого офіцерського мундира, – поблажливо
доторкнувшись до плеча Гольбаха, майор простягнув портсигар. – Гадаю,
залізний хрест буде достатньою компенсацією за ті кілька годин, що їх
вам доведеться провести зі мною.
Гольбах виструнчився.
–  Дякую” гер майор! Я радий був познайомитися з Еами і виконувати
ваші накази.
– Іншим учасникам нашої операції теж не завадить наше
знайомство, – сказав майор. – Унтер-офіцер, здається, не арієць. Проте
він мені подобається.
–  Шарфюрера я знаю два роки і насмілюсь рекомендувати його, гер
майор, як вірного солдата фюрера.
–  Що ж, через кілька днів він зможе нашити собі погони
унтерштурмфюрера[9]… Підійдіть сюди, шарфюфер! Ви чули, що я сказав, –
Майор вийняв з портсигара і простяг йому двома пальцями сигарету.
Гольбах подав унтер-офіцерові свою запальничку. Довгорукий
есесівець, запитливо дивлячись на офіцерів, швидко підніс запальничку
до рота і раптом поточився на майора, ледве не збивши того з ніг.
Стрибаючи з машини, Крилач втратив рівновагу і всім своїм тілом
стусонув унтер-офіцера в спину.
З тієї хвилини, коли його вивели з квартири, інженер не сказав ні
слова, сидів нерухомо, мовчазний, зломлений і безпорадний. Ніхто не
міг би й подумати, що він наважиться тікати. Вдаривши з несподіваною
силою солдата-есесівця у скроню, Крилач незграбно перевалився через
борт “хорха” і, пригинаючись, кинувся до лісу.
–  Стій! Сті-і-ій!..
Гольбах рвучко висмикнув з кобури пістолет, вистрілив угору і
кинувся за інженером. Та перш ніж Гольбах зірвався з місця, солдат,
який порався біля мотора, почувши постріл, злякано випростався,
вдарився об капот потилицею і, не розуміючи, що сталося, але вгледівши
постать інженера вже біля густих заростей, гарячково схопився за
автомат.
–  Не стріляй, дурню! Не стріляй! – закричав майор, зриваючи
голос. – Догнати його!..
Та було вже пізно. Лунко гримнула коротка черга. Крилач
спіткнувся, обхопив голову руками, зробив ще кілька кроків і впав на
бік.
Важко дихаючи, майор підбіг до лежачого. Над ним стояв Гольбах.
Відкриті очі інженера дивилися в небо. Він був мертвий…
Далі їхали мовчки. Щоки майора смикались від люті. Гольбах
намагався не дивитись у його бік. Згадуючи, як півгодини тому
довірений рейхсфюрера СС несамовито горлав, сипав прокльони і
затягненим у рукавичку кулаком товк солдата у перелякане обличчя,
Гольбах з жалем думав про те, які прикрі несподіванки чекають людину
на кожному кроці. От і до його, Гольбаха, грудей вже майже торкався
залізний хрест, а тепер той хрест від нього був так далеко, як ніколи
раніше. І навряд чи допоможе вже його кар’єрі так вдало зав’язане
знайомство з цим берлінським птахом… Хоч папери Крилача лежать тут, у
машині, проте кулі, випущені з есесівського автомата, наполовину
перекреслили успіх операції. Наказ, скріплений підписом Гіммлера,
Гольбахові не читали. Та з розмови у кімнаті Людвігса і з настрою
майора не тяжко було догадатися, що Берліну потрібні не тільки папери,
а й сам інже-
Так думав Гольбах. І, можливо, якби його голова не була зайнята
цими думками, штурмфюрер, обганяючи якийсь подряпаний осколками
бронетранспортер, звернув би увагу на те, що солдати на ньому
гарячково крутять маховики зенітної установки, націлюючись здвоєними
стволами кудись у верхівки високих сосон. Може, він також на секунду
раніше почув би і той низький вібруючий звук, що виник десь позаду за
лісом. Та коли Гольбах почув його, звук вже переріс у ревіння і
розплатана тінь літака накрила машину.
–  Русіше шліхтфлюгцайген![10] – крикнув майор і відкрив на ходу
дверцята “хорха”.
Гольбах побачив не по-людському роззявлений рот майора і його
чобіт, який махнув чомусь перед очима. В наступну мить сліпучий
вогненний сніп охопив усе: дорогу, ліс, небо – дивовижна сила
підхопила Гольбаха і жбурнула у чорну прірву.
Бій у гнилому яру
1
Під колесами машини шаруділи дрібні камінці та листя. Від перевалу
стрічка шосе падала круто в долину, назустріч барвистій стіні високих
ялин та розлогих смерек. Ліворуч над дорогою нависали скелі; рудуваті,
вкриті плямами моху, вони кидали на шлях густі скрадливі тіні.
Дорога була нев’їжджена. Прокладена багато років тому в
передгір’ї, вона так і залишилась майже забутою в глухому закутку
краю. Навіть війна не наклала свого відбитку на навколишню місцевість.
З-поміж камінців шорсткого бруку витикався шпориш. Сухий хмиз,
пожовкле листя і нанесена дощами з гір глина вкривали шосе тонким
шаром, що потріскував під гумою грузовика.
Важкий “студебекер” мчав назустріч сонцю, що хилилося до обрію.
Пронизавши віти дерев, сонячні промені падали на вітрове скло кабіни,
сліпили, і водій, хлопчина років дев’ятнадцяти, з погонами сержанта на
новенькій, ще не злинялій гімнастерці, мружив очі від дотику колючих
яскравих зайчиків.
У низині стало ще темніше. До шосе впритул приступили хащі. В
кабіну повіяло пахощами дубової кори, смоли, прілим корінням та ще
чимось п’янким, як хміль, терпким, ледве вловимим. Водій кинув на
сидіння пілотку, розстебнув комір, притримуючи рукою стерно, висунув
голову з кабіни. Вітерець тріпнув білявим чубом, приємно залоскотав
щоки. Сержант з цікавістю поглядав уперед. Йому вперше довелося
проїжджати цим шляхом. Навколо все нове, незнайоме. Зовсім іншою була
ця прикарпатська земля, ніж та, рідна йому, в степах поблизу Дніпра.
Дика краса гірського краєвиду на деякий час витіснила думки, що
роїлися в голові сержанта з самого початку рейсу.
Якийсь великий птах, сполоханий шумом машини, тріпнув широкими
крилами, шугнув у височінь до скель. Слідкуючи за його льотом, водій
лише на мить відвернув погляд від дороги, а коли знову глянув уперед,
мимоволі натиснув на педаль гальма. “Студебекер” різко стишив хід.
Рука сержанта потяглася назад за спину, до карабіна, а очі вп’ялися у
невеликий темний клубок, що швидко перекочувався через дорогу. Щось
дуже знайоме було в незграбній постаті звірини. Вона поспішала
зникнути, бігла перевальцем на куцих лапах, схиливши голову і ніби
принюхуючись до землі.
На обличчі водія майнула усмішка. “Карпатський ведмідь! Ех, шкода,
карабін десь під сидінням… А втім, навіщо стріляти? Нехай живе, гуляє,
клишоногий…”
Гучний автомобільний сигнал розітнув тишу і покотився до скель.
Незнайомий звук штовхнув ведмедя. Звір перелякано рявкнув, присів на
задні лапи і, ламаючи гілля, кинувся у придорожні хащі.
Несподівана зустріч з рідкісним мешканцем Карпат, мабуть війною
загнаним у лісове передгір’я, знову збудила недавні думки сержанта.
“Занесло мене. Справжній ведмежий куток. Катаюсь. Пташок слухаю. А
інші в цей час… Та що там, не пощастило, ні!..” Брови у хлопця
зійшлися, на чолі лягли зморшки.
Кожного разу, коли сержант починав думати про те, як склалося його
армійське життя, у нього псувався настрій. Ще б пак! Його
друзі-ровесники, з якими разом переступив поріг військкомату, як
тільки Полтавщину було звільнено від окупантів, тепер десь крокують по
чужій землі, з своїми частинами посуваються все далі і далі на захід,
б’ють фашистів, нестримно наближаються до Берліна. А він, невдаха,
навіть пороху не нюхав, хоч уже стільки часу носить військове
обмундирування. Раніше він пишався своєю шоферською посвідкою, а
останнім часом вона ніби муляла йому кишеню. Він не міг пробачити собі
тієї хвилини, коли ще до війни, семикласником, записався до шкільного
мотогуртка. Не було б того гуртка, все склалося б інакше. Зарахували б
в артилерію чи в сапери, нехай навіть у піхоту, і був би тепер, як
інші, на фронті. Правда, і з його спеціальністю не всі ось так, як
він, возять на інтендантський склад оберемки солдатської білизни,
ящики з концентратами та діжки з оселедцями, ганяють машини через
перевали, що давно вже залишились за сотні кілометрів від переднього
краю. Є, звичайно, водії – не йому рівня, у мотомехчастинах, у
фронтових автобатах. А його служба? Так собі, не служба солдатська, а
звичайнісінька робота, як у шофера райпромкомбінатівської
півторатонки. Тихо. Спокій. Одне слово – тил.
Сержант жбурнув недокурок у вікно кабіни. Пильніше почав
вдивлятися вперед.
Сутеніло. Навколо залягав туман, хитався біля скель, наповзав на
дорогу. І скелі, і дерева під ними, здавалося, повисли в синюватому
вечірньому повітрі, підняті чиєюсь дужою рукою.
Машина залишила позаду дерев’яний місток, перекинутий через
гірський ручай, посвічуючи фарами, пірнула у вузький коридор-ущелину.
Дві розпливчасті нечіткі постаті виникли спереду несподівано. По одягу
сержант упізнав військових. Один, з автоматом на грудях, стояв на
середині шосе, широко розставивши ноги; другий, високий, у довгій
плащ-палатці та в офіцерському кашкеті, махав рукою.
“От і супутників зустрів. Веселіше буде”.
Не заглушаючи мотора, сержант відхилив дверцята кабіни. Офіцер
ступив чоботом на підніжку. Сержант розгледів широке засмагле обличчя,
з-під козирка кашкета темніли глибоко запалі очі.
–  До Верхокуття підкинеш, приятелю?
Солдат у ватянці, з автоматом мовчки стояв осторонь, крутив
цигарку. Одяг на обох був мокрий від роси, заляпаний глиною, на
чоботях налипли шматки грязюки та гниле листя. Випадкові стрічні
пройшли, видно, не один кілометр, на їхніх неголених обличчях лежала
втома.
Водій з готовністю посунувся.
–  До Верхокуття можна. Сідайте. Зашелестіла плащ-палатка, офіцер
важко опустився на сидіння. Солдат примостився скраю, поставив автомат
між колінами.
Їхали мовчки. Сержант зрідка поглядав на пасажирів, чекаючи, доки
хтось із них заговорить, але ті сиділи мовчки, не звертаючи уваги на
водія, ніби його і не було поруч у кабіні. Офіцер дрімав, втягнувши
голову в плечі. Його кашкет з червоною околичкою піхотинця
похитувався, коли машину гойдало на вибоїнах. Другий пасажир теж затих
у кутку кабіни.
Відчувши, що пасажири не мають наміру починати розмову, сержант
ображено стулив губи, підкреслено уважно став стежити за білою смужкою
світла, що бігла спереду машини. Поступово він знову повернувся до
своїх думок…
Грубий дотик важкої руки повернув водія до дійсності. Не дивлячись
на нього, офіцер сказав:
–  Зупини.
–  Що? – здивувався сержант. – До Верхокуття ще…
–  Зупиняй машину, кажуть тобі! – в голосі пасажира вчулася
злість.
Він різко всім тілом повернувся до водія. Плащ-палатка на його
грудях розкрилася. Під нею сержант побачив заяложену сіро-зелену
куртку і незвичну трикутну чорну кобуру на животі. З-за спини офіцера
солдат ткнув водія дулом автомата в бік.
–  Гальмуй, собако! Ну-у-у!
Ще не усвідомлюючи як слід усього, що діється, але якимось
внутрішнім відчуттям зрозумівши небезпеку, водій рвонув машину вперед.
В ту ж мить тверді пальці стиснули шию, наче кліщами. Важкий удар в
груди відкинув сержанта назад, на спинку сидіння, голова стукнулась об
металеву стінку кабіни. Перед очима попливли рожеві кола. Машина
втратила управління, смикнулась убік.
Перехилившись через офіцера, навалюючись на його коліна, солдат
перехопив баранку, крутнув щосили. “Студебекер”, ледве не врізавшись у
дерево, чиркнув бортом стовбур ялини, вихопився на шосе і став. Мотор
захлинувся. Солдат швидко вистрибнув з машини, клацнув запобіжником
автомата.
Не розчіплюючи твердих кістлявих пальців, чоловік у плащ-палатці
озвіріло стискав шию водія, лаючись крізь зуби, тяг його обм’якле
тіло. Сержант відчував, що втрачає сили, тикав кулаком у схилене до
нього перекошене люттю обличчя. В тісній кабіні чулося хрипке дихання
і стукіт важких чобіт об метал. Раптом офіцер завив по-звірячому,
смикнув до себе ліву руку: зуби сержанта вп’ялись йому в кисть.
Напасник зойкнув, конвульсивно хапнув ротом повітря і вивалився з
кабіни вниз головою на брук, – випроставшись, сержант вдарив його
ногою в живіт.
Ламаючи на пальцях нігті, водій гарячково смикнув догори тепле
шкіряне сидіння, просунув під нього руку, намацав приклад карабіна,
рвонув затвор.
Послати патрон він не встиг. Гарячий спалах пострілу війнув у
вічі. Скелі збоку захиталися, полетіли шкереберть.
–  Готовий! – перекинувши автомат у ліву руку, солдат відступив на
крок від кабіни, повернувся до напарника.
Той сидів під колесом, зігнувшись і притискуючи до живота руки.
–  Вставай, ти… нікчемо! Тобі борошном гендлювати, а не… Бери
його, тягни он туди, в кущі. Хутко!
2
Лейтенант Петришин бігцем продирався крізь зарості, на ходу
позирав на компас, з тривогою думаючи про те, що сонце от-от
заховається за верхівки дерев, згасне. Гімнастерка на спині лейтенанта
потемніла від поту. Гарячі краплини солоно в’їдалися у вічі. В скронях
стукотіло. Халяви м’яких хромових чобіт були пошматовані сухими
колючками та гіллям. Ноги налилися свинцем.
Петришин не спав третю добу. За весь цей час він не присідав ні на
хвилину. Без сну і відпочинку поспішали і прикордонники – двадцять
шість бійців, які ланцюжком просувалися услід за лейтенантом, обминали
скелі та урвища, переходили вбрід через гірські ручаї, чіпляючись за
кущі, підіймалися і спускалися крутими схилами ярів. Коли б лейтенант
наказав зупинитись, перепочити – бійці поснули б, наче вбиті. Кожен з
них ліг би там, де стояв. Але такого наказу Петришин дати не міг. Він
вів прикордонників все далі й далі, намагаючись будь-що не послабити
темпу переслідування.
Бандити йшли паралельним маршрутом. Взвод Петришина, рухаючись
уздовж кордону, відрізав їм шлях, не давав вислизнути, прорватись на
той бік.
Два десятки недобитків з розтрощеної під Бродами дивізії
“СС-Галичина”, група головорізів-бандерівців та кілька німецьких
прихвоснів-поліцаїв, що служили гітлерівцям, сповзлися докупи,
пересиділи в прикарпатських лісах та схронах, причаївшись, наче вовки,
доки посувалася на захід лінія фронту. І ось тепер вони виповзли з
своїх нір, намагаючись вислизнути з радянської землі.
Бандити були непогано озброєні, рухалися на парокінних підводах,
віднятих у місцевих селян. Вів зграю один з керівників оунівського
“проводу”, невисокий, присадкуватий чоловік з довгими до колін руками,
котрого бандити звали “Гандзею”.
Все це було відомо командирові взводу прикордонників Арсенові
Петришину. Добре знав він і ті місця, якими поспішав із своїми
бійцями, вперто відтісняючи Гандзю від кордону. В цих краях Петришин
народився, тут проминуло його дитинство, звідси в 1941 році пішов він,
хлопчина-гуцул, на схід разом з відступаючими червоноармійцями і
повернувся сюди через чотири роки вже офіцером-прикордонником.
Бандитам важко було замітати сліди. Не могли вони відірватись від
взводу Петришина. Кожен яр, скелю, кожну дорогу і глуху стежку знав
лейтенант, як свої п’ять пальців, кожна гуцульська оселя, що
притулилася бодай у найглухішому закутку, була знайома Петришину.
Гандзя метався, як зацькований вовк. Огризався вогнем, люто
кидався на прорив до кордону, втрачав людей, добивав своїх поранених,
на хуторах міняв коней, але прикордонники не випускали банду з поля
зору, передбачаючи кожен її маневр. Щоразу Петришин відкидав зграю
назад, не пускав за рубіж, вимотував з неї сили, очікуючи зручного
моменту, щоб одним ударом покінчити з бандитами.
На четверту добу, після коротких нічних сутичок, взвод Петришина
примусив бандитів залишити низину в районі Трьох Скель, погнав їх
уздовж два дцятикіло метрової смужки непролазного болота, лісом,
повільно притискаючи до Гнилого Яру, заганяючи в пастку.
Петришину було відомо й те, що Гандзя – не хто інший, як Федір
Мацюк. Батько його до 1939 року був власником каменярень на
Прикарпатті. Під час фашистської окупації він виказував гестапівцям
радянських людей, за що й опинився з зашморгом на шиї на воротах
власної оселі в ті дні, коли проходили тут рейдом партизани генерала
Ковпака.
Син Мацюка займав видну “посаду” в бандерівському кублі і не без
задоволення одяг мундир есесівського унтер-офіцера в дивізії,
сформованій гітлерівцями на Західній Україні з куркульських синків,
кримінальних злочинців та посивілих петлюрівських вовків, які
сповзалися на радянську землю слідом за фашистами.
Одного не міг збагнути поки що Арсен Петришин: чому зграя так
міцно тримається купи, не розпорошується, не вдається цього разу до
відомої бандитської тактики – по одному, по двоє розбрестися,
зникнути, щоб згодом, зализавши рани, пробиратися за кордон двійками,
трійками, невеликими групками. Головорізів зв’язувало щось міцним
вузлом. Але що?
–  Товаришу лейтенант, попереду – хутір, – доповів молодий боєць
Гейко з передового дозору.
–  Знаю, – хитнув головою Петришин. – Старшину Кузьміна – до мене!
Високий, кремезний Кузьмін з орденом Червоного Прапора на
гімнастерці виринув з кущів.
Крізь стовбури дерев з вечірнього присмерку виступали будівлі.
–  Кузьмін, поставити навколо хутора дозори з кулеметами. Бійцям
відпочивати. Даю сорок хвилин. Ясно?
–  Ясно! Ви куди, товаришу лейтенант?! Одному небезпечно,
зачекайте, бійці оглянуть…
–  Виконуйте наказ! – не оглядаючись, Петришин пішов уперед ледве
помітною стежкою.
Хутір був маленький, кілька дерев’яних хатинок, що загубилися в
глушині передгір’я. Оточені лісом хатки тулилися одна до одної. У
дворах – ні душі. Здавалося, все навколо вимерло. Трохи осторонь
хутора, за парканом з довгих необтесаних колод, дотлівало згарище. На
місці спаленої оселі стирчав закоптілий чорний димар. Вітер ніс звідти
солодкуватий чад і різкий запах смоли. Годину тому хутором пройшов
Гандзя.
Петришин крокував, зціпивши зуби. Обличчя, ще майже юнацьке,
відкрите, було похмуре, смертельно втомлене. Незбориме бажання стулити
повіки відлетіло геть, наче відігнане димом спаленої бандитами оселі.
За хвилину лейтенанта наздогнав старшина. Вони завернули у двір з
високим горіхом біля перелазу. З хатини, ще з зими обкладеної сухим
сіном, що притримувалося біля стін жердинами, вийшов сивий дідусь у
полотняній сорочці. Мовчки, жестом запросив до хати.
Петришин сів на лавку, витяг натруджені ноги, дивився, як Кузьмін
жадібно п’є воду з мідного кухля, поданого літньою хазяйкою в
киптарику.
Дід сидів напроти, смоктав коротеньку саморобну люльку.
–  Давно пройшли вони, батьку? Старий звів на лейтенанта вицвілі
очі, поправив гніт у каганці, похитав білою головою.
–  Недавно. Перед заходом сонця.
–  Кого спалили?
–  Старого Тимоша Проця хату спалили. Казали: за те, що газети з
району носить.
–  А сам Тиміш?
–  Господь милував, встиг вихопитись. І донька з ним пішла.
Сказав, у район подасться, за підмогою… – зморшкувате обличчя з
жовтими, прокуреними вусами наблизилось до Петришина, з-під сивих
волохатих брів суворо поглянули старечі очі.
–  За старшого ти будеш, сину?
–  Я, батьку.
–  Поговорити з тобою маю.
–  Говоріть.
–  З тобою одним.
Петришин глянув на старшину. Той насупився, закинув за спину
автомат, нерішуче потоптався на порозі і вийшов, тихо причинивши
двері.
Старий понизив голос.
–  Знаєш, за ким ганяєшся?
–  Знаю.
–  Знаєш, та не все, – дід, не поспішаючи, розкурював від каганця
згаслу люльку. – Були ті сокирники[11] і в моїй хаті. Стару мою, – він
кивнув на жінку, що витирала квітчастим рушником дерев’яні ложки,
готуючи вечерю, – виштовхали надвір, а я на печі лежав, то так і
залишився, не помітили… Ну от. Чую, внесли вони з собою щось важке,
грюкнули, поставили на лаву, дзенькнуло потім, наче замок відкрили.
Один запитує: “Якщо не проб’ємося, куди тоді скриню? В болото?” Другий
вилаявся, гримнув: “Здурів, чи що? Що б не сталося, а повинні
доставити… А донести не зможемо – щось придумаємо. Тільки не
знищувати, ні в якому разі…”
Старий подумав.
–  Я міркую, що Гандзя скарб несе. Золото, гроші… Награбоване
несуть, певно. Що ж інше? А йти вони умовлялися до Гнилого Яру. Так
що, сину, поспішай.
Повідомлення діда про шлях банди лише підтвердило думку Петришина.
Та Гандзі і не залишалося іншої дороги. Тільки до Гнилого Яру лісом,
що тягнеться між горбами та болотом.
А почута дідом розмова, загадковий вантаж? Що могли нести бандити?
Невже справді коштовності? Може, вони і тримають усю зграю вкупі, наче
магніт, а може…
Ні, Арсен Петришин так і не стулив повік за сорок хвилин
відпочинку. Він лежав на лавці, на постеленому бабусею кожусі,
закинувши руки за голову. Думати мав про що. В його розпорядженні були
люди, бійці-прикордонники, і він відповідав за життя кожного з них. А
ще був наказ генерала ліквідувати банду, не дати їй перебратися туди,
за кордон, до сусідів…
За вікном нависла ніч, тиха, сповнена пахощів. Проте вона не могла
бути спокійною, доки десь поряд у лісі бродила зграя недолюдків.
З Гандзею треба було кінчати.
3
Перед ранком наповзла з півночі хмара, згасила світло місяця.
Зникли синюваті тіні, дерева, кущі, відроги скель втратили загадкову
фантастичність.
Петришин нетерпляче поглянув на зеленкувате світло циферблата.
Десять хвилин на четверту… І ніби заспокоюючи лейтенанта, з темряви
долинув різкий крик сови. Кузьмін подав сигнал. Значить, усе в
порядку. Тепер над схилами яру – ліворуч і праворуч – у кущах завмерли
прикордонники, готові по сигналу окропити гарячим свинцем непроглядне
провалля внизу.
А тут, де починався пологий спуск до яру, більмом на оці сіріла
віддалік стара повітка. В повітці, здавалося, не було ознак життя. Та
гострий зір лейтенанта вже давно помітив під стіною темну постать. Ось
вона ворухнулась, зрушила з місця, почулося потріскування хмизу…
Сумніву не було. Біля повітки маячив бандитський вартовий. Доки
він стовбичитиме там, шлях до яру з цього боку закритий. Найменша
необачність – і постріл вартового гримне вночі, підійме всю зграю на
ноги, зіпсує справу. Вихід бандитам з яру Петришин залишив на
протилежному боці, поблизу дороги. Там лейтенант виставив засаду з
двома кулеметами. А тут треба зробити все тихо, без шуму.
Рука лейтенанта злегка доторкнулася до плеча солдата, який лежав
поряд. Той хитнув головою, звівся на лікті, притис до плеча приклад
автомата.
Петришин поповз. Він просувався поволі, сантиметр за сантиметром,
обмацуючи перед собою траву. Пальцями випростаних рук лейтенант
обережно відсував набік сухе листя, бур’ян, крихке гілля. До повітки
залишилося якихось п’ятнадцять метрів. Вартовий стояв, притулившись
плечем до дерева, гойдав затиснутою під рукою гвинтівкою. Його постать
виділялася чітко, наче намальована чорною тушшю.
Петришин лічив хвилини, чекав… Бандит ступив крок убік, затупцював
біля дерева, стиха щось замугикав. Тепер лейтенант уже лежав під самою
стіною повітки. З-за стіни ясно долинуло хропіння. Там спали. Отже,
цей, що вартує, тут не один. Що це – пост, засідка?
Рішення виникло раптово. Петришин відповз од повітки, почекав,
доки вартовий повернувся до нього спиною, і м’яко, немов кішка, скочив
на ноги. Смачно позіхнув, хруснув суглобами пальців.
–  А-а-а, зимно… Котра година, не знаєш?
Вартовий неквапно повернувся, наблизив ся, простудженим голосом
запитав:
–  Не спиться, колего?
–  Ні, – відповів Петришин.
–  А я б з радістю подрі…
Він проковтнув півслова, клацнув зубами. Голова його шарпнулася
назад. Удар кулаком у підборіддя звалив бандита на землю; шорстке,
пропахле потом сукно його ж власної шапки затиснуло йому рота.
Єфрейтор Гейко і рядовий Коцюба напружено вдивлялися в темряву.
Вони лежали у рівчаку, біля вивернутого з землі кореневища старої
сосни. Сторожко прислухалися до шарудіння на дорозі. Глуха, вторована
дорога півколом огинала Гнилий Яр.
Гейко і Коцюба одержали від командира наказ перевіряти кожного,
хто проходитиме чи проїжджатиме тут. Але на дорозі ніхто не з’являвся.
Була по-весняному тепла ніч. Лише з гір віяло свіжістю. Земля
віддавала пахощі трав, над головою шелестіли смереки, уві сні
попискували птахи. І не вірилося, що десь тут, майже поряд, причаївся
ворог – лютий, озлоблений невдачами, готовий на все. До-бандитів рукою
подати. Ось там, між двома скелями, де дорога круто завертає в ліс,
починається густий чагарник, непролазні хащі. Туди націлений ствол
Гейкового “Дегтярьова”, туди звернені погляди прикордонників. А
навкруги – темрява.
Коцюба розправляє під собою шинель, зручніше вмощує автомат між
кореневищем, кладе поруч запасний диск.
–  Що, зібрався тут тиждень жити, – пошепки запитує Гейко, і
Коцюба знає, що єфрейтор у цю мить посміхається в темряві поблажливою
посмішкою. Вже немолодий, по-господарському неквапний Коцюба лише
місяць тому став прикордонником. Воював у саперному полку, під
Тернополем був тяжко поранений, пролежав кілька місяців у шпиталі, а
потім його направили в прикордонний загін. У взвод Петришина Коцюба
приніс із собою фронтові звички всюди влаштовуватись як слід, без
поспіху, з розсудливістю бувалого солдата.
А Гейко молодий, гарячий. Йому не терпиться дізнатись, що робиться
в ці хвилини над проваллям, де розтанула, завмерла група бійців. Хоч
він знає, що саме йому і мовчазному Коцюбі та ще двом прикордонникам,
які лежать з кулеметом під скелею, доведеться завершувати операцію,
розроблену лейтенантом, проте Гейкові здається, що головне
відбувається зовсім не тут, біля дороги, а десь там, де залишився
Петришин, де залягли над яром усі прикордонники.
Гейкові хочеться поділитися думками з товаришем, він знову порушує
мовчанку.
–  Коцюба, слухай…
–  Не бубони, єфрейторе, – обриває його сусід. – Наша
справа-мовчати. Вони близько… Це тобі що, жарти?
–  Знаю, що близько… То й що? Банда як банда, не вперше бачимо
таких. А ти, Коцюба, мабуть, вперше, може, тобі боязко, га?
–  Зачекай, сміливцю, – Коцюба підвівся. – Чуєш?
Десь близько глухо загув мотор. Раз, вдруге блимнуло світло
підфарків і згасло. З обличчя Гейка зникла посмішка, він поклав руки
на кулемет. Машина йшла на підйом, наближаючись до прикордонників.
Гейко підхопив кулемет, вийшов на середину шляху. Важкий
“студебекер” спинився.
Коцюбі з рівчака було добре видно, як блідий промінь Гейкового
ліхтарика ковзнув по кабіні, вихопив з темряви широке обличчя солдата
з квадратним підборіддям, у низько насунутій на чоло пілотці. Поряд з
ним у кабіні сидів ще один – у напнутій на плечі плащ-палатці і в
офіцерськім кашкеті…
–  Прикордонний патруль. Прошу ваші документи! – наказав Гейко.
Водій у пілотці мовчки висунув з кабіни руку з паперами. Єфрейтор
швидко проглянув їх і, повертаючи, порадив:
–  Не затримуйтесь. Приготуйте про всяк випадок зброю. Тут
небезпечно.
Через кілька хвилин “студебекер” зник у темряві ночі.
–  Чия машина? – поцікавився Коцюба.
–  Все в порядку, – відповів Гейко. – З полку зв’язку, їдуть до
інтендантських складів по продовольство. А документи…
–  Зачекай, – швидко перебив Коцюба. – З полку зв’язку? А чому на
офіцерові кашкет… Ти не звернув уваги, яка в нього околичка на
кашкеті? Хіба не червона, не піхотинська? Ти в офіцера документи
перевірив?
Він не встиг закінчити. В темряві над яром замигтіли швидкі
спалахи, гримнули автоматні черги. Вроздріб, гучно застукотіли
постріли з гвинтівок, і відразу ж один за одним струсонули повітря
кілька вибухів.
Гейко ліг щокою на приклад кулемета.
–  Не поспішай, не час, – зупинив Коцюба. – Підпустимо… Он вони,
бачиш? Спокійно, єфрейторе, спокійно!..
З яру на дорогу вискочили темні постаті. Із засідки ліворуч по них
вдарили довгою чергою. Постаті метнулись від скелі, побігли прямо на
Коцюбу і Гейка.
–  Давай!
Кулемет єфрейтора дрібно затремтів, заглушив сухий тріск автомата
Коцюби. В траву посипались теплі гільзи, запахло порохом.
Кілька бандитів лежали на землі темними плямами, решта повернула
назад до яру.
–  За мною! – почувся здалеку голос лейтенанта Петришина.
Гейко схопився на ноги. Коцюба смикнув його за полу шинелі.
–  Назад!
Опам’ятавшись, єфрейтор знову ліг, стиха лаючи себе за те, що не
стримався, кинувся на голос командира, хоч йому і Коцюбі наказано
залишатись у засідці до кінця операції.
Єфрейтор впав у рівчак вчасно. Тонко цвіркнули кулі, підсікли над
головою кілька гілок, із стовбура поваленої сосни полетіли тріски.
На шосе замиготіли сірі постаті.
Бандити бігли, пригинаючись, намагалися прорватись через відкрите
місце, пірнути в ліс.
Твердий приклад ручного кулемета ніби злився з Гейковим плечем.
Натискаючи на спуск, єфрейтор посилав короткі черги, не шкодував
патронів. Люто захлинався кулемет і ліворуч. Під перехресним вогнем
бандити швидко залягли, притислися до брівки шосе, не маючи змоги
переметнутись через дорогу.
Вони підводилися тричі і тричі лягали, мляво огризаючись
пострілами. А позаду, за їхніми спинами, наростала стрілянина, іржали
перелякані коні, чувся крик. Бійці Петришина вже прочісували дно яру.
Для недобитих бандитів був єдиний порятунок – перебратися через
дорогу. Вони звелися вчетверте, оскаженіло кинулись вперед і
заметались під кулями, затиснуті з обох боків.
4
Сірів світанок. На дні яру пахло пліснявою, гаром вибухівки. В
кущах лежали трупи коней, виднілося кілька перекинутих возів.
Прикордонники зносили докупи залишені бандитами чорні, німецького
зразка автомати, гвинтівки, парабелуми, патронні сумки.
Шестеро бандитів у обідраній, забрудненій одежі збилися докупи під
деревом, тримаючи над головою руки. Старшина Кузьмін з двома солдатами
обшукував полонених. Це було все, що залишилось від зграї Гандзі.
Петришин сидів на подряпаній осколками голоблі, поклавши на коліна
похапцем перев’язану руку. Крізь бинт проступала кров, рана нестерпно
нила. На лобі Петришина рясніли краплини поту, біляве пасмо вибилося
з-під зеленого кашкета.
Худий бандерівець у сіро-зеленому френчі, перетягнутому ременем з
пряжкою-тризубом, стояв перед лейтенантом. Давно не стрижене волосся
спадало брудними патлами на плечі. Руки бандита тремтіли, він
щосекунди оглядався, ніби чекав, що його схоплять ззаду.
Петришин дивився ворогові у вічі. Під його важким поглядом той
щулився, втягав голову в плечі, починав дихати важко і часто.
–  Та-а-ак, – протяг лейтенант і підвищив голос. – Де Гандзя?
Бандит ворухнув губами.
–  З Довбнею вдвох, ще вчора увечері… зник він. Вночі приходив,
потім знову пішов з яру…
–  Куди?
–  Не знаю… Я нічого не відаю, пане… – він запнувся, не знаючи, як
назвати лейтенанта. – Богом клянусь…
–  Помовч із своїми клятвами! За чим повертався Гандзя вночі?
Бандерівець мовчав, нервово смикав плечима.
–  За скринькою? Що несли в ній? Ну!
–  Золото, прошу вас… Золото несли, каблучки, годинники,
браслетки… Самоцвіти були. Казали хлопці, я не бачив. Довбня,
охоронець Гандзі, завжди при тій скриньці був, невідлучно…
–  Куди тягли цей свій… скарб?
–  Туди, на захід… Гандзя обіцяв поділити все порівно, коли
доберемося… до німців. Жити, казав, будемо… якщо коштовності…
донесемо…
Петришин відвернувся, хитнув головою солдатові, що стояв поруч з
автоматом напоготові.
–  Давай другого!
До лейтенанта підвели невисокого парубійка років дев’ятнадцяти.
Він дивився широко відкритими очима на офіцера-прикор-донника з
перев’язаною рукою, і його веснянкувате обличчя смертельно зблідло.
–  Ну, Грицьку, розповідай, все викладай. Як у банді опинився, як
людей наших вбивав, як хати палив, – Петришин до болю стиснув пальцями
здорової руки коліно, переборюючи нестримне бажання висмикнути з
кобури пістолет. – Говори і дивись мені у вічі. Дивись! Ми з тобою на
одній вулиці росли, в одній школі вчилися, разом корів пасли. А ти он
ким став…
Грицько замотав головою, зашепотів.
–  Не вбивав я. І не палив… Як-то можна – своїх людей… Я тут з
ними ледве не збожеволів… Арсене, не стріляй! Ти ж знаєш, твій батько
з моїм однаково спини гнули на старого Мацюка, тягали каміння. Ми ж” з
тобою… Арсене… Не віриш?
–  Не бійся, не стрілятиму, рук об тебе бруднити не хочу.
–  Не віриш? – повторив Грицько. – Я й на думці не мав… Працював у
ліспромгоспі. Прийшли вночі, вивели з хати, поставили під клуню…
Гандзя автоматом у живіт: ходи з нами, а ні – і тебе, і старих твоїх
живцем… у криницю… Злякався я, то правда, – він схилив голову, по
брудних, давно не вмиваних щоках потекли сльози. – Десять днів я з
ними, і все думав, як утекти… Гандзя помітив, пригрозив: утечеш – дома
дістанемо, кишки вимотаємо…
Грицько заплакав, витираючи кулаком очі. Він теж нічого нового про
Гандзю сказати не міг. По-дитячому схлипуючи, твердив:
–  Утік… І Довбня, його підручний, втік… А скриня була, так,
невелика, у мішку з парусини… Де поділася – не відаю…
Нічого нового не могли додати й інші четверо а банди, захоплені
під час короткого бою в яру. І Петришин бачив, вони кажуть правду.
Вони чіпляються за життя, кожен сказав би все, що знає. Та знали ці
шестеро не так вже й багато. Верховоди-бандерівці не любили ділитися з
підлеглими своїми таємницями.
Наступного дня, кілометрів за тридцять від Гнилого Яру, біля
самого кордону, було виявлено зелену вантажну машину. На неї
наткнулися в хащах поблизу болота сільські пастушки.
Хлоп’ята прибігли в село. Вислухавши захеканих пастушків, голова
сільської Ради подзвонив в Остудів. Працівники Остудів-ського
райвідділу міліції негайно зв’язалися з Верхокуттям.
Через дві години лейтенант Петришин, єфрейтор Гейко і рядовий
Коцюба прибули на місце.
“Студебекер” стояв у густій тіні дерев, загрузнувши колесами в
болоті. Машина була порожня. Лише пробита кулею солдатська пілотка з
п’ятикутною зіркою лежала на дні кабіни.
Арсен Петришин обійшов навколо машини, постукав чоботом по тугому
колесу, скривившись від болю, що обпікав вогнем прострілену руку,
похмуро запитав:
–  Вона?
Гейко зітхнув, винувато відвів очі.
–  Вона, товаришу лейтенант… Та сама машина…
“КГ-42”
1
–  У залі кінотеатру “Глобус” знайдено шкіряну сумочку. В ній сто
одинадцять марок і документи на ім’я Ельзи Поппель. Фрау Поплель
викликана на десяту ранку.
–  Далі.
–  Зіткнення мотоцикла з легковим авто на Цейтунгштрасе.
Мотоцикліст з переламом руки доставлений у клініку. Шофер авто
неушкоджений.
–  Розслідувати. Далі!
–  Затриманий о дванадцятій ночі Пауль Артц, вісімнадцяти років,
слюсар заводу друкарських машинок. Був напідпитку, добивався в жіночий
гуртожиток хімкомбінату…
–  Оформити справу. Далі! Оперативний черговий кримінальної
поліції Баннер нерішуче кашлянув.
–  Я вважаю, можна обмежитись листом в організацію спілки вільної
німецької молоді заводу. Вчинок сам по собі…
–  Робіть, як наказано. – Комісар поліції Гельмут Кюнт різко
крутнувся в кріслі. – Далі!
–  Останнє найголовніше. Справа незвичайна і, як мені здається…
Кюнт вколов Баннера поглядом сірих холодних очей, неголосно
сказав:
–  Без вступу і коментарів, Баннер. Якщо з неба звалився місяць,
так і доповідайте: він звалився; розкололась земля, кажіть:
розкололась. І не більше. Мене цікавить суть подій, Розумієте? Важливі
події чи дріб’язкові – це будемо вирішувати потім. Продовжуйте!
–  Слухаю. Отже, суть. Ротенплац, 9. Пограбування ювелірного
магазину. Забито сторожа. Вартість викрадених цінностей визначається,
Рослідування веде група Гошке.
–  Все?
–  Яволь! Так точно!
–  Дякую, Баннер. Матеріали про ювелірний магазин лишіть у мене.
Можете йти.
Рожевощокий черговий приклав руку до кашкета і вийшов з кабінету.
Кюнт повільно відкрив пачку сигарет, розім’яв одну, ретельно
струсив крихти тютюну з темного піджака. Відкинувся на спинку крісла і
з насолодою вдихнув запашний дим. Здавалося комісара поліції зовсім не
обходить усе те, що виклав у ранковому рапорті оперативний черговий.
Навіть звістка про нічне вбивство та пограбування магазину не
викликала на обличчі Кюнта ніяких емоцій. А подія, слід сказати, була
незвичайною. Таких подій за останні чотири-п’ять років у місті Гранау
не траплялося.
Докуривши сигарету, комісар поліції сховав залишені Баннером
папери в шухляду письмового столу, легко підняв важкувате тіло з
крісла і підійшов до вікна. Кюнт мав свої звички і не любив
відмовлятися від них. Так було вже кілька років. Вислуховування
рапорту про події минулої ночі. Сигарета. Чверть години біля вікна.
Потім – справи.
З п’ятого поверху відкривалася широка панорама міста. Над ним
здіймався легкий, прозорий серпанок. Сонячні промені лили позолоту на
вкриті черепицею дахи будинків, іскрилися на политих водою тротуарах
та брукованих вулицях, грали на шпилі високої кірхи. Поблискуючи
лаком, склом та нікелем, внизу безшумно котилися “опелі”, “БМВ”,
поспішали пішоходи, снували трамваї.
Відразу ж за зеленою стіною молодого парку починалися нові
квартали. Чепурні котеджі з палісадниками та асфальтованими двориками
вишикувалися рівними, як під шнур, рядами аж ген до залізниці, де в
синюватій далині виднілися маленькі іграшкові вагони й паровози на
запасних коліях.
Коли Кюнт вперше поглянув з цього вікна, перед ним відкривалася
тоді зовсім інша картина. Тут і там стирчали закіпчені стіни
зруйнованих будівель, сумно темніли мертвими провалами вибитих вікон,
знесених дахів. Брудними латками рябів поколупаний асфальт. Купи
цегли, шматки бетону і понівечені кістяки арматури лежали там, де
стоять тепер будинки з мансардами і диким виноградом, на місці
зеленого парку.
Тоді місто ще носило на тілі незагоєні рани. Після бурі, що
пронеслася над Німеччиною, від старого Гранау з його готичними
похмурими замками, баштою ратуші і кам’яними фігурами
рицарів-мечоносців на площі залишилася тільки південна частина, де
сірі-ли корпуси двох заводів, що належали концернові “І. Г.
