Содержание
Улас Самчук. Волинь
ЧАСТИНА ПЕРША. Куди тече та рiчка
ВЕЛИКИЙ ПОХIД
Батько корчує пнi за лiсом на вирубi – гейби не заважали на тому шматку
такого дорогого поля. На новинi добре просо вродить, а там i пшениця, та
прокляте оте корiння. Не зореш його, не заскородиш. Корчувати його не так
легко, але хiба батьковi першина? П’ять отаких десятин своїми власними
руками вичистив, а самi, либонь, здоровi знаєте, що то за лiс ще перед
парою рокiв стояв на цьому гарному мiсцi. Що то були за сосни, та дуби, та
липи… А хiба тiльки тут?! А отам в Осовцi! А на чеських полях! А на
панських! А на Тимошiвщинi… Рве, було, та рве, як буревiй, а все, “щоб
просо вродило, а пiсля пшениця”.
А “вона”, тобто мати, пiшла до млина. Ось уже третiй тиждень валяється
там та гелетка[1] жита i нiяк його не змолоти. Не диво, коли б хоч млин
далеко, а то ж пiд боком. Та що порадиш? Завiзно. Хлiба, мовляв, зародило,
то кожний силомiць на зламання карку до млина преться, так нiби не хватить
йому води.
Василь корови пасе i вже “на цiлий день”, бо днi, як не кажiть,
укоротшали, а паша на тих Валах не дуже то вилягає. Не попасеш довше
худобину – не питай з неї й молока.
Володько й Хведот? Тi лобурi! Їм що… Для них все ще готове прийде до
рота. З них ще, як з кози шерстi чи з козла молока. Куди його ще попхнеш,
коли першому щойно вiд м’ясниць пiде сьомий, а другому аж пiсля другої
Пречистої четвертий. Сиди на печi та носом пiдшморгуй.
Але хiба та дiтвора всидить вам дома. Поки вештається отут десь близько
мати, доти й вони тут – майже, як тi курчата бiля квочки, жебонять. Але
варто матерi бодай на хвильку вiдвинутися, чи то на рiчку сорочку
виколотити, чи то до млина, чи на ярмарок, як i дiтиська обоє одразу
кудись котяться i хто знає куди. Страхота – ота рiчка поблизу… Та
Володько, Богу дякувати, лобур з головою видався, берегтися воно, хоч мале
i зацяпане, потрапить, але одного разу мало-мало до нещастя-страхiття не
дiйшло.
Хлопчисько ото завше дiло з огнем має. Ледь, бува, розвидниться, а воно
вам вже рахається (i де його та охота береться) i, чи лемензнуло[2] що, а
чи й так – бере отого меншого i волоче його за собою бозна-куди. Завше до
того лiсу тягнуться – лiс для них, що бур’ян для курчат. Полiзуть ген
отуди в соснину на Мартинове або до Таксарової контори i там цiлий Божий
день без їдла i без сiдла[3] пропадають… “Ми, мамо, огонь кладемо,
назбилаєм тлуску, калтопель у побелезника накладемо, спецемо i їмо”. Це
все вам отой Хведотисько шепелявить, бо Володько… Той би такого
“накладемо” вiд батька дiстав, що вдруге йому не захотiлося б… Той вам
прийде ввечерi по вуха обмурзаний i анi пари з уст. Мовчить, i тiльки
оченята синi-пресинi та ще кирпатий носик… А оченята розумнi, та
полохливi, та такi вам глибокi – в кого воно таке вдалося, Господоньку,
подай сили та хорошi, Мати Пречиста, щоб здорове росло – люди будуть…
Так ото посунуться, як сказано, в той їх лiс, печуть там тi свої
“калтоплi”, гурма побережникової дiтвори до них прилучиться – сухе листя,
вогнi, дим, а репетують, що тобi безума…
Отако раз заманулось бахуровi наложити огню ще й над рiчкою. Задумано –
зроблено. Бере, чуєте, головешку з огнем i сунеться з нею до самої клунi.
Нi батька, нi матерi на подвiр’ї якраз не було, а йому, чуєте, заманулося
взяти з клунi пшеничної соломи на розпал. Один Бог, видно, схоронив вiд
нещастя – Боже, Боже, таке страхiття лихе!
А Хведотисько (штанята йому все спадають на п’яти, бруднiзна сорочка
ворочком iз заднього прорiзу вилазить) i собi за ним тягнеться, та носом
пiдшморгує, та щохвилини терпеливо сопляка рукавом по губах розмазує, вiд
чого край рукава нiби шкiрою облямовано. Володько каже йому зi стiжка
соломи насмикати i то стiльки, що той ледве-ледве руками сягне, а живiт
так вип’явся, що кордупель мало назад не повалиться.
Так i до рiчки дотьомбали. Багаття раз-два i готове. Поклав на землi
головешку, соломи, сухого верболозу, кiлька разiв дмухнув, ковтнув дещо
гiркого диму, дещо сльозу пустив, i сухий верболiз iз соломою, як стiй,
спалахнув i затрiщав весело.
А пора ж осiння, вiтер студить низом i до всього гостро торкається,
сонце, червоне та велике, поволi за млин ховається, верби листя своє,
рудим пiдбарвлене, гейби кури пiр’я весною, стрясають iз себе до землi, до
рiчки i де попало. Дiтиськам ноги мерзнуть, а вони їх сунуть в огонь, нiби
куснi корiння, та все по кущах лазять, та трусок сухий нипають. А Володько
все Хведота дiймає та хвилi йому не дає, що той, мовляв, не вмiє збирати.
Хлопчиськовi, мовляв, ось вже четвертий, а принесе одну ломачку i
чваниться. Дурний, дурний! Другим разом не вiзьме його iз собою огонь
класти.
Хведот зовсiм-зовсiм такою погрозою розторощений, зi шкури вилазить. Не
винен же вiн, що те прокляте ломаччя йому не дається, що штани його такi
зрадливi, що в корчах ворком сорочки за якийсь сторчак зачепився, полетiв
комiть головою, носа до кровi розчовп та ще й сорочку розпанахав. Дадуть
тобi мама сорочку, бринить у його вухах, а сльози самi вiд себе спливають
на очi, а кров, змiшана iз сопляком, сочиться й сочиться, так, що тут нi
язик, нi рукав не поможе бiльше.
Володько ж надто крутий i не знає милосердя, допiкає до живого… I
знає чому. Хто то за все вiдповiдь дасть? Вiн – “до всього приводець”. Той
тобi сорочку роздере, носа розквасить, у грязюку всунеться, все “сам
зробить”, а ти Богу духа винний, iди та вислухуй за нього, та дiставай
ляпаси, та вибрiхуйся. Гiрко, гiрко… I образливо… I несправедливо…
От хоч би тi “ручиська та ножиська”, що на них “хоч гречку сiй”. Спробуй
обмий таке – “Господоньку, Господоньку! Коли б ти менi хоч одну дiвчину
було послав, а то все отi бахурi”. I чого тi мама нарiкають? Просив же
вiн, щоб купили йому чоботи, щоб не був вiчно босий? Просив. Не послухали
– чого нарiкають? I Володько дивиться на тi свої “ножиська”, супить брови.
– Хведоте! Не тич нiг до огню! Попечеш, а мама скажуть, що то я
навмисне тобi попiк! – падає враз голосне i суворе.
Хведот здригається, шморгає голосно носом i слухняно задочком
вiдсувається вiд огню. Потiм глянув боязко спiдлоба на “Воводька”, що той
далi зробить… Але той уже, видно, “такою дурепою” не цiкавиться бiльше.
Щось, видно, iнше сплило йому на думку. Ось вiн устав, пiдiйшов до краю
берега i вдивляється чогось до води в рiчцi, що тече поволi та лiниво,
мiсцями робить закрути, мiсцями вирує i щось потиху, здається, сама з
собою говорить. Ї Володько, здається, також з нею розмовляє… Он пливе
гурток iржавого вербового листя. Володько проводить його поглядом i,
здається, питає: куди ви пливете? Тi мовчать, пливуть далi, Володько
проводить їх так далеко, доки сягає його зiр i вже щось iнше бачить. Он
якась ломачка -пливе,кусник свiжої трiски… I ломачка, i трiска, мов
кораблi, пропливли перед зором здовж i зникли. Усе пливе i все зникає.
Плюнув до води, i та маленька цятка його слини також попливла i також
зникла. А коли б вiн отак кинув свою шапку? Чи попливла б? Ммм! Шапку!
Дали б йому тато шапку. Не дурний вiн таке робити.
Але ж куди насправдi все то пливе? Та вода? Та цiла рiчка? Володько
стоїть, руки заложенi за спину, очi впертi в прозору, жовтаву воду, на
обличчi задума. I враз приходить ще одна думка: а що, коли б отак. пiти за
водою? Отак усе лугом та лугом… I куди б зайшов? Це ось довкола “наша
Лебедщина”, а там далi, за тими кущами вiльшини, як лiтом сходить сонце,
невеличке село Лебедi. А що там далi? Тато кажуть: рiчка тече до моря. Iти
отак просто-просто i там… море. Аж страшно. Таке велике, велике, нi
кiнця, нi краю, сама вода i вода… I глибоке, глибоке! Володьковi очi все
ширшають i ширшають, на щоках з’явились рум’янцi. Щось дуже сильне тягне
його туди. Так хотiлося б, так дуже хотiлося б… Бачити. Чути. Знати.
Але ж нi. Там ще не море. Там лише став великий, та стависько, та
очерети. Тож Володько добре пам’ятає, як-то одного разу старий Лук’янчук з
Лебедiв розговорився було та почав казати: “Ото коли я ще малим був, як
оцей ваш,- i показав на Володька… (Хiба я такий малий?) – Батько мiй
покiйник не то, щоб рибачили… Нi. Але, бувало, з покiйним Юзьком
Ставицьким вiзьмуть сака i пiдуть отак пiд вечiр здовж рiчкою. Далеко щоб
там йшли – боронь Боже! Ось дiйдуть лише до Климової сiножатi,- там вир,
батько сака держить, а Юзько бовтом рибу наганяє, i поки отак люльку
викуриш, у саку, аби – Боже поможи,- витягнув”.
– На ставу,каже,- нашому колись лебедi кублились, а тому i село так
звуть. Вийдеш, було, ранком, а вони з-пiд туману випливають. Ех! – I в
тому “ех” Володько щось таке вичував, що аж здригався.
– Минулося,казав старий.- I куди воно все то дiлося? Ну, скажемо, риби,
чи рака, чи лебедя не стало. Звiсно. Люду-сарани намножилось. Виловили,
вистрiляли… Але ж де дiлася рiчка? Очерети? Стависько? Верболози? Тож,
бувало, як оком глянеш – гонiв на тридцять здовж пуща сама, та стави, як
скло, та очерети, як лiс… А птахiв-бугаїв, а качок… А все то реве,
рокоче, свище…
Лук’янчук при цьому спльовував, курив свою люльку, морщив пожовкле, мов
у цигана, чоло, а Володько не пропускав нi одної рисочки його лиця, нi
одного слова, нi одного вiдтiнку його розважливого i спокiйного голосу.
Володько робить кiлька крокiв далi. Там три верби, нiби три горбатi
верблюди, з обох берегiв одна до одної нахилилися i то так, що, здається,
вони обнятись хочуть. Дерманськi та лебедськi пастушки за це мiсце не раз
лютi бої зводили, це ж бо живий перелаз. Одна з верб своїм черевом зовсiм
через воду лягла, перетяла течiю, створила вир. Вода, щоб текти далi,
мусить кришечку здуситись, вiдбитись убiк, управо, закрутитись там i,
вилiзши з закруту, тiкати, нiби з переляку, далi.
А скiльки там листя та смiття всiлякого, та пiни, що нагадує велику
стару мухомору. Володько закачує штанята, бо як його втриматись, щоб не
полiзти на ту вербу. Хведот, побачивши таке, кидає огонь i, забувши, що
має гнiватись, пiдходить i собi до верби, а на обличчi сама беззастережна
зацiкавленiсть. Володько ж втiлена повага… Зiйшов на обчовганий стовбур
верби (“i як вiн, халєла, не боїться”), присiв навшпиньки i дивиться
мовчки у вируючу воду. Дивиться довго i вперто, i мовчить, i мовчить, i
надутий такий. I як то воно так? I чому то тепер немає “того риби та
рака”? – думає вiн поважно. А може, дещо ще й тепер лишилося. Напевно ще
щось є. Он там щось мигнуло. То в’юни та линьки… вони такi меткi та
слизькi, що їх нiяк у руцi не втримаєш. Виховзне i плиг у воду. А там ще i
рак он зовсiм лiньки, нiби дiд Рачинець, що має вiсiмдесят рокiв, повзе…
Тут Володько на хвилинку переносить свою згадку на дiда Рачинця з Дерманя,
що, бувало, у них ночував та на цiлу хату смородив своєю люлькою з довгим,
брудним чубуком. Але це не довго триває. Його цiкавить, чому це дiйсно
немає тих лебедiв, i де ж вони дiлися? I чого змiлiла рiчка? I де тi
очерети та стависька, та верболози з бугаями, i що це за бугаї такi?
Володько вичуває, що нот йому в колiнах терпнуть, але вставати нiяк не має
сили. Усе тягне i тягне та вода… Хочеться надивитися, бо хто знає, чи не
втече вона одного разу зовсiм у безвiсть.
– Хведоте,не вiдриваючи зору вiд води, нагло каже Володько.
Хведот здригається, не чекав такого, шморгнув голосно носом i
перелякано вiдповiдає:
-Сцо?
– Знаєш ти що?
– Не знаю, нi…
– А забожись, що не будеш бiльше плакати, то скажу.
– А ти не сказис мамi, як бозитимусь?
– От дурний. Щоб я ще й мамi казав… Божись!
– Їй-бо, не буду.
– Що ти не будеш?
– Не буду плакати.
Володько глянув на Хведота з виразом – “чи можна ще твоїй божбi няти
вiри”, бо вигляд того рiшуче мало викликає довiр’я. На щоках позасихали
патьоки слiз, носеня брудно-червоне, очi переляканi. Та все-таки Володько
звiвся, надто кортiло йому сповнити свiй задум, i промовив:
– Знаєш що, Хведоте? Давай пiдемо отак… Знаєш? Отак туди… До
Лебедiв. Як тече рiчка. Добре? – i вказав рукою напрямок.
– Добре,згодився одразу Хведот, шморгнув веселiше носом i
пiдбадьорився. Вiн ще не забув, що “другим разом не вiзьму тебе огонь
класти”.
– Ми,пояснює Володько,- побачимо, куди тече та рiчка. У Лебедях став
великий-великий, а на ставу лебедi плавають. Гммм! Ти ще не знаєш, що це
таке.
– Не знаю,щиросердечно признається Хведот…
– Такi, як гуси. Знаєш?
– Мгу,шморгнув той носом.
– Ну, то ходiм.
З мiсця рушають i йдуть. Володько веде Хведота за руку. Йдуть просто
здовж рiчки, i що їм до того, що сонце ось зовсiм ховається, що потягнуло
дошкульним вiтром з полiв вiд Михалкового хутора, що темiнь покрила лiс по
тамтому боцi долини. Перед ними виразна мета, i досягти її вони
будь-що-будь мусять.
I воно було б ще несугiрше, коли б рiчка не робила отих осоружних
закрутiв, бо саме на тих закутках буває найцiкавiше зупинитися, поглянути
у воду, помiркувати, що i як. Тут також завжди кущi вiльшини чи верболозу
ростуть, а в кущах трапляються ожини. Часом якийсь птах звiдти випурхне i
цiкаво глянути, чи не має вiн там, бува, свого гнiзда. А вода на закрутах
бурлить, та вирує, та на всi боки лiниво повертається i все то так дуже
цiкаво.
Але час також бiжить i треба йти далi. i мандрiвцi йдуть. I коли
вiдiйшли так далеко, що їх хата зникла з овиду, їм почало робитись
нiяково. До всього почало виразно сутенiти.
А ставу з лебедями все нема та й нема. Володько, розумiється, першим
збагнув становище, хоча вiн ще мовчить. Хведот натомiсть нiчого не
помiчає, вiн весь сповнений вiрою, i тому вiн почуває себе зовсiм бадьоро.
Володько ж вже тихцем подумує, чи не краще б воно повернутися, бо тут вже,
як звичайно, прочуханом запахло.
I вiн зупинився… i дивиться перед собою… i мiркує. На Хведота також
находить непевнiсть, вiн здивовано дивиться на Володька, хоча не смiє щось
питати. Не його дiло втручатися до таких важливих справ.
I враз рiшення запало. Володько круто мiняє свiй намiр. Не питаючи
Хведота, вiн повертає назад, але iншою дорогою, навпростець, через болото,
до польової стежки. Хведот не розумiє, що з тим дiється, але що тут багато
розважати – iти так iти. I спочатку йшлося гаразд, пiд ногами твердий
грунт, але згодом той грунт стає м’якшим i м’якшим, аж нарештi дiйшли до
такого, що нi сюди нi туди. Ноги по самi колiна грузнуть в драглину, з-пiд
них чвиркає брудна, iржава, шипуча рiдина. Стрибають з купини на купину,
Хведот грузне, падає, й незабаром його скромна постать перетворилася у
найсумнiше видовище. Нi обличчя, нi очей – суцiльна руда пляма.
Але вiн все-таки йде, довго тримається, хоча плач висить йому на устах,
на носi, на очах. Пам’ятає свою присягу, i, може б, воно обiйшлося все
гаразд, та в одному мiсцi хлопчисько раптом спотикається i летить у багно
сливе з головою. Вiн мало не тоне. Володько кинувся його рятувати, але не
має досить сили. I тут вже Хведот не втримався i заревiв на цiле горло.
От тобi й на. От i повiр iншим разом, коли хтось божиться. Ну й що його
тепер робити? I як його з’явитися на очi матерi, а ще гiрше – батька? Знов
те “вiн до всього приводець” задзвенiло в ухах…
– Цить! Чуєш? Цить, кажу тобi. Хведот реве.
– Цить! – розпачливо кричить Володько. Хведот реве.
– Ах, ти! Ти ж забожився! Дадуть тобi мама. Я скажу, що ти… божився,-
це останнє вирвалось з Володька через плач.
Хведот миттю перестав ревiти; йому тяжко, йому холодно, вiн увесь
дрижить, але вiн уже мовчить. Боже, що може бути страшнiшим, нiж коли вiн
присунеться до хати в такому виглядi, а до всього з такими страшними
злочинами. Тож божиться у них найсуворiше заборонено, i це Хведот дуже
добре знає.
Володько вдоволений зi своєї витiвки, вiн би й так нiколи не сказав
мамi, бо ж на кому все то скоїться, але добре, що той повiрив. Сяк-так
iдуть далi i ось вилiзли на сухе… I лише тут Володько зрозумiв i збагнув
справжнє значення свого пiдприємства. З них обох стiкали бруднi патьоки,
тяжкий, непрошений жаль огорнув хороброго мандрiвця, i вiн сам не
видержав… Заревiв на цiлу губу – боляче i ображено. Вiн же тут
зовсiм-зовсiм не винен, все так само сталося… Хведот негайно пiддержав
йому товариство, i дружний плач рознiсся в темрявi понад лугом i полями.
Пiзно, зовсiм пiзно, голоднi й холоднi присунулись вони до своєї хати.
Хведот уже не плакав, хлипав лише сам Володько. Вiн зовсiм виразно вичував
на своєму задку дотики батькової попруги, i це порядно його бентежило.
Але коли увiйшли до хати, там було темно i безлюдно. Значить, нiкого
нема дома, значить, не все ще втрачено. Довго тут роздумувати негаразд.
Швидко з мiсця, не миючись i не витираючись, подерли обидва (Володько
ледве висадив отого опецькуватого кордупеля) на найповнiшу захисницю всiх
покривджених дiтей – їх найнедоступнiшу фортецю – пiч. Сидiли там пiд
лежаком на гарячому черенi i лише зрiдка несмiливо пiдшморгували носами.
Володьковi все ще текли по щоках ряснi, солонi сльози, а вiн, щоб не
робити зайвих рухiв i шуму, пiдлизував їх язиком.
Сидiли отак iз чверть години. Першою прийшла мати. За нею хутко увiйшов
i батько.
– Боже, Боже! I де тi дiтиська ото полiзли! Тошненько менi та нудненько
менi! Ото залiзли, може, в багно,- матiнко Божа, хорони! – тошнiла мати. А
батько мовчав. Засвiтили лампочку. Мати не вгавала i квоктала далi: – То
вже так далi не може бути… I чому ти того лобуза, отого старшого (знов
старшого!) не випариш добре? Де ж чувано, де ж видано, щоб у таку пору i
не було дiтей дома?
Батько нi пари з уст. Тяжко сiв бiля столу, закинувши наперед
настiльника, щоб бруднiзними рукавами не замазати його. Виразу його
обличчя при такому мiзерному освiтленнi побачити годi, але ота тверда
мовчанка i таке ж уперте лебедiння матерi вимовно казали про все, що
твориться в тих мужицьких душах.
– I чого ти мовчиш, як пень? – чiпляється мати.- Хоч би пiшов куди, хоч
би робив що… Я он оббiгала всенький лiс аж до лебедського порубу… На
лузi була, у млинi… Нiде їх немає… От, горе моє, горе!
Батько сплюнув.
– Тo,- каже вiн,- вилазить наверх твоя наука. Я що… Хiба я знаю, що
маю з ними робити… Коли ти вчиш дiтей непослуху – то й маєш…
– Вчиш, вчиш… Не допiкай менi тим вчиш… Хто його в повiтря лихе
вчить.
– Ага! А як вiзьмеш попругу, щоб протягнути котрого (“Ого! Добре вам
протягнути”,- думає Володько) через-плiч, то галасу на цiлу околицю
наробиш. Тепер маєш… Як десь усунуться в рiчку – будеш бачити.
Та все-таки батько звiвся i, сказавши, що “чортова спина болить”,
наложив на лисину свого заялозяного кашкета. Видно; зiбрався кудись iти.
Володько довго та хоробро змагався зi спазмами плачу, що тиснулись у
горлi. Довго стискав свої тремтячi уста i цiпив зуби, щоб не подати
голосу, та, коли батько взявся за клямку, не втримався, захлипав i заревiв
вiд переповненого i щирого серця. За ним поспiшив i Хведот. Дружний, на
два голоси, концерт по вiнця виповнив хату.
На щастя, на цьому й скiнчилося. Василя ще не було дома, а батько,
видно, так був наморений, що йому не тiльки свої, а й циганськi дiти не на
умi. Вiн, видно, зрадiв, що не треба буде йти їх шукати, а все-таки, раз
узявся за клямку, не випадало вертатися.
– Треба ще до хлiва заглянути,- сказав вiн, хоч перед хвилиною там
якраз був.
А мати, звiсно, мати. Лемент пiдняла, стягнула обох з печi i, патраючи
їх, нiби курчат зарiзаних, додавала найдивовижнiшi прислiв’я, стягала з
них “оте дрянтисько”, мила отi “ручиська та ножиська”, а далi
суворо-пресуворо наказала, що “якщо менi не будете їсти, то я вас тутеньки
розтрясу, i зараз менi спати марш”.
Обидва зробили оте “спати марш”. Зробили не гаючись, поки не вернувся
батько. Краще хутчiй з очей, поки лихо дрiмає. Але спати Володько одразу
не мiг. Стiльки того за день пережито, стiльки перебачено й передумано.
Велике й нерозгадане питання, куди, власне, тече та їх рiчка, так i
залишилось нерозгаданим. А коли заснув, воно далi ввижалось йому увi снi.
Снились йому кручi, вири, раки, лебедi i багато всячини. Нi, не мiг
спокiйно спати. Щось його хвилювало, iнколи щось говорив, когось доганяв.
Глибокi i уривнi зiтхання виривалися з його груденят. Ляк, бажання i
багато хвилюючого проймало сплячого Володька… Мати, лягаючи, глянула на
дiтей.
– Отi смаркачi,- сказала вона, обох перехрестила i теплою “дрантиною”
прикрила їх чорнi, порепанi з порознепiреними пальченятами “ножиська”.
Увiйшов батько, мовчки щось там з’їв, переказав “Отченаш”, мовчки
роздягнувся, лiг на тверде своє логовисько i дуже хутко заснув кам’яним
сном.
Другого дня – недiля. Погода лагiдна, м’яка. Рано батько вибрався до
церкви. Мати з Володьком пiдуть уже на “вечiрню” до монастиря, бо хто
зварить обiд? А церква не близько, верстов п’ять, у сусiдньому селi
Дерманi.
Василь ночував у млинi, не виспався, прийшов десь над ранком i ще спав,
а опiсля мав вигнати худобу…
Батько дав коням обрiк, напоїв, заклав їм за драбину сухого, молодого
очерету, пiдстелив, а опiсля до церкви одягався. Мився вiн уважно. Твердi,
мозолястi долонi обмивав водою без мила, та толку з того мало. Не вiдмиєш
же мозолiв. Опiсля гуньку нову одягнув, щiльно пiдперезав її своєю
попругою, взяв нового кашкета, який “от служить уже п’ятий рiк”, що вiн
при кожнiй нагодi всiм пригадував, бо з доброго, мовляв, сукна. Шурнув по
ньому разiв пару твердою щiткою, якою Василь глянцував не раз також свої
“халяви-бутилки”, й урочисто вiдiйшов до церкви.
Мати варить обiд. Володьковi зовсiм нiчого робити, i вiн ламає голову,
що б тут йому розпочати. Вiн якось виманив на двiр Хведота, i перше, що
вони видумали, це почали крутити кирата молотарки. Особливо захопився тим
Хведот, якому геть губилися штанята, одначе це не вiдбирає йому охоти, i
вiн невгамовно бiгає навколо по манежу за дишлем. На це якось нарвалась
мати, ну i, звичайно, Володько дiстав кiлька пляцунiв. I так воно завше.
Увесь ранок зiпсутий. Учора очiкував прочухана – не дiстав. А тутка от
неждано й негадане. Поплакав бiдачисько, поплакав, звернув чомусь усю вину
на Богу душу винного Хведота, заявив, що “з таким нiколи бiльше не буде
гратися”, покинув його, а сам полiз на горище хати пiд стрiху. Для нього
це мiсце схоронища i таємничих думок. Тут стiльки всього цiкавого.
Особливо приваблює його велика матерня скриня. От би заглянути туди. Там,
мабуть, всякої всячини. Тому-то мама й ве пускають до неї нiкого. Он яка
здоровенна iржава, кругла, як кулак, висить колодка. Дудки таку вiдiмкнеш.
Почуваючи себе невинно ображеним, вiн починає мрiяти, i то так, щоб усе
те стверджувало його невиннiсть. Вiн, наприклад, часто мрiє, в що потiм
зовсiм вiрить, що одного разу “щось таке само зробиться”, а мати вiзьмуть
та й усе звернуть на нього i за це його крiпко намоченим путом виб’ють
“через плечi”. Вiд цього Володько починає кашляти, харкати кров’ю, хирiти,
“так що хоче вмерти”. Мати знають, що то вони причиною його смертi, а тому
дуже, ним турбуються, годують його… “Нi, мамо,каже вiн.- То не я зробив.
То само зробилося…” Але далi вiн не може бiльше терпiти, щоб його за все
бито, i вiн волiє краще вмерти. Вмер же Пилип. Умер i Петро. Хай i вiн
умре. А тому вiн гордо вiдвертає лице i не приймає того, що дають йому
мати, “навiть булки з солодким молоком, i навiть цукоркiв, i нового
купленого кашкета зо звiздою”.
А може, нi. Може, вiн краще не вмре. Ага. Пригадав. Як дуже хочеться
йому побачити на свому життi царевого сина, що, кажуть, є однолiтком з
Володьком. I навiть, здається, як мiркують мати, родився в той сам день.
Володько усмiхається. Йому нiяково про це згадувати, бо позаторiк
одного разу, будучи у Дерманi в церквi, вiн бачив драгуна i думав, що то
сам цар. Це смiшно, розумiється. Але тодi “вiн iще був малий”. Тепер уже
його таким царем не обдуриш. Однак все-таки не пошкодило б зустрiнути
царевого сина. Дiйсно. От, наприклад, кажуть тато, що по наших полях мають
москалi маневри робити. Розумiється, де москалi, там i цар. А при царевi
мусить бути i син його.
Мiркує просто i звичайно. Вiн собi бавиться. Робить з ломачок будинок,
кидає кашкет, щоб опiсля цiляти в нього “палюгою” – шкандибає, значить…
Аж тут раптом над ним хтось:
– Добрий день, Володьку!
Оглядається – царiв син. Одяг у нього ясний. Блищить усе. Гудзики у два
рядки. Такий чисто, як на календарi намальований. Щоки червонi, очi
веселi, носик он як, нiби й не носик. Чистий, не замурзаний, не те що у
Володька.
– Дай, Боже, здоровля! – вiдповiдає Володько.
– Ти є Володько, Матвiїв? Правда?
– Еге!
– Ти,- каже царiв син,- менi подобався. Вiзьму я от тебе до себе у
палати. У мене мiсто бiльше, нiж Острiг. Був ти коли в мiстi?
– Еге. Був. У Мизочi. З мамою до олiйнi їздили.
– А хочеш ти зо мною?
– Ще б нi! -! Володько, розумiється, все геть-чисто розкаже. I як його
завше переслiдують, i як його сьогоднi мама вибили за те лише, що вiн
“нiчого не робив, тiльки Хведот крутив кирата”.
Той розумiє його. Дає йому багато, багато грошей, купує йому новi
штани, кашкета з околушками та звiздою, чобiтки тi довгожданi, вимрiянi
роками чобiтки та ще й з лакерованими халявами, як у Харитонового Iлька,
або iще кращi.
I тодi Володько прийде додому. Виложить на стiл цiлу купу грошей i
скаже: “Ось, хоча мене всi не любили, били i сварили, але вiзьмiть собi
оце все”. Скаже це, а сам: “будьте здоровi” – i пiде собi назавше з дому.
Ах, як тодi “вони” шкодуватимуть усi, що його не знали, що вiн усе хотiв
лише добре робити, а його за те завше лиш били та били… Розважає, що то
вiн кому купить. Батьковi добрi чоботи – витяжки на три карбованцi. Мамi
м’якi, теплi на зиму виступцi, щоб ноги їм не приходилось на печi грiти…
Але в той час чує рiзкий, розбитий голос:
– А де тебе нечиста сила носить! Володьку, Володьку! А йди-но, чмано
замурзана, обiдати!
Мати. Знов мати. Всi мрiї, нiби тiнь, злиняли i розвiялись. Крути не
верти, а треба злазити з горища, перед грiзнi очi батька, бо мати… Де
там. “Вони не втримаються, щоб усього не розказати татовi”.
Обтер вогкi очi кулачком, i хоча кликали якусь чману, одначе вiн знає,
що протестувати тут дарма. Устав i полiз по драбинi униз.
Одначе мати нiчого про Володьковi вибрики не згадувала. Балачка велася
навколо нових чуток, що кодують мiж людьми. Кажуть, нiбито “нiмецький цар
хоче воювати на руського, бо руський цар не хоче дати нiмецькому хлiба”.
Дивно воно.
Володька це непокоїть: “Як то так? Один цар воює другого. Такi багатi.
Всього мають досить. Буцiмто й направду нiмецький цар не має хлiба. Щось
це не дуже так”. Зрештою, “хай прийде вiн до кого-небудь та купить собi
хлiба”. Навiть хоч би й “до нашого тата”. Наш тато мають усього п’ять
десятин i ще мусять їх корчувати, а й то у них є хлiб. А у нiмецького царя
цiле царство.
Мiж батьками з цього приводу почалась розмова, i вони, Богу дякувати,
забули про “Володьковi вибрики”.
ДЕНЬ БОЖИЙ
Хутiр Матвiя розлiгся попiд пригiрком, укритим сосновим i мiшаним
лiсом, проти сонця, над берегом невеличкої рiчки Лебедiвки. Джерело рiчки
у Дерманi, звiдки три роки тому вибрався Матвiй з родиною на п’ять
десятин, що їх купив у лебедського пана, почав тут господарство. Воно-то
замало… п’ять десятин, бо до того бiльш як половина з них ще з пнями, а
з чверть пiд лiсом, що належить острозькому жидовi Таксаровi. Та що вдiєш?
За свою працю, по часi, можна ще дещо прикупити, щоб на кожного бахура хоч
по двi десятини припало, коли Бог не дастьїм бiльше дiтей.
Купити то воно легко сказати, але купля та не з маком дається. От хоч
би й цi п’ять десятин. Вiн же женився ще у дев’ятнадцять лiт. Дитячi й
парубочi лiта проробив у дворi, то на чехах, а опiсля гiрка, гiрка праця
вже дома у гуртi, жонатим, при батьковi й братах, бо залишив йому батько у
спадщину всього три чвертi десятини.
Аж на старостi лiт, як сивий волос показався, як злисiла голова, як
цiла його здоровезна колись постать почала хилитися додолу, вдалося якось
зiгнати отих п’ять десятинок.
Оженений уже вдруге. Перша жiнка померла нагло i залишила двоє дiток –
Катерину i Василя. Та вже й вiд другої має також двоє: Володька i Хведота.
Найстарша донька Катерина вiд смертi матерi живе на хуторi у дiда, а
Василь пасе худобу.
Зросту Матвiй великого… Постать його потужна, мiцно збудована, “яких
сьогоднi вже немає”. Робота в його руках горить. Ступить – земля гнеться.
Ударить кулакомдовбнi не треба. Дуб дубом мужик. Тому й начиння мусить вiн
для себе робити по силi i по зросту. Чи то коса, грабки, вила, сокира, чи
плуг – все надiйне, не яка тобi тендита. Його маленька i сухенька Настя в
години сварки обдаровує його такими назвами, як дуб, ведмедисько,
слонисько. I все це, як нiкому, личить, але Матвiй все те зовсiм
легковажить. Йому це не дошкуляє.
Але де вже тепер та сила дiвається? Меншає її та щорiк убуває. Висихає
якось. Багато її випили то трачка[4], то косiння, то корчунок пнiв чи
залiзний пiвпудовий лом, з яким виважив на свому вiку немало камiння у
дерманських каменоломнях. Сивий волос завчасу поспiшився. Лисина над чолом
усе ширшає – розростається. Але все-таки “коли б Господь продовжив вiку,
то сили ще поки старчило б”. А вiн що-небудь дiтиськам припас.
Десятинка-друга не зашкодила б, придалася б.
Тяжкий корчунок. Тяжко добувати той чорний кусень хлiбиська. А хочеш
петльованика мати, так уже добре лоба гостри. На новинi то пшеничка, дай
Боже, як росте. Вилягає. Але новини тiєї мало, а до того корчунок живота
рве та спину трощить. Скiльки-то йому в життi трапункiв трапилось. Крижi
зiрвав – пролежав з пiвроку. Зашивали, гоїли, але воно то вже не те.
Трачкуючи, з риштовань злетiв – руку лiву у плiчку вивихнув. Не вдався
завчасно до лiкаря, запустив, а рука криво зросталася i так залишилась
нижча вiд правої. Сутулуватим виглядає, а це дається вiдчувати тепер при
трачцi та й при iнших тяжких працях. Не “дєйствує” вже вона як слiд, та й
годi. Наверху просто-таки не може рiзати. По-третє, скажений щенюк колись
укусив, мало-мало в сказину не перекинулось, докторiв ще тодi “таких
спецiяльних” не було, так, хвалити Бога, дiд один з Раковець знайшовся i
зiлляччям якимсь вiдпоїв. А то “ночами, бувало, сказ у голову йшов”.
А яке то життя було колись. Що то тепер дiти нашi знають? Бувало, коли
“ще в гуртi були”,- то всю свою роботу польову й домашню – i жаття, i
косiнку, й оранку – все це завше ночами робилося. А день по день у дворi
чи у чехiв повзаєш та тягнеш грабки чи пилку, а з тим i жили свої. Тепер
ось нашi бахурi i хлiб, i до хлiба – сала шматочок, вареника якого там, по
недiлях пшеничника… А бувало ж… Пилки борошна, бувало, в хатi не було.
Як є кусник хлiба, то й добре. Натер цибулею, огiрок як трапиться –
покомлав i тягай далi. Як той народ видержував – Господь святий знає.
Бувало, за турецької вiйни… Хм… (при цьому, як сидить, то
обов’язково засовається на лавi, ногу на ногу заложить i голосно носом
повiтря втягає). А треба знати, що зими тодi не тi, що тепер, були. Як
зима, то зима…
У сiмдесят сьомiм та восьмiм роках. (Саме тодi ягнята пас, а зимою по
злотому за день до машини в двiр бiгав). Хлiба вiд м’ясниць бракувало.
Турецькими кукурудзяниками харчувались, карбованець – пуд. Наїсися тим
пудом, коли дванадцять ротiв у родинi, i то самi лежнi. Одна мама
покiйничка, я та старший Єлисей заробляли. Решта пухли на печi та
гризлись, як собаки. Довго шкребеться людина, поки трохи того… у люди
вишкребеться.
Воно-то й тепер. От дай, Боже, трапиться яка десятина пiд бокомi Не
купиш – грiх. Великий грiх вчиниш, бо ще рiк-два i за землею посвищи. У
Сибiр пiдуть шукати, а дiтвора росте. А як його купити? Корови збудешся,
залишишся з ялiвкою, дiтиська цiлий рiк без молока, а це ж, звiсно вже…
Веприка позбудешся, знов-таки за свiжину в святки забудь, бо хоч воно й
запас у боднi деякий i є, та все-таки того не вистачить надовго. Та нiчого
його не вдiєш. Мус є мус.
Хiба що карi лошаки продати та якiсь дешевшi, старшi шкапини купити?
Отак, аби снопа з поля стягли та заволочили рiллю. Хоча, що то – господар
без доброї коняки? А мабуть, таки прийдеться це зробити. Десятина поля
напевно коло п’ять соток коштуватиме. О, то напевно. На це… Та хто його,
зрештою, знає. Напевно, прийдеться й корiвки, та ще й обидвi, загнати.
Може, карбованцiв сто п’ятнадцять-двадцять можна буде взяти. За годовану
льоху, як ще не спаде цiна… ну, може, карбованцiв сорок, а й то ледве.
Та вiд замiни коней яких двадцять рубликiв перепаде. А пашня цього року,
вiдомо. Змокло все, поросло. Куди воно. Бiльш над пiвсотню нiколи не можна
рахувати. До цього, як докинеш тих тридцять рубликiв, якi чоловiк копiйку
до копiйки складав, дiтям вiд губ вiдбирав, чобота нiколи людського на
нозi не мав… Як зложити це все, ну то й, може, половинка потрiбного
набереться. Але ж це значить до сорочки стягнутись. А де другу половину
вишпортаєш? Хм… Легко сказати: двiстi п’ятдесят карбованцiв. А попробуй
їх ниньки дiстати. Чекати хiба до другого року? А дiтиська тим часом
пухнiть. Ростiть, як поросята, да картоплi. А пiсля вiд такої дитини працi
вимагай, сили вiд нього чекай. А про яку там лахманину й не згадуй.
Володько он вже свiтить колiняками, а треба б щось дитинi справити.
Принаймнi як мiж люди вилiзе. Хведот то сидiтиме ще пару зим на печi. От
уже iнша сторiя з Василем. Чей же до школи лазить; нiяково, щоб дитина
темною залишилася, а тутка i школа. Бог вiдає, де. Попотьомбай-но щодня
милю туди та милю назад. Прийдеться-таки ликами запасатись та постали
плести. Мусить переходити вже ту зиму i в постолах. Що подiєш? Що при
такiй дорожнечi? I чи вистачить для такого хлопця того чобота? Де там. Аби
то ще воно обережно, обачно. А тож, де тiльки льоду шматок, то й ковзне.
По храпi, по мокрому, пiсля не обшкрябає чобота, не висушить. Там шкорбне,
там шпирхне, i чобiт горить. У мене он (i вiн гордо показував свої
широконосi тяжкi, на вiйськовий зразок, чоботиська) – у мене он третiй рiк
чобiт, а ще дивись… Має вiн хоч одну лату? А там пiдметку пiдоб’ю,
пiдлатаю i ще з рiк виходить. Бувало, парубком ще був. Думаєте, бачив того
чобота? Постоли. Як був який чобiт, хоронив його тiльки до церкви по рокiв
п’ять одного. Тепер же… Ще рiк не минув. Дивись. То закаблук вiдлiтає,
то зуби шкiрить… Все на згубу, все на пропало.
Так розважає старий. Розважає, мiркує та все головою покручує. Все
воно, звiдки не зайдеш, скрiзь скупо.
Настя з Володьком пiшли “до батькiв”, а звiдти пiдуть на “вечiрню” до
монастиря. Матвiй довго бавився з Хведотом, який дуже скидається на
батька, “тiльки такий крикун, як мати”, а опiсля лишив його самого в хатi,
а сам пiшов поле та садок оглянути.
Садок свiй оглядає i рано, i ввечерi, i завше, коли тiльки має вiльну
хвилину. Знає його, як жид свою кишеню. Кожне деревце, кожний кущик, кожна
врештi галузка йому знайомi. Все то його руки виплекали, все то виховали,
все то обчистили, все то опорядили. Вiд свiтання до смеркання готовий вiн
тут сидiти, але часу на те обмаль. Радо б i бджолу тут завiв, та вона
догляду потребує, а йому нiколи. Радiє десь глибоко в собi якоюсь
особливою матвiївською радiстю. Нiхто її не помiчає, не помiчав її,
мабуть, i вiн сам, але радiсть та велика. Воно й радiти є чого.
Пригадати тiльки, як то, будучи ще в гуртi, зносив вiн з усiх усюдiв
дичечку до дичечки, шкiлку зробив, тицяв їх там, заливав, оповивав – i от
тепер полюбуйся. Пощепив сам (ото, вiн ще потребує там когось!), перевiз
на хутiр, iз садiвником монастирським порадився i посадив деревця
по-людському. А сорти все якi! Самi, можна сказати, найкращi: золотi,
зеленi та бiлi ренети. (Цi можуть довго лежати, гарно пахнуть i мають
добрий збуток. Особливо зеленi ренети). Опiсля цеголки, цякiвки
червонобокi – солодкi, тарольки (ах, як пахнуть! А долежать часом до
масляної). Виноградки. (Це не яблука, а щастя. Великi – пiвхунта кожне).
Зорi, до-вгощепи. Це все сорти зимовi. Лiтнiх яблук Матвiй не садив, бо
“який з того толк”? Не продаси, а засушити не встигнеш. Отак сюди-туди,
облетить, поб’ється, погниє… От ще райки з лiтнiх, та й то цi вже бiльше
осiннi. Цi вже можна й продати. Папiрiвки добрi. Нiчого сказати, але
нiякого з них толку. Двi всього i має їх Матвiй у своєму садку. Грушок; як
то для себе – досить. Цукрiвки, варшавки, попадi. Iз зимових – хунтiвки та
бери. О, цi два сорти. Оце грушечки. За них можна часом грошики лупнути.
Всього дерев понад сотню, вже от пiд овочами погнулись. “Своєї фрукти
доволi вже, а це ж усього кiлька рокiв”. Тут вже й шкiлка при садi. Садок
розростеться, i вiн засадить цiлу пiдсонню десятину. Пригодиться колись.
Глянеш – око радiє. Все на мiсцi. Все виплекане. Огорожа одна чого
варта, найкращi лати у лебедському лiсi вибирав, навколо вишнями обсадив.
I затишно для саду, i корисно. Вишнi вродять i продати навiть дещо можна
буде.
Так то так. Але що то з тiєю дiтворою буде? Четверо вже їх. А хто може
заручити, що й ще одно не прибуде? Хоча Мавiевi й пiд п’ятдесят, та “баба”
його сiм лiт молодша. Ну, по однiй десятинi кожному… Що то є? Починай,
кожна дитино, спочатку ту каторгу, яку прожив твiй батько.
Матвiй зупиняється за садом i окидає зором Сумiжну нивку лебедця
Григорчука. Ходять поголоски, що вiн її продати хоче. Думка про неї вже не
виходить з Матвiєвої голови, хоча цiна її, мабуть, куслива… О, куслива.
Рубелькiв круглих з п’ять сотень закотить. Але не купити її, це значить
краще не жити. Де ж то видано. Пiд порогом, межа в межу. Поле вироблене,
вигноєне, пiд сонцем.
I Матвiй навiть пройшовся по тiй, уже зябльованiй нивцi, розчавлюючи
тяжким чоботом бiльшi грудки, нiбито те поле вже його. Порою навiть
зупинявся, щоб пiдняти якусь дернюку i, витрусивши її iз землi, викинути
на межу. Земелька свiжа, пахуча. Бабине лiто по скибах поснувалось.
I коли Матвiй зiйшов з Григорчукової нивки й уважно зайнявся пiдпорою
одної гiлляки на щепi, що занадто гнулася пiд тягою овочiв, у той час його
поздоровив здалека хрипливий баритон чоловiчого голосу.
– Помайбi, дядьку Матвiю!.. Матвiй пiднiмає голову.
– Дай-бо здоров’я! – автоматично вiдповiв Матвiй i побачив на своїм
полi Григорчука. Миттю шибнула у Матвiя думка: “Ага. Приходить за поле
балакати, а вдає, що тiльки оглядати прийшов”.
Григорчуковi хотiлося, щоб Матвiй купив його поле з таких причин:
по-перше, може йому цiною краще солити, нiж кому iншому, бо “це ж пiд
порогом”. По-друге, “краще мати дiло з порядним господарем, бо гой i слова
додержить, i грошей, хоч, може, готових i не має, то швидше роздобуде. Бо
йому й у банку, й у жида, куди не кинеться, скорше, нiж другим дадуть”.
Приходом Григорчука Матвiй зрадiв, але “при таких оказiях чоловiк має
степень свою знати та бути чуйним”. Вiн сам було не раз збирався скочити
до Григорчука, та не знав, як його краще того… А тут нагода сама
допомагає.
Обидва зустрiлись заклопотано, руку один одному подали i байдуже
по-жидiвськи потиснули та почали, як то, мовляв, з погоди… “аж
випогодилось, а то ж таке лило”, причому Матвiй не забув заявити, що у
нього “геть-чисто пшениця у копах замокла i поросла. Хоч бери та й на гнiй
кидай. А це ж уся цьогорiчна надiя була. Скрутно цей рiк прийдеться. О,
скрутно”.
– Що скрутно, то скрутно. Але якось то Бог дасть,- завертає назад
Григорчук… – Воно те саме в цiлiй окрузi, куди не глянь. Шкоди тi сльоти
“дiвствiтельно” наробили. Геть аж шапки в пiвколах позеленiли. У самого
мене п’ятнадцять кiп, як золото, пшеницi… ну просто, можна рахувати,
зiгнило. А дивно, чому отой Сидiр отам свого вiвса не забере? Чи то вiн
хоче його вже заразом розкидати замiсть паренини, заорати та пшеницю
сiяти?
– Хо-хо-хо!.. Мабуть.- Обидва коротко засмiялись.
– Проходжу ото коло вашого саду i просто мене аж оскома бере… –
починає Григорчук. (А це ж Матвiєва слабка струна – садок. Нiби знає…)
Ото садочок. Ну, я вам скажу. За пару рокiв ви багач.
– По десять рокiв мають отi… – похвалився Матвiй.
– Дивна тут пiд садок земелька. Пiдсоння,- зауважив Григорчук.
– А як виробиш та погноїш, то росте нiчого,- зм’якшував вартiсть
земельки обережний Матвiй.
– Пшеничка, знаєте, тут як родить. Ох, як тут пшеничка родить. Повiрите
чи нi, а оця моя десятина (тут є ще кiлька сажнiв лишнiх, отам те
заглубисько коло Харитонового рiвчака, але то не рахується), їй-бо,
вона… ви ж самi бачили, двадцять кiп пшеницi дала. А яке зерно.
Змокло… Ото-то тiльки…
– Та ви i гною туди вперли,- не здавався Матвiй.
– Зайво було. Я сам не розрахував. Вилягла все одно, а яка з поляглицi
“польза”. Я вам кажу, немає кращої, по-моєму, землi, як тут. Оця мастка
глинковатка… Проти сонця. Це перва земля на пшеницю… Коли я був у
москалях, то стояли ми над Волгою в казармах. В Саратовськiй це було
губернiї. Там також на пшеницю дуже зручна земля. Але то вже, вiдомо,
кацапське оброблення. Вийде ото з тим гаком, отою западенною, як вони
кажуть, сохою. Покопирсає… Тьфу! Стид – не робота. До того там отi сушi.
Страшнi сушi. А “почва”, знаєте, не видержує сушi. Твердiє, репає… Ото,
знаєте, часом такi рiвчаки порепають, що ой…
Це все оповiдає Григорчук, коли обидва господарi лiньки, переступаючи
ступ за ступом, iдуть до хати. Зайшли.
У хатi Хведот наробив тарараму. Повитягав усякої всячини на середину
хати, понаставляв стiльцiв, витягнув батькову шевську скриньку (бо Матвiй
i шевство знав. “Отак для своєї потреби”), нанiс полiн, дров i якусь,
видно, фортецю будував.
Чоловiки сполохали його, i вiн, чимдужч, покинувши все – як стiй, попер
на пiч i залiз у сам куток. А всi його причандали так i валяються серед
хати.
– Отой шибеник… – каже Матвiй, ховаючи все на своє мiсце,- Баба моя
пiшла до Дерманя, то ось, як бачите…
– А то, звiсно, дiтвора,- байдуже, сiдаючи й оглядаючи скорiше стелю,
нiж долiвку, каже Григорчук.- Добру маєте хату… Но, пощо ви ото такi
малi вiконечка зробили?
– Ах, знаєте. Мене це завше непокоїть. Вiкна дiйсно замалi. Поласував
ото, що пару карбованцiв дешевше обiйдеться. Швагер мiй на залiзнiй дорозi
служить, а коли я будувався, то воно вiдомо. Знаєте, як то кожна копiйка
дорога. А вiн одного разу каже: “Знаєте. Я маю готовi, вирiзанi тахлi.
Малi тiльки”. Подумав я, та й люди пораяли. Вiзьмiть, кажуть. Що, що малi.
I нiчого не коштує, i в зимi при менших вiкнах повiтря у хатi не так
стигне. Тепер ось каюсь… Є каяття, та нема вороття. Переробив би, але
немає поки “средств” на це… На все потрiбнi “средства”.
Спрягавши все, що було посеред хати, Матвiй присiв i, заложивши ногу на
ногу, продовжує:
– До того думаю, що я тут довго не втримаюсь… Григорчук, що саме
кисета з тютюном у руках наминав, щоб закурити, гостро i швидко кинув на
Матвiя оком…
– Не курите? – сказав зовсiм не те, що хотiв, бо ж знають усi, що
Матвiй анi не п’є, анi не курить…
– Нi, цього не вживаю… – i вiдмахнув рукою.
– Щасливий ви, Матвiю, чоловiк. Те куриво, то марнотратство. Пачка
“коришкiв” отої от поганої “рибки” три копiйки, а тут сюди-туди й нема.
Скрутив цигарку, викресав огню кресалом крем’яним з вареною губкою i
закурив. Хведот дивиться з печi, заздрить та дивується. Вiн хотiв би, щоб
i йому з рота й з носа (особливо з носа) куривсь димок.
– Так як то ото кажете? – нiби ненароком згадавши щось, питає
Григорчук.- Не вдержитесь? А то ж чому? Садок же ж ваш…
– Що ж, знаєте, по тому садку, коли дiти ростуть i потребують грунту.
Що вони з тим садком почнуть? Землi ж, ви знаєте, все меншає i меншає у
нашiй околицi, а людиська множаться. Ось гляньте ви на цю Лебедщину. Ще
п’ять рокiв назад… Один лiс та лiс… А що тепер? Там он Мартин засiв. А
Трихоновi сини, як пiдростуть, то де дiнуться? Куди пiдуть? Сюди? Має ось
тут, у мене пiд вiкном, двi з половиною десятини i вже одного примостить.
I вже матимемо сусiда. Ну, а скажiть? Де тої землi дiти наших дiтей
вiзьмуть? Ще, скажете, клапоть того Застав’я є… Що, знаєте, по тiм… Я
думаю…
– Воно так-то так… – перебиває Григорчук.- Та що подiяти? От ми
лебедцi… Мусiли ж ми викупити панську землю.
– Та я нiчого не кажу…
– Чекайте-но… Бо не хватає справдi мiсця. На днях якось… Не
пам’ятаю… Позавчора, чи то в четвер, вилiчували ми з сусiдом, Хвещиним
Паньком, скiльки у нашому селi є повних грунтiв. I що ви думаєте? З сорока
наших господарiв щось трьох чи чотирьох мають. А то вся решта отак: вiсiм,
сiм, шiсть, п’ять… а найбiльше по двi, по двi з половиною десятини… А
не купиш, не матимеш. Купляй, поки купляється i що купляється. То-то,- i
чвиркнув крiзь зуби просто на долiвку.
– Ех,- каже Матвiй.- Вам трапилась дурничка – отой лiс та млин. Той
один лiс виплатить весь маєток. А млин. Скiльки платить вам Волько
оренди?..
– Двiстi на рiк… Але хiба вiд нього видереш тi грошi разом? Отак тодi
тицьне, тодi тицьне… I чорт тим грошам знає лiк… Ще коли б то не був
млин громадський. Волько пiд’юджує кращих господарiв, щоб вони не
впоминалися оренди, а решта, знаєте… Що їм на тому вигорить?.. Плюне та
й пiде…
– Но. З цим можна порадити. Я не йму вiри, щоб один жидок водив за нiс
цiлу громаду. Ви тiльки до нього вiзьмiться. Двiстi рублiв щороку дасть
громадi десятину поля.
Григорчук викурив цигарку, кинув її на долiвку i, трохи пiдвiвшись,
розтоптав її чоботом. Пiсля цього сплюнув.
– Думаєте? По правдi сказати, нема сьогоднi за двiстi рублiв десятини.
Але не в тiм бiда. Двiстi рублiв завше пригодиться. Але оце Волько задумав
перебудувати млин. Вставляє замiсть колiс турбiну i новi вальцi. Поки що
дамо йому спокiй, а пiсля таки вiзьмемось… Вiн то вже побалакує зо
старостою про купiвлю того млина. Видно, корисний вiн йому, хоч завше
лементує, що нiчого з нього не має. Я то, по правдi признатися, нiчого б
не мав проти, щоб його продати, бо що з ним при такому, як у нас, ладi
почнеш. Громада, що череда овечок. Немає в нiй пастуха, то, звiсно, який
вже там лад. Страшить мене тiльки те, що Волько виманить той млин майже
задурно, а друге, що грiшми покористується лише дехто… Ну, от i
подивiться… Моя дурна голова не раз мiркує: чому б то, думаєш, та не
могла сама громада тримати той млин? Це ж вигода своя. Самi собi й за
молоття платили б i став, i стависько, i гуску є де вигнати… Є й вальцi,
i питель, два разовики, круподерня, валюша на сукно. Все, одним словом…
Хай би, думаю, вже не знаю, який був той млин, то на одного мельника та
помiчника вистачило б… I поправити при потребi можна було б… А то… Я
вже рукою на все махнув. Бачив я, що робилось минулого року на сходцi…
Крику, гамору наробили, але хiба що-небудь вирiшили? Де там. Кричали,
дерли роти i розiйшлись так на чорт-матерi…
Григорчук iз серцем сплюнув i засовався на лавi. Очi його загорiлись,
але рiвновагу свою мужицьку i необхiдну стриманiсть та дiловитiсть розмови
не тратив…
– Трудно, знаєте, сьогоднi чесну людину знайти… – продовжує.- Дуже
тяжко, хай йому частець. Волько, звичайно, пускає дим у вiчi мужикам, i
хто б то повiрив, що отакий млин та не мiг виробити тих двiстi карбованцiв
оренди? Але вiн, коли почне лементувати, та коли почне… i клянеться, i
божиться… Ну, а мужик що? Плюне та й думає – чорт тебе бере, хай тебе
нечиста сила слухає… i пiшов собi додому. Ми викупили маєток – сто
двадцять десятин, i всунули за нього двадцять чотири тисячi карбованцiв.
Суму цю ми вичавили зо своїх власних животiв та мозолiв i животiв наших
дiтей. Казали, за лiс виберемо. Млин он якi “доходи” дасть… А тепер пiди
його, пошукай тi доходи. Так само i з лiсом. За десять тисяч такий лiс
продали… Та це ж треба… (Григорчук знов полiз до кишенi за кисетом з
“рибкою”). Я не знаю… Це треба найдурнiших людей на свiтi. Але що ви
зробите?.. Скiльки то нашi главарi попоїздили до острозьких Таксарiв, щоб
таки умудритись таку соснину, кажуть, двадцять п’ять тисяч дерев без
дубини, отако за марно вiддати… Тьху!.. i, помовчавши, ладить кресало з
губкою та додає:
– Ну, Таксар то вижене грошиська. Що вижене, то вже вижене…
Саме увiйшов Василь. Вiн щойно пригнав корови, поприв’язував їх до ясел
ланцюгами i прийшов оце до хати. Григорчук поздоровив його як дорослого,
“дайбоздоров’я”, i подав навiть руку. Матвiй при цiй нагодi заявив, що це
його найстарший i що вiн уже “у третю групу” ходить. Ось по тижневi i
наука розпочнеться… Кепсько буде, та прийдеться обходитись. От худоба…
Як його, не знаю… того…
– Ви маєте ще ту вигоду, що хоч є куди худобину вигнати,- сказав
Григорчук.
– Воно то так. Особливо з весни та восени. В лiтi так само не дуже…
Нi, нi… Тепер вже не дуже то, як бувало. Скрiзь око дозорливе, i навiть
на зрубах вже не так, як колись… Навеснi та восени у верболозах та
болотах… Але оце на днях мало-мало не трапилось нещастя. Корова загрузла
в болотi i ледве витягли.
– То-то-то! Чув про це, чув! – пiдбадьоривсь Григорчук.- Оповiдали нашi
лебедцi…
– Ото-то! Вашi лебедцi й витягнути її допомогли менi, дякувати їм. А
коровисько чимала. Моє щастя, що можу хоч худобу плекати, а то б… Але що
то воно за декiлька лiт буде? От питання. Подумайте тiльки, що тут було ще
недавно, ще першого року, як я сюди перебрався, при старому мельниковi.
Усе, як глянути, стависько… Хто захоче, їдь, коси, бери, паси худобу. А
пiди тепер… Я сам хочу вже взяти у мельника в оренду на п’ять лiт отi
верболози на клину коло калюжi. Думаю: викорчує чоловiк, а п’ять лiт сiно
братиму. Воно-то сiно там спочатку абияке. Осока, лепеха та очерет, але по
парi рокiв, думаю, вибавиться… А для рогатої худоби це, хо-хо-хо, як
пiде в зимi…
– Василю! – звернувся Матвiй до Василя. Звернувся, нiяково мнучись… –
Принеси-но там дещо… Василь, видно, зрозумiв, а Матвiй продовжує:
– Ото, знаєте, добро було зо старим мельником. Хоча чех, а все-таки
порядна з нього була людина, не то що теперiшнiй. Цей – борони Боже, щоб
худоба на його луг чи стависько “шлапнула”. “Не шлапай то”… Воно то й
добре, знаєте. Порядок мусить бути. Пригадую собi, як прийшли до нас тi
чехи. Боже, що то за бiдачиська були. Нi кола, нi двора. Голi, як цигани,
поприходили.
Повiрте, що отой Дус на Борщiвцi, що сьогоднi у фаетонах їздить, а
синiв iнженерами та дохторами поробив, прийшов зо стома карбованцями в
кишенi з Моравщини, злабудав собi серед Бущенського лiсу (там лiс ще тодi
такий був, що Господи). Отож поставив собi серед лiсу халабуду з
круглячкiв… А тепер у нього фаєтони та двадцять тисяч золота у банку…
От, що то значить порядок. Тепер у нього тридцять десятин землi. У самого
старого. Синам землi не треба. Але чи повiрите, що платив вiн по двадцять
два рублi за десятину? Я не кепкую з вас. На Бущенщинi була земля з лiсом
(сосни двома охватами не охопиш) по дванадцять карбованцiв, от як живу. i
думаєте, що хто з наших мужикiв купив тодi хоч одну десятину? Крiм
небiжчика Хведора, Михалкового батька, котрого син сьогоднi господар, нi
один. Ее, каже: “Нащо вона менi? Що я з тим лiсом? Свого грунту хватить, а
дiти виростуть – свiт великий”. От як розважали, i то не бий. i то не
розложи такого драба, та не всип йому п’ятдесят таких, щоб до смертi
чухався. А чехи, тi в Сибiр їхали, їх виписав цар, щоб культуру ввели. А
на що їм та культура в Сибiрi, коли ось тут така даровизна трапилась.
Побачили i все забрали. Загарбали дочиста. Усi отi колонiї – Борщiвка,
Озiрко, Гiльче, все то на таких землях осiло, i сьогоднi вони пани.
Сьогоднi вони палати будують, у фаєтонах їздять… Де я свою силу подiв?
Не у них? Не на них затратив? Не для їх збагачення? А чи не мiг мiй батько
також десятинок двадцять менi припасти, як оце зробив Хведор? Мiг би. Та
не хотiв. Пив, шлявся по бабах, гуляв, матiр окрадав i все до шинку
вiдносив. Ось такий мужик. Ось такий у нього порядок, толк…
Увiйшов Василь. Вiн принiс пляшку горiлки (на всяку оказiю припасену)
та кусисько старого, пересоленого, аж пожовклого, грубого салиська. Є
чарка, є закуска. Григорчук оком на все либнув i запакав швидко цигарку та
нiяково, нiби йому чогось соромно стало, засовався на лавi. Вичував,
мабуть, iнстинктом (i разом боявся, щоб не втекла все-таки чарка), що то
на нього облаву робиться, намагався щось нiби протестувати:
– Та… знаєте… Воно якось… Це зовсiм того…- а,все-таки…- I не
знаходить слiв, щоб висловитись.
– Вже вибачайте,- каже Матвiй.- Баби моєї немає дома, а вона те все
припекла б, може, смаженю яку б…
– О, що ви, що! Господи! Та й цього доволi. Для такого гостя…
Господи…
– У нас гостi не дуже пороги оббивають…
– Звiсно, на хуторi…
– Ну, так заживайте…- i Матвiй дебелою, порепаною, мозолистою рукою
пiдсовує гостевi чарку… Пiдсовує незграбно. Чарку налив щиро (вiд щирого
серця), горiлка переливається i хлюпається на настiльник…
– Еее,протестує Григорчук.- Еее, дядьку Матвiю… Так не годиться.
Первий хазяїн…
– Нi. Я чоловiк тверезий,- розводить руками господар. I при цьому
головою та виразом обличчя намагається пояснити, який то вiн “чоловiк
тверезий”. А вираз страждальний, вiдразливий, нiби та горiлка вже в його
ротi та горлi пече смертельно.
– Повiрте,каже,- що не можу. Тридцять лiт не п’ю. Парубкував, не пив…
От, не такий, знаєте, характер. Противиться. Ото часом присилують. Вип’єм.
Все виблюю на другий день. Характер такий. Випийте, випийте, сусiде, i
все… та закусiть. От уже й вечiр незабаром. Шкода, що старої немає…
– Ну,згоджується Григорчук.- Як не можна, то не можна. Є такi
характери. Не приймає, i годi… Так, дайбоздоров’я!..
– Пийте на здоров’я.
Григорчук правою рукою бере чарку, хвильку тримає її, оповiдаючи, що
“давно вже мав нагоду, а лишень позавчора, якось зiйшлись було”… лiвою
рукою витер свої рiдкi рижуватi вуса, а тодi аж за одним хилом перелляв
чарку в рот. Скривився – жахливо, головою похитав i здорово крякнув.
– Мiцна каналiя…- сказав.
– Ну, то ще й на другу ногу, просю…- говорить Матвiй…
– Ее, тодi вже й додому не долiзу. Що ви хочете, щоб заночував тут?..
– I щоб то… Вiд одної чарки? Ну, годi… Випийте. А як i заночувати.
Дiти малi за вами не плачуть, а мiсце у нас знайдеться. Ось хутко й стара
вернеться… Ну, на здоров’ячко… Випийте…
Увесь цей час Григорчук чекав i не пiддавався, хоча йому, мабуть,
бiльше хотiлося закусити неприємний горiлчаний смак, нiж випити. Одначе
все-таки випив ще одну чарку, а тодi щойно закусив, похваливши,
розумiється, добре старе салисько.
Матвiй же все поривається спомини свої оповiдати. При тому пiдкраює та
пiдкраює хлiба, сала, пiдсовує огiрки.
– Так ото, знаєте, куме…- невiдомо, чому Матвiй назвав Григорчука
кумом,- отi ото чехи… Вони нас ограбували, так… Але вони нас i розуму
навчили. От ми тепер бiдкаємось, де воно худобу пасти… Але коли ще я був
пастухом, то отам, де тепер такi розкiшнi колонiї з садами та хмельницями,
все однi лiси а пустарi були. Попасу для худоби… Куди не кинь оком, лiс,
галява, знов лiс… Вовки однi панували. Дерево ж яке було! Хто його з’їв,
то просто диво дивне… А все сталося за чотири десятки лiт… Але ви
їжте… Вечiр уже хутко. Не церемоньтесь… А щоб то було, примiром,
мойому батьковi там на Тимошiвщинi захопити десяток-другий десятин, коли
сам “управляющий” графинi Андрейової казав, бувало: “Антон! Купуйте землю.
Зробим гешефт. Не прийдеться вам бiльше, як по десятцi… Їйбо”…- “Го,-
каже батько.- На чорта менi та земля. Я й своїй не дам ради”. Тьху, бодай
тебе нечиста мати взяла. I то не бий… А що вiн мав “теї своєї”?
Дванадцять не сповна надiлу пiсля панщини, на якi вже було їх трьох
братiв. Мiй же батько мав сам чотирьох хлопiв. Один з дядькiв помер, один
довго льокаєм у пана Сангушки “состояв”, а на старiсть паню якусь
приволiк, фракiв усяких, лакованих штиблєтiв, годинникiв з ланцюжками i
вiдкраяв половину грунту. Думав, пануватиме… Еге… Допанувався. Хутко
штиблєти на постоли змiняв, а фраки, так, мабуть, до цього часу “муль”
жере в скринi… А не бiйсь, рiзун його-ма… Не бiйсь, не прикупив
замiсть фракiв зайвої десятини… Тепер дiти його чавляться, як оселедцi в
бочцi… От якi то нашi батьки були. Бо не було кому бити або, може, вже
панщина занадто їх забила… Нема в нашiй Росєї порядку. Нема й не було…
Чехи через губу землю хапали, а наш мужик репаний, коли дiстав той
“надiл”, то так i заскоруз. Батько он наш. Три десятини на штирьох
полишив. Не дурно ми, дiтвора, й голодувати мусiли. Берiть, берiть…
частуйтеся… Ще чарочку. Бог, звiсно, тройцю любить… Ну, сусiде…
Прошу, прошу…
I тут ще пiдлив. Григорчук випив. Матвiй розчервонiвся i, хоча сам не
пив, мабуть, вiд одного захоплення сп’янiв. Очi блиснули, рухи довжезних
рук стали розкiшi i швидшi. Кулак не раз пристукнув по лядi стола, аж
чарка, сало й огiрки пiдстрибували… Григорчук уже слухати не хотiв, а
рвався сам щось оповiсти. Одначе Матвiй поки що далi тримає слово.
– Так ото є… Дiстали ми четверо три десятини. Поки виросли, голодали,
чужi ягнята, телята пасли, а потiм у найми в каторгу до панiв та чехiв
пiшли. Щойно з п’яти пальцiв, працi рук своїх, вiсiм десятин докупили,
хоча платили вже по сто карбованцiв. Легко воно тепер сказати. Он чех Дус,
як дiстав тридцять десятин, так i внук його ще тридцять матиме, бо то
легко з капiталом докупляти. До того землi вони не дiлять, а прикупляють,
або йдуть мiж люди i вчаться, або якого ремесла, або на дохторiв, чи
iнженерiв. Не то, що ми. Три десятини на клаптi шматуємо i тиснемось на
них. А що з трьох десятин прикупиш… Звiсно…
I Матвiй хльостко, злiсно спльовує…- Треба хiба так працювати, як я
працював, що витягав собi кишки i руки, що спину поломав. А чи зажив чого
в життю? Цигарки не викурив. Чарки горiлки не випив. Чобота “порадочного”
не зносив. Тепер он встанеш рано, так з постелi не можна стягнутись. А яка
була сила! Був, як бик, здоровий! Десять пудiв – мiшки носив i не чув
нiчого…
– Усе зїли отi кривавi п’ять десятин, якi ось тепер маю. Ну, але ще
чарочку, на здоров’я… Старої от щось довго нема…
Випив… Григорчук вчепився напiдпитку до Матвiя, щоб i вiн
випив.Матвiй дав себе зломити i також випив, але забожився, що бiльше не
буде, мовляв, “характер такий”. Григорчук згодився…
– Так, так,каже Матвiй. Вiн захоплюється своїм просторiкуванням. Всi,
хто знає його, знають, що з Матвiєм балачка може тiльки “сурйозна” бути.
Жартiв Матвiй не любить, а коли й жартував, то невмiло. “Характер” i тут,
видно, противився…
– Батькам дурниця в руки лiзла – не брали. Тепер от, що хоч, роби.
Завше я плачусь на батька i буду плакатись. Бити не було кому, а треба
було бити..А що буде от ще через пару рокiв. Згадаєте моє слово, що, може,
тисячi платитимуть, та землi не буде.
– Вiйна прийде…- перебив Григорчук.- Мусить вiйна прийти. Переб’ють з
половину i знову землi, скiльки хоч. На що ж Бог i вiйну дав…
– А щоб ви думали. Вiйна потрiбна, їй-бо…
– От у мене три хлопцi. Коли я їм тепер не прикуплю землi, то вони хоч
i радi б опiсля прикупити, то не прикуплять, бо не буде де. Де його
прикупиш? Ну, скажiть, де? Он уже ходять поголоски, що Застав’я хутко
дiлитимуть. Вашi лебедцi свою землю вже викупили. Тут уже кiнець…
Дерманцi за один день викупили б, та пан ще якось тримається, не продає. А
як i продаватиме, то що там тої землi… Ковтнуть, як суницю…
Матвiй безнадiйно махнув рукою i посунувся ближче до Григорчука. Хведот
шморгнув на печi носом, i то так голосно, що аж батько звернув на нього
увагу…
– Їсти вже, мабуть, хочеш?..
Хведот нiчого на це не сказав, лише страшно засоромився, пiдтер кулаком
бруднiзного носа i полiз далi на пiч. Матвiй вiдложив пiвкусня хлiба,
вiдрiзав крихiтний шматочок сала i подав те на пiч малому. Той узяв i,
сховавшись, мов курча, щоб нiхто не бачив, десь там собi тихенько, без
найменшого згуку, їв…
– Нє,сказав Матвiй, присiвши до столу, i то сказав якось вперто,
рiшуче, наперекiр всьому, нiби його хтось у чому довго вмовляв, а вiн
все-таки не згодився.
– Нє!.. Мушу я кудись звiдси вимандрувати. Росєя велика. Безлiч у нiй
землi… Степи, пущi непроходимi, а тут ось тиснемось один на одному. Та
зрештою не треба вже й Росєї… Он у нас на Волинi… Он туди на
Крем’янеччинi… Гой, гой! Там ще “iмєнiй”, Господи… Оце я думав та
думав i вирiшив; пощу. Ще цеї зими кудись поїду. Спробую щастя.
Перепродам… Земля такий крам, що цiна його росте не по днях, а
годинах… Бiда от, зайвого гроша нема… I скрута “вобче” на нього тепер.
Нема, та й годi. Але ви таки нiчого анi не п’єте, не їсте… Вибачайте…
Отак за розмовою та й забуваю. Прошу, прошу… Випийте… Частуйтесь…
– Не турбуйтеся… Я вже себе не того…- i при цьому вихилив
чарку….крякнув, але вже значно помiркованiше, нiж спочатку, закусив.
– То ви, кажете, землi шукати думаєте?
– Прийдеться,- розводить руками Матвiй.- Що поробите?
– Ну-о-о! Воно то “покамiсць” i в нас можна ще прикупити…
– Щось я нiде не чув… Застав’я?.. Куплю… Там ще можна буде…
– А ось менi трапляється у Лебедях двi десятини. Правда. Не дуже то
того… Земля неважна. Щоб родила, треба ще на нiй пособкати. Мочар,
знаєте, але при хатi i – думаю, що вдасться її трохи осушити. Но, те саме,
що й у вас. Грошi на перешкодi… Нема гроша… То ж то воно.
– Гм… Що нема, то нема,- помовчавши, проговорив Матвiй.- Я то себе
дуже зле… Дуже зле почуваю…
– А я… Я вже дiйшов до того, що хочу десятину поля продати…
– Та невже? – здивувався Матвiй. Але зараз же зробив байдужий вигляд.
– Отак, як бачите… Мушу. i то найкращу десятину. Оцю, що коло вас за
садком,- це “за садком” виговорив з притиском i головою в ту сторону
кивнув.- Найкраща, їй-бо, десятина. Ото тiльки й продаю, що нужда, та вона
трохи, признатися, далеко вiд Лебедiв. А я собi мiркую, що i вам варто над
цим подумати…
– Та я-то цю штуку вже чув,- каже Матвiй, забувши, що перед хвилею
виявив було таке здивування, нiби це для нього бозна-яка новина.- Чув,
знаєте, i думав, Але дума i є думою, коли свистить у кишенi. Що, зрештою,
менi та одна десятина поможе… А стягатися до сорочки. Дiтей морити
голодом.
– Ее, не кажiть такого. Якось то Бог та дасть. Не кажiть. Одна
десятина, та ще при свойому, межа в межу. О, не кажiть. Це допоможе
багато.
– Правда воно-то правда… Але за грошем, то воно тепер дуже… Самi
знаєте – скрута. А як ви того… з цiною?
– Цiна? – поставив Григорчук величезний знак запиту, торкнувшись цього
делiкатного питання.- Цiна… Та як? Як i в людей. Звичайно, зiйдемось
по-людськи. Я ж знаю вас, а ви мене. Здається, вам не первина в таких
речах…
– Ох, не первина, не первина. Боками купня вилазить. Цiлий вiк тiльки
те й робиш, що купуєш, i нiчого з того не дивиться…
-Я-то, знаєте… Бачите, я просто мiняю, чи, либонь, хочу змiнити. Тут
десятина, а там двi… Але тi двi, знаю, не вистануть за цю одну, ото
лишень, що при домi. Надiя ще, що при добрiй волi дасться таки з неї щось
зробити, до чогось дiйти. Он наш Мирон мав таку саме мочар, а тепер пiдiть
– поле, як щастя. П’ятсот сiмдесят рублiв коштуватимуть тi десятини.
Грошенята, правда, грубi… А поле абияке. До врожаю найменше рокiв п’ять
прийдеться чекати. Думаю, що моя оця десятина не буде видаватись дорогою,
коли воно й погноєна, i як слiд вироблена. Сiй лишень пшеничку i радiй, як
ростиме, та засiки на зерно готуй… Ось вона якраз перезябльована.
Навеснi приволочити бороною, пересипати i сiяти ячмiнь. На зарiк можна
лишити парениною, а там знов пшениця… Та це, до того при вашому. Вам
просто-таки не випадало б упустити її, а з вами менi краще, нiж з iншими,
дiло мати. З порядним господарем порядний гешефт. Це вже вiдомо. Це ж все
одно, що капiтал, та ще й при купi. Мене питав уже й Харитон. Питав i
Михалко. А я кажу: нi, наперiд мушу з Матвiєм поговорити. Мушу його
запитати, як i що вiн. Не вiзьме, то вже якось то буде. Ну, отже, як ви
думаєте?
Матвiй глибокодумно мовчить. Сидить на лавi. Одна рука за пазухою,
друга на столi. Очi впер у долiвку, в одну якусь точку i з натугою
мовчить. М’язи обличчя, особливо уст, час вiд часу корчаться в якусь
болючу гримасу. Чоло зрiзане глибокими двома на всю ширину зморшками i
двома меншими, над бровами. Вигляд впертий, але нерiшучий. Григорчук кладе
у рот шматок хлiба з салом i лишень зрiдка поглядає на Матвiя. Вiн
проявляє якийсь скритий, глибокий острах, бо хоч за десятину питали i
Харитон, i Михалко, але такого покупця, як Матвiй, вiн не знайде. Вiн
навiть готовий деякi незначнi уступки поробити…
– Не знаю…- виговорив по довшiй надумi, глибоко й хрипливо зiтхнувши,
Матвiй.Тяжко менi…- i покрутив головою.- Боюся, що от-от продаж Застав’я
проголосять. Там за тi грошi удвоє можна б купити. А що робитиму, як з
вами зв’яжуся? Нi. Таки правду сказати, менi дуже тяжко. А все-таки… Як
ваша цiна?
– Шкури не здеру. Християнин же я. Думаю, що вам не першина чути, якi
цiни на такi куски. Он Красовський купив при свому, заплатив п’ять сотень
двадцять. У Лебедях наш Олiйник заплатив п’ятсот. Гадаю, що i для вас не
буде кривдою, коли скажу: п’ять катеринок. Ну? Воно-то багато здається,
але як розважити… Що? Подумати тiльки, яка земля. Пiдсоння, новина,
вигноєна, вироблена, без пнiв. Ну?
Матвiєвi це несподiванкою не могло бути. Вiн, знаючи в цьому толк,
розумiв, що дешевше такої землi йому нiхто не продасть. Вiн пiдлив чарку,
пiдсунув її гостевi i, подумавши, сказав:
– Подумаю. Випийте-но ще одну. Але все-таки менi трудно, дуже трудно.
Де його чоловiк сьогоднi таку суму вiзьме? Подумати тiльки, що п’ять лiт
тому все моє господарство, що маю сьогоднi, стiльки коштувало. Зрештою, ви
знаєте, з ким маєте дiло. Справу я знаю. Знаю, що зайвого ви не сказали. А
як з запродажною та купчою? Чи не взяли б ви те все на себе?
Григорчук почухав потилицю.
– От, коли б ви, дядьку Матвiю, бачили, за що я втелющив п’ятсот i
сiмдесят. Насмiялися б, їй-бо… Як будете в Лебедях, навмисне вам покажу.
Двi десятини, кажете? Але Христом-Богом клянусь, що вони не вартi цiєї
одної. От не грiх, що божусь. Я вас люблю i поважаю. Роки ми от сусiдами,
а один одному кривди на грiш не вчинили. А це все, каже, за людиною. Так i
буде. Запродажну i купчу беру на себе… Ну? Що?
Матвiй знов таки вiдповiв не зараз i не просто.
– Як надумаюсь, то скажу. Не радився ще зо старою. Не по силi, знаєте,
це менi… Повiрте,- не по силi… Стягнувшись до сорочки, можу ту
половину зiбрати… Ну, а друга?..
– Є грошi, як каже чех. “У банце сов пенiзе”.
– Це-то я i без чеха знаю. Але думаєте, що у “банце”, то отак i дадуть
i що туди не треба вiддавати?
– Вам дадуть. На чотири проценти дадуть. Цiлу пiвтисячу дадуть.
– О, нi. У дерманському банку, по їх закону, можу сотню дiстати. Не
знаю, чи у вашому лебедському можна б що…
– Цього-то вже не знаю… У нас, настiльки пам’ять мене не милить,
можуть позичити тiльки пайщики… Так, здається… Але я думаю, що у
дерманському вам напевно пiвсотню зайвих дадуть. Ну, а решту вже
хоч-не-хоч, а треба буде до жидка звернутись…
Це останнє вимовив Григорчук якось непевно, з острахом i приниженим
голосом, нiби боячись цим образити кого… Матвiй все-таки великої на це
уваги не звернув. Вiн мiцно, широкою, мозолистою долонею розтирав зморшки
свого чола, нiби хотiв зачавити пiд ними важку свою думу.
– Цц…цмокнув вiн, а опiсля ще раз цмокнув.- Над цим треба
помiзкувати.
З печi виглядає Хведот. Нiс його обсмарований чимсь чорним. Сидить вiн
тихо i терпеливо. На запiчку скромно примостився Василь. Вiн думає: “I
знов ходитиму зиму до школи без чобiт… Пасеш, пасеш тi корови, а що з
того маєш?”… На згадку, що прийдеться покинути свою найкращу привабливу
мрiю про чоботи зi стоячими халявами – “бутилками”, настрiй його глибоко i
нагальне падає. “Так уже тi постоли обридли”…
На цiм розмова про землю й закiнчилась. Горiлки в пляшцi меншало, а
разом збiльшувалися гутiрки та просторiкування… Звичайно, заговорили про
вiйну. Матвiй зловiщi свої сни пригадав i сотий раз їх розказав.
Григорчук на фiлософiю не майстер, але Матвiя слухає радо. Розмову свою
ввесь час вели навколо справ “сурйозних”. Нiколи було їм бавитись у жарти.
“Життя чавить”,казав Матвiй.- “Той герой, хто з-пiд теї чавухи хоч з одним
цiлим ребром вилiзе”… Та ще “аби люди Бога не гнiвили. Без Бога мужик
порожнеча. Як ото клуня без снопiв чи засiки без зерна”…
Почало сутенiти, i мужики розпрощалися. Матвiй без верхньої одежi i без
шапки провiв гостя аж до дорожини, що бiгла з Дерманя до Лебедiв повз його
хутiр, пообiцяв, що “на днях сам до вас заскочу, а там бачитимем… А
Харитона вже сюди не мiшайте, якось-то й самi цю справу закiнчимо”.
Тьма по землi стелилася. На хуторi глибока тиша i спокiй. Небо чисте,
передосiннє, дзвiнке. З млина чути плескiт колеса. та лятатання кiвша.
Садок, обнизаний рясно овочами, дрiмає непорушно, нiби закохана в свою
будучу дитину, перший раз вагiтна молода жiнка.
За рiчкою, на дерманському боцi, пiд Заставською сосниною чути форкання
коней. Це ночлiжани по скошених уже сiножатях розкошують. Видно пiд
сосниною велику заграву багаття, i густий тяжкий хвiст диму довжелезною
летючою вуаллю простягнувся геть далеко над лугом, сягаючи аж до
лебедського порубу i зникаючи десь там у Михалковiй дебрi. По хвилинi
задзвенiла ночлiжанська пiсня. Вона знялась, мов чайка, з болот та низiв
i, прорвавшись пiд згучне небо, вiдбилась вiд нього та дрiбним рокотом
розсипалась на тисячу реготливих тонiв по цiлiй щиротi долини.
“СВIТЕ ТИХИЙ…”
Матвiй ще раз обходить свiй садок. Дещо поправити треба, яку там
занадто обтяжену гiлку певнiше пiдперти. “Пiдпора, здається, i мiцна, а
дивись, рiзал-ма’, як зiгнуло”,- говорить вiн вголос. Пiдпирає, крекче.
– Коли б його, Бог дав, продати ту овоч як слiд… А грошиськiв треба.
Ой, треба-треба!..- Пiдпер, постояв.- Ну, ця вже одна пудикiв тридцять
дасть,розважає, обтирає об штани руки i простує до клунi. По дорозi
пiднiмає кiлька яблук, що попались пiд ноги, ховає їх до кишенi. У клунi
“проклята курка знов намервила на току”, але нiяково поночi порядкувати,
хоча Матвiй “терпiти не може, як ото всюди свинство таке”… Чекай.
Дiстанеться i Настi. “Казав їй сотню раз: не пускай до клунi курей! Нi,
баба бабою. Рiзал-ма”.
До хлiва зайшов: “Що то лошаки поробляють”. А вони собi спокiйно
стоять, побрязкують ланцюгами об жолоб та з-за драбини суху конюшину
посмикають. “Гi-гi-гi-ааааi!”,обзиваються “лошаки”…
– Ну, ну, орлята,- поплескує Матвiй їх товстi зади.- Жуйте, жуйте.
Завтра в плужок. А сiль ви маєте? – заглянув у жолоб.- Ннно! Солi ще
досить. Стане.
Глянув пiд корови: “Трасця-йома, а пiд коровами така баюра”. Манька вся
в болотi, але їй байдуже. Лежить собi й почмикує в темнотi. Засвiтив
лiхтар, на вишки полiз, вiвсяницi старої, минулорiчної пару в’язок скинув
i розтрусив пiд коровами.
А пiсля цього задмухав лiхтар i пiшов до хати. Василь уже встиг
маленьку нафтову лампочку засвiтити. Вона соромливо на коминку притаїлась,
але безсоромно коптiла…
– Гасу, мабуть, нема в лямпi,- зауважує Матвiй.
– Нi, я налив.
– А чого ж так чадить? Прикрути! Шкло розбили. Трясця-ма, нiчого тобi
на господарствi не вдержиться.
– Шкло розбив Володько. Взяв, трубiв, трубiв, аж трiснуло.
– Коли б ту стару одлушпачив добре, то вона за вами приглядiла б… –
сказав Матвiй i пiсля цього затягнув тенорком:
– Iїї-їi-же, Херувiїїми. Тааайно… образующе…
Спiваючи розглянувся, пiдiйшов до столу, перехрестився розмашним,
твердим хрестом до iкон. Iкон багато. Все старосвiтськi, все з Почаєва
нанесенi. Перед Богом-Саваофом Освiтив лампадку, при чому довго м’явся з
гнотом, що втопився в оливi, а грубi, репанi Матвiєвi пальцi не були
настiльки спритнi, щоб виловити його звiдтiль.
I коли загорiлась лампадка, Матвiй пiдiйшов до коминка i мiж
“Херувимською” загасив коптячу лампадку. Пiсля цього в хатi стало
пiвтемно, лише старi закопченi обличчя святих та насуплене чоло
Бога-Саваофа, облитi червонастим свiтлом, творили ввесь змiст цього
сутiнку.
Василь, який довго слухав батькiвських спiвiв, нарештi не витерпiв i,
коли батько перейшов на “Свiте тихий”, пiдтягнув i собi за старим,
тремтячим нечистим дискантиком. Батько нiчого не сказав, навiть не звернув
на це уваги, нiби нiчого не сталось. Вони проспiвали ще i “Блажен муж”, i
“Єгда славнiї ученици”, про Юду злочестивого, що за тридцять срiбнякiв
“беззаконним суддям тебе праведного судiю-ю-ю-уу прєдадє…”.
А нiч темна i безмiсячна…
Мiсяць зiйде щойно аж по пiвночi, бо вже давно звернуло з пiдповнi.
Хутiр дбайливо огорнутий, окутаний гоструватою передосiнньою пiтьмою.
Клекiт млина термосить пiтьму, а вона чiпляє тендiтнi зiрки, що зриваються
i стрiмко линуть десь на заставську соснину. Грубий костистий туман
поплiвся лугом. Похиленi верби i верболози нанизують росистi намиста i не
то плачуть, не то радiють.
Мiж млином i хутором з лiхтарнею в руках, ведучи за руку засапаного i
перетомленого Володька, вертається “вiд своїх” Настя. Лiхтар взяла вона у
свого брата Макара, що служить “в кондукторах” на чугунцi, тому має одну
шибку зелену, двi бiлi й одну червону. Довжелезнi два вуси освiтленого
туману тягла за собою ця квола жiнка. Володько ледве дрiботить ноженятами,
але навiть на одну хвилю не вгамує своєї цiкавостi i засипає матiр
питаннями: i нащо ми так далеко вибралися з Дерманя? Там є стiльки
хлопцiв, там має цiлий день з ким бавитись…
Але хiба мати знає, нащо? Знає лише Бог святий та батько. i стара,
взагалi… Що вона буде вiдповiдати? А Володько геть-чисто.оповiв: i як,
коли мати “у своїх” сидiли, вiн зустрiвся з Андрiєм, Хведотом Кухдоським
та Трихоновим Архипом… Як вони спочатку оглянули один одного. Всi
заздростили, що Володько має лакеровану рем’яну попругу з бляхою та орлом.
А опiсля вони пiшли в лiшник. Шукали там горiхiв, клали вогонь, пекли
яблука, стрiляли пареними лiсковими дубцями i розповiдали байки. При цiм
Володько встиг уже переповiстя декiлька з них матерi. Опiсля вони були в
каменоломнях, збирали там мушлi, копали гончарську глину й лiпили з неї
горшки, полумиски, ступки, колiщата, молотки.
А опiсля прийшов Мехтод, i почали бавитися в ковалiв. Мехтод вiчно в
коваля бавиться. Вiн має на городi дуплаву дичку-грушу i в нiй повно
крем’яних молотiв, сокир, ножiв. Все це Мехтод на валах назбирав. Сьогоднi
бив Ольгу за те, що вона хотiла зо мною в шинок бавитись. Ми робили шинок
у Трихоновому бузнику… Там баба Домаха свою квочку навеснi тримала, але
її заклював шулiка. А Мехтод каже:
“Не йдiть туди”.- “Чому?” – кажу.- “Там був мрець…” – “Який?” –
“Квочку там шулiка забив. Принесiть менi кусок залiза на колесо…” А
залiзо ми з порохнi робили… Ольга каже: “Я хочу бавитися з Володьком у
шинок”. А Мехтод зiрвався i трiсь-трiсь Ольгу по плечах… А Ольга йому
каже: “Халєра ти, халєра ти, халєра ти…” Три рази йому сказала: халєра
ти. А до того Ольга сховала найкращу Мехтодову скремейду.
– А що то таке скремейда?.. – питає мати. Володько вiдповiв не вiдразу.
Вiн насамперед дуже здивований: як то так, мати не знають, що то є
скремейда? Про це повиннi всi люди знати…
– То палиця така з кривулькою на кiнцi. Нею їздять, або верхи, або
женуть перед собою. Кривулька вичовгається i дуже гладенька. Нашi хлопцi
мають по п’ять-шiсть скремейд. Я купив собi два у Мехтода i дав йому за це
десять карбованцiв.
– Де ж ти взяв тих карбованцiв? – знов отой матiрний осоружний запит.
Володько аж гримнув…
– За грошi у нас є мушлi. Знаєте? За них у нас можна купити все. Навiть
Архип мусiв продати свого нового кашкета, бо потребував грошей на
скремейду. Вiн свою поторощив на шкандибанню. Але Трихон прийшов до
Мехтодового батька i привiв за вухо Архипа: “Кому вiддав кашкета?
Говори!..” А Мехтод злякався i каже: “Я купив”.- “А рiзун в твою мать,-
каже Панько.- Вiддай Архиповi кашкета”. А в тому кашкетi Мехтод тримав
свою “казну”. Поставив у старому вулику пiд повiткою, i миша проїла у
ньому велике дзюрище. Ну, дiсталося ж i Мехтодовi, й Архиповi. Кашкета
Христя залатала, а Архипа ми звемо лисим, бо латка на кашкетi не така
чорна, як кашкет…
– Ну, ну,знов втручається мати.- Щоб там часом i тобi не дiсталось.
I за що, Боже мiй, має дiстати? Це дивує Володька настiльки, що вiн
взагалi перестає розказувати. Вiн лишень думає. Ввесь час, коли мати
сидить у “своїх” – у дiда або у дядькiв, Володько бавиться… Йому там
приємно. Вiн не раз так захоплюється грою, що забуває за снiданок, обiд i
вечерю. Горiхи, грушки, яблука визволяють його вiд неприємного обов’язку –
обiду. Вiн, по-перше, не любить товариства дорослих, по-друге, вiн за один
недiльний день набереться вражiнь на цiлий тиждень хутiрного життя. Що вiн
любить робити з дорослими, це “йти до монастиря на вечiрню”. Це роблять з
початком осенi цiлий рiк до пiзньої весни. Для цього збираються великою
юрбою старшi, i молодшi, i зовсiм малi… лише без тих, що не можуть
встигнути йти зо всiма. При цьому завше весело, багато смiху, багато
пригод. Вертаючись назад уночi, йдуть здебiльша Ляшовим займищем, в
котрому ростуть величезнi берези, дуби, гарнi гриби й лiсковi кущi.
Господар цього займища був страшний гультяй, пияка, а скiнчив тим, що
одного разу знайшли його на горищi, де пiдчепився посторонком до бантини.
Пiсля цього, розказують, що не раз i не два бачили страшного вiшальника
Ляша з посторонком на шиї, з висолопленим язиком та вилупленими очима, як
вiн стояв на стежцi i лякав, щоб через його займище не ходили, i як тодi,
йдучи на “вечiрню”, не збиратися цiлою юрбою?
Володько ж любить йти на вечiрню не тому, що йшли юрбою, бо все одно з
вечiрнi треба було розлучитись з усiма та йти на хутiр. Любить вiн саму
вечiрню вiдправу i взагалi монастир. Стара будова, старезнi, погризенi
часом мури, висока дзвiниця з широкою залiзною брамою, широчезнi смереки,
якими бозна вiдколи висадженi монастирськi алеї -все це наводить на
Володька особливий якийсь, вiдмiнний вiд щоденного настрiй. Вiн любить,
коли вже западе сонце, бути на монастирському подвiр’ї i слухати, як
шумлять над головою смереки, обвiшенi довгими шишками. Ш-ш-ш-ш!..
Ш-ш-ш-ш!.. Шумлять вони безконечно i завше, навiть при цiлковитiй тишi
безвiтря. Люди сходяться на вечiрню, гомонять. Починає бамкати дзвiн
Здається, звуки його, нiби тяжезнi краплi чогось теплого, поволi
капають на землю, що жадiбно їх втягає… I малий Володько задирає
високо-високо голову, так що йому злiтає назад кашкет, i намагається
пiзнати, звiдки саме бамкає той дзвiн. Йому до того стає гарно i радiсно,
що аж хочеться крикнути, i вiн зробив би це, але ж тут не лiс i не луг.
Навколо повно людей. Засмiють.
Тут також любить швендятись Володько, для нього тут стiльки цiкавого,
щось почує, когось побачить. Але вiн переважно самий, i його люблять
зачепити та покпитися з нього старшi хлопцi. “Ей, ти, малий. Як ти
звешся?” Володько, розумiється, мовчить. “Що, ти нiмий? Ходи-но, я тебе
вихарашаю[5]…” – Володько нi звука, i хоча вiн добре знає, що вони
нiчого йому не зроблять, однак усе-таки краще йти геть вiд таких. Вiн
краще йде до церкви.
У церквi тихо i пiвтемно. Ченцi поволi, урочисто, то сюди, то туди
борсаються у своїх довгих, темних одягах, там-то, там попiд стiнами
блимають окремi барвистi свiтелка, там далi перед iконостасом стоять i
палають густо втиканi свiчами великi свiчники, перед Тайною вечерею, що
над царськими вратами, блимає, погойдуючись, червоне свiтло великої
позолоченої лампадки.
Володько знаходить мiж людьми свою маму, що завжди приходить скорше,
щоб застати своє улюблене мiсце бiля парапету пiд великим образом святого
Федора князя Острозького, i тут вiн залишається. Тут дiйсно приємно
стояти. Все спереду видно, на парапетi горять рясно рядочком свiчi i
освiтлюють похмуре обличчя святого князя. В образi того святого
знаходиться частина його мощей, здається, нiготь з ноги, i тому всi
цiлують його якраз у ту ногу.
Молитися в церквi Володько не може. Для нього тут занадто багато
цiкавого, щоб вiн мiг зосередитись для молитви. I товстючi з височезними
вiкниськами стiни, i малюнки святих на них, i вiзерунки всiлякi, i
позолота, i ченцi у високих клобуках, i учнi учительської семiнарiї в дуже
гарних одягах, що стоять густо на правому крилосi i так чудово спiвають.
О, той спiв. Вiн полонить i обезвладнює Володька. Вiн вiдриває його i вiд
малюнкiв, i вiд вiкон високих, що на них стiльки ученицьких кашкетiв “зi
звiздами” i вiд всього iншого, бере його серце i вiдносить хтозна-куди…
З усiх бокiв монастиря сади – сливники, горiшники, грушi i яблунi. Зi
схiдного боку, по дорозi “до Лисiв”, монастирське господарство –
довжелезнi стайнi, клунi, сушнi на овочi. Там завжди чути рев худоби та
белькотнечу нiмого свинаря Гули, що смiшно пiдкульгує на праву ногу (два з
половиною, два з половиною!) та вiчно курить довжелезну й велику з кулак
люльку, до якої, напевно, пiвкорця махорки влiзе. Це все цiкавить
Володька, все-то його захоплює. Йому навiть приємно чути тупiт нiг по
бруку, виложеному з дерев’яних сторчiв у брамi монастирської дзвiницi, що
так якось дивно i таємничо вiдбивається луною високо попiд склепiнням над
головами, нiби там угорi також хтось невидимий ходить. Проходячи тудою,
Володько навмисне мiцнiше пристукує закаблуками, а потiм уважно
прислухується до своїх крокiв.
Головна церква, яку тут звуть “холодною”, стоїть посерединi
монастирського подвiр’я i з трьох бокiв оточена невеликим садом з горiхiв
i каштанiв, огороджена дерев’яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою,
парканом (“штахетом”) i обсаджена рядом, у виглядi пiдкови, величезних,
могутнiх, завжди шумливих смерек. Там також попiд схiдною стiною церкви
ряд могил з чавунними або кам’яними хрестами, деякi з тяжкими, темної
барви, гранiтовими нагробниками. Там завжди тихо, таємничо, влiтку густий
морок i пахне звiдти чимсь вогким i цвiлим.
На парканi, хоча це зовсiм не вигiдно i зовсiм заборонено, люблять
сiдати хлопцi i дiвчата. Вони тут лузають насiння, перекидаються словами,
нескромно жартують, залицяються. Ченцi, особливо вечорами, їх часте
зганяють i не раз, щоб вiдстрашити, намазують тi мiсця чимсь брудним, i
тодi не одна красуня принесе додому свою спiдницю розмальованою… Але з
того бува стiльки реготу, що пожертвувати однiєю сукнею далебi
оплатиться…
Ось виходить низка ченцiв у клобуках. Стають серед церкви пiдковою
навколо престолу. Посерединi старший iгумен, а вiд нього направо й лiво
довгi крила з темних постатей.
Свiтла в церквi мало. Ледве, ледве помiтнi постатi напiвзаснулих людей.
Ченцi стають, на хвилю завмирають i зненацька потиху, серед повного спокою
звiдкись починає виринати:
“Свiте тихий… Святия слави – безсмертнаго. Отця небесного…”
Володько закриває очi, знаходить теплу, шорстку матiрну руку, тiсно
затискає її у своїх рученятах i завмирає.
Чернечий хор вiдспiвує. Ченцi так само тихо, непомiтно розходяться, як
i прийшли, i коли Володько отямлюється, їх уже нема. Зате хор семiнаристiв
починає переспiвувати рiзнi вечiрнi церковнi пiснi. Володьковi страшенно
подобалися їх гарнi однострої. Коли вiн виросте i як тато не заборонять,
вiн напевно запишеться до тих учнiв, буде спiвати на клиросi i носитиме
такий чудесний однострiй. На широких гранiтових пiд вiконницях повно
кашкетiв зо звiздами. Коли вiн буде учнем, то також положить туди свiй
кашкет. Ах, як би йому хотiлось уже тепер мати такий кашкет.
I як пiсля цього всього, йдучи додому, не розпитувати матерi? Як бути
байдужим? Як утримати цiкавiсть? I чому тi ченцi носять довгi одяги? Чи
мають вони штани? Що вони поза тим роблять? Хто то збудував таку церкву,
дзвiницю? Чому падають зорi? Куди тече їх рiчка, через котру вони мусять
переходити i боятися завше, щоб не скупатися, бо кладка така хистка i
вузька?
Мати губиться у такiй безоднi питань.
– Спитай батька,- казала вона.- Батько знає. “Ага,- думав Володько.-
Спитай, коли тато завжди такi… такi насупленi й їх спина болить…”.
Володько вiрив, що батько дiйсно багато знає, але тому вiн i не хоче
говорити, що знає.
I так, борсаючись у туманi, зближались мати i син до свого хутора.
Здалеку було видно свiтло їх лiхтаря й неяснi постатi в глибокiй пiтьмi та
було чути уривний гомiн засапаного й перевтомленого цiлоденною бiганиною
Володька.
Коли доходили до свого подвiр’я, вже з дороги почули спiв Матвiя i
Василя. Ледве-ледве манячать двоє слабо освiчених вiконець їх хати. Свiтло
лiхтаря освiтило заросле шпоришем подвiр’я. Мати загримала у дверi.
Спочатку за спiвом нiчого не було чути.
“Чу-у-у-у-дна дєл-а т-во-оя, Го-о-о-ооо-оспади… Со-творi-iїiл єсi…
Сотворiiїiл єсi,..” – виривалось з хати…
– От рознесло його,- каже мати.- Коли б злодiяка який всю худобу
виволiк – не чув би… Вiдчини!.. – i загримала дужче.
Спiв урвався раптом. Клямцнули однi дверi, а пiсля вiдсунулась залiзна
засова других – i в їх обрамленню стала невиразна бiла постать батька…
– А темнота! Господи! – сказав вiн.- Ну входьте, входьте.- I всi
ввiйшли до хати.
Мати, не роздягаючись, сiла вiдразу на лаву.
– Ох, то-то зморилася,- каже i тяжко сапає. А Володько, роздягаючись,
заквилiв:
– Мааамо! Їсти! Їсти! Їсти дайте.
А на печi як стiй вигулькує i Хведотiв голосочок:
– Я також хоцу… Мамо! – Вiн вiд самого обiду майже нiчого не їв, а
терпеливо чекав приходу матерi.
– Дiтоньки! Чекайте. Не розiрвуся ж я. Дайте висапнути… Ox, ox, ox!..
– i вона встала.
Теплого нiчого вже не було. Прийшлося вечеряти, що Бог дав. Стара пiшла
у сiни i внесла глечик кислого молока та, замiшавши попереду його, вилила
у велику череп’яну миску. Озброївшись дерев’яними ложками, розсiлась
родина навколо миски, i щелепи запрацювали. Батько їв поволi, з тактом i
розважно, тримаючи в лiвiй руцi також поважний кусисько чорного хлiба.
Мати не могла йому дорiвняти, бо не мала вже кiлька кутнiх зубiв. Мусiла
жувати переднiми. Василь та Володько швидко працювали ложками, запихаючи
роти нерозжованим хлiбом. Найгiрше пописувався Хведот. Цей i собi
намагався дорiвняти iншим у темпi, набираючи повну ложку, при чому
безладно розливав усе на стiл.
– Забери те порося,- не витримав врештi батько.- Налий йому у який
черепочок i постав пiд столом.
Хведот вiдчуває всю гостроту образи, так само, як i голод, але
величезна калюжа на столi з молока глузливо кпить собi з його людської
гiдностi. Йому не залишається нiчого iншого, як мовчки стерпiти все,
стримуючи зовсiм непроханi та амбiтнi сльози.
Мати так i зробила. Налила Хведотовi в окрему мисочку, тiльки поставила
не пiд столом, а на столi. Але тепер йому вже так не смакує. Запал i
захоплення їдженням зникли. Вiн чується вiдiрваним вiд решти родини й
ображеним. Тому-то й химерити почав. На кiнець дiстає за все вiд батька
одного ляпаса i завчасу йде спати.
Але хiба ж пiсля цього всього заснеш? По вечерi батько й мати розпочали
балачку. Мати оповiдала, що ходять по селi чутки, нiбито продаватимуть
Застав’я. Багато людей вже кинулося навiть за грiшми. “Боже, Боже! Що там
того Застав’я для сили люду,сказала вона. – По клаптику розхапають”.
Батька ця чутка також за живе дернула. Вiн мовчить, тiльки час вiд часу
пошкрябає у головi. А пiсля розказав про сьогоднiшню свою розмову з
Григорчуком, з чого мати i зрадiла, i засмутилася.
– Придбати пiд порогом такий шмат поля… Га! Славно б це було. Але де
його тих грошиськiв набрати?
Хведот не спав i хотiв попеститись у матерi, щоб забути свою образу.
Вiн устав i непомiтно за розмовою втемедився матерi на руки та схилив свою
голову їй на груди. Мати гладила,ту голiвку…
– Ох, дiти, дiти! Як то тяжко добути тих грошей. А без них нiчого ми не
вартi.
– Я пiду, мамо, на Рiздво колядувати. До мельника, до побережника. А на
третiй рiк пiду до школи. Виросту, буду вчитися i зароблю грошей,-
защебетав Володько.
Батькiв погляд упав на щебетуна, i малий осiкся… Вiн, видно, хотiв ще
щось сказати, та не вiдважився. Його виручив Хведот.
Усi посмiхнулись, навiть батько. Володько помiтив батькову усмiшку i
йому вiдлягло на серцi. Значить, не дуже велику дурницю вiн утяв. Мати,
гiрко посмiхаючись, гладила дiтей по головi.
– Ех, горенько менi та тошненько з такими робiтниками. Роздягайтесь-но,
та спати…
I дiти пiшли спати, а батьки ще довго не лягали та говорили про купiвлю
землi.
Одначе Володько не мiг зараз заснути. Вiн пильно з заплющеними очима
прислухувався до розмови батькiв. До того проходив у думцi багатий на
вражiння день: свої гри з товаришами, монастир, ченцi, учнi i цiлу подорож
до Дерманя й назад.
Розмова батькiв частинно йому незрозумiла. Вiн не зовсiм проймається їх
прибiльшеними турботами за грiшми. Нащо їм грошi? Нащо їм та земля? Мають
вони хлiб, картоплю, сало, молоко. Чого ж їм ще треба? Чи ж, як вiн
виросте… Чи йому потрiбна буде та земля? Ось вiн чобiт не має. Не має
добрих штанят…
Одначе батьки, видно, мало турбувались його штанятами, а зате журились,
як i де дiстати грошей. Що можна продати? Як дотягнути з хлiбом до нового
врожаю? Скiльки було б карбованцiв за годовану льоху? Тощо. Це цiкавить
старих так дуже, що порою вони досить уперто змагаються й одне одного
переконують.
Сплять на полу. Пiл широкий, тривкий. З одного кiнця пiд стiною мiсце
батька. З другого вiд печi – матерi. Попосерединi Володько i Хведот, а
Василь – окремо у запiчку. Володько спав завше коло батька.
На полу – не зовсiм м’яко. Велика, як пiл, солом’яна мата розкладалась
на дошках. Застеляють її грубими ряднами, а пiд голови кладуть рядом
подушки.
Лягаючи, цiла родина спочатку молиться. Лягти без молитви нiхто не
посмiє. Батько, лягаючи вже в постiль, ще три рази хрестить себе,
вiдмовляє “Ангелу Христов Хранителю” i кладеться. Володько чує це все,
вивчив таким робом i собi цю молитву, говорив її так i, лягаючи, хрестив
мiсце подушки, на котрому клав голову. Чув також Володько, як батько
лежачи постогнував вiд рiзних болiв i як не раз крiзь сон гукав або мимрив
якiсь невиразнi слова. Голос його тодi глухий, нiби хто душив батька.
Володько боявся цього, корчився, вкривався з головою i затикав пальцями
вуха. А серце його починало швидко i болюче битись.
– Ти ще не спиш? – питає батько, лягаючи коло Володька i вкриваючись
кожухом. Володька цей запит здивував i втiшив. Батько рiдко коли питав
що-небудь дiтей. Рiдко коли турбувався вiн, що i як з ними. I це раптом…
I то таким тоном.
– Не хочу спати. Я думаю… – каже Володько.
– Ну, ну. Спи. Хай конi думають. У них великi голови. А тобi ще рано
думати. Спи. Згаси, стара, блимавку,- говорить батько.
Мати здалека здмухнула лампочку, яку засвiтили були на мiсце лампадки,
i в хатi стала понiч.
– Охо-хо-хо! Ангелу Христов Хранителю… – молиться батько на сон.
Володько пiдвiв голову, перехрестив подушку i знов лiг. Цим вiн показав,
що вiн не забуває молитись. Йому б дуже хотiлось, щоб батько це кожного
разу спостерiг, але той якраз того нiколи не помiчав, чи, може, так
удавав. i пiсля цього все стихло. Крiм Хведота, нiхто ще не спав. В хатi
поволеньки почало виднiшати. Це, мабуть, сходить мiсяць. Крихiтне, кволе
його свiтло пробилось i до хати. Володько мiг навiть розпiзнати обриси
посудника коло дверей.
Десь у печi ввесь час цвiркоче цвiркун. Володько не може анi на хвилю
зупинити настирливе цвiркотiння. Вiн слухав його довго й терпеливо, але
коли намагався перекинути свою увагу на щось iнше, помiтив, що цього не в
силi зробити. Йому хотiлось заговорити до батька. Iншим разом вiн нiяк не
смiв би навiть подумати про щось подiбне, але тепер у батька, видно,
настрiй не кепський. До того батько все одно не спить. Це чує Володько по
його вiддиху. Помiркувавши хвилю, малий набирає вiдваги, потайки горнеться
ближче до батька й шепоче:
– Тату…
Батько не обзивається.
– Таату!.. – пiдвищеним голосом.
– Чому ти не спиш? – каже батько.
– Тату! Де той цвiркун сидить? – Володько запитав не без остраху, що
почує у вiдповiдь якийсь жарт або просто нiчого не почує. Але батько йому
вiдповiв цiлком поважно:
– У печi.
– А вiн не спечеться?
– На гаряче вiн не дурний лiзти.
– А де ж вiн сидить?
– Ну, де-небудь у щiлинi, коло стiни.
– Чи можу я його пiймати?
– Що ж ти з ним? У борщ укинеш?
– А нащо вiн там завше цвiркоче? Я б його забив.
– Часом i ти так само цвiркочеш, але тебе ж нiхто не забиває. Та ти ще
його не так-то й зловиш.
– А метелика я зловив. Вiн має дуже гладенькi крильцята. Василь робить
з них попiлець i сипле його до чобiт. Я хотiв одну. пташку в лозинi
пiймати. Така велика, чорна. Вже був би зловив, та вона пурхнула i
вiдлетiла.
– То треба було їй на хвiст солi насипати.
– Нi. Тож тiльки зайцiв так ловлять сiллю… Солi я не мав.
– Другим разом вiзьми. Як тiльки зобачиш якого птаха, одразу сипни на
хвiст солi, i є.
– Умовкни там, старий,- заговорила мати – Я вже заснути б хотiла…
Такий наказ Володьковi зовсiм не подобався. Вiн же тiльки розiйшовся,
тiльки натрапив на вiдповiдний мент… Одначе треба хоч на хвильку
втихомиритись… Ах, чорт… Знов той осоружний цвiркун… Ну, щоб йому
праве око, капосному, вилiзло… А Хведот, як дихає, нiби пiдкульгуе…
Вiдблиск мiсяця сповз уже з посудника на землю. Володько не втримається.
Вiн починає соватись, вертiтись. Нi, вiн мусить дещо ще розпитати. Як же
так? Усi все знають, а вiн один, мов баран. Дай, Боже, хоробростi.
– Тату… – починає вiн тихо, обережно, мов злодiй. Мов щось украсти
хоче.
– Тааату!..
– Та спи вже, спи. Бач, мати на нас гримає. Ще макогоном пожбурить.
– Тату?..
– Ну, чого тобi?..
– Я з Хведотом недавно бачив ужа,- i вiд цiєї згадки Володька проймає
острах. Шепче вiн це з тремтiнням у горлi. Йому страх як хотiлось би
пригорнутися щiльно до батька, тiсно обняти рученятами його шию. Але це
тiльки паненята так роблять. Вiн мужчина. Йому не личать пестощi.
Обнiмати, хоч i батька,- сором. То ще Хведот може з матiр’ю пеститись, але
ж вiн що. Сопляк малий. Вiн ще не виговорить букви р, ж,- каже л, з… Не
виговорить ч, а каже ц… Володько найбiльше, що мiг дiстати вiд матерi,
це пару слiв та погладження по голiвцi… А вiд батька i того нi. Батько
лише часом попругою через спину погладить… Одначе Володько нiкого так не
любить i нiким так не гордий, як своїм татом… Тато! Його тато! Такого
чоловiка не знайдеш нiде на свiтi. В цьому Володько свято переконаний.
– А де ж ти бачив того вужа?
– На Харитоновому полi, там за рiвчаком. Хведот не розпiзнав одразу, що
то таке. Хотiв взяти його в руку. Вуж так лежить витягнутий, як палиця
яка. Хведот своїть над ним i гукає: “Воводьку, Воводьку! Дивись! Ци то
павка, ци то уз?”. От дурний. Правда? Я зараз крикнув: “То вуж! Тiкай!” i
ми втекли. Чи вуж крiпко кусає?
– Коли хочеш, щоб тебе заграбали в могилку, то спробуй.
– I де дiваються вужi зимою?
– Зимою вони сплять по норах.
– А що вони їдять?..
-А що ти думаєш? Думаєш, вони такi жеруни, як ти? Вони засипають i
сплять. Їсти їм тодi не треба.
– Як то? Цiлу зиму сплять i нiчого не їдять?
– Розумiється.
– А правда, добре було б, щоб усi вужi виздихали?
– Може, й добре. Але що тодi їли б чорногузи?
– А чорногузи не здохнуть вiд ужiв?
– Нєє, це вже така тварина, що їсть тобi i жабу, i вужа, i пiсля того
чує себе так, нiби це були вареники з маслом.
– Тату, тату! Чому то чорногузiв кличуть Iваном? А де вони дiваються
зимою?
– Бо так їх пiп охрестив. А чому тебе кличуть шмаркачем? Бо так тобi
личить. А на зиму вони вiдлiтають вiд нас. У теплi краї – у вирiй. Знаєш,
як наша мати печi тримається, так чорногузи лiта. Вони хотiли б, щоб завше
було лiто, а у нас є й зима. От вони й летять того лiта шукати деiнде.
– Тату! А де ж тi краї? Там нiколи немає зими? А чому? Де це?
– То далеко. Звiдсiль не зобачиш. За морем. Багато птахiв вiдлiтає
туди, але весною вони знову вернуться.
– От там, певно, злетиться дуже багато птахiв. Га?
– Розумiється. Але там є й такi, яких ми нiколи не бачимо. Чув про
Жар-Птицю? Ну, от. У казках, правда? А там вона й справдi є. Бачив ти
того, що з катеринкою ходить та щастя розносить? У нього є папуга? Бачив?
Це вiн купив ,i носить, а там вони по деревах, як горобцi, гицають. Ще там
є такi пташечки, як бджоли. Малюсiнькi i блискучi. Вони звуться колiбри.
– Ох, Боже! – вирвалось зненацька у Володька. Йому аж дух заперло. Вiн
аж помовчав хвильку.
– Це, мабуть, хороше. Така мацiсiнька пташечка. I несе вона яйця?
– Несе. Розумiється. Як маленькi горошинки.
– А чи є там i вужi?
– Ого. Та ще й якi. Такi, що лигнув би тебе за один раз, як суничку, i
навiть не облизався б. Там того гаду видимо-невидимо. Там i звiрi хижi.
Там є такий звiр, що в нашу клуню не влiз би. Вiн зветься слон. Такого
слона оговтали i ним їздять. Вишкрябається на нього з п’ять чоловiка i той
пре. Є там i леви, i тигри. Все то страшнi i здоровеннi звiрюки. Не дай
Бог попасти такому у пазурi. Одразу поласує тобою, i все. Там повно
того…
– А чи є там i люди?..
– А де їх нема? Скрiзь люди. Лише трохи не такi, як ми. Чорнi, i губи у
них, як у нашої корови Маньки.
– А їх, тату, не поїдять ужi та слони?
– Та який бiс. Людина такий звiр, що й слона з’їсть. Вони мають завше
при собi зброю. Рушницi, луки, сокирки.
— Далеко то є, тату?
– Ну, не близько. Ми з тобою навряд чи й доїхали б.
– А я, як виросту, то поїду. Кудою туди їхати?
– То треба їхати водою, морями…
– А, а… А що то є море?..
– То є такий дуже великий став. Такий великий, що навiть другого берега
не вглядиш. Туди стiкаються рiки з усього свiту.
– А де там та вода дiвається?
– Хм… – Тут i сам Матвiй уже не знав, що вiдповiсти. Хто її знає, де
вона дiвається.Та,- каже старий,- у морi є така безодня. Така безодня, що
туди вливається вiчно вода… Та я її не бачив.
– А хто ж то бачив?
– Були такi цiкавi, що бачили.
– А наша рiчка теж туди пливе?
– Нi. Наша насамперед до Горинi вливається. Колись до Острога поїдем,
то зобачиш ту рiчку.
– А коли ми до Острога?..
– Еге. Терпи, козаче, отаманом будеш… Колись поїдем.
– А та Горинь куди тече?
– Десь далi. Туди далi, на Полiсся. Там є багна такi, а в багнах тих є
рiчка Прип’ять. Отуди десь. А Прип’ять впадає в Днiпро…
– Днiпро? То мусить бути ширiзна рiчка…
– Ну, нiчого собi. Я бачив її. Зо двi верстви впоперек буде… Як вiд
нас до Мартинового хутора…
– Ой, юй, юй!.. А де то є той Днiпро?..
– Та то там… Коло Києва.
– А що то є Київ?..
– То мiсто таке. Дуже велике мiсто i гарне.
– Мiсто? Хм. А де є те мiсто?..
– В Росiї.
– А що то таке Росiя?
– Росiя то наша “родiна”.
– Що то “родiна”?
– То є те мiсце, де ми родилися.
– Але ж, тату. Я родився в Дерманi на Запорiжжю.
– То пустяк. Все одно. Для нас усiх це одна родiна – Росiя. Росiя дуже,
дуже велика.
– То наша рiчка пливе, тату, в Росiю? I чорногузи живуть у Росiї? На
нашiй хатi чорногузяче кубло. Воно також належить до Росiї?
– Все. Все. Геть усе. I чорногузи з кублами, i хати, i поля, i лiси,
рiчки, небо; навiть ми, люди,- все це належить до Росiї.
– А кому, тату, належить Росiя?
– Росiя належить царевi.
– Царевi? А де вiн, той цар?
– Ого, го, го!.. Де той цар? Цар живе дуже, i то дуже далеко.
– То мусить бути багатий, той цар. А чому вiн не хоче дати нiмецькому
царевi хлiба? Чого вони хочуть воювати?
– А тобi хто це казав?
– А мама.
– Е! Мама! Нiчого вона не тямить. Володьковi така вiдповiдь не до
вподоби. Одначе треба змовчати.
– А чого вони хочуть воювати?..
– Це не наше дiло. Що царi роблять, нам годi до того втручатися. Вони
краще знають.
– А як ми щось робимо, то цар може до нас втручатися?
– Ну! То цар, а то ми.
– А коли б я розкинув чорногузам кубло, щоб вони не летiли до Росiї, то
цар мене бив би?
– Розумiється. Та ще й як. Скинув би попругу та по задку, та по задку.
– А я б йому сказав: “Ти холєра!” Та вкусив би його за руку, та плював
би на нього…
– Но, но-но! Ти то нiде такого не кажи. А чорногузiв також не чiпай, бо
вiд мене дiстанеш налигачем. Ти знаєш, що розгнiваний чорногуз може
спалити хату? Коли йому знищать кубло, то вiн летить кудись на вогнище,
принесе головешку iз жаром i положить на стропi. Ну, але досить, синку.
Спати! Досить!..
I батько обернувся на другий бiк.
Синку? Тато сказали: синку? Вiд цього приємно, тепло Володьковi. Вiн
просто щасливий. Рiдко коли розмовляє з ним так батько, а до того ще й –
синок. Ах, ах!.. – i малий горнеться калачиком, пiдкладає обидвi руки пiд
праву щоку, цiлує щось, щось уявне, щось миле йому. Цiлує в думцi
бородате, суворе батькове обличчя… “Вони все такi добрi, тi тато. Тата
спина i руки болять, тому вони сердитi. Ну, як виросту, то я за них
працюватиму”…
Володькова уява буяє. Вона ще далеко не задоволена.
Перед нею вiдхиленi лише краєчки спокусливих завiс, за, котрими така
безлiч усякої всячини. Море з безоднею. Страшнi звiрi, вужi, птахи. Чорнi
озброєнi люди. Рiки. Днiпро. Росiя. Цар. Йому ще страшенно хотiлося б
розпитати батька про лебедiв, що кубляться на нашiй рiчцi. Але! Скiльки то
ще хотiлося б йому розпитати! Не стало б i ночi.
I думка знов вертається до чародiйних гарячих країн, де живуть
величезнi слони i крихiтнi колiбри. Де рикають лютi леви i де чорна людина
з бiлими очима натягає тятиву свого лука з затроєною стрiлкою, направленою
в звiряче серце. Страшно, мабуть, там! А цiкаво. Як би i собi туди. Ну,
може, дасть Бог, йому колись пощастить…
Володько протяжно й уривно зiтхає. Перед ним довга блискуча стрiчка
дорогої рiчки з похиленими вербами, з раками i чорногузами… Перед ним
яр, сосни. Вiн стоїть високо над усiм, на якiйсь горi й оглядає це
велетенське, повне незрiвнянної краси, царство. Вiн спозирає на все те i
панує над ним. Вiн сам є цар. Маленький, щасливий, вселюблячий i всiм
задоволений царок. I зненацька Володько чує на своїй нозi щось холодне.
Щось лiзе, плутається. Глянув – уж! Страшний, здоровенний ужака. Володько
здригається i скрикує. Пiсля цього, розплющивши очi, отямлюється i бачить,
що нiчого немає i що вiн у постiльцi. Вiн обертається на другий бiк, так
само пiдкладає пiд щоку обидвi зложенi долонi i, поворушивши кiлька разiв
головою, починає швидко спокiйно засипляти. Ще перед сном бачить якусь
плутанину з Росiї, ужiв, чорногузiв, море, але швидко все те никне й
окутує його лише сон. Вiн досить набiгався за день. Вiн досить страждав,
радiв, рвався. Його життя – життя комашки, що будує собi щось, не знаючи
для чого i для кого. Але в усьому тому чути вiчний святий закон, залiзну
логiку та пристрасну величну красу.
БУДНI
З недiлi першого дня подався Матвiй до Лебедiв, щоб остаточно
перебалакати з Григорчуком. Було це самозрозумiле, бо купiвлю тiєї
десятини вiн вже виносив у свому серцi вiд рокiв i нема чого довго над цим
зупинятися. Вiн уже давно i рiшуче зрiсся з думкою, що Григорчукова
десятина – це його, Матвiєва власнiсть, лише треба було перевести деякi
формальностi та вичавити отих кривавих пiвтисячi карбованцiв. Але якось
воно та буде. Якось вони та перегорюють той час. Дуже воно важко отi п’ять
сотень видушити з господарства, яке само мало що бiльше коштує. П’ять
сотень рубликiв. Легко сказати. Але попробуй, переведи це на дiлi. Добре,
що принаймнi бiчнi витрати бере на себе Григорчук, та все-таки чимало
коштуватимуть отi рiзнi поїздки та могоричi. До того, як на лихо, осiнь. А
восени, звiсно. Цiна на худобу – тьху!.. Наприклад, хто тепер на зиму
захоче ялiвку купити? Бiльш нiж певно, що на худобi доведеться стратити, i
то поважно…
Так мiркував Матвiй, iдучи до Лебедiв. Нiс вiн за пазухою шiсть золотих
п’ятирубликiв, як завдаток. Це все грошi, що їх зложили копiйка до копiйки
вiн самий та його стара. Вiд дитячих уст вiдривалося. Босi та голi бiгали
лобурi та грiшним тiлом перед людськими очима свiтили, але зложена деяка
мiзерiя, тепер, як свячена вода, пригодилась. Узяв готовеньке, зав’язав у
вузлик i вiднiс. I завдаток є. А от попробував би вiднести, коли б їх не
було…
Решту грошей уже по Рiздвi вiддасть. Матвiй не любить довго вiдволiкати
з боргами. Вiн би то намагався зараз усе зiгнати – вiдбув i все, але
чоловiк так мiркує: тепер осiнь. Пашня нiпочому. Худоба дешева. А по
Рiздвi цiни на пшеницю напевно пiдскочать. Тепер, скажемо, пуд пшеницi
дев’ятдесят копiйок, а по Рiздвi – рубель, а то й руб-п’ять. Жито дешевше
перцю – вiсiмдесят копiйок. Як Бог дасть, може, дещо конюшини продати
вдасться, але через такi мокрi жнива все те накисло, зерно руде й легке,
як полова.
З хлiбом також мусiтиме чоловiк обережнiше. На Рiздво прийдеться не
колоти веприка, а обiйтися з тим, що зо старого сала лишилось. Що поробиш?
Не буде свiжої ковбаси, ну то не буде. За пшеничники доведеться також
потрохи забувати. Що спитлював ото щось пудiв п’ять, i з тим треба якось
цiлу зиму обганятись, щоб i паску спекти, а там уже. й на зелену пашу. От
ще чоботи… То-то ще зле. Чоловiк же всього не передбачить. А воно тепер
дуже пригодилося б, якби був з весни ликами запасся. Тепер би навертiв
постоли, i брикайте, хлопцi… Прийдеться навiть таку нечисть, як дурне
лико, купувати. Тьху, та й годi! Воно думалося, що цього року обiйдеться
вже без постолiв, аж ось воно як. Видно, вже доля така, що людинi тiльки
працювати треба, а нiколи не спожити своєї працi. Навiть дурного чобота, i
того людина не зносить. А працi, а дертя!.. Ет… Дiтиська найважнiше. Сам
ще сякi-такi маю… Стара теж якiсь там шкорбуни приховала. А от дiтвора.
Василь лазить до тiєї школи, а це ж бо шмат дороги. Коли притисне мороз
або як розпустить та стане болото… Що тодi в личаках? А Володько? Цей
хiба всидить тобi на печi? Хiба б його там ланцюгами прикував. Стара
мусить на рiчку йти, щоб сорочку виполоснути. А здоровля її на псi. I так
бухикає, мов кiнь залозяний…
Так думав Матвiй, iдучи до Лебедiв, так думав i вертаючись. Але з того,
що придбає ще одну десятинку, радiв, i то радiв особливо, по-свому,
по-мужицьки. Вiн рiс. Вiн ширився… Чув, що вiн з нiчого, як хробак, що
снує нитки шовку, висновує навколо себе кокона, з котрого колись хтось
скористає.
Тим часом Володько що Божий день мусiв гнати з Василем пасти худобу.
Хай привчається. Василь от-от до школи вiдiйде, тодi хто наглядатиме за
коровами? Хведот сумує дома сам. А Володьковi нова роль пiдпасача навiть
подобалась. Бути корисним, не дармоїдом. Шанують старшi… Розумiється, це
не те саме, що гасати кожного дня по лiсi, лузi, дрипатись у багнi,
мучитись з тим дурним Хведотищем, який тебе анi не розумiє, анi… Ну! А з
пастухами що iнше. Iз села надженуть хлопцi худобу. Пасуть по сiножатях,
плетуть з лозини кошики, спiвають, бавляться. Смiху не раз бува, мало не
трiснеш. Учора Семеновi нового кашкета на шкандибанню палюгами на шмаття
побили. Гордiй пiшов раки ловити, поховзнувся i шубовснув по шию у воду
геть з лахами. Гух, гух, гух!.. Гвалт, рятуйте! – кричить. А хлопцi аж
качаються, регочуть над рiчкою.
Терешнiвський Прокiп, що має вже сорок рокiв i не має нi вусiв, нi
бороди (його прозвали Скопом), завше, пасучи худобу, колоски на полi
збирає. Цiлий день вiд рана до вечора збирає. Назбирає кiлька торбин, а не
має мiсця куди бiльше збирати, так вiн спiднi штани скидає, зав’язує знизу
колосинням i напхає їх колоссям. Кажуть, вже кiлька пудiв пшеницi отак
назбирав. Вiн хоче на Рiздво собi новий курташок купити i в М’ясницi
женитися.
Ну й реготу буває з того Прокопа.
– Чому ти не женишся, Прокопе? – питає його котрийсь iз пацанiв.
– А ти спрос?.. – вiдповiдає Прокiп.- Спрос.- Ну, то всади менi в …
нос.
– Прокопе!
– Чого?
– Дай-но штани, ми назбираємо тобi колоскiв.
– Поцiлуй мене… Розумний такий!
Хлопцi одного разу штуку з ним утяли. Узяли його штани та обiцяли
назбирати колосся.
Коли Прокiп не бачив, насипали туди кiнського сухого гною i зверху
притрусили колоссям. Прокiп жене додому свою череду, обвiшений торбами з
колоссям, i гордо несе спереду штани з гноєм… Хлопцi цiлу дорогу
присiдали з реготу, але Прокiп не догадується. Так i понiс додому гнiй. Ну
й кляв же вiн опiсля. Але бiльше його не одурять.
Дiйсно, Володьковi таке товариство подобалось. А скiльки оповiдали
казок, страхiв, небилиць. Одного разу лопнула на лузi корова Лебедцева.
Обжерлась конюшини, здуло її й лопнула. Навiть коновал не встиг прибiгти.
А коли прибiгла господиня та побачила, що корова лежить надута i не
ворушиться, впала на неї i залилася гiркими сльозами, як над покiйником. I
чого та жiнка не повиспiвувала:
“Ти наша корiвоонько! Зозуленько ти наша! Ти наша сива; голубонько! I
що ми тепер без тебе робитимемо, i що їстимуть нашi дiтоньки? Та я ж тебе
доглядала! Я ж тебе годувала! Я ж до тебе рано вставала, пiзно ввечiр
дожидала, i вдень i вночi про тебе горювала”!
I чого тiльки не виспiвала стара господиня.
Володьковi i жалко, i разом аж смiшно.
Здурiла стара, думає вiн. I чого б його отак за худобиною упадати? Про
це вiн знову розговорився з батьком, а той йому сказав:
– Пам’ятай, що корова для родини все одно, що й мати. Без корови нi
молока на стiл, нi гною на поле. А не даси гною, не будеш мати й урожаю.
“Може, воно й правда”,- думає малий. Але його це глибоко не проймає.
По двох днях не стало корови. Собаки подбали про те, щоб вона не
занечищувала собою цього свiту. I лише кiлька кiсток та череп з рогами
свiдчили, що тут вiдбулась недавно сцена з великої трагедiї селянського
життя.
Одного дня Василь одягнув семряжину, перевiсив через плече бiленьку,
щойно пошиту, торбину на книжки, вложив у неї грифльову табличку та шмат
гарячого нацибуленого i насоленого пiдпалка та почимчикував до школи.
Володько сам погнав корови.
I вiд цього почалось його невiдрадне життя. Сумно йому стало. Пасти
прийшлось одиноко. Майже всi пастухи, що ранiш тут випасали свої корiвки
та плели кошики, пiшли тепер збагачувати себе знанням. Залишився лише
Прокiп, але цей легковажив малим Володьком. Та й Володьковi нiяка з нього
втiха. Краще вже бути самому.
Луг широкий. Очерети, лози, розлоги. Розходу для корiв досить. Прикро,
що робити нiчого,
А до того ще й погода погiршала. Почалась осiння сльота, холоднеча.
Володько клав багаття, пiк картоплю, робив дим… Величезним тяжким
валуном котився вiн понад сiножатями. Опiсля спiвав пiснi, якi знав. Коли
не ставало пiсень, сам складав їх собi, оповiдав собi казки. Але найдовше
просиджував над рiчкою, думав про риби, вужi, раки. Про тi теплi країни,
що про них оповiдав колись батько. Думав, як би вiн туди поїхав i що б там
робив. Пробував нарештi плести кошики, але з того нiчого путнього не
вийшло.
Одного разу вiднайшли Володьковi корови костi здохлої корови й почали
всi три щиро оплакувати її трагiчну загибель.
Куцохвоста Манька та Ряба тягнули якимсь чи то басом, чи то альтом, а
молода ялiвочка красулька сумлiнно помагала їм довгим i надривним
тенорком. Вийшов страшний концерт. Володько перелякався i не знав, що
робити. Чи бiгти розганяти, чи перечекати, аж наревуться до обриди i
перестануть. Рiшився пiдождати. Так i зробив.
А ввечерi питав батька:
– Чого тi корови, тату, ревуть над костями?..
Батько пояснив, що худобина, як i людина, оплакує смерть, бо смерть це
кiнець всьому на цьому свiтi. Смертi боїться все живе, бо лише вона одна є
найбiльше i найболючiше горе, яке тiльки послав Бог усьому, що живе.
Володьковi таке ще не приходило до голови. Вiн ще не думав про смерть,
навiть i худоб’ячу. Тепер вiн хотiв знати, чи i худоба може думати, чи
може розмовляти. Вiн бачив не раз: корови наїдяться, то сходяться разом,
починають обнюхувати одна одну i лизати. Видається, нiби вони розмовляють
про щось. Коли б Володько був трохи бiльший, вiн би й собi пiдiйшов би до
них, але вiн малий, а Ряба має поряднi роги i зовсiм неввiчливо поводиться
зо своїм пастухом. Раз навiть пробувала поносити його на рогах. За те
дiстала вiд Василя таку парню, що на таке бiльше поки що не важилась.
Одначе радо не пiдпускала вона до себе Володька. Краще вже i не дуже бути
у неї на очах. Ще коли Василь приходив ранiше зо школи, то, пообiдавши,
виходив до Володька, щоб його змiнити. Тодi Володько не йшов додому, а
йшов до млина. Там нiколи скучно не було. Але коли псувалась погода, падав
дощ, шугав терпкий вiтер i Василь залишався ночувати на селi у дядька,
тодi Володько мусiв цiлий Божий день чапiти та нудитись на лузi.
Володько сидить проти сонця над проваллям. Перед ним бiжить маленька у
двi колiї дорiжка. Спер лiктi на колiна, долонями обняв голову й думає.
Якась дуже велика дума влiзла в його невелику голову. Корови залiзли в
лози i звiдтiля цiлий день не вилазять. День погiдний, ласкавий, гудуть
осiннi кусливi мухи та лiтає бабине лiто.
По стежцi, що бiжить навпрошки через сiножатi вiд млина до Матвiєвого
хутора, iде зо школи Василь. Володько, хоча й помiтив його, але назустрiч
не бiг. Хай собi йде. Нiколи.
Вiн занадто важко думає… Зрештою, знав, що брат хоче їсти i квапиться
швидше додому. Але коли Василь зрiвнявся з Володьком, то покликав його до
себе.
– Що там таке? То ще також,- подумав малий, лiньки пiдвiвся i
пошкандибав.
– Чого ти хочеш? – питає ще здалека Володько.
– Ходи-но сюди. Я щось принiс.
– Що ти там принiс? Ану, покажи-но…
Василь зняв свою школярську торбинку i витрусив з неї малюсiньке
рудувате щеня. Воно було ще надто мале, без перерви тремтiло, скавчало,
ледве спиналося на свої гнучкi розкарякуватi лапи i, здається, було ще
навiть слiпе. Виглядало погано. Витрушене з торби, лазило по землi i
мордочкою нiби чогось шукало в травi.
Володька це не здивувало.
– Нащо ти його принiс? – зовсiм байдуже, заложивши в кишенi руки, питає
вiн.- Знаєш ти, що мама не люблять собак.- I кивнув на щеня головою.
Василь помилився. Вiн сподiвався, що Володько бiльше зацiкавиться таким
милим сотворiнням.
– О, дурний ти. Ти глянь йому в рот. Диви-но… – i Василь схопив щеня,
розтулив його маленький писочок.- Бачиш?
– А що там?
– Не бачиш? Дивись у пащеку. Вся чорна. Цiле пiднебiння чорне. Буде
лихе, а до того не сучечка, а собачок. Я назву його Пундиком. Зобачиш,
який з нього псюра вийде.
– Дивись-но, щоб мама його часом не викинули в рiчку. А де ти його
вискiпав? – Володько помiтно лагiднiв.
– Я знайшов його коло Чернечого млина. Якийсь дядько їхав з мiшками i
викинув двоє таких на луг. Одно було сучечка, я залишив її, а цього
забрав. Хай хоч одно живе.
Володько пригадав батьковi слова про смерть.
– Ну, так неси його додому. Я хутко прийду…
– Ти вже маму вговориш, добре?..
– Як удасться…
Володько таки не на жарт робився поважним. Зрештою, повага цього
маленького чоловiка кидалася завжди не одному в очi. “Маленький та
важненький”,- говорив про нього дiд Кошiль ще позаторiк, коли вiн був
побережником Таксаревого лiсу i заходив не раз до Матвiя. Спочатку Кошiль
кпив собi з Володька, але згодом переконався, що жартувати годi.
“Вихаратання” вiн не лякається, одурити такого теж не так просто. Тодi
Кошiль на казки та небилицi вдарив.
О, цим, розумiється, можна купити цiлого Володька. Але все-таки Кошiля
вiн недолюблює. Пустомел.
Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гiрко
йому лишень, що батько так рiдко коли звертає на нього увагу. Зате вiн
один є для нього джерелом всiєї мудростi та сили.
Але ще цього самого дня трапився випадок, що жорстоко пiдiрвав
Володькову повагу.
Коли Василь iз щеням вiдiйшов, Володьковi стало самому сумно. Щось
недобре себе почував. Якась лiнь опанувала… Почав химерити. Корiвки його
понаїдалися, позлазились докупи в лозинi та лижуться. I думає вiн: “Що
робити? Бiгати? Спiвати? Лiзти в лозину, дертися на верби i гукати звiдти?
Безглуздо, нiяково. Не личить…”.
Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний ставок, сполучений
невеличким рiвчаком з бiльшим потоком, перегаченим поганою греблею, яку
вже сотнi разiв проривала повiнь. У ставу риба. У рiчцi можна ловити
мацюпеньких срiблистих пiскурцiв, можна робити з камiнцiв та пiску греблю,
можна будувати млин. Але i це вже вiдоме, знане, набридле. Одно його
справдi займало – це оповiдання завiзникiв. ,Їх у млинi досить. Це все
бородатi поважнi дядьки з веселими поморщеними обличчями, з гучним i
вiчним реготом та твердими мозолястими руками. Цiлими добами просиджують
вони в млинi, очiкуючи своєї черги, їдять сухий хлiб з кавалком сала,
п’ють безлiч джерельної холодної води та безупинно один одному повiдають.
Оповiдають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском, направду
безтурботним реготом.
Слухаючи таких оповiдань, Володько зникав. Його не ставало. З нього
лишалися тiльки очi, широкi, витрiщенi, круглi синьо-сiрi, та овальний
роток зо свiжими, напухлими устами, що якось особливо, дико рожевiли, та
ще його маленький гудзичок – носик.
Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився на Володька i не
втримав: схопив малого на руки, до болю здушив, пiдняв геть над свою
голову, а пiзнiше влiпив йому твердого, колючого та згучного поцiлунка.
Володьковi страх соромно стало. Вся його пичка запаленiла. Дядько полiз до
кошеля i видобув з його глибин два питльованi пирiжки з яблуками. Пирiжки
бiлi, злегка припеченi. Яблучний сiк проникав назовнi. Дядько незграбно
взяв їх у широку жменю:
– На, малий,- каже…
Шлунок хлопця вiд самого рання нiчого в собi не мав i просто заклинав
його взяти… Одначе Володько сорому послухався. Нiяково. I так обличчя
горить… Вiн, нiби не розумiє, знизує плеченятами i вiдступає назад. Вiн
ще не оправився вiд тiсних дядькiвських обiймiв…
– Не точись, впадеш,- зауважує спокiйно другий дядько…
– Бери, дурний, коли дають,- каже третiй. Дядько Павло немило
здивувався, коли прийшлося пирiжки назад до кошеля ховати, i при цьому
почав:
– То, знаєте, мовляв покiйний мiй тесть, царство йому небесне, бувають
такi дiти…
Але Володько вже втiк. Коли про нього балачка, то йому годi… Вiн може
лише слухати, коли на нього нiхто не звертає уваги…
Володько без вагань iде до млина. Правда, цiкаво було б довiдатись, що
Василь робитиме зо своїм щеням, але додому ще рано.
У млинi, як завжди, досить гармидерне. На греблi зустрiчає Володько
опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище, але
вiн узяв собi за звичку завжди при людях, де тiльки можна, кпити з
Володька або робити йому прикрощi. Володько болюче це переносив, але не
спромiгся на рiшучу вiдсiч, що пiддавало Тондi ще бiльшої заохоти. Але
коли хлопцi залишалися самi, Тонда, здається, з приємнiстю слухав
серйозних Володькових мiркувань, при чому пiд носом у нього завжди
з’являлися довгi i бридкi сопляки, якi вiн пiдлизував язиком.
Зустрiвшись, хлопцi пiшли на шлюз i влiзли по небезпечнiй дошцi, що
дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрiй колодi, що на нiй
опираються кросна ринви, по котрiй бiжить на колесо вода, i почали свої
розумування, Тонда зухвало похвалявся, що вiн уже вмiє важити мiшки,
красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати вiд дядькiв хабара –
три копiйки, коли вiн змеле дядьковi кiлька пудiв даром.
Ринвами з розгону люрить вода, повертає слизькi, чорнi колеса i,
розбиваючись на пiнявi кляки, з плюском летить пiд потоки. Внизу, кiлька
метрiв пiд хлопцями, вирує зеленувата глибiнь. Видно запiненi гребенi
штучних хвиль, нiби там купаються табуни розбещених чортiв. Плюскiт i
гомiн такий, що хлопцi мусять, розмовляючи, кричати.
Тонда, розумiється, бiльше звиклий до цього i, мабуть, навмисне привiв
сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько
гiдно поводився i нiчим не зраджував, що вiн у небезпечному мiсцi.
Навпаки. Вiн навмисно сiв на слизькiй колодi, звiсив над вируючою глибиною
ноги i бовтає собi ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив свої
штанята.
При цьому вiн почав свої поважнi розмови,- куди, мовляв, бiжить ця
рiчка, якi риби в нiй, скiльки ракiв, де живуть лебедi, що ми живемо в
Росiї тощо. Все це Тонда травив, видно, тяжко. Обличчя його при таких
розмовах робилося довге, нiби в лошати. Смiшно виглядали його вiддутi,
широкi уста.
I тут сталося щось, чого Володько нiколи не мiг сподiватися.
Фiлософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на свiтi, крiм таких
цiкавих для нього речей, якими заповнена його тямка. Ї зненацька
з’являється, невiдомо чого, Василь. Вiн перший побачив Володька i мусiв
кiлька разiв щосили з греблi гукати, поки його той почув. А коли ж
Володько помiтив брата, то по самiм його виглядi зрозумiв, що сталося щось
надзвичайне.
– Володьку! А ходи швидше! Мерщiй!..
Володько аж здригнувся i мало не стратив рiвноваги на свому
небезпечному сiдалi. Вiн миттю зривається i, забувши за обережнiсть,
швидко, по гнучкiй дошцi бiжить на шлюзi. Може, Василь жартує? Нi. Вигляд
поважний, безпосереднiй…
– Ну, чекай, чекай! Дадуть тобi тато!.. А де твої корови?.. То ти так
їх пасеш?.. Чекай!..
Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж вiн справдi зовсiм забув.
– В лозинi корови,- викрикнув Володько, вдаряючи на слово “в лозинi”,
але голос зраджував непевнiсть цього “в лозинi”.
– Ага, в лозинi… Пiди-но, поглянь…
“В конюшинi?..” – мигнуло в головi малого…
I в ту ж мить стрельнула згадка про здохлу корову, голосiння баби,
слова батька… Ах, Боже!..
Вiн захолов. Вiн не знав, чи бiгти до корiв, чи кидатися пiд потоки.
Кричати? Плакати?
– А де тато? – скрикнув малий…
– Бiжи-но, то зобачиш…
О, горе! Що ж вiн тепер подiє? Бiгти! Швидше бiгти! Щось робити.
– Чисто корови виїли капусту,- гукає навздогiн Василь. Ну, принаймнi
капусту. Володьковi трошки вiдлягло…
Стрiмголов наспотикача бiжить вiн додому. Його куцi ноженята лопотять
по втоптанiй стежцi, перестрибують через маленьку рiчечку, в якiй ловлять
пiчкурцiв, черкотять по болотi, чвиркають брудною водою, дрiпаються
обстрiпанi штанята. Нарештi його маленька постать викочується з-за лозових
кущiв i раптом кам’янiє… Вiн бачить уже свої корови. Батько оце тiльки
вигнав їх з капусти i сам власною особою, непорушне, мов кам’яний стовп,
вкопався в межi городу. Цiла грядка бiлих оглоданих капустяних головок
нагадує зграю потурбованих гусей.
Батько стояв неповорушно. Володько всiма фiбрами душi, кожним нервом
чув i розумiв, що значить така стоянка. Вiн чує, як губиться, зникає його
мужнiсть, як пiд горло лiзуть болючi сучки якогось жалю, як починає
завмирати розбушоване серденько, як, нарештi, заливаються рiдиною його очi
i по щiчках побiгли двi прудкi гарячi сльозини. Вiн все-таки не плакав.
Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що вiн плаче. Вiн тримав себе
як справжнiй мужчина.
А батько, мов викут, мов залiзний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою
поворушив… Нi. На те вiн i батько. Лютий, могутнiй, без милосердя, як
розгнiваний Бог. Нi, не втечеш вiд нього i не вблагаєш.
Тiкати! – мигнула думка. Бiгти! Але куди? В рiчку? Хай i в рiчку.
Тiкати, бо буде зле.
Володько метнувся i зник у кущах лозини. Батько не промовив нi одного
слова. Вiн, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме мiсцi ще пару
хвилин, повернувся i пiшов на подвiр’я. Прийшов Василь i погнав худобу до
хлiва.
Володько опинився сам-один у кущах. “Тепер довго, довго не могтиму я з
татом розмовляти”,- думав вiн. А сидить над рiчкою в гущавинi. Росте тут,
чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяної рослини. Сидить, обома
руками обняв голову. Ревiти, кричати! Боже! Боже! – повторює безконечно.
Хотiв молитись, але хiба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли нiхто
в свiтi не може зрозумiти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва?
Мамо!.. Де є мама? Нi, вiн сам винен. Вiн розумiє це. Але… хiба ж? –
Страшно подумати. Вiн уже бачить здоровенну батькову ручиську, що
затиснула його малюсiньке рученя, тверда, заяложена ремiнна батькова
попруга вже танцює по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцює… Йому
соромно. Вiн знищений. Вiн забитий – той Володько, що є в його очах, його
мовi, той Володько зникає. Його виб’є батькова ремiнна попруга.
Починає сутенiти. Холодна хвиля осiннього вечора ринула лугом.
Ноженята, мокрi i порепанi, починають дошкульно мерзнути. Неймовiрно
велике i криваво-червоне сонце неохоче засувається за чорну скибу ставища.
Цiле небесне склепiння гнiтить своєю мармурово-холодною величчю,
наповняючи всенький свiт, близький i далекий, суворою, недоторкальною
мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди i земля. Навiть струм холодної води
бринить жорстоко. Кiлька листочкiв на похиленiй вербi безнадiйно
трiнотять, але холодне дихання вiтру здмухнуло їх, i вони летять у ще
холоднiшi хвилi рiчки.
Минуло ще з пiвгодини. Холод i голод, щораз бiльше докучливi, зачинають
рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. “Треба йти, може, вони вже
забули”. Устає i йде. Та коли зрiвнявся з городом i при згасаючому свiтлi
дня помiтив нагi огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову
зробилося нудно й жахливо. Двi сили боролись. Але все одно нiчого не
поможе. Треба йти.
Йому ж i самому шкода тiєї капусти, та що подiєш? Ще? Ну, що тепер?
Не живий i не мертвий переступив хатнiй порiг. Хай дiється, що хоче.
Перша накинулася мати. Мати є завше мати. Вона знає, що чекає Володька,
тому наробила тарараму. Працюють у неї лишень язик та уста. Яких тiльки не
дiстав Володько прiзвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга.
Цим мати намагалась зменшити батькiв гнiв та вiдтягнути й одвернути кару,
що грозила її дитинi. Знала вона також, що через те й сама може дiстати
кiлька “черезплечникiв” та пострибати босою навколо хати, але хiба це може
стримати матiр?..
Батько насуплений i грiзний сидить коло столу, лупить “бараболi в
мундирах”, вмочає їх у сiль i мiцно розжовує з хлiбом. Володька вiн майже
не помiчає. Аж коли малий роздягнувся, i збирався шмигнути не до столу (не
до iдла було), а мерщiй на пiч, у найзатишнiший куток, устав раптом i
батько, здiймаючи свою попругу…
– То ти, трясця твоїй матерi, так пасеш худобу! – почав вiн, навмисне
розтягаючи з притиском слова.
Володько не дослухав усього. Вiн, мов в’юн, метнувся i миттю зник пiд
пiччю. Спершу шмигнув пiд пiл, а звiдти потайки, попiд тапчаном, на
чотирьох ногах, буцаючись у перестрасi об усяку всячину, перемандрував пiд
пiч.
Володькова звиннiсть не дуже подобалася батьковi. Вiн зробив два кроки
в напряму печi, розкарачив ножиська перед самим виходом Володькової
цитаделi i безцеремонне: – Вилазь, стерво! – гримнув…
В очах Володькових лише два здоровеннi бруднi батьковi чоботи та кiнець
згорненої удвоє попруги. Той кiнець так страшно, так неймовiрно страшно,
погойдується перед очима хлопця. Залiзна, вичовгана, блискуча пряжка.
– Ой, тату, тату! – вже репетував Володько.
– Вилазь, собачий сину! Шкуру спущу! – Чоботиська батька перед пiдпiччю
незграбно затупали. Голос його з-поза зацiплених зубiв виривається.
Шипучий якийсь.
– Ви-лазь менi! Вилазь, кажу, бо засiчу!.. – при цьому вже не втримався
батько. Нахилившись, шмагнув попругою пiд пiч. Володько рiзко скрикнув i
вiдскочив до другого виходу, у безпечний кут. Вже не видно йому
батькiвських чобiт. Але в ту ж мить попруга батька захльостала з другого
кiнця, i Володько, тремтючи, буцаючись головою об мур, пересувався з
одного мiсця на друге. Це ще гiрше дрочило батька. Бачучи, що нiчого з
того путнього не вийде, вiн покликав Василя.
– Василю! А дiстань-но ти менi його. Ну ж! Раз-два!.. Тягни його
сюди!..
I попруга батька досить дошкульно торкнулася Василевих штанiв, що
збiльшило його рухливiсть.
– Ой-йой-йой! Василю! Тату! Боже мiй!.. – лементував малий злочинець,
але руку його, як вiн її не ховав, пiймав уже Василь i тягнув на хату. Ось
батько зiгнувся. Ось простягнулася його пальката ручище. Ще хвилька, ще
мент i безборонна Володькова ручка в тiсному потиску батькової долонi.
– Ой, гвалт! Мамо!..
Але батько вже сягнув Володька. Мов легеньке пiр’ячко, пiдхоплене
буревiйним поривом гурагану, так вилетiв Володько з-пiд печi й опинився в
батькових руках. Той перегнув малого через колiно. Дошкульнi удари попруги
посипалися на задок хлопця, що нагадував маленького хробачка, наступленого
великим чоботом. Вiн звивався, пiсля кожного удару ним смикало, шарпало, а
з уст його виривався рiзкий та болючий рев.
Малий Хведот утiк i сховався на пiч у самий кут. Мати шпурнулась на
батька, але її забiги не значили бiльше, нiж удари розлючених хвиль моря
об незрушну гранiтну скелю.
До того батько штовхнув її рукою, i в одну мить вона лежала коло
дверей, кленучи та голосячи.
Хведот на печi почав i собi ревiти. Один Василь, залiзши далеко в
запiчок, затих i нi мур-мур…
– Оце тобi капуста! Оце тобi корови! – приговорював батько.- Я тобi,
дубило твою ма’, покажу млина!
– Здурiв, здурiв старий мурмило,- янчить мати,- Заб’є дитину. Та хай
тая капуста в землю ввiйде, хай її черви зжеруть, коли за неї дiтей
катувати,- лементує вона.
– Зацiпни! Нi слова! – батько залишив захриплого хлопця, i його попруга
грiзно знялася над материною головою. Та пригнулась i вишмигнула з-пiд
руки, а рiзкий удар свиснув даремно в повiтрi.
Володько лежав i ойойкав на долiвцi. Засапаний, червоний, розогнений з
люто-блискучими очима, потрусуючи попругою, стояв серед хати батько.
Страшна в цю мить його величезна постать i нещасна, мiзерна та дитина, що
янчить вiд болю на долiвцi бiля його нiг.
– Я тебе ще навчу, як заступатися,- погрожує вiн матерi. А вона
метнулась у сiни i вже звiдти, коли їй не грозила небезпека, дала волю
свому рухливому язиковi.
– Люди, людоньки! Здурiв чоловiчище! Ти, медведю! Слоне ти! То ти хочеш
нас позабивати! А руки б тобi вiдняло! Зацiпнув би ти! Янчав би ти, як та
дитина! Дубище западенний, щоб тебе лихе повiтря забрало!..
– Зволочi! Гидота! Дрань! Я вас, чорти, навчу менi шануватись! Я з вас
вперед бебехи випущу, а тодi вже будете менi патякати.
Крик, лемент зчинився на хуторi. Тяжка є батькова рука. Знає її добре i
Василь, i Володько, i мати, i навiть Хведот. Цiла родина знає дуже добре,
чим пахне, коли збудити у батьковi, їх могутньому, барчистому,
великоголовому батьковi, його звiрячий гнiв.
Збитого Володька кинули на пiл, прикрили якоюсь рядниною i там вiн
довго i глибоко стогнав, тяжко й уривно схлипував, здушуючи щосили
напливаючi пiд горло ридання. Вiн знав, що плачу батько не терпить.
Другого i третього дня не мiг ще хлопчина сiсти. Побита частина тiла
дошкульно болiла. Цiлий другий день провалявся вiн у постелi, крiм води
нiчого не брав до уст i вперто мовчав. Мати тошнiла над ним, ламала руки,
але Володько, неохочий до розмови, непорушне лежав ниць, уткнувши в
подушку обличчя.
У родинi стало тихо, напнуто, похмурно i грiзно. Нi доброго слова, нi
усмiшки.
Аж третього дня, коли Володько знову погнав корови, вiн дав волю
сльозам. Вiн уже нi на крок не лишав худоби самої. Вiн плакав, думав.
Глибокий жаль до самого себе чавив, запирав його дух, видушував останнi
сльози, яких за цi три днi безлiч вилилось. Думав, мрiяв, снував
фантастичнi плани помсти. Ось, наприклад, до них уночi пiдкрадаються
злодiї. У його мiркуваннях злодiї – найстрашнiше, що може в свiтi бути.
Вони пiдкрадаються до стайнi з великим ломом та французьким ключем у
руках. Хочуть виважити дверi i викрасти конi. Володько перший помiтив
злодiїв, забув за своє велике горе та образу i гукає: – Тату, тату!
Злодiї!
Батько миттю кидається до дверей, якi злодiї вже встигли виважити
ломом, але в його руках нiчого немає, чим мiг би одiгнати злодiїв. I коли
батько кидається на них та починає борикатися з одним, другий хапає сокиру
i замахується нею на батька. Тодi Володько забуває все, мерщiй кидається
до злодiя, пiдбиває йому руку так, що сокира не влучає в голову батька,
але, падаючи вниз, вона вдаряє Володька i вiдрубує йому руку.
Батько вбиває одного по однiм злодiїв i тодi помiчає залитого в кровi
Володька. Вiн розгублений. Вiн не знає, що робити.
– Сину, сину! Що з тобою? – дико викрикує батько.
– Нiчого, тату! – вiдповiдає Володько.- Слава Богу, що ми захоронили
нашi конi.
– Даруй, даруй менi, моя дитино кохана! Даруй, що так гiрко з тобою
поводився! – I батько бере Володька на руки, несе до хати, дмухає на його
страшну рану, але рана та не болить його. Вiн щасливий, що змiг доказати
батьковi свою велику до нього любов хоча б цiною власної руки.
I багато iнших страшних випадкiв вигадує малий. Але чому, дiйсно, не
станеться таке, щоб Володько прилюдно вчинками мiг доказати свою добру
волю i великою своєю добросердечнiстю змусив каятися навiть таку незламну
людину, як батько? Чому? Але так не сталось…
Аж третього дня ввечерi уперше забалакав батько:
– Понадувались. Образив. Немилосердний. Що ви там собi не думайте, але
коли менi не шануватиметесь, то шкiру з вас поспускаю. Це собi затямте i
зарубайте на носi. Нi одного зерна не змарнувати. Нi одної крихти хлiба не
смiєте знищити без “пользи”. Нi одної картоплини не повинен я бачити, щоб
ото менi попiд ногами валялася. Бережiть взуття. Шануйте одежину, бо
будете в мене мов голопуцьки бiгати. А не слухатимете слiв моїх, то
послухаєте своєї шкiри. Я вже подбаю про те. Коли ви одного вiвсяного
зерна не потрапите зберегти, не шануватимете крупини, щупка муки, сорочки,
чобота, не вшануєте ви й худобини, анi себе самих. Голодранцями родитесь,
проживете життя жебротою i здохнете пiд чужим плотом… Я вам це кажу… i
дивiться менi. Слова цi не на вiтер пущенi. Тобi, стара, дiстанеться
найбiльше.
Тихо, гробово тихо. Нiхто не одважиться хоч слово заперечити. Володько
залiз у самий кут запiчка i мов хиже звiрятко визирає звiдтiль.
I коли пас корови поблизу конюшинища, то чатував нiби найкращий вояк
порохiвнi. При однiй згадцi, що могло б статися, коли б котра з його корiв
об’їлась, у малого замерзав мiзок, волосся дуба по головi ставало i по
спинi перебiгали дошкульно-холоднi мурашки.
По тижневi в родинному огнищi Матвiя сталася знову визначна подiя.
Iдучи в недiлю до церкви, Матвiй, пiсля Божої Служби, не вернувся, як
звичайно, додому, а зайшов до родичiв на Запорiжжя. Вiн рiшив основне
перемолотити все своє збiжжя (поки ще тримається погода), а тому мусить
кликнути толоку до машини. Зайшов до брата Єлисея та попросив у нього
другу пару коней. Звiдти обiйшов кiлька обiйсть i змовив дiвчат до соломи,
подавання в барабан тощо. Робiтникiв покликав самих найкращих, не якихсь
ледарiв.
У понедiлок, удосвiта, як тiльки благословилося на свiт, прийшов з
кiньми старший Єлисеїв син, також Василь. Унедовзi за ним не забарились i
решта робiтникiв. Матвiїв Василь не смiв перервати на пару день науки. Сам
батько рiшуче цьому спротивився, бо “раз взявся за щось, то вези”…
Василь нiчого б не мав проти, щоб побути пару день дома, хоча б навiть i
коло машини… Будуть веселi та гарнi дiвчата, будуть жарти, спiви. Але
хай би спробував вiн хоч запикнутись про це.
Зате Володьковi припала надзвичайно вдячна робота. Вiн має поганяти
одну пару коней у кератi. Це просто таки чудово. Нiчого кращого, як гонити
цiлий день конi, розмахувати та цьвйогати батогом, малий не мiг чекати. Це
куди краще та почеснiше, нiж пасти отi осоружнi коровиська.
I вiн ще затемна, десь вiд других пiвнiв, схопився, одягнувся. Їсти i
не питай. Вiн зовсiм не хоче так зрання, не попрацювавши, напихатися. Усi
снiдають, а вiн пiшов на подвiр’я, узброївся своїм батогом, цьвйогнув ним
разiв зо двадцять, чи досить гнучкий, i почав терпеливо чекати коло
розiсланих перед дишлем шлей, до котрих мають ще запрягти конi.
Чекання триває досить довго, але Володька це не зражує. Прийшов час,
вивели з хлiва коней. Батько оглянув їх, погладив, поплескав, похвалився
Василевi i висловив жаль, що доведеться таку добру худобину збути. Василь
запрiг у другий дишель своїх – кобилу каштанку та її молодого сина огира,
якого тiльки що привчали до тяжких праць.
Приготовлено все як слiд, забурчала машина i праця замшiла. Дiвчата не
працюють, а бавляться. Хiхи та хахi. Реготи безупину. I де його в нещастя
ото смiху стiльки набереться – зауважувала Настя. Вона цiлий день
пiдтикана, бiгала, то на двiр, то до клунi, то до хати. їй нiколи до
машини носа тицьнути, хоча страх хочеться. Вона майже переконана, що без
неї там як слiд нiчого не зроблять, але треба також i обiд зварити.
А дiвчата з дядьковим Василем чудасiї витворюють. Єдиний мiж ними, не
парубок ще, але парубчак уже порядний.
Декотра з вертух i до Володька заглядає. Дражняться з ним, кепкують,
але вiн без церемонiй. Батюгою її i все. Хай не лiзе, коли Володько
серйозною працею зайнятий.
Так iшла робота аж до вечора. Надвечiр смiхи та жарти трохи вщухли, бо
все-таки понагрiвали робочi лоби. А коли вже геть смерком перестали
молотити, треба випрягати конi та вести їх до води. Хто поведе? Василi
обидва. Але дядькiв Василь не може залишити свого пестуна Володька. Знав
вiн, що нiчого приємнiшого, як проїхатись верхи на конi, для Володька,
мабуть, не iснує.
– Хочеш, Володьку, на каштанцi проїхатись? – гукає Василь. Володько був
утомлений – ледве ноги волоче, але як стояв, так i зiрвався вiд клунi до
хлiва. По дорозi як навмисне щось впало йому до лiвого ока. Якийсь устюк.
Володько тре око, квапиться з заплющеними очима до Василя. I в ту мить
завищав огир. Володька щось бемцнуло в голову, в очах креснуло iскрами i
далi не стало нiчого.
Коли опритомнiв, зобачив навколо себе юрбу людей, чув крики, метушню.
Вiн був мокрий iз сильно скривавленою головою, але болю не вiдчував. Це
вдарила його копитом каштанка. Пiд її ноги пiдлiз Володько в той саме час,
коли її вкусив неспокiйний огир. Удар якраз улучив у праве око. Найбiльше
переляканий тiєю подiєю батько. Вiн був увесь, вiд нiг до голови,
облiплений ковтунами куряви з барабану машини. На вустах, бородi, старiй
вовнянiй шапцi телiпалися цiлi торочки нанизаної на волосинки куряви. I
забувши за це все, забувши обтруситись, вимитись, на перший викрик
Володька: “О Боже!..” – батько кидає все, бiжить до дитини. Зобачивши, що
син лежить на землi без руху, старий викрикує якийсь незрозумiлий вигук,
бiжить до сiней по воду.
– Насте! Василю! Ганню!.. Води! Води менi! – гукає батько, а води
немає. Всi метнулися до водянки, начерпнули якогось хузу i полили
Володька. Пiсля цього батько схопив малого на руки й, облiплюючись кров’ю,
що змiшувалася з курявою, нiби навiжений побiг з ним до хати.
За ним, спотикаючись, бiжить мати. З неї спадає курява, бо пополуднi
ввесь час подавала батьковi снопи в барабан, її сухе обличчя брудне та
дике. Чорнi, довгi патьоки слiз рiжуть кострубато-вилинялi щоки.
– Сину, сину! Ох, дитинонько ти моя! Ох, те болюче!
– Не скавули, давай миттю води, чистих шмат,- гукнув батько. А тим
часом вiн не знав, де i як положити малого. Вiн крутився, мов навiжений, з
ним по хатi, гойдав на руках, дмухав. Кров сочилася малому з ока.
Сочилася, збiгала на брудну батькову долоню. Матвiй чув цю теплу кров
дитини своєї, i вона пекла його твердiзнi мозолi, як топлена мiдь.
Мати метнулась, затуптала на мiсцi, нiби стояла на гарячому. Десяток
рук дiвочих кинулися, опритомнили стару, поклали на полу подушку, вкрили
її бiлим рядном…
– Кров’ю!.. Кров’ю обмажете. Дайте щось чорне… Он спiдниця моя,-
гомонiла стара.
– Не слухайте дурної. Стелiть, дiвки! – ревнув батько.- Нiколи!..
Володька положили на подушку. Двi плями вiд змiшаної з кров’ю куряви
лишили батьковi руки на ряднi. Сам вiн мерщiй у сiни вибiг, коло мисника
вiника вхопив i мiцно оббивався… Хмару цiлу збив, але в пiтьмi не видно.
А опiсля сердито похапцем мився, витирався, що аж рушник трiщав, i,
схопивши велику череп’яну мисалу, налив у неї окропу, що був на галушки
готовий, долляв квартою холодної вещи i пiдiйшов до хлопця.
Той уже лежить роздягнений, а коло нього квокче мати.
– Геть, стара! – i почав примощуватися коло Володька. Вiн дихав поволi
i навiть не стогнав. Праве око, щока, лице залитi кров’ю. Не знати, чи
цiле око. Лiве було заплющене.
– Стара! Чистих намiток!.. Раз-два! Та там вата. Почаївська. Але
мерщiй!.. – гостро наказує батько.- Стiльця менi подайте.
Дiвчина пiдставила стiлець i батько почав ворушити Володька. Навколо
оточили їх дiвчата. Вони тремтiли, залякано зазирали, тошнiли. Володько
все чув, лише не бачив. Вiн знав, що коло нього сидить батько, що вiн
змиває намоченою у водi намiткою з його обличчя кров i вiд цього було йому
гарно, приємно. Вiн забув за око своє. Що там дурне око!.. I вiн
попробував навiть поворушитись, розплющив здорове…
– 0-о-ох! – вирвалося з його уст мимохiть зiтхання. Малий поворушив
скривавленою головою… Аж тепер вiн чув виразно бiль. Щось сiпало, i то
не з правого боку, де дiстав удар, а з лiвого, на лiвiм виску. У ротi чув
твердiсть, нiби туди понабивали якого клиння. Зуби якiсь напруженi, але,
поворушивши задубiлим язиком, Володько вiдчув, що це вражiння мильне. Два
з них замiтко ворушилися. Язик почав поволi випихати криваву слину, а з
нею викотилися назовнi два молодi, гостренькi, молошнi Володьковi зубочки.
Бачив це батько, бачила й мати, але нiхто не взяв тих зубiв, щоб
викинути на горище мишам. Не добровiльно викотилися синовi зубенята i вiд
цього по запалих, вилинялих Настиних щоках потекли два їдкi потiчки… А
батько все мочив та мочив намiтку. Змочив її геть, i стала вона подiбна до
зiм’ятого червоного прапора. Вода в мисцi також зчервонiла. А Володько
тiльки губами мамляє… ‘
– Болить, сину?
– Нi, тату… – i щоб доказати це, Володько витягає руку i мацає…
Лап, лап… Мацнув своїми пучками якiсь слизькi закарвашики коло ока i
вiдорвав назад руку… А все-таки:
– Нi, не болить, тату… Не болить,- впевняє.
– То, може б, ти мiг пiдвестись? Володько це охоче зробить. Вiн уже
пiдводиться. Поволi, з натугою. У головi мов олова налито. Але вставав…
– О, о, о… Отак, отак… Сюди, над мису… Молодець… Так краще
вимию.
Батько не скривав своєї якоїсь своєрiдної радостi, коли впевнився, що
око Володька цiле.
Вiн ревнув невиразно, грубо, як звiр, котрому пощастило пiймати якусь
незвичайну поживу. Грубезними своїми пальчищами вичавлював з намоченої
намiтки кров i все вимочував та вимочував залите нею око. Пiд тим оком
двома пiдкiвками червонiли розшматованi до костi два шрами. Володько не
мiг так довго витримати. Вiн стиснув зуби… Вони нiмiли. Iнодi їх зовсiм
не чути було в ротi, але його нудило i в головi щось болюче сверлує.
Ледве-ледве виговорив:
– Ой тату. Я ляжу… – i останнє слово вимовив уже лежачи…
– Тошненько менi, старий. Та дай йому вiдпочити,- тошнiла Настя.
– Давай-но ти вату… Тошнiєш. Багато тим поможеш… – Вирвав з рук
Настi вату, нову, чисту. Намiтчаною стрiчкою заложив цiле око й обережно,
як тiльки мiг своїми ведмедячими лапами, тiсненько, по-батькiвськи
обандажував голову сина.
– А тепер, стара, пар швидше молоко, та звари легко зо двi яйцi. Вiн
мусить попоїсти. Цiлий день налазилось… Можеш ти їсти? – звернувся до
Володька.
Нi. Вiн не хоче їсти… Це вiн виявив похитом голови, що дуже швидко
наливалася болем, тяжким та розривальним.
– Не зачiпайте мене,- вдалось йому витиснути крiзь уста. Вони засихали,
запiкались, в’яли, не хотiли ворушитись.
Батько присiв на краєчку i довго вдивлявся у Володьковi малi блiдi
щiчки… Обоє очi зав’язанi. Чоло також, лише щiчки, кiнець носика та
спраглi уста свiдчили про буття батькового сина… Що вiн тепер думав –
годi було б вгадати…
А геть увечерi, коли всi впоралися з худобою i посходилися до хати
вечеряти, стало сумно й нiяково. Всi пiдходили до Володька, вдивлялися в
його роток, хитали головами… Їжа навiть не бралася… А дядькiв Василь,
що вихором улетiв до хати останнiм, побiг до хлопця, присiв коло батька,
нахилився.
– Як усе добре,- казав вiн,- скiнчилося… Але що нашого Володика так
скалiчено, то все нi до чого… Бiднюсiнький мiй цвяшечок,- i Василь
обережно, легенько, ледве доторкаючись пучками пальцiв пов’язаної голови,
гладив малого, гладив довго, пестливо… Володьковi знову, як тодi, пiсля
“прочуханки”, зробилося шкода самого себе… Вiд цього в грудях щось
болюче купчилось i тисло…
Хворий не хотiв їсти, але одну шклянку молока мусiв таки випити. На
цьому настоював батько, а Володько не посмiв противитися його волi. При
їжi вiн виразно вiдчував, що не має двох зубiв, але що ж… Це ще не все.
Найприкрiше було, коли, прокинувшись другого ранку, вiн вiдчув, що праве
око не ворушиться. Воно все залилося темно-червоним затьоком. Вата мiцно
присохла i її тяжко було вiдiрвати. Коли батько зняв пов’язку, зобачив на
мiсцi ока засохлу шкаралужину… А де ж око? Боже мiй. Боже мiй! Невже
воно витiкло…
I батько вiдмочує теплою водою присохлу намiтку та вату, накладає
свiжу, зав’язує i вiдходить знову до машини… Що б там не було, а
домолотити збiжжя сьогоднi мусять. У них же з братом одна спiльна машина,
а тому треба квапитися, щоб мiг ще помолотити i Єлисей. Сьогоднi й Василь
мусiв таки залишитися дома та гонити замiсть Володька конi. З цього був
дуже вдоволений, бо школа нiколи не манила його.
I коли всi вiдiйшли до машини, а мати пiшла поратися бiля худоби, у
хатi залишилися тiльки Володько та Хведот, що спочатку не мiг зрозумiти,
що то з “Воводьком” трапилось. Вiн нiяково вертiвся коло брата,
придивлявся, щось мiркував. Часом пiдiйде:
– Воводьку, Воводьку… Дузе тебе бовить?.. – питає та навшпиньки
спинається, щоб зазирнути братовi в обличчя.
– Ах, iди ти собi,- вiдповiдає той, i Хведот далi нiчого не розумiє.
На дворi гарчить машина. “Но!.. Но-о-о!..” – гукають поганячi, а в такт
поцьвйогують батоги. Володько намагається визволити здорове око, яке
тiльки злегка припухло, бо темнота обридла йому. В лобi над бровами щось
дуже тисне i заважає розплющитись оковi. Одначе Володько розплющує його i
дивиться в стелю.
Зiр неясний, химерний. Стелю з дощок, з тонкою верствою тинку,
розмальовує Володькова фантазiя рiзними малюнками. Вiн знаходить там стару
бабу повитуху, Секлiту. От вона здоровенна, з величезною головою, окутаною
у вовняну хустку. За нею бiжить з двома головами пес. Одна голова спереду,
друга ззаду. Секлiта (видається Володьковi) рухається в напрямi лiсу… Он
той лiс. Балка якась, а далi не то ставище, не то нивка збiжжя. Над усiм
палахкотить сонце.
Фантазуючи Володько забуває бiль. Коли спиняється машина, до хати
забiгає то батько, то хто iнший з робiтникiв “зобачити, що поробляє наш
слабий”.
На другий день око зовсiм заплило гноєм. Машина вiдмолотила i на хуторi
стало тихо. Батько роздумував: їхати чи не їхати по лiкаря? Їхати – грошей
шкода, не їхати – дитини шкода. I так у роздумуваннi минав день за днем.
Кожного ранку i вечора дбайливо промивав вiн Володьковi рану. Промиваючи,
питався:
– Ну, як? Не краще?..
– Не знаю, тату… Не чую.
– А болить?..
– Болить.
– Ну, ну… Ти-но менi будь козаком…
Мати парила молоко, варила яєчка, пекла для хворого коржика, а при
хворому, траплялось, дiстане дещо i Хведот, який чапiв тут невiдступне.
Промивати ока Настя не смiла. Матвiй боїться, що “вона” не потрапить i
чорт батька зна що напецькає. Настя не сперечалась. Вона тiльки вечорами,
коли гасили свiтло й усi клались, довше нiж звичайно простоювала
навколiшках та молилася щиро i тепло. Вона чекала чуда i чудо сталося.
По двох тижнях Володько виразно вiдчув, що око його збереглося. Воно
починає вже ворушитися та продирається назовнi. Корови ввесь цей час
прийшлося доглядати самiй Настi, зате не було кому затопити, щоб “який там
харч спартолити”. Але Матвiй не проявляв невдоволення, хоча той харч часом
зовсiм зле був “спартолений”. Що подiєш? Не розiрветься ж “вона” дiйсно.
Минуло ще пару днiв. Володько знову гонить корови. Око вже гоїться.
“Слава Богу,- думає Матвiй.- Обiйшлося без утрати”. Вiн приходив щодня
втомлений з корчунку, спокiйно сiдав за стiл, комляв хлiб, їв бараболю зо
шматком сала, заходив до худоби, а опiсля лягав.
Володько згадав про песика, якого принiс Василь. Одного разу питає
Василя:
– А де твiй собачок?
Це було пiд вечiр, коли Василь пригнав саме з пашi худобу.
– А ти ще його не бачив? – хвалиться Василь.- Це вже такий псюра, що
ой-ой!.. Не скажеш мамi, то покажу…
– Дурний би був казати,- дивується Володько з Василевої наївностi.
– Ну, то ходи…
I вони пiшли за клуню, де ростуть кущi агрусу, малин, бозу тощо. З
цього боку стiна клунi не задельована дилями, а лише заложена мiцно
зв’язаними батьком в’язками пшеничної соломи. А батько, коли вже в’язав
в’язку, то в’язав. Як камiнь. Дiйсно з таких в’язок можна стiну мурувати.
Оцiєю-то солом’яною стiною покористувався Василь, щоб заховати свого
собаку. Вiн висмикав одну в’язку, зробив у стiнi кубашку, вистелив її
м’якенькими тринами i там щеня вселив. Кожний день приносив йому туди їсти
“помийок” з муки, молока та води.
– Вiн вже не слiпий… Бачить все i п’є молоко, як кiт,- пояснює
Василь, тримаючи песика перед самим Володьковвм лiвим оком. Цей взяв його
на руки:
– Аа,каже.- Тяжечий який. Ну, мiй собачечка… Мiй баця… А їсть вiн
хлiб?
– Що ти ще хоч,- нiби оправдується Василь.- Вiд такого щенюка хочеш,
щоб вiн вже їв хлiб. Але вiн хутко їстиме.
– А Хведот ще його не бачив?..
– Нi. I не треба. Цей розбовтає всiм. Собачка злегка тремтiв i пискав
носиням.
– Ну, нiчого,- авторитетно заявляє Володько.- Гарний щенюк. Ти добре
зробив, що взяв його. У господарствi мусить бути собака. На… А матерi я
не скажу…
ЗА ЗЕМЛЮ
Володько пас уже давно корови, але око якось не гоїлося. Батько
довбавсь у ньому своїми пальчищами, малий терпiв бiль, цiпив зуби, але
наслiдки зо всього поганi. По лiкаря їхати дуже не хотiлося Матвiєвi. Це
стiльки коштуватиме, а до того ще й часу немає., То сюди, то туди. То до
Лебедей, то Григорчука, то на ярмарок… То корчунок. Знову нова лиха
година принесла новий клопiт.
Матвiй порiшив був дочекатися понедiлка, запрягти конi i вiдвезти
малого до лiкарнi… Прийшов понедiлок. Нi, думає. Доорю оце вже зяблю…
Погода тепер довго не затягнеться, а у вiвторок поїду. Коли ж то приходить
зо школи Василь i першими його словами було:
– Тату! Застав’є продається…
– Що? Як то? Де? Хто тобi казав?
– Цiле село говорить. Люди сунуть i сунуть де двора. Вже, кажуть, на
куплю записуються.
– От тобi й на! Ще ж вчора нiчого не було чути. Ну, стара,- каже
Матвiй.- Програне наше. Нiчого тепер не вскубнеш.
Розумiється, така вiстка зовсiм перебила Матвiїв намiр їхати до
лiкарнi. Мусить пiти до двора.
А тут пополуднi пригнався засапаний Матвiїв брат Єлисей.
– Знаєш?.. Застав’є продається. Оце я прибiг, думаю – побiжу, а то
розхватають, а ти й не знатимеш нiчого. Уже запис iде. Ходiм!..
– Сiдай-но. Ми ось пополуднали, але ти ще щось з’їси…
– Аа, нiколи… Нi-нi. Не роби турботи. Спасибi – я…
Але Настя вже краяла на полумисок кус вареного сала. Само собою, Єлисей
кусник-другий взяв, хлiб намастив, щиро насолив…
– А як, їй-Богу, дешево,- казав поспiхом Єлисей.- Всього триста, –
наголошував на а.- Та це просто дешевка.
– Дешевка то дешевка. Рiзал-ма з такою дешевкою. Де ти тепер що пiрвеш?
Звiдки вичавиш?.. Ти ж знаєш, що задаткував я оту он там латку.
– Тьху!.. – живо сплюнув Єлисей.- Не журись. Ходiм-но до двора, а може,
що й видумаємо. Може, як пiвдесятини подужаєш, а ми з Пархвеном пiвтори, а
разом двi загорнемо,i чвиркнув прудко i далеко крiзь зуби…
– Ох, тошненько менi та нудненько менi,- тошнiла Настя.
– Тошненьком не поможеш,- перебив Єлисей.
– Штука сказати: сто п’ятдесят рублiв. А ти їх добудь. Звiдки? Дiтей,
оту загнибiду стару продам? Хто їх купить?..
Загнибiда образилась.
– Не патякай, не патякай. I сам добра загнибiда.
– Ах, все то фрашки. Не сварiться. Пiдем,- квапив Єлисей.
Новий куцан, з сивого сукна домашнього виробу, щiльно обтягнув широкi
Матвiєвi барки. У руки попав якийсь костур, i брати пiшли.
– Ти, Володьку, пiдеш до худоби, а Василь хай пiде й доволочить за
конторою зяблю, бо бодай би чорт сльоту не навiв,- видав Матвiй своє
останнє розпорядження.
А небо дiйсно зачухмарилося i розкуйовдженi ковтуни хмар поволi
висувалися iз захiдної сторони та розповзалися по небi. Поривний вiтрище
тiпав полами Єлисеєвої гуньки та Матвiєвого куцана.
Дорогу вибрали навмисне через Застав’я, хоча це трохи далi, щоб зайвий
раз окинути досвiдченим мужицьким оком цей дорогоцiнний шмат поля.
Ех, i поле, поле! Не забуде його нiхто, чий погляд хоч раз зупинився на
ньому. Рiвне, покотисте на полудень. З двох сторiн оточене хвилястими
берегами рiчки. На пiвночi вiд холодних вiтрiв захоронено сосниною. На
заходi та пiвднi “багна”. Колись це справжнi багна були, та час висмоктав
їх, а лишилася тiльки назва. Тепер там дядьки отаву косять, огонь кладуть
та пасуть конi.
Частина Застав’я належить монастиревi i так Монастирищем i зветься.
Звуть це ще й Городним, бо, кажуть, був тут колись старий “город” – мiсто,
що Гай-город звалося.
Решта належить якiйсь русскiй княгинi, якої нiхто нiколи тут не бачив.
Кажуть, у Парижi живе, а маєтком завiдує поляк Ревський, що грає тут першу
скрипку. Обличчя товсте, розплиле, очиська вилунились, а пiд ними нiби по
калитцi повiшено, рот широкий i страшенно наподоблює жаб’ячий.
Отому-то красуневi належить у дiйсностi ця земелька. Вона чорна,
товста. Росте на нiй i пшениця, i буряк цукровий. На монастирському до
цього часу зберiгся порядний горб. Там можна бачити черепки, кусники
дахiвки, цегли. Якiсь пани часто там з мотиками та лопатами нишпорять –
скарби захованi шукають. Що то значить пан… Усе легко хлiба хоче.
Так гуторили про Городнє люди. Було там мiсто, але татари рознесли.
Тепер череп’я одне та горбик лишилися. Багато часу минуло, багато вiтру
прогуло, багато в рiчцi води витiкло, багато хмар по оксамитi неба
проповзло, аж поки не дочекалося, що куплять його оцi натрудженi суконнi
дядьки та по-свойому, по-мужицькому, поплювавши долонi, з Богом за працю
вiзьмуться… А чи то вже й дочекались?
I ступали м’яко, нечутно чотири ноги в постолах по зораному
шпеничниську. Назарiк ячмiнь тут люди сiятимуть – мiркують брати. А ноги
все далi i далi ступають. Поле тiкає взад. Ось долина, пригорок, знову
долина. Вузенька, глибока, в двi колiї дорожинка вiд полудневого заходу до
млина протинає поле. Далi Городнє.
Тут колись розшалiлий варвар плюндрував здобутки пращурiв оцих самих
дядькiв, а самi вони топчуть постолом чужу порожню землю. Над очеретами
пливуть отари сiрих, буцматих хмар.
Напружений гострий зiр братiв сповзає мiж ними та очеретом на
протилежний бiк, де за пригiрком розпочинається панський парк, густий,
розлогий, з розкиданими старими будiвлями та недокiнченим кiстяком
напiвзруйнованого палацу.
– Поквапимося,- каже Єлисей.- Глянь, як через Плоське пруть людиська.
Дiйсно, через Плоське пруть людиська i все в напрямку парку. Пруть.
Уперто, дружньо… Зiр їх – гострий, сухий, думка їх – одна, жеврiюча,
тверда!
– Пiвдесятинку б? Добре було б!.. Ех, як добре!
– Поквапишся…- думає вголос Матвiй.- Куди i чого поквапишся? Ну, i за
що я вiзьму ту землю?
Але ноги їх все-таки прудкiше пошелепали постолами i ступи їх ставали
все твердiшi, все рiшучiшi. Перегiн… Змагання… Он люди Плоським пруть,
а їм же цiле ставище коло Чернечого млина обiйти треба.
Коли дiйшли до парку, там роїлося вже безлiч люду. Кожухи, сiряки,
свитки. Чоловiки, баби, дiвчата, парубки, дiди, дiти. Вирувала мужичня по
розлогих дорогах парку. Гомонiла щоденна, безбарвна гутiрка i ревiли вгорi
вiтри, надсаджуючи хрипи велетенського розмiру осокору. Ялини скидали
довгi шишки, а попiд ними гикали iндики, та бундючний павич борсався
здоровенним своїм хвостиськом у кущах пахучого ялiвцю. А руїни палацу, мов
зубатий череп, угрузли в землю. Вiтер гонив у ньому нечисту силу,
скавулiв, стогнав. Побожнi люди здалека вже хрестились, пiдходячи нiчною
порою до нього, хiба що одчайдушний п’янюга Середа, iдучи з шинку, зайде
до нього i спокiйно собi пiдночує та нових сил набереться.
Але найбiльше юрбилось народу на старому дворi, коло “покоїв”
двiрського завiдця.
Ну й же й люду. Безлiч. Видимо-невидимо. I кремезнi, i щуплi, i носатi,
i кирпатi. Деякi пики так i просять цеглини, а деякi – бублики з медом.
Але не мало й таких, як Матвiй. Здоровечi, барчистi, з широкими
бородами, з лисинами… Це все “порадошнi”, “хазяїни”. їм честь i повага.
Вони в усьому толк знають, вони дiло ведуть.
Угледiвши братiв Довбенкiв, гурти мужикiв заворушились.
– О, диви! I Лебедчук! Дай Бо здоров’я!..
– Дядько Матвiй! Здоровi були!..
– Кум! Помай Бiг!.. Як маємось?.. Матвiй та Єлисей не встигали
вiдповiдати на поздоровлення. Поважнiшi коло Матвiя купчаться.
– Чому той люд не йде до пана? Чом отут тупцює? – питає Матвiй.
– Кажуть, оконом ще не приїхав, чи що.
– Хай йому чистець, що того наперлося…
– По грядцi роздеруть…
– Аби-но хрч по грядцi хватило…
– I як його ота чутка шириться?.. Диви, ще вчора нiякого слуху, а
сьогоднi, нi сiло нi впало… Тьху!..
– А з хати до хати чутка перекидається. Земля.
– Ось диви, Лебедчук де, i той прочув…
Матвiя дехто Лебедчуком зве, бо мешкає вiн на лебедськiй землi.
– Та,- каже Матвiй,- той Лебедчук ближче до Застав’я, нiж ви. А земля
сама тягне мужика, як стерво собак… Вона сама пiдкаже…
– А хай би менi пiдказала, де грошей взяти… Грохонув регiт…
– О, i то пiдкаже, коли опораєш та засiєш нивку пшеницi,- вставив свою
мудрiсть Єлисей i чвиркнув крiзь зуби.
Один дядько, що сидiв дуже низько на якомусь камiнцi, зовсiм невигiдно,
устав i проговорив:
– Бодай би його кольки скололи. Сидиш, сидиш, аж спина стовпом стала, а
дома ж роботи до повiтря. Хай би вже чи се чи те… А то чорт батька зна
що…
– А чи й дочекаємось ми сьогоднi?..
– Халєра його, вибачайте, знає-Iшов сюди Матвiй не даремно. Хоч i
бiдкався вiн, де має дiстати грошей, але надiя, “що якось-то воно все-таки
буде”, не кидала його.
I не встиг вiн, прийшовши до двора, як слiд оглянутись, коли вже його
оточили десяткiв зо три найповажнiших хазяїв. Бо нiхто .з них не мав
стiльки досвiду в купiвлi землi, як вiн, хiба що, може, Мартин. Але той
уже “тiльки нахапався, що,, як то кажуть, i через губу йому пере-того… А
без Матвiя нi одна купiвля не обiйшлася. I коли викупляли Тимошiвщину,
Матвiй самий, без брата Єлисея, що тодi ще “у москалях унтирцером” служив,
двi з половиною десятини закуроїв. Було сутужно, костi не раз вiд працi
трiщали, але витягнув. Пiсля отой Осовець. I тут двi десятини. Та тут уже
разом’з Єлисеєм. А там знов Лебедщина навинулась. I так усе одно за одним
– покiйний Хведiр та Матвiй скрiзь перед вели, усi громадськi справи до
пуття доводили. Скiльки того попоходилося та попоїздилося. То до Острога,
то до Жито-мира, то до самого Києва. Коли викупляли Лебедщину, Матвiй
одвiз до Києва мiшечок, так тисяч двадцять, самих золотих “iмперiялiстiв”
– копiйка в копiйку, громадських грошей. I довiз. А це ж вам ризик, тiльки
подумайте, що його переболiв за ту дорогу, скiльки тих нещасть могло
трапитись,однак Бог милував.
Такому чоловiковi, само собою, всяк вiру йме. Його i сюди i туди. Чи то
довiреного треба, чи заступника вiд громади – кого? Звiсно, Матвiя. Без
просторiкувань. I вiн йде, i робить.
Тому й тепер юрба чоловiчих та бабських свиток оточила Матвiя. Громада
мусить же довiдатись, що там i до чого. Чи є той економ, чи нема? Чи
думають вони поважно з тiєю землею, чи так лише качку пустили, аби дурний
мужик потоптав трохи чобiт?
I почали поговорювати, кого б вибрати та пiслати до пана. Почали
натякати на того, на iншого, а врештi i на дядька . Матвiя. А кому б, як
не йому краще такi дiла знати. Той тобi любого пана навколо пальця обвине.
I показний, i розважний, i толк знає.
– Ану, дядьку Матвiю… Пiдiть-но… Хай йому частець, отак тут за
гарма-дарма чапiти.
Але Матвiй з мiсця вiдмовляється. Вiн, мовляв, i так не знає, що ще з
того вийде. Чи буде вiн ще купувати, а чи й нi, бо зв’язався з
Григорчуком, а то ж, звiсно, пiвтисячку рубликiв треба вилiчити. А тут
уже, далебi, хоч би й хотiлося, духу не вистачить, не потягне зi свого
господарства бiльше. Вiн прийшов лише так собi, подивитися, послухати, як
то люди купуватимуть, а самий то вже гзй-гай.
– Чого ж гай-гай,- вставляє слово Мартин, що стояв трохи збоку i
прийшов сюди також “тiльки подивитися та послухати”…
– Но,порушує головою Матвiй i збиває на потилицю свого засмальцьованого
кашкета,воно б то, звiсно, того… Розумiється. ,Та правду кажу – не втну
бiльше. А ви, Мартине, i без мене ту справу обчухрали б.
Мартин i справдi господар поважний i “топковий”, але до нього громада
вже з обережнiстю ставиться. Той того, що зветься, через губу, накупився i
ласувати йому на клапоть того поля не годилося б, коли стiльки iнших
покупцiв найшло, яким, либонь, потрiбнiше, нiж Мартиновi, те купно. Тому
про Мартина помовчували.
Але Мартин знає, що й до чого. Вiн сам i не преться куди не слiд.
Звернувся рiшуче до Матвiя:
– А, нiчого вам, Матвiю, стягатися. Мусимо i то знати, що це наша
остання купiвля. А дiло зробити треба. Я сам пiшов би, та менi того не
личить, на поле я i не чигаю – от хiба клапоть стависька та, кажуть,
млинок.
Натовп прогудiв щось невиразне. Чи то одобрювали Мартиновi слова, чи то
заперечували. А Мартин вiв своє:
– Що там не кажiть, а й вам десятинка ще придалася б. А ви, скажiть,
люди чеснi, чи не заслужився той чоловiк у громадi? Скiльки-то вiн
попоходив та поїздив, та з тими панами, та з грiшми. Та iнший би з вас
стiльки злупив, що аж пальцi було б видно, а що вiн дiстав за свiй труд?
Карбованця вiд пана на горiлку… Самi знаєте…
О, Мартин знає що й до чого. Обходить кого треба та й про себе не
забуває. Матвiй з мiсця пом’якшав. Можливiсть набути ще одну десятинку
пiдкуплювала його надзвичай. Та це ж бо було б цiлi сiм десятин, а там, за
пару рокiв ще десятинку придбав би, i його бахурi сливе забезпеченi…
А люду, що тiєї води в повiнь – усе прибуває i прибуває. Цiле широке
подвiр’я, весь парк – скрiзь повно, скрiзь товчуться, гармидерять,
бiдкаються. Погода почала капсiти, небо насупилось, зсунулось, здається,
аж на голови дядькам налягло. Ось-ось розсльозиться.
I Матвiй дався намовитись. Удвiйку з дядьком Харитоном, отим самим, що
має поле межа в межу з Матвiєм, пiшли до панських покоїв. Люди ж,
розбившись на гурти, гомонiли далi i чекали.
Бути поважним та статечним не робило для Матвiя нiяких труднощiв.
Чоловiк, що не кажiть, у формi. Йшов i роздумував, що сказати, як сказати
– мусить його толково та з розумом, дiло ж немале.
Покої панськi низькi, старосвiтськi. У дверях Матвiй мусить сливе
голову нахиляти, щоб не буцнутись об одвiрок, видно, не для таких вони
будованi. Оконом, видно, на свiй зрiст їх вимiряв, бо ж не всi можуть
такими Матвiями бути. Зате скрiзь тут затишно, та притульно, та м’якенько.
Ситiсть тут чується та вигода. Уже самий передпокiй чого вартий,- килими,
кажуть, перськi, тапчанчик м’який, кiлька таких ослончикiв та крiсел
плетених” “Чи витримав би, коли б так сiв?” – мiркує Матвiй, дивлячись на
тi турецькi витребеньки. I хто його може на такому сидiти? Пан? Так вiн же
сам, хоч куций, пудiв вiсiм важить – жлукто таке, та й панi його не менше.
От хiба донька їх – єдина стать, що на людину подiбна, зросту хоч i не
високого, та струнка i нiжна, i голос дзвiнкий, хiба що лiтери “р” як слiд
не вимовить, замiсть “русска” у неї виходить “лусска”, а замiсть Ревська
каже “Левська” i так її Левською ще у школi й прозвали.
Пана дома не застали. Був вiн, здається, у Мизочi, а за нього говорив
його заступник, чи писар, чи повiтря зна що вiн таке – молодий, на диво
тоненький i хирлявий панок хлюстоватого вигляду, що дуже натягнуто i
роблено-поважно заявив, що воно, мовляв, так i так… Пан дiстав дiйсно
вiд власницi княгинi телеграму з Парижу, щоб маєток продати, але коли та
як – нiчого ще не вiдомо. Отож i поїхав пан до мiстечка, щоб там
докладнiше у адвоката довiдатись, i паничик думає, що вiн скоро вернеться
i тодi буде виднiше. Але сьогоднi то ледве чи станеться, от хiба завтра.
По-друге – тут стiльки того люду навалило – де ж його зо всiма розмовляти.
Мусять вибрати уповноважених, як слiд, i передати в їх руки справу.
Запитав Матвiя, чи ви є таким уповноваженим. Нi. Матвiй лише ось хоче
запитати. Ну, то iдiть i виберiть уповноважених, а тодi вернiться. Ага. Ще
одно: що до продажу Застав’я, то мова йде лише про його пiвденну частину
зi ставом та млином. Решту землi затримує за собою пан оконом.
Усе то було сказано, звичайно, по-росiйськи, “по-панськи”. Панок iнакше
говорити не може, але дядьки до такого, звiсно, давно звикли. Де ж є такi
пани, щоб говорили по-людськи. На те вiн такий тоненький, та тендiтний, i
обличчя в ластовиннi, i волосся м’яке та ясне, мов у ляльки, i довгi та
прозорi пальцi, що, їй-Богу, можуть поломитися як скло.
Але мову його передали висланцi народовi слово в слово. До цього додав
вiд себе Матвiй, що гаразд було б подiлитись людям на гурти i кожний гурт
вiд себе одного вiдпоручника вибере, а тi знов разом виберуть
уповноваженого. Матвiй-бо знає, що як почнуть усi юрбою “вибирати” –
нiколи нiкого не виберуть.
Звичайно, пiднявся в народi рух, рейвах та гармидер. Во-но-то було б
гаразд по-Матвiйовому, але як його той народ подiлиш? Хiба що за кутками.
Запорозький куток окремо, Шинковецький окремо, Зарiчанський окремо i так
його гуртiв двадцять набереться.
Селяни не вмiють робити щось на галай-балай. Треба обмiркувати, що i як
та з якого боку, а тодi вже i до дiла. Сiм раз вiдмiр, а раз вiдрiж, каже
мудра народна приказка. Мовляв, добре розжоване нiколи шлунковi не
завадить. Але на це треба часу! Боже, скiльки на це треба того дорогого
часу.
Тому знов Мартин виступив:
– Люди добрi! Нiколи над цим довго сушити голови. Нiч на носi, а до
того, диви, i сльоза розпiчнеться. Поки воно на тi гурти розiб’ємось, та
поки се та те, то й часу не хватить i нiчого ми не зробимо. Краще його
одразу громадою вибрати двоє чи, скажемо, четверо люда i хай роблять
списки. Я пропоную дядька Матвiя. Чоловiк у цих справах битий, i нiхто
краще за нього цiєї роботи не зробить. А вже вiн хай добере собi
помiчникiв сам. Чи добре кажу?
– Просимо, просимо! – впало кiлька голосiв.- А так! I справдi, i чого
його товктися на мiсцi,- загомонiли iншi i тих голосiв усе прибавлялося й
прибавлялося, хоча загалом говорили без ладу i без складу, що i сам дiдько
не розбере.
– Люди добрi! – обiзвався Матвiй,- Послухайте ви i мене. Усi добре
знаєте, що тепер я не можу брати на свої барки такого тягару. Iнше дiло
було при купiвлi Осовця чи Лебедщини. Там я сам брав кiлька десятин, то за
одним мiг i iнших клопоти на себе переняти. Не те тепер. Тепер я чи вiзьму
яку там пiвдесятину, чи не вiзьму, то посудiть самi, чи менi варто брати
той клопiт на свою голову. Хай це беруть iншi – он дядько Мартин, чи
Дам’ян, чи Харитон, чи мало є тут нас таких…- i Матвiй розводить
довкруги рукою.
Громада насупилась хвилево мовчанкою. Дядьки почухували потилицi,
попльовували, видно, мiцно мiркували. Во-но-то, либонь, якось би треба
почати, та на яку його ступиш. Гармидер, що пiсля цiєї мовчанки зiрвався,-
бо кожний, надумавшись, хоче висловитись,- заборсав справу ще дужче.
Кожний говорив i нiхто не слухав. Кожний щось радив i все щось iнше.
Нарештi до слова прийшов старий Кальчук, що деякий час радився з Мартином.
Є то високий, як вежа, тонкий, довгошиїй, з горбатим тонким носом,
чолов’яга, що завжди, досить до речi, потрапить мiркувати. Вiн виступив на
якесь пiдвищення i глухим, горловим голосом почав говорити, що коли
громада хоче щось робити, то треба робити, а не товкти воду в ступi. Ми
прийшли сюди не пащекувати, а робити дiло. Коли дядько Матвiй одмовляється
– його дiло, i вiн має рацiю. Бо ж, посудiть розумом, кому б це хотiлося
за гарма-дарма чужi клопоти на себе брати. Але я так мiркую: кожне дiло
нотребує доброго чоловiка. Хто може лiпше це зробити вiд Матвiя? Нiхто. I
я кажу просто: дядько Матвiй пiде, я вам кажу! Але ми мусимо за те
вiддячитись. Сам вiн хоче пiвдесятини брати – додаймо йому ще пiвдесятини
вiд нас усiх, i шабаш! I якщо всi згоднi – йдемо на Шинкiвцi, робiмо
списки та пiдписуймо з дядьком Матвiєм догоду. Чи згода?
Громада довго не слухала, що там той Кальчук говорить, та коли всi
втихомирились, почали слухати його уважно. Здавалось – той говорить до
речi. I коли вiн скiнчив, громада щось загула, щось, анi так, анi нi, але
скорше так, коли тут чорти вирвали Мотрю Нестериху. Ця куценька,
грубенька, нiби капустяний качан, осiбка була вельми неспокiйною i вже
давно поривалася щось i собi сказати, та її все до слова не пускали. I аж
тепер прийшла її година, вона рванулась наперед i задзеленчала на цiле
горло:
– Ой, менi, Господоньку святий! Ой, Господоньку та Матiнко Божа! I кому
це ми ще маємо кланятись до землi, та просити, та просити, та ще й землю
йому викуповувати? Чи ж у нас стiльки тих грошей, що й самим не треба? Ось
так: тому пiвдесятини, тому могорича, тому те, тому се, а тобi, бабо,
облизня. А ви, люди, й не знайте, що як помер мiй отой гниляк Нестор, то
лишив менi двi грядочки поля, що одна курка хвостом закриє, та копицю
дiтвори до того. А що я тепер з тими бахурами? А звiдки? А як? Найстарший
– тринадцять, другому одинадцять, третiй дев’ятий пiшов, четвертому…
– Тю, на тебе, дурна бабо! Свят, свят, свят! Втихомирся! – загукали на
Мотрю.
– Треба було менше ночами, а бiльше днями працювати,- докинув котрийсь.
– Дурна, дурна! – заверещала Мотря, аж їй голос зривався.- Завжди
дурна, коли бiдна. Не бiйсь, он тому багатiєвi так на, бери, а тобi нонами
витикають. То є таке “правленiє”?
– Ото-то-то! Вискочила лепетуха,- перебила Мотрю баба Велiтка.- Дуже ти
на всьому тямишся, а борщу людського не вдаси зпартолити…
– Ой, менi людоньки! – сплеснула Мотря долонями, що аж ляски пiшли.-
Дивись! А тобi ж то що до того? Зубата яка найшлася. Тьху на твою голову!
Та чи ти знаєш, що я ще любого чоловiка за пояс заткну!
– Го-го-го! – озвалася юрба. Усiм це, видно, подобається.
– А Нестеров! костурi вже забула. Як смикне, бувало, той “гниляк”, то
аж пищиш, га? – докинув котрийсь.
Знову регiт.
– Стало бути, що тут бiднiй людинi i слова “нiдзя” сказати? –
заступився хтось i за Мотрею. Був то Iван Гуца, по-вуличному Панок, що
десять рокiв у графа Сангушки за льокая служив, iнколи “по-панськи”
закидав i фрак старий, старосвiтський, цегляної барви носив на животi з
мiдяним ланцюжком вiд годинника, бо самий годинник уже давно “не
дєйствував” i рокiв десять у прискриньку лежав.
Почувши голос за собою, Мотря таку веремiю зчинила, що хоч тiкай. Вона
розжалобилась, з очей потекли сльози, хустка її набiк зсунулась.
– Не согласии! Не согласии! – пищав Панок.- Не будемо комусь там землю
викупляти! Досить i своїх ротiв маємо!
Почалась справжня колотнеча. Мотря тарахтiла, мов розбитий вiз, що
котиться згори по кам’янiй дорозi, розкидала кужими руками, била кулаком
об кулак перед самим носом Велiтки, а та й собi не дармувала, обидвi
верещали, мов навiженi, сукали одна однiй дулi, нi одна не могла iншу анi
перекричати, анi перемогти, i коли напруження дiйшло до найвищої точки, їм
не залишилось нiчого iншого, як ухопитись навзаєм за коси. I так патраючи
та скубаючи себе зо всiєї сили, вони вперлися на мiсцi – анi туди, анi
сюди i при тому вивiскували, мов кобили, коли до них залицяються жеребцi.
До цього негайно включився весь жiночий актив. Створилось одразу двi
партiї – одна за Мотрею, друга за Велiткою. Бiй розгорiвся. Чоловiки лише
пiд’юджували та надривали а реготу животи, але до бiйки не втручалися.
Лише Iван Гуца-Панок та ще двоє-троє лицарських душ не змогли встояти
безчинно. Вони тупцювали сюди i туди, забiгали зо всiх бокiв довколо
воюючих, кричали, а найбiльше перешкоджали. Незабаром Мотрi потекла з носа
юха, хустка зовсiм злетiла, волосся нагадувало копицю сiна пiд час
буревiю, але вона боролася завзято, хоча бiльша Велiтчина партiя явно
перемагала. I якось так сталося, що Iван Гуца попав у саму гущу подiї,
спотикнувся на якусь бабу, полетiв шкереберть i за одну мить на ньому
височилася цiла купа жiнок, так що йому нiчого не залишилося iншого, як на
цiле горло, нiби його рiзали, верещати.
– От Панок! От так Панок! – викрикували з натовпу смiхуни.
Бачучи таке, Матвiй лише сплюнув, вiн терпiти не мiг “отого чортового
баб’я” i вiдiйшов набiк. За ним пiшло кiлькох iнших – Єлисей, Мартин,
Кальчук, Харитон.
– Хай чубляться, а ми ходiмо до банку на Шинкiвцi списки робити,- казав
Матвiй.
За колотнечею та за пiтьмою, бо вже вечорiло, баби зовсiм не
запримiтили вiдходу “головарiв”, а коли партiя Мотрi була остаточно
переможена та коли на полi бою залишились тiльки пошматованi хустки i
тощо, i шановнi тiтки голосно сякали червоним, а Панок вирiвнював свої
потурбованi костi, в той час нi одного з поважнiших чоловiкiв не було
бiльше на мiсцi. До того ще з покоїв вибiг той самий тоненький панок, що
розмовляв з Матвiєм, i заявив, що як тi не розiйдуться “геть до чортової
матерi”, то вiн прикаже випустити на них гончих собак, i це вплинуло
досить переконливо.
Оглянувшись сюди i туди i побачивши, що навкруги вже нiкого з тих
“головарiв”, Мотря знов заверещала i ще бiльше затурбувалася.
– А! Дивись менi його! Повтiкали – рiзун їх матерi! – i мерщiй посукала
короткими ногами, плутаючись у довгiй спiдницi, в напрямку Шинкiвцiв. За
нею подалася i вся її гвардiя, що прийшла сюди здебiльша отак собi “на
людей подивитися”.
Iван Гуца, кляпаючи задрiпаними крилами свого фраку, що сягали йому
сливе до п’ят, i собi пошкандибав за ними. Починав накрапати дрiбний дощ.
Списки складали сливе до пiвночi. Будинок кооперативного банку не
змiщав таку спусту народу, тому всi, що прийшли пiзнiше, опинилися за
порогом i мусiли киснути пiд дощем. Мiж тими була, розумiється, також i
Мотря Нестериха. Вона i тут пробувала домагатися “свого права” i
бунтувати, але їй iншi одразу заявили, що “як ви, бабо, не втихомиритесь,
то дiстанете по мармузi i пiдете собi до повiтри лихої”, пiсля того нiчого
iншого не лишалося, як “зацiпити писок” i, шморгаючи носом, тихо хлипати
собi в кулак. “Вони хiба знають, отi камлiї, отi… отi проклятi, що тебе
болить? А звiдки їм це знати? Вiддалася за отого чортового горбуна,
смердiв-смердiв, хирляв-хирляв, ночами спати не давав… А дiти сипались.
А тепер? А тепер ось маєш. Вiн там зогнив, а ти тут мучся з його дiтьми,
пухни з ними з голоду… Коли б ще якось ту пiвдесятину набути, але хiба
тут допнешся за тими багатiями та тими чоловiчиськами, що тебе, бiдну
бабу, анi не пустять нiкуди, анi ходу тобi не дадуть. Клуньчину, думаю,
продати, та ялiвку, та яблук пару десяткiв пудiв, то, може, воно i щось
вийшло б… Воно-то i без клуньчини бiда – щось там збереш з поля i де
його ту мiзерiю зложити. А скiльки намучились, поки її злабудали, плечi
облазили, як носила з Бущенщини-крокви, та лати, та балки… Усе то на
плечах моїх…”
– Ой, видно, та баба хоче дiстати по пицi,- зазначує котрийсь там
спередi, з намагою повертаючи назад голову.
– Чи вам, тiтко, часом. Бог дасть, не зацiпить? – додає iнший.
– Ага!.. Зацiпить,- було її останнiм протестом. До пiвночi чекала i
рюмсала собi пiд нiс, але зовсiм мовчки. А вписали її на пiвдесятину десь
уже в серединi списку, чого вона й не знала, але додому вона не йшла, все
не вiрила. А що як вiзьмуть та одурять “дурну бабу”. Нi, вона вже краще
постоїть, та помокне, та припильнує.
Вертаючись геть по пiвночi пiд дощем додому, Матвiй нiс зi собою
невеселi думи. Земля-то земля, а от де його тих грошей дiстати. I як вiн
усе то сам подолає. А тут ще й працi стiльки – i старої, i нової, i все її
прибуває та прибуває. Коли б мав хоч порядного помiчника дома, а то ж усе
таке от…. Сам i за плугом, i за бороною, i конi впорай, i води
принеси… Нi, нi. Невеселi думи нiс Матвiй зi собою, вертаючись тiєї
темної ночi до свого хутора.
Щосереди у малому мiстечку Мизочi, що сiм верстов вiд Дерманя
вiддалене, ярмарок. Другого дня i була якраз середа. Сльотило i шугав
вiтер. Але дорогою до Мизоча з самого рання тягнулась валка возiв. Хто
везе веприка, хто вiвцi, де в кого ялiвка за возом тягнеться, їхали, їхали
i їхали. I все це мало пiти на викуп Застав’я, усе то мав бути завдаток,
хоча нiхто ще нiчого не знав путнього, чи буде з тiєї купiвлi що, чи не
буде. По-перше – нема ще нiчого певного вiд пана, по-друге, чи тих пара
сотень десятин вистачить на стiльки люду. Доведеться декого зi спискiв
скреслити, декому норму скоротити. Та люди на це не зважають.
Але Матвiй ще не їхав на ярмарок. Вiн же мусить знов до двора на збори
тiпати. Треба ж до того пана добратися, треба ж чогось певного та ясного
добитися. Коли вже упрягея уi плуг, то вези.
Ще зовсiм рано, а бiля ганку покоїв товпляться люди. Така зборня – хоч
куди. i говорять, i регочуть. Про се i про те мiркують, а головне, як i де
грошей дiстати. “То, трасця матерi, казали: впишися, Семене, пайщиком до
банку та впишися. Нi, рiзал-ма’ – не послухав. А тепер дулю, не позичку,
дiстанеш”,- мiркує не один дядько.
А все-таки той банк єдиною надiєю села. Шкода, що має його тiльки
“панська” часть, який не є, а є, “казьонцi” i такого не мають. Зате у них
там “трахтир” он який пишається. I взагалi тi казьонцi господарi, що з
клоччя батiг, сама тобi голота, розважають “панськi”.
Тут також ще одна справа виникла, якої учора не примiтили. Хтось подав
думку, чи варто пускати до купiвлi “казьонцiв”. Двiр, мовляв, належить до
“панської” частини, то й викупити його мають “свої”. Тамтi мають
монастирську землю, нехай ждуть на неї та Богу моляться.
Ця думка припала до вподоби сливе всiм “панщизнянам”. i знову крики, i
знову колотнеча.
– Та воно дiйсно не пустимо їх. i своїх досить,- гукає котрийсь.
– А правда! Скiльки “наших” не дiстало, а тi, диви, загарбали он цiлi
лани.
– А що то там за такi свої i не свої? Усi ми люди i всi жити хочемо!
– То i жий собi на здоров’я, а до нас не лiзь…
– Диви, як його розпирає!
I галас розростається та розростається. На цей раз уже не баби, а
чоловiки. I коли зайшло геть далеко, тодi “казьонцi” заявили, що, коли вже
на те пiшло, то тiєї землi не тi, не тi не куплять. Пановi, мовляв, усе
одно хто її купить, але “казьонцi” можуть таку цiну нагнати, що хiба сам
чорт її докупиться.
I тодi Матвiй знов мусiв умiшатися.
– Що це ви, люди добрi, мотилицю дiстали чи кат зна що… Вiн пропонує
подiлитися. Отой клин, що входить до “казьонної” частини – “казьонцям”,
решта “панським”. Нi. Не согласни. Це буде кривда. “Казьонцi” дiстануть
самi суглинки та мочарi.
– Диви! – кричать “панськi”,- йому, одному й другому, ще й вибирати
заманулося. Прошу! Зводьте, мовляв, найкращий шматочок, де вам захочеться.
Ха-ха-ха! Лихо їх матерi.
– Но, но, люди,- озвався Мартин.- Язик язиком, а дiло дiлом. Цiну
нагнати кожний дурень потрапить. Хочете прийти до згоди – купите, не
хочете – не купите. Не буде тут нiкому кривди, коли згодитесь, як каже
Матвiй.
– Ага! Хитрий ти! Собi бiльше хочеться! – бурчить котрийсь. А вголос
додавалось:
– Нi, люди! Коли ми не будемо мати таке ж право, як i всi – не бувать
купiвлi! Чи не правду кажу?
– Правду! Правду!
– Щоб тебе з такою правдою та чорти в пеклi привiтали. Минув день, а до
згоди не прийшло. Та й про землю нiчого певного. Матвiй з Харитоном усе
ходять та ходять до двора, а пана оконома все нема та й нема. Усе село в
напруженнi. Балачки тiльки про землю, сварня не вгаває. Де тiльки
зберуться, де пара тих i тих, одразу горлають.
– Ех, людоньки, людоньки! – каже старий Северин Задорожний.- Що тут
сваритися. Ваша бiда – наша бiда. Земля дар Божий – хто оре, то й має.
– То, дiду, за ваших часiв так думали. Тодi давали – не брали, а тепер
не дають – то беруть.
– Е,- махнув дiд рукою.- Вузький стає свiт.
– Що вузький, то вузький…
– Як помремо – усiм стане широким,- мудрує дiд. Матвiйова Настя
все-таки по-сбоєму радiла. Як-не-як, а сiм десятин – поле! Господинею
буде. Дiтворi хлiб забезпечений. Тяжко то воно тяжко, але коли мужиковi
легко…
Та коли вертався “вiн”, та коли виглядав, мов з хреста знятий, то руки
знов опускалися. Чи потягне вiн сам оте тягло? Один Бог знає…
– Ну, як там Володькове око? – питає Матвiй. О, хто тепер про такi
дрiбницi, як те око, думає.
– Та нiчого. Вже либає,- каже Настя.
Матвiй перев’язав наяово, сам робив, сам оглянув. Видно, що гоїться. Це
йому дещо полегшу дає.
А другого райку знов до села палкує. Погода зовсiм розсльотилася.
Грязюка, що в постолах не вилiзеш, а тут того чобота шкода. I так на всяку
всячину того гроша потрiбно.
Бiля банку знов повно люду. Знов сварня, знов гармидер. А пана все
нема. Аж пополуднi прийшла вiсть, що “вже є”. Народ заворушився. Нiщо їх
тепер не стримає, всi ставлять справу руба, i анi тi, анi тамтi не
поступаються. Хоч ти їм кiл на головi теши. До пана пiшли вже вiд
“панських” i вiд “казьонцiв”. Вiд цих перших – Матвiй, вiд других Горбаєць
Микита. Дядькам довелося таки довгонько в передпокою посидiти, бо пан
щойно “приїхали” i “вiдпочивають”. По годинах чекання, вийшов нарештi i
пан – живий та веселий хоч тяжкий, а вертливий, як фургало. Очi геть
залило каї шучками, i вiн ними либає, мов жаба.
Не почав одразу про купiвлю, а з iншого. Вiн же добi знає дядька
Матвiя, не раз проїжджав повз його хутiр.
– Ну, як там у вас? Чи не скучно на безлюддi? – птає.- Чи не страшно?
– Е, пане. У нас нiколи скучати. А страшно лиш тодi, нема чого в рот
уложити…
Гуторили i гуторили i нарештi й до “землi” добралися.
– Ну, як там нащот того Застав’я? – почав Матвiй. Пан напiвсмiшки,
напiв з жалем почав, що нема о рiшення. Княгиня, мовляв, мовчить. У неї
там заплута справи, мабуть, прийдеться зачекати людям до весни… Все там,
бачте, заставлене, перезаставлене, банк дворянський, банк селянський, я
сам весь дурний з того.
– От тобi й на! I як його з цим до людей звертатися?
– Ну, та що робити? – каже пан.
– Та воно звiсно… Княгиня… В Парижi,- каже Горбаєць.
-А люди так уже збулися. Дехто за безцiн,- додав| Матвiй.
Панок хотiв ще погомонiти, але дядькам нiколи. Натягнули шапки i йдуть.
Перед вiдходом Матвiй ще раз запитав;
– Значить, поки що нiякої надiї?
– Значить, нiякої! – каже пан.
– Так бувайте здоровi!
Матвiй нiс тягар, нiби на нього сто пудiв наложили. Аж угинався. Перед
обличчя люду сором стати. Матвiй вилiз з панських покоїв першим, Горбаєць
за ним. i першим його словом до людей було:
– Iдiть ви, люди добрi, додому, нiякої тут у чорта купiвлi. Усе то
було…- додав негарну лайку.
Люди витрiщали очi, дух їм заперло, коротку хвилю все занiмiло. А як
отямились, як усе загуло, загомонiло: – Та як? Як то? Що ви, Матвiй,
добрий день з нас робите? Та як же так? Го-го-го! Гу-гу-гу!
– Та що ж там той пан казав?
– Та що казав. До весни, казав, чекати. Княгиня обанкрутилась.
– От тобi й маєш! От тобi й накупили! А стiльки шелесту! Отак воно
завжди – з великої хмари та малий дощ. Отак воно…
А дощ мрячiв, а грязюка по колiна, осiннiй день догоряв швидко, пiтьма
тяжкою дергою лягала на землю.
КУПIТЬ МЕНI БУКВАРЯ
– Воно то, Господоньку, як подумаєш… Хто його знає. Може воно для нас
i краще,- говорила ввечерi Настя, коли Матвiй розповiв їй, що сталося з
купiвлею.- То но лишень подумай: набрати того не штука, але чи потягнули б
ми стiльки… От тi бiднi дiтиська, що вони у нас бачать i знають. Навiть
наїстися як слiд немає. Шкода лишень – тi люди отак за безцiн худобу
позбували. Хто тiльки з того мужичиська не наглумиться.
Матвiй мовчить, i його злiсть бере. Отак за гарма-дарма стратив кiлька
робочих днiв, а тут навколо стiльки того набралося – i корчунок, i зябля.
Володько поправляється, око починає дивитися i сливе не потрiбно його
зав’язувати, у хатi здiймає обв’язку зовсiм. Василь, через погоду,
трапляється, по кiлька днiв не приходить додому i ночує в селi у своякiв.
Щенюка мусить Володько доглядати самий, вiн швидко росте i хтозна чи
вдасться довго продержати його в схованцi. Ось тiльки пiдросте, щоб
брехав, i тодi мама напевно погодяться. Вони тiльки проти зайвого на
подвiр’ї дармоїда. А їсть вiн не однi помийки з борошна, а й кусники
розмоченого хлiба i навiть шматки картоплi.
Продали також Маньку Куцохвосту, i Володько пасе тiльки Рябу та
теличку. Хоча мама й плакали за коровою, але йому це на руку, бо все-таки,
як не кажiть, а двi хвостяки куди легше пасти, нiж три. А пiшла Манька, як
кажуть, на люди, вiсiм рокiв прожила вона у Матвiя, привела вiсiм бичкiв i
нi одної телички. А яке молоко давала! Як спариш, бувало, пiд шкiркою саме
масло. Купили її за тридцять вiсiм карбованцiв, ще молодою, а продали за
п’ятдесят. Та хiба можна було її зрiвняти тодi i тепер. Тепер це корова, а
тодi кусень сухореброго нещастя.
Пiд кiнець жовтня починає примерзати, i Володько може пасти на житах.
Пашнi гарно рунились, розходу, як оком глянеш, шкоди нiде нi на пiпетку,
по городах навiть капусти впорянi – розкошуй! Але Володько добре батькову
науку тямить i стереже свою худобу пильно. Ряба, видно, дуже сумує за
Манькою, все реве, а де тiльки, боронь Боже, яку худобину здаля вглядить,
задере хвоста i драла. Володько не раз за сiм дурних наганяється, нiг не
чує, а що наплачеться. Корова бiжить, а вiн за нею.
– На-на-на, Рябенька,- просить вiн її спочатку, але куди там
“рябенька”. Вона i не думає слухати когось там далеко ззаду. Тодi Володько
пiдносить i собi голос:
– А куди ти бiжиш, щоб тобi повилазило?! А здохла б ти! – Та й це не
багато помагає. Тепер хоч сядь та плач.
Не легка, далебi, праця пасти таку навiжену скотину, тяжко цiлий той
божий день за нею волочитися. Хоча Володьковi iнодi цiкаво буває, особливо
коли дещо вiд хати вiддалиться та залишиться на такiй самотi, що тiльки
вiн, та корова, та теличка, обрiї, та небо. I десь-не-десь якась ворона
пролетить… Починає задумуватись, забуває, де вiн знаходиться i що
робить. Iнодi йому здається, що вiн зовсiм не пасе Рябу, а блукає в
чарiвному царствi, мов той Iван Царевич, що свою царiвну, за горами та за
лiсами, у три-дев’ятому царствi й государствi у полонi у Кощея
Безсмертного, шукає. Лiс, долина, яр, так званi Вали, де, кажуть, був
колись замок, чи фортеця, чи щось таке…
А недавно цiкаво було: пiшов вiн з мамою “на Лебедське” опеньки
збирати, i зайшли геть далеко за зруб, аж за Mapтинове займище. Вийшли на
горбок i перед ними на пiвнiч простяглася широка рiвнина. Володько бував
тут уперше. Здаля чи то межа, чи то дорiжка, низка дерев широких на тлi
холодного неба, забудiвлi, огорожа.
– Що там, мамо? – запитав Володько.
– А, то Клони,- байдуже пояснює мати.
А! Вiн уже знає. Там же мешкає дiд Юхим, перший Матвiїв тесть, Василiв
i Катеринин дiд, що у нього син Клим “з ума зiйшов”, що має ту велику
пасiку i “щось там до бджiл” знає, i де живе тевер старша Катерина.
Скiльки про нього наслухався Володько у млинi, що то чарiвник,
характерник, що до нього самi бджоли летять, що має вiн таку дубельтiвку,
на яку сама звiрина бiжить, що якогось там колись пана Борщовецького за
нiс водив… Так от де вiя живе? Володько тут ще не бував, бо мама не
хочуть сюди ходити, щось вони на того дiда гнiваються, але Володьковi
страх як кортить побувати там i пiзнати того дiда ближче. Вiн бачив його
кiлька разiв, але то було все-таки не те. Десь бiля церкви, мiж людьми,
завжди з кимсь. От коли б так з ним сам-на-сам, та поговорити, та
розпитати, як то вiн тi чари робить, та хто то його тому навчив.
А мiсце тут гарне, та тихе, та барвисте, особливо влiтку, як усе цвiте
та бринить. Але й тепер тут дуже гарно. Зеленiють руннi жита, небо десь
отуди за той темний лiс водоспадом спливає, сонце заходить з хвалою i
величчю i, здається, пiсню при тому спiває i горить, як велика пожежа
огнем незгоряємим.
I страшно iнодi тут буває. Одного разу Ряба затягнула Володька геть пiд
самий Клопiтський лiс. Що вiн тут находився та настраждався. Лiс.
Порожнеча. Безлюддя. Сам-самiсiнький. А корова клятуща нiяк не хоче додому
вертатися, до всього десь там ззаду загубилась теличка. Ледве, ледве дав з
тим раду i притьомбав додому геть о смерку, приволiк ту коровиську i
теличку якось вiднайшов.
Притягнувся додому, нiг не чує, весь замазаний, i боїться, що
дiстанеться йому за таке спiзнення. А що вiн тут винен? Та хiба “вони”
його зрозумiють?
– Де то ти так довго барився? – питає батько. Захлинаючись, Володько,
п’яте через десяте, оповiдає, що то за страшне те коровисько i скiльки то
воно його попомучить…
– Ну, ну, дурний! Не плач! Мати он пiшла тебе шукати, але нiчого. Зараз
вернеться.
Володько далi хлипає, витирає рукавом очi i помiчає, що його хворе око
зовсiм добре дивиться i все, як звичайно, бачить. Це його хоч трохи
пiдбадьорило, вiдхлипався, щось там, сього-того, лемезнув i полiз на пiч,
щоб бодай трохи погрiтися. У запiчку спить спокiйно Хведот.
– От, щасливий,- думає Володько.- Йому не треба анi Рябу пасти, анi
кудись по ночах лазити.
I вiдогрiвшись, вiн починає обдумувати минулий деиь.I той нововiдкритий
лiс страшний, i хутiр Юхимiв, i багато iншого. Боже, як добре, що вiн
тепер не там, а тут. Там лиш вiтер шугає, та вовки виють, та хрюкають
дяки. Ух! I вiн згортається калачем, щасливий, повний далеких страхiв у
теплiй безпецi… На нього нападає i морить такий твердий сон, що коли б
тут стрiляв з гармати, нiколи б його не розбудив. Так сонного i зняла його
з печi мати, положила на пiл, з сонного стягнула “штаниська”, прикрила
якоюсь гунькою й перехрестила…
– Отой смаркач! – було її останньою ласкою, а Володько спить, зрiдка,
глибоко схлипує…
Пiзнiше дуже кортiло Володьковi розпитати когось про той лiс, але мати,
звичайно, мало в таких справах розбирається, а батько – той такий вiчно
зайнятий, що питати його Володько не вiдважиться. Батько все в дорозi та в
дорозi, то знов щось там в клунi, то в хлiвi, то на полi. Возить,
молотить, рiже, коле. Господи! I коли вони будуть мати час, думає
Володько, i як було б добре, коли б i вiн мiг щось помогти батьковi.
Одного вечора Володько почув одним ухом, що у банку обiцяли двiстi
карбованцiв позичити. Володьяо не знає ще, якi то великi грошi, але вiн
так трохи догадується. З приводу того батьки щось довго розмовляли,
Володько не все як слiд зрозумiв, хоча дуже натягав уха. Справи батькiв
його дуже цiкавлять, лише вiн нiяк не може збагнути, чого це вони так
часто сперечаються i чого тi тато завжди так працюють, нiколи не мають
часу, нiколи з ним не поговорять.
Мабуть, усе це тому, що вiн “ще малий”, що не вмiє анi читати, нi
писати. Он Василь також ще не дуже великий, диви, вiн уже “ученик”, сам
ходить до Дерманя, до школи, до дядька Єлисея… I як там мусить, у тiй
школi, бути цiкаво. Будинки з такими вiкниськами, як нашi дверi, на два
поверхи. Багато учнiв, уже великих, що так гарно спiвають у церквi i що
всi однаково одягаються. Минулої весни на проводи, коли вiн вертався з
мамою з могилок, вони проходили бiля тiєї школи. Усi вiкна вiдчиненi, зо
всiх бокiв чути музику, спiв, аж луна розходиться по високих залах. А учнi
ходять по сходах, раз наверх, раз униз, дивляться з вiкон другого поверху,
сонце геть усе заливає бiлим свiтло” i слiпить очi.
“Ах, Боже!” – виривається у Володька,- як то мусить бути все цiкаво.
Вiн може на те хiба здалека дивитися, iнодi, як пасе на Валах, бачить: в
синявi маячить монастирська! дзвiниця, гора, що на нiй могилки, каплиця,
що на могилках, а iнодi, коли ясна погода, видно навiть золочений хрест
приходської церкви, що стоїть дещо в долинi, в садах.
I скiльки вони так напевно знають, чого доброго, бiльше, нiж “самi
тато”. I Володько божиться, що як тiльки виросте, пiде одразу до
учительської семiнарiї i буде вчитися, i будете грати на скрипцi, i буде
спiвати, i носити такi самi гарнi одяги, i блискучi ваксованi чоботи… I
шапку зi звiздою.
Але поки що йому треба навчитися букв. Вiн же ще нiчого не знає,
дивиться в книгу, а бачить фигу, як каже Василь. Ах, той Василь. Вiн мiг
би його вже давно навчити, та не хоче. Просив його не раз, а вiн усе
тiльки: “А! Вiдчепись!” – i не хоче. Має стiльки тих “титрадiв”, та пер,
та “карандашiв”. I стiльки книжок з малюнками гарними, i нiчого не дасть,
нiчого не покаже, такий вiн вредний, той Василисько, i недаремно мама його
не люблять.
– Ти,каже,- менi подереш, а учитель скаже, що то я зробив.
– Я не подеру – не бiйся,- каже Володько.
– Но! Не подереш! Знаю я тебе. Та що ти в тому будеш розумiти? То
по-руски.
А! По-руски! Це трохи погано. Мови тiєї вiй дiйсно ще не знає, але ж
вiн навчиться. Там такi казки гарнi, що варто хоч якої мови навчитися, щоб
їх читати, а воно й так кожний мужик тiєї мови навчитися мусить, якщо хоче
“чимсь бути”. Як не будеш знати тiєї мови, нiчим не будеш, хiба мужиком,
хоч би ти який був розумний.
Нi, нi! Володько мусить учитися, будь що будь, а мусить. Вiн мусить сам
якось тi букви пiзнати. Ось кiнчається осiнь, пiчнеться зима… А вiн же ж
i не такий вже й малий. I знає вiн вже кiлька букв. Знає, наприклад, А –
таке, як крокiвка, знає О – як око, як круглий бублик, знає Ж, як жук
лапате i кричить, як жук – жжж! I знає вiн тi букви тому, що їх знає його
мама. Бiльше, на жаль, мама не знає, бо дiд, мамин батько, казав колись:
– А, школа! Ми ось не вчилися, а їмо хлiб, не треба i вам того. Школа
хлiба не дасть, а попадею також не будеш. Дiвка аби шити, варити та прати
вмiла… Хлопцi – хай. Пiде “в москалi”, то хоч “письмо” напише…
Але Володько мусить знати багато бiльше букв, усi букви, мусить всi
казки прочитати, книги великi, як та Бiблiя, читати. Йому лиш треба
букваря. Треба просити маму, щоб купили. Знаю – будуть казати: “Де вiзьму,
в повiтри лихої, на все тих грошей? Менi он на сiль, на “керосину”, на
мило треба…” Але все то не може вплинути на Володька. Вiн мусить мати
букваря, i годi!
Володько має дуже великий з цим клопiт: День i нiч журиться, пасе Рябу
i журиться. Усе йому той буквар в головi. А Василь також… Мусить вiн
його навчити, як не захоче задурно, Володько щось дасть йому. Але що? Ще,
чого доброго, заманеться тому, аж страшно подумати, щоб Володько вiддав
отого ножика-рачка, з червоною колодочкою, що його мама минулої Покрови в
Мизочi за три копiйки купили, яким вiн усе струже. Це було б те найгiрше.
Ножика вiддати? Нi. Чим буде стругати? Вiн готовий вiддати Василевi навiть
тi двi копiйки, що йому на Великдень дали тiтка Зiнька… I навiть свiй
склад забавок, а там же стiльки добра всiлякого – i паличок з кривульками,
i колiщат з соснової кори, i горщикiв з гончарської глини, i мушлiв
усiляких, i пуделок вiд пасти й сiрникiв, i срiбних папiрцiв з цукорок,
назбираних бiля монастиря, i безлiч, безлiч iншого. Усе це готовий
Володько вiддати тому Василевi, але ножика? Нi.
О, як гарно, коли людина вмiє читати! Он батько… У недiлю чи свято,
коли вiн лишається дома i не йде до церкви, через сльоту чи там через щось
iнше, вiн бере свою стару, замацану i обтрiпану Євангелiю, що в шкiрянiй
оправi, яку вiн, кажуть, дiстав ще у школi, при iспитах за те, що добре
вчився, накидає на плечi свою свиту, стає розкроч i читає вголос, виразно,
протяжно, як пiп у церквi:
– Во время оооно! I приїде Iсус з Назарета в Галилеееею! Чи щось iнше
таке, а Володько з великою побожнiстю сидить на печi, дивиться на образ
Бога на покутi i слухає усiм i своїм єством. Шкода, що вiн так мало того
розумiє, там мусить бути щось дуже цiкаве в тiй святiй книзi, коли її так
скрiзь, i в церквi, i дома, читають. I як Володько навчиться сам читати,
тодi i вiн вiзьме ту книгу i буде так само, як батько, читати…
А оце-о знов недавно щось на того Василя напало, i вiн сам покликав на
пiч Володька ввечерi.
– Ходи-но – прочитаю казку.
I Василь почав читати. Що то було за диво! Володьковi геть-чисто дух
забило. I пiдводне царство, i дiд страшний iз зеленою бородою та огненними
очима, i красуня зачарована. Тут уже куди бiльше, нiж той хутiр, чи тi
Клопи з тим дiдом Юхимом. Володько слухав i нi разу не змигнув, нi одного
слова не пропустив. А коли лiг спати – одразу все то знов з’явилося перед
очима, мов живе, i Володько аж викрикував увi снi, що мати мусiла
привстати i перехрестити його.
Дiйсно, величний i хороший той свiт! I безлiч в ньому незнаного та
чарiвного. Треба його лишень знати, а для того треба вчитись.
Але як? Але хто вчитиме?
Нагода допомогла йому. Одного разу, по школi, коли i Володько вже
пригнав свою рябу (було це перед самим снiгом), Василь покликав його до
клунi.
– Знаєш що? – почав вiн таємничим шепотом.- Наш собака… (Володько
дивується “наш”, то все було “мiй”) уже так вирiс, що далi ховати його
годi. Знаєш, що я думаю?
– Ну?
– Знаєш, що мати (Василь нiколи не каже “мама”) не люблять собак, але
ти вiзьми щенюка, принеси до хати, покажи його матерi i гарно попроси…
Покажи, який вiн лихий, покажи, що у нього зовсiм чорне пiднебiння, що як
виросте, з нього буде добрий собака. А я тобi щось за те зроблю,- закiнчив
Василь.
Володько враз споважнiв. Одна думка шибнула в його головi.
– А що ж ти менi зробиш? – питає вiн.
– Ну… Що хоч,- каже Василь.
– А будеш мене вчити азбуки? – вивалив Володько.
– О, буду! – радiє Василь, що той так мало вимагає.
– А будеш показувати менi книжки з малюнками? – вимагає той далi.
– Ну, буду… Але ти не дери їх. То “казьоннi”. Менi за те вчитель вуха
повiдриває. Розумiєш?
– Хм… Що ж я, мала дитина, чи що? Я тiльки побачу i все. А коли ти
будеш мене вчити?
– Ось, як тiльки на Рiздво розпустять…
– О! На Рiздво! Так довго ждати. Я хочу тепер, зараз, як снiг упаде.
Моє око, диви, загоїлось, корова буде дома.
Василевi таке не дуже до вподоби, досить тiєї науки у школi, а тут ще й
дома. Але погоджується.
– Ну, добре. Але ти мусиш бути тямущий.
– О! Я! Я! – захоплено говорить Володько i не знає, що далi сказати.
I зобов’язання готовi.
Того ж вечора Володько бере на оберемок щенюка i несе його до хати.
Батько й мати були якраз дома, але першим запримiтив це Хведот.
– О! Сцо ти плинiс? Сцо то? Собака? – гомонить малий. А мати одразу:
– Кинь його! Де ти то, в повiтри лихої, вискiпав, ще блiх нанесе.
– Нi, мамо, у нього нема блiх, от погляньте… – i тиче щенюка матерi.
– Геть з ним. Таке паскудство!
– А яке у нього пiднебiння,- хвалиться Володько.- Чорне. Як сажа. Лихий
буде.
Увiйшов Василь i страх як зацiкавився, нiби вперше побачив.
– Такий собака,- гуторить мати,- ще молока потребує, а в нас його i для
себе нема. Оце вицяпнула ще сьогоднi з кварту, а завтра, як упаде снiг, i
того не буде.
– Вiн, мамо, муку їсть. З водою… У мельника он двоє щенят кормлять.
– То у мельника. Мельник з людей дере, а нам зi свого треба урвати…
– Двi-три картоплини i вiн наїсться,- втручається збоку Василь.
– Як угодую картоплею веприка – попоїси салиська. А з собаки що? Сморiд
та блохи.
– Нi, мамо… Нi одної блохи немає. Направду. Ось я вам покажу,- i
Володько пiднiс песика до самого столу.
– Ну-ну-ну! Ти його ще й на стiл висади,- промовив уперше батько, що
все лиш придивлявся до того збоку.
– Геть з ним! Закинь його отуди пiд припiчок та самий мусиш i
доглядати, бо я не маю на все часу,- гнiвно сказала мати i цим дала згоду
на легальне утримання собаки.
– Ми,- каже Василь,- зробимо для нього буду в хлiвi i будемо обидва
доглядати.
– Та… Хай буде. I собака часом на господарствi пригодиться,- додав до
всього батько, i цим справа закiнчилась.
Володько може вчитися. Але й це ще не все. Вiн лише чекає, коли то
“нашi” поїдуть на ярмарок, а там вiн побачить. На Дмитра якраз i ярмарок,
i Матвiй iде. Мусить конче продати свої карi “жеребцi”, а купити якiсь
“гардиги”, аби з двору з’їхати. Дещо тих грошей, правда, зiбрав, але все
ще не хватає. А тепер зима, працi для коней нема, стояти потраплять усякi
шкури, а зате вiн заплатить свої борги – страх не любив заборження.
Але майже не було ярмарку, щоб на нього не їхала мати. Чи треба їй, чи
не треба – їде. Любила ярмарки. Любила вештатись помiж людьми,
приглядатись, що там i по чому, обмацати гарнi речi, яких вона нiколи не
купить, бо немає за вiщо, щось несподiване i непотрiбне купити, найкраще
якусь особливу, небувалу забавку для дiтей, за яку їй конче мусiло вiд
батька дiстатись, бо ж батько страх не любить, коли вона тi грошi на
будь-що розтринькує. А мати тодi мовчить, нiчого не каже, знає й сама, що
негаразд зробила, але що, коли їй так дуже то якраз сподобалось, коли вона
сама була захоплена тiєю розмальованою дерев’яною грушкою, що вiдчиняється
i що в нiй можна тримати перець чи щось iнше… i солодощi любила. Ходить,
ходить i не витерпить: вiзьме та й купить отих найдешевших, барвлених,
склянистих. I сама поласує i дiтям привезе. А тi вже дуже вдячнi їй…
Батько тому не дуже охоче брав її до мiста, але все-таки брав. У таких
випадках батько ставав лагiднiшим i з ним можна було говорити…
I цього разу мати вже готується, хоча надворi холодно i непогiдне. I
враз до неї пристав, як смола, Володько:
– Мамо! – починає вiн.
– А чого тобi?
– А купiть менi букваря.
– От тобi й на! А де ж я грошей на все вiзьму? Володько шморгає носом i
каже:
– Я дам вам тi двi копiйки, що менi тiтка Зiнька дали, а решту на
Рiздво заколядую…
– Ах, ти мороко лиха,- каже мати. I Володько шмигнув у запiчок по тi
свої копiйки, вмить їх находить i несе.
– Нате, мамо… А купите? – i аж сльози бринять в його очах.
Мати зворушена, але виду не показує.
– Ну, куплю вже, куплю. Бери тi свої копiйки i йди геть. Та он носа
пiдотри! Замороко ти лиха!
– Мамо! – звертається знов Володько.
– Ну? Ще що там?
– Купiть ще менi… “кiтрадь”, i “карандаша”, i грифльову табличку…
Купiть, мамо! Я дуже вас прошу!
У матерi забирає дух. Це щось уже таке, чого вона й зроду не чула. Де ж
таки видано, щоб мужики такi речi купували. Пiде он до школи i там дадуть.
– Ах, морочиш! – i не сказавши бiльше нiчого, пiшла, бо он батько вже
на возi, а вiн чекати не любить. Не раз, бувало, взяв та й сам поїхав.
Ну, й довгий же видався день сьогоднi. Такого дня Володько ще на своєму
життi не пам’ятає. Зрання востаннє вигнав ще на жито корову, а в полудень
почав падати снiг. Перший снiг. Лапатий, густий, вогкуватий – вергає i
вергає з низького, сiрого неба.
Володьковi така погода подобається. Вiн на пригiрку бiля лiсу…
Довкола нi душi живої. Тихо так, що чути, як шерехтять снiжинки. Там дещо
далi знаний яр, “рiвчак”, як його чомусь звуть, там непорушне стоять i
нiби засипають старi, гiллястi дуби та сосни, побитi громами, очухранi
вiтрами. Вигукнеш i звук всякає, нiби у вату. Паша все грубшою i грубшою
дергою снiгу вкривається. Володько стоїть, також непорушне, мов статуя,
його облiплює снiгом, йому вiд того приємно, вiн вслухається в далеке i
близьке довкiлля. Тиша велика i тiльки здалека, чи з Верхова, чи Дерманя,
долiтає звук дзвону, що поволi то збiльшується, то завмирає зовсiм.
– Ну,поворушився, нiби прокинувся зо сну, Володько. Пригадав, що мама
поїхали на ярмарок i що, дуже можливо, вiн матиме букваря. Додому! Скорше
додому! Досить! Худоба i так не може бiльше пастися. До побачення, дорогi
поля, луги, яри i лiси! До побачення! Досить по них находився, та
намерзся, та набiдкався. Тепер додому!
I вiн жене перед собою Рябу i теличку… Iдуть поволi, по снiгу, їх
ратицi поскрипують, Володько за ними борхається i навмисне човгає
великими, старими, матiрними чобiтьми, бо йому подобається робити i
залишити за собою слiди, довгi, наче вiд саней.
Василь прийшов зi школи. Вiн би то i не прийшов, у Дерманi йому куди
приємнiше, але вiн знає, що Володько самий дома i мусить йому помагати.
Вiн весь захоплений першим снiгом, має що оповiдати, як то вони iз
залужцями воювались свiтовими кулями, загнали залужцiв аж до Нечипорового
млина, а пiсля на Монастирищi з Хведьком Толстим та Володьком Лисом бабу
здоровенну злiпили, що її геть аж до чеського млина видно. “До самої весни
стоятиме”,- хвалиться Василь.
Володька всi цi справи, розумiється, дуже цiкавлять, вiн би й сам не
вiд того, щоб скотити здоровенну бабу, але не тепер. Тепер у нього на умi
iнше:
– I коли вже тi тато приїдуть,- виривається в нього вголос, може,
вдесяте. Ходить, мов неприкаяний. А Василь скинув мокрi постоли, розвiшав
на плитi наквашенi, бруднi онучi, а сам сiв на примурку, звiсив ноги над
плитою i вголос, однотонно, по-школярському, виводить:
Зiма крєстянiн торжествуя
На дровнях обновляет путь
Його лошадка снєг почуя
Плєтьотся рисю как-нiбудь.
Володько слухає i нiяк не второпає, що той Василь там меле. “На дровнях
обновляет путь”? Гм!.. i коли вже тi тато вернуться?
В саласкi жучку посадiв
Сiбя в коня преобразiв…
– начитує далi Василь, а Володько нараз регоче.
– Чого, дурний, регочеш? – ображається Василь.
– А що ж ти там лепечеш – в саласкi? Жучку посадiв? Ха-ха-ха!
– А ти-но не дуже смiйся. Є то “стiхотворенiє” Пушкiна. Чи знаєш, хто
був Пушкiн?
– Нi.
– Вєлiкiй рускiй поет,- пояснює по-шкiльному Василь. Але i цього
Володько не розумiє. Може, то такий великий дiд Рачинець, що “саласкi
посадiв”, i йому чогось це видається великою люлькою зi смердючим тютюном.
Йому i больно i смiшно
А мать грозiт йому вокно.
– Василю! Онучi! – викрикує Володько. Василь миттю зiскакує, просто на
плиту, на онучi i, попiкши ноги, стрибає на землю, скидає онучi, що почали
тлiти, i топче по них босими ногами. Володько схопив кварту i линув пiд
ноги Василевi води.
– От тобi “больно i смiшно”,- каже Володько. А пiсля хлопцi мусiли
смолякiв та корчакiв наносити, та два великих баняки картоплi намити, та
пiд коровами, пiд кiньми та пiд свиньми пiдстелити, та капусти з льоху
принести, та води з криничини наносити, та курей на сiдало загнати, та
сiчки нарiзати. Конi ж батько новi з ярмарку приженуть, Василь дуже
цiкавиться, що то буде, вiн дуже любить коней, мало не плакав, коли тамтi
вели на ярмарок. Причому, коли заганяли курей, на Володька знов напав
великий, рудий пiвень. Василь навчив його битись i тепер вiн ходу нiкому
не дає, а Хведотовi то просто хоч з хати не виходь…
А як тiльки почало смеркати, Володько не всидить в хатi.
Все надвiр та надвiр вибiгає, часом геть далеко за хутiр на дорогу до
самого трепетка виходить, а може, якраз над’їдуть, ставав там, довго
стовбичив i все прислухався, чи не їдуть. А вони, як на зло, не їдуть.
Iншим разом вже давно бували дома,- а це ось як на зло. Навкруги тиша
велика i чути лише, як кляпотить здалека млин.
А як зовсiм стемнiло, Володько пiшов до хати, став у вiкнi на лавi i
дивиться, вдивляється i анi на хвилинку не вiдiйде, та все вслухається, та
нидiє, та нетерпеливиться. Йому вже хтозна-що видається. А може, там їм що
сталося, а може, нещастя яке. Вдивляється у темряву за вiкном i iнодi йому
ввижається, що там щось ворушиться.
– Приїхали! – i запирав дух.
– Нi! – вiддихав. Ще нi, то йому лиш показалося. I знов стоїть, i знов
чекає, i знов вслухається. I час тягнеться безконечно.
Аж то, по довшому часi, на дворi, здається, дiйсно щось заворушилося
чорне на бiлому. Володько знов нiмiє.
– Тррр! – чує враз батькiв голос.
– Василю! Приїхали! – верещить Володько, аж збудив Хведота, а сам з
лави, на ноги швидко чоботиська насунув i прожогом у дверi.
– О! О! Самашедчий! – свариться Василь, що має недобрий настрiй.
У дверях Володько напотикається на окутану, заснiжену, замерзлу матiр.
У обох руках i пiд пахвами у неї повно клункiв.
– Купили менi букваря? – з мiсця викрикує Володько. А очi горять, а
щоки палають, а в душi повно страху: а що, як не купили?
– Дай менi чистий спокiй, дитино,- говорить повiльно мати.- Ось руки
геть-чисто пограбiли, ще зашпори зайдуть, така та їзда, що хорони Боже,
ледве тими шкапами доповзли додому, цiлу дорогу хода сунулись…
Василь одразу пiшов подивитися на “новi” конi, а Володько лиш викрикує:
– А купили менi букваря? – i вже копається тремтячими руками у кошику,
де звичайно всiлякi дарунки. А що як не купили?
– Купили! – враз викрикує на все горло. У одному завертку, у рудому
паперi, i книжечка, i дощечка, i зшиток, i олiвець, i навiть грифель, про
якого Володько й не згадував.
О, Боже! Яка радiсть! Володько хапає свої скарби, зовсiм забуває
подякувати, бiжить до столу, до лампи.
– Але ж поволi, ще розiб’єш,- говорить мати.
– Не розiб’ю! Не бiйтесь!
– Там он i медiвника привезла,- каже мати i грiє свої закляклi пальцi.
А, що там медiвник! На медiвник накинувся Хведот, а Володько вже ось
оглядає свого олiвця, обмацує свою дощечку, швидко розгортає свого
довгожданого букваря. “Гарний!” – було його висновком. I “укладки” гарнi,
i “цяцьки”. I дощечка гарна. Чистi, бiлi рямцi i грифель чудовий, золотим
папiрцем обгорнутий. А який олiвець. Пробує ще раз язиком, хоча вiн ще не
заструганий – простий? Чорнильний? Простий. I добре. Йому зовсiм
непотрiбний той чорнильний… (хоча вiн мрiяв якраз про чорнильного). А
яка “кiтрадь” чудова i щось там на нiй написано i якийсь образок на
окладинцi, пан якийсь кучерявий, з довгим носом. Пiзнiше вiн довiдався, що
то i був той самий “вєлiкiй рускiй поет Пушкiн”…
– Там же нiчого не видно, дитино.
– Видно, не бiйтесь! – не перебивайте, мовляв. За той час батько й
Василь упорались iз кiньми, Василевi вони зовсiм не сподобались, настрiй у
нього зовсiм поганий.
Увiйшли до хати.
– А як не можна було iнших купити! Що ти думаєш? За тридцять
карбованцiв стаєннi купиш? – говорить iз серцем батько. Йому й самому тi
конi “не по нутру”.
– То й не треба було нiяких. А цi вам поздихають i будете мати. На люди
стид показатись…
– Не бiйся, не поздихають. А тамтi, як купив, були кращi? Побачиш, якi
з них ще коники вийдуть.
Вечеряли мовчки. Василь “дметься” далi. Батько також не в дусi. Вiн i
сам сумнiвається чи що з них вийде, щось вони надто вже сухоребрi, але що
зробити. Матвiй майстер до коней, вiн хоч яку шкуру вбере в м’ясо.
А Володько до того не втручається. Щоб звiльнити стiл, вiн зiбрав свої
скарби на оберемок i полiз на пiч, ближче до лампи, що блимає на коминку.
Вiн також ще не вечеряв, але їсти йому нiяк не хочеться, а мати все лиш
гонить та гонить.
– Iди-но їсти, смаркачу! Ще надивишся!
Володько вдесяте перегорнув свого букваря i хоч не хоч, а мусить усе
кидати та йти їсти.
По вечерi, хоч i пiзно вже, не пiшли спати одразу. Батько вийшов ще до
коней, нiби ще раз переконатися, чи тi шкапи чогось ще вартi. А Василь
спересердя не хотiв навiть дивитись. Вiн полiз на пiч до Володька i почав
одразу того байдуже вчити.
– Яка це буква? – сердито, незучаснено питає Василь. Володько у
клопотi, вiн зовсiм не знає, яка це буква i чого той Василь сердиться.
– Дурень ти! То Б.
– То Б,погоджується безперечно Володько.
– А ця?
– ?
-То В. Володько повторяє.
– А ця? – показує знов на Б.
– То Б,бездадуми каже Володько.
-А ця?
– Аа! То я вже давно знаю “Ааа!” – викрикує Володько,
зрадiвши, що бодай одну знає.
I так почалася наука. Iншого разу Володько нiзащо не стерпiв би такої
Василевої поведiнки, але тепер йому здавалось, що так i треба. Василь
також чувся в правах учителя, хоча сердився вiн за конi. Тепер, думав вiн,
такими кiньми соромно буде мiж люди виїхати.
Василь показав ще Володьковi: ге, де, е. Володько миттю все затямив i
хотiв ще далi. Вiн хотiв ще трохи пописати на дощинi, але мама гукають
спати. От лихо! Ну, нiчого! Завтра досвiта встану, думає вiн, то зараз i
почну писати. Добре, що не треба гнати на пашу худобу.
Але вiн так розхвильований, так пiднесений, що не може заснути. Вiн
лежить, плющить очi, а в них стрибають А, Б, В, Г. На кожну лiтеру шукає
вiн порiвняння. То як крокiвка з низькою бантою. То гачок… На деякi не
мiг видумати порiвняння, але щось вони все-таки йому нагадували. В,
наприклад, чомусь нагадувало йому Мотрю Нестериху. А вiн її знав з
Дерманя.
Зима розпочалася. Довга, смутна зимиська на хуторi. Нi тобi людей, нi
вийти з хати. Снiгу наринуло, луг засипало, тiльки на льоду в деяких
мiсцях вiтер снiг позмiтав i там можна ховзатись. Володько мусить сидiти в
хатi i єдиною його розвагою є буквар.
Батько перемолотив усе жито, поробив кулi, а снiпки десь на провеснi
поробить. Тепер вiн пiшов до села i там з Єлисеєм “заняли собi кар’єр”.[6]
З торiшнього, був тут же поруч, вибрали ввесь камiнь, а лiзти глибоко
небезпечно.
Праця то неабияка. Справжня праця, не робота. Робота то щось там собi,
як – орати, сiяти… А це праця. Як попогупаєш цiлий день вiд свiтання до
смеркання пiвпудовим ломом, або великим трембом-молотом, то не бiйсь… I
циганськi дiти будуть тобi не милi…
По-перше, зверху треба зняти метрiв пiвтора землi. А вона замерзла, як
камiнь. Опiсля молотами пробити верству каменю i ломами її виважувати.
Коли добре земля промерзне, то каменярi не здiймають її весь час, а йдуть
“у глиб”. Себто роблять глибокi печери, залазять туди, роздягаються до
сорочки i видобувають камiнь. Це, щоправда, досить небезпечно, бо часто
трапляються обвали i тодi може прийти до нещастя. Не один дядько знайшов
собi вiчний спокiй на днi виритої власними руками кам’яної могили, але це
нiкого анi вiдстрашує, анi не зупиняє в працi. Передовсiм заробiток. За
цiлий день копiйок вiсiмдесят на своїх харчах заробляли… А каменю
потребували багато. Навколо всi села кинулися ставити кам’янi будiвлi –
клунi, хлiви, льохи… Цiла велика пiдгора зрита отими “кар’єрами”, а
величезнi багатосаженнi стоси камiння стояли скрiзь, чекаючи покупцiв.
Матвiєвi ще та невигода, що треба дуже далеко ходити. Верстов десять, а
то й бiльше в обидва кiнцi буде. Устаєш – ледве на свiт благословиться, а
вертаєш пiзно смерком.
А скiльки подереш одягiв, постолiв… Чобiт до камiння не настачив би.
Як на вогнi, усе горить, бо камiнь же, вiдомо, який.
Розумiється, що в такi днi до батька не пiдходь. Вiн злий, як голодний
вовк. Прийде, худобу огляне, наверещить, як тiльки щось не по своїй
вподобi зауважить, попоїсть i спить тяжким сном, мов отой камiнь, який вiн
ламає. Уночi хропе на цiлу хату. i так день за днем, день за днем. Дома
рiдко коли буває, хiба в недiлю. Та й їсти не дуже є що. Годовану льоху
продав. Цiлу Пилипiвку пiст. Хлiб iз цибулею та олiєм. Картоплю з огiрком
та пiсний крупник. Цiлий тиждень не обiдає Матвiй гарячого. Зав’яже йому
Настя вузлик i тим обходиться. Правда, на харчi вiн не вибагливий. Що йому
“стара спартолить”, те вiн i їсть. Але стара не жалувала йому нiчого, хоча
нiколи не було мiж ними повної згоди. “Гризуться” мало не щодня i то за
всяку дрiбницю. Трапляється, що й до колотнечi доходить. Тодi на хуторi
стає дуже гармидерно. Кричать усi, властиво кричить тiльки Матвiй, а решта
плаче та лається.
Дiти нидiють вiд сиднi та поганих непоживних харчiв. “Завше те саме й
те саме”,- скаржиться Володько.
– А що я тобi? Марципанiв дам, чи що? – насварить мати. I Володько
мовчить, бо ще й дiстане за “велику губу”.
Вiн зблiд. Чуприна завжди розчухрана. Букварець його порядно
обтрiпався. Совається цiлими днями з ним по полу та печi. Але зате вмiє
вже багато. За всяку недотепнiсть дiстається йому вiд Василя. Називає його
ослом, дурним, щипає за вуха, смикає за чуприну, виробляє з ним усе те, що
робив у школi вчитель iз самим Василем. I Володько не суперечить, не
противиться, а терпить. Що ж… Учитель.
Найтяжче йому давалися склади. Букви то дуже швидко затямив. А тi: ми-а
– ма, ми-а – мама – нiяк капоснi не хотiли слухатись. Ще “мама” то
сяк-так. Але вiзьмiм отаке:
бе-у – бу-к – бук… Ве-а – ва, разом “буква”, до цього ще треба додати
р i тодi нарештi вийде слово. Нелегке завдання.
Але Володько мучився, терпеливо переносив Василевi кпини та прозивання,
i за короткий час вони досягли значних успiхiв. Володько вмiє читати,
писати каракулi. Вiзьме дощечку, напише щось i до Хведота:
– Що то я написав? – питає,
– А хiба я знаю?
– Тут написано: Хведот порося… – i Володько смiється, а Хведот
скаржиться матерi.
– Маамо! Володько мене б’є…
– Ах, ти. Ну, чекай,- нащ’ ти брешеш? – i Володько робить грiзний
вигляд.
Мати щось там на хатi порається, товч мiшає, чи миє картоплю:
– Ну, ну там… Я вам дам… Не сидiть-но менi тихо,- сварить вона на
дiтвору.
“Боже, коли б та вже весна швидше. Може б, отут не гиркались”,- думає
вона.
Володько кидає Хведота i бiжить до вiкна. Вiкно замерзло. Квiтчастi
ласицi розмалювали шиби i через них нiчого не видно надвiр. Навiть
подвiйнi вiкна, i тi замерзають. Володько дихає на скло, видихує маленьку
плямочку чистого i витирає пальцем. Скло пiд пальцем пищить.
– Володьку! – гукає мати.- Як вичавиш шибу, то я тобi пальцi пооббиваю.
– А дайте менi чоботи, то не буду,- каже Володько.
– Ну, ну, ну! Он як прийде батько, то вiн з тобою пожартує…
– Дайте, дайте, мамо,- просить вiн таким нещасливим голосом.
– Що ти хоч? – кричить мати.- Куди ж, ледащо, полiзеш? Там тебе
хуртовина завiє. Я мушу он води худобi принести, до льоху пiти, дров
принести, у хлiвi пiдстелити,- починає вичитувати мати. I Володько знає,
що поки вона все те зробить, то й вечiр прийде. А йому так дуже хотiлося б
на годиночку надвiр, так дуже. Там мороз, але добре вкутавшись у мамин
жупан, насунувши батькову вовнянку та обмотавши добре хустою шию, хiба
змерзнеш? Зате вiн побачив би, якi вже високi замети, що робить лiс, луг,
рiчка. Цiлими тижнями не бачить їх.
– А як все поробите, то дасте? – пробує вiн вже використати останнi
можливостi.
– Ну, тодi дам…
I Володько далi нудиться, вигадує всячину, пробує що-не-будь з Хведотом
заграти, щось iз казки. Володько буде вовком, а Хведот лисом. Або нi.
Хведот вовком, а вiн лисом. Вiн буде їсти рибу, а Хведот має прийти i
питати: “Що ти, кумонько, їси?” А вiн вiдповiдатиме: “Рибу”. А тодi
Хведот: “То дай менi, кумонько, риби”. Володько скаже: “Iди собi, кумоню,
налови. Я ось наловила”. “Де ти наловила?” – має питати Хведот. “А там в
ополонцi, на ставу”,- навчає Володько.
А все це роблять на полу. Це має бути замерзлий став. В одному мiсцi
розсувають дошки так, щоб була ополонка.
Одягнутий Хведот у штанцi з камiзелькою та прорiзом ззаду. Через прорiз
вилазить ворочком сорочка. Володько ще бiльше висмикне її i це має бути
вовчий хвiст. Намуштрувавши так Хведота, вiн починає його навчати далi, як
то ловити рибу:
– Пiдеш на пiл, всадиш хвоста. Оце твiй хвiст,- i смикне його ззаду за
сорочку.
– Не тягни так! – скаржиться Хведот.
– Отож всадиш хвоста в ту он щiлину i приказуй: ловись, рибко, велика i
мала! I так наловиш.
Хведот нарештi зрозумiв, i гра починається. Коли Хведот iде до
ополонки, стромляє у неї хвiст та сидить i покрехкує,
Володько миттю лiзе пiд пiл i бере за сорочку.
– Вовись, вибко, вевика i мава,- шепеляє Хведот. А Володько починає
знизу тягнути за ворочок. Хведот хутко це помiчає i починає пручатися та
хоче встати. Але Володько тягне сорочку додолу так, що Хведот змушений
сiсти на полу i починає кричати. Володько ж нашвидку пiдв’язує до сорочки
якесь полiно чи ожог i сам вилазить на пiл.
– Тягни, тягни! Це ж рибка вчепилась,- гукає на Хведота. Прив’язаний
Хведот не хоче вiрити, що то риба, i верещить на всю губу. Гру розв’язує
мати, яка вбiгає з налигачем, потягне через плечi Володька, визволить
Хведота, насварить на обох i йде знову геть… А Володько, виплакавшись,
починає:
– Ну, чекай! Бiльше з тобою не буду гратись. Там у казцi, як вовковi
примерз хвiст, то вiн нiчого. А ти, дурний, ревеш…
I рiзниця мiж казкою та дiйснiстю та, що в казцi, коли вовк примерз,
прибiгають мужики й починають його бити, аж поки бiдолашному ие одiрветься
хвiст, а тут навпаки.
Дiстається не вовковi, а лисовi.
I так минають днi, тижнi. Кожний день приносить новi Володьковi
вигадки. Кожний день приходиться дiставати “прочухани”. Ростуть дiти
одинокi, замкнутi в чотирьох стiнах брудної, пiвтемної хати. Ростуть
далеко вiд людей, нелюдянi, соромливi. Зате не знають вони нi лайок
поганих, нi божби. Володько нiзащо не може виговорити: їй-Богу. Хай би
йому не знаю що давав, не сказав би,
Коли ж дiстане материнi чоботи, iде куди-небудь. До побережника в лiс,
або до мельника. Буває так, що прийде кудись, увесь змерзлий, стане коло
порога, а “День добрий” чи “Помай-Бi” соромиться сказати.
Стоїть так i мовчить. – Чого ж ти прийшов? – питають.
Володько паленiє вiд сорому. Вiн i сам не знає, чого вiн прийшов. От
прийшов, та й уже. А з нього починають смiятися, його не розумiють, його
вважають за великого дурня. Це все добре Володько розумiє, але мовчить.
– Чого ж ти прийшов? Що, тобi язика зацiпило, що мовчиш?
– Так… – здобувається нарештi вiн. А коли хтось, що його не знає,
запитає:
– А чий ти? Вiн вiдповiдає:
– Нiчий… – i всi регочуть.
– А як ти звешся?
– Нiяк.Знову регочуть.
– Як же то так? Нiчий, нiяк? Що ж ти, з неба впав? I доведуть його до
того, що вiн мало не плаче. Тодi, нiчого не сказавши, швидше насуває шапку
i драла. За ним усi регочуть. Дуже не любить, коли на нього звертають
увагу. Слухає дядькiв у млинi так довго, поки його не зауважать; а тiльки
зауважать, миттю втiкає. Це найлегший спосiб позбутись отих осоружних
запитiв: “А що? А чий?”
“I яке їм дiло? Я ж їх не питаю?” – думає малий. Але чудово розумiє, як
виглядав вiн у таких випадках. Вiн розумiє, страждає вiд цього,
заздростить тим, що можуть говорити й поводитись скрiзь, не соромлячись.
Заздростить тим; що мають добрi, до мiри, одяги, маленькi, свої власнi
чоботи. Заздростить тим, що можуть кожний день iти надвiр, робити там, що
хочуть, бiгати, верещати, битися. Вiн усiм заздростить, але що то значить?
Вiн знає, що для нього свiт маленький. Вiн має порваного букварця, якого
вивчив напам’ять. Має дощечку, образок, олiвець, жмут пописаного паперу,
кiлька невибагливих цяцьок, шматок простору в хатi, де скрiзь тiльки: “Не
руш! Посидь! Не гарцюй! Не займай! Розiб’єш! Порвеш!..” I скрiзь, що не
вiзьме, куди не кинься, все заборонено, все не можна. А важне, чому? Чому
йому все забороняють? Чому вiн мусить вiчно коптiти в тiй хатi? Хоч би
песика впустили коли, так нi. “Поганий. Блохи розносить”. I не поганий
вiн, i не розносить блiх. Скiльки вже вiн у них, а Володько не бачив нi
одної блохи.
НА РIЗДВО
Тиждень перед Рiздвяними святками залишив батько каменоломню i був
дома… Тут також завелося досить роботи. (Це вже робота). Треба було з
Григорчуком закiнчити. Вiд коней залишилося йому бiльш, нiж сподiвався, бо
аж вiсiмдесят карбованцiв.
До коней має, видно, Матвiй щастя. Купленi “шкапенята”, що спочатку
ледве ноги волочили, почали дуже швидко поправлятися. Не їли вони вiвса,
бо все пiшло “на землю”, зате їли добру сiчку, облиту картопляною юшкою.
До того мали досить конюшини, а це не те, що тобi яка-небудь болотяна
смердяча отава. До всього, каже Матвiй, худоба любить, щоб за нею
припильнувати, доглянути. В час накорми, в час напiй, вичисти, не давай
якої-небудь води, а завжди джерельної, бо худобинi також погана вода
шкодить.
Свої мiркування Матвiй здiйснює на практицi i може похвалитися добрими
вислiдами. Його конi й худоба виглядали завжди добре, сито, чепурно. Рано
та ввечерi переважно сам усе то оглядав, а в полуднi, коли не було й
Василя, мусiла то робити Настя. У хлiвi було тепло та сухо, в жолобах
завжди щось iз корму, i тому не диво, що тi двi шкапи, якi ледве долiзли з
ярмарку, дуже швидко пiдняли вуха i почали вбиратися в стерво. При входi
Матвiя вони вiтали його своїм “гi-гi-гi!”, що тому дуже подобалося.
Також дуже велике замилування до коней має Василь. Любить до них i
зайти, i поплескати по стегнах, i почистити згреблом, i нiколи не минає
нагоди, щоб не похизуватися перед iншими своїм знанням цих тварин, їх
породи, їх вiку, їх цiни. I як трапиться яку чужу коняку надибати, завжди
її обмацає, потягне за рипицю, “чи тверда”, загляне в зуби, “скiльки
рокiв”, скаже скiльки за неї “можна дiстати” i особливо добре пам’ятає
мастi коней усiх знайомих i незнайомих ген навкруги у Дерманi, у Лебедях i
навiть iнших селах. Любив надто мастi сiрi, гнiдi i карi, особливою
пошаною користались у нього лисi, бiлокопитi, i винятково не любив рябих.
Рябих коней не може терпiти.
Володько то вже на такому не розумiється. До коней, правда, вiн ще не
дорiс, але i взагалi вiн мало цiкавиться господаркою. Його бiльше
цiкавлять книжки, та малюнки, та спiв, та музика, та школа, та мiста, та
краї далекi, та всiлякi розповiдi про страшне, про незбагнуте та про Боже.
Про це лиш думає i мрiє, забиває собi i iншим тим голову i не дає нiкому
спокою своїми вiчними запитами, на якi рiдко дiстає вiдповiдi.
Поволi наближались до Рiздвяних свят. Приготування до них почалися вже
тиждень перед ними. Цього року не виглядатимуть вони надто пишно. Льоху,
що годували, “земля з’їла”, а без “свiжини” що то за свята. Анi тобi
ковбас, анi печенi, анi сала. Але все-таки – звiдки-звiдки i якось
зiгналось. Мовляв, коли вже цiлий пiст на хлiбi та водi, то хай хоч у
свято дещо по-людськи. Куплено риби, рису, цукру. Сушенi грушi, сливи та
яблука свої. Господи Боже – мало не два карбованцi готовими грiшми
видалось, аж страх подумати – таке нечуване марнотратство. Але ж на
Свят-Вечiр, як не кажи, а без дванадцяти страв обiйтись не можна, хоча
тепер тi “забобони” вже вiдходять i хоча Матвiй усiма силами проти тих
забобонiв. Що там казати, що видумувати, наїжся по-людськи, Богу помолися,
пiди, як можеш, до церкви, книгу добру, божественну прочитай i маєш свято.
Але за забобонами горою Настя – як батьки, як дiди, так i ми будемо
робити, не ми тi закони писали, не нам їх i касувати, а не добра та
пташка, що свого гнiзда цурається. I вона пече, i варить, i смажить,
правда, дванадцять не два-надцять страв, а до половини завжди доходила. I
фасольову юшку з олiєю, i смажену та запечену в тiстi рибу, i душену
капусту на вареники, i кутю з узваром, i всiлякi там iншi калачi, книшi,
ковбаси, та рiзнi, рiзнi витребеньки, що їх i не перелiчиш. Не забуто
також i за пару пляшок, якби то хто надумав навинутися з Рiздвом Христовим
привiтати далеких хуторян. I хiба для такої бiдної родини треба ще чогось
iншого? Що це пани якi, чи хтозна що.
Сiна на покуть та дiдуха з жита – це вже Володькова турбота, i виконує
вiн її дуже ретельно, дай Боже, щоб усi свої справи так пильнували. I
носив, i розволiкав скрiзь сiно, i смiтив, i вигляд мав при тому, нiби вiн
пiп який, що служить урочисту службу в церквi. Чекав же вiн того свята i
не мiг нiяк дочекатися, так йому вже той пiст набрид, цiла та проклята
цибуля, та картопля, та огiрки, а особливо та самота i та щоденна праця. А
тут ось свято, усього буде повно, i поїдуть до церкви, i побачать усiх
своїх, а потiм напевно приїде дiд iз Запорiжжя, тiтка Зiнька iз Залужжя,
можливо, обидвi Катерини – залузька й клопiтська, дядько Єлисей, можливо й
дядько Омелько… Володьковi копiйки, гостинцi, щось почує нового,
похвалиться, як то вiн уже читати та писати вмiє, а там пiде з колядою до
мельника та побережника, заколядує копiйок з п’ять грошей, а там i до них
колядники навинуться чого доброго зi звiздою та з дзвiнком церковним. I як
тут не радiти зi свята i як тут не метушитися?
I от нарештi останнiй день – Свят-Вечiр, i от нарештi вечорiє. На дворi
все впорано, сiчки на цiлий тиждень нарiзано, дров цiлу стосу наколено,
води повну дiжку наношено. У хатi усе також напечене та наварене, i такi
тут пахощi, що хоч би святим був, то i то не вдержишся, щоб не згрiшити i
чогось смачного, як мама не бачать, заздалегiдь не покуштувати.
I нарештi всi сходяться до хати, i нарештi всi готовляться сiдати за
святу вечерю. Розумiється, що Володько скрiзь першим товчеться. Мати каже,
що де ного не посiй, то вродиться. Хведот i здалека йому не дорiвнює, хоча
i той не дармує. А для Володька то все так чомусь робиться повiльно, всi
такi вайлуватi, нерухливi, i чому б, коли вже свято, та не сiдати раз-два
за стiл, брати новi ложки i їсти. i чого тут ще всiлякi тi проволоки. А
тут ще ось засвiтили перед образами лампадку та свiчки i всiм кажуть
ставати навколiшки i молитися.
Хоча все це Володьковi досить подобається, i та лампадка, i тi
свiчечки… у хатi напiв’ясно, i тепло, i гарно. Мати он застелила стола
таким чистим i вишиваним настiльником, що до нього аж страшно
доторкнутися. А на столi пiд настiльником жито та всiляка пашня, а зверху
з одного кiнця калач бiлий з плетiнкою, а з другого книш круглий з
кружечком зробленим квартою, з якої п’ють воду.
I от усi, не виключаючи i Хведота, моляться. Батько, звичайно, спереду,
з книжкою, молиться вiн довго, сорокате “Господи помилуй”, та iрмоси, та
кондаки всiлякi, широко i уважно хреститься. Зате Василь, а особливо
Володько гонять, нiби на рекорд, нiби їх хто жене в шию, тому їм духе
хутко не хватає молитов, особливо у Володька, вони зовсiм не знають, що
далi робити, а вставати нiяк не можна – грiх великий. Володько переказує
тi самi молитви по кiлька разiв, швидко i часто хреститься, розглядається
по всiх, як тi моляться, слiдкує за батьком, коли то вiн нарештi скiнчить,
бо його думка вже давно десь там бiля риби та на покутi, бiля того сiна й
дiдуха. А Хведот – той тiльки так для виду тут же вертиться, раз стає
навколiшки, раз зводиться на ноги, то потiм знов навколiшки, i при тому
“мухи гонить”, бо вiн тiльки й знає, що “вомаця. Сина i Святого Духа” та,
здається, першу половину “Отченашу”.
Найщирiше й найспокiйнiше молиться мати. Вона стоїть дещо збоку, щоб їй
не заважали, поволi, виразно, шепотом переказує всi, якi знає, молитви,
б’є глибокi, до самої землi, поклони, iнодi вдаряє правим кулаком у груди
i переказує:
“Боже милостiв, будь менi грiшнiй”, а Володько все дивується, що “мама
моляться по-мужицьки”, не по книжному, а по-своєму, i йому здається, що
така молитва не може бути справжньою, бо справжньою є лише та, що написана
у книзi, он як та, що її читає батько. Але йому хочеться вже вставати, i
вiн довго про це не думає.
I кiнчається молитва лиш тодi, коли батько, вiдступивши пару крокiв вiд
столу, сам б’є три поклони зi словами: “Господи Боже, i нам даруй життя
вiчне!” I не встигне батько ще звестися на ноги, як Володько, а за ним
Хведот, уже женуться i вже вмощуються за столом на найпочеснiшому мiсцi,
очiкуючи на юшку та вареники i тримаючи в руках новi дерев’янi ложки, i,
розумiється, й тут ще не без перешкод. Їх ще вiдтiль вигонять, мовляв,
вони тут не найповажливiшi парсуни i що не гаразд дiтиськам скрiзь першими
сунутись, але то вже не така бiда. Вони навiть за таке не ображаються. Ось
i батько вже поволi на своє мiсце сiдає, за ним Василь, мати ставить першi
страви, Володько i Хведот можуть нарештi вмоститися натривало, при чому
Володько все намагається сидiти бiля самого сiна на покутi; тут йому дуже
приємно, уявляє себе у якомусь iншому, небуденному свiтi, десь ближче вiд
того маленького Христа, що цiєї ночi у яслах народився.
А їсти доводиться поволi i уважно, бо при столi батько, i це те
найгiрше для Володька, а особливо для Хведота. Цей просто знов i знов
переживає свою вiчну трагедiю, бо немилосердно все розливає. Його ложка
нiяк не хоче його слухатись, i чим бiльше вiн снажиться не розливати, тим
бiльше розливає, аж поки батько змушений узяти його на колiна i годувати.
Але як же пiсля того людина себе почуває? Настрiй Хведотiв зовсiм падає, i
коли б не таке свято, вiн би напевно розревiвся, лише тепер вiн не
наважується цього зробити. Така лагiдна тиша, так гарно горять над
головами свiчi, такi всi спокiйнi i щасливi, i це триває, нiби добра
лагiдна, весняна погода, коли лiтають метелики i спiвають птахи.
– Ну, я ж i наївся! – крекче Володько, коли скiнчилась вечеря i вiн
мусить покинути своє мiсце на покутi.
– То проси Бога, щоб розсiвся,- додає Василь.
– Я такоз наївся,- подає голос Хведот.
– То молiться Богу i спати. Завтра на всеношну,- каже мати.
Я, мамо, так налопався, що ось-ось лусну,- хвалиться далi Володько.
– I я такоз навопався,- не вiдстає Хведот.
– Не базiкайте менi тутенька, а молiтесь Богу! – каже швидко мати, що
швидко збирає зi столу, в якої ще повнi руки роботи i якiй дещо неохоче
помагає Василь.
Знов молитись. Нi. Анi Володько, анi Хведот не мають нiякого
молитовного настрою, їм хочеться погзитися, погарцювати, щось заграти,
побiгати, як вовки в казцi, попiд лавами, що в їх уявi перетворюються на
лiс. Володьковi дуже хотiлося б вийти на двiр, там так бiло, чисто,
спокiйно, так якось винятково по-iншому свiтить мiсяць, i коли б вiн мав
свої чоботи, вiн напевно вийшов би, щоб вiдвiдати свiй луг, свою рiчку,
свiй млин… До лiсу? Нi. До лiсу вiн в цей час не наважився б. То
все-таки не той лiс пiд лавами, а справжнiй, i хтозна якi там можуть
страхи сидiти.
Але ось батько затягає церковнi iрмоси. “Христос рождається”,
“Рождество твоє, Христе Боже наш”. Вiн їх усi знає i все напам’ять. Василь
йому дещо помагає. Потiм переходять на колядки. “Дивна новина”, “Небо i
земля”, “Христос Спаситель в полноч родився”. Батько сидить у чистiй
сорочцi i в “куцанi” наопашки, бiля столу, напроти нього на стiльцi
Василь. Волосся Василя, хоч i наолiяне та причесане, але стирчить на всi
боки, як вiхоть пшеничної соломи. Володько i Хведот сидять просто на
долiвцi i, задерши голови, дивляться сливе до рота батьковi, намагаючись
вловити мотив. Володьковi це iнколи вдається i вiн пiдтягає своїм, надто
ще молодим, дискантом, але Хведот лише може тут хiба роззявити рота i
дивуватися, як то у них усiх так гарно виходить.
Надворi мороз, але сьогоднi вiн не має доступу до цiєї родини. Тут
сьогоднi i тепло, i затишно. Вiкна замальованi ласицями, мiсяць обливає їх
своїм сяйвом, i вони горять переливно i дивовижно, нiби те пальмове листя,
лите зi срiбла.
Але настрiй Володькiв дещо зiпсувався, коли лягаючи, вiн пригадав, що
на завтра, на розговiння, не буде, як звичайно, свiжої ковбаси, яку вiн
так любить, а йому прийдеться вдовольнитися звичайною кашею зi шкварками
та капустою без м’яса. Бувало, лиш на свiт благословилося, а вiн вже
вставав i домагався: “Мамо! Ковбаси!” Ковбаса на Рiздво те саме, що на
Великдень паска. Вона каже, що довгий, чотиритижневий скiнчився пiст i
починається свято. Але цього року все то вiдпадає – пiст триває далi…
Тому ранком Володько не квапиться вставати. Вiн лежить пiд кожухом,
йому не спиться, хоча надворi ще темно, вiн самий тiльки з Хведотом, бо
тато, мама й Василь ще опiвночi поїхали на всеношну, в хатi холодно, бо за
нiч видуло все тепло, але пiд кожухом тепло, i вiн може полежати,
помрiяти, помiркувати. Багато рiзних думок приходить i вiдходить в його
головi. Має ось вiн i букваря, i грифеля, i дошку… I знає багато букв…
Але що ж коли вiн усе такий малий i його нiкуди не пускають, i мусить вiн
завжди сидiти тiльки дома. I чобiт йому навiть не куплять. Он мельниковi
хлопцi, скiльки їх є, а всi мають чоботи i можуть собi ходити куди хочуть
– i на став, i до монастирського млина, i до лiса, i до церкви в недiлю. I
не мусять просити мами, щоб дала їм свої чоботи… Так. Не дуже воно
весело так жити, i як вiн виросте, вiн усе то зробить iнакше. Вiн купить
собi добрi чоботи i поїде далеко, далеко. За море десь i ще далi… До
мiст i не таких, як Мизоч, а як Острiг i ще бiльших. У мiстах пани, i
живуть вони бач як гарно, як чисто одягнутi, яке все смачне їдять – булки,
та цукорки, та всяку всячину. А скiльки у них книг усяких, а картин, а…
всього. Нi. Мужиком бути нiяк не варто. Володько не хоче бiльше бути
мужиком, хай собi хто що хоч думає.
I хтозна, як довго б вiн мiркував про свою долю, наколи б не почав
рухатись Хведот, а пiсля i з церкви повернулись, почали обiдати та
оповiдати про всячину. Дуже гарно спiвав у церквi хор з новим диригентом.
Багато прийшло “москалiв” на “побивку”. Махобеїв Iван у драгунах служить,
Соловеїв Хведiр у гвардiї у Петербурзi. Той iнший у матросах, той ще десь
там. Хтось помер, у когось народилась дитина, до чиєїсь дiвки ходани на
М’ясницi збираються. Безлiч тих новин i є про що говорити.
Одначе перший день свята минає досить сумно. Всi дома. Iти нiкуди.
Сусiди далеко. Пiшов було батько на пару годин до мельника, випив пару
чарок, з’їв “бухт”, i це все. Мати з дiтьми нудилась дома, та, як
звичайно, по господарцi поралась. Василь начепив свої дерев’янi ковзани i
погнався десь туди на лiд. А найбiльше нудився Володько з тим Хведотом. Тi
цiлий день у хатi. I бiгали попiд лавами на чотирьох, геть-чисто штани на
колiнах попрочовгували, i на полу гарцювали, i цебрик води розлили, за що
Володько негайно дiстав прочухана, пiсля Володько щось цiкавого знайшов у
Василевих паперах i почав уважно читати, але нiчого не мiг зрозумiти. Мова
була така дивна i друк такий дрiбний, що поки розбере слово, то зовсiм
забуде, що там було спочатку…
Зате другий день видався на славу. Було дуже весело. Уже зрання на двiр
в’їхали обшивнi i Василь ще здалека по буланих конях пiзнав, що то їдуть
залужнi – дядько Корнiй з тiткою Зiнькою i зi своєю дочкою Катериною.
Володько на цю вiсть застрибав i забiгав по всiх лавах, нiби вивiрка по
галузках дерева, коли її сполохають. I стрибав вiн не дурно. Вiд дядька з
мiсця дiстав цiлу мiдяну, велику, мов долоня, десятку. Правда, сказали,
купити цукеркiв i подiлитися з Хведотом. Вiд тiтки повну пригорщу горiхiв
волоських i кiлька грудочок цукру. Вiд Катерини також горiхiв i два великi
червонi яблука. Розумiється, що так само дiстали i Василь, i Хведот, але
перший уже великий, а другий малий. Тим то не робить стiльки радостi, як
Володьковi.
Незабаром до двору в’їхали ще однi залужнi – дiдуньо Улiян з тiткою
Марiєю. Знов горiхи, знов копiйки… Але найважнiше, що дiстав Володько?
Чобiтки! Вiд дiдуня. Справжнi, малi, шитi зi старої халяви, чоботи.
Радiсть неописана, щастя незмiрне. Несподiванка для Володька величезна.
Мати була ото “у своїх” та вiзьми i поскаржись: сидять, нидiють, нi в
що взути, щоб бодай провiтрилось. А дiд, нiчого не кажучи, i на… Знайшов
десь там на горищi “ще зовсiм, добру” стару халяву, сам знає шевство,
викроїв передочки, халявки i сточив чоботята.
– Отой шмаркач! – радiє мати чи не бiльше вiд Володька.- Iди поцiлуй
хоч дiдуня в руку…
– Ось тiльки чоботи взую! – викрикує Володько. Вiн з мiсця взявся до
чобiт i в одну мить вони були вже у нього на ногах. Добрi! Дуже добрi! I
нiде не тиснуть, i такi гарнi! Нi. Таких гарних чобiт вiн ще, мабуть, i не
бачив. Поцiлував гарно дiдуня в руку, дiдуньо сказали: “Носи на здоров’я”
– i проходжується гордо, що до нього тепер не пiдходь. Хведотовi аж сльози
стоять вiд заздрощiв, йому також треба було б, але той ще мусить почекати.
– А вони витяжки,- хвалиться Володько i всi смiються з Володькової
помилки. Володько знає, що найкращi чоботи “витяжки”, але його якраз були
далеко не витяжки, а пришитки. Але це не така велика бiда.
Почався “снiданок”, хоча пора обiдня, забряжчали чарки, голоси
зiсилились, чоловiки обговорюють полiтику, тiтка Зiнька пошепки, щоб не
чула Катерина, оповiдає Настi, що не можна вiд “ходанiв” до Катерини
вiдбитися, а “воно ж iще дитина”. Тiтка Зiнька i Настя сестри, але кажуть
собi “ви”, бо ж вони куми. Катерина Настина хрещениця. Зiнька оповiдає, що
тих хлопцiв тьма-тьменна – а де вона? А що вона? А приносять гостинцi,
могоричi…
Катерина ж дiйсно на диво хороша видалась. Як панночка. “Тендитне
таке”, як казала Зiнька, а струнка, а росла, “як тополя”, а личко завжди
свiже, рожеве, а коси яснi та кучерявi, а очi синi, як небо. Володьковi
вона завжди нагадувала тих херувимiв з шiстьма крилами, що в дерманськiй
приходськiй церквi на хорах намальованi…
I любить Володько ту свою Катерину, що Господи. Ось вiн пiдсумовує свої
гостинцi – i копiйки, i горiхи, i яблука, i цукорки вiд тiтки Марiї з
папiрцями, що на них оленi намальованi i червоними буквами написано: “Чем
табак курить, лучше конфект купить”, що Володько сам вголос читає, щоб усi
почули. Але тi там за своєю полiтикою нiчого не чують, i тiльки одна
Катерина, що так само, як i вiн нею, найбiльше цiкавиться Володьком,
одразу почула, як її пестун читає, схопила його i посадила собi на колiна.
Який сором! Сидiти на колiнах! Володько такого не очiкував, i хоч як вiн
любить Катерину, але швидко замолов ногами в чоботях, щоб вирватись з її
рук.
– Та посидь же, Володьку, та почитай менi щось. Слухайте! – звернулась
вона до всiх.Володько наш уже незабаром апостола в церквi читатиме!
– Та невже? Ооо! – дивуються всi.
– О, так,каже Матвiй.- Вiн дуже малий понятливий! Батькова похвала нiби
жаром його посипала. Такого вiн ще направду нiколи не чув. Нiколи не знав
вiн, що про нього батько думає. I вiн загорiвся, почервонiв геть з вухами
i почав ще дужче рватися з рук Катерини, нiби пiймане дике звiря.
А Катерина не пускає, горне його до себе, вицiловує.
– Я, мамо,звертається вона до Настi,- заберу його з собою. Я хочу
такого братчика мати. Вiн буде менi книжки читати.
Але Володько не слухає бiльше, вже вирвався i, як було, пошумiв геть на
пiч разом зi своїми чобiтьми.
– Як пiдросте – на школи подам,- вирвалось у батька. i Володько це
також учув, i це кажуть тато, самi тато, i отак перед усiма. О, Боже! Вiн
цього не пережиє! Який особливий день сьогоднi, вiн зовсiм не знає як
поводитися, що робити – i радiсно, i соромно, i разом так десь, там
всерединi, приємно, що нiякими словами такого не вискажеш.
Увечерi друга радiсть: прийшли колядники i то зо звiздою. Володько,Як
тiльки почув за вiкном дзвiнок, в одну мить був у вiкнi на лавi. Хведот
негайно також поспiшив за ним.
– Будьте здоровi з Рiздвом Христовим, а чи дозволите заколядувати?! –
чути з-за вiкна глухий, хриплий голос.
– Спасибi, спасибi! А просимо, просимо! – вiдповiдають майже хором з
хати.
Колядники колядують, голоси їх хрипкi, вони вже обiйшли чимало
простору, треба дякувати їм, що вони i за такий далекий, закинутий хутiр
не забули, тому їх кличуть до хати, частують чаркою горiлки, дають
закуску, книша, десять копiйок грошей i вiдправляють…
День минув якнайкраще. Усi вдоволенi. Гостi роз’їхалися геть за смерку,
а Катерина мусiла залишитись ночувати, хоча їй дуже не хотiлося, бо там же
її “ухажори”, її залицяльники, її приятельки, але Настя настояла, i як
його не послухати хрещеної матерi. Володько також був дуже з цього
вдоволений.
Третього дня батьки iдуть доДерманя “в гостi”, Катерина їде додому,
Володька беруть також iз собою. Василь мало не плакав, так не хотiлося
йому лишатися самому з Хведотом, але батько проговорив: “Ти-но менi не
коверзуй, бо як вiзьму запругу…” – i цього було досить, щоб Василь
замовк.
Але i Володько не мав великої радостi з цiєї поїздки, хоча були на
Запорiжжi у дядька Єлисея, де Володько найбiльше любить бувати. Але тепер
узимi зовсiм не те саме, що влiтку. Улiтку, як побiг зрання з.
хлопчиськами, то до самого вечора гасає десь там по гаях, що й не
зглянеться, коли той день пройде. Тепер же весь день сиди у хатi, довкруги
самi дорослi, хлопцi десь також сидять дома, або десь, хтозна-де,
пропадають, Архип та Мефод вже ходять до школи, дуже виросли i їм тепер не
до Володька.
I так, досить марудно, минув день, а ввечерi, коли верталися на санях
додому, Володько так змерз у своїх нових чобiтках, що мало ноги йому не
поодмерзали. Але вiн мовчав про це, боявся, що iншим разом його не
вiзьмуть бiльше, бо їхати все-таки дуже приємно. Дорога рiвна, в’їжджена,
небо ясне та зоряне, свiтить круглий, аж, здається, прозорий мiсяць, мороз
пришкварує i полоззя саней поскрипує, їдуть тепер не тiєю ж дорогою, що й
улiтку, а навпростець, здовж лугу, а то i через луг, бiля обох млинiв –
монастирського i чеського. Колеса млинiв зовсiм замерзли i вкрилися дуже
гарними, що блищать пiд мiсяцем, льодяними френдлями. Володьковi дуже
кортить вiдломити шматок такого френдля i посмоктати його.
Хутiр Матвiїв тихий, самiтнiй, снiгом з усiх бокiв занесений, сливе
непомiтний на бiлому здалека. Лише пiд’їхавши ближче, стає видно двоє
малих вiконечок, що в них блимає слабке водянисте свiтло, а трохи вище
видно стовп чорного диму, що зводиться сливе простопадно, просто з нiчого,
бо бiлої стрiхи на бiлому тлi поля майже не видно. Це Василь топить
смоляними корчаками, а тому такий тяжкий i густий той дим.
