Skip to content
Одного вечора, уже нерано, він разом із своїм вірним товаришем Адріаном, що знав про його любов, позичив у когось двох коней, приторочив коло сідла валізи, напхавши їх соломою абощо, виїхали удвох із Флоренції, накинули круга та й завернули проти ночі в долину Муньйона, нібито вони з Романії вертались, –
На брані, коли доводилось стояти віч-на-віч з ворогами, у кривавих січах під Адріанополем, Преславою, Доростолом, коли над головами витала смерть, у довгі безсонні ночі, коли вони – закривавлені, посічені – лежали на холодній землі й не знали, що готує їм наступний день, –
Ще не знав, де знайде те золоте дерево, але був дужий, як дикий звір, мав невичерпні запаси здоров’я, безтурботності й упертості, тож і потеліпався аж з-під Адріанополя до столиці, прихопивши на всяк випадок звичайний порожній мішок, щоб, за селянським звичаєм, не опинитися з порожніми руками там, де можна буде щось увірвати.
