Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України

Науково-практичний коментар
Кримінального Кодексу України

2002

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 1.Завдання Кримінального кодексу України
1. Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
2. Для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
1. Кримінальний кодекс України — це прийнятий Верховною Радою України закон, який містить систему взаємопов’язаних і взаємообумовлених юридичних норм, що розкривають загальні поняття і принципи кримінального права України, умови і підстави притягнення до кримінальної відповідальності та звільнення від неї і визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами і які покарання слід застосовувати до осіб, котрі їх вчинили.
Кримінальний кодекс України складається із Загальної та Особливої частин, норми яких нерозривно пов’язані між собою. При цьому, кожна стаття кодексу має самостійне значення і одночасно є складовою частиною всієї сукупності норм, що утворюють відповідну частину кодексу і кодекс у цілому. Тому зміст кожної статті кодексу враховує, але не повторює положення інших статей і у той же час не протирічить іншим статтям. У зв’язку з цим, при вирішенні питання про вчинення того або іншого злочину і призначення покарання за нього слід застосовувати норми обох частин Кримінального кодексу.
Основним призначенням Кримінального кодексу, його функцією є забезпечення правовими засобами охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам.
Таким чином, об’єктами кримінально-правового захисту є:
а) права і свободи людини і громадянина, під якими розуміються закріплені у Конституції і законах України можливості певної поведінки (дії чи бездіяльності) індивідів. Кожне конкретне право чи свобода суб’єкта з необхідністю включає комплекс повноважень, а саме:
— право поводити себе певним чином (право на власну поведінку);
— право вимагати певної поведінки від інших суб’єктів (право на чужу поведінку);
— право звертатися до певних органів держави за захистом у випадках порушень чи утруднення реалізації вказаних повноважень (право на домагання).
Кримінально-правовий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюється шляхом визнання Кримінальним кодексом злочинами кола діянь, що роблять неможливим або утруднюють реалізацію повноважень, які входять до змісту прав і свобод людини і громадянина, та визначення покарання за вчинення таких діянь;
б) власність — матеріальні і нематеріальні об’єкти, по відношенню до яких суб’єкт на законних підставах має права (повноваження) володіння, користування і розпорядження:
— право володіння — передбачена законом можливість фактичного перебування об’єктів власності у певних суб’єктів (власників);
— право користування — передбачене законом повноваження власника експлуатувати об’єкти права власності з метою одержання певних матеріальних, культурних та інших вигід;
— право розпорядження — надана власнику можливість за власним розсудом вирішувати долю належних йому об’єктів власності.
Кримінально-правовий захист власності полягає у визнанні Кримінальним кодексом злочинами кола діянь, що роблять неможливим або утруднюють реалізацію вказаних повноважень власника та визначенні покарання за вчинення таких діянь;
в) громадський порядок — стан суспільних відносин, що відповідає правилам і умовам, встановленим нормами права.
Таким чином, у кримінальному праві поняття громадського порядку пов’язується виключно з дотриманням приписів норм права і практично є тотожним поняттю правопорядку. Слід зазначити, що у загальній теорії права громадський порядок трактується ширше — як стан суспільних відносин, який відповідає вимогам не лише норм права, а й інших соціальних норм: моралі, звичаїв, норм громадських організацій тощо.
Кримінально-правовий захист громадського порядку полягає у визнанні Кримінальним кодексом злочинами кола діянь, що приводять стан суспільних відносини у невідповідність з правилами і умовами, які щодо них встановлюють норми права;
г) громадська безпека — стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз. Основними об’єктами громадської безпеки є:
— людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність, права і свободи;
— матеріальні і духовні цінності суспільства;
— конституційний устрій, суверенітет і територіальна цілісність держави.
Кримінально-правовий захист громадської безпеки полягає у визнанні Кримінальним кодексом злочинами кола діянь, що ставлять або можуть поставити під загрозу стан захищеності вказаних об’єктів, та визначенні покарання за вчинення таких діянь;
ґ) довкілля — природне середовище, в якому існує людство і щодо якого встановлено певний правовий режим.
Отже, об’єктом кримінально-правового захисту є не природне середовище взагалі, а лише ті його складові частини, щодо яких нормами права встановлені певні стандарти і нормативи, а злочинами визнаються лише прямо передбачені Кримінальним кодексом діяння, що порушують ці стандарти і нормативи.
Кримінально-правовий захист довкілля полягає у визнанні Кримінальним кодексом злочинами кола діянь, які приводять до порушення встановлених нормами права стандартів і нормативів природного середовища, та у визначенні покарання за вчинення таких діянь;
д) конституційний устрій України — система соціальних, економічних і політико-правових відносин, які встановлені Конституцією України. Кримінально-правовий захист конституційного устрою України здійснюється шляхом визнання Кримінальним кодексом злочинами діянь, які посягають на соціальні, економічні і політико-правові відносини, що встановлені Конституцією та у визначенні покарання за вчинення таких діянь;
е) забезпечення миру і безпеки людства — діяльність, спрямована на:
— збереження миру;
— попередження виникнення регіональних і глобальних воєнних конфліктів;
— запобігання виникненню ситуацій (наприклад, внаслідок нераціонального природокористування, проведення ризикованих наукових експериментів тощо), які можуть поставити під загрозу саме існування людства.
Кримінально-правова охорона цієї діяльності здійснюється шляхом визнання злочинами діянь, що ставлять під загрозу збереження миру, сприяють виникненню або продовженню регіональних і глобальних воєнних конфліктів, або сприяють виникненню ситуацій, які можуть поставити під загрозу існування людства або його частини, і у визначенні покарання за їх скоєння;
є) запобігання злочинам — система державних і недержавних заходів, що спрямовані на усунення або послаблення причин і умов злочинності та корекцію поведінки осіб, схильних до вчинення злочинів. Чітке визначення Кримінальним кодексом ознак діянь, що визнаються злочинами, і встановлення мір покарання за їх вчинення є одним з ефективних заходів запобігання злочинам.
2. Кримінальний кодекс України забезпечує охорону прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам шляхом, по-перше, визначення ознак тих суспільно небезпечних діянь (дії або бездіяльності), які визнаються злочинами, і, по-друге, шляхом встановлення виду і міри покарання, що повинні застосовуватись до осіб, що вчинили злочин. Таким чином, Кримінальний кодекс, визначаючи певні діяння як злочини і призначаючи покарання за їх вчинення, забороняє здійснення таких діянь під загрозою застосування певного покарання.
З цього випливає, що будь-яке діяння, що прямо не визначається Кримінальним кодексом як злочин, навіть за умови його суспільної небезпеки і виникнення в його результаті шкідливих наслідків, не тягне за собою кримінально-правового покарання.

Стаття 2.Підстава кримінальної відповідальності

1. Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом.
2. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
3. Ніхто не може бути притягнений до кримінальної відповідальності за той самий злочин більше одного разу.

1. Кримінальна відповідальність є найтяжчим видом юридичної відповідальності, правовим наслідком вчинення злочину і полягає у застосуванні до особи, яка вчинила злочин, державного примусу у формі покарання, передбаченого чинним Кодексом.
Соціальна та юридична сутність кримінальної відповідальності полягає у тому, що вона:
— є реакцією держави на вчинений особою злочин;
— є офіційною державною оцінкою в обвинувальному вироку суду діяння як злочину, а особи, що його вчинила, як злочинця;
— обумовлює настання певних несприятливих наслідків для особи, що вчинила злочин, у вигляді передбачених чинним Кодексом санкцій.
Для того, щоб вчинене діяння стало підставою виникнення кримінальної відповідальності, необхідно, щоб воно відповідало ознакам складу певного злочину, передбаченого чинним Кодексом.
Склад злочину — сукупність передбачених чинним Кодексом об’єктивних і суб’єктивних ознак, при наявності яких діяння визнається злочином. Інакше кажучи, склад злочину відіграє роль своєрідної юридичної моделі видів злочинів.
Елементами складу злочину є:
— об’єкт злочину — це те, проти чого спрямований злочин, тобто те, чому він спричиняє або може заподіяти шкоду. Як об’єкт злочину можуть виступати цінності, перераховані у []{1_1}ч. 1 ст. 1;
— об’єктивна сторона злочину — це те, як злочин виявляється у реальній дійсності. Вона охоплює вчинене діяння, злочинні наслідки та причинний зв’язок між ними, місце, час, спосіб, засіб та обставини вчиненого діяння;
— суб’єкт злочину — це фізична особа, яка є осудною і досягла встановленого чинним Кодексом[]{1_22} (ст. 22) віку кримінальної відповідальності за даний злочин. У деяких випадках для визнання особи суб’єктом злочину крім осудності і встановленого віку необхідна наявність деяких інших, спеціальних ознак (так званий спеціальний суб’єкт), наприклад, належність до іноземного громадянства, певне службове становище тощо;
— суб’єктивна сторона злочину — це психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої чинним Кодексом, та наслідків, що настали або можуть настати в результаті її дії чи бездіяльності. Суб’єктивна сторона злочину виражається у вині суб’єкта, яка може бути у формі умислу або необережності. Сутність різних видів умислу та необережності визначається у []{1_24}ст. 24 і []{1_25} 25.
Відсутність у діянні хоча б однієї з ознак, що входять до складу злочину, виключає можливість кваліфікувати це діяння як злочин, а тому не дає підстав для кримінальної відповідальності.
З викладеного випливає, що саме лише бажання особи вчинити певне суспільно небезпечне діяння, її переконання у необхідності і обґрунтованості таких діянь, висловлювання про бажання їх вчинити, якщо вони не супроводжуються певними діяннями, спрямованими на їх реалізацію у дійсність, не є злочинами і не можуть бути підставою для виникнення кримінальної відповідальності.
2. []{1_2}Ч. 2 ст. 2 чинного Кодексу дослівно відтворює положення []{4_255_62}ч. 1 ст. 62 Конституції України і по суті закріплює основний принцип кримінального права демократичної правової держави, у відповідності з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це означає, що для визнання особи такою, що вчинила злочин і піддання її встановленому покаранню необхідно:
— по-перше, набуття законної сили відповідного обвинувального вироку суду щодо даної особи;
— по-друге, щоб суд, який виніс обвинувальний вирок, був створений у відповідності з встановленим законом порядком;
— по-третє, щоб дана категорія справ входила до юрисдикції суду, що її розглянув;
— по-четверте, щоб розгляд справи у суді здійснювався у відповідності зі встановленою кримінально-процесуальним законодавством процедурою.
3. Положення []{1_2}ч. 3 ст. 2 втілює у кримінальне законодавство положення []{4_255_61}ч. 1 ст. 61 Конституції України, у відповідності з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Застосовуючи це положення чинного кодексу, слід мати на увазі, що йдеться про неможливість притягнення особи більше одного разу до кримінальної відповідальності не за вчинення одного й того ж самого діяння, а за вчинення одного й того ж самого злочину, тобто за те діяння, що має ознаки складу одного злочину. В той же час, можливі ситуації, коли одне й те саме діяння має ознаки складів декількох злочинів, наприклад, хуліганства і умисного знищення або пошкодження майна. У цьому випадку особа притягається до кримінальної відповідальності за декілька злочинів, хоча вони вчинені одним діянням.

Розділ ІІ ЗАКОН ПРО КРИМІНАЛЬНУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Стаття 3.Законодавство України про кримінальну відповідальність

1. Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.
2. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності.
3. Злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом.
4. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.
5. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

1. У юридичній науці і практиці поняття “законодавство” застосовується у широкому розумінні як сукупність законів та інших нормативно-правових актів, які забезпечують правове регулювання суспільних відносин на території держави, та у вузькому (власному) розумінні лише як сукупність законів, прийнятих парламентом або референдумом. Коли йдеться про галузеве законодавство (“цивільне законодавство”, “сімейне законодавство” тощо), зміст цих понять відповідно звужується і охоплює закони і нормативні акти (у широкому розумінні) або лише закони (у вузькому розумінні), що у своїй сукупності утворюють певну галузь права.
Характерною особливістю законодавства про кримінальну відповідальність (кримінального законодавства) є те, що воно фактично складається з одного закону — Кримінального кодексу []{1_1}(див. коментар до ст. 1). При цьому, звичайно, Кримінальний кодекс ґрунтується на загальних принципах і конкретних положеннях норм Конституції, яка є основою усього національного законодавства, і жоден нормативно-правовий акт не може їй протирічити. Виразом цього є те, що Кримінальний кодекс дослівно відтворює ряд положень Конституції України []{1_2}(див., наприклад, коментар до ч. 2 ст. 2).
У той же час суттєве значення для законодавства про кримінальну відповідальність мають загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Це обумовлено визнанням Україною пріоритету загальнолюдських цінностей і загальновизнаних принципів міжнародного права, а також її прагненням включитись у систему правових відносин між державами на основі взаємної поваги державного суверенітету і демократичних засад міжнародного співробітництва.
При цьому слід виходити з положень []{4_255_9}ч. 1 ст. 9 Конституції України, у відповідності з якою чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Крім цього, []{4_176_17}ч. 2 ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. встановлює правило, у відповідності з яким, коли міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України у формі закону, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосовуються правила міжнародного договору України. Таким чином, йдеться не про всі норми міжнародного права, а про ті з них, які містяться у міжнародних договорах України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України у формі відповідного закону України.
До числа найважливіших міжнародно-правових актів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України і які на цій підставі стали частиною національного законодавства, належать:
— []{4_19_0}Європейська конвенція про видачу правопорушників 1957 р.; []{4_48_0}Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1975 р.; []{4_51_0}Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу правопорушників 1978 р.;
— []{4_22_0}Європейська конвенція про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1959 р.; []{4_446_0}Додатковий протокол до Європейської конвенції про взаємну правову допомогу у кримінальних справах 1978 р.;
— []{4_29_0}Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими особами або умовно звільненими особами 1964 р.;
— []{4_42_0}Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах 1972 р.;
— []{4_59_0}Конвенція про передачу засуджених осіб 1983 р.;
— []{4_69_0}Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом 1990 р.;
— []{4_144_0}Мінська конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р.
Порядок виконання на території України зазначених Європейських конвенцій визначено []{4_345_0}Інструкцією про порядок виконання Європейських конвенцій з питань кримінального судочинства, затвердженою наказами Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного департаменту України з питань виконання покарань 29 червня 1999 р.
Органами, до компетенції яких належить розгляд і вирішення питань, пов’язаних з виконанням вказаних конвенцій, є Міністерство юстиції України (щодо справ, які перебувають на розгляді в суді) і Генеральна прокуратура України (щодо справ, які знаходяться на стадії розслідування).
2. Після набрання чинності Кримінальним кодексом України закони України, які регулюють питання, пов’язані з кримінальною відповідальністю, не можуть застосовуватися як самостійні нормативно-правові акти. Після набрання ними чинності такі закони стають невід’ємними складовими частинами чинного Кримінального кодексу у вигляді його нових статей, їх пунктів або частин, або їх нових редакцій. У зв’язку з цим, як показує відповідна практика, такі закони починаються словами: “Доповнити статтю Кримінального кодексу…” або: “Викласти статтю Кримінального кодексу у такій редакції…”.
3. Про злочинність діяння, а також його караність див. коментар до []{1_1}ч. 2 ст. 1.
4. Аналогія є одним із шляхів усунення прогалин у правовому регулюванні, тобто ситуації, при якій відсутня норма права для врегулювання суспільних відносин, що можуть бути врегульовані правом і потребують правового врегулювання. Для усунення прогалин у ряді галузей права, наприклад у цивільному законодавстві, може застосовуватися аналогія у формі аналогії закону, при якій справа вирішується на основі чинної норми права, що врегульовує схожі відносини, або аналогія права, при якій справа вирішується на основі загальних принципів права (справедливість, рівність, гуманізм тощо). У кримінальному законодавстві застосування аналогії неприпустимо. Тут діє принцип: немає злочину — немає і покарання, якщо немає закону, який їх встановлює.
5. Коментар до []{1_3}ч. 5 ст. 3 див. також у []{1_1}ч. 2 ст. 1.

Стаття 4.Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

1. Закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.
2. Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час вчинення цього діяння.
3. Часом вчинення злочину визнається час вчинення особою передбаченої законом про кримінальну відповідальність дії або бездіяльності.

1. []{1_4}Ч. 1 ст. 4 конкретизує щодо кримінального законодавства положення []{4_255_94}ч. 5 ст. 94 Конституції України, у відповідності з якою будь-який закон України набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування. Таким чином, вихідною точкою для визначення дати набрання чинності законом про кримінальну відповідальність, під яким слід розуміти Кримінальний кодекс і всі ті зміни і доповнення, що можуть бути внесені до нього у майбутньому, служать дні його офіційного оприлюднення і опублікування.
Офіційне оприлюднення закону — це доведення до загального відома змісту прийнятого закону з метою інформування про його прийняття та створення умов для ознайомлення з його змістом, що полягає у відповідній інформації, яка видається від імені законодавчого органу, містить повний і гарантовано точний текст прийнятого закону.
У відповідності з []{4_255_94}ч. 2—4 ст. 94 Конституції України офіційне оприлюднення законів України є правом і одночасно обов’язком Президента України. На цій підставі питання, пов’язані з офіційним оприлюдненням законів, реґламентуються []{4_278_1}Указом Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10 червня 1997 р. У відповідності з цим Указом закони України не пізніш як у п’ятнадцятиденний строк після їх прийняття Верховною Радою України і підписання Президентом України підлягають оприлюдненню державною (українською) мовою в офіційних друкованих виданнях, до яких відносяться: “Офіційний вісник України”, “Відомості Верховної Ради України” та газета “Урядовий кур’єр”. При цьому, офіційне оприлюднення законів здійснюється лише після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативних актів та із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду, яке здійснюється Міністерством юстиції України.
Закон про кримінальну відповідальність може бути опублікований також і в інших друкованих виданнях, але обов’язково лише після їх офіційного оприлюднення. Такі публікації мають неофіційний, виключно інформаційний характер. Вони здійснюються від імені засобів масової інформації, відомчих органів, видавництв, наукових установ тощо, а тому не гарантують повної відповідності тексту, що публікується, тексту прийнятого Верховною Радою України закону. Тому такі видання не слід використовувати і на них не можна посилатись при офіційному вирішенні справи по суті.
Таким чином, оприлюднення закону — це інформація про прийняття закону та його зміст, а опублікування — це засіб доведення до загального відома цієї інформації.
За загальним правилом закон про кримінальну відповідальність набирає чинності через десять днів після його опублікування у вказаних офіційних друкованих виданнях. При цьому, якщо закон опубліковано у газеті “Урядовий кур’єр” раніше, ніж у “Офіційному віснику України” та “Відомостях Верховної Ради України”, він набирає чинності після опублікування у цій газеті.
У той же час допускається можливість у самому законі передбачити інші строки набрання ним чинності, але не раніше дня його опублікування. Виконання цієї умови покликано забезпечити умови для ознайомлення із змістом новоприйнятих законів, що, безумовно, повинно сприяти повній та ефективній його реалізації — адже неможливо вірно реалізовувати закон, не ознайомившись з його офіційно встановленим текстом.
Встановлення значно більших ніж десять днів строків практикується для набрання чинності значних за своїм об’ємом законів або законів, що вносять, у порівнянні з відповідними попередніми законами, суттєві зміни у врегулювання певних відносин, а це потребує більшого часу для вивчення змісту таких законів і проведення певних заходів для забезпечення їх реалізації.
Прикладом може служити Кримінальний кодекс України, що коментується. Він був прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і, у відповідності з п. 1 розд. І його Прикінцевих і перехідних положень, набрав чинності з 1 вересня 2001 р.
Закон про кримінальну відповідальність діє до його скасування чи заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк, — до закінчення такого строку.
2. Діяння визнається злочином і є підставою для притягнення особи, що його вчинила, до кримінальної відповідальності, якщо у момент здійснення цього діяння була чинна норма кримінального закону, що визнавала його злочином і визначала покарання за нього. При відсутності такого закону будь-яке діяння, до яких би наслідків воно не призвело, не може визнаватися злочином і не є підставою для кримінальної відповідальності.
3. Часом вчинення злочину вважається момент вчинення особою діяння, яке утворює об’єктивну сторону злочину, а при співучасті у злочині — вчинення цього діяння виконавцем.

Стаття 5.Зворотна дія закону про кримінальну відповідальність у часі

1. Закон про кримінальну відповідальність, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.
2. Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.
3. Закон про кримінальну відповідальність, який частково пом’якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну дію в часі лише у тій частині, яка пом’якшує відповідальність.

1. Положення []{1_5}ч. 1 ст. 5 є формою втілення у кримінальне законодавство положення []{4_255_58}ч. 1 ст. 58 Конституції України, у відповідності з якою закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Скасування злочинності і караності діяння, пом’якшення кримінальної відповідальності за нього здійснюються шляхом видання закону, який виключає із змісту Кримінального кодексу окремі статті або вносить відповідні зміни до окремих його статей.
Законом, що скасовує злочинність діяння, вважається закон, який не визнає злочином діяння, яке попереднім законом визнавалось злочином.
Це означає, що діяння, вчинене до набуття чинності законом про скасування злочинності цього діяння, вже не містить складу злочину, а тому не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності. Кримінальна справа щодо особи, яка вчинила таке діяння, не може бути порушена, а порушена — підлягає припиненню за відсутністю складу злочину.
Особи, які відбувають покарання за такі діяння, підлягають звільненню від покарання, а особи, що вже відбули покарання, визнаються такими, що не мають судимості.
Закон про кримінальну відповідальність вважається таким, що пом’якшує кримінальну відповідальність, у випадках коли:
— він зменшує встановлену раніше максимальну або мінімальну межу покарання;
— при незмінності меж основного покарання виключається додаткове покарання, що було раніше передбачене як обов’язкове або факультативне, або передбачається факультативно-додаткове покарання, що раніше було обов’язковим;
— при незмінності меж основного покарання передбачається м’якіший, ніж існував раніше, вид додаткового покарання;
— при незмінності меж основного покарання передбачається той же вид додаткового покарання, але із зменшеною максимальною або мінімальною межею покарання;
— замість однієї відносно-визначеної санкції запроваджується альтернативна санкція, яка передбачає м’якше покарання:
— альтернативна санкція, не змінюючи меж основного покарання встановлює м’якіший другий вид альтернативного покарання;
— стаття закону, що діяв раніше, не мала поділу на частини, а відповідна стаття нового закону складається з декількох частин, одна з яких пом’якшує покарання за діяння, яке підпадає під її дію.
2. Положення []{1_5}ч. 2 ст. 5 є формою втілення у кримінальне законодавство положення []{4_255_58}ч. 2 ст. 58 Конституції України, у відповідності з якою ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Саме тому на відміну від закону, який скасовує злочинність діяння або пом’якшує кримінальну відповідальність за злочинне діяння, закон, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, не має зворотної дії в часі.
Встановлення злочинності і караності діяння, посилення кримінальної відповідальності за нього здійснюються шляхом видання закону, який включає до змісту Кримінального кодексу окремі статті або вносить відповідні зміни до окремих його статей.
Законом, що встановлює злочинність діяння, вважається закон, який визнає злочином діяння, яке попереднім законом не визнавалось злочином.
Це означає, що діяння, яке раніше не визнавалось злочином, вчинене після набуття чинності законом про встановлення злочинності цього діяння, вже містить склад злочину, а тому є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності. У той же час, якщо діяння, яке стало визнаватися злочином, було вчинене до набуття чинності законом про встановлення злочинності цього діяння, воно вважається таким, що не містить складу злочину, а тому не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності.
Закон про кримінальну відповідальність вважається таким, що посилює кримінальну відповідальність, у випадках коли;
— він збільшує встановлену раніше максимальну або мінімальну межу покарання;
— при незмінності меж основного покарання включається додаткове покарання як обов’язкове або передбачається обов’язкове додаткове покарання, що раніше було факультативно-додатковим;
— при незмінності меж основного покарання передбачається суворіший, ніж існував раніше, вид додаткового покарання;
— при незмінності меж основного покарання передбачається той же вид додаткового покарання, але із більшою максимальною або мінімальною межею покарання;
— замість однієї відносно-визначеної санкції запроваджується альтернативна санкція, яка передбачає суворіше покарання;
— альтернативна санкція, не змінюючи меж основного покарання, встановлює суворіший другий вид альтернативного покарання;
— стаття закону, що діяв раніше, не мала поділу на частини, а відповідна стаття нового закону складається з декількох частин, одна з яких передбачає суворіше покарання за діяння, яке підпадає під її дію.
3. Якщо новий закон одними своїми нормами пом’якшує кримінальну відповідальність (див. коментар до ч. 1 цієї статті), а іншими посилює її (див. коментар до ч. 2 цієї статті), зворотну дію в часі мають лише ті його норми, які пом’якшують кримінальну відповідальність.

Стаття 6.Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України

1. Особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом.
2. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.
3. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України.
4. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується дипломатичним шляхом.