Решта свят – Новий Рiк, Щедрий Вечiр, Голодна кутя i Водохрещi минають,
як би не були. Ще раз були гостi. Приходили до Матвiя i чужi люди –
погуторити, побалакати, порадитись. Матвiй дещо вiдпочив, пiдняв голову,
повеселiшав, не сердився стiльки. Колядували, щедрували, посипали, бажали
собi i iншим щастя, здоровля, щоб пшениця родилась, щоб худiбка плодилась,
щоб дiточки росли i щоб багато всiм лiт прожити i “дай Боже назарiк
дiждати”.
Але свято святом, воно приходить i воно вiдходить. Лишаються, як i були
тi самi, що i завжди, буднi. Праця, убогi харчi, клопоти, гризня. Зараз по
Рiздвi почалась метелиця, що тривала цiлий тиждень, а там повiяло теплим
полудневим вiтром i настала одлига. Пiшов дощ, снiг розм’як i став
пускати, весь луг зненацька, за одну нiч, залило водою. I не встигла вода
зiйти, як знов морозом вдарило i все то геть, як око гляне, замерзло, ген
аж до самих Лебедiв i далi. Лiд такий гладенький та прозорий, нiби вся
земля покрилася склом.
I враз на лугу появилося безлiч отих самих учнiв з дерманської
семiнарiї, тьма-тьменна найшло їх, i всi на ковзанах, i всi бiжать,
летять, один за одним, один за одним, а поли їх одягiв, мов крила,
розвiваються i мають на вiтрi. I все десь туди на Лебедi та на Лебедi…
Мiж ними, мiж тими учнями, i Василь десь цiлими днями пропадає, намотає
на постоли (бо дали б йому тато чоботи) отi свої, як вiн каже, “коньки”, з
дерева тесанi, пiдкутi лише грубим дротом, i весь час там сховзається а
мельниковими хлопцями. Володьковi страх хотiлося б i собi там бути, i
чоботи вже має, але його туди нiяк не пускають мама i все кажуть, що
“скажу батьковi”, бо чобiт нiяк не можна вишкор-бувать. I вiн аж плаче, аж
iз себе виходить, так просить, а коли вже вирветься, то бiжить, мов
навiжений i такий щасливий, що, здається, небо обняв би.
На льоду дiйсно приємно! Так якось просторо, легко, помiж кущами
верболозу, такi якiсь закрути цiкавi, у льодi позамерзали бульки повiтря,
якiсь трiсочки, трапляються навiть рибки. А як розженешся, як пустишся, як
полетиш, холодне повiтря тне в обличчя, вiтер рiже в очi i так радiсно,
нiби ти птах вiльний з крилами i летиш куди тобi заманеться… Але то так
недовго триває, так рiдко трапляється.
Iнше дiло Василь. Той тобi, за цей останнiй час, зовсiм вiд дому
вiдбився, все вiн десь там на лугу та на лугу, а оце знов почав не
приходити додому, ночував десь там у дядька на Запорiжжi, або у тiтки на
Залужжi, там йому куди веселiше – юрба хлопчури, гренджоли, коньки, цiлими
днями санкуються, вiйну ведуть, навчився навiть курити. Хлопцi у батькiв
крадуть листя бакуну, деруть книжки на папiрки i курять. Навiть i Василь
якусь дуже добру, божественну, куплену ще покiйним дiдом Антоном в
Почаєвi, книгу пустив з димом.
Забагато цього стало Настi, що сама все мусить дома робити, i
поскаржилась вона батьковi.
– Дивись, он другий тиждень минає, а його нема i сорочки навiть не
змiняв, i хтозна, що вiн там вичворяє, i чи ходить вiн до тiєї школи…
А Матвiй вiзьми та вибери згодну хвилину, та пiди до Дерманя, та
приведи того “камлiя” додому, а ввечерi вiзьми та вiдлупи його так, що той
потiм цiлий тиждень не мiг на свiй задок сiсти, що навiть Володька
зворушило…
Пiсля того Василь щодня приходив додому i почав з книгою дiло мати, бо
Матвiй зажадав, щоб той принiс вiд учителя “свiдєтельство”, як там вiн
учиться. Виявилось, що Василь зовсiм науку занедбав i ледве-ледве десь там
у хвостi за iншими волiкся. Матвiєвi таке зовсiм не “по нутру”, i вiн
приказав, що як далi Василь буде так учитися – вiддасть його до циганiв
або жидiв, на помийника.
Володьковi нiяк не зрозумiло, чому Василь не хоче вчитися. Ах, коли б
це так вiн мiг ходити до школи… I тому Володько придивляється до Василя.
Щось у ньому дивне стирчить, у тому хлопцевi, i Володьковi чомусь шкода
його. У ньому щось добре iз злим чергується, по всьому видно, що вирiс вiн
без матiрньої опiки, бо його мати померла, коли вiн всього-навсього вiсiм
недiль мав. I так вiн вирiс самий, i нiхто його не любив, i нiхто не
ласкав, бо куди правду дiти, Володькова.мама не дуже то “їх”, отих своїх
пасинкiв, долюб-лювала i Володьковi це аж нiяк не подобалось. Володько
все-таки i любить того Василя – стяглий, високий, ясно-русий, обличчя i
шия в ластовиннi – якраз такий, яким i сам Володько хотiв би бути, якi
йому дуже подобаються, бо нагадує вiн тих казкових Iванiв-Царевичiв, про
яких не раз чув i читав.
Але не подобалось Володьковi, що Василь чогось завжди невдоволений,
завжди сердитий. I все, що вiн робить, здавалось, робить отак, без думки.
Що напливе, то й робить. I ще не подобалось, що той нiяк не хоче вчитися.
А це Володьковi не подобалось найбiльше.
ТАМ, ДЕ КАЗКА РОДИТЬСЯ
По святах побiг для Володька час куди швидше. Все-таки – нема-нема, та
й десь повiється, не сидiв уже завжди в хатi, то на лiд, то до млина, а
останнiми часами почав просто цiлими днями зникати i коли його мати спитає
“де був?” – завжди та сама вiдповiдь: “У млинi”. I дiйсно тягнув його той
млин, як магнiт. Холод не холод, мороз не мороз, а вiн iде i чапить там у
хатинi, що в одному кутi млина примiстилася,- закуренiй, засмiченiй,
повнiй лавиць з дощок, пенькiв для садження iз залiзною, круглою, яку
звуть “барабанчик”, грубкою посерединi. У хатинi денно i нiчно завжди i
без перерви, стоя, садя i лижка, повно дядькiв-завiзникiв. Диму там вiд
махорки i грубого газетного паперу завжди стiльки, що на ньому можна, як
кажуть, вiшати сокиру. Одне маленьке вiконечко, на чотири шиби, вiдколи
появилось на цьому свiтi, не бачило ще нiякої утiрки, а тому воно стало
зовсiм непрозорим, сiрим, подiбним на шмат небiленого полотна. Анi
повiтря, анi свiтла воно не пропускає i не для того воно було зроблене.
Воно зроблене для того, щоб у хатинi було тепло… Але i цього свого
завдання воно не як слiд виконувало, бо й тепла тут не було. Надто великi
мало воно шпари, якими чомусь нiхто не цiкавився, щоб могло воно
втримувати тепло.
У хатинi повно дядькiв. Завжди горить барабанчик. Грiються завжди
снiданки. Курять, спльовують, регочуть. I завжди гуторять, завжди
оповiдають… I завжди сторчить тут, десь збоку, десь позаду Володько.
Мороз не мороз, холод не холод. Дядьки в кожухах, у валянках, Володько у
своїх чобiтках i старому матiрньому жакетi.
Дядьки оповiдають – Володько слухає. Дядьки регочуть – Володько
посмiхається. I якi були оповiдачi! Одноокий Трохим – син Iвана Гуци,
старий Iван Середа, що був колись у бандi злодiїв вiдомого Казмiрця i,
ховаючись вiд самосуду села, пiдрiзав зi страху собi горло, тому i звався
Зарiзаним.
Дiд Кошiль – лисий, бiлий, з довгою бородою, подiбний до святого
Миколая,- побережник Таксарових лiсiв; Олiйник – що бував “по свiтах”, у
Києвi, в Одесi, десь там на шахтах вугiль копав, а пiсля у Києвi у якихсь
там панiв “за дворника состояв”. Ще донедавна бував тут старий велетень
Ровiцький Хведь, що “собственою парсоною” на турецькiй вiйнi в I877-8
роках побував i бив туркiв i навiть медаль “за храбрiсть” мав i носив її у
днi святочнi на широких своїх грудях. О, цей знав того! Кожне своє
повiдання починав так: “То ще коли я в I877-8 году на турецькiй вiйнi
був”… I пiшло, i пiшло. Доходив не раз до такого, що й сам собi
переставав вiрити i все питав слухачiв:
– А чи вiрите менi?
Слухачам вiрилось тяжко, але все-таки вiрилось, коли вiн сам-один цiлу
роту туркiв в полон брав, або коли “сам iмператор Олександер
Олександрович” йому “собственоручно вручив оцю медалю за взятiє знаменi
I25 пiшого полка турецького падишаха”, яке “я сам вирвав з рук турецького
знаменоносця, пробивши штихом собi путь через колону туркiв з двадцяти
п’яти чоловiк”.
Але Хведь Ровiцький не лише з турками мав дiло, не менше справ мав вiн
iз “нечистою силою”. А треба вам i те знати що “нечиста сила” в якому
тiльки виглядi, мiж людом хрещеним, на землi не появляється. От,
к’примiровi, було це саме перед зимним Миколаєм, саме першi хуртовини
закрутили, коли робив я у чеха Шалти на Борщiвцi. Трачку рiзали. А людина
з Шалти – нiчого собi. Любив i випити, i погуторити. Рiжемо, стал-бути,
цiлий день, а ввечерi додому. А менi, звiсно, до дому верстов шiсть через
Придатки, – а холод, а метелиця. Шалта це знає, прийде, бувало, i каже: а
ходiм-но, пане Ровiцький, та погрiємося.- Ну, ходiм, пане Шалто. I зайдем,
стал-бути, на “гулянку” до Веселого, що ото на перехрестi дорiг стоїть.
Ну, одразу по пивi, а пиво там звiсно – Гульченського бровару, знаєте?
– Та чому б не знати.
– Ну, i отож. Наперед по пивi, а там i на чарчину перейдемо. Я,
стал-бути, оповiдаю, а Шалта слуха та пiдлива, слуха та пiдлива, i не раз,
бувало, вип’ємо собi, що зветься, на здоров’ячко… Бо треба i те знати –
пили з розумом, не то, щоб там наджорився та й хвантазiї якi – борони
Боже… Вийдеш од Веселого, як то кажуть, навесело i йдеться тодi, нiби
тебе несе крилами, i не зоглядишся, як додому прийдеш, жiнку iнодi
попоб’єш…
I тут Ровiцький на хвилину замовкне, подумає, похитає головою, болючого
бо мiсця торкнувся… Iз жiнкою молодою не йшло у нього гаразд.
– Одного разу,- продовжує вiн,- засидiвся я з Шалтою отак мало не до
перших пiвнiв… Вийшов надвiр, а в полi мете! Свiту не видно. Iти, думаю,
чи не йти? Пiду! Було-не-було, при менi сокира, як що до чого, а хiба ж я
на Балканах не стояв, Шипки не видав, турка у вiчi не бачив? Але, знаєте,
як iдеш отак напiдпитку трохи, то завжди воно якась нечиста сила до тебе
пристане. То вiдьма якась, то отой западенний упир, що ото гонить попiд
Хвищиком, то панич… I цього разу, стал-бути, панича зустрiв. Як тiльки
вийшов я у поле, став та й роздумую: i як це його до Ровiцьких хуторiв
попасти? Отак, думаю, навпрост – Андрущикiвськi займиська, отак знов улiво
– Шинкiвцi, а отак управо – мужицька Борщiвка. А коли зверну отак
трошки-трошки влiво, так i попаду на Ровiцьке, i вибрьохаюсь на дорогу, i
до свiта дома. Значить, вирiшив i пiшов. Iду я, стал-бути, йду, iду я йду
– тьху, що за напасть лиха, думаю – все поле i поле i кiнця нема, а снiг
глибокий долинами, а мете, хоч сядь та й плач, а темнота, хоч в морду дай.
Уже i займиська десь мали бути, а тут поле i тiльки поле. I що б ви
думали? – питає Ровiцький, а дядьки здiймають голови, роблять великi очi:
має бути щось страшне…
– …Дивлюсь, знаєте: черешенька!
– Черешенька! – дивуються дядьки.- Де черешенька, а де Андрущикiвськi
займиська!
– Ото ж бо й є! Черешенька. А то ж, знаєте, найгiрше мiсце цiлої нашої
околицi. Чи одного там ночами поповодило, а чи не знайшли там нашого
Миколу замерзлим, а позаторiк не завiяло там Корчака Панаса, зятя
церковного старости, що їхав iз млина, разом з кiньми, саньми i мукою, а
чи не там саме не раз поповодило, доки до банти не довело, Ляша, що ото
повiсився, коли, бувало, вертався вiд своєї коханки з Верховеччини…
Ну, думаю, стал-бути, плохо дело. Воно-то в I877-8 роках на турецькiй
вiйнi не раз i гiрше бувало, але тодi я ще – го-го! – молодий був,
здоровий, кров ще грала, а тепер пройшов, знаєте, вiд Веселого до
черешеньки i вжедихавиця почала грати, ноги не слухають, кашель душить –
коклюш мав такий, що як зайдешся, на ногах не втримаєшся. А тут менi
зовсiм закрутило голову, i куди його, в який бiк – сам дiдько лисий хiба
знає…
I тiльки оглянувся… Господи! Свят-свят! А бiля мене… панич! Тьху
ти, думаю. I де це ти тут узявся? I вiн спить, клятий – регоче, одягнений
делiкатно, у храку, котьолок на головi. Куди ви, дядьку, йдете – питає,
стал-бути. Я глянув на нього, подивився. А тобi, кажу, що до того? Iдеш
собi, чоловiче, куди, то йди, а iнших не займай. I вдаю, знаєте, нiбито я
не розумiю, хто вiн такий. Та я, каже, також iду – пiдемо разом. А куди ж
ти йдеш? – питаю. Отак, каже, до села – заблукав от. А чому ви оту
сокириську дричите, то ж ви i так ледве ноги тягнете. Ааа, думаю! Знаю.
Нечиста сила, як вiдомо, сталi боїться. Нi, кажу, спасибi. Якось уже
донесу. I, значить, iдемо. Без дороги, без слiду, отак куди очi бачать,
боремось iз вiтром… Панич мiй цигарку закурює i менi дає. Нi, кажу.
Дякую. Не вживаю. Курю люльку. Розпитує, стал-бути, де був, що робив, я
вiдповiдаю, чому б, думаю, i не поговорити. Але тут я покметив що панич
мiй увесь час спихає мене з дороги. Усе вправо та вправо, а менi, знаєте,
скорше влiво треба. I пройшли ми, значить, отак з годину, зупинився я, щоб
вiдсапнути та оглянутись, коли дивлюся: а ми бiля черешеньки…
– Бiля черешеньки! – викрикують здивовано дядьки.
– Бiля черешеньки! Тьху! Свят-свят-свят! Е, кажу, паничу, не буде мiж
нами ладу, краще воно буде, коли ти пiдеш своєю дорогою, а я своєю, а то,
їй-богу, перехрещу! От не грiх, що забожився. А вiн, капосний, став i
регочеться. Геть, кажу, поки не розiзливсь, думаєш, не знаю, хто ти такий?
Ну, каже, не сердься, дядьку, я вже бiльше не займатиму. Пiдемо – проведу
вас додому. А не зведеш? Їй-богу, нi! А не брешеш? Нi, каже, клятий. Ну,
то ходiм, але як тiльки що – хрещу i все. I пiшли. Iдемо ми йдемо, iдемо
ми йдемо, з мене вже i пiт цюрком, i де б, ви думали, ми опинились? Пiд
горою! Коло наших каменоломень. Якраз до мого кар’єра дiйшли…
Та куди ж ти мене, нечисть проклята, завiв? Аа… i тiльки хотiв руку
звести, щоб похрестити, а вiн, клятий, як трiсне мене по мармузi, та як,
знаєте, садоне, то я i незчувся, як на днi печери опинився. То ще щастя,
що її геть снiгом занесло, а то б розбився, як горщок. А так полетiв, як у
пух, комiть головою, i в головi, чую, геть усе перевертається. А вiн,
чортяка, як не зарегоче, як не заплеще в долонi – ах моторошно зробилось.
I зник!
Лежу я, значить, увесь iз головою в снiгу, прислухаюся, а на Ровiцькому
хуторi пiвнi спiвають.
А! Хвала Богу! Зняв я шапку i перехрестився, та поволi почав рухатись,
думаю, треба якось iз того снiгу вилiзти, шукаю шапки, що десь злетiла…
(Володько думає: i як вiн її зняв, коли вона злетiла?) Знайшов її, а
сокири так i не знайшов. Полетiла катзна-куди! Пропала.
Отаке-то було! I не з одним Ровiцьким. Дядьки слухають, i кожний має
вже щось своє подiбне, i кожний рветься, щоб висказатись.
– А зо мною, знаєте,- починає другий,- трапилось одного разу таке…
I пiшло, i пiшло. I так день, i нiч, i безконечно. А Ревiцького
так-таки i завела та нечиста сила, бо йдучи, одного разу, пiзно ввечерi з
“трахтиру”, що на “казьоннiй частi”, опинився вiн якимсь чином “у вiкнi”,
що то на болотi пiд Михалковим лiшником. I так вiн звiдти вже не вилiз.
Засмоктало. Розказують, що Михалкiв наймит Югеньо, напуваючи удосвiта бiля
криничини конi, чув, що у вiкнi щось нiби стогнало, але його то так
настрашило, що вiн тiкав без духу, бо хоч це i був досвiток, однак
нечистий може i ранками по багнищах гуляти.
I про дiда Юхима, Матвiйового тестя, оповiдали, i про бабу Улiту, ту
саму, що i Володька повела, i про вiшальника Ляша, як то вiн у своєму
займиську, коли люди йдуть з вечiрнi, з мотузом на шиї з’являється i
страшить. I як то тiтка Домаха чорного кота у своєму хлiвi пiймала та лапу
йому вiдрубала, а на другий день баба Улiта, всi бачили, з перев’язаною
рукою ходила. I як то дiд Якiв, одного разу, вертаючись iз шинку, замiсть
додому попав на могилки i там його пiд каплицею бачили, як вiн якiсь квiти
збирав, а Вiвдя Захаркова клялась-божилась, що сама бачила, як той же Якiв
удосвiта вертався з могилок…
Але ж то було взимi, думав Володько, i як же вiн мiг там тi квiти
збирати… Одначе, це нiяк не зменшувало вiрогiдностi оповiдань
завiзникiв…
А iншого разу один новий дядько, якого перед тим Володько ще не бачив у
цьому млинi, почав оповiдати про самий Дермань, про старовину… Казав
вiн, що земля наша древня i люд тут з давен i давен проживає. Ще перед
татарами були тут селища, та городи, та замки, де нашi князi рядили, та
воювались iз ворогами, з татарами, що на землю нашу нападали, люд хрещений
уярмлювали i вивозили в свої землi в неволю вiчну…
А наш оцей край Волинський пiзнiше пiд владу князя Острозького попав,,
що його отой замок в Острозi до цього часу стоїть, i, кажуть, князь той
мудрий був, школи будував, монастирi заводив, книги друкував i, кажуть, то
вiн, ще чотириста лiт перед цим, отой наш Дерманський монастир поставив.
Буцiмто, кажуть, воював вiн з невiрними, набрав бранцiв у полон i казав
ними гору пiд монастир на рiвному мiсцi насипати, що ото i по сей день
стоїть. Ї ставок там пiд монастирем викопали, i колодязь, двадцять п’ять
сяжнiв, глибокий поробили… I так постав тодi Дермань.
А треба знати, що був тодi навкруги лiс непроходимий, та яруги глибокi,
та багнища великi, i розказують, буцiмто князь Острозький сам це мiсце пiд
монастир вибрав, раз нiби на полювання з отроками вибрався, довго їхали
верхи бездорiжжям i в отому мiсцi пiд монастирем, що ото звуть “бiля Яна”,
де той пам’ятник мiж чотирма липами стоїть, напав на князя дикий вепр.
Їхав князь нiби дещо спереду вiд отрокiв i вiд утоми задрiмнув. I саме в
той мент вирвався з кущiв дик, кiнь сполохався, i було б кепсько, наколи б
князь не встиг схопитися за гiллю, що звисала над стежкою. I так вiн
урятувався i на згадку про це князь наказав там монастир збудувати i
назвати його Дрiмання. Бо князь нiби мав тодi сказати: “Ох, i гiрке було
те дрiмання”. А з того пiзнiше постало Дермання, а ще пiзнiше Дермань.
Але все то вiдiйшло i все забулося. Мало у нас писалося, мало читалося,
а все отак з уст в уста передавалося, а то, звiсно, воно не записане гине.
I лiси, i болота – вирубали,висушили, але земля наша древня, сива давнина
лежить на її облику. I нашi селища, i городища, i замки, i монастир… Усе
то каже, що рiд великий заселяв цю землю, хоча тепер вiн здрiбнiв, заїла
неволя, панщина, упокорення. Бо людина, що раз в ярмо голову схилить,
тяжко назад до волi вертається. Були у нас i Сангушки, i Вишневецькi –
роди великi i древнi, але i тi полакомились на чужi охляпи – мерзенний
такий вам клан, що честi не знає, а народ наш отако самотужки жив i живе,
та всi, кому лиш заманеться, зобижають його. А хто винен? Ми самi! Кров
наша винна! Душа наша! Не датись повиннiсть наша, гнати вiд себе
пасожерiв! А ми мало дбаємо самi за себе, не вчимось, не цiкавимось
свiтом, не йдемо помежи люди, ми нiкого не знаємо i нас не знають,
приходять лиш тi, що багатства нашi збирають, лiси рубають, банки
закладають, дохторами стають, iнженерами робляться, книги про себе пишуть,
а ми нидiєм, лiземо в землю, бабраємось в гною…
Той чоловiк, видно, дуже сердитий, думає Володько, дивлячись на нього.
Нелегко все то зрозумiти, чого вiн, той чоловiк, хоче. Дядьки слухають,
кивають головами…
– Та воно… Як сказать? Куда тут вже мужиковi… Дiд Кошiль, так той
просто:
– А! Байдуже! Науки, науки! Вчиться, вчиться людина, а дурнем помре!
– Ха-ха-ха! – регочуть дядьки, ця мова їм бiльше зрозумiла.
А побережник Лiсовський, що править за дуже вченого, стоїть, подригує
колiнами i говорить високим голосом:
– Ну, воно конєшно… Єслi, так сказать, примiром, одним словом
подумати, то й подано колись у древностi лiсу було бiльше, нiж тєпєрiча.
Сколько хотiш! Iдi, рубай – усьо твоє!
– Ну, да! Ну, да! Верно, верно! – пiдтакує котрийсь дядько в тон
Лiсовському.
– Та кобто його не так нищили! – пищить дядько Грицько з Лебедiв. – А
то ж рубають! Грошi! Що жидовi. Йому аби бiльше тисячок збити…
– А де ж ми самi? – питає той самий чолов’яга, що про князя оповiдав.
Лiсовський подригує колiнами:
– Та… Звiсно! Куда там нам! Сиволапим, ге! На це наук треба. Сам
баняк не буде варити, як на огонь не даси…
– Ха-ха-ха! – регочуть дядьки.
– А чи не вєрно кажу? – пiдбадьорюється Лiсовський.
– Звiсно – вiрно! Мужицька голова, що тобi макiтра. Череп є, а
всерединi порожнє. Вiтер свище…
– О, не кажи! У макiтрi терти можна…
– А! Можна! Макогоном. Знаємо.
А Володько слухає i чує, не все гаразд второпає, але все влазить в
нього, в його голову, в його душу i там виповнює його. Млин, хатина – його
школа, дядьки – учителi. Учителi щодня мiняються, учень лишається завжди.
Днi йдуть, проходять, минають, мiняється життя, росте, множиться,
набирається сили, зводиться на ноги, простягає руки. Як жити? Куди йти?
Господи! Вiзьми мене за руку i веди, i покажи сокровеннi свої дiла, твої
таємницi, розкрий менi сили паросткiв, що витикаються з нiчого i пнуться
догори, покриваючись барвою, наповняючись соками, насичуючись запахом
сонця. Як радiсно бути твоїм слугою, кохати творiння твоє, брати вiд нього
малу частину сили i також жити.
ПО ТАМТОЙ БIК ДОБРА
Володька нема дома. Ось уже смеркає, а його нема. Мати сама з Хведотом,
Василь не вернувся з Дерманя, а батько ще не прийшов з роботи. Надворi
трiщить мороз лютий…
А де ж той, у Бога, хлопчисько лазить – Господи, Господи, ще десь там
пiд лiд усунеться – заморока така, вiчно тремти за нього, вiчно бiйся,
вiчно журися…
Мати виходить кiлька разiв надвiр. Небо прозоре, мiсяць великий,
червонавий, верби iскряться пiд iнеєм, вiтрець схiдний стриже долиною,
мiсцями горять зорi, що, здається, дзвонять сьогоднi. I нi душi живої
довкруги.
I де ж та дитина, людоньки мої, то ж нiколи ще з ким такого не бувало?
Мати йде до хати, треба того Хведота положити спати, одягнутися i йти
шукати. Хто знає, що там з ним сталося?
I аж то дверi потихеньку вiдчинилися, i вiн iде. Не йде, а лiзе,
сунеться, i, як пiзнiше оповiдала Настя, вiдчиняються, каже, дверi i на
порозi “воно”. Нещасне, замерзле, я напустилася на нього, а воно,
людоньки, анi язиком не поверне. Де ж ти, погибелi лихої, був? “У млинi,”
– ледве виговорило. Я до нього, зриваю те дрантя, стягаю чоботи, а звiдти
лiд сиплеться, снiгу повно, а ноженята, як крига. Господи! Я перелякалася
та на пiч з ним, а там саме жито сушилося…
Далi, звичайно, Настя пiднiмає свiй брудний хвартух i одним кiнцем
витирає свої вiчно червонi очi, а другим сякає носа…
– Чобiтята отi, знаєте,- продовжувала вона,- як не кажи, а зi старого
ременю, а воно ж хiба вмiє берегтися. Ми i не помiтили, що вони порвалися,
що до них снiг сипався, а мале боялось сказати, бо ж батько наш забороняє
на лiд ходити; та й то правда – коли йому ще тi дитячi скорбуни латати…
А другого ранку, коли Володько спустив ноги, щоб злiзти з печi, а вони
йому, як патики, переламались i вiн полетiв у запiчок. Мати в крик, в
лемент.
– Володьку? Що з тобою? Дитино?
А вiн лежить i анi звуку, бо що має казати, чим виправдати себе.
Мовчить i тремтить, щоб не дiсталось бува, ось як тiльки прийде батько. Де
був? У млинi? Що там робив – молов? Працював? Що, казки слухав? Дасть йому
батько казки – чекай,чекай.
Мамо, мамо! – говорили синi Володьковi очi, що пильно дивились на
матiр. Зрозумiйте хоч ви мене!
I мати, здається, розумiє, вона i лементує, i скаржиться, i лякає, що
скаже батьковi, але в тих її словах стiльки зрозумiння, що Володьковi стає
легше.
– Ах, ти, потицюху! Ах, ти, чудовиську! Ах, ти, замороко! Горе ти моє
тяжке! I що з тобою сталося? Спробуй – може, ще встанеш.
Володько намагається звестися, але дарма. Ноги мов з мотуззя, i вiн
навiть їх не чує. Хлопець лежить, мов викинутий лантух. Мати постелила в
запiчку якусь кожушинку, якесь рядно, якусь подущину, i вiн лiг.
– Ох, справдився мiй лихий сон, ох, чуєте, справдився. А снилось менi,
що я ото бiлими квiтами обкладаю ту дитину свою,- дитинонько ти моя
болюча, i що я тепер з тобою робитиму?
Хведот весь переляканий, вiн лише мовчить i зовсiм не розумiє, що з тим
його “Воводьком” сталося. I щоб йому було безпечнiше, вiн лiзе матерi на
колiна.
А мати вичитує:
– I що я тепер з вами пiчну? Один лежить у гарячцi, другий улiз на
колiна, надворi морозисько, батька немає. А тепер вiн прийде i почне
жминдати: а навiщо пускала, а чому не потягнула через плечi, щоб у хатi
сидiло? Тепер ось сиди i тiшся, умре пiд погибель лиху i тодi що… I що я
йому на то скажу – намучений, голодний, намерзлий, хiба вiн зрозумiє, що
дiти також не можуть вiчно в хатi сидiти?
Весь день вичитує мати, плаче, свариться, тошнiє. Вона i туди, i сюди
бiгає, та все до Володька i до Володька… Якiсь обклади, якiсь примочки,
несе йому щось з’їсти. А Володько їсти не може, кашель шарпає ним, думки
плутаються, голова йде ходором. Вiн терпить мову матерi, йому нiчого не
болить, лише йому дуже тяжко, що вiн спричинив стiльки клопоту в родинi. А
що буде, коли дiйсно прийде батько?
I вiн “приволiкся” десь аж бiля пiвночi. Полатаний його “куцан” весь у
бiлому поросi, нiби вiн також був у млинi, постоли розбилися i тримаються
лишень на самих волоках, ноги загорнутi лише в суконнi онучi, що
зальоденiли зовсiм, нiби вони видовбанi з дерева.
Прийшов, i як помiтив, що Володько весь червоний, лежить i не
рухається, промовив:
– Аз ним он що? Знов наганяв чого?
I бiльше не промовив нi слова, сiв бiля столу, мати подала йому вечерю,
сьогоднi, з приводу масницi, принесла шматок солоного сиру до картоплi,
їли мовчки. Мати пробує поволi i обережно оповiдати, як то воно з тим
Володьком трапилось. Батько все вислухав, а пiзнiше пiдiйшов до хворого i
питає:
– А їв вiн що?
– Та де там! Анi скалинки не мав в устах,- вiдповiдає мати.
– Я вже й сам не знаю… Бити вас? Лаяти? – i вийшов з хати.
Володькова справа його поважно турбує, треба б до лiкаря, а тут його
хоч кричи, анi копiйки зайвої. Хай ще почекає кiлька днiв, а, може, само
пройде. Оглянув худобу, вернувся до хати, роззув постоли, помолився i лiг
спати. Лампа згасла, але мати стояла в темнотi бiля хворого, уста її
ворушилися, було чути її тихий шепiт. Вона молиться. Боже! Поможи їй,
захисти ту немiчну дитину.
Другий день – недiльний, але батько – спина не спина, болi не болi, а
встає з досвiтком. Надiває не постоли, а чоботи,- одразу видно, що не до
каменю збивається. Вiн iде до церкви.
А вернувшись, виймає з-за пазухи п’ятикопiйкову французьку булку.
– Маєш ти там, стара, ще яке молоко? – питає.
– Де вже там тепер молоко. Може, що вицяпну. Молозиво вже “у неї”, не
молоко…
– Щось йому приготуй, а я зайду до Юхима, може, щось порадить…
Володько це чує. Через бiль голови не може пiдвестися, але йому так
хотiлося б хоча глянути “на тата”. “Добрi мої тато”, – думає вiн.
Зараз по обiдi Матвiй пiшов до дiда Юхима. Через лiс, через поруб,
через поле. Скрiзь грубо снiгу, нi тобi стежки, нi слiду, борхається
навпростець по колiна цiлиною.
По годинi вiн на мiсцi. Тихо i порожньо, як i скрiзь на хуторах,
свiтить сонце, все довкруги занесене снiгом, величезнi снiговi замети
нагадують застиглi хвилi збуреного срiбного поля. Високий частокiл з дощок
оточує сад i забудiвлi. Добра, мурована, бiла, крита зеленою бляхою хата,
велика на кам’яних стовпах клуня, мурованi хлiви. Коли Матвiй увiйшов до
фiртки, бiля комори зашарпався здоровенний, гнiдої мастi псюка, що
прип’ятий ланцюгом на довгому дротi мiж коморою i стайнею. Побачивши
Матвiя, собака наробив галасу, нiби йому за те бозна-скiльки платять.
На це вибiгла Юхимова вихованка, а найстарша Матвiєва дочка, Катерина.
– Ой, тато! – викрикнула дiвчина.- Чи ти, Боску, замовкнеш? Ану,
замовчи! Заходьте, заходьте, тату. Як там у вас? Усi здоровi?
– А,промовив лише Матвiй, обмiтає в сiнях снiг з чобiт, Юхим, видно,
вже з хати почув голос Матвiя i вiдчинив з кухнi назустрiч дверi.
– Ооо! Ооо! Кого бачу. Оце так-так! Милого гостя маємо – заходь,
заходь.
Старий дiйсно щиро радiв, сердечно потирав руки. Любив Матвiя. Завжди
охоче з ним зустрiчався i не раз розмовляли вони про речi незвичнi.
Старий, куди правду дiти, любив часами вiдiрватися на хвилину вiд земного,
заглянути в божеське, потолкувати про те i про се, часто вичитане з книг.
Матвiй, хоч не визначався такою вченiстю, одначе з приємнiстю тримав з ним
ногу. Дiдура лiчить ось уже понад сiмдесятку, а виглядає молодшим вiд
Матвiя. Бороду пiдстригає, вуса також, чуприна дещо вже шпакувата, але
колись, видно, була рудавою i тому не так помiтна сивина, i пiдбирав її у
гарну, опрятненьку стрiшку по-старосвiтськи. Дiдом навiть не випадало його
звати, а ще менше випало його звати чарiвником чи характерником. Здається,
буде правдою, коли назвати його людиною книжною, вченою, хоча без шкiл,
тiєю, що своїм справжнiм людським розумом потрапить iнодi досягнути значно
бiльшого, нiж iншi зi школами. Усе в нього, що в руки брав, спорилось, а
тому i пасiка росла, множилась i давала зиски, тому i дiм поставив зовсiм
нерiвня iншим, i худiбка, i сад, i поле. Чарiвник! Розумiється, чарiвник.
Бо ось вiн вичарував з нiчого сливе все те, що iншим нiяк не дається…
Тому i Матвiй любив того чарiвника, саме такого хотiв бачити i саме
таким хотiв бути. Посвоячився, було, з ним, середущу його дочку Лукiю
подружив, та Бог не дозволив. Дала йому двоє дiток, а сама пiшла, невинна
i чиста, як голубиця, в життя вiчне, простудившись при праннi бiлизни
зимою, будучи ще не здоровою пiсля народження Василя.
Тяжко переживав Матвiй утрату тiєї своєї дружини, переживав по-своєму,
сам з собою i в собi, без зайвого слова, але болюче i глибоко. I до цього
дня не годен її забути, все i все пригадує, а iнколи доходить це i до
вiдома Настi, а та, звiсно, переживає, ту вину на iнших, Богу-духа винних,
звертає, тому їй нелегко водити дружбу з Юхимом, нелегко Василя та
Катерину своїми вважати, нелегко бачити Матвiєву скорботу, вiдчувати його
тугу за тим, що не вернеться.
Бо Настю хоча i любив, але не те вона, зовсiм не те, що Лукiя, а дiд
Улiян не дiд Юхим, i все iнше тут iншою мiрою мiряється, словом такого не
вискажеш, але чуття i розум знають усе i мовчазно розцiнюють.
А дiд Юхим сприйняв своє горе, смерть дочки, “по-Божому”, вiрив, що це
“кара”, i шукав за собою вини. I не тiльки стратив вiн Лукiю. Старший його
син Клим, що його хотiв було “на високi школи подати”, також щось не
видержав, щось у нього в головi вiд високих наук чи вiд чогось iншого,
поплуталось, i мусiв його до того дому, де лiкують нерви, вiддати. За те,
казали мудрi люди, що старий з “нечистим” нюхався, за те i кара Божа, але
хтозна чи за те. Клим був парубок толковий i вчився незле, i станом був
гожий, високий, худорлявий, як i Василь, рудуватий, бiгали за ним дiвки, а
вiн, диви, до попiвни надто гордої, дочки о. Клавдiя, заходив, i так,
кажуть, зайшло з ним далеко, що аж до того жовтого дому дiйшло. Вiдмовила,
кажуть, мовляв, мужик, а найпаче, кажуть, матушка,тобто мати попiвни,
пишна та горда, в окулярах, нiяк i чути не хотiла, щоб дочка її Галя,
красуня на всю округу, вийшла за мужика.
Мало мав радостi Юхим зi своїх дiтей, але не падав духом. Жив,
трудився, шукав правди, тiшився, коли щось знаходив.
– О, це ти до речi прийшов,- казав старий до Матвiя i радiсно при тому
смiявся, мав Добру, лагiдну i веселу вдачу.- Катерино! Мерщiй та батьковi
меду. Сiдай, сiдай, голубе, та розказуй… А я ото сиджу i куняю над
книжкою, придбав, бачиш, нову пасiчницьку науку, а та каже, що вулики
Дадана вже застарiлi, що вони, мовляв, надто бджолу сковують, а вона
мусить свободу мати, бiльше, мовляв, природи потребує. Спробую, спробую
дати їй свободу, ось тiльки доживу лiта. А у нас тут, бачиш, скука. А як
там у тебе?
– Ех,махнув Матвiй рукою,- стара бiда, а тут до неї i нова
чiпляється… – I оповiв усе чисто, дещо з того Юхим уже знає, а дещо ось
довiдується. I мiж тим останнiм довiдується про Володькову немiч.
Останнє чiпнуло Юхима за живе. Що ж… Вiн пiде. Може, що й порадить…
I деяких трав захопить iз собою. Трави бувають дуже цiлющi, Юхим це дуже
добре знає, на його полицi хтозна вiдколи, груба в шкiрянiм в’язаннi,
книжка “Цєлєбниє растєнiя” лежить.
I вони скоро пiшли, не дивлячись, що хилилось до вечора i що надворi
зривалось на метелицю, i коли вони прийшли до Матвiєвого дому, Володько
спав. Червоний, зi спраглими устами.
– Їв вiн що? – запитав Матвiй.
– Та лемензнув, як кiт, кришку булки з молоком,- вiдповiла мати. Юхим
оглядає хворого, мацає його чоло.
– У вас тут,- каже,- холодно. Ти б натопила, Насте… – Спробував
живчик малого i каже:Ну… Менi здається, що з хлопцем не жарт. Ось тут
оце зiлля, завари, Насте, i хай п’є, але, по-моєму, мого знання тут не
хватить. Тут треба лiкаря, Матвiю.
Матвiєвi вiд цього уста скривились.
– Менi,каже вiн,- треба було б узяти запруту та спитати “її”, чому то
так є. На лiд пускала хлопця!
– Людоньки, людоньки,- залебедiла Настя.-Дiтиська досихають на печi.
– То тепер нехай догниває на постелi! – перебив її Матвiй.
Настя в плач:
– Коли б воно яку одежину путню мало, якесь взуття краще, то до цього
не дiйшло б…
– Коли б, коли б! А ти не пускай! Холод! Я тобi це сто разiв казав!
– Втихомирся, Матвiю! – вмiшався Юхим.- Криком справи не направиш.
– Але ж, сто болiв в її ма’, злiсть бере, кажеш, говориш, наказуєш i
нiби горохом об стiну. Казав: гляди не пускай їх надвiр…
– Але знаєш, Матвiю, дiти не можуть i в хатi завжди сидiти. I їм свiже
повiтря потрiбне.
– Так! Повiтря! А от де то тих грошей наберешся, щоб на лiкаря та
все…
– Але ж. Боже мiй! Сваркою та плачами не поможемо,- каже Юхим.
– Тошненько менi та нудненько менi,- тошнiє Настя.- Снилось менi,
людоньки, таке всяке… Сниться, що зо старим iдемо бiля млина греблею, а
за нами i воно бiгло. I враз, як зiрветься хуга, як пiднiметься в ставу
вода, i забрало нам нашого малого… А вода брудна, брудна. Господи,
Господи, що то буде…
Матвiй дещо охолов: i йому прикрий сон приснився. Приверзлося йому,
мовляв, стоять вони, i тикнув пальцем на жiнку, над глибокою криницею, а
цей ось малий на їх очах упав у криницю. I бачимо, каже, його i помогти не
можемо.
– А, то верзеться iнколи,- каже Юхим.- А ви його липовим квiтом
напувайте з медом. Як не маєте – Катерина принесе…
Настя перебиває:
– Чому не маємо – маємо. Спасибi за пораду. А може, його маслосвятiє
справити та почаївськими мощами обкурити?
– Ну, то вже хiба опiсля, а тим часом не везiть його нiкуди i не
обкурюйте. Йому тепла треба.
Настя заметушилась, воно би й слiд прийняти гостя, чимсь почастувати,
але тут воно дiйсно нiчого нема. Настя сиру кусник солоного поставила та
кiлька шматкiв хлiба.
– Вибачайте за таке прийняття… Такi ми тепер господарi, що нiяково
признатись.
– О, а менi ще чого треба? Що ви, що ви… Хiба я не знаю вас, а ви
мене. Менi ось треба квапитись додому, дивiться, яке надворi починає…
I Юхим дiйсно хутко вiдiйшов, не дивлячись, що Матвiй затримував
посидiти. Ще раз оглянув малого, ще раз порадив лiкаря, ще раз розказав,
чим i як поїти, i пiшов.
У понедiлок, iдучи ледь свiтанок до каменю, Матвiй мiркував про того
лiкаря. Воно то легко сказати – лiкар, але ось останнi копiйки, навiть тi
заробленi бiля каменю, вiднiс Григорчуковi, а ще борги сплачуй, проценти
плати, податки плати, “штраховку” плати… До того i час вельми тяжкий до
мiста з хворим їхати. Хуга зiрвалась i холод великий. Матвiй рiшає
зачекати з лiкарем, а може, Бог поможе.
Одначе, як вернувся ввечерi додому, на душi в нього стало вiдраднiше.
Володько мiг уже розмовляти, хвилинку навiть пiдвiвся, щоб посидiти i щось
трохи лемензнув. Не мiг тiльки звестися на ноги, йому їх вiдняло, зовсiм
їх не вiдчував, лише порою щось у них вище колiн, на заднiх стегнах, дуже
болiло, сiпало, пекло. Володько, коли був сам, янчав, мов покинутий цуцик,
коли ж хтось був у хатi, цiпив зуби i мовчав. Матвiй, бачучи таке,
повеселiшав i рiшив таки “почекати з лiкарем”.
Минали днi за днями.
Володько лежав, ноги його попухли, не мiг ними порухнути. I коли вже
надто крутило, хлопець лише постогнував, а мати одразу починала:
– Дитино, дитино! Наробило ти менi бiдоньки – наробило. Ночi мої, сон
мiй, спокiй мiй! А чи я тобi не казала, а чи я тобi не наказувала? Сиди в
хатi – мороз великий, батько сердитий, одежини нема путньої. Нi. Не
послухав, i от лежиш, а в серцi моїм камiнь гарячий, ох, треба було тебе
бити, ох, i треба було!
Володько волiв сто разiв бiльшi терпiти болi, нiж вислухувати отi
вичитки. Корчився з болю, а ночами лив пекучi сльози, що лилися десь iз
самої душi. Знає вiн, що матерi не легко, що має вона повнi руки роботи,
повну голову мороки, а тут ще i це… I опоруй його, i на руках винось, i
грiй, i пильнуй. Рiзнi думки тиснулись до голови малого, обдумував, як то
все сталося, як то вiн дiйсно завжди на тому льоду та в млинi. А той
останнiй вечiр… Заслухався тiєї казки i не запримiтив, що вечiр,що
нiч,що холод.Вертався назад i немiг уже перестрибнути потiчка, що
пересiкає стежку i впадає до рiчки. Ноги його заклякли i не хотiли
рухатись, i ледве, ледве обiйшов довкола глибоким снiгом, i мало, мало не
загруз, а то бiда… Хто б його там знайшов – аж страшно подумати. Замерз
би як стiй… I хлопець уже уявляв себе, як то вiн десь там лежить
завiяний снiгом i нiхто не знає, де вiн дiвся, i вiд того почав далi
думати. Почав думати, а де б вiн тодi подiвся, коли б його дiйсно завiяло
снiгом? Чи жив би далi? Чи знайшли б його, i понесли отуди на могилки i
там закопали б у землю? А коли б закопали, то що вiн тодi робив би?
I все лежить, i все думає. Дивиться у стелю, бачить там вiзерунки
всiлякi, закопченi ребрястi, липовi дошки рiзнi видива творять, а уява
малює з них картини, то якiсь краєвиди далекi i привабливi, то знов звiрi
дивнi i небувалi, то знов люди якiсь, що йдуть юрбою i поодинцi. Мрiя
летить i несе з собою хлопця. Видавалась дорога рiвна, довга, обсаджена
тополями, небо синє i глибоке, червоне, як кров, сонце, що сходить
далеко… А вiн живий, i здоровий, i щасливий бiжить здоровими ногами,
нiби птах, вiльний мiж небом i землею.
На третьому тижнi Володькового лежання поробились у нього на стегнах
великi нариви. Незабаром вони прорвались i почали текти. Витiкало багато
матерiї, у хатi недобрий запах, мати не встигає мiняти пiдстилок… Вiд
довгого лежання в одному положеннi на спинi поробились пролежнi. Усе то
пече, щемить, не дає нi вдень, нi вночi спокою. Хлопець блiдий, змарнiлий,
аж прозорий i все лежить iз заплющеними очима. На чолi iнодi з’являються
краплини холодного поту i тодi мати знов починає плакати та ламати руки.
Але найгiршими були ночi, тихi ночi. Все довкруги спить, спочиває,
мовчить. Один тiльки Володько, мов хворий нерв, не влягається в загальний
спокiй. Вiн лежить з розплющеними очима i вдивляється в темноту. Iнодi
йому щось страшне ввижається, здається, що по хатi хтось тихо ходить, там
то там заторкне щось i робить шерех. I тодi йому робиться моторошно, вiн
натягає на голову якусь прикривку, пiтнiє, кров його б’є хоровитим боєм,
нерви болюче напруженi. Iнодi вiн трохи засне, але ненадовго. Буває, що
йому щось недобре сниться, i тодi вiн у снi скрикує. Тодi встає мати,
перемiнить йому пiдстилку, запитає щось, перехрестить i лягає знов.
I так далi минають днi.
Наближається, нарештi, весна. Уже в березнi помiтне її наближення.
Дихне iнколи теплiшим, снiг, там то там, тiкає зi свого мiсця i оголює
землю, сонце без страху, одверто заливає малi вiконечка i проривається
двома стовпами досередини, синя лата неба нашвидко перемальовується i її
iнодi видно з вiкна.
Ах, яка та весна! Яка то свiжа радiсть! Володько чекає її i не
дочекається, хоча вiн усе лежить i не може нiяк устати. Зате Хведот без
перерви сторчить у тих вiкнах i все викрикує:
– Дивись, дивись, Воводьку! Говуби! Говуби! Або знов:
– О! Воводьку! Песик побiг! Або:
– Воводьку! Дивись! Узе нема снiгу!
Володько тiльки слухає i тiльки заздрить. Ну, чому всi ходять i всi
бачать, а тiльки вiн лежить отут i нiчого не може бачити, що там надворi
дiється. А там того мусить бути так багато i таке воно все хороше.
Але Володьковi вже значно покращало. Лежить, але йому принаймнi з ран
не тече i, пiдпертий подушками, вiн може вже сидiти. Цього року в
М’ясницi, перед великим постом, йому сповнилось сiм рокiв. Тому мати знов
журу має – йому треба перший раз iти до сповiдi i грiхи свої сповiдати.
Батько був проти. Як можна дитину зрушувати, везти до церкви, а до того i
часу обмаль. Снiг завчасу, вже на середопiстя, сливе весь зiйшов. Матвiй
залишив камiнь, а взявся до землi. Сонце пригрiло i поле засiрiло.
День-щодень Матвiй у полi. Все нема i нема зайвого часу, щоб запрягти конi
i одвезти малого до церкви.
– Не буде ж дитина через якусь там роботу без сповiдi i причастя,-
гризеться мати.
А Матвiй має вже на те готову вiдповiдь:
– Коли б но всi ми стiльки грiхiв мали, що вiн, то й повiв не треба
було б на землi.
Одначе Матвiй вибрав-таки вгодну хвилю, був якийсь присвяток, намостив
драбиняка горохвянкою, запрiг конята, окутав Володька кожухом i поїхали до
церкви.
Володько вже не раз бував у своїй церквi, але тепер вiн уздрiв тут щось
зовсiм нове. Церква видалась йому винятково великою, високою, просторою.
Ледве сягає зiр пiд склепiння банi. Там, у найвищому мiсцi, велике
зображення могутнього Бога-Саваофа iз золотим сонцем на чолi, що на всi
боки розсипає снопи промiння. А нижче довкруги анголи з розкритими крилами
намальованi, по кутах банi чотири дiди, один з пером i книгою, один з
бичачою головою бiля себе, один з птахом, а один без нiчого. I довкруги
щось написано великими слов’янськими лiтерами. Володько пробує
прочитати… Вiн сидить закутаний иа стiльцi, задер догори голову i
поволi, по складах, читає: “Отче наш, iже єси на небесах, да святиться
iм’я твоє, да прийде царствiєтвоє”… i далi, i далi, цiлого “Отченаша”
вичитав Володько i був дуже вдоволений з того, бо i колись не раз бачив
вiн тi лiтери, але що там написано, не мiг довiдатись. Тепер зовсiм
iнакше. Вiд картини до картини, вiд образу до образу мандрує його зiр,
скрiзь є щось написане i все то вiн розбирає. Он там гурт людей у дивних
одягах, нiби вони лише пообгортали себе полотнами, i пiд ними написано:
“Сошествiє Св. Духа на апостолов”. То знов отам, багато людей у таких
самих одягах, деякi з них.тримають якiсь галузки в руках, посерединi осел,
на ослi їде людина з свiтлим кружком на головi, i пiд цим написано: “Вход
Господа нашого Iiсуса Хрiста в Iєрусалiм”. Ця картина особливо подобалась
Володьковi, нiколи, здається, не забуде її. Тi люди такi веселi, вони,
видно, щось вигукують, а той, що на ослi, сумний i на обличчi його видно
страждання.
А в церквi щось там далi правиться, спiвають кiлька дядькiв сумних
пiсень, до вiкон проривається, великими стовпами сонце, луна вiд спiву
змiшується з димом кадила i все разом творить особливий настрiй…
Володько швидко втомлюється, вiн би хотiв лягти, але лягти не може. Сидить
далi на своєму ослончику i далi роздивляється, i далi слухає. Мати тут же,
недалеко бiля нього, стоїть перед бiчною iконою Матерi Божої i пильно
молиться. Перед образом трьохраменна червона лампадка на позолочених
ланцюжках. Володько спостерiгає дивне: йому видається, що очi його матерi
i очi Матерi Божої однаковi. Як це гарно, думає вiн i не може натiшитись.
А батько? Завжди вiн батько. Вiн стоїть випростано, спокiйно,
незалежно. Щось горде в його обличчi. Нi один образ не нагадує йому
батькового обличчя, хiба отой там високо дiд з тiєю книгою, але i то не
такий. У батька нiс горбатий, так, але борода не така велика. Та й не
такий батько ще старий.
Людей потроху прибуває i прибуває. Володько iнодi спостерiгає їх. Хор
спiває: “Да iсправiться молитва моя”, так дуже подобається Володьковi цей
жалiбний спiв, хоча вiн i не розумiє його слiв…
Служба тягнеться довго, Володько втомлений i розчулений. А коли
скiнчилась служба, почалось маслосвятiє, Володьковi вiдкривали груди, йому
було соромно, мастили його олiєю. Пiсля батько пiднiс його разом зi
стiльчиком до аналою, i тремтячий Володько почав каятись у своїх грiхах.
Священик запитав його: “Чим ти згрiшив?” А Володько не знає, що сказати.
Пригадує багато своїх грiхiв, але боїться признатися. I матерi не слухав,
i Хведота на рiзнi спокуси спокушав, пригадав i рiчку, i лiс, i млина, i
ту картоплю, що вони у побережника крали. Священик йому пiдказує: “Не
слухав батька-матерi? Заздростив? Не молився рано й ввечерi Богу? Не
постив? Лаявся поганими словами? Щось узяв чуже? Божився неправильно?”
Ах, вiн пропав! Вiн загинув! Вiн великий, дуже великий грiшник. Усе це
було. Володько ковтає сльози, тримається, як може, але враз не витримує
бiльше i ряснi краплi слiз посипались з його очей.
“I чого вiн реве, той бельбас”,- думає батько i суворо дивиться на
Володька. Мати знов цiла розчулена. “Ах, дитино моя, дитино!” – думає
вона. Володько мимрить: “Нi!” Що нi i як нi, вiн не пам’ятає. Йому
хотiлось не те сказати, але сказав – нi. Хотiв сказати: “Так! Я грiшний!”
Але разом з тим якийсь iнший голос пiдсказав йому, що нi! Вiн не грiшний,
вiн не зробив нiчого, що могло б зватись грiхом…
Сповiдь скiнчилась, священик положив малому на голову руку i читає
якусь молитву. Вiн просить Господа Бога, щоб той з великої ласки своєї
простив “рабовi своєму Володимировi всi його прогрiшенiя – вiльнi i не
вiльнi”. Володько цього не знає, вiн лише хотiв би лягти, йому стає
млосно, йому крутиться голова…
Дорогою назад Володько мiцно заснув, мати весь час сидiла над ним, i
спав вiн так твердо, що не чув навiть, коли його знесли дома до постелi, i
прокинувся вiн аж надвечiр. У хатi була сама лиш мати. Сильно пахло
сонцем, свiжим повiтрям, весною. Сонце заходило i його променi якось
особливо засипали хату. Володьковi пригадався молодий сосновий лiс,
запахом смоли повiяло, срiблистi шпичаки галузок i молодi, зеленi, зовсiм
м’якенькi шишки, що їх можна їсти, хоча вони дуже гiркi.
– Ну, як тобi, гниляку? – запитала мати.
– Добре,проговорив Володько.
– Ну, от… Я казала, щоб вiдправити маслосвятiє, а “вiн” усе нi та
нi… – Це вона мала на увазi батька.
Великдень цього року пiзнiм видався, до свят зовсiм з сiвбою закiнчили.
Та й що там тiєї роботи – три-чотири днi i скiнчено. Але щось знов напало
на того Матвiя. Прийде ввечерi, сяде за стiл, затисне своїми долонями, що
подiбнi на брили землi, своє обшльогане вiтрами червоне лице i щось думає.
I хто зна, що вiн думає. А думає вiн про свої злиднi. Ось iде свято, а в
хатi голодно. У хлiвi одна хвостина i пара малих конят. I як тут жити i з
чого ситим бути. Працюй, працюй, мов той каторжник, борися зi злиднями,
ломай свої костi, а що з того маєш? I приходить на думку Матвiєвi – чи не
кинути все то та йти у свiт шукати для себе iншого мiсця. Землi треба!
Простору! Росiя ж велика – степи, далечi, землi широкi. I чого тут
тиснутись, як у горшку…
А до того, прочув якось Матвiй, що десь там в кацапiї землi багато i
вона дуже дешева. За одну нашу, мовляв, дванадцять кацапських купити
можна. I це спокусило Матвiя, думав, думав i одного разу промовив до
Настi:
– А що, стара, коли б ми так десятинок двадцять-тридцять мали – га?
– Що, тобi сниться чи що? – каже Настя.
– Не сниться. Он у кацапiї, кажуть, земля дешева. Готуй-но менi торбу з
хлiбом – поїду оглянути.
– Чи ти, бува, з глузду з’їхав? – сiпнулась Настя.- Чи ж би ми покинули
наш край, та й поволоклися б кудись, мов цигани, у свiт за очi? I церкву,
i рiдню, i могили. О, нi! Це вже нiзащо. Тут родилась, тут i вмирати хочу!
Уже й так виволiк нас бозна-куди на безлюддя.
– Дурна ти, бабо… Рiдня та могили тебе не нагодують. Хочеш отут з
голоду вiчно пухнути? А що буде, коли костi мої вiдмовляться працювати?
– Ай, нагодують! Усе-таки свої є – свої, а не чужа-чужиниця. Ми
постарiємось – дiти виростуть, а то тiльки цей рiк такий видався, бо он
усе на землю видав, а прийде другий… Ну, як собi хоч, а я присягну тобi,
що нiкуди в такий свiт не пiду. Хтозна-що там за люди, може, у них i
церкви нема, i мова їх якась така дивна. Не пiду!
Що там з бабою про такi речi розважати, думає Матвiй, i на цьому
розмова їх скiнчилася. План свiй обдумує далi. Ходив у село, радився з
поважними мужиками, шукав спiльникiв в дорогу. Земля та десь аж у
Смоленськiй губернiї, десь отуди на пiвнiч.
I вже на перший день Великодня, коли скрiзь люди святочнi ходять, коли
без перерви дзвони видзвонюють та цвiтуть черешнi i все довкруги радiє,
Матвiй враз заявив, щоб Настя готувала йому харчi на дорогу. I нiяких
бурчань! Пiслязавтра iду i все!
Цiле свято не свято. Настя i сюди, i туди, i сльози, i ахи, i всiм
оповiдає, як то “вiн” хоче “їх” кудись у свiт за очi волокти, але на
Матвiя це не дiє. Грошей нема, але i це не перешкода. Звiдти-звiдти, щось
там за камiнь вторгував, перед святом корова отелилась, привела бичка,
щось позичив, i третього дня Матвiй, як слiд, по-святочному, одягнувся,
назув чоботи, закинув на плечi торбу, палицю в руки, попрощався i
почимчикував самий до станцiї Мизоч пiшечком сiм верстов. Добре ще, що ту
чугунку пiдвели до тiєї Мизоцької цукроварнi, все-таки, як не кажiть,
вигода, до Озеран п’ятнадцять верстов не треба пiшки трiпати…
I залишилась Настя сама. I городу пильнуй, i худобу порай, i за дiтьми
приглянь, i кури насади, i цiле господарство на оцi май. Василь – той усе
в школi та школi i толку з нього небагато, а найгiрше Настi той город,
грядки, цибуля, часник, бурячки i капуста сiянка, i всяка та всячина.
Корову – виведе на луг, прив’яже до кiлка, i хай там крутиться, а телиця
бiля неї також там ганяє. Iнколи Хведот посидить кiлька хвилин, а потiм
каже, що вiн “колову пас”. Хведотовi тепер самому скучно, не виходить у
нього так, як то у Володька, не має вiн думки такої, а як зробить щось, то
горе одно. Все сидить хлопчисько, або сунеться на луг, улiзе в багно i
обличчя його не впiзнаєш.
А Володько все лежав. Найтяжчi днi минули, ноги помiтно гояться, але
ходити ще не мiг. А тут весна, усе цвiте, все розвивається, усе манить,
усе соковите, барвисте, свiже, а Хведот ще прибiжить, i принесе кiлька
квiток жовтих з болота i оповiдає: “Володьку! Насi виснi тааак цвiтуть!” –
i при тому аж очi приплющить, щоб ще краще показати, як тi вишнi цвiтуть.
Володьковi страх надвiр хочеться, йому тепер гiрше лежати, нiж ранiш,
коли все болiло. А iнколи мати винесе його з постiллю надвiр, i тодi вiн
лежачи спостерiгає, як ластiвки лiтають, як бджiлки десь там гудуть, як
рокоче на стрiсi лелека, як шпориш з землi витикається i застеляє
подвiр’я… Лежав безпорадно, заздростив здоровим людям, що ходять, що
бiгають… Над ним глибоке, чисте, синє, ласкаве небо, iнколи по ньому
бiлi ковтуни хмарин пливуть повiльно iз заходу на схiд, iнодi знов летять
двоє лелек, або знов десь високо пiд синiм склепiнням тягнуться довгим
ключем дикi гуси, що звучно i лагiдно курличуть… А потiм вечором цiлою
долиною розлягаються жаб’ячi скреготи. Все, здається, там кричить, навiть
дерева, навiть сама земля.
I коли так Матвiя не було дома, почали навiдувати Настю рiднi з
Дерманя. То, диви, несподiвано появляється дiд Улiян, приносить за пазухою
якогось пирога з фасолею, то знов заїде дядько Єлисей, то тiтка Зiнька.
Бували i Василь дядькiв зi Запорожжя, i тiтчина Катерина. Василь i
Катерина найбiльша радiсть для Володька. Василь дуже любив Володька,
пестив його як тiльки мiг, а як почув, що вiн хворiє, то завжди щось йому
принесе. Раз булку, раз якихсь цукоркiв, раз ще чогось, що робило
Володьковi приємнiсть. А тiтчина
Катерина, то вже й не говори. Та як появлялася, все тут ставало
iнакшим. I спiви, i танцi, i жарти, а що вже того Володька напестила –
страх один. Сяде ото бiля нього i починає щось оповiдати про Залужжя, про
своїх знайомих. Розмовляє з ним, нiби вiн великий, нiби вiн їй рiвня…
– О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бiгати, прийдеш до
нас. А як виростеш… Хмм! Отакий великий, як твiй батько, отакий дужий
будеш… А гарний, гарний! А дiвчата бiгатимуть за тобою! Ах, Володьку,
мiй ти братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?
– Нi,зовсiм тихо, соромливо вимовляє Володько.
— О, нi! О, нi! Я знаю! Ти будеш мене пам’ятати! – i цiлувала Володька
у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володьковi соромно i разом так радiсно,
так приємно, що анiтрохи не вiдчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що
хотiлось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як
вiдважувався, обiймав Катерину за шию, цiлував її, а очi при тому
загорялися i були такi синi, як i небо.
На Проводи Настя не пiшла мертвих вiдвiдати, не було на кого “отого
гниляка” покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама одна,
сумно, здалека видно гору, що на нiй могилки, там тепер видимо-невидимо
люду, i все то бавиться, веселиться – живi i мертвi разом, спiвають
“Христос Воскрес” разом з “чарочкою медовою”. Богу дякувати, Зiнька
навинулась надвечiр i все, як там було, оповiла, казала, що цього року
люду було, як того маку, i куми, i свати, i сусiди, i навiть Домаха з
Пiвча. Володькова хресна мати була, “їх” шукала, не знайшла i ось передала
Володьковi двi крашанки та п’ятака. Володько був дуже втiшений, що мати
хрещена про нього пам’ятає, а йому здавалось, що його так зовсiм люди
забули. Шкода, шкода, що Настi не було на Проводах, велика шкода!
А на Юрiя, у вiвторок раненько, вернувся Матвiй. А що тобi невиспаний,
а замучений, а брудний. Зi станцiї знов тьомбав пiшки вiд пiвночi, торбу
порожню зачовгану викинув надвiр – “щоб висмердiлась”. I чи їв що, чи не
їв – одразу спати завалився.
Зрання Василь ходив до церкви i пустив мiж рiднею чутку, що батько з
кацапщини вернувся. I як наїхало гостей… ! Єлисей з дядиною, i дiд
Улiян, i його син Володькiв хресний батько Макар, i залужцi обоє. А що в
такий час не годиться їхати в гостi з порожнiми руками, то кожне щось
привезло. Знайшли i пiвока горiлки, i запiканки, i настоянки. Тiтка Зiнька
i за макiтру вареникiв, i за гладишку сметани не забула.
Розбудили Матвiя. Бiдака мусiв зволiкатися, продирати заспанi бали,
митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, i в хатi,
i надворi, всi хочуть на жито… А жита цього року вже он як виросли,
скоро в палки будуть вбиватися. “Як на Стрiтення, кажуть, пiвень пiд
порогом нап’ється, то на Юрiя вiл напасеться”. А цього року дiйсно на
Стрiтення не тiльки пiвень, а й вiл мiг напитися, така була тодi одлига. А
тепер ось жито, справдi, по колiна. А гарно, а гоже, а зелено… На жито!
Настя i сюди i туди метнулася, не ждала стiльки гостей. Зiнька з
дядиною Одаркою їй помогли. Дядина також не з порожнiми руками прибула,
велику мисалу холодницi привезла та величезного пшеничного калача… Настя
якраз перед тим дещо свiжого сиру вiддушила, наробила швидко м’ялохи, десь
там ще шматок сала завалялося з торiшнього року, розбила з тузйн яєць.
Вареники, яєшня, холодниця – ге! Чого ще треба!
Вийшли всi наверх, пiд лiс, знайшли гарне, зелене мiсце пiд дубком, що
почав щойно розвиватися. Сонце грiє, сосна пахне, килим зеленого жита
стелиться вниз, сад квiтучий, луг зелений. Хвиля в хвилю, краса в красу i
яких тiльки барв на всьому, на землi i на небi.
I почали “Христос Воскрес” спiвати – Господи, як голоси тахнуть в
просторi, як м’яко все звучить. А потiм до прикуски пили, за кожним разом
“Христос Воскрес”, ближче i ближче христосувались, так що й Настя
розчервонiлася, а тiтка Зiнька так зовсiм, як мак, зробилася, шкода, що
Катерини нема.
– Ну, а як там у тiм Смоленськiм? – питає Єлисей.
– Е! Нема чого й казати. Не наша культура,- каже Матвiй, i нiхто не
знає, що це вiн за слово таке висловив, один хiба Єлисей може то сказати.
А Настя радiє. Казала ж вона – не їдь! Може, тепер дасть спокiй з тим.
– То, знаєте,- вiв своє Матвiй.- Не сподобалось менi там. Нi. Не наша,
кажу вам, культура. (Знов те слово!) Правда, лiс там заздрощi, та що з
лiсу. Земля не пашна, громиш, та й орати її там не вмiють. Вийде ото вам з
таким гаком, сохою то звуть, i поре отак, як попало. Сiна там хоч гатку
гати, але i тому ладу не дають. До дому не звозять, а гниє то в копицях,
де скошенр,цiлу зиму…
I народ, кажу вам, невзрачний… (Знов чуже слово!) Добрий люд, щирий,
та сiрий такий. Самi вам лаптi. Я думав, що це у нас бiда, та коли я
порiвняв… Ге! То ми, виходить, багатiї проти них. Баба там усiм
заправило, а мужик то спить, то пиячить, то йде в “iзвоз”, то на
промисли… А баба i цiпом молотить, i оре, i…
– Та невже баба? – перебиває Матвiя Корнiй.
– Ха-ха-ха! – регоче Макар.
– Ну, вже як баба того наробить! – говорить Єлисей.
– А, хай йому частець, щоб я ото i молотила, i орала, i всю чоловiчу
роботу робила,заявила Зiнька.
– Їв таку землю хотiв вiн мене, людоньки, волокти,- каже Настя.
– Та я б туди нi за якi грiхи не пiшла б,- озвалась Одарка.
– Е, в таку землю не варто лiзти,- додає Єлисей.
– Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. I погуторити з вами, i се i
те, лише лiнивий дещо. Поспати, поїсти любить… Випити. Анi дорiг там,
кажу вам, нема, навiть отаких, як ось у нас, а що вже мiста – ерам один.
Був я в тому Переяславцi, де ото пам’ятник проти француза за I8I2 рiк
стоїть, так, кажу вам, що за смiтник, що то за гноярня… Приїде вам
кацап, стане серед мiста, кине сiна коневi, що кiнь з’їв то з’їв, а решта
так i лишається. I нiхто того анi прибирає, анi пiдмiтає. Отак затоптують
в болото i все. А болото, особливо оце весною – страх, кажу вам. Конi по
черева грузнуть… Та й усе у них там таке: ночував я у однiй хатi, мужик
собi нiчого, добряга, i “тюрою” мене гостив – їжа така: квас та сила
цибулi, аякже, аякже… Так ото ночую у нього втомлений, а тут вiн усе
менi говорить та говорить, та все питає та питає, як там у вас, а що, а
земля яка, а люди як живуть… До пiвночi не мiг заснути. А до того ще й
“клопiв” у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього нiяк
не розкажеш.
– А що це таке тi клопи? – зацiкавилась Зiнька.
– О! – озвався Єлисей.- Худоба така кацапська…
– Та блощицi. У нас їх нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а
кусюче, а смердить… Бачив я i те “iмєнiє”. От вам таке запущене,
паскудне, лайдацьке хазяйство. I город бачив, i садок… А хрукта у них
кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А господарство
просто… Нi! Що й казати!
– Та вже звiсно. Де баба хазяйнує,- озвався Корнiй, який, усi знають, у
Зiньки пiд патинком.
— О! Ти-но глянь на нього,- засмiялась Зiнька.
– Е, Зiнько, що там не кажiть,- чоловiк чоловiком.
– Як який! – не здавалась Зiнька.
– Що вам, бабам, у нас. От у кацапiї так баби на шiсть цiпiв так жито
перiщать, аж курява йде,- заявив Єлисей, що знає також тi краї.
– От. би i нашим бабам отаке, куме,- додав Корнiй.
– Я б тобi того намолотила! Я б тобї намолотила,- каже Зiнька.
– Зате як ти молотиш язиком – ха-ха-ха! Усi засмiялись.
– А ось як прийде вiйна – i будете молотити,- озвався й Улiян.
– Е, що там вiйна! Поки вiйна! Мого на вiйну не вiзьмуть. Я своєму
сказала: роби що хоч, рiж мене, пали мене, а в чужу-чужиницю не пiду.
Досить з мене i ось цього, виволiк нас на безлюддя, вийду, бувало, i анi
душi живої. Три роки проплакала…
– Але ось привикла i не хочеш звiдсiль,- каже Матвiй.- Кобто чоловiк
вас слухав – давно свiт не був би свiтом.
– Свята правда,- додав Корнiй.
Гуторили, але за чарку не забували, i гутiрка робилась все голоснiшою i
голоснiшою. А як сонце стало над млином, так усi просто звеселiли. Пiд
дубом стало мiсця замало, посунулись далi, i вставали, i ходили, i
обнiмалися, i цiлувалися. А Настя так голову стратила, що почала навiть
пiдспiвувати та в долонi плескати. А потiм удвох з Зiнькою за руки
побрались i без музики в танець пiшли.
– Ех, кума! – говорив Корнiй.- Перша колись була танцьовниця.
– Була та загула! – озвалась Настя.
Макар i собi вмiшався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, i щось там також
вигупував, невiдомо що, якийсь, мабуть, танець. I навiть Матвiй ледве
втримувався, i Єлисей та й дiд Улiян.
Радiсно стало навкруги, а вечiр зiйшов разом з мiсяцем, сосни стояли i
тiнь густу кидали, вiяло вiд млина холодним, а гостi вже гуртом
виспiвували, аж луна ген довкруги котилася, летiла вниз рiчки, до
заставської соснини i там ще раз вiдбивалася, нiби не хотiла одразу
зникнути.
А Василь, Володько i Хведот також тут. Василь випив кiлька чарок i
“вичворяє комедiї”. Вiн не має товариства, бiгає по лiсi, кружляє довкруги
сосон, викрикує окремi незрозумiлi слова, перекидається через голову.
Хведот, хоча випив лише молока, зовсiм перейнявся загальним настроєм,
бiгає за Василем, качається по травi, верещить. Усе, що зробить Василь,
вiн негайно наслiдує: “I я! I я! I я такоз!” – кричить вiн i вiд
захоплення не має сили докiнчити слово. Пiдбiгає до Володька, смикає того
за рукав i кличе: “Ходи! Воводьку! Ходи!”
А Володько лише лежав спокiйно на зеленiй, м’якiй травi, опершись на
лiкоть, i зо всього посмiхався. Йому смiшно i приємно, його пестить
свiжiсть весни, що вило-нюється з нагрiтого лiсу, де кожне дерево пускає
соки, набирає зеленi i випромiнює запахи. I Володько п’яний вiд тiєї
великої сили життя, вiн любується своєю матiр’ю, що он так весело спiває,
та притупує, та плеще в долонi, i своїм батьком, що зовсiм змiнився,
розiйшовся, згубив он шапку i все намагається оповiдати, що то вiн бачив у
тiй кацапщинi…
I Володьковi зробилось радiсно, вiн зрозумiв, що життя може бути
рiзним. I сiрим, i нудним, i повним турбот, i разом барвистим, радiсним i
приємним. Давно вже не вичував Володько стiльки сили, як саме тепер, йому
хотiлося вже зiрватися на свої ноги i бiгти. Але ноги поки що не хотiли
його слухати i казали чекати.
Геть за мiсяця верталися гостi на подвiр’я, а пiсля довго ще цiлувалися
та прощалися, та запрошували “до нас”, та дякували, аж поки вiз за возом
поволi викотились на м’яку дорогу i зникли в темнотi. Хутiр зiстався на
своєму мiсцi самий, i, як завжди, його обливав мiсяць своїм сяйвом,
довкруги крякотали жаб’ячi хори, повiвав iнколи вiтрець, на траву падала
роса.
Пiсля того Володько став почувати себе зовсiм добре, може сам рухатись,
не просити матерi, щоб його перенесла. Вiн ще, лравда, не може ходити, але
вiн може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось. Батько
зробив йому пару милиць i вiн учиться ними користатися. I для нього
почалося життя, радiсно стало навкруги, здається, що вiн наново на свiт
народився. Шкода лише, що харчi такi мiзернi, а йому тепер дуже хочеться
їсти.
I обiйшлося без лiкаря, що дуже всiх тiшить. Батько, правда, розумiє,
що негаразд отак сполягати на волю Божу, але в ньому ще надто твердо
сидить його та сама “сила Божа”, що змушує його в неї вiрити.
Цiлими днями пересиджує тепер хлопець на дворi, сильно загорiв,
попiкся. Особливо попiкся вiн “на Миколи”, в Гiльчi, на одпустi, куди вiн
їздив разом з батьками i що спричинило йому багато втiхи.
На Миколи, дев’ятого травня за старим стилем, в селi Гiльчi великий
одпуст. Там є невеликий пригiрок, що з-пiд нього витiкає струмок води i
творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим струмком з’явилась колись
iконка Матерi Божої, а тому ту воду вважають цiлющою i над нею збудували
невелику капличку. Тисячi люду, з далеких i близьких околиць, щороку
дев’ятого травня приходить сюди, щоб молитись, бавитись, гоститись,
зустрiтись зi знайомими, залицятись. На селi в цей самий день ставляться
буди, каруселе, книжечки. I гамiр великий стоїть в той час над селом,
тисячi пiдвiд заповняють усi дороги, всi площi, усi подвiр’я.
Матвiй рiдко коли вiдвiдував такi вiдпусти, не було то в його вдачi,
але цього року щось напало на нього i вiн несподiвано рiшив поїхати зо
своєю родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село за Лебедями, щось
шiсть чи сiм верстов звiдсiль. Цiла родина була захоплена цiєю думкою, вже
звечора почалися приготування, кожне має якiсь намiри i побажання, Настя
висповiдатись i причаститися, Василь купити нову сопiлку (останнiм часом
вiн почав цим цiкавитись), Хведот не мав нiяких особливих бажань, крiм
булки i цукеркiв, Матвiй щось мав, але про це нiхто не мiг довiдатись.
Найбiльше захоплювався цiєю поїздкою Володько. Вiн не мав нiяких
особливих бажань, не думав нiчого особливого купувати, хоча вiн має у
своїй схованцi цiлi сiм копiйок, але вiн взагалi любить їхати, бачити новi
мiсця, бувати мiж людьми. Вiн уже бував у Гiльчi, але то було давно, вiн
ще був зовсiм малим i з того мало що залишилося в пам’ятi. Пам’ятає
все-таки, що треба їхати здовж лугу, пiсля через село Лебедi, далi
пiднятися на невеликий пагорбок глибокою дорогою, пiсля через поле,
здалека видно село в садах, багато високих дерев, гарнi чеськi садиби,
якийсь високий димар стирчить на обрiю.
У четвер раненько виїхали. Хату замкнули, все замкнули i залишили
зовсiм без догляду. Злодiїв тут, як свiт-свiтом, нiхто не чув, а тому нема
чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то завжди
буває на Миколи, дуже свiжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене i на
всьому стоїть краплиста роса, що переливається кришталем i виблискує
промiнням сонця. Лугом здовж рiчки лежить легкий туман, що якраз дуже
подобається Володьковi, бо йому здається, що це хтось там невидимий кадить
пахощами, щоб легше дихалось. А скiльки квiтiв всiляких – i бiлих, i
синiх, i жовтих – ромашки всипали геть увесь схил до лугу, малi бузовi
дзвiночки, жовтi кульбаби, пурпурово-червонi дикi гвоздички, на кущах бiлi
парасольки-повiйки… I народу стiльки здовж дороги i здовж рiчки стежкою,
i по тамтому боцi попiд заставською сосниною – їдуть i йдуть, молодь i
старшi, i всi святочно, барвисто, легко одягнутi, дiвчата цiлими гуртами,
як мак, як гурт айстр, йдуть i все йдуть, часом босi, черевики чистi
несуть у руках, спiдницi часто спереду пiдiткнутi, мiцнi, загорiлi литки
нiг швидко мигають, босi ноги ступають по м’якiй, вогкiй, холоднуватiй
стежцi.
За дiвчатами так само гуртами йдуть парубки. Цi не босi, на кожному
чоботи з високими халявами, що виблискують на сонцi. На кожному сорочка
бiла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском пiдперезана, на головi у кожного
кучер з лiвого боку, а на кучерi кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним
тримається сливе на потилицi.
I дiвчата, i хлопцi не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У
дiйсностi вони чують себе i душею, i серцем, вони одна цiлiсть, особливо
коли котрась чи котрийсь має отам в тому гуртi когось, до кого тьохкає
серце. Дiвчата лише нижуться, щось одна однiй пошiптують, iнодi вирветься
стиснутий смiх, iнодi якесь слово паде. А хлопцi йдуть, як i личить
чоловiчiй статi – спокiйно та поважно, але кожного очi стрижуть за тими
литками, за тими розкучерявiлими голiвками, iнколи котрийсь дотеп пустить,
що Уляна, мовляв, ступає, нiби просо товче, або що у Маланки надто все
гойдається, але то тiльки так собi, у дiйсностi кожному з них так би й
хотiлося догнати отой стан i обвинути його мiцною рукою, щоб чути ближче
побiля себе… Так тiї стрiчки надто розхвилювалися в повiтрi i кожна з
них манить за собою.
У Гiльчi нема де стати, все скрiзь заповнене. Матвiєвi вдається
зупинитися бiля одного подвiр’я, при плотi, але зовсiм на сонцi. Довкола
повно пiдвiд, повно людей. Усi кудись iдуть, квапляться, вiтаються…
Володьковi лишається не зовсiм заздростне завдання. Усi йдуть хто куди,
навiть беруть з собою Хведота, а вiн мусить сидiти на возi i чекати, i вiн
чекає. Сонце пiднялося понад стрiхами хат i пражить просто на вiз. Пiд
хатою розцвiтає Сузок, пiвонiї, жовтi лiлеї i ще квiти, дверi замкненi на
колодочку, вiкна зачиненi, всi, видно, пiшли на одпуст. Сусiднi вози
стоять переважно самi, без людей, конi щось там шпортаються мордами в
сухому сiнi в опалках, на них падає овiддя, вони оганяються довгими
хвостами. Iнколи котрась неспокiйна коняка зовсiм “розбереться”, скине з
себе i оброть, i нашилник, i снажиться дiстатися до своєї сусiдки, щоб
скубнути чужого, солодшого сiна, або гризнути з ласки за шию.
Приходять i вiдходять люди, щось приносять, щось вiдносять. Появляються
дiти iз свистунами, дудками, сопiлками, гармоньками, все то пищить,
свистить, трубить… Там далi на дорозi вздовж видно чергу лiрникiв з
лiрами, що сидять просто в поросi i викрикують рiзних пiсень. Туди i сюди
проїжджають пiдводи, iнколи брички, запряженi гарними кiньми, збиваються
хмари куряви, що зовсiм закриває лiрникiв, але то їм, мабуть, не заважає.
Вони далi грають i далi спiвають. Ось знов молодий, кучерявий, у червонiй
сорочцi, парубок з великою сулiєю, наповненою чимсь рожевим. Вiн весь час
щось викрикує, а коли пiдходить ближче, Володько розбирає i слова, хоча
вони не нашою мовою говоренi.
“Квас малиновий,
Сєм раз надiваний,
Восьмий раз для вас!
Квас!
Кто мой квас попiваєт, Тот сто лєт пожiваєт…”
– виговорює парубок i iнодi хтось зупиняє, наливається склянка рожевої
рiдини, i Володько здалека вичуває розкiш такої насолоди…
Бо сонце порядно його пiдогрiває, уста його сохнуть, йому дiйсно
хотiлося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нiчого нема.
Так само йому дуже хотiлося б пiти в оту юрбу, помежи тими возами,
подивитися на тих лiрникiв, заглянути туди, де то здалека чути награвання
каруселi, де то тi буди стоять, де стiльки гамору i крику. Але вiн не може
i вiн нiяк не думає перечити цьому. Вiн i так повний щастя, йому i так
гарно…
Десь бiля полудня вiн пережив одно видовисько. Несподiвано зi замкненої
хати, що напроти, почав з вiкон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вiкна
i почали щось там гасити. По короткому часi дiйсно все вгасили, але
Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до
великого нещастя не дiйшло. Люди, мовляв, пiшли до церкви, але залишили
пiд образами лампадку. I хтозна яким робом загорiлись вiд лампадки
паперовi рушники на образах. З образiв, мовляв, самi вуглики зiстались. I
коли вернулись господарi, застали в хатi лише сажу i сморiд.
I десь геть пополуднi нарештi прийшли i Володьковi батьки. Спочатку
батько й мати з Хведотом, пiзнiше приволiкся i Василь. Багато розмов,
бачилися з рiдними, запрошувано їх у гостi, була i Катерина клопiтська, i
багато, багато своякiв. Володько дiстав гостинця – маленьку гармоньку з
одним рядом голосникiв, а Хведот глиняного пiвника-свистунця з позолоченою
голiвкою. Володько пробував щось грати, але нiчого путнього не виходило, а
Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусiла йому казати:
– Та у вухах лящить! Не свисти!
А тодi Хведот свистав ще дужче…
Усi разом поїли, напилися води i рушили додому. Ледве виплутались з
тiєї колотнечi возiв та коней, їхати було приємно, дорогою знов їхали вози
i йшли гурти молодi. Але хлопцi вже йшли разом з дiвчатами, переважно
парами, деякi обнявшись. Дiвчата вже не несли своїх черевикiв на руках, у
кожної з них пакунок, то серце з тiста, здоблене зелено-червоною
плетiнкою, то вузлик чогось солодкого, то знов щось з оздоб – разок
намиста, стрiчки, хрестики… Парубки лиш iнодi мали якусь там гармонiю чи
щось такого… А сонце вже над Лебедями, i коли дiйшли до Матвiйового
хутора, воно почало сiдати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе на
обрiї…
Володька зовсiм спекло, цiлу нiч не мiг заснути, ним iнколи тiпало, мов
ганчiркою. Але минуло. По кiлькох днях на обличчi почала лупитись шкiра.
Йому зовсiм покращало, вiн мiг уже ходити на своїх милицях, i коли на таке
дивилась мати, вона одночасно i смiялась, i плакала…
– Не допусти, Господоньку святий, щоб моя дитина отако все життя
дибала, краще вже пiшли менi смерть,- молилась вона з повноти свого
великого серця.
ВЕЛИКЕ ЛIТО
Хутiр. Нiчого кращого немає на землi вiд цього мiсця. Той луг широкий
та зелений, з округлими копицями срiблистої верби, з гаями
молодих,стрункихвiльх, з кущами диких поричок, ожин та повiйки. Те
стависько з тими темними стiнами густо-зеленого шелестячого очерету i та
рiчка з прозорою, жовтавою водою, що в’ється змiєю здовжлугом, вкритим
густими i високими осоковитими травами. I квiти квiтнуть, i птахи
спiвають…
А з обох бокiв долини лiс валом темним стоїть, особливо вечорами та
ночами, нiби зачарований, i несеться з нього, особливо з того, що по
лiвому схилi, спiв соловейка – розкiшний, сильний, барвистий,
луннодзвiнкий… Йдеш недiльним полуднем вверх широкою, порослою
подорожниками й шпоришем, стежкою, злiва й справа жито хвилює, вибиває
нiжний колос, пахне iнодi квiтом, iнодi говорить до тебе спiвом великим.
Далi вище починається лiс. Спочатку там то там сосна-самiтко стоїть i,
здається, дивується, що так далеко наперед вибiгла i така округла, нiби
панi в пишнiй робi, що вибралась на танець. Пiд соснами трава тверда,
хов-зька, всипана минулорiчними, розчепiреними шишками. Там то там ростуть
жовтавi маслюки з липкими голiвками, iнодi бiля старого пня купка
суничника з зеленими ще ягiдками, десь-не-десь пiднiмається самiтнє стебло
лiсових дзвiночкiв, десь на бiльшiй полянцi густо й щиро, мов
розтанцьованi дiвчата, бiлiють ромашки.
У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сiрi, блискучi, не шкiдливi
вужики – вбогi, покаранi Богом сотворiння, що лежать десь на гарячiй
стежинi спiралькою, або мiнливо просмикуються помiж густим суничником,
тiкаючи вiд неприємного зору отого високого, двоногого сотворiння, що не
лише само не мусить по землi повзати, але й карає смертю тих, що до того
приреченi.
А далi, вище починається мiшаний лiс,- густiшає i густiшає – i дуби, i
липи, i явори, i ясени, i берези. Чорний лiс, похмурий лiс. Скiльки тут
тiнi i свiжостi – сонце не сонце, спека не спека. А як пройде злива, все
тут пахне водою, нiби губка насичена, i густi тумани пiдносяться i
звиваються звоями над коронами дерев. А скiльки пiд ногами гриба
всiлякого, топчешся по слизьких, старих бабках з м’якими капелюхами, по
бiлих, твердих хрящах-гiрчаках, по рожевих i синiх сироїжках, по червоних
бiлокраплистих мухоморах. А скiльки тут шуму всiлякого, птахи лiтають
помiж гiлляччям, шмигають дикi голуби, десь вистукує дятел в дупляву липу,
десь дзвiнко i лунко кряче крук… Рано чи пiзно завжди почуваєш тут ту
стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька, метка
тiнь з гiллi на гiллю. Бiлочка. Вона, бiдачисько, задивилася, забулася,
перейнялася тим i хоче швидше зникнути. Навiщо, щоб її зайво бачили…
А ще далi, отуди в долину, що межує з лебедськими володiннями, мiсцями
галявини з травою високою, i квiтами, i суничником… i чагарники молодих
дерев – грабини, дубини, ясенини… Тут i пташки iншi, не круки i не
голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке iнше дрiбне i
крикливе сотворiння.
Володько часто, як немає чого робити, штикiльгає сюди, здебiльшого
самий, Хведотовi було б тепер з ним скучно, та й не хоче вiн мати з собою
тiєї замороки. Сяде десь у травi – коники-стрибунцi бризкають довкола,
дзижчать мухи, поволi побринькує череватий джмiль. Дивнi думки тиснуться в
дитячу голову, а не так думки, як почуття. Якось тут так радiсно, так
шириться маленька душа, стiльки родиться щастя. Нi, вiн нiколи, нiколи не
перестане любити життя. Болюче, розкiшне, соковите!
Думи несуться i несуться, сили наповняють зiв’яле тiло, гомiн дерев
входить в душу…
– Той наш мрiйник задрiпаний! – казала про нього мати, коли вертався
додому, весь загорiлий, весь розсяяний, лише все ще на милицях, а очi її
свiтилися вдоволенням. Володько лиш непомiтно шморгав носом i брався за
якусь їжу. їсти йому тепер так само хочеться, як хочеться все любити.
I знов свята надiйшли. На цей раз Зеленi, якi тут звуть Трiйцею. Цього
року припали вони на недiлю двадцять шостого травня старого стилю. Перед
тим цiлий тиждень дощило, але в суботу почало прояснятися i д’обiдовi
зовсiм вибралось на добре. Приїхав на хутiр дядька Єлисея Василь. Було
багато радостi i Володьковi, i Хведотовi, бо привiз вiн повний вiз
клечання, яке мають позатикати скрiзь у землю на подвiр’ї. Потiм Володько
поїхав з Василем на Запорiжжя, їдучи селом, скрiзь помiчався вже святочний
настрiй. Втикалось клечання, верталися з полiв люди, бiля монастиря
розташовувались на завтра буди, де продаватимуть всяку-всячину. На
Запорожжi Володько зустрiвся зi своїми приятелями Мефодом та Архипом, але
тепер вiн з ними не товариш. Вiн все ще на милицях i їм це дуже дивно.
Постояли, поговорили i розiйшлися. А надвечiр приїхав батько i забрав
Володька додому. Було дуже гарно того вечора. Вернувшись, Володько застав
цiле подвiр’я замаяним. Матвiй привiз ще кленового та липового гiлляччя i
все то також позатикали в землю. На дворi постав гай, i шкода лише, що
Володько не може цього року, як бувало, лазити по тих деревцях, вдавати
птахiв i викрикувати оклики захоплення. Зате Хведот гасав помiж тими
деревцями, мов навiжений, лазив на них, подер штанята. Мати мусiла на
нього крикнути, хоча вона тепер не має анi хвилинки часу. Завтра ж велике
свято…
А як став вечiр, не хотiлося зовсiм йти до хати. Небо пiсля дощу
випогодилось, стало таким чистим i таким синiм. Золотi зорини появилися на
висотi. Так би тут i заснув десь на травi, але треба йти до хати. Ось
вийшла мати i гукає за ним. Уже i батько он пiшов з хлiва до хати, он i
Василь докiнчив чищення своїх чобiт i понiс їх до сiней, мати вирвалась ще
раз, цiла пiдтикана, схопила якогось цебра i понесла його до свининця. По
хвилинi там закувiкали свинi, але дуже скоро знов утихомирились, i ось
мати знов вертається назад:
– Коли то ти пiдеш до хати? – каже вона.
– Я, мамо, не хочу до хати,- говорить Володько.
– А що ж ти, тут ночувати будеш?
– Нi. Я трохи лиш посидю,- каже вiн.
– Ти-но ходи молитись Богу та будемо вечеряти! При вечерi був гарний
настрiй, вечеряли крупник зi старим салом, зовсiм не святочна вечеря, але
всi до цього вже звикли. Пiсля вечерi Володько вiдважився промовити до
батька.
– Тату? Ви хочете продати наш хутiр? – запитав несподiвано.
– Ну, ще нi… А тобi що?
– Я так собi. Гарно тут у нас…
– Хм… Гарно,- буркнув батько.
– Садок такий гарний,- веде своє Володько… Батько на хвилинку
вмовкає, хитає головою. “Бач – паршук”! – думає вiн. А вголос додає:
– Ну, знаєш… Ти ще малий на таке. Ми мужики. Гарно не гарно, а як
треба, кидай усе i шукай не гарного, а потрiбного. Хлiба треба, хлопче! От
що. Бачиш, як мало маємо поля пiд скибу? Виростеш – побачиш. У Сибiр
заманеться, там простору безлiч… У нас тут на Волинi тiснувато.
– То наша, тату, земля Волинь зветься? – питає Володько.
– Еге ж! Волинська губерня. Губернський город – Житомир. До школи от
пiдеш – довiдаєшся.
– А Хведот також пiде до школи? – питає далi Володько.
– Певно! Усi! Всi вчитись мусите. Учення свiтло – невчення тьма…
Поговорили так, поговорили, Матвiєвi, видно, i самому вгод отак
погуторити з малим, мале то мале, а диви ось, думає.
Росистий, свiжий ранок, зозуля кукає на Мартиновому, сонце зiйшло
бистро, яскраво, трiпотливо, мов живе. Якiсь, видно, святобливi руки
урочисто зносили його на висоту, щоб уся земля i всi люди на нiй бачили,
що це сонце святочне.
Володько прокинувся свiжим i здоровим, i не хотiв уставати, але
пригадав, що це за день сьогоднi, i зiрвався одразу. На дворi довгi тiнi
вiд хати, вiд молодої грушечки за причiлком, вiд клечання, що, мов гай,
стоїть на подвiр’ї. За плотом вигналось кiлька стрiлок мальви, i на них
з’явилися лапатi, рiзної барви – бузовi, червонавi, рожевi квiти. Драбиняк
стоїть по лютрини вимощений свiжою горохвянкою i застелений новим,
пасистим килимком. Батько вивiв за гриву свої “стаєннi” i запрiг їх.
Конята, хоч малi, але круглi i жвавi i Василь зовсiм не має потреби на них
нарiкати. Матвiй он знов подумує, як би то їх вигiдно продати i купити
щось на викорм.
Iдеться трусячком, глибокою, з гори на гору, дорожиною, згори видно
широке стависько, що над ним звиваються бiлi птахи, якi весь час то
зносяться догори, то знов падають i блискають на сонцi крилами.
Бiля обох церков – монастирської i приходської, повно люду i пiдвiд.
Здовж пiд монастирським муром постали намети зi стоянами, пiд ними
виблискують низки хрестикiв, та намиста, та образкiв, i хоча ще рано, там
вже товчуться юрбами хлопцi та дiвчата. Нелегко знайти мiсце для коней,
але Матвiєвi пощастило, стиснувся помiж пiдвiд зараз тут же пiд муром в
тiнi розложистого, величезного ясена. Одразу всi йдуть до церкви – батько
й мати “до прихода”, i беруть Хведота, а Василь хтозна-куди, нiхто його не
питає, бо все одно не буде вiн сидiти на мiсцi, а перейде разiв двадцять
вiд монастиря до прихода дорогою i стежкою, де повно таких же, як i вiн,
богомольцiв.
А Володько, як звичайно, мусить сидiти на возi, тепер вiн може вже i
злiзти i дещо вiдiйти, але недалеко, i бiльше побачити. Цього року Трiйця
дерманська дуже вдалася, люду сливе, як i в Гiльчi, хоча тут i нема
цiлющої води, та сама каруселя, що i в Гiльчi, отам далi на майданi пiд
“трахтиром” крутиться i крутиться.
Пiсля церкви вiдвiдали Володька рiзнi свояки, а мiж ними залузька
Катерина, що принесла йому рожевого коника з дуже смачного, крушного
тiста. Хотiла взяти його на каруселю, але мати спротивилась: “А! Куди там
з ним! Ще полетить”. А Хведот знов дiстав глиняного пiвня, що свистить, i
знов свище ним без милосердя так, що всi люди на нього оглядаються, хоча
тут повно таких, що свистять, що трублять, що грають, що барабанять, що
викрикують.
Пiсля всi поїхали на Запорiжжя до дядька Єлисея. Є то мiсце, звiдки
походить весь рiд Довбенкiв, там родились i там умирали їх дiди i прадiди.
Тяжко сказати, чому це мiсце так зветься, кажуть, нiбито давно колись тут
оселився козак з Запорiжжя, що вiд нього i пiшов цей рiд, але i самим
своїм виглядом цей куток нагадує оту Сiч Запорозьку, що про неї iнодi
Єлисей читає в своїх книгах. З трьох бокiв – полудневого, схiдного i
пiвнiчного, замкнено воно, нiби клiщами, яром глибоким i тiльки iз заходу
має сполучення з рiвниною. А яр, особливо той пiвденний, весь зарослий
деревом усiляким – дубом, ясеном, липою, березою, а дерево все стрiмке, та
росле, та густе. Схили яру вкритi овочевими садами та гаями, що їх тут
звуть “лiтниками”, бо росте в них переважно лiщина вперемiшку з кущами
грабини, липи, десь-не-десь калини, крушини i диких черешень. Пiвнiчний
схил яру голий, весь покопирсаний кар’єрами та завалений стосами бiлого
камiння i зарвами жовтого пiску. У гаях та садах плоти та перелази, та
копанки внизу, та кiлька криничин з коритами, черпаками й вербами, i там
завжди гамiрно, голоси дзвенять лунко, смiхи дiвочi, брязкiт вiдер, ляскiт
прачiв… А ранками та вечорами весiнньою порою, аж поки не висиплеться
ячмiнь, безлiч соловейкiв засипає цiлу долину своїм дзвiнким переливом, i
особливо їх багато у тому Михалковому гайку, що по другому боцi яру.
Хто-хто, але Володько страх як любить це мiсце, завжди i завжди тягне
воно його, i стiльки таємничого наслухався вiн про нього. То ж це тут оте
Ляшове займисько, отi там дуби та берези товстючi за тим он бгiжем, що
через нього веде стежка вниз до Шавронських лугiв, кудою ходять запорожцi
до церкви, до школи i взагалi до села i де їх пiзнiми ночами нiби
зустрiчає той страшний вiшальник. Тут також i та шопа городжена на сiно,
де нiбито ночами чути тяжкi стогони. Тут також i те вiкно, куди втягнуло
Ровiцького, i багато iншого цiкавого та незрозумiлого хоронить у собi це
чудове мiсце.
I поки гостi гостяться у дядька Єлисея, Володько лишає все i бреде
стежкою сюди. Ще поки був здоровим, вiн нiколи не був самий, але тепер
хлопцям з ним нецiкаво та й йому нецiкаво з ними. Пiсля минулої зими якась
нова сила найшла на нього. Якiсь дивнi, незбагнутi думи з’явилися в його
головi. Вiн полюбив самотнiсть, йому закортiло пiзнати багато дечого
такого, про що до цього часу нiколи не думав.
Ось, наприклад, той сад, що розлiгся по схилi яру на сонцi, що про
нього Володько стiльки чув вiд батька, бо ж то батьковi руки його
посадили.
– А чи знаєте,- казав, бувало, батько,- що на цьому мiсцi однi дички,
та кислицi, та кущi тернини росли…
До цього часу Володько не зважав на такi слова, але тепер ось вiн
починає все то розумiти i з великою приємнiстю дивиться згори на тi
дерева, що одно за одним, нiби по шнурi, бiжать в долину ген аж до тiєї
стежки над лугом. I для чого тато все то роблять? I навiщо вони все то
кидають? I чому знов роблять?
Гарно провiв Володько цей день, хоча весь час був самий, бо навiть
Хведот десь там з дiтьми гасає, але час тiкає, сонце похилилось отуди над
Середiвськi садки, з другого боку, десь з того зеленого моря, що зветься
Балабiвськими садами, вирвались звуки бубна, що лунко й лоскотливе
розсипались яром i диви он стежками, через перелази вже мигають помiж
деревами барвистi спiдницi дiвчат, що спiшать на заклик бубна. А за ними
он i гурт парубкiв бозна-звiдки вирвався i їх регiт нiби вiдповiдає
бубновi: йдемо! Зараз будемо!
Там у садах, у клунi, на току танець буде, i все довкруги про це знає.
– Волооодьку! – чує Володько згори голос дядькового Василя.
– А чогооо! – вiдповiдає вiн знизу.
– А ходи до хааати! – котиться вниз луною.
– Я не хооочу! – вiдповiдає друга луна.
– Ходи, ходи! Щось дiстанеш!
Володько, хоч-не-хоч, а мусить йти. Гостей було багато, з’їхалася вся
рiдня i дядькова, i дядинина, зо всiх кiнцiв великого Дерманя i навiть з
чужих сiл. Дядько Омелько прибув зi свого Бiлашева, Володькова хрещена
мати Домаха з Пiвча. Усi напiдпитку, всi веселi, повний двiр гамору.
Матвiй збирається вiд’їжджати, його задержують, ще рано, а тут ще й не
вечеряли, але Матвiй на це не зважає, а найпаче Настя, що i хотiла б ще в
гостях побути, але ж “там у мене, знаєте, i худiбка, i свинi, i кури, i
все то так на Божу волю залишене”… Нi, нi. Треба їхати. Довге обiймання
та цiлування, i Матвiїв вiз викочується з дядькової брами в дорогу.
Ще день, ще два – i по святi, незабаром навинулись i буднi. Лiто
видалось гарне, але ж воно i вимогливе. “В потi лиця твого будеш ти їсти
хлiб свiй” – каже Святе письмо, i є то чиста правда. Цiла Матвiєва родина
по саму шию в роботi. Сам Матвiй знайшов для себе нову каторгу; десь там
на Валах у нього та десятина поля i частина його каменем та шанцями та
хтозна-якою повiтрою завалена, бозна-що там було, кажуть, якась фортеця чи
щось таке, i Матвiєвi вже давно кортить все то на поле родюче обернути, i
от вiн щодня туди ходить, весь день там копає, та носить, та рiвняє, а
ввечерi приходить i ледве його пiзнати, такий замучений. Настя казала:
– Цiлi вiки лежало, а вiн прийшов i хоче землю перевернути!
Так. У Матвiя i камiнь мусить родити i “пользу” давати.
Настя має також повнi-повнiсiнькi руки роботи, отой город, тi грядки,
все то росте, буяє, бур’яни такi поймають усе дочиста, що страх один. А
там далi на новинi те просо i та пшениця, i все то заростає осотом та
будяччям, що й посiву не видно. На все рук, рук i рук треба, а Настя має
їх лише двоє.
Василь знов гонить товар пасти, як тiльки скiнчилась школа, одразу знов
на пастуха обернувся. Пасе там ген на Мартиновiй долинi з хлопчиськами
дерманськими, на сопiлцi трундикає, в карти ляпає, гасає, чуда вичворяє. В
обiд прижене, i що вб’єш, то й в’їдеш, нiзащо не хоче хлопчисько помогти
щось на господарцi.
I Володько тепер не дармує, ще не ходить гаразд, ще лиш, як каже мати,
“совається”, але вже мусить за няньку бути, Хведотиська глядiти, i є то
для нього справжньою карою Божою, лiпше заставили б його гори вернути, нiж
пильнувати ту дитину. За зиму та за весну з нього щось таке виросло, що
батьки з дива вийти не можуть.
– З тiєї дитини якийсь кат, чи хтозна-що вийде. Все вiн б’є, все
нищить,- скаржиться мати. На городi зовсiм молоденьку моркву позполював,
на пiвонiї всi бульбашки позривав, а це ось, на саму Трiйцю, всi качата
перебив, було їх семеро i всi до одного понищив. Настя аж руки заламала,
як побачила, привела за вухо бахура, показує на мертвi качата i питає:
– Хто то зробив?
– Я,вiдповiдає той спокiйно.
– I навiщо ти зробив? – тормосить його за рукав.
– Так,вiдповiдає так само.
I говори з таким. Лясь, лясь по задку, той у плач, але що то помагає.
Десь за пару днiв лобур наглядiв малого, зацяпаного пiвника, що його
чомусь курчата не приймали до гурту, почав гонити довкруг хати i так довго
гонив, поки те сотворiння впало мертвим.
– То я тебе, шмаркачу ти, роздеру! – трясе його за рукав мати.- Та я
тебе розтрясу! – кричить вона. Але тому хоч би що.
– Догляду до нього треба,- скаржиться Настя, i ця конечнiсть падає
якраз на Володька.
Господи, що це за муки для Володька! Хведот анi хвилини не посидить на
мiсцi, все вiн кудись преться. То був ще тут, а то диви вже он там.
Володько щось там одвинувся, коли чує, а за клунею на дорозi якiсь крики.
Скаче на тих своїх милицях туди i бачить: його Хведот сидить серед дороги,
бавиться пiсочком, а перед ним стоїть шiсть пiдвiд лебедських.
– Гей, ти там, малий! З дороги! – гукають дядьки, але тому малому гей
би що! Володько до нього, намагається його пiдняти, немає сили, кричить,
свариться. А малий, замiсть зiйти на бiк, вереск страшний пiдняв, б’ється
з Володьком, ногами пацає, не дається, i дядьки мусiли їх обох об’їхати
боком, зачепивши колесом Григорчукiв овес, i коли тi поїхали, тодi тiльки
хлопчисько посунувся на подвiр’я, грiзно шморгаючи замурзаним носом.
А дещо пiзнiше, не встиг Володько пiти води напитися, як Хведот знов
зник. Володько сюди i туди, скаче на милицях, гукає – нема хлопця.
Шкутильгає на город, довкруги хати – нема. Йде на дорогу – нема. Гукає
щосили – нiхто не обзивається. Йде далi, дiйшов аж до трепетка, коли
бачить свого Хведота: ген там далi в долинцi з якоюсь тичкою бiгає i щось
там робить. Володько кличе:
– Хведоооте! А ходи-но до дому! А то мааамi скажу! Де там. Володько
мусить шкутильгати туди, i коли дiйшов, побачив величезне гнiздо в житi,
виваляне Хведо-том, а там насипано цiлу купу пiску з дороги, i коли вiн
усе то встиг зробити, дивується Володько, а пiсля того мiж ними счиняється
справжнiй бiй. Володько тягне Хведота додому, Хведот не дається. Володько
кричить – той також кричить. Володько погрожує, той робить те саме. Хоч
сядь та плач. Стоять обидва i верещать на все довкiлля, аж поки мати не
навинулася, прибiгла з гамором, схопила Хведота за руку i потягла, як щось
непотрiбне, за собою.
Але найгiрше було недавно… Хведот зовсiм зник i нiхто не мiг його
знайти. Володько обскакав увесь город, усю дорогу, весь луг – даремно.
Надiйшов вечiр, поприходили батьки, пригнав корови Василь, а Хведота нема.
Володько весь в страху, бо це ж вiн винен; мати пiшла в поля шукати
дитину, i аж геть смерком на подвiр’ї з’явився Настин двоюрiдний брат
Титко: в руцi у нього хлопець.
– Ти-но, Насте, не пускай так ту дитину саму – каже Титко.
Настя до хлопця.
– А де ж ти його вискипав? – кричить вона i не знає, чи дякувати
Титковi, чи карати хлопця.
– Та де… Он геть на лебедському. Сидить пiд сосною i кричить. Я до
нього: ти чий? А вiн ще дужче кричить. Це, думаю, нiчий iнший, як Настин,
i ось маєш його,- каже Титко.
Настя шарпає, як звичайно, за руку хлопця, тягне його до хати, миє, дає
щось їсти. Титко також заходить до хати, починається розмова. Скаржиться
на дiда Улiяна, що той десь там межу його переорав, що в суд його за це
подати хоче.
– А чого ж ти, Титку, тиснешся з ними на тому городi,- каже Настя.-
Шматок – двi добрi баби задами засядуть, а ти чогось там чапиш.
– А що порадиш? Вiшатись!
– Чого ж вiшатись? Землi шукай. Стiльки он землi в свiтi…
– У свiтi, у свiтi! Думаєш, отак устав i пiшов,- перечить Титко.
– А ти-но з моїм порадься, вiн тобi щось порадить. Титко пошкрябався за
ухом, напився води i пiшов. Коли прийшов Матвiй, що десь там на садку
вештався, Настя нiчого не сказала за Хведота, а щоб одвести розмову на
iнше, почала за Титка.
– Був он Титко. Знов на батька скаржиться.
– Дурний вiн, той твiй Титко. Я б на його мiсцi давно звiдти вибрався.
Батьки починають говорити про конюшину, що, як лiс, поросла, про
пшеницю, що її геть будяччям поняло, про худобу, що щось та Ряба замало
молока дає, про собаку, що його нема чим кормити. Володько лиш тiшиться,
що бодай про нього не згадують, вiн i так за той день набiгався та
настрахався. А Хведот вже лежить на полу невкритий, босi ноги з
розчепiреними короткими пальчиками зовсiм подряпанi, i спить. Його нiчого
бiльше не цiкавить.
Володько починає власними ногами, без милиць, обходитись. Спочатку то
йшло зле, але згодом покращало. Одної суботи, пополуднi, пiсля доброго
дощу напередоднi, коли небо випогодилось i засяяло всiма своїми барвами,
вiн вибрався в далеку мандрiвку – верстви двi вiд дому, до Василя, де той
пасе корови. Йшлось дуже довго. Часами вiн сiдав, спочивав. Iнколи його
цiкавили тi чи iншi речi. Ось вiн бачить рiвненьке, гладеньке мiсце,
нанесене вчорашнiм дощем. Сонце намул пригрiло, i вiн почав репатись.
Володьковi приємно шляпати по тому босими ногами, вiдколупувати вiдсохлi
кусники намулу, виписувати на них лiтери. В iншому мiсцi вiн зупиняється
бiля потiчка, що тече через дорогу без мiстка, зупиняється над ним i
вдивляється у воду, що по нiй швидко бiгають лапатi водянi павуки.
Володькове прибуття дуже було вгод Василевi. Пасовисько широке, але
все-таки з обох бокiв шкода. Василь зi своїм приятелем Семеном ляпають у
карти, а Володько ходить i одвертає вiд шкоди корови. Пiсля Семен почав
грати на сопiлцi; засюрчав, запищав i Володьковi це дуже подобалось.
Виходив якийсь танець чи пiсня. Володько почав думати, щоб i йому купили
таку сопiлку, це куди краще, нiж гармонька, а до того дешевше. Таку
сопiлку можна купити за двi копiйки, а гармонька коштує три. А Василь
усе-таки купив не сопiлку, а якраз гармоньку, i не таку просту, дешеву, а
дорожчу, широку, i заплатив за неї десять копiйок. I гарно грає. Тепер
вони з Семеном виграють гопака, польку, а як навинуться дiвчата, то й в
танець iдуть.
До того Василь має ще пiсенника i байкаря. Гарнi там пiснi – i сумнi, i
веселi, i жартiвливi, i байки даже гарнi, стiльки з них смiху, i про
цигана, що залiз у чужий город i просив господаря, щоб викинув його лише
за плiт, i про одного дядька, що шукав дьогтю в мiстi, i багато iнших.
Володько i нестямився, коли сонце стало над заходом.
– Смали додому, поки заповзеш – смеркне,- каже Василь.- Ти тепер
смiливо з черепахами в перегони ставати можеш.
I Володько поплужився. Пастухи ще залишилися. Долиною в’ється дорожина
на двi глибокi, виїждженi колесами, колiї, середнiй пруг порослий
шпоришем, Петровим батогом, горiшиною. Справа й злiва смужка лугу, на
ньому густо ромашок. Трохи вище в пшеницi цвiтуть червонi маки, синi
волошки. Над головою зо всiх бокiв видзвонюють жайворонки.
Володько не квапиться, має час. Його нагнав дядько, що веде пару конят.
Конята маленькi, а дядько довгоногий, їде верхи, а постоли його по землi
волочаться.
– Гей, малий! Що це ти так повзеш? – гукає дядько. Володько
зупиняється, не вiдповiдає нiчого, проводить дядька поглядом i йде далi.
На половинi мандрiвки, де схрещуються дороги, стоїть великий копець, що
вiдмежовує дерманськi поля вiд лебедських, i Володько присiв на ньому.
Сонце над заходом, вiд млина доноситься кляпiт, здалека чути пiсню, що
Василь уже жене свої корови i спiває:
Повiй, вiтре, на Вкраїну,
Де покинув я дiвчину…
А слова “де покинув карi очi” вiн особливо високо витягав. Хутко вiн
надiйшов i зрiвнявся з Володьком.
– Ти ще не дома? – питає вiн i йде далi.- Ходи, на корову посаджу!
– Iди, iди собi,- каже Володько.
Гей, чук-чумайдра,
Чумачина молода!
Заспiвав Василь весело i пiшов далi. Корови лише поскрипують ратицями.
Володько лишається на мiсцi, маєстатна краса вечора полонить його,
очеретяний мур стависька – таємничий i грiзний, стоїть насупротив, кiлька
чайок лiтає над ним, нiби вони сховзають по повiтрi, десь квакають дикi
качки, що згодом вириваються з очерету i спiшать, нiби їх хто жене, в
далечiнь.
Батько, мати, Василь i Хведот сидiли вже бiля вечерi, коли Володько
приволiкся.
– О! Нарештi! Повзе наш рак,- каже мати.- Ходи-но, ходи, небораче!
Ждемо тебе!
Вечеряють надворi, мати насипає крупник до мисок, над головами
звиваються i дзеленчать комарi. Батько оповiдає, що тут ще у нас не так
багато комарiв, а от у тiй Смоленщинi… Говорять про се i про те, а потiм
iдуть хто куди, батько ще огляне худобу – i спати.
I спить вiн тепер надворi, пiд повiткою, а часом i просто пiд голим
небом на соломi. Так йому подобається, легко, як вiн каже, дихається, щоб
було тепло, прикривається кожухом. На нього падає роса, вiтер кошлає його
волосся, дзеленчать комарi i з лугу доноситься безперервний крекiт жаб.
У невдовзi починається косовиця; на лугу одного соняшного ранку, нiби
на замовлення, з’являється багато чоловiкiв, i вiд рiчки до поля, впоперек
лугу лягають валки покосiв. Косарi з’являються разом зi сонцем, вони
переважно босi, колошнi їх штанiв по колiна закачанi, одягнутi у самi
сорочки, на головi або бриль солом’яний, або якийсь старий, пiм’ятий
кашкет. На поясi у кожного спереду висить кушка з бруском, а ззаду
застромлена за пояс дерев’яна мантачка.
Iдуть косарi легко, вiльно, ритмiчно, коса, здається, сама сховзає по
землi, великi покоси соковитої трави лягають набiк, а ззаду залишається
двi колiї нiг. I коли доходять до кiнця, витирають травою коси, спочатку
гострять їх мокрими брусками, а потiм мантачать мантачками. Приємний
брязкiт i шелест кiс розноситься лугом.
Матвiй починає також косити, але вiн не має лугу, а має лише конюшину,
що отам за лiсом насiяв минулого року. I поросла вона йому на доброму
полi, як лiс. Йому радили посипати поле ще й фосфором, i для проби вiн
висiяв тим погноєм своє iм’я, i тепер здалека видно було на конюшинi слово
МАТВIЙ, пiсля чого вiн любив казати сусiдам:
– Вiрте менi, що оте “удобренiє” добра штука. Треба назарiк спробувати,
чехи то вживають, i диви як у них родить…
Але i без того Матвiй накосив порядно конюшини, i любив вiн цю рослину,
вийде не раз, щоб отак лише пройтися й полюбуватися, а вона, мов килим
дорогий, розкладається, i тiльки джмелi гудуть…
Разом з косовицею неодмiнно починаються i сльоти, небо затягається у
брудну бавовняну отороку, без перерви сiє дрiбний дощ, на лугу мокнуть
покоси, або вже копицi. Такий час не подобається господарям, не
подобається вiн i Матвiєвi з Настею. У полi мокне конюшина, город заростає
бур’яном, усе скрiзь мокре, збiжжя похилилося в один бiк, плаксиво лiтає i
кряче ворiння.
У Матвiєвiй родинi ледве-ледве хватає хлiба, вживають його дуже ощадне,
їдять здебiльша картоплю, молоко, зеленину з городу, Настя умiє дуже
смачний зi щав’ю борщ варити.
I ще одна важлива подiя в родинi. Настя завагiтнiла. Матвiй став куди
лагiднiшим. Щоб трохи Настi помогти – полоти, окопувати, вибирати коноплi
плоскуннi, Матвiй пiшов i замовив дiвчат. Прийшли обидвi Катерини. На
хуторi стало гамiрно. Дощi скiнчились i знов погода ясна. Дiвчата то бiля
конюшини, то на городi, то бiля проса. Говорять, спiвають, жартують.
Оповiдає одна однiй про своїх хлопцiв, але клопiтська Катерина анi здалека
не може похвалитися таким, що залузька. Вона сама, на хуторi, та й вродою
їй далеко до залузької. У тiєї там i Павло якийсь там, що не дає проходу,
приносить їй якiсь там дуже гарнi цукорки, i має вiн дуже гарнi, русявi
кучерi… I залузька Катерина розповiдає й розповiдає, а клопiтська лиш
слухає i беруть її заздрощi.
А вечором дiвчата сидять на колодi i спiвають на два голоси, хоча їх
тут нiхто, крiм своїх, не чує. Василь весь час тут крутиться i намагається
їм щось “встругнути”. Володько лише з залузькою Катериною дiло має. Вони
вже ось i говорять, Володько оповiдає про Гiльче, про щось прочитане,
багато вiн того не має, але що має, то має. А Василя гонять вiд себе, вiн
їм робить збитки. Ось вiн, наприклад, дуже негарно обдурив клопiтську
Катерину. Надер гороб’ячих яєць у клунi, нанизав їх на соломинку, пiднiс
Катеринi пiд нiс i каже:
-Дми!
Катерина вагається.
– Навiщо дути? – питає.
– Дми! Побачиш. Млинок буде. Все то буде крутитися… Катерина дме, а
Василь несподiвано збиває всi яйця долонями i обмазує Катеринi уста i
носа.
– О! О! Здурiв! – сердиться Катерина, обтирає уста хустиною, а Василь
лягає зi смiху.Ото менi жарт!
Дiвчата змовляються йти до рiчки купатися пiд мiсяцем. Вечором вода
теплiша, нiж удень. Їм дещо страшно i вони беруть зi собою Володька, лише
просять його не казати про це Василевi. Володько й собi вагається, йому
трохи соромно самому з дiвчатами, але годиться.
I ось вони так викрадаються, щоб “той кручений” не бачив. Викрались та
йдуть лугом стежкою, тихенько, одна за одною, а за ними Володько; i
знiчев’я з-за куща щось волохате з криком виривається i падає на стежку.
Дiвчата у вереск, зриваються бiгти, але тут же чують голос Василя:
– Та чого? Це ж тiльки я!
– Ах! – вiдсапнули дiвчата, а клопiтська Катерина вже напустилась на
Василя:
– Чи ти, бува, не здурiв зовсiм, чи на тебе лиш памороки найшли? I чи
ти при своїх? От менi втяв штуку! Соромся! Йди додому!
– А що як не пiду? – каже здалека Василь.
– Iди, iди, Василю, бо можеш побачити таке, що тобi брови посмалить, –
каже залузька Катерина, що все сприймає жартiвливо…
– А куди це ви йдете? – питає Василь.
– Не тобi знати,- вiдповiдає клопiтська Катерина.
– Може, часом купатись? А там, знаєте, русалки… Та водяник… Та в
кущах Гук сидить…
– Їй-богу, як ти менi не пiдеш,- сердиться клопiтська Катерина.- Як
нарву кропиви – геть випарю тобi спину.
– Васильку, голубчику! Ну, лишай нас. Ми хочемо купатися,- каже друга
Катерина.
Василь нiби їх лишає, iде геть, а дiвчата швидко-швидко бiжать у лози,
тягнуть за собою Володька, тут ще деякий час прислухаються, а пiсля
роздягаються. Володька проймає сором, вiн бачить двоє струнких, з
розпущеними, довгими косами, зовсiм без одягiв дiвчат, а тут ще одна з них
пiдбiгає до нього: “Володьку! Роздягайся! Швидше!” – i починає хутко-хутко
роздягати його. Вiн весь знiяковiлий, йому хочеться тiкати, але все так
швидко робиться, що тiкати нема куди. Вони вже ось над рiчкою, вже
стрибають у воду, вже плюскаються. А вода лише спочатку холодна, пiсля
вона стає дуже теплою, дiвчата плюскаються, пiдстрибують, хлюпають одна на
одну водою, стишено, щоб далеко не чути, викрикують вiд захоплення.
А Володько також тут, вiн уже не так соромиться, йому приємно вiдчувати
свiжу насолоду води, Катерина його швидко миє, обливає водою… Пiсля
дiвчата миють одна одну, над рiчкою стоїть туман.
I враз щось у воду падає. Дiвчата притихли, перечекали.
– Це знов той кручений! – каже клопiтська Катерина.- Ох, як зловлю
його.
– Нехай кидає,- каже друга Катерина.- Василю! – гукає вона.- А ходи!
Але Василь не йде i вона знає, що вiн не прийде, вiн бiльше соромиться
за них усiх.
А опiсля обидвi Катерини з Володьком, свiжi, чистi, охолодженi
вертаються додому. Дома оповiдають, як вони купалися i як Василь їх
налякав. Настя лише говорить:
– А навiщо ви того гниляка тягали з собою? – i показує на Володька.
– Е, нi, мамо! Не кажiть. Володько не гниляк. Володько козак. Вiн нас
оберiгав вiд русалок, вiд водяникiв…- i Катерина обнiмає Володька,
розчiсує гребiнчиком його густе, мокре, неслухняне волосся. Матвiй на все
то дивиться i лише посмiхається в ус.
Сплять дiвчата на горищi на сiнi i беруть, знов-таки для охорони,
Володька. Цiєї ночi Володько враз не захотiв з ними спати. Катерина дуже
здивована – нi, так не можна, Володьку, нам самим страшно. Так. Володько
йде, але цiєї ночi вiн довго не може заснути. Якийсь особливий запах
вичував вiн вiд тiєї Катерини, якась свiжiсть, святiсть, чарiвна
опоєнiсть, щось таке дивне, дуже дивне i незбагнуте промiнювало на нього,
а ранком вiн уже не мiг так просто й вiдважно дивитися в тi чарiвнi, яснi
i синi очi свiтло-русої своєї сестри…
Дiвчата побули иа хуторi тиждень i вiдiйшли. Волопьковi робиться сумно.
Вiн ось iзнов має на шиї того свого Хведотиська, тепер його ноги вже
окрiпли, i коли Хведот кудись тiкає, негайно дiстає за те вiд Володька.
Вiйна мiж ними жорстока. Б’ються чим попало, i внедовзi Хведот
переконується, що все-таки Володько сильнiший вiд нього, що його золотi де
свободи минулися. Ось вони сидять обидва за хатою на землi, на них падає
вечiрнє сонце, десь там далi в житi пiдпiдьомкають перепелицi, Володько
довго їх слухає, а пiсля починає i собi їх наслiдувати.
– Пiт-пi-льоп! Пiт-пi-льоп! – пiдпiдьомкає Володько.
I враз сердито, поважно й категорично вiдзивається Хведот:
– Не льоптай менi тутенька!
Володько дивиться на брата i враз голосно смiється. Той не розумiє, що
тут таке смiшне, i каже:
– Дулний!
Але бувають мiж ними i iншi вiдносини. Ось, наприклад, вечорiє, субота,
така тиша, що чути вечiрнi дзвони з Дерманя. Володько самий вертається
згори з-пiд лiсу i коли доходить до хати, бачить: на стежцi бiля тiєї
молодої грушечки-цукрiвки сидить Хведот, а проти нього собака Пундик.
Сидять, один одному дивляться у вiчi, похитують головами, а Хведот при
тому вичитує:
– На, на, цєнцiй баця – на! На, на, викий бака – на! – I це триває
довго, i нiкого вони, крiм себе, не бачать, i похитують вони головами
одним ритмом, i собака, здається, розумiє, що той його приятель говорить.
Володьковi не хотiлося їх рушити, але першим вiдчув його наближення
Пундик i все пропало. Хведот, нiби засоромився, пiдбiг до Володька i каже:
– А! А! А ти сцо? Де ти був? Лови мене! – сам тiкає, а Володько бiжить
за ним, i так уганяються обидва до хати.
– Дiти, дiти,- казала мати вечором, коли тi йшли спати.- Що то з вас
буде? – i в її голосi та її очах вичувалося стiльки до них любовi, стiльки
великої, неповторної, матiрньої любовi, що свiт, навiть коли б його одним
великим злом вважати, то задля однiєї крапельки тiєї любовi варто жити,
болiти i на глибокому схилi життя вiдiйти у вiчнiсть. Велична,
благословенна любов матерi! Кожний промiнь сонця, дихання кожного
листочка, кожний погляд закоханого дiвочого ока, щирий порух звiряти, смiх
i плач дитини i легiт небес – усе то з’єднано в одному теплому поглядi
матерi!
Будь благословенна!
I здавалось, усе гаразд. Вiдколи Настя завагiтнiла, на хутiр упав
спокiй. Та одного разу заходить до Матвiя Знахорець з панської частi. Це
високий, тонкий, з рудуватою, цапиною борiдкою дядько, що дуже розтяжне,
поволi, з сильною мiсцевою вимовою, говорить. Матвiй саме полуднає.
– Доброго здоровля вам! Смачного! – привiтався Знахорець, стягнув з
лоба кашкета, пiдтер кулаком рiдкi вуса i стоїть бiля порога, мовляв, не в
час попав.
– Дай-бо здоровля! Просимо i вас,- вiдповiдає Матвiй.
– Спасибi, я вже пополуднав,-каже Знахорець.
– Та заходьте далi. Сiдайте,- озвалась i Настя iз запiчка.
Знахорець заходить, сiдає на лавi, виймає кисета, крутить поволi
цигарку. Матвiй дивується: чого це вiн у таку пору прийшов, щось напевно
важливе. Матвiй також знає, що Знахорець цiкавиться землею, i це ще
збiльшувало увагу господаря.
– Що там у вас доброго? – питає Матвiй.
– Та що доброго! Стара бiда. Оце-о, знаєте, зайшов до мене один фактор
i каже, що десь там земля продається. Матвiй пiдносить голову.
– А де ж то є? – питає.
– Десь аж у Калужчинi,- каже Знахорець.
– О! Знов у кацапщинi.
– Це нiби iнше. Нiби, каже, земля там добра. I дешева.
– Ет! – махнув Матвiй рукою.
– Чого ет? Воно-то всякому заволоцi вiри йняти негаразд, але подивитись
можна. Чи не поїхати б нам, Матвiю?
– Тобi, видно, по нутрi тi поїздки.
– Ну, не постукаєш – не вiдчинять, дiло звiсне, само до хати не прийде,
а хто шукає – знаходить,- каже Знахорець. До розмови втручається Настя:
– Дайте йому вже чистий спокiй з тими поїздками. Он дiти їсти не мають
чого, а вам поїздки. Кидай своє, рiдне i прися пiд повiтру лиху
хтозна-куди. Нiкуди вiн не поїде!
Матвiй мовчить, Знахорець каже:
– Саме i їздимо, щоб дiтям було їсти, чи не так кажу? Пiд лежачий
камiнь i вода не тече. Матвiй чухає потилицю.
– Воно то кортить… Звiсно… Але щось менi та кацапщина не по густу,
щось там… того… Не вiриться воно менi, щоб там лiпше вiд Смоленщини.
З цього й почалось. Знахорець пiшов i понiс Матвiїв спокiй. А й
справдi, може б, того… Думав, думав, а одного дня каже до Настi:
– Спечи-но менi що на дорогу… Настя, розумiється, в лемент.
– А ти зачекай з криком. Не для себе ж дбаю. Коли б бiльше варила
головою – розумiла б…
– Розумiла б, розумiла б. Я вже, по-твоєму, стовп дурний, що нiчого не
тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще мiсце на землi? Тут i
лiтечко, дивись, он яке, тут i город, i садок, i свої люди, i могилки, а
що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублiв набереш на ту дорогу? I туди
грошi, i сюди грошi, що ти, їх на дорозi збираєш? Старий, старий! Як не на
мене – на тих дiтей зглянься! Голi ж, босi – жеброта не дiти, сором мiж
люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачуєшся бозна на
що. А тобi кажу, мов на вiтер, але скорше мене нараженою побачиш, нiж я
пiду в оту твою западенну кацапщину!
– Но, но, но! Розспiвалася! – каже Матвiй спокiйно, i чим бiльше вона
говорила, тим бiльше переконувався вiн, що їхати таки треба, що землi
шукати конечно, що за краще життя змагатися є його обов’язком.
– Ах,- казав вiн.- Думаєш, розкiш їздити. Не знаєш, що то людина
намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня – мужича!
А третього дня раненько Матвiй все-таки знов почимчикував до Мизоча на
станцiю. Василь пiшов на Залужжя, щоб прийшла Катерина, Настя зiсталась
сама.
“ПРИЙДИ i ПИЙ ВОДУ ЖИТТЯ ДАРОМ” _
Володько з напруженням чекав Катерини, а прийшов дiд Юхим. Було
надвечiр. Заплакана Настя вешталася бiля печi. Володько i Хведот,
повитягавши шиї, чекали на картоплю, що вариться пiд комином.
Старий мав намiр вiдвiдати Матвiя i дещо з ним перебалакати, та не
застав того дома. Настя одразу почала вичитувати, i при тому по її
змарнiлому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю текли патьоки
слiз. З її мови старий довiдався про життя цiєї родини, хоча багато з того
знав вiн i до цього часу.
– Ну,- казав вiн…- Знаєш, Насте, воно, звiсно, не легко, але подумай
сама: як же йому сидiти на мiсцi, коли ось так воно живеться, i я не раджу
йому далеко їздити, пошукай отут, поза Дерманем, отуди на пiвдень, на
Крем’янеччину. Там ще поля й поля,- казав Юхим.
Але на Настю це мало впливає. Вона нiкуди не хоче, їй тут найкраще, а з
часом усе полiпшиться i вони будуть жити, як i всi люди.
Для Володька прихiд Юхима визначає цiлу подiю, нiколи не переставав
його дiд цiкавити, хоча тепер, пiсля хвороби, хлопець став ще соромливiшим
i нав’язати з ним якiсь стосунки, здавалось, не було нiякої надiї. Але
дуже кортiло. У дiда такi приємнi, теплi, яснi очi, таке звичайне i
одверте обличчя, така завжди спокiйна i рiвна мова. i коли той розмовляв з
матiр’ю, Володько весь час iздалека позирав на нього, помiчав рiзнi
дрiбницi його одягу, його рухiв. I йому здавалось, що дiд Юхим також
цiкавиться ним. Нема, нема, а диви, i гляне, i щось нiби запитає поглядом.
А потiм, коли скiнчив мову з матiр’ю, вiн цiлком перевiв увагу на
Володька.
– Ну? Що? Здоровий уже? Ну, бач, а то такий був. I вирiс… Бавишся з
Хведотом?
– Нi,вiдповiв одним словом Володько.
– О! А то ж чому?
– Бо вiн малий,- знов коротка вiдповiдь. Дiд, помiтно, посмiхнувся, а
мати промовила:
– Деруться весь час… Як тi пiвнi. Володько ще дужче засоромився, цiле
обличчя палає, хотiв би дати драла, та ноги не слухають, кортить тут бути.
– То ти з нiким не бавишся? – питає далi дiд.
– Нi,- знов те саме i похитнув головою, а по хвильцi додав: – У
Дерманi. З хлопцями. Ще поки був здоровий… До розмови встрянула Настя:
– А, лазить усе. По лузi, по лiсi, дивиться, думає. Таке дивне
видалось, дивiться, ще сопляк пiд носом, а виглядає нiби мудрець який.
Володькiв зiр упав на матiр, i нотка легкого докору торкнулась її
нiжного чуття. Їй стало нiяково, знiяковiв i Юхим.
– Чи дозволиш, Насте, взяти менi його з собою? – обережно запитав
старий. Вiн знає настрої Настi i не певний, чи та дозволить.
– Ой, тошненько менi! Хiба такого обiдранця слiд куди пускати. То ж
дивiться ж, якi в нього колiна.
Володьковi штани на колiнах дiйсно самi дiри, вiн до цього часу якось
того зовсiм не помiчав. Його зiр напружився, його увага збiльшилась. Йому
хочеться йти з дiдом, але як це сказати. I не чекаючи згоди матерi, вiн
запитав:
– Хiба я так далеко… дiйду?
– А ти хочеш? – запитав дiд.
– О! – вирвалось у нього.
Мати лише глянула i одразу вiдгадала його думку.
– Такий замурзаиий! – промовила i цим дала згоду йти з дiдом.
-Темно було надворi, коли тi вийшли. Настя провела їх ах за причiлок,
де цвiтуть мальви та дикi ружi. Пiшли стежиною вверх. Було тихо. Земля
руки свої долонями щедрими догори розложила, все спочивало, дихало теплом,
вiд лугу долом клався туман i несло злегка болотом. Пiд ногами кашка й
чебрець видiляє свої пахощi, у Трихоновому житi пiдпiдьомкає, не дивлячись
на вечiр, перепелиця.
У лiсi зовсiм темно, Володько не бачить дiда, лише вичуває свою руку в
його теплiй долонi. Iшли повз “контору”, де мешкав недавно Лiсовський, що
його звали “Конєшно”. Тепер та будова стоїть пусткою, i Володько наважився
запитати:
– А куди вибрався Конєшно?
– Кажуть, до Верхова,- вiдповiдає дiд.
– А чого вiн вибрався? – питає далi Володько.
– То знаєш… Вiн служить у Таксарiв за побережника. Куди пiшлють, туди
й мусить iти.
– А хiба тут уже не треба побережника?
– Видно, що нi. Лебедську соснину зрубали, а тут цей шматок лiсу не
оплачується стерегти…
– А кому цей лiс належить? – питає знов Володько.
– Одному багатому жидовi,- вiдповiдає Юхим.
– А де вiн, той жид? – цiкавиться далi Володько.
– В Острозi. Вiн там живе.
Питання чергується за питанням, Юхим на все вiдповiдає, Володьковi все
то дуже цiкаве, здається, вiн iде глибше в життя, перед ним вiдкриваються
новi простори.
У лiсi щось засвистало, помiж вiтами дерев благальне хрусталiють зiрки,
щось трiснуло, нiби там хтось ступив ногою на суху галузку, вичувається,
як листя вдихає свiжiсть пiсля гарячого дня.
На хуторi Юхима безлiч нового. По-перше, самий хутiр – багатий та
просторий, велика, чиста хата з фiранками на вiкнах. Володька всi
привiтали, дiстав ще раз вечерю, а потiм вiн спав на широкiй лавi пiд
вiкном у свiтлицi, сам-один на цiлу свiтлицю. Звечора вiн не мiг довго
заснути, щось ввижалося за вiкном, було трохи моторошно, пригадав собi
всiлякi оповiдання про дiда Юхима, пригадав iншi речi, що їх колись чув у
млинi, уява розбурхалась, почав уявляти себе десь далеко у свiтi без
батька й без матерi, як це вже не раз уявляв собi, коли то вiн одного разу
все покине i пiде далеко.
Що буде там робити? Вiн не знає. Свiт бачити, людей пiзнавати, новi
краї вивчати.
Увесь другий день вiд раннього ранку до пiзнього вечора Володько
занятий. Дiд Юхим усе з ним i з ним. То вони снiдають i при тому
розмовляють про Володькову науку читання й писання, то вони йдуть на
пасiку i дiд показує йому бджiл, трутнiв, маток, вощину, мед. Оповiдає й
оповiдає, що i як роблять тi малi неспокiйнi тваринки. То вони йдуть до
хлiва, до стайнi, до клунi i там знаходять щось цiкавого, то знов заходять
до Юхимової комiрки, де вiн самий мешкає. На стiнi в нього висить якийсь
цар, на поличках лежать книжки. I цар, i книжки цiкава тема для розмов. Це
той цар, що визволив народ з панщини, i це тi книжки, в яких написано про
минуле, про святi речi, про бджiл, про всяку всячину.
Володько натомiсть оповiдає дiдовi про свої гри, забави, думи, як то
вони в Дерманi на Запорожжi бавляться, хто там i з ким товаришить, що вони
роблять, якi забавки з глини вилiплюють, як поле мiряють, якi грошi з
мушлiв мають i хто з них найбагатший.
Господи, як багато цiкавої всячини, i дiд вiд того не надивується, а
Володько весь у тому, вiн тепер нiкого, крiм дiда, не знає, геть-чисто
забув i про дому, i про Катерину, i все з дiдом, i помагає йому крутили
медогонку, i носить щiльники, i замiтає повiтку. I нiкого їм при тому
бiльше не треба, нi Катерини, нi Клима, нi наймита Свирида, анi тих
дiвчат, що десь там за садом валкують конюшину…
А вечором, диви, пiшли обидва на прохiдку. Тихий, соковитий вечiр, над
усiм перепнута зеленава баня з рожевим присвiтом, iз-за лiсу нiч поволi
висуває шматок мiсяця, зорi там то там блимають, никнуть, то знов
з’являються, здається, йдуть одна за одною безмежною безоднею, нiби одна
одну ловлять iз зав’язаними очима.
Пройшли дорожиною на двi колiї, що веде з Мизоча до Лебедiв i далi до
Гiльча, минули придорожнi кущi грабини, що творять здовж дороги нiби
живоплiт, i подалися навпростець на лiс малою, зовсiм вузенькою, для
однiєї людини, стежинкою здовж широкого поля, засадженого цукровими
буряками, i доходять до долини. Тут обидва зупиняються, присiдають на
старих пнях i розмовляють далi. Вони ще не все один одному сказали. Тепер
ось Юхим оповiдає про самий цей край, оцю землю, по якiй вони ходять, про
людей, що тут живуть. I це також дуже цiкавить Володька, хоча вiн i не все
гаразд з того розумiє. Вiн задер догори своє округле, з ямочкою на
пiдборiддi, обличчя i весь слухає. А дiд говорить, брови його весь час
рухаються, мiсяць сипле на нього свiй промiнь i вiдкидає набiк його тiнь.
А перед ними широка долина з порубом на протилежному схилi. Там ще
минулого року стояла густа, струнка, нiби восковi свiчi, соснина. Тепер
там лише густо розсипанi пнi, на них цiлий день падає палюче сонце, а тому
тут так мiцно пахне живицею…
– Колись тiєю долиною,- казав дiд,- текла рiчка, та висохла. Вирубали
лiс, висохла i рiчка, а було тут колись того лiсу. Ще я сам пам’ятаю, як
усе довкiлля було самий лiс i лiс, а наш хутiр був сливе весь у лiсi.
Тепер лише отам чубок того запусту на Мартиновому зiсталось, та ще оцей
ось кущик на землi твого батька…
Ах, як шкода того лiсу i тiєї рiчки! Але нема на те ради.
А все покриває пахучий, мов кадильний дим, туман. Там далi, де
зупинився лiс, що нагадує лаву грiзного вiйська, що вийшло з мечами до бою
i враз закам’янiло, там стоїть невидимий, бородатий жрець i кадить. Його
дим поволi, плавно, розгортаючи поли, волосся й палькатi, широкi долонi,
пливе по воздусi, намагаючись, але не маючи сили, пiдняти i понести у
безлiч цiлу землю.
Збиваючи росу, що обсiла широколисту натину бурякiв, плутаючись у
хащавиннi Петрового батога, кашки, деревiю та заячої гречки, що густо
покрила широку межу, дiд i внук вертаються до свого дому. Вони натхненнi,
їм радiсно. Назустрiч їм розгонно мчить здоровенний кудлай Боско, що цiлий
день сидить прив’язаний i тiльки на нiч вiдпускається. Вiн повний сили,
щастя i свободи, накидається на дiда, мало не валить того з нiг, скавулить
радiсно, метушиться. Володьковi його трохи страшно, але вiн анi не думає
робити хлопцевi якiсь збитки. Щось поблажливе почувається в настрої Боска
по вiдношеннi до Володька.
I так утрiйку, з мокрими до колiна штанями, вони приходять до двору,
пiсля до хати. Сонний настрiй, Катерина вже спить, iншi також. Порається
лише одна невiстка Ганна. На Володька у свiтлицi на лавицi чекає постiль i
сон.
Другий ранок – недiльний ранок. Про це знає все. Сонце недiльного ранку
сходить не так, як завжди, лiс стоїть бадьорiше, поле майорить, мов прапор
святочний, небо синє, таке синє, аж нiяково… Мов залiзнi гравюри, стоять
на тлi синяви велетенськi, непорушнi черешнi, цвiтуть дикi ружi у бгiжi, а
довгий, зi стрiшкою, частокiл простягнув свої рамена уздовж дорiжки на
схiд i захiд, зникаючи-кiнцями у зарослях бузнику та бозу.
Пасiка нагадує забутий музичний iнструмент. Хтось ударив по його
струнах i вони бринять, зливаючись iз далеким дзвоном, що птахами несеться
з пiвдня, з-за лiсу, де в синiй далечi горить на сонцi позолотою хрест i
бiлiє над зеленню прадавня дзвiниця.
Воздух насичений медовими випарами… По роздзявлених устах лев’ячих
пащек совгають своїми тяжкими задами джмелi з незграбними, набубнявiлими
лапами… Великий квадратовий шмат розцвiлої конюшини, що в нiй довго живе
нiчна роса, нагадує килим тонкої тканини, розстелений тут для якоїсь
урочистостi, а вiд нього похило, довгою стрiчкою до молодого дубняку,
тiкає нивка гречки, обсипана мiрiадами бадьорих бджiлок.
Чекайте! Зараз iз того темного дубового гаю, зi спiвами гiмнiв вийдуть
величнi люди у довгих, бiлих одягах. Вони пройдуть повiльно, урочистою
ходою нивою гречки i зупиняться на килимi конюшини. Дзвони литимуться
просто з небес, сонце спiватиме величне “Гльорiя”[7], тiнi хмарин, що
нечутно торкаються землi, торкнуться спiву, пiдхоплять його i вiднесуть,
вiднесуть.
Старий Юхим i малий Володько не йдуть цього ранку до церкви, їм це
зайво. Юхим стає iз сонцем, Володько спить мiцно i довго, а пiсля обидва
сходяться i йдуть. Не зупиняються, анi в саду на лавицi пiд широколистим,
волоським горiхом, анi в куренi бiля пасiки, а йдуть далi i далi в
найдальший кут саду, де стоять поодинокi сливи-хруставки з пообсиханими
верхами i де на розi бгiжа височить здоровенна, косата береза, вся
подовбана дiрками, бо з неї кожної весни сочать її цiнний сiк.
I тут просто у травi обидва сiдають. Довкруги бiлi ромашки i синi
дзвiночки. На них падає ранiшнє сонце. У старого на колiнах товста, у
шкiрянiй оправi, книга. Старий читає, малий слухає. Нi, то вже не про
Кощея Безсмертного i не про Iвана Царевича. Це дивна книга, Володько такої
ще не чув. У нiй про Бога, що ходив по землi, що говорив з людьми, що
карав чи милував, про людей, що творили чудеса… Володько мало з того
розумiє, дуже мало, але єдине, що вiн вичуває: є то продовження того ж
чудесного, що вiн чув з книг Василя. Великий, дивний, незвичний свiт. I як
добре, що дiд узяв його за руку i повiв туди у те iнше, не земне, царство.
У книзi говорилося: “Прийди i пий воду життя даром”. Цiлющу воду. Ту саму,
що її пив Iван Царевич, коли його заворожила зла мачуха його коханої.
Казка. Ой, чи казка? Може, дiйснiсть? Може, життя? Володько ще цього не
знає, вiн лише вслухається у мову дiда, його голова пiднята, його очi
широко дивляться, його уста вiдкритi…
Три днi пробув Володько у дiда Юхима, у понедiлок його вiдвiз Клим
назад, їхали не впорожнi, на возi лежали якiсь клунки, а мiж тим видно
баньку, що в нiй був мед. Їхали довкруги до Мартинового хутора, пiсля
дорожиною, що веде до Дерманя, а далi знов повернули до Матвiєвого хутора.
Усi тi пакунки i та банька з медом лишилися разом з Володьком дома. Настя
була i щаслива i, якось десь далеко, в собi, нещаслива. Уже не раз дiд
Юхим пропонував Матвiєвi свою помiч, але Настя завжди перечила. На цей раз
не перечила. Може, тому, що була в тяжi, а може, i тому, що її мазун
Володько вернувся сяючим, нiби вiн переродився. У клунках була мука
пшенична, були крупи рiзнi, була дещиця сала. На хуторi повеселiшало.
Матвiя ще не було. Пару днiв була тiтчина Катерина, але вона вiдiйшла.
Дуже жалувала, що Володька не було дома. Настя ходила “на пшеницю”, “на
буряки”, “на просо”. Спiдниця її завжди високо пiдтикана, рукави завжди
закачанi, обличчя завжди спалене. Вона носить ряднами зiлля, осот рiзний,
горошок польовий. Усе то йде на поживу свиням, коровам, коням, їй тяжко
ходити, вона голосно сапає, Володько спостерiгає за нею здаля i все
мiркує, що це з його мамою сталося.
Василь iнодi, коли зiставався самий з Володьком та Хведотом, робив
“псiкуси”. Ось вiн витягнув Володька на Горище хати i мало-мало не впустив
його вниз через дверцi у фацiятi даху. Довго тримав хлопця перевiшеного
через перекладину головою вниз – Господи, що за страхiття, як казала
Настя. Володько кричав кричма, на це навинулась мати, i Василевi
дiсталось. Геть-чисто спарила кропивою його сiданку. Але Василевi це не
перешкоджає далi щось таке видумати. Вони залiзли до матiрньої скринi,
дiстали сулiю слив’янки, половину з неї “видудлили”, а пiсля обидва лежали
п’янi трупами. Василь i корiв не погнав пасти, i не чув, коли прийшла
мати. Настя знайшла його сонного в соломi, але це не спасло його вiд
прочухана. Володько, розумiється, дiстав також i свою порцiю ляпасiв, один
Хведот, що тим часом прогулявся по городi i знищив пiвгрядки
цибулi-сiянки, був покараний не за пияцтво, а за звичайну шкоду.
Але траплялось, що Василь з Володьком зробили i щось корисного. Так,
наприклад, одного разу, як тiльки Василь пригнав “з роси” корови, вони
пiшли обидва, за дозволом матерi, у заставську соснину i назбирали повний
горщик малин, суниць та чорниць. Володько геть-чисто поколов собi ноги, бо
там багато тернини, шипшини i сухих шишок, але як смачно було споживати
вечором ягоди зi свiжою сметаною. Хведот так обмурзався чорницями, з
Володьковою допомогою, що походив на сажотруса, або на того муринчика, що
його намальовано у Василевiй книзi. I коли йому пiднiс Володько дзеркало,
щоб той побачив “свою пику”, вiн так настрашився, що почав ревiти. А
Володько ще й дражниться:
– О! О! Чекай, чекай! Тепер ти завжди такий будеш! Хведот вiд того реве
ще дужче, а мати вiд печi гукає:
– Дiти! Як вiзьму костура, то я вас утихомирю! Але хто там боїться її
костура? Хiба вони не знають, що батька нема дома, а тим самим свобода їх
нiчим не обмежена.
НАЙБIЛЬШЕ ЩАСТЯ
Але ось одного вечора, перед самими жнивами, появився i батько.
Здорожений, брудний, їхалося довго й невигiдно, у найгiрших вагонах, туди
й назад на своїх сухих харчах, лише вряди-годи взялося десь ту склянку
чаю, щоб сухе горло промочити. I був невдоволений. Проїздив гарма-дарма
стiльки грошей, але мовчить. Краще про це, не згадувати, бо пiсля вiд
Настi не вiдчепишся. I так прогризла вона йому голову за тi вiчнi поїздки.
Знов приходили люди послухати, як то воно там у тiй кацапщинi, i знов
Матвiй усе то дуже ганив, нiчого йому там не сподобалось, нi поле, нi
природа, нi села, нi господарка. Знов спав у кацапа, де його цiлу нiч
гризли блощицi.
– Нi, нi,казав.- 3 таких господарiв не буде… Але Знахорцевi все то
бiльше сподобалось, i вiн навiть почав збирати бажаючих переїхати туди на
життя… Настя, розумiється, ще i ще раз забожилася i заклялася, що нiкуди
її з цього мiсця “вiн” не потягне. Тут гарно, тут добре, тут найкраще.
Вона ходила он до Почаєва, iшли три днi, а такого мiсця, як тут, нiде не
бачила.
Зовсiм близько пiдступили жнива. Жито зовсiм половiє, а пшениця, хоч ще
й зелена, одначе її колос уже набряк тугою силою дорiдного зерна. Були
зливи, громи, блискавицi, i мiсцями вони наробили шкоди. У самого Матвiя
вилягло вiд того багато пшеницi. Хоча тi зливи i тi громи дуже подобались
Василевi, Володьковi, Хведотовi. Як приємно, коли, наприклад, на твоєму
власному подвiр’ї стоять цiлi озера i ти можеш досхочу дрипатись у них, а
потiм як чудово, коли цiла природа втихомирюється, а в городi на
розквiтлому маку стоять i переливно горять величезнi краплини прозорої
води. А якi пiсля того ранки, яка соковитiсть i яка духмяна яскравiсть.
Шкода лишень, що такого ранку так гарно спиться, так солодко i так
блаженно, коли нiякi сили не можуть вплинути, щоб звести людину зi сну.
Але одного разу знайшлася сила, що зiрвала Володька раннiм ранком ще до
схiд сонця на ноги. Ще темнувато. Сонце ще за обрiєм, десь там за
лебедським зрубом, на шпоришi подвiр’я, на городi i на всьому довкруги
роса. Над лугом i рiчкою стоїть бiлий туман.
Володько ще спить побiч Хведота на Соломi в клунi, спить мiцно, як i
кожного ранку, майже нечуйно, нерухомо, нiби вiн неживий, i враз ного
будять. Роздер соннi очi – перед ним батько.
– Уставай, як хоч,- каже батько,- поїдемо до Острога.
– Що?!! – вирвалось у Волвдька. До Острога? Нi, нi. Може, це вiн спить
далi i йому сниться. Володько не вiрить. Таке щастя! Таке шалене щастя!
Але батько наглить:
– Ну, ну! Уставай, вставай! Поїдемо.
Володько як стiй зривається, нiби його опечено. То ж Острiг мiсто. То ж
Володько там ще не був. То ж там великi будинки з такими, як нашi дверi,
вiкнами, то ж там мощенi дороги, гладенькi хiдники, крамницi з блискучими
вiкнами, повнi всякої всячини, то ж там казарми i марширують москалi… I
пани там такi дивнi i незрозумiлi, що так “не по-нашому” балакають i
носять такi чистi i гарнi одяги.
I все це Володько буде бачити! Вiн миттю зiрвався, i треба було одної
хвилини, щоб бути готовим i щоб сидiти на вимощеному сухою конюшиною возi.
Усi хочуть їсте, усi снiдають, але Володьковi нiяка їжа не на умi. Вiй
сидить на своєму возi i лише боїться, щоб батько часом не роздумав i не
скинув його, бо воно й таке бувало.
Їхати до мiста – для Володька найбiльша радiсть. Скiльки б разiв не
їхав батько до Мизоча, Володько завжди “канючить”, щоб i його взяли. Але
рiдко його бажання сповнялися. Бувало, коли вiн ще був “меншим”, вiн дуже
вперто просив його взяти.
– Тату! Вiзьмiть, вiзьмiть! Я буду вам на возi сидiти. Я не буду нiкуди
йти,- морочить малий. Батьковi набридне це, вiн мовчить, Володько думає,
що “вони вже погодилися”, вiн сiдає на вiз, конi запрягаються, ось-ось i
вiз рушить. I враз батько, нiби пригадує собi Володька, оглядається i
каже:
– Злазь!
Володько – весь переляк, але не злазить.
– Злазь, кажу тобi.
Володько вагається. Тодi батько бере батога i так смикне хлопця, то
тому аж зашкварчить десь там поза спиною… i тодi вiн летить униз, мов
куля, i немає часу навiть плакати, лише його серце сильно’б’ється i жаль
заливає думку…
Володько добре пам’ятає цi випадки, а тому вiн уже нiколи не настоював,
щоб їхати. Вiн лише десь там далеко в собi мрiяв про це i не вiрив, що
колись та мрiя сповниться.
I ось вона сповнилась. Вiн сидить на возi i на цей раз батько нiчого
йому не каже, лише мати чiпляється, щоб щось поїв, бо куди ж так у дорогу
далеку рушати. Але Володько їсти не хоче i не може, вiн цiлком виразно
заявляє:
– Я, мамо, не хочу ще їсти!
Викрикує вiн з виразом, щоб дати йому святий спокiй. Батько виводить з
хлiва за гриву, один за одним, конi, впрягає їх у шлеї, насаджує
нашилники, надягає вiжки. Мати виносить i вмощує в конюшину кошичок яєць,
якогось пiвня, ще щось iз льоху.
Сама вона сьогоднi не їде, їй тяжко, та й дома мусить хтось зi старших
лишитися. I коли все то полагоджене, коли вiз намощений, аж тодi Володько
певен, що вiн таки нарештi “їде до Острога”. Переживає це надзвичайно,
бачить усе до подробиць. Ось рушив з двору вiз, ось вiн виїжджає з
маленького пагорбка на дорожину, крутий поворот улiво, праве переднє
колесо зачiпає овес сусiднього поля, груба маточина колеса торкає стеблини
i стрясає з них росу. Мати проводить їх аж на дорогу, хвилинку стоїть з
випнутим животом i, здається, молиться.
Володько сидить ззаду на мiшку з оброком. Вiн мiг би сидiти i спереду,
бiля батька, потiм вiн туди й пересяде, але поки що йому тут цiкавiше, вiн
може краще все бачити, може вертiтись, обертатись, соватись, i нiхто не
буде йому дорiкати. Йому видно лише спини i вуха коней, що спочатку йдуть
хода, потiм батько торкає їх злегка батiжком, зади коней починають
танцювати, колеса воза починають вертiтися швидше, драбини воза починають
глухо деренчати.
Їдуть так далi i далi, минають поля, Володько знає, кому котре
належить, це ось Михалкове, то знов Григорчукове, далi Михтодове. Межi
зарослi рiзним квiттям, далi нижче луг, трава скошена, зеленiє нова, туман
криє те мiсце, де тече рiчка, пахне болотом, в’ялою лепехою, диким
коситинем. Десь там попiд заставською сосниною кричать качки.
Куций драбинячок деренчить далi, минають долину, що дiлить дерманське
вiдлебедського, минули криничину з купкою вiльх, з якої вони беруть воду,
минають три старi, залишенi для насiння сосни, що колись стояли на
взлiссi, а тепер серед поля, пiд пагорбком, нiби три сироти, викинутi
напризволяще. I коли вибрались на пригiрок, звiдки видно вже Лебедi, їм
назустрiч iз-за кучерявих садочкiв вийшло величаве, округле свiтило, що
почало швидко пiдноситись. Конi бiжать бадьоро i прихають.
– Здоров, здоров! – примовляє до них Матвiй, а конi прихають далi, нiби
їм те привiтання подобається.
Минають Лебедi. Крiм греблi i млина, нiчого цiкавого тут нема.
Ославлене стависько i став, де колись кублились лебедi, зовсiм змалiли i
ще меншi, нiж у того мельника чеха. Бiля млина видно оббiлених борошном
людей, знайшлись i знайомi.
– Ей, дядьку Матвiю! Куди їдете? Дай-бо здоровля!
– Трру! – зупиняє Матвiй конi.- Та до города. Пора ось така, а тут
серпа нема путнього.
– Що там у вас доброго? Чув, що кудись отуди їздили?
– Та їздив.
– I що ж там бачили?
– Ет! Нема про що й говорити.
Говорити б воно знайшлося про що, та ось сонце пiдiймається, а дорога
ще далека. Матвiй торкає конi i тi йдуть. Iдуть далi, поля, глибока
дорога, потiм з обох бокiв висад, це вже тракт, якийсь, кажуть, граф
висадив отi дерева – берези та осокори, що поросли такi здоровеннi, потiм
їдуть старим, дуже густим лiсом.
– Тут,оповiдає Матвiй,- часом, буває, людей переходять.
Ого! Володько знає, що це значить “переходити”. Є то такi люди, що
нападають i забирають, що їм подобається, а часом навiть убивають… Це
дуже цiкаво…
– А отуди,показує батько батогом на гущавину,- Верхiв. Коли виїдемо
вище з лiсу, буде видно церкву…
– А чи далеко ще до Острога? – питає Володько.
– О, ще шмат… Ось виїдемо з лiса, а там хутори…- каже батько.
I коли доїхали до тих хуторiв, вiн знов зауважив:
– Бачиш? Самi хутори. А я ще знаю, як i, тут був лiс. Бач, як народ
множиться.
Володьковi страшенно подобається, що батько з ним так, мовби з
дорослим, розважає. Вiн дивиться на всi боки, бачить чепурнi хати з
вишневими садками, iнодi зустрiнеться хтось iз людей, якась баба у
червонiй хустцi, криниця-журавель з довгим коритом, бiля нього вiз iз
кiньми, баба з вiдрами, наливає пузату баньку водою, iдуть дiвчата iз
серпами, на що батько одразу зауважив:
— Бачиш? Тут уже, видно, жнуть. А воно тут завжди жнива скорше, нiж у
нас…
Далi знов поля i гайки, сонце пiднялося i починає припiкати, на коней
падають гедзi, за возом лишається хмаринка куряви, що поволi скочується
влiво i осiдає на землю.
Володько знов i знов питає, чи далеко ще до Острога, батько терпеливо
вiдповiдає, що “ще шмат”.
– От як виїдемо за отой гай, почнеться “соша”, а там i до города
недалеко…
Соша? Цього ще Володько не бачив. Що це має бути? I дiйсно доїхали до
сощи. Володько дивується: є то дорога, вся вимощена камiнням, i як тим
людям хотiлося все то робити? А їхати по нiй не дуже добре, тарахтить
сильно i так трясе, що мало печiнок не витрясе. Володько терпеливо все то
зносить, бо їхати таким усе-таки дуже цiкаво.
Десь тут незабаром має бути й мiсто.
– Дивися, дивися! – каже батько i показує батогом перед себе. Володько
дивиться i бачить, як один молодий панич їде насупроти машиною на двох
тiльки колесах. Володько вже таке бачив бiля монастиря, але все-таки його
то дуже цiкавить. Йому дивно, як то так, що той крутить лише ногами,
машина бiжить на двох колесах i не перекинеться.
Порiвнявся з возом, задзвонив i поїхав далi. Володько довго проводить
його поглядом, дуже вдоволений, що побачив таке, буде що оповiсти
Хведотовi. Також цiкавлять його отi стовпи, що стоять здовж дороги, i тi
дроти, що на них висять. Коди проїздиш бiля такого стовпа, вiн гуде, нiби
на тих дротах виграють. Володько вже чув, що по тих дротах “шлють
телеграми”, i йому дуже кортiло побачити, як то тi телеграми бiжать по
них. Але скiльки вiн не задирав голову, скiльки не дивився, йому не
пощастило побачити анi одної такої штуки. Дуже шкода. Тепер саме нiхто,
видно, не слав телеграм.
I чим воно ближче до мiста, тим бiльше несподiванок. Ось вже почали не
лише люди, але й пани появлятися. Он iде один, у черевиках i палицею
помахує, штани бiлi, пiджак темний – гарний панок. Дещо далi нагнав їх
фаєтон, запряжений блискучими, стаєнними кiньми, у фаєтонi якiсь великi
пани, колеса тоненькi i блискучi, що здається ось-ось розсипляться. Але
вони крутяться, котяться далi, блищать на сонцi, мов зi скла.
I нарештi мiсто, i виросло воно нагло, нiби з-пiд землi. Перш за все
цiлий ряд великих, кiлькаповерхових будинкiв, зовсiм один на один
подiбних. Батько пояснив одразу, що то казарми i що там живуть “москалi”.
Це Володька дуже цiкавить, бо вiн любить дивитись на москалiв… Але й без
того тут є що дивитись. Баби з величезними кошиками на коромислах спiшать
одна за одною, нiби навперейми. Пiдвiд усе бiльшає i бiльшає. Отам далi
стоїть вусатий, у чорному одязi з блискучими гудзиками, чолов’яга з шаблею
при боцi i якимись плетеними шнурками через плече. Володько ще такого не
бачив, а батько пояснив, що то “городовий”. Володьковi цiкаво знати, що
вiн тут робить, але цього вже вiв не питає. Володько лише старанно, зо
всiх бокiв його оглянув i досить налюбувався. Чоботи має добрi, халяви
блискучi, аж мiнить. Вiн йому подобався.
Їдуть бiля казарм, Володько весь там. Бачить багато москалiв, ходять,
марширують, такi гарнi, такi виструнченi. Володько зовсiм не мав би нiчого
проти й самому бути таким москалем. Батько дещо пояснює, тикає в той бiк
батогом.
– Он, бачиш, старший? То офiцер. Вiн командує. А там он причандалля
всяке. Стiна висока, рiв, драбини. Москалi мусять на то лiзти,
перескакувати, дряпатись. Котрий не потрапить – дiстане одразу. Все то для
вiйни.
Хм… Володько дивується. Йому незрозумiле, навiщо все то для вiйни…
Вiн бачив вiйну на малюнках, там б’ють, рубають, стрiляють, але… I вiн
мiркує i одразу пригадує: ,
– А то ж на вiйнi беруть фортецi! Їдуть на штурм…
Ага! Вiн уже розумiє.
Мiсто. Скiльки тут привабливого i цiкавого. Як тут, мабуть, приємно
ходити по отих рiвних дорiжках, а якi тут хати, якi он балкони, якi вiкна,
якi дверi. I скрiзь якiсь образки, папери, скрiзь щось написано. Володько
намагається все то прочитати. “Штатскiй i воєнний портной i. Цiмерман”.
“Салон дамскiх мод – Роза Шапiро”. “Ресторан Кiєв”. “Заєжжiй двор – Iцко
Цукер”. А як тут гамiрно, скiльки грюкоту, як усi голосно говорять…
Пiдводи їдуть одна за одною поволi, iнодi зупиняються. До них пiдходять
жиди i щось торгують. От i до Матвiєвого воза пiдходить стара жидiвка у
хустинi з великою, темною плямою на тiменi. Нiс у неї подiбний на
кривульку, губи розтяжнi, широкi, у кутках заслиненi, голос скрипучий.
– Хазяїн! – гукає вона.- Що маєте продати?
– Яйця,байдуже, не дивлячись на неї, кидає Матвiй i їде далi.
– Ну! Стiйте-но! По чому хочете? Покажiть! – цупотить вона за возом,
вчепившись сухою рукою за полудрабок.
Володько розглядає її, але Матвiй не звертає на неї найменшої уваги.
– А! – байдуже кидає вiн.- Усе одно не купиш. Це нiби обурює жидiвку.
– Ну, чому не купиш? Що значить, не купиш? Бодай менi стiльки лiт жити,
скiльки я вже купила, щоб я мала стiльки грошiв, скiльки я вже купила
яєць. Стiйте! По чому хочете? Ну, чого ви, хазяй, так поспiшаєте, хай менi
руки вiдлетять, якщо ви там далi продасте краще!
– По двi копiйки даси? – перебиває Матвiй її лемент, не зупиняючи
коней.
– Ой-вей, менi! По двi копiйки! Ви жартуєте зi старою жидiвкою, я вже
не молода. Жартувати – чому б нi, але жартують з дiвчатами, молодицями…
– Ну, то йди собi до чортової матерi! – рiшуче висловлюється Матвiй.- 3
тебе, видно, купець, як з моєї жiнки попадя. Хоч, щоб сперезав тебе
батюгою?
– Ну! Хазяй! Чого ви такi? Станьте! Хай мене Бог скарає, коли вам хтось
дасть по двi копiйки. Де видано, щоб у цю пору хтось платив за яйце двi
копiйки? Ниньки двi копiйки – грiш, двi копiйки на дорозi не валяються.
Берете за двi – три грошi?
– Не морочи менi, Рухльо…- i тут Матвiй додає негарне слово. Вiн i
говорити не хоче, iде далi, але жидiвка вже помiтила i пiвня. Це змусило
її ще сильнiше залементувати, вона ще мiцнiше вчепилася за полудрабок,
жовта, нiби копчений оселедець, рука вже лiзе до коша, розгортає полову,
пробує яйця, мацає пiвня. Матвiй їде далi, оглядається, обiцяє “оперезати
її батюгою череззауш”, посилає її “до ста чортiв”, до “чортової матерi”,
але то мало йому помагає. Жидiвка вже не вiдстає, щось трохи набавляє,
встигла вже переклясти себе, свої руки, свої ноги, своїх дiтей, свою
рiдню, якщо вона заробить на тому хоча грiш. Вона купує на страту, зовсiм
на страту, вона дає йому нечувану цiну, от хай її грiм заб’є, якщо це не
так. Матвiєвi це набридає, вiн щось спускає, вiн готовий вiддати яйце за
три грошi, а тепер, як вона не хоче, хай iде собi, бо, їй-богу, вiн уже не
жартує. Жидiвка починає вiрити i снажиться виторгувати бодай пару грошiв
на копi, вона вже дає п’ять злотих i грошiв двадцять за копу, а Матвiй
хоче рiвно шiсть злотих i нi гроша менше. Ну, вона ще накине два грошi i
хай вона не доживе до шабасу, коли то варто бiльше.
– Ну, вже бери – хай тебе халєра,- резюмує Матвiй i зупиняє конi. За
цей час устигли доїхати сливе до середини мiста. Починається рахування,
спочатку яєць, пiсля грошей. Жидiвка оглядає кожне яйце, декотре проглядає
на сонце, Матвiй пильно за нею слiдкує, щоб “клята” не общитала.
– А що хочете за пiвня? – питає одразу.
– Ти-но плати за яйця, а там будемо говорити за пiвня. Жидiвка виймає з
глибокої, заяложеної кишенi великий гаманець-пулярес i тремтячими руками
вiдлiчує срiбними й мiдяками п’ять золотих i двадцять два грошi, тобто
вiсiмдесят шiсть копiйок, подає їх Матвiєвi, той ще раз перелiчує, ховає
до вузлика, а пiсля починається вперта i доготривала боротьба за пiвня.
Жидiвка знов клене себе, знов без упину лементує, Матвiй знов лає її, знов
обiцяє оперезати її батюгою, жене до ста чортiв. Жидiвка тим не
ображається, приймає то як належне до продажу, i по довгому торзi годяться
на сорокiвку i грошiв двадцять. Пiврубля, що його вперто домагався Матвiй,
нiяк не можна вдержати, натомiсть жидiвка дiйшла до цiєї суми вiд одного
золотого, осудивши нещасного пiвня геть дощенту, що вона, либонь, купує
самi костi та пiр’я i хай вона ще сьогоднi “своїх дiтей не побачить”, коли
вона не втратять на ньому половину.
– Чорти тебе не вiзьмуть,- зазиачує вже спокiйно Матвiй i ховає свої
сорокiвки. А вiд’їхавши далi, з полегшею сказав:
– Слава Богу, що позбувся клопоту.- Терпiти не мiг вознi з яйцями та
курми – бабське дiло.
А Володько весь час уперто слiдкує за цiєю боротьбою. Вiн весь у душi
на боцi батька, i його нехiть до жидiвки дуже виразна. Вiн майже
переконаний, що “та клята” їх усе-таки обдурила, що тi яйця i той пiвень
коштують значно бiльше, але вiн мовчить. Не його дiло до цього втручатися.
Вiн ось уже не встигає на всi боки озиратися, щоб усе бачити, щоб нiчого
не пропустити. Усе тут йому подобається, i як було б добре i собi тут
жити. I крамницi, i люди, i панночки такi делiкатнi, спiднички на них такi
тоненькi, аж прозорi, i черевички маленькi на маленьких ногах, i жебонять
вони, мовби малi дiти, такими тоненькими голосочками. Очi хлопця хочуть
усе обняти, але хiба то можливо?
Доїхали до великого мосту. Знов нове. I сам мiст, i рiка широка, якої
ще нiколи не бачив, далi муре з вежами видно. Батько не має часу всього
того пояснити, тут треба пильнувати, щоб нi на кого не наїхати, але
все-таки тицьнув батогом на мури i сказав:
– То замок князя Острозького. А це ось рiчка Горинь. До неї отам далi в
Рiвному i наша рiчка впадає.
О, Володько вже чув про того Острозького, це, либонь, той самий, що ото
їхав тим конем i на нього дикий вепр напав i що вiн збудував монастир у
Дерманi. Його образ з “частинкою мощей” висить у тому монастирi…
А Горинь рiчка широка i гарна, так от вона де, у нiй, мабуть, i риби
безлiч, але, напевно б, i втопився одразу, дна зовсiм не видно.
Переїхали до Нового мiста i зупинилися на торговицi. Тут уже безлiч
пiдвiд, що годi пройти, скрiзь снують дядьки, жиди, галас неймовiрний,
погано пахне i духота нестерпна.
Матвiй закладає коням опалку i одразу вiдходить. Володько мусить сидiти
на возi i пражитися на сонцi – приємнiсть абияка, але вiн не нарiкає. Вiн
знає, що за щось його мусять iз собою брати, що їхати так даремно для
самої приємностi йому не належиться. I, як звичайно в таких випадках, тут
стiльки цiкавого, що й немає часу сумувати. Вози, конi, дядьки, хтось
приходить, хтось вiдходить, там щось торгують, б’ють долонею в долоню,
клянуться, божаться, розходяться, знов сходяться. Усе то полонить
Володькову увагу, все то його дуже цiкавить.
А по довшому часi приходить батько, обвантажений двома фабричними
серпами, новою косою i ще якимись пакуночками. Володько дiстає своє –
велику, за три копiйки, французьку булку. Його радостi немає меж. До
Матвiєвого воза починають сходитися дядьки, оглядають серпи, випробовують
косу. Серпи знаходять добрими, а косою довго по черзi подзвонювали об
обруч колеса, i думки їх розходились. Однi казали, що “нiчого собi”, iншi
знов, що “здається, зам’яка”.
Матвiй казав:
– Яка є, така є. Косу i жiнку не вгадаєш.
– То, знаєте, найлучче купувати косу у кацапа. Я, бачте, ще позаторiк
купив, скiсок один лишився, але тне, як бритва,- говорить один.
– То як попадеш,- говорить другий.- Я, було, також купив у кацапа, а
покосив трохи i викинув. Нiби з бляхи.
Довго говорили про серпи та коси, хто де i коли купив, як купив i що
купив, згадували старi ковальськi серпи, якi то вони були добрi, зовсiм не
те, що тепер ота фабрична тендита. Хтось при тому i ковалiв-циган згадав,
що вони, мовляв, виробляли найкращi серпи i що з них взагалi були ковалi
добрi.
I наговорившись уволю – розходяться. Матвiй з Володьком полуднають –
чорний, житнiй хлiб, свiжi, малосольнi огiрки i по шматку старого сала.
Свою булку Володько береже, вiн має привезти її додому i похвалиться нею
Хведотовi. Пополуднi Матвiй одразу здiймає опалку, гнуздає конi i вони
iдуть додому. Дорога не близька – двадцять верстов, до вечора ледве
доплужаться. По дорозi бiля рiчки напувають конi. Володько знов весь
увага, але тепер його дещо турбує булка, йому дуже кортить її спробувати i
по часi вiн вiдриває вiд неї шматочок – навiть не було видно. Але булка
так йому смакує, що, їдучи далi, вiн усе щипає i щипає, поки з неї лишився
тiльки малий кусник, що його навiть соромно везти додому. Вiн так i не
привiз нiчого i лише на другий день похвалився Хведотовi, що вiн самий
з’їв цiлу велику булку.
I взагалi пiсля цiєї поїздки Володько стає розумним неймовiрно. Вiн там
стiльки того бачив, що в цiлому Дерманi ледве хто мiг бiльше чогось
бачити, i Хведот просто чудується, як його у свiтi є стiльки всiлякої
всячини i як то все можна пам’ятати. А Володьковi довго ще марилось мiсто,
воно навiть йому снилось, а дещо згодом вiн почав морочити маму, щоб
купити йому такого кашкета зi звiздою, як то вiн бачив у того городовика,
хоча це його бажання нiколи не сповнилось.
Жнива видались добрi, жито вродило та й пшениця була не кепською, от
хiба дещо вилягла. Настя в тяжi, а тому прийшлося кликнуть дiвчат. Коли
воно дещо полiпшиться, коли засiки заповняться зерном, а кадуби борошном,
коли в боднi появиться дещо скоромного, тодi воно i дихати легше, i, може,
тодi, думала Настя, i “вiн” дещо втихомириться i залишить отi свої поїздки
хтозна-де по цiлому свiтi, хоча вона добре знає, що “його” не переговориш
i не перепреш i що “вiн” задумає, те i зробить.
А воно тут не так-то вже i зле. Маємо ось i хлiб, i до хлiба, правда,
воно прийшлося отягнутись дещицю, зате ж десятина поля є, аби Бог дав,
людоньки, здоровля, а решта – фрашки. От одно: трохи далеко до тiєї
церкви, а дiтиськам до школи, але людина собi мiркує, що коли можеш пiти
до церкви – пiди, а не можеш – вiзьми та стань перед образом дома i
помолися вiд щирого серця, i думаєте – Бог не почує? Почує. Скрiзь почує.
Принаймнi, я так, дурна, нетямуща баба, мiркую.
Так дiйсно мiркувала “вона”, але iнакше мiркував той “вiн”. Вродило то
вродило, але не на те вiн має твердi руки i на в’язах голову, щоб засiсти
з жiнкою в запiчку i тари-бари розводити. Землi, як не кажи, мало,.а дiти
ростуть – розiрвуть, рознесуть по куснику, i що то вони скажуть, що ми їм
не лишили того бiльше? Треба i якийсь будинок прибудувати, i худобину
прокормити та й жебраком вiчно не може людина бути. А тому не дай собi
спокою, не оплутай неробством, не ляж колодою, хай ти як день, так нiч
трудишся, мiркуєш, дбаєш, шукаєш, i тодi Бог тебе благословить, бо ж
недурно сказано: хто шукає – знаходить, хто стукає, тому вiдчиняють.
ПРИЙШЛА ВАСИЛИНКА
Увесь день Настя в’язала за лiсом овес, їй тяжко, але день погожий, а
завтра святечко Пречиста i хтозна чи та погода видержить до пiслязавтра. А
прийдуть сльоти i все пропало. Нiчого нема гiршого, як сльота на покоси.
Сапає i сапає, горне i горне валки, в’яже i в’яже снiп за снопом, з
намагою нагинається через той свiй живiт, руки тяжко орудують бирюком.
Матвiй також тут, також в’яже, також i в нього в’язка перевесел ззаду при
поясi, їх двоє на цiлому полi, працюють мовчки, нема про що говорити та й
нiколи.
Пополуднi, коли сонце стало над дерманськими могилами, там, де виднiє
каплиця святого Онуфрiя, Настя нараз кликнула:
– Матвiю! Не можу далi… Пiду додому. Ти, може, самий дов’яжеш.
Матвiй знає, чого їй треба додому, нi, вiн не буде в’язати, вiн також
мусить iти з нею. Може, щось не те, може, який трапунок, щось помогти, за
бабою повитухою побити.
– Пожди хоч – снопи знесу,- каже вiн.
Нi. Вона ждати не може, це вже видно по нiй. Усе канула i як є – пiшла.
Матвiй забiгав по полi, хапав снопи, скидав, на галай-балай, на купу, пiт
його заливає, сорочка нiби з води, схопив обоє граблiв i вже бiля самої
хати нагнав Настю.
Тут таки на порозi i родила, не встигла дотягнутись до полу. Матвiй їй
помагав, мив швидко руки, стелив постiль, обчищав, опрятував, грiв воду,
на руках перенiс “їх” обоє на пiл. Бог дарував йому донечку. Маленьку,
дуже маленьку, боявся її торкнутись, а погiм усе залишив i побiг бiгом аж
до Дерманя за повитухою.
А Володько того дня пас товар, бо Василь орав житнисько на Валах… I
коли вiн увечерi гнав корови згори вiд лiсу дорожиною, назустрiч йому
досить далеко вийшов Хведот i заговорив:
– Haсi мама напели маленьку дiвцинку пiд тлепетком. Володько враз
знiяковiв, на нього найшло дивне, незбагнуте почуття, якого вiн не може
висловити. А коли увiйшов обережно до хати, мама стояла бiля комина i
трималась за пiдпiрку, їй треба було щось iз печi взяти, була блiда, не
дивлячись на загар сонця, нерухлива, говорила тихо й лагiдно.
– Дiтоньки… там… для вас,- i вказала на їжу пiд комином. Щось їй,
мабуть, догаряло, слова не виходили легко, але Володьковi не до їжi. На
поду в ганчiрках щось дуже безрадно закувекало, i вiн з острахом пiдiйшов
туди.
– Сестлицка? – дивується Хведот i спинається навшпиньки, щоб щось
побачити. Володько вилiз на пiл.
– Можна менi, мамо, побачити? – запитав обережно.
– Дивись, дивись, дитино… А я ось устану i пiдкину в огонь…- i знов
почала вставати.
Володько довго сидiв над сестричкою, довго дивився на те малесеньке,
розмiром у кулачок, якоїсь червонавої барви, головеня. Очi тiсно
затиснугi, ледь помiтний, з бiлим дрiбненьким мачком, носик, усточка
iнколи ворушаться, нiби вони ссуть. I коли вiн так дивився – вiдчув до
того сотворiння велику любов. Щось сильне i тривале увiйшло до його серця,
щось таке, що вiн понесе через усе життя. Це ж бо прийшла його
найулюбленiша сестра, яку названо в церквi Василиною.
Десь опiвночi вернувся Матвiй з повитухою. Дiти вже, хто де, спали.
Довго порались, а над ранок породiлля добре заснула. Пiсля того була
зовсiм здоровою.
На тижнi понесли новонароджену до хресту. Кумами тiтка Зiнька i дядько
Єлисей. Коли йшли до церкви, Володько i собi попросився. Йому не
вiдмовили. Радо йшов, як i всi, пiшки, вiдчуваючи, що вiн є учасником
якоїсь важливої подiї. Його маленька сестричка спокiйно лежала на руках у
тiтки Зiньки. У церковнiй проскурницi довго чекали на священика, що пiсля
прийшов i щось довго говорив з дядьком Єлисеєм. Потiм усi пiшли до
великої, порожньої церкви, священик накинув на себе щось таке, як хвартух,
i почав хрестити. Володько не пропустив анi одної рисочки у цiлiй тiй
урочистостi. То священик щось читає, що знов каже тiтцi й дядьковi
повертатися i на щось дути, то знов тiтка i дядько проказують “Вiрую”, то
знов дитину розгортають, мажуть її, кроплять, стрижуть. То знов беруть i
кладуть до води в великiй мидницi. Дитина розкричалася, тiтка Зiнька
старанно колише її на руках. I єдине, що Володьковi не дуже подобалось, це
те, що священик надто квапився. Здавалось, що вiн анi в гадцi не має, що
це його, Володькова сестричка i що з нею треба поводитись бiльш святочно.
Найближчої недiлi вiдбулися i хрестини, наїхало, як звичайно, повний
двiр гостей, усi свої, з нових приїхала лише Домаха з Пiвча, хрещена
Володькова мати, приїхала, як казала, навмисне, щоб побачити свого
хрещеника, якого так давно не бачила, була страшенно здивована, що
Володько так вирiс, що “такий гарний”, i так була з того втiшена, що дала
Володьковi цiлого пiврубля. Володько своїм очам не повiрив, так сильно
знiяковiв, так почервонiв, так розгубився, що навiть забув поцiлувати маму
в руку.
– Поцiлуй же, смаркачу, маму в руку,- нагнала його мати.
Вiн поцiлував, але ж, Боже! Хiба це можливо, щоб вiн дiстав цiлого
пiврубля? Де ж таке .видано? То ж це такi грошi, що за них можна купити
зовсiм новi штани i кашкета навiть зi звiздою. Просто не вiрилось.
Але пiврубель лежав у його долонi як явний доказ, що це правда. Велика,
срiбна з головою царя монета, Володько не може надивитися, намагається
розiбрати, що там на нiй написано. Великий, круглий, двоголовий орел, а
пiд ним: “50 копєєк I899 г.”; з другого боку голова царя з написом
довкола: “Б. М. Нiколай I iмператор i самодєржєц всєросс.” – слов’янськими
лiтерами. Володько ще не розумiє, що то значить, але йому то подобається i
вiн завчив це напам’ять. То були великi грошi i першi. Таких ще вiн нiколи
не мав.
Хрестини пройшли дуже гарно, день видався прозорий i соняшний, було
досить з’їджено i випито, а пiсля гостi розiйшлись по дворi, по саду, по
городi. Садок зародив, молодi яблуньки погнулись пiд плодами, деякi з них
можна їсти, гостi їх хвалять, Матвiй оповiдає, яку де знайшов, як защiпив,
як посадив.
– Оту-о знайшов у нашому лiшнику, принiс, защепив, а тепер бачите. А на
ту дiстав ножики з двора, добрi яблука, лежать довго i цiну мають…
Гуторили i гуторили, а потiм до смерку гостi роз’їхались. До рання
залишились ночувати тiльки тiтка Зiнька та повитуха Уляна…
А другого дня почались знов буднi. Знов Настя в’язала, вибирала
коноплi, мак, цибулю-сiянку, лише тепер вона, час вiд часу, мусiла бiгти,
бо виходив Хведот i казав:
– Мам! Дитина плаце…
I мати спiшила “дитинi цицьки дати”.
Матвiй з Василем возили копи, копицi, орали зяблю. Володько пас товар.
Доходили останнi тижнi лiта, поля почорнiли, бабине лiто поснувалось по
скибах, зябля поросла горубкою, посходило розсипане зерно. Почалась сiвба
озимого. Скоро i осiннi сльоти навинулись, у полi спiвають i мокнуть
пастушки, що пасуть на цiлий день, а мiж ними i Володько.
А одного ранку хуторян розбудила велика несподiванка. Отуди, як Юхимiв
хутiр, зненацька забовхало, i Матвiй означив одразу, що стрiляють “з
орудiй”. Бум! Бум! Бум! Цiла баталiя розгорнулась, люди стривоженi,
зацiкавленi, скрiзь тiльки й мови, що про ту стрiлянину. Виявилося, що
“москалi” розпочали якiсь великi, осiннi маневри, заговорили про
можливiсть вiйни, але з ким, нiхто толком не знає, хiба що “з германцем”
або “австрiяками”, хто там у тому тепер розбереться, “казет” нiхто не
читає, а так лише “з чуток” люди довiдуються i сердяться, що геть-чисто
витовчують озимину отi москалi.
Володька це захопило неймовiрно, вiн ризикнув пiти геть отуди за лiс на
дорогу, що веде з Мизоча до Острога, i там побачив багато москалiв, що
йшли дорогою пiшки, зiгнувшись пiд дощем, мокрi, мов кури, зi своїми
рушницями. До-рожиною їхав вiддiл вершникiв, на дуже гарних конях, а
дороги для них вузькi, деякi вози надто широкi i зовсiм не вмiщаються у
звичайнi колiї, їхали через поля, де попало – чи там засiяно, чи не
засiяно.
– А, то все нiмець бунтує,- казав на це Матвiй, коли вернулися в недiлю
з церкви.- Але нашi як йому наложать – буде знати.
А москалi все йшли та йшли i було їх багато. Iшли на Лебедi, на Острiг,
через лiс, через Мартинову долину, на зрубi за отою долиною робили табiр,
там ночували, клали огнi, спiвали. На другий день Володько вже там був,
москалi вiдiйшли, але Володько назбирав досить блискучих гудзикiв,
консервних бляшанок, ремiнцiв, шнурочкiв, усе то дуже цiннi здобутки i все
то понiс додому. Придасться.
Уперто говорили про вiйну, от-от, мовляв, вибухне, недурно вони роблять
тi маневри i такi великi. Бувало, також робили iнодi, але такого ще не
було, щоб артилерiя й кавалерiя, i пiхота, i всiлякi там мости будували i
везли ранених.
Але минула осiнь, прийшла зима, а вiйни не було. Почали про те
забувати. Життя пiшло своєю чергою. На хуторi Матвiя буднi.
Володько мав iти цiєї осенi до школи. Батьки над цим говорили i радили
i рiшили, хай ще цю зиму посидить дома, ноги його ще не такi мiцнi, щоб
мiг кожний день таку милю, туди й назад, ходити, а платити за мешкання в
Дерманi поки що не годиться. Хай учиться дома” а на другу зиму вже напевно
дадуть до школи.
Володьковi таке нiяк не до смаку, вiн уже весь був у школi, школа його
манила i тягла, мовби магнiт.
– Там же ще меншi ходять,- з плачем казав матерi.
– Їм, дитино, близько, а тобi куди лiзти в таку дорогу, хоч, щоб снiгом
замело. Забув минулу зиму, мало ми з тобою нагорювались…
Хоч-не-хоч, а коритися мусиш, пробував плакати, але батькова попруга i
рiзне iнше вплинуло на примирення. Знов зима, знов нудьга, знов хата. Не
ходить навiть на лiд, анi до млина, бо все минуле заважало. Зате почав
учитися. Василевi книги пiшли в рух, тепер уже букварцем одним не
обмежишся. Батькова Євангелiя також придалася. Стрiчка за стрiчкою
розлущував її змiст, i все те дивувало малого надзвичайно.
Та одного разу в його руки справжнi скарби попали.I то випадково. На
горищi, як вiдомо, стоїть ота таємнича, велика матiрня скриня. У нiй там
повно всякої всячини, доступ до неї заборонений i замкнута вона на мiцний
замок. Як вiдомо, одного разу Василь усе-таки добрався до неї, i вони
разом випили слив’янку, що там завжди хоронилася. Василевi тодi як слiд
дiсталось, але ж то було давно, рани загоїлись, а в скринi, Василь це
добре знає, появились новi бутлi слив’янки, i Василь уже вiддавна ламає
голову, як би туди краще дiстатися.
Володька та скриня також дуже живо цiкавила i не тому, що там тi бутлi,
а зовсiм чимсь iншим. Володько знає, що мама переховують там якiсь стapi
книжки i папери, нiхто не знає, що то за книжки i для чого вони там
ховаються але вони там були, i скiльки Володько не просив, скiлькх не
молив, щоб йому то показали, мати все мала одну вiдповiдь:
– Як пiдростеш – дiстанеш! – I це все.
Як звичайно, в недiлю батьки йдуть до церкви, а лишаються самi дiти. I
чого тiльки тодi не видумується: i куряться цигарки з вати, i
перевертається щось у коморi, i чiпається.? все заборонене. А найпаче
завжди i завжди добивається до, тiєї скринi. Але мати нiколи не лишала
ключа вiд неї, i всi, Василевi намагання туди дiстатися були даремнi. Та
одної недiлi якось так сталося, що Василь знайшов бiля старої ма-тiрньої
спiдницi дорогоцiнного ключа вiд скринi. Радiсть була велика, i вони
обидва з Володьком негайно подались на горище.
Успiх їх пiдприємства був надзвичайний, сулiї слив’янки i вишняку
стояли, мов двi вежi, повнi i урочистi, i Василь негайно взявся до їх
вiдкривання, але Володько цим не вдовольняється, вiн якось не зважає на
Василя, а копається далi в скринi, i наслiдки його розшукiв перевершили
всi його сподiвання. В його руках опинилася чудова, нова книжка з баским
конем на обкладинцi, на якому сидить лицар в гостроверхому шоломi i
стрiляє з лука в якогось бородатого дiда, що залiз чогось на
велетенського, широчезного дуба i дуже витрiщив великi очi. Пiд тим
лицарем Володько негайно вичитав: “Билiна про багатиря Iлью Муромця i
Солов’я Разбойнiка”.
О, як це мусить бути страшенно цiкаво! Володько негайно забрав ту
книжечку, забув за все iнше i поцупотiв униз.
I весь той день до самого вечора читав ту книгу. I прочитав її майже
половину. I не зважав анi на дрiбнi лiтери, анi на чужу мову. Читав i
читав, не хотiв навiть їсти, забув за все на свiтi, а як вернулись батьки,
залiз на пiч i читав далi. Мати спочатку анi не здогадалася, отже, вiн
завжди з тими книжками возиться, але її все-таки дивувало, що вiн там
найшов таке особливе, i вона все питала:
– I що ти там таке знайшов? I чого ти там слiпаєш? Тож там тобi нiчого
не видно.
– Видно! Не бiйтесь! – вiдповiдав Володько i читав далi. А там у тiй
книзi стiльки чудес, стiльки пригод, стiльки геройства. Богатир Iлля
Муромець, що сиднем сидiв тридцять три роки i не мiг ходити, але потiм
вiдчув у собi велику силу, мiг вирвати деревину з коренем, сам мiг побити
цiле басурменське вiйсько i нарештi подолав страшного Солов’я Розбiйника,
що в одному лiсi на семи дубах засiв i пiшому, i кiнному той шлях
загородив, бо мав таку велику силу, що як свисне – дерева гнулися, конi
вгрузали по колiна в землю. Але Iлля Муромець не злякався того розбiйника,
iде просто на нього, стрiляє зi свого лука стрiлою гартованою, поцiляє
розбiйника в око i здобуває право на переїзд i на всi скарби Соловiя.
I багато цiкавого довiдується Володько з тiєї книги: про святого князя
Ясне Сонечко, Володимира, що княжив у Києвi, i про ворогiв його рiзних –
половцiв та печенiгiв, що Київ облягли, поля топтали, людей до полону
брали, i коли б не Iлля Муромець, хтозна-що зробили б. I Володько всьому
тому вiрить, колись могли бути такi люди, то лише тепер усi стали такими
малими та слабкими, а колись було то зовсiм iнакше.
I була це перша такого року Володькова книга, i як тiльки прочитав її
раз, удруге i третє, захотiв щось iншого, уява його розгорiлася, йому вже
мало Євангелiї, Псалтиря, Октоїха, вiн знов лiзе до маминої скринi i
знаходить там купу “Листiв По-чаївських”, а при тому “Життя Святих”,
преподобного Iова Залiзо Почаївського, що чудеса творив, про велику
священо-мученицю Катерину, що її за вiру Христову мучили i звiрам кидали,
“Вiдкриття воїна iз Карiота”, що вмер був, його поховали, побував на
рiзних митарствах “тамтого свiту” i знов воскрес, i взагалi прочитав
велику книгу “О митарствах” i довiдався з неї силу-силенну всячини: коли
помре людина, що її на тамтому свiтi чекає, за якi грiхи, яка кара, кого
милують, а хто пiде на вiки вiчнi в “геєну огненную”.
Отакi-то дива з Володьком творяться i така-то сила науки впихається до
його маленької голови, i думає вiн над тим безконечно, i не може нiяк у
тому як слiд розiбратися, хотiв би когось всяку всячину розпитатися, та
немає кого, бо нiхто з його рiдних таким не займається i нiкого то так, як
Володька, не цiкавить.
Та не тiльки книгами займається Володько, на хуторi трапляються й iншi
важливi подiї. Ось одного вечора при смерку постукався до Матвiєвої хати
якийсь подорожнiй, i всiх здивувало, що вiн постукав до дверей, значить,
людина бувала i не наша, бо нашi входять просто без стуку.
Подорожнiй був високого зросту, не селянського вигляду i попросився
переночувати. Матвiй радо приймав кожного, не було в звичцi краю цього
вiдмовити людинi даху над головою або ложки гарячої страви, особливо, коли
ось таке надворi, як сьогоднi, i Матвiй сказав:
– Дуже просимо, пожалуйте, тiльки не здивуйте, ми мужики, у нас тут усе
по-простому, самi бачите…
Бо бачив Матвiй, що його гiсть людина не проста i говiр його не
тутешнiй, i можна пiзнати якогось чеха, чи поляка, але нiяк не руського, i
для бiльшої певностi попросив навiть пашпорт свого гостя, бо, мовляв, ви
нам звiнiть, ми тут, бачите, самi на хуторi, а буває всiляково.
Чужинець охоче показав свiй пашпорт, Матвiй лише для виду поглянув на
нього, нiчого в тому не розiбрався, але заспокоївся, принiс два околоти
соломи i зробив для гостя на долiвцi постелю.
Говорилося при тому небагато – про се, про те, найбiльше про погоду.
Роздягаючись, чужинець вийняв з кишенi свого годинника i положив на столi.
Побачив це Володько, що сидiв з Хведотом десь далеко на печi, i одразу
вирiшив скористати такою нагодою i подивитися на годинника зовсiм
зблизька, не було його i в його рiдних, але вiн знав, що годинники
iснують, що їх носять пани, вiн бачив також великого годинника в Острозi,
але зблизька ще нiчого такого нiколи не бачив. i тому Володько перебрався
тихенько до столу i, поки тi там старшi щось говорили, вiн довго
приглядався до того дива i дуже дивувався, як то тi малюсiнькi вказiвочки
самi рухаються довкруги i так чудово цокотять. Йому дуже хотiлося
подержати таке в руках, але нiяк не вiдважувався. Чужинець це, мабуть,
помiтив, пiдiйшов, узяв годинник i каже до Володька:
– На, мальчiк, пасматрi…
Володько взяв то до рук i довго, довго розглядав його з усiх бокiв, а
потiм положив його на мiсце i пiшов спати. Почував себе щасливим, йому
здавалось, що вiн ще щось нове i цiкаве пiзнав, пiсля довго думав, як то
все зроблено, що воно само так вiчно рухається.
Рано-раненько чужинець устав, намiрився вiдходити, не хотiв навiть
снiдати i хотiв заплатити за нiчлiг, але Настя наробила одразу гамору:
– А, хай нас Бог боронить, щоб ми брали грошi за те тiльки, що людина
переспала. Що ми, татари, чи погани якi. На здоров’ячко вам, iдiть
здоровi!
Чужинець дуже дякував, але все-таки кожному з хлопцiв дав по десять
копiйок, як гостинця, на що вже Настя нiяк не могла перечити, лише
дивувалася, що той пан має стiльки грошей, i назвала його “добрим паном”.
Хлопцi були дуже радi, що дiстали таку суму грошей, i тепер кожний з них
матиме за що купувати на Трiйцю.
“Добрий пан” вiдiйшов, але того ж дня приїхало до Матвiя верхи аж два
стражники i питали про “гасподiна високаво роста, со свєтлимi волосамi с
катомкой”. Матвiй не второпав, що значить ота “катомка”, але сказав, що
такий “господiн” цiєї ночї у нього ночував, а ранком пiшов собi десь
отуди, як Лебедi.
Стражники сердяться:
– Ех, ти глупий мужик! Вєдь его же бил германськiй шпiон. Ми за нiм
несколько днєй гонiмся. Пачєму нє задержал?
– А хто його розбере, чи вiн шпiон, чи не шпiон. Iде собi, хай iде,
проситься до хати переночувати, то ж ми не татари, щоб вiдмовили, пашпорт
мав у повному порядку, виспався i пiшов.
Стражники поїхали далi, але на хуторi довго про цю подiю розмовляли.
Володько довiдався нове слово “шпiон”, а батько йому пояснив, що є то такi
люди, що по Росiї нишпорять, плани знiмають, усе пiдглядають, а потiм усе
то передають нiмцям… Володько iз цього має повну голову думок.
Заходили часами до Матвiя i свої люди посидiти вечорами. Особливо тi,
що десь тут поблизу дiло мали, чи то у млинi, чи в лiсi. Вечори довгi i
насидiтися можна вволю, i вволю наговоритися. Заходив дiд Кошiль, що на
мiсце Лiсовського став лiса Таксарового стерегти. Цей до всього i чарчини
не цурався, прийде, бувало, i плящину за пазухою принесе…
– I дай-бо здоровля, куме! – Хоча вiдомо, що Матвiй чоловiк “трезвий” i
до чарки не скорий. Але дiд Кошiль просторiкує:
– А, що там ще каверзувати, пий – помреш i не пий – помреш, то краще
вже пити, бодай пiзнаєш життя…
Щоки в нього повнi, червонi, очi блискучi, борода широка i бiла,
чарочку не пив, а ликав – кивне i нема, тiльки смiшок лишається, а смiявся
з усього i дуже дрiбно.
Трапилось, що на це навинувся дядько Омелько з Бiла-шева. Дуже зрадiв,
бо i вiн великий прихильник усiлякого “вип’ємо, куме” i нiколи не
приїжджав з порожнiми, як то кажуть, руками, завжди в нього як не один, то
зо два пiвоки в залубнях. Матвiй не шанував за це цього брата.
– Такий, бачте, з нього й господар,- казав не раз, i дiйсно, дядько
Омелько не має щастя до господарки. Нi тобi машини якої, нi худобини
порядної, що заробив, що вторгував – пропив, проїв, прогуляв. Полiтика,
плiтки, побрехеньки. Такий був дядько Омелько.
I ось вiн якраз у дуже слушний час нахопився. Кошiль весь засяяв,
обнiмалися, мовби один одного хотiв задушити, i цiлувалися так звучно, що
на цiле подвiр’я чути.
А увiйшовши до хати, Омелько одразу заспiвав:
“Ой, чарочко, чарочко медовая,
З ким я тебе пить буду, молодая!”
– От це, їй-богу, молодцi з вас, брате Матвiю i дiду Кошелю, що я вас
тут знайшов, серце моє вiдчувало, i дай, думаю, смикну до того куркуляки.
Ну, Насте, готуй що там i присiдай до нас…
I Настя щось готує, i присiдає, i випивають. На дворi мороз, а в хатi
тепло, i гамiрно, i приємно. П’ють усi, навiть кажуть пити дiтям, хоча
проти того дуже Матвiй.
– То, знаєте, дитинi вредить. Я от самий i то не можу, вип’ю чарку i
вже голова болить.
– Ех,- каже Омелько,- твоя голова тiльки облiзти вiд поту потрапить, а
жити вона не вмiє.
– Що ж зробити. Кожний має свою голову,- каже Матвiй.
– А чи чули ви, що он жиди в Мизочi кажуть? – питає Омелько.
– А що там вони кажуть? – цiкавиться Кошiль.
– Та он кажуть, що вiйна буде.
– Ого! – кидає Кошiль,- А то iз ким?
– Та з германцем.
– Гм… З германцем. Ну i що ж? Буде то буде…
– А може, й буде,- додає Матвiй.- Снилось менi, знаєте, нiби я стою
отам на горбищi лебедському i бачу на заходi там, де сонце западає, стає
два стовпи червонi, огнянi i вiд них нiби пожежа розливається. I дивлюсь,
з-пiд того гад великий виповзає i де лише вiн проходить – усе чисто дотла
зникає. I полiз той гад десь отуди на сiвер, а тут, де не з’явись бiля
мене старий, покiйний Хведiр i менi каже: то знаєш, Матвiю, отой гад
поповз отуди у Пинськi багна i там йому кiнець буде… А другий сон снився
менi ще й такий. Нiбито я в Бущенському лiсi на великiй галявинi, шукаю
там свої украденi конi… i бачу, цiла та галявина старими польськими
жупанами покрита. Iду я та йду i все думаю: а чи буде де кiнець тим
жупанам, аж то мої конi з лiсу вирвались i все чисто то стоптали, а хтось
тут менi й каже: то, каже, лише для просушки їх тут того… їх скоро
заберуть… Це, чуєте,- казав Матвiй пророчо,- у нас iще Польща буде.
– Ото вже дудки! – рiшуче заперечує Омелько.- То, стало бути, що Росєя
наша навiть якихсь там поцвiлих жупанiв не викине куди треба. То ти,
Матвiю, можна сказати, не розбираєшся в комєрческой полiтiкє. Тут мусиш
знати, что вот, так сказать, eтa самая наша Росєя, котора, стало бути,
пiдкорила пiд себе всi народи вiд Кавказу аж по Вислу, саааамая огромная
страна в мирi! Знаєш, що таке Росєя? Первая страна по большонству.
Понiмаєш ти, що коли б отак узяв усє етi государства, коториє єсть у
свiтi, то й то не буде одна Росєя. Це, брат, iмперiя! Одна Москва,
например, коли йдеш впопєрьок – сто верстов, в длину – двiстi! О, нi,
братику! Коли i буде яка вiйна – всiх завоюєм i над усiма наш цар буде
царем! – випалив Омелько.
– Хо-хо-хо! – зареготав Кошiль.- I правильно! I правильно! Кому б, як
не йому.
А Омелько продовжує про “Дардандєли”, про генерала Скобелева, про
Шипку, про графа Румянцева i багато, багато знає того Омелько, а всi
слухають i дивуються.
А надворi зима, падає снiг, вiє вiтер, замiтає дороги. Вона цього року
видалась сувора, снiгу навергало вище колiна, лiс закутало в бiлу вату,
луг, як глянеш оком, суцiльне iскристе бiле, поле, однотонне i мовчазне.
Роботи у Матвiя досить, те то iнше, але думку його турбує одна лише
справа. Не дає i не дає йому спокою ота земля, кортить йому, бачте, щось
придбати, i Матвiй не витримав: одного лагiднiшого дня закинув торбу на
плечi i подався. Настя лише стулила свої тонкi уста i мовчить. Що казати?
Очi її блищать крицею, але мовчить.
А Матвiй подався отуди на пiвдень, на Крем’янеччину, чув, що там землi
продаються. Вiн ступає вiд села до села:
– Чув, що у вашому селi продається “iмєнiє”?
– Нє. То вiн торiк щось думав. Тепер не чути. Нашi люди й самi хотiли б
купити. А ви-но зайдiть до Рохманова.
Матвiй мандрує до Рохманова. У Рохмановi невигiдно. Самi багна i мочар.
Кусник i поля до того, але цiна, як за матiр рiдну. З Рохманова подавсь до
Шумська. Погане мiстечко, сама жидова, пан продає клапоть поля, але цiна
ще солонiша, нiж у Рохмановi, мовляв, при мiстi. Пiшов далi, Межирiчi,
Коршiв, Обичi – села, села i села, обпитав, оглянув – нiчого не скурав,
вернувся за тиждень додому – хмара не людина, нiякого з того толку, хiба
що чоботи розтащив, що на день латання буде.
Але дуже вперся. Полатав чоботи, дещо вiдпiчнув i знову подався. На цей
раз пiд Острiг, хтось там нараяв у якогось графа, але й тут не
сподобалось. Пiскувате, громиш, не варто на такому селитися. Вернувся
додому. Стiльки страчено мужицького часу.
А Настя свiй клопiт має, iз Залужжя прийшла вiсть, що Катерина замiж
виходить. Та за кого? А за того самого Павла, що ото в хорi церковному
спiває тенором та носить чоботи хромовi за сiм рублiв з калошами, кажуть,
на пана вчитись хотiв та заломився.
– Господи Боже! Та за того хлюста? Чи не за тi часом чоботи хромовi
вона виходить? У нього ж тiльки i є того добра, що чоботи та очi зiкратi.
Ой, загине вона за ним, ой, загине!
Цi слова хтось Катеринi передав, i нагнiвалась вона на свою хресну маму
вельми. Казала, що й на весiлля не пiде просити, але Настя стоїть на
своєму.
– Воля ваша, кумо,- казала вона Зiньцi,- але я б її за такого не
вiддала б. Та й молоде воно ще, то ж i шiстнадцяти немає…
– Та що я вам, кумонько, пораджу. А чи я їй не казала, а чи я їй не
говорила. Що я ото наплакалась i що нагорювалась – так нi! Хоч ти її рiж,
хоч ти з нею що хоч роби, пiду i пiду, бо люблю його! I говори з нею.
Володька ця новина пригнобила, не хотiв вiрити, щоб Катерина, та “наша
Катерина”, та, що так його любила, могла якось там “вийти замiж” i то за
когось зовсiм чужого i, як кажуть мама, поганого. I Володько вже наперед
вiдчуває нехiть до того осоружного якогось Павла, що хоче забрати
Катерину.
Але все-таки до весiлля готувалося, Настя лише чекала, чи Катерина
дiйсно так нагнiвалась, що навiть не запросить її на весiлля. Але так не
сталося.
Була одлига, вiяв гнилець, лугом мокрий снiг, вечорiло, i нараз iз
двору влiтає засапаний Василь i викрикує лише одно слово:
– Катерина! – А пiсля ще додав:
– Молода! У вiнку! З дружкою! – побiг назад на двiр. Усi в хатi
заметушилися, Володько аж затремтiв i ним почало трясти, Настя метнулась
по хатi, пiдсунула пiд припiчок цебрика, швидко застелила стола, поправила
подушки.
– Замiтай, Володьку, швидше хату! – гукнула на Володька.
Iншим разом нiхто такого не робив би, коли б iшла Катерина, але ж це не
Катерина, а молода. Також iншим разом Володько ледве чи хотiв би робити цю
мiзерну бабську роботу, але тепер метнувся, мов опарений, схопив обома
руками деркача i почав шкребти ним долiвку. На половинi роботи Настя
вихопила з його рук вiника i почала сама швидко зганяти до коцюбника
бiльше смiття.
I тiльки скiнчила, як до хати ввiйшов Матвiй, скинув закурену вовняну
шапку, обтирав швидко спiтнiле чоло ганчiркою.
– Катерина вже на дворi,- сказав вiн здержано-радiсно. У ту ж мить у
сiнях загупали, Настя ще раз оправила спiдницю, Матвiй прибрав поважного
вигляду, Володько i Хведот забилися в кут. Дверi швидко вiдчинилися i,
шелестючи широкою, темно-бронзової барви, шовковою спiдницею, метко
увiйшла Катерина, за нею дружка, а за ними Василь.
Володько був дуже здивований, коли побачив її такою – у вiнку, у
стрiчках, i вона тепер не вiталася, не смiялася, не цiлувалася, як
звичайно, а пiдiйшла одразу до батька, вклонилася йому до самої землi, так
що посипались i торкнулися долу рiзнобарвнi її стрiчки, i дуже поважно
промовила:
– Прошу вас, тату, вiд себе i мого нареченого на весiлля! Благословiть
мене – раз, другий, третiй!
– Хай Бог благословить – раз, другий, третiй! – перехрестив Матвiй
Катерину, поцiлувався з нею i дозволив їй цiлувати його брудну руку.
Те саме сталося i з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла
Катерину i причитувала:
– Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж ти, серце моє,
хороша i яка ж ти менi дорога. Хай тебе Господь милосердний благословить,
пiшле тобi щастя, здоров’я, многих лiт, а менi, серце, не бери нiчого за
зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!
Катерина була зворушена також, а Володько й собi сплакнув, пiсля чого
вiдчув на своїх щоках мокрi, нiжнi дотики її уст, i вiд того йому стало ще
болючiше.
Пiсля Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що нема якраз
чарки, а дiвчата ж таку путь летiли, почали говорити; Катерина стала знов
такою, як звичайно – гамiрною i веселою, i була вона чарiвною у тiй своїй
шовковiй широкiй спiдницi, що так гарно обiймала її тонкий стан. Матвiй
розпитував Катерину про весiлля – хто i чим буде, i як з коштами, i чи все
вже готове. Катерина на все вiдповiдала, їй, видно, це приємно, вона
радiсна, з її ясних, синiх очей ллється щастя. Настя знов не втрималась,
щоб не залебедiти:
– А навiщо тобi вже свiт в’язати? Чи ти така перестариця? Чи вже
нагулялася, надiвувалася? Будеш, дитино, не раз нарiкати, але не
вернеться.
– Нi, мамо, не нарiкатиму. Вiн такий гарний i такий добрий, i мене
шануватиме, i ми так любимось, i ми будемо щасливi…
За тиждень батьки поїхали на весiлля, дома лишились самi дiти. Володько
дуже хотiв також їхати, але його чомусь не взяли. Не було, мовляв,
людської одежини. А коли батьки вернулися, Володько дiстав коровайну
гуску, калача i бiлу батистову хустинку. Не знав, чи брати її, чи нi, чи
радiти, чи плакати. Знав лише, що це вiд неї, вiд Катерини, i коли брав
хустину до рук, здавалося, що чує її запах, шелест її спiдницi i дотики її
теплих, вогких уст на своїй щоцi.
I нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона вже нiколи не буде
такою, якою була до цього часу. Так минула i вiдiйшла у вiчнiсть перша
любов Володькового серця, що її вiн ще довго чув у собi, нiс завжди зо
собою, як святий спогад, як знак ласки, щастя днiв свого нелегкого
дитинства.
Але натомiсть в ньому вже росла i зрiла нова любов: Василинка. О, як
радiсно дивитися i бачити те маленьке єство, що ось уже сiдає, i смiється,
i мугикає, i разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!
Розпускало i розпускало, на лузi трiснув лiд, вода залила сiножатi, дув
гнилий захiдний вiтер, сосни гнулися i шумiли, старi косатi верби трiпали
своїм вiттям, вороння лiтало боком i крякало.
ЗНАЙШОВ ЗЕМЛЮ
Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий пiвень виходить за хату,
вилазить на кiнець, що над картопляною ямою, i на цiле горло завзято
кукурiкає. Це той самий грiзний пiвень, що нападав на Володька, але тепер
вiн уже давно занехаяв це. Хай тiльки спробує.
У середу несподiвано прийшов дядько Єлисей. Довго обшкрябував у сiнях
бруднi чоботи. Принiс вiстку, що вiд неї защемiло Настi пiд серцем.
Мовляв, до села прибув з Крем’янеччини “хвактор”, що шукає покупцiв на
одне дуже нiбито зручне “iмєнiє”, i вже хтось йому сказав, що такими
справами особливо цiкавиться Матвiй Довбенко.
– Прийшов, знаєте, на Запорожжя,- оповiдає швидко Єлисей,- зайшов до
Стратона i так, i так: по триста п’ятдесят рублiв десятина з дворянським
банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка на тридцять лiт, сто
двадцять десятин, а в тому двадцять п’ять лiсу.
Матвiя ця справа пiймала одразу. “Пiдем!” – рiшуче заявив вiн. Накинув
на плечi “куцана”, i пiшли. Настя навiть не намагалась перечити – даремна
рiч, скорше зупиниш буревiй, нiж його. Вона лише тошнiла, була неспокiйна,
виходила то входила надвiр, сидiла з Василинкою в пеленi i сльози текли по
її запалих щоках.
А Матвiй з Єлисеєм, розкидаючи полами одягiв, ступали твердими кроками
снiговою саламахою назустрiч вiтру. У Стратона Булiя на Запорожжi чекає на
них фактор власника маєтку села Тилявки Кирило Деберний. Застали його за
столом з дядьками, перед ними почате пiвока з червоною налiпкою, смажена
яєшня,- здоровий, мiцний, борода лопатою, лисина на всю голову.
Привiталися, нiби старi знайомi.
– О, дядьку Матвiю! Чув, чув! Сiдайте ось бiля нас та, як то кажуть,
покотим колодкою,казав Деберний, був увесь сяючий i одразу налив Матвiєвi
чарку.
Ради такого “случаю” Матвiй не вiдмовився, пiднiс ту чарку, глянув на
всiх:
– Ну, так… Дай-бо здоровля! – проговорив i випив. Розмова велася
жваво, говорив, як i слiд йому, найбiльше фактор.
– Ото ж слухайте, люди добрi. Вiрте менi чи не вiрте, а такої землi, як
у нас, ви на цiлiй Волинi не знайдете. Високе, соняшне, сухе мiсце. Чорна,
вироблена, пшенична земля. Двадцять п’ять десятин першорядного лiсу, пан
обанкрутився, продати мусить, i були б ви останнi з останнiх, коли б ви
оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору нашi люди
зустрiнуть вас не дуже ласкаво, нiчого правди таїти, прийдеться вам з ними
деякий час повоювати, бо самi купити хочуть, але я, знаєте, як побачив
нашу громаду – подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю мудрiших.
Як барани, кажу вам, нашi люди. Так, дай-бо здоровля! – пiдняв i вихилив
чарку.- Отже, кажу вам, нетямущий народ,продовжує своє Деберний.- Зiбрав
я, чуєте, їх на сходку у цiй самiй справi, а вони замiсть рiшати – битись
почали. Подiлились, знаєте, одразу на гурти, тi за попа, а тi за попадю, i
хоч ти їм кола на головi теши. i за вiщо? Бо однi, мовляв, що по тамтому
боцi долини, не мають права до цього маєтку, бо у них, мовляв, “свiй” є –
ха-ха-ха! Подумайте! I така вам зчинилась колотнеча, що до дiла не дiйшло.
Подивився я на те дiло, плюнув i давай, думаю, пiду у свiт мудрiших людей
шукати, а тут менi в Обичах сказали, що до них приходив один дядько з
Дерманя i питав за землею, а я собi й подумав: коли люди самi йдуть i
шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот лiзе, а вони не
хочуть. Дай, думаю, пiду та поспитаю, i от я тут. I от, як кажете, давайте
дiло зробимо.
Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав собi, як
то вони самi “списки робили”, але говорити про це при чужiй людинi не
випадає. Один тiльки Матвiй, по своїй упертiй щиростi, не втримався:
– А ви думаєте, що ми iншi. Усi ми з одного тiста лiпленi.
– Е, не кажiть,- заперечив Деберний.- 3 одного то одного, але у вас он
школи якi. Хе! Дайте нам школу! Що ви думаєте? Не кажу, що ми з клоччя
суканi, але неграмотнiсть. Люди темнi. Що тут казати.
– Темнi то темнi, але i кров така,- докинув до всього Єлисей…
– Яка кров? – пiдняв голос Деберний.- Наш народ, кажу вам,сумирний.
– То-то й бiда. Де не треба – сумирний, а де треба… Ге! Рiл’-ма,
такого гамору наробить. Особливо коли батога над ним нема.
– Кажу ж – темнота. Дайте лише школу, розкажiть, покажiть, розтолкуйте,
вiдкрийте очi, i пiде. Е, ще й як пiде. Певно, тепер… Тепер нi. Що
тепер. Тому й кажу:
приїжджайте, купуйте i працюйте.
– Та ж кажете – нас там не дуже того,- зауважив Стратон.
– Не зважайте! Нашi люди попиндючаться, попиндючаться та й сядуть.
Майте лише дещо терпцю. А ви люди грамотнi та й, бачу, хазяї не останнi.
Здається, той самий край, а не той – п’ятдесятверстов, а яка разнiца. I
худоба, i будова, i поле. Кажу: у нас ви багачами станете, рипайтесь,
рипайтесь!
Фактор купив Матвiя з першого слова. От чоловiк! Такого ще Матвiй не
бачив. I толковий, i порядний, що й казати. Пiзно поночi вернувся Матвiй
додому, i по одному його виглядi Настя одразу догадалась, що сталося.
– Спечи якого там коржа – завтра пiдемо оглядати “iмєнiє” в Тилявцi.
– Як, як? У… Як ти сказав? Що це за така западенна Пилявка?
Матвiй роззуває чоботи.
– Западенна не западенна, а ти-но рихтуй харчi. Пiду на кiлька днiв –
п’ятдесят верстов ходи.
Хотiлося йому по-доброму з Настею, але хiба ж iз нею можна? Настя є
Настя. Одразу в плач, одразу в сльози, одразу нарiки! Ех! Так би вдарив!
А надворi темно, мовби в проваллi, чогось загавкав Пундик. Настя
пiдiйшла до вiкна i довго дивилася в темноту. Заспiвав перший пiвень, а
вона все стоїть. Матвiй не зважає. Йому треба спати, на нього чекає довга
путь.
Другого дня рано Матвiй дещо полагодив, дав розпорядження, узяв торбу
хлiба й пiшов. На Запорожжi чекає на нього Деберний i Стратон. Так утрiйку
i подалися отуди, як Мости, як Зелений Дуб, як Гiсерна…
Троє рослих, барчистих мужiв iшли в напрямку пiвденного сходу. Темними
лiсами, глухими дорогами i аж другого дня вийшли на трахт, що веде з
Острога, через Шумське, до Крем’янця. Тут розгорнулась рiвнина з гайками,
селами, хуторами. Краєвид змiнився. Бiльше простору, ширшi обрiї, меншi
села, десь-не-десь розмахують крилами вiтряки, в’ються дороги, бiлiють
церкви, чорнiє здебiльша оголена земля. За селом Жолобки, що лежить у
балцi на шляху, починається старий дубовий лiс. Минають його i стають на
землю обiцяну.
Лiс кiнчається нагло, простою, темною, з пiвночi на пiвдень, стiною, i
одразу, по обох боках дороги простягається хвиляста рiвнина. Справа поле
западає в долину, злiва впирається в березовий гай, спереду на обрiї
стрiхи, двори i села.
Мужики зупинилися. Сонце лило свої дари назустрiч, Хмари розбились на
загони i гнались шалено в бiй з дубовим лiсом. Вiтер дув в обличчя.
– Так дивiться,- промовив Деберний.- Це i є та сама Тилявка. Це вам
щира i щедра долоня, що пiдносить вам дар. Берiть i нiкому не дякуйте,
хiба Боговi.
Матвiй зi Стратоном дiйсно враженi, а Деберний продовжує:
– Триста десятинок отут, мої людички, i сто двадцять з них вашi. Решту
розберуть, мабуть, нашi мiсцевi. Котiть лише рублики.
– Так… Рублики… Знаємо – рублики,- мимрить Матвiй, а зiр його хижим
орлом носиться довкруги по пригiрках, довкруги лану, сягає за обрiй.
Нахиляється, пiдносить мокру груду зi скиби i чавить її на долонi.
– Масло, масло,- каже Деберний. Долоня Матвiєва звична на те масло,
вона тверда i шорстка i з таким маслом потрапить розiбратися.
– А як тут з водою? – питає Матвiй.
– Отам у долинi,- каже Деберний i показує на гаї.
– Либонь, далеченько,- кидає слово Матвiй.
– Сажнiв десять углиб отам у долинi сягнете i маєте воду,- на це
Деберний.
Дядьки мовчать, у їх очах щось, видно, зрiє. Деберний дивиться i
бачить. Добре. Вiн вдоволений. Пiшли далi.
По трьох днях Матвiй зi Стратоном вернулися. Рiшення запало. Уже
дорогою намiчали, кого б до товариства приєднаи – родин десяток i доста. А
першої недiлi бiля церкви пiшла, довкола чутка: Матвiй знайшов землю.
Нарештi! Нелегка справа. Земля пiд ногами, а от знайти штука, казали люди.
Почали голоситися покупцi, Матвiй зi Стратоном вибирали, але вибору не
було. Луччi хазяї не дуже пруться на нове, приходиться брати, що
трапляється. Не було i Настиного двоюрiдного брата Титка забуто. Матвiй
сам прийшов до нього, узяв за шорстку руку i каже:
– Iди, Титку, у свiт – господарем будеш. Титко чухався, йойкав, але
послухався. Його Параска одразу затараторила, але було запiзно.
Хому Бондарця, по вуличному Ет-тоє, втягнули – четверо синiв, як слупи,
i крива дочка – землi треба. Миколу Гнидку, що злодiєм колись був i що
покаявся – хирляк, справжня гнида, але жiнку має, як слон, i дiтей копиця.
Тараса Здорова з гурточком кучерявих дiвчаток – малих i менших. Iвана
Кушку iз жiнкою, що сипле щороку по одному – справжня фабрика. Онисько
Середа, Iван, по вуличному Бабин, Кузьма Запорука. Десяток таких, сама
голота.
I з таким товариством рушив Матвiй на нове мiсце. А час наглив, весна
летiла буревiєм, снiг щезав на очах, сонце шалено горiло. Новосельцi мають
повнi руки роботи: продають свою землю, шукають за грiшми, вносять
завдаток, пiдписують “запродажну”, їздять i їздять туди й назад, а тут i
земля тряхне, оранка й сiяння просяться…
Але перш нiж сiяти, треба ту землю подiлити, i дiлили, i краяли новi
межi, жеребки тягнули – кому за ким, кожному в чотирьох мiсцях рiзали –
город, поле, придаток i лiс. Усi пристали на це, та як пришилось брати
свiй жереб – пiшли нарiки. Той дiстав краще, тому припало дещо мочару,
iншому ще щось хибить. I всi до Матвiя, i всi на нього, так нiби це вiн в
усьому винен. Титко, наприклад, дiстав город пiд самим селом, самi нiби
рiвчаки, та грузи цегли, та заїзди, та бур’яни i давай нарiкати, i давай
плакати. Матвiй подумав, подумав i каже Титковi:
– Бери, Титку, моє, а я вiзьму твоє. Титко погодився.
– Аби лихо-тихо,- казав Матвiй, коли йому дорiкали, що, мовляв, собi
пошкодив.
Матвiй з Василем, як поїхали на середхресному тижнi до тiєї “западенної
Пилявки” (Настя цього iнакше нiяк не вимовить), то до самого Великодня там
барився. Повну хуру збiжжя забрав iз собою, i плуг, i борони, i мiшок
їжi…
А на хуторi тим часом весна робила свої щорiчнi веремiї. Надулася i
розлилася рiчка, залила весь луг, усю Лебедщину, верби бруньки свої
розчепiрили, садок ожив, з’явились галасливi птахи, зацвiрiнькали горобцi.
Лiс зашумiв весняними, парубочими шумами, сосни запахли смолкою.
Але чого так смутно навколо? Чому Настя, встаючи рано, не спiшить на
город, не розкидає гною на грядки, чому не бiлить хати пiд Великдень?
Пiст, смуток, самота. Устане сердешна, упорає корiвки, та свинi, та кури i
стоконяється, мов привид, по дворi, по садку, по неораному городi, оглядає
кожний кутик, кожне деревце, кожний кущик. “Господоньку, Господоньку! Що
тут напрацювалося, що тут нагорювалося, ось гляньте, людоньки, на мої
руки, як патики, як зачовганi копистки, а вiд чого? Думаєте, сидiла
зложивши їх у пеленi? Думаєте, наймичок держала, радила та командувала, та
готовеньке до боднi, до скринi, до засiкiв збирала? Ой, нi! Ой, чуєте, нi!
Рано-свiточок, чи звелося сонце, чи й нi, а ти вже зводишся i чи болить
тебе що, чи не болить, чи догаряє тобi яка бiда, чи не догаряє, а ти йдеш,
а ти дерешся, а ти робиш. Нема тобi часу на таке зважати. Зернятко до
зернятка, копiйку до копiйки, все докупи, все разком – зносиш, збираєш, а
тепер? Кидай! Усе кидай! А дивiться, людоньки, яка тут земля – як масло,
як хлiб, а пахуча, а садок який, гляньте на тi вишеньки, на тi яблуньки,
на тi грушечки та сливи. I все отут на очах виросло, кожне знаєш, як свою
дитину. А дивiться, який город! Хiба то город? То скатертина, що на нiй
кладуть паску. А як родило, що не посiєш, що не втицьнеш у землю – росте,
буяє, женеться догори. I небо яке, погляньте, своє, пахуче, i звиклося до
нього, i хутiр, i нiхто тобi на голову не лiзе, чи курка пiде куди, чи
дiтиська десь залiзуть, нiхто того не бачить, нiхто не жминдає, нiхто не
гдирає”.
Перед Великоднем у середу прийшла iз села стара мати Iвана Кушки, i
тiльки увiйшла до хати, навiть помагай-бi не промовила, як одразу сльозами
залилася. Настя не питала, що сталося, i собi в сльози.
– Навiщо вам ото,- ледве промовляє стара Кущиха,- все кидати? I чому ви
того свого не вговорите? То ж у вас тут рай. Хiба вам чого бракує? А вiн
прийшов до “нашого”, намовив його, а тепер тягне нас у свiт за очi на край
свiта, а я, дивiться, стара, хотiла б уже зложити костi свої приI своїх.
– Нi, серденько бабусю, нi, голубонько! Нiчого нам, чуєте, тут не
бракує, але що я можу подiяти? Бере нас, волоче нас, Бог святий знає куди,
десь отуди, як до Почаєва, а може, ще й далi.
Ридали обидвi, нiби їх на смерть виряжали, i не могли наридатися.
Здавалось – геть-чисто обидвi в сльозах розiллються.
Пiдступало свято. У п’ятницю на Плащаницю вернулись Матвiй з Василем.
Не можна їх впiзнати – такi вихудлi, вивiтренi, аж темнi, очi – як нори.
Василь ледве лазить, Матвiй сама кiстка.
У хатi, мов у домовинi – чорно, непорано, паски якiсь спекла, але не до
них тепер. А Матвiй ще було думав, що одразу отак i поїдуть, бо дехто вже
виїхав, там, мовляв, i паску з’їдять i кiмната там у панському будинку
приготовлена, але треба квапитись, а то чого доброго заберуть iншi, а тодi
живи на дворi, та й земля, та й городи, та й усе скрiзь чекає.
Але Настя вперлася i хоч ти рiж її:
– Не поїду перед самим святом, не будеш бачить мене живою! Без своїх,
без могил не буду десь там святкувати!
I Матвiй здався, хай уже, думає, вiдсвяткує, а в самого серце не на
мiсцi, думка все там i там, цiлий тиждень треба чекати i хто зна, що за
такий час може там статися.
Прийшла свята нiч, на покутi перед образами лампадка блимає, Настя,
худа, як мощi, стоїть, руки чорнi зложенi, i молиться… Хреститься,
поклони б’є i плаче потиху.
А Василь, а Володько, а Хведот також невеселi, але цi мають своє горе.
Свято не буде, як було, все якось так розкидане, скрiзь смутно. Володько,
наприклад, анiтрохи не шкодує, що вони iдуть. Йому навiть цiкаво, що там
буде, поїдуть кудись далеко, невiдомо куди, але все-таки то дуже, дуже
мусить бути цiкаво. Питав Василя, як там є, але той так уже вирiс, що й
балакать з ним не бажає… Отже, всi в турботi, одна Василинка пищить собi
в колисцi, як звичайно, їй ще зовсiм байдуже, що там у тому Божому свiтi
коїться.
Паску святити, як звичайно, їздили, хоча конi i дуже нагоненi, бо хто
зна, чи Настя дiйшла б до церкви. Бiля церкви зiйшлися всi тi жiнки, що ще
не вiд’їхали а мають їхати, i зчинили таке, хоч у землю лiзь.
Христосуються, цiлуються, а самi, мов тiнi, а ридають, мов по мерцевi. До
них долучилась рiдня i ну, просто тобi не Великдень, а похорон.
Чоловiкам таке нiяк не вгод, але вже мовчать, що подiєш з такими
плакучими бабами, але найгiрше все-таки Матвiєвi, бо ж то вiн до всього
приводець, а його Настя, це треба одразу признати, таки найбiльше
розливається, iншим разом вiн би взяв напругу i показав би їй, як то i вiд
чого то ревти, але цим разом замкнув себе на всi замки i мовчить, мов той
камiнь, що лежить при дорозi i по ньому всi колеса котяться.
Другого дня Великодня стало дещо веселiше, пiшли, як звичайно, на
могилки та набрали зi собою, як велить звичай, i поїсти, i попити, щоб
побути разом з мертвими, коли Христос воскрес iз мертвих. Iдуть, на
могильних горбиках настiльники розстеляють, кладуть три крашанки, паску,
свiчку розсвiчують, кличуть священика i правлять панахиду. А по вiдправi
зiйдуться куми, та свати, та брати, та сестри, знесуть усе докупи i
почнеться поминання покiйничкiв, дай їм Боже царство небесне i пухкенький
рай, i при тому так навпоминаються, що не тiльки живi, а й мертвi в гробах
починають обнiматися, та цiлуватися, та христосуватись, i скiнчиться все
то на: “Ой, чарочко медовая” та iнших їм подiбних, що аж лунадовкола
цвинтаря розлягається.
I нема тодi грiха, i нема смутку. “I друг друга об’iмем i тако
возопiєм” – спiвається у святiй пiснi, а дiвчата аж ви-вискують вiд
христосувань, що їм подай тiльки, така сила тiєї святочної радостi.
Не дуже спiвала i не дуже тiшилась родина Матвiєва. Зiбрались разом уся
рiдня i присiли на травi у семiнарському саду. Кружляла як слiд чарка,
гуторили весело, а Матвiй, просить на завтра всiх “на пiдводу”, усiх – як
рiдних, так i тих, що купили в нього землю. Просить усiх прибути завтра
раненько, щоб скорше виїхати, бо воно хоч того майна i не дуже, а все-таки
на тузин возикiв набереться гарабурдя; поки вкладемось, поки те, поки се,
а хотiлося б, як то кажуть, за раннього сонця. На щастя, погода, здається,
зовсiм сприяє, дякувати Богу.
Вечором на роздорiжжi довге, слiзне, гамiрне прощання, так що Матвiй аж
прикрикнув на Настю:
– Ну вже, ну… Ще менi розiллєшся. Досить того. Не на смерть же їдемо!
I там є люди такi ж, як i ми.
Нiч довга, турботна… Остання на хуторi. Усi в напруженнi. Настя
зморена сидить на лавi, нiщо її не цiкавить. Думає i думає. Завтра тут нас
не буде… Зiстануть самi голi стiни, i буде поле, i лiс, i луг, i рiчка,
а ми все покинемо, полетимо, мов тi лелеки, що ото на стрiсi. Але тi
вiдлетять i вернуться, а ми нiколи.
Першим заснув Матвiй – завтра повнi руки роботи i йому нiколи думати.
За ним заснули дiти. Володько довше не мiг забутися, все i все приходило
щось дивне на думку. Усе-таки дуже дивно, що вони ось так вибираються
звiдсiль i кудись їдуть. Йому трохи шкода матерi, що так дуже побиваються.
Вiн не розумiє, чому вони так дуже вже плачуть, але все-таки йому шкода. А
мати сидить i сидить перед колискою, у колисцi Василинка, нога на поножi,
колиска потиху хитається. Володько привстав, пiдсунувся до матерi i
пошепки питає:
– Мамо?
– Що тобi, дитино? Чому не спиш?
– А чому ви не спите?
– Не можу, дитино, не можу! Куди ми поїдемо? Що нас там чекає?
Володько щось хотiв їй сказати, та не знаходив слiв. Чув серцем свою
матiр, щось у нiй було таке дивне, таке величне i таке святе. I хотiлось
йому до неї молитися.
Нiч. Чорна, весняна, як оксамит, нiч. Спить родина глибоким сном,
сплять дорослi, сплять дiти. Ледве помiтний огник блимає на коминку.
Настя, не роздягаючись, похилилась на краю полу бiля колиски i також
здрiмнула.
А нiч iде, ступає невмолимо, остання на тому мiсцi, де горiло огнище
оцього маленького, далеко на край свiта закинутого, гурточка людей; де
цвiло їх щастя, де болiло їх горе…
Тi чеснi, здоровi, повнi сокiв життя люди, тi борцi за поступ i
володiння, тi вузли, що в’яжуть народ i землю воєдино.
Нiч. Чудесна, свiжа, пахуча нiч! Весна дихає пристрасним диханням,
шумить лугом вода, а горою сосни. Зорi в небi жарiють… Земля набрякає,
мов жила, що наливається свiжою кров’ю… Росте нечутно трава.
“ЗАПАДЕННА ПИЛЯВКА” _
Спочатку долиною, помiж заставською сосниною та лебедським зрубом,
повiльно хвилею котився перший, легкий, весняний туман. Потiм небо над
лебедським пригiрком легко зарожевiлося. Кущ вiльх, що над криницею з
кадубцем, звiдки Матвiєва родина черпала воду, чiтко зарисувався на
рожевому тлi. Запищала якась пташина. Лугом повiйнув вiтрець, похитнув
купками жовтих, болотяних квiтiв i шпичаками прибережних очеретiв.
Хутiр Матвiїв спить. Довгий будинок хати разом з хлiвом для худоби.
Навпроти такої ж довжини, рiвнобiжне вад дорогою клуня на мурованих з
каменю стовпах. Упоперек вiд городу свинюшник, дровiтня i хижка. Дверi
клунi наростiж вiдчиненi. Серед двору стоїть надовго розворений вiз. На
подвiр’ї розтрушено солому.
Першою прокинулась Настя. Вона одразу збагнула, що всьому кiнець i що
зайво далi перечити. Вона це знає вже давно, але ще вчора здавалось, що ще
не все страчено. Устала i вийшла надвiр.
Ах, ранок! Який ранок! Сонце, скрiзь сонце, по всiх верхах, по вербах,
по вiльхах, по соснах, по дубах. Свiт – храм, а в нiм засвiчено всi свiчi.
Настя голосно молиться до сходу.
Устав i Матвiй. Пiдiйшов одразу до цебра, вилив на обличчя кварту
степлiлої за нiч води, гукнув на дiтей уставати i пiшов кормити худобу.
На хуторi рух. В’їжджають одна за одною замовленi пiдводи – брати,
швагри, сусiди. Приїхав i Клим Юхимiв, а з ним Катерина. Ця вже не
вертається бiльше до дiда, а ще з Матвiєм до Тилявки. Юхим привiз її
скриню, її вiно, її корову. Не гаючи анi хвилинки, взялись до роботи.
Розворювали[8] вози, кормили конi. Василь кожнiй парi коней сипав по два
гарнцi вiвса до опалок. Виносили “добро” – з хати, з комори, з горища, з
повiтки, з клунi. Кадуби з борошном, бодню з салом, дiжки з капустою,
огiрками, столи, стiльцi, лави. Iншi в’язали свиней i вкладали до возiв,
тi гули, мов фабричнi гудки. Бiгали по городi за курми i запихали їх до
клiток. Виводили з хлiва корiв, теличку…
Володько дивився на цiлу ту руйнацiю, на заплакану матiр, на
заклопотаного, в однiй сорочцi, батька, що з нього лився цюрком пiт, на
дядькiв, що старанно кожний вантажив свого , воза, i йому було весело.
Нiяково було радiти одверто, вони ж кидають старе гнiздо i “волочуться,
мов цигани, у свiт”, але хiба це не приємнiсть усе то лишити i їхати
валкою возiв кудись “у свiт”, бачити новi мiсця, iншi лiси, iншi рiчки,
iнших людей. Приїдуть на якесь нове мiсце, там напевно знайдеться багато
дiтвори, можливо, знайде собi приятеля. Йому лише прикро, що все то, як
звичайно, тягнеться надто довго i що весь час так дуже побивається мати. I
щоб усе то якось приспiшити, вiн рiшає й собi помагати. Лiзе на горище,
вишукує там рiзнi старi речi, якiсь чоботи, якесь ганчiр’я i все то несе
оберемком до воза.
– Тату! Тату! – звертається до батька. Той саме двигає щось тяжке,
якогось кадуба з борошном i зовсiм не зважає на малого.
– Чого ти хоч? – кричить спересердя.
-А куди з цим?
Батько мигцем оглядається:
– А, кинь там куди-небудь!
Але куди його кинути, скрiзь повно, все завантажено, i Володько
носиться зi своїм крамом i кожного, з дуже поважним виразом, питає: куди
то покласти. З нього посмiхаються, з ним жартують, але вiн не зважає. Не
такий час.
А сонце заповiдає гарний день, тепло, свiжо, приємно. ‘Високо в блакитi
кружляють лелеки “на погоду”.
Нарештi все готово.
– Все, здається,- сказав Матвiй, пiшов ще раз до хати, до хлiва. Хата
порохня, з брудними стiнами зi знаками, де були образи. Нi стола, нi
лавиць, лише мiсце, де вони так довго стояли. Став на хвилинку, i щось
зворушливе пройняло його. Труснув головою i вийшов. Скрiзь порожньо. У
хлiвi, у клунi. I вичував у серцi смуток. А найгiрше той садок, тi рядочки
щеп. Нiяк не вiрив, що все то отак на поспас лишається. Вернувся до
пiдвiд.
На подвiр’ї все готове, опалки знятi, конi загнузданi, вiзники чекають.
– Ну, так! – вирвалось у нього.- 3 Богом! Помолимось, люди, на дорогу!
– i зняв мокрого вiд поту кашкета.
У той час Настя голосно викрикнула, припала до землi устами, цiлувала
її, рвала пальцями молодий шпориш:
– Земле моя! I як тебе покинути? Боже, поможи менi! Усiма пройшло
зворушення, стояли без шапок до сходу лицями, хрестилися. Матвiй читав
голосно “Отче наш”.
По молитвi валка возiв рушила. Наперед Василь i Катерина гнали корови i
телицю, за ними пiшли вози. Завйокали, зацмокали, загойкали пiдводчики,
заскрипiли вози, один за одним, поволi i обережно, виїжджали на дорогу.
Настя залишила подвiр’я останньою, вiдходячи повернулася, похрестила все
на всi чотири боки i пiшла. Сльози тихо текли по її щоках.
– Ну, що ж, кумо,- гуторили дядьки.- Не побивайтеся. Звикнеться й там.
Не в Туреччину ж iдете.
Настя мовчала, вона й сама це знає, що не в Туреччину, та що ж, коли
серце так болить, а сльози самi з очей бринять.
Поволi тягнеться валка, минають город, останню межу, минають
дерево-трепеток, що самiтнє росте на межi Григорчукового поля i що правило
хуторянам за якусь межу їх простору… Ось i до млина повертають, на
греблi чужi люди, мельник.
– Щасливої, Матвiю, дороги!
-Спасибi!
– Дай Боже i на новому мiсцi зажити!
– Дай Боже, дай Боже! I ви здоровi зiставайтесь! Не згадуйте лихом!
Якщо зробив недобре – простiть!
– А, хай Бог боронить, Матвiю! Не робили ви вам нiякої кривди. Хотiли б
завжди таких, як ви, сусiдiв мати.
Мельник, мельничиха, їх дiти. Прощаються як з рiдними i проводять геть
далеко на гору.
Згори Володько востаннє глянув на свiй хутiр, на луг, на рiчку, на тi
верби, що по них лазив, на того млина, де стiльки вислухав казок, на став,
на стависько.
-Так їдеш уже? – питає його Пепiк мельникiв.
– Їду,- каже Володько.
– А приїдеш ще коли?
– Не знаю. Ми їдемо далеко. П’ятдесят верстов.
– Ого,дивується Пепiк.- Але ти все-таки приїдь. Приїдь!
– Колись приїду,- обiцяє Володько i вони розстаються, Валка возiв
поволi тягнеться глибокою, виїждженою, немощеною дорогою з пригiрка на
пригiрок через заставське поле, попри монастирський млин, через Городнє,
в’їжджає “бiля Лисiв” до села. Гавкають собаки, виходять на дорогу
святочнi люди, вiтають Матвiя, деякi проводять валку, бажають щастя на
новому мiсцi, деякi навiть виймають пляшку i на ходу частують “на колеса”,
жiнки дарують на згадку крашанки.
Настя вже лише сидить з дитиною на возi, вона так зморилася, що йти вже
не може. їдуть побiля монастиря, побiля приходської церкви. Тут скрiзь
повно людей. Усi ще святкують. Настя знов у плач.
Поволi, поволi i по часi виїжджають за село з другого боку. Їдуть
горою, звiдки дуже добре видно цiлу запорозьку долину зi стосами каменю i
саме Запорожжя на горi з другого боку долини. Видно бiлу, нову, криту
чорною бляхою хату дядька Єлисея, збудовану минулого лiта, видно клунi,
сади. Усе то до болю дорогi, близькi i знанi мiсця, i навiть сам Матвiй
поглядає туди з виразом затаєного смутку.
Валка тягнеться далi полями. Жайворонки заливаються, ниви криються
зеленню, злiва виднiє багата чеська колонiя Борщiвка, справа на обрiї
манячить та сама черешенька, що бiля неї “водило не одного”, а в тому i
покiйного Ровiцького, навпрост на перехрестi та сама корчма “Веселка”, де
то попивав покiйний Ровiцький з добрячим чехом Шалтою.
Володько ще не був тут i тому все то дуже цiкаве. Гарнi будинки, гарнi
Сади, пишнi хмельницi, рiвнi дороги. Спереду на пiвдень стоїть стiною
густий, старий, мiшаний лiс i просто на нього тягнеться валка.
Бiля “Веселки” валка зупиняється; дехто бере пиво, чута жарти, смiх.
Находяться знайомi чехи.
– А! Матвiй! Єдете? Ано, ано! Шаст пан Буг! Добже дєлате!
Матвiй завжди добре жив iз чехами, ставив їх за взiрець господарiв,
брав з них приклад, але чехи i його любили.
Постояли хвилинку i далi. Нема часу довго бавитись, попереду далека
дорога. По часi в’їжджають, нiби до тунелю, до старого, темного, мiшаного
лiсу. Дорога тут погана, з вибоями, ще не висохла весняна грязюка, пiдводи
тягнуться поволi, мiсцями дядьки пiдтримують свої вози, щоб не
перекинутись.
Володько не може всидiти на возi – стiльки тут цiкавого. Злазить i
бiжить лiсом край дороги. Хведотовi також дуже кортить так побiгти, але
йому не можна. Ще забiжить куди, а тут нема кому за ним дивитися. А тут
такi величезнi, значно бiльшi, нiж у Лебедщинi, рiзнi дерева, що саме
розвиваються, сонце ледве продирається крiзь їх вiття, безлiч усiлякого
птаства гармидерить угорi i безлiч усiлякого рясту росте пiд ногами.
Володько радiсно, раз-у-раз викрикує, луна пiдхоплює його голос i несе
кудись у хащовиння. Потiм вiн нариває цiлий оберемок рiзного квiття i несе
матерi. Вiд квiтiв пахне мiцною свiжiстю лiсу, вони дуже нiжнi, i особливо
подобаються Володьковi тi на високих стебельцях, що подiбнi на сережки
якогось ясно-бузового кольору, бо вони не такi, як бiлий ряст чи синi
фiялки, i трапляються вони не так часто.
Далi дорога спускається круто вниз i стає такою глибокою, що валка,
ранiш нiж до неї в’їхати, зупиняється, гальмують колеса i дядьки
вигукують: “Агой-агой!” – чи не їде там хто знизу, бо на такiй дорозi годi
розминутися.
Унизу лiс раптово уривається, несподiвано виринає долина з рiчкою, iз
селом i млином. Краєвид трохи також мiняється, земля пiскова, зовсiм нема
садiв i будинки лише з дерева. Їдуть селом, доїжджають до великого,
мурованого млина i тут зупиняються. Є то знаний млин, що про нього не раз
згадував Матвiй, з великим ставом i стависьком. Вода в ставу дуже чиста,
майже прозора, i дуже добре видно в нiй цiлi зграї рибок, що пливуть у
рiзних напрямках, а також як повзають по бiлому, крейдовому днi всiлякi
рачки. Стависько густо заросле очеретом, шуваром, лепехою, по краях
широким листом водяних лiлей.
Починають поїти у ставу коней i худобу, пiдвiшують до дишлiв опалки з
обороком, попасають корови. Люди снiдають. Появляються великi куснi паски,
кiльця ковбаси, миски холодцю. З’являється i пляшка оковитої – дай-бо
здоровля! Згадали i “Христос воскрес”, стало знов гамiрно.
Володько з Хведотом беруть по кусневi паски, по крашанцi, лишають усiх
i йдуть на греблю. Мати гукає за ними, щоб “дивилися”. Хлопцям тут дуже
подобається, у прозорiй водi плавають рибки, вони кидають їм шматки паски.
По снiданку рушають далi. Одразу за селом знов починається лiс. На цей
раз лише сосновий. Височезнi, рiвнi, стрункi, мов восковi свiчi, дерева,
що, здається, їм тяжко стояти i вони ось-ось зiгнуться. Деякi з них таки
злегка погнутi. Такого лiсу Володько ще нiколи не бачив. А яке чисте й
пахуче повiтря.
– То лiсок! – розважають дядьки.- З такої сосонки платiвка вийшла б,
що? Аршинiв тридцять-сорок.
– А лiсок, рiзал’-ма, нiчого. Кажуть, на кораблi зрубати хочуть… кiсь
хранцузи чи мараканцi…
– Усе тi хранцузи та хранцузи,- озивається ззаду Клим.
– Та… Що ж… Капиталу треба. Без капиталу, скажу вам, нiчого не
втнеш,- зазначує Макар Улiянiв.
– Хiба в Росєї мало тих лiсов,- чути голос Кальчука.- Када служив на
Уралi, дак там отакий лiс просто випалювали.
– Випалювали? – дивуються дядьки.
– Не може бути! – зазначують iншi.
– А от випалили,- продовжує Кальчук.- Ще кращий, нiж цей.
– Звiсно! Росєя! – докидає Макар.
– Ах, Боже, Боже! – тошнiє про своє Настя.- їдемо, їдемо, а кiнця й
краю не видно. Завезе нас десь на край свiта.
– Ха-ха-ха! – регоче Кальчук.- Тобi, Насте, лише на печi сидiти.
Плужимось пiвдня пiском, а вона – кiнець свiта. Росєя широка!
– Широка, а мiсця брак,- розважає Матвiй. А день ясний, мов око. Сосни
стоять сливе непорушне, Часом якась людина по дорозi зустрiнеться.
– Дзiнь добрий! – вiтаються тi люди.
– Чого вони, тату, дзiнькають? – питає Володько у батька.
– Та ж то ляшки. Хiба не знаєш? По цих-о лiсах самi ляшки. Голота. Сама
бiда.
Дядьки i на це мають свою думку:
– Польськi, кажуть, пани насадили їх тут. То, кажуть, пiсля польського
повстання хотiв цар забрати панам землю. Так вони взяли та й своїм
вiддали, насадили чиншовикiв. Але кепсько їм на цих пiсках ведеться.
Подивiться на їх життя.
– А докеди, люди добрi, єдєцє? – питають iнколи пiдвiдчикiв.
– У свiт,вiдповiдають тi.
– Свiт великий.
– Кому великий, а кому малий. Думаємо, що вам у тих лiсах не дуже вiн
великий. Не поїдять вас тут вовки часом?
– А! Ми самi, як вовки. Коби тiльки взявся звiдки.
А пiсок дiйсно грузький та сипкий, вози тягнуться поволi, деякi
розтягнулися. Помiтна вже втома, особливо не дуже охоче йдуть корови.
Минають кiлька лiсових хуторiв, минають зовсiм заборсане в хащовинах
село Зелений Дуб, вози тягнуться то нагору, то знов згори. Природа
рiзноманiтна, мiсцями видно свiжi зруби, стоять стоси дерева, безлiч
хворосту… Василь видобув свою губну гармонiку i заграв щось там далi
спереду. Конi помахують хвостами, пирхають, риплять вози.
У невеликому селi, також над рiчкою, знов зупинка. Поять i попасають
тягло i самi полуднають. Тут нагнали ще одну валку переселенцiв – Миколу
Гнидку iз сiм’єю. Радiсне вiтання. У Миколи нема стiльки майна, що у
Матвiя – всього чотири пiдводи.
Полуднають спiльно, розстелили на зеленiй травi настiльники, накраяли
пасок, хлiба, ковбаси, печенi, сиру, масла. Знов появилася пляшка,
закружляла чарка – на одну, на другу, за святу трiйцю, за чотири вугли
хати. Дехто затягає “Христос воскрес iз мертвих”. Жiнок збiльшилось. Була
лише Настя та Катерина, а тепер добавилась ще й Марта зi своєю молодою
племiнницею Ганною. Василь заграв якогось гопака. Клим схопив Ганну, i
пiшли в танець. За ними пiшли iншi. Довкруги лiс, зелень, сонце. Всi
веселяться, одна тiльки Настя нiяк не може розворушитися. Дуже вже її,
чуєте, пройняло.
З полудня виїхали на шлях бiля Шумська. Їхали дуже болотяною дорогою
через Васькiвцi, потiм звернули до Рохманова. Коли вибрались на рiвне,
конi ледве ступали. Для Володька нове видовисько. Злiва .видно великий
став, велику рiчку, мости через неї, далi мiстечко, будинки критi черепом,
високi вежi якихось церков, сонце все то скiсно освiтлює. Дуже тут гарно,
даремно мама так нарiкають.
I десь надвечiр нарештi Жолобки, нарештi той лiс останнiй i нарештi
тилявецькi поля.
– Тилявка! Тилявка! – гукає перший пiдвiдчик.
– Боже! Тилявка! Так от де вона! – дивуються iншi. Велетенське сонце
спадало над нею, назустрiч линули дзвони. То ж це ще Великдень, то ж на
Великдень без перерви б’ють в усi дзвони, але мандрiвцям здавалось, що те
сонце i тi дзвони лише для них, що це їх так вiтає ця нова земля. Настя
розглядалась на всi боки, бажаючи до чогось недоброго причепитись, але
нiчого не знаходила. А дядьки, мов на те, вихваляють:
– То, чуєте, куме Матвiю, що поле то поле!
– Поле неплохе!
– А їй-бо, неплохе!
– Таке поле хоч би кому.
– Я вже шкодую, що й собi не пристав до кумпанiї.
Довга валка возiв тягнулась поволi рiвною, простою дорогою назустрiч
сонцю. Виднiлись будови, двiр, огорожа. Усе то наближалось i наближалось.
Зустрiчалися чужi люди, що цiкаво оглядали прибульцiв. I ось при заходi
сонця валка в’їхала на широке подвiр’я двору.
Подвiр’я дiйсно просторе, збоку великий, бiлий, але критий соломою,
будинок, довкруги чотирикутником маказин, клуня, далi стайня й короварня.
Перед короварнею калюжа, що показалась Володьковi цiлим ставом.
Одразу з мiсця почали розвантажуватись, бо деякi дядьки бажають на цiлу
нiч їхати назад. Усе зносили до одної кiмнати у великому домi, що її
резервував Матвiй для себе. Кiмната не дуже велика, двоє вiкон, хiд через
кухню i через iншу кiмнату, що її зайняв Титко. У цiлому будинку таких
кiмнат чотири i одна кухня, i в кожнiй з них по родинi. На кухнi
примiстився Микола Гнидка. Всi новосельцi вже поприїжджали, за винятком
Тараса Здорова. Вони, розумiється, не могли всi тут змiститися, i друга їх
половина поселилася в iншiй хатi, що була призначена для батракiв.
Коли Матвiєва валка в’їхала на подвiр’я, сюди негайно висипали всi
новосельцi, а до того найшло ще людей iз села. Почалось вiтання,
посипались запити, дехто помагав зносити речi. Настя, як побачила “гой
ярмарок”, серце її не видержало, i знов заголосила:
– I що я тут, людоньки, робитиму? I де ми тут усi змiстимось? I куди
вiн мене ото привiз? А там же було простору стiльки, i такий спокiй, i
така краса…
Володько був надутий, якась незвичайна пиха розпирала його, здавалося,
що вiн тут найбiльший пан. Вiн носив що мiг до своєї кiмнати i з-пiд лоба
позирав то на тю, то на iнших, а особливо звертав увагу на таких, як i
сам, але їх тут було стiльки, що не мiг усiх затямити. Запам’ятався йому
лише якийсь хлопчисько у доморобних, барвлених, позакачуваних штанях,
босий, без шапки i дуже залишаєний. Видно було з мiсця, що це не
дерманський хлопець, бо в Дерманi таких крашених штанiв не носять.
Кiмната, призначена для Матвiєвої родини, скоро заповнилась по береги.
Не було де нi стати, нi сiсти, а про лягти i не думай. Деякi речi
прийшлося поставити на горищi, а дещо в присiнку перед кухнею. Там також
помiстили бодию iз салом. Конi, корови, свинi i дрiб дали до спiльних
хлiвiв, вiз залишається на подвiр’ї.
I коли все розвантажили, пiдвiдчики пiдкормлювали лише конi, приходили
прощатися i один за одним, вже порожняком, трусилися до себе. Новосiльцi
лишилися. Настя стогнала: нема де навiть колиски повiсити, нема де голову
прихилити. Але всi були такi втомленi, що не дуже-то перебирали мiсцем. Чи
хто що з’їв i де тiльки знайшов яке мiсце, там i клався. Володько з
Хведотом заснули на двох розстелених мiхах-кропивияниках, що в них везли
коням обрiк. I спали добре. I нiчого їм не снилося. I спали всi, навiть
Настя. Лише Василинка щось скiмлила у своїй колисцi. Мабуть, була голодна.
Сварня мiж новосельцями розпочалася з першого дня. Розумiється,-
першенство бабам. Котрась котрусь обiзвала позаочi, тiй донесли, та
вiдповiла, обiзвалась у вiчi, а там недалеко й до кiс.
Причин для цього бiльше, нiж треба. По-перше – те дiлення всього
панського: i дорослi, i дiти, кожному бiльше i бiльше хочеться – iдуть,
рвуть, розносять. Один хiба Матвiй наказав своїм “нiчого менi не рушити”,
але Володько все-таки має свiй склад в однiй з порожнiх бодень, де повно
всiлякого панського майна, знайденого по горищах та по рiзних смiтниках.
По-друге: Мотринина курка десь “губить покладки”, Мотря каже, що її
приманила Параска до свого гнiзда. Параска божиться i клянеться, що Мотря
бреше. Однi за Мотрею, iншi за Параскою, i гамору повний двiр.
Зiнчин Хведорцьо потовк носа Лiкерииiй Улянцi. Улянка до мами, мама до
Хведорця, Хведорцю до своєї мами, а потiм Зiнька й Кiкера стоять,
попiдтиканi вище колiй, на своїх ганках i на цiле село обмiнюються
прозвиськами. При цьому завзятюще орудують язиками, дулями, а як забракне
аргументiв – лiзуть одна однiй до кiс або частують одна одну краєвидами
заднiх своїх частин, завзятюще конкуруючи докладнiстю процедури.
Клуня на всiх одна, у клунi сiно, солома, мiшки, збiжжя, картопля – i
Настя майже переконана, що Миколина Марта вчащає до її картоплi, бо де
вона бере тi продукти, коли своїх не привезла, а картопля її зовсiм
подiбна до Настиної, а Марта до того звiсна давно своєю поведiнкою.
Недурно вона вийшла за того злодiяку Гнидка. Марта довiдалась, i коли
Настi треба спекти чи зварити, дверi кухнi, де живе Марта, перед нею
закритi. До справи втручається Матвiй, за Матвiєм iншi чоловiки.
Мiж цими останнiми також не краще. Дiлять будинки, цеглу, паркани,
дошки, гнiй, солому, полову. Галасу безлiч. Кожному видається, що вiн
дiстав гiрше, а його сусiд лiпше. Починається зi слiв, а кiнчається
цурупалком по головi, а тому Матвiй може часто чути з уст своїх сусiдiв
ось такi, для себе, побажання:
– А бодай його звело з розуму, як вiн звiв нас осюди на муки! А бодай
йому так ноги покрутило, як вiн покрутив наше життя! А бодай його так
свята земля цуралася, як ми тепер одно одного цураємося! А чи нам там дома
,чого бракувало, а чи не жилось нам, як у Бога за пазухою?
Винахiдливiсть тiток у цьому напрямку не має меж, i Матвiй це чує, i
сливе кожного ранку, але вiн на таке не зважає. У нього повнi руки
важливiшої працi, та й усi не дармують, кожному хочеться вийти скорше “з
того западенного гайдеру”, а що вже до Настi, так та їдьмом “його” їсть,
що вiн виволiк її осюди на муки пекельнi. А тому на нововизначених
десятинах городiв, уздовж, по обох боках шляху, зазеленiли грядки, зiйшла
городина, копалися рови на фундаменти, зводились мури. Будинки ростуть не
днями, а годинами, а до того оранка, сiянка, кошанка, рубання дерева,
тесання, воження гною…
Матвiєва родина вся як є вiд свiтання до смеркання в роботi. Навiть
Хведот не дармує, навiть i його заставляють пильнувати отам грядки, щоб
ворони сiянки не видзьобали, та курчат, щоб бува шуляк не забрав. Василь
же, Катерина i Володько в роботi, мов у запряжi, вiчно.
А Матвiй вирiшив будуватись не на тому занедбаному городi пiд самим
селом, що його вимiняв у Титка, не буде вiн тиснутись на тiй десятинцi i
все з усього поля туди звозити, краще вiн побудується на головному своєму
“участку” посерединi, над шляхом. До речi, i не є то так далеко вiд решти
сусiдiв, але що йому тi сусiди, от хiба до води трохи далi, бо треба
їздити за нею аж у долину села. Одначе на майбутнє Матвiй i з цим собi
дасть раду. Викопає отам в долинi колодязя i буде вода.
I почав вiн одразу звозити туди дерево, камiнь та цеглу, i почав копати
фундамент вiсiмнадцять аршинiв довгий та вiсiм широкий з намiром наперед
хлiв звести, щоб у першу чергу худобу пiд стрiху взяти, а потiм щось i для
себе злабудати. Матвiй як Матвiй, чоло його не висихає вiд поту, руки його
нагадують гаки якоїсь машини, сорочка на його плечах цiла, як купа багна,-
вiд поту, куряви та глини. Треба лише бачити його при сходi сонця, як вiн
вештається на тiй своїй дiлянцi, як вiн знов садить тi щепи (дещо привiз з
Лебедщини), як вiн копає тi фундаменти, як вiн кремсає той камiнь, як вiн
теше пiдвали, платви, крокви, стовпи, довбає канi, робить чопи, збиває,
ставить, рихтує. I все самий, i завжди невпинно, бо де його тепер вiзьмеш
робiтника та й за вiщо. Одних мулярiв мусiв узяти, бо ж сам такого муру не
зведе за одно лiто. А Василь, а Катерина – як не у полi, то тут же глину
мiсять, тачками камiнь пiдвозять, ями копають.
Скорше, скорше з тiєї “панської хати”, скорше з того пекла, з отого
бруду, крику й метушнi. Настя вже навiть не тошнiє, у неї нема бiльше
слiв, їй тут нiчого не подобається – i повiтря смердить, i дощi повсякчас,
i холоднеча неймовiрна, i церква якась маленька, дерев’яна, з одним попом
i дяком, i криниця бозна-де, i що то, людоньки, за криниця – багно не
криниця, до неї не дiйдеш, не доїдеш, а треба по колiна в багнюку залiзти,
доки тiєї води набереш. А що вже клопоту з тими курми, та худобою, та
пашею, та збiжжям – нема навiть слова, щоб виказати.
Найблагiшу частину вибрав собi Володько i був з того цiлком вдоволений.
Вiн пасе свої “три хвостяки” отам на парининi, поки ще її не заорали,-
Рябу, Гнiду i теличку – на росу i пополуднi, а в перервi обiднiй має свiй
вiльний час, якщо його не пiшлють кудись грядки полоти або нести батьковi
на будову воду та полуденок.
Має вiн безлiч свого зайняття. По-перше, знайомство з усiма, як мати
каже, з дiтворою, по-друге, обслiдування цiлого двору, будинкiв, горищ,
льохiв, стаєнь, повiток, старих бричок, паровика, що стоїть серед двору,
молотарки, нарештi городiв, сусiдських гаїв, довколишнiх лiсiв.
Ледве встає сонце, а його вже будять. Нiхто його особливо не миє, нiхто
не чеше, а самому йому також не дуже хочеться тим займатись, особливо
тепер. I чи промимрив той “Отче наш”, а чи й нi, i чи лемензнув що там, а
чи й без того, зовсiм заспаний i розчухраний, жене вiн тi свої хвостяки, а
в головi у нього повно всiлякої всячини, хоча там ще сонний морок i хоча
його босi, побитi, поколотi i попухлi ноги штикiльгають. Так. Вiн уже снує
черговi свої плани, як його уникнути в полудень роботи i як би вирватися з
дому та як перемогти отого здоровенного Ет-Тоєвого нiмого Романа, з яким
ось цiлий мiсяць веде завзятющу боротьбу, що робити зi своїми новими
приятелями, двома жидочками, з якими пасе разом, i, нарештi, як добратися
до отого далекого, що на обрiї, темного жолобецького лiсу, що так манить
до себе i що про нього оповiдають дива-дивнi, нiбито вiн ще з тих лiсiв,
коли то iшли козаки на Польщу.
На полi просторо, але не для Володька. Володькiв простiр вiд межi
Никифора Ет-Тоя до межi Iвана Кушки. Там овес i там овес, i туди не смiє
залiзти корова, i туди не смiє. А тут кортить i помрiяти, i поспiвати, i
пострибати, i кудись вiдвинутись, i в озерцi з позакачуваними штанями
польопатись, i багато iншого кортить, та гай-гай! Щастя ще тi жидочки –
Мошко та Iцько, дуже славнi, спокiйнi, несмiливi хлопцi, що дуже пильно
пасуть свою корову, один спереду, другий ззаду, хоча корова їх дуже
повiльна, тяжка, черевата, має обламанi ратицi i обидва роги, обiрваного
хвоста i дуже обдряпана. Мошко й Iцько не мають свого пасовиська, вони
пасуть сьогоднi там, завтра деiнде, їх часто звiдкiльсь виганяють, але ось
вони дiсталися на Матвiєве i тут зачепилися надовше. Тепер кожного ранку
Володько, Мошко й Iцько сходяться разом, Мошко кожного разу питає те саме:
– Чи твої тато нас не будуть бити? А Володько завжди те саме
вiдповiдає:
– Паси, паси! Ми i так скоро будемо це заорювати… Хоч не можна це
пояснити лише якоюсь самою Володьковою добротою, вiн має на це свої
розрахунки. Мошко завжди носиться з книжками, що їх Володько ще не бачив,
i це його дуже iнтригує.
– Покажи-но ту свою книжку,- просить Володько. Мошко охоче i гордо
показує. Володько листає книжку, оглядає малюнки i питає:
– Що ти тут учиш?
– “Лiсiца i Ворона”,- вiдповiдає Мошко. Володько знаходить “лiсiцу i
ворону” i вголос, по складах, прочитує:
– “Вороне гдє-то Бог послал кусочек сиру. На ель ворона взгромоздясь,
позавтракать, било, совсем уж собралась, да прiзадумалась”.
Володьковi байка подобається, i вiн швидко вивчає її напам’ять, щоб
одного разу здивувати своїх слухачiв у дворi.
Володько, Мошко й Iцько – приятелi. Мошко розпитує Володька про
Дермань, а сам оповiдає про дуже велике мiстечко Шумське. Володько
оповiдає так про Дермань, що вiн виходить ще бiльшим, нiж Шумське, бо там
є така велика церква i така велика школа, що нiде в свiтi, навiть в
Острозi, нема бiльшої. Мошко перехилить округлу, зi шрамом на чолi,
голову, приплющить одне око i дуже уважно слухає, а менший, Iцько стоїть
на своєму мiсцi перед коровою i лише здалека позиркує.
I як тiльки сонце пiдiйметься отак, що треба за ним задирати голову,
Володько знає, що вже можна гнати “товар з роси”. I робить вiн це дуже
охоче, значно охотнiше, нiж “гнати на росу”. По-перше, йому вже захотiлося
порядно їсти i на його десь там чекає миска борщу щавлевого з добрим
куснем чорного хлiба, по-друге, сьогоднi в нього на порядку денному
обслiдування отого темного гаю, що межує з дерманськими хуторами i що саме
так гарно зеленiє i цвiте. Можливо, там є щось дуже цiкаве, а до того там
цвiтуть дикi яблунi, черешнi, кущi калини, дерева черемхи. Там також
розвиваються гарнi липи з молодими пагiнками, що з них можна дерти лико,
плести нагаї, робити свистуни, крутити трубки.
I як тiльки Володько з’їв свiй борщ, i як тiльки мати вiдвинулася та не
встигла сказати: “А вiднеси-но батьковi полуденок”,- як вiн уже змився.
Вiн уже женеться через двiр, знаходить десь там Хведота i обидва тягнуться
до гаю. Ах, скiльки тут квiтiв – чорнобривцiв диких, та ромашок, та
дзвiночкiв, та папоротi пiд кущами. Як тут свiжо та зелено. Як чудово
пахне. I як приємно для нiг вичувати свiжу прохолоду, особливо там, у
темних мiсцях, де найдовше триває роса. Хлопцi довго тут вештаються, довго
вирiзують рiзнi дубцi, довго топчуть траву, але нарештi i вертатись пора.
Володько згадав i про матiр, вони там напевно його гукають, треба йти, бо
хоча вони вже напевно самi вiднесли полуденок, але треба хоч щось там
зробити. I, щоб задобрити матiр, Володько рiшає принести їй оберемок
квiтiв, мати, до речi, їх дуже любить. Вiн рiшає принести їй оберемок
черемхи, що саме так буйно цвiте.
Але не встиг вiн вилiзти на дерево, не встиг вiдламати пару галузок, як
у кущах щось шумно зашерехтiло, Володько
2II
встиг лише побачити, що Хведот нагло зiрвався i подер, мов опарений,
отуди до городiв, а, глянувши вниз, вiн зненацька побачив пiд собою
здоровенного, з рудою бородою, дядька, що грубим, хриплим голосом
продубасив:
– А куди то тебе, чортове дерманя, занесло? I при тому, Володько
помiтив, дядько спустив попругу. Це не дуже добре вплинуло на Володька, i
йому не залишається нiчого iншого, нiж сидiти тут i чекати. Але дядько не
хоче чекати, вiн гримить далi:
– Злазь! Чортовi заволоки! Налiзло вас сюди, мов сарання, i нiчого вiд
вас не влежить на мiсцi.
Володько дуже гарно розумiє бажання дядька, але злазити йому нiяк не
випадає. Дядько ж задер бороду i лютує:
– Злазь, бо шкiру з тебе спущу! Така обiцянка ще менше спонукує
Володька виконати того наказа, i вiн анi руш.
– А, чортова халєра! – вже цiлком поважно лютує дядько,- забрався на
чуже i ще буде з тебе кпини робити!
– Я не знав, що то ваше! – кидає згори Володько.- Я думав, що це наш
лiс.
– Ваш? Колька в ребра твоїй матерi! Я тобi зараз покажу – ваш!
Володьковi непереливки, дядько виразно намiряється лiзти за Володьком,
його борода сердито мигає, довгi руки лапають за гiлля. Володько чим
скорше дряпається вище, i геть до самого верху, але дядько й собi не
вiдстає, а обличчя його, мов цегла, червоне, а очi, мов пси, злючi, а руки
довгi та великi. Володько швидко шукає рятунку, побiч он росте граб, що
його гiлля аж сюди сягає, i є то те єдине, що простягає йому Божа долоня,
i, анi секунди не вагаючись, Володько, мов мавпа, стрибає на гiллю граба,
його малi, жилавi руки швидко працюють, ноги телiпаються в повiтрi, але
ось i вони схопились стовбура i вiн посунувся вниз животом по корi,
обдерши лише дещо бiля пупа шкiру i сорочку.
Але й дядько не такий, щоб дармувати, i вiн умiє дряпатись по деревах,
до того вiн має довгi ноги – сягни лише i ти на грабi! I вiн схопився за
ту ж гiллю, що й Володько, але гiлля розважила тягар, нагло звучно
трiснула, а дядько вже летить iз гiлляччям униз. “Ух! Ух”,- ухкає мов
потопельник, розмахує руками, намагаючись за щось схопитись, але все пiд
ним лише трiщить, i саме тодi, коли Володько торкнувся ногами землi,
дядько пролетiв, уже без перешкод, останню вiддаль i гепнув iз шелестом на
траву.
Що там далi творилося, Володько не тямить, бо, лише торкнувшись землi,
вiн миттю зiрвався i так подер звiдсiль, нiби за ним гналося сто чортiв.
Але це нiяк не значило, що пiсля цього Володько якось зрезигновано
дивився на життя. Нiчого подiбного – анi краплi зневiри. Вiн про це анi
довго й не думає. Тисяча iнших думок i проектiв роїться в його неспокiйнiй
головi, i одною з найбiльших його турбот є – як помиритися iз нiмим
Романом. Останнiми часами Володько переконався, що той йому до болю
потрiбен. З перших днiв знайомства завели вони отой бiй, але це тепер
зовсiм зайве. А почалось з отих розшукiв по горищах та по смiтниках
усiлякого старого залiзяччя, дiрявих залiзних горшкiв, якогось старого
панського взуття. Нiмому все то потрiбне, вiн то носить своєму братовi
ковалевi, але Навiщо воно Володьковi – вiн i сам не знає. А звели вони бiй
за отi гвинти, що їх старанно вишрубовували з великої молотарки, що ото
стоїть перед клунею i чекає, поки її не забере власник. Натягнули того
кожний цiлу жменю, i треба дивуватися, як та машина ще держиться купи, але
кого то обходить. Нiмий дуже зручно орудує шрубаком, Володько далеко так
не потрапить, тому в нiмого гвинтiв значно бiльше. Нiмий гордо показує
Володьковi свою здобич на долонi, Володько показує свою – i враз нiмий
схопив Володьковi гвинти i пустився навтьоки. Володько за ним, дiгнав того
на подвiр’ї, плигнув йому на спину i обидва покотилися по болотi.
Скiнчилося тим, що обидва мали зовсiм пошматованi сорочки i з носа кожному
текло червоне.
Пiсля того билися за все: за обламок коси, знайдений на горищi
маказину, за випасання межi, за корови, за всiляку всячину. А одного разу
нiмий мiцно вiддячився Володьковi, жбурнув на нього тверду брилу землi,
попав у живiт i забив тому на кiлька секунд дихання. По тому Володько лише
весь час плекав почуття солодкої помсти, чекав лише нагоди, нiмий старанно
його оминав, але одного вечора вiн гнав свою корову попри Матвiєву
будiвлю, Володько засiв за недокiнченим муром i вгатив нiмому кусень цегли
в саму потилицю. Нiмий лише заскавулiв, мов пес, i схопився за голову.
I тепер були б квити. Тепер би лише помиритися, i все гаразд. Тим
бiльше, що на Володька чекають тепер значно бiльшi пiдприємства, нiж до
цього часу. На нього чекають отi лiси довкола, “наш”, угорський,
жолобецький, одерадiвський, але з ким туди пiдеш, коли бiля нього сама
дрiбнота, самi малi i слинявi дiвчата, а тi пара лобурiв якiсь такi
недотепи, що їх нiяк не переконаєш, що можна так легко перекинутись з
Володька на лицаря, на розбiйника, на шукача скарбiв, що в тому лiсi можна
знайти стiльки цiкавого, не кажучи вже про всiлякi там воронячi гнiзда,
але там також можна знайти мiж семи дубами i оту сплячу царiвну, що її
заворожила вiдьма, i тi скарби що їх замуровано великим розбiйником пiд
одною з лип, i, чого доброго, навiть ту хату вiдьми на отих курячих
нiжках. Але хiба тих Хведькiв та Iлькiв, та всю ту дiвч дрiбноту якось у
тому переконаєш.
Думав, було, про Мошка та Iцька, але тi виявились великими боягузами,
бо вони хоч i вiрять, що в лiсi живу розбiйники, але саме тому вони нiколи
туди не пiдуть. До того анi Мошко, анi Iцько не вмiють дряпатися по деревi
вони бояться так високо, їм крутиться голова. Нi, нi… Мошко й Iцько на
таке не надаються. Залишається один нiмий, речi, Володько вже чудово з ним
говорить – руками, ногам головою, вухами, очима i, як це не дивно, нiмий
найкраще його розумiє.
Нi, помиритися конче треба, Володько мусить пiти якусь жертву, i вiн
пiшов на таку. У Володьковому складi двiрських знахiдок була дуже вартiсна
рiч – один, зовсiм добрий i зовсiм не дiрявий, залiзний, лудяний горщика
якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той гори призначений не на
варення, а для чогось iншого – для чого, Володько не знає, то знали хiба
пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нiчник, що Володька, зрештою
мало – нiчник-ненiчник – цiкавить.
Нiмий дуже заздростив Володьковi таку здобич, поривався навiть то
вкрасти, але не вдалося. I от Володько рiшив вiддати того горщика нiмому
добровiльно, що вiн негайно i зробив. Нiмий був утiшений неймовiрно,
передав негаї горщик своїй матерi, а завiв з Володьком таку дружбу, їх
тепер нiякою водою не розмиєш.
Цiлими полуднями зникають вони по отих довкруги лiс нi одне, хай
найвище щуляче гнiздо не уникне їх зору, дряпались на найвищi дуби, i чим
вiн вищий, тим краще, i навiч спробували видерти з липи дикий рiй бджiл, i
було б це удалося, але вони не мали потрiбного знаряддя i по певно часi
обидва зовсiм стратили свою подобу, обернувшись якiсь округлi товкачi, без
очей, без носа, без рота i мало без вух. Дома їх пiзнали лише по
неймовiрно пiдраних штанях i, замiсть спiвчуття, Володьковi дiсталось ще й
кiлька засягiв батькової попруги, що було винятково прикро.
Пiсля того прийшлося Володьковi залишити на деякий час лiс, i тут не
тiльки тi проклятi бджоли завинили, але i його штани, що дiйшли вже до
такого краю, що хiба зiсталось їх зовсiм скинути i ходити без них. Мати
сказала виразно, що бiльше латати їх не буде.
А до того й погода змiнилася. Взагалi ця весна була мокрою, але ось
перед Зеленими святами засльотило на цiлi два тижнi. Не було дня, щоб
Володько так не накис у полi при худобi, що пiсля того йому було не до
лiсу. Але i в цих сльотах була якась приваба. Всi озера повнi води, вся
рослиннiсть яскраво-зелена. Пiвсонний спокiй заповняв, здавалось, усе
повiтря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому
будинку, Максим Стратонiв бере свою скрипку, Нестор Ониськiв бубенце,
Василь Матвiїв гармонiйку, миттю прибiгають босi й захеканi три Ганни –
Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися iншi i танець починався.
Максим дуже зручно нарiзував польочку “Свинi в рiпi, свинi в рiпi, ой,
годино моя”, а дiвчатка дрiбненько точились довкруги своїми босими, в
“калошах” з грязюки, ногами, i було шумно, i весело, прибiгали i з села,
напихалось дiтвори, стирчав тут i Володько, i це тривало геть за пiвнiч, а
потiм усi розходились зi спiвами i свистами, незважаючи на нiяку погоду.
Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотiлося й собi грати на
скрипцi. Але як, але де, але на чому? Думав i думав, де б його тих грошей
роздобути, бо просити в батька чи матерi, та ще й на скрипку, коли вiн
зовсiм без штанiв, було б найбiльшим зухвальством, чого вiн навiть i не
думав робити. Грошi мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозi,
мають упасти з неба, але мусить їх мати. Пробував кiлька яєць продати,
думав iти до мiста на службу, пригадав i жида-онучника, що часто проїжджає
дорогою i на все село горлає; “Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!” – на що бiжать
стрiмголов жiнки i дiти, несуть ганчiр’я, а дiстають голки, шпильки,
олов’янi перстенi, скляне намисто, Дрiбненькi, як квасоля, рiзнобарвнi
цукорки, сухi рiжки. Весь той крам дуже сумнiвної якостi, хоча його
власник божиться i клянеться,- от хай вiн до шабасу не доживе, хай не
побачить своїх дiтей, коли це не найкращий товар у свiтi, i що вiн за те
дiстає? Ганчiр’я! Зовсiм нiчого не варто, непотрiбне ганчiр’я, яке вiн
отам далi викине до рову.
– Таке б ми тобi й повiрили.
– Не вiрите? От хай менi обсохнуть руки, коли кажу неправду!
– Скiльки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.
– Та вiн же має на думцi, щоб обсохли, коли вiн їх помиє…
– А! Хiба так.
Володько рiшив збирати i собi ганчiр’я – по ямах, по смiтниках, по
горищах i все те продати не за олов’янi перстенi, а за чистi грошi.
Назбирав купу, а коли понiс продати, проклятущий ганчiрник не хоче навiть
дивитись. За грошi? | Хто .за це дасть тобi грошi? Бери он двi голки, одну
шпильку i шiсть квасолин цукеркiв. Не хоч? Будь здоровий! Немає часу з
таким бавитись.
Остання Володькова надiя зникла остаточно. Назбирати грошей на скрипку
даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка коштує найменше
три карбованцi…
Тодi вiн рiшив самий зробити собi скрипку, зрештою, це й не так тяжко.
Приглянувся добре до Максимової, витесав денце, дiстав мiцних ниток,
навощив їх порядно воском, натягнув на денце, пiдпер кобилкою – i скрипка
готова. Смичка зробив з кiнської волосини, натягнутої на каблучку, i натер
його живицею iз соснових дощок.
Скрипка вийшла значно гiршою, нiж Максимова, але вона все-таки грає i
Володько вдоволений. I все, що на нiй вигравав, брав умовно, збоку можна б
подумати, що все то те саме i воно нiчого не варте, та Володько має не
лише розум, але й уяву, а до того вiн став дуже корисним своїй дiточiй
громадi, що хоче також танцювати. Христинка, Хведорка, Улянка, Ганнуся
збирались старанно на ганку маказину, Володько брав свою скрипку, нiмий
бляху овальну, що на нiй “Государственное страховое общество” вибито,|
виходила сильна музика, а дiвчатка брались попiд руки i точились
дрiбненько зовсiм так, як тi там в Ониська. Гiрше, коли хто з дорослих
навинеться. Тодi та “зграя” безжалiсно розганялась, бо нiмий, мовляв, так
сильно бив у свою бляху, що iншим “вуха трiскали”, що дуже дивувало не
лише нiмого, але й усе чесне товариство.
Життя йшло тверде. Багато працi, небагато харчiв. Декому їх зовсiм не
хватало i їли, що трапилось. Усi чекали новий урожай.
Нарiки на Матвiя не вгавали, нiхто його не любив, нiхто не водив з ним
дружби, хiба iнодi Стратон прийде щось радитись, зрештою, i сам Матвiй не
дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам iз собою, а тепер де його
вiльного часу взяти, коли навiть свята не було, не ходилосьдо церкви,
зрiдка коли їздилось до мiста i то лише тодi, коли конче було необхiдно.
Матвiй усе терпiв, як мiг, мав на все свою думку. Бог не обидив його
волею, мав її справдi сталеву i не мiг нарiкати, щоб коли найшла на нього
яка зневiра.
Та одного разу i його терпець урвався. Замiняв вiн ото той город з
Титком i разом з тим набрав на свою голову безлiч зайвих клопотiв. За
панських часiв через город навпростець iшла широка дорога до водопою.
Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а до того, по обох її
боках, худоба геть усе чисто витоптувала й вибивала, так що з тiєї
десятини мало що лишалося. Пановi це не дуже шкодило, бо в нього досить
поля, але зовсiм iнша рiч селяниновi. I тому, коли краяли городи, всi
одноголосно рiшили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусiдньої межi, а
що там не зовсiм для цього зручне мiсце, було домовлено, що всi прийдуть i
толокою скопають нерiвнi мiсця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.
Так було ухвалено, але iнакше сталося, коли город дiстався Матвiєвi.
Про змiну дороги перестали й говорити. Копати нiхто й не думав. Тодi
Матвiй самий дещо скопав пригiрки i пустив дорогу за планом. Але його
спiвгромадяни заявили, що вони тудою не пiдуть i не поїдуть, а будуть
користати старою дорогою.
Але стару дорогу Матвiй старанно зорав i засiяв її викою. Не сподiвався
там першого року якогось урожаю, але земля не смiє лежати дарма. Думав, що
це змусить його спiвгромадян виконати свою постанову. Одначе помилився.
Коли на городi нiкого не було з його родини, бо будувався вiн не тут, а на
полi, люди ходили i їздили просто через поле, через рiллю, по засiву.
Матвiй поставив вiху. I це не вплинуло… Матвiй не знав, що з тим робити,
судитися не хотiв, а битися з усiма також не випадало.
Та одного разу – був душний, лiтнiй ранок – Матвiй працює з рискалем i
ломом бiля свого городу, рiвняє рештки з якоїсь корчми, що колись тут
стояла, працює з усiєю вирвою, пiт ллється з нього цюрком, одiння мокре до
рубчика… I бачить: Кузьма Запорука – повiльний i впертий дядько – веде
свої мишатi коники через поле i не звертає на Матвiя нiякої уваги. Матвiй
це бачить, його бере злiсть, розiгнув спину, оперся на рискаль i чекає.
Кузьма їде верхи поволi й байдуже далi, i коли доїжджає ближче, Матвiй
кладе на бiк рискаля, переходить дорогу i спокiйно каже:
– Що тобi, Кузьмо, вже не видно, де дорога, що ти менi через засiв
ведеш?
– Дорога має бути де була! – бундючне заявляє Кузьма.
– Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не
по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар… Знаєш же,
що й до чого.
Кузьма мовчки намагається їхати далi.
– Вернись, кажу! – твердiше каже Матвiй.
– Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всi люди кажуть! – говорить
Кузьма.
– Не вводь мене, чуєш, у злiсть, краще вернись i їдь кудою належиться.
Кузьма сидить охляп верхи i все-таки намагається їхати далi. Матвiй
хватає коня за оброть i рiзким рухом повертає його назад.
– Пусти повiд! – кричить Кузьма.
– Вернись – пущу!
– Не вернусь!
Матвiй рiзко шарпнув коня за оброть, кiнь сiпнувся назад,. Кузьма миттю
зiскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побiч, i шелестнув Матвiя по
головi. З Матвiєвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвiй,
мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свiй, зрiст i
кидається на Кузьму. Дике i рiзуче – “гвалт, рятуйте!” – рознеслося
довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це i прибiгла. Прибiгло на
гшвалт i ще кiлька чоловiкiв i жiнок. А Матвiй бив. Звалив Кузьму на рiллю
i бив його кулаками, мiсив чобiтьми, гатив по чому попало, ах поки той не
замовк.
Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь
у кровi лежав, а Матвiй – страшний i великий, з обличчям, залитим кров’ю,
з рискалем у руках,стояв проти всiх i кричав:
– Гади! Нелюди! Вам не хлiба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото,
добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тiчка паскудна –
геть! Геть з очей! Розiб’ю! – i вiн кинувся на юрбу.
Усi сипнулись врозтiч.
– Розiб’ю! У гроб ужену! – ревiв дико Матвiй i гнався за ким попало.
– Матвiю! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! – гукала Настя i
намагалася його зупинити.
Матвiєва сорочка була дiйсно у кровi, вiн зупинився, тернув брудною
долонею по чолi, розвiв ще бiльше кров, пiсля трiпнув рукою, нiби хотiв
усе то струснути, i нагадував дикого, роздратованого звiра. Настя швидко з
себе хвартушка зiрвала i подала йому.
– На! Хоч обiтрись! Дивись, на що ти подiбний! Матвiй узяв хвартушка i
байдуже витирав обличчя. Вiн весь тремтiв, очi його дико бiгали, ще нiхто
не бачив його таким. Потовчений Кузьма лежав на землi i стогнав, конi його
паслись збоку у вiвсi.
– Ууу, будьте ви проклятi – таке гаддя, коли б був знав, що з такою
халєрою прийдеться дiло мати – краще б їм чуму, нiж землю, виходив!
– Чекайте,казав вiн сам до себе i лють його швидко, мов буревiй,
минала.- Тепер я з вами поговорю iнакше, їм тiльки попусти – на голову
вилiзуть, чортове хам’я!
I дiйсно, з того часу все пiшло по-iншому. Дорога раз назавжди пiшла
долом. Заповiв, щоб усi прийшли її рiвняти, i всi прийшли. Не з’явився
лише Титко Коган. Матвiй самий зайшов до його хати – не було дома.
– Де, Параско, Титко? – питає Матвiй Титкову жiнку.
– Де? Та ж нiде! У полi! У нас праця!
– Чув вiн, що сьогоднi треба йти до дороги?
– Але ж у нас…
– Цить! Не питаю! Зараз менi за лопату i марш копати! А за ним я сам
пiду!
I дiйсно пiшов. Тит орав. Побачив Матвiя здалека й зупинився. Матвiй
пiдiйшов. У руцi пужално.
– Казав тобi, Титку, Стратон iти сьогоднi до дороги?
– Не казав… Я встав раненько…
– Не бреши! Казав! Рiзун в твою-ма, хоч, щоб розбив на твоїй головi оце
пужално до цурупалка? Уже забув, як плакав? Щоб менi зараз був там!
З цим Матвiй повернувся i пiшов. Iде полем i розважає:
– З таким народом по-iншому не вийде! Якась тупота! Якась мертвячина!
Що вб’єш, те в’їдеш!
Боротьба мiж Матвiєм i рештою товариства з явної перейшла в таємну.
Його боялися. Уже не чути отих побожних побажань, але очi всiх горять
по-вовчому. Кожне, видно, лише шукало приключки, щоб помститися.
Матвiй, проте, не думав уступати з поля бою, не з такого тiста
злiплений. Не кричав, не бешкетував бiльше, але й нiчого нiде не спускав.
I це всi вiдчули. I стало спокiйнiше.
Але не для Матвiя. Ледве втихомирив свою громаду, як он село почало
капризити. Там, як i казав колись Деберний, люди не дуже ласкаво прийняли
до себе нових спiвгромадян. Нарiканням не було кiнця i вони все множились
i множились.
– Понаходили якiсь зайди, забрали нашу землю… Тепер до них не
пiдступиш, нi поговориш. Геть з ними. Не дозволимо їм їздити нашими
дорогами, не пустимо до церкви.
Матвiй казав до своїх:
– Мовчiть i працюйте! Покажiть їм, що ви розумнiшi… Найбiльшим
ворогом дерманцiв зробився Мельник Павло, кажуть, злодiй в минулому, на
Сибiрi був i недавно вернувся. Крутий i жорстокий чоловiк, людину, кажуть,
убиває, як муху. Так i звали – Каторжний-Мельник. I незлюбив вiн
дерманцiв, що тi “багатiї”, що набрали “через губу”. Десь вiн там у тому
Сибiрi всiляких дуже дивних думок набрався i все на багатих псячив.
Хома Ет-Тоє поїхав з бочкою по воду, пiдгорою зустрiв його Мельник iз
сокирою i порубав тому колеса. Вернувся Ет-Тоє i плаче:
– Я, каже, собi їду, виходить той злодюга, присiкався i бах-бах по
колесах. Не подарую! До суду!
– Чекай,каже Матвiй, – до суду! Тепер колеса, далi вiкна, а там i до
червоного пiвня дiйде. Краще зробiм ми от що: бачите, яка у них там
криниця? Срам, не криниця! Калабаня в багнi – нi пiдiйти, нi пiд’їхати,
вiк живуть, а криницi порядної не зроблять. А ми давайте от що: зберiмося
всi отак, громадою, набиймо каменю i змуруймо їм криницю. Як належиться. З
цебринами, з риштоком.
Титко, а за ним ще дехто пiдняли голос:
– Так, нiби у нас своєї роботи не хватало. Їди i їм ще криницю роби.
– Не їм, а собi! Не повiдлiтають руки, коли пiвдня попрацюєш для
громади. Я ось пiду до старости перебалакати, а там усi вiзьмемось до
криницi.
I Матвiй подався до старости. Хитрий, невеличкий iз широкою лисиною
чоловiчок. Дуже примеленний, любить чарчину i куму Прiську. Хатина
старосвiтська в зруб, троє вiконець, присiла до землi, як квочка. Матвiй
увiйшов i лобом у сволок дiстав. Привiталися, i Матвiй почав, – так i,
так, мовляв, я от до вас за дiлом, маємо непорозумiння, вашi люди не дають
нам води, воно пiсля ми будемо свою воду мати, але поки те та iнше, чи не
слiд би якось того… По-людському та по-Божому…
I Матвiй подiлився зi старостою своїми намiрами.
Еее! – заспiвав високим тоном, пiднявши вгору вказiвного пальця,
староста.- Цим ви наших мужикiв не купите.
– Як то не купите? Ми i не думаємо їх купувати, але…
– Але чекайте, дядьку Матвiю,- перебив староста.- Я про вас чув i знаю,
але в нас уже здавна-давен так водиться, що люди нашi не люблять того, що
них якiсь новi порядки заводить. Добре, не добре, а не люблять. От не
люблять i вже. I людей розумних нашi люди не люблять… Чекайте, чекайте.
Я ще не доказав… Нашi люди люблять отако собi… Як сказати… I щоб
розумний нiби, i не розумний, а найкраще отакий мiрний, середнiй, лагiдний
та щирий… От як воно. I раджу я вам от що, коли хочете-наших людей
позискати: зберiться одного разу отако гуртом та прийдiть до нас на
сходку, та як слiд привiтайтеся, тому руку подай, тому слiвце добре,
iншого за полу i: ану, там, куме, свате, чорте – зайдемо он до шкальнi. Та
по шкалику, та по другому. О! Тодi iнша справа! Тодi за вас пiдуть горою!
Їй-богу! – дрiбно i хрипло зареготав староста.
Матвiй поворушився на лавi. Як це не по його, не по Матвiєвому; його
права рука, що лежала на полатаному колiнi, нервово здригалася.
– Але ж я, старосто, так думаю, що коли чоловiк говорить з толком, та
до дiла…
– Е,перебив його знов староста,- Чуєте! Не в дiлi справа, а в
характерi. Люд наш метушню, гармидер, слiвце любить. Вони пiзнiше i
по-вашому зроблять, зрозумiють же, що зерно, що полова, та знати вам не
дадуть, що це вони вiд вас знають, що ви їх тому навчили. Такий ось гордий
наш народ i не любить, скажу вам по правдi, начальства, особливо коли то з
нашого, так сказать, брата. От ще коли якийсь такий iнший, не наш, так
повiрять. А! То ж сказав… Знаєте? Срулевич! А не якийсь Дмитро чи Iван.
Так, так… Тому розумнiшi нашi люди нiколи свою думку своїми устами не
висловлюють, а завжди отак пiд когось, пiд когось. Не я це, мовляв,
сказав, а от вiн, а можливо, ще б так i не сказав, це, мовляв, я тiльки
так собi…
Матвiй слухав i мовчав, дядько, видно, фiлософ великий, а потiм
усе-таки промовив:
– А! Скажу вам, що наш народ вiри тiльки тому йме, хто вмiє гнуздати.
