ШЕВЧУК Валерій – На полі смиреному
Дув різкий, прохолодний вітер, і, може, через той вітер гостре й тлінно пахло осінню. … Я відчув: щось гостре і болюще спалахнуло мені в душі; малий і безсилий, стояв я під цим широким, засипаним зорями небом; був ниций у цьому світі і доєднувався якоюсь мірою до тих, хто лякається його просторіні, а через те ховає в долонях лице.