1. Ч. 1 ст. 6 закріплює територіальний принцип визначення дії кримінального закону у просторі: особи, які вчинили на території України діяння, що визнається Кримінальним кодексом України злочином, підлягають притягненню до кримінальної відповідальності, передбаченій цим кодексом.
Поняття особи охоплює фізичних осіб, які не користуються правом особистої недоторканності і дипломатичного імунітету та мають громадянство України (громадяни), громадянство іншої держави (іноземці), декількох інших держав (біпатриди), а також осіб без громадянства (апатриди).
У відповідності зі []{4_93_1}ст. 1 Закону України “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р. територією України є суша, води, надра, повітряний простір, що обмежені лінією і вертикальною поверхнею, що проходить по цій лінії і є державним кордоном України.
Територія України включає:
а) сушу (сухопутну територію) в межах державного кордону України;
б) води (водну територію), до яких належать:
— внутрішні територіальні води — води річок, озер та інших водойм на території України, води морських портів України, води заток, бухт, лиманів, проток, береги яких повністю належать Україні, води прикордонних річок до середини головного фарватеру;
— територіальні прибережні морські води шириною 12 морських миль від лінії найбільшого відпливу (морська миля дорівнює 1853 м).
Морські води, що знаходяться за межами територіальних прибережних вод будь-якої держави, утворюють так зване відкрите море і відносяться до нейтральних вод;
в) повітряний простір — частина атмосфери, розташована над сухопутною та водною територією України.
Повітряний простір, що знаходиться не над сухопутною або водною територією будь-якої держави, утворює так званий відкритий повітряний простір і відноситься до нейтрального повітряного простору;
г) надра — простір під поверхнею сухопутної і водної території України до центру Землі.
До території України також відносяться:
— військові судна, що приписані до портів на території України і плавають під прапором України, незалежно від того, де вони перебувають — у відкритому морі, в територіальних водах чи портах інших держав;
— невійськові судна, що приписані до портів на території України і плавають під прапором України — у відкритому морі;
— військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на території України, під розпізнавальним знаком України, де б вони не знаходились — у відкритому повітряному просторі, у повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;
— невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на території України, знаходяться під розпізнавальним знаком України, — у відкритому повітряному просторі;
— територія дипломатичних представництв України за кордоном;
— територія розташування військових частин Збройних Сил України за кордоном.
Територіальна чинність Кримінального кодексу України поширюється на іноземні невійськові судна, які знаходяться у територіальних водах чи порту України, з яких, згідно з []{4_93_29}п. 5 ст. 28 Закону України “Про державний кордон України”, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, прикордонні війська України мають право знімати, затримувати і передавати органам дізнання і слідства осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України.
У той же час, не вважається територією України територія, на якій розташовані дипломатичні представництва інших держав в Україні, військові судна, що приписані до портів на території інших держав і плавають під їх прапорами, що знаходяться в територіальних водах чи портах України, а також військові повітряні судна інших держав, приписані до аеропортів на їх території під їх розпізнавальним знаком, що знаходяться у повітряному просторі чи на аеродромі України. Відповідно, на ці об’єкти не поширюється територіальна чинність Кримінального кодексу України.
2. Мовне (філологічне) тлумачення ч. 2 ст. 6 з врахуванням протиставного сполучника “або” у тексті, що коментується, дає підстави для висновку про те, що злочин визнається вчиненим на території України, якщо будь-яка стадія злочинного діяння була вчинена або, розпочавшись, припинена на території України. Інакше кажучи, злочин визнається вчиненим на території України, якщо діяння, що утворюють його об’єктивну сторону, вчинені на території України:
— розпочаті і закінчені на території України;
— розпочаті за межами території України, але закінчені або припинені на її території. Наприклад, якщо виготовлення підробних недержавних цінних паперів здійснювалося у Франції, а їх збут та використання — в Україні ([]{1_224}ст. 224);
— здійснені за межами території України, але злочинні результати наступили на її території. Наприклад, літак заміновано в аеропорту на території іншої країни, а вибух відбувся у повітряному просторі над територією України;
— розпочаті і припинені на території України при умові, що в діяннях, вчинених на території України, є ознаки складу злочину;
— розпочаті на території України і закінчені за її межами при умові, що в діяннях, вчинених на території України, є ознаки складу злочину (див. також коментар до []{1_13}ст. 13—17).
3. У випадках, коли умисний злочин вчиняється в результаті умисного діяння декількох суб’єктів злочину (співучасників), він визнається таким, що вчинений на території України, якщо хоч один із співучасників (виконавець, організатор, підбурювач або посібник) діяв на території України і в його діянні є ознаки складу злочину, передбаченого чинним Кодексом (див. також коментар до []{1_26}ст. 26—31).
4. Відповідно до міжнародно-правових актів і чинного законодавства України (до найважливіших з них відносяться, наприклад, []{4_25_1}Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., []{4_26_0}Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., []{4_8_0}Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй від 13 лютого 1946 р., відповідні міжнародні договори, в яких бере участь Україна, []{4_98_1}Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1991 р., []{4_158_0}Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р. та ряд інших актів) дипломатичні представники іноземних держав та деякі інші особи володіють дипломатичною недоторканністю (дипломатичним імунітетом). Це означає, у разі вчинення цими особами злочину на території України вони не підсудні по кримінальних справах судам України і питання щодо їх відповідальності вирішується дипломатичним шляхом.
Дипломатична недоторканність може бути повною і обмеженою.
Повна недоторканність обумовлює непідсудність по кримінальних справах судам України щодо будь-яких дій, незалежно від того, вчинені вони при виконанні офіційних функцій чи у будь-яких інших, наприклад, побутових відносинах.
Обмежена недоторканність обумовлює вказану непідсудність виключно щодо дій, вчинених при здійсненні певною посадовою особою її офіційних функцій.
У той же час, на осіб, які володіють дипломатичною повною чи обмеженою недоторканністю, може бути поширена кримінальна юрисдикція України, якщо відповідна держава дасть ясно виражену згоду на це і позбавить таку особу дипломатичного імунітету.
До осіб, на яких розповсюджується повна або обмежена дипломатична недоторканність, відносяться: Генеральний Секретар ООН, його помічники та інші посадові особи ООН, а також члени їх сімей; представники іноземних держав, члени парламентських делегацій, а також на підставі взаємності співробітники делегацій іноземних держав, які приїздять в Україну чи проїжджають через неї транзитом для участі в міжнародних переговорах, міжнародних конференціях та нарадах або з іншими офіційними дорученнями, члени сімей цих осіб, які їх супроводжують, якщо вони не є громадянами України; дипломатичні агенти — посол, посланник, повірений у справах; члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, що мають дипломатичний ранг, — радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники аташе і члени сімей вказаних осіб, якщо вони не є громадянами України; дипломатичні кур’єри при виконанні своїх обов’язків; дипломатичні агенти, акредитовані в іншій державі, які транзитом проїжджають через територію України, і члени їх сімей, які супроводжують вказаних осіб або слідують окремо, щоб приєднатися до них або повернутися у свою державу; дипломатичні агенти, які є громадянами України або постійно в ній проживають, — лише щодо офіційних дій, вчинених ними при виконанні своїх функцій; адміністративно-технічний персонал дипломатичних представництв і члени його сімей; консульські посадові особи консульської установи, яким доручено виконання консульських функцій.
При з’ясовуванні обсягу дипломатичного імунітету консульських посадових осіб і консульських службовців, а також співробітників адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, а також членів сімей цих осіб, необхідно звертатись і до конкретних угод між Україною та відповідними державами про заснування дипломатичного чи консульського представництва. Цими угодами вказаним особам на підставі взаємності може бути надано більшого обсягу імунітету, ніж це передбачається загальними міжнародно-правовими актами.

Стаття 7.Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України

1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
2. Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені злочини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

1. Ч. 1 ст. 7 доповнює територіальний принцип відповідальності за злочини, вчинені на території України, який встановлюється []{1_6}ст. 6, національним принципом відповідальності за злочини, вчинені за межами території України. Останній відображає необмежений у просторі правовий зв’язок фізичної особи з Україною і знаходить свій вияв у їх взаємних правах і обов’язках, у тому числі і у її обов’язку нести відповідальність за вчинення за межами України злочинів, передбачених її Кримінальним кодексом. У громадян України такий зв’язок з українською державою і, відповідно, їх взаємні права і обов’язки виникають з факту наявності у них громадянства України.
Розповсюдження кримінальної відповідальності за вчинення злочинів за межами України на осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, має дещо інші підстави.
Особи без громадянства — це особи, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами. Таким чином, у цієї категорії фізичних осіб відсутнє громадянство будь-якої держави, а значить і відповідні взаємні права і обов’язки. У той же час, у відповідності з []{4_255_26}ч. 1 ст. 26 Конституції України, особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Звідси випливає, що у осіб без громадянства, що постійно на законних підставах проживають в Україні, лише з нею існують взаємні права і обов’язки, у тому числі і обов’язок нести відповідальність за вчинення злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України.
Притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинені нею за межами України злочини передбачає необхідність точного встановлення того, що дана особа на момент вчинення цього злочинного діяння була громадянином України чи особою без громадянства, що постійно проживає в Україні на законних підставах.
У відповідності із []{4_403_0}Законом України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. громадяни України — це особи, які набули громадянства України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
Громадянами України є:
— усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;
— особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності []{4_91_0}Законом України “Про громадянство України” від 08 жовтня 1991 р., проживали в Україні і не були громадянами інших держав;
— особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис “Громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;
— особи, які набули громадянства України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.
При цьому особи, зазначені у п. 1, є громадянами України з 24 серпня 1991 р., зазначені у п. 2, — з 13 листопада 1991 р., а у п. 3 — з моменту внесення відмітки у паспорті про громадянство України.
Вказаним законом встановлено, що документами, які підтверджують громадянство України, є:
— паспорт громадянина України;
— свідоцтво про належність до громадянства України;
— паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
— тимчасове посвідчення громадянина України;
— проїзний документ дитини;
— дипломатичний паспорт;
— службовий паспорт;
— посвідчення особи моряка;
— посвідчення члена екіпажу;
— посвідчення особи на повернення в Україну.
2. Якщо громадяни України або особи без громадянства, що на законних підставах постійно проживають в Україні, за вчинені діяння, які Кримінальним кодексом України визнаються злочином, вже зазнали кримінального покарання за межами України, вони не можуть за ті ж самі діяння бути притягнені до кримінальної відповідальності в Україні. При цьому не має значення, де було вчинене таке діяння: на території України чи за її межами. Це положення чинного Кодексу є втіленням у кримінальне законодавство норми, що міститься у []{4_255_61}ч. 1 ст. 61 Конституції України, у відповідності з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (див. також коментар до []{1_2}ч. 3 ст. 2).
Слід зазначити, що Кримінальний кодекс 1960 року не містив імперативного припису про неможливість притягнення вказаних категорій осіб до кримінальної відповідальності в Україні, але містив норму ([]{4_24_5}ч. 3 ст. 5), яка надавала можливість суду відповідно пом’якшити призначене цим особам покарання або повністю звільнити від його відбування.

Стаття 8.Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями або особами без громадянства за межами України

Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

1. У ст. 8 йдеться про іноземців — осіб, які мають громадянство інших держав, та осіб без громадянства, що не проживають постійно в Україні. Ці суб’єкти не мають з Україною правових зв’язків, які обумовлюють їх взаємні права та обов’язки, у тому числі обов’язок нести кримінальну відповідальність за вчинення за межами України злочинів, передбачених її Кримінальним кодексом, але за певних умов вони підлягають відповідальності за такі злочини.
По-перше, коли це прямо передбачено діючими міжнародними договорами України і на їх підставі до Кримінального кодексу внесено відповідні норми, що передбачають кримінальну відповідальність за такі злочини. Наприклад, на підставі []{4_6_1}Міжнародної конвенції по боротьбі з підробкою грошових знаків, що була укладена у Женеві 20 квітня 1929 р., до Кримінального кодексу України включено норму, яка передбачає кримінальну відповідальність за виготовлення або збут іноземної валюти ([]{1_199}ст. 199), у відповідності з Брюсельскою конвенцією “Про зіткнення суден на морі і про надання допомоги на морі” від 23 вересня 1910 р. — норм, що передбачає кримінальну відповідальність за неподання допомоги при зіткненні пароплавів ([]{1_284}ст. 284) та ін.
По-друге, коли вказані суб’єкти вчинили за межами України передбачені чинним Кодексом особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України, що є однією з форм реалізації норми конституційного положення, яке зобов’язує Україну ґарантувати піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами ([]{4_255_25}ч. 3 ст. 25 Конституції України).
По-третє, коли вказані суб’єкти вчинили за межами України передбачені чинним Кодексом особливо тяжкі злочини, що наносять шкоду політичним, економічним та іншим інтересам України.
Особливо тяжкими злочинами є злочини, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі (див. коментар до []{1_12}ч. 5 ст. 12).

Стаття 9.Правові наслідки засудження особи за межами України

1. Вирок суду іноземної держави може бути врахований, якщо громадянин України, іноземець або особа без громадянства були засуджені за злочин, вчинений за межами України, та знову вчинили злочин на території України.
2. Відповідно до частини першої цієї статті рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання.

1. Ч. 1 ст. 9 встановлює можливість врахування вироку суду іноземної держави щодо громадян України, іноземців або осіб без громадянства, які були засуджені за злочин, вчинений за межами України, при вирішенні питання про притягнення їх до кримінальної відповідальності за злочин, вчинений на території України. З тексту норми вбачається, що при цьому, по-перше, не має значення, визнаються чи ні злочином чинним Кодексом діяння, за які були засуджені вказані суб’єкти судом іноземної держави за діяння, і, по-друге, вказаний вирок суду іноземної держави може враховуватись і як обставина, яка пом’якшує покарання, і як обставина, яка обтяжує його.
2. Ч. 2 ст. 9 встановлює обов’язковість при кваліфікації злочину, вчиненого на території України, призначенні кримінального покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання за вчинений злочин, враховувати рецидив (повторність) злочинів, не відбуте покарання за нього та інші правові наслідки (наприклад, позбавлення права займатися певною діяльністю, зобов’язання відшкодувати заподіяну в результаті злочину матеріальну шкоду тощо) вироку суду іноземної держави.

Стаття 10.Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину

1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.
2. Іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі цього Кодексу, можуть бути передані для відбування покарання за вчинений злочин тій державі, громадянами якої вони є, якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.
3. Іноземці та особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

1. Ч. 1 ст. 10 забороняє видавати громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні, іноземним державам для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду за вчинені ними злочини поза межами України.
Щодо громадян України ця заборона ґрунтується на положеннях []{4_255_25}ч. 2 ст. 25 Конституції України, у відповідності з якою громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.
У осіб без громадянства відсутнє громадянство будь-якої держави, у тому числі і громадянство України. У той же час, у відповідності з []{4_255_26}ч. 1 ст. 26 Конституції України особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Таким чином, у цієї категорії осіб лише з Україною існують взаємні юридичні права і обов’язки, що і дало підстави розповсюдити на них, як і на громадян України, невидачу іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.
При вирішенні питання про невидачу іноземній державі громадян України та осіб без громадянства, що постійно проживають на території України, для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду за злочин, вчинений поза межами України, необхідно точно встановити, що дана особа на момент вчинення такого злочину була громадянином України чи особою без громадянства, що на законних підставах постійно проживає в Україні.
2. Громадяни інших держав, засуджені судами України за вчинення на її території злочинів, передбачених чинним Кодексом, можуть бути передані для відбування призначеного покарання тій державі, громадянами якої вони є, якщо це передбачено діючими міжнародними договорами України. До таких міжнародно- правових документів відносяться []{4_53_1}Берлінська Конвенція про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання в державі, громадянами якої вони є, від 28 травня 1979 р., []{4_59_0}Конвенція про передачу засуджених осіб, прийнята державами — членами Ради Європи 21 березня 1983 р., а також відповідні двосторонні договори України з рядом іноземних держав.
3. Громадяни інших держав та особи без громадянства, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її території, але постійно не проживають в Україні, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання при наявності одночасно двох умов:
— якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України;
— якщо вказані суб’єкти своїми діями не вчинили передбачені чинним Кодексом особливо тяжкі злочини проти інтересів України або прав і свобод її громадян.
Слід мати на увазі, що видача злочинців (екстрадиція) здійснюється у сфері міжнародних відносин і реґламентується відповідними угодами між державами. Крім того, у відповідності з []{4_255_26}ч. 2 ст. 26 Конституції України іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок, що виключає можливість їх видачі іноземним державам. (див. також коментар до []{1_8}ст. 8).



Розділ ІІІ ЗЛОЧИН, ЙОГО ВИДИ ТА СТАДІЇ

Стаття 11.Поняття злочину

1. Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину.
2. Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

1. Аналіз ст. 11 дає підстави для висновку, що поняття злочину включає такі ознаки:
— наявність діяння;
— передбаченість діяння чинним Кодексом;
— суспільно небезпечний характер діяння;
— винність особи у вчиненні діяння;
— вчинення діяння суб’єктом злочину.
2. Злочин має місце лише тоді, коли особою вчинене певне діяння. Ст. 11 тлумачить термін діяння, як дію або бездіяльність.
Злочинна дія — це активна форма поведінки особи.
Злочинна бездіяльність — це пасивна форма поведінки людини. Вона має місце тоді, коли на особу покладались законом, договором, випливали з професійних, посадових, сімейних відносин певні обов’язки і особа їх не виконала.
3. Наступною ознакою поняття злочину є передбаченість діяння кримінальним законом. Це означає, що злочин має місце лише тоді, коли те чи інше діяння безпосередньо передбачено статтею Особливої частини Кодексу.
4. Суспільна небезпека як ознака злочину полягає в тому, що злочин заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Ця ознака виражає соціальну сутність злочину. Її називають матеріальною ознакою злочину.
У теорії кримінального права суспільна небезпека визначається двома критеріями: характером і ступенем. Характер суспільної небезпечності — це якісний показник, що визначається групою соціальних цінностей, на які посягає злочин, а також співставленням у межах одного і того ж об’єкта окремих складів злочину.
Якраз за характером суспільної небезпеки злочинів і побудована Особлива частина Кодексу.
Найбільш високий характер суспільної небезпеки в сучасних умовах властивий злочинам проти основ національної безпеки України (розд. І Особливої частини Кодексу), проти життя та здоров’я населення (розд. ІІ), проти волі, честі та гідності особи (розд. ІІІ) тощо. Ступінь суспільної небезпеки — це кількісний показник. На нього в межах окремого складу злочину впливають форма вини, мотив і мета злочину, спосіб вчинення, обстановка, стадії вчинення злочину, тяжкість наслідків. Наприклад, крадіжка, вчинена з метою отримання коштів для збагачення, і крадіжка, викликана складним матеріальним становищем злочинця будуть мати різний ступінь суспільної небезпеки.
5. Злочин — це завжди винне діяння. Особа при вчиненні злочину має відповідне психічне відношення до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбачених Особливою частиною Кодексу, та їх наслідків, виражене у формі умислу або необережності.
Жодне діяння, які б небезпечні наслідки не наступили, не може розглядатися як злочин, якщо воно вчинене невинно. Наприклад, застосування до винної особи фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми діями, дії непереборної сили тощо.
Ця ознака не була безпосередньо передбачена в []{4_24_7}ст. 7 Кримінального Кодексу 1960 року як ознака злочину. Але в розробках вчених вона завжди називалась як ознака злочину. При цьому робилось посилання на []{4_24_3}ст. 3 Кримінального Кодексу 1960 року, яка проголошувала, що кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчиненні злочину.
6. Новою ознакою поняття злочину за ст. 11 чинного Кодексу є посилання на те, що злочинне діяння вчинюється суб’єктом злочину. Поняття суб’єкта злочину дано в []{1_18}ст. 18. Якщо діяння вчинено особою, у якої відсутні ознаки суб’єкта злочину, то таке діяння не можна вважати злочином, воно може визначатись тільки як суспільно небезпечне діяння.
7. Передбачені і проаналізовані ознаки поняття злочину безпосередньо вказані в ст. 11. Між тим у теорії кримінального права називається ще одна ознака, характерна для поняття злочину. Мова йде про те, що за вчинення злочину завжди передбачається застосування до винної особи покарання. Більшість вчених серед ознак поняття злочину називають караність діяння. При цьому підкреслюється, що кримінальний закон, забороняючи певні діяння, передбачає за порушення цих заборон застосування покарання. Це не означає, що передбачені в кримінальному законі покарання ([]{1_51}ст. 51—64) обов’язково і в усіх випадках повинні застосовуватись за вчинення суспільно небезпечного діяння. Цілий ряд статей чинного Кодексу передбачає можливість звільнення особи, винної у вчиненні злочину, від кримінальної відповідальності або покарання ([]{1_44}ст. 44—49,[]{1_74} 74). Однак це не знімає тезу про караність як обов’язкову ознаку злочину. Покарання не може існувати без вчинення злочину і в зв’язку з цим може бути наслідком тільки реально вчиненого особою злочину. Вказана ознака логічно виводиться з поняття злочину, передбаченого чинним Кодексом. Тому до названих раніше ознак поняття злочину слід додати і таку ознаку, як караність діяння. Доцільно відмітити, що законодавець Росії безпосередньо ввів караність діяння як ознаку злочину.
8. У ч. 2 ст. 11 передбачено положення, згідно з яким при певних умовах діяння не розглядається як злочин. Мова йде про так звані малозначні діяння, в яких:
— формально містяться ознаки діяння, передбаченого чинним Кодексом, тобто формальна ознака злочину присутня;
— відсутня матеріальна ознака злочину, тобто діяння або зовсім не містять суспільної небезпеки або вона є мізерною.
У зв’язку з тим, що чинний Кодекс декриміналізував ряд діянь з 1 вересня 2001 р., вони не можуть розглядатись як малозначні, тому що відсутня їх кримінально-правова заборона.
Малозначність діяння в зв’язку з відсутністю суспільної небезпеки не містить складу злочину, але може містити склад іншого правопорушення, наприклад адміністративного чи дисциплінарного. В такому випадку до особи, яка його вчинила, можуть застосовуватися заходи адміністративного чи дисциплінарного впливу, які не є кримінальним покаранням.


Стаття 12.Класифікація злочинів

1. Залежно від ступеня тяжкості злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі.
2. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання.
3. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років.
4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років.
5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

1. Класифікація злочинів — це розподіл злочинів, передбачених чинним Кодексом, на групи за певними ознаками. В теорії кримінального права злочини поділяються в залежності від важливості об’єкта, який охороняється, способів вчинення злочинів, форм вини тощо. Законодавча класифікація злочинів здійснена в ст. 12 за однією з ознак — тяжкості злочину, в основу чого покладено ступінь його суспільної небезпеки, що виражається в санкціях статей. В Кримінальному кодексі 1960 року не було чітко визначеної системи класифікації злочинів, що створювало певні ускладнення на практиці.
2. При класифікації злочинів враховуються максимальні покарання, передбачені в статтях Особливої частини Кодексу, а не ті, які обираються судом для конкретної особи. Як передбачено в ст. 12, для злочинів невеликої тяжкості — це позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання; для злочинів середньої тяжкості — позбавлення волі на строк не більше п’яти років; для тяжких злочинів — позбавлення волі на строк не більше десяти років. Особливо тяжким є злочин, за який передбачене покарання в виді позбавлення волі на строк понад десяти років або довічного позбавлення волі.
Оскільки в ст. 12 відсутнє посилання, до якої групи за ступенем тяжкості можуть відноситись необережні злочини, то законодавець передбачає включення таких злочинів до будь-якої з перелічених чотирьох груп злочинів, в тому числі і до особливо тяжких. У чинному Кодексі містяться склади необережних злочинів, за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років (наприклад, []{1_267}ч. 2 ст. 267,[]{1_274} ч. 2 ст. 274,[]{1_276} ч. 3 ст. 276 та ін.). Ці злочини слід вважати особливо тяжкими на підставі ст. 12. Між тим, така позиція законодавця є не безспірною. Які б тяжкі наслідки не наступили від злочинів, сама по собі необережна форма вини представляє значно меншу суспільну небезпеку вчиненого, ніж при умисній формі вини. Такі злочини не завжди можна відносити до особливо тяжких.
3. Майже всі інститути і норми Загальної частини Кодексу пов’язані з класифікацією злочинів. Так, віднесення злочинів до тої чи іншої класифікаційної групи впливає на можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності, враховується при призначенні покарання, умовно-дострокового звільнення від покарання, заміни не відбутої частини покарання більш м’яким, при застосуванні амністії тощо.
Класифікація злочинів впливає і на побудову Особливої частини Кодексу, зокрема на розподіл складів злочинів на прості, кваліфіковані, особливо кваліфіковані та з пом’якшуючими обставинами. Класифікація злочинів зобов’язує при конструюванні санкцій за злочини враховувати наслідки віднесення злочинів до тої чи іншої групи в залежності від визначення вищої межі позбавлення волі.


Стаття 13.Закінчений та незакінчений злочини

1. Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу.
2. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