– А, то так, то так! i я би сказав – не вiрить, не вiрить! А боїться! А
це не те саме, дядьку Матвiю. Боїться! От! А мiж тим так i шукатиме
нагоди, щоб вас влучити! Так є, так – хе-хе-хе! Ага! От ви сказали, що
каменю наб’єте… Аде, питаю, наб’єте?
У нас? Пiд горою? Думаєте, нашi люди вам дозволять? А де, скажуть,
вiвцю виженеш, а куди з гускою? Тете! Ви ще нас не знаєте! Так-то! – i
староста смiшним похитом голови потвердив свої розважання. Вiн навiть,
видно, гордиться своїм розумом, вiн усе розумiє, але Матвiєвi саме
здається, що то не чужi думки, не громади, а його власнi…
– А я вам от що скажу, старосто,- почав на це Матвiй.- Так-то воно так.
Маєте правду. Але скажiть: хiба може сурйозна людина пускатись на хитрощi,
на пiдлабузництво, на пiдкуп? Нi. Сурйозна людина буде чесно битися i
чесним трудом доведе свою правду. Не кажу, що народ наш дурний; не дурний,
а недовiрливий, непросвiщенний, не знає, де початок, а де кiнець, де
добре, а де недобре, де мудре, а де немудре. А от вiзьми йому та покажи,
та розтолкуй – i одразу сходить, i одразу пiде. От тi вашi люди. Прийшли
ми сюди i почали пiд плуг бараболю, як ви кажете, садити. Вашi люди .
одразу в крик: а! Не вродить! Лише пiд заступ треба! А я їм: от ми так
завжди садили – пiд плуг i скорше, i справнiше – i завжди мали досить
бараболь. А, кажуть, то у вас, мабуть, земля лiпша! А я їм: у нас земля не
лiпша, а гiрша… А от побачите, що i ви будете так садити, як i ми…
Кажу: i пшеницю, замiсть гречки, будете сiяти. I поросте…
– Ну, от,розводить руками староста.- Так воно є, що зробите. Але
нiчого. Якось-то воно буде i, можливо, краще…
– Але я у вас таки засидiвся, а у мене ж там дiла стiльки,- почав було
Матвiй… – Але, так все-таки, старосто, як ви думаєте нащот того?
Староста помовчав, помовчав та й каже:
– Думаю, дядьку Матвiю, що ви отак вiд мене не втечете. От що!
Хтодорко! Стара! А знайди-но там чого. Нi-нi-нi! Че- i кайте, чекайте! Ви
у мене поперве, у мене! У старости села Тилявки! Це була б для мене
смертельна образа, бо ж ви . прибули здалека…
Такого Матвiй не сподiвався. I як же йому тепер пити, коли там дiло. До
всього, як велить звичай, коли той “поставить”, не можна й собi
вiдмовитись. А тут i шеляга нема за душею. Але нiчого не вдiєш, зiстатися
треба.
Одна чарка, друга. Голоси пiднялися, на щоках збiльшились рум’янцi.
Староста пiдсунувся ближче до Матвiя, дихав йому сливе пiд нiс i казав:
– Та… Що й казати. Дiло справне – видно одразу, криницю оправити!
Чому нi. Хоча я i не беру там води, але все-таки iншим придасться. Хороша
рiч, добра рiч, золота рiч! Що вже її нашi люди не напоправлялися, не
нагатилися, i що її не попокленуть… А все нiяк не можуть до людського,
до богоподобного образу довести. Пан, бувало, кожної весни привозив пару
хур хворосту i гатив те багно. Та де там! Нiкому не вдалося його загатити.
I не тому, що не вмiли… Боронь Боже! Не тому! А тому, що нiхто не хотiв
перший почати. Ет, думає, всi мовчать, чого я маю наперед пертися. I так
було. А тепер ви ось хочете… Добре! I зробимо ось як: ми зробимо сход.
Прийдете ви, ще там хтось, скажемо, дядько Стратон, я вийду i скажу: так i
так, люди добрi! Маємо ми от у себе нових громадян. Правда, шкоду вони нам
учинили, землю пiд самим, так сказать, носом викупили, ну, але люди вони,
як не кажiть, свої, тутешнi, православнi, як i ми, хахли… Дехто їм
боронить доступу до води, але ж бiйтеся Бога! Вода рiч Божа i хiба ж можна
людям води не дати. То ж ми не татари i не зувiри якiсь, але коли вже вам
так хочеться, то зробимо ось що: бачите, яка та криниця? Їде баба вiдро
води дiстати – мусить усi грiшнi мiсця показати, щоб не пiдмочити
спiдницi. Так от хай тi нашi новi громадяне наб’ють отам у нас пiд горою
каменю, хай пiдвезуть, а ми їм поможемо i зробимо криницю, що хоч самий
цар бери з неї воду. Чи добре кажу? I тодi всi крикнуть в один голос:
правильно! Добре! I зробимо. I вам нiхто нiколи не буде бiльше перечити.
Е, чоловiче Божий, нашу людину треба знати, а це золота людина, що й
казати! Так дай-бо здоровля!
– На здоровля,- каже Матвiй i далi мнеться.- Я, як то кажуть,
старосто… Iдучи до вас, не сподiвався i так, навiть, як то кажуть…
– Но-но-но! Знаємо, знаємо! Що там! От просто – ви у мене, я у вас,
сьогоднi ви до мене, завтра я до вас, по старому, як то кажуть, звичаю, та
по-доброму, та по-християнському. Добре, що ви наважились та зайшли, а то
все думаю: от приїхали i анi тобi носа нiхто не покаже, i якось воно було
трохи дивно, як-не-як, а все-таки я тут якийсь староста, нi? Ну, але тепер
усе добре! Тепер у нас пiде! Тепер пiде! А тодi i про церкву, i про школу
гуторили… Народ є народ.
Частувалися i частувалися, Матвiй з болем серця випивав кожну чарку, не
подобається йому таке “наше” ставлення, та що вже тут поробиш. Староста
показався i добрячим, i простодушним хитряком, який коли кому i пошкодить,
то найбiльше собi. Тому й хатинка в нього ось така, тому i долiвка
земляна, i вiконцята маленькi. Але почастувалися гаразд, як Бог наказав.
Розходились також, як Бог наказав… Сьогоднi у себе, завтра у кума…
I сталося, як казав староста, криниця прийняла “богочоловiчий” образ i
дерманцi брали вiльно воду скiльки потребували, i по всi днi свого життя.
А там i жнива… Першi жнива на новому мiсцi. Озимина ще засiяна паном,
i припала вона на дiлянки Iвана Кушки, Матвiя та Стратона. Дiлили стосовно
до кiлькостi десятин, але йшла сварня, як звичайно. В одному мiсцi
полеглиця, в iншому випрiло. Матвiєвi лишили здебiльша полеглицю, але вiн
махнув на все рукою:
– Хай! Аби вже скорше з ними розв’язатися. Збиратиму лише коли вже сам
посiю.
По жнивах одразу оранка, сiвба озимого, докiнченая будiвель. Праця
кипить далi. Сонце встає – люди встають, сонце лягає, а люди не лягають, а
несуть свої потомленi руки затемна додому, щоб i собi лягти. Таке воно
життя.
НАРЕШТI ШКОЛА
Осiнь. Перший вересень. У недiлю, передучора отець, Клавдiй заявив у
церквi:
– Люди добрi! Нагадую вам, що першого сентября починається школа.
Посилайте своїх дiтей до неї i хай учаться там доброї нашої вiри i добрих
людських дiл.
Матвiй прийшов iз церкви i сказав про це дома. Володько як почув, то
весь затремтiв. То ж вiн iде нарештi до школи, властиво, вiн мав iти ще
минулого року, але так ось склалось, що не вийшло. Але тепер iде! Це вже
рiшено!
За цю весну i це лiто Володько зовсiм змiнився. Загорiв на головешку,
дуже змiцнiв, був весь у шрамах, навчився лаятись, одiж на нiм, особливо
штанята, самi дiри. Ноги бруднi, заскорузлi, порецанi. Спав не в постелi,
а в кутi на мiшках.
– Здичавiла дитина,- казала Настя,- ви тiльки гляньте! Одне страхiття!
Але те страхiття дуже хотiло вчитися i воно йде до школи. I першого
вересня Матвiй сам сказав до Катерини:
– Сьогоднi, поки Володько вернеться зi школи, ти сама попасеш корови.
Катерина погнала пасти, а Володька не будили, як звичайно, вiн спав
довше. Устав, мився докладнiше, навiть ноги помив i навiть чесався, хоча
все то йому дуже небагато помогло; пiсля довго розважали, чи можна йти до
школи у таких штанях – латаних й перелатаних, хоча iнших усе одно не було,
на що батько лише сказав:
– Треба новi, але хай пожде. Тепер нема за що… Хай iде! Не панський
син!
Але Володько якось мало тим журився, вiн майже щасливий, знайшлась
якась, ще стара Василева, торбина, до торбини клався кусень свiжого,
натертого цибулею i здьором пiдпалка, i школяр готовий.
Мати мусить провести хлопця, не пiде ж вiн самий, таке соромливе, дике,
невторопне. Вона вийняла зi скринi лiпшу, не святочну, але охайнiшу
спiдницю, зав’язала кращу хустку, i вони пiшли.
Iшли урочисто, нiби до церкви, переходили селом, на них гавкали собаки,
витягали свої довгi шиї i сичали гусаки. Володько все оглядався, чи не
йдуть часом i iншi школярi, але щось таких не бачив, думав, як то там у
тiй школi буде, як зустрiне його учитель i що йому скаже. Настя думала, як
би все-таки малому якусь кращу одежинку справити, бо все-таки, не кажiть,
а воно нiяково отакими жебраками помiж людьми як та сирота виглядати.
Вулиця не бiжить рiвно та просто, вона собi сюди i туди вихиляється, по
боках плоти, та частоколи, та садки, та городи. Хати все звичайнi, бiленi,
пiд соломою, вiкна синькою обведенi, ворота до кожного подвiр’я. Ось дещо
бiльша хата зараз за перехрестям, де лежать угрузлi в землю старi грубi
колоди. У нiй, звiсно, живе дяк, бо довкола частокiл, пiд вiкнами великi
кущi бозу, а на розi листаве оцтове дерево з червоними шишками. За дяковою
хатою iз-за високих груш i церкiвця, крита зеленою бляхою, виглядає, садом
довкруги оточена, а там i попiвська, просторiша, цiкавiша садиба, обнесена
частоколом, розложилася.
Школа трохи далi, над вулицею по правому боцi. Володько побачив її i
його жаль пойняв. Цiле лiто не згадував Дерманя, забув зовсiм усе те, що
там було, але, глянувши на школу, одразу пригадалось усе. Перед ним убога,
крита соломою, на чотири вiкнi, мало що бiльша вiд звичайної селянської,
хатчина. П’ять дерев’яних, погнилих схiдцiв вiд дороги ведуть до
невеличкого, розхитаного ганочка. По боках двi здоровеннi черешнi, що
сливе закрили цiлу ту будiвлю вiд сонця.
I згадав Володько школу в Дерманi, i розвiялись його мрiї, як то вiн
буде ходити по блискучих коридорах, та по широких сходах, та виглядатиме з
вiкна другого поверху. Тут ось лише маленький ганочок, рипливий,
подряпанi, небарвленi дверi з написом над ними: “Тилявецкая
Церковно-Приходская Школа”. Посерединi вузенькi сiни, направо клас, налiво
мешкання вчителя.
А ще дивнiше було Володьковi, а також i його мамi, що, не дивлячись на
раннiй час i не дивлячись на перше вересня, тут навколо так тихо.
Можливо.вони надто рано прийшли, а можливо, вже вчаться? Але довкруги, нi
на ганку, нi на дорозi, нi на подвiр’ї, нiде жодної душi. Шкiлка стоїть
понуро, стiни мiсцями облупанi, вiкна заляпанi вапном.
Поволi увiйшли на ганок. Дверi зачиненi. Настя попробувала за клямку –
не вiдчиняються. Що за бiда? Як же тудисi дiстатися? Де ж учитель? Почала
стукати. За хвилю за дверима вiдчулись кроки i пiлка дверей вiдчинилася. У
нiй постать, яку помiтив Володько вiд зелених штанiв починаючи. Чорна, з
двома рядами блискучих металевих з орлами гудзикiв куртка здобила ту
постать. На вiдлеженому, пiд саму шию комiрi – синi петлицi.
Чорна, м’яка борiдка, темнi очi i буйне, чорне, розбите волосся значили
завершення постатi.
– Аа! – заговорила постать по-росiйськи.- Мабуть, до школи?
– До школи, господине учителю, до школи,- загомонiла одразу Настя.- Ото
маємо такого шмаркача,- i кивнула гловою на Володька, що з червоного
зробився ще червонiшим.Усе, чуєте, коли то та школа буде та коли то вона
буде? Все ото питає та питає. А батюшка ото в церквi, казали посилати
дiтвору, а вiн сьогоднi ледь свiт зiрвався i вже бiгти, а ми й кажемо: хай
iде. Худобу якось i самi доглянемо, роботи до погибелi, але коли прийшов
час на школу, що поробиш. А хлопець до науки, кажу вам, аж горить, тiльки
розбещений страшенно, то ви вже, господине учителю, як що того… чи то за
вухо потягнути, чи на колiна, чаї “лапу” датине шкодуйте… Воно що
годиться то годиться, без того й наука не пiде, а дiтвора – воно, звiсно.
Учитель посмiхнувся, Володько за цей час помiтив, що нижня його щелепа
дещо бiльша, нiж треба, наперед висунута, а зуби має трохи попсутi. Настя
ж нараз похопилася, чи не наговорила вона часом забагато i одразу додає:
– А може, ми, господине учителю, спiзнилися?
– Але,перебиває її учитель,- де там. Ви, певно, з дерманцiв? – питає, а
Настi робиться нiяково, вона знає, що тут не люблять дерманцiв i ще чого
доброго не приймуть малого до школи.
– Так, господине учителю,- вiдповiдає обережно.
– Одразу видно. У нас тут, тiтко, не заведено отак з мiсця i до школи.
Батюшка казали, але наука пiчнеться геть пiзнiше, як снiг упаде. Ну, що
ж… Хлопчина ваш, видно, бистрий, як хоче, хай зiстається, коли ще хто
прийде – пiчнемо щось учитись.
Настя помiтно розвеселилась, давала ще деякi поради, просила найбiльше
молитов учити, не забувати божественого. Ще раз просила не жалувати, як
треба на колiна чи щось таке, Володьковi наказала бути слухняним, шарпнула
його легенько за вухо, поправила сорочку, пригладила рукою вихрясте
волосся i вiдiйшла.
– Ну, так ступай у клас,- сказав учитель до Володька i вiдчинив туди
дверi.
Володько, весь знiяковiлий, зовсiм не дихаючи, вступає до класу.
Простора, низька, свiжо вапном бiлена свiтлиця. Купа пiд саму стелю
довгих, тяжких, обляпаних вапном лавиць стоїть посерединi. У передньому
кутi велетенський, вiд помосту до стелi, образ Христа з книгою, що на нiй
написано: “Прiiдiтє ко мнє все труждающiєся i обрємєнєнниє i аз упокою
ви”. У другому, задньому кутi бiля печi велика чорна дошка. Помiст,
мабуть, дерев’яний, але вiн зовсiм нагадує дорогу.
Володько увiйшов, тримає у руцi пiм’ятого, з подертим верхом, кашкета i
не знає, що робити далi. Учитель пiдiйшов до купи лавиць, зняв одну,
постави її збоку, справа.
– Садiсь вот здесь. Здесь будєт первая група. Ти вже хадiл у школу? –
питає учитель, а руки свої тримає розчепiрено.
– Нi,витиснув по хвильцi Володько.
– Ну, от. Так сiлi. Может, єщьо кто прiдьот. Я патом зайду.- I учитель
вийшов.
Володько сiв. Коли затихли кроки вчителя, вiн несмiливо зiтхнув i
повернув головою. Сам. Тиша. Перед ним шафа. Злiва заляпане вапном вiкно,
справа малий простiр з грубкою i дошкою. Час вiд часу, десь звiдки з-за
дверей, чути окремi стукоти, окремi голоси. Забамкав десь годинник.
Володько не знає, що то бамкає, i уважно наслухує. Далi знов тиша, навiть
мух нема.
Надворi сонце i теплота. Далi за вiкнами город, на городi високi,
головатi, мов решето, соняшники, череватi, жовтi, мов напасенi корови,
лежать гарбузи, головаста, густа стоїть капуста, червонi, великi, мов
кулаки, висять баклажани. Мiж тим вештаються високо попiдтиканi жiнки i
щось там роблять.
“Коли б, Боже мiй, хто прийшов”,- думає Володько, бо ж як нiхто не
прийде, значить, i навчання не буде. Значить, треба вертатись з нiчим
додому, значить, не буде мати на завтра “уроку”, як це мав, бувало, завжди
Василь. Значить, йому не видадуть книжки i, значить, усi його сусiди
будуть смiятися. З дерманцiв вiн сам один пiшов до тiєї школи, бо решта
всi або то замалi, або вже завеликi. I довго, довго сидить так Володько, i
гiркi думки лiзуть йому до голови, згадує i згадує Дермань, як то там
цього дня всi йдуть до школи i як то опiсля вертаються назад з торбинками,
повними книжок.
Аж по деякому часi у сiнях щось заскрипiло. Володько насторожився.
Хтось увiйшов до сiней i одразу шарпнулись Дверi класу. Володько чекає.
Напевно, приходить ще якийсь хлопець, хай їх буде хоч двоє. Але дверi
вiдчинилися i до класу вступив великий, дебелий дядько з рудою бородою i
Розпатланою, без шапки, чуприною. Володько пiзнав у нiм одразу того
самого, що свого часу ганявся за ним на тому Деревi, i занiмiв. Що то
буде? За дядьком увiйшов малий, худенький хлопчина, що дуже штикiльгає на
лiву ногу.
– Ого! – промовив одразу дядько дещо здивовано.- Уже i школьник є! А ти
ж чий?
Володько зовсiм нiмiє, ось-ось, мабуть, пiзнає його, але вiдповiв:
– Матвiїв.
– А! Це, мабуть, з тих… З дерманцiв? А бiльше нема? – Нема,- каже
Володько трохи легше. Дядько, видно, його не пiзнає.
– Ага,кивнув головою дядько.- Так оце й маєш товариша,- звернувся до
свого кульгавого,- А я от “скамєйки” розставлю, – бiжи-но, Євгене, до
вчителя та попроси яку онучу та мiтлу, дещо заметемо, а ти, малий, устань
поки.
Володько встав, дядько почав двигати тяжечi лавицi, увiйшов Євген з
ганчiрками i мiтлою, дядько подав одну ганчiрку Володьковi, другу Євгеновi
i сказав:
– Стирайте куряву!
А сам загримотiв далi лавицями.
Праця кипiла, курява виповнила весь простiр, сонце, що скiсно било до
вiкон, клало густi стовпи, хлопцi старанно витирали вапнянi плями, увiйшов
i учитель, з’явилось i вiдpo води, рудобородого дядька назвав учитель
Сiмєоном Порфiровiчем, i виявилось, що це шкiльний сторож, а що той малий,
кульгавий Євгенчик його син i що ходить вiн уже до школи третiй рiк,
недурно вiн почувається тут, мов-би дома, бiгає, галасує, мовби їх тут
було копиця.
Працювали так довго, лавицi розставленi, курява стерта, помiст
пiдметено, вiкна витертi. Знов увiйшов учитель i каже:
– Ну, вот! i харашо. Тєпєр ступайте, мальчiкi, пака дамой, а завтра
опять прiхадiтє. I прiводiтє с сабой єщьо каво-нiбудь. Панiмаєте?
– Да! – розмашно кивнув головою Володько. У нього бруднi руки, бруднi
штани i навiть пiд носом чорно вiд куряви. Учитель ще пояснив, як треба
входити i вiдходити до школи. Треба увiйти, перехреститися до iкони i
сказати:
“Здраствуйтє!” Коли ж вiдходити, треба прочитати або проспiвати
“Достойно єсть”, поклонитись господину учителю i сказати: “До свiданiя!”
– Ну, павтарi! – звернувся вiн до Володька. Володько, запинаючись, усе
повторив.
– Харашо. Ступай. А Євгенiй всьо уже знает, он у нас третiй год, да,
Євгенiй?
– Да, господiн учiтєль!.- вiдповiв Євген.
– А будеш уже учiтся лучше?
– Буду, господiн учiтєль.
– Как будеш учiтся -пєрєвєдьом во вторую групу.
– Да, господiн учiтєль!
– Ну, так ступайте!
I Володько поступав додому. У руцi нiс торбину. У нiй недоткнутий
полуденок. Ах, як це неприємно. Коли б хоч був з’їв той полуденок, або
коли б хоч нiкого не зустрiти зi знайомих. Вiн стiльки тiєю школою
нахвалився нiмому i всiм iншим.
Дома нiчого нiкому не казав, мати лише спитала:
– То що? Накрутив тобi учитель уха?
На що Володько не знайшов вiдповiдi, а, поївши, пiшов одразу на поле до
корiв змiнити Катерину, бо там он “до повiтри роботи”, бо ж, мовляв,
корови пасти, нiяка робота, а лише марнування часу.
На полях помiтна осiнь, чорнiють зоранi ниви, зграї шпакiв сумiш iз
галками кружляють по стерниськах, лiси стоять не так зелено. Володько пасе
“на Угорщинi” i зовсiм самий. Дерманськi поля межують тут з полями
угорщан, що живуть отам далi за лiсом у долинi, i є то глибока долина, що
її долом в’ється, на двi колiї, дорiжка, а по обох її боках тягнуться
сiножатi. Схили ж долини покритi пасмами нивок i пiвнiчний з них втицяний
ще й молодими, коренастими дубками, що мiсцями творять цiлу дiброву, де,
крiм дубини, ростуть широкi гнiзда лiщини, поодинокi берiзки i кущi
молодої грабини.
Володьковi сумно. Ще й ще раз обдумує свою школу. Знов i знов пригадує
дерманських учнiв у тих одностроях, у тих блискучих чоботях, з тими
кашкетами зi звiздами. Ах, як все-таки шкода, що вони покинули Дермань,
недурно мати стiльки плакали, i як виросте, вiн вернеться назад туди. I аж
тепер помiтив Володько, що тут усе не так. I хати не такi, як у Дерманi, i
вози трохи iншi, i зовсiм iншi плуги, i вiдмiннi борони, i люди багато
iнакше виглядають, жiнки носять iншi жакети, не так зав’язують голови, i в
мовi багато iнших слiв i вимовляють тут не хвiст, а фiст, i не звiдти, а
стамiцци, i не через плiт, а без плiт, i хлопцi тут зовсiм не тi, що в
Дерманi, дуже мало з них потраплять пiдписатися, а вже зовсiм не
потраплять читати якусь книжку. Нi. Володьковi куди бiльше подобається
Дермань, нiж ця Тилявка, бо хоча там i менше землi, але всi багатшi, от
хоч би тi хати, або упряж на конях, або сади. Усе там краще, чистiше,
поряднiше.
Другого дня Володько все-таки знов iде до школи. I знов першим, i знов
чекання. Згодом прибув Євгенчик i притягнув iз собою ще одного бiлявого,
розчухраного хлопчиська i кликав його Радiоном. I перше, що вони обидва
почали, це кпитися з Володька, чiплятися до нього, прозивати “дерманом”.
Володько мовчав, але приємно йому не було. Науки й цього дня не було.
Учитель сказав, щоб привели ще когось, щоб було хоч п’ять.
Володько почав думати кого б йому ще привести, обдумав геть усiх
хутiрських i не знайшов нiкого такого. Зупинився на своєму Хведотовi.
Йому, правда, всього шостий пiшов, але вiн досить великий вирiс i мiг би
смiливо ходити з Володьком.
I вiн почав просити Хведота:
– Ходи зi мною до школи, Хведоте…
– Я не хоцу! – вiдповiв той одразу.
– От дурний. Ходи! Там так гарно. Побачиш учителя.
-Я не хоцу,була та сама вiдповiдь.
– Я дам тобi мого ножика-рачка,- каже Володько. О! Це щось зовсiм iнше.
Хведот помiтно завагався. А Володько i матiр просить:
– Пустiть, пустiть, мамо! Нас буде четверо, вже троє є.
– Але ж вiн ще, бач, який…
– То нiчого. Вiн уже великий…
– То хай, про мене, йде, все одно нiчого йому дома робити…
I Володько вже не йшов сам до школи, вiн тягнув за собою Хведота. Iдуть
удвiйку селом, на них нападають собаки, гуси, Хведот боїться, Володько
завзято вiдганяється. Євген з Радiоном притягнули ще Омеляна, i їх стало
п’ятеро, як i хотiв учитель.
I наука почалася, i Володько вдоволений. Учитель заходить до класу,
хлопцi встають, Хведот i собi встає, Євген проказує “Отче наш” i всi
кажуть “здравствуйте, господiн учiтєль”, один лише Хведот нiяк такого не
вимовить, тому вiн мовчить. Вiн весь переляканий, личко дуже маленьке,
оченята дикувато дивляться, сидить за лавицею, i ледве помiтна його
кругла, бiла, вигорiла голiвка.
Радiон так само, як i Євген, ходить уже другий рiк до школи, але всi
вони належать однаково до “первой групи”, Омелян дуже шепелявить, не
вимовляє “р” i йому чогось дуже тече з носа.
У класi настали також змiни, на стiнах з’явилися картини. Були то самi
царi i щось зi святого, на переднiй стiнi пiдряд три великi картини у
нових золочених рамцях – цар, цариця i наслiдник.
Учитель одразу пояснив, що всi вони тепер не звичайнi собi хлопцi, якi
галасують отам по вулицi, а “ученiкi”, тобто тi, що учаться. Вони тепер у
школi, а школа це не звичайне, а посвятне мiсце. Володько слухає те все
дуже уважно i гордiсть спинається в його грудях.
А потiм учитель почав питати:
– Що це за образ? – спитав вiн Євгена, вказавши на образ Христа.
– Хрiстос Спасiтєль,- вiдповiв одразу Євген.
– А вот там? – звернувся до Володька i вказав на царя.
– Цар,вiдповiв Володько.
– Так, цар, але вiдповiдати так про царя не можна. Треба сказати: цар
Нiколай Алєксандровiч, государ i iмператор всєросiйскiй. Понял?
Володько кивнув головою. Учителевi i це не сподобалось.
– Треба вiдповiдати: понял, господiн учiтєль. Павтарi! Володько все
повторяє, учитель вдоволений, питає Радiсна. Той устав на ноги i
заплутався:
– Iмпiратор цар Александрович… – i заникався.
– Допоможи йому – Затварнюк Омелян! Затварнюк i собi встав, але сказати
мiг ще менше.
– Повтори їм ще раз ти, Довбенко,- ти маленькiй,- i тикнув пальцем на
Хведота.
Цей довго не мiг пiднятися за лавицею, весь залився червоним, голiвка
ледве виднiє.
– Iмiлятор… цал… – почав Хведот.
– Ну, ти єщьо i гаварiть нє умєєш. Садiсь! Старшiй Довбенко!
– Цар Нiколай Алєксандровiч, государ i iмператор всеросiйський! –
вiдчитав Володько.
– Харашо! Маладєц! Так надо атвєчать! Садiсь! А тепер дальше!
Перейшли до царицi, до наслiдника, i на цьому перша лекцiя скiнчилася.
Учитель виходить. Дiти бiжать на двiр. Володько з Хведотом держаться
разом. Володько тут зовсiм змiнився. Там дома вiн такий розбишака, такий
вiтрогон, тут нiби панночка. Боїться голосно заговорити, вiдважно ступити.
Хлопцi те помiчають i одразу використовують.
– Iмiлатол, iмiлатол, iмiлатол! От дурний, от дурний! От дурний дерман!
– чiпляються до Хведота.
– Не дуже-то розумнiший i ти. Ти вже другу зиму ходиш,- втручається
Володько.
– Ого! Хлопцi! – гукає Радiон.- Дерман прозивається.
– Хто прозивається? – шкутильгає Євгенчик.- Дерман? Оцей? Ми йому, як
хоче, дамо! – i замахнувся на Володька маленьким кулачком.
– Не бийся! – насупився Володько.- Я тебе не займаю. То вiн
прозивається.
– Нi, нi! То вiн, то вiн! Я скажу господiну учителю! – кричить Радiон.
– Я його не чiпав, а Хведот також нi,- обстоює Володько.
– Хведот, Хведот, Хведот! Дерман дурний, дерман дурний, дерман дурний!
– стрибають i верещать всi троє тилявчан.
Володько збентежений, а Хведот майже переляканий, не знає, як
боронитися, i найкраще б заплакати, але тут же не випадає. На щастя,
вийшов учитель i погнав усiх до класу.
Далi учитель пояснював предмети, що знаходяться у класi, i всi му сiли
за ним повторяти. На цiй лекцiї наука на сьогоднi скiнчилася.
Слiдуючого дня Хведотовi вже не дуже хотiлося йти до школи, але
Володько його дуже просив:
– Ходи, ходи! Я їм дам! Ти знаєш, що я зроблю? Я їх як наб’ю добре!..
Знаєш? То вони бiльше не будуть чiплятися.
I Хведот погодився.
Увечерi Настя зробила Володьковi незвичний подарунок. Володько спочатку
не мiг навiть слова промовити вiд здивування. Вона пiшла до Давида i за
двi яйцi купила цiлого олiвця. I такий гарний! Жовтий. I з гумкою, що
стирає написане. Яка радiсть! Володько вже давно не мав цiлого олiвця. Має
такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий “карандаш”.
На другий день у класi Володько вийняв гордо свого нового олiвця i
почав писати на справжньому бiлому паперi, що дiстав також вiд мами. Це
було ще до приходу учителя. Радiон, Євген i Омелян гасають, кричать,
лазять по лавицях, але враз один з них помiтив Володькового олiвця.
– Карандаш! – кричить Радiон.- Хлопцi! Дивiться! Дерман має цiлого
карандаша! Усi кинулись до Володька.
– Ага! – каже Євген.- Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався.
Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врiзати по куснику
карандаша!
Вiд такого нечуваного блюзнiрства Володьковi потемнiло в очах.
Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Вiн навiть он Хведотовi шкодував
кусник урiзати, хоча той його так просив, а тепер цi ось хочуть?.. Нiзащо!
– Не дам! – викрикнув Володько.
– А! Бачите? Проклятий дерман! Вiн ходить до нашої школи, а карандаша
не хоче дати. Биймо його!
На Володька накинулись усi три тилявчуки, вiн раптом зiрвався на ноги i
став проти них. Уста його тремтять, очi сердитi, брови насупленi.
– Бий! Бий! – кричать тилявчуки.
– Гетьте! – кричить i собi Володько.- Я вас не зачiпаю!
Чого хочете!
Хведот щось хотiв помогти братовi., але не знав як; зчинився гамiр… I
на це нарвався учитель.
А ето что? – рiзко запитав учитель. Хлопцi розсипались.
– То, господiн учiтєль,- терендить Євген,- отой дерман б’ється.
– Так? То ти б’єшся? – накинувся учитель на Володька.
Володько вiд хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом
витиснув:
– Неправда. Я їх не зачiпав. Вони хотiли вiдобрати мого карандаша.
– Да? – кричить учитель.- Ах, ви! Як ви смiєте вiдбирати вiд нього його
рiч?
– А чого вiн б’ється? – жалiється Радiон.
– Бився ти? – питає учитель Володька.
– Нi. Я сидiв отут i писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути
тихо i якщо будуть далi битися – усiх поставить на колiна. Хлопчиська
втихомирились i почався “урок”.
На цей раз писали. Учитель написав на класнiй дошцi ряд паличок i
сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох бокiв. I
сам вийшов.
Хлопцi взялися до роботи. Кожний нагнувся над своєю табличкою i
старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько. Хведотовi
не йшло писання зовсiм. Вiн написав кiлька кривих кiлкiв i це заповнило
цiлу його дошку. Володько рiшив йому допомогти, взяв його дощину, витер,
що там на нiй було, i вмить заповнив її своїм письмом.
Решта хлопцiв так само не зовсiм з честю вив’язалися зi свого завдання.
Стрiчки у них вийшли нерiвнi, палички кривi, в Омеляна вийшло мало що
краще, нiж у Хведота. Усi вони iз заздрiстю дивляться на Володькове
писання, а згодом Євген каже потиху:
– Ти! Дерман! Напиши менi, завтра дам плацка.
– Добре,-.згодився одразу Володько. Узяв його дощину i дуже скоро
заповнив її паличками. Це йшло йому без найменших труднощiв. Написав i
вдоволений – можливо, не будуть до нього чiплятися.
Iншi на це дивились заздрiсне, i їм захотiлось, щоб i в них було так
гарно написано. Почали облягати Володька. Той обiцяє принести пампушок,
той добрих яблук. Володько брав табличку за табличкою i заповняв їх
паличками. Хлопцi вдоволенi. Сидять i чекають учителя.
Увiйшов учитель.
– Ну, що? Написали?
– Написали, господiн учiтєль! – вiдповiли всi.
– Ну, ну… Побачимо. Покажи! Першим сидiв Володько, бiля нього Хведот,
за ними решта троє. Учитель переглянув Володькове писання.
– Харашо! – похвалив.- А ти? – до Хведота. Також похвалив. До Євгена:
– Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лiстопадський? – Радiон показав i
своє.
– Добре,каже учитель. Перейшов до Омеляна… I тут чомусь нараз
зупинився.
– А що це у вас усiх зовсiм однаково вийшло? – враз питає, дивиться по
всiх лицях, Володько вже хвилюється, Хведот почервонiв, мов буряк. Учитель
догадується.
– Хто писав? – питає.- Ти, Євгене?
– Нєт! Я нє пiсал,- мимрить Євген.
– Ну, а хто? Признаєтесь, не покараю, не признаєтесь – всi на колiна.
Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав i ледве вимовив вiд хвилювання:
– Воводько…
– А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?
Володько встав i мовчить.
– Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.
– Де ти так навчився писати?
– Дома,вiдповiв Володько.
– Чи ти не знаєш, що у школi кожний має сам за себе робити завдання?
Розумiєш?- Володько кивнув головою.- Ну, от. А тому, що не призналися –
дiстанете кару. Ви всi три на колiна! Ти, малий, (Хведот) до кута! А ти,
Володьку, стiй отут за лавицею, i стiйте, поки не прийду.- I учитель
вийшов.
Сумно стало у класi, а найгiрше Володьковi. Йому дуже прикро, що вже з
перших днiв його покарано. А до того, що хоча “стояти за лавою” вважається
найлегшою карою, одначе лавицi так зробленi, що стояти за ними дуже
невигiдно. Краще вже дiйсно стояти на колiнах. Євген, Омелян i Радiон
натомiсть нiчого собi з того не роблять, видно, їм це не первина, стоять
собi носом до грубки, щипають один одного, смiються. Хведот дуже поважно i
спокiйно стоїть у своєму кутi спиною до класу, його сiрi штанята залатанi,
на весь задок, великою бiлою латкою, а до того вони йому спадають.
По часi рипнули дверi. Учитель.
– Ну, досить! На мiсця! Будемо вчитися! – сказав вiн, вiдчинив шафу i
почав у нiй довго поратись. Володько, що сидiв спереду, може туди
заглянути. Боже, стiльки книг, повно книг – великих, малих, усiляких! На
однiй з полиць якась дивна куля на пiдставцi, що то може бути?
Учитель дiстав якусь картину, повiсив її на класнiй дошцi, пояснює, що
на нiй намальовано “Благословення дiтей Iсусом Христом”, i оповiдає, як то
до Христа приходили дiти, як то старшi забороняли їм приходити, i як то
Христос сказав, щоб дiти прийшли до нього i вiн їх благословив. Потiм
учитель просив декого переказати змiст свого оповiдання, найкраще
пописався знов-таки Володько, найгiрше Хведот, i коли скiнчилась лекцiя,
на нього знов напав Радiон, що той так навмисне говорить, а що так казати
на Христа є грiх.
Хведотовi недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.
– Ви поганi хлопцi,- каже вiн,- Чого ви до нього чiпляєтесь? Бiльше я
вам нiколи нiчого не зроблю!
– А навiщо вiн так на Бога каже?
– Бо вiн ще малий.
Хлопцi лишають Хведота i бiжать надвiр. Володько з Хведотом вийшли
також на ганок. Омелян щось бабрається у квiтах бiля ганку, там, видно,
росте молоденький плющ, i Омелян вириває одну галузку. На це надбiг Євген
i кричить:
– Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобi господiн учитель. Омелян бачить,
що зле.
– То,каже,- вiн, отой малий дерман зробив.
– Ах, ти! – кидається Євген до Хведота.- Що ти зробив?
Хведот отетерiв зовсiм, а Володько не видержав бiльше, зiскочив з ганку
i накинувся на Омеляна.
– Брешеш ти! То ти сам зробив! – i Володько вдарив його. Євген i Радiон
накинулись на Володька.
– Бий! Бий! – кричали вони.- Бий дермана. Володько лютує, вся його
соромливiсть зникає, вiн мiцний, звинний, рiшучий, на нього з усiх бокiв
нападають, але вiн дає собi добре раду, гатить на всi боки кулаками,
ногами, вириває з плота кiлок i мастить ним кого попало.
З кiмнати учителя вiдкривається вiкно i в нiм показується жiноча
голова. Це панi учителька.
– Ах, ви шибеники! – пищить голова.- Що ви топчетесь менi по квiтах!
Мефодiй! Мефодiй! – загукала вона на чоловiка.
Той одразу з’явився на ганку, хлопцi розсипались, Володько весь
червоний стоїть зi своїм кiлком у руках.
– Що там сталося? Гей, ви! – гукає учитель. Євген, Радiон i Омелян
навперейми почали оповiдати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.
– Довбенку! – гукає учитель.- А що ти на це?
Затинаючись вiд злостi, Володько оповiв усе, учитель вислухав, Омелян
хотiв було перечити, але учитель уже бiля нього, схопив його за вухо i так
повiв до класу, поставив на колiна бiля грубки i суворо наказав: – Стiй
менi тут! А ви всi – марш додому! Сьогоднi бiльше занять не буде!
Усi почали збиратися додому, прочитали молитву, гукнули “до свiданiя,
господiн учитель” i вiдiйшли. Омелян зiстався один, вiн плаче, його лiве
ухо горить.
На цьому цьогорiчне Хведотове навчання скiнчилося. На другий день вiн
рiшуче вiдмовився йти до школи, не зважаючи на нiякi Володьковi вмовляння.
Омелян, що пiшов до школи так само з ласки, не з’явився також, у школi
криза, можливо, з тiєї науки нiчого не вийде, можливо, всiм прийдеться
зiстатися дома, i, як тiльки Володько про це подумає, йому робиться
моторошчо. На щастя, такого не сталося, з’явилося двоє нових Фока
Затворнюк i Терешко Перейма. Цей останнiй прибув аж iз Жолобок, бо там
зовсiм нiякої школи, i тому найбiльше Володьковi подобався. Вiн тепер не
самий вертається зi школи через дермансьхi хутори.
Здовж шляху, справа й злiва, ростуть новi оселi. Здовж шляху постають
мури, стовпи, крокви. Здовж шляху витикаються з грунту деревця, що
нагадують звичайнi патики. Десятина при десятинi, город при городi, оселя
при оселi. Десять таких нових осель постало тут здовж шляху.
Геть на самому краю вiд поля, справа, як iти на схiд сонця, виросла
також оселя Матвiя Дозбенка. Нi, це ще не оселя, це лише на чистому полi
три рядочки щеплених патикiв, що ледве пустили по кiлька кволих листочкiв,
це ще лише одна-однiсiнька будова з цегли, крита наспiх в’язками звичайної
пшеничної соломи, це ще лиш скирди збiжжя – жита, пшеницi, вiвса, ячменю
пiд голим небом. Двоє дверей, збитих самим Матвiєм зi звичайних,
негебльованих i небарвлених дощок, ведуть до тiєї будови i невiдомо котрi
з них кращi, хоча однi призначенi для простору, де буде мiститись худоба,
а другi, де замешкає сама родина. I звiрята, i люди будуть жити пiд одним
накриттям, бо в них одна судьба.
Маленька, дуже маленька хатка Матвiєва, нiяких тут витребенькiв, нiяких
розкошiв. Чотири стiни, низенька стеля, глиняна долiвка i двоє, на схiд i
захiд, менше i бiльше, вiконець.
Але яка це чудова хатинка, i як на неї всi чекають, i як старанно
втовкає Катерина її “землю”, i скоро-скоро вона буде зовсiм готовою, i
скоро-скоро в нiй замешкає семеро людей.
Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста, у селi храмовий празник.
Матвiй, на жаль, не святкує, не святкує i його родина. Робити в такий час
негаразд – вiн iде до Дерманя, хоче привезти молотарку, що ще з лiта
замовлена в Гiльченськiй фабрицi. Сто рублiв без п’яти коштує на спiлку зi
Стратоном, i вона вже готова, i тiльки треба привезти – така путь, верстов
шiстдесят буде.
А село гуляє, аж гуде, п’ють люди i виспiвують i гаразд роблять. Настя
з дiтьми сама, нiхто до неї i вона нi до кого. Василь поїхав з Матвiєм,
Катерина пiшла на музики.
I коли другого ранку вона пiшла до боднi взяти затiрки на борщ, бодня
була порожня. Настя ходить i голосить: що ж їй тепер робити, чим їй
кормити оту дiтвору, тiльки й було, що дрiбок того скоромного.
Вернувся Матвiй. Настя все розказала. Пiшов вiн мiж люди – говорив,
питав, розпитував, а пiсля подався до Миколи Гнидки. По часi звiдти
вилетiли одна за одною стара Марта, молода Марта i їх племiнниця Ганна, на
весь двiр репетуючи:
– Ой, людоньки, рятуйте! Вiн його заб’є! Збiглися хто звiдки i почали
напирати на дверi, i коли увiрвалися досередини,- серед хати стояв з
макогоном у руцi Матвiй, а бiля його нiг на долiвцi, в калюжi кровi, лежав
Гнидка.
Матвiй, здавалось, був спокiйний.
– Ходiть, ходiть,- казав вiн.- Маємо ось тут злодiя, а тепер я з вами,
сукини сини, розправлюся iнакше! Я вас усiх зажену в тюрягу! – сказав i
пiшов.
Покликав Стратона i Iвана Кишку i каже:
– Iду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама
злодiйня.
Гнидка признався. У нього цiлу нiч пили – Здоров, Запорука й iншi, а
коли впилися, пiшли i вибрали бодню. i все роздiлили мiж собою. Стратон i
Iван дуже поважнi господарi, перший, як i Матвiй, має чотирнадцять
десятин, другий навiть п’ятнадцять, i вони спокiйнiше, нiж Матвiй,
дивляться на випадок з тiєю боднею. Треба було, мовляв, її не ставити,
сливе, пiд носом, а до того п’янi люди, а що вiзьмеш з п’яних, п’яний є
п’яний. Стратон i Iван не думають про те, що будуть їсти Матвiєвi дiти, у
них нiчого не пропало, а тому вони зовсiм поважнi i зовсiм холоднi i десь
там далеко в собi зневажливо дивляться на Матвiя, що з таких дрiбниць
робить бучу. Нi. Вони нiяк не радять iти до того врядника i вносити ще
бiльший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться, i все
буде добре.
Матвiй прийняв їх раду. Нi, не так, як Стратон та Iван, а по-своєму.
Для нього та бодня не “мала справа”, i не тiльки тому, що дiти його не
будуть мати того скоромного, а ще чогось iншого, чого Матвiй не зовсiм
може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворiнь з
руками, ногами i ротом, що мають тi голови на в’язах. Йому видається, що в
них, тих головах, полова i вiтер, i як знайти до них доступ, щоб вложити
туди хоч пiпетку справжнього розуму. Вiдкрити їм уста, вiдчинити очi,
скерувати їх мислення руслом доцiльного, бо їх таких мiльйони й мiльйони
по всiй цiй широкiй, гарнiй, родючiй, Божiй землi. I Матвiй лишив цю
справу з тим урядником, не пiшов нiкуди, махнув на те рукою, дома сказав,
що якось-то буде, але по всьому видно, що в його головi зрiє iнша мисль i
що буде вiн її, як не сам, то в дiтях своїх у життя переводити.
А через пару днiв Матвiй переїхав на своє. Там ще нiчого не скiнчене,
ще нема вiкон, а дiри лише завiшенi ряднами, там ще не бiлено i вогко,
долiвка ще не висохла i грузне пiд ногами, чорно i смородно, але далi i
далi вiд тих людей дивних, не можна якось з ними, щось їх дуже рiзнить з
Матвiєм, не можуть нiяк себе розумiти, до смертi не люблять вони того
чоловiка i не знають за що, щось вiн їм просто не пiдходить, зовсiм iнше
кодло…
I Матвiй їх дуже добре по-своєму розумiє, не має, коли брати по-правдi,
навiть на них серця, сходить їм з дороги, бо таким треба зiйти з дороги,
коли хочеш з ними якийсь лад на майбутнє дати; i Матвiєва родина зажила на
своєму; до речi, була розкiшна, мов пожежа, осiнь, поля вимлiвали пiд
тягарем останнього тепла, рiлля i стернi затягалися струнами бабиного
лiта, що, здається, направду грали ущiпливо, а лiси довкруги починали
поволi розгорятися i горiти незгоряємо.
I яке щастя, що така якраз погода, що можна жити без вiкон, молотити
пiд вiдкритим небом, спати на скирдах свiжої вiвсяницi високо геть пiд
зорями, а ранками вiтати перше сонце i бути покритим свiжою, холодною
росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння i пекти її свiжу в
присковi, рубати головату, тверду капусту – збирати, звозити, складати i
при тому спiвати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе
пiсля школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов циганча,
закопчений димом, чи навiть ота Василинка, що її колиска висить на трьох
дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив’язана крайкою до
вервечок, i белькоче сидячи, або рачкує по рiллi на чотирьох, не минаючи
нi одного кiзячка, iз задертою високо на спинi сорочинкою.
Гiрше стає, коли починають чергуватись мiсяцi вниз до зими i тиснути
холодом, затискаючи ту родину все бiльше i бiльше до тих чотирьох,
подiбних на яму, стiн. Тiсно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа.
Невiдомо звiдки й коли взялася короста, нiхто про неї нiколи не чув i не
знав, Настя казала, що то принесла iз села Катерина, бо ходять до неї
якiсь парубки i довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Нiхто спершу
не звернув уваги на Катерининi руки, що на них.якiсь прищi висипали, але
згодом, згодом тi прищi перейшли i на iнших. Таке страхiття лихе, казала
Настя, нам ще тiльки цього бракувало.
А Володько “лазить”, як казала Настя, до школи, там з кожним мiсяцем
кiлька все нових школярiв прибувало кожного разу, i всi до них назад до
“А” верталися. Боже, як це досадно товктися все на мiсцi, телiпати в
торбинцi оту одну “Азбуку Сєятель” Клавдiї Лукашевич i знати все, вiд
дошки до дошки, напам’ять, i “Умную ворону”, i “Пєтушок золотой грєбєшок”,
i “Трi козлiка”, i нiяк не могти далi, бо приходять i приходять Петри i
Миколи, такi винятково “западеннi”, як сказала б мати, i треба з ними
держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель i
нiякi Радiони, нiякi Євгени не можуть йому нiчого бiльше вдiяти.
Дещо гiршою була для Володька спочатку учителька, що iнколи замiняла
чоловiка, не злюбила вона того хлопця, звала, як i всi, дерманом, але яiс
тiльки почала “питати урок” – змiнила свiй погляд на нього. У той самий
час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою
“Умную ворону” по складах, Володько вичитував її з такою легкiстю без
книжки, нiби вiн говорив перед мамою “Отче наш”.
– Вiдiш? Вiдiш? – казала учителька до Євгенчика.- i тєбє нє стидно? –
Євгенчик опускав свого тоненького носика i мовчав. Але й Володько мовчав
також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний
мамин жакет з довгими рукавами, i вiн нiколи навiть тих рукавiв не
закачує.
– Чому ти так тримаєш руки? – питає його одного разу учителька.
Володько встав, почервонiв i мовчить. А учителька, як на зло,
допитується:
– Почему ти їх ховаєш? Ану, покажи руки? Показує, вони тремтять, мiж
пальцями струпаки.
– Чесотка? – питає учителька. На щастя, її не розумiють, а вона каже
Володьковi зайти до неї по школi.
Скiнчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б’ється, обличчя
паленiє. Вiдчиняються дверi i вiн, нi живий, нi мертвий, вступає до
кiмнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча пiдлога! Якi на
стiнах картини! I стiл, i стiльцi. Володько нiколи ще не був у такiй
кiмнатi i вiд цього робиться йому ще соромнiше.
А учителька каже:
– Володя! Ти нє бойся! Всьо будет харашо! Вот тєбє запiска, пусть атєц
купiт лекарство i ти будеш здаров….
Володько взяв записку i вийшов. I навiть не подякував. Забув. Iшов
додому, як у чаду. А Матвiй, хоч не хоч, мусiв запрягти конi i їхати до
Шумська до земської лiчницi; там дали йому здоровенну пляшку рiдкої сiрки.
I всi лiкувалися. Володьковi здавалося, що гiршого вони ще не переживали.
А як випав снiг – школи не можна впiзнати. Навалил? стiльки дiтвори, що
анi сiсти, нi стати, нiби у церквi на велике свято. Учитель безрадний. У
класi мокро, тiсно, душно й погане повiтря. Голос учителя тратиться, нiби
у виложенiй подушками хатi. I знов верталися, i знов писали палички. На
щастя, учителька пильнує Володька, дає йому зi своєї збiрки книжечки,
вчить любити “отечество”.
– Читай,казала,- з тебе вийдуть люди,- i при тому гладила своєю тонкою,
нiжною, бiлою ручкою по його шорсткiй, розпатланiй головi.
I Володько читав: “Отечественная война I8I2 года”. “Цар Освободiтєль”.
“Кутузов”. “Оборона Малахова кургана”. Пiзнавав “родiну”, її минувшину, її
славу, а пiсля все то переказував дома.
Дiстав Володько i чоботи, дуже ними радiв, але влазив у них по самi
клуби. I коли замiтало дорогу, вiн ледве сунувся в них по глибокому снiгу.
Як все-таки недобре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А
вернувшись, перемерзлий i голодний, скидає швидко шкарбуни, влазить на
пiч, спускає ноги над розiгрiту плиту, їсть хлiб з олiєю, а наївшись, бере
малу нафтову лампочку на комiнок i там читає або пише.
А взимi Матвiєвi сталася ще одна пропажа.. Пiд ожередою соломи надворi
стояв вiз, i однiєї ночi зняли з нього колеса. Матвiй i це промовчав.
Догадувався, хто це зробив, але терпiв. Крутi, жорстокi днi. Матвiй
зацiплює зуби. Жене вперед! Їде знов до каменю, до лiсу, б’є, рубає, теше,
звозить. На друге лiто мусить конче звести клуню.
Свята минули без святочного, без свiжини, без скоромного взагалi, без
чарки. I єдина святочна рiч: Володько почав ходити до церковного хору.
Його вибрали. Вiн спiвав на Рiздво у церквi “Христос рождається, славiте”.
ТАКА ЗЕМЛЯ
Одного дуже морозного передвечора при заходi сонця в сiчнi сталося
надзвичайне видовисько: з того мiсця, куди западає сонце, повставало i
зводилося високо в небо три величезнi, огненно-червонi стовпи, що,
здавалось, пiдпирають цiле залiзно-тяжке небесне склепiння.
З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелi.
– То, чуєте, неспроста! То непримiнно щось станеться. Або вiйна, або
поморок. Кажуть, i в турецьку вiйну таке бачили.
Вечорами довго гуторили про огненнi стовпи. З хати до хати йшла чутка:
– Буде вiйна! Нiчого не поробиш.
– А тут ще й границя пiд боком. Як пiчнеться – одразу на нашу голову.
– Ну! Не пустимо! Го! Що ви думаєте. У нас того войска…
– А он гапонець все-таки диви…
– Гапонець. Де гапонець. До нього хiба доберешся? Якийсь там Сахалин
вiддали – для Росєї все одно – один волос.
Володько й собi мiркує: раз руский цар i шведа побив, i Наполеона, i
туркiв, то що йому якийсь германець. Питав i вчительку:
– Кажуть, що буде вiйна – правда, що ми поб’ємо гер-манця?
Учителька посмiхається:
– Само собою. А хто каже, що буде вiйна?
– Та всi говорять. Дядьки.
Учителька радiє, що її пестун так усе знає, дає i дає йому новi книжки,
а Володько думає, що йому i школи не треба, що в тiй школi – азбука та
азбука, а он прочитав книгу i знаєш стiльки. Учитель менше звертає на
нього уваги, у нього стiльки того, але одного разу i в нього попросив
Володько книжку. Був це повний “Старий Завiт”. Учитель ще вагався давати
йому таку тяжку книжку:
– Ти ще малий для такого. Он як будеш в другiй групi… Тодi Володько
звернувся до учительки i та дала одразу.
– Добре,сказала,- але як прочитаєш – розкажеш менi.
Що за чудесна книга! Сотворiння землi! Усього свiта! i за сiм днiв.
Такого ще Володько не знав. “На початку,- каже та книга,- сотворив Бог
небо i землю”. “Земля,каже,- i була порожня й не влаштована i темрява
лежала над безоднею; i дух Божий ширяв над водами”, “I сказав Бог: хай
буде свiт! I став свiт”. I Володько вперше пiзнав, як це сталося, i дуже
дивувався. I взагалi була то чудесна книга. Адам i Єва – першi люди. В
раю. Яблуко добра i зла. Грiхопадiння. Злочин Каїна.
– Каїне, Каїне! Де брат твiй? – питає сам Бог.
– Хiба я сторож мого брата,- вiдповiдає той понуро.
От дивно було тодi. Жити на землi i бачити Бога, чути його голос.
– Тату? А чи були такi часи? – питає батька.
– А як у книзi написано?
– Що були.
– Значить, були. Священнi древнi книги не писали на галай-балай. То
тепер усе лиш побрехеньки пiшли.
Ох же й мав мороки Володько з тiєю книгою, але читав її, уперто читав,
усi вечори читав, i свiтовий потоп, i сини Ноя, i ковчег заповiту, i
багато, багато iншого, а потiм усе то розповiв Володько учительцi, геть
усе чисто, нiчого, здається, не забув. А та йому аж кiлька коробок вiд
сигар, i кiлька велетенських газет “Киевской мислi” для огорнення нового
букваря, того ж “Сєятеля”, якого Володько взагалi не вживав, а лиш носив у
торбинцi для вигляду та нотував у ньому, що “на сьогоднi задано”.
Час вiд часу отець Клавдiй викладає у школi “Закон Божий”, для кожної
групи щось iнше: для першої – молитви i науку “як хреститися”, для другої
– “Старий Завiт” – переглянутий i скорочений, для третьої – Катехизис.
Сидить отець у старiй, довгiй рясi, куняє i ставить питання:
– А скажи-но. Фока, скiльки братiв мав Iосиф? Фока третьогрупник, вiн
учить Катехизис, але отець Клавдiй iнодi забуває. Фока встає i мовчить.
Вiн-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Мiг i забути.
– Ну? Не знаєш? А хто знає? – питає отець цiлий клас.
Пiдносять руки, а мiж тим один першогрупник. Отець Клавдiй зауважує це
i каже:
– Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став i, як сич, надувся.
– Дванадцять! – випалює Володько i дуже вдоволений.
– А може, й знаєш, як вони звалися? – питає байдуже отець Клавдiй.
Володько переказує:
– …Гад, Асир, Iосиф i Венiямин,- закiнчує вiн.
– Добре. Молодець! А що то сталося з Iосифом? – питає далi.
Володько оповiдає. Брати продали його до Єгипту, там снились сни
фараоновi, Iосиф вiдгадав їх, настав голод, прийшли брати по хлiб. Отець
Клавдiй байдуже слухає, не перебиває, Володько оповiдає, всi слухають. У
класi тиша глибока. I як Володько скiнчив, отець запитав його, чи знає
вiн, що то таке Єгипет, Володько знає. А хто то були фараони?
I це вiн знає. А яка то така найбiльша там рiка? “Нiл, Нiл”,- каже
Володько. А може, вiн покаже ту рiку отам на картi? Гаразд. Володько йде
до карти, спинається на пальцi, находить рiку.
– Оце! – викрикнув вiн i показує довгу жилку на заяложенiй картi
“Священної землi”, що висить у кугi бiля шафи.
– Сiдай! – каже нарештi, майже суворо, отець Клавдiй, що дуже дивує
Володька, бо чекав вiн якоїсь похвали, а тут, диви, навпаги. Отець
Клавдiй, здається, навiть невдоволений, навiть не глянув на нього, сидить,
як i сидiв, далi, руки в кишенях, ноги пiд столом, питає далi
третьогрупникiв. Але цiлий клас дивиться на Володька, як на чародiя.
Навiть третьогрупники. Навiть найстарший i найсильнiший Сопрон, i Арйон, i
той самий Фока.
Але в недiлю, пiсля Служби Божої (Володько, як звичайно, спiває в
крилосi), о. Клавдiй, читаючи рiзнi оповiстi, мiж iншим, зазначує:
– Коли тут є Матвiй Довбенко з дерманцiв, хай задержиться. Хочу з ним
поговорити.
Матвiй є, i вiн задержується. Володько й собi задержався з батьком,
вiн, правда, дещо збоку, але все-таки йому цiкаво, що то буде, що то скаже
батюшка.
А батюшка скинув ризу i виходить. На сходах кiлька поважнiших дядькiв,
кiлька старших жiнок. Дядьки низько вклоняються, жiнки цiлують батюшцi
руку, а Матвiй iде з батюшкою вниз по сходах повiльними кроками. Володько
здалека й собi ступає за ними.
– Хотiв, знаєте, поговорити з вами нащот вашого малого…
– То,- якось дивно завагався Матвiй.- Знаєте, батюшко… У мене цей рiк
така нужда. Недостача всього. Знаю, що йому щось треба б… Але…
– Не те,байдуже каже отець.- Спритний з нього хлопчак. Галову має.
Раджу вам вiддати його на школи. Хай би направду повчився. Тут для нього
тiснувато.
Матвiй зовсiм знiяковiв:
– То знаєте, батюшко, кебто Бог якось помiг дещо з тiй нужди вибитись.
Хто своїй дитинi ворог… То звiсно…
Володько, на жаль, бiльше не знає, що там казали, бо як тiльки почув,
що то за нього йде мова, одразу вiдстав i не знав, чи лишатися, чи тiкати.
Навколо стiльки людей, i багато з них напевно щось чули. Земля пiд ним
хитається, такий сором великий.
А тут ще батько гукає:
– А ходи-но ти! Поцiлуй он батюшку в руку! Кажуть он, що псiкуси
строїш, а я кажу, щоб бiльше ставили тебе на колiна.
Володько зняв шапку, поцiлував батюшку в руку i стоїть так без шапки. А
батюшка каже поважно:
– Но, но! Вiн у нас молодець. Це каже i учитель i учителька. Тiльки
худенький. Бiльше їсти треба! – i погладив хлопця по головi. На прощання
ще раз поцiлували обидва батюшку в руку i розiйшлися.
Матвiй мовчав, Володько також мовчав. Але по всьому видно, що вони
обидва вдоволенi.
Через кiлька днiв Матвiй поїхав до Крем’янця. Вернувшись увечерi,
викладає пакунки. Вузлик солi, кусень мила, пачка сiрникiв, ремiнь на
пiдмети. А найбiльший, у товстому, глиняної барви, паперi пакунок, подає
несподiвано Володьковi.
– На. Це тобi.
– А що то є? – питає Володько. Батько мовчить. Володько швидко бiжить
до хати, щоб розглянути при свiтлi. Швидко розгортає.
– О, тату! – тiльки й мiг проговорити.- Пальто!
I яке гарне! Тепле! На ватi! Пiдшивка яка! Ах, Боже! Володьковi просто
не вiриться, невже вiн має пальто, мацає, горне до себе. Так. Це таки
пальто. Справжнє, куповане, доброго, чорного корту. Цiла родина оточила
Володька, всi подивляють “пальтiшко”, як його одразу назвали, Володько
чується найщасливiшою людиною в свiтi. Яка втiха, яка надзвичайна радiсть!
– Чорне? А цiкаво, яким покажеться при денному свiтлi? А пiдшивка!
Мамо, гляньте! Думаю, що то найлiпша фланеля.
– Добра, добра,- стверджує мати i обмацує пiдшивку.
– I гудзики добрi, дивiться… От тiльки б попришивати мiцнiше.
– То я вже завтра зроблю, дитино.
Володько одягав пальто, оглядав з усiх бокiв, радiсно зiтхав, скидав,
обережно вiшав на ключцi, щоб за хвилю знов здiйняти, знов одягати, знов
оглядати.
– Чи часом не задовге? Нi. Акурат. Нижче колiн. Може, дещо довгi
рукави? О, нi, то так тiльки здається, якраз, щоб руки не мерзли.- Обчищав
ще раз пальто щiткою i знов вiшав на кiлку. О, як добре жити на свiтi!
Тепер йому не треба натягати отого латаного матiрнього жакета з тими
довгими рукавами. Бо хiба ж, дiйсно, личить хлопцевi ходити в такому
одязi? I дивно, як вiн того до цього часу не помiчав. От, коли б ще чоботи
кращi…
Остання думка якось вирвалась уголос. Батько вiдповiв:
– Учися тiльки. Колись i чоботи дiстанеш. Не хватило грошей. Пшениця
нiяк не дорожчає.
– Думаєте – менi так тяжко вчитися? Чого дивуватися? Бо я читаю книжки,
а вони не читають. Вичитав у книжцi i все знаю.
Коли лягали спати, Володько схопив нишком батькове прикривало i, поки
той переговорив усi свої вечiрнi молитви, Володько швидко нагрiв його на
черенi, а потiм непомiтно положив на мiсце. Батько уважно по-справжньому
вiдхрещується.
– Ну, дяка Богу, ще один… Усе ближче до смертi…- розважає вiн, не
докiнчуючи, як звичайно в таких випадках, речень, шукає пiд полом
роззувака…
– I де вiн у повiтри!
I не встиг докiнчити думки, як Володько шмигнув пiд припiчок i:
– Ось вiн тут, тату! – i витягнув його з-пiд дров. Батько вложив чобота
мiж роги роззувака. Володько i тут прислужив, притримав ногою чобота, щоб
батько не нагинався. Одного, пiсля другого, пiсля узяв обидва чоботи i
поклав їх пiд комином, щоб сушилися.
– Щоб там часом не попеклися,- зауважує батько.
– О, нi, тату! Тут не так гаряче,- каже швидко син. Батько поволi
кладеться, обгортає теплим ноги:
– Так його за той день людина навовтузиться… У хатi бодай… “Анголе
Христов хранителю, мiй святий покровителю”,- проказує батько лежачи i ще
раз хреститься.
Володьковi дуже хотiлося б ще щось батьковi приємного зробити.
– Вам там, тату, вiд стiни не дме? У мене тут ось лантух зайвий.
Батько, здається, його й не слухає, а може, й не чує, має свої думки,
що пливуть у його головi.
– I навiщо його ото людина стiльки мусить мучитись? – розважає вiн,
натягає на груди кожуха, лежить витягнутий, довгий, горi лицем, дивиться в
стелю.- Мучишся, мучишся, тягнеш, тягнеш, а вмреш i все нiпочiм. Кажеш,
лантуха? Положи його собi пiд голову. Голова мусить, як полагається, щоб
кров не била до мозку. Менi досить.
– I, здається, погода показує на завтра лiпше,- починає Володько, йому
хотiлося б дуже розговоритись з батьком, щось йому розповiсти. Вiн тепер
iнодi щось розказує, але зараз батьковi, здається, не до того.
– Може, й полiпшиться,- каже батько.- Ну, але будемо вiдпочивати…
Треба, щоб i костi вiдiйшли. Так усе щемить, а колись, бувало, i не чув,
чи вони в тебе є. Спiм!
Пiсля такої радостi нелегко йому й заснути. На полу сплять: батько,
Володько, Хведот i мати. Василинка все ще в колисцi, хоча вона й виросла з
неї. Василь за столом на лавi, Катерина у запiчку. Але цих останнiх зараз
нема. Вони десь пiшли на “потицянки”, скоро ось масляна, запусти, качають
колодку, гуляють.
Василинка щось скиглила, мати з нею порозмовляла, i вона втихла. Пiсля
мати дмухнула здалека на маленьке свiтло на коминку, i воно погасло. До
хатини хильнула i застигла тьма, що видавалась безмежною в усiх своїх
вимiрах. Невелике в безконечностi вiконце нагадувало чужосвiтню мару, що
прийшла сюди на дно мороку нагадати про iнший, далекий свiт – свiт
просторого i великого життя. Ланцюгом довгої черги мрiй, туги i бажань
вилонюються з Володькової голови i тонуть у мороцi думи. Спереду урочисто
парадує його нове пальтiшко, на ньому самоцвiти, соняшне сяйво, пелюстки
пахучих квiтiв. На ньому золотi галуни, генеральськi вiдзнаки, золотi, мов
огонь, гудзики. Володько великий у ньому, майже недосяжний усiм Євгенам,
Радiонам i всiм-всiм, хто думав, що вiн от так собi плохенький дерман, що
на нього можна гукати, пхнути свого вайлуватого сусiда. О, нi! Володько
зовсiм не з тих. Є рiзнi люди, є дуже багато пород людських, i вiн,
Володько, походить вiд тих, що з самого дна, з найглибшого мороку
здiймаються наверх, бадьоро пiдносять голову, дивляться на всiх горiючими,
синiми очима, вдягаються у найкращi одяги i йдуть. Куди iдуть? Уперед!
Завжди вперед. У свiтi нiде немає кiнця. У свiтi є лиш безконечнiсть.
Нiч твердiшає, морок глибшає, вiконна мара стушовується. За стiною
побрязкують ланцюгами конi й корови. У новому одязi Володько побiльшав,
видавався обновленим i бадьорiшим. На обличчi прибуло краски, в очах огню.
Усi дивуються i обмацують. Учителька вiтає його i радiє, нiби вiн десь
пропадав i знайшовся, i Володько любить ту свою нiжну, з ластовинястим,
негарним обличчям учительку у гарному, чорному одязi. Її звуть Машею. У
неї каштановi очi. У неї гарнi руки з довгими, тонкими пальцями.
I вчився шалено. Нi, вiн не вчився. Вiн нагинався i брав знання з-пiд
нiг оберемками. I не дивився що. Брав, що попало, що лежало на дорозi.
Зараз вiн пiзнає “життя святих”, тих он дивних людей, про котрих кажуть,
що вони з самим Богом. Ось великомучениця Катерина – висока, струнка
красуня з чашею в руках. Ось Варвара – чудовi, пишнi, розпущенi коси.
Вiра, Надiя й Любов i мати їх Софiя – юнi, рожевi, сяючi дiви.
Пантелiмон-Цiлитель – пишний, кучерявий юнак з рiзьбленою скринькою в руш.
I старий, бородатий Радонежський Сергiй, i згорблений, з клуночком за
плечима в постольцях Серафим, що сидить на пеньку в лiсi i кормить з руки
ведмедя. Далi Володимир Великий з хрестом, той, що шукав i знайшов вiру в
Христа i всiх похрестив водою Днiпровою.
Росте, розгортається i бушує Володькова уява, далi i далi простує вiн у
далекий свiт. Жахи, кров, розлюченi звiрi, нагi красунi.
Молоденька, свiжа, з променистими, небесними очима красуня нагло
загорiлася i палає вiрою до Христа, її кинули до темного льоху – глибокого
i страшного. Зi стiн скапує брудна i слизька рiдина, пiд ногами повзають
ящiрки i жаби.
Над нею у свiтлицi з мармуру i золота красунь-поганин приносить жертву
стрункому, з мармуру, боговi. Над ним золотий диск, сонце вдаряється в
диск i розсипається тисячами рiзнобарвних скалок. Перед ним кадильниця з
бронзи i з неї пiдноситься кадило. Кiлька нагих одалiсок танцюють танець i
сиплються ружi, що на них ще живе роса.
Дзвiнок. Нечутно входить чорний раб. На його валькуватих, мов з
базальту, тесаних руках красуня з льоху. Красунь потягається, мов тигр, на
своєму пишному, зi шкур, ложi, нiздрi його, подiбно, як у розiгнаного
коня, виграють, очi млiють жагою.
Раб пiдносить красуню до його стiп, садовить її на золотому тронi, а
сам нечутно зникає. Але красуця не сiдає. Вона стоїть – струнка, хистка i
прозора, довгi, тонкi руки звисають додолу, голова похилена, свiтлi повiки
урочисто криють зiр.
Красунь зводить очi на одалiсок, тi ловлять його бажання i розчиняються
в просторi, мовби хмаринки.
– Панно! – каже красунь, а його лати горять золотом.- Ти найкраща з
найкращих, красо, якої не бачило сонце, коли воно зiйшло на свiй
мармуровий шлях! Хоч золота i самоцвiтiв? Хоч розкошiв з неба i богiв? Хоч
влади надi мною i над царством моїм? Поклонися лиш боговi i все то
дiстанеш. I станеш моєю нареченою.
Красуня поволi зводить на нього свої синi, променистi очi. Коли б сонце
зiйшло серед ночi, або ружi розцвiли на снiгу, i то не було б бiльшою
несподiванкою, нiж вони.
Тихий, дзвiнкий, прозорий голос:
– Моїм нареченим – Христос! Без золота, без самоцвiтiв – володар над
володарями!
– Ти не знаєш, дiвчино, проти кого виступаєш. Моїм наказам коряться сто
народiв, моїй владi слухнянi звiрi в джунглях, птахи в небi, риби в
океанi.
– Одначе, володарю, ти не вiддаси своїм богам одного волосу з твоєї
голови. Я ж готова вiддати своєму всю мою молодiсть.
– У чому ж сила твойого Бога?
– У Його… вiчностi.
Красунь звiрiє. Тупнув ногою, ляснув у долонi, нiби з-пiд землi
з’являються чорнi, мов з чавуну, раби.
– Трать її! До смоли! Намотайте на коло i викиньте рештки тиграм,
присвяченим богам!
Красуня з усмiшкою приймає присуд, iде в огонь, їй ввижається її Бог –
величний, терпеливий, вона розмовляє з ним лагiдно, мов з коханим, їй
нiчого не болить…
Настя вже давно спить, Матвiй обернувся на другий бiк, на столi
розчинена на хлiб, укрита кожушком дiжа, на другому кiнцi маленька, третiй
номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його
горять, в очах бринять гарячi вуглики, що час вiд часу зриваються i падуть
униз, нiби тi метеори, що лiтають у просторах i падають в океани.
Зiр упирається в дiжу, але бачить далекi, чудеснi, могутнi, казковi
країни, бачить страшних володарiв, чує їх мову, їх крок, їх силу.
I робиться Володьковi страшно. I тужно. I боляче. Страшно, що десь
далеко стiльки простору, стiльки чудес, стiльки дивних барв i гранiв
життя, а вiн, малий i хисткий, з блiдими розпаленими щоками, з хворобливим
огнем в очах, сидить отут у чотирьох заплiснявiлих стiвзх засипаної серед
чистого поля снiгом хатини i навiть не смiє мрiяти про те велике. Боже!
Сотвори чудо! Дай змогу пройти снiговi засипи, непрозору нiч, мовчазне
поле, темне село. Вiдчини брами далеких овидiв, з палацами i людьми, що
носять на собi тонкi i чистi тканини i мають сили наказувать вiкам.
Далi й далi линуть бажання, далi й далi летять непов’язанi, мов дикi
конi, зовсiм виразнi мрiї. Нiч навколо. Сон. За стiною брязкають ланцюгами
тварини, уривно, раз-поразу викрикує пiвень i гавкає глухо в безмежний,
чорний, проти вiтру, простiр собака Пундик, що його колись принiс i
викормив Василь.
Прокидається мати, вона бачить у хатi свiтло.
– Боже, Боже! I що ти собi, дитино, думаєш? Тож ти випалиш усю
“киросину”, чим завтра засвiтимо?
Володько прокидається також. Рим, могутнi володарi, красунi – зникають.
Не вiдповiдає нiчого матерi, тiльки гасить лампу i йде на своє мiсце бiля
батька. За вiкном кричить з рiвномiрними перервами пiвень.
I так iдуть, i минають, i знов приходять днi, несуть i несуть iз собою,
нiби птахи, завжди стеблинку нового, будують гнiздо життя, щоб у ньому
родилось i виросло почуття вiчного.
Минув усього один лиш мiсяць. Ранок. Iз-за жолобецького дубового лiсу
встає i зводиться велетенське, слiпуче свiтило, Землю притоптує м’який
вiтер, що вiльними хвильками гуляє по зябльованих полях.
Матвiй порається бiля плуга, сонце мiниться в плитi, нiби у кривому
дзеркалi, перед хлiвом у збруї стоять i їдять з цебра обрiк конi. Дорогою,
один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить своїми куцими,
товстими ногами Хома Ет-Тоє, цьвйогає по конях сирицевим батогом з
червоною китичкою i пружно натягає вiжки, щоб здавалось, нiби тi конi
стаєннi, щоб тримали вони як слiд голови. Порiвнявшись з Матвiєвим
подвiр’ям, гукає здалека:
– Добре утро! Орати йдете? – голос радiсний, як сонце, як жайворон, що
б’є крилами прозоре повiтря i цвiрiнчить завзято.
Матвiй розгинає спину:
– Дай-бо здоровля! Iду!
– А вже протряхло?
– Протряхло.
– То Боже поможи!
– Спасибi!
За Ет-Тоє йде Гнидка, скидає низько свого урядницького кашкета i, нiби
нiчого не було торiк, солодко й уважно вiтає Матвiя.
Iде Титко, iде Кузьма. Усi радiснi, всi бадьоро ступають протряхлою
дорогою, заходять кожний на своє, пускають плуги у мастку землю, крають
грунт i виважують скибу за скибою.
Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, нiздрi лоскоче сильний запах
чорнозему, на чолi сходить пiт i скапує по щоках до рiллi. Галки i ворони
гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки i викрикують рiзко й
несподiвано.
Виступають на кiн череватi лантухи, повнi зерна, широчезна, шорстка
п’ятiрня загортає насiння i пружно розбризкує його по готовiй, мов
свiжоспечений хлiб, скибi. Сонце – шалений i дикий огнепад, заливає лани,
мужикiв, птахiв; земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої
принади, що по них досхочу йдуть коханцi i сиплють плодом, потом,
молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всiх родiв!
Он i Матвiй свiй чорний лан розорав,- широта, довжiнь! Iде розмашно
туди й назад i сипле зерном. За ним ступає i заволочує посiяне Василь.
Лан! Чотирнадцять десятин! М’язи, нерви, кров. Нi. Його нiчого не болить.
Це лиш проходить хребтом цiна землi – своєї, лудяної сонцем, литої потом i
болючої, як i той хребет.
Володько ходить до школи, хоча там знов порожнеча. Як тiльки
набубнявiла в лiсi перша брость, як тiльки ряст зiйшов, як тiльки
зазеленiла перша лука – кiнець школi. Дiти знов розсипались по своїх
мiсцях i скрiзь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать, мов
дзвiнки. Навiщо їм школа? “Усе одно не дасть хлiба” – iшло з поколiння в
поколiння.
А Володько вертається самiтньо зi школи, iде поза селом, городами,
зрубами, лiсом. Млiє земля, витикаються першi медяники, лiтають першi
джмелi, липовi галузки дають першi липкi листочки, осика пускає першi
пушинки. Тiльки дуб завзято i вперто хоронить спокiй, повагу, непоспiх. А
над усiм небо прозоре, глибоке зi свiтлими хмаринами.
На Володька налягає шал i вiн верещить без потреби:
– Га-га-гаааа!
Луна пiдхоплює його крик i тiкає в глибiнь лiсу, жбурляючи ним
довкруги, мов розбещений хлопчисько м’ячем.
Перед ним зелена долина з озером, бiля нього здоровенний, трохи похилий
за грань лiсу, дуб, над ним два велетенськi шулiки, що кружляють високо в
повiтрi. Володько задирає голову, i в ньому негайно прокидаються хижi
бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього пiд пахвою у торбинi
книга “Сєятєль”, а на другому, угорському схилi долини поле засипане
людьми i звiдти чути спiв. Володько прикладає до чола долоню, прижмурює
очi i дивиться на той другий бiк. Його завжди манить кожний другий берег.
Додому приходить Володько знеможений весною i приносить велику китицю
рiзнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води i поставив ряст на вiкнi.
У хатi нiкого нема, хто б тепер та сидiв у хатi. Батько й Василь у полi,
мати й Катерина на городi, Хведот стереже вiд вороння коноплi,- ходить
бiля грядок i чи треба, чи не треба, грюкотить поржавiлою бляхою. Одна
Василинка має ще вiльне право дибати де попало, набивати рота всiм, що
трапиться, на що, звичайно, вiдзивається Настя:
– Не руш то! Чуєш? То бека! Покинь!
Але Василинка їй не вiрить, їй так чудесно смакує ота звичайна грудочка
землi, i при тому вона щось завзято розважає.
На городi безлiч працi: розробляється мiсце на грядки, Матвiй садить
новi щепи, що бiжать он довгими рядочками вiд подвiр’я до долинки,
копається в долинi сажавка, обтикається вербовим кiллям, засаджується
грабовий живоплiт, будується огорожа.
I все то хворобливо й жадiбно чiпляється смачної, розкiшної, п’янючої
землi. Земля для всiх i всього. Земля найбiльше щастя – бiльша за любов,
за життя. Земля найбiльший скарб – бiльший за золото i коштовнi речi.
Земля – сон мiльйонiв поколiнь, казкове привабливе єство, мiстична сила
космосу, наснага слабих i дужих. Золото, краса, любов, молрдiсть i вiчний
учитель мудростi! От що земля.
Бадьорого недiльного ранку, коли сонця, що в океанi води, коли полями
по вусах жита качаються ледачi хвилi, коли собаки вилазять зi своїх буд,
лягають у тiнi, розставивши широко лапи i висолопивши далеко язика, коли
на порогах сiней сидять i заплiтаються дiвчата, такого недiльного ранку
Матвiй i його син Володько повiльно, поважно ступають вузькою дорожиною в
напрямку пiвночi, де над угорською долиною пасе Катерина на росу шiсть
одиниць Матвiєвого достатку. Треба було в першу чергу прикупити худоби.
Без худоби господар – не господар.
Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiкає вiд
зору i десь там на обрiю западає в долину. Направо – моє, налiво – моє!
Один лише вiтер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до
сусiдньої межi i тiкати злягано далi.
Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки моторних волошок,
десь-не-десь заборсалось стебло кукiлю, з усiх напрямкiв – звiдти i
звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви
коники-стрибунцi. У далечi, на сходi, пiвночi i заходi сталевою масою
застигли лiси.
Матвiй зупиняється. Володько прикладає до чола долоню i вдивляється в
угорськi чагарники, що над ними велетенською сiрою баштою зводиться i
в’яжеться з небом дим. Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть, що там
мужицький молодняк пасе конi i заливається спiвом, таким же великим та
просторим, як i сама земля.
– Земля! – виривається у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще п’ятнадцять
назад… Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала… Iнакше й
не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i
маєш. Тепер iнакше. Сам знаєш… Не малий.
Радiсно чути оте “не малий”, Володько пiдносить голову, випростує
постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде – просту, вузлувату
– твердi слова з твердих уст, оповiдається про рiд, про минуле, любить вiн
те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть столiтнi
дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i хащу: дикий звiр чує
запах поту людини за плугом i з диким жахом тiкає у безвiстi.
Iшов плуг, iшов страшний мужик за плугом, розривав цiлину, визволяв
сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось,
побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi
очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда, долоня широка,
кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд сонця
падає на землю вiд його велетенської постатi.
Нiколи та рука не обняла його – сина, не була щедрою на пестощi, та
все-таки кожного року, коли “Христос воскрес”, коли всi вiталися, син з
величною втiхою брав ту руку i припадав устами до її шорстокої, темної
твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя.
Завжди i завжди гордий вiн своїм батьком. Он над шляхом за шором
розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди, там бiжать з
галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько.
Хiба ж син не знає? Вiн тiльки вдоволено посмiхається. У нього ще й досi
босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило i
живе великим життям, i обiцяє щедро воздати за твердi днi довгих рокiв,
перебореш залiзною волею залiзних людей.
– Ну,- каже батько,- пiдемо…
Рушають i йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться
димова башта i звiдки виривається та розгортається в просторах владна
пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього.
ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ
Вiйна I
Паринина Матвiєва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-тоє i Кушка
Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також своє пасовисько. Землi угорщан
широко й далеко розляглися – долина, озеро, луги – луком вигнулись проти
сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв заставились. Зруб пiд
лiсом на другому схилi i молодий березняк. Границя широка, виразна,
заросла морогом, твердо врiзалась в землю по цей бiк долини. На схилi
розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах камiнь величезний,
сiрий, нiби спина кита, випнувся на поверхню, обрiс мохом, порепався,
зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським молотом i вiдбили
кусень, що вайлом скотився додолу та в непевностi зупинився перед
сiножаттю Михайла Турка.
Пiд урвищем земля роззявилась i з її пащеки вирiс коренастий дуб,
розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднiє. Впало з небес i
розбилось на кiлька куснiв великанське дзеркало, а соняшнi променi
водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та
волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини.
Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу –
лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води свої пiдносить i невпинною лавою
розправляє вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд брудною навалою,
хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи.
Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило i радiло, гибло нараз i
мчало з водами в невiдому безвiсть.
Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито хилилося
в покорi, колосся торкалось глинкуватої землi, а маки передчасно обсипали
свої шарлатнi шати. Та коли води спадали, на поверхнi столочених трав
лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й трiпотались безвладнi
сотворiння.
Тодi з Угорського i Тилявки баби, дiвки, пастушки-хлопцi з кошами
виходили i голими руками пiдбирали карасiв та пiскарикiв. Звичайно за
здобич бої зводились – угорщуки й тилявчани,- перемагали сильнiшi, бо
закон їх – закон хмар i буревiїв.
Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за
це.
Паринина Матвiєва, Iвана Кушки i Хоми Ет-тоє межує з угорськими полями.
За межею поле покате до долу – тiнь та мочар – власнiсть Григорка. Мужик
земельний, та ледачий, та п’яничка. Поле вросло дерном, а восени, коли
збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке
не полакомився. Тилявчани, як найближчi сусiди, вривалися першими,
угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали грiзнi бої, градом
сипалось камiння, ломались на черепах дрюки… I так поколiння в
поколiння.
Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний вiд
сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi босi ноги.
Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут –
межа в межу, а тому будь на сторожi.
Добре, що паринина не межує зi “шкодою”, на Ет-тоє також пасовисько i
пасе там свої четверо хвостяк “нiмий”, на iм’я Роман, якого кличуть на
мигах i звуть “нiмий”,дебелий, мiцний хлопчисько, твердий, барви паленої
цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi
“маминi лобури” Хведько та Iлько – дванадцятеро худоби, один би не впас, а
тому їх двоє, межа чiтка, креслена в планах, законом великої держави
суворо хоронена.
– I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На своєму хоч стань,
хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в
собi.
Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха май
нагостро. “Ах, коли то воно скiнчиться”,- думає не раз Володько. Думає
всоте, втисячне – поле, поле й поле, посерединi буда, соломою крита, там
мiх для спання, там лантухи на гичку, там палицi з лiски, цяцькованi
ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ –
буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з двiрських
штахетiв, i пошивав старими з панської клунi снiпками. На випадок вiйни –
два склади зручного камiння припасено.
Думи заважають Володьковi… Клятi, вiчнi, дурнi думи.
– А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли!
Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту
вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
– Хто були тi запорозькi козаки? – питав Володько минулої недiлi свою
“госпожу” учительку, яку навiдував також лiтом та брав у неї книжки.
– Такi були воїни… На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та царя
православного ляхiв-єзуїтiв, туркiв та татар шаблями воювали.
– А що то є Україна? – невгавав Володько.
– То, кажеться, така область над Днiпром… Там десь коло Києва.
Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена.
– Во-лодь-кууу! Володь-кууу! – чує зненацька хлопець. Зривається, бо
лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти.
– Володь-кууу!..
– А чогооо?!
– Угорщикиии!
Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно за горбом
тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i кричить… Небезпека! Сполох!
Ворог на овидi!
Володько зривається i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм
забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу.
Корови попутанi гицають, як тiльки можуть, з останнiх сил, а Iлько
газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку нiмий, також вiдганяє
скорiш свої корови догори вiд границi.
– До купи! Iльку! Згонь до купи товар! – кричить на бiгу Володько. –
Ти! Ти! – вимахує руками на нiмого i показує, щоб згонив i свiй товар до
буди. Той помiчає i вихором летить на вказане мiсце.
– Гей, гей! – кричить Володько, розмахує товстючою палюгою i пре до
границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий.
Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко дихає. На чолi пiт.
Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори
вiд каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушкiв. Вони
пасуть на толоцi, тому їх багато. В руках у кожного бук i торба камiння.
Побачили противникiв i зупинилися.
– Давай-давааай! Давай-давааай! – потрясаючи високо над головами
буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло.
“Приймати? Не приймати?” – швидко працює Володькова думка, але нiмий
уже белькоче i потрясає палицею.
– Давай-давааай! – викрикнув Володько i добавив лайку.
А дерманцi клинцi,
пекли жабу в ринцi,
всiх дерманцiв запрягали,
з печi жабу витягали!
Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!
А вгорщани шмаркачi,
пекли жабу у печi,
батька й матiр запрягали,
з печi жаабу витягали!..
Вiдчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох
бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно, розмахує
товстючою своєю палюгою i готовий з копита кинутися в бiй. Але Володько
нi.
– Камiння давай! – гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по камiння.
Цього цiнного вiйськового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба
обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi пiдбирати те,
що накидає ворог.
А той гнався вже щодуху вдiл до сiножатей. Ось вже гицають високою
травою, добiгають до Григоркового вiвса i зникають. За пригорком їх не
видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боцi, ще бiльше.
Скiльки їх? Раз, два, три – п’ять, що бiгли ззаду, а спереду також з
п’ятеро. Нападу треба сподiватися з бокiв i спереду.
– Держiться, хлопцi! – затискає зуби та кулаки Володько. Нiмому наказ
дивитися на правий вiдтинок, Хведька ставить на лiвий, а сам усерединi.
– Не пiдпускати до себе. Камiнюками! На палицi не пiдемо… Вони нас
злущать… їх утроє бiльше…
I тут блискавично приходить Володьковi нова думка.
– Сховаємся! – сказав вiн.- За гноєм…
На полi поскидано купками гнiй, i хлопцi миттю залягають за ними.
Вискакувати зненацька, несподiвано. Володько подасть знак.
Залягли. Очiкування. Пражить сонце. Володько запер вiддих i вслухується
у кожний гамiр, що доходить з долини. Серце нагально стукотить.
По небi нечуйно сховзають хмарки… Мертво, непорушно стоять дубки.
Зелений їх лист вiдблискує променем. У вiвсi стрекотять коники.
Першими вигулькнули з-за горба тi, що бiгли навпростець. Лiве крило
пiшло пiд гору яром, праве кущами, де розбитий камiнь.
Просто через овес борсається троє обвiтрених чорнопиких з лишаями
хлопчиськiв. У руках буки. Вибiгли на рiвнину:
– Давай – даваай! – крикнули майже нараз. Нiхто їм не вiдповiв. Тиша.
Всi три зупинилися. Вiддаль вiд границi – раз кинути каменем.
– Хлопцi, вперед! – викрикує Володько i зривається, мов опарений. За
ним зривається Хведько, за Хведьком нiмий. Всi три стрiмголов летять проти
напасникiв.
Це було так несподiвано для угорщикiв, що вони не встигли хинути нi
одного каменя. З мiсця пустилися навтiки. Стрибають вiвсом, тiльки
постольцi мигають та набитi камiнням торбини гарцюють по задах. За ними
навздогiн летять камiнцi, а нiмий на цiлу околицю реве своїм диким ревом.
– Стiй! – гукнув Володько. З обох бокiв вигулькнуло ще кiлька
угорщукiв, якi, пригнувшись, пруть на допомогу своїм товаришам.
У вiддалi ста крокiв всi вони зупинилися. Володько i товаришi вперлись
у них гострим лютим поглядом.
Бац! – чiткий камiнчик вирвався з руки угорського лiвшуна, описав у
повiтрi криву струну i чвякнув у землю. Володько вiдступив лиш два кроки
i, пiднявши, сховав його в кишеню.
– Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило твоє значно краще, як у нашого
кнура,- кричить Володько. Нiмий жбурнув i собi камiнчика.
– Ти! Не кидай! – накинувся на нього Володько, показуючи на обмаль
камiнцiв. Хай вони, мовляв, першi кидають.
Це було гаслом наступу угорщан. Кiлька каменiв сипнулося на дерманцiв,
якi не встигали їх пiднiмати. Кожний мусiв берегти себе вiд камiння…
– Гурааа! – крикнули угорщани i всi сипнулися вперед. Дерманцi почали
вiдбiй. Камiнцi сипляться градом. Нiмий озвiрiв i готовий з буком кинутися
на напасникiв. Але в той мент кругла кам’яна галька бацнула його в суглоб
правої руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камiнчика i попав
угорщука в ногу. Той присiв одразу.
Та не встиг Володько повернутися на крик нiмого, як в очах його
сипнулись iскри. Над самим своїм оком вiдчув го стрий дотик камiнця.
Хвильку нiчого не бачить. А коли вiдкрив очi, угорщани були пiд самим
носом.
Дерманцi рухнули навтiки. Угорщани за ними. Крик, свисти. Камiння
сиплеться за втiкачами. Володьковi тече з чола пiт i кров. Нагнув наперед
голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку вiд плям – мати не
мусять знати. Нащо?
Аж на горi зупинилися. Угорщуки добiгли до буди i там застрягли.
Володько нагнувся.
– Ах, Боже! – вигукнув Їлько.- Володьку! У тебе цiле чоло розколоте…
– Ааа! То нiчого. Але я й йому рiзнув. Бачив, як бебецнув… Як снiп.
При по воду!..
Iлько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, i по
хвилинi з неї задимiло.
– Володьку, Володьку! – кричить Хведько.- Твою буду запалили!..
Володько глянув туди, тримаючи праву долоню над правим оком. Через
пальцi сочилася кров i маленькими пружками стiкала i капала.
– От, зволочi! – з притиском вирвалось з його уст.- Васииилюю!
Василююю! – почав гукати.
Дим над будою звiвся, мов верблюд, двома горбами i все вище та вище
вiдпихав блакить. Сонце смажило боки землi з найбiльшою увагою. Навiть
пiльнi коники цвiркуни i весь народ трав’яний середнього лiта принишк.
А буда розпустила огненнi крила i, здавалось, бажала пiд блакить за
димом зверстися. Василя нiде не було. Це Володько лиш так, щоб настрашити
угорщукiв, кричав.
– Чекай, чекай, сто болiв тобi в ребра! – гукає Володько.- Ми ще вам
покажемо!..
Але угорщуки виразно святкували свою перемогу i, налюбувавшись
видовищем огню, дико, рiзко викрикнули мерзенну лайку i побiгли…
Бiгли стрiмко, сильно, як могли, нiби за ними хто гнався. Нiмий послав
їм навздогiн своє: – Та-та-ауааа! – та кiлька камiнчикiв.
Iлько принiс у шапцi воду. Гнався, мов навiжений, бо вода утiкала.
Володько мив чоло i цiле обличчя, але бракнуло води i вiн недомитий
виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Iлька в Мозолянку.
А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усiх. Пiдiйшли
до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати. Нi одної
соломинки не лишилося.
У повiтрi лiтали кусники ватри i чути запах згарених Володькових лахiв,
що були захованi в будi.
Разом з будою догоряв i день. Над лiсом знялося сонце, б’є боєм
промiнняним на всi боки; тiнь вiд дубiв довшає, сягає спочатку паринини
Кушки, далi розтяглася й до Матвiсвоi. На угорських полях хтось виспiвує
протяжну, голосну пiсню.
I коли сонце запало за лiс та увiнчало його короною велетенської
пожежi, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар.
– А це ж хто такий дурний спалив буду? – здивувалась Катерина.
– Угорщуки. Напали на нас чорти i геть усе розбили,- каже Володько.
– А ви ж де були? Не могли їм накласти?
– Добре не могли. Їх десять, а нас три… Спробувала б ти їм
насипати…
– А над оком у тебе що? Господи? А сорочка! Дадуть тобi мати…
Каменюкою дiстав, що? А що, коли б в око вгаздилив?.. Такi дурнi
хлопчиська.
– Ну, що ж… Вiйна…
– Вiйна, вiйна. Шмаркачi такi i вже вiйна. Аби вам нарiзав у сiданку…
Та якби нарiзав, знав би один з другим, як воювати.
– Ет, що ти тут тямиш… А що ж? По-твоєму, вони нападають на нас, а
ми… Що ми? Маємо їх ласки просити, що?
Корови вели пов’язаними на ланцюгах. Дорожинка вузька, то треба
обережно. Дома “зводини”. Зводили клуню, i Матвiй кликнув людей, щоб
помогли звести стовпи та платви. Сам перевiз половину панської клунi, сам
додав матерiалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тiльки сам не потрапив
звести. Кожна сила має свої межi.
На зводини зiйшлося доста народу. Гармидер, жарти. По працi вечеря i
чарка. У хатi мiсця мало, тому зробили столи з дощок у клунi. Клуня
велетенська, не дильована, однi стовпи, платви, бальки та крокви. На
крайнiй вiд сходу кроквi тичку з великою китицею квiтiв прибили.
Обсiли навколо столу. Настя спiдницю пiдтикала, рукави позакачувала i
носить мису за мисою. Матвiй ще не висох вiд поту, з прилиплою до спини
сорочкою розливає горiлку.
– Щоб сто лiт стояла, повно кiп мала, нi грому, нi огню не боялася! –
пив дядько Стратон.Гура!
– Гураа! Вiват! Хай жиє! – пiдхопили хлопцi.
Чарка за чаркою кружляла навколо столу. Побажання, жарти, а далi
вдарили пiсню.
Впала роса i туман спустився нечуйно та розклався вигiдно над долиною.
Та туман яром котиться,
Гей! Краще жить нам хочеться!..
Зоря вирвалась з самої глибини неба i, розтявши синю дорогу, внизалася
у сталеву лiсову стiну. Туди ж добiгають, вдаряють i пiнявою луною котять
у глибiнь хащi, розлогi парубоцькi пiдголосники. Стратонiв Максим, Хомiв
Мирон, Василь, а за ними старшi – збили вирву шалену, широку, незрiвняну
нi з чим.
Ет-тоє звiвся за столом на куцi у порваних штанях ноги. Свiтло лампи
б’є в його заплилi маленькi очi i вони клiпають та горять, нiби сполоханi,
а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким залiзним п’ястуком
звелася догори i твердо лягла на ляду столу.
– Слухайте! Ет-тоє, хочу сказати… Цитьте там! Гей! Замовкнiть! Хочу
сказати… ет-тоє – ми “сьогодня” звели клуню! Так. Ми звели клуню. Всi
ми, всi що є, ет-тоє, за цим столом. Ми звели клуню Матвiєвi Антоновичу
Довбенковi, которий – всi знаємо – господар – дай Бог нам усiм таким бути.
Да! Ето вєрно. Господар вiн чесний, звєсно, порядошний i слово має тверде
i важке. Скаже i руб… Кожне слово – грошi… От все одно, що, примiром,
аблокат який, що перед самим судьйою царським встає i рiже межи очi
правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога нi до порога. Так сказано у
святих древнiх книгах.. А тому встав я сьогодня отут, щоб якось, як то
кажуть добрi люди, та й, ет-тоє, закон нашої землi хоче – встав, щоб
випити ще одну чарку за здоров’я нашого товариша i господаря Матвiя…
Многая лiта!
На пiдтримку всi гримнули: “Многая лiiiта, многая лiiта!” – Стратон аж
руку пiдняв, нiби регент, i розмахував нею поволi за спiвом.
Матвiй заскочений i знiяковiлий. Його дебела постать завовтузилася поза
плечима гостей…
– Ет,помахував вiн незручно лiвою рукою, бо у правiй пляшка з
горiлкою…- Все то нi до чого… Ет!..- i знизував вибитим плечем. –
Чоловiк, знаєте,- казав вiн,- на те й родиться, щоб бути добрим i порядним
господарем… А що ж, а як же ж!.. А я робив, скiльки мiг… Дiти
виростуть, хай далi роблять… так.
А Володько, поприв’язувавши ланцюгами корови, жадiбно накинувся на
миску паруючих галушок з молоком.
– Господоньку, Господоньку! – загомонiла Настя, глянувши на його чоло.-
I хто тебе отак позначив? Ти, вiтрогоне!
Володько краще змовчить. Сидить на порозi, бруднi колiна повилазили зi
штанiв, на колiнах гаряча миса. Сьорбає її i наслухує гармидер у клунi.
I приємно йому бачити батька i його радiсть. Здається, Матвiй святкує
якийсь особливий урочистий день. На рожевуватому тлi вечiрнього неба чiтко
зарисовуються вiзерунки кроков його гордостi – клунi.
Опiвночi люди розiйшлись i рознесли по хуторах свої виспiви. Ще довго
то там, то iнде знiмався i падав невтомний уривок пiснi, нiби борюкаючись
iз упертою тишею, освiченою тяжкими, мов мiдь, вiдливами мiсяця.
Завтра буде знов день. Встане сонце i встануть люди. I Володько також
встане пiсля настирливого матiрнього:
– А вставай-но… Вставай!.. Чуєш, ти?
– Ах… Я ще трошки посплю… Ви вже подоїли корови? “I як їм хочеться
так рано вставати”,подумає вiн.
– Ну, ну… Ти-но вставай. Он уже всi погнали… Сонце вже он куди
вигналось…
Вiн пiднiме i розвiє тяжкий кам’яний сон i вмиє холодною росою,
зiбраною з листя маку: руки, очi, побiжить по молодiй конюшинi, щоб
освiжити набряклi за нiч ноги.
А поки що вiн спить так мiцно i так невимовне солодко. Матвiй спить
також. Спить надворi пiд недавно злеженою повiткою. Настелив на трiсках
соломи, i логовисько готове. Спить, як i завжди, горiлиць. Сiре пасмо
мiсяця прорвалось через дiрку повiтки i всiлось плямою, мов розбещений
кiт, на твердiй його бородi.
Довжелезна, широка тiнь Жолобецького дубового лiсу швидко коротшала.
Над лiсом спаялося безлiч невидимих жерцiв, якi урочисто зносили на
небесне склепiння велетенське огненне свiтило.
Земля трiпалась, мов пiймана пташина, розгортала окраси, бринiла
барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, маєстатно маяли своїми
просторими полотнищами.
Володько бадьоро ступає босими ногами по сухiй, холоднуватiй дорожинi i
веде на ланцюгу четверо – цугом худоби. За ним Катерина тягне другу
чвiрку.
Йде близько коло корови Лисої. Праву руку положив їй на хребтi. Це
велика червонавої мастi з лисиною на головi, спокiйна з добрими
дурнуватими очима тварина. Належить вона Катеринi, бо дiстала вiд дiда
Юхима, коли вiдходила вiд нього.
З Лисою зв’язана Манька. Вона дуже подiбна на ту, яку колись продав
Матвiй на купiвлю землi. Така саме на масть, та сама порода, навiть
куцохвоста. Цi двi корови – гордiсть Матвiєвого господарства. Решта –
дрiбницi, хiба ще Рогата.
Корови повiльно i байдуже ступають, їх широкi ратицi потрiскують вiд
великого тягару.
День буде жагучий, як i всi попереднi. Гарячi променi стрижуть прудко
по рештках роси, яка цiєї ночi надто неврожайно випала. Лиш червiнь сонця
i загар мiсяця, на котрому воно прип’яте, пiдкреслено голосять непевнiсть
дня, якусь змiну, якусь ворохобню…
– Ах, коли б дощ… Так його, людоньки, треба… Так, чуєте,- тошнiла
Настя.
– Дощу треба! – казав Матвiй при зустрiчi з сусщом.- Земля, як гнiт,
тверда.
– Ну-да, ну-да! Дощику брак,- вiдповiдає сусiд.- День по дню пражить,
як у пеклi.
Володько це чує зо всiх бокiв впродовж тижня. Пашня завчасно поспiє, не
наллється й засохне зерно. А це ж вiдомо…
I коли пасе товар вiн, час вiд часу позирає на небо, на хмарки, що
викочуються з-за лiсу. Дiйшовши до пiвнеба, вони розпливаються. Хлопець
схвильований. Вiн має досить цiкавих особистих справ, якi безперечно
захоплюють, але “брак дощу” турбує його навiть тодi, коли про це не думає.
Цiла його iстота вiдчуває “брак дощу”, бо це вiдчуває земля, жито,
пшениця, корови i все живе. А хiба ж вiн не одно, не цiлiсть iз тим усiм,
що його оточує?
На згарищi своєї буди, свого, як вiн назвав, куреня, стояв довго i з
болем у серцi мiркував над тим, як помститися над нахабними напасниками.
– Чекайте! Прийде лиш осiнь… Тодi побачимо…
Пригнав “з роси” раннiм, бо сонце смажило, як у кiтлi. Задумав обсадити
садок дубочками, але для того треба їх виплекати. У одному кутi саду завiв
шкiлку i зносив туди з лiсу молоденькi дубочки. Обережно з землею
викопував малюсiнькi деревця, приносив у шапцi додому, садив рядочками i
поливав. Та не дивлячись на удатнiсть, з якою вiн пильнував своєї шкiлки,
дубочки в бiльшостi одразу в’янули, жовкли i курчились листочки на
вмираючих деревцях, якi вiн любив i плекав. Треба було йти знов у лiс i
приносити новi на мiсце завмерлих.
– Що то ти там ото витворяєш? Ти!? Камлуку ти! Думаєш, що тут лiс
виросте? – журила його мати…- Краще он пiшов би та ряднисько зiлляччя
коровам припер. Пригнав з пашi, як дошки… Не бачиш?
– Я думаю,розважав Володько,- що дубочки в господарствi пригодяться.
Хiба нi? Виростуть, а лiсу тодi не буде, вирубають.
Мати всмiхається i вiдходить. А батько взагалi не мав часу до таких
справ втручатися. Дяка Богу, має досить клопотiв, аби тiльки голова та
руки витримали.
“На день” погнав Володько, коли над лiсом вiд заходу купчились потужнi
куснi вайлуватих хмар. “Ах, коли б вони не розiйшлися… коли б не
розiйшлися?” – думав.
Ступав бадьоро, радiснiше. Сонце оточене зi всiх бокiв. Воно вперто
змагається з велетенськими, сiрими хмарами, що бажають наповзти на нього i
задушити…
Iди, iди, дощику,
Наварю я борщику…
Поставлю на вербi,
Будуть їсти гороб’ї.
Ще й останеться тобi…
– виспiвує Володько. Вiн задирає високо голову i впиває погляд у хмари.
I вони його, здається, слухають. Повiльно, мов отара летючих мамутiв,
зсовуються кострубатi велетнi i зливаються в одну, сталевої барви масу…
Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темнiє. Повiтря застигає,
лиш час вiд часу, ледь помiтно, гусне, то знов рiдне, нiби там вгорi хто
по ньому топчеться i душить.
I коли небо приймає барву старої бронзи, коли починає вирувати,
вибухають першi упередливi громовi рокоти. Сонце згасло нараз. Шарпнувся
вiтер. Знов i знов на чорнотi неба хтось блискавично креслив i стирав
огненнi знаки.
“Фiii! Фiii!” – брязнув вiтер. По дорогах пiднялася курява. Верхи дубiв
розпатлались. Пв житах i пшеницях заплигали зграї лютих тигрiв. Володько
не стоїть, не сидить. Вiн бiгає, стрибає, голосно виспiвує якусь пiсню,
яку щойно видумав i яку зараз забуде. Голос його бореться з вiтром.
Волосся, сорочка рвуться з намагою зiрватись i вiдлетiти пiд хмари. Корови
злазяться докупи…
Крап-крап, крап… Одна, друга, десять… На вiдкриту голову луплять
хльосткi краплини. Трiснув грiм – гуррур! – покотилося горою… Хтось
вiдкрив там заставу i дощ прудкий, скiсний, змiшаний з градом сипнув на
землю…
Володько нижиться… Мiцнiше, мiцнiше! По чупринi, на чоло, щоки i
бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тiло чує холоднi струми
води, яка стiкає по ногах додолу. Небо рiшуче розбурилось i громи
вигравали свою велику музику, що так личила до сiро-бронзових дубiв.
I Володько не вiдчуває прикростi. Навпаки. Йому здається, що це ще
мало. Йому далi спiвати хочеться, i коли б дощ не так плюскав у рот, вiн
заспiвав би щось подiбного до того, що дiється навколо.
Буревiй так само зник, як i навалився. Остання черевата хмарина
вiдкрила сонце, i воно бризнуло на свiт свою горiючу мiць. Бризнуло
свiтлом, теплом, розсипалось барвами коштовних каменiв по всьому, що
росте. Бризнуло, щоб пiдняти з долини i з-над Жолобецьких та Угорських
лiсiв тяжкi валуни туману.
Озеро вже вилилось, i вода свавiльно толочить трави. А навкруги свiжо,
невинно, так нiби волошки, маки i все, все зненацька вiдчуло молодiсть i
засмiялось дзвiнким радiсним смiхом.
Другого дня ранком Матвiй квапиться обiйти поле i поглянути на те, що
полишили вчорашнi веремiї неба. Гей! гей! Усмiшка широка сама напинає
уста. Роса дзвенить… “А пшениця, рiзалма, таки вилягла. Казав не давати
гною… Кiлька кiп полеглицi буде…” – мiркує. А жито муром стоїть, лиш
дещо вклонилося сходовi, по котрому вже гарцює свавiльне сонце ранку.
Зiтхає широко, легко. М’язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самi
довгою, росяною межею – вздовж, впоперек i назад вздовж.
Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не для грашкiв. Вмiститься живого
золота досить. Ось тiльки стрiху пошиє, та дещо нових делiв з осичини
наколе, та подилює, бодай вiд “фронту”… Хай хоч вiд дороги вигляд
пристойний прийме… А збiжжя увiйде до неї… То, що увiйде, то увiйде…
II
Прийшла цього гарного лiта вiйна. Шлях вiд Крем’янця до Шумська не
битий, але широкий. Вiд Матвiєвого хутора пiшов вiн просто полями на схiд
i врiзався в саму гущу Жолобецького лiсу.
Одного ранку виїхав звiдти козацький полк. Конi гиржать, списи
вiдблискують у сонцi, шаблi бряжчать. Курява вiд комонникiв товстою
ковдрою криє стернi i пiвкопи налiво. Люди там, жiнки з пишними грудьми,
пiдтиканими спiдницями, позакачуваними рукавами, дiти-пастушки, старе й
мале збiглось до шляху.
Конi ритмiчно помахують головами, пирхають… Спiтнiлi їх груди
виграють вальками вип’ятих м’язiв. Копита м’яко топчуть шлях i збивають
куряву.
Вершники бадьорi й веселi. Гору кучерiв над лiвим ухом криє напнутим
дашком круглий кашкет, який дивом дивним тримається потилицi. Через груди
навхрест рушниця, шабля i “патронташ”: Ширiзнi штани з червоними
лампасами.
– Дальоко єщо австрiєць?
– О, далеко! Там,- махали люди рукою…
– Їй, красотка!.. Пайдьом с намi!.. На нємца!.. Дiвчина закриває
хвартушком очi.
– Йдiть самi… Хiба вас мало?..
О, немало, їдуть – лава за лавою – мiцногрудi, усмiхненi. I де тi конi
плекалися, яка земля їх викормила? Боже, яка та, мабуть, велична земля!
Додому верталися люди поспiхом. Хтось засапаний, без кашкета, побiг
полями.
– На сходку! Всi на сходку! Вiйнааа!
“Вiйна, вiйна!” – побiгло полями. На магазинському чорному зрубi
прилiплена широка “бамага-об’явленiє”. Така сама “бамага” на церковних
воротях i коло Гершка на перехрестi до паркана старого Соловiя тiстом
прилiплена.
Дядьки збивають коси, кладуть серпи. У кожного вираз непевностi.
Вулицями, якими проїхали комонники, пiшли селяни. Пiшли поважнi дядьки,
пiшли їх жiнки, їх дiти. Коло “шкальнi” збори. Старшина читає вголос
царський наказ. Дехто кашкета стягнув i цупко тримає його в задубiлiй вiд
напруження, долонi.
– Так, значить, “перший разряд – червонобiлєтчики” завтра раненько, з
харчами на три днi, виїхати до воїнського начальника,- закiнчив своїми
словами старшина.
На дерманських хуторах “перворазрядчикiв” усього один – зять-приймак
Тараса Здорова, що оце у Великодню з Манчжурiї, де служив пограничником,
вернувся.
Нiчого сказати – пристойний i поважний “москаль”. Одяг темно-синiй з
зеленими нарукавниками та вильотами. Параска Тарасова ходила, мов пава,
коли бiля неї побрязкував острогами її довгоочiкуваний…
I от на… Але, що ридала – що голосила, руки ломала i билася об землю.
А вiн її пiднiмав, на руках нiс, цiлував при всiх – малих i старих. Коло
шкальнi чекають, тримаючи у кулаках пужална, пiдводчики. Вози високо
вимощенi. Конi байдуже помахують хвостами. “Перворазрядчики” вириваються з
обiймiв матерей, жiнок, наречених. Пiдводи рушають. Голоснi виспiви ридань
зносяться над селом.
А шляхом з Жолобецького лiсу знов висунулись полки. На цей раз
пiхоти…
– Москалi! Москалi йдуть! – пронеслось селом. Володько, Хведот, Хведiр,
Їлько i все, що могло бiгти, бiжить назустрiч “москалям”.
Ва-ку’… Да ва кузнiце!
Ва-ку’… Да ва кузнiце…
а кузнiце маладиє кузнєци.
Виривається з сотень уст розлогий вояцький спiв. Здоровi з загорiлими
обличчями люди. На плечах у кожного мiшок – “вещевой”. Через плечi навскiс
згорнута калачем “шинеля” з пiдв’язаним до неї “котьолком”. На головi
кашкет з овальною трибарвною “кокардою”. На поясi патронташi, лопатки,
келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене.
Спереду їдуть баскими випасеними кiньми надутi старшини. При боцi у
кожного шабля, мапа i далековид.
– Ой, йой-йой! Скiльки їх! – вирвалося у Володька. Переднi вже на
верству вiд лiсу, а заднi ще бозна-де. Йдуть, йдуть. Бряжчать котелки.
Рота за ротою виступає з лiсу. Пiснi, жарти. Одна рота нарiзує веселої.
Звинний, барчистий з кирпатим носиком “москалик” вибиває спереду гопака.
– Браво-браво, Бондаренко! Дай лиха закаблукам! – пiдбадьорює його
якийсь “прапорщик” в окулярах.
А Бондаренко вигупує тяжкими закуреними чоботиськами, виплескує в
долонi. Пiт з нього ллється зливою, промокла навильот “гiмнастьорка”,
кашкет ледь тримається на злиплих пасмах волосся.
Спереду чути команду. Роти зупиняються. Вiдпочинок. Бондаренко вiдгуляв
своє…
– Маладец, Бондаренко! – пiдходить до нього старшина.- Вот тебе руб’ на
водку! А как водку тєпєр чертi п’ют, а чесним людям не дают, так вип’єш
чаю. Понял?
– Так точно, ваш’ бродь! – тягнеться Бондаренко.
– Спасiба!
– Рад стараться, ваш’бродь!..
Направо й налiво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякi бiжать далi,
ген туди в долину.
– Ех, води! Дай, браток, води!
Сонце смажить навмисне. Вiд Матвiєвого хутора бiгом несуть двоє вiдер
води. Нiби сполохана зграя зелених птахiв, все зiрвалося i женеться
назустрiч водi.
– Варатiiсь! Сукiни сини! Стооой! – горлають старшини. Дехто зупинився,
але iншi бiжать. Вiдра з водою тримає Катерина. Сотнi рук з “баклажками”
простягнулося догори.
– Води! Дай, брат, одiн глаток!
– Не лєзь! Куда прьош! Нє вiдiш, человек упал… На голову!..
– Сукiни сини, всю разберут! Чернушка, дєвушка-красотка! Остав для
меня!..
– Задушите! Назад! – гукає Катерина. Дружнiм хором матюкiв заревiла
воячня. Заднi перли наперед, середнi назад. Посерединi, облита водою, з
порожнiми вiдрами, Катерина.
З’явилося кiлька вершникiв на цибатих огирях. Замаяла над головами
нагайка.
– Разайдiiсь! Разайдiiсь, сукiни дєтi!..
Щасливий воячисько з розхристаними волохатими грудьми дiстав повну
баклажку води i, перевернувши її над головою, виливає все у широко
вiдчинений рот. Зненацька вершник. Нагайка знялася i оперезала голову
вояка. Баклажка випала з рук. На обличчi рiзкий знак, а вояк труснув
головою, вдарив матом i здивувався.
– За что? – Хотiв було змахатися.
– Марш, сволоч! Нельзя пiть води! Слихал?..
Володько надзвичайно здивований таким видовищем. Так бити просто по
лицi… Нi… Цього не можна зрозумiти… А той клишавий дурень нiчого.
Подивився зляканим сiрим поглядом, витягнувся, мов стовп. Вся вода з
баклажки на землю витекла.
А люди бiжать зi всiх бокiв на “москалiв” дивитися. Крик, лайка, запах
поту i вiдпадкiв. Вiйна.
За пiхотою посунула гармата. О, таких коней Володько i нiхто з його
приятелiв нiколи не бачив. Конi, так конi. Копито, мов баняк. Шiсть таких
потужних звiрiв тягнуть гармату. Крутi верченi посторонки пружно
натягнутi. Велетенськi колеса повiльно котяться по м’якiй дорозi.
Дванадцять батарей пройшло. О, як заговорять вони десь там за Почаєвом!
Пiшет, пiiiшет цар германской,
пiшет рууускому царююу…
Я Рассєею завоююую.
Сам в Расєею жiть пайду…
Виспiвують гарматчики…
Отвєчааєт цар наш бєелой,
Ми Расєеї нє дадiм; Собєром ми войска много
Пайдьом нєеемца воювааать…
Нiч впала, а вiйсько все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кiнця i краю.
Де його стiльки набралося? Звiдки? Цiла земля, небо, дерева, все нiби
змiнилося. Все принишкло, занiмiло. Лиш вiйсько одно – рота за ротою,
батарея за батареєю, ескадрон за ескадроном, мов залiзна топлена маса,
плило в пащеку заходу, над котрим розгорялась неймовiрна в розмiрах i
барвах пожежа.
Другого дня недiля. Сонце встало, як i завжди – весело, барвно i
свавiльно. Вiйсько урвало свiй похiд. Лиш дорога, втоптана тисячами нiг,
зберiгала слiд особливого значення.
Матвiй вигнав на поле товар, лишив там Катерину i вернувся. Зняв свою
святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з пружним сталевим обручиком
всерединi. Раз-два шурнув по ньому щiткою…
– Пiдеш до церкви? – питає Настя.- Сьогоднi у нас не правиться…
(Звикла якось до того, що не кожну недiлю правилось у свому селi).
– Пiду до Башковець. Може, почую що… Володьку! Не хоч зi мною?
Ого! Чому нi. Володько звинувся, мов опарений.
– Ось тiльки трохи помию ноги, тату! – аж викрикнув.
– Ну, скорше, поки його дiйдемо.
Йшли селом, опiсля долиною, лугами з покошеною осоковитою травою. Йшли
майже мовчки стежкою. Матвiй спереду, а Володько за ним. Матвiй крок,
Володько два, але хiба що…
– А як ви думаєте, тату? Поб’ють нашi австрiяку? – питає хлопець. –
Халєра така. I чого йому вiд нас треба…
– Може, й поб’ють… Хто наших коли побив? Чого треба? Хлiба. Всi на
наш хлiб зазiхають. Тям це…
Село Башкiвцi вп’ялося, мов клiщ, мiж двох розток долини i добiгає пiд
“казьонний” лiс. Церкiвця нiби забавка. Маленька, ледь визирає з патлатих
лип, що оточили її навкруги. Пiд липами цвинтар: хрести скiснi, безладно
розсипалися…
Народу зiйшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службi о. Клавдiй
вийшов над церковнi схiдцi i заговорив:
– Милi брати i сестри во Христi! Хмара велика насувається на Руску
землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку,
щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших жiнок i дiтей.
Лютi полчища, як сарана, насуваються на нас з огнем i мечем та несуть
смерть… Усьому смерть! Усьому живому – смерть i руїну. Вже опалилося
небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна кров, вже заянчали нашi
дiти, катованi лютими заїрськими мадярами. Вже тяжка ганьба торкнулася
наших дочок i сестер… Нашi святинi, храми батькiв опоганено, опльовано.
Мадярськi полчища нагадують отi татарськi орди, що колись, у давнину,
летiли на нашу велику землю, нищили, плюндрували її, брали в брань жiнок,
дiтей, старцiв, над якими творили дiла сатанинськi. Жiнок гвалтом
ганьбили, дiтей били об камiнь, а чоловiкiв нечуваними тортурами змушували
до каторжної служби у своїх царствах.
Отож встаньмо дружньо всi, як один – старий i малий, калiка i здоровий,
багатий i вбогий, для захисту нашої батькiвщини Росiї. Встаньмо всi за її
честь i славу нашого батюшки царя православного. Не дозволимо нехристовi
посмiятися над нашими святинями, над могилами предкiв наших. Не дозволимо
злому вороговi сягнути на нашу свободу, за яку довгi вiки лилася кров
наших славних батькiв, дiдiв i прадiдiв – християн православних.
Хай не буде нi одної душi мiж нами, хто б не пiшов на брань велику, хто
б пошкодував для спiльного добра чи то коня свого укоханого, чи себе
самого. Не плачте, жени, i не ридайте. Знайте, що нема нiчого гiршого над
неволю, а той, хто впаде на полi бранi за вiру, царя i батькiвщину,
дiстане вiд Найвищого Царя небесного вiнець вiчностi. Будьмо всi мужнi i
готовi, бо ворог коло ворiт, ворог пiд вашою брамою. Його дикi орди
пiдступають все ближче i ближче. I, можливо, поки наспiє наша “доблесна”
армiя, ворог “вторгнеться” у нашi володiння. .Але будьмо мужнi. Дивiмся
просто небезпецi у вiчi. Принесiмо сьогоднi гарячу молитву нашому Отцевi
Небесному, Господевi милосердному, щоб вiн збавив нас i наших дiтей вiд
гладу, потопу, огню i меча ворожого. Приготуйте усi вашi вози iз добром
вашим, щоб коли ворожа хвиля нахлине, ви могли знятися з мiсць своїх i
вiдiйти у глиб матерi Росiї, яка знайде для вас притулок i хлiб насущний.
I я пiду з вами також. Як добрий пастир череди нiколи не покине своїх
овечок, так i пастир стада духовного не лишить в небезпецi свого мiсця. От
прийшли телеграми, що ворожа кiннота роз’їжджає вже за Iквою, що розвiдка
їх була вже у Березнях, а це чотири верстви за Крем’янцем.
Отож не дрiмайте! Не лякайтеся i не плачте! Будьте готовi на все. Пiдем
углиб Росiї, не дамося вороговi на посмiховисько. За нами цар i Бог. За
нами велике христолюбиве воїнство наше. Впадiмо на колiна, здвигнiм руки
до неба i воздамо Небесному Царевi нашi полум’янi благання, щоб Вiн
милосердний зниспослав на наше воїнство перемогу над ворогом i супостатом
– во iм’я Отця, i Сина, i Святого Духа – Амiнь.
При цьому о. Клавдiй пiдняв високо руку з хрестом i благословив людей.
Все рухнуло навколiшки. Жiнки залилися голосним плачем. Почалась панахида
за першi жертви, за вiру, царя i батькiвщину на полi бранi живот свiй
вiддавшiї. Тужливе “Господи помилуй” пронеслося над головами людей. Он
мати горне до лона свою дитину, а великi сльозини витiкають з її очей i
котяться глибокими зморшками до. бороди. Он дiд – сивий, як голуб, припав
чолом до порога, б’є засохлим кiстлявим кулаком свої груди. Молода
смуглолиця дiвчина тисне до грудей обидвi долонi, нiби там огонь, який
пече i який треба здушити.
А сонце дивилося i завзято мовчки пекло. Небо майже чисте, лиш пара
сукуватих незграбних хмарин, i це все.
Люди понесли пiд свої стрiхи жахи i ридання. А в селi нова
несподiванка. На “маказинi” знов вилiпили наказ – вибиратися.
Матвiй уважно прочитав усi лiтери, усi знаки. Хотiлося хоч маленьку
ключечку знайти, щоб зачепити на нiй свою надiю. Дарма. Йди, господарю,
витягай воза, клади на нього своє господарство, чiпляй за люшню твою
худобу i їдь.
Їдь, куди хоч. Свiт без кiнця.
Матвiй ступає в поле. Йде стернею мiж пiвколами. Став i глянув на
захiд. О, нi! Коли ти хоч вже конечне, щоб я покинув цей шматок землi, то
зроби так, щоб провалився вiн i на його мiсцi постало море. Хай хвилi
гуляють тут, нiж ворожий чобiт, що топтатиме цю скибу, де кожна грудка
напоєна моєю кров’ю.
Пiвсотня рокiв стелиться поза мною, i я згадую кожний день, як згадую
болючий зуб кожну секунду. О, це вже нi! Пiдходь, армiє – сто тисяч, я
стану проти, i хай тисяч куль б’є в мої груди. А мiсця цього я не дам! Я
завоював його! Я – Матвiй Довбенко!
Я не видирав його нi вiд кого з рук. Я заплатив! Так,- кров’ю, шматками
власної плотi, рiками поту! Як хто смiє загарбати менi це?!
Лицем до заходу звернувся, кинув зiр з-пiд насупленого чола. Постать
мимохiть вирiвнювалась i долоня корчилась у жилавий п’ястук.
– Йди, вороже! Ходи за власним кiнцем, стань на цю гарячу ниву, яка
спече тебе i зотлить твої костi. Нi одної скиби вороговi! Нi одної груди
своєї землi! Геть!
Коли б мав дорослого сина, сказав би: “Бери хлiбину на три днi i йди
пiд “ружо”. Земля охорони потребує”. Коли б сам мiг двадцятку рокiв з плеч
скинути, став би також у лаву. Земля потребує охорони!
Сотня за сотнею рокiв йшли над землею i лишали на нiй свої знаки з
огню, з залiза; лишали наш дух тут… лишали костi безлiчi поколiнь.
Чуєте? Хто смiє вирвати нам з-пiд нiг цю вiковiчну пiдставу?
Ступає далi Матвiй. Поле перегортає перед ним сторiнку за сторiнкою,
мов якась велетенська книга. Тут стерня до зяблi готова. Там конюшина
насiнна з порудiлим твердим, як камiнцi, голов’ям. Там озимина буде –
жито, вусата червона пшениця… А он, над Мозолянкою по чужих полях, в
гуртi корови пасуться. Здалека це нiби зграя птахiв, i дим там довгим
рукавом розтягнувся – видно, огонь кладуть пастухи.
I обiйшов Матвiй також свої новi будинки. Кожна цеглина тут власною
рукою кладена, кожний диль, кожний вбитий цвях… Ех… Так i бачиш, як
молот вганяв його у платву. Подався на садочок. Щуплi незмiцнiлi щепки
тримаються, обнявшись перевеслом з кiлком. Це Матвiй їх у землю ввiгнав i
змусив стояти, рости… Так, це ж вiн…
Приходить Стратон.
– Ну як? Що ж? Поїдемо?
Зморшки на Матвiєвому чолi вирiвнялися. Брови опустились зовсiм низько.
Уста скривилися.
– Хiба що мене звiдцi мiною зiрвуть… Хiба тодi,- заявив вiн.
– А там он люди буди на вози рихтують…
– Буди. Теж видумали. Будочний народ… Цигани, грiм вас побий! – i
сплюнув.
– Думаю,каже вiн,- сидiти тут, аж стрiльно загуде над комином…
Подумайте, куме, яка дурна iсторiя… Бачили ви, скiльки ото вчера i
передвчора пересунуло перед очима? Бачили, скiльки того пiшло? I кацапи, i
нашi, i татари, i козаки, i хто тiльки там не був! I тут вiдступати?
Вiддавати на поталу все! Тьху! – бий тебе сила Божа! – коли ми вже не
зможем шпурнути вiд себе якогось клишавого австрiяку!
– Так. Жалко й обидно. Дiйсно… Але все одно “наша” вiзьме…
Матвiй знизнув плечима i мовчав. Стратон Бога вмiшав, каже:
– Прогнiвили! Хiба ж дотепер знали люди, що є Бог? Хiба коли вiн, один
з’другим, згадав це слово? Ну от… Маємо. Вiйна. На тобi нове лихо на
голову.
Розiйшлися дядьки поночi. Шляхом знов вiйсько потягло. За вiйськом
цивiлi-обозники на возах, не таких, як у дас, нi… Київцi на гарбах.
Здоровi мужчини, кажуть, тиждень в дорозi. Коло кожного воза кiлька коней,
мов леопардiв, прив’язанi. Матвiй i не думав, що десь така безлiч коней є,
i то все як кiнь, то кiнь.
Мiсяць жарить. Курява високо зводиться i пудрує поля. Пiснi,
гармонiя… Спати в таку нiч – не заснеш. Тисячi дум лiзуть в голову,
крають мiзок. Як страшно, як неймовiрно страшно, хочеться жити й рости.
Не дивлячись на все, другого дня Матвiй не одразу, як звичайно, подався
в поле, а виволiк з клунi воза i почав обглядати його. Потрусив кожне
колесо – чи не хлябає. Пiсля одно за другим знiмав з воза i пробував
букшi. Порiшив також на всякий випадок драбини мiцнiшi дати. При цiй
роботi кпився сам з себе. Насмiшкуватий гiркий вираз не сходив з його
обличчя. Що його на той вiзок забереш? Куди поїдеш?
Настя й собi не переставала лементувати, топпгiти, ломити руки. А куди?
А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть i де на нас оте лихо,
оте нещастя вискiпалося?
Василь i Катерина працюють у полi. Хведот ставиться до всього байдуже.
Володько весь цiкавiсть. Вiн розумiє чудесно становище. Вiн знає, що
значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його
тягне чомусь далi, туди… Ну, хай! Ну, хай щось станеться… Хай люди
вовтузяться, ворушаться. Буде змiна, рух, буде безлiч цiкавих переживань.
А москалi йшли…
– Нєбось… Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как
падайдьом, как суданьом етаво самово!.. Пусть устоїт, пусть папробуєт
устоять!..
– Ех, москалики, москалики! Вiдженiть вiд нас оте лихо, оту мару!..
Кажуть, уже чули, як “горудiя” стрiляють…
Настя поїть москалiв молоком, кормить яєшнею. А їх безлiч… Iдуть,
iдуть, безупинно i нiч i день iдуть…
Спочатку йшли лавами, без зброї. Зброю дiставали у Крем’янцi. Пiсля i
зброю несли з собою, через плече на ремiнi з голим “штихом”. Йшли в
розстрiльну полями, ярами, лiсами. Кажуть, шпiонiв шукають. Кажуть, нiмець
безлiч шпiонiв наперед вислав i вони швендяються скрiзь, то жебраками, то
черницями, то селянами.
Одного разу прибiгли засапанi пастушки з лiсу – там хтось пiд кущем
сидить. Такий бородатий чоловiк з торбою, сидить i книгу в руках тримає.
Ми злякались i втекли.
– Шпiон! – загули люди.- Чому ж ви москаля не кликнули?
– Не було.
– Ну, то ходiм! Раз-два!
Коли прийшли, там лиш мiсце. Шпiон зник. Не дурний вiн там сидiти.
Хоча i був наказ вибиратися, нiхто з села не рухався. Дехто навiть буду
на вiз поклав i шлеї попричiплював. Але нiхто, крiм родини священика й
помiщика, не рiшався кинути рiдну хату. Та й не було видно потреби. Панiку
вiдступу робили самi свої – iнтелiгенцiя.
– Вони,гуторили дядьки,- рiзун його ма’, тiльки нам баки забивають. Не
даймось, не даймось! А самi, диви, за власну шкуру тремтять…
А чого тiкати? Вiйсько йде на захiд… Нiякої “опасность… Тьху!
Стратон майже щодня Матвiя навiдує. Прийде i чергову видуману новинку
принесе.
– Чуєте? Погнали! Кажуть, уже пiд Вiльговом!
– Ого! Здорово! А хто казав?
– Телеграма. Шкалiчник телеграми дiстає. Горiлку всю заборонили. По
цiлiй Росєї нiхто не смiє пити… I правильно… Так i тра… А що? Хiба я
не казав. Ееее! Куди там отим австрiячкам. Кажуть, на станцiю у Крем’янцi
цiлий “ошалон плєнних” привезли. Нашi, кажуть, тiльки пiдiйшли з
“орудiями”, тiльки хотiли вдарити, а вони всi з окопiв гульк! Пан ваш!!
Ваш пан! I всi “оружiє” об землю i руки вгору. Ну, а нашим що? Забрали без
бою полк i пiшли далi. А люди з них все миршавi. А смердять – страх!
Кажуть, сам Нiколай Нiколаєвич “у ставку” приїхав. Царя ждуть, чи що…
Вiйна скоро кiнчиться. От пройдуть нашi до Вєни i баста.
При цьому Стратон дрiбно, з приємнiстю засмiявся. Вiн курить товстi
папiроси. Пiд носом вуса зовсiм пожовтiли. Пальцi рук нiби обсмаленi
патики.
– Смiха було, як розказує один рiзник з Бережець. Каже, увiрвались
австрiяки до них… Одразу кури, гуси дерти, дiвок чiпають. Та вiд
Крем’янця їхала пiвсотня козакiв. А це ж, знаєте?.. Конi у них… Треба,
як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба – до землi, як людина,
приляже… Так от козаки у двi фалянки[9]. Як розгорнуться, та як гикнуть!
А мадярчики тiльки “майн лiбер Гот”… Тут їм такого перцю всипали, що
вони аж мулу в пiдштанки напустили. От так креснули… Я вам кажу – iскри
сипались. А нашi уже в Галiцiї, а там також, кажуть, сам наш народ.
Нiколай Нiколаєвич “возванiс” видав, шо вiднинi весь рускiй народ вiд
Карпат до Камчатки – все пiд руского царя руку пiдходить… От воно…
Да!..
Матвiй понуро стоїть. Слухає Стратона задумано…- А я вам кажу,-
нарештi нiби прокидається вiн,- що добра нiчого чекати. Будемо зрештою
бачити… А поки що пiдемо в поле… Ми також вояки. Мусимо день у день на
стiйцi бути… Що ж.
I вони йшли в поле. З поновною силою i красою зустрiчало воно своїх
володарiв i разом своїх рабiв.
Двадцять вiсiм кiп жита поставив Матвiй, двадцять п’ять пшеницi. Сорок
вiсiм кiп вiвса. Це вам не жарт. Таких скарбiв вiн ще не мав у руках. А
тут вибирайсь… Хм!.. Теж видумали. Мiльйонна армiя i вибирайсь…
Днi чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом “новий набор”. Вiд
Василя, Здорового зятя, нема нiякого “звєстiя”. Пiшов у “першi бої” i хто
знає, як… Параска червонi очi носить, ото чуєте, нiчого перед собою не
бачить… Що тобi день, що нiч ридає. Лiкера, мати її, також плаче.
Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого i вiспуватого брата
Кирила Деберного – Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвiсве сало з
боднi витащив.
– Бодай його перша куля не минула,- винесла свiй суворий селянський
присуд Настя. Але важне, що забрали Єлисейового Василя.
Цiла Матвiєва родина любила Василя, як свого. Сам Матвiй радiв
племiнником бiльше, нiж своїми дiтьми. Нiякої справи не було, щоб вiн не
порадився з Василем. I тепер його забрали. За два тижнi прийшов лист з
поворотньою адресою:
“Саратов, 151 пєхотний полк, первая рота, пєраий взвод”.
Тепер черга за другим сином Хоми – Ет-тоє – Корнiєм, за Ониськовим
Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Iван Кушка, а далi Запорука
Кузьма i Стратон. Обидва однолiтки синьобiлетчики. Гнидка, хоч i молодий,
але який з нього воїн з перебитими ребрами. Має бiлий бiлет, хiба в
“не-строєвую роту”.
Мирон i Василь попали в один полк i навiть в одну роту. Писали, що
“дуже гонять”, бо за три мiсяцi мають вiдставити їх на “германський
фронт”.
Пiшла також мобiлiзацiя на вози та конi. Тут в першу чергу потерпав
Стратон. Його жеребцi найлiпшi, найкращi на цiлiм хуторi.
Десятник обiйшов усi хати i наказав такого-то числа усiм їхати до
волостi. Була то недiля – гарний, соняшний осiннiй день. Ворота кожного
подвiр’я вiдчинялися i з них виїжджали пiдводи. На вигонi збiрка.
Довжелезна черга возiв, а спереду староста i один стражник. Вози i конi
кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвiй i
колеса помiняв. Дав старi, розхлябанi. На конi портянi, вiд Бог зна коли
захованi, шлеї напаяв. Шлеї вузькi, тиснуть коням шиї, але якось
видержать.
Коли сонце пiднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвiєм їхав
також Володько, щоб “на возi посидiв”, їхали до Бiлої Криницi через поля,
через “казьонний” лiс.
“Зборний пункт” призначили на полях перед казармами. Широченна долина.
Шiстнадцять сiл з’їхалося сюди нараз. Як сягнеш поглядом,- вози й вози.
Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема
лiверантiв[10], запалу, биття в долонi, могоричiв. Кожний, хто має лiпшi
конi, потерпає, що розлучиться з ними, як стiй та й дивись.
– Ех, дядьку Стратоне! Пiдуть вашi шпачки “нємца воювать”… –
пiдходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по
їх тлустих задах…
– Ну, що ж,розводить руками Стратон. У очах його видно бiль. Конi любив
над усе. Ще в Дерманi на “трьох десятинах”, i то добрi муцики держав, а
тепер, хоч у фаетон запрягай. Шиї, мов лебедi, вигинають. Матвiєвi також
“нiчого собi”, але одна сiра кобила ще молода, а карого коня можуть
записати “в обоз”. Стратоновi “в кавалерiю”, напевно, пiдуть.
По серединi площi мобiлiзацiйна комiсiя. Села пiд’їжджають по азбуцi.
Так само й окремi господарi. До Тилявки черга прийшла аж пополуднi. До
того часу Володько встиг досить набратися нових вражень. Оглянув, хоч
правда здалека, вiйськовi казарми, ходив до цегельнi з височенним комином.
Коло Матвiєвого воза цiла зборня. Гуторять про вiйну. Вже, кажуть, Гнат
Чорноокий, швагер бабиного Iвана, ранений прийшов “на поправку”. Куля
попала йому в праву щелепу, вибила кiлька зубiв, але кiсть якось лишилась
цiла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бiй. Кинулися на
австрiйськi окопи, вибили з них “панiв” i заняли. Стрiлянина втихла.
“Солдати” вiдпочивають. Гнат лежав догори i курив цигарку. I тут проклята
куля якось в самий окоп, нiби з неба, бацнула.
Володько слухає такi оповiдання з насолодою. Вiн уявляє собi бої,
наступи “наших”, мертвих, ранених…
– Ах, що того отiєю залiзницею вчера повезли… Що його повезли.
Тридцять еталонiв ранених. Все на Київ, все десь туди. Ех, перекалiчать
народу,- говорив якийсь мiсцевий дядько.- Що тобi день, що нiч,-
продовжував вiн,- усе безупинно везуть: туди здорових, назад калiк.
– То звєсно! Вiйна…
– Тилявка! Тилявка! Наступай! – чути викрик старости. Дядьки уривають
гутiрки i спiшать до своїх возiв.
– Андрущук Полiкарп! Скорей! Мiгом!..
Андрущук Полiкарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за вiжки,
цвьогає батогом по конях i пiд’їжджає…
Руки його тремтять, сидить напружено. Конi його i не злi, i не добрi.
Пiдходять вiйськовi, мiряють зрiст, дивляться на зуби, випробовують силу
нiг.
– Нє гадiтся! Паєзджай! Слєдующiй!
“Слєдующiй” Антощук Петро. Попереднiй тим часом дiстає посвiдку, що
вiдбув мобiлiзацiю з помiткою категорiї його коней.
Матвiй часто протискався наперед, щоб побачити, якi конi приймають.
Виявилось, що такi, як його, не пiдходять для вiйська. Поки що це перша
мобiлiзацiя i вибирають самi найкращi.
– Довбєнко Матвей!…
– Єсть! Вйо! Вйо! Скорше!
Треба спiшити, бо ще дуже багато людей. Хто пiд’їжджає повiльнiше, того
пiдгонить нагаєм козак. Володько сидить на возi за батьком.
Конi тiльки помiряли. Не пiдходять. Малi. Далi не дивилися. Вiз не
годиться.
– Отвалiвай!…
Дещо гiрша доля спiткала Стратона. Його зупинили надовше. Мiряли,
обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надiя на те, що “шпак” не
має ще досить лiт. Але “старший “шпак” пiдiйшов й повнотi пiд мiру.
– Годєн! Кавалерiя! Отвалiвай!
У Стратона затремтiли уста. Вiн нервово сiпнув за вiжки, i навiть
чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого нiколи не робив. Не мiг нiколи
вдарити коня. Кiнь мусiв бути такий, що вiд одного – вйо! – йшов.
– Нє бось, атєц! Дєньгi достанеш… Другую лошадь кулiш! – говорили
йому старшини. Коли вiд’їхав набiк, де зупинялися тi, у яких “записано”,
до Стратона пiдiйшло багато людей, пiдiйшов Матвiй i, не витерпiвши,
обережно, щоб не пiдлiзти якому сердитому козаковi пiд ноги, пiдiйшов
Володько.
– А скiльки дадуть? – питали Стратона.
Той часто, нiби соромлячись, клiпає очима й говорить:
– А хто його знає… Ось дали “бамажку”… Йди з нею тепер,
домагайся… А, може, ще в шияку наженуть… Таке-то…
– Но, то вже нi. Рублiв вiсiмдесят дадуть.
– А все-таки шкода.
– То тепер ще нiчого. Ще вибирають… Тепер тiльки первий сорт
забирають… От що то далi буде…
– Добра не буде… Це знаємо…
Володько в той час уважно розглядає “принятого” Стратонового шпака.
Гарний, статечний кiнь… Рiвний, як панна. Дивиться собi весело i
байдуже, високо пiднявши легку з нагостреними вухами голову.
Вiн зовсiм, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У
нього стайня у старiй батрацькiй кухнi. Тепла, простора, чиста. Стратон
ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб
було, боронь Боже, хто не виволiк їх.
А тепер ось тут… А завтра? Хто знає. Заберуть, вiдвезуть у гори
Карпати, де “Солдатскiє костi под снiгом лежать”, як у пiснi спiвають.
I дадуть того шпака якомусь вояковi. Той осiдлає його i поїде “в
атаку”. Це, мабуть, не проста рiч… А коневi що? Байдуже…
– Гi-гi-гi! – довго i протяжно зненацька загиржав… Кiлька разiв
поворушив гострими тонкими вухами. Нiздрi роздуваються також неспокiйно…
“А, може, вiн також все розумiє”? – думає Володько.- “Може, вiн чує…
Хто його розбере?!”
Додому верталися не всi разом, їхали, хто коли хотiв. Коней i возiв
“приняли” мало. Матвiй не втратив ще нiчого.
III
Осiнь проходить майже спокiйно. Розпочалася школа. Учила сама
учителька, бо учитель пiшов до Крем’янця, щоб висвятитися на диякона.
Кажуть, щоб не йти на вiйну. “Псаломщик” також почав частенько їздити до
Крем’янця i також в короткому часi почав вiдпускати коси та одягати довгий
з широкими рукавами одяг.
Наука Володьковi одна забава. Ходить уже з ним i Хведот, пiшло двоє
дiвчат Тарасових – Устя i Мотря. Пiшла Кузьмова Ганна, Iванiв Хведiр,
Хомiв Олексiйчик… Цiла армiя школярiв з одних дерманцiв.
Володько “старий” школяр – другогрупник. У нього вже не порожня
торбина, як у першогрупникiв. О, нi. У нього торбина набита книгами. Там
“Закон Божий”. Там читанка, рiк II. Там “задачнiк” з мудрими задачами на
додавання, вiднiмання, множення i дiлення. Там навiть “Граматiка рускаво
язика” зi “склонєнiями i спряженiями”. А щоб бiльше було книжок, так
Володько завсiди брав у книгозбiрнi якусь “iнтересну” книжечку почитати.
Бо що йому наука? Чистий тобi плювак. Сiв, прочитав, i є…
Робили школярi вiйну. По виходi зi школи дiлилися на германцiв i
“наших” – i давай. Поки ще був учитель, то за вiйну суворо каралося.
Учителька також не любила давати попусту, та хiба ж тут справишся з отими
бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.
Спочатку були це “бої пiд Львовом”. За германцiв одерадiвцi. Тi
засiдали за хатою старого Соловея, i пiдходь тiльки. “Нашi” ведуть наступ.
Львiв готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й “нашi” не
дармують. Снiговi кулi залiплюють стiни, дверi, вiкна. Ось бренькнула
тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромисляку i, як є, у однiй
бiлизнi з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовикiв.
Тi розсипаються, мов розiрвана шрапнель.
– Ааа, руки б вам покорчило! – трагiчно-урочисто проголошує старий. –
Ааа, сто-сот чортiв ув вашу ма’!..- Стоїть, очима сiрими водить навкруги,
розчухрана його сива грива має на вiтрi.
А тi клятi, тi розпроклятi… Доганяй їх. Але коли б тiльки пiймав
кого… О, Соловей жартiв не знає. Як звезе кого через спину коромислякою,
як обамбурить… Клякнеш одразу до землi.
Але завзятi вояки цього не лякаються. В скорiм часi Соловеєва хата
перетворилася у неймовiрну фортецю Перемишль. Воєннi операцiї набирають
особливого гарту. Збивають снiговi “укрiпленiй”, стягають “крепоснi
орудiя”. Одерадiвцi готовi життя своє вiддати, а не пiддатися. Соловей
безрадний. Не хватає добiрних побажань, босий ганяє по снiгу з
коромислом… Навiть до старости зi скаргою звертався.
– Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в’язи
позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..
До справи встряває Соловеїв син Овсiй. Цей з батьком “на ножах”, але
далi терпiти нема сили. Бої набирали таких розмiрiв, що їх жертвою ставали
всi плоти.
Овсiй скидає попругу, засiдає десь за кутом i коли “нашi” входять в
запал наступу, а германцi вперто захищаються, вибiгає зненацька з засiдки.
Горе тому, хто попався у його цупкi, жилавi руки. Все одно, хто –
германець чи “наш”. Не розбирав. Лiпше буде Содому i Гоморрi в день
страшного суду, нiж хороброму оборонцевi “Перемишля” у Овсiєвих руках.
Одначе це не дуже впливало на хiд боїв. Овсiй врештi-решт також
дiставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на
землi, було для нього доброю нагородою за своє нечемне обходження з
хоробрим воїнством.
I нарештi Перемишль “впав”. Школи в той день не було. Учнiв поставили в
пари, сказали взятися за руки, втицьнули кожному в руку клаптик
трикольорового паперу i повели “слухати благодарственний молєбен”.
О. Клавдiй говорив про “наших непобiдимих героїв”, якi здобули
найбiльшу твердиню ворога.
Володько слухає з натхненням промову священика. Вiй уявляє собi ту
твердиню такою, як та у Дубнi, яку здобув колись зi своїми козаками
хоробрий Тарас Бульба.
У скорiм часi з’явилися у школi великi барвистi картини з написом “Бой
рускiх под Перемишлем”. Володько ще бiльше переконався в хоробростi
рускiх. На картинi купа москалiв, якi буревiєм, майже один другому по
головах, мчать у “штикову атаку”. Лиця їх суворi, сильнi. На плечах гора
вояцького знаряддя. Напроти них в купi, де намальована потрощена гармата i
забитий ворожий кiнь, в неладi втiкають австрiяки. Рускi колють ворогiв
“штиками”, з боку наскочили козаки, якi сiчуть їх шаблями, мов капусту.
Одночасно з цими картинами з’явилися книжечки про хороброго донського
козака Кузьму Крючкова. Сам вiсiмнадцять нiмцiв забив. Коли напали на
нього проклятi нехристи,
Кузьма Крючков сiк їх шаблею. Але шаблю вибив йому ворожий кiннотник.
Хоробро вiдбиваючись вiд ударiв, козак колов ворогiв списом. Не стало
списа, козак стрiляв. Шiстнадцять ран дiстав могутнiй герой, але ворогiв
знищив.
У “госпiталi”, де лежав Кузьма Крючков, велика метушня. Всi хочуть
побачити неймовiрного козака. Сама цариця довiдалась про чини хороброго i
забажала його вiдвiдати та обдарувати подарунками. Козак дiстав з рук
царицi святу iкону i портрет царя з власноручним пiдписом. Коли цариця
запитала, якi вiн має ще бажання, козак вiдповiв: “Скорей на фронт, чтоби
умєрєть за вєру, царя i атєчество”.
Читали цi книжечки у школi, читали по хатах. Жiнки слухали i жахалися,
чоловiки клiпали очима i довго розмахували руками, вихвалюючи такого
надзвичайного козака. Навiть Матвiй зворушився, але чомусь у нього
вирвалось: “еее, може, такого козака зовсiм i не було”…
Володько аж гнiвався за це на батька. Як то не було? Раз про нього так
докладно написано. I станиця, де родився, i iм’я його батька та матерi. Як
би то так дурили…
– Дурять,не згоджувався батько.- Багато дурять. Он у японську вiйну
тiльки й писали, що “нашi” б’ють, нашi беруть в полон, нашi наступають, а
що вийшло… А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити… От
воно…
Такi розумування батька Володьковi не зовсiм до вподоби, хоч вiн проти
них не може нiчого сказати. Може, й так… Хто його знає… Вiйна – рiч не
проста, раз там стiльки людей убивають.
Ще перед Рiздвом прийшла звiстка, “що Кузьмiв зять Василь поляг у
первих боях”. Також дуже прикрi вiдомостi про Єлисеєвого Василя. Матвiй
навмисне їздив до Дерманя i те, що почув, було дуже сумне. Хто його знає,
чи жиє. Пiшов у бої пiд Варшаву i не вiдомо, де подiвся. Про Хомового
Мирона було “звєсно”, що “впав”. Пiд Варшавою у атацi вiд нiмецького
“штика” погиб. Товариш один, що ранений на поправку прийшов, на власнi очi
це бачив. А про Василя невiдомо нiчого. Чи погиб, чи в полон попав. Це
було нiби в лiсi, так десь над ранок. Кажуть, нiмцi несподiвано напали.
Сiм лав скосили кулеметами, але вони йшли без кiнця. Василь нiби
знаходився у “зводi”, який пiшов у протинаступ. Це було на взлiссi, i
нiмцi оточили їх. Василь нiби сховався у дуплявiй липi, але невiдомо, що
далi, бо вiд того “зводу” осталося тiльки двоє людей.
Володько нiколи не плакав, але, слухаючи оповiдання про Василя, не мiг
стримати слiз. Йому було надзвичайно шкода
Василя. Вiн виразно уявляв собi його в бою, де “свищуть кулi, рвуться
снаряди”. Навколо купи мертвих, а мiж ними, певно, i Василь. Той, який
колись найбiльше пестив Володька, той, який колись, коли Волоцьковi вдарив
кiнь у око, казав: “Ну, все було б добре, тiльки кепсько, що так знiвечило
нашого Володика. Ти мiй маленький цвяшечок”…
Володько добре пам’ятає цi слова. О, вiн їх нiколи не забуде… Нi, нi!
I Мирон упав. Шкода i цього. Колись мало не бився з батьком за гнiй,
але то було колись. А тепер… Боже… А таки здоровило був… Рудуватий,
мiцний карк зi срiбними волосинками. Великий хвалько… Але все-таки, як
писав колись Василь: “на одной кроватi спадi, вмєстє за родiной дальокой
тужiлi”. Дивно, що за “родiной тужiлi”, нiби Саратов їм не “родiна”, нiби
то не за неї цiлу, велику, безмежну вмирати йшли.
Сам Хома почув вiстку, мовчки пiдняв правий кулак i витер очi. А лiвою
шапку зняв. Пiсля за великого морозу конi запрiг i п’ятдесят верстов до
Дерманя поїхав, щоб з “очевидцем”, як було дiлр, поговорити. Очевидець
Кулешник, однорiчник Мирона, i оповiв усе, що знав про нiмця, про “штика”,
про кров, що ротом i носом хлинула з нього. Бондарець вернувся назад i
голова його посивiла подвiйно.
А про Василя нiяких чуток. Навiть Кулешник нiчого не знав. Знав, що
первий “звод” пiшов у контратаку, а що далi? Хто може сказати. То ж,
чуєте, вiйна.
Одарка всi ночi проплакала. То ж був її перший, добрий, працьовитий,
розумний. Люди його любили i вiн людей. Може, в полон попав? О, Боже! Та
ще й до нiмцiв. Чому якраз до нiмцiв, ах, чому?! Кажуть, то самий крутий
народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привiтливого з
синiми ясними очима хлопця, який навiть нiкого поганим словом не назвав,
худобини не образив.
Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав їй навiть ввижатися. Боялася
у темнотi сама лишитись. Ввижався їй обвiшаний торбами, як жебрак,
обдертий, голодний, з впалими очима. Мамо! Так i чула це слово. Ти родила
мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!…
А Єлисей недiльними ранками старого дiдового, у шкiряних полiтурках,
“Канонiка” до рук брав i тремтячим протяжним голосом акафист Iсусу
Сладчайшему вичитував. Читає книгу, а сльози по рудiй бородi спадають.
Давав i на молебен, але хто знає, чи живий. Навiть не знаєш, чи записувати
в “Грамотку”, чи нi. Сестра Палажка вiд плачу червонi очi мала, чорнi
одяги носила. Пiсля очi розболiлися i мусiла звернутися до лiкаря.
– Останнiй раз, люди мої, бачила в Здовбуновi,- оповiдає крiзь сльози
Одарка.- Перед Рiздвом пише вiн, наш голубчик: “любi i дорогiї мої папаша
i мамаша. Наше ученiє уже скiнчилося i ми, такого-то й такого числа,
будемо через Здовбуново на германський фронт їхати. Приїдьте, то
зобачимося”.
Як же не поїхати. Напекла я, що могла – мазуркiв на маслi, курочку (тут
Одарка сякає у запаску носа i витирає очi). Боже, Боже! Взяла, чуєте,
ковбаси, шинки, запрiг старий конi i нас троє – “вiн”, я та Палажка,
виїхали. До Здовбунова 16 верстов, а тут Заверюха така знялася, що свiта
не видно. Дорогу замiтає, свище, реве… Конята ледве-ледве тюпкають.
Приїхали ми туди… А на станцiї москалiв… Господи! Анi стати нема
мiсця. А поїзди все їдуть, все їдуть. А “їх” там сердешних повнiсiнько
понабивано. Однi туди, а другi назад. Тяжко ранених везуть… Ох, що я там
надивилася. Серце окипає, як згадаєш. А надворi аж пече мороз. Москалi
їдуть, руками вимахують – прощай, мамаша. Я плачу, Палажка плаче, старий
тупцяє валянками по морозi. Людей, як i ми, з усiх сiл понаїздило. Матерi
падають.
I що то там за “позiцiя”, i нащо та, чуєте, вiйна? I нащо там того
народу стiльки – тьма-тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву.
Дивимося ми, розпитуємо, коли то 151-й полк їхатиме. Чекаємо, день
тягнеться, мороз дошкулює, ноги одмерзають… Боже мiй милий! Вечiр
приходить, нiч, а його нема. Нема та й нема. А я цiлiсiнький день рiсочки
в устах не мала, i не кортить нiчого… Навiть забула, що їсти тра… Все
очiкую, все жду. Цiлiсiньку нiч в товкотнi, в тiснотi на зачовганiй
пiдлозi просовались. Свiтає, день… А його нема… А що, як вони вже
проїхали? А може, в дорозi задержались. Хто його знає. Старий все
розпитувати ходить. Кажуть чекати, приїде i 151-й. Але коли. Ми вже й
стояти не маємо сили. А додому не хочеться. Здається, до смертi чекала б
на нього, хай краще вмерти, анiж не бачити.
Ждемо ще день. Вечорiє. Старий турбується за конi. Овес вийшов, сiно
вийшло. Ще померзнуть на морозi. Почав вiн розпитувати скрiзь у вищого
начальства, кондукторам у руку – тому карбованець, тому два… Кажуть
почекати ще i перевели нас до якоїсь теплiшої хати, а конi також десь там
пiд накриття затягнули.
Йде найвищий начальник. Старий шапку зняв: “Ваше високоблагородiє!
Скажiть, прошу вас, чи буде сьогоднi 151-й полк їхати”.- Та три рублi йому
в руку тикнув. Взяв той три рублi i десь побiг. Каже, зачекайте. Побiг,
думаємо, i три рублi побiгли, але нi… Видно, якась чесна людина (хай
йому Бог дасть здоров’я)… Вернувся i каже: “151-й полк скоро приїде. Вiн
мав приїхати ще вчера, але через сильнi навали глибоких снiгiв спiзнився”.
О-о-о, вирвалось у мене. Хвала тобi. Боже! А холод, аж до кiсток
допiкає. Але вже не йдемо до ждальнi. Вже стоїмо i цiпнемо на перонi.
Старий десь окропу роздобув i ми з Палажкою трохи цукрованої води випили.
Стало дещо теплiше.
А поїзд за поїздом, поїзд за поїздом – все сунуть i сунуть. Деякi
зупиняються, iншi їдуть не зупинившися. Все обснiженi такi. Видно, в полях
метелиця.
Коли смеркло, приїхав довгечий, облiплений снiгом поїзд. Паровик
шипить, прискає парою. Дивимось – висипають москалики… Озираюся
навкруги, чи не узрiю i “його”. Нi. Не видно. Питаємо одного, чи це не
151-й полк? – “Так, так, мамо! Це вiн…” Боже мiй! Я пiдскочила, як на
огнi, i оглянулася. О, сину мiй… (Тут Одарка уриває оповiдання. Сльози
не дають можливостi говорити)… О, кажу, сину мiй! I… бiльше… не
могла, чуєте, нiчого вимовити. У горлi голосу не стало, язик занiмiв… Ми
всi нiби постовпiли. Вiн обнiмає нас, довгий такий, високий. “Шинеля” на
ньому довга, на плечах торба. Усе московське… Ми стоїмо i не знаємо, що
далi… Старий почав грошi доставати, а руки йому пограбiли i навiть
пуляреса не вiдчинить. Звiдки ти, кажу, прилетiв? Де ти був? О, сину мiй,
сину мiй! – одно тiльки i вимовлю. Засвистав поїзд. “Їдемо!” – каже вiн.-
їдеш? Вже? їдеш? Мiй милий, мiй дорогий, мiй одинокий! Куди їдеш?… На
Варшаву? На Варшаву? Господи! I нащо тобi та Варшава? Вiн отак, чуєте,
хвилечку постояв. “Ну, бувайте здоровi! – каже.- Може, не по… ба…
чи… мо… же,- каже,- не побачимось…” Я, чуєте, вчiпилась за один
рукав, Палажка за другий… А поїзд рушає… “Пустiть! – просить.-
Пустiть, мамо… Мушу! Будьте здоровi!” Вирвавсь i побiг… Хлiб, хлiб! –
кричу. Хлiб ти забув! Поїзд їде, їде… Старий за мiшок, бiжить за
поїздом, пхається мiж людьми, не догнав… Де там доженеш машину. То
сила… То сила… То, чуєте, страшна сила… Кинув торбу з хлiбом мiж
москалiв, а тi тiльки зареготали… Поїзд пролетiв, як вiтер…
I не було вiд нього нi одного листа бiльше. Поїхав i як у воду
канув…- закiнчувала Одарка.
Так минула зима. Василь, хоч i молодий, парубкував. Старших парубкiв не
було. Дiвчата, молодицi – московки, а чоловiкiв нема. Василь уважно
русявого чуба оливою намащує, виглянцовує халяви-бутилки i щовечора в
село. Там зберуться тичбою i заведуть;
Розвєсьолиє ребята, однiм словом, маладци…
Царю вєрно i пакорно,
А на службе всє праворно!…
Або:
Сербiя, Белгiя, жаль мнє тєбя…
Проклятая Германiя побєдiла тєбя…
На весну вдарив новий “набор”. Пiшов цим разом Iван Кушка аж у
Бахмут… Покинув дома п’ятнадцять десятин, четверо дiтвори на пiдтикану
вагiтну жiнку.
При вiдходi казав:
– Вiзьми наймита, а землю не лишай гуляти. Коли вб’ють мене, вiзьми
доброго приймака, але гляди… Дiтей моїх не обидь, а то з могили
проклену.
I пiшов. Зiнька лишилась сама.
Весна якось раптом прийшла. По холодi нагальне вдарило тепло. Перед
Великоднем почало протрахати поле i забажало працi i поту.
Вiйна не вiйна, а робота не смiє стати. Матвiй цупко тримав у руках
стерно господарства. Цiна на збiжжя, а особливо на овес, значно пiднялася,
i новоселенцi мали нагоду навiть перед умовленим термiном вив’язатися зi
своїх нелегких зобов’язань.
Матвiй збирав на нараду товариство i вперто наполягав якнайскорше
сплатити борг у дворянському банку. Всi пристали на це, випродували пашню,
зайву худобу i одного разу Матвiй зi Стратоном вiднесли купу банкiвок
пановi Iванову.
Того не було дома. Десь у дiєвiй армiї служив. Справи його вiв
заступник – нотар Гулянський.
Володько разом з iншими ходив до школи. Вчиться добре. Читає книжечки i
брошури. Учителька пестить його, як може, i дає йому багато волi. Тепер
нiхто б не посмiв прозиватись з нього. Вiн перший, вiн скрiзь. Де дiлися
тi Родiони, Євгени, Фони? Нема їх. Вiн товаришує з третьогрупниками,
помагає їм рiшати задачi, ходить з ними навiть потай на вечорницi.
Також ходить до дяка на спiванку. Спiвав спочатку дискантом, але пiсля
перейшов на альт. На спiванцi збирається уся сметанка села. Гуторять,
жартують, грають оброку, оповiдають про вiйну.
По спiванцi бiльшi хлопцi на вечерницi махнуть, меншi додому. Володька
часом також потягнуть такi гицлi, як Трохимiв Антон, або Гнат Дерешiв,
Вони значно старшi за Володька i товаришують з ним тiльки тому, що вiн
часто помагає їм у школi.
Додому вертавсь пiзно. Йти треба далеко за село. Проходив долиною мiж
дерманськими хуторами i селом. Тут якраз ота проклята яблуня – яцiвка, пiд
котрою, кажуть, кам’яна плита з залiзним кiльцем закопана. Пiд плитою
заклятий скарб, який горить ярiючим огнем на Великдень, поки не заспiвають
“Христос Воскрес”.
На тiй самiй яблунi i Давид Ковбаснюк, якого звали Собакою, повiсився.
На спiванцi не раз про це оповiдалось. Казали, як то пiд яблунею часто
огники мигають, як чорний кiт з блискучими зеленими очима не одному дорогу
переходить, а одного жида, кажуть, на смерть загриз. Кажуть, їхав жид
пiзно вiзком-одноконкою. Кiт той на Євгенових черешнях сидiв. Як тiльки
жид з яблунею зрiвнявся, кiт сплигнув на нього i зажер.
Не можна сказати, щоб Володько був боягузом, але, коли проходив серед
ночi, коло дванадцятої, попри прокляту яблуню, нехотя ставало моторошно.
На спинi їжиться шкiра, на чолi виступає пiт. Хлопець летить як стрiла, i
боронь Боже оглянутися. Хай вже там ззаду всi чорти хапають – все одно…
Аби не бачив їх очима. Бiжучи потихеньку, “Да воскреснет Бог i расточатся
вразi його” – вичитує.
Саме в той час, коли ще снiг не згинув, померла баба Iвана Кушки. Сина
вже дома не було. Прожила стара сто i три роки i мала, кажуть, ще усi
зуби. Дочка її – Iванова мати, мала також десь коло сiмдесяти…
Не було кому псалтиря читати, так кликнули Володька. Прийшли за ним,
мов за старим – сама господиня Зiнька. Володько пiшов i читав. Дiстав за
то книша.
Також Володько читав i вiдписував Зiньцi листи. Кожний раз закiнчував:
“кланяється тобi глибоким, до самої землi, поклоном твоя вєрна жена
Зiновiя, а за неї неграмотную власноручно росписался – Владiмiр Довбенко”.
Пiсля стали його й iншi кликати листа читати. Володько йшов угору. Вiн
вже тепер не той заляканий, забитий хлопчисько. Вiн майже парубок. Ще
тiльки вирости дещо, та вусикiв дочекатися. А тодi…
Коли весна вдарила i, мов вогку дергу, зняла снiгову накривуу землi,
одного дня учителька влаштувала прогульку до лiса за пролiсками.
Вже не всi ходили до школи, але тi, що ще зiсталися, пiшли до лiсу дуже
радо. Через попiвський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом лiс, у
лiсi невеликi яри, де лiтом ростуть малини та суницi. Далi Угорська долина
й озеро.
У лiсi майже сухо. Прибите снiгом листя вкрило землю тонкою сiрою
плiвкою. Через неї проверчують впертими носиками дiрки пролiски, що весело
та задавакувато бiлiють на сонцi. Брость на гiллях дерев нагадує окапки
воскових свiчок i пахне соком. Берези гойдають косами – пiднiмають та
опускають довгi фаї, нiби дiвки при купаннi.
Школярi скоро розсичалися i змiшалися зi стовбурами дерев, кущами
лiщини та пташачим спiвом.
Володько подався просто на взлi’сся над Угорщину. Коли приложити до
чола долоню, видно звiдсiль цiле плесо озера, що жахкотить зливою
променiв.
Пiд ногами було досить квiток, але рвати їх не хотiлося. Зiйшов на край
лiсу, оглянувся – сам. Так, вiн сам. Побачив поблизу дубового пеньочка,
який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присiсти… I
Володько присiв. Чому, дiйсно, йому не присiсти. А присiвши, голову по
звичцi пiдпер i задумався. Згадав Василя. Вiн вже в полонi. Це всi знають.
Дiстали вiд нього подвiйну, зi зворотною адресою листiвку. Писав: “жiв,
здоров, чево i вам вiд Господа Бога желают. Просив “посилки”. Володько не
раз – багато, дуже багато разiв згадував свого доброго Василя.
У великiй задумi Володько не помiтив, що хтось коло нього ззаду стоїть.
Почув смiх i оглянувся – Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першої групи.
Досить висока, струнка. Рiвний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком
носик. Синi розумнi очi, русявi довгi коси. В руках у неї великий пучок
пролiскiв.
– А ти ж що тут робиш? Володьку! Де твої пролiски? Що скажуть “госпожа”
учителька?..
Володько схопився i вiд несподiванки не знав, що вiдповiсти. Винувато
дивився на свої порожнi руки i нiби дивувався, що вони таки дiйсно
порожнi.
– А де ж ти нарвала стiльки? – нарештi вирвалось у нього щось подiбне
на запит.
– Там! – тикнула рукою на пригiрок Ганка.- Там їх стiльки, що
Господи… Я занесу учительцi…
– Учительцi? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Нi. Я-то знайшов.
Були якiсь пiд ногами, але я, Ганко, хотiв гарних, великих, отаких, як оця
твоя, зiбрати. Йшов i ось найшов… Там озеро…
Ганка глянула в долину i кивнула головою. Маленьке пасьмисько волосся
має вiд вiтру над її очима.
– Умгу! – сказала вона.- А хоч, то я дам тобi цю квiточку? Може,
назбираєш ще таких… Ти ж знаєш цю долину?
– Ще б нi. Ми двi лiтi тут з угорщанами билися. А знаєш, тi чорти
“здорово деруться”.
При цьому показав шрамик на чолi.
– Бачиш? Це вiд камiння. Як мазнув, зволоч… Але й я його цiльнув…
Аж пiдскочив i сiв. Ха-ха-ха! Як снiп звалився, їй-богу!… Ми пасли,
знаєш, отам… Там за лiсом. Там нашi поля. Я, Нiмий i Хведько з Iльком.
На нас напало… Ну… зо дванадцятеро… О, так. Дванадцятеро напевно
було. На Нiмого троє, на мене троє. А Хведько що? А я як почав… Ах, коли
б ти тiльки бачила… Ех, як почав їм мастити… Але до них на помiч
пiдбiгли ще i один як цiльнув камiнчиком… Так просто й поставив менi
отут печатку.
– А болiло?…- запитала Ганка, широко дивлячись на нього…
– Ееет! – махнув вiн рукою.- Ми ще не так билися. Ми восени порiшили
вiддячити їм… Як пiймали удвох з Нiмим одного постолячника… Я мав
отаку довгу “пiку” з вiльхи. Збив на цорупалок… Кров’ю вмив його…
– Ото! – похитнула головою Ганка.
Цю останню iсторiю Володько видумав. Навiть не видумав. Щось подiбне
оповiдав йому Трохимiв Антiн. Але нащо i чому вiн бреше? Вiн зловив себе
на брехнi i виразно почервонiв. Одначе в той самий мент сам повiрив у свою
брехню.
Ганка витягнула зi свого пучка ту найбiльшу, на яку Володько вказав,
квiтку.
– Ну, то хочеш цю, чи, може, цю?… Володько подивився байдуже.
– Все одно, яку… Але тiльки одну? Що я з нею буду робити?
– Назбираєш ще! – майже викрикнула Ганка.- От який ти ледачий…- i
засмiялася. Володько зауважив також її зуби. Рiвнi i бiлi. Узута вона у
великi з широкими халявами чоботи.
– Тобi, Ганко, треба, щоб купили черевики…- зненацька сказав вiн.
Вона кинула погляд на свої чоботи…
– Хто менi купить? Тата забрали i, може, вб’ють, а дiд не хочуть.
Кажуть, грошей нема. Але чекай… Побачиш, якi я матиму черевики влiтi…
Далi Володько оповiдає, як вiн з Нiмим минулої весни на отих он дубах
шулiчi кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шулiки хижi птахи.
Як злетить на людину, очi може виклювати. А що ж… Але вiн не дурний з
голими руками лiзти. Вiн узяв собi в Нiмого ремiнного нагая, за пояс
застромив нiж тесак i тодi пiдлазь, коли хоч.
Або яке нещастя трапилося з Хведотом. Вони ж ходили по лiсу шукати
доброї берези на сiк. У дерманських лiсах нема берiз, а на чуже – не те
щоб боялися… Не хотiли мати клопоту… Ну його… Так вiн i каже:
“Нiмий! А прорубай-но зарубину в кленi. З клена також добрий сiк”. Нiмий
рубає, розмахав сокирою i саме, як на тоте, пiдлазить Хведот. Нiмий
.розмахнув узад сокиру i як пальосие Хведота. Просто в зуби…
– Ах! – скрикує Ганка.- I не зарубав?…
– Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув… Геть-чисто
губи розм’якшив…
Далi Володько згадує кiлька геройських випадкiв з вiйни з угорщанами…
Скрiзь Володько герой, скрiзь хоробрий, скрiзь перший…
Але Ганка вiрить. Чому б їй дiйсно не вiрити, коли вона взимi сама
бачила, як Володько Фоновi Гарбузi морду набив. А Фон же на цiлу голову
вищий за Володька, має п’ятнадцять лiт i ходить другий рiк у третю групу.
Бо Гарбуза не мав права… Карпiв батько Фанасько їхав до Гершка сiчку
рiзати… Кулi на санях зв’язанi старими посторонками. Один кiнець
посторонка з петелькою телiпався ззаду. Зi школи йшли школярi i почали
чiплятися до саней. Назар, молодший брат Фона, якось попав ногою в
петельку. Шабелян нагнав конi, петелька зашморгнулася на нозi, шарпнула i
Назар проїхався вiд Польонової хати аж до магазину на власнiй сiданцi.
Коли б ще дорога рiвна, то ще сяк-так. А то груда замерзла… Кричав, як
скажений.
А Фон-халєра пiдбiг до Володька. То ти, каже, його пхнув i вiн попав
ногою в петельку.
– Брешеш! Я його не пхав! Вiн сам, шалапут дурний, влiз у петельку.
– Нє! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобi наклав?..- i замахнувся на
Володька.
А Володько як пiдскочить, як мазне Фона. З одного боку, з другого! А
Антон, що любив такi видовиська, на цiле горло репетує: бий! бий! бий
Гарбузу! Ну й було смiху…
Це ж Ганка на власнi очi бачила.
Але ж. Боже! Сонце не стоїть на небi. Володьку! Вже час до школи.
Бiгли пiд гору, як могли. Душно. Обличчя розбарвились нарожево. Синi
очi такi ж, як i небо. Пiт на чолi, на носi… Фу!.. Скiльки не втирай
рукавом, сочиться, мов з розсохлої бочiвки.
Прибiгли до школи. Увiйшли разом. Очi всiх дiтей направленi на Володька
i Ганку. Учителька серед класу стоїть i смiється. Вона щойно роздала дiтям
старi часописи, пуделка з пасти та коробки вiд пушок, як нагороду за
квiтки. Всi радi, всi вдоволенi.
На кожнiй лавцi велетенськi барвистi паперовi шмати з картинами вiйни,
рекламами годинникiв, музичних iнструментiв, книжок, зубної пасти,
колонської води…
А Володько з Ганкою стоять коло порога, i учителька навiть не каже їм
сiдати на мiсце. Ганка така засоромлена, що зовсiм забула за свої квiтки.
Володько руки спустив, у лiвицi кашкета мне, обличчя палає, очi бiгають по
стелi, по старих ветхозавiтних картинах на стiнах, по помосту…
– Ааа! Ну, мої мандрiвники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут
радимося, щоб карету за вами пiслати.
– Ха-ха-ха! – регоче дiтвора.
– А онде-о Антiн впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися,
каже, що батько нiби на Трiйцю женити його збирається.
Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотiлося
провалитися в землю. Вiн лиш незграбно тупає на мiсцi.
– Ну, ну! Сiдайте вже, прошу ласкаво, на мiсце, але за спiзнення не
дiстанете нiчого з подарункiв.
Володько пiшов i мовчки сiв, його уста суворо i вперто затиснутi. Часом
пробiгає по них ледь помiтне здригання, а зуби так мiцно зацiпнутi, що їх
не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також i лиш час
вiд часу хлипала.
По лавицях розложенi коробки, пуделка, старi часописи, квiти, бруднi
дитячi руки. Учителька оповiдає про вiйну, з її мови постають картини
далекої карпатської баталiї, де в снiгах, скелях, проваллях кладуть свої
бiлi костi нашi брати , i батьки. Дитячi обличчя горять, очi свiтяться
жарiючими iскорками страху й здивування.
Але що у Володьковiй душi творилося, того не розкаже вiн нiкому й
нiколи. Картини вiйни, присмак слiз, барва сорому, тремтiння соняшного
променя зродили й визвали на кiн його буття велику тайну тайн – незрiвняну
з нiчим в красi i силi…
Весна виробляла свої веремiї, не дивлячись на нiщо. Земля, як i завжди,
пахтiла своїм тяжким п’янливим запахом. Лiс одягався i небо горiло
блакитним огнем.
Пора прощатися зi школою. Он Матвiй на полях чоботиськами грасує, сипле
пригорщами зерно. Жайворонки б’ють в небо, нiби крикливi ракети. Зiнька
хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступає.
Володьковi шкода було кидати школу. Ходить до самого кiнця. Ганка також
ходить, але бiльше з нею не балакав. I так осоружнi хлопчиська проходу не
дають. З Фоном знов побився, навiть учителька зауважила, що “наш Володько
балує”.
З вiйни доходять чутки, що в руськiй армiї появилися “iзмєннiкi”.
– Ота проклята дрань! Ота зволоч! – лаявся Матвiй.- Кров людську
продають. А що робить Нiколай Нiколаєвич? Чому не вивiшує все дотла…
Кажуть, вiйську потрiбнi “снаряди”, а вони сухарi печуть. У Карпатах
худоба гине. Коней гнилими снiпками зi стрiх кормлять. А такi конi. Боже,
Боже!..
Вiд Василя знов нема нiяких вiсток. Хто його знас, чи живий. Великдень
цього року, нiби поминальниця. Нема горiлки, нема спiву.
При розговiнню свяченим яйцем, i в Єлисея, i в Матвiя, всi Василя
згадували.
Одарка оповiдала:
– Прийшла я, голуб’ята мої, на всюночну до церкви… Господоньку
Святий! I церква та сама, i свiтла не менше, i спiвають хороше, а на душi
у мене нiби гнiт лежить. У Велику П’ятницю висповiдалась, до Причастя аж у
недiлю пiдступила, два днi рисочки в устах не мала. Стала навколiшки перед
Матiр’ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодiв мною.
Кажуть, що то грiх за людинею та побиватися, та ще й у церквi… Але що
дiяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за “нього” не думати. Грiх –
грiшний, але не могла… Про Бога треба б, так нi… Вiн, мiй сокiл, мiй
орел, моя кохана дитина, замiсть святого образа стоїть сумний перед моїми
очима.
А як розговлятися почали, Палажка впала на постiль i так, мої людоньки,
зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев’яна, офiрку
в руках тримаю, хочу перед образом засвiтити. В очах моїх темно, темно
зробилося, нiби хто мене узяв та й закрутив, а пiсля раптом поставив на
землю. Не можу на лаву звестися, щоб офiрку прилiпити. Вчепилася за рiг
столу, але не вдержалась. Як стояла, так i звалилася до землi. Плакати не
було сили.
Нiде нема радостi в тi днi. Нi на землi, нi на небi. Отже, i дзвони
дзвонили, але звуки їх, мов тiнь вiд густого лiсу, мов траур вiд чорного
серпанку. На цвинтарi дiвки не виводять “кривого танку”, анi пiсень не
спiвають. Голови, як i завжди, барвiнком та паперовими квiтами квiтчанi,
але смiху не чути. вивiскувань нема, парубкiв чубатих нема. Є недолiтки,
що тягнуться догори, на пальцi спинаються i плачуть вiд мiцної затяжки
тютюном.
Там десь у Карпатах парубки. “Ой, по горах, по горах австрiйських,
солдатскiє костi пiд снiгом лежать”,- виспiвують дiвки.
А чиї костi? Пiшов Василь, Петро, Данило… Скiльки їх пiшло. Все в
Карпати, все пiд Варшаву, все у мазурськi багна, все в Августовськi
лiси… Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори… I
звiдки вiзьметься радiсть?
На Великдень якийсь москалик плiвся шляхом i до Матвiя забрiв. Матвiй
запросив до столу, а Настя ковбасу i печеню, i все, що мала, виставила.
Матвiй розiйшовся, що вiйна, мовляв, вiд Бога. Бог так, видно, хоче. I
слава Йому, все-таки “нашi” хоробро “деруться”. Все-таки погнали нехриста
углиб його царства.
Матвiй говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все
“оплiтав та оплiтав”…
– Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте,
по-простому…- вибачалась Настя.
– Нiчаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаварiш… Да! Ти
старий чоловiк, ситий i дома. На фронтах ти не бував i вiйни отiєї самої
не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче вiд нього
був, а також не бачив. А вiйну оту саме хай собi чорт спокiйно вiзьме.
Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родiну? Карпати родiна моя? Так?
Помиляєшся. Плювать менi на тi самi Карпати… От що… Родiна моя
Рязанка… Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не
розберу…
Матвiй замовк i знiяковiв. Видно, в тон не потрапив. Знати, це
“роззлоблений” москалик.
– Я уж, мамаша,- звертався москалик до Настi,- три рани в Карпатах
дiстав…
А от i третiй раз несу туди свою башку, по четверту рану; а нi, то куля
в лоб. I все до чорта хай прахом стелиться…
Хто його знає, що то за москаль. Може, надiсланий, може, втiкач який,
що народ бунтує… Але що Матвiєвi до того за дiло… От наїсться i хай
йде собi з Богом. Може, вiн Карпат i не бачив, а тiльки хвалиться ранами.
Зараз по Великоднi кiнчився шкiльний рiк. Пiсля випадку з Ганкою
Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрiчатися, не усмiхався.
Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дiстав, а Володько
навiть не зацiкавився, навiть оком не кинув.
Пiсля останньої лекцiї останнiм вiдходив Володько. Учителька йшла за
ним i, коли Володько сухе “досвiданiя” кидав, протягнула руку i мовчки
взяла його за карк. Вiн оглянувся.
– Навiть до мене не зайдеш, Володику? Навiть не попрощаєшся?
Перед ним виходили надвiр босi дiвчата з хуторiв. Вiдходив з маленькою
порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дiтей не було нiкого.
Володько мовчки повернув до учительчиної кiмнати. Там чистенько,
пахнуть квiти, на стiнi чiтко тикає бiлий годинник з тягарками, жовтим
мiдяним вагалом, прикрашений квiточками-незабудками.
– Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти
мене? Не хочеш книжок? Я ось тобi тут, подивись, скiльки приготовила. Нашi
рускiє билiни… Ось про богатиря Iллю Муромця, ось…
– Ааа! Я то знаю! – аж викрикнув Володько.- Я вже знаю. Вiн був на
службi у Володимира Красного Сонечка i воював бiсурменiв та збив з сiмох
дубiв великого Солов’я-розбiйника… Але дайте… Я ще раз прочитаю…
– Ну, бач,каже вчителька,- Ти знаєш вже бiльше, нiж я думала. Ах, ти
мiй синочок!..вирвалося у неї i вона обняла Володька i мiцно поцiлувала в
чоло. Пiсля довго гладила його по головi. Володьковi соромно i нiяково.
Вона назвала його синочком. Хiба ж вiн її?
– Ти, Володику, не маєш на мене гнiватися. Я не хотiла тобi щось
кепського зробити. О, нi… Нiколи… Я знаю, за що ти на мене сердишся,
але я тепер сама шкодую, що так тодi випало. А Ганка також гарна дiвчина.
Вона казала, що у недiлю прийде до мене… Хочеш, можеш i ти прийти…
– Нi… Я не гнiваюся. Ет… То не те… Я… У нас… У мого дядька
пiшов на вiйну Василь… Вiд нього нема вiстки… Я не знаю… У недiлю
мене, напевно, пошлють пасти худобу.
– Ну, як хоч. Матимеш час – зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко.
Матимеш на олiвцi, на пера, на ручки… Скажи свому татовi i мамi, що
учителька їх вiтає, i будь завжди добрий та слухняний.
Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцiлував учительку в
руку i вiдiйшов. Учителька провела його на ганок.
Як йому було прикро. Прикро тому, що вiн так довго сердився на свою
учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього i попросила
вибачення. Йому було б куди приємнiше, коли б це вiн зробив перший… А
так…
Хведот не чекав на нього. Коло магазину звiдкись вертається Ганка. Вона
не тут мешкає. Вона мешкає по тому боцi школи на долинi.
Зустрiлись не вiтаючись.
– Гершкова Теся обiцяла менi пошити блюзку на Великдень, а ще до
сьогоднi не пошила…каже Ганка.
– Чому? – питає Володько.
– Каже, працi багато. А що менi до того… Менi в недiлю треба пiти до
учительки… У чому я пiду… А ти ще ходиш до школи?
– Ходжу. Сьогоднi послiднiй день. Хiба не знаєш?
– I я ходила б. Дiд посилають за вiвцями… У нас їх щось з шестеро є.
Тата мого таки вбили…- i повiсила голову.
– У первих боях? – запитав Володько тiльки тому, що не знав, що
сказати. I вона мовчала. Тихо.
– Мабуть, пiду…- сказала нарештi…
– Треба йти,- сказав вiн. Обоє повернулися i вiдходять. Володько щось
пригадує, обернувся i гукає:
– Ганкоо!..
– Чогоо?
– Почекай. Ось я маю тут пуделко. Менi дала учителька, але нащо воно
менi… Вiзьми.
Ганка усмiхнулася й взяла. А пiсля розiйшлися. Цiлий день до вечора
думав за Ганку.
Знов гонив товари пасти. Цього лiта паринина на “придатку” пiд
тилявецькими городами, тому не має нiчого спiльного з угорщанами.
Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з вiдром
до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не
видержала i трiсла. Шубовснув у воду i захлинувся. При цьому викрикнув.
Першою почула мати, прибiгла, затошнiла, наробила лементу, стрибнула,
як була, у воду i вирятувала.
З клунi летiв розхристаний батько. Схопив хлопця на руки i почав
гойдати. Обличчя його червоне. Тiпав Володьком з усiєї сили, поки не
полилась ротом вода. Володько живий. Але усi його дубочки були знищенi.
Батько не вважав його пралю за необхiдну. Все одно нiчого з того не вийде.
Дубочки повиривав i повикидав. Засохли навiть тi, що вже вчiпились були в
землi за живе i зрослись з нею. Краше хай ростуть у лiсi, на своїх мiсцях,
там де їм треба рости.
Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевностi.
Вiн перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав
товариства, а особливо нiмого.
Натомiсть вiн залiз у гущавину книг. Цi славнi, тихi приятелi оточили
його зо всiх бокiв, розгорнули перед ним необмеженi обрiї i манили кудись
– далi, все далi у безконечнiсть, пiд зоряне небо, на степ розлогий, на
моря та океани у борню з буревiйними хвилями. Там хвилi, мов гори, котять
i б’ють об скелi, об гранiт. Там блискавки рiжуть олив’янi хмари, сiчуть
їх легко на куснi i вiтровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грiм
клекоче, мов мiльйон орлiв якоїсь незнаної породи.
Ах, який широкий свiт! Як далеко можна йти, як багато можна бачити.
Туди! Он… Геть, геть туди!..
У тi самi днi, коли поля починали сiрiти, коли вилазили зi своїх
схованок серпи, коси, грабки i люд хрещений знов збирався знiмати дари
великої землi, в тi днi шляхами потягнули на схiд першi валки
“галiцiянiв”.
Сухi, спокiйнi, з впалими очима, у солом’яних капелюхах, чоловiки.
Тихi, байдужi жiнки. “Вiсьтагей!” – пiдганяли вони свої конята, запряженi
у довгi з будами вози.
На возах усякий домашнiй крам. За возами тягнуться корови. Цi потужнi,
гарнi тварини, що є цiлим багатством втiкачiв, виглядають дуже сумно.
Пiдбиваються, кульгають i не зводяться.
– Ви звiдки, люди, їдете? – питає Матвiй.
– Еее, пане Газдо… Най не казати… Здалека…
– А куди?
– А ци знаємо куди? До Росiї… Туди… ген… Володько пригнав корови
додому. На подвiр’ї вiз з будою. Вiз не “наш”, галицький. Пара худих,
тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з
напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на
жiнку, що сидить коло неї на землi, обгорнувши босi ноги спiдницею. На
руках у неї дитина ссе цицьку. До полудрабку воза пiдвiшена плетена з
лозини колиска.
Матвiй стоїть коло кiпця, що насипаний над ямою, яка тимчасом править
за льох,- з вiдром у руках i поважно розважає з “газдою”. Це старший,
жилавий, високий чоловiк, що дивно вимовляє лiтеру “о. У нього виходить
вона м’яко, аж свище. Вiн каже: “Я сi находив… Я сi наробив…” Дивно.
Володько дивується, що говорить зовсiм по-нашому, от тiльки кiлька
таких дивацьких змiн. Але що там дивуватись. Ось навiть тилявчани деякi
слова iнакше, нiж дерманцi, вимовляють… А то ж “австрiяки”.
Матвiй все на генералiв нападає.
– Ота, чуєте, нечисть проклята. Це вони нам Росiю продають, сукини
сини… Коли б не “змєна”, думаєте, що нашi вiдступили б? Нiколи! Вiн б’є
“снарядами”, а нашi чим? Сухарями? Не даром Нiколай Нiколаєвич в морду
кiлькох набив. Мало повiсити мало. Нiмець газою душить, огнем палить, а
нашi… Ет! Тьху, та й годi! Порядки такi в Росiї!.. Сухомлинова якогось
дали…
I Перемишль, кажете, здали?
– Напевно, здали. Ми ось вже два тижнi по дорогах… Ая…
– А скiльки кровi за нього пролили… Ех…
Прийшла дiвчинка. Маленька, щупла, рокiв дванадцять… Ноги бруднi,
порепанi. Тонесенькi, мов патики, литки. Обличчя блiде, обвiтрене, волосся
вилиняле, аж бiле. Однi очi гарнi, живi, великi i розумнi.
Вона видоїла корову, процiдила молоко, принесла горнятко матерi, а сама
також ще теплого вiд корови кварту випила.
Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього
Хведот. Мати варить в хатi вечерю. Сонце зовсiм спадає й обiцює сховатися
за велетенськi черешнi, що ростуть на городi Iвана Пустяка.
Майже щовечора Володько з Хведотом бiжать на город, який колись вимiняв
батько у Тизя. Там зародили рясно грубезнi черешнi. Чужi дiти лазили перед
вечором туди ж, м’яли пiд черешнями овес i обривали ягоди.
Володько має i тепер бiгти на черешню, але соромився сказати дiвчинцi,
щоб i вона з ним пiшла. Нарештi вiдважився. Та згодилася.
– Можна менi, мамо, пiти з сим хлопчиком нарвати ягiд?
– Iди, доню… Але чекай…
Мати вiдложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв’язала
i подала дiвчинцi. При тому щось їй шепнула на зухо.
– Добре! – кивнула дiвчинка головою.
I вони обоє побiгли. Володька дуже кортiло побалакати з “австрiячкою”.
Вiн ще нiколи не розмовляв з людьми з австрiйського царства. Вона,
напевно, знає тих мадярiв, що рiжуть, вiшають…
Одразу подряпалися на черешню. Володько не їв ягiд, як звичайно… Вiн
рвав їх до кишенi з намiром вiддати дiвчинi, яка взяла фартушок, щоб
“нарвати мамi”. А вже скоро стемнiє. Багато не нарве. Треба ж їй
допомогти…
При цьому вiн її ввесь час розпитує. Про мадяр, як вони одягненi, як
говорять… Далi про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до
школи? Так. А до якої групи. Ага. У них нема груп… Класи… Ага, добре.
А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько аж зрадiв. От це так. У
Австрiї й по-руськи… Дивно… Видно, по цiлому свiтi “руський язик”
первий… А з яких книжок? Яка читанка? Чи “Сєятєль” книга друга? Нi… А
чи знає вона “Дедушка Федот”,- стiхотворенiя таке… “Пiсмєцо от унука
получiл Федот”…? Нi? А “Стрекоза i муравєй”? Це басня Крилова… Або
Пушкiна “Люблю тєбя, Петра творенье”? Також нi? . Ну, а що ж вона знає?
ке розчарування. Вона знає: “мова рiдня, слово рiднє”… Це Вороб…
— Ха-ха-ха! Як, як? Мова рiдня?.. Як це ти казала? – реготить
Володько, аж за ягоди забув…- То це ж не по-рускi!.. Де ж це по-рускi?
Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас
нi! У нас по-“настоящому”…
Город чудний, город древнiй,
Ти вмєстiл в свої конци…
I посади, i деревнi,
палати, i дворци…
Зрозумiла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росiї, там десь, отуди…
Хм… Росiя… То вона, мабуть, зовсiм i не знає, що то Росiя…
– Ти кажеш, Росiя… Не Росiя, а Росiя… Ох, то государство… Велике
государство. Наш цар перший у цiлому свiтi. Володько купив картину, де
намальованi усi царi.
– Там “наш” перший…- Нiколай Александровiч iмператор i самодержавец
всеросiйський. Другий нiмецький, такий з вусами догори – також порядний
цар… I аж третiй “ваш”… Але старий… Борода така смiшна… Як вiн
зветься?..
– Цiсар Франц-Иосиф…
– Хм… Як дивно… Цiсар… Хм… “Мова рiдня, слово рiднє”!.. Хм… А
хто то, кажеш, написав?..
– Такий поет Воробкевич… Панi учителька казали, що найбiльший наш
поет Шевченко…
– Зовсiм неправда. Я таких поетiв i не чув… Це-не рускi поети. Рускi
це: Пушкiн, Лєрмонтов, Кольцов, Нiкiтiн.
– Ой, нi…пробувала сперечатись дiвчина…- То, може, росiйськi… Я
не знаю… Може, то московськi… А звiдки я знаю… Я в Росiї не
вчилася… Я знаю нашi, руськi, або українськi…
Западала нiч. Гуторячи дiти злiзли з черешнi. Володько вперто захищав
рускiх поетiв i дiвчинка, як гостя, здалася перша. Вiн пiдiйшов до неї,
притримує свою, набиту ягiдьми, кишеню.
– На,каже.- Я нарвав у кишеню трохи, їсти менi не хотiлося. Я кожний
день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобi у хвартушок. Вони у мене ще
подавляться.
Дiвчина наставляє фартушок. У нiм з кварта черешень.
– Ну, добре. Але ти маєш взяти за це грошi… Володько поспiхом висипає
з кишенi ягоди i не чує її. У них є досить ягiд… Ось ще там у рiвчаку
двi черешнi. Одна чорна, друга червона. Добрi ягоди. Дiвчинка тиче йому в
руку монету…
– Еее, нi! – засоромився Володько i ховає руки за спину, вiдступаючи
назад.- Нащо менi то? Сховай. Ви в дорозi.
– Ну, то я не вiзьму ягiд… Не вiзьму. Мама казали…- Вона хотiла
силомiць втхнути йому грошi.
– Нi, нi, нi! – аж кричить хлопець i почав тiкати.- Цих грошей у нас
навiть нiхто не вiзьме. Це ж австрiйськi.
– Нi! Це три копiйки…
– Три копiйки! То ж тi ягоди навiть копiйки не вартi.
– О, вартi. Тут багато.
– I добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали бiльше. Дiвчина вперлась.
Володько тiкає навколо черешнi. Вона за ним. Кружляють так…
– Все одно, не вiзьму! їй-бо! нi! Не можу! – аж кричить вiн
засапавшись.
– Ну добре,зупинилась дiвчина.- Черешня при межi. З сего боку твоє, чи
з сего?
Володько не розумiв одразу, в чiм рiч.
– З цього,каже вiн.
– Ну так он тi грошi. Дивись! – i кинула їх у пашню.- Завтра найдеш! –
крикнула i швидко, швидко побiгла.
– Ах, ти! – вирвалося у Володька. Вiн чувся ображеним. Додому не йшли
разом.
Дома Настя доварює вечерю, порається з мисками. Зараз, мовляв,
зiйдуться всi, а вечеря мусить на столi бути. Володько пiдiйшов до матерi.
– Мамо.
– Ну, чого тобi?
– Та дiвчина закинула у наш овес три копiйки.
– А то ж нащо?..
– А випало їй… Хотiла… Тримала в руцi, якось махнула i випало…
Мамо!
– Ну, що ти хоч? Бач, я бiгаю, а ти причепився.
– То ж у них, може, бiльше й не було.
– Чого?
– А тих грошей.
– Ах, хлопче… Чого ти вiд мене хоч?.. Не маю часу…
– Я хочу. Дайте менi три копiйки… Я вiддам їй, а завтра найду…
Мати зупинилася i здивовано подивилась на хлопця. Вiн стоїть перед
челюстями печi, що в нiй на купi жару догоряє кiлька трiсок. Вiдблиск
згасаючого полум’я б’є в його обличчя, освiтлює поважнi, блискучi очi.
Настi робиться чомусь дуже приємно… Усмiшка сама собою зiйшла на її
тонких сухих устах. Вилиняле її обличчя ледь торкає свiтло з печi, але
Володько пiймав усмiшку.
Iншим разом вона, напевно, кричала б на нього за “такi витребеньки”.
Тепер нi. Поставила повну по вiнця мису гарячої юшки на столi, пiдлiзла на
лаву i рукою сягнула за образи. Там у шматинцi зав’язанi кiлька срiбних i
мiдяних монет – її збереження.
Виняла плескатого, стертого трояка i подала хлопцевi. А вiн мимохiть
схопив ту руку i поклав на нiй голосний цiлунок. Було ж у хатi темно.
Нiхто не побачить таких пестощiв. А хiба ж не варто поцiлувати ту руку, що
так часто била його, гладила по головi, а найчастiше захищала? Цей намiр
виринув у нього раптом. Не мiг же сподiватись, що мати так легко, без
слова докору про марнотратство, дасть аж три копiйки. Приємно
засоромившись, вiн схопив грошi i стрiмголов вибiг з хати.
На дворi пiдбiг до чужої жiнки. Та, видно, втомлена.
Дитина вже спить у колисцi, а сама сидить над нею i куняє.
– Тiтко,каже несмiло хлопець. Жiнка не спала. Ксмздi дзеленьчать i
падають на дитиву… Втома брала її i завазала у сон.
– Що тобi, сину? — пiдняла аоволi розчухрану голову.
– Ваша дiвтана… Ми були… Нi. Вона згубила ось три копiйки. Я
знайшов… Ось вiзьмiть їх…- I Володько швидко, вткнув жiнцi монету,
нiби вона гаряча була, а сам побiг.
Вiн побiг до батька. Той виходив з садка i, розмахуючи руками,
пояснював галичаниновi:
– У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добiрна. Ми не
садимо усякого смiття. А рядкiв таких поки п’ять. Несила, знаєте, усе
нараз. Вiсiм рiзних сортiв… Все колись на продаж пiде. Цього року на
Спаса своя “хрукта” буде. А там он за свининцем школку завiв. Тут мiсце на
будучу хату. Тим часом баба тут усякого зiлляччя – рожi, пова, сяке-таке
натицяла. Я того не одобряю, але що ж… Вона, бачте, квiтку любить. Цiєї
весни знов вiсiм дичок защiпив. Росте у нас то… Добре росте. А по наших
запустах,- ото вийдеш з мотикою, не полiнуйся, копни i дичку на втiху
маєш… А люблю я це дiло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на
третьому мiсцi гнiжджуся…
– Ая, ая,похитував головою галичанин.- Садочок маєте файний. Файний…
I я сi також був посадив, та…– i махнув рукою.
– Матвiiiю! А клич там людей!
Це Настя з порога гукає. Матвiй збiльшує кроки. Вiн знає, нащо кликати.
Коло копанки хтось хлюпається. Там дiвчинка втiкачiв щось пере.
– Володьку! Кликни дiвчинку. Ходiть з нами, дещо гарячого сьорбнем, –
каже Матвiй.- Тiтко! Ходiть до хати…
– Еее, людоньки! Не можу з дiтинов… А саму не лишу. Комарi так тнуть.
Настя меншу мисочку витирає, наливає повну юшки. Коли прибiг Володько,
вона каже:
– Вiднеси це тiтцi, дитино… Не розхлюпай. Вiн узяв. Ступав уважно й
обережно. Миску держить обома руками за вiнця. У руки пече. Принiс i
поставив на землi.
Пiсля побiг по хлiб i ложку.
– О, кохана дитинонько! Ох, єк тобi дєкую… Та й мамцi i татковi най
Бог здоровєчко пiшле… Горячого давно не iлам. Двi недiлi в дорозi. Дай
тобi Боже щастє й здоровлє. Параню!
Параню! Ходи, дитино, зi мнов їсти… Сама стiльки не подужаю..,-
кликнула вона на свою дiвчину.
Та присiла i обидвi почали їсти. Газда їв у хатi з Матвiєвою родиною.
Хведот їсть на голу окремо. Володько не має де сiсти за столом, тому їсть
перед столом стоячи. На комiнку свiтиться невеличка; третiй номер,
лампочка без гакла. На пiнах ледь помiтнi балухатi тiнi.
Сувора, невблаганна нiч навалилася на цiлий мир. Земля вгрузла у її
чорну глибiнь. Заснули люди, звiрi, рослини. Тиша сторожка, мов птах,
таємно й пiдступно ховала останнi хвилини “спокою”, бо коли б хто,
припавши вухом до землi, мiг почути її тремтiння, нiби там десь хтось
тяжкий i неухильний твердо ступав над народами й державами.
Сплять на хуторi Матвiя. I тiльки перша зiрниця розлила пожежу над
Жолобецьким лiсом, а за городом запiдпiдьомкали перепiлки, втiкачi почали
рухатись зi сну. Газда ладнав свою “фiру”, газдиня вкладала дiтей, щоб
могли, їдучи, спати.
I коли Володько встав, двiр був порожнiй. Лиш у тому мiсцi, де стояли
конi, парував ще свiжий гнiй.
– Куди вони поїхали, тату?
– Хто знає. “У глуб” десь…
Голос Матвiя непевний. Вiн ввесь у обiймах якогось внутрiшнього
неспокою. Часто, вийшовши ранком, вiн грiзно подивлявся туди, де сонце
заходить.
Шляхом їдуть i iдуть “фiри”. Люди у солом’яних капелюхах привiтливо i
щиро здоровлять: “Слава Йсу Христу”. Матвiй спочатку не знав, як
вiдповiдати.- “Дай Боже i вам здоров’я”, казав. Пiсля навчився.- “Навiки
Слава!” – промовляв.
По селi гострий наказ прийшов: вся молодь “до окопiв”. Кожна родина
мусить дати одного робiтника. Мають їхати закрiпляти границю. Там десь
коло Радзивилова треба вкопати в землю кiлькамiльйонову руску армiю.
Шарварок великий по селi. Жнива на носi. Хлiб порiс, мов очерет. Бракує
робочих рук, а тут i тих, що є, вiдривають.
Матвiй шле Василя. Настя велику торбу харчiв “рихтує”. Пече коржi,
рiзники сала в капустяне листя загортає.
На вулицi чекають пiдводи. Велика юрба дiвок i парубкiв-пiдлiткiв пiшки
вибирається за село. Жарти, смiх, дотепи. Молодь весело вирушає з села.
Вiд Василя знов прийшла чутка. “Жив i здоров”, як i завжди, тiльки ще з
бiльшим пiдкресленням просить посилки. Просить сухарiв, “бо їсти зовсiм не
iмєєм чево”.
Одарка напекла для нього мазуркiв з петльованої нулiвки на маслi та
яйцях… Зi сльозами на очах вiддавала Єлисеєвi пакуночок. Той iде на
пошту… Але чи “получить” вiн все? Хто те знає. То ж у тiй Германiї,
кажуть, брукву сушену на потеруху труть i з того хлiб печуть. Як же “вони”
“йому” такi мазурки пропустять.
Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навiть старi
люди вiд прадавна не пам’ятають. Жито буйне, як лiс. Колосся – п’ядiнь
цiла. Пшениця лягла вiд тягару. Овес аж дзвонить. Навiть молоденький
Матвiїв садочок наївно вродив i нелiтнi яблуньки дали плоди зовсiм подiбнi
на всякi iншi – плоди раннього юнацтва.
Матвiй брав цього лiта над мiру. Поле, мов лютий пан, скувало кайданами
по руках i ногах своїх рабiв. I тiльки сонце здiйметься, тiльки роса
дозволить класти покiс – родина вся, нлече в плече, при працi.
– Шляхом все “фiри” йдуть.
– Людоньки, людоньки! Нащо ви все тото робите? Ой, пустять його козаки
з димом, ой, пустять.
– Ну, хай пустять, а на полi не смiє клякнути. Умер би чоловiк,
дивлячись, що такий хлiб на полi гине…
Не вiрив Матвiй, щоб “нашi” отак себе осоромили, щоб край цей чудесний
мадярвi на поталу дали. Вiн вже думу привабливу пестив, що надходить
нарештi час, коли можна буде зняти з плеч своїх тягарi боргiв, бути
чистим, свобiдним з своїм куснем хлiба у своїй хатi.
Часом у недiлю збирав бабню на нараду. Збирав усю ту “погань”, якої
колись “терпiти не мiг”, i розгортав перед ними плани. Мовляв, зародило,
цiна кругла на пашню пiшла, сипнемо пудами зерна i заплатимо готiвкою – на
ось, мовляв, на стiл купу тисячок, зiбраних нами на наших ланах.
Бабам та рада “по нутру”. Їх гордiсть господинь досягла найвищого
мiсця. Чоловiкiв нема… Дарма! Вся честь на них ляже. Тi “кров лили”, а
цi землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде цiле життя
чоловiкам “у вiчi цвiркати”.
По двох недiлях вернувся вiд окопiв басиль. Чорний, з опаленою на носi
шкiрою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпитує його,
як там йому поводилось, але Василь оповiдає неохоче.
– От другий раз сам пiдеш i побачиш. Як накормлять тебе чаєм з цегляним
хлiбом,- не бiйсь, не захочеш танцювати.
Спали у нашвидку збудованих будах. Працювали ввесь час у лiсi. Заробив
чотирнадцять рублiв, але додому тiльки половину принiс. Все на харчi
пiшло, бо “казьонного” мало.
Дома озимина вже зiбрана. Треба набивати грабки пiд ячмiнь та овес. По
полях їздять iнженернi щось мiряють. Кажуть, i тут будуть копати окопи.
Шлях став дуже гамiрним. День i нiч зо сходу i заходу їхали пiдводи. З
заходу “галицiяни”, зо сходу київцi, подiльцi. Цих гнали “до окопiв” на
цiлi мiсяцi. З’явилися якiсь чужi жовтi, косоокi люди. Привезли юрби
китайцiв, татарiв, киргизiв. Все це дешева, слухняна, невибаглива робоча
сила. На сотнi кiлометрiв у ширину розгорнулася праця – закрiплення
запiлля. Здовж Iкви рили глибоченнi викопи, клали дерев’янi дороги, робили
мости.
По дорогах, по селах, на полях i лiсах безконечнi бiженецькi табори.
Звiдки вони? Де тих людей стiльки набралося? Сiрi, понурi, заклопотанi,
переляканi. Небо захмарилось, розпочалася сльота, дороги розбилися. Над
лiсами дим здiймається. Пiд кожною деревиною, нiби комахи, метушаться
змоклi люди. По полях блукає худоба. Расовi, виплеканi дбайливо
господинею, корови падали серед дороги i нiякi скарги, благання i плачi не
в силi були звести їх на ноги.
Все посувалося далi на схiд. А зо сходу знов хвиля за хвилею котяться
навали людей. Безконечнi потяги везли “гарматне м’ясо”. Дорогами сотнi
верстов гнали отари сiрих степових волiв “на порцiї”. Прищуленi
“солдатiки-нєхлюдкi” у подертих шинелях день по день пiдганяють худобу,
пасуть, де попало, на селянських полях.
А фронт все ближче пiдсувався до границь велетенської iмперiї. У
запiллю безлад i сутужна праця. Чути впертий спротив, напруження, але
все-таки гнулася, трощилась лiнiя фронту i якась неймовiрна сила своєю
дужою долонею свавiльно вiдгортала багатомiльйонну армiю з її володiнь.
I дивувалися люди тiй потустороннiй силi. Хто там? Яка Божа кара? Що
вони, зi сталi кутi, безсмертнi? Як виглядає той могутнiй борець, що гне
карк непереможному велетневi?
Ох, як гостро, кантато ставали перед Володьком цi питання. Хведот. Що
йому? Вiн приймає усi подiї – днi, ночi, години – просто, безпосередньо,
без впливу власної на це волi i без спротиву. Але Володько… Цей виходить
на поле, зжате житнисько, що на ньому засiвалося висипане зерно (батько не
вправився вчасно ззяблювати), дивитися з пригiрка на шлях, всiяний возами,
худобою, людьми, i дума його, мов молодий орел, знiмається над усiм –
високо, високо, щоб звiдтiль з недосяжної головокружної висоти обняти
страшну, небувалу дiю, що вiдограється на його очах. I вiн не нарiкає на
час. Нi. Навпаки. Йому здається, що тiльки йому судилося бачити драму,
якої вiдгуки лунатимуть у майбутньому цiлi вiки, тисячолiття. Йому
здається також, що всi тi люди там на шляху, там на двiрцях, там на
залiзницях i нарештi, там – на гранi життя i смертi, де впадають” брати,
батьки,- що всi вони навмисне створенi для нього, для його цiкавостi, для
його ненаситнього бажання великих переживань.
Вiн нiколи не чує себе малим, сiльським хлопчиною у подертих штанцятах.
Нi. Нi. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Вiн чує себе володарем
цього всього.
Гур! Гур-гур! Земля на сотнi кiлометрiв тремтить вiд говору сталевих
потвор. Цi згуки, мов музика, лоскочуть його неусвiдомлене ядро душi.
I мало було “оцього навкруги”. Це до огиди мало. “Руская победоносная
армiя”, перед якою ще недавно схиляв у пошанi чоло, стала так знайомою,
сiрою i навiть не “грандiозною”, як стара обридла кiмната. Хотiлося
пiзнати далi туди “за фронт”. Хто там? Уявляв собi “тамтих” воякiв,
старшин. Уявляв собi їх одяги, їх обличчя. Хотiв знати, чи i вони вмiють
так само думати, бути такими великими й блискучими “офiцерами” з такими
чортячо-гордими виразами, як “нашi”. Бачив речi тих воякiв i кожну з них
оглядав, як надзвичайну дивовижу. “Не така, як у наших”. Може, лiпша, а
може, гiрша. Спочатку була безперечно гiрша. “Наша” лiпша. Пiсля вкрався
сумнiв. I разом з тим сумнiвом зменшилась сила, велич, вартiсть “свого”.
Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бiк, людська
комердяка. Дивився на неї без страху, без спiвчуття – з погордою. Не було
на нiй нi порядної “шинелi”, нi чобiт. Черевики з обмотками, якась
каптурка на головi.
Iнодi хотiв уявити собi тих у черевиках з обмотками, у смiшних
каптуриках людей при зброї, як вони ходять у себе, як говорять, їздять
автами.
О, тодi вони, напевно, не такi вбогi. Тодi вони, хто знає… Може, вони
тодi також вояки, що потраплять стрiляти i навiть “бити рускiх”.
Ах, як цiкаво, як неймовiрно цiкаво.
Знов “набор”. Одного сiруватого ранку, коли небо нагадувало наолiєний
папiр, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвiя
Стратон i Кузьма.
– Ну, дядьку Матвiю… Вже i ми йдемо…
Матвiй бачить, що шкоруплi жовтавi Стратоновi уста тремтять. Очi його
вогкi, прищупленi, i вiд них, мов промiння, розсипаються тоненькi пряски.
Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто
супляться i натискаються на ями-очницi.
– Все одно “помiрать”,- витиснув скупi, вiдчаєнi слова Кузьма – Раз чи
два, тепер чи завтра… Все одно “помiрать” прийдеться…
Цим Кузьма нiби пiдбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися.
Найстрашнiша смерть, але раз “все одно помiрать”, то чого i її клятущої
боятися.
Меткiй пiдняв незграбно лiву руку i положив шорстку долоню на чоло.
– Так тепер зовсiм сам буду…- сказав вiн.
– Ах! Скiльки людей…- кинув Стратон, хоча вiн добре розумiв, що
значить “сам”. Розумiв, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто
i неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землi господарiв. Ось тi
руки, заковзанi чепiгою, косою, цiпилном, якi вже форму особливу мають,
якi окованi якоюсь особливою крицею, цi руки мають, може, назавжди,
вiдорватись вiд своїх речей i брати “вiнтовку”. Як незграбно лежатиме вона
у тих руках. Як незручно вiзьме такий Стратон “ту западенну люшню”, цупко
затисне в п’ястуки, прилипне животом, мов дiтвак чи п’яниця до землi,
приплющивши лiве з прясками око. Вiн сам здивується що та “проклята люшня”
– раз, другий, третiй i бахне. Його налякає смертельно розквоктаний
“знаряд”, який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним
заскавiчать, “дум-дум”, зацьвьогають, як по шнурi, скорострiльнi кульки. I
тодi забуде вiн – не зовсiм, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влiзе в
уста матюк.
“Котьолок” вiдучить вiд окремого “свого”. Страх перед смертю наїжить
його зовнiшнiсть i його уста, очi, зморшки чола стратять лагiднiсть,
скриту доброту… I тодi не стане Стратона Булiя, а лишиться “москаль”.
Матвiй лишається на хуторах “сам”. Сам з тих, що йшли колись з ним в
однiй лавi завойовникiв землi. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас
Здоров. Лишається, мов обтятий вiд пасинкiв стовбур, Хома Ет-тоє. Бо
другий син його – “моя кров”, ет-тоє, якому хотiв майстерство в руки дати
i вчив “на коваля”, також “пiшов. Забрали його в кiнноту.
Черга за молодесенькими “хлюстами”, яким ще “молоко на губах не
обсохло”, Матвiєвим Василем та Стратоновим Максимом. Це “один рiк”. Нестор
Ониськiв пiшов i невiдомо, що з ним. Два мiсяцi перед вiдходом “на якусь
повiтру” оженився, дiвцi свiт зав’язав, живота їй лишив, а сам пiшов.
Бiльше нема кого брати. Навiть бiлобiлетчик безребрий Микола Гнидка, i
той потерпав. Не лишать i його, в обоз запруть i скажуть картоплю
оббирати.
Так, так… Матвiй попрощався зi Стратоном та Кузьмою. Прощався
“раз-другий-третiй”, щоб забули взаємно все зло, яке один одному мiг коли
вчинити. Провiв їх полями, оглянули “може, востаннє” свої володiння,
говорили про Бога, про його незмiнну волю. Раз їм суджено так, значить,
так i буде, бо нiхто не в силi змiнити “волi Його”.
Їм здавалося, що бачать це все дiйсно останнiй раз. Раз iдуть на
вiйну… Раз там з гармат, з кулеметiв човпуть людей, раз там газами
душать… Боже, хто вернеться звiдтам? Дивно… Йдеш i знаєш: там тебе
вб’ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але “все одно, раз
мати родила, раз i помирать”…
Так мiркували дядьки, прощаючись з Матвiєм, з полями, з родинами…
III
Наближався час школи. Чи буде вона в цьому роцi? Володько по довшому
часi порiшив вiдвiдати учительку. Прийшов. Зiйшов на ганок, застукав.
Тихо. Нiхто не вiдповiдає. Застукав ще. Пiсля ще й ще, але в школi пустка.
Пiшов до сторожа.
– Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.
Це зовсiм Володьковi не до вподоби. Значить, цiлу зиму дома, I Ганки не
буде бачити. I так не бачив її цiле лiто. Раз один у церквi помiтив, але
не дивився на неї. Здавалося, що всi люди звернуть на нього увагу, коли б
дивився. Зрештою, вiн майже забув її. Вона зв’язана в’нього зi школою. От
сидiв собi на лавицi другої групи i не раз, коли не було що робити,
оглядав клас. Цiкаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх.
Здебiльша безвиразнi, блiдi й очi нецiкавi. Тiльки одно зупиняло увагу –
Ганчине. Тi “шельми” очi. Тi очi такi рухливi i такi блискучi. Хочеться на
них дивитися. Чоло цiкаве i нiс розумний. Навiть ластовиннячко не шкодило
йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась бiльше
притяглива.
Але це тiльки в школi. Коли вийшов з неї, коли пiшов у поле, зжився з
працею… Де там згадувати Ганку. I тiльки натяк на школу, тiльки мiсяць
серпень доходив досередини, мимохiтно згадалася Ганка. Ах, як би хотiв
знов зустрiти її, вийти в поле за лiс туди, на те мiсце, де колись сидiв
на пеньочку i дивився на озеро. Приємно було тодi. Вiдчував соковите
життя, вiдчував весну.
Вертаючись зi школи, Володько помiтив в долинi великий рух. З захiдного
боку з гори поволi тягнувся обоз. Нi, то вже не “галiцiяни”. То справжнiй
обоз – москалi.
По селi пiднявся гамiр. В скорiм часi кожне подвiр’я мало гостей. Обоз
розташувався “по хатах”. У школi зупинився штаб. На вивiсцi крейдою
зазначено: штаб такого-то обозного дивiзiону. Загицали по селi вершники.
На долинi зупинилися кухнi та санiтарнi вози.
Володько дивився на все зацiкавленими очима, а пiсля квапився додому,
щоб побачити, чи й “у нас є”. А що, як нема? Володьковi надзвичайно
хотiлося, щоб i до них заїхало кiлька пiдвод. Новi веселi люди. Спiви,
гармонiя, вояцький “суп” значно смачнiший вiд своєї юшки, коли їсти його з
“котьолка” широкою вояцькою ложкою.
На жаль, “до нас” обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної
пiдводи. Тому, коли настав вечiр, Володько, Хведот i цiла армiя їм
подiбних подалися у село на вигiн. Там гамору, мов на ярмарку. Саме
дiставали “москалi ужiн”. Зi всiх бокiв села йшли в долину з вiдрами по
“суп i порцiю” волов’ячого м’яса. Коло кухнi велетенськi балiї “порцiй”,
нанизаних на маленькi дерев’янi патички. Кожний вояк дiстає у своє вiдро
кiлька черпакiв юшки, ложку масткої гречаної кашi i порцiю яловичини.
Деякi дiставали просто “в котелок” i зараз сiдали на землi й їли.
Здебiльшого не доїдали.
– Ей, малишi! Кто желает єсть суп?..
“Малишi” не голоднi, але хто вiдмовиться вiд таких ласощiв, як
“московський суп”. Кожний бажає поласувати. Тодi вояк брав “котелок” i
йшов ще раз до кухнi. Там давали йому ще одну порцiю, яку з насолодою
нищили “малишi”.
По вечерi “водопiй”. Це також цiкаве явище. Зi всiх дворiв ведуть коней
до криницi. Коло одної мало мiсця, тому воякiв подiлили на “райони”.
Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивiскування коней. В
скорiм часi конi так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.
По водопої гульня. На широкому вигонi “круг”. Перед кругом довгий
стiлець. На стiльцi з розтяжними “трьохрядками” гармонiсти. Навколо муром
сiрi шинелi, товстi червонi пики з вишкiреними зубами.
Кирпатий “чорномазий” Ванька пiд розлогi звуки гармонiй “трепака
вибиває”. Його ноги, рухи i цiле тiло стрибають, як у “чортика”. Присiдає,
плеще долонями по халявах, пiсля по щоках, по губах. Далi й далi – все
новi i новi викрутаси. Кружляє дзигою на однiй нозi, стає догори ногами i
танцює на руках.
Воячня вдоволена, щаслива. Деякi присiдають до землi зi смiху.
А коли скiнчився “трепак”, виступив оповiдач. “За горами, за долами, за
широкими морями, за дрiмучими лiсами, в славнiм царствi-государствi
жив-був славний цар-государ – Матвей по прозванню Беревдєй…” – рвучко з
мiсця розпочав оповiдач, збивши свою “фуражку” на потилицю. Над чолом
копицею чуб, комiр “гiмнастьорки” розхристаний. Лiва рука в боку, правав,
мов нагай, вимахується над головою.
Воячня замовкла мов камiнь. Звучний голос оповiдача дзвенить, як дзвiн.
Над усiм небо чисте й зоряне. На заходi догоряє велетенська пожежа. А вояк
веде свою повiсть, як цар Матвей Берендей та задумав морську царiвну
красуню, володарку морiв, океанiв, зо всiма багатствами, скарбами, зо
всiма пiдводними царствами й государствами собi за жiнку здобути.
Пiдводна красуня косу має чистого золота, очi найкращi агати, тiло
барви бурштину. Цiлунок її пiк, мов дотик розпаленого до червона залiза.
Але нi один зо всiх найкращих лицарiв, багатирiв, козакiв-отаманiв не мiг
здобути її прихильностi. Тiльки грiзний цар Берендєй, що правив усiма
суходолами, усiма звiрами земними, усiма горами пiдземними, взявся здобути
її.
– Так,сказав Берендєй.- Кров з носа, лусни, умри, а мiць свою покажи!
Моря й океани вилий на берег, у рiки пiдземнi спусти всi води, а вилови
“шельму” – красуню чарiвну!
Ех, як гримнула вiйна. Суша i море звелися й вдарились. Звiрi земнi i
морськi чудовиська стялися у герцi жахливої смертi. I побiлив цар! Полонив
свою бранку, вiднiс її у “хороми” з хрусталю i камiння дорогого i поклав
на тронi своїм пiвмертву…
“У труби тодi трубили, в дзвони тодi дзвонили, били гармати двадцять
один раз! Пир тодi дав цар Берендєй усьому свiтовi на славу – пир на весь
мир! Вино рiкою текло, страви заморськi давали, музики грали хвалу
славному-преславному великому царю й государю.I при тому я також був, мед,
пиво пив, по губах текло, а в рот… так! У рот не попало. Да!..” – i
рвучко труснувши головою, закiнчив оповiдач.
– Браво, Анiско! – гримнуло зо всiх бокiв,- Браво! Браво! От, сукин
син! Про того… як його! Про султана! Про султана! – кричать з натовпу.-
Давай, брат, про султана! Говори!
– Про султана, так про султана! – обтираючи чоло долонею i змiнивши тон
i мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-українською мiшаниною.
Останнi слова розмазав повiльною полтавською говiркою.
– Виходь сюди, козачня! – крикнув вiн.- Огню, стола! Клади огонь!
I десяток воячнi кинулося класти багаття. Дрова вже були приготованi.
Запалили сухий трусок i полум’я замаяло по вояцьких подобизнах.
З’явився стiл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг i
без слова зайняли мiсця навколо столу. Однi стоять, iншi сидять, ще iншi,
опертi черевом на стiл, напiвлежать.
Тиша. Приходить вiстун – проголошує:
– Славнi козаки! Великий султан, володар турецький, грецький,
македонський i єгипетський вислав до вас своїх послiв з грамотою.
– Го-го-го! – зареготали козаки.- Давай його сюди! Приходять посли. Це
у вивернутих шинелях вояки з позав’язуваними рушниками головами. Один з
них бундючне розгортає довгий папiр i згучним, глухим, повiльним голосом
проголошує:
– Я, великий султан турецький, грецький, македонський i єгипетський
володар… такий-то й такий, намiсник Аллаха i т. д.
Велетенський натовп завмер. Не чути нi одного згуку. Вояки, дiвчата,
дiти – все занiмiло з цiкавостi, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним
оком глянути на небувалу комедiю.
Серед великої тишi слова султанського пiсланця звучать натхнено й
урочисто. Палає вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду,
палають огненною барвою. У безвiтряному просторi дим товстючим стовпом
зводиться догори i там десь пiд зорями розводиться у бузово-сталевому
склепiннi.
Козаки вислухують грамоту i починають писати вiдповiдь, натовп
розсiдається вiд реготу. З його середини уривно виривається: –
Македонський дурень!
– Ха-ха-ха! – в один голос реве натовп.
-…Свиняче ухо!
– Xa-xa-xa! – rororo!..
– …Кобилячий хвiст!..
– Xa-xa-xa!
– …а нашого Бога блазень!..
– Xa-xa-xa!..
– …числа не знаєм, бо календаря не маєм, мiсяць на небi, а день такий
у нас, як i у вас – поцiлуй ось куди нас!..
Тут уже дiвки, молодицi, бородатi вояки присiдають до землi, тримаються
за животи i регочуть,- регочуть.
Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповiдав про Берендея.
Володьковi вiн видався чимсь надлюдським. Вiн пробився наперед, стоїть
в дуже невигiдному мiсцi, бо зi всiєї сили мусить опиратися напоровi
ззаду, вiд чого аж млiють i тремтять ноги, але все-таки вiн не пропустив
нi одного слова, нi одної, здавалося, рисочки на обличчi оповiдача.
Пiсля рухнула загальна гульня пiд гармонiю. Вояки хватають дiвок, цупко
тримають їх у дужих руках i викручують буревiйну польку. Викрики,
висвисти, дiвочi вивиски лунають долиною.
Зiйшов велетенський, надутий мiсяць i зупинився над вiльхами двiрського
ставу. Палає багаття. До нього пiдкидають грубечi комердяки, сипляться
снопами iскри, рухи гармонiї вилiтають з ворохобного натовпу на вiльний
простiр i розкладаються по долинi приманливою, пориваючою луною.
Пiзно вночi вертався Володько з товаришами додому. По долинi, по
дорозi, не дивлячись на пiзню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути жiночi
хiхи та ха-хи. Там десь на другому взгiр’ю голосний дiвочий регiт:
“Ха-ха-хаааа!..” – аж покотилося.
Нiч ясна, холоднувата. З неба зриваються i падають у чорну землю зорi.
На травi холодна роса. Хлопцiв пробирає, вони знизують плечима, швидко
стрибають босими ногами по росi.
Перед ними мигають п’ятами гурточок дiвчаток. Хлопцi прискорили бiг. Тi
вiдчули, що їх хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи великих дiвок, i
дрiбно залопотiли пiдошвами по землi. Хлопцi ще придали духу…
Бiжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька…
– Ай! Що ти. Я тобi дам! Як скажу мамi, то побачиш… Володько i собi
розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, вiн увiгнався у саму середину
дiвчаток i навiть одважився схопити одну за плечi.
Та рiзко, пронизливо вискнула i Володьковi руки вiдсахнулися, нiби вiн
схопив за щось гаряче… То була Ганка. Вiн виразно пiзнав її, але не
зупинився, не промовив нi одного слова, а якмога скорше вирвався наперед i
побiг, мов дикий кiнь. За ним побiгли усi хутiрськi хлопчики i дiвчатка.
Бiгом, бiгом вперед! Бiгли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз
шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед своїм хутором.
Хведот бiг також за ним. Обидва засапалися, розiгрiлися. Хведот щось хотiв
говорити, але Володьковi не до гутiрки.
Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще нiколи в життi
не бачив вiн кращого оповiдача i кращої “комедiї”. Пiсля танцi i… i та
сама Ганка… Чи помiтила i вона його?
Мабуть, нi… Напевно, нi. Вiн так скажено бiг.
Дещо неприємно вразили його слова одного сiльського, свого-таки
“москаля”, що був ранений i прийшов “на поправку”.
– Сукини сини! – казав вiн.- Кашожери мордатi! Хiба вони знають, що
таке вiйна? От зiбрав би їх, сволоту чортову, та пiслав у перву лiнiю;
там, сукин син, один з другим загуляв би.
Нащо так сердитися, думав Володько. Мусить же хтось i в обозi бути. Не
всi конечне у перву лiнiю…
– То,- каже Євген Паламар,- самi “супчики”… Бачте, морди якi, хоч
пацюкiв бий – позалазили у “третiй разряд”… А на фронт дiтвору,
бiлобiлєтчикiв пруть…
Євгеновi, правда, вiдорвало лiву руку, але його все одно “зовсiм” не
пустили додому. Вiн кляв вiйну “на чом свiт стоїть”…
Володько зовсiм iнакше на тi речi дивився. Навiть вiдiрвана Євгенова
рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах подiї, її
романтика, ворохобня i якась своєрiдна краса полонили його, затуманили
розум усе, що вичитав, усе, що навчився в школi, вiдiйшло на деякий час
набiк, а перед ним постала у всiй своїй величi i красi – Бог i сатана у
однiй подобi – вiйна.
Обоз постояв у селi всього три днi i вирушив далi “в тил”. За обозом
поїхав другий обоз втiкачiв. По їх мовi чути, що це вже не “з глибокої
Галiцiї”, а десь з недалека, з-за Почаєва вiд Радивилова i з тих
мiсцевостей.
Знов одного дня заїхала на вiдпочинок до Матвiя пiдвода втiкачiв.
Чоловiк, жiнка, стара мати i троє дiтей – два хлопчики i дiвчина. Дiвчина
вже старша – дiвочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько
“москаль” у вiйськовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його
приказ вибиратися…. Ну, не покине ж вiн отак на Божу волю родину… Що,
нi? Правда ж. Мав вiдiйти тиждень тому, а тепер все не знає, як буде. Самi
ж жiнки… Бiйтеся Бога… А що буде за те, що “у срок не з’явився”, чорт
його знає. Розстрiляють, то розстрiляють. Гiрше смертi нiчого не видумаєш,
але, напевно, не розстрiляють самi, а пiшлють на фронт, щоб там уже те
брудне дiло iншi зробили… Походить чоловiк вiд самої границi – три
верствi… Вже, може, з хати та з цiлого села одно мiсце на землi… Хто
знає… А “тре буде” все-таки десь отам далi серед лiса, чи серед поля,
чи, може, i на гладкiй дорозi жiнку з отими-о щенятами лишити i йти… Що
зробиш…
Говiркий i поважний гiсть сподобався Матвiєвi. Настя варила, кормила
цiлу родину. Жiнка ввесь час побивалася, плакала. Увiйде до хати, що не
побачить, що не вiзьме до рук, i одразу:
– I ми, жiночко, мали таке… Ще лiпше… Все геть-чисто своє мали… А
тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу…- i сльози одразу їй
витечуть з очей,каламутнi у почорнiлих, попухлих очницях сльози.
Два днi вiдпочивали бiженцi на Матвiєвому дворi. На третiй рано
виїхали.
Серпень добiгав кiнця. На полях запiзнений збiр хлiба. Безлiч вiвса
мокне у пiвколах. Дорогою їдуть i iдуть обози – вiйськовi й цивiльнi.
Дорогу розширили в три рази. Прийшли якiсь землемiри i вимiрили…
Бараболi не бараболi, просо не просо,- все одно. Вiдтяли стiльки-то
сяжнiв, i дорога.
Посунули пiдводи, кiннота, пiшi. А Матвiєва родина при працi.
– Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! – гукали на
Матвiя…
– Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на
полi…
– То в стодолi згорить…
Матвiй розводив руками, дивився на захiд, звiдки вже виразно чути
гуркiт гармат. Нi! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клунi,
всi засторонки запхав пiд самий стрiп… У полi ще одна насiнна конюшина.
Нарештi гострий наказ (десятник у кожнiй хатi наказав), хто має зайву,
тяжку до ходу худобу, хай вiдводить на “зборний пунт” до Бiлої Криницi.
Там усе на вагу куплять. Хто не псведе, то в дорозi даром покине…
Вiдступ вiйська не припиняється. Вибиратися прийдеться все одно…
Вiд такого наказу у Матвiя лiг у грудях тяжечий гнiт i нiщо не в силi
зняти той тягар зi серця.
Увiйшов до хлiва. Шiсть корiв одна коло одної стоять спохiйно при
жолобi. Не можна Бога гнiвити. Було молочка, i собi, i людям. Хто не
прийде, бувало, дiстане кварту доброго густого молока… А платити?.. “Хай
Бог заплатить!.. Здоровi споживiть”,- казала Настя…
I от цi корiвки, цi чудеснi тварини, на якi чекав i силу свою нищив
такi довгi роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в поле i
скажи: йди, худобино, куди очi бачать. Не треба менi тепер тебе… Або
вiддай “на пуди” за безцiн – аж серце болить…
А тут тобi зi всiх бокiв:
– Вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивiз. Сам лишився
i чекає, поки село рушить. Усi нашi виїхали… Навiть управитель, i той не
лишився.
Хм… Ведiть “зайву худобу”. Цiкаво, хто має ту зайву худобу. Який
добрий господар має зайву худобу? Ох, зайву, зайву! Бодай його кольки
скололи, хто видумав цю штуку.
I думає Матвiй: не було колись худоби, не було гроша, не було часом
чого в рот вложити… А тепер i худобина усяка, крiвавицею здобута, i
поле… Мав вiд раня до вечора турботу, i от тепер лиш чоло морщиться вiд
жури: i як його усе знищити… Знищити так, щоб менше болiло отут десь, де
сидить мужицька, на всi болi гартована, душа.
Тiльки що на ноги звiвся. Пiвсотню рокiв товкся, мов останнiй з
останнiх, гiрко горював, тяжко бiдкався. Нарештi поля того шмат роздобув,
халабуду якусь злабудав. Все воно “на тимчасом”, на “поки що”. Поле також
не Бозна-як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди iншого. До всього
худобини потрiбно, до болю, до останнього потрiбно. Одно чiпляється за
друге.
А що село? Що люди? Де є тi самi люди i що вони думають? Ах, люди. Не
кажiть менi про тих людей. Боляче згадувати. Хiба вони вмiють мiцно
хотiти, до змори працювати, битися з останнiх тих справжнiх, якi тiльки
людинi дано, сил? Нi. I, кажу вам ще раз,- нi! Вони рухаються, ходять, але
без думки… Думки нема тiєї, як то кажуть, живої, болючої, як оголена
рана. I свiдомства мало. Не кажемо, якоїсь великої свiдомостi, а навiть
свiдомостi того, що вони до людей належать. Так, так… Горе це… Це
якась вийнятково безталанна, загнана i збита, мов макуха, юрба, яка не
вмiє вiдбити напору ворожого… Цiле село i всi, всi геть села навколо,
забули за себе. Гримнула десь Бозна-де гармата i все у крик, все в лемент,
так нiби їх життя саме найважнiше… А де ж господарства?
Так думав огiрчений Матвiй. Не мав кому цього сказати. Сам собi думав,
ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п’ястуками… Часто дума
вголос виривалася… Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей i
падало у порожнiй, безлюдний простiр. Разом зi словом рвалося серце –
насильно рвалося, нiби хто виривав його, як рiпу. Якi болi! Якi
невисказанi болi! Лиш мужик знає їх, той, хто твердим хлiбом кормився, хто
не чув нi холоду, нi спеки, хто не знав про iснування нервiв i бацил.
Матвiй iде полем i, здається, це ступає месник, кара. Зупинiться i
погляньте в його обличчя. Нiхто не бачив такого грiзного, зрiзаного
зморшками чола. Кожна та зморшка кричить болем. Гляньте, очi його з
червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, вiн навiть без
кашкета i вiтер, рвучкий осiннiй, що дме з-над угорської долини, патлає
його рiдке волосся, нiби вiхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на
всi боки, нiби якiсь особливi крила особливого неземного птаха.
Вiн не йде, а летить. Не дивiться, що його великi широконосi чоботи
лишають широкi слiди на свiжозоранiй рiллi. Вiн все-таки летить он пiд
тими хмарами, якi рвуться з його злисiлої голови i застеляють все
навкруги: землю, лiси i небо.
Так кожний день лiтає Матвiй по своїх полях. I що виразнiшали гарматнi
перегроми, то лет його збiльшується, набирає особливого значення…
А все-таки одного дня Матвiй увiйшов до хлiва, де стоять корови. Шiсть
їх. Усi ланiцогами до жолоба поприв’язуванi. Он Лиса, Манька, Ряба,
Рогата. Он та, шо цього лiта на ярмарцi купив,- без назви. Далi шустра,
рухлива корiвка – Сивенька. Стоять усi по зросту – вiд лiва до права. Лиса
найбiльша, найтяжча, далi Манька…
Матвiй одв’язав двi i вивiв на двiр. Кликнув Володька. Цей має
пiдганяти корови. Це тi – Манька i Лиса. Володько пас їх двоє лiт i знає
їх, як i себе. Поважнi корови, незворотнi, тому i в шкоду менше ходили.
Добрi були, слухнянi… Шкода їх йому… i не шкода… Якось… Чомусь не
шкода. Так, нiби це його не обходить…
Настя вибiгла з хати, глянула… Здавалось, вона хотiла обняти тi
тварини i горнути до себе. Замiсть того попробувала за дiйки, чи не повнi,
щоб за дорогу не набрякли. Володьковi всунула в руку вузлик хлiба з
маслом. Повели. Повели на продаж до Бiлої Криницi. Володько йде за
коровами босий. У нього зовсiм нема чобiт. Батько веде за повiд корови i
не промовить нi одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так
i пiшли. Через село, долиною до Башковець, через “казьонний” лiс. Володько
вже знає цю дорогу. Торiк на “мобiлiзацiю” ж їздив. За цiлу дорогу тiльки
парою слiв перекинулись.
У волостi величезна черга. Прийди, рiзун його матерi, зi своїм i ще
чекай, проси, поки то “вони” зводять забрати твоє добро. Пiсля корови
важили i видавали “квiтанцiї”. З тими квитанцiями треба йти в друге мiсце,
щоб дiстати грошi. За обидвi корови дiстав Матвiй сто одинадцять рублiв i
ще якiсь там копiйки. Видали цiлу “катеринку”, а решту рублями.
Матвiй зав’язав тiсно грошi у кiнець шматини, в якiй був замотаний
хлiб. Коли продали корови i Володько лишився тiльки з прутиком, яким
пiдганяв, а Матвiй навiть не дiстав назад свого повода (добре, що ще не
взяв ланцюга), обидва посiдали на морозi i їдять хлiб з вареним салом,
їдять мовчки. Матвiй щось мiркує, а Володько передумує усе, що бачив.
Пiсля на Матвiя якась злiсть найшла, чи що… Досить, що напало на нього
неухильне бажання нечуваного марнотратства. Сам устав, пiшов до крамницi i
по часi винiс звiдти цiлу пляшчину лимонаду та здоровенну булку. О, така
булка напевно досить коштує.
Власними руками розтрощив булку на двi половини. Одна собi, друга
синовi.
– На! Хоч з’їмо. Що з’їмо, що вип’ємо – то тiльки й є наше. Клятi часи
настали…
А пiсля пиячили порядно по черзi. Цiлi три копiйки луснули, як i не
було. Володько з приємнiстю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та
й ноги клятi попiдбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рiшив Матвiй
чомусь через мiсто Крем’янець вертатися.
Хай хоч побачать, як там тепер виглядає, що поробляє “жидва”.
Треба рушати. Сонце не стоїть на мiсцi. Воно вже давно зiйшло над
крем’янецькi гори, туди, де станцiя знаходиться.
Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру
“гарнiзонову” церкву, повз вiйськовий цвинтар. Сюди й туди без кiнця i
перерви їдуть обози.
Дiйшли до станцiї. Володько в душi вдячний батьковi, що пiшли сюдою.
Хай це яких шiсть верстов бiльше. Пусте. Вiн же ще нiколи не бачив анi
залiзної дороги, анi поїзда, нi паровоза. Колись, бувало, ще в Лебедщинi,
коли збирався поза Мартинiв запуст на пригiрок, бачив дим з поїзда. А то
далеко, верстов дванадцять було. А, може, то i не з паровоза був дим.
Може, то просто собi якийсь дим та й годi. Але для Володька то був
особливий дим, i вiн дуже радо ловив його своїм далекозорим оком.
Тепер ось вони обидва з батьком зовсiм близько коло станцiї. Марширує
двi роти зi “штиками на смiрно”. Спереду офiцери з голими шаблями. Справа
пруги рейок врiзалися у землю й обросли бур’яном. По них старi вагони з
написами: Ю. 3. Ж. Д.
Ще далi “добрi” вагони. На них грузять корови, конi, людей. Кортiло
Володьковi пiдiйти до тої метушнi ближче i все докладно оглянути, але мало
було часу.
Йшли ввесь час по гострому дрiбному камiнню, тому вiдчував прикрий бiль
нiг. За тiснотою навiть не мiг iти тудою, де хотiв.
У мiстi, що здушене невеликими, але гарними, горами,- тiсно, рухливо,
гамiрно, їздять авта. Кожне з них напхане вiйськовими. Особливо кидаються
у вiчi юрби “золотопагонникiв”. Здавалось, вони зiйшлись сюди з цiлого
фронту.
Але крамницi скрiзь вiдчиненi i скрiзь iде гарячкова торгiвля. У
Володька виникає таємний задум, який в короткiм часi розростається в
непереможне бажання. Повстав вiн i розрiсся до неймовiрних розмiрiв, коли
проштовхувалися з батьком через ринок i проходили повз крамницi з дешевим
взуттям.
I як його не згадати про чобiтки, коли ноги так порепанi, так пiдбитi.
Хай би хто спробував не згадати.
На ринку Матвiй купив цiлий хунт грушок. Знов нечуване i зухвале
марнотратство. Видно, Матвiй поспiшив: хай все гине, коли так!
Знайшли шматок вiльнiшого мiсця у кутi ринку, сiли i смакують грушки.
Володько слухає, як сiпає в ногах бiль, i дума про чобiтки не вилазить з
голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля
продає гнилi оселедцi, смердячу тараню, коломазь та сiре мило. Запах такої
крамницi надзвичайний.
Ось вони доїдають грушки… Матвiй, видно, готується вставати та
вiдходити. Вiн же ще мусить накупити “дещо до хати”. Володько рiшається на
останнє. Будь-що-будь, а сказати вiн мусить.
— Тату! – обережно, з прищуленими вiд нiяковостi очима; каже Володько.
– Ми там проходили коло крамниць… Бачили ви, якi там добрi юхтовi
чобiтки висять?
– Ну, так що?.. Хiба тут мало тих юхтових чобiток?
– Я… Менi… Ви знаєте, тату… Я так попiдбивав собi ноги… Ах, так
болять отут коло пальцiв. Дивiться…- i вiн навiть одну ногу пiдняв i
показав батьковi. Пiдошви попухли, деякi пальцi попiдбиванi. Найменший
пiдрiзався й щемить, як халєра…
– Так, знаєте, мерзнуть ноги, як виженеш “на росу”. Пiдняв голову i
дивиться благальними очима на батька. Очi того насупленi. Зирнув на ноги
сина i каже:
– Ну, а як же ж хотiв? Ти ж не панич i батько твiй не пан…
– Нiii… Я знаю… Але коли б я мав якi-небудь паршивенькi
шкорбунцi…
– О-ооо! Ще чого заманулось…
– Думаєте, я так багато хочу? Нi. Менi якi-небудь чоботи… От i все.
– Хм… Думаєш, то не багато. Чоботи, думаєш, за се, за те купиш… А
думаєш, коли… То що? Отак одразу в росу їх… Довго той чобiт видержав
би тодi…
– Нi. Я буду їх шанувати. Куди не треба, не взую.
– Ну, то й купляти ще не потрiбно. Менi грошi он на викуп купчi, на
сплату банку потрiбнi… Ти ж знаєш…
– Тату!..
– Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублiв тобi на чоботи
мiняти. Ходiм!.. Вже пiзно…
I батько встав. Володько не хоче пiднiматися… Пробує перечити…
– У вас же є дрiбнi…
– Дрiбнi… Дрiбнi. То i треба їх ще тих дрiбних дома. Он мушу дещо
купити i по дрiбних.
– Але, тату,- канючив Володько.- Мене так болять ноги… Так болять. А
за що ж я цiле лiто отi корови пас? – осмiлився вiн навiть такий гострий
кинути докiр.
Батько скривив уста в подобу усмiшки. Це дещо пiдбадьорило хлопця.
– А я? – сказав батько.- А я за що цiле лiто орав, сiяв, косив, до
клунi возив? За що – га? Ходiмо! Нiчого тут гадурати!
Ой-єй! Видно, що з Володькової витiвки нiчого не вийде. Встав.
– Ет, тату! – вирвалось у нього.- Менi навiть додому не хочеться йти, я
ж хочу однi тiльки чобiтки. Якi-небудь, поганi, самi найдешевшi… Ось
вiйна йде…
– Ет!.. Дурню ти! Вiйна. Все тобi з вiйною лiзе. Тобi одно в голову, а
менi тисяча…
Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Вiн обережно ступає по камiнцях,
ойкає, коли попадає на гострiший… Думи його прикрi, докiрливi. Так
завжди. Бiгай, бiгай, дерися… Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли
купити що… Ну… Хоч до чужих йди…
Батько йде спереду, рiвно тримає голову, плечi дещо сутулуватi. Вiн
думає. На чолi виграють зморшки. “Втрата, то втрата… Самого коштували тi
корови бiльше… Але малому чоботи таки потрiбнi. Все одно, не тепер, то в
четвер, а купити мусиш. До зими, може, не подре, а тут за одним
заходом”…
Але вони вже досить далеко вiд дешевих крамниць вiдiйшли. Вертатися? В
iнших, що на Широкiй вулицi, крамницях дорожнеча… Там хiба сама офiцерня
купувати може.
– Одлупити б тебе треба! – чомусь виривається у батька. Вiн майже
сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну рiч.- Ну, то ходiм
вже… Може, що виберем…
Володько зрадiв. Вiн зовсiм не ображений отим “вiдлупити”, хоча i не
почуває за собою нiякої провини. Коли верталися на ринок, навiть ноги
перестали болiти.
Виявляється, що за зовсiм дрантивенькi чобiтлята з поганої пiдробки
юхту, пришитки до старих порепаних халяв “знайомий” жидисько хоче п’ять
рублiв.
Матвiй одразу хотiв плюнути, жбурнути тi шкарбуни жидовi межиочi i
пiти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя
видавати.
Але Володьковi навiть “таке дрантя” Бозна-чим видавалося. Коли б вiн
мав i такi. Ого, чого б вiн бiльше хотiв. Поки батько жорстоко воював “з
клятим пархачем”, Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя
так само швидко мiнявся, як мiнявся хiд торгу.
Нарештi крах. Батько таки плюнув i вийшов. Де ж таки… Вже з пiвтора
рубля майже до двох дртягнув, а “стопроклятий парх” затявся на трьох i анi
копiйки вниз…
Обiйшли ще кiлька крамниць, перебрали з десяток пар чобiт. Кожний раз
Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобiт, i кожний з них
видавався йому “зовсiм добрим”.
Вiн не перебирає, як батько. “Якi-небудь” – вiн же це сказав виразно.
При кожному торзi Володько почуває, нiби стоїть перед судом i його
засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третiй жид, який: “Я ж
вас ще позаторiк знав… Дядько Матвiй? Нi? Боже! То ж ми коли вже
знайомi?.. А для вас… Для вас у мене пiвцiни… Оцi добрi з варшавського
юхту… Знаєте їм цiну? Задурно… Хай я до шабасу не доживу… Усього
чотири рублi… Їй-богу, це задурно. Помiряй… Малий! Помiряй до ноги…
Ну? Нiби на мiру”.
Цей самий щебетун не захопив Матвiя. Вiн бере чобiт, мiцно звиває його
в руках, пробує, чи не трiскає шкiра, чи не вiдлiтають одразу пiдошви…
Бо i таке бувало… Вiзьмеш те дрантя в руку, а воно розлiтається.
Знов торгування. Цей затявся на трьох i десяти копiйках. Хай його дiти
суботи не дiждуть, якщо вiн бiльше, нiж десять копiйок на цих добрих
чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж вiн знайомим людям
якесь смiття продавати.
А Матвiй сказав твердо:
– Два рублi й з половиною! Хоч – беру, не хоч – можеш сам у них ходити!
I вийшов. Володько тяжко зiтхнув.
– Де ж таки,- звернувся батько до сина.- За таку непотрiб такi грошi. Я
сам за оцю (i пiдняв праву ногу) три роки тому три рублi заплатив. Але це
чобiт. А то… Тьху, бий тебе всi громи!..
Йдуть геть i не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвiя за полу.
– Хазяїн! Хазяїн!.. Вернiтьсяi.. Ну, платiть грошi… Це суха,
кривов’яза жидiвочка з крамницi.
– Бодай би тебе кольки скололи… Чому ж ти не сказала цього одразу?
Чого морочиш?
Матвiй вернувся й довго вилiчував грошi.
– Це тiльки для вас… Знайте, що це тiльки знайомим.,.- умовляв жид.
Матвiй дав грошi, взяв чоботи i передав їх Володьковi. Цей схопив їх на
оберемок i тримав обережно, нiби вони з найтоншого шкла. А що в його
очах… Скiльки в них справжньої втiхи. Там цiла безодня радостi, яка геть
до тла знищила усякi: бiль, острах, безнадiйнiсть. У думцi дякував
батьковi, Боговi i цiлому свiтовi, а нiс свої скарби так, нiби це щось
рiдке, що може розхлюпатись. Тепер тiльки важке питання: чи варто їх
взувати “на росу”, чи далi мерзнути? Шкода ж дiйсно нових чобiт. Ну, але
добре, що є!..
Додому п’ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всi спали. Володьковi
ноги так болiли, що навiть не мав бажання хвалитись чобiтьми. Поставив їх
у таке мiсце, де б не замастились, сам пiшов до клунi, вкрився кожухом i
заснув дiйсно сном каменя.
I добре, що продав корови. Незабаром гармати пiд Крем’янцем загули. Нi
дня, нi ночi. Чорна хмара i чорний дим застелили небо i землю. Осiнь
вдарила дощами. Парковi обози гарматних дивiзiонiв зрили немощену дорогу,
i в її драглинi грузнули бiженецькi коники по самi черева. їхали вже не
дорогами, а полями.
Пiд. гуркiт гарматних перегромiв янчать у будах дiти. Смiється i плаче
якась чорнолиця жiнка, що сидить на брудному, мокрому клунковi. Вона
оповiдає вголос, як козаки її хату палили, як вона втратила дитину, бо на
полi саме була, а дитя нiби в хатi лишила. Прибiгла,- “дитини вже не
було”. Вергла себе в огонь, але вирятували. А чоловiк її у Карпати
пiшов… “Бодай їм, як довго житимуть, в головi карпатало”.
Вона протягала руку, благала когось. Хустина злiзла їй на потилицю, а
розбите каре волосся всiвав дрiбненький дощик.
А обози пливуть собi повз байдуже, поволi. Часом коняка яка черевом на
грязюку падає. Били, зводили матюками. Налiпленi стопудовi колеса возiв
сутужно обертають маточинами. Не обiйшлося i без хриплого спiву i
тнриндикання губної гармоньочки.
А Матвiй усе працює. Поле не смiє так лежати. Косить насiнну конюшину.
– Божевiльний,- гомонять сусiди.- I на яку халєру вiн працює… Все
одно пропаде.
Матвiй мiркував: пропаде моя праця тодi, коли мене не буде… А поки
костi мої при купi, доти не смiє пропасти нi одно зерно.
Одного ранку з гуком i криком в’їхав у село обоз армiї “первого
розряда”. Наїхало видимо-невидимо. Стали по кущах i садах. Частина
зупинилась на чистому полi, саме на Матвiєвому.
На подвiр’ї повно воячнi. Дверi хати не замикаються. Пiд клунею двi
двоколки, запряженi велетенськими карими кониськами.
Матвiй задумав молотити овес. Може, хоч дещо продасть. А тут дощ не
перестає.
– Еее, дядька! Пошто работает? Всьо равно бросiш!..
– Нiчого. Брошу то брошу, а молотити треба…
I зародило ж, як на тоте… Копа вiвса десять пудiв сипле.
Усi сусiди самi до “фуражирiв” йдуть, просять: – Купiте, гаспадiн!
Харошiй авьос…
I продавали у снопах за безцiн. Продавали все, що могли: свинi, телята,
кури, гуси. Ячменю, пшеницi, жита нiхто не хотiв. “На што? Нашi лошадi й
аавса не жрут больше… На кой чорт ячмєнь…”
I як, прошу вас, будуть жерти? Бiля конов’язi, як глянеш – овес у
снопах. Дощ не дощ – все одно. Конi топчуться по снопах, розгрiбують
копитами.
На возах м’ясо псується, шнури тютюну, що у крем’янецьких мiщан
набрали, гниють. У Матвiя на току купа, пудiв двiстi, вiвса. Солому на
дворi в ожередi дощ перемиває. Який дивак буде тепер вiвсяницею, та ще й
такою грубою, пiклуватися. Хiба Матвiй.” Так. Вiн не забув i за солому.
Вояки, мов велетенськi мурахи, стежку через город до соломи вторували.
Кожний в “палатку” потребує для спання. Головне, що її отак розтягнуть по
дорозi i втопчуть в грязюку.
Матвiй i солому рятує. Ходить з вилами по дощi i скидає розволочене на
купу. За овес навiть i не питай… Хiба ж хто чув, хiба ж хто бачив, щоб
за овес тридцять-сорок копiйок платили? Нi. Хай вже краще огонь зжере, як
на галай-балай, отак чортовi нетрудженому в зуби вiддати.
Ну, а як? Того… З вибиранням як? Он село вози маже, буди на лiсковi
обручi з ряден напинає. Все думає рушити. Рушить цей обоз, рушить i народ.
Рушить, як є – селом, повiнню…
– Пiд ряднами думаєте зимувати? Ех!.. Думаєш, один з другим. Бог тобi
пiч з неба скине?
– Але старий.” Подумай про дiти… Роби щось. Напни що на вiз i собi!..
Чуєш, як бовхає,- гуторила Настя.
– Ет, дурна ти бабо! Коли б у тебе розуму було, як у курки, то й то
бiльше голова твоя варила б. Куди, до чортової матерi, поїдеш…
Настi лишається одно – плач. I вона використовує хоч це. Сльози, як i
завжди, шукають найглибших зморшок i тихо спливають кiлькома галузками до
тiсно эатиснугвх уст.
Матвiя досада люта, мов iржа, гризе. Серце чує в грудях ствердле, мов
галька крем’яна. Рiзьба чола нагадує майстра, що кохався у величi гнiву
великих богiв великого минулого.
Грязюкою шляху чвалають козаки. Черева коясй тинкованi товстою верствою
землi. Нагаї, чоботи, носи i чуби – грядь, грязь i грязь. Однi очi, мов
пожежа, яку тi люди так покохали, здавалось, все зотлять на попiл, порох i
небуття.
От як конi рвуть копитами з грузької землi, як соковите цмокають i
прудко хльоскають навколо пригоршнi багна. Нiздрi грають i рвуться вiд
шарпкого дихання, бризкають пiну i кров.
– Куда дарога на Жолобкi?
– Пряма… Вот там!.. За лєсам!..
Це пре кур’єр штабу чотирнадцятого корпусу, що зупинився в сусiдньому
селi. З фронту страшний наказ летить – все на шiстдесят верств в ширину
огнем вкрити. Смуга чорна, як чорнозем, хай ляже вiд полудня до пiвночi.
Небо i земля тiльки…
Гуруррр! Гур, гур, гур!..
По бронзовiм пiтнiм тлi неба валун за валуном, мов випар вулкану,
котять хмари. В далечiнь i ширiнь небо згорнуло панцир, здушило повiтря,
стлумило соняшне свiтло, що ввiйшло в пiдземелля. Лишилось iнше свiтло, не
того ясного сонця, що навiки, мабуть, щезло, мов стерта брудною шматою
пляма кровi. Постало й поволi, мов свiтанок, ширилось свiтло попелястої
барви, яке заволiкало їдкою поволокою поля, гори, лiси. Дороги йшли, мов
тунелi. На них литi з чавуну iстоти в загравi далеких пожеж iшли,
котились, чвалали, йокаючи животами… Сто сiмдесят мiльйонiв душ
приносило жертву, i чорний дим закоптив небо. Десь там у сiрих хащах, мiж
золотом i вогнями сам коронований володар тягнувсь багнюкою великої
iмперiї. На пiвнiч! На пiвнiч! В лiси! Обернемо вiсь бiгуна[11] i пустим
планету навскiс у безвiсть бездонну… Кiнець вам!..
Цю метушню нiс Матвiй у черепi, у душi, у очах. Вiн брав пiвпудову
сокиру i тесав буду. Таки, мабуть, пiде. Земля тримає його страшними,
цупкими обiймами, але вiйна сильнiша землi. Одяг, посуд, худоба, свиня з
восьма бiленькими поросюками, годований вепрук, зграя чубатих курок,
широкодзьобих качок.,..
Куди з тим? Все вижени в поле, нажени: гижа, гиля! – i хай сiється по
широкiй землi. Хай iде лiсами i множиться.
Буда вийшла справжня матвiївська. Настя, як побачила, руками сплеснула.
– Та куди такий тягар повезеш? А мiшечок муки, мiшечок круп, боденька
сала, дрантя всяке….
Матвiй до солдатнi йде, гне спину, яка нiкому, крiм працi, не гнулася:
– Купiть, на милость, веприка. Годований, сала на п’ядь буде. Що вже
дасте – добре.
Дванадцять рублiв втицьнули за веприка… Забили обухом, тулуба
забрали, а кишки собаки розтягли. I добре, що так. Добре, що хоч
дванадцять дали. Iншi солдати однi пiвники поїдали. Що ж, коли на такiй
трудовiй землi домашнього птаха, нiби ворiння, розвивалося.
Василь рiзав поросята. Баняк холодницi зiпсувся i не було нi одного
голодного пса, який би на таке поласував. Гармидер навкруги, огнi, дим,
дощ… Дядьковi одному шкапи пристали. Скривив рота, вагався, що скидати –
жiнку чи мiх з мукою. Чорт з мукою, а жiнки жалко. Розв’язав мiшисько i
сипнув муку на рiденьку грязь дороги. Вiтер дещо пiдняв, але дрiбний дощик
зразу ж уйняв мучну хуртовину.
– Вйо! – Шкапа одна не йде. Впала, чортова тварина, i лежить… Просто
в муцi!..
– Вйо! Вйо, згорiла б ти ясним огнем!
Шкапа лежить i постогнує. На дядька лють, мов чорна хмара, найшла.
Обернув пужално держалном. Бемц, бемц по ребрах. Тiльки ногами засовала. У
дядька пiна ротом виплюснулась. Плигнув на вiз… Якiсь миски, якiсь
горшки, якась дiжечка, все те випурхувало з буди i розлiталося на скалки,
ще не доторкнувшись землi.
З’явився якийсь москалик. Зiйшлися люди. Нагай затанцював по спинi
тварини, полосував її вздовж i впоперек. Нарештi люди кiлками пiдважили,
поставили-таки на ноги, витягнули з багна колеса, що вгрузли по самi
маточини, пхали воза, а вiз шкапу. Дядько поплужився далi “вглуб Росiї”.
Обоз не рушє. Вiз у клунi готовий – честь честю – стоїть. Колеса в
битий шлях вгрузають. Купа вiвса також лежить. Не продав Матвiй нi одного
пуда. Гармати день i нiч виграють. Часом брязкотять скорострiли i,
видається, десь отут за башковецьким “казьонним” лiсом.
Матвiя їжа не бере. Сон десь зник. У думцi покошена i мокра конюшина,
що лежить в копицях на полi. А повна така, головчаста – пудiв
п’ятнадцять-двадцять було б, по десять рублiв пуд.
Метушливi люди вибиратись квапляться.
– Ось, кажуть, перетнуть нам дорогу в Шумську на греблi i баста. I так
по три днi стоять втiкачi, поки через греблю переповзуть… А коли ще
натиснули б.
– Хочете, то вибирайтесь, а менi дайте чисту годину,- сердито
вiдповiдав Матвiй. Баби не одважуються самi рушити. Хай вже “вiн” наперед.
А той “вiн” сидiв, мов камiнь i нiяка вiйна не зрушить його. Кiлька
дядькiв з Тилявки не видержало i знялося. Виповзли на шлях i поряхалися в
напрямi жолобецького лiсу. Матвiй провадив їх очима i мовчав. Що їм
казати. А їх хати, вже другого дня, стояли вилущенi, мов порожнiй стрючок.
На мiсцi дверей i вiкон однi нори, а всерединi, нiби буревiй бушував.
Кажуть, завтра чи коли там, козаки вiд Iвана з тамтого кiнця село
пiдпалять i люд, мов блощицi, викурять. Хай. Хай палять. Все одно.
У Матвiєвiй хатинцi двадцять “денщикiв”. У печi палає огонь, смажаться
кури, поросята… Дверi навстежiнь вiдчиненi, долiвка, мов на дорозi. Сам
господар не сидiв у хатi. Ходив i ходив. I коли сили спадали, приходив,
брав мовчки в кулак дещо “покомлати” i вiдходив до клунi, до свого. вiвса,
до своєї машини, яку щойно два роки тому купив. Там i жив, мов горобець у
стрiсi.
Володько також купку марок за кури та всякi прислуги зiбрав. Були синi,
з “Миколою другим”, зеленi з “першим”. Солдати якось до двора пiшли i
мiшок яблук приперли. Висипали серед подвiр’я i хто хотiв, їв.
Розказували, що там твориться.
Володько нiколи у дворi не був, бачив здалека велику садибу, покої.
Бачив часом паничiв, що з зализаними головами “спацерували” селом. Але
близько не пiдходив, нiчого спiльного з ними не мав i чомусь не любив
того… Не чув до них того, що, бувало, в Дерманi до учнiв семiнарiї. Тi
також “чисто ходили”, блискучi “козирки” кашкетiв, блискучi халяви мали,
але Володько сам хотiв “таким бути”. Нiчого лiпшого не було, як бути
учнем-Паничем? Нi. Прийде тобi.
– А, скажiте, пожалства… Что ет’ такое? – показує на жито.
Не знає, що таке жито, а жиє ж у селi. Тьху! Руки якi у них… Пальцi,
мов шклянi. Коли б здушив – розсипалися б… Дiвки губи до червоного
мажуть…
Тепер слухав, що “там” твориться, i собi пiшов. Подивитись.
Сад гарний, великий. Яблунi гнуться вiд овочу. Скрiзь, де не глянь,
солдати. До яблунь поприв’язували коней. Яблука спадають просто пiд копита
i тут чавляться.
У покоях уже всьому кiнець. Лиш бiлi папiрчики, що летять з вирваних
вiкон та дверей, пурхають вiд вiтру по клумбах квiтiв. У палiсаднику
обтрощена пальма i пара кактусiв. Володько вiдломив i собi одну цiкаву,
невидану, подiбну на пiр’їну гiлку з пальми.
Пiсля не без остраху всередину вступив. Там солдати, баби, дiти. Якiсь
розбитi бебехи. Пух розвiяний по помостi. Вирванi з одвiркiв дверi лежать
пiд порогом i по них топчуться.
У просторiй кiмнатi дзеркальна стiна. Перед нею москаль у мокрiй шинелi
– вус фертом, шапка на потилицi чудом засiла. Володько i свою непоказну
постать перший раз на цiлий зрiст побачив. От чоботи, тi самi, якi у
батька виканючив, надто у грязюцi. Аж злякався, коли глянув, Що вони на
помостi, колись, мабуть, навiть лакованому, стоять. А очi якi смiшнi.
Чуприна, як щiтка, якою замiтають. Шморгнув носом i пiшов далi.
З протилежних дверей вилiз ще москаль. У руках його сокира.
– Ти што, мать твою розтаку, как баришня, рило свойо расматрiваєш! Вот
єво!
Бах, бах! Вправо, влiво! Обух торкнувся дзеркала i те, мов розбита
вода, хлюпнулось на всi боки. Бренькнули кусники шкла, а москаль кашкета
збив на потилицю, лiву руку в бiк упер, у правiй сокира – стоїть гордо,
нiби переможець великий.
Один Володько, мабуть, здивувався, решта все, що входило i виходило,
бiльше бачило. Той, що розглядав “своє рило”, до фортепiана пiдсiв i взяв
кiлька акордiв. Фортепiано заревiло i заповнило простiр дикими згуками.
– Какой-то-сукiн син сапагамi по клавiшах топтался,- з серцем вирвалось
у музики.
– А ти рєж! – кричить на нього той з сокирою.- Раскамарiнскаво!
Той брязнув щось розгульне. Солдат сокиру за пояс заткнув, плюнув на
руки так, нiби з тим сплювком усе серце виплювать хотiв, i тупнув кiлька
незграбних присядок.
Десь взялися дiвки. Закрутились шинелi, спiдницi. Чоботи гупотять по
помостi i розкидають закарвашi болота, фортепiано одчайдушне реве, пики
барвою наливаються i бiлi зуби мигають, мов блискавки.
I зненацька музика урвав. Розкрученi пари фургалом вертiлись далi.
Зупинились i стихли, коли “розкамарiнский” попiд стелею розвiявся, а на
мiсце його розлилася розлога та повiльна мелодiя.
Володько не розумiє того всього, але задубiло стоїть i цiлою iстотою
вникає в оточення. Ось музика буриться, пiднiмається на височiнь. Чує
вiтер, що б’ється об скелi i квилить злим духом. Чує густоту мороку i
вихор, що бушує в ньому, оточуючи блiду пляму сонця, яке ледь проривається
через хмари. Чоботи, носи, очi червонi, чорнi, синi… Чуби, що мають вiд
вiтру… Жмут сяйва, що хлеще у прижмуренi очi й освiчує велику, насторч
розбиту брову.
Все преться i преться перед очима, мов змора. I коли влетiв з нагаєм
офiцер i рiзким голосом ревнув: “Смiрнааа!” – у Володька все ще бiльше
змiшалося в головi i вiн витиснувся через розтрощене вiкно пiд капiж, де
лежала розчовпана купа вазонiв.
З дверей покоїв бомбами вириваються вояки, баби, дiти. Деякi несуть на
плечах знак брудного нагая. Але все чомусь регочуться. Видно, були
вдоволенi.
Володько обiйшов покої. В одному вiкнi побачив знайомого хлопця. Той
манить його пальцем i щось показує на помостi. Володько пiдiйшов до вiкна
i глянув досередини. Там стоси розбитих книг. Володько плигнув через
пiдвiконня i накинувся на книжки.
Вибрав з них те, що вважав найцiкавiшим. Скинув пасочок, яким
пiдперiзував штани, i накладав на нього стоску книжок, недописаних
журналiв, картин. Все це рухнув на плечi. Але вага була надзвичайна.
Прийшлося трохи скинути. Володько довго вибирає менш вартiсне, але кожна
книжка липне сама до його рук.
В iнших кiмнатах обривали на стiльцях плюш, розбирали якiсь горшки,
розбивали шухляди i витягали з них клямки та замочки. Володька це не
цiкавить. Вiн несе скарб, несе так, як несе кожна людина щось таке, що
безперечно й невiд’ємно їй, i тiльки їй однiй належить.
Все одно ж там все те знищать. Що, нi? Напевно, так. Знищать. А вiн же
хотiв це прочитати. Перший раз у життi мав вiн нагоду бачити, вiдчувати i
торкатися до такої маси книг. А якi соковитi, виразнi, палаючi картини,
лiтери… Нi, нi. Хто посмiє заборонити йому вирвати тi скарби з-пiд
салдатського чобота, який не знає милосердя i шани?..
Але, пiдходячи додому, вiй бiльше вiдчував, як розумiв, що цього вчинку
батько не похвалить. Тому вiн i не показався на очi батьковi. Пiдiйшов не
з дороги, а з горбу… Обережно прокрався поза ожередою соломи i занiс до
льоху. Там у темнотi звалив усе з натомлених плiч i сiв навшпиньки перед
здобиччю… Довго розкладав зiм’ятi листочки, обривав пошарпане, складав
розсипанi сторiнки. Надзвичайно мало свiтла, тому призирався до всього,
мов слiпець, що цiлим єством прагне побачити яснiсть предмету. Шкода, що
вiн не може ось тут засвiтити i сiсти на цiлу нiч за читання. I хай там
б’ють зверху гранати… Хай валиться там свiт… Що то все його обходить,
коли перед ним купа дорогоцiнних скарбiв.
Розказав про це тiльки матерi. На другий день i та пiшла з ним
подивитися на руїну. У покоях було вже порожньо. Якимсь чудом лишився i
лежав у кутi, мов тяжко ранений iнвалiд, круглий лакований столик. Три
ноги його вiдбитi, i невiдомо де знайшли вони свiй кiнець. Одна четверта,
зухвало й жалюгiдно, сторчить догори…
Настя злякалася. Таке багатство гине… Така розкiш… Вона мало не
ридала над тим нещасним столом. А стiл аж просився пiдняти його, дати йому
змогу далi жити, робити комусь вiрну незаздрiсну службу.
I жiнка пiдняла його на свої худi плечi, стогнала, сапала i так занесла
бiдолашну калiку до своєї темної, з мокрою згруженою долiвкою, хати.
На те навинувся Матвiй. Уже одного його погляду було досить, щоб Настя
почала:
– Ото все нищать. Все розбивають на скалки. Думаю, хай вiзьму, а
вернуться, тодi вiддам. Поставимо у хлiвi. Це ж так добре буде на ньому
кришити буряки, картоплю…
Але не договорила.- Знаєш ти, стара, що? Тобi вже, видно, таки зовсiм в
головi перевернулось. Чи ж тобi не сором? Зараз менi вiднеси оту непотрiб
туди, де взяла! Чуєш? Щоб я й слiду вiд цього не бачив! Бо як вiзьму
напругу, то я тебе навчу…
Цього було досить. Лiпше не чекати на щось бiльшого. Бо хiба ж ви не
бачите, як виглядає сьогоднi “наш батько”. Вiн же тiльки що “новину”
дiстав. Хоч ти в землю лiзь, а вибиратися мусиш. Прибiг засапаний десятник
– жiнка Iвана Бабиного, i сказав:
– Завтра всi, як один, мають виїхати. Обоз також вiд’їжджає…
Матвiй тодi подався до клунi мiж свої снопи, машини i всяке таке… А
там на стiл, на якiм подають в барабан, голову на руки спустив i пережив
одну тiльки годинку так. Хм… Коли б ви знали, що то є…
Встав був Матвiй, як сторож роду свого, як здоровий корiнь землi
своєї… Десятки рокiв минуло з того часу. На весь зрiст пiднявся вiн,
непоборний син п’янкого чорнозему, щоб закреслити й загладити вину дiдiв i
батькiв. Його потуга росла, мов повiнь, мов гiрська стрiмка лавина. Силу
великої душi i сильних м’язiв впоїв у землю, напоєну дивним чадом, що
давав життя, муки, радiсть i смерть. I пiслав у життя синiв, дочок з
твердою наукою: закон ваш – закон землi. Будьте сильнi, як вона,- i
вiчнiсть вам забезпечена.
I от на цiй висотi, на цьому тронi чистоти, вiри i могутностi застає
його цей страшний жорстокий гад, “що тiлом брязкотить i де проповзає, там
все вигоряє”. Перед роками чула його душа того гада й у снi пiдказувала
страшнi роки.
Вiйна. Нечувана, небувала. Вона свавiльно, неухильно ступає по хрустких
кiстках мiльйонiв i от-от готова схопити в свої обiйми й Матвiя, щоб
жбурнути його знов у безодню темноти, горя й нужди.
I виростуть такi сини i дочки, напояться отруєю порохового чаду, пiдуть
по широких дорогах степiв i лiсiв, розгублять чистоту душi… Кров, барва
i випад її, змiшанi з тонами гармат, хто знає, чи не похитнуть вiри в Бога
поколiнь, землi i неуявної батькiвщини…
У Матвiя тремтiли руки i ноги. Вiн ходив, стояв, сидiв, спав, як i
завжди, але у цi днi вiн вiв надлюдське змагання з якоюсь невидимою силою.
Часами цiпив зуби, нiби тамував невимовний бiль, нiби тлумив страшний
крик, що самохiть рвався з його здушених грудей…
О, Володько так знає, розумiє, вiдчуває свого тата. Нi одне слово не
вирветься з нього на знак протесту. Вечером за башковецьким лiсом особливо
ревуть гармати. Небо там пожежею жарiє i, здається, по хмарах iдуть
легiони воякiв, щоб iз неба лити на землю вогонь.. Дорогою йде обоз. У
таборi горить безлiч огнiв, i дим застеляє долину.
Володько звалив на спину стола й пiшов з ним униз городом до долини…
Пiшов, твердо ступаючи пiд тягарем молодими ногами, i сховався пiд
покровом диму.
Йшов по межах, чув як двигтiла земля вiд гарматнiх перегукiв…
Здавалося, йде тут останнiй раз. Ось минув поле Хоми Ет-тоє. Далi
Гнидкове. Невибранi, посохлi бараболi. Хтось, видно, ще недавно вибирав
їх, клав огонь, димок вiд нього ще тоненькою вуалькою пiднiмався i пахнув
так знайомими згарами бараболь.
Далi i далi пер того проклятого безногого стола. Хотiв минути своїх
хуторян, щоб заховати сором батька бодай перед своїми. Йому тяжко. Голову
зовсiм зiгнув, i жмли на карку сильно натягнулись i вип’ялись. Руки
розп’яв i мiцно тримав стiл на плечах. Донiс свою ношу майже до
жолобецького лiсу. Там жбурнув її в рiвчак, зарослий лiщиною та вовчими
ягiдками. Чомусь зупинився над тим мiсцем, куди покотився стiл, i деякий
час дивився униз.
Недалеко чорна стiна старого дубового лiсу. Небо затягнене хмарами.
Легкий вiтер поривно вiє з заходу. Пiд тилявецькими садками горять огнi,
там чути вигуки, спiв, згуки гармонiї. Час вiд часу погуркують гармати.
Володько оглянувся навкруги. “Яка дивна, несамовита околиця. Що це
твориться перед моїми очима?” – думає вiн. Але немає часу довго над цим
зупинятися. Поверхня землi здригається, нiби по нiй щось неймовiрно тяжке
котять.
Згадав ще про книжки. I те мусить вiн десь спрятати. Батько не повинен
ще раз впадати в гнiв. Зiрвався з мiсця i швидко поскакав межами назустрiч
вiтровi з димом, назустрiч огням.
Дома залiз у льох i почав збирати книжки. Збирав поспiхом, хоробливо.
Яким безглуздям здавалось йому те, що вiн мусить розлучитися з тими
неоцiненними книгами.
А куди з ними? Ага. Добре. Закинув на плечi в’язочку i швидко понiс
тiєю самою дорогою, якою перед хвилею нiс стола. Донiс до бараболиська i
знайшов уже майже згасле вогнище. Тут зняв з плечей книги. Огонь догорiв i
вкривався верствою легкого бiлого попельцю.
Володько дмухнув, i жар вишкiрив червонi зуби. Тисячi теплих снiжинок
пiднялося i розсiялося перед його носом. Узяв верхню книжку i придивився
при свiтлi жару до заголовку. Щось незнайоме. Положив на жар. Папiр
засмердiв i затлiвся, але не занявся полум’ям. Треба було дмухати…
Бризнув огник i застрибав по Володькових вилицях, затиснутих устах,
вiдбився у свiтлих сочках очей, де вiдбилась також цiла картинка палаючої
книги.
Володько бере другу книгу i знов дивиться на заголовок. Тургенев.
Розгорнув. Натрапив на якусь сторiнку i поки трiпотливе полум’я не
проковтнула темнота, пробiг очима кiлька рядкiв. Урвав на пiвсловi, бо не
хотiв, щоб згас огонь. Поклав на його згасаючий язик книжку i протягнув
руку за черговою жертвою.
Ах, яка це тяжка, черевата книжисько. “Нiва”. Так. Це рiчник “Нiви” у
твердих палiтурках. Скiльки в нiй картин, вiршiв, оповiдань, реклам. Цю
рiч дiйсно мусить вiн переглянути, ще раз востаннє, поки огонь не зжере її
трупа i вiтер не розвiє шматочки попелу по оцих-о полях.
Зiп’явся над огнем, присiвши на пальцях. У колiнах млiють ноги. Скинув
з голови старого кашкета, положив на землi i сiв на ньому. Це вигiднiше.
Один за другим розбирає хлопець свеї цiннi, награбованi скарби i нелегкою
рукою вiддає їх на знищення. “Нiва” тим часом дала йому те останнє, що
могла в такий короткий час дати, поки i сама, без спротиву i нарiкань,
лягла на ложе небуття.
I коли згас її останнiй листочок, а ворохобний, мiнливий попiл швидко
набирав барви вiчної пiтьми, Володько впер лiктi в колiна й обняв долонями
пiдборiддя.
Що вiн думав? Що в такий час можна думати? За плечима серiями гримiли
гармати i, може, в цей саме мент серiями летiли в повiтря двоногi “корони
Божого творiння”.
I дивно, що у цей мент Володько не вiдчував нi жалю, нi спiвчуття, нi
страху. Йому було навiть весело. Одно тiльки дошкульно ворохобило його
душевну рiвновагу – стан батька. Володько аж надто добре розумiв i
вiдчував його.
Вiн навiть по-варварськи дав вогневi пожерти книги, якi вже рахував
своїми i якi, iншим разом, не випустив би зi своїх цупких пальцiв так
довго, поки не висмоктав би з них весь, до останньої каплi, сiк i трунок.
Це вiн зробив “для них”…
Так. Це тiльки для батька, єдиного батька, якого нiхто бiльше не має i
який є так чудесний та дужий, як сама вiйна.
До полудня другого дня все було по-звичайному. Шляхом iшли обози,
роз’їжджались козаки. Табор стояв на мiсцi. В полудень у таборi засурмила
сурма i счинився надзвичайний рух. Зi всiх подвiр’їв бiгли москалi. Крик,
лайки, гиржання коней. За пiвгодини табор рушив i розтягнувся довжелезною
валкою по шляху.
За башковецьким лiсом розiгралась канонада. Гармата ревла безупинно.
“Аж вiкна бряжчать”,- казали, хоча Володько ще не чув, щоб вiкна бряжчали.
Матвiй уже сам не знає, що далi… Дума зiрвалась. Нiколи у своєму
життi не плакав вiн, нiколи не вирвалася з його уст якась скарга. Але горе
його було видиме i велике.
Уже навiть сусiди “рушають”. Що робити? Всi зiйшлися на нараду, але на
Матвiя зненацька находить впертiсть.
– Не поїду!..- заявив.
-Як то? Тож козаки он нагайками гонять… Он, кажуть, з тамтого боку
село пiдпалюють…
– Хай! Хай гонять; хай пiдпалюють, а я не поїду. Це вирвалось у нього з
вiдчаєм i не так певно, як цього хотiв.
– Люди!? Куди поїдемо? Що ви собi думаєте? Чи там ви хату знайдете, чи
хлiб? Ось вечорiє… Куди на нiч? Ну… Знаєте що? У нас худоба… Кажете,
за одну нiч у нас можуть бути мадяри. Так худобу для безпеки вишлiм
наперед, а завтрiшнiй ранок нам покаже, що маємо робити. Хай переженуть
худобу через Шумську греблю i там чекають на нас… Добре?
– Катерино! – звернувся вiн до дочки.- Ти он з Володьком поженеш
худобу! Збирайся, Володьку!
Вiн давав розпорядки, але сам не рухався. Стояв мов мур, мов викут
кам’яний. Вiн ще не вiрить, що вiйна прийде сюди. Його твердiсть i
витривалiсть перед стихiєю передавалися на всiх присутнiх, i тi згодилися
“почекати до завтра”.
Сам Матвiй, нiби вмираючий, що хапається за кожний мент життя, вiдпихав
як мiг страшну розв’язку трагедiї.
Але тим часом зi села надїжджали пiдводи тих, що вже рушили…
Доїжджали до останньої Матвiєвої хати i в непевностi зупинялися.
Здавалось, не рiшалися переступити кордон села.
На Матвiєвому подвiр’ї повно народу. Як на тоте, гарматна тарабанщина
ще збiльшилась i чути навiть скорострiльний огонь. Пiд тi клекоти говорив
надривним глухим голосом Матвiй. Чоловiки, жiнки повитягали шиї –
слухають.
– Люди! – казав вiн, опертий на довге грубе цiпилно, стоячи на порозi
клунi.- Люди! Мої дорогiї люди! Ви ж бачите, що робиться!..- i тут повiв
навколо довгою, в широкiм рукавi сукняного куцана, рукою, нiби намагався
вiдкрити всiм усе те, що вони бачать i не розумiють.- Чого ви спiшите? Чи
думаєте, що так втечете вiд смертi? То ж все одно, не тепер, то пiсля десь
там коло Рiздва, на дорозi, серед чужих, у снiгу умрем усi… А кинемо
свої садиби… Ви ж знаєте: не вiйна страшна, а люди… Коли вийдемо з
наших хат, на їх мiсцях стануть руїни, навiть, коли фронт сюди не дiйде.
Жийте тут далi! Не кидайте цих мiсць! Чуєте? Не кидайте тепер… Не
кидайте, навiть коли б вас гнали нагаями. Зубами гризiть, а боронiться, бо
то вашi кубла, здобутi працею, потом, кривавою нелюдською працею. Це не
грошi, не золото. Це ваша земля, яка ссала впродовж вiкiв вашу i ваших
дiдiв-прадiдiв кров. Дiти вашi ростуть i вони мають замiнити вас на цих
мiсцях… А вiйна, а ворог? Ворог i хоче, щоб ми всi втекли звiдсiль, бо
тодi прийдуть його люди i засядуть на сiдалах наших батькiв. Знайте, що
без опору, без волi нашої, без нашого твердого слова спротиву нiчого не
буде… Все зникне! Нас випхнуть на шлях i, мов ту черву, затопчуть у
багно… Ви ж гляньте! Вернiться! Прошу вас! Худобу хай женуть, а ви
вернiться! Завтра… Чуєте? Вже завтра хай поїдемо!
Сам Матвiй здивувався, де взялися в нього ця впертiсть i цi слова. Це
не розум, не розвага. Це його Бог, що з його iстоти в час Страшного Суду
говорив словами правди i мудростi. Вiн випростався й очi його засвiтилися,
нiби в людини, що випила чогось п’янючого…
Пiд гарматнi рокоти люди почали вiд нього, нiби ватага якого, вимагати:
– Їдемо! У нас дiти!.. Не кажiть так, дядьку Матвiю!
Вiн зiрвався з мiсця i, опираючись на цiпилно, широкими кроками вийшов
на дорогу.
Там валка возiв з будами. Коло них дiти, худоба. З заходу насуває якась
не то хмара, не то дим. Б’є гармата. Вiтер рвучко стриже по лицях, патрає
кiнськi гриви.
Це впливає на Матвiя, як трунок. Вiн тратить зовсiм розум. На його
головi нема нiякого покриття i вiтер свобiдно перебирає i шарпає рiдкi
довгi пасмвська сивавого волосся.
На нього найшла якась певнiсть пророка i вояка разом. Впасти, але
непереможеним i незломленим. А поки в грудях б’ється серце i в жилах тече
кров – свята боротьба, мов вiчний огонь життя, нiколи, висоли не смiє
згаснути… Жити – значить боронитися. А вмерти – значить не бути бiльше.
Мертвi не мають сорому!
Матвiй знав це усiм: розумом, нервами, цiлою iстотою i тим усiм, що
гнало його через великi життєвi перешкоди.
Стоячи перед валкою возiв, обернений грiзним, з блискучими очима,
обличчям до суворого заходу, вiн нагадував втiлення сили i мужньої краси.
Вiн, здавалось, виступпроти самої царицi життя i смертi – вiйни.
I в той саме мент iз-за башковецького лiсу виринає велетенська хмара.
Краї її горять, озаренi якимсь огнем.
– Дим, дим! – крикнув хтось,- Башкiвцi горять! Дядьку Матвiю! Їдемо!
Хочете їдьте, хочете не їдьте! Ми їдемо!.. Матвiй розiп’яв руш.
– То хмара! – крикнув вiй.- Сонце її освiтило! Не їдьте! Лкади, не
їдьте! Вернiться! Нiч, дощ!.. Куди?
Серед валки бiженцiв заколот. Однi похапцем сiдають на вози, вйокають,
цыьогають по конях батогом. Iншi стоять у непевностi. Один чи два дядьки
вертаються иазад i рiжуть колесами м’який грунт поля, заточуючи велике
коло.
Над’їхав обоз. Це гарматнi парки, запряженi по шестеро тяжкокопмтввх
бевдюхнхкхв. Грубечi посторонки пружньо натягнутi. Високi, дзвiнкi колеса
поволi обертаються, крають ще глибше дорогу.
– Вiн “сумашедший”… Дивiться! Вiн з ума зiйшов… Дивiться на
ньогоi..- гуторили баби. Але їхати – не їхали. Хто знає, яка сила з того
сумашедшого промовляє.
Гарматний парк поволi тягнувся, i це перешкодило селянам рушати.
– Куда, дуракi, єдєтє? – вирвалося в якогось гарматчика, що сидiв на
конi з коротким кривим тесаком при боцi.- Вот снарядов подвєзьом i
засиплем нємца!..
Це для Матвiя пiдсилення.
– Так! – крикнув вiн,- Дурнi будемо, як рушимо. Вертайтеся всi!!
Люди завагалися.
– Хм… Якщо вiн не їде… Хто його знає… Може, воно й того… Як
його… Чи не вернутися й направду нам? Воно-то “дiствiтiльно” краще вже
дома переночувати. До ночi, хто знає, чи й доплужимося до Шумська. Хай вже
завтра.
I люди дiйсно почали вертатись. Оте “засиплем нємца”, видно, було
найбiльш переконливим словом. А худобу таки треба вже вперед пiслати.
Боротьба Матвiя зi селянами та своїми хуторянами скiнчилась його
перемогою. Поважно вдоволений, вiн, нiби якийсь великий промовець, сходить
з трибуни, витирає пiтне широке чоло.
Катерина з Володьком вигонять з хлiва корови. Рогата, Ряба, Сивенька,
двоє озимкiв.
Матвiй навiть не хоче дивитися. Пiшов швидко до хати i винiс сiру
“кредитку” – трирублiвку.
– На! – сказав твердо, подаючи Катеринi грошi. Катерина взяла. Настя
втиснула Володьковi вузличок печеної поросятини. Хлiба не варто таку путь
дричити. У Шумську купиться…
Почекали з худобою, поки зiгнали всi хуторяни. Сiльських пристало до
дерманцiв тiльки двоє чи троє людей. Гнали телят i навiть свиней.
Дивно, що Володько тiльки назовнi мав вигляд, що йому сумно кидати
дому. У дупгi (не хотiв чи соромився признатися) навiть радiв тiєю його
особистою й особливою радiстю” коли йому вдалося щось нового бачити чи
пережити. До того був заклопотаний. Вiдходячи, нi разу не обернувся, нi
разу не кинув погляду на те мiсце, де он зiбралася купа будiвель,
обтиканих навколо малкмн деревцями.
Зi заходу досить швидко насувають лапатi хмари. Володько навiть
теплiшої одежвии при собi не має. У ваговому куцому курташку, чоботи
зв’язав i несе на палицi через плече. Це i все. Катерина має ще велику
теплу хустку.
Женуть худобу самi дiвчата. Тарасова Уляна, Кузьмова Христя, Титьова
Харитина i ще кiлька. Володько, як виявилось, був одиноким представником
славного мужеського роду в цьому жiночому товариствi. Це його аж надто
мало тiшило, хоча решта є цiлком вдоволена, що мають бодай такого
чоловiчого пасинка.
Дорогою дiвки регочуться, жартують, продають москалям зуби i терпкi
вiдповiдi за не менш терпкi запити та побажання. Їм, видно, зовсiм
байдуже, що лишили, може, й назавжди, дому та рiдню. Володько ж цiлу
дорогу має поважний i заклопотаний вигляд. Спостерiгає, прислухається
нутром свого єства до настрою оточення. З острахом позирає на насуваючi
хмари, якi, на щастя, дiйшовши до жолобецького лiсу, поволi розправлялися,
тихшали i майже зникали. Схiд навiть усмiхався блакитною плямою, i,
здавалося, там лежить та щаслива країна, яка пригорне всiх, хто жахається
i тiкає вiд шорсткого обличчя вiйни.
Дещо змiнився настрiй дiвок, коли над вечiр досягли мiстечка. Вже в
Рохмановi, що вiддiляється вiд мiстечка ставом, було величезне
стовковисько вiйськових та бiженецьких пiдвiд. Шлях обернувся на суцiльне
багно, в якому колеса возiв грузли по самi маточини. Деякi пiдводи
позастрягали i не могли рушитись далi. З iнших возiв вiдпрягали коней,
спрягались по четверо i так рятувалися.
Вiйськовi двоколки, тачанки, парки, запряженi четверма сильними кiньми,
рiжуть багно, чiпляються за селянськi вози, вiдривають їм люшнi. Баби
репетують, лаються. Дiти верещать, вояки матюкаються.
Все це не могло гарно вплинути на дiвчат. Поки перебралися через
греблю, почало сутенiти. До того загубили двоє свиней i тягаровий самохiд
роздушив теля. Перелякалося i вперлось просто пiд колеса.
На нiч зупинилися на полi за мiстечком. Поле широке, рiвне, як гляне
око – заставлене безконечним табором вiйська i втiкачiв. Нiде нi одного
шматка вiльного мiсця. Люду скрiзь, мов комах в комашнi. Добре, що
принаймнi розбились хмари i загроза дощу проминула. Холод також не дуже
дошкулював.
Отаборилися в невеличкому проходi мiж вiйськовим i цивiльним таборами.
Володько має досить клопоту. Нема чим поприв’язувати на нiч худоби. Нема з
чого класти вогонь, нема на чому спати. У таборi втiкачiв розпалюють огнi.
При найближчому возi мати проказує голосно своїй дитинi “Отче наш”. Слова
виходять у неї з “нашою вимовою”. Це, мабуть, “галiцiянка”. Чоловiк
розмахує високо над головою сокирою – коле великi дилi на дрова. У
вiйськовому таборi сурма висурмлює до вечерi. Шляхом гудуть i котять з
розсвiченими зiрками самоходи.
Володько думає, як i де роздобути нейвеобхiдвiше для нiчлiгу. Дiвки,
мов потомленi кури, поприсiдали до землi, повкривали бруднi босi ноги
спiдницями i плачуть. “Боже, якi вони дурнi”,- думає Володько. “Одразу
плачуть… А не бiйсь… Як виходили з дому, не думали, що будуть там
робити”…
Володько йде мiж табором, збирає розкиданi купки зiм’ятої соломи,
полiнця дров, бляшанки з консервiв. Все це зносить до свого табору. Йому
зовсiм не смутно. Навпаки. Це нагадує якусь фантастичну пригоду з
книжок… Може, це вони в якомусь татарському полонi, насильно вирванi з
рiдних гнiзд. А може, вони плили розбурханим морем, корабель їх розбився,
а вони змушенi були пристати до якогось берега дивовижного царства, де
весь народ жиє на возах. I тому вони мусять якось рятувати себе, знаходити
вихiд зi становища, давати собi раду.
Ось Володько назносив уже чимало соломи. Можна буде розсгелити її, i
всi спатимуть солодким сном на м’якому леговиську пiд ясними далекими
зорями. Ось у нього купка дров, якась бляха, досить для кожного консервних
бляшанок.
Почекайте тiльки трохи. Вiн ось побiжить до он того воза i позичить
головешку з огнем. То добрi люди… Просимо, просимо. Вiзьми собi… Вогню
ми, дяка Боговi, не купуємо… Божий дар…
Володько несе головешку, iскри навколо, мов золотi бджоли, мотаються i
зникають, не долетiвши до землi. Дiвки бачать, що вiн працює – почали й
собi рухатись. Кожна за бляшаночку i давай корови турбувати. Тi вдiлили
їм, скiльки могли, теплого молока. Хлiб є, м’ясо є.
Ось Володько вже колiнками рачкує, виставив полатану сiданку догори, а
носа мало не до головешки приложив. Зi всiх своїх сил дме на жар,
приложивши до його зубiв пучок соломи. Ось дим пiшов i просто клятий до
очей преться. Володьковi очима й носом дещо мокрого потекло, але на те ж
йому кулаки данi, щоб мiг вiн його як слiд пiдтерти. А до того можна мiцно
шморгнути носом i “бодай ти згорiло” вiд щирого серця вилаятися.
Огонь радiсно бризнув. Володько зривається на ноги i дивиться вниз, мов
переможець. Трiски, вiдламки з возiв, якiсь, Бознаким викинутi, кусники
дерева виявили з себе найкращу поживу, яку огненнi язики смакували з
найбiльшою насолодою.
Дiвки злазяться зi всiх бокiв, оточують огонь i грiють ноги. Їх обличчя
поволi яснiшають. Їли хлiб з м’ясом, пили молоко.
Володько не буде отак собi сире молоко пити. Вiн ось має чудесну бляху,
яку знайшов отам коло московського обозу. Положить її, поставить на неї
консервну бляшанку. Ну, ось бачите. Огонь горить i молоко пражиться. А
хiба йому язик втече, як трохи почекає.
