Skip to content а її, замiсть вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров’я, весела й самовпевнена небитiсть, вона-бо була “поетеса гостро трагiчного свiтовiдчуття”, як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу кровi, i в цiй країнi, з її кодексом… Наскільки пригадую, ваша улюблена поетеса… Дощі випадають, над гладдю ріки Зі співом кружляють прудкі ластівки, Вільшанки за тином в пістрявім вбранні Висвистують примхи свої голосні, Десь кумкають жаби, забувши про сон, Сплять сливи, узяті у білий полон, Не думає все це про згубу війни, Про долю людей, що загинуть вони. 