1. У Кримінальному кодексі 1960 року давалось визначення лише незакінченого злочину. Ч. 1 ст. 13 чинного Кодексу визначає поняття закінченого злочину. Закінчений злочин має місце тоді, коли діяння містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу. Чинний Кодекс не містить визначення поняття складу злочину, воно дається в теорії кримінального права. До складу злочину входять чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона, суб’єкт злочину. Кожний з них має певні ознаки, які конкретизуються в статтях Особливої частини Кодексу. Злочин вважається закінченим при наявності повної відповідності елементів та їх ознак вчиненого діяння елементам та їх ознакам конкретного складу злочину, передбаченого статтями чинного Кодексу.
Поняття закінченого та незакінченого злочину свідчать про успішність та неуспішність здійснення (виконання) злочину (див. коментар до []{1_11}ст. 11), його завершення чи незавершення. Вчинення умисного злочину в багатьох випадках — поступальний процес, який містить ряд стадій. Саме їм і присвячені []{1_13}ст. 13—17 розд. III Загальної частини Кодексу в самій назві міститься вказівка на стадії злочину). Під ними необхідно розуміти певні етапи вчинення (розвитку) злочину, які суттєво різняться між собою ступенем реалізації умислу, тобто характером діяння (дії чи бездіяльності) та моментом їх припинення.
2. Стадії вчинення злочину є видами цілеспрямованої діяльності, етапами реалізації злочинного наміру і тому можуть бути тільки у злочинах, вчинених з прямим умислом (див. коментар до []{1_23}ч. 2 ст. 23). Ступінь реалізації умислу виражається в різноманітних діяннях, які характеризують кожну стадію вчинення злочину з об’єктивно існуючими між ними достатньо чіткими межами. Чим більше реалізований умисел, тим у більшій мірі здійснено злочин, тим більшу шкоду може заподіяти чи заподіює винний. Так, ступінь реалізації умислу вбивці, що прицільно навів зброю на потерпілого (незакінчений замах на вбивство), значно більший, ніж тоді, коли він лише придбав зброю для вбивства (готування до злочину).
Пленум Верховного Суду України у []{4_233_1}постанові “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 22 грудня 1995 р. № 22 роз’яснив, що, визначаючи ступінь громадської небезпеки вчиненого злочину, суд повинен виходити, зокрема, і зі стадій вчинення злочину.
Стадії вчинення злочину відрізняються між собою і моментом закінчення злочинного діяння. Воно може бути закінчено винним, але його вчинення може і не вдатися і тому припинитися на попередніх стадіях (готування до злочину або замаху на злочин). Якщо злочин закінчений, він поглинає попередні етапи (стадії) вчинення, вони не мають самостійного значення і не впливають на кваліфікацію. Проте ці стадії мають самостійне юридичне значення, коли злочин незакінчений з причин, які не залежали від волі винного. У цих випадках його діяння кваліфікуються відповідно як готування до злочину чи замах на злочин.
3. Чинний Кодекс визнає злочинними та караними три стадії вчинення злочину:
— готування до злочину ([]{1_14}ст. 14);
— замах на злочин ([]{1_15}ст. 15);
— закінчений злочин ([]{1_13}ч. 1 ст. 13).
Перші дві стадії — готування до злочину та замах на злочин носять найменування (назву) “незакінчений злочин” і є його видами.
4. У закінченому злочині існує єдність об’єктивної і суб’єктивної сторін. Тут винний повною мірою реалізував умисел, завершив злочин, виконав усі діяння (дії чи бездіяльність), які складають об’єктивну сторону складу злочину (див. коментар до []{1_2}ч. 1 ст. 2), спричинив шкоду об’єкту. Закінчені злочини сформульовані в диспозиціях Особливої частини Кодексу. Момент закінчення злочину є різним залежно від конструкції складу злочину, від опису ознак злочинного діяння в законі. За моментом закінчення злочини поділяються на три види:
— злочини з матеріальним складом;
— злочини з формальним складом;
— злочини з усіченим складом.
5. Злочини з матеріальним складом — це злочини, для об’єктивної сторони яких Кримінальний кодекс потребує наявності як діяння (дії або бездіяльності), так і настання суспільно небезпечних наслідків. Тому злочин з матеріальним складом вважається закінченим з того моменту, коли настав вказаний в диспозиції статті Особливої частини Кодексу суспільно небезпечний наслідок. Наприклад, крадіжка, грабіж або пошкодження майна є закінченими з моменту спричинення майнової (матеріальної) шкоди власності ([]{1_185}ст. 185, []{1_186}186 та []{1_194}194), вбивство — з моменту заподіяння смерті іншій людині ([]{1_115}ст. 115—119), а тілесні ушкодження — з моменту завдання різної тяжкості шкоди здоров’ю людини ([]{1_121}ст. 121—125 та []{1_128}128).
Ряд злочинів визначається законодавцем закінченим з моменту порушення безпеки об’єкта, створення можливості (небезпеки, загрози) настання певної шкоди, що є своєрідним видом суспільно небезпечних наслідків.
У цих випадках та у злочинах з матеріальним складом, якщо не настали вказані в диспозиції даної статті чинного Кодексу суспільно небезпечні наслідки, може йтися про незакінчений злочин (готування до злочину або замах на злочин) або ж зовсім про відсутність злочину.
6. Злочини з формальним складом — це злочини, для об’єктивної сторони яких чинний Кодекс вимагає наявності тільки діяння (дії чи бездіяльності). Тому злочин з формальним складом визнається закінченим з моменту вчинення самого діяння незалежно від настання суспільно небезпечних наслідків. Наприклад, розголошення державної таємниці ([]{1_328}ч. 1 ст. 328) вважається закінченим з моменту розголошення відомостей, що становлять державну таємницю.
Настання чи ненастання злочинних наслідків при вчиненні злочинів з формальним складом не впливає на факт наявності складу закінченого злочину, але це не означає, що така обставина не повинна враховуватися при призначенні покарання винному.
7. Злочини з усіченим складом — це різновид злочинів з формальним складом, вони є закінченими з моменту вчинення самого діяння. Особливість їх полягає в тому, що момент закінчення злочину переноситься законодавцем на більш ранню стадію, тобто на стадію готування до злочину чи замаху на злочин. По суті, в злочинах з усіченим складом законодавець передбачає в Особливій частині Кодексу відповідальність за замах на злочин, а інколи за готування до злочину як за окремі самостійні закінчені злочини. До такої конструкції законодавець вдається по найнебезпечнішим діянням з метою посилення боротьби з ними на ранніх стадіях. Наприклад, розбій ([]{1_187}ст. 187) є закінченим злочином з моменту нападу з метою заволодіння чужим майном, а вимагання ([]{1_189}ст. 189) — з моменту, коли поставлена вимога передачі чужого майна чи права на майно, або з моменту вчинення будь-яких інших дій майнового характеру. Створення усічених складів дає можливість запобігти пом’якшенню покарання за вчинене готування до злочину чи замах на злочин і розглядати стадію готування до злочину як замах на злочин.
8. При вчиненні злочину з усіченим складом винна особа, як правило, не зупиняється на стадії юридично закінченого злочину, не припиняє його, а виконує подальші діяння, які охоплюються цим же складом злочину, спрямовані на той же об’єкт, і спричиняє шкоду. Таким чином, спостерігається різниця між юридичним і фактичним закінченням злочину. Вона має значення при вирішенні ряду питань, зокрема питання про визнання своєчасності необхідної оборони, коли юридично злочин закінчено, а фактично посягання продовжується, ще не завершується, ще є можливість співучасті аж до закінчення фактичного посягання на об’єкт, який знаходиться під охороною закону та ін.
9. Деякі особливості притаманні моменту закінчення злочинів, що тривають, і продовжуваних. Злочин, що триває, — це дія або бездіяльність, пов’язані з наступним тривалим невиконанням обов’язків, покладених на винного законом, під погрозою кримінального переслідування. Прикладом таких злочинів можуть бути: ухилення від призову на строкову військову службу ([]{1_335}ст. 335), ухилення від сплати аліментів на утримання дітей ([]{1_164}ст. 164), втеча з місць позбавлення волі або з-під варти ([]{1_393}ст. 393), носіння, зберігання вогнепальної зброї, бойових припасів чи вибухових речовин або вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу ([]{1_263}ч. 1 ст. 263), дезертирство ([]{1_408}ст. 408) та ін.
У злочинах, що тривають, склад закінченого злочину має місце з моменту вчинення злочинної дії або акту злочинної бездіяльності і безперервно триває на стадії закінченого злочину до настання подій, які припиняють це діяння, цей злочинний стан винного. Наприклад, добровільне виконання винним своїх обов’язків, явка з повинною, затримання органами влади тощо.
10. Продовжуваний злочин характеризується злочинними діями, які мають єдиний злочинний намір (загальну мету) і утворюють у своїй сукупності єдиний злочин (див. коментар до []{1_32}ч. 2 ст. 32). Наприклад, крадіжка майна частинами, в декілька прийомів. Продовжуваний злочин є закінченим з моменту вчинення останнього злочинного діяння.
11. Закінчений та незакінчений злочин — це співвідносні поняття, тому з визначення закінченого злочину та ч. []{1_13}2 ст. 13, що незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин (види незакінченого злочину), випливає: незакінчений злочин — це умисне суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке не містить усіх ознак злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, у зв’язку з тим, що злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від волі винного. Саме визначення законодавцем готування до злочину та замаху на злочин незакінченим злочином свідчить про те, що хоча вони і є незакінченими, але є злочинами, з усіма випливаючими з цього наслідками. Злочином визнається лише акт конкретного суспільно небезпечного винного діяння (дії або бездіяльності) (див. коментар до []{1_11}ч. 1 ст. 11). Тому і незакінчений злочин повинен бути таким же актом і його поняття виключає визнання злочином того чи іншого стану свідомості особи, внутрішніх процесів, думок, проявів намірів, їх формування та виявлення умислу. Це ще не діяння, в якому об’єктивується умисел. Тільки суспільно небезпечні діяння можуть бути заборонені законом під загрозою покарання, тільки вони можуть розглядатися як злочин (закінчений чи незакінчений). Поняттям злочину охоплюється не лише закінчений злочин, але і незакінчений злочин, як діяння суспільно небезпечні. При цьому згідно з []{1_14}ч. 2 ст. 14 готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Підставою для кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, як і за закінчений, є склад злочину ([]{1_2}ч. 1 ст. 2). При готуванні до злочину і замаху на злочин наявний склад — відповідно склад готування до злочину чи склад замаху на злочин, що знаходять своє відбиття в їх кваліфікації шляхом вказівки на статтю про відповідальність за готування до злочину або замах на злочин і статтю Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин ([]{1_16}ст. 16). Встановлення відповідальності за незакінчений злочин дозволяє припиняти злочинну діяльність на більш ранніх стадіях, стадії готування до злочину чи діянь, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, і тим самим попереджувати спричинення шкоди цінностям, які охороняються кримінальним законом. У порівнянні із закінченим злочином незакінчений злочин за характером вчинених дій і моментом їх припинення має особливості і відмінності, а в силу цього і особливості відповідальності. Добровільна відмова від злочину можлива лише при незакінченому злочині ([]{1_17}ст. 17), бо тільки в цьому випадку особа може ліквідувати (припинити) створену нею небезпеку спричинення шкоди об’єкту. У незакінченому злочині умисел винного повністю не реалізований, об’єктивна сторона не розвинена, не виконана, шкода об’єкту не спричинена. Незакінчений злочин — це нездійснена можливість спричинення шкоди об’єкту посягання, умисел на злочин не доводиться до кінця з причин, незалежних від волі винного. Злочинна діяльність припиняється у зв’язку з обставинами, які виникли всупереч волі і бажанню суб’єкта. Причини, з яких злочин не було доведено до кінця, повинні бути виявлені та вказані у вирокові суду. Вони можуть бути різноманітними, але у всіх випадках не залежать від волі винного і свідчать про те, чому не вдалося завершити злочин. Наприклад, недосвідченість, невміння, нерішучість, недостатня наполегливість (суб’єктивні причини) або опір потерпілого, затримання винного, втручання об’єктивно випадкових обставин, які не дозволили довести злочинний намір до кінця (об’єктивні причини). Наприклад, Г., перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, проникнув через вікно веранди у будинок М. з метою крадіжки його майна, склав у портфель різні речі, а потім, знайшовши пляшку горілки, випив її та заснув і, таким чином, з об’єктивних причин не довів злочин до кінця. У такому стані його і виявили потерпілий та працівники міліції.
Якщо злочин не доведено до кінця з власної волі особи, то вона не підлягає кримінальній відповідальності внаслідок добровільної відмови від злочину ([]{1_17}ст. 17). Незакінчений злочин може бути вчинено як шляхом активної поведінки — дією, так і пасивної — бездіяльністю. Загальним для них є те, що вони (ці діяння) спрямовані на скоєння закінченого злочину, на спричинення шкоди об’єкту і створюють для нього небезпеку. З об’єктивної сторони при готуванні до злочину особа створює умови для вчинення злочину, а при замаху на злочин скоює діяння, яке безпосередньо спрямоване на вчинення злочину. З суб’єктивної сторони незакінчений злочин може бути вчинено лише з прямим умислом. Тут завжди мається певна мета, а саме мета скоєння закінченого злочину. Якщо особа не бажає вчинення злочину, вона не може готуватись до нього і робити спробу вчинити його. Відповідальність за незакінчений злочин можлива лише при умислі на вчинення певного конкретного злочину. Якщо мотив і (або) мета є обов’язковими ознаками складу закінченого злочину, вони повинні бути і в незакінченому злочині. Якщо певні час, місце, спосіб дії також є обов’язковими ознаками складу закінченого злочину, вони повинні бути щонайменше в меті особи, яка вчинила незакінчений злочин. Суб’єкт незакінченого злочину також повинен мати ознаки, які обов’язкові для суб’єкта закінченого злочину. Згідно з чинним Кодексом кримінальна відповідальність за незакінчений злочин настає за []{1_14}ст. 14 або []{1_15}15 Загальної частини Кодексу і за відповідною статтею Особливої частини, які передбачають відповідальність за закінчений злочин, а при призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись загальними засадами призначення покарання, обставинами, які пом’якшують або обтяжують покарання (див. коментар до []{1_65}ст. 65—67), враховує ступінь тяжкості вчиненого діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця (див. коментар до []{1_68}ст. 68).
Визначення ступеня тяжкості вчиненого особою діяння при незакінченому злочині таке ж, як і при закінченому злочині. Інші обставини, а саме ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця, характерні лише для незакінченого злочину і є додатковими критеріями визначення ступеня його суспільної небезпеки. Ступінь здійснення злочинного наміру визначається стадією незакінченого злочину (готування до злочину чи замах на злочин), на якій злочин припинено, а також проявом самої стадії — ступенем самого готування чи замаху (закінчений чи незакінчений замах).
При готуванні до злочину ступінь здійснення злочинного наміру вимагає з’ясування, в якій мірі реально були створені умови для вчинення злочину, який ступінь його підготовки, наскільки реальні та вагомі були самі підготовчі дії, які вибрані засоби тощо.
При замаху на злочин встановлення ступеня здійснення злочинного наміру дає можливість визначити вид замаху, ступінь близькості настання суспільно небезпечного наслідку, реально спричиненої шкоди та ін.


Стаття 14.Готування до злочину

1. Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину.
2. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.

1. Готування до злочину є першою стадією вчинення злочину, одним з видів незакінченого злочину. При готуванні до злочину дії винного ще безпосередньо не спрямовані на об’єкт і не ставлять його в безпосередню небезпеку. Суб’єкт ще не виконує того діяння, яке є необхідною ознакою складу злочину.
З об’єктивної сторони готування до злочину може проявлятися в різноманітних діяннях, але загальним для них є те, що всі вони передбачають створення умов для вчинення закінченого злочину. Проте він не доводиться до кінця, припиняється з причин, що не залежали від волі винного. Наприклад, останнього затримали органи влади чи інші обставини перешкодили завершити злочин.
З суб’єктивної сторони готування до злочину можливе лише з прямим умислом, тобто винний усвідомлює, що він створює умови з метою вчинення певного злочину і бажає створити такі умови. При цьому винний має намір не обмежуватись лише готуванням до злочину, а вчинити такі дії, які призведуть до закінчення злочину, але йому не вдається реалізувати свій умисел, зробити це.
2. Відповідно до []{1_14}ч. 1 ст. 14 готування до злочину проявляється в слідуючому:
— підшукуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину;
— пристосуванні засобів чи знарядь для вчинення злочину;
— підшукуванні співучасників;
— змові на вчинення злочину;
— усуненні перешкод;
— іншому умисному створенні умов для вчинення злочину.
3. Підшукування засобів чи знарядь для вчинення злочину — це будь-які дії по придбанню, отриманню, тимчасовому запозиченні, купівлі, пошуку, знайденні засобів чи знарядь для вчинення злочину. Спосіб підшукання засобів та знарядь вчинення злочину може бути як злочинним, так і незлочинним. Під засобами вчинення злочину слід розуміти предмети матеріального світу, які застосовуються при вчиненні злочину. Вони або необхідні для вчинення злочину, або полегшують чи прискорюють його здійснення. Наприклад, підроблені документи для шахрайства, одурманюючі речовини для зґвалтування та ін.
Знаряддя вчинення злочину — це предмети, призначені для безпосереднього виконання дій, що утворюють об’єктивну сторону складу закінченого злочину, наприклад: зброя, відмички тощо. Наприклад, під знаряддям злочину стосовно корисливих посягань на власність належить розуміти такі предмети чи технічні засоби, які умисно використовувались для викрадення майна чи заволодіння ним, а також для полегшення вчинення чи приховування злочину.
Засоби та знаряддя вчинення злочину можуть бути призначені тільки для злочинної мети (наприклад, виготовлена отрута для вбивства) або рівною мірою можуть використовуватись і для інших цілей (наприклад, папір та фарби — для фальшивомонетництва і для живопису).
4. Пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину — це будь-які дії по виготовленню або зміні предметів, внаслідок чого вони стають придатними, або більш зручними, або більш ефективними для відповідного застосування.
5. Підшукування співучасників — це будь-які дії по залученню (підбору) до вчинення злочину інших осіб: виконавця (співвиконавця), організатора, підмовника або пособника. Як готування до злочину кваліфікуються і невдалі підмова та пособництво, що мають місце в тих випадках, коли особа не сприймає, відкидає пропозицію підмовника чи пособника вчинити злочин. Наприклад, вона не дає згоду бути виконавцем вбивства. В цих ситуаціях немає згоди на спільне вчинення злочину, тому немає і співучасті. Тут діяльність підмовника чи пособника являє собою створення умов для вчинення злочину у вигляді підшукування співучасників.
6. Змова на вчинення злочину — це попередній зговір двох або більше осіб з метою спільного вчинення злочину (див. коментар до []{1_28}ч. 2 ст. 28).
7. Усунення перешкод — це усунення перепон, що заважають вчиненню злочину, здійсненню злочинного наміру.
8. Інше умисне створення умов для вчинення злочину — це найрізноманітніші, не перераховані в []{1_14}ч. 1 ст. 14, дії, що створюють можливість для вчинення злочину. Наприклад, підготовка місця здійснення злочину, дії особи щодо його приховування, попередження розкриття запланованого злочину, бо вони роблять можливим його вчинення.
Підшукування і пристосування засобів чи знарядь для вчинення злочину, підшукування співучасників, змова на вчинення злочину, усунення перешкод також охоплюються поняттям створення умов для вчинення злочину. Але, враховуючи поширення таких готувань, законодавець виділяє їх у самостійні види.
9. Готування до злочину необхідно відмежовувати від прояву умислу, під яким слід розуміти прояв особою тим чи іншим способом (усно, письмово, іншим шляхом) наміру вчинити певний злочин. Відповідно до []{1_11}ст. 11 злочином визнається передбачене чинним Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину. Воно посягає на об’єкт, який знаходиться під охороною закону. Тому і початкова стадія вчинення злочину може бути проявлена лише в суспільно небезпечній дії чи бездіяльності. При виявленні умислу відсутні самі дія чи бездіяльність, тому виявлення умислу не розглядається як стадія вчинення злочину і не тягне за собою кримінальної відповідальності. Наприклад, Верховний Суд України скасував вирок у справі засудженого за замах на дачу хабара і справу припинили з тих підстав, що пропозиція хабара за відсутності будь-яких дій, спрямованих на його дачу, не містить в собі складу злочину.
Від прояву умислу слід відрізняти такі самостійні злочини, як погроза вбивством, погроза знищення майна, заклики до вчинення дій, що загрожують громадському порядку тощо (наприклад, []{1_129}ст. 129, []{1_195}195, []{1_295}295 та ін.). У цих випадках карається не самий умисел, а суспільно небезпечне діяння (погроза або заклики), навіть якщо у особи і не було наміру в подальшому реалізувати погрозу або заклики, бо тут спричиняється безпосередня шкода особистій чи громадській безпеці, громадському спокою тощо.
Наведене свідчить про те, що прояв умислу на вчинення злочину — з одного боку і погроза вчинити злочин або заклики до вчинення злочину — з другого — це різні поняття. В першому випадку кримінальна відповідальність відсутня, в другому вона має місце тоді, коли це передбачено спеціальною статтею.


Стаття 15.Замах на злочин

1. Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.
2. Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.
3. Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

1. Замах на злочин є другою стадією його вчинення.
Об’єктивні ознаки замаху на злочин:
— вчинення діяння (дії чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину;
— злочин не доведено до кінця;
— причини недоведення злочину до кінця не залежать від волі винного.
Під діянням, безпосередньо спрямованим на вчинення злочину, слід розуміти діяння, що безпосередньо посягає на об’єкт, який знаходиться під охороною закону, створює безпосередню небезпеку спричинення йому шкоди. Тут вже починається виконання об’єктивної сторони злочину і найчастіше вчиняються діяння, передбачені диспозицією певної статті Особливої частини Кодексу як обов’язкові ознаки об’єктивної сторони складу злочину (наприклад, проникнення в житло з метою крадіжки майна, спроба запустити мотор з метою заволодіння автомобілем та ін.). У конкретних злочинах обсяг виконання об’єктивної сторони складу злочину може бути різним.
Законодавець прямо вказав на наявність діяння, яке вчинюється з прямим умислом. Підкреслимо, раніше діюче законодавство спеціально не передбачало, що при цьому має місце прямий умисел. Мова йшла про умисні дії без конкретизації виду умислу.
Недоведення злочину до кінця вказує на незавершеність об’єктивної сторони злочину. Вона не одержує свого повного розвитку, тобто повною мірою не здійснена. Особа або не виконує всі дії, що утворюють об’єктивну сторону (наприклад, вбивця не встиг нанести удар потерпілому чи натиснути на курок), або не настають наслідки, вказані у відповідній статті чинного Кодексу (наприклад, смерть потерпілого не настала, бо вбивця промахнувся чи наніс лише незначне поранення). Наприклад, В. у приміщенні районного суду вчинила спробу дати судді хабара, але суддя хабар не взяла, і В. була затримана на місці злочину з вилученням у неї предмета хабара.
Замах на злочин — це невдала спроба посягання на об’єкт, коли діяння винного не спричинили шкоди об’єкту. Замах на злочин характеризується недоведенням злочину до кінця з причин, які не залежали від волі винного. Злочин припиняється, переривається, не завершується всупереч бажанню особи довести його до кінця.
Причини недоведення злочину до кінця можуть бути різноманітними (опір жертви, невміння користуватися зброєю, затримання злочинця тощо). Якщо злочин не доведено до кінця з власної волі особи, кримінально-караного замаху на злочин немає внаслідок добровільної відмови ([]{1_17}ст. 17). Причини, з яких злочин не було доведено до кінця, повинні бути виявлені та вказані у вироку суду.
2. З суб’єктивної сторони замах на злочин можливий лише з прямим умислом. Якщо особа не бажала вчинення злочину, вона не може і здійснити замах на нього, тобто зробити спробу вчинити його. При замаху на злочин особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає доведення початого нею злочину до кінця та настання вказаних наслідків. Пленум Верховного Суду України в []{4_187_1}постанові “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини” від 1 квітня 1994 р. № 1 роз’яснив, що суди повинні враховувати, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом, коли винний передбачав настання смерті потерпілого і бажав цього, але такі наслідки не настали з незалежних від його волі обставин.
3. Відповідальність за замах на злочин можлива лише при умислі на вчинення певного конкретного злочину. Так, Пленум Верховного Суду України в []{4_120_0}постанові “Про судову практику в справах про зґвалтування та інші статеві злочини” від 27 березня 1992 р. зазначив, що у справах про замах на згвалтування суди повинні встановлювати, чи діяв підсудний з метою вчинення статевого акту і чи було застосовано фізичне насильство або погрозу з метою подолання опору потерпілої та з яких причин злочин не було доведено до кінця. В зв’язку з цим потрібно відрізняти замах на згвалтування від інших злочинних посягань на честь, гідність і недоторканність особи жінки (задоволення статевої пристрасті неприродним способом, заподіяння тілесних ушкоджень тощо).
4. Поділ замаху на злочин проведено законодавцем за суб’єктивним критерієм на закінчений і незакінчений, тобто за ставленням самого винного до вчинених ним діянь, за власним уявленням про ступінь виконання діяння у вчиненні злочину. Закінчений замах на злочин називають невдалим. Наприклад, К., коли був викритий в підробці документа, запропонував слідчому, в провадженні якого знаходилась справа, хабара і поклав на стіл конверт з грошима. Слідчий конверт не взяла, а запросила до кабінету свого співробітника і склала протокол огляду конверта, в якому були гроші. Або ще приклад: винний з метою вбивства зробив постріл у потерпілого, але промахнувся чи лише його поранив. Тут він зробив усе, щоб вбити потерпілого, однак смерть не настала з обставин, що не залежали від його волі, тому злочин (вбивство) не був доведений до кінця.
Незакінчений замах на злочин називають перерваним. Наприклад, злодій був затриманий, як тільки проник у житло, або при нападі для вбивства з рук винного було вибито зброю.
5. Деякі криміналісти пропонують для розподілу замаху на злочин закінчений і незакінчений використовувати об’єктивний критерій, тобто ступінь виконання об’єктивної сторони. Вони вважають незакінченим той замах, в якому не були виконані всі дії, необхідні для закінчення злочину, а закінченим замахом на злочин — виконання всіх дій, які були необхідні для закінчення злочину. Але об’єктивний критерій непридатний для розмежування незакінченого і закінченого замаху, бо в тих випадках, коли злочинні наслідки не настали, об’єктивно не було виконано все те, що необхідно для їх настання. Таким чином, тут завжди слід констатувати незакінчений замах на злочин і не залишається місця для закінченого замаху на злочин, бо завжди якихось дій винного було недостатньо для доведення злочину до кінця. Отже, не все було зроблено, що необхідно, для спричинення наслідків.
6. Не можна використовувати для поділу замаху на закінчений і незакінчений змішаний критерій, тобто одночасне застосування об’єктивного і суб’єктивного критеріїв. Формула змішаного (об’єктивно-суб’єктивного) критерію, яка пропонує визнавати закінчений замах на злочин там, де зроблено все, що можливо на думку винного для вчинення злочину, невдала тому, що ставить поняття закінченого замаху в повну залежність від розсуду суддів.
7. Залежно від придатності об’єкта і засобів посягань розрізняють придатний і непридатний замах на злочин. Останній, в свою чергу, поділяється на такі: замах на непридатний об’єкт і замах з непридатними засобами. Таким же може бути і непридатне готування до злочину.
8. Замах на непридатний об’єкт (він може бути закінченим або незакінченим) має місце тоді, коли об’єкт не володіє необхідними властивостями (ознаками) або зовсім відсутній, внаслідок чого винний і не може довести злочин до кінця. Особа тут допускає фактичну помилку, що і позбавляє її можливості довести злочин до кінця. Наприклад, спроба крадіжки з порожнього сейфа чи порожньої кишені; постріл у труп, помилково прийнятий за живу людину; викрадення предмета, помилково прийнятого за бойові припаси чи наркотичні засоби.
9. Замах з непридатними засобами (він також може бути як закінченим, так і незакінченим) є тоді, коли винний застосовує помилково чи через незнання такі засоби, за допомогою яких через їх об’єктивні властивості неможливо вчинити злочинне діяння. При цьому засоби можуть бути як абсолютно, так і відносно непридатними для спричинення шкоди. Абсолютно непридатними вважаються засоби, використання яких за будь-яких умов (обставин) не може привести до закінчення злочину, зокрема настання суспільно небезпечних наслідків (наприклад, спроба отруїти людину речовиною, помилково прийнятою за отруту).
Відносно непридатні ті засоби, які лише за даних конкретних обставин не можуть привести до виконання задуманого (наприклад, спроба вчинити вбивство з вогнепальної зброї, яка виявилась несправною (зіпсованою). Наявність непридатного замаху визнається нашою судовою практикою. Так, Пленум Верховного Суду України в []{4_192_1}постанові “Про судову практику в справах про незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами” від 8 липня 1994 р. № 6 роз’яснив, що якщо винна особа викрала непридатні до використання вогнепальну зброю, бойові припаси або вибухову речовину, помилково вважаючи їх такими, що можуть бути використані за призначенням, вчинене належить розцінювати як замах на викрадання вказаних предметів.
10. Поділ замаху на злочин на види має значення для призначення покарання. Закінчений замах на злочин за ступенем реалізації умислу, за своїми ознаками ближче до закінченого злочину і тому він завжди більш небезпечний, ніж незакінчений замах на злочин. Між закінченим і незакінченим замахом на злочин існує різниця в ступені реалізації умислу і, виходячи з цього, у виконанні об’єктивної сторони злочину. В закінченому замаху на злочин суб’єкт виконав (закінчив) усі заплановані ним дії, зробив усе, що вважав необхідним для доведення злочину до кінця. А при незакінченому замаху на злочин винний не зробив всього, що він вважав необхідним, для доведення злочину до кінця. У злочинах із матеріальним складом у закінченому замаху на злочин відсутня лише одна ознака об’єктивної сторони — суспільно небезпечний наслідок, хоча суб’єктом вже повністю здійснено діяння, якого достатньо для спричинення наслідку. При незакінченому ж замаху на злочин у злочинах з матеріальним складом не тільки відсутній суспільно небезпечний наслідок, але й не завершене, повністю не виконане саме діяння, яке може його спричинити.
При незакінченому і закінченому замахах на злочин суспільно небезпечний наслідок не настає з різних причин. При незакінченому замаху на злочин він взагалі не міг настати, бо винний не закінчив саме діяння, яке є необхідним для спричинення наслідку, а при закінченому замаху на злочин суспільно небезпечний наслідок міг настати, бо винним виконані всі дії для його спричинення.
11. Поділ замаху на злочин на закінчений і незакінчений має значення і при вирішенні питання про добровільну відмову від доведення злочину до кінця. Добровільна відмова при незакінченому замаху на злочин можлива завжди, а при закінченому замаху на злочин — лише в окремих випадках (див. коментар до []{1_17}ст. 17). Специфічні особливості непридатного замаху інколи можуть бути підставою для пом’якшення покарання чи для повного звільнення від кримінальної відповідальності згідно з []{1_11}ч. 2 ст. 11. Наприклад, у зв’язку з відсутністю суспільної небезпеки не тягнуть за собою кримінальної відповідальності замахи з марнозвісними (забобонними) засобами та замахи з використанням абсолютно непридатних засобів із-за крайньої неосвіченості (неуцтва, невігластва) винного. Перші з них полягають у здійсненні таких дій, які, на думку особи, повинні через потойбічні сили спричинити шкоду конкретній людині чи предмету (наприклад, закляття, ворожба). Другі, тобто замахи з абсолютно непридатними засобами, застосованими винним із-за своєї крайньої неосвіченості, полягають у тому, що ця особа внаслідок вказаних обставин застосовує для спричинення шкоди абсолютно нешкідливі засоби (наприклад, спроба отруїти висушеним м’ясом гадюки тощо).
12. Замах на злочин відрізняється від закінченого злочину об’єктивною стороною. При замаху на злочин вона не завершена, відсутні деякі її ознаки (або не доведено до кінця діяння, яке утворює об’єктивну сторону складу злочину, або відсутній неспричинений суспільно небезпечний наслідок), а при закінченому злочині об’єктивна сторона повністю виконана. Визнання здійсненого діяння замахом чи закінченим злочином залежить від опису об’єктивної сторони злочину в диспозиції закону.
13. Замах на злочин відрізняється від готування до злочину характером вчинених діянь, а в злочинах з матеріальним складом — і близькістю настання суспільно небезпечних наслідків. При замаху на злочин діяння безпосередньо спрямоване на вчинення злочину, а при готуванні до злочину лише створюються умови для вчинення злочину. При замаху на злочин створюється безпосередня небезпека спричинення шкоди об’єкту, бо здійснюється діяння, яке безпосередньо може привести до закінчення злочину, в тому числі і до настання наслідків у матеріальному складі злочинів. При готуванні до злочину створюється опосередкована небезпека, тому що дії при готуванні до злочину ніколи не можуть самі по собі, без вчинення інших дій, спричинити шкоду об’єкту, привести до закінчення злочину і настання, зокрема, суспільно небезпечних наслідків у злочинах з матеріальним складом. У зв’язку з цим замах на злочин у порівнянні з готуванням до злочину за інших однакових умов має більший рівень суспільної небезпеки, володіє більшим ступенем тяжкості.