– О, о, Володьку! Молоко перевернулось!.. А бодай ти згорiла, сама
бляхо! Не треба її лаяти, бо вона й сама згорiла. Як може чоловiк знати,
що та бляха з якогось такого залiза, яке (халєра паршива) взяло та й
згорiло. Бляшанка провалилась, перекинулась. Молоко все на вогонь… Ах!..
Володько рятує огонь. Коби хоч вогонь був, а вiн уже якось переспить цю
нiч i без молока. Кладе солому, сухi трiски… Огонь прорвався знов, i
знов весело вiд нього стало. Молоко шипить собi по землi, яка поволi
втягає його в себе.
Кузьмова червонощока й кароока моргуха Христя реготом зайшлася.
Володько глянув на неї недобрим оком. Чого то, мовляв, скалити зуби…
Але вона не тiльки реготала. Нi. Вона взяла свою бляшанку, пiшла мiж
корови. Тi, небораки, також тут навкруги скупчились, жують широкими губами
i з байдужими очима, думають, мабуть, до безконечностi дурну думу. Скоро
зациркало у бляшанку пружними струмками молоко, i по хвилi Володько знов
примощував до огню свою порцiю. Вперся. Раз казав, що сирого молока не
п’є, то, значить, не п’є… I на цей раз таки перепер. Молоко закипiло, а
Христя по-своєму радiла також. Хто знає, чи й не сподобався їй отой самий
дивачок Володько… Хто знає…
Вечiр не забарився довго. Огнi у таборi поширились, пояснiшали. При
сусiдньому вогнищi сидить на комердяцi сухий довгов’язий дядько, курить
люльку i плює в огонь. Володько покинув дiвок i пiдiйшов до нього.
– Я знов до вас. Бачите, ми вибрались з дому з худобою наперед… Нашi
завтра приїдуть… Нiчого з собою не маємо… Чи не сказали б ви менi,
дядьку, де тут дрова на вогонь беруть…
Дядько не вiдповiв одразу. Нi. Вiн перш усього вийняв з рота люльку,
сплюнув, приплющивши очi, в огонь, повернув голову до Володька.
– Що? – проговорив уривно. Володько мусiв ще раз повторити своє
прохання…
– А ти ж вiдай?..
– З Тилявки?.. Хм… А далеко там вiйна?..
– По правдi сказати, не знаю. Як ми виходили, кажуть, за Крем’яйцем ще
була?
– Еге? Тьху! – i затягнувся. Володько нiяковiє. Якийсь дивний
чоловiк… Жiнка його, що проказувала “Отче наш”, мабуть, спить. Дитина
також, мабуть, спить. А вiн от сидить i журиться, а може, й не журиться,
бо ж вираз лип” його не сумний. Вiз з будою стоїть. Коло нього пара коней
i корова. Пiд возом цебрик. До полудрабка пiдвiшена дiйниця.
– Є у тебе отець? – зненацька, не виймаючи з рота люльки, проговорив
дядько…
– Є,коротко вiдповiв Володько.
– На вiйнi?..
– Еее, де там…- заперечив Володько так, нiби йому навiть i в голову
не йде, як його “отець” могли на вiйнi бути…
– А брат є?
I чого вiн хоче? Нащо йому все знати?
– Двох маю…
– На вiйнi?..
– Дома. Старшого, певно, скоро заберуть…
– То ти щасливий. Усi дома… А я от думаю… Сиджу i думаю. От як
навкруги багато люду… Все люди, все люди… А я… Мав i я, голубе,
трьох синiв. Забрали. Сеся, що в будi, невiстка з дiтинов. Ади, семий рiк
має… Старшого мого… Десь, кажуть, нiби в полон попав i на Сибiр
погнали… В Сибiр… Меншi обидва самi пiшли… Хотiвєм, єк то кажуть, в
люди вiвести… Хотiвєм, ади, свiт показати їм. На гiмназiю до мiста
пiслав. Ет! – i старий махнув рукою…Училисi. Прийшла вiйна. Оба, диви, у
сiчовi стрiльцi подалися. I тепер – хiба я знаю?
Володько зовсiм не мав бажання слухати iсторiю його роду. Але вираз i
мова старого такi щирi, такi простi, що хлопець присiв до нього i слухає.
Старий розповiв про своє життя-буття. Згадував кiлька разiв слово Україна.
Володько слухав, але бiльше з пошани до нього, як з цiкавостi. Вiн
потребує дерева на вогонь. А старий, видно, не має з ким подiлитися своїми
думками. Говорить з ним, мов зi старим. I чомусь пригадав Володько дiда
Юхима, його пасiху, його господу зi садом i черешнями…
Як то вони сидiли тодi у травi i читали… Ах, як то давно було.
На вогнi горять широкi почорнiлi дошки з жидiвськими написами.
– Ви де набрели тих дров? – питає Володько…
– Тотих?
– Еге?
– Там. Там он окописько… Вояки розбили частокiл… Нема ж чим палити.
Змерзнемо без ватри. Пiшли й, хай Бог простить, мертвих обiкрали…
Мертвих не мож поганити… Але – що ж…
– А бiльше тут нiде не дiстану дров? Старий похитав головою. При цьому
не вiдривав погляду з огню, нiби там читав що…
-Я там маю досить. Вiзьми собi… Вiзьми, вiзьми, хлопче!..
– От спасибi вам! – аж викрикнув Володько. Такий добрий дядько… Вiн
ще й на старого не виглядає, а вже три сини має… Журиться бiдачисько.
Видно, добрий “газда” був. Руки i чоло, й очi свiдки того… По цiлому
нашому свiтi добрi “газди” є… Розумнi люди, поважнi люди, “з толком”, як
сказав би його батько. “I з Австрiї, а зовсiм, як наш”,- думав хлопець.
Набрав дилiв на оберемок i вийшов. Коло свого вогню застав москалiв.
Дiвки, мов вiвцi, докупи збилися i зрiдка вiдповiдають на вояцькi допити.
Володьковi це не до вподоби. Краще йшли б собi геть. Не дадуть спати.
Розстеляють солому i всi гурточком лягають. Москалiв прогнали таки, i
тi пiшли геть. Дiвки мають для вкривання великi хустки, а Володько не має
нiчого. Але якось-то до завтра видержить. Розiклав бiльший огонь,
згорнувся калачем, мов пес, i заснув.
Але спав не довго. Розбудив його холод. Огонь загас i стало зовсiм
темно. Дров бiльше не було. По плечах бiгають мурашки холоду. Поглянув на
дiвок, на худобу. Дiвки смiшно сплять поскручуванi майже вдвоє. Встав i
подивився на худобу. Щось її дуже мало. Багато корiв бракує. З його товару
немає Рогатої й обох озимкiв.
— Гей, гей! Дiвки! – крикнув вiн на сплячих.- Вставайте! Вставайте!
Товару нема!
– Що? Де? – Дiвки зiрвалися, мов опаренi, на ноги. Кожна кинулась до
своїх корiв. Посвищи! Почали поблизу шукати, але дарма. Бiда та й годi.
Нiч, холод, безконечний сплячий, повитий димом i туманом, табiр. Вiд
холоду Володько тремтить i цокотить зубами. Дiвчата знов розплакались.
Шукати треба!.. Десь пасуться. Вкрасти нiхто не мiг. Кому тепер тi корови
потрiбнi.
Володько кидає заспаних, наполоханих дiвок i подається мiж табiр.
Оглядає скрiзь вози, худобу при них… Коло деяких палахкотять великi
вогнi. На них горять здоровеннi комердяки. Люди сплять на возах, пiд
возами, на землi коло вогню. Володько зупиняється не раз, щоб погрiтися i
волочеться далi.
Табiр тягнеться безконечно. Маленькi проходи, намети, буди, вогнi.
Поприв’язувана до вбитих у землю палiв худоба.
Конi хрупають що-небудь, корови жують жвачку, люди хропуть. По сошi все
ще тарахкотять обози i далеко висвiчують своїм пружним яскравим свiтлом
самоходи.
Мiльйони людей спить тут. Вгорi дзвiнке, з грубими осiннiми зорями,
небо. Гуркiт гармат нагадує близькiсть фронту. Небо там – нiби хрусталева
чаша з вином.
Хлопець довго блукав помiж возами, вертiвся часто по одних i тих самих
мiсцях, зазирав до кожної корови, але все безуспiшно. Часом здавалося, що
ось вглядiв, що ось виразно бачить Рогату, теличку…
Пiдходить, нi. Мусiв переконатися, що це омана. Довго так блукав, поки
нарештi втомився. Сон морив його також порядно. Захотiв вернутися до свого
табору. Але скiльки не намагався, не мiг його знайти. Йшов навмання.
Звертав вправо, влiво, обходив вози. Все даремно. Нi корiв, нi своїх
людей. Заблудив та й все. Треба перечекати до ранку.
Налазить на великий огонь, знаходить коло нього дошку i лягає. Крiм
нього, тут сплять два чоловiки в порваних черевиках. Обидва вони лежать на
широких дилях, пiдклавши пiд голови по куску дерева.
Незчувся, коли й заснув. Спав мiцно, розкiшне. Нi болiв, нi снiв, нi
тяжких думок. Сам-один серед безлiчi чужих людей. Голова лежить на лiвiй
руцi. Сяйво вогню ярко освiчує його бiднувате обличчя. Його скорченi ноги
звiшуються з диля й опираються об пеньочок, на котрому, мабуть, рубають
дрова, бо поцюканий.
Спав годин двi. Прокинувся. Огонь догоряє. Великi головнi жарiють i
вкриваються попелом. Чоловiки ще сплять. Туманно. На сходi арiє небо –
мабуть, свiтає. Недалеке лежить i, широко роздуваючи нiздрi, чмихає
корова. Не спiвають пiвнi, не женуть пастухи на пашу худобу. Нема хат.
Безконечний, вкритий туманом, табiр.
Здивувався, поки знайшов свiй табiр зовсiм поблизу. Це, зрештою, не
диво. Дiвчата збилися купкою, i нелегко їх вiднайти. Товар розбрився.
Володько застав їх, коли всi спали глибоким сном.
Побудив.
– А де ж худоба? – спитав вiн.
– А ми тебе, козаче, спитаємо: де худоба?
– Ну, то шукати треба! – крикнув вiн.- Сама вона не прийде.
Тi не мали що казати. Пiшли шукати. Тепер, по денному свiтлi, це не так
важко робити. Внедовзi, ще здалека, вгледiли свiй товар. Пiзнали по
Рогатiй, яка вiдзначається своєю окрасою.
Корови спокiйно паслися по другiй сторонi сошi. Цiкаво, як вони
перейшли туди? Голод. Так. Голод загнав.
Починався новий день в нових обставинах. Треба якось пристосувати його
до власних вимог, поки над’їдуть пiдводи. Треба кормити худобу, варити
снiданок, обiд. Шукають пасовиська i знаходять його на лугах за Шумськом.
Двоє дiвчат j женуть пасти худобу, решта варить обiд. Володько, як
господар, має пiклуватися вогнем. Мусить придбати дров.
I вiн сумлiнно виконує свої обов’язки. Головне, що його дратує i
сердить,- поводження дiвок. Бо ж що за розмазаний! народ. Дома i зуби
скалять i гиржать, мов лошицi, на цiлеї поле, що аж пiд Жолобецький лiс
чути. А тут ось кiлька годин прикрiшого життя, i зараз – плач, сморкания,
нарiкання.
З’явилися знов москалi, жартують, як завжди. Дiвки надутi, i їм тепер
не до жартiв. Але тi товчуться тут весь час. Володько йде оглядати
околицю. Пробрався через табiр, зауважив примiтки, по яких має вертатися
назад. За табором долина i жидiвське окописько. Огорожа навколо розбита.
Дошки на могилах подекуди повириванi. Сторчать однi кам’янi плити. А
мертвим що? Хай там воюють, мруть. Тут їм затишно, тихо. Он хата одинока,
брудна з вiдчиненим вiкном. У вiкнi голова довгобородого, зовсiм бiлого,
жида. На головi у нього ярмулка i чорна маленька коробочка. На плечi
накинена пасмужиста хуста. Постать старого безупинно, мов, вагалко
годинника, хитається.
Пiсля гамору i метушнi табору, цей кут з мертвими i старим дивним жидом
видається Володьковi якимсь надзвичайним i загадковим. Кам’янi гладенькi
плити, дивнi написе, яких нiзащо, хоч би луснув, не прочитаєш. Ось тут
хiба Хаїм Цаль, поважний громадянин мiстечка Шумська, склав свої метушливi
костi. Як дивно… Як дiйсно дивно. Все навкруги таке дивне, зовсiм
iнакше, як було колись.
I мимохiть пригадав минулу нiч, блукання мiж возами й огнями, старого
“галiцiяна”, що плював у вогонь. Згадав ще раз дiда Юхима. От цiкаво, чи
живе вiн ще… Згадав прогульку з ним у ту туманну пахучу долину, коли
йому щемiли утомою слабi ноги. Пригадує виразно, як дiд казав про вiйну.
Невже вiн знав, що буде вiйна? А батьковi сни.
Але чому вiн, малий Володько, має все згадувати, помiчати кожну
дрiбницю, низати все на ланцюжок думок, порядкувати подiї, днi, настрiй
їх? Тут ось тисячi тис”ч народу. Чи задумується ще хтось, крiм нього, над
цим? Зi всiх йому знайомих, крiм батька й отого старого з люлькою, що
плював у вогонь, напевно, нiхто! Як його бути байдужим, боятися i бiгти,
упасти i плакати, виразно належати до того скоповиська людей, як вiвця до
череди. Нi ж… Через голову лiзе думка, що пiднiмає, мов вага, усе, що
ловлять зором очi, i важить, цiнить. Очi горять не даремно i не даремно
бачать дороге чарiвне свiтло i барви його усi, що розлитi скрiзь, куди не
ступить нога.
I чи ж не бачить Володько, що на його очах твориться щось-таки
незвичайне, щось дiйсно велике. .Вiн родився в такому-то роцi в глухому
закутi свiту i, здавалося, все життя мине перед ним, мов струм води
спокiйної рiчки. I нi. Сталося так, що вiн побачить дiю, яка твориться раз
на вiки, яка перетне старий свiт i вiдхилить завiсу в новий. I невже
Володько має увiйти туди першим – нi, одним з перших? Мабуть, так.
Щасливий ти, Володьку. Буде колись мир, замовкнуть гармати, родяться i
виростуть новi люди, але не будуть бачити вони нi отих москалiв, нi отих
коней, нi галiцiянiв в капелюхах з люльками, нi таборiв… I будуть вони
заздрити тим, що колись метушилися, пружились i вмирали. “I все, що бачив
ти, запиши”, – казав дiд Юхим,- “а тi будуть вечорами читати i
жахатимуться i думатимуть”. Зле було, але сяйво вогнiв i перегуки гирл
гарматних i ворох обня, якої свiт не бачив – це ж не дiйснiсть. Це ж,
чоловiче, казка. А що є бiльш привабливого вiд казки?
А Володько сам переживав ту казку, бачив її очима, торкався цiлою
iстотою її змiсту i переболiв кожне її слово, писане вогнем i кров’ю. Не
раз, бувало, ходив на мiсце бойовища. (На Валах у Дерманi). Казали люди,
там козаки з ляхами билися. Пружив уяву, щоб вловити постатi, якi десь
далеко, далеко в мороцi минулого невиразно йшли перед ним. Знаходив костi,
вгадував: козача? лядська? Колись це людина була, що шаблею навiдмах
тяла… Хтось i по нiй галазднув шаблюкою, впала до землi й увiйшла в неї,
тiльки кiстка лишилась валятися. Знаходив i речi. На “придатку” в Тилявцi
виорано шаблю. Тут, кажуть, козацький загiн витяв упень ляхiв. Шабля
груба, гнута, тяжка.
I це було так давно. Тiльки книги однi згадують тi часи i барвно про
них розповiдають. А бiльш нiчого. А це ж ось перед очима. Це не
оповiдання, не сон. Це дiйснiсть. Бачив, як рускi лiзлм водхамм в Карпати,
щоб там зложитж бiлi костi. Бралм Австрiю, Львiв, Перемишль, пiд Кракiв
сягнули. Перемагали i зникали…
Здоровi, вибранi були люди. Спiвали весь час, танцювали. I там десь
лягли. Ходили в Польщу, боронили Варщаву, грузли в Мазурських багнах,
гинули в Августовських лiсах. Ех, i полки ж були. Сибiряки, “стрiлкових
полкiв”, латишi, китайцi, черкеськi полки, кубанськi сотнi, донцi.
Можна все зрозумiти. Можна зрозумiти, чому китаєць носить косу, але
зрозумiти цей шматочок часу… О, це не тепер буде зрозумiлим.
Володько все це не зовсiм так розумiє, але приблизно так. В його головi
колотиться туманна дума, повна гострих протирiч. Чув, що губить
“отечество”. Його iм’я вiдходить вiд нього, стає iнодi чужим, туманiє.
Переставав вiрити в непереможнiсть “рускаво оружiя”. Свята Русь, що в
“красє царственной по лiцу землi пораскiнулась”, тратить привабу i вiн все
менше i менше болiє її поразкою. До отих “галiцiянiв – австрiякiв” чує
бiльше притягливої сили, нiж до кацапiв, татарiв, гирян, калмикiв, якi все
ж таки були “рускiми”.
Ах, ну його зрештою. Вставай, чоловiче, i йди далi…
Володько встає, йде шукати дров. По довгому блуканнi знаходить якiсь
комердяки i пре їх до табору.
Табiр димить, готується обiдати. Коло свого огнища не застає всiх.
Катерина пiшла до мiстечка купувати хлiб i мотуззя, щоб на другу нiч було
чим поприв’язувати товар.
Позатим нiчого не робиться, щоб якось лiпше улаштуватись на наступну
нiч. Усi чекають на свої родини, якi мають от-от над’їхати. Цiлу нiч кипiв
бiй, i австрiяки, напевно, попруть руских.
Незабаром вернулася Катерина, пригнали з пашi товар. Горить вогонь,
доять корови. У позиченому вiдрi пiниться i парує над палаючим огнем
молошна каша. Зганяють миску, ложки.
Сiдають всi пiдковою на сирiй землi й сьорбають ложками з одної
величезної миси рiдку кашу. Сьорбають мовчки. Не жартують. Не шкiрять, як
звичайно, зубiв. Навiть червонощока чорнявка Христя замовкла. Де ж таки.
Полудень минає, а з дому нiяких чуток. Може, вже в полонi. Може, не тiєю
дорогою поїхали. Може, туди на лiси, на Дермань до своїх подалися, а їх
усiх отут мiж оцими людьми на поневiряння лишили. Така дума, такi здогади
турбують i непокоять дiвок, i вони впадають у чорну безодню безпорадностi
та зневiри.
Володько знов-таки не подiляє їх горя. Але на всякий випадок вислали за
мiстечко до села двi дiвки, щоб пильнували i, якщо б їхали їх родини,
вказали, де є табiр з худобою.
Швидко минає повний метушнi день. Сонце заходить червоно. Вернулися
дiвки, але самi. У таборi палахкотить огонь. Дiвки принишкли. Коло них
знов в’ються москалi, напрошуються ночувати. Дiвки вiдгризаються, але в їх
мовi не чути рiшучостi. Це чомусь непокоїть Володька.
Вiн цiлий день працював. Стягав i тесав кiлля, вбивав у землю,
прив’язував корови, зносив на багаття дрова. А тi дiвчиська, мов подурiли.
Понадувались, мов печерицi.
Цю нiч табiр їх має зовсiм пристойний вигляд. Корови поприв’язуванi,
свинi загнанi до маленької кошари. Палахкотить огонь. Дiвчата лягли всi
гуртом ногами до вогню, а Володька взяли всередину, щоб не лiзли мiж них
москалi. Цi кружляють навколо, мов голоднi вовки. Один солдатик
Христом-Богом благає:
– Дурнi дiвки… Я ж вам нiчого не зроблю. Што ж, навiть недзя на вас
полюбуватца? Завтра, вот вам, пiвпуда гречаних круп принесу… Направду
принесу…
– Йдiть ви собi, москалю, звiдки прийшли,- вiдгризаються дiвки, а самi
стискаються, мов вiвцi, одна до другої. Володьковi тiсно, але натомлений i
невиспаний минулої ночi, вiн скоро вiддається на ласку i неласку тяжкого
сну.
Прокинувся. Пiдняв голову. Зоряне небо, осiння роса, догорiле й тiльки
злегка жарiюче вогнище. Земля вогка. По спинi пронизливо перебiгає холод.
Шкiра їжиться. Встав, щоб пiдкинути дров на вогонь.
Холодно, вогонь згасає. Дров не хотiлося пiдкидати. Рiшив пiти собi
геть. I Володько пiшов по таборi шукати лiпшого мiсця.
Довго стоконяється мiж возами. Горять огнi, скрiзь повно сплячих людей.
По годиннiй блуканинi знайшов пригоже мiсце. Великий огонь. З обох бокiв
сплять люди. Посерединi диль з якогось будинка. Розкiшне розлiгся на нiм i
думав заснути.
Та це не так легко. Думки, холод. Обернеться до вогню передом – спина
страждає. Задом – груди i живiт скаржаться. Не забув i про дому. От уже
друга нiч в оцiй комашнi, а що там? Щоб часом дiйсно не стратились вони i
не поїхали бозна-куди. Лишатися?.. Коли б хоч не з отими осоружними
дiвками.
I таки заснув. Розбудив його червонопикий чоловiк аж рано. Потребував
диля на вогонь. Володько зiрвався, мов заєць, i пiшов геть. До Свого
табору прибув пiзно.
Дiвки неймовiрно розгосподарились. Самi й в огонь дмухають i диму
скоштували. Побачили Володька i всi юрбою:
– Ааа! Володько! I де ти пропадав?..
Володько кинув гострим зором навкруги i зауважив торбинку з гречаними
крупами. Це його схвилювало. Згадав вчорашню обiцянку москаля. Володько аж
надто добре знає, звiдки з’явилась тут та торбинка. Уста, чи краще, кутки
його уст, опали i на них їдка, iржава усмiшка. У думцi нищив їх самими
мiцними докорами, якi ще тiльки iснують на свiтi. Володько тепер не
Володько. Надувся i, в кожному разi, вiн мало не який-небудь поважний
дядько або я знаю, хто. На дiвок можна i не звертати уваги.
Шалихвiст Христя, що подiбна на вiтер i разом на захiд сонця перед
бурею, взялась термосити ним, але нiщо не поможе їй. Вiн тепер i не думає
постачати їм дрова. Хай самi собi йдуть шукати, коли такi розумнi. Вiн iде
тепер сам на греблю виглядати своїх. Хай роблять тут осоружнi дiвчатиська,
що їм заманеться.
I це не погроза. Зовсiм нi. Володько обертається i вiдходить.
– О-о-о! Дивiться, дивiться… Здурiв хлопчисько,- затерендiла
Катерина.- Та куди ж ти йдеш?! Он кашу зваримо!.. Це Володька зриває, мов
iскра бочку пороху.
– Сама їж ту кашу! А я не буду їсти всякої даровизни…
– Тю-тю-тю! Здурiв! З ума з’їхав…
Але Володько вже не слухає. Вiн швидко вiдходить в напрямку мiстечка й
iде просто на кузню, що стоїть бiля сошi. Нiчого ще не їв. Не взяв зi
собою нi хлiба, нi грошей. Твердо порiшив iти на греблю й не вертатись,
поки не приїде батько.
Ось вiн уже коло кузнi. Довга шопа технiчної майстернi. Дзвенить
залiзо, гупають нараз кiлька молотiв, сичить i плюється жаром горнило. По
кулястому бруку котять самоходи, вицокують верхiвцi.
Але що це? Нi, це ж неможливо… Зупинився i дивиться. Так! Так. Це ж
батько. I як дивно. Мiж вершниками, на осiдланiй мiшком череватiй каштани!
чвалає батько. Довгi ноги бомбають i мало не торкаються землi. Дебела
постать, на головi знайомий, засмальцьований вiд поту кашкет темно-зеленої
барви.
“Татусю!” – викрикнув хлопець у думцi. “Дорогi тату!”
– Татууу! – гукає вiн уголос.
Матвiж оглядається, але не помiчає одразу Володька. Тут пря кузнi
стiльки того народу.
– Я тут, тату! – вигукує вiн ще раз.
Матвiй зобачив його i пiд’їхав. Кобила впотiла, тяжко сапає. Видно,
шпарко чвалав.
– Де дiвчата з худобою? – було першим запитом батька.
– Там, тату! Недалеко. Ми там розтаборились. А що дома? Де нашi всi?
– Нiчого, нiчого! Володьку; – викрикує Матвiй.- Все добре! Ми ще всi
дома. Фронт зупинився за Крем’янцем. Наступ австрiякiв вiдбито… Тепер
додому з худобою!
Матвiй нiби хлопчик радiє. Ця радiсть передалася й на Володька,
– Додому! – крикнув вiн.- Чого ж тут капiти? Чудесно. Значить, все
гаразд. Значить, поженуть худобу додому, будуть i далi дома. Все-таки
привабливе це, чорт бери, слово… Володько радiє, мало не пiдскакує.
Бiжить коло кобили i все розпитує батька, нiби вiн бозна-коли з дому.
Виявляється – цiлу нiч човпли з гармат. Билися здорово. Земля, мов
бубон, гула. Але рiчка Iква не пустила австрiяку. Рускi окопуються.
Володько готовий навiть i з дiвками помиритися. Але вони тепер зовсiм
йому непотрiбнi. Ось вiн разом з батьком. Разом i до табору прибули на
превелике здивування дiвок.
– Оооо! – загули всi разом.- Дядько Матвiй! Боже! Очi, дивись, горять.
Де вся та надутiсть, заплаканiсть. Дядько Матвiй з’явився, мов добрий дух
визволення. Обступили його, шарпає кожна до себе, розпитують навперебiй,
що й вiдповiдати не встигнеш. А Матвiй не той, що завжди. Нi суворих очей,
нi брiв насуплених. Теплий i привiтний, мов пшеничний пирiг. Коли ще
вiстку вчули, що додому вернуться, затупцяли, завiскали, мов без ума. Тi,
що товар на пашу погнали, миттю назад прилетiли.
Матвiй закомандував худобу зганяти i в дорогу. А тим часом торбину з
харчами розв’язав. Володько вовком накинувся на все домашнє. На вогнi
варилася каша…
– Чому дiвчатам не даси м’яса? – запитав Володька батько.- Що ти,
найголоднiшяй, чи що?
– А вiн тут не хотiв їсти!..- зауважила котрась.
– А то ж чому? Есе, Володьку! Так не можна… Де взявся в батька такий
лагiдний голос? Диво дявие. А на дiвок глянув Володько докiрливо. В очах
його вогко. – Ех,вирвалося в нього.- Що тут казати?..
I бiльше не сказав нiчого. Дiвки вдячнi йому. Дивний такий. Iнший,
напевно, он як усе розплескав би.
Гнали назад худобу до самого вечора. Гнали не шляхом, а бiчними
дорогами. Володько чув велику втому й батько кiлька разiв давав йому
каштанку.
– Їдь! Менi вже геть зад облiз. Пер, мов вiтер. Ночей, дубило його ма’,
не спав.
Володько їхав. Минали поля, луги, села. Батько збив на потилицю кашкета
i був надзвичай говiркий. На половинi дороги Володько пiд’їхав до нього.
– Їдьте ще ви, тату! Я вже вiдпочив.
– Но, но… Їдь, їдь…
Несли до рiдних хат втому i радiсть. Якi чарiвнi отi своя хата i все
навкруги. Як приємно сiсти на лавi за знайомим столом. На нiм миска
тлустої, гарячої юшки. Заклопотана мати з усмiшкою на устах i сльозою в
оцi. Працюють ложки, зуби. Пара страви лоскоче нiздрi. Уривнi оповiдання.
I, здається, нема сили, яка б могла розiрвати цей маленький гурт людей з
назвами: тато, мама i дiти.
IV
Почалося нове життя в сусiдствi фронту. Гарматнi перегроми поволi стали
улюбленою музикою… Село жило вiйною. Школа втiкла… Зграї дiтвори
пасуть по лiшниках та запустах худобу, палять купи листу, будують окопи,
наступають, варять “у кухнi” i дiстають порцiї.
Осiнь швидко минає. Шляхом снують обози, лiтають козаки зi штабу
корпусу, що зупинився й осiв у Жолобках.
Розпочинається попит на овес та сiно. “Ага,- думає Матвiй.- Уже не
йдуть самi до них, не просять. А скiльки то знищили того вiвса”…
Матвiєвi, отому мужиковi, що має поломленi працею руки, мозолi в
долонях, вiдколи їх носить; тi очi, де безодня змагання, муки, впертостi.
Йому все ясне. Вiн бачить, мов на долонi, цiлу подiю i не тяжко розумному
оковi оцiнити її. Бачить i знає людей – чужих i своїх… I вiн казав:
– Пропаде все, бо господаря нема. Нема в Росiї хазяїна!.. А без нього
все “нипочом”…
Це був тяжкий i суворий присуд. Але iншого в Матвiя не знайшлося.
Вiйсько, здавалось йому, на те й сотворене, щоб руйнувати. I та руйнуюча
сила переважила над тими, що снажились i вибивались зi сил, справною та
твердою рукою тримали стерно гiгантського корабля.
– Кров така,- Казав вiн.- Татарська!..
У Суражi за Шумськом “база поповнення”. Тонка одноколiйка зв’язує її з
Острогом. Гарматний говiр не вмовкає. Пiшли “маршовi роти” на
“пополнєнiє”. Тилявка на серединi дороги мiж фронтом i запасовою базою.
Майже кожного дня надвечiр дiти зриваються з гамором i женуться пiд
жолобецький лiс.
– Москалi йдуть!..
Знайомi незабутнi слова. А з лiсу висуваються роти – одна за другою,
без крику i пiсень. Це ж не “первi бої”. Тепер iдуть бородатi сибiряки,
молоденькi кацапчуки з Рязанi, Вологди, В’ятки, хто знає, з яких країв,
яких земель. Раси, говори, барви…
У Тилявцi нiчлiг. “Квартир’єри” розписують на воротах крейдою: 5, 10,
15, як де. До Матвiєвої хатинки втискали вiд 5 до 12. Менше не можна було,
бiльше не влазить.
По приходi в село “роти” розпочинають торгiвлю. Новенькi “сапагi,
палатки”, ватовi “фуфайкi”, штани, в’язанi “кальсони”. Салдат i душу чорту
продасть! Да! Мiняють на старе, продають, за що тiльки можуть.
– Старiк! Мєняй сапагi!.. Давай какiє-нєбуть, лiш би на ногу абуть…
– А вам же…
– Плювать. У Крем’янце новия дадут. Нє пустять умiрать у старих…
I мiняли. На дрантя, на непотрiб з доплатою “два цєлкових”. А роти
виходять зi села, мов ограбованi. Вiдходять i не вертаються. Полон,
смерть, ранения… З Крем’янця потяги тягнуться i “маршовi роти” розвозять
по “тилу” калiками. В полон гатили тисячi. Землю кiстками забрукували.
Що ближче зима, то бiльше в селi “фуражирiв”. Уже й на солому попит.
Ячмiнь також у моду пiшов.
Продав Матвiй першi п’ятдесят пудiв вiвса по “руб i двадцять”. Ну, це
вже цiна, але й ще не справжня. Фуражир бiлий папiр до пiдпису тиче
Матвiєвi.
– То нi, господин фуражир. Не пiдпишу.
– Пiшi, атєц. Усьо равно… Пiшi!
– Ее, нє… Не можу. Характер не дозволить.
– Крутой ти дєдя. Ну, ладна…
I пише розписку з цiною два рублi за пуд. Дивиться на те Матвiй:
нечесний пiшов народ. Але… I пiдписав.
– Нє бось, атєц. Нiкто тєбя нє тронєт. А жiть i нам нада.
– Крадуть, аж курить,- казав пiсля Матвiй.- Краде, хто може. Мiльйони
злодюг… Не буде добра, ох, не буде.
А фуражири, офiцери обозiв впасенi, мов кабани. Матвiїв знайомий, з
бiлими вусиками “батареєць”, завжди наїжджає за вiвсом, ячменем, соломою.
Заночує, замовить курку, заплатить добрi гропгi. Вечором чай жлуктить,
“Кузьму Крючкова” розкурює
– Ех, жiсть, жiсть! – вирветься часом, коли витягнеться на розстеленому
серед хати кулi.Вiжу, атєц, ти на всьо свой глаз iмєєш… Панiмаю… Но
вайна сволоч разлажiла рускава челавєка… Кутєрма пашла… Гнiйот наш
челавєк…
– Бо нема хазяїна… От воно! – вiдповiдає певно Матвiй.
– Да. Может, ти i прав. Царiшка наш растерялся… Вот би тєбя, атєц, на
царя… Аа!
“Мерзенна думка, бий тебе сила Божа!” – думав Матвiй. Вiн такого зовсiм
не мав на думцi. Цар царем. Царя нiхто й не вважав господарем. Цар собi
цар. Сидить i царює, от нiби архiрей при Службi Божiй у церквi. Господарi
iншi – мiнiстри всiлякi. Але тi нiнащо звелися. Хто знає, що за мiнiстри
там, але армiю паничиками бiлоручками, що нi бе, нi ме не тямлять,
запхали. Лiзе тобi отаке в окулярах з тоненьким носиком – хлюст хлюстом…
Тут огонь, смерть, а воно з “сестрами” (теж, прости Господи, слово
споганили) розгул творить… Пошли таке в бiй. Дай в його команду народ. А
ними всi штаби, всi обози запханi. Цигарки, перстенi на пальчиках, сестри,
подушки… Тьху! – теж вояки!
Почали пiдводи зi села в “наряд” брати. Селяни це стiйкою звуть.
Заберуть пiдводу до штабу, поставлять на добу, i дощ не дощ, снiг не снiг,
стiй, чапи, поки який хлюст зi сестрою на гулянку не зволить проїхатись. А
спробуй, слово скажи… Морда твоя трiщатиме, бо така нечисть запальна,
мов порох. Нерви… Все нерви. Безсоннi ночi з бабами. Одеколон, що пили,
мов воду. Спирт зi шпиталiв сестри викрадали i пропивали, лярви проклятi.
Це твориться по цiлому запiллi фронту. А там на фронтi тисячi тисяч
вмирає. Кров ллється, де тiльки глянь. I це бачить дядько i кожна дитина.
“Паничики” – стало лайкою.
– Ех,- каже, бувало, Матвiй,- хоч i кажуть, що не буде з Iвана пана,
але я думаю, що з кожного Iвана лiпший був би пан, як отi хлюстх… Нема в
них кровi живої. Шкiра їх поту нiколи не пропускала, а пiт з’їсть людину.
Працею вигониться пiт з нутра…
Ого. Матвiй навiть i до такого дiйшов. I як не дiйти. Хiба ж людина
дерево чи тварина безмовна. Хiба ж йому очi не так на свiт дввляться, як у
мудрого сотворiння, що бачить бiле, чорне, добро i зло?
От тiльки життя сутужне пiшло. Снiги раннi вергнули з неба. Маршовi
роти йдуть тьма-тьмою без настанку i кiнця. До Матвгєвої “халупи” десяток
впхнуть i повернутись нiде.
Сiм душ своїх, десять чужих… Сiдають i так сидячи сплять. Дихати нема
чим. Коли б хоч махорнею не чадили.
Вечором плиту розпалять, “кип’яток” на чай варять, жлуктять кацапи по
двадцять шклянок чаю. Цукру досить. Володька за булками пошлють. Сам
Матвiй у самий кут заб’ється, десь на пiч. Там справжня лазня. За
махорчаним димом його зовсiм i не видно. Настя коло плити душиться. Груди
її диму не переносять. Кашель усi нутрощi вириває.
Москалики просять:
– Купi, матушка, палатку. Дьошово. Полтiннiк даш i бєрi.
– Ее, москалю. Ми вже тих палаток накупили, що й не знаємо, де їх
дiвати.
– Трiдцать капєєк дай i берi… Всьо одно на фронте брошу…
– Та кажу ж, що нема куди дiвати. Ось дивiться, у нас усе з палаток. I
штанята лобурям з палаток поробила. I старого палатками вбрала, i сама з
нiг до голови в палатках…
– Ех!.. Нєгдє i картiшкi сигарнуть-та!.. Скотская, мать єйо попєрьок,
жiсть! Хахли нє умєють жiть… Багатиє, а дуракi…
– Зачєм, атєц, iзбу такую вистроiл? Лесу, что ль, мала’ть? – виспiвує
ярославець.
– Ми тiльки у тисячу дев’ятсот тринадцятому году сюди перебралися,-
вибачливо i старанно заявляє Матвiй десь з-за хмар, з найвищого престолу
хатини.- “Невмоготу” було все разом. Банк платили, довги великi мали,
проценти сплачували. Думали, це все “на врем’я” тiльки, а тут вiйна
“грянула”…
– А тж i вайну по шапкє… Строй i толька… й,- додає в’ятчак.
– Недзя. Старий вже я. Сам усього не попну. Всi “плотники” на фронтi, а
з бабами яка робота…
– Вєстiма,замикає саратовець,- Куда там у вайну. Кой чорт у вайну работ
занятся хатiт… А нам-та вот плажiтся некуда… Вот жiсть, тєтка єя с ума
сашла… На что матушка кржхтєла, када рiдiла?.. Вот уже етава нiкак не
ждала, чтоб нам i картiшкi разлажiть нєгдє била…
– Ех, Валинь, гром єя бей, проклятую! – лютує ряза-нець,- У нас-та…
Вабче Хахландiя нє страна, а нсдара-зумлєнiє… На кой чорт защiщать
єйо… Рязань мая далеко… Пусть єйо нємец берьот!..
П’ють чай. Перед кожним мiюечок цукру. Заїдають булочками. До чаю
яблучка кришать. Хахландiю останнiми словами здоблять, Матвiєвi хатчину “в
щепкi розпльовують” i все “угли радния” згадують. Кожному, видно, своє
нав’мi…
Матвiя духота з печi жене, дим очi вигризає. Але й на полу мiсця нема.
Його дебела постать страждає. Костi за день досить натрудяться i нема де
розiкласти їх для вiдпочинку.
На полу в кутi дебелий вояк розлютився, розклав “вєщевой мєшок”, виймає
сало i їсть. Матвiй пiдсiдає до нього й вибачливо пояснює, чому вiн таку
малу хату має. Не можна було, мовляв. Це вже на третьому мiсцi будується.
Вояк доїв добрий шмат сала i собi почав.
– Теє,починає вiн з протягом. Видно, полтавець…- От ти там
бiлобрисий,- тикає вiн пальцем у рязанця…- Чово так розкодкудахтався?
Якого чорта халяву свою з рiдкими вусами дереш… Волинь ти лаєш,
Хахландiю розносиш… А зря… Жалко, чорт бери, що топчется ти тут своїми
клишавими лапами. Старика от ругаєш… Але коли, так сказати, правду за
чуба взяти, та тобi одному з другим перед балами твоїми поставити, то
вийде, що ти один з другим тiльки й життя взнав, що тут. Нє-нє. Не дуйся.
Оце ти в себе коли бачив? – згрiб полтавець у широку долоню торбину цукру
i потрусив нею над головою…- Дулю ти в себе бачив. Чаєм без сахару
заливався та жер тюру. Да, да! Не протестуй! Тєрпєнiє! Злiсть мене бере,
що ви, сукини сини, влiзете в чужу хату i вдаєте, що гаспада якiсь… А
дома в курятнику коптився, при лучинi вошi лущив, на полатях боки
вiдлежував. Ось тобi зайдеш у якiй-небудь Рязанщинi… Мiхайловка, чи
Вшiловка, чи якась Розплюєвка в лiсах заборсалась. Iзба стоїть. Улiз i не
знаєш куди. Чад, бруд. Свиня тут же рядочком рилом мудростi розводить.
Далi податi. Двоетажна така тобi хванаберiя на двадцять душ, як у тюрмi.
Йдуть спати i. батько наказує синовi: ти вот, Мiшка-та, не трясi са снахой
цєлу ночь… Вам би всьо, щенкам, куралєсiть!..Щоб не змилитись, бо мати у
лаптях спить… Да, да! Не валнуйсь, не валнуйсь… Бачу, дмешся, правда
очi тобi коле.
Полтавець у силу входить, руки в хiд пустив i колотить кулаками дим.
Повiтря нагадує океан на мапi. Кацапи лютують, але полтавець мiцно держить
стерно своєї мови. Кацапськi слова з прихрапом, з присвистом носа
передає…
– Та ти,каже,- бачив коли-небудь у себе яблуко? Чи пробував коли булку?
Чи знаєш ти, де вона росте i з чого н роблять? Ти он навiть не знаєш, з
якого боку їсти її, он i зараз знизу почав. Та у вас навiть ложками не
вмiють їсти, а кладуть у рот лопаточками. Рязанець нарештi не видержує.
– Врьош ти, сукiн син! Вот как заеду в твою ряжку…
– Фi-фi-фi! Тiльки пiдходь! Як мазну у твою сплювачку!.. А це ти
бачив?..- розгорнув полтавець хустинку, а там Георгiй i медалiя…
Це вплинуло на рязанця.
– Замовк! Так, так,- каже полтавець.- Краще от замкни своє рило й
мовчи. А то: а на кой чорт ваюю? А чаво Хахландiю защипаю? Тьху! Грiм тебе
ясний побий! Кликали ми тебе сюди? Просили? То йди собi до чортової матерi
в свою Кацапiю i не псуй тут воздуха. Ая? За що ми воюєм? А за що наш брат
кров ллє? За Волинь? Нєєт, брат. За мазурськi багна, за Варшаву, за
Карпати! Ти от, сукин син, напевно, по околодках прошлявся, а я третiй раз
на фронт йду, п’ять ран i оцю чепуху “за атлiчiє” дiстав… Ех, ви, ви!
Сохами землю дряпаєте. Дерев’яною бороною скородите, а дереш носа… Хами
ви, от що!.. А тут на дядька напав, що хати тобi ще – покоїв не виставив,
що ти хоч раз на жiсть у чистому полежав. Дрянь ти! Морда твоя осляча!..
Полтавець розiйшовся до того, що, здавалось, зiрветься i почне бити
всiх тих кацапiв. Щоки розчервонiлись, очi заблищали. Слова вилiтають з
уст, мов удари сокири. До сварки вмiшався вусатий бесарабець. Цей слухав,
слухав:
– Ша, кiндер! Да ну вас до ста бiсiв! Якого диявола розприхалися…
Брось!
– Нєє! Я йому докажу, що…
– Та брось, Ковалєнко! Надоть тобi з всякою задницею на рожни
спиратись… А ти, Лаптьов, також ослом таким видався… Якого, мать твоя
кобила, дурака втелила!.. Молчать!..
Полтавець замовк i сiв на своє мiсце. Рязанець двадцяту чашку чаю.
Бесарабець, щоб згладити прикрий настрiй, розпочав “врать”.
– Еее, ввобче вiйна роз’їдає нашого брата. Коваленко чи Лаптьов, чорт,
диявол – всiх однаково в грязюку все топче! – закроїв бесарабець.
Почав я, братцi, з самих, так сказати, Карпат, коли нашого брата
послали в первi бої на австрiйця. Не вiйна це була, а церемонiяльний марш,
парада. До наших нiг клались Галич, Львiв, Перемишль. Закинули вуздечку на
Карпати й дайош Вєну!.. Славу рускої зброї несли на кiнцях штикiв, а пiснi
ж, знаєте? Лунали чортом по всiй землi, як гукнемо, було,- хоч то горб, чи
камiнь, хоч диявол душу твою давно льодом вкрив – все одно йохне нутро
твоє i вогонь очима вулканом виприсне.
У тисяча дев’ятсот п’ятнадцятiм на Новий рiк були ми в горах Карпатах,
на верхах, по яких лиш вiдьми на мiтлах” шугали… Стояли, значить, у
лiсi, мов ведмедi, вкритi льодом. Я був собi хлопчак от такий, як он…
(тикнув на Василя). Щiчки рум’янi, вус засiвавсь. Горiв усякими любвами
преподобної мироносицi Євгенiї Петровни, любвиобильної матрони славного
мiста Кишиньова. Зiрвала мене рожевого, як квiтку, а я чурбан – чурбаном,
сльози лив, вiршами признання скиглив i думав вiшатись, бо згубив, мовляв,
красу невинну.
Та, треба сказати, кров моя i душа, i все, що хочете, були на мiсцi,
владу. А серце, нiби новий годинник у чистiй ватi, чулось м’яко i цокотiло
до всiх, включно Євгенiї Петровни, такими згуками, що тепер посвищи…
Але от два роки минуло, як покинув Петровну. Коли б ще от так собi
чоловiк жив, поле орав, жiнку бив, з жидами лаявся – два роки, тьху, нюх
табаки. Але в нас… У нас, брат, два роки пiдземного благодєнствiя, коли
над тобою, перед тобою, за тобою янчить смерть, значить: що ти з
перкальового юнака станеш отаким ведмедем – єж первий єсьм аз. Вуса тобi
таким ось рогом попруть, лоб зчугунiє, очi – олово, дивись не дивись, нi
думки, нi страху, нi сумлiння в них, бо все там сiрою масою злилось, от як
пiнявий сплювок.
I тодi ти знаєш одно: гину я, все гинь, i чхаю я на все те, хоча б воно
бозна-яким там свiтом звалося. Пригадую, останнiй раз того самого
карпатського Нового року баталєй наш польову Службу Божу в лiсi на галявi
отакiй ширiзнiй зi снiговим паркетом вiдбув. Пригадую, ялицi отак у двi
стiнi восковою колонадою в саме сiре небо шпичками вгрузли. Пригадую, дим
кадильний вiд самого престолу димiв i попик наш у всяких, честь честю,
ризах голоском розкамарiнскiм Божi слова розтягав аж до наших вух. А ми,
мов ступи, рядами все, та все рядами з папахами, та кляпами, та синiми
носами… Ех, i народ був! I церкву, i Слово Бога на шпилi Карпат у
часточках самого серця, Пана нашого, винесли. I я там стояв i чув, що
погони мої крилами ростуть i хочуть пiдняти мене понад усе. I чув, що в
душу мерзлу i мерзенну знов теплота ладану просякає i розводить лють мою
воячу. А коли хрест над нами знявся, грохнули ми всi у снiг колiнами i
многолiття ринними голосами виводили…
I тут зненацька бах, тарах! Як хильнуло смереками, як судонуло мерзлою
горою! Раз за разом три довбешки довбнуло, сукиного сина, у галяву. Ми-то
всi, i я, i батюшка з хрестом, i весь старшинний персонал, мов листя, до
землi припали i душами вп’ялися до її грудей.
– Здорава! – перервав котрийсь слухач.
– Двадцять трупiв лишили на галявi. Змiсило черепи… Ех!.. – i
оповiдач майнув пальцями лiвої долонi.- А раненi от так i повзали по
власнiй кровi, мов моржi. “Дабєйтє! Братци! Дабєйтє! Хрiста радi!” Кий
чорт добивать стане, хоч би ти кишки свої по цiлiй галявi розволiк.
I так чоловiк спрашує: Бог чи чорт сильнiшi на цiй самiй землi? I тут
чоловiк i торкнеться отого самого иерву, на котрому висить уся людська
менажерiя. Так? Чи так? Куди от пiдеш, чого не вiзьмешся – всюди рука твоя
торкнеться сажi з пекельного горiла. I чоловiк стане чорний, як отi
челюстi печi, випаленi вогнем. I серце його ствердне й нерви всi зникнуть.
Тому я й кажу: не видержимо, братцi. Повстанемо один на другого, будем,
як пси, гризти один другому горло. Нема вже у нас отого всiлякого… Бог,
чорт, дiвоча краса чи гнiйна утроба розбитого чоловiка – все на одну
пiшло. Все от так, як смерч, крутить землю з небом чорним стовпом, i нашi
голови закрутяться, i ми всi крикнемо: досить! Брязнем усе об землю, i
нашi вiитовки, i наших старших, i нашi заслуги… Потопчемо нашими
чобiтьми все те, перед чим колись репетували ура, що на лобах у барвах
несли, що в серцях сидiло теплим розумним словом i що вело нас на
смерть… Так. Будете бачити!.. Це станеться точно, бо весь наш люд –
мiльйон на мiльйонi – втратив бажання далi тягнути лямку оцього скотського
животiння…
Бесарабець скiнчив. У хатi тихо. Пики солдатiв сторчали, мов омамленi.
Пiсля всi ворушилися, всi загомонiли, всi ловили поглядом: “Ну? Як ти?” –
“А як ти? Що скажеш?”
“I звiдки вiн узявся такий тут розумний?” – подумав Володько, який не
слухав, а жлуктив цiлим своїм єством слова солдата.
– Ей, братва! – кричав котрийсь знадвору,- Сюди!.. Половина мужви
знялися i в хмарi пари витиснулися в чорне провалля дверей. На дворi
мороз. Велетенських розмiрiв мiсяць хвойно злетiв на широчiнь небес i
зупинився. За лiсом, за пiдлiсом, там, де угорське озеро, гудiло, гуло,
клекотiло, здавалось, мороз i мiсячне сяйво тнуть i трощать лiси, мерзлу
землю, кам’янi гори i саме склепiння неба, яке час вiд часу, нiби
смертельно хвора людина, озарялося тремтячим струмом червоного сяйва.
Кулемети лiчили одним тягом. Гармати наподоблювали дiда, що зайшовсь
страшним коклюшем, посинiв, зачмихавсь i вже невстанi зупинити шаленого
пориву… З глибини, десь з-пiд лiсу, нiби з придушених подушками ротiв,
виривалось глухе: “Урааа! Урааа! Урааа!..”
Солдати збились тичбою, повитягали шиї. Мiж ними молодики безвусi, отi
перкальовi юнаки. Всi наслухують говору заходу, який, здавалось, iде сюди
якимись таємними пiдземними ходами.
– Iш надайот! – зауважив котрийсь.
– Да. А завтра-то i ми iспробуєм нємєцкаво перца…
– Ми, браток, вже нанюхалися його, аж у носi крутить,- додав той самий
полтавець.Пiдемо спать! – байдуже закiнчив вiн i пiшов до хати. За ним i
решта пiшли. Лиш один молодик довше стояв i вслухувався у мову вiйни.
“Назад” не верталися. Шляхом назад гнали лиш часом козаки полонених.
Iдуть цибатi кiстяки по грузькiй дорозi в черевиках з обмотками. Хочеться
дивитись на них з витрiщеними очима, такi вони дивнi, чужi й не нашi.
– Хлєба! – просить i протягає жовту ручиську. На долонi металевi
грейцарi. На чорта вони. Сховай. На шмат хлiба… А, мадяр? Не дiстанеш,
коли мадяр…
А також гнали до штабу й зi штабу дезертирiв. Це народ iнший.
Розплювательний – вишкребки великої iмперiї. Приводили таких до штабу,
клали, один козак всiдався на карк, другий на п’яти, третiй вкладав на
дезертирську спину – двадцять п’ять, п’ятдесят або й подвiйно – вiдповiдно
до того, скiльки раз без дозволу частину свою залишив.
А козачнi в Жолобках повно. Рослi, стрункi, з кучером на двадцять
п’ять. Дiвоньки липнули до таких, а зупину не було. Не одна носила пiд
серцем козачого сина. Кров волинських лiсiв i придонських степiв зливалась
в полум’ї кохання i тремтiло серце, i палали очi, ноги самi в танець несли
пiд козачу гармонiю.
У цi днi Володько пережив подiю, що поклала йому на душi незабутнiй i
незлiчимий рубець. Все перегорiло i попiл розвiявся. Не розвiявся тiльки
отой змiст, який має в собi кожна подiя. Весна, лiто, осiнь, зима
кружляють навколо людини, що стоїть в серединi всього, а змiст подiй
лишається в колi i творить повiтря людини, творить її клiмат.
Стiл безногий, стократ проклятий, i купа книг, якi Володьковi руки
зняли з-пiд вояцької пiдошви, наробила гамору. Вернувся нiби хтось до
двора… Кажуть, знайшов порожнi покої зi стiнами, на яких однi плями
вказували на минувшину. Пiшли по селу запити та перепити. Докотилося i до
Матвiєвого хутора, бо ж Зiнька Кущина “хрест святий i приссяибо” власними
(от хай повилазять, як нi) очима бачила, що Настя несла дуже гарний стiл.
I вона, Зiнька Кущина, подумала собi: це, певно, з двора. А хай йому
частець. Пiдiткнула спiдницю вище колiн i стрiмголов до двора. Спiзнилася.
Не знайшла бiльше стола для себе.
Ну, чекай. Вона тiй Настi западеннiй не подарує. Понеслася i все чисто,
де треба, розказала.
Настю нiхто не чiпає, але Матвiй таки дiстав “повестку” тодi-то й тодi
явитись до штабу корпусу – Жолобки, дня i т. д.
У штабi суд i розправа. Те i друге короткi, стислi i без того, що
зветься жалiсть. Кажуть (це всiм на злiсть тiтка Зiнька пустила), там
кладуть двадцять п’ять у певне мiсце, заплати за “вбиток” i кiнець.
Матвiй чутки легковажив, але “повестка” й козаки, якi вже знали, що в
таких випадках робити, повергли його у тьму i морок кромiшний. Йти туди,
спускати латанi штани на такому-то сивому роцi житття… Нi. Це трохи
забагато. Нi, не брав, не крав, нi соломини чужої, нi, навiть у думцi. В
розглядах його – як далеко не сягають вони – все було, лиш не було нi
одного зерна, що таїло б у собi корiнь нечистого дiла. Путь його, довгий i
встелений тернами, йшов вiн власними ногами i кривавi слiди, що лишались
за ним, були його слiди, литi з його кровi.
I от пiсля тiєї “повєсткi” Матвiй раптом вгруз сам у себе. Вiн взяв
папiрець у руки, розглянув його, очi дивно погасли. Глянув на жiнку, на
Володька i знов загорiлися вогнi очей, як колись у днi Лебедщини. Кров
його збурилась i закипiла. От вони! От вони, тi винуватцi. Сидять перед
його зором i клiпають своїми дурними балами. Скоч на них звiрем i стратуй.
Знищ разом з ганьбою i соромом.
Нi. Матвiй цього не зробить. Уже не той вiн, що був колись. Рука його,
може, i мiцна, але воля трiснула i подалася виразно. Встав мовчки, брязнув
дверима i пiшов до клунi.
Через малюсiньку незамерзлу латку в тахлi вiкна Володько бачить
батькову постать, лисину без покриття зi жмутком рiдкого довгого волосся,
яке патлає i перегортає поривний пiвнiчний вiтер. Спина його виразно
гнеться, мов ресора, пiд великим тягарем. Здається, вiн несе десятипудовий
мiх пшеницi… Навiть, здається, ноги його слизькаються…
Батьку! – кричить Володькова душа. Баатьку! I рве щось те, що сидить у
хлоп’ячих грудях, чого не змела нi вiйна, нi солдати; рве його груди
гостродошкульним гаком… А слiв нема. Слiз також нема. У грудях, нiби
рiка замерзла, ломить свою поверхню i спинає одну на другу гострокантi
крижини. Володько хлiб жував, i коли батько вийшов, рот перестав
працювати, кусник хлiба застряг у зубах, а решта, що був у руцi, лiг на
краєчку столу i лежить. Всi закамарки його душi наповнив гiркий дим згару,
який гриз сумлiння, як гризе кислота залiзо.
А час бiжить. Настав обiд. З’явилася на столi миса тлустої зi салом
капусти. Нiхто не торкається нi столу, нi ложок на нiм. Пара капусти, мов
зменшена хмара, пiднiмається й урочисто розкладає на боки свої патли.
Розпочали Василь з Катериною, якi грiха за собою не чули i якi, може, й
грiшно тiшаться з горя матерi та її улюбленця.
– Йди-но клич тата,- озвався Василь навмисне до Володька. Володько
щойно прокинувся. Вiн спав i очi спали. А прокинувшись, щось там накинув
на плечi i пiшов до клунi.
Рипнув i вiдхилив тяжкi на дерев’яних бiгунах половиннi дверi. Тихо
тут, нiкого нема.
– Тату! – несмiло промовив вiн. Нiхто не вiдгукнувся. Все мовчить такою
впертою суворою мовчанкою.
– Тату!
В околотах щось заворушилось. Схилена постать, кiлька соломин на
чупринi. Син нiколи не бачив сумнiшого видовиська, i нiщо в свiтi не
проймало його так гостро й боляче, як та картина зiгнутої дебелої постатi
з отими невинними соломинами на чупринi.
– Ну? Чого ти хоч? – падає батькiв запит. Володько дивився йому у вiчi
ясним, теплим поглядом. Батько глянув також i зiр їх зустрiвся.
I як дивно. Цього Володько нiколи б не мiг пояснити. I чого з очей його
викотились отi сльозини. Дивно i ще раз дивно. Коли ж вiн отак з нiчого
перед батьком плакав? Таж нiколи. А то глянув i сльози пустив, а пiсля
цього рухнув на батька, пiймав його руку i голосом розбитим: “Ой, тату,
тату!” – просив.
– Я ж не знав…- ковтає Володько слова, лiтери, точки i зупинки разом
з солоними сльозинами, якi нагальне ринуть з очей.
– Ви… Я… Тату… Я сам пiду в штаб. Я… Я… Я розкажу… Хай мене
й б’ють… Iй-богу, тату, пiду…
Батько анi не поворухнувся. Стоїть дещо похило, i лiва рука пiднята в
напрямку сина. Пiсля чоло його зсунуло гармонiю зморщок, заглибило їх,
пiднятi на цiлих два сантиметри брови. Очi такi великi i такi все-таки
добрi виринули звiдтiль з отiєї ями. Володько ж знає, що пiд тими бровами,
за тими зморшками i мiшечками барви новелу ховаються батьковi дзеркала, в
яких свiт i вiн сам, Володько, вiдбивалися у справжнiй величi натури
буття, без єдиної струнки фальшивих барв чи тонiв.
На те якраз хтось над’їхав. Через шпари дилiв видно надворi двох
вершникiв на цибатих спiтнiлих конях. Один пiд’їхав пiд вiкно i знайомими
словами загукав:
– Хазяїн! Атєц! Дома ти?.. Матвiй вийшов з клунi.
– Здрастє, атєц! Ми вот апять к тябє…- зрадiв “бiловусий фуражир”.
– Салому iмєєш? Цєну палучiш…
– Солому? Нi. Не маю…- проговорив Матвiй. Вiтер сипле зi стрiхи
дрiбний снiг, який чiпляється неприкритої Матвiєвої голови. Володько це
помiтив, здмухнув сльози, стрибнув до хати i винiс батьковi вовиянку.
-Да ти, ста рiк, нє упрямся. Знаємо дело – салом iмєєш… Нє врi…
Полна тябє упрямiтся, как дєвка под. вєнцом… Два рубля за пуд палучiш…
Пудоф двадцать надоть…
– Ну,сказав Матвiй.- Два рублi тепер не гропгi, але солому свою я вам
покажу. Як хочете.- I повiв фуражира пiд ожереду.
Це була купа промоклої овсяиицi, яку розтягнули були солдати й яку
пiсля пiдiбрав. Солома запрiла i змерзлася. Фуражир вийняв шаблю i ткнув
нею пару разiв у солому. Пiсля жменю висмикнув i глянув…
– Нiчаво! – сказав.- Бєрьом… От самаво утра єздiм, нiгдє саломи
нєт…
– Як хочете…
З цим вершники вiд’їхали, заявивши, що завтра приїдуть по солому.
– От бач,сказав Матвiй Володьковi i Василевi, який також вийшов з
хати.- А треба було, дубило їх ма’, все нищити. Мене те все вже дурним
робить…
– Ходiть, тату, їсти,- сказав Володько.
– Ходiть, бо капуста холоне,- додав Василь. їв Матвiй мовчки i мало.
Поїв i знов на двiр подався. Володько слiдкував за батьком, пильнував
кожного його кроку.
Третього критичного дня Матвiй вибрався до штабу. Зрання зiрвався вiтер
i мело снiгом. У штабi треба бути “в дев’ять часов”. Але годинника нема,
сонце також не свiтить, тому ранок застав Матвiя i Володька, який разом з
батьком не спав цiлу нiч, на ногах. Ах, i нiч то була. Володько бачив не
раз, як нагай офiцера здiймався над головою вояка. Бачив, як вояк стояв
струнко, не смiв захищатися i тiльки очi та уста вказували, що в тiй
людинi є душа i все те, що чинить вираз болю.
I от на мiсцi такого вояка Володько уявляв собi батька. I ще гiрше. Там
кладуть, знiмають штани… Ууу! Хлопець цiпив зуби, обертав головою i з
уст його рвались куснями згуки… Нi, нi. Володько пiде, впаде, розкаже
все… Де ж тi пани? Де, в чорта, тi пани? Може б, вони не тягнули його
батька, який нiколи ж не був на панському дворi, який навiть не знає, як
виглядають тi покої.
Панський двiр аж за селом i за долиною. Чого б туди батько ходив. То
тiльки його, Володька, понесла туди нечиста сила, щоб учинити нечувану для
родини бiду.
Ранок. Батько чомусь заговорив, не є такий сумний, як минулi днi.
Говорить за всякi господарськi справи, щоб усе було в порядку, наколи б
його задержали, чи що…
Але хiба це Володьковi втiха? Мати, мов у воду опущена. Пече картоплянi
млинцi й очi її мокрi. Батько з’їв кiлька.
– Ну,каже,- лiпше пiду. Лiпше хай прийдеш скорше, як спiзнишся.
I одягається. Вийшов, не сказавши нi слова. Володько також накинув
вiдоме своє “пальтiшко”, що з великого зробилося малим i з нового аж надто
старим. Латки почiплялися до нього, де тiльки могли, i барви їх – сама
невибагливiсть та суперечнiсть…
Хто знає, куди збирається Володько, i яке кому дiло, куди вiн
збирається. Вийшов пiд ранок i метелицю, вибрався через замету, де лишився
батькiв глибокий слiд. на шлях i пiшов у напрямку Жолобецького лiсу. Вiтер
пре в спину. Спереду ледь маячить темна постать – батькова постать. Слiди
його одразу замiтає вiтер, хоча Володько широко ступає, щоб попадати
чобiтьми на тi самi мiсця.
Чи бачив батько свого послiдовника? Хто знає. Вiн не оглядався. Йшов
усе далi полем. Вiтер напирав йому в спину, прибивав до нiг критого
вiйськовою шинелею кожуха.
Ага. Он вiн.оглянувся, обернувся. Видно, таки зауважив, бо ж став.
Володько зупинився також. “Аа-о-у-е…” – видно, батько гукає. Вiтер рве
на шматочки слова i розсiває, де йому хочеться. Ще й ще кричить батько,
але син, хоч ти його вбий, не розбирає нi одного пiвслова. Он батько махає
рукою, одвертається i борхається далi.
Володько, мов тiнь, волочеться за ним, Матвiй ще раз оглянувся i йде
назад. Тiкати? Стояти? Поки що стоїть хлопець i чує: “Ве-рр-ни-ся!” Куди ж
?
Вiтер люто шарпає i пре вперед. Здається, коли б пустився та лiг на
снiгову габу – понiсся б вихором, мов дубовий лист, просто на чорну лiсову
стiну.
– Вернися, ти, шмаркачу! Куди там полiзеш?.. Марш менi додому! Чуєш?..
Наказую!..
Брав той наказ хлопець, як те останнє, що одно хiба поверне ним – проти
вiтру, проти метелицi i проти власного сумлiння – додому.
Матвiй пiшов далi. Син його стоїть на мiсцi й дивиться йому вслiд.
Фi-уфiii-iii!..- їдко i хижо вчепився вiтер якоїсь сухої билинки i
висвистує беззубим ротом. Он плужаться сiрi оберемки. Здалека нi нiг, нi
колiс не видно. Здається, щось над землею проти вiтру повзе. Щось, видно,
надто вперте. Пiсля видно, що то пiдводи. На них… Хто ж має бути на них?
Це пiдводи “земського обозу”, що лазить отут кожний день i пiд мерзлими
брезентами тягає сюди й туди якiсь клунки. Люди повлазили у кожухи, у
валянки, в сибiрськi шапки, що й грiм їм нiщо. Конi якось тягнуть отi
возиська, що нагадують мажi середньовiччя. Шпицi в колесах затинкованi
багном та зледенiлим снiгом.
Пропустив повз себе земцiв. Далi з лiсу вирвались козаки. До чорта,
хiба в таку пору верхи їздити. Носи їм померзли, конi борюкаються з
вiтром. Чи бачили вони Володька, що ось збоку стоїть чогось i чапить на
холодi? Хто там їх знає. Чи ж їм до якогось там Володька тепер? Кожний
щось своє має. А Володько ось постоїть ще трохи, поки батько не зникне з
зору й вернеться.
Що ж йому ще залишається? Не впаде ж отут серед снiгу i не дозволить
вкрити себе заметою, поки серце його чiтко i мiцно стукотить у дзвiнких
грудях, що нiколи, нiколи не вiдмовляли мiсця i простору отому метушливому
куснику м’яса.
Матвiй вже зник. Тiльки сiра завiса вiд неба до землi окружена чорним
рубцем лiсу. I там десь по тому вже боцi i батько Володька. Хлопець
вернувся…
Але так трагiчно не було, як це видавалося. У штабi i своїх справ “до
чортової матерi”. Хто там, особливо за якiсь “барськi” стiльцi та бебехи,
буде голову сушити. Був, правда, якийсь в окулярах, що самi до носа
вчепилися, питав Матвiя, покартав, що, мовляв, не до свого дiла старий
брався. Натомiсть старий делiкатно, уважно та докладно вияснив, що “ото
жiнка i малий полiзли” туди, а вiн сам “Богу душу винен” i хай який суд
прийде, то вiн на хрест присягне, що нiколи в життi чужої соломини для
себе не взяв.
Той в окулярах i не довго питав. Чогось розсердився, лаяв управляючого.
– Вайна, а он чьорт знаєт з чєм лєзєт. їдi, старiк, домой i сiдi на
пєчкє.
От i все. Вернувся Матвiй i все до слова розповiв. Володько й очима, i
ротом, i вухами впиває слова i з кожним згуком з душi його сповзає тягар
великий. Але все-таки весь не сповз, а лишився десь там, мов рештки
якогось намулу…
У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких i угорських полях
риють окопи. День по день ходять до них сiльськi дiвчата та пiдлiтки
хлопцi. Ходить i Катерина. Дощ, снiг, мороз, метелиця – все одно. Вiйна ж
не стоїть у дощ чи метелицю. Хлопцям, що понад п’ятнадцять рокiв мають,
платять руб’, дiвчатам усiм на гул п’ятдесят копiйок.
Справляють дороги. Рубають молодий лiс i жердям встеляють дорогу.
Рубають хворост, в’яжуть в’язки, стелять по дорозi i присипають.
Працi досить, та хiсна мало.
Умерла тодi Марта – сестра Гнидки. Молода ясноока дiвчина. Володько на
похорон ходив. Пiшла назяблася на окопах, дiстала якусь погибель,
покашляла два тижнi, похирляла i вiдiйшла. Мала вiсiмнадцять лiт. Саме
тодi i Гнидку – бiлобiлетчика потягнули.
А Володько? Хiба вiн сам не працював для вiйни. Перед Рiздвом метелицi
ущухли i почалась вiдлига. Химерний, лютий захiд жбурнув дикими теплими
вiтрами. Щезли на вiкнах ласицi, поспiхом оголювалась земля, дорога
погнулась, попустила й тяжкi батарейнi конi мiсять мерзенну багнюку.
Гострий наказ: всi до працi! Погнали з кожної хати по двох, по трьох.
Катерина не вилазить з окопiв. Василь лiг, кашель його душить, у грудях
пекло, голова стяжiла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пiшов вiн у
казьонний лiс i день по день сiче хворост на дорогу. Сажень – руб’.
Вечором тягнеться сiм верстов додому. Приходить i навiть роздягатись не
хочеться, але лягти нiде. Скрiзь москалi з “маршових рот”.
На Рiздво, першого дня по всеношнiй, люди святкувати захотiли. Не
вийшли до працi. Саперне начальство двох верхiвцiв замiсть старости в
наказ по селi пустило. Тi буревiєм пролетiли селом, вiд п’ят до очей в
багнi, нагеями, кого зустрiли, списали здовж i впоперек. До кого в хати
ввiгналися, застали людей при обiдi – столи, миски, горшки,- все
стрiмголов на боки розлiталося, а хто був у хатi, кожний хапав лопату й до
працi. Дiсталося й хворому Василевi, бо в Матвiя в той час якраз нiкого
дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кiлька
разiв нагаєм.
Пiсля лiсу Володько ходив “до окопiв”. По вiдлизi знов притиснув мороз.
Гола земля закостенiла й тiльки де-не-де видно снiговi лати. Ранок. Усi зi
свiтанком встають. Мати варить “кiрпiчний” чай, Катерина, Василь i
Володько йдуть. Вдома батько, мати i малi.
По полях копають глибочезнi ями, ярусами вкладають дерево, засипають
землю. Копають окопи з ходами, блiндажами, скорострiльними гнiздами,
перебiжками, захоронками.
На весну, видно, наступу сподiваються. По цiлому запiллi фронту – йде
чи повзе праця. Копають ями, їх заносив снiг, снiг розтавав i ями
заливались водою, обвалювались, ринулись. Пiсля їх оправляють. Часто цiлу
лiнiю окопiв касували i починали нову.
Чому це так, пощо – Володько не мiг знати. Нiхто й iнший цього не знає.
На то є там вгорi iнженери. В мудрiсть тих iнженерiв навiть останнiй
непомiтний хлопчина Володько не вiрить. Стiльки народу, стiльки працi –
зайвої, нерозумної. Стiльки грошей. Нiчого не робиться докладно, освоено.
Знаряддя працi, якого цiлi гори навезли, не шанується, нищиться. Купи
iржавих з вiдбитими ручилнами келепiв, лопат валяється без догляду, i їх
розтягає, хто хоче.
Доглядачi сапери вiд найменшого до найстаршого дивляться на все “з
наплюватєльной точнi зрєнiя”. По блiндажах горять огнi i там гуляють з
дiвками Бикови, Рикови, Колумбаєви. Пики в них повнi, червонi. Одягненi у
довжелезнi шинелi, взутi у валянки, в папахах, з-пiд яких стирчить лиш
нiс, пiд котрими безупинно димить махорчана цигарка.
Деякi дiвки набирають собi багато “днiв”. Iншим їх знов недостає.
Володько в своєму пальтечку та чобiтках надто гостро вiдчуває холод. На
нього не звертає уваги нiякий Биков, а жене “у баранячий рiг”. Тiльки
Володьками й тягнулася праця, наскiльки ставало їх сили. Мозолi на
хлоп’ячих руках, душевне огiрчення, злiсть на несправедливiсть. З
Володьком сотнi iнших хлопчикiв, подiбних на виколупленi землянi брили.
Всi вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки її сiчуть у
вiчi. Вiтер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою.
Червоне буревiйне сонце поволi хилиться й спадає за вашковецький лiс.
У суботу в хатi Трохима Пацюка коло церкви “рощот” за цiлий мiсяць.
Низька, простора кiмната. У передньому кутi пiд двома ярусами образiв
довгий стiл. За столом штабскапiтан Смiрнов. Червона, випещена пика. Чуб
їжаком, випущенi сiрi очi, на них пенсне. Борiдка – шпаньолка. Перед
Смiрновим скринька новеньких, нi разу не вживаних банкiвок:
двадцятип’ятирублiвки, десяти-, п’яти-, трьох- i однорублiвки. Побiч
Смiрнова секретар з трьома личками. Перед ним список i рахiвниця.
Вiд столу до порога черга, плече в плече, людей. Дiвки, старшi дядьки,
молодi хлопцi. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбитi, очi загнанi в
свої мiсця мiцно й рiшуче. Черга вривається коло дверей, якi ввесь час
рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голiв. Все то за
“получкою” за “днi” свої прийшло. Кожний добре лiчив тi днi, випiкав їх
жарiючою думкою на мозку. Є мiж тими людьми троє з Матвiєвої родини –
Катерина, Василь i Володько.
Черга його, на щастя, не далека. Лiтера Д тут багато допомагає. Ось вiн
уже добрався за порiг хати. Викликають:
– Горпiна Гудз!
– Є!..
– Сколько дньов?
– Двадцять…
Ого, думає Володько. От бреше. Вона бiльше, нiж вiсiм днiв, не має. Та
й то лиш по блiндажах з Биковим перекидалась.
Цок-цок на рахiвницi – i новенька десятирублiвка у Горпининих руках.
– Та, Хресто святий, ота Горпина має щастя. Капiтановi замiтала
пiдлогу, а диви…- шепочуть iншi дiвки.
– А хiба тiльки капiтан?.. А з тим… як його, отим рудим Риком, чи як
його… Хiба не бачила.
– Софiя Гладюк! – викликують далi.
– Є!
– Сколько дньов?
– Та двадцять…
Цок-цок. Софiя дiстала дрiбними. Вона й рахувати не має часу. Скорше
випихають геть, бо он ще сотнi ждуть.
Раденька, що дiстала, бiжить надвiр, перед вiкном пiд свiтлом лiчить.
– Маатiнко Божа! А, Хрестосвятий, вони менi рубля не додали. А грiм
мене побий, коли не так.
У дiвчини плач рветься. Але куди його бiгти, кому скаржитись? Он сидить
той капiтан, але добийся до нього. Он вiн i виплату перервав, бо “диньчик”
чай у глечику принiс i шклянку i блюдечко. Поставив шклянку, чай через
цiдилечко блискуче процiдив. Блищить чай, мов огонь. А каштан сьорбає по
трошки та малюсiнькими сухими коржиками закусує.
Володько ще вiд полудня нiчого не їв, але, дивлячись на блискучий чай i
на сухарцi, йому зовсiм не хотiлося їсти. Не тi почування виринають.
Капiтан i його срiбнi “пагони”, i гудзики блискучi з орлами, i чай з
цiдилочкою та коржиками, i тi купи грошей… Все те щось не з цього свiту
працi. Це щось iншого. Це щось недосяжне нам усiм, що стоїмо тут довгою
чергою, щоб “получити” отi п’ять, десять, п’ятнадцять – по заслузi –
рублiв. I люди коло нього, нiби пружини. Все “ваш’ всок’ бродь” та
закаблуками цокають. Навiть отой з трьома личками, також в окулярах, а i
той все:
“Так точьно, ваш’ всок’ бродь! – Нiкак нєт, ваш’ всок’ бродь!..”
Цок-цок-цок. Рубель, два, п’ять, десять, сто, тисячi… Тож там тисячi,
їй-Богу, тисячi! I капiтан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з
тiєї, то з онтiєї коробки бере папiрець i дає Гординi, Софiї, Килинi,
Ганнi. Кому скiльки хоче, як хоче, що хоче.
“Боже, який я маленький проти того капiтана”,- думає Володько.- Одно
слово його – i мене нема”.
Нарештi:
– Довбенко Владiмiр!
– Єсть! – викрикнув Володько i здригнувся. Тремтить, мов пропасниця
його напала. Стояв у черзi, тиснеться наперед, шапку у руцi зiм’яв.
– Сколько дней?
– Двадцять.Вiн добре пам’ятає – двадцять.
– Ти вот, – починає капiтан, пiдперши лiвою рукою клинцеву борiдку, –
уже бальшой. Сколько тєбє лєт?
– Я рождьон тисячу… i такого-то года,- мудро вiдповiв хлопець.
– Да. Значiт, ти нє малий. А кто тєбя так научiл врать?..- i очi впер
на хлопця гострi i сердитi.
Володько знiяковiв до болю. Врать? Що ж вiн “вре”? I його очам так
зробилось, нiби їм соромно стирчати в головi.
– Да! – пiдносить капiтан голос.- Ти врьош, как хiд! Сразу вiдно, что
вором будеш!.. На, палучай i марш атсюда!..
Як Володько брав тi грошi i як зробив “марш отсюда”, про це можуть
краще розказати iншi, що за ним стояли. Сам вiн якось не пам’ятає всього.
Знає, що вилетiв на подвiр’я. Знає, що в темних сiнях зачепився кишенею за
завертку дверей i як слiд розпанахав пальтечко. “Чорт його бери”,- подумав
вiн.- “Хай дереться. Уже є нова шинеля, i йому самi тато обiцяли одвезти
її до Шумська та перешити”. Ось i грошi є.
Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п’ять рублiв цiлих, а
ось чотирi по рублi. Разом дев’ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав
би десять. Десять рублiв все-таки – копiйка. А так вже зжився був з думкою
– десять рублiв… Но…
Пiдпер носа кулаком i… “а що його сказати татовi? Що подумають… що
взяв собi рубля… Хто там ще репетує?”
Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прiзвище. Написали
Ет-тоє. Який вiн Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному
зве, то це не значить, що i в “бамаги” так записувать…
– Моя фамилiя, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородiє. Так є
правильно. Мiй ет малий без слуху, онiмiв, а хтось за нього пiдсказав i
вийшло Етоє. Я його законний отєц i прийшов за нього получить гєнгi. Бо що
ет з нiмим. Його куди пхнеш – пiде, а находив вiн двадцять днiв по
пiврубля (мало, чуєте, ваше благородiє, по п’ятдесят копiйок такому
хлопцевi. Дуже мало) 10 рублi… Ет маю получити.
Хома ще до свого “ет-тоє” не любить докiнчувати слiв у родових
вiдмiнках. Смiрнов подивився на такого говiркого чоловiка, зняв окуляри,
витер, знов наложив. Пiсля грошi вилiчив i мовчки дав Хомi.
Той хотiв одразу й полiчити.,
– Вон, вон, старiк! Вон! Пшол, гварят тєбє! Там пощiтаєш дома на пєчкє.
Пхають Хому, але вiн опирається i рахує.- Ееее,- крикнув вiн коло
дверей.- Так це, ет звєнiтє, обман! Малий мiй лазив до отих окопiв… Ваше
благородiє! Тут всьо вiсiм рублi… Такi ет щота менi… такi щота…
– Куда прьош?! – визвiрився на нього солдат. Але Бондарець на таке не
зважає.
– Ваш’ благородiє,- кричить вiн,- тут ось ошибка случилась. Мiй малий
нiмой. Його…
– Кто там шумiт? – пружньо встав i ревнув Смiрнов, а очi його ще бiльше
вип’ялись, нiби їх хто видув зсередини.- Пазвать єво!
Бондарця штовхнули в плечi, i вiн опинився перед самим благородiєм.
– Так вот его ти врьош? – визвiрився Смiрнов, ах нижня челюстина
подалася йому наперед. Юрба людей принишкла.- Ти вот шуметь вздумал?
Бунтовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатiш? Салдат!
– Слуш’ь, ваш’ всок’ броць!
– Я,- не злякався, а смiло i навiть задавакувато почав Хома…- Я ет,
ваше благородiє, тiльки за правду. У мене ет-тоє талько i єсть ще один
отой нiмой. Старший мiй сни упав пiд Варшавою, а середнiй кузнiцой у
кавалерiї служiть. Я маю право за свого нiмого сина слово пiднять…
– Малчааать! – скипiв одразу Смiрвов. Вiн нiби з пороху злiплений, а
тут якийсь паршивець Бондарець пiдсунув сiрника. I очi, i брови, i борiдка
– все танцює по обличчi. Кулак раз, два брязнув об стiл i кiлька банкнотiв
пiднялось i в темний низ вертко спустилося.
– Ти што, салдат?! Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукiнаво сина, в
православную вєру обратiм!
Хому вхопили, нiби вiн гарячий вуглик, i виперли…
– Це кров моя! – гукав вiн.- Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет i слово
не скажи!..- але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах i той
заїкнувся на пiвсловi. Кажуть, кров так i полляла йому через шпакуватi
вуса i бороду геть-чисто перебарвила.
А Смiрнов бiльше не мiг виплачувати. Пiсля такого хвилювання хто б мiг
виплачувати.
Люди масово рухнули додому.
– I треба було йому за якогось рубля знiмати бучу! – сердився хтось…
– Нєєє! Я несогласен,- перечить другий.- Тут перву ролю грає
справедливiсть. Хiба ж не сукин син отой самий капiтан…
– Та це ж звiсно. А хiба вони не всi такi? Їздив я оце до штабу на
стiйку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а вiн, таку його мать, визвiрився
до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може, я того килима дома
зовсiм i не маю. А якби й просто на в’язцi сiв… Що, йому вiдлетiла б?..
То-то… То зветься вiйна. Один на фронтi в мерзлому багнi лежить, а
другий, бач, на в’язцi соломи не сяде… Бо, бач… Ееет! Тьху!..
Порядки…
– Що, чуєте, про отого капiтана говорять, то тiльки “мразь i стид”.
Живе ото в школi. До нього нiби всi отi вищi члени з’їжджаються.
Позавiшують, каже, вiкна червоним. На столi пляшок повно, “Боже цара”
ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впо’їли, роздягли її…
Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нiчого собi, а от до чого
докотилася. Шлюха! Сестри[12] навчили…
Володько вертається додому i слухає, що гуторять. Бачив i сам вiн, що
за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочiв, з рiзними написами
валяється. Горпина хвалилася, що вино туди “ящиками” привозять.
“Чорт його бери, того рубля”,- вертиться у хлопця думка. Добре, що
принаймнi й тi дiстав. А рубля вiн дома має, доложить i все батьковi на
перешиття шинелi вiддасть.
Там, де село кiнчається i починаються хутори, зустрiчає Володько
“маршовi роти”. Сьогоднi пригнали їх видимо-невидимо. Нiби повiнь залили
вони село, кричать, матюкають. Все молодi кацапчуки, що говорять з
прихрапом у нiс, ковтаючи слова. Одягненi добре. Новi до самих п’ят
шинелi, вовнянi сiрi шапки, добрi з довгими халявами чоботи.
Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж i женуть. Володько йде повз лави
воякiв i, здається, не буде їм кiнця. Йдуть i йдуть, топчуть дорогу. Все
по чотири, навантаженi. Бряжчать металевi речi.
Дома застав повно. Увiйшов до хати i, здається, попав у густий чагарник
з живих дерев. На лавцi, на печi, на миснику – скрiзь, де тiльки є якесь
мiсце, гори наплечних мiшкiв, пояси з патронташами, мокрi шинелi, газовi
маски, лопатки,сокири.
Пiд плитою вже топиться, а на плитi два здоровеннi баняки води. Пiд
комином безлiч котьолкiв i в кожному щось З харчiв видно.
– Ага! Вот, вот! Мальчiк паявiлса… Рєбат’, рєбат’! Вот нам мальчiк за
булкамi сбєгаєт…загуторили солдати.
– Хош’, малиш, за булкамi iтi? Да?
– Да! – кивнув головою Володько.
– Рєбат’.’ – загукав один солдатик,- Давай дєнгi. Мальчiк за булкамi
йдьот.
– Пачьом булкi?
– Да чьорт знаєт. Па десятi, что ль…
– Мне две.
– Мнє трi!
– Нам с Грiшкой п’ять.
– Да нє галдiте всє, как лєшiє! Па парядку! Мiтька! Падай маю сумку.
Вот та, каторая с пятном… Да нє брасай на голаву! Вот, сукiн син, мать
твая вєдьма, нiкак рускiй чал’єк нє деєржiт парядка!
– Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти заднiцу
туди прьош!..
-Ей, щенкi! Нє арiтє! Вот мальчiк ждьот! – встав i крикнув старший
солдат.
Вирвавшись на вiльний простiр з купою марок у руцi, Володько знов жене
в село. Дивне вiдчування. Здається, село змiнилося, зникло. Неймовiрно
велика кiлькiсть людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрiзь
ворушиться. Дим над стрiхами зводиться, подвiр’я гудуть, вовтузяться,
дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає снiг i
рiденька грязюка збiгає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди.
Своя мова зникла. Її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглi, мов
барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого мiсяця.
Подекуди миготять зорi.
Коло бувшої шкальнi черга за булками виповзає кiнцем аж на дорогу. До
неї прилипають все новi i новi кiльця. Але Володько не дурень. Вiн знає
ходи до крамницi i по короткому часi з мiшком булок на плечах вертається
додому.
Тут чай на столi. Парує, димить. З вояцьких облич стiкає пiт. Булки
розхапали, i почалася жерня. Володько заробив пiврубля, але це його не так
особливо тiшило. Нема де сiсти, а вiн i так цiлий день мерзнув надворi.
За чаєм розмови i сварка. Найшовся старший вояк, який розносив
начальство. В той час хтось застукав у вiкно.
– Хазяїн! Хазяїн! Вийдi, атєц!.. Матвiй почув голос “бiловусого
фуражира”. Накинув кожуха i витиснувся надвiр.
– Ти, атєц?
– Я. А що таке? – Матвiй бачить, що фуражир не сам. З ним ще один
кiнно-гарматник.
– Прiнiмай, старiк, нас начєвать!
– Ну,знизує плечима Матвiй.- У мене й так повна хата. Навiть сiсти
нiде…
– Нє лабєзь, атєц. Ми всю дєрєвню с’єздiлi… Там єщьо хужей твоєво. У
сараях людi сплят…
Що робити? Завiв конi до клунi, а люди втиснулися до хати. Вояк далi
розмову веде.
– …У них, чортового сина, все якось не так. Там, наприклад, чи вояк,
чи офiцир – все одно. Дiстiплiна то дiстiплiна, але не наша. У нас солдат
– грязь, багно, сплювак,афiцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч
сапогом по лицi – нiчаво, афiцир салфеткою тавос пiдпирає. Два рази був у
плiну, два рази втiк. Три рани дiстав. Тепер пiду i посвищу… Сам в полон
пiду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого
невидимого царя, штихом i груддю захищав. Там он Распутiна робота наривом
на Росiї сходить. Цариця у дворцi гуляє, а ти йди, бийся, по Карпатах
дерись. От наженуть дiтвори… Ну, от ти! Ти, жовторотий?
– Чаво? – витрiщив очi молоденький кацапчук.
– Знаєш ти, куди йдеш?
– Вєстiма. На фронт.
– Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, однi
ратицi лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч i виложать.
З Пiтера, з Владiвасгока, з Бердичева, з Самарянських степiв – всiх
дуракiв зженуть на бойню, на м’ясо гармат, на ганьбу, якої свiт не бачив.
I вже, здається, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурiя – все
ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячi верст ногами своїми
робив. А коли кiнець? Спрашую: коли кiнець? Далой!..
I зненацька в цю саме мить, коли всi напружено слухали промовця,
тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всi замовкли. Лампа згасла i
хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула i майже умлiла. Мала
Василина, що спала на полу, прокинулася i почала плакати.
– Какой там сукiн син балуєт? – реве з темностi густий голос.
Блиснула бензинова запальничка й освiтила хмарку диму, що поволi
розповзався над головами солдат. Деякi з них поблiдли на папiр.
Виявляється, “бiловусий фуражир” обурився мовою солдата i пострiлом
револьвера припинив її.
-Ти што, мать твою разтаку! – накинувся фуражир на промовця. Бунтавать?
Бунтавать вздумал? Знаєш, что за такiє розгавори дають? Нє вiдiш, здєсь
дєтi…
– А ти кто такой? – смiло, вперто i виразно питає промовець.- Супчiк?
Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукiн син, нє вiдал. Плюю я на тваї
угрози. Миє всьо равно, хоть сєводня, хоть завтра пулю в лоб вганi.
Плювать мнє на всю ету ваєнную жiзнь! Вiжу, рило твайо вот как разнесло,
ряжка хоть памої вилiвай!..
Вiдрубав i тиша. I що ж? Нiчого. Тиша, нiби всi скам’янiли. Фуражир
виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого
пiхтура за горло, але тут, нiби по командi, стало мiж ними кiлькох солдат.
– Нєєєт, братци! Драться дудкi.
Схопили обох i погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на
лавi коло столу. Пiсля цього напружена мовчанка. Далi хтось щось
заговорить уривком лайки.
Матвiй i родина на полу, коло печi. Всi нагострили цiкавiсть. Матвiй
бiльше байдуже, Настя уже хотiла кинутися розбороняти. Василь, Володько i
Хведот з виразом недовершеного страху, цiкавостi i навiть якогось
вдоволення.
Клалися спати. Несли солому i хто де мiг, схилив голову. Володько чув
надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настiльки проймаюче, що
уривки втомленої думки весь час чiплялися бачених i пережитих людей i
картин.
Перший раз почув кiлька незнайомих слiв. Перший раз бачив огонь в очах
вояка, який сказав простими i певними словами те, що таїла в заледенiлому
нутрi бiльша частина солдатської маси. I як рiшуче! Якi очi! Якi зморшки
коло кутикiв уст i як цiпився кулак. Це, чорт бери…
Сон, виплата, Смiрнов… Знов новенькi банкiвки. Чорний простiр i
безлiч вояцьких облич у папахах, з торбами. Пострiл.
Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повiтря
i почали рiвно й мiрно гойдатись, нiби спокiйне море пiсля ущухлого
буревiю.
V
Чорний простiр без початку i кiнця, сiрi клуби туману в сприсках
стрiльних iскор, що вириваються i зникають. Земля була не влаштована i дух
Божий – всеможний шум несеться в серединi всього i лишає по собi творчi
початки.
Як дiлилось свiтло i тьма. Як радiв i яснiшав етер. Як завертався
перший раз хаос, задзвенiв у пружнiх руках Великого Майстра, що дув на
прискаючу вогнем масу своїм натхненним подухом творчостi. Клались гори
вправо й улiво, океан вздовж сяючим плесом опав, вiдбив блакить i жбурнув
в далечiнь i ширiнь.
Родилась людина. Брав Майстер першу частину землi – як основу. Брав Вiн
також частинку вiд дерева живого i вiд мертвого каменя. Брав воду солону i
не забув барву вiд лiлей, i вiд рож пахучих, i вiд фiалок весни… I ще не
все. От стоїть твiр перед очима Творця, має вигляд, барву, але не має
того, що зветься кров. I тодi брав Творець частинки вогню, та дiлив їх на
барву i тепло. Зачерпнув роси, з пiднебесних височин, що впала була на
лист рослин, змiшав з барвою вогню. Далi все запалив. I вийшов твiр
прекрасний. I сказав Творець:
– Насолода творчостi хай буде вiчною. Хай нiколи не буде вiднятий менi
мiй рiзець. Я буду безконечно нищити тебе, мiй великий твiр, щоб мав змогу
безконечно творити наново. На ось i вложи у груди твої цей червоний
злiпок. Барви його – барви вогню. Йому властивi властивостi хижого звiра i
невинного ягняти. По цiй сторонi його добро, по цiй зло. Вони є тим
коромислом, на котрому спочиває тягар життя.
Увага! Вiдкрий свої очi i вуха! Бач i чуй!
Щум океанiв, пралiсiв, спiви птахiв, рокоти грому брязнули зi всiх
бокiв. Небо дивилося синiм оком i вiдбились у нiм квiти, дерева, мов у
дзеркалi.
I сказав Майстер:
– Збери всi шуми, спiви, вигуки i вибери з них найлiпше. Це буде твоїм
словом. I всi барви, якi є, якi я складаю в число днiв мого творення, хай
будуть доступнi оку твоєму. Я так хочу!
Сталося слово, росло навколо воно, множилося, обняло свiт. Найбiльшим
даром нагородив тебе Майстер, тебе одиноко – людино…
Полем iде Матвiй. Захiдний вогкий вiтер протискається до чорної плотi
землi i жере хрусткий соковитий снiг. Гарматнi рокоти трiпотливо мiшаються
з першим спiвом жайворонка. Повiтря крає лiтак, що прямує над жолобецький
лiс. Там гу-понуло кiлька вибухiв, на котрi вiдповiв дрiбним цокотом
скорострiл.
Маршовi роти, що вилазили з лiсу, лягли, мов кошена трава.
А лiтак все кружляє. Ось вiн над головою Матвiя. Став чоловiк, задер
галову: “Дивись, рiзун його ма’, гармидер…” – i не договорив. Щось
неймовiрне брязнуло в його вухах. Дикi дзвони дзвонили навкруги, пiтьма з
блискавками линула у порожнечу свiту i вже не хотiлось йому бiльше нiчого.
Клякнув до чорної лати землi, що вилiзла з-пiд снiгу, руку праву вiдкинув
вiд себе, на лiвiй лежала голова. З-пiд рiдкого волосся на чолi виступила
червоної барви роса, збилась в струмок, стекла чолом, через перенiсся,
лiве око i покапала на землю.
– Тааатууу! Тааатууу! – женеться i гукає Володько. Бiжить через поле,
грязюкою. Земля рветься за його чоботятами i розлiтається закарвашами
навкруги. Вiн вже не чує нi лiтака, що все ще кружляє у блакитi, нi
вибухiв, зривiв, нi крикiв, що несуться з-пiд лiсу. Здалека бачить вiн, що
там, де йшов батько, порожньо. Чув вибух, i серце його йокнуло таким
рiзким болем, якого ще не вiдчував нiколи. Тисячi тисяч вибухiв шаленими
рокотами згучали в його вухах, але всi вони не торкались його нутра. Цей
один трiпонув ним цiлим. Затремтiли руки, ноги. У очах чорний дим вився
дивовижними клубами.
– Тааатууу! Тааатууу! Прибiг.
– Таа!..впав на батька. На руках, на ногах, на тiлi купи грязюки. Дивно
i страшно лежить голова. У горлi Володька засiкся вiддих, i вiн не знає,
що робити. Судорожно стискає батька, а колiна його вгрузли в землю.
– Тату, тату! – вирвалося нарештi в нього.- Ой, тату?! Що з вами?!
Вiн знав, що з татом. Долоня його торкнулася чола i на нiй лишилась
одна пляма. Вiн швидко тернув нею об штани. “Ой!” – вирвалось у нього,
нiби йому пекло. А батько непорушний…
Але переляк, окам’янiлiсть змислiв, вiд чого, здавалось Володьковi,
окам’янiла також цiла природа навколо, одним штовхуном зрушив у рух один
удар батькового серця. Хлопець вигукнув, ще раз припав вухом до грудей i
навiть затримавсь. Чує… Так!.. Б’ється! З неуявної глибини доходять,
удар за ударом,- кроки батькового серця, i Володько переконаний, що це б’є
рiвним боєм могутня чорна земля.
Дикий i розгублений побiг в напрямку своєї оселi, з подвiр’я котрої,
незважаючи на небезпеку, бiгли мати, Василь, Катерина, Хведот. Всi блiдi,
всi окатi, i вiтер, як на те, пружно б’є проти них.
Коли добiгли, батько вже дивився. Дивився рiвно й спокiйно. Очi
темно-синi й яснi, а Володько перший раз надмiрно звернув увагу на той
погляд, що дивився просто у вiчнiсть неба.
Земля мокра. Колiна Матвiєвої родини вгрузли в її поверхню. Жах, надiя,
благання Бога. Нi, це не родина. Це сам-один Матвiй у своєму великому
продовженнi. Це вiн – безперечно, вiн. I той жахливий рев “Юнкерса”, що
летiв з висоти, i тi вибухи, що гулкою луною стрясали лiсом, не в станi
стлумити непереможного бажання жити… Вiн жив, хоч не раз, бувало,
виривалось з уст його: “Чесна людина смертi не боїться. Страшно хiба те,
що ти переконаний, як ще багато дiла не довелося довести тобi до кiнця. А
решта…”
I правда. Матвiй не брехав. Спокiй, який спочивав на його обличчi,
пiдтверджував силу його душi… Так. Такi люди, як Матвiй, не кидають
своїх слiв на вiтер. Кажуть те, що виходить з їх глибинного переконання, i
замовчують те, що не повинно голосним бути, бодай би гострим цвяхом
стирчало воно в думцi.
Мати пiзнiше казала:
-I от, кажуть, що нема чуда. Хiба ж то не чудо?.. А пiдiть-но,
людоньки, та подивiться… Яму таку вирило, що кiнь сховається, а “його”
тiльки приголомшило i дещо на лобi дряпнуло. Кому не суджено – Не вмре. От
дивiться… казали: ее, що йому… Вiн старий, його на “позицiю” не
заберуть… А тут нечиста сила “аропляна” принесла, i на тобi позицiю…
Матвiй кiлька днiв лежав. Володько не вiдходив вiд його леговиська.
Видумував, що б батьковi дати поїсти. Бiгав до “лавки” i принiс булки.
Матвiй усмiхнувся. Володько, безперечно, нiколи не забуде тiєї усмiшки.
Вона розвiяла той чорний липкий острах, що твердо залiг у душi хлопця.
– Еее, цим мене не накормиш. Булка – пiнка, а менi щось поживного
треба,- сказав Матвiй. Мати зарiзала двоє курей.
– Не першина менi,- говорив батько.- Як зiрвав грижу, живота рiзали,
кишки на мiсце впихали. Три тижнi одною юшечкою жив. Як подумаєш… Цiле
життя – одна вiйна… Руку вибив… Ет… Видно, iнакше годi.
Надворi сильно вигравало сонце. По кiлькох днях Матвiй звiвся i дибав
пiд клуню. Сюди, з неуявних висот, зливою лилися i впиралися цiлим тягарем
пахучi променi. Рiй раннiх мух, мов струни, бренькав по дилях. Поля
висихали. Брость дерев оберталась на бруньки. У Крем’янцi бовхали
“зiнiтки” i рев лiтакiв нагадував осiннi гармидери молотилок. Але це ж
весна. Так. Особлива, але все-таки вона – та сама, що викликала квiти з
чорнозему i небо барвила наново.
Маршовi роти йшли тепер ночами. Але йшли без кiнця. А скiльки, кажуть,
залiзною дорогою перли їх. О, весна зрушить “їх”. Не будуть вони далi
стояти на мiсцi. Кажуть, генерал Брусiлов за дiло взявся. “Тамтi”, видно,
пронюхали також. День по день лiтаки пускають, нишпорять, скидають бомби.
Парки все стрiливо пiдвозять.
“Бiловусий фуражир” i безлiч iнших силою видирали в людей те останнє,
що десь лишилось. Видирали солому, навiть гнилу. Сiна нiхто й не питав.
– Ех, кеб Бог дав, щоб ви вибили отого австрiяку трохи туди далi,-
говорить Матвiй.
– Вибйом, атєц, вибйом… Ти толька саломи нє жалей. У Карпатах єщьо нє
такiє дєла бивалi. Камандiр наш, бивала, как наставiт батарею – лiбо лєс
рубi, лiбо гори раскапивай. I рубiлi, i раскапивалi. Да, да… Снасiлi
гори, а снєгу бивала аршiн аль два. За ночь всьо снєсут. А сасни там – что
чудо одно. I кто тєбя такую пасадiл здесь? – ругаються салдати… А
здєсь… Пустякi…
Вже перетомились люди. Загнав проклятий фронт. Весна рвонулася й
розлилася океаном по садах, полях та лiсах. Птаство всiляке хоралами
бризкає, та кому то потрiбне? Хто тепер зверне на це увагу? Все в огнi,
все в русi, все у працi. Матвiй видужав i знов по рiллi тупчеться.
Володько в полi, Василь у полi, Катерина в окопах, мати на городi.
Спали знов у клунi. Солому вигребли до дна й одна потеруха лишилася. На
нiй покотом спали солдати, воюючи поки що з легiонами блiх.
Забирали також худобу. Цiкава iсторiя з Рогатою випала. Її мобiлiзували
останньою, бо бiльше по закону не мали права мобiлiзувати. Лишилася одна
тiльки корова. Рогату потягнули силою. Нi одна тварина так вперто не
змагалася, як вона. Не хотiла виходити з хлiва. Москалi били її нагаями.
Настя залилася слiзьми. Матвiй краще пiшов собi геть, щоб не бачити.
Корову витягнули на шлях i погнали. Вона вперто оглядалася, жалiбно
мукала. Але яке здивування постало в усiх, коли вечором перед дверима
хлiва знайшли Рогату. Прибiгла i так протяжно, нiби людина, заголосила
своїм добрим коров’ячим голосом.
Настя одразу пiзнала її голос i вибiгла. Бiдна тварина. Уся в багнi. На
спинi раз коло разу бруднi пруга вiд нагаїв.
– О, ти, моя мила корiвко! – сказала Настя й обняла корову за шию.
Тварина незграбно тернулась головою об її запаску.
Корову пустили до хлiва, але другого ранку за нею все одно прийшли i
забрали.
Настав травень. На полях вже хвилi гарцюють. Фронт нiби затих. Сонце
горiло по-лiтньому й обiцяло першi майовi сльоти.
Тiєї ночi, як i завжди, Володько спав у клунi. У кутi, коло задньої
стiни приробив собi полик, i це дещо спасало його вiд блiх. Батько спав у
другому кiнцi. Москалiв якраз не було.
Серед ночi Володько прокидається. Через шпари дилiв видно захiд, що
горiв пожежею. Звiдти рвались дрiбно вибухи, нiби хтось бубонiв у якийсь
велетенський бубон. Земля виразно тремтiла. Скорострiльна трiскотня
злилася в один звук з лопотом рушниць.
Володько зiрвався i вибiг надвiр. Над селом пролiтав цепелiн. Шляхом
гналися вершники, а пiсля промчало авто. I цепелiн, i верхи дерев
вiдбивали вiдблиски рефлекторiв. Здавалось, там горить i валиться у
безодню земля.
– Бр-р-р-р! Бр-р-р-р! Бр-р-р! – сiпали серiями гармати. Чути, як
стрiльна довбали поверхню планети.
“I там впакували всiх тих, що цiлий мiсяць гнали”,- думав Володько. Але
видовисько, якого ще направду не бачив, i хто знає, чи не навмисне вiн
родився в такий час, щоб бути свiдком заповiдженого Страшного Суду.
А це ж вiн i був. Он змiї рвуться у чорну небесну глибiнь, вигинають
барвнi хвости, плюють iскрами. Он тремтяча корона вогню, що вирвався з
преiсподньої i порскнув сяйвом до самого престолу Божого. Дуднiли гирла
сталевих потвор…
Матвiй також прокинувся, вийшов i зупинився у дверях клунi. Володько
помiтив довгу бiлу постать i пiдiйшов до неї.
– Бачите, тату, що там робиться? – приляканим голосом питає син.
– Бачу, бачу, сину! – на диво спокiйно вiдповiдає довга бiла постать.-
От так виглядає вiйна. Затям, а виростеш, розкажи iншим. Хай все-таки
знають. Про це й варт знати.
I бiльше батько не сказав нiчого. Стояв i мовчки наслухував, як дуднiла
земля. Син мовчав також. До них скоро прилучився ще й Василь.
– Здорово пражить,- сказав вiн.- Кажуть, австрiяки у цементовi ями
позалазили… Але i там їх дiстануть.
А Володько виразно уявляв собi тих австрiякiв, як вони сидять у
цементових ямах, а на них з неба сиплються стрiльна[13]. Раз коло разу
б’є. Тi гнуться, припадають до землi, кривлять тремтячi губи, очi лiзуть
наверх. Ось уже пробили накриття такої ями. Гепає останнє стрiльне,
проривається в яму i – гууух! Пiд саме небо вулканом летить земля, а в нiй
руки, ноги, голови австрiякiв.
Стояли так мовчки довго. Нарештi рушив рукою батько:
– Ну,сказав вiн. – Все одно нiчого ми не зробимо звiдсiль. Це не вiйна,
а правдивий Страшний Суд. Ходiмо.
Пiшли всi три до клунi. Але хiба ж можна в таку нiч спати? Аж над
ранком вдалося дещо прикорхнути, та не надовго. Уже перший день принiс
першi наслiдки бою. З села чути глухий гамiр, який все збiльшується.
По короткому часi за клунею справжнiй Вавилон мов. Через шпари стiни
клунi Володько пiзнає тих самих австрiякiв. Пригнали чомусь аж сюди за
село i лишили, видно, вiдпочинути. Пiд клунею i по обох сторонах дороги
повно чужих воякiв, а мiж ними проїжджають козаки.
Володько зiрвався швидко, натягає на себе штани i бомбою пре на шлях.
Оооо, скiльки їх. Якi дивнi люди… Вони всi звiдти. От, дiйсно, дивно.
Ще вчора, ще цiєї ночi вони були там. Якi чорнi їх лиця i як багато на них
навантажили всякої всячини.
– Хлопчику! Може б, ти менi принiс кусник хлiба? – встає з мокруватої
землi i звертається до Володька один австрiяк. Володько оторопiв. Очi не
хочуть вiрити i вуха, мабуть, помилилися. Вiн так гарно сказав по-нашому,
що Володько дiйсно мусiв здивуватися. Володько знає ж добре, що в Австрiї
нашi люди є, але що вони i воювали за неї, i вмирали, цьому нiяк не
хочеться вiрити. Як може наш чоловiк битися за якусь мадярську Австрiю?
Володько зiрвався i побiг. По двох хвилинах був назад з порядним куснем
хлiба в руцi. До нього пiднялося зi землi безлiч полонених.
– Глєба, глєба!..
– Хлапечку! Дай коусечек!
– Брот!.. Гиб мiр…
Боже, скiльки тих рук. Долонi все. На кожнiй з них грошi, годинники,
ножики. Деякий ковдру простягає i тиче пiд самий нiс.
– Гетьте! – кричить Володько.- Ей, ви! Наш! Нате!.. “Наш” ледве
продерся наперед i дiстав хлiб.
– Є то мадяри? – питає Володько.
– Всякi, хлопче. Всякi… Ось на тобi…- i тикає кiлька нiкелевих
монет.
– У нас таких грошей не потребуються,- сказав хлопець.- Можете їх
викинути. Проклятi мадяри! – вирвалось у нього мимохiть…- Це ж вони
вiшали наших людей! – добавив по коротенькiй перервi.
Полонений наш пакує у рот хлiб. Iншi заздрiсне дивляться на нього… В
той час пiдходить до Володька якийсь цибатий вояк…
– Добже, хлапечку злати! Добже! Я йсем чех… Це останнє Володько
розiбрав зовсiм виразно.
– Чех? – сказав вiн.- Не вмiю по-чеськи, але он стоять мої тато. Вони
вмiють…
Але чех, видно, не зовсiм розумiє Володька, щось говорить словами, з
яких Володько чує дуже багато твердих i шиплячих звукiв.
В той час Настя винесла в решетi кiлька бохонцiв розкраяного хлiба i
роздає, кому попало. На неї сипнулися всi i сотнi рук тяглися наперед. За
хвильку розiрвали все. Примчав козак.
– Ей, старуха. Закройсь там. Куда їх кармiть. Всех нє накормiш.
Настi вiддають, хто що може: ковдри, новi запаснi черевики, плащi,
шатра i навiть заячi муфти…
– Тоже воїни, чьорт бєрi! – зауважує козак.
– Їх нє ваєвать, а на багамольє наслать би… Iш сколько на нiх
барахла. Навючiлi, словна аслов…
Але що Настi до того, чи вони можуть воювати, чи нi. Вона знає одно:
люди їсти хотять, аж почорнiли… То ж “там” творилося… Боже, Боже… Як
тi люди стiльки видержать…
А Володько згадав солдата, що повiдав про “них”. I ось вiн мiж “ними”
сам, ходить, бачить, чує їх, до речi, прикрий запах. “У них, що вояк, що
офiцир – все одно”… Може, i так. Все в них не так, як у нас. Он їх
муфти… Хто б у нас муфту носив? Видно, у них все по-панському. Недармо
їх кличуть солдати згiрдливо “пан”…
– Ей, ти, пан! Iмєєш часи? Тащi, разтаку твою!.. “Пан” i годинник
вiддає. Нащо йому отi “часи”. Тут у Росiї хто по “часах” живе, коли тут
стiльки сонця. А що тодi робитиме сонце?
– Паднiмааайсь! – на цiле горло кричить спереду козак i показує
нагайкою, як пiднiматися. Люди поволi рухаються, зводяться i йдуть…
Iдуть, iдуть i йдуть. Здається, кiнця нема.
Гармати ще бовхають, але, видається, вже далi. В полудень пригнали ще
одну партiю полонених, а перед вечором знов. Хто там знав, скiльки їх
тисяч було. Йшли, як хотiли Деякi пристають, падають на дорозi, дещо
вилiгуються i йдуть самi далi. Скидають все зайве, непотрiбне i кидають,
де попало. Дiти бiжать пiсля й пiдзбирують, але не так всякi речi, як
набої, яких також багато валяється по дорозi.
Минуло ще двi ночi. Шляхом вiд Жолобецького лiсу потягнулися першi
обози. Це знак, що “нашi” вiдiгнали австрiйця, їдуть пекарнi, парки. За
ними рушив штаб корпусу, що стояв у Жолобках. Гiрше за все, що
вiд’їжджають козаки, їх кучерi, променистi очi, лампаси лишали мiцний слiд
у серцях селянських красунь, i не одна проводить свого коханого,
тримаючись за стремено з останньою надiєю, “що вернеться i вiзьме на Дон”.
Але гай, гай! Скiльком це говорилося, скiльки їх носили цю гарячу
надiю, зрошену не менш гарячими слiзьми. Легковажне дiвоче серце палає
силою великого життя i в радощах палких пестощiв без вагань дається у
владу непереможного гону.
Минає скоро тиждень пiсля великого бою. Гармати ущухли, полонених
перегнали, обози й козаки просунулися вперед. Небо затягнулося хмарами i
розпочалася сльота.
У селi наказ всiм iти на окопи. Староста оббiгав кожну хату. Брали
самих хлопцiв до працi на бувшiй позицiї. Кажуть, там збито – ногою не
ступиш. Кажуть, там трупи купами лежать i гниють. Кажуть, поле всiяне
нерозiрваними стрiльнами, якi при найменшому доторку рвуться. Кажуть,
мадяри полишали пiрокселiновi цигарнички, ножики. Оповiдає один: – Товариш
мiй цигарничку знайшов. Гарна така – любуйся. Закурив i тiльки кiлька
разiв потягнув – трах! – I череп злетiв з голови.
I от йди туди. Хоч-не-хоч, мусиш. Усiх хлопцiв, якi були, мало не
десяти рокiв, аби тiльки рослiшим виглядав, загорнули. Погнали й Василя.
Володько стояв на дворi.А етот! – кивнув головою козак, що ходив зi
старостою.- Бальшой парняга, дайош!..
Батько думав перечити, мати тошнiти.
– Нiчаво. Вон уж, глядi, парень, что жєнiть нада…
А Володько й не думав перечити. Вiн пiде. Вiн навiть охоче пiде. Пiти,
стати власною ногою на тому гарячому мiсцi, кинути погляд на поле
смертi… Хiба це не варт того – раз поставити хлоп’яче життя на карту
небезпеки i вiдчути в глибинах душi приємно-страшний лоскiт шаленої гри?
I пiшов. Пiшов разом з братом i iншими хлопцями.
Крапає дощик. Дорога мокра. Хлопцi йдуть i ревуть, хто-що i, звалось,
вони спiвають. Через Башкiвцi, Три Кiнцi, попiд Крем’янцем. Заночували на
Веселiвцi.
Другий ранок засiрiв, зiгнав галасом хлопчакiв. Окрiп, чай. Вирушили
попiд горою дорогою, що моталася рiвною долинкою мiж вербами. Першi
розторощенi будови. На сходi над горою i лiсом зводиться затуманене сонце,
нiби золяний камiнь в паруваннi окропу. Соша. По нiй колись гараздали
стрiльна, а тепер лежить нiкчемно порвана. Гармидерний обоз поповз у
ранковий туман, що висить над рiчкою Iквою.
Хлопцi йдуть полями. Мiж ними Володько чи не найменший. Москаль кладе
йому цегляну руку на плече.
– Ну, малий! I тєбя ваєвать пагналi? Астарожна тольки, нi то напорешся
i все твої патрошкi рознєсьот…
– Нєєєт! – вiдповiдає певно Володько. Влазять у туман Iкви. Грунт
здовбано. Раз коло разу лiйки. З лiвого боку туман вiдкинув полу.
– Сапанiв! – хтось каже. Володько дивиться на той берiг рiчки i не
бачить Сапанова.
-Де?
– А онтам. Там вiн був. Пригадуєш Iвана Штуку? Оповiдав, що в них дуже
добре родила капуста. Капустник його до самої Iкви дотягав. Може, он…
– Нєє! Який чорт. То австрiйськi окопи…
– Ей там! Нє зєвай! Астарожна! – Кричать спереду. Рiчка. Переправа.
Здовж зборханi купи колючих дротiв, що погрузли в жовтувату, нiби
бронзову, воду.
За рiчкою вся земля вросла колючим залiзним чагарником. Вузька дорiжка
просiчена поперек до окопiв. Туман довгою палькатою рукавицею розп’явся
над рiчкою, нiби бажає згрiбнути її, щоб линути на запаскудженi поля. Iз
землi пiднiмаються випари, що б’ють на мозок, пригадують трупи, яких поки
ще не видно. Навколо мертво, нiби тут ще не було людей, нiби це мiсце на
якiйсь новiй планетi, де вiками панували однi гурагани.
А чи хто дивувався, цiкавився цим мертвим мiсцем? Ледве. чи так. Хiба
Володько, цей гусак з витягненою шиєю, який, здавалось, хотiв заглянути
кудись у щось вище i бiльше за нього. Решта принишкли i, обережно один за
другим, дибає вже несвiжими ногами, певно з рiзними думами: однi бажають
знайти грошi, iншi офiцерськi плащi, ще iншi мрiють про годинники,
розсипанi тут панкуватими австрiяками, у котрих, як вiдомо, годинники, мов
картопля, родяться на полях. Далi… Хто знає їх, тi злободеннi, рухливi,
смiложиттєвi думи, що рояться у тих головах на полi великого бойовища
цього вогкого соняшного ранку.
I нарештi роздовбаний цементняк. Так от вiн, отой недоступний чортяка,
на котрому поламало зуби не одно стрiльно… Але все-таки дивiться: он
бабахнув, видно, “чамайдан”, розколов цемент i химерно, направо й налiво,
розгорнув його щелепи. Кiлька куснiв людини, у виглядi погнилих ганчiряк,
валяється навкруги. Таке побачив Володько уперше, кликнув Василя i вказав.
Але хiба Василь сам не бачить.
– Когось розiрвало,- каже вiн,- але де голова?
– Ей, рєбят! За работу! – репетує прищуватий москалисько. Нiби з неба
впали ношi, рискалi, сокири. Не з неба, а з-пiд землi. Земля ця родючою
стала на такi речi. За окопом он невеличке шатро, i коло нього вовтузяться
“нєхлюдки” у велетенських чоборниськах з попiдв’язуваними австрiйськими
попругами, одвислими животами. Коптить соромливим сивастим вусом димок, а
в ньому притаковилося кiлька “котьолкiв”. Щось вариться. З бокiв, тут i
там купи знаряддя – руского й австрiйського. Робiтники пiдходять i беруть.
Москалi дiлять їх на партiї.
– Ви, десяток, шiнєлi, сапагi i всякеє такое барахло снасiть… Да,
сукiни сини, нє варавать, нi то кантрабьошкi всипєм…
– Ви, п’ятьдесятков, трупов iскать. Больше вон там! – тикнув рукою на
поле, що збiгало до рiчки, засiяне колючими залiзними ожинами, що
розповзались в неладi, куди їм заманулося.
– А ви, кто посмелей i умнєй, сюда! Аружiє сабiрать, но, чорт бярi,
єслi каторий башку потєряєт. Ти, малиш,- кивнув репаним носом на
Володька,- до первой групи ступай. А ви руж’я, шашкi, патрони – всьо,
аднiм словом, сбєрiтє, нє дайтє сирой землє етiх прекрасних вещiц…
Понялi?
– Понялi!
– Все понялi?
-Все!
I “нєхлюдка”, що несе своє пригноблене тiло, спереду, i десять молодих
хлопчакiв за ним розлiзлися по ходах, сполученнях, блiндажах. Володько не
вiдстає. Ось вiн у глибокому блiндажi. Причi з дротяних сiток. Стiл зi
селянської хати. Пiд столом пляшки, кiлька пар черевик, бляшанки з
консерв, рушницi. Сидiли тут, кинули все i вивтiкали десь до другої ями.
Але люди тi були працьовитi. Гляньте, чого тiльки не понаробляли. Он
вихiд, сходи з рiзьбленими поруччями. Далi перебiжка, ще далi майданчик
для невiдомих потреб, здзьобаний стрiльнами, якi розкидали бiлi березовi
кiлочки. Нiби дiти бавились тут, поки не посварилися i не розкидали…
Онде-о Василь. Вiн ще з одним дричить на ношах купу прогнилого м’яса.
Володько пiдбiгає…
– Не пiдходь! – кричить Василь.- Хай вiн згорить, як смердить! –
Володько не потребує близько пiдходити. Вiн i здалека бачить те, що колись
звалось австрiяком. Його поперли в долину, де копають довжелезну яму.
Фу! Яку бридку дiстав Василь роботу.
В обiд не мiг їсти, все плював.
– На них черви, як борозняки, лазять, а ти… Тьху!.. В отих он
“заграждєнiях” пiвсотню пiдiбрали.
Натомились всi за день, як чорти. Спати йдуть у покинуте село, де ще
стояло кiлька розбитих хат. I пiснi навiть не лiзуть на думку. Клякнути
десь, схилити голову i спати. Всiх контролюють, бо хто смiє “казьоние”
добро по домах розволiкати.
Прийшли всi гаразд, але одинокий старший зi шлаковатою головою дядько
Польок втяв штуку. Чорт знає, де вiн того пильника на свою голову дурну
вискiпав. Принiс у малiй кишенцi блюзи один револьверовий невистрiлений
набiй, зсунув на потилицю заяложену, подiбну на стару капицю, шапку,
присiв i давай пилувата.
– Що робите, дядьку Польон?..
– Папiросницю.
– Дивiться, щоб воно вам не приснуло пiд нiс.
– Скорше йому очi виприснуть… I не договорив. Бах! Польон сидiв на
каменi й полетiв навзнак.
– Ой, ой, ой! Рятуйте!
Погналися до нього, хто був поблизу. Лежить старий, шапка вiдкотилася,
з пальцiв на руках сочиться густе червоне. Сорочка на грудях розпанахана.
– Сукин син, старий дурень! – лається хтось.- При котрий за
санiтаром!..
Але санiтар бiг сам. Польон лежить на землi i янчить. Пiдняли його i
шапку й понесли. Пiсля довго всi гуторили i лаялися.
Володько, звичайно, коли приходив звiдкись додому, любив розповiсти
матерi про все, що бачив. Тепер просто не знав, чи й буде оповiдати. Все
тут таке якесь, що в головi не вмiщається, i хочеться тiльки байдуже, нiби
лiнивий дядько, що ледве коли витисне слово, махнути рукою.
Лiг, а сон обертається другою стороною i сниться далi, тiльки в iнших
барвах та тонах. Ранок знов вертає вчорашнє. Зубате коло скреготне
чiпляється часу i повертає його незграбними рухами. Одно сонце таке, як i
завжди. Опаляє собi навкруги товсту землю, що рветься з руїн, щоб
воскреснути та крикнути всiм величезну знану пiсню.
Хочеться скинути одяг, пружно розставити до нього руки, випнути груди,
щоб аж видно було ребра, i кричати:
– Обiймемось! Ти i я! Ми обоє потопчемо смерть. Ось вона пiд моїми
ногами, бо я чую виразно її кiстяк пiд пiдошвами. Над нею, певно,
воскресає трава i квiти вiдкривають променистi очi.
Другого вечора Василь оповiдав дивнi речi. Шкода, що Володько того не
бачив. Михалкiв Карпо провалився у глибоку яму, де сидiли мертвi
австрiяки. Карпо з переляку онiмiв, а поки розкопали та витягнули його,
був непритомний.
Третього дня ще одна пригода. Купа людей зi села Жолоби напоролася на
“фугас”. Як чмихнуло – п’ять молодих хлопцiв вилетiло пiд хмари, а назад
вернулися куснями.
Поле, рiчка, мiсця, де купчилися колись села, вкрилися вiспою i ходили
там люди розгублено, обережно, торкалися небезпечної землi, щоб знов
оговкати лiк на рани її.
Коли вертались хлопцi до свого села, видавались старими. Кiлькаденний
побут на мiсцi смертi поклав на них знак, який вже не зiйде з них. I
Володько також дiстав той знак, можливо, сильнiший вiд iнших, бо торкнувся
вiн його душi, коли ще та шукала лиш форми. Ооо, не дивуйтеся виразовi
його очей, в яких радiсть подiбна на смуток, а смуток зовсiм вiдiйшов за
“лаштунки”. З нього буде також людина, але не сподiвайтеся бачити в нiй
себе, ваших батькiв – розгорнiть минуле далi, де в тiнях стоять вашi
пращури, i в них хiба шукайте Володька. I ще можете дати волю уявi –
будучнiсть розсiкти простими лiнiями i на її шахiвницi в шаленiй грi
пристрастей узрiти молодого партнера. Це може бути Володько – тихий
хлопчик, що вирiс у затушкованiй Лебедщинi з вербами, з рiчкою, з
чорногузами пiд соняшнi спiви птахiв… i попругою батька.
Хто знає, чи жиє Юхим. Так. Вiн ще жиє, але вiн сам не пiзнав би тепер
Володька, який пройшов щойно вступ до першої капiталi.
Стало легше й простiрнiше. Таки вперлися й вiйну пхнули назад. Пiшли
собi обози, зникли розхижiлi фуражири, гарматнi стогони втихли також, лиш
час вiд часу “тилякi-земцi” розлогими гарбами турбували шляхи.
Матвiй за зиму i весну стоску “бамажок” склав. Мiж рублiвками з’явились
i “четвертнi”, i “катеринки” навiть. Складав їх уважно, щоб не заломити
кiнцiв i не раз в переливах їх барв уявлявся новий шмат поля – бо ж хiба
рости це грiх? Ой, нi! Мабуть, так писано там, звiдки походять всi
скрижалi заповiтiв.
I так господарство його лишилось обскубане, залишене. Одна корiвка з
ялiвкою. Пара конят. А де ж решта? Вiдомо. Ненажера-вiйна лишила чiткий
слiд, але сила землi i мужика все направить. Всi рани, всi руїни залиже,
знесе, зведе, поставить хоч що…
Жнива вичавлювали з Матвiя останнiй пiт. Пiсля контузiї ще гiрше
бастувала спина i найкращими ранками, коли сонце нестримно перло у
височiнь, кожний її суглобчик болiв окремо вишуканим болем.
Але старий встав. А як же. Брав грабки i йшов класти пшеницю. Настя
пiдтакувала, закачувала рукави… Її руки висохлi, мов копистки, барви
тютюну. Але як жваво звиваються вони з тяжечими граблями – “отi западющi
тарани, i для кого вiн таке витесав”.
Василь також косою шмагав, покоси рiвняв, мов дядько з бозна-яким
досвiдом. Катерина, хоч до пiзнього вечора вистоювала з милим пiд вербою,
але ранок є для всiх ранок i праця безжалiсна, мов суд. Земля тодi тягне
гаками, тяжечi вiї спадають на очi, ноги iнодi млiють i пiдгинаються…
Ну, але молодiсть є безоглядний пан, i рабство його i в болях має
насолоду.
А Володько все одно: товар гнати. Ранки, вечори, погода чи сльота – все
одно. Поля скинули одяги, зашуржiли пiд плугом стернi, зiйшов опар. Корови
гуляють, бо розходу, як оком глянеш.
Знов закипiли бої з угорщанами. Лiсами, запустами, ярами ходили армiї,
обтяженi тяжкою зброєю. Напади, проти-напади. Вогнi тут i там жеруть
шелестливе листя, а диму повно – колотиться дикими начосами долиною.
В цi часи Володько затвердiв, обвiтрився, помудрiшав. Голова його не
займалася “дурницями”, як це було колись, коли хворiв, коли було стiльки
вiльного часу в лежнi, в болях i стражданнi. Тепер вiн пружний, мов
тятива. Чоло i лиця бронзовi, очi ще синiшi, пружнi, з гострими скалками
погляду.
Коли вiв у бiй своє воїнство, у думцi його було одно: перемога. Пер
шалено з гори, а обличчя рiже прудкий вiтер. За ним решта, назустрiч
угорщани. Збiгалися i камiння з палицями йшли в роботу. Гулi, синяки,
кривава слина… Еет, що то значить. Зате радiсно йому прогнати “чортових
постолячникiв” на їх гору i заволодiти їх просторами.
Незрiвняно-величний iнстинкт боротьби. Чари влади i сили найбiльшi за
всiх. Лишень немiч i страждання рiвнозначнi їм за силою, тiльки
нерiвнозначнi в наслiдках.
Снiг застав Володька в лiсi. Перший незабутнiй, м’який, мов кiт, снiг
непомiтно крадеться до землi i вкриває її. Он вогонь ще димить. Кiлька
дубових комердяк змагаються з мокротою. Присок попелiє, i в ньому
лишаються на зиму недопеченi картоплi.
– Гей, гей! – кричать пастушки.- До-до-му.
Всi йдуть по снiгу додому. Корови поскрипують ратицями. Їх мокрi хвости
попадають мiж ноги i бомбаються по колiнах. Хлопчики й дiвчатка востаннє
цього року йдуть своїми пастушими стежками, мимохiть озирають мiсцевiсть,
де все замовкає, глухне, згортається. Дерева, нiби баби перед сповiддю,
стоять понуро, каються i б’ються в груди. Он граб “Перегуда”, що
розкарачивсь на трьох ступнях. Он береза “Дудля” звiсила коси i легко
хитає сюди й туди. Снiг обтяжує , її, мов сон жебрака. Онде-о дуб той, що
“стогне ночами”, по котрому чорт верхову їзду вправляє. Грiм утретє бив
його, та не збив. Там i стоїть на втiху нечистому. I липа-дуплянка з
дикими бджолами незугарнотовста, мов баба-сидуха, криво усмiхається i
плющить поволi очi. Спи, спи, стара!
Але другого ранку староста заповiв до школи… Їй-богу? Правда це? Хiба
ще iснує десь на свiтi школа? Он Володько i читати, мабуть, забув. Вiн вже
давно роздивився в лiсi за добрими полозками з корiння i мав намiр одразу
вирвати їх з землi. Навiть сокиру в батька вкрав i деякi долота погострив.
Ну, школа. Кинув усе; як махнув, їй-богу, все пiшло до бiса. Торбу
нап’яв, опалка кусень засунув до неї i гайда в саму третю групу, де i чорт
йому не рiвня. Тепер провались ви, усi Родiони. Вони й ще десь позаду
плетуться. Хведот також урочисто у другу групу засiв i дiстав, уявiть
собi, навiть “закон Божiй – вєтхого i нового завєту”. Наука неабияка. Ну,
а Володько, цей просто вже бозна-якi премудрощi витинає. “Задачник” –
часть III. Там уже й дроби i ще бiльшi математики. Для нього, зрештою –
парубка, хоч сватай – все то рiвно раз плюнути, а всi тi “стiхотворенiя”,
як “Смерть Сусанiна” чи “Вєщiй Олег”, лепетiв, мов скорострiл.
Как нинє сбєраєтся Вєщiй Олег
Отмстiть нєразумним Хазарам…
Ах, як це велично. I малюнок. Лицарi у гостроверхих шоломах та
кольчугах. Олег спереду i темний лiс стiною, з котрого з палицею
дiд-характерник виходить. Довга бiла борода, хитон пiдперезаний широким
поясом, при котрому висить якийсь рiжок.
Скажi мнє, кудєснiк, любiмєц богов,
Что збудєтся в жiзнi со мною?!
Наказом i благанням згучать слова. Брови спадають на очi, дружина
завмирає.
Открой мнє всю правду, нє бойся меня,
В награду любого возмьош ти каня!…
Характерник непорушний, мов викут iз каменя. Дума виразно сходить на
його чолi й очi впираються в далечiнь безмежну. I раптом вiдчиняються його
уста i пливуть з них слова, що пророчать князевi велику славу. I щит на
воротах Царгороду, i багатство, але все-таки смерть його чаїться в його
коневi.
I Володько виразно бачить, як потьмарились князевi очi, як подивився
вiн на свого улюбленця бiлого гнучкошийого стрибуна, занiс ногу i став на
землi. “Вiзьмiть його!”
Дружинники беруть коня i вiдводять. I дають йому iншого. З мiсця учвал
рушає князь i дружина, дуднить сира земля пiд твердими ударами копит. Лише
кудесник старий стоїть на своєму мiсцi на взлiссi i довгим свiтлим
поглядом проводить комонну валку аж ген до обрiїв.
Володько не раз аж скрикує вiд ясностi i краси картини. Вiйна, смерть i
знов життя. Бувальщина, що ховається за всiм, зникає. Приходить хтось,
каже слово. I слово те, мов огонь, мов яснiсть сонця. I все, що далеко
було, виразно пiдступає, вдягається в шати, переливнi барвами i променем.
Горять очi вiд краси, а розум каже: найважнiше, Володьку, жити. Жити i ще
раз жити!
Он друга група i там Ганка сидить. Має червоненьку спiдничину. Чи ж їй
це не личить? Ще й як, хай йому частець, як вона все отак пiдбере до личок
своїх i до очей. Пружна така, краща вiд усякої панянки.
Коли Володько встає говорити своє “стiхотворенiє”, то говорить однiй
Ганцi. Учителька могла собi кивати головою. Вiн на неї не зважає, а
говорить чiтким згучним голосом, слово в слово, мов перли низав у намисто,
i дивись: на тобi, Ганко.
Учителька вже не та. Стара, добренька, з солодким голосом “матушка”.
Тамта поїхала i не вернулась. Володьковi пару днiв не подобалась змiна,
але в скорiм часi матушка також стала його прихильницею.
У груднi забрали й Василя. Три днi ходив зi збитою на потилицю шапкою,
як рекрут, а на четвертий батько запрiг конi у гренджоли, мати торбу
харчiв взяла, i, хоч вiн пасинок, та все-таки сльози падають. Якось не
можна без слiз. От нащо вже Володько. Хiба ж вiн мало бачив, пережив? Хiба
ж не тверде його серце, мов ота крем’яна галька? Але Василь є Василь. У
нього такi милi очi, такi задавакуватi i такi самовпевненi. I чуприна в
нього нiби посрiблена. На чолi, на носi i карку ластовиннячко. Все те
Володьковi подобалось у Василя, бо Василь безперечно куди кращий, бiльший,
сильнiший, а хто знає, чи й не розумнiший вiд нього. Тому й любив. Тому,
коли вiдвозили Василя, примостився на мiшку оброку i цiлу дорогу, аж до
школи, ковтав твердi сучки, що, клятi, невпинно пiдлазили пiд горло. А
коли востаннє цiлувалися, не видержав i соромливо спустив сльози. Ах, коли
б принаймнi всi зi школи не так витрiщали на нього отi зiрки. Ганка
все-таки невесела. Може, згадала, як проводила тата, що десь “поляг у
первих боях”.
У сiчнi прийшли вiд Василя першi поклони. Кому тiльки не кланявся до
самої землi i чиїх не обцiлував “сахарних уст i бiлих ручок”. Так уже
казав закон. Сам Матвiй вiдписував йому “подробно”, як i що. Пiдписував
великим, чiтким письмом: “твой отєц Матвiй Довбенко” з добiрним, лапатим
гачком над й, який, здавалось, хотiв на подобу шулiки здiйнятись у
височiнь i бозна-куди вiдлетiти.
…а у березнi сталася революцiя.
Революцiя
– Ну, дiти,сказала одного ранку матушка-учителька.- Сьогоднi не будемо
вчитися. Прийшла телеграма, що наш цар Нiколай Алєксандровiч вiдрiкся
престолу.
Щооо? – став вад дiтьми довгий запит. Голови всiх звернулися на стiну,
де висiли в позолочених рямцях два портрети: царя з добрим ласкавим
поглядом i червонощокого наследника у вовнянiй шапцi.
Дiти принишкли. Нiхто нiчого не каже, але вогляди розгублено бiгають по
класу з невiдомими запитами. Не вiриться! Кажiть що хочете, але не
вiриться.
Пiсля ж учителька сказала сторожевi зняти портрети царiв. Незграбний, у
величезних вояцьких чоботях, сторож ступав на лавицю i мовчки знiмав не
тiльки царя i наслiдника, а також “царя-миротворця” Александра
Александровича i “царя-освободителя” Александра Нiколаєвича.
Всiх їх сторож Євмен обережно зняв, поставив спочатку в кут, а далi
один за другим заставив за грубку. На стiнах залишилися тiльки мiсця, якi
ще довго нагадуватимуть про портрети.
– А тепер усi ставайте парами i пiдемо до церкви. Помолимося за
“нiзверженiє” царя, що так довго тримав Росiю у кайданах неволi. Тепер
засяє над нами сонце свободи i наша Росiя буде зватися республiкою.
Навiть Володько дивився на все витрiщеними очима. Решта слухали так
дивно i разом так байдуже, що сама учителька нiяковiла. Сторож Євмен обтер
руки об “палатковi” штани i також нiяково запитав:
– Так я, матушко, можу вже йти? – i обернувся до дверей. У дверях
чомусь зупинився i кинув: – Вiрте, матушко, менi чи не вiрте, але ото все,
що ви кажете… Ой! Боюся я, що тут щось не те… Цар штука собi, кажiть
не кажiть, не така проста…- i вийшов.
Матушка, як могла, пояснює, чому цар вiдрiкся престолу.
Мабуть, тому, що покаявся, бо чує за собою велику вину, але як же тепер
без царя? Хто буде правити? Добре собi сказати – республiка… А що то
таке? Що каже душi i серцю те дивне слово, вiд котрого мало язик не
поломиться?.. Хто в нiй буде царем, бо ж без царя, кажiть не кажiть, а
жити таки не можна… Хтось мусить правити народом…
Так розважають селяни. Так говорять вони, зiбравшись того дня на
колодках. А школярi йдуть з прапорцями до церкви, кричать “ура”, слухають
“благодарствений молебен”.
Матвiй з приводу всього того заявив:
– Но… Я казав i кажу: не був вiн хазяїн… Росiї не такого царя
треба.
– Ну. а хто ж тепер буде? – питав Володько. Це уперше зацiкавила його
полiтика. Матвiй не має з ким подiлитися своїми, з цього приводу,
мiркуваннями. Нi Стратона, нi Iвана Кушки. Один Володько.
– Хто ж,каже вiн.- Государственна дума. Хто ж iнший? Народ виборний.
Вiд нас також там є. З Людвищ один чоловiк там… Ех, i платять їм…
Каплицю збудував…
– А що ж цар? – питає Володько.
– Побачимо. Може бути кепсько. Чув же, як торiк москалi…
Невдовольствiє пiшло. Як не захочуть воювати – фронт унутр Росiї рухне.
А село жило далi своїм життям. Стояв якийсь обоз. Заїжджали знов
фуражири за вiвсом, за сiном, за соломою. Гнали людей на стiйку, але ще
далi, десь аж до Почаєва, до Радивилова. Казали, що на мiсце царя стало
“Временное Правительство”. Згадувалося часто Корейського, Гучкова,
Мiлюкова, але що i хто вони, годi розiбратись. Кажуть, вони нiби за народ.
Кажуть, землю у помiщикiв вiдняти мають i працюючому людовi роздати.
О, це так! Землi треба. Це справедливо.
– За що я кров на всiх фронтах проливав? – дорiкає iнвалiд Степанко,-
Землi давай!
Влiзли до вжитку слова: буржуй, революцiя, республiка, земельна
реформа. Ще далi все частiше згадувалм Распутiна.
Одного разу потрапив Володьковi в руки часопис “Шiповнiк”. Там
намальовано в дуже смiшному виглядi царя, який зовсiм придушений тяжечою
царською шапкою. Пiд малюнком напис: “Ех i тяжела ти, шапка Мономаха”.
Распутiн, Мясоєдов, Сухомлiнов, Штюрмер, цариця… Зрада, розпуста. Всi цi
прiзвища все бiльше i бiльше вилазять на поверхню народного моря. їх дiла
i подвиги дивують селян. “Святий Старець”. Распутiн переходить з уст в
уста, виростає у народнiй уявi до величi чорного духа царської держави…
Це вiн винен! Повiсити катюгу!..
– То ж його вже бекецнули!.. Князь Пуришкевич з великим князем…
– Брехня. Не вiримо, щоб такого чорта розстрiляли… Напевно, десь зi
шлюхами людське добро пропиває.
– Чуєте, Корейський, кажуть, також не зовсiм з народом. Кажуть, князя
Орлова держить, капiталiста Родзянку. А вже, як буржуазiя залiзе, не чекай
наш брат добра.
– Ее, чутки. Саме главне мир зробити, а землю самi заберемо. Обернемося
зi штиками проти помiщикiв, i давай землю. Нам вона належить. По десять
десятин на душу!
Ей, стягаються на обрiю тяжкi хмари, гураган буде. Народне море
почорнiло i пiнити почало. Хвилi на поверхнi кошенятами збiгаються, аж
нутро бурхливо пiдносить свiй тягар. Буревiй буде!
Ось хтось принiс до села: “Кто такiє большевiкi?”, “Волинскiй
гвардєйскiй полк”, “Релiгiя опiум народа”, “Керенскiй i керенщiна”.
Володько перший накидається на тi неохайнi, в червоних палiтурках
книжечки. I довiдується, що велетнi волиняки збили царський трон.
Довiдується, як охороняли вони царя, як вникали до них агiтатори “вiчної
правди”, як бурилися гвардiйцi… Бачить Володько офiцерика в золотих
окулярах з їдкою гадючою усмiшкою.
– Смiiiрнааа! – кричить вiн, вганяючись в казарму. Гвардiйцi муром
мовчать. Нi одна брова не моргнула.
– Бунт! Разстрєлять!
– Далой! – ревуть вояки.- На вулицю!
Рвонулось море i роздалися береги. Повiнню рухнув солдат на вулицю.
Червонi прапори: “Да здраствуєт рабоче-крестьянская власть!” – горять
лютим огнем. Офiцер в золотих окулярах летить на панель, з чола його
сочиться кров, а окуляри вiдкотилися пiд ноги маршуючої воячнi. Гей! “Вєдь
ми работнiкi єдiнай, вєлiкай армiї труда. Владеть земльой iмєєм право, а
паразiти нiкагда”…
Далi i далi читає Володько. Що є Бог? Де той Бог? Нема Бога!
Цi слова стрясають Володьком. Йому здавалось, що кожнi уста, що
промовлять таке, мусять стати каменем, кожна рука, що одважиться таке
написати, мусить вiдсохнути, вiдлетiти вiд тiла i розсипатися на порох. А
от нi. Тут чорним на бiлому написано: релiгiя народня отруя. Її видумали
вороги народу, щоб краще володiти ним, щоб тримати народ в страху i
покорi. Пости вбивають народ. Чуда i мощi неймовiрний обман. А сам Бог,
сивий дiд з бiлою бородою i добрими очима, виставлений як посмiховисько,
як шмат мальованого паперу, як поганський iдол…
– Боже! – виривається у Володька само з себе, так як тодi, коли його
зненацька вдарила коняка копитом в око… Глянув на образи, глянув на
матiр, на батька, якi працювали собi, хто з чим, i зовсiм не знали, що там
читає їх син. “Правда то? Нi?.. Боже! Хто менi скаже правду? А що, як це є
дiйсна, всемогуча, всесильна правда, яку цiлими вiками заковану тримали
пiд царським троном. А що, як їх усiх темних, забутих працiвникiв, дiтей
землi, дiйсно дурили?..”
Але одночасно… Володько згадує Дермань, монастир, шипучi смереки i
бамкання вечiрнього дзвона. I згадує також церкву, де сяють ризи образiв i
пломенiють тоненькi восковi свiчечки, порскаючи свiтлом i тiнями по
обличчях людей, що он грузнуть у темнотi мiж товстючими колонами. I бачить
Володько там матiр свою зi зложеними працьовитими руками, як хитається
вона поволi, нiби її гойдають хвилi приємного спiву. Очi її майже закритi,
а уста шепочуть…
“Свiте тихий, святия слави безсмертного, Отця небесного…” – ллється
з-пiд зводiв склепiння чернечий спiв. I Володько чув, що в душi його
загорявся дiйсний огник могутньої вiри у великiсть Бога. Вiн же це чув так
виразно, нiби сам той Бог десь стояв над ним i дихав на нього своїм
життєтворним диханням. Невже це був обман?
Але червонi прапори лопотять. Лiтери їх горять i слiплять очi гiрше як
сонце. Спiв несеться з нутра Росiї, шириться мов пожежа, захоплює село за
селом, залазить у душу кожного селянина, тлумить у нiй вiру, святiсть,
захоплює i батюжить бажанням невiдомого, пре у безвiсть…
I Володька зхопило. Закрадався сумнiв: монастир, чернечi спiви, матiр –
чи не видумка це, уява? Якийсь пекучий огонь повiяв з далекого сходу, що
пече, п’янить. Чи правда не в ньому? Залiзна, рiзьблена страшним рiзьбарем
правда, чи хто вiдважиться протиставитись їй?..
Але Матвiй… Нi. Цей послухав, що пишуть, i прорiк:
– Хай то буде сто раз правда, а по-моєму – це брехня.
– Таату!…
– О, ти ще побачиш… Мовчи лiпше…
Вiн це сказав, мов невблаганний суддя чи пророк. Навiть правиця його з
розгорненою долонею простягнулася i придушила Володькiв спротив. Володько
хитнув головою, а слова з уривками слiв лишилися в устах. Кутики уст
опустилися, а на юному чолi збiгли пiнно-нiжнi хлоп’ячi зморщки.
У селi колись не було нi книжки, нi газети. Звiдки пливуть вони тепер?
Хто пише їх i хто друкує стiльки, щоб нагодувати ненаситний голод
мiльйонiв? Хто, яка сила пригадала отой “народ”, що подiбний на лютого
звiра, але разом на ягня? Його голодна душа i тiло, мов губка воду, пили
все, все, що попадалося, бо треба було, бо вiн жив i горiв. I той, хто
перший прийшов з поживою, той за найдешевшу брошуру купив непiдкупну нiчим
мужицьку душу. Темнота, що тяжiла над ним вiками, була тяжча для нього за
всi бiди на свiтi, i вiн, хоч нерозумно, та рiшуче пробивав мури тьми до
ясних i соняшних просторiв.
I дивно… Коли Володько приходив до школи, був рухливий, говiркий, але
не було для нього Бога. Так. Не було. I в церквi порожньо. От старенька
бабуся церкiвця, з недбало мальованими образами, стала такою пусткою…
Пiст, поклони. Володько ж так любив цi днi, якi нiколи не видавалися йому
сумними. Навпаки. Так весело було. Ось весна йде, буде надзвичайний з
надзвичайних Великдень, вдарять дзвони… Спiв “душе моя, душе моя –
возстанi” кликав прокинутись i зустрiти якийсь особливий кiнець. Може,
отой “страшний суд” з трубами архангелiв, з громами i блискавками, коли то
сам Бог засяде на престолi i роздiлить усiх “яко пастир добрий роздiляєт
козлiща от овець”.
Хiба ж не найбiльше щастя було б пережити таке видовище, коли то цiла
земля поставиться на суд вiчностi. Володько смiло, з розбудженою душею
може стати на такий суд. За тата i маму йому також нiчого боятися. Бог
напевно скаже їм: “Я алкав, i ви наситили мене. Я хворiв, i ви прийшли до
мене, був у темницi, i ви вiдвiдали мене. Iдiть до царства вiчного,
приготовленого для вас мною”.
I от… Все те зникає. Вiн, як i завжди, стоїть у своїй церковцi на
крилосi i спiває. Тут також спiває i батько. Страстi. Батюшка читає
дванадцять євангелiй. Дзвонять у рейки, бо дзвони зняли. Кадильний дим,
свiчки. Голос священика, як i колись, повiдає про муки Розп’ятого
Галилеянина, про Петра, що вiдрiкся, поки “алєктор не возопiв троєкрати”,
пiсля чого вiдречений “iсшед вон i плааакася гооорько”,закiнчує священик.
Хор спiває. Спiває i Володько. Спiває вiн свою улюблену “Єгда славнiї
ученiци на умовєнiї вечерi просвiщахуся”. I бачить вiн ще раз перед очима
чорний облик “Iуди злочестивого”, що “сребролюбiєм вопомрачахуся i
беззаконним судiєм Тебе Праведного Судiю предадє”…
Ах, революцiя, революцiя! Дух мiй є з тобою. Але я кричу, як пес, як
божевiльний! Я люблю свого Бога i не руйнуй менi Його святостi!..- так
кричала Володькова душа. Безперечно, так кричала. По його блiднуватому
обличчi бiгали: тiнi, сяйво, радiсть i мука. Очi горять, як нiколи перед
тим. Чоло вже в напруженнi думки, що хоробливо працює, кипить, топить в
собi бiжучi подiї, мов огонь залiзо, i ллє з них закони, яким прийти на
землю пiзнiше…
Одна мати незрушна. Так, як i “бувало”, так i тепер Вербниця, Страстi,
Плащаниця. Так, як i бувало, десь розшукує своє знаряддя до писання
писанок, цю найулюбленiшу Володькову процедуру, до якої з запертим
диханням придивлявся. З’являється мацюпенький обвощений горщик, пензлик,
зроблений з тоненької бляшки з образiв та патичка, вирiзаного з березового
вiника. Так, як i бувало, вечором, як топить у плитi чи в печi, бере вона
на череп’яну покришку дещо жару, ставить на нього горщечок з воском i,
коли вiск розтає, мачає у нього пензлика i виводить по злегка пiдогрiтому
яйцю свої невибагливi, але чудовi вiзерунки. Виводить “зiрки”, виводить
“ключки”, виводить “кривий поясок”. I ще, i ще виводить всiлякi назви
писанок, все вiдмiннi, все одна краща вiд другої. I при тому виглядає вона
натхненно. Очi її, звичайно заклопотанi, повнi смутку, починають тепер
горiти тихим, рiвним i дiйсно теплим огнем. Уста її щiльно затиснутi, а
чоло майже непорушне.
Революцiя? О, нi. Маму революцiя не торкається. Мама йде рiвно вперед
по простому, знайомому шляху. Мама священно-дiйствує, мама працює, мама
страждає… Це мiняється, як мiняються часи року, як мiняється мiсяць. I
яка тут революцiя…
I прийшла свята нiч, москалiв у хатi нема. Гармат не чути. На столi
бiлий настiльник, кiш iз паскою, крашанками, ковбасою, сиром i маслом. Пiд
образами, тими самими, що були й у Дерманi, i в Лебедщинi, такими
знайомими, що за сто рокiв людина виразно пам’ятала б їх облики, горить та
сама червона лампадка й у хатi вiд неї той самий спокiй, розведений теплою
радiстю.
Але коло церкви другого дня мiтинг постав. По розговiнню зiбрався народ
– старе й мале. Прилiз один-другий iнвалiд, що в первих боях стратив щось
вiд себе, прийшли пiдлiтки, прибули “дiди-обозники”, що стояли в селi.
З дзвiницi винесли стару бочiвку, на неї вилазить салдат i говорить:
– Таварищi салдати й крестьяне!
Так починалось. Обличчя салдата вiспувате, кругле i добре. На ньому
сiра, з поганого сукна шинеля, пiдперезана витертим ременем, на головi
сiра папаха, заломана набакир.
I говорить той “салдатiшко” так певно, ясно i переконливо, що нiхто в
свiтi не змiг би встояти проти правди, що живою, опромiненою сонцем,
виривалася з його уст. Володько не слухає його, а впиває кожне те слово,
що проймає його глибини душi. Вiн же нарештi почув, що хтось упiмнувся за
нього, за цiле його життя, за його батька й батькове життя. Так. Це
правдиво. Той, хто працює, має повне право бути паном життя. Ледарям,
кровопивцям, бiлоручкам, розпустникам нема мiж нами мiсця. Хай щезнуть з
лиця землi!
– Да здравствует Революцiя!
– Да здравствует рабоче-крестьянская власть!
– Мiр хiжiнам i вайна дворцам! Ура!
Володько геть-чисто забув Страстi, писанки, розговiння. Вiн реве “ура”
цiлими грудьми, кричить до хрипоти i готовий кинутись на вiспуватого
добряка салдата й обняти його мiцними мужицькими обiймами. На дзвiницi
б’ють у рейки. Дядьки, що “бачили ще не таке”, скептично попльовують i не
виявляють того, що виявляє Володько. Ет, що вони! Хiба вони взагалi
коли-небудь чимсь проймалися? Темнота.
Але Володько… Нi. Вiн не з таких. Вiн не може не зрозумiти того, що
ясне, мов сонце. Тож подумайте: хiба ж справедливо, що батько його мусiв
тяжкою працею здобувати собi шматок землi, щоб могти свобiдно, безмежно
лити на нiй свiй власний пiт, а другi он мають маєтки, “iмєнiя”, на яких
вони нiколи не працювали i яких нiколи не купували. Бо хiба ж так має
бути, щоб вiн, малий хлопчина, не мiг дозволити собi на цiлий олiвець,
зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як же
так? Це вiн переносив, бо не розумiв , бо думав, що так треба, що iнакше
не може бути, що сам Бог так хоче.
Але тепер… О, тепер це не так буде. Тепер вiн буде жити свiдомо. Вiн
знає, що вiя син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлiбом, що в
нього мiцне, невибагливе, не рознiжене тiло i суцiльна проста душа. Вiн
думає так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землi, хто не
бажає чужого, але й не дозволить, щоб i його використовували. Згадав
Смiрнова. Хiба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину “вiзьмуть
на штихи”? Нiколи. Хай за рубля – все одно. Як смiв вiн витягнути з
Володькової кишенi отого самого рубля? Як вiн, мерзотник, смiв?
Тої весни Володько мало сидiв у хатi. Гасав по полях. Вертався зi
школи, де готовився до кiнцевих iспитiв, i йшов одразу в поле й лiс, щоб
там вiтати вiднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що, може, не
додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палiтурках. I вiд
читання її хмари по небi мiняли свою барву, вiтри гострiшали i рвались не
так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом i кров’ю. Володько не
втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в
кайданах люду, якого до цього часу не бачив нiколи, але який все-таки десь
був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану помiщицьким
нагаєм. I бачив виразно всiх тих гнаних, переслiдуваних, катованих, а
серце наливається правдивим гнiвом. З уст виривалися надзвичайно пiднесенi
слова, якi вергли громи на тиранiв.
Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не
клени, не липи, а отi справжнi катованi буржуазiєю страдники. Вони,
напевно, проголосили б його своїм ватагом i рухнули б залiзними лавами
визволяти свiт з-пiд влади кровожерних буржуїв.
– Нi, нi, тату! – сперечався вiн дома.- Що ви менi не кажiть, а так
далi не може бути. Пани мусять бути винищенi. Скiльки вони випили кровi з
працюючого люду. Скiльки воци загнали революцiонерiв на Сибiр, скiльки
вони винищили люду.
– Но,- казав спокiйно Матвiй.- Я цього не бачив. Я прожив вiк, але в
нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть… А у нас, хвалити
Бога, пан був пан, а мужик сам по собi, як кожний чесний чоловiк. Коли
мужик добився – мав, не добився – не мав. А пани… Вiзьми он наших… Та
кого там вони катували. Мiзерiя, не пани… Та я тобi кажу: коли б наш
чоловiк до “управлєнiя” такого “iмєнiя” став, той би доказав, а пани…
Тьху, та й тiльки! Хiба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та
Петербургах. Що вони там учились, це тiльки вони й знали. “Iмєнiя” їх
запускалося, закладалося раз, другий, часом i третiй. “Управляющий” їх
обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обiкрасти, коли ж той пан
нiчогiсiнько, от як той пень, не тямив. Так вiн тобi не вмiв пшеницю вiд
жита розтого… розпiзнати… Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що
мужик косив його пшеницю i сiв спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!..
Ех, каже, ви однi маєте право жiть, а ми должни уйтi… От так, дурило,
розважав… А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долонi i давай далi
шмагати грабками. Пан не вiдстає… Все: а дай, дядя, я спробую…
Вiдiйдiть, каже дядько, нi, то вкошу! Ви не подужаєте… А пан як
найнявся. Дай i дай… Той йому дав. Max, мах косою, б’є по вершках,
штурхнув униз, загнав у землю косу i трах – розламав… Ех, каже дядько,
вам не косити, а гуси пасти… Пан вийняв двадцять рублiв i дав за косу.
Дядько тiльки усмiхнувся… Так… А ти,кровопивцi. Та якi в чорта вони
кровопивцi. Дурнi, виродки – от що вони. Ти дай менi такий маєток, так я
гори озолочу, а вони гнили в них щорiк, щодень, поки не зогнили…
А земля, правильно, не смiє гуляти. Земля належить тому, хто працює i
хто хоче працювати. Так i має бути. Даром нi. Не хочу даром, коли можу
купити, а той, хто не може – в рострочку, на виплат. Знаю i тобi
заповiдаю: дароване завше боком вилiзе. Тiльки своє, працею куплене,
солодке й дороге. Не оповажся робити iнакше.
I Матвiй вмовк. Висказав усе i точка. Що бiльше казати? А Володько
хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
Сталася ще одна подiя. Володько не забуде її, не забуде, бо не може.
Приємно i радiсно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотiло,
коли обидвi черешнi, що коло школи, облiпилися бiлим цвiтом. Приємно i ще
раз приємно.
До iспиту готовиться їх троє: Володько, Юдкiв Мошко й Антiн Трохимiв.
Цi дiйшли “до кiнця”. Решта розсипалася, хто куди, бо “нащо їм той
iкзамен”. Вони на попiв не будуть вчитися, а мужиковi й так вистачить.
Володько, Мошко й Антiн – приятелi. Найстарший Антiн, наймолодший
Володько. За першенство змагаються: Володько i Мошко. Перший бере “Законом
Божим” i “руским язиком”, другий “аритметикою”, хоча i Володько не
вiдставав у арифметицi. Антiн клегає позаду, хоча три роки гризе ту
нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до iспиту i
тремтить за них. Деякi вiршi, як “Смерть Сусанина”, “Слався, слався”
викинули з читанок i з приємнiстю забули. Лишилося досить i без того.
Цього ранку сонце у змовi з цвiтучими черешнями. Свiжо, чисто, радiсно.
Хлопцi не можуть всидiти в класi. Винесли лавицi на подвiр’я пiд черешнi –
сидять, “зубрять” завдання та очiкують на матушку-вчительку.
Але вона сьогоднi ие прийде. Нi. Ще раненько виїхала високо вимощеним
возом до Крем’янця. Натомiсть прийде її син, студент-панич. Приходила нiма
служниця i сповiстила це своїм бебеканням та рухами рук. Ледь зрозумiли
її.
Так. Вiн он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всмiхається
до хлопцiв, нiби приятель, i несе пiд пахвою кiлька книжечок.
Прийшов. Хлопцi встали, як звичайно.
– Добрий день! – сказав вiн по-простому i всмiхається. На ньому
студентський одяг. Кажуть, вiн десь у Києвi чи в Одесi у високих школах
обертається. Високий, блiдий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить
по-простому, так, як у всiх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама,
чи сама найпростiша жiнка. На всiх “викає”…
– Ваше прiзвище як? Ага. Добре. Сiдайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.
Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, вiн би й до
нього викав. Володько i всi хлопцi бачать, що ця людина побувала в свiтi i
то не близькому.
– Ну от i гаразд,- (останнє слово для Володька новинка) каже панич.-
Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви,
Гольденберг, що значить ваше прiзвище?
– Ну, почему нi. Золота гора, господiн панич,- вiдповiдає Мошко.- Гольд
значить золото. Берг – гора,- додає для бiльшої ясностi.
Панич смiється, Володько також всмiхається. Небо i цвiтуча черешня
дивляться на них ясними очима. Подихає вiтерець. Кiлька наївних бiлих
пелюсточкiв зривається десь там i сиплеться просто на лавицю, на голови й
куди попало. Але нiхто їм не перешкоджає.
Панич заявляє, що вiн сьогоднi не буде питати хлоицiв. Вiн краще їм
щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це “Малий Кобзар”. А
написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Нi.
Ну, то вiн розповiсть їм про нього.
Хлопцi слухають: Моринцi, ягнята, пан. Викуп з неволi. Цар. Кара. Не
життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млинi на
Лебедщинi дядькiв-завiзникiв.
“I вiн умер. Ще перед смертю написав вiн своїм приятелям такий заповiт:
“Як умру, то поховайте мене на могилi, серед степу широкого, на Вкраїнi
милiй. Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, як
реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров’ю
волю окропiте”.
I приятелi сповнили заповiт Шевченка. Викопали його домовину, що була
похована на кладовиську в Петербурзi, та неревезли її в Україну. Тут
поховали його над самим Днiпром на високiй горi, яку здалека видно
навкруги. I на могилi його поставили великий бiлий хрест. Пiд тим хрестом,
на горi, над Днiпром-рiкою лежить вiн, наш великий кобзар, наш спiвець
слави колишнього, теперiшнього i будучого”,закiнчив панич.
Хвилина глибокої тишi. Обличчя хлопцiв поважнi, непорушнi. Нi небо, нi
цвiтучi черешнi не рушать їх захоплення. Володьковi очi вже давно бачать i
степ, i гору високу, i ревучий Днiпро. А над усiм бiлий, мов зi срiбла,
хрест, що береже вiчний спокiй незнаного, чудесного Шевченка.
Далi панич читає ще кiлька Шевченкових пiсень.
Якби менi черевики,
То пiшла б я на музики,
горенько моє…
Черевикiв немає,
А музика грає, грає,
жалю завдає…
Чоловiчки Володькових очей зовсiм змалiли. Але в них уже виник образ.
Близький, зрозумiлий, рiдний.
Ой, пiду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
доленько моя…
I як вiй це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хiба Володько не
раз ходив босий полем, а Шевченко i про це не забув. Знайшов простi, теплi
слова, вложив до них частину своєї душi i дав образ.
Дiвчаточка на музиках,
червоних черевиках…
Володько бачить тих дiвчаток у червоних черевиках i парубкiв, що
лицяються. Одна тiльки з карими очима, боса, иу-дить свiтом. Вона не може
на музики. В очах її карне яснi сльоза заздрощiв. Володько чує її. Ах,
коли б вiн мiг допомогти їй.
Ще й ще читає панич пiснi. Ясно, просто i разом так, що хочеться
любити, хочеться встати, вирiвиятись i стати отвертими грудьми проти
дiбевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо
злилися в них i все горить, все палає яскравим сонцем любовi.
Володько просить, щоб панич позичив йому додому “Кобзаря”. Той зичить.
Руки тремтiли, коли торкнувся ними тiєї книжечки. Бiжить додому. По дорозi
зупиняється i читає. Дома залiз у малини за хату i знов читає. Степ. Сонце
заходить. Безмежна до обрiю ширiнь i безлюддя. Одинокий вiз, а пiд ним
чумак. Товаришi покинули його. Круторогi воли хилять голови, з далекого
степу летять гайворони. Вирвалхся з отiєї далекої’ щiлини, куди недавно
засунулося сонце, i летять. Мають широкими, чорними крилами просто до
чумака. Але той не лякається. Вiн просить їх не торкатися його трупа. Вiн
не бажає, щоб i вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.
Вечором при лампi Володько розповiдає про Шевченка батьковi. Той
натомлений вернувся з поля, поволi їсть i слухає.
Коли Володько скiнчив, батько каже:
– Все то добре. Але я не вiрю, щоб вiн коли такий був.
– Хто? Шевченко? – дивується Володько.
– Певно. А хто ж?
Володьковi аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далi
окремi, твердi слова:
– Так. Напевно видумали. Коли б був – усi б про нього знали.
– Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На
цiле життя в москалi його запер.
– А який такий дурний цар був? – гостро додає Матвiй.
– Та ж той…Миколай первий…
– А все-таки мало вiн розуму мав. Як так не давати народовi про таких
людей знати. Ет!…Матвiй не знаходить бiльше слiв, щоб висловити своє
невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вiрити в такi
очевиднi речi.
Кобзар приносить Володьковi нову вiру. Перед ним починає жити щось
таке, чого до цього часу не розумiв. Вiн не дає йому спокою. По iспитi їде
до мiста, заходить до книгарнi i купує собi свого власного “Кобзаря”.
Революцiя йде далi. Перед самими жнивами прийшов на вiдпустку Василь.
Скорострiльщик. Вирiвнявся, поздоровшав. На плечах “пагони”. Вiн
прихильник Корейського i вiйни “до победоносного канца”. Володько до нього
з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.
– Але ти, Василю, тiльки послухай. Я тобi нiчого не перечу.
I Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом i слухає.
За байраком байрак,
А там степ та могила,
Їз могили козак
Встає сивий, похилий…
– читає Володько. Голос його рiвний, дзвiнкий. Слова вириваються
виразно i вкладаються у струнку колону.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала…
Тут Володько пiдняв свiй голос. Очi його блиснули. Чути, як здiймається
висока могила i сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберiгає в собi
великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночi встає i щоночi
провалюється.
Василь вислухує.
– Даа!виривається з його уст.
– Зачекай, Василю. Я тобi ще прочитаю.
Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим
бiльше Володько читає, тим бiльше стає Василь слухняним та уважним. I коли
б не батько, який нагнав обох пiти вкосити вики, хто знає, як далеко б
вони зайшли.
Надворi сльота. Сiє дрiбний дощик. Жита похиленi. Небо затягнуте сiрою
поволокою i вiтер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечi свою
перешиту “на елєгансько” шинелю, Володько напинає на голову кропив’яника
мiшоч-ком i, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспiвує пiд нiс своє
улюблене “Било в мєня два друга, товарiща родних”, але по всьому видно, що
думка його не в пiснi. Вона десь далi вхтає, тiльки Василь тепер ще бiльше
впертий, як був, i Володько не витягне вiд нього нi одного слова.
VII
Налягають жнива, але Василь мусить вiдiйти. Матвiй вiдвiз його ва
станцiю. Вернувся i в працю. День по день iде праця, мов машина. Володько
вже як парубок. Навiть до коси береться, хоч м’язи його рук надто слабi.
Скiнчилась коса, пiшов плуг. Хилить до осенi. Полем, як i завжди,
струнчасто стелиться бабине лiто. Знов загоряються лiси.
Володько верне скибу за скибою. Матвiй насипає коробку зерна, ступає
рiллею i кропить її плодом. Пiсля Володько скородить. Вiд сходу сонця до
його заходу бiгає день-денно по рiллi. Поле стає, мов скатертина, рiвне.
Вечором Матвiй обходить його навкруги.
– Добре! Але пiди отам коло межi зачепи. Та на лужках також ще пару
разiв бороною заверни. А то засохне i буде груда.
Сонце вже давко сiло. Лiс кинув довгу тiнь i вкрив нею чорну землю.
Володько майже не чує нiг, але слова батька – закон. Обертає кавi i
напомацки йде здовж одної межi, здовж другої, завертає на лужок, крутить
там боронами. Нi одна дернина не смiє лишитися. Матвiй ненавидить цього, а
поле також.
Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботi. Знов бачився
вiж з о. Клавдiєм. За тиждень перед першим поїхали до Крем’яним. Довго
вибирали рiзнi “жупани” та “курташини”, а зупинилися на офiцерському
“мундурi”. Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нiчого. Дещо
задовгi рукави та широкий у плечах, але нiчого. Пiдросте i добре. Зате
матерiя – дiагональ, перша якiсть, не яка тобi жидiвська тсндита. Гудзики
також прiма. Срiблом ллють, i орли до того. Мабуть, чортiв синок офiцерик
в карти продувся, а може, кулею отам за цим мiстечком вбитий. Треба ж
Матвiєвi сина свого мiж люди причепурити.
По кiлькох днях намостили воза i поїхали до Дерманя. Володько, мов
принц який, у мундирi. Комiр трохи заширокий, твердий i високий на
Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечiр приїхали на
мiсце. Привiталися з рiдними. “Скубента” нового до семiнарiї привiз”,-
заявив Матвiй.
– Ну що ж. Хай iде в люди. Раз судилось йому паном бути – не минеш, –
додає Єлисей.
– Еее, паном. Не на пана йому. Цiле лiто волом тягнув. Не до пана, а до
розуму довести хочеться,- розважає Матвiй.
На другий день пiшли до церкви. Тут повно народу. Революцiя дає себе
знати. Тут не те, що в Тилявцi. Там спокiй, тут рух.
Пiсля церкви Матвiй iде розвiдатися, що там i як у семiнарiї. Вона саме
зi Житомира повернулася, куда поїхала була пiд час вiдступу росiйського
вiйська. При семинарiї двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що
вчащати Володько.
I вiн гордий з цього. Вiн навiть не вистояв до кiнця у церквi, вийшов
на половиш Служби i подався подивитися на свою школу. Гарна школа.
Велетенський бiлий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровеннi вiкниська,
перед ними запущенi квiтники. Навколо будинку сади. Широколистi горiхи,
каштани, сливи, яблунi та грушi. Все гнеться пiд тягарем овочу. Через
вулицю вiд семiнарiї старий двоповерховий будинок “корпус”. Двi колонки
пiдпирають старий спорохнявiлий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у
Лебедщинi i проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось
панiв, що сидiли там, пили чай i весело розмовляли. Тепер балкончик
спорожнiв. Цiлий корпус майже порожнiй i скидається на старе покинуте
кубло.
Далi вiд корпусу “Ян”. Це старий пам’ятник, що стоїть мiж чотирма
велетенськими липами. На однiй з них дошка, де вивiшують оголошення. Тепер
тут висять плакат. Володько читає:
– Таварiщi крестьяне!
Далi йдуть заклики, обiцянки. На кiнцi:
– Да здравствует мiровая революцiя!
Ще далi дзвiниця монастиря з образом Святої Трiйцi. Через дзвiницю
брама на, подвiр’я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Тi самi
шумливi смереки, тi самi горiхи i каштани. Навколо “холодної” церкви так
само, як i колись, ходять хлопцi та дiвчата. У церквi, чути, спiвають.
Великий будинок, де живуть ченцi, зi широкими сходами до помешкання
архимандрита.
Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий i дорогий йому. Там у
Тилявцi все не так, все iнакше, i недаремно колись так довго сумувала
Володькова мати за цим мiсцем.
Володько тiшиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої
школи. Давня мрiя його здiйснюється, тiльки тепер уже не те, що перед
вiйною. Семiнарiя запущена. Учнi не так гарно вдягнутi. Не всi однаково.
Багато з них носить вiйськовi шинелi. Та все-таки. Добре, що хоч так.
Пiсля церкви всi сходяться на обiд. Приходить Матвiй.
– Знаєш що,каже вiн.- Нiчого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще
додому, Володько витрiщив очi.
– Семинарiя,- продовжує Матвiй – тiльки що вернулася. Ще нiчого не
влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижнi.
Серце Володька опало.
– Але наука буде? – питає вiн голосом надiї i розпуки.
– Казали – буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до
погибелi. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стрiляти. Нi.
– Певне,згоджується Володько.
I через два днi батько та син вiд’їхали. Нарвали повний вiз яблук,
слив, грушок. У Тилявцi того нема, а Матвiй має повне право на овоч. То ж
вiн садив тi яблунi, тi сливи, тi грушi, що сьогоднi засипають усiх своїми
чудовими плодами.
Дома знов праця. Поле, рiлля, ширiнь. Вiтер гуляє, сонце кладе навкруги
ознаки осенi. Досiвають добрий шмат поля над шляхом. Володько вiд самого
свiтанку скородить. Чорва, пухка рiлля. Копита коней глибоко грузнуть у її
поверхню. Сонце поволi обходить свiй денний шлях i спокiйно та гордо
вступає туди ген за село, за черешнi Iвана Пустяка.
Володько не шкодував своїх сил. Цiлий день вiддавав своїй рiллi все, що
мав. Ще пiвгодинки, i кiнець. Вiн з приємнiстю востаннє обiйде кiлька
разiв коло межi Iвана Кушки, заверне конi, пройде ще над шляхом i,
дiйшовши до свого подвiр’я, витрусить борони та заволоче їх на мiсце.
Але поки що зупиняється i сiдає перед кiньми на рiллi, щоби перевести
дихання. З приємнiстю вiдчуває прохолоду землi. Босi, бруднi ноги
вiдпочивають, нiби на перинi. Конi тяжко зiтхають i протягають до нього
свої морди. Вiн пiдставляє їм долоню i вони лапають по нiй своїми грубими
волохатими варгами.
– Ну, ну,розмовляє Володько з кiньми.- Ось ще трошки i кiнець.
Напрацювалися? Молодцi. Прийдемо i дiстанете вiвса. А ви любите його? I
ти. Шпачка, i ти, Карий. Обоє дiстанете. Ну, певно. Само собою…
Тварини розумiють його. М’якi їх оксамитовi носи з приємнiстю
роздуваються, нiби бажають дати зрозумiти, що мова їх юначого пана цiлком
їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.
– Здравствуй, маладєц! – зненацька чує Володько над собою. Вiд
несподiванки вiн здригається i пiднiмає голову. Майже над його головою на
велетенському бiлокопитому каштанi сидить i посмiхається гарна панна.
Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Калiновського. Вiн не раз
бачив її, як вона сама, або в товариствi якогось офiцера, проїжджається
верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги i нечуйно по
рiллi пiд’їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер.
На шапочцi червоний серпанок. Сiдаю жiноче на одну сторону.
– Ну, що? Втомився? – питає вона дзвiнким, чудовим голосом
по-московськи. Володько нiяковiє i зводиться на ноги. Червона барва
заляває його шорстке обвiтрене обличчя.
– Нє! – кидає вiн уривно, хитнувши головою.
– Це ти сам усе зробив? – питає вона далi.
– Певно, що сам… А тож хто,- вiдповiдає вiн здивовано. Панна
всмiхається. Володько спускає очi.
– Любиш ти конi? Так?
– Певно,коротка й самозрозумiла вiдповiдь.
– А як ти звешся?
– Володько Довбенко.
– Володя. Гарно. Твiй батько там живе?
– Умгу,кивнув головою.
– Чудесно. Так ми сусiди. Можем бути приятелями. Нi?
– Нi,- як утяв Володько.
– А тож чому? Не подобаюсь я тобi?
– Не те… Я тут не буду.
– А то ж де будеш?
– До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся,- хвальнувся вiн.
– Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скiнчив?
– Певно.
Панна голосно смiється, кидає “добранiч” i вiд’їжджає. Велодько
проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася i махнула рукою. Кiнь
бiжить. Червоний серпанок має на вiтрi. Володько так довго проводить її
поглядом, поки вона не зникла з його зору.
Коли залишився сам, в його головi миттю ще раз з’являється цей
несподiваний образ. Хтось до нього прилетiв, заговорив дзвiнкою мовою,
усмiхнувся i зник. А вiн ось знов сам зi своїми кiньми.
– Вйо, конi мої!
Конi слухняно рушають i тягнуть борони. Скоро кiнець. Володько
пiдбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радiсний смiх.
Перед ним все ще рожевощока гостя, синi очi i червоний серпанок.
– Вйо, вйо, коники! Вже скоро кiнець!
Цiлим єством чує Володько величну радiсть повного життя. До нього все
смiється радiсним смiхом, i йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.
I гарний захiд сонця, що так само спрацьоване, спокiйно, маєстатично
сiдає за обнятий пожежею лiс, i гарний, повний мiцних випарiв, сутiнок
вечора, що заливає все навколо i творить чар неймовiрної насолоди
доцiльного, великого i необхiдно-потрiбного буття. I навiть втома гарна,
вриємна i здорова. I коли до цього шматочок якоїсь втiхи, крихiтний
промiнчик чогось нового, щира усмiшка рожевих уст – о, тодi стократ
благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, трiпотливе, б’ється у кожнiй
билинцi, у кожнiй грудочцi сирої землi.
Он Матвiй вже вийшов, щоби востаннє провiрити Володькову працю. Широко
ступаючи, вiн iде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду,
пiднiмає i викидає на межу якийсь вiхоть пирiю. Володько обходить над
дорогою востаннє. Конi пiднiмають вуха, бо чують вiдпочинок. Сонце
перекотилося за черешнi Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лiсу i
вгрузло в його густу масу.
Вечором цiла родина збирається в хатi. Конi вже побрязкують при жолобi
ланцюгами i смаковите заїдають обрiк. Володько миє руки та обличчя. Мати
ставить на стiл вечерю. Батько присiдає на лавi, тримається рукою за бiк i
говорить:
– Ах, щось, рiзало ма’, в боку коле.
“Ну, те в боку”,- думає Володько i поглядає на батька, на якому не
помiтно нiчого. Але раз вiн каже, значить, коле. Дрiбниць вiн не любить
завважувати. Бувало, протяв до костi пальця, лайнувся, шарнув ним об
холошню, щоби кров стерти, i теше далi. А не вгавається кров, обов’язав
якою ганчiркою, i все.
– Ви б, тату, полежали трохи,- завважує Володько. Батько не вiдповiдає.
Мовчки всi сiдають до вечерi.
Якась велична, чарiвна сила зв’язує цей гурток людей. Нема в них
радостi i є в них радiсть. Нема в них горя i є воно велике. Он вiн, голова
цього найкращого з царств, поглядає на всiх невеселими очима, i як не
вiдчути того погляду, в якому стiльки великої скорботи, стiльки Божого,
стiльки незабутнього.
На другий день Матвiй не звiвся, як звичайно, зi свого леговиська. Йому
тяжко дихати i зовсiм не хочеться їсти. Субота. Завтра недiля,
чотирнадцяте число – день, коли Володько мусить вiд’їхати до школи. На
полi ще безлiч працi. Володько роздумує: як залишити все те на руки
хворому батьковi?
– Може б ви, тату, до лiкаря. Га? – каже Володько. Матвiй вiдповiдає не
вiдразу. По хвилi поворушив устами i повернув голову.
– Нiколи, бач, не ходив з такими хворобами до лiкаря, не пiду й тепер.
Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його – як сказав, то сказав.
Тiльки в самих тяжких випадках звертався вiн до лiкарiв. Решта – сама
природа лiкар. Але тепер вiн подiбний на дуба, бо стоїть на найвищому
мiсцi. Життєвi буревiї i громовицi не жалували його. Та все-таки днi його
незчисленi, бо чує вiн у собi силу небуденну.
Ввечерi остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи,
Матвiй.
– Ось тут лежу i думаю,- каже вiн.- Ти, Володьку, пiдеш завтра пiшки –
до Дерманя. Iнакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалiвни i
вернеться. У лiс їхати бабi тепер небезпечно. Нападуть гультiпаки, скинуть
її з воза i заберуть конi. Там он коло рова за Васiїцями вбили так цього
лiта чоловiка. А я ось трохи полежу i встану…
Так i має бути. Володько виходить ще надвiр. Має дещо попорати,
приготовити назавтра воза. Хвильку став i постояв у темнотi. Нiч. Зорi.
Навкруги тиша. А може, йому вiдмовитися вiд школи. Для Володька це велика
жертва, але ж батько… Може, вiн життям своїм жертвує. “Встану…” А що,
як нi. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спинi болить. Нi
звестися, нi з’їсти. Прийшов до хати.
– А може, я, тату, поки ви встанете, того… Може, от поорю трохи, а
тодi вже…
– Раз тобi сказав i досить! – твердо промовив Матвiй. Тепер вiн ще
впертiший, нiж коли iнодi.
Володько бiльше не перечить. Настя вже й торбинку для нього
приготовила.
– Ось пара бiлизни,- каже вона.- Друга пара на тобi… Поки хватить,
їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, вiддамо.
До того Володько додав: кiлька малих зшиткiв, течку з цiнними для нього
паперами, шкiльне свiдоцтво i “Кобзаря”. Одягу має досить. Перешитий з
австрiйської “шинелi” плащ, офiцерський мундир. Чоботи перешитi з
Василевих. Дещо широкi халяви, але коли вичистить ваксою, блищать, мов
сонце.
Але менше з тим. Нема часу про це думати. Коли лiг спати, iншi думи до
голови тиснуться. Думає про роботу, що лишається, про хворого батька, про
те, що зустрiне його там, на новому мiсцi. У хатi темно. Батько не спить.
Мати, як i завжди в таких випадках, стоїть перед образами i довго в
темнотi шепоче. Той шепiт зветься молитвою. Хто знає, що твориться в її
великiй душi, але Володько виразно чує, що мати молиться за нього. Так i
чує, здається, як благає вона:
– Боже великий. Ти бачиш нас i нашi турботи. Допоможи нам. З великої
своєї ласки вдiли нам частину щастя i благослови нашi починання.
Благослови, Боже, його, мого малого сина i пошли йому ангела свого, щоб
хоронив його вiд усього злого. Поможи йому в його науцi i виведи в широкий
свiт, де бiльше мiсця, як у нас.
Розумiє те Володько i йому стає приємнiше. Може, i справдi до нашої
темної малої хати приходить Бог i нiхто, крiм матерi, не вiдчуває так
виразно його присутностi. З цiєю думкою хлопець засипляє.
На свiтанку другого дня прокинувся i почав збиратися в дорогу. Мати
нашвидку готує снiданок. Володько йде запрягати конi. Прощання без плачiв,
без цiлування. Плачуть та обiймаються пани. Володьковi таке не личить. Ось
уже має вiдходити. Батько не може встати. Лежить навзнак по груди вкритий
старим кожухом. На обличчi ледь помiтна блiдiсть. Очi поглибшали. Лiва
його долоня лежить на грудях. Шкоруплi товстi пальцi пiдiгнутi. Права
вiдкинута на постiль.
– Ну,- каже вiн, дивлячись у стелю,- йдеш? Iди. Не журися. Батько твiй
також не їздив бричками, а ходив. Главне, будь чесним i не падай духом.
Чесна людина, чесна праця, чеснi дiла не пропадуть. Хоч з яких глибин
наверх випливуть i люди то побачать. Не лякайся перешкод та кепських
людей. Кепськi люди – слабi люди. Обiйди мовчки напасть i роби своє дiло.
I ще скажу: той тiльки знає цiну “жизнi”, хто все на власнiй шкурi
пережив. А як матимеш силу та правду за собою… Не бiйся. I кепськi люди
схиляться перед тобою в пошанi. Ну, йди вже. Мати чекає. З Богом!
Володько стоїть у ногах батька i слухає. Пiсля нахилився на постiль,
похапцем взяв батькову руку i, як лежала вона догори долонею, так i
поцiлував її в самi мозолi.
– Ну, ну. Будь здоров, сину! – додав вiн.- А оце тобi на дорогу. Як
видужаю, сам приїду.
Володько не дивився, що взяв вiд батька.
Коло воза чекали на нього мати, Катерина i Хведот. Кинув усiм – бувайте
здоровi! Конi рушили i повезли.
Спочатку їдуть поволi. Володько сам поганяє конi. Дивиться на папiрчик,
що дiстав вiд батька, i ховає його до кишенi. П’ять рублiв невеликi грошi,
але як ще вони придадуться йому. Мати сидить коло нього побiч на в’язцi
соломи. На її обличчi скорбота. Хоче щось говорити, але не знаходить
вiдповiдних слiв. Пiсля говорить про бiду, про батькову хворобу. Обiцяє,
що, як трохи вiн поправиться, то приїдуть. Журиться, що в полi ще картопля
й насiнна конюшина. Хто то викосить її.
Володько все це добре сам знає. Дума тяжка не дає йому спокою, але вiн
гонить її вiд себе.
Минаються поля, лiс. Конi бiжать пiдтюпцем. Дорога виложена дерев’яними
кругляками. Дiброва. Товстючi столiтнi дуби. Пастушки пасуть товар i
грiються коло вогню. Ранок холоднавий.
Жолобки. Старе, Занедбане село. Похилi, з тяжкими солом’яними стрiхами
хати. Дорога йде в долину. На другому боцi долини панський палац з парком.
Там стояв штаб корпусу. Дорога йде попри парк. Вигiн, мiсточок,
велетенськi осокори. У парку сосни, смереки, каштани, берези. Вище
овочевий сад. Буда садiвника, з якої валить дим, i хата з чорними вiкнами.
Конi йдуть поволi нагору. Глибока обсаджена дикими грушами та березами
дорога. Далi поле аж до Рохманова. Налiво в сторонi села Обичi, Залуже. Ще
далi за ними на обрiю смуга лiсiв. Там пiвнiч. На пiвдень поля, а десь там
у долинi село Кордишiв. Але його не видно. Поле, поле i поле.
Переїхали Рохманiв. Над шляхом багато жидiвських хаток. Збоку мiстечко
Шумське, став, гребля i погорiлий великий млин. Повернули налiво. Болотянi
Васькiвцi. За ними поле аж до Москалiвки.
Великий “казьонний” суразький лiс. Чорно-бiлий стовп з понищеними
таблицями. Молода смерекова посадка i садиба лiсничого. Тут Володько
прощається з матiр’ю. Злазить з воза, кладе на себе торбину, через плечi
плащ i гайда. В очах матерi сльози. Володько не розумiє, чого тут плакати.
– Коли дожене тебе яка пiдвода, попроси, хай тебе пiдвезуть. Може,
якраз добрi люди трапляться. Йди, дитино, хай тебе Бог благословить… i
помагає…
Уста матерi тремтять, але плач стримує. Володько цiлує її в руку й
вiдходить.
– Зайди там до дiдуня! – гукає навздогiн мати. їй не хочеться одразу
їхати назад. Вона хотiла б ще щось сказати йому. Стоїть i хрестить за
сином дорогу. Ось вiн оглянувся.
– Добре, мамо! Зайду!
– А може, чоботи подеруться… Попроси, хай поладять…
– Добре, добре!
– Та тiтки Зiньки не забудь! Вiдвiдай Катерину. Вона напевно щось тобi
допоможе!
Вiдповiдь Володька вже невиразна. Вiн вже на зворотi дороги. Ще
хвилинка, i його заступили стрункi молодi смеречки. Мати дивиться. Пiскова
дорога й смереки перед нею, а бiльше нiчого. Повернула конi i вiд’їхала.
А Володько вже сам. Лiс i тиша. Лише час вiд часу проходять якiсь
святочно одягненi люди. Вони кажуть “дзiньдобри” i питають Володька, куди
вiн iде. Володько вiдповiдає одним словом. Не має часу на розмови. Вiн
думає. Але все-таки Володьковi приємно йти. Як колись, так i тепер йому
приємно, коли починається щось нове, невiдоме. Згадує всiх рiдних та
знайомих у Дерманi. Ноги м’яко ступають по сухому пiску. Шелестить пiд
ногами опалий лист. Дорога спускається вниз.
Йде, йде, йде. Дерева не рiдшають i не густiшають. Велетенськi їх
стовбури поволi пересуваються перед очима. Ззаду чути голосне вйокання. По
часi Володька наганяє пiдвода. Маленький драбинячок, запряжений гнiдими
шкапенятами. Шлеї, вiжки i все, що на них, портяне. У розбитiй їх гривi
реп’яхи. Бiжать пiдтюпцем.
На голiй дошцi драбинячка, звiсивши через щаблi ноги, сидить дядько. На
ньому палатковi штани й австрiйськi вiйськовi черевики. Володьковi
хотiлося б попросити, щоби пiдвiз, але шкода розставатися зi своїми
думками та самотою. Ноги ще не болять i хоч дорога ще далека, але i часу
шмат добрий. Ах краще хай собi їде.
Але дядько не так думає. Вiн цiкавий, що це за мандрiвник такий з
торбиною на плечах та палицею в руках. Порiвнявшись з ним, притримує
конята.
– Дзiньдобри! А куди, хлопче? – питає високим викриком.
– До Дерманя,- просто вiдповiдає Володько.
– Ого! То ж то буде далеко! То ж то десь онтуди… Аж за Мости. А ти ж
звiдки?
Володько вiдповiдає одним словом. Дядько цiкавиться далi i довiдується
про все. Вiн дивується, що батько пустив такого хлопця в дорогу.
– Онтам он, коло мостiв, знов чоловiка вбили. Теж часи настали. Просто
вбивають, та й годi.
– Мене не вб’ють,- каже Володько. Дядько галасає на цiлу губу. Володько
йде при возi. Нарештi дядько спохватився.
– Пробачай,каже вiн.- Нема на чому сiсти, але, як хоч, примостись отам
на лютринi. Все-таки трохи пiд’їдемо. Я тут недалеко, верстов двi. З
Гiсерни.
Володько сiв спиною до дядька i звiсив ноги назад. Приїхали до Гiсерни.
Дядько лишився, а Володько посмаляв далi. В полудень досягає Зеленого
Дуба. Це половина дороги. Вiдпочив i пiдживився. Тут починається справжня
Волинь. Там з-саду за лiсом ще Подiлля. Iншi люди, iншi краєвиди. Спереду
Волинь. Сувора, тiнна, стара земля. Люди бiльше похмурi, менше говiркi,
але дебелiшi, рiвнiшi й охайнiшi. Села кращi почнуться. Ось тiльки
минуться пiски, почнуться хмельницi, плантацiї цукрових бурякiв. Бiльше
критих залiзом хат, менше соломи.
Володько чує цю землю, бачить її красу, її радiсть i горе. Вiн
наближається до того мiсця на землi, де вперше побачив свiтло сонця та
вiдчув першу радiсть життя. Зате цiле його єство повне вдячностi до цього
клаптя великої своєї батькiвщини.
Довга, тяжка дорога. Надвечiр ноги вiдмовляються йти.
Торбина стала значно тяжчою. Кiлька разiв вiдпочивав i аж поночi
опинився на дерманських полях. Але ноги мов дубовi. На щастя, вiтер
зiрвався i попихає його в спину. Через темноту збився з дороги i замiсть
на Запороже попав десь на Тихонцi. Довго лазив по чужих городах i дражнив
собак. Нарештi натрапив на якусь хату, де ще свiтилося. Там, мабуть, були
гостi. Щось пили, їли, гомонiли. Володько застукав у вiкно. В темних
дверях сiней з’являється дядько.
– Ти, стало бути, як? На хрестини? – питає дядько, не бачучи Володька.
Вiн хитається i тупцяє, нiби стоїть на гарячому. Володько починає
вияснювати, чого бажає. Голос його за довгу дорогу ослаб, i дядько довго
не може розiбрати, чого той хоче.
– Ага! – нарештi зрозумiв дядько.- Так ти, стало бути, зi скубентiв?
Ти, значить, вобче, так сказати, до нашої семинарiї в образованiє йдеш.
Правильно! Харашо! А може, чарку горiлки? Хаарошая! Первий у нас самогон.
Послєдня новость сезона. Панiмаєш? – i вiн сплюнув через порiг.- Таки нi?
Ну так, Гануню! – гукнув вiн до хати.- Покажи йому навпрошки, щоб махнув
отак через займиська та пiд гору. Там буде видно. А ти ж, пробач, чий
будеш? Яка твоя личность i фамилiя? Ооо! Матвiїв! Отого, що у Тилявку
вибрався? Почому не знать! Знаю! Так ти сам його накоренок? Це тобi от i
на… А я думав, яка очмана по вечорах шляється. А то аж iз Тилявки.
Га-нуууню! – пiдняв вiн голос.- А покажи йому, та виведи. Це ж Матвiїв.
Вiн до Єлисея Гуци прошкує, просто з Тилявки п’ятдесят, диви, верстов
учухрав.
Гануня нарештi з’явилася. Провела Володька над долину i показала куди
йти. До дядька свого прибув Володько аж пiзно вночi. Ледве достукався, не
хотiв їсти, скинув зi себе верхню одiж i, зовсiм знесилений, лiг на
тапчанi спати.
Рано на другий день Володько прокинувся, а вставати не хочеться. Ноги
його попухли. Лежить, протягається, вслухується до болю в них. День
яснiший вiд вчорашнього. За вiкном вiтер похитує гiллям горiха i шкрябає
ним о бляшану стрiху.
Пiсля встає, снiдає, оповiдає останнi новини з Тилявки. По снiданку
рiшає вiдвiдати школу.
Виходить через затильнi дверi на садок. Сливи обсипанi синiми
соковитими овочами. Яблунi ледь втримують свiй тягар. По листi розлита
холодна роса осенi.
Володько йде вниз через Мотрин садок та Ляшове займисько. Старi, косатi
берези ряботять жовтавiстю i час вiд часу з них зсипається кiлька золотих
лусочок. Сходить вниз, iде берегами до монастиря. Пiд монастирем ставок з
острiвцем посерединi. На острiвцi та навколо ставка старi осокори. З їх
листя капає роса i по гладенькiй, чистiй поверхнi ставка викреслює рухливi
кола, що швидко збiльшуються, взаємно перетинаються, добiгають до берега i
там никнуть. У водi вiдбивається синє небо з ковтунястими хмарами. З
осокорiв спадає лист, падає на хмарини i, здається, разом з ним пливе пiд
берег.
Володько йде далi. Ось подвiр’я школи. Кiлька великих дверей. Коли б
Володько знав, у котрi з них входиться, то вiн одразу б увiйшов. А то став
i вагається. Острах його бере. Вiн ще ж нiколи не входив у такi великi
дверi. Хто зна, що там за люди за ними. В кожному разi не такi, щоб
Володько почувався перед ними гаразд. Вiн приготовив своє “свiдєтєльство”
i шапку зняв. Ну, Володьку! Смiливо вперед! Добре. Вiн одважився, виходить
по кам’яних сходах, вiдчиняє великi, бiлi з мiдною клямкою дверi i входить
у коридор.
Школа вже почалася. Тiльки що скiнчилася перерва, по класах гудуть
школярi. Коридором бiжать до класiв учителi. Коло вiкна стоїть священик i
розмовляє з молодим кучерявим у галiфе панком. Священика Володько знає. Це
ж дерманський батюшка. У нього на устах вiчно насмiшкувата мiна. Здається,
вiн не розмовляє, а кпить. Володьковi не хочеться самому пiдходити до
батюшки, але той помiтив його.
– А тєбє чево? – питає Володька. Володько нiяковiє, цiлує батюшку в
руку, подає своє свiдоцтво i каже:
– Я, батюшка, хотiв би записатися до школи. Нашу школу я вже скiнчив, i
ось тут свiдоцтво.
I батюшка, i той другий у галiфе розглядають свiдоцтво. Володько
стоїть, мов на шпильках. Йому здається, що саме тепер важиться його доля.
Батюшка перечитав i каже:
– Так, так. А ти чей? Володько сказав.
– Ааа, его тот Матвей, што в Тилявку виєхал? Знаю. Ну, а как? Єсть там
у нас какоє мєсто? – звертається до кучерявого панка.
Той хитає головою. Володько запирає дихання.
– Нєт мєст. По трi на партах сiдят,- заявляє панюк.
– Господiн учiтель,- просить Володько.- Я так далеко йшов. Ми були з
татом перед двома тижнями i нам сказали, що школа аж за два тижнi буде.
– Ето да! Но тєпєр нєт мєста i канєц. Нет. Понял? Їдi сєбє дамой.
– Гаспа…
– Нєт, нєт, нєг! Нельзя! Школа переполнена! – заговорив батюшка. –
Слишiш же, што нєт мєста?
Пiсля цього батюшка i кучерявий панок пiдходять до класiв. Володько
залишається сам на коридорi. На душi в нього тягар. Вiн зовсiм не
допускав, що i тут можуть бути перешкоди. Сказали, йди додому i кiнець.
Добре їм казати. Стiльки рокiв жив цiєю думкою, а тепер iди й кiнець.
У класах iде навчання. Якi щасливi там сидять хлопцi. Володько не може
їм не заздрити. Але ж вiн нiяк не може вертатися додому. Що скажуть тато,
знайомi? Скажуть:
– Ну, от. Пiшов. Поставили його там на “акзамин”, а вiн тобi нi бе, нi
ме. I прогнали.
Володько стоїть коло вiкна. Не пiде звiдсiль. Обдумує, що має сказати
тому вчителевi, щоби вiн його зрозумiв. Бо ж вiн не розумiє його. Не може
ж так бути, щоб не було там якогось одного мiсця. Вiн буде стояти. Вiн не
великий пан i з приємнiстю перестоїть тих кiлька годин навчання. Не може ж
вiн. нiяк не може вертатися додому.
Година довго тягнеться. Володько стоїть i сподiвається. Надiя не
покидає його. Вiн хоче. Вiн неймовiрно хоче. Вiн знайде якесь слово i тi
зрозумiють його.
Нарештi дзвiнок. Година кiнчається. З класiв виходять учителi, а за
ними роєм сиплють школярi. Володько переймає батюшку.
– Ти єщо здєсь? – питає той здивовано.- Ступай дамой! Нєт мєста i
больше нєчево гаворiть!
I батюшка пiшов. Вiн навiть не хоче з ним говорити. Всi вчителi також
не звернули на Володька анi найменшої уваги.
Володько вiдходить. Та сама дорога, але вiн не помiчає вже нi ставка,
нi осокорiв. Йому боляче. Не розумiє, чому люди такi недобрi. Вiн так мало
собi бажає, а вони i того йому не дають.
Дома не сказав нiчого дядьковi. Порiшив пiти ще завтра, а може, якраз
приймуть. Але i завтра не помогло. Батюшки вже не бачив, але й iншi навiть
не хотiли Володька чути. Прийшов додому i хоч-не-хоч, а розказав дядьковi.
– А ти ж їм сказав, що пiшки аж з Тилявки йшов? – питає дядько.
– Певно, що сказав.
– А “свiдєтєльство” своє показав?
– А що ж. Певно.
– А чому ж ти не попросив добре?
– А хiба ж я не просив. Ще й як. Нема, кажуть, “мест” i все.
Дядько Єлисей далi не питає. Вiн мiркує. Володько мiркує також. Обом їм
невесело. Пiсля дядько каже:
– Ну, пожди. Завтра ми обидва з тобою пiдем… Де самого архимандрита.
Серце Володькове пiдскочило. Надiя, мов блискавка, знов мигнула на його
захмареному небi. Добрi дядько. Нi, що не кажiть, а Володько таки в
щасливий мент народився. Всi за ним. Хай тамтi ще почекають. Ми побачимо,
хто-переможе. А дядька вiн завсiди любив. У них короткозорi очi, але вони
багато знають. Кожної вiльної хвилини у них завжди книжка в руках. У
вiйську “унтирцером” були, татар вчили i з ними татарської мови навчилися.
Вони люблять спiвати:
I кепести чекарган,
i барчак тукарган,
i кузук утарган,
матер буис семинга.
Оповiдають про старе, про князiв та генералiв. Щось неприємного,
скорбота якась, чи що… Дядько напiвноважно, напiвжартом питають:
– А чи знав ти князя Ашкiнази?
Володько всмiхається, i йому знов добре. Нема смутку, нема горя. А коли
i є, не треба перейматися ним до глибини. Перш за все пошукати можливостi
до виходу з тяжкого становища.
На другий день дядько натягає свої “новi”, ще з передвоєнного корту
штани, взуває вояцькi чоботи, не менш вiд штанiв iсторичного кашкета, бере
улюблену свою сукувату палицю, й обидва з Володьком iдуть до монастиря.
Приходять. На монастирському подвiр’ї спокiй. Увiйшли до будинку, де
живуть ченцi, i запитали, кудою зайти до архимандрита. Їм показали.
Довгий, темний коридор. З обох бокiв багато дверей. Широкi, старi сходи
провадять на другий поверх. Там показали їм однi дверi. Єлисей вiдчиняє їх
i бачить, що за ними ще однi дверi. Увiйшли.
Опинилися в мешканнi архимандритового келейника. Це блiдий, зi синiми
на скронях жилками, хлопчина. Вiн ввiчливо привiтав гостей, просить сiдати
й зачекати. “Його преподобiє” зараз прийдуть. Чекання. Невеличка келiйка.
Стiни закопченi. Чорний образ Христа в терновому вiнку i якогось єпископа,
подiбного на Миколу Чудотворця. Пахне карболкою.
Володько зiтхнув. Дядько подивився на нього i моргнув рудуватою бровою.
Не журися, мовляв.
По короткому часi дверi раптом вiдчиняються i входить архимандрит. У
чорному, високий, стрункий, подiбний до Христа, вiн одразу подобається
Володьковi. Яснi хоробливо блискучi синi очi. Борiдка каштанова клинцем.
Такої ж барви довгi коси, роздiленi посерединi виразним продiлом. Володько
з дядьком пiдходять пiд благословення.
– Ну, гостi мої? Кажiть, що вас направило до мене,- заговорив
архимандрит.
– Ваше високопреподобiє! – зачав дядько.- Оце прийшли ми до вас
просити, чи не могли б ви з ласки своєї допомогти нам примiстити оцього
хлопця до школи при семiнарiї. Це є син мого брата. Живе у крем’янецькому
“уєздi”, п’ятдесят верстов звiдси. Прийшов вiн таку путь пiшки, а школа не
приймає його. Має добре “свiдєтєльство”.
Архимандрит глянув на Володька, пiдiйшов до нього, поклав свою руку
йому на голову.
– Ну,- каже вiн.- Бачу, що вiн дуже хоче вчитися. Добре. Я переговорю з
управителем. А ти завтра приходь туди.
Володько ожив. Цi кiлька слiв вернули йому вiру в справедливiсть. А
також вiн певний, що є радiсть велика, тим бiльша i яскравiша, чим темнiше
її тло i чим тяжчий шлях до неї.
Вийшовши вiд архимандрита, Володько до цiлого свiту смiється. Радiсно
йому. Так багато стало простору i так весело свiтить велике сонце. Ах, як
приємно ступається по такому просторому свiтi. Йдуть – дядько i вiн… Як
мало треба було, щоби зробити їх щасливими, щасливими в повному розумiннi
слова.
На черговий день Володько вже у школi. Учитель, той самий у галiфе,
показав йому його мiсце. Школярi, що сидять на тiй лавицi, не хочуть, щоб
Володько коло них сидiв, їм i так тiсно. Володько притаковився зовсiм на
краєчку лавицi. Йому все одно. Йому не треба багато мiсця. От краєчок один
i досить. Зате вiн слухає виклад. Говориться про слов’ян, про їх племена.
Перед кожним учнем невеличка книжечка в червоних полiтурках. Шкода, що
Володько не чув усього спочатку. Цi вже другий тиждень учаться. Але не
бiда. Головне переборене. Володько все-таки переборов, досягнув свого.
А тим часом оповiдається, як слов’яни йшли до варягiв, як просили їх:
“Земля наша велика й обильна, но порядка в нєй нєт. Приходiтє, княжiтє i
владейте намi”. Володько уважно це слухає. В його уявi постають новi
образи. Починає знайомитися з минувшиною свого краю.
Проходять днi. Володько вчиться. Пiзнає, що найкоротше вiддалення мiж
двома точками це проста лiнiя. Довiдується про пасати, мусони, бризи.
Рюрики. Усе нове, все цiкаве. Усе пориває за собою. Цiла Володькова увага
там, у книгах. Забув за поле, за свої конi. Лиш час вiд часу пригадує собi
дiм i журиться, що то робить хворий батько.
Товаришi все ще не приймають його до свого гурту. Нiчого. Вони ж ще не
знають Володька. Як вони можуть так скоро пiзнати його. Почекайте лиш,
дайте оглянутись, знайти себе. Дайте йому можливiсть врости в оточення,
навчитися смiливо ступати по широких залах, голосно й отверто вимовляти
слова, яких є повнi уста, але яких не пускають назовнi скромнiсть,
непевнiсть, сором. А тодi знов розгорнеться Володько, i всi побачите, що
ви помилилися.
I так сталося. Володько швидко вростає у тверде середовище школи.
Першим вiдкриває його вчитель, той самий, що не хотiв його прийняти. Пiсля
першого запиту на лекцiї Володько виходить iз честю. Другий пiдкреслює
його вагу. Третiй змiцнює i закрiпляє її. Сусiди – перший Володимир
Галабурда, другий Леонiд Товстий, що не вимовляє лiтери р, м’якшають,
рохманiють. Вони ще, правда, величнi й недосяжнi, але погляди їх час вiд
часу спадають iз недосяжної висоти i на Володька. Решта товаришiв також
наближаються до нього мiлiметровими кроками. А Володько все росте, все
ширшає. Ось вiн вже i ступає смiло. Якоїсь суботи достукується до
бiблiотеки. Там повно книг, i Володько може їх читати. Просто – бери i
читав. Скiльки хоч, читай. Майн-Рiд, Жюль Верн, Марк Твен. Боже, скiльки
тих чудернацьких назв. Якi дивовижi, якi чудеснi краї, якi люди. Хiба ж
можна жити отак i не спробувати зробити мандрiвку на мiсяць, познайомитися
з чудесним капiтаном Немо, об’їздити з ним усi бiгуни попiд морями й
океанами? А хiба ж не золотi приятелi Том Соєр та Гек Фiн? Хiба не розкiш
проїхатися з ними по повних водах казкової Мiссiсiпi, пережити стiльки
дивовижних пригод, здобути великi скарби? Так! Розкiшне, гарно, чудесно!
Добре погрузнути в таке життя, жити ним i ще раз жити, гризтися з
потворами, полiпами його глибин, збагачувати себе скарбами найглибшого
його дна, захованого там колишнiми мандрiвниками. Рости, ширшати. Знати
всi смiхи, всi болi, всi розкопи душевного прагнення, що не знає тих меж,
за котрими вже не знайшлося б нiчого, що притягало б людську цiкавiсть.
Революцiя росте. Смутнi вiстки долiтають iз далекої пiвночi. “Аврора”,
“Смольний”. Большевики. Назви, що якось ширяться, ростуть, хвилюють
мужикiв.
– Земля i воля! Усе народовi!
– Помiщицькi землi без викупу! Так. Без викупу. За що кров проливали?
По десять десятин на душу.
Мов буревiй летять домагання з душi мужика. Встав, оглянувся, направо й
налiво пiдозрiло зирнув: можна! Так. “Слабода”! Скрiзь “слабода”. Ось лiси
вiковiчнi якоїсь княгинi, що живе десь у Парижi. Он сiножатi, поля, двiр.
Пiдходь смiло, закладай пилку пiд товстючу сосну, вали її i при до себе.
Маленький чоловiчок з “раскосимi очамi” осiдлав iмперiю, пхнув на неї
всi пiдземнi сили. Розгойдався мужик, запiнився люттю робiтник. Солдат
повертає цiвку рушницi, гарматне гирло в обличчя “родiни”. Зiркатi очi,
засмальцьованi тупi носи. Стискаються кулаки i кривляться, в лють
покусанi, синi уста.
А в Києвi “дєд Чорномор” зручною рукою кермує нервовою сектою “щирих”.
Грибами ростуть вони у спiлки, союзи, комiтети, ради. Зiбрання, засiдання,
палкi слова, патлатi голови, звiти, привiти.
I поплили на села першi “оголошення”. Ось i в Дерманi на брамах
приходської церкви, на липах коло Яна з’явились вони на барвистому паперi
й “мовою” промовили:
– Українцi! Увага!
– Хто такi українцi? Звiдки вони взялися? Далой! Чотири роки з одного
“котелка” їли i тепер вiддiляться. Нє желаєм! Сукини сини, пiд мужика
пiдшиваються!
– Правильно! Далой!
Володько ходить до школа в товариствi Климового Петра. Обидва
однолiтки, сусiди, ще малими дiтьми разом бавилися”
Володьковi кепсько. З дому нiяких вiсток, а тут сталася прикрiсть. Нема
бiлизни, розлiтаються чоботи. Дядина вже нарiкати пробує.
У саму прикру годину; коли берегами, кудою треба ходити до школи, вода,
мокрий снiг, Володьковi чоботя “зовсiм добрi”, перешитi з Василевих,
ганебно зраджують свого володаря
Ось квапляться хлопцi до школи. Володько навмисне пiдкульгує на праву
ногу, бо вiдчуває, що пiдстава зовсiм вiд мовляється надалi триматися
свого законного мiсця.
Гарна це година. Володько любив, коли олов’яне небо заложить цiле
склепiння, з якого виринають i легко спливають донизу лапатi рушинки.
Вiльхи стоять непорушне, мов птахи, що наслухують якусь небезпеку. На
землi росте бiлий килiiм, що лiг геть скрiзь – море не море, гора не гора.
Он там килим промок, i видається, нiби там розлив хто рiдкого олова. Там
он зовсiм чисто i м’яко. Зайдiть от собi i сядьте отам пiд вiльхою на
кiпчику. Сядьте, посидьте, послухайте, як тихо торкаються снiжинки
снiжинок…
Але Володько з Петром не мають на це зовсiм часу. Вони ж квапляться.
Западеннi перелази… Скачи по них, мов скажений собака.
– Стiй,- i Володько лайнувся. Клята пiдошва, брудна i мерзенна, з
погнилими дерев’яними штифтами таки вiдлетiла. Он лежить, чортова паскуда,
i кпиться з Володька. Червонi пальцi ноги й собi вигулькнули з розквашеної
онучi. Ага. Он якраз верба i пiд нею зовсiм добре можна собi присiсти.
Володько й сам бачить те мiсце. Йде, сiдає, стягає чобiт, розмотує онучу.
Нiчого не лишається iншого, як видерти з онучi страпка та добре загнуздати
чобота. Що ж iншого робити? Петро не хоче чекати. Але скорше. Чорт зна,
якi поганi чоботи носить той Володько. Через них приходиться спiзнитися до
школи.
I спiзнилися. Учитель уже в класi. Он сидить за катедрою. Розстелив
свiй журнал i перекликає учнiв.
– Ааа, моє поважання, панове спiзняйки! Ну, ну. Почекайте сiдати.
Постiйте собi он там.
Хлопцi стоять, усмiхаються. Володькiв чобiт бажав би десь провалитися
краще крiзь землю, нiж тут на очах усього класу стирчати.
– Ну, на мiсце,- сказав учитель. Гаразд. Хлопцi з приємнiстю сiдають на
свої мiсця. Пiсля лекцiй спiванка. Семiнарiя готує виставу “Наталку
Полтавку”. Зразкова школа бере також участь. Карпо Пилипович утворив хор i
думає виступати також. Володько всiми силами намагався попасти в хор i
попав. Ось вiн уже в хорi, спiває зовсiм молодечим тенорком. Сьогоднi вiн
все ховається за спини своїх товаришiв.
– Довбенко. Стань спереду!
Гаразд. Довбенко стане, хоч це йому зовсiм мало спричиняє приємностi.
Клятущий, щоби вiн згорiв, чобiт увесь час розповзається, не дивлячись на
нiякi спини. Стоїть Довбенко i спiває: “Стоїть гора високая”. Сумний i
одночасно веселий мотив. Гора, гай. Рiчка срiблиста i верби напевно такi,
як там у Лебедщинi, що позвiшували довге вiття до самої води. “До тебе,
люба рiченько, ще вернеться весна. А молодiсть не вернеться”… Так.
Неухильна правда. Радiсно i приємно бути молодим, здоровим. Що значить
яка-небудь маленька прикрiсть,- коли роздумати як слiд, то це щось зовсiм
непомiтне. Гурток спiвакiв, дзвiнкi, сильнi голоси, i мiж ними Володько зi
своїм також дзвiнким голосом. I радiсно йому так жити з малими прикростями
i з великими приємностями.
Дома того самого дня Володькова прикрiсть щасливо кiнчається. Дядько
сам оглянув чобiт.
– Ого… Арди ма, хiджi ма… Вiн, видно, хоче кепести чiкiрган. Майн
лiбер Гот. Нема iншої ради, як викинути його на вишки, i хай там спочиває.
А знав ти коли, як граф Румянцев там сражався, князь Потьомкин там
разив?.. Нiчого, Владимир Матвiйович. Ми тобi зараз чобiток антi-пiкiс
винайдем.
Пiшов до комори, пошпортався деякий час там i винiс чобiток антi-пiкiс.
– Дивись, яке бульдо. З-пiд самого Луцька привiз, як їздив до окопiв.
До нього, мабуть, i пара була, та десь стратилась. Якийсь покiйник
австрiяка в ньому землю нашу топтав… А дивись, яка пiдошва… Як сталь.
I цвяхи ще всi. Га? Якраз на праву ногу. Взуєш i будеш франт Iванович.
Другого ранку Володько дiйсно франт Iванович. Офiцерський бахматий
мундир. Посрiбленi гудзики. Спряженi ходаки – правий тупоносий – дебелий,
лiвий гостроносий – делiкатний. Але до школи можна йти. Можна буде й на
“спектаклi” гульнути. “Наталка Полтавка”. Що можна до цих слiв додати.
Терпелиха, Возний, Петро, Макогоненко. Наталка. Скiльки турбот, бiганини,
смiху й смутку наробило це iм’я.
Семiнарiя гуде, ворушиться. По залах, коридорах ревуть спiваки. У
головнiй залi будують помiст, лаштунки, вiшають завiсу. Здоровенне
полотнисько. На нiм луг, левада, рiчка з лiлеями i похилi високi верби.
Далi копиця сiна, молодиця з граблями на плечах. А ще далi хатина зi
соняшниками, рожами, плотом i горщиками на кiлках. Стовп синього диму
зводиться з комина хатини i сягає попелястих, мов ягнята, розсипаних по
блакитi хмарок. Україна. Така вона. Такою чують змисли її мешканцiв.
Тепло, запах, велетенська тиша спнята в барвах, тонах, дужим сонцем.
Володько все бiльше i бiльше вiдкриває отi широкi лани, отi левади, отi
особливi хмари. Починає навiть розумiти матнистi штани, кресатi брилi,
косники в бiлих вишитих сорочках. Нi в Дерманi, нi в Тилявцi, анi нiде в
околицях так не ходять, але це нiчого не значить, що й там, на справжнiй
Українi, де козаки, Сiч, де Днiпро з плавнями i порогами, так не ходять.
Там справжня, приваблива Україна. Хочеться наслiдувати її. Вiн з
приємнiстю буде рахувати себе українцем, мешканцем такої чудесної землi. I
також приємно йому, що вибрали його до хору. I тут вiн не останнiй! I тут
вiн братиме чинну участь у такому гарному дiлi, як вистава української
комедiї. Вийде на помiст, буде звiдтiль дивитися на всiх людей, спiватиме,
подивиться, як є за лаштунками, все огляне, затямить i iншим, тим, що
нiколи такої штуки не бачили, розкаже.
В суботу “генеральна репетицiя”. Зала вже повна. Чекання. Рiчка, верби,
хата зi соняшниками пiдносяться i никнуть пiдстелем. Виринає гай, криниця.
I верби знов з’являються, а пiд ними дiвчина з вiдрами. Наталка. Байдуже,
що то передягнений першокласник Буцманюк. Кому прийде в голову божевiльна
думка сумнiву, що це не справжня страждаюча великим коханням Наталка.
Байдуже, що голос її не зовсiм дiвочий, штучний. Хто не хоче чути, чого не
треба, не почує. Вона спiває так жалiсно, що серце млiє. Навiть чути, як
вiтри вiють i дерева гнуться.
Возний. Ха-ха-ха. Який рудий. I фрак його такої самої барви. На головi
дивацький капелюх. Штани картатi, з червоною хустиною, що телiпається зi
заду в розрiзi фраку. “Ловко”, теє-то-як його. Чудесно. Луснути зо смiху
можна. Сам дiдько не видумав би кращої дивовижi. I палиця геть-чисто –
“рихтик” до всього лицює. Навiть табачницi не забули дати йому, бо хiба
без табачницi мiг би обiйтися такий чепурний панок.
А Макогоненко. Ой, Господи! Свита, червоний пояс, вуса. Справжнiй
дядько Гапон, коли вертається з “трахтиру” до своєї куми Килини
Пiдпiдьомчихи. Ну ж втяли. Басом таким реве “ой пiд вишнею”. Возний табаку
нюхає та слухає i сердиться, що, теє-то-як його, Наталка щезла, а замiсть
неї оцього навiженого принесло.
I Терпелиха-тiтка мироносниця така примиленна. Це ж Трохимчук. Їй-Богу,
вiн. I плаче, капосник, мов справжня мати. Голосок такий… ех!..
Петро зi щоками, мов огонь. Шапка смушева i вусики, мов у Князькового
сина, отого вiдомого, що всiм дерманським “франтам” шиє найкращi галiфе i
френчi.
Це ж театр. Це ж той помiст, на якому ще i ще раз виступають дивовижнi
люди далекої Полтавщини. Виступають i обдурять невинно-чудесними своїми
скорботами, викличуть хвилювання, вичавлять вогкiсть на очах i справдi
щирий смiх. Пiсля йдемо далi у свiт, а вогкiсть очей, смiх i навiть запах
картини несемо зi собою. О, напевно радiсно буде згадати тi постатi в днi,
коли прийдеться робити звiт прожитого.
Володько вже не потребував би бiльше дивитися. I так затямив кожне
слово. Але все-таки пiшов i другого дня. З приємнiстю пiшов. Причепурився,
як мiг. Ваксував свої чоботи до блиску. Вiн же виступає на сценi. Про це
знають усi, i всi знайомi будуть на нього дивитися iз зали.
Зала убрана. На стiнах Шевченко, Франко, гетьмани. Перший раз
жовто-синi прапорчики з’явилися. Володько он далеко ззаду в самому кутi
притаковився. Вiн ще раз, поки не покличуть його спiвати, переживає
трагедiю Полтавки. Зала набита. Панi наїхали зо всiх околиць. З Мизоча, з
Верхова, з Гiльча. Бiлi такi, прозорi. Цвiтуть по залi, мов лiлеї,
особливо он там, далеко спереду, на тих червоних, позичених у директора,
плющових стiльцях. А тиша навколо велика. Володько оглядається навколо в
своєму кутi. Спинається на пальцi, щоб якось i собi кинути погляд на
сцену. Ось близиться до кiнця. Завiса падає. Зала зривається i клекотять
оплески. Затремтiли спiтнiлi стiни. Володько бочком протискається до
переду. Вони виступають. Карпо Пилипович, вилизаний у своїх
галiфе-еропланах, бундючно шикує своїх хористiв.
Готовi. Хор стоїть непорушне i чекає, поки пiднiметься завiса.
Володькове серце чiтко тукотить. Карпо Пилипович дає знати, i завiса
полопотiла догори. Володько не бачить нi залi, нi людей у нiй. Вiн
дивиться просто в рот Карповi Пилиповичу, який вiдчайдушне розмахує
руками. Пiсня виходить значно гiрше, нiж було на спiванках, але по
скiнченнi чорне провалля спереду вибухає такою трiскотнею, що Карпо
Пилипович, нашвидко вiдкланявшись, завдає тон на другу пiсню. Це вже
лiпше. Володько починає вiдчувати себе. Щось два рази поворушив навiть
головою. Помiтив також, що в чорнiй прiрвi перед ним повно облич.
Кiнець. Гураган оплескiв. Завiса рiшуче вiдтяла з-перед очей залу.
Хористи виходять. Вони можуть собi йти додому, щоб не заважали публiцi при
танцях. Жорстока несправедливiсть. Вони навiть не мають права подивитися,
як танцюють.
На залi гримнула оркестра. В’язанка пiсень Давидовського надає всiм
крила, пiдносить. Публiка виходить i розливається по “фойє” та коридорах.
Тут знов щастя всмiхається Володьковi.
– Гей, там, хлопцi! – гукнув Карпо Пилипович.- Стiльцi зносити!
Чудесно. Хлопцi кидаються зносити стiльцi. Вони ще не зовсiм зайвi, а
там, мовляв, побачимо. Можливо, якось замiтаються в юрбi, i хто там на них
буде звертати увагу. Володько щасливий неймовiрно. Власними руками
торкається ще теплого вишневого плюшу. Ах, яка божевiльна насолода носити
цi стiльцi. Бiгає, гримотить кованим чоботом i, видається, нiби на однiй
нозi гицає.
I ось зала чиста. Однi, Шевченко, Франко i черга дрiбнiших панують по
стiнах. Шевченко суворо ловить на мушку погляду кожного, нiби продивити
його хоче. Франко байдуже й абстрактно поверх усiх дивиться. Жовто-синi
прапорчики, мов екзотичнi метелики, почiплялися кутикiв їх рямцiв. А
посерединi великої стiни владною i певною мовою твердить плакат: “Встане
Україна i розвiє тьму неволi”.
Але, хлопцi, Володьку! В кут! Робить наступ струнна оркестра. Ось вона
увiйшла, розмiстилася. Раз, два, i бризнув вальс. Залу заливають,
заповнюють… Навколо мигають серпанок, плечi, коси. Володько тиснеться в
кут. Коли б тiльки розпорядник не заглянув сюди. За своєю звичкою, вiн,
напевне, не захоче зрозумiти Володька i лишити його в спокою. А тут за
спинами людей вiн зовсiм непомiтний i нiчого такого кепського не
станеться, як вiн i собi послухає вальса та полюбується, як отi шаленi
люди крутяться. А тут йому зовсiм вигiдно. Вiн i не думає лiзти на
презент, отуди до переду. Хто хоче, то i звiдсiль все побачить. Само
собою…
А зала живе. Музики розгойдують “Дунайськi хвилi”. Ходором пливуть
пари. Приємно, радiсно. Володько бачить це уперше у своєму життi. Гордий,
що може це бачити, що пробився через мужицьку гущу до ясної, залитої
музикою, зали. I хоч вiн тут не яка важна персона, одначе неважно йому
грати якусь там персону. Важно бути тут, бачити, чути, пiзнати розмах
життя, щоби пiсля роздумати над ним, розповiсти матерi, своїм товаришам з
Тилявки, розбудити й у них бажання пiднiматися знизу до верхiв, де так
радiсно, просторо й ясно.
I мимохiть згадав хатину свою, матiр, батька. Забули його, не їдуть. А
хто його знає, чому не iдуть. Бачить виразно батька, як той лежить,
вкритий старим кожухом, i дивиться у стелю. В очах докiр. Це Володьковi.
Це вiн, невдячний син, кинув одинокого i недужого батька, а сам отут
розкошує по балах. Хто ж там тепер молотить, хто воду носить, хто
порається з худобою… Катерина. Коли б хоч Василь скорше вернув.
Ах, той розпорядник. Таки помiтив. I хочеться йому по всiх закутках
лазити та турбувати чесних глядачiв, якi чейже нiякої не роблять шкоди.
– Додому, додому, хлопцi! Спать пора!…
Теж опiкун який найшовся. Хоч-не-хоч, а вiдходити таки треба. Онде i
Карпо Пилипович такою тобi iжицею поглядає. Щастя, що вчепилася йому до
руки якась брюнетка. Копиця чорнiзного волосся, горiючий червоний бант на
ньому. Вiн прилип до неї, блискучi зуби, смiх. Вiн, видно, зовсiм забув за
свої iменники та прикметники…
Володька i спiлку далекого кута попрохали опустити залу. Надворi падає
густий лапатий снiг. Багато саней, повкриванi дергами конi. Через широкi
вiкна рветься назовнi яскраве свiтло з не менш яскравими тонами оркестри.
Пiд вiкнами купи воячнi “нижчих чинiв”, що кiлькома поверхами стоять,
шкiрять зуби i лаються. На них вергає густо освiчений снiг, що поволi
розтає.
Неба зовсiм нема. Зникло в безмежному сiро-чорному просторi. Тепло i
радiсть поволi залишають тiло, яке грузне в холодну зледенiлу нiч.
Революцiйна нiч, напружена нiч. Ген там навколо в цьому снiгу i мороцi
живуть революцiйнi люди. Вони зазначують своє iснування стрiлами, якi чути
зо всiх бокiв, бо ж кожний, хто приходить з вiйни, приносить iз собою
“вiнтовку”. Стрiляють, куди попало. Навiть нiч не робить їм спину.
На “Горбаях” чути спiв. Розпучливий голос виспiвує “Коробочку”. Чути
п’яний, хворий свiт. Чути, як гуде той голос надмiрним болем, нiби це
голос раненого звiра. Навiть вiльхи на лузi стоять напружено й жахаються.
На повiки очей падають снiжинки, розтають i лишаються з них малюсiнькi
краплини води. На щоках збiгають холоднi потiчки. Хлопцi йдуть мовчки,
швидко пiд гору. Володьковi чоботи кляпають на ногах. Це є “Ляшове
займисько”. Того самого Ляша, що повiсився i що часто переходить дорогу,
коли хтось iде сюдою вночi. Але нема часу думати про Ляша. В головi безлiч
iнших думок.
Хлопцi вибiгають на гору. Ось i садиба дядька. У вiкнi “великої хати”
видно свiтло. Так пiзно свiтло, думає Володька. Приходить до хати. В кухнi
обтрусив iз себе снiг. Вiн вже знає, чому так пiзно свiтиться. Он мама
сидять на тапчанi пiд гарячим бугаєм[14]. Ноги пiдгорнули пiд себе, а
великi їх чоботи недбало стоять коло тапчана.
– Ах, ти мiй шмаркачу,- першою заговорила мати.- А де то ти по ночах
лазиш? То ти так вчишся?
– Ви приїхали? – не то здивувався, не то особливо зрадiв Володько.
Пiдiйшов i поцiлував у руку.
– То вiн, чуєте, кумо, на “приставленiї” був. У семинарiї в нас усе
приставлєнiя йдуть,пояснює з печi дядина Одарка.
– А тато де? – питає хлопець.
– Не може вiн. Мало зводиться. Щось йому в боку… Певно, то граната
наробила. Совається в постелi…
– А ви самi приїхали?
– Хто ж мав приїхати.
Так прикро. Забув i за чоботи.
– Що ж є татовi?
– Перед Дмитром,- продовжує мати,- якось звiвся. У клунi стрiп вiтром
знесло i лиха година надала йому полiзти на таку височ пошити стропа.
Господоньку святий. Як злiз, кричма кричав, за спину хапався. А коли б
тобi, хоч що сказав. А то: ox, ox, ox!… I зуби зацiпить… Господи, Боже
мiй!
Володько стоїть, нiби кам’яний. Нiхто не скаже, що то не батькiв син,
хоч i подiбний на матiр. Нi один м’яз його обличчя не ворухнеться, хоча в
очах бачить вiн батька з зацiпленими устами i чує виразно його охи.
– Ну, а хто ж на господарствi?
– Взяли якогось галицiяна з плєнних вуйка Павла. I Хведот i Василина до
нього, як до свого. Ходив у поле, дещо заволочив, дещо попорав. Тепер коло
хати совгає, сеє-теє шкорпає на дворi. Святе письмо читає, на картах
ворожить i все червоний дощ пророчить. Каже, впаде червоний дощ, що буде
подiбний на кров. Кривавi рiки, каже, потечуть. До чого вiн ото торочить,
один Бог знає. Кажуть, вiн з ума зiйшов. Але чоловiк трезвий i грамоту
знає, i робить потрохи на харчi, як то кажуть. Привезла он тобi шкорбуни.
Сама у Зiнька замовила. Наказувала: не зробiть, чуєте, малих. Хай Лiпше
бiльщi. Чи то онучу добру взуєш, чи що… Завжди чобiт не має бути, як то
в жижликiв мiських… Нiби їх ото прилив на ногу. А прийдеться взутися чи
роззути, то мучиться, рве взуття, пручається.
– Але ж, мамо!.. Вони величезнi!
– Нiчого. Зате взуєш онучу суконну… Не бiйсь, не померзнуть ноги.
Далi Настя оповiдає, що до них знов якийсь обоз приволiкся i став у
селi. Всi москалi збунтувались, кажуть: далой войну! Кидають усе,
геть-чисто все: конi, вози, ну геть усе, як було, а самi, хто знає куди,
розходяться. Найгiрше отi конi… Господи! Що та бiдна худiбка такого
зробила… Вигнали їх на поля, нiби собак. Iдiть собi… А худоба гарна.
Приходить москаль до нашого: купi, дед, лошадь. А скiлько? Еет, каже. Дай
бутилку самогону й бери. Наш двоє купив. Не хотiв даром. За кару кобилу
двадцять, а за, як то каже Хведот, киргиза шiстдесят карбованцiв заплатив.
А, Боже, що то було за лихо. Тиждень кониська на ноги не вставали. Але
поправились. Ось i сюди ними присунулась. Цiлий день плужилась. Все хода,
все хода. Вечiр застав мене на Мостах, а поки доплужилась до Дерманя, мало
не на пiвнiч. Ох, бiда… Отак, люди мої… То се, то те i нiяк не можна
було зрахатись. Думаємо: Матiнко Божа. Та воно ж там i без сорочки, i без
чобота. I хто знає, хто йому їсти дасть…
– Ну, коли вже вiн у нас,- вставив дядько,- то бiда невелика. Ми так i
гадали, що там у вас не все в лад iде.
Володько слухає матiр, взуває свої новi чоботиська i шкорбає по хатi.
Радий i сумний. Якось би хотiлося не так. Хотiлося б по-людськи. Хотiлося
б на себе щось кращого надягнути, як у iнших хлопцiв, якi мають усе на
себе примiряне, все акурат.
Довго ще гуторять, мiркують i кладуться. Володько лягає на лавi пiд
вiкном, бо на його тапчанi лягає мати. Укривається вiн маминою бекешкою,
бо пiд вiкном студить.
Лягаючи, мати довго молиться Богу. Пiсля ще довго в темнотi розпитує
сина, що та як… Хочеться їй знати все, та й батько, либонь, цiкавиться.
– Лежить ото… Щось набреде на думку i запитає: ну, а як то там наш
“скубент”? А ти, дитино, не дуже-то до отих безбожникiв прислухайся. Ото
на днях вернувся Корнiй Ет-тоїв. Наївся, кажуть, ляшнi, встав i навiть
лоба не перехрестив. А Хома встав i каже: а то ж що? Турок ти, чи що? Не
бачиш он образа, iкони святої? “Плюю я на вашу iкону”. Так, чуєш, дитино,
i сказав. Уляна як почула, то їй, сердешнiй, руки й ноги потерпли i язик
занiмiв. Хома за полiно i полiном, i полiном… Та по Корнiєвi, та по
Корнiєвi. Той за иагая. Боже святий! Батько ж наш не раз читав колись: i
постане син на батька, а батько на сина. Чи ж це вже не так є. I до чого
воно отак дiйде. Але ти пам’ятай, дитино. Пам’ятай все-таки, що ти
господарський син. А господарський син проти Бога i батька не пiде. Ооо,
то нi. То вже я вiрю, що нi. Який-небудь хлюст хiба… Виродок, хорони,
Боже. А також науки пильнуй. Вчать там вас хоч чому путньому? Хоч заповiдi
Божi не забув? Га?
– Ах, мамо. Те, що навчився колись, не забуду. З-за бугая озвався
дядько. Вiн, видно, також не спав i все слухав.
– То, рiзун їх матерi, й у нас страшне твориться. Камiнякiв матрос у
шапцi до церкви заходить. Од свiчки цигарку прикурює, i що хоч йому роби.
Бо що ти йому тепер зробиш. Свобода вже така велика, що всяка немiч
пурисом стала, i не пiдступай. Хто йому тепер рiвня. А онде дивiться, що з
двором зробили. Правда, не люди самi почали то. Почали москалi, але ж на
якого чорта все бити, нищити. Двiр є двiр. Понятно. Що народовi землi тра,
також понятно. Але, рiзун їх матерi; нащо його той лемент робити. Пiшли,
розтрощили. Ет, плюнути хочеться i тiльки.
– Спи вже, старий,- завважує з печi дядина.- Кума також за день
намерзлися i хочуть задрiмати.
– Ох, Боже, Боже! – зiтхає Настя. Вона нiжиться i горнеться до теплого
бугая. Володько мовчить. Його думка займається одночасно кiлькома
справами. I хворий батько, i прохання матерi… Болюче i зрозумiле
прохання. Але що ж вiн винен. Вiра тiкає з душi. Нема сили втримати її.
Вiрити – не знати, знати не вiрити. Вiн же й не знає, i не вiрить. Прикра
пустельна середина. Вiн прагне знати все до безмежностi, а дiйде до кiнця
пiзнання, далi знов буде вiрити.
То знов у очах мигає освiчена зала. Рояться людськi постатi. Спiв,
музика. Он чоботи з темноти вилазять. Дивиться на них i нiяково стає.
Нiч уже давно панує. Шумить вiтер. По бляшанiй стрiсi хати стукотить
гiллям розлогий горiх. За вiкном вибрiхує сусiдський Боско свої
невибагливi розмови з ворохобною нiччю революцiї.
Цiєї самої ночi пограбували монастир. Вiдчинили всi льохи, вигнали з
келiй послушникiв. Все, що знайшли в льохах, вичистили. Кажуть, п’янi
большевики. Наджорився один з другим ханжi, самогону, зiбрались бандою i
хотiли на “приставлєнiє” влiзти. Семiнаристи виперли. Так вони до
монастиря. Сушенину, сливи, пшона – все, як є, пiд ноги. А пiсля у
приходського батюшки двадцять тисяч золотом вимагали. Двi години босого на
снiгу потримали i дарма.
– I де вони в чортяки набралися, отi большевики? Яка халєра породила їх
на свiт?
– Каторжани! Не знаєте. Всi каторги повiдчиняли. Он зi Сибiру, кажуть,
сто тисяч їх суне.
– Каторжан?
– А що ж. I спину їм нема, бо ж їм все нiпочом. Моє-твоє. Для такого
жизня все одно сплювак. Кулю в лоб i шлюс.
– А де ж власть? – грiзно питає котрийсь.- Он у Довгощика також були,
п’ять тисяч стягнули i молодицю споганили. Олiйниковi записку пiдкинули:
таку-розтаку твою, як не приготуєш десять тисяч золотом, кулю в череп
заженем i баста. На Горбаях цiлу нiч свиню смалили i стрiляли в небо.
– Какая теперь вдасть! Вон у Києвi Центральна Рада, кажуть, войсько
собiрає. А какой сознатiльний чоловєк пойдьот сьогоднi воювать. За кого,
спрашується?…
– Чому нi. Пiшов би всякий, але надо режим встановить. Без режиму не
пiде.
Народ. Затиснутi, спраглi уста, напружене кантате чоло. Очi впоєнi в
каламутну далечiнь, нiби очi божевiльного, що зненацька наткнувся на
неймовiрно яскраву цiль. Але як пiзнати її? На очах сiра шкаралуща. На
душi вируючий накип їдi, що збирався там впродовж столiть. Стрясає дико i
нервово головою, пручається пустити в рух застояну, заржавiлу думку.
Одного дня оголошують, що на Шинкiвцях будуть роздавати тараню. Десь
там залежалося багато таранi й її порiшили роздати народовi. Кажуть, буде
велика зборня.
Йдуть усi чоловiки. Цiкаво. Володько також не промине такого
видовиська.
Пiшов. Перейшов через двiрський сад. Сила народного буревiю залишила
тут виразнi слiди. Пошарпанi будинки, повириванi вiкна позiхають у
простiр. По алеях розсипанi папiрцi. Володько пiдiймає один такий
папiрець. Писано латинкою. Сховав до кишенi. Пригодиться. Дома розбере, що
там написано.
На Шинкiвцях тьма-тьменна народу. Ось мурований червоної цегли i критий
смоленою бляхою будинок колишнього банку. Обчовганi мiдянi клямки,
витоптанi пороги, забруджений помiст. Махорчаний дим розводить у просторi
фанабернi викрутаси.
Здається, сто тисяч дядькiв прибуло за таранею, їх жiнки, їх дiти. Цiлi
поколiння скупчилися ось тут. На них шинелi, фуражки, папахи. На плечах не
позаростали, не злилися зi загальною сiриною слiди вiд погонiв. На
обличчях загар окопiв, у очах вибушнi вогники.
Не за таранею прийшли вони зо всiх своїх “куткiв” сюди. Порядний мужик
за такою, пробачте, гнилою паскудою навипередки не поженеться. Зiбралися,
щоби збити себе в гурт, в лаву. Разом у гуртi виразнiше чути силу свою.
– Власть. Давай тверду власть! – гукають вони. Он по селу гасає п’яний
москаль i топчеться, по чому попало… Он ступають страшнi матроси, якi не
забули ще силу океанських хвиль. Краяти землю їм хочеться. Пороти твердiнь
непiддайностi мужика.
Той он оповiдає, щотакий-то кум i сусiд Тодосько за яблока двi тисячки
лупнув. Уночi прийшло до нього п’ятьох з “ружжами”. “Руки вверх! Дайош
генгi!” Тодосько вийняв тисячки i вiддав. Жизня кожному за грошi дорожча.
За неї вiддаси все.
А знаєте, як Бурачиха Санька за “своїм” побивалася. Лисий тесть Марко
не давав їй проходу. Ночами, бувало, гониться за нею по снiгу до сусiдiв.
Казав перед людьми:
– Ну, люди, сестрички, братчики i всi православнi! Я на вiру вашу (був
католиком) пристав, я церкву поновив, я дзвона в триста пудов спорядив,
батюшцi чистошовкового пiдрясика справив, але “їй”, невiстцi, моїй скусi
не можу против ставити. Надто вона шиковна, як лебедиця, все одно… Як
княгиня, тiльки трон дай.
I дав би. Сто тисяч у банках ляснуло, а других сто розклав перед нею,
мов карти. Нi. Не взяла, сатана. Одвернулася. I цим, клята, ще бiльше
прикула. Не будь я Криницький, по-вуличному Буряк, як не вiзьму її…
I почав пити. Пив, пив… На раз двi лiтри перваку виджорив. Баби з
другого кутка на руках притягнули, мов стерво яке, пробачте. Саме син
Ясько з кавалерiї при шпорах прибув Батько пiзнав його аж на другий день.
А на третiй, вчора серед ночi, якiсь люципери застукали у вiкно. Ясько
жiнку в постелi лишив, зiрвався.
– Хто там?
– Отвори! Свої!
Засвiтив i гiльки вiдхилив дверi…- баах! Куля просто в кишки пiшла i
вирвала спину. А Буряк нiби в другiй хатi спав i нiчого не чув. Сьогоднi
он усiх попiв звозить, тисячки на похорон сипле. Такий великий, гидкий,
страшний злочин, що взиває пiмсти з неба, а суду нiякого. Бо хто буде
судити.
З семiнарiї прибуло кiлькох учнiв. Налiплюють оголошення. Дядьки, слово
по слову, добирають толку. Ага. Землю без викупу обiцяють. Додумалися.
Знають, що коли не дадуть, i питати не станемо. Ану, списки робити. Ану,
доста з таранею возитися. Застав’є доки буде лежати.
На фацiятi банку хтось почiпив червоний “хлаг”. Небо грiзне, сiре.
Хмари, мов з олова литi. Очi дядькiв прудкi, мов шрiт.
Аж коли зложили комiтет i зробили списки “бедного малоземельного
класа”, Володько порiшив покинути Шинкiвцi. Мав ще важливу справу до
Галабурди, який мешкає пiд могилками. Задумав роздобути “перший сорт
обрiза”. Хтось там десь продає. На це мистець Галабурда. Молодший дядько
Перхвен влiтку привiз австрiйську “вiнтовку”, але вона тяжка, як халєра, i
б’є, мов грiм. Легкого, доброго обрiза Галабурда обiцяє за три копи
волоських горiхiв i за чвертку самогону роздобути.
Iде Володько через пригiрок Плоске. Унизу, коло Харитонового займиська,
якась очмана з рушницi пахкає. Одна куля пiд самим Володьковим ухом
пролетiла. Якийсь сучий пасинок, напевно, жарти строїть, на мушку ловить
здалека. Краще зiйти в долинку, а то ще зловить. Баах! Дзз! Володько
присiв. Пiсля вiн швидко бiжить в долину. Навздогiн продзижчало ще кiлька
куль, але плювати йому на них. Все одно нi одна не вцiлила.
Коло приходської церкви знов натовп. Володько мiркує, що це, мабуть,
похорон. Яська. На дзвiницi б’ють у щити та рейки. Зайшов.
На хорах виспiвують протяжне “Господи помилуй”. Розсвiчено всi свiчки,
велике й мале паникадило. Повно ялiвцевого диму. Править кiлькох у чорних
ризах батюшок.
Братчики й сестрицi оточили пiдковою вiдкриту домовину i тримають у
руках горiючi грубi восковi свiчi. Старий Буряк схилив своє, в довгiй
вичовганiй вiд клякання халявi, колiно перед чорною домовиною. Обличчя
його не видно. I так стоїть непорушне, мов тесаний з каменя.
А побiч блiда, мов стеаринова, стоїть непорушне його красуня невiстка.
Стоїть рiвно i тримає через хустинку палаючу свiчку. Зо свiчки капають
восковi окапки, з очей сльози. Те i друге попадає на її загорiлу з довгими
пальцями руку. Але вона цього, мабуть, не помiчає. Її очi спрямованi
просто вперед i невiдомо, що бачать вони.
У домовинi прибраний i вдягнений у вiйськове мрець. Голова його
вiдкрита. Покрита вiдрослою золотавою щетиною, його борода задерта догори.
Очi заплющенi й опалi. Чоло плитке i жовте, нiби вилiплене з воску.
Правлять панахиду, але панахидного настрою не помiтно. Люди спокiйнi.
Зiгнутий у чемерцi Буряк. Видається, нiби вiн прикидається. Навiть
заплакана красуня невiстка не прозраджує повної глибини болю.
Володько глянув на священика. Це ж його протримали босого на снiгу. Ах,
нi. Це певно не його. Той панськуватий, делiкатний пiп, що має матушку в
ракових окулярах, виглядає як i колись. Його уста такi ж насмiшкуватi, як
i тодi, коли Володько зустрiв його у школi. Править смiливим голосом i,
певне, вимагає вiд Господа Бога “убiєнному рабу Божому воїну Йоану” мiсця
на лонi Авраама й вiчної пам’ятi.
Церква не така тепер, як колись в тi часи, коли привозили сюди Володька
хворим. Нема святостi, урочистостi. Революцiя i сюди внесла свої тони,
настрої. Тi самi вiзерунки на стiнах. Тi самi святi. Он пiд самим зводом
куполи той самий суворий з розiп’ятими руками Бог-Саваоф i навiть тi самi
смаглявi по кутах банi євангелiсти. Лишень не так тепер радiсно тут, не
так затишно, не так тепло. Все це носить на собi слiди скритої, холодної
байдужостi. Один спiв торкає Володька так само, як i колись.
I це Володько дуже виразно вiдчуває. Цей час має свiй запах, свою
барву. Храм не має тепла. Опустiв. Весь жар i тепло забрала вона,
революцiя. Вона ограбувала святинi, образи, позолотку їх риз. I навiть
кадильний дим не пахне ладаном, а ялiвцем.
А може, це недостача вiри. Володько не завдавав собi цього питання. Не
було коли. Тепер не тi часи. Тепер i смерть не така. Хто сьогоднi
жахається смертi. Звикли.
Коли скiнчилася панахида, було досить пiзно. До Галабурди вже не пiшов.
Пiшов додому.
Зима швидко приходить. У м’ясницi прийшли нiмцi. Володько побачив їх
уперше коло монастиря на масляну. Прийшли, у шоломах усi, багато
кулеметiв. Розташувалися коло монастиря на вулицi, пiвдня постояли i
вiдiйшли. Не чiпали нiкого. I чого їм когось чiпати. Кажуть, вони хлiба
потребують. Кажуть, голод у них.
– Господоньку, Господоньку,- тошнiє Одарка,- i “наш” .там десь бiдує.
Коли б хоч побачитись. Коли-то вiн вернеться.
– А дивно якось. Бились з ними, воювалися, а от дивись, прийшли без бою
i хоч би що…
– Бо ж не чули хiба, що Центральна Рада мир заключила з ними.
– Щось я не вiрю… Тодi чого ж вони прийшли до нас.
– Контрибуцiї хочуть.
– А халєри ясної не хочуть? Їм ще контрибуцiї захотiлось.
– Коли тiльки за помєщикiв i за буржуїв стоятимуть, бiда їм буде.
– Ага! Коли тiльки… Хiба он не чули, що у Верховi зробили? Людей на
сход зiбрали i казали все помєщицьке вернути.
– А Центральна Рада ж як? Чого мовчить?
– Хiба вони Центральну Раду слухають. Вони слухають своїх командирiв.
– Ну, ще побачимо.
До села прибувають все новi й новi фронтовики. Нема вже фронту, зо всiх
усюдiв вертаються розсипанi по цiлому свiтi люди. Кожний, де б не був, де
б не ходив, мiсця того, де вперше свiт побачив, шукає. Багато не вернулося
i вже не вернеться.
Наближається весна. Великдень цiєї весни радiснiший, нiж минулих весен.
Цiлий пiст працювали куби, тому самогону не бракує. Розкiшнi соняшнi днi.
По гаях, лiшниках витикаються першi веснянi квiти. Бруньки дерев
набрякають, а берези обнизалися жовтенькими френдлями.
Володько шалено любить такi днi. По полях, гаях, яругах, здається,
ходить якийсь невидимий, дбайливий господар i проводить до порядку все, що
попсували зимовi веремiї. Там пiдбарвлене все свiжими яскравими барвами.
Там непомiтно знесена брудна снiгова замета, i навiть висушене та засiяне
квiтами те мiсце, де вона лежала.
Гарна весна. Гарне село Дермань. Гарнi, живi, веселi, працьовитi люди.
Ось ще кiлька днiв i захлинеться все навкруги, як глянеш оком, бiлим
цвiтом садовини. По лiшниках розiллються спiви солов’їв, i тодi нiхто не
знатиме, що значить смуток. У ширiнь i далечiнь, по пагорбках, розляглося
чудесне, з бiлими хатами, прадавнiми церквами, пишними садами-гаями село
Дермань.
Але Володька гнiтить весна. Як тiльки виїхав дядько Єлисей переший раз
у поле, Володько пригадує дiм, пригадує хворого батька. Вiн уявляє собi,
як батько встає ранком, довго розворушує закляклу потрощену спину i поволi
ступає на поле. Протряхло воно. Сонце ллє та ллє водоспади променiв. Над
чорною нивою серпанком мерехтить випар. Жайворонки розсипались по синьому
чистому склепiннi над землею i радiють безмежно. Додому! До батька!
Допомоги йому треба. Але й школа тримає мiцно. Не можна ж отак: розпочав,
не докiнчив i пiшов. Сам батько так не дозволить. Скаже: то вас уже
розпустили? I тодi бреши, а нi то на другий день назад пожене. Одначе
Володько дуже добре розумiє, що батьковi допомога потрiбна. Не буде ж вiн
сам i за плугом ходити, i сiяти, i скородити.
I як тiльки минув Великдень, почав Володько мiркувати, як би i школу
скiнчити i батьковi допомогти. Всi предмети науки знав добре. Цiлий курс
майже пройдено. Лишається тiльки дочекатися розпуску та дiстати свiдоцтво.
Та коли це буде.
Хлопець вирiшує звернутися до учительської ради, щоб дозволила йому
скорше лишити школу. I несподiвана радiсть. Йому дозволяють це. Йому
видають свiдоцтво i з Богом. Свiдоцтво гарне. Таке свiдоцтво не осоромить
його перед батьком. Прийде, виложить: дивiться! Даремно не стратив часу.
Батько подивиться, але не здивується. Чого б там дивуватися. Його син i не
смiє дiстати iнше свiдоцтво. Iнакше хай iде не “на школи”, а свинi пасти.
Нiчого даром не дається.
Так. Володько лишає Дермань. Лишає дядька, своїх приятелiв. Його вже
тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрi хлопцi
зi школи, прощаються i просять навiдатися до них улiтку. Аж тодi десь, як
садовина поспiє. У Тилявцi, напевне; нема таких садiв, як у Дерманi.
Добре. Володько не промине навiдатися, а восени, як Бог дасть здоров’я,
знов прибуде до школи.
Виходить Володько в далеку дорогу зовсiм раненько. Ледь на свiт
благословляється, ледь обарвилось небо на сходi, а Володько вже палкує.
Ось знайомi хати, сади. Люди ще не скрiзь повставали. Свiжо. Повiває
сухий, схiдний вiтер. Ах, далека та клята дорога. На пiшака аж надто
далека. А чекати, поки приїдуть, нiколи. Речей своїх не забрав зi собою.
Колись приїдуть i заберуть.
Знов знайомi лiси, пiски, самота. Нiхто в цих лiсах не ходить, нiхто не
їздить. Лише час вiд часу якийсь зачовганий полячок проповзе пiсковою
дорогою своїми череватими конятками. Дубовий лiс ще не розвився. Лиш по
землi зеленiє трава та розквiтчались веснянi квiточки.
Володько йде швидко. Не зупиняється, не роздивляється навкруги, як тодi
восени. Нема часу. Хотiлося б ще цього дня дiстатися додому, але ледь чи
вдасться це. Коли б яку пiдводу нанесло. Присiв би i пiд’їхав би. Ноги
вiдпочили б, а тодi хоч цiлу нiч iти.
В полудень на Зелений Дуб дiйшов. Сiв на пригiрку пiд сосною коло
колодязя i пополуднував. З’їв кусень старої паски, що лишилася вiд
Великодня. З’їв шматок сиру. Пiсля витягнув з колодязя вiдро води i все те
порядно запив. Дещо прикро з губами. Суховiтер обпiкає їх i вони засихають
та репаються. Ноги також промовляють за себе. Поки йшов – нiчого. А сiв,
посидiв i вставати не хочеться. Так би й сидiв тут до ночi. Ах, як приємно
було б тепер присiсти до кого-небудь i пiд’їхати.
Як на тоте з гори затарабанив вiз i з-за кущiв виїхала якась пiдвода.
Володько зрадiв. Подивився на конi. Здається, шустрi стригуни. Ще зовсiм
молоденькi, але нiчого собi. На возi дебелий обвiтрений дядько.
На бiльше Володькове щастя дядько пiд’їхав до колодязя i почав напувати
конi. Володько визвався витягнути води. Дядько недовiрливо з-пiд
насуплених брiв подивився на хлопця i мовчки погодився на це. Володько
запрацював, викрутив кiлька вiдер i налив повне корито. Конi п’ють, а
дядько посвистом пiддає їм смаку. Дядько все ще мовчить, загнуздує конi.
Володько також не знаходить вiдповiдних слiв для розмови, хоч розмовитися
необхiдно.
Нарештi дядько питає:
– А ти звiдки будеш?
– О, здалека. З Тилявки.
– З Тилявки? А де то є? – байдуже, поволi питає далi. Володько коротко
i ясно вдовольняє його цiкавiсть. Дядько поправляє на конях шлеї i сiдає
на вiз. Пiдвезе? Не пiдвезе? Треба сказати. Нi. Не повертається язик. А
дядько вже рушає.
– Чiпляйся там iззаду,- вже на ходу кидає дядько. Володько миттю
виковистовує нагоду. Пiдбiг, пiдскочив i присiв ззаду на голiй дошцi. Коли
хлопець уже садить, на дядька находить сентимеят.
– Сiдай, чуєш, зручнiше. Тягни он опалку пiд себе.
— О, менi й так добре. Дуже добре. Оце трохи пiд’їду. Чортовi ножиська
болать, знаєте…
Але дядько, видно, наговорився вже вволю i бiльше не має бажання.
Дорога саме йде в долину i дядько нагнав конi. Володько рiвно ж не виявляє
великого бажання провадити розмову з таким насупленим типом. Iдуть
трусячком. Дорога м’яка пiскувата. Володько вдоволений. Не знає, куди їде
дядько” як далеко вiдвезе його. Все одно. Коли дядько звертатиме туди,
куди Володьковi не по дорозi, хлопець зiскочить з воза i все.
Переїхали долину. З обох бокiв дороги поруб. Ще перед вiйною почали тут
рубати лiс, наставили гелеток, стосiв, кiз i так залишили. Вже засiявся i
пiдрiс молоденький запуст. У запустi безлiч рясту, спiвають птахи. Дорога
зводиться пiд гору. Коники звiльняють бiг i йдуть ходою. Дядько щось
мiркує, киває головою i звертається пiвзворотом до Володька.
– А. того… Ти ж звiдки того… Йдеш? То ж Тилявка аж десь отуди…
пiд того, пiд Крем’янець.
– Я йду з Дерманя. Перерва. Мовчанка. По хвилi:
– Аааа! З Дерманя. То десь того… отуди, як до того… Отуди пiд
Здовбуново.
– Еге. Коло Мизоча.
– А того… А що ж ти там… робив?
– Я там учився. Там є школи. Там є семiнарiя,- не проминув похвалитися
Володько.
– Семiнарiя? Ого! То мусять бути того… великi училiща. То ти,
значиця, з отих, як його… Зо студентiв. Ой тi студенти… Я б їх коли б
узяв. А добре, що нiмцi прийшли. Їй-бо, добре. Там люди того…
скаржаться, а я кажу: добре i шлюс.
– А то ж чому?
– Порядок зробили. Чому? Вiн ще того… чому, питає. Я б, коли би був
яким мiнiстром, чи там урядником, то того… зiбрав би отих самих
скубентiв та всипав би кожному по двадцять п’ять нагаїв, i май.
– А то ж чому ви так на студентiв? – осмiлюється запитати Володько.
– Чому. Вiн ще того… питає. А революцiю хто робив? Хто, спрашується?
Студенти, каторжанє. А ще соцiлiсти. Тож нацiя. Скинули царя i порядку
нiкакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархiя повна. Вилiзе тобi на
бочку такий горлатор, розверне ротиська i репетує… А до роботи вiзьми,
то його, не бiйсь, i гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на
каторзi. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле,
орати, сiяти. Там сiв собi, закурив делiкатну папiроску i попльовує. А наш
брат, землю верни. Наш брат, пiт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук
подорожний. От яке то правлєнiя. А коли ти чого добився, так вiн тобi в
очi твоїм трудом цвiркає.
Дядько зовсiм розiйшовся. Кострубата, тяжка його мова розгладилась,
набрала мiцi, вогню. Володько просто захопився.
– I добре,продовжує дядько,- що прийшли нiмцi. Вони б’ють наших хахлiв.
То iстинна правда. Вчора, кажуть, у Шумську стоїть на греблi їхнiй
патруль. Їде мужик. “Гальт!” – кричить той. Це, нiби по-їхньому все одно
що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понiмає. Йде собi, та й годi.
Нiмець як пiдбiжить, вихопив з такої кабзульки якогось патика i давай
молотити дядька. Збив, збив i ще на гавпвахту потяг. Так-то. Але порядок
завели. Тепер тобi от не пiдеш, куди очi бачать. Тепер гальт, цурiк, то
роби, а то не роби. Їде клятущий конем, пiд’їхав до криницi, вийняв
градусника i воду мiряє. Каже, щоб коневi в зуби зашпори не зайшли, щоб не
дуже холодна була вода. Воно-то в нас у криницях води не грiють, але
дивись, сто чортiв його матерi, який тобi порядок. I нам того треба. От
чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був порядок. А тепер що
стало? Каторга пiшла порядок робити, а тож звiсно…
Володько й собi переймається розмовою. Спочатку легко, далi все певнiше
i певнiше починає перечити дядьковi. Вiн, мовляв, тiєї думки, що порядок
потрiбний… Це признає кожний. Але щоби вмiти порядок робити, треба
вчитися. Не всi вчаться тiльки на те, щоб закурити делiкатну папiроску й
попльовувати. Були й такi, але вони приносили бiльше шкоди, нiж добра.
Тепер учаться на те, щоб вмiти краще жити, краще господарити, краще уряди
вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який. За царя мали
право тiльки однi. Тi могли вчитися, тi могли уряди займати, а iншi
нiчого. Десь там якийсь мужик мiг достукатися чогось лiпшого. Але то
коштувало його багато працi та намаги, бо мусiв сам, своїми силами
пробивати собi дорогу. А за дворян, за багатих людей грошi робили. Дядько
слухає уважно. Пiсля зазначає:
– Воно то як розсудити сознатiльно, ти маєш правду. Але зачем робити
революцiю.
– Революцiю роблять для того, щоби дати право всiм без роздiлу. Всiм
класам народу.
– Еее! – махнув рукою дядько.- Када нема порядку, то й право нипочом.
Перш треба навчитися порядок робити, а тодi право давати. Так я думаю.
Їдуть все далi i далi. Володько вдоволений, що може стiльки пiд’їхати.
Ось уже Гiсерна. Ще один великий переїхати лiс, i там Москалiвка. А далi
поля, бита дорога. Дядько переходить з полiтики на господарськi справи.
Питає Володька, хто його батько. Дивується, що той такий самий господар,
як i вiн, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить. Вiн
намагається пояснити дядьковi, що вiн зовсiм не збирається вчитися на
пана, а тiльки, щоби бути розумнiшим, щоби вмiти лiпше господарювати.
– Ееет! Для того вчитися не треба. Дай менi тiльки досить поля, то я
тобi без науки докажу, який з мене господар.
Володько знов перечить. Вiн згадує отих самих нiмцiв, яких дядько так
вихвалював. У них, мовляв, усi люди вчаться, тому вони й порядок знають.
Дядько, видно, признає Володьковi рацiю, але перечити не перестає.
– Не кажи. А я тобi скажу. У них вже то в кровi. Так!
Володько знов переконує, що й нiмцi не завше в себе мали порядок. Були
й у них заколоти i революцiї. Але вони вчилися, всi вчилися, i тепер вони
у всьому толк мають.
Переїхали Москалiвку i виїхали на поля. Пiски лишилися в лiсках. Знов
чорнозем. Зi сходу дме прудкий вiтер. На полях вовтузяться люди. Орють,
сiють, скородять. Нiде не видно революцiї. Ген на пiвдень у соняшнiй
далечинi бiлiють якiсь хутори. Пiд’їжджають до Васьковець. У селi
неймовiрне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть воза.
Дядько лається. Нарештi вилазять iз брудних Васьковець i наближаються до
Шумська. Якось дивно. Володько найбiльше знає цi мiсця ще з тих часiв,
коли тут було скрiзь повно люду, обозiв. Тепер порожньо, тiльки здалеку
видно, на головному мостi греблi стоїть нiмецький патруль у шоломi.
Виїхали на шлях, що йде на Крем’янець, i дядько зупинився.
– Ну,- каже вiн,- тепер ми розминемось. Я їду отак через мiсто, а тобi,
здається, сюди на Крем’янець.
Володько дякує i злазить. Дядько зовсiм подобрiв i шкодує, що не може
далi пiдвезти. Але, може, хто буде їхати з мiста i Володько знов
попроситься.
Нiчого. Володько i так вдоволений. Вiн зовсiм вiдпочив i, коли
прийдеться йти пiшки, також не бiда. Ще раз подякував i йде.
Сонце ще досить високо. Хотiлося б йому до заходу сонця добитися до
дому. Йде через село Рохманiв. Дорога тут лiпша, виложена дерев’яними
кругляками. Побiч здебiльша жидiвськi, обiдранi хати. Виходить у поле.
Вiтер сильнiшає, напирає ззаду i помагає йти. День, хоч весняний, але
непривiтний, холоднуватий, сiрий. Уста зовсiм порепалися. У ротi й у носi
висихає. Ноги вiдпочили, i тепер майже не чути втоми.
Як завжди, так i тепер, Володько виразно помiчає змiну країни i людей.
Там, за лiсами, коло Дерманя, йому значно бiльше подобається. Якiсь
яскравiшi, виразнiшi люди. Цiле життя якимсь дзвiнкiшим видається. Тут
сiрiше. Села тут i не бiднi, але вигляд їх надто простацький. Люди
здебiльша байдужi. Тут i революцiя не так помiчається. Нема тих великих
сходок, нема промовцiв. Землi i тут домагаються, але не так пристрасно. Де
причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дерманi школи, монастир. А
тут… Тi маленькi пiд солом’яною стрiхою хатини, що звуться школами, хiба
то школи? А он Жолобки, Угорське i багато iнших подiбних, скiльки стоять
на землi, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сiрi, лишайнi,
розчухранi, мало не дикi.
На вечiр Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик i
вибiг назустрiч. Зворушливi обiйми, пестощi. Он рiдний хуторець. Садочок
розростається, а навкруги поле. Вiтер свобiдно шугає, б’ється об мури
хлiва i хатини, на клунi мiсцями позривало снiпки i майже зовсiм зiрвало
стропа.
Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привiтався,
поцiлував матiр у руку. Стара заметушилася. Вона зовсiм не сподiвалася, що
той прибуде.
– Яка низенька хатина. А плита. Зовсiм низька. Мало не по колiна,- каже
Володько.
– Бо ти вигнався,- радiсно зазначує мати,- Було таке кордупленя, а то
дивись…
Володько аж тепер помiчає, як багато вiн за зиму вирiс. Тепер вiн мало
не парубок. Справжнiй “скубент”. I делiкатностi набрався. Все тобi так
зручно в нього виходить. Навiть мова злагiднiла. Не така уривна,
кострубата.
Зовсiм смерком приходить з поля батько. З ним Катерина. Хведот ще
ходить до школи, а пiсля школи пасе товар.
Батько побачив Володька i першим йопэ словом було:
– Ну, так уже прийшов? Розпустили?
Володько привiтався з батьком так само, як i з матiр’ю. Поцiлував
брудну батькову руку. Вiн боявся одного, що застане батька дуже слабим.
Але тепер нiчого такого особливого не помiтно. Батько ходить щодня в поле,
працює.
При вечерi коротка розмова. Володько показує свiдоцтво. Батько взяв
папiр у руку, подивився i зараз повернув. Не сказав нiчого. Володько
вдивляється тiльки у вираз батькового обличчя. На цей раз усi прикмети
вказують, що батько вдоволений. Далi вiдпочинок, гасне лампочка. Володько
аж тепер чує свої ноги. Але нiчого.
Другого ранку Володько вже в полi. Знов вiтер, рiлля, жайворонки. Знов
простiр i рiдна, чорна земля, а Володько син її, справжнiй син
найсильнiшої з матерiв.
VIII
Шалiє весна. Цвiтуть i одцвiтають сади. Земля жене iз себе силу велику.
Ростуть i хвилюють жита. Небо наганяє потопу сонця i дощу.
Володько господарить з батьком. У його розпорядженнi конi. Чудеснi
“казьоннi” тварини з таврами на стегнау. Кара блискуча кобила i гнiдий
кiнь-киргиз, їздить ними до лiсу, возить гнiй, водить на пашу, до води…
Особливо подобається Володьковi “кiргiз”. На ньому чудесно iдеться верхи.
Всiвся, гикнув i понiсся стрiлою.
Село швидко мiняється. Вернулися з вiйни Стратон, Кузьма, Iван. Не
вернулися тiльки Хомiв Мирон, Тарасiв Василь i Ониськiв Нестор. Це з
дерманцiв. Iз сiльських не вернулось багато. Матвiєвого Василя також нема,
але вiн ще служить у якомусь українському полку. Недiлями знов збираються
селяни в Матвiя i ведуть розмови.
Одного разу поиходить вiстка, що в Києвi змiнилася влада. Настав якийсь
гетьман. Що то таке – нiхто не вiдає.
“Плохо дєло”. По мiстах якiсь гайдамаки завелись. Одягаються в таке
тобi рябе. Червонi штани, синя блюза. Просто, як циган який. А по селах,
кажуть, карательнi “отряди” пiшли. Скрiзь, де тiльки пан був i де люди не
вглядiли панського майна, тепер бiда. Приходять, чуєте, збирають людей,
лежать по черзi на стiлець, скидають штани i сиплять по двадцять п’ять
кожному. Це тобi не жарт.
Матвiй з приводу того так висловився:
– Воно дурне правлєнiя. Що там за гетьман i хто вiн – не знаємо. Але
коли б вiн мудрий був, не допустив би, щоб його люди i пiд нього таки
копали яму. Як не кажiть, а проти народу не можна йти. Не можна народовi
волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити. Треба, щоби
було справедливо. Розiбрали маєтки. Бо вiйна прийшла. Революцiя. Нащо до
революцiї гнали. Думаєте, що революцiю робили революцiонери. Нi. Офiцерня,
паничики. Оцi самi, що тепер по селах їздять i народ нагаями порють, поки
їх не вишпурнуть пiд сто чортiв. Ех, я казав i кажу. Люди не бачать
правди, а вона є. Є правда. Всiм є досить мiсця на землi, тiльки треба
вмiти розумно i чесно жити. Скинули царя – добре. Бо цар не був у себе
паном. Не був хазяїн. Вiдiбрали помещикам землю – також добре. Бо хiба їм,
отим паничикам, вона потрiбна. Яке государство буде терпiти, щоби такi
обшари землi марнувалися. А по-моєму, коли помєщик добрий господар, хай
господарить. Нi,забрати йому землю i вiддати чесним господарям. Бо землi
таки мало. Це признає кожний. Але коли би добре та до ладу її роздiлили –
всiм хватило б. А найважнiше: земля належить тому, хто її любить i на нiй
добре працює. Государство буде тодi багате, як усi будуть працювати…-
хто б вiн не був. Чи то пан, чи мужик, без роздiлу… I треба дивитися не
на того, хто має, а на того, хто не має. Прийди i запитай його: а чому-то
ти не маєш? Вiн тобi скаже: так i так. Я ось маю дуже мало землi, багато
дiтей. До старости, до громади: люди добрi? Є це працьовита людина? Є це
чесний хазяїн? Так, скажуть люди. Є це чесний i справедливий чоловiк, не
злодiй i не п’яниця. Йому треба без викупу дати землi. Хай має собi i
дiтям. Норму на все. А коли це злодiй, гультiпака, пролiтарiят усього
свiту, геть iз ним. Государство вiд такого все одно нiчого нiколи не
дiстане.
Те саме i з панами. I мiж тими є такi самi. Однi ведуть хазяйство,
працюють, iншi по заграницях грошики протринькують, з лярвами гуляють,
людей зневажають, Бога поганять. Вiдняти землю таким i баста! Без викупу!
Хай iде собi i що хоче робить! Хоче, за працю береться, хоче, здихає,
хоче. Божим духом живе.
А ще треба народовi просвiток дати. Це дуже важне. Темний народ
по-темному робить. Колись, розказують, цар i пани не хотiли народу вчити.
Кажуть, думали, темним народом легше правити. Передумались. Не по тiй
лiнiї думали. I звiрина тресована потрiбнiша, нiж дика. А ми ж, як-не-як,
люди. Ми також не худоба i розум маємо. Своїм розумом, без помочi
доходимо: так, а не так потрiбно. I коли би вчили нас, не було б
революцiї, не було б отих грабункiв, отих злодюг i справа, i злiва. Бо
зараз не чеснi люди бiй ведуть, а, пробачте, тi, що не працювати, а
грабувати хочуть. От що. В тiм-то й бща. Кажу, люди мої! Бiда тепер тому,
що всi чеснi люди не хочуть кидати отiєї самої землi, яка вже для них не
радiстю, а прокляттям стає. I ще найважнiше, що нема в тих людей шани до
себе, не чують сили своєї.
Старий я вже i не маю сили починати все наново. Але я вже бачу, що
треба робити. Свiт новий настає i ми, хто знає, чи будемо в ньому голос
мати. Але дiтям своїм наказую: дiти! Мусите перш, нiж торкнутися землi,
пiзнати себе. Вчитися мусите. Всi до одного. Чуєте? Всi до одного. Не на
панiв учитися, а на господарiв, на докторiв, на потрiбних i чесних людей.
От воно. А то здоровий чоловiк землю рив, а гультяй з паном власть
держали. I вони вмiють держати її. I тепер гультяй з паном бiй веде,
грасує по наших полях, по нашiй працi, а ми сидимо i мовчимо. I нас
затопчуть, бо ми ще не вмiємо обстояти за себе. Але кажу: правда завжди
наверх вийде. Прийде час, i ми, люди мої, чи нашi дiти до голосу прийдемо
i своє государство востановимо. Це стане, бо ж iнакше не можна буде жити.
Солодко i радiсно чути Володьковi розумування батька. Може, вони i не
такi, .як треба, але вони все-таки правдивi. В них нема фальшу. I головне,
вiн дiйшов до цього сам. Нiякi книги, нiякi вчителi чи оратори. Боже мiй.
Скiльки в цiй людинi розумного, доброго, справедливого. Яка непереможна
воля жити. Всупереч усьому. I не тiльки жити, а рости, ширитись.
Ось не встигли одгримiти гарматнi перегроми i Матвiй знов зводиться на
цiлу свою величину. Поширилися чутки, що деякi пани поспiхом землю
розпродують. Кажуть, що й угорський пан хоче продати добрий шмат поля i
лiсу. Одної недiлi Матвiй бере в руки палицю i ступає своїм розмашним
ходом на Угорщину. Пiшов i оглянув молодий запуст. Кусочок чималий. Цiлi
двадцять десятин в одному загонi. Цiна, кажуть, тисячу карбованцiв
десятина. Це ж просто даровизна. Купляти!
Люди кажуть:
– Ее, знаєте! Хто його знає, як ще воно буде. Думаєте, що той гетьман
вдержиться. Наврат. Раз проти народу – баста! Тут чоловiк стягатиметься,
купуватиме, а прийдуть iншi й вiдберуть. Нi. Таки лiпше вже зачекати.
Вагання Матвiя збiльшується i збiльшується. Вчора перед вечором заходив
Стратон.
– Дайбо здоров’я! Чули, що зробили з Мощаницею? Приїхав он з Дерманя
Титко. Чорно зробили. Нiмцi. Це останнє слово вимовляє Стратон таємничо.
– Чужа кров, що ж… А що робить наша власть? Кажуть, Таксарi почали за
свої розбитi тартаки впоминатися. Воно понятно, але, що можна зробити
таким способом, як вони задумали. Послали в село нiмцiв, щоби контрибуцiю
для жида стягти. Мощаничани виставили за селом кiлька “пулiмьотiв” i
сипнули по нiмцях, бо ж знаєте… Коли вже вони прийдуть стягати
контрибуцiю, не проси змилування. Зате, по кiлькох днях, до села прийшла
цiла нiмецька рота. Виловили матросiв i iнших главарiв, зачинили їх у
магазинi i живцем спалили. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.
Матвiй подумав.
– Не вiриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.
– Ну, знаєте. Хто його знає. Титко каже, що йому самi мощаничани
розказали. Все, каже, село розбiглося. Хто куди бачив. I кобто покарали
винних. А тож невинних якраз; бо хто винним чувся, хiба дурний дома
сидiти.
– Нi,сказав Матвiй,- Не втримається ця вдасть. Он усе бiльше про
большевикiв гуторять. Тi золотi гори обiцяють, а цi вiдразу з нагаями та
канчуками заходилися.
Вiд цього часу Матвiй занехтує думку про нову купiвлю землi. Вiн весь
стурбований. Оповiдання Стратона вплинуло на нього надзвичайно. Вiн знає
Мощаницю, знає людей з неї. Колись навiть купив у одного мощаницького
дядька корову. Дивний свiт для Матвiя настав. Незрозумiлий. Вiн знав свою
силу i вагу i вперто, смiливо йшов вiд перемоги до перемоги. Але настають
часи, що вимагають iнших сил i iнших борцiв. Матвiй розумiє це, але не чує
бiльше сили вступити в лави нових змагунiв. Вiн починає розумiти, що
змагання тепер не за землю, ту, яку вiн десятини сточував та тiсний
родинний вузол в’язав, а за право влади над тiєю землею. Вiн поволi
починає розумiти, що й вiн не був паном своїх мрiй, а був вiн лиш
знаряддям якихось вищих вiд нього сил, якi щойно тепер зводять жорстоку
боротьбу за втримання влади над ним. А що ж вiн? Невже вiн чесний,
справедливий працiвник, що рiс, як росте дерево знизу доверху, не має сили
озватися за право своє? Мабуть, так. Мабуть, не має вiн тiєї сили. Вiн не
має змоги вiдорватися вiд скиби, з якою цiлинне зрiсся. I тому ходить вiн
тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.
За пару днiв прийшлося поїхати до Кордишева до млина. Виїхали з
Володьком раненько. Дзвiнкий лiтнiй ранок. Тиша. Сходить потужне сонце.
Лiс жолобецький спiває небуденну пiсню, хоч вiчно одну i вiчно незмiнну,
їдуть долиною над рiчкою. Над рiвною зеленню лугiв вигойдується туман.
Зрiдка вилiтають з молодого очерету чайки, попадають пiд зливу раннього
промiння i там виблискують срiблом своєї барви. Якi вони вперто
неспокiйнi. Скiльки настирливостi. Хижi їх голоси скаржаться i плачуть
сердитим плачем.
За цiлу дорогу мало зустрiчають людей. Не видно революцiї. Здається,
вiдгула вiйна, вернувся мир, спокiй. Он на лiвому схилi долини хвилюється
пшениця жолобецького пана. Мiж нею цвiтуть волошки i червонi маки. На лузi
та очеретi цвiте дика коситинь. Спокiй.
Коло млина, як звичайно, завiзники. Сидять на сонцi селяни, курять,
регочуть i очiкують своєї черги. Знаходяться такi, що знають Матвiя.
– Ааа, дайбо здоров’я! Як маємось? Що доброго, дядьку Матвiю?
– Та звичайно. Доброго тепер не жди.
Матвiй з Володьком зносять мiшки, важать їх. Завiз великий i зараз
змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на нiч. Ось тiльки пiдживляться
конi, й назад. Володько поїде, а Матвiй залишається.
Поки пiдкормлюються конi, Володько йде оглянути млин i став. Дещо
нагадує йому Лебедщину, але тут став значно бiльший, глибший. Стависько
також велике. Вода в ставу чиста так, що видно дно i зграї рибок. Над
ставом крутяться i кигикають чайки. Володько сiдає на самому краєчку
дерев’яної запруди i вдивляється в прозору воду. Онде лiзе рачок. Так
давно не бачив цих цiкавих тваринок. Йому приємно сидiти так на сонцi i
бачити життя, що нагадує дитинство. Але разом, яка велика рiзниця мiж
теперiшнiм i колишнiм. Як неймовiрно далеко пiшло життя наперед. За цей
час вiдбулася вiйна, почалася революцiя. Мiняються влади. Змагає до
самостiйностi його пробуджена країна i от-от здобуде цю самостiйнiсть.
Вона вже вважається самостiйною i Володько її громадянин. Вiн уже це
розумiє i йому навiть приємно це розумiти. У нього вливається якась
частинка гордостi вiд того розумiння. Цей млин, цi люди, цей став – все,
все навкруги це Україна, i навiть отой рачок у ставу, це вже багатство
України. Як радiсно, як приємно. I дарма, що он тi селяни так мало
почувають себе господарями своєї держави. Вони не можуть цього почувати. В
них немає такого радiсного, приємного чуття.
Матвiй покликав Володька. Хлопець сам незчувся, яким чином виникли в
нього такi думки. Все це навiяв спогад дитинства. Вiн зiрвався i пiшов до
батька.
– Ну, так поїдеш до дому,- сказав той. – А завтра рано приїжджай.
Володько вiдчiплює опалку, гнуздає конi. О, ви, мої добрi конi, думає
вiн. Гладить блискучу пружну шию карої. Вона дивиться на Володька добрим
байдужим поглядом. Киргиз також не перечить нiчому, їм обом байдуже. Вони
пройшли вiйну, пережили дуже багато. Зазнали цi тварини всячини, i коли б
не купив їх Матвiй, їх костi напевно валялися би по ярах разом з тими,
яких цiлi стоси отут валяються та свiдчать про прикрi часи. Добрi, щирi,
спокiйнi тварини.
Володько любить свої конi. Нема причини їх не любити. Вiн сiдає на вiз
i iде. Шкода гонити конi, а часу досить. Коло хуторiв Ляхiвцi доганяє двох
гайдамакiв. Вiн вперше їх бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж тепер,
невiдомо звiдки, вони тут взялися.
– Стой! – рiзко гукає один з них.- Куда єдєш, маладой человек?
Володько зупиняє конi й пояснює.
– Харашо! Так i нас с сабой подвєзьош! Пригай, Мiтька! – звернувся вiн
до свого товариша.
Володько перечити не бажає. Пiдвезти їх не така бiда. Гайдамаки щось
там лаються, що мало соломи на вiз намощено. Володько пояснює, що вiн з
млина iде. Одвiз мiшки, тому не мiг набирати бiльше соломи.
Гаразд, їдуть далi. Володько трохи дивується, що гайдамаки розмовляють
по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. Їдуть. Яке йому до них дiло.
Перед Жолобками один з гайдамакiв звертається до Володька:
– Слиш, козак. Ти атвєзьош нас сєводня до Кременца. Лошадi iмєєш
харошiє. А что, анi казьонния?
Володько чує i знає, до чого той провадить, але мовчить i не
оглядається. “Казьонниє”! Тодi коли вони сновигали по полях, грузли в
снiгових заметах, гибли, мов мухи в осенi…
Не бiйсь… Тодi вiн один з другим не бачив, що то “казьонниє”. Вйо! I
Володько чомусь злiсно хльоскає по конях батогом, нiби тi щось виннi.
– Не можу я вас везти сьогоднi до Крем’янця,- раптом смiло озвався
Володько… Гайдамака пiдняв голову.
– А почему?
– Бо не можу!
– Ето не аргумент… Павєзьош… Да, да. Павєзьош, павєзьош! Нє то ми i
лошадi твої канфiскуєм… Ета казьонниє.
Володько далi насуплено мовчить. Що казати. Вiн дуже добре розумiє тих
нахабних i дурних парубкiв, може, зi сусiднього села, якi живуть скорше
iнстинктом, нiж розумом. А раз мають револьвери при боцi, що їм тодi на
перешкодi дещо поглумитися над безборонним.
I ще змiцнився Володько у запозиченому вiд батька переконаннi, що нiхто
тепер, по вiйнi, не думає творити порядку. Нема сили в людей, щоб наново
взятися за працю. I хто би то не був, чи ось цi гайдамаки, чи большевики,
всi вони однаковi вороги порядку i справедливостi, бо всi вони хочуть ще
бенкету, революцiї, хочуть пожити, бо нащо “стiльки-то рокiв кров
проливав”. I всi вони найбiльшi вороги тих, що працюють та щось мають.
Революцiя, права чи лiва, перш усього лягає тягарем на господарiв. Тi
дадуть, що мають, i кожний, хто не прийде, не скаже “на”, тiльки “дай”. Це
селянське пересвiдчення знає Володько i тому подiляє байдужiсть своїх
сусiдiв до всiх. “Еее, всi вони однаковi!”
Але Володько, як син землi, може бути iншим захоплений. Цього
захоплення поки що не подiляють нi Стратон, нi Iван, анi навiть рiдний
батько. Воно має свiй грунт не на землi, а в душi. Вiн прочитав уже
Кащенка. Вiн вивчив Шевченка. Вiн знає, що були колись Сiч, Запорiжжя,
вiльнiсть. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з
чубатими козаками, з днiпровими порогами, зi степами широкими. То була
Україна. Так. Це Україна, його батькiвщина, дивна й незнана земля, що має
два обличчя. Одно чорне, з потом працi, друге радiсне, усмiхнене, рожеве,
як барва рожi, зрошеної росою. I це приваблює Володька. I за це вiн хоче
битися i звести до бою батька, сусiдiв – чорних, зачовганих працею
чоловiкiв… Володьку! Ти смiшний.
Конi бiжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять i курять. Виїжджають з
долини на пригiрок.
Їдуть вулицею. Пiд’їжджають до кращої бiльшої хати.
– Стiй! – чує Володько. Оглядається.- Стiй тут. Пiдем снiдати. Хто тут
живе?
– Дяк,вiдповiдає Володько i зупиняє конi.
– Прекрасно! Он i дякiвни тiп-топ виглядають. Стiй i чекай на нас.
Зiскочили i побiгли на подвiр’я. Володько сидить на возi. Конi стоять i
помахують хвостчми. На них падають гедзи i тнуть. Гайдамаки сховалися в
сiнях, звiдки одразу чути гармидер. По деякому часi вибiгла струнка i
гарненька, вдягнена в суконку з доморобного полотна, дякiвна. Вона
усмiхається. Володько дивиться на неї з-пiд лоба.
– Чого ти такий сердитий? – питає дякiвна. Володько сказав, чого.
– Ну, то ми їх там заговоримо, а ти їдь собi i все… Знають вони, де
ти живеш?
А Володько й сам уже думав над цим. Тепер мiркує лиш, як його краще
“чкурнути”. Дякiвна допомогла. Пiшла до хати i, коли гайдамаки поїдали
яєшню, вийшла та махнула рукою. Володько рушив, спочатку хода, далi
смикнув по конях батюгою i тiльки хмара куряви знялася за ним.
Другого ранку Володько був у Кордишевi й усе оповiв батьковi. Той
зазначив, що тепер не дасться вдержати цi конi.
I його слова справдились. Через кiлька днiв до Тилявки прийшов вiддiл
нiмцiв. Виявилося, що це той самий вiддiл, що так особливо розквитувався з
Мошаницею. Зi собою мали вони ще багато мощаницької здобичi. В однiм
добрiм мощаницькiм возi зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось,
чим би можна того воза замiнити. В Матвiя стоїть на подвiр’ю добрий
“казьонний” вiз. Побачили його i без слова замiняли на мощаницького. Та на
цiм не кiнець. Володько привiв саме з пашi конi. Нiмцям сподобались
вони… Оглянули, вiдв’язали кару кобилу, шось гергочуть i ведуть геть.
Цiла Матвiєва родина в лемент, але це мало впливає на нiмцiв. Володьковi
сльози стоять на очах. Нiмець вивiв кобилу на шлях, веде за повiд. За ним
ступає розгублений Матвiй, а за Матвiєм Володько. Вони не хочуть вiрити,
що той чужий чоловiк забере їм їх власну коняку. Вони йдуть i на щось
надiються. А може… А може, вiн таки змилосердиться…
– Пане! – просить Матвiй.- Не берiть менi її. Я не буду мати чим робити
в полi.
Який вiн дивний, той Матвiй. Це ж все одно коли б вiн благав отой
камiнь, щоби вiн зiрвався i летiв птахом.
Але Матвiй все-таки не падає духом. Йому приходить на думку неймовiрне.
Коли дiйшли аж до церкви, Матвiй виймає з кишенi свого пуляреса, видобуває
з нього “катеринку”.
– Пан! Гей, пан! – кличе Матвiй i пiдходить аж до самою нiмця. Той
оглядається, Матвiй тицяє йому катеринку. Той робить вираз ображеного,
але, пройшовши крокiв десять, зупиняється. Володько бачить це, i в його
душi острах та надiя. Кобила байдуже стоїть, помахує хвостом. Сонце
ллється на її чорну гладеньку спину, на клуби i вiдбивається. Ось вона
зводить високо голову, випростує пружнi шпичастi вуха.
Нiмець протягає руку i бере в Матвiя сотку. Натомiсть передає Матвiєвi
повiд Карої. Володько пiдстрибує.
– На! – гукає Матвiй. Володько пiдскакує, миттю злiтає на кобилу i з
копита пускається в чвал. Матвiй суворий i сердитий поволi йде вулицею.
Вiн мiркує. У нього вже виникло тверде рiшення продати тi конi. Не мине їх
революцiя.
А нiмець пiшов собi далi.
Ще через кiлька днiв прибули до Матвiя купцi. Сторгувалися i забрали
кару i Киргиза за три тисячi й сто карбованцiв. Половину “миколаївками”,
половину “хвартушками” та “осиковатими”. На цих останнiх герби й атрибути
Української Держави. Але нi Матвiй, нi Володько не виявляють з того
великої втiхи. Не чуються вони в своїй державi. Хтось, десь невiдомий
править тiєю державою, з якої тiльки i є, що тi “осиковатi” знаки
державної скарбницi.
Наближаються жнива. Матвiй купує новi конi, звичайнi селянськi коники –
сiра кобила, карий кiнь i в добавок до того, купує великого, молодого, але
дуже занедбаного коростявого шпака.
Перед самими жнивами сталася подiя, що лишила Володьковi глибокий слiд.
Одного дня з Дерманя прибуло кiлька молодих жiнок. Мiж ними дядькова
Єлисеєва Палажка i молодша дядина Мотря. Їдуть до Почаєва. Це уперше,
вiдколи затихла вiйна. Кличуть також Катерину i Володька.
Володько на такi справи перший. Мандри, вiдвiдини незнайомих мiсць…
Iти широким шляхом, полями, лiсами, селами… Звiльнитися трохи вiд
турботи i гризот щоденних… Думати над долею рiдного краю i любуватися
його чарiвною красою – на це Володько перший. I мати не проти цього:
– Бувало, дiтоньки, й сама ходила… Десяток разiв, милi мої, iшла
вiдвiдати святе мiсце, де сама Мати Божа на камiнь ступила i лишила вiчний
слiд.
Ще звечора палахкотить у челюстях печi вогонь. Печуть коржi i смажать
м’ясо. На другий день раненько – ще сонце не винеслося з-за жолобецького
лiсу – вiдхiд. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи позв’язував на
палицi, а йде босонiж.
Пражить сонце. Направо й налiво поля мов застиглi золотi озера. От-от
пiдкладай косу, серп i вали дорiдне жниво.
Їдуть через Крем’янець. У мiстi тихо, чисто. Коло будинкiв полiцiйної
управи вартовий у шоломi. Нiмець. Стоїть i насуплено дивиться. Дивнi,
суворi люди. Нема в них усмiшки.
Перейшли Широкою i звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньої
“уєздной касси” Володько зупиняється. Вдивляється в напис “Повiтова
скарбниця” i над цим тризуб. Приємно. Нiщо iнше не вказує, що це
українське мiсто, хай хоч що-небудь.
Далi на гору. Звiдтiль видно цiле мiсто. Бiлi, великi будови лiцею,
собор, монастир. Сади розкидалися по взгiр’ю. Гора Бона нагадує забутий,
врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади i знов села.
Велична земле моя, радiсть моя! Благословляю красу й ширiнь твою i люд
правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, i над твоєю долею засяє
ясна зоря свободи. Ще крок, ще тiльки один крок… I чудесна, споююча,
свята свобода розгорне золотi свої крила над цими селами, садами, полями.
Як неймовiрно радiсно. Володько забуває все те, що було недавно. До
нього вертається його божок, божок цiкавостi, радостi, божок молодої сили.
Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кiлометри той Почаїв, але з гори
Хрест уже виразно видно золоту баню його дзвiницi, що палахкотить у
соняшнiй зливi. Вона стоїть на чорнiй смузi лiсу, мов маяк на скелi
океану. Лiси, яри. Сходять мандрiвники вниз. Баня Почаєва ховається. Пiд
ногами мiняється грунт. Мiж гаями крейдянi поля, вбогi розбитi села,
виснаженi люди.
Слiд вiйни помiтно надто виразно. Рiвнина Iквй спорота здовж i поперек
окопами. Чагарники колючого дроту вростають бур’яном. Де-не-де, на мiсцi
колишнiх сiл зводяться хатки; через непокритi стрiхи курить дим, голi дiти
вибiгають на дорогу.
– Дайте, тiточко, кусник хлiба! – протягають худi, мов патики,
рученята. Подорожнi скидають торби, виймають хлiб, дають. Урадуванi дiти
бiжать до своїх недокiнчених хат.
Дунаїв. Село, де всi мандрiвники вiдпочивають, полуднують; п’ють чисту,
мов лiд холодну, джерельну воду. Ще один перехiд в’юнкою сошею, через лiс
i вже Почаїв. Ось тут, кажуть, стояла колись каплиця. Пiд нею завжди
вiдпочивали мандрiвники. Володько стiльки разiв чув про ту каплицю. Тепер
з неї лишився тiльки один фундамент. На її мiсцi поставили хрест, на якому
скарбонка для пожертв.
Цiле село розбите. Залишилося лиш кiлька хат i дерев’яна церква зi
збитою i похиленою на бiк банею.
Володько сидить на каменi в гуртi мандрiвникiв i думає. У ногах сiпає
бiль. Засмажене сонцем обличчя горить. У голову тиснуться думи над
минулим, теперiшнiм i будучим. Уявляється йому вiйна, що бушувала тут ще
недавно. Уявляються тi люди, що робили з цiєї землi руїну, билися, клалися
трупом, щоби все так нагло урвати i безславно зникнути.
Поїли, попили, вiдпочили, обдiлили жебрацьку дiтвору та калiк i далi.
Дiвчата веселi, смiються, жартують. Володьковi радiсно, але йому нiколи
смiятися. Його приневолює до поважностi надзвичайна хвилина. Зворушливе,
дивовижне, надзвичайне дивовисько, яке пройшло перед його очима, це вiйна.
I от тепер вiн ступає по тих мiсцях, де кожний камiнець кричить вiйною. По
дорозi валяються розбитi вiйськовi вози, рiзнi речi, набої. По полях
розсипанi ями вiд стрiлен, що рвались.
Почаївський лiс. Старi товстючi дерева. I тут помiтно вiйну.
Розторощенi стовбури, укриття. Порозкиданi, зiпсутi речi.
У лiсi дещо прохолоднiло. Йдеться легше. Жарти i смiх стихають, бо ще
пiвгодинки, ще пара кiлометрiв, i перед очима Почаїв. Виходять на взлiсся.
Всi зупиняються, стають навколiшки, хрестяться. Володько в полонi
враження. Вiн хреститься також. Перед очима велетенська, маєстатна постать
лаври зi всiма її будовами. Володько безлiч разiв бачив її на малюнках i
от аж тепер нарештi бачить її власними очима. Це вона, та гора, де “пасли,
пасли пастирi, пасли овци на горi, та й увидiли Божу Матiр на скалi”. Це
тут змагалися здобути святиню турки, що впали жертвою кари Матерi Бога.
Сила враження, вiри охопила й узброїла його. Вiн бачить лише
великанську бiлу, залиту передвечiрним сонцем святиню, до якої впродовж
вiкiв зi всiх куточкiв його рiдної землi спливали люди, щоби бодай тут,
разом iз водою зi “стопи” Матерi Бога, зачерпнути пiдсилення вiри – єдиної
опори жорстокого селянського iснування.
0н клячать гурти в бiлих свитках i постолах. I цi сiрi розчухранi
постатi, з цiлими горами клункiв на плечах, бозна з яких лiсiв i багон,
принесли на показ свiтовi свою бiду, свою темноту. Он стоять вони
навколiшках, i їх безбарвнi очi горять великою вiрою.
Вiра. Страшне недоторкане слово. Над свiтом вiйна, над свiтом пожежа, а
вони клячать у поросi. Якi сили пiднiмуть їх iз того пороху й уведуть у
храм, де зустрiне їх усмiхнений Бог i скаже їм: встаньте! Ви образ i
подоба моя! Огляньтеся на себе i пiзнайте своє вбожество, вiднайдiть у
собi гiднiсть мого найкращого творiння, яке я назвав найкращим iм’ям.
Встаньте i будьте самi собою!..
Вдарив велетенський дзвiн; i вiд його громового рокоту затремтiли люди,
дерева, земля.
– Ну, люди! Вже час! Вставаймо!
Серед глибокої тишi, пiд звуки велетенського дзвону слова тi видаються
закликом.
Всi встають, назувають на ноги взуття i йдуть. Все ближче i ближче
лаври. Все ближче i ближче мета. Все потужнiше гуде великий дзвiн,
розтягаючи своє бамкання геть навколо, як далеко сягне око.
Приходять. Скрiзь люди. Шукають мiсця для нiчлiгiв. Багато хат
розбитих. Знаходять одну хату, де їх приймають. Ще не оправлена вона вiд
вiйни як слiд. Новi дверi, новi вiкна, полатаний помiст. Меблi зганянi. На
стiнi стародавнiй з тягарками годинник. Чоловiк, жiнка, двоє русявих,
живих малих. Мандрiвники займають передню кiмнату i розташовуються по
помостi.
Перед спанням iдуть “на вечiрню”. Зi страхом i трепетом вступають пiд
зводи велетенського храму, де розноситься спiв, ладан, золотий вiдблиск
сяйва свiчок i електрики. Он золота iкона над стопою. Онде-о тi вiдомi з
чистого срiбла дзеркала. Кажуть, нiмцi пiдмiняли їх. Онде мiсце, де стоїть
чудодiйна iкона Матерi Божої. Пiд нею милицi людини, що колись належали
калiцi, який вiрив i одужав. Малюнки чудес, якi сталися тут, на цьому
мiсцi.
Володько на деякий час стає знов тим малим Володьком, який не має часу
нi молитися, нi роздумувати над усiм, що бачить. Вiн увесь увага, ввесь
переживання, ввесь уява. Розкiш святинi полоняє його, i треба все
оглянути, пережити нутром i затямити кожний непомiтний звук великої
душевної музики.