Фарбеніндустрі”. В години повітряних тривог і завивання сирен жителі
Гранау сахалися, наче від зачумлеиого, саме від цього району міста. Із
заводських воріт і вдень, і вночі гітлерівські офіцери виводили на
схід колони критих брезентом машин із смертоносним вантажем…
Проте, бомбардуючи місто з повітря на протязі трьох діб, змішавши
північні квартали з землею, екіпажі американських “літаючих фортець”
чомусь “не помітили” головних об’єктів – заводів “І. Г.
Фарбеніндустрі”, не скинули на них жодної фугаски. Щоправда, в ті дні
ще невідомо було, чиїм військам – радянським чи американським – першим
доведеться увійти в Гранау.
Але сталося так, що на вулицях Гранау з’явилися танки з червоними
п’ятикутними зорями на баштах; в одному з уцілілих будинків
розмістилася радянська військова комендатура. Згодом місто увійшло до
складу Німецької Демократичної Республіки, і плани заокеанських
опікунів концерну “І Г. Фарбеніндустрі” щодо заводів у Гранау пішли
шкереберть.
Війна скінчилася давно. Відколи одгри-міли останні вибухи бомб і
снарядів, минуло чимало років. За цей час місто встигло поновитися.
Поступово день за днем воно вперто скидало з себе страшне вбрання
війни, зеленіло, свіжішало, поверталося до життя, не подібного до
старого. Нове життя міста, що встало з руїн, дзвеніло на всі голоси
повнокровно, бадьоро, по-весняному пульсувало воно під триколірним
прапором вільної республіки, що майорів на вежі заново спорудженої
ратуші…
Кюнт глянув на стінний годинник. Було п’ять хвилин на десяту.
Чітким військовим кроком він вийшов у коридор, почав обхід відділів.
У невеликій кімнаті з примхливим візерунком на стелі та бронзовою
люстрою, з-за столу, заставленого телефонними апаратами, при появі
комісара підвелося двоє – низенький чоловік у рогових окулярах,
одягнений у скромний сірий костюм та розстебнутий легкий плащ, і
худорлявий юнак у мундирі працівника народної поліції з відзнаками
лейтенанта. Смагляве, з м’якими рисами обличчя його було заклопотане,
стомлене.
–  Доброго ранку! Прошу сідати, – промовив Кюнт. – Як справи,
Гошке? Я бачу, ви погано спали вночі. У вас є новини?
–  Так, є. – Лейтенант пригладив чорне волосся, провів долонями по
виголених до синяви щоках. Голос у нього був басовитий, густий, що
ніяк не гармоніювало з тоненькою, наче дитячою постаттю і голубими
гарними очима. – У ювелірному магазині трапилось ось що. Грабіжники
зайшли з головного входу, відкрили замок відмичкою. їх було двоє.
Сторож, як завжди, знаходився всередині приміщення і, мабуть, спав, бо
навіть не встиг натиснути на кнопку сигналізації. Діяли злочинці
швидко і нахабно, вітрина магазину була весь час освітлена, на розі,
за тридцять метрів – ресторан, могли надійти люди. Але ніхто нічого не
помітив. Вбивство і викрадення цінностей сталося не пізніше
дванадцятої. Та хоч грабіжники, як видно, не з новачків, проте на
місці злочину дещо залишилося.
Лейтенант обережно вийняв пінцетом з картонного футляра невелику
блискучу річ.
Кюнт глянув, здригнувся. Рука його смикнулася до столу, в очах на
мить промайнули розгубленість, подив, тривога. Але тільки на мить.
Наступної секунди обличчя комісара поліції стало, як і раніше,
холодним і непроникливим. Лише пальці закладених за спину рук вп’ялися
нігтями в долоні, вкрилися холодним потом.
Ні Гошке, ні чоловік в окулярах не помітили мимовільного
збентеження Кюнта. Вони обидва уважно розглядали металевий предмет,
затиснутий пінцетом.
Це була звичайна запальничка-“автомат” австрійського виробництва,
трохи менша від сірникової коробки, оздоблена перламутром, що
переливався ніжно-зеленими барвами. На одній з пластинок матово біліли
літери та цифри “КГ-42”. Вони ніби прикували до себе погляд Кюнта.
–  Знайдено цю іграшку на підлозі, біля сторожа, – після короткої
паузи вів далі Гошке. – Але дружина забитого посвідчила, що покійний
такої запальнички ніколи не мав і взагалі таких цяцьок при собі не
носив. І відбитки пальців, їх добре видно навіть без лупи, сторожеві
не належать. Це перевірено, є висновок експертизи. А ось ще одна
виписка з лабораторії, – лейтенант показав на синій папірець, підшитий
до справи, розгорнутої на столі. – На одязі забитого і в його кишенях
не виявлено слідів бензину, а в запальничці бензину повно… Отже,
знахідку напевно загублено кимось із нічних “гостей”, які побували в
магазині і, забивши сторожа, взяли цінностей не менш як на двісті
тисяч марок. Тепер ще одне: літери та цифри на запальничці не інакше
як чиїсь ініціали. Цифра “42” може бути датою. До речі, поряд з маркою
фірми на запальничці позначено рік її виготовлення – 1941. Подряпини
на поверхні перламутру старі, мабуть, більш як десятирічної давнини.
Та все ж відбитки пальців нас цікавлять зараз куди більше, ніж літери.
Чи не так, Вольф?
Чоловік в окулярах схвально нахилив голову.
–  Поспішаєте, Гошке, з висновками. Так не годиться, – насупив
брови Кюнт. – Ініціали! Насамперед – ініціали. Не часто трапляються
при розслідуванні такі докази. Майже візитна карточка. Беріть за
основу їх… Здається, моя порада вам не до вподоби?
Співбесідники комісара швидко перезир-нулися.
–  Справа в тому, що о дев’ятій годині тридцять хвилин ранку Вольф
знайшов коштовності з ювелірного магазину, – сказав Гошке, стежачи,
яке враження справлять його слова на Кюнта.
–  О! Цікаво. Де ви їх знайшли, Вольф? – пальці Кюнта знову стали
холодними, як лід.
Чоловік у плащі ввічливо підвівся з стільця, коротко пояснив:
–  У будинку № 6 по Цейтунгштрасе, на горищі, під купкою старих
газет та журналів, у двох брезентових ранцях.
–  Гадаю, Гошке, ви не розпорядилися чіпати ранці?
–  Ні в якому разі. Вольф, як завжди діяв обережно, все, що
знайдено, залишилось на місці. За будинком встановлено постійний
нагляд. Той, хто заховав на горищі награбоване, прийде по нього рано
чи пізно. Тоді й допоможуть нам відбитки пальців на запальничці.
–  Гаразд, – перебив Кюнт. – Як виявлено, речі, вкрадені з
магазину, – прошу доповісти мені письмово. Вас, Гоїнке, і вас, Вольф,
я представлятиму в міністерство республіки за оперативність у
розслідуванні справи. Про наслідки нагляду за будинком інформуйте мене
через кожних півгодини. На завершення операції я виїду разом з вами,
Гошке.
Він спокійно, не кваплячись, вийшов з кімнати.
2
Від напруження у Вольфа починали сльозитися очі, він раз у раз
зсовував на лоб окуляри, тер перенісся картатою хусткою і знову
припадав то правим, то лівим оком до маленького круглого отвору в
дверях.
Примостившись у темному коридорі, Вольф та Баннер не залишали
свого поста ось уже четверту годину. Десь позаду, мабуть у вітальні,
годинник мелодійно пробив раз, потім ще двічі… Баннер кілька разів
пропонував змінити Вольфа біля дверей, та той лише тряс головою,
відмахуючись від товариша.
Нудьгуючи, Баннер сидів на табуретці і слухав, як розмірено цокає
газовий лічильник над головою. Відчув, що дрімає, і зусиллям волі
відігнав сон.
У квартирі давно затихли. Старий лікар та його дружина,
здогадуючись, що працівники кримінальної поліції не випадково
попрохали дати їм притулок на ніч у коридорі, спочатку ходили по
кімнатах навшпиньки, розмовляли пошепки, чекаючи загадкових подій.
Проте минали години за годинами, а нічого незвичайного не сталося.
Гості скромно сиділи на своїх місцях біля вхідних дверей, нікого не
турбували, поводилися так, ніби їх взагалі в квартирі немає. Лікареві
нарешті набридло чекати, І він попрямував до спальні. Згодом пішла
відпочивати і його дружина. Лише їхня двадцятирічна донька, з білим,
як льон, волоссям, усе ще шелестіла сторінками книги у вітальні. Двічі
вона проходила на кухню, а потім з’являлася в коридорі з тацею в
руках, пропонувала Вольфові та Баннеру по чашці чорної кави. Баннер
був не від того, щоб підбадьорити себе пахучим напоєм, але Вольф тихо
відмовлявся:
–  Дякую, фрейлейн. І пробачте, будь ласка… Ми стільки завдали вам
клопоту. Не зважайте на нас. Відпочивайте. Вірте мені, нічого
захоплюючого та романтичного не передбачається…
Крізь кругле вічко у дверях Вольф добре бачив тьмяно освітлену
площадку третього поверху, половинку дверей сусідньої квартири з
блискучою мідною табличкою і круті сходи, що вели вгору. Але нагорі
вже ніхто не мешкав, третій поверх – останній. Круті ж сходи впиралися
в квадратний металевий люк, що зяяв під самою стелею. Там був хід на
горище.
Баннерові набридло сидіти. Він підвівся, зробив кілька кроків по
вузенькому коридору, ледь поскрипуючи паркетом. З вітальні пробивалася
вузенька смужка синюватого світла. Баннер обережно відхилив портьєру,
стукнув зігнутим пальцем по одвірку, кинув у кімнату пошепки:
–  Фрейлейн, вибачте. З вулиці не видно світла?
–  Ні, ні, штори спущені, – заспокійливо і теж напівголосно
відповіла дівчина. – Все в порядку, я ж знаю…
В цей час Баннер відчув за спиною рух і швидко обернувся. Не
відриваючись від дверей, Вольф подавав застережливі знаки.
Баннер схилився до товариша, той хитнув головою, вказуючи на
двері. Баннер припав оком до круглого вічка і побачив постаті двох
людей. Вони нечутно, один за одним, підіймалися крутими сходами. Ось
задній зупинився, швидко оглянувся. У Баннера закалатало серце. Але
чоловік на сходах відвернувся. Тихо ступаючи товстими гумовими
підошвами черевиків, він поспішав нагору, до свого напарника.
У ту ж мить Баннер вже стояв у вітальні. Він з’явився там на цей
раз несподівано, без стуку. Донька лікаря розгублено схопилася з
кушетки.
–  Фрейлейн, спокійно. Підійміть штору. Швидше, швидше!
Голос Баннера був не такий люб’язний, як кілька хвилин тому, в
ньому бриніли сухі нотки наказу.
Дівчина кинулась до вікна, смикнула шовковий шнур. Темний оксамит
шугнув догори. Баннер повернув вимикач. Яскраве світло залило кімнату.
Притиснувшись лобом до холодного віконного скла, Баннер напружено
вдивлявся в темряву. Вікна вітальні виходили у вузенький провулок.
Внизу біля під’їзду будинку тьмяно відбивалося на блискучому від дощу
тротуарі світло ліхтаря. Напроти темнів стіною парк. Погойдувались од
вітру верхівки дерев. Десь далеко, по той бік парку, мигтіли
електричні вогні центральних вулиць сонного міста. Та ось за металевою
загорожею парку між стовбурами високих сосон блимнула червонувата
цятка. Блимнула раз, вдруге, на секунду спалахнула втретє і згасла… –
Фрейлейн, можете загасити верхню люстру, – повернувся Баннер до
розчарованої дівчини і вислизнув у коридор.
3
Чорний “мерседес” повільно проплив уздовж металевої загорожі
парку, в’їхав колесами на тротуар і став. Лейтенант Гошке виринув з
сіруватої пелени дощу, смикнув ручку передніх дверцят авто, нахилився
і не без здивування помітив на шоферському місці комісара поліції. Той
завжди їздив з водієм, і Гошке ще жодного разу не доводилося бачити за
кермом самого Кюнта.
Кюнт звичним рухом вимкнув запалювання, скинув шкіряні рукавиці. З
високого кашкета лейтенанта хлюпнула вода, кілька крапель впало
Кюнтові на коліна.
–  Прошу пробачення. Клята негода!
–  Що нового? – неголосно поцікавився Кюнт.
–  Хід з будинку через двір та брама, що веде на вулицю, під
постійним наглядом наших людей. Баннер і Вольф чергують всередині.
Поки що нічого підозрілого.
Після затишку кабіни на Кюнта війнуло сирою прохолодою,
пронизливий вітер тріпнув полами пальта. Піднявши комір, комісар
ступив кілька кроків слідом за лейтенантом, і гущавина парку поглинула
їх. Назустріч з кущів виринула постать поліцейського з групи Гошке.
–  Ну як? – запитав лейтенант.
–  Тихо, – відповів поліцейський. – Жодної живої душі біля
будинку…
Густий чагарник підступав упритул до масивної чавунної загорожі.
Кюнт розсунув слизьке гілля, мовчки дивився на фасад будинку, що
темнів по той бік брукованого провулку на віддалі якихось п’ятнадцяти
метрів. Ліворуч височів кам’яний мур старого замку. Мур відділявся від
будинку № 6 на Цейтунгштрасе вузькою вуличкою-тунелем з навислими
округлими арками та темними нішами дверей у прибудовах-баштах, що
похмуро виступали з товстої двометрової стіни.
Провулок і тротуар біля будинку були порожні. Вже зникли останні
перехожі, не з’являлися машини. Лише якийсь запізнілий проїжджий у
блискучому від дощу плащі промайнув уздовж паркану на моторолері,
залишивши у сирому повітрі ледь відчутний запах бензину.
І знову – тиша та одноманітний шум дощових крапель у гіллі.
–  За всяку ціну, лейтенанте… – глухо промовив Кюнт і замовк:
яскравий сніп світла раптом прорізав темряву, блиснув у скісних
струменях дощу і впав на брук, на мереживо чавунної загорожі.
Сріблом блимнули ґудзики на шинелі Гошке. Світлим квадратом
дивилося одне з вікон на третьому поверсі.
–  Сигнал! – рвучко повернувся Гошке до поліцейського.
Той підняв руку. Зашумів механічний ліхтарик, блимнув червоним
світлячком, раз, вдруге, втретє…
– “Гості” з’явилися. Вольф засвітив люстру в квартирі, – швидко
пояснив лейтенант Гошке Кюнтові і ривком насунув кашкет на чоло.
–  Але ж біля під’їзду ми нікого не помітили. Вони пройшли з
двору?
–  Так. Або вийшли з якоїсь квартири, де сиділи весь час.
Дозвольте, комісаре…
–  Я з вами, Гошке!
Пригнувшись, Кюнт кинувся слідом за лейтенантом на вулицю. Гошке
повернув за ріг будинку. Комісар не відставав. Він помітив, як кілька
поліцейських, з’явившись ніби з-під землі в безлюдному кварталі,
забігли у браму. Тут Кюнтові здалося, що лейтенант Гошке зник у
провулку тунелі, але той тихо покликав від затіненого кам’яного муру:
–  Товаришу Кюнт, сюди!
Тієї ж миті у будинку приглушено пролунали постріли. Хтось
закричав. На брук з дзенькотом посипалося скло, Кюнт підвів голову,
смикнув з кишені пальта пістолет: прямо над ним, угорі, на вузенькому
балконі другого поверху з’явилася людина. Закинувши ногу через перила,
невідомий повис на руках, на якусь секунду завмер і важко плигнув на
брук, чорним птахом майнувши проти глухої стіни.
–  Руки вгору! Не рухатися!
Спалахнув електричний ліхтар; владний голос лейтенанта Гошке вивів
Кюнта із заціпеніння. Світле коло впало на кам’яну нішу, засліпило
втікача, який завмер з піднятими руками, залило мертвим зеленкуватим
світлом його зігнуту постать, обличчя. З-за плеча лейтенанта Гошке
Кюнт побачив це обличчя чітко, як на екрані. Цього було досить. З
грудей комісара вирвався радісний хрип. Не цілячись, майже впритул
Кюнт вистрілив лейтенантові в потилицю. Гошке хитнувся, схопив повітря
руками і м’яко повалився на брук.
Невідомий шарпнувся від несподіванки вбік, вдарився плечем об мур.
Кюнтів пістолет вперся йому в груди.
–  Спокійно, шарфюрер, ще один рух, і я покладу вас поруч з оцим…
Не впізнаєте? – схопивши з землі випущений лейтенантом ліхтарик,
комісар поліції на мить освітив себе.
–  Гольбах, ви! – здавлено скрикнув чоловік у ніші. – Ви?!
–  Тихо! За мною!
Схопивши за руку невідомого, Кюнт кинувся з провулка назад, до
парку. “Мерседес” стояв на місці. Машина різко осіла під вагою двох
тіл.
–  Візьміть! – Кюнт ткнув у руки тому, кого він назвав шарфюрером,
свій пістолет і натис на педалі.
Кілька сірих постатей, вистрибнувши з під’їзду, кинулися
навперейми автомобілю і злякано розскочилися на обидва боки, ледве не
збиті “мерседесом”, що рвонувся з місця.
Машина помчала по Цейтунгштрасе. Кілька пістолетних пострілів
тріснуло їм вслід. Кюнт різко загальмував на перехресті, крутнув
кермо. З-під коліс віялом бризнула вода.
Не зменшуючи швидкості машина пірнула у бічну вулицю, зробила
широке півколо біля міської ратуші, вирвалась на автостраду і, не
вмикаючи вогнів, помчала на захід.
4
Обабіч миготіли підстрижені сосни. Стрічні авто, що зрідка
траплялися на шляху, освітлювали кабіну Кюнта, що сидів за кермом, і
пасажира поруч, який так несподівано опинився в машині. Стрілка
спідометра завмерла на цифрі 90. Кілька разів здавалося, що “мерседес”
злетить на поворотах у кювет. Сусід Кюнта нервово хапався за ручки
дверцят, але комісар поліції майстерно вів машину і, видно, знав трасу
непогано. Лише проскочивши залізничний переїзд, Кюнт стишив ходу,
полегшено відкинувся на спинку сидіння.
–  Куди ми їдемо, Гольбах? – не витримав мовчанки пасажир. – Це
щось неймовірне… Чому ви мовчите, Гольбах?
–  Шарфюрер, мене слід називати Кюнтом. Проте ви маєте рацію,
Кюнта вже немає… Отже, ви здивовані? – комісар поліції посміхнувся,
змахнув рукавом краплини поту, що рясніли на його високому чолі, і
кинув швидкий погляд на свого пасажира. – Дайте зброю, шарфюрер,
здається, вона поки що не знадобиться.
Пасажир, повагавшись, сунув пістолет у Кюнтову кишеню.
–  Не бійтесь, кладіть, – заспокоїв той. – Від мене вам
оборонятися не доведеться. Ви мали можливість переконатися в тому, що
я, а не хтось інший, став цієї ночі вашим ангелом-охоронцем. Дякуйте
мені, шарфюрер.
–  Я нічого не второпаю… Все трапилося, наче уві сні. Де ви
взялися, Гольбах, у ту хвилину?..
–  Коли вас майже застукала поліція? Справді, вам доведеться
молити за мене бога… А тепер скажіть: той, другий, що був з вами, його
схопили?
–  Здається… Не знаю напевно. Коли з’явилася поліція, я кинувся
сходами з горища вниз. Встиг забігти в квартиру на другому поверсі, в
якій ми чекали до ночі… У двері почали ломитися. Довелося через балкон
з кухні стрибнути в провулок. Та говоріть же, Гольбах…
–  Хвилинку терпіння. Зараз усе зрозумієте. Отже, рюкзаки з
коштовностями залишилися на горищі?
–  Ви знаєте і про це? – шарфюрер отетеріло дивився на свого
рятівника, наче той справді був чаклуном, здатним творити чудеса.
–  Слухайте, милий мій! Невже ви справді думаєте, що я спустився з
неба в ту мить, коли вас притиснув у закуток лейтенант народної
поліції? Мені було все відомо, шарфюрер. Адже я керував операцією по
затриманню бандитів, які пограбували ювелірний магазин. Власне, до
будинку, де ви заховали рюкзаки, я приїхав заради вас, шарфюрер.
Щасливий випадок допоміг мені нарешті натрапити на ваш слід через
стільки років.
–  Але як же ви дізналися, що на Цейтунгштрасе, 6, повинен
з’явитися якраз я?
–  Бачите цю штуковину? – Кюнт-Гольбах зняв правицю з керма,
вийняв з бічної кишені запальничку а зеленим перламутром. – Яка
необачність, шарфюрер! Залишати після себе такі докази…
–  Святий Ісусе, ви впізнали її?
–  Ого, не впізнати власних речей! Я, наче сьогодні, пам’ятаю той
липневий день сорок четвертого року на Україні, коли ми з вами,
шарфюрер, мчали ось так, як зараз, у машині. Потім під час короткої
зупинки один майор пообіцяв вам офіцерське звання за участь у
виконанні не дуже ризикованої, але досить цікавої операції… У майора
був чудовий настрій, він розщедрився і почастував вас сигаретою, а я
простяг вам цю перламутрову іграшку. Здається, ви не встигли
прикурити. У мене непогана пам’ять, чи не так? І все ж у ту хвилину
сталися події, які змусили мене забути про свою запальничку. Вона так
і залишилася у вашій руці. Але не думайте, шарфюрер, що я такий
скнара. Я давно забув про неї, та на запальничці видряпано мої
ініціали. Я побачив літери, тїль-ки-но мені показав запальничку
лейтенант Гошке – той, що залишився лежати під муром замку. Треба йому
віддати належне, він був молодий, але енергійний слідчий, і вам,
шарфюрер, без мене довелося б скрутно… Ви тепер дещо зрозуміли?
–  Он воно що! Значить, ви служили у них…
–  Так, ще годину тому я був комісаром кримінальної поліції міста
Гранау. Як бачите, зустріч з вами змусила мене добровільно відмовитися
від непоганої посади. Тепер залишилося головне: з’ясувати, чи
недаремно я пішов на таку жертву і ризикував, рятуючи вас від тюрми за
грабунок магазину та вбивство сторожа. Адже кастетом стукнули його ви,
я не помиляюсь? Чи ваш напарник?
–  Не має значення.
–  Взагалі, ви маєте слушність. Тепер це дрібниці. До речі, як у
вас з документами? До Берліна залишилось двадцять кілометрів. Скоро
машину доведеться кинути, підемо пішки. Куди підемо, би вже, певно,
здогадалися. Але тепер не сорок шостий рік. Міжзональний кордон
посилено контролюється, можна натрапити на патруль.
–  Документи в порядку.
–  Це добре. Я дещо приготував для вас, але коли ваші надійні – ще
краще. Як вас величати тепер, шарфюрер?
–  Коленда. Тадеуш Коленда. Переміщений з Кракова.
Кюнт-Гольбах вправно перемкнув швидкість. Починався крутий підйом.
За кілька хвилин попереду на нічному небосхилі спалахнуло мерехтливе
намисто вогнів. Згори вогні засяяли раптово, як у казці, тисячами
електричних зірок. Розкинувшись на десятки кілометрів, там лежав
Берлін.
“Мерседес” на мить блимнув фарами, він наближався до залізничного
мосту.
–  Отже, з’ясуємо головне, – повторив Кюнт-Гольбах.
Шарфюрер почув у його голосі нервовий дрож і сухі нотки наказу.
Він весь насторожився, чекав.
–  Майте на увазі, шарфюрер… пробачте, пане Коленда, – після
короткої паузи вів далі Кюнт-Гольбах з притиском, наче йому забракло
повітря, – від вашої відповіді залежить і моє, і ваше майбутнє. Чуєте?
Кажіть тільки правду. Я хочу знати, що сталося з паперами інженера
Крилача після того, як ви залишили мені записку в шпиталі і зникли з
горизонту в сорок четвертому році.
Шарфюрер швидко відповів. Машина в цю мить пірнула в бетонований
тунель. Вгорі з гуркотом промчав пасажирський поїзд.
Кюнт-Гольбах, ризикуючи розбити автомашину, повернув до супутника
сполотніле обличчя, з страхом і надією майже закричав:
–  Що?! Що ви сказали? Повторіть, хай вам чорт!..
Сюрприз майора Вентріса
1
–  Не знаю, Вентріс, що примусило вас так настирливо домагатися
сьогодні прийому. У мене, як бачите, не так уже й багато часу. Проте
добре, що ви прийшли. Це добре! Завтра я сам мав викликати вас. Мені
хочеться сказати вам кілька слів!
–  Пробачте, Уррен, але у мене…
–  Не перебивайте, майоре, слухайте мене уважно. Я не впізнаю вас,
слово честі, не впізнаю! Ще років десять-дванадцять тому вапіій
енергії можна було позаздрити. Вас знали тоді зовсім іншим… Зрештою,
не будемо згадувати минуле. Головне – сьогоднішній день, хай йому біс.
–  Дозвольте мені…
Уррен, не слухаючи, досадливо махнув рукою, кинув у попільничку
згаслу сигару, вихопив з ящика другу. У нього нервово смикалася щока.
Широкі плечі спортсмена і вся зібрана постать надавали Уррену
бадьорого, свіжого вигляду, тільки обличчя, яке кривилося від
неприхованого роздратування і бралося глибокими зморшками, показувало,
що йому вже за п’ятдесят.
Напроти Уррена в глибоких шкіряних кріслах сиділо двоє. Похмурий
блондин у костюмі кольору нестиглого лимона уважно вивчав свої
випещені, підфарбовані нігті. Другий, огрядний військовий з темною
щіточкою вусів над припухлою рожевою губою, вимушено посміхався.
Виразом свого обличчя він нагадував школяра, який накликав раптом на
себе гнів учителя, і, не знаючи іще своєї провини, болісно напружує
пам’ять, щоб здогадатися, в чому ж справа.
На круглому столі стояли пляшка з барвистою етикеткою і три високі
чарки. За широчезним вікном із суцільного скла мерехтіли, гасли,
розсипались і спалахували знову вогні нічних реклам. Повільно падали
перші, ранні сніжинки. Зелені, рожеві, мертво-фіолетові тіні блукали
фантастичними привидами по стелі кімнати, слабо освітленої матовою
лампою на високій металевій підставці.
–  Ви страшенно змінилися, майоре, і, здається мені, починаєте
втрачати відчуття гумору. Так, так, я не жартую!
–  Бачу, змінився не тільки я, – в очах майора Вентріса заграла
в’їдлива посмішка; він почав опановувати себе. – Ви стали нервувати,
Уррен. Отже, постаріли теж. Проклятий час не щадить нікого.
–  А на вас, майоре, час діє просто згубно. Ви розмагнітилися і
зів’яли від лінощів. Ображаєтесь? Даремно! Друзям слід говорити все,
це піде на користь. Невже, Вентріс, вам не зрозуміло, що шеф поки що
терпить. Але потім в один прекрасний день терпеїгь може увірватися…
Скажіть, що ви дали нам за останні два-три роки? Що? Сандерс, папери!
Блондин з нафарбованими нігтями услужно подав портфель з
крокодилячої шкіри.
–  Прошу вас, містер Уррен.
На столі з’явилося кілька журналів, товстий блокнот і тека з
паперами.
Уррен начепив окуляри, глянув на Вентріса і заговорив
роздратовано, швидко.
–  Може ви, майоре, вважаєте своїм активом отих кількох
дегенератів, які попалися, не встигнувши ступити ногою туди, на їхню
землю? Ви їх маєте на увазі? Вони не варті ста доларів усі разом, хоч
шеф, здається, платив більше. Чому ви на мене так дивитесь, Вентріс? Я
чекаю ваших пояснень, я вимагаю…
–  Уррен, ви, як завжди, гіперболізуєте, – спокійно сказав
майор. – Навіть ті, кого ви щойно назвали дегенератами, дещо зробили
корисне. їхня інформація…
–  Плювати на таку інформацію! – від різкого стуку долонею на
столі дзенькнули чарки. – Я доведу вам, що Сандерс добув більше
матеріалів, вивчаючи науково-технічні видання росіян, не виходячи з
свого кабінету в Берліні! Виникає питання: заради чого ж було кидати
кругленькі суми на вітер, готувати і споряджати ваших… е-е-е…
підопічних? Для чого? Хочете знати – справа не у витратах. Шеф платив
і платитиме, але не за ваші вуса, майоре, а за діло. Фірмі потрібні не
наївні дитячі казки, відомі першому-ліпшому інженерові-недоуку. Фірма
мусить мати ясну картину. В якій стадії зараз роботи в їхньому
інституті, що нового на дослідній ділянці… З відомостями про
результати лабораторних досліджень ви, Вентріс, провалилися. Тепер
залишився один шлях: добути матеріали про випробування апаратури. Я
розумію, вам не все під силу. Але хоча б мінімум відомостей, окремі
дані, від яких могли б відштовхнутися консультанти Сандерса, ви можете
здобути чи ні? Розумієте, що далі чекати не можна. Не можна! – голос
Уррена зірвався до шепоту.
Він схопив зі столу журнал, перегорнув його, ткнув пальцем у
сторінку.
–  Ось дивіться. Це радянський журнал. Тут опубліковано статтю
Бранюка. Не думайте, що Бранюк розкриває карти повністю. Від росіян
цього діждешся! Вони лише повідомляють деякі теоретичні обгрунтування
нового методу. Але навіть те, що опубліковано… Візьміть переклад,
вдумайтеся в цифри. Та ні, боже мій, куди ви дивитесь! Інтеграли для
вас – темна ніч… Читайте ось це. Висновок. Економічний ефект. Ну що?
Вентріс наморщив лоба, вп’явся очима в тоненькі напівпрозорі
сторінки з віддрукованим на машинці текстом перекладу статті. Уррен
нахилився до його обличчя, махнув журналом.
–  Це ж мільйони! Що мільйони – мільярди! До вас доходить,
Вентріс? Ви теж маєте акції нашої фірми і повинні знати ціну таким
речам. Нафта потрібна нам, як повітря. Обмеженість сировини, події на
Близькому Сході… Вам треба пояснювати, чому впали акції фірми після
інцидентів з арабами? Ви знаєте, скільки нафти щороку давала нам
Венесуела? Сорок чотири мільйони тонн, чорт габирай! Провал Переса
Хіменеса збив компанію “Креол петроліум корпорейшн” з ніг, наче
влучний удар правицею в підборіддя. А по нас з вами не грюкнуло? Наша
фірма – не “Креол петроліум”. Ви не дитина, майор. У сорок два роки
вам час розумітися ла таких питаннях… Можу нагадати вам дещо з
минулого. Нам уже довелося йти до росіян з поклоном, просити ліцензію
на турбобур. Знаєте, хто винайшов його? Інженер з Баку – Капелюшников.
А ліцензії за спасибі не даються, потрібне золото!..
Вентріс ствердно кивнув головою. Це ще більше розпалило Уррена.
Він широкими кроками міряв кімнату.
–  Знаєте? Геніально! Хоч це вам відомо, слава Всевишньому… То що
ж, накажете чекати, доки нам знову доведеться платити росіянам валютою
за ліцензію, цього разу иа апарат Бранюка? Чи, може, ви вірите
базікам, які волають про неперевершеність нашого технічного та
наукового мислення і про Росію, що плентається на рівні
дев’ятнадцятого століття? Кажіть, не бійтеся, ми з Сандерсом не
поскаржимося на вас комісії по розслідуванню антидержавної діяльності…
Ні, ви постаріли, милий мій, не заперечуйте! Де ваші справжні агенти?
Де вони? їх немає! Є дрібнота. Двох заарештовано, четверо самі
віддалися в руки радянської контррозвідки. Здається, такі результати
вашої діяльності у зв’язку з роботою Бранюка? Годі, нарешті,
виставляти себе на посміховисько всьому світові. На кого ви
розраховуєте? На якусь дівулю-психопатку, дочку попа-уніата. Чого
варта вона? А крім неї, у вас немає на радянському боці нікого. Ви
перестали реагувати на темпи життя, майоре, і воно, боюсь, віддячить
вам неприємностями.
–  Це ваші особисті передбачення? – насторожено запитав Вентріс.
–  Так. І вони цілком збігаються з передбаченнями шефа. Ми
працювали з вами давно, і мені дуже не хотілося б, щоб деякі події
стали для вас неприємною несподіванкою. Останнім часом шефа дратує
ваше прізвище, майор. Лише тому я витрачаю стільки дорогоцінних хвилин
на бесіду з вами.
Майор ліниво потягся до пляшки, хлюпнув у чарку іскристої рідини,
ковтнув, глянув Уррену у вічі.
–  Містер Уррен, передайте шефові, що його висновки про мою
діяльність трохи передчасні. Інтереси фірми – мої інтереси, хоч я
всього-на-всього непомітний власник скромного пакета акцій. Але я
високо ціную виявлене шефом довір’я, адже мене удостоїли честі
очолювати відомство, яке, безумовно, вносить свій вклад у нашу спільну
справу. Насмілюсь повідомити, мною дещо зроблено, і якраз те, про що
йшлося, – майор злегка вклонився. – У моєму відомстві з’явилися нові
постаті. Вони варті уваги, запевняю вас… Ось моя доповідна, прошу
познайомитись.
Мружачись, Уррен взяв поданий Вентрі-сом папір. Чим більше він
заглиблювався у зміст написаного, тим помітніше змінювалося його
обличчя. Уррен хвилювався. Прочитавши перші рядки, сів у крісло.
Ззаду, через його плече, напружено вивчав папір мовчазний Сандерс.
Майор чекав. З виглядом переможця він закинув ногу за ногу і
попихкував сигарою.
–  Вентріс, поясніть… Чому ж ви мовчали? Як могли ви мовчати,
тримаючи в кишені такий сюрприз! – пальці Уррена дрібно тремтіли, його
голос, манера триматись, навіть постать в одну мить втратили гордовиту
зверхність, він весь обм’як і наче постарів на очах. Перед Вентрісом
стояв другий Уррен, приголомшений несподіваною новиною старий ділок,
який ще не може усвідомити собі, що саме він тримає в руках –
справжній виграш чи папірець з міфічною сенсацією.
–  Я прийшов, щоб порадувати вас новиною, але ви так накинулись на
мене, містер Уррен, – примирливо розвів руками майор, задоволено
посміхаючись. – Цікава історія, чи не так?
–  Якщо все, що написано тут, правда, ви станете багатою людиною,
Вентріс, ваша кар’єра забезпечена. Але як потрапили до вас такі
відомості, хто ці Гольбах, Коленда… Розповідайте, майоре, я слухаю
вас. – Уррен швидко наповнив чарки, підсунув своє крісло до майора. –
Прошу! Ваше здоров’я… Сандерс, скажіть секретареві, щоб нікого сюди не
пускали.
Через хвилину Сандерс повернувся до кабінету. Відчувши себе в
центрі уваги, Вентріс витримав паузу, недбало запитав:
–  Ви чули про місто Гранау, Уррен?
–  Гм… Дивне запитання. Там же залишилися заводи “Фарбеніндустрі”.
–  Правильно. Якраз інтерес до цих заводів колишнього концерну і
змусив нас тримати свою людину в місті, що лежить поза межами володінь
пана канцлера… Прізвище цієї людини – Гольбах. В Гранау він був
комісаром кримінальної поліції. Непогано, правда? Нас це в усякому
разі влаштовувало, та й його теж. Під час війни Гольбах служив у
головному управлінні безпеки рейху, підпорядкованому покійному
Гіммлерові. Служба його, правда… теє… ну, як би сказати… мала свою
специфіку. Ви це знаєте. Отже, за Гольбахом водилися гріхи, майже
чотири роки він провів на окупованих територіях, останнім місцем його
діяльності була Україна; Після капітуляції “Третьої імперії” Гольбах
опинився в одному з наших таборів для військовополонених. Хтось його
впізнав. Почалося розслідування. З’ясувалася його належність до СС.
Бідоласі загрожували серйозні неприємності, його от-от мали передати
радянській військовій адміністрації. Довелося втрутитись. Він знав
багато чого корисного для нас і міг ще стати в пригоді. Як не є,
досвідчений розвідник, правда, іншої школи, але… Отже, Гольбаха не
стало, і з’явився Гельмут Кюнт, “політв’язень”, ніби звільнений нашими
військами з гітлерівського концтабору… Ми допомогли йому перебратися
до Гранау. Згодом місто відійшло до Демократичної Республіки. Голь-бах
акліматизувався, повівся як слід, його помітили, і він опинився на
керівній посаді у кримінальній поліції. Людина, треба сказати,
обережна. Але це вже деталі.
–  Розумію, – кивнув Уррен. – Далі, майоре, продовжуйте.
– І ось уявіть собі, вчора вночі Гольбах дзвонить до мене на
квартиру з автомата. Його поява в Західній зоні Берліна не могла мене
не здивувати. Що трапилося? Його викрили і він змушений був спішно
тікати з ен-де-ер? Самовільно кинув обжите місце в Гранау, без дозволу
й попередження? Але у нашім відомстві за таке не виписують додатковий
чек, він знає… Я відчув, що пахне чимось серйозним і зустрівся з
Гольбахом негайно. У Західну зону вони перейшли вдвох – Гольбах і той
другий, він назвався Тадеушем Колендою. Я впевнений, що він такий же
Коленда, як я Бісмарк, але зрештою, не це було важливо. Хто він
насправді – дізнаємося. Правда, Гольбах відверто рекомендував його як
колишнього унтер-офіцера дивізії “СС-Галичина”. Вони познайомилися на
Україні, шарфюрер Коленда був у Гольбаха правицею в справах, про які
тепер обидва вважають за краще не згадувати. Тільки-но Гольбах почав
розповідати, що змусило його так спішно мчати сюди, я вже зрозумів –
тут клює всерйоз… Тієї ж хвилини була викликана стенографістка.
Розповідь Гольбаха та Коленди фіксувалася дослівно. Стенограми я
захопив з собою… Але чи я часом не відбираю у вас дорогоцінних хвилин,
Уррен, – не без в’їдливості запитав Вентріс.
–  Добре, добре, майоре, ваші жарти зараз недоречні, – сухо
промовив Уррен. – Не зловживайте моєю відвертістю, ви бачите, що я
сиджу, наче на голках, і пробуєте іронізувати. Читайте, хай вам грець,
не тягніть!
–  Ага… Тоді слухайте.
Вентріс неквапно почав читати стенограму.
2
“У 1943 році мене було прикомандировано до ейнзацштабу[12] загону
“Шварчапфель” оберштурмбанфюрера Людвігса. Штаб містився у Львові.
Функції його були особливо засекречені. Вказівки та інструкції
надходили безпосередньо з Берліна. Людвігсові були по суті
підпорядковані всі зондеркоманди СД[13] та підрозділи так званого
“батальйону Ріббентропа”,[14] які діяли на території Західної України.
Як ад’ютант Людвігса я майже весь час був біля нього. Наприкінці
липня 1944 року вночі, напередодні прориву радянських військ у місто,
мені довелося почути розмову оберштурмбанфюрера з офіцером, який
прилетів літаком з Берліна. Дальший хід подій показав, що прибулий –
довірена особа рейхсфюрера СС Гіммлера, один з чиновників його
канцелярії, а мундир армійського майора на ньому – лише ширма…
Майор вручив Людвігсу наказ про арешт якогось інженера Крилача та
про конфіскацію його особистого архіву. Прибулий натякнув, що інженер
зробив надзвичайно важливе відкриття, в якому зацікавлена військова
промисловість Німеччини. Людвігс доручив мені супроводжувати майора
під час операції. Я взяв з собою шарфюрера Коленду, двох солдатів, і
ми поїхали на вулицю Мохнацького.
О шостій ранку рукописи та креслення інженера уже були вкладені
нами в чемодан. Захопивши Крилача з собою, ми вирушили до резиденції
Людвігса, але вулиці вже прострілювалися з російських танків. Довелося
повернути назад. Було вирішено пробиватися на Дрогобич. По дорозі
Крилач зробив спробу тікати, і один з солдатів нашої охорони застрелив
його з автомата…”
Вентріс замовк, поглянув на співбесідників і взявся читати далі.
“На шосе за містом Самбором несподівано налетіли радянські
штурмовики, перед машиною вибухнула бомба.
Свідомість повернулася до мене в госпіталі. Я лежав у палаті серед
поранених армійських офіцерів… Госпіталь містився у передгір’ї Карпат,
у якомусь містечку, назви вже не пам’ятаю… За вікнами бахкали зенітки,
чулася кулеметна стрілянина. Ні майора, ні шарфюрера у госпіталі не
було. Ніхто з медичної обслуги не хотів мене слухати, пояснювати, як і
коли я потрапив туди. Починалася паніка. Поранених спішно евакуювали.
Якийсь гауптман, мій сусіда по палаті, сказав мені, що два дні тому зі
мною намагався поговорити унтер-офіцер СС, але пішов ні з чим: я лежав
непритомний.
До мого ліжка підійшли санітари. Я чув, як лікар підганяв їх:
“Швидше, не затримуйтесь, росіяни близько…” Мій кітель висів на
стільці. Одягаючись, я намацав у кишені папірець. То була записка від
шарфюрера Коленди. Пам’ятаю зміст і тепер:
“Валізу мені пощастило врятувати. Папери вціліли. Спробую
доставити їх куди треба, але не певен, що вони вже комусь потрібні.
Справи на фронті погані”.
–  Як бачите, Уррен, на цьому Гольбах кінчає спогади, –
відкладаючи стенограму набік, сказав Вентріс. – Якщо бажаєте,
продовження історії з архівом Крилача ви почуєте в розповіді
шарфюрера, названого Ко-лендою. Вона викладена у другій стенограмі.
Читати?
–  Обов’язково! – Уррен знову потягся до пляшки.
–  Коленда починає з того, на чому зупинився Гольбах.
“Коли з-за лісу вихопилися штурмовики росіян, майор хотів
вистрибнути з машини, але не встиг. Вибухом йому відірвало ногу і
розчавило череп. Обидва солдати загинули теж. Одному знесло півголови
осколком, а другому розпороло живіт. Я потім бачив його кишки,
перемішані з землею, мабуть, солдат ще трохи жив і повз кудись у бік
від дороги…”
–  Ці мальовничі деталі мають пряме відношення до винаходу
інженера Крилача, – скорчив гримасу Уррен.
