Тарас Григорович Шевченко – Наймичка. Повість.

НАЙМИЧКА

Переклад В. Сапіцький

За редакцією М. Славинського, П. Зайцева, М.
Рудницького й О. Лотоцького

Тарас Григорович Шевченко. Наймичка. Повість. 1853.

Набір: Наталя Пісковська, Віктор Пісковський

Текст звірено з виданням: Повне видання творів Тараса Шевченка. Том шостий. Повісті. Chicago: Видавництво Миколи Денисюка, 1959. ст.143-228.

Між містом Кременчуком та містом Ромном лежить велика транспортова, або чумацька дорога — так званий “Ромоданів” шлях. Звідки він дістав таку назву, — вкрито туманом безвісти, чумаки ж оповідають таку билицю.

Жив у місті Крюкові, що за Дніпром, проти Кременчука, багатий-пребагатий чумак Роман. Що Божого літа виряжав він дві валки, возів щонайменше з двадцять кожна, — одну на Дін по рибу, а другу до Криму по сіль. На першу Пречисту чумаки, його наймити, верталися до міста Крюкова. Частину добра скидали в його коморах, а з рештою — він уже сам вирушав своєю валкою до міста Ромна. А йшов він такою дорогою: спершу на Хорол, так що Золотоноша була йому праворуч, а Веселий Поділ ліворуч, потім із Хорола на Миргород, з Миргорода на Лохвицю, а з Лохвиці вже на Ромен; так от і зміркуйте самі, якого він завжди кругу накидав: це й для поштаря не абищо, а вже про чумака — нема що й казати. От раз якось, продавши в місті Ромні своє добро — що на роздріб, що на гурт, — думав був він вертатись додому та спинився на часок біля корчми, — біля тієї самої корчми, що й тепер стоїть за містом Ромном під вербами на лохвицькій та зіньківській дорозі й на Ромодановому шляху. А тут уже під вербами, біля корчми, стояло, десятків зо два розпряжених чумацьких возів, а де-не-де під возами сидять собі люди добрі та горілку кружляють.

От він спинився із своєю худобою, зняв шапку, перехристився й, звернувшись до чумаків, промовив:

— Благословіть, панове молодці, воли попасати!

Чумаки йому відповіли:

— Бог благословить, поле велике! — і взялися до свого діла; а він, покинувши воли в ярмах, пішов до корчми, говорячи: “Я тілько чвертку випю”.

Заходить до корчми, а там шинкарочка, як на картині намальована, мов шляхтянка яка. Хоч чумак Роман і не молодий уже був, а проте йому серце заграло, дивлячись на таку кралю. Краля це зміркувала й, усміхнувшись, питається:

— А чого вам доброго треба, господа чумаче?

(Вона таки вміла й по-московському закинути).

— А ось чого мені треба, моя добродійко: кварту горілки та дві кварти меду, та й сама сядь коло мене.

— Добре, — сказала шинкарка, і всипавши йому кварту горілки, пішла з поставцем до льоху та принесла меду.

Сидить чумак Роман кінець столу, запаливши свою чумацьку люльку, а біля нього сидить молода шинкарочка та дивиться на його сиві вуса своїми голубиними оченятами. Пє чумак Роман, срібною чаркою горілку гірку хиляє, а шинкарочка молодая з золотого келиха мед солодкий пє. Довго вони вдвох собі сиділи, пили та різні пісні співали. І на дворі вже стемніло, а вони сидять собі, пють та співають; вже й темна ніч на дворі: час би чумакові й у дорогу рушати, а він сидить та пє. Уже й північ настала, а він усе сидить та пє, а шинкарочка знай наливає, а воли бідні в ярмах стоять. От уже й Чепіга й Волосожар за гору сховались, і зірниця зійшла; чумак Роман ніби схаменувся, — взяв шапку та люльку й вийшов з корчми, ліг на возі, вкрився свиткою й ледве промовив: “Соб, мої половії!”

Воли рушили, взяли соб та й пішли чистим полем, а не лохвицькою дорогою. Не знати, чи довго вони так ішли, і чи довго спав чумак Роман, тілько прокинувся він уже в місті Кременчуці. Слідом за ним поїхали інші чумаки, пробили широку дорогу та й назвали її Романовим шляхом, а чому його звуть Ромоданом, — цього чумаки не знають.

Отакий до слова народній переказ про шлях Ромодан. Не всміхайтеся добротливо, мій ласкавий читальнику; я й сам мало йму віри тому переказові, але з обовязку списувача народнього побуту, мусів згадати про оту дозвільну вигадку народню.

Ближча до правди буде, мабуть, така гадка про походження Ромоданового шляху. Чи не пробив цього шляху князь Григорій Ромодановський, що року 1686 водив військо московське під Брусяну гору, чигиринську резиденцію невгамовного гетьмана Петра Дорошенка? Це, мабуть, правдоподібніше буде. Але, хто б не пробив того шляху, нам, правду кажучи, однаково, а зняли ми річ за нього тому, що подія, про яку оце пишу, сталася в його околицях.

А щоб ви мали повну уяву про шлях Ромодан, то ще й ось що додам. Шлях цей тим прикметний, що, починаючи від Ромна аж до Кременчука — цілих 300 верстов, не наближується він ні до одного міста, ні до містечка, ні до села, ані навіть до хуторів, а йде собі чистим, рівним, зеленим полем.

Тілько де-не-де стоять край нього корчми з величезними стодолами та глибокими криницями, що викопано їх властиво для московських фурщиків, бо наші чумаки ніколи не спиняються в корчмах; а вздовж шляху часто трапляються земляні, порослі перієм, різні на вигляд шанці — то більші, то менші. Частенько трапляються й кургани, зовсім круглі, сажнів із 50 упоперек; є більші й менші, завжди з виходами — двома, трьома й чотирма, — залежно від того, який великий курган. Люди звуть їх просто могилами. А є й такі насипи (і то найбільші), що їхньої форми не можна й окреслити: вали ці й розміром і напрямком різні бувають. Форму цих шанців попсували, мабуть пізніше, користолюбні та цікаві нащадки. Не пригадую собі, хто саме робив спробу здобувати салітру з Орельських шанців, себто з так званої “лінії”, спорудженої Петром Першим між Дніпром і Доном на березі річки Орелі, але наслідки показались зовсім нікчемні. Може бути, що й описані мною могили обслідив якийсь охочий до салітри, такий собі Ходаковський, — не знаю, про це вже знатимуть антикварії. Треба ще додати, що всі оті так звані могили мають свої назви: Няньки, Мордачеві, Королеві, тощо. Може останні — це шанці Карла XII, бо він колись по цих місцях вештався з своїми синьожупанними шведами.

Одначе, я зловживаю терпіння моїх ласкавих слухачів: розносився з своїм Ромоданом, мов дурень із писаною торбою, наговорив що твоя перекупка-бублейниця, а про саме діло не сказав ще й слова.

Недалеко шляху Ромодану, праворуч, як їхати з Ромна, простяглася широка прекрасна долина, оточена невисокими горбами, що на них поставали, наче на варті, столітні дуби, липи та ясені; вздовж широкої долини звивається-вється білою блискучою смугою річка Сула. По берегах її стоять, розпустивши свої зелені коси, старі верби й берести. Вздовж берега Сули простяглося велике село, вкрите зеленими темними садами; тільки де-не-де з густої зелені виринає біла плямочка — це біла хата з соломяною стріхою. Такий вигляд мають малощо не всі села на Україні, коли до того ще додати більше чи менше вітряків. І як привітно мають вони своїми крилами до втомленого подорожнього, пропонуючи гостеві солодкий одпочинок у зелених запашних садках.

Сонце схилялося вже до вечірнього пругу й золотило своїм жовто-багряним світлом і без того золоті, позаставлювані копами лани благодатного села. Широка долина вкрилася прозорим ясно фіялковим туманом, ховаючи в ньому прекрасну лінію свого обрію. Сула зайнялася матовим румянцем, немов та засмагліла на сонці молода жниця в час зустрічі з любим косарем своїм. На жовтаво-пурпуровому матовому тлі хвилястої Сули де-не-де тяглися за рибальським човном ясні, блискучі смужечки, — тяглися й заникали серед темнозеленого очерету. Верби та берести ще нижче схилилися до води, мов оплакуючи день, що вмирає. Отакої вечірньої години верталися з поля до села молоді, гарні жниці. А тому, що саме цього дня скінчилися жнива, вони, кожна для себе та для свячення в церкві, посплітали вінки з колосків пшениці, з жита та з волошок, і заквітчані вертались надвечір із піснями до села, вибравши зпоміж себе “царицю”, щоб було кому в піснях перед вести. Перед вела, виступаючи звільна, прекрасна цариця свята. Соромливо, мов під вагою вінка, схилила вона на груди свою вродливу смугляву голову, вкриту золотистим вінком і чорною розплетеною косою; в руках у неї був серп і невеликий снопок жита, перевязаний зеленою берізкою, — справжня Церера! За нею йшли дівчата й на честь її співали свої журливі пісні; за дівчатами йшли молоді косарі з косами (вони на Сулі отаву косили) й повагом голос за ними вели. І всю оту картину освітлювало розпалене сонце, що вже сідало. Чарівна, зворушлива картина! А підійдіть ви до тієї картини ближче, вдивіться уважніше, й ви побачите на її ясному, рожевому тлі такі плями, що мимохіть одвернетесь і на журливі мелодійні пісні отих вродливих жниць гірко всміхнетесь та затулите собі вуха.

Живуча й невсипуща натура людська! З ранку до вечора на сонці — ані трохи холодку; з рана до вечора жне, зігнувшись, сердешма жниця, і що ж? Настав вечір, іде вона собі додому співаючи, а вдома — тілько повечеряла, — знов або на вулиці або в садку, знову співає й співає безупину до світу; почне на світ займатися, вона знову за серпа та в поле й знову цілісінький день на сонці жне, не розгинаючи спини, — наче все гаразд!

Гей, ви аґрономи-філантропи! Вигадайте замість серпа, якусь іншу машину, — ви тим зробите величезну послугу людям, засудженим на тяжку працю для людства.

Гуртки косарів та жниць із своєю прекрасною царицею поволі наближались до села, відбиваючись у ясних водах Сули. Назустріч їм вибігли діти й повиходили матері з немовлятами, вітаючи дорослих дітей своїх із щасливим закінченням озимих жнив, а мати прекрасної цариці, із сльозами на очах, дякувала дівчатам за честь, що припала її дочці, й прохала всіх до своєї хати на вечерю. Ввійшовши до села, дівчата промовисто переглянулись, а молоді косарі нахмурили чорні брови свої. Що за знак? А ось що: і дівчата, й хлопці помітили біля деяких воріт віхи.

Що їм за діло до тих віх? — скажете ви. — Ой, велике їм діло до тих зловісних маяків! Бо коли ви, вїхавши до українського села, побачите біля воріт на високій тичці кілька соломяних китиць, то це означає, що на селі кватирує не піше військо, а кіннота. Віхи означають стайню, а число соломяних китиць — число коней у стайні. До села, що про нього мова, прийшли ще тілько квартирієри, повизначали кватирі на стайні та понастромлювали віхи.

Не в одного чорнобривого косаря затремтіло серце, коли він угледів оті зловісні віхи! Не один із них пригадав жахливі, траґічні оповідання про безталанних покриток! А жниці? О, мої рідні жниці, — ніякі драми криваві вас не навчать! Новина — це ваш проклятий ідол, що перед ним ви кладете все, часто честь, а за нею й життя своє безталанне!

Поклоном і честю зустрів жниці сивоусий Улас, батько гарної Лукії, і просив їх ласкаво завітати до його обійстя й повечеряти, чим Бог послав.

Жниці з піснями ввійшли до двору, а на дворі, на зеленому шпориші, була вже розстелена велика біла скатертина. Дівчата, на запросини господаря й господині, посідали круг скатертини, а цариця свята, знявши з голови свій тяжкий золотий вінок, обернула сяк-так навкруг голови свої розкішні чорні коси й, засукавши широкі рукава своєї сорочки, взяла від матері карафу з горілкою та почала частувати своїх подруг.

Підчас вечері батько й мати Лукіїни сиділи на призьбі та милувалися своєю єдиною донькою-красунею. Дивилися вони на свою Лукію, і серце їм билося життям, повним щастя вщерть. А вона, як привітна господиня та послужлива робітниця, частувала своїх подруг із цілою принадністю наївної простоти.

Після вечері дівчата, помолившись, подякували господареві й господині та своїй молодій подрузі за вечерю, взяли вінки й повагом вийшли на вулицю. А на вулиці попідтинню та під вербами дожидали їх чорнобриві косарі.

— Іди й ти, моя доненько, на вулицю, поспівай із дівчатами.

— Не хочеться мені, моя мамо!

— Чому ж тобі не хочеться, моє серденько? Може ти втомилася, — то ляж, засни.

— Ляжу, мамо.

— Постривай же, я тобі постелю постелю.

І мати послала постелю своїй потомленій доньці та, перехристивши, поклала її спати.

Втомлена денною працею й вечірнім щастям, Лукія поворочалася трохи на постелі та й заснула.

А потомлені подруги її цілу ніч простояли з своїми чорнобривими косарями під вербами та під калинами, виспівуючи:

“Вийди, Грицю, на вулицю
І ти, Коваленку,
Постоїмо під вербою
Вкупочці тихенько”.

Якби були другого дня не прийшли до села улани, то вся оця історія могла б і скінчитися самою ідилією; але як тільки вони прийшли, так зараз і завязали драму. Тому й прошу моїх слухачів пропустити повз уха принаймні рік та звернути свою ласкаву увагу на картину ось якого змісту.

Верстов із пять, а може й більше, ліворуч Ромодану (знов таки як їхати з Ромна), саме проти описаного мною села, лежить полога, широка рівнина, — така широка й довга, що й край її в тумані гине; а влітку, за тихих палких днів, то й марево трапляється, мов у безлюдних, неродючих, безводних степах киргизьких. Всю оту долину, наче змережану різнобарвними ланами, покривають темні могили, що своєю формою й розміром нагадують могили між Києвом та Васильковом на Білокняжому полі. Кажу це тому, що з Києва до Одеси більше проїхало людей, що цікавляться рідною старовиною, ніж із Ромна на Кременчук. Ромодановим шляхом, як відомо, йдуть самі чумаки, а чумак людина проста, — яке йому діло до яких хоч могил? Він хіба тілько сам себе спитає: “Чиїм трупом вас начинено?”, або, дивлячись задумливо на темні могили, однозвучно, монотонно заспіває… Так от на тій рівнині, серед похмурих могил та різнобарвних ланів, зеленіє невеличкий гай, мов оазис у пустині аравійській, — це хутір багатого козака Якима Гирла.

Підійдемо ж ближче до цього хутора та гляньмо на його красу природну та на життя його господаря. Ця подорож тим більше нам у пригоді стане, що на тому самітному хуторі продовжиться драма, що її тут подаю читачеві.

Цілий хутір із садом та з гаєм займає не більше пяти квадратових верстов і окопаний він глибоким та широким ровом, а рів навкруги хутору обсаджений аґрестом. Ворота не дощані, як буває по московських заїздах, а звичайні, прості; по боках — масивні дубові стовпи та по кілька гостроколів, а в глухому кінці воріт — стара широка й розлога верба немов закриває собою благодатний хутір од лихого ока. Ввійшовши на хуторнє подвіря, ви побачите праворуч велику клуню, обставлену півскиртами всякого збіжжя, ліворуч од воріт — загороди з повітками для різної худоби, а недалечко за клунею, під старими берестами, дві дубові комори й возовню; проти комор льох із залізними дверима, а в самому кінці двору біліє під липами хата, пошита сніпками на польський лад. За хатою йде вже сад з різними породами яблунь, груш, слив, вишень, черешень і навіть три старі дерева — волоські горіхи, вивезені з Криму ще дідом Якима Гирла; серед саду колодязь із колесом та дашком, а за садом, у гаю, на невеличкій поляні, пасіка з курінем і з омшаником, а далі вже дуби, липи, берези й усяка інша деревина до самого рову. Вже за ровом був невеличкий ставок, біля нього город, оточений неглибоким ровом і обсажений кукурудзою та соняшниками, а трохи далі, в полі, — баштан.

Отакий-то благодатний хутір був у старого козака Якима Гирла.

А якого добра повно в його дубових коморах, в льоху — то й не перекажеш! А чумаки його? Де тілько по світу вони не ходять: і в Криму, й на Дону, і в Одесі, а про Київ уже нема що й казати!

Раз якось узявся був Гирло доставити цукровий пісок аж до самої Москви, та Москва не любить із нашим братом “хахлом” жартувати, — так що він ледве з однією парою волів додому вернувся; з того часу, коли хто ненароком скаже хоч слово про Москву, він того просто з хати виганяє, а коли де в гостях почує таке слово, то надіне шапку і, не прощаючись із хазяїном, їде додому на хутір. Яким Гирло, як видко, був чоловік неабиякий: не всякому давав собі на пяти ступати.

Було це в серпні. В неділю, десь біля полудня, Яким Гирло вийшов із хати та й сів на призьбі. Він був уже немолодий, але свіжий і здоровий; вуса й чуб були не те що сиві, а сірі; сорочка на ньому чиста, біла; штани теж білі; він не любив різних московських китайок і носив усе біле; чоботи на ньому добрі, юхтові; раз поглянеш на нього, то вже скажеш, що це людина заможна, — в обличчі вже щось таке єсть.

Незабаром за ним вийшла й дружина його Марта, — жінка літ із сорок віку, а може й старша, — чисто й гарно вдягнена, в жовтих юхтових чобітках, у плахті та в шовковій червоній юпці, — навіть і старій жінці все те було б до лиця.

Винесла Марта спершу ослінчик, килимком застелений, і поставила його перед чоловіком, а потім уже принесла миску з варениками й тарілку з сметаною; все це поставила, мов на столі, на ослінчику перед чоловіком і сама біля нього сіла.

— Нумо полуднувать, Якиме! – сказала вона чоловікові.

Яким, перехристившись, сказав:

— Як полуднувати, то й полуднувати! Господи, благослови!

З тим словом розправив він свої сірі вуса й узяв вареника.