Другий день. Молодицi, дiвчата спiшать на ярмарок. Там буди з всiляким
дешевим крамом. Свистуни, гармоньки, кульчики, бляшанi хрестики. Юрби
дiвчат купчаться коло балаганiв, торгуються, купують. Он стоїть безногий
чоловiк iз катеринкою. На катеринцi папуга, що тягне “щастя”. На хiдниках
пiд парканами янчать калiки, риплять своїми невибагливими струментами
лiрники. Висвистують свистуни, виграють на губних гармоньках, вигукують
продавачi.
Володько оглядає все, цiкавиться, але не знаходить для себе нiчого
гiдного уваги. Вiн кидає жiнок, якi захоплюються торгiвлею i пiднiмається
нагору, проходить брамою на лаврське подвiр’я. Там вiдчиненi образарнi,
книгарнi. Володько заходить до книгарнi. Вiн хотiв би купити якiсь книжки,
писанi по-українськи. Але таких немає. Книжки все русскi. “Святiтєль
Пiтiрiм Тамбовскiй”, “Сергiй Радонєжскiй”, “Серафiм Саровскiй”. Он вiдома
“Откровєнiє воїна iз карiта”. Бачить також “Ад i рай”. Цi книжки нагадують
Володьковi дитинство. Не любить вiн тепер такого читання, але чомусь купує
“Ад i рай” i “Откровєнiє”. Нiяково так вийти, не купивши нiчого.
Далi йде пiд дзвiницю, задирає голову догори. Висока. Мури якi! Сила
людська непроста рiч. Все зробить. Заманулося полiзти на дзвiницю. На
другому поверсi велетень дзвiн. Коли знiмали його i вивозили “вглуб
Росiї”, пробили цiлу стiну. Тепер вона забита дошками, а дзвiн знов на
своєму мiсцi. Полiз далi, вилiз на самий останнiй поверх, туди, де стоїть
машина годинника. Вiйна зупинила його i вiн не рухається. Через дiрки в
його циферблатi нiмець слiдкував за руским. Розказували ж, що руский хотiв
з “орудiй” креснуть по дзвiницi, та побоявся грiха.
Тепер Володько сам висадив голову через дiрку i з острахом оглядає
далеку землю, всипану дрiбненькими людьми. Навколо у простiр летить зiр i
не бачить собi межi. Отам десь Галичина. Звiдтiль їхали дядьки, що
вiсьтали. Там Австрiя. I ще далi там багато держав i багато народiв.
Шкода, що зiр так близько сягає, що нема крил у людини, що сила не в станi
здобути того, чого прагне душа. А Володько дуже, дуже хотiв би вiдвiдати
тi далекi дивнi краї, побачити, як там живуть, що там роблять. У його уявi
встають постатi минувшини тих країн. Вальтер Скотт навчав його iсторiї,
Жюль Верн фiзики, Купер географiї. Там шаленi мiста, там Париж, Берлiн,
Лондон. Там височеннi Альпи i безконечний широчезний океанський шлях у
країну Тома Соєра та на мiсця пригод Майн-Рiдовських героїв.
Знiмись, хлопче, махни крилом i край кришталевi простори, привабливi i
чарiвнi.
Через годину Володько знов у храмi, знов спiв, розкотисте басування
архидиякона, вiд чого тремтить цiлий масив будови. Хлопець iде в печорськi
церкви. На сходах малюнки. Цiлi натовпи угодникiв Божих, що посходилися
сюди з цiлої Росiї та оздобили цi мури. Все печерний, темний, висохлий
народ. Все терпеливцi i страдники. Все носiї великого одушевления своїх
часiв.
Тут i Йов Северський спочиває. Он домовина його, а над нею чернець. До
домовини пiдступають переляканi, ледь дихаючi жiнки, а чернець грубо
попихає їх своїми сильними руками i басом пiдганяє:
– Ну там! Жiвєй!
Переляканi жiнки не чують цього. Вони зачарованi святiстю мiсця i
штовхуни ченця приймають як належне. Але на Володька робить це дике
враження. Вiн не тиснеться побачити мощi, а стоїть осторонь та оглядає.
Пiсля сходить у найнижчу печерну церкву. Тут залишилися слiди та запах
вiйни. I вирванi з iконостасу дверi, та оголений пiдставець престолу;
солома, що лежить так, як лежала тодi, коли в нiй спали воїни чужого
народу, i навiть тi скинутi зi стiни чорнi олiйнi образи з прохромленими
обличчями, все це говорить винятково дивною мовою, мовою, яка влазить у
святе святих людини i розростається там до неймовiрних розмiрiв.
Пiднiмаючись мiж колонами печерцiв по сходах нагору, Володько не чув
святостi. Поведiнка ченця, прохромленi святi, солома… Яка це святiсть?
Чому не встане Йов i не прожене тих, що поневiряють людським побожним
наставлениям?
I аж на галерiї, з якої вiдхиляється перед зором ширiнь рiдної землi,
Володько знов бере себе в руки. Тримайся, хлопче! Ще не час тобi
спотикатися i падати. Дивись, сонце яке i як горить воно великим огнем. I
дивись, яка держава лягла направо й налiво, взад i вперед вiд стiп твоїх.
Вона є державою духа i вiри. Iди вперед i будь… Зазначи своє буття
вогнем нової вiри, розложеним на попелищi старого вогнища. Iди i будь!..
Обтяженi свистунами, кониками, iконами, шкляним намистом i всяким
подiбним почаївським крамом, вертаються мандрiвники у свої села. Спека
добiгає до найвищої точки. Захiд проривається, з-за обрiю догори рвуться
гнiдо-чорнi клуби, розмальовують небо на бронзу, i стає шумно. Громи
трiскають хльостко, сердито i несподiвано. Дощ люрить нараз потоками.
Мандрiвники серед чистого поля, щойно минули шпилясту, на рiвнинi одиноку,
гору Гостру. На нiй високий хрест i кiлька химерно покалiчених iнвалiдiв
вiйни у виглядi дерев. Мандрiвники всi бачать, як гатять у тi нещаснi
рештки гiрської окраси небеснi сили свiй гнiв i стрiли. На голову, за
комiр, у рот, мов iз ринви, ллється теплувата безсмачна вода, i по
короткому часi всi подiбнi на топленикiв, яких щойно врятували. Спiдницi
дiвчат липнуть до нiг i перешкоджають у ходi. Вони пищать, гнуть голови,
нiби при купаннi, коли бавлячись люди хлещуть один другому у вiчi воду.
Але Володьковi це не шкодить. Навпаки. Вiд спеки розболiлася голова,
потоки води охолодили жагу i вибухи кровi втихомирились. Жита похилилися,
трава заярiла, лiс шарнувся сюди й туди, нiби бажає вихитатись iз грунту i
вiдлетiти пiд гуркiт i свiтло неба, в невiдоме…
Додому дотягнулися пiзно вночi. Кожний суглоб, кожний шматок м’язiв,
кожна кiсточка щемить, догоряє. Втома звалює людей у провалля твердого
сну. Сплять у клунi на соломi, а над клунею б’ють громи, котить хмара за
хмарою, ллє ударно дощ. I так триває до рання. Спати в таку нiч мертвим
сном у сухому i теплi, це втiшатись великою насолодою кпин з лютi могутнiх
сил неба i землi, в певному переконаннi, що всi їх намагання безсилi
перешкодити нам…
Наступають жнива. Перед Петром приходить додому Василь. Вiн став
справжнiм вояком. У його посвiдцi звiльнення написано “козак (такого-то)
полку”… Говорить Василь по-українськи. Слова “загально”, “головний” i
багато iнших, невживаних на селi, замiнили йому “вобще, главний”… Вiн
вирiс, став розумнiший. Батько спитав:
– Що ж вас розпустили? А як же “государство” буде? Без войска?.. Нiмцi
господарять?..
Василь оповiв, як їх полк подiлився, як українцi вiдiйшли i сказали:
“Не бажаємо бiльше разом iз кацапнею! Дайош нашу армiю!” До Винницi сила
москалiв стягнулось. Так ми викотили нашi “максими”, як брязнули по них –
не стало москалiв. Зброю, сучi коти, зложили i в Кацапiю
вiдiйшли…
– А проти нiмцiв так i не встояли?..
– Нi. Чому. I нiмцiв не боялися, та наказ прийшов. Склали зброю i
роз’їхалися.
Матвiй крутить головою, морщить широке чоло, мацає його цiлою долонею,
нiби воно гаряче. Видно, вiн невдоволений.
Жнива минають. Поля криються гострими стернями. Яснi, дзвiнкi днi, коли
рiдке повiтря далеко переносить кожний звук. Падають з неба зорi.
IX
Цiєї осенi до школи в Дерманi виправляють Довбенки двох членiв своєї
родини. Хведот скiнчив сiльську початкову школу, але що вiн там того
навчився. Тепер чоловiк з такою наукою все одно що й без неї. Пiдросте
дитина, пiде мiж люди – скрiзь розторопнiший той, хто грамоту знає. А хто
своїй дитинi ворог. Хай iде, вчиться, росте, набирається розуму.
Двадцять дев’ятого серпня виїхали Володько з Хведотом з Тилявки. Везе
їх сам Матвiй. Обидва хлопцi мiцнi, загорiлi, з мозолистими долонями.
Володько лишається по-старому в дядька Єлисея на помешканнi, а Хведота
дають до тiтки Зiньки на Залуже. Це досить далеко вiд школи, геть аж пiд
верхiвським лiсом. Але що робити.
Батько вiд’їжджає… Володько знов у Дерманi. Знов рiднi сади, лiшники,
займиська, стежки й перелази. Любить Володько це розлоге, хороше село.
Сади знов сипнули овочем… Стоять яблунi, мов розцiлованi дiвчата. Ранок.
Сонце зводиться над монастирськими шпичастими смереками. З листя яблунь
скапують сльозини холодної роси. Десь-не-десь вдарить об вогку землю
твердий соблук[15], чи воскова довгощепа, або золота ренета. Грушi
хунтiвки, мов зеленi дзвiнки, обчiпляли галузки дерева. Сливи наливаються
синiм вином i, коли п’єш оком їх барву, мимохiть п’янiєш.
По взгiр’ях, по горбках та ярах розкидалися садиби. Здебiльша мурованi
хати – критi бляхою. Клунi на мурованих стовпах. Кам’янi хлiви. Кожна
садиба втопилася й захлинулася садом. Вiд садиби до садиби перелаз. Стежки
збiгають садами, лiшниками, поплутанi без пуття i лiку. По них ходять
босими ногами моторнi й химернi дiвчата, голоснi молодицi, стрункi та дужi
парубки.
Дерманцi не знають смутку. Життя їх пружне та метушливе. Палке кохання,
буревiйна гульня i така ж їх революцiя.
Нi одно село не знає стiльки сходок, стiльки крику, стiльки гамiру, як
Дермань. Нiмцi дещо збили пиху того села, але бундючнi матроси, що зграями
прибувають зо всiх морiв та океанiв, заповiдають буревiй. Щонедiлi коло
церкви та монастиря юрбами стоять цибатi вiйськовики. Мова їх терпка. Бiда
вам, нiмцi, буде…
По гаях, лiшниках стрiляцина. Навiть Володько з Петром частенько беруть
свої обрiзи, напихають кишенi “патронами” i тарахкають “по чом зря” у
стару черешню пайкового липнику. Всадив патрон, тарах!.. Луна геть
покотилася, а черешня рану нову дiстала, скорше зi свiта зiйде. I так
порохнява. Досить настоялася, народилася.
У Пилипiвку зчиняється метушня. Кажуть, нiмцiв пiд сто чортiв женуть.
Повстанцiв веде якийсь Петлюра. Хай. Досить нiмецького “правлєнiя”. Давай
“рабоче-крестiянску” власть.
Молодшому Володьковому дядьковi Пархвеновi бракнуло олiю. Всипав у
мiшечок на макуху рiпаку, взяв баньку в руку i поклигав до Мiзоча.
Пiшов i нема. Дядина Мотря метушиться, бiгає.
– Щось менi, чуєте, так сутужно… Щось так не по менi… Хилиться до
вечора день, вечорiє, смеркає… Нема Пархвена. По смерку прибiгає хтось i
гукає:
– Їдьте скорше, бо пiд Мiзочем нiмцi Пархвена ранили.
Дядько Єлисей за конi i гайда. За годину привезли Пархвена. Лежить на
санях блiдий, мов iз крейди рiзьблений. Пiд носом кров, на чолi кров, руки
в кровi. Ноги замотанi замерзлою в кровi рядниною. Права нога його
перебита. Ледве живим довезли.
Кажуть: у Мiзочi “отряд” Рикуна напав на нiмцiв. А вони лютi, мов
роздратованi оси. Оточили Мiзоч i нiкого не випускають. Винесли над гору
вiд Мiзоча кiлька кулеметiв, сiкнули по жидiвських хижах. Тiльки вiкна
висипались, а з людей нiкого не чiпило.
Пархвен олiю набив i несе спокiйно в баньцi. Пiшов стежкою i якось
минув нiмецьку заставу. I вже коли був далеко пiд пригiрком, побачив його
нiмець.
– Гальт! – крикнув вiн. Пархвен не чує. Вiн спiшить з олiєм додому. Там
чекає на нього Мотря.
Нiмець прицiлився, бабахнув, i пропала Пархвенова нога. Впав у рiв коло
дороги. Холод, снiг. З ноги тече рiчка. Навкруги нi одної людини, тiльки
вiд Мiзоча кулi посвистують.
Щастя, що хтось його там побачив. А нi, то гегнув би й кiнець.
Одвезли Пархвена до Острога. Хто знає, чи вилiкують. У селi шириться
iспанка. Мруть люди. В сусiда Iвана помирає одна за другою три молодi
дiвки. Плач, похороннi
спiви.
Одночасно по займиськах курить дим. Це самогонщики. Юрба людей у
кожухах та “шинелях” оточила “куб” i очiкує “перваку”. Куб стоїть,
побулькує всерединi. З рурки холодильника попшикує пара. Пiд рукою вже
приготована пляшка. Ще хвилина, друга, i пара перестає йти, а натомiсть
тоненьким цюрком линувся первак. Червона, зашкорупла рука пiдставляє
чарку, тримає, поки набiжить повна i несе її пiд зарослi вусом уста.
Хильнула… Ааах! Ух! Мiцний чортяка! Пробуйте, куме!
Кум пробує, сусiд пробує, всi пробують. Було мовчки, а по пробi стає
гамiрно.
Вечорами в хатi Єлисея “зборня”. Вернувся матрос Балтiйського флоту,
Сергiй Корнiйчук. Вiн одинак. Хату має, кiлька десятин землi. Але не має
нi батька, нi матерi. Прийшов додому i “повний пролетар”. Одна з вибитими
вiкнами пустка в садку i це все.
Але iз себе “герой первого сорта”. Карк, пика. На руцi годинник. 1
грамоту знає, на крейсерi писарем був, а пише здорово. Виведе стрiчку i
без лiнiйки, а як струна проста.
Бував у Кронштадтi, Петроградi, Гельсiнгфорсi. Знає, чим вiдрiзняється
Корейський вiд Ленiна. Перший – сукин син, буржуазний прихвостень, другий
– товариш Лєнiн, вождь большевикiв-комунiстiв, що несе всьому трудовому
народовi свободу, рiвнiсть i братерство. Селянам усiм несе вiн землю без
викупу, скiльки кому треба. Касує приватну власнiсть, бо земля не належить
нiкому, тiльки тому, хто на нiй працює.
t ще знає вiн, хто такий Троцький, Мiлюков, Гучков, Терещенко. Перший
пролетар, решта буржуазiя i капiталiсти, що ссали кров трудящого
пролєтарiяту.
Знає вiн i про Петлюру. Контрреволюцiйна зволота, кiлька тисяч десятин
на Полтавщинi. Не менша “гидра контрре-
454
волюцiї” i Грушевський. Кому не вiдомо, що в Києвi його миловарний
“завод”.
Це ж тi, що хочуть “самостiйної”. Це ж вони, що пишуть “мовою
оголошення”. Але нас не вiддiлиш вiд “руского брата, з котрим чотири роки
разом кров проливав, з одного ко-
тьолка їв”.
– А я ж що кажу,- зазначує Єлисей.- Куди його вiддiлятись. На яку
погибель, сто болiв ув його ма’, дiлитися. Сказано: чим бiльше хазяйство,
тим i “пользи” бiльше. Нi? – 1, виговоривши своє переконання, Єлисей
по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення
справи.
Володько горить, мов сiрник. У нього немає нi слiв, нi вiдваги, але
казати щось треба. Не можна про такi речi мовчати.
– Не треба, кажете, дiлитися. Бо ви не знаєте… Вам здається, що
москаль ваш брат, а вiн ваш “експлостатор”. (Оо, Володько вмiє i вчене
слово пiдпустити). Подивiться:
де на Українi великi фабрики чи заводи? Де “оружейний завод”? В Тулi, в
Iжевську. Де обробляють українське залiзо? У Москвi, Петроградi, бо в
Українi, бачте, небезпечно. З неї тiльки хлiб та хлiб помпують, всi
заграницi, всi чужi держави кормлять та московську казну поповняють.
Володька слухають, мов старого. Раз вiн i за українське залiзо знає, tq
чого ще треба. Навiть Сергiй нiчого лiпшого не втне. Тiльки Сергiй “сам
був, сам бачив”, а Володько? Хiба з книжок. А книжка хiба що? Бог? t
книжка бреше.
Та Володько не думає пiддаватися без бою. Вiрять йому, не вiрять – все
одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвiдомiсть!
Вперед, Володьку!
Сергiй пригадує про “залiзяку на пузяку, геп!” Це, мовляв, “мова” зi
“самопер попер до мордописнi”.
Регiт. Володько гарячиться. Вiн чує в цьому щось жорстоко дике, але
йому бракує витривалостi, такту переслухати, стати понад це, злегковажити
тих близьких i дорогих людей. Володько вибухає, мов динамiт. Вiн хотiв би
побити того матроса, але не чує досить сили, тiкає у другу темну кiмнату i
там пiд бугаєм на тапчанi реве ревом лютi, болю i жалю. Тут уперше
вiдчуває Володько трагедiю свiту, з котрого вiн походить, але який вiн
любить i в який вiрить. Тато, дядько, Сергiй i безлiч Сергiїв. Всi вони
яскравi, виразнi здоровi постатi, справжнi герої працi i якiсь самi не
свої. Хтось сидить у їх душах i говорить їх власними устами хулу i зневагу
на самих себе. Хто? Хто ти, бiсе, що сидиш у душах моїх батькiв, дiдiв?..
I Володько починає гарячкове шукати вiдповiдi на пекучi питання.
Починає вiд себе i того вогнища, коло котрого зав’язалось i розрослось
його життя. Починає згадувати кожний виразнiший мент свого короткого
життєвого шляху, починаючи вiд того цвiркуна в печi, що навiв його i
батька на розмову про Росiю i рускiсть… Так. Вони були рускi… “Не такi
рускi… Не кацапи… Нi. Ненастоящi… А хахли, люди, простий народ”…
Але українцi? Нi. Українцями вони нiколи не були, тому яка жура, що честь
i шана того iменi топчеться. Але як тiльки їх свiдомiсть приняла цю нову
назву, коли вiдчули її близькiсть, вони зненацька оберталися “до фронту”
iншою, незнаною, новою стороною i на обличчi їх родились: самоповага,
гострота зору в майбутнє, гордiсть iз того, що належать вони до цього
обновленого, воскреслого з небуття народу.
Це Володько перший зi свого оточення пiшов незнаною дорогою
самопiзнання. I, переболiвши першi прикростi, вiн навiть не гнiвається на
своїх батькiв. Вiн iде далеко наперед i, виперши дурну сльозу образи,
гукає веселим дзвiнким голосом: таату! дядьку, Сергiю! Сюди! Не бiйтесь.
Тут обiцяна земля! Тут сонце i виноград!
Ну й чого я сварюся? – думає Володько. Так нiби менi не ясно, як два
рази два, що перемога за мною. Терпiння! Праця! На цьому ось Запорiжжi
родились, росли, дiставали iмена та прiзвища безлiч цiкавих, дужих людей.
Вони геть-чисто такi, як треба їм бути, тiльки на очах полуда. Зiрвати!
Мова, старi хати, призьби.. Солома мiняється залiзом. Поволi, крок за
кроком. Не можна дико обертати думок. Розум треба тримати при собi, як
вiрного слугу свого. Бо все те, i хати, i призьби, i мова, творить цiлiсть
одну, велику, нерозривну з тим, що було, з тим, що є, i з тим, що буде.
I чого цi слова пруться наввипередки? Хай пруться. З них буде дiло.
Велике буде дiло. Прийдуть люди колись, дивуватимуться, що були великi
майстри, якi творили такий величний, такий хороший твiр у вогнi найбiльшої
з пожеж…
Разом iз хуртовиною женуться у безвiсть днi. Нема часу на довгi думки.
Бризкає у вiкно льодовий дощ. Мов божевiльний, шарпається перед вiкном
горiх i шкряботить пазюринням по огольоденiй блясi стрiхи. На повiки
нижуться голочки iнею, ломляться, падають на червонi гарячi щоки i стають
перлистими краплинами.
Ще вчора, сидячи самiтно в темнотi, Володько кулився вiд прикрих
розмов. Сьогоднi знов, радiсний i повний надiй, женеться з Петром до
школи.
Там остаточно “українiзацiя”. Читанки Курила, прикметники, дiєслова.
Зникли “глаголи” й “прилагатiльниє”. Все пiддається, бо йде Україна, так,
як повiнь, як буревiй. Нема перепон її шаленому маршевi. Один Ферапонт
Яковлевич – кам’яна душа, “так сказать”, малорос, чiпляється за кожний
сантиметр своєї глупоти. Класи, коридори, дроворуби, кухарка Грущиха i
навiть е-е – Михайло Петрович “вєлiкiй прiкмєтнiк” – всi проти нього.
Очi й нiс Ферапонта виявляють неспокiй. Усмiх його гiркий. Двадцять
рокiв учив вiн про “Стєпниє края, Чернозьомную полосу”, i тут зненацька
Україна. Дiд Днiпро, Тарас Шевченко, мова… З невiдомого, з пiдземелля, з
туманiв минулого виступає й заливає класи, коридори, обступає навкруги
пана географа та iсторика Ферапонта ненависна Україна.
Вiн не ходить, не сидить, не спить. Вiн гасає з класу в клас, брязкає
невинними дверима, шарпає старенького Iванова, в якому короткi й довгi
Пiпiни починають балакати “мовою”.
I не видержав Ферапонт. Цього особливого ранку з’являється в класi,
робить кiлька напружених зусиль i починає:
– Пановє! Вiд сьогоднi пiчнемо вiкладати iсторiю й географiю на
українськiй мовi.
Всi класи, зали й коридори розносять нечувану вiсть. Ферапонт упав!
Великий малорос не видержав. Матроси i Пушкiн не помогли, зрадили. Йде
мова i валить язик. Нема ради…
По Водохрещах повертає з нiмецького полону дядькiв Василь. Вечiр. У
свiтлицi на комiнку блимає маленька нафтова лампочка. На лавах куняє
кiлька сусiдiв, що зiйшлися “посидiти”, полаяти погоду, оповiсти, хто де
помер на iспанку, згадати Петлюру. Переговорили все i замовкли. Одарка
сидить на печi, Єлисей пiд бугаєм на тапчанi “пiдбиває” мотузом постiл.
Йому зовсiм нiчого не видно, але свою роботу вiн знає, i пальцi зовсiм
добре замiняють очi. Вiн виводить пiд носом якусь стару протяжну пiсню…
У кухнi зовсiм темно, тiльки маленька смужка кволого свiтла
продирається через напiввiдчинену половинку дверей.
Сiннi дверi рипнули i хтось увiйшов до кухнi. Всi пiднiмають голови.
Володько встає зi стiльчика, що стоїть перед горiючою грубкою, i вiдхиляє
дверi. З темноти виступає Василь.
– Добрий вечiр вам! – каже вiн повiльною мiшаною мовою. Вимовив i
стоїть, оглядається, нiби хоче отямитися, куди вiн попав. Маленька
хвилинка тишi. З тапчана встає Єлисей. З лав зводяться сусiди. З печi
злазить Одарка. Очi в неї великi, здивованi. Вираз нiби переляканий.
Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини.
– Василю!
Це виривається майже одночасно в усiх присутнiх… Боже! Василь! З
нiмецького “плєну” вернувся. Нiхто не вiрив, що живий. Так. Вiн живий, але
вiн ледве тримається на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках.
На ньому чорна по колiна “шинеля” з жовтим нарукавником на лiвому рукавi.
Щоки повпадали, вiд чого вип’явся наперед великий, злегка горбатий нiс.
Пiд носом великi вуса.
Обiйми. Одарка плаче. Ну, ну… Чого? Вiн же вернувся. Не було i
вернувся. Чотири роки не було. Ходив далекими дорогами, чужими краями,
страждав, а ось живий вернувся i знов у рiднiй хатi, серед рiдних людей.
Зняв чорну “капоту”, сiв на лавi, опер довгi висохлi руки на колiна i
дивиться глибоким зором по стiнах, по стелi, по долiвцi.
– Знов дома,- проговорив.- Часом навiть не вiрилося, що буду тут…- I
повiв широкою плиткою долонею перед собою.- Був у Остпройсен. Схiднiй
Прусiї…- добавив.
Одарка, мов задубiла, стоїть перед ним, Єлисей опритомив її – давай
йому їсти!.. Чого ж ти!..
– Охляв,каже Василь.- Три тижнi в дорозi. По станцiях повно народу.
Тьху!.. У Гомелi два тижнi в “лазаретi” пролежав. Тиф. Недавно встав.
Трудно. Зi Здолбунова, коли б не пiдвiз отой… Вже й забув… Зi
Шинковцiв один… Мабуть, не дiйшов би… Да.
Одарка смажить нашвидку яєшню. Василь роззуває поволi черевики,
розмотує отбмотки. Кожну рiч обережно i байдуже бере довгими бiлими
пальцями i складає купкою на боцi.
– Все вошиве. На станцiях без перерви сунуть. Зi Сибiру, з Германiї…
Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип’ятком i
лежить, як стерво.
Розмотав з нiг промоченi ганчiрки, стягнув протоптанi вовнянi панчохи,
виглянули бiлi, кiстлявi, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка
цебричок теплої води пiднесла. Василь миє ноги, всi дивляться на нього.
Володько слiдкує за кожним його рухом. Вiн не може погодитися з думкою, що
це Василь. Веселий, радiсний Василь, якого вiн так любив, якого стiльки
разiв згадував. Життя, видно, не проста рiч. Зiмне, зiбгає тебе, видушить
iз тебе форму, яку захоче, i все…
Ось Василь помився, пiшов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столi
чекає на нього їжа.
– Ви менi, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте,- каже вiн,
дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу.
– Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найлiпше…
– Дайте менi молока…
– Молока? Боже мiй! То ж нi одна корова тепер не доїться. Сиру хiба
солоного, масла…
Одарка побiгла до комори за сиром i маслом. Прийшла Палажка. Побачила
Василя i залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся… На очi набiгають
сльозинки радостi, i вiн сам не знає, що казати.
– Ферштеген зi дойч? – чомусь вставив якийсь мудрагель зi сусiдiв.
– Я, я! – хитає Василь головою.- Яволь!..
– Ах, кiчкiне! Сусунате мутелi,- бурмоче Єлисей.- Ах, май лiбер гот! –
Вiн тепер знов має сина. Пропадав i знайшовся. Був мертвий i воскрес. I як
не радiти, як не витирати шорстким кулаком мокрих очей i, не знаходячи
справжнiх слiв, як не бурмотiти хоч чужi, незнайомi, в яких так само
таїться i блищить велика радiсть, як у кам’янiй рiнi ховаються й блищать
зернинки щирого золота.
Днiв цих не забудуть нiколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим
мрiйником.
Зима лагiдна i небезпечна, мов тигриця. Вiтер заходу несе теплi хвилi,
топить снiг. Льодовi фреидлi звисають пiд стрiхами там, де хороняться
пучечки червоних китяг калини “прялкам на слину”.
З пiвночi чутки йдуть. Там десь петлюрiвцi курiнями, полками засипали
станцiї. Звiдтiль прибувають матроси, що прагнуть великих чинiв, промов,
походiв… Село нi. Село бажає землi та “твердої влади”. Осточортiла вже
ота западенна “слабода”. Хоч i можна даремно рубати лiс, дiлити панський
лан, зате порядку нiякого. Карбованцi пiшли. “Осиковi” папiрцi, а
“миколаєвки” купами трухлявiють за образом, i не знаєш, чи ховати далi, чи
викинуть… Був Нiколка, знав чоловiк, що хтось над тобою є… Хтось
чатує, стрим робить. А тепер чортзна-що. Нi Бога, нi царя. “Послушанiє й
почот” все тобi отак – тьху!.. Халєра знає – що…
Бувало, приказ… Висить тобi бамага – номер, орел, печать… Чуєш, що
уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой! А то:
товаришi селяни! Громадяни!.. Сповнiть ваш обов’язок! – В’язало б тебе,
недуга в твою м’, до банти!…
В недiлю на церковнiй та монастирських брамах появляються оголошення.
“Товаришi сєлянє! Петлюра зi своїми радами не встановляє настоящого
режиму. Вiн несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян i робiтникiв
загроженi, бо до влади знов приходять рiзнi памєщикi й капiталiсти. Далой
з памєщицькими та капiталiстичними акулами. Закликаємо вас усiх з оружiєм
в руках встати для захисту народу. Хай живе соцiялiстична радянська
республiка!..”
Пiдписаний народнiй повстанчий комiтет села Дерманя.
Заклик цей, мов блискавка, пролунав селом. Заповiдають мiтинг. Лави
сiрих шинель заливають площу коло Яна. Виступають оратори. “Петлюра
самозванець обєдiнiлся с галiчанамi, австрiйцамi, нємцамi. Он продайот наш
народ в капiталiстiческую кабалу… Далой Петлюру!..”
– Далой! Далоой!..
Камiняка дивиться люто на юрбу. Матроська його шапчина збилась назад.
Чоло всiяв пiт. Вiн обiцяє пiдняти Дермань, повiт, цiлу Волинь. Вiн поведе
народ визволяти Україну, встановить порядок, спокiй.
Перший похiд на Здолбунiв. Там на станцiї цiла “батарея” гармат,
скорострiли i навiть три лiтаки.
Дермань готується до повстання.
Он той двоповерховий будинок, що зветься “корпус”-ом, живе вдень i
вночi. Там трiскотать “Адлер”, там дзвонить дзвiнок телефону. Кабель його
пролiз через вiкно, в’ється мiж гiллям слив i десь зникає.
У штабi Сергiй Корнiйчук. Там i Камiняка. Не їсть, не спить, лиш курить
цигарку за цигаркою, жує мiцними зубами папiросницю. Барва його обличчя
нагадує барву шинки. Чоло зрiзане пругами випнутих жил i зморщок. На
попрузi два нагани.
Зi Здолбунова прибув Комаров. Куций, барчистий обрубок у соляному
овечому кожушку. Очi сiрi й гострi. Неголена щетина бороди вiдливає
золотом. Пiд носом “фузики”, нiби повбиванi…
Жижлик Гнатюк у галiфе, мов аероплани, в хромових чоботях. На френчi
слiди “пагонiв”. Весь чорний, мов баняк. Наолiєна голова розсiчена рiвним
бiлим продiлом, а очi, мов двi шротини.
Це штаб. Це своя “тверда власть” республiки Дермань. Коло корпусу
щоденно юрби її громадян. Сходяться, зносять зброю, харчi, шикуються в
роти, батальйони. З околичних сiл прибувають вiддiли, приєднуються.
На перший день великого посту армiя дерманської республiки виступає в
переможний похiд. Перша мета здобуття Здолбунова. Завтра Дермань покаже,
що варта сила його в захистi здобуткiв Великої Революцiї, Вiн запише себе
в iсторiю тривким чином…
На семiнарському подвiр’ї шикуються батальйони.
– Смiррнааа! Равнєнiє напррава! Смiрна!.. На крраул!..
Обвiшений наганами, у матроському бушлатi, Камiняка оглядає хоробру
революцiйну армiю. Вiйсько муром стоїть i проводить зором свого вождя.
Промова, наказ. Сурмач сурмить “вiльно” i розхiд.
Останнiй день масляної. У монастирi бамкає дзвiн, правиться перша
постова вечiрня. Але церква порожня. Все там, у вирi революцiї. Нiч
надходить. Ясна зоряна з приморозком нiч. До штабу прилiтає вiстка, що до
Будаража прибув вiддiл кiнних петлюрiвцiв. Командуючий збройними силами
республiки Дерманя негайно засилає вiддiл вiйська для лiквiдацiї
противника, що мав смiлiсть зайти на терен республiки. Над ранок герої
вертаються переможцями. Вiсiм петлюрiвцiв попало їм у полон з кiньми,
шаблями, сiдлами, добрими кожушками та чобiтьми. На першому поверсi
корпусу замкнули полонених. Конi, чоботи й кожушки пiшли у “строй”. Це
перша кiнна сила республiки.
Другий день – день виступу. Сурма скликає усiх громадян на майдан пiд
монастир. Армiя у зборi. В саду закопанi казани, в яких вариться обiд.
Нагода хотiла, щоб у той час мiзоцький жидок Янкель купив пару ялiвок i
вiв їх попри табiр революцiйних сил. Варта затримала Янкеля та повiдомила
про це уряд республiки. Той не завагався виявити цiлу велич своєї влади.
Iменем революцiйного командування обидвi Янкелевi ялiвки беззастережно
мандрують у казани армiї, а Янкель дiстає “талон” з печатями i пiдписами
до скарбу великої республiки.
В полудень з високої дзвiницi сурмач сурмить “призив”. Усi, хто є,
хоч-не-хоч мусять кинути батькiв, жiнок i дiтей та пожертвувати себе для
великого дiла.
Не минуло це й Єлисеєвого Василя, Вiн уже поправився i мусить також
вiдiйти. Одарка з Палажкою витирають мокрi очi…
– Тiльки що, люди мої, прилiз… Ледь живий був… Ще не огрiвся, не
обувся i знов.
Нема часу. Там вiйсько шикується в лави для виступу. На лiквiдованих
конях гарцює начальство й розвiдка. Комаров наперед подався до Здовбицi
пiдготовляти грунт. Там чекає на нього любка його – жiночка. Вона, мабуть,
i не знає, що коханий її зненацька президентом республiки став.
Надвечiр востаннє стали перед корпусом батальйони. Половина без зброї.
Нiчого. Прийдуть, побачать i переможуть. Буде зброя. Там гарматна батарiя,
лiтаки, скорострiли.
– Поротно! Смiррна! С пєснямi шагом мааррш!
– Раз-два-три! Лєвой! Лєвой!..
Гримнула перша озброєна рота. Хитаються сiрi шапки, хитаються рушницi
на смiрно, разом з помахом рук…
За нею друга рота, третя!.. Кожна пiсню виводить, ноги самi вибивають
крок, а за ротами юрби дiтей, дiвчат. Позаду два вози i пара кiннотникiв.
Пiзно вечором вертається Володько до дому. Цiлий день сторчав коло
монастиря, придивлявся до всього, що дiялось на його очах. Спочатку навiть
захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутiрки, промови. I аж вечором,
коли йшов додому, на нього сходить незрозумiлий острах за наслiдки всього,
що власними очима бачив сьогоднi.
Острах побiльшується дома. У хатi тихо i сумно. На комiнку, як
звичайно, свiтиться маленька лампочка. Коло печi на стiльцi сидить Єлисей
i читає якусь книжку. Одарка лежить на печi, Палажка десь пiшла.
Лампочка дає дуже мало свiтла i куцозорий Єлисей тримає книжку обома
руками пiд самим носом. Почувши Володька, вiн пiдводить голову i питає:
– Ну що? Пiшли?
– Пiшли,вiдповiдає понуро Володько i ходить по хатi.
– А нашого не бачив? – питає Одарка.- Ми вже вечеряли. Отам картоплi в
горщику й огiрки з олiєм,- додає…
– Бачив,каже Володько.- Скиданець на конi… Пiшли всi, а половина з
них без “вiнтовок”. Чорт їх знає, що вони там робитимуть…
Володько бере картоплю, огiрки i їсть. Одразу видно, що настав великий
пiст. Одарка суворо притримується постiв.
– А я от тут сиджу i читаю,- каже Єлисей.- Взяв у Iванового Захара оцю
книгу. Iсторiя… Ото, як то воно, рiзун його матерi, i колись те саме
було.
– Так,- каже Володько.- I колись нашi на наших походами ходили, билися,
нищились.
Єлисей прикладає носа до самої книги i вголос прочитує:
“i всi городи, i всi села, i весь люд хрещений, що називає себе
русо-українським, встає, як один муж, для захисту краю своїх батькiв i
дiдiв. Ворог не видержав великої сили i побiг. Шлях уступу його вкрився
трупом, на котрiм виросла i розцвiла воля переможцiв”.
“Здавалось, треба тiльки прикласти рук i розуму, щоби на руїнах
звiльненої батьковщини будувати й закрiпляти силу й потужнiсть свою. Так
нi. Воля слiпила очi, п’янила розум. Надто довго предки нашi несли ярмо
неволi, щоби, визволившися, втримати присутнiсть розважностi та рiвноваги.
Всi стали, як були числом у сотнi тисяч, панами. I не один не хотiв
признати зверхностi другого. Що вiн менi? – казав перший. Вiн так само
говорить, як я, так само одягається, як я, так само молиться, як я… I
чому я маю коритися йому? Другий казав: вiн не є нi князь, нi воєвода, анi
пан великий. Його iм’я таке ж просте i зрозумiле, як моє. Як може бути вiн
зверхником моїм? Були й iншi голоси. Вони подiбнi на цi, що я сказав вам.
Всi зворохобилися… Встав брат проти брата i вбив один другого пiдступною
кулею. I як холодний лик мiсяця з плямою вiчної ганьби перед цiлим миром
стоїть, так холоднi тепер серця мертвих братiв, що лежать на землi. Нiхто
не сказав їм: брати! Вас родила одна мати i старший хай буде старшим, а
молодший його опорою. Брати! Вчините ганьбу велику, коли станете один
проти другого з пiною лютi на устах i вогнем зненавиди в очах. Ви
прохромитесь на вашi списи i ворог лютий реготатиме над вашими кiстками”.
Володько перестає жувати i слухає. Якi правдивi слова. Де взялися вони
тут, якраз цього вечора? Єлисей зупинився. Володько питає:
– А де ви взяли цю книжку?
– Кажу ж – Захар принiс… Прийшов, i ми посперечалися. Я одно, вiн
друге. Ну, каже. Принесу вам, каже, iсторiю. Пiшов i з монастиря принiс.
По короткiй перервi Єлисей пристрасно спльовує i киває головою. Вiн,
видно, сам собою невдоволений. Пiсля без нiяких передмов висловлює
продовження своєї прикрої думи вголос:
– А який чорт знає, що ми не рускi, а українцi?.. Я за руского царя
воював, чин носив, татарами командував. Дiд наш польських харцизяк, що
збунтувалися, по лiсах косою витинав… Звiдки я мав знати, що син мiй має
за Україну встати? Га? Що, я Бог чи пророк? Правильно! Ми ось бунтуємо!
Може, там i є яка власть, що думає добре, а хто її в нас бачив чи знає?
Чому нiхто не покажеться, не скаже: народе, чорте, бiсе, чи як там!.. Так
i так. Ми от, мовляв, задумали царя i Росiю збурити, а на їх мiсце Україну
встановити. А пiсля розкажи все честь честю про ту саму Україну. Кожний, i
такий i сякий, мусить знати, за що воювать має. А не отак на
галай-балай…У країна! Україна! А яка Україна, що за Україна, звiдки
Україна!? Здраствуйте вам… Ось ми за Україну, мовляв. Добро пожалувати,
будьте з нами, бо ми так само говоримо, як i ви… Мало хто сьогоднi не
так само, як ми, говорить… Нє, нє… Це ще не все.
А от iз цiєї книжки видно: царi й королi гризлися за нашi землi, а ми
їм помагали. От i так. Але царство наше, царство руске знали ми всi i в
душi носили його. Осьдечки Хмельницький Богдан до царя московського
царство руске прилучив i я сам у Києвi бачив його пам’ятник. На баскому
конi, нiби на небо виплигнути хоче… I на пам’ятнику виховано:
“Єдиная недiлимая Росiя”. От що… А я ще, як в Якутському полку
старшим унтер-официром служив, не раз бачив: не єдино недiлимая. Кацапи
були кацапами. Ми хахли – хахлами. Татари, яких я сам учив, татарами. I
раз Хмельницький управляв нашим краєм, значить, вiн був наш князь рускiй,
що до Московщини зi союзом пiшов. От як… I Московщина, як з цiєї книги
бачу, союз зламала, землю нашу в пустиню обернула, iм’я наше собi
присвоїла, а нас назвала хахлами – значить, кiнець. Значить, нема бiльше
дружби. Значить, ти менi, а я тобi вороги смертельнi i нiчого нам не
поможе, хiба брань войскова!
А за той час, потайки вiд народу, край наш Україною став. Хто знав про
це? Спiвали ми: повiй вiтре на Україну… Але то десь там далеко земля та
лежала… Так звалась вона. Сьогоднi, видно, все так звати хочуть. От
як… А власть українська, може, зараз i є в Києвi… Але в нас нi… У
нас ще Росiя. Нiхто у нас не пройнявся Україною, тому i не диво, що ми
бунтуємо. Хай би не боялися нас, а прислали якого оратора i все… Хiба ти
не бачив, скiльки книжок розкидали мiж людьми отi-о, що революцiю
повели… А що ж українцi? Чому нiчого нема?..
– Є,- каже Володько.- Он i Захар знає. У семiнарiї “Просвiту” роблять.
Хуру книжок привезли…
– Мало! – рiзко i твердо заявляє Єлисей.- На Дермань не хуру, а сто хур
треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить на папiр, а
книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово повиннi мiж люд
пустити. Скажiм, хто не знає читати… А є такi,- взяв книжку i скурив. А
живе слово всiх сягне. Чому Петлюра цього не робить?..
– Сам вiн усього не може робити. Стiльки мiст, стiльки сiл,- пробує
захищати Петлюру Володько.
– То… Хм… Сам. Сам нi. Наказ треба дати. Послати когось. Мало
горлаїв?
Дивним став Єлисей. Вiн нiби сам на себе сердиться. Книжку цупко тримає
у правiй руцi. Вiн сердиться, що все так нiби просто, а нiхто як слiд не
зробить. Чому, мовляв, нема нiде чоловiка. Сказав так i є так.
Не бере цiєї ночi сон. Усi знають, що дiється сьогоднi на свiтi.
Володько довго вичiкує, поки дядько пiде спати, щоби скористати з його
таємничої книжки. Нарештi до справи втручається Одарка. Вона сердиться:
Старе дупло, а вiчно з отими книжками носиться. I нащо воно тобi?..
Хоч це вiдноситься до Єлисея, але ж йому не догаряє, бо це не первина.
Як розтолкуєш “їй”, що значить книжка? Де є таке слово? Чи ж зрозумiє
вона, сухенька, оточена клопотами, горшками, кумами жiнка, що поза тим
iснує величний свiт – вширiнь, вдовжiнь, взад i вперед, на безлiч вiкiв i
верстов… Що в тому свiтi живуть люди… I люди творять iсторiю, вбрану
ось у цю купку пов’язаного паперу. Вiзьмеш його, пiднесеш пiд нiс i твiй
короткий погляд стає безконечно довгим. I вiдкривається перед ним страшна
картина, подiбна на страшний суд. I чуєшся ти великим судiєю з насупленими
бровами, бо серце твоє болить – чому так, а не так, сталося? Береш вагу,
кладеш на терези добро i зло й бачиш безлiч зла i так мало добра. I
думаєш: нi. Далi так не смiє бути. Моя мудрiсть – велика мудрiсть. Я
зроблю так, як сам Бог хоче. Перед моїми очима тисяча помилок, якi я
розумiю, вiдчуваю i якi напевно тепер обмину. Предки! Я болiю вашими
хибами, але я благословлю вашу вiдвагу, з якою ви їх робили, щоби показати
менi, як їх обминути.
Єлисей думає. Пiсля кладе книжку i виходить надвiр. Поки вернувся,
Володько вже заволодiв книжкою, вiдхилив першу завiсу до входу її великого
свiту i захлинувся ним. Увiйшов Єлисей. Постояв коло Володька, а пiсля
каже:
– А знаєш… Коли вони збиралися, сам радiв. Треба ж нам твердої влади.
А ось тепер. Вийшов, знаєш, надвiр, щоби послухати на Здолбунiв… Чорна
нiч i тихо. Шкода, що вони пiшли туди. Вони ж пiшли, щоби покласти на наше
село i на наш люд вiчну пляму ганьби… А хiба ж це справедливо?.. А хiба
ж наше село не лiпше зi всiх сiл, що є навколо? I як то так?
Цi питання заскочили Володька, Як на них вiдповiсти? Вiн подумав i
сказав:
– Може, то тому, що тут стрiлося двi сили. Сила порядку i сила
непорядку. Сила непорядку взяла верх. А зрештою, хто знає. Отi матроси…
Самi ж ви сказали, що Сергiй все знає, бо вiн усе бачив. Вiн бачив
хтозна-що. Вiн усе торочить про Лєнiна i Маркса. Ви ж чули. А хiба ж наше
село це потребує? Село хотiло твердої влади… Правда ж? А Камiняка з
Корнiйчуком Маркса. Дурнi дурних пiзнали i пiшли валити Петлюру. А
Петлюра… Хто знає, хто вiн… Але, що вiн не помiщик, це вiдомо. Вiн за
Україну i все…
– Бо вiн сам винен… Сам i бiльш нiчого. Я це казав, кажу й казатиму!
– сердито з притиском зазначив Єлисей.- Раз берешся за дiло, то роби так,
щоби пальцi твої на всьому видно було. Щоб усi чули, що ти господар. З
нашим народом усе можна зробити, але треба руки… Хiба не знаєш, як твiй
батько перебирався до Тилявки. Поки давав попуст – все розповзалось. А
взяв у жменю вiжки, закрутив на п’ястук i поїхав. От як треба.
Пiсля цього Єлисей ще раз сердито спльовує i вiдходить до кухнi, де пiд
бугаєм кладеться. Але спати не спить. Чути, як перевертається з боку на
бiк, щось бурмоче пiд нiс, лається.
А Володько пiшов у книгу. До нього заговорив його вiчний голос, голос
бажання знати. Кожна картка це ступ у невiдоме. Вiн читає i бачить перед
собою стару Україну. Степи, луги, пралiси, дикi трави. Це рай, повний
звiра всякого, повний меду i квiтiв запашних. I ходить у тому пралiсi
чоловiк, що зветься козак. У очах його далечiнь, за якою не бачить того,
що перед ним. А коли гляне в землю – забуває, що, крiм цiєї плямки, на
якiй спинилось око його, iснує великий мир навкруги.
Нiхто не взяв козака за свого i нiхто не випустив його з рук своїх. I
так тягнулось лiт триста.
Ще оповiдає Володьковi книга про царства та королiвства. Встають в уявi
якiсь, не то хижi, не то дикi царi. Набубнявiлi сiрi очi дивляться в чорну
безодню, де плач, муки, слизька плiснява здовж i вширш безконечної тюрми.
Сатана по нiй верхи на дикому огирi гасає, топче погнутi спини своїх
пiдданих, сiче живi голови сатанинським мечем. I нiхто не вирве з його рук
влади, бо за ним диявольськi, заклятi великим прокльоном, легiони. Вони
такi ж безогляднi, як смерть, i рятунку вiд них нема нiкому.
Володько бачить ще королiв. Нiщо в свiтi не може бути бiльш бундючне,
зi закопиленою навмисне для показу губою, нiж цi безкостi постатi. Вони
сходять угору i вниз по сходах, що нагадують мармур, а в дiйсностi є
звичайним деревом, критим дешевою барвою, що наподоблює барву того каменя.
I це якось так дивно виглядає, нiби в комедiї. Кунтушi, лемент, штучнi
слова, штучнi постави, штучнi рухи. Одна, друга, третя дiя i падає завiса.
Все зникає, тiльки лишаються спогади, лiси, повстанцi, дивна мова, химерна
тiнь, чи свiтло, що час вiд часу вибухне i згасне.
Далi Володько все знає сам. Знає iмперiю, що все пiд себе взяла: i
короля, i козака, i самого сатану. Назвалась iм’ям предкiв цих самих, що
сьогоднi, в цю страшну нiч, трощать ту назву i в боротьбi кують нову
пiдвалину нової iмперiї. Бо сила цих людей – вiчна сила. Вона родить нову
назву, що стане знов назвою усiм королям, козакам, царям… Так хоче вище
Велiння.
Одарка вже давно спить. Прийшла Палажка… Захекана, перелякана.
– Стрiляють! – кинула вона одно слово.
Володько шарпнувся i вирвав себе з цупких обймiв книжки. Його чоло,
щоки, очi в огнi. Як сидiв, зiрвався i бiжить. У кухнi зривається Єлисей,
натягає босонiж чоботи, накидає куцана. Всi бiжать надвiр.
Там чорна, дзвiнка, зi зорями нiч. Там, де на небi Великий вiз, видно
заграву вогню, що пiднiмається i промiнює знизу уверх. Звiдти ж чути
глухе, довге, майже безупинне тукотiння, так нiби з якоїсь ями. Всi знають
цi звуки. Луна їх ще не ущухла у вухах вiд часу, коли геть упоперек цiлої
землi лежала лiнiя смертi, з назвою фронт.
Це кулемети. Вони тукотять без перерви. Час вiд часу двократно
вибухають сильнiшi звуки. Буувуу-буух! Буувуу-буух!.. Ту-ту-ту.
Єлисей, Володько й Палажка стоять зi запертим диханням. Нема слiв i не
тра слiв. Все ясно i зрозумiло. Там, у ту сторону, лежить Здолбунiв. Туди
пiшли дерманськi хлопцi шукати, однi – твердої влади, другi Маркса i
Лєнiна…
Вернувшись до хати, Володько ще довго сам собi мiркує над тим усiм, що
дiється на рiднiй землi в цей час. Пiсля заснув.
Прокинувся вдосвiта. Ледь свiт побiг до монастиря. Там уже рух. Щойно
привели полонених “петлюрiвцiв”. Привiв їх Скиданець. Цей подiбний на
справжнього рубаку. В кожушку, на раменi револьвер, через плече карабiнка,
при боцi шабля. Здається, його куций зрiст створений на кiннотника. Просто
вростає в сiдло.
Полоненi, мабуть, старшини. Одяги все новi. Чоботи зi жовтого ременю.
Їх долучили до тих, що привели перед парою днiв.
Вiстки, якi привiз Скиданець, пiдняли дерманцiв. Успiх повний.
Здолбунiв зо станцiєю в руках повстанцiв. До них пiдходять усе новi i новi
ватаги. Захопленi цiлi потяги зброї та набоїв. Завтра вимарш на Рiвне.
Пiд вiкнами “корпусу” мiтинг. Захопленi вiсткою дядьки вимагають
“повної мобiлiзацiї всiх до п’ятидесяти лiт”. Хто не послухає – пiд
польовий суд i амба!
В полудень прибуває начальство. З’явився Комаров, Камiняка. Серед
полонених перевели ревiзiю i все, що знайшли, включно до чобiт,
конфiскували на потреби армiї дерманської республiки. Пiшли чутки, що
конфiсковано двадцять п’ять тисяч гривень, якi знаходяться на схованцi у
Комарова та Камiняки.
Одночасно перед “корпусом” почали все бiльше i бiльше прибувати й
гуртуватися учасники походу. Коли i як встигли вони вернутися – невiдомо.
У декого при поясi бомби, через плече кулеметнi стрiчки. Чоботи, руки,
обличчя залiпленi грязюкою.
Почали ширитися новi чутки, що успiхи дерманцiв зовсiм не такi
блискучi, як це видавалося Скиданцевi. Кажуть, той сукин син навiть i не
бачив бою. Вiн крутився з конем позаду, а коли на станцiї зупинили поїзд,
що вирушував саме на Рiвне, в якому затримано вiсьмох старшин, так
Скиданець першим кинувся шукати по вагонах, чи не знайде чого. А пiсля
визвався провести полонених.
Дома, куди Володько прибув на обiд, застає Василя. Вiн тiльки що
вернувся разом з кiлькома сусiдськими товаришами. Усi вiд нiг по вуха в
грязюцi. Усi лаються останнiми словами.
– Комаров! Брехун, самозванець проклятий. Людей без оружжя пiд
“пулємьот” пiслав, а сам у Здовбицi з лярвами цiлу нiч пиячив. Ми вночi
пiдiйшли пiд Здолбунiв. Зо станцiї саме рушає поїзд. Нам подали команду:
хто має “вiнтовки”, смали по поїзду. Сипнули кiлька “залпiв”. Поїзд став.
Кинулись до нього. Найшли один вагон “вiнтовок”, але всi без “затворiв”.
Корнiй i ще кiлькох вдерлися на перон. Там стояло кiлька “орудiй” i
скриньки “снарядiв”. Корнiй одразу за комiр, обернув її лицем до
цементового заводу i почав кресати по комину. А там петлюрiвцi. Засiли в
заводi i строчать, сукини сини, з кулємьоту. Нашi крикнули ура, але що
онте ура, коли ми без вiнтовок. Ми тiльки за залiзничний вал показались, а
тут по нас як сипнуть… Ми назад. Один Корнiй кашляє та кашляє по
заводському комину. Ми ж прилипли до землi i лежимо. Холодно, мокро.
Нарештi над ранок чуємо десь крик: “Слааавааа!” Послали кiлькох хлопцiв у
розвiдку. Через пару мiнут тi летять: “Хлопцi! Спасайтесь, хто як може.
Вiд Здовбицi “цепю” наступає петлюрiвська пiхота”. Сучої матерi! Ще
погибнемо тут, чорти знають защо. Зiрвалися i в ноги.
– Гади! – закiнчує Василь.- Розстрiляти мало. Все Камiняка, чортова
заволока, збурив людей, а тепер хто знає, що буде. Прийдуть, спалять село
i все. Бо ж якого диявола ми туди йшли? То армiя, регулярна, вооружена, а
ми, як барани, з голими руками… Тьху, бий тебе всi громи!..
– А я хiба не казав! – пiдхоплює Василеву злiсть Єлисей, забувши те, що
сам радив iти на Здолбунiв.- Казав я: не йдiть! Не знаєте, проти кого i за
ким – сиди один iз другим у запiчку i не рипайся. Нi, пiшли, всунули
голову в багно й от маємо. Йди його тепер одного й другого вкуси за зад.
Комарова й Камiняку пiд народний суд. Пiд суд їх!..
Надiйшов вечiр. У кожнiй хатi мiтинг. Село гуде i буриться.
Невдоволення, протести, вимоги кари на “верховодiв”. На другий день усiх
скликають на велику сходку. “Верховоди” будуть виправдуватися за свої
вчинки.
Тьма-тьмуща народу посунула до монастиря. Там уже знову зiбрано роту
вiйська, переважно зi сусiднiх сiл – Бущi, Борщiвки, Будаража. Вони не
втекли додому, а лишилися при штабi.
Першим виступив Комаров. Говорить з ганку “корпусу”.
– Товарiщi салдати й крестьяне! Да здравствует робоче-крєстьянская
повстанческая армiя. До нашiх свєдєнiй дашло, что вєдьотся протiв нас
пропаганда. Гаварят, что ми проїгралi пєрвий бой. Какой бой? Кто гаварiт?
Виступай, кто гаварiт, что ми проїгралi. Дєзєртiри, труси, хами, бужуазниє
прихвости так гаварят. Ho eтa явная лож! Ми iмєєм ваєнний атдєл лучшiх
революцiонних сiл. Ми iмєєм плєнних петлюровцев, над каторимi сейчас
устроїм наш народний салдатско-крєстьянскiй суд. За намi сiла народа! От
Бєрдiчева наступает руская рабоче-крєстьянская красная армiя, которая
смєтьот всю петлюровскую сволоч з лiца землi. Кто тєпєр скажет, что ми
проїгралi? Виступай, сукiн син! Я сам пєрвий вганю тому мерзавцу пулю в
лоб вот с етаво нагана…
I Комаров вишарпнув з кобура револьвера. Обличчя його люте, червоне.
Говорить рiзко. Дикий крик разом iз бризками слини виривається з його
широких розтяжних уст.
Це впливає на юрбу. Помiтне схвилюйання. Камiняка зiбрав гурт бабiв,
вимахує перед ними револьверами:
– Щоб менi до завтра був тут хлiб! Зрозумiли? А нi, куля в лоб!
Комаров пiддає думку зараз розпочати суд над полоненими. Завести їх у
залу в семiнарiї.
– Пiд суд їх! Правильно! Чого лазять по наших селах i обдирають
народ!..- почулися вигуки…
– Що там з ними довго цяцькатись! На дзвiницю їх – вниз головою i
амба!..
Комаров знайшов вихiд для народного обурення. Все захоплюється новою
подiєю. У кожного заграли очi.
Полонених вивели з “корпусу”,- завели в залу семiнарiї i примiстили на
театральному пiдвищеннi. Юрба хильнулась в залу. Через пару хвилин велика
зала набита людьми. На сценi коло полонених прокуратори – Комаров,
Камiняка i весь штаб. Стiл. На столi револьвер i кусень паперу. Секретарює
Сергiй Корнiйчук.
Юрба хвилює, мов розбурхане море. Що там ще, мовляв, довго з ними. От
виведемо на могилки i дрючками їх!.. Поб’ємо i все!.. Нi! Нi! Розстрiлять!
На дзвiницю! Вниз головою.
Виступає ще раз Комаров. Вiн з’ясовує провину контрреволюцiйних
прихвостнiв буржуазiї. Вiн вимагає для всiх петлюрiвцiв кари смертi.
– Правильно! – реве юрба.– Бий їх! На дзвiницю i вниз головою! Смерть
їм!..
– Хто проти смертi петлюрiвцiв? Нiхто. Секретар. Прошу запротоколувати
одноголосний присуд.
Полоненi тихо сидять купою на сценi. Деякi хвилюються, iншi спокiйнi.
Один, високий i стрункий, бiльше всiх виявляє неспокiй. Хвилюється,
поривається щось сказати, просить слова. Але слова йому не дають. Аж коли
запротокольовано смертний присуд, Комаров звертається до людей:
– Чи маємо дати останнє слово тому петлюрiвцевi?
– Дати! Нi! Дати! На останнє слово має кожний право! Хай говорить!.. –
заревла юрба.
Неспокiйний полонений зривається з мiсця, вибiгає на край сцени перед
стiл i запальним, гострим голосом починає.
– Люде добрi! Українцi!.. Чи знаєте, кого судите сьогоднi? Чи знаєте
ви, що перед вами сидять найлiпшi сини таких саме людей, як ви, якi так
само говорять, як ви, так само моляться, як ви! Ми не є петлюрiвцi, а
вояки української армiї, яка бореться за нашу хату, за нашу державу, за
нашу землю i волю. Ви не знаєте, що ми боремося не за помiщикiв та
буржуїв, а за Україну, за цю землю, на якiй тисячi лiт живе наш народ. Але
наш народ був цiлi столiття в московськiй неволi. Ним правили царi, що
звели нас на хахлiв, на гнiй, на пiднiжкiв, на отаких от, як ви, дурнiв,
баранiв, що слухаєте кiлькох оцих каторжанiв…
– Стой! – гримнув Комаров.
– …Якi ведуть вас на загибель… – не слухає, а ще сильнiшим голосом
кричить полонений.- Ви нас уб’єте, але знайте, що завтра прийде сюди…
– Стой! – гукає Камiняка i хватає револьвер.
– Хай говорить!.. Далой!.. Хай говорить… Кожний має право на слово!
Слабода! – вибухнула юрба.- Слово! Слово!
– …А завтра,- продовжує полонений,- прийде сюди полк українського
вiйська i вашi хати зрiвняє з землею. Але мало хати… На вас i дiтях
ваших лишиться вiчна чорна пляма, що ви в цей страшний час, коли наша
молода Українська Держава веде смертельну боротьбу з одвiчним нашим
ворогом, москалями, виступили проти свого вiйська, своєї власної Держави
Української… Подумайте, що це значить! Подумайте!
Тут Камiняка не видержав, напнувся i, як тигр, плигнув на промовця…
“Малчаать!” – ревнув його страшний голос. Але промовець, видно, не бачив
перед собою нiчого, крiм лютi, жаху смертi i безоднi людської темноти…
Всi сили його досягли найбiльшого напруження. Блискавичним помахом руки
вiн вибиває з руки Камiияки револьвер, який летить мiж публiку. Сотнi
голов ревли невиразними голосами. На допомогу Камiняцi кинулись Комаров i
секретар, але проти них муром, як один, стали всi полоненi, якi зовсiм
забули про небезпеку.
Постава i вчинок полоненого миттю прихиляє до себе цiлу юрбу. Кiлька
десяткiв чоловiкiв ринуло до сцени.
– Стой! Не смiй пiднiмати руку на пленного! – гримнув дебелий дядько
Сидiр, хватаючи Камiняку за руку.
– Раз свобода – всiм свобода! Кожний має право слово сказати. Чи так,
люди?
– Правильно. Хай говорить далi! Далой Камiняку!.. – реве народ.
Повстанчий штаб бачить, що справа стоїть кепсько. Промовець входить у
силу. Вiн вiдчув вагу слова свого, вiдчув голод отих усiх, що стоять перед
ним, на правдиве щире слово. I коли Камiняку з Комаровим вiдзброїли i
посадили збоку, промовець почав говорити далi…
– Люди добрi! Я, ми всi i цiла Україна не обвинувачуємо вас. Ви є,
може, тi найлiпшi сини своєї держави, бо ви з ризиком життя свого йдете
шукати “твердої влади”, Ви хочете порядку i ми розумiємо це… Але вас
обдурюють i бунтують усякi темнi продажнi типи на подобу ось цих, що
судять нас ось тут в мурах цiєї української учительської семiнарiї… Нас,
старшин української армiї! Нас, що несуть життя своє за визволення цiлого
нашого народу з неволi московської, нас, що хочуть привернути цiлiй
Українi спокiй, владу i порядок. А цi мерзотники обдурюють вас. Вони
ограбували нас, забрали нашi одяги, грошi, а чи знаєте, для кого вони то
забрали?..
– Правильно! Гу-гу-гу! Ага… Де, сукини сини, грошi? – заревiла юрба.
Це влучає в саме серце народу.
Дядьки приходять до притомностi, й один, той саме Сидiр, вискочив на
сцену, високо здiйняв п’ястука i крикнув:
– Люди! Прошу слово!..
– Говори! – крикнула юрба.
– Правильно сказав цей український охвицер. Подозволю собi поставити
товарищевi Камiняцi i товарищевi Комаровi следующий вопрос, де,
спрашується, тi дєнгi, якi ви забрали в оцих людей?
– Нема! Забрали! Пропали! – загомонiло скiлька голосiв.
– Стоп, люди! – пiдняв руку Сидiр.- Ще вопрос. Камiняка зiрвався i
почав кричати:
– Я тебя, сукин син, на мiсцi вб’ю!.. Як собаку!.. Ти!..
Але Сидiр стоїть непорушне, мов кам’яний стовп. Старшина промовець за
ним. Решта полонених напружено чекають, що буде далi. Вони чують, що
бiльшiсть у залi на їх боцi. Виразно помiтно гнiв народу проти Камiняки…
Комаров уже не пнеться бiльше наперед. Цiла його хробрiсть погасла, мов
свiчка. Блiднуватий, прищулений, вiн забився пiд самi лаштунки сцени i
звiдтiль визирає… Сидiр розтягнув широкi, барви буряка, губи, внизив зiр
у Камiняку.
– Тии! Як ти не замовкнеш… – зашипiв вiн люто.- Досить iз тебе,
зволота ти проклята, народ дурить. Бандити!.. Ууу!.. Де грошi дiв?..
Народе! – звернувся Сидiр до людей.От моя думка… Всiх оцих плєнних
товарiщов вiдпускаймо на всi чотири сторони. Хай iдуть собi, звiдки
прийшли. А щоби вони не наробили нам у селi какiх бешкетiв, то виведемо їх
за село i пустiм… Кто желаїт, може пригласiтся в конвой. Тольки за село
i досить… А оцих,- показав на Камiняку i товариство,маємо посадити на їх
мiсце, бо вони не отвєтiли на наш вопрос… Чи не правильно я кажу?..
– Правильно!.. Само собою… Де дєнгi народниє?.. Хай вiдповiдають…
Виступив Камiняка.
– Товаришi крестьяне! Дєнгi єсть!.. Я прi сєбє не iмєю, но анi сховани
на потреби войска. Плєнних можете вiдпустiть… Як хочете… Але дозвольте
нам з товарiщом Комаровим пiти до штабу i принести всi нашi отчета.
Сидiр на таке не погоджується, але юрба дiлиться надвоє. Однi
дозволяють Камiняцi й Комарову пiти до штабу. Iншi нi. Врештi всi годяться
вiдпустити їх. Полонених вiдпускається також на волю. В допровiд
зголошується знов-таки Скиданець…
Вечорiло. Люди наговорились i почали розходитись.
– Еет… Чорти зна що… Хай про мене один другого живцем зжере..
Халєра їх бери всiх разом.
– Однi так, другi отак… Однi за Ордiя, другi за Овсiя, i розберися в
них. Чесному чоловiковi спокою не дають…
– А все-таки той “Петлюра” здорово того… Молодець!.. Я покметив, що
вiн рехтельний чоловiк. Коб заслати отаких на села бiльше, i знав би
чоловiк, за кого i що держати… А то ж стовпотворенiя. Чи ж не ганьба,
щоб отакий Камiняка, шмаркач, пробачте, якого я знаю ще отаким зiркатим
бахуром без штанiв, цiлою громадою кермував. Де ж таке видано? I батько
його не був господарем, i дiд, кажуть, зi Знахорцем кiнською полiтикою
через Бущенщину управляв. Хiба люди забули, як якого дiдовi по смертi
Доманиха зуби коцюбою вибила. Оце, каже, за мої гуньки! А це за кожухи! А
це за намiтки та полотно! Бразь, бразь по зубах коцюбою, i поки люди бабу
вiдволокли – у мертвого злодюги зуби висипалися. Але нiчого не сталося.
Люди його ломаками прилюдно забили, щоб на Сибiр не заслали. Бо що,
кажуть, Сибiр. Завезуть туди, пошляється мiж каторжниками, набереться ще
бiльше злодiйського ремесла, вернеться i знов бiда. Кажу. То вже кров
така. Большевики… Кажуть, дають без викупу землю. Го-го-го!.. Якщо ними
такi Камiняки управляють, то та даровизна в сто раз боком вилiзе…
– Ну, а куда ж?.. За ким пiдемо?..
– Куда. Нiкуда! Пока незвєсно, хто управляє – нiкуда! Коли темно
навколо – люди сплять… От i все… Просвєщенiє треба людям дать… А з
Камiняками нам не по дорозi. От забрали у людей грошi, й уже, один з
другим, у кулацi затиснув. Дiдова кров… Твойо – мойо, а мойо – не
твойо!..
– Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матерi.
Так гуторять дядьки i поволi розходяться. Камiняка з Комаровим i рештою
штабу подалися до “корпусу”. Полонених з мiсця вирядили в дорогу.
Скиданець миттю з’явився з конем i повiв їх. Дорога мокра. Поволi розтає
снiг. У деяких мiсцях земля випнулась назовнi чорними м’якими латами.
Полоненi почвакали вимiняними чобiтьми в напрямку Мiзоча. За ними на
конi бундючне їде Скиданець.
У приходськiй церквi ударили в рейки та щити на вечiрню…
Володько вернув додому i не встиг доїсти своєї вечерi, як до хати
увiгналась Тетянина Харитина i крикнула:
– Петлюрiвцi!
Всi – Єлисей i цiла родина – зiрвалися мов опаренi.
-Де?
– На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрiльбу… Люди
вибiгають на поле i бачать: вiд Мiзоча наступає на Дермань видимо-невидимо
петлюрiвцiв! Тiкайте, хто куди може!..
– Чорт зна що! – виривається у Василя. Куди пiдеш вночi? В Бущенщину!..
I Василь побiг надвiр. За ним вибiгли всi. Надворi рейвах. На всiх
подвiр’ях люди. До Володька прибiг Петро…
– Ну, що?..питає Володько…
– Петлюрiвцi! Наступають… Вiд Попового!.. Бiжiм до монастиря…
– Нi! – каже Володько.- Вибiжiм “пiд гору” i подивимось.
– Добре!
Володько гукнув, що вiн з Петром женуться на розвiдку… Вибiжать за
Тетянину хату, подивляться, прибiжать i скажуть.
Добре. Раз-два i хлопцi за селом “пiд горою”. Темно. Повiває захiдний
вiтер. Пiд ногами мокро. Засапанi, зупинилися. У грудях сильно калатає
серце. Заперли дихання i слухають… У темнотi за ровiцькими хуторами чути
бiганину, рейвах. Хлопцi присiдають до землi.
– Бачиш? – питає шепотом Петро.
-Нi.
– Не бачиш! Дивись… Отам… Отам… Лавами… Оооо! Встають, бiжать i
падають знов… Наступають… Бачиш?
Володьковi виразно мигнули в очах якiсь чорнi постатi на ровiцьких
полях, що зриваються вiд землi, бiжать i знов падають… Саме в той мент з
Тихонiвських займиськ виривається i розноситься в темнотi вечора протяжне:
– Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..
Нема нiякого сумнiву. На село напали петлюрiвцi. В очах хлопцiв мигнули
страшнi картини. Пiдпаленi хати, стрiлянина… Тiкати! Бiгти до монастиря.
Бити на сполох. По цiлому тiлу, мов блискавиця, пробiгає жах, сила й
бажання життя. Де рятунок?..
Мов шаленi, хлопцi бiжать до села i кого не зустрiнуть, гукають:
– Спасайтесь! На село наступають петлюрiвцi. Люди метушаться. Баби в
плач.
– Бач! Не казала я… Сидiть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачiпають.
Нi! Що то ви, дурнi баби… Ми ось вам!.. I бачите. Послухали отого
каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу… А тепер їх
халєра найде, а ми за все покутуй!..
Молодшi, особливо учасники славетного здолбунiвського походу, накинувши
на себе, хто що мав теплiшого, дали чосу в Бущенщину. Поважнi дядьки
хапаються за палицi i палкують до монастиря. Володько з Петром поперли
також туди.
Коло монастиря Содом i Гоморра. Перед “корпусом” велетенська юрба
дядькiв. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все новi i першим
питанням є:
– Де той сукин син? Де вiн?..
– Втiк! Втiкли всi. I грошi забрали…
– А хто вартував? Такi ж собаки, як i тi, кого вартували. Давай їх!
З-пiд землi давай! Он село в “опасность. Пiдпалять село, а тi каторжани
втiкли. Давай їх!..
Але крики дядькiв даремнi. Камiняка i вся чесна кумпанiя встигли
щезнути, як вiск вiд лиця вогню. Дядьки ввiрвалися до “корпусу”, рознесли
на трiски штаб, розбили машинку. Сидiр, який i тут виявив найбiльше
притомностi духа, почав кричати, щоби втихомирились, бо вiн просить слова.
Поволi втихомирились. Сидiр пропонує вислати напроти петлюрiвцiв депутатiв
вiд села з бiлим “хлагом”. Не татари ж вони. Зрозумiють нас.
– Добре! Правильно! – Наскоро вибирають депутацiю, але як тут серед
ночi йти з бiлим “хлагом”. Все одно не побачать.
– Ну, а що ж тодi? Зложити руки i чекати Божого змилування? Село! Люди!
“Обчество!” Я вам кажу… Коли ми такi будемо, коли: а що? а як? А…аа!..
Тьху! Бий тебе сила Божа! Загорнуть нас в онучу всi, кому тiльки
захочеться. Бо ми гречкосiї, хлiбаки, борозняна черва… Ось пожалуста!..
Явиться вам такий паскуда – ось iз тамтого кутка, надягне тобi матроське
кльош, i вже йому цiла громада в ноги… Проше пана капiтана! Веди нас,
баранiв, хоч у прiрву… I ми лiземо в прiрву… Найшли рай! Рай! Земля
даром, море по колiна, грушi на вербi… От що! I вже ми роззявили рота i
вже повiрили. I вже дайош Здолбунiв, батарею, ароплани. Вже готовий у
прiрву. А шубовснув з головою, попав у халепу – розум тодi вилетить з
макiтри на плечах i хоч патиками його бери… Ради нема…
Сидiр аж засапався. Дядьки слухають, ахкають. Пiсля виривається один iз
натовпу:
– А куди пiдеш? Не бачиш?.. Нiч навколо… Тьма! Тьма-тьмуща!…
Гадаєш, вийдеш на горби, станеш i гукнеш: сонце, зiйди! Освiти нас i наш
“хлаг”, бiлий, невинний, чистий “хлаг”! Дiти ми! От що! I ще раз кажу:
дiти! I сонце нам не зiйде, а поки не дочекаємся його сходу. Бог сам
пiднесе його i з ночi стане день. Кричиш, Сидоре… Ми всi кричимо, а крик
криком i є… Справа, злiва, звiдти, звiдци наступають – петлюрiвцi,
большевики, Камiняки всякi… А от ти вийди i крикни нам так, щоб одразу
пiзнали ми: це вашi, а це не вашi. От ти господар первий сорт, а Петлюри
од Ленiна не розрiзниш… Не є це, скажете, саме главне?..
– Чекай, поки воно зiйде… Поки Бог його сам пiднесе… Роса очi твої
вигризе…
Нiч не стоїть. Село кипить, клекоче. Всi, хто чувся молодим i винним,
покинули свої хати i подалися в Бущенщину. Там лiс, яри, є де знайти
притулок у цей терпкий час. У вiкнах хат блимають слабенькi вогники
свiтла. Жiнки ломлять руки, нарiкають на нерозважних своїх чоловiкiв. Всi
сподiваються: ось увiйдуть, оточать, запалять першу хату вiд заходу,
пустять огонь з вiтром, i не стане Дерманя на цих пригiрках, ярах, лугах.
Згинуть сади, а працьовитi люди кинуть селище i пiдуть на всi чотири боки
шукати мiсця, де би притаковити свою голову.
Нiч. Жорстока, чорна, цвяхована зорями. Непевнiсть, рейвах, виття
собак… Минає час. Година за годиною проходить над селом засудженим, як
Содом i Гоморра, на пожертя вогневi пекельної помсти.
Та все це скiнчилося значно простiше. Переляк i рейвах зчинили ж тому,
бо товариша Скиданця, того “морового” кавалера i вiдчаяного революцiонера,
спiткала дивна пригода. Вiн привiв зi Здолбунова полонених i визвався їх
провести назад, поза володiння дерманської республiки. Коли опинилися на
полi, полоненi легенько пожартували з ним. Стягнули Скиданця зi сiдла,
зняли з нього все, до сорочки включно, i пустили стрибати босонiж по
примерзлому рiзучому снiжку через ровiцькi поля до села. До всього
котрийсь халамидник пустив за стрибуном кiлька шворких куль з його власної
карабiнки. Кулi продзижчали пiд самим вухом Скиданця, але намiри їх були
виключно виховничi та заохотливi. В той час в очах Скиданця постали лави,
полчища петлюрiвцiв, що ринули на нього зо всiх сторiн. Вiн не жалував нiг
своїх, гнався через поля, мов божевiльний, i, прибiгши до першої хати,
наробив шелесту на цiле село.
А Камiняка, Комаров, весь штаб i хоробре воїнство республiки залишили
свою столицю на волю Божу. Дядьки гострять зуби:
– Ех, коли б так одного з другим розклав на стiльцi та вилiчив кожному
пiвсотню шомполiв… Отодi знав би, як чесний народ з пантелику збивати.
Минула нiч, а село стояло собi, як i до цього часу. Навпомацки
вертаються втiкачi. Деякi одразу, щоб не гаяти часу, беруться за працю.
Грицько Сидорчук потребував до млина. Наклав на вiз мiхiв, всунув пiд
солому “люшню” i пособкав до мостиського млина.
Приїхав, знiс мiхи, зважив i очiкує на чергу. Стоячи коло воза, Грицько
бачить, що дорогою широким кроком палкує хтось нiби знайомий. Iде,
зрiвнявся. Сiра вовнянка на потилицi. Комаров! Їй-Богу, вiн… I як вiн
сюди в це глухе село попав?
– Ей! Товариш Комаров? Куди? – гукнув Грицько.
Але Комаров не чує. Це розбирає Грицька. Вiн же знає, як радо
поговорили б тепер дерманцi зi своїм проводирем.
– Стой, Комаров! – крикнув Гриць рiшуче. Комаров почув, але одразу в
ноги. Гриць висмикнув iз соломи “люшню”, приложив до плеча, прицiлився –
бац!..
Влучний був той бац… Комаров пробiг ще кiлька десяткiв крокiв i
клякнув до мерзлої землi, влучений пiд саму лопатку.
Зчинився рейвах. Повибiгали з хат, iз млина люди. Он на дорозi на
мерзлiй гноївцi лежить чоловiк. Вiн вовтузиться. Ноги його совгаються по
землi. З грудей вириваються тi звуки, в яких не чути вже нi гордощiв, нi
злоби, нi любовi… Це тi звуки, якими людина ловиться за останню
можливiсть, щоби втриматися на цьому свiтi. Вiн не хоче вмирати… Нi, нi.
Зовсiм навпаки. Йому неймовiрно хочеться жити i, почувши коло серця дотик
смертельних щупок, вiн згадав усiх, хто б тут не був, i кличе на допомогу
своїм стогоном…
Гриць сам отетерiв. Вiн i не думав, що за чотири воєнних роки його зiр
навчився так непомильно вцiляти. Кинувся до коней, поправив їх i пiд’їхав
до Комарова. Люди допомогли йому положити раненого в обшивнi, i Грицько
повiз свою здобич на вiчний суд.
Вечорiло, коли Грицько довiз Комарова до Дерманя. В останнього ще
жеврiла iскорка життя, хоч стогнати перестав. Його рот наповнявся червоною
пiною, що переливалася кутками уст i стiкала по щоках до вух. Шкiра його
обличчя набрала барви чищеного воску i вiдрослi волосинки неголеної бороди
стирчать наїжено…
– Комаров! Комаров! – загули тi, що чапiли коло “корпусу”. – Давай
його! Давай, сучого сина! Втiк! Обдурив, обiкрав i втiк!.. Ууу!
Кiлька десяткiв дядькiв хижо кинулося на Комарова, муром оточили
залубнi Грицька. Здавалось, вони всi накинуться i розiрвуть Комарова на
шматочки…
Але Комаров уже не боїться. Вiн лежить горiлиць у залубнях, ворушить
губами, повiльним рухом язика випихає з рота кров. Вiн силиться щось
промовити.
– Та-ва-рi-щi! – зовсiм тихо виривається з його кривавих уст.-
Та-ва-ри-щi!.. Атвє-зi-тє меня к Гна-тю-ку!..
Мур дядькiв миттю холоне i нiмiє. Вираз облич мiняється…
– Вмирає! – хтось, майже пошепки, промовив…
– Може б, кликнути попа?.. – додав другий.
– Куди там… Цей в Бога не вiрив. Каманiст же… Не знаєш?
– А все-таки, хто знає… Може б, його й… – слова останнього дядька
не вийшли назовнi. Комаров якось особливо захарчав…
— Ей! Хто там привiз його? Ти, Грицьку? При його до Гнатюка! Бач, вiн
просив… – голосно i зненацька гукнув один дядько i тикнув пальцем на
Комарова.
– Проступiться! – поганяючи конi, заговорив Грицько. Всi, без одного
слова, розступилися. Обережно рушили конi, сани поповзли по мокрiй
голольодицi дороги. За ними пiшли дядьки…
– А… знаєте… Воно, як сказати правду… Хто його розбере… Може,
вiн i не був такий…
– Який?
– Ну… Отакий… Хто там бачив, чи вiн тi самi грошi того…
Дядьки виразно розчулились. Вечiр все смiлiше огортає землю. Над
хрестом .приходської церкви сторчить серп молодика…
Всi днi триває одлига. Небо обложило. Дме вiтер заходу. Верхами садiв
котять хвиля за хвилею вогкi подихи далеких морiв.
Комаров сконав. Знайшлися теслi, що збили йому домовину зi соснових
пiвторачок. Два днi простояла вона у “корпусi”. Сходилися дядьки, гуторили
так i так, мiркували. Нарештi прибула жiнка покiйника i забрала його. Не в
щасливий, мабуть, час прийшов вiн до цього дивного села.
Ще через пару днiв, у суботу надвечiр, з пiвнiчного сходу, там, де за
пригiрками та лiсами села Лебедi та Гiльче, почулися першi потужнi вибухи
гармат. Люди виходять з хат.
– Бууувв-шшш! Фi-ii! Пааах!..
Пахнуло десь там за могилками. Луна хльостко вдарила i вiдбилася вiд
семiнарської будови. За хвильку знов. Чути, як у повiтрi свистить
стрiльне. Чути, що неухильнi його дорога та мета.
З Iванової пасiки бiжить Трохим. Вiн без шапки. Вiтер патлає його
волосся.
– Б’ють! – гукає вiн, не дивлячись на те,що всi бачать i чують, як у
лузi та пiд семiнарською горою лускають усе новi i новi стрiльна.
Метушня. Люди з долини бiжать на гору. З гори в долину.
– Це вони в семiнарiю б’ють. Нi. В корпус. Е, нi. В монастир. Кажуть,
дзвiницю зсадити хочуть…
– Та нащо?
– Нащо? Щоби показати. Ясно… Он завтра в село прийдуть i каменя на
каменi не лишать.
А стрiльна все виють над Дерманем. Рвуться i рвуться. Володько з Петром
з цiкавостi бiжать до монастиря, не дивлячись, що туди саме стрiляють.
Коли в повiтрi засвистить, хлопцi зупиняються, напнято вслухуються в
посвист i вгадують, куди паде.
– В лiшник, в лiшник! – викрикнув Володько. В ту саме мить внизу, в
лiшнику, коло самого лугу, де росте гурток густих струнких осичок, з
демонiчним рокотом бризнуло стрiльне. Хлопцi самохiть дали сторчака i
припали до пня коронатого дуба. Черешнi, клени, берези шарпнулися назад,
нiби дiстали поливника, а молода осичина, куди шелепнуло стрiльно,
наполовину вилетiла в повiтря.
Хлопцi бачать, що це не жарт. З гори через городи бiжать парубки. Вони
шукають кращого мiсця для сховки. Володько i Петро зриваються i женуться
до монастиря.
Там повно народу. Вже вислано до Гiльча пiсланцiв з бiлим “хлагом”.
Через деякий час стрiлянина вмовкла. Коло семiнарiї в саду лишилися двi
лiйки вiд зриву стрiлен i вiкна другого поверху висипалися.
Рейвах, розгубленiсть. Молодих нiкого не видно. Самi старi i жiнки.
Люди йдуть на вечiрню. На обличчях острах i непевнiсть.
Володько i Петро знаходять своїх товаришiв. Цi не виявляють анi
найменшого страху. Вони навiть вдоволенi, що от нарештi прийдуть в село
справжнi українськi вояки. Бачили салдат-москалiв, бачили большевикiв,
бачили нiмцiв, а українського вiйська до цього часу не бачили, хiба тих
полонених… Але полонений нiколи не дає повного образу вояка…
Тому хлопцi тiшаться, що прийдуть “петлюрiвцi”. Хтось рознiс чутку, що
вони приймають до себе молодих хлопцiв, i помiж учнями з’явилося одразу
кiлькох, що виявили бажання “повоювати”.
Майже цiла нiч у непевностi й журботi. Як розвиднiлось, до монастиря
пiшло все, що не хотiло ховатися в Бущенщинi.
Рано до села, вулицею вiд “Лисiв”, увiйшов перший сiчовий полк. Молодi,
веселi, у сiрих чемерках, хлопцi. На головах кашкети з тризубами. Спереду
везуть кулемети.
При входi в село поставили заставу. Коло монастиря на перехрестi вулиць
кiлька “максимiв” з приготовленими стрiчками. Але дуже суворого вигляду в
цих воякiв не помiтно. Проходять святочно одягнутi, дiвчата смiються,
жартують…
– Ей, дiвчата! А куди?.. – питає молоденький сiчовик…
– А до церкви. Ходiть i ви з нами.
– А воювати нас не будете?..
– Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дiвчат?
– А де то вашi хлопцi?..
– Нашi хлопцi такi, як i ви… В лiсi…
– Ну… Попадуться вони в нашi руки…
I дiвчата пiшли. Володько i гурток його приятелiв пiдходять до воякiв.
Пом’явшись, Володько несмiло виявляє бажання вступити до “петлюрiвцiв”.
Тi регочуть.
– А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. – питають…
– Воювать… Воювати будемо! – горда вiдповiдь.
– Кого?
– Та всiх, хто проти України…
– От так-так! А де ж ви були, коли вашi он на Здолбунiв iшли?..
Хлопцi вияснюють, як то сталося. Вояки вдоволенi. Володько знаходить
одного земляка з Крем’янеччини. Той картає дерманцiв. Таке чудове село, а
таке несвiдоме…
Пiсля церкви проглосили велику “сходку” в залi семiнарiї. Покликали
старостiв обох частин села. Гострий наказ, щоб з’явилися усi господарi.
Зала набита. Прибув полковник. Молодий, меткий i рухливий вояк. На
обличчi великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галiфе. На ногах
жовтi елегантнi чоботи.
При його появi в залi народ розступається на двi лави. Посерединi
лишається порожнє мiсце. Не входячи на пiдвищення, полковник починає з
мiсця енергiйним, рiзким тоном свою промову:
– Селяни! Не бачу мiж вами нi одного молодого обличчя. Це добре. Добрi
з ваших синкiв герої. Заварили, мовляв, кашi, а ви, батьки, розхльобуйте.
Дуже менi прикро, що я, полковник українського вiйська, мушу знiмати свiй
полк iз фронту проти москалiв i обертати його проти своїх збунтованих,
збаламучених несумлiнними агiтаторами селян… Бо чи ви знаєте, проти кого
ви бунтувалися? Чи знаєте, на чий млин лили i ллєте ви воду? Нi. Напевно
не знаєте. Ви не знаєте, що пiшли ви зi зброєю в руках проти свого ж
вiйська, в якому служать такi ж саме українськi селюхи, як i ви… Ви не
знаєте i вашi проводирi вам напевно цього не сказали, що те вiйсько, проти
якого ви виступили, боронить вас, ваших дiтей i ваш добробут перед
большевиками, московськими бандами, якi напирають на нас iз Московщини i
якi хочуть знищити вас, як господарiв… Вони хочуть заперти вас усiх до
комуни, забрати од вас усе i зробити з вас слухняних рабiв своїх,
наймитiв, щоб могли вами, як їм захочеться, каверзувати. От на чий млин
лили ви воду, от кого слухали! Большевики, комунiсти розпускають скрiзь
своїх агiтаторiв, якi бунтують народ проти нас… Але ми докажемо, що
маємо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви зробили, наша українська
влада по головцi вас не погладить. Вона покарає вас i то покарає суворо.
Ми вимагаємо вiд вас, щоб протягом двадцяти чотирьох годин ви видали в
нашi руки всiх своїх головарiв, яких список ми маємо зi собою. Iнакше ми
знайдемо спосiб, як вiддячитись вам за нашi сьогоднiшнi у вас вiдвiдини. Я
не погрожую, а кажу: коли не послухаєте своєї влади, будете вiчними
невольниками чужих влад, якi розмовлятимуть з вами iншою мовою, Я маю
великi повновластi i можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться
камiнь на каменi. I це собi зарубайте на носi. Всi тi люди, що списанi на
ось цьому паперi, мусять бути в наших руках. Старости! Наперед! –
скомандував полковник.
Вiд такої мови селяни споважнiли. На кожному обличчi з’явився острах.
Обидва старости, цi вiчнi мученики революцiї, без єдиного слова спротиву
виступили наперед перед очi сердитого полковника. Очi їх широко вiдчиненi,
чола напруженi думкою. Полковникенергiйно пiдступив до них i рвучко
запитав:
– Видасте нам оцих харцизяк?
– Господин… Ваше високоблагородiє! – заговорили обидва старости
нараз. Вони не знають, як їм говорити. “По-мужицькому” нiяково, а
по-русски зле. Пан же перед ними i то справжнiй, бо сердитий.
– То пожалуста. Очiнь радо i даже з приятнiстю видали б ми вам отих
сволочiв… Але змилуйтесь. Вони ще перед кiлькома днями втiкли. Одного,
дякувати Боговi, пiдстрелили, а решта повiялись… А куди – хто його
знає… Ось людей спитайте!..
– Правда, правда… Правильно! – загула сотня голосiв.
Полковник не здається, хоча бачить, що мова i вираз їх облич щирi. Вони
знають, що зробили помилку, але як її направити? Та й вчора мали нагоду
безпосередньо вiдчути, що то значить, коли над твоєю хатою, де твої жiнка
та дiти, прогуде ота пекельна страшна видумка.
Нарештi полковник зменшує свої вимоги. Вiн заявляє, що в скорiм часi
селяни помiтять самi свою помилку. Вiн не буде нищити села, але вимагає
якоїсь нагороди за втрати, спричиненi цими подiями. До другого ранку до
монастиря мусять знести таку-то й таку кiлькiсть сiна, вiвса та iнших
необхiдних для вiйська продуктiв.
Селянам нема iншої ради, як погодитися. Слава Богу, що хоч на тому
скотилося. Могло бути значно гiрше… Багато помiг випадок Грицька коло
млина на Мостах i та кулька, що одним доторком перетяла биття серця,
зараженого страшним трунком зловинної iдеї…
За пару день зi школи зник один з Володькових приятелiв. Кажуть, вiн
“подався в петлюрiвцi”. Також кiлькох парубкiв зi села пiшли до Здолбунова
i там зголосилися до вiйська.
Х
Семiнарiя готується до великого свята. День-денно пiсля лекцiй вправляє
хор. Прибирається зала. На стiнах з’являються плакати: “В своїй хатi своя
правда, i сила, i воля”, “I чужому научайтесь, свого не цурайтесь”,
“Встане Україна i розвiє тьму неволi”, “Обнiмiться, брати мої! Молю вас,
благаю!..”
Мають жовто-синi прапори. Нарештi з’являється на сценi бюст. Це вiн. Це
той, чиїм словом, волею повстала з мертвих приспана, окрадена… Повстала
в огнi i муках. Найяскравiша Правда Правд… Великий Творче неба i землi?
Зниспошли свою ласку на народ сей i дай очам його узрiти Правду вiд духа
Твого iзшедшу. Ти благословив крiпачку матiр, що завагiтнiла i дала спiвця
правди i волi, благослови i той чин, що вирiс зi слова любовi, слова
страждання, слова, вирваного з мiльйонiв душ… Боже Великий! Ти хотiв,
щоб малий пастушок ягнят пiдслухав мову кожної билинки степу, кожної
пташини гаю, кожної сироти, кожної матерi – всiх, хто був, хто є i хто
буде на цiй нашiй землi… Благослови ж, о Боже, днi сiї i сiї ночi, в якi
над всесвiтом зводиться нова зоря, що єдина освiтить темноту неволi… Ти
хотiв, щоб син темноти i неволi встав, розторощив трон, порвав порфiру i
на сторожi отих рабiв нiмих поставив своє: слово – правду, слово – волю,
слово – любов. Хай тричi буде благословенний той день, коли родилось те
слово.
I ще раз благаю тебе. Творче Всесвiту, вiдкрий вуха всiм живим тепер i
тим, що будуть пiсля, щоби чули Слово Правди Правд. Пошли згоду, мир,
пошли їм свободу i те, що дає право на неї – розум, силу i хоробрiсть.
Та буде святе iм’я Твоє во вiки вiчнi!..
Так молиться Володько, слухаючи концерт. Не цими словами. Нi. Але душа
його повна молитви, повна прагнення великого. Вiн не згадує слова Бог.
Нащо? Хiба не приємнiше зацiпити уста, зуби, заплющити очi, забути всi
слова i тiльки всупереч усьому i всiм вiдчути найбiльше зближення з
Найвищою Силою. 1 тодi не страшне безвiр’я. I тодi навiть не страшне все
те, що твориться там, за муром зали в селах, мiстах, степах широкої його
батькiвщини. Вiн добре знає цей мент i має готове для нього iм’я. Не
лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кiнця, смертi, забуття…
Он вийшов на сцену хор. Мають барви, тi самi барви, яких повно серед
ланiв, гаїв, степiв. Тi самi радiснi барви. Бризнули голоси. Такi голоси
родяться тiльки в одному мiсцi на землi: там, де небо i земля широкi без
меж… Вiнок дiвчат дзвiнких, мов струни… Якi щасливi мужi тiєї землi,
на якiй виросли тi пишнi квiти. Якi радiснi дiти будуть сходити по сходах
вiчностi зi самого низу до самого верху, їм вiчнiсть, їм слава, їм
будуччина…
З глибини грудей, з плотi i кровi виривається кантата:
“Б’юууть порооги!.. Мiсяць схооодить!..”
Цiла зала повна, повна людей, зникає… Нема вже нiчого в очах, тiльки
Днiпро, тiльки пброги, тiльки величний, жорстокої барви мiсяць маєстатно
встає з-за чорного муру дубового лiсу, пiдноситься вверх i зупиняється над
самою серединою могутнього Днiпра.
Неухильною лавою котять води. Тисячi самоцвiтiв знизу i згори
сполучують низинь i вишiнь, мiж котрими гнучко рине велична рiка… Он
каменi на дорозi. Скелi. Рiка не знає перешкод. Вона зводиться дуба, крає
на тисячу скалок мiсяць, зорi i з лютим ревом плигає у пiнну безодню…
I хочеться далi дивитися великим оком душi, i хочеться бачити: свобода,
гiднiсть, честь. Бо так наказує закон землi. Так наказує кожна мить
великого часу i простору всiх вимiрiв. Так у тому синовi крiпачки, бюст
котрого стоїть, умаяний прапорами того народу i тiєї держави, про якi
снився йому чарiвний сон. I який короткий час вiд сну до дiйсностi. Там, у
цiй ночi, на полях боїв рев гармат говорить: “Встаньте! Кайдани порвiте!”
Там вражою злою кров’ю кроплять волю. А тут, у великiй родинi, безлiч душ
згадує незлим тихим словом ту дивну, ту особливу, ту незрозумiлу людину,
що вiщувала цi страшнi й незабутнi днi.
Концерт кiнчається. Володько встає зi свого мiсця, весь споєний
образами, думами. До нього пiдходить його брат Хведот, i Володько не
втримується. Кидається до брата, тiсно обнiмає його i на очах безлiчi
товаришiв i незнайомих людей мiцно цiлує. Який немужицький прояв
захоплення. Яка ганьба сентименту. Але що зробить Володько, коли ним так
сильно заволодiв Бог любовi, вiри i прагнення.
– Буде Україна! Буде, буде! – виривається з його уст. Виривається
голосно i так певно, що Хведот i вся решта товаришiв не втримуються i
починають гукати:
– Слава Українi! Слава, слава, слава!..
Це пiдхоплюють iншi i сотнi голосiв одним звуком вигукують славу.
Зi середини натовпу вириваються слова гiмну, всi пiдхоплюють,
зупиняються, i звуки пiснi народу стихiйно заливають залу. Всi стоять,
спiвають. Щоки червонi. Горiючi очi. Вираз натхненний. Спiвають старi,
малi. Спiвають навiть тi, якi ще недавно глумилися з мови, прагнень свого
власного народу. Он стоїть, витягнувшись, Ферапонт Яковлевич. На ньому ще
старий “сюртук” бувшої iмперiї. Той сюртук прилип до кожного сантиметру
його тiла. Вiн зрiсся з ним в одно, але все-таки i Ферапонт стоїть струнко
i спiває. Бо ж як не спiвати? Сила вiдродження страшна, неухильна. Нема їй
спротиву i нема їй кайданiв.
За пару днiв Василь iде до Острога навiдати Пархвена, який все ще
лежить у лiчницi. Володько й собi бажає поїхати з ним. Добре. Одягаються.
День гарний, соняшний, хоч по полях ще скрiзь снiг. Дорога санна, але
попсута близькою весною.
Володько не був ще в Острозi вiд того часу, коли малим хлопцем їздив
туди з батьком. Пригадує виразно те захоплення i тi переживання, якi
викликав у нього кожний новий шматок простору, кожна нова подiя. Як далеко
пiшов вiн наперед тепер! Мiсто для нього не має вже такого значення, як
тодi. Пригадує ту жидiвку, що воювала з батьком за пiвня, пригадує пана на
велосипедi, москалiв, що спокiйно маше-рували на подвiр’ї казарми,
панночок, вiтрини.
Зовсiм не те тепер. Перше, що кинулось, це полк вiйська, що вступав у
мiсто. Василь зумiв з’їхати на сторону i перечекати, поки пройде вiйсько.
Володько не може сидiти, захопившись тим полком. Звiдки взявся вiн. I
наплiчники, i патронташi, i лопатки – все, честь честю, справжнє вiйсько,
якого вже давно не бачив Володько вiд початку вiйни. Їдуть та йдуть вояки
лавами, бадьорi, червонощокi, веселi. На вовняних шапках жовто-синi значки
з тризубом.
– Звiдки йдете? – питає Василь воякiв.
-З фронту. На вiдпочинок.
Дивно. Зовсiм не видно на них слiдiв фронту. Такi радiснi, такi
голоснi. Володько не сидить. Нема сили сидiти. Вiн же власними очима
бачить вiйсько України, своєї держави, своєї великої батькiвщини. Володько
встає i зовсiм близько пiдходить до лав вiйська. I, побачивши його кiнець,
кидає Василя зi саньми й iде побiч машеруючих лав у напрямку мiста. Там,
коло казарм, назустрiч полковi виходить вiйськова оркестра. Блищать на
сонцi мiдянi труби. Спереду чути команду:
– Струнко!.. Рушницi на плече!..
По лавах пробiгає вогонь. Всi випростовуються. Рушницi з
понасаджуваними на них багнетами вкрили щетиною вiйсько. Оркестра вдарила
марш. Серце Володька затрiпотiло i вiн виразно вiдчув дуже приємний бiль у
нiм. На очi зiйшли сльози радостi.
Коло оркестри завважив начальство i багато людей, здебiльша молодi. По
одягах Володько пiзнає учнiв i учениць мiських гiмназiй. У кожного
пришпилена жовто-синя стрiчка.
Перед начальством сотня за сотнею проходить полк. Молодi козаки
вибивають крок. Рушницi на струнко. Зближаючись до начальства, сотенний
командує:
– Вправоо д’вись!
Всi очi звертаються направо. Головний начальник стоїть струнко i вiтає
пiднесенням долонi на рiвнi правого плеча. Молодь скидає кашкети i дружнє
“слава” змагається з маршем оркестри.
Полк заходить до казарм. За полком ще обоз. На санях гурт веселих
козакiв.
В одного видно гармонiю. На самому кiнцi iде кiлькох кiннотникiв на
гарних гнiдих конях…
Коли скiнчився похiд, Володько пiдiйшов до Василя, що поволi їхав
позаду вiйська разом з безлiччю iнших пiдвод.
– Ну, що, Василю? – питає Володько, знаючи, що Василь не раз кепкував з
“петлюрiвських козакiв”.
Василь не вiдповiдає нiчого, але з усмiшки, що сяє на його обличчi,
виразно променить радiсть. Це Україна! Вона виросла зненацька з небуття.
Це український полк, зроджений з простору, з туману. Якийсь генiй захотiв,
щоб вiн став, i вiн став.
Ще бiльше несподiванок чекало їх у самому мiстi. На всiх будинках, на
всiх крамницях жовто-блакитнi прапори. На хiдниках повно народу, бо
недiля. Видно гiмназистiв, що чiпляють всiм якiсь карточки i за те їм
кидають до скарбонки грошi.
Володько й собi пiшов на хiдник, щоб i йому причепили карточку. Але
вигляд Володька зовсiм не нагадує грошовиту людину, тому його обминають.
Тодi вiн пiдiйшов до одної пари.
– Дайте i менi карточку,- сказав вiн i вкинув до скарбонки п’ять
гривень…
Чудова, кучерява, чорноока панночка пришпилила нiжними бiлими руками
Володьковi значок. Володько зовсiм вдоволений, бо, крiм цього, панночка
обдарувала його дуже милою усмiшкою i не менш милим “дякую”.
Володько читає напис карточки: “На Просвiту”. Чудесно. Вiн, значить,
дав щось також на Просвiту. Шкода тiльки, що так мало. Згадав, що ще є й
Василь. Той їде поволi обережно правою стороною вулицi, бо скрiзь повно
пiдвод. Володько пiдбiгає до нього.
– Василю! Маєш пару карбованцiв? – гукає.
– На що?..
– На Просвiту. Дивись, он там збирають.
– Не можу стати, щоб видобути з кишенi пуляреса. Бач, вiжки в руках.
– Давай сюди вiжки…
Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два миколаївськi карбованцi. Шкода
тiльки, що зникла та чудова панночка, якої дотики такi приємнi. Он iнша
парочка. Пiдбiг i втиснув у скарбонку грошi. Вона вже повна.
Як радiсно, як просторо. Володько аж надто проймається живою, бадьорою
атмосферою мiста. Написи, барви, мова… Все рiдне, все своє. Де зникла
Росiя, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута
Україна?
Пiд’їхали до невеликого одноповерхового будинку з написом “Повiтова
лiкарня”. Заїхали на подвiр’я. Лишили конi i пiшли всередину. Одягнена в
бiле сестра вводить їх до “палати”. Повно лiжок. Хоч свiтить ясно сонце i
вiдчиненi у вiкнах кватирки, повiтря в кiмнатi тяжке. На лiжках тяжко
раненi, покалiченi.
Он i Пархвенове лiжко. Жовтий, мов вiск, лежить горiлиць. Вiн уже
поправляється. Порозмовляли, оповiли новини зi села, про повстання й iнше.
Довiдалися, що он на тих двох лiжках гояться два тяжко раненi большевики.
їх гоять, а пiсля мають розстрiляти, бо то якiсь важнi злочинцi.
Володько дивується: нащо ж їх гоять, щоби пiсля розстрiляти. Хiба ж їм
не все одно вмирати?
– Нi,сказав Василь,- їх поставлять перед суд. Вони десь. там нiби
зiрвали залiзничний мiст, щоб затримати український панцерник, що спiшив
на фронт пiд Хвастiв. Один iз них жид. Громада жидiв Острога хоче його
визволити, але лiчницю день i нiч береже мiлiцiя. Поранили їх, коли тi
хотiли тiкати. Одному куля пройшла через живiт, другому через праву
лопатку.
Володька ця iсторiя цiкавить. Вiн навмисне намагається стати, як може,
ближче коло лiжок тих злочинцiв. Вони обидва лежать навзнак. Жовтi,
висохлi. Уста спраглi. Жид весь чорний, давно голений, з твердою вiдрослою
бородою.
Володько дивиться на нього i думає:
– Ну й чому жидовi втручатися в нашi справи? Яке вiн має на це право?
Бозна-звiдки прийшов на нашi землi, може жити i торгувати… Так нi…
Йому того мало. Вiн ще задумав шкодити молодiй державi… Йому хотiлося б,
щоби народ цей нiс вiчно ярмо неволi…
Повний вражень вертається Володько з Василем додому. Коли виїхали в
чисте поле, йому робиться нудно, холодно. Сонце над заходом, тому
холоднiшає. Володько щiльнiше захристує свiй одяг. Але вiн чує, що в
головi стає неясно. У очах нiби туман. По цiлому тiлi, здається, хтось ллє
холодну воду. На обличчi з’являється блiдiсть так, що навiть Василь
помiчає.
– Що тобi, Володьку?.. – питає вiн.
– Щось зле… Трясця трясе…
– Йди сюди… Сiдай осьде…
Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги i вдарив по конях. Вiн
боїться за Володька. Вiн сам не раз бачив i пережив рiзнi хвороби. Тиф.
Страшне слово. На ньому дуже виразно помiтно тиф…
Як доїхали додому, як злазили зi саней, все це Володько ледь пригадує.
Йому постелили на печi на гарячому черiнi. На чоло виступив пiт, але
пропасниця не вгавала. Почали лiзти на думку рiзнi нiсенiтницi. Якесь
чорне пооране зi широкою борозною поле. Вiн iде ним, стрибає зо скиби на
скибу… Перед ним, над ним, за ним безлiч чорного галач-чя. Чорнi птахи
лiтають, кричать, торкають його крилами, застеляють вiд зору небо i сонце.
Йому здається, що вiн не дiйде до кiнця того поля, що впаде. Але вiн
мусить дiйти. Мусить! Вiн знає, що як не видержить, як тiльки спiткнеться,
як тiльки впаде чи присяде, на нього накинеться i заклює все те хиже
галаччя. Тому вiн мусить йти…
Далi вiн бачить стару свою хату в Лебедщинi. Виразно пiзнає лаву, стiл,
образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покуттi i бачить ледь
помiтне червоне свiтло перед ним. У хатi i не свiтло, i не тьма. Жовто
так, нiби всi вiкна зi жовтого шкла i через них переходить свiтло сонця.
Вiн ще зовсiм малий, ходить сам один по хатi i чогось шукає. Ходить
навкруги коло лавиць мацає щупками своїх пальцiв кожний предмет, мов
слiпець, i йому здається, що в цiй хатi вiн забув чи загубив щось
неймовiрно дороге. Здається, що вiн мусить те знайти i винести на денне
свiтло.
У головi шумить. Поволi вриваються останнi ниточки свiдомостi, i вiн
грузне в безконечну безодню темноти.
Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в очi, це яскравiсть
соняшного промiння, що товстим стовпом вривається до кiмнати. Вiдкриваючи
бiльше очi, вiн нiби жахається. Здається, що то далi тягнеться
непритомнiсть i кошмар. Перед своїми очима виразно бачить обличчя батька.
Велике, порiзане зморшками, заросле бородою.
– Ну? Ну, як же тобi? – чує батькiв голос.
Володькове обличчя стягається… Вся його сила збiгається до уст, якi
хочуть виявити хоч яку-небудь усмiшку. Бо через сон, слабiсть i свiтло
сонця бачити батька i є йому дуже приємно. Здається, що вiн десь довго
блукав серед буревiїв та революцiй, попав на якийсь новий тихий свiт, де
затишно i так байдуже. Сонце i бiльше нiчого. I ще, правда, батько…
Любий мiй, коханий батько!..
Володька оточили всi присутнi. Матвiй почув лиху вiстку i прибув.
Застав Володька вже пiсля кризи, яка пройшла щасливо. Сiм днiв лежав у
непритомностi. Тепер опритомнiв i вiдчув голод. Йому дали пареного молока.
Випив трошки i дуже швидко почув, як прибуває сила. Вже вiн може
поворушити язиком, пальцями рук i нiг. Смак молока видався дуже гiрким.
Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе
такого йому не дають.
За вiкном уже весна. На рiчках рухнув лiд. На полях зникає снiг. Сонце
ллє i ллє гарячi променi на землю, заливає ними кожну травинку, билинку,
камiнь. Оживає природа, бринить, барвiє.
Матвiй приїхав ще саньми, але тепер квапиться вертати, бо боїться, що
зникне останнiй снiг i не буде можна їхати. Оповiдає, що i в Тилявцi люди
на тиф нездужають. Довiдується, що в Дерманi за цей час багато похворiло.
Багато людей померло. Матвiй хоче забрати Хведота додому. Василя вислав до
вiйська. Це дуже всiх здивувало. Як же так? Нема нiякої мобiлiзацiї, i
порядний господар висилає свого найстаршого сина до вiйська. Хай там
вовтузяться всякi волоцюги. А хазяїновi не мiсце там…
На це Матвiй:
– Воно, я помiркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої,
мало за землю битися…. Тепер, знаєте, наперед ту землю вiдвоювати треба.
I я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тiльки не заманеться. А
господар її, наш мужик сидить зложивши руки i чекає. Думає собi, хай,
мовляв, б’ються, а я перечекаю. Нi. Тепiрка не те. Тепiрка не
перечекаєш… Тепiрка хто кров проллє, того земля… Я цiлий свiй вiк лив
за неї пiт свiй, а тепер сина пiслав, хай кров проллє, як треба буде. Не
чийого сина, а свого-таки…
– Так Василь у вiйську знов? – не витерпiв i через силу радiсно питає
Володько.
– Еге ж! – коротко вiдповiв Матвiй.- А Хведота заберу. Он весна йде…
Може, хоч бороною поволочить трохи. Посiяти сам ще потраплю…
Володько чує безсилiсть. Вiн не може втримати слiз своїх. Може, то
слабiсть, може, щастя велике. Вiн ще i ще раз переконується, що отой
суворий, простий, з розумними очима дiд, то його власний батько. Йому
приємно вiд цього, бо бути сином такого батька це найбiльше щастя на
землi. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголенi його нерви так
само, як i колись в дитинствi, гостро сприймають кожний звук, кожну
барву… До голови приходять возвишенi думки, якi немов вiдкривають перед
ним новi, невидимi до цього часу, простори. I от тепер, бачачи перед собою
рiдного батька, чуючи його мову, йому хочеться зiрватися з постелi, обняти
батька i цiлувати його твердi мозолистi руки, його широке чоло, його
благороднi, зi щирим, одвертим поглядом, очi.
Вiн помiтив; що батько не тiльки працює, але й думає. Вiн не виявляє
своїх дум назовнi. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли
приглянутись, то вiн цупко тримає життєве стерно у своїх мiцних п’ястуках
i пильно стежить, щоб нi одна хвилина його життя не лишилася неоплiднена
творчою думкою.
Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих
кiлька днiв, якi тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього вiн
бачить батька лише пару разiв на день. Все вiн десь ходить, їздить,
говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батьковi, щоб вiн
лишився коло нього…
Приїхав iз Залужжя Хведот. Вiн вдоволений, що їде додому. Наука не
цiкавить його. Його бiльше тягне до господарства. А Матвiй каже:
– То, знаєте; кому що… Кому кадило, а кому цiп. Кожна людина має те
робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся… Мої сини
мусять самi собi вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго,
поки буде на це потреба. Далi хай самi борються.
Вечором сходяться до Єлисея люди…
– Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..
– У нас тихо. Он тiльки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.
Довго гуторять, мiркують. На весну мають дiлити панськi землi. Матвiй
заявив, що вiн у тiм “неконтентний”. Хай, хто хоче, бере, а вiн на
дароване не ласує. Вiн на свому прожив, дiтей своїм хлiбом вигодував,
хотiлося б на свому i костi зложити.
Матвiй з Хведотом вiд’їхали. Володько ще не встає, хоч виразно
поправляється. Дуже тяжко дiткнула його вiстка, що померла тiтчина
Катерина. Ще недавно була здорова. Матвiй був у тiтки, вiдвiдував, забрав
Хведота. Все було як слiд… А минуло пiвтора тижня, Катерина лягла i по
кiлькох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько
згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока
дiвчина, яку знав ще в Лебедщинi. Чого побоювалась Настя, те i не минуло.
Не мала вона щастя замужем. Чоловiк не шанував її. Родилась дочка, а вiн
хотiв сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за
нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь.
Скiльки пiсень виспiвала вона. Скiльки не доспала ночей. Скiльки вилилося
з її синiх очей гарячих дiвочих слiз. Всьому тепер кiнець. Володько
нездужав навiть пiти на похорон…
Але весна сильнiша вiд смертi. Коли змiг зводитися на ноги, навколо
було повно тепла, сонця, квiтiв. Виходив поволi на садок, в лiшник. Пiсля
хвороби життя здається обновленим i яскравiшим. На грядках витикається
городина. У квiтнику пнуться догори турецький часник, пiвонiя, зiрка,
м’ята. По садах вештаються кури i розгрiбають усе, що, на їх думку, гiдне
уваги… Бундючнi пiвнi вискакують на вищi мiсця i звiдтiль урочисто
передають один другому своє захоплення весною i життям.
Он у бгiжi молода черемуха, її галузки обсiли липкi зеленi метелики
всумiш iз мережками чарiвної тонкої роботи, що їх за два-три днi сонце
зробить справжнiми китягами цвiту. I бузина не дармує. Вовчi ягоди також
здобляться. Лiщина молодече i наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленiв –
мов ватага парубкiв… Здається, от-от гримнуть пiсню. Берiзки моторнi,
усмiхненi радiють цiлим своїм єством… Хiба що ота прамати їх, її
величнiсть береза, дещо сумнiше дивиться на свiт Божий, i не диво. Багато
рокiв зустрiчала вона таку весну. Кора її постарiлася й порепалась. Коси
вiдросли i звiсились додолу. Чешуть їх хiба вiтри… Стовбур її поверчений
i протиканий цiвками. Люди точать її солодку кров i нема їм спину…
Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчостi
весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба
зложила його, мов складаний ножик, i вложила до кишенi на вiдпочинок.
Тепер ось видряпався на свiт Божий i знайшов його, як завжди, невблаганно
хорошим. I хоч ноги його ще слабi, хоч руки тонкi i бiлi, мов iз земного
воску, хоч очi вгрузли пiд чоло i звiдтiль починають наново синiти, та
проте цiла його iстота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов бiгати,
знов хвилюватися. Нерви його оголенi i надмiрно вразливi. Душа неспокiйна,
голодна, Вона виразно бачить далекi, незбагнутi свiти i прагне пустити
туди срiбнокрилi вiтрильники, щоб вiдкривати, пiзнавати i ставити на них
свiй яскравий соняшний прапор перемоги.
I все так розумiє i знає. Все падає в око, росте разом з думкою та
уявою, виходить знов на свiт у чинi, у словi.
Весна розгорнула все. Поле вкрилося засiвом, росою. Йдуть щасливi,
короткi днi. Люди i птахи однаково вiльнi, i не знати, де кiнець, а де
початок.
А що робить батько? – питає себе Володько. Невже вiн так i сказав
Василевi: “Йди i воюй”? Просто не вiриться. Ах, той батько… Як комаха,
їй-Богу – колись i тепер.
Зродиться така людина. Цiлий вiк, день-по-день думає й творить, думає й
творить. I ростуть будови, сади, лани пшеницi. Родяться новi люди. Чудесне
моє, хороше моє життя! Колись виросту i збудую великий храм. Назву його
цим самим словом, i хай собi люди проходять повз i любуються задармо.
Приємно ж, як всi всмiхаються i кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте сонце там
он пiд копулою… Нi! То, мої милi, направду гарно!
На Зеленi Свята знов приїхав Матвiй. Володько прощається з друзями i
вiд’їжджає.
Батько й син знов разом, їдуть знайомою дорогою, лiсами, пiсками.
Батько оповiдає про те, що дiялось тут за його молодечих лiт. Володько
бачить, як свiтяться його очi при згадцi тих давнiх часiв, коли все
починало цвiсти.
Тилявка видалася Володьковi чужою. Стiльки переживав, що не було часу
згадувати про неї. Ось батько, мати.
– Але ж вiн вирiс,- говорять Настi сусiдки.- “Настоящий” панич.
Настя таємничо посмiхається. В її сiрих глибоких очах виразно свiтяться
iскорки особливої радостi. Чому б нi. Чому б її син не мiг виглядати як
панич. Ось тiльки шкода, що вiн якось церкви цурається. Думала: виросте,
навчиться грамоти, пiде в недiлю до церкви i перед цiлим миром так тобi
прочитає “Апостола”, що й сам дяк ледве чи дорiвняється. А от вирiс. Ще
безвусе, але вигналось вгору… Господоньку, Господоньку! Не спусти його
зо свого Божого ока.
Коли Володько йде селом, навiть старi дядьки вiтають його з повагою.
Видно, в дечому вiн рiзниться вiд решти хлопцiв. Колишнi його товаришi й
товаришки цураються його, оминають. Та й вiн зовсiм вiдучився розмовляти з
ними. Побачив раз Ганку. Пiдросла i вирiвнялась, але байдуже привiтав її i
пiшов далi. Ну, що ж з нею почнеш?.. У ньому ще повно Дерманя. Ходить у
поле водить пасти конi, читає рiзнi книжки. Чує в собi якусь порожнечу,
непевнiсть. Навiть гордiсть якась опанувала ним. При зустрiчi з людьми
тримає себе не так, як колись: просто, природно. Мимохiть постава й вираз
його набирають штучностi…
Вiн все це розумiє i знає, що то кепсько, але як же бути. Така дивна
пора. Одно щось згубив, а другого не знайшов. У головi дещо лишилось. Свiт
також дещо поширшав. Вiд Днiпра до Амазонки, через всi моря й океани, вiд
Кордильєр до Гiмалаїв, обiймає його зiр планету i, мабуть, це саме так
зненацька змiнило в його очах старе своє село, людей, товаришiв i навiть
батькiв. Його взяв хтось i посадив дещо вище вiд решти тих, що його
оточували. I вiн ще не навчився тримати себе на такому рiвнi.
I батько в дечому змiнився. Вiн ще бiльше замкнувся в собi, ще з
бiльшою натугою думки намагається вловити i розгадати непевнiсть часу. В
його життi постала також революцiя. Сини i вiн. Вiн ще у кермi – так…
Вiн ще й не думає випускати господарської керми зi своїх рук, але вiн
виразно бачить, що сини його пiдуть до конечної мети iншими дорогами, як
вiн, його батько, дiд. Вiн бачить це i не перечить. Iнакше, мабуть, не
можна. Поле те саме. Так само засiяне, так само котяться по нiм хвилi, так
само ростуть стеблини жита, пшеницi, але не тi самi часи i не та сама цiна
працi на полi. Он Василь, вирiс, окрiпнув, розгорнувся в мужчину i подавсь
у вiйсько. Матвiй нi одним словом не заперечив йому.
– Ну, як ти так думаєш – iди! А пiсля, щоби виправдати перед хазяями
такий свiй вчинок, твердив:
– А ви думаєте як? Думаєте, що не прийшов час i хазяїновi за право своє
впiмнутись? Земля, думаєте, отак сама у вашi руки прийде? Ще б нi… Он,
кажуть, поселенцi, що вибрались перед вiйною до Смоленської, всi чисто до
одного повернули. Голi, босi… Кажуть, напали на них кацапи i все чисто
розбили… А думаєте, з нами того не буде, коли ми отак собi руки зложимо,
чи землю оратимемо та Божого змилування чекатимемо? Буде! Прийдуть iншi.-
Ти, Даниле, Макаре – сякий-такий, пiдеш вниз, а зверху сяде завойовник i
годi. Кажу!.. Час непевний… Чую, що так є…
Люди однi згоджуються, другi нi. З села ще кiлькох в “петлюрiвцi”
пiшло, але решта нi… Коли би, каже, ще мобiлiзацiя яка… А то ж не
випадає. Прийди i просися, щоби тебе прийняли. Он Той пiшов… А чого?
Щоби шинелю нову дiстати та й додому втiкти. Нi?
– Правильно. Що то за вiйсько зi збiрної голоти… А добровiльно нiхто
голову не понесе на втрату…
Матвiй пильно стежить за подiями. Думка про Василя не виходить у нього
з голови. Пiшов i чуток нiяких. Бувало, десь там в Саратовськiй, чи в якiй
там був, хоч листа пришле… А тепер нiчого.
Коли людей яких зустрiне, одразу зупинить словом:
– А ви здалека, пробачайте, будете? Ну, а як там у вас?.. Що чувати?
Вийде з того що?
Дехто знає, чого хоче Матвiй, дехто й не знає. Оповi-да;оть, що
“петлюрiвцi” вiдступають. Кажуть, бандити та бсльшевики по лiсах
розвелися, на обози нападають… Хто його розбере, що й до чого… Отак
усе перемiшалося…
А життя таке бурхливе, таке чудове. В далечiнь i ширiнь, мов на приказ
якогось особливого голосу, твориться i росте небувале… Росте новий
народ. Прокидається i мiняє назву могутня раса – творець великої
минувшини, великих iмперiй.
Матвiй не розумiє цього, але вiн вiдчуває те своїм здоровим iнстинктом.
У його потужнiй постатi зароджуються i набирають сили новi почування, новi
життєвi закони.
Часом у недiлю Володько читає Матвiєвi вголос iсторiю. Матвiй любить
слухати цю книгу “про старе”. Хто не шанує старого, не здобуде й нового.
Це його переконання. Україна в його уявi вже не те щось видумане, химерне.
Нi. Україна це вiн сам – Матвiй Довбенко. Цей велетень працi, цей величний
господар з твердим чавунним кулаком i метким розумним зором. А Василь,
Володько, Хведот – сини його. Катерина й Василина – дочки. Сухенька Настя
– мати, що родила, доглядала, пiклувалась… Кров, сила її пiшла на “їх” –
батька i дiтей. А всi разом вони – ядро, пiдстава, початок всього… Вiд
них поженуть здоровi паростки на всi боки. Ось “їх” три сини. Ти, сказав
голос Матвiя,- вояк. Ти вчений. Ти мiй спадкоємець – плугатар. Тримайтесь
усi цупко чорної скиби землi, на котрiй вперше вздрiли сонця промiнь.
Борiтесь за неї мечем, пером, плугом, гризiться за неї зубами… Дайте
працю їй велику. Змочiть її потом i кров’ю i не забудьте заповiтiв Бога
вашої душi.
Постать Матвiя вже не та, що колись. Довгi десятки рокiв змiнили її
вигляд. Сила її вилилась разом з потом. Кiстяк давно порушив свою форму.
Голова стяжчала, плечi розступилися i втягнули її вниз. На нiй лисина i
срiблистi пасма масткого вiд поту волосся, що вiдростають донизу i легко
кучерявляться.
Але все-таки вiн незмiнне Матвiй, незмiнно сторож порядку, законiв
землi i родини. Дух його ще не впав, хоч часом виривається з його уст:
– Охо-хо-хо! Кажуть – вмирати страшно… А я кажу: хто не боявся жизнi,
не боїться i смертi.
Та все-таки цiле його єство знутра i зiзовнi прагнуло тiльки жити i
навiть жити, як треба, спочатку, по-новому.
Володысо тепер несамостiйний. Вiн у полонi мрiй. Кiлька книжок, кiлька
великих планiв вiдмежовують юнака вiд дiйсностi. Вiн не сидить тепер дома.
Його стихiєю поля i лiс. Вкритi пашнями лани видаються йому морем, по
котрому бушують хвилi-гори. Вiн iде на пригiрок, стає на отвертому для
вiтрiв мiсцi, розхристує сорочку, збиває кучерi й наслухує, як пориви
вiтру б’ються об його молодi нагi груди, як шарпається на головi волосся.
Це море! Он пливуть кораблi – один за другим iдуть безмежним водяним
шляхом тi велетнi. Володько бачить на їх чардаку бронзолицих матросiв з
нагими валкуватими руками. Бачить гострозорих капiтанiв, що дивляться ген
туди за обрiї, де лежать скелястi, утиканi патлатими пальмами береги.
Як хотiлося б Володьковi й собi до них. Кинути все це – землю, плуги,
гнiй. Обнятись би з небезпекою, буревiєм. Обпектись би сонцем i вiтрами.
Здобути силу, славу, грошi. Стати великим морським героєм i наганяти
острах ворогам.
Днi бадьорi, яснi, свiжi. Небо фiалково-синє, а по нiм ковтуватi бiлi,
мов снiг, хмарки. Жита, пшеницi, вiвси. Кожна стеблина мiцно вчепилась
рiдної землi, осе її чорну кров i хитається вiд подуву вiтру. Колосся
шумить тихим, ледь чуйним шумом. Дзвiнко пiдпiдьомкають перепелицi.
Серед такого оточення росте i мiцнiє Володько.
Вiн не має товаришiв i вiн не потребує їх. Вiн любить себе i свої мрiї.
Вiн навiть гордий собою i часом, коли захоплення життям, молодiстю досягає
найвищої мiри, вiн починає спiвати, стрибати. Йому здається, що вiн
найрозумнiший з людей i всi його мрiї це не мрiї, а дiйснiсть недалекого
прийдешнього.
Навколо тихо. Села, поля, лiси живуть звичайним життям. Вiйни не стало.
Зникли москалi, їх мова, їх лайка. По полях чути пiснi дiвчат. У недiлю в
селi грають музики. Там витанцьовують парубки свої танцi, залицяються.
Нiхто їх не турбує. Не чути бiльше, щоби гнали когось “на стiйку”. Всi
дома, всi досягли свободи. На панських ланах пругами лягли межi. У лiсi
таксують дубину, валять її з пнiв i розтягають по селах. Платять гривнями,
женуть самогон, кохаються, вiнчаються, закладають новi хати…
Кожний цей день – день української державностi. Володько розумiє це
також. Матвiй продав овес, взяв двi^ тисячки гривень i вирiшив накупити
дубини. Прийде з вiйська Василь, ожениться i хату треба нову…
Iдучи з батьком до лiсу, Володько бачить, як усi села, всi люди – старi
й малi взялися за працю. У лiсi повно людей. Вiдкраяли дiлянку, валять
товстючi дуби, обтинають, тешуть на пiдвали, на шпали, на клепки.
Канцелярiя працює безупинно. Побережники ходять зi своїми сурмами. Мабуть,
багато вiкiв не чувся цей народ її господарем. Все вiдчуло нараз, як спали
з рук пута. Всiм захотiлося валити дубину, тягти додому, будувати новi,
високi, свiтлi хати. Всiм хочеться жити, жити, жити…
Край цей умiє жити. Край цей умiє працювати. Була вiйна, змела села
вогненною мiтлою. Прийшов рiк миру i села повстали вогненною працею. Дай
миру, волi!..
Назустрiч цьому благанню завзято регоче кулемет. Майже непомiтно
надiйшли днi, коли в селах знов повно воякiв, коли вже десь там зi сходу
вiд Острога, Кунина почали доноситися знайомi голоси гармат.
Одного недiльного ранку з жолобецького лiсу, так само, як тодi, коли
почалася свiтова вiйна, виїхав козацький полк. Але це козаки українськi.
Загорiлi обличчя, бадьорий вигляд, шворна пiсня. Цiле село збiглося
дивитись “на петлюрiвцiв”. Нiкому не прийшло на думку спитатись їх, куди
вони iдуть. Село вже звикло до вiйни. Пiдуть однi – прийдуть iншi. Чи ж не
все одно?
У селi козаки розташувалися, щоб вiдпочити. Володько пiшов також туди,
щоби зблизька приглянутися до свого вiйська.
Воно прийшло здалеку. Воно облетiло цiлу Україну. Скiльки шалених атак
пережили цi дужi сини своєї землi. Вигляд їх якийсь байдужий,
насмiшкуватий. Володько вiдважився запитати одного:
– А куди ви їдете?..
– В гостi, молодий козаче…
Володько не має чого бiльше питати. Навiщо? Знає вiн i так, куди. Чутки
невздержно летять i приносять вiстки, що десь там за Острогом вже
большевики.
Козаки покормили коней, дiстали з польової кухнi обiд. Сурма сурмить
збiрку. Пiдтягають коням пiдпруги, гнуздають i спiшать на збiрку…
– На коня! – скомандував полковник. Брязнули шаблi, рушницi, i козаки
на конях.
– Шикуйсь! Кроком руууш!…
Нi. Нi. Це не була парада. Не були це привiтнi, спокiйнi люди. Але
Володько нiколи не забуде їх такими, як бачив їх тодi, у найрiшучiшу
годину. Такими напiвсердитими, напiвбайдужими до всього. Їх загорiлi
бронзовi чола, їх закуренi шапки й блюзи, їх витертi сiдлом червонi
“галiфе”. Вiчно звучатиме в його вухах оте рiзке, певне: “На коня!”
На другий день потягнулись обози. Також розташувалися в селi i
простояли кiлька днiв. Приїхали люди з Крем’янця й оповiдають, що завзятi
бої йдуть по залiзничнiй лiнiї Рiвне-Здолбунiв. До Крем’янця звезено
безлiч вагонiв з рiзним вiйськовим майном. Далi нема куди вiдступати. За
Луцьком поляки. Кажуть, їх тримає якась невеличка частина.
Щодень, щонiч новi невеселi вiстки. Зо всiх бокiв чутнi гарматнi
перегроми.
Як на тоте, небо затягнулося i розпочалася сльота. Шляхом тягнуться все
новi й новi частини. Пройшла й пiхота. Молодi хлопцi у сiрих чемерках та
шоломах. У селi повно вiйська. У кожнiй хатi набито козакiв. Мокрi,
потомленi, голоднi. Цiлi мiсяцi провели в затяжних боях i лишили там за
собою не один десяток i не одну сотню своїх товаришiв.
Тiльки на Матвiєвому хуторi ще порожньо. Але надвечiр прибуває ще якась
частина. Самi молодi хлопцi. Матвiй сам попередив, щоб не йшли в село, а
лишалися на нiч у нього на хуторi. Клуня велика. Цiлий полк влiзе.
I дiйсно, це був Стародубський полк. Козаки почали нарiкати, що немає
мiсця i харчiв. Старий, шпаковатий полковник почав їх втихомирювати.
– Дiти мої! – лагiдно говорить вiн.- Перетерпiть. Все для України!..
Дiти втихають, займають клуню. Там темно.
– Ей, ти, Сорока? Де ти є?..
– Тут! Лiзь сюди! Тут гаразд!
– Дурдело?
– Га!..
– Де тебе дiдько носить?..
– Тихо!.. Перший курiнь,займай крайнiй засторонок… Дотримуйсь
порядку. Другий слiдуючий i т. д. По куренях виходьте до вечерi…
Володько вештається i смiється…
– Ти, хлопче, скажи, де тут у вас гарнi дiвчата?
– А маєте “патрони” – скажу… – заявляє Володько…
– А тобi нащо патрон? Ей, ти! Чи не хочеш ти часом на обози налiтати?..
– Я українець i на обози не маю смаку. На обози налiтають бандити.
– Ого. Це здорово… Петро! Дай йому пару десяткiв набоїв. У Крем’янцi
дiстанемо…
Володько побiг до матерi, випросив кусень сала. Вояк дiстав сало,
Володько “патрони”. Вiн мусить зiбрати якнайбiльше набоїв…
У малiй хатi набито людьми. Старий полковник, два курiннi i священик.
Настя топить у печi i варить молошну кашу. Матвiй розважає з
полковником…
– То, знаєте, добра з того не буде… Мiй старший син також десь
воює… Але… не видержимо… Нє… нє… – i Матвiй хитає головою…
– А чому, ви думаєте, не видержимо? – питає полковник.
– Звiсно. Коли не всенький народ в одно… Як можна видержати… Народ
наш – один в лiс, а другий в поле… Тяжко… Довго, знаєте, цар був.
Довго наша земля йому гнулася. А трон є трон. Пiд троном всяк спину зiгне
i не скоро випростає… Мiй отой-о,i показав на Володька.- Читає часом, як
то цариця Катерина руйнувала орлячi гнiзда. I зруйнувала. I замiсть
орлячих наставила сов’ячi, що бояться i не знають дня, нi свiтла сонця…
От як воно вийшло. А тепер куди його?.. Нам, чуєте, господин полковой,
десять лiт школи треба, а тодi хоч i за зброю!.. Так я думаю…
– Ви думаєте добре, пане хазяїне!.. Шкода тiльки, що ми маємо таких, як
ви, дуже мало…
– Не мало, пане!.. Всi ми такi. Весь наш народ отакий, як я… i я, i
Грицько, i Данило – всi ми однаковi. От хiба що моїй думцi i моїм очам
дещо скорше стає понятно: то бiле, а це чорне… Але всi ми такi…
Прийде, кажуть вам, час i всi, як один, встануть i синiв своїх дадуть, а
дочок заставлять робити те, що робили сини… От у такий час, як сьогоднi,
i ще раз встанемо. Думаєте, я сам не був темний, як пень. Думаєте, коли
прийшла вiйна, ота-о сама, що стiльки народу нашого вичавила, я не йшов за
царя?.. Йшов. Бо був рускiй, i дiд мiй був рускiй… Хто знав, що москаль
вкрав iм’я наше… Який чорт мiг одразу помiтити його овечу шкуру. А вовк
є вовк, i з вовком одна розправа… Бий i все!.. Всяк це мусить знати!..
– А ваш син де служить? – питає полковник.
– Незвiсно. Нема, бачте, чуток. Може, вже й не жиє…
– А цей?..
– Цей нiби того… На школу його подав…
– О, це добре зробили!.. – пiдкинув один iз курiнних, що уважно
слухають.
– Народний учитель буде,- додає священик.
– Так, батюшка! I таких тра чимало… А хлопець має до того голову. Що
тепер земля. Науки все пiшли. Голова важнiше рук.
Настя наварила баняк кашi i поставила на стiл миски.
– Просимо! – встав i нiяково сказав Матвiй.- Бачте! Що маємо – тим
вгощаємо. Я навiть дуже радий, що до моєї хати такi гостi зайшли… От
коли б чого лiпшого, але самогону я не п’ю… Не пив “казьонки”, не п’ю i
цього, пробачте, хузу. Характер не такий…
– Нiчого, нiчого, пане хазяїне! – каже полковник.- I ми тiшимося, що за
довгу мандрiвку натрапили на таку хату…
– Ей, бiдна вона, бiдна… Коби ще не вiйна… Я мiркував багато, та
вийшло мало… Була сила, було хотiння… Тепер от старiю…
Всi засiли за стiл. Полковника засадили на покуттi. Вiн хотiв, щоб коло
нього засiв конечне Матвiй, але той вiдмовився на користь священика. З
бокiв посiдали курiннi отамани. Матвiй з Володьком.на стiльцi, а Хведот,
Катерина з Василиною коло припiчка на плитi примостилися…
– А ви ж, тiточко, чому не примощуєтесь?.. – звернувся полковник до
Настi…
– Аа!. – махнула та рукою.- На мене, якусь там бабу, не зважайте… Я
буду на стiл подавати…
– Ее, нi. То вже нi! То вже вибачте… Ми маємо джуру. Сiдайте з
нами!..
В той час увiйшов джура. Вiн принiс якийсь пакунок. Розгорнув i виняв
консерви, сир, ковбасу.
– Еее, тiтко! Гадаєте, що тiльки ви багатi… Ми маємо також!.. –
заговорив один iз курiнних.
– Матiнко. То ви ще багатшi, нiж я. Дайте, москалику, сюди… Я вам
присмажу… – каже Настя.
– Ха-ха-ха!.. – сипнули всi реготом… Настя засоромилась i не знає, що
їй робити.
– Тiтко! Та який же вiн москаль? Це наш Мирон Ковальчук, такий саме
українець, як i ми!.. – пояснює полковник…
– То, бачте… – встрiває Матвiй – у нас же, знаєте… Було так: що
вояк, то й москаль…
– Ну, а як же? – дивується Настя.
Настя пiдсмажила ковбасу, сало. Розрiзали консерви… Всi їдять,
гуторять. Володько, що довший час мовчав, i собi до розмови вмiшався.
Утворився дивний, небувалий настрiй.
По вечерi молитва. Священик прочитав уголос кiлька молитов i почали
ладитися спати,
У хатi мало мiсця. Нема де всiм подiтись. Матвiй полiз на горище.
Полковника зо священиком примiстили на полу. Курiнних поклали на
розстеленiй по долiвцi соломi. Володько з Хведотом також тут примостилися,
бо в клунi теж нiде приткнутися. Решта – хто де мiг…
Настала нiч. Хмари дещо розiйшлися. Виглянув щербатий мiсяць. В його
сяйвi стоїть село, бiлiють хати, хвилюються пашнi. На Матвiєвому хуторi
тихо, тiльки коло вiйськової кухнi на подвiр’ї сюди й туди походжає
вартовик.
На другий день полк вiдходить далi. Перед вiдходом закупили у Матвiя
двадцять пудiв картоплi. Курiнний, що весь час кликав Володька народним
учителем, завзято торгувався за цiну. Матвiй ходив у село, тож продавав
Володько. Обидва вперто змагалися за кожного шага…
– О, ти умная голова, народний учитель,- говорив курiнний.- 3 тебе буде
господар не гiрший вiд батька. Полковник стоїть i смiється.
– I гаразд,каже вiн,- Кожний має свого пильнувати.
Добре, молодий козаче!..
Матвiй вернувся з села, запряг конi i вiдвiз картоплю до сусiднього
села Башковець.
Зараз по вiдходi Стародубського полку приїхав якийсь гарматний полк. Цi
зовсiм не подiбнi на попереднiх. Начальник гарматникiв в’їхав на подвiр’я,
не сказав нiкому
нi слова й одразу подався до клунi.
– Хлопцi! – скомандував вiн там.- Машину винесiть на двiр i заметiть.
Сюди влiзе дванадцять коней, а сюди також дванадцять. Раз-два!
Голос його суворий, низький. Сам здоровило. Обличчя подiбне на цеглу.
Видно, недавно зголив бороду, бо мiсце, де вона росла, вiдбиває вiд решти
лиця, нiби вибiлене крейдою.
Володько спробував було перечити, бо на току лежить якраз прикрита
околотами купа вiвса. Це рештки непроданого з весни.
Начальник глянув на Володька нiби з вежi i затрубив:
– Ну й гаразд. Значить! овес на мiсцi маємо. I пiсля цього не було
гутiрки. Пiвтузiна широкоплечих гарматникiв легко схопили i винесли
молотилку. Гармати виставили на полi сусiда, а конi завели до клунi.
Володько не перечить. Що перечити. Коли б хоч не чiпали вiвса. По часi
начальник гарматникiв звертається до Володька:
– Гей, батькiв сину! А де ж твiй старий?..
– Батько?..
– Само собою.
– Поїхали зi Стародубським полком. Не знаю, коли вернуться…
– А мати?..
– На полi…
– То, значить, ти тут цар i Бог. Не продаси ти нам того самого вiвса?..
– Коли б приїхали батько… Вони…
– Батько, батько… А ти ж що? Не хазяїн?.. А конi нашi також не
виявляють бажання чекати. Ну?.. Володько вагається…
– Досить ломатись. Давай i все. Цiну дiстанеш. А то прийдуть большевики
i по вiвсi тiльки мiсце лишиться. Тi з тобою не стануть лимонничать…
Хлопцi! За вiвсом! Постачання! Сiм копанок чортiв, бiсовi дiти!
Вiд батареї прибiг начальник постачання.
– Бачиш,каже полковник.- Ось тобi й овес виторгував. Тягни вагу!.. Але
хлопця не обдури… Сам припильную…
Володько, хоч-не-хоч, вiдкрив овес. З’явилася вага, мiхи. Почали
насипати. Але Володько помiтив, що в деякi мiхи вложили торбинки. Двоє
тримають мiх, один сипле.
Пiсля тримає один, а один. виймає з мiха повну торбину i тiкає.
– Козаки! Так ви зветесь українськi козаки?.. Красти овес?
– Мовчи ти, гусячий пуп!
– Що значить мовчи? Купувати, так купувати! А красти й лаятись
нiчого…
– Iш ти!.. А ти хто такий? Хоч, щоби перегнув тебе через колiно та
всипав?..
– Що за крик? – затрубив голос ззаду. У дверях начальник. Володько до
нього. Так i так…
– Хто? Сто копанок дияволiв… Хто краде. Завернуть усiх!.. А ти чого
лаятись?.. Його добро i вiн має право на нього. Поняв?..
– Так є, пане полковнику! – витягнувся гарматник.
– Ну, але нема часу. Конi їсти хочуть, та й ми нiякого люципера не
жерли… Ти, молодий громобiй, не журись. Дiстанеш заплату…
Овес розважили, записали, грошi заплатили. В кожного коня на головi
торбина. Приїжджає Матвiй. Глянув. Гостей повно. Коло кiпця над льохом
багаття, а над ним велетенський чорний казан. Настя сюди й туди бiгає.
Матвiй розпрягає конi. Володько помагає. Матвiй не зовсiм вдоволений.
Особливо прикро йому, що винесли машину. Роки стояла на мiсцi. Вмоцована,
а тепер виважили i чортизна-що…
Десь навинувсь полковник…
– Це ви, старий, тут хазяїн будете?
-Я.
– Не гнiвайтесь. Бачте, вiйна… В селi повно козакiв.
– Вiйна то вiйна,- сказав Матвiй.- Знаємо вже її. Надивилися.
– Але такої, як це, не бачили…
– Хвала Богу, й таку побачили. Може, iншi багато даватимуть, щоб таку
побачити…
– Правда, дiду! А що буде, коли ми от завтра та закотимо отак звiдти з
того горбика вогонь. Дочуваємось, що огудою поза селом коло Титильковець
большевики…
– Ее!.. То ви вже лiпше трохи вiд’їдьте далi. Бо ще коли тiльки ви отi
штуки маєте – добре… Але може так бути, що й тамтi мають… Вам нiчо…
А менi все з коренем видовбуть…
В той час розгонно в’їхав на подвiр’я якийсь вершник…
Матвiй перший його побачив i пiзнав.
– Ого! – вирвалось у нього.- Так це ти?..
– Василь! – викрикнув Володько i кинувся до Василя. Той сплигнув з
сiдла.
– Син мiй! – Звертається Матвiй до полковника i усмiхнувся матвiївською
усмiшкою.
– Дай Боже, батьку! Як живем? – i обнялися. Пiсля обнялися з Володьком,
який одразу переняв вiд Василя коня. Прибiгли Настя, Катерина. Хведот у
полi з коровами. Василинка бiжить iз городу, аж спотикається.
– А у вас досить гостей! – завважив Василь.- А я думав своїх сюди
завести…
– А ви, пане, якого полку? – запитав полковник.
– Наливайкiвського. Полк мiй у походi. А ви?..
Полковник сказав.
– Ну, вояку,- ходи! – каже Матвiй.- Стара! Готуй там що…
Матвiй навiть заметушився. Скоро впорав свої конi. Володько розсiдлав
Василевого каштана. Вгонився бiдняка. Мокрий. Скрутив зi соломи вiхоть i
витер мокрого коня. Пiсля поставив, щоби прохолов. Не можна гарячому
коневi одразу овес давати. Схватиться.
В той час Катерина ганяє за курми. Чути кудакання. По часi курка
смажиться. Василь скидає пояс зi шаблею та револьвером, верхню блюзу i
миється. Матвiй дивачно тупцяє. Вiн хотiв би якось виявити свою радiсть.
Пiднiмає Василеву зброю й оглядає…
– А Володько також збирає оце,- i тикнув зброєю перед себе.- Не носив
цього анi я, анi батько мiй.
– А ми ось, батьку, носимо i дiтям заповiмо, щоби носили,- миючись,
каже Василь.
У хатi топиться. На дворi повно гарматникiв. Полковник заборонив їм
заходити до хати i сам вiдiйшов – видно, щоб не перешкоджати родиннiй
радостi. Володько весь час порається з Василевим конем. Надто вiн йому
сподобався, i вже наперед пообiцяв собi проїхатися на нiм верхи. Ось
тiльки вiдпiчне та наїсться.
Василь умився, почистився i, поки готується страва, вийшов з батьком
надвiр.
Володько своїм братом аж надто захоплюється. Пружний, стрункий,
високий. Здається, погрубшав, сильно загорiв. Зовсiм не подiбний на того
тендiтного Василя, якого знав колись.
Матвiй видається коло нього малим. Старiсть. Але зате як вiн радiє.
Стороннє око не запримiтило б цього, але Володько знає свого батька до
найменших дрiбниць. Вiн знає, коли той неспокiйно тупцяє, посмiхається в
ус, погладжує двома – великим i середнiм – пальцями свою бороду, значить,
йому приємно.
– От приїхали, мене не було дома, закупили овес, i собi нiчого не
зосталося,- не забув поскаржитись Матвiй.
– Нiчого, батьку!.. (Звiдки Василь навчився отого батьку? – думає
Володько). Хай купують. Прийдуть большевики – заберуть. Тi не купують.
Твайо-майо… Ви ще їх не знаєте.
– А прийдуть?..
– Пруть здорово – значить, прийдуть. Наша армiя не справиться, їх
бiльше…
– А що ж буде?..
– Вiдступимо. Пiдемо на Подiлля…
Матвiй хитає головою. Це йому не смакує. Пiдходить полковник
гарматникiв.
– Ну, що, дiду? Тiшитесь?
– Тiшуся… Ось як прийдуть тi самi большевики… Буде не до втiхи…
– А сюди їх, дiду, треба. Волинь ваша “пiдкачала”. Ось пустимо сюди
большовичкiв, а тодi i згадаєте нас… Так, так… А то отам у лiсах коло
Кунева на нашi обози “нальоти” робили.
– Тим, що робили, гiрше не буде… А от нам… – каже Матвiй.
– Ну, батьку! Не сором нашого роду. Скиглить нiчого,- вмiшався Василь,-
Одвоюєм Україну, i все. Так чи так, а одвоюєм… Без жертви й таргана не
вб’єш. А не одвоюєм ми – нашi дiти одвоюють. Мусить так бути…
Пiшли в садок. Щепи значно пiдросли. Цвiте й одцвiтає мак. Соняшники
повиганялися вище людського зросту i кивають ще нерозцвiлими головами.
Натина бурякiв i листя кукурудзи виблискують на сонцi. Немов зеленi вужi з
полум’яними квiтами розповзається бадилля гарбуза. З квiтки на квiтку
перелiтає товстий джмiль.
Чоловiки не завважують того. Василь оповiдає про Жмеринку. Бої там
великi були. Сам мало до большевикiв не попав. На завтра сподiвається свiй
полк в свому селi побачити…
З порога гукає Настя:
– А ходiть но, люди!.. Клич, старий!..
Коли увiйшли до хати, на столi вже стояло повно страв. Покликали i
полковника гарматникiв. Всi їдять, розмовляють. Бої, комунiсти, москалi.
Матвiй висловлює свої здогади. Полковник лає Волинь. Василь боронить i не
боронить. Володько то сям, то там i свого шага до загальної гутiрки
докине.
На другий день до Тилявки вступив Наливайкiвський полк. До Матвiя на
подвiр’я в’їхало двi тачанки з кулеметами i кiлькох вершникiв. Василь
буйно зустрiв товаришiв походу.
– Гей, панове. Злазьте всi. Ось знайомтесь. Це мiй батько, це мати, це
ось сестра, а це брат, будучий професор чи що!.. Володьку, жени до
Гнидки… Вiн напевно має… Ось тобi!.. – i вийняв з пуляреса стопку
гривень.
Володько побiг до Гнидки, що гнав найлiпший самогон. Настя тiльки знай
своє… Печи, вари… Катерина їй допомагає. Батарея ранком знялася, то
прийшли iншi. До всього насходилося сусiдiв. Дехто принiс зi собою
пiвока[16]. Засiли, обiйшло по чарцi. Матвiй довго змагався, але не
видержав.
– Ех… Знаю, що завтра вiдлежу, та була-не-була… Раз так. Хто знає,
чи скоро побачимось. Дай Боже здоров’я, дiти мої!.. – i випив.
Гей, у лузi червона калина похилилася…
Чогось наша славна Україна зажурилася…
Затягнув соковитим баритоном Василь…
А ми тую червону калину пiдiймемо! А ми нашу славну Україну
гей, гей!.. розвеселимо!..
Дружно пiдхопили козаки. Пiсня рвонулася, затопила хату, пробилась
крiзь вiкна та дверi надвiр. Матвiй чогось зажурився. Селяни, видно,
хотiли б i собi пiддержати спiвакiв, але пiсня для них нова. От коли б так
ще “У Києвi на риночку”. Але i це гарна пiсня.
– Так, люди добрi,- почав зворушений Матвiй, коли скiнчилась пiсня. –
Не тямущий я, простий мужик… Не вмiю гладко говорити… Нiхто мене не
вчив розуму. Одна земля наша годувала i вчила мене. I робив я, що мiг.
Багато нi, але без працi також не сидiв. Свою дорогу чесно йшов, душею не
кривив. I ви, мої дiти, не згадаєте свого батька кепським словом, бо не
пропив я, не згайнував, не затратив марно анi одного зернятка. Все думав:
виростуть вони – хай мають. Бог благословив мене – хай i їх не лишить
своєї милосердної опiки. Але перш за все потрiбна їм моя опiка, як
батька… Отак i робив… А ви… Перед вами новий свiт розгортається. Але
де б ви не були, що б не робили, повиннi тямити, що тiльки власною працею
власних рук, голови, здобудете щастя своє. Чи це на вiйнi, чи в школi, чи
на рiллi… Україна наша, дiти мої, потребує чесних людей, розумних людей
i працьовитих людей.
При цьому вiн знявся на цiлий свiй зрiст, випроставсь, пiдвiв сиву
голову. Його дебела, костиста, з чiткими пругами жил, права рука знялася
над столом. Вiн подiбний на патрiарха, на пророка. Очi його вогкi i
натхненнi.
Козаки слухають його з великою увагою. Один з них не видержує,
зривається на ноги, хватає руку Матвiя i говорить:
– Так, батьку!.. Щасливий ви, що дожили цього часу. А ще щасливiшi вашi
сини, що мають такого батька. Ї що б з нами не було!.. Чи переможемо ми,
чи ляжем трупом до одного, як лягали колись нашi славнi козаки запорожцi,
не журiться i не плачте. Ми є дiти землi – нашої землi! Ляже сотня до
грудей її, тисяча на тому мiсцi повстане!.. А Україна жити буде!..
– Славааа! – вигукнули враз козаки.- Слава Українi!..
– Так, так! – якось сумно хитнув головою Матвiй…
Всi почали голосно нараз гомонiти. У хатi утворився веселий пiднесений
настрiй. Враз почулося, нiби гримить.
– Ого! – завважив котрийсь… – Б’ють!
Всi притихли. Дехто зiрвався i побiг надвiр. По хвилi вийшли майже
всi… Зi сторони Крем’янця раз за разом чути гарматнi сальви.
Буув! Був-був-був! Буув-був-був!..
– Десь так на “Трьох Кiнцях”, або в “казьонному” лiсi,- завважує
Матвiй.
Дорогою вiд Жолобеччини чвалом промчав якийсь кiнний вiддiл. Що то за
вiддiл? Невiдомо.
– Ее, панове-товариство! – звертається один з козакiв до всiх.- Видно,
що нашiй гостинi кiнець. Ходiм доїдати, бо хто знає, чи не дiстанемо наказ
виступати.
Всi пiшли до хати, але не встигли доїсти полуденку, як прибiг козак i
гукнув:
– Ви-и-марш!..
Всi зiрвались. Василь почав накладати на себе зброю. Матвiй, Настя i
цiла родина зовсiм не чекали такого кiнця цiй гостинi. Козаки квапляться.
Вбираються, сiдлають конi. Володько побiг приготовити Василевого коня. На
серцi у нього щось тисне… Невже Василь поїде? Просто в бiй. Може, виїде
за село i пiд кулi. Пiд горло тиснуться твердi валки. На очi, всупереч
хотiнню, напливає щось мокрого.
Накинув на коня сiдло, пiдтягнув попруги… Василь вже прощається з
родиною. Настя втирає запаскою очi i нiс. Катерина з Василиною в
сльозах… Матвiй нiби борюкається з ким. йому тiсно. Земля пiд ним гаряча
i сковзька.
– Бувайте здоровi! – гукнув Василь i махнув на сiдло. Тут уже й Матвiй
не видержав. З очей його витiкло кiлька сльозин i вiн їх навiть не ховав.
Перший раз у життю не витримав. Видно старiсть. Володько тримає Настю, що
побивається нiби за рiдним сином. Вона хрестить дорогу, говорить якусь
молитву.
В той час викотились тачанки. Козаки скакають на них i гукають:
– Бувайте здоровi, батьку й матко! Не згадуйте лихом!..
– Їдьте здоровi! Та скоро вертайтесь!.. Не забувайте нас.
Бувай здорова, люба Україно,
Заплаче за нами не одна дiвчина!..
Вдарили козаки пiсню. Конi рушили вчвал. Василь зняв шапку, махнув нею
кiлька разiв i пустився навздогiн тачанкам. Родина Матвiя вийшла на
дорогу. Всi плачуть, всi засмученi. Тачанки й верхiвцi вже коло садиби
Ет-тоє! Там, видно, хтось вибiг на вулицю. Це, мабуть, Здоровова дiвчина.
Василь на хвильку зупинив коня, нагнувся, постояв i рушив далi. Ось вiн
ховається. Ось видно ще тiльки голову… Сховався…
Матвiй, родина i всi, хто з ними був, вертаються на подвiр’я.
– Як прилетiв, так i вiдлетiв! – завважує Iван Кушка.
– Ну, що ж… Iншого виходу нема… Є тiльки один – просто до кiнця,-
сказав Матвiй.
Буув-був-був! Бууув! Ш-ш-ш-ш!.. бухкає i шумить казьонним лiсом. Сонце
хилиться на захiд. Кiлька куп велетенських хмар тримається над селом.
З-пiд них виховзують соняшнi променi i стрiмко б’ють у золотий хрест
церкви, що ледь визирає з садiв села.
Смерком долучились до гарматної стрiлянини кулемети. Хто знає, чи не
Василь це строчить… А дорогою йдуть все новi i новi частини. Обоз,
кiннота, пiхота. Йдуть у село i там повертають на Людвищi. До Крем’янця
нема вже дороги.
За тиждень стала большевицька влада. Кiлька днiв тишi. Стрiлянина
потягнулася десь туди на пiвдень, до Вишневця. По селах порожньо. Десь є
большевики, але нiхто їх не бачить. Аж коли поїхали люди до мiста, то
бачили, що там вештається кiлька жидкiв з рушницями та червоними
стрiчками. У мiстi порожньо. Крамницi здебiльша зачиненi. Торгiвля
провадиться чорним ходом. Це, кажуть, котовцi. Штаб їх у духовнiй школi.
Вже, кажуть, розпочали навколо мiста реквiзицiї. Арештували i розстрiляли
двадцять шiсть офiцерiв. Навiть з Тилявки ходили люди копати ями для них.
Матвiй з родиною живе, мов пiд обухом. А що, як довiдаються про все. З
тими кепськi жарти. Але проходять днi, тижнi, i нiчого. Володько часом
виходить у поле i прислухується, чи не чути звiдки стрiлянини. Нi. Тихо.
Невже не вернуться? Хотiв i собi йти туди на пiвдень, куди пiшли “вони”.
Здавалось йому, як пiде, все поправиться. Раз навiть сказав про свiй намiр
батьковi, але той i слухати не хоче.
– Що будеш там робити? Прийде й на тебе час!.. Але ж коли прийде той
час. “Вони” вiдходять… Боже! Вони вiдiйшли, i нема про них нiякої чутки.
Хоч би гармати заревли. Хоч би один раз почути регiт свого кулемета… Все
далi i далi вiдходять “вони”… Йдуть через села, лiси, яри, степи. Люди,
конi, тачанки. Там десь i Василь. Може, тепер у бою, може, вже нема його
на цьому свiтi.
Жнива, праця. По жнивах одного разу ввiгналося до села кiлька
кiннотникiв. Випустили в небо кулеметну стрiчку i наказали старостi
зiбрати стiльки-то й стiльки харчових продуктiв. Зiбрали, забрали i
поїхали. Знов тиша.
Але одного дня над осiнь до села приїхали якiсь люди. Так i так.
Повстання! Весь нарiд встає. До зброї!
Село заворушилось. З’явилися рушницi, кулемети. Встали сотнi i знов зо
всiх бокiв заговорили кулемети. Не видержали большевики.
Масою рухнули до вiдступу. Повстанцi масою посунули на схiд. З’явилася
надiя. Знов свої, своя мова.
Але по часi розiйшлися повстанцi по домах. Стало тихо. Нема нiкого.
Нiякої влади. Десь там якась повстанська частина стоїть, але невiдомо, де
вона. Кажуть, з заходу сунуть поляки.
XI
Минуло двi недiлi спокою, безвладдя, непевностi. I от одного дня до
села почало йти якесь вiйсько. Мундири на них нiмецькi. Спереду iде
кiлькох кiннотникiв з ручними кулеметами. В деякiй вiддалi вiд них
товстючий начальник. Кiнь пiд ним сильний, гнiдий. Ступає повiльно. За
начальником пiхота.
Володько прислухається до їх мови. Не розумiє. Одяги нiмецькi, мова
невiдома… Зовсiм не так уявляв їх собi Володько. Це мали бути дивнi в
рогатих шапках з пiр’ям люди. А тут i не рогатi шапки, i не пiр’я. Якiсь
кругленькi шапочки, якi навiть можна було купити в Крем’янцi. На них
бляшанi крилатi орли.
Iдуть рiвними лавами сотня за сотнею. Багато їх. Звiдки вони прийшли,
де взялися? З яких лiсiв, з яких болiт? То ж там у них самi лiси, пiски i
багна. Пригадуються Володьковi оповiдання, як то колись по лiсах
виловлювали мужики їх ворохобникiв. О, цi вже не подiбнi на ворохобникiв.
Справжнє вiйсько. I невже вони будуть панувати в нашiм краю? Нi. Це
неможливо. Це нiяк неможливо. Хто-хто, але не цi. Це якось не пiдходить,
не вмiщається в головi. Це ж не їх край i не їх люди. Яке їм дiло до нас?
Перейшли сотнi i потягнулися гармати. Ууу, це сила. Але де вони були до
цього часу? З таким вiйськом, з такою силою вони могли б уже давно вигнати
большевикiв?.. Боялися. Дуже обережнi. Знають добре, що нiкого тут нема,
хто б ставив їм спротив, а йдуть боєвим ладом. Полями он iдуть чати.
Бояться…
– Снився менi колись сон,- заговорив Матвiй,- Ну й дивiться… Не
справдилось?.. А то ж було ще перед вiйною. Росiя була… Хто б таке
подумав…
Настала нова влада. Дивний i незрозумiлий настрiй. Нiхто не хоче
вiрити, що це вже не “петлюрiвцi” i не “большевики”, не “нашi”, а чужi. Бо
всi, що були до цього часу, були “свої”. Одних хотiли однi, других –
другi, але все-таки якось зрозумiлiше було. Декому здавалось, що от
поб’ються однi з другими, якось помиряться i стане знов Росiя або Україна.
Так i говорили:
– Чорт їх знає… I за що вони ото б’ються? I тi за землю, i тi за
землю. I тi за народ, i тi за народ. Большевики за “комунiю”, петлюрiвцi
проти комуни. Ну, так просто: хоч ти комунiю – йди в комунiю. Хто не бажає
– будь сам собою, сиди й працюй. Ех, народ, народ! Б’ються, б’ються, а
тут, дивись, хтось чужий користає…
-Бо нема настоящого сознанiя! – певно добавляє якийсь-небудь Семен.
– Кеб то один з другим повоював чотири годи, як я на настоящiй позицiї
в окопах – не захотiв би бiльше по свiтi шлятися i пiдстрiлювать один
другого.
– Но… А дивiться он, поляки… Хто про них колись путнє слово чув?
Тiльки лаялись. А вони он вiйсько яке зiгнали. Що? Скажете, не вiйсько?..
От прийшли, заняли i все… Поїхав я ото до Крем’янця… Тiльки й чуєш: цо
та цо… Всi тобi цокають. Жиди тобi – не пiзнаєш. Всi вивернулись… Чую
один: панє! Купцє чапке…
– Iдзь, пся крев! – каже йому той… Вже, чуєте, мацєювок нашив i
продає… А що ж… I вивiски скрiзь не нашi. Не розбереш нi слова.
– Ет! I цi довго не всидять. Поженуть! – заявляє якийсь скептик, не
думаючи над тим, хто пожене i як пожене. Хтось з’явиться i пожене. Чи ж
мало їх, всяких воякiв наплодилося.
Минають днi за днями. Минули жнива. Зiбрали жита, пшеницi, вiвси.
Пiдступає обережно осiнь. Днi соняшнi, меланхолiйнi. По стернях стеляться
струни бабиного лiта i, здається, хтось виграє на них ту саму жовту,
шелестючу пiсню, подiбну на золотий спадаючий листок клену, на вигляд
безсмертникiв, на горiючi барви настурцiї.
На полях виорюють бараболi. Горять вогнища.
Дим пiднiмається догори, або клубато котиться землею. У нiздрi
тиснеться запах згорiлого бараболиння. Чути пiсню.
Це безперевно виспiвує Христя. То в неї такий теплий, нiби гармонiя,
голос. Це нiхто iнший. Вона любить працювати i спiвати одну з любих своїх
пiсень, яких знає безлiч. Вона вже давно дiвочиться. Ходить, як дiвка,
смiється, як дiвка, навiть воду на коромислi, повнi вiдра, носить, хоч
стан, мов у оси, тоненький i гнучкий.
Всi працюють у цi днi. Ступає повна осiнь над землею. Ступають рiллею
мужицькi ноги. Сiють i сходить озимина.
Матвiй з Володьком i цiлою родиною також у працi. Ось уже час
Володьковi до школи йти, але чутка прийшла, що цього року школа пiзнiше
почнеться. Мiж тим ось бараболю виберуть, досiють i пiде.
У цiй тишi, в музицi осенi, в запаху бараболяного згару чаїться нове
горе.
Одного дня – туди десь у сторону Людвищ затарахкотiли зненацька
кулемети. Матвiй з Володьком були саме на полi i переорювали бараболисько.
За тиждень Володько має вiдiйти до Дерманя…
З Жолобок навзаводи пре якась пiдвода. На возi видно чоловiка з
рушницею. Зрiвнявшися з Матвiєм, той розмахує рукою, показує на село i
гукає:
– Гей! До села! Повстання!..
I, не зупиняючись, женеться далi. В селi того вечора зiбрався сход.
Почали радити, кричати. Хтось говорив палку промову… Всi, мовляв,
повстають. Людвищi, Жолобки, Титилькiвцi. Всi, як один; Он на Ляхiвцях
забили трьох жандармiв…
Але Тилявка вагається. Однi – за, другi – проти. Перемогли другi.
Агiтатори поїхали. На другий день рано з пiвденного сходу почули гарматне
бовхання. Хто i на кого стрiляє, не вiдомо. Донеслися чутки, що то бiй з
повстанцями. У Шумську на греблi засiло кiлькох хлопцiв з кулеметами, якi
випустили кiлька стрiчок по “галєрчиках”, що саме входили до мiстечка. Але
зле. Не видержали. Тi засiли i випалили кiлька сальв з рушниць. Хлопцi
втiкли.
У Людвищах нiби гурт хлопцiв з рушницями напав на вiддiл вiйська.
Кiлькох пiдстрiлили. Вiйсько втiкло. Що буде далi, невiдомо. Всi чекають i
сподiваються, що прийдуть петлюрiвцi. Кажуть, вони десь там за Ямполем.
Минає ще одна напружена нiч. У деяких мiсцях чути стрiлянину. Ранок
принiс уже першi наслiдки. Над тим мiсцем, де стоїть село Людвищi,
зненацька починають здiйматися тяжкi чорнi хмари. Час вiд часу чути
рушничнi стрiли.
До Тилявки прибiгли першi втiкачi.
– Палять! Бiда! Ховайте нас! Рятуйте нас!.. Пропали ми!..
– В лiс! В хащi!
А димовi хмари все ростуть, пiднiмаються, сягають сонця i закривають
його. Робиться моторошно. З-за пригiрка i садiв виривається вогонь. Небо
подiбне на розжарений метал. Вряди-годи виривається вiд землi i б’є в
височiнь новий стовп огню. З’являється, спочатку легкий, далi все
сильнiший i сильнiший вiтер. Димовi хмари колотяться, розтягаються i,
розчепiривши дико довжелезнi кострубатi крила, летять на схiд.
Здається, в тому мiсцi провалилася земля i весь огонь її нутра вирвався
назовнi. Шириться навкруги гострий запах згару. Гора, лiс, сади, верхи
смерек окутуються димом. По стернi стеляться кусники чорної ватри.
Всi люди навкруги лишили свої хати, свою працю. Людвиськими полями
бiжать якiсь люди, добiгають до долини i зникають. У Тилявцi ширяться
чутки, що по Людвищах те саме чекає Жолобки, Титилькiвцi, Рохманiв i
Тилявку.
Матвiй кинув працю на полi, пiшов на подвiр’я i почав швидко зносити до
льоху все, що було можна. Лантухи з борошном, одiж, посуд. Настя винесла з
хати майже все, навiть образи. Конi й корови Володько з Катериною погнали
в лiс.
Пополуднi до села увiрвався якийсь вiддiл вiйська. Майже всi вояки в
довгих, жовтих кожухах, з великими виложеними комiрами. Люди пiзнають тi
кожухи. Це знанi людвиськi кожухи.
Вояки кинулися по хатах. У Титя Когана вiдчинили свининець, випустили
поросята i кiлькоро з них пiдстрiлили, мов дичину. Шукали сметану та яйця,
але всi хати порожнi. Декому дiсталося скоштувати нагаїв.
У лiсовiй хащавинi на Угорщинi повно людей з худобою. Конi, корови. Всi
переляканi стурбованi. Володько також тут. Вiн сидить пiд великою липою на
купi скиданого труску i думає. Дивнi, винятковi думи. Нема на них слiв.
Вони родяться з глибини нетрiв людського я, ростуть у гнiв, у лють, у
велику душевну рану, яка не знає лiкiв i не знає забуття. Вона
ятритиметься цiле життя i дошкульним болем вiчно викликатиме спогад цих
винятково дивних днiв.
Вiн думає також, що вже час iти до школи. Але як залишити в цi днi
своїх рiдних i хату. Пiдеш i, може, востаннє попрощаєш тi будови, якi
коштували стiльки тяжкої працi.
А зима не стоїть. Старi люди, дiти… Куди з ними? Де порятунок?
На другий день прийшли й до Жолобок. Тилявку обминули. Але Жолобки
стояли одною пусткою. Хатки приготованi на пожертя вогненнiй силi. Одначе
впала кара на п’ять господарств. Решту пощадили.
Днi минають. Непевнi, чорнi. Дими поволi розгортаються по долинах i
легким дотиком, нiби лякаючись чогось, опадають на землю. Тихне. Караючi
чужинцi в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять iз лiсiв, оглядаються. Он
хати їх… Он попелища… Он там на рiллi вдовиця з гурточком малих.
Плачуть, бо що ж робити. Батько їх кiлька разiв обiйшов Карпати i десь “за
царя i отечество” з життям розпрощався. Обiкрало воно його, нерозумного
слiпака, а ти, матiр, i ви, дiти, сидiть на рiллi пiд голим небом i
плачте, плачте!..
Плачте, бо вашi сльози ще таншi, як роса, як вода морська. Нiхто не
прийде до вас i не запитає: за що вас карають? За дiдiв своїх, за батькiв?
За царя i отечество, якому вiрно служили, i за тi столiття, за якi з ваших
душ не вийшов нi один терпкий вiдрух, нi один спротив, нi один протест.
Плачте, бо ви закопали самi себе в пiдземелля, де пекло на землi i де
скрегiт зубiв.
П’ятниця, субота. Завтра недiля. Село чекає вас, люди. Он хати вашi
стоять. Iдiть i займайте їх знов, бо це ж вашi. Чуєте? Вашi, i нiхто на
землi не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на нiй, як
i завжди, жарiє в сяйвi вечiрнiх променiв. Але на дзвiницi нiхто не турбує
великого дзвону. Тихо навколо… Йдiть, люди, i займайте вашi хати i вашу
церкву.
Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули лiси, печери, вогнища i
вернулися пiд стрiхи свої. Пережили нiч, а на рано село вже оточене
ланцюгом завойовникiв. Нема виходу. Зiгнали малих i старих, матерiв,
наречених…
Зi сотень вибрали тiльки шiстнадцять самих молодих. Виставили пiд
панським парком на вигонi i з кулемета висiкли. Пiсля на купу скидали i
приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата пiд самим цвинтарем в
кiнцi села, не боялася до сина свого пiдiйти. Вiн лежав на купi з вiдбитим
куснем голови i не мiг вмерти. Мати сама власними руками пiдтримувала його
голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої кровi через її
старечi пальцi.
Варта вiдiйшла. Розiбрали своїх синiв тi, кому вони належали. Коло
цвинтаря виросла велика могила, на якiй заборонено поставити напис.
От якi днi. Матвiй переживає їх по-свойому. Цiле його єство знов, мов
слимак, згорнулося само в собi й скам’янiло. Чоло вкрилося знаними
зморшками, i кожна з них наллята виразним гнiвом. А все-таки вiн не
забуває свого.
– Тобi, Володьку, на школу час! – завважив раз.- Мусиш пiшки, бо ж як
тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчi…
Катерина забажала й собi навiдати Дермань. Добре. Значить, пiдуть
удвох.
Вийшли раненько. Пiшли шляхом у напрямку Жолобок. Минули лiс, увiйшли
до села. Онде свiжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дiйшли до
вигону. Володько звернув з дороги i знайшов те мiсце з виразними слiдами
подiї. Земля ще не встигла впити рештки розлитої кровi. Володько
зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенськi
осокори. Онде палац. Он хати i корчма. Онде, навiть, пасуться гуси. Небо
сiре по-осiнньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи
шумлять, чи, Бог їх знає, як звуться їх тихi рiзнi звуки, що не мають нi
початку, нi кiнця. Затям собi, Володьку, те все. Доторкнися щупками
пальцiв ще раз цiєї латки гарячої барви землi й iди далi. Йди i вчися…
I вiн пiшов. Довга знана дорога через поля, лiси, гори i доли рiдної
землi. Йти по нiй, чути кожний вiдзвук твого кроку, бачити барви неба i
землi приємно, але боляче. Захiдний вiтер жене хмари. По полях зграї
вороння i шпакiв. Десь-не-десь видно орачiв. Скрiзь розсипанi барвистi
рухливi плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття i грiються. Дим
стелиться низом, не торкаючись землi.
Цiєї зими Володько ще з бiльшим завзяттям пустився здобувати твердиню
знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомiтними рисками, що
надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бiй. Переможець той,
хто має силу i вмiє володiти ним. Життя наглядно дає йому жорстокi лекцiї.
I черговою з них була та, яку пережив вiн цiєї зими в непокiрному, гордому
Дерманi. Одного ранку зненацька вступив до цього села вiддiл вiйська.
Брали з вулицi всiх мужчин, кого зустрiчали, i зiгнали до зали семiнарiї.
Школу розiгнали. По селi заповiли суворий наказ, щоб зiйшлися всi молодi
мужчини на сходку. Хто не з’явиться – смерть.
Зiбраних у залi клали по черзi i навчали гумовими кишками так довго,
поки жертва була притомна. Така наука залiзним прутом випекла в душах
цiлого поколiння спомин i параграф закону, який передадуть з поколiння в
поколiння, як обов’язок i осторогу. Деякi говорили:
– Так нам i треба. Не вмiли шануватися в свiй час – рiк минув i заплата
виявилась.
Єлисей з приводу цього говорив:
– Но… Злушпачили не одного… Але коли б не цих два днi, наше село
стратило б десять рокiв. Сумна це правда, але правда.
У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все новi i
новi датки. З’явилися отари жебракiв. Повернулися на свої мiсця бiженцi
вiйни, знайшли на мiсцi своїх хат руїни або ями. Прийшла зима, а з нею
голод. Цiлi ватаги торбоносiв подалися на схiднi села по хлiб. I от iдуть
з хати до хати з торбами молодицi, дiвчата. На них подертi свитки, самi
взутi в постоли.
– Дайте, людоньки добрi, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас вiд
голодної смертi. Дома дiтки нашi мруть. Нi хати, нi хлiба. Смерть одна…
I так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг.
Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотiлося вбити в свою
голову все, що створив людський розум, пiзнати всi глибини, всi висоти.
Кожний день – нова сторiнка велетенської книги життя i Володько не тiльки
перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всiх її
мiсць i переживав цiлим своїм єством повноту її многогранного змiсту.
Зовсiм не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом
iз сонцем вставав, iшов за звичкою у садок оглядати, як цвiтуть дерева.
Коли пiднiмається сонце, вони кришталевiють i блищать. Хлопець не знає, що
йому робити. Спiвати, танцювати.
Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають
-також.
Одного дня по Великоднi Володько пiшов вiдвiдати свого приятеля
Володька Галабурду. Соняшний пахучий день. Черешнi вiдцвiли, вишнi
осипаються, яблунi та грушi в повному розгарi. По горах i долах, скрiзь –
там i там бiло, прозоро, пахучо.
Хата Галабурди в садку. Вiкна вiдчиненi, i вiти яблунi-виноградки
сягають серпанкових занавiсок.
Володько входить до хати. Дома – нiкого, крiм сестри Галабурди,
Наталки. Сидить перед вiкном спиною до дверей i шиє на машинi. На шиї у
неї висить центиметр. Сонце ллється просто на її каштановi кучерi i кожний
волосок свiтить, горить i вiдливає бурштином.
Володько за своєю звичкою нiяковiє. Несмiло привiтався, запитав, де
Володимир, i що ж далi? Стоїть i невiдомо: тiкати, стояти далi? Очi його в
таких випадках надто синiють, а щоки пашать жаром.
Наталка оглянулась i чогось зрадiла.
– Ааа! Моє поважання! – проговорила вона так весело свiй новий привiт.
Крутнулась на свому округлому стiльцi i зiрвалася на ноги.
– Уу, як давно, страшенно давно вас бачила. Сiдайте! Трохи приємно
помовчимо. А наш шибеник нажерся i хто i зна, куди подався. Кажуть, ходить
у луг ворон дерти. Такий парубiй, i ворони. Як вам це вмiщається в
головi?..
При цьому Наталка заклала свої нагi руки за потилицю i мiцно
натягнулася, її пружнi молодi груди виразно округлились.
Володько часто бачив Наталку, знав її звички, але нiколи не завважував
анi її грудей, анi темних вогких очей. Це вiдкриття ще бiльше занепокоїло
його. А тут ще сонце, яблуневий цвiт.
– Ух, як втомилася! Така весна, а я, мов каторжна. Шию й шию!..
Дивiться, Володьку. Дивiться, скiльки в мене працi. I все мушу перешити. А
це ще вiд свят. Мене вже там лаа-ають… Ех!.. Але ну його!.. Не розiрвуся
я! Нi? Там весна така… Що в те вiкно влiзе весни. А вийдiть лиш отуди на
гору пiд цвинтар i гляньте вниз. Страх – стiльки того цвiту! Мама казала
Володьковi: висип палiсадник. Де там. Повiявся i лекцiй не вчиться…
Але сiдайте ж! Боже мiй! I чого ви, Володьку, такий соромливий. Ну, як
дiвчина. Такий парубок. Ви вже напевно якусь симпатiю маєте. Що, нi!
Но-но-но! Ха-ха-ха! Як рак. Боже! Тож ви спалахнете! Знаєте… Нi. Вам
таких речей, Боже борони, казати. Читали ви Винниченка?
– Читав,кивнув вiн головою.
– Ви? Винниченка? Ви Iван Царевич i читали такого автора? От вам i моє
поважання.
Наталка прижмурила свої чорнi очi так дивно, що Володько спустив свої
додолу.
– А сонця, цвiту скiльки! Боже, скiльки цвiту i вже, напевно, починають
спiвати соловейки. Нi? Напевно!
Вона пiдстрибнула до вiкна, вiдщипнула срiбно-рожеву квiточку яблунi i
протягнула Володьковi.
– Нате, Iван Царевич. Прошу. Це вiд мене. Найбiльше люблю цi i ще
конвалiї. Такi порцеляновi, холоднi, але… – i вона цмокнула.
– Ну… я вже б пiшов… – несмiло заявляє Володько.
– Я вже б пi-шов… – кривиться з нього Наталка.- Це чудесно. Посидiв,
намовчався, начервонiвся i все думає, як би драла дати. Ну, йдiть, йдiть,
вельмишановний Iване Царевичу. До побачення…
Володько встає. Знадвору подихає вiтер. Гiлка цвiтучої яблунi
ворушиться, й її тiнь на лутцi вiкна тремтить. Серпанок занавiсок
надувається, мов вiтрильник. Десь вискiпався метелик. Його платиновi
крильця мигають i торкаються цвiту. Думка хлопця посилено працює. Йому
надзвичайно приємно й одночасно хочеться кудись сховатися, втiкти.
Вiдчуває, як його iстота двоїться, стає в суперечнiсть сама собi. Вiн
напружено вслухується в саму суть цього виняткового для нього менту i
намагається знайти йому якусь назву. Якiсь натяки, знаки, пiвслова. Цвiт,
серпанок, метелик, голос Наталки – все одно, що прудкий вiтер з рiзучим
снiгом в обличчя, вiд чого воно горить огнем. I от знов злилося все. Серце
тремтить. Не розумiє нiчого зокрема. В очах барвисте, на душi тепло, в
грудях боляче.
Дiвчина використовує його захоплення. Вона не думає, не розумiє, лиш
чує i регочеться. Вiн прокидається, очi наливаються теплою синьотою.
– У вас чудовi очi! – викрикує вона.- Нiколи не думала, що у вас такi
чудовi очi!
Це вже занадто. Все має свої межi. Володько зривається, кидає “до
побачення” i бiжить геть.
Наталка лишається сама. З неба ллється сонце. Ллється на цвiтучi сади,
квiтники, на золоченi хрести церков. Повно весни i хвилювань. Пiд ногами
м’яко. Стежка в’ється лугом, на котрому зеленiє трава i барвисте горить
безлiч квiтiв. Над вiльхами вертко шугають щебетливi ластiвки.
Вiд цього дня Володько сам не свiй. Свiт його обмежився до дуже малих
розмiрiв, але цiле пережите недавнє минуле не хвилювало його бiльше, нiж
ця незначна подiя.
Наталку виминав. Вчитися вже не має сили. Пiсля лекцiй не йде одразу
додому. Вiн iде в семiнарський сад, обходить гору цвинтаря, минає гай i
зупиняється над Галабурдовим садком. В його пiннiй глибинi втопився
будинок хати i лиш череп’яна сiра стрiха тримається поверхнi. Над усiм,
виблискуючи срiблистими крилами, лiтає зграя голубiв.
Тут якраз i камiнь з землi виступив. Хтось колись висiк на ньому серце
i стрiлу, але зачовгане його чоло мовчазне, i таємниця серця та стрiли,
напевно, не буде зраджена. Володько сiдає на каменi i сидить непорушне.
Сонце хилиться до заходу. Коли торкнеться верхiв отих далеких смерек на
панському – вечорiє. У монастирi бамкає дзвiн. Треба вставати, треба йти,
але камiнь iз серцем та стрiлою тримає його. Нема сили вiдiрватися. У душi
велика солодка мука. Перший раз переживає її таку. Були вже натяки на це,
але все те не проймало його так, не тисло, не путало його волi. Боже!
Зроби так, щоб вона вiдчула мене, вийшла з пiнного саду i своїми пальцями
торкнулась мого палаючого чола.
Дома перебирає книжки, перегортає їх сторiнки, але їх запах, їх барви,
їх слова стали йому буденними. Нема в них нiчого цiкавого. Нема тiєї
соковитостi, того чаду, який знаходив у них до цього часу. Чад його душi
значно бiльший i в ньому тоне все, що оточує його.
– Тобi щось сталося? – питає його Василь. Володько не то всмiхається,
не то кривиться.
– Нiчого.Певно i коротко вiдповiдає.
Краще зiйти з постороннiх очей. Iде в лiшник i тут пiд дубом думкою
мандрує в дитинство. Лебедщина, луг, верби. Катерина, вона вже не жиє. А
казала: тебе будуть любити, Володику. Ти гарний… Гарний. Як смiшно.
То-то й є, що негарний i любити таких не полюблять веселi дiвчата. Згадав
i Юхима. Чи жиє вiн ще? Навiть не знає. Це ж грiх. Той чоловiк зрозумiв би
його навiть тепер. Напевно, зрозумiв би. Хто не носить в душi зла, той
вiдчує в людинi завжди те, що якраз треба вiдчути. Зло i заздрiсть стоять
на перешкодi, щоби зрозумiти й бути приятелем.
Тим часом Володько уявляє собi себе в.будуччинi. От вiн росте. От вiн
скiнчив семiнарiю. Але це не кiнець. Нi, нi. Такi, як вiн, на половиш
дороги не зупиняються. Вiн iде далi. Там десь у Києвi чекає на нього ще
школа. Вiн скiнчить її i стане великим адвокатом. Його виступи i промови
чарують слухачiв. Тисячi народу добиваються мiсця в залi, щоби хоч здалека
послухати його. Його слава гримить на цiлу Україну. Всi, що ненавидiли
його, впадуть до його нiг, i вiн дарує їм їх провини. “Приятелi”
наперегони повчатимуть його, оберiгатимуть перед можливими i неможливими
речами. Стiйте! – скаже вiн їм. Замовчiть! Хто не вiрив у мене, хай далi
не вiрить. Хто заздрить, хай виступає з ним на чесний герць. На одвертiй
аренi хай помiряється з ним своїми силами, а не робить потайки за плечима
капостi. I не буде йому рiвних у змаганню, бо сила його душi неймовiрна…
I тут саме десь вiзьметься Наталка. Вiн уже давно не хлопець, що
червонiє вiд кожного її погляду. Вони зустрiнуться на балу. Вiн запросить
її на танець. “Наталю! Даруйте менi, але я кохаю вас!” – скаже вiн їй
тихо. Вона здригнеться, почервонiє. Танець скiнчиться. Вiн вiзьме її за
руку i виведе в сад. Тут пiд вiдомим горiхом на лавчинi присядуть. Наталка
мовчить.
– Я кохаю вас цiлим єством. Будьте моєю!.. – Наталка починає плакати.-
Наталю! Моя Наталочко! Люба, моя Наталю!.. – йому не стає слiв, не
знаходить таких якраз, як треба.- Ну, що? Чого, Наталю? Образив вас? Я
знаю… Я не заслуговую на таке щастя, але даруйте менi!.. Ох, Наталю,
Наталю!..
Останнi слова вириваються вголос. Володько прокидається. Свiт дивний,
не той, в якому тiльки що мандрував i в який вiрив. Яке щастя обдурити
себе i вiрити в ту брехню. Яке щастя носити в собi жагучу любов, подiбну
на весну, на молодiсть, на сонце, що в маєстатi ранку пускає стрiли свої i
ранить все живе великими ранами любовi i краси.
Перед кiнцем шкiльного року семiнарiя улаштовує виставу з танцями.
Володько давно вже не бачив Наталки. Та дiвчина нiби з вогню. Вона танцює
безупинно, її смiх лунає у всiх кутах просторої зали. З Семенюком,
Янушевським. Кожний пiдходить i прошу! Взяв i пiшли ходором навколо.
Легко, свобiдно. Вальс буревiєм гримить, хвилює море, а вона, мов пiнна
сирена, плаває навкруги. Недотепа, ведмедисько Семенюк. I що в ньому може
їй подобатись? Але як вони чудово витанцьовують вальс…
I знов їдка заздрiсть мучить Володька. Ну, чому вiн не подiбний на того
самого Семенюка? Чому Бог обiдив його таким непоказним виглядом,
непевнiстю, соромливiстю? Станеш, вона дивиться на тебе, а ти, мов дурень,
не знаходиш нi одного влучного слова. Стоїш, паленiєш i блимаєш
посоловiлими очима. Препогане становище.
Танець кiнчається. Володько у вiдчаю. Врештi в нiм родиться iнше
переконання. Що в дiйсностi, як подумати тверезо, в нiй такого особливого?
Звичайна дурна мiщанка. I нiколи вiн її не любив. От прочитала два-три
романи якого-небудь Винниченка i чваниться. I чим там чванитись. Хiба
соромитись!
Вдесяте пiдходить до Володька Галабурда.
– Чого ти сьогоднi таким Дон-Кiхотом напузився? – питає вiн.
Володько отетерiв. Нема часу на вибагливi вiдповiдi.
– А ти не корч зi себе Санчо Панса.
Семенюк i Наталка роблять останнiй зворот i зупиняються. Володьковi
видалось, що це прокотилась огненна куля й опекла його. Серце стрибнуло i
сильно стукотить, мов переслiдуваний втiкач у зачиненi дверi.
– Володьку! Голубчику! – каже Наталка до свого брата.- Побiжи, братику,
i принеси вiд Степана Павловича мiй редiкюль. Ааа! I ви тут! – вирвалось у
неї захоплення, що вiдноситься до Володька.- Але чого ви такий екстра-пуф?
Гидке слово. Кров, свiтло, очi… Все мiшається i крутиться, мов у
каруселi. Помiст помiтно хитається й окремi хиткi крижини ледь втримують
палаючого хлопця. Уста ганебно тремтять. Язик пручається з навалою
звукової сировини, з якої на силу Божу вилазять сякi-такi слова. Горло
пересихає. Мозок вилетiв з черепа, а на його мiсце лягло щось тяжке i
гаряче.
Семенюк, Наталка, Володько. Он сунеться ще якийсь тип. Всi вони
навмисне сходяться надивитися на Володькову ганьбу, щоби пiсля навипередки
рознести її по цiлому селу. I що тут дивного? Над чим, прошу вас,
смiятися? Якого чорта шкiрить отой свої осоружнi скалозуби? А Наталка
здивована. Де ж таки… їй нiчого не вiдомо. Вона сьогоднi цяця. Вона
зовсiм у нiчому невинна…
– Що з вами? Що таке?
Фу! Осоружнi, бридкi запити! Нiкчемне кокетство. Володькова злiсть
росте, мов балон, що його надувають.
– Нiчого! – випалює вiн.- Нiчого зо мною. Це все вiн, Володимир. Вiн
назвав мене Дон-Кiхотом!.. Я, зрештою… Менi все одно. Я не маю
приятелiв, знайомих, друзiв. Всi мене якогось чорта цураються… Але не
думайте, що менi на цьому так залежить!
Далi вже нема що казати. I це, що сказане – дурне, гаряче й зайве. Це
вiн розумiє. Але раз розiгнався – рiв не рiв – плигай! Нiхто не смiє
подумати, що Володимир Довбенко боягуз. Вiн сказав їм те, що треба, i
тепер до побачення.
Обернувся на мiсцi кругом i вiдiйшов. Як одягався, як гнався коридором,
як летiв вихiдними сходами ганку, цього не помiтив. Свiдомiсть догнала
його аж пiд вiкнами помешкання Ферапонта Яковлевича, з котрих сiється
м’яке свiтло просто на купу цвiтучого бозу. Десь взявся дрiбний дощик.
Вiдчув вiдомий його шепiт з листям. Володько прорiзує кiлька свiтляних
стовпiв i кулею вгрузає у глибоку пiтьму теплої маєвої ночi з дощиком.
Бiжить “коло Яна” в долину. Повертає на стежку “через береги”.Он
ставок. Дощ густiшає. Його краплини дрiбно сiються по водi. Листя осокорiв
шелестить. Небо – прiрва, залита чорною тушшю.
Володько женеться далi. Йому боляче, соромно, тiсно. Хотiлося б знищити
себе, або принаймнi порядно назнущатися над собою. Згадав Бога i викрикнув
уголос: Боже! Поможи менi:
Чорне небо, куди спрямований його вигук, бризнуло в гаряче обличчя
жменю води. По дашку його кашкета бiжать струмки. Стiкають на вилицi, на
нiс, на бороду i скапують вниз. Бiжить далi. У Ляшовому займиську
зупинився знову. Це тут якраз мiсце, де темними ночами переходить людей
страшний бувший власник займиська вiшальник Ляш. Он купа осик, куди гепнув
колись “снаряд”. Вирив яму, вирвав осички, зiбрав їх, створив iз них
хащавину. На тому мiсцi поросла глуха кропива i кiнський щавiй. А в
хащавинi гарний притулок для ранених звiрiв. Володько скористав зi
звiрячого пристановиська. Забув Ляша. Найбiльший страх його – вiн сам. I
коли б мiг, лишив би себе i втiк би. Вiн пiдлiз пiд кущi i присiв.
Тут зовсiм гарно. По листi шелест дощу, але краплi його не доходять
сюди. У темнотi вище ледь помiтнi косатi старi берези. Кiлька дубiв i
кленiв стоять осторонь. У травi розмокають дозрiваючi суницi. Десь над
самою головою прокинувся й лунко задзвенiв соловейко-нiчняк.
I хiба грiх у таку нiч трiшки збожеволiти, стати на грань добра i зла i
десь далеко, далеко вiд стороннього ока крапля по краплi пити трунок
великого келиха життя. I хай ллються тодi чистi юначi сльози, хай
кiльчиться й зростає перше бажання зiрвати квiтку щастя, що завжди росте
тiльки на мiсцях недосяжних.
На другий день Володько в школi. Вiн блiдий i похмурий. На його чолi, в
очах слiди якоїсь особливої пожежi. Галабурда хоче з ним розмовляти. Нi.
Володько не бажає нiяких розмов. Ось висидить години, здасть останнiй
iспит, в якому закони Бойля й Марiота на хвильку повздержать iншi закони.
А пiсля пiде собi. За тиждень вiн все одно покине все…
Галабурда натякував на Наталку. Вона нiби згадувала Володька.
Розумiється. Прошу вас… Вона не буде згадувати такого виняткового
iдiотства. Що ж тодi згадувати
Iдучи додому, Володысо наскочив ще на одну дурiсть. Так. Наперекiр
усьому. Вiн таки напише їй листа. Хай принаймнi знає.
А може, нi? Смiх, кпини? Хай. Хай смiється. Хай кпиться,- скiльки їй
хочеться. Все одно. Сяде й напише. От тiльки як? Читав, бувало, романи,
дивувався, що герої такi безпораднi у зовсiм простих справах. А тут i не
роман. Тут життя, саме оголене i саме правдиве. Все ясне, як те сонце, як
небо. Кожний предмет у твоїх очах, i ти можеш дивитись на нього, як хочеш.
Нiхто не смiє перешкодити тобi.
Але ж нi. Кожний предмет у твоїх очах це лиш обставина сцени, а ти,
приятелю дорогий, актор, яким керує незнаний тобi режисер. Вiн хоче, щоби
ти писав листа. Добре. Сiдай i пиши. Хай це смiх, радiсть, сльози,
розпука. Сцена твоя – страшна сцена, i цiлий свiт у мiлiонах сердець хай
несе тони твоєї великої гами переживань у вiчнiсть. Пиши!.. Я твiй
режисер.
Хiба ж Володько може ставити опiр наказовi вищої волi? Нi. Вiн сiдає,
бере перо, дивиться на його кiнчик i зовсiм свiдомий, що з того кiнчика
може сплинути його щастя чи ганьба. Але що в дiйсностi – як може вiн
знати?..
Кохана Наталю! – Цей заголовок i навiть великий знак оклику запозичив
вiн у якомусь романi. Так, мабуть, треба. Раз люблять, раз хочуть щось
сказати – треба перш за все кохати. I на це є деякi слова, що з роду в рiд
передаються, вiчно свiжi i вiчно недоторканi.
“Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже першi цi
слова, Ви вибухнете Вашим вiдомим смiхом. Але я рiшився на все. Смiйтесь,
лайтесь, розповiджте всiм, який я дурний хлопчисько. Менi все одно. Раз я
полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмiшнице, бо любов моя
анi Вам, анi нiкому iншому на нашiй планетi незнана. Вона така велика i
така криштально чиста, що про неї можна говорити навiть у храмi, у
святая-святих, куди мають право вступу тiльки вибранi. Менi хочеться
написати Вам про кожний вiдрух моєї думки…
Я боюся кiнчати речення крапкою, бо менi здається, що безлiч дуже
цiкавого i, можливо, найважнiшого я Вам не сказав.
Менi хотiлося б сказати Вам, як страждав, як на моїх очах тлiв кожний
нерв моєї iстоти. Менi хотiлося б оповiсти Вам про кiлька радiсних хвилин,
коли Ви разом з сонцем, з цвiтом яблунi, з метеликом i смiхом своїм
вкладали в мене мою думку. Я десь вичитав, що кожна листана, кожна
билинка, кожна пташка i все живе любить, бо так треба, i не смiйтесь, коли
скажу: найбiльше щастя – щастя любити.
У мене, Наталю, болить голова. Час вiд часу я кладу на чоло свою лiву
долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальцi рук моїх також холоднi, хоча
вуха, щоки i особливо мiсця на вилицях i попiд очами – палають.
Бачу, бачу… Ви iронiчно зложили Вашi уста i пiдняли брови. Хай. Все
одно буду казати. Все буду казати. Пригадуєте, як поводив я себе тодi на
вечорi? Чого питати. Певно, пригадуєте. Що путнє, забувається, але хиби,
помилки, людськi слабi мiсця, коли вони спотикаються, завжди пам’ятається,
їх пiдхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-якi скарби…
Найближчi люди, що часом звуть себе навiть друзями, з якоюсь особливою
насолодою пiдкреслюють вашi хиби, бо це приносить їм вдоволення. Люди
люблять у своїх ближнiх бачити бiльше тiнну сторону, як соняшну. Дивно.
Нi?
Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсi. Ви моя та, яку я вибрав
собi для сповiдi. Менi здається, що Ви мусiли б чомусь зрозумiти мене, або
бодай не одважитись пiдняти камiнь, щоб кинути на мене за мою любов. Я є
надто молодий. Так. Це знає всякий i це не грiх. Але думаю, що я вже маю
право вимагати чогось вiд життя. Бо ж хiба я нiщо? Хiба не подобається Вам
оце, що пишу? Хiба це не правда? Хiба не зворушує воно Вас, не хвилює, не
викликає у Вас особливих думок, яких Ви напевно не думаєте, сидячи за
Вашою машиною? Правда ж! I Ви надивуйтеся, що я дещо комiчно поводився.
Люди, що сильно люблять землю, батькiвщину i що б то не було, завжди дещо
комiчнi. Некомiчнi лиш тi, якi так само не можуть бути комiчними, як риби
не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей, днiв думав я
про свою велику любов. I от пишу Вам про неї. Дивiться i… (закреслив). Я
не знаю, що дивiться. Все одно, що. Я боюся тiльки одного: Ви напевно
покажете цього листа комусь… А це ж не мусить бути. Як можна смiятися чи
кпити собi з моїх слiв, стрiчок чи ком, коли в кожнiй з них тече жива кров
i кожна боїться дотику розкладової бацили. Пожалiйте їх. Вiд цього i Вам
колись буде приємно”.
На цьому скiнчив лист. Подумавши, закреслив останнiй рядок. Вiн не
бажає її жалю. Тепер треба якось лист вiдiслати. Згадав, що сусiдська
дiвчина Ганна ходить до Наталки вчитися шити. Добре. Це i буде той
iсторичний листоноша. Вiддав i чекає цiлий день. Але мало чекає… Його
мучить сумлiння й острах. Пишучи листа, вiн був у якомусь трансi. Цiла
сила його почуття, мов повiнь, рвалася, щоб її висловити. Слова i речення
низалися одно до другого всупереч власнiй волi, але скiнчив, вiддав,
пройшовся, прохолов. Предмети i думки вияснилися. Проза життя виявилася в
розкiшних тонах, як тодi i весь ефект його захоплення видався йому
безмежно наївним i смiшним. Безперечно, вона посмiється над ним, порве
дорогi листочки i викине. I як можна бути дiйсно таким некритичним…
Але вже пiзно. Зробленого не повернеш. I “Кохана Наталю”, i знак
оклику, i гарячi слова – все вже пiшло в свiт. Широкий дивний свiт.
Сонце в таких випадках не квапиться. Воно має час. Земля обертається
тим самим способом. I не треба знати, що думає Володько.
Вечiр. Сонце зникло. Захiд ще горить, схiд гасне. Тут то там
появляються зорi. Володько чекає Ганни на стежцi в садку. Чекає довго i
вперто. Ой хтось рухається в темнотi. Вона. Нi. То Iван. Був у млинi й
запiзнився. Перед святами завiзно. Зрiвнявся i “добрий вечiр” сказав.
– А ти ж чого тут?.. – питає.
Йди, йди, чоловiче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, якi
тебе не торкаються. О, нi. Iван стане, постоїть, скрутить папiроса,
попросить огню, не дiстане i знов сховає його. А за той час оповiсть, що
там люди толкують.
– Он, кажуть, що тiкають вже цi… Женуть їх з-пiд самого Києва. Ох,
кебто вже скорше тi большевики!..
– Большевики? Де вони?
– Йдуть! З-пiд Києва йдуА. Цi тiкають – страх. Все кидають. Кажуть, он
за тиждень i змiна влади.. Знов “нашi”… Вiд захоплення Iван зручно
чвиркає кутком рота.
– З кiньми треба “осторожно”. Кажуть, цi вже по дорозi забирають. Скажи
там свойому дядьковi.
Володько слухає i не слухає. Большевики? Цi тiкають? Б’ються? Цiла
Україна в огнi? Все в огнi. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть
большевики i знов пройдуть по селах, мiстах новi порядки, новi закони,
новi слова. Знов.
Ага. Ганна.
– Ну як? Що?.. Дала їй?
Ганна виймає щось i подає Володьковi… Лист! Вiдповiдь. Нi. Це не
вiдповiдь. Це Володькiв зiм’ятий листок у тiм самiм рожевiм конвертi.
– Прочитала,- каже Ганна,- i вернула.
– I бiльш нiчого?
– I бiльш нiчого. Тепер у неї безлiч працi. Он, кажуть, большевики
йдуть…
Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов… Ах… А
як же Наталка? Що вона?..
Знак запиту i точка. Нема вiдповiдi. Йди, Володьку. Йди геть. Шовкова
тепла нiч i зорi поволi плинуть. А там десь у просторах iдуть большевики.
Володько знищений. Вiн може записати собi цю хвилю, як першу лекцiю.
Одвертим i щирим не завжди безпечно бути. Зрозумiння твоїх почувань не
шукай у когось, а силою фактiв приневолюй признати їх. Жiнки. Не помiчав
їх iснування у справжньому їх виглядi. Перший зудар з ними вплинув на
хлопця мов струм холодної води на гаряче залiзо. Любити їх без ненавистi
не можна. I тут, як i скрiзь, найнебезпечнiшим мiсцем – легковажнiсть.
Висипався ячмiнь. Замовкли соловiї. Зачервонiли i налилися соком
черешнi. Скiнчилася школа.
Володько не мiг перемогти в собi свого почуття. Ходив, мов ранений.
Юначi його очi засвiтились небезпечними вогниками ненавистi. Хотiлося б на
комусь помститися. На пальцях вiдчуває замiсть нiгтiв звiрячi пазурi, що
час вiд часу показуються на свiт, то знов ховаються, мов у молодого тигра.
Збирався йти додому, але майже несподiвано налетiв буревiй
большевицького наступу. Чутки i розмови про це не вмовкали, але нiхто не
думав, що воно станеться так скоро. Люди чекали, сподiвалися i радiли.
– О!! Чекайте! Як прийдуть тi!.. Вони цим покажуть!..
– Що покажуть, то покажуть. Кажуть, Лєнiн i Троцький все по-старому
повернули. За комунiю нi слова.
– За грабунок карається смертю. Он, кажуть, один большевик у когось там
взяв курку. Мужик поскаржився i большевика розстрiляли мов собаку.
– Не твоє, не бери. Хочеш мати – купи!.. Такi розмови чути на кожному
мiсцi. Нiякi слова, нiякi противнi докази не мають успiху. Так допекли
“цi”, що нiкому не може прийти на думку, щоби були ще гiршi. Одного ранку
зненацька по кутку чутка;
– Тiкають!.. Ховайте конi!
Всi, хто має конi, пре ними в лiс та хащавини. Володько схватив
дядьковi лошаки i пiгнав “у Хвищик”. Густий грабовий молодняк. Побiч рiв,
зарослий калиною, терном i дикими черешнями. До самого рову i далi через
лiс глибоким проваллям врiзалася вузенька дорожина. День ясний, соняшний.
У гущавинi рух i життя. Скрiзь поприв’язуванi конi, а коло них гуртами
молодь i старшi люди. Конi нагодованi. Як тiльки що – за повiд, махнув на
коня i гайда далi. На взлiссi i на полi варта. У лiсi також вартовики.
Володько видряпався на високу струнку черешню. Черешня вища вiд всiх
дерев i звiдсiль видно польову дорогу, що йде вiд Верхова. Видно також
чеську колонiю Борщiвку, поля, луг. Десь на сходi раз-пораз чутно гарматну
мову. Мiж листям кругом Володька спiлi ягоди. Не можна втриматися, щоб не
рвати їх. Вiн їсть їх i спльовує кiстки на землю. З-за горбка на схiд по
дорозi з’являється якийсь гурт людей. За кiлька хвилин Володько бачить, що
то вояки. Число їх невелике, а з ними один вершник.
Вояки не йдуть, а майже бiжать. Варта з-пiд лiсу подає сигнал. Володько
також свиснув умовленим посвистом, щоб там, унизу, були готовi. Кiлька
людей має зброю i коли б ворогiв не багато, їх можна зовсiм легко
пiдстрiлити.
Майже одночасно з протилежного кiнця дороги з’являється якась пiдвода.
Вона доїжджає до тiєї дорожини, що збiгає вниз “до Хвищика”. Вершник, що
iде з утiкаючими вояками, помiчає пiдводу, наганяє коня i чвалає їй
назустрiч. Пiдводчик раптом зривається, обертає батiг пужалном, гараздить
по втомлених конях, звертає на дорожину i пре вниз у провалля…
– Стуй! Стуй, пся крев! – крикнув вершник i пустився через овес
навперейми за пiдводою.
– Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!..
Дебела, суха коняка вершника ледь клигає вiвсом. Вершник погрожує, що
буде стрiляти, але не знiмає з плечей рушницi. Пiхотинцi, що бiжать
дорогою, теж погрози не виконують.
В той час iз лiсу чути кiлька стрiлiв. Це селяни. Вершник вiдразу
зупиняється, круто повертає коня i тiкає назад вiвсом на дорогу.
“Пак! Пак! Пак!..” – впало ще кiлька стрiлiв. Вершник зо всiєї сили
острожить коня, але вiдразу щось з ним сталося. Вiн випускає з рук повiд,
деякий час ще незграбно пiдгицує на сiдлi i далi падає на землю.
В той час з-за гори, звiдкiль вибiгли вояки, вигулькнуло ще кiлькох
вершникiв. Пригнувшись до кiнських ший, вони навзаводи пруть вперед.
Пiхотинцi, що бiжать спереду, починають нервуватися i нараз розсипаються
по полю.
Знов чути кiлька стрiлiв. Деякi попадали просто на дорозi. Але вершники
пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблi.
– Ааай! Матка Боска! – виразно вчув Володько i побачив, що пiхотинцi
позривались на ноги та попiднiмали вверх руки… Але шаблi вершникiв
замигали над головами пiхотинцiв. їх все меншає. За хвилину вершники
кидають усе i з мiсця пруть далi. Ще хвилина, i вони сховалися за могилою.
Володько швидко злазить з черешнi i, розгортаючи галузки кущiв, бiжить
до коней.
– Большевики! – гукає вiн. Але там уже всi знають про це.
Iз села прибiгло кiлькох розчервонiлих i засапаних дядькiв:
– Вертаймось додому! Большевики!
– Додому! – подається далi ланцюгом чутка. Прибiгли також тi, що
стрiляли, з рушницями “на пасi”. Вони вдоволенi своїми успiхами. Все-таки
не даремно “патронiв” висмалили.
– Це я його так,- хвалиться Iван Сурко.
– Нєє.. Бреш, брате! Он i Мифод свiдок. Я! їй-бо, я!..
– Та не бреши!..
– Хрест на церквi, комин на хатi, що я…
– Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай там,- i тикнув пальцем у
небо,- на тебе його й запишуть.
– А в селi,захоплено оповiдає вiдомий ентузiаст “змiни влад” Терешко,-
пооовно! Повно! – з притиском зазначує.- В’їхали й одразу: “Гдє староста?”
I рiзнув матюком. Кавалерiя з “красним хлагом” пролетiла… Кажуть, сам
Будьонний…
– Ну… То “наврат”… – сумнiваються скептики.- Який-небудь з менших.
– Але кавалерiя! Ех! Кожний, як вогонь. Сорочки розхристанi, шапки
набакир. “Тi” ще в селi з маслом та сметаною розправлялися, а цi, грiм їх
убий, як з неба! Ох же й наклали їх. Нi одного “в плєн”… Всiх – на
мiсцi…
– Здорово! Звiсно пани. Сметаною захопилися.
– А баби пiсля, знаєте, оджогами їх, коцюбами! А це тобi, Яську,
сметана! На, на! Їж!..
– Ай, да баби! – гукають будьонцi.- Так їх, панов, сукiних синов!..
Всi вдоволенi такими вiстками. Бiльш нетерплячi хапаються вести конi
додому.
Обережнiшi втихомирюють:
– Почекай. Не прися на рожен… Чорт нiколи не спить. Нарвешся на
такого, заметуть тобi коники, як стiй…
– Нi чорта. “Цi” не чiпають,..
– Не чiпають. Почекай побачиш. Уже “їх” досить було. Хто не прийде, не
скаже- на, тiльки – дай… Нi?
– Звiсно.
Дядьки вичiкують. Аж надвечiр розвiдка приносить остаточну вiсть, що
все тихо. Виїхали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На дорозi
лежать розкиданi “Яськи”, але на них не звертається уваги. Завтра накаже
староста й пiдберуть. За Осовцем, там, де Мiзоч, заходить велике червоне
сонце. Навкруги тихо. Хтось затягає пiсню. Решта пiдхоплюють i в її звуках
никнуть усi подiї дня. Нiби нiчого й не сталося. От водили собi конi на
пашу, а тепер вертаються додому.
У селi повно чуток, але нi одного большевика. Увiрвалися, наїлися самi
й конi, i далi. Здається, то не люди, а буревiй. Конi їх загнанi, вiчно в
милi, що, змiшавшися з порохом дороги, творить нiби шкаралущу. Одяги
рiзнi. Англiйськi, старi нiмецькi, росiйськi. Зброя також рiзна. Однi
шаблi справжнi козацькi, i вони самим своїм виглядом наводять на людину
неприємне почуття. Вигляд їх – вигляд диких. Чорнi вiд сонця i вiтрiв
обличчя. Груди розхристанi, сильнi, оброслi волоссям. Мова їх рiшуча,
коротка – наказ i лайка. Перечити їм небезпечно.
Володьковi пригадалися оповiдання про татар, Пугачева, Стєньку Разiна.
Це вони – душi минулого, мешканцi безмежних степiв злетiлися в орду i пiд
зручним керуванням ханiв пруть на захiд.
Минає кiлька порожнiх днiв. Спiє жито, ячмiнь. У селi спокiй. Одної
суботи парний вечiр. Над заходом у нерiшучостi зупинилася отара хмар.
Поволi вони пiднiмаються по небу. Дiйшовши до якогось мiсця, бризнули вони
теплим дощем i розтопилися. Сонце сховалось. Показався молодик i кiлька
зiр. Дерева нiби спiтнiлi. З землi пiднiмається легкий теплий туман.
Вiддзвонили на вечiрню.
На полях “за Поповим” крики. Полями вiд Мiзоча бiжать люди i кричать.
Що сталося? Вiд крайнiх хат добiгають неймовiрнi вiстки. З Мiзоча прибiгли
люди i перелякано оповiдають, що з лiсiв вийшло дуже багато полякiв. По
дорозi вони нищать усе.
Того самого вечора в Бущенському лiсi розпочалася гарматна канонада.
Раз за разом бовхали гармати i робили довгу й гомiнку луну. I не вiдомо,
хто з ким б’ється, де вороги. Село принишкло i мовчить. Люди виходять у
садок. Мiсяць, зорi, тiнi на землi, легкий теплий туман i гарматнi вибухи
з лунним шумом.
Аж ранком прийшли вiстки: Бущенщиною на захiд сила-силенна полякiв
просунулась. Мов злива. Без дорiг, без ладу, отак просто, хто кудою, пiд
розлогим прикриттям лiсу. У деяких мiсцях зупиняться, обернуть кулемета,
сипнуть у небо “по кавалерiї” i знов втiки. А будьоновцi, мов чабани, зо
всiх бокiв на кониках гарцюють. Часом десь гармата загуде i лупить у саму
гущу.
На другий день народ коло церкви. З’явилися набундюченi “хлюсти” при
французьких шаблях з острогами. Це все тi, що “з первих днєй революцiї под
красним знамєнєм кров пролiвають”. З Дерманя їх чимало таких пiшло “туди”,
а тепер вернулись, щоби показатись усiм, що з них вийшло та й кому треба
носа втерти. Тепер вони пуриси великi. Тепер їм море по колiна. Тепер
“твайо-майо, а майо не твайо”. Захоче – з поповою дочкою в танець пiде.
Дудки вiдмовить, коли вся власть савєтам, коли хто був нiчим, той усiм.
В понедiлок рано “заказали” конi вести “на прийом”. Повели. Кiннота
коней потребує.
Вiд самого Києва без вiдпочинку пруть. Впав кiнь – покинув, другого
давай. Буревiйним маршем пролетiли Україну, i “дайош Варшаву”.
Через село “коло Попового” пройшло того не мало. Обоз. Київцi,
волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На возах чорнi люди з червоними
ганчiрками. Скриплять немащенi вози, трiщать колеса, падають конi. Матюки,
курява, поржавiлi рушницi. Реве гармонiя:
Я на бочкє сiжу,
а пад бочкай слiзка,
утєкайтє, палякi,
альшевiкi блiзка.
Хрипить гармонiя, хрипить забитий курявою голос. Iде орда зi сходу на
захiд.
Український степ, Дон, Волга. Далека Азiя, жагучi вiтри, сипкi пiски.
Очi бронзовi, скiснi, а на чолi шарпає вiтер зрудiле волосся. Все то пiд
барвою Маркса. Все то слухнянi й п’янi слуги великого “пророка”. Хто
визбирав їх таких якраз, як треба, таких, один на другого подiбних, таких
хижих i таких спрагнених перемоги?
Буржуй, бєз разсуждєнья
давай-ка мiлiони…
теперь нашє правлєньє,
тєпєрь нашi закони…
Так. Це їх “правлєнiє”. Це також їх закони, писанi не чорнилом, а живою
кров’ю на живому тiлi конаючої iмперiї.
Ех, яблучко, куда котiшся?..
Хто знає, куди. Хто скаже, яке заборонене дерево зродило тебе i який
грiх зiрвав тебе та пустив котитися. Маркс? Царi? Сатана, що збурив пекло,
щоб на його мiсцi поставити сатанський рай?
I, здається, нема нi кiнця, нi краю тому обозовi. Хто кормить їх?
Земля. Адже ж вони “за землю i волю кров ллють”. Хто має їх кормити. Он на
полях вiвси зеленi. На возах коси. Он пасуться селянськi корiвки. Село
“самообложиться” i дасть. Не дасть – “реквiзицiя лишкiв”. Не хватить –
“все на фронт”… I тодi не запитають i не попросять. Вiзьмуть, а хоч, то
й кулю в лоб додадуть.
Володько йде в село. Близяться жнива, але село святкує. Приїхав i
зупинився якийсь штаб. Нi. Не штаб це – цирк. На всiх парканах, стовпах,
воротах, скрiзь, де тiльки знайшлося догiдне мiсце – плакати. Ось
бородатий кацап сохою оре поле. На нього нападають здоровеннi пси з
написами:
Дєнiкiн. Петлюра. Колчак. Юдєнiч. Врангель. Кацап хвицає постолом,
лупить Дєнiкiна в зуби, Петлюру в бiк, Юденiча в зад, Врангеля пiймав за
хвiст, розкрутив i вишпурнув за Чорне море. Ось там нарисовано, як
Пiлсудський навзаводи кидає Київ. Його воїнство з “яйками”, сметаною,
курми, “квасьним млєкєм” пре за ним навздогiн. Баби з коцюбами женуться за
втiкаючим воїнством. Пiд усiм пiдписано: “До лясу, панове! До лясу!”
“Ми на горє всєм буржуям мiравой пажар раздуєм!”
“Мiр хiжiнам, вайна дворцам!”
“Да здраствуєт красная армiя – защiтнiца слабих i угнєтьонних!”
“Пралєтарiї всєх стран – саєдiняйтесь!”
“Релiгiя – опiум народа!”
Крик, барви, музика. На семiнарському подвiр’ї концерт. У залi мiтинг.
Почався вiд ранку. Мiняються вуличнi продавцi. Вони невтомнi, невгомоннi.
Сотнi промовцiв, сотнi одноголосно ухвалених резолюцiй. Всi на фронт! Всi,
плече в плече, в лави червоної армiї! Червона армiя, обiдрана, голодна,
несе в обличчя цiлому свiтовi слiпучу правду. I нема їй спротиву. Вiд
тайги, вiд Бiлого моря рветься цей гураган. Тремти, Європо! Червона армiя
– це початок i кiнець, це альфа й омега, це вiнець сили, мужностi! Червона
армiя, армiя робiтничих синiв, синiв селян, синiв працi! Червона армiя –
це кара за кров, за пiт, за працю, виссану ненажерами капiталу з
працюючого люду! Хто є проти неї? Де той жахливий зрадник великого дiла?
Смерть йому на мiсцi! Без милосердя, без спiвчуття!
Сонце хилиться до хреста приходської церкви. Там далi за коренастими
черешнями його захiд. Володько цiлий день чапить коло монастиря. Йому
хочеться все бачити очима, чути власними вухами. Вiн забув за обiд. Вiн
забув i за Наталку. Щось неймовiрне твориться на його очах. Не хочеться
вiрити, що це дiйснiсть. Думки розбiгаються, збiгаються, купчаться.
Хочеться охопити весь смисл подiї, найти їй назву, усвiдомити собi її
закони. Це ж твориться на землi, що дала йому початок буття. На його
землi, землi його батькiв, його дiдiв.
Володько виривається з крикливого натовпу i йде в сад. Тепер скрiзь
вiдчинено, скрiзь вiльно йти. Онде обтрощенi семiнарськi вишнi. Он обдерта
пасiка. Ферапонт Яковлевич, мабуть, забув за неї. Деякi вулiї лежать на
землi i бджоли лiтають навкруги. Видно, поки у залi однi промовцi громили
буржуазiю, другi громили бджоли.
Володько йде вгору до цвинтаря, минає його рiвною дорогою. Направо й
налiво могили близьких рiдних.. Он стара каплиця. Тут тихо. Сонце ще
свiтить i б’є променем у стiну каплицi. Рiй мушок лiтає перед носом.
Володько на хвильку зупиняється, оглядається навколо. Йому хотiлося б,
щоби тут не було нiкого з живих людей. Вiн хоче думати i хоче знайти себе.
Його душа розшарпана промовцями, поняттями, плакатами. Вiн ще надто
молодий, щоби знайти справжню вiру свою, тверду, мов камiнь, i непохитну,
мов гори. Вiн мусить чути, бачити i пiзнати iстину.
Тим часом зiйшов на другий схил гори. Перед ним на пiвнiчний схiд у
сяйвi вечiрнього сонця розклалися луги, рiчка, стависько. Ага. Це царство,
в якому колись царював Володько, той, що ходив шукати мiсця, куди тече
рiчка. Це ж Лебедщина. Це мiсце, де родились першi думи, де пережив першi
пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба.
Володько вже пройшов кусень життєвого шляху. Вiн знає, куди тече рiчка.
Але його мучать ще iншi сумнiви. I хто пiдкаже, де iстина? Хто вкаже
дорогу? Так, як i колись, так i тепер iде Володько сам ногами по землi
батькiв i дiдiв, iде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку очевидну,
але таку тяжку для розгадки.
I раптом Володько пригадує собi дiда Юхима. Боже мiй! То ж вiн отам за
тим лiсом мешкає. Може, ще живе. Не було чутки, щоб помер. До нього!
Послухати, що скаже вiн. Може, й є на цiй старечiй нашiй землi люди, що
бачать будуче, що промовляють так, як чує душа. Промовляють не мовою отих
промовцiв, а мовою землi, мовою предкiв, мовою сущих i прийдучих.
Володьковi так привабливо яскраво уявився дiд Юхим, що захотiлось
бачити його. Вiн виразно почув його голос, що в соняшнiй тишi промовляє:
“…не бiйся нiчого, що треба буде перетерпiти тобi. От диявол буде
шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас… Будь вiрним до
смертi, i дам тобi вiнок життя”.
Чому вiрний? Що має цей молодий юнак у душi своїй такого, за що треба
змагатися до смертi?
Володько не пiшов, а побiг в долину. Не хотiв обходити навкруги дорогою
чи стежкою. Махнув рукою навпростець i подався. Болото, iржава вода, що
чвиркає з-пiд кожного ступу. Зовсiм так, як тодi, того холодного осiннього
вечора. Тiльки Хведота нема. Сам-один. Рiчка. Яка вона тепер маленька,
мiлка. Стрибок – i на другому боцi. Ще кусник болота i сухо. Збоку млин.
Цей той самий, де Володько вислухував перекази дядькiв. Змiнився вiн,
побiльшав. Уже не видно його колiс. Вони забитi дошками. Десь зникли старi
верби. Але трепеток стоїть. Така сама чепурна, одинока над дорожиною
деревинка. Срiбно-зелене її листя так само, як i колись, дрiбно
трiпочеться, навiть при зовсiм спокiйнiй погодi.
А де ж хутiр? Нема. Нi саду, нi огорожi, нi грабового висаду над
дорогою. Тiльки на тому мiсцi, де стояла хата, темнiший i бiльший кущем
овес. Володько зупиняється, стоїть, вслухується в оточення. Дивиться, як
сонце сiдає за Дерманем. Чи так, як i тодi? Зовсiм не так. Не тi
вiдчування. Не так впливає все навкруги. Може, Бога забув. Може, менше
безпосереднього, того, що єднало з землею.
Володьку! Не стiй! Далi. Йди далi в той клапоть соснини, де колись клав
багаття, молився i пiк бараболi. Шукай, Володьку, i найдеш, дивись i
побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха твої залiпленi липкими словами,
принесеними з далеких чужин. Очi твої заслоненi плакатом крику i
ненавистi.
Володьку, увага! Замкни свою душу i не впусти бацили розкладу. Впади на
тому мiсцi, де горiло перше вогнище твоєї свiдомостi, цiлуй землю ту, в
якiй корiнь твiй, i бийся за неї зо всiма Марксами, в яких би одягах не
прийшли вони до тебе.
Так говорить Володьковi рiдна земля. Яке щастя, що вiн послухав голосу
душi й у цей якраз день вирвався сюди. Яке неймовiрне щастя. Тут
Володьковi стало легше. Голос землi втихомирив дещо голоси карикатур,
плакатiв i промовцiв. Вiн згадав Василя, згадав днi минулого лiта, i йому
стало до болю прикро.
Через лiс i поле пiшов до Юхимового хутора. Сутенiє.
На хуторi тиша. Замiсть одної хати десь взялося двi. Не свiтиться. Не
бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.
Увiйшов до хати. Там якась незнайома жiнка.
– Добрий вечiр вам!.. – проговорив Володько.
– Дай Боже здоров’я! – вiдповiла жiнка не то злякано, не то сердито.
– Не бiйтесь. Я прийшов навiдати дiда Юхима. Я звуся Володимир. Мiй
батько Матвiй. Ми жили колись йтам у Лебедщинi.
– Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз… От шкода, гасу не
маємо. Нема чим свiтити. Сiдайте. Вони зараз прийдуть.
I жiнка вийшла. Володько чекає. Це кухня. У кiмнатi, мабуть, хтось
спить. Чути тихе сопiння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком.
По хвилi в сiнях рейвах, рипнули дверi й увiйшло двi постатi.
– Нiчого не бачу, але чую, прийшов Володько…- проговорив живий
знайомий голос. Як щиро, як приємно.
– Так, дiдуню! Це я!
– Ти? Ооо, як тiшуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Свiтла, бач, не стало
на нашiй землi.
Володько пiдiйшов до дiда. Той поклав йому на плечi обидвi руки.
– Вирiс. Ну, пора. А як батько? – зробив наголос на о.-
Нiколи навiть не загляне… Постарiв?.. А як же це ти так?..
Заблудив, що?..
– Може, й заблудив. Тяжко в нашi часи не заблудити.
– Сядь. Ось тут. Принеси, невiстко, чого там… Тяжко, кажеш? Так. Весь
народ блудить, але Матвiїв син хай батькiвських слiдiв тримається. Нiколи
не зiйде на манiвцi. Хай робить – що робить, завжди дiйде на справжнє
мiсце.
Володько не бачить Юхима i видається, це говорить молодий хлопець.
Голос ясний, дзвiнкий. У такiй пiтьмi приємно щось ясне чути. Увiйшла
невiстка i принесла кисле молоко.
– От трохи зле, Володьку, що нiчим вгостити. Нам не повезло. Хутiр –
бiда. На днях тiльки третiй раз обiбрали. Минулого року на Великдень то
таки чистенько нас обшкрябали. А до того i сина… вбили…
– Клима?..
– Нi. Молодшого. Iвана. Гарячий був…
– Ааа. Я чув. Говорили.
– Обросли дещо, прийшли iншi, забрали, що найшли. Взимi, як ото на
Дермань накинулись, i мене якось кiнцем сягнуло. А оце перед трьома днями
то таки зовсiм дотягнули. Навiть Боска не лишили. Наїхав отой обоз i все
рознесли…
Далi Юхим розпитує, як поживається Володьковому батьковi. Володько
оповiдає.
Повечерявши, йдуть спати в сiно на вишки. Тиха натхненна нiч. На небi
майже прозорий мiсяць. Густi тiнi будов та дерев непорушне лежать на
землi.
– Гарно надворi,- проговорив Юхим.- Завжди гарно. Полiзли на вишки.
Юхим витяг з-пiд сiна вiйськову рушницю, клямцнув замком, загнав у
магазинок п’ятку набоїв i поклав коло себе.
– От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу. Порiшив
собi: пiдлiзе ще яка халєра, або вона мене, або я її. Розторощу череп, i
все.
Володько лiг на сiнi горiлиць, розклав натомленi ноги i руки. Старого
не видно, тiльки з темноти чути рiшучi слова.
– Так, так. Програли ми, сину. Вмiли гречку сiяти та бджолу плекати…
Але не вмiли боронити себе. Я не нарiкаю. От все мав. Повнi обори, повнi
клунi, повнi засiки. Все пiшло. Але не шкода нiчого. Бог дав. Бог i взяв.
А от шкода тiльки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидiв
отут на свому хуторi i думав: моя хата скраю… Ой сину, нi! Ой, нi, нi!
Ми всi дiстали науку… I кажу тобi: ви, молодi, тi, що будете… Ви,
хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо всi. Весь рiд
наш згине. На наших мiсцях сядуть чужi i осмiють не тiльки нас, а й
могили, честь нашу… Тям це, сину! Я вже старий, щоб неправду тобi
радити. За землю нашу треба вмiти не тiльки пiт, а й кров лити… Битись
треба!
Володько не здивований такою мовою. Старий пережив досить, щоби так
говорити. Володьковi хочеться тiльки запитати кiлька слiв, але не знає,
як… Нарештi вiдважився:
– А як же, по-вашому, цi?.. – запитав.
– Ота лая?
-Еге ж…
– Згине! Кажу твердо: згине! На нашу землю не раз нападали татари.
Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так i живемо. Бо в нас
справжня сила, а в них заздрiсть. Заздрiстю жити не можна. Але ми куцозорi
i терпеливi. Ми сидiли й перечiкували, поки хмара перейде, а тодi
вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те, щоби по
нiй вiчно орди грасували.
Останнє речення вимовив пiднесеними словами. Володько виразно напнувся.
– Знаю,продовжує старий.- Вони там золотi гори обiцяють. Рай.
Лєктрику… Блазнi диявола! Вони дадуть рай. Вони, що душу Анцихристовi
дали i перекреслили себе тричi… Вони збудують рай. Блазнi, катаржани,
шарпатюги, злодiї рай дадуть… Поцарствують вiк i згинуть!..
– Вiк?
– Ну да. Вiк. Сто лiт царство їх буде. Сто лiт голод, мор, нужда буде.
– А чому ж вiк? То ж все загине…
– Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залiзом
з його мiсця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже.
Навчиться битися за себе. Цар був i не з нами, i не проти нас. А цi проти
всiх. Бо цi з чужим духом. З татарським…
Володько хотiв перечити. Все, що говорить старий, дивне й незрозумiле.
Але хiба ж вiн знає, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Вiн не
вичитав її з книг, але вичув своєю душею. Як не вiрити йому. Треба вiрити.
Володько ще довго не мiг заснути. Йому не вiрилось, що це вiн лежить у
Юхима на сiнi. Не вiрилось, що вiн своїми вухами чув тi слова… Тi – там
у залi, i цi – тут у темнотi на сiнi. Хто з них має правду i за ким пiде
Володько? Володько – син Матвiя i Настi, син села i землi. Син неба свого
i своєї природи.
На другий день Володько покинув Юхима. Не хотiлось дивитися на
зруйнований, колись цвiтучий хутiр. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторiв
шукає вiн своєї правди.
Перед вiдходом Юхим сказав:
– Дякую, що вiдвiдав. Думаю – бiльше не побачимось.
Я вже старий. Ходжу, але… Ет… Все одно, а вмирати не хочу. Хотiв би
бачити, що далi буде. Пiдеш додому – батька здоров. Славний вiн чоловiк.
Так i скажи.
XII
Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкi дороги,
потоптанi поля, покошенi зеленi вiвси.
Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чекає.
Забрав дещо свого майна в торбину i махнув напiшака просто через поля i
лiси на Крем’янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога. Вiн
знає землю свою, як самого себе. Аж надвечiр вибрався з лiсiв на рiвний
шлях.
I тiльки вийшов на дорогу, одразу на двох вершникiв наткнувся.
– Стой! Куда йдьош?.. – пiд’їхав до нього один. Володько сказав, звiдки
й куди йде, та показав посвiдку школи. Большевик подивився на посвiдку,
вiддав назад i махнув нагайкою.
– Валяй своей дарогой! – сказав вiн, хльоснув коня i поїхав. За ним
поїхав i другий.
Аж пiзно вечором прибув додому. На дворi застав повно вiйська. У клунi
конi, пiд шопою конi. На подвiр’ї вози. На городi димить багаття.
У хатi зустрiвся з матiр’ю.
– Це ти? – питає, як звичайно. Вiтається, цiлує матiр у руку. Прийшла
Катерина, Хведот. Вони були в полi. Василина пасе вже корову.
– А де ж тато? – питає Володько.
– Вiн там,каже мама.- Пiд кущами на полi. Не хоче додому. У нас тут…
Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Вiдступали тамтi вночi… Щось там
зблудили, чи що… Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька i так босого та
невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав
дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили…Так, чуєш, нагаями збили, що
ледве додому дiйшов…
Слухає матiр Володько, й уста його все бiльше i бiльше у розтягаються i
кривляться. Брови насунулись на очi.
– А за що ж били? – виривається у нього само собою…
– За що… Хiба вони знають, за що… Бог їх поб’є… А прийшли цi…
Знову… Одразу забрали Шпака. Кобили також хотiли забрати, але обидвi
жеребнi. За Шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний
двiр. Викосили ниву, половину вiвса, а тепер конюшину докошують. На садку
цiле спустошення. Ото вродило на щепах кiлька яблук. Ще зовсiм зеленi. Де
там… Обтрощили, обнесли. Огiрки вирвали… Боже, Боже! I то по цiлому
селу так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: “А ти
сякий-такий кулак. У матiр, у Бога, у небесну канцелярiю…” Лаються… I
що воно за люди? I де вони такi видерлись?.. Ти, каже до батька, цiле
життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все
чисто. От корова ще лишилась… Їсти не маємо чого… Але цить… Iде
хтось…
Рипнули дверi, i до хати увiйшов большевик.
– Ей, мать! Дай нам какой-нiбудь гарщок.
Настя нiчого не сказала, знайшла баняк i дала йому. Той взяв i вийшов.
Володько чує втому i голод. Мати лiзе на постелю i з-пiд подушки виймає
пiвбохонця хлiба. Пiсля лiзе на горище i десь находить шматок сала.
Володько зi смаком з’їв i захотiв пiти до батька.
Застав його у винятково дивному станi. Зробив собi зi снопiв буду й у
нiй живе. Вдень жне або косить, їсти приносять йому. їсть мало. Зеленину,
хлiб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлiбову
печеру ряднами.
Тепер саме чудова погода. З небесної висоти свiтить повний мiсяць. Зi
села чути вояцькi спiви i гру гармонiї. Коли Володько прийшов, Матвiй
умостився якраз для вiдпочинку. За своєю звичкою лiг горiлиць, ноги i
груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старi великi чоботи, на головi
кашкет. Мiсяць ллє своє сяйво на поля, на стернi, на пiвкопи i на Матвiя.
– Де ви, тату? – запитав Володько. Матвiй почув голос сина i швидко
звiв голову.
– Тут – сказав вiн.- Це ти, Володьку?..
-Я.
– Прийшов?
– Так.
– Коли вийшов?..
– Сьогоднi раненько…
– Го-го! То ти мусiв добре смалити… Болять ноги?.. Володько нагнувся
над батьком, найшов його руку i поцiлував її.
– Трохи щемлять… Iшов навпростець. Через лiси…
– Так лiпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також
“товаришi”?..
– Ну, а хто ж. Повно. Батько зiтхнув.
– Повно,повторивши Володькове слово i не знає, чи казати що далi, чи
лiпше мовчати.
– Перед двома днями заходив до Юхима,- промовив Володько. Матвiй
зацiкавився…
– Ну, й?.. Як вiн?
– Казав здоровити вас… Обiбрали його дотла…
– Не диво. Кого ж вони не обiбрали. А як ще кого не обiбрали –
обберуть. А старий ще тримається?..
– Тримається, але обiцяв скоро зложити руки. Каже, що старий…
– Вiсiм десяткiв прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що
твориться… Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би
зiгнали народ на сходку, хай би обложили… Але ж отого, що вони
творять… Рвуть, толочать, грасують… все ж то праця людська… А для
них то плювак. Думав: пiдпалю все до чорта i хай вигорить. Рука не
пiднялася. Поки жиєш, за живе думаєш… А наших там нiде не чути?..
– Нашi ж з поляками…
– Додумались. Найшли собi пару…
– А про Василя нiчого?..
– Мовчи тепер. Не згадуй. Нiчого не чув. Пiшов отодi, i як у воду.
Батько й син по довгiй розлуцi не мають бiльше слiв для розмови. Все
вiдоме. Все сказане.
– А вам тут не холодно, тату? – питає по хвильцi мовчанки Володько.
– У житi? Нi. Навiть люблю тут. Пахне колос. Земля. А помовчавши,
додає:
– Ми люди хлiба i землi. Тому нас i ненавидять отi… Вiн менi каже:
кров чужу пив. Я? Хм… Кулак… А коли так – хай буде кулак! Хай я
кулак!.. Хай мiй син – кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був…
Треба менi було в народ iти i на кожному перехрестi проповiдь казати:
люди! Йдiть всi право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он цi…
пролетарi, як то вони себе йменують… Жид з ними, китаєць з ними, татарин
з ними, цiла Азiя з ними. Завели балаган. Он у селi паперiв навiшали,
театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людовi голову
одурманити, щоби знищити його. Там обiцяють, а тут беруть… I заберуть.
Все чисто заберуть… Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде i
згинуть!..
– I Юхим так каже,- зазначує Володько.
– Бо то правда. Скiльки б не були при властi злодюги i брехуни –
кiнецьїм надiйде. Ви, дiти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В
Українi досить розумних i чесних людей. Я пiвсотнi лiт день-денно лив свiй
пiт, трощив свої костi. Плуг, коса, сокира, лом… Тепер нема на мойому
тiлi мiсця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав,
виростете, хай маєте. I все дарма. Сьогоднi прийшов паршивий шарпатюга до
моєї хати, сiв i розпорядки дає… Ууу!.. Як шкода, що сили нема. А то
одною рукою в’язи скрутив би i вишпурнув би на гнiйницю. Пролiтарiя! Воша
смердяча! Зволота земська! Задля них голод, мор. Мiлiон на Голготу має
йти, бо, бач, босяк i злодiй задумали собi в панiв бавитись!..
I Матвiй урвав свою мову. Володько ще нiколи не чув такого гнiву в
батькових словах. Нi. Це не Матвiй гнiвається. Це гнiвається земля, хлiб.
Це гнiвається потоптана й опльована справедливiсть.
Перерва. Мовчанка. Мiдяне сяйво лудить поля. Володько хоче вiдпочити.
П’ятдесят кiлометрiв – кус дороги. Встає, кидає батьковi добранiч i
вiдходить.
На другий день пiшов косити грабками ячмiнь. Вiн перестояв i покляк.
Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на “театри”. В однiй
клунi збили сцену. Народу зiйшлося безлiч. Вiдкрили “брезент” i Володько
побачив буржуйського офiцера та його денщика Голопупенка. Офiцер в карти
грає, п’є шампан i лущить морду Голопупенка. А цей кривиться мавпою, меле
нiсенiтницi. А юрба реве реготом з пришелепуватого хахла. Нещасна, забита
юрба. Полiтрук Йойна Цiперович гаркавим голосом дякує за вiдвiдини,
просить не забувати гостинної червоної армiї. Реве обховзаний грамофон,
гойдається червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюцiонера.
Село дiстало наказ пекти для червоної армiї хлiб. Сiльський комiтет
зiбрав муку. Пшеничну, житню, ячмiнну, вiвсяну, яку хто має. Зсипали все
докупи, розважили на “паї” i роздали господиням. Хлiб той завтра має бути
вiдставлений на фронт “бiйцям”. Село мусить дати “наряд” пiдвiд. Але всi
пiдводи були вже в нарядi. Деякi тижнями гуляють по лiсах. Стратон, що
вмудрився заховати свої “орлята”, не вилазив з гущавин. На нього почали
ремствувати:
– Як то? Я вже третiй раз iду, а той нi разу.
– Вiн у млинi…
– У млинi. Щось там дуже довго мелеться… Кожний раз, коли тiльки
треба пiдвiд, то вiн або в млинi, або до Дерманя поїхав, або на торг… А
коли ж вiн буде дома?..
На цей раз до Стратонової баби прийшли не свої, а “товаришi”. Сказали
їй:
– Слишь, баба… Не явиться твiй старик до завтра, з хати один попiл
буде.
Над ранок Стратон приїхав з ярмарку. Конi спали, бо кормив їх мало.
Серце його на кусся рветься, коли бачить, як його Шпак i Бiлогривий
“скидають стерво”, тратять блиск, випинають клуби та ребра. Та що робити.
Заберуть як стiй. Усiм забрали.
Крiм Стратона, з Дерманських хуторiв назначили в наряд нового
Тарасового приймака Макара, Тита Когана та Володька. Матвiй почув про це i
тiльки рукою махнув.
– То… Хто знає, чи приведеш назад конi… Як заженуть пiд Варшаву…
– Но,- каже Володько.- Будемо бачити. За цей час Володько навчився дещо
большевицької мови. Тримає себе певно, говорить рiшуче, з присмаком. Один
матюк нiяк не дається йому. Не повертається язик на це мерзенне слово.
У Матвiєвiй клунi, крiм коней, примiстилися шевцi. Весь час шиють
фронтовикам взуття. Вечором один пiдходить до Володька.
– Слиш… Таварiщ. Скажi, гдє дєвкi хорошiє. Палучiш на сапагi товару.
Володько подумав i сказав:
– Пiдем у село. Покажу.
Пiшли. Таварiщ радiє. Володько завiв його пiд хату Соловiя. Старий вже
помер. Лишилась його горбата й ослiпла бабця.
– Туди йди… Там прекрасна фея мешкає,- показує Володько.
– Вот харашо. А прiмьот?
– Канєчно. Она такiх любiт.
– Ну… Палучiш на сапагi.
I большевик пошелестiв через кукурудзу пiд хатину Соловеїхи. Володько
посмiхається i йде додому.
– Сукiн ти син! – лається на другий день большевик.
– В чiм справа? – питає Володько. – Сам знаєш. Зашел, а там столєтная
яга. Тьху, чорт берi!..
Володько регоче.
– Дурак ти, товарiщ… У неї дочка є. Не бачив?..
– Врьош? Нєт. Дєвкi нє вiдал.
– Мало чого ти не бачив. А де товар на чоботи?
– За что? Обманул мєня i єщо…
– Нє обманул. Сам ти матня безнадiйна. Сьогоднi пiди ще раз, але
порядно обшукай хату. А товар давай. Обiцяв, так давай…
– Ну, на подошви достанеш. Чорт с табой. Но, как ти мєня обдул…
Сматрi…
Володько сьогоднi вiд’їжджає на фронт. Вiн мiркує, як би йому
виховзнути вiд цього. По обiдi запряг конi, сiдає на вiз i їде в поле. Там
за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько має намiр поїхати туди,
набрати конюшини, а як нiхто не слiдкуватиме, чкурнути в лiс. Але тiльки
вiн виїхав на поле, як вiд хутора Хоми Еттоє виривається охляп на конi
будьоновець. Володько побачив його, вдарив по конях батогом i пустився
вчвал. Будьоновець пре навпростець через овес, махає люто кулаком i
матюкається. Але Володько не оглядається. Вiн їде, як може швидко.
Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже виразно чути ззаду його
матюки. Володько розгонно пiд’їжджає до покосiв конюшини, круто повертає,
злазить з воза i спокiйно починає класти конюшину.
Приганяє будьоновець. Кiнь тяжко дихає i прихає пiною.
– Ах ти, сукiн син!.. А я думал, ти удiрать? Развє ти нє вiдял, как я
скакал?
– Кто тєбя знаєт, чево ти скакал,- каже спокiйно Володько.- Менi он
треба на дорогу пашi.
– Ну, ладна. Бєрi пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьот. Вот чорт
какой…
На дорогу Настя нав’язала Володьковi вузлик хлiба i сала. Володько
виїхав. У селi чекають на нього Макар, Тить i Стратон. Тить i Стратон
нервуються та лютують. Особливо останнiй.
– Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмi написано: прийде час i не
останеться каменя на каменi. У “откро-венiях” ясно писано, що Анцихрист
родиться вiд жидiвки. А Троцький хто? Не жидюга? Зiбрав христопродавцiв i
пре на народ християнський.
Тить слухає Стратона, але йому iнше в головi.
– Ой-йой-йой! У мене на полi всi коси. Прийде сльота i все погниє.
Макар i Володько, як молодi, спокiйно дивляться на справу. Макар тiльки
побоюється, щоб йому його бiлих кобил не забрали. При вiд’їздi тесть
наказував: – Заберуть, то й самi не вертайся. Гляди менi!..
Макар чоловiк спокiйний, рiвний, неговiркий. Колиi прийдеться до дiла,
хто знає, чи не вкладе вiн спокiйної когось з “товаришiв”.
Всiм чотирьом хуторянам вложили не хлiб, а набої. Виїхали надвечiр. З
села виплутався довжелезний обоз i посунувся хвилястим шляхом. Для охорони
приставлено вiддiл кiнноти.
Над Крем’янцем сiдає велетенське сонце. Хмарою знiмається з дороги
курява i засипає вуха, нiс, очi. Один за другим поволi котяться вози. Коло
Крем’янця зустрiлися ще з якимсь обозом, що йде напроти. Курява ще
збiльшилась. У деяких мiсцях пiдводи затикають шлях i цiлий обоз
зупиняється. Хвилина тишi. Пiсля заднi гукають:
– Ей, там! Поганяй!
– Стой! Куда паєдєш? Нє вiдiш, чтоль?.. “Гi-гi-гi-гi!” – лiржать i
прихають конi. Хтось заводить “яблочко”…
Ех, яблочко, да налiваєтся,
Махно жiда осєдлал i катається.
Серед ночi обоз в’їжджає в якесь село i зупиняється нанiч. Пiдводи самi
собi шукають пристановиська. Володьковi вдається попасти пiд браму якогось
дядька. Все-таки пiд накриттям лiпше, хоч нiч тепла, мiсяшна. З Володьком
весь час тримається той самий будьоновець, що виганяв його.
Зупинилися. Володько впорює конi. Передовсiм мусять дещо прохолонути.
Пiсля напоїть їх та пiдчепить до дишля опалку. Тим часом виняв шматок
хлiба, сала, розломив усе наполовину, одну собi, другу будьоновцевi.
Той взяв. їдять i гуторять.
– Чорт знает, кагда ета вайна кончiтся,- скаржиться будьоновець.-
Ваюєш, ваюєш, а что с етаво – чьорт знает…
– Глупа вiйна,- зазначує Володько.
Далi Володько вiдчiплює конi i веде їх до води. Посеред села тече
рiчка. Вода чиста. Мiсяць вiдбивається i сипле у вiчi скалки промiння. В
осоцi стависька крекотять жаби.
Конi жадiбно п’ють. Володько їм пiдсвистує. Пiсля веде їх до воза,
закладає опалку i вмощується спати.
Ледь свiток зчиняється крик. На сходi яскраво-червона заграва. Над
рiчкою бiлий кострубатий туман. Зо всiх дворiв виїжджають пiдводи i
лаштуються на дорозi. Вздовж возiв чвалом пролiтає на конях кiлькох
вершникiв. У їх руках трiпочеться червоний вилинялий прапор. Стратон
стоїть навколiшки на своєму возi й уголос демонстративно молиться. Вiн
хреститься широким розмашистим хрестом i вичитує “Отченаш”, “Вiрую”,
“Богородице Дiво”. На нього зо всiх бокiв сипляться матюки, кпини, але вiн
не зважає.
Закiнчує молитву словами:
“Господи, Боже неба i землi. Ти великий i могутнiй. Твоєю волею живе
все на землi. Не допусти, щоб нечиста сила посмiялася над твоєю
величчю”…
– Ей, старiк! – гукає якийсь большевик i додає мерзенну в своїй
винахiдливостi лайку.
Обоз рушає. Володько шукає торби з хлiбом, щоби поснiдати. Але находить
в нiй тiльки маленьку скибочку хлiба. “Зжер, сукин син”, – думає Володько,
а вголос звертається до будьоновця, що ще поруч…
– Товарiщ! Ей, таварiщ? Ти сожрал весь хлєб. Ето нє потоварiщескi…
– Врьош! Я твоєво хлєба нє брал,- вiдгризається будьоновець.
– Но, но. Нє валяй дурака. Сожрал i канєц,- спокiйно додає Володько.
Обоз виповзає з села i розтягається рiвниною. Сонце пiднiмається,
пiдбирає росу i починає припiкати. Направо й налiво поля. Озимина в копах.
Ярина ще на пнi. В долинi видно Божу Гору. Битий шлях тягнеться долиною
Iкви.
Це мiсце, де шалiла велика вiйна. Села починають означуватись. Городи
зазеленiли городиною. На полях засипають окопи. Коло полудня обоз досягає
Божої Гори. Звiдтiль чути глухе трiскотiння кулемету. Кiннота, що їхала
спереду, звернула налiво i “пiшла в атаку”. В обозi повстала мiшанина i
рух. Всi квапляться швидше минути гору. Хтось дiстав рану. Комусь вбито
коня. Широким рiвним полем у напрямку гори летять вершники, що здалека
видаються зграєю гончих псiв. З гори вирвалось кiлька гарматних стрiлiв.
– На шрапнель беруть! – гукає хтось. Серед метушнi Стратон десь дiстав
сокиру i вибив з власного колеса кiлька шпиць.
– Сторонiсь! – чути рiзкий крик ззаду. Обоз з’їжджає
на праву сторону дороги. Швидким чвалом пролетiло кiлька гармат. Конi в
милi. Люди сердитi. Колеса гармат грюкотять
по нерiвному бруку. Крик, стрiли.
Обоз починає їхати чвалом. Ось тiльки минути гору, пересiкти рiчку, а
там знов безпечно. Мiст на рiчцi нашвидко збудований i гойдається. Але
тримає. Навiть гармати витримав.
За годину обоз втихомирюється. З сусiднього села чути вибухи гармат. Це
“стали на лiнiю” тi, що недавно приїхали. Вони завзято обстрiлюють Божу
Гору.
Пополуднi обоз в’їхав до бiльшого села, в якому повно кiнноти i пiдвiд.
Конi потомленi, спраглi. Люди чорнi вiд спеки i вiтру. Володько хоче їсти,
але про якесь задоволення цього хотiння нема чого й думати. Перш за все
необхiдно напоїти й покормити конi.
Дуже дивно бачити, що Стратонiв вiз став зовсiм нездатним їхати далi.
Шпицi одного колеса вибитi. Драницi драбин стратилися, солома зникла i
скриньки з набоями лежать на голiй дошцi.
– Не можу далi їхати й кiнець! – рiшуче заявляє Стратон якому
старшому.- Ну посудiть самi…
Старший видався “плохий”. Оглянув розбитий вiз i заявив:
– Чорт с табой! Катiсь сєбє дамой! А патрони розложiть на другiє вози.
Стратон заметушився, мов опарений. Схопив скриньку i переклав Титьовi.
Другу Макаровi. Третю хотiв дати на Володькiв вiз, але якраз десь взявся
будьоновець, який рiшуче спротивився.
– Пашол вон! Хатiш чтоб тєбя с’єхал? Валiсь.ти с сваїмi патронамi к
чортовой матєрi. У нас нєт мєста!
Стратон не має часу змагатися. Двi скриньки патронiв скидає на землю i
бiжить до старшого.
– Так я вже їду!.. Таварiщ старший. Я вже їду…
– Атвалiвай! – кричить той. Стратон швидко обертає конi, поспiхом
частує їх пужалном i вiд’їжджає.
– Хитрун,байдуже заявляє Клим. Тить лютий i тiльки спльовує чорною
густою слиною. Володько посмiхається.
Хоч-не-хоч, а Володьковi прийшлося таки взяти на свiй вiз одну скриньку
набоїв. Другу вложили Макаровi.
Обоз виїжджає далi. До нього долучується ще кiлька десяткiв возiв i
вiддiл кiнноти. На мiсце “будьоновця” до Володька пристає якийсь новий
вершник. Кiнь i одяг зраджують у ньому когось бiльшого, як звичайного
козака. Володька почав вiн кликати “мальчик”.
– Єду с табой! – заявив вiн Володьковi. Час вiд часу до нього
пiд’їжджають вершники, i вiн дає їм розпорядки. За селом обоз повертає
налiво i сунеться навпростець без дороги через засiянi поля. Нi початку,
нi кiнця його не видно.
Тiльки десь там далеко, далеко спереду помiтно трiпоче червоне
полотнище i чути спiв. Володько вже чув ту пiсню. Це переробка “Стєнькi
Разiна”.
Iз лєсов, лєсов дрємучiх
Будьоновци iдут.
В сваїх руках магучiх
Савєтов флаг несут.
Ми людi, людi всє простиє.
Крєстьянскiє сини.
Разбiть палкi стальниє
Паляков созвани.
Спiв сильний, розгульний. Нема часу роздумувати над ним, але Володьковi
повстають в уявi “дрємучi” лiси i тi “розбiйнички”, що на схрещених мечах
несуть свого раненого отамана. Мимохiть чується й сам учасником якогось
шаленого походу розбiйникiв. Суворi, загорiлi люди. Стрiлянина. Нi одного
слова без триповерхового матюка. Побiч їде на конi сильний, загорiлий, з
горбатим носом козак. Кашкет його набакир. Зiр вперто скерований наперед.
– Куди їдемо, товариш? – запитав Володько.
– А вот увiдiш. Сiдi й малчi! – вiдповiв той. Володько чує дошкульний
голод. Тить також скаржиться. Конi зовсiм потомленi. Минають села, поля.
Сонце хилиться
до заходу. Спека спадає.
Надвечiр в’їжджає обоз у село. Пiдводи роз’їжджаються . по подвiр’ях,
тому, мабуть, тут зупиняються нанiч. Володька, Макара i Титя тримають
окремо, їх завели на город, поставили просто на буряках i сказали чекати,
поки не прийде новий наказ.
Володько одразу береться розшукати щось попоїсти. Йде на город, вириває
кiлька стручкiв фасолi, вигребує бараболi i береться варити юшку. Але в
чiм. Рада проста. Йде до господинi городу i просить баняка.
– Боже, Боже,- тошнiє жiнка.- Перший рiк, як засiли пiсля бiженства, i
знов отака пагуба. А смуток би на них лихий найшов.
– Ми, тiтко, не по своїй волi. Нас вигнали. Я от взяв з дому хлiба, i
большевик вкрав. Сам цiлий день, як собака, голодний
– Хiба я на тебе кажу. На них. На отих волоцюг… Боз-на-вiдки прийдуть
i топчуться по городах…
– У нас вони все знищили. Нiчого не шанують.
– Кара вiд Бога i бiльш нiщо…
Володько взяв баняк i хоче йти.
– А чекай-но,- зупинила його тiтка. Пiшла в сiни, дiстала кусник
доброго житнього хлiба i великого кислого огiрка. На, хлопче. Хоч
що-небудь поїж. Самi знаємо голод.
Володько подякував, стоячи з’їв хлiб та огiрок. Пiсля пiшов з баняком
до своїх хуторян. Там натрапив на велику несподiванку. Саме приїхали з
фронту козаки. Багато їх коней поранено. Кожний власник таких коней
кидається до пiдвiдчикiв, щоб замiнити скалiченого коня на здорового. До
Володькових коней також один присватався. Оглядає кобили, мiряє. На поводi
у нього великий сивий кiнь. Задня його нога прострiлена.;
Володько дивиться на нього, а далi питає козака:
– А де ви цього коня взяли?..
– А тєбє что?..
– Менi вiн знайомий. Не в Тилявцi часом?..
– Да. Может бить. Там ми стоялi…
Не було сумнiву. Це Матвiїв Шпак. Володько одразу пiзнав його, хоча вiн
дуже схуд.
Колись веселий, стрункий, тепер повiсив голову. Задню пiдстрiлену ногу
весь час тримав у повiтрi.
– Це мiй кiнь,- каже Володько.- Ви узяли його у мого батька. Бiльш ви в
нас не можете нiчого взяти. Обидвi цi кобили жеребнi i за пару тижнiв
матимуть лошата.
– Да. Ето не гадiтся,- заявляє козак i пiсля того пристав до Макара. У
цього також кобили. Двi череватi старi кобили. Козак оглянув одну й
заявив: – Вот ету випрягай.
– Хiба ж вона годиться пiд сiдло. Це ж не коняка, а корова. Я сам у
кавалерiї служив i знаю, що до чого…
– Всьо равно. Нет лучшей, а ваєваць нада. А тєбє вот ету: лошадь дам.
Ето лошадь первой сорт, только прострелена. Я обещал сотню ляхов за нєйо
на тот свєт отправiть.
Нiчого не помогло. Одну з Макарових кобил випрягли i забрали. Макара на
цiлу нiч вiдправили додому. Що вiн тут з калiченим конем робитиме? Лишився
Володько з Титьом.
Володько ще зварив юшку, пiшов до одинокої на цiлий полк польової кухнi
i випросив жменю солi, щоби посолити її… їли всi три. Юшка недобра,
пiсна, але нема часу перебирати. Тить молов на всю. Макар не квапився.
Вигляд у нього кислий. Вiн непевний, чи його вимiняний кiнь дiйде додому.
Макар вiд’їхав. Сонце захопить i починає сутенiти. Конi вже пiд’їли.
Володько i Тить стоять i не знають, що мають. робити. На землi купа
скриньок з набоями. Десь за селом чути, як строчить кулемет. Якийсь
большевик розносить i роздає часописи. “Красноармеец” i “Красная Звезда”.
Друкованi вони на сiрiм поганiм паперi. Володько дiстав два часописи i
почав читати.
Велетенськi успiхи хороброї червоної армiї. Накази. Описи. Оповiдання.
Вiршi. Володько читає так довго, поки не стало зовсiм темно. Пiсля
роздумує над прочитаним та вслухується в настрiй оточення. Йому хочеться
затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж не звичайний вечiр.
Таких вечорiв мало буває. Колись вiн сам згадає не раз цей винятково
дивний час i, може, колись, на старостi лiт, сяде й розкаже своїм дiтям та
внукам про те, що дiялось на нашiй землi. Всi будуть слухати й казати:
“Слава Богу, що минуло, а ще бiльша Йому слава, що лишило нам науку. Нам i
нащадкам нашим”.
Мiсяць пiднiмається, тiнi густiшають, на патину бурякiв сiдає роса. По
селi крики коней i людей. Тить розлiгся на. взнак на скриньках набоїв i
хропе. Конi жують зiв’ялу, зiм’яту конюшину. Ну, думає Володько. Мабуть,
тут i переночують. Але нi. По часi розгонно пiд’їхав той самий вершник, що
їхав з Володьком.
– Мальчiк! – загукав вiн.- А, мальчiк! Паєзжай за мной. Старiк тоже!..
Володько зiскакує з воза, будить Титя, вкладає собi й Титьовi на вiз
скиданi Макаром скриньки й рушає. За ним їде Тить.
Виїжджають за село. Мiсячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими
деревами. Далеко спереду маячить вершник. Десь ззаду дроботять коники
Титя. Проїхали з годину й опинилися в якомусь не то садку, не то гаю.
Зовсiм тихо, хоча пiд деревами видно вози й конi. Вершник знаходить мiсце
для Володька, а Титя веде ще далi. Володько пiд’їжджає пiд розлоге дерево
i зупиняється нанiч. Розпрягає конi, прив’язує їх так, щоб вигiднiше могли
вiдпочити.
За хвилю приїжджає вершник. Вiн дає Володьковi мотуз i каже, щоб пiшов
отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й приносить добру
в’язку вiвса. Вершник прив’язує свого коня до Володькового воза i питає:
– Єл ти что?..
– Мало,вiдповiдає Володько.
– Ну так падi са мной…
Мовчки обидва вiдходять. Iдуть досить довго. Приходять в гущавину гаю.
Тут стоїть обставлена високими дилями загорода, посерединi котрої палає
велике багаття. Навколо лавицi, столик, комердяки. Скрiзь стоять, сидять,
лежать люди. Мужчини i жiнки. Цi останнi стриженi, у мужеських одягах i в
кепках.
– Здаро, братва! – проговорив вершник.
– Здравя желаєм, таварiщ командiр! – вiдповiли йому хором.
– Чай єсть? – запитав командир.
– Єсть…
– Тянi сюда! Кто там сєводня хазяйка?.. На двоїх лєй. У мєня вот
маладой таварiщ жрать хочет. Ну как ляхi?..
– Нiчаво. Нашi пака толька балуют. Сєводня ссадiлi єроплан.
– Їхнiй?..
– Панятно. I то обознiкi, с вiнтовок… Грiцко-шорнiк здорава бйоть.
Трi пана забралi i ломаную машiну…
– Жiвиє пани?..
– Жiвйот. Адному тока башку свернуло.
З’являється теплий в алюмiнiєвих чашках чай, чорний грубий хлiб i
холодна яловичина. Командир їсть стоячи, Володько присiв на iсуснi дерева.
I чай, i яловичина смакують надзвичайно. Володько їсть i розглядає обличчя
людей та їх одяги. Сяйво багаття яскраво освiтлює цi дужi у шкiряних
одягах постатi з крутою й уривною мовою. Називають себе полiтруками,
воєнкомами, або просто “командiрами”. Розмова точиться живо. Час вiд часу
зривається й вибухає буревiй реготу. Сильнi бiлi зуби блищать у сяйвi
полум’я.
З’їли, що подали.
– Сит? – запитав командир Володька.
– Кажеться,вiдповiв той.
– Вот eтa вазьмi с сабой,- i подає боханець хлiба i торбину цукру.
Володько мовчки бере i вiдходить до свого воза. Глибока ясна нiч. Мiсяць
звiвся на височiнь i свiтить завзято.
Володько примостився спати на возi. По деякiм часi приходить командир.
– Спiш, мальчiк?..
– Сабiраюсь,- вiдповiдає Володько.
– А мнє будєт там место? – питає далi.
– Пожалуй, хватiт,- каже Володько.- Вот здесь,- i сам вiдсувається на
бiк.
Командир пробує, чи досить соломи, йде кудись, приносить оберемок
вiвсяних отрубiв. Стелить для себе i для Володька. Пiсля обидва лягають
разом горiлиць. Через вiти дерев моргають на них зiрки. Десь-не-десь
прокрадається’ пасьмо мiсячного сяйва. Командир сильно позiхає i починає
розважати.
– Ех… краще було б пiвнем родитись… Не людина, а хмара летюча.
Сьогоднi тут, завтра за тридев’ять земель, а пiслязавтра в чорта. Ти сам
то звiдки?
– Я? – перепитує Володько.- Тутешнiй. Волиняк. Верстов вiсiмдесять вiд
цього мiсця… – Цiлком поважно вiдповiдає Володько.
– Батька маєш?..
Володько вiдповiв. Пiсля командир зацiкавився Володьковою освiтою.
Дiстав вiдповiдь…
– Я так i думав. Освiта важна рiч. Нiс мужицький, а очi одразу того…
Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва, брат, рiч. Сам-Маркс на
математицi пролетарський клас у другу степень поставив. От, наприклад,
Бог… Був Бог, а тепер виявляється, космiчна сила суворо, як два рази
два, пiдпорядкована законам вищої математики… Тисячi лiт людськi тварини
не могли додуматися, що всяке тiло, занурене у воду, тратить на своїй вазi
точно стiльки, скiльки важить витиснена ним вода. Будь то камiнь, людина,
чи iндiйський слон. А от з’явиться ще Архимед i скаже: от та он зоря, якої
свiтло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мiльйонiв лiт, є нiщо iнше,
як якась неiснуюча тепер формула, складена з смiшно нiкчемних математичних
знакiв.
Нi? i тодi питаю: де Бог? Що є Бог?..
Володько слухає, але чує не те, що говорить командир, а той ледь
помiтний вiдгук слiв у ньому самому… Вiн чує, що в ньому швидко
прокидається i миттю по цiлому тiлi розливається велике бажання й собi
вплутатися в хащавини темних командирових мiркувань. Але дух боротьби й
змагання ставить Володька в становище противника.
– Бог? – каже Володько.- Про це тяжко говорити… Колись, як я був
дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вiрив у Нього. Тепер же я
часто чув i читав, що Бога нема. Пiд тим напором я часами переставав
вiрити в Бога, але я пiзнав Його…
– А от цiкаво, як?..
– А от як: передовсiм мене цiкавить, чому люди так багато придають ваги
тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються
первопричин! того закону. Ви самi сказали, що тисячi лiт люди не розумiли
такої простої речi. А як зрозумiли, то’ що з того? Чи можуть вони змiнити
той закон. Чи знають вони його причину?..
От вiзьмiмо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина це твiр,
зложений iз клiтинок. Що кров, яка пiдтримує життя клiтинок, має якiсь там
червонi тiльця. Що в цiлому тiдi здорової людини є тих тiлець 22 бiлiони.
Що завдяки функцiї печiнки живуть вони, здається, всього 20, днiв. Щоб ми
з вами могли жити, мусить наш органiзм фабрикувати тих тiлець 10 мiлiонiв
в одну секунду. Навiть вiдомо, скiльки разiв за своє життя переходить
кожне тiльце через людське серце. Це робить воно коло 3000 разiв. Серце
людини це вiчний рух. За нормальне життя воно зробить ЗО мiльйонiв ударiв.
I тiльки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди…
I от скажiть менi, товариш командир: чи розумiєте ви, не дивлячись на
цiлу масу математичних знакiв, що то є людина? Чи розумiєте того майстра,
хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?..
Слухаючи таке, командир аж звiвся на лiкоть.
— Чорт бери,- проговорив вiн.- То ви вчена людина!.. Цифри, до яких
командир ставився з таким пiєтизмом, приголомшили його. Володько одразу
помiтив його перехiд з “ти” на “ви”. I ще помiтив, що вiн не знає, що йому
далi казати, тому звернув на iнше.
– Да… Це все глупо. Життя страшно дурна рiч. Особливо наше. Воюй,
бийся… Ви, молодi, не знатимете такого…
– Дивлячись, якi молодi,- каже Володько.- Я, наприклад, досить зазнав
його. О, досить. Вiйна. Змiна шести влад. Цар, Керенскiй, Центральна Рада,
Гетьман, Петлюра, большевики, поляки, знов большевики… От вам i не
шiсть, а вiсiм змiн. Хiба це не досить? Ви… Чи знали ви, скажемо, в
дев’ять рокiв, що таке смерть? Бачили ви кров? Чули рев гармати? А я,
товаришу, все це не тiльки бачив, а пережив кожним нервом, кожною з отих
222 кiсточок. Дитячим нервом i дитячою кiсточкою. А це, товаришу, рiзниця.
Володько чує до цього чужого чоловiка якесь iнтригуюче довiр’я. Вiн
навiть задоволений, що може довiдатись про глибшi й таємнiшi думки цього
сирого створiння.
– Також,добавляє Володько в перервi, поки командир намiрявся
вiдповiсти,- i щодо Бога. Скажу сам за себе. Називаю себе найбiльшим
дурнем дурнiв. Вiд кiлькох лiт я захотiв не вiрити. Я навмисне перестав
хреститися й молитися. Я навiть слово Бог демонстративно пишу з малої
лiтери. I менi спричиняє приємнiсть. Розумiєте? Те саме, як дитина
бавиться з вогнем. Але в глибинi душi я забобонне боюсь Бога. В часи
упадку чи особливо тяжких ментiв життя я потайки молюся з глибокою вiрою,
що Бог вищий вiд моїх дитячих химер i вiн з приємнiстю дарує менi їх. Але
це є легке вiдношення до своєї вiри. В будучому… О, товариш командир, я
напевно буду не тiльки вiрити в Бога, але й буду шукати форми для тiєї
вiри….
– Даа! – протягнув командир.- Чорт знає, що з вашого брата за народ
вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюцiонер. Такi слова, у стiльки
лiт. Скiльки вам? Шiстнадцять? Не бiльше. Але ви людина недурна. Нi, нi.
Недурна. А яка, по-вашому, зо всiх змiнених влад найлiпша?.. Моє питання
дурне. Знаю… Але все-таки. Надiюся на вашу одвертiсть…
– Хм,сказав Володько.- А по-вашому?
– Наша! – зазначив твердо командир.- Наша! Ми, молодий чоловiче, дикi.
Так. Але ми за найбiльшу правду…
– Ну, а як з вами хтось не погодиться?
– Хай спробує. Бачили отих людей, що вгощали нас чаєм? То є суд, закон
i розправа. Люди, мов з крицi. А нашi козаки. Сам чорт їм не брат. Нам ось
тiльки Варшаву… А там… Берлiн, Париж… Котовського посадимо у
Варшавi. Будьонному – Берлiн… А Париж у царство Тухачевському. Над усiм
Лєнiн iз Троцьким управлятимуть… З Москви! Цiлою Європою! Розумiєш?
Такий розмах iмпонує Володьковi. Вiн не бачить командира. На хвильку
забувсь його вигляд бронзового монгола.
– Це так,зазначує Володько.- Тiльки чому ж Москва?
– Москва?.. Центр! Розумiєте? Москва центр усього.
Влiво – Азiя, вправо – Європа. А в Москвi червоний прапор,
Iнтернацiонал. Кремль – серце пролетарського миру. Наш прапор проповiдує:
“Пролетарi всiх країв – єднайтеся”!
Всiх країв. Розумiєте?..
Володько мовчить. Командир продовжує:
– Але цього нiяк не тямить народ. Всякi Пiлсудськi, Петлюри, Денiкiни.
Це ж смiшно. За панськi маєтки, гайдамацьку матню чи золотi погони кров
лити. За свободу, землю, за свiтову силу працюючого народу! От наш бог;
бог, якого поставив Маркс на перехрестi математичних формул!
Останнi слова вирвалися з його уст патетично й натхненно. Володько
вiдчуває безцiльнiсть розмови з ним. Вiн нагадує собою собаку, який, що
бiльше його дражниш, то лютiшає. Володько лiпше мовчить. Командир замовкає
також. Хвилева тиша. Але обидва думають. Володько, по-перше, починає
розумiти, що цей прихильник математики не має нiчого спiльного з
математикою. Друге, що помiчає Володько, що цей чоловiк не є нiяким
iнтернацiоналiстом.
З неба рине мiсячне сяйво, з неба моргають зорi, роса падає на траву,
на покриття Володька, голосно жують i пирхають конi.
Сон короткий, кам’яно-твердий. Ранок соняшний i рухливий. Уночi не
видно було нi тих возiв, нi коней, нi людей. Попiд деревами скрiзь повно
вiйська. Он там палає багаття, вариться у вiдрi вода на чай. Кiлька
обпалених сонцем жiнок вештається коло буди з написом “лазарет”. На сонцi
стоси книжок.
З другого боку дороги пiд недобудованою клунею нiмецького складу
шикується до вимаршу вiддiл кiнноти. Мiж ними побачив Володько черевату
Макарову кобилу. Яка дивна i смiшна та тварина в новому становищi.
Цiлий день Володько їздить на поле по овес, по м’ясо, по хлiб. Увечерi
знов довга розмова з командиром, вислiдом якої стало те, що командир
признає за Володьком його вченiсть i вмiння логiчно розважати. Володько
рiшає використати командирове довiр’я i просить, щоби той вiдпустив його
додому. Той погоджується. Вiдпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв
десь далеко спереду на самiй позицiї, куди долiтали ворожi кулi. На щастя,
стрiляли мало. Бiльше працювала кiннота. Тить вертається ледь живий.
– Ото, чуєш, стою… Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? –
думаю. Пак, пак, пак! – чути здалека. Пуля! Стрiльнуло менi в голову, i я
грохонув на землю. Але ж конi. Тi тобi не тямлять, що i як.
Так оповiдає Тить. Перед вiд’їздом командир каже:
– Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разiв дорогою пiдберуть.
Вiн звелiв, щоб з ним їхало двох козакiв до обозу другого розряду.
Виїхали раненько. Конi вiдпочили i пiдкормилися, тому бiжать прудким
бiгом. Минають села, мигають поля рiдного, знищеного, стоптаного ворожими
ногами краю.
В полудень вiдпочинок у Крем’янцi. Рух, гармидер. На ринку юрба народу,
i семiт-промовець страшним гаркавим голосом з пiною на устах викрикує щось
про красну армiю. Чути лишень:
– Кгрррасная агрррмiя… та… та!..
Вiн викрикує це безконечне число разiв. Його голова, руки i навiть очi
роблять розпачливi рухи. Володько деякий час стоїть, не слухає, що той
викрикує, тiльки спостерiгає його дикi й розпучливi рухи. Вiн цiлком
подiбний на тих своїх спiвбратiв, що в Судний день розпучливо благають
Єгову миллосердя над ними. Коли ж нi, коли Єгова не послухає, вони
погрозять йому, вони кинуть проклiн на себе й на дiтей своїх. Але Єгова не
допустить до такого кiнця. Нi, нi. Того не станеться.
Збоку стоїть двох дядькiв. Прижмуривши сiрi очi, вони уважно слухають
промовця. Пiсля один хльостко спльовує i поважно зазначує:
– Чортiв жидюра!
Бiльш не сказав нiчого. Його товариш обернувся i кинув:
– Ходiм!..
Обидва пiшли вниз. Володько також кидає ринок. Вiн читає оголошення, що
в залi лiцею публiчний народний концерт. Простує туди. Старими сходами
пiднiмається на перший поверх.
Усi стiни залiпленi плакатами. Заклики, гасла, карикатури. Найбiльше
карикатур.
У залi й по коридорах снуються люди. Помiст затоптано, запльовано.
Скрiзь валяються окурки. Вряди-годи грає мiський оркестр маршi, в’язанки
народних пiсень, “Iнтернацiонал”. Пiсля кожної точки на сценi з’являється
промовець. Знов – Кгррасная агррмiя!.. Знов рухи, слина, вигуки. Але
публiка слухає. Однi поважно, другi насмiшкувато. У багатьох пришпиленi на
грудях червонi стрiчки.
По часi Володько лишає залу. Його кортить оглянути мiсто. Вiн iде знов
через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але багато крамниць зачинено. У
деяких вiкнах червонi пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молодi жидки.
Смєло ми в бой пайдьом,
За власть савєтоф…
– виспiвують вони.
У кожного на кепцi звiзда, на грудях червона стрiчка.
Володьковi ця парада, ця радiсть, це свято синiв Їзраїля не до вподоби.
Надто пiдкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони свою непевну
перемогу.
Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою
чекав Тить. Його не цiкавить нiчого. Вiн думає тiльки одно: як би
найскорше додому, пiд свою стрiху.
Володько сердиться. Надто рiзкий контраст: отi там з червоними
стрiчками i цей гречкосiй. Володько починає розумiти, чому -гi виграють, а
цi програють. Але все-таки вiн вдоволений. Кожним днем революцiї, кожним
рухом, кожним словом у його душi росте й мiцнiє майже новий ще один
Володько. Це той, що не тiльки любить, не тiльки думає, а й гнiвається та
ненавидить зло. Його колись така м’яка душа, душа землi, цвiту i синього
неба, твердiє, набирає пружностi та кантатах тривких форм. Любов. О, вона
вмiє любити! Кожний крок життя оплачений упертим змагом. Як не любити
здобутого? Як не бажати ласки й втiхи тiєї землi та її дiтей? Вийти в поле
широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привiт. Або впасти до її чорного
лона i цiлувати її, гризти її, сосати живучi соки її…
Але, Боже великий! Ти дав, крiм любовi – гнiв. Планета тремтить перед
гнiвом твоїм! Ти створив вулкани й буревiї. Ти дав сонцю страшнi плями,
страшнiшi вiд огню. Володько вже вступив за межу раю на землi, вкриту
тернями, каменюками й чортами. Велика сталася подiя. Родився ще один
мужчина, а на його устах, в гостротi синiх очей, на бiлому рiвному чолi
лiг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.
Зо всiма тернями, зо всiма каменюками, зо всiми чортами – боротьби.
Матвiй не чекав так скоро побачити Володька. Днi i ночi проводить у
полi. Усiєю душею ненавидить “їх”. Не бажає “їх” бачити. Вiн бореться собi
далi, мов медвiдь, зо всiма перешкодами, але з ними нема сили. Тому, мов
звiр, що не здолає перемогти чогось, чуттям своїм береже себе й оминає
небезпеку.
З Володьком приїхали обидва козаки. Вони мали залишитися у селi в свому
обозi, але той, чорти знають, куди потягнувся далi.
Матвiй побачив Володька.- Аа! Дивись… Так ти вже?..
– Вже, тату!.. Але… – i пояснює. Чоло Матвiя наповзає на очi.
– Так до “предсiдателя” їх. Хай шукає когось, хто їх повезе далi. А де
ж Титко?
– Втiк, халєра. Тiльки припер додому, навiть на двiр не заїхав,
увiгнався дохати, вхопив кислого огiрка, лобок хлiба i гайда в поле… Хто
знає, в яких хащавинах вiн “возить копи”…
– Еее, Титко!.. Шворнем такого не прикрутиш, не поїдеш. Теж кусок
видався… А?..
– Був у нього,- перебиває Володько, знаючи, що батько має на думцi
“предсiдателя”.
– Ну i що?..
– Каже i Богом клянеться: нема нiкого. Цiле село в “нарядi”.
– В “нарядi”… По лiсах. А половина: вози поломанi, конi скалiченi.
Бачив нашого Шпака? Вiчний калiка. А був кiнь…
А козаки налягають, щоб везти їх далi. Володько цiлий день не їв.
Матвiй помiркував, натягнув “куцана” та чоботи.
– Сиди дома ти. Я ще поїду… Подивлюся на “них”…
Не випрягаючи зi шлей конi, Матвiй поїхав далi. Володьковi протести
зайвi. Матвiй ще є все-таки Матвiй.
Володько лишається дома. Хвилина тишi i спокою. Мати ходить у поле.
Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городi, Катерина, як дiвка,
спiває пiснi, жне… Обози переїхали i потягнулися десь туди д’заходу. По
стернях стоять та чорнiють копи. Овес чекає косаря.
Матвiй три днi барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до
Антоновець i вернеться.
В Антонiвцях скинув козакiв. По дорозi назад зустрiли iншi. Всiлися i
хоч-не-хоч, а до Обич вiдвезти мусiв. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками
нова банда:
– Стой! Паварачiвай, старiк!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..
– Такi ось каналiї землю нашу обсiли. Питаю, звiдки. С Тамбовскай. Бач.
Наперло зо всiх кiнцiв. Гаддя не народ!.. – говорить повiльно, але твердо
Матвiй. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла…
При вечерi Матвiй весь час сидить мовчки. Володько спостерiгає батька i
намагається вгадати його думки. I аж в кiнцi вечерi несподiвано
звертається до сина i заявляє:
– Нiчого не пошкодую, щоб ти став грамотним!
I бiльш нiчого. Знов мовчить i знов думає. Але Володько вже розумiє
батька. Пощо слова. Думка i чин. Ось двi передумови для людей, що творять
будучнiсть. Володько це чудесно розумiє. Це не викрики, це не маячення, це
не легковажнiсть. Розум, праця, вiра! Слова, якi вщерть налитi живою
кров’ю, натхненi живою душею.
Матвiй iде вiдпочивати. Як звичайно, спить вiн у клунi. Мiж своїми
снопами, мiж своїм знаряддям. Запах зерна свобiдно вливається в його
широкi втомленi груди. Так само, як i колись, кладе на груди знак хреста,
так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього мiсце i бути йому
охороною в часi нонi. Душа його спокiйна. Вона певна, що минулий день, як
i всi попереднi, був днем, що творить одну сходину до того незнаного i
разом знаного кiнця. Вона сходить догори, їй розгортається небо… Вона
бачить багато зi своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в
хаотичному ладi, подiбний на страшну музику. I в нiм iде Матвiй, такий
самий, як i все, що його оточує.
Володько працює в полi. Разом з батьком вiн вимахує тяжечими
батькiвськими грабками. Анi його руки, анi плечi не набрали ще необхiдної
сили та пружностi, але вiн не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно,
рiвно, помах за помахом, згортає вiн великi стебла вiвса. Довгий, рiвний
покiс лишається за ним рiвнобiжне до двох довгих слiдiв, витоптаних його
ногами. Ш-ш-ii, Ш-ш-ii. Батько спереду, син за ним. Вiд покосiв пружно
вiдбризкуються коники-стрибунцi. Зграя курiпок довго чаїлася, щоби
пересидiти небезпеку. Але бажання марнi. Ритмiчно i неухильно наближається
небезпека. Фр-р-р-р! Всi, як одна, зриваються i летять туди десь у
Мозолянку. Нiхто на них не зважає. Косарi рiвно виводять свої покоси вiд
межi до межi. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолi пiт i
йдуть далi. Нема спину. Треба зiбрати засiяне зерно, що ось виросло,
вкрило собою землю, а тепер проситься до клунi.
Через пару днiв приходить Настя з Катериною. В’яжуть i складають у
пiвкопи. Володько возить снопи до клунi. Розпустив довжелезного драбиняка
i тягне додому по кiлька кiп нараз.
Смажить сонце. На конi падають гедзи. Пiт заливає очi. Дорогою сунеться
возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний
дядько. Сидить на голiй дошцi, а ноги звiсив на стельвагу. За його
плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.
– Во! Но! – гукає щохвилi дядько i газдилить пужаля-кою по сухих ребрах
конят. Але тi мало звертають уваги на таку поведiнку. Сунуться собi
помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.
Дядько пiд’їжджає до Матвiєвого хутора. Саме в той мент Володько везе
хуру снопiв i намiряється в’їхати просто в клуню на тiк.
– Стой! – чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу
зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, вiн в’їжджає на тiк, бере
довгi вила i скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що тi снопи
рiвняє.
По хвилi входить до клунi большевик.
– Ти что?.. Нє слишал мєня?.. – говорить вiн.
– А хiба що?.. – вiдповiдає Володько i дивиться всторч тiй людинi.
Дивне сотворiння. Його обличчя нагадує тахлю вiкна, до якої роками не
торкалась ганчiрка господинi. Безлiч бiльшого й меншого ластовиння.
Бородавки. Вздовж i впоперек, нiби залiзнича сiтка мапи, поплутанi
зморшки. Очi, мов розлюченi звiрки, бiгають пiд настовбурченими, подiбними
на вiники бровами.
– Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж
зухвальство.
– Навряд,каже вiн.- У нас є сiльська рада i є її голова. Потребуєте
пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити…
Але “товариш” сердиться. Нечувана рiч. Йому вiдмовляють послуху. Хай
вiн i непоказний. Хай на ньому порвана “гiмнастьорка” i розпанаханi на всю
штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима.
– Глупосгi всьо. Паєдєш i канєц! – Заявляє вiн рiшуче й остаточно.
Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн не бажає i
справа полагоджена. Володько швидко змiряв його вiд голови до порваних
чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине
на полi снопи i не повезе цього типа нiкуди. Мовчки скидає снопи, а
доскидавши, стрясає з дошки нам’яте зерно i мовчки виїжджає.
– Стой! – гукає “товарищ”.- Ти куда? Стой!..
Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебiг з клунi
навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним. З пащеки
рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються Бога, Христа i “всiєї
небесної канцелярiї”.
Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по руках
“товарища”. Той одразу пустив конi i схватився за рушницю.
– Вб’ю! Двадцять п’ять лет прiнудiтєльних работ – трам-та-ра-рам!.. –
кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через поле тiкати.
Большевик бiжить, клямцає рушницею. “Клямцай,- думає Володько.- Все одно
не маєш чим стрiляти. А догнати не доженеш”. Назустрiч бiжить Настя. Вона
перелякана.
– Стiй, дитино! Вiн тебе заб’є! Стiй!..
– Не бiйтесь! Не заб’є,- кидає Володько i жене далi. Большевик пiдбiг
трохи i зупинився, а Володько просто через поле подався в долину. Там лiс,
там хащi. Цих мiсць ще не здобули “товарищi”.
Цього дня робота перервана. Володько заїхав у запуст i перечiкує.
Дивний час. Людина тепер нiщо. Лiс, дерева, небо високе, синє, безхмарне.
Все таке, як треба бути, тiльки люди пошалiли, змiнилися. Володько знає
причину цього, але не розумiє, чому так дико, так зайво жорстоко повстали
однi на других за пустi, безвартiснi речi. За землю? Нi. Тi, що боролись
за землю впертою вiковою боротьбою, тi сьогоднi гнанi i переслiдуванi.
Тепер боротьба тих, що хочуть зробити все по-свойому. Це є та половина
людей, що живе страшним ворохобним життям, таким, як жили колись давно тi,
про яких лиш у пiснях спiвають. Раз на столiття, на кiлька столiть цi люди
вилазять зi своїх пустинь, степiв, пролiтають гураганом, поруйнують
святинi, мiста, заплiднять проклятим плодом жiнок, щоб, вичерпавшись
ударним життям, лягти й увiйти в чорнозем. I тодi поволi встають та йдуть
до працi iншi люди. Цi знов зводять святинi, цi знов закладають мiста, цi
знов уговкують i освоюють окаянний плiд диких, творять владу i закон.
Краю мiй! Страшний, двоєдушний, розколений краю! Нiколи не був ти
упокорений ворогами. Ти був, є i довго ще будеш рабом власної натури,
накинутої тобi в сiру давнину не ворогом, а стихiєю. Будь тверезим i
мужнiм.
Сонце хилиться до заходу. Срiбнi листочки молодих осичок тремтять пiд
подувом ледь помiтного вiтру. Останнi променi сонця обцiловують зо всiх
бокiв зелень, i всяка барва знаходить вiдгук їх пестощiв.
Приходить Матвiй. Вiдхилив кущi, подивився.
– Ти тут? – запитав вiн.
– Не хочеться лiзти чортовi в зуби,- каже Володько.- Перестою тут.
Думаю, наша Шпачка ожеребиться. Нiяк не хотiла бiгти.
– I я так думаю. Треба уважати. Ти добре зробив, що вирвався вiд того
шарпатюги.
Володько задоволене посмiхається. У Матвiя пiд рукою при поясi сокира.
– Думаю,каже вiн,- зрубати кiлька деревин на дрова. Тут гарно,- додав i
оглянувся навкруги.- Ех,- каже далi.- То колись, бувало… Не знаю, що
сталося.:. Чи то старiсть, чи то свiт змiнився, але тепер все не так. От
квiтки. Бувало, в нас там на Запорiжжi в Дерманi вийдеш на садок… Квiту
того… Безлiч. А все такi барвистi!..
Матвiй не має багато слiв, щоб висловити всi свої почування, але
Володько стократ бiльше розумiє його, як виявляють тi слова.
– Шкода, що мене не вчили,- продовжує Матвiй.- А то – сiв би i все
списав би. Все чисто. Як було, як є i як буде…
– Як буде?..
– Ну. Певно. Хiба тобi дивно? Не казав я, що буде вiйна? I тепер кажу:
нема лиха без добра. За цей час, вiд початку вiйни до наших днiв ми всi
переломилися. Так. Ми, мужики, цiлий наш народ. I хай там дiється, що
хоче, але те, що родилось у нашiй душi, i те, що росте у нiй, не загине i
не вмре. Виросте i дасть великий плiд. Край наш, Україна буде. Це вже я
бачу… А ти – мiй син, якому не давав я булок, а той самий кусень чорного
житнього хлiба, який i сам їв, ти йди далi… Може, станеш доктором. Може,
будеш редактором яким… Може, будеш бiльше, нiж я, знати. Може,
учителем… Нiчого тобi не кажу. Ти сам чуєш голос твоєї душi i ти сам
вибереш собi роботу. Але ким би ти не був, не допусти до себе гордощiв i
заздростi. А ще одно: як могтимеш, вiзьми колись шмат паперу i все, що
чув, що бачив, спиши. Хай знають тi, що прийдуть колись, якi люди жили на
цiй землi, що думали вони, що пережили, якi вiйни, свари були… Кожний
день нашого часу є днем незабутнього. Бо ж тепер родиться наша
будуччина…
Говорячи це, Матвiй присiв на пеньочку. На чолi його дрiбненькi
крапельки поту. Великою своєю шорстокою долонею стирає вiн пiт i думає. В
мiжчасi Володько вставляє своє:
– Я, тату, думав над цим…
– Так?
– Думав,продовжує Володько.- Хлiборобом я не буду. Ви ж бачите. Прийде
на нашу землю яка-небудь чужинецька шпана i як свому… А чому? Бо ми
хлiбороби. Вмiємо землю орати, сiяти, жати, але не вмiємо добро своє
спожити… Ми потоптанi. Ми упослiдженi. Ми нiщо! Сьогоднi, там… Я,
знаєте, хотiв кинутися на того хама i роздерти його на кусся. Отак просто
роздерти i все… Лють мене їсть…
Матвiй думає.
– Аби тiльки,- каже,- всi до цiєї думки дiйшли. Нi. Не кажу кинути
плуг. Нi. Цього не треба. Земля основа всього. Але кожний господар хай
тямить: поки ми тiльки коло плуга, а там на горi сидять вужi – нема нам
щастя. Ми мусимо виповнити собою все!.. Ми, чеснi люди, що родились тут i
тут мiсце!..
А по хвильцi додає:
– Але до працi. Праця всьому дасть життя. А тi перешумлять i загинуть.
Знаю, що загинуть!.. Ходiм, зрiжемо кiлька деревин. Думаю собi: вiн там
поїхав, стоїть, i конi стоять, а тут стiльки роботи. Гадаю рiзати дерево
звiдсiль, вiд запусту. Тут молодий лiс ростиме. Гарно засiявся.
Батько i син встали й пiшли. Батько показав великого старого граба…
– Ну, зрiжемо цього.
Вмостилися i почали рiзати. Сонце заходить. У лiсi кладеться тiнь.
Тиша, тiльки шурання пилки чути. По часi пiдрiзаний граб затрiщав,
похилився i, пробиваючи собi помiж гiллям iнших дерев дорогу, цiлим своїм
тягарем грюкнув об сиру землю. Батько i син хвильку стоять i обтирають iз
чола пiт.
Цiєї ночi Шпачка ожеребилася. Через пару днiв ожеребилася i Гнiда. Двоє
шустрих малят лошачкiв родилося на свiт. У село наїжджають “товаришi” i
вибирають все новi та новi “самообложенiя”. Роз’їжджають усе новi та новi
агiтатори. Сходки, мiтинги. Володька ще раз беруть “в наряд”. Три днi
проїздив з агiтаторами по селах. Приїдуть до села – сход. У школi
збираються дядьки. Обличчя їх на квiнту. Настрiй – нуль. Знаємо, мовляв.
Досить нам наговорили. Баки тiльки забивають.
Але входить товариш комiсар. Рудий, сiрi очi, плитке чоло, вуха
вiхтями. П’ять лiт у Сибiрi на каторзi за червоний жовтень страждав, вiд
перших днiв революцiї на всiх фронтах диявольську контрреволюцiю громить.
Вилазить на стiлець:
– Товаришi селяни! Знаю, що не прийшли ви сюди, щоби слухати тарибари
якого-небудь обридлого крикуна. Знаю, що село вже має досить слiв, за
якими нема нiчого, крiм брехнi… Але, товаришi! Всi, хто не прийшов до
вас, кожний тiльки брав. Кожний тiльки намагався використати наше
втомлене, вимучене довгою революцiєю село. Нiкого не обходить те, хто тут
жиє i чи має вiн що їсти i в що вдягнутися… Нiхто також не завдає собi
працi подумати над тим, що селяниновi нiхто не дає анi одної соломинки
даром. Все то зароблене тяжким кривавим трудом, твердими мозолями двох
рук…
– Правильно! – перебиває хтось. Настрiй слухачiв прояснюється.
– Так,продовжує товариш.- Я сам син бiдного селянина, який родився i
вмер на рiллi у працi, у ярмi. До мозку костей знаю, що значить вперта
день-денна в потi, брудi, в голодi каторжна праця, наслiдки якої: болi,
болi i тiльки болi. Хто з вас скаже, що за своє життя прожив хоч один
щасливий день, добре з’їв, гарно одягнувся, не мав турбот? Нiхто, Бо ми
дiти працi, дiти землi, ми не маємо на це змоги. Ми, як та машина, щодень
i нiч тягне цiлу фабрику, не смiємо зупинитися, випростатися, вiдпочинути.
– Правильно говорить,- чути з юрби. Настрiй ще бiльше теплiшає.
– Але, товаришi селяни! Кожний з вас хоч i здалека бачив i iнше життя.
Он у селi стоять палати. До них належить за селом кiлька тисяч десятин
доброї земельки. Власники їх не купували її, не орали, не сiяли, а збирали
бiльше, як ви всi, що тут зiбралися. I ви бачили їх життя. Бачили,
роз’їжджали вони фаетонами, каретами, четвернею. Бачили, як гуляли вони,
як пиячили. Все це ви бачили i нiкому з вас не прийшло на думку: а за що
то вони так живуть? А чиєю то працею здобувають вони отi великi маєтностi,
отi добра, отi четвернi? Не приходило це на думку, бо всi думали, що так
треба, що так має бути, що сам Бог ваш так хоче. Але так воно не є. Так
воно не мусить бути. Всi мусять знати, що земля i все, що на нiй є, не
належить однiй людинi – пановi, поповi, царевi. Нi! Сто разiв нi! Все це
належить усiм людям, що живуть iз працi рук своїх; належить порiвну,
однаково, без всяких винагород i викупiв! Так воно мусить бути.
Голос промовця пiдноситься, набирає звучностi, сили, переконання.
Селяни слухають. Очi їх поволi загоряються. Промовець згадує партiю
комунiстiв-большевикiв, що пiдняли священний червоний прапор боротьби за
волю та землю. Згадує свiтову буржуазiю, що йде на допомогу Денiкiнам,
Петлюрам, Пiлсудським, щоб розчавити великий зрив працюючого люду. У
рожевих барвах малює привабливi картини прийдешнього, коли то могутня
селянсько-робiтнича червона армiя переможе всiх своїх ворогiв.
Тодi настане час вiдпочинку працюючих, час, коли за людей будуть
працювати машини, коли всi будуть рiвнi, щасливi i свобiднi. А це настане.
Це не слова, а дiйснiсть. Це мусить статись, бо цього бажає собi сто
п’ятдесята мiльйонiв працюючого народу. Але для цього треба останнiми
силами пiдтримати славетну червону армiю, армiю героїв боротьби i працi.
