Skip to content Спочатку один продзижчав десь тут, повз праве вухо, за ним другий, третій – ближче, частіше, голосніше, і цілий рій, справжній рій уідливих металевих джмілів заспівали, закрутилися, зачмокали в землю навколо велосипеда, вперто, непохитно навздоганяючи його нестримну ходу… Ні тонкий льодок на добрянських калюжках, Ні гуси в темному небі, Ні сміх її перламутровий, Ні погляд яблуневоцвітний, Ні… Очі її літали за ним, металися сіро-чорними блискавицями, вловлювали гру його лиця, підхоплювали, підтримували, гладили… Хтось гладив ниви, так ніжно гладив… Але ж не могли вони ось так стояти… 