Після вареників Марта винесла миску сливок і жовту запашну диню, — покушутували слив та трохи й дині. Пополуднувавши, Марта все прибрала й знову сіла на призьбі біля свого чоловіка. Довго вони сиділи так мовчки, аж Марта заговорила:

— Щось довго не видно наших чумаків із рибою!

— Та таки довго не видно!

І Яким замовк, йому начеб-то не хотілося далі розмовляти, та й взагалі не був він говіркий.

Трохи згодом Марта знову озвалася:

— Я все, Якиме, думаю: кому-то ми по собі добро своє залишимо? Не дав Бог нам із тобою ні дочки, ні сина, — так одинокими й помремо.

— Так що ж, що помремо? Люди добрі поховають та й добро споживуть.

— Авжеж споживуть: ніде воно не дінеться, а все ж краще, якби була своя рідна дитина.

— Та де ж її взяти, коли Господь прогнівався на нас за гріхи наші?

— Так, — прогнівали ми Господа милосердного, не потішив він старости нашої ледачої! Так і в домовину ляжемо, а нікому буде за нами щиро поплакати, нікому буде й душі наші грішнії помянути!

— Знаєш, Якиме, що? Поїду я завтра до Буртів та відвезу панотцеві Николі на сорокоуст і за твою, і за свою душу, — нехай одправить, як помремо.

— Завжди ти наговориш такого, що й не слухав би тебе! Ну, скажи ж таки, розумна ти голово, хто ж живий за свою душу сорокоусти править?

— Ні, Якиме не за живу душу, а за усопшу; маю це на думці зробити, щоб потім нам без помину не зостатися.

— Бог милостивий, не зостанешся! А я от про що думаю: щось наша челядь із села довго не вертається!

— Цить, цить, Якиме! Чуєш? О, ще раз!

— Що там ще раз?

— Чуєш?… дитина плаче…

— Еге ж, — за ворітьми.

— Ходім, Якиме, подивімось!

— Ходімо.

І жваво, хоч і не на їх літа, схопилися вони з призьби й пішли до воріт.

І не перекажеш того, як стара Марта та Яким зраділи, побачивши під перелазом загорнену в сіру свитку дитину, з голівкою, прикритою зеленим широким лопухом!

— Якиме! — тілько й спромоглася сказати стара Марта, сплеснувши руками.

А старий Яким, скинувши бриля, молився Богу.

— Якиме, — сказала Марта, взявши дитину на руки, — глянь, яке здорове та хороше!

Яким узяв дитину на руки та й каже:

— Ходім до хати, — воно, сердешне, голодне!

І вони пішли до хати з своїм дорогим скарбом.

У хаті Яким обережно поклав дитину на стіл, дістав з полиці псалтир (він був грамотний), тричі перехристився й прочитав псалом: “Живий в помощі Вишняго”. Потім узяв дитинку на руки і, передаючи її Марті, сказав:

— “Паче ока бережи її”.

Марта, перехристившись, прийняла дитину й поклала її на подушку.

— Подивись за нею, Якиме, поки я молока принесу.

Принісши молока, Марта заходилася годувати дитину, а Яким вийшов на двір, знайшов у повітці ночви й почав ладнати до них вервечки. За півгодини, надиво Марті, приніс він у хату готову колиску. Решту дня минула їм непомітно. Надвечір, коли дитина заснула в своїй колисці, Марта, забувши, що це неділя, дістала з бодні тонкого полотна й заходилася кроїти маленькі сорочечки.

А челядь вернувшись із села, оповідала, що на могилі бачили якусь молодицю; спершу вона співала якусь пісню, потім заплакала:

— “А коли ми перехристилися, так вона щезла; мабуть то була нечиста сила й запалася в могилу”, — так скінчила оповідати Марина, дівка небоязка.

Другого дня ще до схід сонця, Яким запряг до брички пару добрих коней, помостив бричку сіном, застелив килимом і поїхав до села Буртів за пан-отцем Нилом.

Їдучи повз могилу, він помітив у ранішньому тумані на могилі молодицю. Стояла вона лицем до Якимового хутора. Він глянув на неї, спинив коні й голосно гукнув:

— Добридень, молодице!

— Спасибі! — відповіла жінка.

— Що ти тут робиш, молодице?

— Вчора корову згубила так оце сьогодні дивлюся, чи не пасеться де.

— Ну, добре бувай здорова!

— Спасибі.

Яким сіпнув віжками, й добрі коні понесли його шляхом через поле.

В обід Яким вернувся на хутір із пан-отцем Нилом та з отцем дияконом. Спочивши трохи під хатою та освіжившись “закрепленим” березовим соком, пан-отець Нил увійшов до хати. Спершу він прочитав молитву над дитям, нарік його Марком, а потім із отцем дияконом одправив обряд святого хрещення. Кумами були Яким та щаслива Марта. До самої суботи гостював пан-отець Нил із дияконом на хуторі в Якима, та й не тілько вони, а чимало таки добрих людей посходилося на Маркові христини.

Минув місяць після христин Марочка (так звала його Марта), і на хуторі Якима Гирла нічого особливого не сталося; хіба тілько те, що скоро після христин чумаки прийшли з Дону, та це подія звичайна, хоч, правду кажучи, спостережлива голова й у цій звичайній події знайде собі чимало пожитку, як працьовита бджола на дрібненькій квітці. Особливо в перші дні варто послухати дозвільного чумака, як він, за чаркою горілки, почне розповідати, через які безкраї степи він переходив та з яких бездонних криниць воли напував; по скільки день він сам без хліба й без води пропадав; які міста бачив, які та на яких саме річках переправи мав, де та які він народи бачив, — аж волосся настовпужиться, як слухаєш. Та в Якима Гирла не було такого дозвільного чумака, а тому не було й балачок про мудровані чумацькі пригоди.

Минав уже вересень і, линучи над хутором, своїм подихом красив зелений гай різними золотими та червоними барвами. Як глянеш іздалека на той гай, то здається, наче вкритий він дорогим різнобарвним килимом, особливо в час, як над ним сонце встає чи заходить. На могилі біля хутора, трохи не щоранку й щовечора, челядь бачила таємничу молодицю. Почали базікати, що це щось неспросту. А воно було дуже спросту: бідолашна ота молодиця була покритка, мати маленького Марочка. Не сила була їй, сердешній, одірватися від того місця, де росла її бідолашна, прекрасна дитина. Скільки разів вона вночі підходила до самого хутора, обходила його навкруги, пересижувала цілі ночі в рові, не заплющуючи очей. Або в неділю коли челядь ішла на село, вона нишком підкрадалася до самих воріт, щоб хоч голос своєї любої дитинки почути. Скільки разів поривалась вона ввійти до двору й випросити назад чи навіть украсти свою дитину, бо без дитини не можна було їй на світі жити, без неї хліб не ївся, вода не пилася, сонце Боже не світило й не гріло. Після того, як її зрадив отой улан-баламут, уся її любов, усе її ніжне почуття пониженої матері зосередилося на її сирітці-дитині. А воно, бідолашне, в чужих людей, на чужих руках засипає, чужі годують його груди, не знає воно материної любови, не знає сердечного материного поцілунку! Материна любов перемогла й страх, і сором: вона стала на тому, що — хоч би що — піде вона на хутір, — ждала тілько неділі, коли на хуторі людей буде менше.

У неділю Яким, пообідавши та, як звичайно, відпочивши, сидів у своїй світлиці при столі й читав із Псалтиря: “Не ревнуй лукавнующим, ниже завидуй творящим беззаконіє”, а Марта, заколисавши Марка в новій колисці, довго стояла над ним задумана, а потім, зітхнувши, промовила:

— Знаєш що я думаю, Якиме?

— Господь тебе знає, що ти там думаєш?

— Та думаю я, прости мене Господи, що б ми робили, коли б наш Марочко, боронь Боже, помер?

— Я так і знав! Чи ж не гріх тобі ка-зна чим набивати голову?

— Ні, Якиме, як дивлюся я на нього на сонного, то все мені отаке в голову лізе.

— Молись Богу, Марто! Бог милосердний не попустить такого великого нещастя.

— А ще я думаю, Якиме, коли, дасть Бог, доживемо до Покрови, то поїдемо до церкви та запричастимо нашого Марочка, — тоді йому саме шість тижнів мине.

— Поїдемо, це діло християнське!

— А там, я думаю, вже за одним разом розпитатись, чи не знайдемо доброї наймички, бо сам бачиш, — однієї наймички нам тепер мало.

— Що ж? Як треба, то треба, — я не від того…

— Та коли б дав Бог таку, щоб і в господарстві таки тямила, тоді б я собі Марочка няньчила, а вона б по хазяйству поралась.

Марта зітхнула й замовкла, а Яким перехристившись, ізнов почав: “Не ревнуй лукавнующим…”.

За кілька хвилин двері стиха відчинились, і до хати ввійшла молодиця, хоч і бідно, але охайно вдягнена; вона несміливо стала на порозі, вклонилася й ледве чутно промовила:

— Боже поможи!

— Спасибі, небого! — відповів Яким. — Сідати просимо!

Молодиця мовчки сіла на лаві біля порога й мовчки пильно дивилась на колиску й на Марту. Багато їй треба було душевної сили, щоб і знаку не подати, що вона найближча сонному Марочку душа.

— Що доброго скажеш, небого? — спитав у неї Яким.

— Зайшла до вас спитатись: чи не треба вам буде наймички?

— Треба, голубочко, страх як треба! У нас тепер, Бог дав, мала дитина, так я все з нею няньчуся, а хазяйство зовсім занедбане.

— Так я б до вас найнялася.

— Наймись наймись, голубочко, у нас тобі лиха не буде.

— А здалека ти, небого?

— Аж зпід Ромна, дядечку.

— Добре! А що ж ти візьмеш на рік?

— Що другим платите, то й мені дайте.

— Добре! Мартусі ми платимо п’ятнадцять на асиґнації, нову білу свиту й чоботи шкапові.

— Добре, і я так наймуся.

— Гаразд! Дай уже нам, Марто, чогонебудь пополуднувати!

Марта, виходячи, наказала Якимові:

— Подивися за Марочком, — коли воно прокинеться, так поколиши його.

Яким посунувся на другий кінець столу, ближче до колиски, а Марта ще зза дверей додала:

— Та не бери ти його на свої залізні руки, я сама зараз вернуся.

— От ще розносилася з своїми панськими руками, — пробурмотів Яким і лагідно додав:

— Сідай, небого, на ослоні, ближче до столу.

— Спасибі вам!

Наймичка підійшла до столу й подивилася на колиску; лице її змінилось, і дві великі сльозини покотилися по її змарнілих щоках. Яким помітив це й спитав:

— Що, небого, може й у тебе дитина є?

— Була, та Господь узяв.

— Так, так… Так ти, небого, значить, удова?

— Ні, московка, — відповіла крізь сльози наймичка.

— Так, так… А як тебе звуть, небого?

— Лукія.

Саме тоді прокинулась дитина й заплакала. Старий Яким заходився колисати, приспівуючи:

“Е…. е, лю-лі,
Чужим дітям дулі,
А нашому калачі,
Щоб спало вдень і вночі”

Бідолашна Лукіє! (Бо це ж була та сама щаслива, прекрасна цариця непорочного сільського свята). Бідолашна! Як одбився в твоєму серці голос твоєї милої єдиної дитини? Сердешна! Ти сама трохи не заридала й не заспівала разом із Якимом, але ти силою своєї любови спинила радісне зворушення й тілько тихими сльозами його вгамувала.

Марта вернулася з полудником, поставила його похапцем на столі й метнулася до колиски.

— Цить, цить, моє серденько! Цур тобі з твоїм вовчим голосом, тілько мого Марочка перелякав… — Цить, моя пташечко, я тобі мізючка дам!

Вона сунула дитині мізюка з теплим молочком і звернулася до Якима:

— Чом же ти полуднувати не просиш? А коли хочеш яблук чи дуль, так сам піди до льоху та за одним заходом наточи й грушевого квасу, а я від дитини не відійду, доки воно не засне, сердешнеє. Ач, як його налякав: і досі ще в сердешного слізки на щічках. Годуйся, годуйся, моє серденько!

Яким, перехристившись, сів до столу та й Лукію сісти запросив. Зївши кілька вареників, він обізвався наче сам до себе:

— Бач, яка в світі правда, — віддати бідного одинокого чоловіка в москалі, а жінку, сироту вбогу, пустити по світу; негаразд діється між людьми! Добре, що вона ще богобоязлива та шукає заробити собі шматок хліба чесною працею, а інша на її місці та ще з її вродою молодою пропала б!… З душею і з тілом пропала б навіки!

— Хіба Лукія московка? — спитала Марта, прислухавшись до Якимових слів.

— Московка! — відповів Яким, не підводячи голови.

— Безталанна!… А може, Лукіє, твій чоловік був пяниця, ледащо?

— Ледащо, — відповіла Лукія.

Яким підвів голову, подивився на Лукію й сказав:

— То туди ж йому й дорога!

— І я так думаю, Лукіє! — промовила Марта. — Сохрани, Боже й заступи, Пречистая Діво, нашу бідолашну сестру від лихого та ледачого чоловіка! От ми з Якимом, дякувати Богу, прожили таки трохи на світі… Щоправда… Та змолоду чого часом не трапляється…

— Ну, вже завела свої гуслі! — сказав Яким напівжартом, налівсуворо, — Та вашу сестру, якщо не попомяти якслід, то й добра не побачиш.

— Та й ви добрі, — ніде правди діти!… Отак завжди забалакаюсь із ним та й небачу, що мій Марочко давно заснув.

Вона обережно закрила дитину чистою пелюшкою й, перехристившись, сіла до столу біля Лукії, говорячи:

— Годуйся, Лукіє, та не дивись на нього! Він у мене все щось буркотить; такий уже вродився, нікчемний.

І вона, лагідно всміхаючись, глянула на чоловіка. Яким і знаку не дав, що помітив її усмішку, тілько вуса погладив рукою.

Кінчили полуднувати, встали всі зза столу, помолилися, а Марта, прибираючи із столу посуд, сказала до Лукії:

— Ти пішла б до другої хати та спочила б із дороги, там тепер нікого нема: всі пішли до села на музики.

— Спасибі вам! Я не дуже втомилася, — відповіла Лукія, хоч їй, сердешній, дуже треба було спокою, чи принаймні на самоті побути.

— Та де ж таки не втомилася! Від Липового до нас, мабуть, верстов із сорок буде, — як ти думаєш, Якиме?

— Сорок буде, — відповів Яким.

— Я в Ромні переночувала.

— Та хоч і переночувала, а спочити тобі не пошкодить, — промовила Марта, немов інстинктом угадуючи її душевну втому.

— То я піду й одпочину трохи, — сказала Лукія, відходячи до порогу.

— Стривай, я тобі покажу хату, — сказала Марта й вийшла до темних сіней, потім одчинила протилежні двері та впровадила Лукію до просторої чистої хати.

— Ляж собі тут на полу, або на лаві, та відпочинь трохи, Лукіє.

— Спасибі вам, — відповіла Лукія, а Марта вийшла з хати, причинивши за собою двері.

Лукія, зоставшись на самоті, глянула навкруги, наче хтіла впевнитись, що вона одна в хаті; потім упала на лаву й, закривши лице руками, тихо й гірко заридала. Не з горя плакала вона та не з того незнаття, що раніше гризло її, а з радощів, що ними вщерть повна була її душа: вона тепер знала, що дитина її здорова, а люди, що прийняли її, — добрі люди.

— Господи! — промовила вона: спасибі Тобі. свята Заступнице! Спасибі Тобі, моя Потішнице єдина!

І вона знову залилася сльозами, а заспокоївшись, ходила по хаті та, ламаючи свої схудлі, засмаглі руки, тихо плакала.

— А як ти думаєш Марто, — сказав своїй жінці Яким, коли вони зосталися самі в світлиці: — я гадаю, що наша новобранка чесного, хорошого роду дочка.

— І я так думаю, Якиме, — відповіла Марта, витираючи миску, — що вона чесного роду; лиху людину зараз угадаєш. Та бачиш, яка вона сумна, а може це так — із дороги.

— Ні, не з дороги, а думаю, що вона — безталанна, й сама знає своє безталання. Як ти по полудник виходила, глянула вона на Марочка та й заплакала. Я питаю, чого ти плачеш? А вона мені й каже: “І в мене була дитина, та Бог узяв”. То ж то воно й є! Сердешна, — в неї тілько й радощів на світі було, що дитина, а й того Бог позбавив!

— А не казала: хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик, — одповів Яким і задумався.

Марта поставила миску до мисника, сіла на лаві і теж зажурилася. Помовчавши хвилини дві, вона зітхнула й спитала в Якима:

— А як ти думаєш, Якиме: чи віддавати нам Марочка до школи, чи ні?

— Розумна ти голово! Чи подумала ти, про що говориш? Теля ще Бо-зна де, а ти вже й довбню лаштуєш! — сказав Яким сердито.

— Ну, от уже й розсердився… Та я так собі сказала…

— Та ви, цокотухи, все так говорите, а про те й у думці нема, що ще завтра Бог пошле. Школа… із школою, якщо хочеш знати, — клопіт чималий. Он у Таранухи вчили, вчили сина, а що вийшло? Пяниця й користолюбець!

— Та ти вже як розсердишся, то й ради з тобою нема, — сказала Марта, встаючи з лави, — ні про що й спитатись у тебе не можна! Ну, коли не хочеш до школи давати, то сам учи.

— Авжеж що вчитиму його письма, скільки сам, грішний, знаю, а от ти б його спершу навчила…

— А чого ж я його навчу? Нехай собі здоров росте та щасливий буде! Моє діло жіноче, чого я його навчу?

— Чого? Того, чого ти й сама не знаєш, — усього доброго! Ти тепер йому за матір, то й навчай його молитися Богу, як воно, Бог дасть, уже говоритиме, а я його, подивившись, як воно молитиметься, і письма святого навчу, і псалтир йому свій святий, вмираючи, передам.

— Насилу договорив до краю! Цить, цить, моє серденько!

