МАРКО ВОВЧОК
ДВА СИНИ
М. О. Максимовичу
І
Чоловік умер, двоє діток мені покинув, два сини. Треба мені
заробляти, треба своїх діток годувати. Не справлюсь сама. Те продала,
те продала – усе попродала.
Важко нам, убогим, своє добро збувати, що воно в нас кров’ю
обкипіло!
Збула… Клопочуся, бідкаюся – з ночі до ночі. Ніколи раразд і
діточками втішатись…
А дітки ростуть, уже й в’ються коло мене і щебечуть- мої
соловейки.
II
Андрійко був у мене повновидий, ясноокий, кучерявий; веселий був
хлопчик, жвавий. Було, за день добре мені впечеться своєю пустотою, а
ще лучче розважить. І посварюсь, і поцілую його. Він був старшенький.
А що вже Василько, – тихий, сумирний: і в хаті не чуть, і на дворі
не видно. Був якийсь задумшливий змалку: чи те, що він у таку тяжку
годину народився, хутенько після мого чоловіка, чи таку вдачу йому бог
дав.
Андрійко село оббіжить, – вернеться червоний, сміючися, пустуючи;
а сей, гляди, під хатою де-небудь сидітиме: землею пересипається або
зілля всякі вишукує; розкопує щось – робачка вигребе або метелика
вловить, – дивиться, думає… Гукне Андрій, він увесь здригнеться. А
коли, то, було, ляже в садку та цілісінький день і пролежить нерухомо,
мов прислухається до чого.
– Що се задумався, сину? – спитаю.
– Який сей світ великий, нене!
Ще хлоп’ям був, приземком, а всі вже зілля знав; і як зветься, і
де й коли процвітає, і яким цвітом, і коли пташки у вирій одлітають, і
коли прилітають з вирію – усе він теє знав.
– Се йому так бог дав! – було мені кажуть люди. – Не хайте
його, – се йому так бог дав!
III
Ото, було, тими вечорами довгими осінніми, як вже стомить мене
робота, – заберу обойко до себе на коліна та почну на добрий розум
навчати: як вмію, так і навчаю. Розказую їм і про те, і про друге –
толкуюся з ними. Отже, мій Андрійко хутко і заскучає; так він і
вариться: очі собі тре, і позіхає, і зітха. «Пустіть вже, мамо!» –
проситься. А скоро пустив, – чого не загадає! І гомонить, і пустує,
поки й сон зможе. А Василько буде хоч цілечку ніч тую довгу ізо мною
сидіти, мене слухаючи та мені в вічі пильнесенько дивлячись. Поснемо.
Вночі прокинешся – не спить Василько мій.
– Сину! Чому ти не спиш?
– Так… не хочу!.. Чого, мамо, ніч темна-невидна?
– Так бог дав, дитино, що темно уночі… Спи, – кажу йому, – спи!
Він і змовкне… Тільки довго ще невпокійно ворочається.
Було, як місяць у віконечко засвітить, Василько дивиться, очей не
зводячи. А я од людей чула, що недобре, як на сонних дітей місяць
сипле промінням, – то й укриваю, було, їх і наказую Василькові: «Не
дивись, Василечку, на місяць, – не годиться!» Він і зітхне… То вже
вряди-годи упаде така нічка, щоб він спочив тихим духом, або зовсім
нема йому сну, або ж сни невпокійні сняться.
Андрійко не такий. Уже зоря зайнялась, вже й сонечко зійшло, а він
міцним сном висипається, розкидався-розгорівся… Як його звечора трудно
упорхати, так і піднять уранці. А прокинувся він, мій пустунчик, – і
гуком його в хаті аж сохи движать! Ну бігать, гомоніть, гайнувати, аж
усе піде жужмом! А само таке радеє, веселе, миле!.. Де то вже, хоч
жалко, не жалко, а треба впинить: і пострахаєш, було, і покрикнеш на
його…
Василько меншенький, а навчає старшого брата. Андрійко скорий був,
палкий, як іскра, – то, було, тричі на день і більш посвариться з
дітьми на улиці, а то й поб’ється за яку пустоту.
– Андрійку! – каже тоді Василь, – а що ти невеселий?
– Бивсь, от що!
– Ото-то й бачиш, Андрійку, що за твою пустоту тобі й не
минулось; а якби ти не заводивсь, то й не смуткував би тепер, і не
стидно б було, що тебе попобито!
А Андрійко йому своє: – І так сидіть нудно!
Та знов югне з хати – і слід загув!..
Тихий був Василько, розсудливий. Хто його й на розум добрий
наставляв, господь його знає! Чи піде, було, чи не піде до товариша,
вже й повернувсь, вже й дома: не засидиться, не заграється ніде. Так і
зріс на самоті, сам із собою. Не говіркий був, не смішливий. У кого
вже він вдався такий!
Андрійко, то всіх дівчат у селі знає. Робить і діло, щирим серцем
робить, а годинку урве собі на гуляння парубоцьке. Сей же, як до чого
став, – і очей не зведе, і думки ні на що не зверне – уся душа його в
роботі.
IV
Діти мої, діти мої!
Пройшла в нас чутка – некрутчина сього року буде. Як я почула,
наче мене холодом обняло. Поглянула на своїх парубків – що то за
хороші, за молоді, боже мій добрий! Одного ранку – бодай такого ніхто
не оглядав! – сказано мені, що на черзі Андрійко у некрути…
Збираю останнє, споряджаю його… яково-то свою дитину на лихо, на
біду виряджать! Хто того не знає, нехай же мене спитає!.. А він-то на
моїх очах уже прив’яв… Де той погляд молодецький, де усміх веселий!