Так. Селянський люд знає, що буде далi. Їх обличчя, їх очi холонуть,
мов метал. На їх устах знов сходить ознака лютi. Чотири роки кров лив. По
Карпатах, пiд Варшавою, у пiнських багнюках. А тепер приходить ось тобi
отакий i рве – брехнею, пiдступом, силою,- останнє вiд уст своїх рве.
Iди, Арйоне, додому. Вiйна не з’їла ще одної твоєї красулi. Одв’язуй її
вiд жолоба i як офiру вiддай добровiльно. Бо, бач, герої працi й боротьби,
що ордою з кацапiї насунули, потребують її. А ти, Арйон, ти що кров лив,
пiт лив, орав i сiяв гречку, ти дай i ще раз дай… Себе, жiнку i дiтей.
Клятий жидок, вошивий руский гармидер зняли, в Європу б’ють, сто тисяч
коней загнали, бо здобувають, бач, трактора, електричну лампочку,
комуну…
Тьху! Громи на вас! Дядьки розходяться. “Председатель” списки зробив.
Десять ялiвок, п’ятдесят пудiв хлiба “добровiльно” за гарнi слова, як
тьху, пiшло.
На другий день Володько їде додому сам. Оратори залишилися на селах. З
села в село пiдуть i обберуть, мов липку обдеруть гречкосiя.
Їде Володько, перегортаються рiднi поля, он село – одно, друге i
вiтряки, i обрiй сивий, звiдки вилазить кiлька брудних хмарин. Стернi
наїжилися. Земля, мов кулак, скорчена. Гнилi, посивiлi полукiпки.
Недоораний загiн i забута борона, на якiй ворона голосно харчить, нiби
лається.
I чує Володько виразно, що земля почала вiдступ. Вона нiби охолола. На
нiй, мов на мерцевi, щетина, стерня, аж дух її, той жорстокий п’янючий дух
здiйнявся i хтозна-куди вiдлетiв.
Нi, не буде вже бiльше тих завзятих коханцiв землi. Нi, не буде весни,
рiллi, великого неба i сонця для орача, що пiт, кров, душу разом з Богом
згорне, бувало, в одно зерно i вiддасть землянiй грудi на пожертя. Нi, не
буде бiльше таких. Тi, що були, ображенi, побитi, обдуренi. I та образа
передасться вперед на всi поколiння, i кожне з них iз приємною жагою
бразне плуг, i скаже: “Ганьба моїх батькiв – моя ганьба! Я i син мiй, i
мiй онук хай росте, як хижак, у лiсi, в лузi, в землi пiд скибою, i хай
день i нiч рахує вiд початку, бо наш час пiде вiд того дня вперед, вiд
котрого спаде з очей наших остання скалка ганьби, неслави, наруги. Так
буде!”
Бiжiть, конi мої, по рiднiй дорозi. Несiть мене пiд стрiху батька.
Звiдти я вийшов у свiт, звiдти почну роботу. Всi днi, а їх буде безлiч,
вставатиму бадьоро i нi одного не вiддам умарне. Почну вiд себе. От серце
моє. Воно гаряче, мов жарини. Ллю воду холодну, i хай приймає гарт, i хай
от так ствердне, мов лiпша криця. Добре! Боже, приношу дяку тобi, що
родився в час, коли родиться вiра моя – в Тебе, в Батькiвщину, в Працю.
Iдуть днi. Лiто хилиться до спаду. Величне лiто, яке було один раз на
триста лiт. Хто бачив небо, або хмари, або сонце того лiта, той скаже:
так! Iстинно велике було. Бо того лiта народилися новi люди, мiльйони
нових людей i мiж ними Володько Довбенко. I вiн гордий з цього. Бо земля,
вiд котрої вiн узяв силу свою, барву кровi й огонь серця, нарештi, дiстала
– одних, що пiшли i впали, других – що родилися i живуть, їх очi бачать i
вуха чують… їх молодi барви формуються так, щоб взяти на себе страшний
тягар в iм’я Бога, честi i слави землi своєї…
Син Володько i батько Матвiй привчають покинуту большевиками молоду
булану лошицю. Вона шарпається i стрибає в плузi, мов спутана блоха. Але
Матвiй зацiпив зуби, цупко тримає в свому сталевому кулацi сирицевий
повiд. Лошиця зводиться дуба, мотає запiненою мордою, хвицає заднiми
копитами.- Нiчого! Нiчого! Пiдеш! Пiдеш! – Через зацiпленi зуби промовляє
Матвiй. Володько тримає чепiги плуга. Плита глибоко зарита в глейкий,
мокравий чорнозем. Уночi лив дощ, небо котило хмарами, мов горами, i .
тепер ще он валуни по синьому розкиданi. Вiтер дме i булана грива лошицi
шарпається на всi боки, а бурштиновi її очi почервонiли.
– Пiдеш, пiдеш! – крiзь зуби говорить Матвiй.- Мусиш!.. Вьйо!
Булана рушила i потягнула плуг. Плита верне скибу, тне корiння, трiщить
пирiй… Ах, чорт бери, як верне землею, рве, трощить на куснi. Раз, два
обiйшли, на буланiй пiт виступив. Стала, прискає пружнiм диханням. Ти три
роки. Струнка, пружна, мов стрiла.
– А тепер впряжем до неї Шпачку,- зазначує Матвiй.- Хто сказав, що вона
не пiде? Пiде! Тiльки треба вмiти її заставити…
В той час шляхом їде тачанкою большевик. Пара карих коняк вгнанi до
останнього. Не помагає нi матюк, нi нагай.
– Стой! Вон пашет челавєк!
Плигнув у грязюку дороги, женеться через свiжу скибу.
– Дєд! Давай лошадь! Випрягай раз-два!
Матвiй зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках
чепiги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.
– Стiй! – крикнув Матвiй.- Ти куди? Твоє? Большевик висмикнув з кобура
нагана.
– А вот!.. Не хоть в лоб? Очi його, мов шротини.
– Падайдi толька, кулацкая морда! Ето тєбє нє старий режiм…
Матвiй наливається страшною люттю, що прискає з кожного його руху.
Великi його чоботи злилися з землею i, видається, нiби вiн вгруз в її
поверхню, нiби вирiс з її чорноти. Жили його широкого чола налилися кров’ю
i, здається, видно, як б’є вона чiткими, сильними ударами.
– Xa-xa-xa! – зареготав большевик, тримаючи в лiвицi повiд буланої, а в
правицi нагана. Його вип’ятi, мов бараболини, вилицi, скiснi чорнi очi,
твердий, низький лоб, мов литi зi старої бронзи. Пiски, пустиня, кiнський
пiт. Номад, думає Володько.
Груди Матвiя знiмаються i опадають. Вiн дивиться на кулак з наганом,
корчиться, нiби бажає плигнути на свого грабiвника, але в останнiй хвилинi
з силою вириває себе з такого стану, круто повертає i без єдиного слова
йде в поле.
Володько дивиться за батьком. Вiтер розкидає поли його куцана. Ноги
його ступають рiвно, широко й рiшуче.
А большевик випряг одну коняку, прив’язав її ззаду тачанки i впряг
булану.
– Садiсь, маладєц, са мной! В Жолобках другую лошадь дастанєш!
Володько плигає на тачанку. Большевик сiв на сидiння. “Вьйо!” – гукнув
сердито i шмигнув нагаєм булану. Та пальнула заднiми ногами, шарпнулася i
сп’ялася диба. Большевик закотив триповерховий матюк, завинув на лiвий
кулак вiжки, а правою схопив за цiвку рушницю, що стояла коло нього, i зо
всього розмаху гепнув прикладом по буланiй… Та витягнулась, рванулась i
зi страшною силою поперла за собою тачанку з обома шкапами.
Гналася, мов вiтер. Колеса бризкають закарвашами грязюки. Тачанка, мов
дитяча забавка, плигає по нерiвнiй дорозi. Мигають поля, лiс, село.
Долина, вигналися на гору i розгонно вкотили на панський двiр.
– Стоп! – натягнув вiжками большевик. Булана стала. На нiй нема сухого
мiсця. З рота, нiздрiв рвуться куснi пiни. Живiт, спина й зад у милi. Ноги
тремтять.
– Вiдал? – звертається до Володька большевик.- Вот так с вамi нада!
Обличчя його купа багна. Сива довнянка закотилася на потилицю. Помахом
рукава розвiв на чолi пiт i грязюку, плигнув на землю, кинув Володьковi
вiжки, а сам пiшов в напрямку великого будинку з оббитими стiнами.
Вечорiє. По небi летять клубатi хмарини. Навколо рейвах, нелад, нiби
тут панував землетрус. Он якiсь хлiви, чи стайнi. Тинк на них упав. Гонти
на стрiсi прорванi, нiби навмисне. Перед дверима потрощена жниварка,
обламки грабель i ржавi вила. Далi купа недосушеної з будяками конюшини.
Коло неї стоїть кiлька зачовганих, збасованих брудними нагаями коняк.
З будинку чути крик большевика. За мент вiн виходить з-за рогу хати,
плюється в Бога i пiдходить до Володька.
– Сукини сини! – кидає вiн Володьковi, хоч той не розумiє, в чiм
справа.- Бєрi вон ту клячу i атвалiвай ко всєм чертям!
Володько бiжить до коней i бере лiпшого.
– Нє ту! Другуйю! – кричить большевик. Володько бере ту, яку показує
большевик, вискакує на її гостру спину i верхи клигає в село.
Матвiй iшов у поле. Не раз iшов вiн по цiй землi. Не раз болiв вiн над
її долею, але сьогоднi, в цей страшний день, вiн виразно став лицем в лице
з тою силою, що заступила йому його життєву дорогу. Нiколи, нiщо не
перемогло його. Вiн не лякався вiйни. Вiн готов був зустрiти смерть на
полi бою, як вояк, як орач, як той, що до останньої хвилини цупко тримає в
своїх п’ястуках свою зброю.
Але сьогоднi… Нi. Вiн чує ще той регiт, той зневажливий лютий погляд.
Ууу, ти, косоока тварино! Почекай. Мiж нами нема рiвностi! I ти, i я – ми
станем ще, i буде тодi останнiй бiй. Матвiй бачить поле своє, як лежить
воно перед ним доступне, мов раб. Рiки поту пролив за нього. Сина в бої
послав. Цiлi ночi продумував i брилу по брилi складав цитаделю своєї сили.
I, мабуть, ще мало. Так. Мало. Не одного, а мiльйон Матвiїв треба. Сто
мiльйонiв синiв треба послати в бої. Iнакше прийдуть з наганами, випряжуть
твого коня з плуга i посмiються.
Матвiй пройшов впоперек, вздовж свого поля. Прудкий вiтер б’є крилами в
його обличчя й охолоджує палаюче чоло. Пригадав, що пiслязавтра мав би
вiдiйти Володько до школи. Але хто дома?.. Сiяти. До чорта. Пiде.
Западає нiч. Матвiй вертається додому. В хатi порається Настя.
“Господоньку; Господоньку! – журиться вона.- I куди той хлопчисько з отим
каналiєм поперся? Ще возьме там у лiсi… Бахне, i буде по ньому. Що
такому каторжановi…”
Матвiй мовчить, їжа його не бере. Посидiв мовчки, а опiсля вийшов
надвiр. Нiч темна i вiтер. Пiшов на дорогу i слухає в напрямку
жолобепького лiсу. Минають хвилини, години, а Матвiй не сходить зi своєї
стiйки. Навкруги все нiме, чорне, мовчазне.
Нарештi над’їжджає Володько. Матвiй здалека помiтив його, i коли син
зрiвнявся, зупинив.
– Стiй-но. Що то приволiк? – каже Матвiй.
– Та от дали. Взяв, хай, думаю, хоч таке буде.
– Не тре’було брати. Все одно завтра за рiвчак витягнеш. А та не лопла?
– Нi. Але зiрвалась напевно. Як не витягнє до завтра ноги, буде добре.
– Халєра чортова. Все зжере i сама здохне. Ех, коли бв не той наган. Не
хотiлося напоротись на кулю, а то би… Aле поживем, побачим. Завтра
доскородиш отам, а пiслязавтра до школи.
– А як же ви самi?..
– Не журись. Тут вже я досiю, а ти вчись деiнде сiяти.
Завели коняку до стайнi, дали їсти, а самi повечеряли i поклалися.
На ранок витяг Володько на скибу борони, взяв нову коняку, допрiг до
неї Шпачку. Придивившись, помiтив, що новому коневi вибито око. На мiсцi
ока – струп. Нагаєм, видно, смальнув.
Скородив мало не до вечора. Думав, докiнчить, приготується до
завтрiшнього походу. Але надвечiр несподiвано з села виволiкся якийсь
обоз. Дядьки, дядькiвськi конi, вози, а на возах раненi. Безлiч ранених.
Лежать по два, по три на возi. Пообв’язуванi i так. Стогнуть, кричать.
– I де їх стiльки наклали?
– А хто їх знає. Дiстали.
Пiдвода за пiдводою сунуться ходою, на цiлу дорогу вiд села до лiсу
розтягнулися. Кiлька вершникiв, кiлька пiдвод санiтарiв. Одна з таких
пiдвод зупиняється чомусь коло Матвiєвого подвiр’я.
По часi до Володька йде батько, за ним большевик. Батько сумний,опалий,
тихий.
– Випрягай з борiн конi, бо поїдеш,- каже вiн нiби не своїм голосом.
– Куди? – питає Володько.
– А от,кивнув головою на большевика.
– Тiльки до Шумська,- каже той по-українськи.
– Але ж конi цiлий день у запрязi були.
– Ну… Довезеш до Шумська i вернешся. Матвiй мовчить. Вiн раптом
чогось змiнився.
– Ах, одвези вже їх. Все одно,- каже вiн i, повернувшись, iде додому.
Володько швидко розпрягає конi з борiн, запрягає до воза. Вiн
сердиться. Чортзна-куди на цiлу нiч їдь. А завтра конечно хотiв вийти в
дорогу.
Виїхали. За Жолобками починає вечорiти. Обоз повзе ходою. На возi коло
Володька сидить большевик. За ними якiсь лантухи. Наганяють i переганяють
вершники. Конi загнанi, обтрiсканi багном.
– Ну как там? – питає большевик одного з вершникiв. Той тiльки махнув
нагаєм.
– Панiка? – питає; ще.
– Чорт єво разбєрьоть. Всьо смешалось! Володька нашорошився.
– Що там таке? – питає большевика.
– Та вiдступаємо. Знову будете пiд панами. Францiя цiлу Варшаву жене.
Володько мовчить. Що має казати. Однi вiдходять, прийдуть iншi. Чи не
все одно? Пригадав тих, з якими пiшов Василь. Де вони. Пiшли туди десь к
Подiллю i не чути бiльше. Невже не вернуться? От дивина. Прийшли, побули i
зникли. Нагадали якийсь .сон, щось неймовiрне i вiдiйшли. Десь туди все
йшли, к Подiллю. Хлопцi веселi були, у сiрих чемерках, у кепках, у
шоломах. От уявляється: дощ, грязька дорога, а вони йдуть – все молодi,
молодi, мов дiти. Катерина вийшла i стоїть на порозi.
– Ей, дiвчино! Дай Боже, чорнобривко!
Катерина смiється собi на них. Це ж тi, що нiкого не зачiпають.
Петлюрiвцi. Славнi хлопцi мiж ними. А як увiгнався Василь. Що ж, не був то
гарний козак? Нiхто би не сказав, що то був той самий Василь, що вирiс
десь на хуторi в Лебедщинi, що любив собак i коней, що кпився з Володька.
Коня ж мав. Ех, i був коник. Любив його, кормив, чистив. Володько так i
бачить, як розпускає пiдпруги сiдла. А остроги побренькують, шабля при
боцi. Руки мiцнi, жилавi, довгопальники зi злотосрiбними волосинками.
– Ех,виривається у Володька. Большевик подивився на нього.
– Чого зiтхаєш, козаче?
– От так собi. Думав, завтра пiду до школи. А це не близько.
– А то ж куди?
Так i так. Володько оповiдає.
– Тепер пропало,- закiнчує.
– Чому? Сказав до Шумська, так до Шумська.
– А не до Житомира?
– От дивак.
А помовчавши, каже:
– А ти хiба мене не знаєш?
Володько подивився на нього. Здається, щось знайоме, але пригадати не
може. А той посмiхається й мовчить.
– Hi. He знаю.
Уста большевика щiльно, смiшливо стуленi.
Мовчить. Володько не питає також, їдуть поволi за ступом на схiд. Нiч
там. I хмари туди женуться. От туди, у ту щiлину мiж небом i землею
затискаються. А небо тяжече i, коли б не вiтер, рухнуло би i завалилося би
отак просто на все. Грохонуло би i вкрило би горами поля, i були би
скрiзь, як глянеш, гори однi. Краще хай провалиться, щоби море стало з
хвилями. Щоби буревiй, щоб рокiт хвиль i вiтру отак вдарив i вiдбився,
вдарив i знов вiдбився. I так от щоби билось все навкруги, повне
бурхливого життя, повне сатанської борнi. А ми, щоб отак на кораблях, всi
як один. Очi струнко вперед, брови нап’ято стягнутi, а груди проти всiх
хвиль, проти всiх буревiїв.
Нi. От в очах тягнеться низка возiв з потрощеними, хто зна чиїми,
синами, що стягалися сюди зо всiх степiв, зо всiх пралiсiв. Напнуте небо i
поля, поля – ген аж туди десь поля.
Вiтряки пiд Рохмановом стоять. Розставили свої довгi руки i борються з
напором вiтру. Мiстечко Шумське втикане жарiючими свiтляками. Широкий став
прибиває пiд греблю хвилю за хвилею, а взад i вперед через мiст обози.
Туди йдуть, назад iдуть. Драбиняки, тачанки. Коники витягають шиї, дядьки
байдуже пливуть, все одно, в яку сторону. Хай котить хвиля чи взад, чи
вперед. Вечiр, мов чорний кiт. Поволi, крадькома крадеться, замотуючи
вози, конi, тачанки таємничою оманою. Руїни млина Райха, дебелi мури, за
котрими засiдали з кулеметами повстанцi i строчили отуди по той бiк
стависька в очерети. Отам тарахнула на лiд нiмецька бомба, вiд котрої
вмерло з переляку кiлькох жидкiв. По греблi марширували “гелєрчики” в
синiх рогатiвках i награвали французькi маршi. Пiсля їх кiлько ж впало до
бруку, прошитi, наскрiзь кулями. Боже, скiльки гармидеру було! Горiли села
i трупи сипались, мов спiлi грушки. Земле моя! Країно моя!
А обоз усе сунеться греблею. Ось першi хати. Вiкна заставленi ставцями.
Блiдо жарiють електричнi грушки. Вiтер зо ставу розгонко вдаряє в
телефонiчнi дроти i вони дзичать тривожно. Кiлька – раз, два, три,
самоходи ллють сяйво своїх рефлекторiв, а на них стриженi, в кепках жiнки
з санiтарними опасками на рукавах.
– Стой! Куда прьош?
– Разiйдiiiсь!
Дебелi, цибатi конi, мов вуглевочорнi примари, вириваються, плигають
через вози, через дядькiв. Пiдкови копит цокотять об камiнь i крешуть
iскри. Вони проносяться, як вiтер, i зникають. Нiч живе, нiч страшна,
неповторна. Мов глибина морська, таїть у собi життя, смерть i буревiй. Цi
неймовiрнi люди, народженi ще вчора, сьогоднi пишуть хаос своєрiдного,
перекрученого Апокалiпсису. Сюди люди, туди люди. Однi до других лицем,
грудьми. Дороги нема. От упав хтось i по ньому проїхала тачанка, бо був
слабий. Отам на полях фронт. Там сто п’ятдесят тисяч. Двi тисячi ранених,
тисяча трупiв. До чорта спiвчуття!
Але Володьковi все-таки пощастило вирватися з того рейваху. Дiстав
посвiдку, що їздив три тижнi, вiдкинув задок воза в рiв, вьйо! – i поїхав.
За Рохмановом порожньо. Вiтер назустрiч i нiч, мов антрацит. Конi
намацують копитами шлях, що лiг тут взад i вперед. Пройшло ним людей,
заплющ тiльки очi i дивись: всi народи, всi мови, всi барви. Йшли, минали,
падали далi вiд куль, та знов iшли, втомилися i спалахнули гнiвом. I от
горять… Всi горять. I нема кiнця. Мов навмисне вiтер дме i земля, оця
українська смоляна земля, дихає на всiх п’яним жаром приваби. Ах, як найти
слова, щоб розповiсти i щоб знали всi про днi та ночi, коли люди, конi й
тачанки йшли отак через поля, мов збиточнi дiти, а вмирали на городах,
там, де ростуть гарбузи та цвiтуть безсмертники.
Пiд Жолобками знов обоз. Знов дядьки та конi. Вершники подiбнi до
привидiв. Пiд горбком стовковисько. Кiлька пiдвiд з’їхалося в купу.
Спереду серед дороги лежить коняка. Вона ще жива, але йти далi пiд гору не
в станi. Сили її вичерпанi. Вона дiйшла до тої границi, за яку вже не
зважилася переступити. На неї накинулися з нагаями i, як звичайно в таких
випадках, били. Але коняка не встала.
Знизу над’їхали тягаревi самоходи. Пружне свiтло їх рефлекторiв
освiтило большевикiв, дядькiв, вози i коняку.
– Добєй єйо i канец! – гукає хтось. Один виймає револьвер. По дорозi
ворушаться густi тiнi. Баах! Коняка ще кiлька разiв хитнула головою, але
до її решток вчепилося кiлькох i стягнули в рiв.
– Ааа, вот прекрасна! Стой! Праварачiвай! Паєдеш с намi!..
– Дароогу, трам-та-ра-рам! – Ревуть шофери. Володько бачить, що не
виверне. Коло воза справа й злiва освiченi обдертуси з рушницями цiвками
вниз на животi. Вiн проситься, що з’їде ось туди вниз i обернеться.
Протискається повз вози, повз самоходи. Коли минув, одразу погруз у
темноту. Дорога вниз порожня. Пустив вiжки, вiз попхнув конi i вони
погналися вниз, в глибину, в чорну нiч.
Гналися довго й шалено. Земля все опадала i спини коней, втiкали вiд
зору i не могли втiкти. Парк Калиновського вперто змагається з вiтром,
осокори, мов скелi гiр, перевертаються, хиляться, зникають за плечима. За
ним шумлять ялицi, клени пускають лист за листом, що летять по вiтрi, мов
телеграми. Дошки мостика затарабанили пiд колесами, пiдкинули сердито воза
i лишились.
Вже на другому боцi долини, на горi, коло церкви конi перестали слухати
батога. Але далi нема й чого гнатися. За плечима тихо. Село також мовчить.
Кожна хата принишкла, причаїлася в темнотi ночi, приплющила вiкна,
замкнулась заверткою i хай там потопа. Лиш собаки живуть. Вони чують
великий ворохобний свiт. Нема iншої ради, як брехати. I вони брешуть –
завзято, безупинно.
Дома розпряг коняки, витер перевеслом змиленi їх стегна i накрив
дергами. Приходить батько.
– Таки приїхав? – питає. Голос його змiнився. Тихий голос, не Матвiїв.
Володько швидко оповiдає й спльовує. Пiсля йде до хати, п’є кварту молока.
Мiдяне свiтло лампочки лазить по його загорiлому лицi, але нiчого не
помiтно з того, що перед годиною переживав. Матвiй мовчить. Настя готовить
на завтра торбу, бо ж “вiн” все-таки пiде.
– Не спиниш його. Ой, людоньки мої, по батьковi, геть рихтик по ньому,
пiшов. Задумав i хай тут гори вернуть, хай валиться земля… Пiшов i вже.
Рiд такий, бачте…
Обличчя Настi таке, як i завжди, що до нього хочеться побожно молитись.
На ньому та вiчна тепла скорбота матерi, в очах той тихий смуток i тi
завжди готовi сльозини. Ах, краще вже мовчи, кажуть тi вчi. Породила їх, а
тепер стократ дужчi за неї i бiжать – куля не куля – не зупиниш. Лиш любов
тобi, мати. Лиш ночi довгi i молитва. Хай Бог хоронить їх там десь у
широкому свiтi, на чистому полi, в далекiй дорозi, пiд вiтрами, пiд
дощами, лицем в лице з небезпекою.
Володько добре знає матiр i знає її думки. Вони ж бо виписанi на її
чолi, очах, устах. Але вiн не встане, не вiзьме за сухенькi плечi i не
вимовить: “Мамо моя!”
I не подивиться в її безодню очей, i не осушить тi сльози, ни, хоча
цiла його iстота обнята пожежею великої любовi. | Не вчило його життя
пестощiв. Було завжди шорстке й холодне, i всi очi дивилися вперед
насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хлiб. Нi, нi, сину
чорної землi! Тобi не лестощi, тобi мовчазним бути. Тобi горiти страшною
думкою i в серцi, в м’язах тiла складати силу. Схiд i захiд сонця несуть
на тебе вогонь, потоп, мор i меч. Нiхто, нiхто на цiлiй широкiй землi,
нiхто не роздiлить тягарiв твоїх. Сам-один, по колiна в твердiй землi, ти
здвигнеш налитими пружними м’язами i струснеш планетою. Так буде.
Батько. Вiн сидить на лавi, погрузлий у думи свої. Не торкайте його.
Коли вiн думає, хай все мовчить. Сьогоднi дума його насправжки особлива.
Обличчя його закрите туманом i тiльки невиразнi контури брiв, чола, носа,
бороди. Здається, вiн далеко серед широкого поля вкопався в землю i
головою торкається хмари. Чорнi, густi мряки налiтають, закутують його,
колотяться i рвуться далi. Володько не одважується озватися до батька
свого. А слова є. Слова самi гуснуть у горлi й печуть. У хатi порожньо.
Катерина й Хведот сплять у клунi.
– Так, кажеш, i цi вiдступають? – виривається з батькових уст.
– Дуже спiшно,- вiдповiдає Володько. Мовчазлива перерва. Батько
хвилюється. Син i мати дивляться на нього i не розумiють його.
– А той… – починає поволi продовжувати мову батько.- Нiчого вiн тобi
не згадував?
Володько не розумiє. Дивиться на батька широко вiдчиненими очима.
– Хто, тату?
– Ну, а той, що з тобою їхав. Володько думає й хитає головою.
– Питався тiльки, чи не пiзнаю його…
– I бiльше нi? А до мене прийшов… – Тут знов перерва. Матвiй
змагається сам з собою. Слова не iдуть на язик.- Прийшов i каже: знаєте,
дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Нi. Не можу, кажу, вас знати. Народу
стiльки перейшло. За сто лiт стiльки не перейде, як за цi роки. Були й
такi й сякi. Були добрi, були злi. Шлях, кажу, коло нас i земля наша для
всiх вiтрiв одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.
Матвiй перериває мову i дивиться в землю. Права його долоня спокiйно
лежить на колiнi.
– А пiсля… Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього i сам
вiдгадав усе. Нема нашого Василя.
– Нема?
Володько звiвся на ноги. Очi його широко вiдчиненi. Вiн не вiрить. У це
не можна повiрити. Нiяк не можна. Он i мати не вiрить, але й вона встала.
Всi повставали й дивляться так, нiби мiж ними сам Василь. Нiби вiн, i не
вiн. Не можна, щоб його не було на свiтi. Всi ж бачать його перед собою
таким, як того лiтнього дня, коли вiн примчав каштаним конем додому. А
може, то був тiльки сон. Може, не було Василя, анi того дня, анi взагалi
нiчого того на свiтi не було. Сон був i всi не вiрили в нього, бо несила
було вiрити. А може, це тепер сниться. Нiч темна i глибока. Навколо, як
широкий наш край – нiч одна, а тодi все ж таки всi бачили ясне сонце.
Матвiй, мов з каменя рiзьблений. Вiн завжди такий, коли треба. Тодi на
його чугунних долонях ще виразнiше випинаються галузки жил, а очi металом
горять. I, видається, навколо громи б’ють, а вiн грудьми проти всiх сил.
Вража куля десь там на полях стяла його сина.
– Ну,сказав Матвiй.- Бiльше ми не могли зробити.
А Володько повний подиву, як i колись. I тодi, i тепер вiн любить
батька свого, свого великого, свого дужого. Неймовiрна вiстка з
большевицьким обозом прилетiла. Хата погрузла у глибину, у прiрву, лиш
батько один над усiм. Хай. Так сказала земля, так хотiв її Бог.
Прийде ранок завтра, i другий син разом з сонцем встане i пiде. I
понесе спомин про Василя над полями, над селами i мiстами. Мов книгу
велику кладе пере очима i бачить, що було. Вiд дошки до дошки перечитає
її. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними ночами виривав думу за
думою i складав їх у вiдповiднi мiсця.
Полями, довгими шляхами, через села та мiста проходили не люди, а тiнi
того, що прийде. Проходили мiльйонами. Отам далi падали, мов у прiрву, не
було їм нiяк вороття, бо треба було йти i треба було впасти. Яка безодня
облич, яке число очей. Потом всiянi їх кутi з металу лиця.
Полки, дивiзiї – їх безлiч, мов гнанi вiтром сюди й туди пройшли. Тяжкi
копита з пiдковами, i дужi грудницi, i посторонки крутi, i хомути. Колеса
двоколок крають шляхи. I батарея за батареєю – жерла барви в’ялої трави в
чохлах. Поволi йдуть вони, поволi обертаються велетенськi колеса, поволi
ступають копита, а земля вгрузає. Кокарди, патронташi, тесаки, за ними
солдати.
Минулось. Натомiсть встала легенда, якої ще не було. Предки вийшли з
могил i на тачанках пройшли степами. Вони боролись i побороли, вони шукали
i знайшли. Хай будуть благословеннi днi, коли сонце свiтило їм. Хай
пам`ять про них вовiки царствує. Он їх слiди i по них iдуть, все йдуть,
все новi, все спрагненi перемоги. I коли тi, що увiйдуть у землi свої
переможнi, стануть до сходу i до заходу на всi сторони великого свiту,
вони засвiдчать: землi цi купленi за пiт i кров поколiнь. Вовiки хай
живуть на них вiльнi люди. Чуйте, глухi, i бачте, слiпi! Ми кажемо це вам
усiм – навiть тим, що ненавидять, i тим, що не вiрять.
КIНЕЦЬ ЧАСТИНИ ДРУГОЇ
БАТЬКО I СИН
Жолобецький лiс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце,
яскраво, радiсно, барвисте. З полiв стiкав у долини молошний туман, що
вiдпливав у напрямку лiсу й там зникав. По стернях, по свiжозораних нивках
розсипались соняшнi променi i все навкруги починало смiятися.
На хуторi Матвiя зчинився рух. Володько прокинувся також, але з
приємнiстю пригадав, що сьогоднi недiля i вiн може трохи повалятися. Спав
у клунi високо на стiжку свiжої вiвсяницi пiд самими кроквами. Сонце
продиралось у кожну щiлинку, будило, вабило надвiр, жартувало. Володько
вдоволено потягнувся. Вчора пiзно вернувся з Дерманя, йшов кiлька десяткiв
кiлометрiв пiшки, i ноги ще не встигли вiдпочити.
Матвiй з Хведотом спали також у клунi, але з другого кiнця, бiля
машини. Старий не мав звички засипляти чи валятись у постелi. Вставало
сонце – вставав i вiн. Йому болiла спина, але вiн пiдпирав її правою рукою
i, зацiпивши зуби, зводився. Тепер вiн лишив Хведота поспати, заложив
коням зеленої конюшини i почав вбиратись на утреню,
Настя подоїла корови та помогла Василинi вигнати їх на стерiнь.
Володько це чув, i йому шкода було Василини. Найменша, а мусить найранше
вставати. Навiть у недiлю. Йому не раз хотiлося змiнити її, але кожного
ранку почував себе таким ледачим, що не мiг виконати свого намiру.
Зрештою, Василинка нiкого й не просить її змiняти. Своє дiло робить
щиро, вiддано й завзято, так що Володько дивується: звiдки та її сила й
енергiя? Йому робилось заздрiсне. Чому й вiн не може бути завжди такий
бадьорий i пружний? Ще сонце не зiйшло, а вона вже встає, вмивається, на
ходу молиться, бере своє вишивання та снiданок i бiжить за худобою. Все
робить швидко, добре, просто. Нiколи не почувається втомленою, нiколи не
скаржиться, нiколи не треба її будити, хоч завжди просить звечора матiр:
– Мамо. Прошу, прошу. Розбудiть мене завтра… Але раненько! Чуєте?
– Ну, ну,каже Настя,- чого так намагаєшся…
Бо Василина не перенесла б сорому, коли б останньою вигнала свою
худобу.
А в полi сяде пiд пiвкопою, вишиває та голосно на цiле поле виспiвує.
Вишивання свого не показує нiкому. Одна мати знає про це. Хоче зробити
Володьковi несподiванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От вiн здивується.
Мiж Володьком та Василиною завжди непомiтна, таємна приязнь. Вони про
це не говорили, намагалися ховати свої почуття, але обоє це розумiли.
Василина горда своїм братом. Вiн, на її думку, вчений, розумний, гарний.
Володько знову намагався допомогти сестрi в науцi, давав їй книжки,
поради. Йому подобалось також, що вона хоче скорше бути дорослою. Щоб
виглядати такою, вона робить все, що роблять дорослi, хоч їй це часом
тяжко дається. Допомоги нiякої не бажає i вважає це для себе за образу.
– Господоньку святий! – говорить часом Настя.- Що я, людоньки мої,
намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть на небi, а
його хоч колом пiдважуй… А ця… Ще навiть я лежу, а вона вже бiжить,
рве… I в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати її хоронила.
Поки Володько надумується встати, Василина давно вже в полi. Вiн чує її
спiв i рiшає пiти звiльнити її, щоб могла пiти до церкви. Вона любить
це…
Вiн поволi встає. Здоровий ранок гарно впливає на його настрiй. Сонце
вже високо пiднялося. В повiтрi лiтає бабине лiто. З полiв чути спiв
пастухiв. З села долiтає бамкання великого дзвону. На городi видно великi
гарбузи, динi… Непорушно стоять високi, пожовклi соняшники. Зернята їх
повидзьобували птахи… Лишились порожнi, широкi, мов решета, голови.
Володько вмивається на дворi. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не
шкодує її. Мiцно натирає милом обличчя, шию i руки. Пiсля обливається
водою i витирається шорстким рушником.
Потiм входить до хати. Мати розчервонiла, пiдтикана, варить обiд.
– Ти вже прийшов? – питає заклопотано.- А ми й не чули. Напевно,
голодний лiг. Треба було збудити. Пiдеш до церкви? Володько не знає, на що
скорше вiдповiсти.
– А ви не пiдете? – каже вiн, розчiсуючись перед шматком дзеркала.
– Сьогоднi служба в Башiвцях,- вiдповiдає мати.
– Ах, правда… То йдiть до Жолобок,- каже Володько. Йому досадно, що
не зможе вслужитись Василинцi.- А де батько?
– Хiба я знаю. Десь вже поволiкся. Певно, найшов когось i просторiкує.
Хоче йти з Хведотом до церкви.
– До Башковець?
– Нi, до Жолобок.
– А конi в хлiвi?
– А де ж. Тiльки вас є, а не витягнете їх, щоб попаслися. Все готове
даєте. Навкруги паша вилягає, а вони кошеним годують… Хтось мусить хоч
до води повести.
– Я думав, пiду змiню Василину,- не видержав i похвалився добрим
намiром Володько.
– Думав, думав… Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та погнав
за неї. Воно, бiдачисько, досить за цiлий тиждень набiгається. Ах, Боже!
Коли б я мала хоч двоє таких дiвчат. А хлопцi… Тiльки й знаєте: поспати,
поїсти… А до роботи… – не договорила. Саме дувся в печi горщик, i вона
кинулась його рятувати.
Володько дивиться на матiр, в душi погоджується з нею, але все-таки
перечить:
– Ну, ну… Коли б но вам самi дiвчата… Побачили б…
– Побачила б, побачила б… Що побачила б? Он у Григорка дiвки, а
подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нiчлiг конi? I
тягнуть, i оруть… все роблять. А я ось вiд свiтанку тупаю, тупаю, а
помогти нема кому… А що там у Дерманi? Як нашi? Певно, не був “у
дiдуня”. Нiколи туди не зайдеш. Скажуть – загордiв, цураєшся.
“У дiдуня” – це у матiрньої рiднi. Сам дiдуньо помер ще в революцiю,
але говорилося й далi “у дiдуня”. Володько знає, що мати не любить, коли
вiн оминає її рiдню, але там нема нiкого, з ким мав би якiсь спiльнi
iнтереси. Не любить вона також, коли син ранком заспить. Та це ж
непростимий грiх! Сонце свiтить, а вiн собi спить. Нащо добрий Бог дав
день i нiч? Прийшов день, звелося сонце – зводься i ти, людино. Вставай,
випростуйся, закачуй рукави й до працi. А прийде свято Боже – не
зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвiн бамкає, а там церква, а в
церквi Бог… Пiди й подякуй йому за всi блага, що дiстаєш, людино, вiд
жизнi земної. Так треба. Такi нашi закони. Не встановляли їх, анi ми, анi
батьки нашi… Встановив їх сам Сотворитель i не нам їх касувати.
Так розважає Настя. Вона й сама любить, щоб її пестун трохи довше
повалявся в постелi, але це не смiє бути ледарство. Полежи хвилину i
вставай. Все навкруги рухається, жиє… Треба й собi жити… Як не
шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?
Володько дуже добре розумiє свою матiр. Дивиться на її висохле, пооране
зморшками обличчя, бачить добрi, заклопотанi очi, i йому хочеться сказати
щось приємне.
– Ну, мамо… Не сердьтесь.- Зненацька пiдходить до старої i нiжно її
обнiмає. Тон i пестощi сина зворушили її, але вона того не зраджує.- Йди,
йди, йди! Геть вiд мене! А то, як вiзьму костура…
Iнших слiв вона не знайшла у своєму словнику, але очi її дивляться на
сина так, як тiльки вмiють це робити очi матерi.
Володько посмiхнувся i вийшов надвiр.
Навинувся Матвiй. Вiн iшов повiльним, широким кроком з поля i нiс в
руцi кiлька пiдiбраних на стернi зчорнiлих колоскiв. Його постать все ще
дебела i кремезна, хоч останнi роки досить лишили на нiй слiдiв. Очi його
поглибшали, волосся майже посивiло, рухи стали ще повiльнiшi, обличчя має
вираз кам’яної твердостi. Воно нагадує морську скелю, що бачила на своєму
вiку багато буревiїв, i нiякi новi хвилi, нiякi вiтри не здивують бiльше
її.
– Вночi вернувся? – запитав вiн байдужим голосом сина.
– Вночi.
– Йшов пiшки?
– До Озерян пiшки. З Озерян до Крем’янця машиною, а тут знову пiшки.
– Сiм миль волом, а милю сiдлом… З Мiзоча не йде машина? Зiрвали…
Коли-то направлять? Зiрвати легко, але направити… А що ж там… у
Дерманi? Як семiнарiя?
– Закрили.
– Таки закрили,- сказав понуро Матвiй.- Два роки дурили…
– Якраз бачив, як вивозили… Все вивезли… Книги, лавки, препарати.
Там того було. Пiдвiд сто…
– А куди повезли? – знову запитав старий.
– Кажуть, до кременецького лiцею…
– Та… Воно то й… Ет! Що тут казати! – не знаходив потрiбного
слова,- Сто лiт була школа… Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди
пiдеш? Вирiс, вигнався… А як же вчителi?
– Хто його знає…
Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, i через те неохоче
показується на очi батька i брата.
Матвiй не хотiв довго розмовляти. Намiрився йти до хати, але прийшов
його зять, Катеринин чоловiк, Микола. Принiс вiд старости Володьковi
часописи. Це високий, тонкий, побитий вiспою чоловiк.
Володько взяв часописи й одразу почав читати.
– Ну, що там? по “казетах”? – питає Микола. Вiн любить полiтикувати,
хоч до “казет” ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив.
– Скоро буде вiйна? – питає знову Микола, бо Володько мовчав.- То
знаєте,- продовжує свою мову, не дiставши вiдповiдi.- Так воно не може
довго бути… То було государство, цар, порядок… А це… – i вiн, як
звичайно, сплюнув.
Микола повторює це завжди при кожнiй нагодi. Володько знає його звичку,
тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе Микола не вмовкає.
Нарештi Володько не витримує i сердито вибухає:
– Нiякої вiйни не буде! Чуєш? Нiякої! Програли ви вiйну й досить! Сиди
й мовчи!
Микола не ображається. Вiн тiльки пiдносить голос i провадить своє:
– Не буде? Ти думаєш? А знаєш, що сказав Габель? Все в руках Англiї.
Так. А та захоче вiйну – вiйна. Захоче революцiю – революцiя! А хто зробив
свiтову вiйну? Вона… Англiя. Ооо, ти ще не знаєш, Англiя – велика
справа!..
Володько зневажливо посмiхнувся. По хвильцi не видержав:
– Твiй Габель дурень, а ти, як папуга, повторяєш, що той скаже. Знаємо
й без нього, що таке Англiя. Але нiякої вiйни не буде. Нема вiйни! Вiйну
вже скiнчили.
– А чи надовго,- вже спокiйнiше, зрезигновано i трохи ображено говорить
Микола,- Ось тiльки зiйдуться знову мiнiстри…
Володько перебив:
– Не говори, Миколо, дурниць. На Бога, не говори дурниць… Якi
мiнiстри? Де? Коли? Мiнiстри сходяться завжди… Вiйна скiнчена й досить.
Нас з тобою збили на нюх табаки, нiмця збили, турка збили… Свiт
пересунули на другу колiю. Однi гинуть, другi пробують панувати… Ет, що
про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми тiльки говоримо, а
прийде до працi…
В розмову вмiшався Матвiй:
– Досить,сказав вiн.- Ми робили що могли. А тепер попробуйте ви! Але
робiть! Ми жили на широкiй землi. Ви на вузькiй. Хто знає, хто скорше до
правди дiйде…
Настя покликала всiх до снiданку, їли й говорили. Про новi кордони. Про
порядки. Про змiну, що настала тепер. Згадали Василя, що пiшов i не
вернувся…
Потiм Матвiй зiбрався й пiшов до Жолобок. З ним пiшов також Хведот.
Микола зiбрався додому, пообiцявши прийти на тижнi з Катериною до
картопель. Володько поки що зiстається дома. Вийшов на город. Сонце
яскраво освiчує кожну дрiбницю на землi. Синяве, густе повiтря затягнуло
обрiї… I там, пiд жолобецьким лiсом, i на Угорщинi, i пiд сiльськими
пастiвнями. Тонке мереживо повiтря повiльно хвилюється… На полях з мiсця
на мiсце перелiтають веселi зграї шпакiв. Рухливi, гамiрнi, вони швидко
бiгають по рiллi, видзьобують зернята, черв’якiв, час вiд часу, нiби
наляканi, з шумом зриваються i, облетiвши коло, осiдають на другому мiсцi.
Мiж ними люблять бувати галки. Незграбнi, тяжкi, вони ледве встигають за
своїми легкими приятелями, одначе мiцно тримаються їх товариства.
Володько вийшов у садок. Молодi, обсипанi овочами яблуньки. Деякi з них
пошкодженi революцiєю, але бiльшiсть видужали, пiдросли й ось вродили.
Ренети, тирольки, цегелки, райки. Бiлi, жовтi, зеленi, червонi. Батькова
праця, думав Володько. Нагинався й пiднiмав якесь яблуко та вiдкидав його
на купу спадкiв. Осiнь. Чудова, соковита, барвиста осiнь, її видно скрiзь.
На кожному кроцi помiтнi її слiди… I на городi, i в садку, i на полях.
Вона була на кожному мiсцi, зробила все, що треба було, й пiшла далi…
Любить її Володько, тiльки ця осiнь, так само, як i минула, наводить
скорше сум, нiж радiсть. Вiн звик бути в цей час у школi, а тепер ходить
ось тут i не знає, до чого взятися. Має один план, думає над ним i хоче
перевести його в життя. Треба ж щось робити. Тепер все ясно, школа
закрита, треба шукати щось iнше…
З цього приводу порiшив вiдвiдати Левинських. Сьогоднi, здається, буде
дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про гiмназiю. Пiсля
навiдає Сергiя… Перед тим нiж вiдiйти, повiв до води конi. Вернувшись,
одягнув нове вбрання – бiлу з виложеним комiром сорочку, чорнi штани й
такi ж черевики, причесавсь i вiдiйшов.
Вiн жив i вирiс на хуторi, тому не дуже любив село. Воно тягнуло його,
цiкавило, але до цього часу вiн боявся торкатись його. Залюбки виминав
його й обходив. Воно дратувало його, особливо це село, своїм спокоєм,
байдужiстю, солом’яною красою, глиняним добробутом. Дикуватi дерева,
лопух, безладдя… Сiрi, обмитi дощами стiни, валькуватi призьби, маленькi
вiконця. Повiльнi, а що, а як, люди… Позiхання, чухання, сплювок набiк i
при тому чорт… Як можна жити так з дня на день – роки, столiття,
родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п’ять, сорок, спирт,
ханджа, самогон – хай царська, хай панська, аби тiльки гiрка та п’янюча.
Це є село. Як пiдступити до нього, взяти в руку й звести? Вставай,
село! Вiдчини очi й дивись! Скiльки їх, сiл таких навкруги… Таких, як
це, провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих… Можливо, це й є
причина, що так ось сталося, як є тепер…
Володько виминає село. Йде уздовж валом, що вiддiляє колись панський
лiс вiд селянських городiв. Городи городами зiстались, але лiс щез. Тiльки
зрiдка розкиданi насiнники та високi, в пояс людини, оброслi губками й
пасинками пнi. Це свiдки часу, кали отам далi гули гармати, а ледачi
сапери стинали цi дерева на дорогу й окопи. Тiльки над угорською границею
ще гурток дерев, що нагадують вимираюче плем’я. Все далi й далi вiдступає
воно пiд натиском дядькiвських плугiв. Решта поля, межi, просянi стернi,
оброслi опеньками пнi…
На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур’яном,
кущi лiщини та широкi черешнi. Отам кiлька диких, розлогих груш, за ними
сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а за ними зчорнiлi
стрiхи…
Ось стежка, що веде до попiвського саду. Ось i сад. Спочатку старi
вишнi, купка диких слив. Далi в неладi горбатi яблунi, покручений
частокiл, що вiддiляє “другий сад” вiд “першого”, збоку густий бузинник, з
другого боку городжений плiт, а скрiзь кропива, лопух, кiнський щавель,
дикий хмiль… Колись тут були дорiжки, але тепер вони обернулись у
звичайнi, химерно виведенi стежки. Одна з них тягнеться вздовж саду пiд
високi, розлогi горiхи. Тут перехрестя зi стежкою, що веде до хати, й тут
почорнiлий, похилений стiл та кiлька лавиць. Звiдсiль через вiття слив
видно стару, бiлу, дерев’яну церкву. Перед церквою окремо дерев’яна
дзвiниця i два хрести – “фiгури”. На них вiшають фартушки, квiти, вiночки
з паперу.
На лавицях пiд горiхами сидiла панна Ольга у бiлому. Бiля хати пасiка й
там гудуть бджоли. За садом на подвiр’ї гавкає собака. Казан. Деякi дерева
обтяженi овочами. Сонце м’яко, по-осiнньому освiчує все навкруги, вникає
через вiти до землi, падає на зiм’ятi кущi лiлей, гвоздик, орхiдей…
Високi, бiлi стiни хати поплямованi сонцем i тiнями. Великi вiкна
видаються зовсiм чорними, хоч деякi з них вiдчиненi й завiшенi мережаними
занавiсками.
Володько неохоче заходить до хати. Всiлякi тi вiтання, запити. Краще їх
оминути. Але сад порожнiй. Хлопцi невiдомо де, i треба їх шукати. Володько
пiдходить до Ольги. Вона хворiє на сухоти, але виглядає добре. Обличчя
кругле, повне, загорiле. Очi чорнi, з хворобливим вiдблиском та приємною
усмiшкою. Волосся заплетене у двi чорнi коси, посерединi виразний продiл.
Вона побачила Володька, коли той пiдiйшов зовсiм близько. Вiдiрвала
погляд вiд книжки й весело проговорила:
– Ааа! Володя! Здрастє! – Не встаючи, подала м’яку, теплу руку.
Володько трохи збентежений.
– Приїхав Олег? – запитав одразу.
– Так. Приїхав. Алєг! Алєг! Валодя прiшол! – загукала вона в напрямку
хати.- Садiтесь. Как поживаєте?
– Дякую. Що ви читаєте? – присiв i запитав Володько.
– Какая – то чепуха. Це ще старi прiложенiя до “Вокруг Свєта”… А
знаєте. Я б хотiла дiстати одну книгу… Може, ви знаєте? (назвала автора
й книгу). Глiб сказав, що це необхiдно перечитати. Недавно менi Андрiй
Андрiйович передав кiлька речей Бальзака. Вiн дуже любить Бальзака.
Бальзака й Iбсена. Я перечитала. Ну знаєте: я це читала другий раз, але
вражiння… Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака ще в
Острiзькому Братствi. Ну, що я могла тодi розумiти? Менi тодi
iмпонували…
Її мову перебив Олег. Вiн бiг вiд хати довгими кроками й захоплено
гукав:
– Володя! Здоров! Скiльки зим, скiльки лiт? Де тебе, друзяко, чорти
носили? Коли в гiмназiю?
Щире, радiсне вiтання. Ольга встала, вибачилась i вiдiйшла…
– Не мiг зайти до тебе,- казав Володько.- Праця, а це їздив до Дерманя.
Все надiявся, що буде семiнарiя.
– Кинь ту семiнарiю! Вали до нас… В гiмназiю…
– Добре тобi сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь…
– А я тебе давно чекав. Бачив Сергiя. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак
той Сергiй. Хоче йти в бандити. Каже: куди пiду? Нi, нi! Ти його рiшуче
збаламутив.
– Я? Чому я?
– Рома! Рома! Стой! Прiшол Валодя! – гукнув вiн на свого брата вже
по-московському. Той саме вставав. Спить вiн у курiнi. Немитий,
розхристаний бiг до хати.
– Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прiшол? Вот ета харашо! Падi ка мнє.
Володько пiдiйшов.
– Ми вчера с Сашей i Мiшей Лiнкертом здораво клюкнулi,- похвалився
одразу Роман.
– Видно по тобi. Зовсiм рознесло,- зауважив Володько.
– Валодя! – заметушився Роман.- Ти єщо нє уходiш? Падаждi мєня. Алєг!
Ти всегда курiш маї папiроси! I теперь мою курiш! – сердиться вiн.
– Врьош, Рома. Я сваї курю,- вiдгризнувся Олег.
– Сваї. Чорта старова – сваї. Пастой, Валодя, Абаждi. Абаждi. Я
расскажу тєбє про вчерашнєє. Ех, i вєсєло било. Па бутилкє на каждаво.
Iлi… Паслушай. Пайдьом в комнату. Нiкаво нєт. Пайдьом.
– Нi, Володю. Зiстанься краще тут,- просить Олег.
-Алєг! Ти падлєц. Нєт, Валодя! Нє слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я
покажу тебе свою новую…
– Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку i всiм
хвалиться,перебиває його Олег. Це Рому зриває.
– Мєрзавець! Всю тваю рожу разтварожу! – кричить вiн хриплим голосом i
кидається на Олега.
– Ее, нi! Стiй! Якого чорта! Розiйдись, бо стрiляти буду! – крикнув
жартiвливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов
пiвень. Вiн розмахнув кулаком i намагався вдарити Олега. Володько рiшуче
встряває мiж них, i по часi обидва втихомирюються. Всi йдуть до хати.
Входять до кухнi. Там пораються з обiдом матушка й нiма, з червоним, як
жар, обличчям служниця.
Побачивши Рому, матушка накидається на нього.
– Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а вiн тiльки встає,- говорить
вона мiшаною мовою, зчепивши обидвi руки.
– Мама! – сердито вибухає Рома.- Ти всегда тичеш нос нє в свайо дєло.
Володько вже звик до таких виступiв свого товариша й не дивується.
Пiдходить до матушки й цiлує її в руку.
– Дивiться, людоньки! – тошнiє вона.- Нє майо дєло! А чиє ж то дєло?
– Ето майо дєло i я уже многа раз гаварiл: нє пазволю вмєшiваться в маї
iнтереси!
– Боже, Боже! – сумно говорить матушка.- Вже ти йому не маєш права щось
сказати. Вже вiн, бач, пуриц великий. Треба їхати до школи, треба робити
екзамени, а вiн волочиться по ночах, п’є й анi на зубок нiчого не робить.
Боже, Боже!
Але Роман вже не слухає її. Пiшов до передпокою й почав готуватися до
миття.
– Дура! – сердито завершує вiн свою думку.- Єй всегда нада сунуть нос
куда нет надобностi. Володьковi це не зовсiм подобається. Тим бiльше
неприємно, бо Роман говорить таким тоном, нiби вiрить, що
Володько йому спiвчуває.
Володько переходить до їдальнi.
– Закурi, Валодя! – кричить з передпокою Роман.- У мєня прекрасниє
папiроси. Сам набiвал.
Володько вiдмовляється курити. Сiдає на широкiй, твердiй канапi й
чекає. Перед ним довгий, застелений настiльником стiл. Навколо нього шiсть
досить незграбних стiльцiв. Над столом велика висяча лампа. На стiнi
портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цiлий заднiй кут, а коло
нього висить такий самий стiнний годинник з широким, мiдним вагалком.
Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Вiн радий,
що може хвильку побути дома, що гарна погода i що несподiвано прийшов
Володько. Кидається до свого приятеля, обнiмає його.
– А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собi план на сьогоднiшнiй
день. Завтра вiд’їжджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обiд. Ти
обiдаєш з нами. Ах, коли б куди вiднесло Романа. Вiчнi з ним скандали. Ну,
але… Допустимо, що вiн з нами. Чорт з ним… Має прибути Лiнкерт i вiн
буде з ним. Галя, Оля, Саша. Пiдемо на прохiдку, накладемо на зрубi
багаття, будем… Ах, коли б прийшла Галя Їжакевич. Ти знаєш її. Чудова!
Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронiв. Хочу й тебе
познайомити. Вона, напевне, й тобi сподобається.
– Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не пiду,- сказав Володько.
– А чому нi? Чому нi? – кричить Олег.
– Что за шум!,- вiдчиняються з дiвочої кiмнати дверi, i звiдти виходить
старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.
– Здрастє, Валодя! Нiчево, нiчево; сiдiтє на мєстє. А наш Алєг, как
жерєбчiк… Крiчiт! Ужас! – швидко проговорила Галя. Володько потиснув її
руку.
– Майо пачтєнiє,- поважно, дивлячись з-пiд лоба, проговорив Саша .i
подав Володьковi широку, тверду руку.
Галя пройшла через їдальню i зникла в кухнi. За нею вийшов Саша. В той
саме час з протилежних дверей, що ведуть до ганку й до вiтальнi, входить
пан Глiб. Це симпатичний, досить високий, поважний, але веселий пан. Вiн у
цьому селi учителює, часто зустрiчається з Володьком i часто веде з ним на
рiзнi теми дискусiї.
При його входi Володько зводиться на ноги.
– Моє поважання, Володю! – ввiчливо, з усмiшкою вiтається пан Глiб.
Володько з пошаною стискає його руку й сiдає знову. У руках Глiба розтягач
для вправ рук. Одягнений у сорочку без краватки, наопашки накинута стара,
барви хакi, куртка. Гудзики на нiй масивнi, позолоченi, з московськими
двоглавими орлами. Вiн щойно вправляв перед ганком на сонцi, трохи вгрiвся
i, накинувши вiд протягiв куртку, увiйшов, щоб поставити в кухнi самовара.
– Що робите, Володя? Читаєте? Маєте що? Читали ви?.. – i вiн назвав
книжку, що недавно згадувала Ольга. Володьковi трохи нiяково. Не читав.
– Раджу прочитати,- казав Глiб.- Найдете частинно вiдповiдь на нашу
останню розмову. Питання проводу в минулiй революцiї… Нi, нi. Цим не
легковажте. Ми ж розбитi. У нас члени одної родини належать до двох
нацiй… Всi; соцiялiзм, соцiялiзм… Дайте спокiй. Нам вже нудить вiд
нього, а говорити ми ще не навчилися… Зося руская. Маня нiмецька, Леся
австрiйська… Ми не народ, а вiнегрет. I подають нас, як вiнегрет на
закуску.
– Це тiльки у нас… На Волинi,- пробував перечити Володько.- Але ви не
заперечите, що нацiональна свiдомiсть…
– Ну, ясно. Безперечно,- перебиває Глiб.- Нацiональна свiдомiсть росте.
Ясно. На жаль, поволi. Поволi. Дуже поволi. I не тiльки в нас. I там, i
там… На всiх землях. Прошу вас. Таж була революцiя, йшло наше вiйсько,
лишились могили, кров, пiснi… Що ви хочете. Мене цiкавить проблема
проводу й характер… I власне, в тiй книзi… Ви прочитайте. Обов’язково!
Пiсля останньої нашої розмови я довго розважав i прийшов до висновку, що
тут у нас на Волинi дуже й дуже розложений характер. Не кажу – в селян. В
iнтелiгенцiї. Жахливо! Просто жахливо. Ми якiсь… Ну, я б сказав…
З передпокою висуває голову матушка.
– Ти тут, Глiбчику? А йди, дитятко, поможи Галочцi.
– Зараз, мамо! – говорить Глiб, перериває мову, зривається, на бiгу
вибачається i зникає у кухнi.
Роман миється довго й уважно. Докладно вимиває руки, груди та спину
губкою, а потiм витирається шорстким, домашнього виробу, рушником.
Вмившись, робить кiлька ле дачих рухiв руками, що має значити гiмнастичнi
вправи. Пiсля по черзi корчить i напружує то лiву, то праву руку й мацає
їх м’язи. Намацавшись, iде без сорочки до їдальнi, щоб похвалитись своїми
м’язами Володьковi.
– Володя! Пащупай! – крекче, напружує м’язи й пiдходить до Володька.
Той мацає, мовчить. Роман, весь червоний i напружений, чекає, що той
скаже.
– Да! – резюмує Володько.- Мускули iмєєш желєзниє.
– А знаєш, что я кушаю? – з задоволенням питається Роман.- Картошку.
Знаєш, астилую с салам. Ета очень вкусна. Сам делаю.
З кухнi знов обережно виглядає матушка. Шукає когось очима й говорить:
– Рома! Ти б пiшов прив’язав Казана.
– Разве ти нє вiдiш, что я без рубахi! – сердито вiдгризається Роман. –
Пусть пайдьот Алєг. Он нiчево нє дєлаєт.
– А ти ужаасно занят. Да, да… Олег гiсть, а ти… – i не договоривши,
вона ховається за дверима.
– Я, мамо, зараз! – зривається за нею Олег i вибiгає.
– Ех, i мазнули ми вчора! – хвалиться Роман. Говорить, розумiється,
по-московському.- По пляшцi на рило вийшло. Шкода, що не було тебе.
– А хто був? – перебиває Володько.
– Саша, Лiнкерт i я. Пiсля пристав дядя Кiндрат.
– Хто платив? – запитує знову Володько.
– Я. У мене завелась “дєньга”… На пляшок десять. Ти сьогоднi не
вiдходь з Олегом,- каже Роман. Говорить з посмiхом, нiби хвалиться.
Володько байдуже вислухує i каже:
– Нi. Я мушу побути з Олегом. Вiн завтра їде.
– Ну, то ми й його загорнем. Як хвостика. Знаєш? Саша назвав його
хвостиком. Чудово, нi? “А как же он сюда папал?”, знаєш? Хе-хе-хе! –
засмiявся Роман.
– Нi не знаю.
– Олег за це страшенно сердиться. От скажи йому хвостик.
– Нащо?
– Ну, але скажи. Так собi…
– Вийде по-дурному. Для чого сердити. Менi це не зробить нiякої
приємностi.
– Бо вiн ще зовсiм хлопчина, а уявляє себе дорослим, курить,
залицяється.
– Але ж i ти не багато старший.
– Як не багато. По-твоєму, два роки не багато?
– По-моєму, не багато.
– Але ж я голю вуса. Ти тiльки помацай. Справжня пiд носом щетина. –
При цьому Роман надув губи, щоб Володьковi вигiднiше помацати.
Володько засмiявся.
– Так. Якийсь мошок маєш,- пiдтвердив вiн.
– Але у тебе… У тебе вже й борода росте,- заздрiсне зауважив Роман.
Володько не вiдповiв нiчого й одвернувся.
Пiсля Роман почав так само уважно й довго вдягатися. Довго шукав
краватку – метелика, лаяв усiх, що йому кудись її закинули. Володько
сидить i чекає. Йому досить неприємно. Чи не краще б встати й пiти до
Сергiя. Вiн давно не бачився з ним. Востаннє дав йому читати книгу “Саша
Жегульов” Андреева й вiд того часу не бачив його.
Увiйшла Галя i почала накривати стiл. Прийшов також Олег. Роман хотiв
кудись вийти i кликав Володька, але вiн не пiшов.
– Ну, що? – питає Галя,- Ви ще не закохались? Володько почервонiв.
– Чого червонiєте? – продовжує своїм дзвiнким, жартiвливим контральто
Галя.- Нема чого червонiти. I не такi зубри закохуються. Чула, що ваш тато
збирається вас одружити. Якась там багата жолоб’янка, три десятини землi,
пiвтисяча долярiв. Ну що ж… Женiться. Почекайте з пару рокiв, вiдпустiть
вуса й вйо! Чого там… Нашi он по всiх хуторах за дiвчатами гасають.
– Не можу закохатись,- рiшився щось сказати Володько, розумiючи жарт.
– Ой-йой-йой! Дивiться менi. Весь, мов з кришталю, аж нiздрi тремтять,
i той бреше. От дiйсно кам’яне серце – Апроксiн Кападокiйський. Ага! –
перервала раптом мову Галя.- Папа прiєхал.
У кухнi заметушились. Приїхав з Башковець о. Клавдiй. Високий, рiвний,
з широкою лисиною, завжди поважний, вiн вступив до їдальнi. Був засапаний,
втомлений. Вiн хворiє на сухоти, здебiльша лежить у лiжку й ледве
вiдправляє свою службу.
Володько шанував цього священика вiддавна. Встав i потиснув його руку.
– Тато дома? – спитав вiн Володька.
– Дома, отче Клавдiю,- вiдповiв вiн.
– Вже зiбрали з поля? – запитав вiн ще раз.
– Вже. Зiсталась тiльки насiнна конюшина й картопля,- ввiчливо й дiлово
вiдповiв Володько.
– Ага… Ну, й добре! До свiдання! – байдуже, сапаючи проговорив о.
Клавдiй i пiшов до своєї кiмнати. Займав велику, соняшну кiмнату, що
колись була для гостей. Там жив, там проводив увесь час, там обiдав й
вечеряв. Там спав, зрiдка виходив на сонце пройтися. Вiв тихе,
вiдокремлене життя, що догоряло, мов свiчка, але обов’язки свої виконував
точно, пильно й сумлiнно. Нiхто в селi не може на нього поскаржитись. Всi
люблять його й шанують, хоч з людьми вiн не дуже любить стикатись.
Нарештi стiл накритий. За вiкном чути: скликають на обiд. Входять Оля,
пан Глiб, Саша. Приходить i Роман зо своєю краваткою, одягнений у свою
улюблену коротеньку курточку. Матушка вибачається i вiдходить до кiмнати
о. Клавдiя, щоб робити йому товариство. За господиню сьогоднi панна Галя,
через те увiйшла вона за нiмою, що несла велетенську мису борщу.
Всi розсiлися коло столу, забрязкали ложки, ножi, видельця. Володько
сидiв мiж Олегом i Олею. Оля пробує жартувати, але не влучно, її добре,
наївне обличчя одно тiльки реагує на власнi жарти. Володько не звиклий до
товариства, намагається бути поважний, одначе робленiсть його виразу й
рухiв всiм кидається у вiчi. Вiн i сам це розумiє, хвилюється й через те
почуває себе недобре.
Розмова ведеться московсько-українською мовою. По-московському вперто,
демонстративно говорять Саша, Роман i частинно Галя. По-українському пан
Глiб, мiшано Олег i Оля. Володько, як гiсть, говорить так, як вимагає
ситуацiя. Мiж Сашою й Глiбом на цьому тлi напруження. Зустрiчаються i
говорять тiльки з чемностi. Завзятий, хоч не завжди вигiдний помiчник Сашi
є Роман. Вiн завжди хриплим голосом спiває “Боже Царя”, кпить з Глiба,
його мови. Глiб iгнорує його й намагається бути вiд нього подалi. Саша й
Роман, певно, хоронять чистоту своєї культури й виховання. Босяцькi та
вояцькi пiснi, пляшка й коркотяг – це їх оздоба.
А пан Глiб навiть у їдальнi помiстив портрет Шевченка. Навмисне. Сам
щодня читає, вправляє, бере соняшнi ванни й щодня ходить вчити дiтей.
I портрет на стiнi в їдальнi, i людина, яка щодня бере соняшнi ванни,
що робить “той iдiот”, як його в душi називає Саша, впливають на нього,
мов погана сльота. Але нема ради. Саша тут гiсть, емiгрант, приїхав зi
своєю сестрою, що вийшла за одного зо старших братiв Левинських. Сестра з
чоловiком погостили й вiд’їхали до Данцiгу, а Саша лишився. Село, нудьга,
безробiття. Поволi, поволi й хоч-не-хоч вiзьмешся за чарчину.
По обiдi цiле, за виїмком Глiба, товариство вибирається на прогулянку в
лiс. По дорозi зустрiли Лiнкерта. Високий, у гнiдому френчi, у кепцi,
блiдий юнак. У сусiдньому селi живе двi його бабунi. Обидвi мають поряднi
маєтки. Одна – жiнка недавно померлого генерала Маклакова, друга її
сестра, фрейлiна двора його iмператорської величностi, Веронiка. Лiнкерт
єдиний їх спадкоємець.
Не дивлячись на це, вiн встиг побувати в бригадi Котовського, пiсля
дезертував, сидiв у польськiй в’язницi, у таборi iнтернованих, поки не
витягнули його звiдти бабцi.
Роман побачив Лiнкерта й побiг йому назустрiч. Хотiв сказати, що має у
будi двi пляшки… В товариствi Лiнкерт дещо Рому легковажить. Пiдпускає
йому шпильочки, кпини. Роман приймає це за жарт, легко вiдгризається й
терпить. Таке високе товариство! Дворянин, кадет. Це для Романа має велике
значення. До всього, коли вони самi, завжди добре розумiються, попивають i
спiвають соромiцькi пiснi.
З рештою товариства Лiнкерт поводить себе досить офiцiйно.
– Ви, пане Лiнкерт, мов президент Сполучених Штатiв,- заговорила
звичайним своїм жаргоном Галя.
– Урочисто вдячний за шану,- вiдповiв з легким кивком голови Лiнкерт.
– Нi. Пан Лiнкерт справжнiй Льот Кнобль з романiв Сталь,- засмiялась
цiлим обличчям Оля.
– Вiддаю шану вашiй вишуканiй фантазiї, хоч би такого Кнобля й не було
у Сталь,- вiдповiв Лiнкерт.
– Сьогоднi чудова погода,- чiтко, протяжно з натяком, щоб перемiнити
тему розмови, проговорив Саша.
– Дякую за спасiння потопаючого. Вашi родички мають досить гострий
язик,- зрозумiв Лiнкерт намiри Сашi, але хотiв показати, що вiн i сам
впорається з тими родичками.
– Кинь, брат, брудне дiло… – вставив своє Роман.
– Так, Ромушка. Iнодi й бруд золото. А ви ж, Олег, як? Чого вiдстали,
мов хвостик?
– Ха-ха-ха! – засмiявся Роман.
– Панове! Хто це показав Ромi два пальцi? – презирливо сказав Олег. –
Пане Лiнкерт? А чи показував вiн вам свою курточку?
Засмiялась панна Оля.
– Ну, розумiється… I курточку, i цигарки, i м’язи, i перейнятi вiд
Сашi дотепи про двох гусарiв. Все знаю, через те й про хвостика згадав,-
проговорив з посмiхом Лiнкерт.
– Ах, лишiть це, панове! Така чудова осiнь! Лiс, небо! – захоплено
вигукнула Оля.
“Гей, хто в лiсi озовися!
Хто за лiсом обiзвися!”
– затягнула вона своїм милим, слабеньким голосом. Олег, цей вiчний
ентузiаст, одразу пiдхопив, викрикнув неозначеним тоном, на що закричав
Роман:
– Панове! Панове! Затикайте вуха! Олег спiває! Олег перервав свiй спiв
на пiвсловi й почав, наслiдуючи студента з “Днi нашей жiзнi”, жалiбно
скаржитись:
– Але ж я хочу спiвати! Яке кому дiло до мого голосу? Я хочу спiвати!
Перейшли город i вийшли до валу. Тут починаються зруби, ще не оранi
просяниська, засохлi коло пнiв будяки. Вискочив звiдкись перестрашений
зайчик. Вiн розiгнався було просто на товариство, але всi пiдняли крик,
зайчик зупинився, хвилинку постояв, повернувся i стрiмголов помчав пiд
угорську долину. Олег зiрвався й собi побiг за ним, хоч розумiв, що нiчого
з його бiгу не вийде. Але вiн бiг довго й вперто, а вернувся засапаний, з
краплинками поту на чолi. Оля одразу йому зауважила:
– Олег! Ти не смiєш так бiгати! Це тобi шкодить.
Пiсля увiйшли у смужку рiдкого лiсу над угорською межею. Це старi,
добре знанi мiсця. Особливо знає їх Володько. Тут пройшло його
хлоп’яцтво… Худоба, вогнi, бої з угорщанами. Пригадав Ганку й той
весняний день, коли зустрiвся з нею. Пригадав пролiски, її червоненькi, ще
дитячi щiчки, її синi, теплi оченята. Захотiв знову зустрiтися з нею,
вiдновити з нею своє знайомство. Багато разiв бачив її в церквi, на
вулицi, але не пiдходив, не заговорював… Сказав привiтання й далi. I
вона так само. Гляне тiльки на нього, скаже, що треба, i далi. А вже
дiвка. Висока, струнка, весела. Гуляє з дiвчатами, виспiвує дужим голосом,
гарно й дотепно жартує.
Увiйшли в густi кущi лiщини. Товариство само собою почало дiлитись на
гуртки. Галя весь час з Сашею. Ользi з чемностi пiдтримував товариство
Лiнкерт. Бiля них також крутився Роман. Володько хотiв зiстатись з Олегом.
По часi вони були самi. Кущi, долина, озеро. Направо запуст. Сонце
скiсно освiчує ледве помiтно зжовкле листя.
– Люблю цi мiсця,- казав Володько. Вiн дiйсно почував себе тут значно
краще, нiж у їдальнi. Вiд того пiднявся його настрiй.- Отам, бачиш,- казав
вiн,- високi дерева? Пiд ними галявина. Трава висока, м’яка. Ляжу не раз i
думаю… Ах, скiльки я там передумав. Коли б мiг все це виказати, Ну, як
гiмназiя? Сядьмо. Сiли.
– Цього року перевели на третє мiсце,- сказав Олег.- Спочатку були в
лiцеї – вигнали. Присусiдились до вище-початкової школи. Ходили на другу
змiну. Тiснота… Мусили й звiдти вийти. Тепер у жидiвському будинку.
Гнилi помости, стрiха тече, через вiкна дме. Ходимо однi другим через
класи… Оце й є наша гiмназiя. Але вчимось. Не маємо нi кабiнетiв, нi
бiблiотеки, нi порядних лавок…
– А я вчора з Дерманя,- сказав Володько.- Там вивезли семiнарiю.
Скiльки там було майна. Знаєш… Книги виносили оберемками, як дрова…
Насипали в драбиняки й так везли… Лавицi, залiзнi… Знаєш? З рухливими
столиками й стiльцями… Бачив свою лавицю. Я там вишкрябав В. i Д.
Кабiнети якi були. Всi апарати фiзичнi, геологiчна збiрка – самi учнi
зложили, зоологiчний кабiнет… Все вивезли.
Олег слухав Володька з широко вiдчиненими очима. У нього добрий,
одвертий, юначий вираз.
– I куди вивезли? – здивовано спитав вiн.
– До лiцею…
– До крем’янецького?
– Розумiється.
Обидва замовкли. Володько вирвав травину, вiдкусував вiд неї кусники й
випльовував.
– Нiчого,перший проговорив Олег.- А ми навчимось, i без кабiнетiв, i
без лавиць…
– Навчишся… Де? Олеже, де? От я… Куди дiнуся? Таж я ту науку… Сам
знаєш… Я виривав її з землi! Я так хочу вчитись!..- останнi слова
вирвались Володьковi через зацiпленi зуби. Поглянув навкруги сердитим
поглядом, нiби когось шукав.
– Не можеш до нас? – швидко проговорив Олег.
– Певно що нi. Коли б мiг – пiшов би. Не видержу iспитiв. Я не знаю
мов. Два роки чекав на ту семiнарiю, два роки думав, мучився… Ти думаєш,
це легко… Нi. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцiю
й думав: пiду я звiдсiль…
Знову коротка перерва.
– Ну, а куди? – глянув Олег на Володька допитливо.
– Я вже говорив з тим… З Лазюком… Знаєш його? Вiн має зв’язки з
Прагою. Таж там наш унiверситет, учительський iнститут, матуральнi
курси… Чорт бери! Ми скорше встанемо унiверситет у Токiо, нiж тут…
Вчора я їхав, i два рази питали мене про документи… Раз тут, пiд нашим
селом, бiля Iвана Бога…
– Добре, що ти хоч маєш тi документи… Наша цiла родина взагалi нiчого
не має… “Картки перебування”. Тут родився батько, дiд i прадiд, а нам
сьогоднi дали “картки перебування” з обмеженням цiлого терену держави, за
винятком нашого повiту… Ет… Все, друже, речi, за якi не варто
говорити. Так можна дiйти до iстерики, до божевiлля. Я тепер вже собi
постановив: мовчи, дихай, думай i вперто працюй. Я, Володьку, вiрю, що
нiякий Люципер нiчого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його
не крути – все одно чотири. Нi?
Володько не вiдповiв нiчого.
– Чотири… Чотири… – сказав вiн по часi й зараз добавив: – Олеже!
Слухай мене. Знаєш, що думаю?.. Вгадай!
– Ну, то кажи… Якого бiса…
– Думаю дати виставу…
– Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тiткою Домкою…
– А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Пiде. Я обдумав. Вчора їхав i
думав, йшов i думав, лiг спати й ще думав… Все є… От тiльки Романа
пiймати. Вiн надається… А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й
одноактiвку маю.
– Чому якраз тепер?.. I я мiг би… Володько перебив:
– Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осiнь… Ну, що буду робити? Ти
ж уяви… Я знаю минулу осiнь. Таж я формально, дослiвно божеволiв… Я
дивувався, як мої предки могли вiки прожити на селi й нiколи не
сумувати…
– Сумували… Але… Горiлочка розраджувала. Нi?
– Я потребую п’ять дiйових осiб,- швидко, пiднесено говорив Володько,
не слухаючи Олега… – i я їх маю. Вони вже мої. Я – раз, Роман – два,
Ольга – три, у Габеля гостює тепер якась племiнниця… “Я, знаєте, тоже
iграла”. I ту потягну. П’ята роля маленька. То вже й кiнь може заграти…
Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш – побачиш. Сьогоднi мушу пiдчепити Романа…
Вiн же рускiй…
– I за Габельом пiдеш?
– Все, що є, стягну. Пiсля буде iнакше. Початки… Олег розумiв свого
приятеля. За останнi два роки вони навчились себе розумiти. Вони ж обидва
читали Майн Рiдiв, Куперiв, Лондонiв. Обидва мрiяли про далекi свiти, новi
країни, бiгуни[17] та рiвники[18]. Поки що нiчого не сталося. Село, повiт
i границя, але в їх головах тi самi думки, в їх жилах плине та сама кров.
Вони знають обидва, що живуть на своїй землi, на тiй самiй, на якiй жили
їх предки.
Було тихо, лагiдно. Небо вкрите сiруватими баранчиками хмарин. Час вiд
часу з запусту чути смiх Галi. Лiнкерт з Романом затягнули якусь вояцьку
пiсню ген аж там десь у долинi.
Володько й Олег змiнили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег
зустрiв її у Ронiв, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер
також у школi… Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небi, подував захiдний вiтер, час вiд часу спадали
листочки, вертiлися в повiтрi й припадали до сухої землi.
По часi Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якiсь осiннi вiти,
весела, з блискучими очима, з широкими, на цiлу щоку рум’янцями.
– Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! – крикнула вона таким голосом, так сильно й
дзвiнко, що луна покотилась долиною й вiдбилась вiд другого схилу.
З кущiв запищав слабий голосок Олi, i по часi з’явилися Лiнкерт i
Роман.
– А ви чого надутi, нiби мiнiстри Британської iмперiї? – запитала Галя
Володька та Олега i, не чекаючи вiдповiдi, сiла на пеньочку.- Опеньки ось
ростуть. Збирайте, панове! – показувала ногою на купу опенькiв.- А я
попеклася. Фу-у!
– Жорстокi це люди,- сказала Оля i вказала на своїх кавалерiв.- Знаєш,
Галю, що є їх iдеалом?
– Якi там у Романа можуть бути iдеали. Випивка! – виразно й рiшуче
сказала Галя, роззуваючи черевик.
– Вiйсько, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою,- пояснила
Оля.
– Нi, панове! – заперечив жартом Лiнкерт.- Це Роман. Я хочу бути
парагвайським або болiвiйським мiнiстром. Iнакше не бажаю… Можу ще
погодитися на ефiопського канцлера чи сiямського короля.
– Нiякого чорта ви обидва не бажаєте,- проговорила знову Галя.- Тепер
вашим бажанням – зчитатися нас i випити.
– Ви, мадмуазель Галя, вгадали,- пiдтвердив жартiвливо Лiнкерт.
Верталися додому. Дiвчата квапилися щось там помагати матерi. Саша
похмуро мовчав. Роман i Лiнкерт змагалися дотепами та сипали каламбури.
Лiнкерт декламував пародiю на “Бурю” Пушкiна. Володько та Олег йшли окремо
й радились про виставу.
Коли сонце збентежено торкалося пригiрка на Чешчинi, товариство ввiйшло
до саду. Овочевi дерева стоеть, нiби дiви-мироносицi перед своїм царем.
Прозорi папiрiвки, рожевi панянки, налитi, повнi, закоханi самi в себе,
висять на гiлках спокiйно, велично, урочисто. Скiснi променi ще
прориваються крiзь вiти, пронизують кiлька дерев i зникають. Обтяженi
овочами гiлляки гауться мало не до землi. А тиша велика й чудова.
Володько почував себе дуже добре. В уявi бачив сцену, лаштунки, живi
постатi. Крiзь обтяженi синiми сливами вiти смiялись до нього великi,
яскравi, радiснi очi. Безлiч захоплених облич, безлiч ясних очей. I
регочуть, i рвуться, i червонiють, i хвилюються, як море, як буревiй.
По вечерi Роман i Лiнкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.
– Володя! Пiдеш з нами? – питає Роман.
– Куди?
– Побачиш.
Хоч у пекло, хоч у прiрву. Володько скрiзь, Володько не боїться нiякого
диявола.
– Добре. Тiльки ти мусиш менi щось пообiцяти. Пiдем на двiр.
– Що за таємницi? – проговорив Лiнкерт. Але Володько й Роман вийшли. По
деякому часi вернулись. Роман весь сяє.
– Чудесно, Володя! – говорив вiн захоплено.- Це чудово! Я можу. Так! Я
чудово можу грати на сценi. Я колись у гiмназiї хотiв виступати. А все
решту ми обговоримо.
– Що там? – питає Лiнкерт.
– Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лiнкерт!
Приступайте до нас! – захоплено гукав Роман.
– А що будете грати? – байдуже й iронiчно проговорив Лiнкерт.- Як Гапка
закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап’юся
горiлки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака.
Чудово, нi? Хто буде кум? Ви, Роман?
Володько подивився на нього й не сказав нiчого. Але Лiнкерт зрозумiв
його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увiйшов Саша, i всi
подалися в сад.
Вечiр широкий, рожевий, наливаний. Небо вип’ялось, вгрузло, й зорi
ядернi, мов кулаки, всипали його ширiнь. З села долiтала широка з
безконечним пiдголосником парубоцька пiсня.
Увiйшли до буди. Роман десь вискiпав церковну свiчку, але Саша ревнув:
– Геть зi свiтлом! Хай живе темнота!
– Хай живе сорок п’ять! – пiдхопив Лiнкерт. – Хай живе життя! – додав
Олег.
– Хай живуть дурнi, iдiоти й полiтики! – крикнув Лiнкерт.
Почалося. Через п’ять хвилин буда почала поволi, несмiло обертатися.
Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара
краплин огрiє людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка.
– Лiнкерт! – вигукнув Роман.- Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф!
– Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш!
“Слаб, i смiрiться гатов!
I предкi маї пакалєньє рабов!”
– продекламував несподiвано Лiнкерт,- Жарь Блока!
– “I нєжностi ядам убiта душа!” – кричав Лiнкерт i гримав кулаком по
розхитаному столику.- Саша! Спiвайте! Брудний буде фiнал! Карнiлова жарте!
“I ета рука нє падiпмєт…”
Кров моя чиста, мов шкло! Ви думаєте, що я п’яний? Дурень так думає.
Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути українцем, турком, макогоном. Менi
все одно! Плюю я на всi держави, тiльки Росiю обпльовую навкруги, бо люблю
її, чортову дочку. Великанська, чудова Росiя.
“Русь, i ти била прекрасна,
А тєпєр гнiйот твой дух!
Бєза-абразний труп ужасний,
Пасiнєл i вєсь разпух”,
– затягнув вiн низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому
перечити.
– Не лiзь, Саша! – хрипiв Лiнкерт.- Не знаєш, що кожне слово моє –
рубль царськими або сто мiлiонiв марок жечпосполiтих. Я до Володi хотiв
сказати. Ви, молодий чоловiче, гадаєте, що я п’яний. Помиляєтесь. Глибоко
й глупо помиляєтесь i не знаєте людської психологiї. Все, що я кажу, так
собi – нiсенiтниця. Розумiю, але взагалi змiст у цьому є. Так, так. Я
людина широка, росiйська… От i живи. Нiде й кулаком махнуть. Махнув i
одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!
“Бо-оже, царя хранi!” – почав знову Лiнкерт. Пiдхопили Роман i Саша.
“Сi-iльний державний, царствуй на славу нам!
Ца-арствуй на страх врагам”.
Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по
саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Вiн
пiдноситься, хитається, нiби бажає вихитатись з кореня. Обтяженi яблуками
яблунi також хитаються. З села ревуть парубки. Дужi, крикливi голоси
витягають пiд саме небо:
“По Дону гуля-я-яєт казак маладой…”
З буди виривається:
“Ца-ар православний!
Боже, царя храни!”
Слова, звуки й цiле довкiлля кричать, репетують. “Цар православний!”
Вiрнi, завзятущi його слуги скрiзь, де тiльки поглянеш, пiд кожним кущем,
пiд кожною купою, у кожнiй калюжi. Тiкати кудись! Нi! Куди тiкати! Стiй
тут! Мов камiнь стiй! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить,
нiби свiтло. Так. То свiтло. Галя й Оля сидять у своїй кiмнатi, читають
якогось Арцибашева й марять.
Вийшов також Олег.
– Ти тут, Володя? – запитав вiн.
– Тут! – вiдповiв Володько.
– П’яний? – запитав знову Олег.
– П’яний! – вiдповiв Володько.
– З’їж огiрка! Хоч? А я почуваюся добре. От тiльки земля трошки
крутиться, але ж Галiлея за те спалили. Нi?
– Так, Олеже!
– Завжди були дурнi, i була темнота, i було свiтло. Бог сказав: хай
буде день, i став день. А пiсля ще проговорив: хай буде свiтло, i стало
свiтло. I це тривало днiв шiсть, хоча Бог зовсiм спокiйно мiг це все в
один день зарядити.
– Ти розважаєш, мов мудрець,- сказав Володько й хотiв щось вiдповiсти,
але з буди почали гукати:
– Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкраїна! Сюди. Нова пляшка в походi!
– Iдiть ви до чортової матерi,- буркнув Володько. П’яний, з пляшкою у
руцi, Лiнкерт виплутався з темноти.
– Прошу,зовсiм серйозно й рiшуче сказав Володько,- до мене не
пiдходити! Три кроки!
– Панове! Панове! – закричав Лiнкерт.- Володя п’яний!
– П’яний Володя! П’яний! – бiжить i кричить Роман.- Молодець Володя!
Наш! Панове! “Ще не вмерла”. Для Володi!
Роман i Лiнкерт ревнули “Ще не вмерла”, але Володько й Олег покинули їх
i вiдiйшли. Тi перестали спiвати, побiгли за ними, Лiнкерт взяв Володька
за руку i, дихаючи пiд нiс горiлкою, почав швидко говорити:
– Ви ображаєтесь? Ви? Ви, розумний, солiдний? Не розумiєте жартiв? Ви,
дивiться! Який-небудь дурачок Ромка…
– Я нiколи не ображаюся,- перебив Лiнкерта Роман,- коли це говорить
Лiнкерт.
– От бачите! Ми розумiємось. Ми свої люди! Нам все нiпачом! Нам плювать
на всi закони, на всi правила, на всi моралi! Вузькi мiщанськi рамочки,
забобончики, пампончики, Собакевичi, Манiлови – все нам плюнув i стер. Нi,
Рома?
– Так, Лiнкерт. Ви князь!
– Я ефiопський iмператор! Це вiдомо всiм! Мiсяць робив дурний кравець з
Гамбурга. А дурень. Не мав й поняття про мiсяць! Так говорив Гоголь, так
говорив Заратустра, так говорю я, Лiнкерт. Розумiєте, Володя? А через те
наплюйте на все, робiть свiй театр, запрягайте оцю корову, збирайте всiх
страждущих i плєнєнних… А поки що випийте з нами. Роман як мул. Тягнiть
його куди хочете. Позволяю!
Перейшли знову до буди. Лiнкерт присiв до Володька.
– Даремне ви думаєте,- говорив вiн,- що я проти України. Я є пiвнiмець.
У менi нiмецька кров! У моїх грудях тiльки б’ється руске серце, бо люблю
широку, велику Русь, люблю Достоєвського, читав, жер його, спав з ним. У
грудях моїх справжнє, руске серце. А на Романа не звертайте уваги.
26
Хахол, мазниця з дiда-прадiда! Який вiн там рускiй. I теля може себе
таким рускiм поважати. У мене бабцi, дiди все-то звiдси, з пiвночi, вiд
тайги й океану. Цар якiйсь моїй бабцi наказав взяти собi опричника
Лiнкерта й та взяла. I я прийшов на свiт i став рускiй… I люблю свою
Росiю кровно. За одну распутiнську лапу сорок Вашингтонiв вiддам. Бо я
рускiй! Так само як Лєнiн, чи остяк, чи тунгуз. Троцький жид, як сонце, а
все-таки руска людина.
I чим далi говорив Лiнкерт, чим бiльше вливав у себе чарок, тим мова
його все бiльше плуталась, моталась у клубок. Змiшалися всi планети, всi
мови, всi люди землi, їли огiрки, житнiй хлiб, пили солону воду з
оселедця, розбили стола й аж над ранок прилягли, хто де знайшов мiсце, й
заснули.
Один Володько не заснув. Пив, ввiйшов в азарт, лаявся, кляв все
навкруги, але все-таки тримався на ногах i, коли скiнчилось, залишив усiх
i пiшов у морок осiнньої, холодної ночi.
Було вже тихо. Село спало, тiльки перекрикувались голосно й сутужно
ранiшнi пiвнi. Схiд зблiд, починав рожевiти, гасли меншi зiрки, тiльки тi
бiльшi, ядернiшi цупко трималися своїх мiсць. Хати, понуро задуманi й
задивленi самi в себе, стояли в тiнi дерев, нi одно вiкно не свiтилося, нi
одна людина не показалася на дорозi, тiльки на перехрестi коло Гершка
стояли одягненi в кожухи два вартiвники.
– Хто йде? – озвався вiд них голос.
– Свiй! – байдуже буркнув Володько й не зупиняючись пiшов далi.
За дерманськими хуторами було вiльнiше. Починалось поле. Темнота поволi
розвивалася, й далеко-далеко ледве помiтно на обрiю чорну смугу
жолобецького лiсу. Володько почував себе погано. Сором, невдоволення
мучило його, i йому не хотiлося так вертатися додому. Чи не краще
завернути в поля чи в лiс i сховатися. Нiч то нiч, але й нiч має свої
чорнi очi. I в ночi є щось гострозоре, насмiшкувате, що свердлить тебе до
самого сумлiння.
Але й так добре! Нiчого, що перед тобою, не обiйдеш. Мусиш торкнутися
того й другого. Мусиш вкусити кожного овоча, а раз почав – iди, вези,
тягни… Пий до дна свою чару, що б там не було…
II _
Сергiй Макарiв мав дивну звичку посмiхатися в ус. Сидить, курить
цигарку, пускає густо дим i мiркує. Лається зрiдка, зате з чуттям. З часу
як завiв люльку та почав залицятися до Мокрини, життя дещо змiнилося. Став
веселiший.
– Ех, люлька моя. Закурим, що? Тягни, Сергiю, бакун!
I закурював, дим iшов, колотився над Сергiєвою розкошланою головою. Не
було iншої жури, але хто без жури живе. Почав Сергiй журитися, що так ось
жити не годиться. Батько батьком, Мокрина Мокриною… Але й поза тим є
свiт. Не мiг його бачити. Село вузьке. Тодi брав книги й просиджував цiлi
ночi. Раз до Крем’янця пiшов i принiс великого Шевченка в кожусi. Вправив
його в саморобну рамку й примостив бiля святих. На дворi також зробив
вiдзнаку. На липових дверях клунi вирiзав тризуба, а навколо нього три
лiтери: У. Н. Р. “Це вiд чортiв”,- казав вiн i посмiхався в вуса.
Мав вiн клопiт з батьком. Занадився старий до Теклi… А Текля
Мокринина сестра. Макар вже давно вдiвець i може женитися. Це сердило i
Сергiя i Мокрину.
Володько знав Сергiя давно, ще зi школи, але сприятелювався з ним перед
роком. Заходив, приносив ту чи iншу книжку. Часом iшли за село, за хутори.
Сiдали десь збоку й говорили.
Пiсля цього Сергiй попав спочатку в “Просвiту”, далi почав арифметику
вчити. Потiм перейшов до алгебри. Все це йому подобалось.
I цього вечора Володько зайшов до Сергiя. У хатi ще не свiтилося.
– Добрий вечiр! Сергiй дома? – дивиться Володько у темряву й нiчого не
бачить…
– Заходь, заходь,- вiдповiдає з темряви голос,- Мотре! Засвiти! –
гукнув на сестру.
– Нi! Краще вийди надвiр,- сказав Володько. Сергiй вийшов. У зубах у
нього стирчить люлька. Мiцно потиснув i трiпнув Володькову руку.
– Де був? – проговорив грубо й уривно.
– У Дерманi. Ховав семiнарiю,- так само коротко вiдповiв Володько.
– А я вчора гуляв. Була на другiй горi музика. Ти б коли зайшов… Не
каявся б… А що нового?
– От хочу виставу робити… – вiдповiв Володько. Йшли поволi до вулицi.
Сергiй здивувався.
– Ти? – крикнув вiн.
– Я. Розумiється. А ти також… Притягни iнших хлопцiв. Потребуємо
хору.
– Це було б дiло,- зазначив Сергiй.- Тепер думаєш робити? – запитав вiн
знову, нiби не вiрив.
– Ну. Думаю тепер. Я вже все обдумав. Потребуємо хору. Хто тут добрi
спiваки? Антiн? Ще хто?
– Є досить. Тiльки, чи пiдуть? Десь скоро мають вернутися з вiйська
Йон, Демид та Iлько. Сама артилерiя. Баси. Ну, нiчого. Я цього допну, –
додав вiн по короткiй надумi.
Поки дiйшли до дерманських хуторiв, справа була обговорена. Повернули
назад. Володько мав багато що розповiсти своєму приятелевi. Дiйшли аж до
церкви. У Левинських свiтилося, i Володько вiдважився вступити до них,
незважаючи на час.
Його дуже радо зустрiв Роман, одначе вiн хотiв говорити з панною
Ольгою. Тимчасом усiвся в їдальнi, де свiтилась на столi мала нафтова
лампа. По часi увiйшла панна Ольга. Була у квiтчастому шляфроцi, коси не
заплетенi, тiльки зв’язанi на потилицi стрiчкою.
Обережно почав говорити про своє пiдприємство.
– Я ще нiколи не грала на сценi,- казала панна Ольга. Вона вiднеслася
до цього поважно. Володьковi не тяжко було вмовити їй, що грати на сценi
зовсiм легко. Це ж цiкаво, нi?
Прийшов зi школи пан Глiб. Довiдався в чiм справа й пiдтримав Володька.
Панна Ольга погодилася.
Потiм усi пили чай. При цьому цiла родина поважно обговорювала справу
вистави. Кожний щось пропонував своє, один тiльки Саша мовчав i не
втручався до цього.
Пiзно вночi Володько вернувся додому. Мав добрий настрiй. Йому
здавалося, що починає жити. “А можливо, й пiде! Чому б не пiшло?” –
говорив собi. Уявляв усе наперед. Сцену, декорацiї, артистiв, публiку.
Маленьке це дiло, але все ж таки… Таж це село стоїть на цьому мiсцi
багато столiть… А чи бачило воно у себе театр? Нiколи. I от приходить
Володько, починає думати про це, шукає людей… Це ж дуже цiкаво. Зводити
тих людей, вибирати з них кращих i казати:
от ти роби так. А ти знову так. Всiх стягати, всiх… Ставити їх на їх
справжньому мiсцi, вчити говорити правдивi слова, ще нечуванi тут i
небувалi…
Така справа захоплювала Володька. На другий день говорив з панною
Розою. Її не треба було вмовляти. Накинулася сама, бо їй так смутно у
дядька. Вiчно тiльки сяде, виставить черево й сопе. А яку дiстане роль?
Володько сказав:
– Матiр.
– Матiр? Стару? – перелякалася Розочка.- Я ж молода.- Образилася.
Володьковi щось треба казати.
– Матiр найпочеснiша роля в життю,- сказав Володько. Хотiв нiби
жартома, але вiрив у свої слова,- Це досить тяжка й вiдповiдальна роля. Це
одна з головних. Там є ще дочка, але що дочка. Мiзерна ролька… – i
Володько забожився.
Все-таки Розочка погодилась.
За пару днiв усе полагоджено. Пан Глiб вiдпустив у школi своє
помешкання. Хотiли клас, але класу не можна. На такi речi класу не можна
дати. Обiйшлися без класу. Почалися проби. Одночасно стали говорити по
селi про “кумедiю”. Чутки добiгли до Андрiя Андрiйовича Рони. Як можна, що
його не запросили? Це дуже дивувало пана Рону. Одного вечора сам прийшов i
запропонував свої режисерськi послуги.
I це було до речi. Сам Володько не зовсiм добре справлявся з цим.
Пан Рона вже поважний пан. Вiн був у Києвi, Петроградi, Москвi. Вiн мав
знайомства з вiдомими артистами. Вiн сам грав i навiть сам писав п’єси.
Нарештi, у нього на носi пенсне… Володько навiть здалека не мiг
рiвнятися до пана Рони. Андрiй Андрiйович одразу все перевернув по-своєму.
Того поставив там, того там. Той мусить говорити так-то, робити такi-то
рухи. Кожний голос має своє мiсце. Розумiється…
I справа пiшла.
Кожного вечора в кiмнатi пана Глiба повно молодi. Свiтиться велика
лампа. Вiкна завiшенi. Зi стiни дивиться Шевченко…
Надворi дощ i темно… Зовсiм темно, хоч око виколи… Захiдний вiтер
нагнав повно хмар океану. Полився нудний дощ. Поля розмокли, дороги
розмокли, стрiхи розмокли. Дим не пiднiмається догори, а котиться по
мокрих стрiхах, по зболоченому подвiр’ю, по кострицi на городi. Ворони
сумно чистять свої дзьоби, зрiдка невдоволено крякають i перелiтають з
города на город. Горобцi зашиваються пiд стрiхи й так мовчки сидять, мов
покаранi. Собаки по ночах виють з нудьги. Однi п’яницi розкошують у такi
днi. Цiлi довгi вечори просиджують у Габеля, а, вертаючись додому,
виспiвують “голоту” або “прощай ти, город, прощай, Кавказ…”
Цiєї осенi по селi йде чутка: будуть театри. Так. Будуть театри. Чутка
перелазить з хати до хати. Сьогоднi тут, завтра на другому кiнцi, пiд
Одерадiвкою. На всiх вечорницях, у Габеля, у козака. П’янi й тверезi – всi
гуторять про театри. Кажуть, нiби переодягнуться й будуть говорити до
ладу, i все смiшне. Нiкого тепер не впускають до школи. Кожного вечора там
люди пiд вiкнами, але до середини не пускають. Готуються…
До Матвiя та чутка давно дiйшла, але вiн довго мовчав. Володько до
цього часу сидiв дома, а тепер зникав кожного вечора. Дощ не дощ, болото
не болото, а вiн iде. Коли вертається, нiхто не чує. Це не
по-господарському.
– Знаєш що? – заговорив одного разу батько.- Ти вже вирiс i маєш свiй
розум. Театри театрами, але господарство перва рiч. Кажу: не забувай
господарства… Он, кажуть, полiцiя вже розпитувала про тебе… Це казав
козак…
– Ви боїтесь полiцiї? – запитав зненацька Володько. Матвiй збентежився.
– Ну… То нi… Але… Володько перебив старого:
– Тату. Я знаю, що роблю.
На цьому їх розмова скiнчилась. Матвiй вiдiйшов. Пробувала ще говорити
мати.
– Завжди не сидiв, завжди шукав на себе лиху годину… А прийдуть, а
заберуть тебе…
– Не прийдуть i не заберуть. Не бiйтесь,- коротко вiдповiв матерi. А
сам iшов далi. Не мав часу на довгу розмову. Жив. Був мiж людьми. Чув i
бачив їх. То в Левинських, то в Сергiя. Говорив, говорив, говорив.
Сперечався з паном Глiбом, повчав Сергiя, грав роль Тимоша, спiвав “Ой, що
ж то за шум”, смiявся, танцював з панною Женею, що недавно приїхала
гостювати до Левинських. Ольга вмовила її, i та приїхала.
Часом заходив до Андрiя Рони. Пили чай i розмовляли про Iбсена. Потiм
переходили на полiтику. Рона переконує, що треба владi скоритися. Влада є
влада. Дурна чи розумна, але влада. Але, розумiється, не можна зложити
руки й сидiти. Треба робити.
Володько має на цi речi свiй погляд.
А проби йдуть. Скоро вистава. Треба вiд староства дозвiл. Написали
прохання, приложили марки, Володько випросив у батька конi й поїхав.
Староство. Червоний, поверховий будинок. Над дверима овальна вивiска,
орел i напис. Вузький коридор, направо дверi, налiво дверi… Просто сходи
на поверх. Прохання приймають на поверсi. Там молодий пан у френчi. Довгi
ноги, руки, пальцi… Володько подав йому прохання. Той подивився й по
часi сказав:
– Мусите додати до прохання два примiрники п’єси.
– I бiльше нiчого? – запитав Володько.
– Нiчого.
Володько побiг до мiста, обпитав у всiх книгарнях, чи не можна купити
два примiрники п’єси. Не знайшов. Прийдеться ту рiч два рази переписати.
Вiд’їхав додому, взяв собi на допомогу Романа й за два днi знову з’явився
у староствi. На цей раз пiшки.
Ага. Це вiн. Добре. Прошу почекати внизу до другої години, поки пан
староста розгляне ваше прохання й накладе резолюцiю.
Володько сходить вниз i чекає. Почекальня досить йому вiдома. Чекав тут
аж три днi разом з батьком i матiр’ю, коли перед роком му сiли брати
легiтимацiї. Велика, простора, з поганим, недокiнченим помостом кiмната.
Навкруги бруднi, недбало зробленi й небарвленi лави. Двоє дверей, налiво й
просто. Двоє великих, барвлених червоною барвою вiкон. На стiнах
оголошення про недавно розстрiляних бандитiв, великий державний орел i
портрет начальника держави в мацєювцi[19] та сивому вояцькому френчi.
На всiх лавицях сидять люди. Багато з них не мають де сiсти, через те
стоять, а невибагливiшi сидять просто на затоптанiй, бруднiй долiвцi й
сумно дивляться перед собою. З тих чи iнших дверей час вiд часу виходять
урядовцi, проходять через почекальню й зникають у iнших дверях. Часом
когось покликають. Тодi з тих дверей, що напроти, виходить молодий, у
сiрому одязi, зо шрамом на чолi панок, дивиться насупленими очима по
кiмнатi й кличе. Хтось, десь встає, дверi зачиняються, i по часi виходить
знову. Вигляд його сумнiший вiд осiнньої ночi. Вiн щойно був у карного
референта пана Лiванського. Входять новi люди. Ось привели полiцаї юрбу
закордонцiв. Пiймали їх на кордонi, коли переходили купити сiрникiв, мила
чи солi. Всi обiдранi, виснаженi. Ноги, здебiльша босi, дивляться навкруги
розгублено, дико.
Всi, хто тут не є, так само як i Володько, чекають до другої години,
щоб дiстати резолюцiю вiд пана старости. Дехто тяжко зiтхає, ось там тихо
плаче старша жiнка, тисне в собi кожний звук, тiльки сльози не в станi
затиснути. Витiкають з глибоких, запалих очей i течуть по щоках. Вона вже
навiть не пiдтирає їх.
Час тягнеться поволi, лiниво. Тi, що стоять (а мiж ними й Володько),
переступають з ноги на ногу або виходять, щоб трошки пройтися.
У двi години у дверях з’являється карний референт з цiлою купою паперу
в руках. Починає читати вироки. Пiднiмається плач, крики. До дiла
приходять полiцаї i вiдводять кого треба.
Володько довiдується в своїй справi таке:
– Пан референт, що дає дозволи на вистави, не встиг переглянути ваше
прохання, i через те ви мусите прийти ще раз…
– А коли? – запитав Володько. Настрiй його впав дуже низько, так що й
голос вiдмовляється висловити якесь слово.
– Ну, прийдiть так за днiв три.
За три днi Володько з’являється знову. Знизу його послали нагору,
звiдти знов униз. Унизу урядовець розсердився i заявив, що вiн з тим не
має нiчого спiльного й хай знову йде нагору, число дверей п’ять.
Володько ще раз пiднявся на горiшнiй поверх, несмiливо вже постукав i
несмiливо увiйшов. Кiлька столiв i кiлька за ними урядовцiв. Володько
пiдходить до першого, що сидить налiво… Лисий такий, з чорною, зарослою
волоссям латкою коло правої брови.
– Прошу ласкаво так i так. Я… Але Володько не скiнчив свого речення.
Урядовець, видно, зовсiм його не слухає, насупив брови, очi його забiгали.
– Ви що? – визвiрився вiн на Володька.- Куди ви зайшли? До корчми? Чи
до уряду?
Володько вiдчуває, що блiдне, й здивовано знизує плечима. Дивиться на
себе, помацав у руцi кашкета.
– Руки! – ще сильнiше крикнув урядовець.- Де вашi руки? Як ви їх
тримаєте?
Володько аж тепер помiтив, що пiдступив надто близько, щоб його краще
почули, i що його руки торкнулися пальцями до урядового столу. Вiн швидко,
нiби вiд гарячого, вiдриває руки, вiдступає кiлька крокiв назад, починає
сильно хвилюватися, забуває всi чужi слова й не може як слiд пояснити,
чого властиво йому треба. А урядовець все кричить:
– Вже час навчитися державної мови! Лепече чорт зна що, пся-крев!
I пiсля цього урядовець вiдсилає Володька до сусiднього столу. Там
сидiв пан з золотими зубами й трошки привiтнiшими очима. Володько обережно
пояснює, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявляє, що пан староста
принципово погоджується дати дозвiл, але необхiдно, щоб хтось iз села, i
то людина старша, взяв на себе вiдповiдальнiсть за хiд вистави й забави.
– А без того не може бути? Я… – почав було Володько, але урядовець
негайно його перебиває:
– Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розумiти належно. До
побачення!
Володько поволi спускається вниз, виходить зо староства, йде вузьким
хiдничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за мiстом, коли опинився
сам серед широкого поля рiдної землi. Сiре осiннє небо, захiдний вiтер,
грязька, нерiвна дорога. Перед ним п’ятнадцять кiлометрiв дороги. На
щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його пiдвiз.
Пiсля цього Володьковi вже не хотiлося бiльше йти за дозволом, але ж як
бути? Невже при першiй неприємностi, при першiй невдачi ганебно
вiдступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до
суду? Андрiй Андрiйович, що сам служив у староствi й добре знає тамошнi
вiдносини, сказав:
– Скаржитися на нього марна рiч. Кому скаржитися? Вiн завжди найде
проти вас аргумент, знайде свiдкiв, а що ви? Одно, що зробите, що вам
пiсля того не видадуть нi одного урядового папiрця.
Володько ликнув образу, затаїв гнiв, заручився “вiдповiдальнiстю”, що
взяв на себе Андрiй Андрiйович, випросив у батька коня й опинився знов у
староствi. По короткiй мандрiвцi зверху вниз i навпаки та пiсля очiкування
мало не до другої години, Володько довiдується, що дозвiл буде готовий
завтра. Може прийти за ним хто-небудь.
При виходi в коридорi Володька зупинив молодий, русявий, з гострим
носиком, у гранатовому одязi панок.
– Так ви з Тилявки? – запитався вiн посмiхаючись.
– Так,вiдповiв Володько.
– I, значить, робите там виставу? – питає той далi. Володько вiдповiв.
– Ви зветесь Володимир Довбенко? – тягне панок все далi.
Володько пiдтвердив.
– А хто там бере на себе вiдповiдальнiсть? Довiдався.
– Ага. Знаю, знаю. Ну, нiчого. Дозвiл дiстанете… Коли сказав пан
референт?
– Завтра.
– Ну, значить, завтра й дiстанете. Дуже приємно. До побачення, пане
Довбенко.
Панок пiшов дерев’яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на
вулицю, сiв на коня й помчав додому.
Додому прибув досить пiзно. Кiнь зовсiм задрiпаний, сам втомлений,
розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нiчого йому не згадував про свої
пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарiкання, мовчки наївся й одразу
вiдiйшов у село.
– Еее,казала Настя.- Поки росте, доти хоч маєш його дома. А тепер…
Хто знає, де вiн ото ходить i що робить. Дома стiльки скрiзь роботи.
Молотилка на носi, гнiй треба викидати, навiть сiчки нема кому нарiзати.
Дрова сама он цюкаю, що менi аж спина трiщить… Коли б хоч сокира
людська, а то такий тягар, що ледве двигаєш…
На другий день за дозволом пiслали Сергiя. Володько мав досить роботи.
Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крiм того,
Сергiй має зайти до позичальнi перук i взяти їх кiлька.
Володько цiлий день працював. З ним працювало кiлька хлопцiв, яким
пообiцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували
лавки, бiгали, хвилювалися. Пiт густим горохом стiкав по чолi, змокрiла
спина. Працював, як вiл, як добрий кiнь. Не ходив, а бiгав, давав накази,
планував, обдумував кожну дрiбницю… I до вечора недокiнчена клуня
обернулася в театральну залу.
Пiзно вечором прийшов Сергiй. Принiс перуки, барви, все, що потрiбно
для сцени, тiльки не принiс дозволу. Чому? Бо дозвiл ще вчора пiшов через
“постерункового” угорської полiцiї.
Нарештi все готове. На “шкальнi”, на магазинi, на Соловейовому парканi
коло Гершка розлiпленi великi плакати. Лапатi червонi лiтери з
велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всiх хатах, на
дорозi чи у Габеля тiльки й мови що про “театри”. Оркестра найнята, хор
вимуштруваний, артисти знають свої ролi.
Приходить день вистави. Недiля. Небо зрання похмуре, i час вiд часу
накрапає дощик. Не дивлячись на це, з самого рання юрби дiтвори товчуться
коло клунi Якова. Ще все зачинене, ще Яковова жiнка гонить їх з подвiр’я
“пiд сто чортiв”, ще навiть Володько не прийшов у село, але скрiзь, по
всiх вуличках, на перелазах збираються гурти дiвчат, хлопчакiв, часом i
якийсь парубок цiкавiший так, нiби мiж iншим, пройдеться коло Якова й кине
кiлька поглядiв на подвiр’я. Навiть i старшi, поважнi дядьки, що все ще
посмiхалися “з театрiв”, все ближче пiдступають до Якового подвiр’я,
розважаючи про погоду, врожай i рiзнi селянськi справи.
Найкращi дiвчата, як Настя Михайликова, як Ганка, як Тетянка Овсiйова,
як Наталка “з тамтої гори”, i багато iнших повбиралися сьогоднi, як на
Великдень. Найкращi спiднички, панчiшки, черевички, блузки, тоненькi
безрукавки, нiби улiтi, черевички-човники. Нiби панянки з мiста. Що ж. У
церквi спiвають. Треба знати, як мiж люди виступити.
Вулицею проходять все новi й новi юрби людей, нiби на вiдпустi. Перед
плакатами весь час стоїть натовп. Читають по лiтерах, що й де написано,
розтовкмачують один одному…
На щастя, перед полуднем i день повеселiшав. Хмари поволi розповзлися,
небо показало кiлька блакитних лат, час вiд часу й сонце почало проглядати
i, коли люди з’їли полуденок, стало зовсiм гарно та тепло, нiби спочатку
осенi.
Подвiр’я Якова вже повне людей. Дiвки, парубки, старшi хазяї, навiть
старi дiди, що курять люльки та спльовують. Вже й Яковиха нiчого не
порадить з ними. Володько випросив у неї стола, поставив перед новою
клунею, накрив бiлим настiльником i посадив Сергiя продавати бiлети.
Пiсля вийшов до людей i промовив:
– Сьогоднi в нашому селi вперше буде театр. Самi побачите, що то буде,
а буде то дуже гарне… Тiльки той, що хоче бачити, мусить купити собi
квиток. Iнакше його не пустять. Ось тут, хто хоче, може вже наперед
купити, бо може так статися, що й не вистаче їх всiм.
Всi слухали Володька з увагою, але нiхто не йшов купувати квитка.
Сергiй сидiв за столом, дивився на людей, люди на нього, проходив час, але
нi один не вийшов з юрби за квитком.
Сонце хилилось до заходу. Нарештi десь там, починаючи вiд “шкальнi”,
заграла духова музика. Веселi, радiснi звуки маршу бадьоро вирвались i
рознеслись по селу. Затремтiло село, зашумiло, затрiщали перелази,
замиготiли по всiх городах, по стежках жiночi одяги, i не дiйшла музика до
Якової садиби, як вже за нею тягнулась сила народу. Здавалось, цiле село
пiднялося. Вуличку, що вела до Якова, й весь двiр залили по береги. Не
можна було протиснутись… Але Сергiй все сидiв перед столом i чекав…
Почали потрошечки, обережно пiдходити… Виймали з вузликiв зiм’ятi марки,
питали, чи не можна б купити дешевше. Ось якась дiвчинка виймає три яйця й
просить благальне пропустити її. Друга непевно пiдходить, довго дивиться
на Сергiя, довго мiркує… Нарештi просить пустити її на борг. Завтра вона
принесе грошi. Божиться, що принесе. Тепер якраз не має, а додому далеко.
– То ще ж досить часу. Ще можна побiгти додому i вернутися,- каже
Сергiй. Але дiвчина боїться бiгти додому. А що як вона пiде, а тут почнуть
без неї. Вона й завтра заплатить. Хiба ж Сергiй не знає її.
Але Сергiй сьогоднi не знає нiкого. Як тiльки музика зайшла до клунi,
як тiльки прорвалась несмiлiсть, як тiльки всi переконалися, що нiкого не
пустять задурно,навалились до столу всi нараз. Почалась метушня. Заднi
тиснулись, передавали грошi через переднiх. Сергiй впевняв, що всiм стане
квиткiв, Володько прибiг, побачив таке й побiг шукати ще одного продавача.
Знайшов Олега, що приїхав на виставу, i просив його помогти Сергiєвi.
У дверях клунi стали два здоровi, плечистi парубки. Всерединi знову два
впорядчики. Народ хильнувсь, мов повiнь. Володько не встигає давати
розпорядки… Однi просяться пропустити їх без грошей, iншi щось питають,
ще iншi скаржаться. У дверях зчинився крик i гамiр. Два п’янi парубки
лiзли без квиткiв, але їх зупинили.
– Назад! Не бачиш, тут варта?
– Пшол! Що менi варта. Пускай!
I тиснеться далi… Але не встиг дiйти до порога, як мiцнi руки схопили
його за комiр, i той, мов лантух, полетiв на подвiр’я. Регiт, крик. П’яний
зiрвався, кинувся битись, та з’явилось ще кiлька впорядчикiв, i вiн
вiдiйшов…
Сонце зайшло, засвiтились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Бiльше
не влазить. Грає музика. Сцена закрита завiсою з ряден. Навколо клунi
стоять люди, що не встигли дiстати квитка. Малi хлопчики, мов клiщi,
повпивались у стiни клунi й крiзь щiлини дивляться цiкавими очима до
середини. Iншi їх вiдпихають, бо хочуть собi поглянути…
– Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь.
– Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки!
– Тож там ще нiчого нема. Сам нiчого не бачу.
– Ага, нема… А дивиться. Пусти, пусти! Я тiльки трошки…
Iншi знову дряпаються на стрiху або приносять пiдставку, щоб стати вище
й дивитися.
– Не тягни! Ти, халєро! Не тягни! Куди лiзеш. Впадемо всi!
Гуууррр! Пiдстава звалилась, i все полетiло. Починається бiйка. Михалко
кинувсь на Iвана, Iван божиться, що винен Микола, Микола спихає вину на
iншого. Вибiгає впорядчик i вiдгонить всiх, бо такий крик, що музик не
чути.
На залi гамiр, нiби в набитому вулiї. Музика тне беззупину. Спереду
сидять почеснi гостi. Он i комендант угорської полiцiї. Коло нього
розложився з жiнкою Габель. Приїхала й стара панi Неонiла Адрiянiвна, мати
Андрiя Андрiйовича. Гольденберги цiлою родиною – Мошко, Маня, Рая, Соня,
Iцко… Там також мiсце для панни Галi, що сама не грає, але занята разом
з iншими на сценi, там Саша й Лiнкерт. Обидва вже встигли випити й мають
веселий настрiй.
На сценi тиха, швидка метушня. Артисти одягаються. Андрiй Андрiйович
характеризує, намазує барвами. Володько запiзнився, бо весь час бiгав
скрiзь, де тiльки треба, прибiг, швидко почав одягатись. За хвилину
зробився рожевощоким, здоровим, в широких штанях з брилем на головi,
парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Нiхто його не пiзнає тепер.
Вуса, чуприна пiд китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля стала дiвчинкою.
Веселою, доброю, у бiлiй, трiшки вишитiй сорочцi, боса. Вона стрибає,
сипле очима смiх, танцює тихо. I Роза Габльова змiнилась. Свитина, очiпок,
запаска. Очi пiдведенi, зморшки… I багато iнших… Всi тут, всi на мiсцi
чекають… Ось тiльки завiса вiдхилиться.
– Дзвiнок, дзвiнок! – тихо наказує Володько.- Антоне, Iльку, Демиде! На
мiсця! Хор! Займайте всi мiсця! Пам’ятайте, що перше спiвати! Я вам дам
знак рукою! Махну отак – “Гиля-гиля”. Отак – “Ой, що ж то за шум”.
Розумiєте? Ну так. Другий дзвiнок! Подивiться, чи вже всi всiлися! Але
тихо!
Андрiй Андрiйович розмiщає першу яву.
– Олю! Розо! На мiсця! Ви, Розо, трiшки схиленi, голова оперта на руку.
Ви уважно слухаєте вашу дочку. Оля сидить, руки в пеленi, уважно дивиться
на свою матiр, оповiдає свiй сон, свої скорботи, хоче, щоб мати зрозумiла
її. Ну! Добре! Готово! Можна третiй дзвiнок…
– Дзвiнок! – тихо говорить Володько.- Всi за лаштунки! Суфлер! Увага!
Робиться велика тиша. Зала швидко вмовкає, тiльки за стiнами шкряботять
i туляться хлопчики. Завiса поволi, майже непомiтно розходиться двома
половинами на боки. На залi гасне свiтло, на сценi збiльшується. Перед
глядачами картина: хатина з одним вiкном i дверима. Вiд неї вправо, на
кiлках, за плотом соняшники й рожi, на плотi в’ються гарбузи, на кiлках,
не дивлячись на вечiр, глечики. Влiво садок i рiг повiтки. Вечiр. Свiтить
мiсяць. Тихо – нi одна гiлка не ворушиться. Здалека долiтає парубоцька
пiсня.
На призьбi перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а
дочка їй оповiдає: “I от сниться менi, мамо, нiби бiжу я… коло такого-от
вiтряка”… Серед глибокої тишi її м’який, нiжний голос бринить, мов
срiбна струна. Трiпотливi, повнi остраху звуки вириваються з тiєї живої
картини, несуться над головами слухачiв, долiтають до найдальших закуткiв
i десь там зникають. Куди залiтають вони й де зникають? Там десь, у тих
палаючих цiкавiстю очах, у тих розкритих, висохлих вiд напруження устах, у
тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарiвне
слово. Ось дiвчина, що не може всидiти на мiсцi. Вона бачить все, але їй
здається, що це мало, й вона поволi, непомiтно спиняється навшпиньки… її
очi бiгають по сценi, ловлять кожну дрiбничку, слух напружений. Обличчя
весь час мiняється. Жаль, скорбота, радiсть, смiх – все, що бачить перед
собою, все чистою, невинною душею приймає i страждає чи радується. Цiла
зала – всi уважно дивляться, всi слухають цю дивовижу, це життя, цю живу
красу. Бачать i розумiють серцем, цiлим єством. Бiдна дiвчина просить
матiр вплинути на батька, щоб пустив її вечором погуляти. Там так гарно.
Там стiльки молодих, веселих iстот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях,
у тих садах, пiд мiсяцем, серед чудового спiву розцвiтає барвистим,
пахучим цвiтом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, тi, що тiльки що
вступили у справжнє життя, тi, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто
й широко.
Дiвчата слухають ту казку й розумiють її. I коли б творилась вона перед
очима не годину, а цiлу нiч, вони прослухали б її з такою самою увагою вiд
початку до кiнця, бо ж як не слухати… Хто з них коли бачив щось кращого
в життi? Хто показав їм щось, що дiється на широкому свiтi? Хто кинув їх
жагучiй цiкавостi хоч один шматочок поживи? Нiхто, нiколи. Росли, жили,
плодились, вмирали.
А там бореться старiсть з молодiстю, минулiсть з сучаснiстю. Там цвiте
велика любов, що захоплює все молоде, все живе. Всемогутня, чудова любов!
Проходить велика година. Для цих людей пройшла вона по землi майже
непомiтно, мов тiнь, але скiльки яскравого, гострого, незабутнього лишила
по собi… Сцена доходить до кiнця. Серед великої тишi на залi хтось
сильно, дико висвиснув. Це Оксана. Ось на сцену виходить похилий, старий,
з калаталом, сторож. Оксана пiзнала в ньому свого Карпа й не вдержалась…
Голос сам вирвався, серед тишi промчав стрiлою й завмер.
Завiса швидко закривала кiнець.
Але, щоб продовжити програму, Володько вивчив Женю кiлькох танцiв. Ось
знову розiйшлася завiса й на сценi дiвчина в розкiшному вбраннi. Вишивки
горять, мов живий мак. Намисто, стрiчки, квiти. Коло дiвчини моторний
парубок. Вдарила музика, i пiшов буревiйний, смiливий, широкий танець.
Парубок не жалує своїх нiг. Пiшов навприсядки, аж iскри сипляться, а
дiвчина, мов метелиця, мов гонивiтер, тiльки спiдниця та стрiчки
розвiваються, тiльки чобiтки миготять.
Глядачi не можуть всидiти на мiсцi. Очi у всiх загорiлися, руки й ноги
затремтiли, кожна жилка напружилась, мов струна. Так би хотiлося й собi
зiрватись та закрутитись у тому шаленому танцi. А музика все тне, все жене
вперед… Танцюристи ось-ось зiрвуться й вiдлетять вiд землi.
А коли скiнчився танець, все, що було в залi, вибухло буревiєм радостi
й захоплення. Заплескали, загукали, замахали руками. Вийшли на сцену всi
гравцi, а на них посипались квiти. За сцену тиснуться всi, хто може, щоб
привiтати Володька й iнших. Андрiй Андрiйович вдоволений своїми артистами.
Всi веселi, пiднесенi, захопленi. Сотнi очей сяють нестримною радiстю.
– Гарно! Чудово! Молодцi! Показали себе! – тиснуть Володьковi руку.
Навiть комендант полiцiї i той стратив свою насупленiсть i прийшов на
сцену.
– Добже, добже! – сказав вiн.
Габель принiс своїй племiнницi цiлий оберемок жоржин, повнякiв, айстр.
Володько дiстав китицю вiд Галi, Женi та Сашi. Оля вiд Андрiя Андрiйовича,
навiть Лiнкерт потиснув руку Романом й буркнув:
– Шкода, що й ви не вдарили гопака…
Володько вiдходить набiк i присiдає. Вiн втомлений танцем. З чола
сочиться рясно пiт i тече по обличчю, але з огляду на грим обтертися не
можна. Вiн до глибини душi зворушений i вдоволений. Намагався,
напружувався, не шкодував своїх сил, але кажуть, що було добре.
Одначе нема часу вiдпочивати. У залi знову рейвах. Виносять лавки,
очищають мiсце для танцiв. Люди виходять надвiр, але нiхто не йде додому.
Вечiр темний. Десь-не-десь мигне на небi зiрка, щоб за хвилину знову
сховатися. Музика готується, дiвчата чепуряться й оглядаються на своїх…
Володько встав i почав робити порядки. На сценi за лаштунками повно
людей, хоч вони зовсiм не мають що тут робити. Гравцi змивають барви,
переодягаються. Ось на залi вдарила музика й Володько пiшов вiдкрити
танок. Он стоїть Женя. Стрiчки, корсет, вишивки… Веселi, синi очi…
Взяв її й закрутився в буйному колi вальса. Яка вона легка, тонка й
звинна. Вона не ходить, а лiтає. Земля сама тiкає з-пiд нiг, а цiлий свiт,
мов каруселя, крутиться. За ними пiшли й iншi. Спочатку Олег, Оля, Роман,
Галя, а далi численнi Гольденберги, за ними вiдважнiшi парубки. По часi
вже не було мiсця, й Володько з Женею виступили та вiдiйшли за сцену.
– Панно Женю! Вам так це личить! – шепнув Володько майже на вухо Женi,
вказуючи на її вбрання.
– Та невже? – жартом вiдповiла Женя. Мовляв, сама знаю. Вона все жартує
з Володька, не бере його поважно. Вона нiкого не бере поважно. Для неї все
жарт, цiле життя, весь свiт.
Вiд’їжджала Неонiла Андрiянiвна. Сказала, що хоче попрощатись i з
Володьком. Пiдiйшов до неї.
– Да, да! Далжна атдать справєдлiвость. Андрей Андрєїч всегда гаварiл,
что ви талант. Да свiданiя i благадарю!
Володько цiлує старiй руку, дякує, що вiдвiдала такий скромний,
селянський театр…
Сергiй принiс касу. Цiлий мiшок паперових грошей. Нiхто не сподiвався,
що матимуть такий збiр. Володько перебрав грошi й вiдтинки квиткiв, а
Сергiя послав за горiлкою для музик. Габель заробить перший, а без цього
не можна обiйтись.
Володько почав розкладати грошi на купки й рахувати. Стане на залу, на
всi видатки, i зiстанеться для “Просвiти”. Ах, як буде чудово, коли на
другий тиждень Володько з’явиться в Крем’янцi й передасть “Просвiтi”
стiльки грошей.
– Володю! Ах, ви, мошенник. Запросили мене на танець i забули! – Це
Женя. Коло Володька нiкого нема, всi пiшли танцювати. На столi маленька
нафтова лампочка й купи лапатих зiм’ятих банкнотiв.
– Ах, Женю! Дивiться! Тут сто тисяч! Купа марок. Це ж ми витанцювали.
Рахуйте!
Женя також захоплюється купою грошей. Бере пачку й швидко маленькими
прозорими пальцями рахує. Володько рахує також. Вона часто його перебиває,
обоє збиваються й починають спочатку. Женя весело смiється, б’є його по
руках.
На сценi виграє музика танець, у залi танцюють, але Володько не чує
того. Женя також швидко забула про танець. За лаштунки прибiгає Олег.
– Олег! Ви не танцюєте? – кидає Женя мiж рахунками, дивиться на нього,
а пальцi її швидко перебирають папiрцi.
– З ким? – питає Олег.
– … двадцять один, двадцять два, двадцять три… Боже мiй! З Розою, з
Неонiлою Адрiянiвною, з Галею, з Олею, зо мною, з дiвчатами… Тьху!
Чотири, п’ять… Проклята лампа. Так мало свiтла…
– Йду! Танцюю! – крикнув Олег i вибiг.
– Ах! – вирвалось у Женi, i вона вiдiрвала очi вiд грошей.
– Що, Женю? – спохватився Володько.
– Злякалась. Нi, то парик. Фу, яка я дурна! – вона дивилась просто на
Володька. Вiн не мiг видержати її погляду, червонiв, дивився на другий
маленький столик. Там перуки, барви, маски… I раптом Женя збирає всi
полiченi грошi в одну купу й гукає: – Володю! Дивiться! Володьку!
Володько здригнувсь i поглянув на неї. Вона тримала на руцi купу
грошей, але дивилась на нього.
– Нате! – сказала.- Ви сьогоднi принц, багач, красунь! Ви… –
увiрвала, але одразу додала: – чудовий! Я вас люблю, Володю!
Вона це хотiла сказати жартом. Вона говорила таке всiм. Але це
вирвалось у неї по-українському, через те вийшло трiшки iнакше. Це вона
також вiдчула й густо почервонiла. Одна її рука лежала на столi з грiшми,
i Женя помiтила, що вона тремтить, i що Володько бачить це також.
– Ах, це дурне! Нате грошi! Ходiм. Тут нiкого нема! – викрикнула вона
вривно й схвильовано. Володько встиг сказати:
– Панно Женю! Дякую за вашi очi! Я їх буду носити з собою.
Вiн взяв вiд неї грошi й запхав до всiх кишень.
– Пiдем в танець! – сказав швидко.
– Пiдем!
Взяв її руку й потиснув. Вона швидко, нервово вiдповiла. Знiяковiлi
обоє й просто через сцену коло музик вийшли. Музики саме урвали танець.
Володько й Женя лишились у всiх на очах. Хтось гукнув: “Женю!” Другий (це
був Олег) крикнув: “Володьку!” i всi голосно, рясно заплескали. “Козачка!
Козачка!” – загукали. Але Женя, червона, мов жарина, вирвала вiд Володька
свою руку й плигнула мiж публiку. Володько вернувся назад за лаштунки.
Це сталось несподiвано, i через те схвилювало Володька. Пiдiйшов до
столу й присiв на стiлець. Лiва рука лягла на столi. Чув неспокiй,
тремтiння… Боявся, що ось зараз сюди ввiрвуться люди й побачать його
таким. Одночасно було йому приємно й весело. Рiс, горiв i, здавалось,
виповняв собою цiлий простiр.
I дiйсно. За хвилину було тут повно людей. Лiнкерт, Саша, Роман.
З’явилися вже пляшки.
– Пий! – пiдносять Володьковi чарку.
– Нi! Сьогоднi не п’ю! – вiдмовив твердо й рiшуче.
– Дурень! – проговорив Роман i вихилив.
– Браво, браво! Володя не п’є! Принаймнi один знайшовся,- загомонiли
дiвчата, а особливо Галя й Женя.
– Кричiть! – говорив Лiнкерт.- Горiлка шана й радiсть. Хто не курить,
не п’є – не мужчина. А жiнки, що таких люблять – кури й мiзерiя.
– А тi, що п’ють – тваринки, що хрюкають! – докинула котрась. Шум,
гамiр, рух. Галя знайшла собi обрiзок дошки й присiла. У неї на руках
примостилась Женя. Оля принесла торти. Самi пекли, самi принесли й самi
себе гостять. Оля вся сяє, до всiх смiється, меле приємну нiсенiтницю й
сама з себе регоче. Володько хвилинку сидiв тихо.
– А, панове! Забули! Скiльки грошей? – викрикнула Галя.
Володько зрозумiв, про якi грошi гутiрка. Вiн став i, вдаряючи себе по
кишенях, казав:
– Ось! Тут! Повно! Ще не встиг полiчити! Женя швидко затупцяла ногами й
закричала:
— Галю! Ти iдiотка! Як тобi хочеться говорити про грошi! Рома! Дай
менi чарочку. Скорше!
– От, це так! – сказав Лiнкерт.- Лий! Женя герой! Повно лий!
– Ха-ха-ха! – заходилась реготом Оля, а Галя зiпхнула з колiн Женю.
– П’янице! Геть! – сказала вона й струсила на колiнах сукню.
Роман пiдскочив з чаркою. Женя взяла її, дзвiнко засмiялась i випила
половину. Решту вилила через голову.
– Так п’ють в селi! – весело сказала вона й взяла кусник хлiба.
Увiйшов Сергiй з двома порожнiми пляшками.
– Ну, що? – зiрвався до нього Володько.
– Витягли! – сказав Сергiй… – I ще хочуть.
– Досить! Хай грають. Почастуй краще хористiв.
У залi також рух. Скрiзь набито молоцi, всi гарячi й веселi. По часi
Володько лишає товариство за лаштунками й виходить до зали. Музика
заграла. Володько оглянувся навкруги, побачив Ганку й пiдiйшов до неї.
– Дозвольте вас попросити на танець,- сказав їй. Вона зашарiлась i
вiддалась мовчки в його руки.
Володьковi дуже приємно, що так сталося. Вже давно не зустрiчався з
цiєю дiвчиною, вже давно не бачив її зблизька. А тепер ось танцює з нею,
чує її зовсiм близько коло себе, чує дотики її грудей, чує навiть її
хвилювання, що передається також на нього. Хотiв би з нею заговорити, але
не знаходить вiдповiдних слiв. Вона заговорила сама.
– А ви ще не забули мене? – запитала непевно, з посмiхом… Блиснула на
нього очима й одразу сховала їх.. Володько посмiхнувся також.
– Певно, що нi,- сказав вiн.- Як можна. Вона:
– Ой, йой! Напевне забули. Я кiлька разiв зустрiчала вас. Навiть у мiй
бiк не глянули. Вiн:
– Бо, мабуть, вас не бачив. Вона:
– Бо не хотiли бачити. Вiн:
– Або, може, вас не пiзнав. Будете багатi. Вона:
– Хто не хоче когось пiзнати – не пiзнає. Запанiли. Вiн:
– А, де там запанiв.
Хвилина тишi. Пiсля знову починає вона:
– Цього Великодня на цвинтарi коло церкви з Даркою коло вас пройшла й
кинула на вас паперову квiтку. А ви?.. Вiн:
– Це ви були? Ах, Ганусю! – вирвалось у нього зненацька.- Я вас пiзнав,
але ви дуже швидко тiкали. Перед людьми не вiдважився вас доганяти. Ви
були в голубому. Нi? I з вiнком на головi…
Вона:
– Ее, хто! Хтось…
“Така сама, як i тодi”, – подумав Володько.
– А пригадуєте, Ганко, там у школi? – запитав по короткiй перервi.
Вона:
– Ще б нi. Ой-йой, як пригадую… I не раз. Як то на Ронiвському…
Знаєте? Тi пролiски для учительки Машi. Як то ви менi оповiдали… Це було
давно.
Мовчанка. Музики грають. Вони спокiйно, плавно обертаються пiд їх
звуки. Вiн чує її коло себе й хоче ще ближче пригорнути, але не
вiдважується. Навколо стiльки людей. Одягнена вона у бiлу, тоненьку
блузочку. На грудях червона в’язанка. Спiдниця гладенька, чорна, майже до
колiн, коротка. Володько хоче їй ще щось сказати. Вiд неї вiє свiжiстю,
здоров’ям i ще чимсь, що хвилює його.
Ага. Он танцює Олег з Женею. Бачить його й моргає очима. Володько
нагнувся до вуха Ганки й шепнув:
– Ну, а коли б я тепер до вас заходив? Вона запаленiла, мов жарина, й
мовчала.
– Ну, чого ж мовчите? – спитав її знову.
– Хiба я знаю…
– А хто ж може знати?
Вона нахиляється до нього й шепче:
– Прийдiть… Прийдiть, Володьку! – i затремтiла, мов пташина. Володько
виразно вiдчув те радiсне, лячне, жадiбне тремтiння. А по часi несмiло,
уникаючи його погляду, ще тихше сказала:
– А знаєте що? Прийдiть до Євдошки. Ми маємо там вечорницi. Сергiєвi
скажiть. Вiн вас заведе. До нас заходять хлопцi з Башковець, з Людвищ.
Заходять i свої – Антiн, Iлько, що прийшов оце “з полякiв”. Багато
заходять. Зайдiть i ви… Але де там… Ви не зайдете. Дурите… Он на вас
дивиться ота… Боже, яке гарне у неї вбрання. Вкраїнське, нi? Гарне, i
корсет оксамитовий… А скiльки стрiчок… Як ви танцювали з нею, менi
здавалось, що то… Не скажу, а вже хотiла сказати… – i замовкла.
– Що ви хотiли сказати?
– Не скажу. Смiялися б.
– Шкода. Хiба я такий насмiшник.
Вона не вiдповiла. Натомiсть промовила своє:
– Думаєте, коли б я надягнула таке… Дарка сказала менi… ха-ха-ха!
Не скажу. Знову не скажу! Їй-Богу, не скажу!
– Що там таке? Чому не скажете? Вона таємничо пiдтягнулася,
притиснулася до нього й майже на вухо шептала:
– Казала менi: ти дурна. Купи собi таке вбрання, такий корсет, такi
стрiчки, i вiн тебе полюбить. Будеш, каже, бачити. Вона менi весь час,
цiлi роки вами у вiчi цвiркає. Каже: це твiй. I завжди так каже.
Замовкла. Треба було крутитися. Володько запитав її, окручуючи:
– А ви?
– Смiюся тiльки. Бо куди ж… Я, знаєте, зовсiм не сподiвалася ще з
вами говорити. I тодi на Великдень… Взяла на себе голубеньке, вiночка…
Воно менi так подобається. Дарка каже: “А ходiм, Ганко, на цвинтар. Там
дiвчата кривого танця виводять”. Менi якось не хотiлося, бо думала йти на
мiщани до тiтки. (У мене на мiщанах тiтка, Ольга, є)… Але вона все:
ходiм. Ну, я й пiшла. Iлько саме тодi був на вiдпустцi – пристав до нас з
Наталкою. Ви знаєте Наталку? Вона не ходила до школи… Iлькова сестра.
О!.. Перестають грати…
Музики урвали гру. Танцюристи почали поволi розходитись. Володько взяв
Ганку за руку й сказав:
– Ходiмо на хвильку надвiр…
Вона згодилася.
Дверi тепер вiдчиненi навстежiнь. Свiтло з клунi б’є в темноту ночi.
Багато хлопцiв i дiвчат виходять парами й зникають по рiзних кутах.
Протискаючись помiж людьми. Ганку хтось майнув хустинкою по носi, i якийсь
дiвочий голос гукнув: “Ганко!” – i бiльш не сказав нiчого. В тому голосi
чулась усмiшка, заздрiсть i щастя. На обличчi Ганки помiтне те саме. Вона
оглянулась i кинула:
-Ти!
Надворi холоднувато, але молодь на це не зважає. Налiво веде дорiжка в
садок. Там повно людей. Чути смiх, дзенькiт скла. Коло плоту ряд слив.
Пiд одною сливою Володько й Ганка зупинились. Вона стала коло плоту й
оперлася. Вiн взяв її обидвi руки, i так стояли. Руки її теплi, твердi.
Деякий час стояли мовчки, нiби набирались сили. Зненацька вона засмiялася.
– Чого ви смiєтесь? З мене?
– З вас? Ай! Якби я з вас могла смiятись?
– А чого ж?..
– Ах, так… Не знаю… – знизала плечима та спустила вниз очi. Вона
хвилювалася, не знала, якi вибрати кращi слова.
– Як то? – питав її Володько, хоч добре розумiв її.
– Я кажу: ми, сiльськi дiвчата, всi дурнi.
– А то ж чому?
– А так. Не знаю, як вам сказати… Ми дуже вiримо. Володько перебив її
i нагадав нескiнчену розмову.
– Ее,сказала вона.- Не можу вам усього розказати. Це було б на цiлу
нiч. А тодi, на Великдень, пiдходимо до цвинтаря. Смiємося, жартуємо…
Знаєте, як то нашi сiльськi дурнi дiвчата… Невченi, простi… Всi отак,
знаєте… Пiдходимо. Дарка ще на дорозi кричить: “Ганко, Ганко! Глянь!” –
“Куди?” – кажу. “Он туди…” Я глянула, дивлюся: а ви стоїте коло
попiвського паркану з Олегом… Менi щось так зробилося… Не можу й слова
сказати. I радiсно, i соромно… Та, нiби мене хтось накрутив i раптом
поставив на землю. Дивлюся, знаєте, чую, що вся горю з сорому, але кажу:
та що? Чи ти, кажу, здурiла? Ай, кажу: геть-те! Вирвала вiд Iлька свою
руку, вiн мене за руку вiв. Ви всi, кажу, дурнi. А вони в смiх. I так
увiйшли ми на цвинтар. Ви якраз хотiли вiдходити, а я не знала, що робити,
вирвала з вiнка одну квiтку i кинула на вас. Ви оглянулись, засмiялись,
але пiшли далi й не вернулись. Я тодi пiзнала, що ви вже мене забули. Менi
було так сумно, так сумно. Не знала, де подiтися. А Iлько ще договорює:
“Ааа! Втрiскалася! Вiн на тебе й не дивиться!” Йди, кажу, ти, нещаснику
рогатий! (вiн тодi саме рогату шапку носив). Не хотiлося спiвати, була
зла, здається, когось роздерла б. Куди там, думаю, йому до мене. Там, за
парканом, на дорожках та лавицях Галя, Оля, ще якiсь панни. За нас, своїх,
вiн вже забув. Ще й тепер на вас зла. Так, так! Зла, й кiнець!
– Невже! Чому? Ганусю! – проговорив лагiдно Володько, особливо останнє
слово.
– Тому! Бо зла! Серджусь на вас! Мала б казати вам ти, як колись. Хiба
ми що? Iншi? Те саме грiшне тiло, i тi самi руки… Тiльки тепер з
мозолями. Вашi, мабуть, нi? А я думала про вас: думаю, чому вiн нiколи до
нас не загляне? Запанiв, забув. А я все думаю, все думаю. Колись очей з
мене не спускав, а тепер… Все чисто забув… I село, i нас… От чому на
вас зла!
– Я хотiв прийти,- сказав Володько.
– А не прийшли. Чому?
– Боявся.
– Дурите… Чого боялись? Мене? Хлопцiв?
– I вас, i хлопцiв, та й дiвчат.
– Дiвчат? Ха-ха-ха! Ну, чого? – Ганка дивувалася щиро. Не розумiла
його.- У нас, знаєте, просто: прийшов, обняв, вщипнув. Захотiв,
поцiлував… Що хотiв, сказав. Ми ж не панянки… Пужалуста, пужалуста…
Ми вам не пужалуста. Простi дiвчата. Що на думцi, те й на язицi, i так
добре. Менше брехнi…
У клунi знову почали грати, але нi Володько, нi Ганка не квапились туди
йти. За плечима лоскотав холод. Нiч темна, мов вугiль, але та темнота
сьогоднi приємна й чарiвна. Такi ночi не трапляються часто. Такi свої,
довiрливi… Тримаєш руки тiєї iстоти з двома довгими русявими косами,
синiми очима, з тонким гнучким станом i, хоч її не бачиш, але чуєш кожним
нервом, вiддихом. Чарiвна темнота пливе навколо тебе, а ти тримаєш чиїсь
руки й думаєш якраз так, як часом марив в тi найкращi, найяскравiшi днi
молодостi. Так. Це “вона”. Вона i є. Близька, доступна, пружна, мов
тятива, й п’янка, мов добре вино. Таку тiльки бачиш у снах; у мрiях, а тут
вона на явi… Тут вона в твоїх руках – та величезна дорогоцiннiсть, що
тiльки молодостi дається зовсiм даром.
А Ганка оповiдає далi. Оповiдає про себе, про своїх приятельок, про
досвiтки, що там роблять, що говорять. Вона бажає розповiсти йому всi днi
й години свого цiлого дiвоцтва, щоб вiн знав її i бiльше не боявся. Час
все йде поволi, нiч вiдходить все далi й далi. У клунi грала музика, то
знову вмовкала. Люди входили, виходили, танцювали, бавилися…
I от Ганка,здається, сказала все. Володько знає, хто до кого
залицяється, хто за ким плаче, хто смiється…
– Ах, як гарно було там! – завершує свою думку Ганка. Пiд “там” вона
розумiє сцену, декорацiї, спiви.- Так би й я хотiла жити. Я плакала разом
з Оленою.
Володько посмiхається. Вiн розумiє її та її плач. Це не плач, а
радiсть. Але треба все-таки розходитись.
– Ну,- каже нарештi Володько, потягнувши Ганку за руки,- пiдемо. Там
нас чекають.
Вона погоджується, але ставить умову:
– Прийдете до нас? Направду? Дурите! Не вiрю! Ну, побачимо.
Розiйшлися. Володько спiшить на сцену. Тут уже розходяться, прощаються
з Володьком. Женя жартiвливо йому погрожує. Габель забирає свою Розочку,
хоч це не до вподоби Романовi.
Володько почав розплачуватись. Заплатив Якововi. Той не спав цiлу нiч,
все навкруги обiйстя бiгав та вiдганяв напасникiв. Дiстав за своє. Пiсля
пiдiйшли музики й просять “на двi пляшки” для кожного. Подивився на них
сердито, але розплатився.
– Йдiть! Пийте!
– Пiдем,сказав “бiдний чоловiк” Симон.- Може, й ви з нами?
– Йдiть самi. Я не п’ю. Потребуємо ось на “Просвiту”…
– То знаєте… “Просвiта” “Просвiтою”, але наш брат мусить зайти до
Габеля. Такий, бачте, закон.
– Дурний закон. Розстрiляти його варто.
– Но… Не ми його встановляли, не ми й будем розстрiлювати… –
завершив Симон.
Пiсля пiдiйшов до Володька Антiн i говорить потиху:
– Там он чекають хлопцi. Знаєш… Вони стiльки для тебе попрацювали.
Дай їм. На другий раз ще пiдуть. Хоч “по пляшцi” дай.
Володько не стримався:
– Для мене? Працювали? Хiба то для мене. На, дай їм! Хай п’ють… Чорт
з ними. Але працювали вони не для мене.
– Ну… – затупцяв Антiн.- Хто там буде розбирати, для кого… Що
виробили, то виробили. На чарку стане…
“Говори з кобилою отченаш,- думав Володько.- А це ж найповажнiший
парубок…”
Володько нарештi розплатився зо всiма, а решту сховав на “Просвiту”.
П’ятдесят тисяч зiсталось, i то добре. Розпрощався з Олегом i Сергiєм i
пiшов сам додому. На вечiрцi були Василина й Хведот, але тi вже, мабуть,
давно сплять дома. Нiч уже минає. Ось на сходi починає яснiти… Володько
ледве ступає. Втома, враження, плани на будуче навантажили його тягарами,
а вiн несе все, мов добрий бендюжник. Ноги ступають по землi, а вона,
здається, гнеться вiд його тягару. Але вiн йде, все йде, все ступає туди
на схiд, назустрiч сонцю… Перебирав у думцi всi вражiння, посмiхався не
раз, зупинявся i, здавалось, з кимсь говорив. Може, з’явилася перед ним
синьоока Гануся, може, весела Женя, можливо, згадав тi слова, що чув
сьогоднi…
Але все те разом – добре. Тепер, здається, зрушилось, тiльки треба
впертостi й бажання. Коли дiйшов до свого хутора, зупинився й ще раз
глянув на село. Добранiч. Пiдем вiдпочивати. На перший раз досить. Завтра
встанемо й будем рухатись далi…
III
Анi Матвiй, анi Настя не були на виставi. Досить того, що й так цiла
родина там. Не можуть отак батько й мати геть з дiтьми забратися,
зоставити господарство на волю Божу i пiти на фiглi-мiглi дивитись. На
Володька Матвiй махнув рукою… Все одно не буде з нього господаря…
Даремна рiч. Цiле життя сам на нивi своїй дерся, i на старiсть, видно,
приходиться самому товктися. Нема менi змiни, хiба в домовинi, думав
старий. Росли дiти, думав про них, з-пiд землi рвав – думав, господарi
будуть. А тут… Той пiшов i не вернувся. Той все марить Бозна-що, все
думає, все невдоволений. Йому бач вже тiсно стало на своїй скибi, йому бач
заманулося в свiт. Хоче, мовляв, все бачити йвсе знати… Не буде з нього
толку для господарства,- закiнчує старий свою думку.
I коли Володько вернувся над ранок з вистави, коли лiг i заснув
кам’яним сном, Матвiй тiльки пiдiйшов до його постелi, подивився, побачив
його втомлене, виснажене обличчя й не сказав нi одного слова. Треба йти в
поле й заорати конюшинисько, але не будив його. Сказав Хведотовi:
– Слухай! Покорми конi, поки худобу виженеш…
– А Володько чому не встає,- вiдгризнувся Хведот. Вiн мусить тепер за
Василину худобу на цiлий день пасти та ще й дома працювати.
– Володько,похмуро муркнув старий.- Володько вже не наш…
Пiсля Матвiй виволiк плуга, пiдмазав колiщата телiжки, прикрутив
мiцнiше плиту й причепив шлеї. Конюшинисько треба орати глибоко. Мусить
все бути на мiсцi.
Випив кварту свiжого з житнiм хлiбом молока й пiшов. Настя все бiгала,
потиху гуторила, скаржилася на Володька, але Матвiй не промовив нi одного
слова. Забрав конi, плуга й пiшов у поле.
День видався нi добрий, нi поганий. По небу пливуть великi, мов гори,
хмарини. Помiж ними прорветься десь шмат синього неба, часом i сонце на
хвилину блисне, щоб кинуть на землю кiлька тих байдужих променiв.
Вiтер вiє з-над угорської долини. Лiс приспiшено скидає свою оздобу.
Жовтi, нiби восковi, листочки вiдриваються вiд своїх галузок i летять
Бозна-куди. В поле, на долину… Летять, летять, трiпочуться в повiтрi,
опадають, то знову пiдносяться, нiби бавляться чи змагаються з своєю
долею. Деякi залiтають дуже далеко, геть аж до Матвiєвого конюшиниська.
А Матвiй зайняв загiн вiд Ет-тоєвої межi й пiшов. Плита глибоко
зарилася в тверде, проросле мiцним корiнням конюшинисько. Конi напружилися
й потягнули. Груба скиба вивертається, аж корiння трiщить, i кладеться як
попало на другий бiк. Матвiй цупко тримає чепiги, поцмокує на конi, час
вiд часу пiдгонить їх посвистом батога й ступає за плугом.
Треба на зиму обернути це поле. За два лiта, коли його не оралось,
завелося у ньому досить рiзної черви. Треба вивернуть, щоб мороз покiнчив
з тим усiм. На весну можна ярицю посiяти або овес. На конюшиниську поросте
все. Вилежалась земля, та й конюшина сама додає сили…
Вiд дороги ген аж туди на горбок тягнеться борозна. Налетiли галки,
ворони, шпаки. Скачуть борозною, по скибi, вибирають з землi борознякiв,
б’ються… Надiйде Матвiй, птахи зiрвуться, облетять дугою й знову
осядуть. А хитриш з них лишають гурт i йдуть борозною за Матвiєм.
Он по дорозi хтось iде.
– Дай Боже здоров’я, дядьку Матвiю! – гукає подорожнiй. Це Карпо з
Дебрi.
– Боже поможи!
Матвiй на хвилинку зупиняється.
– Спаси-Бiг! – вiдповiдає. Голос його вже досить втомлений й нерiвний.
– Добре ореться? – питає Карпо.
– Е! Не дуже. Тверде.
– Що будете на ньому сiяти?
– Картоплю, думаю, посаджу на зарiк.
– Але тре буде вироби…
– Та певно. Ось виорю, за зиму вимерзне, пiдвезеться трошки гною. На
весну ще раз переверну та роздеру трояном, i буде…
– Досить працi з тим…
– Що ж. Без працi нема нiчого. Життя.
Карпо вже зупинився й хотiв би погуторити. Вiн постояв би з приємнiстю,
вийняв би папiрка, закурив би. Пiсля, уважно спльовуючи, розповiдав би
докладно про погоду, про те, яка то була торiшня осiнь, а яка тепер, про
те, що пашня трошки нiби подорожчала, що “проклятюща марка” все падає i
падає… Ось скоро добрi грошi були, а тепер смiття, що гидко в руку
взяти… При цьому не оминув би “правлєнiє” й “чортових панiв”…
Але Матвiй не виявляє намiру стояти й галакати отак на пусто. Робота
сама не зробиться. Треба орати. Обертається, жене конi й решту слiв вже на
ходу вiдповiдає Карповi. Нема на гутiрки часу, нема…
Матвiй краще ось обдумає своє. Не можна випустити з рук господарство,
коли нема кому перейняти його. Старий не старий, слабий не слабий – тягни
й все. Ось хату нову, аж кричить, ставити треба. Тулиться чоловiк в отiй
норi вже стiльки лiт, нема де навiть костi протягнути. Вже дерева нiбито
навозив i цеглу вже замовив. Ось тiльки прийде санна дорога, треба буде
перевезти. Не можна опускати рук… Треба тягнути, коли Бог хотiв, щоб вiн
i на старiсть не мав якоїсь змiни. Може, хiба аж той найменший пiдросте’.
А цей… Не буде з нього для хазяйства толку.
Згадав Матвiй Василя. Згадав його таким, як бачив востаннє. На тому
каштаному… Ех! Минулося, як сон. Прогуло, прогримiло й тiльки голод, мор
i чорнi круки лишились… Пригадав, якi-то недавно були роки, коли за пуд
ячменю десять хур колючого дроту та хуру гарматних щитiв який-небудь Iван
Штука з Сапанова давав. За сiллю люди по сто верстов ходили. Такi-то
пережили роки, i все даремно.
А може, й нi. Побачимо, що буде далi.
– Вйо, Сiра! Тягни, тягни! – проговорює старий до коней.
Сусiди виходять, дивляться, як працює Матвiй, говорять:
– Бач. Батько поле оре, а син комедiї виробляє. I розумний старий, а.
дурний. Дав би я йому таку комедiю, що не знав би, де свої зуби збирати.
Заманулось сина зробити паном, а тут вiн не пан й не Iван… А сам як
тягнув плуга, так i тягне…
Володько не спав довго. Коли сонце досить високо пiднялося, встав,
швидко помився, поснiдав i пiшов на поле змiнити батька.
– Йди, йди! – казала Настя.- Де ж видно, щоб старий весь час тягнув. I
коло хати стiльки працi, що тiльки Господоньку, поможи!
Коли Володько вийшов, Матвiй вже Зорав досить порядний шмат.
– Будеш орати?- спитав старий.
– Поорю.
– Тiльки отам, на закрутi, притримуй добре. Скоро обiд. Конi втомилися.
Тверде, як камiнь. Коли б то Бог дав, трохи протягнула добра година…
Добре було б отам пiд Угорщиною зяблю заскородити. Навеснi тодi краще
ореться… Пiд лiсом просянисько також варто привести до порядку. Пнiв там
стiльки. Колись, було, як мав ще силу, пiшов i повикидав. А тепер хай ще
гниють… А озимина, здається, гарно зiйшла, коли б тiльки зима порядна
видалась. Змiнилися нашi зими, змiнилися. Не знаю, що то сталося, але,
бувало, оце по Михайлi як прийшли морози, як замерзла земля, як впав снiг,
то аж на весну зiйшов. А тепер дивись: дощ, дощ… Земля не замерзне,
впаде снiг, полежить, згине, знову нападає по колiна. Земля не замерзла, i
пашня випрiває…
Ще довго поволi оповiдав Матвiй Володьковi. Хотiв, щоб трошки й конi
вiдпочили. Натягнулися досить, аж мило на них зiйшло. Оповiдав, що i де
має зробитися, що на весну будуть сiяти, про колишнє… А коли трохи конi
вiдпочили,
сказав:
– Ну, тепер пiдеш. Як доореш сьогоднi, то завтра заволочиш зяблю…
– Я завтра думаю пiти до Крем’янця,- сказав Володько.
– А то ж чого? – пiдняв трохи голову Матвiй…
– Дiстав он листа. Вибори будуть, так кличуть мене до мiста на
нараду…
– Вибори? Якi то вибори?
– До сойму вибори. Вибиратимуть послiв. Голосування
буде.
– Таак? То ти, значить, пiдеш? Ну, то я скажу Хведотовi, щоб заволочив.
Худобу вижене стара, або й я сам. А якi там будуть посли?
– Та ще й я не знаю. Пiду, послухаю, що там будуть казати. Треба своїх
людей пiслати…
– Ну, то напевне. Толку з того буде стiльки, як i торiшнього снiгу, але
хай все-таки йдуть. Колись i до думи вибирали. Он з Людвищ одного вибрали.
По тисячi рублiв на мiсяць дiстав, каплицю .виставив муровану… Тiльки й
лишилося по його послуваннi. Навiть господарем порядним не став. Мав грошi
в банку, прийшла революцiя – й все пропало. А хату й господарство пiд час
повстання спалили. Тепер жебрак.
– Ну, а як там твоя вистава? Вдалося то? – запитав Матвiй наостанку.
– Добре було, тiльки багато мороки.
– Зiбрали якiсь грошi?
– Сто двадцять тисяч.
– Ого. То було дiло. А що з тих грошей буде?
– Розплатились за все, а п’ятдесят тисяч на “Просвiту”.
Матвiй не сказав бiльше нiчого й вiдiйшов. Володько залишився орати, а
одночасно обдумував свої справи. Треба було пiти в село й зробити там
порядок. Все так i зiсталось на купi. Може, хоч Сергiй надумається та пiде
до Якова. Треба розтягнути та повiдносити позиченi дошки, треба вiднести
перуки. Ну, це Володько зробить завтра…
Треба було й до Левинських навiдатись та подивитись, який то у них
настрiй. Цiкаво було б взагалi послухати, що говорять в селi…
Пiсля Володько пригадав Женю й Ганку. Обидвi стояли в його очах, i не
знав, за котрою побiгти. Женя вже ось скоро вiд’їде, а Ганка лишиться.
Женя весь час нiби жартує, нiби кпиться. Весела, в’юнка, говiрлива. Ганка
пружна, мов тятива, i гаряча. Її очi завжди горять, завжди бiгають… Уста
її вогкi й соковитi, груди молодi й пружнi.
– Вйо, Карий! – пiдганяє Володько коня. Йде борозною, тримає в руках
чепiги, на шию зачiпив вiжки. Конi поволi, тяжко ступають… Копита їх
грузнуть в землю. Доходить до кiнця поля, обертається, викидає плуга та
деякий час йде вiльно. Блискуча плита вiдбиває соняшний промiнь. Часом
Володько вiдкидає на ходу з-пiд градiля пирiй, що за якийсь час наб’ється
туди. Пiсля, дiйшовши до другої борозни, зручно хапає за праву чепiгу й
ставить знову плуга. Конi так навченi, що самi заходять у борозну.
Тут за плугом родяться всi Володьковi плани. Звiдси бачить вiн свою
життєву дорогу, що далеко, далеко, перетинаючи границi й закони, стелиться
десь туди до далекого Днiпра й Києва. Ось вiн тут, бачить свої добрi конi,
бачить поля, свiй хутiр зi садком, але думка не тут. Нi, нi. Нi одного
разу не зупинилася вона на цiй рiллi, пiд цiєю солом’яною стрiхою, десь
тут поблизу. Цi обрiї й цi широти вузькi для неї. Направо й налiво широкий
свiт, направо й налiво безлiч нового, небаченого, незнаного. Пiти,
пiзнати, вирвати звiдти все, що доброго, й вернутись, хоча б сюди на це
поле та вже не зрушитись. Навчити або змусити цi поля й цi стрiхи чогось
такого, що обновило б їх, спружило б, привернуло б їм розумний, Божий
образ, так давно десь ними страчений i затоптаний…
Гори, моя пекуча уяво, i поможи! Постав знаки такi й iншi та дай слова,
налитi живою, кипучою кров’ю. А коли ти. Боже, десь є коло мене й розумiєш
мої бажання, вдiли менi не багато… Непомiтно – дрiбну частинку своєї
мудростi вдiли, i я вже благословлю твоє велике iм’я. I я пiду по цiй
землi, починаючи вiд цiєї чорної скиби, i буду там i там – геть по широтi
сiяти чудовий твiй глагол во iм’я Правди i Честi. Пiшли мене куди хоч. Я
пiду й буду скрiзь так, як мiй батько зерно, сiяти добре, розумне, чесне
слово… Потрiбне слово, конечне слово.
Володьку, Володьку! Чого зупинився там i дивишся, мов маг, на той схiд?
Ори землю, край її лемiшем твого плуга та мовчи, мов залiзо, мов камiнь.
Твоє в тобi, i всi закони є проти тебе, а може, й сам Бог. Ти, чи твiй
батько, чи, може, дiд зробили один грiх i сiм поколiнь не спокутують
його… Рабами будуть! Худобою без язика й без слова! Попихачами на свому
власному грунтi! Юдами i Каїнами, що продадуть за пiвсрiбняка честь,
свободу, право!
Вйо, конi! Далi. Мати на дорогу вийшла й кличе на обiд.
Сонце вже пiднялося високо, конi втомленi, з позападалими вздухвинами.
Сам орач прокидається, мов спросоння, й дивується, що навкруги одно
поле…
А вечором пiсля працi подався в село. Ще як тiльки почав умиватись, як
тiльки причiсував перед кусником дзеркала свою чуприну, Настя одразу
почала:
– Господи, Господи! Находився, наморився! I що там тебе тягне? Два роки
не ходив, а тепер що Божий вечiр…
Володько, як звичайно, подивився на неї, але не сказав нiчого, I коли
вiн вiдiйшов, Настя накинулась на Матвiя:
– А чого ти мовчиш? Ти ж батько?
– Говори вже ти. Маєш язика за всiх,- спокiйно вiдповiв
Матвiй.
– Говори, говори… До вас говори, як до муру. Слова мої для вас
полова. Я можу день i нiч говорити, а ви всi своє.
Останнi слова витиснула разом зо сльозами. Матвiй поблажливо дивився на
неї, злегка кивнув рукою й одвернувся. Мовчав, супив чоло, час вiд часу
розгладжував його своєю широкою долонею й думав. А коли Настя трохи
втихомирилась, вона несмiливо промовила:
– Ти… Слухай. А може б, його того… Оженити? Хтозна чого вiн там
ходить. Що ти думаєш?
Матвiй посмiхнувся, а по короткiй мовчанцi промовив:
– Це ти вже йому сама скажи.
Бiльше не сказав нiчого.
А Володько тимчасом подався до Сергiя. Мешкає той з другого боку села
за церквою й школою, там, де дорога починає йти в долину. Стара, непоказна
хата. Подвiр’я також просте. Садочок, плiт, налiво клуня з широкими
подвiйними дверми.
У хатi направо вiд входу пiч, далi двоє лiжок, розхитаний стiл. Над
столом пiвтузiна святих i Шевченко в кожусi. Вiд нього вбiк попiд стелею
полиця, i на нiй пара десяткiв книжок. Макар не раз поглядає на них ласим
оком, коли бракне папiрка. Але торкнути їх ще не вiдважився.
До Сергiя ще заходять Никон Бохiн i Кiндрат “дядьо”. Цей весь мiцний,
суцiльний. Обличчя нагадує мiсяць уповню, а на нiм маленький, кирпатий
носик. На просторому обводi вiн майже тратиться. Зате чуб мiцний. Добре
врiсся на свому мiсцi.
Никон iнший. Це вже “таку-го-ма” жижлик, але кращої породи. Нiс його
заняв своє мiсце гiдно. Очi сiрi й посмiшкуватi. Коли говорить, ноги його
в колiнах подригують. При тому додає “таку-го-ма” i чвиркає кутом рота.
Цi два й Сергiй з Володьком якось одразу зiйшлись i злилися в одно.
День-денно Володько вiдвiдує їх. Мова. Слова, смiх. Щодень те саме, мов
крапля, що твердий камiнь довбе.
I цього вечора зайшов Володько. Застав усiх.
– Ааа! Здоров, Тимоше! Ха-ха-ха! Не пiдступайте, не пiдступайте! Знаю
вашi намiри! – наподоблює Никон вчорашню гру Володька.- А ходив батько до
волостi? Ха-ха-ха! Добре! Добре! Смiху-у! Нашi дiвчата боки рвали. Ну, а
що тепер?
– То как я бил у солдатах,- почав Кiндрат,- i стояли ми у Вiльнi. Дали
нам преставленiє. От було смiха.
– Смiха то смiха, хлопцi,- сказав Володько.- Ось нам треба про щось
iнше подумати.
– Вєрно! – зазначив Кiндрат.
– Нам треба, братва, читальню,- сказав Володько й подивився по всiх
обличчях. Нiхто нiчого не казав. Настала тиша. Тiльки по хвилi заворушився
мовчазний Сергiй i докинув:
– Це треба.
– Ну да! – проговорив i Кiндрат.
– Далi нiчо. Можем,- зазначив i Никон.
– Мусим виписати хоч одну газетку,- докинув Володько ще одне полiнце.
Згорить то згорить. Але пiсля цього настала довга, вперта мовчанка.
– А де ж грошi? – ляпнув нарештi Кiндрат. Володько подивився знову по
всiх обличчях. Никонове було байдуже. Йому хотiлось закурить i думав, де б
дiстать папiрка. Кiндрат вiдговорив своє й досить. Пiднiмав правого чобота
й бурчав:
– Ну й проклята грязюка.
Сергiй посмiхавсь у вус. Дивився на Володька з-пiд лоба й ловив його
думку. По часi вiн сказав:
– Грошi є. А не стане – зложимось!! Це вийшло зовсiм певно й вiдважно.
Але Никон i Кiндрат ще бiльше замовкли, а Володько сказав:
– Ну, а що там на селi? Гуляють хлопцi?
– Гуляють! Аж курить! – одразу озвався Кiндрат,- В суботу у Химки
весiлля. Тараска вчора витягнули з болота ледве живого. Напився в мозок.
– А Йон знову побив людвищан. На другу недiлю збираються до Башковець,-
сказав Никон.
-Хто?
– Антiн, Iлько, Йон, твiй Демид. Там весiлля…
– I не бояться. Хiба тамтi забули за празник?
– Кого нашi бояться? Коли до чого – Йон пiдступить: тарах в зуби, i
справа скiнчена. А дiвки аж пищать. Йон двом нараз голови розбив. Тарахнув
дрюком, вправо, влiво!.. Було смiху.
– Десять пляшок, кажуть, випили…
– Було. Дай, Сергiю, папiрка!
– Не маю. Хiба з газети.
– Давай хоч бiбулу. Треба б купити папiрка.
– Завтра йду до Крем’янця. Можу купити,- сказав Володько.
– Йдеш до мiста? – перепитав Сергiй,- Пiшки?
– Так.
– Чекай до середи. Буде ярмарок. Пiд’їдеш, ще й чарку вип’єш,- сказав
Кiндрат, посмiхнувся.
– Нi. Йду завтра. Вибори будуть, голосування.
– Ого! А це ж куди вибори? – здивувався Кiндрат.
Володько почав пояснювати. Кiндрат i Никон деякий час слухали, але
пiсля почали все виразнiше проявляти байдужiсть. А Сергiй все сидiв, все
мовчав i все посмiхався. Вечiр тягнувся мляво. Володько почував велику
втому, розпитався, що зробили з дошками й чи розчистили клуню, та
вiдiйшов.
Була чорна, осiння нiч. Неба зовсiм не видно. У глибокiй темнотi грузли
хати, i тiльки десь-не-десь проривалось кволе свiтло з вiкна. Коло Габеля
стояло кiлькох людей, а в шкальнi ясно свiтилось i було гамiрно.
На другий день Володько вiдiйшов до Крем’янця. Погода все псувалась i
до вечора почав сiяти дрiбний дощ. Дорога розбилась зовсiм. Втомлений i
голодний вернувся Володько аж iiiзно вночi, а вже до рання на магазинi й
на всiх видних мiсцях були мiцно налiпленi плакати. Час вiд часу перед
ними хтось зупинявся й довго, вперто читав.
Але за пару днiв коло тих плакатiв з’явилися iншi. Володько зустрiв
Сергiя.
– Не знаєш, хто то поналiплював оте? – показав один зiрваний з числом
двадцять два.
– Козак,сказав Сергiй,- Вчора в нього була нарада. Сидiв комендант,
вiйт. Довго пили. Кiндрата також поїли. Пiсля вiн i порозлiплював…
– Кiндрат?
– Вiн. Але я зустрiв його й кажу: дурний. Будеш оте розлiплювать? “А
що?” – питає. Сховай на оселедцi. Вiн порозлiплював кiлька, а решту ми
сховали. Бачив, як порозлiплював? Вiтер вже, напевне, їх пiдiбрав.
– В недiлю в Крем’янцi вiче. Не хотiв би пiти? – сказав мiж iншим
Володько.
– В недiлю? А весiлля?
– В суботу вiдтанцюєм, а в недiлю махнем. Нi? Це варто, Сергiю.
Сергiй замовк. Думав, що має робити. Умовився з Мокриною, що буде
танцювати на весiллi, аж тут перешкода.
– Добре! – викрикнув Сергiй по часi й трiпнув правою рукою.- Пiдем!
Днi поволi тягнулись. Сльозливi, похмурi днi. Сiяв дощ, шумiв вiтер.
Дерева вертiлись то вправо, то влiво, на всi боки, мов дiвчата на весiллi.
Спадало листя, летiло з вiтром, куди той хотiв. Поля пустiли й пустiли,
нiби забутi й залишенi. Навiть пастушки трималися лiсу й запусту угорських
хащавин. Там тепер весь час курiло, звiдки неслися виспiви Кузьмової
Христi, там десь бебкав Ех-тоїв нiмий, що, не дивлячись на свiй вiк, все
ще пас худобу. Кузьма також не мав пастуха, через те вигонила Христя.
Часом приходили туди парубки, починались жарти. Пiд деревом горiло велике
багаття. Дим вився навкруги, а з галузок скапували краплинки роси на
голови.
Володько любив такий час. Пригадував своє хлоп’яцтво, i тягнуло його
туди, до веселого товариства. Але не мiг вiдважитись пiти туди. Зовсiм
вiдбився вiд своїх, вiдучився з ними говорити, не знав, що має з ними
робити.
Йшов сам у поле, у лiс… Блукав по запустi й придивлявся до всього.
Ось пень, що його зрiзали колись з батьком. Рiвний, гладенький, вогкий. До
нього прилипло кiлька палькатих, порудiлих кленових листочкiв. Он той вже
встиг обрости пасинками. Там далi гурт струнких осичок. Листя їх вже майже
осипалось, тiльки трохи лишилось, але й те весь час хвилювалось, тремтiло
й, здавалось, ось-ось одiрветься. Коло деяких пнiв росли купами опеньки.
Не хотiв їх збирати, бо не думав скоро вертатись до хати. Чув себе добре
на самотi з природою. Якась солодка туга входила в душу. Все бiльшi й
бiльшi думки огортали його. Iнодi вилазив на високий пень, ставав, дивився
перед себе, а пiсля починав спiвати. Голосно, сильно спiвав i сам слухав
свiй спiв, сам ловив його звуки, що летiли далеко, далеко туди, в хащi.
Пiсля йшов глибше в запуст. Ось гарний, захисний куточок, обставлений
молодими берiзками. Чудовi, веселi дерева. Кора їх свiжа, бiла, нiби
мальована, тоненькi, бронзовi галузки, легкi, округлi листочки. Помiж ними
клен старий, насiнник стоїть, нiби для захисту. Ось виглянуло на хвилинку
сонце й пригрiло сюди… Володько присiв на погнилому пнi проти сонця. I
стала перед ним Ганка. Виразно бачив її синi, як небо, як волошки, очi…
I бачив усмiх її, нiби усмiх сонця, що ось виглянуло з-за хмар у цю осiнню
пору. А в серцi вiдчув солодкий, тремтячий неспокiй…
Спустив голову й опер її на руки, впертi лiктями в колiна. Довго
дивився вниз на свої мокрi, з прилиплим листом чоботи.
Ах, коли б стояла вона тут направду. Коли б дивився отак на неї i чув
голос її, i бачив очi… Прийди, кохана, прийди! Не хочу нiчого, лиш
бачить хочу тебе!
Марив, снив, тягнувся в незнане – велике, широке, чарiвно незнане…
Хотiв кохати свiжою, палкою й криштально чистою любов’ю. Такою, як
описують в книжках, такою, як в пiснях спiвають, такою нiжною й разом
твердою, такою звучною й разом тихою любов’ю.
Йшов час, небо все бiльше вiд заходу вiдкривалося, вiтер сюди й туди
розкидав великi хмарини, нiби вони перешкоджали йому кудись бiгти. Нарештi
майже зовсiм розкидав. Небо зiсталось синє й чисте, лиш час вiд часу
гналась по нiм хмарина, нiби квапилась догнати тих, що втiкли за обрiй.
Сонце через те зайшло свобiдно й червоно. Весь захiд нiби облився
червоним, а цiлий пригiрок на Чешчинi палав. Володько навмисне покинув
свiй запуст, вийшов на взлiсся, стояв тут, мов стовп граничний, i все
дивився на захiд, на озеро, що половиною вже ховалось у тiнь, на березовий
гай, що на другому боцi долини. Як любив вiн це все. Як на все оглядався.
Як цiкавила його кожна та незначна деревина, нiби вона йому рiдна сестра.
Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змiшувалась з iншою любов’ю,
пiсля ще з iншою, сплiталась, зливалась у щось одно. Боявся сам себе, бо
знав, що так як вiн, так не любить нiхто… I що можуть його тут бачити,
можуть сказати людям, а тi будуть смiятись, пальцем на нього показувати…
Скажуть, ледащо, час дорогий марнує, бiгає, нiби скажений собака, по полях
та по лiсах… Вiд людського ока ховається, нiби нечистий… Але захiд все
горiв. Кiлька хмарин, мов опали, знову випли-ли десь зовсiм зблизька, нiби
сидiли вони за горою, збурились i пiднялися. Виплили й посунули чистим
небом. Пiсля починало гаснути там, на Чешчинi, озеро сховалось зовсiм у
тiнь. Кiлька ворон летiло з тамтого боку просто на Володька. Долиною
проїхав селянин. Володько провiв його поглядом, хоч той i не догадувався,
що ним хтось з тамтої гори цiкавиться.
Нарештi настав вечiр, i Володько пiшов додому. Боявся тiльки, щоб не
зустрiти батька. Краще не треба. Сьогоднi треба було пiти щось там
заскородити, чи заорати, чи вивезти гнiй… Щось там треба було зробити,
але Володько не зробив. Покинув все й пiшов. Настя бiгала, тупцялась цiлий
Божий день. Матвiй також не дармував. Хведот ходив з кiньми. Василина
прийшла зi школи й одразу взялась до роботи… Тiльки Володько один
вiдбився вiд усiх… Вiдколовся, як громом вiдбита галузка… Зайвий вiн
тут. Хай йшов собi в той свiт, коли не хоче бути дома.
Була це субота. З села долiтали звуки дзвона. Повiтря було чисте, й
звуки свобiдно собi плили й розкладались навкруги. По хатах свiтили лампи.
Родини сiдали до вечерi. Все втихало навкруги й навiть вiтер втихав, нiби
змовився… Досить, мовляв, навiявся. Свято йде, й менi вiдпочить треба…
Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано!
По вечерi Володько знову подався до Сергiя.
Село стояло оповите переднедiльним спокоєм. По деяких подвiр’ях ще
вештались люди. Десь скрипiли ворота, десь брехав собака, але все це так,
нiби рештки денного гармидеру, що не може нiяк втихомиритись.
Як Володько вже був коло церкви, зачув з другого боку долини
бубнування. Згадав, що там сьогоднi весiлля i що всi хлопцi пiдуть туди,
i, напевно, у Сергiя тепер нiкого нема.
I дiйсно. У Сергiя не було нiкого, крiм його батька Макара. Сидiв,
розкарячивши ноги, на лавi, курив i спльовував на землю. Володька вiн не
зовсiм долюблював, бо той приятелює з його сином, через те на питання, де
є Сергiй, сердито буркнув:
– Чорт його знає, де. От десь пошлявся. Може, у Никона. Володько пiшов
до Никона. Це перша сусiдська хата над самою дорогою. Зайшов у сiни й
одразу вiдчинилися однi дверi…
– Сюди! – крикнув хрипливий Кiндратiв голос. Володько зайшов до
маленької кiмнатки з одним вiконечком. Було темно й непривiтно. Коло
великого столу понуро сидiв Кiндрат.
– А де ж Сергiй i Никон? – запитав Володько.
– Зараз прийдуть,- байдуже вiдповiв i задумався. Робилося зовсiм темно.
Маленька лампочка, що коптiла на поличцi, починала згасати.
– Керосiни нема! – пробурчав Кiндрат i матюкнувся.
– А чому не йдеш у велику хату? – запитав Володько.
– Там сидить Тараско. Никонова мати й сестра в Башкiвцях на весiллi, а
той старий бугайчик сумує.
Знову стало тихо. Лампочка дуже швидко згасала й густа темнота заливала
кiмнату. Кiндрат схилив голову на стiл i тiльки час вiд часу матюкався та
добавляв:
– Ах, жизнь, скажу тобi. Сообача!
– А це ж чому? – пробував заговорити веселiше Володько.
– Дєнiг нєт. Коли б мав деньги… – i Кiндрат не договорив.
У сiнях хтось затупав i по часi вiдчинилися дверi. З темноти чути
Сергiїв голос.
– Кiндрате! Є вже Володько?
– Є! – хрипко, але певно проговорив Кiндрат.
– То клич.
– Ходiм туди! – сказав Кiндрат.- Побачимо Тараска. Вiн продав вчора
хуру нецьок, а сьогоднi повинен пропити грошi…
Обидва встали й через сiни перейшли до другої, просторої кiмнати. Над
столом висiла й ясно свiтилась лампа. Коло столу сидiв Тараско. На столi
стояла пляшка горiлки i кiлька головок часнику. Сергiй ходив по хатi, а
Никон порався за бугаєм[20]. Звiдти також виглядало двоє дiтей – хлопчик i
дiвчинка.
– Дай Боже! – привiтався Володько й усiм подав руки.
– Дай Боже! Сiдай з нами! – буркнув Тараско. Увiйшов Никон i принiс на
тарiлцi сала. Привiтався з Володьком.
– Чекали на тебе. Ось у дядька Тараска горло пересохло. Вже й говорити
не може…
– Нi! – сказав Володько.- Пити я сьогоднi не буду. Прийшов тiльки
сказати, що завтра йду до Крем’янця, й може, хто з вас буде менi за
товариша.
– Їрунда! – понуро проговорив Никон.- Вiд чарки тiльки дураки
вiдмовляються!
– Нi. Я не можу! – твердив своє Володько.
– Дурниця! – вибухнув Кiндрат.- Примусимо! Не будеш з нами, не будем з
тобою! А будеш з нами – хоч у пекло полiзем за тобою…
Сергiй мовчки дивився на Володька й посмiхався. Володько поглядав на
сердитi, суворi обличчя своїх товаришiв, на чисту, синяву пляшку, на
велику чайову шклянку, що стояла коло неї, i не знав що робити. Вже
наперед чув в собi огидний присмак горiлки, але вiдмовитись не мiг. Iнакше
було б зле. Вiн ще хвилину вагався, але Кiндрат ревiв:
– Брось дурака валять! Как удару кулаком, весь дiм розвалю. Що, ми
вмирати мусимо, чи що?
– Но, но! Що це ти того… Не дiвка ж… – говорив спокiйно Сергiй.-
Сiдай, сiдай. Лий, Никоне! Дай-бо-здоров’я! Ще одну! Одразу по двi.
Загрiтись треба.
Володько випив одразу двi шклянки, сильно крякнув i почав швидко
закушувати салом з часником.
– Молодець! – заревiв знов Кiндрат.- Знаю, що маю дiло з чоловiком.
Лий, Никоне! Дядько Тараско чекають…
Але Тараско не чекав. Вiн вже сам наливав собi повну шклянку, виливав
її спокiйно в широкий, зарослий дикою рослиннiстю рот i наливав другу.
Пiсля ставив спокiйно пляшку й так само спокiйно закушував. По часi тiльки
буркнув:
– Е-е-е! Чарка, варкою. А все-таки не та… I самогон був лiпший.
Пiсля випили Сергiй, Кiндрат i Никон. На Кiндратi пляшка спорожнiла,
але зараз же з’явилася знову повна. Кiндрат взяв її, стукнув дном об лiву
долоню, i корок полетiв мiж образи. Володько одразу почав п’янiти.
Робилося тепло, настрiй пiднiмався, язик ворушився й хотiлось говорити.
– Ну! Чорт з вами! П’ю! – почав голосно,- Але завтра всi до Крем’янця.
– А що там? – пробурчав Тараско.- Ярмарок? Як буде могорич, то й я
пiду.
– Пiдем! – рiшуче викрикнув Кiндрат.- Буде там вiче! Козак заявив – хто
пiде, попаде до жандарiв, але ми раз i на козака плюємо! Ось вип’ємо, а
пiсля на весiлля. Гей, козаки! Хто не п’є, не наш брат!
– Правду, Кiндрате, кажеш! – ожив Тараско.- Ех! Це як колись було. За
Миколки! Я ще тодi чувсь молодим. До Антоновець, бувало, пiдеш, а там
корчма над шляхом стояла. Блатваки туди заглядали. Часом п’ять коней за
нiч спустять! Грошей було! Ех, було! Що тодi бракувало чоловiковi? Нема
грошей, пiшов у лiс, проробив день, i руб в кишенi. П’ять пляшок є – не
пий, а купайся! От були часи!
– Да! – хрипiв Кiндрат.- Дураки були, що революцiю робили. Цар був
все-таки наш брат. Нi? Кажуть, дурак був, але всьо-таки человек. А це саме
главне. Водка була, хлiб був, сало було! Якого чорта ще хотiли? Слабода!
Вот тепер маєм слабоду!..
– Но, но! Досить там. Весiлля втече… – казав Сергiй.
– Не так весiлля, як Мокрина. То ти йди. Нам i тут добре,- перечив
Тараско.
– Нi! – озвався Никон.- Хто як хто, а я не опущу весiлля. Йдеш,
Кiндрате?
– Кiндрат не ваш брат. Коли Кiндрат ходив по весiллях, ти ще на
припiчку кашу їв,- додав Тараско.
– Нiчого, Тараску! – встав i зазначив Кiндрат.- Тут ще маєте, пийте, а
наше дiло парубоцьке. Пiдем, хлопцi!
Зiбрались i вийшли на двiр. Нiч була темна. На дорозi ще не висохла
грязюка. З високого неба миготять зорi. З другого боку долини доноситься
виразно гра музик. Реве труба, квилить дрiбно кларнет, бубонить бубон.
Володько був п’яний. Хотiлось спiвати, кричати, бiгти. Затягнув якусь
пiсню. Хлопцi пiдхопили її, взялися попiдруки та, не оминаючи болота,
пiшли хитаючись вниз.
“Ой, там зiбра-а-а-а-лась бiдна голота До-о коршми гулять!”
– виспiвує Володько. За ним реве Кiндрат, Никон, Сергiй. Йдуть поволi,
часу мають досить. Дiйшли в долину, перейшли рiчку, влiзли порядно в
болото. Кiндрат лаявся. Далi йшли пiд гору. Музики все гучнiше грали.
Почали попадатися люди. Ось коло перелазу парубок з дiвкою стоять.
Поприлипали одно до другого й стовбичать хто зна як довго. Товариство
пройшло коло них, навiть не глянувши.
На подвiр’ї, де було весiлля, повно людей. Стоять пiдводи, бiгають i
кричать парубки. Володько й товариство одразу подалися на тiк, де
танцюють. Протиснулися через юрбу дiвок, Володько загорнув котрусь i пiшов
ходором.
Дiвчина не знала спочатку, з ким танцює, але поглянула й здивувалась.
Нiхто не сподiвався бачити Володька на весiллi. Всi дивляться й очам не
вiрять. Всi знають його, Матвiєвого сина, але ще нiхто не бачив його на
весiллю. А гуляти вмiє. Добре танцює. Що б сказав Матвiй, коли б побачив
сина-гуляку? Що б? Нiчого б не сказав. Сам був молодий i сам гуляв. Нi?
Коли скiнчився танець, до Володька пiдiйшли хлопцi. Десь взявся Антiн i
так приязно положив свою руку на Володькове плече, що те мало не
вiдкололось. Але Володько не моргнув й бровою.
– Де в лиха взявся тут? – запитав.
– А що? Хiба тiльки вам тут мiсце? – вiдповiв хвацько Володько.
– Так! Правильно! – загуло кiлька голосiв. Ось i Iлько з Демидом.
Обидва недавно з Торуня вернулись, в гарматниках були, ще навiть рогатих
шапок не змiнили. Ходили мiж дiвками, перебирали їх та спiвали то-рунськi
“Гусi-сюсi…”. Здоровi козарлюги… Володько звернувся до них:
– А, чорти! Як там йде?
– Йде! – кинув Iлько.
– Мелеться! – додав Демид i почав говорити по-торунському…
– Ой, щось не розумiю тебе!! – сказав Володько.- Не розумiю
по-панськему. Кажи вже краще по-мужицькому. А може, хлопцi, затягнем що?
Знаєте “Ой, на горi”?
– Тягни! – крикнув Антiн i, не чекаючи поки хто зачне, затягнув
сильним, сирим басом. “0-о-ой, на г-о-о-рi там женцi жнуть!” – протягнув
вiн два рази, а решта пiдхопили:
“А попiд горою, яром долиною,
Козаки йдуть!
Гей, долиною, гей, широкою
Козаки йдуть!”
Всi, що були, парубки прилучилися до спiвакiв. Пiсня гримiла на цiле
село. Сильнi парубоцькi груди напиналися як могли. Володько брав першого
тенора й виводив його десь пiд самi зорi…
У хатi йшов перепiй.
– Тихо в лiс! – кричав сват.- Послухайте, люди добрi, що то буде за
мова! Десь тут має бути панi молодої й пана молодого тiтка, Олена! Живе
близько, перелаз низький, скрипучi ворота й рябий собака! Молода, сто лiт
живе й хлiб жує… За чужими сватами бiгає, свого чоловiка частує
макогоном. Гарна, мов писанка! Моторна, говоруха-лепетуха, тоненька, що
поки навколо обiйдеш, цигарку викуриш. Обсилає її пан молодий i панi
молода подарунком дорогим, шовком i золотом. Хай пiдходить, за себе
промовить, нам покажеться! А нi, то вiддам на запорожцiв! – викрикує слово
високо й голосно.
Хлопцi всi як один уривають пiсню i ревуть: – Г-у-у-у! Дверi й вiкна
хати вiдчиненi. Там повно людей. Понад головами видно двi лампи, оздобленi
рушниками образи й руку свата, що високо над головою тримає тарiлку з
подарунком.
Брязнули знову музики. Хлопцi пiшли в танець, а Володько також.
Перш-лiпшу пiймав й закрутився. Сергiй i Никон десь зникли мiж людьми.
Сергiй все одно не танцює, а йшов вiн на весiлля тiльки, щоб побачитись з
Мокриною.
Кiндрата також не видно. Вiн завжди тримається там, де попивають. Ось
вiн якимсь чином “за стiл” втесався, сидить спиною до дверей i, обнявшись
з жiнкою свого кума Малая, уминає смажену капусту. А Малай – пiдвiдчик з
пiдбитим правим оком, сидить за столом коло мисника й також їсть. Пiт
ллється йому з чола. Їхали з церкви й на зворотi коло Тараска вiз пiшов
шкереберть, а дiвчата висипались у грязюку. Сам Малай мало ока не
стратив…
Пiсля танцю вийшла з хати якась сваха, знайшла Володька й потягнула
також “за стiл”. Трохи соромився, але йшов. За столом молода, коло неї…
Ганка. Це вона шепнула молодiй, а та покликала Самiйлиху, i Володько
опинився коло Кiндрата.
– О-о-о!
– О-о-о!
– Здоров! Як маєш? Дивись, яка кума! Як ягода! – показував Кiндрат свою
сусiдку.- Сiдай з другого боку!
– Володьку! – гукнула з покуття Ганка. Володько кинув на неї погляд,
посмiхнувся, але Кiндрат вже пiдносив йому пiд самий нiс налиту чарку.
– За здоров’я моєї куми! – ревнув Кiндрат.
– За здоров’я пана молодого й панi молодої,- сказав Володько й вихилив
чарку.
– А куму минув?
– Ви! Кручений куме! – червонiла, нiяковiла й вiдбивалася кулаками
Малаїха. Сама гарна, повновида, з високими, сильними грудьми.
– Що? Кепська кума? – шепче з другого боку поза спиною куми Кiндрат до
Володька.
– Кума двадцять п’ять,- вiдповiдає Володько, заїдаючи капустою. Та чує,
їй приємно й вона голосно смiється.
– Ви-но не того,- звертається вона пiвзворотом до Володька.- У мене там
чоловiк ззаду…
Володько обтер уста й потиху заспiвав їй на вухо:
“Набiк, хлопцi, набiк,
Бо чорт мужа несе!”
Кума голосно засмiялася. Кiндрат також. Ганка подивилася на Володька,
почервонiла й прикусила нижню губу. Молода й молодий спокiйно, як личить у
таку годину, сидiли, нiчого не їли, дивилися на гостей i тiльки час вiд
часу когось зблизька припрошували:
– А заживiть, тiточко! А попробуйте! Свату! А ви чого ложку вiдложили?
Ану, ще трошечки!
– Їж, брате! їж! – ревiв через куму Кiндрат.- Всякоє даянiє благо i
всяк дар совершен звише! А через те їж. А де чарка? Е-е, щось воно…
“Гей, хто п’є, тому наливайте!
Хто не п’є, тому не давайте!”
– заспiвав Кiндрат. Йому допомiг Володько. За плечима вирувало, як у
кiтлi, сват все обсилав. На дворi спiвали хлопцi, у хатi молодицi. Скоро
мають вiдводити молоду до комори й переодягати. Кiндрат почав закидати їй
натяки.
– Ей, ей! Не садиться нашiй молодiй! Комора тягне. А ти, Сидiр, чого
надувся? Злякався? Не бiйся. Попроси мене, все обтяпаю!
Володько випив ще кiлька чарок. У головi стуманiло. Стiл починає
пiднiматись, стеля також. Кiндрат по часi вилiз i десь зник. Володько
зiстався з його кумою. Вона була зовсiм привiтлива, ближче пiдсунулась,
говорила, пiдспiвувала, пiдливала горiлки. Ось рука її пiд столом
доторкнулася до Володькової руки, але вiн одразу свою вийняв i, нiби
нiчого не помiчаючи, почав спiвати веселої. Кума плеще в долонi й
виспiвує:
“Сидоруньо грушки тряс,
Маланя збирала,
А Маланя не йшла замiж,
Сидора чекала…”
– Гоп, г-о-о-о весiлля! – кричав щосили за плечима сват. Володько не
мiг бiльше видержати за столом. Йому все пiдливали горiлки й силували
пити. У головi й так шумiло, хотiв вирватись i тiкати.
Коли заграли музики, викрикнув:
– Ех, в танець! Пiдем, Ганко!
– Почекайте! – кинула вона йому через стiл, хоч це не належалось. –
Пiсля!
Вона мусила досидiти, поки молоду не поведуть до комори. Володько
залишив куму, вилiз i мало не через голови потягнувся до сiней. За ним
потягнулась i Малаїха. Ось вiн вже на дворi. На току грають. Взяв Малаїху
й пiшов в танець.
Танцював, мов скажений. Ноги ходили самi, був легкий…
Носив Малаїху навколо себе, що та ледве встигала за ним. Тiльки
спiдниця її розвiвалась.
– Поля! Поля! – гукав Володько.- Гей, поля! Танець все збiльшувався.
Парубки не хотiли вiдстати вiд Володька й гнались, мов вихори. Пiт заливає
їх, дiвчата вже кричать, але хто на це зважає. Весiлля! Поля! Гуляй душа
без кунтуша!
I коли скiнчився танець, Володько почув спрагу.
– Ей, дiвчата! Котра подасть води! Зацiлую! Не встиг оглянутися, як вже
котрась подавала йому кварту з водою. Протягнув руку, хотiв взяти воду,
але зиркнув на дiвчину. Стояла перед ним весела, рожевощока, з великими
карими очима. Був п’яний, хитався на ногах, мов очерет вiд вiтру, широко
вiдчиняв очi, щоб краще бачити. Взяв у руку кварту, але не пив. Дивився
просто їй у вiчi.
– Ну й карi! – сказав вiн.- Вас тiльки цiлувати!
– Не кажiть! – вiдповiла дiвчина вiдважно й певно.- Ще перехвалите.
– Йдiть собi! Зникнiть з очей поки не пiзно! Вiдiйдiть далi! Тут стоїть
сам грiх! – поволi говорив Володько i розводив руками, нiби хотiв
розгорнути з-перед себе людей.- Гей, поля! – викрикнув вiн, але заточився.
Його пiдхопив Сергiй.
– Хлопцi! Дорогу!
Володько не перечив. Сергiй вiв його пiд руки, а той йшов слухняно,
похитуючись, i говорив:
– Сергiю! Чорте мiй! Брате рiдний! Кажи, хто та дiвчина! Невже
тилявчанка!
– Хiба не бачив її? Не хились! Випив наперсток, а п’яний на вiдро.
Наталка то. Я ж тобi про неї казав.
– Наталка? Ага! Стiй, брате! Наталка? Любив колись Наталку. Ах, Сергiю.
Здається, сто лiт живу на землi. Поїдем десь iнде. Так, кажеш, Наталка.
Так, так! Це вона! Грiм мене на цьому мiсцi трiсне! Наталка!
– Мовчи,шипить над ним Сергiй.- Он її брат Iлько. Вiн над нею сторожує.
Має нареченого з Людвищ.
– З Людвищ? Плюю! До Людвищ не пустим такої. Самi потребуєм… Тут
росла, тут жий! Сторож? Не боюсь сторожiв. А Кiндрат де? Ха-ха-ха! От
дивак! Пiдходить до синагоги, кусень цегли у руку i брязь. Шиби
розсипались…
Володько вже не мiг стояти. Його занесли до сусiда й положили на лавi.
Лежав блiдий, знесилений, витягнутий, мов мрець. Час вiд часу намагався
встати. Коло нього сидiв Сергiй, приходив дивитись Кiндрат.
– Ну! Буде нас пам’ятати. Вгостили! – хвалився задоволено.
Пiсля прийшов Никон. Володько все лежав, голова болiла, думки мiшалися.
– А на вiче? Пiдем! Пiдем, братва! – говорив. Язик йому заплiтався. –
Кароока! Йди з дороги… Взяв цеглу… Прийшла й Ганка, глянула на нього:
– Боженьку! Сергiю! Що ви з нього зробили? Нащо ви його так впоїли?
Пiдiйшла зовсiм близько до Володька, взяла його руку. Пiсля стала коло
лавицi навколiшки.
– Бiдний, бiдний Володько! – шептала вона й дивилась на його блiде
обличчя. Кiлька смужок волосся спадало йому на чоло, а очi були
заплющенi… – Дурнi хлопцi! Так напоїти!
– Нiчого! – казав Сергiй.- Проспиться й пройде. Треба було охрестити у
вiру християнську. Побудь тут з ним, а я пiсля прийду.
Сергiй вийшов, i в хатi зiсталась сама Ганка з Володьком. Бiльше не
було нiкого. Всi на весiллi. Троє дiтей спало на запiчку. Володько чув, що
коло нього Ганка, чув, що казала вона, але не мiг пiднятися. Йому було
навiть приємно. Вона стояла схилена над ним, поводила легенько долонею по
чолi, торкалась пальцями уст, брiв, заплющених очей. Шептала над ним якiсь
слова. Володько починав забуватись. В його уявi ще мигали якiсь шматочки
дерев, листя, очей… У вухах дзвенiли дзвоники. Чув, що лавиця пiд ним
угинається й опускається вниз. Починав поволi кудись западати, летiти в
темноту, у прiрву. Часом здригався, хотiв зiрватися, але не мав сили й все
летiв у безмежну темноту.
IV _
Рано Володько прокинувся й довго не мiг отямитись. Чужа хата, чужi
люди, взутий, вдягнений. Одяг зiм’ятий, чоботи в болотi. У головi все ще
шумить, очi невиразно дивляться на свiт Божий. Встав на ноги й заточився.
– Ну, що? Виспались? – запитала господиня, тiтка Домка.
– Де ж хлопцi? – запитав Володько, не вiдповiдаючи на її питання.
– Якi? Кiндрат? Той десь повiявся. Сергiй раненько приходив, але не
хотiв вас будити. Казав, що прийде… А Ганка тут майже до ранку чепiла.
– I вже пiшла?
– Певно. Що ж. Вже люди з церкви повиходили.
– Ну, я пiду,- сказав Володько.
– Куди? А поснiдати. Ось пiдсмажила яєшню. Поснiдайте.
Володько вiдмовлявся, але врештi сiв до столу й почав їсти.
– Не маєте кислих огiркiв? – запитав.
– А чому б нi. Я зараз.- I побiгла з мискою до льоху. По хвилi миска
огiркiв стояла перед Володьком. Увiйшов Сергiй.
– Ну, що? Вже? – питався Володька.- Як чуєшся?
– Уяви, як може чутися свиня, коли проведе нiч у багнi,- сказав
Володько.
– Свиня кращого мiсця й не знає. Для неї то найкраще,- вiдповiв Сергiй.
– Ну, але йдем до Крем’янця! – рiшуче проговорив Володько.
– Думаєш, пiдем? – перепитав Сергiй.
– Неодмiнно. Клич хлопцiв i з мiсця! Нi хвилини далi. Вiче в двi
години. Якраз встигнемо! Але раз-два.
– Тут ще будуть музики. Ганка просила задержати тебе,- казав Сергiй.
– Нi. Досить! Я мушу йти. Не пiдете ви, сам пiду. Я мушу! Досить цього.
В головi у мене, як в улiю. Фу! Чорт його знає, як це все сталося.
– Це мусило бути. Не пiшов би ти з нами, не пiшли б ми з тобою. Ще я
пiшов би, але iншi… Зрештою, чому не можна випити…
– Хiба це зветься випити?.. Положити чоловiка… Це випити? Де Кiндрат,
Никон? Пiди за ними…
Але йти за ними не пришилося. Обидва прийшли самi, бо не знали, що
сталося з Володьком.
– Хо-хо-хо! Вiн вже танцює знову,- проговорив весело Кiндрат.- Чи не
варто б похмелитись?
– О, нi! Це вже нi! Йдемо до Крем’янця! – сказав Володько.
– До Крем’янця? Що ти здурiв? – здивувався Никон.
– А що? Ти думав, я жартую? Зараз йдем. А не пiдете ви, я сам пiду.
– Нє, брате! Я вчора сказав! – рiшуче сказав Кiндрат.- Слово святе.
Сказав, то сказав. Пообiцяв – зроби. Хай у пекло, а йди. Пiдем!
– Ну, але треба поснiдати,- сказав Сергiй.
– Поснiдаєм! – кинув презирливо Кiндрат.- Зайдем на весiлля й
поснiдаєм. Ще й чарку дiстанем. А Ганка також зрадiє. Вона щось до нашого
Володька- того. Дiвка, мов куля.
Вийшли з хати й перейшли на весiлля. Там нiкого вже не було. Всi
розiйшлися. Хто був, то спав. Молода вже встала, ходила по хатi i робила
порядок.
– Ну, що? Як, Оксано? – пiдморгнув Кiндрат… Молода зачервонiла й
вдарила його жартуючи кулаком.
– Западенний Кiндрате! – проговорила.
– Ну, й дивiться. Запитав її по-доброму, а вона б’ється. Давай ось
краще миску холодцю. Хлопцi снiдати хочуть! А де Сидiр? Спить? Намучився,
бiдака? Трохи затовсту жiнку взяв. Ну, нiчого. Помiчник скоро знайдеться.
Так, Оксано? Де Ганка?
– Ганка пiшла до церкви. Спiває.
Оксана принесла миску холодцю, хлопцi сiли, змололи її й рушили в
дорогу.
Виходили на край села, пiд черешнi Iлькового батька… Тут починалась
дорога, що веде на шлях. Зустрiли Iлька. Вертався десь вiд дiвчини з
вечорниць.
– Куди, хлопцi? – запитав.
– Хоч, приставай i ти! Кидай мрежи своя, в якi ловиш дiвчат, i ходи за
нами! Святим будеш! – сказав Кiндрат.- Йдем до Крем’янця, на весiлля.
– Нi, справдi! Куди? – допитував Iлько.
– Правду кажу! До Крем’янця. Взад кругом i з нами,- жартував далi
Кiндрат.
– Як хоч, ходи,- сказав Володько,- Шкодувати не будеш.
– Де наше не пропало! Пiду! – сказав Iлько, трiпнув кулаком i
засмiявся.
Товариство збiльшилось. З заходу повiвав вiтер. Небо досить чисте.
Дорога майже висохла. Хтось затягнув пiсню й хлопцi рушили.
Йшли швидко, розмашно. Нi один не хотiв зменшити ходи, кожний тримався
шику. Вийшли на шлях. Почали зустрiчати людей. Деякi їхали на возах. Iлько
не знав, куди йде, але не питав, бо не хотiв виявити цiкавостi.
За двi з половиною години пiдiйшли пiд мiсто. Доходили до мiщанських
садкiв й тут зустрiли людей.
– Куди, хлопцi? – спитав один дядько.
– До мiста! – майже разом вiдповiли.
– А маєте документи? Он там далi стоять жандарми й без документiв
арештують. З пiвсотнi вже забрали.
– Стоп! – сказав Володько.- А дiйсно! Маєте, хлопцi, документи?
Виявилося, що не всi мають.
– Не бiда! – сказав Володько.- Хiба до мiста веде одна дорога?
– По всiх дорогах стоять,- сказав дядько. Пусте й це. Знайдем стежку.
Ходiм, братва! Вперед! Все вперед!
Парубки зiйшли набiк i межами пiшли просто на мiщанськi сади. Виминали
дороги, хати. Перейшли кiлька садiв, гаїв, заплутались у городах,
заблудилися. Нарештi натрапили на двох молодих хлопцiв.
– Куди йдете, панове? – питає один з хлопцiв.
– Ми нiякi панове, а чеснi люди,- сказав Кiндрат.- А йдемо собi до
мiста. От i все.
– Не потребуєте нас боятися. Ми можемо випровадити вас на дорогу. Може,
на вiче йдете?
– Так,сказав Володько.- Йдемо на вiче. Поможiть нам вийти на якусь
дорогу.
– А ви хто будете? – спитав знову Кiндрат.
– Ми з української гiмназiї. Всi нашi учнi розiйшлися проводити людей
на вiче. По дорогах скрiзь стоїть полiцiя.
– А що це вони хочуть? – питає далi Кiндрат.
– Хiба не знаєте? Напевно, знаєте, чого хочуть. Вiче дозволене й
законом i чим хочете, тiльки пан староста задумав перевiрити людям
документи. Знає, що не кожний з документами за порiг виходить…
– А ви не знаєте такого Олега Левинського? – запитав Володько.
– Чому нi. З нашого класу. Вiн також десь тут. Сьогоднi цiла гiмназiя в
роботi.
– А хто вам казав це робити? – запитав ще раз Волоцько.
– Нiхто. Самi. Ми ще вчора знали, що сьогоднi буде… Так завжди буває,
коли нашi щось задумують робити.
Йшли й вийшли на вулицю. Гiмназисти провели парубкiв до самого мiсця,
де має вiдбутися вiче. Дiйшли до кiна “Пересвiт”. Тут було вже скрiзь
повно народу з села. Старшi, а переважно парубки, трохи дiвчат. До початку
вiча ще доброї пiвгодини, а цiла вулиця забита народом. Володькове
товариство вмiшалося й собi мiж народ. Всi говорили про вибори. Помiж
людьми ходили молодi хлопцi й роздавали плакати, нумерки, брошурки,
часописи. Всi брали, ховали в кишенi, щоб почитати дома.
Володько хотiв знайти Олега, але це йому не вдавалося. Пiшов до нього
на квартиру, та не застав дома. Шукав його скрiзь мiж людьми, але дарма.
Занадто багато було скрiзь людей…
У двi години вiдчинили кiно й люди почали входити. За пiвгодини в залi
не лишилось нi одного вiльного мiсця. Люди тиснулись у дверi, щоб якось
дiстатись до середини, товпились, натискали на переднiх.
– Не тиснiться! Люди! Нема бiльше мiсця! – гукали спереду.
Володьковi та його товариству вдалося зайняти добре мiсце. У великому
натовпi всi, навiть Кiндрат, споважнiли. Iлько аж тепер довiдався, куди
вiн попав, i то зовсiм несподiвано. Сьогоднi хлопцi йдуть до Башковець на
весiлля, будуть, напевно, чекати i його, а вiн, як крiзь землю провалився.
I цiкаво. Матиме що оповiдати пiсля.
А людей все прибувало. Цiле подвiр’я перед кiном було заняте народом.
– Бачте, що нашого люду насунуло,- казав Володько своїм хлопцям.-
Бачте, як люди цiкавляться життям. Тiльки нашi села, як копицi гною.
Лежать собi й спокiйно гниють…
Нiхто Володьковi не перечив. Навiть Кiндрат. Дома вiн знайшов би i
слова й аргументи, але тут, серед цiєї людської маси, серед цiєї
велетенської сили, вiн не знайшов своїх слiв. Думав: а може, воно щось i
потрiбне, коли за ним стiльки народу зiйшлося, I грошей тут не дають i не
поять горiлкою, а дивись, скiльки народу зiйшлося. Мов хмари люду найшло.
А народ хвилюється, гуторить. Всi очiкують, аж вiдкриють вiче. За добру
пiвгодину до залi увiйшло кiлькох людей. їм зробили дорогу й мiж людьми
почали шептати:
– Це кандидати! Нашi! Отой невисокий, товстенький, в окулярах,-
кандидат вiд Крем’янеччини. Бачите? Той другий також. А той товстий з
великим носом – це з Дубенщини. Сьогоднi будуть всi промовляти…
– А он i полiцiя. Ого. Сам комендант. Ага! Засiв на трибунi разом з
послами. Пан який!
Задзвенiв дзвiнок. Всi вмовкли так, нiби вимерли. На сцену вийшов той
самий кандидат з Крем’янеччини в окулярах i почав говорити:
– Вельмишановнi збори! Дорогi товаришi й товаришки! Iменем виборчого
комiтету нашого повiту вiдкриваю сьогоднiшнє вiче!
Бурхливi оплески й крики “слава” перервали промовця. Кiндрат, Никон i
Iлько знiяковiли, але, отямившись, i собi почали плескати. Промовець
говорив далi.
Завданням сьогоднiшнього вiча є познайомити наших виборцiв зо всiм тим,
що розумiється пiд словом “вибори”, чому-то вибирають i куди вибирають.
Також завданням нашого вiча є познайомити наших виборцiв з iншими
виборчими листами, що ведуть мiж нашим народом агiтацiю й пропаганду з
намiром перетягнути наш народ на свiй бiк…
Промовець говорив про довгий час царського режиму на наших землях,
коли-то наш народ був зовсiм вiдсунутий вiд всякої полiтики, коли нашому
народовi дозволялося тiльки пити горiлку та молитися за царя, що ту
горiлку робив. Через те ми не призвичаєнi думати полiтичне, ми не
розбираємося в партiях, ми не цiкавимося нiякими законодатними установами,
ми не знаємо, що є над нами якiсь уряди, якi беруть податки, беруть у
вiйсько, коли треба, женуть на вiйну, але що то за держава, який то уряд,
хто в ньому сидить, для кого й нащо платимо податки, за кого й пощо йдемо
на вiйну й кладемо там своє життя, це все ми напевно не всi знаємо. А все
це, шановне громадянство, треба знати. Бо iнакше ми не можемо вважати себе
громадянами держави, а скорше громадянами якогось звiриного царства, отак,
як, скажемо, десь у лiсi живуть звiрi. Ми мусимо знати, хто ми, де живемо,
на якiй землi, чи самi собою управляємо, чи нами хтось управляє. Мусимо
знати, кому ми платимо податки, мусимо знати, хто над нами панує, i мусимо
знати, якi права нам належать. Це ми мусимо знати!
– Ми,говорив промовець;- є українцi! Ми заселюємо цiлу цю землю… Всi
села, що густо розсiянi по цiлiй землi, є українськi села! I цього нiхто
не мусить забувати! Бо з цього випливає все дальше, все, що торкається
цiлого нашого життя. Ми не маємо своєї держави, але ми живемо в iншiй,
чужiй державi, якої закони й конституцiя гарантують нам певнi права, i тi
права мусимо вмiти до останнього використати. Також мусимо вмiти
домагатися вiд урядiв, щоб законом i конституцiєю гарантованi нам права
були урядами респектованi, щоб їх не ламали, щоб ними не зловживали. Ось
через те ми мусимо мати там нагорi, коло уряду когось вiд себе, якихось
своїх людей, щоб пильнували нашi iнтереси там i не допускали до порушення
їх урядами.
Далi говорив промовець про вибори, про сойм, про сенат. Пригадав,
скiльки є в державi партiй, що то за партiї, скiльки є виборчих лист.
Потiм перейшов до їх пояснення. Перебирав одну за другою, починаючи вiд
першої, казав, хто за тими листами стоїть, чого вони хочуть, за що
борються. Перебрав так усi й почав поволi пiдходити до тiєї, за яку маємо
голосувати ми.
На залi було зовсiм тихо. Люди стояли без руху, без вiддиху, без
найменшого звуку. Всi слухали, хапали слова, намагалися їх зрозумiти.
Кожне обличчя напружене, розчервонiле. У залi пiвтьма, тiльки на сценi
трохи свiтлiше, i через те ця суцiльна, збита, мовчазна маса людей
видавалась ще грiзнiшою, ще потужнiшою.
Володько слухав також уважно, але не мiг стриматися, щоб не обернутися,
щоб не подивитися в обличчя свого сусiда, своїх товаришiв. Всi були
однакi: поважнi, спокiйнi й суворi. Справжнi, розумнi люди. Хотiлось їх
завжди такими бачити. Скрiзь, на кожному мiсцi. Зо всiх далеких сiл
прийшли сюди, зiйшлися i збились в одну, велику, сильну, тверду масу.
Приємно й радiсно бачити їх. Душа пружиться й тiло набирає сили, коли
дивишся на той вибраний народ. Бо сюди пiшли переважно кращi, сильнiшi,
розумнiшi…
А промовець все говорить. Ось вже вiн доходить до своєї виборчої листи,
коли зненацька спереду хтось крикнув. Серед глибокої тишi той крик, крiм
голосу промовця, пролетiв над головами всiх слухачiв i викотився десь на
двiр. На сценi встав комендант полiцiї.
– Iменем закона розв’язую вiче! – проголосив комендант.
– Що? Як? Що сталось? – пронеслося мiж народом.-
За що розв’язує? Чому?
– Просимо говорити! – почали кричати iз зали.- Просимо далi. Нiхто не
смiє нам заборонити говорити!
– Тихо! – крикнув рiшуче комендант.- Пан староста сказав розв’язати
вiче, й так має бути!
– Але ж за що? Ми маємо право робити вiче! – казав здивований кандидат
на посла.- Пан староста мусить це знати.
– Прошу розiйтись,- рiзко й рiшуче проговорив комендант до народу.
– Не пiдемо! Як? Яким правом не дозволяється нам говорити? Всiм можна,
а нам нi? Не дозволимо!
Почався гамiр, крик, метушня. Володько поглянув на Кiндрата, на Iлька.
Цi також кричали:
– Не дозволимо! Ми маємо право! Хай говорить! Кiндрат навiть захопився.
Вiн увесь червоний, сердитий.
Хтось крикнув знову..,
– Тихо-о! – закричав комендант.- Як не хочете вийти й розiйтися
по-доброму, то ми вас попросимо! Розiйтися!..
В цей час знову вийшов на трибуну кандидат на посла:
– Шановнi збори! Прошу спокою! Розв’язання нашого вiча є виразно
незаконне й ми цей факт мусимо вияснити. Прошу розiйтися. Спротив все одно
не доведе до .нiчого. Тепер ви й так знаєте, хто ми, яке є наше на землi
право й за кого нам треба голосувати. Прошу розiйтися!
“Ще-е не вм-е-е-е-рла Україна, i сла-а-ава, i во-о-оля!” – вирвалося
зненацька з середини збитого натовпу. Це було, як блискавка, як iскра в
бочцi пороху. В одну мить цiла зала вибухнула могутнiм, розлогим спiвом.
Спiв той все ширшав, мов огонь, мов пожежа. Ось вiн вже вирвався у дверi,
ось бушує вже на дворi, ось прорвався на вулицю. Тисячi уст, тисячi грудей
злилися в одному, великому звуцi, в одному викрику, в одному кличi… Всi,
мов занiмiли, стояли без єдиного руху на одному мiсцi, а тiльки уста й
груди спiвали, тiльки очi горiли вогнем, тiльки серця сильно,чiтко й
нагально бились у тiсних грудях.
Володько весь горiв. На ньому тремтiла кожна жилка, кожний нерв. Серце
билось так, нiби хотiло його розтрясти, а поза шкiрою на спинi пробiгав то
холод, то жар. Вiн поглянув на своїх хлопцiв. Всi як один стояли
витягнутi, нiби перед генералом, i всi спiвали. Властиво, спiвав тiльки
Сергiй. Решта не знали слiв тiєї пiснi, але в цей час їм було соромно не
знати її, соромно перед цими тисячами таких саме, як вони, людей, I через
те вони все-таки спiвали. Уста їх також ворушилися, а груди також видавали
якiсь величнi звуки… I Володько ще бiльше радiв, дивлячись на них.
Ось гiмн скiнчився.
Пiсля цього всi почали поволi, мов лавина, що сповзає з верха гори,
виходити на двiр, на вулицю. Цiле широке подвiр’я, цiла, як глянеш, вулиця
була забита народом. Деякi все ще не могли втихомиритись i спiвали на
хiдниках, серед вулицi. Десь взялися вiддiли пiшої i кiнної полiцiї.
– Розходьтесь! Розходьтесь! – гукали вони… Люди поволi розпливалися у
бiчнi вулички, пливли широкою вулицею на обидва боки.
– Хлопцi! Тримаймось разом! – крикнув Володько. Але втриматися було
тяжко, бо натовп все розхвилювався, все ставав бурхливiшим. Всi рвались
кудись, мов хвилi розлитої в повiнь рiки…
– Ах, чорт! Ах, чорт! – кляв весь час Кiндрат. Було вже шiсть годин.
Починало темнiти. Всi вiдчували порядний голод, хоч кожний не мав часу й
нагоди про це сказати. I аж коли парубки витиснулись на вiльнiше мiсце,
Володько обернувся до них i сказав:
Хлопцi! Чи пiдем просто так додому, чи зайдемо щось з’їсти?
А куди? – запитав Сергiй.
– За що? – додав Кiндрат.
– Я,- сказав Сергiй,- маю кiлька тисяч марок. Може, вистаче!
– Так йдем! – сказав нарештi Iлько. Вiн майже весь час мовчав i тiльки
дивувався. Тепер вже перестав дивуватись i почав бути чинним.
– Ах, чорт бери! От так-так! – казав вiн, розмахуючи руками.- Оце, таку
йо-ма, коли б так… Е-е-е! Я вмiю з гармати бити! Я вмiю громить! Ану,
братва! Веди, Володьку!
Хоч в пекло!
– Перш усього до Грицюка. Це мiй знайомий. Там поїмо, вiдпочнемо й на
цiлу нiч додому. Добре?
– Добре! Смали!
По короткому часi парубки входили до набитого людьми ресторану Грицюка.
Не було вiльного нi одного столика. Коло прилавка юрбилось кiлька тузинiв
людей. Але Володько був знайомий з сином старого Грицюка й через те йому
вдалося скорше дiстати що треба.
– Куди йдете? – питав молодий Грицюк.
– Додому. Були на вiчi.
– Добре випало, нi?
– Було чудово! Я ще нiчого подiбного не бачив,- казав швидко Володько,
беручи через плечi людей шинку й ковбасу. Вiн спiшив у третю кiмнату, де
було трохи вiльнiше. Його нараз хтось вхопив за плечi. Швидко оглянувся –
Олег!
– Олег!
– Володю! Яким чином? На мiтинг? Чудово, нi? А бачив, як спiвали? А
бачив, якi сердитi всi були? Чудово! Розкiшно! Це було щось! Я мало не
здурiв вiд радостi. Ми цiлий день працювали, але не даремно. Я сам з пару
сотень людей перевiв. Полiцiя помiтила. Ми йдемо, а вони через город. Ми
до хати одного мiщанина, та через плiт… Вони хотiли за нами, але той
чоловiк замкнув дверi й сам сховався. От було працi. Ти сам?
– Де там. Дивись! Хiба не бачиш? – i Володько показав на своїх
товаришiв. Олег був такий захоплений, що дiйсно не бачив нiчого. Був
втомлений, виснажений, блiдий, але очi його горiли, грали, смiялись, уста
хотiли весь час говорити, ноги й руки рухатись…
– Кiндрат! Сергiй! Никон! Iлько! – вигукував Олег iм’я кожного зокрема,
нiби вперше побачив їх у свому життi.- Яким чином? Як ви сюди заблукали?
– А що? Хiба нам не можна? – хрипiв Кiндрат.- Захотiли й прийшли i ще,
як треба буде, прийдем.
Олег тiльки глянув на Володька, моргнув, але не сказав нiчого…
– Ми ось,сказав Володько,- голоднi, як вовки, а тут i присiсти нiде…
Вчора цiлу нiч на весiллю гуляли, а сьогоднi ось тут. Життя наше, мов
буревiй.
У всiх кiмнатах ресторану було повно народу. Все переважно тi, що були
на вiчу. Скрiзь розмови про те, що сталося у залi кiна. Знайомi радiсно
вiтаються й дiляться радiстю, що так випало.
– Е-е,говорив один дядько, жуючи оселедця,- народ є народ…
– Нiчого,додавав iнший.- Глечик так довго носить воду, поки не
розiб’ється. Колись i на нашiй вулицi буде празник.
А Олег говорив Володьковi:
– Але ви мусите тепер взяти з собою прокламацiї й ну-мерки.
– А де? – питав Володько.
– Давайте! – ревiв вже пiд’ївши Кiндрат.– Цiлу хуру вiзьмемо.
– У виборчому комiтетi,- казав Олег.- Там дiстанете, скiльки хочете. А
може, хотiли б пiти до кiна? Сьогоднi гарний фiльм дають.
– Пiдем! – вирвався Iлько.- Раз вже стiльки йшли….
– А грошi маєш? – поставив питання Сергiй. Так. З грiшми справа
нелегка.
– От,- каже Володько.- Коли б вчора менше пропили, сьогоднi мали б на
кiно.
На це йому нiхто не вiдповiв. А вечiр iшов, надворi все темнiшало.
Дорога ще далека i нелегка. Час збиратись. Парубки наїлись, розплатились,
пiшли до виборчого комiтету, навантажились паперами й вiдiйшли.
Йшли так само, як i сюди, швидко. Нiч була темна, хоч зоряна. На поля
впала холодна осiння роса. Всi були надзвичайно пiднесеш, бадьорi. Всiм
хотiлося спiвати. Проспiвали кiлька пiсень. Чисте осiннє повiтря розносило
далеко їх сильнi, молодi голоси й розсипало десь там по широтi землi. Це
чув кожний. Вiд “казьонного” лiсу, що ледве манячiв на обрiї, вiдбивалась
голосна луна. У Башкiвцях також чути, як виспiвують парубки, i, хоч це не
близько, їх голоси дуже виразно досягають на шлях…
– Ех, земля наша! – зненацька вирвалось у Кiндрата.- Сидиш у селi, п’єш
чарку й нiчого не бачиш. А тiльки вийдеш за село – ширiнь, краса. Нi?
– А що ж ти думаєш? Земля наша над усi землi! – сказав Володько.- Край
наш над усi краї край… I попрацювати для нього щось варто. Рови копати,
дороги класти, будинки новi здвигати… Тiльки ми, чорна, земляна мужва,
не бачимо анi його краси, анi багатства… Iншi приходять i вичавлюють з
нашої землi собi пошану, честь i золото. А ми тiльки те, що зо столу
комусь спаде. А ми тiльки у себе в селi герої. В землi, в хатi, в гної…
Жiнка та льоха – от наша культура. А поза тим все порожнеча. А вийди
тiльки отак в любе мiсце i стань та подивись гарненько… Одразу крила
вiдростуть… Одразу захочеш щось дiяти, захочеш вести когось, вказувати
дорогу вперед. О, я це дуже добре розумiю… А думаєш, легко отак йти
щовечора кудись, шукати людей? Питають: чого йдеш? Куди йдеш? Чи вистане у
мене нiг? А я кажу: мало ходжу. Бiльше треба ходити. По всiх дорогах –
скрiзь, де тiльки хата, стрiха, вiкно – скрiзь треба бути й казати. Бо ж
подумайте, хлопцi: нi батько наш, нi наш дiд, нi прадiд не ходили нашими
дорогами, а ми за всiх них вiдходити мусимо. Скiльки треба слiв, скiльки
дiла. Хай iншi думають, що тiльки лопата й цiп праця… Iнше нiщо. Але я
вiдрiкаюсь i лопати, i цiпа. Тисячi тисяч копачiв навкруги. Самi копачi,
землеїди, борозняки, слiпаки… Досить їх у нас. А там, за нами… Там
повно працi… По мiстах, по фабриках, по залiзних шляхах, по школах, по
церквах… Скрiзь там порожнє мiсце. Так, хлопцi! Порожнє! Там нас нема. А
де нас, чоловiче, нема, там пустка для нас, порожнє мiсце. Розумiєш?
Володько говорив все сильнiше й сильнiше. Пружно ступав зо своїми
товаришами, чув за собою силу, вiдвагу. Хотiлось все сказать, що сидить у
грудях i чого не завжди сказати можна.
– Я тут, хлопцi, не своє дiло роблю. Не для того родився. Тягне мене
iнша робота. Свiт, слава, широта мене манять, але поки тут, поки бачу оцi
поля, оце небо – не можу сидiти й дивитись. Ось чого я ходжу!
А думаєте, так легко щось здобувати? Думаєте, легко було прип’яти
крила, щоб летiти? Чи легко було океани переплисти? Чи в глибiнь землi
увертiтись? Нi! Скрiзь було тяжко, але через те думалось, шукалось,
творилось. Тi люди не спали, як спимо ми. Тi люди не тiкали вiд книжки,
вiд газети… Хапали її самi, виривали де тiльки могли, а не було де
взяти, самi сiдали й писали. I не тiльки писали книги… Скрижалi писали,
заповiти писали, закони писали… На каменi, на залiзi… Огнем i кров’ю
писали, щоб було, щоб бачили, щоб читали. Ех, товаришi, товаришi! Коли б я
так мiг вас щось навчити… Але слiв нема… Бо нi одно з моїх слiв не є
те справжнє, чисте й тверде. Тут треба б таких слiв, щоб пекли вогнем,
залiзом розжареним… Таких треба слiв… А я їх, таких, хоч маю, та
сказати не смiю.
Ось ми пiдходимо до нашого села. Скiльки я вже до нього пiдходив i з
яких тiльки бокiв. Скiльки разiв ставав на цьому мiсцi й чого тiльки не
передумав. Мене мучили тут думки, росли й зрiли слова. Знав, що треба
сказати… Скiльки тих слiв приходило, таких якраз яскравих, сильних,
твердих… Але не мав мiсця, звiдки б мiг їх сказати. Треба було шукати
мiсця. Широкого, високого. Може, треба йти в свiт i там його знайти. Бо
хотiлось сказати, щоб чули мене й ви, i iншi, i сьогоднi, i завтра, i за
сто лiт… От що хотiлось менi, дорогi товаришi!
Володько на хвильку замовк. На хвильку не стало йому слiв. Вiн навiть
зупинився серед дороги, серед чорної ночi. Хлопцi зупинились також i
слухали його. Вiн стояв чорний, у мороцi ночi, i з уст вилiтали слова. I
кожне було, мов iскра. Яскраве, живе, болюче. Кожне било й стьобало, нiби
гарячий Дрiт.
– Ах, як би карав я їх, коли б мiг! – говорив вiн по часi. Затинав
зуби, п’ястуки. Здавалось, бачив перед собою тих юд, i тiльки якась
залiзна перешкода хоронила їх вiд його кари i гнiву.- Як би виполов з
рiдного грунту. Нi одного корiнця б не лишив. Бо ми є ми й собою мусимо
бути! Ми ж народ, люди! Моя мати є мати! її мова – моя мова! I хто цього
не знає – не людина той, а кусень гною. Хто цурається слова матерi –
худоба. Хто йде продавати нас – проклятий, нiкчемний. Хай наша земля не
прийме їх трупа. От що я вам кажу, хлопцi! I хочу, щоби ви це затямили.
Хоч ви, що тут зо мною. Хай нас буде не п’ятеро, а двоє… Хочу, щоб
вiрили менi й щоб менi допомагали. Я не янгол. Я грiшна людина, але разом
з великими грiхами хай зробимо ми хоч одне велике дiло Боже. Це буде
добре!
Володько закiнчив. Минули хутiр Iвана Бога й спускалися вниз. Було вже
досить пiзно. Село вже майже скрiзь спало. Тiльки в деяких мiсцях миготiло
кволе свiтло. По долинi, що йде з напрямку Башковець, чути якiсь крики,
тупiт. Так, нiби там бiжать люди.
Парубки зупинилися й наслухували. Але скоро й крики, й тупiт замовкли,
й парубки спокiйно пiшли далi.
– Ну, так що? Хто куди? – сказав Iлько. Його хата на цьому боцi, й вiн
хотiв йти одразу спати.
– Зоставайся. Ми пiдем кожний своєю дорогою,- казав Кiндрат. Iлько
зостався, а решта парубкiв пiшли далi. У Кiндратовiй хатi свiтилося, i
чути там гармидер.
– Зайдiм,сказав вiн.- Це, певно, Демид вернувся з Башковець. Розкаже,
як там було.
Завернули з вулицi й зайшли до хати. Тут було повно парубкiв. Антiн,
Демид, Йон, якого вчора не було на весiллi, Михалко й багато iнших. Всi
були розбуренi, схвильованi. Антоновi з голови тече кров. У Йона
перев’язане око.
– Го, го! – вступаючи до хати, ревiв Кiндрат.- А це ж що за вiче?
Всi хлопцi, як тi, що увiйшли, так i тi, що були у хатi, з нiг до
голови заляпанi в болотi. Тi й другi пiднесенi й розхвильованi. Тi, що
увiйшли, не могли одразу зрозумiти, що сталося, а тi що були в хатi, не
могли довiдатись, звiдки привалили тамтi.
Антiн i Йон стояли серед хати й, розмахуючи руками, сильно матюкали.
– Все, що не було Iлька! – кричав Антiн.- Нас було мало! Коли Йон
тарахнув того в зуби, я вже одразу знав, що дiло зле. Я вирвав з плота
кiлка, але десь чорт Демка Коварду принiс. Вiн накинувся на мене ззаду, а
в цю мить хтось пожбурив на мене пляшкою. Пляшка бамцнула менi в лоб i
розсипалась. Я вже не мiг нiчого робити, бо в очах сто блискавок стояло…
– Але що було? Що сталось? – ревiв далi Кiндрат, криючи все матюком.
– Що сталось? – кричав Йон.- Побили нас! Башкiвчани! Перший раз,
вiдколи земля стоїть! – i пiсля цього закляв.- Куди вас чорт носив? Тебе
не було, Iлька не було. Хто мав виступити? А їх, тiєї дрiбноти, з
п’ятдесят на нас навалило. Гнались за нами майже пiд Тилявку.
– Ну, але хоч тим останнiм дiсталось,- трохи вiдраднiше говорив Демид,
що вийшов з бою без нiяких знакiв.- Знаєш,- казав вiн братовi, – гнались
за нами аж пiд село. Ми тiкали, бо нас було всього чотири. До того Антiн з
розбитою головою, а Йон також вже дiстав кiлком по черепi. Я збив кiлькох
на товч, але їх там було стiльки, що й не перелiчиш. Почали тiкати.
Бiжимо, бiжимо… їм не хотiлося всiм бiгти. Бiгло лише кiлька. Ми пiдвели
їх пiд село й раптом на мiсцi обернулись. Тi оглянулись, а вони самi. Ми
дiгнали їх, i кiлькох так i лишили на мiсцi. Мабуть, i ще лежать.
– Ах, чорт бери! – обтирав Антiн закривавленою рукою з носа кров, що
весь час сочилась йому з чола.
– Ну, ми їм цього не подаруєм,- додав Йон.- Ми їм ще покажемо, де раки
зимують. А все Iлько, нас так мало. I де вiн в чорта подiвся? По цiлому
селi шукали. Як у землю…
– Хо-хо-хо! – зареготав Кiндрат.- Iлько був з нами.
– Де? – запитали всi разом i наставили вуха. Володько, Сергiй i Никон
сидiли спокiйно коло мисника й тiльки посмiхалися.
– Е, де! – говорив Кiндрат.- I вас, чортяк, треба б туди повести.
– Володько завiв? Так? – питав Антiн.- А нам нiчого не сказав.
– Ти ж не знаєш ще, де,- казав далi Кiндрат.- Можливо, тебе туди й
гаком не затягнув би. Ми були не на весiллi й не в Башкiвцях. Ми були на
вiчу, у Крем’янцi. А ось тут паперiв нанесли. Берiть всi й читайте.
Розумiєте? Але не курiть. Двадцять другого вибори. Всi, щоб вас сам чорт
куди iнше тягнув, мусите на ось це число голосувати й батькiв та мамiв
своїх на це пiдбити! А козака не слухати. Дає чарку – пий, а каже що –
мовчи та своє дiло роби. Ось тут наше число, й усi маємо на нього в другу
недiлю голосувати. Кожний має одну купу оцих паперiв помiж своїх сусiдiв
рознести.
– Знаєте що, хлопцi? – вмiщався до цього й Володько.- Менше тiльки
говорiть, хто вам то давав. Особливо не дуже перед Габелем та козаком
вiдчиняйте губу. Питатиме хто: дiстав i все. А тобi що?
– Правильно! – хрипiв вiд напруження Кiндрат. Йому вже й в горлi
висохло, i випити вiн хотiв, i закурити не мав чого. Але терпiв, говорив,
розмахував своїми довгими руками, хвилювався.
– А кому що до того, що мiж нами робиться? – кинув котрийсь мiж
хлопцями.- Ми є ми, а iншi хай собi по-своєму.
– Ех, там i говорили! – кинув ще Кiндрат, сiдаючи коло столу. Всi
звернули на нього очi.- А комендант! – добавив по хвилi… – Нi! – мотнув
головою.- Не забуду! їй-бо не забуду! – А ще по короткiй перервi додав: –
А пiсню ту навчитись мушу! Хай тут що, а мушу!
Решта хлопцiв не розумiли, що вiн там говорить, але розумiли, що коли
вже Кiндрат чимсь захопивсь, значить, то варте уваги кожного.
– Володьку! Спiвай! – кричав по часi Кiндрат i зiрвався зо свого
мiсця.- Спiвай!.. – I вiн сам затягнув хриплим, порваним голосом…
– Нi, Кiндрате! – говорив спокiйно Володько.- Не тепер. Не тепер! Iншим
разом.
Пiзно вночi розiйшлися. Володько пiшов додому також. З ним iшов Антiн.
Говорили дорогою про рiзнi речi, а коли мали бiля Гершка розходитись,
Антiн сказав:
– За тобою сьогоднi питала Ганка.
– Так? – проговорив Володько, розпрощався й пiшов далi. Думав про
Ганку, але одночасно пригадував собi ту, що зустрiв на весiллi, її великi
карi очi, її червонi уста… Не мiг забути за них, але був утомлений,
розбитий. Хотiлося скорше дотягнутися до якогось свого мiсця, десь там
схилитися, й заснути.
Прокинувся пiзно. Соромно було ввiйти до хати. Боявся, що зустрiне
батька, i не знав, що має йому сказати. Але батька не було нi в хатi, нi
на подвiр’ї, анi в полi. Ще раненько вiн вiд’їхав з Хведотом до млина. У
хатi була сама мати, а Василинка була в школi.
– А де батько? – запитав Володько.
– До млина поїхав. Зовсiм не було муки. Чекав, чекав, поки ти не
прийдеш, i не дочекався. Поїхав з Хведотом. Вчора цiлий день ходив по
полю. Вiн нiчого про тебе не згадує, але як дивиться. Як вiн дивиться…
Боже, як вiн дивиться! Скiльки-то вiн побiгає по тих полях, по скибах.
Скiльки вiн пополiтає там. Так все те любить, так страшно любить. Для
нього то все, що є найкращого. Чому ти не хочеш його трохи змiнити? Вчора
кажу; та посидь трохи дома. Чого бiгаєш? Чого? Ось, каже, поля мої, як
пустка. Лежать, а господаря нема. Нема кому їх передати, каже. Нащо цiле
життя дерся, як той останнiй каторжник? Так страшно, сину, нарiкав, що
Господи.
– Що ж я можу зробити? Що я поможу? – сказав Володько.
– Що? Хiба не знаєш, що? Ти вже дорослий. Батько твiй у твої роки
женився. Земля є, господарство… Все маємо. А пiдросте Хведот, вiддамо
його в приймаки. А господаря треба. Вiн старий, а не так старий, як
недужий. Нi одної здорової кiсточки не має. Подивися, як вiн рано
зводиться… Я ось також ледве руками ворушу. I я помiчницю потребую…
Василина? Що вона. Мале ще, дитина. Правда, рветься воно до всього,
кидається на працю, але воно ж мале… Аж страх бере, коли воно набере отi
повнi вiдриська води й несе… А ти все ходиш, все ходиш… Ось десь там
вийдеш, а менi вже й туркають у вуха: а вiн там. А вiн те робить. А вiн за
тою бiгає… Кажуть, он ти цiлу нiч на весiллi гуляв та пив. Чи правда те?
Та менi краще нiж у серце, нiж слухати про тебе таке.
Володько мовчки їв i слухав. Настя вичитувала своє горе, дивилась на
сина благальним поглядом, а коли вже не мала бiльше слiв, стулила щiльно
тонкi, сухi уста й чекала, що скаже вiн. Володько довго не знайшов слiв
для вiдповiдi, I аж коли скiнчив снiданок i мав вiдiйти з хати, спокiйно й
байдуже промовив:
– Нi, мамо! Господарем я не буду.
– А чим будеш? – пiднесла голос Настя.- Жебраком? Пiдеш у свiт? Своє
кинеш, а пiдеш тулятись по чужому? Що? А для кого то батько цiле життя
тягнув, як вiл? Для кого?
– Не знаю, для кого. Для мене нi. Я того не потребую. Пiду у свiт,
знайду для себе роботу.
Цi слова вдарили Настю, мов грiм. Не знала, що сказати, й безнадiйно
стояла, опершись на комин. Володьковi стало її шкода. Пiдступив до неї.
– Мамо, Не дивуйтеся, що так кажу. Батько знають своє, я своє. Я не
хочу так жити, як жили ви, як жили батько, як жили мої дiди. Не хочу. Хочу
жити краще. Не хочу сiяти й орати. Хочу щось iнше робити. Не хочу
заграбатись тут на трьох десятинах i починати каторгу спочатку…
– А що будеш, дитино, робити? Куди пiдеш?
– Щось буду. Знайду мiсце. Свiт великий. Пiду до мiста.
– Але всi панами не можуть бути. Хтось мусить i свинi пасти.
– Для свиней є свинопаси. Хто для чого родився. Але я не для свиней.
Пiсля того Володько вийшов надвiр. Не знав, за що взятись. Все, на що
падав його погляд, здавалось йому чужим. Обiйшов цiле подвiр’я. Ось
дровiтня. Купа грабових полiн. Одно з них, сучкувате й раз коло разу
порубане, лежить на землi. На ньому рубають дрова, й через те воно
порубане й через те майже наполовину вгрузле в землю. Ось i сокира стоїть
сперта на полiно. Володько пiзнав ту сокиру. О, вона знайома йому. Це
стара, давня батькова сокира. Ось як її старе, вичовгане долонею топорище.
Воно аж жовте, здається, вигризене. Це вичовгали його батьковi руки,
батьковi мозолi. Скiльки разiв тримали вони його, скiльки разiв махнули
цiєю тяжечою, старою сокирою…
Пiсля Володько поклав сокиру на її мiсце, але вже, куди не подивився,
скрiзь щось побачив, чого ранiше майже не зауважував, а що тепер само
лiзло у вiчi. Скрiзь щось з батькового знаряддя. Все таке ж, як сокира,
старе, тяжке й вичовгане. Он пiд стрiхою свининця кiлька старих кiс. Деякi
вже давно стирчать там, нiхто їх не вживає бiльше, але вони все-таки
зберiгаються. Хто зна, вiдколи вже вони iснують на цьому свiтi. У деяких
навiть повiдпадали кульки. У тих, що кульки ще держаться, вони також
повичовгуванi, як те топорище. Старi батькiвськi речi.
Он пiд брамою стоїть перевернутий плуг. Старi, почорнiлi, залiзнi
чепiги, старий дерев’яний градiль, старi колiщата. Ручки чепiг так само
повичовгуванi та ледве держаться на своїх мiсцях. I плуг старий, ще з тих
часiв, коли Володько бiгав по полях i лугах Лебедщини. Перемiнили тiльки
кiлька разiв плиту, лемiш, а плуг все служив без змiни. I тут, i там…
Куди не глянеш… Ось дильована клуня. Кожний диль[21] вирiзаний чи
обтесаний батьковими руками. Частокiл, живоплiт, садок. Чепурнi, яблуньки
стоять рядочком i скидають решту зiржавiлого листя. Хто їх принiс сюди?
Хто покопав ямки? Хто садив? Хто прив’язував їх до кiлкiв, щоб не вихитав
вiтер? Хто обчищав, обкопував, пiдливав? Вiн. Батько. Батько все нiс на
своїх плечах, все тягнув своїми руками, все обiйшов своїми ногами. Цiлi
роки, десятки рокiв, пiвстолiття. Тягнув, рвав, тремтiв над кожним зерном.
А чи для себе?
Нi. Це не для себе робив. Сам вiн не має нiчого й не потребує нiчого.
Он його кут у клунi. Оберемок соломи, тверда, напхана сiном подущина й
старий кожух. Тут, коли приходить нiч, складає на вiдпочинок свої костi.
Не любить м’якого, вигiдного. Сам твердий, цiле життя мав тверде, через те
й голову на твердому любив схиляти. Так i дiтям казав…
Ось вбитий у диль старий зуб з борони. На ньому висять старi батьковi
одяги. Ватовий пiджак з рукавами, що приняли форму батькових рук. Такi
самi штани… Ось i стара, порепана, зсохла батькова попруга. Володько
добре тямить її. Багато рокiв минуло, попруга зсохлась, порепалась, але
Володько пам’ятає її ще з часiв, коли була нова, тверда й гнучка.
Пам’ятає, як свою сувору, тверду вчительку. Взяв у руки, потримав…
Бiдна, стара попруга! Нiхто вже не користується твоєю силою. Стара
батькова попруга…
Пiсля Володько змiнив на постелi солому. Викидав збиту мерву, а принiс
i настелив свiжої. Витряс рядно, кожуха. Напхав до подушки м’якого,
свiжого сiна. Все поклав на своєму мiсцi… Пiсля дивився, що б мiг ще
зробити батьковi. Але нiчого зробити не мiг. Так, нiби батько навмисне не
хотiв вiд нього нiчого. Все, здається, казало йому: бери! Бери ось цiпа,
молоти. Машина он стоїть. Бери її, це твоє. Садок, поля. Бери! Твоє це…
Твоє, Володьку! Все аж руки до нього простягає, просить. Нi, нi! Володько
не чує того голосу, а хоч чує, закриває вуха. Не хочу, не можу. У всьому
чує дух батька, дух дiдiв. На всьому лежить їх знак. Довгi, довгi
поколiння, що вiдходять у безвiсть минулого… Безславнi, страшнi роди й
поколiння. Рабство, рабство й рабство… Коса, серп i рало. Нагнута вiчно
спина й схилена голова. Праця, пiт i смерть у муках. Нiма безмовнiсть,
страх перед всiм. Безправнiсть, погорда, сваволя. О, ви мої далекi
поколiння! О, ви батьки й дiди мої! Ви всi тут коло мене. Бачу вас i чую
вашi скарги, болi. Чую ваш бiль i вашi скорботи. Беру їх на себе й пiду з
ними на суд, але тут вже не зостанусь… Прощайте! Не кличте мене даремно!
Прощайте навiк! Нi, нi! Не кричiть! Не послухаю!
Володько вийшов у поле й пiшов межею до Угорщини. Вiтер вiяв, сяло
сонце, синiло небо. Розлягався синiй, далекий простiр. Гаї й лiси облитi
золотом. Поля, мов озера топленого залiза. Купаються у них листочки,
скиба, мов хвиля бiжить кудись. Вiтер дзвенить, мов дика струна. Тисяча
осiннiх скрипок там i тут виграють. Обертається все навкруги, коло сонця,
коло Володька, коло батькiвського грунту, що стелиться ось пiд ногами, мов
покiрний раб. Топчись по ньому досхочу. Край його, рiж його, бери його!
Мовчатиме в нiмiй покорi… Ах, ви лани мої! Ах, ви мої болючi! Це ви
вмовляли моїх дiдiв бути такими. Це ви, лани мої! Ану пройдуся ще по вас
уздовж i поперек. Хочу, щоб кроки мої вiдчули. Може, вiдчуєте те, що йде
за мною… Га? Армiя йде там, вiйсько велике! Вгинайтесь i тремтiть, лани!
Майте, мов прапор бойовий! Ви – золото моє, ви – небо моє високе!
Поле лежало перед обличчям Володька, зоране, опоране, обведене дбайливо
межами. Ось рiвна, поскороджена рiлля. На нiй видно ще широкi батьковi
слiди. Оглянув їх, змiряв оком, хотiв сам по них ступати, але слiди скоро
стратились. Нi. Далi треба йти по-своєму. Далi тратиться батькова стежка.
В цей час щось в собi вiдчув. Щось поворушилось в його душi й забринiло.
Почув в собi силу велику. Здавалось, у нього виросли крила – широкi, довгi
крила – i ось вiн махне ними, пiднiметься над полем… Все вище й вище
летiтиме над своїми полями, над своїми межами, над долинами та лiсами, над
борами та гаями… Боже, скiльки пiснi, скiльки радiсного крику, скiльки
сили та любовi у грудях. Ось розiрвуться вони вiд тiєї нестримної повенi,
серце вискочить, кров жива поллється й оросить землю.
Володько пiшов швидко додому, знайшов шматок паперу й почав писати. По
короткому часi паперу стало мало. Знайшов ще шматок, але й цього не
вистало. Почав шукати ще й ще i писав, писав i писав. Почав з поспiхом
великими, нерiвними лiтерами, руки тремтiли, кров грала й припливала до
щiк, горiли очi… День тiкав, але вiн не бачив дня. Сонце заходило й
гасло, стелилась пiтьма, а Володько сидiв схилений, нервовий, розгорiлий.
Мати пiдходила до нього, дивилась, зiтхала й знову вiдходила. Боялась
торкнутися його, боялася заговорити з ним. Бачила, що дiється з тим
парубком. Бачила його палаючi уста й його хворобливо блискучi очi.
I аж коли стемнiло зовсiм, Володько вiдiрвався вiд свого писання.
Оглянувся навкруги. Було чорно, нiмо, коло печi поралась мати, коло неї
Василина. Вузька, низька, закурена хатина. Розхитаний стiл, старi,
почорнiлi образи, мiцне лiжко, плита.
– Володьку! – проговорила мати.- Ти ж не обiдав.
– Ага! Так. Я не обiдав. Нi, нi! Я не хочу їсти. Або нi. Дайте менi
щось…
Було щось там, стояло вiд самого полудня. Мати пiднесла йому, вiн
мовчки почав їсти…
– Що ти, дитино, пишеш? – несмiло запитала вона.- I що з того буде?
– Про вас пишу, мамо! – сказав певно й майже весело Володько.
– Про мене? Що можна про мене писати? Кому я потрiбна? – казала вона.
Син, напевно, жартує. Вiн взагалi дивак, невдачник. Напевно, жартує.
– Як то кому? – кричав вже Володько.- Не кажiть так. Я хочу книгу про
вас написати. Про вас, про батька, про наше життя! А хiба ви нiщо? А хiба
ви не мати моя? А хiба ви мало попрацювали на цiй землi? А скiльки радiли,
скiльки слiз вилили, скiльки пережили? Хiба це нiщо? Нi, мамо! Про все це
напишу… А тi, що будуть колись, хай читають. Хай знають, що перед ними
також були нашi люди, i також жили, i також любили все на Божому свiтi. Я
хочу, щоб почалось нове життя. Щоб поколiння нашi не тратились, не
западали в землю, не зникали, мов худоба. Хочу лишити слiд, слово, музику,
барву. От що я хочу. Я хочу також розказати про свого батька. Хочу
полiчити його днi, його дiла. Хочу все покласти на папiр. З повiтря
виловити розсiянi звуки, з оцих предметiв зняти мiрку й описати… Все,
все мусить бути колись, що є тепер. Щоб знали його й бачили… От, що я
хочу, мамо!
Настя дивилася на нього й думала: здурiв! Напевне здурiв. Господи,
Господи! Спаси, схорони. Заступись, Царице Небесна, почаївська Мати Божа!
З ума зiйшов.
Володько встав, вийшов i не вернувся. Довго чекала його, але той не
прийшов.
– А вийди-но, дитино, за ним. Куди вiн побiг,- казала Настя Василинi. –
Хто зна, що з ним дiється…
Перелякана Василинка побiгла на двiр, оббiгла все навкруги. Клуню,
повiтку, хлiв. Заглядала на горище.
– Володьку, Володьку! – гукала. Мало не плакала… Але вернулася до
хати.
– Нема його нiде, мамо. Скрiзь оббiгала. Певно, в село пiшов.
У хатi було темно. Засвiтили. Мати довго сидiла коло печi, у печi горiв
огонь, варилась вечеря. Чекала на Матвiя, але час йшов, а вiн не
приїжджав.
Приїхав зовсiм пiзно. Хведот розпрiг конi. Матвiй ледве ноги волоче.
Прийшов до хати й сiв. Одяг його в муцi. Настя подала вечерю, прийшов з
двору Хведот, i всi почали їсти.
По вечерi, коли Хведот вийшов, а Василинка заснула, Матвiй запитав
тихо:
– Ну, як? Був дома?
– Ох, був, був,- зiтхнула Настя.
– Нiчого не говорив?
– Я почала йому говорити. А, кажу, ти не роби так. А подивись, а
послухай. Зглянься, кажу, на батька. На женячку йому натякнула. А вiн
встав i каже: не буду тут. Пiду в свiт. Не хочу господарем бути! А потiм
десь пiшов. Робити нiчого не робив. Пiшов десь у поле, а пiсля прибiг i
почав писати. Як сiв у полудень – писав до пiзнього смерку. А сам такий
гарячий, червоний… Я пiсля кажу: “А що ти, дитино, пишеш?” А вiн почав
кричати: “Про вас, про вас! Про батька! Про все…” Господи святий, як
кричав. А пiсля вийшов i не вернувся. Певно, знову подався в село… I це
все. I так от, як бачиш…
Матвiй вислухав спокiйно Настинi скарги, не промовив нi одного слова й
вийшов на двiр. Надворi темно. Старий обiйшов подвiр’я, скрiзь заглянув,
подивився до хлiва. Пiсля став коло клунi, зняв кашкета i, поклавши на
себе потрiйно знак хреста, почав вголос промовляти молитви, “…найпаче
омий мя от беззаконiя мойого…”, “грiх мiй предо мною…”, “i Тебе
єдиного возхвалю…”, “работайте Господевi зо страхом i радуйтеся йому з
трепетом…”, “благодатна Марiє, Господь з тобою…”, “Боже милостив, будь
менi грiшному, без числа я згрiшив, прости менi… ” – закiнчував Матвiй i
бив себе кулаком у груди.
Коли вiн молився, думав увесь час про Володька. Здається, молився за
нього. Старий не любив молитись довго, при людях. Але тепер почав все
частiше й частiше звертатись до Бога, особливо пiсля того, як не вернувся
Василь. Десь у темнотi, у закутку, щоб не побачило його стороннє око,
зупинявся, стягав з голови кашкет i говорив цi молитовнi слова. Були вони
гарнi, величнi, якось особливо сказанi. Чув коло себе Бога. Великого,
свого Бога. Чув якусь силу, що кермує його долею, бо ж бачив: все, що вiн
планував колись замолоду у своїй головi, не так завершилось, як думав.
По-своєму. Дiти, цiлий свiт, господарство. Все не так, як думав, сталося.
Пiсля пiшов спати.
А Володько вже сидiв у Сергiя. Був тут, як звичайно, Кiндрат, був Никон
i пара менших хлопцiв та дiвчат. Кiндрат голосно просторiкував своїм
хрипливим голосом. Сергiй мовчав i посмiхався. Никон час до часу кидав
якiсь слова й скорочено матюкався при тому.
– Нi чорта! – казав Кiндрат,- Буде наша! Боятись нема чого. Учитель
також з нами. Є дехто проти, але так i треба. Нi? А папiр весь рознесли.
Тепер скрiзь повно. Хай читають.
Забалакались до пiзнього вечора. Нарештi при розходi Кiндрат сказав до
Володька:
– А ми вже й читальню маєм.
– Де? – запитав зацiкавлений Володько.
– Е-е-е! Вчора ми всi тут радились. Никон нам свою комiрку вiдпустив.
Мати перечила, але хто її послухає… Ще не докiнчили. Я сьогоднi цiлий
день стола та лавицi тесав. Шевченка та Франка також маємо. Нема тiльки
книжок. У нас на горищi є, та хто тепер такi читатиме. “Триста лiт дому
Романових”, “Святий i рiвноапостольський князь Владимир”, “Смерть Iвана
Iллiча”. Це ще Демид колись брав у школi й так зостались… Батько деякi
обкурив, але…
Володько сказав, що книжок дiстане. Тяжче з часописами. Треба грошей.
Кiндрат тут мовчав. Ну, але завтра сходимося в читальнi. На чотирьох мiсця
досить, а бiльше не прийде.
– Чому?
– Ну. Хто тепер покине досвiтки, дiвок… Сергiй Володька проводив.
– Знаєш? Бачив Ганку.
– Ну?
– Казала, щоб прийшов на досвiтки. Хоч?
– А чи варто?
– Варто. Там не тiльки дiвчата. Там i хлопцi. Походиш – побачиш. Треба
тiльки їх пiдiбрати. Вони всi по вечорницях та досвiтках розсипанi. А
Ганка каже: чому не прийде? Хай прийде.
Володько уявляв, як вимовляла цi слова. Уявляв її цiлу. У темнотi
зовсiм виразно перед ним з’явилась i стояла. Променистi, синi очi, рожевi
щоки i тонкi, червонi уста. Вагався. Сергiй мовчав i чекав.
– Нiколи ще не був на досвiтках,- сказав Володько.
– Не важно.
– Йду! – рiшив Володько.
Обидва повернули й через городи пiшли. Темно було. Зорi зникли, по селi
спiвали пiвнi на змiну погоди. Вiтер час вiд часу пошарпував верхами
дерев, нiби сердитий учитель своїх школярiв…
Зiйшли в долину, перейшли кiлька подвiр’їв, перелiзли кiлька перелазiв,
роздражнили собак. Хата Євдошки стародавня, в зруб, з малими вiкнами.
Свiтло ледве пробивається назовнi, у вiкнах людськi плечi. Чути лагiдний,
дiвочий спiв i регiт парубкiв. Десь вирвався пес i загавкав.
– Ти! Пiшов геть! – крикнув Сергiй, i пес одразу сховався. Володько
почував себе негаразд, але бадьорився. Думав, що казати як прийде, як
тримати себе.
Сергiй iде попереду. Повернув дерев’яну завертку й пхнув скрипучi
дверi, що провалилися в чорну яму. Переступили високий порiг, зiгнувши
порядно голови.
Дверi з хати вiдчинились самi.
– Гей! Хто там ще? Нема мiсця! Вертайсь! – кричали з хати.
– Зачини губу! – суворо крикнув Сергiй.- З дороги! Знову високий порiг.
Знову низький одвiрок. Простора, низька хата й повно диму та людей.
– Дай Боже вечiр добрий! – театрально гукнув Володько. Парубки, дiвки,
прядки, дим, смiх, пiсня.
– У-У-у! – загули парубки. Тут вони всi. Iлько, Антiн з перев’язаною
головою, Демид, Йон. Кинулись до Володька. Той пiдняв голову, як на сценi.
– Здоров, братва! Як є?
– Живем та хлiб жуєм!
– Дай Боже, дiвчата! Чи приймете?
– Дай Боже! Самi вступитесь. У нас не приймають,- хором вiдказали.
– Ну, й хорошi!
– Та не вашi!
– Рада душа в рай.
– Та хвiст не пускає,- додав котрийсь з хлопцiв.
– Ха-ха-ха! – зареготали всi, навiть тi, що сидiли навкруги на лавках i
що здебiльша слухали та мовчали. Верховодили Демид, Iлько, Антiн та Йон.
Здоровi, широкоплечi, справжнi козарлюги. Тiльки коня та шаблю i на
Запорiжжя.
Володько оглянувся по дiвчатах, але Ганки не бачив. Це неприємно, але
не подавав знаку… Не бачив також i Наталки. Самi молодшi дiвчатка. Зо
старших одна Дарка. Всi прядуть. Тiльки прядки гурчать.
Настрiй приємний. За вiкном свище холодний вiтер, а тут тепло, горять
двi лампи, молодi, веселi люди. Чимсь старим, давнiм вiє, нiби тут панує
дух предкiв. Так, мабуть, було сто, двiстi й бiльше лiт перед цим, так i
тепер. Тiльки одяги дещо змiнилися. Нема нi корсетiв, нi вишивок, нi
свиток. Легкi перкалевi блузки, спiдницi… У хлопцiв кепки, штани-галiфе
й чоботи.
Всi якiсь напруженi. Очi, уста, щоки свiжi, здоровi, блискучi. Кожний
хоче з чогось смiятись, показать свою силу, свiй дотеп, свiй розум. Всi,
нiби на картинi… Вище, нижче, ще нижче… Там далi тiнi – чорнi й сiрi,
невиразнi, ворухливi. Профiлi, вираз, мерехтлива змiна, на i дай… Ось,
здається, чекають чогось… Очi, уста й груди… Гаряча iскра спаде й
спалахне, i серце заб’ється, i смiх розкотиться – бадьорий, лоскотливий,
жадiбний. Ось ноги тупотять i просять ритму, тремтять колiна, вигинається
пружний стан, випинаються груди. Все теплiше й теплiше стає. На чолi
сходить пiт, мов роса, мов дихання. В очах легкий туман, як душного
вечора… У вухах дзижчить нап’ята струна.
За вiкном собачий гавкiт i спiв пiвня. Вiтер пiдхоплює звуки й
вiдносить їх куди хоче. У сiнях рипнули дверi, й у затишку, пiд зрубом вже
стоять. Вiтер б’є об зруб своїми грудьми. Сердито, поривно. Вiдступить
раз, затихне, нiби збирається з силою. Розiгнавсь i тарах! Тiльки
заскрипiли крокви вгорi, i солома пiднялася. У щiлинах на кiлька ладiв
засвистало.
– Нi, нi! Чекай!.. Йон! – Чорно так, а в хатi регочуть.
– Сказився!.. Йоне!.. Ой!..
Гарячi уста, що горять i тут… Вiтер знову вдарив, знову вiдбився,
знову заскрипiли крокви й знову всi щiлини засвистали. Недалеко голосно
заспiвав пiвень. Оленка вирвалась, стрiпнулась, скрипнули дверi, а Йон
став проти вiтру…
– Дми! Бий у груди! – Тiльки кучер має на вiтрi. Нiби на летючому їде
конi…
– Просто на тебе? – кричить Антiн.
– Просто на мене! Розмахнувся, вдарив, i той лiг! – чiтко, ясно
вiдрубав Демид.
– Трупом! – хльостко додав котрийсь.
– Не трупом! В зуби калатнув, а душа не в зубах. Думав, мене не
вiзьме,- завершив Демид, повернувся рвучко й заспiвав.
– Хто бреше? – хильнулись сюди й туди дверi, бо вступив Йон. Йому нiхто
не вiдповiв, бо всi спiвали. “Ой, у полi вiтер вiє, та жито половiє. А
коза-ак дiвчину, та вiрненько лю-у-у-бить, а зайнять не посмiє…” Дзвенiв
тенор, рвався на кусники, носився в повiтрi. Його пiдхоплював бас, що
ревiв на всi боки. Хитались голови, миготiли носи й кучерi, напинались
карки й пiдборiддя.
Серед пiснi знову вiдчинилися дверi й всi оглянулись. В одвiрках стояла
Ганка. Уста смiялись, очi смiялись, смiялась цiла у шовковiй, бронзової
барви хустинi.
Володькiв тенор ще звучнiш задзвенiв, перелився кiлька разiв: “… що
женитись дума-а-а-а-ає, ой, i того ж вiн… та i не горне-е-е-е-ться, бо й
пого-о-о-о-вору бої-i-i-i-i-iться…”
Ганка протискається до дiвчат, їй пiдставляють ноги, Антiн, басуючи в
пiснi, пiвкроку поточився, i Ганка опинилась за його широкими, як мур,
плечима.
– З дороги! Антоне! Пусти! – кричала вона й гатила обома кулаками в
Антоновi плечi. Але Антiн спiвав собi, тiльки бас його в деяких мiсцях
деренчав.
Нарештi Ганка прорвалась до дiвчат. Ось пiдбiгла до одної, до другої.
Тiй щось шепнула, ту обняла, нагиналась, розгиналась, вiдкинула велику,
теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси… Заложила обидвi руки
за потилицю, а груди повнi, круглi й пружнi вип’ялись пiд тонкою блакитною
блузкою. Одна тiльки мить…. Ось вона вже поправила коси й обернулась,
хитнула головою…
Пiсня скiнчилась.
– Хлопцi! Оброку! – крикнув котрийсь.
– Давай!
– Хай буде обрiк.
– Сип! Хто кормить? Терешку! Тримай шапку! – кричав Антiн.- А ви,
шушвалля, набiк! – крикнув на менших хлопцiв, що коло судника.
“Шушвалля” розсипалось, куди могло. Терешко вмощувався коло судника й
тримав на колiнах шапку.
– Хто лягає? – кричав далi Антiн.
– Бий! Чорт з ним,- сказав Демид, заклав руки назад, нагнувся й сховав
обличчя у Терешковiй шапцi.
Парубки збились всi позаду нього. “Бий”,- показував мiнами Антiн, але
сам вже розмахнув своєю здоровенною, як лопата, долонею. Зробив собi мiсце
для вiдступу, два рази розмахнувся й чалапнув, у Демидовi щось йойкнуло, а
Ангiн швидко пару крокiв вiдступив. Його заступили iншi хлопцi. Демид
поволi пiдвiвся, весь червоний…
– Ну. Це, їй-Богу, Антонова робота,- сказав i подивився на Антона, що
стояв, як мур, непорушне. Зав’язане його чоло вiдкидало на припiчок
велику, балухату тiнь.
– Сукин син!! – проговорив вiн добродушно й без найменшого спротиву
схилився до шапки.
Парубки замахали руками. Кожний хотiв вдарити, але Демид не бажав
дарувати свого. “Розступiться”,- показав мiною, блискавично мазнув рукою й
припiк Антоновi обрiк. Той увiгнувся.- Мiг би краще, Демиде, – сказав вiн
встаючи.- Лягай!
– Бачив,казав Демид лягаючи.
– Твою бабу в запiчку! – вiдповiв Ангiн.- Не бачив, але руку пiзнав
одразу. Як копитом.
На цей раз захотiв спробувати сили Володько. “Я!” – показав пальцем на
свої груди, розмахнувся й впiк щосили.
– У-у! – загув Демид.- А хто це? – дивився по всiх обличчях. Якась
свiжа рука. Чи не Володько?
– Вiн i є! – сказав Володько, виступив, сховав обличчя в шапцi, вiдчув
запах поту й чекав на удар. Пройшло трохи часу. Терешко тримав мiцно його
обличчя. Нiчого не чув i не бачив. Чекав: ось-ось хтось припече. Бах!
Володькiв зад увiгнувся, нiби на нього звалилася цiла хата. Не подав
нiякого вигляду, звiвся й глянув на парубкiв.
– Цiкаво, чия це була довбня,- казав, дивився всiм у вiчi. Всi були
спокiйнi, тiльки Йон холов, нiби його тiльки що викинули з жару,- Ти! –
тикнув пальцем на Йона.
Йон захитався направо й налiво та виступав наперед.
– Лягай, лягай! – говорив Iлько.- Ще й я мушу раз стукнути. Тiльки
тримайся цупко.
Били, аж гуло. Входили в запал. Долонi кожного горiли. Клались,
вставали, знову клались… Дiвчата дивилися на своїх дужих, здорових
хлопцiв. Не боялись їх, анi їх страшної гри. При кожному ударi реготалися,
й чим був удар сильнiший, тим сильнiшав регiт. Ганка реготалась також,
бiгала, вертiлася. Була така весела, що, здавалось, це їй пошкодить.
Володько почувався дуже добре. Чув весь час на сой чиїсь очi, хотiв
показати себе зо всiх бокiв, чув силу в собi, кров грала, блищали очi,
голос дзвенiв особливо.
Ось Ганка протиснулась i вийшла в сiни. Пройшов деякий час, а вона не
верталась. Володько також виступив з юрби й пiшов у сiни. Дверi на двiр
вiдчиненi а в одвiрках чиясь постать.. Розгорнув руку й опустив її, нiби
крило, на чиєсь плече…
– Ого! Хтось має тяжку руку,- сказала Ганка.
– Це ви? – обiзвавсь Володько.
– Господи! Невже ви? – нiби здивувалась,- Сама не вiрю.
– I тепер не вiрите? – запитав i обняв її обома руками. Вона
затремтiла, розп’яла руки й хустку. Вiдчув її тепло, її груди, її
тремтiння. Замовкла, голова її опала на його груди, пригорнулась.
– Ще не вiрите? – вже зовсiм пошепки говорив Володько й все мiцнiше
горнув її до себе. Вона кивнула головою.
– Вiрю! – зашептала вона, вiдхилила швидко голову… Вiн вiдчув її
гаряче дихання, трошки схилився й доторкнувся своїми устами її палаючих,
трiпотливих уст.
– 0-ох, Боже! – вiдриваючись вирвалось у Ганки. Вона хотiла тiкати.
Ноги млiли пiд нею, тремтiли руки, сильно до болю билось серце.- Пустiть
мене! Володю! Не втримаюсь…
Ноги Володька також пiдгиналися, в очах туман, все перемiшалося, але
вiн все-таки тримався мiцно й тримав її в обiймах. У хатi все сипали
обрiк. Час до часу виривався регiт. Рипнули дверi, i хтось вийшов. Ганка й
Володько розступилися. Стояли обоє, мов двi непорушнi, чорнi тiнi. Це
вийшла господиня хати, набрала води й знову пiшла. Знову темно, тихо й
безлюдно. Володько знову пiдступив ближче до Ганки, знайшов її.руки, взяв
i мiцно стиснув. Вiдчув такий саме сильний потиск.
– Як шкода, що я вас не бачу,- сказав вiн i зовсiм близько нахилився до
неї. Дивилась просто йому в обличчя, чув її дихання.
– Нi. Дуже добре,- шептала вона.- Я зараз, напевно, дуже смiшна.
Володю? Невже це ви? Не вiрю. Нiяк не вiрю. Володю? Господи! Як чекала я
на вас. Вчора навмисне ходила побачити Сергiя… Казав вiн вам?
– Казав,тихо проговорив Володько.
– А я все не хотiла вiрити. Сьогоднi прийшла до нас тiтка. Я не хотiла
йти на досвiтки… Зiсталась дома. Оце недавно… Вже ми хотiли лягати…
Чую, хтось у вiкно: тук-тук-тук! Нахилилась. Хто там? – кажу. А вийди
сюди, чую Дарчин голос. У менi одразу забилось серце. Одразу за вас
подумала. Не знаю, що таке… Щось чула. Накинула теплу хустку й вийшла.
Ходи, каже. Вiн прийшов. Володько? – перепитую ще. Ну, певно! Я кажу:
бiжи, а я прийду. Думала, що б його тiтцi сказати. Вони пiшли спати, а я
за хустку й сюди! Але ходiм звiдси. Тут весь час ходять. Переступили через
порiг, зачинили дверi. Перед ними чорна, глупа нiч i вiтер. Рве з Ганки
хустку, вона горне її до себе. Володько не знає нi подвiр’я, нi
мiсцевостi. Вона кудись потягнула його. Якась дерев’яна стiна, пiддашшя.
Вiтер сердито шмагає, але там за стiною.
– Вам не холодно? – сказала вже трошки голоснiше Ганка й вкрила його
своєю хусткою.
– Менi? З вами? – здивувався Володько.- Коли б тут мороз, буревiй, коли
б тут хтозна-що, i то не чув би нi холоду, нi огню… Хiба ж можна.
Намагався її краще загорнути, пiсля тулив її до себе. Перше хвилювання
минуло, вiднайшлась сила, мова…
Нiколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собi вогню, такого
приємного хвилювання, такого солодкого остраху. Вiтер бився за стiною,
нiч, тиша. Там далеко, на подвiр’ї мерехтить вiконечко й в ньому трошечки
свiтла. Регiт звiдти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все те
вже зникло. Чув, бачив тiльки це щось тепле, приємне, трiпотливе коло
себе. Хотiв би тиснути його до себе, горнути… Хотiв би казати ласкавi
слова. Воно ось горнеться, тулиться. Той самий вимрiяний стан… Рука
лежить на ньому… Тi самi не раз уявлюванi груди. Ось вони. Торкається до
них своїми грудьми. Тiльки щiк, уст i очей не видно. Зате чує їх. Вони
такi гарячi, такi солодкi, такi нiжнi… Так солодко торкатись до них
устами й пити з них чад, втому, розкiш… Нi, нi! Вiдiрватись вiд них нема
сили. Якiсь окови на ногах. Звiдсiль не зрушиш їх. I руки окованi також.
Все стискають її, але розгорнути їх нема вже сили.
– Ку-кур-i-i-iк-у-у-у! – десь зовсiм близько закричав пiвень.
– Боже! Це вже першi пiвнi! – схаменулась Ганка.- Так пiзно! А в хатi
все ще свiтиться.
Вже кiлька разiв хтось вiдходив. Чути було вигуки хлопцiв по селi…
Перегукувалися дикими совами, i гук той летiв по вiтрi десь у безвiсть.
– Моя шапка там,- сказав Володько.- Не хочеться вже заходити.
– Я винесу. Деякi хлопцi тут ночують.
– Тут? – здивувався Володько.
– Певно. У нас така звичка. З дiда й прадiда. I це нiчого. Нiхто не
дивується. Йон, напевно, з Даркою залишиться,- пояснювала Ганка.
Володько й сам знав звички свого села, але не мiг про це навiть
подумати. Чув в собi забагато сили. Боявся самого себе, тiкав, як мiг.
Спокуса гналась за ним, ловила за поли. Озирався назад, бився з нею,
вiдкидав i знову тiкав, страшно тiкав.
Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:
– Пiду, Ганнусю! Хто там є?
– Не бачила. Вже згасили. Я ледве знайшла шапку. У темнотi щось
затупало й пiдбiгло просто до Валодька. Вiн вiдступив.
– Не бiйся. Це Євдощин Жук,- сказала Ганка.- Жучку! Де ти був? Ти, ти!!
– i погладила пса по головi. Вiн радiсно махав хвостом, нюхав Володька i
скакав.
– Пiду, Ганнусю,- ще раз сказав Володько.
– Тiкаєте? – проговорила вона.
Пообiцяв, що прийде, вирвався силою з обiймiв i побiг в густу темноту.
Сам не знав, куди бiгти. Стежку, якою провадив його Сергiй, стратив.
Бiг просто через якiсь городи, натикався на плоти, перелазив, спотикався,
падав. З заходу дув холодний вiтер, шарпав деревами. У селi кричали пiвнi.
V
Йшла осiнь. Дощем поливались поля, вiтер отам з-пiд лiсу виривавсь i
бiг шаленим бiгом над селами й полями. Дерева шарпались, сердитi, злi.
Поля терпiли мовчки. Хати на цей час приникли, заплющили очi, огортались
чим тiльки могли. Ранками й вечорами курились димарi. Дим виривався i,
схиливши голову, чимскорiше намагався сховатись за стрiху, припасти до
землi, але вiтер налiтав, топтавсь по ньому, сiк батогами, шарпав i
розривав його на дрiбнi куски.
Хмари по небу плили гуртами, горами. Вайлуватi, сiрi, потужнi. Тяжко їм
рухати своїми незграбними членами. Але йшли! Вперед! На схiд, нiби армiя.
Мiсцями чомусь згорталися, родили дощ, що летiв униз скiсно, нiби вiття
косатої берези.
Такi були днi. Були й ночi такi. Доба, як i завжди, мала двадцять
чотири години. Тiльки тепер вона видавалась довшою. Сонце, що свiтить,
грiє й оживляє все, тепер мало з’являлось на небi, а ще менше було його на
землi. Днi були сiрi, а ночi чорнi, мов вугiлля.
В цi днi поволi, але певно росла Тилявка. Росла вечорами, довгими,
осiннiми вечорами. Кiльчилась i витикала паросток читальня. Маленька,
закидана сотнями хат. Десь там у присiнку з вiкном, заложеним лубком, з
Шевченком i Франком, тiстом прилiпленими до нерiвної стiни. П’ять-шiсть
людей приходило… Сидiли, слухали, дивились. Кволо горiла лампочка.
Пiвтьма й тиша. А серед тишi й пiвтьми з’являлися гетьмани, бунчуки, ревли
гармати. Чорне море, i Днiпро, i гори синi… I запорожцi йшли лавами
через степи, через моря. 3-пiд Босфору. З-пiд Очакова i Москви. З-пiд
Жовтих Вод, з-пiд Корсуня… З-пiд Пиляви i з-пiд Збаражу… I незабутнiй,
славний Хмель, нiби живий, в киреї ставав отут, i булава горiла
дiамантами. Палали очi всiх. Серця тремтiли враз. Йшли могутнi полки, i
земля дуднiла. Гримiла слава на цiлий свiт!
А пересунулось кiлька днiв вперед, i в читальнi стало тiсно. Перейшли
знову до Сергiя. Говорили, спiвали, читали. Прийшли й минули вибори. Село,
як один, вiддало свiй голос за себе. Козак живим лiз на хрест за двадцять
два – не взяло його жертви небо.
Одного вечора пiд вiкнами Сергiєвої хати з’явилися чорнi люди з
багнетами. Хлопцi почали сипать оброку, тi послухали й пiшли. Хлопцi
слухали з-за кутiв, як чвакають у грязюцi їх чоботи.
Володько жив селом. Щось сталось з ним, i вiн весь увiйшов у село.
Кохання, втiха молодостi, буйне, молоде товариство. З кожним днем вростав
у село, вшрубовувався в нього, до самого дна вникав. Приходив додому, але
був тут не свiй. Батько дивився на нього й мовчав. Син i батько йшли
поруч. Один через свої поля, другий через село. Мовчали, тiльки йшли
вперед.
Часом, коли Володько вiдходив увечерi в село, Матвiй також виходив по
вечерi з хати… Обiйшов, як звичайно, своє господарство, а пiсля виходив
трохи далi за дорогу на пригiрок свого поля. Звiдсiль найкраще видно село.
Ось там воно лежить. Тепер нiч темна й нiчого не видно, але Матвiй i так
знав, що там село. Там i Володько десь у тiй темнотi, мiж тими хатами.
Знав добре тi хати й тих людей, що в них живуть. Не завжди любив їх. Ще
колись, коли чув силу в руках i грудях, не раз пiдганяв тих неповоротних
дядькiв. Не раз кляв їх останнiм словом i знав, за що. Знав глибоко всi їх
хиби й iнодi побоювався за свого сина. Чи видержить вiн? Чи не звалиться у
багно разом з яким-небудь Тараском, а потiм цiле життя стругатиме нецьки i
пропиватиме їх? Тяжко було б батьковi бачити свого сина не на тiй дорозi,
яку вже давно для нього вимрiяв. “Ну!” – завершав свої думки. “Рiд наш був
завжди мiцний. Кожний з наших чоловiкiв мав не тiльки руки та ноги, але й
голову на в’язах. Чому якраз мiй син мав би її стратити?”
Це заспокоювало Матвiя. Вертався, йшов подвiр’ям, думав думу свою,
шептався з рiзними духами, що наповнювали хату, клуню, кожний куток в
господарствi. Все знав своє. Зо всiм розмовляв, як з живим. Все шанував
однаково: i корову, i курку, i ту машину, i навiть той кусень дерева. Все,
що тут на подвiр’ї, все це потрiбне – значить i цiну має.
Пiсля Матвiй говорив голосно з Богом! I тут любив яснiсть. Кожне слово
вимовляв “трезво”, повно. Не любив дрiбних, звичайних молитов, любив
псальми. У них говорилось до Бога гарною, вибраною мовою. Кожне слово, мов
ядерне, пшеничне зерно.
“Ех, якось треба ще дотягнуть, поки той пiдросте”,- думав лягаючи. “А
костi все частiше й частiше вiдмовляються носити грiшне тiло. Не
шанувалось їх колись, тепер вiддячуються…”
Тихо ставало на хуторi Матвiя. Тiльки вiтер дув, свистав мiж дилями, та
час вiд часу гавкав Пундик. Матвiй натягав на голову кожуха й засипав…
Прийшли запусти. Парубки не можуть пустити цей день у небуття, не
прогулявши його до решти. Простора хата Демида не вмiщає молодого народу.
Бовхає здоровенний бубон, реве труба, кларнет випискує високу ноту. По
втоптанiй, мокрiй долiвцi йдуть трусячка.
Надворi холодний дощ i грязюка. Сонце виглянуло було на короткий час,
поки знову не наповзла на нього велетенська, мов сива ведмедиця, хмарина.
Всi тиснуться до сiней, до хати. У коморi також повно. Там старшi парубки
частуються, а мiж ними i Володько. Мала шкляночка кружляє вiд одного до
другого – “дай-бо!” – i лигнув. Щелепи швидко працюють, розжовуючи
закуску. Пляшка одна за одною пiдходять, Кiндрат трiскає дном об долоню,
вилiтає корок. Далi – “дай-бо!”, далi кружляє шкляночка. А коли вийшли всi
пляшки, вiдчинилися дверi i кiльканадцять парубкiв виринуло з комори.
Антiн, Йон, Iлько, Кiндрат, Сергiй. У кожного блискучi очi. Обводить ними
всiх, кого б у танець взяти.
Володько танцює з Ганкою. Носить її, мов пiр’їну, навколо себе, тiльки
спiдниця розвiвається та б’ється iншим по ногах. Крутиться, мов вихор,
притупує, виспiвує. Решта хлопцiв також не дармують. Стогне вiд їх танцiв
земля i тремтять стiни.
Є тут також Наталка. Володько взяв i її в танець, але танцював з нею,
мов з панночкою. Дуже тонкий i гнучкий у неї стан, дуже чисте i свiже
личко. Задивився на неї. Очi самi впиваються, така вона яскрава й
барвиста. Пробував заговорити з нею. Вiдповiла поважно й мовчала. Тiльки
уста її трошечки тремтять, нiби бажають посмiхнутися.
Пiсля танцю потиснув їй руку й подякував.
– Нема за що,- сказала й вiдiйшла у сiни. Глянув туди Володько й
побачив коло Наталки якогось у чорному галiфе, з кучером, що ледве в шапку
влазить.
– А це ж хто, Сергiю? – запитав.
– Не знаєш? Наталчин наречений. З Людвищ,- байдуже кинув Сергiй.
– Не боїться до нас заходити,- додав ще Володько. Оглянув того з нiг до
голови.
– Iлько ж є. Поки не було Iлька, не показувавсь. Досить вже з’їв кiлкiв
вiд наших хлопцiв.
Заграли знову музики. Володька злiсть взяла: ану. пiдступлю ще.
– Наталочко! Дозвольте запросити! – хоч знав, що не пiде. Хотiв
спробувати.
– Дякую. Танцюйте собi на здоров’я,- вiдказала. На цей раз
посмiхнулася.
– А ви собi мур-мур!
– Смiйтесь. Може, i з нас люди будуть.
– Та ще й якi.
– Не гiршi вiд сусiдських.
“Ой, спасибi батьковi
Та спасибi матерi,
о нас добували…”
Це Йон реве басом. Вивалився звiдкись, руки в кишенях, голова, нiби
вiхоть сiна, очi червонi. Направо й налiво, нiби очерет, розгортає народ.
Наштовхнувся на людвищанина.
– Е-е, Iван! Здоров! Яким вiтром завiяло тебе до нас? – Не виймаючи з
кишень рук, пiдiйшов до Iвана зовсiм щiльно. Той вiдступив.
– Та от iшов i по дорозi чую музики,- пробує вiн жартувати.
– Брешеш! Не по дорозi, а в хатi. Що це, по-твоєму? – вказав навкруги.-
Дорога? Дiм! Розумiєш? Живе тут славний громадянин нашого села Юрко
Кравченко з жiнкою, дочкою i двома, як орли, синами. I це не звичайний
тобi Кравченко, а генерал. Все одно, що Потьомкiн-Задунайський. Чув про
такого? Нiчого ти, мудра голово, не чув. Чого шарпаєшся, я(с блоха на
припонi. Постiй! Просто стiй! Дивись у вiчi чеснiй людинi! – тут Йон
протягнув руку до Iванового горла.
– Еей, ей! Не рвись, бо зiрвешся! – почав вiдгризатись Iван. Коло нього
Наталка, i як тут дозволити творити над собою такi жарти. Кутки його уст
вигнулись, брови пiднялися.
– Ти-и-и! – протягнув Йон, напнувся i ще далi подався на Iвана.-
Забуваєшся! – хрипiв низьким басом Йон. Уста його розтягнулись i
затремтiли, а зуби зцiпились. Очi ще бiльше почервонiли i вперлись у
Iвана, як два мечi.
Володько бачить, що буде зле, робить рiшучий крок i стає мiж Йоном та
Iваном.
– Кинь, Йоне! Плюнь на все! Ходи сюди! – говорив Володько.
– Нi! Вiн мене, сучий син, вразив! Вiн, холера, харкнув менi в лице,-
ще лютiше заревiв Йон.- Пусти! – крикнув вiн на Володька. Обидва його
кулаки корчаться й випинаються взад. Сильними вигнутими грудьми напирає на
Володька, нiби бажає його роздушити. Володько хапає його за обидвi руки.
– Йоне! – кричить Володько.- Отямся! Що з тобою? Але Йон весь тремтiв,
нiби в пропасницi.
– Геть! З дороги! – кричав вiн, як бугай.- Мушу його розчавити! Мушу
висипати з тузин його поганих зубiв, тодi знатиме, хто ми!
– Hi, Йоне! Вiдступи! Ходи! Маю тобi щось сказати! – говорив Володько i
пхав його набiк. Iван робив вiдступ. Наталка дивилась на всiх, бiгала
швидко поглядом по кожному, нiби вичiкувала, коли i вона мусить виступити
до боротьби.
Але Йон здався.
– Що хоч? – ревiв вiн перед Володьком,- Хоч, щоб i тебе чалапнув? –
Одначе не чалапнув нiкого, а вiдiйшов з Володьком набiк.- Ну, що? Кажи! –
сердито питався.
– Дурень ти, Йоне! От що хочу тобi сказати! За що лiзеш на рожно? За ту
людвиську гниду? Не соромишся? Чого до нього вчепився? – так само
вiдповiдав i гостро дивився Володько.
– Чого? Не знаєш? Як смiє у наше село заходити? I до того сам… Знаєш
же, що i я не зайду сам на музики хоч би до Людвищ. Я! Йон, що оцiм
кулаком зiб’ю з нiг озимка[22]. А вiн прийшов. Як смiє?
– Бо ж чому нi. Село наше не святе.
– Брешеш! Святе! Не смiє нiхто до нього торкнутись чужий. Вiдколи воно
на цьому клаптi землi – нiхто не смiє у нього вступати без дозволу нашого.
Звичай такий!
Наталка кинулась шукати Iлька. З’явився Iлько.
– Хто? Хто там розбивається? – кричав Iлько.
– Я! – захрипiв з кута Йон.
– Ти, капустяна голово? Хочеш i мене до холери вмiшати? – вiдповiв
Iлько.
Йон шарпнувся, мов опарений, i кинувся на Iлька. Але Володько затримав
його. Взяв його за руки, зо всiх сил напружився i втримав.
– Йоне! Холеро! – сичав сапаючи Володько.- Тихо! Тобi боротись з
биками. Дужий чорт.
– Не можу! Не можу! – хрипiв розлючений Йон.- Серце моє не видержить.
Трiсне, як черепок. На мене нападають, по менi топчуться. А я що? Терпiти?
– Нi! Не терпiти. Чекай, Йоне! Ходiм набiк! По часi Йон все-таки
скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп i вiдiйшли. Iван,
Наталка та Iлько зосталися на мiсцi.
Починало сутенiти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сiє дощ. Йон з
Володьком довго про щось говорили. Пiсля навинувся до них Кiндрат.
– Кiндрате! Голубе сизий! Знайди оцьому харцизяцi хоч кварту якої
запiканки. Серце його палає образою, i треба гасити.
– Ходiм,сказав Кiндрат…
Зайшли знову до комори. Кiндрат знайшов пiвпляшки. Розлили й випили.
Володько почав просторiкувати.
– Не розумiю,- казав,- чому ми однi з другими маємо увесь час, мов
барани, товпитися. Тiльки через те, що той з iншого села. Дурниця, хлопцi!
Сором! Там такi самi люди, як i ми. Битись. Розумiю. Не мусимо бути, як
ягнята. Але треба знати з ким битись i за що битись. Треба…
– А-а-ах! Кинь то! – перебив Володька Йон.- Ти мудрий, але й ми не
хвости собачi. Iвановi морду наб’ю i кiнець!
– Але за що? – питав сердито Володько.
– Бо так хочу! Зрозумiв? – i Йон полiз у глибоку кишеню штанiв за
махоркою. Вийняв i скрутив цигарку.- Маєш, Кiндрате, сiрники? – кивнув
головою на Кiндрата. Руками шукав по кишенях сiрникiв, крива цигарка
стирчала в зубах.
– На! – сказав Кiндрат i подав сiрники.- Але ходiм звiдсiль. Батько не
любить, коли в коморi курять.
Встали й вийшли. У хатi грали музики. Густою масою йшли всi до танцю.
Душно. Володько знайшов Ганку й також пiшов у танець. Ганка почала
випитувати, що там було, чого кричав Йон, Володько вiдповiдав виминаюче. В
його головi вертiлась якась думка. Ноги його танцювали, але ж очi й думка
були десь iнше. Вони виривалися вiд Володька, вiддiлялись вiд нього,
лишали його, летiли повiльно над танцюючими людьми, вилiтали у вiкно i
линули десь туди – далеко, дуже далеко у невiдому, чудову країну. I аж по
хвилi помiтив, що з тими думками вiтає також ще хтось… Хто? Придивився,
прислухався… Ага! Знаю… Посмiхнувся i труснув головою. Одночасно
сильнiше стиснув Ганку, так, нiби це була та, яку щойно бачив у своїх
думках.
Йон також “гуляв”, пiсля ходив сюди й туди по хатi, по сiнях, чiплявся
до кiлькох дiвок, спiткнувся на ногу, що йому пiдставив Антiн, сунув його
кулаком пiд’ ребро, але бiльшого не зробив нiчого. До Iвана зовсiм не
пiдходив. А той весь час тримався Наталки, час вiд часу водив її в танець.
Часом пiдходили до нього Iлько або Демид, щось говорили, смiялися… Дарка
весь час також танцювала та кидала погляди на Йона. Всi знають, що вона
кохає його, але це все одно, що кохати хмарину або вiтер.
Час бiг швидко. Коло дванадцятої пiдiйшов до Володька Сергiй.
– Не хотiв би вже йти додому? – запитав Володька.
– Бiльше не маю чого тут стирчати,- сказав понуро Володько. Настрiй
його чогось зкапсiв. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.
– А до нас не зайдеш? – сказала нарештi.
– Сьогоднi нi. Втомився. Пiду з Сергiєм. А ти з Даркою… Пiсля цього
Володько й Сергiй вiдiйшли. Надворi чорна i глупа нiч. Мрячить дощ. З
заходу повiває вiтер. По всiх хатах вже сплять.
Йшли спочатку мовчки. Сергiй iшов перед Володьком, чвакав чобiтьми по
грязюцi, але темнота майже ховала його з-перед очей. Тiльки час вiд часу
Володько уловлює обрис Сергiєвої спини й чобiт. Перейшли перед хатою
Никона, й Володько згадав його. Чомусь не бачив його на музиках.
– Сергiю? – промовив Володько.
– Чого,озвався з темноти голос.
– А не знаєш, де подiвся Никон? Його ж не було у Демида.
Сергiй довгий час не вiдповiдає. Дiйшли до мiсця, де мають розiйтися.
– Як хоч,сказав Сергiй,- зайди на хвилину до мене.
– А не буде пiзно? – вiдповiв Володько.
– Скажу тобi про Никона.
Хата Сергiєва зараз за Никоновою. Вузенька, огороджена хворостяним
плотом, вуличка веде до неї. Вправо садочок – тих кiлька випадково
втицьнутих деревин.
Звернули й пiшли вуличкою.
– Вашi сплять… Ще побудимо,- сказав вже пiд вiкнами Володько.
– Не графи… Не здивуються,- байдуже промовив Сергiй i вiдчинив
незамкненi дверi сiней. Володько пiшов за ним. Рипнули другi дверi й
тяжке, тепле повiтря хати вдарило в обличчя Володька. Сергiй черкнув
сiрником i, тримаючи його над головою, оглянув хату.
Батькова постiль порожня. На долiвцi розстелено куль соломи, на якiй
спить молодша Сергiєва сестра Мотря, з своєю сусiдською приятелькою. На
лавi спить разом молодший Сергiїв брат Онисько. Вiн вкритий старою,
витертою вояцькою шинелею.
Сергiй засвiтив лампу й одразу подався до печi. Вiдхилив посмалену
затулу й дiстав горщик з якоюсь стравою.
– Хоч їсти? – кинув байдуже Володьковi.
– Е-е, лиши. Йду ж додому,- сказав той.
– Нi. Як хоч – бери он на миснику ложку i присiдай. Володько
вiдмовився. Сергiй швидко їсть з горшка. Недивлячись на свiтло й гармидер,
всi сплять глибоким сном. Володько оглядає хату. Нерiвнi, знайомi, трохи
закуренi стiни. Старi занедбанi образи. На них кiлька вилинялих ще вiд
празника паперових квiток i кiлька паперових барвистих рушникiв. Були й
бiлi, але Сергiїв батько їх покурив. Пiсля сповз очима на долiвку. Сергiй
помiтив його погляд.
– Хоч? – питає вiн.- Лягай ось скраю.- I тикнув ложкою на дiвчат.
Володько подивився на Сергiя. Його обличчя було байдуже, трохи суворе i
спокiйне. Нi. Вiн це не жартує. Вiн каже це зовсiм поважно.
– Ти мав говорити менi про Никона,- сказав Володько. Сергiй не
вiдповiв, тiльки все черпав ложкою в горшку i швидко жував. Була глибока
мовчанка. Ось одна з дiвчат заворушилася, щось пробурмотiла зi сну, й одно
її колiно виглянуло з-пiд рядна.
Нiхто не звернув на це уваги. Сергiй довго їв, а докiнчивши сказав:
– Ну! Нарештi за цiлий день трохи напхався. А тепер пiдем до клунi. Я
там сплю.
Зняв з полицi електричного лiхтарика, згасив лампу, й обидва вийшли.
Перейшли до клунi. У правому засторонку, на купi околоту Сергiєва постiль.
Рядно, зiм’ята, без наволочки подушка й старий кожух. Сергiй освiтив свою
постiль, пiсля – тiк. На току стоїть вiз, збоку сiчкарня i кiлька мiхiв з
сiчкою.
– Сiдай,посвiтив Сергiй мiшки й сам сiв.- Вже, мабуть, пiзно. Спiвають
пiвнi. Дощ, холєра, як найнявся… Не закуриш? – казав вiн.
– Нi. Хiба у клунi можна?
– Нiчого. Я курю люльку. Понюхай, як пахне… Як Тараскова шапка… –
тут, мабуть, Сергiй криво посмiхнувся.- Собака десь бреше. Певно, Кiндрат
подався до Теклi.
– А батько ж де? – запитав Володько.
– На Угорську. Мабуть, напився й заночував. Теклю знаєш?
– Розумiється.
– До неї цiле село ходить. Цими днями хлопцi витягнули вiд неї
батька… А Никона. Знаєш? Забрала полiцiя… – спокiйно сказав Сергiй.
– Полiцiя? За що? – здивувався Володько.
– У тiєї самої Теклi вкрали теличку… Вона твердить, що то Никон.
– А як ти думаєш? Може це бути?..
– Який там чорт! – перебив Володька Сергiй вже сердито.- Теличку вкрав
Никонiв швагер, що також у Теклi ночував. Вони тiльки всi на Никона, бо
Никон не може терпiти того всього… Що там робиться, не дай Бог. Та
Текля… Ти ж тiльки подумай: мiй батько – раз. Никонiв швагер – два.
Часом Кiндрат – три. А до тога всього скiльки там хлопцiв кожної ночi
попiд вiкнами. Ганьба! Мiй батько есе до неї переносить. Я не можу через
нього одружитися з Мокриною. На Никона вони тепер всi. Батько свiдчить
проти нього, Текля проти нього. Той не може вказати на свого швагра, от i
попав у злодiї…
– Чому не може проти швагра? – запитав Волод&ко.