Саме тут Марко прокинувся. Марта побігла до колиски й, колишучи Марка, якось не надумуючись, заспівала:

“Ой жила вдова
Та на край села;
Вигодувала сина,
Сина Івана;
Вигодувавши до школи дала,
А з школи взяла…”

І, взяши на руки малого, ходила та примовляла:

— От, коли б літо, то в садок би пішли, зайшли б до пасіки, а там старий дід сидить… у, який страшний! Ось він, ось він! Подивись, який страшний!

І вона вказала на Якима, що сидів за столом. Яким мовчки всміхнувся.

Чи знаєш ти, чи бачиш ти, безталанна, свою рідну, щасливу дитину?

Бачить і знає. Вона, не наслухаючи, чула кожне слово, вимовлене старою Мартою та старим Якимом. В глибині своєї душі вона передбачала прийдешнє своєї дитини, і серцем, повним радости, дякувала всемилосердному Богу за щастя, що Він їй послав.

Дні й далі линули на хуторі, як звичайно. Нова наймичка швидко стала, як своя, серед челяді й усім уподобалась. До всіх вона була однаково уважна, з усіма однаково лагідна; господиня й господар були з неї особливо вдоволені, а найбільше за її любов до маленького Марка. І справді, він без неї не засипав і не прокидався; все вона знаходила якусь зачіпку, щоб бути біля його колиски; приносила йому теплі пелюшки, такі чисті, що хоч якому паничеві й то не сором. Вона немов передчувала, коли дитина прокинеться, і на ту хвилину завжди було в неї напоготові загріте свіже молоко. Стара Марта не могла надивуватись на таку ревну дбайливість своєї нової наймички. Минув іще місяць, і Лукія, на превелику досаду старшої наймички, цілісінький дім опанувала. Сама господиня звірила їй усі заходи й порання коло господарства, а потім і ключі від комори та від льоху їй оддала, — собі лишила тілько ключа від скрині, та й то тому, що їй здавалось, що не годиться господині ключа не мати. Сам старий Яким, нащо вже людина поважна та неговірка, щоб когось хвалити, та й той, бувало, сам-на-сам із Мартою часом не втерпить і скаже:

— Ну, й благодать же послав нам Господь з отією Лукією!

— Я сама, встаючи й лягаючи, молюся Богу за благодать його святую! Ти глянь лишень, Якиме: де вона не повернеться, що не зробить, — тілько дивитись та любувати з того; а вже щодо Марочка, то така щира, що я й не надивуюся! От, хочби й минулої ночі: Марочко прокинувся, та й заплакало воно, сердешне; я собі, як мертва, сплю, а вона… і Господь її знає, як вона почула з другої хати! Як прокинулась я, то вона вже мізюка йому з молоком подавала та ще й каже до мене: “Не турбуйтеся, я й сама його присплю”. Спасибі їй! Така добра та щира! І от уже котрий місяць вона в нас, а хочби тобі раз на село пішла. Якось у неділю я й кажу їй: “Ти, Лукіє, хоч би до церкви в село пішла!” — “І дома, — каже вона мені, — можна помолитися, аби щира воля була”. Така вже щира та пильна, дай їй, Боже, здоровя! Я просто, як пані, живу за її плечима.

— Еге, і таке добро Бог посилає якомусь ледачому чоловікові!

— І не кажи, Якиме! Іноді аж заплачу, на неї дивлячись! Чому б Тобі, Господи милосердний, не послать їй талану та радісного життя? Та хоч би тобі коли всміхнулася, чи пожартувала, — хіба що з Марочком, а то все така смутна та невесела.

Такі розмови повторювалися часто в господаря з господинею. Вони дивувалися, чому Лукія завжди така задумана, та їм, простодушним, і на думку не спадала справжня причина цієї задумливости. Вони собі гадали, що її лагідність із безталання й походить. Про рід та її племя вони наче боялися здіймати мову, інстинктовно розуміючи, що нещасливу людину не слід і розпитувати про її колишнє щастя.

Низько кланяюсь вам, прості, невчені люди! Своїми розпитками ви примусили б її брехати, себто подвійно страждати, бо не така її вдача була, щоб на сердечній сповіді небилиці вигадувати. Вона була справжня проста, розумна й прекрасна дитина природи. Всім своїм чистим серцем покохала вона старшину-улана за його красу, за мову ласкаву. А коли він, награвшися нею, кинув її, як дитина кидає ляльку, то вона, нерозумна, тілько заплакала й довго — ще й досі — не може збагнути, як може людина присягатись, а потім збрехати. Її проста, непорочна душа не могла цього зрозуміти, автім для людей більш-менш цивілізованих це річ звичайна, — так, як узяти що та не повернути.

На Різдвяні свята господарі поїхали на село відвідати своїх знайомих, а між ними й пан-отця Нила, отця диякона й увесь причет церковний. Лукія зосталася вдома сама. (Челядь теж пішла в село на музики, крім старого наймита Сави, що днював і ночував у загороді з волами). Вона була щаслива до краю, бо була сама з своїм щасливим сином! Випровадивши господарів і зачинивши за ними ворота, вона перш за все уважно оглянула весь двір, потім увійшла до хати й засунула засувом двері. Марко саме спав; вона підійшла до його колиски, підняла ряденце й дивилася на нього, аж доки він не прокинувся. Потім узяла дитину на руки й ніжно-ніжно поцілувала. Дитина, немов розуміючи, що її цілує рідна мати, обвила її суху шию своїми пухкими рученятами. Потім вона зняла одною рукою килим із скрині, розстелила його на підлозі, посадовила на килим Марка й, одступивши від нього кроків зо два, плакала й усміхалася до своєї прекрасної дитини; потім сіла на килим і взяла Марка на руки, ніжно пригортаючи до грудей своїх.

Яка вона в ту мить була прекрасна, яка щаслива! Яка чудова, врочиста радість пройшла тоді цілу її істоту! Коли б саме тої хвилини на неї міг би глянути її спокусник, він би впав перед нею навколішки й молився, як перед святою! Ні, його зчерствілій, брудній душі почуття таке недосяжне!

Довго вона бавилася з Марком, підіймала його над головою, становила на підлозі на ноги, знов підіймала й знов становила, розмовляла з ним, сміялася, цілувала його, плакала й знову сміялася; одно слово, гралася з ним, мов семилітня дівчина, співала йому пісень, казки оповідала, звала його всіма здрібнілими песливими іменами, а дитина, наче спочувала радості своєї щасливої матері, бо за цілий день ні разу не заплакала. Та яке ж воно було вродливе! Великі карі оченята блищали, як алмази, і були дуже подібні до очей його прекрасної матері; їх одтінювали чорні довгі вії, й це надавало їм якогось недитячого виразу.

Лукія не помітила, як і вечір надійшов. Що його робить? Треба вечерять варити, а Марко про колиску й не думає: розгулявся так, що його й до ночі не покладеш спати! Хоч би хто з села швидше вертався, а то приїдуть господарі, — що вони скажуть? Подумають, що вона цілий день і цілий вечір проспала! Аж ось заскрипіли ворота, і до двору вїхали господарі.

Лукія відчинила їм двері, жаліючись на Марка, що не дає їй у печі затопити.

— Що ж він робить, усе плаче? — спитала Марта.

— Де там плаче! За цілий день хоч би скривився, все пустує.

— Ой, ти, волоцюго, волоцюго! — промовила Марта, підходячи до Марка. — Та ти йому ще й килим послала?

— Коли ж не лежить у колисці, все на руки проситься.

— Бач, який непосидющий! Стривай, ось я тобі дам!…

Скинувши кожуха й свитку, Марта взяла Марка на руки й сунула йому в руку позолочений медяник, гостинець пан-отця Нила.

Лукія заходилася топити піч. За кілька хвилин увійшов до хати й Яким, збиваючи гарапником сніг із нової смушевої шапки.

— Добривечір! — привітався він, входячи до хати.

— Добривечір! — відповіла Лукія.

— От ми, дякувати Богу, й додому вернулися, — сказав він, перехристившись. — А що наш хазяїн удома поробляє? Мабуть, ради свята плаче?

— Де там плаче! Цілий день спокою бідній Лукії не дає; цілісінький день пустує та й пустує..

— Ой, ти, гайдамако! Глянь, як він обома рученятами медяника загарбав!

І, поклавши на стіл клуночок, Яким, скидаючи свиту й кожуха, почав ніби сам до себе:

— Горе мені з отією матушкою Лікерією! На дорогу таки та й на дорогу! От тобі й надорожився! А тут іще й диякониха та й титарка із своєю сливянкою. Ну, що ти з ними маєш робити? Збили з пантелику, окаянні, та й годі! Лукіє! Покинь ти до дідька свою піч! Іди лишень сюди!

— А що ж ви будете вечеряти, коли я піч покину? — сказала Лукія, повернувшись до нього з рогачем у руках і всміхаючись.

— Не хочу я вечеряти сьогодні, та й завтра не схочу вечерять, і після завтра… та й стара моя теж не хоче вечеряти… Правду кажу, Марто?

— Бач, який розумний! Добре, що сам ситий, то думає, що й усі ситі, а може бідна Лукія цілий день нічого не їла.

— Ну, ну, пішла вже! З тобою й пожартувати не можна.

— Гарні жарти вигадав!

— Та цур вам, варіть хоч три вечері разом, а я добре знаю, що вечеряти не буду!

— Ото завгорить! Нам більше зостанеться!

— Нехай вам зостається, — сказав Яким, сідаючи за стіл. — А засвіти-но, Лукіє, свічку.

Лукія засвітила свічку й поставила на стіл, а Яким, розвязуючи клунок, тихенько заспівав:

“Та виріс я в наймитах в неволі,
Та не було долі ніколи,
Та гей!…
Ой виріс я в наймитах в дорозі,
При чужому возі в дорозі,
Та гей!…
Та чужії вози мажучи,
Та чужії воли пасучи,
Та гей!…

— Лукіє! Покинь ти там свою піч, — сказав він, розгортаючи велику червону хустку. — Візьми собі, дочко, моя безталаннице, візьми та носи на здоровя! Ось на очіпок, а ось на юпку й на спідницю; візьми, дочко моя, та носи на здоровя. Ходи ти в нас не так, як сирота, а так, як роменська міщанка, як нашого голови дочка. Це зносиш, друге куплю, бо ти в нас не наймичка, а хазяйка; ми із старою за твоїми плечима, як у Бога за дверима живемо.

— Візьми, візьми, Лукіє, — додала Марта, — візьми! Це ми для тебе в московських крамарів купили.

— Та навіщо ж ви купували таке добро? — сказала Лукія: тілько дарма гроші повитрачали!

— Не твої, дочко, гроші, — Божі: Бог дав, Бог і візьме, — відповів Яким, даючи їй гостинці. А Лукія, беручи їх, кланялась і крізь сльози говорила:

— Дякую, дякую вам, мої рідні, мої добродії!

— От так краще, — казав весело Яким. Ти Лукіє, послужи вже нам у нашій старості, а ми, дасть Бог, потроху з тобою обрахуємось. Бачиш, ми вже люди старі; Господь його знає, що з нами буде завтра, а в нас, сама бачиш, дитина мала, сама-самісінька. Ну, не дай Боже, моєї старої не стане… куди воно подінеться!

— Перехристися! Що ти там, як сич на коморі, віщуєш?

— А що ж! Усе в руці Божій!

Марта, кладучи Марка до колиски, тихо промовила:

— Не слухай його, Марку! Це він так од титаревої сливянки.

— Що? — сказав протяжно Яким. — Як дам я тобі сливянки, то знатимеш ти мене!

— Ой, уже й слова сказати не можна!

— Не можна!

І в хаті запанувала тиша; тілько Марта тихо-тихенько приспівувала колисанку, позираючи на сердитого Якима.

Незабаром посходилася вся челядь; вечеря була готова; всі, крім Якима, посідали до столу в протилежній хаті, повечеряли й полягали спати. За хвилину все на хуторі спало. Не спав тілько старий Яким; він сидів у світлиці за столом, схиливши свою сіру голову на міцні, жилаві руки.

Довго сидів він мовчки, а потім заспівав ледве чутно:

“Ой воли мої та половії,
Та чому ви не орете?”…

Доспівавши пісні, він заговорив сам до себе:

— Піду, неодмінно піду чумакувать! Та й справді, що я вдома висижу з цими бабами? Крім гріха, нічого! Не те в дорозі: товариство, степ, могили, міста, а по містах церкви Божі, базари, купецтво! Підходить до тебе бородай пузатий: “По чому, каже, чумаче, риба, або сіль?” – “По тому й по тому, господа купець!” – “А менш не можна, братєц чумак? – “Ні, кажемо, господа купець!” – “Ну, якщо не можна, то нехай буде й так”. І гребеш собі червінчики в гаман!

— Гей, чумакування, чумакування! Коли то я тебе забуду! Ні, годі! Піду таки чумакувати! Дай Боже, тілько літа діждати, а то я отут з бабами зовсім закисну!

Вставши зза столу, він довго ще ходив по хаті, потім став перед образами, помолився Богу, узяв псалтиря й прочитав псалом: “Господь просивіщеніє моє, кого убоюся”, а потім став роззуватися, приказуючи:

— От безталання! Нікому й чоботи стягти!

Роззувшись, він ізгасив свічку й ліг спати, читаючи з памяті молитву: “Да воскреснет Бог”.

***

Одноманітно минула зима на хуторі. Прийшов великий піст; одговілися, піст проводили й Великодня святого діждалися. На святах, коли господарі поїхали до пан-отця Нила вгості, Лукія сам-на-сам із своїм сином удруге повторила ту саму сцену, що й на Різдвяних святах, тілько що тепер вона вже вперше наділа нову спідницю й юпку, а голову повязала шовковою хусткою, — все це, як знаємо, були дарунки старого Якима.

Та пополудні зайшов на хутір угорець із різними “краплями”.

Коли він постукав у вікно, то Лукія, що саме захопилась була розмовою з сином, трохи злякалася та зараз же стямилась, одсунула засув і впустила угорця до хати.

Угорець, звісно, був у капелюсі з широкими крисами та кулястим верхом, у широкій синій кереї, за плечима мав короб, у руках довгий ціпок, а сам із довгими вусами.

Лукія попрохала його сісти на лаві, й він без церемонії так і зробив, спершу скинувши з плечей короба, а Лукія тимчасом поклала свого Марочка в колиску й закрила його ряденцем, боячись лихого ока. Потім вона повернулась до угорця й запитала його.

— Які ж у вас є ліки?

— Ліки? У мене всякії, різні єсть краплі: і на зуби, і на голова, і на рука, і на нога — всякії краплі єсть, тілько хорош фрау деньга буде не жалкувать! — сказав угорець, досить нахабно всміхаючись.

— Ну, гаразд; а чи є в тебе такий лік, щоб од усякої хворости дитині поміг?

— А як же! Від різної хороби різні, всякі краплі єсть.

І він розкрив свій короб і почав показувати їй пляшечку за пляшечкою з різнобарвними рідинами.

— Оце від зуба, це — від голова, це — на пропасниця, це — на рука, це — на нога, це — як животик трохи не теє…

— А семибратньої крови не маєш? Вона сама від усіх хороб помагає.

— Єсть, єсть! Знайду зараз.

І він скоро дістав із короба загорнену в папір семибратню кров. Це були невеличкі грудочки чогось скамянілого, щось ніби дрібні скойки темнорожевої барви; а чому це звуть семибратньою кровю, того й самі угорці не знають.

— А що коштуватиме ота грудочка?

— Це — два карбованці й пів.

— Ой, Боже, мій! що ж мені робити? Я тілько три копи маю.

— Тілько одна карбованець і пів? Не можна, — трохи мало, хіба ще, хороший фрау, чарочку шнапс, розумієш — горілка, і трошки їсти.

— Добре, і горілки дам, і їсти дам, уступіть тілько мені, ради Бога, за три копи.

— Добре, добре! Віддаю, — і він подав їй грудочку чарівного ліку.

Вона взяла його побожно, загорнула в шматочок полотна й заховала за образи; потім дістала із скрині мідяні гроші, розплатилася з угорцем, самого його посадовила за стіл, дістала з мисника восьмикутну розмальовану пляшку з горілкою й поставила перед ним; поставила паску, холодне порося й пиріжки з сиром та із сметаною. Поставивши все якслід, поклала йому на коліна білий рушник, вишитий на краях червоною заполоччю, а сама відійшла до колиски.

Угорець, хоч і прохав тілько трошки шнапсу, проте випив дві чарки зразу одна по одній, а третю, — після першого шматка поросятини. Зївши все, що було поставлено на столі, угорець чемно вклонився Лукії, потім попрохав вогню, запалив свою порцелянову люльку з кривим чубуком і почав збиратися в дорогу. Поклавши короб на спину, керею на плечі, капелюх на голову та взявши ціпок у руки, він іще раз уклонився Лукії та й пішов із хати.

Лукія, випровадивши угорця за ворота, вернулася до хати, підійшла до колиски, відхилила ряденце й, побачивши, що Марко спить, перехристила його й ледве доторкнулася губами до його почервонілої щічки, боячись розбудити його поцілунком.

— Тепер я, хвалить Бога, спокійна, — говорила вона до себе: тепер я добре знаю, що мій Марочко буде живий і здоровий; тепер я маю лік на всяку недугу, а за щастя його я вже певка: я виблагаю йому в Бога й вік довгий, і долю добру… Чи сказати йому колись, що я його рідна мати? чи ніколи не говорити?

І вона задумалась.

— Ні, не скажу, ніколи не скажу! Хіба перед смертю на сповіді покаюся, а то нікому в світі не скажу!

І з тим словом, вона прибрала з столу після угорця, підійшла до колиски, подивилася на сина, стала навколішки перед образами й, плачучи, молилася за життя та щастя улюбленого сина…

Сонце вже зайшло; челядь, співаючи, вернулася додому. Нарешті ворота відчинилися, й приїхали самі господарі.

— А ми, Лукіє, на дорозі угорця зустрінули, — хвалилася Марта, входячи в хату, — і я в нього купила семибратньої крови для нашого Марочка: Бог його знає, а може що й трапиться коли, то в нас і лік буде.

— А що, він спить? — спитала вона, вже знизивши голос.

— Спить, — відповіла Лукія тихо: — І тут угорець був, і я також семибратньої крови купила.

— “Ой гоп по вечері,
Затуляйте, діти, двері,
А ти, стара, не журись
Та до мене прихились”…

Так приспівував веселий Яким, входячи до хати!.