Стаття 16.Кримінальна відповідальність за незакінчений злочин

Кримінальна відповідальність за готування до злочину і замах на злочин настає за статтею 14 або 15 і за тією статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин.

1. Поняттям злочину охоплюється не лише закінчений злочин, але й готування до нього і замах на нього як суспільно небезпечні винні діяння (див. коментар до []{1_11}ст. 11). Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності ([]{1_14}ч. 2 ст. 14). Коли замах на злочин невеликої тяжкості також позбавлений суспільної небезпеки, відповідальність за нього не виникає відповідно до []{1_11}ч. 2 ст. 11. Якщо не є злочином закінчене діяння, що формально і містить ознаки будь-якого злочину, воно в силу малозначності не має суспільної небезпеки, не тягне кримінальної відповідальності.
Не є злочином і замах, який не містить суспільної небезпеки (наприклад, замах на знищення чи пошкодження майна, яке не має цінності, при усвідомленні винним цього).
2. Підставою відповідальності за готування до злочину та за замах на злочин може бути лише встановлення в діянні особи складу злочину. При готуванні до злочину та замаху на злочин є склад незакінченого злочину, відповідно — склад готування до злочину чи склад замаху на злочин.
3. На відміну від положень чинного Кримінального кодексу України, питання про кваліфікацію дій осіб, винних в готуванні або замаху на злочин, в законодавчому порядку раніше чітко не визначалось.
Як випливає із []{1_16}ст. 16, при кваліфікації незакінченого злочину (готування до злочину і замаху на злочин) необхідно посилатися на []{1_14}ст. 14 або []{1_15}15 і статтю Особливої частини Кодексу, яка передбачає відповідальність за закінчений злочин, до якого суб’єкт готувався чи на який зробив замах. Наприклад, готування до умисного вбивства кваліфікується за []{1_14}ст. 14 і []{1_115}115, а замах на вбивство — за []{1_15}ст. 15 і []{1_115}115. Або інший приклад. Коли обман покупців вчинено не у значних розмірах, але матеріалами справи встановлено, що умисел винного був спрямований на обман покупців у значних розмірах і не був здійснений з не залежних від винного обставин, вчинений злочин слід кваліфікувати як замах на обман покупців у значних розмірах, тобто за []{1_15}ст. 15 і []{1_225}ч. 1 ст. 225.
4. Якщо діяння, скоєні особою при готуванні до одного злочину чи замаху на нього, містять у собі одночасно ознаки іншого (другого) закінченого злочину, все вчинене слід кваліфікувати за сукупністю як незакінчений злочин за []{1_14}ст. 14 або за []{1_15}ст. 15 та відповідною статтею Особливої частини Кодексу як закінчений злочин. Тут закінчений склад одного злочину одночасно є готуванням до іншого злочину чи замахом на нього. Наприклад, незаконна купівля пістолета для вбивства кваліфікується як незаконне придбання вогнепальної зброї за []{1_263}ч. 1 ст. 263 і як готування до вбивства за []{1_14}ст. 14 і []{1_115}115.
Пленум Верховного Суду України в []{4_192_0}постанові “Про судову практику в справах про незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами” від 8 липня 1994 р. зазначив, що у випадку встановлення факту викрадання вогнепальної зброї, бойових припасів або вибухових речовин чи їх незаконного носіння, зберігання, придбання, виготовлення з метою вчинення іншого злочину скоєне слід кваліфікувати як сукупність закінченого злочину та як готування до вчинення іншого злочину.
5. Про обставини, які підлягають врахуванню при призначенні покарання за незакінчений злочин (за готування до злочину та за замах на злочин) див. коментар до []{1_68}ст. 68.
Як правило, суспільна небезпечність замаху на злочин, а тим більше готування до злочину менша, ніж такого ж закінченого злочину. Тому за замах на злочин і особливо за готування до злочину в судовій практиці призначається звичайно менше покарання, аніж за закінчений злочин. У свою чергу, готування до злочину карається, як правило, м’якше, ніж замах на злочин.


Стаття 17.Добровільна відмова при незакінченому злочині

1. Добровільною відмовою є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця.
2. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

1. У порівнянні з раніше діючим законодавством поняття добровільної відмови дещо уточнено. Замість однієї частини []{4_24_18}ст. 18 Кримінального кодексу 1960 року []{1_17}ст. 17 чинного Кодексу складається з двох частин. При цьому в []{1_17}ч. 1 ст. 17 передбачені важливі положення, які містились в наукових розробках, а в законі не були відображені.
Ознаками добровільної відмови від злочину є:
— остаточне припинення особою готування до злочину або замаху на злочин;
— відмова від злочину з волі самої особи;
— наявність у особи усвідомлення можливості доведення злочину до кінця.
Остаточне припинення готування до злочину чи замаху на злочин означає остаточну відмову від доведення злочину до кінця, тобто дійсну і безповоротну відмову особи від вчинення задуманого нею злочину і відсутність наміру продовжити його в майбутньому. Перерва у вчиненні злочину, його зупинення, тимчасова відмова від доведення його до кінця не створюють добровільної відмови від злочину, бо не припиняється погроза, небезпечність спричинення шкоди об’єкту, який охороняється кримінальним законом. Наприклад, злодій, який усвідомлює, що лише з великими зусиллями зможе відкрити сейф з грошима тим інструментом, який у нього є, і призупиняє початий злочин, щоб принести інший інструмент, не може бути визнаний особою, яка добровільно відмовилася від крадіжки. Лише остаточне припинення доведення злочину до кінця свідчить про добровільну відмову від вчинення злочину.
2. Не є добровільною відмовою від злочину і відмова від повторення посягання, невдала спроба вчинення злочину, оскільки винним зроблено все, що він вважав за необхідне для вчинення злочину, але з не залежних від нього причин злочин не був доведений до кінця і, зокрема, не настали суспільно небезпечні наслідки в злочинах з матеріальним складом. Наприклад, немає добровільної відмови від доведення злочину до кінця при відмові винного від спроби повторного пострілу в потерпілого у зв’язку з осічкою чи промахом, і винний підлягає кримінальній відповідальності за замах на вбивство. Тут уже перший постріл становить закінчений замах на вбивство, тому добровільна відмова повністю виключається. Відмова від повторення замаху може бути врахована лише при призначенні покарання. Так, Пленум Верховного Суду України в []{4_187_1}постанові “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини” від 1 квітня 1994 р. роз’яснив, що особа, яка добровільно відмовилася від убивства потерпілого або заподіяння йому тілесних ушкоджень, підлягає кримінальній відповідальності лише за фактично вчинене діяння, якщо воно утворює інший склад злочину. Це не стосується тих випадків, коли відмова сталася вже після закінчення здійснення всіх дій, які винний вважав за необхідне виконати, але злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від його волі. Таке діяння належить кваліфікувати як закінчений замах на той злочин, котрий винний бажав вчинити.
3. Друга ознака добровільної відмови — це недоведення злочину до кінця з власної (своєї) волі особи. Про зміст цієї ознаки свідчить не тільки назва самої відмови (добра воля), але й текст []{1_15}ст. 15, де замах на злочин визначається як діяння, яке не було доведено до кінця з причин, що не залежали від винного. З цих же причин не доводиться до кінця злочин і при вчиненні готування до нього. При добровільній відмові від злочину особа свідомо, з власної (своєї) волі припиняє злочинну діяльність. Ініціатива добровільної відмови (прохання, умовляння або навіть погрози) може належати й іншим особам (наприклад, родичам або жертві), але остаточне рішення про припинення злочинної діяльності приймає самостійно особа, яка добровільно відмовляється від доведення злочину до кінця.
4. Нарешті, останньою ознакою добровільної відмови є наявність у особи усвідомлення можливості довести злочин до кінця. Особа вважає, що відсутні причини (обставини), які вона не в змозі подолати для закінчення початого нею злочину, і їй вдасться в даних конкретних умовах його завершити. Наприклад, винний з метою зґвалтування потерпілої довів її до безпорадного стану, застосувавши алкогольні напої чи наркотики, і, усвідомлюючи, що він може довести злочин до кінця і ніхто йому не перешкодить це зробити, пожалів жертву і відмовився від зґвалтування.
Пленум Верховного Суду України в []{4_120_0}постанові “Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини” від 27 березня 1992 р. № 4 зазначив, що для визнання відмови від зґвалтування добровільною потрібно встановити, що особа, маючи реальну можливість довести цей злочин до кінця, відмовилася від цього й з власної волі припинила злочинні дії. В таких випадках особа може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину. Разом з тим суди повинні мати на увазі, що не може визнаватися добровільною відмова від зґвалтування, котра викликана неможливістю дальшого продовження злочинних дій з причин, не залежних від волі винного (наприклад, коли цьому перешкодили інші особи або насильник не зміг подолати опору чи не міг закінчити злочин з фізіологічних причин тощо).
Якщо ж особа припиняє злочинне діяння, відмовляється від доведення злочину до кінця, переконавшись у фактичній неможливості його успішного здійснення, — це не добровільна, а вимушена відмова, невдале злочинне посягання (наприклад, злодій намагався зламати сейф з коштовностями та не зміг).
Усвідомлення можливості доведення злочину до кінця визначається суб’єктивним критерієм, тобто уявленням про це самої особи. Тому не має значення, чи існувала в дійсності така можливість. Наприклад, якщо суб’єкт з метою крадіжки грошей проник у приміщення каси, але, злякався відповідальності, сейф зламувати не став і залишив касу, не знаючи, що в сейфі не було грошей. Це є добровільна відмова, хоча в даній ситуації відсутня реальна можливість вчинення крадіжки.
5. Мотиви добровільної відмови від доведення злочину до кінця можуть бути різні: усвідомлення аморальності діяння, розкаяття, бажання виправитись, страх перед відповідальністю, жалість, невигідність скоєння злочину тощо. Вони (мотиви) не мають значення для визначення добровільної відмови від злочину і в цьому розумінні рівнозначні. Наприклад, В. мав намір вчинити крадіжку, але, дійшовши до прилавка, злякався відповідальності і вийшов з магазину.
6. Добровільна відмова від злочину можлива тільки в незакінченому злочині, лише до моменту закінчення злочину, бо тільки в цьому випадку особа може ліквідувати (припинити) створену нею небезпеку спричинення шкоди об’єкту, який охороняється кримінальним законом. Добровільна відмова не має місця на стадії закінченого злочину, бо є всі елементи та ознаки складу злочину і відмовитись від завершеного посягання вже неможливо, воно незворотне.
Таким чином, поняття закінченого злочину й добровільної відмови від злочину є взаємовиключними. Так, добровільна відмова від отримання хабара може мати місце лише до його прийняття. Тому наступне повернення хабара незалежно від мотивів не звільняє службову особу від кримінальної відповідальності за цей злочин.
7. На стадії готування до злочину добровільна відмова можлива в усіх випадках, причому в формі простої (чистої) бездіяльності.
Утримання від подальших дій по створенню умов для вчинення злочину припиняє небезпеку для об’єкта, який охороняється кримінальним законом, і виключає можливість вчинення злочину. При цьому можуть бути вчинені дії по ліквідації створених умов для скоєння злочину. Вони не обов’язкові й не мають значення для встановлення добровільної відмови (наприклад, особа знищує придбану зброю чи пристосований засіб або знаряддя злочину).
8. На стадії незакінченого замаху на злочин добровільна відмова, як і при готуванні до злочину, можлива завжди. Тут також достатньо утримання від подальших дій, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину.
9. На стадії закінченого замаху на злочин добровільна відмова можлива лише в тих випадках, коли між здійсненим діянням і ймовірним настанням суспільно небезпечних наслідків є деякий проміжок часу, в перебігу якого особа зберігає панування над розвитком причинного зв’язку, може втрутитись і запобігти настанню суспільно небезпечного наслідку. Наприклад, особа штовхнула потерпілого у водоймище з метою позбавлення життя, а потім врятувала його; суб’єкт залишив включену електроплитку з метою викликати пожежу або підпалити дім, а потім, як тільки загорілося, загасив вогонь. Добровільна відмова в цих випадках можлива лише шляхом активних дій.
Якщо вказаного проміжку часу між діянням і наслідком немає чи розвиток причинного зв’язку вже закінчився, добровільна відмова на стадії закінченого замаху неможлива; тут може мати місце лише відмова від поновлення (повторення) спроби вчинити злочин. Наприклад, суб’єкт, бажаючи вбити, зробив постріл у потерпілого, але промахнувся. Тут від замаху на вбивство вже відмовитись не можна; можлива лише відмова від замаху повторно позбавити життя потерпілого.
10. Підставами виключення кримінальної відповідальності при добровільній відмові від злочину вважають або відсутність, або малозначність в цих випадках суспільної небезпеки, винності тощо. Згідно зі []{1_17}ст. 17 добровільна відмова від злочину є самостійною підставою для виключення кримінальної відповідальності за незакінчений злочин, бо шляхом добровільної відмови особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися в фактичне спричинення шкоди об’єкту, запобігає закінченню злочину.
11. З []{1_17}ч. 2 ст. 17 випливає, що особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за вчинені нею готування до злочину чи дії, спрямовані безпосередньо на вчинення злочину (замах на злочин). У зв’язку з цим дана норма має велике значення в попередженні закінчення злочинів, бо сприяє відмові від продовження і завершення розпочатого особою злочину. Положення вказаної норми про добровільну відмову можуть бути використані й іншими особами для попередження злочинів.
12. Якщо в діянні (діях чи бездіяльності, безпосередньо спрямованих на вчинення злочину, чи в готуванні до злочину), вчиненому особою до добровільної відмови, вже міститься склад іншого закінченого злочину, настає кримінальна відповідальність за це посягання, а за добровільно припинений злочин відповідальність виключається. Наприклад, особа, яка незаконно виготовила зброю для вбивства і добровільно відмовилася від вбивства, але не здала зброю органам влади, не підлягає відповідальності за готування до вбивства, але буде відповідати за []{1_263}ст. 263 за незаконне виготовлення зброї. Або інший приклад: особа, яка спричинила потерпілій тілесне ушкодження з метою зґвалтування й добровільно відмовилася від доведення цього злочину до кінця, не підлягає відповідальності за замах на зґвалтування, але буде нести відповідальність за спричинення тілесних ушкоджень.
Пленум Верховного Суду України в []{4_187_1}постанові “Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я людини” від 1 квітня 1994 р. № 1 роз’яснив, що особа, яка добровільно відмовилася від вбивства потерпілого або заподіяння йому тілесних ушкоджень, підлягає кримінальній відповідальності лише за фактично вчинене діяння, коли воно утворює інший склад злочину.
Пленум Верховного Суду України в []{4_120_0}постанові “Про судову практику у справах про згвалтування та інші статеві злочини” від 27 березня 1992 року № 4 зазначив, що добровільна відмова від зґвалтування виключає відповідальність за замах на даний злочин. У таких випадках особа може нести відповідальність за фактично вчинені нею дії, якщо вони утворюють склад іншого злочину.
13. Добровільна відмова від злочину відрізняється від дійового каяття в здійсненні злочину. Під дійовим каяттям слід розуміти такі дії особи, які свідчать про щире засудження нею вчиненого злочину і про прагнення згладити його наслідки.
Об’єктивною ознакою дійового каяття є певна активна поведінка особи, яка вчинила злочин, а суб’єктивною ознакою — засудження нею своїх дій (тому ці дії і мають таку назву).
Дійове каяття може виявитися в діях, а саме:
— відверненні шкідливих наслідків вчиненого злочину;
— відшкодуванні завданого збиту або усуненні заподіяної шкоди;
— активному сприянні розкриттю злочину;
— з’явленні зі зізнанням;
— інших подібних діях, що пом’якшують наслідки здійсненого злочину і відповідальність за нього.
14. Добровільна відмова можлива лише при незакінченому злочині. Дійове каяття має місце як при незакінченому, так і при закінченому злочині. Добровільна відмова може виявлятись і у бездіяльності, в простому (чистому) утриманні від подальшого здійснення злочину, а дійове каяття завжди припускає лише активну поведінку. Добровільна відмова можлива лише від злочинів, вчинених з прямим умислом. Дійове каяття може бути як в умисних, у тому числі скоєних з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.
При добровільній відмові виключається кримінальна відповідальність у зв’язку з відсутністю в діянні особи складу злочину. При дійовому каятті склад злочину має місце, і воно, як правило, розглядається як обставина, що лише пом’якшує відповідальність. Навіть якщо особа в деяких випадках при дійовому каятті і звільняється від кримінальної відповідальності (див. коментар до []{1_45}ст. 45 і []{1_48}48), то не у зв’язку з відсутністю в її діянні складу злочину, а з інших обставин, вказаних у законі.



Розділ IV ОСОБА, ЯКА ПІДЛЯГАЄ КРИМІНАЛЬНІЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ (СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ)

Стаття 18.Суб’єкт злочину

1. Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.
2. Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

1. Суб’єкт злочину — один з чотирьох елементів складу злочину, без наявності якого (як і без кожного з інших трьох елементів) певна дія або бездіяльність не можуть бути визнані злочином, а отже не може наставати кримінальна відповідальність.
2. Законодавець встановлює три обов’язкові ознаки суб’єкта злочину, які характеризують його в сукупності, а саме суб’єктом злочину може бути лише:
— фізична особа;
— осудна особа;
— особа, котра досягла віку, з якого за даний злочин настає кримінальна відповідальність.
3. В юридичній літературі трапляється думка щодо можливості визнання суб’єктом злочину юридичної особи. Безпідставність такої точки зору доведена незаперечно, що знайшло своє відображення і у волі законодавця. В той же час не можна не звернути увагу на рішення Міжнародного воєнного трибуналу, який у Нюрнберзі 1 жовтня 1946 р. оголосив злочинними організаціями керівний склад фашистської націонал-соціалістичної партії, гестапо, СД та СС. На перший погляд, може здатися, що суб’єктом злочину була визнана не фізична особа. Проте і у даному разі домінуючий у всіх правових системах світу принцип не було порушено, адже визнання певних організацій злочинними стало лише підставою для кримінальної відповідальності конкретних фізичних осіб, які були членами цих організацій, що вже само по собі було визнано злочином. Міра ж відповідальності і покарання у таких випадках повинна вирішуватись (і вирішувалась) щодо кожної особи виключно індивідуально за фактично вчинене нею.
4. На підставі правил щодо дії кримінального закону у просторі за злочини, вчинені на території України, відповідальність несуть громадяни України, іноземці та особи без громадянства (суб’єкти злочину). Цілком логічно, що таку відповідальність нестимуть також громадяни з подвійним і більше громадянством.
5. Особи, наділені дипломатичним, парламентським чи якимось іншим імунітетом, є суб’єктами скоєного ними злочину, але до кримінальної відповідальності вони можуть бути притягнуті за спеціальними процедурами.
6. Суб’єктом злочину може бути осудна чи обмежено осудна особа, тобто, яка є достатньо психічно здоровою, щоб усвідомлювати свої дії (або бездіяльність) і керувати ними. Формальної межі між цими двома станами законодавець не проводить.
7. Обов’язковою ознакою суб’єкта злочину є вік, з досягненням якого настає кримінальна відповідальність. Як загальне правило, він становить шістнадцять років, а у окремих випадках, точно визначених у законі, відповідальність настає з 14 років (більш детально про це йдеться у коментарі до []{1_22}ст. 22).
8. У деяких випадках, зафіксованих у законі, суб’єктами злочину визнаються особи, які мають, крім зазначених загальних обов’язкових ознак (фізична особа, осудність, певний вік), ще й специфічні ознаки, що відносять цих суб’єктів до рангу особливих, спеціальних. Без наявності у суб’єкта такої спеціальної ознаки він не може бути визнаний суб’єктом саме даного злочину.
Наприклад:
— суб’єктом державної зради ([]{1_111}ст. 111) може бути лише громадянин України, в той час як суб’єктом шпигунства ([]{1_114}ст. 114) не є громадянин України, оскільки шпигунство, скоєне громадянином України, охоплюється []{1_111}ст. 111 або []{1_330}330;
— суб’єктом ненадання допомоги хворому ([]{1_139}ст. 139) або неналежного виконання професійних обов’язків ([]{1_140}ст. 140) може бути лише медичний чи фармацевтичний працівник;
— особливу небезпеку у перешкоджанні здійсненню виборчого права становить ситуація, коли ці діяння вчиняє член виборчої комісії, який є спеціальним суб’єктом злочину, передбаченого []{1_157}ч. 2 ст. 157.
У чинному Кодексі містяться цілі розділи, майже всі статті яких присвячені відповідальності за злочини, вчинені спеціальними суб’єктами: розд. ХІ — про злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту (працівники транспорту), розд. ХVІІ — про злочини у сфері службової діяльності (службові особи), розд. ХІХ — про злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військовослужбовці).
У багатьох випадках суб’єкти злочинів визначаються за побічними ознаками або ознаками, які треба доводити. Наприклад, вчинення злочину представником влади ([]{1_109}ч. 3 ст. 109; []{1_110}ч. 2 ст. 110), скоєння вбивства особою, яка раніше вчинила вбивство ([]{1_115}п.13 ч. 2 ст. 115) тощо.
Іноді специфічність суб’єкта випливає з самого тексту статті, хоча про суб’єкта в ній зовсім нічого не говориться. Наприклад, немає сумніву, що суб’єктом планування, підготовки, розв’язування та ведення агресивної війни можуть бути особи, що належать до дуже вузького кола, хоча хто саме — у статті не згадується.


Стаття 19.Осудність

1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.
2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню.

1. Згідно зі []{1_18}ст. 18 однією з необхідних ознак суб’єкта злочину є його осудність. Осудність — обов’язкова умова визнання провини обвинуваченого, тобто осудність є передумовою вини. Осудність — здатність особи під час вчинення діяння, передбаченого чинним Кодексом, усвідомлювати значення своїх дій, розуміти їх характер, передбачати їх наслідки для себе і оточуючих, свідомо керувати своїми діями і нести в зв’язку з цим кримінальну відповідальність і покарання. Такий стан психіки особи визначає її право вибору, свободу волі.
Питання про осудність вирішується тільки стосовно певного, конкретного та доведеного суспільно небезпечного діяння. У разі скоєння декількох злочинів питання про осудність розглядається відносно періоду скоєння кожного суспільно небезпечного діяння. Висновок про осудність робиться судом на основі оцінки психічного стану особи під час вчинення нею діяння, тобто стан осудності (чи неосудності) має межі часу і визначені параметри. Суперечить закону вживання таких висловів, які зустрічаються у процесуальних документах, як “осудність обвинуваченого у теперішній час”, “осудність свідка чи потерпілого”, “осудність позивача чи відповідача” у цивільному судочинстві.
Встановлення осудності особи в період здійснення нею злочину не виключає можливості наявності у неї того чи іншого психічного розладу в минулому чи в момент скоєння нею злочину, але ступінь змін психіки в даному випадку не позбавляє особу можливості усвідомлювати свої дії і керувати ними під час вчинення діяння.
Осудність-неосудність — це юридичні поняття, які дозволяють відмежувати злочин від некараної суспільно небезпечної дії, злочинця від психічно хворого.
2. Неосудність особи обумовлена її нездатністю усвідомлювати свої дії або керувати ними під час вчинення діяння, передбаченого чинним Кодексом, через наявність у неї на той час певного розладу психічної діяльності.
Особа, яка вчинила суспільно небезпечні дії у стані неосудності, не є суб’єктом злочину і тому не несе кримінальної відповідальності. Неосудною особа визнається тільки судом.
Викладені у []{1_19}ч. 2 ст. 19 складові частини неосудності прийнято називати формулою. Формула неосудності складається з двох критеріїв — медичного (біологічного) та юридичного (психологічного), які виступають у єдності.
Медичний (біологічний) критерій неосудності складається з чотирьох ознак узагальненого переліку розладів психічної діяльності: хронічне психічне захворювання, тимчасовий розлад психічної діяльності, недоумство, інші хворобливі стани психіки.
Поняття хронічне психічне захворювання об’єднує психічні захворювання, які протікають тривало (не менше трьох місяців відповідно до Міжнародної класифікації хвороб 10-го перегляду) або мають часто рецидивуючий перебіг і тенденцію до прогресивності, що призводить до глибоких та стійких патологічних змін психіки, які виражаються у глибокому розладі психологічного контакту з реальною дійсністю, виражених порушеннях мислення, свідомості, пам’яті, афекту, поведінки, критичних здібностей. Останні порушують судження і поведінку, здатність усвідомлювати чи оцінювати реальність. До категорії хронічних психічних захворювань відносять шизофренію, пресенільні психози, старечу недоумкуватість, прогресивний параліч тощо.
Під поняттям тимчасовий розлад психічної діяльності розуміється широкий спектр психічних розладів, які мають різну тривалість і закінчуються видужанням. До них належать алкогольні та інші інтоксикаційні психози (біла гарячка, галюциноз, гострий параноїд), реактивні психози (тимчасові розлади психічної діяльності, що виникають внаслідок дії психічної травми), так звані виключні стани (короткочасні психотичні розлади з раптовим початком, з порушенням свідомості, бурхливим перебігом з рухомою активністю, які завершуються повним видужанням з амнезією періоду психозу: патологічне сп’яніння, патологічний афект, смеркові стани свідомості та ін.), стани декомпенсації при психопатіях та ін. Головною ознакою тимчасових розладів психічної діяльності є повна зворотність психічних розладів.
Третьою ознакою медичного критерію неосудності є недоумство. До цієї групи належать усі психічні розлади, що характеризуються стійким зниженням психічної діяльності з порушенням інтелектуального функціонування, мислення, пам’яті, критики, зворотніми змінами особистості, вираженим порушенням або неможливістю соціального пристосування. Такі порушення можуть бути як природженого (олігофренія), так і набутого характеру (атеросклеротична деменція тощо).
Четвертою ознакою є інші хворобливі стани психіки. У даному випадку йдеться про стани, які не належать до категорії психічних захворювань у вузькому розумінні слова, але мають певні порушення психічної діяльності і розцінюються як такі, в яких є якісні відміни від психічної норми. До таких станів традиційно відносять психопатії (розлади особистості і поведінки за МКХ-10), патологічний пубертатний криз, психічний інфантилізм, аномалії психіки у глухонімих та ін.
3. Питання осудності-неосудності неможливо вирішувати за допомогою лише одного медичного критерію.
Медичний критерій вказує, що неосудність повинна бути обумовлена виключно психічним розладом, і констатує його наявність. Визначення тяжкості (глибини) встановлених хворобливих розладів психіки, які обумовлюють нездатність особи нести відповідальність за скоєний злочин, можливе за допомогою юридичного критерію неосудності.
Юридичний (психологічний) критерій неосудності містить в собі дві ознаки: інтелектуальну — нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та вольову — нездатність керувати своїми діями. Дві ознаки юридичного критерію дають більш повну, всебічну характеристику виявлених психічних розладів. Інтелектуальна ознака юридичного критерію неосудності спрямована на оцінку критичних здібностей суб’єкта в конкретних умовах злочину, тобто на встановлення факту, чи мала можливість особа з психічними розладами повною мірою усвідомлювати фактичну сторону своєї поведінки, усвідомлювати її мотиви і суспільну небезпеку, адекватно оцінювати ситуацію, прогнозувати наслідки своїх вчинків. Вольова ознака неосудності вказує на можливість особи втриматися від вчинку, виявляє можливу наявність порушення здатності керувати своїми діями.
Для наявності юридичного критерію достатньо лише однієї ознаки — інтелектуальної або вольової. Якщо особа нездатна усвідомлювати свої дії, то це завжди свідчить і про нездатність керувати ними. У формулі неосудності інтелектуальна та вольова ознаки розділені сполучником “або”, що вказує на можливість визнання особи неосудною в такому психічному стані, коли інтелект відносно збережений, а вольова сфера значно порушена. Таким чином, наявність тільки вольової ознаки неосудності веде до визнання особи такою, що не є суб’єктом злочину, наприклад, при “нездоланності потягів” — піроманії, деяких сексуальних перверсій.
4. Висновок про неосудність робиться на основі оцінки психічного стану особи під час вчинення нею суспільно небезпечного діяння за допомогою медичного та юридичного критеріїв неосудності.
Процес встановлення неосудності особи має певні послідовні складові:
— встановлення факту вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом;
— встановлення факту здійснення його даною особою;
— наявність у даної особи психічного стану, який позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними;
— наявність вказаного психічного стану у особи під час вчинення суспільно небезпечного діяння.
Застосування поняття неосудності можливе лише відносно конкретних суспільно небезпечних діянь. Не існує неосудності “взагалі” як якогось стабільного чи постійно властивого особі стану.
5. За наявності сумнівів відносно осудності обвинуваченого чи підсудного призначається судово-психіатрична експертиза ([]{4_23_97}п. 3 ст. 76 КПК України), яка аналізує, оцінює їх психічний стан у різні проміжки часу. Висновок судово-психіатричної експертизи не є обов’язковим для слідчих органів та суду, які, оцінюючи його, можуть через відповідний процесуальний документ ([]{4_23_96}ч. 4 ст. 75 КПК України) висловити свою незгоду із висновком експертизи та призначити повторну експертизу у іншому складі експертів ([]{4_23_96}п. 5, 6 ст. 75 КПК України).
6. Визнання судом особи, яка вчинила суспільно небезпечні діяння, неосудною виключає застосування будь-якого покарання. До такої особи можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру ([]{1_92}ст. 92—96).
7. Особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, підпадає під дію []{1_19}ч. 3 ст. 19. Фактично мова йде про процесуальну дієздатність, а саме здатність обвинуваченого за своїм психічним станом брати участь у слідчих і судових діях (тобто адекватно сприймати обставини, які мають значення для справи, розуміти суть своїх процесуальних прав та обов’язків) і здійснювати самостійно своє право на захист.
Оцінка психічного стану зазначеної особи проводиться з використанням медичного та юридичного критеріїв. Медичний критерій складається з однієї ознаки — психічної хвороби, яка включає хронічні та тимчасові психотичні розлади. Юридичний критерій складається з двох ознак: інтелектуальної — неможливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та вольової — неможливості керувати своїми діями. У даному випадку юридичний критерій визначає можливість особи стати перед слідством і судом.
У випадках, які розглядаються у []{1_19}ч. 3 ст. 19, йдеться про осудних осіб, що захворіли у процесі слідства після вчинення злочину, і застосування до них поняття “неосудність” неможливе.
Якщо особа після вчинення злочину захворіла на тимчасовий розлад психічної діяльності, слідство у справі може бути зупинено до видужання обвинуваченого ([]{4_23_243}ст. 208 КПК України). Суд, якщо визнає за необхідне, може застосувати примусові заходи медичного характеру ([]{1_92}ст. 92—96 чинного Кодексу, []{4_23_487}ст. 421 КПК України). Після видужання обвинуваченого примусові заходи медичного характеру судом скасовуються, слідство відновлюється і закінчується провадженням на загальних підставах. Час перебування особи у медичному закладі на примусовому лікуванні зараховується в строк відбуття покарання, якщо особа буде засуджена до позбавлення волі або виправних робіт. Якщо особа після вчинення злочину захворіла на хронічний розлад психічної діяльності, справа направляється до суду для звільнення хворого від покарання та застосування примусових заходів медичного характеру.


Стаття 20.Обмежена осудність

1. Підлягає кримінальній відповідальності особа, визнана судом обмежено осудною, тобто така, яка під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, не була здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними.
2. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

1. []{1_20}Ст. 20 вводить у вітчизняне кримінальне законодавство нову правову норму “обмежена осудність” як особливий психічний стан осудної особи, який необхідно враховувати. Дискусія навколо проблеми обмеженої осудності (зменшеної осудності, пограничної осудності) має більш ніж сторічну історію. Введення інституту обмеженої осудності, прийнятого у кримінальному законодавстві багатьох зарубіжних, здебільшого європейських, країн, робить наше кримінальне законодавство більш сучасним і дозволяє диференційовано оцінювати ті варіанти психічних розладів, за яких у особистості зберігається спроможність оцінки і розуміння подій, але знижується, іноді досить значно, здатність втриматися від скоєння злочину, керувати своїми діями.
Обмежена осудність — це нездатність особи під час вчинення злочину повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявний у неї психічний розлад. Обмежена осудність — це юридичне поняття, яке потрібно розглядати не як проміжну категорію між осудністю і неосудністю, а як складову частину осудності. Стан обмеженої осудності, як варіант осудності, відноситься тільки до періоду вчинення особою злочину і не виключає кримінальної відповідальності, але може викликати деякі специфічні правові наслідки ([]{1_20}ч. 2 ст. 20).
2. Обмежена осудність констатується за наявності двох критеріїв: медичного (біологічного) та юридичного (психологічного).
Медичний критерій — “психічний розлад” — включає різні психічні та поведінкові порушення (розумова відсталість, розлади особистості і поведінки, шизофренія в стані стійкої ремісії, органічний психосиндром, алкоголізм, наркоманія тощо), які не виключають осудності.
Юридичний критерій — з одного боку, свідчить про осудність (тобто здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії і керувати ними), з іншого — вказує на порушену (послаблену) можливість “повною мірою” усвідомлювати свої дії (інтелектуальна ознака) та (або) керувати ними (вольова ознака). За обмеженої осудності інтелектуальна ознака юридичного критерію полягає у тому, що особа не здатна повною мірою усвідомлювати кримінальне значення своїх дій, передбачати їх небезпечні наслідки. Вольова ознака характеризує нездатність особи повною мірою здійснювати свої дії під контролем волі, у вигляді вільного волевиявлення.
Констатація обмеженої осудності правомірна, коли психічний розлад у особи підпадає під ознаки обох критеріїв — медичного та юридичного.
3. Обмежена осудність не може розглядатись як постійна стабільна складова особи з психічним розладом. Обмежена осудність, як і осудність або неосудність, стосується тільки періоду вчинення конкретних дій, передбачених чинним Кодексом.
Встановлення обмеженої можливості усвідомлювати свої дії та (або) керувати ними потребує диференційованого комплексного аналізу взаємодії трьох факторів, а саме: виявлення суттєвості впливу наявних психічних розладів, впливу особливостей особистості на поведінку особи та впливу конкретної кримінальної ситуації.
4. Встановлення стану обмеженої осудності входить в компетенцію слідства та суду і здійснюється за допомогою судово-психіатричної експертизи. Більш адекватним є призначення комплексної психолого-психіатричної експертизи, в якій передбачений паритет експертів суміжних спеціальностей, інтеграція їх висновків.
5. Психічний розлад, який обмежує здатність повною мірою усвідомлювати свої дії, їх значення, наслідки та (або) утриматись від злочину, може визнаватись судом обставиною, яка пом’якшує покарання.
Але обмежену осудність не слід автоматично розглядати як обставину, яка пом’якшує покарання. Вона може бути не прийнята до уваги судом і не вплинути на міру покарання. Якщо обмежено осудна особа становить суспільну небезпеку, до неї судом можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру, але тільки у вигляді амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку ([]{1_94}ч. 2 ст. 94).


Стаття 21.Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин

Особа, яка вчинила злочин у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин, підлягає кримінальній відповідальності.

1. У статті дано деталізацію причин можливого сп’яніння суб’єкта злочину у вигляді алкогольного, наркотичного та одурманюючого. Згідно з МКХ-10 (Міжнародною кваліфікацією хвороб 10-го перегляду) алкоголь, наркотики та одурманюючі (токсичні) засоби належать до групи психоактивних речовин, які при систематичному прийомі можуть викликати психічну та фізичну залежність.
У статті йдеться про так зване просте сп’яніння (за МКХ-10 — гостра інтоксикація) внаслідок прийому алкоголю, наркотиків чи токсичних речовин, які можуть викликати помітні зміни у більшості сфер психіки, а саме у сфері орієнтації та уваги, афективній сфері, мислення і мови, сприймання, самосвідомості і контролю, пам’яті, сфери потягів, — і ступінь вираження яких залежить від ступеню сп’яніння, а також комплекс вегетативно-соматичних та неврологічних симптомів. Зміни психічної діяльності, що виникають внаслідок прийому психоактивних речовин, відбиваються на вчинках осіб, що сп’яніли, на формуванні у них намірів, на характері скоєного злочину.
Але стан простого сп’яніння, навіть тяжкого ступеня, не є хворобливим (психотичним) станом. Особа свідомо приводить себе у стан сп’яніння, одночасно передбачаючи можливість суспільно небезпечних наслідків цього вчинку. У стані простого сп’яніння відзначається кількісне посилення емоціонально-вольових проявів без розвитку якісно інших психотичних проявів (галюцинацій, маячних ідей, розладу свідомості), в ньому зберігається можливість усвідомлювати свої дії і керувати ними.
2. Стан простого сп’яніння, незалежно від його клінічних проявів, тяжкості і глибини, не належить до медичного критерію неосудності і тому не звільняє особу від кримінальної відповідальності, а, навпаки, визнається обставиною, яка обтяжує покарання ([]{1_67}п. 13 ст. 67).
3. До станів сп’яніння, про які йде мова у даній статті, не відноситься патологічне сп’яніння. Патологічне сп’яніння — гострий короткоплинний психоз із розладом свідомості, виникає внаслідок прийому невеликої дози алкоголю і не має нічого спільного з клінічними проявами простого алкогольного сп’яніння та не є наслідком хронічного алкоголізму. Патологічне сп’яніння відноситься до однієї із ознак медичного критерію (тимчасових розладів психічної діяльності) і його наявність у особи, яка скоїла передбачені чинним Кодексом суспільно небезпечні дії, приводить до висновку про її неосудність.
4. Всі форми гострої інтоксикації (сп’яніння) психоактивними речовинами, які протікають на психотичному рівні, повинні розглядатись як різновид тимчасового розладу психічної діяльності, а тому складають медичний критерій неосудності.
5. На відміну від раніше діючого законодавства чинний Кодекс не передбачає можливості примусового лікування осудної особи, яка засуджена за злочин, вчинений на ґрунті алкоголізму чи наркоманії, в місцях позбавлення волі або спеціальних медичних закладах ([]{1_96}ст. 96).
Питання визнання обмежено дієздатною особи, яка вчинила злочин і зловживає спиртними напоями або наркотичними речовинами, одночасно з призначенням покарання судом не вирішується. Це входить в компетенцію цивільного судочинства.
6. У випадках звільнення від відбування покарання з випробуванням осіб, які страждають на алкоголізм або наркоманію, суд може зобов’язати їх пройти курс лікування від алкоголізму або наркоманії ([]{1_76}п. 5 ст. 76).
7. Не повинно застосовуватись поняття “обмеженої осудності” до станів сп’яніння, які викликані самовільним прийомом психоактивних речовин осудною особою. Такий підхід обумовлений тим, що обмежена осудність є різновидом осудності і не звільняє особу від кримінальної відповідальності як за неосудності, а тільки може пом’якшувати її.
Лише в деяких випадках, коли особу було приведено у стан тяжкого сп’яніння насильницьким шляхом або шляхом обману, або вона не знала про механізм дії речовини, або не мала суб’єктивного досвіду його прийому, за умови констатації такого стану сп’яніння, за якого особа повною мірою не була здатна усвідомлювати свої дії і керувати ними, суд, врахувавши всі обставини, може оцінити стан як стан обмеженої осудності, що пом’якшує покарання.


Стаття 22.Вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність

1. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років.
2. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за умисне вбивство ([]{1_115}статті 115—117), посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (статті []{1_112}112, []{1_348}348, []{1_379}379, []{1_400}400, []{1_443}443), умисне тяжке тілесне ушкодження (стаття []{1_121}121, частина третя статей []{1_345}345, []{1_346}346, []{1_350}350, []{1_377}377, []{1_398}398), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (стаття []{1_122}122, частина друга статей []{1_345}345, []{1_346}346, []{1_350}350, []{1_377}377, []{1_398}398), диверсію ([]{1_113}стаття 113), бандитизм ([]{1_257}стаття 257), терористичний акт ([]{1_258}стаття 258), захоплення заручників (статті []{1_147}147 і []{1_349}349), згвалтування ([]{1_152}стаття 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом ([]{1_153}стаття 153), крадіжку ([]{1_185}стаття 185, частина перша статей []{1_262}262, []{1_308}308), грабіж (статті []{1_186}186, []{1_262}262, []{1_308}308), розбій (стаття []{1_187}187, частина третя статей []{1_262}262, []{1_308}308), вимагання (статті []{1_189}189, []{1_262}262, []{1_308}308), умисне знищення або пошкодження майна (частина друга статей []{1_194}194, []{1_347}347, []{1_352}352, []{1_378}378, частини друга та третя статті []{1_399}399), пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів ([]{1_277}стаття 277), угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна ([]{1_278}стаття 278), незаконне заволодіння транспортним засобом (частини друга, третя статті []{1_289}289), хуліганство ([]{1_296}стаття 296).

1. Вік, як і осудність, юридична наука та практика відносять до основних факторів, котрі зумовлюють визнання особи, що вчинила суспільно небезпечне винне діяння, суб`єктом злочину на підставі []{1_18}ч. 1 ст. 18.
2. Встановлення мінімального віку кримінальної відповідальності пов’язано з наявністю у неповнолітніх природної вікової психічної і соціальної незрілості, яка визначає недостатність правових знань і вміння ними користуватись, незрілість вольових функцій, недостатню сформованість критичних здібностей та здібності адекватно прогнозувати наслідки своїх дій.
Нижній поріг кримінальної відповідальності потребує певного рівня емоційної, духовної та інтелектуальної зрілості, досягнення якого свідчить про потенційну здібність неповнолітніх діяти свідомо, тобто бути винними.
Допустимість настання кримінальної відповідальності за злочини, наведені в переліку статті відносно осіб в 14-літньому віці, пояснюється тим, що, на думку законодавця, вже у цьому віці людина, незважаючи на мінімальний рівень психологічного та розумового розвитку, здатна усвідомлювати суспільну небезпеку і протиправність своїх дій (бездіяльності).
Через це малолітні, тобто особи, які не досягли чотирнадцяти років, будучи неспроможними розуміти та сприймати власні вчинки і свідомо ними керувати, під дію законодавства про кримінальну відповідальність не підпадають і суб’єктами злочинів бути не можуть.
3. Згідно з []{1_22}ст. 22, кримінальній відповідальності підлягають фізичні осудні особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років. Лише за окремі види діянь, вичерпний перелік яких наведено у []{1_22}ч. 2 ст. 22, кримінальна відповідальність можлива з 14 років.
4. Якщо осудна особа у віці від 14 до 16 років окрім злочину, за який встановлена кримінальна відповідальність з 16-річного віку (наприклад, незаконне позбавлення волі або викрадення людини — []{1_146}ст. 146), вчиняє умисне вбивство ([]{1_115}ст. 115—117), зґвалтування ([]{1_152}ст. 152), грабіж ([]{1_186}ст. 186) чи якийсь інший злочин, відповідальність за який можлива з досягненням 14-річного віку, ймовірно визнати її деліктоспроможною лише за ці конкретні діяння, зміст і характер котрих вона розуміє, і аж ніяк не за сукупністю злочинів.
5. Слід, крім того, мати на увазі, що кримінальна відповідальність у віці від 14 до 16 років передбачена для осіб, визнаних винними в умисних злочинах, у тому числі за їх готування та замах на вчинення.
Для осіб, які вчинили у названому віці необережні діяння, включаючи вбивство через необережність ([]{1_119}ст. 119), кримінальної відповідальності не встановлено, так само як і за злочини, не внесені до []{1_22}ч. 2 ст. 22.
Кримінальний кодекс України 1960 року (втратив дію з 1 вересня 2001 р.) допускав можливість притягнення підлітків 14— 15 років до кримінальної відповідальності за вбивство, скоєне з необережності ([]{4_24_126}ст. 98). Однак практика довела хибність такого підходу і це враховано у чинному Кодексі.
6. Згідно з нормами Особливої частини Кодексу кримінальна відповідальність з 18-річного віку передбачена, передусім, для військовослужбовців і військовозобов’язаних осіб — суб’єктів військових злочинів (див. розд. ХІХ); опікунів і піклувальників — суб’єктів злочинів проти прав громадян, які перебувають під опікою і піклуванням (ст. []{1_166}166, []{1_167}167); членів комісій по виборах до владних органів — суб’єктів злочинних посягань на виборчі права людини і громадянина ([]{1_157}ч. 2 і 3 ст. 157, ст. []{1_158}158—[]{1_159}159); осіб, які втягують неповнолітніх у пияцтво, заняття жебрацтвом, проституцією, азартними іграми, іншу протиправну і злочинну діяльність — суб’єктів злочинів проти громадського порядку та моральності ([]{1_303}ч. 2 ст. 303, []{1_304}304).
7. Певною мірою суперечливим є питання про вік суб’єктів службових злочинів ([]{1_364}ст. 364—370). Виявляється, що за діяння, пов’язані зі службою, кримінальна відповідальність має наставати не раніше як з 18-ти років. Слушність цього доводу підтверджена практикою. Адже не дивлячись на відсутність у законодавстві прямої заборони на призначення неповнолітніх службовими особами, такі випадки насправді виключаються, головним чином, через незбалансованість вимог, обов’язкових для посад службовців, і правових норм, за допомогою яких регулюються права підлітків у сфері трудових правовідносин. Порушення їх трудодавцем неминуче призводить до застосування жорстких санкцій з боку владних структур.
Наприклад, діяльність службової особи передбачає ненормований робочий час, а []{4_40_64}ч. 1 ст. 51 КЗпП України забороняє встановлювати для осіб віком від 16 до 18 років робочий тиждень тривалістю більше 36 годин. Не дозволяється залучати неповнолітніх до надурочних робіт ([]{4_40_76}ч. 1 п. 2 ст. 63 КЗпП України), до роботи у нічний час ([]{4_40_68}ч. 1 п. 2 ст. 55 КЗпП України) та у вихідні дні ([]{4_40_213}ст. 192 КЗпП України). Виключається можливість укладення з ними письмового договору про повну матеріальну відповідальність ([]{4_40_150}ст. 135-1 КЗпП України і п. 19 “Положення про матеріальну відповідальність робітників і службовців”).
Зважаючи на викладене, слід визнати неможливим притягнення осіб, яким не виповнилось 18 років, до кримінальної відповідальності за злочини, пов’язані з виконанням ними повноважень службових осіб.
8. Вік, з якого настає кримінальна відповідальність, повинен обчислюватись на момент вчинення злочину. При притягненні винної особи до відповідальності її вік встановлюється на підставі документів про народження (число, місяць, рік народження). За відсутності таких документів і неможливості їх отримання призначається судово-медична експертиза, висновок якої замінює зазначені документи. Днем народження неповнолітнього вважається останній день того року, який вказано експертизою. Якщо експертиза дає висновок про вік, вказуючи мінімальну або максимальну кількість років, суд повинен виходити із запропонованого експертизою мінімального віку даної особи.
9. Водночас слід пам’ятати, що судово-медична експертиза дає висновок щодо фізичного віку. Але між фізичним і психічним рівнями розвитку можуть бути розбіжності. Можлива затримка психічного розвитку, яка не обумовлена розумовою відсталістю (олігофренія) або соціальною чи педагогічною занедбаністю, або затримки психічного розвитку внаслідок органічних уражень мозку чи інших психічних розладів. До цієї категорії належать стани затримки психічного розвитку у формі психічного інфантилізму. В таких випадках необхідно призначити комплексну психолого-психіатричну експертизу і мати на увазі, що експерти відносять неповнолітніх не до конкретного “паспортного” віку, а до певного вікового періоду.
10. Призначаючи покарання неповнолітньому, суд повинен, крім характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння, також враховувати особливості особи неповнолітнього, рівень психофізичного розвитку, умови його життя тощо. Згідно з положеннями []{1_66}п. 3 ст. 66 вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, яка пом’якшує покарання, і до нього можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру ([]{1_105}ст. 105).



Розділ V ВИНА ТА ЇЇ ФОРМИ

Стаття 23.Вина

Виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим Кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

1. Стаття законодавчо визначає поняття вини. Це важливий і послідовний крок у розвитку кримінального законодавства, оскільки до прийняття чинного Кодексу поняття вини існувало лише в доктрині, що не могло не викликати певних ускладнень при практичному застосуванні закону. Крім того, на відміну від []{4_24_0}Кримінального кодексу 1960 року, у чинному Кодексі до поняття злочину включено ознаку винності діяння ([]{1_11}ст. 11), що вимагає від законодавця наступного кроку — розкриття змісту цієї ознаки в окремій нормі. Таким чином, у чинному Кодексі послідовно втілюється принцип суб’єктивного інкримінування, відповідно до якого злочином може визнаватися діяння лише за наявності кримінально-правової вини, а особа може визнаватися винною у скоєнні злочину за наявності у неї певного психічного ставлення (у формі умислу чи необережності) до вчинюваного діяння та його наслідків.
2. Вина може виступати у двох формах — умислу та необережності. Кожна з форм поділяється на види. Наприклад, умисел може бути прямим та непрямим ([]{1_24}ст. 24), а необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість ([]{1_25}ст. 25). Конкретна форма та вид вини визначаються в залежності від змісту та співвідношення інтелектуального та вольового моментів (ознак) вини. Інтелектуальний момент характеризується усвідомленням або неусвідомленням суб’єктом небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, передбаченням або непередбаченням можливості настання шкідливих наслідків діяння. Вольовий момент проявляється у бажанні (небажанні) настання суспільно небезпечних наслідків діяння, свідомому їх допущенні, легковажному розрахунку на їх відвернення. Різні комбінації цих ознак складають конкретні види вини (див. коментарі до ст. []{1_24}24, []{1_25}25, []{1_37}37).
3. В юридичній науці широкого розповсюдження набула концепція подвійної (змішаної, складної) вини, яка розглядає окремо психічне ставлення особи до діяння і її психічне ставлення до його наслідків. При цьому усвідомленість скоєння діяння ототожнюється з умисністю. Відповідно психічне відношення до порушення тих або інших правил перестороги визнається умисним, оскільки суб’єкт свідомо їх порушує і бажає цього, а відношення до наслідків — необережним. Подвійна вина виникає і тоді, коли діяння суб’єкта породжує різні наслідки, до одних з яких він ставиться умисно, до інших — необережно ([]{1_121}ч. 2 ст. 121, []{1_134}ч. 2 ст. 134, []{1_152}ч. 4 ст. 152 та ін.). Теорія подвійної вини знайшла своє втілення і у новому Кримінальному кодексі Російської Федерації ([]{4_105_27}ст. 27).
Існує і протилежна концепція. Вона базується на уявленнях сучасної психології, що розглядає психічне життя людини як цілісний, інтегративний процес, роздвоєння якого веде до патології. З такої точки зору злочин з матеріальним складом — це протяжний у часі процес розвитку причинності — від діяння до наслідків, а психічне ставлення суб’єкта до процесу від початку до кінця є єдиним цілісним відношенням. Психічні процеси, що складають психологічну тканину вини, можуть мати різну природу, але у цілому це не порушує цілісності психічного відношення особи до злочину. Таким чином, цілком свідоме порушення певних правил, яке потягло непередбачувані суб’єктом небезпечні наслідки, охоплюється єдиним психічним відношенням, що повністю підпадає під законодавчі ознаки злочинної недбалості, і питання про “змішання” умислу з необережністю у подібних випадках не повинно виникати. Не дивлячись на всю структурну складність, поведінка людини залишається цілісною, і психічне ставлення суб’єкта до своїх поведінських актів і зчеплених з ними причинним зв’язком наслідків також є цілісним ставленням і залишається таким навіть тоді, коли діяння вчиняється свідомо, але його результати не усвідомлюються (не передбачаються). З цієї точки зору визнання існування подвійної вини означає визнання штучного розриву єдиного психічного процесу, який складає зміст певної форми вини, адже кримінально-правові категорії умислу і необережності характеризують злочин в цілому.
Виходячи з цього, свідомий і вольовий характер дій особи, що скоїла необережний злочин, ще не дає підстав говорити про умисність її діянь у кримінально-правовому смислі. Хоч особа, що скоїла необережний злочин, діяла свідомо, хотіла скоїти певну дію, проте це не означає, що вона діяла умисно. Про умисність тут можна говорити лише в побутовому, а не у кримінально-правовому сенсі. Свідоме порушення певних правил, безумовно, скоюється суб’єктом винувато, однак це не кримінально-правова вина, а адміністративна (див. []{4_62_11}ст. 11 КпАП України) або навіть дисциплінарна. Інша справа, коли діяння, яке викликало суспільно небезпечні наслідки, саме по собі може розцінюватись як умисне в кримінально-правовому смислі. Це має місце, коли діяння, незалежно від викликаних ним наслідків, утворює склад злочину із суб’єктивною стороною, що характеризується умисною виною. Якщо у ставленні до наслідків вбачається необережність, виникає сукупність злочинів — умисного і необережного, а це у свою чергу вимагає самостійної юридичної оцінки кожного скоєного злочину, а не злиття умисла з необережністю у третю, не передбачену законом форму вини — змішану.
При умисному ставленні до одних наслідків діяння і необережному до інших також наявна ідеальна сукупність злочинів, коли однією дією заподіюється різна шкода. В деяких статтях Особливої частини Кодексу подібна ідеальна сукупність виражена в одній нормі. Маються на увазі такі злочини, як, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого ([]{1_121}ч. 2 ст. 121), незаконне проведення аборту, що спричинило тривалий розлад здоровя, безплідність або смерть потерпілої ([]{1_134}ч. 2 ст. 134), зґвалтування, що викликало особливо тяжкі наслідки ([]{1_152}ч. 4 ст. 152), та ін. Така конструкція норми (так звані делікти, кваліфіковані за наслідками) використовується законодавцем, очевидно, з метою підкреслити високу ймовірність заподіяння з необережності конкретних небезпечних наслідків під час скоєння певних умисних злочинних дій і пов’язати з цими наслідками підвищену відповідальність. Будь-який склад злочину, сконструйований подібним чином, можна розкласти на два, які мають різні суб’єктивні сторони. Наприклад, тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, являє собою ідеальну сукупність тяжкого тілесного ушкодження і необережного вбивства; зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, — сукупність зґвалтування і необережного заподіяння тяжких тілесних ушкоджень ([]{1_128}ст. 128) або вбивства через необережність ([]{1_119}ст. 119) тощо.
Зазначена вище проблематика потребує подальшої наукової розробки з огляду на її значне практичне значення. Але сьогодні слід виходити з того, що український законодавець не сприйняв ідеї теорії подвійної вини, і тому кримінально-правова вина існує лише у двох передбачених коментованою статтею формах.
4. Встановлення форми вини, з якою було вчинено злочин, має важливе значення не тільки для його вірної кримінально- правової кваліфікації, але й для вирішення низки інших питань. Так, рецидивом злочинів чинний Кодекс визнає лише вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин ([]{1_34}ст. 34). У разі притягнення особи до кримінальної відповідальності за замах на злочин необхідно встановлювати не тільки форму, але й вид вини, оскільки замах передбачає вину лише у виді прямого умислу ([]{1_15}ст. 15).
5. При призначенні покарання суттєвого значення набувають такі параметри вини, як її ступінь та характер.


Стаття 24.Умисел і його види

1. Умисел поділяється на прямий і непрямий.
2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

1. У відповідності до []{1_24}ст. 24 злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа, що його скоїла:
— усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності;
— передбачувала суспільно небезпечні наслідки свого діяння і бажала їх настання (прямий умисел) або не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків (непрямий умисел).
Отже, інтелектуальний момент умислу характеризується такими ознаками:
— усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності;
— передбачення суспільно небезпечних наслідків свого діяння; вольовий момент проявляє себе у бажанні настання суспільно небезпечних наслідків або небажанні, але свідомому допущенні їх настання.
Тобто в залежності від характеру саме вольового відношення особи до суспільно небезпечних наслідків свого діяння визначається два види умислу: прямий, при якому особа, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки своєї дії або бездіяльності, бажає їх настання, і непрямий (евентуальний), коли особа, передбачаючи суспільно небезпечні наслідки свого діяння, прямо їх не бажає, але свідомо допускає настання. Зміст інтелектуального моменту умислу, тобто усвідомлення суспільно небезпечного характеру свого діяння і передбачення його суспільно небезпечних наслідків, є однаковим і необхідним для обох видів умислу.
2. Усвідомлення суб’єктом суспільно небезпечного характеру свого діяння означає: по-перше, що суб’єкт усвідомлює всі фактичні обставини скоєного діяння, які відповідають ознакам складу інкримінованого злочину; по-друге, він розуміє, що вчинене ним діяння є соціально-осуджуваним, шкідливим для суспільства.
Обсяг фактичних обставин скоєння злочину, що охоплюються свідомістю суб’єкта при умислі, відповідає ознакам, які характеризують склад злочину. Ці ознаки відносяться до об’єкта, об’єктивної сторони та іноді до суб’єкта. Виходячи з цього, зміст умислу розрізняється в залежності від того, чи є склад даного злочину формальним або матеріальним. При умисному здійсненні злочинів з формальними складами свідомістю винного охоплюється розуміння суспільно небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності. При умисному скоєнні злочинів з матеріальними складами свідомістю винного охоплюється не тільки розуміння суспільно небезпечного характеру свого діяння, але і передбачення настання суспільно небезпечних наслідків.
Передбачення особою суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності характерно як для прямого, так і для непрямого умислу. Особа передбачає наслідки своєї дії як у випадку, коли вона достовірно знає про неминучість їх настання, так і в тому випадку, коли передбачає лише можливість їх настання.
Окремі склади умисних злочинів розрізнюються між собою по тяжкості наслідків — ухилення від сплати податків у значних розмірах ([]{1_212}ч. 1 ст. 212), ухилення від сплати податків у великих розмірах ([]{1_212}ч. 2 ст. 212), ухилення від сплати податків в особливо великих розмірах ([]{1_212}ч. 3 ст. 212). У цих випадках (так звані делікти, кваліфіковані за наслідком) суб’єкт передбачає саме ті наслідки свого діяння, які слугують кваліфікуючими ознаками. При невідповідності передбачуваної та дійсної тяжкості наслідків питання про відповідальність винного вирішується в залежності від спрямованості умислу. Якщо особа передбачала настання більш тяжких наслідків, ніж ті, що настали насправді, то це дає підставу говорити про умисел на заподіяння більш тяжких наслідків і скоєне в такому випадку кваліфікується як замах на злочин.
При вчиненні злочинів, в складах яких точно визначений об’єкт або предмет злочинного посягання, свідомістю винного охоплюються відповідні ознаки об’єкта як елемента складу злочину. Наприклад, особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності згідно з []{1_209}ст. 209 за відмивання грошових коштів лише в тому випадку, коли вона достовірно знала, що ці кошти добуті злочинним шляхом. У разі відсутності у особи такого усвідомлення кримінальна відповідальність виключається.
Умисел включає також знання тих властивостей спеціального суб’єкта, які є необхідними ознаками злочину. Наприклад, умисне вчинення злочину, передбаченого []{1_212}ст. 212, вимагає усвідомлення “будь-якою іншою особою” того, що вона зобов’язана сплачувати податки, збори, інші обов’язкові платежі.
3. Злочин, до складу якого входить як необхідна ознака мета або мотив, може скоюватись тільки з прямим умислом (наприклад, злочини, передбачені []{1_187}ст. 187, []{1_296}296). Тільки з прямим умислом здійснюються і ті злочини, склади яких хоч безпосередньо і не передбачають спеціальної мети або мотиву, однак їх наявність витікає з самого характеру діяння. Так, мотивом розкрадання (єдиним чи альтернативним, наприклад, поряд з помстою) завжди є користь, хоч прямої вказівки на корисливі мотиви у відповідних статтях чинного Кодексу немає.
4. При непрямому (евентуальному) умислі особа:
— усвідомлює суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності;
— передбачає суспільно небезпечні наслідки;
— не бажає, але свідомо припускає настання цих наслідків.
Інтелектуальна ознака, що виражається в передбаченні суспільно небезпечного наслідку, у кожному вигляді умислу виражається своєрідно. Якщо при прямому умислі винний передбачає не тільки можливість, але і неминучість, невідворотність настання суспільно небезпечних наслідків, то при непрямому — лише імовірність їх настання. В останньому випадку у нього відсутнє бажання настання таких наслідків. Отже, зміст непрямого умислу полягає в тому, що особа, передбачаючи можливість настання внаслідок свого діяння суспільно небезпечного результату, який, в принципі, йому не потрібний, здійснює це діяння, виявляючи при цьому байдуже відношення до соціальних цінностей.
Коли особа не передбачувала можливості настання суспільно небезпечних наслідків або коли, навпаки, особа однозначно передбачала їх неминуче настання, наявність непрямого умислу виключається. У першому випадку можна ставити питання про здійснення злочину з необережності, у другому — з прямим умислом.
5. Готування до злочину та замах на злочин не можуть бути вчинені з непрямим умислом, а передбачають наявність лише прямого умислу. Щодо замаху, то на це прямо вказується у []{1_15}ст. 15. При здійсненні злочину з непрямим умислом у особи відсутній як твердий намір, так і спрямованість діяльності на досягнення злочинного результату. Отже, при непрямому умислі відповідальність визначається не за готування або замах, а за наслідок, що фактично настав.
6. Теорія кримінального права виділяє також наступні різновиди умислу:
— заздалегідь обміркований;
— раптовий;
— афектований;
— неконкретизований (невизначений);
— конкретизований (визначений) та ін.
Заздалегідь обміркований умисел характеризується тим, що намір здійснити злочин і сам злочин відділені один від одного певним (іноді — досить значним) проміжком часу, протягом якого особа обмірковує істотні обставини і умови своєї майбутньої злочинної діяльності: обирає об’єкт посягання, визначає способи дії, підшукує співучасників, намічає способи приховання слідів злочину, реалізації здобутого злочинним шляхом. Здійснення злочину із заздалегідь обміркованим умислом свідчить, як правило, про більшу суспільну небезпеку злочинця в порівнянні з особою, що здійснила аналогічний злочин внаслідок умислу, що раптово виник.
Умисел, що раптово виник (раптовий), характеризується відсутністю розриву в часі між його виникненням і реалізацією. Він властивий передусім злочинам, що посягають на громадський порядок, суспільну безпеку і народне здоров’я, хоча, звичайно, вказані злочини можуть бути вчинені й із заздалегідь обміркованим умислом.
Афектований умисел, будучи різновидом раптового умиселу, виникає під впливом сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), зумовленого, в свою чергу, впливом на винного яких-небудь особливих обставин, частіше за все насильства або інших неправомірних дій. Згідно з []{1_66}п. 7 ст. 66 здійснення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого, є обставиною, яка пом’якшує покарання. Ст. []{1_116}116 і []{1_123}123, враховуючи це, встановлюють більш м’яке покарання.
Неконкретизований (невизначений) умисел характеризується тим, що винний, здійснюючи злочин, хоч і передбачає можливість настання різних шкідливих наслідків, але до кінця не усвідомлює їх характер та тяжкість. Оскільки особа при невизначеному умислі одночасно передбачає різні за характером та тяжкістю наслідки, хоча фактично реалізується лише один з них, кримінальна відповідальність наступає за наслідки, що фактично настали.
Конкретизований (визначений) умисел може бути простим або альтернативним. Простий конкретизований умисел характеризується тим, що особа чітко уявляє небезпечний характер свого діяння, прагне досягнути одного конкретного злочинного результату, а при альтернативному умислі — передбачає можливість настання двох або більше визначених злочинних результатів свого діяння, однаково бажаючи чи свідомо допускаючи настання будь-якого з них. Якщо при здійсненні злочину з альтернативним умислом (прямим) більш тяжкі наслідки не наступили з причин, що не залежали від волі винного, то відповідальність наступає за замах на заподіяння більш тяжких наслідків.


Стаття 25.Необережність та її види

1. Необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
2. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення.
3. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.

1. Необережна форма вини поділяється на два види: злочинну самовпевненість та злочинну недбалість.
2. Самовпевненість як вид вини полягає у тому, що суб’єкт у момент вчинення ним злочину усвідомлює можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно чи, власне, самовпевнено розраховує на те, що ці наслідки не настануть через дію третіх факторів (сил природи, збігу обставин, діяльності інших осіб, власних досвіду, навичок, вмінь тощо).
Таким чином, інтелектуальний момент злочинної самовпевненості характеризується тим, що особа у момент скоєння злочину передбачає (усвідомлює) можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а вольовий момент полягає в тому, що особа не бажає настання цих наслідків і легковажно розраховує на їх відвернення.
3. Найбільші складнощі на практиці виникають при відрізненні самовпевненості від евентуального умислу. Дійсно, ці два види вини подібні за інтелектуальним моментом — в обох випадках особа усвідомлює можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Але, діючи злочинно самовпевнено, суб’єкт не бажає настання негативних наслідків, в той час коли при непрямому умислі вольовий момент характеризується байдужим ставленням до суспільно небезпечних наслідків діяння.
4. Згідно з ч. 3 коментованої статті вина у вигляді злочинної недбалості характеризується трьома ознаками:
— у особи відсутнє передбачення можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння;
— особа повинна була передбачити ці наслідки;
— особа могла їх передбачити.
Зазначені ознаки є нероздільними, адже вони визначають єдине, цілісне психічне відношення — відношення суб’єкта до злочину, тобто вину.
5. Відсутність передбачення наслідків діяння, вчиненого за недбалості, не означає відсутності взагалі будь-якого ставлення суб’єкта до настання цих наслідків, що було б тотожно відсутності самої вини. Виходячи з цього, відсутність передбачення суспільно небезпечних результатів не є порожнечею у психіці людини, але є відношенням із позитивним змістом. Причому, йому відповідають цілком конкретні психічні явища та процеси, які можуть фіксуватися. За їх відсутності питання про вину знімається.
6. Обов’язок передбачати суспільно небезпечні результати свого діяння (об’єктивний критерій недбалості) має складну структуру:
— по-перше, він полягає у правилах поведінки, зазначених у нормативних документах (законах, правилах, інструкціях, локальних нормативних актах тощо);
— по-друге, це загальновідомі та загальновживані правила гуртожитку, тобто належні до структури суспільної свідомості й формально не закріплені природні правила поведінки у повсякденному житті;
— по-третє, це адекватно відображувані індивідом норми і правила поведінки у конкретній ситуації скоєння злочину.
Правило поведінки, яке становить зміст об’єктивного критерію, завжди має нормативний характер, але при цьому не обов’язково, щоб норма була писаною; обов’язковість дотримання тих чи інших правил перестороги може випливати з їх очевидності і загальновідомості, що робить недоцільним фіксацію подібних правил у нормативних актах. Але в будь-якому випадку суб’єкт повинен знати, усвідомлювати наявність певних правил поведінки у конкретних ситуаціях. Без такого знання говорити про наявність об’єктивного критерію, а значить, про вину — немає підстав.
Наприклад, стосовно випуску або реалізації недоброякісної продукції ([]{1_227}ст. 227) службова особа діє невинувато у тому випадку, якщо нормативно-технічну документацію на продукцію (стандарти, норми, правила, технічні умови) було змінено, але службова особа, відповідальна за дотримання технологічного процесу, не знала про це з незалежних від неї причин, у зв’язку з чим продукція продовжувала випускатись за старими стандартами.
Отже, для наявності об’єктивного критерію недбалості недостатньо самого факту порушення певних правил. Необхідно, щоб суб’єкт знав про ці правила або повинен був знати. Об’єктивний критерій злочинної недбалості полягає в тому, що кожний громадянин в силу певних соціальних норм (законів, спеціальних правил, правил гуртожитку тощо) повинен бути уважним і обережним під час здійснення тих чи інших дій. Цей критерій має нормативний характер і ґрунтується на обов’язку людини додержуватися встановлених у суспільстві правил перестороги. Діапазон визначеності правил досить широкий — від законодавчих актів до неписаних правил співжиття. Проте обов’язок особи передбачати небезпечні наслідки визначається досить суворо, оскільки знаходиться у межах загальноприйнятих норм перестороги.
7. Можливість передбачення суспільно небезпечних наслідків свого діяння, тобто суб’єктивний критерій злочинної недбалості, ґрунтується на тому, що закономірні та випадкові події залишаються у пам’яті людини, засвоюються в її соціальному досвіді, за рахунок чого створюється готовність людини до таких подій і в майбутньому. Тобто з’являється можливість їх передбачення. Визначну роль при цьому відіграють обсяг засвоєного соціального досвіду (освіта, фах, стаж роботи за певною спеціальністю, професійні навички тощо) та психофізіологічні особливості особи (стан здоров’я, вік, іноді — стать, тип вищої нервової діяльності, ступінь чутливості органів почуттів, швидкість реакції тощо). При аналізі суб’єктивного критерію обов’язково слід враховувати параметри конкретної об’єктивної ситуації вчинення діяння (умови освітлення, атмосферні явища, особливості рельєфу, технічний стан механізмів, дії третіх осіб тощо).
8. Невинувате заподіяння шкоди внаслідок випадковості (казусу) матиме місце тоді, коли особа не повинна була та (або) не могла передбачити небезпечні наслідки свого діяння. Наприклад, невинувато діє особа, яка, вживши всі необхідні і розумні заходи перестороги, все ж таки завдає шкоди своїми діями під вливом непередбачуваної стихійної дії третіх сил. Казус буде і в тому разі, коли шкода спричиняється через приховані дефекти тих чи інших об’єктів, несправність механізмів, про які особа не повинна була і не могла знати. Вбачається казус і тоді, коли особа в силу своїх психофізіологічних вад не могла адекватно сприймати ситуацію та передбачити небезпечні наслідки своєї поведінки за умови, що така особа, знаючи про свої вади, вжила необхідні додаткові заходи перестороги.
При казусі відсутня суб’єктивна сторона складу злочину, отже кримінальна відповідальність виключається.
9. Іноді на практиці виникають певні складнощі при встановленні необережної вини, коли особа внаслідок помилки вчиняє діяння, яке призводить до небезпечних наслідків.
У теорії кримінального права розрізняються фактична та юридична помилки.
Юридична помилка має місце тоді, коли суб’єкт не усвідомлює, що вчинюване ним діяння є суспільно небезпечним та кримінально караним. За загальним правилом необізнаність особи щодо юридичної природи свого діяння та його наслідків не звільняє її від кримінальної відповідальності.
Фактична помилка має місце тоді, коли суб’єкт неадекватно сприймає власні дії та (або) невірно, перекручено уявляє їх наслідки.
Розрізняють помилки щодо об’єкту; об’єктивної сторони (характеру) дії; кваліфікуючих ознак.
У першому випадку, якщо особа помилково завдала шкоди іншому, ніж сподівалась, об’єкту, вона, виходячи з принципу суб’єктивного інкримінування, має нести відповідальність за закінчений умисний злочин (наприклад, помилкове вбивство однієї особи замість іншої) або за замах (наприклад, ухилення від сплати платежів, які суб’єкт помилково вважав такими, що входять в систему оподаткування). При цьому виді помилки питання про необережність знімається.
У другому випадку, за умови, що суб’єкт повинен був і міг передбачати шкідливі наслідки своєї помилки, вбачається злочинно-недбала вина (так звані делікти упущення). Наприклад, лікар при виписуванні рецепту, вказавши внаслідок помилки, невірно дозу небезпечної речовини, що призвело до смерті пацієнта, діє злочинно-недбало, оскільки він повинен був (у силу свого професійного статусу) і міг (завдяки отриманій освіті та досвіду) передбачати небезпечні наслідки своєї несумлінності ([]{1_140}ст. 140).
У третьому випадку питання про форму та вид вини вирішується виходячи з конкретних матеріалів справи. При цьому, якщо особа добросовісно помилялася щодо тих чи інших обставин, які мають значення кваліфікуючих ознак, тобто якщо вона не повинна була і не могла знати про них чи передбачати їх виникнення, такі обставини не впливають на кваліфікацію злочину (див. також коментар до []{1_37}ст. 37).



Розділ VI СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ

Стаття 26.Поняття співучасті

Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб’єктів злочину у вчиненні умисного злочину.

1. У []{1_26}ст. 26 при визначенні поняття співучасті зроблені окремі уточнення у порівнянні з раніше діючим законодавством. Зокрема передбачено, що при співучасті має місце участь декількох суб’єктів злочину. В Кримінальному кодексі 1960 року поняття суб’єкта не було, мова йшла про вчинення злочину двома або більше особами. Уточнення зроблено і стосовно того, що співучасть може мати місце у вчиненні умисного злочину. В раніше діючому законодавстві умисний характер злочинів спеціально не підкреслювався. Вказані уточнення є слушними, вони конкретизують поняття співучасті.
2. Виділення поняття співучасті в окремий розділ чинного Кодексу пояснюється їх широким розповсюдженням, а також тим, що вчинення злочинів у співучасті має певну специфіку і відрізняється, більш високим ступенем суспільної небезпеки. В цілому ряді випадків вчинення злочину в співучасті надає окремим складам злочинів кваліфікованого виду. В Україні злочини такого виду достатньо розповсюджені. Так, у 1999 р. було зареєстровано 77095 злочинів, вчинених у співучасті, їх питома вага серед злочинів, закінчених розслідуванням, складала 19,5%, а в 2000 р. зареєстровано 80179 злочинів, питома вага складала також 19,5%.
3. У теорії кримінального права виділяються об’єктивні і суб’єктивні ознаки співучасті.
До об’єктивних ознак відносяться:
— вчинення злочину декількома суб’єктами;
— спричинення єдиного для всіх співучасників наслідку;
— причинний зв’язок між діями кожного співучасника і злочинним результатом.
Для наявності співучасті, перш за все, у злочині повинні приймати участь не менше двох осіб, які відповідають вимогам, що пред’являються до суб’єктів злочину.
Наступною ознакою співучасті є спільність дій співучасників, які є взаємодоповнюючими. Вона спрямована на досягнення спільного результату. При цьому дії кожного співучасника повинні бути складовою частиною діяння в цілому, розглядається як причина наслідку, що настає.
Наприклад, при здійсненні вбивства на замовлення один співучасник замовляє вбивство, інший дістає зброю, з допомогою якої повинно здійснитись вбивство, а третій вбиває потерпілого. У даному випадку кожний співучасник вніс свою долю у вчинення вбивства. Діяння кожного суб’єкта причинно пов’язане з наслідком.
Злочин, вчинений у співучасті, обов’язково повинен бути умисним. Це законодавче уточнення припинить дискусії з боку окремих вчених, які відстоювали позицію про те, що співучасть можлива і в необережних злочинах.
Співучасть у злочині може мати місце на стадії готування до злочину, при замаху на злочин і, звичайно, в закінченому злочині. Підключення до вчинення злочину нових співучасників можливе лише до моменту закінчення злочину. Для цього важливо чітко визначити момент закінчення окремих видів злочинів, на що звернена увага в коментарі до []{1_13}ч. 1 ст. 13. Слід додати, що в продовжуваних злочинах співучасть можлива на протязі всіх актів злочинної поведінки до закінчення останнього запланованого злочинного діяння. В триваючих злочинах приєднання співучасників можливе на протязі виконання конкретного складу злочину до його до закінчення, що пов’язується із явкою з повинною, спливом строків давності.
Відсутність однієї з названих об’єктивних ознак тягне за собою і відсутність співучасті.
4. Суб’єктивні ознаки співучасті включають:
— наявність умисної вини у всіх співучасників злочину;
— взаємну поінформованість співучасників про злочинну діяльність кожного з них;
— усвідомлення кожним співучасником спільного характеру діяння і своєї ролі в ньому;
— бажання настання суспільно небезпечних наслідків або свідоме їх припущення.
Аналіз вказаних суб’єктивних ознак співучасті дає підстави для висновку, що у всіх співучасників повинна бути умисна форма вини. Між тим вид умислу може бути різним. Наприклад, психічне відношення особи до факту приєднання до злочинної діяльності інших осіб, чи до збудження у них бажання вчинити злочин може характеризуватись лише прямим умислом. Тобто співучасть у злочинах з формальним складом може здійснюватись лише з прямим умислом. Інша справа — відношення співучасників до наслідків, які настали від злочинних дій. Тут може мати місце як прямий, так і непрямий умисел. Тому в матеріальних складах злочинів умисел співучасників, у залежності від обставин справи, може бути як прямим, так і непрямим.
Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони співучасті є поінформованість співучасників про те, що в злочині приймають участь й інші особи — суб’єкти злочину. Частіше всьго співучасники поіменно знають всіх, хто приймає участь в злочині. Але не виключені випадки, коли окремі співучасники конкретно не знають, хто ще приймає участь в злочині. Важливо, щоб вони усвідомлювали, що у вчиненні злочину приймають участь й інші особи, і знали яку конкретну роль ці особи виконуватимуть. Важливо, щоб співучасник усвідомлював, що злочин виконується не тільки ним, а й іншими особами. Співучасник повинен також усвідомлювати, що крім нього, у вчиненні саме цього, а не якогось іншого злочину, приймають участь співучасники.
За наявності умисної форми вини (при прямому чи непрямому умислі) такі складові суб’єктивної сторони, як мотив і мета можуть бути у співучасників різними і не співпадати. Наприклад, найманий вбивця іде на вчинення злочину з корисливих мотивів, отримуючи за це відповідну плату. Замовник наймає виконавця вбивства для того, щоб позбутися потерпілого у зв’язку з виконанням останнім службового або громадського обов’язку. При цьому виконавець може і не знати, якими мотивами керувався замовник і яку мету переслідував. Однак всі складові співучасті тут в наявності, — як об’єктивні, так і суб’єктивні. В залежності від мотивів та інших обставин не однаковою буде лише кваліфікація їх дій.


Стаття 27.Види співучасників

1. Співучасниками злочину, поряд із виконавцем, є організатор, підбурювач та пособник.
2. Виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне, вчинила злочин, передбачений цим Кодексом.
3. Організатором є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Організатором також є особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.
4. Підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину.
5. Пособником є особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.
6. Не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання чи збут таких предметів. Особи, які вчинили ці діяння, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, передбачених статтями 198 та 396 цього Кодексу.
7. Не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.

1. Аналіз наведеної статті свідчить, що співучасниками є виконавці (співвиконавці), організатор, підбурювач, пособник. Стосовно кожного з цих видів співучасників у []{1_27}ст. 27 дається коротка характеристика згідно з виконуваними ними функціями.
Виконавець — це суб’єкт злочину, який безпосередньо виконує склад конкретного злочину під впливом організатора, підбурювача, пособника. Якщо виконавець вчинює злочин один, то в такому разі для наявності співучасті обов’язково повинен бути ще хоча б один із співучасників: організатор, підбурювач або пособник. Інакше співучасті не буде.
На практиці нерідко зустрічаються випадки, коли безпосередньо злочин вчинює не один, а два чи більше суб’єктів. Мова йде про співвиконавців, тобто осіб, які спільно виконують склад злочину, наприклад, проникають в квартиру з метою крадіжки, наносять тілесні пошкодження потерпілому тощо. Зрозуміло, що дії співвиконавців не обов’язково повинні бути тотожними. Головне, щоб всі вони виконували об’єктивну сторону складу злочину. Наприклад, один співучасник відкриває замок у дверях квартири, інші входять в квартиру і здійснюють крадіжку речей і цінностей. За таких умов всі особи визнаються співвиконавцями.
Законодавчою новелою []{1_27}ч. 2 ст. 27 є визначення, що виконавцем (співвиконавцем) може бути суб’єкт, який з метою вчинення злочину використовує осіб, що відповідно до закону не підлягають кримінальній відповідальності за скоєне. Це так зване опосередковане виконання. В раніше діючому законодавстві такого поняття не було, хоча в теоретичних розробках і в судовій практиці воно застосовувалось.
В яких же випадках може мати місце опосередковане виконання злочину? Це, насамперед, використання для вчинення злочину неповнолітніх, осіб, які не досягли ще віку кримінальної відповідальності згідно зі []{1_22}ст. 22, та осіб, які згідно зі []{1_19}ст. 19 є неосудними.
Між тим, у разі спільної участі психічно здорової людини і особи, яка визнана обмежено осудною, опосередковане виконання відсутнє.
Опосередковане виконання злочинів має місце у випадках, пов’язаних з реґламентацією в чинному Кодексі нових обставин, що виключають злочинність діяння. Це випадки, коли злочинні дії вчинено в результаті фізичного або психічного насильства, що зумовило стан крайньої необхідності ([]{1_40}ч. 2 ст. 40).
Наприклад, особі загрожують спричинити смерть, якщо вона не вчинить крадіжку. За таких обставин особа, яка вчинила крадіжку, не буде нести кримінальної відповідальності за її вчинення, якщо при цьому будуть дотримані всі необхідні умови правомірності крайньої необхідності ([]{1_39}ч. 1 ст. 39). Опосередкованим виконавцем цього злочину буде особа, яка застосувала психічне насильство.
Як опосередкований виконавець на підставі []{1_41}ч. 5 ст. 41 буде нести кримінальну відповідальність начальник, який віддав підлеглому злочинний наказ чи розпорядження. Специфіка цього виду опосередкованого виконання полягає в тому, що особа, яка виконала такий злочинний наказ, не підлягає кримінальній відповідальності лише за тих умов, коли вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру такого наказу чи розпорядження. Лише за цих обставин має місце опосередковане виконання злочину, а не співучасть.
2. У []{1_27}ч. 3 ст. 27 значно розширено поняття організатора злочину. В ній збережено традиційне поняття організатора злочину, яке містилось в раніше діючому законодавстві, і введені його нові ознаки, спрямовані на боротьбу з організованою злочинністю.
Згідно з традиційним визначенням організатором злочину є особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням.
Отже, організатор, перш за все, організовує вчинення конкретного злочину чи злочинів або керує його (їх) підготовкою чи вчиненням. Керівництво злочином може полягати в тому, що організатор очолює вчинення злочину виконавцем чи співвиконавцями, визначає тактику їх дій, корегує їх.
Дії організатора в конкретних злочинах не передбачають організаторських функцій по відношенню до організованих груп і злочинних організацій. Традиційне розуміння поняття організатора не давало можливості притягати до кримінальної відповідальності як організаторів керівників організованих груп і злочинних організацій. По суті, вони залишались поза дією кримінального закону.
Саме тому в []{1_27}ч. 3 ст. 27 було розширене поняття організатора: організатором є також особа, яка утворила організовану групу чи злочинну організацію або керувала нею, або особа, яка забезпечувала фінансування чи організовувала приховування злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації.
На відміну від організатора конкретних злочинів, організатори цього плану створюють вказані в законі формування, які і вчинюють злочини. Організатори частіше за все не приймають безпосередньої участі в злочинній діяльності організованих груп і особливо злочинних організацій. Вони віддалені від конкретних злочинів і є мозковим центром створених формувань, вищим авторитетом, стратегом діяльності. Їх накази обов’язкові для кожного члена злочинного формування, підлягають безперечному виконанню. Вони здійснюють загальне керівництво злочинними формуваннями. В цьому полягає їх основне призначення. До організаторських функцій законом віднесено також фінансування діяльності організованих груп і злочинних організацій, а також приховування їх злочинної діяльності. Таке приховування може здійснюватись різними способами, в тому числі і під виглядом офіційно зареєстрованих товариств, підприємств тощо.
3. Підбурювач — це співучасник, який схиляє інших співучасників до вчинення злочину. В законодавстві, що діяло раніше, до цієї фігури застосовувався інший термін. У Кримінальному кодексі 1960 року він мав назву підмовник. Підбурювач — більш вірний термін, який виражає сутність цієї фігури співучасника. Крім того, в []{1_27}ч. 4 ст. 27 дещо уточнено це поняття. По-перше, вказано, що підбурювач схиляє іншого співучасника до вчинення злочину. По-друге, закон називає приблизний перелік способів, які може застосовувати підбурювач. Ці нововведення сприяють більш чіткому визначенню ролі підбурювача як співучасника злочину. Слід підкреслити, що підбурювач виконує активну роль. Застосований в законі термін “схиляє до вчинення злочину“ означає, що підбурювач викликає, породжує у іншого співучасника умисел на вчинення злочину. В кримінально-правовій літературі підкреслюється, що підбурювач може не тільки породжувати такий умисел, а й зміцнювати намір вчинити злочин, який виник у співучасника раніше, але в можливості його реалізації останній мав сумнів. Підбурювач розвіює такий сумнів і цим схиляє співучасника до вчинення злочину. Діяльність підбурювача в принципі можлива по відношенню до будь-якого співучасника (організатора, пособника), але частіше за все підбурювач схиляє до вчинення злочину виконавця. Підбурювач завжди діє з прямим умислом. Способи впливу на співучасника при цьому можуть бути різні. В законі названі такі: умовляння, підкуп, погроза, примус та ін. До інших можуть бути віднесені шантаж, обіцянка вчинити певні дії в яких зацікавлений конкретний співучасник або відмовитись від їх виконання.
Підбурювач не бере безпосередньої участі у вчиненні злочину, до якого схиляє.
На практиці інколи виникають утруднення при відмежуванні функцій організатора і підбурювача. Для вірного вирішення цього питання слід пам’ятати, що підбурювач лише схиляє іншого співучасника до вчинення злочину, а організатор не тільки збуджує у інших співучасників бажання вчинити злочин, але й об’єднує їх, розробляє план вчинення злочину, або злочинів, розподіляє ролі між співучасниками тощо. До функцій організатора входить також керування підготовкою чи вчиненням злочину. Організатор може утворювати організовану групу та виконувати інші функції, про які йшла мова вище. Таким чином, діяльність організатора, як співучасника злочину, більш різностороння, значуща. У підбурювача функції вужчі.
Від підбурювання як виду співучасті слід відрізняти деякі види злочинів, об’єктивна сторона яких по суті виражається в підбурюванні до окремих злочинів. Законодавець виділяє їх в самостійні склади. Мова йде про склади злочинів, передбачених []{1_315}ст. 315 (схиляння до вживання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів), []{1_436}ст. 436 (пропаганда війни) тощо. Якщо в судово-слідчій практиці зустрічаються такі випадки, то дії винних осіб слід розглядати не в межах інституту співучасті, як інституту Загальної частини Кодексу, а кваліфікувати їх згідно з передбаченими складами конкретних злочинів.
4. Пособник сприяє вчиненню злочину. Він, як і підбурювач, сам не приймає участі у вчиненні злочинів. У []{1_27}ч. 5 ст. 27 вказуються способи, з допомогою яких може діяти пособник. Це можуть бути поради, вказівки, надання засобів чи знарядь злочину, усунення перешкод для вчинення злочину.
До пособників відносяться особи, які заздалегідь обіцяють переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети або іншим чином сприяти приховуванню злочину. Як випливає з визначення поняття пособника, об’єктивна сторона діяння цього співучасника полягає в наданні допомоги виконавцю злочину в його вчиненні або в заздалегідь обіцяній допомозі в приховуванні злочину.
У теорії кримінального права виділяється фізичне та інтелектуальне пособництво.
Фізичне пособництво передбачає вчинення діянь, які допомагають виконавцю виконати об’єктивну сторону при вчиненні злочину. Наприклад, передача виконавцю зброї для вчинення вбивства, знарядь для відкриття сейфа, відключення сигналізації тощо.
При інтелектуальному пособництві такий співучасник дає поради виконавцю, вказівки, як краще вчинити злочин, надає для вчинення злочину необхідну інформацію тощо. До цього виду пособництва відноситься і заздалегідь обіцяна допомога в приховуванні злочину. Частіше пособництво здійснюється шляхом дій, але може мати місце і бездіяльність пособника, що сприяє вчиненню злочину. Наприклад, пособник умисно не виконує покладених на нього обов’язків по відверненню злочину.
Пособник завжди діє умисно і при цьому знає про злочинні наміри виконавця і допомагає йому. Пособництво може мати місце на кожній стадії вчинення злочину і, як правило, до моменту його закінчення в юридичному розумінні. Між тим, у юридичній літературі відмічається, що в тих випадках, коли момент закінчення окремих складів злочину переноситься законодавцем на їх початок, а злочинні дії продовжуються, приєднання пособника в цей проміжок часу теж розглядається як пособництво. В зв’язку з цим наводяться приклади з розбійним нападом. Цей склад злочину вважається закінченим з моменту нападу. Але не виключені випадки, коли розбійний напад продовжується до заволодіння майном потерпілого. Дії пособника в такому разі є теж пособництвом.
Слід звернути увагу ще на таку специфіку дій пособника. На відміну від усіх інших співучасників, пособник може вчинювати відповідні діяння і після вчинення злочину. Це стосується заздалегідь обіцяного приховування злочину.
Інколи дії пособника зовні схожі з діями підбурювача. Проте ці співучасники виконують різні ролі. Підбурювач схиляє особу до вчинення злочину. Пособник же, навіть, коли дає поради виконавцю, не спрямовує свої дії на збудження у співучасника бажання вчинити злочин. Таке бажання вже є, і пособник лише радить, вказує, як краще його здійснити, сприяючи цим самим вчиненню злочину.
5. У []{1_27}ч. 6 ст. 27 відмічається, що не є співучастю не обіцяне заздалегідь переховування злочинця, знарядь і засобів вчинення злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих злочинним шляхом, або придбання таких предметів.
Розмежування дій співучасника, який заздалегідь обіцяв переховування злочинця, і дій, передбачених []{1_27}ч. 6 ст. 27, проводиться в залежності від того, були такі дії заздалегідь обіцяні чи ні. При наявності домовленості має місце співучасть у виді пособництва. При відсутності домовленості відсутня і співучасть. Дії особи, яка сприяла приховуванню злочину без попередньої домовленості про це, можуть розглядатись як злочин лише у випадках, спеціально передбачених законом.
Наприклад, []{1_198}ст. 198 передбачає кримінальну відповідальність за заздалегідь не обіцяне придбання або збут чи зберігання майна, завідомо здобутого злочинним шляхом; []{1_256}ст. 256 встановлює кримінальну відповідальність за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності; []{1_396}ст. 396 — карає за заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину.
6. []{1_27}Ч. 7 ст. 27 встановлює положення, яке раніше на законодавчому рівні не реґламентувалось. Зокрема вказано, що не є співучастю обіцяне до закінчення вчинення злочину неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин. Такі особи підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вчинене ними діяння містить ознаки іншого злочину.
У чинному Кодексі, на відміну від раніше діючого законодавства, не передбачена кримінальна відповідальність за недонесення про злочини.
7. У теорії кримінального права виділяються форми співучасті. В законодавстві вони знайшли відображення, але спеціально не виділені в якості форм. Є дві підстави для поділу співучасті на форми. Перша підстава — це виконання співучасниками об’єктивної сторони вчинюваного злочину. Друга підстава — це наявність або відсутність між особами попередньої домовленості на вчинення злочину.
За характером виконання об’єктивної сторони складу злочину виділяють просту форму співучасті і складну.
Проста форма має місце тоді, коли при вчиненні злочину відсутній розподіл ролей. Всі співучасники виконують об’єктивну сторону складу злочину. Це так зване співвиконавство, на що є посилання в []{1_27}ч. 2 ст. 27.
Складна форма співучасті передбачає розподіл співучасників у залежності від ролей які вони виконують. У цьому випадку крім виконавців є й інші співучасники, зокрема організатор, підбурювач і пособник. Одні злочини вчиняються за участю всіх перелічених співучасників, інші — при наявності двох чи трьох співучасників. Наприклад: організатор і виконавець; організатор, підбурювач, виконавець тощо. Для складної форми співучасті необхідно, щоб було хоча б два види співучасників з числа перелічених в []{1_27}ст. 27.
Друга підстава для поділу співучасті на форми є наявність або відсутність між особами попередньої домовленості на вчинення злочинів. Форми цієї співучасті знайшли відображення в []{1_28}ст. 28.


Стаття 28.Вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією

1. Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, якщо у ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою.
2. Злочин визнається вчиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення.
3. Злочин визнається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
4. Злочин визнається вчиненим злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об’єднанням декількох осіб (три і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп.

1. У []{1_28}ст. 28 перелічені форми співучасті, виділені в залежності від наявності попередньої домовленості між співучасниками та її характеру. []{4_24_0}Кримінальний кодекс 1960 року у Загальній частині за цією підставою не виділяв форм співучасті і не давав визначення таким термінам, як вчинення злочину групою осіб, групою осіб за попередньою змовою, організованою групою, що має місце в Особливій частині Кодексу. Поняття злочинної організації взагалі раніше не було зазначено, якщо не рахувати декілька конкретних складів злочинів, де передбачалось створення таких організацій (див. []{4_24_83}ст. 69 Кримінального кодексу 1960 року).
2. Згідно з []{1_28}ч. 1 ст. 28 вчинення злочину групою осіб має місце, якщо в ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою. Як правило, такі групи збираються спонтанно, ситуативно, безпосередньо перед вчиненням злочину чи під час його здійснення.
У процесі вчинення злочину всі співвиконавці виконують його об’єктивну сторону. Для визнання дій такими, що вчинені групою осіб, необхідно, щоб були дотримані всі об’єктивні і суб’єктивні ознаки співучасті. Особливе значення в цьому випадку мають такі ознаки, як вчинення злочину декількома особами (двома і більше), які діють спільно з прямим умислом. Саме спільність їх дій свідчить про груповий характер злочинної діяльності. Розрізнені, не пов’язані між собою злочинні дії декількох осіб не становлять співучасті. Наприклад, в ресторані особа з хуліганських спонукань наносить тілесні ушкодження потерпілому, після чого її затримують. В цей же час інша особа теж вчиняє хуліганські дії, не пов’язані з першим хуліганським випадком. Тут мають місце два окремих хуліганських прояви, що не пов’язані між собою, і співучасть відсутня. Коли до хуліганських дій в першому випадку приєднується інша чи інші особи, що діють спільно з першим злочинцем, співучасть наявна.
У чинному Кодексі міститься ряд статей, в яких вчинення злочину групою осіб розглядається як конструктивна ознака складу злочину або ознака, що надає певному складу кваліфікованого виду. Наприклад, в []{1_293}ст. 293 передбачено кримінальну відповідальність за групове порушення громадського порядку, в []{1_296}ч. 2 ст. 296 передбачений такий кваліфікований склад хуліганства, як вчинення цього злочину групою осіб.
Аналогічний підхід започаткований в []{1_152}ч. 3 ст. 152, яка передбачає більш сувору кримінальну відповідальність за зґвалтування, вчинене групою осіб.
3. []{1_28}Ч. 2 ст. 28 визначає поняття вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб. Раніше таке поняття давалось у постановах Пленуму Верховного Суду України. Нинішнє законодавче формулювання цієї форми співучасті суттєво не відрізняється від тих, які давались раніше.
Головною характерною рисою цієї форми співучасті є попередня домовленість про вчинення злочину. Як правило, така змова торкається місця, часу, способу вчинення злочину тощо. Вона може мати місце як при співвиконавстві, так і при співучасті з розподілом ролей. Але, як відмічається в юридичній літературі, в останньому випадку повинно бути не менше ніж два співвиконавці. Важливим питанням при визначенні цієї форми співучасті є вірне визначення часу, коли може здійснюватись попередня змова. В законі зазначено, що така змова здійснюється заздалегідь, тобто до початку вчинення злочину.
У зв’язку з цим слід відмітити, що змова може мати місце до початку посягання, зокрема на стадії готування, а також безпосередньо перед замахом чи вчиненням закінченого злочину.
Вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб підвищує суспільну небезпеку вчинюваних дій у порівнянні з попередньою формою співучасті, коли злочин вчинюється групою осіб. В Особливій частині Кодексу значна кількість статей передбачає вказану ознаку як кваліфікуючу. Це стосується таких складів злочинів, як вбивство, злочинів проти власності тощо. Крім цього, вказана обставина передбачена []{1_67}п. 2 ч. 1 ст. 67 як обтяжуюча покарання.
4. Поняття організованої групи як форми співучасті було введено в []{4_24_0}Кримінальний кодекс 1960 року з метою посилення кримінально-правової боротьби з організованою злочинністю. Воно включене до []{1_41}ст. 41 чинного Кодексу в якості обтяжуючої обставини, а також введено в ряд статей Особливої частини Кодексу як кваліфікуюча або особливо кваліфікуюча ознака. Визначення цього поняття було дано в []{4_139_26}постанові Пленуму Верховного Суду України “Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності” від 25 грудня 1992 р. У п. 26 вказаної Постанови відмічається, що під організованою групою треба розуміти стійке об’єднання двох і більше осіб, які спеціально зорганізувалися для спільної злочинної діяльності. На наявність цієї кваліфікуючої ознаки можуть, зокрема, вказувати: розроблений (хоча б у загальних рисах) і схвалений учасниками групи план злочинної діяльності або вчинення конкретного злочину, розподіл ролей, наявність організатора (керівника), прикриття своєї діяльності як своїми силами, так і з допомогою сторонніх осіб (в тому числі і підкупом посадових осіб шляхом дачі хабарів), вербування нових членів, наявність загальних правил поведінки тощо.
У процесі удосконалення цього визначення деякі ознаки організованої групи опущені, деякі змінені, тобто визначення, яке дається в []{1_28}ч. 3 ст. 28, відрізняється від того визначення, яке давалось раніше. З ч. 3 вказаної статті випливає, що злочин вважається вчиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися у стійке об’єднання для вчинення злочинів, об’єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.
Перш за все у новому визначенні організованої групи змінено кількісний склад співучасників. Якщо раніше він повинен був складатись не менше ніж з двох осіб, то тепер закон передбачає наявність в організованій групі не менше трьох осіб. Це суттєва зміна кількісної ознаки співучасників, яка обмежуватиме визнання групи організованою у порівнянні з раніше діючим законодавством. У []{1_28}ч. 3 ст. 28 зроблено важливе уточнення стосовно моменту домовленості між співучасниками про створення організованої групи. Мова йде про попереднє зорганізування співучасників у стійке об’єднання. Воно має здійснюватись до вчинення злочинів.
Організована група — це стійке об’єднання, яке може бути створено для вчинення злочинів. Характерними властивостями організованих груп є наявність єдиного плану з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану. План повинен бути відомий учасникам групи. Така ретельна підготовка може мати місце не тільки тоді, коли організована група налаштована на вчинення ряду злочинів, але й тоді, коли нею вчинюється один злочин. Це свідчить про стійкий характер організованої групи.
За []{1_67}п. 2 ч. 1 ст. 67 вчинення злочину організованою групою відноситься до обставин, які обтяжують покарання. Крім того, в значній кількості статей Особливої частини Кодексу вчинення злочину організованою групою виступає як кваліфікуюча чи особливо кваліфікуюча ознака. Це підкреслює суспільну небезпечність вчиненого, внаслідок чого злочини з менш тяжкої класифікаційної групи переходять до більш тяжкої.
Наприклад, в []{1_147}ч. 1 ст. 147 передбачено кримінальну відповідальність за захоплення заручників. Цей злочин, вчинений без кваліфікуючих ознак, відноситься до тяжких. Коли він вчинений при наявності кваліфікуючих ознак, зокрема організованою групою, він стає особливо тяжким, оскільки санкція []{1_147}ч. 2 ст. 147 передбачає позбавлення волі від семи до п’ятнадцяти років.
Організованими групами частіше за все вчинюються корисливі, корисливо-насильницькі, насильницькі злочини тощо. Характерним для організованих груп є наявність зброї.
5. У []{1_28}ч. 4 ст. 28 дається визначення поняття злочинної організації. Злочинною визнається організація, яка має у сукупності такі ознаки:
— стійкість та ієрархічність об’єднання трьох або більше осіб;
— зорганізованість на основі попередньої змови членів або структурних частин організацій для спільної діяльності;
— наявність однієї з таких цілей діяльності організації: безпосереднє вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації; керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб; забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так інших злочинних груп.
Стійкість, як ознака злочинної організації, полягає в тому, що така організація створюється для тривалої злочинної діяльності, на постійній основі і забезпечується надійним захистом від розкриття.
Специфічною ознакою злочинної організації є її ієрархічна структура. Це означає наявність в середині організації зв’язків по вертикалі між верхніми, середніми та нижніми ланками. На нижній сходинці такої структури знаходяться організовані групи, які безпосередньо вчинюють злочини. Середню ланку ієрархічної структури складають групи, які займаються підбором виконавців злочинів, контролюють їх діяльність, забезпечують прикриття, виконують функції розвідки і контррозвідки, формують “общак” (спільну касу) і розподіляють його в разі необхідності, виходять на корумповані зв’язки, відмивають кошти, здобуті злочинним шляхом, здійснюють персональну охорону тощо.
Верхню ланку становлять організатори і керівники, які планують діяльність злочинної організації в цілому, забезпечують її взаємодію з іншими злочинними формуваннями на регіональному, міжрегіональному та міжнародному рівнях.
Зв’язки між переліченими ланками достатньо складні, таємні, здійснюються за неписаними законами злочинного світу. Для злочинної організації характерна жорстка дисципліна, безперечне виконання команд, які подаються ланками вищого рівня. Їх невиконання часто призводить до розрахунків з життям тих, хто наважився ослухатись.
На практиці зустрічаються різні групи за ознакою ієрархічної структури. Великі злочинні угрупування з кількістю учасників 50 і більше мають розгалужену структуру і в більшості випадків колективне керівництво. Злочинні угрупування, до складу яких входить до 50 чоловік, як правило, мають теж трьохступеневу ієрархічну структуру. Водночас окремі функціональні групи злочинців з перелічених вище можуть бути і відсутні. Наприклад, групи розвідки і контррозвідки, відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом, існують далеко не в усіх злочинних організаціях. При невеликій кількості учасників, особливо коли мова йде про мінімальну їх кількість, передбачену в законі, — три особи, важко говорити про ознаку ієрархічності. У повній мірі тут вона проявитись не може. В таких випадках можуть мати місце лише окремі її елементи. Наприклад, жорсткий поділ на виконавців (дві особи) і організатора, керівника, який виконує й інші функції — контроль за діяльністю виконавців, тримання “общака” і його розподіл, встановлення корумпованих зв’язків тощо. Звичайно, що чим більший кількісний склад злочинної організації, тим різноманітніші функціональні обов’язки груп.
Для злочинної організації характерна зорганізованість членів або структурних частин за попередньою змовою для спільної діяльності. Це означає, що зорганізованість за попередньою змовою здійснюється при створенні злочинної організації, перед вчиненням злочинів. А під терміном спільної діяльності злочинної організації слід розуміти як безпосереднє вчинення злочинів, так і діяльність, спрямовану на підтримку можливості існування такої організації. Кожний учасник змови усвідомлює, що разом з іншими прийматиме участь у здійсненні злочинної мети, для якої створена організація, і бажає цого. Це характерно також для тих осіб, які приєднуються до такої організації після її створення.
Мета, з якою створюються злочинні організації, визначена в законі. Злочинна організація має місце лише тоді, коли вона створена для вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів. На перший погляд це положення достатньо зрозуміле, оскільки в законі визначені критерії, покладені в основу розмежування злочинів за ступенем тяжкості. Проте обмеження діяльності злочинної організації лише вчиненням тяжких чи особливо тяжких злочинів навряд чи виправдане. Це підтверджується тим, що значна кількість злочинів вчинених злочинними угрупуваннями, спрямоване на економічну сферу. Але більшість із них не відноситься до тяжких чи особливо тяжких. Таким чином, тут не може йти мова про злочинну організацію.
У якості мети створення злочинних організацій закон називає керівництво чи координацію діяльності інших осіб, забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так й інших злочинних груп. По суті, мова йде про створення структур, які виконують функції забезпечення безпеки або керівництво злочинними угрупуваннями. Різновидом таких формувань можуть бути “злодії в законі”. До функції цих об’єднань відноситься активізація кримінальних елементів з допомогою з’їздів злочинців, спеціальних закликів, взяття під “контроль” деяких сфер злочинної діяльності, зокрема — рекету, крадіжок, шахрайств, наркобізнесу, торгівлі людьми. Вони вирішують конфлікти, які виникають між групами або окремими особами.
Злочинна організація як форма співучасті має місце тоді, коли в наявності є всі проаналізовані вище ознаки.
6. На практиці виникатиме питання про критерії розмежування поняття організованої групи і злочинної організації. При розмежуванні цих понять вирішальним є глибокий аналіз ознак, властивих цим формуванням. Особливе значення має визначення стійкості організованої групи і більш стійкого характеру злочинної організації, наявності таких специфічних ознак злочинної організації як ієрархічна структура і спрямованість на вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів. Підкреслимо, що ієрархічна структура організованим групам взагалі не властива. При спірності питання, до якої форми співучасті віднести конкретне співтовариство злочинців, вирішальним є саме наявність чи відсутність ієрархічної структури. Стосовно такої ознаки, як спрямованість на вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів, що випливає з закону, вона властива лише злочинним організаціям. Між тим, аналіз цілого ряду складів злочинів, які мають таку кваліфікуючу ознаку, як вчинення злочину організованою групою, показує, що вони відносяться до тяжких або особливо тяжких злочинів. На практиці не виключається створення організованої групи для вчинення саме таких злочинів.
Наприклад, всі частини []{1_187}ст. 187 (розбій) передбачають відповідальність за тяжкі або особливо тяжкі злочини. В []{1_187}ч. 4 ст. 187 поряд з іншими особливо кваліфікуючими ознаками передбачено вчинення розбою організованою групою. Це особливо тяжкий злочин.
Отже в разі створення організованої групи для вчинення розбійних нападів у наявності є мета — вчинення особливо тяжкого злочину. Аналогічним чином вирішується питання і стосовно такого складу злочину як вимагання ([]{1_189}ч. 4 ст. 189) та багатьох інших складів злочинів. Між тим, така мета не є обов’язковою для організованої групи.
7. Злочинна організація — це найбільш небезпечна форма співучасті. У відповідності з цим в Особливій частині Кодексу є статті, які передбачають кримінальну відповідальність за створення і сприяння діяльності злочинних організацій. Наприклад, []{1_255}ч. 1 ст. 255 встановлює караність таких діянь, як створення злочинної організації, керівництво такою організацією або участь в ній, участь у злочинах, вчинюваних такою організацією та інші дії.
Отже, особи, які вчиняють злочини в складі злочинної організації, несуть відповідальність за []{1_255}ч. 1 ст. 255 та за статтями, які передбачають відповідальність за вчинені ними конкретні злочини.
[]{1_256}Ст. 256 встановлює кримінальну відповідальність за сприяння учасникам злочинних організацій та укриття їх злочинної діяльності. Крім цього є статті в Особливій частині Кодексу, які передбачають спеціальні види злочинних організацій. Це банди ([]{1_257}ст. 257), не передбачені законом воєнізовані або збройні формування ([]{1_260}ст. 260), терористичні групи та терористичні організації ([]{1_258}ч. 4 ст. 258). Ці злочинні організації не ототожнюються з загальним поняттям злочинної організації, а мають свої специфічні ознаки, які розглядаються в коментарі до названих статей.
У зв’язку з тим, що дії осіб, які вчинюють злочини в складі злочинної організації, кваліфікуються за []{1_255}ч. 1 ст. 255 і відповідними статтями чинного Кодексу в залежності від вчинених злочинів, ця ознака не виступає як кваліфікуюча чи особливо кваліфікуюча для окремих складів злочинів, як це має місце стосовно організованих груп, груп осіб за попередньою змовою, чи груп осіб. Ця ознака як обтяжуюча не названа і в []{1_67}ст. 67.
Окремі аспекти кримінальної відповідальності організаторів і членів злочинних організацій знайшли відображення в []{1_30}ст. 30.


Стаття 29.Кримінальна відповідальність співучасників

1. Виконавець (співвиконавець) підлягає кримінальній відповідальності за статтею Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає вчинений ним злочин.
2. Організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною []{1_27}статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем.
3. Ознаки, що характеризують особу окремого співучасника злочину, ставляться в вину лише цьому співучасникові. Інші обставини, що обтяжують відповідальність і передбачені у статтях Особливої частини цього Кодексу як ознаки злочину, що впливають на кваліфікацію дій виконавця, ставляться в вину лише співучаснику, який усвідомлював ці обставини.
4. У разі вчинення виконавцем незакінченого злочину інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за співучасть у незакінченому злочині.
5. Співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом.