– Шкода сестри. Минулого року щойно вийшов з тюрми, тепер знову забрали
б. А в сестри його троє дiтей… – Тут Сергiй замовк. А по часi
продовжував: – Я записався за свiдка, що минулої ночi ходив разом з
Никоном на вечорницi. Мушу свiдчити… Ах, брате! Село наше темне,
темне… Як нiч, як дерево… Тут працi треба. Тут треба страшної працi.
Тут, брате, треба когось, що б не боявся всього того: бруду, розпусти,
брехнi, пияцтва. Я читав недавно, як один лiкар лiкував народ вiд
холєри… Сам один серед безлiчi трупiв, де на кожному мiсцi смерть, де
кожне дихання смерть… А все-таки той не боявся. I тут треба такого. I от
я тобi, Володьку, кажу: добре, що ти остався з нами. I коли ти пiдеш – все
залишиться, як було. Тисячi лiт було так i знову так станеться. А не
злякаєшся, пiзнаєш нас i видержиш – ми врятованi. Нам треба тiльки
початку. Нас тiльки рухнути треба… А далi вже пiде… Коли б тiльки не
припинили…
– Оцього я й боюсь,- сказав Володько.- Я не пiду тепер. Видержу. Я
знаю, що треба робити. Але влада… Ми думаємо так, а там iнакше…
– Але треба бодай почати,- понуро звучав Сергiїв голос.
– О! Це безперечно! Ми ж почали. У нас все йде, як по дротi… Ми маємо
сили. Нашi парубки золото. Подивись на них. Це сила, вiдвага, розум. Але
що з того…
– Як не пiднiмемось тепер, не зробим цього скоро. Колись всi кидали
село. Як тiльки з’явився хто розумнiший, одразу пiшов у свiт. А Росiя була
велика. Курко десь у Петроградi служив у банку. Мифоль Сорока у
Владивостоцi на залiзницi. Федiр був лiсничим. Брат Йона у большевикiв
командує бригадою. Хто тут хотiв сидiти? Хiба, коли б не цi вiдносини, ти
тут залишився б? Нiколи. Та й я, напевно, знайшов би собi трохи краще
мiсце на землi… Тепер всi до села вертаються. Федiр он вже ставить хату.
На його мiсце дали когось… iз заходу. Викидають нас. Нiкуди не
приймають… Ну, куди йти? В бандити, хiба нi?
Сергiй на хвильку замовк. Володько мовчав також.
– Це, брате, Волинь,- байдуже проговорив Володько. Серед пiтьми й тишi
цi слова прозвучали особливо. Чути, як Сергiй сплюнув. По короткiй
мовчанцi Володько добавив: – Я мiркую так: чого конечно в бандити. Є що
робити. Є, друже! Є праця. Тут, мiж нами… Ти сам знаєш… Можливо, цi
роки i зроблять нас, дурних баранiв, трохи лiпшою звiриною.
– А Йон? – нагло змiнив Сергiй мову.- Ну, що ти думаєш? Вiн тобi
сьогоднi пiддався. Такого ще з ним не бувало. Таж вiн мiг би звалити тебе
одним помахом кулака.
Володько сам собi посмiхнувся.
– Кулак не завжди найбiльша сила.
– Смiшно,говорив Сергiй.- Попручався, побурчав i пiдгорнув хвоста. I
плаща гумового купив. Зовсiм, як твiй. Навiть краватка подiбна. Має Iван
щастя. Iнакше Йон збив би його на квашу. Вiн же також стрiляє за
Наталкою…
– Хто? – швидко запитав Володько.
– А Йон!.. Я знаю, хоч вiн того не казав. Я раз принiс Наталцi
книжки…
– Вона читає?.. – перебив його Володько.
– Та-ак! I багато. Вона мудра дiвка. А скiльки знає пiсень! Цiкавих,
старих. Десь там у Тителькiвцях навчилась… А Йона не любить…
– А Iвана?
– Хто знає. Вiн гарний i багатий. А у Наталки одна краса. Правда, має
ще двi сестри й п’ять братiв. I це на трьох десятинах. Iлько заробляє
поденщиною.
Володько мовчав. Потiм розмовляли про Никона, про Сергiєвого батька.
Нарештi Сергiй сказав:
– А знаєш? Ти б все те описав. Я ще нiколи не читав про нас так, як
воно є. Перецукровано, медово. Люди – янголи або шалапути… А ти додай
кровi. Нашої, селянської, густої…
– Побачимо,вiдповiв на це Володько.- Тепер пiду. Попрощався i вiдiйшов.
Було пiзно. Село спало глибоким сном. Навкруги велика, чорна тиша…
Матвiй зiбрався молотити. Дощ трохи перестав. Зранку Володько пiшов у
село покликати до машини Катерину. Коли вернувся, застав на подвiр’ї
екзекутора Вислоцького. Вiн говорив з батьком крикливою мовою
по-московському i весь час матюкався. Володько прийшов на двiр, сказав
добридень i пiшов собi до своєї роботи. На Вислоцького не звернув нiякої
уваги.
– Це ваш син? – запитав той Матвiя.
– Мiй,вiдповiв Матвiй.- Хотiв вчити, але так сталося… – не договорив
свого.
– Бомки тепер стрiляє,- говорив Вислоцький.- Чув я про нього… Ним
цiкавиться полiцiя. Ви-но, Матвiю, не дуже давайте йому волю…
Володько був у клунi й цю розмову чув. Знав i чув також досить про
Вислоцького. Колишнiй царський держиморда, нiби полковник, чи щось…
П’яниця, скандалiст. Пiд час революцiї робив якесь повстання, а тепер у
податковому урядi. Ходить за податками. Володько не раз бачив його в селi,
але нiколи не звертав на нього уваги. Його очi, п’яна, розпухла пика
викликали огиду. Випитував у селян про Володька, пиячив i подавав куди
слiд. Це Володько знає також.
Коли вiдiйшов Вислоцький, Матвiй сказав Володьковi:
– Будь з тим чоловiком обережний. То отруйна гадина. Зо мною вiн
добрий, бо
Володько не казав нiчого, порався коло машини, чiпляв до кирата шлеї.
Прийшла Катерина й почали молотити. Володько вiдкрив вiд соломотрясiв
солому й вiдносив її на стiжок. Пригадував нiчну розмову з Сергiєм i думав
над нею.
А вечором сидiв дома. По вечерi присiв на краєчку столу й почав писати.
Квола лампочка блимає на столi, освiчує папiр, каламар, схилене чоло
Володька. Всi сидiли в хатi, гуторили, але Володько не звертав на нiщо
уваги. Рука його ввесь час виводила стрiчки на паперi. Перегорталися
сторiнки, аркушi. Вiн все писав i писав. Вуха i щоки його вже горiли, рука
починала тремтiти, лiтери виходили нерiвнi й невиразнi.
Полягали всi спати, але Володько сидiв далi. Далi блимала нафтова
лампочка, далi перегорталися рядки. За вiкном дув i бився у тахлi вiтер. У
хлiвi через сiни побрязкували ланцюгами конi й корови. На лiжку рiвно
дихали мати й Василина.
А Володько все писав. Хотiв списати все, що бачать його очi, що чують
вуха. Хотiв зробити великий протокол, щоб приставити його на суд iсторiї.
Є Бог на небi. Є судi Вiчний суд, що не минає нiкого й нiкому не дарує. Є
щось, що тримає у мiцних руках цiлий свiт. Володько знав, що не можна
мовчати. Вiн знав також, що є Правда й Справедливiсть, i їх треба
домагатися. Силою, розумом, працею. I через те Володько кидав вила чи
граблi i немитими, мозолястими пальцями тримав це просте, заiржавлене
держальце пера, вмочав його в чорнило й писав.
Йому здавалось, що коли вiн цього не зробить, не зробить цього нiхто.
Бог вибрав його одного. Так, це чує вiн цiлим своїм єством. Це знав колись
дiд Юхим, коли читав йому про трьох вершникiв, коли пророчив йому силу i
владу, коли просив: сядь i все то спиши. Диявол буде кидати вас у темницю
– не бiйся. Видержиш i переможеш. А як згинеш, то згинеш тiльки тiлом.
Твої слова, дiла й думки зiстануться i будуть далi чинити твою волю.
На лiжку поворушилася мати. Розплющила очi, побачила у хатi свiтло,
побачила схиленого над столом сина.
– Боже, Боже, дитино! Що ти собi думаєш. Вже третi пiвнi спiвають. Чи
ти з того хлiб будеш їсти, чи що? Всю керасiну випалиш,- стогнала як
звичайно стара.
– Спiть, спiть, мамо. Я зараз…
Вiдiрвався вiд столу, встав. Пiсля ще довго стояв i дивився перед себе.
Чоло його нахмурене. Часом на очi насуваються густi брови. Але уста
посмiхаються, здається, що вiн чогось радiє. Здається, що там у тiй
далечинi, куди сягає його зiр, бачить щось таке, що радує його душу й
змiцнює велику його вiру в себе.
Пiсля пiшов до клунi й заснув.
На другий день знову молотили. А ввечерi Володько зiбрався i пiшов у
село. У Сергiя застав цiлу юрбу парубкiв. Посерединi стояв Сергiй з
Кiндратом, обидва розмахували руками й виводили грiмку пiсню… За ними
тягнули всi хлопцi. Вiдчинились дверi й увiрвався Володько.
Хлопцi загули. Подав усiм руку.
– А вчора де був? – питає Йон.- Приходимо, сидимо, а вiн, чорт… Що?
Читай що. Про козакiв!..
– Часу не мав! – кинув Володько. Помiтив, що Никон також з’явився.
Пiдiйшов до нього й байдуже запитав: – Ну, як?
– Маєш там яку книжку? – запитав Володько Сергiя.
– Кащенко.
– Давай.
Володько почав читати. У хатi зробилось тихо. Проходять години. Коли
скiнчилось, Антiн пiдходить до Володька.
– Чи не дав би ту книжку менi? – питає.
– На цигарки? – жартом каже Володько.
– Йди к коров’ячому хвосту! Дома своїм прочитаю. Це, брате, все-таки
здорово.
– Нi, Антоне! Кинь! Книгу беру я! – рiшуче заявив Йон.- Володьку! Я! –
i вiн вдарив себе кулаком в груди.
– Антiн перший сказав, вiн i бере. Ти вiзьмеш пiсля,- сказав Володько.
– Ну чекай… Я тобi цього не дарую,- образився Йон. Але пiсля всього
пiдходить до Володька.- Слух! Не хоч з нами?
– До Євдошки? – посмiхається Володько.
– А хоч би… Там же Ганнуся, гуся-сюся! Нi? Дiвка, але проти Наталки
нуль! Нi?
– Вiдступи, нечистий! Не спокушай! – басом, жартiвливо насупившись,
проговорив Володько.Йдем!
Парубки насунули шапки й вийшли. Дорогою болото, через те звернули на
городи. Легко, нiби молодi тигри, перестрибнули кiлька плотiв. Йшли
швидко, тiльки закарвашi мокрої землi вiдривались вiд закаблукiв i летiли
взад. Мовчали.
– А знаєте що, хлопцi? – почав Володько.- Здається менi, що Сергiєва
хата не зовсiм для нас вигiдна. Нас вже забагато…
– Бiльшу треба. Ясно, i ми про це говорили,- кинув Йон.
– Я думаю – варто б попробувати у шкальнi. А як ви?
– Там же Габель.
Далi йшли, далi летiли вiд закаблукiв закарвашi.
– Габель? – промовив по часi Володько.- А хiба що? Чи ми з ним не
справимось? Потиснемо й видушим.
Прийшли на Євдошине подвiр’я. Загавкав собака. Вiдчинилися однi й другi
дверi, й хлопцi ввалились до хати.
Так iдуть днi. Ось вже перестали дощi. Дерева обкидали листя. Ночi
хрусталiють приморозками. Ще далi й починає замерзати земля. Худобу
виганяють на завруненi пшеницею чи житом поля. Одного ранку небо почало
хмаритись, але хмари не летiли розшарпанi, як це було до цього часу. Десь
взялися з пiвночi, рiвномiрно заложили небо олов’яно-сiрою дергою. Майже
тихо. Земля замерзла, дерева стоять спокiйно. Починає трошки теплiшати.
Ось десь вирвалась одна снiжина. Летiла вниз поволi, довго летiла у
повiтрi й десь зачепилась. За нею з’явилась друга. Ще кiлька хвилин i їх
вже цiлий рiй. Вiдриваються вiд сiрого, зовсiм низького неба й падають
химерно. На землi з’явився легкий пушок. Все навкруги принишкло, нiби
заслухалось. Село замовкло, тiльки десь-не-десь на току пацають цiпи.
Часом десь заспiває пiвень або загавкає собака. Поза цим зовсiм тихо,
тiльки снiжинки легко, химерно спадають, крутяться, переплiтаються i
припадають до землi. Добре вслухавшись, чути їх ледве чутний шелест.
Приємний, спокiйний i рiвномiрний шепiт бiлих кристаликiв, що десь там
вгорi створились i спадають людям пiд ноги.
До вечора вже скрiзь бiло. Зi школи бiжать школярi, репетують,
топчуться по м’якому снiгу, кидаються ним. Он там вже хтось поїхав саньми
по воду. Конi весело й нечутно бiжать, попирхують, а полоззя саней ще не
зовсiм легко ховзають по дорозi. Очi ще не звикли дивитись на такий бiлий
i чистий свiт. I коли вечiр прийшов, не було вже так чорно навкруги, як до
цього часу. Земля, стрiхи, дерева – все те дбайливо окутане м’якою, бiлою
периною. Нiч м’яка, спокiйна, тiльки з димарiв на хатах зводиться i
пiднiмається дим i десь там ген пiд сiрим небом зникає.
Прийшла гарна, весела зима. Вже кiлька рокiв не було такої. Тiльки
перед Миколою почались першi метелицi.
Матвiй закупив на хату цеглу, й Володько перевозив її саньми. Вже
кiлька рокiв стягається потрохи на хату й все не можна її розпочати
будувать. Докучила вже та буда. Аж соромно, що в такiй хатi приходиться
жити, але нема ради. Вiйна й революцiя знищили господарство. Треба було
добудовувати й iншi будинки. Треба було купувати коня, корову. Треба було
зробити нового воза. Скрiзь треба, а грошi на дорозi не валяються. Треба
десь заробити, а де тi заробiтки? Не продаси який там пуд тiєї пашнi, не
будеш мати. А тут i пуди не дуже так сипали. Два роки не вродила озимина.
Хлiб їли з ячменю. Конюшини також не було два роки. Оце перший рiк, що
зародила вона, але на все так тих грошей треба. Так дуже треба. Василинка
росте… Бiгала вона цiле лiто, працювала. Не можна ж, щоб вона в зимi, в
холодi не мала теплої одежини. Також i Хведот свого домагається. Вiн вже
ось-ось парубок. Вигнався догори, вже скоро буде вищий за Володька. Був
якийсь там старий, вояцький кожух. Хведот просив, щоб йому купили сукна та
покрили того кожуха. Тепер майже всi у таких ходять. А Володько? Цей також
не хоче дiдом ходити. Йде мiж люди, бачать його скрiзь. Хоч-не-хоч, а
якусь поряднiшу одежину справити треба. Зима вже. У тому гумовому плащi
тепер не видержиш.
На щастя, трапилась добра нагода. Пан Глiб пошив собi доброго кожуха,
але вiн на нього трохи замалий. Чи не мiг би купити Володько? Той запитав
батька. “А скiльки?” – запитав старий. Вiсiм долярiв. Не яких-небудь
злотих. Е-е!
Матвiй покрутив головою. На такi грошi ми не купцi. Але коли побачив
кожуха, згодився. Рiч добра. Викинеш грошi, але на десяток рокiв
вистачить. Не якась жидiвська тандита. Довго старий мiркував, довго
обдумував, як i де тi грошi взяти. А до того долярiв? Але все скiнчилось
гаразд, i от Володь-ко справжнiй пан.
– Що, що,казав Матвiй вже по всьому.- А одяг i харчi мусить людина
мати. Нащо тодi живе?
Одного дня Володько дiстав листа. Велика подiя. Писали йому з партiї,
щоб прибув на повiтовi збори.
Саме мело снiгом. Хуртовина розiгралася i в полi свiту не видно. Але
Володько пiшов до Сергiя й обидва порiшили йти. Чей же не завiє.
Надягнув свого кожуха, теплу, вовняну шапку, й подалися. Коли вийшли в
поле, коли навкруги загуло, хотiли вертатися. Вiтер накидався, мов пес
лютий, рвав одяг, шарпав за поли, снiгом засипав очi. Ну! А може, таки
доб’ємось. Ану!
Йшли, боролися з вiтром i десь коло полудня дiйшли. Зiйшли у долину
мiста. Тут затишнiше. Вiтер вiяв горою, сiяв дрiбненьким снiгом, бавився у
провулках, але це вже не поле. Тут вже люди ходять. Бiжать зi школи
зiгнутi гiмназистики, снують сюди й туди жиди. Вiзники зi своїми шкапами
стоять перед рестораном “Удзялуфка”, перед готелем “Бона”, перед
“Пасажем”. Он полiцай, там далi староство. Кiно “Звiзда” дає фiльм “У
пащецi лева” – серiя перша, частина третя. “Iнтимний театр” грає “Троянду
Стамбула”. Виступають Горев, Полiнова – артисти Александровського
iмператорського театру. У кав’ярнi Повольного сидять люди й попивають
каву. Володько знає, що колись у цьому будинку була велика книгарня
Просвiти.
Тепер вона геть далi. Прийшли туди. У маленькiй кiмнатi повно людей у
кожухах. Посерединi стiл до писання, кiлька стiльцiв, по боках двi шафи з
книжками. На стiнах плакати:
“В своїй хатi своя правда”, “Борiтеся – поборете!”, “I чужому
научайтесь, свого не цурайтесь”. Он i Шевченко у шапцi та кожусi. Сидить
насуплений i на всiх, мов Бог, поглядає. Коло нього худий, скромний Франко
у вишитiй сорочцi. Трошки далi подiбний на учителя “воскресної школи”
Драгоманiв. Зовсiм близько голо нього гетьман Мазепа. Пишний, гордий, нiби
йому нiяково у такому демократичному товариствi.
За столом до писання – худа з довгими, тонкими пальчиками панночка,
невеликий, лисий мужчина й потужний з товстим носом, у кожусi, як у
Шевченка, пан. I це все. Говорили псi потиху, кожний своє. Лисий добродiй
щось цокав на рахiвницi, худа панночка писала тонкими пальчиками, пан з
товстим носом розмовляв з молодим дядьком i весь час приємно й лагiдно
посмiхався.
Пiсля довго шепталися, довго бiгали. Ще пiсля сказали, що будемо
виходити, але не разом. Треба йти аж на другий кiнець мiста гуртками й
кожний гурток iншою дорогою. Сьогоднi усi, мовляв, кому треба, на ногах.
Хай принаймнi попрацюють, бо ж про сходини все одно знають.
Кiмната, де вiдбувались сходини, невелика, але вмiстила цiлу партiю.
Пiдлога навiть навоскована, й по часi, коли почали розтавати селянськi
чоботи, на її поверхнi поставали озера. Вiдкрив сходини той самий
симпатичний пан з товстим носом, тiльки вже без кожуха. Привiтав присутнiх
товаришiв i представив їм двох товаришiв редакторiв зi Львова. Всi
витрiщили на них очi. Все-таки вони iз самого Львова. Володько
познайомився з їхнiми пiджаками, штанами, черевиками, краватками, й поки
тривало це знайомство, голова встиг сказати головне. Редактори зi Львова
сидiли поважно, як i належиться. Голова з приємнiстю передав одному з них
слово, i той почав говорити про “хлопську” радикальну партiю.
Володько мав дуже поважний вигляд. Ще докладнiше познайомився з одягом
пана редактора, не минув i гудзикiв, шпоньок. Зауважив, як ворушаться
губи, особливо нижня, як моргають короткi вусики. Пiсля досить довго
стримав свiй погляд на бородавцi на лiвiй щоцi. Вiн сидiв спереду й мiг
бачити редакторовi львiвськi черевики з широкими носками. Володько
подумав: “От. Ще вчора тi черевики ходили по вулицях Львова, а я не можу
там бути. Певно, велике мiсто. Цiкаво б побачити трамваї…” Одна шнурiвка
черевика, здається, порвана i зв’язана. “А цiкаво, у кого вони ночують”,-
знову мигнула думка. Пiсля та сама думка захопилася словом “хлопи”, далi
перескочила на щось iнше, ще далi знову на iнше, i, коли редактор казав –
“але, дорогi мої товаришi, про це розкаже вам мiй колега, якому й передаю
своє слово”,- Володько отямився, витрiщив очi, трошки заплескав i дивився,
як товариш редактор, обтираючи хустинкою чоло, сiдає на своє мiсце.
Другий товариш редактор говорив досить довго. Люди намерзлися, у
кiмнатi тепло, через те над всiм всевладне панував сон. Видно було, як вiн
лiтає над всiма i, нiби великий прозорий метелик, спадає на ту чи на iншу
голову. Голова починала ворушитись i кивати, нiби квiтка пiд тягарем,
пiсля трошки хилитись додолу… Тодi товариш редактор збiльшував голос,
починав швидше нищити буржуазiю цiлого свiту, вiдчайдушнiше кликати до
мiжнародної солiдарностi всiх працюючих, i тодi голова скидала сон, що
знiмався i вiдлiтав десь на iншу голову.
Це тривало досить довго. Засвiтили лампу. Редактор скiнчив. Починалися
звiдомлення з мiсць. Прийшла черга й на Володька. Вiн встав i, дивлячись
на львiвського редактора, не знав, що йому сказати. “От,- подумав
редактор,- i з таких туманiв складається тут наша партiя”, але терпеливо
чекав, поки Володько щось скаже. “У нас,- почав вiн несмiливо й обережно,-
для партiйної роботи зовсiм не пiдготовлений грунт. У нас, мовляв, треба
перш усього культурно-освiтньої, а по-друге, нацiонально-освiдомляючої
роботи…” Здається, Володько так i сказав, хоча вiн так хвилювався, що
тратив свої слова зараз, як тiльки вони родились на свiт Божий. Товариш
редактор терпеливо чекав, поки той виговорить свої нiсенiтницi, щось
записував до записника й коли нарештi Володько сiв, промовив:
– Ну, а тепер ви, товаришу!
Це стосувалося дядька, що сидiв побiч Володька.
Нарештi кiнець. Сталося це досить пiзно, але сталося. I Володько, i
Сергiй чують у цiлунках велетенський голод. У їх торбах є хлiб i сало, але
нема мiсця, де б можна спокiйно закусити. Додому йти не можна. По довгих
нарадах, всiх товаришiв партiйцiв розвезли на нiч по хатах. Втома була
велика й спалося чудово.
На другий день коло десятої години рано Володько й Сергiй вийшли на
мiсто. Метелиця втихла, свiтило сонце й було досить тепло. Гора Бона
бiлiла й посмiхалася, голуби лiтали над мiстом, жидiвки вiдгортали перед
хатками з хiдникiв снiг. Рух весь час збiльшувався. Володько з острахом
оглядався, чи не. ведуть кого, але на цей раз не вели. З сiл приїжджали
дядьки, везли дрова, жидiв, курей. У повiтрi вiдчувалась одлига.
Парубки йшли мiстом, розглядалися. Коло друкарнi Цвiка хтось кликнув:
– Довбенку!
Володько оглянувся. Це був Лазюк. У свому розхристаному цегляної барви
пальтi, у свому м’якому капелюсi, у своїх американських черевиках вiн бiг
до Володька й весело смiявся. Володько вже знає його давно.
– Здоров! Куди йдете? – говорив Лазюк.
– Додому,вiдповiв Володько.
– На з’їзд, на з’їзд прибули? – швидко, з нотою iронiї казав Лазюк. –
Слухали хлопiв-радикалiв? Ха-ха-ха!
Вiн увесь рух i веселiсть. Стояти йому нiяк не хочеться. його
американськi черевики так i пiдстрибують по черзi. Його короткi руки весь
час вправляють якусь шалену гiмнастику. Його товстi уста вилонюють безлiч
iронiї на всiх, на цiлий свiт. Сьогоднi вiн зовсiм пристойно поголений, i
слiди вiспи не дуже псують його грубi риси обличчя.
– Куди? Ага! Поїсти! Ну, так до Гашка. Добре?
До Гашка, так до Гашка. Зайшли до Гашка, Тут вже дядьки, валянки,
башлики, залiзна розжарена грубка, чорне пиво й сальтисон. Окупували стiл.
Лазюк говорив, смiявся, оповiдав. Кпини його безмежнi. Iронiя його
невичерпальна. Чого торкнувся – рознiс у порох. Постукував по столi
товстим, круглим кулаком, дрiбно сам з себе смiявся, розпитував про село.
Пiсля просив хлопцiв лишитися ще на одну нiч, та Сергiй не погодився.
Не мав змоги. Але Володько зостався. Зостався, бо мiсто тримало його. Яке
б воно не було, а все-таки якийсь рух, плакат, вiтрина, електрична
жарiвка. Все-таки сякий-такий хiдник i телеграф.
Цiлий день Лавюк не випускав з рук Володька. Були у бiльярдi Грицюка,
були у Повольного. Володько хотiв знайти Олега, але не вдалося. Увечерi
пiшли до “Звiзди”,
Там дають “У пащецi лева”. Третiй сеанс ще не розпочався. Чекали у
почекальнi. Посерединi велика ваза й глиняний Нептун. На стiнах Пат i
Паташон, Гарi Пiль, Мерi Пiкфорд. Двi штучних пальми, штучний, оббитий
мармур, штучна барва на губах окатої жидiвки в неможливо короткiй суконцi,
штучний шовк її панчiх.
Але Володьковi подобається та штучнiсть. Це мертве, блiде сяйво
електричної грушки, цей витертий плюш стiльцiв i лавиць, ця публiка, що
сидить i чекає сеансу. А дверi в залу ще зачиненi. Чути дзирчання
фiльмового апарату й звуки пiанiно. Ось вони цяпають повiльно й рiдко, то
знову зриваються, буряться, гудуть, бiжать шалено, нiби зграя звiрини.
Володькова уява малює вже привабливi картини, i поволi все навкруги никне
перед їх маєстатом.
Сеанс кiнчається. Вiдчиняються навстежiнь дверi, й з них натовпом
ринуть люди. Червонi, палаючi щоки, блискучi очi, теплi, розмрiянi,
розхвильованi. Вони тiльки що вернулися з далеких мандрiвок i ще не
вiрять, що вони тут, у Крем’янцi.
Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кiна, грають бiльярд,
кохаються. Тут, на цiй землi, на якому-небудь п’ятдесятому рiвнобiжнику
нашої пiвкулi, за тисячу кiлометрiв вiд Парижу, Берлiну, Лондону. Десь там
далеко, далеко, поганеньке мiстечко, а все-таки воно живе, все-таки
пнеться… Хiба тi панночки не в таких самих коротких суконочках, як у
Парижi чи Лондонi? Хiба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся?
Проситься їх не ображати. Вони на землi, мають барви й електрику, мають
кiно “Звiзду” й багато iнших благ.
Кiно також знає собi цiну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих
кiлька потертих стiльцiв з самого заду. А що то над ними написано? Ложi.
Там можна бачити комiсара полiцiї i навiть самого пана старосту. Вiн ще
передвчора був у Варшавi, вiн ще пахне столицею, i його старомоднi
бакенбарди не мають найменшого зв’язку з провiнцiальнiстю.
Кiлька хвилин виходить публiка, кiлька хвилин входить. Входить i
Володько, входить Лазюк. Всi входять, всi знаходять свої мiсця i сiдають.
Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й не вiн. Нi.
Вiн. Сидить, пробачте, в ложi, значить, вiн. Декiлька людей обертається
туди, це також знак, що вiн.
Нарештi гасне свiтло. Сiренький, потрiсканий екран. На ньому
з’являється Африка. Хащавини бамбука. З’явився здоровенний, лютий лев.
Вирвався з куща, мов артист, i зупинився на сценi. Шкура на ньому їжиться,
поводить навкруги головою, потрушує гривою. Пiсля зненацька зривається й
бiжить. Це вiн помiтив оту дiвчину, що вибiгла з кущiв, у чоловiчих штанях
i чоботях. Побачивши лева, дiвчина робить жахливi очi й падає на землю, за
якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й бiжить далi. Дiвчина
зривається, бiжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачi,
її очi великi, переляканi, її чудове волосся недбало розкуйовджене.
На її крик з’являється сильний, у порванiй сорочцi мужчина. Обличчя
його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кiлька
мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясi у нього револьвер.
Вiн бiжить до дiвчини. Та кидається в його обiйми, але знесилена
заточується й падає непритомна. Мужчина пiднiмає її, мов дитину, мiцно
тисне до своїх грудей i, розгортаючи чагарник, несе кудись… М’язи його
рук напруженi. Мiцно ступає по землi дужими ногами. Уста його розтягнутi й
щiльно затиснутi. Вiн зникає у тiм самiм напрямку, куди побiг лев.
Картина мiняється. Пiщана, безмежна пустиня. На обрiї з’являється
вiддiл арабiв, їх конi мчать щосили, розвiваються бiлi одяги, вилискують
кривi шаблi. Вони мчать просто на лiс, що виднiє далеко перед ними.
Пiд’їхали до пралiсу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з
лев’ячою головою вождь. Розмахуючи енергiйно руками, вiн дає верхiвцям
накази. Одна мить – i всi з обличчям хижакiв зникли у хащавинах. Лишилось
тiльки кiлька коло коней.
Рух, напруження. Скiльки у тих людей сили, яке чудове довкiлля.
Пустинi, пралiси, великi рiки, височезнi гори. Високi, стрункi пальми,
чорнi люди й лютi звiрюки. А ось знову мiсто з кам’яними, бiлими будовами,
пласкими стрiхами. Готель, музика, фокстрот мiж пальмами. Грає водограй. У
басейнi золотi рибки. Пiд’їжджають i вiд’їжджають блискучi авта, з них
виходять стрункi, у бiлому жiнки, так само мужчини. Йдуть швидко по
мармурових сходах, зустрiчаються зi знайомими, вiтаються, розмовляють,
смiються. Там знову танцюють, вигинаються чарiвнi жiночi постатi. П’янi
коханням очi дивляться у саму душу, а уста самi складаються до поцiлунку.
А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її
в теплi обiйми й вiдносить у безвiсть, нiби немовля.
Це i є той чудовий, величезний свiт. Пiти й завоювати його, пiзнати
його красоти, випити його солодощi, пережити його вибагливi химери. Не
бути там, не знати його – марно жити тодi на землi, де нема нi пишних
палацiв, нi великих мiст, нi широких рiк, нi високих гiр. Все сiре, все
маленьке, все спокiйне й ледаче… Ах, як мучить жагуча туга за повним
життям!
I тiльки на вулицях мiста прокидається Володько вiд своїх снiв та
помiчає, що вiн все-таки тут, на цiй землi. Бруднi, обдертi жидiвськi
хижки, нерiвнi хiдники, вузькi, хвилястi, нiби їх хто навмисне погнув,
вулички. Вже краще тодi село, нiж оця купа бруду, безладдя, що зветься
мiстом.
Вже пiзно. З заходу повiває й крутиться по вузьких завулках вiтрець.
Ноги ступають по нерiвних каменюках, час вiд часу ковзаються. Майже темно,
тiльки де-не-де манячить лiхтар.
Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не смiється, вiн
щось думає. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще
бiгають сильнi, енергiйнi, суворi люди, що, здається, тримають свою долю у
мiцно затисненiм кулацi. Вiн хоче щось говорити, але не знає, звiдки
почати.
Розговорилися аж на помешканнi Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк
закурив, пропонував Володьковi, але той вiдмовився.
– Так, так! Дорогий мiй! – почав Лазюк, нiби продовжуючи свою думку.-
Вiд нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер
опинились, чи залишимось i надалi оцiм порожнiм на планетi мiсцем, що його
сьогоднi репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всi ми
думаєм. Не раз i не два стукалася менi до голови думка: звiдки й як
почати? З села? З мiста? Вiд “хлопа”? Вiд iнтелiгента? З “Просвiти” чи з
бомби? I прийшов до одного висновку: звiдки б його не починати, нам усiм
бракує одного – знання.
Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути своє всiма
засобами! Треба братися тiльки за те, до чого прагне душа! Треба пiзнати
великий, Божий свiт! Треба пiзнати себе, нас, кожного дядька! Нас є
досить. Ми є також не дурнi, не слiпi й не глухi. Нашi голови створенi
також не тiльки для того, щоб добре за них нас вiшати, а також для того,
щоб думати й розумiти. Ми мусимо йти у свiт i мусимо бути тут! Ми мусимо
наповнити собою всi краї, всi народи. На кожному кроцi мусимо, мов крапля
камiнь, довбати вперто й послiдовно людську байдужiсть – тут у нас i там у
свiтi. I всi нашi починання мусять бути великi розмiром, глибокi думкою,
вiдповiднi до величi народу нашого. Сорок п’ять мiлiонiв! Сорок п’ять
мiлiонiв голiв! Сорок п’ять мiлiонiв сердець! Вдумайтесь, чоловiче, у те
число. Уявiть собi його. Сядьте, напишiть собi його на паперi й розложiть
в уявi на сорок п’ять мiлiонiв людських одиниць. Зважте їх фiзичну силу,
зрозумiйте масу, їх думки, вiдчуйте биття їх сердець. Боже мiй! Таж ви,
коли ви маєте хоч зерно”уяви, ви мусите жахнутись вiд величi народу, до
якого належите! Обiймiть уявою мiсце, що той народ займає на землi. Боже
мiй! Та ж це велич!
Володько вже не раз слухав мову цiєї людини. Тi слова, тi звуки… Вiн
знає їх напам’ять. Одначе вiн слухає далi… Слухає, бо треба це чути… У
вухах мусить завжди звучати та болюча музика… “Розшарпаний народ”… Як
часто вiн вживає цi вирази. Але що зробити? Куди вiд них втекти?
Границi… Навкруги границi…
Сидiли один проти одного, а в обох однi думки. Часом Лазюк вставав,
часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву
дорогу.
Заснули пiзно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно,
соняшно, тихо. В деяких мiсцях вiтер позносив з пiль снiг, в iнших знову
лежали хвилястi замети. Нерiвна дорога тiкала з-перед очей i десь далеко
на обрiю зникала.
Володько мав час передумати все, що чув i що бачив за цi два днi.
Перебiгав у думцi слова й враження, мiркував над ними й розкладав кожне в
належне йому мiсце.
А он вже, славу Богу, те вiчне його село. Вертається до нього завжди
однаково, завжди тiєю самою дорогою, як до неухильної дiйсностi, як до
того, чого нема сили обiйти.
VI
Молотили у Матвiя своїми силами. Не було за що наймати чужих людей.
Часом тiльки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней.
Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цiлий день ходити
навкруги у великих, старих чоботях… А до того, як падає дощ чи снiг.
Руки мерзнуть, ноги мерзнуть… Нi, нi… Це не так легко.
Матвiй завжди робив ту саму роботу – пускав у барабан. Це вже вiн так
добре знає. З барабану сiче у вiчi курява. На бородi висять бруднi
торочки. У ротi й носi болото. За цiлий день заросте курявою, що тiльки
очi виглядають.
Настя розв’язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тодi Настя
вигортає з-пiд соломотрясiв зерно з половою, а снопи подає Катерина.
Хведот або вiдкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тодi
солому вiдкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому.
Потопчеться пiсля.
Молотять довго, цiлий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди
поганяти конi, бо ходить до школи. Поганяє тiльки по школi, а це ще бiльше
затягає роботу.
По молотiннi у клунi по всiх кутах гори невiяної пашнi. Та найбiльша
купа – овес. З другого боку ячмiнь. Пшениця зовсiм окремо, щоб не мiшалася
з житом. По дилях, по балках, пiд стрiхою – повно куряви. Горобцi
почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнiзда їх вiдкритi, а
це не так приємно. Мишi розгромленi зовсiм. Кубла їх, що були мiж снопами,
щезли безслiдно. Родини знищенi. Безлiч з них пропали назавжди. Матвiїв
кiт нищив їх вiд ранку до вечора. Крiм того, бив їх кожний, хто тiльки мав
бажання. Тiльки небагатьом пощастило втекти у запасовi нори пiд мерною.
Переляканi, вони сидять там i не показуються…
Потiм довго вiють намолочене. Хведот крутить вiялку, а Володько насипає
в кiвш. Ранiше це робив сам Матвiй. Тепер вiн вiдгортає чисте зерно,
насипає його дерев’яною лопатою в мiшок i вiдносить до комори… У коморi
чотири засiки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмiнь. Просо, гречка
засипаються до дiжок, а конюшина стоїть у густих мiшках.
У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти туди, подивитися на
повнi засiки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати її повну
жменю й поволi пускати через пальцi. Нiби кусники золота, падають ядернi
зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хлiб насущний,
пожива людей, зiбрана з широких ланiв мозолистою рукою…
На дворi снiгу досить. На полях також. Санна дорога не може бути
кращою. Вже помолочено” повiяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з
Хведотом перевозять цеглу. З неї буде хата. Хотiлося дочекатися тiєї
доброї хати. Вже час. Стiльки рокiв минуло, а хата все та сама, “на
тимчасом” збудована.
Але Володько наполовину вiрить у нову хату. У нього думки iншi. Чужi,
нетутешнi… Хто знає, де на великiй землi схилить вiн свою голову. Хто
знає, де буде його хата… Вiн сам того не знає. Щовечора по роботi
миється, зачiсується та йде в село. Кожний день iде туди. Те село – то вже
його хата. Вiн вже не тут, а там. Сьогоднi у Никона, у малiй читальнi.
Завтра у Сергiя. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди вiдносить свої
сили, своє тепло, свою молодiсть. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе
тi хати – всi хати, всi тi люди, що в них. Любить їх. Любить серцем,
кров’ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнiвається –
гнiвається з сльозами болю в очах… Чому ви, i ми, i я… Чому ми такi?
Сам себе питає, сто разiв, двiстi разiв… Безлiч. А питаючи, сам i
вiдповiдає… Вiдповiдь звучить, мов оскарження,- мов присуд. Слухає її та
й каже: так. Ми жили погано. Жити треба iнакше. Я хочу iнакше жити. Прошу
менi не перешкоджати…
Поволi наближається Рiздво. За кiлька днiв перед святом Володько поїхав
до мiста дещо купити. Взяв на продаж два мiхи пшеницi. Матвiй завжди сам
продавав пашню але тепер йому “якась колька влiзла в ребра”. Старий не чув
себе добре.
– Ти б, Володьку, зробив це сам…
– Добре.
Вечором Володько вертався з мiста. Їхав гренджолами. Була гарна санна
дорога. Конi бiгли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали
парою, що двома струменями розсипалася перед їх варгами[23]. Полоззя саней
легко ховзалось по вчовганiй дорозi. Часом траплялись затоки. Сани з
розгону летiли вбiк, вдарялись об твердий снiговий вал, але конi
пiдхоплювали їх i вiдносили.
Навкруги безлюддя. Сонце зовсiм ховалося, i останнi його променi
освiчували верхи дубiв дiброви. Часом повiвав вiтер, хитав поволi дерева,
нiби пробував свою силу. Кiлька непорушних, мов велетенськi пурпуровi
крижини, хмарин вперто стояло на заходi й сонце ледве виривалось з них.
Мороз поволi мiцнiшає, щипає за нiс, вуха, щоки. На санях порожньо.
В’язка соломи, опалка, мiшки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками.
Бiля Чугалiв дорога йде вниз. На Трьох Кiпцях пiднiмається догори. Конi
йдуть хода. Спереду йде якась жiнка. Одягнута в чорне пальто з котиковим
комiром. Тонка, висока… Хода рiвна й швидка. У руках несе пакунок.
Володько її пiзнав. Наталка. Нагнав її, придержав конi й привiтався.
– Звiдки йдете, Наталко?
– З мiста,вiдповiла коротко.
– Хотiв би вас пiдвезти. Дозволите? – придержав конi.- Отут.- Розправив
мiшки бiля себе.
– О-о! Дякую. Це буде добре.- Сiла, посмiхнулася. Володько закрив їй
дергою ноги.
Вйо! Конi рушили. Виїхали на рiвне. Володько шарпнув вiжками. Конi
весело, рiвно побiгли. З-пiд копит вiдпадає на боки збитий снiг.
– Маєте гарнi конi,- сказала Наталка. Дивилася, як їх хвилястi гриви
маяли на бiгу.
Уривна розмова. Конi, вечорницi, дiвчата, хлопцi. Хотiлося сказати
багато, але не виходило. Час бiг швидко. Темнiло. Назустрiч бiжить село, й
перед ним Наталка встане. Володько притримує конi, але вони бiжать.
Невпинно бiжать конi, час, село. Дороги розходяться. Володько натягнув
вiжки, i конi зупинилися.
– О, як вам дякую,- сказала вона. Володько вийняв з рукавицi теплу,
тверду руку й простягнув їй.
– Будьте здоровi. Можливо, побачимось? – проговорив. Вона трохи
незграбно подала йому свою. Притримав її довше, нiж належало, аж вона
поворушила пальцями. Пустив руку, посмiхнувся, цвьогнув по конях батогом i
швидко вiд’їхав. За хвилину сховався за пригорбком.
Який у Володька добрий настрiй. Добре продав пшеницю. Добре їхалось. Чи
змерз. Яке там змерз. Зовсiм не змерз. Говорить з батьком, з матiр’ю. Ось
Василинцi подарунок. Як добре, що якраз сьогоднi згадав про ту стрiчку.
Невеличка, дешева стрiчка, а скiльки вона робить радостi… I Володьковi,
а ще бiльше Василинцi. Вона розгортає свою стрiчку кiлька разiв.
– Правда, мамо, гарна?
– Ну, певно. Хороша стрiчка. Певно, дорога… Володько тiльки
посмiхається. Ну що ж… Iнодi, буває, людина якраз щось добре зробить…
Без цього не можна.
Володько лiг спати. Нi. Не спиться. Вона має чудовi очi. Дивляться
просто на нього. Обернеться на другий бiк. I тут вони дивляться. Усмiшка
її також гарна. Хто б подумав, що одна усмiшка може так грiти, так тiшити,
так пiдносити…
У цих роках скрiзь настала змiна. Навiть Рiздво вже не те. Колись було
Рiздво свято. По всьому свiтi, здавалось, є свято. Тепер нi. Тепер тiльки
люди святкують, а уряди так само, як завжди, урядують. У родинi Матвiя
також є змiна. Так само варить Настя кутю, взвар, вареники. Так само пече.
На Свят-Вечiр родина так само сходиться до хати. Всi моляться… Але
Володько вже не так тiшиться. Хведот не такий цiкавий. Вони вже виросли.
Василинка, хоч мала, але надто поважна. Вона помагає матерi, мов доросла.
I ще одна змiна настала у Матвiєвiй родинi. За стiл до кутi всi
сiдають, як i колись. Урочисто, поволi, побожно. Тiльки тепер мiж Матвiєм
та Володьком одно мiсце порожнє. Нiхто там не сидить, хоча перед ним на
столi стоїть тарiлка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка.
Зате на тарiлцi, перед порожнiм мiсцем горить воскова свiчка, її ставить i
засвiчує сам Матвiй. Перед тим, нiж почати вечерю, всi встають i одну
хвилину мовчки дивляться на свiчку, її полум’я освiчує кожне обличчя,
покрите смутком. Всi знають, за кого горить та свiчка. Його iм’я не
висловлюють, але в серцi кожного горить те iм’я так само, як полум’я
свiчки, i свiтить. Одним вiн був сином, iншим братом. Вiн пiшов i не
вернувся, але вiн не вмер. Вiн там десь витає в просторах рiдної землi.
Всi вiрять, що вiн колись вернеться на тому саме великому, каштановому
конi, на якому перед роками востаннє виїхав з батькiвського подвiр’я.
По хвилинi мовчанки Матвiй голосно, поволi, виразно говорить: “Отче
наш, iже єси на небеси, да святиться iм’я Твоє, да прийде царство Твоє, да
буде воля Твоя, яко на небеси, так i на землi…” По закiнченню молитви
всi хрестяться, сiдають i поволi починають їсти. Тиша. Свiчка горить.
Обличчя у всiх поважнi. Настя деякий час не їсть. Вона витирає чистим
фартухом очi, але не може витерти. В них виступають все новi сльозини й
поволi стiкають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити
урочистостi, горнеться до неї i пошепки каже:
– То було за Україну… Не плачте, мамо…
Всi чують той шепiт. Володько дивиться на сестру. Йому хотiлося б
обняти її, поцiлувати, але не вiдважується. Все-таки вони мужицькi дiти, й
пестощi їм не личать.
А надворi така сама, як завжди, ясна рiздвяна нiч. Так само свiтить
мiсяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують вiд мiсяця ласицi у
вiкнi.
Скоро всi лягають спати. Завтра всi йдуть на всеночну. Зiстанеться дома
один Володько. Вiн би також пiшов, але хтось мусить дома бути…
На другий день до Матвiя приходить Катерина з Миколою. На столi
з’являється пляшка, їдять, п’ють. Настрiй пiдноситься. Микола рветься
полiтикувати. Вiн все ще переконаний, що буде вiйна, що нiмець так не
погодиться, що большевики попруть на Варшаву… В Україну вiн ще не
вiрить, бо в неї вiрить Володько.
Матвiй з ним не погоджується, бо взагалi не любить свого зятя. “Не з
нашої костi, м’який i хлюстуватий…” Не хотiв, щоб Катерина за нього
виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. “Хай
собi… Тепер всi те й роблять, що полiтикують… Але по-дурному… Коли
треба було – мовчали…” Володько перечив батьковi: “Хай хоч говорять. I
це вже добре. Колись i того не було”. Тут Матвiй змовчував.
Над вечiр Володько пiшов до Левинських. На Рiздво приїхав Олег. Роман
знову розносився з випивкою. Має якесь там вино. Приїхав Лiнкерт. Випити
необхiдно.
Володько не мав намiру входити в те товариство, але до нього
прив’язався Роман, i той погодився. Пана Глiба не було дома. Вiн пiшов
вiдвiдати учительку в Башкiвцях. Ключа вiд кiмнати мала матушка.
Роман попросив Олега, щоб вiн дiстав ключа. Олег дiстав. Пiшли до
школи. Олег, Роман, Володько, Лiнкерт i Саша. Сiли бiля маленького
столика. Випили. Над столиком на” цiлий зрiст портрет Шевченка. Саша довго
на нього дивився, I пiсля встав, взяв з лiжка простирало й завiсив
портрет.
– Нєчево єму на нас сматрєть,- проговорив задоволене. I Володько
обурився. Деякий час не знав, як реагувати. “Встати й дати йому в морду”,-
думав. Нi. Зчиниться бiйка, розголос, скандал для пана Глiба.
– Так. Йому нiчого дивитись на таких людей,- проговорив Володько. Хотiв
бути спокiйним, але не мiг. Обличчя його вже горiло, очi блищали.
– Хахлацкiй бог… В шубє i папахє,- казав далi Саша.- I Настаящiй
Пугачев,- додав.
Володько ледве втримався. Олег зiрвався на ноги.
– Ви, Саша, не iмєєтє права аскарблять маїх гастєй!
– Нє тваїх, а маїх! – перебив його Роман.
– Тим гiрше,- перейшов Олег на українську мову.- Ти дозволяєш, щоб
твоїх гостей ображали. Ви! Освiченi!.. Рускiє!.. Фуй!
Саша зареготав.
– Чого, Олег, скачеш, як пiвник. Менi плювать на всi вашi етiкети.
“Чого я тут? Чого я з ними?” – думав Володько.- “Геть звiдсiль!” Вiн
встав.
– Я вiдходжу! – проголосив вiн рiшуче.
– Нi, Володьку! Почекай,- швидко казав Олег.- Не ми, а вони мусять
вiдiйти. Я дiстав ключа… Саша його перебив:
– Хто? Ми? Ми вiдiйдем? – при цьому вiдкинувсь на стiльцi й витягнув
ноги.- Спробуй мене вигнати,- проговорив нахабно.
Лiнкерт був цим заскочений i мовчав. Пiсля вiн вiдiйшов набiк i почав
низьким басом спiвати:
“Русь, i ти била прєкраснай,
А тєпєр гнiйот твой труп…”
Це обурило Сашу.
– Пане Лiнкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росiї. Такою пiснею
ви її ображаєте.
Лiнкерт витягнувся на весь довгий рiст, заложив руки до кишенi й
пiдступив до Сашi.
– Пане Олександре Нуждiн! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви
ображаєте Росiю. Так. Ви! Ви син полковника, ви скiнчили середню школу, ви
були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте менi за
мого бувшого колегу Олександра Нуждiна,- При цьому вiн пiдiйшов до
Володька i церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лiнкерт круто
повернувся й також зробив крок. Роман кинувся мiж них, Володько та Олег
лишилися збоку.
– Панове, панове! – кричав Роман.- Та лишiть! Годi! От знайшли!.. У
мене нова пляшка!..
Саша й Лiнкерт лишили бундючнi, бойовi постави й розiйшлись. Виступив
Володько.
– Я все-таки вiдходжу! – проговорив вiн швидко й без прощання вийшов.
За ним вийшов Олег.
– Володьку! Куди йдеш? – кричав вiн навздогiн.
– Хоч зо мною? – вiдповiв Володько швидко й рiшуче…
– Куди?
– Побачиш.
– Я йду, але в мене ключi. Не можу їх лишити самих…
– Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергiя.
I Володько швидко вiдiйшов.
Вечорiло. Погода змiнилася. Вчора небо було ясне, i свiтив мiсяць;
тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплiшало. Час вiд часу – там,
то там – пролiтає велика снiжина.
Володько швидко йшов в долину до Сергiя. Йшов туди охоче. Вiн навiть
радiє, що так сталося, що вирвався з того неприємного товариства. Хоча бiг
вiн не тiльки до Сергiя чи хлопцiв. Хотiв бачити Наталку… Принаймнi
бачити.. Вiдколи пiдвозив її з мiста, стратив з очей… Навiть у церквi не
помiтив її. Питати також нiяково, але думка думкою. Коли засяде в головi –
не виженеш… I не заставиш її чимсь iншим… I не заїси… Хай вже Ганка
вибачить. Але йти проти серця тяжко… Кожний рух її, кожний усмiх, кожний
погляд… Ну, що може на свiтi ставити спротив? Це й є та мрiя…
Володькова мрiя вiд раннiх, юначих часiв, коли то вiн ще тiльки рiс, коли
спинався на ноги й коли мiг уявляти “її”. Ось вона й є. Нi, Ганко! Вибач
мою легковажнiсть…
Але нi цього, нi другого дня не зустрiв вiн Наталки. Був, здається,
скрiзь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на “колодцi”… З Ганкою
досхочу танцював, але Наталки не бачив…
А час бiжить. У таких роках вiн бiжить надто швидко. Свята мигнули й
нема… Буднi днi – то мороз, то одлига… Клопоти дома… Мала
читальня… Там вже тiснота, що нема де стати… А люди прибувають з-пiд
Одерадiвки, з-пiд Башковець… Тягне їх щось сюди… Приходять, стають i
слухають… Очi їх вiдкритi, а вуха також… Бачать i чують. 3-пiд|
Одерадiвки, з-пiд Башковець… Всi вони однаковi, тi люди. I тут i там…
Хочуть вони того кращого слова, аби тiльки впало воно десь на цiй землi.
Одного вечора, пiсля читальнi Йон, Антiн та Демид вiдiйшли набiк i щось
змовляються. Це вже надворi… Володько ще занятий… Його ще питають, що
буде завтра… I Обступили зо всiх бокiв, мов попа…
– Володьку! – чуе вiн за плечима. Оглянувся. То сам Йон.
– Ходи, щось скажу,- сказав вiн. Володько виступив набiк.
– Хоч з нами? – питає Йон.
– До Євдошки?
– Нi. На другу гору.
Володько знає, що то за друга гора. Туди ще хлопцi з цього боку не
ходили. Вiн знає також, що там Наталка. Давно вже її не бачив i майже
забув. А може, краще не йти? Хвилинку подумав. Антiн, Йон, Демид…
Найкращi хлопцi… Не може ж вiн їм вiдмовити. Перед ним стоїть Йон i
чекає.
– Йдем! – сказав Володько рiшуче.
За пару хвилин чотири чорнi тiнi вiддiлились вiд гурту й швидко зникли
в долинi. Нiч темна. З заходу вiє прудкий одлижаний вiтер. Верхи дерев
гнуться й шумлять.
Парубки швидко перебiгли долину, перейшли рiчку, перелаз i пiшли пiд
гору вузькою, з обох бокiв огородженою стежкою. Йшли швидко, мовчки. Вже
ось садки… Володько вiдчував неспокiй. Не хотiв цього показати.
Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче пiдходили до садкiв,
тим його неспокiй зростав.
Дiвчата не сподiвались таких гостей. До них заходили менш поважнi
парубки. Часом приходив до Наталки Iван з Людвищ. Цього вечора його не
було. Четверо дiвчат спокiйно пряли, а стара Настина мати куняла в
запiчку. Бiля мисника на лавi сидiло кiлька менших хлопцiв.
Раптом забрехав собака. Всi настрожились. Настя встала й пiдбiгла до
вiкна.
– Дiвчата! Їй-Богу, до нас хлопцi йдуть! Хресто-святий! Йон!.. – Вона
не договорила. Перед вiкнами швидко майнули чотири тiнi, i зараз же
рипнули дверi до сiней. Дiвчата швидко почали охорошуватись. Одна Наталка
сидiла спокiйно, крутила свою прядку й смикала мичку. У сiнях тупiт,
рипнули другi дверi, i хата наповнилась гамором.
– Дай, Боже, всiм гоже! Чи приймете?
Дотепи, смiх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часi дiвчата
почали спiвати. Виводила Наталка. У неї приємний, грудний альт.
“Ой, там за горою, там за кам’яною,
й, там ломить вiтер рожу з калиною”
– виводить Наталка. Голос її пливе рiвно, спокiйно. Слова вимовляє так,
нiби спiває про себе.
“Ой, там ломить вiтер рожу з калиною,
Ой, там розстається козак з дiвчиною”
– спiває Наталка. Спiвають всi дiвчата, але тих не чути. Спiває тiльки
одна вона, бо спiває й думає над тим. Кiнь осiдланий уявляється. Стоїть
коло плота, за плотом рожа й калина. Козак чорнобривий, а коло нього
дiвчина. Може, це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж i пiсню сама
склала. Може, не ця Наталка, а її сестра, що жила колись, дуже давно, коли
ще були козаки, що їздили в бої.
“Вернися, козаче, вернися, соколю,
То впущу до хати, щоб не чула мати”.
Голос її шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до
хати. Прийди! Ось все моє! Тихо! Вiзьми мою душу з собою в бiй. Силу мою
вiзьми! Вiзьми мою красу й молодiсть!
“А як упускала, тяженько зiтхала,
як випускала, сердечно плакала”.
Плач, дiвчино! Твiй любий козак вже махнув на сiдло. Прощай! Може,
завтра зiтнеться в степу з татарином i ляже трупом. А може, вернеться з
загорiлим, сильним обличчям. Дужий, чудовий. Вiзьме тебе й будеш його
навiк.
А коли скiнчилась дiвоча пiсня, хлопцi втяли свою. Пiсля завели
жидiвську школу. Антiн та Йон лементують басами:
дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор: лiско-овий, лiско-о-овий.
Решта хлопцiв, хто може, першим тенором: клено-о-овий, клено-овий…
Володько вбрався за рабина. Напнув на голову рядно, дiстав з полицi
стару книжку. Хлопцi виводять кожний своє, а Володько спочатку тихо, а
пiсля все голоснiше й голоснiше почав шверготати, кричати, хитатися на всi
боки, бити книгою по столi, вимахувати кулаками.
Робив це добре. Дiвчата качалися зо смiху. А хлопцi все тягнули своє. У
хатi стало весело. Навiть Наталка щиро смiялася, i її бiлi зубки блищали,
мов перлини.
Коли скiнчилась школа, Володько зняв рядно, пригладив волосся,
обернувся кiлька разiв по хатi й сказав:
– А тепер, чеснi люди, розповiм вам казку. Хочете?
– Кажи! Хочем,- заговорили всi.
– Тодi тихо! Слухайте i вважайте! Сiдайте всi кругом, хто де знайде
мiсце. Уявляйте, що у мене довга, сива борода, довгi, кiстлявi руки,
глибокi очi, закритi довгими, сивими бровами.
Обвiв навкруги поглядом. Всi замовкли, нiби навмисне, нiби чекали, що
Володько має викинути якийсь жарт. Але вiн не жартував. Серед великої тишi
почав своє оповiдання.
– Було це далеко,- почав вiн поволi, розважно, виразно.- Не у нас. А
може, й у нас. У такiй саме землi, як наша… В одному селi був, жив
добрий господар на iмення Iван Борислав. Було це давно, а може, й не
давно. Було це на Щедрий Вечiр.
Iван Борислав знався на травах лiчничих, на добрих словах, на гарних
приповiдках. Всi навкруги по всiх селах знали його, всi любили й всi
поважали. Було пристрiт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи руку хто
вивихне – одразу кличуть Борислава. I хай то буде удень чи вночi. У свято
чи будень. У дощ, у сльоту чи метелицю… Нiколи нiкому не вiдмовляв
Борислав. Брав свої лiки в торбину, у руку цiпок i йшов. Йшов до хворого,
до страждучого й нiс йому допомогу, розраду, нiс добре слово.
Одного разу на сам Щедрий Вечiр покликали Борислава до сусiднього села
Колотокiв. Хтось там ногу вивихнув i потребував негайної помочi. А село те
було не близько. За горою. А цiла гора лiсом покрита, а в лiсi рови та
скелi, а стежки снiгом засипанi. Але Борислав устав i пiшов.
Прийшов до хворого, допомiг йому й вертається додому. Пiзнiй був вечiр,
зiрвався вiтер, мело снiгом. Iвана не хотiли пустити. Казали йому:
– Не йдiть в таку погоду. Лишiться у нас на святу кутю. Будемо дуже
радi.
– Нi,сказав Iван.- Не можу зiстатись у вас. Пiду!
Встав i пiшов. Вiтер мiв снiгом, по небу тягнулись хмари. Тiльки
десь-не-десь проривалась i моргала ясна зiрка, нiби око гарної дiвчини, та
ще час вiд часу то випливав з-за хмар, то знову ховався великий,
круглолиций мiсяць. Борислав квапився, бо хотiв до Нового Року зайти
додому. А стежки зовсiм заметенi. Снiг глибокий, копкий. Ноги грузнуть i
ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був
уже на горi, став, щоб вiдсапнути. I чує Iван з сусiднього села дзвони.
Великий дзвiн вдарив дванадцять разiв. Iван зрозумiв, що вiн вже не дiйде
додому, що Новий Рiк прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом i
вклонився до самої землi. Так, нiби перед ним стояв Новий Рiк, так, нiби
Iван його бачив.
В той час втих зненацька вiтер. Хмари на небi десь зникли зовсiм, I
лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, свiтлим
мiсяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги.
Молодi сосонки непорушне, нiби завороженi, стоять, бiлий, чистий снiг
iскриться в очах, i стiльки скрiзь розсипано барв, що нiхто не знає, яка з
них краща.
I почув Iван, що зовсiм недалеко вiд нього хтось нiби закашляв. Так,
нiби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Iван насторожився й зрадiв.
О, думає… Iще одна душа серед цього лiсу в такий час знайшлася. Хвала
Богу! I не встиг Iван докiнчити своєї думки, як з-за молодої, розлогої
сосни виступив дебелий, старий чоловiк. Мiсяць ясно освiчував його велику
постать. Мав вiн довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим,
виложеним ягнячим комiром кожусi. На плечi у нього ловецька рушниця, а
коло нього великий ловецький собака-вовчак.
“Ну,- думає Iван Борислав.- Не зробив я нiкому зла, не думаю, щоб i
менi хтось хотiв його робити”.
Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав:
– Слава нашому Боговi! З Новим Роком будьте здоровi, добрий чоловiче! А
той вiдповiв:
– На вiки-вiчнi слава йому! I вас з Новим Роком вiтаю. Звiдки
мандруєте?
Так i так. Все, як було, розповiв.
– Ага! – сказав чоловiк з рушницею.- Так! А чи не могли б ви пройтися
трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? I чи
готовi вашi села?
Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Iван Борислав, був
завойований чужинцями. Були там над Днiпром села, але не жили в них вiльнi
люди. Панували надi ними чужинцi. В урядах, в судах, у школах. Навiть у
церквi. Не признавали чужинцi тих людей за людей. Не хотiли шанувати нi їх
самих, нi дiтей їх, нi їх святих могил. А люди мов полоненi, коритись
мусили.
Iван Борислав сказав незнайомому:
– Маю час i охоче з вами пройдуся… А в селах наших нiчого нового. Все
ще так є, як було.
– Ну, то обiйдем ось цю гору й пiдем, скажем їм,- сумi проговорив
незнайомий.- Ходiмо!
Обидва пiшли. Увiйшли в лiс глибокий. Йшли без стежок, без дорiг. Часом
на якусь галявину виходили. Мiсяць свiтив на них з високого неба. Довга
тiнь тягнулась за ними. Собака, йшов спокiйно по слiдах незнайомого.
Обходили всi яри, всi долини. Виходили на гори й дивились з них униз.
Краса й тиша скрiзь стояли. Iван часто не мiг заховати радостi, який то
гарний, великий Божий свiт, яка чудова та його земля. I втоми вже не чув,
бо радiв, як мала дитина. Здавалось, що вiн вперше в життi подивився на
землю свою звисока й вперше побачив її своїми очима.
– Господи Боже! – казав собi в душi.- Ти єдиний можеш спасти нас вiд
великих грiхiв. Син Твiй за цiлий свiт постраждав i викупив його з неволi.
Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дiтей своїх.
Поки молився так Iван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом
тiльки зупинявся, ставав, обтирав пiт на широкiм чолi й тяжко вiддихав.
Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Мiсячне сяйво зовсiм
заливало її. Снiг горiв самоцвiтами. Тут незнайомий зупинився й глухим,
тремтячим голосом сказав:
– У долинi цiй колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих
людей. Боролися й впали за свободу, їх перемогли. Вони вже давно вiдiйшли
вiд нас, але душi їх тут… В оцiй долинi. Ходiм до них.
Недовго вже йшли. Пiдiйшли до якоїсь стiни, що чорнiла, мов лiс
великий. Сюди й туди не видно кiнця. У стiнi тiй залiзнi дверi, а на
дверях два великi, мiдянi кiльця. Взяв незнайомий за те, що з правого
боку, i вдарив ним раз, потiм ще раз i ще раз. Три рази вдарив тим
кiльцем. Довго не чути було нiчого, Борислав, незнайомий i собака спокiйно
стояли й чекали. Нараз за дверима нiби задзвонили малi дзвоники. Луна вiд
них донеслася й назовнi. Тодi залiзнi дверi самi вiд себе вiдчинилися, а
за ними був чорний, мов угiль, вхiд у якесь пiдземелля.
– Ти зостанься тут,- сказав незнайомий до пса.- А ви,- звернувся до
Борислава,ходiть за мною.
Собака слухняно залишився надворi, а Iван i незнайомий вступили у
темний прохiд. Дверi за ними одразу зачинилися, й вони стояли у глибокiй
темнотi. Пiсля поволi звiдкiлясь взялося блiде, мертве, нiби вiд
порохнякiв-свiтлякiв, сяйво. Воно поволi збiльшувалось, i по часi Борислав
побачив перед собою довжелезний, нiби тунель, прохiд. Кiнця його не було
видно, а справа й злiва проходу стояли прив’язанi чудовi конi. Направо
стояли все карi, налiво все каштановi. Блискучi, випасенi всi, стоять коло
довжелезних жолобiв i нiби на когось чекають.
– На кого чекають тi конi? – запитав Iван незнайомого.
– Пiсля скажу,- вiдповiв суворо той.
– А де їх кiнець? – знову запитав Борислав.
– Побачиш,так само вiдповiв незнайомий. Iван вже бiльше не питав
незнайомого, а йшов за ним все далi й далi проходом. Йшли так дуже довго.
Направо й налiво все стояли такi саме чудовi конi й нiби когось чекали. I
по дуже довгiй ходi нарештi дiйшли до кiнця. Конi залишились за ними, а
вони самi вступили до нового пiдземелля. Блiде свiтло тут зникло.
З’явилось тут натомiсть синяве, нiби вiд горючого газу. Була це велика,
безмежна зала, наповнена самою зброєю. I чого тут тiльки не було. На
колонах, що пiдпирали склепiння зали, висiли старi шаблi й старi списи. У
скринях лежали гарматнi кулi. На довжелезних стояках стояли рушницi. I
була тут не тiльки стара зброя, а була тут i така, яку вживають тепер.
Були там скорострiли. Стояли довгими рядами на високих тринiжках, на
колiщатах. Коло них готовi скриньки, повнi стрiчок. Були тут i гармати –
тяжкi й легкi. Стояли й чекали. Навiть лiтаки, навiть танки були тут,
стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, i все нiби на когось чекало.
Iван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотiв нiчого питати
незнайомого, але з часом не витримав.
– I нащо тут стiльки тiєї зброї? – спитав. Незнайомий навiть не
оглянувся. Здавалось, вiн зробився ще бiльш непривiтливий й суворий. I
тiльки по доброму часi сказав:
– Ти, чоловiче добрий, до всього лiк знаєш. Всяку хворобу вiдразу
вгадуєш, а такої простої речi не можеш вiдгадати. З якого ти прийшов
свiту?
Пiсля цього незнайомий замовк i повiв далi Iвана. По довгiй ходi дiйшли
до зали, заваленої рiзними вояцькими одягами. Яких тут тiльки не було
одягiв i скiльки їх було. Не можна було переглянути. Iван вже не питав
незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стiльки тих одягiв. Мовчки
пiшов за ним далi, аж поки не прийшли до найбiльшого i найтемнiшого
пiдземелля. Було тут зовсiм темно й так тихо, що власне дихання видавалось
надзвичайно голосним. Не бачив Iван нiчого. Стояв у темнотi, у порожнечi,
заведений у незнайоме пiдземелля й тiльки дивувався. Що значить все це? Де
я? Куди мене той завiв? Де звiдси вихiд? По часi з глибокої темноти почув
Iван суворий голос незнайомого.
– Бачиш щось тут?
– Нi,вiдповiв Iван .- Не бачу нiчого.
– Чуєш щось тут? – знову запитав суворий голос з темноти.
– Нiчого не чую,- вiдповiв Iван.
– Свiтла! – сказав суворо незнайомий, i враз з’явилося свiтло. Було це
справжнє свiтло дня, що вiд сонця лилося… Чарiвне, живе, тепле! Було це
радiсне свiтло, що сяяло над Божим свiтом зовсiм даром всiм, для всiх.
Велике Боже око дивилось i зводило до життя все, що було на землi, все
велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство
дiставало вiд сонця стiльки, скiльки потребувало для свого життя, й все
вiд того жило на землi, I було це таке хороше, таке чарiвне, таке святе
свiтло.
Iван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике,
безмежне пiдземелля… Безлiч колон пiдпирало його склепiння. Скрiзь, де
гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сидiли рiзнi, дебелi
люди, нiби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно
свiтило сонце, кликало до життя, манило, грiло…. Але вони не чули того
заклику. Всi спали. Всi до одного. I коли Iван призвичаївся до яскравого
свiтла, вiн здивувався ще бiльше. Пiзнав у тих людях знайомих… Рiзних
знайомих, з рiзних сiл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди,
але чого ж вони сплять? “Боже! Чого вони сплять?” – питав себе розпучливо
Iван. Але нiхто йому не вiдповiв, а сам не мiг догадатись. Знав безлiч
рiзних лiкiв на землi, знав усе, а цього не знав.
– Боже мiй, Боже мiй! – не витримав i викрикнув Iван.- Але чого ж тi
люди сплять?
Незнайомий не вiдповiв Iвановi. Не обернувся до нього й не поглянув на
нього. Звернувся тiльки до тих, що сплять, i звучним, сильним голосом
промовив:
– Сон ваш триває далi! Ось зi мною свiдок. Села ще сплять!
Пiсля цього незнайомий обернувся знову до Iвана й сказав:
– А тепер час вертатись. Ходiм!
I по довгому часi вони дiйшли знову туди, звiдки прийшли. Незнайомий
свиснув на свого пса. Той з’явився й слухняно присiв коло його нiг.
Iван був здивований до смертi й нарештi запитав:
– А хто ж ви такий, добрий чоловiче?
– Я! – вiдповiв незнайомий твердим, виразним голосом.- Я ваш Вiчний
Сторож.
– А що ж це за долина? – запитав знову Iван.
– Це Долина Чекання! – так само вiдповiв незнайомий.
– А на що ж тут чекають? – знову запитав Iван, бо не мiг так вiдiйти,
щоб не довiдатись цiлої правди.
– Чекають тут на добрi вiстi з ваших сiл. Я – Вiчний Сторож, що кожного
року раз на Новий Рiк виходжу вночi й обходжу цей край. Але тiльки раз на
сто лiт можу я зустрiти живу людину з сiл. I я питаю ту людину: що доброго
на ваших селах? Чи вже скоро кiнець неволi?.. I коли знатимуть менi
вiдповiсти, коли я почую вiдповiдь таку, як треба, тодi прокинуться усi
отi, що бачив ти сьогоднi, їх там є безлiч, I як тiльки почують: “Готово!
Вставайте!” – усi встануть, всi прокинуться. Вiзьмуть ту зброю, посiдлають
тi конi й виїдуть. I буде то чарiвний виїзд! Але тепер мусять спати вони
ще сто лiт, поки я не зустрiну нову людину. I краще хай не родиться вона
на свiт, коли має принести менi таку вiдповiдь, як принiс менi ти. Краще
хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з
нею у дикi лiси, до диких людей, бо на цiй землi не повинно бути для таких
мiсця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей,
що вмiють самi над собою панувати, для людей, що неволi не знають. А ти
йди тепер до людей своїх i розкажи їм, що чув i що бачив. З Богом!
Вiчний Сторож повернувся й пiшов поволi в лiс. Йти йому було тяжко.
Голову нiс опущену. Ноги його поволi переступали, нiби в кайданах, а за
ним тягнувся його вiрний собака.
Iван довго стояв на мiсцi й не мiг рушитись. Йому вже не хотiлось
вертатись до села. Вiн зрозумiв, який тяжкий грiх взяв на свою душу, яку
тяжку вину перед Богом i людьми зробив вiн цього дня. Але все-таки треба
було йти. Треба було пiти й сповiстити iншим, щоб всi знали й дiтям
переказували. Хай не родиться на свiт така людина, що принесла б Вiчному
Сторожевi такi вiстi, як принiс сьогоднi Iван.
На другий день знайшли Iвана недалеко коло села непритомного.
Знесилився вiд холоду, втоми й тяжкого горя, не мiг дiйти до села, впав i
мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вiстка
облетiла цiле село. Люди всi любили Iвана. Був вiн добрий, серце мав чуле
й м’яке. Знав трави лiчничi й не одного з бiди та смертi вирятував. Через
те зiйшлися до нього й тепер.
Але тепер не могли пiзнати його люди. Лежав, мов камiнь, твердий. Очi
мав суворi. Коли побачив коло села людей i опритомнiв, почав оповiдати те,
що я вам оповiв. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як вiдповiсти,
коли ще раз зустрiне Вiчного Сторожа.
Цим Володько скiнчив i замовк. Все, що було в хатi, мовчало глибокою
мовчанкою. Всi прядки стояли. Всi люди сидiли майже нерухомо. Антiн, Йон,
Демид, всi, всi дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв
свої слова. Кожне слово виходило з його уст, нiби вибране. Коротке, просте
i ядерне, бо хотiв, щоб всi приняли й зрозумiли його.
I видно було, як впливали тi слова на слухачiв. З сяйва очей, з рухiв
уст, з виразу цiлого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.
– Ну,сказав вiн.- Казку я скiнчив… А тепер знову хiба пiсню?
– Еге… Пiсню… – промовив придушеним басом Антiн. Пальцi його
незграбно ворушились на колiнi.- Пiсня тепер ледве чи й пiде.
Йон встав на ноги.
– Та-а-ак! – сказав вiн, заложив обидвi руки за потилицю й потягнувся.
Демид також встав…
– Ех, Iван, Iван,- вирвалось у нього, й бiльше не казав нiчого.
Володько дивився на дiвчат. Тонка, бiлява Настя. Чорнява Одарка… Та й
друга всмiхнулись йому… Зупинив погляд на Наталцi… Здається, глянула
також на нього… А можливо, помилився… Був це такий короткий погляд.
Ось вона вже знову пряде… Права її нога ритмiчно наступає понiж прядки,
а тонка тканина спiдницi спадає майже додолу.
– Йду! – сказав несподiвано Володько й швидко встав.
– Чого так спiшите? – кинула Настя.
– Їх чекає… Не знаєш? – Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому
посмiхнулася.
– Дякую вам хоч за це,- вiдповiв Володько.- Вперше почув вiд вас
слова… Йду! А ви, дiвчатка, все-таки не сумуйте. Ми тiльки з хати
вийдемо разом. Демид та Йон вернуться вiд першого перелазу. Не бiйтесь. А
ми з Антоном вже якось почимчикуєм самi… Так, Антоне?
– Iстинно так! – потвердив той басом.
– Як хочете – знайдемо й для вас мiсце,- жартувала Настя.- Пустимо на
пiч. Мама посунуться…
– Ха-ха-ха!
– Смiйтесь на здоров’я. Смiх вам на користь… А вже, здається, i пiвнi
кричать, I не хочеться їм спати… Добранiч! Не поминайте лихом!..
I парубки вийшли. Нiч. Чорна, вiтряна нiч. Глибока навкруги тиша,
тiльки час до часу переспiвуються пiвнi.
Дiйсно, вiд першого перелазу Йон i Демид десь зникли. Парубки таким не
дивуються. Володько й Антiн нiчого не помiтили й пiшли собi вниз.
Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. “Невже Йон до неї?”
– питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Нi, нi.
Нiколи вона не зробить такого. Нiколи!
VII
Посерединi села стоїть просторий, критий зеленою бляхою будинок. “З
фронту” вiд дороги має вiн чотири вiкна й дверi. Крайнє, схiдне вiкно
загратоване. Дверi подвiйнi. мальованi гнiдою, вицвiлою барвою. До них
просто з вулицi ведуть зложенi з кантястих, дубових брусiв сходи. Над ними
бляшана вивiска з написом: “Продаж вуткi i лiкеруф – I. Габель”. Лiтери
кривi, а крiм того лiтера К в словi “вуткi” виглядає як Я, бо намальована
навпаки. Збоку домальована пузата, подiбна на десятикiлову гирю, пляшка.
Ввесь цей будинок зо всiми своїми оздобами зветься “шкальня”. Є це
найкращий будинок у селi, бо виставила його ще царська влада. Не була це
анi церковно-приходська школа, анi якась лiчниця, через те виглядала
по-людському. Продавали в нiм добру, царську горiлочку. За вiйни будинок
спорожнiв. “Шкаликiв” не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав
хтось у вiкнах тахлi, бляха почала iржавiти. Пiсля поселився там воєнний
бiженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними цукерками й
рiзним iншим крамом. “За України” зробили з шкальнi кооператив. Продавали
сiль, юхт, мило, оселедцi. “За большевикiв кооператив пограбували. “За
полякiв” кооперативна управа сходилась на свої засiдання, засiдали
здебiльша до рана й розходились зо спiвами. Пiсля кожного такого засiдання
кооператив опадав, мов вода пiсля повенi. Засiдання тривали недовго. Перед
роком вiдбулося останнє, перевибрали управу, замкнули кiлька тузинiв
поiржавлених голок, п’ять наперсткiв, пляшечку колонської води, кiлька
пачок шевських цвяхiв i “розщитали” крамаря. Пiсля того будинок заглух.
занiмiв. Знову почали зникати з вiкон тахлi, посипався зо стiн тинк,
розринулись сходи. На дверях висiла велика колодка, а сiльська громада
щотижня сходилась i радилась, що з тим будинком робити. Тиждень за тижнем
минав, а громада радилась. Колодка на дверях висiла далi, далi зникали
тахлi, далi осипався тинк. В одному кутi великої кiмнати стояв закурений
стiл, а в столi хоронились голки, пляшечка колонської води, шевськi цвяхи,
старi протоколи й зовсiм добрий статут. Андрiй Андрiйович Рона перейняв на
себе головування, ходив по своїх кiмнатах i думав. Тяжкi були його думи.
Хотiлось йому тi iржавi голки, ту воду й тi цвяхи пустити якось “в хiд”.
Але, не дивлячись на всi його старання, все те майно лежало непорушне, мов
зачароване. Не було нi людей, нi грошей. “Стара управа” пiсля славетної
дiяльностi заслужено вiдпочивала, а нової не було де взяти.
Не везло Андрiйовi Андрiйовичу, зате повезло громадi. Навеснi минулого
року прибув до села один чоловiк. Мав расового, орлячого носа, просторого,
вiд вуха до вуха, рота й завдатки на добре черево. Одягнений був у сiрий,
потертий пiджак, полатане на колiнах галiфе, взутий був у старi вояцькi
черевики з вовняними панчохами, в якi запускав “галiфе”. Говорив вiн
поспiхом, любив покпитися, бути цинiчним, пускати в вiчi туман, оповiдати
невдалi дотепи, з яких смiявся тiльки сам та дядько, до хотiв дiстати
“наборг” пляшку.
Всi довiдались, що за якогось царя Гороха виступав вiн “на перших
ролях” у малоросiйськiй трупi Гаркавенка чи iншого Перерепенка. У нього
закохувались самi графинi, княгинi та рiзнi принцеси. Пiд час вiйни вiн з
нашої планети зник i якось вигулькнув… аж в легiонах. Тут вiн завзято
воював на всiх фронтах… В нагороду за це дiстав концесiю на “продаж
вуткi i лiкеруф”. В цiй фазi свого життєвого шляху прибув вiн до села пiд
прiзвищем Габеля. Знайшов собi грошовитого спiльника… Ти – грошi, я –
концесiя; винайняв вiд селян “шкальню”, найняв Семена, що привiз йому
кiлька скриньок “шкаликiв”, i на поличках старої монопольки знову
виглядало по-царському. Габель радiв, спiльник також, радiли й селяни.
Габель погладжував спокiйно черево й посмiхався. Пiсля витягнув з-пiд
постелi скриньку з брудною бiлизною й, дивлячись на спiльника, казав:
– Ну! У суд! Можеш у суд! Може, висудиш оце?
Спiльник плюнув i поїхав, а Габель лишився. Через кiлька днiв Габель
пiшов до своєї “спулкi”, позичив грошi, найняв Семена й на полицях шкальнi
знову з’явились шкалики. До нього йшли дядьки, молодицi. Несли грошi,
кури, яйця. Габель жив собi в меншiй кiмнатцi шкальнi. Мав збиту з дощок
постiль. На постелi лахмiття й бебехи. Посерединi кiмнати на хистких ногах
столик. На столику тютюн, яєшнi скаралущi, бляшанка вiд сардинок,
бараболина й рiзне смiття. Габель жив щасливо. По часi прибула до нього з
Варшави Габелиха. Товстенька, добряча, з виглядом павiяна, панi. Очi мала
зеленi, глибоко вкладенi. Лоб весь сховався пiд волоссям, барви попелу з
сажею. Говорила на всiх мовах нараз, але що її нiхто не розумiв, уважала
за краще мовчати. I це було її найшляхетнiшою рисою.
Щастю панства Габелiв не було меж. Кожного вечора в них повно дядькiв.
Сидять на лiжку, на стiльцях, “з-пiд поли” попивають “познанську”,
слухають Габеля й регочуть. Габель оповiдає свої пригоди з грецькими
принцесами в Одесi, свої хоробрi вчинки в легiонах. Перший був герой. Зате
тепер, як тiльки появиться де в мiстi чи в столицi, всi “грубi риби”…
беруть його “на розхват”. Бiда та й годi. Зайде до одного, сердиться
iнший. Зайде до iншого, сердиться ще котрийсь.
А дядьки слухають i дивуються.
– О-о-о! Що не кажи! Це, куме, чоловiк!
– Го-го! – пiддержує iнший.- Це сила! З таким краще не заривайся!
А щоб вiддячитись Габелевi, вони також щось йому розкажуть. Про село,
про останнi новини.
– Щось там, нiби, отой… Матвiїв скубент… Читальню якусь, нiби,-
починає Семен, не докiнчує речення словами, а сплюваком.
– Еге! – пiдкидав трiсочку Габель.- Хоче, бачте, вас вчити…
– Коли б ото узяв його та перегнув через колiно… та всипав двадцять
п’ять… Пам’ятав би. Учитель знайшовся. Ге!
– Колись, бувало, за Миколки,- провадить друвий кум,- i не читали, i не
вчили, а жили…
– Ще й як! – пiдхоплює сусiд.- Пiшов у лiс, заробив руб i хлiба на
мiсяць маєш… Сиди на печi та їж. А тепер. Е-е! Що й казать!..
– А де це вони ту читальню роблять? – мiж iншим докидає Габель.
– Е-е! Та хто зна! Десь там… – махає дядько рукою на захiд.
– Не знаєте хiба? – з’являється бiльший знавець.- А у того… у
Макаревого… Щовечора, кажуть, повно! Як оселедцiв… Там їх штаб… Ге!
Довгий зимовий вечiр поволi собкає вперед. Дядьки попивають, слухають,
курять. За дверима цiєї кiмнати спокiйно стоїть пусткою iнша, велика. Там
схороненi знанi голки, колонська вода й шевськi цвяхи. А ще далi вiд
пiвночi в кухнi живе в наймах Томко. Це також дуже поважна в селi особа.
Говорить часом з московська, має сварливу жiнку, капелюх, краватку i є
членом кооперативної управи пiд головуванням Андрiя Андрiйовича Рони.
Будинок пiд назвою “шкальня” жив собi дуже щасливо, але не довго. З
заходу, десь звiдти з-за школи, вiд Макарової хати, висунулась i з кожним
днем наближалась велика загроза. Чесний, порядний будинок нiколи такого не
сподiвався. Багато рокiв виконував вiн сумлiнно свою, самим царем
визначену роль й не чув за собою нiяких свiдомих чи несвiдомих грiхiв. Але
загроза була невмолима. Сунула неухильно, крок за кроком, вперед i, як
тяжка Божа кара, повисла над будинком.
Одного вечора несподiвано зайшов до Габеля Володько. Габель зрадiв,
розтягнув ще ширше свого рота, нiби разом з усмiшкою бажав проковтнути й
Володька.
– А-а-а! Моє поважання, моє поважання! – заспiвав Габель.- Давно,
Володимире Матвiйовичу, не мав шани вас у себе бачити. Сiдайте, сiдайте!
Ось тут краще… Дядьку, Трицю. Подайте менi отого стiльця. Прошу!
Сiдайте… Чув, чув… А-а-а! Яка шкода, що моя Розочка вiд’їхала. А як
вона грає! У-у-у! Як вона грає! Нi! Ех, минулося!.. I я колись грав, та ще
й як. Бувало, як виведу тобi в “Наталочцi” Петра – публiка млiє!
– А я до вас у справi,- сказав Володько.
– О-о-о! – витягнув наперед голову Габель.- Це менi тiльки приємно.
Дуже, дуже прошу. Буду радий вам послужити.
– Нашi хлопцi й сiльський староста доручили менi передати вам оцей
лист,- сказав Володько й передав Габелевi пописаний безлiччю пiдписiв
листок. Габель почав читати.
– Ого! – сказав вiн i заклав ширшу нижню губу на верхню.- Листочок цей
хтось мудрий складав, але вийшло немудро. Це звучить, як погроза.
“Пропонуємо вам до трьох тижнiв вичистити помешкання, у якому живете”, й
так далi… А знаєте ви, кому те помешкання належить? А чи знаєте, з ким я
робив умову? А також, чи ви знаєте закони, як i коли вимовляється
помешкання? “В разi невиконання нашого бажання будем змушенi шукати бiльш
радикальних засобiв”. О-о-о! Це вже зовсiм-таки по-бандитськи, пробачте за
слово. А що, коли я отак передам оце все до суду? Чи подумали ви над цим,
шановний Володимире Матвiйовичу?
– Можете передати його, куди хочете,- вiдповiв Володько спокiйно.-
Хлопцi всього села так бажають, а староста, як бачите, також. Ось тут i
печатка.
– Бажання гарне… Але… Цього папiрчика я все-таки дозволю собi
заховати на спомин. Може, вiн менi коли й пригодиться… – казав Габель.
– Цього вам нiхто не боронить. Можете заховати й, як хочете, навiть i
дiтям своїм у спадщину записати. Одначе краще вам очистити це мешкання…
Знайдете собi iнше… У селi їх досить… А з цiлим селом задиратись не
варто. А тепер бувайте здоровi. Будемо чекати на вiдповiдь.
Тiєї ночi Володько не мiг заснути. Лежав у темнотi на постелi й думав.
Коло нього спокiйно спав його брат Хведот – щаслива, байдужа людина. Його
не хвилюють речi, що безпосередньо його не торкаються.
А Володько уважно обдумував план дальшої роботи. Знав, що тепер
почнеться значно вiдповiдальнiша й тяжка частина працi. Знав також, що
тепер вступив у одвертий конфлiкт з темними силами села. А сили тi не
малi. Габель йому цього не подарує. До суду вiн не пiде, але вiн має
досить можливостi для боротьби з хлопцями. Знав Володько також, що ввесь
тягар боротьби впаде на його молодi плечi, й треба бути дуже уважним, щоб
не зломатися пiд тим тягарем i не впасти.
Тепер конечно читальню улегальнити. Треба увiйти в зв’язки з управою
кооперативу. Треба зробити безлiч працi й всю ту працю мусить зробити не
хто iнший, як Володько.
За пару днiв Володько зголосився у голови управи сiльського кооперативу
Андрiя Андрiйовича Рони.
Андрiй Андрiйович Рона “памєщiк”. Пiд сучасну пору мав ще двадцять
п’ять десятин. Сам симпатичний “рускiй челавєк”, що “не має нiчого проти
розвитку української культури”. “Усадьба” його матерi, в якiй i вiн живе,
є на пiвденнiй сторонi села, по другому боцi долини. Спочатку старий,
майже висохлий став. Коло нього на греблi мiкроскопiчний млинок. Вище пiд
гору гайок, а далi починається великий, колись чудовий, сад. Вiйна й
революцiя залишили на ньому свої чiткi слiди. Стоять ще посохлi дерева, що
їх позгризали революцiйнi конi. Нiхто їх навiть не усуне. Стоять i
свiдчать, мов кiстяки, на страшному судi.
Панськi покої пережили також чимало. Про це свiдчить кожна стiна, кожне
вiкно, кожнi дверi. Однi густi й великi кущi бозу, що оточили навкруги
будинок, свiдчать про те, що було колись.
Андрiй Андрiйович мешкає тепер у “флiгелi”. Займає невеличку, з
трухлявою пiдлогою кiмнаточку, що має вiкно на схiд. Пiд вiкном ростуть
кущi бозу.
У кiмнатi Андрiя Андрiйовича великий, завалений книжками, паперами й
цигарками стiл. Рiвнобiжне з ним простора, покрита гнiдим, товстим пледом,
постiль. Пiд вiкном круглий, розколотий посерединi, мармуровий столик, а
на ньому розкиданi шахи. Кiлька стiльцiв i велика шафа, це i все
умебльовання.
Володько увiйшов з заднього входу. У вузеньких сiнцях зустрiв його
малий льокайчук Марко. Ломаною росiйщиною вiн заявив:
– Барiн в столовой. Сiчас доложу. Пожалуйте у комнату.
Пiсля цього льокайчук зник, а Володько не пiшов “у комнату”, тiльки
лишився надворi.
Цiле довкiлля це щось трошки з Тургенева, трошки з Гоголя, трошки з
Щедрiна. Це маленький, обскубаний острiвок того “старого доброго” часу,
коли ще були живi “барiни”, льокаї з їх мовою та звичками. Навiть цiкаво
входити у такий невеличкий музейчик i оглянути те, що минуло й нiколи не
вернеться.
Проходить деякий час. Нiякий “барiн” не з’являється одразу. П’ятдесят
хвилин можна пожертвувати. Потiм Андрiй Андрiйович з’являється.
– А-а-а! Радо вас завжди зустрiчаю,- говорить вiн по-росiйському i,
якось пiд кутом, подає м’яку руку.- Прошу до кiмнати. Тут пекельний холод,
наколи в пеклi може холод бути…
Увiйшли до кiмнати.
– Давно хотiв вас бачити,- пiднесено говорив Андрiй Андрiйович. Вiн був
задоволений, шо Володько прийшов.- Чому нiколи не заходите? Марку! Принеси
самовар! Вип’єте чаю? – звернувся до Володька.- Курiть! Препоганi маю
цигарки, але… Село. Воно вб’є мене. Ну, як живете?
– Дякую, Андрiю Андрiйовичу. Живу. Прийшов до вас у справi.
– Е-е! У справi! Ранiш поговоримо про щось цiкавiше, нiж справи. Граєте
в шахи? Е-е, шкода, що не граєте. А я люблю цю гру. Страшенно люблю. Це,
здається, найстарша гра свiту. Знаєте, вiдколи її грають? Вже п’ять тисяч
лiт. Й видумали китайцi.
Увiйшов Марко з самоваром.
– Марку! – казав Андрiй Андрiйович.- Чому ти так незграбно несеш
самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Пановi Довбенковi також
шклянку. Раз-два!
Марко поставив самовар i швидко вийшов.
– Ну, як вам подобається мiй льокай? – запитав Андрiй Андрiйович.- Дуже
цiкавий i iнтелiгентний хлопчак. Вчу його на льокая, i вiн робить поряднi
успiхи. От тiльки говорити порядно нiяк не може звикнуть. Надто сильний
український акцент. А ви, мабуть, читали про останнiй турнiр Альохiн –
Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мiй брат, Юрiй
Андрiйович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти
сокола. Я два днi ходив, мов божевiльний. Уявiть собi генiяльнiсть такої
людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собi чай. Не
дивiться на цей непорядок на столi… Я суворо заборонив Марковi робити
тут порядок. Тепер працюю над новою п’єсою. Страшенно тяжко. Ви не маєте
поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над
одною п’єсою вже другий рiк. А треба сказати, я маю тут чудовi умови для
працi. Маю спокiй, а це саме головне для мистця. От тiльки жахливо не
люблю рiзних дiлових справ, особливо господарських. Терпiти не можу всiх
тих проклятих рахункiв, розрахункiв, прохань… Не люблю господарства.
Одягнений Андрiй Андрiйович у блузу з товстого, гнiдого сукна, з
великою краваткою пiд пiдборiддям. Уста його вогкi, пристраснi. Зуби
шоколаднi, попсутi. Нiс простий, расовий, з вiчним на перенiссi пенсне.
Чоло рiвне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо
зачесане. Вiн, видно, страждає самотою, через те з великою приємнiстю
висказує свої довго виношенi думки. Жадiбно хапається за кожну тему, що
тiльки попадає йому пiд руку, з поспiхом висловлює свої слова, свої
беззастережнi осуди, свої певнi на цей час переконання. Перейшли на
лiтературу.
– Не можу похвалитися знанням української лiтератури,- з приємнiстю
зазначує вiн,- але боюся, що українська лiтература надто… м-м-м…
надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це
я якраз хотiв сказати: фрагментарна. Не обiймає нiякої цiлостi, нiякого
комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденцiйна. Мистецький твiр
мусить бути до найбiльшої жорстокостi об’єктивним. До найбiльшої
жорстокостi. А особливо мистецький твiр не переносить полiтиканства.
– Ну, а Джек Лондон,- перебив його Володько,- Гюго, Золя. Я дуже мало
знаю авторiв, щоб були безтенденцiйнi, неполiтичнi.
– Ну-у! Це що iнше. Така “Залiзна п’ята”… Це зовсiм що iнше. Це не
полiтика. Це велика свiтова проблема, це внутрiшнiй i зовнiшнiй свiт
людини. Це зовсiм що iнше.
– Але дозвольте! – зазначив знову Володько.- Розумiю вас, що ви
вважаєте в українськiй лiтературi за тенденцiю, її боротьбу за нацiональне
визволення. А хiба ж то тенденцiя? Хiба то не справжня дiйснiсть, справжнє
життя? Хiба то менша проблема вiд тiєї, над якою задумуються Золя чи
Сiнклер? Хiба цi комплекси менше болючi, i вмирає за них менше людей? Ви
подивiться, Андрiю Андрiйовичу, на нашу минулу революцiю. Пролилося море
кровi! Впали мiлiони людей. Невже вам здається, що тi, що боролися за
десятину землi чи за колхоз, переслiдували важнiший i бiльший iдеал вiд
тих, що полягли за свою батькiвщину, за честь, за славу цiлих поколiнь, за
традицiї свого роду? По-моєму, нi. По-моєму, цi бiльшi, цi героїчнiшi, цi,
можна сказати, iдеальнiшi. Ну, а знову тепер? Подивiться: кожний пацан –
полiтик. Кожна кухарка – мало не мiнiстр. Ну, як ви в якомусь своєму творi
оминете полiтику? Будете це все оминати? Будете казати, що цього всього
нема? Не признаєте оцiєї нашої розмови? Тож тепер всi так розмовляють, i
оминути це, значить, оминути дiйснiсть, значить, нагинати дiйснiсть,
фальшувати її” творити власне нездорову тенденцiю. Нi?
– Так. Розумiється. Погоджуюсь з вами. Але треба знайти правильний
пiдхiд. Треба подiї не видумувати, а виривати з самого справжнього
життя… Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось подивився
на земну кулю, вiдкроїв вiд такого до такого градуса шмат простору, вирвав
його i в книгу. Це буде творчiсть.
– А я думаю,- сказав вже спокiйнiше Володько,- це залежить не вiд
пiдходу, не вiд реальностi зображення, не вiд фотографування. Це залежить
вiд здiбностi автора. Вiд слова його залежить. Можна те саме слово
поставить так i сяк. I вiд того, яку воно буде кидати вiд себе на нашу
уяву тiнь, вiд того залежатиме сила самого твору. У словi сила. Воно має
безлiч вiбрацiй, безлiч тонiв, I коли автор має бiльший слух на слово, так
само, як композитор на тон, тодi вiн може витворити бiльшу гаму. Я так
думаю.
– Думаєте правильно,- сказав Андрiй Андрiйович, бо не хотiв перечити.
Хотiв краще висловлювати свої думки, що їх мав так багато в запасi.- Я
все-таки люблю класикiв,- сказав вiн по короткiй перервi.- Такий Бальзак.
Така його “Шагренева шкiра”. Боже, Боже! Який величезний свiт думок, якi
чудовi порiвняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Росiйську лiтературу
люблю. Це чудовi, монументальнi речi. Толстой! Коли я його читаю, я
тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логiка людських почувань. Чи то жiнка,
чи мужчина, юнак, чи дитина – кожний вiд початку до кiнця, вiд народження
до смертi, в кожному вiдтинку життя – кожний живий, справжнiй, правдивий.
Нi одного фальшивого тону, нi один звук не рiже вуха. Люблю Iбсена! Менi
здається, що коли б не вони, не тi люди, що колись жили й колись творили,
я не бачив би нiчого на цьому свiтi дiйсно вартого уваги! – майже з
пафосом говорив Андрiй Андрiйович.
– Все минуле видається кращим вiд сучасного,- сказав Володько.- Але ми
тепер зовсiм задивленi в будуче, через те сучасностi майже не помiчаємо.
Ми цiлком в будучому. Я сам глибоко вiрю в кращу майбутнiсть, i це дає
менi силу бути тверезим у чинах i оптимiстом в думках.
– Молодiсть! Чудова, мрiйна молодiсть! – викрикнув Андрiй Андрiйович.
Потiм зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволi пили чай. Володько
не дуже любив чай. Пив його скорше з чемностi. Так само й курив. Не звик
курити, не любив тютюну, навiть цигарки не вмiв добре тримати. Тримав її
незграбно мiж двома пальцями правої руки, час вiд часу клав її в уста,
тягнув у рот дим i, не затягаючись, одразу випускав його.
– Я зайшов,почав знову Володько,- до вас, Андрiю Андрiйовичу, в однiй
справi.
– Кажiть! Слухаю!
Володько пояснив, за чим прийшов. Розповiв про читальню, про вiдношення
кооперативу. Андрiй Андрiйович слухав його з увагою i цiкавiстю. I коли
Володько скiнчив, Андрiй Андрiйович промовив:
– Чудово! Я вас цiлком розумiю. Пiдтримуватиму вас всiми своїми силами.
Маю тiльки одно застереження.
– А саме? – запитав Володько, дивлячись уважно на
Андрiя Андрiйовича.
– Ви говорили про “Просвiту”. Маю вiдносно цiєї органiзацiї свою думку.
Не люблю її духу. Просвiтянщина на нашому грунтi не на мiсцi. А по-друге:
хто там у тiй “Просвiтi” сидить? Константин Павлович Медведський? Цей
буржуйчик з кругленькою голiвкою й такою ж iнтелiгенцiєю? Цей “щирий”, що
з народностi зробив собi професiю й торгує нею, мов сидуха капустою? Нi,
нi. Дозвольте менi бути на вiддалi гарматного стрiлу вiд вашої “Просвiти”.
Не маю намiру влiзти в шаровари й танцювати гопака.
– Не можу з вами, Андрiю Андрiйовичу, погодитися. Не в назвi й не в
“просвiтянщинi” суть. Суть у змiстi. А змiст вкладає той, хто працює.
Можна плекати широкi штани, гопака, а можна й iншi речi. Я принаймнi маю
на увазi далеко ширшi намiри, нiж гопак i штани. Хоча скажу вам одверто,
що й гопак, i штани, i все iнше, що має цей народ, все це складники його
культури. По-моєму, смiшно цуратися того, що мали нашi дiди. Мусимо тiльки
всьому надати iнший, новий змiст, i це все.
Андрiй Андрiйович з усмiшкою дивився на захоплене, розчервонiле
Володькове обличчя.
– Ну,- казав вiн,- робiть, як знаєте. Мене пiдкуплює ваша
безпосереднiсть i ваш ентузiязм. Але читальню можна було б пiдтягнути поки
що пiд статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас
багато працi, якої нiхто крiм вас не зробить. Ну, а куди дiнемо Габеля? –
запитав на кiнцi Андрiй Андрiйович.
– Це вже його турбота. Наше завдання вичерпається пiсля того, як вiн
вибереться звiдти. А це ми зробим – хоче вiн чи не хоче…
– Скоро казка кажеться, та не скоро дiло робиться,- казав Андрiй
Андрiйович.- Ну, але рiшено: ви робiть своє. Я зберу управу кооперативу й
закличу на засiдання вас. Виберемо вас iнструктором культурно-освiтнього
вiддiлу й вiддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до неї
належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до неї нових членiв з
молодих, дiстанемо кредит, привеземо товарiв i рушимо крамницю в хiд.
Пiсля говорили ще про полiтику, про минулi вибори, про послiв. Час
iшов. Приходив i вiдходив Марко, щось вiдносив, щось приносив. Потiм
Андрiй Андрiйович прочитав уривок своєї п’єси. За цей час попiльниця
наповнилася попiлом цигарок, кiмната – димом, шлунки обох – чаєм. Самовар
натомiсть спорожнiв, захолов, цигарки вийшли, до кiмнати несмiло вступав
вечiр.
Володько мусить вiдходити. Умовились про засiдання, розпрощались i
Володько пiшов.
На старi яблунi, на вiльхи, що гуртами стоять в долинi над рiчкою, на
село сходив тихий сiльський вечiр. Володько ступав униз, мав добрий
настрiй, почувався в силi. Коло обмерзлої криницi багато людей. Однi з
бочками, iншi з вiдрами. На протилежному схилi долини розсипанi рухливi
точки. Це сходять або виходять люди з порожнiми чи повними вiдрами. Люди.
Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний має свою думку, свою
турботу. Багато, багато сiл навкруги й дуже багато таких людей. Володько
думав тепер якраз про них, про них усiх. Знав їх, бачив їх, розумiв їх.
А вечiр все зближався. Небо зовсiм затягнуте сiрою поволокою. З заходу
повiває нехолодний, одлижаний вiтрець. Починають падати великi, рiдкi –
там, то там – снiжинки. Пiсля вони густiшають, летять з вiтром, в’ються в
затишку, б’ються об дерева, об стiни будинкiв, липнуть до всього. У вiкнах
хат засвiтились неяснi вогники, люди ховались кожний на своє мiсце, собаки
сидiли по будах i гавкали, вечiрнi пiвнi вiщували свiтовi змiну погоди.
I дiйсно така змiна прийшла. Цiлу нiч падав густий, мокрий снiг, що
перейшов над ранок у дощ. Iз заходу вiяв мокрий вiтер, шарпав почорнiлi
дерева, гонив з мiсця на мiсце неспокiйнi зграї ворон, що лiтали похилено,
хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днiв на полях з’явились чорнi
лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камiнь, снiг. У деяких мiсцях
його зовсiм не стало й виступала чорна, рiдка, нiби смола, грязюка.
А був це щойно мiсяць лютий. Недавно вiдпровадили веселi м’ясницi. Село
повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селi рух, в селi якась
робота. Тепер вже не ставало самих вечорiв, як до цього часу. Дядьки, що
уважно й здивовано слiдкували за своєю “шкальнею”, помiчали дивнi, просто
неймовiрнi речi. Спершу побачили, що в великiй хатi. побiч тiєї, де жив
Габель, одного вечора з’явилося свiтло. Свiтилось довго. Пара десяткiв
людських тiней сидiло навкруги стола. Не було перед ними нi одного
шкалика, але сидiли вони довго й вперто щось говорили, щось писали,
рухались, ходили.
Потiм дядьки бачили, що кiлька людей кудись їздило. щось привозили.
Потiм бачили Володька й Сергiя, що носили на плечах з-пiд дзвiницi товстi
дубовi дошки, що лишились там вiд того часу, коли робили церковну огорожу.
Бачили, як їх тесали, збивали з них лавицi. Ще через пару днiв помiтили,
що з комори дядька Каплiя роблять чомусь хату. Пробивають вiкна, дверi,
бiлять. За якийсь час дядьки з жахом помiтили, що бляшана вивiска з
написом “Продаж вуткi i лiкеруф” щезла з дверей “шкальнi” й з’явилася над
дверима бувшої Каплiйової комори. Одного дня погода видалася трохи
вiдраднiшою. Свiтило сонце, було теплiше. Цього дня дядьки бачили, як всi
вiкна, всi дверi “шкальнi” зненацька вiдчинилися, i всерединi з’явилося з
десяток дiвчат. Всi вони весело спiвали, але мали позакачуванi рукави,
попiдтиканi аж до колiн спiдницi i кожна мала скiпець з вапном. До вечора
дядьки вже не могли пiзнати своєї “шкальнi”. Здивовано дивилися на бiлi
стiни, на чистi вiкна, на поправленi сходи. Вiдчували, що в їх село
увiйшли якiсь чужi люди й, навiть не питаючи їх, почали господарити. Треба
якось протестувати, якось боронитись, але як? Всi ходили збентеженi,
стурбованi. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер так мало мiсця, що
один дядько Григорко, коли одягне свою нову гуню, цiлком засяде весь
простiр. Всi розгубилися.
А тим часом шкальня все мiнялась, все перероджувалась, нiби в нiй
панував якийсь чародiй. Одного дня всi вiкна шкальнi, навiть тi, що нiколи
не свiтилися, ясно освiтилися… У великiй кiмнатi пiд стелею висить
здоровенна лампа. Свiтло б’є з неї, нiби вiд сонця, заливає велику
кiмнату, виривається цiлим водоспадом через вiкна й освiчує болото дороги.
I навiть з дороги побачили селяни, що всi стiни й стеля великої кiмнати
оздобленi вiнками, якимись картинами, якимись прапорцями… Отам висять
якiсь два портрети… Тож всi добре пам’ятають, як там ще висiли портрети
царя i царицi в золочених рамах, а тепер… Боже! Тепер там якийсь чоловiк
в кожусi й шапцi, без мундира й без медалiв. А на полицях шкальнi за
дротяною сiткою, де ще недавно так привiтливо виблискували чудовi шкалики
– пiвоки, четвертухи,- тепер розложене жовте мило, сiрники, цукор. Он у
кутi мiшисько солi, бочка оселедцiв. Он порозвiшуванi вила, лопати. Якiсь
скриньки, коробки, бляшанки. З’явився крамар. Ось уже навiть якась
молодиця з вузликом яєць увiйшла й просить за два яйця солi, за три
“керосiни”, за решту дiтям цукоркiв. Одна, друга, й торгiвля рушилась.
А був це доперва мiсяць березень. Ступала поволi, але певно весна.
Дороги розбитi, грузькi. Не раз i не два змiряв Володько своїми ногами
вiддаль мiж мiстом i своїм селом. Але робив це радiсно, завжди охоче i
завжди бадьоро.
Вiдчував якесь натхнення. Багато вечорiв i ночей вiддав вiн своїй
роботi, але тiшився, що з кожним вечором росте його сила, шириться його
вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату за хатою,
людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядькiвську, вперту душу,
оточену чортами, забобонами; безпросвiтною, вiковою темнотою. Мав проти
себе темнi, сатанинськi сили, що, здається, навмисне родились на цей свiт,
зiйшлися зо всiх кiнцiв землi, щоб ставити спротив, щоб боротися. I
все-таки чув, що перемагає вiн, Володько, син Матвiя, син землi дiдiв i
прадiдiв. Був гордий з цього. Щось Матвiєвого свiтилось в його очах. Чувся
справжнiм сином свого батька… Не вимагав за працю свою нiякої нагороди,
не чекав її, не думав про неї. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою?
Нiхто у цiлому свiтi, крiм цього села, не знатиме його iменi, нiхто не
запише у книгу iсторiї. Його – Володька й безлiч iнших Володькiв, що
родились, ростуть i працюють на цiй забутiй землi.
Найбiльшою нагородою для Володька був день вiдкриття його читальнi.
Простора, свiтла кiмната набита молодими, веселими людьми. Велика лампа
ясно освiчує кожний кутик. Нiхто не курить, нiхто не плює. Всi сидять, всi
уважно слухають. Це вже не тi люди, що їх ще недавно бачив Володько. Це
зовсiм iншi, що прийшли невiдомо звiдки й сiли тут i слухають мову
Володька, iнструктора культурно-освiтнього вiддiлу тилявецького
кооперативу. Це зовсiм iншi парубки. Вони якось iнакше сидять, якось
iнакше говорять. В очах їх рiвна, яскрава думка. Волосся їх причесане. Ось
один з них черговий. Вiн пильнує, щоб нiхто не курив тут, щоб не робив
смiття.
Зi стiн дивляться на всiх портрети, оздоби, написи. Тисячi рокiв
минуло. Було село, жили люди… Але вперше з’явились отам на бiлiй, рiвнiй
стiнi слова: “В своїй хатi своя правда, i сила, i воля”. Простi, звичайнi
слова, але скiльки в них вложено! Скiльки неухильної, намацальної правди,
I скiльки сотень лiт минуло, щоб тi слова прийшли сюди, до цього села, щоб
стати всiм перед очима на бiлiй, рiвнiй стiнi! Дивiться на них i
розумiйте!
Тим часом iшла весна. Ще падав деколи снiг, але й одразу розтавав. А
одного разу повiяв зовсiм теплий вiтер, ринули потоки води, поля зовсiм
почорнiли. На деревах набухли бруньки. Жайворонки пiднялися вiд землi й
там високо пiд чистим, блакитним небом видзвонювали свої пiснi. Ще день,
два минає, парує й протряхає земля. На взлiссю виглянули першi квiтки. З
вирiю верталися птахи. Ось закурликали десь журавлi. Довго не можна
пiймати їх зором. Слiпуче сонце закриває їх своїм промiнням, але ось все
виразнiше й виразнiше чути їх радiсний голос, i око ловить першу низку.
Летять, вертаються. Були десь далеко в гостинi, але нiде не є так добре,
як у рiднiй землi.
Нарештi й берези пустили барву. Нiжнi, жовтуватi бруньки набрякли й
нагадують краплинки чистого воску. На поле виходить орач i закладає в
мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетiла набiк скиба. Сонце ллє на
неї своє тепло. Бризнули з руки сiяча зернята й оплiднили її.
Матвiй вийшов також на поле. Як i кожного року, так i цього йде полем,
сiє своє зерно. З ним Хведот. Он пiдходить Iван Кушка.
– Боже помагай,- гукає здалека.- Протряхло?
– Спасибi! – зупиняється й говорить Матвiй.- Рiлля гарна.
– А добре сiється? – гукає знов Iван , хоч сам бачить.
– Нiчого. Вiтер пiд руку!
– А де ж Володько? Не вчиться сiяти?
– Кожний сiє, що вмiє,- вiдповiдає спокiйно Матвiй.- Я своє, а вiн
своє. Аби тiльки на добру землю.
Не любив Матвiй, коли йому витикали Володьком. На кожному мiсцi
пригадували:
– Не помагає. Навчився. Смердить гнiй. Не хочеться за працю братися.
Матвiєвi й самому не зовсiм так хотiлося, як є, але що зробиш. Був один
– пiшов i не вернувся. Пiдрiс цей i знову невiдомо, яка доля його чекає.
Доброго не можна сподiватися. Нема звiдки. Але Матвiй все-таки розумiв, що
iнакше бути не може. I вiн так робив би. Тепер вже старий. Вiк свiй на
рiллi проробив, то хай хоча дiти за нього деiнде попрацюють. А що там
говорять – пусте. Самi не знають, що верзуть. Через те не любив Матвiй
починати тепер розмови з людьми. Навiть iз сусiдами. Оминав їх, як мiг.
Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й розмовляв
з ним уголос.
– Гарно, гарно в Божому свiтi,- говорив Матвiй.- Шкода, що сили нема.
Ах, яка та землиця. Ось вже й витикається зерно. Коли б тiльки не прийшли
приморозки.
Був довгий, болiла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не
мiг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсiм зблизька.
– Гарно, гарно сходить,- говорив знов уголос.- Вiтрець, здається,
досить теплий.
Пiсля дивився навкруги по широкому небу, нiби чогось шукав. Його
старечий вже зiр оглядав небо i, здається, просив його не бути надто
немилосердним до тих зовсiм ще малесеньких паросткiв. Хай вже пiдростуть,
хай будуть бiльшi. Цiла надiя всiх людей. Велике Боже добродiйство. Вiчнi
скарби землi. Пiт i кров. Гаряча молитва.
Небо було чудове, широке, синє. Єдине небо, якого бiльше нiде нема.
Дивилось звисока на цей земний свiт, трохи згорда, трохи поблажливо… Але
воно має повне право на те. Його краса, його величнiсть… Вкриває землю
навкруги, носить на собi хмарини, має дощ, росу, блискавки. Має чудове,
незрiвняне сонце… Чого ще треба тобi, дивна людино? Чого? Розуму треба.
Розуму. Трошечки розуму, щоб вмiти розумно жити, щоб щось творити, щось
давати життю. Трошечки того людського розуму, що дає бажання щастя,
розумiння свободи, поняття честi.
Йшло до Великодня… На полях вiд ранку до вечора ходять орачi. З вирiю
повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також приїхав додому.
Кожного вечора над селом бамкає дзвiн, i люди йдуть говiти.
У суботу перед вербною недiлею майже цiле село йде до церкви. Мала
церква далеко не вмiщає людей. Гарне свято. Пригадує Христа, що їхав у
Єрусалим на ослi. Народ з пальмовими гiлками стелить йому свої одяги,
гукає осанну… Христос їм не вiрив. Велика його душа чула, що завтра вони
будуть гукати “Розпни Його!” Вiн болiє над людською безраднiстю,
несвiдомiстю їх людського, розумного первня. Вiн знає їх до глибини, через
те сьогоднi не радiє з їх захоплення, так само, як завтра не осуджує їх.
“Вони не знають, що творять. Прости їм. Отче”.
Матвiй дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще “за отлiчiє i
успєхi” даровану на iспитi в школi Євангелiю i вголос читав тi глави
страждання i воскресiння Христового. А пiсля мiркував:
– У життi завжди є так. Дiти мої. Нiколи не возгордiться, коли вас
хвалять, i нiколи не падайте духом, коли вас гудять. Робiть добро й вiрте
в себе.
У вербну суботу цiла Матвiєва родина в церквi. Мати наперед всiм
насукала свiчок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церквi й бiля церкви
повно народу. Темний, хоч зоряний вечiр. У церквi спiвають. Тiсно.
Григорко Деберний вносить двi величезнi в’язки вербових галузок з
котиками.
Народ тиснеться. Молодий священик, що заступає хворого о. Клавдiя,
швидко роздає вербу. Над людьми замиготiло безлiч свiжих галузок. Хто вже
дiстав своє, витискається надвiр i засвiчує свiчку. Одна, двi, десять,
безлiч горiючих свiчок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свiчками й
чекають кiнця вечiрнi. Обличчя кожного якесь натхненне. У темнотi ночi
воно нiби горить i свiтить… Всi рухаються. Малi. хлопчики бiжать ззаду й
б’ють один одного вербою. “Не я б’ю, верба б’є, Великдень за тиждень…”
Володько був також у церквi. Вiн стояв у тiснотi на крилосi в
товариствi Олега, Романа й iнших своїх товаришiв. Вiн | не належить до
церковного хору, але став на крилос, бо в церквi нема мiсця. Крилос трохи
пiдвищений, i вiн може дивитися понад голови народу.
Спереду церковий хор. Вiн сьогоднi у повному зборi. Там Антiн, там
Iлько, там Володькiв батько. Не дивлячись на старiсть, вiн все-таки
заходив на крилос, бо любив спiвати. З дiвчат там Настя, Одарка й
Наталка… Ганка також у церквi, але вона тепер не ходить спiвати. Вона
стоїть мiж дiвчатами серед церкви.
Володько часом поглядає на Наталку. Так рiдко її бачить i ще майже не
говорив з нею. Хотiв би затягнути її до читальнi. Там готуються до нової
вистави, i добре було б, щоб Наталка взяла в нiй участь. Вона напевно
могла б грати на сценi.
Вона стоїть спереду й спiває. Обличчя її освiтлене ясно сяйвом свiчок,
її очi блискучi, вiї довгi й рiвнi. Володько бачить її у профiль. Йому
хотiлося б, щоб вона помiтила його, але вона стоїть рiвно, не оглядається,
спокiйна й зайнята спiвом.
Аж коли почали давати вербу, i всi заворушилися, вона також
повернулась. До неї нахилилася Настя й щось їй шепнула. Наталка
усмiхнулася й кинула погляд туди, де стояв Володько. Це помiтив також
Олег. Вiн шепнув Володьковi:
– Гарна дiвчина. Нi?
Володько не знав, що сказати. Пiсля промовив:
– Дуже хотiв би дати їй одну ролю. Але вона не хоче…
– Дай їй. Затягни її до читальнi. Обов’язково! – сказав Олег.
Потiм всi почали виходити. На цвинтарi повно народу. Володько
слiдкував, куди пiде Наталка. Хотiв пiдiйти до неї й заговорити, але як?
Ось вона стала в гуртi дiвчат пiд дзвiницею. У кожної дiвчини верба й
свiчка. Щось говорять, смiються. Наталка також смiється.
– Володьку,каже Роман.- Зайдiм до нас…
– Нi. Я мушу переговорити з дiвчатами… А ти куди,
Олеже?
– Додому. Заходь. Будеш у читальнi/
– Певно. До побачення! – Володько це говорив, але думав про iнше. Вiн
бачить, що до дiвчат пiдходить Кiндрат i кожну б’є вербою. Хоче пiдiйти до
них також, але в той час чує удар верби.
– Не я б’ю, верба б’є… Це Ганка.
– Це ти? – здивовано питає. Ганка смiється.
– Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де буваєш? Давно тебе не бачила.
Може б, мене провiв…
– Добре,каже вiн. Йому було приємно. Сердився сам на себе. Бiля нього
дiвчина. Вона весела, вона смiється, вона щось його питає. Чому ж вiн не
радiє з того? Чому не заговорить з нею як слiд? Але вiн все-таки її
проведе. “Не побачусь з нею”,промайнула тимчасом думка.
Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви “бiля козака” натовп людей.
Течiя людей, що пливе поволi вiд церкви, тут роздвоюється. Однi йдуть
направо, вниз, iншi налiво. Ще iншi зупиняються бiля натовпу. Скрiзь
свiчки, огники, тихий гамiр. Ганка також несе свiчку. Вона закриває її
правою долонею, щоб не погасла.
Володько провiв її аж додому. Тут бiля перелазу прощається.
– Ти якийсь дивний,- казала Ганка.- Я не розумiю… їй-Богу!
Володько не вiдповiдав.
– Ви ходите туди? На гору? – казала далi Ганка.- Я знаю. Менi казала
Одарка.
– Часом,промовив Володько.- Ми тепер нiкуди не ходимо. Часом заходили
до Настi. Але рiдко.
– Ну… – казала химерно Ганка… – Так добранiч… Твоя свiчка
погасла…
– Ха. Все одно не донесу. Добранiч!
Володько повернувся й пiшов назад пiд гору. По дорозi зустрiчав людей.
Зустрiв також Наталку. Вона йшла з Iльком. Свiчка її горить.
– Здоров! Куди бiжиш? – гукнув Iлько. Володько пiдiйшов до них.
– Додому. А де твоя свiчка?
– А твоя?
– Погасла. Зате як гарно горить у Наталки… Вийняв свою зiм’яту свiчку
й засвiтив її вiд Наталчиної. При тому глянув на неї. В той час надбiг
Демид. Вiн вже минув свою хату, а куди йде, невiдомо.
– Куди? – знову гукнув Iлько.
– Як хочеш – хода! – кинув на ходу Демид. Не зупинився.
Iлько, видно, зацiкавився.
– Куди?
– Ходи, то побачиш! – казав далi Демид.
– Слух’!.. Чекай! – Iлько зiрвався й побiг за Демидом.
– Куди, Iльку? – гукнула за ним Наталка, але вiн не вiдповiв. Скоро
зник у темнотi.
– Знають вони, куди,- додала Наталка..- Через те так побiгли.
– А вам шкода? – запитав Володько.
-Чого?
– Що вiн вас лишив.
– Хiба я дитина?
– О, нi… Але ви так завжди… з братом… Скрiзь з братом…
– Не я з братом, а вiн зо мною… Боїться… – але тут вона осiклася.
– Чого боїться? – питав далi Володько.
– Ет,кинула вона байдуже,- Не варто казати. Але чого ми стоїмо? Ходiм.
– Провести вас? – питав Володько.
– Ви вже провели. Нi? Надокучить багато. У цих словах Володько щось
вiдчув. В той час дмухнув вiтер й свiчки обох згасли.
– Ой! – крикнула Наталка.- Боже!
– Чого ви злякались?
– Це недобрий знак. Подивiться. Обидвi свiчки… Нараз… Ваша i моя.
– А ви вiрите в забобони…
– Це не забобони. Я вiрю. Це буде недобре.
– Не лякайте мене, Наталко. Я так хочу, щоб все було якнайкраще…
Особливо тепер…
Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала. Йшли в долину.
Володько казав:
– У церквi на вас дивився… Маєте гарний голос. Люблю слухати спiви…
Бувало у Дерманi, ще малим, завжди ходив з матiр’ю на вечiрню… Там є
монастир. В той час спiвав семiнарський хор. Ах, як це було гарно…
Пригадую одну вербницю. Був я, мама, сестра Палажка й тiтка Зiнька. Там є
великий образ Теодора Острозького. Бiля образу такi схiдцi й довгий
свiчник. Нас затиснули аж на схiдцi, пiд самий образ. Нiколи того не
забуду. Перед нами горiло багато свiчок. Ми дивились через горiючi свiчки
на людей. Тiснота була страшна. А хор так гарно спiвав. Мати моя також
любить спiви. Вона того не каже, але дуже любить. Пригадую, як зараз, як
вона молилась… На її устах, очах… Ну. Менi здавалось – вона на-правду
бачить самого Бога… Але нащо я це кажу? – перервав сам себе Володько.
Наталка весь час йшла бiля нього й мовчала.- Вам це зовсiм не цiкаве,-
додав по хвильцi…
– Чому… Я люблю… – Коротко вiдповiла Наталка.- А менi Настя
казала,- сказала вона й замовкла…
-Що?
– Що ви на мене дивитесь.
– А ви що?
– Нiчого. Що я? Кiндрат казав, що ви робите театри. Закликав нас. Мене,
Настю…
– Ну, i що?
– Настя може йти. Що їй? Але я… Мене не пускають. У нас такi сусiди.
Скажуть: дивись. Не хоче робити. За хлопцями бiгає.
– Ви мусите згодитися… Мусите бути з нами! Можливо, не хочете.
– Я хочу. Хто казав, що не хочу. Я пiшла б… О, Боже. Поговорiть з
Iльком. Може, вiн щось скаже… А тепер добранiч.
Були вже бiля рiчки. Володько дивився, як переходила вона кладку, як
переступила через перелаз i як поволi зникала у темнотi. Потiм повернувся
й пiшов вже не горою, а долиною вздовж рiчки до криницi.
Було вже тихо. Люди розiйшлися. Долину залила глибока темрява. Дорога
мало помiтна, але Володько знає її напам’ять. Пахне весною, бруньками,
медом молоденьких листочкiв вiльхи.
Володько чує, що настрiй його пiднявся. Чогось йому весело. Має багато
моментiв життя, що їх не забуде, а до них належить i цей. Нiчого
особливого не сталося. Ну, був у церквi, ну, дивився, як роздають вербу…
Багато разiв був у церквi й багато бачив подiбне… Але це не те. Нi! Це
зовсiм, зовсiм щось iнше. У тiй темнотi, мiж полум’ям свiчок, мiж теплом i
диханням людей, мiж словами, зверненими до Бога, мiж спiвом, родилось щось
таке, що наповняє цiлу його iстоту. Неуявне, ненамацальне, одначе виразне.
Чує його по цiлому тiлi – тут i тут, нервами, розумом… Хто знає, що з
цього може бути. Ах, нащо це знати? Тепер, на початку життя? Навеснi?
Серед спiву цiлої землi, що ось прокидається й починає дихати?
I на другий день, i на третiй Володько не позбавився свого почуття.
Куди б не пiшов, воно йшло за ним. Був у полi — воно там… У стеблинах
хвощу, що тiльки витикаються на” поверхню… У бруньках лiщини. У
хмаринах, що розсипанi по синьому, бiлi такi, майже прозорi… Був у лiсi.
Так. Тут воно також з ним. М’який мох, пралiски над Угорщиною, першi
фiялки – все це видихає з себе те почуття. Працював. Iшов за плугом. З
чола падав пiт. Але й тут, з-пiд свiжої скиби, разом з сильним запахом
землi, промiнювало одно й те саме всемогутнє почуття.
Хотiв її знову бачити. Кожний день хотiв її бачити. У четвер вечором
знову пiшов до церкви. Це “Страсть”. Це вечiр, коли згадують Юду
злочестивого й розбiйника. Знову горять свiчки i дзвонять дзвони. Уява
родить тi чи iншi, вже багато разiв родженi, картини, а мiж ними й ця, що
стоїть тепер перед очима.
Наталка спiвала на крилосi. Але пiсля церкви не мiг з нею Говорити. З
нею був її наречений. На Великдень також не бачив її. Першого дня
розговiння, вiдвiдини найближчих. А на другий день її вже нiде не було.
Навiть у церквi. Володько був на цвинтарi, де сходяться дiвчата та
спiвають веснянки. Був на вулицi. Скрiзь повно народу. Скрiзь “Христос
Воскрес”, скрiзь веселi обличчя, скрiзь барви, смiх. Цiлий день
безперестанку дзвонять дзвони. Хлопчики “б’ються” крашанками. Дiвчата з
вiдкритими головами, у вiночках. Сонце, тепло, от-от розцвiтуть черешнi.
Володько вже мiг одягнути бiлу, з виложеним комiром сорочку й так iти.
Весняний, теплий вiтер приємно лоскоче молоде, пружне тiло. Чує себе
наповненим кипучою силою. Одначе йому неприємно. Зустрiчається з тим чи
iншим з хлопцiв.
– Христос воскрес!
– Воiстину воскрес! Як маємось?
– Нiчого!
Розходяться. Кожний має сьогоднi свої радощi. Нема часу на чужi. Хлопцi
зiбрались на вечiр до Башковець. “Миритися”. Кликали й Володька. Нi. Вiн
не може. Нi, то нi. Пiшли самi. Вдарили пiсню й пiшли.
Володько йде вулицею сам. Бiля школи зустрiчає Кiндрата. Вiн п’яний,
червоний i веселий.
– А-а-а! Христос воскрес! Не чув хiба? А ми тебе шукаємо. Був у
Андрiя… Ех! – i не договорив.
– Так. Я бачу, що ех… А хто там ще був?
– Свої. Сергiй… А ти, брате, що? Сумуєш? Хто сьогоднi сумує – дурень.
Ти пробач. Не тобi це влiпив, а так… взагалi… Наталку бачив рано…
Йшла до Тетильковець. Я провiв її й кажу: чому не хочеш грати? Дурна.
Ходи, й кiнець. А Iльковi наб’ю морду, й також кiнець. Нi. Вона завжди
туди ходить. Дiвка, як шкло!
Володько легко почервонiв. Кiндрат не помiтив.
– Не казала, коли вернеться?
– Казала. За тиждень. Не йдеш зо мною? А де хлопцi?
– Нi. Я додому. А хлопцi пiшли до Башковець. Будь здоров!
Розiйшлися. Володько йшов бiля садиби Левинських. Згадав хвору Ольгу.
Вона вже другий мiсяць майже не встає. Застав її не в кiмнатi, а в саду
перед ганком. Лежала в крiслi-гойдалцi. Ноги мала загорненi пледом.
Передвечiрнє сонце падало на неї з-над широкого каштана. На клумбах
густими кущами росли шпичастi лiлеї, косетинь, турецький часник.
Розцвiтали кругленькi стокротки. Фiялки вже розцвiли.
Обличчя Ольги блiде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне волосся ще
збiльшує його блiдiсть. Великi, чорнi очi горять хворобливо, але весело.
Вона зрадiла, що Володько її навiдав.
– Воiстину, воiстину воскрес! – сказала радiсно на Володькове
привiтання.- Володю! Дуже тiшуся, що ви зайшли. Я тут сама. Майже всi –
хто в лiсi, хто в гостях. Мама бiля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А що
ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всi чекали. А
який гарний видався Великдень. Нi? Рiдко коли так буває. Сонце, теплiнь…
Подивiться: отам вже розцвiтає черешня… То дуже добра черешня. Я завжди
любила їсти з неї ягоди. Чорнi такi, соковитi й солодкi. А тепер
розцвiтає… Кожної весни розцвiтає, але рiдко коли на Великдень. Ще
пам’ятаю, раз розцвiла на Великдень. Я з Галиною ще були тодi у братствi.
Приїхали, пам’ятаю, на Великдень, i саме цвiла та черешня. Я люблю той
цвiт. Бiлий, радiсний, майже порцеляновий… Ну, а що ж дiйсно ви? Я все
говорю й говорю… Ви чогось нiби невеселi… Що таке? Дивуюся, як можна в
такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закоханi? (Володько почервонiв).
А-а! Володю. Кохайте. Це не грiх. I я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь,
хоч раз… Тi люди, що не вмiють чи не можуть кохати, вбогi, окраденi.
Вони, можливо, i проживуть своє життя, але наполовину гiрше. Я. цим тепер
не раз думаю… Думки маю дуже яскравi. Iнодi здається, що ось-ось досягну
iстину. Це, думаю, i є те, чого людина стремить. Як його назвати – не
знаю. Але знаю переконано, що я в цьому станi духово пiднялась. Хвороба
загострює…
Вона так швидко й жадiбно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла
вимовити слова, тiльки робила рухи руками. Володько дивився на неї
спiвчутливо й перечiкував кашель.
– Вам не можна багато говорити,- сказав Володько…
– Ет,махнула вона рукою.- Що це може значити, коли… вже є…
– Ви кажете, що я сумний. Сьогоднi вже менi це кажуть вдруге. Я не
сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пiсню, що спiвають на цвинтарi: “Ой,
вже весна, ой, вже красна… Iз стрiх вода капле… Молодому козаковi
мандрiвочка пахне…”, я не можу видержати. Я дiйсно хочу мандрувати…
Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу… – почав Володько.
– Чому? – запитала Ольга.
– Не маємо вас… Нема кому грати… Нема жiнок…
– Берiть з села… Там стiльки дiвок…
– Не йдуть. Хлопцi є, а дiвчат нема.
Ольга на це не вiдповiла. Сидiла, зробилась зненацька поважною й мовчки
дивилася вниз. Сонце досягало верхiв каштана, i його тiнь вкривала вже її
ноги. Володько допомiг їй. вiдсунутись далi на сонце. На цвинтарi спiвали
дiвчата… Весь час в неладi баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько
привiтався з нею.
– Тобi, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового,
Володю?
– Дякую. Нiчого особливого,- сказав Володько.
– Я б ще трохи посидiла,- вiдповiла Ольга.
– Ну, ну… Але весняне сонце… Воно, знаєш?.. Виснажує.
Матушка сiдає на краєчку старої лавицi. Обличчя її заклопотане. Руки
тримає згорненi в пеленi. Слухає Ольжинi розважання, але їй не весело. Це
триває деякий час.
Бiля церкви вмовкають спiви дiвчат. Чути, заспiвали “Христос Воскрес”.
Володько встає, прощається й вiдходить.
На цвинтарi перед церквою правиться вечiрня. Скрiзь повно народу. Хор
спiває великоднi тропарi. Сонце поволi, спокiйно сiдає за церковний сад.
VIII
Великоднi дзвони вiддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях
стояли в повiтрi їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого
мiсця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлiтаються по всiх
полях i застигають.
Кожний день щось ставалось нове. То розцвiли черешнi, то пiдросли й
пустили бульбахи пiвонiї, то розгорнули першi липкi листочки косатi
берези. На полях кожний день iшли орачi. Вони спiвали пiснi, розгортали
землю, сiяли зерно. На городах з кожним днем творились новi грядки. Хати
були бiлi, ще великоднi, осяянi сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У
Левинських праця, рух i клопiт. Олег вiд’їхав. Пан Глiб знову ходить
учити. Ольга лежить, о. Клавдiй лежить. Матушка бiгає по господарствi.
Решта хто де…
Село також працює. Сергiй ходить на поденне до цегельнi. Кiндрат
кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччинi. Демид у полi. Йон
їздить на Угорщину по дрова. Iлько працює в дворi.
Матвiй має нову турботу. Володько хоче вiдходити. Куда? У свiт,
далеко… На Україну… Вiн так i сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її
бачити цiлу… Сходити її хоче вздовж i впоперек власними ногами. Якийсь
дивак той Володько. Раз стялися обидва – батько й син… Нi один не
перемiг. Обидва лишились при своєму. Матвiй тодi подумав: хай! Не буду
йому перечити. Хай iде! Вiн так говорить, нiби Україна це його подвiр’я,
де вiн може йти, куди захочеться. Але хай iде. Кiлька днiв ходив старий
понурий i сердитий. Був такий i на палi, i вдома. Нiхто, крiм Володька, не
знав, що з ним сталося.
Настя працювала на городi. Силу-силенну має тiєї працi. Василинка мало
може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останнiй рiк. Прийде зi школи,
вiзьме книжку й на город… Там присяде бiля матерi на грядцi, в однiй
руцi книжка, а другою поле зiлля. При тому вчить:
“Бяла паєнчина стернiско укрила,
Ой, жебим я прендзей шиць сен научила…
Вишилабим собє бєлюхнон хустучкен, Брацiковi мему пєнкнон
кошулєчкен…”
Мати довго, терпеливо слухає її, а пiсля не видержує;
– I що ти, дитино, ото цiлий час мелеш?
– То, мамо, така пiсня…
– I ти то розумiєш? – При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялi,
запалi очi й дивиться на неї з жалем.
– Ну, мамо… Спочатку нi… Потiм нам пояснюють. Знаєте, що то
“кошулєчка”?
Мати поважно й здивовано дивиться, але не вiдповiв Василинка сама
пояснює:
– То сорочечка…
– А-а-а! – махає рукою Настя.- Таке воно тобi потрiбне, як менi бiда.
Будеш з того щось мати… Господнi Господи! Якi тi люди… – додає
зрезиговано й знову поле грядку.
Хведот у полi за копанкою скородить. Мати про нього казала:
– Но! Вже до тiєї роботи пнеться… Можливо, хоч цей буде до чогось…
Але надто вже вiн крутий.
Хведот дiйсно крутий. Це анi Василь, анi Володько. В духовному життi
вiн не бере участi. Воно для нього не iснує. Вiн жиє кiньми, коровами,
господарським начинням, полем. Володько, на його думку, “дурний”. Його
читальнi, вистави… Його мандрiвки по ночах з хлопцями, особливо його
книжки й писанина… Кому то потрiбне? Хведот дивиться на свого брата
виразно згори. Нiчого з нього не буде. Анi пан, анi Iван…
Володько сам знає, що вiн не пан i не Iван. Це i є причиною, що вiн
тепер такий розгублений, такий не свiй. Чує себе розiрваним на кiлька
шматкiв. Знає, що йому поплутано всi стежки. Всi дороги, якими йшов до
цього часу, перетято… Треба шукати новi. Бо ж вiн знає, що не тут, не в
цьому селi його справжнє мiсце.
Але куди йти? Як? На це не дає нiхто вiдповiдi. Нi рiднi поля зi своєю
вiчною красою, нi предки, що нiкуди не ходили – тут родились, жили й тут
лишили могили, анi живi люди, що оточують Володька. Вiн тiльки чує, що
мусить iти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще її мусить
переступити. Треба вирватись тiльки звiдси, з цього ось мiсця, з цього
села. А там вже знов вiднайде свою дорогу…
Його днi йдуть неспокiйнi, нервовi. Його не тiшить нi рiлля, нi сад, нi
чепiга. Бiжить у поле, у лiс… Шукає самотностi. По часi хоче бачити бiля
себе людей – живих, чогось спрагнених, неспокiйних. Вирватись! Вирватись з
цього мiсця! Воно засмоктує в глибiнь… Ноги грузнуть по колiна, а тут
треба йти… Завжди один i той саме наказ…
Через те вiн i сказав батьковi, що вiдiйде. Вирвалось з уст слово
Україна, бо не мiг його обiйти. Не мiг! Вiн уже зрiсся з тим словом i його
тягне далечiнь, що простягавсь туди далi на схiд. Рiки туди течуть, дороги
туди бiжать…
Думки все туди й туди летять… Боже! Чому не так є, як має бути?
У Провiдну суботу Володько вийшов з дому й пiшов. Ще сонце стояло
високо. Напередоднi випав перший весняний дощ. Все зазеленiло. Навкруги
зелено, зелено й зелено. Свiжо так i тепло. Вiн пiшов через поля до
“предаткiв”, потiм вузькою дорожиною до Одерадiвського березового гаю. Тут
повернув праворуч й розмитою дорожиною пiшов униз до села. Перейшов село,
долину, рiчку й пiшов на гору.
Коли вийшов на рiвне до Тетилькiвської дiброви, йому здавалось, що вже
можна й не вернутись. Варто йти далi так само на схiд, все на схiд… Там
десь у тих полях границя… Переступити її ось так, як цю межу, i йти собi
по землi. I там так зелено, так свiжо, так гарно. I там люди свої, i села,
i яри, i гаї рiзного дерева.
Ще сподiвався Володько, що зустрiне тут Наталку. Вона має десь
вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть
вечором вернувся додому й застав дядькового Василя…
Вiн тiльки що прийшов з Дерманя. Сидiв i вечеряв. Бiля нього сидiв
Матвiй. Настя поралася бiля печi. Хведот i Василина вже полягали спати,
але тепер повставали знову.
Василь засмалився вiд сонця, вуса його пiдросли. Одягнений у чорне. На
ногах черевики.
– Що нового в Дерманi? – питав Володько.
– Нема, Володьку, нiчого доброго,- сказав рiшуче Василь.- А потiм
продовжував перервану розмову з Матвiєм:- Цiле Застав’я – все заселили.
Геть туди, як їхати цим боком до Лебедiв. Хати вже ставлять. Лiс дали їм,
землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сiножатями,
майже вирубали.
Ще довго оповiдав про це все i не було потреби щось питати. Всi й так
знають. Мова йшла про так званих польських осадникiв. Матвiй довго мовчки
слухав Василя. Голову держав рiвно й дивився просто перед себе. Нарештi
проговорив:
– Не встигли тодi викупити… Ах, дерманцi, дерманцi! Володько вiдчув у
цих словах тяжкий докiр. Можливо, навiть не за те, що не встигли викупити.
Здається, за iнше…
А Василь так i зрозумiв…
– Знаєте, дядьку,- сказав вiн на Матвiєву мову.- Дерманцiв треба
ганьбити, але хто тодi знав? Ну, от я. Що я мiг знати? Звiдки? Цар був над
всiм. Нi? А прийшла Україна… Ет! Те повстання, тi всiлякi Камiняки, тi
крикуни…
Села нашi тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу:
народ встав! Так! Встав народ!
Ось, наприклад,- провадив далi Василь. (Володько подумав: звiдки вiн
навчився “наприклад”? Ранiш все казав “например”),- В нас помер Ферапонт
Яковлевич…
– Ферапонт помер? – раптом перебив Василя Володько.- Що йому?
– Помер,коротко вiдповiв Василь.- Не знаю, що йому було. Кажуть, слiпа
кишка… А був вiн уже другий рiк… Ну, нiби директором, чи що…
Народної школи. Тепер “семиклясувка”… Наш Андрiй ходить до п’ятого
класу. Прийшов раз зi школи й розказує: дали нового директора. З
Познаньщини… Каже, одразу наказав учителям вивчити дiтей державного
гiмну… Почали вчити. Перший раз як заспiвали… Дiти нiзащо не
тягнуть… А тiльки вийшов учитель – як вдарять свого… I нiхто їм не
казав. Самi. Учителi перелякались, директор почервонiв, сердитий…
Говорили до пiзньої ночi. Про землю, про дерманськi новини, про рiдню.
Всi були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там мiсця
для людини, що хоче рости. Хоче по Матвiєвих слiдах iти. Прийшов
розвiдати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось
купив…
Потiм полягали спати.
Володько заснув не одразу. Розмова й настрiй Василя пiддали йому
завзяття. Порiшив знов iти в село й знов там працювати. Вiн є з роду
Довбенкiв. А це мiцнi, твердi люди…
Другий день – Провiдна недiля. Люди йшли на могили, правили панахиди.
Потiм вiдходили набiк, розстеляли на зеленiй травi бiлi настiльники,
розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглi… Сходилися куми та свати й
поминали мертвих. Пiсля кiлькох чарок робилося весело. Пiд вечiр
верталися, i зо всiх бокiв села було чути спiви.
Володько був у читальнi. Справа з виставою вирiшена й пiдписана. Бракує
тiльки дiвчат. Надвечiр Сергiй сказав Володьковi:
– Не хотiв би часом зо мною?
– Куди?
– Побачиш.
Вiддiлилися вiд хлопцiв i пiшли просто селом. У селi повно люду. Деякi
так розспiвалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У
Польона, що йому пiд Сапановом обiрвало пальцi, справжня гульня. Вiкна
вiдчиненi, за столом повно гостей, мов на весiллi. Спiвають “Чарочку”. Пiд
вiкнами бiгають i бавляться “у цвiт” дiти.
Сергiй i Володько пiшли далi. Сонце заховалось за обрiй i там лишилось.
М’яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свiжо й тепло.
На колодах, що лежать на вигонi, сидить Мокрина. Вона загорнута в
велику чорну хустку. Голова вiдкрита, а волосся заплетене в двi довгi
чорнi коси. Вона чекає на Сергiя…
Ось i вiн, але не сам. З ним Володько.
– Це добре, що ти його привiв,- сказала Мокрина.- Та дурна Наталка не
дає менi спокою… Хочете її бачити? – запитала рiшуче.
Для Володька це несподiванка.
– Вона не в Тетилькiвцях? – промовив вiн.
– Та де… Вже три днi тут… Вчора в дворi сiяли разом квiтки… Все
спiває… А часом набреде на думку щось i питає: а ти пiшла б до читальнi?
Певно, що пiшла б… Чому нi, кажу. Володьку! Ви! Холєрнику! Вона у вас
втрiскалась по вуха… Я знаю.
Володько не знав, що вiдповiсти. Йому було приємно це чути, але не
виявив нiчого назовнi. Присiв до Мокрини й жартома її обняв.
– Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дiвчина! – майже вигукнув.
– Так. Золота… Бiля золота лежала… а ти, Сергiю, дивись: обнiмає…
– Хай. Для Володька все… Ми з ним одно. Он i мiсяць починає сходити.
Це також для нас.
– Хочете, Володьку? Пiду викличу? – запитала Мокрина… – Дивiться.
Вона там… Володько знає, про кого мова.
– А вийде? – запитав непевно…
– Ха-ха-а! – голосно засмiялась Мокрина. Голос у неї дзвiнкий, низький,
сильний. Смiх покотився долиною. Потiм зiрвалась з мiсця, кинула “чекайте”
й побiгла. Скоро вона зникла за рiчкою…
Парубки зiстались самi. Мовчанку перервав Сергiй.
– Як тiльки Наталка погодиться – одразу за виставу… Але рiшуче!
Володько думає щось iнше, але вiдповiдає:
– Так. Одразу. Тiльки чи знайдуть час хлопцi…
– Мусять. По вечорах… Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали
подробицi вистави. Сходив мiсяць. Поволi, маєстатно. Небо прояснювалось,
земля пiдносилась. Вiд дерев лягли набiк довгi, невиразнi тiнi. В
декiлькох мiсцях заблищала рiчка. На горi виступили з темноти й пiдступили
ближче бiлi хати.
Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у
великiй хустцi, з вiдкритою головою. Була весела жива… Принесла двi
квiтки турецького часнику. Володько не мiг її пiзнати.
– Це вам принесла квiтки,- казала вона.- Бiгла з Мокриною й вирвала…
У нас вже розцвiли. Хочете? – i подала квiтки Володьковi.
– Якими словами вам дякувати?
– А частець би на вас,- казала Мокрина.- Вони тут роздякувались, нiби
пани. Володьку! Отак її! – Кинулась на шию Сергiя, мiцно пригорнулась i
дзвiнко, соковито поцiлувала. Пiсля зареготалась, аж луна покотила
долиною.
– Не моя… Не смiю. Iнакше знав би, що робити,- сказав Володько.
– Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Нiби це мед. Розлижуть… А ми йдемо.
Сергiю? Йдеш? Менi ще до двора треба. Завтра бариня встане: “Макрiно!
Оп’ять за парнямi бєгала! Сматрi в мiня!” Ха-ха-ха! Добранiч!
– Мокрино! Куди? – крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було.
Зiрвалась, гукнула Сергiєвi “лови” й побiгла в мiсячний туман здовж рiчки.
Сергiй також побiг за нею…
I ось вони самi. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому мiсцi, де
були у вербну суботу… Думки пролiтають, крутяться. Що сказати? Сталося
це несподiвано, як i все, що цiкаве. Пiдступив до Наталки й взяв її за
руку. Не вирвала, навiть не поворушила. Вiд цiєї близькостi, вiд
хвилювання, вiд непевностi його рука затремтiла.
Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очi, яки i так в темнотi
не було видно, i мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала iнтимнiсть, родила
надiю, а одночасно творила ледве помiтну непевнiсть. Варто тiльки
потягнути за руку, пригорнути i все… А як образиться? Сполохається?
Втече? Нi. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка iнша. Ця зовсiм вiдмiнна, й
не може робити з нею так, як радила Мокрина. Вiн знає, але не може. Руки
вiдмовляють послуху. Серце мiцної б’ється в грудях… Почуття набралися
повнi груди. Цiле тiло в його владi й навiть язик не хоче повертатися…
Але не видержав:
– Наталю! – Це був майже шепiт, а хотiв сказати твердо.
– Що? – подiбно вирвалось у неї…
– Я вас… – слово урвалось на серединi. Заплутався язик. Але все-таки
доказав виразно:
– Люблю.
Хвилина тишi. Великої, напруженої… Що вiн сказав? Що вона? Вiд серця
догори напливає повiнь i, здається, з нею пiдноситься само серце. В очах
туман.
– Кажете правду? – ледве чує слова, що майже так само звучать, як його
власнi.
– Дуже велику…
А на це мов луна, з туманної далечини прилетiло:
– I я вас…
Зненацька стало ясно в його душi, головi, очах. Здригнувся… Впало
слово, мов щось гаряче… Боже мiй! Це ж значить… Це… Значить, воно є.
Все є. Значить, можна її пригорнути й загорiтись… Огнем, сяйвом,
щастям…
Вiд неї почув глибоке, кiлька разiв розiрване зiтхання. Вона пiдняла
голову. Бачив її обличчя зблизька. Схвильоване, поважне й щасливе. Щастя
видно на ньому. Навiть при мiсяцi. Очi поблискують, широкi такi, вiдкритi,
яснi й глибокi. Заглянув у їх глибини, i йому захотiлось пiдняти її, бiгти
з нею й спiвати пiсню. Так весело на душi, так багато сили в грудях, так
неуявно багато навкруги життя.
Слова, пiвслова, питання, вiдповiдi. Мiсяць все плив i все догори. Нiч,
десь пiсня, срiбний туман… Могло б це тягнутись у вiчнiсть, коли б так
треба було…
Вертаючись долиною повз криницю, Володько весь час повторював:
– Ось воно те справжнє! Прийшло!
Все навкруги: i мiсяць, i зорi, i дерева – все то щастя, щастя й щастя.
От яка нiч… Вдивiться в неї… Ах, що й казати!
Ступав широко, легко… Нiс у собi ще тепло дiвчини, її iм’я звучало в
ухах. Вибiг нерiвною, кам’янистою дорогою пiд гору й тут на перехрестi
дорiг зустрiв… Йона.
Несподiвана й неприємна зустрiч.
– Куди бiжиш? – грубо запитав вiн Володька…
– Дивлюсь… Володько. Стрибає, мов теля… Йон – завжди Йон. Грубий,
сердитий… Хто його бачив несердитим? Вiчно клямцає зубами, мов вовк. Ось
вже рiк вiн трошки зрахманiв. Вже не чути, щоб когось побив, але при
кожному дотику їжить шерсть. Ось-ось вгризе. Довший час Володько не бачив
його. Десь було зник…
– Звiдки? – знову впав запит вiд Йона.
– Не знаєш? – так само вiдповiв Володько.
– Вiд дiвки. Ну! – Це “ну” витиснене з уст, нiби погроза.
– А ти звiдки? – запитав i Володько.
– Я? Бував скрiзь… У Рони тепер п’ють. Нашi там всi. Iдiоти!
“Звiдки в нього те слово?” – подумав Володько. Уголос сказав:
– А ти? Тебе десь не видно… Де буваєш?
– Пити не ходжу… Бував у Крем’янцi.- Хвилину помовчав i сказав: – А
ти киснеш? Читальня, “Просвiта”… Петлюрiвщиною зайнявся… Йшов би краще
на Україну…
– А тут що? – запитав швидко Володько.- Звiдки тi слова, Йоне? Це щось
не наше…
– Вгадав. Наше це не є. Наше: “Просвiта”, пан Рона, дiвки… Такий ось
ти… Вчився, вчився, а сидиш у батька на карку. Думаєш, поможе
“Просвiта”?
– А хто, по-твоєму?
– Гм!.. Є трохи бiльша сила. Тож два кроки на схiд межа, нi? Тож сила
наша там, нi? Мiй брат у Ленiнградi командує батальйоном, а тут тебе
навiть волосним писарем не пустять А ми iдiоти: “Просвiта”, читальня,
вистава… Може, Петлюра прийде й ще раз продасть за миску сочевицi. Туди
треба йти. Займати мiсця. Хай зо мною поговорять, коли за плечима сто
мiлiонiв стоятиме…
Володько не перечив. Йоновi слова яснi, а Володько не має такої ж
вiдповiдi. В його головi непевнiсть. Можливо, й так. Там все-таки сила.
Цей клаптик землi… Милий вiн, але все-таки клаптик…
Йон провiв Володька аж до дерманських хуторiв i повернув до села. При
цьому весь час кидав свої сердитi слова. Володько бiльше слухав. Пiсля, як
залишився сам, мiг подумати над ними. Одночасно йому хочеться переживати
те, що наповняло його сьогоднi. Радiсть ту велику. Ось перед ним батькiв
хутiр, цвiте молода черешня, розцвiтають яблуньки. Скрiзь така весна,
скрiзь так молодо… Можливо, не варто зараз розривати все на шматки.
Треба ним пожити…
Все, що говорив Йон, було дуже важливе, але Володько не надав йому
великого значення. Вiн дуже жив… Жив своїм молодим тiлом, своєю свiжою
душею, своїм нерозвиненим розумом. Навкруги так добре. Батько й Василь
ходили оглядати землю. Потiм Василь вiдiйшов. Вечором Володько подався в
село. Був захоплений i це захоплення передалось на хлопцiв. Через те
взялися завзято до вистави. Треба було дiвчат – знайшли. Звели з
Башковець, з Угорського, прийшла Наталка, Настя, Ганка… Грали, спiвали,
танцювали… Вечорами Володько виминав Ганку й зникав несподiвано…
Можливо, вiн недобре робив. Дуже можливо. Але вiн не мiг iнакше. Ще в
читальнi Наталка казала:
– Я вийду пiд черешнi…
Володько добре знає, де тi черешнi. Там за городами, де починається
широке, до самих Людвищ, поле. Черешнi старi, широкi. Пiд ними довгий
хвилястий плiт, пiд плотом молода, зелена трава. Далi поля, засiянi
яриною, й межi, що бiжать далеко, майже до обрiю… Не можна було не йти
туди, хоч Наталку проводив додому Iлько, а дома часто чекав на неї Iван з
Людвищ.
I Володько, i Наталка крали своє щастя. Тiльки Сергiй та Мокрина знали
про це. Часом Володько приходив “пiд черешнi”, сидiв там довго, вдивлявся
в темноту, тратив вiру, що прийде, але все-таки сидiв. Завжди приходила.
Насторожена, трохи перелякана. Пригорталась цiла – гаряча, гнучка,
трiпотлива… Часом знов Мокрина викликала її “на колодки”. Тодi були вони
всi разом – Володько – Наталка, Сергiй – Мокрина, мов дикi птахи,
зривалися й вiдлiтали в темноту. Звiдти чути було дзвiнкий Мокринин смiх.
Вона не боялась смiятись.
А тi, що лишались? Наталка не вмiє й не може так смiятись. Вона
трагiчна. Коди навiть смiється – через смiх проривається щось поважне.
Вона тепер цiла горить. Коли цiлує, напружується, мов струна, i тремтить.
Вiбрацiї її тiла передаються на Володька. Вiн тодi забувається й йому
здається, що земля пiд ним вгинається.
Додому верталися пiзно.
– То нiчого,- казала Наталка.- Висплюся.
– А прийдеш завтра? Прийдеш! Правда, прийдеш? Володько вертається
завжди далиною. Сюдою найкраще йти. Тут не ходять люди. Свiже,
передранкове повiтря охолоджує його розпалене чоло… Часом заходить до
криницi, сiдає на цебринi, черпає долонею кришталево-чисту воду й п’є.
Навкруги велика тиша. Думає про себе й Наталку. Що буде з нею? Ще кiлька
тижнiв, ще мiсяць, i вона не його. Вона належатиме iншому. Як буде вiн без
неї? Як? Любить її, не може бути без неї. Колись цього не розумiв, але тим
краще розумiє це тепер. А чи може з нею одружитися? Нi. Що з нею робитиме?
Куди пiде? Нi батько, нi мати не дозволять цього, I сам вiн знає, що це
неможливе. Про це навiть не смiє нiхто знати. Нi Iлько, нi Ганка, нi Iван,
навiть Йон. Цей нiби з презирством ставиться до жiнок, але все те брехня.
Вiн любить Наталку. Можливо, вiн i Володька через неї ненавидить. Вiн не
знає, що мiж тими є, але знає що є щось…
I це помiчають iншi. Вони зустрiчаються вечором у читальнi. Вони разом
грають. Часом вони непомiтно сходяться й щось говорять. Iлько уважно
слiдкує за своєю сестрою… Вiн знає її. Може бути погано…
Ще гiрше з Ганкою. Вона також ходить до читальнi, але чому Володько
уникає її? Чому вiдмовляється провести? А як проводить, чому такий
байдужий i холодний? Колись того не було…
Але Ганка розумна й горда дiвчина. Вона не хоче виявити своїх сумнiвiв.
Вона тiльки iнодi каже:
– Володьку. Ти мене вже не любиш. Правда, нi? Ну, скажи… Це ж
правда…
Що їй вiдповiсти? Мила, добра, весела Ганка. Знає її вiд дитинства.
Любив її. Ходив з нею прилюдно.
– Не кажи так, Ганко,- говорить вiн.- Не кажи так…
– Але то ж правда,- налягає вона…
– Нi.
– Можеш забожитись?
Починає говорити їй про все, що разом пережили. Згадує минуле. Як може
її не любити?
Вона слухає уважно, не перебиває… Увага її аж надто велика. Так, нiби
хоче вловити в тих словах все, що мiж ними заховане. А потiм каже:
– Вiрю. Ти любиш мене… Але ти мене не кохаєш. Нi, нi… Мовчи!
Пiсля цього й сама мовчить. Вiн також не знає, що сказати…
– Ах! – зрезигновано перериває мовчанку Ганка…- Iнакше й не могло
бути…
Цi слова найбiльше ранять Володька. Вiн спокiйно, але певно каже:
– Не можу себе перемогти. Я, Ганко, iнший. Не такий, як всi. Мене
навiть i любити не слiд…
Ганка довго мовчить. Передумує слова, що вирвались у Володька. Потiм,
нiби сама до себе, каже:
– Але… Володьку! Я тебе так люблю… Так люблю! Ти, може, не вiриш.
Але скажи менi: “Ганко! Скоч у ту рiчку!” Скочу! Я не знаю… Сама не
знаю, що це таке… Я знаю, що ти зо мною не будеш, що ти… Ах, цього
навiть не хочу висловити… Ти знайдеш собi iншу, не таку просту… Я
проста i… дурна. Так.
У неї на очах з’являються двi сльозинки, вiдриваються й спадають. Голос
її тремтить.
Пiсля таких слiв Володько нiяк не може сказати їй правду. у нього не
стає вiдваги. Йде з певним намiром сказати, а вертається ще з бiльшою
непевнiстю, нiж було до цього часу.
Тимчасом iшли проби вистави. Треба знову дозволу. Володько дуже був
вдоволений, що цю справу взяв на себе пан Рона. Той найняв пiдводу,
парадно одягнувся… їхав на високо вимощеному й застеленому килимами
возi. Вернувся з добрим настроєм, повний надiї.
– Дозвiл буде,- казав вiн урочисто.
Це всiх пiдбадьорило. Праця пiшла ще жвавiше. На селi рух. Пiд вiкнами
читальнi товпляться люди. Один Йон був завжди насуплений i невдоволений.
– Що з тобою? – витає його Володько.
Йон замiсть вiдповiдi сплюнув набiк. Потiм вирiк:
– Ет… Все те дурниця!..
– Що дурниця? Чому дурниця?..
– Бо дурниця! – казав вiн рiшуче й сердито.- Вистава! Велике дiло!
Поможе це нам, як мертвому кадило.
– Але ж, Йоне! Хiба ти не бачив, що творилось минулої осенi? Ту
радiсть, те захоплення… То не була вистава… То було свято. Ти ж
бачив…
– Ну, й що ж?.. Бачив! Тобi свято… Нам гнуть карка, а ти свято… – I
Йон презирливо глянув на Володька.
– Йоне. Кажу тобi! – рiшуче проговорив Володько.- Це людей ушляхетнює,
вчить. Люди бачать, крiм будня, щось iнше. їх думки збуджуються, голови
думають…
Йон розреготався.
– Ушляхетнює… Ха-ха-ха! Нам не шляхетностi, а сили треба. Сили! Не
розумiєш? А ще й вчився!
– Ну, як собi хоч… Я не можу вiдняти народовi крихту розради. Це
роблять всi… Хочу сказати, всi народи, що звуться культурними. А з тим
самим народ росте! Так, так… Можеш не кривитися. Росте й потужнiє!
Вростає в силу…
Так i розходились. Володько на своєму, Йон на своєму. Не розумiлися.
Йон вiдмовився грати на сценi. Добре. Може не грати. Натомiсть Йон все
ходить до Крем’янця та збирає бiля себе рiзних хлопцiв. Вiн щось говорить
з Никоном. Никон приходить раз до Володька й швидко, спльовуючи через
зуби, розповiдає:
– Знаєш? Той Йон… (чвиркнув). Вiн менi говорить: заложiм комунiстичну
ячейку. “Що за ячейка?” – Така, кажу. каже, мала група людей. Як ти
думаєш? Сергiй не хоче…
– I я не хочу,- просто вiдказав Володько.
– Ну, але… (Никои мнеться). Там, за границею… Йон там був…
– Йон був там? – швидко запитав Володько.
– Але ти мовчи. Вiн менi сказав так собi… Просив мовчати… А може,
правда… Володьку? Ти подумай: там все-таки нашi. Нi? Нашi ж… Як щось –
до кого звернешся? А там, знаєш, таке… Йон принiс цiлу купу. Газети –
ось такi! (Никон широко розвiв руками). По-українськи. Їй-бо’! Книжки.
Шевченко. Листа показував. Дивись, каже: марка наша. У всiх, каже, школах
по-українськи… Ну, а це ж що?.. А там…
Володько не знав i тут, що сказати. Вiн нiчого не знає Звiдки вiн може
знати, що там i як там? Границя близько, але вона зачинена. Заходив до
пана Глiба. Глiб був рiшуче проти:
– Не вiрте! Москвi не вiрте нiколи. Де Москва, там не може бути
України! Ось поговорiть ви з нашим Сашою…
– Саша чорносотенець.
– Не чорносотенець, а москаль! – рiшуче казав пан Глiб.- Цей тiльки
дурний, а там розумнiшi…
Це все Володька мучило. Де правда? А що, коли б так пiти та все
власними очима побачити? Та сходити всю Україну вздовж i впоперек? Та
доторкнутися ран її? Та вiдчути її цiлим нутром? Приваблива думка.
Володько не може з нею розстатися. Бачити Київ! Київ! Над Днiпром!
Справжнiй Київ! При цьому в нього загорялися очi, нiби в малого хлоп’яти.
В цей також час Матвiй розпочав будову нової хати. Копали фундамент,
прийшли мулярi, рух, гармидер. Цiле подвiр’я завалене цеглою, дошками,
колодами. Володько в подертих, заляпаних штанах, без сорочки, у патинках
на босу ногу мiшає вапно, пiдвозить цеглу, носить з батьком дошки, будує.
риштування. Прийшли гарячi днi. Сонце смажить, обпiкає спину, руки,
обличчя. Шкiра стала гнiдою, волосся вилиняло, щоки запали. Вiн зовсiм
змiнився. Став костистим, худим, витягнутим. Спина гнучка, випинається
хребет i ребра.
Але все-таки вiн щасливий. Так. Вiн весь заповнений. Не чує часу. Ось
вiн дiстав якусь книжку. Передав йому її Лазюк з мiста. Спецiально йому…
Нiкому iншому. Хай прочитає й поверне. Написав листа. “Ця книжка дечому
вас навчить i допоможе розв’язати питання, що вас сьогоднi хвилюють”.
Володько читає. Пiд час снiдання, в обiд, у перервах. Всi -дивляться на
нього, як на дивака. Але вiн весь у тiй книзi.- Англiя. Вiсiмнадцяте
столiття. Невелике приморське мiсто. Море рибалки, пiрати, кораблi, бруднi
шинки й сильнi, суворi люди. На вiтрильних кораблях вони пливуть через
океан у всi кiнцi свiту Для них вiдкрита Канада. Для них доступна Iндiя.
Крок за кроком вони пiдгортають Африку… Пiдгортають собi, мов купу
виграних грошей.
У тому мiстечку живуть два приятелi: Джонатан Блек i Горацiо Нельсон.
Обидва ще малi хлопцi. Перший не має батькiв. Вiн прислуговує в шинку
своєї старої й сварливої тiтки. Другий є сином поважного морського
старшини, й вiн ходить до школи. У школi вчать його не так граматики, як
почуття гiдностi, обов’язку й витривалостi. Сварлива тiтка часто
нагороджує Блека стусанами, але вiн на це не зважає. Вiн дуже захоплений
гостями, що приходять до шинку, придивляється до них, прислухається до їх
розмови. Туди заходять матроси з далекого плавання. Вони оповiдають цiкавi
пригоди. Мiж ними трапляються пiрати. Одного разу Блек пiдслухує розмову
таких пiратiв. Довiдується, що на рейдi стоїть корабель з вантажем золота.
Власник корабля намовив пiратiв перенести золото на другий корабель, а той
затопити. За нього можуть дiстати вiд забезпечельнi Лойд десять тисяч
фунтiв.
Ця справа приголомшує малого Блека. Вiн не може прийти до себе. Пiрати
дали йому фальшивi грошi, але вiн того не помiчає. Тiтка б’є його за
недогляд i викидає на вулицю. Але й це його не пригноблює. Вiн весь пiд
враженням новини. Бiжить з цим до свого приятеля. Але той у школi.
Викликав його через вiкно й оповiв все, що знав.
– Поїдеш зо мною? – питає.
– Куди?
– На той корабель.
– Не можу. Джонатане. Мене не пустять…
– А пам’ятаєш нашу умову? – каже Блек. Кожний з них мусить один одного
послухати. Не послухає, дiстане бокс.
Горацiо пригадує умову й погоджується. Йдуть. Беруть чужого човна й
пiдвечiр виїжджають на море. Гребуть по черзi. По часi знаходять корабель
i по линвах видряпуються на нього. Вилiзли. Обидва засапанi, з обох
сочиться пiт. Дивуються, що корабель порожнiй, але побiч нього на прив’язi
другий корабель. Ходять по чердаку, але нiкого не бачать. Нарештi з доку
вийшли люди. Хлопцi сховалися. Бачать власникiв корабля, бачать пiратiв.
Потiм бачать, як пiрати перекладають золото. Хлопцiв пiсля помiтили.
Почали за i ми бiгти. Тi пострибали в воду й поплили. За ними стрiл але
даремне.
По довгих зусиллях хлопцi виплили на сухе й заховалися в очеретах. Що
тепер? Треба сповiстити про це забезпечальню Лойд у Лондонi. Але це за сто
миль. Як туди дiстануться
– Пiшки,сказав Блек.- Iнакше нi.
Нельсон не погоджується.
– Забув умову? – знов сказав Блек.
Добре. Нельсон погоджується. Вони пiдуть.
На другий день Блек чекає Нельсона на умовленому мiсцi. У нього за
плечима на палицi клунок. Вiн готовий в дорогу. Нельсон довго не
приходить. Блек терпеливо чекає, але ось i Нельсон. Вiн одягнений зовсiм
не по-дорожньому. Подає приятелевi руку й з жалем говорить:
– Небожу, Блек, з тобою. Мене вiддають на службу. Буду моряком i буду
воювати iспанцiв.
Це причина важлива. Блек жалкує, що Нельсон не може, але погоджується.
– Добре,каже вiн.- Тодi я йду сам. Будь здоров!
– Але… – мнеться Нельсон.- Я порушив умову. Ти мусиш мене вдарити.
– Нi. Не можу тебе вдарити,- каже Блек.
– Мусиш! Я вимагаю! Бий! – гнiвається Нельсон.
Блек легко вдаряє його в щелепи.
– Слабо! – каже Нельсон.
Пiсля прощаються й розходяться.
З великими трудами дiстався Блек до Лойду. Його там приймають,
нагороджують, пояснюють, що таке Лойд.
– Наша велика країна тримається торгiвлею. У всi кiнцi свiту сягає наша
торгiвля. Але все то побудовано на честi й солiдностi,- кажуть йому там.-
Тiльки чесна й солiдна праця дає великi наслiдки. ,
Блек слухає цi засади. “Так! – вирiшує вiн.- Я буду працювати чесно й
солiдно”. З тим вiн вiддається працi. Вiн думає, як полiпшити iнформативну
службу. Вiн винаходить перший, примiтивний телеграф. Вiн наражується на
небезпеку й вислiджує таємницi ворожої Францiї, що намагалась знищити
потугу Англiї. Вiн рятує вiд переслiдувань наполеонiвських гвардiйцiв
жiнку великого аристократа, закохується в неї, закохує її в себе. Вiн
закладає в Лондонi власний картель, здобуває велике майно. Вiн бореться з
власним громадянством, що намагалося змусити мiнiстра флоту, щоб той дав
наказ воєнним кораблям охороняти торговельнi кораблi.
Блек перечить цьому. Воєнний флот не смiє бути роздiлений. Треба
з’єднати всi сили й змусити Францiю залишити переслiдування англiйської
торгiвлi. Громадянство з ним не погоджується. В рiшучий момент Блек
пускається на обман, їде через Ла-Манш i подає фальшиву звiстку:
французький флот розбито. Всi приймають звiстку з захопленням. Флот
лишають цiлим. В той час адмiрал флоту скупчує всi свої морськi сили,
змушує французький флот до бою й розбиває його. Це сталося пiд
Трафальгаром, I адмiралом тим був нiхто iнший, як колишнiй приятель Блека
Нельсон. У тiм бою Нельсон був смертельно ранений, але сила, потуга Англiї
врятованi назавжди. При цьому багато помогла Блековi жiнка, що його
кохала. У критичний час вона вiддала для його картелю все своє велике
майно, щоб спасти його вiд упадку…
Володько проковтнув цю книжку за раз. Мiж його вапном, цеглою, мiж
мулярами миготiв у його очах Лондон, забезпечальня, море, бої… Дужi,
могутнi люди… Великi пристрастi, великий спокiй, великi намiри й великi
наслiдки.
Це все оповiдає Володько Сергiєвi, потiм Наталцi. Наталка любить таке
слухати. Вiн оповiдає їй зрозумiло. Вона дивиться йому просто в рот i
живцем вириває слова. Потiм Володько каже:
– Ну, от… Ти бачиш, I я хочу бути таким Блеком чи таким Нельсоном.
Думаєш, не можу?
– Чому? Можеш,- вiдповiдає Наталка.
– Але я мушу звiдсiль iти. Тут нема мiсця.
– Куди ж ти пiдеш?
В це питання Наталка вкладає можливо бiльше спокою. Але слова не
виходять рiвними…
– А-а! Наша країна дуже велика, Наталко. Дуже велика.- Вiн намагається
їй пояснити, яка велика його країна. Вона не зовсiм це уявляє. Вона нiколи
не була далi, як у Крем’янцi. Хто зна, яка та країна.
– I ти мене покинеш? – питає потiм Наталка… Володько боїться їй
вiдповiсти.
– Ти все одно не будеш моя.
– Коли б ти тiльки хотiв. Ти ж знаєш.
– Ах, Наталко! – пристрасно викрикує Володько.- Я дуже багато люблю. I
то нараз. Люблю нашу землю. Люблю батькiв. Люблю свiт i люблю тебе. Я все
люблю!
Враження, що зробила прочитана книжка, довго не залишало Володька. Його
це пiдсилило. Вiн не тiльки мрiяв, але й хотiв. Його мрiя сплiталась з
планами, як досягнути вимрiяного. Навкруги стоять “обставини”. Нема
грошей.
Нема пашпорту. Нема свободи. Границя. Ну? Що робити?| А треба щось
робити. Так не можна.
Володько живе свої днi напружено, радiсно. Все буде добре. Вiн знайде
вихiд з цього положення. Одначе за його обрiєм вже збиралися хмари. Щось
буде. Часами, коли його душа втихомирювалась, вiн чув щось непевне. Iнодi
йому снились турботнi сни. Вiн тiкав, за ним бiгла стежа. Вiн ховався,
вiдбивався вiд напасникiв. Все це збiльшувало його пiдсвiдомий неспокiй.
Але не було часу пiддаватись цьому. Та одного разу, коли Володько прийшов
на пробу, до нього пiдступив Iлько.
– Слухай,сказав вiн.- Наталка бiльше не прийде на проби.
– Чому? – швидко запитав Володько i насторожився.
– Ти сам знаєш. У неї скоро весiлля. А ти запиши її в спокої. Я так
хочу. Це Володька обурило.
– Але ж, Iльку! Зрозумiй. Ми перед самою виставою. За тиждень все
готове. Ми не смiємо самi розбити це. Стiльки працi.
– Сестра не може,- понуро й твердо проговорив Iлько.
– Наталка грає головну роль. Нiхто її не заступить.
Пан Рона здивований i сердитий. Всi обуренi.
– Як то? Чому? Чому не пiде Наталка? – налягали на Iлька.
– Не пiде i все! Не мушу вам казати! Вiн знає! – викрикнув Iлько й
тикнув рукою на Володька.
Бiльшiсть знали, про що йде. Не знав тiльки пан Рона.
– Посвятiть нас у вашi трагiчнi таємницi,- казав вiн напiвжартом.- Ми
сплетем двi драми в одну… Любов?
Нiхто не засмiявся, тiльки дехто пiдсмiювався. Мiж ними був Кiндрат.
Вiн вже давно знає “що в свiтi робиться”. Але не моє, не лiзь. Вiн знає,
де Володько по вечорах зникає…
Але що робить Ганка? Вона забилась у самий кут, трошки почервонiла,
споважнiла й мовчить. Потiм вона непомiтно висмикнулась i зникла. Володько
навiть не бачив, як це сталося. Вона вже догадалась, у чiм справа. Вже й
так давно догадувалась. Пан Рона дуже зацiкавився.
– Володьку,сказав вiн вже серйозно,- Хочу з вами поговорити.
Володько вийшов i проговорив прилюдно:
– Андрiю Андрiйовичу! Нiчого нема. Скажу вам всiм:
Iлько боїться за свою сестру. Це дуже дивно. Вона вже не дитина, а
скоро має весiлля…
Вечiр пройшов напружено, цiкаво, схвильовано. Центром уваги був
Володько. Наталки не було зовсiм. Володько дуже хотiв її побачити й не
знав як. Пан Рона вже надворi, коли розходились, пiдiйшов до Володька й
почав говорити:
– Володьку. Краще признайтесь. Що сталося? Володьковi неприємно, що
втручаються в його справи.
– Нiчого! – рiзко й коротко вiдповiв вiн.- Просто Iлько збожеволiв.
Володько дiйсно не знав, що сталося. Покликав Сергiя, але й той не
знає. Тiльки догадується: Наталка, напевно, не хоче Iвана. Але що собi
думає Iлько? Вистава мусить вiдбутися! Ми будемо вимагати.
– Iльку! – гукнув Сергiй.- Ходи сюди. Iлько залишив товариство Антона й
Демида й пiдiйшов до Сергiя. Всi троє – Володько, Сергiй та Iлько пiшли
дорогою.
– Що тебе напало, Iльку? Здурiв? Вистава. Хочеш її розбити? Боїшся за
сестру?
– Нi. Не боюсь,- проговорив Iлько.- Але Володько сам винен. Вiн
закрутив їй голову. Батьки сердитi. Вона знов робить веремiї. Не хоче
Iвана… Ви ж знаєте, що вона мусить вийти замiж…
Володько мовчав. Iшли дорогою в напрямку до Сергiя. Зрiвнявшись з
дякiвською садибою, з-пiд Григоркової брами хтось неголосно покликав
Володька.
– Хто там? – сказав Сергiй.
– А тобi нащо знати? – почувся знов голос. Там було темно й не видно,
хто говорить. Голос дiвочий… Володько подумав, що це напевне Наталка.
– Я йду,сказав вiн. Попрощався й вiдiйшов. Але помилився. Кликала його
Вiрка Григоркова. Вона повела Володька в сад, i там побачив Ганку. Сидiла
на перелазi, загорнута в хустку, й мовчала. Вiрка одразу вiдiйшла.
Навмисне лишила їх самих. Це Володьковi неприємно. Та ж вiн зовсiм не
знає, що має казати цiй дiвчинi. Зовсiм не знає. А казати щось треба.
– Нiчого, Володьку,- проговорила дiвчина.- Я нiчого. Я тебе не буду
держати. Я… – але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем,
зiрвалась i хотiла кудись бiгти. Володько схопив її за руку. Вона
шарпалась i все казала:
– Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!
– Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сiла знов на
перелазi, тяжко хлипала, втирала очi хустиною, що тримала в лiвiй руцi.
Володько все повторяв:
– Ганко. Отямся. Ну, що хоч’ сказати?
– Ти… зна…єш,- хлипала вона, мов мала дитина. Володьковi зробилось
її шкода. Пiдступив до неї ближче, обняв i пригорнув. Вона не боронилась.
– Ганнусю! – сказав вiн тихо й нiжно.- Не плач, люба! – гладив її рукою
по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину бiля очей. У
саду зовсiм темно, й Володько не може бачити її. Потiм вона встала.
– Ходiм,ледве чутно проговорила.- Проведи мене. Володько її провiв.
Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Вiн, зрештою, розумiв її
мову, але як мiг вiдповiсти. Нема вiдповiдi. I, аж прощаючись, запитав її:
– Будеш ходити на проби? Вона довго не вiдповiдала.
– Не буду. Не можу з нею… Не хочу її бачити… – сказала по часi.
– Але ж вона нiчого не винна. Винен я.
– Вона знала, що ти ходиш зо мною…
Володько почував себе дiйсно погано. У ньому боролось двi сили: добра й
зла. Вiн хотiв би вiддати себе цiй дiвчинi, а з другого боку, не мiг.
Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути?
Пiдлесливiсть, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справдi велике й
справдi святе почуття мусить вноситись цей бруд. Вiн не шукав Наталки. Вiн
не хотiв зраджувати Ганку. Це прийшло само вiд себе. Це було гарне й вiн
не мiг вiдгорнути вiд себе його. Нiчого, що перечило б його сумлiнню, не
знаходив у своєму поступованнi.
По часi Володько вiдкидає пiдлесливiсть.
– Ганко,сказав вiн звичайним, спокiйним голосом.- Май розум. Сталося. Я
не хотiв так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи вiшатися?
Розпочали виставу. Мусимо її кiнчити. Ти ж сама знаєш… Подумай i скажи:
пiдеш чи нi? Ти була завжди розумна дiвчина. Вiрю, що зiсталась такою й
тепер…
На цьому скiнчилося. Вона сказала, що подумає. Розпрощались, i Володько
пiшов у темноту.
Йшов швидко пiд гору. На горi зупинився й подивився на протилежний бiк.
Нiчого не видно, але думка Володька була там “пiд черешнями”. Можливо, й
вона тепер там. Дуже можливо, чи не пiти? Нi. Вже пiзно. Це було б
божевiлля…
Зайшов натомiсть до Сергiя. Той вже спав у клунi. Збудив його.
– Хто? – спросоння крикнув Сергiй.
– Не лякайся. Я! – сказав Володько.- Вже спиш? Чуєш
мене?
– Ну? Що хоч’? Де ти був? У мене була Наталка…
– Була? – Володько схопився. Мало не викрикнув.- Я хотiв сказати, щоб
ти завтра пiшов i вмовив Iлька…
– Не треба,сказав Сергiй.- Наталка казала, що все одно буде ходити.
Була зовсiм спокiйна й поважна. Думала, що ти прийдеш.
Голос Сергiїв хрипкий i заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стiною
шелестить листя горiха.
Володько пiшов додому.
IX
Цiєї ночi, мабуть, Володько все обдумав i вирiшив. Довго не спав, довго
ходив по саду, довго думав. Нiч спокiйна. Молодi дерева навкруги. Лiг над
ранок i заснув мiцно.
Рано його не будили, бо недiля. Спав, скiльки хотiв. Встав, був
пiдсилений. Його костисте, змарнiле обличчя вiдсвiжилося. Добре помився
холодною водою й поголився.
Матвiя не було дома. Був у церквi. Хведот i Василина в полi, бiля
худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увiйшов до хати,
вона довго мовчала. “Мабуть, гнiвається,- думає Володько.- Всi встали,
тiльки вiн спить….” Потiм Настя заговорила:
– По цiлому селi ходять про тебе чутки… – казала непевно.
– Хай собi ходять,- сказав байдуже Володько. Мати бачила, що вiн не
хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, якi чутки, i вони його не
цiкавили. Йому все одно. Ось тiльки треба виставу докiнчити.
Потiм Володько пiшов з дому. Зайшов, як звичайно в недiлю, до
Левинських. Вiдвiдав пана Глiба й Ольгу. Олег ще в школi.
Пан Глiб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла.
Стан її не погiршився й не полiпшився. Здебiльша лежить у крiслi-гойдалцi
де-небудь на соняшному мiсцi, читає або, закривши очi, думає. Обличчя її
все таке ж повне. Вона зовсiм не загоряє. Шкiра блiдувата, суха, хоч часто
на чолi з’являються дрiбненькi краплинки поту.
– Ну, як ваша вистава? – питала вона Володька… – Всi ми пiд враженням
вистави… Навiть Галя. Ач, як змiнилося вiд минулого року. То було все
ми, а тепер роблять iншi, а ми збоку. Один Роман там… Але вiн не має що
робити… А вчора вiн оповiдав про вас. (Володько спустив голову). Гарна
та дiвчина? Нi. Я не так хотiла сказати… Чи цiкава? Гарна, то гарна…
Бачила її не раз у церквi…
– Як кому,вiдповiв Володько.- Менi цiкава.
– Але вона виходить замiж.
-Так.
Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потiм повiльно казала:
– “Не всi тiї та сади цвiтуть, що весною розцвiтаються…” Чи не
правда? А вам грiх, що ви її зводите…
– Тяжко вам це пояснити,- сказав Володько. Дивився вбiк. Виминав її
погляду.- Ви самi казали колись, що треба любити.
– Певно. Але любити вiльну…
– Люблю те, що можу… Люблю не для втiхи. Люблю, бо бачу в нiй те, за
чим тужив… Але життя життям. Можете казати, що це грiх. Бог цього
напевно не скаже.
– Ну… Можливо. Ми цього не знаємо… Це дiйсно Божа рiч: любов,
кохання, щастя, нещастя… Життя i смерть… Все йде, минає… Приходить
щось нове. Але жити треба вiдважно. Навiть перед смертю.
Потiм прийшов обiд. Володько залишився обiдати. За обiдом пан Глiб
оповiдав за iнспекторську вiзитацiю школи. Мав добрий настрiй, через те
оповiдав зi смiхом…
– Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити,- сказала мiж iншим
Галя. Вона говорить по-московськи. Питання цi її не цiкавлять. Вона
зайнята зовсiм iншим. Саша має намiр вiд’їхати, й це її хвилює.
Обiд тягнеться довго. По обiдi Володько йде в село. Була гарна погода.
У читальнi почали збиратись учасники вистави. Прийшли всi. Настрiй трохи
натягнутий, але нiчого. Проба пройшла добре. Пiсля проби вирiшили
остаточно день вистави. Далi тягнути не можна. На цьому особливо настоював
Володько. Вистава в наступну недiлю.
Вечором у дiбрi на подвiр’ї Юхима заграли музики. Парубки та дiвчата
пiшли туди. Володько пiшов також. Мав добрий настрiй, без огляду на
вчорашнiй вечiр. Всi дiвчата дивились на нього з незатаєною цiкавiстю.
Мабуть, цiле село знає, що сталося вчора в читальнi.
Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював
кiлька разiв з тiєю самою Вiркою, що вчора ввечерi покликала його бiля
Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дiвчина, їй,
видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповiдає йому, що
казала їй Ганка.
– Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталцi не
подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Нi?
Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всi видатнiшi
хлопцi. Йон також тут. Вiн ходить, пiднявши голову. Так само й танцює.
Здається, i тут вiн сердитий. Сердито крутить дiвчиною й мiцно притупує
великими, вичищеними чобiтьми. “Комунiст”,- думає Володько. Пiсля танцю
бiля Йона гуртується кiлька хлопцiв. Вони тримають себе зухвало. Мають в
собi щось Йонiвське. Вони вiдрiзняються вiд решти хлопцiв, хоч, крiм
Володька, нiхто того не помiчає.
У вiдчиненому вiкнi хати стоїть невелика нафтова лампа. Вона кидає дещо
свiтла на подвiр’я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молодi без
перерви ворушиться. Смiх, вигуки, миготять i зникають у темнотi обличчя,
бовкає великий бубон i все заглушує.
Кiндрат вже встиг випити. Вiн мне пiд ясенком якусь дiвку, а бiля нього
стоїть Роман. Де вiн тут взявся?
– Оксано.
– Мовчи. Чого кричиш, нiби тебе рiжуть! – каже Роман. Вiн також п’яний.
Володько побачив Мокрину й пiдступив до неї.
– Хочу з вами поговорити,- сказав вiн. Вiдiйшли набiк.
– Де Наталка? – питає Володько.
– А хресто-святий, не знаю,- спiвчутливо вiдповiдає Мокрина.- Вона ж
була в читальнi?
– Була. Куди пiшла – не знаю. Не можете її викликати?
– Сергiю! – гукнула Мокрина. Пiдiйшов Сергiй.
– Побудь тут. Я скоро прийду,- сказала вона. Сергiй не питав, куди й
чого йде. Вiн тiльки сказав:
-Добре.
– Пiдем,сказала Мокрина. Володько пiшов з нею. Мокринi подобається ця
таємнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона любить Наталку, так
само, як Сергiй
Володька. Вона охоче їм поможе…
Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.
– Добривечiр!
– Дайбо здоровля!
Потiм звернули на вигiн до колод. Дiйшли до рiчки. Хтось у темнотi йде.
– Агов! Хто йде?
Володько стрибнув i одразу був бiля Наталки. Це вона. Пiзнав її по ходi
й по голосi. Вона його також пiзнала.
– Йшли за тобою! Де провалилась? – грубувато казала Мокрина. Але в її
голосi чулась велика приязнь.
Потiм Мокрина пiшла назад на музики, а Володько з Наталкою зiстались.
Темнота, безлюдця… Там у дiбровi бовкає бубон i гудуть труби. Потiм
хлопцi заспiвали пiсню. Чути хрипкий голос Кiндрата. Вiн псує ту гарну,
буйну пiсню. “Ой, на горi вiтер вiє… Та жито половiє… А козак дiвчину
та вiрненько любить, а зайнять не посмiє…”
Володько веде Наталку трохи далi вiд стежки. На вигiн лягла роса. Вiд
рiчки тягне вогкiстю. За рiчкою вiльшина зливається з горою, гора з садом
Рони. Все те чорне. Видається, що там чорна безвiсть i в неї, не дивлячись
на нiщо, йдуть цi двоє людей.
Наталка оповiдає, що сталося.
– Нiчого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А куди я ходжу?
Ти-но менi дивись, I почали сваритись. Потiм прийшов тато. Спочатку
нiчого, а по часi кажуть: не смiй з ним ходити! Iнакше буде зле. А я не
видержала. Я не ваша худоба й ви не маєте права мене продавати. Ну, й
пiсля цього пiшло. Ет… Я зроблю, як хочу… – закiнчила Наталка.
Володько уважно її слухає. Потiм мовчки горне її до себе. Серце його
стискається. Знаходить її уста. Вони теплi й вогкi. Чує її пружнi дiвочi
груди. Пiд рукою вигинається тонкий стан. У головi туманiє.
– Мила моя! – шепче пристрасно.- Ти!
Вона мовчки горнеться до нього, а серце швидко б’ється в грудях. У
Ронiвському саду голосно затьохкав соловей. З другого боку села чути
пiсню. Але це вже не та пiсня, й спiвають її на горi бiля Демида.
Володько пiзно вертався додому. Нiчого не умовився з Наталкою. Нiчого
не сказав їй, а вона йому. Не хотiли говорити про те, що буде. Жили тим,
що є. Воно таке коротке. Вiн тiльки зайшов до криницi й сьорбнув кiлька
разiв чистої, холодної води. Був майже п’яний, i це трохи освiжило його.
До вистави все-таки не дiйшло. Повiтове староство не дало дозволу. Це
сталося в останнiй момент. Все було готове. Розлiпленi плакати – у
Тилявцi, на Угорську, в Жолобках, Башкiвцях i Людвищах. Готова сцена.
Готовi перуки. Готовi ролi. У суботу вечором ще була надiя, але приїхав
Сергiй i привiз вiдмову.
Пiд читальнею ще бiльше людей, нiж звичайно. У читальнi також повно.
Вiсткою, що її привiз Сергiй, всi були приголомшенi, але найбiльше пан
Рона. Вiн був так переконаний, що дозвiл буде. Володько встав i сказав
кiлька слiв.
– Товаришi,сказав вiн.- Не сумуйте й не падайте духом. Це тiльки
початки!
Можливо, що його й не всi зрозумiли. Потiм вiн сказав кiлька слiв до
людей пiд читальнею. Говорив через вiдчинене вiкно.
– Прошу уваги! Вистави не буде. Повiтове староство не дало нам дозволу!
Надворi зчинився гамiр, але Володько його не слухав. До слова прийшов
Рона.
– Так, панове! – казав вiн.- Тимчасом до побачення… У Другу недiлю
влаштуєм шаховий турнiр. Будемо змагатись без дозволу. А тепер пiдем.
Вiдходячи вiн ще звернувся до Володька.
– Перекажiть вашому братовi, що я продаю землю. Вiн був у мене, але я
ще тодi не знав… Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись…
Вiн подав руку й мовчки вийшов. За ним виходили iншi – хлопцi й
дiвчата. При цьому кпилися з себе самих. Настрiй не був пригноблений.
Навпаки. Кiндрат, мабуть, пригадав собi минулорiчнi вибори й затягнув
хрипливим голосом “Ще не вмерла”… Йому дехто пiдтягнув. Впало кiлька
непристойних вигукiв, але Володько втихомирив.
– Спокiй! Без iстерики!
Вiн залишився останнiм. Мав намiр вiдiйти за Наталкою. Вона там напевне
десь його зачекає. Але до нього прив’язався Йон. Був вiн, як звичайно,
напханий сердитими словами i всi хотiв одразу висипати перед Володьком.
– А що? Не казав тобi? Бачиш!.. Треба iншого…
– Ну, що? – сердито питав Володько. Це вже йому докучило.
– Органiзацiї… Опертися на силу. Кажу тобi: не сиди тут. Йди туди.
Займай там мiсце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, i ми матимем опору.
Не розумiю, чого ти ждеш…
Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далi.
– Тут вже є велика органiзацiя. Ми мусимо включитися до неї…
Невiдмовно мусимо. Ти все: “Просвiта”, “Просвiта”…
“Просвiта” не поможе. “Просвiту” можна придушити за один день, а тут
треба…
Вiн все говорив i говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його словах
безлiч ненавистi. Володько мовчав, слухав нiчого не перечив. Здебiльша вiн
годився з Йоном. В його вухах тiльки звучали слова, сказанi колись Глiбом.
Не мiг переказати їх Йоновi. Той ще не розумiв Москви i не-Москви. Його
чуття було ще чисто земляне. Його брат був десь там бригадиром, писав
гарнi листи, багато обiцяв, прислав навiть свiтлину. Це Йон розумiв. Все
решта в нього – “петлюрiвство” й “сентименти” – слова, заученi на
партiйних сходинах у Крем’янцi.
– Все це сам знаю, Йоне! – накiнець казав Володько.- Тiльки воно не
таке просте, як ти думаєш…
Йон на це сердито сплюнув. Вiн покинув Володька й пiшов. Обiцяв, що
буде сам органiзувати хлопцiв. Тодi побачить, хто переможе.
Подiї останнiх тижнiв поважно вплинули на Володька. Мусив думати.
Враження вiд книжки. Наталка. Ранка. Йон iз своєю сердитою мовою.
Заборонена вистава. Стiльки вложено працi, напруження, надiй. Це змушує
думати про будучнiсть. Що буде далi? Днi летять, роки йдуть. Вiн сам, нiби
в повiтрi. Так. Вiн жив своїм великим коханням, але життя робить удар за
ударом i змушує дивитись на свiт тверезими очима. Необхiдно вiдважитись i
зробити якийсь рiшучий крок.
Переказав батьковi слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.
– Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?
– Казав записуватись…
– Ну, добре… Але ж… Якраз такий час. Як ми йому скажемо? Може, ти
пiдеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки?
Матвiй хвилинку подумав i сказав ще рiшучiше.
– Пiди. Це треба. Я тимчасом сам зайду до Рони. Василевi земля
потрiбна.
Потiм Володько сказав батьковi про заборонену виставу. Це його менше
торкнуло.
– Ти-но пильнуй бiльше землi. Це главне,- сказав вiн.
– А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як впильнуємо, коли
нам її вирвуть. З рук рвуть.
– Думаєш, поможе вистава!
– Поможе собi свiдомий народ.
– Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогоднi збирайся та йди! Якраз
недiля… I скоро вертайся, бо всюди повно працi.
Одночасно сказав Настi:
– Зготуй йому що на дорогу. Скоро!
При цьому вiн, видно, хвилювався. Йому здавалось, що земля може втiкти
й Василь не пiймає її. Треба робити скоро. Не можна гаяти нi одної
хвилини. Володько знає, що в такi моменти перечити старому небезпечно.
Одразу почав збиратися в дорогу.
Збори невеликi. Документ, вузлик харчiв i готово. Перед ним п’ятдесят
кiлометрiв дороги, але знає її дуже добре. Навiть приємно ще раз пройти
тими лiсами, пiсками… Пригадати старi стежки. Вийшов з дому бадьорий i
пiшов навпростець через Угорщину. Шкодував тiльки, що не мiг ще побачити
Наталки. Хлопцi будуть також без нього. Там ще стiльки роботи. Все треба
розбирати й приводити до порядку. “От будуть лаятись,- думав вiн.- От
наберуться огню…”
Матвiй одразу пiшов до пана Рони. Той ще спав. Не хотiв чекати даремно.
Пiшов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очi хотiли бачити ще.
Вийшов алеєю з саду й зупинився. Перед ним не поле, а ласкава долоня.
Сонце освiчує її, i Божi дари хвилюють сюди й туди, як морська вода.
Старий зняв шапку. Вiтер поворушив його сивим, рiдким волоссям. Очi його
прояснилися. Вiн вже бачив свого улюбленого Василя, що йде тим широким
полем, оре його i сiє. Отам може поставити хату. То добре мiсце. На город
там також добре. Трохи до води далеко, але потiм, з часом можна отам нижче
дiстати воду… Глибоко тут вода, але дiстати можна… Тимчасом буде
возити воду з долини.
Любить вiн того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого, але
зостався братiв. Його дiти не такi. Розходяться, куди можуть. Не чують так
землю, як вiн сам. Вiн би мiг її цiлувати. Обняти старими руками й
цiлувати. Оцю саму, що топче ногами, що наступає кожний день. Шкода,
шкода! Ах! Так роки втiкли. Ще хотiв би змагатись. Тi дiти… Що вони? Не
зовсiм довiряє їх силi. Якiсь такi все перечуленi, панькуватi… А з
панськими руками до дiла не пiдступай. Дiло робить мозоль, твердiсть…
Пiшов у напрямку долини. Там, здається, суглинок. Коли б отак викроїти
його… Ну, але не бiда. Погноїти – родитиме. Тут земля – земля. Пригадав
старий Володьковi слова: “З рук вирвуть”. Якi дикi слова. Людинi вирвуть з
рук власний шматок хлiба, а її випхнуть… Куди? I не спитають, куди. Йди,
куди хоч – у воду, у далекий свiт, вiшайся на банти…
Але… Тут старий зупинився i випростався. Подивiться! Вiн ще все-таки
великий. Вiн ще має силу. Вiн вже постарiв, так… Одначе навкруги нього
ростуть пасинки – сини й дочки з його кровi й костi, що вийшли з цiєї
землi, на якiй стоїть вiн, його дiд i прадiд. Це, мабуть, i є закон! Той
найбiльший, найсильнiший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба,
думає старий, сили… О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону мала рiч,
то сам закон без сили – нiчого… Так воно є…
Потiм старий пiшов до пана Рони. Той вже встав.
– Здєсь какой-то мужiк прiшол,- доложив Марко.
– Кто там? – гукнув з кiмнати пан Рона, але Матвiй вже протискався
незграбно у вузькi дверi.
– Це я,сказав вiн.- Добре утро!..
– А-а-а! Дядько Матвiй! Здрастуйте! – казав пан Рона, зав’язуючи
краватку.- Що скажете?
– Чув, знаєте,- казав повiльно Матвiй,- що продаєте землю.
– Продаю.
– От я й прийшов… У мене, знаєте, племiнник Василь, син мого брата.
Так вiн ото хоче…
Пан Рона зав’язав краватку й обернувся до Матвiя.
– Я вчора казав Володьковi про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо дiло.
Землю продам. Не вмiю на нiй робити… Матвiй затупцяв.
– То знаєте… Що кому… Воно так. Хочу, значить, довiдатись цiну.
– Триста рублiв. Золотом,- коротко сказав пан Рона.- Нi, нi, нi! –
казав далi пан Рона, хоч Матвiй йому нiчого не перечив.- Нiяких iнших
грошей не прийму. Тiльки золото.
Матвiй згоджувавсь:
– Золото так золото. Землi за марки не купиш. А от що триста рублiв…
Воно…
– Дорого? – перебив пан Рона.- Не дорого. Остання земля. Дякуйте, що
продаю. Не продав би вам – прийшли б iншi й забрали б…
Матвiй це сам знає. Перечити тут зайве, а до того цiна можлива. Сам
колись дорожче платив.
– Ну,проговорив вiн.- Я нiчого. Будем брати. А за грошi не бiйтесь…
Згодились. Хай тiльки приходить Василь i вiдкроює, скiльки потрiбно.
Матвiй вдоволений. Вийшов вiд пана Рони осяйний i щасливий. Все-таки ще
вирвав шматок землi з нероботящих рук i передав у роботящi. Це йому не
первина. Вирвав її на своєму життю досить, але не за дурно. Своїм потом,
працею й золотом… Не хотiв би iнакше. Хотiв, щоб було то його за всiма
правилами…
А Володько все йшов i йшов. Цiлий день. Через лiс – просто так, як
бачать очi. Часом тiльки виходив на дорогу. Дорога пiщана, копка. Пiсок
розiгрiвся сонцем i пече в ноги.
Самота викликає безлiч думок. Пригадуються минулi роки. От тут не раз
iшов, отам спочивав. Знає, коли i як то було. Пригадує виразно той настрiй
приємно-меланхолiйний, бо йшов переважно восени, коли спадало листя та
шелестiло пiд ногами. Завжди з радiстю йшов туди, на пiвнiч. Там все-таки
якось iнакше… Завжди це виразно вiдчував.
Трохи iнакше i тепер. Весна, все зелене, спiвають птахи. В сосновому
борi сильний запах живицi. Сам вже не той – майже мужчина з довгими ногами
й мiцними м’язами. За собою лишив село, а там його любов. Ось вийде вона
сьогоднi в село й нiде його не побачить. А вечором також даремно чекатиме.
Так воно тепер. I багато воно тепер змiнилося. Навiть дерева, здається,
не тi… I небо… Не так промовляє до тебе, iнакше дивиться, не тi думки
викликає. Аж дивно, яке то було тихе життя. I верби, i бiла хатка, i
лагiдний захiд сонця… Зорi з неба лагiдно дивились. Де те все дiлось
тепер? Нiчого нема. В очах все ще розбурханi хлопцi, спiв учорашнього
вечора, сердитий Йон. З його уст вискакують слова, мов жарини. Кожне
болить i пече. Знов тi рiзнi уряди. I тi також сердитi. По всiх мiстах при
бюрках люди, й нi одного лагiдного обличчя.
Чим далi йшов Володько, тим бiльше пробирала втома. Перш усього ноги.
Вже вiд Зеленого Дуба почали поболювати. Коли вийшов за Мости, болiли
зовсiм. Але йшов. Сонце ховається, а спереду шмат дороги.
Поки вибрався з лiсу, настала темнота. Повiяло рiдним вiтром. Все-таки
це багато значить. Тут воно не так. Ось i дерманськi поля. За цей час, що
їх не бачив, вони ще бiльше промовляють до душi. Йшов, трохи похитувавсь,
але знайомi, дорогi мiсця надавали сили й бадьоростi. Пiдходив до того
мiсця, де народився на свiт. Глибока нiч. За кiлька годин буде ранок. Все
навкруги спить мiцним сном. Iшов стежкою “вiд Могили” через поля до
Запорiзьких городiв. Оточенi високим живоплотом, сади стоять непорушне в
темнотi, мов чорнi, фантастичнi замки. Стежка хвиляста, втоптана. По нiй
не раз колись бiгли його малi, дитячi ноги. По нiй не раз ступали ноги
його рiдної матерi, дитячi, коли ще його зовсiм не було на цiм свiтi. По
нiй ходили його дiди й прадiди… Навкруги старi, виробленi, сполосованi
на вузькi нивки, поля. Межi бiжать, мов двi колiї дороги, одна коло
другої, i там зараз на пригорку зливаються. Тiсно тут тим полям. Вузькi,
тонкi, мов черви, сповзлись пiд самi городи й, здається, домагаються, щоб
їх визволити з цiєї тiсноти. Виразно чути їх пригнiчену мову, їх тяжкий,
безупинний стогiн.
Зате сади чудовi, розлогi, обсадженi вiд захiдних вiтрiв живим
розрослим плотом. Непроглядно густо сплелось грабове, липове, ясенове
пруття й творить високий зелений мур. Отам на розi, мов вежа, зiп’явсь
догори тонкий, пiдчухраний ясенок. Ряд старих, череватих черешень, нiби
фортецi, потужно стоїть i хоронить тi мирнi, спокiйнi рядочки яблунь, що
вже давно одцвiли й поволi вагiтнiють. Нiякий вiтер не прорветься туди…
Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут пiд мурами.
Володько пройшов дорожиною пiд живоплотом, а пiсля звернув направо у
вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвiр’я. Колись тут
бавились дiтьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та стiнах
малювали крейдою або вуглем страшного Дiда-Рачинця. Приглянувшись вдень,
напевно, можна помiтити тi дивовижнi малюнки. Вiд брами вбiк, мiж хлiвом i
шопою, вузенькi, темнi суточки. Вiд Тетяниного саду вiдгородженi плотом i
зарослi густою бузиною. Там колись Володько провалився в яму. Це рештки
дiдiвської гончарнi, що були прикритi й забутi…
Вiд брами просто дорога на подвiр’я “Панка” Iвана, а налiво “до
дядька”. Великий, мурований з каменю хлiв. Фацiят з дверцятами, до яких
приставлена драбина. На хлiвi сiно, там влiтку сплять. Там i Володько спав
колись.
Володько звернув на подвiр’я. Проти нього стояла велика бiла, крита
чорною бляхою хата. Направо шопа, налiво клуня й свининець. Здоровенна,
широка яблуня й сливовий садок заступили пiвнiч. Перед вiкнами хати
широкий квiтник i розлогий, молодий горiх. Прокинувся старий собака Дунай.
У дядька вiд давна-давен всi собаки звуться Дунаями. Володько пам’ятає вже
два Дунаї… Собака кiлька разiв ледачо брехнув, але пiзнав Волоська,
пiдбiг до нього й почав розмахувати товстим, кудлатим хвостом. Володько
погладив його по головi.
– Ну, що, старий? Ще служиш? – сказав уголос. Дунай не вiдповiв нiчого,
але виразно дав знати, що йому мало одного хвоста, щоб висловити своє
вдоволення.
Тут, де тепер стiжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина.
Та широка яблуня вже й тодi закривала її, мов хмарина. Там народився
Володько. Там вперше побачив свiтло сонця… Звiдсiль вийшов у свiт,
обiйшов шматок життєвої дороги, але це мiсце завжди тягне, мов магнiт…
Дороге, благословенне мiсце на землi… Далеко вiд великих шляхiв,
заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пiшов…
Де б не був, думки завжди до нього вернуться… Тут страждала мати муками
пологiв… Тут вперше забилось твоє серце… Тут вперше промовив слово…
Величне, рiдне, святе матiрне слово.
Благословенна будь! Прийми вiд меве тепле, добре слово, Рiдна Земле! Ти
дала менi його через уста, через серце моєї матерi… Вертаю. На! Кладу у
стiп Твоїх, Пренепорочна i Свята… Я бiльш нiчого не можу дати… Це все
моє багатство. Виймаю з уст святi частинки й кожну з них я радiсно iз
чистим серцем кладу на жертвенник Тобi, болюче кохана, Тобi, кровно-рiдна.
Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти волi. Не
мiг стримати себе. Любить! Це все, що бачать очi, це старе, це
прапрадiдiвське… Он пiд шопою той великий камiнь. Вiн вгруз у землю, бо
лежить тут бiльш нiж столiття. Володько присiв до нього. Можливо, трохи
вiдпочине. Перед ним лiг старий Дунай. Має пiдняту голову й виглядає на
чорну, висiчену фiгуру.
Довго не сидiв. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами,
пiдлiз по драбинi на горище хлiва, знайшов на сiнi мiсце, лiг i незабаром
заснув сном здорової, втомленої людини.
“У дядька” багато змiн. Володько не може призвичаїтись до них. Вiн був
тут колись, як вдома. Тепер тут iншi, здається, чужi люди. Ота привiтлива,
бiлява молодиця. Це Василева жiнка Маруся. У колисцi малий хлопчик. Це син
Василiв Михайло. Андрiй пiдрiс, витягнувся. Палажка вже давно на своєму
господарствi. Сам дядько значно постарiв, але так само веселий, так само
спiває татарську пiсню, так само сипле чужими словами. Дядина ще бiльше
схудла, але завжди на ногах… Ходить, клопочеться, молиться Богу й
постить.
Хатнi меблi тi самi. Той сам стiл, барвлений жовтавою барвою, бiля
якого Вододько завжди вчив свої шкiльнi завдання. Тi самi довгi з поруччям
лавицi. Бувало, в революцiю на них. не раз сидiло багато людей. Тi самi
лiжка й полик. Тiльки на стiнах мала змiна. Мiж тьм’яним, великим
дзеркалом i київською, видертою колись Володьком з журналу. Лаврою в
саморобних, небарвлених рямцях, висить Шевченко. Колись його не було,
тепер є. Пiд ним стара, вилиняла фотографiя: Василь ще рекрутом з I9I4
року, у короткому пiджаку, з перекинутим назад башликом i в кашкетi з
напнутим дашком. З ним два його товаришi: Хоть “з-за рову” i Валентин
Рогачок. Всi стоять струнко по-вiйськовому.
– Ну, от i добре,- казав Василь на звiстку, що принiс Володько.-
Значить, вибираємось.
– Господи, Господи! Як подумаєш… Я знаю: вибиратися звiдсiль
мусимо… Але все кидати! Церкву, людей, нашу хату… – Це говорить
Одарка.
Володько пригадує цi самi слова з уст його матерi. Вiн каже:
– Дядино. Мама колись казали те саме. А пiдiть запитай те їх сьогоднi,
їм нiде вже нема краще, як там.
– Та правда! – весело каже Єлисей.- Що там. Там добре, де є на чому
робить.
– Нема що балакати! – каже рiшучо Василь.- Зараз же йду шукати на нашу
землю купцiв. Вони знайдуться. Тiснота.
Єлисей його перебив:
– Нi. Купцiв знайду я. Ти краще йди з Володьком. Або запряжи конi i
їдьте. Скорше буде.
– А як буде з млином? – запитала Маруся.- Муки вже нема.
Правда. Треба наперед їхати до млина. Нiчого. Василь зараз же кладе на
вiз мiхи i їде до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
Василь з мiсця береться до роботи. Одарка швидко готовить їсти.
Володько iде також з Василем. Ще раз погляне на Лебедщину, на знайомi
мiсця.,
За годину виїхали. День погожий, ясний. Бiля попового саду довжелезним
валом цвiте бiлий i звичайний бузок. Бiля монастиря також. Проїжджаючи
побiля колишньої семiнарiї, Василь тикнув батогом.
– Тепер там єпархiяльна жiноча школа. Перевели з Крем’янця. Щось пара
десяткiв “баришнiв”…
Володько, як довго мiг, проводив зором той будинок. Там пройшли його
хлоп’ячi i юначi роки. Тепер там порожнеча. На широкому подвiр’ї буяє
бур’ян. Стiни мiсцями оббитi. Бляха на стрiсi поржавiла. Сад також, видно,
запущений.. Такий хороший, великий сад…
Поїхали вулицею “бiля Лисiв” i виїхали на Городнє. Боже, якi знайомi
мiсця! Просто дорога на Залужжя. Влiво до монастирського млина на
Лебедщину. Отам нижче понад берегом стежка. Та сама, що нею малий Володько
ходив з матiр’ю до церкви. Є що згадати. Було це не раз i не два i все
воно миле, приємне, яскраве. Все стоїть у очах, нiби це. дiялось сьогоднi.
– А бачиш отам? – обернувся до Володька й спитав Василь. Тикнув виразно
в той бiк батогом. Володько вже те бачив. Дивився туди уважно. Це i є те,
сьогоднiшнє, те, що дiлить все, що було i що є. Цiлий ряд розкиданих,
недокiнчених будов. Одна там, друга там. Польськi осадники.
Володько хотiв щось питатися, але змовчав. Яка користь з порожнiх слiв.
Минули те видовисько й поїхали далi. Скоро доїхали до млина. Там досить
завiзникiв. Володьковi пригадалось колишнє. Ще стоїть та причепа-хатина,
де колись слухав оповiдання дядькiв. Постарiлася. Бруси, з яких вона
зложена, почорнiли, порепались, мох у шпарах погнив i висипався, гонти на
стрiсi порозгорталися, вiконцята стали матовi вiд мучного пороху. А як
всерединi? Майже так само, тiльки все старе, вичовгане. Навiть залiзна
грубка подiбна на ту, що була колись.
А навкруги стiльки змiн. Млин побiльшав. Колеса вже не зовнi, як було,
а забитi дошками. Став, здається, поменшав, зарiс лататтям та рогозою.
Рiчка значно вужча. Там, де були очерети – косять сiно.
Василь зносить мiшки. Володько йому помiг i пiшов далi. Зараз за млином
звернув на стежку, через кущi верболозу, через рiчечку вийшов на береги.
Грунт пiд ногами м’який, приємно вгинається. Колись тут було болiтце з
iржавою водою. Його завжди обходили й витоптували траву. Тепер воно
висохло. Он та рiчка. Вона тече так само, тiльки поменшала. Рiдна рiчко!
Пам’ятаєш ще мене? Я бiгав тут над твоїми берегами, купався в водах
твоїх… Багато думок пустив з твоїми водами. Вони, мов птахи, летiли
туди, на схiд сонця… I тепер летять вони туди. Так. Туди!
Потiм Володько звернув на мiсце, де стояв Матвiїв хутiр. Нiчого там
нема. Рiвне, засiяне житом поле. Нема нi лiсу, нi рiвчака з тернами та
соснами, нi молодого саду. Один трепеток зiстався якимсь чудом. Мила,
одинока деревина.
Зате трохи далi отам стоять аж двi хати. В однiй живе Трихонiв син
Грицько, друга невiдомо чия. Вбогi, недокiнченi хати на чистому полi. Бiля
них втицьнуто кiлька рядочкiв щепок, але вони не роблять враження саду.
Навкруги жита. Гарнi, зеленi, рiвнi, оточенi над проваллям дороги червоним
маком.
Тут варто постояти. Земля, небо… На нiм хмарини, легкi, мов серпанок,
i прозорi. Тиша дуже знайома. Хвиляста, мiсцями глибока, дорожина обросла
з бокiв орiшиною, кущиками сокирок, деревiєм, Петровим батогом.
Володько стояв i пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де
був грабовий живоплiт. Потiм нахилився, взяв грудочку землi й роздушив її
в долонi. Свята земля. Будь i роди.
Потiм вiн пiшов поволi межею пiд гору, де стояв лiс. Нема тих
маєстатних, коренастих сосон. Пiд ними росли маслюки та сироїжки. Тепер
навкруги жито й тiльки ген там далi кiлька одиноких, пiдстрижених,
невiдомо для чого залишених сосонок.
Володько йде все далi й далi. Жита, межi, коники-стрибунцi, що
стрибають пiд ногами. По часi вiн вийшов на клопiтську дорогу. Здалека
видно ряд широких черешень i кiлька хат. Юхимiв хутiр. Старий вже не живе,
але Володько хоче зайти туди. Тут також змiна. Залiзне покриття хати
перемальоване начорно. Пасiка зникла. Довгий, зi стрiшкою плiт розiрваний
на двi частини й замiнений частоколом зi сливового дерева. Нема також
великого пса, що колись так рвався на ланцюгу пiд шопою.
Володько заходить до Клима. Привiтався. Його ледве пiзнали. Климова
жiнка вагiтна. У хатi й надворi якiсь дiти.
– Зайшов отак подивитись, як живете, та згадати дiда,- казав Володько.
– Вони, царство їм небесне, i вас не раз згадували,- вiдповiв Клим.
Потiм вiн показав Володьковi господарство. Нiчого. Якось воно йде,
тiльки дiтей багато. Треба шукати для них мiсця…
– Шукайте землi,- казав Володько.
– Шукаю. Оце недавно їздив геть аж туди у вашi краї. Бiля Шумська в
одному селi гарний маєток, тiльки над самою границею.
– Так. Над границею тепер життя тяжке. За порiг свобiдно не вийдеш.
Люди живуть, як у в’язницi.
– Але доведеться взяти. Маю шiсть хлопцiв… – закiнчив свою мову Клим.
Потiм Володька вгостили кислим молоком зi сметаною та коржем. Наостанку
вiн захотiв побачити Юхимову кiмнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так
само лежать товстi, у шкiряних палiтурках, книги. Он та Бiблiя, з якої
старий прочитував Володьковi.
– Можна подивитися? – спитав Володько.
– Можна. Чому нi…
Володько повернув голову на другий бiк i дуже здивувався…
– А це ж що? – здивовано спитав. Клим не знав, як вiдповiсти.
– То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло. Пiшли до Мiзоча,
купили й повiсили.
– А де ж той Освободитель-цар?
– Самi винесли. Тепер, казали, наш освободитель вiн. I вказували на цей
образ…
Володько був здивований. Юхим є Юхим. Образ, що висiв на мiсцi царя,
був Шевченко. Ще бiльше здивувався Володько, коли, здiймаючи Бiблiю,
натрапив на Кобзаря. Так само, як Бiблiя, дбайливо й охайно
переплетений…
Ця маленька подiя приємно пiдсилює Володька. У душi зробилось яснiше.
Коли повертався, йому здавалось, що над цими полями вже зводиться дбайлива
Божа десниця i благословляє їх. Не шкода тих верб колишнiх, нi спокою, нi
iдилiчних вечорiв iз запахом меду й бренькотом комарiв. В цей мир, мiж цi
жита, поля, мiж тих людей вступає повiльним, певним кроком свiдомiсть. У
них вже є душа. Вони вже не вмруть.
З таким настроєм Володько вернувся до млина. Василь вже молов, але це
буде тривати з годину. Володько не мусить на нього чекати. Вiн собi
пройдеться пiшки.
Пiшов. Понад берегом, стежкою, старою, знайомою стежкою, попiд Городним
аж до Лисiв. Сонце привiтливо сповзало вниз, цвiв бузок, бамкав вечiрнiй
дзвiн. До села верталися з полiв дiвчата. Вони спiвали знайому, стару
пiсню, а в кожнiй на плечi копалиця. Це вiд бурякiв. Потiм гнали пастушки
отари корiв. Зводилась курява, мичали корови, чулись вигуки.
Володько йде швидко. До темноти хотiв би дiйти додому. Бiля монастиря
не звернув налiво вiд “Яна” вниз, а пiшов просто до приходської церкви.
Мав намiр поглянути ще раз на стару церкву, а, як вiдчинена, то й зайти до
неї.
Але так не сталося. Коли виходив знизу глибокою дорогою вiд земської
народної школи з намiром повернути вправо до приходської церкви, вiн
зненацька почув за собою:
– Гальо!
Несподiваний, але знайомий оклик, мав нагоду не раз щось подiбне чути в
минулому, неприємне вiдчуття поняло його, вiн миттю оглянувся. Знизу, вiд
монастиря, з рушницями за плечима, йшло за ним двоє полiцаїв. Володько
зупинився i одразу сягнув рукою до кишенi за документом. Полiцаї повiльно,
мовчазно пiдiйшли, Володько так само мовчазно подав їм свою стару, витерту
особисту виказку. Вони оглянули його документ, пiсля його самого, i один з
них буркнув:
– Сконд єстесьцє?
Володько вiдповiв.
– Цо ту робiцє?
Володько вiдповiв.
– Для чего иє замєльдовани у солтиса? – I, не чекаючи вiдповiдi,
полiцай вiдкрив свою шкiряну торбину, вийняв чорну записну книжечку i
чорнильний олiвець. Володько намагався щось вияснити, але полiцай
холодним, методичним тоном питав його iм’я, його прiзвище, його мiсце
народження, його заняття… Все це заносилось до чорної книжечки i пiсля
цього її було заховано назад до шкiряної торби, але вже не одну, а разом з
Володьковою виказкою. I одночасно Володько довiдується, що може дiстати
назад свiй документ аж завтра i то лиш у коменданта полiцiї в Мiзочi. I не
сказавши бiльше нiчого, полiцаї байдуже вiдiйшли.
Володько залишився на мiсцi i був, здавалось, вдарений громом. I то з
ясного неба. Йти аж до Мiзоча, вiсiм кiлометрiв зайвої дороги, i невiдомо,
що його там чекає. Гостре, отруйне почуття заповняло душу, серце й мозок.
Мав такий пречудовий, чистий настрiй, i все це так нагло, безоглядно
змiнилося.
Вертався до дядька на Запорожжя злий, пригноблений, вибитий з колiї.
Розповiв дядьковi про свою бiду.
– Так то воно тепер у нас скрiзь. За порiг, рiзун його матерi, бiйся
вийти,- казав своєю чiткою мовою дядько Єлисей i з серцем сплюнув.
Приїхав з млина Василь, насходились сусiди. Ця вiстка всiх ранила, всi
гостро реагували, а найбiльше старий Трихон, який “тих ляхiв не мiг
переварити”.
– Чортова голота! Що я – злодiй? Бандит? Не на своїй землi живу? Не
свiй хлiб їм? Забрались на чуже i не дають тобi кроку ступити… Одного
разу ми їм ще покажемо, де тi раки зимують.
Виникла жвава розмова, згадав хтось i царя, хтось знов натякнув про
Україну. За царя, мовляв, на цiлу волость було два стражники, а тепер он
де не ступиш… На собаку кинеш, а на полiцая потрапиш…
Володько, що прислухався до розмови, додав до цього:
– Воно так то так… Але за царя нас не боялись, а тепер… Дядькам ця
думка подобалась, їх настрiй одразу змiнився, почали смiятися… Говорили
про все i довго i розiйшлися ген бiля пiвночi.
А другого дня Володько вставав рано, але Василь ще ранiше, бо на
подвiр’ї вже стояв високо вимощений, готовий до виїзду вiз. Запрягти лиш
конi i їхати. Вони мали разом їхати до Тилявки, але тепер Володьковi треба
йти до Мiзоча за тим чортовим пашпортом. Це їх обох лютить, але нема ради.
Вони проїхали разом лишень “до Черешеськи” i тут розлучились. Василь
позичив Володьковi на потяг грошей, бо може прийдеться вертатися тому
залiзницею через Крем’янець, а сам поїхав далi на Мости. Володько пiшов
пiшки через Осовець в напрямку Мiзоча.
Ранок барвистий, свiжий, радiсний… Лишень думи тяжкi i гнiтючi. Знав
цi стежки i цi дороги з раннього дитинства i не мiг згодитися, що якась
чужа сила має вносити сюди це пониження i цю зневагу.
До всього не застав коменданта в урядi, довго на нього чекав, настрiй
мав препоганий. Нарештi з’явився i той комендант. Володька покликали до
головної канцелярiї. Комендант сидiв за великим столом, перед ним лежав
потрiпаний Володькiв документ. Вiн мав сердитий, ворожий вигляд, ставив
знов тi самi питання: а хто, а звiдки, а чого сюди прибув. Володько
намагався все це вияснити, i нарештi комендант заявив, що той документ
тепер вже не важний, що вiн вiдсилає його до староства в Крем’янцi, куди
Володько має звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не має що
тут робити, а тому хай негайно вертається назад до свого села. Чи вiн
зрозумiв? Негайно! Iнакше може бути погано.
О, так… Вiн це зрозумiв, I йому це дуже i дуже не iмпонує. Розумiє,
що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсiм iншому, i що вона
ускладнюється та набирає загрозливого вигляду.
Володько, вже без нiякого документу, залишає полiцiйний уряд i одразу
бере напрям, спочатку пiшки вiсiм кiлометрiв до станцiї Озерани, а вже
звiдтiль потягом до Крем’янця. Була година пiв на дванадцяту, а о першiй
вiдходить його потяг. Чи вiн встигне його пiймати? А тому вiн вирушив i
майже побiг старим залiзничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до
вiйни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революцiя i ще не
вiдбудувала нова влада. Революцiя була тут вельми злюча, слiди її ще й
тепер на кожному кроцi – розметенi рейки, зiрванi мости, пострiлянi
написи, розшарпанi буди.
Щастя Володькове i на цей раз йому не сприяло. Засапаний i впотiлий,
вiн прибiг майже пiд станцiю майже саме тодi, коли невеликий потяг
Рiвне-Львiв, зi старим чорним паротягом, який розкидав по полях шмати
чорного диму, вiдiрвався вiд станцiї i прочмихав сливе перед самим його
носом, щоб десь там далi за горбами розчинитися в просторi.
Дуже невелика це втiха. Наступний такий саме потяг, що має сполучення
до його фатального Крем’янця, вiдiйде звiдсiль аж по дванадцятiй годинi
ночi, а прибуде до Крем’янця десь бiля шостої рано. Володько, розумiється,
лютий до краю, вiн вже без поспiху дiйшов до станцiї, знайшов її
почекальню, сiв на найближчiй, вичовганiй лавицi, розгорнув пакуночок з
їжею – хлiб iз салом, що йому загорнула у шматину дядина, їв повiльно i
оглядав порожню, невелику залу з її спорожнiлим в кутi буфетом, за яким
молода панночка, з великою чорною родимкою на щоцi, збирала посуд. На
переднiй стiнi зали висiв портрет Пiлсудського у сiрому вiйськовому одязi
i мацєювцi з орликом, а трохи далi вiд нього, над буфетом, такий самий
портрет президента Войцеховського з вусиками у цивiльному одязi. На бiчнiй
стiнi злiва вивiшено кiлька оголошень, а мiж ними також плакат корабельної
лiнiї “Кюнард”, який закликав їхати до якоїсь незнаної i далекої Канади;
Великi, червонi на синьому тлi кораблi, а над ними зграя бiлих
альбатросiв. Ними можна вiдплисти за океан i взагалi кудись далеко поза
межi цiєї невеселої дiйсностi.
Години чекання, як звичайно i як завжди, дуже лiнивi i проходять вони
дуже повiльно. Володько сидiв, нудився, думав свої турботнi думки, виходив
надвiр, йшов куряною дорогою геть туди далi аж до поля, оглядав довкiлля,
прилiг було пiд кущем бузини з намiром заснути… Але сон не квапився на
очi. Його розганяли i проганяли далi тi самi настирливi думки… Так
багато є про що думати, вiн такий ще молодий, його умови тут такi
безвигляднi, його майбутнє таке невиразне. Гнiтить i болить тупим болем
поневолення чужого, ворожого займання. Нiяких надiй, нiколи нiякого
вдоволення, вiчна туга за повнотою самого себе…
Довго i барвисте заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Бiля
десятої години вечора до станцiї почали стягатись люди. Переважно
селянськi жiнки, босi, з великими за плечима клунками. Це ж пiслязавтра
“Вшестя”, i вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як i
колись, як i давно, як i завжди, I моляться. Переважно старi, спрацьованi,
добрячi бабусi. Голова кожної пов’язана старосвiтською, ритуальною
пов’язкою з великої тернової хустки.
З часом їх прибувало все бiльше i бiльше… Засiли всi лави почекальнi,
а не хватило мiсця на лавах – щось розстеляли i сiдали де лиш було мiсце
на бруднiй бетоновiй долiвцi, їх босi худi ноги виднiлися скрiзь по залi.
Сидiли мовчазно або потиху мiж собою гомонiли.
Ще далеко перед дванадцятою годиною всi бабусi заворушилися, вставали i
юрбою виходили на перон. Стояли там збитi гуртами довго i терпеливо, а
коли по дванадцятiй годинi з гуркотом прибув потяг, бабусi з клунками на
плечах пiшли в наступ на вагони, чiплялися за поруччя схiдцiв i силою
втискалися у вузькi дверi передiлiв, їх сила не дуже велика, їм нелегко
здолати труднощi такої операцiї, одначе всi вони настирливо, крок за
кроком, здобували собi мiсце i заповнили сливе всi вагони.
Потяг рушає i поволi їде далi. У Дубнi Володько висiдає i довго чекає
на пересадку до Крем’янця… Бабусi їхали далi до Почаївської Руднi. О
шостiй рано Володько все-таки висiдав на останнiй зупинцi
Крем’янець-Дубенська Рогачка.
Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо i яскраве,
слiпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Пiдводи збивають її
хмарами, що повiльно осiдають по полях. Жита саме квiтнуть. Кожне їх
стебло стоїть тихо, нiби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З
полiв раз по раз випурхують такi i iншi птахи. П’янi, крикливi жайворонки
висять у небi, таємнича i скромна перепiлка зненацька вкрадливо визирне на
межi, зирне туди й сюди i знову пiрне у гущавину збiжжя. Жита, пшеницi,
знов жита. Отам далi темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий
хуторець – бiла хата, сiра клуня, кудлатий, як вiвця, вишняк. Лiнива,
поплямлена маковим цвiтом, долина, таємничий, закритий величезною
черешнею, ярок. А помiж цим – на схiд i захiд дорога. Знана, як старий на
покутi образ.
Тiєю дорогою вертався зi своєї подорожi Володько. Обвiтрений,
обпалений, втомлений. Курява пiдфарбувала його шапку, одяг i взуття на
сiре. У правицi мав кострубатий кий… I коли сонце застигло над
Башковецьким лiсом – вiн пiдходив до свого села.
Воно… I ще, i ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди
переходив його зi спрагою на устах, а цього; разу особливо. I не пiшов
одразу на другий його кiнець до свого дому, а завернув у суточки до
Сергiя.
Чи застане бодай дома? Є! Застане!
– Дай Боже! – голос його, нiби пiсля тяжкого перепою; сiв тяжко на лаву
бiля столу, вiдкинув на бiк шапку.
– I де ти в дiдька пропадав? – питав Сергiй.
– Давай бодай води! Але свiжої! Проклята пилюга! – вiдповiв на це
Володько.
Сергiй подав йому велику, мiдяну, з гарматної гiльзи, кварту, Володько
перейняв її по серединi палькатою рукою i перехилив над устами. Пив
жадiбно. Краплi води спадали на запорошену пазуху, пiд пiдборiддям моргало
адамове яблуко.
Випив воду до дна, вiдiрвав вiд уст кварту, хвилину потримав її в руцi,
глянув по хатi, тупнув ногою i поставив кварту на стiл. Поставив твердо,
iз серцем.
– Де пропадав, питаєш? Не повiриш. Гонився за хмарою. I не догнав, I
буде кара… А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цiлу ту їх ойчизну. Дай ще
води!
Сергiй подав… Дивився здивовано на Володька, не зовсiм його
розумiв…
– Як то? – запитав вiн, а його тонкi уста з молодим пушком на верхнiй
губi болiсно всмiхалися.
– То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як
ми днями стояли у чергах? Отам бiля староства… У Крем’янцi. Тепер вони
на смiття. Вимагають iнших. А чи коли хто нам казав, що їх треба мiняти? –
казав Володько. Слова виривались так, що мусiв кричати… I при цьому
викричав Сергiєвi цiлу свою макабричну пригоду. I так дихав, нiби боровся
з биком.- Ну, а що тут? – хотiв змiнити мову.
– Нiчого,буркнув Сергiй… I одразу додав: – То ж на Зеленi свята у
Наталки весiлля.
Володько вiдчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову…
Вийняв з кишенi зiм’яту i нечисту, як помисли злодiя, хустину, витер чоло,
уста… Тодi встав…
– Треба йти,- сказав напружено, нiби боявся звалитися… – П’ять днiв
не був дома. Може, проведеш?
Сергiй безсловесно насунув свою заяложену кашкетку i обидва вийшли.
Йшли мовчазно. По якомусь часi, вже на вулицi, Володько порушив мовчанку:
– Знаєш? Йду! Рiшився! Будь-що-будь! – I пiсля короткої перерви додав:
– Але ти не думай, що я тiкаю. Нi. Так не думай. Просто пiду… Менi тут
тiсно… А ще по хвилинi мовчанки продовжував:
– Потребую свiту… Простору… Знання. Менi треба вчитись… Шукати
якогось права… Якоїсь правди. Мiсця! Йшов я оце i думав… Дуже невесело
думав.
Сергiй, можливо, ще нiколи не бачив Володька з таким настроєм…
Розумiв його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не
брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Вiн був проти такого
рiшення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз вiдчував, що
перечити тут було б зайво. Не мав аргументiв… Намагався перевести
розмову на iнше… Нагадав, що i Ганка пiшла зi села, кудись “на мiщани”,
до тiтки чи щось таке… А потiм перейшли на Йона. Збирає бiля себе
хлопцiв i щось затiває – невiдомо поки що.
– Хай збирає i хай затiває,- зi серцем казав Володько.
– Хочуть нiби перебрати читальню,- вiв своє Сергiй.
-Хай.
– Йон проти церкви.
– Бо знайшов вiру, а церква безвiрна. Кар’єристи, iнтригани… Вiзьми
той наш Крем’янець. Самi брати Борецькi чого вартi… А та єпископська
панi Радченко… А весь той славетний причт церковний. А Йон… Душа,
жадоба, суцiльна людина i вiн шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна вiра
вигоряє, її заповняє iнша. Вiдчуваю, що i ми тут роздвоєнi… Навiть я
сам. Я ще лиш шукаю себе… I свого мiсця. Вiдчуваю, що я половина чогось,
а мiцнi люди є цiлiсть. Ось, як мiй батько.
Це був несподiваний, пiд тиском настрою, провокацiйний вибух, Володько
сам не сподiвався такого, а тому швидко отямився i замовк. Вiн глибоко в
собi вiдчув, що вiдруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш… Треба
вiднайти також мiру своїх почуттiв… А головне – характер. Самi балаганнi
протести – солом’яний спалах. Характер, послiдовнiсть, логiка… Ах, це
так все гарно сказати. Треба все це наперед перевiрити. Все!
Далi йшли мовчки, дарма що виповненi думками. Йшли здовж села, починало
вечорiти, у вiкнах хат появились блiдi свiтла, зустрiчались люди, мiнялись
“добрим вечором”. Володько все був пiд тиском протестацiйного настрою i не
мiг стримати свого язика.
– I взагалi,- казав вiн.- Всi тi нашi порядки. Де нашi iдеали? Чим
цiкавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в свiтi менше зацiкавлених
проблемами людей, нiж i iнтелiгенцiя… Нiчого не знають, нiчого не хочуть
знати, живуть днем заїждженi провiнцiї… Зрештою, чи менi це казати?
Питання, що я сам зробив… Ось лише серджусь на в i все… I себе не
люблю, i iншим дорiкаю… Але iнколи, Сергiю, так виразно здається, що я
мiг би багато зробити чогось доброго… Чогось… Чогось… Зрештою, це
невловима тема, але було б образливо для людського роду, з’явитись i на
цiй планетi, з’їсти сорок вагонiв хлiба i вiдiйти з чим i йшов”. До дiдька
ясного – треба ж залишити по собi як слiп, i ця думка не дає менi
спокою… А може, це лиш зарозумiння…
У таких випадках Сергiй як звичайно мовчить, але слухає дуже уважно.
Цiла його, на вигляд спокiйна, iстота майже помiтно насторожується, вiн
також щось би хотiв сказати, але, мабуть, слова його не конче слухнянi на
таке. Чи не краще тодi помовчати i вже самою мовчанкою стверджувати
погодження.
Коли дiйшли до колоди, що лежить в долинi мiж селом i дерманськими
хуторами, ставав кольоровий, сизо-синiй, теплий, як кожух, вечiр. Володько
втомлений, голодний, розбурханий, а тому чи не краще розпрощатися з
товаришем i розiйтися. Завтра свято, i вони напевно знов стрiнуться…
А другого дня, у четвер було Вшестя, у Жолобках храмове свято, вже
зрання вiдiйшли туди цiлi юрби дiвчат i хлопцiв у святочних одягах…
Кликали i Володька, але вiн вiдмовився… Далебi, чи не краще йому побути
дома, походити по садку, на полях… Батько ось вже другий день з
дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва люблять бути разом,
мають багато спiльної мови… Ходили разом оглядати Ронiвське поле,
обговорювали цiну. Матвiй в таких випадках;
ще раз переживав свою молодiсть, а Василь набирався досвiду свого
улюбленого дядька… Разом пройшлися здовж i впоперек Матвiєвим полем.
Василь весь вдоволення, отакий би i йому шматочок землi, а тодi розгорнись
душа. Цiлими; годинами на полях та на полях, пiд сонцем i вiтром,
мiркували, купували, будували, їх постатi видно було здалека i, здавалось,
вони не йдуть, а пливуть у високому збiжжi…
Володьковi не хотiлось казати батьковi про свої пригоди, не хотiлося
нiвечити його доброго, святочного настрою… О, i забрали там документ,
велика бiда, дiстанем iнший… Вiн такий захоплений тим своїм чудовим
ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б
грiхом руйнувати його це близьке, рiдне щастя.
Пiдвечiр Володько йде до села… Йому хотiлося бачити Наталку. Вiдколи
Сергiй нагадав про неї – думка Володька не могла звiльнитися вiд її
присутностi, її образ переслiдував його уяву i хотiлось її бачити, чути,
бути з нею… Але як, але де її зустрiти? Зайшов знов до Сергiя – одинокої
його поради… На щастя, застав його дома, був розкошланий, майже
заспаний, невдоволений. Зi Сергiєм пiшли до Мокрини, Мокрина пiшла до
Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома… Хтозна, чи не пiшла
вона до Жолобок на вiдпуст.
Але вечором, зовсiм випадково, на вигонi бiля званих колод, Володько
зустрiв Наталку, коли вона йшла з дiвчатами на музики. Вiдкликав її набiк,
були такi близькi i подiбнi, загорiлi, засмаженi сонцем, свiжi, молодi i
здоровi… Як звичайно, йшли далi вiд зору людського здовж долиною понад
рiчкою… Десь там далi у селi грали музики, бухкав барабан, спiвали
парубки, але їм обом це нiчого тепер не казало… Вони ось знов разом,
такi безмовнi i такi напруженi… Над ними лиш зоряне небо, довкруги
весна, так багато треба б сказати… Вiн питає її, вона питає його i обоє
знають, що їм не знайти вiдповiдi, бо мiж ними не лишень їх велика любов,
гаряча, майже огненна сила, яка їх розриває на кусся, мов звiр свою
жертву. Володько не раз казав їй про свої намiри вiдiйти, вона це знає,
але цього нiяк не досить. Нiч, така нiч, така сила втоми, така жагуча
заграва ранкового неба, i пiвнi довкруги по селi сповiщають свiтання, i
втихла музика, i роса холодна по травi…
– Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? – шептала вона…
Нема на це вiдповiдi. Нiхто не може сказати як. Це приречення.
Домовлялися не сходитись бiльше, але що тi їх домовленна, коли над ними
така велика сила iншого, незнаного, Божого примусу…
“Ти будеш менi, як радiсний, чарiвний сон життя, як казка, що її я
одного разу пережив тiлом, духом, натхненням… Ти зоря, що родилась у
синьому далекому просторi i що свiтила менi полум’яним сяйвом недосяжного
щастя. Ми розiйшлись, але я понесу тебе зi собою на всi боки свiту – цього
i поза цього, до кiнця, до краю, да останньої секунди буття…”
Це, можливо, те, що хотiв би сказати їй Володько, але в такий час такi
слова не приходять. Вони бояться торкнутися цього напруження, як голi
пальцi бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.
У п’ятницю Володько працював бiля будови хати, пiдвозив тачкою мулярам
цеглу, повiльно здiймалися вгору стiни, пiдносилось риштування,
вставлялись одвiрки, рами дверей i вiкон, але це дiяння було для Володька
нiби чужим i, можливо, зайвим… Його думи, як завжди, вiдносять його у тi
iншi заморськi царства-государства, де вiн має зустрiти своєї якесь
незнане призначення…
Але поки що вiн ось тут… Сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра. У суботу
знов на будовi i тiльки вечором прибув зi села староста i вручив йому ту
фатальну повiстку, з’явитися в повiтовому староствi вже в понедiлок рано о
годинi дев’ятiй. I це отруїло йому весь наступний недiльний день. Не мiг
цього, прогнати з думки. Був на музиках… Танцював i спiвав з, хлопцями,
але нерви, нiби струни перетягнутi, грали фальшиво. Вiдчув жаль i зневагу
– головне, що не мiг боронитися, що не мав для цього сили… Ах, тi його
товаришi – Антiн, Сергiй, Демид, Кiндрат… Нiколи, нiколи не любив їх iз
такою гострою, вiдданою силою. У них стiльки ще молодостi i яка шкода, що
вона змарнується у цiй затруєнiй атмосферi чужої, насильницької влади…
А в понедiлок, раненько, мовчазно зiбрався, не сказав нiчого нi
батьковi, нi матерi i вiдiйшов до Крем’янця… А там набридло знаний,
червоний, урядовий будинок… Володька направили одразу до карного
референта, довго сидiв i чекав разом з iншими незнаними людьми на вимiр
своєї кари, i щойно бiля першої години вiдчинилися високi, вузькi, рудi
дверi i з них вийшов малого росту, передчасно лисий, у сiрому одязi
референт карний… Викликались прiзвища, а коли дiйшло до Володька-
“Володимир Довбенко, син Матвiя… Пан староста карає вас за несвоєчасну
змiну особистого документу тридцятьма злотими гривни i замiну, в разi
незаплачення, двома тижнями арешту. Пiдписати”… “Влодзiмєж, син
Матєя”… Володько знає, що в його роду ще не було караних, нi судом, нi
адмiнiстрацiєю i справа тут не в висотi кари, а в її сутi. Вiн знає, що це
лиш шикани, попередження, що далi чекає багато iншого, що вiн натрапив зуб
за зуб, що вiн ображений i що цього вiн нiколи не викине з пам’ятi…
Коли вийшов зi староства i опинився на вулицi, все довкруги видавалось
йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць, нiчого
нiде свого, нiяких ознак спiвжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не твоє,
тобi все забрали, заперечили, вимазали з життя.
Йшов без поспiху вверх костельною вулицею, невдовзi повернув попiд мури
лiцею, дуже потребував з кимсь говорити i думав, куди б його зайти, щоб
знайти когось зi своїх людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього
i щось запитати? Машинально прямував попiд високим, сiрим муром, дiйшов до
ринку перед лiцеєм, що його вже касують i на його мiсцi мають зробити
сквер, квiтник, щось для розваги i окраси. На хвилинку зупинився i, нiби
вперше, дивився i бачив велику стару, бароккову будову лiцею, сполучену з
церквою чи тепер костелом, на вежi якої годинник показував двi години.
Саме скiнчилася наука i з широких брам лiцею юрбами виходили молодi
люди – хлопцi i дiвчата, у синiх, чотирикутних шапочках, гарних чистих
одягах з книгами i портфелями. Йшли, гармидерили, пустували, смiялися i
розходились хто куди на всi боки. Володько стояв i давився на них, аж поки
вони не розiйшлися. I вiдчував виразно у своїй iстотi згустки недоброго
почуття, дуже виразної заздростi, а може, не так заздростi, як ,гнiву,
почуття кривди, а одночасно i почуття гострого докору i самому собi.
Пригадав i тi лави шкiльнi, забранi з Дерманської семiнарiї i перевезенi
сюди, на яких колись сидiв також вiн сам i на яких напевно можна знайти
його основнi лiтери В. Д., вирiзанi на лядi лави. Це ж твоя земля,
Володьку! Твiй край, твоє мiсце на землi! Хто i яким правом заперечує твоє
право до неї? I чому ти дозволив на цю ганебнiсть? Навiщо годишся з цим
грубим пониженням. Ти – жива, розумна людина!
I при цьому його вигляд говорив, можливо, бiльше, нiж його думки. Така
неприхована, безпосередня погроза, такi насупленi тi молодi брови, такi
сердитi синi очi, такi затиснутi уста. Дивився на тi мури лiцею i бачив
їх, як виклик сумлiння… Як кару за минувшину… Колись давно прийшли
вони сюди i вкопалися у твердiнь цiєї землi, як бастiони твердинi, як
символи чужої надвлади. Можливо, саме вони, цi мури, i виннi за цiлу цю
моторошну дiйснiсть. Можливо, саме в них i таїться виправдання отих
хлопцiв i дiвчат в рогатiвках. Можливо, сама гола земля ще не земля, а лиш
мiсце змагання за владу над нею? I, можливо, тi мури є свiдченням,
ордером, пашпортом її приналежностi.
Такi ось думки бентежили того Володька i чи знайде вiн мiсце на землi,
де зможе їх висловити повним голосом з висоти якоїсь трибуни? Чи може вiн
сказати це своїм хлопцям у Тилявцi? О, вiн вже їм про це казав i то не
раз, а все це ще мало. Це мало. Це дуже мало. Треба бiльше, багато i
бiльше… Виразнiше, глибше, сильнiше…
У цей саме час iз-за рогу лiцейного муру, вулицею ректорською, почали
виходити також учнi української гiмназiї… Десь звiдти згори, де там далi
в кiнцi стоїть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий будиночок
– власнiсть мiсцевого торгiвця Лазаря Бакiмера. Це там мiститься та
українська, iм. I. Стешенка, гiмназiя-права, без мiсця, без якої-будь
державної допомоги… А хлопцi i дiвчата, що вiдвiдують її, належать до
мiсцевих сiльських родин, розкиданих по всiй цiй провiнцiї.
– Здоров, Володьку! – чує Володько знайомий голос. О, це ж Олег
Левинський. Бiжить назустрiч з другого хiдника нерiвною кострубатою
вулицею, весь радiсний, лишень трохи зблiдлий, без кашкета, волосся
розкуйовдив вiтер.- Що тут робиш?
– Я? – знiяковiв Володько.- Так собi… От iшов… Був у староствi…
– Зайди до мене,- казав Олег… – Переночуй… Вечором пiдем на гори…
У кiно… Чи маєш грошi? Чого насупився?
Володько хотiв було по-своєму вiдповiсти на це захоплення, але Олег
роззброював його своєю безпосередньою безтурботнiстю, i йому було шкода
нiвечити цю щирiсть. Вони такi рiзнi i такi ще не зiгранi.
– Зайду опiсля,- сказав Володько з ноткою поблажливостi.- Тимчасом маю
справу.
А трохи згодом Володько стукався до старих, вилинялих дверей скляного
ганочка на вулицi Пiдгiрнiй, i йому вiдчинив середнього росту молодий
добродiй у однiй сорочцi без комiрця i в пiдтяжках, не конче старанно
голений. Це був Лазюк. Вiн зрадiв Володьковi, запросив до своєї невеликої,
зi старими меблями кiмнати, де так пронизливо вражав запах якогось
сильного тютюну… Володько сiв на канапi, вiдмовився вiд цигарки, оглядав
стiни зi старими лiтографiями i портретом Шевченка у вiдомiй папасi;
етажерку з українськими, переважно не оправленими книжками, незастелену
постiль, розкиданi речi, убрання. Як i багато iнших, Лазюк належав до
iдейних, заклопотаних справою визволення людей, а тому його побут не
виявляв для нього особливої значення. Володьковi це кидалось у вiчi i йому
здавалось, що в цьому таїться якась, ще незбагнута для нього, кволiє
iстотностi тiла i духа… Але цього вiн ще нiкому не говорi Люди назвали б
це мiщанством, а iнколи ще гiрше, “буржуазним забобоном”…
Володько обережно розповiв Лазюковi пригоди своїх останнiх тижнiв i
нарештi висловив бажання йти до Києва.
– Тепер? – вирвалось у Лазюка. Володько пiдтакнув головою. Лазюк
хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважностi.
– Я б вам не радив туди… Це не вихiд… Ви думаєте… – вiн пiдiйшов
до заставлених книжками полиць i вийняв кiлька книг… – думаєте, там
Україна? – договорив вiн свою думку.
“А де ж тодi Україна?” – сперечався в думцi Володько, але вголос цього
не висловлював. Тож мiлiони людей… I Днiпро, i Київ… I отi книги… I
державне видавництво…
Але Лазюк вибрав одно мiсце з книги i своїм пальцем з довгим нiгтем
пiдкреслено вказував.
– Ви ось читайте… Ви ось тiльки читайте… Дивiться! I вiн прочитав
кiлька речень, у яких говорилось про пролетарiат, про спiльнiсть його
iнтересiв, про злиття мов, культур… I нарештi про… Лазюк це особливо
наголошував… Про велику мову Ленiна, що на нiй висловленi найбiльшi
правди людства…
– I так,казав Лазюк… – дуже виразнi тi правди… Хоча Володьковi вони
не були аж так виразнi… I десь в душi вiн не погоджувався з Лазюком.
– Це писано, щоб когось дурити… Нас! Мене i вас… – казав далi
Лазюк.
– Я мушу вчитися,- вiдповiв на це спокiйно Володько.- Я десь мушу
вчитися… Я не маю де… Я мушу щось робити… – Володько повiльно
перегортав сторiнки книги, очi мав опущенi… Книга друкована в Києвi.
Рiдною мовою… Чого той Лазюк ще хоче?
– Знаєте, мiй друже,- тут у нас у Крем’янцi дiє Пiлсудський з отими
чотирикутними шапочками… I вiн хоче лиш Польщi “вiд моря да моря”. Але
там, у Києвi… Там дiє Лєнiн… I вiн хоче… Все! Весь свiт! Пролетарi
всiх країн, єднайтеся! На мовi Ленiна… Про Україну там не може бути й
мови…
– Але ж ми люди i ми маємо право,- хотiв було вiдповiсти Володько,
одначе вийшло це у нього не досить переконливо…
– Там, мiй голубе, не думають категорiями людей, там думають
категорiями чотирикутних шапочок, або “пролетарi всiх країн”… Це… Мiй
милий! Це епоха! Така епоха… На краю мiж чуттям i глуздом… Ви хочете
вчитися… Наша школа ось тут,- вказав вiн на чоло… I тут,- вказав ще на
серце.- Мусимо самi створити свою школу… Думати треба…
Самостiйно. По-своєму… Їдьте до Праги,- несподiвано закiнчив вiн свою
думку.
Володька ця думка, здавалось, заскочила, вiн хвилину вагається…
– За що? Менi навiть не дадуть пашпорта,- вiдповiв:
Вiдчувалось, що вiн тут сперечається сам зi собою, що I намiри iншi.
– Їдьте до Праги! Без нiчого… Без пашпорта… Iдiть пiшки… Ламайте
закон, але йдiть, I бiльше нiчого. Туди, ще є живий людський глузд.
Шукайте людського глузду, i тут у нас його ще немає. Просто немає!
Пам’ятайте, що одного разу i шапочки, i тi пролетарi полетять до чортової
i матерi, а без глузду не можна! Без Глузду не можна! Раз назавжди це
затямте!
Володько виразно збентежений, вiн не був готовий аж такий вибух саме
такої думки. У ньому вже горить i пече зовсiм щось iнше. Нiби розумiючи
його, Лазюк зненацька пропонує:
– Як можете – ходiть зi мною до кiна. Там якраз дають “Нiбелунгiв”.
Варто це бачити.
Володько розумiє тенденцiю Лазюка, вiн вже знає також що таке
“Нiбелунги”, i йому справдi хотiлося б це бачити хоч би у кiно, але при
цьому пригадав свої фiнансовi гаразди…
– Може, iншим разом… Мушу йти додому,- вiдповiв вiн. I вони
розiйшлися недоговоренi. А коли Володько спинився знов сам i знов на
вулицi, вiн був деякий час, мовби ви колiсний зi свого напрямку, чуття
його виразно двоїлося i вiн почувався винятково непевно. В його вухах все
ще звучала мова Лазюка, але одночасно його полонило ще одно уявлення, яке
нiяк не лишало його. Мати свою думку! Це дуже гарно, але я можу мати її не
лишень у Празi… Але й… деiнде… Навiть у Києвi. А хiба не можна нiяк
бути там самостiйним Вiн вiдчував тут вагання, вiн вже вистачально знав i
розумiв якi саме думки i сили там домiнують, вiдчував їх настирливу
динамiку… Це щось не знутра, а ззовнi i не вiд думки, а вiд простору,
повiтря, маси, чогось загального, з якоїсь висоти. Можливо, це є воля доби
i люди тут не мають голосу. Вони зараженi, унесенi, обезвладненi… Вони
лиш медiум, на яки невидимий гiпнотизер вправляє свою волю.
Йшов поволi вузькою, головною вулицею, що її назвав Широкою, проходив
побiля кiна “Пересвiт”, де давали ти самих “Нiбелунгiв”, зайшов навiть
оглянути рекламнi образки – Зiгфрiд i Кримгiльда… Перемога над країною
туманiв чарiвною силою ясного, соняшного генiя… Ось
Зiгфрiд – молодий, юний, чистий, зi своїм мечем, серед бiлих ромашок
клячить бiля чистого потоку i долонею черпає прозору воду… А там он вiн
прощається з Кримгiльдою… Вона благословляє його в далеку переможну
дорогу… I Володько пригадав свою Наталку з її довгою косою… Зовсiм як
Кримгiльда – висока, струнка, спокiйна… Поважно схвильована. О, коли б
вона благословила мене так само вiддано i спокiйно…
А потiм вiн йшов далi, проходив побiля “Просвiти”, на цей раз оминув
її, але тут трохи далi, несподiвано побачив невеликий, втиснений у вузьку
щiлину крамнички, мабуть, недавно вiдкритий кiоск. Книжки, картини,
часописи… Невелика, виложена червоним вибiйчаним папером вiтрина…
Обрамлений також червоним портрет Шевченка поруч з таким же портретом
Маркса… Внизу на передньому планi роман “Залiзна п’ята” Джека Лондона, у
густо-багряних палiтурках.
Володько зупинився перед цiєю вiтриною i не мiг позбутися почуття
здивування, нiби вiн стояв перед своєрiдним вiвтарем чи престолом. Все тут
наповнене якоюсь магiчною, вражаючою i чаруючою силою. Кольори, книги,
портрети мають завдання не вчити, а полонити, обезвладнювати i корити.
– Вам, товаришу, що? – почув Володько голос вiд дверей кiоску.-
Зайдiть. Може, потребуєте яких книжок?
– Нi… Я лиш дивлюся,- вiдповiв Володько… Але все-таки чомусь зайшов
до кiоску… Там, у вузькому заставленому речами просторi, у рiзних позах,
стояло i сидiло кiлькох молодих людей, переважно хлопцiв з розкуйовдженим
волоссям або у старих, пом’ятих кепках. Хлопцi напевно про щось
сперечалися. Їх обличчя були розчервонiлi, їх руки нервовi… Один з них,
одягнений у старий, рудий пiджак i в кепцi, що нагадувала пiдпалка, трохи
старший, на коротких грубих ногах, запальне говорив щось про “Просвiту”…
– Власне, власне! – казав вiн з ораторською вирвою… – Нам якраз на
цьому й залежить. Ми вимагаємо, щоб така установа, як “Просвiта”, служила
iнтересам не петлюрiвщини й буржуазiї, а працюючим. Нам! Менi, тобi…
Всiм, що з народом i що працюють. Розвiсили: гетьмани, отамани, куртизани,
попи… Вимагаємо, щоб там були вождi працюючих… Робiтничi журнали…
Твори пролетарських письменникiв, книги радянських видань. I вимагаємо
перевиборiв управи… Засiли тобi всiлякi буржуйчики, розвели “ще не
вмерла” i хизуються своїм жовто-блакитством. Ха! Погнати їх до сто чортiв,
i саме це я хотiв пiдкреслити… I ми будемо так довго…
А його опонент, ще зовсiм молодий хлопець, можливо, гiмназист
української гiмназiї, весь, як лампiон, червоний, I хотiв було i собi
вставити до цього якесь слово, але добродiй у рудому пiджаку не давав йому
для цього нiякої можливостi…
– Але… – починав вiн на кожнiй зупинцi патетичного промовця, одначе
нiколи не мiг вияснити, що це мало значити… А коли по довгому часi, йому
все-таки пощастило увiрватися до потоку мови добродiя у рудому пiджаку,
вiн встиг лишень вирiкти: – Але не забувайте, що для влади цього тiльки i
треба… Вона вже давно шукає причини закрити “Просвiту”. А то скажуть, що
вона комунiстична, i закриють. Кому це потрiбно?
– Хай! – рiшуче казав головний розмовник.- Ми вiд цього не потерпимо.
Потерпить хто iнший. Ми своє дiло знаємо… А маси будуть розбурханi… –
висловив вiн це останнє речення з винятковим пiдкресленням. При тому
вийняв з кишенi штанiв брудну, бiлу хустину i голосно висякав носа. I
одночасно нагло помiтив Володька, який переглядав збоку часописи i
прислухався до розмови.
– А ви, товаришу, хто будете? – звернувся вiн до Володька. Володько
вiдповiв.- А! То ви,- зрадiв вiн,- напевно знаєте Йона Пацюка.- Володько i
це пiдтвердив.- Як вiн там поживає? Добрий паруб’яга! Люблю. Скажiть, що
його вiтає Шпачук… А як там взагалi?..
I вони розмовились… Володько, як селюх, почував себе не конче
найкраще, названий Шпачук закидав його питаннями, вiн був гаразд
ознайомлений з його селом, вимагав, щоб вiн зiйшовся ближче з Йоном,
виясняв, пропагував, вмовляв… Тим часом хилилось до вечора, входили й
виходили iншi хлопцi, всi вони мiж собою зналися, вiталися кивками голови,
кликали один одного товаришем. Обступили також Володька, i в скорому часi
вiн був весь втягнутий у загальну течiю загального настрою, так нiби вiн
завжди сюди належав… Показували йому новi книги з Києва, цитували твори
нових письменникiв, читали навiть листи з поштовими марками “Київ” i
обiцяли додати йому повну, нову, люксусову збiрку творiв Лесi Українки –
улюбленої його поетки, яку вiн давно вже хотiв набути…
Але взагалi вiя не мiг сказати, що мова з цими новими його приятелями
йому подобалась. У нiй було стiльки своєрiдного недомовлення, що робилося
моторошно, так нiби тi люди намагалися заплутати його у якусь недозволену
змову, звести його на якiсь темнi дороги, позбавите його власної волi i
навiть вiдiбрати вiд нього його iдентичнiсть. Одначе, коли, по часi, вiн
залишив цей червоний кут з тим Марксом i тiєю “Залiзною п’ятою”, вiн мав
враження, що вiн безповоротно кудись вiдходить i вже нiколи не знайде
дороги назад. Таке якесь терпке, нищiвне, обезвладнююче почуття… Вiн
починав не думати, а вiрити, не бачити, а уявляти… Речi i факти втратили
вартiсть, i все довкруги затягалось гнiвом, образою, мороком i
нетерплячкою.
Лазюк, з яким так недавно говорив, вiдiйшов назад зi своєю мовою, i всi
його iншi клопоти, нiби на сценi, накрились завiсою… Усе замiнилося i
затьмарилось одним одиноким стремлiнням – йти до Києва. Ось завтра рано
встане i пiде… I нiщо не зможе його зупинити… Здавалось, вiн вже був в
дорозi i тому вiдчував у собi стiльки рвучої сили, що нiяка втома, нi
голод не були на завадi, щоб зiрватися вiд землi i летiти, як це iнколи
ввижалося у снi. Там он зовсiм близько границя, а за нею простiр… Свiй,
рiдний… Дороги, будiвлi, люди… Все живе, реальне, намацальне, повне
життя i повне надiї.
Картина за картиною безконечного, фантастичного екрану закривала весь
обрiй, малювалось мiсто золотих бань з вулицями, парками, краєвидами
великої рiки, з iсторiєю, що вгрузла у глибiнь землi, i йому хотiлось
самому стати частиною тiєї сили, впоєної у чорнозем, у камiнь, у береги
рiки i будови… Як можна закрити очi, вуха, чуття, щоб не чути й не
бачити, щоб не вiдчувати себе в собi, щоб позбавитись волi i не бажати
вирватись з низин низинностi i безсилля.
Так вiдчував Володько… Той м’який, вкритий глибокою курявою шлях
Крем’янець – Тилявка був його червоним килимом, простеленим у простори
вiчного. Доходячи до села, вiн вже не йшов, а майже бiг, а коли затемна
вiн прибiг додому, всi зрозумiли, що з ним нема бiльше мови. Вiн одразу
почав збиратися в дорогу, дарма що нiякого особливого збирання не
вимагалося, за винятком хiба вузлика, на пару днiв, з харчами. Вiн гнав
вiд себе всi розважання з цього приводу… Вiн йде навмання, заплющивши
очi, на щастя чи нещастя, на прю з умовами, на виклик долi. Вiд цього
залежатиме бути чи не бути – цiле його життя, яке ще цiлковито у
майбутньому. Треба йти, i нема вiдклику.
Це була безсонна, напрочуд довга, хворобливомiстична, повна дивовижних
уявлень нiч, що в нiй брала участь цiла Матвiєва родина… Для Володька
вона здавалася фатальновирiшальною, це своєрiдна межа долi, яка визначить
його буття назавжди – в минулому, теперiшньому i майбутньому. Вiдiйти
кудись в невiдоме з цього мiсця – значило порушити приречення вiкiв.
Вирватись вiд корiння, залишити замкнений круг роду, переступити лiнiю
огнища часу i, можливо, нiколи не вернутися,- це далебi в його застиглiй
вiд давнини уявi було б порушенням закону землi i неба цього простору.
Його сливе мовчазна, насичена нiмою волею материнства мати була для нього
найсильнiшим вузлом, що в’язав його особисту волю… Його прекрасна, нiжна
i розумна сестра тримала його за руку, мов дитину, його сухий, холодний
брат заморожував його своїм презирством i нарештi той батько… Батько.
Ессе гомо! Вiн не скаже нiчого. Його мовчанка страшна. У ньому горить
огонь спротиву, але його уста затиснутi, i нi один звук скарги не
вирветься крiзь них назовнi. Нелегко лишити його самого в такому
виглядi… Нi, нi, нi!
Поволi, як цiла планета, оберталась нiч борюкань зi собою. Спати не
мiг. Спати в такий час не можна. А рано, перед сходом сонця, залишив ложе
i був переконаний, що повороту не може бути.
Мати i сестра тихо плакали, брат був здивований i не розумiв, куди i
для чого вiн йде, батько перед вiдходом сина пiшов було до комори i,
вернувшись, подав синовi малий, зав’язаний у шматину, тяжкий вузлик.
– На. Можливо, придасться. Знай, що волi моєї з тобою нема… Але маєш
свою голову i свiй розум…
У вузлику було шiсть золотих, з царськими головами, монет. Кожна у
п’ять карбованцiв. Цими днями старий продав корову, цi монети мали, було,
пiти на закiнчення хати…
– Хата ще почекає,- подумав вiн.
Потiм Володько вийшов з дому. Над Жолобецьким лiсом, як завжди, сходило
сонце… Це так само, як i колись, коли щоосенi вiдходив до Дерманя.
Сам-один, за плечима клунок… Тiльки цього разу вiн пiшов не дорогою, а
полями… Був вiтер i захiд погрожував негодою… Володько поглядав на
небо, на хмари, оглядався на поля, городи i сади села… Думав про
Наталку, уявляв її i дякував їй в думцi.
Земля поволi вiдходила з-пiд нiг… Небо крилось хмарами.
Х
У Крем’янцi на “Лубенськiй рогачцi” стоїть просторий, битий часом i
погодою, одноповерховий будинок. Довкруги нього видимо, як туман, стояла
понура тиша. Вiн вiддiлений вiд вулицi городом i оточений високим,
дерев’яним, гострошпилим частоколом… З вулицi видно лишень його бляшану,
червоно-буру покрiвлю.
Це повiтова тюрма. У п’ятницю, о другiй годинi, двоє звичайних полiцаїв
у темно-синiх унiформах, з бiлими цифрами на своїх кашкетах i рушницями за
плечима привели до канцелярiї цiєї тюрми кiлькох молодих людей. Всi вони
бруднi, зiм’ятi, немитi й неголенi. Всi вони мовчать i виглядають
байдужими… I лишень один з них проявляє трохи зацiкавлення. Його помiтно
цiкавить все – полiцаї з їх шкiряними торбами… Меблi i люди з їх
обчовганим виглядом. Тупiсть, безбарвнiсть, понурiсть. Все манекенно
штивне, кам’яно сiре, тваринне безмовне. Всi погрузлi самi в себе, на
приведених людей не звертають уваги. Один з полiцаїв пiдступив до бюрка з
безвиразним обличчям урядовця, вiдкрив свою торбу i подав кiлька листкiв
паперу. Безвиразне обличчя, навiть не глянувши на поданi папери, механiчно
передало їх свойому довгошийому сусiдовi. Той прийняв папери i почав
однотонно вирiкати:
– Платон Дуб, адмiнiстрацiйно покараний – три мiсяцi й п’ятсот злотих.
– Єст,понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгошиїй вирiкає далi:
– Iван Собчук, адмiнiстративно покараний – мiсяць i сто злотих…
– Єст,озивається ще один голос.
– Володимир Довбенко, адмiнiстрацiйно покараний i… пiдслiдний. Три
мiсяцi й п’ятсот злотих… – Довгошиїй вперше кинув погляд на чергове
“єст” i побачив немите, заросле стернею волосся, виснажене обличчя iз
запалими синiми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрiлися,
довгошиїй перший опустив очi i почав писати. Мав тонкi, худi, блiдi
пальцi, що тримали посерединi довге перо. Уста виднi, нiби для поцiлунку.
Скiнчився переклик, вiдбулася ревiзiя речей, з’явився невеличкий,
округлий, одягнений у тверду синьо-сiру унiформу чоловiчок, i новоприбулi
йдуть за ним. Вони вже в’язнi.
Пiсля канцелярiї ще лиш хвилинка по цей бiк брами. Дерева, зелень,
люди… Брязкiт ключiв, вiдчиняється тяжка, обкована бляхою хвiртка…
Новоприбулi один за одним переступають порiг. Зникають дерева i зелень.
Довкруги частокiл, злiва сiра, поплямлена стiна i загратованi вiкна. У
вiкнах, у кожнiй гратцi, кругла, блiда, стрижена голова.
– Скiльки? – падають запити.
– Звiдки? – цiкавляться стриженi голови.
Нiхто не вiдповiдає. Новоприбулi швидко перебiгають подвiр’я i зникають
у вiдкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною долiвкою тунелю з
цiлим рядом позначених цифрами дверей. Всi вони, за винятком Довбенка,
босi, порванi штани, блузи, пiм’ятi кепки… Через дiри просвiчує тiло…
Закордонцi. Всiх їх направлено до камери з числом I2.
Володька натомiсть впущено до камери 7. I йому було шкода розставатися
зi своїми новими знайомими… Особливо з тим Платоном Дубом – мiцним,
широкоплечим, у пiдранiй вiйськовiй блузi, що мав гострi, розумнi карi
очi. Його понурiсть i мовчанка свiдомо напущенi. Його погляди завжди щось
питали. Розiйшовся з ним без єдиного слова i ще бачив, коли вiй разом з
iншими зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару
хвилин пiсля цього i сам вiн був пiд замком.
I нарештi дивне, збаламучене, тупе й нiме почуття безсилля. Невеликий,
цвiлий, сирий, зплямлений простiр, вигнилий, полатаний, дерев’яний помiст,
загратоване, високе вiкно, довгi, широкi причi[24], купа сiнникiв, сiрi
ковдри… I тузи рiзноманiтних, рiзнокольорових, бiлолицих, переважно
босих або в шкiряних вiдпорках на босу ногу людських постатей, якi сидiли,
лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань –
звiдки, за що, скiльки… Малий, щуплий, зi золотим зубом чоловiчок –
староста камери. Вiн зупинився перед Володьком, що стояв бiля дверей
розгублено, i польсько-московською мовою сказав:
– Нє бойсєн… Всю будет харашо. А передачi будеш мати?
– Буду,вiдповiв Володько.
– Пустое. Пiвроку… Ха… Я, браток, два з половиною, i то плювать…
Володько не мав намiру вдаватися в розмови, йому хотiлося лиш без
перешкоди присiсти, сiмдесят кiлометрiв пройшов пiшки, кiлька ночей провiв
без сну, вчора, здається, востаннє поїв… Вiдiйшов вiд дверей i на
першому-лiпшому вiльному мiсцi пресiв просто на долiвцi пiд стiною.
– Я втомлений,- сказав вiн невiдомо кому. Зайвi слова, i так видно.
Сидiв з пiдiгнутими ногами, колiна лiд саме пiдборiддя i зовсiм не
збагнув, як це сталося…
– Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! – почув вiн над собою, нiби з неба,
глухий голос, i одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед
ним стояв той самий староста, що смiявся золотим своїм зубом. Збоку стояв,
розкарячивши ноги у шкiряних отпорках, широкоплечий чолов’яга у
росiйськiй, офiцерськiй, вiйськовiй блузi. Борода його була заросла
густою, чорною щетиною, що гостро вирiзнялася на блiдому тлi обличчя.
– Роскис, хлопче? – говорив вiн по-українськи.- У цей час спати тут не
приписано. Привикай, привикай…
– Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! – вигукнув один,
що сидiв на причах у мшпатому тюремному одязi… Одночасно вiн схопив з
полицi череп’яну ринку з водою i вилив її ва Володька.
Володько миттю зiрвався на ноги i без надуми кинувся на свого
напасника.
– Що? – вереснув той високим фальцетом.- На мене? Ти, паршиве щеня, – i
рвонувся злiсно на Володька. Володько був вищий, пiдняв руку, щоб вiдбити
напасть, але його схопили ззаду. Одночасно вiдчув кiлька ударiв в лице.
Вiй люто копнув ногою i малий чоловiчок у мишатому одязi полетiв на
парашу.
– Гетьте! – шарнувся зi всiєї сили Володько i вишарпнув одну руку. Його
блуза бiля пазухи трiснула й розпоролася. На нього накинулось ще кiлькох
в’язнiв, вiдчув кiлька ударiв по головi, щось дошкульно торкнулось носа,
потекло щось мокре i тепле, не мiг обтертися, кiлька червоних крапель
впало на пазуху.
Володька осадили… Мав розiрвану блузу, замазане кров’ю лице i був, як
чорт, лютий.
– Битись не маєш права! – кричали на нього.- Ти новий! Тепер ти
побачиш!
– Плюю я на вас. Я бачив краще… Я два днi перебув на полiцiї!
Це, мабуть, вплинуло.
– Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловiковi спокiй. Не бачиш хiба?..- Це
був той самий зарослий чорною щетиною. Володько поволi обтирав носа.
Вийняв з кишенi шматок брудної матерiї i витирав кров. На деякий час його
лишили, а один навiть пiдiйшов i спитав:
– Їв що?
– Сьогоднi ще нi,- байдуже вiдповiв Володько.
Той пiдiйшов до полицi, зняв шмат хлiба i обрiзану з пляшки склянку зi
смальцем… Вiдкраяв окраєць чорного хлiба, намазав смальцем i подав
Володьковi. Обтираючи далi кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував
i почав їсти.
Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Болiла голова, але сон
проминув. Мiг принаймнi триматися на ногах або сидiти з пiднятою головою.
Оглядав поволi камеру. Той, що частував його хлiбом, здавалось, був йому
трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у цивiльному
одязi, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше… Блiдий
i нiби опухлий.
О третiй годинi камера йшла на прохiдку. Володько йшов також, хоча це
було для нього зайве. Вiн i так чорний вiд сонця, вiтру i дощу. Навiть
синцi обличчя, що їх дiстав на полiцiї, майже непомiтнi. В’язнi не ходили
вколо, як це вiн уявляв подiбнi прохiдки, а ходили по залитому сонцем
подвiр’ю свобiдно, пустували, бавились, перекидалися словами зi знайомими
з iнших камер пiд оклики “вiддiлового”, що стояв з рушницею на сторожовiй
будцi понад частоколом.
До Володька також пiдiйшов незнайомий молодий парубок iнтелiгентного,
здавалось, вигляду, який запитав:
– Слухай. Ти часом не з Погорець?
– Нi,вiдповiв Володько.
– А менi видалось… Ми, здається, десь бачились,- казав той. На ньому
дуже брудна, пропечена, розхристана, з позакачуваними до самих плечей
рукавами, синьо-смугаста сорочка.
– Не пригадую вас,- каже Володько.
– Чи не мiг би ти позичити менi на короткий час свого пояса? – запитав
той. До речi, Володько справдi мав доброго, нового, жовтої шкiри пояса, що
кожному падало у вiчi.
– У нас,каже той,- позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити
бритву…
Володько подивився на нього пiдозрiло й недовiрливо, але чомусь зняв
свого пояса i подав його незнайомому.
– На,- казав вiн,- поверни до сьомої камери.
Той забрав пояса, вiдiйшов, на ходу подякував i зник у темнiй норi
коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, пiдтримував їх
рукою, мав розiрвану, поплямлену кров’ю блузу, з-пiд якої визирала брудна,
промочена дощами i потом, давно не бiла, а майже руда сорочка… I
виглядав, нiби обмолочений цiпом, снiп збiжжя… I був неймовiрно вибитий
зi свого звичайного поточного, дотеперiшнього життєвого наставлення, так
нiби його раптом переселили на якусь iншу позаземську планету зi зовсiм
вiдмiнними щоденними iнтересами. Все ще був пiд тим ударом, що його дiстав
на самiй границi тiєї темної, дощової, бурхливої ночi одним тим словом
“стуй!”.
I що це мало те “стуй” значити? Яке його приречення? Добре? Зле?
Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всi
його гарячi прагнення, а перед ним лиш цiлий ряд гострих нових
неприємностей. Але досить про це. Його мозок i так пухне вiд думок, що
розпирають його, мов динамiт.
О шостiй годинi розносили коридором велику, чорну дiжку з паруючою
юшкою, яка своїм запахом нагадувала старi, залежанi лахи. Це був варений у
чистiй, благороднiй водi погано дертий пенцак, або “перлова крупа”, що мiг
зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим
грюкотом, вiдчинялися однi за одними дверi i з їх отворiв витикалися
переважно голi i худi руки зi всiлякими черепками, до яких мiцний, з
облiзлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев’яним черпаком
наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав
поливаний глечик чи краще пiв глечика, черепок з вiдбитою шийкою, i йому
налили його майже по вiнця… Перша тепла, за кiлька днiв, рiдина, яка
могла навiть дуже добре замiняти їжу…
А двi години пiзнiше – молитва. Всi ставали у два ряди, чоловiчок зi
золотим зубом польською мовою давав команду, всi решта старослов’янською
мовою грубими голосами спiвали “Отченаш”… Всi вiкна всього будинку були
вiдчиненi i з їх загратованих отворiв виривався одночасно той “Отченаш” i
понад частоколами летiв просто у високе, вечiрнє небо, на якому все ще
десь горiло також сонце…
Пiсля цiєї церемонiї залишалась ще одна подiбна з назвою “апель”. Ще
раз всi ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно,
нiби генерал, ходив старший, високий у напнутiй шапцi дозорець з книгою в
руках, за ним появлявся його помiчник з довгим дерев’яним молотком.
Старший вислухував “мельдунки” i рахував присутнiх, молодший постукував
молотком грати, оглядав помiст, а далi “добранiч” з “добранiч, пане
старший”, дверi зачинялися, замикалися i починалась друга, темна половина
доби – нiч.
Володько дiстав мiсце на стертому, набитому нiби сiчкою, заяложеному
сiннику на долiвцi пiд самим вiкном… I як тiльки до нього торкнувся –
стрiмголов провалюся i знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство
демонiв, небуття.
I коли його хтось штуркнув нiском отпорка пiд ребро, вiн нагло
прокинувся. На диво це був, без сумнiву, ранок, день другий, ще якийсь
один небувалий шматок часу. На коридорi розпачливо дзвенiв дзвiнок, до
вiкна лилось справжнє ранiшнє сонце, на протилежнiй замацанiй долонями
стiнi чiтко зарисовувались квадрати грат. Володько деяку мить не мiг
отямитись… Де вiн? Де вiн? Де вiн? Ага! Є! Он бiля дверей параша, i над
нею за чергою стоять цибатi, голi, волохатi ноги. А який це день? Субота?
Боже мiй! Тож завтра Зеленi свята i… Наталчине весiлля… Вiн ще раз на
хвилинку закрив очi…
Але лишень на хвилинку… Над ним i бiля нього дуже наглий обов’язок
безвладної замкненої людини ва самому днi iснування. Вiн мусить швидко
зриватися, згортати свого сiнника, митися, виносити парашу, бiгти за тим,
за iншим, мовчати i не думати…
Але ж як не думати? Вiн зараз весь переповнений найдошкульнiшими
враженнями свого життя, вiн увiйшов у одно ще незнане буття на цiй землi,
за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий
зi золотим зубом – звичайний кишеньковий злодiй з Лодзi. Верткий,
рухливий, неспокiйний… Дитина вулицi i пiдсвiту. Йому не можна нi
довiритись, нi повiрити, нi сполягтись. Вiн може тебе вкусити кожної
хвилини у кожне мiсце. Вiн бреше, вiн хвалиться, вiн залякує, вiн бере
пiдступом. Нiяка мораль його не обов’язує. З ним мусиш бути обережний, мов
з гiєною… Iм’я йому Слюсарський, i вiн тут головує – староста келiї i
коридорний писар.
Той он, що вилив на Володька воду – “пан Будний”, або “Баня”, опинився
тут за згвалтування нелiтньої дiвчини, за що мусить тут перебути шiсть
рокiв… Куций i череватий з рудуватою, твердою мефiстофельською мичкою на
бородi. Єхидний, пiдлесливий, трiйливий… Легкодух i тиран одночасно…
Ворог всiх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.
Той блiдий iз зарослою бородою – колишнiй царський старшина… Твердої
волi i добрих намiрiв i оскаржений за вбивство власного батька на тлi
любовної трагедiї з власною жiнкою. Одинадцять мiсяцiв чекає на закiнчення
слiдства i всiх докруги запевняє, що вiн лиш жертва неймовiрного збiгу
обставин.
А мiж ними i той, що подав Володьковi шматок хлiба. Молодий,
натхненний, з ясними блискучими, синiми очима i сидить вiн, загальнознано,
“за Україну”… Поповнення найбiльшого злочину доби… Поборюваного
писаними, а ще бiльше не писаними законами i надзаконами молодого ладу
двох держав, побудованого пiсля останньої великої вiйни. Вiн тут вперто
мовчав. Така глумлива неспiвзвучнiсть душ i сердець, що годi знайти для
цього потрiбне слово. Але з Володьком вiн мiг говорити, а що вiн був поет
серця, вiн намагався сказати бiльше, нiж мiг сказати, бо висловити цей
згусток надмiрної його правди було для нього найвищою вимогою.
– Знаєте, що таке Україна? – питав вiн з тихим пафосом, i очi його
горiли тим огником святостi, що його можна бачити лишень у натхненно
вiруючих.- Це наш закон… Мораль… Приречення. Це не тiльки те, що
бачимо, а також те, що не бачимо… Запiзнене вийшло з минулого i йде
неухильно назустрiч, як день, як нiч, як смерть, як народження. З
глибинностi життя, вiд серця планети, з кожного нас… З частинок нашого
щоденного думання, з болiв наших, нервiв i кожного тiльця кровi…
Поколiння, iсторiя, могили, коханi люди, народження i костi в землi… Iя
вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було…
Вона щойно тепер на наших очах родиться… Воiстину, вона щойно родиться.
Вони, звичайно, ходили поруч по камерi зi заложеними назад руками
кiлька крокiв вперед, кiлька крокiв назад, як це роблять часто замкнутi до
клiтки звiрi, i їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження.
I нiхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторi, але
здавалося, що їх бачили з багатьох високих мiсць ген там у просторах поза
гратами.
– Ви,- казав той поет,- йшли “туди”… Не шукайте її виключно там.
Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондонi, Харбiнi. Вона в цiлому свiтi, у
всiй планетi… Хiба ви цього не чуєте?
Володьковi хотiлось iнодi залягати, за що саме конкретно його пiслали
сюди, але вiдчував, що таке питання зайве. Навiть Слюсарський, навiть Баня
знали його параграф, i всiм їм тут здавалося, що це один з найбiльших й
найнебезпечнiших злочинцiв свiту, їх карають i тут i там, i завжди за те
саме. Бо вони родилися не так i не там, як це подобається багатьом iншим.
Трохи згодом Володько довiдався, що тих “за Україну” у цьому повiтовому
ув’язненнi багато бiльше. Вiн знайомився з ними по всiх камерах i пiзнавав
їх серед людських вiдпадкiв на перший погляд ока. Вони були всi рiзнi, але
в чомусь також подiбнi. Завжди незалежнi, не пов’язанi з цим мiсцем, з
думками у якомусь, для них знаному, просторi майбутнього.
I особливо цiкавила Володька камера число I2, а згодом також II. Там
“закордоннi”, їх пригонили цiлими юрбами майже щодня. Однаково всi босi,
завжди обiдранi, так нiби вони верталися з якоїсь довгої подорожi по
недоступних диких країнах. “I чого вони йдуть сюди?” – питав себе
Володько, маючи на увазi свою останню мандрiвку “туди”. Вiн намагався їх
пiзнати i почути їх думку. Але всi вони були нiмi i не тiльки замкнутi на
замки камер, але також самi в собi. Кожний з них був силою вирваний зi
землi предкiв, i його тисячолiтнє корiння кривавилось тяжкими згустками
болю… Кiлька разiв то там, то сям зустрiчав свого знайомого Платона Дуба
(хто його знає, яке його справжнє прiзвище), з вiтався з ним, намагався
розмовитись, але той, так само як i iншi, виглядав понуро i не
прозраджував намiру наближення. Володько приносив йому кусники хлiба, якi
вiн почав дiставати через сестру Василину, з дому, той приймав хлiб раз
мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третiм разом посмiхнувся…
Ще iншим разом промовив кiлька слiв. Володько не був настирливим…
Зустрiчалися в робiтнi кошикiв, десь випадково на коридорi, на дворi пiд
час прохiдок… I одного разу Дуб запитав:
– Ви, напевно, тутешнiй?
– Так,вiдповiв Володько.
– Ви йшли до большевикiв? – питав той далi.
– Не до большевикiв… На Україну.
– То, чоловiче, Совдепiя. Окрема планета. Затямте собi це… Раз
назавжди! – Вiн висловив це з таким притиском, що Володько вiдчув удар. Те
“депiя”, щось як деспотiя… Подражнена уява верталася до рокiв недавнього
минулого… Большевики, курява, їх обози, їх бруднi обличчя, пошарпане
лахмiття, матюки… Пролетiли ватагами на худих конях i думалось, зникли.
Нi. Вони десь є. За тiєю границею. Там їх царство. Совдепiя.
Розмови на цю тему множились, Володько довiдався бiльше, дальше, глибше
про ГПУ, про “допри”, про “радянське правосудiє”, про тисячi вигнаних,
засланих, знищених, розбитих, змарнованих. Вiд цього ставало сумно,
соромно, тiсно. Не хотiлось вiрити, але вiрилось i дивувалось, чому саме
все це мусило дiятись на землi наших предкiв.
А трохи згодом Володьковi випадково пощастило побувати кiлька днiв у
найбiльшiй гущi совдепських жертв дванадцятої камери. Пiвсотнi люду – тiло
на тiлi – голоднi, сухоребрi, блiдi, нагi i бруднi. I справдi вирванi i
викинутi пiд ноги життя.
Володько нiколи не був большевиком, вiн лиш з болем мирився з цим
все-таки людським явищем, але пiсля дванадцятої камери йому спротивилась
сама ця назва. Вiн її зненавидiв. Йому хотiлось плюнути в її лице, вирвати
її зi словника, випекти з уяви…
Камера дванадцять не стояла на мiсцi. Вона йшла. Вона поволi текла.
Кожного дня притiкало i витiкало п’ять, десять, дванадцять – бiльше,
менше, все iнших, але все тих самих. Скiльки протече їх за рiк? За два? За
десять? Куди жене їх той садизм. Чого шукають вони у свiтi? Де були до
цього часу?
I пiсля цього Володько пригадував собi всю Волинь… Мiсто… Той
червоний кут з Марксом… Своє село з Йоном… Тi патетичнi люди в
кепках… Яка глибинна безодня жорстокої, первiсної, дитинно-чистої
наївностi. Яка армiя напоєних дурманом патологiчних покручiв. “Нiколи, нi
одно столiття, анi тисячолiття не простить большевизму. Нiхто його не
виправдає. Вiн буде вiчним мiнусом в iсторiї людства” – слова Платона.
Коли б їх висловив бородатий професор, чи побожний проповiдник, чи знаний
президент, чи великий мистець – Володько не так повiрив би в них, як тепер
з уст цього обiдраного велетня з дванадцятої камери. Слова легко кидати у
простiр або класти на папiр, але вони мають виправдання лишень тодi, коли
походять з уст, на яких позначилась спрага пекла.
Червень, липень – лiто. Були i проходили чудовi днi за мурами, за
гратами, за частоколом. Володька викликали на допити, вимагали
признання… Чого йшов? Що там шукав? А чи справдi з власної волi? I сам?
Хто його посилав? I з якою метою? Пороли одяги, взуття – шукали доказiв.
Не вiрили нi одному його слову… Та, зрештою, не легко було i повiрити,
що вiн хотiв лишень до Києва, а тому ламав границi й порушував закони. А
йому хотiлося крикнути їм у вiчi: для мене вашi границi не границi, а
кайдани! I я не визнаю їх нiде й нiколи!! вони це по-своєму також
розумiли, а тому вiн не мiг знати, коли вiн звiльниться з цього павутиння
i чи звiльниться взагалi. Формально це мало б бути лишень три мiсяцi i
п’ятсот злотих, що мало б значити три додатковi мiсяцi, бо нiяких злотих
вiн не мiг платити. А до того – додатковий суд за вiдiбранi золотi монета,
яких вiн не мав права виносити за кордон… А ще до того – не вирiвненi
залеглостi у справi пашпорту. А на завершення, слiдство з вимогами
признання до неiснуючих грiхiв. Направду цей хлопець мав над чим думати,
бо вiдчував, що грунт пiд ним западає i вiн грузне й грузне в якесь багно
i що годi з нього вирватись. Вiн був ще, далебi, надто молодий i не конче
вправний до такої безглуздої акробатики цього трагiкумедного цирку.
Були ще й деякi iншi, також дошкульно болючi, але все-таки зрозумiлiшi
моменти його теперiшнього борюкання за життя. Кожного понедiлка i кожної
п’ятницi пiд тiюремну браму приходили мати або сестра i приносили тi
ославленi “передачi”. Приходили, просили побачення, їм вiдмовляли, але
вони все-таки вперто i довго чекали безнадiйно надiючись. Засуджених,
звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рiдними, але Володько,
як пiдслiдний, до таких не належав. Та одного разу… Падав якраз дощ…
Володько випадково був на подвiр’ї i йому пощастило пiдбiгти до брами i
через дiрку виглянути назовнi. Побачив багато людей, переважно жiиок з
пакунками, якi просто пiд дощем без нiякого накриття чекали перед брамою,
i мiж ними побачив також i свою таку знану, близьку, рiдну i таку
несказанно скорбну, втомлену матiр, яка мусила дуже рано вставати, зробити
пiшки п’ятнадцять кiлометрiв дороги i стояти тут пiд дощем у тому своєму
старенькому темно-синьому жакетику, пов’язана старосвiтською, обрядовою
пов’язкою “тернової хустки”, з тим повним рогозовим кошиком… її глибокi,
сiрi, вигорiлi були впертi в браму, а її округле, порiзане зморшками
обличчя, як здавалось, було мокре не лишень вiд дощу, але й вiд слiз…
Потiм вона пiдiйшла до дозорця у свiтлiй синьо-сiрiй унiформi, що стояв з
рушницею бiля брами, i мiшаниною українсько-польської мови просила:
– Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
– Казав же вам, що не можна! – такою ж мiшаниною вiдповiдав дозорець. –
Не од мене це залежить. Йдiть до слiдчого – хай вам дасть дозвiл.
Мати не знала, що далi робити, вона повернулася, розгублено постояла,
верхом долонi обтерла очi i вiдiйшла вiд ворiт…
Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще
нiхто нiколи не бував за гратами, а також ще нiколи нiчия мати не мусила
переходити такого тяжкого пониження. Але вiн також починав розумiти добу,
у якiй народився… Вiн бачив у камерi одинадцятiй багато матерiв,
подiбних до його, якi мусiли десь там кинути свою дому взагалi, переходити
кордони, щоб дiйти ось сюди, а далi невiдомо куди… А скiльки їх таких по
всiй його замученiй землi… Гноблених, морених, гнаних, ображених… I з
цього моторошного видива почали виринати одно за одним новi питання: а що,
як ми тут ще слiпi, немiчнi i безпораднi, дарма що пишемо томи книг,
кладемо границi i виголошуємо так багато пустослов’я про справи, яких не
знаємо? Цiле сплетiння моторошних питань… Вiн ще також далеко не готовий
давати на них вiдповiдi, бо це лиш першi натяки сумнiвiв, першi проблиски
власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не вiдповiдi. I, можливо,
Лазюк мав рацiю: не хапайся беззастережно магiчних фраз унесених магiв
словоблуддя про чудодiйне спасiння людства, а намагайся знайти дорогу до
звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як i де його
знайти?
Одначе цього самого гострого на вражiння дня, ген по обiдi, майже пiд
вечiр, коли вже давно скiнчились “передачi”, Володька викликають знов до
брами. О, напевно, тi три посiпаки з тими сiрими холодними очима
“дефензиви”, що викликають його на постiйно новi i новi допити. Але був
здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санiтарної
амбулаторiї, де, звичайно, тi допити вiдбувалися, а просто до брами, i
коли вiдчинили хвiртку, вiн одразу за нею побачив знов свою матiр.
Вона там, зовсiм сама, стояла з тим своїм кошиком i якось незграбно,
крiзь сльози, посмiхалася… Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку
i хистку, нiби перший раз у життi, i вiдчував, як тремтiли її руки, а коли
цiлував її щоку, вiдчував солонiсть її слiз, i хоча давно перестав дощ,
але її одяг був все ще мокрий, I так хотiв їй щось виняткове сказати, що
вiд цього зворушення забув i тi найпростiшi слова, а жив лишень глибинним
вiддихом вiдчуття єдностi з цiєю силою любовi,
– Ну, ну, ну… Все добре… Все буде добре,- казав вiн у вiдповiдь на
її сльози, що лилися з глибоких її очей.
– А тебе не б’ють? – було першим питанням.
– Нi-i-i,вiдповiв вiн з притиском.
– А я чула, що б’ють. Хтось там тебе в староствi бачив – Боже, що я
пережила. Кожний тиждень у понедiлок i п’ятницю, то я, то Василинка,
йдемо… А дома жнива, роботи стiльки… Батько сердитий. Каже: i чого ти
ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зi староства приїжджали, все шукали
чогось – хто їх знає, чого шукали… Перерили, перекидали… Всi твої
папiрцi забрали.
– Я знаю,казав Володько.
– Знаєш? Тобi казали? Приїхали раз – шукали, шукали, нiчого не знайшли
й поїхали. Потiм знов приїхали. Людоньки Божi, кажу… I чого ви шукаєте?
У нас нiчого нема… Комунiстичеського нiби шукали. Господи! А батько
чуєш, сердитий – страх сердитий! Казав, каже, йому… Не хотiв слухати…
Пiшов знайти собi бiду… Кажуть менi: там, чуєте, б’ють… Там всiх
б’ють… А я не сплю i не їм… Били тебе? – I вона дивилася на сина
такими очима, що той не мiг перед тим поглядом встояти…
– Нi, нi! Хто вам таке казав? Бачите ж… Все добре Я скоро вийду!
– Вийдеш? А мене не хотять все пустити… А сьогоднi пiшла до того
слiдчого. Що я, дитино, находилася… Шукала того слiдчого по цiлому
мiсту, питалася, питалася… А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть,
пiзно. А я стала вже i плачу. Потiм все-таки змилувався, написав якогось
папiрця й каже: iдцє з тим папєркєм… Вас пустять. Прийшла i ото
пустили… А Василинка… Що вона, бiдачисько, поплаче… Господи,
Господи!
Вона говорила швидко, хотiла все сказати i боялася, що не хватить їй
анi слiв, анi часу, а тому решту договорювала сльозами, якi вона витирала
своєю шорсткою, брудною долонею. Бiля них, на щастя, не було нiкого, а
дозорець, що трохи далi стояв зi своєю рушницею, мабуть, навмисне
одвернувся…
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано,
намагався допомогти їй прийти до себе i навiть посмiхався…
– Тепер, мамо,- казав вiн,- до такого треба призвичаюватись… Нас не
залишать в спокою… А це ще тiльки початки…
Потiм Володько мусив вiдiйти. Мати стояла i дивилася поки вiн не зник
за брамою, їй було все це дивне i незрозумiле… I те, що вiн сказав
востаннє, а ще бiльше те, що ось вона, його мати, яка його породила i яка
вже бiльше не має на нього права… А мають те право iншi, чужi, грубi, не
розумнi, якi беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зi злодiями
та розбiйниками. I вона не може нiчим запобiгти, нiчого помогти, нiчого
навiть сказати.
Мiсяцi йшли далi… Володько знав вже добре цей свiй iнший свiт за
замками i гратами… Кожна його камера – це окремий роздiл однiєї повiстi,
яку вiн перечитує просто з долонi буття. Тi натовпи рiзних людей, що
проходили перед його зором, залишали в його iстотi безлiч цiнного
матерiалу для пiзнання iстини, байдуже якої вартостi вона була. Такого вiн
не мiг бачити там на своїх рiдних полях, на рiллi, мiж деревами, будовами,
звiрятами i птахами свого старого, одноманiтного села… I одно лишень
турбувало: коли вiн звiдсiль вийде? Слiдство затягалося i, здавалось, воно
не скiнчиться. Йому просто не вiрили, що вiн не шпигун, не
“вивротовєц”[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землi
свого законного людського права i мiсця, їм хотiлося б конче бачити його в
ролi найбiльш зрозумiлiй для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної
уяви… Вони вдиралися до його дому, грабували його власнiсть, копалися в
його думках… Влазили до святого святих людини з брудом, злом, руїною в
переконанню, що цим вони оберiгають границi своєї держави. Нiколи не
догадуючись, що безпека тих границь таїться в мозку, серцi i душi
звичайного Володька зi звичайного села Тилявки. Тисячi i мiльйони
нещасливих душ i сердець не гарантують безпеки границь, байдуже скiльки б
поставити на них охоронникiв у тих чи iнших унiформах.