— Цить!.. пяний лобуре! — проговорила пошепки Марта, вказуючи на колиску.

Яким замовк і, нібито злякавшись, скинув шапку й почав христитися перед образами, потім мовчки роздягся й ліг на постіль.

— Ну, вже й той отець Савелій… а бодай-же його!..

— Цить!.. просичала Марта.

Яким замовк, поклав голову на подушку й скоро заснув. Незебаром за його слідом пішло й усе, що жило на хуторі..

Весна швидко розвивала зелені віті в Якимовім гаю; черешні, вишні й усі овочеві дерева поверх зеленого листу вкрилися молочним, білим цвітом, а земля — різнобарвним рястом. Почалася робота в полі. Яким вирядив у дорогу своїх чумаків із пшеницею, та сам не пішов чумакувати: боявся, щоб не довелося покласти свої старі кості десь на чужині, в степу, при дорозі, як то часто трапляється з завзятими чумаками. Вирядивши чумаків, він із покорою взявся до пильної праці на своїй пасіці:

— Де вже мені тепер по дорогах вештатися та з купцями торгуватися? Моє діло тепер — вертоград та бджілки Божії!.. Нехай молоді чумакують!

І він мало не зовсім оселився на пасіці. Раз на день заходив до хати та й то, щоб тілько пообідати. Прибравши й упорядкувавши в пасіці все якслід, він, доки бджоли ще не роїлися, розгортав собі псалтир та й читав уголос, з ранку до ночі, від дошки до дошки; а коли вже язик втомиться, то береться дороблювати новий вулик, початий ще минулого літа, або латає стару сіру свиту. Іноді приходила до нього на пасіку стара Марта з Марком, і це було в його велике свято: виймав тоді стільник меду з кращого вулика й з усією ласкавістю частував дорогого гостя, тобто Марка.

З початком весни, Лукія з другою наймичкою невтомно копала за гаєм грядки під городину, а коли грядки були готові, й городина посіяна та посажена, вона скопала дві грядки в гаю між деревами, посадовила квітки й щовечора їх поливала. Прийшло літо; настали жнива, прийшов і день Маркових уродин, що його знала одна тілько Лукія.

Того памятного дня вона вдосвіта пішла до свого квітника, нарвала найкращих квіток, сплела з них вінок, тихесенько зайшла до хати, так що й Марта не почула, й поклала вінок на голівку сонному Маркові. Від дотику свіжих, вогких квіток дитина прокинулась і заплакала. Марта збудилась і побачила над колискою злякану Лукію.

— Нащо ти його збудила? — спиталася Марта.

— Я його не будила: воно само прокинулось; я тілько вінок йому принесла, бо воно сьогодні… — і вона ледве не проговорилась.

— Нащо йому твій вінок? Тілько дитину злякала! Візьми його та повісь перед Варварою великомученицею.

Лукія мовчки взяла вінок і повісила його перед образом.

Саме того дня було якесь велике церковне свято; вона позичила карбованець грошей у другої наймички і вперше за ввесь час попросилася в Марти піти на село. Вона прибралась у свою юпку й спідницю, повязала голову шовковою хусткою, подивилася в дзеркальце, що було вмазане в стіні, і з радощів аж почервоніла. Та й правду сказати, хоч вона й пролила багато сліз і натерпілася горя сердечного й тілесного, а все ще була кралею, все ще живо нагадувала вона ту заквітчану вінком із пшениці, ту щасливу царицю свята — Лукію.

Попрощавшись із Марком та Мартою, вона пішла на село.

Ще й у всі дзвони не дзвонили, як вона ввійшла до церкви; в церкві людей було чимало, і всі до єдиного помітили незнайому молодицю. Дівчата й хлопці пошепки одне в одного питали: “Чия це така гарна молодиця? Вона ж, ні на кого уваги не звартаючи, поставила перед місцевими образами по свічці й подала на часточку “о здравії младенця Марка”.

Після Служби Божої найняла молебень “о здравії рабів Божих: Якима, Марти й младенця Марка”. Пан-отець Нил дав їй проскуру й прохав зайти до нього пообідати.

Вона зайшла. Матушка Лікерія привітала її, як свою рідну; багато розпитувала про хуторян, особливо про Марка: чи прокололися в нього зубки, чи здоровий, чи великий він виріс і т. інш.

По обіді Лукія попрощалася з пан-отцем Нилом та з матушкою й пішла на хутір.

На селі довго говорили про неї парубки та дівчата, та ніхто не довідався, хто вона й звідкіля.

Вернувшись на хутір, Лукія переказала поклон од батюшки та від матушки, проскурку поклала до завтра за образ, помилувалася на сонного Марка, скинула з себе святкове вбрання, затопила піч у другій хаті й заходилася варити вечерю.

Отак минув перший рік Лукіїного перебування на хуторі. Так або майже так само минув без якихось пригод і другий рік, хіба тілько, що Марко почав виразно вимовляти слово “мама”. Боже мій, як же ж усі тішилися! Його сердешного раз-у-раз примушували, мов папугу, вимовляти оте чарівне слово! За тиждень, чи за два старий Яким добився того, що Марко почав вимовляти слово “тато”. Старий радів, як дитина; він уже хотів був починати вчити Марка грамоти, та, на превеликий його жаль, Марко не міг вимовити ні єдиної літери, а Марта щодня милила свому старому його сіру голову за те, що по-дурному мучить бідну дитину.

Ще під кінець того таки літа, якось у неділю, після обіду, сиділи вони втрьох за хатою й куштували червонобокі спасівські яблука, а Марко перед ними лазив собі по шпоришу. Куштуючи яблука, вони заслухалися Якима, що може в сотий раз розповідав їм, як, ідучи раз із Дону, з заднього возу колеса й лушню загубив. Заслухались вони й не бачать, що Марко, ставши на ніжки, дибає до них, простягнувши рученята, та всміхаючись промовляє: мамо! тату! Що ж то була за радість, як побачили вони, що Марко ходить! Лукія аж затремтіла з радощів, кинулася до свого Марочка, взяла його за ручечку й підвела до несподівано вщасливлених старих. Старі, навперемінки, почали водити його коло хати й доводилися до того, що Марко заплакав і крізь сльози промовив: “мамо, ка..”. Старий Яким не тямився з радости, тішучись цим Марковим висловом:

— Так їх, сину, так! Бач, старі баби замучили бідну дитину! — говорив він, забуваючи, що він же ж сам найбільше мучив його оцією першою наукою.

Того таки року, восени, по першій пороші, мисливці, гонячи зайця, підскакали до самого хутора, а що бідолашний заєць сховався від собак у хуторському гаю, то несамовиті псарі вирішили видобути бідне звірятко з гостинного хутора. Тому вони, підїхавши до воріт, почали голосно вимагати, щоб їм одчинили ворота.

Яким, накинувши на плечі кожуха, сам вийшов до них і, знявши шапку, спитав, чого їм треба.

— Відчиняй ворота, кажуть тобі, старий хахол!

Яким надів шапку і, не кажучи ні слова, пішов назад до хати.

— Що там таке за ворітьми? — спитала його Марта.

— Татарва набігла! — спокійно відповів Яким.

Ворота були, крім засува, замкнені на тяжку шведську колодку. Мисливці, мабуть, були трохи “з намоченими мордами” (термін теж із їхнього лексикону); вони позлазили з коней і заходилися виважувати ворота; та праця була їм не по силі, і це ще більше їх розлютило. Яким вийшов удруге, а з ним — не втерпіли — вийшли Марта й Лукія.

Один із мисливців ускочив до двору через перелаз і, наміряючись гарапником, біг до Якима; та враз спинився, наче вкопаний, і гарапника дав долі. Це був гарний стрункий юнак, з вусами, що ледве засіялися. Це був безсердечний спокусник Лукії. Вгледівши її, він і руки опустив — так здивувався; але ж, схаменувшись, чемно звернувся до Якима:

— Слухай, дідусю! Коли вже не хочеш нас пустити до свого хутора пополювати, то пусти, будь ласка, хоч до хати трохи погрітись.

— Просимо ласкаво! — сказав привітно Яким.

— Просимо, панове, до двору, — гукнув мисливець на своїх товаришів.

Лукія, що пізнала його з голосу, швидше побігла до світлиці, взяла з колиски сонного Марка й перенесла до другої хати.

— Що це ти робиш? — спитала її Марта.

— Вони п’яні ввійдуть до світлиці та розбудять його сердешного.

Лукія не помилилась: мисливці ввійшли до хати з галасом, несучи велику обплетену пляшку; вони досить нахабно звеліли дати собі закуски, посідали до столу та й заходилися “мочити морди”.

Молодий корнет випив тілько дві шклянки й більше не схотів пити; він усе водив очима по хаті, а потім спитав у Марти:

— Прешановна бабусю! Я бачив із тобою на дворі ще одну молодицю, — хто вона така?

— То Лукія, наша наймичка.

— Так оце, мабуть, колиска для її дитини?

— Ні, то наша дитина.

— Куди ж сховалася твоя наймичка? Ми ж не звірі, чого їй лякатися? — так питав чорнобривий, з кирпатим синім носом з довгими вусами, мисливець. Це був командир уланського ескадрону.

— Вона в другій хаті, порається.

— А чи не можна, голубонько, подивитись на твою наймичку? Вона, здається, гарна з себе, — мовив той самий ротмістр, закручуючи вуса.

— Така сама, як і інші люди. Та їй тепер ніколи, — відповіла Марта.

— Ну, панове! Запалюйте люльки та й гайда! Мабуть наші коні таки добре померзли. Бабусю, дай лишень нам огню.

Марта засвітила їм свічку. Мисливці позапалювали різноманітні люльки й вийшли з хати. Яким випровадив їх за ворота, побажав їм щасливого полювання й вернувся до хати.

Як тілько пішли непрохані гості, Лукія принесла Марка, що все плакав, поклала його в колиску й стала колихати, тихенько наспівуючи якусь пісню. Марко замовк і скоро заснув.

Яким довго сидів мовчки за столом, спершись на руки, а потім ледве чутно промовив:

— Бог його святий знає, коли оті улани підуть од нас. Прогнівили ми Господа милосердного! От уже четвертий рік стоять та й стоять, наче навіки тут оселилися. І що той дурний турок думає? Хочби швидше війну починав, то може б дав Бог, що й уланів од нас на війну вивели б, а то дурно тілько хліб їдять, — бо, бачте, дешевий. Ну, та хліб іще байдуже, у нас його, слава Богу, чимало, а з ними то вже гріх та й годі! От хочби й наші Бурта, — чи велике село? А люди добрі говорять, що вже третю покритку покрили.

Лукія здригнулася.

— Так, третю покритку! Чи ж то жарти? А як же воно батькові та матері безталанній? А їм бідолашним? Пропащі, навіки пропащі!

Лукія тихо заплакала.

— Плач, моя доню, плач! Ти ще, слава Богу, хоч московка, та все ж не покритка; у тебе ще зосталася хоч добра слава, а в тих бідолашних що зосталося? Сором, до самої могили сором!

Доки Яким проказував оцей свій монолог, Марта сиділа на скрині, підперши стару голову руками, а потім і сама заговорила:

— Так, Якиме, так! Вічна наруга, вічний проклін на землі! А на тому світі що? Огонь невгасимий… сказано — блудниця.

— Ото ж то й є, що ти дурна баба: стоїш у церкві, а не чуєш, що отець диякон із євангелії читає?

— А що ж він там читає?

— А те, що Господь прощає всіх покаяних грішників, навіть і блудницю!

— Правда!.. Правда, Якиме! От і Марія Єгипетська… як ти читаєш у житії…

— То-то ж бо й є… а от приподобилась!

— Не плач, дочко Лукіє! Тобі нема чого плакати, — ти чоловікова жінка. Нехай плачуть та моляться оті безталанні, а ти й без чоловіка знайдеш шматок чесного хліба… Алеж от що, — ну-мо обідати, а то за тими уланами й пообідати не вдасться…

Лукія мовчки накрила стіл чистою скатертиною, поставила сільницю, поклала паляницю й ножа на стіл. Яким, перехристившись, почав краяти хліб тоненькими скибочками, зробивши спершу ножем хреста на хлібі. Перехристившись, сіла за стіл і Марта, а Лукія насипала борщу в миску.

Заєць, собі на лихо, вискочив із хутора в поле саме в той час, коли Яким зачиняв фіртку й бажав мисливцям доброго полювання. Мисливці, побачивши свого косоокого ворога, загукали: “Гуджа, гуджа” й помчалися слідом за своїми хортами, аж сніговий пил знявся за ними.

Один із мисливців, проскакавши трохи, відстав од товаришів, спинив коня, трошки постояв, наче про щось міркуючи, потім махнув нагаєм і повернув коня на Ромоданів шлях.

Мисливець той був молодий корнет, що в хаті пив горілку шклянкою. Але це — недоречі: можна й горілку пить, і чесним бути, — одно одному не вадить. Та молодому корнетові, здається, горілка, а може й виховання перешкодило бути чесним, — саме тому, що він був благородної породи.

Довго він їхав мовчки, наче глибоко задумавшись. Про що ж думав цей благородний юнак? Може він згадував минуле, може він згадав свою провину перед простою селянкою, і совість гризе його молоду та вже попсовану душу? Та де там! Він усе промовляв сам до себе:

— От, біс її не взяв, як вона після пологів покращала, просто бель-фам! (мовчанка). Шкода, що не бачив хлопчика, а, мабуть, дуже гарненький; я памятаю його оченята, — зовсім як у неї (знову мовчанка). А що якби на дозвіллі почати знову? Далеко, бісового батька, їздити — верстов із тридцять, принаймні!.. А таки страх як покращала! І чого вона, дурна, втікла з свого села? Насміхаються… Велика біда! Посміються та й перестануть (знову мовчанка). Ба, чудова думка! Ескадрон наш один на два села! Гаразд! Пожертвую ротмістрові Мурзу, нехай переведе мене до третього взводу, що стоїть в тому селі, як його?.. Гурта, Бурта, чи що? Браво! Чудова думка! Тоді б я щодня міг бувати на хуторі. Чудесно! Ну, моя чорноброва Лукієчко, загуляємо! Згадаємо колишнє-минуле! Гайда! Нема що довго роздумувати…

І він пустив коня навскач.

Проскакавши верстви зо дві він дав коневі відсапнути й знову заговорив:

— Гаразд, тілько як я розлучуся з “братами розбійниками”? День, другий, хай тиждень, можна їсти рябчика, але потім забажається й куріпочки. Автім можу принаймні раз на тиждень одвідувати свою завзяту братію, — воно буде різноманітніше, а тому й цікавіше. На тому й стане! Бож у таких випадках якась жертва неминуча!.. Неси мене, мій коню баский!

І він шмагнув нагаєм по ребрах свого баского коня. Кінь летів усе швидше та швидше, зачувши, що близько село. В широкій, заметеній снігом долині, позначилася синя смуга, — це було село, рідне Лукіїне село. Корнет ходою проїхав царину, а потім підтюпцем вїхав до села. Перша жива річ, що впала йому в око, був пяний селянин, що ледве тримався на ногах. Корнет пізнав у ньому Лукіїного батька.

— Здоров був, дядьку! — мовив корнет, спиняючи коня.

— Змодорові були, ваше благородіє! — ледве провив той, скидаючи шапку.

— А я знайшов твою Лукійку!

— Вона тепер не моя, а ваша! — відповів: Лукіїн батько.

І з тим словом насунув на очі свою зруділу шапку й пішов, хитаючись, до своєї, давно вже немазаної хати. А корнет подивився йому вслід і промовив:

— Дурний мужик, а теж митикувати хоче!.. і, взявшись у боки, поїхав селом ходою.

А дурний мужик без жадного митикування прийшов до своєї нетопленої хати, глянув на голі стіни й, ніби протверезившись, скинув шапку, перехристився тричі й ліг на дубову, давно вже немиту лаву, промовляючи наче крізь сон:

— Оце тобі й постеля, старий дурню! Не вмів спати на перині, так тепер — на лаві, під лавою в помийниці, на смітнику, в калюжі з свиньми спи, старий пянице! О Господи, Господи, твоя воля! А здається, така тиха, така плоха була! А от же обдурили мою сиву голову!

І він, не підводячи голови, вголос заплакав.

Хата була порожня, холодна; під лавою лежали порозбивані горшки та розтріпаний віник. По хаті валялися тілько рештки столу та ослону, а лави й решток не було видко. Коцюби, макогону, рогачів також не було видко біля печі, а попіл у печі намороззю припав. Пустка! Зовсім пустка! А ще недавно була це весела, біла, світла хата!

Де ж поділася принадна, скромна краса селянської хати?

Сорому своєї єдиної дитини, своєї Лукії, не пережила стара мати; плакала вона, плакала, потім занедужала та скоро й померла. Старий, поховавши свою бідолашну дружину, не встояв перед великим горем, — почав пити, і за два роки пропив усе своє добро та вже добирався й до самої хати. Ось які бувають іноді наслідки оманливого пориву.

Довго ще він бурмотів напівсонний, аж замовк. Трохи згодом вибігла на середину хати миша з нори, покрутила голівкою і, мабуть, помітивши, що на лаві спить хазяїн, вернулась назад, ще раз оглянулась та й сховалась до своєї нори.

А на хуторі дні минали без особливих пригод. Марко виростав не днями, а годинами; зубки в нього прокололися без особливих припадків, як то з іншими дітьми буває; він уже почав ходити по хаті без допомоги лави чи ослону. А старий Яким цілими годинами дивився, як Марко ходить, та, милуючись ним, давав йому різні назви, як гайдамака, чумак, запорожець, а раз якось ненароком назвав його уланом, од чого Лукія здригнулась, зблідла й геть із хати вийшла, Марта ж, не помітивши Лукіїного збентеження, гукнула на Якима: “Перехристись, божевільний, який він тобі улан!” і, взявши Марка на руки, цілувала й христила його, приказуючи: “Заступи й заховай тебе Мати Божа від усякої лихої напасти!” та, приголублюючи, почала класти його до колиски.

Лукія вернулася до хати, Марко заснув, і тиша запанувала в хаті.