Вентріс знизав плечима.
–  Кожен по-своєму сприймає навколишню дійсність, і в кожного свій
стиль. Зрештою, деякі враження колишнього шарфюрера дивізії
“СС-Галичина” можна пропустити. Так… Продовжимо звідси:
“Мене контузило, проте легко. Гольбахо-ві дісталося більше: у
нього були переламані ребра і прострілені груди. Нас підібрали солдати
з бронетранспортер’а, що проїжджав мимо. Очунявши, я зрозумів: валіза
лишилася біля розбитої машини. Прохав повернути бронетранспортер
назад. Солдати думали, мабуть, що я божевільний. Довелося взятися за
пістолет. Командир транспортера, слинявий лейтенантик, у якого ще
молоко на губах не обсохло, пообіцяв викинути мене геть, якщо я не
втихомирюсь. Я з задоволенням розрядив би пістолет у нього, але
солдати сиділи навколо і скоса поглядали на мій есесівський мундир.
Нас привезли до шпиталю, у містечко, яке лежало в низині
кілометрів за тридцять від шосе. Гольбаха поклали на операційний стіл,
а я майже силоміць примусив начальника шпиталю дати мені санітарний
автофургон і через сорок хвилин дістався до місця, де упала бомба.
Шосе було запруджене військами. Артилерія червоних уже
обстрілювала підступи до Самбора. У лісі і на шляху вибухали снаряди.
Горіло кілька німецьких танків. Те, що залишилося від нашого “хорха”,
відшукати було не легко. Все ж я знайшов розбиту бомбою машину. Біля
неї лежав майор. Забризкану кров’ю валізу я витяг з-під коліс.
Я повернувся до шпиталю, залишив непритомному Гольбаху записку,
забрав валізу з паперами і разом з мінометною ротою єгерського полку
відходив у Карпати. Потім єгерів затиснули у кільце, я опинився в тилу
більшовиків. Довелося пробиратися назад, у знайомі місця. Там я
переховувався кілька тижнів у лісі, а згодом встановив зв’язок з
боївкою ОУН. До нас приєдналася група стрільців з дивізії
“СС-Галичина”, у списках якої формально рахувався і я, хоч майже весь
час перебував у Людвігса. їх розбили під Бродами, вони теж не змогли
відійти з німецькою армією.
Незабаром обставини склалися так, що я змушений був заховати архів
Крилача на радянській території, а сам подався на захід”.
–  От і все, – закінчив Вентріс і з паперами в руках пройшовся по
кімнаті.
Спинився біля приймача. Доторкнувся до важеля. Полилася тиха,
сумна мелодія. Майор вдав, ніби музика поглинула його, і прикрив
замріяно очі.
Вентріс тріумфував. Тепер йому кортіло почути Уррена, послухати,
що говоритиме цей напомаджений, наче облизаний, Сан-дерс. Майор бачив
– його несподіваний сюрприз вивів з рівноваги обох довірених шефа,
“референтів” у особливих питаннях. Вентріс не любив цих платних
збирачів чужих думок і добре знав, яка їхня роль у справах фірми.
Прикриваючись званням технічних спеціалістів, вони нишпорили всюди – в
Європі, Латинській Америці, Азії, на Близькому Сході, винюхували,
випитували, копалися в газетах, журналах, у наукових вісниках, з
ножицями в руках добували ті ж самі відомості, що їх збирало відомство
Вентріса іншим шляхом. Вони і Вентріс – одного поля ягоди. Правда,
останнім часом його спіткали невдачі. Але ось ці дві стенограми,
складені зі слів Гольбаха та шарфю-рера, о, вони варті сотень Урренів
і Сандерсів! З такими матеріалами можна не думати про вчорашні
промахи.
–  Як же вони зустрілися знову через стільки років? – похмуро
запитав Сандерс, вгадуючи настрій майора.
–  Випадково. Шарфюрер тинявся по Німеччині, кілька разів
переходив із зони в зону, перебивався абияк. Згодом зіткнувся з
організацією націоналістів у Мюнхені. Ви чули, що Коленда був
унтер-офіцером дивізії “СС-Галичина”… Організація склала широкі плани,
а ось із цим, – Вентріс виразно потер пальцями, – справи у них дещо
ускладнилися. Здається, провідники-оунівці в Мюнхені, щоб набити собі
ціну, не зовсім сумлінно стали виконувати інструкції наших центрів… А
втім, це вже сфера політики, і мене вона не обходить. Отже, колеги
доручили Коленді і ще одному з колишніх бойовиків-націоналістів
поповнити касу організації. Ті двоє вирушають в НДР, роблять напад на
ювелірний магазин у Гранау, і їх накриває східнонімецька поліція. Отут
Гольбах і впізнав старого приятеля, вихопив його з рук “своїх”
підлеглих. Ризикував Гольбах, звичайно, не з Любові до шарфю-рера, а
заради паперів Крилача.
–  А як Гольбах довідався про відкриття інженера? – насторожився
Уррен.
Вентріс посміхнувся.
–  О, у вас починає прокидатися недовір’я, Уррен. Але ви
забуваєте, що Гольбах пройшов школу Гіммлера. Згадайте, що Гольбах
почув під час бесіди оберштурмбан-фюрера Людвігса з майором:
“Відкриття, в якому зацікавлена військова промисловість Німеччини…” Чи
ж могла така інтригуюча заява не збудити професіонального інтересу
розвідника? До того ж він брав участь в арешті Крилача. Гольбах
переглядав папери інженера разом з майором і, не сумнівайтесь, у нього
вистачило здорового глузду прочитати дещо і дізнатися, що йдеться про
нафту. Зметикувати тепер, що наша фірма за кожен аркуш з архіву
Крилача заплатить аркушем з чекової книжки шефа – на не у Гольбаха теж
вистачило розуму, будьте певні?
–  А шарфюрер? Знає він, чим заповнена валіза?
–  Здогадується. Можливо, не уявляє собі чітко цінності паперів,
проте, як бачите, де заховано архів Крилача, він так і не сказав.
Шарфюрер – хитра бестія. Він встиг зорієнтуватися.
– І, мабуть, не без допомоги того ж вашого Гольбаха. Вас не
здивував, Вентріс, підозрілий провал у пам’яті обох? Коленда не
називає містечка, в якому розташувався тоді госпіталь, Гольбах теж
“забув”, як воно зветься. Вони приховують від нас навіть приблизні
координати, де заховано папери.
–  Та й правильно роблять, побий мене грім! Не думайте, Уррен, що
ми маємо справу з наївними простаками, які підставляли голови під кулі
поліцейських у Східній Німеччині тільки тому, що їм не терпілося
відкрити нам свою схованку. Я знаю Гольбаха не один рік. Він розуміє,
що ми з вами не проминемо випадку обійтися і без нього, і без
шарфюрера. Визволяючи Коленду, Гольбах ставив на карту своє життя, і
цілком природно, хоче зірвати крупний банк.
–  Він обрав роль посередника між нами та шарфюрером?
–  Ні, Гольбах претендує на роль компаньйона в цій справі і
постарається не спускати шарфюрера з своїх очей. Адже Гольбах теж не
знає, де лежить чемодан.
–  Отже, вони діятимуть удвох?
–  Про це слід подумати. Можливо, доведеться навіть… той… усунути
Гольбаха з гри. Ви мене розумієте, Уррен?
–  Так. Але, крий вас боже, Вентріс, не варто поспішати. Якщо
шарфюрер тільки помітить, що з Гольбахом сталося негаразд, він відразу
зрозуміє, що і з ним самим також може статися все, що завгодно, після
того, як архів Крилача лежатиме у нас. Коленда ще чого доброго сюди не
повернеться, а там, у Росії, піде з повинною прямісінько до
комуністів, прикриваючись своєю дорогоцінною валізою.
–  Не піде. Він розуміє, що колишнього есесівця комуністи навряд
чи приймуть з розкритими обіймами, навіть коли б він спробував
відкупитися скарбами царя Соломона. Коленда боїться опинитися в Росії
не менше, ніж ви, Уррен, але… У нього немає іншого виходу. Він хоче
добре заробити, одержати за папери готівкою. От і все. Що ж до
Гольбаха, то справді, з ним треба бути обережним, поки що варто дати
йому спокій. Зараз він не заважає, а потім побачимо. Я згоден – один
необережний крок, і шарфюрера можна сполохати. Тоді – пиши пропало,
архів вислизне від нас назавжди.
Уррен раптом стрепенувся, всім корпусом повернувся до Вентріса.
–  Вислизне? А чи існує архів взагалі? Чи не морочать нам голову,
майоре? Таке вам не спадало на думку? Може, вся ця історія не більше
як плід фантазії авантюристів, щоб погрітися біля шефових грошей?
–  Це неможливо, – впевнено сказав Вентріс. – По-перше, ніхто не
дасть Коленді та Гольбаху ні цента, доки вони не покладуть папери нам
на стіл. їм це ясно, як божий день. По-друге, я зв’язався з Бонном і
навів деякі довідки. Оберштурмбанфюрер Людвігс, кавалер рицарського
Золотого хреста з мечами та діамантами, і сьогодні почуває себе
непогано. За рішенням федеральних властей йому доручено командувати
дивізією новоствореного бундесверу. Крім того, на дозвіллі
оберштурмбанфюрер захоплюється рибальством і пише мемуари. На моє
прохання, з Людвігсом говорили. Він ствердив, що справді під час війни
одержав наказ за підписом Гіммлера доставити у Берлін одного
львівського інженера, який створив якесь чудо в галузі нафтової
справи, але, на жаль, ні інженера, ні його матеріалів не захопили, бо
здійсненню операції перешкодив наступ росіян… З вас цього досить,
Уррен?
Мовчазний Сандерс блиснув золотими зубами, посміхнувся.
–  Ви даремно вергали громи і блискавки, містер Уррен. Майор,
здається, не втратив своїх старих якостей.
–  Слово честі, Вентріс, ви й справді не дуже змінилися за останні
роки, – обличчя Уррена розпливлося в добродушній посмішці. – Я дещо
погарячкував, старина, не варто згадувати. Пийте, майоре, це чудовий
ром… Не відлучайтеся завтра з свого кабінету до мого дзвінка. Шеф
побажає особисто зустрітися з вами, я певний. Не поспіть ніч,
попрацюйте. Ви ж знаєте, шеф любить, коли до нього приходять з
конкретними планами.
–  Не турбуйтесь, Уррен, я готовий. План уже є, і непоганий план,
клянусь богом, – Вентріс задоволено потер руки.
Поєдинок
1
Що ближче Гейко підходив до військового містечка, то більше
сповільнював крок, хвилювався.
“Впізнає чи не впізнає?” – вкотре запитував себе старшина. На
серці було і радісно, і ніби сумно, як буває іноді перед побаченням з
давнім хорошим другом, який хто знає, чим зустріне тепер, після довгої
розлуки. Може, зрадіє, кинеться назустріч, а може, змінився, став
чужим і байдуже відверне голову, не впізнає. Адже стільки часу вже
минуло…
Скільки?
Під ногами порипує сніг, повітря тихе, морозне й п’янке, високі
ялини вкриті іскристим інеєм.
Ранкова паморозь огорнула ліс чарівною казкою, і думки летять
швидко, одна за одною. В пам’яті виникають давно минулі дні, події,
епізоди, на які багате життя прикордонника надстрокової служби.
Скільки ж минуло часу?
Гейко пригадує весняну тривожну ніч, похмурі схили Гнилого Яру.
Бандити лізуть на кулемет, однак лягають під кулями… Потім Гейко
біжить уперед, притискаючи важкого “Дєгтярьова”. В яру стихли
постріли, тільки пороховий гар б’є в ніс, лоскоче в горлі. На землі –
трупи коней, перекинуті вози, осторонь юрмляться купкою, піднявши над
головами руки, обірвані зарослі “лісовики”. Молода вівчарка,
прив’язана коротким ремінцем до колеса, люто кидається на бійців,
хтось із прикордонників зводить пістолета… “Не треба!” Гейко відводить
руку товариша, підходить до собаки, підставляє лікоть. Вона стискає
зубами грубе сукно шинелі, і Гейко хапає за ошийник. Вівчарка гарчить,
крутиться, але відчувши міцну руку, смирнішає. А згодом уже не відстає
від Гейка ні на крок…
Невже це було стільки років тому? Як швидко лине час. От і недавно
вчетверте прийняв він, старшина Гейко, нове поповнення. Давно
відслужили на кордоні старі друзі, демобілізувалися, їх змінила молодь
післявоєнного призову. Потім і ті молоді увільнилися в запас, а Гейко
так і залишився на надстрокову, відчуваючи, що не може розстатися з
неспокійною службою, з заставою, яка стала рідним домом, з оцими
лісами, полонинами, де кожен кущ, кожна скеля, кожна стежка і камінь
стали знайомими за роки, проведені на кордоні. Пробігли дні, скінчився
час надстрокової, і знову не зміг старшина полишити заставу, скинути
свого зеленого кашкета.
У пам’яті старшини постає ще один ранок, осінній, холодний. Тоді в
лісі було помічено чужі сліди. Виявлено так, як десятки разів до
цього.
Хтось обережний, хитрий залишив на землі неглибокі відбитки ніг,
ледь помітні, невловимі для недосвідченого ока прикмети, що свідчили:
тут пройшла людина, крадькома, ховаючись, як звір.
Не вперше робив Гейко таке відкриття. Але вперше за кілька років
того ранку Гейко пішов по сліду чужака сам, бо підібраний Гейком у
Гнилому Яру Аргон, що став у руках старшини службовим шукачем, раптом
заскиглив, затоптався на місці, схилив голову, побрів убік і ліг під
деревом, винувато відвернувшись від провідника. Аргон не просто
втратив слід, ні. Гейко добре знав, як поводиться собака в таких
випадках. Це було щось інше. І не хворість. Навіть не та
безпорадність, коли вівчарка відчуває отруту, завбачливо розсипану по
сліду рукою ворога. Гейко пильно подивився на Аргона і зрозумів:
вірний друг відслужив службу. Як і два роки тому, лапи його були
пружно-сталевими, як і раніше, ударом своїх грудей він міг збити з ніг
людину, але нюх свій вівчарка втратила назавжди. Вже ніхто і нічим не
міг зарадити Аргонові. До нього непомітно підкралася старість…
Спереду на узліссі вже виднів високий паркан військового містечка.
Гейко поправив шапку, обсмикнув шинель і, насупивши брови, наче хтось
міг прочитати його думки, попрямував до смугастого шлагбаума. Молодий
солдат з розчервонілими на морозі щоками підкреслено уважно перевірив
перепустку, відкозиряв старшині.
По той бік паркана було своє, невидиме зовні, життя. Солдати
поралися біля вантажних машин, до цистерн під’їжджали і від’їжджали
важкі бензовози, віддалік на плацу марширувало відділення.
За ворітьми під парканом походжали сторожові собаки. Вони бряжчали
ланцюгами, грізно гарчали, поглядаючи на незнайомця.
Гейко кинув уздовж паркана швидкий погляд і завмер. Велика
широкогруда вівчарка дивилася на нього маленькими, налитими люттю
очима.
“Аргон! Невже не пізнає?” Ніби стверджуючи побоювання старшини,
посаджений на ланцюг старий шукач ліниво звівся на лапи, вишкірив
зуби, немов застерігав: “Не підходь!” Так він стояв кілька секунд,
потім захвилювався, вдарив хвостом об сніг, в очах його промайнуло
щось тепле, радісне. Вівчарка раптом рвонулася вперед, кинулася
старшині на груди, тихо заскавчала, залащилась.
–  Скучив, упізнав? Молодець, Аргон, молодець… – Гейко гладив його
коротку руду шерсть, трусив за лапи, ухиляючись від шорсткого гарячого
язика, тер перехоплену ремінним кільцем міцну шию Аргона.
До них підійшли солдати.
Низенький єфрейтор у хвацько зсунутій набакир шапці, обережно
обходячи Аргона, промовив:
–  Ач як крутить хвостом. Звір звіром, нікого до себе не
підпускає, а тут, дивись… Чим ви його задобрили, тораришу старшина?
Гейко неприязно подивився на єфрейтора.
–  Задобрив, кажеш? Ми з ним, щоб ти знав, сотні кілометрів
пробігли поряд, він мені життя рятував не раз. Бачиш у нього цей шрам
на голові? Підходь, не бійся. Аргон, тихо!
Єфрейтор ступив крок уперед, не наважуючись наблизитись до собаки,
витяг шию. Солдати засміялися.
–  Корольов, ану погладь, погладь цуцика!..
–  Простягни йому палець.
Гейко показав на товстий рубець на грудях вівчарки.
–  Це його один тип у сорок восьмому ножем полоснув… А ось на боці
і біля вуха – сліди від куль. Впритул стріляли. Бандитські кулі мені
призначалися…
З облич солдат зникли посмішки. Молоді хлопці в пропахлих машинним
маслом бушлатах дивилися на вівчарку та її колишнього господаря з
неприхованою цікавістю, чекали, що ж розповідатиме далі прикордонник.
А Гейко мовчки струшував з шинелі сніг, не звертав уваги на солдатів.
–  Як же вівчарка опинилася тут? – запитав єфрейтор.
–  Відслужила своє, – серйозно сказав старшина.
–  А ви, товаришу старшина, тепер іншого собаку-шукача маєте чи
як? – єфрейторові, видно, хотілося продовжити розмову.
Гейко ствердно кивнув головою, ласкаво поплескав Аргона по шиї,
дав йому грудочку цукру і попрямував до казарм.
За деревами стояли танки. Присадкуваті, теж ккриті інеєм, і тому
непомітні здаля, грізні машини виструнчилися вряд, сторожко
націлившись стволами.
–  Кінчай перекур! – голосно пролунало в морозному повітрі, і в ту
ж мить біля машин заснували люди в ребристих шоломах.
Солдати, які щойно розмовляли з Гей-ком, обганяючи його,
наввипередки побігли на плац. Знову загуркотіли мотори.
Відшукавши свого давнього знайомого сержанта-радиста, що другий
рік служив тут, у військовому містечку танкістів, поговоривши з ним
хвилин десять про те про се, Гейко розпрощався і вийшов за ворота.
Він був задоволений. Давно збирався подивитись, як живеться
Аргонові на новому місці, та все щось перешкоджало.
Власне, навряд чи вдалося б і цього дня навідатись до Аргона, якби
не ялинкові прикраси для підшефних. Застава давно дружить із
школою-семирічкою сусіднього села Горошків. Почалася ця дружба ще з
того часу, коли старшина прикордонник Іван Павлович Кузьмін скинув
сіру шинель та зелений кашкет і став у горошківській школі директором,
взявши з друзів слово, що вони не забудуть старого солдата у
відставці”, допоможуть йому у цивільних справах.
І прикордонники допомогли. Полагодили напіврозвалене, запущене за
роки фашистської окупації приміщення школи, виклали печі, засклили
вікна, своїми руками виготовили зо два десятки столів, що на перших
порах замінили дітям парти, дістали дещо для фізкабінету, завезли і
напиляли на зиму дров…
Коли настав перший післявоєнний Новий рік, на заставу завітала
піонерська делегація. Школярі запрошували шефів до себе на ялинку.
Бійці прийшли і принесли пишне зелене деревце з маленькими
шишками, встановили його в просторому класі і разом з малюками
прикрашали ялинку вирізаними з картону та кольорового паперу зайцями,
лисичками, зірочками, прапорцями.
Давно вже немає тих бійців на заставі. Давно вже стоять у класних
кімнатах не грубо обтесані столи, а справжні фарбовані парти,
справжні, а не саморобні прилади вже заповнили полиці фізкабінету. Але
приносити в школу під Новий рік свіжозрубану ялинку і прикраси до неї
стало у прикордонників традицією. Щоразу, за день-два до новорічного
вечора, приходять до школи молоді хлопці в шинелях з зеленими
погонами, приносять малюкам подарунки.
Іграшки доводиться доставляти з районного центру. За ними
відряджають когось із застави, і посланець привозить кілька ящиків з
сліпучо-привабливим, сяючим всіма кольорами райдуги скарбом, від якого
захоплено блищать дитячі оченята. І гучно лунає навколо ялинки тупіт
дитячих ніг, дзвенять веселі голоси під акомпанемент баяна, що
виспівує у руках молодшого сержанта Ісаєнка. Років два тому під
ялинкою сидів рядовий Ігор Чуханов, тепер він грає десь дома на Уралі,
а тут його замінив чорнявий Ісаєнко…
Цього разу по ялинкові прикраси в Осту-дів начальник застави
послав Гейка.
Від Горошок до райцентру курсує рейсовий автобус. Але далеко
заїхати на ньому старшині не довелося. Майже весь минулий тиждень без
упину сипав густий сніг, дорогу замело, і автобус забуксував відразу
за селом. Гейко махнув рукою і пішов навпростець лісом. Він
розраховував скоротити шлях, а коли вже так трапилося, то завернути і
до Аргона.
Вузенькою стежкою, що вилася між деревами, недавно хтось проїхав
саньми. Гейко намагався ступати по сліду, залишеному широкими
полозками. Так іти було трохи легше, чоботи менше вгрузали у сніг.
Старшина скинув рукавиці, зсунув на потилицю шапку з п’ятикутною
зіркою і прискорив крок. Йому хотілося добратися до районного центру
раніше, ніж магазини закриваються на обідню перерву, а залишалося ще
кілометрів десять.
2
З кущів вибігла лисиця і стала мов укопана, не помічаючи Славка.
Хлопчик махнув палицею, закричав:
–  Е-ге-гей! Я ж тобі! Е-ге-гей!..
Лисиця зневажливо повела гостроносою мордочкою і, ніби
здогадуючись, що, крім свого дзвінкого голосу, нічим іншим не може
загрожувати їй маленький лижник, повільно пішла в кучугури, тягнучи за
собою довгий пухнастий хвіст.
Спереду, скільки сягав зір, височіли хвилясті горби, їх білі схили
спалахували на сонці міріадами іскор, сліпили очі. Збоку тяглася аж до
обрію лісова смуга і танула вдалині, зливаючись з голубими обрисами
високих Карпат.
Далеко внизу між деревами видно було верхівки нафтових вишок.
Курився димок над дахом невеликої будівлі.
Десь біля вишок у цю хвилину походжає і Славків батько. Останнім
часом він навідується додому тільки в неділю, а потім знову
повертається до своєї бригади на цілий тиждень. Славко знає: у батька
багато роботи, бо на дільницю, де він працює, в оте маленьке селище
нафтовиків, що загубилось серед лісу та гір, з міста приїхали
інженери, привезли з собою якісь дивні металеві труби, і всі нафтовики
пораються з ними ось уже третій місяць, не відходять від вишок ні
вдень ні вночі.
Цікаво, що ж воно задумали оті інженери? Запитував батька – не
каже, тільки посміхається: “Все знатимеш – рано постарієш”.
Ну, та тепер Славко дізнається. Почалися зимові канікули, уроків
готувати не треба, і мати відпустила його з умовою, що завтра на
новорічний вечір він повернеться додому разом з батьком.
Славко став на лижви. Не проминуло й двох годин, а він уже біля
промислу. Ото батько здивується!
Проте так тільки здається, що нафтові вишки поряд, рукою подати.
До них ще йти та йти. Он вони, аж ген у долині, оточені лісом…
Славко відштовхнувся щосили, нахилився вперед і помчав з гори.
Морозне повітря перехопило подих, замиготіли кущі… Йому не вперше.
Ніхто з шостого “Б” не наважувався пірнути на лижвах по крутизні
Гнилого Яру чи з стрімкої кручі, що біля річки, а він з’їжджає, і хоч
би що!
Але тут треба бути обережним. Он унизу починається ліс. Між
деревами та в чагарникові не розженешся. Присівши навпочіпки, хлопець
різко загальмував палицями. У лісі стояла тиша. То там, то тут
потріскувало на морозі гілля. Іней падав на віти, і сніг, м’який, як
пух, сипався з дерева, огортав його сріблястою туманною хмаркою.
Високо на ялині майнув руденький клубочок. Під ноги Славкові упала
шишка. Білка! Хлопець зупинився, закинув голову. Кумедне звірятко
швидко перебирало лапками, чистило своє золотаве хутро.
Постріл тріснув зненацька, і десь зовсім близько. Білка
блискавично шмигнула в гілля. Славко здригнувся. В ту ж мить щось
застукотіло часто, раз по раз, і знову настала тиша.
Славко напружено прислухався. Йому стало моторошно. В різких сухих
пострілах було щось грізне, застережливе, вони зовсім не скидалися на
знайомий гуркіт мисливського дробовика.
Хлопчикові захотілося швидше опинитися у нафтовиків, побачити
людей, батька, почути живу мову. Він пересік вузеньку галявинку і
побіг уздовж густих заростей дикої ожини. Тут Славко і помітив сліди.
Глибокі відбитки на снігу вели в хащу, вони були свіжі, щойно
прокладені. Але не це змусило Славка зупинитись і завмерти. Поряд із
слідами рожевіли плями, наче на снігу роздавили перестиглу малину.
Хлопець на секунду завагався і завернув в ожинник. Обережно
розсунув кущі і відсахнувся. За кущем біля поваленої вітром сосни
лежала людина в шинелі. Осторонь виднілась на снігу сіра
іпапка-вушанка. Чорнявий солдат, незручно повернувши голову в сторону
хлопчика, прихилився спиною до трухлявого стовбура, стискав лівою
рукою автомат.
На Славка дивилася пара очей. Поранений над силу посміхнувся,
хрипло сказав:
–  Не бійся, хлопчику. Підійди ближче…
На його шинелі Славко розгледів зелені погони. Відкинувши лижви,
став на коліна в сніг, обережно доторкнувся до пораненого. Зуби у
Славка цокотіли.
–  Дядю, що з вами? У вас стріляли?.. Я чув… дядю, я зараз,
побіжу… покличу… На плечі у вас кров!
–  Зачекай… кликати, – прикордонник облизав пересохлі губи. – А
кров – то нічого, не бійся, ти ж мужчина… Тебе як звати?
–  Славко… Горішній…
–  Ну от, Славко, допомагай мені… Та ні, не підіймай, я важкий. Я
сам… Ось так, на живіт повернуся. За спиною сумка. Розстебни… Я
пробував, та пальці не слухаються, а лівою не достану. Розстебнув?
Тягни оту металеву штуковину… А тепер дістань патрони, картонні…
Знаєш, що це таке?
–  Ракетниця.
–  Точно! Молодець… Ану натискай ось тут, збоку, переломи ствол.
Тепер патрон вкладай… Ні, не цей. Давай другий, що з зеленим обідком…
Так, правильно… Закривай. О, бачиш, усе гаразд…
Важка ракетниця холодила Славкові руки. Він запитливо глянув
солдатові у вічі, і той знову підбадьорююче посміхнувся;
–  Ну, чого ж ти? Відтягни курок – ї вгору… Стріляй, Славко,
пали!..
Хлопчик випростав над головою руку, зажмурився, натиснув на спуск.
Ракетниця боляче штовхнула в долоню. Звуку пострілу він майже не
почув. Коли розплющив очі – побачив: високо в небо шугнула яскрава
зелена зоря, затрималась, наче повисла над головою, і розсипалася
білими димовими краплями.
Голова прикордонника безсило впала в сніг. Славко безпорадно
оглянувся. Ковтаючи сльози, схопив сіру шапку-вушанку, обережно
одягнув її на голову пораненому. Згадав, що в солдата в сумці лежить
пакет з бинтом і ватою. Як же він не подумав раніше? Треба
перев’язати… У пораненого ж кровоточить плече.
Позаду затріщали кущі. Славко злякано обернувся.
Перед ним стояв високий, розшарілий від бігу
старшина-прикордонник. Він був без зброї, в руці тримав рукавиці.
Славко не встиг опам’ятатись – старшина вправно розстебнув на
пораненому шинель, приклав вухо до його грудей. Прикордонник тихо
застогнав, розкрив очі.
–  Гейко… ти?
–  Я, я, не підводься, лежи. Хлопчику, потримай, – Гейко передав
Славкові індивідуальний пакет. – Зараз я зроблю перев’язку. Рана в
плече, навиліт, кістка ціла… Скільки їх було, Ісаєнко?
–  Один… З-за дерева пальнув… Не барися, старшина, я потерплю…
Біжи слідом, треба догнати. Він далеко не зайшов, минуло, може,
півгодини… Мене залиш. Славко допоможе. Скоро наші примчать, Славко
ракетою дав сигнал… Візьми мій автомат.
Гейко завагався. Як же залишити пораненого Ісаєнка? Але ж той, що
стріляв… Дозволити йому безкарно зникнути, заглибитись на нашу
територію. Ні, так не годиться! Що ж робити?
–  Він у кожусі і в шапМ. Чуєш, Гейко. Кожух білий… дублений…
Пішов у бік залізниці, – морщачись від болю, Ісаєнко підвівся. – А
мені вже краще… До весілля заживе. Не гай часу, старшина!
Гейко кивнув головою, поклав Славкові на плече руку.
–  Хлопчику, через півгодини приспіють бійці з застави. Розумієш?
Там у нафтовиків, у селищі, теж ракету побачили, і вони прийдуть… Ти
побудеш з Ісаєнком, правда? Візьми ось сірники, розпали вогнище.
–  Дядю, не хвилюйтеся, все буде як слід, – Славко схопився на
ноги. – А ви візьміть мої лижви, вони нові, добре пливуть…
–  Ех, друже, малуваті вони для мене, – мимоволі посміхнувся
Гейко. – Ну, Ісаєнко, тримайся, потерпи.
–  Поспішай, старшина, та будь обережний. Вовк пішов стріляний, –
сказав Ісаєнко.
Гейко оглянувся, махнув автоматом і зник у чагарниках.
3
Ісаєнко не помилився. Порушник кордону, видно, був справді
досвідчений. По слідах на снігу Гейко бачив, як він петляв між кущами,
потім попрямував до горбів, різко завернув убік, до лісу, і повернувся
назад, хитро, наче лисиця, намагаючись заплутати слід, збити з
пантелику.
Старшина біг розмірено, як на тренуванні. Сили треба було берегти,
бо хто знав, скільки триватиме переслідування. Ноги провалювалися в
сніг по коліна. Ватяні штани змокріли, чоботи стали наче дерев’яні.
Пройдені навпростець, по бездоріжжю, кілометри давалися взнаки.
Ноги робилися важкі, ніби налиті свинцем. Сильно калатало серце.
Морозне повітря, раніше таке п’янке, свіже, тепер, здавалося,
шматувало легені. Шинель сковувала рух, била заледенілими полами по
колінах.
Хвилин через тридцять далеко попереду, на еліпучо-білому схилі,
майнула на мить і знову зникла темна цятка. У Гейка сльозилися очі,
він потер їх рукавом і, напружуючи зір, кілька хвилин не відводив
погляду з віддаленого схилу горба, що відокремлювався яскравою плямою
на тлі голубих гір. Темна крапка з’явилася ще раз і зникла. Та це
додало старшині сил.
“Брешеш, ти теж стомився… Брешеш, не втечеш!” – подумав Гейко,
поглянув на годинник і захвилювався. Було пів на дванадцяту. Незабаром
пасажирський поїзд Чоп – Москва підійде до невеликої станції,
зупиниться на дві хвилини і рушить далі, в глиб країни. Двох хвилин
утікачеві досить, щоб скочити у вагон, загубитись серед десятків
людей, зникнути.
Старшина спинився. Швидко скинув шинель, шпурнув її на пеньок.
Тіло стало легким, невагомим. Мороз в ту ж мить заповз під
гімнастерку, вколов холодом змокрілу спину, гарячі груди. Зате
відстань між старшиною і втікачем помітно скорочувалася. Гейко вже
бачив того, за ким гнався.
Теж високий, у легкому кожушку втікач кілька разів появлявся між
рідкими деревами і біг далі, оглядаючись.
Взята у пораненого Ісаєнка сумка з гранатами та запасним диском
боляче штовхала під бік, висіла на плечі тягарем, що важчав з кожним
кроком.
Старшина скинув сумку у сніг.
Білий кожушок уже майорів зовсім близько.
–  Стій!..
Гейків вигук покотився над кучугурами луною. Білий кожушок наддав
ходу, спіткнувся, з голови злетіла руда шапка. Він не встиг підхопити
її й біг, пригинаючи лискучу голову.
–  Так ти, значить, лисий… Он ти який!.. – зловтішно прошепотів
старшина, не спускаючи з ворога очей.
Коли між ними залишилося метрів сто, лисий на бігу крутнувся,
викинув уперед правицю. Близько біля старшини кулі вирвали із снігу
кілька сухих іскристих фонтанчиків.
Гейко заліг. Лисий теж впав і поповз, швидко підтягаючись на
руках, звиваючись тілом, як ящірка. Чергою з автомата старшина вдавив
його в сніг, змусив не ворушитися.
–  Слухай, солдате, – глухо, не підводячи голови, гукнув
лазутчик. – Кладу десять тисяч ось сюди, під камінь… А ти відстань.
Чуєш? Одчепись!
Гейко не відповів.
Лисий махнув рукою – блискавично, різко. Вибух гранати струсонув
повітря. На прикордонника посипались шматки мерзлої землі, перемішаної
з снігом.
Коли старшина підвів голову, ворог перебігав до кущів. Новою
чергою Гейко притиснув лисого, примусив його знову лягти в сніг, а сам
схопився, кинувся вперед, на кілька кроків скоротив відстань.
Тепер їх розділяв лише сніговий замет, По один бік його, зціпивши
зуби, у легенькій гімнастерці лежав старшина надстрокової служби
Валентин Гейко. По другий бік причаївся приблудний вовк. Він уже
зрозумів, що цей напівроздягнений прикордонник загнав його на слизьке,
але вовк ще не втрачав надії врятувати свою шкуру.
Кілька разів він вдавав, ніби хоче підвестися, і щоразу покірно
лягав, чуючи над головою тонкий загрозливий посвист куль. У себе дома,
в лісах під Тюменню, Валентин Гейко міг без промаху вцілити білці в
око. Тепер він ледве стримувався, щоб не піймати в розріз прицільної
рамки круглу безволосу голову і не натиснути на спусковий гачок. Тоді
все минуло б швидко – і ниючий біль в ногах, і лютий холод, що сковує
груди, морозить у жилах кров… Та мертві вже не говорять, а до такого,
як оцей у кожушку, запитань ще буде чимало.
І все ж старшина припустився помилки. Розгадав маневр ворога
тільки тоді, коли лисий поворухнувся знову, а автомат лише сухо
клацнув затвором.
Патронів більше не було. Гейкова рука смикнулася до пояса, та він
згадав, що запасний диск лишився позаду в снігу. Старшина відчув, як
на холодному чолі виступає гарячий піт. Він чітко уявив собі: поруч за
кучугурою єхидно, вдоволено всміхається лисий… “Так от ти який… Ти й
справді вовк!..” – подумав Гейко і відклав набік тепер уже непотрібний
автомат. Подмухав на закляклі пальці, намацав у кишені гранату.
А лисий, певно, почав здогадуватися, що досяг мети. Спробував
повзти – прикордонник не стріляв. Обережно підвів голову – черга не
гримнула. Солдат не подавав жодних ознак життя.
Тримаючи пістолета напоготові, лазутчик повільно, спираючись лівою
рукою в сніг, став на коліна. В ту ж мить щось невелике, темне
вилетіло з-за кучугури, вдарилося об твердий сніговий наст, покотилося
лисому під ноги. Горло йому перехопили спазми, тваринний жах обхопив
мозок: “Граната!” Він ткнувся обличчям у колючий сніг, обхопив голову
руками, зіщулився, чекаючи вогненного спалаху, грому…
І тут щось важке впало на нього згори; сильні пальці здавили руки,
викрутили за спину, видерли парабелум.
Лисий задихнувся, захрипів, напружив тіло для стрибка. Різкий біль
у суглобах змусив його завмерти.
Гейко зв’язав лазутчикові руки тонким ременем, перевернув обличчям
догори. Вгрузаючи у сніг ногами, ступив крок назад, підняв гранату,
обтер рукавом налиплий на ребристий метал сніг.
Лисий стежив за кожним рухом старшини очманіло, як божевільний. І
Гейко не витримав. Тремтячи від холоду, спокійно сказав:
–  Коли з гранати виймають запал, вона ніколи, йолопе, не вибухає…
Таємниця “чорного золота”
1
Зелений всюдихід викинув з-під коліс бризки іскристого снігу і,
хитнувшись уперед, спинився біля свердловини. З машини вискочив
молодий кремезний чоловік у шкіряному пальті і пухнастій шапці.
Розминаючи затерплі ноги, він підійшов до робітника-опе-ратора, який
порався біля металевих труб з гайковим ключем у руках.
–  Скажіть, будь ласка, де можна бачити інженера Бранюка?
Оператор витер рукавом спітніле чоло, вправно впіймав губами
сигарету з нагрудної кишені спецівки, одягненої на ватянку, показав
ключем на низенький дощатий будиночок, що виднівся віддалік серед
зеленого молодого сосняка.
–  Он туди проїжджайте. Іван Сергійович щойно пішов до себе… А ви
часом не з області, не товариш Бутенко? – розглядаючи приїжджого,
поцікавився оператор.
–  Ні, я не Бутенко, – посміхнувся юнак. – Дякую.
Махнувши шоферові, щоб їхав слідом, він широким кроком попрямував
до будинку, з неприхованою цікавістю оглядаючись навколо.
У небо здіймалися нафтові вишки. Безшумно хиталися, наче
вклоняючись, електропомпи. Морозяне повітря було трохи насичене
різкуватим ароматом, відчувалася близькість нафти. Вишок було менше
десятка, весь невеликий нафтовий промисел ховався в глибокій долині,
оточеній звідусіль густим лісом.
Стояла тиша. Тільки далеко попереду, біля однієї з вишок, що
тулилася під самим гірським схилом, чувся металевий брязкіт; там,
пересилюючи сонячне світло, спалахували блакитним сяйвом вогні
електрозварки; кілька людських постатей здаля здавались маленькими,
наче мурашки, поряд з багатометровим тілом вишки, що націлилася в
безхмарне, прозоре небо.
Приїжджий зійшов на ґанок, змахнув шапкою з чобіт сніг, взявся за
ручку дверей.
У кімнаті було тепло, чисто і затишно. Червона металева грубка
палахкотіла вогнем, соснові дрова потріскували, сичали смолою, тонко
виспівував великий алюмінієвий чайник.
Худорлявий юнак у кожушку наопашки сидів за дубовим, грубо збитим
столом. Темно-синій світер щільно облягав його статуру. Нахиливши
русяву скуйовджену голову, юнак тримав біля вуха телефонну трубку, а
другою рукою швидко крутив ложечку в склянці з чаєм.
–  Починайте підйом ліфта. Так, так… Обсадна колона і труби на цей
раз витримали, я впевнений… Чудово! Я скоро прийду.
Трубка з брязкотом лягла на важіль. Юнак повернув голову на скрип
дверей, його молоде з правильними, трохи суворими рисами обличчя
застигло від здивування. Енергійним рухом плечей він струснув з себе
кожушок, випростався на весь свій високий зріст і кинувся назустріч
приїжджому.
–  Юрій, друже! Яким вітром, звідки? Невже ж це ти, розбишако,
мандрівна твоя душа… Ти?!
–  Ага, нарешті! А то стою, чекаю, а він бубонить у телефон, і
ніякої тобі уваги до гостя. Ну, брат, покажись, дай глянути на світило
науки. Та обережніше, ребра потрощиш, карпатський ведмедю, – сміявся
чоловік у шкірянці, обіймаючи юнака. – Та тобі не нафту добувати, тобі
штангу підкидати треба! А я грішним ділом гадав: інженер Бранюк у
паперах запорпався, канцеляристом став, а він… Ну, кажи, скільки ми з
тобою не бачилися? П’ять?
–  П’ять, Юрію. П’ять років, а здається, ніби вчора… Та що ж ти
стоїш? Скидай шкірянку, сідай. Чай питимеш? Де ж ти взявся в наших
краях? І так зненацька! Хоча б попередив.
–  От тобі й маєш! А коли зненацька, то хіба що, ти не радий?
–  Ех, Юрію… І як у тебе язик повертається! Ну ж бо, розповідай…
Хоча ні, одну хвилину. Зараз я зв’яжуся з містом. Розумієш, повинен
сьогодні один ваш брат, теж журналіст, до мене завітати. Дзвонили з
інституту, просили познайомити газетяра з роботами на промислі. То я
оце уточню, коли він прибуде. Якщо затримується, ми з тобою, друже,
підемо до мене й поговоримо про все…
Інженер простяг руку до телефону. Хитро примружившись, Юрій
перехопив його рух.
–  Зачекай. Щоб не гаяти часу, покінчимо спочатку з першою справою
без уточнень. Отже, шановний кандидате технічних наук, дозвольте взяти
у вас інтерв’ю з таких питань… А втім, вибачте, забув
відрекомендуватися: Юрій Калашник, кореспондент республіканського
журналу, до ваших послуг.
–  Так це ти… Про твій приїзд мене й попереджали, – Бранюк,
вражений, дивився на приятеля, а той, посміхаючись, спокійно
підтвердив.
–  Абсолютно точно. Це я. Правда, прізвища свого я просив тобі не
називати. Хотілося з’явитись несподівано, подивитися, чи не зазнався
інженер Бранюк.
–  Ну от, вигадав… І давно ти повернувся з мандрів?
–  Два тижні, як живу в Києві. Трохи поїздив по Сибіру, заглянув
на Сахалін, поплавав з китобоями на “Славі”… Тепер, як бачиш, майже
вдома.
– І надовго?
Юрій знизав плечима. їхні погляди зустрілися, і вони знову не
могли втриматися від усмішок – двоє давніх друзів, щирих приятелів,
стежки яких нарешті зійшлися тут, на Прикарпатті, на маленькому
нафтовому промислі.
Скільки не придивлявся Бранюк, ніяк не міг збагнути, чи змінився
за цей час Юрій Калашник. Погляд такий самий, як і раніше,
насмішкуватий, веселий, такі ж неслухняні вихри на голові, той же
кирпатий ніс, ті ж темні густі брови… Хіба що дві глибокі складки
з’явилися на чолі та кілька сріблястих ниток на скронях. А в усьому
іншому – не змінився, такий же, як був у роки їхньої недавньої
комсомольської юності.
