Skip to content …Дівчина з оранжевими губами, схрестивши ноги на світлім потопі, який б’є джерелом з лугів, в оголеності, одягненій райдугами, зеленістю трав, річкою… Сонце вище й вище, тепліше й тепліше, все в природі відкривалося, і Наталка щодень більше розкривалася, скидала зайвий одяг, і вже він побачив, що тіло в неї золотисте… — Не знав, що син щодень, щоніч По пишному саді його блукає І руки ломить, головою б’є О білий камінь, то в гущавині Кропивою, терном бичує тіло, Що всіх молитв його один кінець, І зойків всіх, і стогнань всіх: “О боже, Спаси мене від людської любви!” І звільна він почав марніти, таять І чахнути. 