Минув тиждень після списаної нами сцени. Яким, як звичайно, відпочивав по обіді, Марта також дрімала на печі, а Марко, озброївшись гарапником, що вмисне для нього сплела Лукія, й розмахуючи ним, бігав од столу до порога та від порога до столу. Лукія мовчки милувалася на свого сина. Вона з почуттям тихої радости дивилася на нього й не знала краю свому щастю, та враз почула, що надвірні двері рипнули; вона здригнулась… За хвилину відчинилися й хатні двері, й до хати ввійшов по-мисливськи вдягнений корнет. Лукія скрикнула, вхопила Марка й вибігла з хати; він побіг був за нею та не міг її догнати. Лукія сховалася в клуню, а він туди не зважився зайти, бо там були молотники.

Походивши трохи по подвірю, він вийшов за ворота, сів на коня та й поскакав у поле.

Марта, що дрімала на печі, спросоння скочила долі й, не бачучи в хаті ні Марка, ні Лукії, злякалася. За нею прокинувся й Яким, і вони обоє, не розуміючи, що сталося, дивились одне на одного.

— Де Марко? — спитала Марта.

— Не знаю! — відповів Яким.

— Хто тут кричав у хаті?

— Не знаю! — відповів Яким.

— Ти ніколи нічого не знаєш! — мало не скрикнула Марта й вийшла з хати.

— А ти то добре знаєш, коли їдять, а тобі не дають! — сказав Яким, поволі встаючи з постелі.

Марта вийшла до другої хати, — і там немає ні Марка, ні Лукії; вона вийшла на двір і зустріла там перелякану Лукію, що йшла з клуні. А сердешний Марко посинів з холоду й голосно-голосно плакав.

— Бога ти не боїшся, Лукіє! — гукала Марта. Ну, як таки можна бідну дитину носити на такий холод; бачиш, як воно, сердешне, посиніло. Дай його мені… Та що це тобі на думку спало, скажи мені, ради Матері Божої!

— Я злякалася… — ледве промовила Лукія.

— Якого ти дідька там ізлякалася?

— У нас у хаті був…

— Хто ж там у нас у хаті був?

— Улан неначе, — пошепки мовила Лукія.

Вони ввійшли до хати.

— Що таке з вами трапилось? — спитав Яким.

— Лукія каже, що в нас у хаті був улан.

Яким засміявся і спитав:

— А вовка з уланом не було?

Лукія на його жарт не відповіла. Марка сяк-так заспокоїли, а старий Яким знову почав посміхаючись:

— Ну, скажи, Лукіє, який це до нас улан приходив: рудий, сірий, чи волохатий? А бодай же тебе, Лукіє! От насмішила, так так!

І Яким щиро зареготався.

Лукія мовчки всміхалася, а Марта, гойдаючи колиску, нишком говорила:

— Цить! Дитину збудиш своїм клятим сміхом; воно, бідне, тількощо оченятка заплющило.

— Та як же його не сміятись? Бач, вовкулака, чи той, як його, — улан рудий до хати заходив…

— Та нехай собі й заходив, тілько ти цить, — сказала Марта, безперестання гойдаючи колиску.

Не минало й дня, щоб старі не глузували з бідолашної Лукії; так воно було, аж поки корнет не навідався до них удруге, а це сталося саме через тиждень.

Старі й Лукія тішилися, дивлячись, як Марко тягав за собою візочка, що його Лукія з редьки зробила, та поганяв себе нитяним гарапником. І от не встиг він од столу до дверей перейти, як двері відчинились, і до хати ввійшов корнет та мало не збив із ніг “чумака” Марка. Лукія кинулася до дитини, вхопила її та притьмом геть із хати. Марта вибігла за нею, а корнет, скинувши шапку, поздоровкався з Якимом.

— Доброго здоровя! — відповів Яким, встаючи.

— Чого це вони в тебе такі дикі?

— Та що вже там, добродію! Сказано баби, а баби, що кози: як побачать чоловіка, то й ну скакати. Дурні хуторянки, жадного звичаю не розуміють.

— А я сьогодні пополював трохи та й тебе старого відвідав, — сказав корнет, сідаючи на лаві.

— Дякуємо щиро; просимо сідати. Може ваша ласка пополуднувати? у нас по-простому, та ви, міркую, полюючи таки зголодніли?

— Так, воно б не пошкодило, бо я таки досить голодний, зранку нічого не їв.

— Отож то; посидьте трошки, а я піду пошукаю своїх диких хуторянок.

І Яким вийшов з хати.

Корнет, зоставшись на самоті, пройшовсь разів зо два по хаті й спинився біля колиски.

— Ба! Чудова думка! — прошепотів він і, діставши з гаманця червінця, поклав його в колиску під подушку; ледве встиг він ізнову сісти на своє давнє місце, як до хати ввійшла Марта, мовчки вклонилася гостеві, дістала чисту скатертину, застелила стіл і почала мовчки готувати полуднувать. За кілька хвилин увійшов до хати Яким, кажучи: “Хоч кіл на голові теши, не хоче ввійти до хати, та й годі!”

— Хто це не хоче до хати? — запитав мисливець.

— Та наша наймичка; така дурна, наче людей зроду не бачила.

— А не йде, то хай собі не йде! — сказала Марта: ми й без неї вправимось.

Приготувавши все на полудник, вона вийшла з хати.

— Прошу, як ваша ласка, сідайте до столу та полуднуйте, що Бог послав, — сказав Яким, сідаючи на ослоні.

— Гей, а я й забув, що в мене роменська кизлярка є!

І корнет вийняв із мисливської торби пляшку з горілкою та поставив на стіл.

— Не турбуйтеся, будь ласка, добродію, воно в нас, щоправда, й своя є, та ми з старою мало вживаємо, а тому й добрих людей часом забуваємо почастувати.

Яким хотів устати, та мисливець його затримав.

— Стривай, стривай, дядьку! У вас такої нема, а в мене справжня кизлярка! — і він вийняв із торби срібну чарку.

— Не знаю, не доводилося лити такої, а всякого вина покуштував на своєму віку, — сказав Яким.

— Так ось і покуштуйте, дядьку! — промовив мисливець, подаючи старому чарку.

— Скуштуємо, що то воно за кизлярка, — сказав той, приймаючи чарку й перехристившись.

— Господи благослови!

Випивши горілку, Яким трохи помовчав та й каже:

— Нема що казати, — добра горілка, а чи дорога?

— Карбованець — пляшка.

— Ого, цур їй, коли так! У нас за карбованця відро купиш!

— Купиш, та не такої!

— Ет, всі вони однакові, — аби назавтра голова боліла!

І вони мовчки взялися закушувати ковбасою та холодним салом, до якого, доречі, мисливець і не доторкнувся: неук! не знав, що свиняче сало краще за всяке патефруа. Автім, у кожного свій смак.

Мисливець доречі нагадав приказку, що по одній не заїдають, потім другу, що без тройці хата не строїться, далі ще приказку за приказкою, а за приказкою, звичайно, пилося й по чарці, так що й години не минуло, а пляшка стала порожня, як кишеня в пяниці.

Розмова ставала голосніша та жвавіша. Мисливець наговорив Якимові багато приємних речей, малощо не великосвітських, а між іншим і таку:

— А ти мені, дядьку, з першого разу вподобався — памятаєш?

— Памятаю, — відповів Яким. — А ви мені, попросту кажучи, й зовсім тоді не вподобались, а тепер таки бачу, що ви чоловік добрий.

— Тож бо то й є! Ти розкуси мене, дядьку, то й не те ще побачиш!

— Ні! Кусати тебе я не вкушу, а знайомитися — будь ласка!

— Та ж я, правду тобі кажучи, задля тебе й до вашого села на кватирю перейшов, щоб тілько до тебе в гості ходити.

— Дякуємо! дякуємо! Марто, — гукнув Яким, встаючи з лави; пряж яєшню з ковбасою! Давай відро вистоялки! Ти ж знаєш, стара, що то в нас за чоловік сидить?

— Годі, годі, дядьку, нічого не треба! Я зараз одїду!

— Одїдеш та не зараз, я тобі ще нашого Марка покажу.

— А хто це такий ваш Марко?

— А наша дитина. Хіба ж ти не знаєш, що в нас і син є?

І Яким пішов до дверей, бурмочучи: “Ось я вам дам, вражі баби!”, і вийшов геть.

За хвилину він приніс на руках до хати Марка всього в сльозах, а за ним увійшла й Марта.

— Дивись, дивись! — говорив Яким, — яке нам Господь добро на старі літа послав! Ось на, забавляй його по своєму, — промовив він, звертаючись до Марти та передаючи їй Марка.

— Іди собі, йди, гайдамако! Ти, сякий-такий сину! — примовляв Яким і розповів мисливцеві історію Марка, що вже на той час заспокоївся.

Мисливець, неуважно вислухавши Якимове оповідання, спитав:

— А хто ж його справжня мати?

— А Бог її знає! Мабуть, що покритка якась безталанна!

— У тебе все покритка! а може й чесна жінка, та тілько бідна, — сказала Марта.

— А може й чесна, Бог її знає! — Куди ж ви, — сказав він, звертаючися до мисливця: погостюйте, Бога ради, ви в нас і так рідко буваєте. Стара, вистоялки! яєшні!

— Дякую, дядьку! Часто буватиму, тілько сьогодні не задержуй, не можу — в дома справа є.

— Як справа, то справа; ваша воля, вам краще знати. А добре б було ще нашої вистоялки покуштувати!

— Ні, дякую, другим разом; прощавайте, дядьку!

І мисливець вийшов із хати.

Яким випровадив за ворота дорого гостя і, в сотий раз попрохавши не минати їхнього хутора, повернувся до хати, бурмочучи сам до себе:

— Притча во язиціх! От тобі й москаль! От тобі й улан! Та, дай Боже, щоб і хрещені люди отакі на Божій землі росли. Молодець, нема що казати! Де то він таку дорогу горілку купує? Каже, в Ромні. Треба буде поїхати до Ромна та й собі такої горілки здобути, щоб не сором було, як удруге приїде. Але, мабуть, не дістанеш: пани всю повипивали. Ну, вже за тими панами нашому братові нема де й дітись! Та він також пан, хоч і московський. А людина хороша, дуже хороша людина! Хоч би й у нас таких панів насіяти! А чи на Москві теж пани ростуть?

І поставивши собі таке хитре запитання, Яким, хитаючись, увійшов до хати.

Лукія, перестеляючи надвечір Маркову постельку, знайшла під подушкою червінця і зразу догадалася, що це справа його ніжного тата, взяла червінця в руки й не знала, що з ним робити; але, трохи роздумавшись, поклала його за пазуху й мовчки своє діло далі робила.

Мисливець дотримав свого слова: він двічі-тричі на тиждень справно відвідував хутір, дарма що в серцевих справах заохоти не зустрічав ніякої. Поїв Якима кизляркою, а Яким його частував десятилітньою вистоялкою, — на тому його відвідини й кінчалися. Лукія завжди втікала з хати, як тілько його вгледіла, а він був такий скромний, чи лукавий, що ніколи й словом перед старими про їхню наймичку не обізвався, наче б її ніколи й не бачив. Милувався щоразу на свого Марка, як зовсім йому чужий, завжди привозив йому медівників, а часом то й інших гостинців, і цим зумів прихилити до себе дитину. Бувало, як входить він до хати, то дитина біжить йому назустріч, простягаючи рученята, й кричить: “да… да!”

У Великий піст, коли старі говіли, а в пятницю проти суботи заночували в пан-отця Нила, щоб не заспати на утреню, корнет надвечір приїхав на хутір. Він знав, що старі на селі й удома не ночуватимуть. Лишивши свого коня з слугою, він крадькома, як злодій, увійшов до двору, а потім і до хати. Лукія саме бавилась із Марком. Побачивши улана, вона скрикнула й мало дитини з рук не випустила. Мовчки вони стали одне проти одного: Марко простягнув був до нього рученята й вимовив своє звичайне: “да… да!”, але “дада” ні словечком не відповідав на Маркове привітання, а Лукія, схопивши його рученята, міцно пригорнула до себе.

— Скажи, Лукієчко, защо ти мене не любиш? Чому від мене все ховаєшся, як я сюди приїду?

Лукія мовчала.

— Я мучусь! Я страждаю! Я вмираю без тебе! Квіточко моя прекрасна, трояндо ненаглядна, промов до мене хоч слово, хоч глянь на мене!

Лукія глянула на нього, але не промовила ні слова.

— Чому зараз став я тобі немилий? Пригадай темний садок і ті короткі солодкі хвилини, що ми їх з тобою зазнали.

Вона знову глянула на нього, й з її прегарних карих очей покотилися великі сльози.

— Чогож ти плачеш, моя крале?.. Чи тобі жаль за минулим? Так це ж од тебе залежить, — зачнемо знову…

Лукія глянула йому межи очі.

— Не гнівайся малесенька! Я тобі всього, всього себе, все життя своє тобі віддам.

Лукія з огидою відвернулася від нього, підійшла до дверей і, одчинивши їх, голосно гукнула “Катре!”

— Не клич нікого, побудь зо мною на самоті: я тобі всю правду, щиру правду кажу; і коли є в тебе хоч іскра почуття, ти пробачиш мені!

Тимчасом увійшла в хату, з качалкою в руках, дебела Катря.

— Катре, голубко, побудь із оцим паном, а я винесу Марка до другої хати, а то він його боїться й плаче.

І на тому слові вийшла з хати. За хвилину вона повернулась, тримаючи в руці червінця, підійшла до ніжного свого коханця й, подаючи йому червінця, сказала:

— Марко й без твоїх червінців багатий: візьми!

Корнет одвів її руку; вона кинула червінця перед ним на підлогу й вийшла з хати.

Він узяв червінця й повертів його в руці, наче міркуючи, що з ним робити.

— Це тобі, голубко! – сказав він Катрі, даючи їй червінця, — тілько поможи мені її “уламати”.

Катря, взявши червінця, проговорила:

— Який гарненький дукачик! Але чому це в ньому дірочки немає, як же ж його носити? От тепер якби ще добре намисто!

— І намисто куплю, тілько ти “уламай” її.

— Добре, вламаю!

І корнет вийшов із хати.

— Що це він ламати просив? — спитала Катря в Лукії, як та знову вернулась до хати.

— Не знаю, відповіла та.

— Глянь, якого гарненького дукачика він мені подарував.

Лукія глянула на червінець — й не сказала слова. Катря вийшла, а Лукія зосталася в хаті й цілу ніч проплакала.

В суботу після вечірні старі повернулися додому й не могли нахвалитися на гостинність свого знайомого мисливця. Він їх після обіду в пан-отця Нила закликав до себе на кватирю, і чим він їх там не частував! І чаєм, і цукром, і всякою всячиною, так що про все й не згадаєш. Одне тілько Марті недовподоби було, — це те, що в нього скрізь тютюн: і на столі тютюн, і на вікнах тютюн, і на лаві тютюн, скрізь тютюн; вона думала, що в нього й чай з тютюну, а тому зїла грудочку цукру, другу сховала для Марка, а до чаю й не доторкнулася. Ще дві речі їй дуже не вподобались: це собаки на постелі та слуга, такий старий, обірваний, брудний, — на руках бруду, що й віхтем не відмиєш. І ще чудно: слуга вже сивий, а він його лає, гукає: “Гей, малий!” А може це за їх московським звичаєм так і слід, Бог їх там знає!

Корнет і далі їх одвідував, як і перше, та, як і перше, без успіху. Він часто дарував різні дрібнички дебелій, немудрій Катрі, а та з простоти своєї говорила йому, що Лукія щодня й щоночі за ним плаче та що, як дасть Бог Великодня діждати, так можна буде просто до церкви та й “Ісаіє лікуй”.

Піст кінчався, треба було й Лукії відговітись. Та як це зробити? Він тепер у Буртах кватирує; він не дасть їй і Богу помолитись, не те що відговітись. Поміркувавши, Лукія попросилась у своїх хазяїв провідати свого батька, а заодно й одговітися у своєму селі.

Старі охоче погодились і казали їй узяти сані та коня. Вона відмовлялася була та ніяк не могла відмовитись. А на говіння, крім платні за службу, Яким їй іще карбованця дав.

По обіді в неділю шостого тижня вона виїхала з хутора на маленьких санчатах просто на Ромоданів шлях. Не хотілося їй, бідолашній, їхати до свого села, та любов дочки перемогла в ній сором покритки; вона вже третій рік не мала ніяких вісток про своїх батьків. Тремтючи, вїхала вона до свого рідного села, підїхала до своїх воріт, і жахнувшися, скрикнула: ворота були розібрані, тин завалився, соломяна стріха на хаті вітром розірвана, і чорні крокви виглядали з неї, мов ребра напівзотлілої потвори. Вона привязала коня до верби, що ще стояла біля воріт, а сама пішла до хати. Пустка, — і знадвору, і в середині пустка!

— Де ж вони поділися? Невжеж повмирали? — спитала вона сама себе й вийшла з хати.

У кого ж вона тепер знайде притулок?

Давно колись, років зо три тому, була тут у неї край села знайома, стара московка, що в її хаті збиралися колись вечорниці; до неї вона й спрямувала свою конячку.

У цієї старої московки майже на вигоні було не те, що звуть хатою, а скоріше те, що в нас куренем називають, себто, коли здалека дивитись, — щось таке, що більше на купу гною, ніж на житло людське скидається; зблизу ж вона була, як то кажуть і справедливо кажуть, мальовнича, — і мальовнича до такої міри, що я, хоч і не люблю таких мальовничих речей, проте беруся змалювати її, щоб показати своїм майже сонним слухачам, що я не брешу, як той курієр.

Ахнули в селі добрі люди, як побачили, що біля москалишиного куреня шкапа й ледве помітні санчата стоять.

— Звідкіля це в неї таке добро взялося? — загомоніло ціле село: аджеж вечорниці вже давно в неї не збираються!

Пішов по селі поговір, такий саме, як то буває в повітовому місті, коли його єдиною вулицею жандарм тройкою проїде.

Лукія, розпрягши коня, привязала його до полозу саней і, підкинувши йому сінця, ввійшла до москалишиного куреня (було це вже смерком). Ввійшовши, перехристилася й ледве-ледве намацала свою давню знайому, а намацавши сказала:

— Добривечір!