І чим пильніше придивлявся Бранюк до друга, тим більше здавалося
йому, що вони начебто тиждень тому потисли один одному руки,
прощаючись на львівському вокзалі.
Іван Бранюк закінчив тоді політехнічний інститут і виїжджав на
роботу, одержавши призначення в далеке місто Баку. Юрій з сумом
розставався з цим розумним, трохи задумливим хлопцем, який став йому
щирим, задушевним другом.
Вони познайомились давно, ще 1949 року, в дещо курйозних для Юрія
обставинах. Якось в оперному театрі відбувалася міська студентська
науково-технічна конференція. Серед доповідей майбутніх медиків,
філологів, поліграфістів, агрономів доповідь Івана Бранюка, тоді
студента третього курсу нафтового факультету, спочатку не справила
особливого враження на молодого працівника обласної комсомольської
газети. Примостившись у ложі, він старанно занотовував у свій блокнот
те, що, на його думку, було найбільш варте уваги. Тихий голос
студента-нафтовика, який до того ж пересипав свою мову виразами
“призабійна зона”, “дифузійне горіння”, “нафтове середовище”, що
здавалися молодому журналістові зовсім не захоплюючими, викликав у
нього легку досаду. “Ну й сухар”, – подумав він і глянув на
доповідача. І тут Юрія вразила одна деталь. Студент стояв за трибуною,
перед ним лежали папери, але жодного разу він не подивився на них.
Легко, без напруження він оперував безліччю цифр, складними формулами,
говорив упевнено й переконливо, з якимось внутрішнім запалом. Видно
було, що його доповідь – це результат кропіткої праці, він живе нею,
вона заполонила його всього.
Молодий газетяр був людиною допитливою, вмів відчути важливе. Він
дивився на студента вже іншими очима. Вдумуючись у те, що говорив
Бранюк, Юрій Калашник починав розуміти, що доповідь студента важить
значно більше, ніж звичайний студентський реферат.
І не помилився. Голова наукового жюрі, професор з світовим ім’ям,
довго тис руку розгубленому Бранюкові. Потім він підвів Бранюка до
рампи і сказав у принишклий зал:
–  Молоді друзі, я радий за вашого товариша. Так, радий! Проблема
видобутку залишкової нафти давно хвилює наукові уми людства. Те, що ми
почули сьогодні з уст цього молодого чоловіка, заслуговує на високу
оцінку. Своїми дослідами він зробив сміливий крок уперед, а його
теоретичні висновки просто захоплюючі… Дякую, колего! – професор ще
раз потис руку хлопцеві.
Наукову роботу Бранюка було відзначено першою премією.
Через день в обласній комсомольській газеті з’явилася
кореспонденція про підсумки науково-технічної студентської
конференції. Значне місце в ній було присвячено Іванові Бранюкові та
його праці. Під кореспонденцією стояв підпис: “Ю. Калашник”.
Увечері до редакції прийшов високий худорлявий юнак і запитав, чи
можна бачити автора кореспонденції. Його підвели до Юрія. Той впізнав
Бранюка.
–  Я прочитав статтю. Гм… Так же не можна, слово честі, – з
докором сказав студент.
–  Чим ви невдоволені? – стривожився Юрій.
–  Усім, – різкий голос Бранюка був зовсім не таким, як там, у
театрі. – І тим, що ви зробили мене майже академіком, і тим, що в
статті занадто багато сенсаційності. Мені соромно дивитися у вічі
своїм однокурсникам.
–  Це ти, друже, даремно, – трохи почервонівши, сказав Юрій. –
Давай внесемо ясність.
–  Та що там ясність! – наступав Бранюк. – Сьогодні я переглянув
також інші матеріали на науково-технічні теми, які друкувалися у вашій
газеті. В них є неточності, ваші товариші часом плавають на поверхні.
Так не годиться. Наукова інформація не терпить верхоглядства.
–  Зажди, зажди, – Юрій розгорнув підшивку газети. – Покінчимо
спочатку з моєю кореспонденцією… Скромність – риса хороша, але даремно
ти на мене накинувся. Перш ніж здавати кореспонденцію до набору, я
прочитав її професорові, голові жюрі. Не думаю, що він погодився б з
текстом, якби я справді приписав тобі неіснуючі заслуги.
Бранюк мовчав.
–  А що ми подаємо деякі матеріали неглибоко, припускаємося
неточностей – це правильно. Тут я з тобою згоден. І знаєш, що я тобі
скажу, – Юрій довірливо схилився до студента. – Було б чудово, коли б
ти допоміг нам… Справді, чому б тобі не стати нашим консультантом з
деяких науково-технічних питань? Газетярі ми молоді, людей з технічною
освітою в редакції немає… А ти раз чи два на тиждень завітаєш сюди,
познайомишся з матеріалами, які готуються до набору відділом
робітничої молоді, що треба – підкажеш, порадиш. Ну, як? Оце було б
по-діловому, слово честі!
–  Часу у мене обмаль, і взагалі я…
Та Юрій вже не слухав його. Підхопивши Бранюка під руку, не давши
йому опам’ятатися, він швидко повів розгубленого студента до
редакторського кабінету.
–  Не здумай відмовлятися! З редактором поговоримо – та й годі.
Будеш консультувати, будеш… А хлопці у нас, знаєш, які? Тобі й самому
сподобається в редакції, от побачиш, – гримів у коридорі Калашників
голос.
Відтоді вони заприятелювали. Юрій Ка-лашник не помилився. Будинок
на одній з стародавніх вулиць міста, де була редакція, скоро став для
Івана Бранюка місцем, куди він залюбки поспішав вечорами після лекцій
і втомливої роботи в інститутських лабораторіях. Серед говірких,
метушливих журналістів, що не любили за словом лізти до кишені, в
редакційних кімнатах, завжди переповнених молодими відвідувачами, Іван
відпочивав після напруженого дня. Йому приносили і клали на стіл
вузенькі гранки, що пахли друкарською фарбою. Він уважно вчитувався у
лаконічні, по-газетному скупі фрази репортажів про нові машини, що
сходили з конвейєрів львівських заводів, знайомився з
кореспонденціями, де розповідалося про роботу молодих науковців,
спеціалістів, сидів над статтями, в яких порушувалися різноманітні
питання з життя комсомольців численних підприємств міста, і часом,
“вивудивши” з гранок неточність чи помилкове твердження, докоряв
зніяковілому працівникові редакції за поспішність, радив, з якою
літературою слід познайомитись, у який довідник заглянути… Поступово
Іван став у редакції своєю людиною.
Так проминуло два з половиною роки.
Жаль було Юрію розставатися з Іваном. Та що вдієш! Кожен з них
обрав своє місце в житті і пішов своїм шляхом.
Бранюк працював на великому нафтовому промислі в Азербайджані. А
незабаром виїхав зі Львова і Юрій. Заочно кінчив факультет
журналістики в університеті, і йому запропонували роботу в редакції
одного з київських журналів. Йому не сиділося на місці. Іноді Іван
натрапляв на сторінках журналу на його нариси, і щоразу вони були
написані з різних міст і сіл країни. Об’їздив Юрій Калашник половину
Союзу – побував у Середній Азії, в Заполяр’ї, на Далекому Сході. Вони
довго листувалися. Іван встиг поділитися з Юрієм своїми новинами,
написав, що захистив кандидатську дисертацію, що переводять його з
Баку в рідні краї, на Прикарпаття, де в науково-дослідному інституті
геології та нафти він продовжуватиме давно розпочату роботу, про яку
Юрій згадував колись у статті, надрукованій у молодіжній газеті.
Потім Бранюк писав ще кілька разів, та все тяжче було Івановим
листам летіти наздогінці за непосидючим журналістом. Усе частіше листи
поверталися назад з поміткою на конверті: “Адресат вибув”.
Останній раз Іван Бранюк одержав від Юрія листівку рік тому. Була
вона незвично барвиста, з чудернацьким штемпелем, дивною маркою і
надійшла з далеких країв. Юрій пішов у рейс на недавно спущеному з
стапелів флагманові китобійної флотилії, і коли Іван роздивлявся на
листівці малюнок незнайомого краєвиду, океанські хвилі гойдали його
друга десь по той бік екватора.
І ось, через стільки років, така несподівана зустріч! Не звик Іван
виявляти свої почуття. Та в душі він був зворушений приїздом Юрія.
2
Бранюк мешкав у гуртожитку нафтовиків, мав окрему кімнату, що була
одночасно і робочим кабінетом, і спальнею. Ліжко, накрите ковдрою з
верблюжої шерсті, тумбочка, два стільці, у кутку – важкий металевий
сейф, на стіні – патронташ і мисливська рушниця-безкурківка з
примхливим мереживом насічки на темному прикладі.
–  Розташовуйся і почувай себе як дома, – Бранюк енергійно потер
розчервонілі від морозу вуха. – Живемо ми по-похідному, місто звідси
далеко, кругом – ліс, гори, проте не нарікаємо. Головне, працювати
ніхто не заважає.
–  Людей тут зайвих не видно, це я помітив, – Юрій зняв зі стіни
рушницю, зважив на руці, обережно почепив на місце, за-милувавшись
тонкою інкрустацією, сплетеною умілим майстром. – Твоя двостволка?
–  З Азербайджану привіз, подарунок… Людей дійсно тут небагато:
п’ять операторів, геолог, технік, шофер, куховарка, ще один інженер і
я. Оце і всі робінзони. Спрацювалися ми як слід, майже рік разом,
розуміємо один одного з півслова.
–  Цікаво. А я, сказати правду, трохи іншим уявляв собі цей
промисел, – сказав Юрій, задумливо дивлячись у вікно.
–  Отже, про нашу роботу тобі відомо? – насторожився Бранюк.
–  Чув лише краєм вуха, Іване. Натякнули дещо в Києві, і тільки. А
я нетерплячий, ти ж знаєш. До того ж роботою керує давній друг… От і
вирішив ризикнути, першим серед журналістів розпочати розвідку
“володінь” інженера Бранюка. Не поспішив, – серйозно, без посмішки
Юрій глянув у вічі Іванові.
Бранюк сів на ліжко, вдарив долонею по ковдрі.
–  Сідай сюди. Давай закуримо.
По кімнаті попливла хмаринка диму. Кілька хвилин вони мовчали.
Бранюк був зосереджений і серйозний, наче обдумував, з чого починати.
–  Добре, – сказав він нарешті, – добре. Тільки домовимося так:
після відрядження на Прикарпаття ти не подаєш до редакції жодного
рядка. Не треба ніяких повідомлень у пресі. Зайві розмови навколо
дослідів зможуть лише пошкодити нам. Розумієш?
–  Але ж до тебе…
–  Знаю, що хочеш сказати. Адже на промисел було офіційно
відряджено кореспондента, я все одно мусив би давати йому інтерв’ю. Ти
це мав на увазі? Так от. У пресі вже були опубліковані деякі
теоретичні викладки моєї роботи. Повторюю – деякі. Отже, кожному, хто
звернувся б до мене, я лише повторив би те, що вже друкувалося. Ні
слова більше. А опубліковані відомості мають всього-на-всього
інформаційний характер, і навояд чи зацікавили б вони масового читача.
Та коли кореспондент, якого послали сюди, виявився Юрієм Калашником,
це вже міняє справу. Тебе я познайомлю з роботою ширше. Тільки дай
слово, що бесіда наша до певного часу залишиться тут, у стінах цієї
кімнати.
–  Коли настане цей “певний час”?
–  Після закінчення промислового випробування нового методу
нафтовидобутку і мого звіту Академії наук.
–  Це буде скоро?
Бранюк задумливо похитав головою, тихо сказав:
–  Не знаю, Юрію. Якби я знав!..
–  Ясно! Вважай, що за порогом цього будинку я забуду все, про що
почув від тебе.
–  Навіщо забувати? – засміявся Бранюк. – У нас не таємна
лабораторія за сталевими дверима. Запам’ятовуй все, що тебе цікавить,
можеш навіть записну книжку не ховати. Але про нашу умову не
забувай. – Інженер примружив очі, збираючись з думками, на хвилину
замислився, потім різко повернувся до Калашника.
–  Уяви собі таку картину: по промислах усього світу розкидані
численні мертві нафтові свердловини. Життя біля них завмерло давно. Ці
дорогоцінні артерії, прокладені руками людини на сотні метрів у глиб
землі з такими труднощами, – стоять забуті, вони обвалюються,
засипаються, зникають з економічних карт, а під ними недоторканим
скарбом розливаються нафтові моря, і ніщо не може порушити їхнього
спокою, примусити ожити, підняти з надр на поверхню!
У чому ж справа? Все пояснюється просто. Існує природна енергія
нафтоносних пластів – це фізичний тиск підземних вод, газу. Природна
енергія допомагає нам добувати рідке паливо, наче виштовхує його з
піщаника на поверхню.
На жаль, сили підземні діють не безконечно. Минають роки, тиск у
пласті поступово падає, його енергія згасає. Настає період, коли
видобуток нафти припиняється. Але можна штучно продовжувати життя
пласта, застосовуючи, як кажуть нафтовики, повторні методи видобутку.
Експлуатація родовищ відновлюється, але ненадовго. Незабаром вихід
нафти падає знову, хоч у глибинах залишаються похованими 50 процентів,
а то й більше нафтових родовищ.
Якби вдалося підібрати ключ до нафти, що залягає в змертвілих
пластах, наша країна одержала б додатково мільйони тонн пального і
сировини для хімічної промисловості. Майже без затрат ми знову ввели б
у дію багато свердловин. З промислів Азербайджану, Башкирії, України,
Півночі, Сахаліну хлинув би новий потік “чорного золота”, держава
одержала б мільярдні доходи… Так, кількість залишкової нафти подекуди
становить половину загальної кількості в родовищах. Ти збагнув, що це
означає для економіки Союзу? Для світової економіки? Для економіки
малорозвинутих країн, основним багатством яких є нафта? Я не хочу
втомлювати тебе цифрами, але повір мені, вони разючі Візьмемо хоча б
Іракську республіку. В 1955 році там одержали тридцять чотири мільйони
тонн пального. Запаси нафти в Іраку оцінюються майже в чотири мільярди
тонн. Подумай, скільки б могли добувати щороку нафти іракські
промисловики, якби поруч з діючими свердловинами вони раптом відновили
експлуатацію старих, згаслих пластів!..
Очі молодого інженера загорілися. Він стояв серед кімнати,
спершись рукою на спинку стільця, високий, ставний, з розша-рілим
обличчям і говорив, не поспішаючи, чітко, переконливо, з якимось
внутрішнім запалом, наче перед ним була численна аудиторія. Його
збудження передалося Юрію. Спочатку Калашник похапцем робив помітки в
блокноті, потім відклав його і слухав, ловив кожне слово приятеля.
Бранюк дістав з кишені ключ, зробив крок до металевого сейфа, але
тут же повернувся до Юрія:
–  Проблема залишкової нафти привернула до себе увагу багатьох
учених і промисловиків. Науковці Африки, Європи і Азії шукають,
досліджують, вивчають… Недавно в Римі відбувся спеціальний конгрес.
Гарячково ведуться роботи в Америці. Висловлюють свою думку англійці.
Пошуки, звичайно, йдуть різними шляхами, проте майже всі вчені після
тривалих теоретичних розвідок зійшлися на одному: щоб узяти залишкову
нафту, необхідно довести температуру нафтоносного пласта до певної
точки, штучно підігріти, “запалити” пласт, висловлюючись мовою
нафтовиків. Але як розв’язати це практично?
Ідей було висунуто чимало. Пара, гаряча вода, газо-повітряна
суміш, електроенергія… Та нафтовий пласт не піддався.
Недавно двоє науковців одного з наших дослідних інститутів
запропонували оживити пласт за допомогою атомного реактора. Проект
сміливий, це так. Однак нафтовиків треба озброїти простою й дешевою
апаратурою, таким обладнанням, яке можна було б легко встановити і
освоїти на кожному промислі, на кожній ділянці. Ось над цим, Юрію, ми
й б’ємося у прикарпатській глушині. Я міг би поскаржитись тобі на свої
невдачі, що не раз підстерігали мене, міг би розповісти і про хвилини
радості, коли щастило нарешті знаходити ті крихітки, що мали згодом
утворити золотий зливок. Та облишимо це. Вам, журналістам, подавай
відразу зливок, я знаю!
Жартома посварившись на Юрія пальцем, Бранюк повернувся до сейфа.
З тихим дзвоном клацнув замок. На стіл ліг туго скручений аркуш
паперу. Звичним рухом інженер розгорнув його.
Юрій нетерпляче глянув на білосніжний квадрат ватману. Поступово
на його обличчі з’явився вираз щирого здивування. Навіть йому,
малообізнаному у секретах технічного креслярства, відразу упала у вічі
скупість малюнка, нанесеного тушшю на шорстку поверхню паперу. Там не
було хитромудрого плетива ліній, не збивали з пантелику обриси
численних деталей – незнайомих, загадкових своєю мовчазною
таємничістю. Креслення вражало простотою, ясністю задуму, втіленого в
ньому.
–  Це дванадцятий, останній варіант мого забійного
пальника-термоінжектора. Апарат несе підземний вогненний факел і
дозволяє регулювати температуру з поверхні, – вказуючи на креслення,
сказав Бранюк.
–  Пробач, але здається мені, що тут… у цьому кресленні все
занадто просто, – Юрій хвилювався, щоки його вкрилися густим
рум’янцем, – Може, я помиляюсь, не розумію…
Бранюк засміявся, поклав приятелеві руку на плече:
–  Ти, мабуть, гадав, кожен винахід – це щось обов’язково
карколомне, недосяжне розумові простого смертного? В тому й справа, що
все дуже просто… тепер, після шести років шукань…
Оцей агрегат циліндричної форми виконує роль термокамери,
своєрідної форсунки, чи що. Він – серце апарата, у принципі його дії –
вся суть винаходу, – пояснював інженер, водячи олівцем по кресленню. –
У решті ж деталей ніяких таємниць немає, вони відомі першому-ліпшому
технікові, знайомому з нафтовою справою. Апарат випробовувався у
шостій свердловині. Он вона, бачиш, біля підніжжя гори, – Бранюк
показав рукою у вікно. – Це було у жовтні. Ми пустили тер-моінжектор
зранку, він працював бездоганно. Безперервно на протязі тридцяти шести
годин під ногами глухо стогнала земля, парувала. Навколо піднявся
туман – було холодно, стояла осінь… Півтори доби я і мої помічники не
відходили від приладів ані на хвилину. Потім я наказав перекрити
газову магістраль. Живлення факела припинилося. Але полум’я не згасло,
ні! Горіння тривало. Ти розумієш, що це означало? Ну, а на третю добу
оператори підняли на поверхню дворядний ліфт. У мене похололи руки.
Обсадна колона, труби і навіть термокамера виявилися безформними
шматками металу та цегли – вони розтопилися. Температура піднялася
настільки, що порода попливла, як віск. Я стояв біля свердловини, наче
вкопаний. Оператори кинулися мене обіймати. Я бачив їхні радісні
обличчя. Всі щось кричали, сміялися, махали кашкетами. Тільки тоді я
збагнув усе… Так, це була перемога. Пласт нарешті не встояв. Ми
запалили його!
–  Не збагну все ж, якого дідька треба мовчати… І чому, власне, ти
сказав, що сам не знаєш, коли доповідатимеш Академії наук про свою
роботу?
–  Не слід поспішати, Юрію. Конструкція термоінжектора проста. Але
газ, газ… Ось що не дає мені спокою. Принцип дії термоінжектора ще має
білі плями. На жаль, так. Після прогрівання шостої свердловини ми
билися над поліпшенням конструкції. Вже готовий новий апарат. На цей
раз взято спеціальний сплав жаростійких металів. Тепер апарат витримає
хоч і пекло… На завтра планувалося спустити термоінжектор у
свердловину № 3. Вона мертва вже понад чотири роки. Але я вирішив
відкласти випробування. Відчуваю, що існує інший варіант. Розумієш?
Учень ламав голову і розв’язав задачу. Все нібито як слід. Результат
зійшовся з відповіддю. І все ж учитель ставить четвірку. Тільки
четвірку. Чому? Тому, що шлях, яким ішов учень, не найкоротший. Мене
не задовольняє саме горіння, факел, який несе термоінжектор. І це не
просто примха не-вдоволеного винахідника. Ні. Горіння – наука складна,
широка, у неї свої відхилення, винятки і закони…
–  Ти починаєш здалеку, – сказав Юрій.
–  Ні, ми дійшли якраз до того, про що я й хотів тобі сказати.
Апарат для підігрівання нафтового пласта було винайдено набагато
раніше, ніж це зробив я.
Юрій високо звів брови. Застережливим рухом Вранюк не дав йому
заговорити і вів далі:
–  Я гадаю, що конструкція того термоінжектора подібна до моєї,
проте дещо інша. У ній повинна бути врахована та остання ланка, що для
мене залишається поки що невідгаданою, і якої немає на цьому
кресленні, – кивнув у бік столу інженер. – Гадаю, справа в
удосконаленні процесу горіння, у принципі дії апарата. Я поставив собі
за мету будь-що відтворити те, що вже існувало, але, на жаль, втрачене
для нас.
–  Нехай так, термоінжектор сконструювали до тебе. Але хто? Звідки
тобі відомо про технічні дані, якості того апарата? Адже ти сам кажеш,
що винахід втрачено.
Інженер задумливо дивився у вікно, де тихо пливли у блакиті неба
білі хмарини. Юрій обережно сів на ліжко, чекав. Він розумів, що
зараз, можливо, почує щось таке, про що друг його, мабуть, не
розповідав раніше нікому.
–  Я народився і виріс у Львові, ти знаєш, – почав Бранюк. –
Батько мій був столяром. Пам’ятаю, іноді він приносив мені цукерки,
від нього пахло клеєм і свіжими стружками. Він брав мене на коліна і
завжди посміхався, весело, безтурботно, – голос Бранюка змінився, став
глухішим. – Веселий був батько… Так принаймні мені здавалося тоді. А
пізніше, коли підріс і почав більше розуміти, побачив, що радіти
батькові, власне, не доводилося. Він завжди ходив заклопотаний, думав,
де б знайти якийсь заробіток, принести додому кілька злотих на хліб.
Тяжкі були роки. Робітники страйкували. По вулицях роз’їжджали кінні
жандарми. Траплялося, мати не пускала мене на подвір’я – в місті
гриміли постріли. Батько в такі дні з’являвся додому на кілька хвилин,
заспокоював матір і знову йшов кудись надовго. Кілька разів у нас у
квартирі нишпорила поліція. Що шукали – не знаю. Потім батько зник.
Мати казала, ніби йому пощастило надибати якусь роботу на селі. їй не
хотілося, щоб я знав правду: у “Бригідки” – була така у Львові тюрма –
вона носила передачі батькові потай від мене… Одного разу вночі, це
було у тридцять восьмому році, до нас постукали у вікно. Мати впустила
у кімнату чоловіка з перев’язаною рукою. Я прокинувся і упізнав його.
Він працював ковалем на Підзамчому, часто приходив до батька, і вони
надовго замикалися в кухні. Мати в такі години тривожно поглядала у
вікно і злякано хапалася за серце, коли у передпокої тенькав дзвінок
або коли в коридорі біля наших дверей чулися чиїсь кроки… Так от.
Нічний гість передав матері невелику фотокартку. Мати глянула на неї і
заплакала. Коваль сидів у нас до світанку, цілу ніч тихо розмовляв з
матір’ю. Через кілька днів я випадково натрапив на фотографію,
вкладену в книгу, і упізнав на ній батька. Таким він і запам’ятався
мені чомусь найбільше: у круглому береті, у картатій безрукавці, з
пістолетом на поясі, з карабіном через плече. Поряд з ним стояли люди,
теж у незвичному, напіввійськовому одязі, обвішані зброєю. Один з них
тримав у руках прапор, на розгорнутому полотнищі чітко виділялися
слова: “За нашу і вашу свободу!” Минули роки, і лише тоді я довідався,
що то був за прапор і через скільки земель промандрувала фотокартка
разом з пораненим під Гвадалаха-рою бійцем Інтернаціональної бригади,
львівським ковалем з Підзамчого, якому чудом вдалося минути концтабори
і повернутися у рідні краї. А батько не повернувся… В Іспанії в
Інтербригаді він був командиром взводу і загинув під Гвадалахарою.
Через рік не стало й матері. У неї було хворе серце. Мене взяв до себе
її рідний брат. Дітей у дядька не було. Він, його дружина – от і вся
сім’я. Жилося мені в них непогано. Дядько працював спочатку в
Бориславі на нафтопромислі іноземної компанії “Стандард ойл”, а згодом
– у Львівській політехніці. Свого часу йому поталанило закінчити
Варшавську академію з відзнакою. Українцеві, та ще й з бідняків,
академія могла ввижатися хіба що уві сні. Дядькові пощастило. На його
неабиякі здібності звернув увагу професор Пілляр, поляк, відомий хімік
і знавець нафтової справи. Його протекція відіграла вирішальну роль у
житті материного молодшого брата. Згодом професор зробив дядька своїм
асистентом. Реакційні польські газетки почали дике цькування
викладача-українця, але змушені були проковтнути пілюлю. Пілляр взяв
асистента під захист. А старого професора знав увесь науковий світ, з
ним доводилося рахуватися… Я не раз бачив Пілляра у дядька вдома, він
був людиною високої культури, його наукові праці друкували в багатьох
країнах. Жаль, що мені в студентські роки вже не довелося слухати його
блискучі лекції. Гітлерівці розстріляли старого професора під стіною
міської цитаделі в 1941 році разом з групою львівських учених…
Коли фашисти вдерлися у місто, дядько майже перестав виходити з
квартири. Просиджував дні і ночі у своєму кабінеті. Здавалося, він не
хотів помічати, що робилося навколо. Зрідка до нього навідувалися
знайомі, особливо один його давній колега ще по навчанню у Варшаві.
Але тільки-но хтось з них заводив мову про становище на фронті чи то
про той “новий порядок”, що його впроваджували гітлерівці на
окупованій території, – дядько хмурнів і повторював одне: “Я політикою
не цікавлюсь, дайте мені спокій, у мене свої турботи”. Справді, він
поринув з головою в роботу. Ще в Бориславі, задовго до 1939 року,
почав якісь досліди, потім продовжував їх, уже працюючи у Львові, час
від часу виїжджав на нафтові промисли. Іноді його супроводжував
Пілляр. Точно не знаю, але я гадаю, що саме ця робота і спонукала
професора запросити дядька до інституту… Дядькові погляди на життя
були дещо дивні, а вдача важкувата. Не дуже говіркий, відлюдкуватий
взагалі, в роки окупації він геть замкнувся у собі. Він багато дечого
не розумів. Та що й казати. Людина була далека від боротьби, від
усього того, чим жив мій батько, його Друзі. Дядько тішився думкою, що
наука є наука, і за будь-яких обставин його хатня фортеця – кабінет
залишиться недоторканним, варто лише ні в що не втручатися. Навіть
загибель Пілляра не розвіяла його ілюзій. Він вважав її лише трагічним
непорозумінням, тяжкою випадковістю війни, та й тільки.
Працював дядько по шістнадцять годин на добу. Щоранку я носив йому
в кабінет сніданок і каву. Увійду, поставлю мовчки все на столик і
тихенько вийду. Я не заважав йому, і він був задоволений. Та одного
вечора я все ж порушив давно встановлений порядок. Приніс йому чай з
бутербродами і раптом запитав, що він креслить І пише ночами. На мій
подив, дядько не розгнівався. Можливо, він стомився, і випала нагода
перепочити, а може, йому просто захотілося поділитися з кимось своїми
думками. Так чи інакше, дядько не вигнав мене. Тільки поглянув
спочатку якось здивовано, тоді посміхнувся, взяв мене за плечі й
підвів до креслярської дошки…
Історія загадкових покладів пального, їхня фантастична
недоторканність – о, це було цікаво, воно не на жарт стривожило мою
дитячу уяву. Дядька в ті хвилини наче підмінили. Він розбалакався,
малював мені все такими яскравими фарбами, з такою пристрастю і
захопленням, що я сидів, наче зачарований. Передо мною відкривався
новий, незвіданий світ підземного, наче з казки, мертвого царства, що
чекає свого хороброго Івана-царевича. Не знаю, може, якраз у ті
хвилини я й став нафтовиком, – посміхнувся Вранюк. – Потім дядько
довго і терпляче пояснював мені креслення, втлумачував, як буде діяти
кожна деталь апарата, якого він конструював багато років, почавши ще
там, у Бориславі. Правда, далеко не все з того, що я почув, було мені
ясно, але я зрозумів, відчув одне: таємниці нафтових пластів для
дядька вже не існує, він розкрив її, апарат, що пожене нафту з надр,
уже є… Після цього вечора у мене час полинув скоріше. До школи я не
ходив, водиться ж з такими ж, як сам, хлопцями дядькова дружина мені
забороняла. Вона всього боялася, тримала мене майже всі дні у
квартирі. А тут раптом знайшлося заняття. Я вже сміливо відчиняв двері
дядькового кабінету і сидів там, скільки хотів. Іноді мовчки
спостерігав, як він працює. Іноді допомагав йому – застругував олівці,
розчиняв туш, різав папір… Так проминув ще один рік. Місто голодувало.
З квартири винесли майже все, що було цінного, і продали. Хазяйка
бідкалася. На щастя, якийсь дивак визнав, що меблі у дядьковій
квартирі рідкісної стародавньої роботи, і взяв кілька крісел,
пообіцявши протягом місяця носити за це по півкілограма м’яса.
Спочатку цей тип перешіптувався з дядьковою дружиною на кухні, потім
почав пхати ніс у всі кімнати, винюхував, що б ще прибрати до рук за
безцінь… А дядько, як і раніше, не звертав ні на що уваги. Настрій у
нього був піднесений, він завершував роботу, якій присвятив дванадцять
років життя.
Німці у місті почували себе непевно. Вночі вже чутно було далеку
канонаду. Наближалася лінія фронту. І тут, як грім з неба, на нас
звалилося нещастя… Одного разу вдосвіта у квартиру вдерлися
гітлерівці. Почався обшук. Папери, чернетки, рукописи з розрахунками і
формулами – все, що зберігав дядько, двоє офіцерів уважно переглянули,
перебрали і склали у валізу. Дядькові наказали одягатися. Відтоді ми
про нього нічого не чули. Вдень після короткого бою місто визволили
наші радянські танкісти, лінія фронту відсунулась на захід, а інженер
Ростислав Захарович Крилач – так звали дядька – і його папери зникли
безслідно, ніякі розшуки…
Бранюк раптом замовк, прислухався.
У кімнату долинув приглушений тріск. Короткий, різкий, посилений
луною в горах звук почувся ще раз і зненацька увірвався.
–  Стріляють, – з тривогою в голосі сказав Бранюк. – Чуєш, Юрку?
На кордоні стріляють…
“Вепр – звір лісовий…”
1
Полковник Шелест знизу вгору подивився на Петришина, невиразно
хмикнув і відвернувся. Незрозуміло було, задоволений він чи, навпаки,
розчарований і не схвалює майорових думок.
–  Тєрентію Свиридовичу, з Вепром помилки не може бути, ручуся
головою, – вперто мовив Петришин, – це він, тільки він! І записку
адресовано йому. Але він про неї нічого не знає. Я не можу повірити,
щоб ця людина…
–  Не вірите? На психологію натискаєте? Ви мене фактами
переконайте, фактами. – Полковник помахав перед майором маленькою
записною книжкою в синій палітурці. – У мене факт ось тут, у руці. З
ним рахуватися треба, від нього й танцювати. Так чи ні, питаю вас?
Вони стояли один проти одного. Низенький, в сірому габардиновому
костюмі, Шелест ледве діставав майорові до плеча. В цьому кабінеті
полковників костюм і краватка в сіру крапку здавались якимись хатніми,
недоречними. Своєю “цивільною”, трохи вайлуватою постаттю Шелест
зовсім не схожий був на людину суворої професії.У ньому важко було
впізнати військового. Тільки чотири рядки орденських планок на лацкані
піджака говорили про те, що перше враження про людину не завжди
відповідає дійсному станові речей.
За що і коли одержував Шелест нагороди, знали не всі. А майор
Петришин знав. Вони працювали разом уже кілька років. І Петришин не
ображався на старого полковника за його манеру висловлюватися дещо
різкувато.
Шелест ще раз хмикнув, узяв зі столу і зважив на долоні
перев’язаний шпагатом тугий пакунок.
–  Скільки тут?
–  Двадцять дві тисячі, – відповів Петришин, сідаючи в крісло.
Його ліва рука, обтягнута чорною шкіряною рукавичкою, глухо стукнулась
об стіл.
Шелест звів на майора очі.
Петришин знітився, щоки його вкрилися рум’янцем досади. Майора
завжди дратувало, коли хтось звертав увагу на його протез.
Після бою з бандитами в Гнилому Яру Арсен Петришин повернувся з
госпіталю з порожнім рукавом гімнастерки. Писав рапорт за рапортом.
Просиджував у приймальнях. Двічі їздив до Москви. Надсилав листи в ЦК
комсомолу. І домігся свого: його залишили на кордоні. Правда, характер
служби довелося змінити. Він просився на заставу, але генерал,
прийнявши безрукого лейтенанта, похитав головою. “Ні. Пошлемо вас на
іншу роботу. Справа буде нова, та не святі ж горшки ліплять. Увійдете
в курс, взнаєте, що і як. Нічого страшного немає. Досвіду наберетеся,
було б бажання”.
У ті дні й зустрівся Петришин з своїм новим начальником Терентієм
Свиридовичем Шелестом. Той щойно прибув на Прикарпаття з Берліна, де
після виходу з ворожого тилу працював в апараті радянської військової
адміністрації.
Якось, побувавши на квартирі в Шелеста, Петришин побачив на
вішалці випрасуваний мундир з відзнаками полковника Війська
Польського. На чотирикутному кашкеті з високою околичкою відсвічував
сріблом одноголовий орел.
Перехопивши лейтенантів погляд, Терентій Свиридович трохи
зніяковів.
Уже пізніше Петришин довідався, що Шелест десь у лісах Келецького
воєводства командував партизанським з’єднанням польських патріотів. У
цьому нічого дивного не було. Старий член КПЗУ,[15] коваль з
залізничної станції Підзамче у Львові, Терентій Шелест був людиною з
незвичайною біографією. Його добре знали у партійному підпіллі ще за
часів панування пілсудчиків. Спочатку він керував комсомольськими
осередками на Волині. Потім був одним з секретарів підпільного
окружкому партії. Коли фашисти підняли заколот в Іспанії, Шелест утік
з варшавської в’язниці і вирушив у далеку путь. В Інтернаціональній
бригаді генерала Лукача[16] комуніст із Західної України став
комісаром батальйону, що входив до складу частин полковника Вальтера.
[17] Мав Терентій Свиридович серед поляків багатьох давніх друзів. З
одними підпільно друкував у Львові листівки, відвідував нелегальні
збори, з іншими ходив не раз в атаку під пекучим іспанським сонцем, з
третіми організовував на Волині страйки і демонстрації, сидів у
казематах люблінської фортеці.
Петришин у душі заздрив цьому посивілому, старому бійцеві, гадки
не маючи про те, що і його, Петришина, біографії теж давно заздрять
інші – молоді юнаки-офіцери, які прийшли у відділ Шелеста після війни.
Вони дивилися на молодого майора такими ж зачарованими очима, якими
він дивився на Терентія Свиридовича.
Полковник зняв телефонну трубку, набрав номер.
–  Затриманого – до мене! – кинув трубку на важіль, повернувся до
Петришина. – Що ж, побачимо, який з тебе психолог, Арсене Тарасовичу.
Черговий сержант ввів високого на зріст чоловіка в чорній
сатиновій сорочці, козирнув і вийшов.
Полковник вказав на стілець. Чоловік у сатиновій сорочці сів,
поклав руки на коліна.
Майорові збоку видно було його м’ясистий, великий ніс, волохату
брову, зарослу щоку. Кругла лиса голова міцно сиділа на плечах.
Коротка шия і м’язи, що випиналися під сорочкою, говорили про неабияку
фізичну силу.
–  Прізвище? – не відриваючись від паперів, спокійно запитав
полковник.
–  Панас Михайлович Кібець.
Затриманий відповів поквапливо, з готовністю. Він погладив долонею
своє лискуче безволосе тім’я, товсті короткі пальці помітно тремтіли.
Це було не зовсім зрозуміло. Майор Петришин чекав Іншого. А на
Шелеста розгубленість лисого, здавалося, не справила особливого
враження,
–  Будемо вважати, що Кібець, – сказав полковник. – Рік
народження?
–  Тисяча дев’ятсот четвертий, пане слідчий. Старий вже, помирати
скоро, а я ще плекав надію… – Він затну вся, злякано зиркнув на
полковника, гадаючи, що той переб’є його. Але Шелест мовчав. Він
слухав. На його обличчі промайнула цікавість. Кібець помітив це,
зарипів стільцем, похнюпився.
–  Завинив я, знаю… Судіть. Зате дома тепер, на своїй землі. Може,
ще повернуся, поживу трохи… Пане слідчий, я вам, як на сповіді, нічого
не втаю. Не міг більше, змучився душею. Рідний край уві сні бачив
щоночі, бог тому свідок.
Полковник зморіцився, як від зубного болю.
–  Авторитетний свідок, нічого не скажеш… Облиште, Кібець. Кажіть,
куди прямували, звідки, що привело вас сюди.
–  Додому йшов, пане слідчий, на рідну Гуцульщину. В селі
Верхокутті народився, там і виріс, батьківські могили залишились там.
Мене в селі, мабуть, не забули, можете спитати людей, вони скажуть…
–  Спитаємо, не сумнівайтесь, – Шелест підпер рукою щоку,
повторив: – Верхокут-тя, Панас Кібець, народився 1904 року. Так? А
тепер давайте домовимось ось про що, – полковник випростався, звузив
очі. – Про свої сновидіння будете розповідати потім. Зараз кажіть по
суті, не відхиляйтесь. Я слухаю.
Кібець скорботно схилив голову.
–  Добре, добре… Тепер. все одно… Записуйте, пане слідчий. Рідне,
село я зоставив ще в двадцять другому році. На заробітки подався, на
чужину. Жив спочатку в Чехії, потім у австрійців… Якщо накажете, опишу
все, кожен свій день від народження. Вони у мене ось тут, у печінках,
сидять, ті дні… Тяжко було. Перебивався з хліба на воду. Тому й поїхав
шукати щастя. Тільки не здибав його. В Чехії мив вагони, в Австрії
фарбував дахи, працював землекопом, по фільварках наймався. А роки
йшли… Почалася війна. Стало ще гірше. Відправили мене німці в
Саарбрюкен на ливарний завод. Вдень тягаєш чавунні зливки на спині,
падаєш з ніг, а на ніч – за колючий дріт тебе… Били. Картопляне
бадилля – ось і весь харч був. Вітер подме, хитаюся, наче билина… Не
буду брехати – погрішив. Не витримав. Сказав, що згоден записатися до
їхнього війська, добровільно… Одягли на мене зелений мундир. Був у
зенітниках, підносив снаряди, Цього не втаїш, ні. Був. Аж два з
половиною роки. Нашивку носив унтер-офіцерську, навіщо критися… Під
кінець війни стояв у Берліні. Почала підходити російська армія – втік
на захід, в американську зону. Зайнявся комерцією. Але ким я був там
для всіх? Зайдою, чужинцем приблудним, безбатченком. Кому лише не
ліньки, той і штурхне тебе. Придушили податками. Поліції щодня хабара
давай. А де набереш… Одному не дав, другому – біда! Інспекторів
наслали, крамницю опечатали. Звинуватили, що торгую зіпсованою
ковбасою” Почали ганяти по судах… Тоскно було на серці. Часто згадував
рідний край, зелені полонини. Потягло на старість в рідну сторону,
йой, як потягло, пане слідчий! Ходив сам не свій. А як повертатись?
Якби не ота служба у німців… Але що було, то було, подітися нема куди.
І вирішив перебиратися через кордон тихцем, щоб ніхто не чув і не
бачив. Перейду, думав, на радянський бік, переб’юся десь рік-два, а
потім і додому, до своєї хати… Рідні у мене немає, один, як палець,
хто там спитає, де блукав по світу. Отак і вирішив. Та глупства
припустився. Прихопив з собою оцього пістоля… Кібець подивився на
парабелум, що лежав на столі. Журно похитав головою.
–  За триста марок купив у одного німця. Про всяк випадок запасся.
Додому ж не близько, через три кордони йти довелося… Важив, тільки
ступлю на свою землю – викину до дідька зброю, не потрібна вона буде.
Ну, а як наткнувся вже на радянському боці у лісі на солдата –
злякався. Криміналу злякався, пане слідчий… Вистрелив кілька разів.
–  Гранату теж кидав з переляку? Потім, ви забули про гроші.
Двадцять дві тисячі радянськими карбованцями. До того ж вони фальшиві.
Ви їх теж купили в одного німця?
–  Не у німця, пане слідчий. У американця купив. А що фальшиві, не
знав, бог свідок, не знав… На чорному ринку там усе є: і карбованці, і
долари, і франки… Не міг же я повертатися додому жебраком.
Кілька хвилин Шелест сидів, наче заглибився у свої думки.
Здавалося, він забув про чоловіка в сатиновій сорочці, але Пет-ришин
бачив, як з-під примружених повік очі полковника уважно вивчали того,
хто назвався Кібцем, обмацували з голови до ніг, оцінювали.
–  Так… Ви скінчили? – Шелест встав, вийшов з-за столу. – Все це
було б дуже цікаво, Кібець, якби не одна дріб’язкова деталь. Про неї
ви забули згадати. Давайте внесемо ясність. Скажіть, будь ласка, що це
таке?
З невеличкої записної книжки в синій палітурці полковник обережно
двома пальцями вийняв маленький шматочок цигаркового паперу.
Тоненький, завбільшки з поштову марку папірець дрижав, колихався від
подиху в полковниковій руці.
Шелест, ступивши крок до Кібця, підніс паперовий квадратик.