Серпень, вересень, жовтень… Надворi сiро. Дощi ллють. Сонце виглядає
рiдше.
Одного негожого понедiлка Володька покликали за браму, напевно, на
побачення, дарма що вiн просив матiр у такий час не приходити. За брамою,
як звичайно, багато матерiв, жiнок i сестер, якi прийшли навiдати своїх
синiв, чоловiкiв, братiв. Володько сподiвався побачити мiж ними також
своїх рiдних, але нiкого з них не мiг вгледiти, а натомiсть до нього
пiдступила одягнута у мiський одяг чужа, молода жiнка.
– Це ти? – здивувався Володько. Це була Ганка. Була спокiйна,
вирiвняна, здавалось, похорошiла. Володько нiколи не сподiвався її тут
побачити.
– Пiзнав мене? – питала вона з ноткою кокетства.- Я тут на мiщанах у
тiтки. Почула, що i ти тут… Моя тiтка має знайомого дозорця… Той
дiстав менi дозвiл… Ну? То як?
Вона дивилась на нього все тими самими синiми, злегка посмiшкуватими
очима, якi вiн знав ще з дитинства. Тепер вона направду була здивована,
коли бачила Володька в цьому мишатому, тюремному бушлатi… Володько не
знав, що й вiдповiсти, така далебi несподiванка.
– Принесла тобi ось,- i подала йому невеликий пакунок.
– Була ти в Тилявцi? – запитав вiн нарештi i прийняв без подяки
пакунок.
– Була. На Чесного хреста.
– Що ж там?
– Нiчого. Все добре. На празник були музики. Танцювала.
Володьковi хотiлося знати, чи не забули там його, але вагався про це
питати. Вона вiдгадала його думку.
– Тебе також згадують… Сергiй хотiв навiть зайти сюди, але його не
пустили. Я танцювала з Йоном.
Цi її останнi кiлька слiв хотiли, мабуть, сказати значно бiльше, нiж
лишень про танець з Йоном, i Володько це. вiдчув також. Здавалось, вiн
бачив її такою ж, як колись давно над Угорською долиною з пучечком бiлих
пролiскiв, i тепер йому було нiяково дивитися їй у вiчi.
– Ага,вiдповiв вiн невиразним звуком.- А як там читальня? – квапився
перейти на iншу мову.
– Добре. Читальня йде. Йон трохи проти Рони, але Сергiй з Роною. Не
розумiю того Сергiя… А знаєш? – Ганка на мить завагалася… – Наталка не
вийшла замiж.
Володько швидко глянув на неї, нiби його вкололи.
-Як то?
– Не знаю, як воно сталося. Перед Зеленими святами вона тяжко
захворiла… Мала запалення легенiв… – i Ганка замовкла.
– Ну, i що? – хотiв вiн довiдатися бiльше, але очi їх зустрiлися i
настала незручна мовчанка. Володько бачив в її очах докiр, жаль i щось ще
iнше, чого б не мiг висловити. Пiсля цього Ганка скоро вiдiйшла.
Але залишила по собi враження. Навiть вже в камерi Володько все ще
бачив її докiрливий погляд, а разом чув її голос, повний натякiв i
тривоги. Як також та вiстка про Наталку… Така справдi болюча рана в його
серцi – хотiв було i позбутися цього разом зо всiм тим, що там було, але
один i тiльки маленький натяк – i все знов оживало величезними хвилюючими
картинами чогось такого, що раз приходить у життi i лишається в ньому
назавжди.
Дарма що за цей короткий час його мандрiв Володько помiтно змiнився.
Змiнився сам його м’який, довiрливий погляд i навiть лагiднiсть усмiшки…
I вдача його затратила, можливо, ту найдорожчу свою прикмету –
безпосереднiсть i довiр’я, особливо те до людини. Починав бачити
противенства мiж думками i дiлами, однаково, як там десь високо на горi,
так i тут на цьому найглибшому днi. Правдоподiбно, людина не хоче або не
може бути такою, якою вона хоче бути, а мусить бути такою, якою хоче її
мати вища сила поза нею. Поняття доброго i недоброго дуже виразно
розмежованi, i треба бути дуже вправним знавцем цiєї штуки, щоб цi речi
вiдповiдно бачити.
Змiнився Володько i зовнiшньо, зорово, тiлесно. Здавалось, вiн вирiс,
змужнiв, згрубiв, спотужнiв… У кутиках його рота залягла твердiсть. Мiг
бути рiзким i мiг без на-думи кинутись у бiйку i битись до кровi за
передачу, яку хотiли йому викрасти, за незнаного хлопчиська, якого
кривдили iншi, за свiй пояс, якого не хотiли йому повернути… При цьому
мiг впасти скривавлений, бути побитий, але не упокорений. Набув
переконання, що в цьому тваринному свiтi упокоренi можуть мало сподiватися
вiд норовистої фортуни, байдуже до яких категорiй добра i зла вони б
належали.
Мiсяцi йшли далi: листопад… грудень. Рiздво. Новий Рiк. Сiчень…
Лютий…
XI
У Матвiйовiй хатi вже давно не було так тiсно. Вечiр. Над столом висить
восьминомерна нафтова лампа. У плитi топиться. На лавi сидять Стратон,
Iван Кушка, Кузьма Запорука, Хома Ет-тоє… Всi вони курять. Над їх
головами стоять хмари диму. За столом сидить Володько. Вiн роздягнутий до
сорочки, комiр розщеплений, обличчя виголене, вимите, свiже. Волосся
дбайливо зачесане i роздiлене злiва продiлом. Перед ним тарiлка яєшнi.
Їсть виделкою i розмовляє з сусiдами.
Матвiй сидить збоку на полику, заложив ногу на ногу i слухає оповiдання
сина. Той щойно вернувся з тюрми.
За вiкном виє метелиця i раз у раз сипле у шиби снiгом. Володько
говорить спокiйно, байдуже, нiби вiн зробив звичайну прогулянку до мiста i
назад. Рухи його, здавалось, менше рiзкi, зате потрiбнiшi i певнiшi…
Голос нiби понижчав, очi дивилися певно i рiвно.
– То вiн, їй-бо, у тiй казелюпi поправився,- казав Iван Кушка,
вiтаючись з Володьком.
– То, може б, i вас, куме, туди пiслати,- вiдповiдав на це Стратон. На
це, як велить звичай, всi вiдповiли дружнiм смiхом…
Володьковi було приємно бути зиов мiж цими сирими обрубками людських
подобизн з їх незмiннiстю природи, що своїм виглядом сягає, можливо, в
далекi правiки минулого i що їх думав було залишив назавжди i бiльше
нiколи до них i не вернеться. Вiн ще ось не може як слiд прийти до себе…
Сталось щось несподiване. Ще цього самого ранку – гамiр, метушня, тiснота,
сморiд, грати, а це ось знов запах махорки i тепло родинної берлоги…
Рано, о дев’ятiй годинi, його викликали до канцелярiї “з речами”, боявся,
що це може бути вивiз до iншої тюрми, а тут несподiвано сказали, що вiн
може йти на всi боки. Зайшов лишень до старости полагодити справу
пашпорту, бiгав по мiсту, щоб знайти яку пiдводу, а тепер ось знов дома…
Перед ним тi ось дядьки. Говорять, як i завжди, про “порядки в свiтi”, про
Польщу, що, на їх думку, “не вдержиться довго”, про “совєтiв”, якi,
кажуть, “змiнилися”, про цiну жита, про вивiз гною на придатки… Стратон
так само, як i колись, оповiдає про Антихриста-Троцького, безупину курить
тi свої товстючi цигарки з бакуну i газетного паперу, вiд чого кiнцi його
пальцiв i зарiст пiд носом набрали кольору рудої глини. Iван Кушка купує
знов землю i на весну виїжджає з Тилявки десь отуди за Шумське, пiд саму
границю. Його численна родина так збiльшилась, що змушений шукати також i
бiльшого мiсця. Кузьма потовстiв, збагатiв, побудував нову муровану хату,
помалював її рожевою барвою, покрив гладкою, сивою черепицею. У нього
сiм’ї лишень двi дочки i цього йому досить. Хома Ет-тоє помiтно постарiв,
його i так шпаковата борода побiлiла зовсiм, його старший син коваль давно
вiддiлився, перебрався на хутiр, а живе вiн тепер з молодшим нiмим Романом
i наймолодшим Олексою.
Усi тi дядьки, що з ними свого часу мав стiльки клопоту Матвiй, вже
давно тут обулися, вросли в нове мiсце i дуже його полюбили. Одначе, як i
спочатку, тримаються вiд села здаля, їх мало обходять справи села, вони
собi самi по собi… I дивуються, що отой Володько весь час тiльки там й
чапить. I що йому до села? Щоб тiльки дражнити полiцiю?
Але, як вiдомо, Володько думав про цi речi далеко не так само, село для
нього жива, велика, кровна справа, вiд якої залежить майбутнiсть цiлого
народу. Усi тi “сiльськi справи” не лишень сiльськi справи, а також його
особистi справи, справи його роду, його майбутнього, його життя як життя i
як мiсяць пiд сонцем. I особливо тепер. Ось вiн довiдався, що за час його
вiдсутностi у селi збiльшився один небезпечний рух, до слова прийшов Йон,
що несподiвано одружився з Ганкою i тепер там на всю ширiнь верховодить.
I навiть ось зараз, не дивлячись на вечiрню годину, анi на те, що
тiльки що прибув, як тiльки наївся, встав i почав одягатись. Настя з
острахом лишень запитала:
– Що? Ти хочеш йти? А куди?
– Вийду в село,- буркнув Володько.
– Але ж там мете… Свiту не видно.
– Кому треба – видно,- вiдповiв спокiйно вiн.
Матвiй, як звичайно, до слова не втручався, а сусiди дивувалися. Трохи
згодом Володько був одягнутий, вийшов i пiшов проти вiтру в напрямку
заходу. I коли вийшов – вiдчув стiльки пружностi й сили, що далебi не
йшов, а гнався, бiг, летiв. Хотiлося швидше там бути. О, як вiн все-таки
зрослий з тiєю сiрою просторовiстю, заставленою купками солом’яно-бiлих
хижок з тими прорiзами розсвiтлених вiконець. З тими дядьками, тiтками,
запахом диму i гною, гавкiвнею собак, скрипiнням ворiт та криничних
журавлiв. Так. Село. Ось воно довкруги в темнотi, тут затишнiше, вiтер
топчеться по верхах дерев i шумить навiжено, до очей сипле дрiбним
снiгом… Вiконечка в темнотi ледве манячiють, темна закутана постать,
“добривечiр”, копка, бiла пiд ногами рiвнина.
А ось i читальня, всi вiкна свiтяться, через них видно людськi постатi
всерединi. Володько рiшає не заходити одразу до читальнi, це наробило б
забагато метушнi. Чи не краще було б знайти десь Сергiя i розвiдатись, що
тут, властиво, дiється, але вiн напевно тут в читальнi. Вирiшив все-таки
йти до Сергiя i коли б не застав його дома – просив би когось, щоб його
покликали.
Але Сергiй був дома i не сам, а з ним Кiндрат i навiть Антiн. Звичайно,
нудились, сидiли похнюплено, перекидались окремими словами, i коли
вiдчинились хатнi дверi i в них появився у своєму жовтому кожушку i чорнiй
кепцi Володько, вони всi троє зiрвалися зi своїх мiсць, мов облитi
окропом.
– Свят, свят, свят! Чи не є це мара, хлопцi! – викрикнув, звичайно
неголосний, Сергiй.
– Амiнь! Справжня! Здоровi, козарлюги! – енергiйно увiрвався Володько i
мiцно потиснув кожному руку.- Що нового?
– Що нового! – озвався бурхливо Кiндрат.- Тут, брате, без тебе просто
канiтєль. Ось сидимо i радимось. Добре, що прибув – тепер рiшай. У нас
вiйна.
– Що за вiйна? – смiявся Володько.
– Йон. Той сучий пасинок, робить наступ на читальню й кооператив.
Розкажи… – звернувся Кiндрат до Сергiя.
– Е-е-е! – досадно говорив Сергiй, i його верхня, iз заростом губа
помiтно здригалася.Йона ти знаєш… Ходив, ходив аж доходився. Тепер вiн
тут пан, Троцький… Як тiльки ти вiдiйшов – почав збирати та намовляти…
I на тебе вказував… Диви он, мовляв… Ге! I багато пiшло за ним… I
Iлько вже там, i Никон там, i Демид хитається… Побрався з Ганкою, а вона
тепер Кляра Цеткiн, обробляє жiнок… Хочуть перебрати кооперативу…
Стара управа… Ти ж знаєш: Рона – голова, Iлько – секретар, я –
бухгалтер, Кiндрат, Антiн i Симон – члени… Але ж Симон – зайво казати…
П’яниця, нероба, його втягнув Рона задля товариства “мокрого клубу”. А я
оце був у Крем’янцi i менi там сказали: як тiльки переберуть камонiсти –
кiнець нашiй лавочцi… Тепер до нас перевели “постерунок”,у дяковiй хатi
сiм полiцаїв, по селi бешкети… На Рiздво Йон зробив дебош y церквi –
зiбрав свою галайстру, зайшли до церкви в шапках з цигарками в зубах…
Люди мало його не розiрвали. Тепер вони збирають пiдписи, щоб зiбрати
надзвичайнi збори, i завтра це має статися… Я, Антiн i Кiндрат вирiшили
воювати. До останнього. Проти Йона… А тепер нам цiкаво, що на це ти…
Всi три дивились на Володька.
– Яз вами,промовив вiн.- Ясно. Я “туди” йти – йшов, але не дiйшов i
добре, що не дiйшов, а за науку заплатив, бо бачив на власнi очi людей з
того ославленого раю… Тисячами тiкають… А тут ми мали б самi лiзти в
його лабети. Хлопцi! Кажу. Це не большевизм, це чума! З Йоном будемо
боротись… До останнього! Або ми, або вiн.
На це звiвся Антiн, а його дебела постать сягала пiд самий сволок…
– Ти, Володьку, викликав того вовка – ти його мусиш загнати назад. Село
кипить, як казан, по хатах деруться. Я вчора одному паршуковi викришив
кiлька зубiв. Йди ти, кажу, iк чорту з тими своїми лєнiнами… А вiн до
мене з матюком… О-о, коли ти вже до матерi заїжджаєш, то вже зась.
Мазнув його по зубах, що той полетiв в коцюбник, а два зуби у смiтник
виплював. На мене хотiли накинутись, але не вдалось.- I Ангiн байдуже
пiдняв свого кулака. Володько з пошаною дивився на мого барки.
– Зате Йон. Ех! У нього ще всi зуби i тверда рука,- докинув Кiндрат.
– Ну, що ж… У нього зуби – у мене зуби. Будемо гризтись,- розвiв
незграбно руками Антiн.
– А знаєте… Я чув,- заговорив Кiндрат,- Йон хоче вiдкрити свою
“лавку”. На мiсцi козака… У Григорковiй хатi…
– Та бре… – озвався Антiн.
– Їй-бо! Ганка намовляє Григорка, щоб той викинув козака… А козак
зв’язався з комендантом…
– 0-ха-ха! Отодi б наш кооператив дiйсно ляснув,- сказав Володько.- Але
ж то буде коломийка, I козак… А в нього все ще купують? – питав
Володько.
– Як не будуть купувати,- озвався Сергiй… – Тож наш “прикажчик” там
днює й ночує. Ех, Рона, Рона… Казав йому не в’язатись з таким
пройдисвiтом… Всiх покупцiв до козака спрямовує. А Рона не вiрить… То
ж його Бухлов… Iнтелiгентний человек… Щоб вiн здох, такий.
Говорили довго, жваво, гаряче. У хатi дим вiд цигарок. На сiрих стiнах
балухатi тiнi. Аж то прийшов Сергiїв батько, був трохи напiдпитку i
розмова припинилася. Почала про вечорницi… А трохи згодом, коли
розiйшлися i Володька проводив, як звичайно, Сергiй, вернулися знов до
тiєї ж справи.
– Маю найбiльшого ворога: батько. Злигався з “ними”. I все за Мокрину.
Доносить їм ва мене…
Метелиця не втихала, бiля церкви зайшли пiд дзвiницю i стали в
затишку…
– А,- казав Сергiй,- тут знаєш, все так чортяче сплелося, що сам дiдько
не розбереться. Село дiйсно кипить, i я не знаю, яка з цього вийде юшка.
Як завтра програємо – все пропало. Козак веде свою лiнiю, злигався з
полiцiєю, доносить, що у нас тут дiється, але добре, що вiн стявся з
Йоном…
Володько вислухав цiлий довгий звiт про цi справи до найменших
подробиць, йому ця картина стає ясною, вiдчуває i свою вину, а головне –
повна несвiдомiсть людини у всiх її промiрах. Вкинуто бацилу “класової
боротьби” туди, де не iснувало нiяких класiв, а тому постала боротьба для
боротьби, гарячка мiкробiв тифу в примiтивно-здоровому органiзмi
недорозвиненого iнтелектуально людського єства. Розумiється, що це
пов’язане i з нацiональною амбiцiєю цих людей. Вони тут “пiд Польщею”, а
там же Україна, байдуже яка за формою, а коли це лиш “трудящi”, “робiтники
i селяни”, то, можливо, ще краще, дарма що i тут нiяких iнших класiв, за
винятком до кiнця зпролетаризованого колишнього помiщика Рони, вони не
бачать… Але вiв лиш одна, в деяких справах дуже корисна, а морально
знищена алкоголем iстота, i нiякої небезпеки для “трудящого народу” вона
не може творити. Чому ж тодi боротьба з “помiщиками й буржуазiєю”? На це
питання нiхто не збирається вiдповiдати, бо його давно вияснив Карло Маркс
i Володимир Лєнiн. Тому навiщо про це думати.
– А слухай… Що з Наталкою? – обережно запитав Володько.
– Хворiє. Тяжко… Сухоти чи що… Не виходить нiде. Зараз, як ти
вiдiйшов – лягла. Кажуть, дуже простудилася… Десь там на полях ходила…
Була, мов непритомна. Мокрина вiдвiдує її. Я казав Iльковi: не силуй її.
Не хоче, то не хоче Але Iлько, як Iлько, розуму в нього, як у доброго
козла… Боїться, що замiж не вийде i зiстанеться йому на шиї. Хiба ж
Наталка з таких, що сидiтиме комусь на шиї… Iлько страх проти тебе…
То, каже, вiн все наробив… Його стримував Йон, думає, що ти з ним, але
тепер, як довiдається… Знаєш, як то там у них водиться. Поки ти “з ними”
– все добре… Hе з ними – бiда. З тебе зроблять смiття. Це їх етика –
також “для добра людства”.
Володько мовчав. Згори, з пiддашшя, особливо коли повiвав вiтер, сипало
дрiбним снiгом, але холодно не було, а було тихо i навiть затишно, лишень
тi неспокiйнi думки i тi болючi вiдчування.
– Наталка анi тепер не виходить? – запитав Володько.
-Нi.
– Лежить?
– I лежить i не лежить… Ти б її тепер не впiзнав. Один кiстяк. Я оце
було до неї зайшов… Вона запитала: думаєш, вiн мене ще буде любити? Я
кажу: хiба я знаю. Зовсiм занепала Зовсiм. Каже: я хочу вмерти. Попiвська
Ольга також вмирає I взагалi, у Левинських,- продовжував Сергiй,- тепер
дуже кепсько. Вмирає також о. Клавдiй. У хатi двоє вмираючих i обоє на
сухоти. Глiба iнспектор хоче перенести на iнше мiсце… Роман пиячить…
Олег залишив гiмназiю й перейшов, до духовної семiнарiї, щоб уникнути
побору… Одна матушка все ще держиться на ногах, але також дуже пiдупала.
Володько, розумiється, мав про що думати… Йшов поволi додому, темна
нiч, засипана снiгом дорога, шумiв вiтер…I всi цi клопоти, що зiбралися
нараз, нiби зграя хижого вороння. Ще ж треба платити тридцять злотих кари
за пашпорт…
А де тi грошi взяти… Нема ось за що сестрi чобiт купити, на сiль, на
сiрники, на нафту не хватає… А тут ще один суд над головою. Не
сьогоднi-завтра викличуть на суд за тi золотi монети, що їх вiдобрали на
границi… I мало – вiдобрали, прийде нова кара… Добре, що бодай
слiдство припинили… Невiдомо як надовго, але поки що видається все
гаразд.
А головне, те село! Те село. Його болюча рана. Так багато було
зроблено… Що буде з ним. Воно зовсiм хворе. Воно в гарячцi лихолiття, i
треба негайно щось робити.
Другого дня Володько встав рано, метелиця трохи ущухла, збиралося на
вiдлигу. Матвiйове подвiр’я завалене заметами. Володько одразу взявся
прочищати снiг, кормити коней, худобу… Матвiй знов мав дiло зi своєю
спиною, а тому мусiв зрання полежати. Настя зробила снiданок i покликала
Володька.
Снiдали самi чоловiки – батько й сини. Мати поралась бiля печi, а
Василина виносила свиням помиї. За звичкою, Настя почала бiдкатися за
Володька… Знов з тим селом… Мало йому старої бiди, то шукає ще
нової… Володько вiдповiдав рiшуче й остаточно:
– Це, мамо, треба! Не можу стояти осторонь. Я мушу там бути!
– Господи… Хоч, щоб знов замкнули.
– Замкнуть, то замкнуть. До розмови встрявав батько:
– То є, як було i зо мною. Я вивiв людей з Дерманя… Купив їм тут
землю, а ти бачила, що вони робили? Тепер господарi, а тодi мало мене не
загризли. Коли б був пiддався – затоптали б. Такi ми люди.
Володьковi ця батькова мова не дуже подобалась, сподiвався iншого. Вiн
знає, що старому та його мандрiвка дуже не була до серця, вiн сердився, нi
разу не вiдвiдав у тюрмi… Старий як сердився, то сердився, але тепер це,
здається, минуло.
Володько розповiв про кооператив.
– Я то вже чув,- сказав старий.- Того чортового комунiзму не допустiть.
Я вже раз бачив його… В революцiю. Досить.
Володько не гаяв часу, настрiй йому сприяв, надворi розпогодилось,
потеплiло, свiтило сонце, слiпуче блищало бiле рiвне снiгове поле. Вiн
одразу вибрався, просто через поля, сади i долину до Рони. Було бiля
години десятої, але Рону застав ще у постелi. Вiн читав щось з Купрiна…
У кiмнатi, як звичайно, “лiричний непорядок”, а до того сьогоднi додавався
ще й “собачий холод”. У сiнях розчухраний Марко возився зi самоваром.
– Володько? – викрикнув Андрiй Андрiйович, коли
Марко доповiв про його прибуття.- У-у! Прошу! Розумiється!
Володькiв вхiд нагадував вихiд на сцену якогось артиста Рона був дiйсно
несподiвано заскочений, не мiг заховати свого вдоволення, просто як був у
нижнiй бiлизнi, зiрвався з постелi i почав швидко натягати зiм’ятi, доброї
темно-синьої матерiї штани.
– Марку! Швидше самовара! У мене тут… чортячий холод… Немає дров. А
це прекрасно! Коли ви прибули? А що там? А як там? Кажiть, кажiть, кажiть.
I дуже добре, що вас там на тiй границi… Що? Недобре? Посидiв трохи. Ха!
Велика справа! А ми тут по шию в клопотах. Безлiч. Жах. Сьогоднi у нас
загальнi збори. Чули? Хочуть нас викинути. Ну? Що ви скажете? Мене? З мого
кооперативу? То ж я його викохав. Я вдержав його при життi… То ж туди
пiшли всi мої… Га! У мене он нема за що дров купити, а Йон: буржуй!
Тобто, за Йоном – я буржуй… Ну? Що ви? Кажiть. Ви, напевно, за Йоном!
Володько спокiйно посмiхнувся.
– Нi, Андрiю Андрiйовичу,- вiдповiв вiн.
– З нами? Чуд-дово-о-о! То ми будем дужi. Але чого хоче. той самий
святий пролєтарiй Йон? Я ж йому казав: Йоне Трохимовичу. Хочете до управи?
Прошу. Дамо вам функцiю. Тiльки працюйте. Нi, вiн, бачите, хоче сам
керувати. Хоче викинуть мене, Сергiя, Антона… Але ж дурень. Не розумiє,
що без нас це дiло не пiде. Не хочу хвалитися, але ж всi недобори покривав
я. Зi своєї i так порожньої кишенi. Десятини продавав. Загляньте тiльки до
книг… Приватники нас б’ють i в хвiст i в гриву… А вiн тут з тим
комунiзмом… То ж там нi одної грамотної людини, i сам Йон женився на
куркульцi i затiває он забрати мiсце козака. Як вам це подобається. А
влада матиме блискучий претекст розв’язати всю ту нашу лавочку… – Рона
говорив поспiхом, шукав без пенсне на столику цигарки, нiчого не бачив,
нервувався… – Марку! Давай чай! Ви, Володя, вип’єте також скляночку…
– Дякую. Я вже поснiдав.
– Е! Вип’єте! Це вже обiд. Не роздягайтесь – замерзнете. У мене недавно
був турнiр. Грали й комунiсти. Але мене тi турнiри зажеруть. Ледве хватає
на призи, А ваш браток вже засiяв на моєму озимину. Чули? Навеснi переїде.
Тринадцять десятин вiдпустив i вже просвистав… Хай хоч хтось працює.
Я… Ет… Який я, скажiть, господар.
Шаховi турнiри, пiсля кооперативу, театру, футбольної гри i пиятики –
ще одна хронiчна пристрасть цiєї своєрiдної, загубленої у глибокiй
провiнцiї, людини. Вiн помiтно, добровiльно, добродiйно здавав своє життя
в ломбард i єдиною його чеснотою було – не сперечатися з долею. Так,
мабуть, хтось хоче i нема потреби робити якiсь зусилля спротиву.
Марко принiс на дерев’янiй тацi двi порцеляновi чашки чаю, обидва
присiли до круглого, розколотого посерединi, мармурового, холодного
столика, пили чай, i Володько, своєю плутаною мовою… (вiн завжди, в
товариствi Рони, почував себе не свобiдно) намагався пояснити поступовання
Йона.
– Я знаю Йона,- казав вiн.- Як також про що їм ходить. По-перше, Йон не
з тих, щоб дiлився з кимсь владою… По-друге, вони мають згори iнструкцiї
перебирати на мiсцях всi органiзацiї… Що тi органiзацiї, пiд претекстом
комунiзму, влада може закрити, це їх мало турбує. Для них важливе не
органiзацiї, а настрiй народних мас… По-друге, це буде корисне i цим i
тим, i там у Москвi, i тут у Варшавi… Буде рух, фермент, невдоволення,
покривдженi… Причина для визволення тим i причина для лiквiдацiї цим.
– Можливо, можливо,- байдуже казав Рона,- але у нас тут… Тож
кооператив народовi… Це його хлiб… Коли я вiдiйду… Що це їм дасть?
Володько делiкатно перебив:
– Дозвольте, Андрiю Андрiйовичу… Хочу звернути вашу увагу на одну
справу… Оповiдають, що ваш прикажчик приятелює з козаком.- Володько на
хвилинку замовк… – I ще бiльше… Що вiн посилає покупцiв до козака,
навiть коли має потрiбнi товари у себе.
– Не вiрю,рiшуче вiдповiв Рона.- Не може бути… Що Бухлов сволота –
так, але що аж така сволота – не вiрю.
– Але чим пояснити, що постiйно маємо недобiр?
– Бо мало купують. Всi iдуть до мiста.
– А чому козак не має недобору?
– Бо вiн, по-перше сам… По-друге – наш народ ще не звик до
кооперацiї. Це… Зрештою, ви це добре знаєте… – казав Рона.
– За шiсть рокiв був час призвичаїтись. Колись же торгiвля йшла… I
були зиски.
– Розумiється… Були зиски… Бо були люди… Зацiкавлення… Тепер
молодь думає за все, лишень не за те, що треба.
Володько не вважав за потрiбне вдаватися в суперечки, вiн мав на це
свiй усталений погляд. Козак вiв справу сам, особисто, незалежно…
Кооператив це iнституцiя, форма, бюрократiя. Все догори ногами… У
м’ясницi привезуть оселедцiв, у пiст їх забракне. Але такi думки на Рону
не впливали… До того ж вiн не економiст… Вiн тiльки цю справу любить i
в неї вiрить… Хоча самої вiри для цього мало.
Зрештою, це цiла фiлософiя, тим часом треба думати про конкретне. Всi
їх справи поважно загроженi i треба знаходити вихiд. I саме про це йде
мова… Яка кiнчається ген по обiдi…
– Ах, Володимире Матвiйовичу,- казав на закiнчення Рона, весь
зачаджений тютюновим димом,- село страшна потвора. Головне, що воно дуже
глибоко вросло у землю… А треба б трохи i неба…
Цього самого часу у хатi Трохима Пацюка, у тiй самiй низькiй з малими
вiкнами кiмнатi, де то за вiйни штабс-капiтан Смiрнов робив звичайно свiй
“рощот” за працю на окопах, велася жива нарада. Сидiли, стояли, ходили
Йон, Iлько, Никон, Демид, кiлька молодших парубкiв… Було i пару старших
хазяїв – Терешко Соловей i Гнат Чорноокий… Одягненi у чорнi ватовi
пiджаки, настроєнi ударно. Йон вiв промову… Одруження надало йому поваги
i взагалi вiн, як казав Сергiй, “є дурний дядько”.
– Отже, кажу вам, товаришi… Наша перемога в наших руках. Маємо
сiмдесят п’ять вiдсоткiв членства. Я був у старости. Так i так, кажу…
Мусимо забрати дiло в нашi руки”.. Дамо молодших людей, рухливiшу
управу… А то цi проп’ють. Сам пан Рона проп’є ту крамничку. Тепер нiби
вiн її пiдтримує, але, питаємо, чому? Бо вложив туди свої грошi… А коли
не стане грошей, що тодi? Пан Рона набирає все в борг, розплачується раз
на пiвроку, капiталу нема. Його прикажчик веде коншахти з козаком… Це ж
ми всi знаємо i знає це пан Рона. Але чому не розщитають Бухлова? Бо ж з
ким пан Рона, коли прийде до крамницi, буде грати в шахи. Це, товаришi,
нiякий жарт… А прав да… Гниль… Залишки зi .старого часу… I чи
треба це терпiти далi?
Вiдповiдь на це була проста:
– Викинути їх всiх до ста чортiв i все,- загули всi майже в один
голос.- В кооперативi треба навести порядок!
До Йона пiдступив маленький, згорблений, у пiдраному ватовому пiджаку,
спитий дядьчина. Це Сергiїв батько Макар.
– Знаєш, Йона,- казав вiн.- Вернувся Володько.
– Товаришi! Вернувся Володько,- оголосив на голос Йон.
– Вернувся? Гов! – загули довкруги голоси.
I в цьому гаморi була ще одна мовчазна людина, яка почула цю вiстку i
сприйняла її дiткливо. Це молода Йонова жiнка Ганка, яка поралась у
ванкiрi за бугаєм i виглянула на хату, нiби хотiла краще чути, що скаже
Йон.
– Ви його бачили, Макаре? – запитав вiн.
– Був у нас вчора.
Йон не питав бiльше, але Макар сам додав:
– Було там бiльше. Мабуть, радились.
– Нам їх наради не цiкавi,- вiдповiв Йон рiшуче,- Хочу сам з ним
бачитись.
Йон довго не роздумував, зняв з вiшака короткого кожушка, пiдтягнувсь
поясом, нiчого не сказав i вийшов. Було пiсля полудня, через молошно-сiру
поволоку неба просвiчувало сонце, зi заходу подував теплий, одлижаний
вiтер.
Йон одразу подався “на Дерманцi”, мав намiр зайти до Володька, не
застав його дома, невдоволений вертався назад, але бiля Стратонової хати
вони все-таки зустрiлися. Володько вертався вiд Рони.
– Здоров, товаришу! – весело привiтався Йон. Його широкi енергiйнi уста
дiйсно посмiхалися, мiцне пiдборiддя напружено витягнулось.
– Здоров, Йоне! – i потиснули мiцно руки.
– А виглядаєш добре. Коли прибув? Не хотiв би пройтися зi мною? –
енергiйно говорив Йон.
– Спiшу додому, ще не обiдав. А в чому справа? – вiдповiв у тон
Володько. Вони пiшли в напрямку дерманських хуторiв.
Йон не гаяв часу i одразу коротко, ясно i рiшуче вияснив своє
становище. Володько уважно його вислухав i без вагання заявив:
– Я, Йоне, не схвалюю твоїх намiрiв!
– Можливо, маєш на це свiй план? – запитав вiн стримано.
– Мiй план простiший простого: не розбивати села партiйними чварами,
кооператив лишити кооперативом – увести хiба до управи кiлькох
енергiйнiших членiв i звiльнити Бухлова.
– Залишити Рону? Симона? Чайо-шахо-пияцтво? – пiдносив тон Йон.
– Краще це, нiж мали б закрити її взагалi.
– Її закриють так чи так. Не сьогоднi, так завтра. Всi тi вашi чудовi
читальнi та просвiти – закриють геть-чисто до цурупалка. Треба лишень, щоб
закрили не задурно, не за прекрасне спасибi. Забрати все в народнi руки, i
тодi хай нам вирвуть.
– Про якi такi народнi руки мова? – питав невинно Boлодько.
– Трудящi руки комунiзму! – патетично вiдповiв Йон.
– А, Йоне! Якi там трудящi i якого там комунiзму. Коли ти став тим
комунiстом i що ти на цьому тямиш? От пiшов би краще та побачив… А тодi
й казав… Скiльки їх там щодня тiкає… З наших селян такi ж комунiсти,
як з тебе китайський мандарин. Я нiколи не мав iлюзiї з цього приводу, але
пiсля того, що я там побачив… Нi, нi, нi! Тепер мене на це не вiзьмеш.
– Бачу, бачу! I не сумнiваюся. Видно, там тебе напомпували. I так
скоро. Не маємо про що говорити, ти там не був, а судити по втiкачах може
хiба слiпа курка. Всiляка та буржуазна сволота, класова наволоч, вiдпадки
народу, i Тiкають, бо знають чому!
– О, напевно, знають. Але ти не знаєш. Ти лиш можеш сердечно
блюзнiрити, i коли б ти це розумiв – це був би страшний грiх, але ти, не
дивлячись на всю твою бундючнiсть – звичайна, жалюгiдна, замотиличена
вiвця… I одного разу… Пам’ятай! Ти будеш гiрко розчарований! – казав
Володько i дивився гостро до очей Йона.
– Так ось за що пустила тебе офензива,- вiдповiв в’їдливо Йон.- Нiяке
диво. Аж тепер ми тебе розкусили – куркульська ти воша. Маєш щастя, що ти
туди не попав, але ми i тут з тобою порахуємось.
– Ха-ха-ха! – розсмiявся Володько.- Бiдний, зворушливий бiднячок Йон…
Свiтовий пролетар! Ха-ха-ха! До побачення! – I Володько приспiшив крок.
Йон було на хвилинку зупинився, був приголомшений, спочатку не знав що
сказати, такої реакцiї вiн нiяк не сподiвався, сердито дивився у спину
противника, нiби бажав i його знищити, а потiм круто повернувся i швидко
пiшов назад.
Цi двi чорнi постатi на бiлому тлi землi таїли в собi початок глибинної
i вiчної протидiйностi, що на нiй, можливо, побудовано i саму цiлiсть дiї
у всiй її маєстатнiй красi i славi.,
– Тут приходив отой… Як його… – казав Матвiй, що зустрiв Володька,
виходячи з клунi запорошений, як мiрошник.
– Йон! – допомiг пригадати йому Володько.
– Еге. Хотiв з тобою говорити,- казав Матвiй, обкидаючи з бороди
куряву, що набралася цiлими френдлями. I до цього додав: – А як воно там?
Чи не мiг би i я заглянути на тi вашi збори?
Володько здивовано глянув на батька. Що це, мовляв, має значити? Вiн ще
нiколи не чув, щоб батько якось цими справами цiкавився.
– Певно, що можете,- вiдповiв вiн.- Це дуже важливi збори. Навiть дуже
важливi.
Одразу, як тiльки Володько пообiдав, вiн знов подався на село. Не мiг
допустити, щоб не бути там завчасно. Цiле село було на ногах. Ще далеко
перед початком зборiв люди стягалися пiд будову кооперативу. У самiй
будовi, у малiй кiмнатцi продавця, вiдбувалося приспiшене, надзвичайне
засiдання управи. Володько не був її членом, але попросив дозволу там
бути. Андрiй Андрiйович сидiв на своєму мiсцi голови, курив цигарку за
цигаркою, дивився поверх свого пенсне i нервово ворушив своїми повними
устами. Всi члени, навiть збунтований Iлько, були присутнi, але в цей
момент центром уваги був Симон. З ним дiялось щось дивне. Вiн сидiв збоку
на лавi розчервонiлий i розгублений… Про нього саме йшла мова.
– А, Володько! Сiдайте. У нас тут забавна штука,- казав Андрiй
Андрiйович.- Гiдна пера як не Шекспiра, то бодай Гоголя. Наш старий,
добрий “бiдний чоловiк Симон”, iменуємий Зелотом, задумав нас залишити.
Признатися, я завжди був переконаний, що вiн майстер на всi руки, але
такого, їй-Богу, не сподiвався. Ось послухайте, яким обдарував вiн нас
апостольським посланiєм,- казав Андрiй Андрiйович своєю вченою мовою.
Симон, як жар червоний, звiвся на ноги i, затинаючись, почав говорити:
– Ан… Андрiю Андрiйовичу… Я… Я прошу не робити з цього кпини…
Кожна людина має своє сумлiння i… Андрiй Андрiйович йому в тон перебив:
– Дорогий Симоне. Дуже прошу. Не думаємо гвалтувати вашого сумлiння…
Ми тiльки ще раз хочемо посмакувати вашою пречудовою, високовченою
теологiчною елаборацiєю.
Невiдомо, чи Симон зрозумiв вiдповiдно цi слова, але вiн, заїкаючись,
казав:
– Ну то… Може, я… з дозволенiєм… вийду. Iзвiльняйте! Будьте всi
со Христом…
Вiн встав, смиренно зiгнувся, втягнув голову у плечi i вийшов.
Виглядав на блаженного. I коли за ним зачинилися дверi, захриплий
Кiндрат зауважив:
– Трохи забагато пив… Вступило в голову… Ось прочитай, що вiн там
накатав… – Кiндрат взяв зi столу сiрий папiрець i подав його Володьковi.
Володько намiрився читати мовчки, але Кiндрат вимагав:
– Вголос. Хочемо всi чути! Маємо другого Йона… З другого кiнця…
Володько читав: “До Управи Кооперативу в с. Тилявцi. Заява. Я, нижче
пiдписаний член кооперативу в с. Тилявцi, бажаю уступити з партiї кооп. на
пiдставi слова Божого, а саме: 2 посланiя до Коринфiян 6 i 14 вiрш i од
св. Iоана 18-4 вiрш i за того я не хочу бути в спiлцi (до Галатамiв 5
розд. 20-21 вiрш, до Ефiсiян 4-31-32, фiлiянцiв 4 р. 5 вiрш). Зiстаюсь
люблячий вас брат Симон Кисiлюк”,прочитав Володько i мовчки положив
папiрець на столi. I при тому думав: i що це справдi з тими людьми
дiється… Рона мав свiй iронiчний вигляд, Кiндрат затиснув мiцно зуби,
щоб не лайнутися, як вiн казав, “по матушкi”, а всi iншi безвиразно
мовчали. Сергiй запропонував поставити ту заяву на голосування, бiльшiсть
було “за” i Симона виключено з “партiї кооперативу”. Розiбрали ще кiлька
питань, оминали справу опозицiї, переглянули книговодство, i на цьому
скiнчилося. Швидко хилилося до вечора.
У головнiй кiмнатi читальнi збиралися люди. Їх було скрiзь повно – на
вулицi, у сiнях, у крамницi… Курили, спльовували, гуторили, смiялися…
О сьомiй годинi, як було заповiджено, розпочато збори. Вiдкривав їх Рона.
На голову пропонував Миколу Кочмарука. Саме в той час, дуже шумно,
демонстративно прибув Йон з цiлим своїм штабом, а що всi переднi мiсця
були занятi, вони розмiстилися ззаду по обох боках зали, переважно
навстоячки. Йон якраз зачув пропозицiю Рони i одразу попросив слова.
– Я пропоную на голову дядька Семена.
Зчинилось замiшання. Всi знали Семена як того, що возив Габльовi
горiлку, що добре пив горiлку, але не того, що вмiв би провадити зборами.
Одразу пiдняв руку Володько.
– Я б пропонував Сергiя,- сказав вiн рiшуче. Взагалi Володько мав
поважний i рiшучий вигляд, що скоро всi помiтили.
Бiльше не було зголошень, Рона подав всi три кандидатури на
голосування, голосували одверто пiдняттям руки i… О! Сергiй дiстав
бiльшiсть. Навiть чималу бiльшiсть. Це Володька пiдбадьорило, вважав це за
добрий знак. Сергiй заняв мiсце голови… Це вперше головував такий
молодик, що не конче всiм подобалось, дарма що Сергiй намагався втримати
поважний i дiловий вигляд… А вже нiяк не подобалось це Йоновi, який,
одначе, намагався цього не виявляти.
Народу було багато, але постiйно прибували все новi i новi члени,
простора кiмната читальнi ледве могла всiх вмiстити. Далеко не всi могли
сидiти, а чимало мусило просто стояти по кутах i ззаду поза рядами лавиць.
Було душно, свiтилась велика “лампа-молнiя”, над головами стояла поволока
диму. I було порiвняно тихо. Спереду говорив той чи iнший член президiї…
Але ось багато голiв повернулося назад. Що сталося? Нiчого особливого.
Це тiльки повiльно, незграбно втиснувся у дверi дядько Матвiй. У своєму
жовтому кожусi, дебелий, широкий, повiльний. Увiйшов, сказав байдуже
“добрий вечiр”, зняв чорну вовняну шапку i розглянувся по читальнi. Багато
здивування, бо ж, як вiдомо, останнiми роками Матвiя рiдко бачили мiж
громадою, перестав навiть приходити на “сходки”, за винятком хiба
церковних вiдправ.
Але вiн завжди робив особливе враження, де б вiн i коли б не появлявся,
що одразу вiдчулося i тут. Сергiй перервав свою мову, а Рона встав i
церемонно промовив:
– Дядьку Матвiю. Ми дуже втiшенi, що бачимо вас на наших зборах. Прошу,
панове, зробiть десь мiсце.
Матвiй сприйняв цi слова дуже спокiйно, нiякої змiни виразу не виявив,
а лишень сказав:
– Та я… От так зайшов. Як дозволите – послухаю. Я можу й постояти.
Але десь там з другої кiмнати видобули розхитане крiсло i пiдставили
його Матвiєвi. Вiн сiв обережно на краю, лiвою рукою обтер мокрi вуса, у
правiй держав на колiнi шапку i почав слухати.
Управа робила звiти, якi були досить довгi, а згодом почалась над ними
дискусiя. Перше слово над звiтами забрав Йон. Вiн зупинився спочатку над
звiтом культурно-освiтньої комiсiї, а опiсля перейшов до касового. Не
конче тримався змiсту звiтiв, i мова його була обов’язково напаслива:
– Отже, товаришi! Ми тут заслухали звiти нашої управи… Звiти, як
звичайно, звiти… Вислухали, скiльки то зроблено вiдчитiв, як то
страшенно багато маємо рiзних газет, як намучились нашi iнструктори i,
розумiється, багато такого iншого. Але не було багато говорено, що то були
за звiти, який був їх змiст… I якi це були газети… Та якi то завелися
у нас iнструктори… (Голос з мiсця: правильно!)
Йон ще вище пiдносить голову, м’язи його шиї напинаються, його погляд
обiймає цiлу залу. Однi слухають його дуже уважно, сливе натхненно, iншi
знов з упередливою усмiшкою.
Йому не подобаються вiдчити, не подобаються книжки, не подобаються
газети. Все це вiдома жовто-блакитна макулатура, слинява петлюрiвська
агiтка… Не подобається йому також торговельна справа… Млява, хронiчний
дефiцит, вiчний непорядок. З кожним реченням його голос набирає все
бiльшої i бiльшої гостроти, вислови все менше i менше вибагливостi, рухи
все гвалтовнiшої рiзкостi. Зала починає хвилюватися. Там то там встають то
сiдають неспокiйнi постатi, нiби їм хочеться щось також казати або кудись
звiдсiль тiкати… Обличчя їх набирають барви, очi огню. Падають вирази:
“Правильно! Так! Геть з ними!”
– Я думаю, товаришi,- казав переконано Йон,- що вже давно настав час, i
то найбiльший, зробити з цим якийсь порядок. Тi люди мають бути там, куди
вони належать, але не тут, у нашому кооперативi. Хай хто скаже менi, що
кажу неправду, хай хто спробує виправдати їх злочини перед працюючими
людьми, що їм повiрили, що за ними пiшли i що, нарештi, довiрили в їх руки
свої тяжко запрацьованi грошi…. – Вiн розвиває це своє твердження все
новими i новими зворушливими, повними розпачу фразами i завершує мову
гострим закликом: – Взиваю до всiх тут присутнiх: не майте до них
милосердя! Женiть їх вiд себе! Кермо i влада належать нам! Працюючим!
Мова урвалася, буревiй крикiв i оплескiв покрив останнi слова промовця,
на залi зчинилась метушня, деякi зриваються з мiсця… Сергiя вiдчайдушне
дзвонить i на цiле горло кричить:
– Тихо! Це не ярмарок, а збори!
– Геть! Не хочемо тебе слухати! Ти з буржуями!
– Прихвостень!
– Сволота!
На весь зрiст зривається могутня постать Кiндрата.
– Хочете битись! Битись хочете! Хто перший? Ходи! – i при цьому
здвигнув свого тяжкого стiльця. Але бурю втихомирив Йон.
– Товаришi! – казав вiн вже спокiйно.- Прошу спокою! Зала поволi
затихала, всi сiдали на мiсця… Останнiй сiв Кiндрат… Вiн попередливо
ще раз оглянув всiх присутнiх, поставив на мiсце стiльця i обережно
присiв. Слово забрав Рона, вiн був вже знервований, а тому його мова
втратила звичайну його грайливу блискучiсть.
– Так,казав вiн.-Вам тепер можна все казати… Язик без костей –
розумiється. Тепер може кожний щось казати: i те не так, i тамте зле, i
того їм ще бракує. Тепер, само собою, все дозволяється… Особливо коли ми
тут, а не там деiнде… Коли вже маємо цi ось нашi, напевно, не такi, як
хотiв би товариш Йон, але все-таки певнi, реальнi здобутки… Коли маємо
тепло огрiтий i ясно освiчений будинок, i крамницю, i читальню, i
часописи… Але де, питаємо, були тi мудрi голоснi люди, коли нiчого цього
не було? О, вони були, розумiється, занятi… Наприклад, розбивали один
одному голови… (на залi свист)…
Сердито задзвенiв Сергiїв дзвiнок, i його глухий голос викрикнув:
– Прошу не перешкоджати говорити! Хто буде робити непорядки – попросимо
за дверi! Рона продовжував далi:
– Так. Визнаю. Маємо чимало недолiкiв… Бракує i досвiду, i
традицiї… I взагалi того всього, що зветься культурою… Але поки що ми
гордi i тим, що маємо… Що ми нашими власними, дуже скромними силами
досягли те, що ось вже є. А коли є то зле,- прошу направити. Прошу.
Ходiть, берiть у руки книги, працюйте. Перешкоджаю я – буржуй,
експлуататор, народна п’явка… Дуже добре. Я вiдiйду. I так я вже бiльше
нiчого не зможу на це давати… Всi мої десятини вже пiшли… I здебiльша
на це саме… Але для чого той вереск, та iстерiя… Ми ж, дяка Боговi, не
циганський балаган, анi большевицький мiтинг… А загальнi скромнi збори
кооперативу…
У залi нова буря – крики, свисти. Рона розводить руками, дивиться понад
головами, його шкельця пенсне поблискують. Крики не втихають i Рона
зрезигновано сiдає. Його повнi уста нервово стискаються, йому напевно
смертельно хочеться курити.
До слова зголосився Володько.
– Поки що слово має Андрiй Андрiйович! – кричав Сергiй.
– Я зрiкаюся,- махнув той рукою.
– Тодi прошу Довбенка,- сказав Сергiй. Володько встав, гамiр на залi
втихомирився, його давно вже не бачили i були цiкавi, що вiн скаже.
– Я,- почав вiн,- не маю намiру i не можу говорити багато i красно… Є
дивно i одночасно приємно ствердити, що, порiвнюючи за короткий час, я не
пiзнав свого власного села. Видно, життя жене нас в шию i ми все-таки
рухаємось. Ще вчора ми нiмi риби, а сьогоднi, диви, вже кричимо на цiле
горло… I непоганi маємо голоси, шкода, що нема диригента, а то вийшов би
добрий хор… Хочеться думати, що старi знанi часи святителiв
архиєпископiв Антонiя та Євлогiя минули безповоротно, коли то було
“малчать i нє разсуждать”… Трохи гiрше, що вони лишили по собi
спадщину… I досить-таки тяжку, досить глибоку i досить погану, якої ми
ще не скоро позбудемось… Ми ще все i все – паки й паки – не знаємо самi
себе – раз монголи, раз хахли, раз малороси, а тепер ось ще одна нацiя –
товаришi… Хтось, звiдкiльсь, щось нам нашепче до вуха i ми вже готовi за
те розпинатися, битися, ненавидiти один одного… Отже ж, здавалося б, що
кожний з нас має на плечах свого власного баняка i кожний щось там у ньому
варить. Та будьмо ж нарештi самi собою! Думаймо своїми головами! Тож маємо
ми i свої справи… Нашi, кровнi, тутешнi i не тутешнi… I мова, i
освiта, i культура, i господарство, i полiтика… Чи маємо розпинатися
лишень за когось?.. Кажемо – товаришi! Певно, що товаришi… Але мусимо
також знати, хто вони, звiдки вони i чого вони вiд нас хочуть? Ви знаєте
ось мене, я знаю вас… Знаємо себе як облуплених… Скiльки з’їджено
разом капусти, скiльки випито оковитої… Скiльки наспiвано,
натанцьовано… А тут ось враз ми чуємо, що ми, тобто моя скромна особа, є
якийсь непрацюючий елемент, що я надавав вам якихсь недобрих газет,
поганих книжок, що я буржуй, що Сергiй мало не якийсь банкiр Морган… Тут
ось мiж вами i мiй батько… Хочте менi вiрте, а хочте нi – а як нiяк не
менше працюючий, нiж наш шановний товариш Йон… I книги, якi ми тут
читаємо, все-таки нашi книги, нами написанi i про нас написанi… I
газети, якi ми читаємо – нашi газети, виданi у Львовi, у Луцьку… I
нашими людьми. Про нашi справи… I я нiяк не можу зрозумiти, чому вони не
подобаються нашому товаришевi Йоновi.
Але я чую i бачу, що йому подобаються iншi книги i iншi газети…
Виданi десь iнше… I кимсь iншим… Дуже добре знаємо, що то за книги i
що то за газети… Там на них написано: пролетарi всiх країн – єднаймося!
А хiба ж ми пролетарi? Ви, я, всi тут присутнi?.. Ось хай нам наш товариш
Йон пояснить, що то є пролетарi… Це є тi люди, що нiчого не мають. Нi
кола, нi двора, нi навiть iменi, їм навiть кажуть, що вони не мають
батькiвщини… Маркс каже їм дуже виразно: пролетар не має батькiвщини.
Вiн лиш сам по собi голий, босий пролетар… I що такi люди мають в цiлому
свiтi поєднатися…
Добре. Хай собi на здоров’я єднаються… Але менi не-вiдомо,чому
товариш Йон i нас закликає до їх товариства… Ми тут у нашому селi живемо
з дiда, прадiда i ще прапрадiда… Тисячi i тисячi рокiв… Це наша
земля.. Наша батькiвщина… I маємо ми тут поля, городи, садки, хати,
клунi… I кумiв, i сватiв, i буднi, i свята… Нi, нi, мої милi… Ми тут
нiякi пролетарi… I я ось вас тут одверто питаю, чи хотiли б ви ними
стати? Тобто стати тими самими пролетарями?
Дуже п’яний вопрос, як сказав би наш товариш Корнiй… Бо цiла кумедiя
в тому, що тi самi святi пролетарi, об’єднавшись поки що лишень на
територiї царської iмперiї, пiд командою помiщицького сина Ленiна i
куркульського сина Грецького, рiшили силою накинути свою владу всiм людям
усiєї країни i все населення обернути в пролетарiв. Вiдобрати вiд них все,
що хто мав, зрiвняти їх з тими найбiднiшими i почати життя вiд печi. На їх
мовi це зветься диктатурою пролєтарiяту. На мовi людськiй це було б
насильством, безправ’ям, грабунком. Але саме така штука на нашiй землi,
отам далi за Шумськом вже переведена… Пролетарями Лєнiном й Троцьким…
За допомогою таких пролетарiв, як наш бундючний товариш Йон… (На залi
почувся смiх).
Смiйтесь не смiйтесь, але це гiркий жарт. За це мiлiони людей
позбавляють життя. Виганяють з дому, розбивають родини, ув’язнюють,
засилають.. Зрештою, ви їх всi ще .бачили… Пригадуєте тi всiлякi
“развьорсткi”, “уравнiловкi”, “продналогi”, “лiквiдацiї iзлiшков”, “всьо
на фронт”… Як то чистенько обчищали вони вашi хлiви, комори, засiки,
сади. Обiцяли все дати, але поки що тiльки все забрали. I коли дадуть,
невiдомо, I тепер там одно лиш виразно ясно: люди не мають чого їсти. Так,
мої шановнi друзi! Не мають чого їсти. I не мають чого одягнути. Вони
обiдранi, босi й голоднi. I тисячами тiкають через всi границi, ними
набитi всi нашi тюрми, їх ув’язнюють, їх вертають назад – найнещасливiшi
сотворiння роду людського, пролетарi над пролетарями, колишнi такi ж
селяни, як ось ми тут, на цiй землi… Батьки, мами, брати, сестри –
дорослi, старi i дiти. Чи хотiли б i ви такими стати? Вiдповiдь тепер за
вами,- закiнчив Володько свою мову.
I пiсля цього сiв. Це зробило помiтне враження, на залi зчинились
оплески, Йон миттю зiрвався з мiсця i викрикнув:
– Я прошу слова!
– Поступила пропозицiя припинити дискусiї,- вiдповiв Сергiй.- I мушу
подати її на голосування.
– Я прошу слова! – вперто домагався Йон.
– Не можу дати слова, поки не проголосуємо пропозицiї,- стояв на своєму
Сергiй.
– Слова, слова, слова! – кричали прихильники Йона.
– Тихо! Ви не худоба i це не є хлiв,- безцеремонне вiдповiв Сергiй. Але
зала не втихала, а скорше навпаки… Всi встали з мiсць, i тi, що були за,
i тi, що проти. Кiндрат не витерпiв i знов хопився стiльця. Навiть Матвiй,
що так уважно i спокiйно слухав все, що говорили, не видержав i встав.
– Люди добрi! – казав вiн. Хтось з публiки викрикнув:
– Тихо! Дядько Матвiй хочуть слово сказати. Всi оглянулись на Матвiя,
зала поволi втихала, деякi сiдали на свої мiсця, а згодом трохи
заспокоїлись. Матвiй незграбно, як завжди, як i все, вiв свою мову.
– Люди добрi! – повторив вiн ще раз те саме речення. його голос
спокiйний, майже тихий, але слова звучали твердо i виразно.- Помирiться!
Ну, за що тут мова? Я не маю що бiльше сказати, за мене сказав син… Я ще
трохи додам яснiше: з большевизмом нам не по дорозi! Ми люди, а там
злодiї. Я їх бачив не раз i нiколи не забуду…
– Правильно! – викрикнув якийсь дядько високим фальцетом.
– Так! Правильно! Бачили їх! Досить! – встало ще кiлькох дядькiв.- Геть
з большевизмом! До чортової матерi!!
Здавалось, прихильники Йона, як звичайно, пiднiмуть бучу, але цього не
сталося. Було помiтно, що їх значно зменшилось, а тi, що далi стояли на
своєму, стратили свiй порив. Сергiй знов почав дзвонити.
– Люди добрi! – гукав вiн.- Це ж не полiтичне вiче, а загальнi збори
кооперативу. Прошу до дiла. Забороняю говорити не на тему, особливо тим,
що не є членами… Ставлю на голосування пропозицiю припинити дискусiю.
Хто за – прошу пiдняти руку.
Бiльшiсть було за. Володько пiдняв також руку. Йон не пiдняв, був
червоний, сидiв насуплено. Вiн уважно слiдкував за залою i був виразно
невдоволений.
Дискусiя припинилася. Дальша точка – вибiр нової управи. Володько
запропонував удiлити старiй управi абсолюторiю. Бiльшiсть було за
резолюцiєю. Стара управа уступила, оголошено п’ять хвилин перерви, щоб
скласти список нової управи.
Було вже досить пiзно, люди вставали з мiсць, збивались у гурти,
заставляли проходи. Йон був сердитий, вiн намагався цього не показати, але
його намагання були марнi. Вiн склав також свiй список i подав Сергiйовi.
Рона пiдiйшов до Матвiя.
– Дякую вам,- казав вiн.- Без вас було б тут погано. Матвiй, здавалось,
не звертав на цi слова уваги, вiн збирається додому, бiльше вiн не має що
тут робити, i непомiтно вiдiйшов.
Збори тривали далi. Складались списки, голосували. Йон був остаточно
збентежений, коли його список перепав. Вiн домагався переголосування. Йому
дозволили. Голосували вдруге. Його прихильники пiдносили по двi руки, але
i це їм не помогло, а скорше пошкодило. Управу вибрано за списком:
Сергiй-Володько-Рона. Залишились переважно старi члени, на мiсце великого
товариша Iлька увiйшов Володько, на мiсце блаженного Симона – дядько
Михалко. Йон, Iлько, Никон i Демид лишились без нiчого. Демидовi нiяково й
прикро, вiн потрапив до тiєї партiї тiльки тому, що був старий приятель
Йона, але вiн нiяк з ним не годився колись, а ще менше тепер… Тепер вiн
хотiв би вернутись, бо “що менi з того пролєтарства”… “I кому воно
потрiбне взагалi”…
Але Йон мав ще досить своїх прихильникiв i без Демида, особливо з
молодших хлопцiв, як Трохимiв Кiндрат, як Деберний Сидiр… Хлопцi, хоч i
молодi, зате бойовi i для Йона це добра потуга.
– О, нi! – намагався вiн бадьоритися.- На цьому ще не скiнчилося. Ми ще
поборемось… Повоюємо. Большевики так легко не здаються…
I вiн вiдiйшов. За ним вiдiйшли всi його поплiчники, люди розходились
взагалi i згодом залишились тiльки найвiрнiшi, старi, випробованi члени
нової управи. Рона трiумфував…
– Ой, чую, що буде у нас знов мокро,- казав вiн, натякаючи на гостину,
якi вiн любив робити з приводу своїх успiхiв… – Кiндрате! Кажу! Буде
дощ!
– I є за що,- казав Кiндрат.- їй-Богу, є за що, Андрiю Андрiйовичу! А
я, знаєте, вже був готовий розколоти крiсло на чиїйсь головi…
– Но, но, но! У нас крiсла дорогi. Дядько Матвiй зробив краще. Одно
добре, просте слово: i крапка! Кажу: для селянина часом важить одно слово.
Коли воно в точку… Але, панове! Завтра недiля! Вечiр у мене! – казав
Рона.
Розходились. Була туманна, нехолодна нiч. Село спало, але там то там
все ще стояли гурти дядькiв, якi захоплено обговорювали свої останнi
збори. Таких зборiв у цьому селi не було, як свiт-свiтом. Свята, чиста
правда!
Кiндрат пiшов проводити Рону, а Володько пройшовся трохи зi Сергiєм.
– Знаєш,казав Сергiй,- твiй старий сьогоднi себе показав. Нiколи не
сподiвався…
— Вiн може. Вiн завжди був такий. Але Рони вiн не похвалює. Не за те,
що Йон. Не за панство. А за те, що той не вмiє бути паном… На його мовi
– господарем.
– I дивись, як послухали. А там же були впертi йонiвцi. Як ось мiй
власний батько. Я помiтив, що i вiн пiдняв руку за нашу управу… А диви!
У Левинських свiтиться,змiнив тему Сергiй…
– Хворi,вiдповiв Володько.- Нiкого з них не було на зборах…
Вони ще пройшлися разом ген до школи i розiйшлися. Володько вертався,
мав добрий настрiй, але, проходячи побiля церкви, знов згадав Левинських,
а в тому також Наталку, яка була так само хвора. Так би зараз пiшов до
неї, лишень нiяк це не випадало робити. Йшов тим своїм знаним селом, i
видавалось воно йому дуже дивним, надмiрно загадковим, повним всiляких
таємниць, по-своєму глибоких, як сама вiчнiсть.
Коли прибув додому, батько вже спав. Лежав, як звичайно, на полу пiд
стiною горiлиць, прикритий кожухом. Вiн не мiг лежати на бiк з огляду на
свою спину. Володько хвилинку дивився на батька, поправив на ногах
покриття, а мати з. другого кiнця полу тихо казала:
– Там на плитi юшка. Вже зовсiм вихолола…
– Нiчого,вiдповiв Володько. Йому не хотiлось навiть їсти, був надто
схвильований… I, напевно, йому не вдасться одразу заснути. Натомiсть
йому хотiлось присiсти до столу i щось писати. Байдуже, що всi тут же
спали, був звиклий, як також були звиклi всi iншi в цьому маленькому
просторi. Останнiми часами на нього часто налягало це дошкульне бажання
щось писати. Здавалося, цiле життя спиралося в його головi i вимагало, щоб
про нього сказати людським словом.
I Володько дiйсно роздобув шматок паперу зi звичайного шкiльного зшитка
i присiв до столу. За тим шматком прийшов другий, опiсля третiй. Писав про
минулий день. В його уявi, нiби на екранi кiна, мигали гарячi червонi
обличчя, блискучi очi, звучали голоси. Вiн зовсiм забув, що це нiч i що
треба також вiддати їй данину. Отямився, коли у вiкна лiз сiрий свiтанок i
за вiкнами виводив свою ранiшню оперу пiвень… А коли прокинулась мати,
вона злякалась:
– Дитино! То ти ще не спав?
– Я зараз, я зараз, мамо! – вiдповiв вiн, дуже швидко роздягнувся,
прилiг тут же на лавi бiля столу на готову постiль, прикрився грубим
рядном i заснув. Юшка на плитi так i зiсталась стояти прохолола…
Володьковi приснився сон: вiн стояв на подвiр’ю Левинських i бачив, як
з того подвiр’я через сад в глибину вiдходили двi глибокi колiї, так нiби
туди хтось вiд’їхав тяжким возом… У цей час вiн також i прокинувся, або
краще його розбудили, бо у хатi було зовсiм ясно i велася голосна розмова.
Говорила якась незнайома людина, а потiм говорив батько:
– Ну, що ж… Так мусило бути. Божа воля. Чужа людина говорила далi:
– Бiдна матушка. Вона стiльки витерпiла. А далi запитала мати:
– А коли буде похорон, не знаєте?
Володько розплющив очi i пiдняв голову. Бiля другого кiнця столу сидiв
Довгоногий Архип, i його направду довгi ноги були далеко виставленi на
хату, так що вони одразу кинулись у вiчi Володька. Рудi, вузькi штани
залатанi на колiнах круглими чорними латами. До Володька пiдiйшла
Василинка.
– Попiвська Ольга померла,- шепнула вона.
– Ще не знати, коли буде похорон,- тим часом вiдповiдав Архип.- Панич
Глiб поїхали до Крем’янця замовляти труну.
Володько лiг знову на подушку i дивився на низьку, закоптiлу стелю. Ця
вiстка не здивувала його, вiн знав, що Ольга давно хворiла i цього можна
було завжди сподiватися, але вона навела його на iншi думки. Померла. Не
стало Ольги. Така молода. Так часто її бачив, жартував, грав з нею на
сценi, танцював гопака… I її вже нема… I нiколи не буде… Отець
Клавдiй все-таки пережив її… Йшли ось такi простi, короткi думки. Вони
зв’язували його, ще живого, з тiєю дiвчиною, вже не живою. То, значить,
думка живе довше, нiж ми. Особливо коли вона кимсь висловлена…
Тривалiшою, нiж людське тiло, мовою…
По обiдi Володько пiшов до Левинських. Саме вернувся з Крем’янця Глiб.
З ним прибув також Олег. Не було нi бурхливого вiтання, нi радiсних
усмiшок. Глiб виступив iз саней у своїй довгiй, чорнiй з вовнистим комiром
шубi, Олег у легкому сiрому регланi… На санях лежала обкидана зверху
шматками мокрого снiгу бараниця. Конi мокрi, з позав’язуваними хвостами. З
них хмарою пiднiмалася пара.
Володько висловив братам спiвчуття i всi разом пiшли до хати. У кухнi
поралася заклопотана матушка. У неї блiде, опале, мiшкувате обличчя…
Володькового спiвчуття i привiтання вона майже не помiтила.
– Глiбчику! А Льовочка? Приїде Льовочка? – питала i на швидко.
– Вони приїдуть… Нiна i вiн. Мабуть, i Женя… Я замовив… Завтра
буде готова… – Це малась на увазi домовив
Галя, Роман, Саша. Короткi привiтання. Дитяча кiмната прибрана, одно
вiкно вiдчинене, посерединi катафалк i на нiм витягнута, прикрита
серпанком Ольга. Кiлька свiчок i хрест стояло в її головах. Обличчя її
зовсiм маленьке i зовсiм воскове. Чорне, гладенько причесане волосся
облямовує вузьке, делiкатне чоло. Бiлий, штучний вiночок оздоблює голову.
Нiхто не плаче. Обличчя всiх спокiйнi. Це витворює настрiй побожностi.
Всi люди видаються добрими. Навiть Саша, навiть Роман… Ольга, хоч
мертва, впливає своєю добротою, усмiшкою, що застигла на воскових; устах,
спокоєм, що сьогоднi втiлився й стоїть перед очима присутнiх. Полум’я
свiчок освiчує його втiлення.
Потiм всi зiбралися в їдальнi. Радилися над похороном. Де копати
могилу, хто буде нести, якi мають бути вiнки.
– Ну, а як вам? – спитала пiсля Володька Галя. Вона має на увазi тюрму.
– Нiчого,вiдповiв Володько.
– Виглядаєте добре. Не боялися бандитiв? А як є в тюрмi? Менi цiкаво…
А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день…
їй було зовсiм добре… Так добре, що забажала проїхатись. У нас якраз
були: Женя, башковецька учителька. Глiб мав час. Ми запрягли конi й
поїхали. Боже, як вона радiла. Ви ж знаєте Ольгу? Вона така i мила, така
наївна… Смiялася, хотiла кiлька разiв злiзти з воза й бiгти. Ми їй
заборонили. Об’їхали до Жолобок, потiм лiс, потiм назад дiбровою, долиною,
аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла
легко. Вчора… Вночi… Десь так бiля дванадцятої.
Володько вислухав це, а потiм оповiв трохи про свої переживання.
– Ну що ж… Нiчого особливого… Я колись уявляв тюрму страшнiшою.
Збита купа людей, сморiд, крик, брязкiт ключiв, вiчне тупотiння на
коридорi… Але видержати можна. Призвичаюєшся…
Глiб на хвильку також присiв до Володька.
– Ви зовсiм не з тюрми вийшли… Повний, рожевий,- сказав вiн жартом.
– Ну, а як вашi справи? – запитав Володько.
– Ет… Лiпше мовчати.- Нахилився до Володькового вуха й прошептав
кiлька слiв… – На другу осiнь мене пересадять,- добавив уголос.- Пан
iнспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: “Пане колего.
Вєншуєн пану. Пан бендзє пщеложони до лєпшего мєйсца”. А коли були в моїй
кiмнатi, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно
не подобається.
– А куди, не сказав? – запитав Володько.
– Нi. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят… Менi
все одно. Але мама. Вона буде сама… Школа вже пропала… Я вже вчу
тiльки два рази “русiнськєго”… Це на тиждень. Навеснi має нiби бути
плебiсцит. То нiчого не поможе… То все так собi. Забавки.
Перейшли на вчорашнi загальнi збори, але Глiб не має багато часу. Треба
йти. Прийшов Оле:
– Що тепер робиш? – спитав вiн Володька.- Може б, ти розповiв про
своє… Як там велося?
Олег також питає за тюрму. Володьковi вже набридло вiдповiдати. Вiн
жартiвливо сказав:
– Тюрма чудова рiч! Це є теперiшня школа. Цiле наше поколiння вiдвiдає
цю установу. А ти в семiнарiї?
– Як бачиш.
– Не зайдеш сьогоднi вечором до Рони?
– Пiшов би, але… Ти ж. знаєш. Хто там буде?
– Багато. Андрiй Андрiйович святкує перемогу. Вчора ж був бiй.
– I ти пiдеш?
– Мабуть, Я тепер мушу скрiзь бути. Тюрма збiльшує бажання жити. Нiде
не здавалось життя таким привабливим, як там. I тепер дiйсно хочеться
жити, хочеться змагатися. У мене кругом неприємностi… Маю ще суд… Але
все-таки настрiй добрий.
-Суд?
– Так. Батько мав необережнiсть дати менi перед вiдходом шiсть золотих
п’ятирублiвок. Їх у мене забрали, та ще й подали до суду… За моє жито
мене й набито. Але пусте… Вишкрябаюсь. Тепер не хочеться про таке
думати. А знаєш, що менi влiзло в голову?
-Ну?
– Думаю заснувати в нас дружину копаного м’яча. З театром кiнець.
Бiльше дозволу не дiстанемо…
– А думаєш, пiде?
– Чому б нi. Тiльки шкода, що хлопцi розбилися на двi половини. Але все
одно. На весну беруся за це дiло. Я вже. над цим думав. Нема кому
тренувати… Я ж нiчого не тямлюся в тiй,справi…
– А Михайло Рона? Вiн грає добре. Тiльки чи захоче вiн iти на село. А
ти спробуй з ним поговорити. Вiн ентузiяст…
Потiм Володько встав. Треба йти. До Левинських приходили й вiдходили
рiзнi люди. Приїхала стара Роничка. Ольга була її похресниця. Стара
увiйшла, вся закутана старомодними шалями, й одразу пiшла в дитячу
кiмнату. Олег провiв трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечорiло. Небо
затягнуте сiрою хмарою, й починає падати рiдкий, тихий, лапатий снiг. На
вулицi проти козака стояв гурт людей. Чоловiки й жiнки. Мiж ними Володько
пiзнав Ганку. У чорному, довгому пальтi, зав’язана гнiдою, теплою хусткою.
Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, мiцна, з ясними синiми очима.
Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав “добрий вечiр” i звернув у
напрямку до Сергiя.
Не застав його дома. Був тiльки його батько Макар i сестра Мотря.
Макар, видно, спав, тепер звiвся з розбитого лiжка й закурив цигарку.
Голова його розкошлана.
– Не знаю, де вiн,- понуро буркнув на Володькове запитання. А пiсля
додав: – Ну що ж?.. Ти з панами?
– З якими панами?
– Хiба не знаєш?.. Знаєш добре. Но, но… Тобi то не мине даром.
Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собi
пiд ноги й розтирав чоботом.
– Сергiй пiшов до Рони,- сказала Мотря.- Прибiгала два рази Григоркова
Вiрка, щось йому шептала. А потiм вiн пiшов. Взяв книжку й пiшов.
Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Бiля школи зустрiв ту
саму Вiрку.
– А я вас шукаю,- сказала вона.- Була в Сергiя i то . два рази.
Вона дивиться на Володька весело, її гарнi карi очi смiються.
– Може, ви зайдете до нас? I тата нема, i мами нема, а Терешко десь
повiявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо заднiми дверима.
Перед козаковою “лавкою” багато людей.
– Хто ж то хоче бачити?
– Все будете знати постарiєтесь. Побачите.
Володько зайшов з Вiркою до хати. Дiйсно, не було нiкого.
За стiною в крамницi козака чути гамiр. Перед вiкнами на вулицi гурти
людей. Часом хтось приходить новий, чи вiддiляється й вiдходить. Дехто йде
вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряженi парою гарних
коней з балабонами. Хата роздiлена на двi кiмнатi. Вiкна вiд дороги
завiшенi серпанковими завiсками.
– Зайдiть до кiмнати,- сказала Вiрка. Володько зайшов. Бiля столу
сидiла Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим вiн бачив. Володько не
виявив нi здивування, нi радостi. Звичайно привiтався. Вона була також
поважна й байдужа.
– Я хотiла тебе бачити,- сказала вона,- Ще вчора почула, що ти
вернувся… (Коротка перерва. Вiрка в цей час вийшла). Ти здивований?
– Нi, Ганко.
– Я вже два тижнi Йонова.
– Знаю.
– Так сталося. Я…- Вона опустила очi вниз. Довгi вiї прикрили їх. – Я
не знала, як все буде… – Мова її затиналася. Слова виходили нерiвне.
Володько присiв на лавi, заложив руки в кишенi й витягнув ноги. Дивився в
ЇЇ обличчя.
– Все добре, Ганко… Так,- сказав Володько.- Ти добре зробила. Я не
маю нiчого сказати. Те, що мiж нами було? Ну, Боже мiй… Так буває не раз
i не тiльки з нами. Життя обертається й все обертає з собою…
Ганка мовчала. Володько встав.
– Я мушу йти,- сказав вiн.
Ганка пiдняла на нього очi. її погляд можна було читати… Такий вiн
був виразний i ясний. Вiн казав: ще почекай, ще не все сказано. Але слiв
не було, i Володько намiрився вийти. Навiть не подаючи руки. Вже на порозi
почув:
– Володьку!
Вiн повернувся й зупинився бiля одвiрка. Допитливо дивився на неї.
– Я хотiла тобi сказати… Вчора Йон був дуже сердитий… Дуже
сердитий. Ти його оберiгайся.
В той час у сiнях хтось застукав. Чути рiшучi, енергiйнi кроки. Ганка
швидко привстає. Вона когось пiзнала. Так. Швидко вiдчинились дверi, i
увiйшов Йон. Володько не встиг вiдступити в другу кiмнату. До того вiн i
не мав намiру це робити. У хатi робилось темно. Першу хвилину Йон не мiг
роздивитись, хто є. Вiн ще раз обтупав снiг на чоботях i швидко
проговорив:
– Є хто? А-а, ти?.. Дядько є? Кинув погляд далi й побачив Володька. Це
Йона здивувало.
– Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жiнку? – сказав вiн енергiйно.- Це
добре. Старе приятельство… А де дядько? – звернувся знов до Ганки.
Ганка була схвильована, але вiдповiла спокiйно:
– Дядько з тiткою на хрестинах.
Володько насторожився. В його вухах звучали ще останнi Ганчинi слова. I
ось перед ним сам Йон. Високий, дужий сердитий. Нi. Вiн не сердитий, але
прудкий i енергiйний. Вiн зробив кiлька крокiв до Володька, круто
повернув, швидко присiв, але по часi встав знов. Володько слiдкує за ним
очима. Ось вiн пiдходить щiльно до Володька, руки має в кишенях, очi
мружить, уста кривить у в’їдливу усмiшку.
– Ти мав би бути сьогоднi в Рони,- процiдив вiн крiзь зуби.- Один з
iдiотiв буде справляти “перемогу”… Ха-ха-ха! – зайшовся вiн зненацька
реготом.
– Ти мене вважаєш за великого дурня,- спокiйно вiдповiв Володько.
– За середнього… Йди, йди, голубе… Будь свiдком, як стiкатиме
гiркою чаркою Ронова земля в Кiндратове черево. Iдiоти думають, що це
“перемога”… Рятують себе шахами, кооперацiєю… Все одно… Що вже гниє
– згниє.
Володько дивився йому на прю. Коли той скiнчив, вiн йому вiдповiв:
– Ех, Йоне, Йоне!
На це Йон:
– Ха-ха-ха! – засмiявся так само в’їдливо, обернувся й вийшов. Дверi за
ним брязнули. Ганка зiсталась на тому самому мiсцi, що й була. Вона уважно
слiдкувала за обома. Її зiр перескакував з одного на другого.
Володьковi ця сцена здавалася дивною. Так, нiби хтось її пiдготовив.
Але Йонiв смiх загачив його. Йому було прикро, що той кпиться над ним.
Так. Це кпини. Йон чує у всьому свою силу. Володько проти нього хрущ.
– От… Бачиш,- впало два слова. Це проговорила Ганка. Володько
повернув до неї голову. У хатi вже настiльки стемнiло, що на вiддалi видно
її тiльки загально.- Вiн такий завжди,- казала вона.- Я сама його боюсь. Я
його боюсь. Meнi здається, що вiн мене один раз задушить… Думаєш, вiн ,
любить мене? I … Нi. Менi це боляче… На другий день по весiллi я
вiдчула це.
– А було весiлля? – запитав Володько.
– Не в церквi… Вiн не захотiв. Ми тiльки записалися в волостi.
– I ти згодилась?
На цей запит не було вiдповiдi. Хвилинка тишi. За стiною в козака
вибухнув регiт. Потiм регiт втих, щось нiби впало, вдарилось об землю.
Потiм почувся крик, i перед вiкнами побiгло кiлька людей.
– Б’ються! – викрикнула Ганка, Вона пiдбiгла до вiкна, потiм вибiгла
надвiр. Володько не хотiв показуватись мiж люди. Вiн дивився через вiкно.
Було видно натовп людей, рух, чути невиразнi вигуки. Всi тиснулися до
порога крамницi й далi їх вже не видно. Але це тривало коротко. Ось вивели
пiд руки Йона. Вiй сильно шарпався, але кiлька дядькiв мiцно його тримали.
Навколо них великий натовп людей, а мiж ними видно Ганку. Володько залишив
своє мiсце, заднiми дверима вийшов на подвiр’я, обiйшов хату й зупинився
збоку на дорозi. У дверях козакової крамницi все ще товпляться люди, але
що там сталося, не можна бачити. Отам стоїть Вiрка. Володько покликав її.
– Йон побив козака,- сказала вона.- Зайшов до крамницi… Там були
люди. Йон почав придиратися. Каже: ви козак? ви козак? Ви, каже, не
соромитесь в’язатись?.. Козак, а гне шию… Тут вiн сказав погане слово.
Люди засмiялися. Козак йому сказав; “Йоне! Вийди з моєї крамницi”. “Як?” –
крикнув Йон. Трiснув козака в вухо. Козак на нього. Перекинули прилавок,
розбили лампи. Йон схопив пляшку й вдарив козака по головi. Той впав…
Йона схопили й повели.
Смеркало. Володько покинув Вiрку й пiшов дорогою. Бiля полiцiї знов
натовп. Володько на хвилинку зупинився й довiдався, що Йона заарештували.
Люди самi придержали його й вiддали комендантовi. Потiм Володько пiшов до
Рони.
Йшов пiвгодини. Там повно своїх людей. Кiндрат, Сергiй, Антiн, навiть
Демид. Всi веселi, червонi, на столi пляшки, свiтиться велика лампа,
топиться в грубцi. Проти Володька появився Рона з пляшкою та шклянкою в
руках.
– Швидко!.. В стелю!.. – наказував Рона. Володько випив.
– В стелю!..
– Нi,протестував Володько.
– Тепер за ваше здоров’я.
– В стелю! – крикнув Рона.- Кiндрате. Скiльки ми випили?
247
– Нєзвєстно,- хрипло вiдповiв Кiндрат. Володько ще раз випив у стелю,
зробив рiшучi кроки до столу й твердо поставив шклянку. Вiн швидко п’янiв.
– Сiдай! Де був? – казав Кiндрат,- Справимо перемогу й твiй вихiд. Хай
згине наша комуна! Хай живе!.. Ех, все одно! Ми трохи дiйсно iдiоти… Але
мусить i так бути…
– Брось дурака валять! – крикнув Рона.- Iдiоти – хто не вмiє жити. А ми
живем!
– Правильно! – крикнули всi хором.
– “Бистри как волни всє днi нашей жiзнi! Что час, то короче к магiлє
наш путь. Налєй, налє-є-єй, та-а-ава-арiщ, заздравну-у-ую чару!” –
затягнув фальшиво Рона. Йому пiдтягнули Антiн, Кiндрат. Володько мовчав.
Йому хотiлося закусити поганий смак горiлки, але не було чим. Вiдчував, що
всi його нерви опадають, що голова туманiє. Вже давно не пив горiлки.
Голова не хотiла триматись на в’язах i все хилилась. Кiндрат мiцно вдарив
рукою по плечах.
– Що? – крикнув вiн.- Втомивсь? Володьковi ще одну! “Гей, хто п’є, тому
наливайте! Хто не п’є, тому не давайте!” Закури! Ось “табак, пєрвий сорт
мiсаксудiй”… Не куриш? Чорт з тобою!
— Йди геть, Кiндрате! – грубо сказав Володько. Його нападає злiсть.
Якого чорта вiн сюди зайшов? Встати й говорити? Що? До кого?
Проповiдувати? Йому стає шкода Йона. Зараз вiн думає про нього, а головне,
чує Йонiв смiх. Гордий, в’їдливий смiх.Ти, Кiндрате, як барило! Ллєш, ллєш
у себе, й нема кiнця. Коли перестанеш пити? Он Йон побив козака!
– Побив козака? – здивувався Рона.
– Побив козака? – вiдгукнулись решта.
– Хлопцi! – заговорив Кiндрат.- Вип’єм за ко… тьху, чорт!.. За Йона!
За хороброго Йона!
Рона вже був пiдняв шклянку, але одразу роздумав. Вiн ще був здiбний
думати.
– “Дядьо” (так зве вiн Кiндрата), забiгаєш наперед. Наш Йон скiнчить на
шибеницi. Так, так… Це безперечно. А цiкавий i винятковий тип. У своїй
останнiй п’єсi…
У цей час увiйшов новий гiсть. Всi знов встали. Був це Олег…
– У-У, Олег!.. – продовжував мову Рона.- Якими вiтрами? – пригадав, що
в Олега померла сестра, намагався стримати настрiй.- Пробачте… Дуже й
дуже пробачте. I матушку Лiдiю Константиновну перепросiть за мене.
Сьогоднi я не мiг… Якраз веселе перебило смутне… Але я заїду завтра
зложити мої спiвчуття…
– Але ти все-таки вип’єш? Вип’єш? – приставав Кiндрат. Не чекав на
вiдповiдь i наливав… Олег, мiж iншим, розмовляючи з Роною, взяв чарку,
не дивився на неї, а говорив… Потiм, нiби пригадав, що в нього чарка,
кинув на неї побiжний погляд, проговорив “за здоров’я всiх” i вихилив.
Кiндрат налив ще…
– Я,- казав вiн,- розумiю. У мене також вмирали сестри. Пий, пий,
брате! I предки нашi колись лили за померлих, а ми також… Як це ти
кажеш, Володьку?.. Тра… тра…
– Традицiя,пiдказав йому Олег.
– Трамтадицiя! Чу-у-удо-о-ово! От слово, хоч i не наше… А що всi
пили, то це так… Пили, небiжчики. Завжди й скрiзь… Родились – пили,
женились – пили, вмирали – пили… Купували щось – також пили, а
продавали… Пили-и-и! Ух, i пили! А ми, брате, також… Не вiдстаємо й
ми… О-о, нє-є! Бо от я так думаю: наша людина… ну, як вам сказати…
Мала, безсловесна, нудна… Сидить, чухається, як Сергiїв батько, й думає,
думає, як наш Тараско… Все думає та зо всiх бокiв думає… А вип’є чарку
й одразу: рух, мова, спiв… Гори верне… Подивись на одного, коли пiд
чаркою! Не мужик, а людина. Щось їм, нам, вам – всiм бракує… Мабуть, ми
надто тверезi… Нi, Володьку? Скажи от ти. Ти завжди нас навчав, а тепер
мовчиш i також думаєш, i горiлки не п’єш, i дiвчат не так любиш, i не
куриш… Ну, от кажи: неправду кажу? Га? Не є ми до чорта тверезi i, коли
щось до чогось, мусимо трошки п’янiти, щоб показати себе… Юнаки… Ми
всi юнаки… З бородами… Не вiдважнi, i вiриться, i хочеться, та мама
боронить…
– Кiндрате! Закрий сплювачку,- проревiв Антiн. Кiндрат урвав мову й
подивився на Антона, на Сергiя, на Рону, на всiх по черзi…
– Що? – гостро запитав вiн.- Образив кого?
– Бога.
– Нi… Жартуєш. Бог на таких не гнiвається. На п’яних нiхто не
гнiвається. П’янi роблять грiх – нiчого. Б’ють слабших – добре. Рвуться
наперед i завжди своє беруть… Але я тебе, мудреця, одного й другого,
спитаю: як бути п’яним без оцього? – Вiн загорнув широкою долонею пляшку й
стукнув нею об стiл. Швидко подивився на всiх – очi бiгали.- Мовчите? Так.
Нiхто не скаже. Без цього ми швах… Ми нiщо… Ми отакi… – I показав
рукою при самiй землi.- А я вам скажу, що є люди на землi, що й без цього
п’янi… От як. Завжди п’янi! От такi, як ми тепер… Нi, Володьку?
– Йон каже, що ми iдiоти,- проговорив понуро Володько.
– Ха-ха-ха! – розреготався Кiндрат. За ним посмiхнулись iншi, кожний на
свiй лад.- Кажеш, Йон? Йон ще нiчого не знає. Йон ще зелене… Вiн на
фронтi не був. Вiн смертi не бачив. Вiн ще лiтає… А! – зненацька
зупинився Кiндратi з пiднесеним, брудним, зачовганим пальцем.- А знаєте?!
Маємо! Ми маємо п’яного й без цього… Йон! Вiн, вiн! Ах чорт бери! Вiн
большевик, а тi п’янi… I через те вони беруть. Нi, Андрiю Андрiйовичу?
Тож ми з вами як-не-як, а… гниємо… Ми старi, добрi люди, що ллємо
пляшками горiлку… А тi, сучi дiти… Треба б хiба й нам щось таке…
П’янюче, отруйне, щоб кров заграла, щоб ми могли бити козака за те, що той
зi злими людьми… Що видає нас… Що продає… Та ж ми мовчимо. Нi?
Мовчимо! А Йон б’є його!
Тут Кiндрат рiзко урвав слова. Дивився на всiх своїми глибокими, малими
очима, що бiгали, нiби в слiпця. Здавалось, вiн намагається щось особливе
побачити. Здавалось, перед ними завiса димова й вiн швидко шукає мiсця,
куди б можна глянути й побачити. З його уст виривались i бризкали I
навкруги слова – спочатку смiшнi, потiм поважнi, ще потiм сердитi. Всi
дивилися на нього i, хоч у всiх очi п’янi, бачили, що Кiндрат паленiє не
тiльки вiд горiлки, але й сам вiд себе., У ньому вже щось засiло й
вимагало прояву. У ньому є другий Кiндрат, i це всi вiдчули.
Ну, але де його прояв? Це питання вже не раз ставив собi Володько. Це
розумiв також Сергiй. Рона над цим не думав, бо його думки йшли в iншому
напрямку, але йому не чуже розумiння дiйсностi. Хворої дiйсностi, п’яної й
нерозумної…
Одначе цього досить. Всiм обридає таке положення, й всi пiднiмають
чарки. Дзвенить шкло, переломлюється свiтло в чистiй рiдинi, горять
променистi очi, гримить сильна пiсня., Антiн, Демид, Олег – з другого боку
Кiндрат, Сергiй, а над всiм Рона.
Десь опiвночi всi вийшли. Глибока, чорна, мов угiль, нiч Все мовчить,
тiльки вiтер поволi по верхах дерев ступає зачiпаючи ту чи iншу галузку.
Але внизу кущi бозу, що от чують ронiвський будинок, мовчать зовсiм, I
молодi смеречки мовчать. Грабовий висад також стоїть непорушне й мовчки.
Далi садовi дерева – яблунi, що закривають гiллям i невидиме небо, творячи
темноту густим мороком.
Парубки йшли поволi. Спереду Володько й Олег. За ними сам Сергiй.
Кiндрат зiстався в ронiвської наймички. Антiн з Демидом обнялись, тупали
по вогкому снiгу й намагалися спiвати…
Трохи нижче над самою дорогою, де було кiлька кущiв лiщини, на стежцi
щось лежить. Щось чорне…. Володько й Олег насилу помiтили й майже
спiткнулись. Чорне миттю зривається й свiтить Володьковi в обличчя
електричним лiхтариком…
– Який чорт! – гукнув Володько. Але в той час зо всiх кущiв вибiгли
люди. Володько вiдчув на головi мiцнi удари чимсь твердим. Миттю пiдняв
руки й схопив чийсь кiлок. Вiд несподiванки з’явилось безлiч сили, рванув
кiлок через голову наперед, вiдчув на плечах тягар, але крутнувся, й тягар
спав. Кiлок зiстався в його руках. Був на пригiрку. Знизу бiгли проти
нього три чи чотири чорнi постатi, але вiн розмахнув кiлком i бив зверху
просто по головах. Бив пристрасно, з запалом… Чув, що влучає добре, i,
хоч це йшло швидко, вiдчув насолоду справжнього, небезпечного бою. Але
саме тодi його вдарено по головi. Раз, раз, раз!.. Чути, б’ють, хоч не
болить, тiльки бризнула кров i посочилася з-пiд кепки на чоло. Потiм хтось
схопив його кiлок. На голову падали все новi удари… Вiн пригнувся, й
кiлок виховзнув з його рук. Почав тiкати й бiг вниз понад проваллям
дороги. Не бачив нiчого, крiм снiгу пiд ногами, нiчого не чув i навiть
забув, що тут десь його товаришi. Здавалось, що вони десь зникли, а все,
що сталося, рухнуло на нього самого. Пробiг крокiв п’ятнадцять i
оглянувся. Майже за його плечима хтось гнався з довгим кiлком, i Володько
побiг далi. За ним чути матюк, i одночасно на його голову вище вуха над
чолом паде сильний удар. Володько одразу клякнув i пальцями обох рук
торкнувся снiгу. Але зараз зiрвався знов i смертельно схвильованим голосом
викрикнув:
Iльку!
Вiн не здавав собi рахунку, що це дiйсно Iлько, але голос, що матюкав,
здавався Iльковим… Володько побiг три кроки й клякнув знов… Знов
торкнувся пальцями снiгу й знов зiрвався. Потiм ще раз клякнув над самим
проваллям дороги, причому послизнувся й полетiв сторчголiв.
На цьому скiнчилось. Ця подiя налетiла несподiвано й швидко, як
буревiй. Загуло, закрутило, кiлька неясних викрикiв, тупiт i – зникло.
П’ять-сiм хвилин -не бiльше.
– Володьку-у-у! Володьку! – це бiжить згори Олег.
– Олег! – викрикує Володько. Олег пробiг було, але круто повернув i
стрибнув просто в провалля до Володька. Той намагався звестися… У головi
i шумiло й очi запливали мокрим. “Ах, чорт… Ах, чорт!..” – повторяв вiн.
Правою рукою впирався в снiг, лiвою згрiбав з чола кров, що лилася
безупинно. Болю не вiдчував, тiльки в головi шумiло… Олег був
надзвичайно схвильований.
– Що тобi? Що тобi? А я пiзнав. То був Iлько. Я спiймав за полу його
венгерки, але вiн мене навiдмаш вдарив. Ах, коли б я мав кiлка… А Антiн
одного здушив. Повалив на землю й здушив… Йон також був… Вiн вдарив
Демида… їх було з десять…
– Але ж Йон у полiцiї…
– Демид добре його бачив… Мабуть, пустили… Надiйшли Антiн, Сергiй i
Демид. Володько вже вилазив з провалля. Сергiй засвiтив лiхтарку.
– У-У-у! – вигукнули всi, побачивши Володька.
– Що? – казав вiн спокiйно й посмiхався. Той смiх виглядав дивно.
Криваве обличчя й бiлi зуби.
– Розбили голову? – падали запити.
– Це так, як менi у Башкiвцях,- сказав байдуже Антiн.
– Ах, шкода… У нас не було нiякого патика… А напали на одного…
Всi погналися вниз… I Йон, Вiн був. Я бачив.
– I я бачив,- сказав Демид.- Вiн мене потягнув через спину. Я
розмахнувся, але вiн втiк.
– А я пiдбив одного… Здається, Трохимового Кiндрата… I Впав на
нього, а вiн вереснув, як заєць… Так запищав.
– Куди ж тепер? – питав Сергiй.
– Тiльки не додому,- сказав Володько.- Вернемось назад. Я мушу
обмитися…
Вiн зняв кепку й обережно обмацував голову.
– Цiла ще… Нiчого! Загоїться… Той останнiй удар мене зрiзав… Це
був Iлько… Чув його лайку.
– Хто б не був, але ми їм цього не подаруємо. Як вiйна то вiйна! –
сказав рiшуче Антiн.
XII
На голову Володька, крiм тих кiлкiв, валилось все бiльше й бiльше
неприємностей. Кожний день приносив нове. Воно входить у його звичку.
Болiла голова. Не зав’язував її, щоб не страшити матерi. Прикрив струпаки
волоссям i так ходив. Але з кожним днем бiль не зменшувався, а навпаки. По
селi скрiзь говорили… Про нього, про Йона, про козака. Втручалась
полiцiя. Кликали всiх i питали. У понедiлок прийшла “повiстка” на суд. У
вiвторок мав iти на похорон, але замiсть того пiшов до суду. Принiс
тридцять злотих кари. “Фатальне число”. Тридцять, тридцять i тридцять…
Запас тридцять, рублiв тридцять, кара тридцять…
Читальня йшла зле. Село подiлилось на два табори. Пiсля останнiх подiй
не було вигляду на якесь примирення. Навпаки. Кiндрат не хотiв нiчого
чути. “Зiб’ю Йона на квашу й кiнець”. Говори з ним. Вечором село жило
обережно. Тi й другi ходили з дрюками. Червонi (до них придали цю назву)
сходилися в хатi Йона або в когось з “товаришiв”. У читальнi грали в шахи,
спiвали, читали часописи. Вечорницi частинне скасовано. Останнiми днями
село облетiла вiстка, що в хатi Симона Кисiлюка сходяться якiсь
“баптисти”… Кажуть, сходяться, Симон їм читає, вони слухають, потiм
Симон проповiдує, що настав час наближення страшного суду, на землю зiйде
Христос, що буде карати грiшникiв. Має нiби приїхати якийсь чужий
проповiдник. Навеснi буде хрещення. Вже нiби приступило п’ятдесят людей,
бо, кажуть, “вони” мають правду. Вони за те, щоб не пити горiлки. Вони,
щоб не вбивати. Вони, щоб не красти. Вони, щоб любити свого ближнього, як
себе самого… А тут всi, як вовки. Жеруться, б’ються, розбивають голови,
проливають людську кров. Нащо це людям? Краще жити за словом Божим, а коли
нема доброї церкви, коли її слуги впали в грiх i коли священики стали
єретиками, тодi сам Бог посилає людей праведних, щоб виводили з неволi
сатанинської грiшникiв. I таким правовiрником, таким Божим посланником у
селi став колишнiй столяр-п’яниця, тепер брат Симон Кисiлюк. Вiн працює
кожний день у потi лиця, як Iосиф праведний. Струже, теше… З хати
повиносив “iдолiв”, бо “Бога чоловiку невозможно видiти”, а люди саме
Святе письмо поганять i малюють Бога з бородою, з вусами, з носами i
рiвняють до себе, нiби вiн їх брат. Симон зрозумiв, що, як так буде далi,
страшний суд неминучий. Земля провалиться, вибухне огонь i все спалить, як
це було в Содомi й Гоморрi.
Переконати його нема сили. Вiн вже iнша людина. У нього руки, ноги,
голова, але вiн не такий, як всi. Вiн якесь дерево. У ньому нема нi гнiву,
нi смiху, нi захоплення, нi обурення. Вiн, мабуть, своєрiдно вмер, тiльки
один натяк його зiстався на землi. Вiн виразно бачить Бога. Вiн говорить з
ним у своїй робiтнi. Геблює, струже… З нього капає пiт, а уста його
шепчуть: “так, Боже!” Або: “даруй менi. Боже. Ти ж знаєш… Я слаба
людина. Я подумав зле… Грицько надi мною смiявся. Я в душi сердився на
нього, але це було зле. Я мусив прийти до нього й вклонитися йому до
землi. Нi?” А Бог йому живими словами вiдповiдає: “Певно. Так. Ти, коли
хочеш спастися вiд вiчних мук, мусиш якраз так робити…”. “Але це, Боже,
також грiх. Я хочу себе спасти, а мої брати мають iти в гесну огненну, у
пекло”. “Ти думаєш правдиво,- каже Господь Бог.- Але мусиш i братiв вести
за собою ..”
Через те кожного тижня Симон збирав до себе братiв i смиренно
переказував Божi глаголи. Слухали його уважно, побожно. Приходили до нього
з Жолобок, з Угорська, з Чугалiв. Вiн ходив на Одерадiвку. Це невеличке
сiльце далеко вiд шляху, у долинi серед лiсу. Там люди завжди були
похмурi, а тепер Симон забрав їх усiх, i вони зовсiм вмерли, так само, як
вiн. Зникли пiснi, зникли вечорницi, зникли музики. По хатах тихо, тiльки
час вiд часу хтось завиє побожну псальму.
I взагалi село було якесь напружене… Так, нiби воно до цього часу не
жило й не думало, а спало, тепер воно зненацька прокинулось i починає
швидко думати про релiгiю, про полiтику, про науку. Думає не в порядку й
надто поспiхом… Збивається, заплутується, але вперто думає далi…
Матвiй дивився на все по-своєму. Спокiйно, поважно, розумно. Раз пiсля
того, як Володька побили, сказав йому:
– Знаєш. Якось треба тобi змiнити роботу. Так не пiде. Нас заморять
карами. Сам подумай, скiльки я вже заплатив, а це не кiнець. У нас
недобудована хата.
Володько мав необережнiсть вiдповiсти:
– Я не за це думаю.
Батько подивився на сина суворо.
– А що? – сказав вiн твердо.
– Я таки тут не буду.
– Ага! – кинув старий i вiдiйшов. Другим разом вiн казав синовi:
– Як таки можна бути таким… Все кудись у чужину i в чужину… Ну, а
тут? А своє? Не любиш землi?
– Я хочу здобувати право,- вiдповiв син,- Для неї самої. Ви ж завжди
мали землю! Нi?
Матвiй допитливо подивився. Що, мовляв, хоч’… Володько продовжував:
– Всi ми мали землю, а де було право на неї? Хто був наш дiд? Раб!
Прадiд? Також раб! Ми? – I вiн зухвало пiдкинув головою, вимагаючи
вiдповiдi. Батько мовчав.- I через те от треба йти. Думаєте, я знаю куди?
Нi! Я не знаю, але йти треба. Це знаю!
У нього гоїлись на головi струпаки. В нього вже зрiли новi плани.
Бачив, що вiйна з “червоними” затягається. Ось одного разу Йона таки
поважно арештували й вiдвели. Кажуть, вiн напав на екзекутора й потовк
його. Потiм у “гмiнi” стявся з “вуйтом”. Це трохи зменшило напруження в
селi. Вечором можна було йти спокiйнiше. Йоновi прихильники самi не
вiдважувались нападати. Одного разу Кiндрат стявся з Iльком i розбив тому
голову. Це, казав, за Володька. А Володько покликав Кiндрата й сказав
йому:
– Послухай. Ти сам казав: як бути п’яним без горiлки? Пам’ятаєш?
Кiндрат кивнув головою.
– Вони вiрять, а ми? У що ми вiримо? Яка наша вiра? Ми розбиваємо один
другому голови. Ранiше це було за дiвчат, тепер за Ленiна…
Кiндрат думав.
– Я такими дiлами не займаюсь. Твоє дiло дати нам вiру. Дивись, Симон.
Вiн найшов- А дурень набитий… Читальня, кооператива, часописи… Ну, що
ще?.. Україна? Але в Україну тяжче повiрити, нiж у манну небесну. Я так
думаю.
Був великий пiст. Поволi наближалася весна. Снiг гинув, знов падав, щоб
мiг гинути далi. За цей час Володько нашвидко робив у читальнi
переорганiзацiю. Тепер це не було так тяжко, як спочатку. Матерiал
готовий. Почали складати спортовi дружини. Цiлi години посвятив Володько
для пояснення значення спорту. Одночасно вчився сам. Ходив до Крем’янця,
купив пiдручник копаного м’яча й самий м’яч. Мiркував, де б краще зробити
грище. Не було iншого мiсця, як там на вигонi, де лежать колоди. Треба
тiльки їх усунути. Вони вже вросли в землю.
Робота йшла. Одно тiльки турбувало Володька – що з Наталкою? Не мiг з
нею зустрiтися. Мокрина часом казала:
– Хвора… Вас згадує.
I це все. Тодi Володько звернувся до Настi.
– Вона часом до нас приходить,- казала та.- Зайдiть… Умовилися, що
Володько зайде… Вечором. Хай прийде, як може, Наталка.
I вони зустрiлись. Наталка була блiда, худа… Очi її ще збiльшились.
Здавалось, вона самi очi, як це часом малюють на образах святих. Вона
намагалась усмiхнутися. Вiд хвилювання бракувало їй слiв. Вона пiдiйшла до
нього зовсiм близько, дивилася в вiчi й обома руками гладила його плечi.
Це було в хатi при Настi, але вона не звертала на нiкого уваги. Володько
намагався бути веселий, та це йому не виходило.
– Що тобi сталося, Наталко? – питав. Вона не вiдрив, вiд нього очей i
мовчки знизувала плечима, що значило знаю”.
– Болить тебе що? – питав вiн знов. Вона, заперечую хитала головою. Вiн
не знав, що її бiльш питати.
– А ти за мене згадував? – запитала вона. Це були першi її слова.
– Чи згадував? Певно! Завжди! Хотiв тебе бачити.., Але ти ж знаєш, як
воно є? Ну, от… Але скажи: що тобi? Болить що?
Вона знов заперечила похитом голови.
– Нiчого. Я буду здорова. Я вже починаю їсти. Була в лiкаря, а той
сказав: все буде добре. Мене болiли груди… Але все тяжке минуло,-
закiнчила вона. Цим нiби хотiла змiнити розмову. Дивилася на нього своїми
великими очима, в їх бездоннiй глибинi свiтилася радiсть, щастя, кохання.
Було це справжнє кохання. Те, що чарує… Те, що в’яже й манить… Те, що
опановує й полонить, володiє над душами i серцями. Володько, вже трохи
збайдужiлий, торкнувся знов його променiв i вiдчув, що знов є такий, як
був. Вiн любить її, хотiв би взяти її в обiйми й нести кудись з собою.
“Моя ти, люба, мила, хороша, добра!..” – кричала його захоплена iстота.
“Ти, що так полюбила… Що так вiддалася… що так зрiклася всього, крiм
мене… ” Вiн посадив її на лаву, взяв її руку й пiднiс до своїх уст. Вона
злякалася…
– Нi, нi, нi… Так не треба,- швидко заговорила вона.- Я ж не
попадя… Я проста дiвчина… Ти ж знаєш мене…
Але все-таки їй це подобалось. Вона бачила й вiдчула, що вiн її не
забув. Повiки його очей здригалися. Самi очi горiли тим, що було в них
колись. На щоках цвiв рум’янець…
– Сьогоднi я знову щаслива,- казала вона по часi.- А думала, що вже так
догорю… Жила… Ах, як це сказати… Володю? Чи повiриш? Як ти
вiдiйшов… Чи маю тобi казати?
– Ну, ну.
– Я собi подумала: бiльше життя не може менi дати. Я все дiстала. I
тодi менi не захотiлось жити… Все одно… Нi що… Я зробилась, як не
своя. От так iду, а землi не бачу Здавалось менi, що лечу… Нiчого не
бачила… Навiть людей… Бог менi свiдок, що правду кажу… Я ходила по
полях… Руки нi до чого не пiднiмалися, а тут до мене з весiллям… Дайте
менi спокiй! Я не хочу! Вiдчепiться! Я ледве живу на свiтi. “Вiн” прийшов,
а я йому кажу: “Iване! бачиш сам. Лiпше зречись мене. Я тебе не люблю”.
Потiм… мати, батько… Iлько. Ет… Я лягла i… Я… – вона не
знаходила висловiв. Цiла її iстота хотiла говорити, тiльки не ставало
слiв. Володько чув її й без слiв.- Я не була хвора… Я тiльки нидiла.
Мене не брала їжа, i я навмисне не силувала себе. У мене з’явився
кашель… Менi кажуть: iди до лiкаря, а я навiть не могла думати за
лiкування. Мати були сердитi, а потiм i вони зм’якли… Привели Палажку, а
та подивилась i каже: вона не хворiє, а в’яне. Так i сказала… Це мене.
Господи, як здивувало…
Хвилина мовчанки. Потiм вона дивиться й нiби сама собi не вiрить:
– Невже це ти? – помацала його цiлими долонями.- Все думаю, що це менi
сниться… Менi не раз ти снився. Раз, чуєш… – i вона присунулась трохи
ближче. Голос її став iнтимнiший.- Сниться менi, що я вийшла в поле за
черешнi… Сонце таке… Жита… А мiж житами дорожина… Тiльки не та, що
йде до двора, а якась iнша… Йде десь туди, до дiброви… Така довга,
довга… А навкруги жита… Я, знаєш, iду й зустрiчаю… тебе… – Вона
подивилась йому в вiчi, так нiби ще тiшилася своїм сном.- Ти тодi був у
тюрмi, а я лежала. Вiд того дня менi полегшало…
Говорили довго. Настя тимчасом лягла спати. В хатi стало тихо. До того
в лампi вигоряє нафта, i її свiтло починає поволi згасати.
– Треба йти,- майже пошепки говорить Володько.
– Чого. Сиди.
Володько кивнув головою на тих, що сплять. Вона надула уста:
– То нiчого… А ти ще прийдеш? Я так давно не була в селi. Ще не
можу… А ти прийдеш? – повторила вона… – Прийди. Скорше. Я буду
чекати… На наших не дивись. З Iльком я не говорю. Я в нього все одно не
буду.
Вона провела його в сiни, потiм до порога, далi на двiр, хотiла ще
далi, але вiн не пустив.
– Змерзнеш… Вернися…
Але вона тримала його обома руками…
– А ти трошки мене обiйми, i я не змерзну… Ну, от… Боже мiй, Боже
мiй !..- I вона урвала слова. Вiн горнув її до себе щиро, обережно. Вона
тулилася цiла, мовчки, з запертим диханням, пiдсилена й одночасно непевна.
Нiч темна, передвесняна з приморозком. Небо чорне, густо втикане
великими зорями. Густi обриси дерев закривали обрiї, робили затишок i
творили спокiйний куток, де загорялась знов пригасла любов, готова ось-ось
спалахнути ще небувалою пожежою.
Пiсля того Володько мав добрий настрiй, I днi були гарнi. Свiтило
сонце, гинув не тiльки снiг, а й лiд. Мiсцями земля, протряхала й сiрiла.
Горобцi радiсно цвiрiнькали, стрибали, купалися в брудних калюжках. Пiвнi
виводили свої родини на городи, високо пiднiмали гордi, оздобленi голови й
дивилися, чи все кругом в порядку. Час вiд часу вони уважали за потрiбне
затрiпати крилами, витягнути шию й голосно на цiлу околицю затягнути своє
“кукурiку”. Це для того, щоб i сусiд його чув i заздрив йому… А
заспiвавши, довго вслухались, чи не почують гiдної вiдповiдi, й при тому
кидали оком на всi боки та похитували “коралями”…
Люди почали ходити говiти. Тi, що мали бiльше часу, й побожнiшi не
бажали тягнути сповiдi до останнього тижня. Йшли “до запису”, чекали своєї
черги й кожного вечора слухали вечiрню… Настя також говiла. Потiм буде
тiснота, а до того не буде часу. Вона кожного вечора надягала свого
критого чорним сукном кожуха-бекешу i йшла до церкви. Сповiдав молодий
пiп, що заступав хворого о. Клавдiя.
Матвiй все вiв своє господарство. Як добрий капiтан корабля, так i вiн
не покладав нi на кого надiї, а вiв сам свiй корабель. Вiн думав за те й
за iнше; там щось поправляв, там готував до весни якесь начиння, там
виносив на сонце пашню чи одежину. Мов добрий годинник, вiн iшов кожний
день, кожну добу за заведеним порядком, не дивлячись нi на болi, нi удари,
що сипались на його стару голову. Вiн iшов спокiйно, певно й рiвно. Хай
там що робиться, а вiн тут на своєму… господар i пан. Його око завжди
дивиться за господарською машиною й тiльки помiтить маленьку перешкоду –
вiн iде, торкається вправною рукою й усуває її.
А Володько, крiм читальнi, куди кожного вечора ходив, зайнявся
писанням. Що вiн писав? Хто може сказати. Пише. Папiр, чорнило, перо…
Щось там, на краєчку стола сидить i пише. Чи є хто в хатi, чи нема,
найкраще ввечерi. Нi батько, нi мати, нi тим бiльше Хведот не питали, що
то буде. Колись питали, й що ж? Наговорив, наговорив, а хто то второпав.
Хай, зрештою, пише. Iнодi вiн пише вiд самого ранку… Прилипне до того
столу й не вiдiрвеш. Аж вечором якось встане – червоний, майже п’яний,
нiчого не говорить, їсть, що дадуть, i вiдходить…
– Ах, Боже, Боже… – таке зiтхання виривається в Настi i, коли вона в
церквi, вона дуже довго молиться за сина. Так так… Дуже довго… Вона
так за нього боїться, бо ж… Господi Та ж що з нього вийде? У цiлому селi
нема такого. I то власний син… Мати Божа, з тим чорним, скорботним
обличчям! Охорони його й поведи по добрiй дорозi Хай не зiйде на безпуття.
Мати Господа мого,- благаю тебе я, грiшна й недостойна !..
Молитва матерi мусить бути вислухана. Нема Бога, щоб не почув її…
Мати… Вона вкладає в молитву огонь своєї могутньої любовi, краплини
кровi свого серця, свої гарячi сльози, цiлу, як є, себе… Нема бiльшої
iстини, як та, що вложена в слово Мати, з якої вiдходить навкруги все,
обняте життям.
Одного дня Володько захотiв до мiста. А чого? Iду i вже… Вiн потребує
на пошту… А що дорога розбита, що грязюка по колiна й що дома нема
зайвого гроша, йому байдуже. Батько довго монявся в своїх хустинках, де
хороняться вузлики з грошима… Потiм дав синовi вiдчепного пiвзлотка. Син
подивився, взяв, але не сказав нiчого. Вiн переконаний, що це йому мало, а
хто йому дасть тi десять чи кiлька грошiв, що будуть йому бракувати. Але
казати щось батьковi нема вiдваги. Батько за нього вже стiльки наплатився,
що йому прикро.
Дорога дiйсно погана, але не стiльки, щоб не можна йти. Хто потребує –
йде. Ноги грузнуть у розмерзлу землю, ковзаються… За чобiтьми тягнуться
закарвашi болота… Ну… Воно погано… П’ятнадцять кiлометрiв на пошту,
цiлий день – туди й назад… Але як треба…
Володько вже великий парубок, а виглядає цього дня, як дитина. Вiн
ступає по болоту, нiби за те йому заплатять, нiби вiн дiйсно пiймає те, що
бачить перед очима… Те, щось велике, не означене нiякими словами,
невловиме й неуявно далеке… Слава його манить. Цього не можна казати.
Нiхто не смiє на землi знати, що й Володько хоче бути славним… Матвiїв
син… Запханий в якийсь куток на землi… Трохи зацькований, зо всiх
бокiв обставлений сторожею. Ах, яка та дорога брудна, грузька й далека…
Але кому треба…
На поштi сердита (обов’язково!), гарна панночка кинула Володькiв
пакуночок назад.
– Полєцони? Шестьдєсьонт гроши!
Вiн це знав. Лист тяжкий, а так звичайно пустити його не можна… Можна
б ще зайти до Лазюка. Тих десять грошiв… Позичить. Давно в нього не був.
Соромно заходити. Вiн, нiхто iнший, казав Володьковi: нема там України, а
той не послухав. За один неповний рiк людина може багато пережити й багато
навчитися.
Лазюка нема дома. Стара господиня сказала:
– Посидьте. Вiн на лекцiях… Зараз прийде. Подивилась на стiнний
старий годинник i додала:
– Десь скоро.
У кiмнатi висить велика мапа Європи. Є ще iншi оздоби, але мапа забирає
всю увагу. Барвистi плями держав, державок, розкиданих випадково, в
непорядку, червонi, поплутанi жили залiзниць, чорнi – рiчок…
Велетенська, зелена Росiя… Зелена. Цiла зелена, нiби овоч недостиглий.
Пiд нею синя Україна. Посерединi розгалужений Днiпро… Йде не просто до
Чорного моря, а на пiвденний схiд до Азовського, але потiм роздумує й
поволi вертається. Ах, Днiпре, Днiпре .. Дивишся на тебе й думаєш… Ми
недостойнi тебе, старий дiду. Потiм Володько дивиться на Нiмеччину –
ясно-жовта, нiби розлита пляма барви. Берлiн, Гамбург, море… I Англiя…
Блiдо-червоний, розтягнутий острiвець, а навколо океан, вода, Атлантика.
Дивно дивитися на той острiвець i думати, що на ньому живуть люди… Пани
свiту… Володарi морiв, океанiв…
У сiнях тупiт, брязкiт дверей…
– Ой, йой! Кого я бачу! Зараз, зараз! – це Лазюк. Убiг розчервонiлий, в
окулярах… За шкельцями блискучi очi. Володько уперше бачить його в
окулярах. Вiн мусить краще витерти ноги. На вулицi таке болото… – Тепер
поважання! Де пропадали? Дяка Боговi – знайшлися. Ну, ну… А виглядаєте
добре… Я чув… Я все чув… Скiльки? Сiм мiсяцiв? Вiсiм? Ого! Трохи
багато. Але тепер… Е, буде добре… Все буде добре. Альо! Панi
Виспянська! Два борщi!.. Поїсте зо мною? Так? От це гаразд!
Перерва. Говорить Володько. Село, боротьба, читальня – все нуднi й
знанi речi. Приходить борщ – один, другий… Тарiлки на бiлому
настiльнику; блискучi, витертi, мiдянi ложки, ножi, видельця… Карафка з
чистою, прозорою водою, тонкi кришталевi шклянки.
– Будь ласка. Прошу…
– Вам треба Заходу… – продовжує перерване Володьком Лазюк, розстеляє
на колiнах серветку, бере ложку… – Казав вам… Вам треба туди. Тут…
Так! I тут земля… Своя, дiдiвська, але там Берлiн, там Париж, там Рим.
Що ви хочете? У нашому доброму Крем’янцi є все, тiльки нема головного:
Європи! А нам треба її. Треба! Бiльше її, як сонця… Я там був i знаю.
Мусимо казати: ми й Європа. Iнакше нiчого не вийде. (Вiн вдарив на
“нiчого”). Ви пробуєте писати? А бачили ви велике мiсто, трамвай,
копальню, готичну церкву? Тюрми та полiцая не вистарчить… Нi, нi, мiй
голубе.
Це був його тон. Слова, що вiд нього виходять, усмiшка, вiдблиск
шкелець на очах, рухи – живе все, цiкаве, бадьоре. У нього повно думок.
Вони вибризкують у реченнях, i Володько їх приймає. Вiн все бере з собою
так само, як десять грошiв, i вiдходить. Одного йому не признався – нащо
потребує тi грошi… Це слава… Будуче… Нi, нi! Про таке краще
мовчати…
Надвечiр Володько ступає додому. Веселий, щасливий. Погана дорога не
шкодить, втома – дурниця, заляпанi чоботи не мають найменшого значення.
Вiн несе в собi радiсть… Тепер тiльки чекати. Терпiння… Вже десь
далеко за горою причаїлась i чекає його слава. Вона, мов любка, соромлива,
але треба взяти її.
Догоряє гарний, передвесняний день. Над заходом кiлька криваво-червоних
хмарин, що погрожують нiчним приморозком. Сонце пересовується з крижини на
крижину, ховається, то знов виринає, а потiм, потiм поволi, обережно
спадає десь туди за землю. На тому мiсцi ще довго горить сяйво, ще довго,
майже непорушне лежать червонi крижини хмар… Вони поволi тухнуть,
блiднуть, пiдносяться вище… Одночасно барва неба гусне й з нього в
рiзних мiсцях виступають дрiбнi, мерехтячi огники. На землi в той час
западає присмерк.
За такого присмерку прибув Володько до села. Все ще був веселий i
бадьорий. Комусь треба б це показати. Хотiв зайти до Наталки. Навiть
деякий час постояв на роздорiжжi перед селом, але все-таки не вiдважився.
Ще рано… Бачили б зайвi очi… Пiшов своєю дорогою. Зайшов до Сергiя.
Нема. Кудись подався. Пiшов далi. Дорога тут надзвичайно розбита. Чоботи
глибоко грузнуть у болото, але вже все одно. Проти Тарасковоi хати
гармидер. На вулицi в болотi троє, без шапок, людей. Обнiмаються,
пхаються, кричать. Видно, п’янi. Володько пiдходить.
– Добрий вечiр!
– А-а-а! Во-ло-дько! Дай Боже! – це сам Тараско. Товстий, куций, без
шапки, з розбитим волоссям… Розставивши руки, преться на Володька.-
Гiсть… Оце так гiсть!
– Що тут є? – запитав Володько.
– А, знаєш… Це я… Справляю хрестини… Породив. Сина, сина
зродив… Як той Iаков… Тiльки той зродив дванадцять колiн, а я щось
п’ятнадцять, чи скiльки… А цi ось б’ються. Кум Никон за Ленiна, а кум
Санько проти… I розбери. А я кажу: плюньте на Ленiна. У мене сьогоднi
празник. Я сам кумунiст, а все-таки кажу: за царя жизнь лiпша була.
Нi? Володьку, нi? Скажи сам. I “водка” була як слiд i свобода… Нi?
Хто знає з “червоною головкою”, нiколи не забуде Нiколки. Я сам його
патрет повiсив… Їй-бо! У мене в хатi… Зайди побачиш… Висить…
Скажуть, ти кумунiст, а я – дивись. I на Миколку… Який я кумунiст, коли
в мене цар висить… Нi, Володьку? Скажи сам… А це мiй кум Никон… А це
Санько… Помири їх! Плюньте на Ленiна… А ти, Володьку, ходи… Нi,
нi… Ходи! Ти ж знаєш мене… Не знаєш? Забув? Забув, як колись у
Никона… Е, я ще тодi був “халастой”, вдовець, а сьогоднi п’ятнадцятий
раз батько. Ти ж мене знаєш. Нi? Я ж Степан Тараско, нi? – майже за кожним
словом вiн повторяв своє “нi”. До Володька пiдiйшов також Никон:
– Не впирайся! Йди! Кум Тараско вженив мою тiтку, тепер знову став
батьком. А я хотiв його Килинку взяти.
– Куме! – кричав Тараско так, нiби це вже йому остаточно вирiшене.-
Вiзьмеш. Кажу: вiзьмеш. Даю тобi її. Моя дочка i я – одно. Даю! Будемо
кругом свої. Тiльки ти того… Ну, кумунiст… Ну, безбожник… Але…
Володьку? Чи правильно зробив? Скажи? Родився в мене син. Кум Никон вперся
й нiзащо… Не хоче до попа. А я кажу: не бiйсь попа! Не з’їсть. Я
кумунiст також, але хрестити треба. Нi? Володьку, нi? Нехрещена дитина –
не дитина. Ну, от… А я ж двадцять нецьок продав, горiлки купив… Як же
його не хрестити… Але зайдем! На дорозi не хрестини. Никоне! Саньку!..
Тягнiть його!..
Володька взяли пiд руки. Вiн пручався. Тараско пiдпихав… Тараскова
хатка на пригiрку. У сiнях, у хатi люди.
– Не пручайся, Володьку,- крекче Никон.- Йди! А, чорт! Побачиш, хто зо
мною за куму… Ганка!.. Нi! Стiй! Тримай, Саньку! Не вирвешся! Гей, там!
– кричав вiн ще з порога.- Володьковi горiлки! Не вип’єш – вб’єм!
– Ти ж комунiст! Якого чорта!
– Не ображай, Володьку! Мовчи! – А потiм, коли вже Володько випив i
сидiв на покуттi, Никон казав:- 3 тим комунiзмом мовчи. Який я в чорта
комунiст.
– А що ти є?
– Никон.Вiн це сказав i спохватився.- А раз “її” нема… Нi там, нi
тут… Так що ж? Де та твоя Україна?
– А Ленiн є? – гостро сказав Володько.
– Ленiн?
– Дай Боже! – перебив веселий Тараско.- Куме! А пий! Володьку! Ага! Ти
ще не бачив? Дивись! Неправду я казав? Цар!
Володько подививсь на стiну. Образiв на нiй не було, а цар висiв. У
старих, з образу, рямцях. Володько пiзнав портрет. Це зi школи, тiльки
обрiзаний. Тараско вказував куцим, грубим пальцем, i зуби його блищали вiд
смiху.
– Потягнуть вас за нього,- сказав Володько.
– За царя? Нiколи! Таж це був цар усiм. Нi? А Варшава не була пiд ним?
Забув? Того!
До Володька присiла Ганка. Вона була напiдпитку… Тараско заспiвав:
“Гей, куме, куме, добра горiлка, вип’ємо, куме, ще й з понедiлка!” Ганка
йому пiдтягнула. За нею Никон, за Никоном iншi. Всi тягнули грубими,
сирими й п’яними голосами. Володько вiдчув, що п’янiє. Йому пiдсунули
пiсну, на олiї смажену капусту, i вiн їв заржавiлою, осiбно для нього
принесеною ложкою. Потiм не видержав i сам заспiвав. Ганка присунулась до
нього зовсiм близько. Очi її блищали. Вона обняла його за плечi й
спiвала… Всi цi люди веселi й щасливi, їх тут повно. На лавицях, на
лiжках, у запiчку. Чоловiки й жiнки, кiлька дiтей, Тарасковi дочки й та
сама Килинка, що її хоче взяти Никон, i Горпина, що колись за вiйни гуляла
з капiтаном, а тепер у короткiй спiдницi, у “тухлях” та довгих панчохах
прибула на хрестини з мiста, де служить. Тараско дивиться на неї гордо.
Справжня панi. Навiть коси пiдтяла. Володьковi також добре. Всi його
люблять, всi до нього п’ють, всi смiються. Перед ним вирує людська маса, i
вiн мiж нею як свiй, як одна цiлiсть. Никон кiлька разiв намагався
виправдуватись. Вiн тодi… Знаєш? Там, у панському саду? Вiн там,
їй-Богу, не був. Вiн має свiдкiв. Як почув, що Володька хочуть бити, вiн
сказав: хлопцi! Подурiли? Як можна на Володька?.. Але Йон побив козака й
уже не мiг спинитись… З полiцiї просто забрав хлопцiв i пiшов… Але вiн
туди не ходив… Їй-бо, нi!
Потiм вiн ще говорив.
– Поїду,каже,- звiдсiль… Ну його к чорту. Минулої ночi хтось у Архипа
вибрав з льоху бараболi, а мене знов тягали. Ну, подумай: потрiбнi менi
бараболi? Що я, жiнку, дiтей маю? – вiн лайнувся матюком i сплюнув…
– Володьку,шептала з другого боку Ганка.- Проведеш мене?
Через голови Тараско подавав нову, гнiду пляшку…
– Слухай! Кумо! Ганко… Вгости-но його цим! Га? Навмисне для нього…
– То була слив’янка. Володько був п’яний, але Ганка наливала, вiн брав i
пив. Одну чарку, потiм другу. А сам Тараско, нiби розчулився власною
добротою, пiдсiв до Володька.
– Тихо! Не кричiть! – умовляв його Володько. Вiн хотiв звестися та йти.
– Нє! Досить мовчати! – кричав Тараско, схопив порожню пляшку i
вимахував нею над головою.Кричати буду! Хай чують всi! Нє, нє! Ще не
пiдеш! Сиди!
– Пiду, пiду! Я вже йду! Йду! – вiн встав, а за ним встали iншi. Ганка
також встала. Тiльки Никон сидiв. Опустив голову на руку й сидiв. Потiм
зненацька голосно заридав. Всi обернулися в його бiк.
– Никоне! – вдарив мiцно Володько по його плечах.- Баба ти?
Никон зiрвався, вдарив мiцно по столi кулаком, аж пiдскочили шклянки, i
диким, п’яним голосом через плач заревiв: – Не дозволю! Яке мають право
мене робити злодiєм? Я не крав! Не крав! Я нiчого не крав! – Вiн гатив
кулаком за кожним словом.
– П’яний,добродушно проговорив Тараско.- Лиши його.
Володько дiйсно лишив його й через натовп продерся до виходу. Надворi
дихнув свiжий, холодний вiтрець, i стало краще. Але все-таки був п’яний.
Хата, люди, дерева мали особливий, незвичайний вигляд.
– Ти тут? – Це Ганка.- Проведеш мене? Володько не вiдповiв, пiшов у
сiни, знайшов Тараска, розпрощався й пiшов.
– Чекай! – неголосно гукнула Ганка.- Не йди туди-Там болото. Сюдою.
Повела його городами, поза хатами, поза школою. Володько ступав
навмання, спотикався. Нiч зовсiм темна, тiльки зорi яскраво блищать. Ганка
говорила, а Володько мовчав. Пройшли попiвське подвiр’я. Десь там пiд
хлiвом низьким голосом гавкав Казан. У кiмнатi о. Клавдiя свiтилося.
Минули попiвське й перейшли на цвинтар. Тут витоптана стежка до церкви.
Перейшли через цвинтар до перелазу, перейшли город. Ганка тимчасом
вмовкла. Тiльки дiйшовши до свого городу, тихо сказала:
– Володьку. Чекай.
Тут вiн iшов наперед i на голос зупинився. Вона пiдiйшла, взяла його
руку.
– Володьку! Ти сердишся?
– Чого?
– Чого ж мовчиш?
– А що казати?
Вона взяла його другу руку. Зробилася рiвна, нiби твереза. Мовчки
дивилася в його очi, цiлим тiлом нахилялася, щоб не схиляти голови й краще
бачити його. У нього крутилась голова, намагався триматись рiвно. Дивився
так само на неї, а потiм раптом обняв її й тiсно, тiсно пригорнув. Вона
швидко закинула руки йому за шию й припала щокою до грудей.
– Будеш? – Пристрасно, ледве чутно шептали її уста,- Будеш?
Вона сама не знала, якi то слова й нащо вони. Вона швидко, тяжко
дихала, все тiснiше й тiснiше горнулась… Потiм пiдкинула голову й
впилася в його уста. “Пiдем!” – так само пошепки кинула. Вiн пiддався. Був
весь обнятий жагучим, сильним почуттям. Щоки його горiли. Швидко вела його
попiд вiкнами за руку. Широкi дверi… Вiдчинила й потягнула його за
собою. Дверi знов зачинилися. Густа, мертва темнота. Далi, далi… далi…
Пiд ногами зашелестiла солома… Обняла його знов мiцно, i обоє звалились
у якусь бездонну прiрву…
Над ранок Володько вийшов з клунi. Не хотiв iти додому дорогою, через
село. Там болото й можуть його зустрiти люди. Ганка провела його через
садок на городи. Бiля заднiх ворiт поцiлувала, спитала, чи прийде ще…
Лишив її й пiшов.
Схiд вже сiрiв. Земля трошки примерзла. Йшов дуже швидко. Йому було
дивно, неприємно, соромно. Зупинився аж на зрубi й зненацька згадав собi:
весна, пролiски… Струнка дiвчинка, покрапаний ластовинням носик,
розумнi, синi очi. “Що ти тут робиш, Володьку? Де твої пролiски… А хоч,
я дам тобi цю квiтку ?.. Ну, то хочеш цю, чи цю?” Засмiялася… Бiлi,
рiвнi, дитячi зубки… Бiлi квiтки й синi, блискучi очi… Тодi були
дiти… У душi, у серцi, в головi… Спомин… Йде по тiй самiй землi,
тiльки тепер не той. Але так мусить бути.
Збоку стояв дерманський лiс. З заходу вiяв холодний вiтер i лiс
безупинно шумiв. Небо швидко крилось сiрою хмарою й обiцяло снiг… Деякi
снiжинки вже спадали, але не падали на землю, а летiли наперед по вiтрi.
Володьковi не хотiлося йти додому. Краще оминув би його… Але треба
йти. Прийшов. Вже було зовсiм видно. Мати поралася бiля печi, Василинка
пiшла до льоху по капусту, Хведот ще лежав. Батька вже не було дома. Вчора
приїхав з Дерманя Василь, переночував тут, i, ледве свiт, вони обидва
поїхали на Ронiвське.
Володько скинув свої бруднi чоботи. Вiдчував, що мати робить йому в
душi докори. Вона мовчить, але вiн чує її мовчазнi слова. Знає їх. Також
знає, що й Василинка недобре про нього думає. Це творить негарне, прикре
почуття, i вiн навмисне швидко зриває з себе зiм’ятий одяг, падає на
лiжко, огортається ковдрою й засипає.
Прокинувся перед обiдом. У хатi не було нiкого. Вiн швидко почав
одягатися. Увiйшла мати й казала:
– Там для тебе папiрець. Принесла Григоркова дiвчина. Папiрець лежав на
миснику. Взяв його й розгорнув. “Ниприходь володьку вернувся iон”.
Незграбнi, кривi, вправо, влiво лiтери, писанi олiвцем. Нiяких знакiв,
нiякого пiдпису, але Володько його зрозумiв.
Вернувся Йон. Ця звiстка розлетiлася миттю по цiлому селi. Володько
пiшов до читальнi й перше, що довiдався – вернувся Йон. Зустрiв Сергiя.
– Чув? Вернувся Йон.
У козака, у Габеля, у Левинських, у Ронiв говорили про Йона.
Вiн був у селi, про нього говорили, але його нiхто не бачив. Про нього
тiльки говорили. Кажуть, що ще бiльше сердитий, нiж був. У тюрмi його
били. Тепер вiн комусь казав, що не вернеться так довго назад до тюрми,
поки буде жити на свiтi козак i ще дехто. Це не погроза. Це може бути. Пiд
“ще дехто” Володько мiг розумiти й себе. Тим бiльше, що Володька знайшла
Григоркова Вiрка й пошепки (хоч навкруги нiкого не було) сказала:
– Я бачила Ганку. Казала, ви маєте стерегтись. Йон погрожує. Лютий
страшно… Ганку дуже бив, i вона втекла до своїх.
Подiбнi чутки доходили не тiльки до Володька. Вони розходились по
всьому селi. По всiх хатах говорили про це й чекали чогось… Тим бiльше
село було напружене, коли одного разу трапилася знов покража. У Дмитра
Шепеля вибрали комору. Нiхто не думав на Йона, але це з ним зв’язувалося.
Арештували знов Никона i його швагра з Башковець. Це було на поклони… А
за пару днiв рознеслася чутка, що на Угорщинi напали на двох жандармiв,
одiбрали вiд них зброю й дуже їх збили. Пустили їх живими, але хто то був
– невiдомо, їх було п’ять i всi в масках… Того дня хотiли знов забрати
Йона, пiшли за ним, але його не знайшли дома. Перешукали скрiзь, та
даремно. Розпитували сусiдiв, робили ревiзiї у Тараска, у Макара, у
Трохимового Кiндрата… По селi ходила озброєна, полiцiя. Був
передостаннiй тиждень великого посту. Все принишкло, втихло. У церквi
сповiдалися…
Але читальня йшла. Володько приходив, як звичайно, урядував,
органiзував свою футбольну дружину. До йонiвських погроз вiдносився
легковажно, Сергiй також кожний день приходив до кооперативу. Рона грав у
шахи й щочетверга скликав засiдання управи. Крамниця торгувала. Перед
святами купували бiльше, нiж звичайно. Привозили новi товари.
I от у Вербну суботу, коли всi були в церквi, до кооперативу хтось
забрався й вибрав багато краму. Бухлова не було дома. Злодiй вийняв шибу в
вiкнi крамницi й так влiз. Це знов зворушило селом. Управа робила
засiдання, сходилися пайщики, прийшла полiцiя… Писали, говорили,
обдивляли будинок, шукали слiдiв, але все марно. Никона ще в селi не було.
Вiн сидiв за комору, хоча йому не могли нiчого доказати. Його тримали
тiльки через його швагра. Тепер навiть не знали, кого арештувати.
Чiплялися до Тараска, але той ту нiч мав варту на селi, його бачили рiзнi
люди.
Володько легковажно вiдносився до погроз Йона, але цi крадiжi поважно
його турбували. Село нервувалося. “Хто те все робить?” – це питання
ставилося зо всiх бокiв. Деякi дядьки почали натякати:
– Е-е! Поки було по-старому – був спокiй. А почав отой свої
ханаберiї…
Цi закиди обережно пiдтримував Габель. Читальня йому перешкоджала, бо,
хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам нiколи до Габеля
не заходив i нiколи не купував у нього. Навпаки. При кожнiй нагодi,
наскiльки мiг, стримував хлопцiв вiд п’янства. А Габель був обережний. Вiн
не говорив проти Володька одверто, але з приємнiстю пiдливав оливи до
огню. Десь довiдався, що Володько ходить за Йоновою жiнкою. Зараз це
пiшло, куди треба. Довiдався, що зустрiчається з Наталкою, й уже зачепив
цим Iлька. Габель знав все, що робиться в селi. Вiд його уваги не уникало
нiчого. Одночасно при зустрiчi з Володьком вiн робив солодку мiну,
розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на староство, що не дає
дозволiв.
– Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все було б
добре. А то подражнили…
Володько знав, нащо то говориться. Вiн не вiдповiдав Габельовi…
Намагався уникати його товариства…
Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите. Там Симон iз
своїми вiрниками. Зачиняться й виють, кличуть Бога рятувати їх, бо
наступає страшний суд. їх виття затроювало село. Людям здавалося, що
дiйсно станеться щось погане. Може, той Симон щось розумiє…
Пiд таким настроєм Володько проводив свої днi. Праця йшла i дома i в
читальнi, але вiн кожного вечора не засиджувався довго, а вертався скорше
додому.
До дiвчат зовсiм не ходив. Ганка не показувалася в селi, а хоч Наталка
кiлька разiв переказувала, щоб прийшов, одначе вiн вiдмовлявся. Бачив
Мокрину, i вона сказала, що Наталка поправляється, вже ходить, була навiть
на сповiдi. Володько хотiв її вiдвiдати, але тимчасом не мiг цього
зробити.
На Володькове щастя, його батько не дуже переймався сiльськими
справами. Вiн мав досить своїх. Василь поволi перевозився, i Матвiй весь
час йому помагав. А до того треба й своє доглянути. Почали орати на
весняний засiв. Скрiзь стiльки роботи, що старий не може собi дозволити
думати про село. Вiн має там сина. Хай той думає. На його плечах
господарство…
XIII
Великдень злагiднив настрiй села. Люди йшли до церкви… Христос
Воскрес… Дзвони… Сонце. Дiвчата спiвали веснянки й виводили кривого
танця.
Йона в селi не було. Нiхто не знає, куди вiн зник. Володько намагається
знов обняти село, чимсь його зацiкавити. Вiн старанно пiдготовляє виступ
своєї футбольної дружини. Вiдбулися збори, запис охочих займатися спортом,
вибiр капiтана. Цей обов’язок взяв на себе Володько. Вiн весь вiддається
своїй дружинi. Забув, що вiдiслав допорученого листа, що минуло стiльки
часу, а вiдповiдi нема. Було, заглядав до старости проглянути пошту, а
тепер дав спокiй.
Земля пiдсохла. Розцвiли черешнi. Одного гарного дня пiд вечiр на
тилявецькому вигонi вперше стало двi дружини копаного м’яча. Двi
одинадцятки молодих хлопцiв. Цiле село зiйшлося поглянути на таку
дивовижу. Люди смiялися, жартували. Дiвчата соромились хлопцiв у коротких
штанцях. Тренера поки що не було, i Володько сам керував тренiнгом. Увага!
Свисток! Дружини зарухались, м’яч застрибав. Хлопцi моталися по грищi,
незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м’яча.
Антiн завзято на мiсцi тупцяє, розмахує руками, сопе. М’яч добiг, Антiн
розмахнувся ногою, але поки вдарив, м’яч вже пробiг браму й був далеко за
нею. Сергiй на нього кричить, лається, але наступний раз та сама штука
повторюється з ним самим. Володько грає в нападi, як правий “хорварт”.
Розiгнався, жене люто м’яча. Ось йому пре назустрiч Демид. Хотiв вибити
з-пiд нiг м’яча, зо всiєї сили копає сильною ногою… М’яч вiд цього
вилiтає вбiк, але й Володько падає, мов пiдтятий, на землю. З ноги рине
кров. Здається, вона перебита. Поволi рухає нею i впевняється, що ще не
перебита, але встати не може.
– Бiжи, бiжи! – кричить вiн лежачи,- Сергiй! Бий! Романе! Увага! Темпо,
хлопцi! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о!
М’яч полетiв у протилежну браму, Володько свистить, хоче зiрватись на
ноги, але одразу знов падає.
– У, чортова нога! – лається й кричить що має сили:
– Браво, хлопцi! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А
ти, Демиде, женеш добре, тiльки делiкатнiше. Не куй, а то ми скоро всi.
мов снопи, лежатимем.
Через двi години засапанi, залитi потом i болотом хлопцi вертаються до
читальнi. За ними йде цiле село. Всi регочуть. Багато з грачiв шкутильгає,
але нiхто не звертає на це уваги. Завзято сперечаються.
– Неправда! – перечить весь червоний Антiн.- Я бив добре. Але моя нога
трохи тяжка. Це винен воротар.
– Антоне! Не роби грiха! – перечить знову Роман, що стояв на брамi. –
Коли б не я, нам влiпили б сто “голiв”. Ти повертаєшся, як ведмiдь.
– А Роман хоче, щоб Антiн одразу пурхав, як метелик,- перечить
котрийсь.
– Ну, як нога? – питає Володька Демид.- Я не хотiв так,- вибачливо
додає.
– Не бiда, Демиде! До весiлля заживе! – казав Володько й боявся
поглянути на свою ногу, що зовсiм над п’ятою посинiла й скажено болiла.
Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини
“Прометей” – перша, друга й третя. Закликали з мiста тренера. Став ним
молодший брат Андрiя Андрiйовича – Михайло, що навмисне для цього вернувся
з мiста на село. Село ожило. Скрiзь говорили про футбол. За Йона почали
забувати. Його прихильники, крiм декотрих найвiрнiших, поволi
зголошувались до читальнi. З тюрми вернувся Никон. Вiн бiльше не нарiкав i
не плакав, а почав ходити до Крем’янця. Старався дiстати закордонний
пашпорт i виїхати до Францiї на роботу.
– Ти вiриш, що я крав? – питав вiн Володька.- Крадуть, але тих не
чiпають… Я знаю хто…
-Хто? Никон мовчав.
– Ну, кажи! Кажи!
– Приказчик,- одверто проговорив Никон.
– Никоне! Не жартуй. Маєш докази?
– Маю… Але я не дурний мiшатися. Я тобi нiчого не говорив… Так i
розумiй…
За пару днiв пiсля цiєї розмови Володько вертався вечором додому.
Свiтив мiсяць, цвiли дерева, у дерманському лiсi на запустi виспiвували
соловейки. Володько був утомлений, бо цiлий день працював дома, бiля хати
(продовжували перервану роботу), потiм тренував iз дружиною. Хутiр Матвiя
вiддiлений вiд решти дерманських хуторiв кiлькома полями. На полях сходить
i яриться ярина. Тепло, приємно, весело.
Перед своїм хутором вже здалека Володько помiтив чорну постать.
Пiдiйшов ближче – “добрий вечiр” i… зупинився. Перед ним стояв Йон.
Володько проти волi затремтiв i змiшався. Йон дивився на нього спокiйно, з
усмiшкою. Вiн бачив, що Володько його боїться, i це його тiшило.
– Я тебе чекаю,- сказав вiн нiби спокiйно, але це не зменшило
Володькової неприємностi. Навпаки. Тим бiльше, що Йон весь час тримав
праву руку в кишенi. Що вiн там має? Володько тимчасом тiльки стоїть i
дивиться з голими руками.
– Не бiйся! – байдуже сказав Йон.- Не хотiв би зiйти зо мною трохи
набiк? Тут на дорозi нiяково. Хочу поговорити…
– Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? – нарештi проговорив
Володько. Намагався надати собi бадьоростi, а на думцi мав: “Що буде, то
буде… А я з ним буду битися…”
– Можу вбити,- так само байдуже проговорив Йон i вийняв з кишенi руку.
В руцi був револьвер. Володько випростався. Хвилинку вiн не знав, що йому
робити. Крикнути? Хто почує. На щастя, на хуторi почав гавкати собака, i
це його трошки пiдбадьорило.
– Не бiйсь… Не бiйсь,- насмiшкувато проговорив Йон i сховав руку з
револьвером.Нiчого не зроблю. Ходiм. Хочу поговорити…
Вернулися назад i попiд Ет-Тоєвим городом дорожиною пiшли до
дерманського лiсу. Володько все тримався обережно. Рука в кишенi не давала
йому спокою. I коли вийшли геть пiд лiс, Йон почав…
– Та не бiйся. Тебе стрiляти не буду. Так тiльки – налякав… Хоча ти й
свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом… Втихомирюєш село?
Iдiот. Культура!.. – iронiчно процiдив вiн крiзь зуби. Хвилинку помовчав i
добавив: – А хлопцiв моїх не чiпай. Чуєш? Це я тобi зазначую. Жiнку –
можеш… Плювать менi на неї, а до хлопцiв зась? Грай собi футбол…
Можливо, виграєш свободу… Вiриш ти, що так щось зробиш?
– Вiрю! – твердо сказав Володько.
– I дурень! – не менш твердо вiдповiв Йон.
– Ще не вiдомо, хто з нас двох…
– Ти! Це ясно. Просвiта, футбол, пан Рона… Що той iдiот? Грає в шахи
й виписує Iлюстрований Кур’єр Цодзєнни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його
прибiчник. Я не вiрив, що ти будеш така зрадниця.
– Йоне!
– Я не Йон! – рiзко перебив Йон Володька.- Я був ним. Сьогоднi я
людина. Колись мiг мене вкоськати… Сьогоднi не вдасться!
Стояли один проти одного. Мiсяць лив на них своє сяйво. Густi тiнi
клались набiк. Недалеко чорною стiною стояв лiс. З другого боку хутори,
молодi садки, бiлi хати пiд мiсяцем… Йон стояв спиною до мiсяця. Дашок
його кепки кидав густу тiнь, що ховала в собi чiтко закроєне, виразне
обличчя. Натомiсть Володькове моложаве, свiже лице зовсiм залите мiсячним
сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тiнь над чолом. Вираз його
добрий, тепер поважний i трохи схвильований,
– Знаєш, Йоне? – почав Володько. Голос його змiцнiв i вирiвнявсь.
– Ну? – вiдповiв той понуро…
– Менi здається, що ми обоє зле робим…
– Що маєш на думцi?
– I ти помиляєшся, i я помиляюсь…
Йон подивився на нього, мов на божевiльного.
– Ти помиляєшся,- сказав вiн рiшучо,- але я нi. Мене розуму не вчи. Сам
вже вилiз з пелюшок,- Тут вiн говорив довго. Речення певнi, уривнi; слова
сердитi, як i колись. Вiн розвивав перед Володьком свої плани. Видно було,
що вiн не стратив надiї переконати того “iдiота”, спасти його, повернути
на правдиву стежку. Володько мовчав. I коли той скiнчив, вiн сказав:
– Так, Йоне! Коли б ми – ти i я – разом… Ми дещо зробили б…
Можливо, колись ще зiйдемось. А поки що нашi дороги розходяться… I то
протилежно…
– Але хлопцiв моїх не зачiпай! Ще раз кажу! Тепер можеш iти. Для тебе
буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!
Володько вiдiйшов. Йон довго стояв на мiсцi, проводив його поглядом.
Потiм повернувся й швидкими кроками пiшов у лiс.
Ця зустрiч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається.
Можливо, вiн i сам хотiв би таким бути. Рiшучiсть, певнiсть себе,
виразнiсть. Вiн був так пiднесений i схвильований, що не хотiв йти спати,
а хотiв йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Вiн же такий
молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що – любити.
Можливо, ще крок, i вiн назавжди стратить молодiсть, весну, любов…
Йоновi слова влили в нього силу. Вiн не пiшов додому, а повернув назад у
село. Через кущi, через Титiв город вийшов на дорогу, що веде вниз до
криницi, повернув праворуч й пiшов долиною. За пiвгодини вiн пiднiмався
пiд гору. Перед ним садок, хати й там Наталка… Але як її викликати?
Зайшов пiд Настану хату й застукав у вiкно.
– Хто там? – почув за хвилю, й у вiкно виглянула пелехата жiноча
голова.
– Є Настя? – спитав Володько.
– Насте! Тебе кличуть,- чує Володько мову за вiкном…
– А хто там? – питає Настя матiр.- Володько, чи яка бiда…
За хвилину дверi сiней рипнули, i в їх обрамованнi з’явилась Настя.
Вона боса, у бiлому, накрита рядном.
– Володьку? Це ви? Так пiзно?
– Не пiзно… Нам нiколи не пiзно! – весело сказав Володько…
– А в мене була Наталка. Довго сидiла й недавно пiшла…
– Йдiть за нею! Насте! Йдiть!
– А Демида не бачили? – питала вона.
– Бачив. Завтра прийдемо з Демидом!
Настя пiшла й скоро сховалась у тiнi сусiдського саду. Володько
зiстався сам. Сiв на призьбi, розставив колiна, дивився вниз i
посвистував. За короткий час чує тупiт босих нiг, стрибки через перелаз,
тiнi, тихий смiх. Вiн швидко встав. Назустрiч бiгли обидвi дiвчини.
Наталка пiдбiгла, кинулась Володьковi на шию й при Настi почала цiлувати.
– На! На! Це тобi за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться.
– Схаменiться! Не робiть нанiч оскоми! Здурiла, Наталко!
Володько нагнувся, пiдняв її на руки й кiлька разiв обкрутив кругом
себе. Наталка радiсно притиснулась i смiялась. Серце її билось щастям,
молодiстю й коханням.
З неба дивиться мiсяць… Над полем, за городами цвiтуть яблунi.
А за пару днiв Володько був знову у тюрмi. Не сам. З ним були: Сергiй,
Кiндрат, Антiн, Тараско… Це сталось так несподiвано, що нiхто не мiг
дати собi з того повного рахунку. Всiх заарештували… Зробили ревiзiї у
Матвiя, у Сергiя, в читальнi… Дуже гостру ревiзiю зроблено в пана Рони.
Прийшли до нього серед ночi… Шестеро озброєних до зубiв людей.
Розбудили. Переляканий Марко засвiтив лампу, заспаний Рона поглянув у
вiкно, у дверi… I у вiкнi, i в дверях люди, багнети, кашкети з бiлими
цифрами.
– Прошен вставаць. Iменем права… Ордер на ревiзiю… Рону набiк…
Нiхто не смiє виходити.
– Панове! Цо то єст? – Пан Рона здивований до смертi. Вiн весь час
повторює: – Я єстем пiсаж… Жадни полiтик. Тутай плякати мих п’єс…
Єстем артиста.
Тi все-таки шукали. По столi, в столi, пiд столом. На лiжку, в лiжку,
пiд лiжком, у шафах, пiд шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу
черевикiв, зняли з полицi книжки, колупали трухляву пiдлогу, заглядали за
вiкна. Рона стояв у однiй нiчнiй сорочцi… Його волохатi ноги тремтять
вiд хвилювання. Бiля нього два багнети.
Потiм пiшли в iншi кiмнати, до дiвок у кухню, в їдальню… Тут оглядали
старий, закурений камiн, довгий стiл, самовар… Їх гамiр i стукiт
розбудив стару паню. У старомодному чепцi, у виступцях на босу ногу, в
довгiй, обшитiй мереживом нiчнiй сорочцi, зо свiчником у руках, вона
вiдчинила з своєї спальнi дверi, побачила озброєних людей, крикнула й
зомлiла… Двоє полiцаїв кинулися її пiднiмати, пiдняли, положили на
лiжко, а самi обшукали комоди, столи, старе трюмо… їм, здається, було
шкода, що тут так мало речей i нема чого розкидати, обдивлятися, забирати
з собою. Жiночi старомоднi спiдницi, комбiне й чепцi не могли їх
вдовольнити, i, вернувшись до кiмнати пана Рони з порожнiми руками, вони
уважно заявили;
– Нам донесено, що маєте склад зброї.
Тут настала черга зомлiти самому Ронi, але вiн мужчина. Вiн вже встиг
прикрити свою наготу й набратися духу. Вiн рiшуче протестує проти такого
поводження з ним органiв безпеки й судовою дорогою буде шукати
справедливостi…
Органи безпеки сказали, що вiн може це робити, вибачились, взяли з
собою купу невiдомих їм паперiв (недописанi Роновi п’єси) i вiдiйшли.
Раненько пан Рона побiг у села, але вже нiкого не застав. Не мав кому
навiть поскаржитись. Потiм найняв пiдводу й швидко поїхав до староства.
На “лубенськiй рогачцi” в рiзних келiях сидiли тилявецькi хлопцi.
Деякий час не знали за що. Їх виводили, питали: де були тодi й тодi? Що
робили? Хто їх бачив? Чi не знають Йона Пацюка, Кiндрата Сливюка?..
Володька брали окремо… Вiн мусить признатись… Так, так… Мусить,
признатись. Але в чому? О, вiн сам знає… Де вiн був тiєї ночi? Дома?
Напевно, нi… За угорським заступом вбито жандарма… Вiн цього не знає?
Нi? Нiяк не знає? А хто знає? Де Йон Пацюк? Не бачив його? А хто бачив? Не
був з ним у спiлцi? Питання, питання, питання. Безконечна черга питань.
Все тяжчi, болючi, а вiдповiдi на них нема. Де вiдповiдь? Володько може
собi передумувати, має час. А вони все-таки, тi вiдповiдi, десь лежать.
Пiд землею, на землi, у душах, у природi. Бог також їх знає всi до
одної… О! Як приємно було б вiдповiсти, сказати собi щиру, добру, голу
правду в вiчi… Не боячись її наслiдкiв… Не оминаючи найменшого
питання… Не завиваючи його в нiяку вату… Бо чому ж так є? Чому вони
себе вбивають? Закони, заповiдi, добрi люди кажуть: не вбий! Не вбий
людини, й кiнець! Не можна з цим сперечатися. Так є. Правда. Не вбий, не
сотвори прелюби, не кради, не бажай злого своєму ближньому, не вiднiмай
вiд нього його добра, його землi, його мови… Не ображай його матерi. Не
муч його дiтей… Господи! – скiльки заповiдей i скiльки треба скрижалiв,
щоб їх списати! Але заповiдi пишуть, щоб їх топтати, щоб над ними кпитися,
щоб навмисне робити навпаки й сердитись пiсля, що ростуть злочини, що
треба тюрму, жандарма… Радiсть i щастя тим, що вмiють тримати за горло
собi подiбного, а все iнше тим, що горло своє спасають i кажуть, що воно
їх болить… О, свiте! свiте!
Але за тиждень всi тилявчани знов були дома. Всi питання лишились
висiти в повiтрi й нi один мудрець не дав вiдповiдi. Мовчав Володько,
мовчав Кiндрат, мовчав Антiн, мовчав Сергiй… Тараско, i той на цей раз
мовчав, хоч як любив говорити. Вiн би так хотiв говорити. Випити чарку,
говорити, захлинатися словами, судити свiт, людей, царiв i королiв. Але на
цей раз вiн мовчав, дивився, клiпав очима, розводив руками, шморгав носом.
За той час Тилявка трошки змiнилась. Змiнився староста. У село прийшла
сотня пограничникiв. Приїздив кiлька разiв “вуйт”. Вiн кричав, тряс
кулаками, погрожував. У селi не стало Трохимового Кiндрата та ще кiлькох.
На вулицях у всiх кiнцях щовечора стояла варта.
Тараско вернувся на своє подвiр’я веселий, щасливий. Перше, що зробив –
пiслав до Габеля свою Калинку. Тепер вiн заговорить. Так. Царя з його
стiни зняли – не побоялися. Нiчого. Своїх товаришiв горне в широкi, щирi
обiйми. Ходiть! Пийте! Їжте! Знайте, що з вами чоловiк, муж, герой. Биймо
лихом об землю, плюймо на нього.
– Сьогоднi тiльки згадав свою молодiсть… – кричав вiн, взявшись у
боки.- Жiнко! В танець!
Третю жiнку загнав – все танцював, все присядом iшов через життя.
П’ятнадцять зродив дiтей. Правда! Ось вони всi – живi, здоровi, тут, там у
мiстi, в капелюхах… А-а!.. I вiн тупав пристрасно куцими ногами, тряс
кудлатою головою, жмурив маленькi, блискучi очi, плескав у долонi… Поля
йому! Мiсця! Танцює герой, мученик… Поля йому!..
Цiлу нiч у Тарасковiй хатi повно гульнi та спiву. Сходились сусiди,
дивились, смiялись, випивали за нього, за жiнку, за дiтей i за гостей.
Знайшлося на всiх i за всiх. На вулицi ходила варта, а вiн гуляв.
Незаборонять же йому молитися й гуляти…
На другий день на сiльському майданi, нiби нiчого не було, бiгають
спiтнiлi “прометеївцi”, б’ють мокрого м’яча, що весь час падає їм у рiчку.
Крики, смiх, вигуки глядачiв, що йшли випадково дорогою й зупинилися…
Мiж ними й вояки “Ков-у”[26] в своїх округлих, з чорним обводом кашкетах
та широких, незграбних чоботях. Вони дивляться на гравцiв, смiються,
вигукують… Їм казали, що то бандити, злодiї, гайдамаки, але ось вони
дивляться на тих веселих бандитiв, що з таким завзяттям “кують” один
другому ноги, падають, кричать, встають i, бiль не бiль,- бiжать за
м’ячем… Дивляться, i їм в голову не приходить порiвняння з бандитами.
Сонце тимчасом заходить на своє мiсце, з полiв женуть худобу, мукають
корови, спiвають босоногi пастушки з бiлими торбинками при боцi… З гори
їдуть вози з бочками по воду, йдуть молодицi з вiдрами на коромислi,
весело вiтаються, гомонять дзвiнкi жiночi голоси, бряжчать вiдра.
Перед заходом сонця на грищi натовпи людей. Дiвчата стоять гуртами…
Вип’ятi, мiцнi груди, пiдтиканi спiдницi, загорiлi, твердi литки… Раз у
раз заходяться реготом. Он бiжить дебелий Кiндрат, що таки не видержав i
“вступив”..! Вiн ще не має “буцiв”, нi “трусикiв”, а скинув куртаха,
закачав рукави i в своїх тяжких чоботях гасає по грищi. Ось вiн женеться
за м’ячем. Йому назустрiч другий гравець, що намагається вирвати м’яча.
Кiндрат з розгону спотикається й стрiмголов “вкривається” ногами.
“Ха-ха-ха!” – розкочується по долинi…
Мiж дiвчатами також Наталка. Вона зiйшла з гори, присiла на колодi,
зложила руки на грудях i дивиться. Вона вже майже здорова, її великi, карi
очi горять, нiби агати, а на устах смiх.
Свисток. Дружини зупиняють гру. Вибивають славу, й гарячi, зi зрошеними
потом очами гравцi збираються над рiчкою бiля колод. Їх пружнi, молодi
тiла виграють, їм мало того руху. Ось Юхим вийняв свою губну гармонiю,
обняв її обома широкими долонями, приложив до уст i заграв веселої. Хлопцi
беруть дiвчат, i їх спiдницi мають у повiтрi. М’яка земля гнеться пiд
ногами, що вибивають танець… Гарячi, червонi обличчя смiються, миготять,
пашать. Володько взяв Наталку. Пiшла.
– Це вперше пiсля хвороби,- сказала.
Вiн нiс її обережно навколо; в очах пролiтали постатi, барви, усмiшки.
Ще вчора був у тюрмi, а сьогоднi ось знов свої люди, луг, рiчка, сади…
Широке небо й велика любов…
Вечiр швидко спадав на землю. Ясне, чисте небо вкривалось зорями. На
землю впала чиста, прозора роса…
Село жило. Сто, двiстi, триста чи скiльки рокiв стояли на тому мiсцi
купою хати й звались Тилявка, але цього, що тепер, вони не бачили.
Вiйсько, полiцiя, ревiзiї, арешти… Люди приходять, люди вiдходять.
Матвiй будує вперто хату. Василь перевозиться. Рух, рух, рух. Володько
бiгає й тут i там, а одночасно уривками пише. Вiн купив недавно кiлька
десяткiв аркушiв чистого паперу. Згортає у зшиток i надписує;
“Щоденник-хронiка”. Котре число? Останнi двоє чисел на сiрому паперi
зiстались у дефензивi. Перерва. Першого травня в п’ятницю: …(виривки)
“бо цю землю люблю. Не можу, дивитись на свiт байдуже. Хай знають
майбутнi, що ми жили, що я жив, що мiй батько жив. Предки лишили в землi
костi. Я хочу лишити списаний папiр. Можливо, хтось прочитає…
(небезпечнi мiсця)… Всього сказати не можу, бо живемо… (знов
небезпечнi слова). Крапки. Тi крапки хай наводять кожного на думку. Тi
порожнi мiсця хай кажуть, що в нас є думки, що їх не можна висловити
тепер. Хай вiдгадають їх колись. У дужках завважу, що я цiлий день помагав
бiля хати. Вечором тренували… А ще вечором у Наталки. Я її кохаю…”
А за три днi писав: “З травня. Недiля. Пан Глiб уперше “святкував”
конституцiю. Йшов зi шкiльними дiтьми до церкви. Мав обв’язану шию й
виглядав на хворого. Кожна дитина вперше несла державний паперовий
прапорчик. У церквi були самi дiти й пан Глiб. Вечором тренiнг. Менi
пiдбили знов ногу. Все-таки був у Наталки… Я її кохаю…”.
На другий день нотував: “У нашому селi не переведено шкiльного
плебiсциту. Я не мав часу, iншi не догадались. Але ось продовжили на
пiвмiсяця термiн. Менi заслали нашвидко декларацiї. Я був у п. Глiба. Вiн
дав менi список шкiльних дiтей, але просив: ради Бога! Не кажiть нiкому. У
його кiмнатi зник зi стiни Шевченко. Зiстались тiльки двi листiвки –
Мiцкевича й Толстого в довгiй сорочцi без взуття. Я роздiлив декларацiї
наполовину – собi й Сергiєвi. Потiм ходив з хати до хати. Ось розмова з
Кузьмою Музичуком (довго i вперто пояснюю закони).- I це треба пiдписати?
– питає.- Так.- I йти до волостi? – знов питає.- Так.- I щоб вуйт
затвердив? – Так. (Кузьма довго думає й довго чухає бороду).- А хто ще
пiдписав? – Кажу. (Дядько довго розгойдується).- Та… – поволi, уривно
говорить,- воно, коли сказати правду… Понятно… Дiло хороше… Понятно,
що по-своєму воно так… Раз я, примером, українець… значить, по-моєму
мусить бути… Але добре, коли дитина й чужих язикiв навчиться…
Примером, нiмецького, або, скажiм, французького… Када я був на фронтi…
Ми от, примером, стоїмо отак, як сусiдова хата, а ниприятель отак трохи
далi… Рукою подать… Бували перемирiя… У нiмцiв водка, у нас хлiб…
Вони, сукини сини, вилiзуть на окоп i махають руками; камрат! камрат! Гиб
майн брот! А ти як осел… Хоч би одно слово тямив. I бачиш пляшку й не
розумiєш… Аж посля догадалися, та революцiя прийшла…
Тривало пiвгодини. У мене на чолi виступив пiт. Дядько все-таки
пiдписав… Обтер два рази руку и пiдписав”.
“Уривок з розмови чорноокого Степана. (Не є членом кооперативу,
неграмотний, п’є в Габеля, курить махорку й б’є жiнку).- Шкода? А на чорта
вона менi? Хай там вчать i по-турецьки. Мене з мужика не згадять!
На його обличчi багато вiкiв неграмотностi. Залiзна тупота. Я все-таки
вирвав його три хрестики на декларацiї. До волостi також пiде. Як всi
пiдуть – пiде… Фу! Втомився! Тридцять сiм декларацiй! Те саме в Сергiя”.
“9 i I0 травня. (Пишу одинадцятого). Двi бiди: протокол полiцiї за
декларацiї й “вуйт”. На останньому треба зупинитись. Приїхав у суботу…
Жовта, нова бричка, гнiдi, з калаталами, конi. Зупинився в нового
старости.
Цього дня падав дощ i гримiло. Я трохи мав можливiсть вiдпочити. Зайшов
до Левинських i заграв з Романом партiю шахiв. Вiн мене три рази обiграв.
Потiм прибiг десятник… Задиханий.- А я,- каже,- за вами по цiлому селу
ганяю… Вуйт! Вас кличе вуйт!
Йду. Роман каже: вiднеси до читальнi шахи. Я взяв шахи й думаю занести
по дорозi до читальнi. Але читальня закрита. Йду з шахами перед “свiтлi”
вуйтовi очi.
У старости велика, нова хата. Кухня, кiмната… У кухнi смажиться
ковбаса. Входжу до кiмнати. Повно народу. За столом “його величнiсть”
вуйт. Направо й налiво дядьки. На столi бiлi й гнiдi пляшки. Вуйт
червоний, мов мiсяць пiд мороз. Побачив мене… Встав… Насупив брови…
– Володимир Довбенко? – суворо,Пустiть! – Дядьки дали йому дорогу.
Вийшов… Заложив руки за спину, похилився до переду… – То це ти? – А
очi жмуряться, i губи кривляться.- Я! – сказав я й вiдступив,- Бандите! –
хрипливо, п’яно вереснув. Перейшов на московську мову,Як з’являєшся? –
Вирвав вiд мене шахи й вдарив ними в землю.
Це тривало. Я не знав, що робити. Дядьки дивилися п’яними очима…
мовчали… посмiхалися… поважнiли… знов посмiхалися. Вони видавались
менi iдiотами. Я сам. Я тут сам. Навкруги п’янi й iдiоти. Я рванувся
наперед, але мене схопили за руки. Я, мабуть, увесь палав, бо чув, що уста
мої швидко висихають i очi горять. Вуйт мене арештував. Два нашi десятники
посадили мене на лавi бiля мисника. Вуйт ходив по хатi, кричав, тупав,
йому дослiвно бризкала слина. Я сидiв на лавi й з-пiд лоба дивився. Груди
мої швидко пiднiмалися. Я задихався вiд лютi й образи.
Потiм вуйт роздумав.
– Пустiть його! Тут для нього повiстка. На! Маєш заплатити тридцять
злотих…
Дав менi “наказ платничий” з суду за золото. Для цього вiн мене
викликав, але забувся. Мене пустили. Iдiоти, що дивились на мене, зiтхнули
вiльнiше. Вони були переляканi й здивованi. Я вийшов до кухнi й випадково
поглянув на стiл. Там стояла тарiлка ковбаси й трохи далi лежала свiжа
пошта. По звичцi сягнув по неї. О! Далi писати тяжко… Там був журнал, до
якого перед мiсяцями я вислав листа. Розгорнув… Володимир Довбенко. Це
написано друкованими лiтерами в двох мiсцях товстим, чорним шрифтом.
Журнал менi не належить. Вiн належить нашому молодому священиковi, але я
забрав його й стрiмголов побiг. Менi хотiлося скорше зникнути… Трохи
далi вiд вуйта, вiд iдiотiв. Десь заховатися й… Признаюсь. На очах моїх
тремтiли справжнi сльози. Хай мене Бог скарає, коли кажу неправду: я вже
не пам’ятаю, коли плакав, але тепер не видержав.
Потiм я перегортав журнал. Стара, зi свiтової вiйни картина. Нiмцi
вперше пускають трiйливi гази. А пiд нею стаття. На другiй сторiнцi
заставка й пiд нею моє iм’я. Кому б це показати? Батьковi, чи матерi, чи
братовi, чи сестрi? Їм всiм не скаже це нiчого. Це стверджую: я сам! А
все-таки дуже тут самотнiй. У руках моїх моя новела й наказ заплатити
тридцять злотих… До всього новий протокол i за ним нова кара… Треба
знайти слова, щоб сказати це батьковi. А все-таки… Я щасливий… О Боже,
як дякую тобi, що я борюсь. Я побiг через сад до копанки стежкою,
перестрибнув два рази, туди й назад, через зарослу травою борозну, схватив
галузку яблунi й кiлька разiв поцiлував. Вуйта забув зовсiм.
Цiлу ту нiч я не мiг заснути.
День другий. Десятого. Дуже гарний, соняшний ранок i дуже поганi подiї.
Вуйт зiбрав “сход”. Йому прийшла в голову фантазiя закрити наш кооператив
i читальню. Для того змушував людей пiдписувати “приговор”, що вони не
бажають мати в селi такої установи. Пан Рона звернув йому увагу, що це не
залежить вiд пiдписiв, а вiд суду. Був сердитий, але пiдписи все-таки
збирав. З тiєї хмари не буде дощу.
Я був пiд враженням своєї новели. Показав у читальнi Ронi. Вiн менi
гратулював. Потiм сказав, що хоче мати авторський примiрник. Пригадав, що
и я не дiстав такого примiрника. Але завтра йду до Крем’янця й куплю.
…I одинадцятого. Прийшов тiльки що з Крем’янця… Швидко занотовую
подiї. Позичив у Сергiя два злоти й купив журнали. Два примiрники. Ронi и
собi. Хотiв ще Лазяковi, але вiн вже має. Вiн менi гратулював. Решта людей
в книгарнi, у “Просвiтi”, хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це
уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате цiла моя увага скупчена на
Лазюковi, Це людина. Решта… Ет, все одно…
Мусив сказати батьковi за тридцять злотих i новий протокол. Мовчав, але
це для мене було ще гiрше, нiж коли б вiн говорив. Новелу показав також,
але… Що може пiсля того вона значити?
Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тiтки на мiщанах. Я показав їй свою
новелу. Розiбрала моє iм’я i прiзвище й не вiрила, що то я написав. Зараз
бiжу до Наталки. Мушу їй також показати. Цiкаво, що скаже…”.
“I5 травня. Знов подiя. Помер о. Клавдiй. З цього приводу батько
перервав роботу бiля хати. Ми всi були на похоронi. Сонце, зелень, вiнки.
Похорон правили кiлька священикiв. Я спостерiгав батька. Вiн вже давно не
був такий особливий. Вiн любив о. Клавдiя. Занотовую кiлька своїх
похоронних думок.
Признаюся, iнодi я переставав вiрити в безсмертя душi й позагробове
життя. Але перед обличчям небуття не хотiлося допустити, що розумне,
досконале єство Людина вмирає й на цьому кiнець. Це було б мало. Бог не
мусив би тодi стiльки вкладати в людину.
Увiйти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а
земля. В її надрах перероджуються не тiльки нашi тiла, а й нашi душi. Тож
земля вирощує овочi, що кормлять тiло. Тож земля родить у нас найкращi
думки… I нарештi, вона забирає нас до себе, коли ми нiкому не потрiбнi.
Вона турботливо огортає нас своїми суворими обiймами й поволi оберне нас у
свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свiй вигляд i запах,
обернемось у щось живе – у квiтку, у стеблину трави, у колосок жита, у
яблуко на деревi. Воiстину все чудово створено. Воїстину Великий Бог!
Воїстину є душа, безсмертна й розумна…
З похорону вертався з паном Глiбом. Оповiв менi, що шкiльний
iнспекторат заслав йому додатково декларацiї за державну мову. Але ж минув
термiн, сказав я. Нiчого, вiдповiв пан Глiб. Я вже вислав декларацiї
назад. З пiдписами? Так. А “вуйт”, а ствердження? Нiчого того не треба.
Навiть не треба мати шкiльних дiтей. Тiльки двадцять декларацiй…
А я все ще пiд враженням своєї новели. Пан Глiб читав, але не
захопився. Я розумiю…”.
“23. V. Субота. У Василя на Ронiвському були “зводини”. Зводили хату.
Мiй батько дуже радiв. Вiн уперше за останнi роки випив кiлька чарок
горiлки. “Хай буде, що буде… Знаю, що одлежу, але раз так…” – i випив.
Дядько Єлисей спiвав. Вiн запитав малого хлопця, що придивлявся на
зводинах: “А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?” Хлопчина здивовано
подивився… Потiм йому зробилось нiяково. “Не бiйсь, не бiйсь… Рости
здоров! Можливо, i ти ще будеш генералом…” Дивак той дядько… Я його
люблю.
Зi зводин пiшов просто до Наталки… Вона згадувала за Iлька. Казала,
що довго його не було, а то зненацька з’явився, побув дома, говорив з
батьком, переспав у клунi й знов кудись подався…”.
“29 травня (тiльки уривки). Вчора було Вшестя. Я запрiг конi й ми
їздили до Жолобок на празник. Я, Сергiй, Антiн, Кiндрат, Демид i Роман.
Спiвали…
Вечором тренiнг… Готуємось до першого матчу…”
“ЗО. V. (також уривки). …Учора не встиг записати… Знову нещастя.
Кооператив обкрадено вдруге… На вулицi вiйськова й сiльська варта…
Саме вартував Сергiй i Никон. Сергiя чомусь арештовано.
(Трохи пiзнiше). Цього самого дня пiд вечiр ми тренували на грищi…
Прийшов Никон… Вiн був на полiцiї й бачив Сергiя. Той казав, щоб я
стерiгся. Мене хочуть арештувати… А в полудень я був у читальнi…
Прийшов Роман. Знаєте, каже,, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто
обiкрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька…”.
“ЗI. V. (уривки). Раненько я вже був на селi. Заходив до Сергiя… Його
ще не випустили. Головне, щоб не довiдались мої батьки, бо як могтиму їм
це пояснити? Минулу нiч а не мiг спати… У селi зустрiв Наталку. Сказав
їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бiйся, казав їй. Хто
повiрить, що я можу бути злодiєм? Козак, вуйт i полiцiя. Вона засмiялася
крiзь сльози.
(Пiзнiше). Вернувся Сергiй. “Ну, як? Як?” – засипаю його питаннями. Вiн
невинно смiється. Вже, каже, всi з’їхали з глузду; весь час питали за
тебе. При цьому вiн оповiв також про ту крадiж. Дверi кооперативу були
замкненi маленькою колодочкою… Злодiй легко вiдкрутив її залiзною
палицею. Сергiй, що був на вартi, почув його, бiг за ним i навiть схопив
його за полу. Але вiн вдарив Сергiя палицею по руцi i вирвався… Трохи
далi злодiй заплутався в загородi колючого дроту в Семеновому саду. Тепер
я розумiю, чому козак радив оглянути мої руки. Але цiкаво, звiдки вiн знав
про той колючий дрiт?”.
Тут Володькiв щоденник на деякий час уривається. Вiн не мав для цього
бiльше нагоди. Весь час був то на селi, то на грищi, то у Сергiя, то у
Наталки, то у читальнi. Нiколи ще не проявляв такої рухливостi. Прибiгав
до читальнi… Подивився, посидiв, перегорнув швидко часопис, зривався i
бiг далi. У Наталки сiдав i мовчав.
– Чого мовчиш? – питала вона.
– Хiба не можна? – вiдповiв.
– Але ж не так… Не так… Ти… – вона не знала, як це висловити.
– Не бiйся, дiвчино. Не збожеволiю,- I мовчав далi. Ч до часу сердито
спльовував. Наталка присiдала до нього.
– Не можна ж так, Володьку,- казала вона i рукою розгортала, то
згортала його волосся. Вiн поволi звертав на неї погляд i вперто дивився
до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки… її погляд все глибше i глибше
вникав до йог очей… Вiн протягав руку, обiймав її, а потiм казав:
– Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко
вiдривався вiд нього й опадав… Дивилась у землю. Потiм знизувала плечима
й коротко казала?!
– Не знаю.
– Хм… – казав вiн сам до себе,- От… Так…
Швидко встав.
– Iду, Наталко!
– Йдеш? Куди? – вона не встала, тiльки швидко пiдняла, голову. Руки
зацiпленi в пеленi.
– Йду. Сьогоднi мене арештують! Так. I то за крадiж.. Вона поволi
пiднялася, пiдiйшла до нього… Груди її торкаються його грудей. Руками
взяла його руки вище лiктiв
Дивилася до очей.
– Володю… Я пiду… Прошу, прошу… Ти ж був тiєї ночi зо мною…
Буду свiдчити… Вiн круто одвернув голову.
– Не потребую свiдкiв! – твердо сказав вiн.- Я? Свiдкiв? – брови його
насупились. Уста майже злилися. Потiм вiн обняв тiсно Наталку, поцiлував,
вирвався з обiймiв i шов.
Пiшов просто додому. Вечорiло. Поки дiйшов, на землю лягла нiч. Хотiв
їсти, але не пiшов до хати. Спати ще рано, i подався на садок. Iшов
стежкою до копанки й мiж деревами почув батькiв кашель. Зупинився. “Чи
знає вiн?” – майнула в головi думка. Вiн був у церквi, бачив рiзних людей.
– Це ти? – чує Володько батькiв голос. Вiн не називає iменi, але син
знає, що батько думає про нього…
– Я,вiдповiв Володько. Мiж батьком i сином стоїть, дерево. Вони бачать
тiльки свої чорнi постатi. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються.
Ось стоять зовсiм близько. Батько бачить виразно синову постать, а син
батькову. “Так, так…” – бiжать у Володька думки… “Вiн знає…” Але син
не вiдступив.
– Не спите? – спитав вiн. Не знає сам, чому спитав це. Не було iншого
слова.
– Нi… Нi… Такий вечiр… Не спиться… – поволi, лагiдно проговорив
Матвiй. А потiм додав: – Немає сну.
– А-а, краще йдiть… Вiдпочиньте,- сказав Володько так само чужим
голосом.
– Ходжу от i згадую… Лiзуть на думку молодi лiта. Вони обидва, нiби
по змовi, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й
зводився ледве помiтний туман. Кущi густих верб поволi в загальних рисах
виступали з туману.
– Я оженився в дев’ятнадцять, а то ще було перед женячкою… Був
молодий… Силу мав… Дiтьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я,
бувало, зводив у однiй руцi мiх три пуди. На плечi мiг i десять взяти.
Єлисей… Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або пiдбiгти, то
я вже з ним не постачив… Я був трохи тяжкий.
А Запорожже наше було тодi ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон
(пристав пiзнiше, як взяв Югеню) i ми. Двi хати й городженi клунi. А
кругом були лiшники… сад… (Тут Матвiй себе перебив). Сад? Не такий
сад, як це… От сторчало безладно кiлька сливок, кiлька морель, кiлька
дичок-грушок i пара, нiби кращих, яблунь-папiрiвок… Але гарно було…
Весна, бувало, прийде, так того квiту… Я щось тепер i не помiчаю
такого… А що було птаства. Бувало, ранками такий гамiр, що в ухах
лящить. Соловiї ото зграями лiтали… Не знаю, де вже те й подiлось… А
отам… Знаєш? У ровi, бiля копанок? Там же було багно… I рiчка звiдти
витiкала… Ми вже пiсля… Я та Єлисей, почали його гатити, а рiчка на
наших очах висохла. Далi за нашим почади люди “з-за рову” копани копати на
коноплi, дiстали джерельну воду, i знов стала рiчка… Але маленька…
струмочок… I тепер вiн є… Отак було… Наш хутор на горi, як замок, а
навколо долини… Хто його Запорожжем назвав – невiдомо… Ми… – я та
Єлисей – не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже,
Запорожже, а що то таке – нiхто не знає… Навiть ми, нiби запорожцi… Та
й почав я докопуватись… У монастирi був дуже старий чернець Зосима…
Вiн знав багато… У-у-у… (Тут Матвiй трусив головою, нiби хотiв
пiдкреслити знання Зосими)… Книги рiзнi читав… Старi книги… Знав i
перекази… Людей дуже старих пам’ятав i розпитував їх, i все списував…
Такий був старий… Не бачив добре… Наложить грубi окуляри, возьме в
руки гусяче перо й пише… Дверi його келiї не замикалися… Прийдеш,
постукаєш, а вiн не чує… Вiдкриєш дверi, а вiн пише й не чує… Коли
торкнеш за рукав – вiдiрве очi вiд паперу: “Це ти, Матвiю?”. Мене вже
знав… А говорив все по-нашому… Такий старенький, добрий дiдок, царство
йому небесне!
Тут Матвiй на хвильку вриває мову, а потiм продовжує:
– Так от вiн раз менi й каже: “Е, Матвiю, Матвiю… Не знаєш ти свого
роду… А був то рiд славний… Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А
чи знаєш, що твiй прадiд звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким?
То-то, каже… I був то козак, каже, не посполитий, а зацний…”. Так i
сказав… Цi слова до цього часу тямлю. I прийшов вiн, каже” як Сiч
Запорозьку розбили… Точно не знаю якого року… Осiв там на Запорiжжi й
хутiр заложив… Це був наш предок.
Матвiй знов перервав свою мову… Володько ще нiколи вiд нього не чув
такого. Його увага зовсiм увiйшла в батьковi слова, i вiн ловив їх, мов
щось святе… По короткiй перервi Матвiй продовжував:
– Минули роки… Рiд наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не
знаю, як стали нашi дiди крiпаками. Не знаю, як забули про своє
накорення… Твiй дiд – мiй батько – був вже мiзерна людина… Пив, i це
його згубило… Я, коли звiвся на свої ноги, почав працювати… Не
хвалюся, але я ще нiколи на своєму життю не встав пiзнiше за сонце… I от
ти бачиш…
(Коротка перерва).
А от сьогоднi пiшов я до церкви. Чую, так i так… Щось там, нiби, у
кооперативi… Говорять, говорять i чую: ти, мiй син…
Володько занiмiв. Дихання сперлось у грудях, i серце перестало битись.
Матвiй сам не договорив останнього слова. Вiн тiльки вибухнув у гнiв i
майже вигукнув:
– Нi, сказав я. Не може бути! Мiй син такого не зробить. Я це всiм
сказав… Перед церквою…
– Тату! – крикнув Володько. Вiн шарпнувся вперед. Хотiв обняти батька,
але не вiдважився. Вiн навiть не торкнувся його, тiльки руки здiймались,
то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста вiд хвилювання
тремтiли.
– Не треба! – твердо сказав Матвiй.- У нашому роду були всiлякi люди,
але нiколи, нiколи не були це злодiї… А по часi додав:
– Не бiйся! Прийдуть, то прийдуть… Вiзьмуть, то вiзьмуть… На небi є
Бог… Його нiхто ще не обдурив… Не обдурять i “вони”…
З цими словами Матвiй повернувся й пiшов у темноту прямком до нової
недокiнченої хати. Тепер вiн там спав. Володько не вiдважився йти за ним.
Вiн зiстався на мiсцi, мов укопаний. Вiн дивився в темноту, куди пiшов i
сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбнi…
Людина, що нiколи не встала пiзнiше за сонце…
I Володько знов вiдогнав свою малодушнiсть. “Прийдуть, то прийдуть!”…
“Вiзьмуть, то вiзьмуть!” – звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї
душi, коли вступ до неї заставлений, а на сторожi стоїть Честь. Батько
вiрить йому… А решта свiту може й не вiрити.
XIV _
Тiєї самої ночi, о годинi другiй, Володько був арештований. За ним
прийшло двоє полiцаїв. Вiддався в їх руки спокiйно, без спротиву. Хотiв
було взяти кашкета, але не знайшов i пiшов так. Батько одразу почув цей
рейвах, а мати також. Мати зiрвалася з лiжка i вибiгла надвiр… Зчинила
лемент… Але вийшов батько, i лемент втих.
Хутiр заворушився, схвилювався, погавкав собака – i знов тиша. Сонце
сходило того ранку так само гарно, як i завжди. Разом з його сходом
вернувся також Володько. Його допитували, нiчого не могли доказати i
пустили. Йшов раненько через село без шапки… Його зупиняла вiйськова
варта, на нього дивилися люди, але вiн не соромився. Був переконаний, що
соромитись мають його противники, якщо вони здiбнi соромитись.
Надвечiр того ж дня вже тренував зi своєю спортовою дружиною на вигонi.
Час заповiдженої зустрiчi з мiською дружиною швидко наближався, i не було
часу на зволiкання. Тилявка мусить себе показати.
Одначе до зустрiчi не дiйшло. Сьомого червня, на перший день Зелених
свят, у селi знов появився вуйт. Знов розiгнав по селi десятникiв, знов
гамiр, рух, крик… Нова “сходка”… Другого дня мала вiдбутися зустрiч,
але, замiсть вислати пiдводу за гравцями, було вислано Сергiя пiшки до
мiста, щоб зустрiч вiдмовити. Вуйт виразно цього вимагав. Мовляв, нема
часу на всiлякi витребеньки, I з цiєї нагоди Володько пiшов до Рони,
Було свято, ранок, але Рона вже не спав. Вiн сидiв у своїй порожнiй
їдальнi бiля широкого непокритого столу за великим, гарячим самоваром.
Перед ним, на другому кiнцi столу, сидiв його молодший брат Михайло, а
праворуч, на головному мiсцi сидiла сама стара панi. Всi вони були
заклопотанi, поважнi i невдоволенi. Справи села вже дiйшли також i сюди.
– Вєдь етот самий “вуйт” скатiна,- говорила стара панi по-московськи
своїм переконливим, певним, категоричним тоном.- Пачєму єво нє вибросят?
Удiвляюсь… – i при тому вона демонстративно знизувала плечима.
Михайло дивився крiзь пенсне в золотiй оправi i сардонiчно казав:
– Ти, мама, можеш єще удiвляться… Я удiвляюсь тоже… Но твоей
наївностi.
Андрiй Рона п’є спокiйно, повiльно вихололий чай, допиває склянку i
автоматично закурює. Його думки розсiяно гасають десь в iнших просторах.
– Андрюша… Пажалуста… Ти здєсь нє курi,- швидко загомонiла стара.
– Пардон, мама. Забил,- спокiйно вiдповiв Андрiй. Стара панi не лишень
стара, але й глухувата, у справах села i взагалi “полiтицi” вона
розбирається мало, а тому Андрiй пiдвищеним голосом старанно їй пояснював:
– Все ето, мама, к лучшему. Вот такiє глупiє вуйти учат народ. Да,
мама… Ну, i что ж? Ну, упьорся… Ну, вижiл нас iз сєльськаво дома?
Гаварiт, там будєт школа… Нiкагда там школи нє будєт, но новий
коопєратiвний дом будєт. Да, да Будєт! Ми поставiм. У нас єсть место…
Харошеє мєсто… В центре села… I там будєт стаять дом. Я павтаряю: да!
– Украiнскiй? – питає, шамкаючи беззубим ротом, стара.
– Какой би он не бил…. Ето нє iграєт ролi,- жваво i певно вiдповiв
Андрiй.
– Как не iграєт? Андрюша! Как нє iграєт? Вєдь iграєт. Iграєт, Андрюша.
А па-моєму, нє так. Па-моєму, лучше єжєлi би в дєревнє стоял польскiй
дом… Я, старуха, так разсуждаю, вєдь украiнци нє Польшу делят… Делят
анi Расiю… Да, мой мальчiк… Расiю. Польша? Что ж… Вєдь его тоже
часть Расiї… За нашiх врємьон… Вєдь падумай… Прiвiслянскiй край…
Нет, нет… Ти абаждi. Я гаварю… Нашє рускоє село… Польскiм ано
нiкагда не станет… А украiнскiм может… Видумалi язик. Ну, как, скажi,
по-укрiнскi будєт рукомойнiк?
– Гаспадiн Довбєнко! – почувся глухий голос вiд дверей з темного,
сирого коридору. Це Марко.
Пан Андрiй швидко повернув голову на голос i повторив: – Давбєнко? Завi
в маю комнату. Їзвiнi, мама. Дела.
Вiн встав повiльно, мав заклопотане обличчя i своєю розгойданою ходою
вийшов.
Володько мав з ним довгу розмову, Андрiй курив цигарку за цигаркою,
його мала кiмната наповнилась димом, а розбита мармурова попiльниця
попелом, але саме з цiєї розмови зродився план побудови нового
кооперативного будинку. Вуйтовi вдалося добитися свого, читальнi не було
закрито, але позбавлено й примiщення. Тодi промовило село, i, можливо,
вперше мовою господаря. Рона поклав першi двi тисячi злотих, Володько
завзявся органiзувати робочу силу, хлопцi й дiвчата кинулись до працi.
Домашнi справи, футбол, залицянки вiдiйшли набiк. I вже за пару днiв, на
подарованому Роною клинi городу, що навпроти дякiвської садиби, де
примiстилась станиця полiцiї, почалась завзятюща, сливе безперервна, день
i нiч дiяльнiсть. Пiвсотнi молодих, здорових хлопцiв i чоловiкiв, жартуючи
й спiваючи, копали фундамент, двадцять пiдвiд возило з долини камiнь, пара
десяткiв дереворубiв валили в Жолобеччинi дубину, пара тузинiв теслярiв
витесувало з неї пiдвали, стовпи, балки, крокви, десяток мулярiв заповняли
рови фундаменту муром. I все це складалося, стягалося, зводилося, будова
росла, як з води, а село мало велику, хвилюючу дивовижу. Завжди рух,
завжди гармидер, завжди спiв, безконечнi жарти i гарячi залицянки ясними
мiсячними ночами, коли розходились з роботи. Туди стiкалося цiле село,
прихильники i противники, нацiоналiсти й комунiсти, баптисти й
православнi. Бажання показати своє право i свою силу було бiльшим, нiж
особистi розрахунки.
Прийшли жнива, але праця бiля будови не вгавала. Здавалося, що всiм
хотiлося зробити це чудо за одну нiч, це стало вимогою, щоденною потребою,
обов’язком. Двi були гарячi, насиченi сонцем, потом, спрагою, випивалися
бочки води, напиналися м’язи, гартувалася вола. I за два таких
гарячо-барвистих мiсяцiв будинок був зовсiм готовий. Бiлий, гордовитий,
вкритий сiрою черепицею, сiм вiкон, двоє дверей, простора крамниця,
кiмната для засiдань, мешкання продавця i зала-читальня. I все це
красується на колишньому невжитку, тiшить око тилявчан, наповняє гордiстю
кожного, хто не гляне… Чутки про це рознеслися широко й далеко по всiх
селах, i святами та недiлями приходили чужi люди, щоб глянути на таку
несподiвану дивовижу.
До речi, за цей час i само село внормувалося. Зникли зайвi витiвки
парубкiв, вiдiйшло вiйсько, не стало озброєних варт. Село готувалося до
великого, ще небувалого свята. Село збиралося освятити свiй будинок. Це
має бути велика урочистiсть, це приклад, це iсторiя. На Угорщинi, в
Жолобках в Людвищах, у Башкiвцях знають про це. Цiла околиця, небо i
земля, i навiть далекi яснi зорi готуються взяти в цьому участь.
А жнива йшли своєю чергою… Поля горiли то росою, то срiбно-золотими
стернями, то зернистими вiвсами… Перепiлки, як завжди, бурхливими
ранками пiдпiдьомкали, моргастi зайчики металися полями, зграї курiпок
полохливо перелiтали з долини до долини, яр Мозолянка лежав зеленою латою
на золотому саванi золотих нив.
Матвiйове поле, як i завжди, пересiчене вузькою дорожиною, справа й
злiва вкрите пшеницею, житом, ячменем, вiвсом з широкою i щедрою
благодаттю мудрого, загорiлого як обличчя женця, неба. Божа рука була
щедрою, стебло поросло густо й високо, колос дзвенить в колос, в гущавинах
велике життя всiлякого гомiнкого цвiрковiння. О, яке безпосереднє диво!
Здiймiть шапку, станьте на межi i послухайте те… I хай вашу мокру вiд
поту голову погладить вiтер. Пiднiмiть вашi втомленi груди, звiльнiть
серце i берiть оберемками свiже, бадьоре, пересичене сонцем повiтря.
Саме такого часу отам, на дорожинi, раннiм ранком, коли сходить iз-за
Мозолянки сонце, а на шпоришi дорожини разом з курявою бринить роса, на
пiвденному боцi за пагорбком з’являються двi постатi. Ось вони
зближаються, ростуть, вилонюються з простору. Це йдуть Матвiй та його син
Володько. На плечах у них грабки. Ступають по звогченiй за нiч землi
рiвним, широким кроком. Сонце ллє їм назустрiч просто в загорiлi обличчя
своє м’яке тепло, свою живучу радiсть, свою невсипущу бадьорiсть.
Хода Матвiя така ж, як i колись, як i завжди – розважна, певна, рiшуча.
На його ногах старi, великi, посiрiлi, з короткими халявами чоботи.
Кортовi його штани на колiнах i ззаду залатанi великими чорними латами.
Бiла його сорочка, як звичайно, пропечена i порудiла, а його кашкет
вигорiлий i просяклий мiшаниною поту й куряви.
Роки i все, що з ними було, залишили на Матвiєвi свiй тривкий слiд, що
його не вiдмиєш нiякими водами i не вiдмолиш нiякими молитвами. Зморшки ще
гострiше врiзалися в загорiле, як стара бронза, порепане лице, погляд
мудро злагiднився, вилицi бiльше вип’ялись, борода просякла згустками
сивини. Але все-таки вiн той самий дужий, могутнiй, з великими, твердими
руками король поля i працi – Матвiй.
Володько зростом дорiвнюється батьковi, тiльки у плечах вужчий та м’язи
тiла молодшi й прудкiшi. Мiцне українське сонце поклало тривку бронзовiсть
на його юному виду. На ньому тонка, доморобна, з конопляної тканини, з
позакачуваними рукавами сорочка, на головi доморобний, крислатий
солом’яний бриль, на босих ногах сiрi, зношенi вiдпорки.
Обидва, наперед батько, а за ним син, зайшли в покiс i з “Боже поможи”
розмахнулися. Батько клав покiс рiвно i методично, мов по ниточцi, син вже
дорiвнював до його розмаху вширiнь i вздовж, але його покiс був значно
гiрший, нiби поломаний i рахiтичний. Грубi стебла вiвса-зеленяка покiрно
клалися перед ними, їх очi уважно стежили за лiнiєю, м’язи їх рук
напиналися, груди широко здiймалися з ритмом помаху грабок.
Сонце пiдноситься… Його променi все бiльше i бiльше припiкають спину,
з чола виступає пiт, груди i чоло вiдчувають дотики повiтря,
На половинi покосу, бiля борозни, косарi зупиняються. У спокiйному
повiтрi знайомим дзвоном задзвенiли пiд мантачками i брусками коси,
хвилинка перерви, кiлька слiв про овес i погоду i знов покiс… Доходять
до межi Ет-тоє, закидають на плече грабки i повiльно, рiвним ходом,
вертаються назад.
– Дякувати Богу,- каже Матвiй,- погода видержала… Коли б так ще пара
таких днiв, i ми той овес змахнемо.
А по короткiй перервi додає: – Я все вагався, чи сьогоднi зачинати, але
добре, що почали… Хоч завтра недiля… Та що накосимо – висохне i баби в
понедiлок зв’яжуть, А там i докосимо… Сонце, здається, чисте…
Володьковi думки iншi. У нього село, будова, посвячення, але на слова
батька вiдповiдає:
– А! Погода видержить…
Доходили до середини поля i робили перерву. Василинка приносила обiд –
борщ в “близнюках” з пiвбуханцем чорного хлiба, куснем сала i огiрками.
Запивалось кислим молоком з гладишки або звичайною водою з баньки, що
стояла в тiнному мiсцi. А все це разом смакувало хижим, нетерпеливим
смаком, що його, здавалось, годi успокоїти, пiсля чого вимагалось лягти
просто на сирiй землi i дозволити, “щоб в’язалось сало”.
Але чверть години пiзнiше вони йшли знов далi покосом – нестримним,
рiвним, розрахованим кроком. Час йшов разом з ними. Це тривало, хилилося
до вечора. Ось вони знов зупинилися, Матвiй звичним, повiльним рухом
здiймає кашкета, обтирає верхом брудної руки гаряче, мокре чоло, пiдходить
до баньки з водою, пiдносить її i перехиляє над головою. Сонце скiсним
промiнням освiчує його кремезну, помiтно втомлену постать, чорна, вкрита
налитими жилами рука тримає вухо баньки, вода тепла, несмачна, i її
потьоки спливають по бородi i широких, вiдкритих, зарослих сивастим
волоссям грудях. Напившись, вiн ставить баньку на її мiсце.
– Ну,зауважив вiн, оглядаючи поглядом довкiлля.-Змахнемо ще пару
покосiв, i досить.
У природi вiдчувається наближення суботнього вечора, здається, про це
знає все. Сонце хилиться маєстатнiше, барва неба спокiйнiша, з ледве
помiтним вiдтiнком огненностi в тому мiсцi, де воно має намiр зайти за
почорнiлу стiну лiсу. Тiнь вiд лiсу вiдступила й поширилась, цiле
Стратонове поле, разом з в’язальниками на ньому, затягнулось м’якою
прохолодою, в’язальники помiтно квапляться, дов’язують покоси, на схилах
Мозолянки, куди ще сягає сонце, вовтузяться люди в бiлих одягах, облитi
сонцем. Вище шляхом в тому мiсцi, де вiн випинається з-за пригiрка,
помiтно тягнуться великi фури, наладованi снопами, а мiж ними в рiзних
мiсцях ступають повiльно гурти худоби, збиваючи куряву, що її пронизує
соняшний промiнь i розбарвлює її матовим срiблом. I все робиться тихо,
лише десь отуди, з угорської сторони, чути розтяжнi, безконечнi обжинковi
спiви.
Нарештi й Матвiй з Володьком докошують свiй покiс, майже половина ниви
докошена, густа тiнь лiсу затягнула ген цiле поле аж до Жолобеччини.
Володько чує велику втому, але свiжiсть вечора так чудово злагiднює
втомленiсть твердих м’язiв, що не хочеться кiнчати недокiнченого дiла.
Матвiй також з жалем поглядає на нескiнчене поле i шкодує, що день був
такий короткий.
Але святий, великий, трудовий день скiнчився, вiд сходу сонця до заходу
сонця, весь залитий наснагою сили тiла, природи, неба i землi огненного
духа, що ним живе всесвiт. Kocaрi лишають поле i йдуть… Поволi, без
поспiху… Тiло неохоче рухається, кожний м’яз, кожна кiсточка вимагають
вiдпочинку. Йдуть не дорожиною серед поля, а межею вiд Хомового по
застарiлiй ховзькiй травi з посохлим бадиллям деревiю, громобою з його
брязкучим насiнням, заплутаної кашки i повитої на стебла повiйки. Зо всiх
бокiв гомiнким хором невтомно i настирливо вибивають свої одноманiтнi
трелi цвiркуни.
Нарештi вийшли на шлях… Ще кiлька сотень крокiв, i хутiр… Ось вiн
злiва у сутiнку вечора – такий знаний, рiдний, свiй. Густий малинник перед
хатою, широкий, молодий горiх, кiлька рядкiв малих ще слив i високий,
густий живоплiт вiд дороги. З димаря хати, майже сторч догори зводиться
дим.
Широка, немощена дорога вкрита грубою верствою м’якої куряви, весь час
тягнуться скрипливi вози, повiльно котяться тяжкi колеса, з-пiд кiнських
копит збивається хмарками курява.
– Добрий вечiр! – озивається кожний, що порiвняється з косарями.- Як
косилося?
– Слава Богу!
– Чи видержить погода?
– Дасть Бог – видержить.
З села чути бамкання дзвону. Його звуки повiльно вириваються з садiв i
розливаються ген навкруги. Десь там на полях, далеко зливаються вони зi
звуками обжинкових пiсень.
Дома чекає на косарiв вечеря. Хведот привiв вiд води конi, Василина
порається з коровами, Настя попiдтикала спiдницю, позакачувала рукави й
бiгає бiля печi. По хвилi на столi парує гаряча, бараболяна, затерта
затiркою юшка…
По вечерi Володько одразу береться за бритву. Пiсля вже смерком бере
вiдро, рушника, мило та йде через город стежкою до копанки. Приємно йти
вузькою стежкою мiж маком, що вже доспiває, коноплями, буряками та
капустою. На все впала роса. Бiля обсадженої вербами копанки пiднiмається
ледь помiтний теплий туман i чути скрекотiння жаб.
Вода в копанцi тепла, дощова Я чиста. Володько швидко роздягається
донага, набирає вiдро води й обливає себе цiлого. Пiсля натирається мiцно
милом… розтирає набряклi м’язи рук, спини, живота. Йому робиться дуже
приємно… Чується сильним, пружним, молодим… Пiсля виливає на себе ще
кiлька вiдер води й швидко витирається. До тiла з ледве чуйним бренькотом
торкаються комарi. Вiн швидко надягає сорочку, штани й почуває себе
обновленим. Втома десь зникає. Цiле тiло поволi вiдпружується… Навкруги
так приємно, так гарно… Не хочеться ще кидати такий вечiр та йти спати.
Через те Володько сiдає на м’якiй травi й дивиться.
Цiле небо всiяне зорями. Десь далеко за селом, туди, де панський двiр,
чути ще обжинковий спiв. Це йдуть запiзненi женцi запiзнених чиїхсь жнив.
Одна дiвчина несе на головi вiнок, а решта йдуть коло неї й спiвають.
Знайомi, гарнi, повнi якоїсь туги й одночасно радощiв спiви.
Володько вслухається в тi звуки… Думка вiдлiтає далеко… Земля
дiлиться. Небо нахиляється нижче. Душа поволi вiдкривається, мов дверi
великого храму, i в нiй починає дiятись щось особливе. Виходять дивовижнi
образи, встають надзвичайнi, неземнi люди, починає грати чудова музика.
Боже мiй! Таж це страшний суд!
А з-за жолобецького дубового лiсу поволi випливає велетенський,
запiзнений мiсяць. Разом з ним зростає музика, зростають образи. Свiт
ширшає, обрiї вiдступають… Володько має, що йому треба ще пiти в село,
що там праця, що завтра велике свято, але вiн не може вiдiрватися вiд
цього мiсця. Вiн щось чує… Йому видається, що це востаннє вiв бачить тi
дерева, небо, будинки… Йому хочеться на все надивитися, затямити, мати в
собi… Йому хочеться торкатися пучками пальцiв землi, що на нiй стоїть.
Хочеться цiлувати її, обняти й вести кудись в iнше мiсце…
Ах, це слабiсть… Не варто потурати нервам… Вiн стрясає головою та
йде швидко до хати. Нiхто ще не спить. Все клопочеться, прибирається,
чиститься на завтра… Мати качає рублем бiлизну. Її тонкi, засуканi по
лiкоть руки справно працюють рублем… Накочена на качалку сорочка
вирiвнюється, м’якшає, гладшає.
Володько дуже добре знає кожну її думку. Любить її таку, як є… Таж
вона знає всього двi лiтери… Одна, як круглий калачик – О… Друга, як
жук, лапата – Ж. Знала колись i А – як кроковка, але вже багато рокiв
згасли її очi й не добачають… Вiзьме книжку, дивиться на неї здалека
перед собою й каже:
– Колись ще знала три буквi… Не можу вже їх пiзнати…
Увiйшов до хати Хведот.
– Володьку. Тебе кличуть,- сказав вiн. Не сказав, хто кличе, тiльки
дискретно посмiхався. Видно, хтось такий небувалий… Володько швидко
встав, наложив на голову солом’яного бриля й вийшов…
Надворi нiкого… Вийшов до брами… Рипнула фiртка, i на дорозi
побачив чорну постать…
– Володьку,чує тихий голос. Пiзнав його одразу… Наталка. Як вона
прийшла? Пiдiйшов до неї. Вона знiяковiла, I схвильована…
– Я так боялася… Так боялася. Думаю, як його викликати… Ходила
довго попiд бгiжем… Аж то побачила Хведота… Чому ти не прийшов у село?
– Я ж сказав, що не прийду,- вiдповiв Володько.- Моє все зроблене…
Треба було батьковi помогти. У нас цього року запiзнилась косiнка. А що
там?
– Ходiм… – сказала вона,- Я тут боюсь.
– Чого?
– А як мене побачать? Я все чекала, що прийдеш… A там стiльки працi,
що Господи… Вiнки, бiганина, варять, печуть… Всi: де Володько? Де
Володько? Привезли скриньку горiлки. Там цiле село…
Вони звернули на дорожину, що веде до кущiв. Наталка все не могла
заспокоїтись. Говорила не своїм голосом. Серце її швидко билося…
-… I я не видержала… Пiду. Трохи стемнiло i я пiшла… А знаєш? –
вона взяла його за руку й зупинилась. Пiдступила ближче,- Знаєш? Був знов
Iлько.- Маленька перерва. Володько здивований. Наталка не дочекалась
вiдповiдi – Прийшов з Бухловим…
– З Бухловим? – перебив Володько…
– З ним… Боже! Я собi думаю: таж Бухлов з козаком, з полiцiєю. А
Iлько втiк з iншими хлопцями… Як же так? А вони собi принесли шпроти…
Знаєш? Такi рибочки в бляшанках… Бухлов трохи п’яний… Виймає рибочку й
дає менi – Я одвернулась. А Iлько до мене; “Дурна! Їж!” Я вибiгла з
хати… Цiлий день про це думала… Думала собi: чи сказати це кому? Потiм
рiшила: тобi. Кому iнакше?
– I бiльше не кажи нiкому,- сказав Володько. Вони пiшли просто на темну
стiну гаю. Там тихо. З села долiтає пiсня, 3 другого боку, з Угорщини чути
також пiсню, тiльки ночлiжанську.
Вертався Володько зовсiм пiзно. Йшов через село, повз новий будинок.
Село вже спало. Будинок стояв уквiтчаний. Перед ним така ж уквiтчана
брама. З неба свiтив оточений сiрим кiльцем мiсяць. Буде змiна погоди,
думає Володько. Коли б хоч видержала до завтра. Мав на увазi завтрiшнє
свято, а за скошений овесь i не згадав…
Це було не саме посвячення будинку на площi села Тилявки. Це було щось
бiльше й краще. Тягнулись роки, вкладались у десятилiття, столiття, але
навкруги було тихо, сонно, нiби безлюдно. Були чудовi весни, пишно цвiли
черешнi… Були поля зеленi… Вiтер вiяв з далеких морiв… Було не одно
густе, як мед, лiто, що заливало землю щирим золотом; були пахучi днi
осенi, повнi жовтих, червоних i синiх овочiв, були бiлi, яскравi зими;
поля вкритi застиглим бiлим металом, зненацька схвильованим i ствердлим
химерно… Була велична, маєстатична, свята земля – гордiсть Бога й
натхнення людини. Чорна земля, дужа, вузлувата й тверда… Сувора, як чоло
Саваофа, i радiсна одночасно, як гарний спiв.
Не було тiльки на нiй людини. Було безлiч недокiнчених задумiв, безлiч
початкiв, нарисiв… На кожному проектi видно було велику, натхненну руку
творця… Рiшучi, несподiванi зариси, потужнi, налитi силою обриси м’язiв,
дебелi куснi, литi з кращих металiв… Бракувало їм вiдповiдної душi.
Великої душi. Твердої душi. Розумної душi…
Цiлi вiки вагiтнiла стара, чудова земля своїм великим плодом… Небо,
обрiї, дерева, цвiт яблунi, хвиляста чорна рiлля, швидколетi птахи, й дикi
звiрi, i риби в чистих водах напружено чекали одного, надзвичайного дня,
коли ступить Бог на цю землю й мудрою своєю правицею вiдхилить завiсу
темноти. Скаже Бог: дарую вам вiд сьогоднi душу. Будьте мудрi, як я. Хочу
бачити вас володарями, а не рабами. Воскреснiть!
Нi, нi… Це не було тiльки посвячення будинку. Це посвоєму воскресало
й зводилось село. Це не була квiтуча весна, це було густе, налите снагою
лiто з бронзовим чолом. Треба було бачити, як того ранку сходило сонце.
Нiколи воно не вставало так. Сам Бог зiйшов зi свого трону й зводив його
обома своїми руками… Як горiли золотi стернi розлогих i ланiв, як
суворо, рiвно стояв на обрiю лiс, як гнулись тяжкi вiти яблунь – про все
це немає сили сказати… Село виступало – хата за хатою, всi лавою, мов
живi, бiлi, веселi, усмiхненi… Дзвiн вiд самого рання бушував над селом
i розлiтався навкруги, нiби розбитий гураган; всiх зводив, всiх гнав до
Тилявки, всiх випростував i бадьорив.
Он яром з Башковець йдуть все в чорному парубки… За ними в бiлому, в
червоному, в синьому йдуть дiвчата… Там далi йдуть дядьки в тяжких,
кованих чоботях, що залишають на стежцi глибокий слiд. Всi вони .йдуть, бо
кличе тилявець-кий дзвiн… Там буде сьогоднi празник… Про це знають всi
навкруги…
I на полях вiд Людвищ квапляться на поклик дзвону парубки, дiвчата,
дядьки… Тилявецькi поля вiтають їх своїми стернями, своїми пiвкопами…
Здається, пiвкопи знають, кому вони належать i якi руки складали їх.
На сходi знов вiд Жолобок з густого, чорного лiсу виходять юрба за
юрбою, йдуть стежками вздовж вкритого курявою широкого шляху просто
назустрiч дзвоновi, що реве над Тилявкою… Йдуть поспiхом (бо можуть
спiзнитись) дiвчата з червоними, веселими лицями… Он перед ними вже хати
Тилявки, що стоять сьогоднi гордо… Бiлi хати пiд зливою яскравих
променiв ранкового сонця…
А з пiвночi також iдуть… Там запало в глибокий яр старе лiсове село
Угорське. Угорщани встали сьогоднi рано. Вони ж довiдались, що сьогоднi в
Тилявцi велике свято. Вони ж знали, що там бiгали весь час якiсь люди,
сходились, розходились, ходили по ночах, ранками, цiлими днями. Вони
знали, що туди вселили “постерунок”, що послали туди вiйсько… Вони знали
також свого “вуйта”. Не раз погрожував вiн, що Тилявку “присадить,
знищить, рознесе, загладить”. Вони також знали, що Тилявка жила б тому, i
росла, i працювала… Кожний день хтось приносив вiстку, яку передавали з
хати до хати, про яку говорили коло церкви, на посиденьках, при
гостинах… Скрiзь на кожному кроцi чути було про Тилявку, i як не пiти
туди сьогоднi, коли так голосно реве великий дзвiн i так завзято, сильним,
металевим голосом кличе до себе…
Село встало. Було все на ногах, шумiло все, квапилось, вдягалося
святочно. Всiма дорогами, всiми стежками через сади й перелази йшли
радiснi, святочнi люди. Зо всiх бокiв вступали в село гурти, нiби
процесiї, що йшли вулицями, весело вiтались зi знайомими.
– Дай Боже, дядьку Семене! Як маємось? – твердий, соковитий бас.
– Здорова була, Яринко! А ходи з нами! – дзвенiв дiвочий голос.
– Кумо! З святом будьте здоровi! Ходiть до церкви! А дзвiн все гуде,
все б’є, нiби на сполох, нiби розпачливим криком своїм хоче пройняти саме
нутро землi й звiдти викликати навiть тих, що вiдiйшли у вiчнiсть. Дзвiн
б’є i б’є тяжким, залiзним серцем, i кожний його удар здвигає селом,
струшує з нього вiковий сон, зводить i жене… Село встало, село йде, село
рушило, мов велика повiнь якоїсь загаченої рiки, що раптово прорвала свою
перепону.
Посерединi села стоїть стара, дерев’яна, бiла, мов чайка, церква.
Бiльше ста лiт стоїть вона на тому мiсцi… Старi, розлогi дерева оточили
її зо всiх бокiв… Зеленi їх корони майже зливаються з зеленою банею
церкви, i тiльки хрест блищить золотом у соняшник променях ранку. Така
саме стара дзвiниця. Тесанi сокирами дубовi сходи, старi дзвони… Дзвонар
Григор Вакула без перерви б’є в великий дзвiн… Обличчя його нiби зi
старого ременю тиснене, глибокi зморшки, кiлька бородавок, що нiби
дерев’янi цвяхи вбитi в чоло, i цiлий лiс густої рослинностi… З
шкiряного його чола сочиться пiт… Тяжка, зачовгана рука безупинно шарпає
мотуз дзвону, а залiзне серце з кожним ударом випускає на всi чотири боки
свiту через вiкна дзвiницi велетенськi, крилатi звуки, що летять i бушують
над селом…
А внизу, як гляне око, море людських голiв… Цiле церковне подвiр’я
залите людьми… Вуличкою, стежками через сади й городи спливаються все
новi й новi струми, що вливаються в загальне море… Ось перед дзвiницею
блищать мiдянi труби музики. Ось у чудовому, густому вiд сонця повiтрi
задзвенiли першi звуки труби, що сповiстили Службу Божу.
Безлiч голiв обнажилося, безлiч рук заворушилося й склало знак хреста.
З церкви вирвалося назовнi перше хорове “Господи помилуй”. Було воно, нiби
на Великдень, таке дзвiнке, таке бадьоре, таке радiсне.
Урочистий, налитий сонцем i радiстю час iшов поволi вперед… Ось на
церковних сходах з’явилися корогви. Ось вийшли спортовцi й зробили коло
перед сходами. Море людей похитнулося й вiдлилось взад. Ось з’явився на
сходах престол, хрест… Ось вийшли три священики в святочних ризах… За
ними вийшло два диякони, а далi хор… Почався молебен, оркестра заграла
гiмн, люди клякнули до землi… Запанувала велика, урочиста тиша, i тiльки
звуки гiмну маєстатно здiймаються вгору й десь там високо, високо
розпливаються в блакитi… Вийшов священик i почав проповiдь… Згадав про
“свiтло Христової правди…”. Згадав про добрi й злi сили, що борються на
землi… Згадав, що все живе на землi i намагається жити так, як сказав
Бог, бо людина є Божа подоба… Хто не вiрить цiй заповiдi, той служить
темнiй, злiй силi… Той iде проти закону Божого… “Сьогоднi,говорив
священик, – наше село святкує великий, можливо, ще небувалий день.
Трудами, працею здвигнено велике дiло, що його правдиво оцiнять тiльки тi,
що будуть жити тут колись… Хай Бог благословить ту працю й хай принесе
вона зрiст i розцiт нашого села й нашого народу”.
Ще раз грала оркестра, блищали на сонцi мiднi труби, гойдались
корогви… Велика, барвиста процесiя, нiби хвиля моря, пiд подувом вiтру
похитнулась i влилась у вузьку вулицю… На дзвiницi все били в дзвони…
Їх звуки виривались з вiкон i великими помахами крил летiли в далечiнь…
Здавалось, їх видно в повiтрi… Здавалось, вони веселi, пружнiшi,
жвавiшi, нiж звичайно… Тi старi, зачовганi, прадiдiвськi-дзвони, що
сотнi лiт дзвонили цим людям i кликали їх перед обличчя зчорнiлого Христа
з терном i краплинками кровi на чолi… От i сьогоднi дзвонять тi самi
дзвони… Повiнню ллється народ, гойдаються спереду корогви, мигоче
архистратиг Михайло в барвистiм одязi з огненним мечем у руцi, блищить
старий, позолочений, ще з великим, царським двоголовим орлом, хрест…
Мигає верх оздобленого мереживом великого образу Пречистої Дiви… Далi
ллються хвилями люди… Мiняються барви, вiтер бавиться з довгим волоссям,
виривається якийсь слiв…
Далi похiд повертається влiво… Там далi видно високу браму, оздоблену
жоржинами, кражалками, повияками та безсмертниками… На брамi напис “В
ЄДНОСТI СИЛА”… Чорнi, великi лiтери на бiлому паперi… Перед тими
лiтерами людське море, голови, безлiч голiв, з розумом i думками… В
єдностi сила, каже плакат, говорять чорнi на бiлому лiтери… В єдностi
сила стоїть перед обличчями всiх людей… В єдностi, в однодушному
споєннi, у великiй свiдомостi свого людського первня. Дзвони говорять,
небо говорить, говорить стара прадiдiвська земля, могили батькiв, дiдiв,
чорне, закурене вiками обличчя в терновому вiнку з краплинами кровi на
чолi… Все це повiдає, що сила в єдностi, що воля в єдностi, що свободу
дасть єднiсть…
Людське море все посувалось вперед просто на браму з написом. Вона,
уквiтчана, стояла на своєму мiсцi, розiп’яла свої обiйми: “Входьте, люди
мої! Вливайтесь!” – А чорнi лiтери нестримно росли на бiлому тлi й кричали
разом iз дзвоном у мужицькi вуха: “В ЄДНОСТI СИЛА!”
Побiч стояв невеликий, бiлий, зовсiм новий будинок. Чув свою силу й
нiби радiв, що народився на свiт. Вiн усмiхнене чекає тi тисячi людей, що
он зi спiвами й корогвами наближаються крок за кроком до нього. Ось вони
вже зовсiм близько. Ось зупинились перед брамою. Ось священик пiдносить
хрест i благословить його. Бризнула свята вода, задзвенiв спiв, заграла
оркестра. Через кiлька хвилин невеличкий, бiлий будинок залитий людьми.
Здається, небарвисте море навкруги, а на ньому бiлий корабель стоїть
непорушне, мiцно заякорений.
В серединi будинку також повно. Залитi всi кiмнати, всi закутки. Там
стоять довгi столи, обставленi лавами. Поволi, урочисто засiдають за
столами гостi. Ось вже засiли й чекають початку гостини. Кого тут тiльки
нема. Священики, просвiтяни з Крем’янця, гостi з чужих сiл, свої дядьки.
Саме в той час надворi закалатали дзвiнки. Всi глянули в вiкна. На
подвiр’ї розступився народ, i увiйшов до середини “вуйт” в супроводi
коменданта полiцiї. Вiн був сердитий, насуплений. Чоло його загорiле,
брови довгi, настовбурченi. Вступив i, здавалось, хотiв крикнути. Одначе
не крикнув. Пiдiйшов до Андрiя Андрiйовича й зложив якесь привiтання.
Андрiй Андрiйович засадив його й коменданта за стiл.
В той час встав Володько. Його хлопцi стояли бiля гостей.
Володько подивився на всiх. Вигляд мав трохи збентежений. Уста його
злегка тремтiли й висихали. Одначе вiн збирає всi свої сили й починає
говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова виривались з нутра якось
силувано. Кожне з них вiдривно падало куди попало i, здавалось, боялось
лишитись на цьому мiсцi. В очах його стояв якийсь туман. Всi тi обличчя,
що були зверненi на нього, заволiкалися серпанком мороку. Вiн не бачив їх
виразно. Вони були десь далеко перед ним тi всi, що дивились на нього з
рiзних мiсць, тi всi, що його бачили, й тi, що чули його схвильованi,
живi, вийнятi просто з глибин душi слова.
Вже по короткому часi його мова набрала певностi. Слова полились
вiльнiше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю
рiдну, про рiдних людей. Говорив про могили предкiв, що жили тут i тут
вмирали. Говорив про будуччину, про чужих людей, про далекi країни й
свiти. “Збурились ми – ми пiвмертвi, ми немiчнi. Збурились i встали! На
буревiйних хвилях революцiї виплили нашi кораблi в далекий рейд! У наших
жилах, мiцних руках стерно майбутностi. Вiрю в нас!”
На цих словах Володькiв голос рвонувся i його звуки впали в народ, нiби
блискавка. Тiсно затиснутий його п’ястук вдаривсь об стiл. Очi його
горiли… Вiн був пiднесений, вищий, потужнiший, нiж звичайно. Це говорить
Матвiїв син. Це слова, сказанi за батька, за дiда, за всiх дiдiв! За цiлу
землю сказанi цi гарячi слова!
– Слава! – крикнули Володьковi товаришi. Задзвенiли чарки, заграла
музика… Ось вони всi, тi милi хлопцi. Сергiй… Кiндрат… Антiн…
Демид… Никон… i багато iнших – стоять тут на сторожi мiцнi, потужнi й
готовi…
Гримiла слава, бряжчали келихи. Вирвалась пiсня широка й свавiльна.
Йшов великий день просто у вiчнiсть, весь задивлений вперед, весь налитий
снагою вiри…
Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Вiн спiвав зо
всiма, вiн танцював зо всiма, вiн бiгав з мiсця на мiсце… Вiн радiв.
Чого йому сьогоднi так весело? Безлiч треба слiв, щоб сказати це. Можливо,
навiть звичайними словами не скажеш такого. Можливо, це такий час…
Можливо, у вiчностi є хвилинка найбiльшого щастя, й одна незначна людина
випадково переживе її… Навiть гнана, вiть переслiдувана, навiть
прицвяшена на розпуттi сталiть помножена на сорок п’ять мiльйонiв…
Скiльки тут тих людей. Два кола танцюристiв. До Левинських приїхала
Женя. Чи Володько її пам’ятає? Певно, I той день, чи вечiр, коли танцював
з нею й коли вона з нього смiялась… Все пам’ятає. Це було недавно, перед
двома роками… А однак, як все змiнилося…
Тут i Тараско. Вiн сьогоднi сам собi не пан, а цар. Вiн знов розгулявся
i все до Володька лiз цiлуватися… Тут i пан Лiнкерт з Романом. Обидва
вже випили й Лiнкерт побожився, що наб’є вуйтовi морду, але його стримали.
Тут i Габель, тiльки без Рози. Тут i дядько Кузьма, що пiдписував
декларацiї… Староста, вуйт, комендант полiцiї… Тiльки не прийшов пан
Глiб. Вiн боявся. За таке його проженуть з посади, I Саша також не
прийшов. Вiд’їхав геть i не вернеться. Нема й Ольги, I Йона нема, i
Ганки… I ще кiлькох нема… Зате море iнших людей, що ще нiколи тут не
були, а тепер прийшли i є.
Пiзно вночi скiнчилось свято. Розходились, роз’їжджались на всi боки
люди. Спiвали, гукали, радiли, хто як умiв i мiг.
Один Володько не мiг пiд вечiр радiти. Староста знайшов його i “вручив”
повiстку на завтра до повiтового староства. Володько зневажливо впхав її в
кишеню, не читав, не дивився… Але вiн знав, що там написано. Не треба
читати. Зрозумiло. Намагався взяти себе в руки й не пiддатись. Прощався з
рiзними людьми, подавав руку, усмiхався.
Потiм зiстався, щоб знайти Наталку. Майже цiлий день не мiг побути з
нею. Знайшов її в Теклi разом з Мокриною, що чекала також на Сергiя.
Теклина хата низька, простора. Лавицi старi, вигнутi. Стiл також старий i
скривлений. Двi постелi збитi дошками, щоб не впасти. Свiтло маленької
лампи ледве освiчувало простiр. Наталка лежала на лавi за столом i думала:
прийде? Не прийде?
Вiн прийшов iз Сергiєм. Наталка швидко звелася. Володько присiв на
хвилинку, потiм знов встав. Наталка знає, що вiн нервується.
– Сергiю? Що ти з ним зробив? – Голос i очi Наталки жартують…
Пiдiйшла до нього, дивиться в вiчi, смiється. Володько також посмiхнувся.
Сергiй пiдступив до них, тiсно обняв їх обох.
– Вiн вас бiльше любить, нiж мене,- казала Мокрина й голосно
смiялася… – Ви холєрники!.. Ви! Володьку й Наталко. Вам треба
женитись… Землю орати, дiтей плодити…
Наталка дивилась допитливо на Володька. Вона посмiхалася й
погоджувалась зi словами Мокрини. Обернулась у бiк Мокрини.
– А думаєш! I хотiла б… їй-бо! Дитинку… Володьку, нi?
– Що кому, а курцi просо,- сказав Сергiй i вiдiйшов.
– Йдем! – коротко кинув Володько.
– Спiть тут… Мiсця досить… Там, там… – казала Мокрина.
– Добранiч, Мокрино! Можливо, не побачимось,- проговорив Володько й
подав їй руку…
– А-а, на вас частець! – зсунула брови i крикнула жартом Мокрина,-
Вмираєте? На окописько вас винесемо.- Вдарила його кулаком по спинi. –
Йдiть!
– Сергiю! Здуши її! За мене! – Кинув Володько й вийшов. За ним вийшла
Наталка.
Вони пiшли через садок униз. Володько обняв Наталку за стан. Йшли
вузькою дорожиною, що поволi сходилась у стежку… Город вiдгороджений вiд
вигону плотом. Вигiн круч то спадає в долину до рiчки. Бiля перелазу
Володько зупинився. Вiн поволi, обережно, нiжно обняв Наталку й мовчки
пригорнув до себе.
– Що? – шепнула вона.
Було темно. Мiсяць затягнутий хмарою. З заходу подуває вiтер. На селi в
рiзних кiнцях чути спiви й вигуки. Бiля криницi хтось голосно на цiлу
долину верещав:
– Гва-а-алт! Гва-а-алт! Ряту-у-уйте!
Одночасно звiдти чути розкотистий регiт.
Володько й Наталка не звертали нi на що уваги. Вiн пiднiс свої руки й
стис гарячими долонями її щоки… Хвилинку вдивлявся в її очi, але темнота
закривала їх. Потiм нахилився, вона пiднялась, i уста їх злилися. Цiлував
її не так, як звичайно. Цiлував уста її, раз, ще раз… Цiлував очi, одно
й друге… Вона була здивована, чула щось i все чекала якогось слова.
– Що? – питала пошепки…
Нiякої не давав вiдповiдi, а тiльки мовчки горнув, цiлував i знов
горнув.
– Що? Що, Володьку? Любий? Що? – вирвалось у неї вголос.
– Наталко! – Слово впало, i знов тиша. Вона напружилась. “Ну! Кажи!” –
кричала її iстота. “Кажи!”
– Ми розлучимось! – впали знов слова. Тиша зробилась ще бiльшою.
Наталка раптом опала, нiби пiдтята десь у серединi. Голова її спустилась
вниз.
– Наталко! – голос Володька хоче висловити те, що не скажуть слова.
Чулий, з глибини, вiд серця. Наталка мовчить. Голова її ще нижче
опустилася…
– Мушу! – кидав вiн далi слова.- А так тебе… Люблю!
Вона мовчить. Його слова витискаються поволi, одно за другим в
непорядку.
– Мушу! Покину все… тебе i батька… i матiр… i сестру… i
брата… I землю свою покину.
Вона не промовила нi слова. Чекав хвилинку й далi казав:
– Дякую!.. Тобi!.. всiм. Завтра мене ще вкарають… Це буде востаннє…
Нi, Наталко! Не думай – боюся. Нi! Але йти треба! Мушу!
Голова її все опускається. Вона тисне в собi чуття. Потiм зненацька
вибухає… Був це страшний, стиснений, невiльний плач. Не плач, а ридання.
Сльози лились з очей, як у дитини. Навiть не втирала їх. Текли по щоках i
капали, тiльки Володько не бачив їх. Вiн горнув її все сильнiше й
сильнiше, нiби хотiв навiк пригорнути, щоб не втекла… З уст його падали
гарячi, нiжнi, повнi кохання слова…
Грiзнi, суворi думки тягнулися за ним. Йшов серед темної ночi, як
тяжкий злочинець… Переступав ногами по святiй, рiднiй землi. Тiкала вона
з-пiд його нiг, не гнулась… А хотiлось, щоб розступилася й проглинула
його. I коли вийшов за село до свого хутора, зупинивсь, оглянувся, зняв
шапку… Дивився довго, довго в темноту, звiдки чути гавкання собак… Очi
його широко вiдчиненi, i на чорному тлi йому ввижаються тiнi… Безлiч,
безлiч рiзних тiней, що йдуть перед ним, що повертають до нього голови, що
кивають йому, що посмiхаються й погрожують. Багато рокiв бурхливого,
кипучого життя… Любовi, щастя, радощiв, грiху й страждання. “Прости,
свята, рiдна земле, що мало для тебе зробив!.. Що кидаю!.. Що йду…
Прости, село, Наталко, рiднi люди!”
I йому здавалося, що вiн вже не тут, не перед селом. Йому здавалось, що
вiн вже вiдiйшов i тiльки згадує все, що було. Лебедщина, Дермань, школа,
революцiя, посвячення будинку… Все те було колись i вiн те бачив, i
пережив, i затямив, I здавалось йому також, що вiн не зробив усього… Що
зробив не так, недобре… Здавалось, що не виконав того, що хотiв… Був
не добрий, не сильний, грiшний… “Ну!” – вставав у ньому iнший, тихший
голос. “Ти ще зробиш! Ще зробиш! Ще зробиш! Тiльки йди! Йди звiдсiль. Тобi
тут не мiсце…”.
На другий день рано Володько йшов до Крем”янця. Йшов через село,
зустрiчав людей, зупинявся, казав кiлька слiв, розпитував, як спалося, i
йшов далi. Вчорашнiй його настрiй пропав. Сiруватий, вiтряний день розвiяв
його. Знав тепер, що вже кiнець. Вiн iде до староства, вислухає, що йому
скажуть, вернеться, скаже батьковi, матерi й вiдiйде. Напрямок Львiв. Далi
знайде дорогу. Це рiшено остаточно. Вiдвороту нема.
Бiля магазину побачив десятника, що прилiплював тiстом якiсь папiрцi.
– Дай Боже, Арйоне! Що лiпите?
-Ет…Незнаю… Не вмiю читати по-панськи… Учитель дали… Володько
пiдiйшов i читав. Маленьке, писане гектографiчно оголошення… “Зе
взглєнду… так, так, так… Встомпiло… тiльки-то деклярацiй…
паньствови єнзик… школа ве всi Тилявце бендзє утраквiстична…”
– А цо там написано?..- спитав на жарт Арйон…
Володько вже на ходу вiдповiв:
– Брехня.
Одвернувся й пiшов. Вiтер дув назустрiч. На дорозi пiднiмав куряву…
Небо затягнене хмарами й погрожує дощем. Бiля кооперативного будинку на
хвильку зупинився. Тут ще безлюддя, тiльки зiв’ялi квiтки, втоптана земля
й розкиданi папiрцi. Пiшов далi…
Коло одинадцятої години прибув до староства. Увiйшов у знайомий
коридор, пiднявся на сходи. Уявляв насуплених урядовцiв, непривiтливi
погляди, короткi сердитi слова. Нi Помилився. Урядовцi привiтливi… “Цо,
пану? Прошен бардзо!.. Прошен долє зачекаць… Пан референт…” I так
далi, i так далi…
Володько вийшов на коридор, переступив за дверi й зупинився на схiдцях
збоку. Накрапав поволi дощ. Вiтер вiяв по верхах будинкiв i дерев. Деколи
залiтав униз i вривався у дверi староства. На дверях рiзнi оголошення –
друкованi, з орлом i писанi машиною, навiть пером… Володько читає одно i
друге, третє… Накази, застереження, повiдомлення. Мiж ними бiльший,
сiрий папiр з пiдписом мiнiстра внутрiшнiх справ. “З огляду,- читає
Володько,- що до мене доходять чутки про “нєвласцiве” поводження “владз
адмiнiстрацiйних” зi “стронами”… “Скарги вносити просто до
мiнiстерства… ” Володько усмiхається й усмiхається… Слова йому
видаються смiшнi, нiби гумор це, а не розпорядження. Вiї тепер не боїться
й так нiчого. Можуть далi кричати, тупати ногами й можуть слинити… Вiн
тепер нiчого не боїться… Нема тут страшних речей i грiзних слiв… Все
звичайне, пережите й буденне.
Почув своє прiзвище. Швидко побiг нагору.
– Прошен вправо!
Знайомий сам референт Лiванський… Пiзнає Володька й посмiхається.
– Пан Довбенко. Добрий ранок… Прошу сiдати. Ви в нас частенько
буваєте… Ну, ну… Що там нового?
Говорить по-польськи, швидко, весело, байдуже. Подивився на папiр перед
собою.
– Агiтацiя, пане Довбенку! Зле! – сказав твердiше й коротко. Вiдiрвав
погляд вiд паперу й подивився на Володька. Хвилинку мовчав.
– Пане Довбенку. Послухайте, що вам скажу: ви ще людина молода.
Попереду маєте багато рокiв життя. Невже ви хочете їх змарнувати? Так?
Хочете? (Коротка перерва). Ах, якi ви легковажнi. Б’єте об мур головою й
плачете, що болить голова. А я вам можу вiд себе додати: голова ваша
трiсне. Так, пане! Ми вам нiчого не даруємо. Що ви там у себе в селi
задумали… Вам то, можливо, потрiбне, а нам нi!.. I тут: ви чи ми! Нi?
(Знов перерва). Ще раз вам кажу: ми нiчого вам не даруємо… Нiчого вам не
попустимо. Хтось з нас добровiльно чи силою мусить пiддатися…
– Пане референте,- почав Володько, нiби збирався казати промову.- Я
збирав пiдписи на декларацiї. Це ж законне дiло…
Референт його перебив;
– Вас карають не за законне дiло, а за пропаганду. Ви десь, комусь
сказали: “Держава ця розвалиться, а на її руїнах розцвiте новий квiт –
Україна”. Казали це? Кому?
Референт уважно дивився Володьковi в вiчi. Володько пiднявся,
посмiхнувсь i сказав:
– Сказано гарно. Я не сподiвався, що Габель чи козак так вмiють… I їх
не карають?
Референт насупив раптом брови й обурився.
– Я з вами не жарти строю. Ви забуваєте, що тут уряд! – Але в цю саме
хвилину, мабуть, згадав про мiнiстерське розпорядження й знов зробився
ввiчливим.
– Ви це казали?
-Нi!
– Ми знаємо. Будьте ласкавi почекати внизу!
Володько вийшов i зiйшов униз. Через пару хвилин його знов покликали.
“Пан староста” i т. д.- сто злотих гривни! В разi незаплачення мiсяць
в’язницi. Прошу розписатися.
Кiнець. Зроблено. Сказано. Пiдписано. Володько вiдходить. Натягає
шапку, пiднiмає комiр… Надворi дощик, вiтер, рвуться на дверях
оголошення, бiжать по хiднику панночки, мають короткi спiднички. Хiдник
блищить вiд дощу. Зi стрiх рурами бiжать струмочки води.
Володько крок за кроком вiддаляється вiд того червоного будинку. На
першому перехрестку зупинився. Перед ним пройшов горбатий водонос з
повними вiдрами. Його вiдра сягають майже до землi, пiдчепленi до
коромисла довгими гаками. Це добрий знак. Оглянувся на червоний будинок,
нiби казав: ну, ну!.. I далi пiшов у напрямку до широкої вулицi.
А надвечiр мокрий, втомлений i голодний вертався до села. Чи не зайти
до Сергiя? Розпитати, що доброго в селi. Зайшов. Є Сергiй? Його сестра з
усмiшкою сказала:
– У клунi. Зайдiть. Вiн там.
– Чого ви, Мотре, смiєтеся? – спитав Володько й засмiявся сам. Така
вона молода, весела й щаслива…
– Так собi,вiдповiла вона.
Володько вийшов з хати. Сергiй вже вiдхилив широкi, з вирiзьбленим
тризубом дверi й гукає:
– Гей, гей! Сюди!
Його майже не видно в вечiрньому присмерку. Володько увiйшов.
– Здоров!
– Здоров, здоров, малий! – захрипiв Кiндрат. Вiн лежить на купi
вiвсяних снопiв i Володько його не бачить. Чує тiльки голос.
– Скiльки впаяли? – питає далi Кiндрат. – Сто, двiстi? Батько твiй за
такi грошi поля купував.
– Староство також потребує жити,- вiдповiв Володько.- А що нового,
хлопцi?
I Пiсля цього настала коротка тиша.
– Питай Сергiя,- хрипить Кiндрат.- У тебе закрутиться голова, як
почуєш… Чекаємо тiльки тебе.
Сергiй продовжував:
– Йон казав тебе вiтати.
– З тамтого свiту? – кинув Володько.
– Кiндрате. Зведися й вигляни…
А потiм тихшим голосом Сергiй додав:
– Йон таки вернувся. Це правда.
Кiндрат з лайкою встав i посвистуючи вийшов з клунi. Руки мав у
кишенях. Його постать деякий час стояла в дверях, а потiм сховалась.
Володька ця звiстка не здивувала, але зацiкавила. Вiдчув, що в нутрi
зводиться пружнiсть, зникає втома. Пiдняв голову. Вiн одразу догадався,
звiдки “вернувся” Йон. Вiн був “там”. Це безперечно. Ряд картин пролетiв у
його уявi. Вiн швидше пiдступив до Сергiя, сперся на лютрину воза й
уважливо казав: |
– З Совдепiї, нi? Кається, лютує?.. Певно. Ти його бачив?
– Бачив. Каже, був у Житомирi… їх там, каже, цiлi ватаги таких. З
Луччини, Ковельщини… “Товаришi” їх впакували до “допру” – в тюрягу.
Всiх… А потiм половину засудили, як шпiонiв, решту – фi-iть! – i назад.
“Ви нам такiє не нужни. Раз комунiст, значiт, работай на мєстє. Бєй панов!
Ми своїх кончiлi…” Ех, тобi треба його бачити… Володьку! Ходiм. Вiн
хоче з тобою зустрiтись…
– Казав?
– Каже, що Володько? Святить будинок? I це, каже, робота, але
все-таки… Не те, каже!.. Не те треба! А я сказав, що ти прийдеш.
Прийдеш?
Володьковi хотiлось сказати одразу: прийду, з радiстю! Але вiн не
квапиться з вiдповiддю.
– А як виглядає? – спитав тiльки, щоб закрити свою нетерпеливiсть.
– З борiдкою. Смiшний. Рудава борiдка, а сам закурений. Видно, чоловiк
потерся.
– А де вiн живе? – ставить Володько далi питання. Вiн вже намiрився
сказати: йдемо!
– У, це цiкаво. У лiсi. У нього штаб. Вiн вже тут двi недiлi. На
хуторах має “кватири”…
– Добре! Йдемо! – вирiк нарештi Володько.- Тiльки я голодний. Мушу
наперед додому… Далеко це?
– Години зо двi ходи…
Володько вже ожив. Вiн сказав “а”, тепер вже не може стриматись.
– Знаєш, зробим так: я йду, вечеряю, а потiм сходимось у певному мiсцi.
А “вiн” там буде?
– Я йому сказав, що прийдемо. Хочемо зробити нараду. Ми умовились. Iди.
Ми чекатимемо тебе бiля цвинтаря. Добре? Кiндрат також iде.
– Готово! – i Володько швидко вийшов. Вже смеркало. Дощ не падав, але
небо вкрите хмарами. Вiтер гнав їх у напрямку сходу. Дерева шумiли й
гойдалися.
Дома Володько скоро вечеряє. Батько питає, як там було. Добре. Все
добре. Вiдповiдає побiжно. Мати приносить вечерю. Майже не глянув на неї,
бо думав за iнше. Василинки нема дома, Хведот ще порається на дворi.
– Ти куди, дитино, спiшиш? – каже мати.
– Побiжу в село. Зараз вернуся,- швидко вiдповiдає. З’їв, узяв шапку й
вийшов. Мав на собi гумового плаща й чоботи. Вийшов на дорогу й одразу
звернув на поле. Десь взявся Пундик. Пiдбiг до нього й хоче лащитись.
– Йди геть! – каже Володько. Собака ще деякий час бiг за ним, а потiм
лишився. А Володько спiшив. .Через скошенi поля, через межi, через зораний
перелiг, попiд лiсом, бiля запусту. Навкруги тиша й темрява. Вiн знає
добре цю мiсцевiсть. Вiтер дме йому назустрiч, i поли його плаща
розвiваються. Вiн ступає енергiйно. Час вiд часу попадає в яму чи на
скибу, спотикається, але це не зменшує ходи.
Скiнчився “зруб”, i там далi в темнотi показався цвинтар Володько
зупинився, послухав i свиснув. Його свист розлетiвся i, здавалось, десь
тут недалеко зник. Вiтер розвiяв його й загладив. Володько напружено
вслухається. Деякий час не чує нiчого, тiльки дерева кладовища поривно з
кожним притиском вiтру шумлять. Але по хвильцi почув iнший свист. Вiн
вiдповiв ще раз, i по часi серед темноти помiтив двi чорнi постатi.
– Кто йдьот? – прохрипiв Кiндрат. Вiн, мабуть, уявив себе на фронтi.
– Свої! – вiдповiв Володько, а потiм добавив: – Ти, брате, вже можеш
забути московщину.
Кiндрат хрипло засмiявся.
– Привичка,сказав вiн…
– За мною,здушено проговорив Сергiй. Володько й Кiндрат без спротиву,
мовчки пiшли за ним.
Нiколи ще в життi не переживав Володько чогось подiбного. Вiн бачив за
свiй короткий вiк досить. Вiйна – гармати, раненi, мертвi й розложенi
люди. Потiм революцiя зi своїм большевизмом… Грабунки, нiчнi напади,
стрiлянина, змiна влад, розстрiли… Але такого ще Володько не переживав.
Вiн знає, хто такий Йон. Знає, що про нього в селi, думають. Знає
вiдношення до нього урядiв i влади безпеки. Навкруги темна нiч, вiтер, шум
лiсу. Це щось з повiстей про старi часи, про тих людей, що їх бачив у
в’язницi… Колись про таких оповiдалось у млинi… їх в той час не було
на землi, хоч про них оповiдали й вiрили. Тепер вони є, хоч про них
мовчать i нiхто не хоче вiрити.
Сергiй також нарештi чує себе справжнiм “нащадком козацького роду”. Вiн
це любив пригадувати пiсля прочитаної повiстi Вальтер Скотта чи Кащенка.
Тепер вiн переживає це своїми нервами, душею, всiм своїм єством. Вiн
ступає гордо, пружно й обережно. Голова його трохи театрально пiднята.
Слух i зiр напруженi. Тепер вiн не потребує “йти в бандити”.
Один Кiндрат сприймає це по-своєму. Шiсть рокiв вiйськової служби –
фронт, атаки, окопи, “катьолки” вибили з нього все, крiм шибеничного,
“наплювательного” погляду на речi. Так то так… Коли б iнакше – було б
iнакше. Але вiн скрiзь на мiсцi, i море йому по колiна. Вiн хоче
побачитись з Йоном, “тим чортом”, що задумав конче вмерти на шибеницi.
Кiндрат був проти нього, бо проти нього був Сергiй. Сам Кiндрат без Сергiя
не вмiє думати. Пити горiлку можна й з дiдьком, але думати тiльки з
вибраними людьми. Тепер Серпи з Йоном… Кiндрат вiдставати не любить…
“Коли ми дiйдем? Коли ми дiйдем?” – питає себе весь час Володько. Поле,
кiнець властиво, клин дерманського лiсу, спуст вниз, у ту долину з
розбитим каменем, над яким колись воював з угорщанами, бiля якого клали
багаття й пекли картоплю. Тут ростуть широкi, розлогi кущi лiщини, на яких
ще зеленими обривали горiхи, а потiм восени лазили попiд вiттям навколiшки
й вишукували тi рештки, що випадково залишилися й пiсля самi опали… Далi
сiножать Михайла Турка. Перед нею вiдбитий великий камiнь, що скотився
згори.
Швидко вийшли на протилежну угорщанську гору. Перед березовим запустом
видно багаття. Його полум’я яскраво видiляється на чорному тлi. Деколи
миготять якiсь тiнi. Пiшли просто на багаття. По короткому часi натрапили
на спутанi залiзними путами конi. Одна пара, друга, третя…
– Це угорськi нiчлiжани,- сказав Сергiй.- Стiйте тут… Я зайду до
них… Зараз вернуся…
– Да-а! – протягнув чомусь Кiндрат, при тому сплюнув i почав напомацки
закурювати. Довго монявся з цигаркою, потiм одвернувся од вiтру, черкнув
сiрником, полум’я освiтило на мить його червону, круглу подобу, i цигарка
зажарiла… Мiцно потягнув у себе дим i пружно, шумно випустив.
– Ну, й сучий син вiн… – проговорив нiби сам до себе i чутно виплював
тютюн, що налип йому на уста. Володько не вiдповiв, хоч знав, про кого
Кiндрат думає. Володько уважно вдивлявся в темряву, де зник Сергiй. Час
вiд часу вiн входив у сяйво багаття, i тодi видно було його чорну
постать…
– А ти знаєш… Вже скоро осiнь… Холодно,- проговорив знов Кiндрат.
Вiн, мабуть, не переносить мовчанки. Володько байдуже буркнув у вiдповiдь.
Вiн зовсiм не про те думає.
Збоку пирхають i брязкають путами конi. Десь там далi шумить лiс, але
його не видно.
Володько пригадує референта Лiванського. Ось вiн стоїть собi за високим
бюрком. Тонкi його уста тiсно затисненi. Нижня щелепа трохи вип’ята
вперед. Борода гостра, але з ямочкою. Волосся розчесане дбайливо, й чiткий
продiл пересiкає його з правого боку. Вiн стоїть там кожного дня. У
почекальнi внизу кожного дня чекають люди. Вони приходять туди, чекають,
стоять, сидять. Потiм мандрують на “дубенську рогачку” або вертаються
додому… “Або ви, або ми”,- звучать у вухах його слова… А збоку шумить
лiс, спереду миготить яскраве полум’я нiчлiжанського багаття. Далi вправо
i влiво тягнеться велика, оповита темнотою й незнанням земля. По нiй
бiжать свобiдно захiднi, пружнi вiтри. На нiй живуть люди, стоять хати,
ростуть дерева.
– Фi-i-iть! – чути з темноти посвист. Вiтер пiдхоплює його, рве на
шматки й вiдносить. Але кiлька тих шматкiв все-таки долiтає до
Володькового й Кiндратового вуха.
– Кiндрате! Ти вмiєш! Свисни!..
Кiндрат вложив два пальцi пiд язик, i рiзкий посвист пронизав нiч. За
кiлька хвилин з неї Сергiй, але не сам. З ним був ще незнайомий парубок.
– Йдем! – сказав Сергiй не доходячи. Володько й Кiндрат вже йшли без
його наказу. Не питали, хто з ним прийшов. Увiйшли в березовий запуст.
Володько так добре знає цi кущi. Бував тут стiльки разiв… Тiльки тепер
вони мають трохи iнший вигляд. Можливо, це… Ет, знов лiзуть на думку
дивнi згадки й порiвняння. Вiн вже втомлений, але обличчя його пашить вiд
напруження й цiкавостi.
Через деякий час ходи спереду чути слова:
– Стiй! Хто? А потiм:
– Свої!
– Де Карпо з кiньми?
– Там… На Бойковому…
— Грають дурня?
– Фiльку,чути вiдповiдь.
Далi в кущах заквилила сова. Володько виступив наперед. Йому хотiлося
впевнитись, чи це не запорожець. Нi. То не був запорожець. У темнотi його
мало видно, але все-таки це звичайний нiчлiжанин у великому жовтому кожусi
з виложеним вовнистим комiром. У руцi в нього зложенi обротi. Велика
вовнянка спадає йому майже на очi. Це, мабуть, з Угорська, думає Володько.
Голос хриплий, як у угорщан.
Можливо, колись бився з ними каменюками там, на другому боцi.
Пiшли далi. Кущi все густiшають. Вузька стежка в’ється мiж ними.
Спереду йде обережно угорщанин, за ним Сергiй, далi Володько й Кiндрат.
Ноги майже нечутно ступають по м’якiй землi. Навкруги глибока тиша, тiльки
чути запах диму.
Володьковi нерви помiтно починають грати. Все-таки зустрiч ця не
звичайна. Уявляє собi Йона, все, що було мiж Володьком i ним. Вже наперед
чує його сердиту мову, уривнi, короткi слова. Вже бачить той блискучий,
гострий погляд… Про що будуть говорити? Що скаже та незвичайна людина?
Де вiн був i звiдки прийшов?
Прийшли несподiвано. Мiж густими кущами тлiє багаття, Навкруги в
кожухах, у гуньках, ледве помiтнi при землi, лежать люди. Хтось тихо
розмовляє, хтось коротко кашляє, хтось курить, i його цигарка пiд носом то
розгоряється, то знов гасне. Впало кiлька вiдривних, сухих слiв.
– Знайшли конi?
– Є! Якого чорта! – озвався Кiндрат.
– Хто тут?
Вiд землi хтось швидко пiднявся й пiдступив одразу до Володька.
– Це ти? – почув вiн знайомий голос.- Йон.
– Пiзнав,так само коротко озвався Володько. Всi, що лежали при землi,
почали поволi зводитись. Але на ноги не вставали. Кожний сидiв на своєму
мiсцi. Йон одвернувся й пiдложив на огонь жменю труску. Полум’я одразу
спалахнуло, i зробилось виднiше. Йон i Володько мовчки стояли один проти
одного й дивились на себе. Здається, мiряли себе.
– Та-ак,протягнув Йон.- Часи мiняються… Не сподiвався тебе вже
бачити…
– Мiняються,- вiдповiв так само Володько. Але в ту саме мить почув
голос Сергiя;
– I ти тут? Дай Боже!
– Дай Боже,спокiйно вiдповiв Ганчин голос. Володько подивився в той
бiк. Так. Це Ганка. У кожусi сидить на виверненому пнi. На Володька зовсiм
не дивиться. Вiн на хвилинку знiяковiв. Йон iронiчно, поблажливо дивився
на нього, потiм одвернувся й сплюнув у вогонь.
– Сiдай,байдуже сказав Йон, вказуючи струхлявiлого пенька. Володько
подивився на Йона й присiв. Йон присiв також.
– Мусимо почекати на того чорта… Нiколи в час не прийде,- додав по
хвильцi Йон.
Володько дивиться в огонь. Йому пригадався iнший час… Вiйна, табор
утiкачiв за Шумськом на полi… Галичанин-дiд з люлькою в зубах, що сидить
перед огнем i згадує своїх синiв. Мимохiть пригадав ту нiч блукання помiж,
безконечними рядами возiв, огнiв i наметiв. Тисячi тисяч народу, що
вирував перед його очима… Пригадує свої тодiшнi думки, коли на його очах
родилося щось таке надзвичайне, можливо якраз те, що переживає сьогоднi,
що бачить вже своїми очима, вiдчуває всiма нервами й про що не може
говорити. “Буде колись мир, замовкнуть гармати, народяться й виростуть
новi люди…” Це його колишнi думи. Буде мир. Ось вiн є… Мир. Родяться
новi люди… Так. Ось вони сидять за ним i перед ним, тi самi новi люди.
Здоровi, вибранi люди. Люди, що родилися в минулiй вiйнi, виросли в
революцiї, хрестилися кров’ю, огнем… Вийшли вони просто з нутра землi й
сидять тут, мов тесанi з каменю, коло вогнища. Що хочуть тут робити? Чого
сюди зiйшлися? Хто, яка сила зiгнала їх сюди? Хто вiдорвав їх вiд чепiги,
вiд лопати, вiд цiпа? Чого вони криються, мов звiрi, в лiсах? Чому
сходяться по ночах у нiчлiжанських кожухах з обротями при боцi? Е-е! Хто
на це вiдважиться вiдповiсти. Володько мимохiть глянув на Йона…
– Дивно воно, Йоне,- проговорив вiн.
– Що дивно? – перепитав той.
– Багато дивного… Що ми ось тут… Ти, я i всi ми…
– А може б, починати,- озвався голос ззаду…
Йон на це не вiдповiв. Насупив брови й дивився в огонь.
Всi мовчали також. Тихо. Чути тiльки, як грає в грудях Кiндрата
дихавиця.
– Хотiв з тобою бачитись,- байдуже, непомiтно переходячи з мовчанки до
мови, сказав Йон.Мусимо змиритись.
– А як? – сказав Володько,- Ти ж…
Йон швидко перебив:
– Пiсля за це… Тепер мусимо тiльки сказати: мир! Сергiй тобi казав,
нi?
– Дещо…
– Пiсля розповiм бiльше… Я ось скликав товаришiв, щоб нарадитись…
Чув, чув… У тебе там свято… Будинок… Читальня. Чув, що пан Рона
Кур’єра Iлюстрованого виписав для воякiв… Мовляв, щоб заходили. Там на
нас плюють, а вiн виписує його до читальнi.
Володько мовчить. Що має казати. Потiм тiльки промовив:
– Йоне! Раз мир – мир! Мусимо знайти однi слова. Нi? Я тебе розумiю…
Йон поволi одвернув велику, з бронзове загорiлим обличчям голову. Його
широкi, дужi плечi в ватовому, незащiпленому куртасi також повернулись. Це
значить мир. Бiльше вiв не скаже тих слiв… Досить їх. Вони обидва – i
Йон, i Володько – тяжким досвiдом купили свою згоду. Їх обох тримала в
затисненому кулацi залiзна рука суворої дiйсностi. Вони виростали поволi,
тужавiли, крiпли… Їх серця наливались все гострiшою й гострiшою любов’ю
до цiєї чорної матерi землi. Сьогоднi вони мусять встати на весь рiст…
Так! Сьогоднi вже час промовити слово! Пора!
Нiби вiдчуваючи це, Йон повернувся знов до Володька й подав йому свою
кiстляву, чорну руку…
– Дай п’ять, Володьку! – сказав вiн енергiйно. Володько посмiхнувся й
“дав п’ять”. Потиснули мiцно собi руки.
– Хлопцi,казав при цьому Йон.- Ви свiдки…
– Правильно,- прохрипiв Кiндрат.- Коли б чарка… Вже досить ви
дерлися…
Сталося. Це зрештою мусило статися. Iнакше не могло бути. Вони ж обидва
ходили колись на вечорницi. Вони любили одну дiвчину. Вони разом спiвали –
Йон басом, Володько тенором. Вони вчилися в тiй саме сiльськiй, критiй
соломою шкiльцi, тiльки Йон трохи скорше її скiнчив. Вони сходились часом,
коли йшли разом на угорщан. Тiльки Володько якось не звертав уваги на того
Пацюка. Не подобалось йому те прiзвище… Йон також йому не подобався. Був
завжди сердитий i замурзаний. Вони сходились, розходились i забували один
за одного. I все-таки зiйшлися. Довгими, крутими дорогами. Зiйшлися тут,
мiж кущами угорського запусту, де завжди пасуть конi нiчлiжани i звiдки
кожного року чути нiчлiжанськi пiснi.
I ось вони сидять тепер тут… За плечима в них Ганка. Вони обидва,
нiби змовившись, лишили її за собою. Сьогоднi iншi думки в їх головах.
Любов, щастя, спокiй… Цi слова вже втратили для них значення. Перейшли
кордон, що за ним туман, морок, нiч i небезпека. Кожний кущ – небезпека.
Сонце, те велике, рiдне сонце – i те небезпека. Цiла земля сьогоднi пече,
нiби вогнем, їх схвильованi душi. Вони обидва мовчать, але що значить та
мовчанка? Лiс також мовчить, земля також… Небо й зорi – все те мовчить.
Але все має в собi велике життя, що проривається через мовчанку й кричить
особливим криком… Серед цiєї темноти й ночi розпучливо наростає той
згущений крик життя та поволi наповняє собою повiтря, втiлюється в тi на
вигляд байдужi й мовчазнi постатi в кожухах, входить у кожний день, у
кожну добу, у кожне десятилiття. Росте з нього така дика, небезпечна, мов
бочка з порохом, iсторiя, напхана небезпечними людьми, що причаїлись i
чекають, блискаючи сердитими очима…
А… Володько виразно пригадує днi, коли родилась ця доба i її люди.
Мiльйони людей пройшли перед його очима… Вони йшли, спiвали, вмирали…
Їх смерть не може забутись ось, так, як минулорiчний снiг, що згинув i не
стало його. Їх смерть дала нове життя. Вони воскресли й воскресають далi
на полях, де пролилась їх кров, де лежать їх костi, де розпорошено їх дух,
що переходить з мiсця на мiсце й наново втiлюється в життя.
За плечима йшла тиха розмова.
– А ти її бачив? – питає один.
– Певно,чути вiдповiдь.
– Ой… Слухай… Жiнцi не вiр,- зазначив один з тих, що лежали на
землi.
В цей час збоку почулися кроки, i до гурту пiдiйшов ще один. Всi
глянули на нього. Йон швидко вiдiрвав погляд вiд огню й зробив два кроки
вбiк.
– Нарештi,сказав вiн,- Тебе, голубе, посилати по смерть.
Це був Iлько. Володько зовсiм не сподiвався його тут бачити. Поглянув
на нього, нiби змiряв. Iлько також подивився на Володька. Хвилинка
непевностi, але потiм той зрадiв:
– А-а, здоров! I ти тут? – пiдступив i подав Володьковi руку. Володько
мовчки, без усмiшки, без найменшої змiни в обличчi подав йому свою. У
головi пробiгло кiлька думок.
Люди, що лежали в кожухах, поволi почали зводитись. Ганка встала й
вiдiйшла набiк. Кiндрат виступив перед Iлька, мiцно вдарив його правою
рукою по плечi й сказав:
– Де був?
– А тобi що? – вiдступив i сказав Iлько. Йон похмуро глянув на нього.
Володько покинув Iлька й слiдкував поглядом за Ганкою. Вона мовчки стояла
спиною до огню й щось думала. По часi кiлька людей заступило її.
На вогонь пiдкинули ще сухого труску. Полум’я спалахнуло. Люди в
кожухах вiдкидали на кущi густi тiнi. Догори летiли iскри й там гасли.
– Можна починати,- падали слова.
– Ну, можна починати!.. Тодi знов хтось казав:
– Починати!.. Скоро ранок, а ми натомленi. Iнший голос додавав:
– Я сьогоднi цiлий день орав.
– На валах? – питав ще iнший голос.
– Нi. Зорав сiножать. Трава там не росте…
– Є всi,сказав байдуже Йон i всi одразу втихли.-
Добре,додав по хвильцi. Говорив нi до кого… Взагалi. Казав:
– Ми тут,махнув загально рукою,- порiшили зробити нiчлiжанськi сходини.
Покликали кiлькох людей…
Тут Йон зупинився й нашорошився. Люди, що стояли й сидiли навкруги
огню, зацiкавлено подивилися на нього. В цю саму мить Ганка, що була
ззаду, крикнула:
– Полiцiя!
– Хлопцi! Спасайтесь! – крикнув Йон i висмикнув з кишенi револьвер. Вiн
хижо зиркнув кiлька разiв по всiх, потiм пiдбiг до Володька.
– Тiкай! – придушено крикнув йому в обличчя.- За мною! – I сам кинувся
в кущi.
Володько оглянувся за Ганкою, але її не бачив. Вона вже зникла в кущах.
– Стуй! Стуй! – почулося в рiзних мiсцях, пiсля цього впало кiлька
стрiлiв. Звуки їх вiдбилися луною на другому боцi долини пiд державним
лiсом. Всi кинулися в кущi. Володько побiг в бiк за Йоном. Кущi густi. Вiн
швидко розгортав їх, стрибав, перевалювався, плутався.
– Стуй! – почув вiн зненацька майже перед самим носом, але в цей мент
гримнув пострiл, блиснув огонь, почувся рiзкий вигук. За цим впало ще
кiлька стрiлiв, та Володько бiг вперед. Дерся що сили кущами. Галуззя
сiкло його обличчя, чiплялося за одяг. Не було часу на це зважати. Стрiли
й вигуки чулися в рiзних мiсцях. Вiн наскочив на щось м’яке пiд ногами…
Не зупинявся й не дивився, що там було, хоча йому здалося, що то була
людина.
– Це ти? – почув вiн зненацька Йонiв голос.- Бiжи за мною!.. За мною,-
повторив вiн ще раз i побiг. Володько машинально побiг за ним. За ними
чути було ще когось. Йон зупинився, присiв за кущ i тихо, рiзко сказав:
– Стрiляю! Хто там?
– Брось! Це я! – почувся хриплий Кiндратiв голос. Володьковi здалося,
що вiн сказав це зовсiм спокiйно. Йон зiрвався й побiг. За ним Володько, а
за Володьком Кiндрат. Скоро вибiгли на край запусту. Йон на хвилинку
зупинився, махнув рукою.
– Так просто! – тихо проговорив i подався через сiножатi. У запустi все
ще чути було окремi вигуки й час вiд часу стрiли. Але то було вже за
плечима. Спереду стояв густий, високий державний лiс, i вони втрьох
побiгли на нього.
По короткому часi були в лiсi. Тут Йон зупинився.
– Володьку! Ти не знаєш нiчого? – люто запитав, нiби хотiв його
розiрвати… Вiн швидко й голосно сапав. У темнотi зовсiм його не видно,
тiльки чути те уривне, напружене сапання.
– А де Ганка? Сергiй? – сапаючи, казав Володько.
– Побiгли… Ганка кинулась перша… Сергiй за нею… – говорив
Кiндрат.
Йон не мiг стояти на мiсцi…
– Хлопцi! Хлопцi! – швидко казав вiн.- Тут стояти не можем… Далi…
Мiж нами був юда… Але хто?
– Знаю його,- сказав Володько.- Потiм, потiм… Ходiмо далi. Мусимо до
ранку вибратися з цього мiсця.
Всi три обернулися й пiшли напомацки через лiс. Йон нетерпеливився.
Йому хотiлось знати, хто то був… Але терпiв. Пробиралися вперед,
оминаючи чорнi стовбури, зупинялися, слухали, потiм iшли далi.
Над ранок вони всi три опинились на краю великого лiсу. Товстi сосни,
помiшанi з такими ж дубами, стояли густо й суворо. Вiтер вiяв по їх
верхах, творив замотаний шум, зрiдка долiтав до землi й бiг, бiг, бiг…
Перед утiкачами розклалась довга вузька долина, заросла мiсцями кущами
молодої вiльшини. За нею знов лiс, знов такi самi сосни й дуби… Долина
видається довгою, нерiвною дорогою мiж двома стiнами лiсу.
Володьковi видається ця долинка знайомою, але встановити, де це є
точно, не може. Вiн зовсiм вичерпаний. Гумовий його плащ в кiлькох мiсцях
прорваний. Обличчя подряпане й замурзане кров’ю. Так само Йон. Вiн до
всього згубив свою кепку й мас легко прострiлену руку. Один Кiндрат вийшов
“цєл i нєврєдiм”, як вiн казав. Вiн зо всього посмiхається, зрiдка кидає
невинний матюк, спльовує…
– Да, да, Йоне! Наробив ти квашi… Йон перев’язує вдряпнену кулею
руку, сердито на нього зиркає й не вiдповiдає. Володько вийняв хустину.
– Давай я перев’яжу цим,- каже вiн. Встає й пiдступає до Йона.
– В’яжи! – каже сердито Йон.- Холера… I як я на нього напоровся? Але
дiстав,- добавив вiн до всього.
Володько став на колiна, вiдiрвав вiд рани брудну скривавлену ганчiрку
й сховав її до кишенi.
– Нiчого,сказав вiн.- Бувало й гiрше.
– Пригадуєш?.. Володьку, пригадуєш? Як то ми вернулись з вiча, а вони з
Башковець? Пригадуєш Антона?
– Тодi Йон ще…
– А ти мовчи,- перебив Володька Йон.- Кажи лiпше, хто привiв шпакiв…
– Iлько,коротко сказав Володько. Вiн зав’язував Йоновi руку й знову
сiв. Йон ще бiльше насупив свої густi брови, вийняв з роздертої кишенi
старого револьвера.- I я так думав,- сказав вiн, окручуючи скривавленою
рукою валець… – Гад! Вiн вiд мене не втече! Брешеш. Не втечеш! Задушу
оцими руками! А звiдки ти знаєш?
– Знаю… Вiн водився з Бухловим… Наталка казала,- вiдривне ставив
Володько речення.
– Гад! – ще раз сказав Йон i замовк. Дивився перед себе на долину. Уста
його висихали вiд знервування. Раз у раз слинив їх язиком.
Ранок все яснiшав. Десь за лiсом, мабуть, сходило сонце. По небi летiли
хмари. Навкруги шумiв старий, суворий лiс.
XV _
Подiї йшли, наростали, глибшали… Котилися i вальцювали, нiби хмари,
що вiщують бурю. Володько не мiг визначати їх напрямку, анi нормувати їх
розвитку, дарма що всiєю своєю iстотою прагнув викликати їх з небуття. I
ось вони є. Вони вже тут довкруги i на кожному мiсцi. Вони увiйшли до цiєї
недавно первинної, забутої землi, певно, владно, незаперечне i вже нiколи
її не залишать.
Як рiзко i як грунтовно все тут змiнилося, особливо за цi останнi
кiлька тижнiв. Ось цей лiс… I Йон… I нiч… I вогонь… I пострiли…
I першi жертви. Чи могло це статися на цiй зграсованiй втiленостi
байдужжя? Це мусiло хiба статися десь там, де океани, проливи, буревiї.
Нiч була густа, чорна i повна-тривоги на самому днi цього темного
соснового бору. Вiдчувалась древнiсть, пра-прадавнiсть, дулiбнiсть,
дошкульно вражаюча пристрасть вiкiв. Пахло перегноєм хвої, калом вепра,
випарами живицi… Шумiли гордi корони сосон вперемiшку з окликами
моторошної совиної сторожкостi. А все разом, сковане темнотою, давало
терпкий, п’янючий напiй, перенапружувало уяву, батюжило i гнало в безвiсть
тривожнi думки.
Володько спав i не спав – лежав горiлиць на сирiй, живiй землi з
пiдстилкою сухої хвої, без нiякого накриття, напружено думав, розгортав i
згортав сувої своєї легенди, яку вiн викликав з царства тiней, щоб
добровiльно стати її рабом до останнього удару свого серця. Своїм молодим
здоровим тiлом чув iстоту своєї землi, так само, як iнколи чув живе тепло
своєї дiвчини. Були тiло до тiла, нерв до нерву, органiчнi i неподiльнi,
як двоє близнюкiв.
Бiля нього з одного боку, згорнувшись, як їжак на купi моху, лежав i
мiцно спав незмiнний, простий i безстрашний оптимiст Кiндрат, а з другого,
гейби вельможний пан на пружинному лiжку, захлинався твердим сном Йон.
Сонце вже зiйшло i вийшло… Лiниво, мов ситий кiт, переповзало з гiлки на
гiлку, зазирало в ту чи iншу прогалину i, як справжнiй драпiжник, вимагало
уваги. Треба вставати i треба йти. I не знати куди. Всi дороги назад були,
здається, виразно закритi. Кiнець. Фiнiта! Вiн вже належить до якогось
iншого свiту, хтозна-де i якого.
– Йоне,починає вiн обережно будити.- Кiндрате! Гей! Його не чують, у
них мiцнi нерви, вони мiцно втомленi i вони мiцно сплять.
– Йоне! Побудка, побудка – гоп! – i вiн торкнувся до нього рукою.
– Що? – кинувся той вiдрухово, нiби зляканий, але одразу отямився i
поглянув довкруги.
– Йдем! – з iронiчною посмiшкою казав Володько.
– Йдем,швидко повторив Йон i зiрвався на ноги. Вiн змерз i закляк,
кiлька разiв пружно пiдскочив на мiсцi, зробив кiлька помахiв руками,
машинально схопив Кiндрата за брудний чобiт i потягнув його по землi.
– Брось! Ти! Задниця! – зiрвався зi сну Кiндрат i соковито матюкнувсь.
– Вставай! Пiднiмайсь! Полiцiя! – бурчав добродушно Йон. Кiндрат
незграбно, як кiнь, звiвся, вузловато потягнувся…
– Ех, же i спав! Щось, як було в Августовських лiсах. Ну, i що ж далi?
– i вiн зиркнув своїми бiлобровими очима на Володька.
– От хiба ще розвiдати, де ми є – раз, наїстися яєшнi з салом – два i
вибратись з цього затишного мiстечка – три. Хто в розвiдку? Кiндрат –
розумiється. Августовський розвiдчик… – казав Володько.
– Пароль? – вiдповiв Кiндрат i закашлявся. Вiн вимацував щупками своїх
зачовганих пальцiв у верхнiй кишенi блузи рештки тютюнової потерухи, разом
зi всiляким iншим смiттям, злiпив з того кострубату цигарку, запалив її
сiрником, напустив запаху палених онуч…
– Без пароля,- сказав Володько.- Нагостри лиш вухо, i досить.
Кiндрат потягнув диму, сплюнув, повернувся i подався помiж соснами на
край лiсу. Там зупинився, хвилину постояв i несподiвано зник, нiби
провалився в землю.
Володько з Йоном зiсталися самi. Їм було хiба дивно отак несподiвано
знов опинитися у однiй i тiй самiй халепi, вiч-на-вiч i пригадати либонь,
як то ще так недавно їх дiлили цiлi безоднi вiдмiнних намiрiв, за якi вони
готовi були йти нiж на нiж, байдуже на вислiди. Але так воно є. Такий
присуд долi. Тепер нiкому з них не бажалося нагадувати того минулого…
Справа не в минулому, а майбутньому… Але слово по слову… Йон закурив
також лапту, затягнувся бурим перегаром, випустив його шумно i прилiг знов
на своє вилежане за нiч мiсце. З’їхали на фiлософський, розважальний штаб
i, можливо, Володько не забуде нiколи цiєї розмови з Йоном в цьому лiсi.
Володько обережно питав, коли i чому вiн вернувся. Йон курив i, мабуть,
шукав слова, приплющував свої брунатнi очi i його повiки моргали, як
блискавки.
– О, вже два тижнi,- неохоче казав вiн.- Два тижнi не здаюсь… За мною
гониться полiцiя, як за чортом. Сходив всi лiси, всi хутори. I народ наш,
скажу, цупкий… Нiхто ще не видав… Не знаю, куди лиш далi… Подамся
десь на захiд. А чому повернувся? Знаєш… На це нема слiв. От просто
крапка… Цього нiяк не розкажеш людським словом… Так… Ти мав правду,
але все то замало. Ти менi нiчого не сказав… Ти знаєш, скiльки нас,
баранiв, туди пiшло. Зо мною тодi шiстдесят… I знаєш що сталося?
Ха-ха-ха! Чорт, чорт, чорт! Ми йшли туди… Та яке там йшли… Летiли,
рвалися… За нами гнався мало не батальйон “Ков-у”, трьох вбитих, десять
ранених. Тож ми вiрили, що там… Зрештою, ти сам знаєш… Тож туди пiшли
нашi посли, сенатори, поети, учителi. На Ковельщинi зробили повстання…
Газети про це не писали, але там були бої у полiських багнах, без нiяких
надiй на перемогу, лишень, щоб показати наш спротив… З надiєю, якщо
непереливки – махнути за лiнiю отам бiля Корця, i ми дома. Тож Україна. То
ж пролетарi всiх країв… I ми так зробили. I були як громом вдаренi, коли
нас там з мiсця вiдправили знаєш куди? Ти не повiриш… Нiхто не
повiрить… Нiхто й нiколи… Нас просто вiдправили на пiхоту, без їжi
тридцять п’ять кiлометрiв до Новоград-Волинська, а звiдти телячими
вагонами до Шепетiвки, з Шепетiвки до Бердичева, а з-Бердичева до
Житомира… до тюрми. По двадцять до камери, що вмiщала заледве половину.
Шiстдесят люда… З намiром послати нас назад до Польщi, а якщо не
захочемо – без пересядки Сибiр. I нiяких тобi чортiв…
Чи можеш уявити наше тодi… Не розчарування. Розторощення. Повний,
абсолютний розгром. До цурупалка. Коли, мовляв, комунiсти – робiть
комунiзм там, а тут ми самi потрапим… Але ми зрозумiли з першого слова,
що тут нiякий комунiзм. Ми ж були переконанi, що там… Ти знаєш…
Україна i т. д., i т. д… В союзi вiльних i рiвних… Наговоримось
нарештi своєю мовою… А вони, сволочi: какая там мова! Гаварi на
панятном. I нiде нiякої шпетки України. Ге-Пе-У. Куди не глянеш, Ге-Пе-У,
на кожному кроцi Ге-Пе-У. Це нiяка полiтика, це просто голе-голiсiньке
Ге-Пе-У… I ми нiякi тут люди, а рогата худоба, яку пасуть, женуть,
крутять роги i рiжуть. I коли хтось розкривав рота протесту – били в зуби
i крапка: с намi здєсь, мать-пєрємать, нiкакiє пiлюлi!
I пiсля того ми були до п’ят щасливi, коли нас викинуто назад через ту
границю отак просто, як смiття, серед темної ночi. Спочатку хотiли було
передати нас, честь-честю, без нiякого пардону, за всiма протокольними
процедурами, польським пограничникам, але згодом роздумали. Хай, мовляв,
тi панове сусiди трохи потрудяться, виловлюючи нас один по одному, як
розiгнаних з клiтки курей.
Еее-хе-хе! Братику, братику. Такi-то нашi пролетарськi справи. Яким
таким диявольським розумом їх збагнути. I бачиш, до якої падлючої точки ми
дiйшли? Але мушу тобi признатися, що я до певної мiри нiяк не каюсь, що я
в цей огонь вскочив. До цього часу я не знав нi тебе, нi себе, нi що там в
тих книгах, нi кому ми молимось, нi за що йдемо на зарiз за Сахалiн чи
Карпати, якi i вiд кого захищаємо границi. Колись я читав ту саму “Залiзну
п’яту”, щось трохи Лєнiна, надаремно пробував гризти Маркса… Всi вони в
один голос повторяли те саме: в боротьбi здобудеш право своє. Мене при
цьому лиш одне дивувало: чому, до диявола, ця сама боротьба мусить
обов’язково мати аж такий безобразний вираз? Тиняючись по оцих ось лiсах,
я все глибше i глибше почав залазити в цi нашi трагедiї i все бiльше i
бiльше розумiти, що всi вони могли б бути звичайними людськими дiлами,
коли б ми потрапили думати людськими нормами. Перегризати один одному
горло за кожну огризену кiстку потрапить кожний пiвздохлий собака, але щоб
рiшати долю людей, треба все-таки трохи глузду. Коли б так всi тi генiї
людства могли i до цього додуматись – не було б хiда диктатури
безглуздя… Але безглуздя, як i навищий глузд, є рiшальним, генеральним
секретарем, коли рiшається невирiшальне: утопiя. Це, здається, одного разу
у Рони чи на вечорницях у Явдошки, також ти казав, з чим я тодi рiшуче не
годився… Менi здавалося, що перегризати чиєсь горло, а в тому також i
твоє – найпочеснiша мiсiя двоногої тварi i що саме за цими рецептами живе
прогресивне людство, вiдколи свiт свiтом i Москва Москвою. ГПУ, матюки,
сiрi довгi ряси, багнети! Печаток i кiнець – кiнець i початок… Бо
безглуздя, як i навищий глузд… Трам-тарарам, тарарам!
А тепер скажи менi, мудра голово, хто нас учора зрадив? – змiнив нагло
свiй флюгер Йон i подивився на Володька з виразом вовка, якого загнали до
пастки. Його очi вiд безсоння i лютi мали кривавi прожилки i це надавало
їм хижої виразностi звiра чи птаха, що кормляться кривавим м’ясом до себе
подiбних. Володько вагався з вiдповiддю, вiн нiколи не вирiкав вирокiв
категорично i це часто лютило Йона.
– Iлько? – вiдповiв Йон за Володька i чекав, здавалось, пiдтвердження
цього запиту. Володько вагався далi.
– А чи знаєш,- казав Йон,- що там згинула Ганка? Ця вiстка приголомшила
все, навiть дерева. Володько занiмiв. Вiн раптом запитав:
– Ти це знав? I мовчав?
– Знав,вiдповiв Йон… – I мовчав. Я бачив, як вона впала, але я не був
певний. Лиш опiсля менi видалось, що її було вцiлено…
– А чому ж ти… не сказав? – викрикнув Володько.
– Iз-за тебе! – вiдповiв Йон.- Не хотiв, щоб ти… Щоб тебе… Там
пiймали. Все одно ти б нiчого не помiг. Може, будеш потрiбен для чого
iншого, а жертви завжди будуть. Привикай. Це лиш початок. Тепер нам
зiсталося – хто зрадив? Кажи, хто? Сам оцими руками розiрву на шмаття,-
казав вiн i зуби його скреготали.
Володько пiдiйшов до стовбура сосни i приложив своє чоло до шорсткої її
кори. Вiн мовчав, кам’яно мовчав, не чув навiть останнiх Йонових вирокiв.
Мав закритi очi i десь там, в глибинi їх глибин, вiн бачив себе самого, як
того, що дає початок цiй ось лiсовiй епопеї, якої продовження триватиме
роки i роки невблаганної цiєї епохи.
Йон пiднявся, присiв, мав зiгнутi ноги, докурював до цурупалка цигарку,
пружно набiк спльовував.
– Я передумав,- казав вiн, обтрясаючи пальцем попiл недопалка… – Для
тебе одна лиш дорога: забрати манаття i десь отуди… За Карпати. Твоя
просвiта тут скiнчена. Починається епоха Ге-Пе-У… Такого твоя кишка не
видержить…
Володько залишив свою сосну.
– Так,сказав вiн.- Я вiдiйду.
– Я думав було… Залежимо органiзацiю. Щоб все заварилось. Ти, та я,
та iншi… А ти йдеш. Але йди! Йди! Це вже далi моє дiло – не твоє. Ти вже
своє зробив.
Десь трохи згодом повернувся Кiндрат, був весь розбурханий, як копиця
сiна в буревiй. Принiс кусень хлiба i навiть сала.
– Гiсердна,казав вiн,- Це ж отут рiчка… Ех, i молодицю зустрiв, ну
просто тобi чоколяд. Очi, як цимбали, так i виграють, що просто танцюй
гопака. Так це до нашої Тилявки яких п’ятнадцять верстов…
Подiлили їжу, їли, Йон краяв малим рачком сало i казав:
– Ти, Кiндрате, спробуй на Тилявку. Збери Антона, Кiндрата Трохимового,
Сергiя, Никона… Направ їх на Людвиськi сiножатi. Можуть повести на нiч
конi… На Попiвщину, де рубають дiброву. Кiлька ночей хай там ночують в
будах з лiсорубами. А “його” запросiть до Лисячого Яру. В суботу. На
чотири години. Знаєш, де живе Князько?
– Кого це “його”? – запитав Кiндрат.
– Сам знаєш кого. Того самого, що вчора ляхiв навiв,- казав сердито
Йон.
– Чому думаєш, що це вiн? – не здавався Кiндрат.
— Роби, що кажу, а там розберемось.
– Е, чорт бери! – казав Кiндрат… – Табак дєло! Нi чорта! Вивезем!
Рiшення запало, все було сказано, снiданок скiнчено, всi троє пiднялися
i взяли напрямок через лiс, де, на їх думку, мало бути лiсове село
Антонiвцi. Дерева шумiли нiмими шумами, галуззя поволi гойдалося, кожна
хвоя вела свою ноту. Над усiм вiтер нiс хмарини, а внизу, їм назустрiч, по
вогкiй, м’якiй землi, йшло троє твердих людей.
Князькова хата, бита вiтрами, сонцем, дощами i часом, стояла тодi ще на
взгiр’ї знаного Лисячого Яру, звернена обшльоганим своїм лицем до сходу
сонця, яке звичайно, коли дивитися з цього мiсця, сходило отам далi помiж
одерадiвськими i тилявецькими полями понад тим березняком, що здалека
виглядав нiби старий бiлий мур, оброслий зеленим мохом. Тут кiнчалися
ославленi тилявецькi сiножатi з Попiвською дiбровою i починались людвиськi
запридатки. На взгiр’ю сторчало кiлька молодих, моторних дубчакiв, що
завжди сперечалися i шумiли з_вiтрами, а помiж ними гнiздами розложилися
надутi кущi лiщини, щедро i щиро оздобленi своїм плодом… Донизу спадали
полової барви смуги нив, званих сiножатями, дарма що на них, пiд цю пору,
бовванiли на сонцi золотистi пiвкопи вiвса.
А хата стояла i не стояла, скорше приклякла на колiна, нiби полiська
баба у бiлiй сутанi, йдучи на прощу до Почаєва. Вона тут урочисто сама,
велично всiма забута – гонiв за два вiд найближчого хутора вiдлюдної
родини кацапських старовiрiв, її власник, пан i раб Князько, вельми їй до
лиця своєю святочною, щирою самотою, запалий у себе самого, завуджений
димом, битий вiтрами, пражений сонцем, що колись, кажуть, мав i жiнку
Лукiю, i сина Марка, але злощасного, бурхливого тисяча дев’ятсот
дев’ятнадцятого року, коли вiйсько польського генерала Гелера зробило
навалу на цю землю i за непокору спалило село Людвищi, його син, тодi все
ще вояк якоїсь дивiзiї вiйська УНР, був поважно втручений до цiєї
суперечки, а тому десь було зник з овиду на довгий час, i нiхто не знав
де, аж по роковi люди знайшли у кущах старого глинища кiлька кiстякiв i
мiж ними, по деяких ознаках, Князько впiзнав свого Марка, поховав його тут
же, поблизу хати, з написом “Тут спочиває мiй син”, на дебелому дубовому
хрестi. Того ж таки року, бита горем та недугами, впокоїлась у Бозi i його
незабутня Лукiя.
А тодi Князько залишився сам у ворожому оточеннi, як казали, запав у
бездоння невситимого гнiву, туги i тривоги з пекучою надiєю, що одного
разу прийде i його день вiдплати. Цупкий, як капиця, як топорище
невгинний, вiн вбудувався у твердiнь життя, як мушля у твердiнь каменю, з
тими своїми далебi суворими синiми очима, що незгоримо гнiвались пiд
високим, тяжким чолом, на якому маєстатно, битi сонцем, палали на вiтрi
його патли…
I був вiн славетний на всю околицю бондар… Його багате подвiр’я було
завалене колодами сухого дуба, клена, ясена, звезеного сюди зо всiх усюдiв
вiд незнаних часiв, частинно вже згнилого i запалого в землю. Пiд стрiхою,
на вбитих до стiни кiлках, висiли круги в’яленої на обручi лiски, у
причепi, сiнях та комiрчинi стояли стосами готовi i не готовi до продажу
дiжi, цебри, кадуби з терпким запахом дубової клепки, а в самiй хатi,
зараз за порогом вiд мисника з деякими ознаками посуду, стояв розлого
обчовганий, поточений шашiллю старий верстат з великою збiркою
рiзноманiтних струганкiв, рубанкiв, пилок i сокир, розвiшених по нерiвнiй
стiнi ген до самого образа Саваофа почаєвського мистецтва, що стояв у кутi
на трикутнiй поличцi з почорнiлою, колись мабуть червоною лампадкою, вiд
якої трохи далi на переднiй стiнi виднiлась засиджена мухами фотографiя
його сина у невиразному вояцькому однострої.
I тож у цiй загрузлiй у землю спорудi вiдбувся той суд i той засуд.
Iнколи це приходить, як сама доля. Суддею був Князько, обвину вачувачем
був Йон, захищав Кiндрат, лаву присяглих держало дванадцять лавникiв з
Тилявки, Угорська, Людвищ i Антоновець. Пiдсудного Iлька суджено за зраду.
Це був суд серця i годi було б вимагати тут рiвноваги шальок
справедливостi чи ласки милосердя, християнського розумiння, коли все тут,
вiд правiкiв, було наснажене чеснотами Божої природи в її первиннiй
чистотi i силi. Чорнявого парубка Iлька суджено за його власну долю i не
тiльки, як одиницю з iм’ям i прiзвищем, а його далебi викликано з вiкiв,
просторiв i поколiнь людських, як вказану пальцем призначення жертву на
вiвтар сил, що ними двигались дiї i завдання у цьому вiдтинку нашої
блакитної планети. Вiн був знаком сумлiння, що його iнодi викидає вище
призначення на забутий берег долi, як передвiсника грядучих здвигiв, що
тут постануть з новими вiвтарями жертв самопосвяти й подвигу.
Тут не будуть питати, хто, кого, коли i для чого зраджував за нормами
параграфiв державних законiв, писаних рукою людською, тут будуть судити
просто силою гнiву, бо держава цього вимiру вкладалася в рамцi законiв
основних клiтин тiла, червоних тiлець кровi, руху планет i ультрапромiння
сонця. Йон, що судив i засуджував, мав вигляд дулiбського, лiсового
кудесника, моторошного ворожбита, який вирiкав свої вироки словами,
вирваними не зi словника, знаного людям, а з огню гарячого, накипiлого i
наболiлого жагою правди серця… “Щоб почати початок правосуддя на цiй
(вiн криком пiдкреслював це слово) землi за власними вимогами”, щоб “нiхто
непокликаний не топтав її без нашого дозволу”, щоб “зникла мiж нами зрада,
бо зрада це мор, паралiч, засуд, небуття… Що її мудрi люди завжди
випiкали розжареним залiзом”…
Ось де i як народився Йон… Гiрким досвiдом, казав вiн, куємо цю нашу
свiдомiсть… У хатi були люди, був Йон, його слухали i його чули. Пiд
стелею свiтилась мала нафтова лампка, години тягнулись довго, повiльно,
вперто…
А десь опiвночi з низьких дверей самiтньої будови над Лисячим Яром,
нахиляючи голови, безмовно виступали чорнi зариси людських постатей; була
сторожка нiч з холодним мiсяцем над людвинською долиною, зi заходу вiд
Крем’янця тягнуло хвилястим м’яким вiтром.
Другого дня, у недiлю, пiд вечiр, о годинi шостiй, малим локальним
потягом зi станцiї на Лубенськiй рогачцi, Володько залишав Крем’янець. Був
одягнутий у незвично новий, попелястого кольору, мiшкуватий одяг, на носi
мав незвичнi окуляри, в руцi незвичну парасолю, малу, чорну, дешеву
валiзку i випадкову книжку пiд пахвою. Був сам, виглядав насторожено
байдуже, мав запалi, зi синцями, невиспанi очi. Ступаючи на першу ступiнь
вагону третього класу, вiдрухово озирався i намагався скорше вiдорватися
вiд цього мiсця, нiби воно було гаряче. Ще мить, i вiн, дуже до речi, в
порожньому передiлi.
Сонце було там десь збоку, за вагонами, над заходом i свiтило ще
прощально по всiх будовах, деревах i билось, як птах, до заднiх вiкон
вагону. Володько пiдiйшов до свого вiкна i шарпко стягнув його завiсу.
Намагався повити себе мороком i стати невидимим. Присiв на твердiй лавi,
намагався тримати рiвновагу, але нерви не слухались i парасоля в руцi
настирливо танцювала викрутаси пiд їх музику. I яке щастя, що вiн тут
сам… Але ось вiдхиляються дверi, мить непевностi, чути жiночий голос “чи
є тут мiсце” i на Володькове “прошу” вони зачинилися знов. I вiн далi був
сам у своїй темрявi… Потяг починав поволi, обережно рушати.
Нерви помiтно звiльняли свою пружнiсть, за вiкном крiзь щiлину завiси
виразно вiдходили назад телеграфiчнi стовпи i будови, освiтленi скiсним
промiнням сонця, блищали сiрими дахами, нiби зграї голубiв. На обрiї
лишалися знайомi, засоромленi гори з порубаним старим лiсом. Поодинокi
насiнники виразно стояли на тлi вкритого пнями зрубу. Закинута шахта,
розбитий вiйною завод, надщерблений димар вiдступали з боєм в глибiнь
обрiю, i кiлька при самiй землi вiкон великого цегляного, без даху муру,
вiдбивало червоне сяйво сонця, оздоблене кучерявою хмаринкою сивого диму,
що виходив з невидимого димаря i спокiйно розчинявся у застиглому
просторi.
Потяг набирав ходу. Ось вiн вже вирвався з шахiвницi городiв,
розгорнулись рiвнi, чистi, зiбранi, всипанi бiлим крейдяним камiнням поля.
Це ж долина… Та сама, де колись їхав з большевицьким обозом. Там он далi
за Iквою село Сампанiв, де збирав з Василем трупи австрiяцьких воякiв. А
ще отуди далi – Божа Гора, що ото з неї били шрапнеллю по головах
обозникiв. I досi лунають у вухах звуки кованих кiнських копит по гладкому
каменi дороги. I бачить обличчя вершникiв, що женуться на замилених конях
з голими блискучими шаблями назустрiч тiй горi i тим шрапнелям.
Минулося. Все кудись вiдiйшло. Люди змагалися з огнем, залiзом,
Сатаною. Люди йшли безконечними сiрими лавами, люди падали до землi, люди
повзли, вгризалися у твердь, знов зривалися, знов бiгли i кричали глухим
криком серед темної ночi, що його було чути до самої Тилявки. Володько так
виразно бачить тi їх мiдянi, червонi, засмаглi, грубо краянi лиця. Пiзнає
Йона, Кiндрата, Сергiя… Що вони й далi, припавши до сирої своєї землi,
повзуть у сiрому мороцi в невидиму атаку.
Величне, незбагнуте, незмiриме диво! Волинь! Земле моя i моїх предкiв!
В понедiлок рано потяг пiдходив до Львова.
Того самого ранку Матвiй вставав, як звичайно, разом зi сонцем. Вiн
знав, що там, у селi сталося, як також знав, куди i чому вiдiйшов його
син. Хто скаже, як надовго… Можливо назавжди. Було багато руху, багато
мови, багато тривоги. Але Матвiй не має права на це зважати. Його кличе
земл i вiн мусить бути з нею.
Ось вiн впрягає до плуга конi i йде… Одразу вiд дороги вгрузає плитою
пiд вiвсяне стернисько – i Бог помiч. Конi напружились i потягнули. Земля
ворухнулась, пiднялась, розiрвалась на кусся i посипалась шрубом управо.
З-за жолобецького лiсу, як завжди, пiднiмалось веселе.сонце. В небi по
рiзних мiсцях стояли непорушне пiдбарвленi охрою бiлi хмарини. Над
Мозолянкою з намагою незграбно летить i квапиться чорний птах. Побачив
орача, знижує лет, плавко сховзає вниз, при самiй землi робить пiвзворот й
осiдає в борозну.
Матвiй далi i далi ступає за своїм плугом, крає чорну борозну в
напрямку угорської межi, його шорсткi, вузлуватiд долонi мiцно тримають
ручки чепiг. Ось вiн доходить i взгiр’я, пiднiмається вище… Конi, плуг i
орач на хвилину застигають непорушне на тлi синього обрiю i одразу
непомiтно, поволi починають вгрузати у землю. Ось видно ще його спину,
плечi… Ось тiльки голову… I ось зник зовсiм. Зiсталось просторе,
випнуте взгiр’ям поле, перетяте чорною борозною, а над ним глибоке,
широке, ясне небо.
I935-37
[1] Клунок.
[2] Лемензнути-спроквола їсти.
[3] Не присiдаючи, постiйно на ногах.
[4] Лiсопильня.
[5] Вихарашати – каструвати.
[6] Зайняти кар’єр – розпочати на новому мiсцi бити камiнь.
[7] Слава (латин.).
[8] Розпускали розвори, подовжували вози.
[9] Фалянка – фаланга.
[10] Лiворант – перепродувач коней.
[11] Бiгун – полюс.
[12] Сестри-жалiбницi.
[13] Снаряди.
[14] Груба-пiч.
[15] Сорт яблук.
[16] Пляшка горiлки.
[17] Бiгун – полюс.
[18] Рiвних – екватор.
[19] Мацєювка – польський вiйськовий ромбовидний кашкет.
[20] Бугай – груба-пiч.
[21] Диль – обтесана колода.
[22] Озимок – бузiвок, однорiчний бичок.
[23] Варги – губи.
[24] Причi-нари.
[25] Бунтiвник (пол.).
[26] Прикордонного корпусу