— Добривечір! — ледве відповіло їй щось.

Лукія обмацала лахміття, а в лахміття загорнене було щось живе.

— Нездужаю: стара, погана, погана стала!

— Чи нема в вас лою? Я б каганець засвітила.

— Нічого нема! й печі не топила. Я позачора ходила в гості, вернулася додому та й занедужала.

— Що ж у вас болить?

— Все болить, моя голубко!

Лукія лишила її (й вийшла), а за півгодини вернулася з дровами, затопила напівзавалену піч, знайшла десь під припічком щербатий горщик, наклала в нього снігу й приставила до вогню.

— Спасибі тобі! — промовила хора.

Поки танув сніг, а потім грілася вода, Лукія вийшла на двір, поглянула на шкапу, на санки, говорячи сама до себе:

— Господи, у мене хоч чужі добрі люди єсть, а в неї нікого, правдива сирота!

Вона підійшла до саней, вийняла з них торбу з паляницями й мовчки ввійшла в хату. Вода в горщику вже кипіла; вона відставила його від огню й спитала хазяйку:

— Чи немає в вас якоїнебудь мисочки?

— Є, голубонько! на печі подивись; цими днями мені Майчиха прислала рибки, — дай їй Боже доброго здоровя! — так я ще й досі їй мисочки не віднесла.

Лукія справді знайшла глиняну невелику миску, вимила її, налила гарячої води й, подаючи хорій, сказала:

— Випий трохи гарячої води та зїж хоч шматочок паляниці, то воно й полегшає. Якби можна було шавлії дістати, то воно б іще краще було.

З тими словами вона відломила шматок білого хліба й подала хорій.

Хора випила води, зїла трохи хліба й дякувала своїй лікарці.

— Тебе сама Мати Божа до мене послала!

— Лежи, не вставай, я тебе вкрию, — і вона вкрила її своїм кожухом.

Тимчасом піч протопилася; Лукія закрила димар. Хора почала дрімати. Задзвонили до вечірні. Лукія вдягла білу свиту, ще раз оглянула свою хору й вийшла з хати.

Пішла Лукія до вечірні. Як вона ввійде до церкви? Та ж на неї всі пальцями вказуватимуть! Всі скажуть їй у вічі, що вона свою матір і батька в могилу загнала.

— Хай указують на мене, — думала вона собі, — хай говорять, глузують, знущаються, — все витерплю, все вистраждаю! Повинна вистраждати, бо я велика грішниця! Одного тільки прошу я в Тебе, милосердний Боже, пошли ти здоровя й щасливу долю моєму єдиному синові!

Та глузування вона даремно боялась: в церкві людей було мало, й її ніхто не помітив; вона стала собі біля самих дверей, а в церкві ніхто назад не оглядається, так принаймні в наших селах ведеться.

Уже смеркало, коли Лукія вернулася в хату, та помітивши, що хора все ще спить, тихенько вийшла з хати й повела свою конячку до Сули напоїти; вернувшись, підклала їй сіна й обійшла круг хати, вибираючи місце, де б краще свою конячку поставити. Хоч був уже й березень місяць, а все таки, якби вітер знявся, якийсь захист не завадив би, та жадного захисту не було.

— Господи! Яка ж вона бідна! — сказала Лукія: — хочби тобі тинок який, хоч би хлівець, — нічогісінько! Як вона так живе, бідолашна?

З тими словами ввійшла вона в хату. Хора вже прокинулась і хотіла встати з постелі, щоб дістати води; Лукія подала їй цим разом уже холодної води, поклала її в постелю і потемки сіла на підлозі біля її постелі. Хора промовила:

— З мене, як рукою зняло; якби не ти, то не знаю, що й було б зо мною. Спасибі тобі, хай тобі Бог заплатить.

Лукія мовчки зітхнула.

— Чого ти так тяжко зітхаєш?

— Так собі! — відповіла Лукія.

— Може, й ти нездужаєш?

— Ні, хвалить Бога, я здорова.

— Ой, ти моя безталаннице! — промовила хора з почуттям.

— Я й забула за своєю недугою про твоє тяжке безталання! Ну, скажи ж мені, моя горлице, чи воно живе? Чи здорове воно, моя рибонько?

— Хвалить Бога, здорове.

— Як же його звуть, моя голубко?

— Марком, — неохоче відповіла Лукія.

— Ой горе моє, тяжкеє горе, — помовчавши, почала знову хора: чим же ми з тобою вечеряти будемо? У мене ж нічого немає.

— У мене паляниця є.

— У тебе… у тебе… але в мене нічого немає!

— Дасть Бог, і в тебе буде.

— А де ж ми світла візьмемо? — за хвилину обізвалася хора.

— Сьогодні й так повечеряємо, — відповіла Лукія й, намацавши торбику з хлібом, подала шматок хорій, а собі другий одломила.

— Повечерявши, чим Бог послав, Лукія навідалася до коня й, вернувшись до хати, помолилася та й лягла на підлозі спати. Балакуча старенька пробувала була з нею розмовитися, та Лукія, побажавши їй доброї ночі, невдовзі заснула, або прикинулась, що спить.

Другого дня ранком, Лукія, вернувшись із утрені, застала свою хору на ногах; вона вже затопила в печі й щось у горщику приставляла до вогню. Побачивши, що ввійшла Лукія, вона швидко обернулася до неї й сказала:

— Добридень! добридень, моя голубко! а я вже й піч затопила.

— Добридень вам! — сказала Лукія.

— А ти ще краща стала, ніж була. Єйбогу, правда! Та в тебе й кінь є!

— Кінь — не мій; добрі люди позичили.

— Добрі люди! Спасибі їм! Побудь, моя голубонько, трохи вдома, а я збігаю теж до добрих людей, може роздобуду чого на обід. Ти ж знаєш, як я живу, — де день, де ніч!

— Візьми в мене грошей, за гроші швидше дістанеш, ніж випросиш.

— Правда! Правда твоя, голубко сиза! — і хазяйка взяла в Лукії копу грошей. — От тепер можна й на свіжу рибку лічити, і на олію вистарчить, і на все добре. Хазяйнуй же, моя рибко, я духом вернуся! — сказала вона й вибігла з хати.

Задзвонили “на часи”; хазяйка не вертається до своєї господи; уже на шостий і на девятий час дзвонять, її все нема. Лукія хотіла була замкнути хату та йти до церкви, та от біда, — і засунути нема чим, не те що замкнути. Нічого не поробиш, треба дожидати; хати не можна так покинути. Хоч, правду кажучи, злодієві зовсім нічого було там робити. Нарешті вже далеко за південь, вернулася хазяйка: вона, щоправда, принесла крім харчів, чотири свічки й навіть дещо з посуду, а саме: дві ложки та якийсь черепочок, але хоч і покупки зробила, сама була напідпитку: не втерпіла таки, сердешна, — забігла до своєї щирої приятельки шинкарки.

— Оце тобі, моя голубко сиза! — цокотіла вона: оце тобі й усе наше господарство. Тепер заходімося обід варити!

— Вари вже без мене, — відповіла Лукія, усміхнувшись: вари, а я піду до церкви.

— Хіба вже дзвонили?

— Скоро дзвонитимуть.

І справді, незабаром заблаговістили до вечірні. Лукія вдяглася й пішла до церкви. Хазяйка зосталась сама й заходилась поратися, тихо виспівуючи:

“Упилася я,
Не за ваші я:
В мене курка неслася,
Я за яйця впилася”.

Не знаю як назвати подібні явища серед людської породи: жалюгідними чи щасливими? Я думаю, що скоріше щасливими, бо такі люди з усякого свого лиха мало не сміються, і не думайте, щоб це було тому, що в них немає того, що ми звемо почуттям: зовсім ні! Вони відчувають усе по своєму. От хоч би, наприклад, оця бідолашна стара, що виспівує, — Бог її знає, — може тою піснею вона висловлює найгірший сарказм, а може й найчутливішу елєґію; та вона потрапила б, щиро сміючись, розповісти вам про свою сумну подорож до Казані й назад, а над чужою малою бідою заридати, і в ту саму хвилину обтерти сльози, начеб нічого не сталось. На мою думку, такі люди щасливі!

Коли Лукія прийшла з церкви, в московки була вже готова вбога вечеря. Замість стола, накрила вона свою порожню бодню, поставила на ній засвічену свічку, свіжу рибу й чвертку горілки.

Од горілки й од риби Лукія відмовилась тому, що говіла.

— Не хочеш, — як хочеш, моя голубко сиза, а я на старості випю.

— Пий на здоровя!

Повечерявши, вони ще довго сиділи, — Лукія за працею, а хазяйка, розповідаючи та розпитуючись. Лукія шила свому синові на свята обнову: жупанок із червоної китайки та білу сорочечку з мережаним коміром.

— Так ти його з того часу й не бачила, голубко сиза?

— Ні!

— Його недавно з нашого села до якогось іншого на кватирю вивели. І що ж би ти думала? Знайшлися такі дурненькі, що й туди за ним пішли. Може знала Одарку Норівну? Так ото ж вона! Та й завдав же він їй тут лиха! Та й то правда, чи ж їй одній?…

Слухаючи це, Лукія то блідла, то червоніла. Сердешна жінка! Невже ж злість або ревнощі вкрадаються до твоєї смиренної душі? Забудь його, не варт він, щоб ти за нього згадувала!

Отак, чи майже так, проводили вони вечорі ввесь тиждень. Лукія відговілась, запрягла конячку, попрощалася з хазяйкою й виїхала за село. В полі снігу мало вже що й було, а лежав він тілько де-не-де на дорозі та й то зчорнілий. Сяк-так дотягла до Ромоданового шляху, а там встала з своїх санчат і повела коня за повід до хутора.

“В селі довго говорили
Дечого багато,
Та не чули вже тих річей
Ні батько, ні мати.”

А улани, як довідалися про полюбовницю свого командира, то дивлячись на неї, як ішла вона з церкви, тілько всміхалися та вуса крутили.

А жалісливі сусідки-цокотухи, дізнавшись, що Лукія ще й у московки мешкала, аж рукою махнули.

Вернувшись на хутір, Лукія не могла, налюбуватись на свого Марочка. Вона ще ніколи з ним не розлучалася на цілий тиждень. На радощах хотіла була його ще й в обнови, ушиті для нього, прибрати та здержалася. Старі, як про щось радісне, сповістили її про те, що того самого дня, як вона поїхала говіти, приїздив до них улан-мисливець, брав Марка на руки, цілував його, милувався ним і обіцявся на свята подарувати йому щось таке, що “ми всі здивуємося”.

Лукія навіть не посміхнулась; це не сподобалось старим, і коли вона вийшла з хати, то Марта, приголублюючи Марка, сказала:

— Та що їй до тебе, моя дитино? Ти для неї чужий, то їй і байдуже!

— Ну, ти вже почнеш прибирати! — пробурмотів Яким, надів шапку й вийшов на двір.

До свят не відвідував їх улан-мисливець через бездоріжжя; зате на святах не минало дня, щоб він не побував на хуторі, і кожного разу все говорив, що пошта ще не прийшла з Петербурґу: мабуть через бездоріжжя. Траплялось іноді, що він заставав Лукію саму; тоді краю не було його присягам, що любитиме її ще більше, ніж досі. Вона ж на нього вже майже не гнівалась.

Мерзенний, лукавий чоловіче! Чого ти від неї хочеш? Невже, задля звірячої насолоди на одну мить, ти знову хвилюєш її ледве заспокоєне серце?

Бідолашна, слаба жінко! Ти знову готова слухати його підступної диявольської мови! Ти знову готова заплутатись у його отруйнім павутинні! Ти готова забути своє власне горе минуле, горе батька та матері й навіть їх могили! І мабуть таки забула б (сатана ж і святого спокусив), знову впала б у безодню і може впала б уже без вороття, та на її щастя на провідному тижні визначено уланам похід до другої ґубернії, і тілько ця обставина її врятувала.

Яких зусиль, якого тяжкого труду треба було їй, щоб перемогти себе! І тілько благородна висока любов матері врятувала тебе від тієї прірви, що вдруге перед тобою розкрилась. Без тієї високої любови до своєї дитини пішла б ти за ескадроном так, як ідуть тисячі подібних до тебе. Спершу твій милий-чорнобривий обстриг би тобі коси та перебрав би за хлопця (як сердешну Оксану), щоб затаїти від товаришів твою стать! А за місяць перестав би вже тебе й ховати, ще за місяць — пяна молодь бавилася б тобою десь у таборі; а на третій місяць — ти б їм здалася старою й набридла, бо стала б знову вагітною; возили б тебе на возі разом із дорогими псами, бо відчепитись від тебе не можна, а тобі самій ніде, крім уланського полку, притулитись. І от ти знову породила дитину вночі під возом. Тілько німий місяць був свідком твоїх фізичних мук, тілько Бог милосердний втішав та заспокоював твій сердечний смуток. Ти втихомирилася трохи, втерла сльози, — прислухаєшся: навкруги все тихо, тілько, ледве чути, — десь далеко порскають коні, а ближче коники цвірчать. Дитина твоя мовчить; ти ледве підвелася на ноги, береш її й крадькома, тихенько йдеш із табору в степ. Вийшовши на шлях, ти знову з нього збочуєш, бо боїшся шляху; знову в степу, вже далеко від дороги та від табору, кладеш свою дитину на запашну траву та, як вовчиця риєш нору для своїх прийдешніх вовченят, так і ти, навіжена, риєш могилу для своєї дитини. Спинись! Воно плаче, але ти не чуєш! Тобі ввижається, що то в степу виють вовки. Яма готова; і ти, тремтячи, хапаєш свою дитину, кидаєш її в яму; у тебе не стає духу засипати її землею; ти, як божевільна, біжиш у степ. О, яким великим добром було б для тебе божевілля! Але ти, знесилена, падаєш на траву й незабаром, мов після страшного сну, прокидаєшся на горе. Ти невиразно, але все пригадала, й з несили не можеш стати на ноги, — силкуєшся, силкуєшся — та все даремно. Так і світанок, і ранок тебе застає, так і сонце у південь пече. Смерть наближається до тебе але смерть грішників — люта! Вечір освіжив тебе, і ти, зібравши останні сили, повзеш у траві й, на своє горе гірке, виповзуєш на шлях. Тебе ледве живу взяли чумаки, привезли до села, віддали добрим людям на руки, й ти поволі оживаєш. Ти видужуєш і напівгола йдеш до корчми; ти пригадала собі, що коли тебе улани вином напували, так тобі було весело, й ти знаходила забуття; та хто ж тепер тобі, нужденній, змарнілій дасть вина? У жида в корчмі найнялася ти носити воду за чвертку вина. Та ба! вино не помогло, а ще гірше нагадало тобі, що ти вбила свою дитину. І розпалена уява твоя вказує тобі безкраї страждання. — Що мені робити? — кричиш ти несамовито, а диявол шепче тобі на вухо: “втопись!” І ти, покірна сатані, біжиш, може до твоєї рідної Сули, й топишся. Косарі тобі стали на перешкоді; ти розповіла їм про свій злочин. Тебе взяли до сільської розправи, потім до вязниці, далі — відвезли до твого рідного села та, не скидаючи кайданів, поклали на “кобилу”, а з “кобили” простісінько на Сибір.

Могло статися й інакше: ти могла заприятелювати з уланами й подорожувати собі за їх ескадроном у всяку погоду, як ота єдинородна Енеєва мати (у Котляревського), — “задрипана, боса, простоволоса”.

І часто-густо сердешна богиня Патосу —

“В шинелі сірій щеголяла,
Манишки офіцерам прала,
Горілку з перцем продавала” і т. і.

Отак може й тобі довелося б коротати своє, повне наруги, грішне, неприкаяне життя. Та тебе врятував янгол прекрасний, тебе врятував твій син, і твоє майбутнє, хоч яке гірке воно й сумне, та не злочинне й не безрадісне.

В понеділок на проводах старий із старою поїхали на село поминати батьків. Лукія й за своїх дала їм “на часточку”.

— От що, Якиме, — сказала Марта, — запишімо й її батьків до нашої грамотки, та нехай так укупі й поминають: вона ж нам, як дочка рідна.

— А що ж, — гаразд, запишімо!

Лукія попрощавшись із старими, засунула зсередини двері, ввійшла в хату, стала над колискою, довго дивилася на заспаного Марка, й нарешті промовила:

— Господи милосердий, укріпи й спаси мене! Де в цілому світі знайду я таких людей, щоб мене дочкою звали та батька мого й матір мою до своєї грамотки вписали?

І вона тихо заплакала й почала молитись. Саме тоді прокинувся Марко й, простягаючи до неї з колиски рученята, пролепетів: “Мамо!” Вона, мов налякана, обернулася до нього, взяла на руки й, цілуючи його, залилася сльозами, ледве вимовляючи; “Сину мій, сину, моя ти дитино!” А Марко, неначе розумів її слова, обійняв її прекрасну шию своїми пухкими рученятами й лепетів: “мамо! мамо!”

Стямившись, Лукія стала навколішки перед образами, перехристилася, потім узяла Марка за ручечку, склала його рожеві пальчики й почала вчити його христитися, крізь сльози промовляючи: “Молися сину! Молись, моя дитино! Молися, янголе Божий, за мене грішну молися!”

До обіду Лукія втішалася своїм сином у хаті, а по обіді закутала його й пішла в садок рясту рвати. Погулявши в садку й нарвавши рясту, вона верталася в хату й уже була взялася за клямку, як почула, що її хтось кличе. Вона оглянулася й затремтіла: за ворітьми стояв її полюбовник; вона хтіла сховатись у хату, та він знову покликав її:

— Та відчини ж ворота: мені не хочеться з коня злазити!

Лукія, наче мимохіть, підійшла до воріт, але не відчинила їх.

— Чого ж ти так стоїш? А то й не відчиняй, — вийди сюди, я тебе поцілую.

Лукія не вийшла.

— Та що ти остовпіла, чи що? Готова ти, чи знову передумала?

— Передумала.

— Тьху на тебе, — яка ти нестерпна! Годі дурною прикидатися! Вдягайся швидше! За хутором тебе віз чекає.

— Хай собі чекає!

— Та не дратуй ти мене! Скажи, підеш ти, чи ні?