–  Ось вона, ця деталь. Бачите? Кібець сидів непорушно, наче
статуя.
Винуватий, принижений вираз обличчя роз-танув” зник. Воно стало
кам’яним, наче затверділо. Очі сховалися кудись вглиб, на кінчиках
рота з’явилися жорстокі складки. Замість убитого горем старого, на
стільці сидів зовсім інший чоловік, той самий стріляний вовк, якого
бачив перед собою старшина Гейко в снігових кучугурах, де свистіли
кулі.
Розглядаючи папірець крізь лупу, Шелест повільно прочитав уголос:
– “Прийми і допоможи. Виконуй усе, що накаже тобі пред’явник
цього. Зв’язок надалі підтримуватимеш через нього. Вепр, ти повинен
будь-що залишитися на старому місці. Додаткові інструкції одержиш.
Привіт”… Незрозумілого багато. По-перше, хто такий Вепр?
Крива посмішка з’явилася на Кібцевому обличчі. Він нахабно глянув
на Шелеста, відкинувся на спинку стільця, заклав ногу на ногу, злегка
похитав важким чоботом.
–  Вепр – дикий кабан, водиться в лісах і ласує жолудями. Йому й
адресовано листа. Зрозуміти це неважко.
Полковник кивнув головою.
–  Дякую. Я теж такої думки. Де ж міститься лігво цього
письменного вепра?
–  Колись, є… не знаю вашого звання, пробачте… колись у цих краях
жив вельможний пан граф Бадені. Він любив полювати. За те, що селяни
бралися вказати йому стежки, якими дикі кабани ходили на водопій, граф
платив гроші. Здається, таке правило існує й досі. Мисливці обіцяють
провідникам винагороду. Звичайно, ціна буває різна. Одна річ, якісь
там куріпки чи миршавий заєць, а коли йдеться про кабана… Вепри
зустрічаються не часто. Ціна буде висока.
–  А ми торгуватися не збираємось, – сухо кинув полковник. – Не
звикли, щоб нам ставили умови. Викиньте таке з голови раз і назавжди.
Говоритимете відверто – на суді це врахують. Слухайте, Кібець, чи як
вас, – уже спокійно вів далі полковник. – Ми ж дізнаємося про все, що
треба. Нам буде відоме ваше справжнє прізвище, ми встановимо, хто ви,
звідки, чого прийшли сюди, дізнаємося про кожен ваш крок за ваше
життя. Правда, для цього потрібен час. Може, не слід чекати?
Подумайте. Зважте все. Ви мовчите?
–  Так. Згадка про графа вам не до смаку. Мені доведеться
помовчати.
Полковник знизав плечима.
–  Дивіться. Але мовчанка не на вашу користь. З кожним днем ви
втрачатимете шанси на пом’якшення вироку. Один шанс ви вже втратили
сьогодні, щойно. Вепра ми знаємо, Кібець. Вепр – це Грицько Горішній,
учасник бандерівської зграї Мацюка в минулому. Йому ви й несли листа.
Майор Петришин був готовий до всього. З самого початку допиту
чекав тієї хвилини, коли Шелест назве ім’я Горішнього.
Крім зброї та фальшивих грошей, у затриманого було відібрано кисет
з тютюном, коробку сірників “Комета”, скла даний ніж і огризок олівця.
Огляд речей нічого не дав. Не знайшов Петришин чогось вартого уваги і
в одязі Кібця, хоч довелося перемацати кожен рубець, кожну складку.
Залишалися пістолет і дві обойми патронів. Ледве помітна подряпина на
одній кулі здалася Петришину підозрілою. Він придивився уважніше,
побачив, що слід на чорній лакованій поверхні кулі
дев’ятиміліметрового калібру залишено якимось інструментом з дрібною
насічкою, можливо плоскогубцями. Можна було думати, що кулю виймали.
Не дуже надіючись на успіх, майоо розрядив патрона. Разом з
крупинками зеленого пороху на стіл випав згорнутий у трубочку шматочок
цигаркового паперу, покраплений дрібними літерами…
ІІетришин прочитав текст, і його охопило хвилювання. Він добре
пам’ятав, кому належало колись прізвисько Вепр, Але це було давно.
Відтоді багато води стекло. По-іншому склалося життя і у колишнього
Вепра- селянського хлопця з бідної родини, якого бандити силоміць
затягли було до своєї зграї. Невже Петришин помилився в ньому?
Невже його односельчанин і ровесник, якому він, Петришин, допоміг
знайти своє місце в житті, всі ці роки вміло прикидався, вів подвійну
гру, вдавав, що давно порвав з минулим, а насправді залишився ворогом,
готовим щохвилини вдарити в спину?
Ні, Петришин не хотів вірити, що саме Горішньому лисий ніс листа,
захованого в пістолетному патроні.
Майор вирішив ще раз навести довідку. Підняв старі архіви.
Переглянув десятки документів, перевірив картотеки. Але якогось іншого
Вепра не знайшов. Під таким прізвиськом в документах зустрічався лише
один – Грицько Горішній, про нього йшлося у справі про
націоналістично-терористську групу есесівця Федора Мацюка, що діяла на
Прикарпатті і була розбита взводом Петришина в 1944 році при спробі
пробитися за кордон.
Документи стверджували те, що майорові було добре відомо. А нового
знайти не вдалося.
Правда, міг існувати ще один Вепр, про якого досі чекісти не мали
відомостей. Але таке припущення було маловірогідним. Серед недобитків
з бандерівського охвістя двох з однаковим “псевдо”, як правило, не
зустрічалося. У своїй практиці майор не пам’ятав такого випадку. Та,
може, тут виняток…
Відповісти на це міг лише той, у кого знайшли листа Вепрові – сам
Кібець. Та ні Петришин, ні Шелест не тішили себе думкою, що затриманий
викладе одразу все, як тільки переступить поріг кабінету. І вони
вирішили пустити пробну кульку – назвати ім’я Горішнього.
Під час допиту кожен нерв Петришина був напружений, наче струна.
Як реагуватиме затриманий, чи влучать вони з полковником у ціль?
Майор ніколи не передбачав, що останні слова Шелеста вдарять Кібця
наче обухом, виведуть з рівноваги. Знаючи, як поводився затриманий при
переході через кордон, Петришин приготувався до зустрічі з хитрим
ворогом, наділеним витримкою, натренованими нервами, вмінням володіти
собою. Сполотніле, злякане обличчя лисого викликало у майора
здивування, огиду і… розчарування.
Кібець судорожно ковтнув повітря, розм’як. Згадка про Горішнього
була для нього цілковитою несподіванкою. Петришин побачив це відразу,
зрозумів чуттям розвідника, якому не вперше доводилося стикатися з
ворогом, притиснутим до стіни.
Мляво махнувши рукою, Кібець промовив крізь зуби, як у лихоманці:
–  Дайте зібрати думки… Я стомився, мені погано. Завтра… даватиму
свідчення. Сподіваюсь, не буде пізно?
–  Що ж, відкладемо до завтра. Полковник натиснув кнопку дзвінка.
У лисого підгиналися ноги. Він пішов до дверей, похитуючись, як
п’яний. З порога хотів щось сказати, оглянувся, та тільки пожував
губами і відвернувся. Петришин перехопив його погляд.
Це був погляд зацькованого звіра, сповнений безсилої люті.
Оббиті темно-вишневим дерматином двері м’яко причинилися.
2
Шелест обійшов навколо столу, спинився напроти майора, заклавши
руки за спину.
–  Сидіть, сидіть… Ну, що тепер скажете, психолог? Не змінили
своєї думки?
–  Ні, Терентію Свиридовичу. Кібець мав завдання зустрітися з
Горішнім, не сумніваюся. Але повторюю: останній посланця не чекав.
Органічного зв’язку з такими, як Гандзя-Мацюк, Горішній не мав ніколи.
Змолоду виявив легкодухість, заплутався, це так. Але… Не думайте,
Терентію Свиридовичу, що я захищаю Горішнього…
–  Я так не думаю, Арсене Тарасовичу. Продовжуйте.
–  Коли він стояв переді мною в яру, зарослий, у лахмітті, плакав
і клявся, що його силоміць затягли в бандерівське багно, я не вірив
жодному його слову. В дитинстві ми сиділи з Горішнім за однією партою,
разом лазили в чужі садки… Мені хотілося розрядити в нього обойму. Я
пожалкував, що не зіткнувся з ним на півгодини раніше. Але він не
брехав мені. Потім велося слідство. Матеріали збереглися. Було
встановлено, що Грицько Горішній, або Вепр, як охрестив його
Гандзя-Мацюк, потрапив до бандерівців не з власної волі. Його привели
в ліс, погрожуючи зброєю. Він перебував у групі Ма-цюка недовго, на
його совісті злочинів не було. Більше того. Горішній, як виявилося,
врятував від розправи старого листоношу та його доньку з хутора
Вербців. Банда завернула на хутір, коли ми вже доганяли її. Мацюк
наказав повісити листоношу, а хату його спалити. Горішньому вдалося
попередити старого, і той з донькою встиг зникнути. Зафіксовано в
документах слідства ще один епізод. Його записано від міліціонера
Кушніра. Бандити схопили міліціонера в лісі, підстреливши під ним
коня. Вночі він розплутав на руках і ногах дріт, яким його скрутили, і
поповз у кущі. Зненацька наштовхнувся на бандерівця. Той глянув на
міліціонера і відвернувся, вдав, що спить. Потім на очній ставці з
Горішнім Кушнір впізнав його і підтвердив, що той дав йому утекти.
Горішньому простили провину. Все це теж факти, на які слід вважати,
Терентію Свиридовичу.
–  Я й не казав вам, що ми братимемо до уваги тільки те, що не на
користь Горішньому, – Шелест постукав зігнутим пальцем по палітурці
синьої записної книжки, в якій лежав квадратик цигаркового паперу. –
Заводій банди звичайно знав, що Горішній не належить до вірних йому
головорізів. І все ж через стільки років старі “друзі” згадали про
Вепра, вирішили зайти з ним у контакт. Чому?
–  Бо їм стало відомо про дальше життя Горішнього. Після
ліквідації банди він незабаром повернувся у своє село. Отже, який
могли зробити висновок ті, хто спорядив лисого до нас? Висновок
простий: Вепрові вдалося вислизнути з-під куль прикордонників у
Гнилому Яру, про його зв’язки з бандерівцями органам державної безпеки
невідомо, Горішній зумів замести сліди, приховати минуле. Звичайно,
свого минулого він боїться. Він не хоче, щоб його викрили. Варто
нагадати йому про старе, пригрозити, він виконуватиме все, що від
нього вимагатимуть… Як видно, Гандзя-Мацюк десь на Заході сплив знову
на поверхню і простягає свої щупальця сюди. Жаль, ми проґавили його в
сорок четвертому… Те, що Вепр якийсь час перебував у банді, дозволяє
Ма-цюкові робити на нього ставку. Йому потрібні на радянській
території свої люди. От і довелося згадати Горішнього. Природно,
зникнення Кібця викличе в його хазяїв за кордоном тривогу. Вони можуть
здогадуватися про його провал. Та навряд, щоб вони відвернулися від
Горішнього. У них впевненість, що Вепр відомий тільки їм, а ми про
нього нічого не знаємо. До Горішнього ще раз можуть завітати з
“привітом”.
–  Логічно, – погодився полковник і стомлено запитав: – Які ж ваші
пропозиції?
–  Послухаємо, що скаже завтра затриманий. Поки що ми не знаємо
головного: для чого йому потрібен був Вепр. Ну, а тоді доведеться
поговорити з Горішнім відверто, підготувати його на випадок появи
нових “гостей”.
На обличчі Шелеста промайнула тінь. Він міцно стулив губи,
замислився. Сива голова схилилася на бік, сперлася щокою на твердий
кулак. Оголилося зап’ястя руки. Рожевий широкий рубець спускався від
долоні вниз, ховаючись в рукаві білої сорочки.
Було пізно. Кабінет поринув у сутінки. За вікном на небі проплив
тремтливий трикутник барвистих зірок, почувся розмірений гуркіт
моторів. Розвертаючись над містом, рейсовий пасажирський літак ішов на
посадку.
“Десята година”, – подумав Петришин і тихо підвівся. Хотів
викликати для полковника машину.
Зарипіло крісло. Шелест неголосно заговорив:
–  Був у мене друг. Столяр зі Львова. В один день приймали нас в
партію. Сиділи в одній камері в “Бригідках”. Хороший товариш був,
кришталевий комуніст… Під Гвадалахарою франкісти викинули білий
прапор. Сергій і я пішли до їхніх окопів як парламентери. Йшли без
зброї, на повний зріст, відкрито. Фашисти вдарили з кулемета за
якихось сорок кроків. Я приповз назад, обливаючись кров’ю, а Сергій
залишився лежати на кам’янистій землі. Ми були молоді. Ми тоді ще не
розпізнали до кінця підлоти тих, хто стоїть по той бік барикад. За
довірливість розплатилися дорогою ціною, втратили такого бійця… Людям
треба вірити. Але спочатку варто переконатися, що вони люди. Ви
слухаєте мене, Арсене Тарасовичу? – в голосі полковника забриніли
металеві нотки. – Почуття свої кладіть на одну полицю, а тверезий
розсуд – ка другу. Я розумію вас. І я не маю нічого проти Горішнього.
Спіткнувся хлопчисько в юності, що ж, на смітник його, чортом на нього
дивитися все життя? Неправильно! Але не поспішайте, майоре, з
відвертістю. У Горішнього ще все попереду. А перевірити його
доведеться. Доручіть лейтенантові Валігурі…
Настирливий дзвінок перебив полковника. В темряві клацнув важіль.
Секунду Шелест слухав спокійно. Потім рвучко встав.
–  Що?! На мосту? Та не мимріть, ви! Доповідайте як слід…
Тривога в голосі Шелеста передалася Петришину. Він відчув –
сталося щось неприємне. Мимоволі майор теж підвівся, прислухаючись до
кожного слова.
–  Комендант піде під суд, – тихо кинув у трубку Шелест. – Треба
було попередити мене. Значить, жодної надії? Так… Буду. Чекайте.
На столі спалахнула лампа. Світло впало на полковникове обличчя.
Очі його палали гнівом. Кинувши трубку, він пішов до вішалки, взяв
пальто. Глухо пояснив:
–  Кібець розбився на смерть. Проїжджали мостом, він викинувся з
п’ятнадцяти-метрової висоти. Його везли у відкритому газику.
Комендант, бачите, спецмашину розпорядився фарбувати… Завтра, майоре,
Кібець уже нічого нам не скаже. Одягайтеся, їдьмо.
На маленькій станції
1
Кожен, хто подорожував залізницею через Київ і далі, на південний
схід від Дніпра, неодмінно проїжджав невелику станцію Даньки. Охайний
будиночок вокзалу потопав у зелені пишних акацій, у густому плетиві
дикого винограду, а взимку, одягнувши біле вбрання, дерева і виноград
ховали будиночок напівпрозорою ніжною пеленою. Тільки фасад вокзалу
весело сяяв уночі квадратами широких вікон, що кидали на перон яскраві
пучки світла.
Вдень на станції майже завжди було безлюдно. Життя починалося тут
звечора. З першими вогнями затишний зал заповнювали пасажири з
валізами, рюкзаками, кошиками. Три швидкі поїзди далекого напрямку
проходили Даньки вночі, робили тут короткі зупинки, брали пасажирів і
мчали далі, тривожачи пітьму перестуком коліс і вогнями вагонів.
Майже до ранку не гасло на станції світло, відкривалися і
закривалися важкі скляні двері, миготіли у віконцях руки касирів,
працювали поштове відділення, книжковий кіоск і буфет.
У буфетному залі всі місця були зайняті ще звечора. Цівки диму
пливли під стелю, повивали круглу яскраву люстру. На прилавку пихкав
пузатий самовар. Метка чорноброва офіціантка снувала між столиками,
подавала круто заварений чай, кухлі пінястого пива, пляшки лимонаду.
У залі стояв приглушений гомін, тихо лилася з репродуктора мелодія
вальса, приємний голос м’яко наспівував:
Далі неозорі, київські сади,
Друже незабутній, ти прийдеш сюди…
–  Марусю, можна голосніше? – вказавши на репродуктор, попрохав
офіціантку чоловік років тридцяти трьох з темним, обвітреним обличчям
і хвилястим білим чубом. Він сидів за столиком у кутку, обережно
тримаючи в загрубілих руках із слідами машинного масла тонкий фужер з
пивом.
Офіціантка посміхнулася, метнулась до репродуктора. Далекий
дівочий голос раптом поплив, майнув птахом по залу, заповнив його:
Знову цвітуть каштани.
Хвиля дніпровська б’є,
Молодість мила, ти щастя моє…
–  Гарно співає, ой, як гарно… – замріяно промовив білявий. –
Чуєте, дядьку Пилипе? Голос, як у Степанидиної Оксанки… Правда?
–  Душевно, по-нашому, – погодився сусід напроти, сухенький дідусь
з пухнастими, звислими донизу вусами. На сірій сорочці старого,
перехопленій вузеньким ремінцем, тьмяно поблискував орден “Знак
пошани”. Обережно відсунувши склянку, дідусь з насолодою слухав пісню,
похитуючи в такт стриженою головою.
–  Люблю гарну пісню. Послухаєш її… Ти чого смієшся? – повернувся
раптом старий до третього за столом – ставного юнака в темно-синій
матроській фланельці з жовтим трафаретом літер “ЧФ” на чорних
по-гончиках. – Думаєш, тільки вам, молодим, пісня душу гріє, а як вуса
посивіли, то вже й ні?
–  Та вони ж у вас ще, як смола, – розпливаючись в білозубій
посмішці, моряк підняв пляшку: – Налити, батьку?
–  Цур йому, тому пиву, – відмахнувся старий. – Що ви в ньому
знайшли? Гірке, солоне. Ти краще Кирилові наливай, він он, бач, як
прицмокує… Та піди довідайся, як з місцями на харківський, а то аж дві
пересадки доведеться тобі робити до Севастополя.
–  Встигнемо, батьку. Ще є час. Білявий сусід старого раптом
відставив кухоль з пивом убік. Спершись руками на столик, він пильно
дивився в зал. До його засмаглого обличчя повільно приливала кров.
У буфет щойно зайшла група пасажирів. На чоботях та валянцях білів
сніг. Обличчя людей розчервонілися з морозу. Бачачи, що вільних місць
немає, пасажири, не роздягаючись, юрмилися біля входу. Вони нічим не
відрізнялися від тих, що сиділи за столиками або розташувалися в залі
для чекання напроти. Дві літні колгоспниці, запнуті в теплі хустки, з
кошиками в руках; молоденький лейтенант у хвацько зсунутій набакир
шапці; високий чоловік у просторому драповому пальті, з шкіряною текою
під пахвою; присадкуватий товстун в окулярах з гострою, клинцюватою
борідкою; дівчина років дев’ятнадцяти в короткій заячій шубці.
–  Кого ти там вгледів, Кириле, не наречену, часом? – поцікавився
дідусь.
–  Хвилинку, хвилинку, – голос білявого тремтів, зривався до
шепоту. Він повільно підводився з-за столика. – Зачекайте, дядьку
Пилипе. Або я зараз сплю, або… це така наречена, що я… з неї… душу
витрясу!
Не встигли старий з сином-моряком второпати, що й до чого, як
Кирило швидко пробрався між столиками до буфету. Чоловік з гострою
борідкою, помахуючи довгими руками, підійшов до стойки, простягнув
буфетниці гроші, взяв пачку “Казбека” і повернувся до виходу.
Кирило загородив товстунові шлях. Схопивши лівою рукою за барки,
він рвонув його до себе. їхні обличчя зблизились, наче вивчали одне
одного. В ту ж мить у повітрі майнув важкий кулак. З дзенькотом впали
на підлогу окуляри. Чоловік з борідкою, глухо скрикнувши, повалився
спиною на столик. На кахлі посипалися пляшки.
Злякано зойкнула офіціантка. Всі посхоплювалися з місць. Пасажири,
які щойно зайшли в зал, повернули до дверей. Чоловік з текою під рукою
сіпнувся було до гурту, де зчинилася бійка, та, наче роздумавши,
крутнувся на місці і з байдужим виразом на довгастому обличчі теж зник
за дверима, війнувши полами пальта.
–  А, попався, падлюко… Думаєш, забув тебе? Та я й через сто років
тебе, гада… – захлинаючись від люті, зціпивши зуби, Кирило навалився
на товстуна.
Моряк схопив Кирила ззаду за поперек, хтось повис у нього на
руках. Чоловік з борідкою вирвався, бризкаючи слиною, закричав:
–  Як ви смієте! Хуліган! Товариші, ви бачили. Пустіть мене, я… я…
Ріденьке пасмо волосся впало йому на очі, з розбитої губи на руду
борідку капала кров.
Пасажири з обуренням підступали до Кирила, загомоніли голосно всі
разом. Енергійно розштовхуючи натовп, на місце події поспішав
кремезний міліціонер у червоному кашкеті,
–  Отже, так… Сірченко Кирило Дмитрович, місце роботи – колгосп
“Перемога”. Ай-я-яй! Відома в районі людина, механік передового
колгоспу, і на тобі, маєш. Що ж це ви, громадянине Сірченко? Негарно,
несолідно.
Сержант докірливо похитав головою, насупив широке, покраплене
густим ластовинням обличчя і, зітхнувши, поклав на стіл аркуш паперу.
Вийняв з кишені авторучку, акуратно почав витирати перо шматочком
газети. У кімнаті чергового по станції запанувала гнітюча тиша.
Білявий механік, важко дихаючи, слідкував за кожним рухом чоловіка
з борідкою. Той сидів на краєчку дубової лави, нервово посмикував
плечима, притримуючи хусточку біля спухлої губи.
–  Товаришу міліціонер, я прошу прискорити… Через якогось нахабу,
хулігана, – губи його тремтіли від обурення, – я можу спізнитися на
поїзд. Моє прізвище Харпій. Я залишу свою адресу. У мене немає часу…
–  Ушитися хочеш? – криво посміхнувся механік. – Не вийде! Поїзд
тобі приготують, не турбуйся!
–  Громадянин Сірченко! – застережливо підвищив голос сержант.
–  Облиш, Бровко, ти ж мене знаєш. Заторочив одне: громадянин,
громадянин… – заспокоюючись, сказав механік. – Краще запитай цього
типа, – він кивнув на Харпія, – чому він у сорок четвертому по мені з
автомата полоснув. Запитай його, хто він такий!
Харпій повільно звівся з лави, закліпав очима. Вся його постать
наче говорила: “Ну от, маєте! Що ти скажеш йому, божевільному?”
Сержант відкинувся на спинку стільця, розгублено запитав:
–  Як це – з автомата?
–  Не знаєш, як стріляють? – насупився механік. – Було це біля
Карпат. Я шофером служив тоді. їхав якось на склад, гірською дорогою,
надвечір. Ну, “проголосували” мені двоє. Оцей, що на поїзд рветься –
на ньому тоді було солдатське обмундирування – та ще один з ним, під
нашого офіцера одягнений, в плащ-палатці. Бачу – свої, військові. Чому
ж не підвезти? Посадив у кабіну. А вони пальці мені давай ламати.
Карабін не встиг вихопити – вдарили в упор з автомата, бандюги. Майже
три місяці в госпіталі відлежувався потім…
Харпій рвучко схопився з лави, торкнув міліціонера за рукав.
–  Сержанте, у мене немає жодного бажання слухати марення п’яного.
Накинувся з кулаками, тепер верзе казна-що! Яка машина, який офіцер?
При чому тут я? Зрештою, я вимагаю, і це моє право – закличте до
порядку хулігана. Я не дозволю!
Міліціонер швидко відсмикнув руку, наче дотик пальців чоловіка з
борідкою міг забруднити його новий, старанно випрасуваний мундир, і,
намагаючись приховати збентеження, суворо постукав авторучкою по
столу.
–  Громадянине, спокійно! Розберемося. З’ясуємо. Давайте не
будемо. Скінчить один, вислухаємо другого.
–  Так от, сиджу я в буфеті, – вів далі Сірченко, – зустрівся
випадково на вокзалі із старим Машталіром, він був у. нас головою
сільради, а тепер на пенсії. Сина проводжає в Севастополь, моряка. А я
в район зібрався. Чекаємо поїзда. Взяли на трьох дві пляшки
“Жигулівського”. Оце і вся пиятика… Раптом бачу – він, той самий, що в
солдатській фуфайці був одягнений тоді, в сорок четвертому. Заходить
до залу, купує цигарки. Борідку відростив, начепив окуляри… Та я його,
негідника, не те що в окулярах – дьогтем вимазаного впізнав би. На все
життя запам’ятався, до смерті не забуду! У мене все заклекотало
всередині, незчувся, як і з-за столу вискочив… Зустрілися, довелося.
Не чекав? – механік звернувся до Харпія, глухо пообіцяв: – Тепер ти
від мене не вислизнеш, перевертню проклятий!.. Трохи повагавшись,
міліціонер, не дивлячись на потерпілого, сухо сказав:
–  Громадянине, ваші документи! Глянувши на механіка співчутливо,
наче на хворого, Харпій знизав плечима, повагом розстебнув підшите
хутром пальто.
–  Прошу дуже. Ось паспорт, ось відрядження. Військового квитка
немає – невійськовозобов’язаний. І в армії, до речі, не служив.
–  Звідки приїхали?
– Із Дрогобича. Я – науковий працівник. Відряджений, як бачите, до
вашої області. Півгодини тому зійшов з поїзда. У мене тут пересадка,
їду в село Устимівку. Може, чули? Там є Ботанічний сад. Старий сад,
вирощений ще до революції. Мене як біолога давно цікавила рідкісна
рослинність, особливо тропічна, в степовому українському селі… Що вам
ще потрібно, сержанте?
Міліціонер не відповів, глянув на біолога спідлоба і продовжував
уважно вивчати папери.
Документи були в порядку. Десь у глибині душі у сержанта Бровка
почав закрадатися сумнів. Чи не поспішив він занадто прийняти на віру
розповідь Сірченка? Механік, правда, людина серйозна, в районі його
добре знають, чого б ото Сірченко плів нісенітниці. І не п’яний, це
ясно. Тоді чому він так розходився? Може, помилився, погарячкував?..
Не вийшло б осічки в цій історії. Затримаєш біолога нізащо-халепа
буде, догани йому, Бровкові, не минути. Науковий працівник, з
відрядженням інституту. Його побили і його ж… затримали. Не клеїться…
Які докази, що він справді мав відношення до тих загадкових
напасників? Поважний, інтелігентного вигляду чоловік, а втім… Дещо все
ж збігається з розповіддю механіка. Випадок під час війни, як твердить
Сірченко, трапився в Західній Україні, поблизу Карпат. Місто Дрогобич…
Якби в паспорті Харпія стояла харківська, дніпропетровська,
ленінградська, навіть хабаровська прописка – тоді інша річ. Але
прописка була дрогобицька. Дивно склалися обставини, що й казати. Чому
увагу механіка привернув не хтось інший, а саме той, що прибув з
прикарпатського міста? Цей збіг насторожив Бровка відразу, як тільки
він узяв у руки паспорт Харпія. Одна-єдина деталь, але…
Хід сєржантових думок не важко було прочитати на його відкритому
обличчі, Він вагався. Він ще не вирішив, як діяти далі.
Голос Харпія не дав Бровкові як слід зосередитися. Біолог
заговорив, уже не так сердито, навіть примирливо.
–  Цей чоловік помилився. Перехилив чарчину, другу і теє… Буває.
Здається, сержант, ви знайомі з ним? Розумію. Неприємний інцидент. Що
ж, я не наполягаю, не хочу роздувати… Але погодьтесь – не можна ж
пробачати такі дикі вибрики!
–  Знайомство тут ні до чого, – твердо сказав Бровко. – Кожен
відповідатиме за свої вчинки по закону. Громадянине Харпій, вам
доведеться на деякий час відкласти виїзд зі станції Даньки. Не
хвилюйтесь, ви затримаєтесь тут ненадовго, – ввічливо закінчив він і
сховав документи біолога в кишеню.
Харпій стрепенувся.
–  Що? Хто вам дав право? Це свавілля! Майте на увазі, сержанте, я
буду скаржитись. Замість того, щоб вгамувати хулігана, ви… ви… Як ви
смієте!
–  Я сказав: кожен відповідатиме за свої дії по закону, – з
кам’яним виразом на обличчі повторив міліціонер і додав, звертаючись
до механіка: – Ану, Сірченко, покличте чергового по станції!
Чорний, як жук, чоловік у цигейковій безрукавці поверх
залізничного кітеля, з порога обвів веселими, хитруватими очима
присутніх:
–  Отже, п’ятнадцять діб забезпечено? Давай його сюди, Бровко,
цього боксера-чемпіона. На станції снігу намело, а відкидати нікому.
–  Жарти потім – перебив його сержант, підводячись з-за столу. –
Ти мене з областю по селектору можеш раз у житті з’єднати? Будь ласка,
зроби послугу. Треба, розумієш?
Глянувши на нього, черговий по станції погасив посмішку, мовчки
підійшов до апарата.
Через кілька хвилин червоний кашкет міліціонера схилився над
мікрофоном.
–  Алло! Доповідає сержант Бровко із станції Даньки. Хто слухає?
Ага, от добре! Товаришу підполковник, тут така справа…
2
За вікном пропливала ніч, миготіла вогнями роз’їздів і станцій.
Матовий плафон лив згори блідо-зелене світло. У купе панував дрімотний
присмерк. Вагон злегка здригався. На столику тоненько видзвонювала об
пляшку порожня склянка.
Світло падало на Харпія, темні тіні залягли під очима, обличчя
здавалося неживим. Біолог лежав на нижній лавці в костюмі й черевиках
і, здавалося, дрімав. Але Бровко бачив, Харпій не спить. Він лише
заплющив очі, а повіки його ледве помітно здригалися.
Сержант дивився на лежачого і тупе роздратування підіймалося в
грудях. За кілька годин поїздки сержант зненавидів біолога із
Дрогобича.
У купе вони були удвох. Харпій вимотував з Бровка нерви з
неприхованим смакуванням, з виглядом людини, яка добре знає, що
відповісти тим же їй не можуть.
Сержантові часом хотілося встати, схопити за плечі цього
в’їдливого типа, тіпонути ним об стінку вагона. Як би змінилося це
єхидне обличчя, яким іншим відразу став би рипучий, нудний, з нотками
зверхності голос. Але…
Доповівши по селектору в лінійне відділення міліції про дивну
сутичку в буфетному залі на станції Даньки та про заяву механіка
Сірченка, Бровко ніколи не передбачав, що цієї ночі йому доведеться
сидіти в м’якому купе пасажирського поїзда разом із затриманим.
Підполковник, з яким розмовляв сержант, попросив трохи зачекати. В
репродукторі заклацало, зашуміло, потім почулася приглушена,
нерозбірлива скоромовка. Бровко догадався, що там, в області, не
відходячи від селектора, дзвонять комусь по телефону,
Через кілька хвилин у кімнаті чергового по станції з репродуктора
пролунав голос: “Сержанте, ви слухаєте?”
–  Я слухаю, товаришу підполковник! Бровко отримав наказ першим же
поїздом доставити підозрілого пасажира в область. Свідчення механіка
Сірченка коротко занотувати і взяти з собою. “Із затриманим поводитися
чемно, щоб ніяких потім претензій і скарг… Ви відповідаєте за нього,
чуєте, сержанте?”
Попередження підполковника вчувалося тепер сержантові щоразу, коли
вже, здавалося, от-от мав увірватися терпець. Бровко тільки зціплював
зуби, терпів, вдавав, що йому байдужі вибрики Харпія.
Склянка на столику тенькала дрібно, співуче…
Сержантова рука потяглася до столика, він з серцем відіпхнув
пляшку. Біолог відкрив очі. З глибоких впадин вони світилися
по-котячому.
–  Мені нічим дихати, – вимогливо сказав він. – Сержанте, у купе
спека. Відчиніть вікно!
Бровко мовчки встав, крутнув нікельований важіль. З щілини війнуло
холодним, колючим струменем, тріпнулися і заворушилися фіранки.
Харпій відвернувся до стінки, збив під щокою подушку.
Тихо насвистував у вентиляторі вітер. За чорною шибою вікна пливла
ніч. Вагон спав, Лише зрідка на коротких зупинках грюкали двері купе,
чулися в коридорі приглушені килимом кроки.
Обважнілі повіки злипалися, очі наче хтось засипав дрібним піском.
Бровко потряс головою, трохи попустив ремінь, розстебнув верхній
ґудзик кітеля, привалився спиною до стінки і з насолодою вдихнув свіже
повітря.
Сержант нервував. Несподівана поїздка з Харпієм вкрай вимотала
його, вивела з рівноваги. За три з половиною роки служби у міліції
Бровкові ще не доводилося конвоювати таких затриманих. Іноді
траплялися на вокзалі заїжджі злодійчики; підверталися під руку
любителі зазирати до пляшки; скидав з підніжок безквиткових “зайців”,
закликав до порядку бешкетників. Як правило, такий люд поводився
зовсім інакше. Потрапивши в кімнату чергового по вокзалу, винуватець
робився смирним і тихим, наче ягня, запопадливо зазирав у вічі.
А тепер у Бровка був напружений кожен нерв, протягом чотирьох
годин, відколи поїзд одійшов від Даньків, він почував себе, наче на
голках.
–  Холодно, – сказав Харпій. – Я можу застудитися. Зачиніть вікно.
Потім, я хочу пити. Майте на увазі, в дорозі вживаю тільки крюшон або
мінеральну.
–  Може, забажаєте шампанського? – буркнув сержант, тягнучись до
вікна.
Фіранки застигли. Морозний вихор уже не залітав у купе, бився
надворі об металеві стінки вагона. Сірники у Бровкових пальцях
ламалися, він ніяк не міг запалити цигарку. Нарешті запалив, жадібно
затягнувся.
Обличчя біолога скривилося, він замахав долонею, роблено
закашлявся.
–  Не виношу, гидкий тютюн. Тхне смаленою ратицею. Ви забули, що
мене мучить спрага?
–  Послухайте, ви, – на шиї у Бровка здулися жили, він
почервонів. – Я вам хто, лакей? Проживете до ранку і без мінеральної!
–  Не грубіяньте, сержанте. Вам наказано поводитися зі мною чемно.
Харпій нахабно посміхався.
Через чверть години його стало “морозити”. Бровко покликав
заспаного провідника. Невдоволено бурмочучи щось, той приніс сукняну
ковдру. Не розгортаючи, біолог запхнув її під подушку. Сержант
стримався і на цей раз, лише до болю у щелепах зціпив зуби.
Невдовзі поїзд зупинився.
Крізь вікно видно було освітлений фасад вокзалу. На пероні
працював кіоск. Взявши із столика порожню пляшку, сержант відсунув
двері, виглянув у коридор.
З відкритого тамбура тягло холодом. Провідника у вагоні не було.
Тьмяно відсвічував нікелем і лаком довгий коридор. Якийсь одинокий
пасажир, високий, худорлявий, у довгому драповому пальті, з шкіряною
текою в руках стояв біля вікна.
–  Товаришу, вас можна на хвилинку? Пасажир здивовано повернув до
міліціонера довгасте обличчя.
–  Пробачте, що турбую. Моєму сусідові по купе стало погано, –
стиха мовив Бровко. – Ви не змогли б купити пляшку лимонаду? Ось гроші
і порожня пляшка.
Власник жовтої теки швидко повернувся. Винувато розвів руками.
–  На жаль, у кіоску – тільки яблучний напій. Влаштує?
–  Спасибі.
–  А що з вашим сусідом? Може, покликати лікаря?
–  Ні, не треба. Йому вже краще. Пробачте за турботу.
Харпій відкоркував пляшку, підніс до носа, понюхав.
–  Кисле пійло… Пийте його самі. А я побережу шлунок.
–  Як собі хочете, – сержант наповнив склянку, двома ковтками
осушив її, замкнув двері на защіпку і ліг горілиць на м’який диван,
притримуючи рукою кобуру пістолета.
В купе запахло димом. Харпій курив демонстративно, цигарку за
цигаркою, спорожняючи пачку “Казбеку”.
–  Майте на увазі, по цигарки я нікого не посилатиму, – похмуро
мовив Бровко.
–  Треба буде – пошлете, – зловтішно пообіцяв Харпій, пускаючи
вгору сизі кільця.
Вентилятор під стелею не встигав поглинати задушливе, насичене
нікотином повітря. У Бровка обважніла голова, дивна слабість розлилася
по тілу. Він прикрив очі, проклинаючи ту хвилину, коли вперше побачив
на станції Даньки цього біолога…
Одноманітно постукували десь унизу колеса, погойдувався, навіваючи
дрімоту, вагон. Тихенько виспівував у вентиляторі вітер. Вгорі
клубочилися солодкуваті хмарини цигаркового диму, заступали сіруватою
завісою вікна, зеленкуватий плафон…
Сержантові здалося, що він лежав із заплющеними очима якусь
коротку мить. Неясне, тривожне передчуття блискавкою спалахнуло в
розслабленій свідомості. Похоловши, Бровко різко повернув обважнілу,
наче затерплу голову, хотів схопитися і не зміг. Біль, тупий,
нестерпний, здавив скроні залізним обручем, туманив думки, паралізував
волю. Світло кололо в очі тисячами голок, пекло, пронизувало мозок.
“Що це? Що зі мною діється?”
Скреготнувши зубами, сержант безсило стулив повіки, але,
засинаючи, все ж встиг побачити, що диван напроти – порожній. На ньому
лежала подушка і зім’ята ковдра. Харпія в купе не було.
Кілька слів по-німецькому
1
Біолог ще раз глянув на міліціонера, різко. відкинув ковдру,
спустив ноги на килимок, обсмикнув зім’ятий піджак. Сержант лежав з
посірілими губами, важко, переривчасто дихав уві сні, наче його мучило
марення.
Біолог швидко витер хусточкою склянку, з якої пив сержант, оглянув
проти світла. Переконавшись, що в склянці не залишилося ні краплини,
поставив на стіл. Зняв з гачка пальто. Взяв у руки пляшку з яблучним
напоєм.
Усе це він робив спокійно, впевнено, без метушні, не боячись
розбудити, привернути увагу конвоїра. Він добре знав – сержант
прокинеться не скоро.
Майже нечутно відійшли вбік дзеркальні двері купе. Пасажир з
борідкою, в пальті наопашки, позіхаючи і мружачись спросоння,
попрямував у кінець вагона.
У затемненому тамбурі жеврів вогник цигарки. Чоловік з жовтою
текою під пахвою схопив Харпія за руку, прошепотів:
–  Ну як?
–  Хлопчисько спить, як немовля. Ще раз спасибі за яблучний напій.
Ви молодець…
–  А міліціонер?
–  Навіщо зайвий шум? Його щастя… Двері відкрили? Ну, скоріш!
У тамбур увірвався вітер і голосний перестук коліс. Далеко внизу
миготіла, нестримно линула у темряву ночі засніжена земля.
–  Чорт! – вже вголос вилаявся Харпій. – Високий насип!
Напарник не почув. Напружившись, нагнувши голову, він рвучко кинув
своє тіло вперед по ходу вагона і зник у сніговому вихорі.
Втягнувши в легені повітря, біолог глибше насунув шапку, вхопився
за холодні поручні і стрибнув слідом.
Зігнуті ноги спружинили, але якась страшна сила жбурнула Харпія
вниз. Перевернувшись через голову, він покотився з насипу і боком
ударився об щось тверде.
Червоний вогник заднього вагона віддалявся, блимав маленькою
підсліпуватою цяткою. Вдалині завмирав шум поїзда. Навколо було
порожньо. Вітер зривав з землі дрібну снігову крупу.
Тупо нило плече. Харпій поворушив пальцями” зігнув ліву руку,
зморщившись, обмацав голову і полегшено зітхнув. Напружено вдивляючись
у темряву, провалюючись у сніг, він побрів уздовж насипу назад*
Чоловік у драповому пальті сидів на снігу, широко розкинувши поли,
наче підстрелений птах.
–  Гольбах, що з вами?
–  Дайте руку, шарфюрер. І не кричіть… А, тисячу дияволів! Я не
можу підвестися. Нога… Здається, я звихнув ногу.
–  Цього ще бракувало! Ану покажіть, – “біолог” Харпій, він же
шарфюрер Коленда, нахилився і грубо потяг Гольбаха за ногу. Той
скрикнув.
–  Обережніше, тисячу дияволів! Болить же…
–  Нічого, потерпіть, це скоро минеться, – забурмотів Коленда і,
здригаючись, подумав: “Перелом кістки!..”
Руки Гольбаха безпорадно човгали по снігу. Не маючи змоги встати,
він безсило ліг на бік, на лікоть, стиха вилаявся по-німецькому.
“У нього не вивих, у нього – перелом”. Від думки, що з ним теж
могло статися таке, у Коленди неприємно похололо під серцем. Опинитися
з перебитою ногою тут, біля залізничної колії, в степу… Підсипане
Гольбахом в яблучний напій снотворне через годину-півтори перестане
діяти, міліціонер очуняє. По залізниці, від станції до станції,
полетять накази, почнуться розшуки. Хіба втечеш з Гольбахом, який не
ступить ні кроку? Вони далеко не відійдуть від залізниці, їм не
вдасться сховатися. їх накриють, схоплять, як тільки розвидніється.
Тоді – кінець!
“Кінець… кінець… кінець… – настирливо стукотіло в голові
шарфюрера. – Невже Гольбах не розуміє, в якому становищі ми опинилися?
Здається, він таки не підозрює, що справді з ногою. Думає – посидить,
і минеться… Йолоп!”
Схиливши голову до землі, Гольбах жадібно, по-собачому хапав ротом
сніг.
–  Перепочину трохи і підемо. Ще встигнемо, до ранку далеко, –
винувато промовив він. – Нога, здається, вгамовується… А скажіть,
шарфюрер, якого біса все ж присікався до вас на станції отой
навіжений? Чому вас не відпустив міліціонер? Вас обшукали? Але ж я на
власні очі бачив, як ви кинули свій вальтер в урну для сміття, коли
проходили через пасажирський зал. Вам пощастило. Натовп і міліціонер –
усі в ті хвилини були більше зайняті чолов’ягою, який стусонув вас
кулаком, аніж вами. Проте вас затримали і, здається, всерйоз. Я ледве
встиг оформити квиток і сісти у вагон слідом. Що ж трапилося,
шарфюрер?
