Нiоба
Ольга Юлiанiвна Кобилянська
Рiдне
Ольга Кобилянська (1863–1942) – класик украiнськоi лiтератури, авторка модерноi прози. Їi творча спадщина велика й рiзноманiтна.
Трагiчну долю героiнi грецького мiфу Нiоби та ii дiтей переспiвували на свiй лад чимало митцiв ще вiд античних часiв. Ольга Кобилянська пояснювала свою зацiкавленiсть цiею iсторiею тим, що «… описана мною „Нiоба” iснувала справдi, i всi ii дiти були нещасливi… Нiобу знала моя мати особисто, а кiлькох з ii дiтей я також». У повiстi уособленням горя та страждань е дружина священника Анна Яхнович. Їй не дае спокою думка, чому щастя обiйшло ii дванадцятьох дiтей. Зрештою вона доходить висновку, що в усьому винна заздалегiдь визначена неминучiсть. Однак читач мае змогу ухвалити власне рiшення.
Ольга Кобилянська
Нiоба
1) Браття! Хоч би я говорив усiма людськими й янгольськими мовами, та не мав би любови, то був би я мiддю, що дзвенить, або кимвалом що бринчить.
2) І хоч би я мав пророцтва дар i знав би всi таемницi, i тямив усi знаття, i якби мав усю ту вiру, що навiть гори перестановляе, та не мав би любови, то був би нiчим.
3) І хоч би роздав я всi своi маетки, i хоч би тiло свое вiддав спалити, а любови не мав би, то не було б менi користи нiякоi.
4) Любов довго терпить, вона милосердя мае, любов не заздрить, любов не пишаеться, не гордуе.
5) Не осоромлюе, не допоминаеться свого, не гнiваеться, не мислить зла.
6) Не радiе з неправди, а радiе з правди.
7) Вона все любить, всьому вiри дiймае, на все надiеться, все терпить.
8) Любов нiколи не зникае, хоч би й пророцтва Припинились, хоч би й мови замовкли, хоч би й знаття затратилися.
9) Бо ми тiльки частково знаемо й частково пророкуемо.
10) А як прийде довершене, тодi осе часткове непотрiбне буде.
11) Поки я був дитиною, то говорив, як дитина. І думав, як дитина, i мiркував, як дитина; а коли став дорослим, то вiдкинув дитяче.
12) Адже ми тепер бачимо, немов ворожачи наослiп, тодi ж – навiч; тепер я розумiю частково, а тодi – пiзнаю все так, як i мене самого пiзнано було.
13) Тепер же зостаються вiра, надiя, любов, три iх, але найбiльша з них – любов.
(Лист апостола Павла до коринтiйцiв, глава XІІІ)
І
Панi Анна Янович, сiмдесятсiмлiтня вдова по унiятськiм пароху[1 – Унiятський парахвiяльний священик, настоятель.], в цiлiй околицi загальношанованiм, не пережила ще анi одноi недiлi правдиво святочно, вiдколи переiхала з села до свого сина в мiсто.
І нинi, хоча й знов недiля, день вже для неi попсований, без настрою до молiння. Нею заволодiло якесь чудне несупокiйне почування. Вона не молилася, хоч уже йшло до полудневоi пори, i вона зранку шептала молитви; досi все вона неначе боролася з усякими думками й спогадами. Чого iй тут не ставало й що вiдбирало в неi звичайну рiвновагу, – то це був брак сiльського супокою i малих, дрiбних дзвонiв сiльськоi церковцi, до котрих була звикла зверх п’ятдесят рокiв. Хоч як на самотi й у злиднях проживала вона там своi днi зi своiм молодшим сином-п’яницею, без чоловiка, та без iнших своiх дiтей, а все ж таки, коли наставала недiля або свято, вона це там скорше знала й iнакше себе почувала. Тодi й могла намолитися доволi, перед полуднем i по обiдi, за всiх своiх померлих i живих дiтей, котрих разом було в неi багато, стiльки, як число святих апостолiв, i котрих всiх любила однаково, пишалася й любовалася ними, а iнодi бувала за них така сильна й вiдважна, що, здавалося, була б iз самою долею ставала до боротьби, щоб iм тiльки добра здобути. Лиш коли невидиме горе, а то невмолима смерть ставала за iх плечима, вона не могла нiчого вдiяти й хилила покiрно голову, пересвiдчившись, що тут буде всяке ii змагання безнадiйне, i скiнчиться тим, пред чим вона якраз потерпала.
Сьогоднi була роздратована й без настрою, силкувалася спiймати з-помежи голосiв дзвонiв дзвiн церкви, до якоi належала вона, однак, дарма. Мiж дзвони, що вважала за «своi», тиснулися до ii слуху й дзвони церкви православноi, там знов протестантськоi, там знов католицького костела, i накликували на неi почуття, неначеб щось непрохане тиснулося в ii душу й випивало супокiй, котрого вона потребувала. Тимчасом як дзвони дратували ii душу, згадала вона своiх дiтей.
«Всi вони, – перетягнулося болiсно тремтячи крiзь ii душу, – всi дванадцятеро…»
Вона мимоволi похилила голову низько на груди й почала молитися. Тихенько i з невиразним бажанням у серцi, що то помирить щось важке, грiзне, непримиренне, що вже вiд довгих лiт тяжило на нiй, а тепер в оцiм домi ii сина, що мав за жiнку жидiвку й слiпого сина, все пригноблювало ii, – скiльки не повторяла б вона собi, що в тiм нещастю вже нiхто так не винний, як сама одна якась неприязна зловiсна сила… «Всi дванадцятеро, – переплила гадка, як перше болiсна, крiзь ii сумну душу, – всi дванадцятеро»; а звуки дзвонiв неначе насували на неi слова «кара Господня… кара Господня».
Але вона знала вже давно, що це була нiяка «кара Господня», лиш гра долi, що на нiй вiдбилася. Їi чоловiк, побожний, здатний i чесний, котрого парафiяни мало не пiв сотки рокiв на руках носили, – вiн i вона знали в життю лиш саму церкву, одну дорогу, одну цiль, знали «так» або «не так», i так проживали, доки господь дозволив. Але вже ii дiти, ii прекраснi, талановитi дiти, котрi становили колись ii гордiсть i втiху, поряд у всi дванадцятеро – особливо старшi, – вже вони…
Добродiйка Анна прижмурила очi, сперла втомлену голову на високе поруччя софи, неначе вiдтягалась вiд чогось немилого, i перестала думати… Годi було нинi… Годi було й молитися, при звуках тоi мiшанини дзвонiв, годi! Вона вже була в лiтах i без енергii, не посiдала бiльше тоi вiдпорноi сили давнiх лiт, яка допомагала iй перебувати все гiрке й болюче, життям наказуване. Тепер потребувала лиш супокою, того самого супокою, що ii муж i всi тi дiти, що розлучилися з нею, одно по другiм, спочивши вiчним супокоем.
Покинула насилу свого молодшого сина, нещасного п’яницю Андрушу, переiхала до старшого, одруженого з жидiвкою, Йосипа. І не задля себе i того кусника хлiба, що виживлював ii тут… нi, а задля нещасноi, свiтла позбавленоi його дитини, котрiй бракувало постiйноi щироi жiночоi опiки, бо мати (хоч i жилося всiм в достатках) не мала нi терпливости, нi часу жертвуватися нещасному синовi, як це його страшне калiцтво вимагало.
Насилу привiз син бабуню до двадцятилiтнього внука, насилу, бо вже само пожиття Йосипове з жiнкою спричинилося до того, що вона, вiд часу, як вiн заявив родичам, що вiзьме дiвчину-жидiвку за жiнку, не могла полюбити, ба навiть i пошанувати ту свою невiстку. Досi, себто за весь час, що перебувала тут коло двадцятилiтнього внука, не мала ще жадноi прикроi зустрiчi з жидiвкою, котроi неабияк боялася.
Але була цiлком вiдокремлена, i лиш десь, колись стрiчалася з невiсткою. Тодi звичайно переходила та повз стареньку мати мужа в шовках, бурхливо, або як семиголова змiя, в постатi ще гарноi жiнки, пробурмотiвши пiв-голосом «добрий день», або яке iнше слово ввiчливости, i гнала далi за своiми справами.
І хоча той ii син був з жидiвкою невимовно нещасливий, але тепер було годi стан речей змiнити. Все ж таки вона була мати його дитини. Любила ii на свiй спосiб, як син i ii любив, i хоч вона горе тоi дитини вiдчувала не так глибоко, як батько, то все-таки саме те горе в’язало i держало iх всiх при купi. Це було тепер так, – але двадцять рокiв тому рiч малася iнакше, i тодi Йосип сам хотiв свого нещастя.
Вiн, Йосип, був у них з ряду другий син (найстарший помер) i був при вiйську один з найздатнiших поручикiв свого регiменту[2 – Полк.] – люблений i почитуваний товаришами й старшими, а в товариствi боготворений, мов найкраща молода дiвчина.
В якiй тяжкiй годинi завiв знайомство з молодою прегарною жидiвською дiвчиною, не могли вони про це в себе дома, на селi, при тяжкiй працi й клопотах з господарством та молодшими дiтьми, дiзнатися. Лише стiльки дiзналися, що вiдносини мiж ними пiшли так далеко, що ii, дiвчини, родина, заможна й зарозумiла через свiй маеток, погрожувала, що коли вiн з дiвчиною не ожениться, то вiн за ту «офiцерську забавку» заплатить своiм становищем. Одначе через те, що Йосип дiвчину дiйсно щиро любив i зрадити й покинути не гадав, – на що не дозволяли йому нi його чесна вдача, нi сумлiння, то, не задумуючись в своiм молодiм запалi довго, вийшов з вiйська й завiв без шуму й гуку з дiвчиною цивiльний шлюб, постанивши тим, як сам казав, «попiвсько-жидiвськiй родиннiй драмi» кiнець.
Про вихрещення жидiвськоi доньки не хотiли нi родичi, нi сама молода знати, i так вийшло, що хоч-не-хоч дiстала далеко й широко знана родина Яновичiв жидiвську невiстку. За тодiшнiх часiв був це випадок у попiвських родинах нечуваний, i нещаснi родичi молодого мужа мучилися вiд того вчинку сина мало не до розпуки. Одначе були проти молодоi сили сина зовсiм безсилi: Йосип був на вдачу упертий, прудкий, до того повнолiтнiй i родичами своеi «Рут» пiдбурюваний, – отже, всi прохання родичiв, якi благали його залишити свое нещасне рiшення, зоставалися без послуху й наслiдкiв.
II
Тяжка й незабутня була це хвилина, коли до них наспiла вiстка, що iх син уже одружився й незабаром перейде на якусь цивiльну службу далеко вiд рiднi й своеi батькiвщини. Їх другий син, котрому заповiдалася найкраща вiйськова кар’ера, – вiн сам свою долю покалiчив. Нещасний батько, пiсля прочитання звiстки, в першiй хвилинi став (хоч i як був уже приготований на такий несподiваний крок) мов громом пiдбитий, а пiсля того, не промовивши анi словечка до нiкого i приступивши до стiни, ударив так сильно головою об неi, що жiнка була певна, що це настала його остання година. Декотрi з дiтей, що саме тодi були присутнi в хатi, розплакалися вголос, а одна з молодших доньок, на iм’я Зоня, закричала так страшенно, неначе хто в неi стрельнув з пистоля. Потiм батько пiшов до своеi кiмнати, i, замкнувшися там надовго, побивався там за ним, мов за вмерлим. І лише вона, не маючи супокою, що з ним дiеться, упросилася до нього i вспокоювала й утихомирювала мужа, оскiльки це iй було самiй можливо. Тодi перший раз бачила, як ii муж плакав, бо пiсля того, хоч i якi бурi зривалися над ними, не бачила цього нiколи. Здавалося, по смертi найстаршого сина й утратi Йосипа через жидiвку, закам’янiв вiн проти всiх iнших нещастiв…
Тодi, окрiм розпуки батька, спала на неi ще сила допитувань iнших ii дiтей i iх молодий переполох над учинком брата, котрого були звикли вважати мiж собою за якогось бога. Проти дiтей i жалю свого мужа мусiла вона встоювати тодi сама, хоч мало що й сама з гризоти та розпуки не вiдхорувала те нещасне одружiння сина.
Тодi то були вже тяжкi i в смутку потопленi днi, котрi перебувала й перегрупувала своiми силами. І нiхто й досi не знав, як обставала тодi проти горя, шукаючи по ночах в молитвах полекшi. Так, наприклад, заходила через[3 – Пiдряд, один за одним.] чотирнадцять день щоночi до церкви; перележуючи тут же хрестом до бiлого дня, молячися та благаючи в Господа прощення за негiдний вчинок сина перед святою церквою й родичами.
Внук i син християнського походження i таких самих родичiв поеднався з жидiвкою! І вже тодi побоювалась вона кари Господньоi, молила вiдвернення кари, усунення наслiдкiв прокльону зболiлого батька, що, ослiплений жалем, не мiг настiльки запанувати над собою, щоб не проклясти гiрким словом молодшого сина. А вiн, той син, прийшов, мов олень, з пiднятою гордо головою до них по весiллю, коли, замiсть хоч формального дозволу на подружжя, одержав вiд батька лише саме одно слово, схоже на проклiн, а бiльш нi словечка.
– Найстаршого забрав нам Бог, – звернувся тодi ii чоловiк до неi, що стояла вiддалiк пiсля привiтання й заходилася плачем: зустрiч бо iз сином вiдбулася мов похорон, i нiколи вона ii не забуде. – Найстаршого забрав нам Бог, – повторив батько, – а другого пожерла жидiвка. Чи чуеш ти, жiнко? – Жидiвка! Донька першого лихваря. Внука священика, i сина священика! Іди собi, сину, iди собi з Богом! – звернувся вiн тим словом до сина, – я не годен на тебе тепер, як давно, глядiти: ти надто мою душу розшарпав!
А вiн, блiдий, мов смерть, очевидно влучений в саму глибиню душi батьковими словами, вiдкрив уста до оборони, та не з супокоем i з упокоренням, як це було б йому пiд ту хвилину пристояло, але непогамовано – зi зворушення – аж мало не з дикою бурхливiстю.
– Я пiду, – обiзвався тремтливим, погаслим голосом, – я пiду, але перше заким[4 – Поки.] пiду, звертаю вам все ваше «релiгiйне» виховання й душевнi засоби, якими ви випосажили мене на життя. Вашi душi переповненi фанатизмом, вузькими почуваннями й батькiвським егоiзмом. Не про правду розходиться вам i не про людину в жiнцi, котра злучила все свое життя зо мною, – лиш про слiпу, стару тисячолiтню ненависть, котра не мала мiсця в моiй душi проти тiеi жiнки. В тiм напрямi я не можу з вами нiчого спiльного мати, i не потребую вiд вас бiльше нiяких наук.
Я вже дозрiлий i приготований до дальшого життя, i буду з ним боротися, як i де покаже менi те мое сумлiння, честь, освiта й сила моеi вдачi. А щодо моiх поглядiв на вiру, то я атеiст i повторяю те саме, що повторяли й iншi передо мною, вважаючи релiгiю за гарну iлюзiю, придуману на те, щоб держати народ в руках, а бiльше нiчого. За себе я буду перед Богом сам вiдповiдати. А щастя мого життя я не буду через вiросповiдання нищити й матiр своеi дитини, хоч би була й поганкою, покидати. Це було б найтяжчим проти справжньоi моралi. А що ми в тiм, очевидно, не погодимся, то воно буде й лiпше, коли я попрощаюся з вами таки зараз, бо того ж я й приiхав сюди. Вже й так крайня пора менi обняти нову посаду. Прощаюся з вами, родичi, i брати i сестри! Не вдавайтеся за мною в жалi й журбу, бо я, хоч би i як розчарувався в своiх життьових надiях, не годен вже нi в чiм назад завернутися. А нарiкання на свою долю ви вiд мене також не почуете, бо в мене своя честь i гордiсть, i вони поможуть менi всi трати й розчарування в життю перенести не жалiючися, яких воно, певно й для мене, як i для всiх iнших смертельних[5 – Смертних, умирущих.], зберiгае. Далi, дорогi, простiть менi, коли я вас заглибоко влучив у душу, але я не бачу нiякоi справдешньоi провини в моiх учинках, хiба що пiшов проти старих традицiй i поглядiв. Але заспокойтеся! Я не перший з попiвськоi родини, що завернув на iнший шлях, – я не кажу «новий» шлях, – але пiдуть за мною й iншi, вражаючи, може, ще гiрше серця й душi своiх батькiв i рiдних, нiж я тепер. Мене лиш любов i честь, а головне мое сумлiння викинуло з традицiйного сiдла, а бiльш нiчого; мое оправдання подаю вам лиш у двох словах: я молодий i любив щиро.
Дай, Боже, щоб вам молодшi дiти лiпше й бiльше вiдповiдно до ваших iдеалiв удавалися, як ваш другий син. Окрiм мене маете iх ще семеро.
A propos[6 – Мiж iншим.] – звернувся вiн до молодшого кiльканадцятьлiтнього хлопця, званого Андрушою, що стояв босоногий коло вiкна i глядiв змiшано й перелякано на брата, – чому ти не в школi, Андрушко? Чи у вас тепер вакацii?
Нi, – вiдповiв цей, – тато забрав мене зi школи. Я не здатний до науки й буду господарем!
Так? – сказав Йосип холодно, – я гратулюю до нового поля[7 – Вiтаю, поздоровляю з новим фахом.]. Ти мав пiсля закiнчення шкiл вступити до семинару. Отже, ще один «вiдпалий». Як видко, попи не хотять вдаватися в нашiй родинi, помимо попiвськоi крови й предкiв. Найстарший, Іван, помер правником, я… от, як я. – Так, так, – додав якось дражливо, – доки русини[8 – Галицькi, буковинськi украiнцi.] хотять лише «попити»[9 – Попувати.], то й не будуть в силi творити iншi дiла, як попiвськi. Але нехай вiдтак[10 – Пiсля цього.] i не жалiються, що iхня доля повна церковно-жалiбного спiву. А ти, козаче? – звернувся потiм живо до наймолодшого, що сидiв спокiйно при столi, прислухаючись уважно до всього, – ким ти хочеш бути?
– Я хочу бути моряком, або там чим iншим таким на морi.
– Чи ти знаеш, що там дуже тяжко? – спитав Йосип усмiхаючись.
– Я не боюся, там же будуть i iншi.
– Твоя правда. To ж iди! А нехай би море i як хвилювало i лютилося, ти пам’ятай, – вихрi в душi бувають iнодi для нас тисячу раз тяжчi i грiзнiшi, як море. Воно поводиться з нами все ж таки смирнiше й прямiше, нiж люди, нехай би якими коректними й добрими на вигляд вони нам здавалися. Остаточно бувають це все-таки вони, що творять нашу долю, i не раз гiршу, нiж море.
– Будьте здоровi!
Вiдтак пiшов. Хотiв ще батьковi на прощання поцiлувати руку, одначе уражений батько вiдтягнув ii, не дозволяючи цього.
Але мати цiлувала його й притискала так сильно до грудей, придержуючи його тут мовчки добру хвилину, що вiн, хоч i мужчина й «вояк», захлипав iз зворушення. Вiдтак, вирвавшися з ii обiймiв i проведений братами й сестрами, пiшов.
III
Мiж старими в хатi щось завмерло. Нещастя й горе засiли пiсля вiд’iзду сина в iхнiй тихiй хатi, мов причарованi, бо вiд того часу, здаеться, не було в нiй вже бiльше безжурноi хвилини.
Прийшла черга на молодших братiв i сестер терпiти[11 – Страждати, мучитися.]. І все, що вiдтепер до тiеi хвилини, коли вона переiхала до сина, трапилося, потребувало повних двадцять рокiв.
За той час утратила вона й мужа, найлiпшого й найвiрнiшого приятеля свого, i зосталася сама одна з сином Андрушою, що розпився до краю й управляв недбало дрiбне, сiльське, незначне господарство, в недостатках i найглибшiй самiтностi.
А тая самiтнiсть мала також свою iсторiю, переповнену невидимими драмами, доки не повернув назад до рiдного краю з своею родиною син Йосип. Не на вiдвiдини приiхав до матери, бо в листах вiн все довiдувався про життя матерi, братiв i сестер, допомагаючи матерiально, скiльки мiг. Але приiхав до неi, щоб забрати ii з собою.
І не прибув вiн енергiйним, певним своеi сили чоловiком, яким вiд’iхав вiд них, а зламаним, постарiлим передчасно, горем прибитим, iз тяжкою раною в душi. Єдина його дитина, вся радiсть його, що покладав усю свою надiю в життю, син, стратив пiсля тяжкоi недуги на п’ятнадцятiм роцi життя зiр, i не вважаючи на всякi старання лiкарiв i подорожi до всяких корифеiв, зостався на вiки слiпцем.
Його гарна, життя жадiбна, легкодушна мати, в найкритичнiший час нещасноi недуги сина, спустилася надто на слуг, що були при хорому – i нещастя згодом сталося, не раптом вражаючи, лише звiльна, ступнево, а врештi перейшло в повну темноту, що вже нiколи бiльше нещасного хлопця не покинула.
З тим настала й розпука. Правда, вона була така, що серце розривала, як i сам випадок. Це ж було страшне горе – мати однiсiньку свою дитину слiпою! Коли першi роки нещастя минули i мати з своiм горем усвоiлася, взяла безжурна, легка вдача ii знов верх, i гарна жiнка стала в товариствах i забавках та iнших товариських разривках шукати розради. На умовляння й закиди мужа, що засуджував безмилосердно й гiрко легкодушнiсть i безжурнiсть жiнки до нещастя сина, – вона знаходила все викрути й оправдання на своi вчинки.
Спихала не задумуючись, як це бувае звичаем безжурних i малоiнтелiгентних iстот, вину свого нещастя на проклiн батька i, як викручувалася на недбалий догляд «християнськоi» слуги, що обходила й доглядала хорого в найкритичнiшiй порi. Це доводило до бурхливих суперечок, пiзнiше до сцен, котрi чимраз то частiше поновлялися, а з лiтами, однаково поновлюючись, усе загострювалися. Нарештi дiйшло до того, що подружжя побачило себе в зовсiм iншiм, неначе досi незнанiм, новiм свiтлi, нiж було звикло на себе за давнiх лiт глядiти.
Вiн закидав iй орiентальну недбалiсть, брак чуття, та що ii душу держить в руху лиш жадоба легкого життя, коли натомiсть вона йому при кожнiй нагодi закидала всякi нещасливi пригоди й випадки в його родинi, мотивуючи iх тим, що всi з його родини з кореня лихi люди; коли б, мовляла, були добрi, за яких себе вважали, то Бог був би iх подружжя таким нещастям, як ослiплення сина, не карав.
Але ти, – говорила чоловiковi, – ти такий самий, як твоi брати й сестри, а тi такi, як родичi i вся ваша «вiруюча» раса, i тому нещастя напали вашу хату.
Потiм дорiкала йому його становищем, котре одержав, щоправда, за допомогою ii маетку, неначе погiрдливу залежнiсть вiд неi, i тим було з ii боку зроблено найтяжчий привiд до незгоди. Коли одного разу, – оповiдав матерi з вiдверненим обличчям, – зневажила його знов на тiм пунктi перед слугою нечуваною сценою, – вразила його, здаеться, в найтоншу струну його душi, викликавши тим таке пекло почувань у його серцi, що вiн не здолав над собою довше запанувати. Вже доволi довго вона його з болотом мiшала, доволi мучила, кривдила, – тож не диво, щораз i в нiм терпець урвався i вiн… пiдняв руку на неi. Вона закричала.
Так поводяться з дикими звiрями, що все нападають на наше життя фiзичне, чи психiчне, – вистогнав вiн погаслим голосом, – так обороняються вiд звiрiв…
А вона, гадюкою вчепившись за його, мов божевiльна, не вгаваючи кричала на всю хату:
На твою жiнку пiдносиш ти руку, лихий чоловiче? На твою жiнку, що поставила тебе на ноги?.. Старче ти, як i всi тiеi вiри, до котроi належиш! Чи ти в додатку до твоеi нiкчемностi ще й збожеволiв?..
Я жалую[12 – Менi шкода.], що вже давнiше не «збожеволiв», а то, може, мое серце знаходилося б нинi в iншiм настрою, нiж тепер, а чесне iм’я мого батька не було би пiд твоiми ногами. Низька ти, орiентальна породо, що не знае нiчого iншого, жадних шляхетнiших зворушень душi, крiм жадоби за мамоною. Я жалую, – кажу ще раз, – що не «збожеволiв» давнiше, бо в такiм разi не стояв би я нинi в очах свiта i своеi родини яко нужденний чоловiк, котрому донька звiсного лихваря справляе зневаги, безсоннi ночi й бiль.
– Але я був боягузом, – казав вiн далi, – пiдлим боягузом, з самого початку, як тiльки виявила ти свiй правдивий характер i показала свою нiкчемнiсть; я вже тодi був повинен iнакше до тебе поставитися. Але тому, що я боявся, стала ти горою[13 – Твое стало зверху.], а з тобою всi твоi низькi й нiкчемнi iнстинкти. На мое оправдання й оборону маю лиш те, що я тебе боготворив, любив, уважаючи тебе за якусь справдi прекрасну, бездоганну побожну «Рут» з Бiблii, задля якоi «Рут» я в захватi офiрував свою кар’еру, любов родичiв, iх спокiй i надii на мене, i, як бачу, занапастив усе свое життя. Але ти, – ти не була нiколи чим iншим, як донькою вiдомого лихваря, котрого iм’я згадуе ще й нинi простий народ з огидою i жахом, мов упиря. Ти, по правдi, нiколи не розумiла i не знала святого чуття любови i тому нагородила мене в твоiм порожнiм життi тiльки зневагою, горем i розчаруванням! Тому знай, я гордую не лиш тобою, але й собою, а коли ти хоч трохи здiбна зрозумiти далекосяжнiсть оцих моiх смутних слiв, то йди i роздумуй над ними!
– Ти, старче! – повторила вона замiсть усякоi iншоi вiдповiдi, – чи я мушу тобi вдруге пригадувати, кому ти маеш твое становище завдячити? Прiч менi зараз з-перед очей, а то я скличу зараз усю свою родину!
– Ти маеш слушнiсть, коли вживаеш проти мене слово «забув», бо я не повинен був забути, що я не нащадок якогось там крамаря, але нащадок староi чесноi працьовитоi, шанованоi родини. Так, жiнко; а що я про те забув, заслiпившися лише твоею гарною вродою, то от тепер, протверезившися, i бачу свою до краю покалiчену долю i змарноване життя, переповнене зневагою. Коли б не було оцеi нещасноi дитини, – котроi матiр’ю ти еси, – то не бачила б мене нiколи в оцiм домi. Але, – додав вiн, найглибше вражений гiркою правдою, – поновляеться тисячами разiв у життi, що «де люди люблять, – мусить найбiльше упокоритися той, котрий найбiльше любить». Мiж нами обома – припала та роля менi. Але я не маю навiть того задоволення, що ти мою ролю розумiеш. А тепер кажу, – iди! Розбери моi слова й читай у своiм талмудi…
Матерi здавалося при синовiм оповiданню, що ii уста немов стали паралiзованi, – до такоi мiри не могла вона на яке там слово здобутися. Одначе вона лише невимовно страждала. Здавалося, що весь супокiй, якого пiд час його оповiдання додержувала, був лише хоробливим станом, що його вона кожноi хвилини може порушити, i то лише на те, щоб уже дальшоi хвилини вчинити щось грiзне. Але число смутних i гiрких днiв, котрi ламали ii енергiйну вдачу, було мабуть завелике, щоб ii врештi не перемогло. Замiсть усяких слiв зцiпилися ii руки пальцями докупи, i вона притискала iх безмовно до грудей, спираючися, мов у млостях, на софу. От так чинила це раз у раз.
Тодi, при тiй короткiй характеристицi його життя з невiрною, вона не могла на свого сина глянути. Його горе було завелике, а покiйний батько й вона вже надто впевнено пророчили йому нещастя з такого подружжя, щоб була вона тепер в силi сказати йому яке слово. Чогось утiшного не могла вона сказати, бо загородив вiн своiми вчинками проти них, вiд’iжджаючи, поле, а на докiрливе… не було вiдваги. Тож мовчання, що само собою прийшло, було саме добрим у тiй хвилi… Тодi в своiм любовнiм захватi розмахнувся вiн чи не проти цiлого свiту до боротьби за свою прекрасну «Рут» i за щастя з нею. Тепер же було в нiм усе занадто збезсилене та розчароване, а вона занадто немiчна, щоб хоч у дечiм стати йому до помочи.
Мамо!..
Вона не розкривала очей, лиш кивнула головою, на знак, що почула його.
Мамо! – повторив вiн стиха, – тепер розумiете мене чи не до глибини душi?..
– Розумiю, мiй красний, колись такий себе певний сину! Розумiю, i бачу, що жiнка може з душi чоловiка зробити. Та хоча й як благала я тодi, пiсля твого вiд’iзду Господа Бога охоронити тебе вiд горя й недолi, i хоча й як начувалася я й батько, що нещастя не мине тебе, одначе що злука твоя з невiрною поставить тебе в таке пекло – цього а нi я, а нi вiн не сподiвалися!
Це одно, мiй сину. Одно, що я розумiю i розумiти мушу, але одного я все-таки не в силi собi з’ясувати. Ти, сину мiй, свого часу такий честолюбний i гордий, – такий вражливий на всяке, навiть найменше слово, що дратувало твою гiднiсть, – як мiг ти, в свiдомостi твоеi доброi колишньоi слави i чести, допустити, щоб тая жiнка, ii деспотизм, взяли до такоi мiри над тобою верх?!
Я розумiю, сину, – тягнула вона далi, – що iстоту, для котроi стiльки пожертвувалося, як ти пожертвував… i все надаремне, можна, помимо всяких ii хиб, завше любити; але що твоя мужеська честь i гiднiсть зносили так довго всякi особистi зневаги з ii боку терпливо, я, при твоiй колишнiй гордостi й палкiй вдачi, не розумiю… І, по-правдi кажучи, – простити тобi не можу!
На це розповiв вiн iй цiлий ряд сцен, якi йому вчиняла i якi зносив терпливо задля сина, щоб не розлучити його з матiр’ю, до котроi був, ще в перших лiтах свого калiцтва, мов мала дитина прив’язаний. Не хотiв, отже, його виривати з обставин, котрi, будь-що-будь, все-таки, завдяки ii маетку, були для хлопця корисними i бiльше уможливлювали вигiднiше життя, нiж коли б вiн, розлучившися з нею, забрав його з собою й удержував з власноi працi. А без нього вiн не мав би сили жити. Вiн же в нього його дитина, хоч i нещасна, без вини нещасна, але його дитина, син дорогий його! Чи мати його тепер розумiла?
Розумiла.
Мати мала право йому за те докоряти, мала сотню разiв право, – вiдповiв вiн з поважною покiрнiстю, – i був би навiть дивувався, коли б вона йому цього, остаточно зрозумiвши його нужденне життя, не зробила.
Всi, що його в життю коли-небудь шанували й цiнили, ба навiть любили, мали те питання проти нього в душi, але нiколи йому не було так гiрко при тiм питанню, як уперше перед нею, матiр’ю, котру i батька колись так сильно вразив. А вдруге, – вiн усмiхнувся гiрко, – коли це питання пiшло до нього око в око, з молодих дiвочих уст!
Так дивно iнодi укладаеться нам життя, мамо, – розповiдав вiн далi, – що чоловiк, переживши десятки лiт, доперва приходить до пiзнання, що вiн у свiтi i в життю нiщо iнше, як тiльки якийсь автомат або низки випадкiв, або якоi одноi могутньоi сили, що ним орудуе, i чоловiк проти неi, в своiй немiчнiй вдачi – нiщо.
Одна далека своячка Рут, його жiнки, – оповiдав далi похмуро, – вихрещена вже, i при тiм учителька, перебувала одного разу довше в iх домi, готуючись до останнього свого iспиту. Була вона, мамо, тонка й чутлива вдача, i я помiчав часто, як вона терпiла пiд час сцен, що вiдбувалися мiж нами, i як уникала залишитися з нами обома на самотi, щоб не бути свiдком прикрих i не раз дуже бурхливих сцен мiж нами. Була б напевне й скорiше вiд нас утекла, але що лагодилася, як кажу, до iспиту i Рут ii мало не силомiць при собi держала, то зосталася вона в нас довше.
Чи ви слухаете, мамо, що я вам розказую? – спитав син нараз[14 – Раптом.], коли вона сидiла непорушно, вслухаючись уже тепер бiльше в дорогий iй голос сина, нiж у його слова.
Слухайте, – додав вiдтак живiше. – Менi хочеться цей дрiбненький скарбик, що я його вiд часу того одружiння з Рут у життю найшов, iз кимсь подiлити. Вiн такий нiжний i малий, що хiба в ваше святе перемучене серце, що нiколи не зрадило й не зрадить, на вiки заховаю, – i бiльш нiчого.
Все, що нам життя в своiм бiгу дае, все воно не те, що нам дiйсно потрiбне, а, звичайно, щось iнше. Тiльки тодi, коли нашу житьову енергiю вже зламано, i ми наново свою долю перебудувати не годнi, – кидае воно нам квiтки на груди, мов на розраду за нашi гiркi розчарування. Слухайте, мамо!
Мати слухала.
– Одного разу зiбралося, – оповiдав далi, – в iх домi численне товариство, i гостi бавилися до того, що розгулялися.
Дiвчина, про котру вiн згадував, не гуляла, вiдмовляючись, що гуляти не вмiе, i вступила до сусiдньоi кiмнати, де якраз непомiчений знаходився вiн. Вiн пiдсунув iй крiсло i дивився мовчки хвилину на неi. Вона мала щось симпатичного в своiх рисах для нього, щось тонкого i доброго, хоча, по правдi, не можна було ii гарною назвати. Лиш очi ii вiн любив, хоч i вони завсiгди проти нього зорiли, неначе з хороi душi, що вiн iй не раз говорив, а вона його за те висмiювала.
Нараз, без усяких iнтродукцiй, ставить йому таке питання:
Чи вам щось важить одвертiсть жiнки?
Вiн здивувався на таке питання.
Ну, як же? Так, чи нi? – спитала, звертаючи своi милi оченята на його уста.
Ну, – вiдповiв вiн, ухиляючися вiд прямоi вiдповiди, – власне, мало що поклав би на те. Жiнка не бувае нiколи одвертою, хiба в дуже рiдких i критичних моментах. Звичайно вона удае, бо акторство лежить в ii натурi.
Може, правда й на вашому боцi, – вiдповiла вона задумано, одвертаючи очi вiд нього, а вiдтак сказала: чи думаете, Йосипе, що воно мусить так бути, що тiльки мужчинi вiльно про свою любов заявляти жiнцi, тим часом коли iй це не личить?..
Нi, вiдповiв вiн, я цього не думаю, тiльки воно не в звичаю, щоб…
«Поряднi», – впала вона йому iронично в слово.
Так, – говорив вiн далi, бодай в звичайному розумiнню слова, «поряднi» жiнки це робили. І воно може, з деяких причин, i лiпше так. Великим, значним жiнкам, це, щоправда, сказати б минаеться безкарно. Вони це нам, як iсторiя iнодi учить, доводили. Але такi жiнки вiдповiдали i вiдповiдають взагалi самi за себе i за свою «добру славу». Для звичайних же смертельних, воно, справдi, лiпше так, як тепер бувае. Але, – перебив вiн враз сам себе, глянувши мимоволi на ii нiжне серйозне лице, – чому ви так питаете? Чи маете замiр якому мужчинi свою любов виявити? (Тут усмiхнувся, хтозна чому, вимушено).
І вона усмiхнулася. Але вiдтак спитала, та цим разом уже цiлком поважно:
Чи думаете, Йосипе, що така рiч мае принизити честь дiвчини?
Нi, – вiдповiв вiн, – цього б я не сказав. – Честь – нi. Але в кожному разi – гордiсть ii. Вона цим виступае проти звичаю, а в деякому розумiнню й проти виховання; тому все-таки такий крок упокорюе ii. Але такий вчинок, на мою думку, позбавляе ii чести. В моiх очах такого роду упокорення – то щось гарне й велике; розумiеться, коли воно походить вiд шляхетноi жiнки, яку власне маемо на думцi. Менi уявляеться воно так, неначеб вона клала йому букет бiлих лiлiй до нiг.
Якi вiн може пiдняти, або нi, – вiдповiла дiвчина живо, швидко спускаючи погляд.
Цiлком слушно. – Вiн гадае, що таке упокорення гiдне пошанування; тiльки правдива й велика любов може так покоритися. Поверховне чуття завсiгди викликае опiр i примхи. – Але скажiть менi, мила дiвчино, – спитав ii пiсля того, – чи хочете ви такий крок учинити?..
Вона вiдвернула свiй погляд вiд його, i почала щось неначе по столi очима шукати.
Я б це вчинила, бо любов зовсiм не е щось страшне, як ii часто уявляють. Але мужчина, бачите, – сказала, – що його я маю на думцi, той мужчина менi забоязкий, щоб мiг прийняти таке виявлення. Подумайте собi тiльки: вiн мае семиголову змiю за жiнку, котра його з природи чудово успособлену душу мучить i нищить i той боягуз не мае нiколи настiльки вiдваги, щоб покарати ii хоч один раз.
Вiн пильно подивився на неi. Вона ж не могла тут його на думцi мати!.. Одначе вона мала справдi на думцi його. При останнiх своiх словах зблiдла так сильно, неначеб з ii лиця зникла остання краплина крови.
Що вчинили б на мiсцi того чоловiка ви? – спитав вiн ii, замiсть усякоi вiдповiдi.
Я?.. Я б iй за кожний раз пiсля зневаги, що ображала б мою честь i гiднiсть, вiдбила одну з ii змiiних голiв!
При тих словах дiвчина махнула, спалахнувши очима, так сильно рукою, що коло нього мов холодом повiяло.
Так! – вона вiдiтхнула глибоко, неначеб у тiй хвилi вiдбила одну зi змiiних голiв. І постоявши ще хвилину непорушно на мiсцi, вони дивилися протягом тоi хвилини розгорiлими очима одно на одне.
Далi обiзвалася вона ледве чутно.
Але вiн, окрiм того, може дiзнатися, що я його з усiеi моеi душi любила. Це може вiн. Я хотiла йому тiльки це виявити. Це було менi потрiбно! І я думаю, що я не согрiшила тут анi проти добрих звичаiв, анi проти гiдности жiночоi. А щодо упокорення, – додала вона, – то я годна його перенести. В мене честi i гордости доволi, – о, доволi! При тiм пiднеслася на пальцях так високо, що майже його перевищила, стиснула брови мов з фiзичного болю, i не кинувши на його бiльше анi жодного погляду, пiшла.
Вона пiшла, а вiн зостався неначе громом прибитий на мiсцi. Через хвилину стало йому в душi ясно, мов його блискавка пронизала. А тодi став шукати ii очима.
Вона стояла в другiй кiмнатi, висока й нiжна, оперта плечима до стiни й слухала молодого чоловiка, про котрого знав вiн з певнiстю, що той ii любив.
– Нi, мамо, – сказав, – вона не мала на своiй голiвцi корони, але я був би й без того кинувся iй до нiг i поцiлував iх. Чому не притиснув я ii зараз пiсля ii гордого признання до своiх грудей? Їi душа належала менi. Одначе були це ii велика iнтелiгентнiсть та гiднiсть душевна, що поклали менi палець на уста й наказали мовчати. І я мовчав, мамо, вiд тоi хвилини до сьогоднiшньоi днини; запiзно послав менi ii Бог на мiй шлях!.. А коли незабаром Рут справила менi сцену, що про неi я тобi згадував, то менi здавалося й здаеться, що це була бiла рука дiвчини, котра пiдвела раптом мою правицю i вiдбила одну зi змiiних голiв. Так, мамо, так чудно укладаються iнодi пригоди в життю, i, вiрте менi, оця одна хвилина самим спогадом ставала менi не раз пiзнiше правдивою розрадою на мою зранену душу. Оцi молодi уста поставили менi те саме питання, що й ви, мамо, хоч i з iншим змiстом, i дiвчина та мала слушнiсть робити менi закид за мою боязкiсть. Вона б таких зневаг вiд свого чоловiка, коли б його мала, нiколи не зносила б! Була б уже скорше або йому, або собi якого лиха заподiяла. Їi характер можна було порiвняти з афоризмом, котрий менi з ваших уст i досi в пам’ятi задержався: «так, або не так, – одна лiнiя, одна цiль». І такi люди доходять завсiгди до своеi мети. Але ми, мамо, ми всi проти них – калiки.
Старенька мати кивнула головою i згадала знов своi дiти. Всi дванадцятеро, всi вони були свого роду калiки…
Скажи менi, сину, – спитала, коли син, немовби вiдпочиваючи пiсля якихось спогадiв, що його мучили, мовчав, – чи ти нiколи не вiдчував, як я тебе любила та якi муки переносила за тебе, заким ти став таким безталанним? Я все твое горе серцем наперед вiдчувала, i тiльки Господь один знав, скiльки мук я за тебе натерпiлася!.. Господь один… А тепер я стара i немiчна i не можу тобi вже нi в чiм стати помiчною, – ти сам це бачиш.
– О, моя мамо! – вiдповiв вiн iй, зворушений, схиляючись i цiлуючи щиро iй руку, – тисячами разiв вiдчував я, скiльки ви за мене натерпiлися, i що правда була з самого початку на вашому боцi, так що ваш жаль i гнiв проти мене був самий правдивий! Ваша й батькова любов була сама безкорисна й ясновидюча, але все, що сталося, вже минулося й не може повернутися…І оце я повернув назад до батькiвщини й до вас, – правда, вже не той Йосип, що вийшов з дому, гордий i певний свого щастя, та все-таки – вашим сином. Обое ми нещасливi, анi я, анi Рут, хоч i як вона намагаеться своею безжурною вдачею заглушити порожнечу свого серця, котре все кривавиться, коли вона бачить нещасного сина. Все ж вона нещаслива!
Мати не вiдповiдала. Не хотiла. Бачила, що все ще любив ту жiнку в поодиноких, неспостережених хвилинах; але вона вже не хотiла бiльше нiчого про неi з його уст чути. Вiдчувала, що коли б iй мала ще яка прикрiсть в життю трапитися, то вона пiшла тiльки вiд «невiрноi», бо за своi дiти вона вже давно витерпiла…
IV
Опiсля став син просити матiр переiхати до нього. А коли вона, мало не жахаючися, вiдмовилася, пояснюючи це неможливою для неi невiсткою, котру й на очi не хотiла бачити, став вiн покликуватися на свого нещасного сина. Не ii зневаги бажав вiн, – виправдувався, – анi жадного упокорення з боку його та немилоi для неi його жiнки; вона вiдокремлено в нього житиме, спокiйно та в пошанi, вiдвiдуватимуть ii тiльки вiн та його нещасний хлопець, – а бiльш нiчого. Для нього бажав вiн ii: Рут так само буде iй вдячна за ii приiзд, бо вона рада б бачити коло сина когось щирого й прихильного до нещасного. В тiй однiй точцi вона не кривить душею.
– Змилосердiться, мамо! – молив, – i не вiдкидайте мого прохання! В мене, за обов’язками фаху, мало часу, i бiдний слiпий живе мовби пiд шкляною вазою. Коли б вiн ще не мав свого iнструмента, котрим, сказати б, дише, та свого учителя, що вчить його, то я справдi не знаю, що сталося б з його душею, бо товаришiв у нього жадних нема.
Вiн потребуе живоi, щироi опiки, безнастанного лагiдного товариства, i для нього зробите це, мамо, коли приiдете, а не для мене. Забудьте тяжкий жаль, який справив я вам колись, згляньтеся на мою безталанну долю! Думаете, мамо, – мовляв дальше, – що бачити свою однiську[15 – Єдину.] дитину слiпцем, бажаеться ще чого в життю? Інодi менi так тяжко на душi, що коли б не безталанний мiй син, я б свое життя давно закiнчив. Але на кого менi його лишити? На гурт самолюбних[16 – Егоiстичних, себелюбних.] жидiв? Скорiше вже потягнув би i його з собою в могилу. Ви, мамо, з вашою доброю душею, що через[17 – Протягом усього, за все.] цiле свое життя зазнавала лиш терпiння, ви будете йому найлiпшою товаришкою – i, знаючи це одно з моiх уст про вас, вiн вас дожидае. Змилосердiться, мамо, над моiм i його великим горем! О, господи! – вирвалося гiрко з його грудей, коли вона все iде не обзивалася, – до чого дожив я в своiм життю, розпочавши його такими надiями на щастя! Краще волiв би я спочивати в чорнiй землi замiсть мого старшого брата, нiж дивитися на нещастя своеi безвинноi дитини!..
Так розпочав i благав матiр, доки не виблагав, чого хотiв.
На його останнi гiркi слова мати усмiхнулася. Але ii усмiшки син не зрозумiв.
Вiн бачив, що вона лиш з болю усмiхнулася, i що того, котрого так гiрко згадав, – свого старшого покiйного брата, – вона, хоч минуло стiльки рокiв, не забула.
Лиши його в супокою! – обiзвалась врештi якось твердо, – лиши його в супокою! Господь потребуе також чогось доброго, i я цим потiшала себе довгi лiта; дай йому спокiй!
Вiн одiйшов на самому початку працi й житьових мук, – почала вже знов вона йому оповiдати. – Нехай буде йому земля пером! Я за ним так само побивалася, як опiсля за тобою. Але в той час, коли ти мiг бути врятований, i боровся проти розлуки з твоею недолею, мовби проти смерти, вiн лежав сам, безпомiчний, у великому чужому мiстi, мов та мурашка, i боровся з недугою, далеко вiд батька й матери.
Тиф пожер Івана, – закинув Йосип бiльш до себе.
– Тиф, – повторила мати. – Вiдтак, помовчавши хвилину, неначе вiдпочиваючи, як перше син, з болючого спомину по дорогiм померлим, дала вже опiсля внутрiшньому бажанню волю виговоритись перед кимсь по довгiм часi нiмого терпiння – i тягнула далi:
– Вiн був по третiм правничiм iспитi. Це либонь ти сам знаеш, бо тодi ти належав ще до нас. Вижидав лише по iспитi грошей на подорож додому, щоб тут дома, коло нас, вiдпочити якийсь час. Тож i ми всi вижидали нетерпеливо, радуючись уже вперед тiею хвилиною, в котрiй зможемо притиснути ту щиру й чесну дитину до серця. В тиждень перед його смертю приснився менi сон, якого нiколи не забуду, хоч би менi Господь дав ще раз стiльки горя перенести! Так запам’ятала я собi той сон у всiх подробицях. Не смiйся, сину, з мене староi, але слухай: менi вже тепер не до байок!
Снилося менi, отже, що я була десь у малiм гостиннiм покою нашого приходства, обтирала комоди й iншi меблi з порохiв, особливо ж старе бюрко до писання, яке батько казав внести зi свого покою для хлопця, щоб мав усе вигiдно; так дуже любив i шанував вiн свого найстаршого сина. І коли ж я отак по кiмнатi туди й сюди вештаюся, влiтае нараз громадка чорних крукiв вiкном всередину i, вважай мiй сину, дiлиться вона на чотири частi. Одна частина сiдае на лiжку в головах, друга на лiжко в ноги, третя на пультi над столиком, а четверта кинулася, закрякавши, до дверей. При оцiм видовищi я остовпiла, i мое серце з якогось болiсного почуття защемiло так, що я, як стояла, опустилася навколiшки й почала, молитись. Саме посерединi молитви вiдчинилися дверi й увiйшов Іван. Весело й живо, з пачкою книг пiд рукою, як, мабуть, часто за часiв студентських ходив, i приступивши, так прямо до мене, заговорив: «Мамо дорога, добра наша мамо! Завсiгди молитеся ви за нас, маете щось для нас у бога випрошувати! Молiться, матiнко, молiться до Господа й подякуйте, що я вже позбувся своiх iспитiв. Цим разом приходилось менi тяженько працювати. Але вже тепер я готов i свобiдний i прибув до вас, бо довго приходилося менi ждати на те, щоб свобiдно мiж вами вiдидхнути».
Вiн говорив живо й радiсно, одначе, мiж його словами я вибухла сильним плачем i плачучи, аж збудилась. Слiдуючого дня оповiла я сон батьковi. Ти знаеш, батько не терпiв нiколи, щоб у його домi пiддержувано забобони, як i, взагалi всяку мiстику, лаючи й осуджуючи за те строго; одначе, вислухавши мiй сон, замовк i споважнiв. В кiнцi сказав: «Жiнки все бiльше вгадують чуттям, нiж ми; вони як тii дiти або звiрята. Борони нас, Боже, перед нещастям! Але щоби це могло вiдноситися до Івана, я зовсiм не думаю; покинь i ти таку неспокiйну гадку. Хлопчисько здоровий й молодий, мудрий й загартований, i коли його бог стереже, то нiчого лихого йому не трапиться!» Так потiшав вiн мене, i з тим я пiшла собi. Через чотири днi потiм прийшов лист вiд одного з його приятелiв з вiсткою, що Іван лежить тяжко хорий на тиф… все iнше ти й сам знаеш. Знаеш, як батько вибрався зараз сам у дорогу й поiхав. Як то все ще в тодiшнiх часах двигалося звiльна вперед. Тодi залiзниця не йшла ще, як тепер, впрост вiд нас до Вiдня. Треба було вперед ще три днi кiньми до Л. iхати, i тiльки вже звiдти залiзницею. А коли врештi добився до мiсця, було все надаремне. Іван лежав уже в агонii, не пiзнав його, i таки перенiсся нещасний на тамтой свiт. Перейшов вiд нас усiх, немов на дно моря потонув… Анi його мати, анi ви, всi iншi дорогi дiти, не могли йти за його домовиною й вiдпровадити до вiчного спочину.
Бiдний батько! Сам стояв вiн при смертельнiм ложi свойого найстаршого сина, свого любимця, всеi своеi надii. Сам один. І, може, тепер зможеш собi уявити, що вiн тодi втерпiв! А, одначе, вiн це перенiс. Був сильний духом, до життя добре пристосований, i мудрий чоловiк! А все ж таки, коли опiсля утратив i тебе, на котрого неначе всi надii по Йванi перенiс, покладаючись на твою помiч у вихованню своiх молодших дiтей, мов на другого батька iх, – подалася його душа. Тодi хотiв, з розпачу й першого шаленого болю, голову об стiну розбити. Та Господь Бог охоронив його. Але вже те лихо, що його ще пiсля того всього з iншими дiтьми спiткало, – гризло його й пiдмулювало, а вже Андруша, – вона кивнула головою в той бiк, де знаходилося мале господарське обiйстя, – пiдтяв його останнi сили…
Всього надiявся вiн по нiм – i все не було добре, чого сподiвався; але що з-помiж гурту його обдарованих i гарних дiтей вийде один крайнiй п’яниця… Не надiявся нiколи, а воно прийшло…
Стара замовкла й сперлася спиною. Їi руки склалися мимоволi до молитви, але ii уста не молилися.
По втратi чоловiка й по драмах, що пiсля його смерти наступили, вона втратила свою давню, до подиву витривалу силу й енергiю. Стала втомлена й тиха; дiстала гострi риси лиця, а лiнiя болю, що вибiгала пiвлуком з-за нiздрiв i злучалася з кутиками уст, загострилася ще глибше.
А помимо всього, зосталася оця стара жiнка гарною, гарною й симпатичною. Це мусiв перед нею сидячи й син також завважити. Вiн не звертав погляду з лиця матери, аж доки не перемогло його нараз якесь дивно-сильне зворушення. Тодi заховав раптом, мов молодий хлопець, голову в подолок матери i якось болiсно застогнав.
– Мамо, ти наша дорога мученице! – мовляв вiн, – за що натерпiлися властиво ви стiльки в вашому життю за нас! Ви, що бажали завсiгди лиш саме добре й шляхетне, i лиш добре робили! Мамо, ви стороже наш! Як вас колись Господь покличе, то, здаеться, сам спаситель перепровадить вас на тамтой свiт!
Бiла, як снiг, голова матери схилилася низько над безталанним сином, i обое мовчали, не ворушачися. Старенька мати рiшилася врештi на благання сина переiхати бодай на який час до внука й узяти його пiд свою опiку.
V
Кiлька день перед вiд’iздом сидiли з сином Йосипом у своiй малiй кiмнатцi. Однак не в кiмнатi парахвiяльного будинку, а у власнiй маленькiй, низенькiй хатинi, котру поставила ще за життя чоловiка, а власне перед недугою його, щоб мали колись свiй власний спокiйний куточок i не подiляли завше парахвiяльного дому з молодим сотрудником[18 – Вiкарний, другий священик.]. Їi чоловiк, що через свою недугу не мiг уже своi чини[19 – Служби.] вiдправляти як слiд, вiдступив сотрудниковi добровiльно все помешкання, а в додатку й усi прибутки, а сам з жiнкою, Андрушою, та двома молодшими доньками, Лiдiею та Оленою, переселився далеко вiд села, до малого свого домика, щоб мати цiлковитий спокiй, як це вимагав стан його здоровля. Тут проживала вдова пiсля його смерти з сином Андрушою, ось досi, себто до повороту пiдстаршого ii сина Йосипа. Убого й запущено виглядало всюди, навкруги малоi хатини з обiйстям. Малi низенькi кiмнати, освiченi дрiбними вiкнами, хоронили ще деякi меблi з давнiших, лiпших часiв, але знадвору вражав брак господарськоi руки. Стара, колись така славна господиня, утратила вже свою силу i ледве що могла справлятися з своiми хатнiми дiлами, а через те, що господарка вимагала так само знадвору хазяйськоi руки, як i в хатi, а ii там не доставало, – падали на перший погляд в око всюди нелад i недбалiсть.
Молодший вiд Йосипа син, колись то названий «господарем», Андрушка, був тут самовладець i його панування робило прикре й сумне вражiння цiлковитого занепаду. Тимчасом як саме тепер, перед вечером, був син занятий упорядкуванням кореспонденцii свого батька з дiтьми, – сидiла мати, вiдпочиваючи недалеко вiд теплоi печi, похиливши голову на груди, як чинила це вiд смерти мужа несвiдомо й мала свойого «пияка»[20 – П’яницю.] ввесь час перед душею.
Їi думки були такi: останнiми днями намовляв ii Йосип переiхати в його дiм задля його нещасного сина; бо навiть горда ii невiстка, «невiрна Рут», упокорилася запросити стару незначну матiр свого чоловiка гарним листом, прибути до них i заопiкуватися бiдним ii сином…
Одним словом, неначе завзялися на неi, щоб ii вирвати з отцього глухого закутку свiту, де неначе непомiтно западалася з лiтами у землю до свого чоловiка. І все було б воно вже добре, вже була б з усiм тим помирилася й дала собi раду – вона ж не одно вже перебула на своiм вiку, але як мала залишити тут свого молодшого сина, свого «пияка», котрим не займався, окрiм неi та ii сiльськоi товаришки, староi Катерини, нiхто; про те не думало жадне з них. Тому що його життя було в очах усiх «звихненим», то кожний уважав за зайве займатися його долею, життям. Вона сама одна не забувала про нього, а особливо ж були ii думки останнiми часами при ньому.
І тепер, як сидiла зi старшим сином, вiдпочиваючи пiсля хатньоi працi (слуги бо вже в них не держалося вiддавна), поглядала несупокiйно в вiкно. На дворi заносилося на завирюху й снiговицю, i вона, вичiкуючи Андрушу, терпiла мовчки. Завжди терпiла найглибше, коли мовчала. А присутнiсть старшого сина неначе спиняла й заважала iй в тiм терпiннi. Вона була звикла все терпiти сама.
Коли ж розбурханi вiтром снiжини билися жмутками до вiкна, привиджувався iй перед очима п’яниця Андрушка, що нiби вiн десь бродить в снiгу по полях. Боялася завсiгди зими: вона була для нещасного п’яницi найгiршою порою в роцi. Вiн був слабкий на здоровля i, пiдпивши трохи, тратив свiдомiсть, блукав годинами по полях, заким приволiкався врештi напiвзамерзлий до хати, що стояла далеко вiд села, окроме посеред приляглого до неi поля. Тому переживала зимою, коли вiн виходив або виiжджав на довше з дому, самi гiркi хвилини несупокою. Вiн мiг десь упасти (уявляла собi), або забрести в снiгу (хто його знае, куди вiн там ходив), мiг де небудь у снiгу лежати без пам’яти й морозистими ночами замерзнути.
Скiльки то ночей перевела вона дожидаючи, ще за життя мужа, як вiн, все хоруючи, не знав, що навколо нього дiялося, а Андрушка за господарськими справунками, до млина, або в лiс, або на закупно в мiсто виiжджав – i не вертав! Тодi минався вже з його вiд’iздом i весь ii спокiй! Нiхто не знав i не бачив усе так добре, що воно з ним буде, як вона. Нiхто не вгадував так добре наперед, як вона. Неначе iй хто все пророчив. Вона знала результати кожного його вiд’iзду з дому.
Вона одна й Господь Бог знали, якi бували в неi ночi через от таке дожидання… Чи привезуть конi його цiлого, чи пораненого, чи пошматованого, кров’ю облитого?.. Бо вже й таке з ним траплялось, що привозили його напiвмертвого, без свiдомости. І як то вона мусiла все перед хорим таiти, залагоджувати, щоб гризотою хорого ще бiльше не нищити. Всi докори та вговорювання не помагали нiчого. Горе i нахил до того в iх нещасному синовi були сильнiшi за всякi постанови з його боку та умовляння й погрози з iхнього боку. Вiн був навiки пропаща дитина.
Таким уже й постарiвся при них у господарствi; i, не зважаючи на науку, перестороги й пильне наглядання батька та ii, вийшов з Андрушi справжнiй п’яниця, яких на селi, окрiм нього, ледве чи було ще кiлька.
VI
У кiмнатi панувала глибока тиша. Старенька мати не ворушилася, а Йосип, запаливши собi цигарку, придивлявся задумливо до заметiльницi на дворi.
Здавалося, що мовчання було тепер обом пожадане; та ще обое неначе про те саме думали тоi хвилини.
Син обернувся враз до матери та завваживши стомлений вираз в ii обличчю, немов вiдгадав течiю ii думок.
– Де дiвся знов нинi Андрушка? – спитав, – на дворi розпочинаеться заметiльниця. Гляньте, мамо, завтра будуть дороги знов завiянi. Менi здаеться, що йому було вчора замало пиятики, i вiн хоче собi ще нинi надолужити. Це ж пiдлота крайня! – скипiв, – зважаючи на те, що ви тут ледве ще день-два зостанетеся! – Йосип кинув сердито цигаркою об землю, заклав руки на плечi й задержався на хвилинку в ходi, коло вiкна замовк сердито.
Стара мати прокинулася на його слова, мов сполохана, та лиш на те, щоб у дальшiй хвилинi, немов зламана, перехилитися вперед. Вiд тону, в якому брат про брата говорив, заболiло iй серце, хоча вона вiдчула добре правду синових слiв i мусiла йому ту правду признати.
Одначе!..
Що знав вiн з того, що знала вона, що вiдчувала вона!
Що знав вiн!
Тут iснувало стiльки тисячiв i тисячiв ланцюгiв, котрi самi з себе укладалися, викликаючи мимоволi все, що опiсля за кожним разом витворювалося й нещастя з собою приволiкало! Але кожного разу, коли котре з дiтей, або навiть сам батько, висловлювався зневажливо, або з докором про п’яницю, падала ii душа геть закривавлена, обличчям додолу. Їi бiль був червоний, як кров, i жадна людська душа не хотiла ii в тiм пожалiти й зрозумiти. Це була ii кривава тайна, при тiй безталаннiй дитинi ii найтяжча драма, котра не хотiла нiколи кiнчатися й усе щораз трагiчнiше поновлялася.
Здавалося, жадне з ii дiтей не держало ii душу в такiм болючiм руху, як цей слабосилий чоловiк! І який був вiн при всiм своiм нещастю добрий! Як рiдко траплялося, щоб яке гостре або нездержливе слово вихоплювалося з його уст! Лиш коли був зачеплений або вражений по п’яному, тратив всю свою, йому властиву, доброту й терпливiсть, хапав, що в руки попадалося, хоча б i сокиру. В таких хвилинах дрижала навiть сама перед ним, хоч могла його iнодi як шовк круг пальця обвивати.
Тепер сидiла все ще неповорушно й мовчала. Нараз обiзвався син:
Мамо, – сказав, – я би хотiв оцi всi листи, що я iх упорядкував, з собою забрати, бо лишати iх тут нема рацii: Андруша ледве чи буде iх коли читати; я взагалi сумнiваюся, чи вiн ще читати й писати вмiе, особливо ж писати. Хiба що може ще коли пiдписуеться. Йому бували, оскiльки я собi ще давнiшi лiта пригадую, книжка й перо завсiгди дуже немилi. Чи вiн читае подеколи що-небудь?
Календаря… – вiдповiла мати несмiливо.
Все ж таки? Ну, на таке воно в нього й показуе!
В душi старенькоi матерi задрижало болючо. Скiльки разiв бував понижений, вона все за нього терпiла.
Скажiть, будьте ласкавi, мамо, куди то вiн нинi поiхав знов? Вiн, як бачу, фурман тiлом i душею!
Це вiн i е. Конi в його едина рiч, до котроi вiн справдi з усеi душi прив’язаний. До якоi мiри, скажу тобi такий приклад. Одного разу обiцяв йому батько купити доброго й дорогого коня, коли утримаеться цiлий рiк вiд усяких напиткiв, – i вiн утримався. Як неймовiрно воно здаеться, мiй сину, а вiн витримав обiцяний цiлий час! Але за те, коли кiнь стояв уже в стайнi, допився вiн так страшенно, що його очi аж позапухали, i вiн три днi з стрiхи в стайнi не злазив. Там був його сховок для спання пiсля таких пригод. Потiм подiлив собi час на три частини: пильна праця, кiнь i корчма…
Мамо, як давно напиваеться властиво той чоловiк?
Стара мати похитала сумно головою й вiдповiдала нiби виправдуючись:
Ти думаеш, Йосипе, що Андрушка п’е справдi так багато? Вiн потребуе лише один келишок, i вже готовий; вiн цього нiколи не признае, але про це знають усi, тому то й бувала та бувае в господарцi через нього утрата й шкода. Одну частину проп’е вiн сам, а три витуманять та вкрадуть у нього добрi його товаришi, або хто вже там мае в намiрi загарбати в нього те, що кому якраз треба… А розпився вiн властиво з того часу, коли був в одного лiсничого за помiчника. Батько через рiк пiсля твого вiд’iзду, коли пересвiдчився, що його школою й книжкою нема що мучити, вiддав його до одного знайомого лiсничого, котрий якраз потребував молодого хлопця на практику; а вiн, пробувши там ледве рiк, закохався в сестру лiсничого, старшу якусь дiвчину, i давай мучити ii, щоб вийшла за нього.
Дiвчина, розумiеться, про таку рiч i слухати не хотiла; раз – вiн був вiд неi молодший, а по-друге, за кого й було там виходити замiж?.. Тож замiсть усякоi надii просто вiдмовила йому, наказуючи доволi суворо поводитися на службi, як слiд, добиватися кусника хлiба, а вже потiм i женитися, з ким там йому захочеться; «а менi дайте спокiй», – нiби вiдказала.
Вiн взяв собi ту ii, – як сам оповiдав, – погiрдливу вiдмову так до серця, що почав ночами напиватися, щоб свiй жаль забути…
А що там не обходилося без товариства, а перед тим усiм гострiшого догляду не було, то допився вiн уже там так сильно, що батько, не вижидаючи на його поправку у лiсничого, поiхав сам по нього й забрав з собою додому. Наскiльки це було лiпше, що вiн зостався опiсля вдома, а не мiж чужими, я нинi добре розсудити не можу. Знаю лиш тiльки, що вiн тут не гамував себе бiльше, нiж там. До того вiчне товаришування з простими сiльськими парубками, до котрих його вже бiльше тягнуло, як до iнтелiгенцii, а зрештою i в добре лихо затягнуло, – i поволi, поволi дiйшло до того, що вiн став уникати лiпшого товариства цiлком, а вiд батька, котрий з ним немилосердно суворо поводився, почав ховатися, мов вiд свого ворога. Звертав це все на суворiсть батька, котрий, щоправда, раз у раз ловив його на неправдi й пиятицi, i так виходило, що хоч як бажали ми йому добра й iншого життя, вiн все-таки мав своi причини ходити до корчми, крадькома чи одверто, i напиватися. Пiзнiше почав гнiватися, що батько надто багато втручаеться йому в господарство й не дае самому господарськi справи провадити, – i знов була причина мiж приятелiв ходити i всякi жалi запивати… На всякi умовляння й благання батьковi й моi не марнувати в такий огидний спосiб найкращi лiта й здоровля та майно, що йому вiддано в руки, виправдувався тим, що в нього нема нi жiнки, нi дитини, для котрих мав би маетки збивати, та що вiн доволi вже лiтнiй, щоб знав, що становить для нього щастя, а що нещастя.
Вiн, мовляв, працюе тяжко, утримуе батька й матiр, – бiдний батько почав уже щораз бiльше занепадати на здоровлi, – працею своiх рук, причiм показував з гордiстю мозолi на своiх дiйсно натруджених руках; не робив нiкому якого-небудь закиду, – нехай же дадуть i йому вже раз спокiй. Скiльки йому до життя потрiбно, мовляв, вiн собi завжди годен заробити, хоча б йому лише кiнь i батiг зосталися. На тiм кiнчав свое виправдування.
Звичайно намагався батьковi як найшвидше з очей зникнути, або мовчав так уперто, що iнодi можеш до нього й годину як хочеш говорити, а вiн а нi пiв словечком не обiзветься. Чудно поводився вiн iнодi!
Нiколи не мав вiн сили, – ба навiть ще й тепер вiн такий, – вiдмовити кому-небудь у якомусь проханню: як його про щось прошено, вiн завсiгди буде старатися бажання кожного сповнити, чи кого-небудь в однiй або в другiй справi поратувати. Таке серце в нього!
Глянь, в якiй одежi вiн ходить, – чи на ньому е хоч одна рiч, що дiйсно йому належить. Боже, борони! І це в нього хтось видурив, i той за гiрше замiняв, i той на вiчне вiддання випозичив, а вiн у самому лахмiттю або з других перебраному зостався.
– Доки я живу й можу, я все стараюся, щоб вiн мав чисту бiлизну на собi i яку таку одежину на тiлi, – але як я колись заплющу очi, то вiн один зостанеться, справдi, сиротою i безпомiчним, хоч яка в нього борода сива й вiн себе старим називае. В того п’яницi е щось вiчно неповнолiтне й дитяче, що показуе йому свiт завсiгди гарним i в рожевому свiтлi! І, може, в тiм i криеться його безталанне щастя!.. Але я не помру через нього спокiйно, бо не маю його на кого зоставити. Вiн моя найнещасливiша дитина, хоч i яка розшарпана та покалiчена доля всiх iнших…
Андруша! Андруша! – застогнала раптом мати вголос i ii очi зайшлися слiзьми, – то ти вибрав собi найгiршу долю. А дитиною мав ти такi чудово нiжнi губенята i умiв так любо та щиро коло матери пеститися. А проте не проклинало нi одно з дiтей свою матiр, лиш ти один! Ти однiсiнький… Господи Боже, змилосердися над нами!
Пiдстарший син обернувся з переляком до матери.
Як, мамо?! – крикнув з незахованим переляком, – цей негiдник зважився вас проклинати? Чому ви менi про це нiколи давнiше не писали?
– Тихо, тихо, мiй сину! – заспокоювала старенька з ледве помiтним гiрким усмiхом, – це вже така давня застарiла пiсня, що я ii вже й сама забула! А все ж таки пiсля всiх таких тяжких хвилин сидiла бiля його постелi й усипляла молитвами до Спасителя. Особливо ж одного разу, а вiн проказував молитви за мною. Так, так, мiй сину; ти цього не розумiеш, як i багато, багато дечого iншого не розумiеш. Андруша молився, хоча б по п’яному, а все-таки проказував молитви за мною, i, мов сама засинаючи, примовила пiв голосом, – молився, синку, зо мною…
Але, бiйся Бога, мамо! – вигукнув з жахом, обурено, син, – того чоловiка, маючи його таким перед собою, був би я не знаю що… а ви могли його – молитвами до сну заспокоювати?! Ви ж мали безпритомну звiрину коло себе!
Тихо, тихо, мiй сину! – заспокоювала старенька мати, як i ранiше, лише цим разом невимовно лагiдним голосом, – це вже така давня й застарiла пiсня, що я ii й сама бiльше не тямлю. Хто б ще й згадував та зворушався там нею! Тодiшня нiч, коли воно все скоiлося, пожерла все… Це ж була тихесенька, ясна, мiсячна, зимова й морозиста нiч, а смерть все коло моiх вiкон виблискувала косою. Чи ти думаеш, що чоловiк не радий, коли може перед нею дверi зачинити, а того, на кого вона замiрялася, молитвами до сну покласти? Ти не знаеш нiчого про такi ночi, i тому тобi бракуе розумiння й лагiдности в осудi таких рiчей, в осудi твого безталанного брата!
Але, мамо, – батько! Чи вiн жив ще тодi?
Жив. Це трапилося якраз перед самою його смертю i вiн перебував тодi вже з твоiми обома сестрами, Лiдою й Оленкою, у твого шурина в мiстi, пiд лiкарським доглядом, а я була тут сама одна, в оцiй самiй постелi, з Андрушкою…
Як воно сталося, мамо? Як сталося? Прошу, розкажiть менi! – просив зворушений син i, пiдiйшовши скоро й близько до неi, сiв i глядiв неспокiйним поглядом на бiлоголову матiр. – Це мусите менi, мамо, оповiсти, це я мушу знати, це я Андрушi не подарую, – нехай вiн безталанний, нехай i я не щасливiший, але цього я йому нiколи не дарую. Вiн звiрюка, а до звiрiв треба пiдступати з батогом.
Та тут пiдняла стара мати, погрожуючи, палець.
Мiй сину, мiй сину! – сказала, – коли я помру, я на тебе Андрушу не полишу. Вiн уже тепер анi для свiту, анi для людей. Я ще Богу дякую, що його душа не запропастилася цiлковито. Морально вiн не збивався, хоч i як вiн себе змарнував. Але й вiн мае своi шляхетнi хвилини. Не смiй нiколи поводитися з ним жорстоко! П’яниця вiн, отой мiй син, слабоi волi, немiчний, котрий ще до того став брехливим, лякаючися гострого й пильного ока свого батька, але в нiм нема нiчого злого, жорстокого.
– Я не мав на думцi, мамо, що йому все жорстокого трактування треба. Над ним треба лиш сильнiшоi руки, котра б ним конче в його власнiм iнтересi кермувала. Менi його жаль, i я думаю, що найсильнiше, що в нiм е, це його нахил до пиття. Вiн був би в силi навiть щось значного зробити, коли б йому в нагороду обiцяно необмежену волю напитися. Але все ж таки, мамо, все ж! Як його уста не всохли, коли ображав тебе так нечувано, то я не можу собi порадити!.. Отже тодi була також хвилина, в котрiй була повинна одна «змiiна» голова вiдбитися! Я не хочу нiчого бiльше казати i далекий вiд того, щоб зробити вам, батьковi, або кому-небудь на свiтi, який закид за нього; але менi все здаеться, що коли б вiн був за молодих лiт дiстався пiд керму в сильнiшi руки, нiж вашi, з нього були б люди вийшли. Але ви були всi разом занадто добрi й поблажливi до нього; ви, мамо, i батько, i сестри, особливо ж ви й сестри, а це все через страх перед батьком i «сценами». Це я сам по собi знаю. Зате маете тепер такi сцени, котрих, правда, не видно на театральних сценах, але вони не менше мороз на тiлi викликають…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66764498&lfrom=196351992) на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
notes
Notes
1
Унiятський парахвiяльний священик, настоятель.
2
Полк.
3
Пiдряд, один за одним.
4
Поки.
5
Смертних, умирущих.
6
Мiж iншим.
7
Вiтаю, поздоровляю з новим фахом.
8
Галицькi, буковинськi украiнцi.
9
Попувати.
10
Пiсля цього.
11
Страждати, мучитися.
12
Менi шкода.
13
Твое стало зверху.
14
Раптом.
15
Єдину.
16
Егоiстичних, себелюбних.
17
Протягом усього, за все.
18
Вiкарний, другий священик.
19
Служби.
20
П’яницю.