— Ні!

— От клята! Та я ж без тебе жити не можу!

— То не живи.

— То не живи? Тварюко ти бездушна! Що ж мені — повіситись через тебе, чи що?

— Вішайся!

— Жартуєш ти зо мною, чи що? Останній раз тебе питаю, — скажи, підеш, чи ні?

— Ні, не піду!

— Дурна ж ти, дурна! А я ж тобі добра бажав, хотів тебе щасливою зробити!

Лукія сумно глянула на нього. Він говорив далі:

— Хотів у Ромні звінчатися з тобою!

Лукія ще раз глянула, відвернулася й хотіла була до хати йти.

— Зажди! Одне слово!

Лукія спинилася.

— Підійди ближче!

— Ну, кажи, що ти таке скажеш?

І вона підійшла до воріт.

— Ну, скажи дурна, хіба тобі краще мужичкою бути?

— Краще!

— Та зрозумій ти мене! Ти ж будеш офіцерша!

— Не хочу я бути офіцершею; я мати офіцерського сина, з мене досить!

І вона знов одвернулась.

— На ж тобі, уперта хохлушко! — і він із словом “клята” вдарив її нагаєм по голові, повернув коня й поскакав у поле. Лукія подивилася йому вслід, спустила дитину на землю й тихо пішла з Марком до хати, та не сила була їй увійти до хати; бліда й знесилена сіла вона на призьбі, випустила з рук Марочка й закрила лице руками. Довго вона так сиділа, а Марочко тимчасом присів у неї в ногах і розсипав круг себе зівялий уже ряст. Нарешті Лукія пошепки промовила:

— Офіцерша!.. бреше!.. За щож він мене вдарив? Що я йому зробила? Сина привела!

І вона гірко, гірко, заплакала! Марочко, дивлячись на неї, й собі заплакав. Вона взяла його на руки, поцілувала й мовчки пішла до хати.

Старі повернувшись надвечір додому, сміючись, розповідали, як улани виходили з села, та як одна, вже вагітна, дівчина пішла за возом їх знайомого мисливця.

— Як бо її звуть? — говорила Марта: — стривай… стривай… от і забула… ага… згадала — Одарка!

Лукія здригнулась.

— Тілько з якогось іншого села, не Буртянська.

— Чому це нашого знайомого не видко було між уланами?

— Еге, не видко було, а я навмисне його виглядала; так ні ж, не видко було.

— Мабуть, чи не поїхав уперед.

— Мабуть.

***

Тихо й безтурботно линули години, дні, місяці й роки на благодатному Якимовому хуторі. Якимові комори начинялися всяким добром; воли й корови його та всяка інша худоба множилася й гладшала. Чумаки його що Божого літа верталися з дороги з великим прибутком; бджоли його тричі за літо роїлися, так що самого тілько меду продавав він щороку сот на пять, коли не більше, карбованців, не кажучи вже за віск. Садовини, щоправда, він не продавав, а то й за неї не одну сотню лупнув би. “Нехай, — каже, — добрі люди споживуть, спасибі скажуть!” Одне слово, до Якима на хутір з усіх сторін добро лилося: наче сама фортуна коловоротна в образі Лукії й Марка в нього на хуторі оселилася. Та й те правда, що з Лукії хазяйка була невсипуща й розпорядлива.

— І Господь його знає, де це вона всього так навчилася! — говорила, бувало, стара Марта, дивлячись на її працю, — от тобі й московка! Та з нею благодать Божа, та й годі! Мабуть, розумного батька дитина.

Старим зоставалося тілько дивитись на неї та Богу молитися. Та вони таки й не забували Бога. Марта щороку ходила до Києва на прощу, щоб святим угодникам печерським поклонитися, а Яким, хоч і не ходив, та зате вдома ввесь рік молебствував: то криницю в саду, то пасіку посвятить, а то й так собі запросить пан-отця Нила відправити молебень “о здравії й благоденствії”, а сам усе сидить собі на пасіці, рої збирає та псалтир читає.

Отак то щасливо минали дні, місяці й роки на хуторі. А Маркові тимчасом до сьомого годочку доходило. Та яка ж дитина з нього виростала! Прекрасна, тиха, слухняна, хоч і всі, особливо Лукія, мало не на руках його носили. Часом у неділю, коли старі поїдуть на село до церкви, вона вбере його в жупанок, у червоні сапянці, в сиву з кримських смушків шапочку, поставить перед собою й милується на нього, мов на мальованого. Автім вона й знаку не давала, що вона йому мати. Чому вона так поводилася, Бог її знає. Може боялася старих, а може й так собі. Старі часто говорили, що пора Марка до школи дати, та все ждали, доки йому сім літ скінчиться.

І ось йому вже й сім літ. Було це саме на Зелені Свята, в неділю. Прямо з церкви привезли на хутір пан-отця Нила, отця диякона й увесь причет церковний. Одправивши в саду молебень із водосвяттям, вони зайшли в ризах до хати, потім окропили свяченою водою оселю, сіни й комору та знову вернулись до хати. Тоді пан-отець Нил узяв Марка за руку й поставив його навколішки перед образами, а сам, розкривши псалтир та тричі перехристившись, прочитав псалом: “Боже в помощь мою вонми!”. Прочитавши псалом, скинув із себе ризи, сів за стіл і казав Якимові подати собі граматку. Марта дістала із скрині граматку — (граматка в неї була схована, бо вона її з Києва принесла) й подала Якимові, а Яким уже пан-отцеві Нилові.

— Приступи до мене, чадо моє! — сказав він Маркові.

Марко підійшов.

— Говори за мною!

І Марко несміливо повторяв за ним: аз, буки, віди й т. д.

Прочитавши азбуку, пан-отець Нил згорнув граматку й сказав:

— Корінь ученія горек, плоди же єго сладки суть. На сьогодні покищо досить, а надалі вяще потрудимся! Тепер же, оддавши Божеє Богові, оддаймо й кесареве кесареві.

Яким, сам людина письменна, зараз же втямив, до чого пан-отець Нил наводив слова з Св. Письма, моргнув на Марту й на Лукію, а сам побіг до комори, сказавши:

— З ласки вашої, пан-отче, милости просимо до столу сідати.

За хвилину заставили стіл стравами й напоями, різними квасами з садовини й наливками, а, крім того всього посеред столу Яким поставив шкляне, хитро зроблене барильце з вистоялкою. Пан-отець Нил, прочитавши “Отче наш” та “Ядят убозії і наситяться”, поблагословив “яства й питіє” й сів за стіл; за ним, перехристившись, посідали й инші, крім Марти та Лукії, й мовчки почали віддавати кесареве кесареві. По обіді пан-отець Нил та цілий причет церковний пішли в сад і сіли на траві під старою грушею біля криниці. І пан-отець Нил отберз уста своя, в притчах глаголя. Чого він тілько тут не глаголив! І про Симона Столпника, і про Марію Єгипетську, і про страшний суд. Та ледве був почав: “Отолсті серце їх”, як прийшла Лукія з килимом, а Марта із шкляним барильцем, та тілько вже не з вистоялкою, а з сливянкою. Пан-отець Нил, побачивши їх, воскликнув:

— Хваліте, отроци, Господа!… і господиню, — додав він, ласкаво всміхаючись до Марти.

Лукія тимчасом розстелила килим, а Марта поставила на ньому барильце з сливянкою та, вклонившись, прохала пан-отця благословити.

Пан-отець, возвися глас свій та хрестом барильце познаменувавши, возгласив: “Ізийди з тебе, душе нечистий, і вселися в тебе сила Божа та яви чудеса мирові!”.

У цей час підійшов до них і старий Яким, тримаючи в руках мальовану тарілку з свіжими великими яблуками.

Пан-отець Нил, побачивши яблука, промовив:

— Благ муж, щедряя і дая! — Тілько скажіть мені, Бога ради, Якиме, яким робом ви їх переховали?

— А от як покуштуєте, то тоді й скажу, — говорив Яким, ставлячи яблука на килим.

— Добре, й покуштуємо! А де ж це наш новий школяр? Хай би й він нас хоч сливянкою почастував, — сказав пан-отець Нил, простягаючи руку по яблуко. Вмить Лукія привела в сад і Марка.

— А ну лишень, новий школяре, — мовив Яким, сміючись, — почастуй пан-отця сливянкою, а вони колись тебе березовою кашею почастують.

— Корінь ученія горек! — саме доречі примовив пан-отець Нил.

Лукія взяла барильце, а Марко — чарку, й почали частувати гостей. Коли Марко підніс чарку дияконові, то той, беручи чарку, промовив: “Не упивайтеся вином, в нем же єсть блуд!”.

— Та воно що блуд, то блуд, — процокотіла Марта, — а ви таки, отче Єлисею, випийте ще чарочку нашої сливяночки!

Отець Єлисей це й “ісполнив”!

Сиділи вони під грушею до самого вечора слухали пан-отця Нила; а пан-отець Нил договорився до того, що замість “пророк Давид”, говорив, “пророк Демид”. Потім усе духовенство заспівало гуртом: “О, всепітая Мати”, далі: “Богом ізбранну Мати Отроковицю Діву”, потім: “О, горе мені грішнику сушу”. Тут уже й Яким не втерпів і підтягнув таки тихенько басом.

— Гей, якби нам тимпан та органи, або хоч гуслі доброгласні! — гукнув пан-отець Нил, — отоді б ми воскликнули Господеві! А чи не послати нам за гуслями?

— Послать! послать! — гукнули всі в один голос.

— Як послать, то послать — сказав Яким. Лукіє, скажи Сидорові, нехай зараз коні запрягає, я сам поїду, а тимчасом, пан-отче Ниле, прошу до господи, і ви, отче Єлисею, і ви, й ви! — сказав він, звертаючись до причту: надворі й темно й холодно.

Товариство пішло до хати. А що там у хаті діялося, Бог його знає! Знаю тілько, що Яким за гуслями не поїхав.

Клечальна Неділя тягнулася до вівторка. У вівторок, уже поснідавши, гості поїхали додому, а Яким і Марта, провожаючи їх, усе жалкували, що вони не зосталися ще на годиночку, себто днів на два.

Другої неділі рано-вранці вбрали Марка в найкращий його жупанок, засунули йому граматку за пазуху, посадовили на воза й повезли в село, буцім-то до церкви: піддурили бідного Марка, бо відвезли його до школи.

Лукія, хоч і не плакала, розстаючись із сином, а все ж таки шкода їй було розлучатися з ним.

З жалем, неохоче, розлучалася Лукія з своїм сином, із своєю втіхою єдиною, та не спиняла, не відмовляла, як то робила стара Марта, що крізь сльози дорікала Якимові:

— Ну, скажи, скажи ти мені, де ти бачив, щоб із школи добро вийшло? Вийде якийсь пяничка, а може ще, крий Боже, й злодій; от тілько дитину зіпсують.

— Цить ти, поки я не розсердився! — говорив Яким, вдягаючи на Марка поверх жупанка нову свитку.

— Та куди ти його кутаєш?

— Куди? В дорогу! Він уже там зостанеться, так не возити ж за ним свитку.

Отак виряжали Марка в далеку дорогу. Лукія мовчки на це все дивилась і, слухаючи Мартиних доводів, ось-ось уже згожувалося з нею; та коли Яким, помолившись Богу і виходячи з хати, промовив: “Наука — світ, а невчення – тьма”, то Лукія вже зовсім із ним згодилася, говорячи: “Принаймні хоч Богу навчиться молитись!”.

Випровадивши їх за ворота, Лукія довго стояла й дивилася їм услід, як вони відїздили, а коли воза не стало видно, перехристила повітря в їх бік і, повертаючись до хати, сказала: “Пошли тобі, Господи, благодать свою святую!”.

Увечорі Марта розповіла Лукії про Марка, що він, бідний, плакав, як прощався з ними; що він житиме в пан-отця Нила, а до школи ходитиме тілько вчитись, та що вона сама заходила до школи подивитись, де він буде вчитися.

— Пустка! Справжня пустка! — говорила вона: так що самій страшно було й зайти до неї; а школярі такі жовті, бліді, наче з хреста зняті, сердешні; а під лавою все різки, все різки, та такі колючі! Бог їх знає, де вони їх беруть? Справжня шипшина! А на стіні, біля самого образу — трійчатка, справжня дротянка, та я думаю, що вона таки з дроту й сплетена. А дяк такий сердитий, аж страшно дивитись! Я, щоправда, дала йому копу, щоб він, знаєш, не дуже силував Марка хоч на перших порах. Треба буде йому ще чогось послати; я думаю, хоч полотна на штани та на сорочку, а то замучить бідну дитину! Чи не понесла б ти йому, Лукіє, хоч би й завтра, а то я боюсь, убє він, занівечить сердешного Марочка!

— Добре! — відповіла Лукія, — я понесу, та й сама на ту школу подивлюся.

— Подивись, подивись! Та ось ще що: вчини на завтра паляниці. Я думаю й паляниць зо дві послати Маркові, а то воно, бідолашне, хоч і в попа обідає, та який там у них обід! Я думаю — завжди голодне.

Другого дня Лукія пішла в село з паляницями і з сувоєм полотна. Вона не зайшла до пан-отця Нила, а пішла просто до школи. Її зустрів дяк, зовсім не сердитий, а школа не скидалася на пустку; хата, як хата, тілько, що школярі сидять та читають, — хто що та як уміє; і Марко її там між школярами сидить і також читає. Лукія, як побачила, що й Марко читає, то трохи не заплакала. “Як воно, сердешне, швидко навчилося!” — подумала вона й подивилася під лаву; під лавою не видко було ані одної різки. Глянула на образ, — біля образів трійчатки теж не видко. Віддавши дякові “посильноє приношеніє”, вона спитала, чи можна їй побачитися з таким і таким Марком.

— Можна, можна! Чому не можна! — і підійшовши до “новобранця”, як він звав Марка, сказав йому:

— Ти, Марку, сьогодні вчився добре, а тому решту дня й погуляти можеш, — іди з миром додому!

Марко згорнув граматку, поклав її за пазуху, встав з лавки й, побачивши свою наймичку, заплакав.

Лукія теж трохи не заплакала. Вона взяла його за руку, попрощалася з дяком і вийшла із школи. Вийшовши із школи, вона втерла своїм рукавом Маркові сльози, потім сама заплакала, й пішли вони помалу до хати пан-отця Нила.

Такі “приношенія” возила вона дякові й Маркові щотижня, а в неділю ще крім того й Марта копу грошей, чи меду, чи шматок сала, чи ще чогось такого дякові привозила.

Місяців за два Марко з Божою поміччю подужав граматку аж до самого “іже хощет спастися”. За стародавнім звичаєм треба було вже кашу варити. Про це ще заздалегідь дали знати на хутір. Варячи кашу, Марта поклала до неї шість пятаків, а Лукія, як Марта відвернулася, кинула до каші десять копійок. Коли каша зварилася, Лукія понесла її в село до пан-отця Нила, а від пан-отця Нила Марко поніс її до школи в рушнику, що його вишила Лукія. Тут він поставив її долі, рушник дав учителеві, а до каші запросив товаришів. Товариші, звичайно, не дали себе вдруге просити — посідали круг горщка, а Марко, взявши трійчатку, став над ними, й почалася забава: він без милосердя бив усякого, хто хоч крихотку дорогої каші на підлогу впустив.

Як зїли кашу, Марко трійчаткою погнав своїх товаришів до води, а як вернулися, то заходилися громадою горшка бити. Розбили горшок, і вчитель розпустив усіх додому з нагоди урочистої події. Після описаної церемонії, Марка пустили до батьків на хутір відпочити тижнів зо два після граматки. Та замість одпочинку Марка зустріла нова несподівана праця: Яким примушував його в присутності Марти й Лукії щодня читати граматку від початку до кінця, навіть “іже хочет спастися”.

— Для чого ти оте “іже хочет спастися” примушуєш його читати? — говорила Марта: він його навчився, то й читати не треба.

— Ти, Марто, людина неписьменна, то й не втручалася б не в своє діло! — говорив звичайно Яким, — ми знаємо, що робимо.

Під кінець другого тижня Марко ладен був тікати з батьківської хати до школи. В школі ждали його однолітки-товариші, а вдома хто йому був за товариша? Щоправда, воно й у школі не тепло, та все таки краще, ніж дома.

Як минуло два тижні, надавали Маркові всякого добра їстивного, а в додаток дали ще й “Часослова”, що його того літа принесла Марта з Києва, та й вирядили до школи.

У Великий піст, коли Яким і Марта говіли, Марко читав уже посеред церкви велике повечеріє, а старі так тішилися, що й не опишеш. Виходячи з церкви, Яким погладив Марка по голові й дав йому мідну гривню на бублики, сказавши:

— Учись, учись, Марку! Науку за плечима не носять.

А вдома Марта Лукії чудеса про Марка розповідала. Вона говорила, що дяк, як прирівняти його до Марка, просто дурень; що Марко незабаром і самого пан-отця Нила за пояс заткне! Хіба що тілько на гуслях не гратиме, але цього йому й не треба!

— Та як же ж це він? Як же ото він там читає? — звичайно допитувалася Лукія.

— Так читає, що хоч би й самому дякові, то не сором. Та я думаю, дяк і загадує йому читати все таке, чого сам не втне; я думаю, що так!

Лукія нетерпляче дожидала шостого тижня посту, коли вона збиралася говіти. Нарешті діждалася й таки почула, як Марко читав, і вже не тілько “Нескверную, неблазную”, а й всенощну й навіть часи.

Яка ж велика була її радість сердечна, коли, виходячи з церкви, чула вона такі слова: “Який гарний школяр! Як він прегарно читає, — немов пташка щебече! Наділив же Господь добрих людей такою дитиною!”.

Отакі, або подібні слова чула Лукія кожного разу, виходячи з церкви. Зате Марко й нагороду діставав чималу: цілий тиждень усю школу годував він бубликами.

Марко швидко посувався вперед на ниві освіти так, що під кінець другого року, надиво всім, особливо ж надиво вчителеві, вивчив він увесь псалтир, навіть із молитвами, а за те, як він кафізми читає, все село його знало й хвалило; на що вже Денис Посяда нікого не хвалив, та й той, виходячи з церкви, казав, бувало: — “Нема що казати, славний школяр, добре читає!”.

