Skip to content Чи не покинуть нам небого…“ “ …
Так ворожка поробила, Щоб меньше скучала, Щоб, бач, ходя опівночі, Спала й виглядала Козаченька молодого, Що торік покинув. …
Поки відьми ще літають, Посвіти нам… Он щось ходить! …
На кого покинув Батька, неньку старенькую, Молоду дівчину? …
Нехай же лютує, поки сам загине, Поки безголов’я ворон прокричить. Поки вештається отут десь близько мати, доти й вони тут – майже, як тi курчата бiля квочки, жебонять. …
Ось дiйдуть лише до Климової сiножатi,- там вир, батько сака держить, а Юзько бовтом рибу наганяє, i поки отак люльку викуриш, у саку, аби – Боже поможи,- витягнув”. – …
Зробили не гаючись, поки не вернувся батько. Колись мама не на жарт журилися, що в школі «вчать не того, що треба», і сьогодні я мимоволі згадав їхню давню журбу й подумав, що їм було нелегко віднаджувати мене від Вифлеему, від того, що було для них святим, вони, мабуть, добре намотузилися самі з собою, поки промовили оте «нащо тобі того, божеського…» 