–  Стара історія, про це потім, – відповів Коленда. – Надало
вашому Вентрісові обрати місце для висадки в тому задрипаному ліску
під Даньками. Якого біса треба було летіти аж сюди, не уявляю!
–  Далі від кордону – менше небезпеки. Хто ж міг знати, що у вас і
на півдні України стрінуться старі знайомі. А Вентріс… О, хотів би я
бачити його тут, під насипом, послухати, що заспівав би на моєму місці
цей красень з підстриженими вусами! Підставте плече, шарфюрер. Ось
так. Зараз я підведуся. А, прокляття! Болить нога. Підтримайте мене
збоку. Ну, ходімо…
Гольбах повис на плечі Коленди всією вагою свого тіла. Кожен крок
давався йому нелегко. Але він теж починав розуміти, що чекає їх, якщо
вони не зуміють вибратися якомога далі еід залізниці, знайти десь
притулок, притаїтися. І це надавало йому сил.
Пленталися степом з півгодини. Чіткого плану ні у шарфюрера, ні у
Гольбаха не було. їх гнало почуття самозбереження, бажання бути далі
від залізниці, а там вони надіялися на якийсь випадок. Головне:
поспішати, відійти якомога далі, десь пересидіти.
Гольбах дихав тяжко, уривчасто, піт заливав його лице. Біль гостро
відчувався у всьому тілі, але він не скаржився, ішов з упертістю
звіра, що поспішає в барліг, щоб зализати рани.
–  Ви молодець, шарфюрер. Я двічі рятував вам життя. Бачу, ви не
залишаєтесь у боргу, – стомлено бурмотів Гольбах. – Ми ще попрацюємо,
чорт забирай. Головне – без паніки. Виборсаємося. Голими руками нас не
візьмеш.
–  Виборсаємося, Гольбах. Обов’язково! – повеселівши, погодився
шарфюрер.
Він зручніше обхопив супутника рукою. Коленді щось заважало,
муляло у бік. Всунувши руку в кишеню, він доторкнувся пальцями до
пляшки з яблучним напоєм.
–  Ви чому спинилися? – підозріло повернув до нього обличчя
Гольбах. – Шарфюрер, майте на увазі, мій пістолет…
Не роздумуючи більше, Коленда рвучко смикнув руку з кишені, щосили
вдарив Гольбаха пляшкою по голові. Той похитнувся, схопився руками за
тім’я і впав лицем у сніг.
2
Колійний обхідник Сорока в роздумі стояв під насипом. Світло
невеликого ліхтаря падало вниз. Глибокі сліди тяглися ланцюжком, чітко
виднілися на незайманому, прибитому вітром снігу. Той, хто залишив їх,
брів, по коліна провалюючись у кучугури.
Може, сліди і не привернули б уваги обхідника, але дивна річ! Вони
з’явилися зненацька, начебто людина упала з неба. Сорока уважно
оглянув місце, звідки починався слід. Тут сніг був утоптаний,
прим’ятий. Обхідник зрозумів: хтось плигнув з поїзда на ходу.
Годину тому пройшов пасажирський з Києва. Плигали з нього.
Ділянка Сороки кінчалася через якихось півтораста метрів.
Підхопивши ліхтар, він вибрався знову на- насип, пройшов по шпалах до
контрольного стовпця, пильно придивляючись до колії. Все було в
порядку. Тепер Сорока знову міг повернутися до дивних слідів.
Скоро обхідник натрапив на нові відбитки на снігу, яких не помітив
раніше, і зробив висновок: з поїзда вистрибнуло двоє.
Що не примусило людей глупої ночі, взимку, далеко від станції
покинути затишний вагон, ризикуючи скрутити в’язи, кидатися з високого
насипу? Хто вони? Якби сліди вели від колії на схід, залізничник ще
міг би припустити, що хтось з “безквиткових”, проїхавши на підніжці
від найближчої станції, скочив тут, щоб дістатися навпростець до села,
воно лежить за насипом, кілометрів за шість звідси. Але ці двоє
вирушили у протилежний бік, до невеликого ліска. Там житла немає.
Відразу ж за ліском пролягає засніжений степ. Ні, щось тут не так.
Незрозуміла історія…
Цікавість усе більше розбирала Сороку. Помахуючи ліхтарем, він
неквапно почав віддалятися від колії, пірнаючи валянками в пухнастий,
свіжий сніг. Дві пари слідів, перепліталися, збочувались, залишаючи
нерівний візерунок. Здавалося, тут пройшли обнявшись двоє п’яних або
вкрай стомлених, знесилених людей.
Стояла тиша. Вітер ущух. З-за хмар визирнув місяць. Сніг
заіскрився в блакитному сяйві. Мороз над ранок міцнішав.
Темний горбок Сорока вгледів здаля – на снігу лежала людина.
Чоловік у розхристаному пальті застиг непорушно, витягши на снігу
довгі ноги. Біля його голови темніла велика пляма. В руці він стискав
шапку. Осторонь валялася жовта шкіряна тека, виблискуючи проти місяця
нікельованою застібкою.
Сорока скинув рукавиці, нахилився, взяв лежачого за плечі. Той
тихо застогнав, заворушився. Обхідникові почулося невиразне
бурмотіння.
ТПістнадцятирічним юнаком Сорока воював з гітлерівцями. У
партизанському загоні, що діяв поблизу цих місць, він був
підривником-мінером. Не раз стикався з окупантами віч-на-віч, не раз
чув їхню мову. Кілька слів, що злетіли з уст невідомого, змусили
обхідника насторожитися. Він розібрав: “Шарфюрер… шіссен… зо махт айн
феретер…”[18] Значення деяких слів Сорока не зрозумів, але сумніву не
було: чоловік на снігу говорив по-німецькому.
Підхопивши лежачого під пахви, Сорока спробував посадити його.
Обхідникові пальці намацали холодне зап’ястя і не відчули пульсу.
3
Муштаков пройшовся напівпорожнім фойє, кілька хвилин постояв на
виході, з цікавістю оглянув дві металеві статуї обабіч важких дубових
дверей. Ліворуч, злившись з цегляною стіною, стояв триметровий
воїн-танкіст у шоломі, комбінезоні, підперезаний широким офіцерським
ременем. Біля його ніг височіла гірка гостроносих снарядів. А праворуч
від дверей – теж металева, мужня постать. Та віяло від неї не подихом
недавно минулих днів, а сивою давниною. Важкі чоботи-ботфорти, сталева
кіраса, рукавиці і напівспущене забрало. Внизу – пірамідка круглих
гарматних ядер. Над обома постатями напис: “1709–1945”.
Стародавнє місто, пропускаючи крізь свої ворота, нагадувало про
свою оспівану славу. Обличчя Муштакова стало задумливим. Він повільно
зійшов східцями на привокзальну площу і попрямував до зупинки таксі.
Авто мчало засніженими вулицями. Залишився позаду новий міст,
перекинутий через сковану кригою ріку. ІІопливли будови нових
кварталів.
Муштаков невідривно дивився у вікно машини. У 1943 році він з
передовими частинами своєї дивізії проходив цими вулицями. Навколо
диміли згарища, було моторошно від запустіння, від пожеж – з міста
того дня вибили гітлерівців…
“Відбудували. Всі квартали поновили”, – з хвилюванням думав
пасажир таксі, милуючись красивими балконами будинків, зверненими на
південь скляними верандами, рівними тротуарами.
В кінці центральної магістралі золотом спалахнув проти сонця
ширококрилий орел – пам’ятник незабутньої битви з полками іноземців,
що знайшли собі могилу біля редутів та траншей під стінами цього
міста. Висока кругла колона та сковані ланцюгами чавунні гармати
тьмяно відливали гранітом і металом.
Доріжками парку каталася на санчатах дітвора. Веселою юрмою, з
лижвами на плечах, кудись поспішали юнаки і дівчата в спортивних
костюмах. З кінотеатру напроти вихлюпнувся гомінкий натовп школярів.
“У них тепер канікули”, – подумав Муштаков.
Він зупинив машину на розі, розрахувався з водієм і пішов
неквапною ходою, заклавши руки в кишені.
У високому будинку з стрілчастими вежами над дахом, вузькими
вікнами, обрамленими кольоровою керамічною мозаїкою, гостя з Москви
вже чекали. Про свій приїзд Муштаков попередив телефоном, але ні
номера поїзда, ні вагона не вказав. Він не любив, коли його
зустрічають, і завжди намагався з’явитися непомітно, тихо, щоб не
завдавати зайвого клопоту людям, зайнятим своїми справами.
Сіроокий юнак з погонами молодшого лейтенанта відчинив двері і
застиг, виструнчившись, пропускаючи Муштакова у кабінет начальника.
–  Доброго ранку, Карпе Романовичу, – сказав Муштаков, простягаючи
руку високому худорлявому підполковникові років тридцяти п’яти, який
швидко підвівся з-за столу, обсмикнувши за звичкою кітель. – Заздрю
тобі, слово честі. Живеш у такому місті, серед такої краси… Одне
повітря чого варте. Дихаєш і не надихаєшся… Як цілющий бальзам.
–  А ви залишайтесь у нас, Фроле Максимовичу, – весело мовив
підполковник. – Поселимо вас над річкою. Влітку риби, аж кишить. Під
боком – ліс, печериці.
Муштаков посміхнувся. Скидаючи куртку, докірливо похитав головою.
–  На відставку натякаєш? Отак ви, молоді, завжди. Гадаєте, що ми,
старики, годимося вже тільки на те, щоб з вудочкою проти сонця
дрімати. А може, я до тебе у помічники зібрався. Чи не захочеш такого
підтоптаного?
–  Не захочу, – погодився підполковник. – Дуже невигідно мати
такого помічника. Турбот буде багато. Спокою не дасте.
–  От бачиш, вже й злякався, – примружився Муштаков. – Гляди, не
дуже запрошуй, а то й справді подам начальству рапорт і стану в тебе
правою рукою. Тоді наплачешся. І грибами не відкупишся… А тепер я тебе
слухаю, Карпе Романовичу.
Є новини?
– Є, Фроле Максимовичу. Ось донесення, одержане о дев’ятій ранку.
Муштаков швидко одягнув окуляри, прочитав папір, різко підвіе
голову. Ще мить тому добродушні хитруваті очі строго поглянули на
співбесідника крізь скельця.
–  На місце виїжджав хтось?
–  Так точно, товаришу генерал-майор!
За останні три дні підполковник Логвиненко стомився, мало спав.
Але йому хотілося довше посидіти з Муштаковим, ось так, просто,
невимушено поговорити про звичайні людські справи. Однак Логвиненко
поспішив подати Муштакову свіже донесення, хоч добре знав, що
тільки-но погляд гостя впаде на скупі рядки шифровки, м’якого
жартівливого старика не стане, в свої права вступить генерал. Та
підполковник не міг зволікати. Події насунули несподівано, одна за
одною, вимагали швидкого втручання, негайних дій. Та й не заради
товариських бесід терміново приїхав з Москви генерал-майор Муштаков
сюди, в українське місто, куди збігалися нитки поки що заплутаної
справи.
–  Капітан Рева повернувся годину тому, – доповідав Логвиненко. –
Знайдені в лісі поблизу станції Даньки два парашути, про які йдеться в
останньому донесенні, він привіз з собою. Бажаєте оглянути, товаришу
генерал?
–  Обов’язково. Але спочатку давайте розберемося по порядку, що і
як. Наскільки я зрозумів, капітану Реві доручено вести попереднє
розслідування?
–  Так, він очолює оперативну групу.
–  Запросіть Реву сюди. Підполковник зробив крок до дверей і
нерішуче зупинився.
–  Може, спочинете з дороги, товаришу генерал?
–  Дякую. Я не стомився. Номер в готелі, гадаю, ви мені замовили?
От і добре. А зараз попрацюємо. До речі, до вас на моє ім’я може
надійти шифровка з Берліна. Попередьте товаришів, щоб подали її мені
негайно, як тільки шифровку приймуть.
Через кілька хвилин в кабінет увійшов капітан Рева. Муштаков
прискіпливо зміряв поглядом постать молодого офіцера. Його рожеві,
наче дівочі, щоки, кучеряве темне волосся, що неслухняно спадало на
високе чоло, акуратно запрасовані гімнастерка та галіфе, сніжно-білий
комірець і до блиску наглянцовані чоботи – весь зовнішній вигляд
капітана справив на генерала приємне враження.
Рева вийняв з офіцерського планшета карту, розгорнув на круглому
столі. На карті виднілися помітки червоним олівцем. Станція Даньки
була обведена кружечком, від нього йшла чітка червона лінія, спочатку
в напрямі обласного центру, вперлася кінцем у вузлову станцію Синє
Озеро, що в двадцяти кілометрах на схід від Даньків, і розбилася на
кілька пунктирних стріл, завершених знаками запитання.
–  Шляхів у злочинця багато, це ви правильно позначили,
капітане, – розглядаючи карту, сказав Муштаков. – І все ж, пішов він
якимось одним шляхом… Але не будемо забігати наперед. Після ваших
донесень, Карпе Романовичу, я в основному в курсі справ. Проте
хотілося б дізнатися про окремі деталі, яких, можливо, мені не вдалося
вловити, читаючи папери. Я прошу вас, капітане, зробити ще раз
короткий виклад матеріалів, що є у вашому розпорядженні. По-перше,
мене цікавлять подробиці сутички колишнього військового службовця
Сірченка з переодягненими бандитами під час війни. Попередній
протокол, складений міліціонером на станції, скупо говорить про це.
Сподіваюсь, ви зустрічалися з механіком Сірченком?
–  Зустрічався, товаришу генерал. Все, що стосується Сірченка, я
прилучив до справи: копію довідки з госпіталю, що зберігалася у
механіка, висновок медичної комісії при сто дванадцятому запасному
полку, де він перебував після видужання, витяг з військового квитка.
Його розповідь не викликає жодного сумніву.
–  Як почуває себе міліціонер?
–  Сержанта Бровка зняли з поїзда у тяжкому стані. Загальне
отруєння організму великою дозою сильнодіючого снотворного. Він погано
чує, скаржиться на біль у голові. Але лікарі вважають, що загрози
немає. Я показав йому фотокартку чоловіка у коричневому пальті, який
помер на руках у колійного обхідника. Бровко відразу впізнав пасажира,
якого він попросив купити на зупинці пляшку напою.
–  Оце мені й хотілося почути, – вдоволено сказав Муштаков. –
Отже, встановлено, що Харпій і той, якого знайшов обхідник, діяли
спільно. Як же зрозуміти смерть одного з них? З усього видно, він
допоміг Хар-пієві в критичну хвилину. Знайдені парашути свідчать, що
їх обох викинули з літака на нашу територію в районі залізничної
станції Даньки. Вони летіли сюди не для того, щоб приземлитися і
померти. Щось воно не так… Капітане, ви уважно прочитали висновок
медекспертизи про причини смерті невідомого? Де цей протокол?
Рева знітився, спішно почав гортати папери.
–  Ось він, товаришу генерал-майор! Так… Смерть сталася від
крововиливу у мозок. У двох місцях глибоке пошкодження черепа… Травми
заподіяно тупим знаряддям… Ага, ще є таке: внутрішній перелом лівої
гомілки. Але це, мабуть, не стосується…
–  Досить, досить, капітане, – трохи сердито спинив його
Муштаков. – Ви були не зовсім уважні. Не можна нехтувати деталями.
Якраз деталі допомагають скласти чітке уявлення про події. А часом
якась, на перший погляд дріб’язкова, деталь, залишившись непоміченою,
може відіграти роль цеглини, від якої валиться міцно зведений будинок.
Спільник Харпія загинув від ран. Стрибаючи з вагона, він міг вдаритись
об щось тверде. Правда, під насипом лежить сніг. Треба було ретельно
оглянути місце падіння. Та, зрештою, нехай так, будемо вважати, що він
вдарився. Це перша версія. Друга постає з того, про що далі говориться
у протоколі: перелом ноги… Поміркуйте, товаришу Рева. Закони
капіталістичних джунглів диктують: бий, ріж, пали хоч рідного батька,
аби врятувати власну шкуру. А хіба не так мислитиме шпигун, коли на
чужій землі, ледве уникнувши провалу, відчує небезпеку, бачить, як
стискається кільце, а йому раптом чомусь заважає спільник, стає
тягарем? Спільник зламав ногу, він не в змозі рухатися. Рано чи пізно
його схоплять, йому не втекти. Великих надій на нього покладати не
варто. При нагоді викаже, розкриє всі плани, скине все, що можна, на
іншого, аби лиш вигородити себе… Що у такому випадку зробить
представник зграї, де гроша ламаного не варті такі поняття, як честь,
совість, товариська взаємовиручка, чуття ліктя? Він швидше ховатиме
кінці у воду. Той, хто назвався Харпієм, спробував сховати їх ціною
життя свого спільника. Він ліквідував свідка, який вже заважав йому,
хоч і був, так би мовити, компаньйоном по роботі. От і все. Що? Ви
хочете заперечити, Карпе Романовичу?
–  Навпаки. Гадаю, що цей варіант найвірогідніший, – погодився
Логвиненко. – Не тільки сама природа розвідок, з агентурою яких нам
доводиться стикатися, зумовлює логічність цього варіанта. У нашому
розпорядженні є незаперечні факти. На снігу біля вмираючого знайдено
скалки розбитої пляшки. На шийці пляшки залишилися відбитки пальців.
Напарник Харпія не пошкодив черепа, стрибаючи з поїзда, він зламав
ногу. Решту зробив Харпій. Спочатку приголомшив компаньйона пляшкою,
потім взяв у нього пістолет і двома ударами рукоятки довершив справу.
Свій власний пістолет Харпій непомітно викинув з кишені, коли йшов у
супроводі міліціонера у кімнату чергового на станції Даньки. Боявся,
що на випадок обшуку у нього знайдуть зброю. Прибиральниця натрапила
на пістолет системи “Валь-тер” в урні для сміття. До речі, на рукоятці
пістолета теж є відбитки пальців. У нашій лабораторії їх зіставили з
відбитками, виявленими на шийці пляшки. Знімки показують, що і
пістолет, і пляшку тримала одна рука. Чия рука – сумніву немає. Але
наших особистих переконань до справи не підколеш. Зате відбитки
пальців, залишені Харпієм, зроблять своє під час судового засідання у
майбутньому.
Муштаков слухав підполковника і дивився у вікно. Старий клен
простягав до шибок своє пишне віття. Вкрита тонким шаром прозорої
криги кора на дереві переливалася під промінням сонця, наче кришталь.
Відривалися, падали вниз прозорі краплини. Весело вовтузилися в гіллі
горобці. На дахах танув сніг.
Генералові захотілося вийти з добре напаленого кабінету надвір,
побродити алеями парку, подивитися зблизька на новий театр. Кожне
місто, в якому доводилося бувати йому, завжди вабило до себе чимось
своїм, неповторним…
Але думки Муштакова мимоволі поверталися до справ. До пістолетів і
снотворних порошків, до злочинців та вбивць з фальшивими паспортами,
до парашутів невідомого походження та дволиких привидів, які никають
під чужими іменами, забувши власні прізвища – до всього того мотлоху й
нечисті, що з’являється час від часу, вповзаючи крізь щілини на
радянську землю, і плентається під ногами, заважаючи людям спокійно
жити, працювати.
4
Куди подався Харпій, відчувши небезпеку? Оперативній групі, яку
очолив капітан Рева, вдалося дещо встановити. Від місця, де Сорока
побачив пораненого, Харпій кілометри чотири брів снігом, прямуючи до
лісу, потім, мабуть передумавши, завернув круто ліворуч. Почало
розвиднятися, і він, помітивши віддалік телеграфні стовпи,
зорієнтувався, що там дорога. Степовий тракт вів на вузлову станцію
Синє Озеро. Яким транспортом – випадковою машиною чи підводою –
добрався туди Харпій, з’ясувати не пощастило, проте близько дев’яти
ранку чоловіка з борідкою бачила біля елеватора вчителька місцевої
школи. Згодом присадкуватий чоловік з борідкою з’являвся на пероні –
його запам’ятав стрілочник. Він попросив у пасажира прикурити, але той
щось невиразно буркнув і відійшов. Свідчення сержанта Бровка про одяг,
зовнішність, зріст Харпія повністю збігалися з розповіддю стрілочника,
який досить детально змалював портрет відлюдькуватого пасажира.
Того ранку станція Синє Озеро прийняла і відправила три
пасажирських состави – на Москву, Одесу і Львів, їхні маршрути й
позначив на карті капітан Рева.
Який же шлях обрав утікач?
На залізничні станції полетіли телеграми, були попереджені
начальники поїздів, провідники вагонів, прикмети Харпія стали відомі
працівникам залізничної міліції, керівникам штабів добровільних дружин
по охороні громадського порядку. Члени оперативної групи капітана Реви
роз’їхалися трьома напрямками – на північ, південь і на захід. Але ні
з кінцевих пунктів, ні з проміжних станцій по шляху руху поїздів
відомостей про утікача не надійшло. Сліди Харпієві загубилися.
Рева був переконаний, що “біолог” із Дрогобича подався в глиб
країни, щоб зникнути, як голка в сіні, загубитися серед тисяч людей.
Схилявся до цього і підполковник Логвиненко. Муштаков не заперечував,
але не висловлював і власних припущень. Ще у Москві, познайомившись з
одержаними від Логвиненка матеріалами й аналізуючи поки що розрізнені
факти, генерал замислився. Серед документів була також фотокартка
невідомого, який помер поблизу залізничного насипу. Муштаков довго
вдивлявся у випещене обличчя. Але фотокартка нічого сказати не могла.
Зате коротка німецька фраза, почута обхідником Сорокою з уст
вмираючого, будила чимало надій. Можливо, клубок почне розмотуватися
саме з цього кінця…
Коли вже в кишені був квиток до південного українського міста, в
якому працював підполковник Логвиненко, а машина чекала генерала біля
під’їзду, щоб відвезти на вокзал, у нього виникло вирішення, внаслідок
якого помічник Муштакова терміново одержав наказ теж збиратися в
дорогу. Муштаков вручив йому фотознімок людини, котра знайшла собі
смерть під залізничним насипом, коротко проінструктував, і вони
розпрощалися.
Через півтори години після того, як поїзд Муштакова одійшов від
перону московського вокзалу, з одного з московських аеродромів вилетів
у відрядження його помічник.
Генерал Муштаков не був чарівником, та він мав за плечима тридцять
років служби в органах безпеки. Через його руки пройшли десятки
простих і складних, зрозумілих і заплутаних справ. Кожна професія має
свою специфіку, свої ази і закони. Багаторічний досвід контррозвідника
нерідко дозволяв Муштакову розв’язувати те чи інше завдання майже з
математичною точністю за допомогою логічно осмислених речей. Коли
Логвиненко показав йому останнє донесення, генерал, ще не читаючи
його, вже міг би сказати, що в донесенні йдеться про парашути. Вони
повинні були знайтися рано чи пізно. І вони знайшлися. Донесення
тільки підтвердило хід генералових думок. ХарпІя та його напарника
закинуто на територію СРСР якоюсь іноземною розвідкою. Це не викликало
сумнівів. Але з яким завданням? Яку мету мали ті, хто спорядив своїх
агентів у далеку небезпечну “подорож”? Якби вдалося пролити світло на
цю темну пляму, то шлях Харпія скоріше б перетнувся з шляхами
чекістів.
Поки що Муштаков не ділився своїми міркуваннями. Він не хотів
поспішати. Тим більше, що ні підполковник Логвиненко, ні капітан Рева
все одно не змогли б внести ясність, з якою “місією” прибули
парашутисти у віддалену від кордону область, що треба було тут
“гостям”, один з яких у свою останню хвилину згадав не рідну матір, а
якогось есесівського шарфюрера.
Логвиненко пішов проводжати генерала до готелю.
Вони обійшли парк, попрямували бульваром між двома рядами тополь.
Над головою синіло небо. Двірники згортали з дахів сніг, він з шумом
хлюпав на перегороджений канатом тротуар. Десь згори, з квартири
верхнього поверху, чулися м’які акорди рояля. Напроти під’їзду з
вивіскою “Облпрофрада” височіло бронзове погруддя письменника, який
створив безсмертний образ веселого, кмітливого козака, мандрівника в
далекі заморські краї. Муштаков узяв Логвиненка під руку, підійшов до
постаменту. Тут їх і наздогнав молодший лейтенант з приймальні
підполковника. Стишивши голос, він сказав, що десять хвилин тому
одержано телеграму з Берліна.
–  Повертаймося, Карпе Романовичу, – в голосі Муштакова вчулося
нетерпіння, він хвилювався.
Широким кроком вони рушили назад.
Телеграма була адресована особисто Муштакову. Видно, той, хто
передав її, добре знав, де перебуває генерал. Муштаков читав шифровку,
І його обличчя дедалі світлішало. Догадуючись, що одержано важливі
відомості, Логвиненко чекав, поки генерал заговорить перший.
–  Ну, Карпе Романовичу, от крига й зрушила з місця. Навіть не
гадав, що нам так пощастить. – Муштаков енергійно потряс телеграмою. –
На, прочитай сам!
Логвиненко швидко проглянув шифровку.
“Працівники державної безпеки Німецької Демократичної Республіки,
вивчивши фотокартку невідомого, який помер біля залізниці в районі
станції Синє Озеро, засвідчили, що на фото – колишній офіцер СС і член
націстської партії Карл Гольбах. Скориставшись документами
розстріляного антифашиста Гельмута Кюнта, Гольбах після війни видав
себе за жертву гітлерівського режиму і пробрався на посаду комісара
кримінальної поліції міста Гранау (Східна Німеччина).
У листопаді минулого року у місті Гранау було пограбовано
ювелірний магазин. Поліція натрапила на слід злочинців, але Гольбах
допоміг одному з грабіжників утекти і зник сам, тяжко поранивши
поліцейського офіцера.
Другого грабіжника заарештовано. На допиті він посвідчив, що його
напарник, який втік разом з Гольбахом, видає себе за переміщеного
поляка Тадеуша Коленду. Насправді ж, як показує затриманий, Коленда –
не поляк, він є членом ОУН і належить до одної з груп
терористів-бандерівців, що засіла в Мюнхені. Справжнє прізвище Коленди
невідоме. Його прикмети: йому за п’ятдесят, низький на зріст,
огрядний, довгорукий, має рудувату борідку…”
–  Низький, з рудуватою борідкою… – повторив Логвиненко. – Харпій,
це він! Саме так його змалювали сержант Бровко, Сір-ченко і всі, хто
бачив “біолога” на станції Даньки.
–  Дуже схоже, що Харпій і Коленда – одна особа, – кивнув
Муштаков. – Тепер ми можемо зробити деякі підсумки. Харпій, чи
Коленда, – оунівець із стажем. Діяв на Прикарпатті ще в роки війни,
про це свідчить шофер Сірченко. Я гадаю, сліди бандита потягнуться
знову до тих місць… Річ у тім, що на Прикарпатті недавно затримали
порушника кордону. Він кінчив самогубством, але наскільки я пам’ятаю з
донесення полковника Шелеста, затриманий ніс листа колишньому членові
бандерівської банди, розгромленої у районі Карпат. Мені здається,
Харпій-Коленда та невідомий, якого схопили прикордонники з листом,
мають щось спільне. Можливо, я помиляюсь, але так чи інакше,
доведеться мені, Карпе Романовичу, помандрувати від вас до полковника
Шелеста. У нього повинні зберегтися відомості про діяльність
Харпія-Коленди в тих краях у минулому. Залишилися ж якісь сліди… Якщо
у вас будуть новини, зв’яжетеся зі мною телефоном. Від вас ще немає
прямого авіасполучення з заходом країни?
–  На жаль, немає, товаришу генерал. Найближчий аеропорт у
Харкові.
Генералові Муштакову так і не випало того дня ні відпочити в
готелі, ні оглянути місто. Через годину він сидів у кабіні машини, що
мчала по широкій асфальтованій дорозі. Під тихе шелестіння коліс і
тонке посвистування вітру, Муштаков непомітно задрімав, а коли
розплющив очі – побачив перед собою сірі обриси харківського
Держпрому.
Непрошені гості
1
Грицько Горішній сидів за столом на покутті. Славко примостився на
лавці біля батька, зазирав у його загрубіле на морозі та вітрі
обличчя, у веселі, усміхнені очі. У батька – великі, дужі руки, широкі
груди. Біла сорочка, яку він, умившись, щойно одяг, приємно лоскотала
Славкові щоку.
Славко любив зимові вечори, коли випадало ось так, як сьогодні,
сидіти у теплій затишній кімнаті, відчувати плечем тверді м’язи
батькової руки, слухати його розповідь про те, як проминув тиждень у
роботі на нафтовому промислі. Там все здавалося Славкові незвичайним,
захоплюючим і… незрозумілим. Він знає, що загублені серед лісу та гір
свердловини, де батько працює ось уже понад два роки – то не простий
промисел, на якому добувають нафту, ні. Звичайні промисли розкинулися
набагато далі, за кілька десятків кілометрів, у Бориславі та навколо
нього. Туди Славко їздив з батьком влітку на великій вантажній машині
по якісь металеві апарати, що виблискували проти сонця міддю важелів
та труб. У Бориславі все інакше, там багато вишок, вони видніють
всюди: на схилах гір, у вибалках, на околицях міста і навіть на
вулицях, у дворах, на городах. І людей біля них майже не побачиш.
Тільки хитаються, як живі, безшумні качалки. Вниз – угору, вниз –
угору, наче заведені хитаються вдень і вночі, без упину висмоктують
з-під землі чорну нафту…
А на батьковому промислі – зовсім не так, як у Бориславі. Інженер
Іван Сергійович та його помічники майже не відходять від свердловин,
чаклують над приладами, щось вимірюють, вивчають. Усі завжди
заклопотані, зосереджені. Вдень не стихаючи стукотять мотори. Часто
прибувають машини. Приїжджають з міста незнайомі люди. У невеликому
дерев’яному будиночку з телефонами, де живе старший над усіма Іван
Сергійович, приїжджі розвішують на стінах великі аркуші паперу,
покреслені чудернацькими лініями, списані цифрами та позначками, і
вечорами, обступивши ті аркуші, довго щось доводять один одному,
сперечаються… Не так давно, під час канікул, коли після випадку з
пораненим прикордонником він знову побував у батька на роботі,
Славкові довелося побачити неймовірну картину. Навколо свердловини, що
стояла осторонь під схилом гори, вкритим кущами та деревами, на кілька
десятків метрів лежала земля без снігу. Земля була зелена, на ній
пробивалася трава! Так, стояли міцні морози, по кілька разів на добу
падав сніг, зривалася заметіль, а на маленькому острівці навколо
свердловини густо пробивалися стеблини трави.
Того дня, коли Славко приїхав на лижвах на промисел, теж був
снігопад. Хлопець широко відкритими очима дивився на сніжинки. Вони
тихо осідали, не встигали долітати до землі і танули біля дивної
свердловини на льоту, лягали на траву сльозинками прозорої роси. Під
землею щось глухо гуло, стогнало, наче лютував і сердився
роздратований звір.
Як жалкував Славко, що в ті хвилини не було поряд хлопців з
шостого “Б” і вони не бачать такого дива. Почнеш потім розповідати,
хіба повірять? Ще й глузуватимуть: “Таке вигадав! Трава на морозі…
Тобі це приснилося, Славку?”
Що діялося в гірській долині того дня, Славко як слід не второпає
й досі. Спробував розпитати батька, та той хитрувато підморгнув,
посміхнувся: “Кругом зима, а в долині літо. От і зазеленіло”. – “А
чому літо?” – “Бо земля нагрілася”. – “Чому нагрілася?” – “А ми під
землею піч натопили”. – “Як же це – під землею?” – “Дуже просто: дров
нарубали і натопили”. – “Ти, тату, жартуєш, а я серйозно… Розкажи!”
Батько скуйовдив Славкові чуба і вже без посмішки сказав: “Ну, тоді
слухай”. А потім, наче згадавши щось, підозріло глянув на нього,
простяг руку. “Тільки давай спершу свій учнівський табель”. Славко
засопів носом, проте діватись було нікуди… Батько водив пальцем по
розгорнутому табелю, читав уголос: “Арифметика – чотири, географія –
теж четвірка, іноземна мова… гм… трійка… історія – п’ять, фізика… Еге,
голубе, погані твої справи! Слабенькі. Трійка з фізики. Виходить, і
пояснювати тобі про те, що бачив на промислі, не варто”. -“Чому не
варто?” – схопився Славко. “Все одно не зрозумієш”, – позіхнув байдуже
батько. “Зрозумію! – закричав Славко. – От побачиш, усе зрозумію. Ти
тільки розкажи”. Але батько був невблаганний. “Домовимося так, –
сказав він, – як тільки у тебе в журналі з’явиться з фізики перша
четвірка – дізнаєшся про все. Розповім. А раніше не проси. Згода?”
Славко зазирає батькові в обличчя, чекає, може, все ж він змінить
своє рішення, може, вже забув про їхню розмову і сьогодні пояснить, як
ото могло статися, що взимку біля свердловини з’явилася зелена трава,
чому стугоніла під ногами земля і сніг перетворювався на краплини
дощу,
Та батько, видно, і не думає про це згадувати. Він розповідає
матері, чому останнім часом рідко навідується додому, пояснює, що
зараз багато роботи, всі на промислі зайняті з ранку до ночі, і хіба
що через два-три тижні, не раніше, можна буде відпроситися в інженера
днів на кілька у відпустку, щоб зробити дещо по господарству. А потім
знову вільного часу буде обмаль. Можливо, доведеться навіть їхати у
відрядження до Москви, в Академію наук…
Запашний борщ лоскотав ніздрі, гарячі вареники апетитно парували
на столі. Гриць-ко Горішній підсунув синові ложку, покликав дружину:
–  Сідай, Марійко. Годі тобі там поратися. Сідай, а то ми з сином
зголодніли.
Марія, ставна, з важкими косами, туго заплетеними на голові,
вдавано нахмурила тонкі чорні брови.
–  Вечеряйте, приблуди… Один – тижнями додому не навертається, а
другий – тільки на поріг із школи – і за лижви, не догукаєшся його.
В цей час у вікно хтось постукав. Горішній підвівся.
–  Сиди, Грицю, сиди, – Марія напнула на плечі хустку. – Це,
мабуть, сусідка сито принесла.
Через хвилину вона повернулася до кімнати, знизала плечима.
–  До тебе, Грицю. Жінка якась, з вашого нафтопромислу.
Запрошувала до хати – не хоче, каже, що машина біля сільради чекає.
–  З нашого промислу? Жінка? – здивовано перепитав Горішній.
–  Та йди, йди, не примушуй людину мерзнути.
Двір був залитий сріблом місячного сяйва. Незнайома жінка в
гаптованому кожушку стояла біля ґанку, притулившись спиною до стіни.
її кругле обличчя було наче з мармуру. Чорні горошини очей пильно
дивилися на Горішнього. Дивна посмішка кривила куточки пухлих губів,
щось було в тій посмішці нещире. Може, так здавалося Горішньому, а
може, тому відразу не сподобалося гарне, молоде обличчя, що сказала
вона Марії неправду. На промислі ніяких жінок не було, крім старенької
куховарки, цю нічну гостю Грицько бачив уперше в житті.
–  Грицько Горішній? – спитала незнайомка і, не чекаючи відповіді,
стиха додала: – Добрий вечір, Вепре. Привіт тобі від Гандзї.
Руки Горішнього мимохіть смикнулися вгору, наче він хотів
затулитися ними від жіночих очей, що свердлили його. Він відступив на
крок, під чоботом дзвінко хруснула бурулька, що впала з даху.
–  Тихо будь! – попередила жінка. – Не чекав? Гадав, забули про
тебе? Слухай уважно. В п’ятницю об одинадцятій ночі прийдеш до
лісникової хатини, що поблизу вашого промислу. Запам’ятай: об
одинадцятій, у п’ятницю. Тебе там зустрінуть і скажуть, що мусиш
робити. А зараз візьми ось це. І йди до хати. – Гаптований кожушок
майже торкнувся Грицькових грудей, він відчув на своєму обличчі
гарячий подих. – І не здумай грати у піжмурки, чуєш? Інакше…
У руці в жінки блиснула воронована сталь пістолета. Горішній
стояв, наче загіпнотизований. У грудях похололо, думки плуталися в
голові. Гостя нетерпляче махнула рукою, і він згадав, що вона дала
йому якусь річ. Підійшов до вікна. На долоні лежав папірець. Горішній
підніс його до тонкого променя світла, що пробивався крізь ставню,
ледве розбираючи дрібні літери, повільно прочитав… Різко оглянувся.
Жіноча постать промайнула біля воріт і зникла, наче її і не було.
Горішній хотів кинутися навздогінці, і не міг зрушити з місця,
приголомшений.
–  Грицю, де ти там? – гукала Марія.
Стримуючи дрож у тілі, Грицько зайшов до хати. Пояснив, що
посильна з промислу привезла розпорядження, щоб завтра вранці з’явився
на роботу. Інженер просить прибути, бо треба виконувати термінове
завдання.
Марія сіла поряд з чоловіком, дбайливо застебнула його розхристану
на грудях сорочку, співчутливо похитала головою.
–  Біда мені з тобою. У вихідний – і то з дому тікаєш.
Мляво пожувавши вареника, Грицько відсунув миску, встав.
–  Голова щось розболілась, Марійко. Я краще ляжу.
–  От тобі й маєш! Я готувала, варила… Твої ж улюблені, з сиром. І
борщ з курятиною. Що це з тобою, Грицю? Може, застудився? То чаю
нагрію, з малиною сушеною вип’єш.
–  Не треба. Минеться й так. Стомився трохи.
Дивуючись з різкої зміни в батьковому настрої, Славко тихо пішов у
спальню, швидко роздягся і пірнув під ковдру.
Вранці Горішній похапцем поснідав, постояв біля ліжка, де,
розметавшись, уві сні прицмокував Славко, попрощався з дружиною і
пішов до автобусної зупинки.
Рейсовий автобус, яким найзручніше було добиратися на роботу, мав
прибути хвилин через сорок. Але Горішній не чекав його. Він сів у
машину, що йшла в протилежний від промислу бік.
2
У той час, коли оператор Грицько Горішній задумливо сидів у
автобусі, що-віддалявся від Карпат, майор Петришйн підходив до
будинку, де жив полковник Шелест.
Двері відкрила Олеся, полковникова небога, вона жила у нього вже
понад рік, була тут повновладною господинею. Петришин пам’ятає, як у
квартирі Шелеста вперше з’явилася скромна, по-сільському одягнена
дівчина. Вона приїхала з Волині, звідки був родом полковник, щоб
поступати до медичного інституту. У Терентія Свиридовича сім’ї не
було, він жив одинаком і не відпустив Олесю в студентський гуртожиток.
Відтоді у квартирі все змінилося. Не дуже затишна, напівпорожня,
куди господар не з’являвся по кілька днів, виїжджаючи в службових
справах з міста, квартира стала невпізнанною. Натерта паркетна підлога
блищала так, що по ній боязко було ступати. Сліпучо-білі гардини
звисали з вікон. Крісла заховалися в охайні полотняні чохли. Якось
інакше стали під стінами меблі, кімнати набрали веселого і привітного
вигляду. У вітальні пахло парфумами і тютюном “Золоте руно”.
Шелест на роботі ніколи не курив, а дома іноді набивав коротку
люльку, що завжди лежала на письмовому столі.
Кожного разу, коли Петришин приходив сюди, він мимоволі думав, хто
ж відчинить йому – сам Терентій Свиридович чи Олеся.
В таку мить Петришин трохи червонів і сердився сам на себе,
боячись, що не зможе приховати своїх думок.
–  Добрий день, Олесю. Терентій Свиридович дома? – майор старанно
витирав чоботи об в’язаний килимок.
–  Дома. Заходьте, – Олеся взяла у нього шапку, обережно, наче це
була якась крихка річ, почепила на вішалку.
–  А ви… не в інституті? – невлад запитав Петришин і подумав, що
ось зараз вона вислизне з передпокою і не вигляне з своєї кімнати, аж
поки він не стане прощатися з Шелестом.
Олеся тріпнула довгими віями.
–  Вихідний сьогодні, – тихо сказала вона, опустивши очі.
–  Я й забув. Пробачте, – силкуючись говорити невимушено, махнув
рукою Петришин.
Олеся вказала очима на двері, що вели до вітальні.
–  Дядько теж часто забуває про вихідні дні. Хіба так можна,
Арсене Тарасовичу? Вам нічого, а йому відпочивати треба, у нього хворе
серце.
–  То ви невдоволені, що я сьогодні до вас завітав?
–  Що ви… Навпаки, – схаменувшись, вона захитала головою. –
Навпаки, коли ви з дядьком удвох, мені чомусь здається, що він завжди
почуває себе хороше. Він вас…
Голос Шелеста з-за дверей не дав їй скінчити.
–  Заходьте, майоре, заходьте!
Шелест сидів на канапі, обклавшись газетами. Шовкова теніска і
вузькі спортивного крою штани молодили його. На обличчі не видно було
втоми, наче полковник відпочивав перед цим принаймні з тиждень.
–  Вітаю, Арсене Тарасовичу. Сідайте. Сьогоднішні газети читали?
Ще ні? Мені щойно принесли. Цікаві новини є, багато цікавого
відбувається на білому світі… – Шелест підвівся, пройшовся по кімнаті,
і Петри-шин, знаючи його вдачу, зрозумів, що на цьому “передмова”
вичерпалася, бо полковник не мав звички довго зволікати. Він одразу ж
переходив до діла – зайві балачки для нього були обтяжливими.
–  Я вас слухаю, Терентію Свиридовичу, – сказав майор.
–  Турбувати вас сьогодні не мав наміру, але довелося, бо новини є
і у нас. – Очі Шелеста стрілися з очима Петришина. – Годину тому
надійшло донесення. Минулої ночі до Грицька Горішнього завітала гостя,
жінка. Вона викликала Горішнього з хати і мала з ним коротку розмову.