Чи мені ж те оповідати, що не одная ненька стара хлопцеві
серденько слізьми в’ялила? Плакали і молоді очі за ним, за його гарною
вродою! Любо він пісні виспівує, було, ясними зорями. Голос його по
всьому селі розлягається. Отже, й виспівав собі дівчину любу та гарну.
Літньої пори, тихими та теплими ночами, лежу, було, довго без сну, –
думаю та горюю і чую, було, розмову їх тиху та любу… Сподівалась я
невісточки, як ластівочки, собі на втіху… Пішла моя сподіванка слідом
за некрутами!..
V
Казано в середу везти новобранців по обіді. Сиджу я та дожидаю
тієї години, – коли вбігає мій Василько задиханий, блідий і за ним два
чоловіки в хату.
– Паніматко! Спорядіть обох: пан звелів і Василя брати!
Я віри не йму їм.
– Не буде сього! – таки на їх кажу. – Адже ж пан сам людина божа!
– Ні, мамо, – промовить Василь, – так воно дійсне єсть, як вони
тобі сказали!.. І всі мене вмовляють, а в мене серце наче замерло: і
чую, що говорять, і бачу їх, а до серця ніщо мені не доходить.
VI
Виїжджали три тройки. Усе новобранці. За ними рід іде, проводжає.
Сіла й я між своїми синами, їду. Шлях мигтить, гаї та поля на очі
набігають… І так мені сталося, наче я дитина мала: не розумію нічого,
не знаю, не пам’ятаю.
Тільки як гляну на дітей, то страшно стане.
Приїхали до прийому, повели їх, а ми стоїмо, ждемо. Мене мов сон
хилить, та будять мене – хто плачем, хто риданням. Перших вивели моїх…
Господи, боже мій!
Ти ж у нас великий, ти ж милостивий! Лучче б я у землю поховала їх
обох!..
VII
Привели мене у темну якусь хатину – землянка, чи льох, чи що воно
таке, не скажу. Якийсь москаль сидить: головач, розкошланий,
невмиваний, під щетиною увесь, як їжак. Се буде їх старший, дядько…
Кланяюсь, прошу: «Не оставте ласкою вашою, добродію, і моїх
синів!»
Даю йому, що змоглась, грошенят, а то полотна і на діток дещо…
– Не журись, старушка! – прохрипів. – Трошки ваші синки
поскучають – без того не можна в світі, а там злюбиться: молодці
будуть, от як і я, приміром кажучи!
Поглянула я тоді спильна на його: червоний, обдутий якийсь він,
очі в його якось померхли… Боже ж мій! А мої сини, мої голуби сизі! Що
у їх душа тепереньки свята, і погляд ясний, і любі обличчя квіткою
процвітають!..
VIII
Попрощалися. Провели мене діти за місто… От іще й досі, як
вибереться літом день гарячий, душний, то й згадаю собі те прощання
наше: от ідемо містом… позачинювані будинки, запиняні вікна скрізь; за
містом соснина темна, далека заступила шлях піскуватий; суне перед
очима по піску рипливий віз, на небі сонце пекуче…
IX
Зосталась я сама-самісінька, недугуючи. Ні сну мені, ні одпочинку.
Роблю через силу, нічого не знаю, не чую…
Минає рік, і другий, і п’ятий…
Обняла мене мов хмара чорна; тільки й світяться мені, як дві
зіроньки темної ночі: то дітоньки мої!
По різдві сиджу я одного вечора, так уже у пізні лягови, пряду…
Надворі завірюха, аж у вікна б’є, і світло мигтить…
Коли – стук-стук! Одчиняю – Василь!
– Василечку, синочку мій! А Андрійко де?..
– Нема вже, мамо, Андрія! Ліг Андрій, мамо, та й не встане вже!..
А я наче знала: я його щодня в бога, щоночі оплакала!.. А жити б
такому та жити!
На виріст, і на силу, й на личко у батька удавсь: отже, за батьком
і на той світ погнався!..
– Зстаріли ви, ненько!.. Як вам тут жилося? Нужди прийняли?..
– А так мені жилося: устаю – плачу і лягаю – плачу, так мені
жилося!
– Я, мамо, до вас умирати прийшов!..
Придивлюсь до його, – лишенько моє!.. Воно й молоде, та вже
надломлене!..
– Синочку мій! Бодай би я не діждала твого слова почути!
Отже, то щира правда була, що він сказав. Тане й тане мій Василько
як свічка.
Полежав, похирів – та навесні й переставився. Де йому й жити було!
Воно й росло так, аби слава, а тії виправки та походи силу з його усю
вибрали…
– Не на те народивсь, моя мати, щоб мені людей на війні
тратити! – було каже. – Не для таких, як я, війна, й войовник з мене
не жвавий!
Як уже в тяжкому недузі лежав, то все, було, дума та дума, та дума
собі.
– О боже, боже! – заговорить. – Який у тебе світ красний! А я й
не наживсь у світі, а я й не навчився, а я й не знаю нічого!.. І в
останню годину промовив:
– Не жив я, мамо, на світі! Тільки збирався жити!.. Молоде, то як
косою скосило… А я зосталася…
Х
Тільки мені й потіхи, що коли присняться мої дітки.
Та все сняться вони маленькими, а парубками ніколи не присняться.
І як живії вони стоять перед душею моєю: Андрійко веселий, кучерявий,
ніби по хаті бігає та гомонить, а в хаті ясно-ясно! Василько над
квітами та зіллям сидить, задумався…
Прокинусь… пусто! Робота дожидає; треба жити, треба діло робити,
треба терпіти горенько…
Живу… Дивлюсь, як хата валиться; чую, що й сама я пилом припадаю…
якось дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу…