Двоє людей, забутих усіма й нікому непотрібних, серед чужого міста намагаються перемогти агонію, з останніх сил балянсуючи над прірвою загибелі… Власне, намагається перемогти один, а другий уже готовий – лише непритомно мотаєголовою, переступивши вже однією ногою демаркаційну лінію між буттям і небуттям, між світлом і тьмою.
За нею женуться, штрикають ножами і дрюччям, вона відчайдушно відбивається, мотаєголовою, когось уже підняла на роги, а вони її б’ють, підривають бомбами, роз’ятрюють, провокують.
Цей їде верхи, але за хвильку вертає і подратовано каже, що “клятий німець не пускає та лише головоюмотає, а біс його знає, що белькотить…” Щоби виявити, що трапилося, йду пішки до німецького вартового на воротах, мовчки тичу йому перепустку – ту саму, той дивиться і каже “бітте” (прошу), значить пускає.