Довго радилися пан-отець Нил із Якимом, чи вчити Марка писати, чи так і кінчити псалтирем. Із своїми Яким про це не радився: він добре знав, що Марта перша йому в опозиції стане, а тому й мовчав розсудливо. Поміркувавши добре з отцем Нилом, вирішив, щоб Марка вчити писати.

Можна сказати, що “хитрость книжная” далася нашому Маркові, та й “хитрость скорописця” не відвернулася од нього. Трохи більш як за півроку він збагнув усі тайни каліґрафії і так, бувало, виведе букву “ферт”, що сам учитель тілько плечима здвигне та й годі. Та кого найбільш він своїм пером скорописним захоплював, так це старого Якима. Марко при кожній добрій нагоді писав до нього “посланія”, надписуючи на коверті: такої й такої ґубернії, такого й такого повіту, на благодатний хутір такий і такий, Якиму Мироновому синові такому й такому. Старий невимовно радів, дістаючи такого листа від свого сина із школи.

— От воно що значить письменна людина! — говорив він Марті й Лукії, тримаючи в руках листа, якого він, звичайно, не розумів, бо читав тілько по-друкованому. — От я й не був на селі, а знаю що там діється, а ви, баби, ну, скажіть, що ви знаєте? То ж то бо й є! А от я, так знаю: вчора пан-отець Нил на гуслях грав “Ісусе мій прелюбезний”, а пані-матка Ярина з іншими мироносицями йому підспівувала, — от що!

— Ну, та ти ще з свого листа наговориш такого, що й груші на вербі ростуть — одповідала звичайно Марта.

— Що ж, як не віриш, то ось на, — сама прочитай! — І він їй подавав листа.

— Читай уже ти сам, а ми й так собі зостанемось.

І Яким, бувало, пяте через десяте, по складах прочитає їм:

“Любі та дорогі батьки мої. Я, хвалити Всевишнього, живий і здоровий, чого й вам бажаю. Єдинородний син ваш М.Г.”

— Так то й усе? — питала Марта.

— А тобі чого ще хочеться? — відповідав, сміючись, Яким.

— А як же там пан-отець із панею-маткою? Казав ти, що в листі написано.

— А дзусь вам знати, цокотухи, — і після того клав він листа за образи.

Весело, сміючись, пролітали роки над хутором. Марко ріс і став з нього парубок, та який парубок! Просто надиво! Сільські красуні то було не намилуються на Марка Гирла.

Школу він покинув ось із якого приводу: раз якось Марта, вертаючись із Києва, занедужала, та, прохворівши сім тижнів, і Богу душу віддала. Довго плакав старий Яким і, плачучи, перебрався нарешті жити до пасіки. Треба було, на втіху старому, взяти Марка із школи. Лукія так і зробила. Нехай уже, думала вона, чого не довчився в школі, вдома довчиться, а сердешному старому все таки буде розвага, бо ще й він, бідолашний, помре з журби та з туги.

І в неділю, обрахувавшись із дяком та з пан-отцем Нилом, привезли Марка на хутір. Яким зрадів, ожив, побачивши перед собою єдину істоту, що ще звязувала його з життям.

До того, як повернувся Марко із школи, Яким схожий був до Афанасія Івановича після смерти Пульхерії Івановни, тілько що ні в господарстві, ні в хаті не віяло тою сумною пусткою, що її знать було в домі Афанасія Івановича після смерти Пульхерії Івановни, бо в Якима зоставалася ще Лукія.

Сидів був собі бідолашний старий у пасіці по кілька годин зряду, не підводячи голови; тілько зітхне й витре машинально сльозу, що скотилась йому на сиві вуса; зітхне знову й знову заплаче, та так і просидить, аж доки Лукія не прийде його обідать кликати: тоді він мовчки встане та йде за Лукією до хати. Вона заводила з ним мову про господарство, про чумаків, про бджоли, про яблука, та він відповідав тілько “еге” або “ні”.

Раз якось вона йому сказала:

— Ви хоч би взяли псалтиря почитали за її грішну душу, то вам би й полегшало.

Яким мовчки дістав з полиці псалтир, пішов у сад (Марту поховали в саду між старими липами), став над Мартиною могилою, розгорнув книжку, перехристився й почав читати: “Блажен муж”. Коли ж дочитав до “слави” й почав читати “со святими упокой”, то не міг вимовити “рабу Твою Марту” й залився слізьми, а книжка випала йому з рук на могилку.

Отак от час та самота привязують простосердних людей одно до одного. Благословенні ж будьте й час і самота і ви простосердні люди!

Яким щодень оживав усе більше. Лукія годила йому й ходила за ним, як за малою дитиною, а Марко (не зважаючи на його “юность” і, як Гоголь каже, “юркость”), не відходив від нього ні на хвилину. Він уже знав, що він Якимові не рідний син, і в глибині своєї молодої душі відчував усе те добро, що йому зробили чужі добрі люди. Іноді він, задумавшись, питався сам себе: “хто мій батько і хто моя мати?”, та, звичайно, не діставав відповіді.

Що-суботи з ранку аж до обіду читав він псалтир над могилкою Марти, а Яким, сидючи біля нього, молився й плакав, та, плачучи, часом шепотів:

— Хто б це за твою душу псалтир читав, якби ми його до школи не дали? Читай, сину! читай, моя дитино! Вона з того світу почує й спасибі тобі скаже. Душа її праведна саме тепер по митарствах ходить… старий знову залився сльозами.

Маркові тимчасом уже на двадцятий рік пішло, пора було й на вечорниці навідатися, подивитись, що там діється. Діждавшися осени, він це й зробив, та так влучно, що вже після першого разу, вернувшись додому, почав просити в Якима благословення, щоб одружитися.

— От тобі й маєш! — сказав Яким, вислухавши його: я думав, що він все ще школяр, а він уже он куди пнеться! Рано, рано ще, сину! Ти спочатку погуляй, попарубкуй трохи, почумакуй, привези мені гостинця з Криму або з Дону. А то — сам подумай — яка ж за тебе без того всього піде, хіба що безпритульна яка! Та ось Лукії спитаємося, — думаю, й вона теж скаже, що ще рано.

Спиталися Лукії, й вона теж сказала, що ще рано. Наш Марко й носа був похнюпив, а проте ночувати почав у клуні: в хаті йому, бачте, душно стало.

— Знаю я, чому тобі душно! — говорив, посміхаючись, старий Яким. Лукія ж нічого не говорила, а тілько цілими ночами Богу молилася, щоб він заховав Марка від усякого поганого діла, від усякої нечистої спокуси.

Раз якось після обіду, коли Яким саме спочивав, вона викликала Марка до другої хати й лагідно спитала його:

— Скажи мені, Марку, щиру правду, кого ти покохав, із ким хочеш братися?

Марко, як і всі закохані, так розписав їй свою красуню, що вона така й така, краля над кралями, що кращої за неї в цілому світі немає. Зворушена Лукія радісно вислухала свого сина й нарешті сказала:

— Вірю Марку, що кращої за неї в світі немає, та скажи мені, якого вона роду, хто її батько та мати, що вони за люди та як вони з людьми живуть?

— Чесного вона й багатого роду!

— Багатства тобі не треба: ти й сам, хвалить Бога, багатий, а от ти скажи, чи ти її таки любиш?

— Як свою душу, як святого Бога на небі.

— Вірю тобі, що ти її кохаєш, а коли кохаєш, то й лиха їй не заподієш. Дивись Марку, крий тебе Мати Господня, — якщо ти її погубиш, не простить тебе Бог, ні добрі люди.

— Як же ж мені її загубити, коли я її кохаю?

— Як загубити? Дай Господи, щоб ти не знав, як ви нас губите, й як ми самі себе губимо.

— Лукіє, ти давно в нас живеш, скажи мені, чи ти не знаєш, хто моя мати?

На це несподіване запитання Лукія затремтіла й слова відповісти сили не мала.

— Скажи мені! Скажи! Ти напевно знаєш.

— Не знаю, — ледве промовила Лукія.

— Знаєш, єйбогу, знаєш! Скажи мені, моя голубонько, моя матінко! — і він ухопив її за руки.

— Марта, — тихо відповіла Лукія.

— Ні, не Марта, я знаю, що не Марта, що я байстрюк підкинений!

Лукія вхопила його за руку і з словами: “Мовчи, хтось іде!” хутко вийшла з хати.

— Вона напевно знає, — подумав собі Марко й пішов слідом за нею.

Діждавшись весни, Яким доручив усе господарство Лукії, а сам по обітниці поїхав на прощу до Києва, взявши й Марка з собою. Лукія не пропускала ані одної неділі, щоб на селі не побувати. Після Служби Божої вона завжди заходила до пані-матки й по обіді довго з нею віч-на-віч розмовляла. Вона розпитувала попадю про свою майбутню невістку й довідалася, що та чесного й хорошого роду, та що про неї недоброї слави не чути. Нарешті, через попадю, вона й сама з нею спізналася та побачила, що син і попадя правду кажуть.

За місяць Яким із Марком вернулися на хутір і навезли своїй наймичці всяких дорогих гостинців, а собі, крім синього сукна й китайки, привезли Єфрема Сирина й Житія святих отець за цілий рік.

У літні дні та в довгі осінні вечорі Марко читав святі книги, а Яким слухав і обновлявся духом. Він вернувся до нормального стану й часом був не від того, щоб послухати, як пан-отець Нил грає на гуслях та отець диякон “Всякому городу нрав і права” й таке інше співає, тілько завжди додавав: “Гей, якби то тепер зо мною Марта була! Дали б ми себе знати!” Після цього старий, бувало, зажуриться, а часто й заплаче, промовляючи: “Сиротою й у домовину ляжу. Марко!… Що ж той Марко?… Звичайно, — не чужий!.. Оженю його, конче оженю після Покрови, а влітку нехай сходить у дорогу та привезе мені з Криму сиву шапку, таку сиву, як моя голова”. А Марко, прочитавши житіє якогонебудь святого, йшов “у клуню ночувати”, тобто на село до своєї коханої.

Лукія ж, поклавши спати старого Якима, до півночі молилася, щоб Бог її сина заховав від усякого лиха.

Весною, справивши нові вози, нові мережані ярма, нові притики, лушні й занози, Яким вирядив свого Марка чумакувати — на Дон по рибу.

— Іди, мій сину! — говорив він — та привези своїй нареченій подарунків. Після Покрови дасть Бог, ми вас і окрутимо.

Пішов Марко, сумуючи, на Дін по рибу, а Лукія, взявши торбинку на плечі, пішла до Києва помолитися святим угодникам, щоб синові допомогли щасливо додому повернутись. Зостався Яким сам у господі. Встановивши розпорядок весінніх робіт, вийняв він бджоли з омшаника, порозставляв їх якслід на пасіці, взяв Єфрема Сирина й оселився із бджолами на ціле літо. Тимчасом Лукія прийшла до Києва, стала там в якоїсь міщанки, та щоб не платити грошей за кватирю та харч, узялася носити воду про домашні потреби. Опівдні вона носила воду з Дніпра, а рано та ввечорі ходила по святих церквах та по печерях. Одговівшись та запричастившись Святих Таїн, вона на збережені гроші купила малий образок святого гробокопателя Марка, перстень від Варвари Великомучениці та шапочку Івана Многострадального, поклала це все в торбинку й, попрощавшись із своєю хазяйкою, пішла назад додому. Але, не доходячи Прилуки, саме в Дубовому Гаю, занедужала на пропасницю. Так-сяк допленталася до Ромна, а з Ромна мусіла вже підводу до хутора найняти, бо йти вже була їй несила. Вона так хотіла була зайти ще до Густині, бо саме тоді там манастир поновляли, та не пощастило бідній! Злякався старий Яким, побачивши її. “Так змарніла й постарілася, мов із хреста знята” — говорив він.

— Чи не послати нам за знахаркою? — спитався її Яким.

— Пошліть, бо страх нездужаю!

Яким не послав, а сам поїхав на село й привіз знахарку. Знахарка лікувала її місяців зо два, та не помогла їй.

За своєї найніжнішої молодости (тоді мені 13 літ було) чумакував я з небіжчиком батьком. Виїзжали ми з Гуляй-Поля; я сидів на возі й дивився не на Новомиргород, що в балці над Тикичем лежить, а на степ, що далі за Тикичем простягся, дивився та думав (а про що я тоді думав, то тілько один Бог розгадати може). От перейшли ми собі вбрід через Тикич, виїхали на гору, дивлюся я, а там знову степ та степ, широкий без краю, тілько ліворуч щось, ніби лісок, ледве мріє. Питаюся в батька, що це видко.

— Девята рота, — відповідає він мені. Але мені цього не досить. Що ж то за девята рота? — думаю собі.

Все степ та степ.

Нарешті в Дубовій Балці заночували.

Другого дня той самий степ і ті самі дитячі думки.

— А ось і Єлисавет! — каже батько.

— Де? — спитав я.

— Он на горі циганські шатра біліють.

Опівдні доїхали ми до Грузівки, а другого дня вранці й до самого Єлисавету.

Сумно мені, сумно згадувати тепер мої молодощі, моє юнацтво, мої дитячі літа безтурботні! Сумно мені згадувати ті степи широкі, безкраї, що я бачив тоді й уже ніколи не побачу.

Побуваши в Таганрозі та в Ростові, Марко з своїми чумаками вийшов у степ, і не поштовим шляхом, а степом прямували чумаки через Орель та Старі Санжари. У Санжарах переправилися чумаки через Ворсклу й справили бенкет добрим людям. Купили три цебра горілки, найняли троїсту музику та й понесли горілку перед музиками. Кого зустрінуть, однаково, чи пана чи селянина – “стій! пий горілку!” Музики грають, а чумаки всі до одного танцюють. Отак бучно пройшов Марко Санжари.

Те саме було й у Білоцерківці. Хоч у Миргороді й не було переправи, та чумаки й там свого додержали.

— Хорол хоч і невелика річка, — казали вони, — а все таки треба свято відбувати.

І відбували свято. У Миргороді вони взяли горілки вже не чотири цебра, а цілу бочку й усе місто покотом поклали. А вже про музики та про танці нема що й казати.

З Миргороду з Божою допомогою вийшли на Ромодан, попасли воли та й потягли Ромоданом на Ромен.

Ідуть собі чумаченьки
Та йдучи співають.

А ти, Марку? Чому ж ти не співаєш з товаришами-чумаками? — Ой, тому ж я не співаю з товаришами-чумаками, що покинув я вдома дівчину молодую. Що там тепер із нею? Везу я їй з Дону парчі, оксамиту, всього дорогого, а вона, молода, може вже й з іншим побралася?

І чим ближче вони підходили до корчми, від якої йому треба праворуч повертати, тим він сумніший ставав.

І чого це мені та наймичка з голови не йде?.. А може вона скаже? — додавав він, роздумуючи.

Минули Лохвицю, прийшли й до корчми. Попрощався Марко, як годиться, з своїми товаришами-чумаками, подякував їм за науку й повернув собі на хутір із своїми возами.

Путь недовга: всього може верстов із пять, та все ж він спинився з валкою ночувати в полі. Наймити собі ночують у полі біля возів та волів, а він подався до своєї милої.

Серце моє! Доле моя!
Моя Катерино!

промовив він до неї, коли вона вийшла до вишневого садочку. Багато таких слів говорив він, їй, бо не знав, що вдома діється. А вдома діялося ось що:

Ворожка своїми ліками довела бідолашну Лукію до того, що Яким просив пан-отця Нила з причтом відправити над нею маслосвятіє… Після цього духовного ліку Лукії покращало: вона принаймні почала говорити. Перше, що вона промовила, був запит:

— А чи не прийшов іще?

— Хто саме? — спитав Яким.

— Марко! — ледве прошепотіла вона.

Надвечір їй полегшало, й вона прохала Якима послати їй на полу. Коли перенесли її на піл, вона кивнула Якимові, щоб сів біля неї. Яким послухався, й вона пошепки промовила до нього:

— Я його не діждуся, помру! Є в мене гроші, — віддайте йому. Всі гроші, що я від вас брала, сховані в коморі, на горищі, під соломяним жолобом. Оддайте йому; то я їх для нього ховала; та ще віддайте йому образок Марка святого Гробокопателя, що я принесла з Києва, а його молодій, як стануть до шлюбу, віддайте обручку від святої Варвари, а собі, тату мій, візьміть шапочку святого Івана.

І помовчавши, сказала:

— Ох, тяжко стає мені! Не діждусь його, помру! А він мусить бути близько, я його бачу.

Помовчавши, знову спитала, чи скоро світатиме.

— Треті півні оце тілько проспівали, — відповів Яким.

— Дай, Господи, мені ранку діждати, хоч подивитися на нього. Він ранком приїде.

А Марко тієї ночі, як вона сповідалася Якимові, цілував свою наречену, стоячи з нею під калиною, говорив їй солодкі, сердечні й пянкі речі молодечі, а замовкнувши, довго мовчки дивився на неї та все цілував її прекрасні карії очі.

Проспівали треті півні, стало на день займатися.

— До завтрого, моє серце єдине! — сказав Марко, цілуючи свою наречену.

— До завтрого, мій голубе сизий! — і вони розсталися.

— Іде, йде… — шепотіла недужа, коли зійшло сонце. — О, чуєте! ворота рипнули.

Яким вийшов із хати й зустрів Марка, що саме входив до двору з чумаками.

— Іди швидше до хати! — сказав, зрадівши, Яким — а я тут і без тебе ладу дам.

Марко ввійшов до хати. Хора, побачивши його кучеряву голову схудлими руками й шепотіла руки, промовляючи: Сину мій! Моя дитино, йди, йди до мене!

Марко наблизився до неї.

— Сядь, сядь біля мене, схили до мене свою голову.

Марко мовчки послухався. Вона схопила його кучеряву глову схудлими руками й шепотіла йому до вуха:

— Прости! Прости мене!.. Я… я… я твоя мати…

Коли Яким повернувся до хати, він побачив, що Марко, плачучи, цілував ноги в мертвої вже наймички.

25 лютого 1844 р.

Переяслав

[Ця дата фіктивна: Шевченко написав повість у Новопетровському форті 1853 р. Ред.]

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *