КОЦЮБИНСЬКИЙ Михайло Михайлович – ХО
Мов туман той, сива борода його м’якими хвилями спада аж до нiг, черкається росяної трави. … Тихо стало в лiсi, страх як тихо. … Якi в нього очi? … Вона небавом зрозумiла, що мужикiв сотворено лиш на те, аби орати батьковi ниву, служити за фiрманiв, кухарiв, робiтникiв. … шепотить Хо.- Се абихто зможе!