Наші проводжали її потім аж до Остудова. Як виявилося, це донька
уніата Квітчинського. Під час окупації він мав тісні зв’язки з гестапо
та “службою безпеки” оунівців. Видно, донька йде батьковим шляхом. З
нею розберемося. Зараз основне – Горішній.
–  Як же він?.. – приховуючи хвилювання, спитав Петришин.
–  Ранком він залишив дім, сів у автобус на Ранів. Настав час,
майоре, зустрітися нам із Горішнім.
–  Я прошу зачекати, Терентію Свиридовичу, хоча б до вечора.
–  Ви певні, що він прийде до вас сам?
–  Думаю – прийде. Не може він не прийти.
–  Зачекаємо. До вечора., – сухо погодився Шелест. По обличчю
майора пробігла тінь. Полковник поклав йому на плече руку, вже м’якше
заговорив: – Розумію, Арсене Тарасовичу. В людині розчаровуватися
важко. Але інакше ми не можемо, не маємо права. Якщо Горішній не
прийде сьогодні сам, доведеться нам навідатися до нього. Зараз без
чверті друга. В розпорядженні Горішнього півдня, сьогодні він вільний
від роботи, їхати йому до нас автобусом години дві з половиною.
Можливо ваш земляк у цей час уже наближається до міста… Будемо
сподіватися. А тепер обідати, юначе, – раптом закінчив Шелест, міняючи
тему розмови.
–  Дякую, Терентію Свиридовичу. Я щойно…
–  Облиште. Знаю, як було щойно. їдальня, сніданок на ходу,
склянка кефіру, вінегрет. По собі знаю. А тепер у мене господиня в
домі, вона нас борщем почастує, а може, і ще чимось смачненьким. Не
раджу відмовлятися.
Повернувшись додому, Арсен Петришин кілька разів підходив до
телефону. Набирав номер службового комутатора.
–  Про мене ніхто не питав?
–  Ні, товаришу майор. Ніхто, – відповідав черговий офіцер.
Горішній так і не з’явився.
Увечері, коли у місті загорілися вогні, машина Шелеста спинилася
на розі вулиць Першотравневої та Горького біля під’їзду триповерхового
будинку. Петришин, у шинелі, з пістолетною кобурою на поясі, вже
чекав, стояв на тротуарі. За хвилину автомобіль пірнув у вузькі
вулиці, вирвався за місто і помчав, набираючи швидкість, по дорозі на
Самбір.
3
–  Ранів! Стоятимемо сорок хвилин. Потім автобус повертається
назад тим же маршрутом! – оголосила жінка-кондуктор. Пасажири
заспішили до виходу. Горішній застебнув ватянку, поправив шапку і
пішов брукова-ною площею, постукуючи підковами важких робочих чобіт.
Сліпуче сяяли проти сонця вітрини магазинів. Віддалік, за стінами
старовинної фортеці, виднівся сірий гостроверхий костьол. Над шпилем з
карканням літали ворони. Під ногами темніли калюжі. Вуркочучи,
зграйками походжали площею голуби, дзьобали щось на бруці.
Горішній трохи знав Ранів. Колись давно, в дитинстві, приїздив
сюди із старшою сестрою. Майже в кожному домі цього містечка з
давніх-давен ткали барвисті килими. Багаті кольорами, з тонким
орнаментом витвори ранівських килимарниць розходилися по всій
Галичині, Закарпаттю, перепродувалися агентами-гендлярами у магазини
Праги, Відня, Будапешта. Сестра була на виданні. Батько тягнувся з
останнього на посаг доньці. Сестра хотіла придбати в Раневі килим.
Довго ходила по базару, тримаючи за руку малого Грицька.
Прицінювалася. Вибирала. Хитала головою. Не вистачало грошей. Ледь
виторгувала маленький килимок з червоними трояндами на жовтому полі.
Зморена конячина повезла їх додому…
Довго висів той килимок в сестриній хаті, над ліжком. Потім
прийшли фашисти, спалили хату. Сестру, яка стала депутатом районної
Ради, розстріляли за селом, під скелею, її чоловік, колгоспний
бригадир, загинув десь на фронті.
Спогади раптово стисли серце. Горішній витяг цигарку, закурив. А
думки линули в минуле, бентежили.
…Тільки й зажили по-людському Горішні, коли в 1939 році прийшла
Радянська влада. Сестра працювала в колгоспі ланковою. Батько збирався
віддати Грицька після школи в технікум. А склалося інакше… Все
обірвалося зненацька. Спалахнула війна. Ледве врятувався Грицько від
фашистської каторги, з якої майже ніхто не повертався. Ховався то в
лісі, то в клуні, взимку спав у соломі на сусідньому подвір’ї. Батька
тягали щодня в поліцію, били, допитувалися, де син. Посивіла,
згорбилась мати. В 1944 році, здавалося, всі страхіття лишилися позаду
– Радянська Армія прогнала окупантів. Почав Грицько працювати в
ліспромгоспі, збирався на осінь їхати до міста, вчитися хотів, уже й
документи відіслав. І, як сніг на голову, звалився той проклятий
Гандзя-Мацюк. Прийшов уночі зі своїми головорізами, погрожував зброєю,
0 потяг за собою до лісу. Тяжко сказати, чим би все скінчилося для
Грицька, якби прикордонники не розбили банду Гандзі. Спасибі Арсенові
Петришину – не відвернувся в біді, розібрався, що Грицько не своєю
волею в багно потрапив. Допоміг стати на ноги, на роботу влаштував.
Почалося у Грицька справжнє життя. Оператором став на нафтовому
промислі, в Бориславі. Згодом на дослідний промисел до інженера
Бранюка узяли його. Працював чесно, сумлінно. Люди поважали. Чорнокоса
Марійка запала в серце. Побралися. Син підростає. Будинок новий
недавно поставили. Хоч і пізнувато трохи, а все ж і за навчання
взявся, на заочне відділення нафтового технікуму поступив. Разом з
інженером Бранюком до Москви збирався… Та ось на ж тобі! Не забули,
через скільки років згадали про нього, прийшли. Думав, Гандзі давно й
живого немає, а виявилося – вцілів, ще вештається по світу. “У
п’ятницю, біля лісникової хатини…” Що вони затівають? Чого хочуть від
нього?
Замислившись, Горішній ледве не зіткнувся на тротуарі з юнаком у
сірому капелюсі. Запитав:
–  Скажіть, будь ласка, як пройти до міліції?
–  Ви проминули вже. Он позаду провулок за гастрономом, третій
будинок ліворуч.
У просторій, напівпорожній кімнаті з дерев’яним бар’єрчиком
посередині, двоє міліціонерів грали в шашки. Один з старшинськими
нашивками на погонах обернувся на скрип дверей.
Горішній запитав, чи працює в ранівській міліції Петро Кушнір та
де його можна бачити.
Міліціонери переглянулися.
–  Старший лейтенант Кушнір – заступник начальника райвідділу. Але
його зараз немає, – Помітивши, що відвідувач розгубився, старшина
співчутливо поцікавився: – Вам до нього особисто? Ви, мабуть,
приїжджий? Здалеку?
–  Не те щоб здалеку, але й нетутешній… Поговорити мені з Кушніром
треба.
–  Якщо в службовій справі, доведеться зачекати до завтра. Неділя
сьогодні, самі розумієте. Старший лейтенант відпочиває. Законно.
Вихідний день.
–  Не можна мені чекати. Сімдесят кілометрів їхав, щоб з Кушніром
зустрітися, – тихо сказав Горішній. – Покличте його, товаришу
старшина, або дайте його домашню адресу. Кушнір мене знає…
Старшина рішуче зсунув долонею шашки на стіл.
–  Побіжи, Приходько. Тут недалеко. Побіжи, – повторив він. – А
ви, громадянине, сідайте. Якщо Кушнір дома, то через десять хвилин
буде тут.
Чекати довго не довелося. Незабаром у коридорі почулися важкі
кроки. У двері боком протиснувся кремезний офіцер у міліцейській
шинелі. На широких плечах біліли погони, чорна шапка-вушанка з
кокардою була хвацько зсунута на потилицю. Звислими вусами, всією
постаттю, що дихала силою і здоров’ям, він схожий був на запорожця з
картини Рєпіна.
–  То хто ж тут хотів мене бачити? – густий розкотистий бас
заповнив кімнату. – Ви, громадянине? Ну, прошу, прошу, заходьте ось у
ці двері, в червоний куток. Тут і поговоримо.
Кушнір розстебнув шинель, відсунув ліктем підшивку газет, що
лежала на вкритому кумачевою скатертиною столі, неквапно покрутив
рудуватого вуса.
–  Що сталося, чоловіче?
–  Не впізнали мене, товаришу старший лейтенант? – запитав
Горішній.
–  Чекай, чекай… Десь я тебе справді бачив. Чекай…
–  У яру біля хутора Вербці у сорок четвертому. А вдруге – у
слідчого…
–  Горішній? Невже ти? Отак змінився… Був хлопчисько, зелений, а
тепер як вимахало тебе… Здрастуй, друже, здрастуй! – Кушнір тряс
Грицькову руку з щирістю людини, що зустрілася з давнім знайомим. –
Сідай сюди. Розказуй. Як живеш, що поробляєш? На нафтопромислі
оператором? Вже одружився? Ну, молодець. Давненько ми з тобою не
бачилися, давненько… А яр під Вербцями пам’ятаю, – волохаті Кушнірові
брови зійшлися на переніссі, погляд став колючий, чіпкий. – Не
пощастило мені там, застукали-таки виродки. Коли коня підо мною вбили,
не встиг з сідла скочити, ногу кінь притис. Поки виборсався, вже мене
автоматами в спину штурхають. Накинулися, як вовки. Колючим дротом
руки скрутили. Вночі я той дріт… – Кушнір склав докупи важкі, наче
гирі, кулаки, поворушив ними. – І поповз у кущі… Бандити хропуть біля
багаття, а вартовий їхній стовбичить майже поряд. Все одно, думаю,
втечу, дідька лисого тепер ви мене втримаєте. Тільки подумав – тебе
вгледів. Сидиш під деревом, гвинтівка в руках. І дивишся на мене, ніби
закоханий. Правду кажучи, похололо в грудях. Ну, думаю, зараз
закричить, шмаркач, або просто торохне впритул. А ти молодчина.
Виручив.
–  Яке там виручив? – знітився Горішній. – Промовчав, відвернувся,
та й тільки. Ви повзете, руки в крові, а у мене серце завмерло: невже
вартовий помітить, невже загине людина… Та коли ви в кущі шугнули,
наче камінь з пліч звалився.
–  Було, було… Хай йому грець. А на слідстві я за тебе
переживав, – похитав головою Кушнір. – Не вірилося, що у тебе чорна
душа сокирника.
–  Виправдали мене, товаришу старший лейтенант.
–  Знаю. Правильно зробили. Не тебе одного та бандерівська гидота
у болоті втопити хотіла. Всіх під один гребінець стригти нічого. От і
з тобою розібралися по справедливості. Зважили, що немає великих
гріхів за хлопчиськом, жити повинен, людиною буде. Бачиш – і не
помилилися. Радий я за тебе, Грицю. І що заїхав – спасибі. Підемо
зараз до мене, з дружиною познайомлю, пообідаємо разом.
Горішній замотав головою, схопив Кушніра за рукав.
–  Зачекайте, товаришу старший лейтенант. Не до обіду зараз. Я
приїхав… розумієте… тут така справа. Одним словом, ось, маєте. –
Вийнятий з кишені гаманець тремтів у руці Горішнього. Він поклав перед
Кушніром клаптик паперу, похмуро сказав:
–  Прочитайте. Вчора принесли мені вночі.
Кушнірові вуса схилилися вниз.
“Виконуй розпорядження. Чекаю тебе в умовленому місці. Не з’явишся
– всі відомості про минуле Вепра будуть передані ен-каведистам. Ти
знаєш, що чекає кожного, хто зраджує нашу організацію. Пам’ятай Гнилий
Яр. До зустрічі!”
Прочитавши записку, Кушнір тихо вилаявся. Важко встав із стільця,
підійшов до дверей, щільно причинив їх.
–  Розповідай усе по порядку.
У квадраті 2-13
1
Стрілка годинника показувала пів на дванадцяту ночі, коли машина
Шелеста спинилася біля подвір’я Горішнього.
Марія ще не спала. Несподіваний приїзд невисокого, літнього
чоловіка і худорлявого військового з чорною рукавичкою протеза
стурбував її. Молода жінка розгублено стояла серед кімнати з
квітчастим рушником через плече, притискаючи до грудей щойно вимиту
тарілку.
У зовнішності військового Марії здалося щось знайоме, наче вона
вже бачила колись цей темний чуб, сині очі, тонкий з горбинкою ніс. Та
й Петришин, напруживши пам’ять, пригадав, що на околиці села бігало
колись під хатою босоноге дівча з тоненькими кісками, чимось-таки дуже
схоже на Грицькову дружину. “Невже донька старої Стефанії?” – подумав
Петришин.
Горішнього дома не було. Марія розповіла, що вчора пізно увечері
приходила до чоловіка посильна з промислу, і Грицько вранці спішно
зібрався, поїхав на роботу. Що поїхав з дому у вихідний – це Марію не
здивувало, таке траплялося і раніше. А от те, що він наче трохи
занедужав, непокоїло її. Жалівся, голова болить, не вечеряв навіть.
Вночі не спав, усе ходив по хаті. Стурбувалася Марія. Коли б ще на
роботі не занеміг. Не втерпіла, сина Славка на промисел відрядила.
Нехай узнає, як там батько, може, зліг. То й Марія туди поїде.
Наказала Славкові завтра повернутися, бо йому після обіду до школи
треба. А що привело гостей так пізно до них? Може, щось трапилося,
може, щось із Славком? Малий же він ще та й пустун, а дорога, як не є,
не близька…
Шелест заспокоїв господиню. Ні, нічого не сталося. Просто вони
їдуть на Верхокуття і вирішили завернути до свого знайомого Грицька
Горішнього, довідатися, як він живе. Що Грицько працює на промислі,
вони знають, от і хотіли підвезти його по дорозі на роботу, щоб вранці
не вставати йому вдосвіта, не трястися в автобусі. Та коли господаря
немає, то нехай вона вибачить їм за такі пізні відвідини.
Порадившись на подвір’ї, Шелест і Петришин вирішили, не
відкладаючи, дістатися до дослідного нафтового промислу. Причина
поганого настрою і раптового від’їзду Горішнього їм була зрозуміла.
Але де він тепер? Може, вирішив негайно повідомити про все інженера
Бранюка? Молодий інженер – людина серйозна, оператора Горішнього він
поважає, і було б не дивно, коли б той поділився з інженером недоброю
новиною, знаючи, що Бранюк зуміє прийняти вірне вирішення або підкаже,
що треба робити… У всякому разі, якщо так, то нічого поганого не
станеться. Петришин знав інженера, розмовляв з ним ще тоді, коли
Бранюк оформляв на роботу Горішнього. Та могло бути, що передбачення
Петришина і Шелеста не виправдаються, і Грицька Горішнього вони на
промислі теж не застануть. Тоді… Де ж шукати його тоді? Куди він зник?
Мовчки сідали в машину. Невисокий молодий чоловік, – Петришин
впізнав лейтенанта Валігуру, – виринувши тінню з саду, опинився в
кабіні зненацька. Нахилившись до Шелеста, він тихо запитав:
–  Мені залишатися тут, товаришу полковник?
Шелест подумав, скоса глянув на майора.
–  Ні. Поїдете з нами. Стежити за будинком Горішнього немає
потреби.
Перед очима Петришина знову попливли повиті темрявою сади,
паркани, будинки рідного села. Тут Арсен Петришин народився, тут
проминуло його дитинство… Он над дорогою сіріє присадкувата будівля
старої крамниці. Не раз бігав туди Арсен з затиснутою в гарячій долоні
срібною монеткою, щоб купити коробку сірників. А потім, увечері,
схилившись біля каганця, батько акуратно розчеплював кожен сірничок
надвоє, щоб надовше вистачило…
Якось прямуючи до крамниці, Арсен зустрів на вигоні хлопців з
сусідньої вулиці. Щось там він з ними не поділив, і ті кинулися на
нього, як молоді півні. В запалі Арсен забув про монету з одноголовим
орлом, не вгледів, де вона й поділася, і з горя втік з села. Два дні
не навертався батькові на очі…
А там, відразу за церквою, – ставок, зарослий вербами і ряскою.
Ловилися в тому ставку золоті карасі та слизькі в’юни, тільки часом
доводилося розплачуватися за них подертими штанцями та покусаними до
крові литками. За ставком біліють стіни маєтку, що належав власникові
каменоломень Мацюку – першому багатієві на всю околицю. Його син,
довгорукий гімназист, приїжджаючи влітку зі Львова, нацьковував свого
клишоногого пса на сільських хлоп’ят, як тільки помічав їх біля
ставка. Давним-давно нема вже петлюрівського сотника Мацюка, а в
маєтку відразу після війни обладнали будинок відпочинку для лісорубів,
розваливши Мацюків кам’яний мур, що закривав від людей широке
подвір’я.
Давно не навідувався сюди Петришин. Намірявся якось, їдучи на
Верхокуття, завернути в село, та щось тоді перешкодило, а вдруге
нагоди не трапилося. Та й чого їхати? З рідних нікого не лишилося.
Друзі дитинства, ровесники, майже всі розлетілися хто куди. Один
Грицько Горішній… Хто він? Невже ворог? Невже не розгледіли його, не
розкусили?
Так думав майор Петришин, не знаючи, що заляпаний бризками
підталого снігу кремезний мотоцикліст, який промчав по шосе,
розминувшись з їхньою машиною, був не хто інший, як заступник
начальника Ранівської міліції Петро Кушнір. У кишені його кітеля
лежало коротке донесення про появу невідомої з запискою до Горішнього.
Кушнір поспішав в обласне управління КДБ.
Не знав Петришин цього. Не здогадувався і Горішній про те, що його
розмова у райвідділі повністю підтвердила сподівання майора Петришина.
І вже зовсім не передбачав Григорій, які несподівані події чекають
його наступної ночі.
2
Іван Бранюк уже був одягнений. Надворі під вікном чекав зелений
“газик”. Бранюк ще раз оглянув кімнату, стіл, зазирнув у сейф, щоб
часом чогось не забути.
Завтра починала роботу об’єднана виїзна сесія двох
науково-дослідних закладів – Інституту рідкого палива та Інституту
нафти, створеного кілька років тому. Перед численною аудиторією
науковців Бранюк мав робити доповідь про результати промислових
випробувань нового методу нафтовидобутку з застосуванням свого
пальника-термоінжекто-ра. Перше засідання сесії розпочнеться о десятій
ранку. Бранюк вирішив не гаяти часу, виїхати до міста звечора. В
готелі ще раз перегляне тези доповіді, спокійно відпочине ніч. На
сесії будуть гості з Москви, Баку, з Сибіру, Далекого Сходу… На
кафедру треба вийти із свіжими силами, ясним розумом, щоб чітко,
стисло викласти думки, обгрунтувати кожне положення, логічно ув’язати
все те, що з’явилося наслідком роботи і пошуків на протязі багатьох
років. Бранюк не був красномовним, перед аудиторією завжди трохи
губився, соромлячись своєї молодості. Хоч у наукових колах ім’я
Бранюка вже було добре відоме і спеціалісти посилалися на нього як на
визнаний авторитет у нафтовій справі, проте завжди, коли доводиться
йому бачити звернені до нього десятки очей, він почував себе
студентом, що прийшов на екзамен до вимогливого викладача.
До того ж треба буде увечері відправити з міста телеграму Юрію
Калашнику. Коли прощалися, він дав слово Юрію, що заздалегідь
повідомить його, коли робота на дослідному промислі наблизиться до
кінця. Якщо Юрій так запалився, нехай приїздить. Вже можна познайомити
його з результатами випробувань термоінжектора останньої конструкції.
Можна! Через тиждень після виїзної сесії Бранюк виступатиме з
повідомленням у Академії наук. Зрештою, зустрічей з представниками
преси не уникнути. То нехай уже Юрію належить право першості
розповісти читачам про народження нового методу. Розповісти не про
нього, Бранюка, ні. Завершена справа – це плід коттіткої праці всього
колективу невеликорЬ нафтопромислу, а також десятків інших радянських
людей, численних Бранюкових помічників і товаришів – учених,
робітників, що так само, як і Бранюк, прагнули збагатити свою країну,
дати в руки своєму народові ще одну могутню силу, що служитиме його
процвітанню й прогресу.
Бранюк подивився у вікно. На прозорій синяві вечірнього неба різко
вималювалися обриси вишок. Мовчазні ялини підступали до них звідусіль,
наче надійна сторожа.
І Бранюк, і всі, що прийшли свого часу на промисел, незабаром
покинуть цей обжитий куточок. На зміну їм прибудуть
нафтовики-експлуатаційники. Маленький, колись закинутий промисел не
тільки дасть ще тисячі тонн дорогоцінного палива – це місце стане
школою, де молоді оператори, майстри видобутку, інженери освоюватимуть
нову апаратуру, вивчатимуть технологію добування залишкової нафти з
надр земних… На місці, де стоїть нині оце дерев’яне приміщення,
виростуть двоповерхові будинки – лабораторії, лекційний зал,
гуртожиток, їдальня, кінотеатр.
А поки що робота на промислі не припиняється. Діють вимірювальні
стенди, контрольна апаратура. Ретельно фіксуються всі процеси в
нафтоноснім середовищі після збудження його вогненним факелом
термо-інжектора. Оброблені і систематизовані дані перетворюються на
чіткі лінії кривих на поверхні ватману; вони відобразять тривалість
періоду, за який збільшується вихід нафти, покажуть, на який час – на
рік чи два, може, на десять – повернено свердловини до життя; дадуть
повне уявлення про потенціальну силу кожної свердловини, промислу,
кожного родовища “чорного золота” після впровадження нового методу.
– Іване Сергійовичу, можемо їхати, – на порозі з’явився водій
“газика”.
–  Добре. Одну хвилину, – Бранюк про-стяг руку технікові
Закірову. – Вам, Ашере Раззаковичу, доведеться особисто простежити
сьогодні за свердловиною номер три. Занотовуйте дані про кількість
виходу нафти кожні дві години. Буде прикро, якщо ми припинимо фіксацію
даних хоча б на добу. Згодом у розрахунки може вкрастися неточність.
То ви вже, будь ласка, займіться цим самі.
–  Буде зроблено, Іване Сергійовичу. Не турбуйтеся. – Білозубий,
засмаглий Закіров енергійно потряс інженерові руку. – Зичу вам успіху.
–  Дякую. Щасливо залишатися. Бранюк попрямував до дверей. Раптом
двері відчинилися, увійшов Грицько Горішній. Обличчя оператора за ніч
змарніло, у нього був вигляд вкрай стомленої людини, проте очі
збуджено блищали.
–  О, Григорій Олександрович! – зрадів Бранюк. – Дуже вчасно
повернулися. Ви з Ашером Раззаковичем залишаєтесь на господарстві.
Допоможете йому вести спостереження за третьою свердловиною.
Мінятимете один одного біля стенда що дві години. Трохи важкувато
доведеться, але я прошу вас відетояти цю вахту, доки поз’їжджаються на
промисел наші оператори. Не заперечуєте?
–  Що ви, Іване Сергійовичу… Почергуємо, аякже.
–  От і чудово. Ну, друзі, до побачення.
–  На все добре.
Машина з Бранюком пірнула в гущавину лісу. Закіров і Горішній
попрямували до схилу, де виднілася вишка третьої свердловини.
Поїздка в Ранів автобусом, а звідти, – на промисел на випадковому
самоскиді, що трапився на шляху, майже без сну проведена ніч, нервове
напруження – все це стомило Горішнього. Вгледівши знайомі вишки, він
мріяв скоріше подолати ті кілометри лісом, що відділяли шосе від
долини, де розкинувся промисел. Думав – прийде, ляже в гуртожитку на
ліжко і спатиме як убитий. Та тепер, коли неприємності вже позаду,
бажання залишитися на самоті зникло. На серці було легко, як ніколи,
від гнітючого настрою не лишилося й сліду. Розмова з Кушніром наче
зняла з Грицька щось неприємне, бридке. Коли віддав Кушнірові злощасну
записку, було таке відчуття, немов звільнився від стопудового каменя,
що висів на шиї.
Горішньому хотілося бачить поряд людей, розмовляти з ними, щось
робити. Але у вихідний промисел обезлюднів. Оператори роз’їхалися по
домівках. Крім не дуже говіркого Закірова, сьогодні біля свердловини
нікого не було.
Вимірювальний стенд на пересувній платформі випромінював у темряві
зеленкувате холодне світло. Воно лилося з невидимих, вмонтованих у
панель електроламп. За круглим склом захисних щитків пульсували
стрілки дозиметрів, покажчиків тиску, температурних фіксаторів з
напівпровідниковими термічними опорами, автоматичних кон-диціометрів з
електричними фазочутливими посилювачами. Панель стенда вигравала
чарівним мерехтінням тіней, наче хто зібрав докупи міріади лісових
світлячків. Закіров занурив руку з годинником у це тремтливе сяйво.
–  Через чотири хвилини зробимо запис. Через дві години – знову. І
так аж до ранку. Звіримо, Грицьку, годинники. Котра на твоєму?
–  Двадцять сім на десяту.
–  Постав двадцять шість. Твої поспішають.
3
Ніщо не порушувало передранкової тиші. Спорожнілий будинок мовчав,
оточений зеленню молодого сосняка, сліпо дивився в темряву чорними
шибками вікон. Над ранок приморозило. Свіже повітря відганяло сон,
бадьорило. Трохи промерзши біля стенда, Горішній відчинив двері, з
насолодою відчув тепло, що дихнуло з приміщення. В коридорі стояв
присмерк. Маленька лампочка під стелею кидала на стіни червонувате
світло. Дві кімнати гуртожитку були в кінці коридора, одразу за
Бранюковим кабінетом.
Не повертаючи вмикача, Грицько тихо пройшов до свого ліжка, скинув
ватянку, стягнув з ніг важкі чоботи. Закіров спав, розкидавши
м’язисті, сильні руки. Глибоке дихання коливало широкі груди,
обтягнуті білою майкою. Напроти на ліжку спав Славко. Горішній
схилився над сином, обережно поправив ковдру, що сповзла на килимок.
Славко щось забурмотів крізь сон, повернувся на бік і затих.
Випливши з-за хмар, у вікно на мить зазирнув щербатий місяць.
Графин на тумбочці, приймач на столі, килимок, простелений на підлозі
– вся кімната спалахнула сріблом, стала просторою. Срібло заблищало на
металевих спинках ліжок, на підвіконні, заіскрилося в кучерявому
смоляному волоссі Закірова.
Доторкнувшись до технікової руки, Горішній тихо сказав:
–  Вставай, друже. На чергування… Мовби чекаючи дотику, Закіров
миттю розплющив очі, солодко потягся. За кілька хвилин він уже стояв
одягнений. Закурив. Смикнув догори застібку-“блискавку” на пілотському
комбінезоні.
–  Ну, я пішов.
Рипнули двері. Кроки Закірова стихли за вікном.
Грицько сів на пружинистий матрац. Ще раз глянув на сина, тепло
посміхнувся. “Набігався… Домовлявся теж іти чергувати біля приладів і
заснув. Вигадала таке Марія – посилати хлопця на промисел. Об
одинадцятій ночі приїхав… Каже, мати хвилюється, чи не захворів часом,
провідати треба… Нічого не сталося з ним, а Славкові довелося в таку
далечінь… А втім, нехай звикає. Вже не маленький. Хлопчина кмітливий,
боятися за нього нічого. Та й прокататися в автобусі йому залюбки…
Навіть на лижвах узимку добирався сюди. І нічого. Не заблукав. Не
лобурякою росте… Шкода тільки, рано будити доведеться. Щоб на автобус
не спізнився, бо до школи йому… А Марійка хороша, турбується,
помітила, що настрій у чоловіка зіпсувався, – вже й захвилювалася…
Може, він, Грицько, не так як слід зробив? Може, треба було розповісти
Марії про ту… що вночі… з запискою… сказати правду? Але ні, навіщо… І
чи мав він право…” Приємний туман огортав свідомість, зморене тіло
роз-слабло, загойдалося на теплих хвилях.
Він міг би ручитися, що задрімав лише на кілька секунд і відразу ж
прокинувся. Звідкись від стіни віяло холодом. По кімнаті гуляв
вітерець. Горішній встав, здивувався: вікно було чомусь відчинене.
Простяг руку і здригнувся. Хтось міцно взяв його за лікоть. Горішній
оглянувся. Невиразна чоловіча постать з’явилася за спиною, наче
виросла з-під землі. Горішній спочатку подумав, що це ввижається йому
уві сні, але холодна рука знову ще міцніше стисла лікоть.
Григорій мимохіть втяг в плечі голову, інстинктивно пригнувся,
ніби ухиляючись від удару, – у сутінках було погано видно, але він
впізнав звернене до нього обличчя.
–  Одягайся. Вийдемо звідси! – голос був глухий, і хоч пролунав
тихо, ледве чутно, Грицька вколов під саме серце.
Руками, що раптом задерев’яніли, він взяв одяг із спинки стільця.
В освітлений коридор Горішній вийшов першим. Позаду чулися
скрадливі кроки. Випередивши його, до вхідних дверей майнула постать у
короткому пальті. Клацнув гачок на дверях. Незнайомий різко
повернувся. У Горішнього вже не було сумніву, хто саме стоїть перед
ним, і все ж він міцно, аж занили щелепи, зціпив зуби, вгледівши при
світлі постаріле, заросле, якесь землисто-сіре обличчя Гандзі.
Гандзя вказав на двері.
–  Якщо нагодиться отой зизоокий, що пішов до вишки, відчинятимеш
йому ти… Зрозумів? Крім вас двох, тут нікого більше немає? – не
чекаючи відповіді, він криво посміхнувся. – Ну от, здибалися… Листи
мої одержав?
Горішній мовчав. Він уже опанував себе. Тепер гарячково думав, як
повестися. Вдавати, що зрадів – ризиковано. І він стояв, схиливши
голову, з виглядом пригніченої людини, яка тоскно чекає, що ж буде
далі. На пальті в Гандзі налипла, рудувата глина, соснові голки.
“Лісом блукав навколо промислу… Слідкував. Знає, що ми з Закіровим
удвох. І що Бранюк поїхав – теж знає”, – промайнула думка.
–  Одержав листи, питаю? – зіниці Гандзі вп’ялися Грицькові у
вічі.
–  У мене сім’я, дитина, – мляво, над силу мовив Горішній. – Я
листа спалив. Жити хочу. Дайте мені спокій.
–  Дурень! – засичав Гандзя, не без вдоволення помітивши стан
Горішнього. – Гадаєш, знову примушу гвинтівку взяти? У ліс потягну? Не
бійся, цього не буде. Але й хвостом крутити не дозволю, – погрозливо
шепотів він. – Був з нами в сорок четвертому? Був! Не з ким-небудь – з
Гандзею був. Отже, і вбивав, і вішав, і палив. А як же інакше? Зумів
замести сліди – добре зробив, не заперечую. Та знай: досить одного
слова, застебнуть тебе чекісти на всі ґудзики. Все взнають, якщо
закомизишся… Думаєш, жартувати будемо з тобою? Тут жарти короткі. Або
до кінця разом, або…
Грицько важко зітхнув, похнюпився.
–  В тім і біда, що зв’язали ви мені руки та ноги. Подітися
нікуди. Ех…
–  Нічого, все буде ліпше, ніж ти гадаєш, – поблажливо заспокоїв
Гандзя. – Коли Довбня передав тобі першого листа?
“Чому Довбня? Що він верзе?” – Горішній насторожився. Гандзя
зрозумів його секундне збентеження по-своєму.
–  Не впізнав Довбню? Це ж керівник нашого районного “СБ”.[19] Я
послав його сюди заздалегідь, – поспіхом додав він.
Лисого, як пень, з квадратним підборіддям Довбню Грицько пам’ятав,
хоч минуло вже стільки років. Там, у банді, Довбня був у Гандзі правою
рукою, помічником у всіх темних справах. Вони з Гнилого Яру і втекли
удвох, кинувши своїх людей напризволяще.
“Та при чому тут Довбня? Адже листа принесла жінка і ніякого
Довбні…” Горішній відчув, що говорити Гандзі про це не треба і що
вести розмову слід в такому ж тоні, в якому вона почалася.
–  Не впізнав, то правда, – погодився Горішній. – Він з’явився до
мене вночі, темно було… і відразу пішов.
–  Пішов? Гаразд. Я йому… – Шия Гандзі витяглася, пальці нервово
смикали комір пальта. – Наші справи, Вепре, йдуть як слід, як бачиш,
ми живемо і боремося. Настав час діяти і тобі. На промислі є людина,
яку треба негайно… – Він зробив виразний рух рукою. – Ясно? До речі,
Бранюк надовго поїхав?
–  Не… знаю. Не казав…
–  Гм… А втім, це не має значення. Так от. Покінчити з Бранюком
доручено тобі. Ось візьми, – Гандзя простяг Горішньому маленьку
пластмасову трубочку. – Там кілька таблеток. Кинь одну у воду або в
страву – і все. Ніяких слідів. Серце зупиниться, лікарі не встановлять
причини смерті… Боїшся? – процідив він крізь зуби, побачивши, що
Горішній зблід. – Боятися пізно. Зробиш усе, що треба. Чому мовчиш?
–  Але ж я… потім… мене…
–  А, ти он про що… Даремно хвилюєшся. Все передбачено
заздалегідь. Наступної неділі я чекатиму тебе вночі біля колодязя, що
поблизу шосе на Верхокуття. Знаєш це місце? Ми підемо звідси так, щоб
уже ніколи не повертатися. Не здогадуєшся куди? За кордон підемо.
–  Це… правда? – Горішній схопив його за руку. – Ви візьмете мене
з собою?
–  Ми не розкидаємося своїми людьми. – Відчувши, що слова його
пролунали занадто пишномовно, Гандзя додав: – Ти не уявляєш навіть,
яке життя чекає тебе попереду. Гроші не рахуватимеш. Ресторани, кафе,
машина… Не пошкодуєш, хлопче. А поки що, на всяк випадок, тримай, –
Горішній побачив у його руці тугу пачку грошей. – Може, знадобляться.
Сховай. Отже, домовилися?
Грицько кивнув.
Гандзя наказав вимкнути в коридорі світло. Знову клацнув гачок на
дверях. Постать Гандзі на мить вималювалася на тлі засірілого неба і
зникла.
Горішній кинувся був услід, та спинився на порозі. “Закричати,
покликати Закірова? Бігти навздогін? Що робити?” Чоло змокріло від
поту, по тілу розлилася млосна слабість. Повернувшись, він
наштовхнувся на стіну, в темряві навпомацки шукав дверей. Смикнув за
ручку. В сусідній з Бранюковим кабінетом кімнаті на столі стояв
телефон. Перекинувши стілець, схопив з важеля холодну трубку. Відразу
ж почув приємний, наче рідний, голос:
–  Станція слухає.
–  Дайте негайно… Чуєте? Алло, станція! З’єднайте… Чуєте?
–  Громадянине, я вас чую. Кажіть спокійно. З ким з’єднати?
–  Заставу… Скоріш!
–  Хвилинку зачекайте. Зайнято.
–  Алло, станція, станція! Я вас прошу… Чуєте?
Що сказала телефоністка, Горішній почути не встиг – тупий удар в
потилицю кинув його грудьми на стіл. З брязкотом грюкнув на підлогу
телефон, з руки вирвалась трубка. Сірий квадрат вікна захитався перед
очима.
–  Так ти он як, собако… Пощаду вимолити хочеш? Продаєш,
наволоч, – Гандзя хлипнув, хапаючи ротом повітря, замахнувся ще раз.
Шорстка рукоятка пістолета обпекла Грицькові щоку, гострий біль
вп’явся в плече. Горішній застогнав, хитнувся і головою вперед,
наосліп кинувся на темну постать, що відсахнулася вбік. Гандзя
зачепився ногою за телефонний шнур. Білою плямою майнуло перед
Горішнім його лице. Грицько вдарив кулаком по цій невиразній плямі і,
перехопивши руку з пістолетом, щосили здавив її пальцями. Обидва
повалилися на підлогу.
Горішній був молодший і дужчий, але правицею він тримав ворога, не
давав йому звільнити руку, що стискала зброю, а ліве плече нестерпно
нило. Щось гаряче, липке повзло по потилиці за комір, піт заливав очі,
голова наче розколювалася навпіл…
Славко прокинувся від стуку за стіною. Здавалося, на підлогу впало
щось важке. Батькове ліжко порожнє. Чорнявого Закіро-ва в кімнаті теж
не було. “Що воно гримить?” Хлопець підвів голову з подушки,
прислухався. За стіною чувся глухий тупіт. Хтось неголосно скрикнув.
Славко схопився на ноги. Босоніж, роздягнений, вибіг у коридор,
повернув вимикач. Двері до кімнати, де звичайно вечорами збиралися
нафтовики, були розчинені навстіж. Славко позадкував… Світло впало з
коридора в кімнату, вихопило з темряви двох чоловіків. Стискаючи один
одного в обіймах, вони качалися по підлозі, важко дихаючи, натикалися
на перекинуті стільці, на скинутий зі столу телефон.
“Тату!” – хотів крикнути Сашко, впізнавши знайому батькову
ватянку, та з горла вирвався лише розпачливий шепіт. За порогом
діялося щось незрозуміле, страшне. Незнайомий чоловік, без шапки, з
роздертим коміром зім’ятого пальта, люто борсався, силкувався
вирватися з батькових рук. У кулаці незнайомого виблискував чорний
пістолет.
Майже не думаючи, що робить, Славко відскочив назад, щосили
смикнув двері кабінету Бранюка.
“Рушниця! – тільки тепер, глянувши на килимок над інженеровим
ліжком, хлопець усвідомив, що саме штовхнуло його сюди. – Рушниця!”
Двостволка висіла на місці. Поряд – важкий патронташ. Дома в кутку
за скринею стояла майже така, як ця, – безкурківка шістнадцятого
калібру. Правда, батько ще не дозволяв Славкові стріляти, і лише
одного разу брав його з собою на полювання. Зате скільки разів, коли
матері не було в хаті, безкурківка потрапляла Славкові до рук. Густа
насічка приклада лягала на плече, око ловило маленьку білу мушку між
стволів, він прислухався до металевого клацання бойків, цілився,
закидав рушницю за спину, із завмиранням серця уявляючи себе в ту
хвилину, коли сидітиме десь під стіжком, чекаючи тихого шурхотіння
качиних крил або підперезаний патронташем ступатиме першою порошею,
вдивляючись у мереживо заячих слідів.
Звичним рухом Славко вклав у казенник два забиті пижами патрони.
Стрибаючи через поріг, почув різкий, як ляскіт батога, тріск і
дзенькіт розбитого скла. В коридорі солодкувато запахло порохом.
Від легкого протягу шелестіли на столі сторінки розгорнутої книги.
Під вікном блищали скалки. Чоловіка у брудному пальті в кімнаті не
було. Батько силкувався підвестися з підлоги, притискав долоню до
грудей.
Ковтаючи сльози, Славко висунув рушницю у висаджене вікно. Два
постріли злилися в один, громом прокотилися по гірській долині.
4
Телефоністка у Верхокутті, клацнувши штепселем комутатора і
переконавшись, що лінія звільнилася, заспокоїла настирливого абонента:
–  Зараз говоритимете. Даю заставу.
Десь на протилежному кінці лінії, звідки секунду тому лунав
схвильований чоловічий голос, почувся нерозбірливий шум, щось
стукнуло, і трубка замовкла.
Рука телефоністки потяглася знов до комутатора, щоб висмикнути
штепсель з гнізда, і повисла в повітрі. Ні, щось не схоже, щоб на
промислі кинули трубку на важіль. Не схоже… На мить завагавшись,
телефоністка ковзнула пальцями по нижніх штепселях, пересмикнула
шнури.
–  Застава… Застава… Застава…
–  Черговий по заставі слухає, – загуло у мембрані.
–  Застава, щойно вас викликали з господарства Бранюка. Настирливо
просили з’єднати, дуже наполегливо. Абонент хвилювався, ледве
зрозуміла, що він хоче. Під час розмови зв’язок раптом обірвався.
–  Ви впевнені?
–  Немає навіть індукції. Можливо, пошкодження на лінії. Або ж там
розбили телефонний апарат. В останню секунду в трубці почувся дивний
шум, начебто крик, Оскільки дзвонили на заставу, вирішила вас
попередити.
–  Той, хто дзвонив, не назвав себе?
–  Ні. Але говорив не Бранюк, його голос я знаю.
–  Добре, – поспішно сказав черговий, – дуже дякую вам.
Тільки-но черговий по заставі вислухав телефоністку з
верхокутської телефонної станції, під рукою знову протяжно загув
зуммер. Доповідав старший наряду єфрейтор Цибульников. У районі дії
наряду в квадраті 2-13 щойно пролунало два постріли. Били з дробовика,
дуплетом. Наряд поспішає на місце, звідки стріляли.
Цибульников не робив ніяких висновків, не висловлював якихось
припущень. Він лише доповідав про подію, неначе флотський
“впередсмотрящий”, який інформує командира корабля про все, що
помічено в морі під час бойового походу.
Постріли з дробовика, почуті Цибульниковим, самі по собі не були
чимось особливим, незвичайним. Зрештою, стріляти міг якийсь
фанатик-мисливець, з тих, що ладні на протязі доби сидіти,
причаївшись, десь у хащах, очікуючи на появу дичини. Проте доповнене
дзвінком телефоністки повідомлення вже набирало реального змісту.
“Господарство Бранюка”, як іменувався один з об’єктів прикордонної
зони – дослідний нафтопромисел, містилося не деінде, а саме в квадраті
2-13, де чулися постріли. А такий збіг вимагав приймати рішення, і
негайно.
