Пантелеймон Куліш – Маруся Богуславка
А я, коли твоя божественна природа Вселилась у мій дух і я твоїм диханнєм Повіну на серця, як райська прохолода, Як жизні вічний хір, весни благоуханнє. … Хіба ж не бачиш лиха і не знаєш, Що й так уже душі в собі не маєш? … Хіба ж бо з турчином, з ордою накладаєш?!» … ХІІ Чого ж ти, земле, так заколихалась?