Рівно через дві хвилини після того, як єфрейтор Цибульников
передав донесення, черговий подзвонив начальникові застави. Йому не
хотілося будити начальника, той лише дві години тому повернувся десь
аж з-під Остудова, але турбувати треба було. А ще через п’ять хвилин
група прикордонників – два солдати і сержант, – швидко розібравши
зброю, вишикувалися на подвір’ї. Начальник застави, капітан, одягнений
у просту солдатську ватянку, коротко пояснив завдання, і
прикордонники, похрускуючи плямистими маскхалатами, вибігли на
подвір’я. Вартовий відчинив ворота. Прикордонники нечутно пройшли повз
вартового, і їхні постаті розтанули у передранковому тумані, що
напливав з гір.
5
Біля шосе ліс розступився. Далеко внизу, праворуч, крізь молочну
завісу туману заблимало кілька світлих цяток.
–  Промисел, – сказав Петришин.
Машина м’яко спинилася. Водій запитав:
–  Де звернемо в долину, товаришу полковник?
–  Прямо давай, прямо, – сказав Петришин. – Промисел близько
звідси тільки для пішоходів. Вниз, гірським схилом спуститися – і там.
А на машині треба в об’їзд, через перевал. Іншого шляху немає.
Кілометрів вісімнадцять з гаком.
–  Вісімнадцять так вісімнадцять, – байдуже повторив водій,
вдивляючись у освітлене фарами порожнє шосе.
Полковник Шелест мовчав, за всю дорогу не промовив ні слова.
Мовчав і Петришин, похитуючись у такт легким ривкам машини, що йшла
вгору.
Дорога огинала високі горби, звивалася аж до перевалу, а там
почала круто падати вниз, то відступаючи, то наближаючись упритул до
скель, що гнітили стрімкою неприступністю. Проміння фар хиталося на
темному граніті. Потріскані скелі спалахували іскристими крупинками
кварцу, тоненькими струмками води, що застигла, скута передранковим
морозом.
Невдовзі гранітний коридор залишився позаду. Близькі дерева
тьмяніли, міняли забарвлення. Ніч відступала повільно, знехотя. Та все
ж з кожною хвилиною ставало світліше. Наближався ранок.
Не доїжджаючи кілометрів шість до Верхокуття, Петришин торкнувся
водієвого плеча, показав рукою праворуч. Машина круто завернула в ліс.
Кілька разів між стовбурами мигнули вже знайомі вогники на вишках.
Попереду розкинувся промисел. Машина востаннє чиркнулася дашком об
низько нависле гілля і спинилася, освітивши фасад дерев’яного будинку.
З-за молоденької ялинки несподівано виступила постать солдата з
автоматом і загородила прибулим шлях.
Повертаючи Шелестові службове посвідчення, прикордонник приклав
руку до шапки, тихо доповів:
–  Товаришу полковник, годину тому на промислі тяжко поранено
робітника…
Вони поспішили до гуртожитку. Через плече Шелеста Петришин глянув
у яскраво освітлену кімнату: “Він! Горішній…”
Грицько лежав на ліжку. На засмаглих щоках проступала блідість.
Голе плече біліло широкою марлевою пов’язкою. Поруч на стільці з
кухлем у руках сидів чорнявий вилицюватий чоловік, одягнений у
пілотський комбінезон. Молодий прикордонник, вгледівши прибулих,
повернувся до Петришина.
–  Товаришу майор, старший наряду єфрейтор Цибульников. Накажете
доповідати…
Шелест зупинив його жестом.
–  Пораненого в машину, негайно! Лейтенант Валігура, будете
супроводжувати його до міста. В першому ж населеному пункті, що
трапиться на шляху, захопіть з собою лікаря або фельдшера, хто буде. –
Глянувши на Петришина, він з німим запитанням вказав поглядом на
ліжко. Петришин зрозумів полковника, тихо сказав:
–  Так, це Горішній.
Валігура, шофер Шелеста й технік За-кіров обережно підняли
пораненого. Майор вийшов за ними слідом. Шелест опустився на стілець.
–  Я слухаю вас, єфрейторе. Коли це трапилося?
–  Годину тому. Наряд закінчував обхід, ми почули постріли з
мисливської рушниці і завернули сюди. Як виявилося, вночі на промисел
пробрався невідомий і пострілом з пістолета поранив оператора. Коли в
сусідній кімнаті між ними виникла сутичка…
–  Заждіть, єфрейторе, – нетерпляче звів брови Шелест. – Перш за
все, яких вжито заходів?
–  Спочатку з застави сюди направили групу бійців. Вони зараз
прочісують ліс. Коли я вдруге подзвонив і доповів про напад на
Горішнього, заставу підняли по тривозі.
–  Тут є телефон?
–  Апарат розбито. Я зв’язувався з заставою через телефон
спеціального призначення, з лісу. – Негайно подзвоніть на заставу, щоб
вислали собаку-шукача.
– Інструктор службового собаководства старшина Гейко вже виїхав
сюди разом з начальником застави. Через двадцять хвилин вони
прибудуть.
Шелест кивнув головою, встав.
–  Подробиць замаху на Горішнього не знаєте?
Єфрейтор показав рукою на ліжко в кутку, біля вікна. Полковник
оглянувся і тільки тепер помітив хлопчика, що лежав калачиком,
обличчям у подушку. Його худенькі, гострі плечі здригалися.
–  Син Горішнього, Славко, – пояснив єфрейтор. – Він знає більше,
ніж я. Це він стріляв з дробовика. А коли побачив, що батька поранено,
ну от…
Шелест підійшов до ліжка, поклав долоню хлопчикові на голову.
–  Заспокойся, не треба плакати. Все буде добре. Скоро батько
вилікується. А ти, виявляється, сміливий. Стріляти з рушниці не
побоявся. Ну, розкажи ж, як усе було. Ти бачив того бандита?
Славко схлипнув, сів на ліжку.
Коли Петришин повернувся до кімнати, полковник Шелест і Славко
Горішній сиділи поруч. Розмазуючи по щоках сльози, шморгаючи носом,
хлопець розповів про все, що сталося після того, як він прокинувся від
шуму за стіною.
Архів інженера Крилача
1
Єфрейтор Цибульников залишив у кімнаті все так, як застав, нікому
не дозволив торкатися речей. На підлозі валялися перекинуті стільці,
біля відсунутого убік столу чорнів розбитий пластмасовий телефон з
круглим диском без цифр. Біля порога лежав великий мідний сифон, з
відкрученого краника стікали останні краплі газованої води…
Пес Сигнал крутнувся кілька разів на місці, обнюхуючи підлогу,
смикнувся до стіни і, дряпнувши лапами підвіконня, вискочив у вікно.
Гейко ледве встиг попустити поводок і слідом за вівчаркою плигнув з
підвіконня.
Невидимий слід повів у ліс, прямо на схід, а потім почав круто
забирати до гірського кряжа, петляючи між деревами, кущами дикого
глоду та валунами, що все частіше траплялися на шляху.
Уже зовсім розвиднілося. За провідником та вівчаркою поспішали
кілька прикордонників.
Піднявшись на високий горб, старшина побачив вдалині село. Воно
тулилося до гірського схилу, маленькі дерев’яні хати здалеку здавалися
іграшковими. Тоненькими рисками виднілися придорожні телеграфні
стовпи. По дорозі повзло кілька машин.
“Кепсько… Якщо Сигнал поведе на дорогу, доведеться повертатися ні
з чим”, – подумав Гейко. Але Сигнал не добіг до села з кілометр, різко
повернув убік і повів старшину вздовж дороги, понад ланами скошеної
кукурудзи. Через півгодини обминув їх, вискочив на ріллю. Тут Гейко
сам побачив сліди. На чорній підмерзлій ріллі відбитки були великі,
глибокі – втікач поспішав, біг широким кроком, ламаючи ногами шар
мерзлоти, вгрузав у вологий грунт. Кілька разів зупинявся, зчищав з
підошов налиплу землю.
Прикордонники давно відстали. Зрідка оглядаючись, старшина ще
деякий час бачив постать єфрейтора Цибульникова, але скоро і той не
витримав темпу. Нелегко було змагатися з Гейком. За роки роботи з
Аргоном старшина навчився без віддиху долати великі відстані, звик,
рівномірно розподіляючи сили, залишати за собою кілометр за
кілометром, встигати за нетерплячою вівчаркою, даючи їй можливість
вільно йти по сліду, не відчувати скутості. Аргон не любив, коли його
стримували. Сигнал наче перейняв звички свого попередника. Нагнувши
голову до землі, він легко ніс дуже тіло, на спині і грудях під сірою
шерстю перекочувалися м’язи. Варто було провідникові на мить
затриматися, відстати, як Сигнал нервував, смикав поводок із рук
старшини.
Не уповільнюючи бігу, вони вибралися на берег вузенької безіменної
річки і зупинилися. Слід зник. Незамерзаюча гірська річка вирувала і
пінилася, каламутна вода билася об каміння. Невідомий, очевидно, пішов
убрід.
Лише вибравшись на протилежний берег і пройшовши з кілометр за
течією, старшина полегшено зітхнув. Вівчарка впевнено кинулася у
прибережні кущі – вона знову натрапила на слід.
Біля порожньої овечої кошари Гейко вирішив кілька хвилин
перепочити. Коли переходив річку, вода налилася за халяви. Ноги
промокли. Чоботи почали муляти. Ломило спину. Від повідка боліли руки.
Стомився й Сигнал. Висолопивши язика, жадібно хапав повітря, наче в
спеку. Але треба було йти далі. Старшина поправив ремінь автомата,
полою шинелі обтер мокрі собачі лапи.
–  Вперед, Сигнал! Вперед!
Незабаром Гейко з подивом помітив, що той, за ким вони поспішають
навздогін, зробивши дугу кілометрів на дванадцять, поступово змінював
напрям і тепер вже ішов назад, з кожним кроком наближаючись до
кордону. В пам’яті сплив малюнок карти, що висить за темною ширмою в
кабінеті начальника застави. У навколишньому красвиді було щось на
диво знайоме… Місцевість, що оточувала провідника та його вівчарку, не
входила в зону їхньої застави. Однак старшина дедалі більше
переконувався, що не вперше бачить і отой густий, ще мертвий ліс,
масив якого простягся ген до синіх гір, і ті два гострі горби, схожі
один на одного, наче близнюки, і шматочок хвилястої, вкритої сухими
бур’янами рівнини, що жовтіє острівцем між горбами та лісом,
упираючись у безкрає море очерету. І тут Гейко раптом згадав…
“Очерет… А далі – низина, купини, баговиння…”
Сліди ворога вели до болота. До того болота, де давно, ще під час
війни, пастушки натрапили на залишену бандитами автомашину! Зелений
“студебекер”, пробита кулею пілотка в кабіні. Гнівний голос лейтенанта
Петришина… Скільки разів дорікав собі Гейко за те, що пропустив машину
тієї ночі біля Гнилого Яру!
“Невже Сигнал піде до болота? Якщо піде, тоді…” Що буде тоді,
Гейко пояснити не зміг би, проте думки вже роїлися в голові, а рука
стиснула приклад автомата. Якесь внутрішнє чуття підказувало йому, що
тут може статися щось дуже важливе, несподіване. Здавалося, ніби чиясь
нивидима рука починає зводити докупи розірвані кінці напівзабутих,
майже стертих часом подій.
Але Сигнал до болота не пішов. Уже виднілися голі верби, чутно
було шелест очерету, та вівчарка, всупереч сподіванням Гейка, взяла
напрям до лісу.
Ліс почався наче зненацька. Ріденький, чахлий скраю, він щодалі
густішав. Від землі повіяло сирістю, зимовою прохолодою. Молоденьких
зелених сосен, що тішили зір біля вишок нафтопромислу, тут не було.
Непорушно стояли дуби, затуляючи гіллям прозору синяву неба. Зрідка
траплялися ялини – стрункі, високі, мовчазні. Вивернутий з корінням
бурелом щоразу перепиняв шлях, ніби не пускав сторонніх до похмурого,
повитого присмерком лісу. Тоненьким голосом виспівував угорі птах, і
пташина мелодія здавалася дивною в цих німих хащах.
Сигнал захвилювався. Гейко приготував зброю. Вони вибігли на
просіку, що коридором пролягла між деревами. Виткнувшись з-за куща,
вівчарка завмерла, нашорошила вуха, наче злякалася раптової порожнечі
перед собою.
–  Слід, Сигнал, слід! Шукай! Підбадьорливий провідників голос не
вплинув на собаку. Здавалося, їй набридло коритися наказам. Стрибнувши
вбік, Сигнал кинувся до трухлявого, позеленілого від моху пенька, тихо
загарчав. Зовсім не їжак або якась інша дрібна лісова звірина
привернула увагу вівчарки. В її очах спалахнула лють. Вона не хотіла
йти далі.
“Що з ним?” – здивовано подумав Гейко і вийшов на галявину. Під
ногами пружинило, чавкала вода. У повітрі висіла сива імла, тремтливо
гойдалася, підіймалася вгору і танула розірвана промінням сонця. Ніщо
не порушувало лісового спокою. А Сигнал весь час тяг до трухлявого пня
і настовбурчував шерсть.
Старшина зупинився біля старої похиленої ялини. її висохлий,
потемнілий стовбур виділявся серед інших дерев. Гейко злегка стукнув
по ялині прикладом. На шапку, за комір дощем посипалися голки.
Підвівши голову, старшина побачив угорі на стовбурі кілька широких
поздовжніх щілин, кора навколо них була вкрита язиками кіптяви,
блищала патьоками застиглої, твердої смоли.
Здогадка спалахнула блискавично. Старшина зрозумів, звідки взялися
на стовбурі закіптявілі отвори. Але він не встиг обернутись – Сигнал
люто смикнув повідок. І в ту ж мить пролунало кілька пістолетних
пострілів. Кулі дзьобнули стовбур ялини, жбурнули Гейкові в обличчя
огризки кори. Старшина впав за дерево, притис до себе тремтячу
вівчарку. Знову тонко свиснули кулі.
Обережно висунувши ствол автомата, прикордонник, не цілячись,
пустив довгу, віялом, чергу і швидко глянув на галявину. Пенька, до
якого щойно рвався Сигнал, на старому місці не було. Повалений набік,
він лежав осторонь, а натомість темнів у землі круглий отвір.
Комусь це, можливо, здалося б неймовірним, але не Гейкові. Вкритий
кіптявою та смолою стовбур ялини вже розповів йому багато чого.
Старшина прицілився, чекав. Сигнал нетерпляче повискував. В отворі
біля пенька щось майнуло. Гейків палець натис на спуск. Піднята з-під
землі на палиці шапка, прошита кулями, відлетіла геть. Зрозумівши, що
становищем оволодів прикордонник, той, хто ховався в норі, став
обережним.
Не відриваючи погляду від круглого отвору на галявині, старшина
висмикнув лівою рукою дві гранати. Подумав. Поклав їх перед собою і
дістав пістолет-ракетницю.
Перша ракета з шипінням пронеслася мимо цілі, вдарилася об землю,
бризнула синіми іекрами й шугнула, догоряючи, в кущі. За другим
пострілом Гейко влучив точно: круглий отвір біля пенька оповився
зи-зим димком. Старшина поквапно вклав у ракетницю новий патрон.
Третій вогненний клубок, залишивши в повітрі білуватий слід, теж
пірнув у нору. Четверта ракета звилася високо над лісом, прокреслила
ранкове голубе небо.
Тепер Гейко зірко поглядав навколо. Ворог міг вискочити зненацька
десь позаду через запасний хід. Але, видно, у підземному лігві
запасного ходу не було. Слідом за задушливим фосфорним димком, що
курів з нори, з-під землі спочатку з’явилася на палиці брудна біла
хустка, потім вилетів, стукнувшись об пень пістолет і слідом
вистромилися дві руки.
Невисокий огрядний чоловік у заяложеному пальті, без шапки,
виповзав з нори. Скорчившись, хрипів від кашлю, конвульсивно шкрябав
пальцями холодну, вогку землю. З налитих кров’ю вирячених очей текли
сльози, фосфорний газ спазмами стискував йому горло.
Гейко стояв над ним, чекав. А поряд біля ніг старшини застиг,
напружившись, Сигнал, з першого слова готовий стрибнути на ворога.
2
–  Старий бандитський схрон – тайник з димарем, виведеним у
стовбур трухлявого дерева і з входом, замаскованим пеньком… Гм, штучки
знайомі, – полковник Шелест обійшов навколо круглого отвору, що зяяв у
землі. Нора була викопана давно. Напівзотліле плетиво лози утримувало
стіни від обвалу. Спеціально зрізаний, підтесаний пеньок, наче корком,
затуляв отвір, оберігав тайник від дощів та від талої води. З нори
тхнуло кислуватим чадом і пріллю.
Зелений всюдихід стояв на галявині. З машини визирало неголене,
давно не мите обличчя Гандзі-Коленди. Він сидів між двома
прикордонниками, жовтий, як лимон, блукаючим поглядом стежив за тим,
що діється біля його останньої схованки. Сигнал лежав під колесами,
поклавши голову на лапи, і, здавалося, дрімав, наче хотів сказати
людям: “Я своє зробив, тепер у ваші справи не втручаюся”.
–  Хвилюєтесь? – глянув Шелест на Петришина. – Сказати правду,
мені теж не терпиться. Заінтригували ви мене, хоч і не дуже вірю в
існування скарбів… Старшина, що там? – схилившись, гукнув униз
полковник.
З-під землі долинув глухий голос. У чорному проваллі отвору
загойдалося проміння і ліхтарика.
…Гейко прихилив голову, освітив низенький триметровий тунель. Із
стін, обплетених лозою, капала вода. Важке, як у склепі, повітря
підземелля дихнуло в обличчя болотом і залишками невивітреного
фосфору.
В кінці тунель розширявся у простору нішу. Тут уже можна було
випростатися, рука ледь діставала до земляної стелі. Збоку під стіною
стояв збитий дерев’яний тапчан з залишками гнилого сіна. Під ноги
потрапив розбитий ліхтар “летюча миша”. Мокре, зіпріле гілля, яким
колись застелили підлогу, було слизьке, липло до підошов. По стінах
повзали мокриці. Дві іржаві німецькі гвинтівки стояли біля викладеної
з каміння грубки, забитої холодним попелом. Над пічкою в стіні
виднілася глибока нора димоходу. Ліхтарик освітив перетрублену мишами
землю. Димар, що вів у стовбур старої ялини, обвалився. Видно, не одну
ніч довбалися в землі, як кроти, бандерівські головорізи, доки
збудували це таємне лігво в глухому лісовому закутку. Що бачили ці
стіни, свідками яких похмурих сцен були вони, ховаючи бандитів від
світла та сонця, від людських очей? Все дихало тут запустінням і
тліном.
Кривлячись від дотику холодних крапель, що падали на руки, за
комір шинелі, Гейко востаннє повів ліхтариком навколо себе, взяв
іржаві гвинтівки під руку і хотів уже повертатися до виходу. Та його
увагу привернула купа гілля під тапчаном. Старшина штурхнув ногою
притрушений землею хмиз. Чобіт стукнувся об щось тверде.
Від поштовху тапчан затріщав і розсипався. Гейко намацав під
гіллям схожий на ящик предмет, загорнутий у шматок брезенту. Зотліла
тканина розповзлася в руках. Старшина побачив коричневу валізу.
Латунні замки позеленіли, не відкривалися.
Сховавши ліхтарик у кишеню, Гейко обережно підняв важку знахідку і
пішов на світло, що падало згори.
3
Ліфт безшумно спинився на четвертому поверсі. Петришин відчинив
ґратчасті двері і вийшов у вестибюль, що виблискував скляними дверима,
оксамитовими доріжками та натертим паркетом. Слідом за ним ішли
генерал Муштаков і полковник Шелест.
У приміщенні інституту було тихо. Десь одноманітно гудів чи то
вентилятор, чи електромотор. Уздовж стіни, на засклених поличках
лежали’сотні різноманітних мінералів, величезна колекція зразків, яка
займала половину вестибюля. “Лабораторія”, “І сектор”, “Геологічна
група”, “II сектор”, “Нафтова група” – світилися таблички на дверях,
що розходилися ліворуч і праворуч.
Під розлогою пальмою дрімав сивий швейцар. Дізнавшись, до кого
прийшли відвідувачі, коротко пояснив:
–  Кабінет номер сімнадцять. Петришин постукав у високі різьблені
двері.
–  Зайдіть!
Бранюк очікуюче дивився на групу незнайомих людей, на погони і
шинель Пет-ришина, на валізу у руках Шелеста, на високу постать
Муштакова і, видно, губився в догадках, хто вони, ці люди, в яких
справах завітали.
–  Ви до мене, товариші? Чим можу служити?
– Іван Сергійович Бранюк? Дуже приємно. Моє прізвище Шелест. Я
дзвонив вам годину тому. Знайомтесь, будь ласка. Генерал Муштаков, з
Москви. А це – майор Петришин. Даруйте, що відірвали вас од роботи.
–  Нічого, нічого, – Бранюк, знітившись, потис гостям руки, швидко
зняв зі спинки крісла піджак, поправив краватку, винувато сказав: – У
нас тут сторонні рідко бувають, працюю по-домашньому… Ви прийшли,
товаришу Шелест, напевно, у зв’язку з тією неприємною історією з
оператором Горішнім?
–  Так, саме ця історія, вірніше її закінчення привело нас сюди.
–  Жаль, я не зможу внести жодної ясності.
–  А цього й не потрібно, Іване Сергійовичу. Все вже стало на своє
місце.
–  Отже, злочинця піймано.
Шелест ствердно кивнув. Муштаков сидів осторонь, мовчав. Рука
Петришина напружено стискала шапку на колінах.
–  Не дивуйтесь, Іване Сергійовичу, але історія з Горішнім
стосувалася безпосередньо вас, точніше – вашої роботи.
–  Не розумію…
–  Злочинець намагався вас знищити і зробити це чужими руками.
Проте він не врахував багато чого… Та про деталі поговоримо потім. Нас
привело до вас інше. Куди дозволите поставити цю річ? – полковник
підняв валізу. – Сюди на стілець можна? Прошу, Іване Сергійовичу!
Шелест жестом запросив інженера підійти ближче, відкинув кришку.
Бранюк з неприхованим подивом схилився над валізою. Там лежали папери.
Інженер з цікавістю взяв кілька пожовклих крихких аркушів, видно, вони
були вологі, їх висушили недавно. Краї, що затекли, осипалися від
дотику. Бранюк прочитав першу сторінку, весь раптом подався вперед.
–  Це ж… Це… Звідки? Товариші, де ви взяли?! Це ж архів інженера
Крилача, мого дядька! Як він до вас потрапив?
–  Ще під час війни націоналісти-бандерівці намагалися переправити
ці папери на захід, але не змогли. Бандити залишили валізу у своїй
старій схованці в лісі. Тепер архів комусь знадобився знову. По нього
прийшли. Злочинець, який стріляв у Горішнього, мав завдання добути
папери і повернутися за кордон. Як бачите, задуми його не увінчалися
успіхом.
–  Але ж дядька схопили есесівці, це було на моїх очах. Чому ж
папери опинились у бандерівців?
–  Заодно діяли. І ті й інші разом творили свої темні справи. Можу
додати: по архів їх так і прислали сюди, у парі – нациста, колишнього
офіцера СС, та бандита-оунівця, що теж носив колись есесівський
мундир. Вони давно знайшли спільну мову. А дядько ваш загинув ще у
сорок четвертому, в день арешту… Якщо ці папери допоможуть вам у
роботі, ми будемо раді. Не думаю, щоб іноземна розвідка споряджала
своїх агентів по архів, який немає ніякої цінності.
Бранюк швидко перебирав папери.
–  Так… Хвилину… Зараз перевіримо. Цікаво… Ці викладки повинні
бути відразу ж за… Ось тут. Ага, так і є!..
Він знайшов те, що шукав. Обличчя його засяяло.
–  Пробачте, що я… Все так несподівано. Ще зовсім недавно ці
папери позбавили б мене багатьох безсонних ночей; Справа в тому, що
для завершення роботи над винаходом мені бракувало останньої ланки.
Вона ось, – інженер потряс затиснутим у руці аркушем. – У цих записах!
Я не помилявся, гадаючи, що дядько застосував у термоін-жекторі якраз
такий принцип… Не суміш газу та повітря, а нафта, розумієте, сама
нафта – ось що є найкращим живленням підземного вогненного факела! Ми
з друзями нарешті знайшли цю вирішальну ланку самі. Сьогодні архів
Крилача вже не відкриває нам нічого нового, ця праця тільки стверджує
правильність шляху, якими ішли я та мої помічники.
–  Отже, товаришу Бранюк, ваш винахід є повним відтворенням
винаходу Крилача, так би мовити, є точною його копією? – запитав
Муштаков.
–  Копія не точна, проте схожа. Не знаю, що тут іще є з дядькових
паперів, але вже бачу – загальний принцип дії апарата той самий,
Муштаков глянув на Шелеста.
–  Зрозуміло. Архів Крилача притяг їх, наче магніт. Очевидно, вони
давно знали ціну винаходу. Тим краще, що папери не потрапили знову до
чужих рук. Хоч ви, товаришу Бранюк, і розв’язали завдання самостійно,
все ж вважаємо своїм обов’язком передати архів у ваше розпорядження.
Він належить вам.
–  Дякую. Я збережу ці папери як згадку про людину, яка віддала
життя в ім’я науки. У дядька була інша мета, заради якої він працював
роками. Здається, він мріяв одержати багато грошей, щоб мати змогу без
перешкод займатися науковою роботою. Він замкнувся в собі і, можливо,
це згубило його. Але мені жаль, що його тепер немає з нами. Він міг би
ще багато зробити…
–  Правильно. Ростислав Захарович Крилач знайшов би своє місце в
житті. Він був порядною людиною і неабияким вченим, – задумливо сказав
Шелест.
–  Хіба ви… знали мого дядька? – підвівся Бранюк.
Полковник неголосно заговорив,
–  Я знав не тільки Ростислава Крилача, я знав його сестру, а твою
матір, а ще більше знав її чоловіка, свого кращого друга, товариша по
підпіллю Сергія Бранюка – твого батька. Я знав і тебе, Іване, ще ось
таким маленьким хлоп’ям…
Куточки інженерових губ здригнулися. Він дивився на Шелеста
пильно, наче впізнавав цього вже немолодого чоловіка з твердими руками
робітника. Не спускаючи з полковника погляду, Бранюк швидко підійшов
до столу, смикнув шухляду, вихопив невелику фотографію. Теплий клубок
підкотився до горла.
–  Ви… Ви принесли матері це фото?! Ось тут… поряд з батьком… біля
прапора… Як же я не впізнав вас відразу!
Шелест міцно стулив губи. Глянув на старе фото.
Розгорнуте полотнище прапора. “За нашу і вашу свободу!” – вишиті
шовком слова. І, обхопивши древко рукою, стоїть він сам, Терентій
Шелест, коваль з Підзамчого, комісар Інтернаціонального батальйону. А
поруч – у береті, з пістолетом на поясі, друг незабутньої молодості
Сергій Бранюк і ще багато друзів, обпалених іспанським сонцем…
Майорові Петришину здалося, що полковник похитнувся. Та, мабуть,
йому тільки здалося. Шелест стояв прямо, твердо тримав фото у руці,
обличчя його було спокійне, тільки десь у глибині очей лежав
затамований смуток.
Про що думав він? Може, йому вчувався стукіт кулеметів в оливкових
гаях Гвадалахари чи грім снарядів на вулицях Мадріда; може, він бачив
у цю мить відважного полковника Вальтера, що йшов на весь зріст в
атаку, вів на окопи франкістів молодих, гарячих серцем юнаків з
Варшави, Києва, Ленінграда, Праги?.. А може, бачив він той шматочок
скелястої іспанської землі, на якій схилилась голова львівського
столяра-комуніста Сергія Бранюка?
І, наче підкоряючись невідомим думкам полковника Шелеста,
відчуваючи їх, генерал Муштаков та майор Петришин встали.
4
Минуло півтора місяця.
Якось відразу зацвіли каштани. Розпустився бузок. Зелене листя
шуміло за вікнами палати, хиталося над скляною верандою. Зранку
іскрилася на газонах роса. Потім травневе сонце бризкало в сад
промінням, там, де йому вдавалося пробитись крізь густозелену стіну
каштанів – на посилані піском доріжки, на траву, на стіни
двоповерхової клініки, наче хтось стелив сліпучі, золоті килимки.
Стояли теплі дні. В небесній блакиті плавали хмаринки. Без угаву
тріщали коники, співали птахи. І не вірилося, що відразу за огорожею,
за садом вирує багатолюдне місто.
Одного такого дня невисокий русявий чоловік у смугастій піжамі
сидів у тінистій альтанці в глибині саду, схилившись над книгою. На
його стриженій голові пробивалося їжачком світле волосся. На потилиці
виднівся рожевий загоєний шрам. Заглибившись у читання, чоловік у
піжамі не помітив двох військових, що вийшли з-за кущів бузку.
Полковник Шелест, у гімнастерці, туго перетягнутій ременем, у
зеленому кашкеті прикордонника, штовхнув майора Петриши-на плечем.
Той посміхнувся, гукнув:
–  Хворий, час на процедури!
Чоловік із шрамом різко підвів голову. Це був Грицько Горішній.
Вгледівши Петришина, він радісно схопився, випустив з рук книгу.
Від хвилювання бліді щоки налилися рум’янцем, губи здригнулися.
–  Арсене…
Майор невміло простяг Горішньому пакунок, потис руку.
–  А ти вже, як кажуть, зовсім у повній формі, геройський вигляд,
а Марія все непокоїться… Ну, здрастуй, здрастуй, земляче! Медики
кажуть, скоро додому збираєшся?
–  Давайте познайомимося, товаришу Горішній, – Шелест узяв Грицька
за лікоть. – І не ображайтесь, Григорію Олександровичу, за те, що не
відвідали вас раніше. Спочатку лікарі не дозволяли турбувати, а потім
часу обмаль було у нас з Арсеном Тарасовичем.
Горішній ніяково притискав до грудей пакунок з помаранчами, йому
забракло слів від хвилювання.
Скинувши кашкета, Шелест витер спітніле чоло, підштовхнув
Горішнього і Петришина до альтанки.
–  Ховаймося, друзі, в холодок. Спека, нехай їй грець, дихати
нічим… А тут, як в оранжереї. Затишний куточок, тільки… бодай до нього
не потрапляти.
Всі троє розсміялися. Горішній вже опанував себе і запитливо, з
неприхованим нетерпінням поглядав на полковника. Шелест зрозумів його
погляд, став серйозний.
–  Бачу, Григорію Олександровичу, вам кортить дещо взнати. Що ж,
запитуйте.
–  Гандзя згадував про Довбню…
–  Розумію. Довбня справді ніс вам записку з-за кордону. Він мав
встановити з вами зв’язок, примусити вас переховувати Гандзю, як
тільки той з’явиться на нашому боці. Бандитів приваблювало ваше
становище на дослідному нафтопромислі. Плекали надію, що з вашою
допомогою їм легше вдасться здійснити свої злочинні наміри. Та
пам’ятаєте, ваш Славко натрапив у лісі на пораненого прикордонника?
Того дня Довбню і було затримано.
–  А жінка?..
–  Не зустрівши Довбні, Гандзя не наважився йти до вас, і з’явився
до неї, де і знайшов притулок. Потім послав її до вас з запискою.
Прізвище цієї особи – Квітчинська. Звичайно, Гандзя забрів до неї не
випадково… Але будьте певні, ні вона, ні Гандзя ніколи вже вас не
потурбують. Незабаром вони стануть перед судом.
Горішній помовчав і, наче відганяючи від себе тяжкі спогади,
трусонув головою. Нахилився, підняв з трави книгу.
–  До державних іспитів готуюсь. Кінчаю технікум цього року. Майже
два місяці прогаяв у клініці, лікарі не дозволяли ні читати, ні
писати. Тепер надолужую… Набридло вже байдикувати. Прошуся, щоб
виписали, – не пускають. “Рано ще”, каже головний лікар. Чому рано? Та
я хоч зараз можу до свердловини! Наші на промислі працюють, мабуть, і
випробування апарата скінчили, а тут – відлежуєшся та ковтаєш манну
кашу…
Шелест і Петришин весело глянули один на одного.
Майор вийняв з кишені газету. Мовчки розгорнув перед Горішнім.
Грицько побачив підкреслений червоним олівцем заголовок:
Відкриття інженера Бранюка
“Після кількох років роботи, – читав Горішній, – молодий інженер,
кандидат технічних наук І. С. Бранюк сконструював апарат, названий
винахідником “Підземний факел”. Під час промислових випробувань апарат
показав разючі результати на нафтових родовищах Сахаліну, Башкирії,
України, Азербайджану. Свердловини, оброблені “Підземним факелом”
Бранюка, збільшили дебіт нафти пересічно втроє. На окремих ділянках,
де експлуатація свердловин була раніше майже припинена через
виснаження природної енергії пласта, кілька свердловин забило
потужними фонтанами…”
Далі в статті йшлося про те, що вчені кількох країн Європи, Азії,
Африки звернулися до Академії наук СРСР з пропозицією скликати
найближчим часом міжнародний конгрес нафтовиків, щоб всебічно
ознайомитися з новим у галузі нафтовидобування та намітити перспективи
використання відкриття. Представники ряду іноземних фірм та компаній
надсилають термінові запити з проханням придбати ліцензії на
апарат-термо-інжектор радянського винахідника. Такі запити вже
надійшли із США, Франції, Індії, Італії, Венесуели, Іраку, Об’єднаної
Арабської Республіки… Більшість ділових іноземних кіл, розуміючи всю
важливість нового відкриття, ведуть переговори на основі існуючих норм
міжнародних взаємовідносин.
“Проте не можна замовчати і того, – читав Горішній, – що певні
кола однієї з капіталістичних країн дозволили групі авантюристів, яка
діяла від імені та за дорученням крупної нафтової фірми, вдатися до
ганебних методів. Злочинці намагалися перешкодити роботі інженера
Бранюка та оволодіти винаходом. Але підступна авантюра зазнала
провалу”.
Епілог
Над нічним містом стояла задушлива спека. Вентилятор не справлявся
з гарячим повітрям, насиченим випарами бензину, воно струмувало знизу,
з темних вулиць та площ у вікно чотирнадцятиповерхового будинку.
Хиталися нейлонові штори, мерехтіли кольорові вогні реклам. Матова
лампа на високій підставці кидала притамоване світло на похмуре,
непорушне обличчя Уррена.
Напроти Уррена сидів у кріслі чоловік років тридцяти п’яти, його
одяг наче зливався з сутінками кабінету, тільки строката, недбало
пов’язана краватка та комір сорочки виділялися плямами. На тонкому
носі блищали краплини поту, вузько поставлені очі дивилися Уррену в
перенісся. Він делікатно двома пальцями тримав авторучку над розкритим
блокнотом.
–  Заховайте свого “паркера”, Чілз, – проскрипів Уррен, не
повертаючи голови до співбесідника. – Я не люблю, коли людина не
покладається на свою пам’ять. Якраз цього бракувало вашому
попередникові майору Вентрісу, він занадто вірив у силу паперів та
стенограм і мало тривожив свій мозок. Це з ним кепсько пожартувало…
Тепер скажіть мені, Чілз, вам не доводилося чути про нафту, густота
якої досягає одиниці? Не поспішайте з відповіддю, я ще не скінчив… І
друге запитання: ви цікавилися коли-небудь явищами, що виникають на
великих морських глибинах у зв’язку з величезним тиском води?
З хвилину Чілз зосереджено думав. Уррен бачив, що він підбирає
потрібні слова.
–  Здається, я розумію хід ваших думок, містер Уррен, – голос Чіл
за був тихий, вкрадливий, він скромно опускав очі, коли починав
говорити. – Ви маєте на увазі фізичні властивості деяких речовин,
здатних змінюватися під високим тиском?
–  Так, саме це я мав на увазі, – пробурмотів Уррен.
–  Відповім коротко. Глибоко цим питанням не займався. Обізнаний
лише в межах істин, відомих людині, яка має певне відношення до науки,
точніше – до фізики. Гази, наприклад, занурені у воду, зринають на
поверхню. Проте при певних умовах спостерігається протилежне. Якщо
взяти інертний газ ксенон, то під тиском у шістдесят атмосфер він
перетвориться на рідину, важчу від води. Звідси висновок: на глибині
шістсот метрів, де тиск дорівнюватиме шістдесяти атмосферам, ксенон
затоне, спуститься на дно. Те саме можна сказати про радон, пропан,
ізобутан… Уррен зупинив його.
–  Не захоплюйтесь. Не відхиляйтесь від головного. Мене цікавить
нафта, не газ.
Чілз витер хусточкою спітнілий ніс, заздро глянув на коробку з
сигарами.
–  Поміркуємо, – сказав він. – Насамперед, нафта теж легша від
води. Звичайна нафта. Але є нафта, густота якої близька до одиниці.
Коли таку нафту піддати, як і ксенон, тискові у шістдесят атмосфер,
тобто, коли вона опиниться на глибині шістсот метрів під водою, то
повинна… Гм, ви задали цікаве запитання, містер Уррен. Нафта, густота
якої близька до одиниці, теж не спливе на поверхню, вона… затоне. Так,
затоне! Слово честі, містер Уррен, ваша думка гідна уваги
спеціалістів. Дивуюся, чому досі ніхто не висунув проблему…
–  О! Чілз, ви далеко підете. Ви дивуєтесь. Ви сказали –
“проблему”, – Уррен схопився з крісла, підбіг до стіни. – Поверніть
лампу сюди!
Світло впало на велику карту. Там, де голубів океан, виднілася
позначка олівцем. Уррен тицьнув сигарою в карту.
–  Бачите? Те, що, на вашу думку, ніким не висунуте як проблема,
вже стало для декого роботою. Місце, позначене на карті, – це
координати радянського судна “Супутник”. Ви знаєте, Чілз, як
сколихнула світ звістка про відкриття інженера Враню-ка. Газети ще й
досі кричать про “Підземний факел”. Це нафта, Чілз. А нафта – в нафта.
Тут жарти короткі… Недавно Бранюкові присвоєно докторську ступінь.
Після його виступу на Міжнародному конгресі нафтовиків він став
почесним членом наукових товариств кількох країн, і за останніми, поки
що неофіційними даними, Бранюк очолив відділ великого інституту. З
усім, що стосується Бранюка, ви познайомитесь детально, матеріали
зібрано в картотеці в сейфі номер чотири. Ви, Чілз, кінчили коледж,
людина технічно підкована, у вашій особі щасливе поєднання розвідника
і фахівця певного профілю, чого, на жаль, був позбавлений бідолаха
Вентріс. Ви ловите думки на льоту. Це добре… То слухайте далі. Шість
днів тому “Супутник” ліг у дрейф ось тут. На борту знаходиться Бранюк
та члени його експедиції, не рахуючи команди. “Супутник” – своєрідна
плавуча науково-дослідна лабораторія з найновішим обладнанням для
глибоководних розвідок. Мета експедиції – розшуки підводних покладів
нафти. Росіяни, як бачите, раніше, ніж ми з вами, врахували
властивості деяких речовин. Якщо їм пощастить здійснити свій намір…
Чілз, вам треба втлумачувати, що означатимуть у руках Радянського
Союзу ті мільйонотонні підводні цистерни, якщо вони існують, плюс
нафта, добута за допомогою їхнього “Підземного факела”?
–  Не треба, містер Уррен.
–  Отже, нас цікавить “Супутник” і все, що пов’язане з роботою
експедиції на його борту. Коли я кажу “нас”, то насамперед маю на
увазі шефа, ви розумієте. Йдеться не тільки про практичний бік справи,
а також про наш престиж. Шеф, як мені відомо, висуває свій план
дослідження підводних глибин паралельно з експедицією Бранюка, але
поки ми зберемося… Знову нас можуть випередити росіяни, Чілз. Чекати
ніколи. Ми з вами повинні вжити заходів своїм шляхом. Думайте, Чілз,
сушіть голову, від вас вимагається поки що одне: не випускати
“Супутника” з поля зору, домогтися, щоб до нас надходили точні
відомості про хід роботи експедиції Бранюка…
Чілз підвівся, мовчки вклонився.
Уррен залишився сам. Він стояв біля стіни і довго дивився на
обведений олівцем кружечок, на блакить географічної карти.
Десь на океанських хвилях гойдалося радянське судно “Супутник”.
Уррен наче хотів розгледіти крізь полотно карти та сигарний дим, що
робиться на борту “Супутника”, в його каютах, наче хотів почути, про
віщо розмовляють і чим зайняті люди, які взялися розкрити ще одну
таємницю природи.
Та карта німа. Вона нічого не могла сказати.
ЗМІСТ
Сріблясте марево (оповідання)
Вулиця Червоних Троянд (оповідання)
Підземний факел (повість)
1
Що це означає? (нім.).
2
3 нами бог (нім.).
3
Оберштурмбанфюрер – чин у військах СС, що прирівнювався до звання
підполковника.
4
Штурмфюрер – чин у військах СС, що прирівнювався до звання
лейтенанта.
5
ОКХ – верховне командування сухопутних військ вермахту.
6
“Нахтігаль” (“Соловей”) – батальйон гітлерівців та буржуазних
українських націоналістів, що вчинив звірячу розправу над населенням
Львова у 1941 році.
7
Шарфюрер – унтер-офіцер СС.
8
Назад!
9
Унтерштурмфюрер – молодший лейтенант СС.
10
Російські штурмовики!
11
Сокирники – так презирливо називало західноукраїнське населення
бандитів-націоналістів.
12
Ейнзацштаб – спеціальний штаб.
13
Зондеркомаяди СД – загони, створені гітлерівцями для знищення
населення окупованої території та військовополонених.
14
“Батальйон Ріббентропа” – загін міністерства іноземних справ
гітлерівців, який грабував мистецькі цінності на окупованій території.
15
Комуністична партія Західної України.
16
Угорський письменник Мате Залка, командир Інтернаціональної
антифашистської бригади республіканських військ в Іспанії.
17
Полковник, а згодом генерал Вальтер – польський комуніст Кароль
Сверчевський, учасник Жовтневої революції, один з прославлених
командирів інтернаціональних частин в Іспанії.
18
“Шарфюрер… пристрелити… зрадницький прийом…”
19
“СБ” – так звана “служба безпеки” націоналістів-бандерівців, що
відзначалася особливою жорстокістю в розправах над радянськими людьми
у роки гітлерівської окупації західних областей України.