1. У раніше діючому законодавстві не було статті, яка б передбачала особливості кримінальної відповідальності співучасників. []{1_29}Ст. 29 чинного Кодексу вирішує цю проблему. Згідно з ч. 1 цієї статті виконавець чи співвиконавець несуть кримінальну відповідальність за злочин, ними вчинений. Наприклад, двоє співучасників за попередньою змовою вчинили кишенькову крадіжку. Вони за це будуть нести кримінальну відповідальність, а кваліфікація їх дій — за []{1_185}ч. 2 ст. 185. Звичайно, за умови відсутності інших кваліфікуючих ознак в їх діях.
2. Згідно з []{1_29}ч. 2 ст. 29 організатор, підбурювач та пособник несуть кримінальну відповідальність з посиланням на відповідну частину []{1_27}ст. 27 в залежності від їх ролі у злочині та на ту статтю, по якій притягуються до кримінальної відповідальності виконавці. Якщо ускладнити вищенаведений приклад і вважати, що в цьому злочині приймали участь організатор, підбурювач та пособник, то їх дії будуть кваліфіковані так: організатора — за []{1_27}ч. 3 ст. 27 та []{1_185}ч. 2 ст. 185; підбурювача — за []{1_27}ч. 4 ст. 27 та []{1_185}ч. 2 ст. 185; пособника — за []{1_27}ч. 5 ст. 27 та []{1_185}ч. 2 ст. 185.
3. При наявності співучасті нерідко буває, що окремим співучасникам властиві ознаки, які у інших співучасників відсутні. В []{1_29}ч. 3 ст. 29 передбачені саме такі випадки. Згідно з законом при кваліфікації дій співучасників у вину ставляться ці ознаки лише тому співучаснику, якому вони властиві. Наприклад, особа, раніше судима за хуліганство, вчинює знову хуліганські дії. На вчинення цього злочину її підбурила інша особа. За таких обставин дії особи, яка вчинила хуліганські дії, будуть кваліфіковані за []{1_296}ч. 3 ст. 296, оскільки тут мала місце така кваліфікуюча ознака, як попередня судимість винної особи за хуліганство. А дії підбурювача кваліфікуватимуться за []{1_27}ч. 4 ст. 27 та []{1_296}ч. 1 ст. 296, оскільки у нього такої ознаки не було.
4. Коли в якості виконавця виступають такі спеціальні суб’єкти, як службові особи — при вчиненні злочинів у сфері службової діяльності, військовослужбовці — при вчиненні військових злочинів, — дії співучасників, які не є спеціальними суб’єктами, кваліфікуються як співучасть у злочині, вчиненому виконавцем. У []{1_401}ч. 3 ст. 401 є спеціальне посилання стосовно співучасті у військових злочинах. По відношенню до службових злочинів такого посилання в законі немає. Однак у наукових розробках вчених це питання достатньо обґрунтовано, таким шляхом йшла і судова практика. Підстав для зміни такого підходу із введенням в дію чинного Кодексу не вбачається.
5. У []{1_27}ч. 3 ст. 27 передбачено ще одне важливе положення, яке впливає на кваліфікацію дій співучасників. У вину співучаснику ставляться лише ті ознаки, що впливають на кваліфікацію дій виконавця, які співучасник усвідомлював.
Це положення уточнюється в []{1_27}ч. 5 ст. 27, де мова йде про те, що співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене виконавцем, якщо воно не охоплювалося їхнім умислом. Це так званий “ексцес виконавця”. Сутність ексцесу виконавця полягає в тому, що співучасники домовляються вчинити один злочин, а виконавець виходить за межі домовленості і вчинює більш тяжкий злочин.
Наприклад, співучасники домовились вчинити крадіжку з проникненням в житло. Виконавець вийшов за межі домовленості і вчинив не тільки крадіжку, але й вбивство господаря, який раптово повернувся додому. В цьому випадку за вбивство несе відповідальність лише виконавець, а інші співучасники понесуть покарання за співучасть у крадіжці з проникненням, оскільки їх умислом не охоплювалось вчинення виконавцем вбивства.
6. Коли виконавець вчинив незакінчений злочин, дії співучасників будуть кваліфікуватись як співучасть у незакінченому злочині з посиланням на відповідну частину []{1_27}ст. 27 або відповідну частину ст. []{1_14}14 чи []{1_15}15.


Стаття 30.Кримінальна відповідальність організаторів та учасників організованої групи чи злочинної організації

1. Організатор організованої групи чи злочинної організації підлягає кримінальній відповідальності за всі злочини, вчинені організованою групою чи злочинною організацією, якщо вони охоплювалися його умислом.
2. Інші учасники організованої групи чи злочинної організації підлягають кримінальній відповідальності за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь, незалежно від тієї ролі, яку виконував у злочині кожен із них.

1. Положення, які містяться в []{1_30}ст. 30, є теж новими, оскільки на законодавчому рівні вони раніше не реґламентувались. Тут викладена специфіка кримінальної відповідальності організаторів організованих груп і злочинних організацій. Згідно з законом вони повинні відповідати за всі злочини, вчинені створеними ними формуваннями. Але для цього передбачена важлива умова — дії повинні охоплюватися умислом організатора.
2. На яких же підставах організатор відповідає за злочини, вчинені організованими групами або злочинними організаціями? Підставою для відповідальності є мета, з якою організатор створює організовану групу чи злочинну організацію. Створюючи вказані формування, організатор знає, які злочини вона буде вчинювати і бажає цього. Але, всі деталі він не може знати і передбачати. Тож умисел у організатора частіше всього прямий, неконкретизований чи альтернативний. Не виключається у таких осіб і непрямий умисел. Головне при цьому, щоб не мав місце ексцес виконавця. За таких умов організатор не буде нести відповідальність за ті дії, які вчинили виконавці.
Наприклад, організована група створена для того, щоб вчинювати шахрайські дії при обміні валюти. Умислом організатора охоплювалась ця злочинна діяльність, незалежно від настання конкретних наслідків, які обумовлені в []{1_190}ст. 190. За всі вчинені організованою групою шахрайські дії будуть нести відповідальність не тільки виконавці, але й організатор. У разі вчинення членами групи не тільки шахрайства, але й вбивства, організатор не буде відповідати за вбивство, якщо можливість позбавлення життя потерпілих не обумовлювалась при створенні злочинного формування. За вчинення цього злочину відповідатимуть лише виконавці.
3. Інші учасники організованих груп і злочинних організацій відповідають за злочини, у підготовці або вчиненні яких вони брали участь. При цьому посилання на їх конкретну роль в злочині ([]{1_27}ст. 27) не потрібне. Така позиція з теоретичної точки зору обґрунтовується наступним. Підготовка і планування діяльності групи здійснюються розподілом ролей для досягнення злочинного результату. Їх участь в підготовці злочину групи забезпечує успіх у діяльності виконавців. У таких випадках всі учасники діють як єдине ціле. Тому і вичленення їх ролі, як співучасників, не потрібно.


Стаття 31.Добровільна відмова співучасників

1. У разі добровільної відмови від вчинення злочину виконавець (співвиконавець) не підлягає кримінальній відповідальності за наявності умов, передбачених []{1_17}статтею 17 цього Кодексу. У цьому випадку інші співучасники підлягають кримінальній відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець.
2. Не підлягають кримінальній відповідальності при добровільній відмові організатор, підбурювач чи пособник, якщо вони відвернули вчинення злочину або своєчасно повідомили відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. Добровільною відмовою пособника є також ненадання ним засобів чи знарядь вчинення злочину або неусунення перешкод вчиненню злочину.
3. У разі добровільної відмови будь-кого із співучасників виконавець підлягає кримінальній відповідальності за готування до злочину або за замах на злочин, залежно від того, на якій із цих стадій його діяння було припинено.

1. Добровільна відмова від вчинення злочину при співучасті з одного боку спирається на загальні положення поняття добровільної відмови, передбачені []{1_17}ст. 17, а з другого — враховує специфіку її здійснення при співучасті.
У []{1_31}ч. 1 ст. 31 реґламентуються підстави визнання добровільною відмовою дій виконавців (співвиконавців) при незакінченому злочині. Тут мають місце всі підстави, передбачені в []{1_17}ст. 17. Якоїсь специфіки стосовно співучасників-виконавців закон не передбачає. В коментарі до []{1_17}ст. 17 ці підстави розглянуті і ми можемо лише посилатись на них.
2. Специфічним є положення []{1_31}ч. 1 ст. 31, яке стосується інших співучасників при відмові від вчинення злочину виконавцем (виконавцями). За таких умов вони підлягають відповідальності за готування до того злочину або замах на той злочин, від вчинення якого добровільно відмовився виконавець (виконавці). Дії співучасників кваліфікуються з посиланням на відповідні частини ст. []{1_14}14, []{1_15}15 та []{1_27}27.
3. Для наявності добровільної відмови від вчинення злочину з боку організатора, підбурювача і пособника закон пред’являє підвищені вимоги. Ці особи не лише відмовляються від подальшої злочинної діяльності, а повинні активно діяти, щоб відвернути вчинення злочину або своєчасно повідомити відповідні органи державної влади про злочин, що готується або вчиняється. У зв’язку з цим положенням слід визначити, що відвернення злочину передбачає недопущення доведення злочину до кінця і настання шкідливих наслідків. Способи впливу на виконання з цією метою можуть бути різні — наприклад порада, заборона тощо. Не виключений при цьому і такий спосіб недопущення вчинення злочину організаторами, підбурювачами або пособниками, як застосування необхідної оборони від злочинних дій виконавця.
Умови правомірності необхідної оборони в цьому випадку передбачені в []{1_36}ч. 3 ст. 36.
Іншим аспектом, який дає підстави розглядати як добровільну відмову з боку організатора, підбурювача та пособника, є своєчасне повідомлення ними про підготовку злочину у відповідні органи державної влади. Термін “своєчасність” передбачає повідомлення в такі строки, коли органи мають реальну можливість попередити вчинення злочину або присікти його здійснення. Під терміном “органи державної влади”, в даному випадку слід розуміти органи міліції, прокуратури, СБУ та деякі інші, в функції яких входить попередження чи присічення злочинів.
Крім перелічених дій, які є спільними для всіх співучасників і враховуються для визнання їх добровільної відмови, для пособника закон передбачає й інші. Зокрема, невчинення дій, які він повинен був зробити для полегшення вчинення злочину, наприклад відключити сигналізацію, залишити незачиненими двері тощо.
Відмовляючись від вчинення злочину, пособник не виконує обумовлених з виконавцем дій. В такому разі за наявності інших обставин, передбачених у []{1_17}ст. 17, навіть при вчиненні виконавцем злочину, в діях пособника може мати місце добровільна відмова від вчинення злочину.
4. Якщо організатор, підбурювач, пособник відмовились від вчинення злочину і це визнано їх добровільною відмовою, виконавець підлягає кримінальній відповідальності за готування злочину або замах на злочин залежно від того, на якій стадії було припинено його дії. Зрозуміло, тут маються на увазі випадки, коли не має місце добровільна відмова виконавця від вчинення злочину.



Розділ VII ПОВТОРНІСТЬ, СУКУПНІСТЬ ТА РЕЦИДИВ ЗЛОЧИНІВ

Стаття 32.Повторність злочинів

1. Повторністю злочинів визнається вчинення двох або більше злочинів, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.
2. Повторність, передбачена частиною першою цієї статті, відсутня при вчиненні продовжуваного злочину, який складається з двох або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром.
3. Вчинення двох або більше злочинів, передбачених різними статтями цього Кодексу, визнається повторним лише у випадках, передбачених в Особливій частині цього Кодексу.
4. Повторність відсутня, якщо за раніше вчинений злочин особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом, або якщо судимість за цей злочин було погашено або знято.

1. Повторне вчинення злочину — це свідоцтво підвищеної суспільної небезпеки особи і тому воно завжди розглядається як обтяжуюча обставина.
Узагальнюючи основні характеристики поняття повторності, можна зробити висновок, що це один із видів множинності злочинів і визнається таким у випадках скоєння злочинних діянь:
— одноосібно або у групі;
— двох і більше;
— самостійних;
— вчинених у різний час;
— незалежно від характеру, закінченості або незакінченості та судимості за перше з них.
В юридичній літературі визначається декілька видів повторності, серед яких найбільш поширеними є:
— загальна, тобто вчинення нового злочину після будь- якого;
— спеціальна — це вчинення нового умисного злочину, аналогічного попередньому;
— родова — вчинення нового умисного злочину, іншого по формі, але такого, що співпадає з попереднім по об’єкту посягання та формі вини.
2. Перший вид повторності передбачає вчинення будь-якого злочину, що не співпадає з попереднім за об’єктом посягання та формою вини. Наприклад, умисне заподіяння тілесного ушкодження ([]{1_121}ст. 121—125) після порушення правил безпеки руху або експлуатації залізничного, водного чи повітряного транспорту ([]{1_276}ст. 276).
Така повторність розглядається лише як обставина, обтяжуюча покарання відповідно до []{1_67}ст. 67, без відповідних змін у кваліфікації злочинного діяння.
3. Другий (спеціальний) вид повторності, який законодавчо сформульовано в []{1_32}ч. 1 ст. 32, має місце у випадках вчинення злочинів “передбачених тією самою статтею або частиною статті”, тобто повторного вчинення аналогічного кримінального правопорушення, яке виступає кваліфікуючою ознакою щодо останнього складу злочину. В Особливій частині Кодексу спеціальна повторність зустрічається понад шістдесят разів.
Наприклад, повторне фіктивне підприємництво кваліфікується за []{1_205}ч. 2 ст. 205, а умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком передбачених []{1_116}ст. 116— 118, — за[]{1_115} п. 13 ч. 2 ст. 115. При цьому у разі відсутності інших кваліфікуючих ознак всі дії винного кваліфікуються лише за відповідною частиною статті Особливої частини Кодексу, яка передбачає повторність, як кваліфікуючу ознаку.
4. Родовий вид повторності спеціально обумовлюється у примітках до статей або безпосередньо у самих статтях Кодексу. Напиклад, приміткою до []{1_185}ч. 2 ст. 185 передбачена повторність крадіжки, додатково вказано, що “… у статтях []{1_185}185, []{1_186}186 та []{1_189}189—191 повторним визнається злочин, вчинений особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених цими статтями або статтями []{1_187}187,[]{1_262} 262 цього Кодексу”.
У []{1_152}ч. 2 ст. 152 спеціально обумовлено що вчинення злочинів, передбачених []{1_153}ст. 153—155 розглядається як кваліфікуюча ознака у випадках повторного скоєння зґвалтування.
Тобто, вчинення злочину, передбаченого іншою статтею Кодексу, в спеціально обумовлених випадках посягання на спільний родовий об’єкт (у першому випадку — власність, а у другому — статева свобода та статева недоторканність особи) також тягне за собою повторність як кваліфікуючу ознаку.
5. Повторність, передбачена []{1_32}ч. 1 ст. 32, відсутня при вчиненні продовжуваного злочину, поняття якого законодавчо закріплено в ч. 2: два або більше тотожних діянь, об’єднаних єдиним злочинним наміром.
Продовжуваний злочин, таким чином, має слідуючі ознаки:
— це єдине по суті злочинне діяння;
— складається з кількох формально самостійних, розділених між собою у часі, складових діянь;
— спрямований на досягнення конкретно визначеної мети і об’єднаний одним злочинним наміром.
Класичним прикладом продовжуваного злочину є послідовне викрадання виробу по складових частинах (годинника, велосипеда тощо). При повторності ж злочинний намір та мета формуються кожного разу окремо.
Продовжуваний злочин слід відрізняти від триваючого, оскільки перший може перериватись у часі, а останній є безперервним і вчиняється протягом тривалого часу. Характерні приклади триваючих злочинів: носіння вогнепальної чи холодної зброї ([]{1_263}ст. 263), проституція ([]{1_303}ст. 303).
6. Повторність виключається також у випадках, коли особу за раніше вчинений злочин на законних підставах звільнено від кримінальної відповідальності. Відповідно до []{1_44}ст. 44—49 таке звільнення може мати місце лише у зв’язку з:
— дійовим каяттям;
— примиренням винного з потерпілим;
— передачею особи на поруки;
— із зміною обстановки;
— із закінченням строків давності.
Повторність не враховується і у випадках погашення або зняття судимості ([]{1_89}ст. 89—91), а також на підставі закону про амністію чи акта помилування ([]{1_85}ст. 85—87).
У []{1_44}ч. 2 ст. 44 підкреслено, що звільнення винних осіб від кримінальної відповідальності здійснюється виключно судом.


Стаття 33.Сукупність злочинів

1. Сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статтями або різними частинами однієї статті Особливої частини цього Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. При цьому не враховуються злочини, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, встановленими законом.
2. При сукупності злочинів кожен з них підлягає кваліфікації за відповідною статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.

1. Сукупність, як і повторність, є різновидністю множинності злочинів і означає об’єднання декількох самостійних злочинів у загальний.
Основними ознаками сукупності злочинів є:
— множинність, тобто вчинення особою двох і більше злочинів;
— самостійність кваліфікації кожного злочину як частини сукупності;
— відсутність вироку щодо вчинених злочинів, які складають сукупність.
Законодавець вимагає, щоб кожен з двох і більше злочинів мав характер самостійного, окремого кримінального правопорушення, яке кваліфікується по конкретній статті або частині статті чинного Кодексу. При цьому не має значення, вчинено простий (разовий) злочин, наприклад, вбивство або розбійний напад, чи складний продовжуваний або триваючий, як-то: довготривалі дії організованої злочинної групи, спрямовані на вимагання чужого майна. Головне, щоб кожне злочинне діяння підпадало під самостійну норму або її частину.
Наприклад, якщо особа у складі злочинного угруповання здійснила розбійний напад на банківську установу, а потім вчинила хуліганство з нанесенням потерпілому ножем тяжких тілесних ушкоджень, — її дії являють собою сукупність злочинів і підлягають кваліфікації за ст. []{1_121}121, []{1_187}187 та []{1_296}296.
Слід також мати на увазі, що в окремих випадках кваліфікація різних за характером злочинів може відбуватись у рамках однієї і тієї ж статті, але за окремими її частинами, які мають свої санкції. Саме на це звернув увагу Пленум Верховного Суду України в своїй []{4_233_1}постанові від 22 грудня 1995 р.
Наприклад, одночасне носіння вогнепальної і холодної зброї підлягає самостійній кваліфікації за окремими частинами []{1_263}ст. 263.
Ще однією безумовною вимогою множинності є відсутність вироку хоча б за один із злочинів, який має складати сукупність, оскільки злочинні дії після набуття вироком законної сили стосовно першого злочину визнаються рецидивом.
Це правило не може порушуватись ще й тому, що остаточний висновок по кожному із злочинів повинен стати складовою частиною єдиного вироку відносно засудженого.
2. У теорії кримінального права розглядаються два види сукупності злочинів:
— реальна сукупність, тобто утворена двома і більше простими злочинними діями.
На практиці цей вид сукупності становить абсолютну більшість, оскільки являє собою непослідовний і непов’язаний між собою, нерідко розірваний у часі конгломерат різних самостійних злочинів.
Наприклад, особа протягом тривалого часу вчиняє хуліганство, грабіж, фіктивне підприємництво та порушення законодавства про бюджетну систему;
— ідеальна, тобто утворена однією складною злочинною дією.
Наприклад, винний під час зґвалтування потерпілої, крім того, заразив її венеричною хворобою, або службова особа отримала хабара у вигляді грошей і ій завідомо відомо, що вони викрадені з державних коштів.
Таким чином, при ідеальній сукупності єдина протиправна дія утворює декілька самостійних, пов’язаних між собою злочинних результатів, потребуючих окремої кваліфікації.
При реальній сукупності кожна з декількох різних дій породжує індивідуальний злочинний результат з такими ж наслідками щодо окремої кваліфікації.
3. При вирішенні питання щодо сукупності злочинів не враховуються злочинні діяння, за які особу було звільнено від кримінальної відповідальності за підставами, передбаченими []{1_45}ст. 45—49, а також відповідно до закону України про амністію чи акта помилування ([]{1_86}ст. 86—87) ([]{1_32}див. коментар до попередньої статті).
4. Сукупність злочинів обов’язково тягне за собою відповідну сукупність кваліфікації кожного самостійного кримінального правопорушення.
При кваліфікації діянь у випадках реальної сукупності, коли кожен злочин має свої індивідуальні наслідки і свої кваліфікаційні ознаки, майже не виникає труднощів. Проте значно частіше вони мають місце при ідеальній сукупності та у випадках вчинення так званих складних злочинів.
Наприклад, винний вчинив умисне вбивство потерпілого під час розбійного нападу або хуліганство, в ході якого потерпілому були заподіяні тяжкі тілесні ушкодження. Кваліфікація злочинної дії за однією статтею тут явно недостатня, тому що не зможе повністю охопити різні за характером результати: у першому випадку — розбій та корисливе вбивство, а у другому — грубе порушення громадського порядку та нанесення тяжких тілесних ушкоджень. Якраз з цих причин слід одну дію, відповідно до наслідків, кваліфікувати за декількома статтями чинного Кодексу, що в свою чергу посилює відповідальність особи, яка вчинила такий злочин.
Проте, принцип “подвійної” кваліфікації не враховується відносно особи, що вчинила складний злочин, який також має самостійні наслідки.
Наприклад, якщо той же розбійник замість смерті при тих же обставинах завдав потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, його дії підпадають під []{1_187}ч. 4 ст. 187 і додатковій кваліфікації за []{1_121}ст. 121 не підлягають. Таким же чином, лише за []{1_296}ч. 1 ст. 296 кваліфікується хуліганство, під час якого потерпілому заподіяні легкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження.
“Секрет” такої різниці криється в самих статтях, які у власних диспозиціях передбачають поглинання одного злочину більш тяжким. Так, []{1_187}ч. 4 ст. 187 спеціально називає тяжкі тілесні ушкодження як кваліфікуючу ознаку складного розбою, а особлива зухвалість під час хуліганських дій серед інших складових передбачає і нанесення тілесних ушкоджень.
5. Ідеальну сукупність слід також відрізняти від випадків конкуренції загальної та спеціальної кримінальних норм. Частіше інших в літературі наводиться приклад конкуренції між ст. []{1_115}115 та []{1_348}348. Остання встановлює відповідальність за вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків. Між тим, []{1_115}ст. 115 у п. 8 уже передбачила відповідальність за “… умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку”.
Але оскільки остання норма звузила об’єкт посягання від особи взагалі до працівника правоохоронного органу зокрема, вона вважається спеціальною і за загальним принципом якраз їй і віддається перевага щодо кваліфікації, незважаючи на те, що у даному випадку спеціальна норма передбачає покарання дещо нижче, ніж загальна.
Правомірність такої позиції підтримана постановою грудневого 1997 р. Пленуму Верховного Суду України, який уточнив своє []{4_128_1}ст. 89-91 рішення від 26 червня 1992 р.


Стаття 34.Рецидив злочинів

Рецидивом злочинів визнається вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин.

1. Рецидив у широкому розумінні цього поняття є особливий, найбільш небезпечний вид повторності злочинів, оскільки нове кримінальне діяння вчиняється після засудження, тобто вжиття заходів покарання за попереднє.
Обов’язковими ознаками рецидиву злочинів у визначеному цією статтею понятті є:
— наявність нового умисного злочину;
— судимість за попередній умисний злочин.
Закон не допускає визнання рецидиву у випадках скоєння одного з двох злочинів по необережності.
Наприклад, не можна вважати рецидивом діяння, якщо особа скоїла крадіжку після кримінального порушення правил безпеки дорожнього руху або навпаки.
2. Законодавець також підкреслює, що така особа повинна бути не просто засудженою за умисний злочин, а мати за нього судимість. Відповідно до []{1_88}ст. 88 судимими визнаються засуджені особи “… з дня набрання щодо них законної сили обвинувальним вироком і до погашення або зняття судимості”. Якщо ж у встановленому законом порядку ([]{1_89}ст. 89—91) судимість погашена або знята, правові наслідки рецидиву не наступають. Не можна брати до уваги вирок суду до набуття ним законної сили, оскільки його може бути скасовано з послідуючим закриттям справи за реабілітуючими підставами.
Такими, що не мають судимості, згідно зі []{1_88}ст. 88, визнаються особи:
— засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені від покарання;
— такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і караність якого усунута законом;
— які були реабілітовані.
3. У залежності від характеру злочинів рецидиви діляться на два види:
— загальний, тобто коли судима особа знову вчиняє різні по формі та об’єкту посягання умисні кримінальні діяння, зокрема, нанесення тілесних ушкоджень, крадіжки, шахрайство з фінансовими ресурсами, зґвалтування;
— спеціальний, коли особа, яка має судимість за умисний злочин, знову вчиняє такий же, або спільний за об’єктом посягання, наприклад повторне зґвалтування або крадіжку після розбійного нападу.
Останній вид рецидиву в силу підвищеної небезпеки завжди виступає як кваліфікуюча ознака на відміну від першого, який враховується лише як обтяжуюча обставина.
4. Залежності від кількості судимостей рецидив ділиться на:
— простий (дві судимості);
— складний (три і більше судимості).
В юридичній літературі виділяють ще один вид рецидиву — пенітенціарний. Він має місце у випадках вчинення нового злочину під час відбуття особою покарання за попередній і враховується при обранні виду кримінально-виконавчої установи та при вирішенні питань, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням.
У Кримінальному кодексі 1960 року існував ще один вид рецидиву — особливо небезпечний, який встановлювався судом з відповідним записом у останньому вироці. Згідно з []{1_449}п. 9 розд. ІІ Прикінцевих та перехідних положень чинного Кодексу з 1 вересня 2001 р. інститут особливо небезпечного рецидиву втратив силу.


Стаття 35.Правові наслідки повторності, сукупності та рецидиву злочинів

Повторність, сукупність та рецидив злочинів враховуються при кваліфікації злочинів та призначенні покарання, при вирішенні питання щодо можливості звільнення від кримінальної відповідальності та покарання у випадках, передбачених цим Кодексом.

1. Кожен із названих у статті видів множинності злочинів має свої правові наслідки.
Загальна, тобто різнорідна, не впливає на кваліфікацію і відповідно до []{1_67}ст. 67 розглядається лише як обтяжуюча вину обставина. Наприклад, при призначенні покарання особі за крадіжку майна суд враховує вчинене ним раніше хуліганство з позиції підвищеної суспільної небезпеки підсудного.
Спеціальна або аналогічна повторність злочину перш за все виступає як кваліфікуюча ознака нового злочину і автоматично тягне за собою безальтернативне посилення відповідальності. У вищенаведеному прикладі злодій після хуліганства може бути засудженим за []{1_185}ч. 1 ст. 185 максимум на 3 роки позбавлення волі, а якщо першим був такий же злочин, його дії кваліфікуються за ч. 2, яка передбачає позбавлення волі до 5 років.
Такі ж наслідки наступають у випадках родової повторності, яка також розглядається як кваліфікуюча ознака.
2. При сукупності злочинів основа правових наслідків закладена перш за все у вимозі []{1_33}ч. 2 ст. 33 обов’язково кваліфікувати кожен злочин за окремою статтею або частиною статті.
У свою чергу []{1_65}ч. 4 ст. 65 зазначає, що більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів згідно зі []{1_70}ст. 70.
Наприклад, у першому випадку особа вчинила грабіж, поєднаний з проникненням у житло, за що суд може призначити їй покарання до 8 років позбавлення волі. У другому — причинила на замовлення тяжкі тілесні ушкодження, за які передбачено покарання до 10 років позбавлення волі. Відповідно до ст. []{1_12}12 та []{1_70}70 такій особі може бути призначено покарання у вигляді 15 років позбавлення волі.
3. Загальний рецидив, як і загальна повторність, визнається лише обставиною, обтяжуючою покарання. При цьому, як підкреслив у своїй []{4_61_0}постанові від 29 червня 1984 р. Пленум Верховного Суду України, вина особи у вчиненні першого злочину повинна бути установлена вироком суду, а судимість не знята і не погашена.
Спеціальний рецидив, як і спеціальна повторність, впливає на кваліфікацію останнього злочину і відповідно тягне за собою описане раніше посилення кримінальної відповідальності.
4. Більш суворі правові наслідки має пенітенціарний вид рецидиву, що встановлюється []{1_65}ч. 4 ст. 65 та детально реґламентується []{1_71}ст. 71. В ній, зокрема, сказано: якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
Це означає, що принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим тут не допускається. Більш того, при визначенні покарань у виді позбавлення волі, якщо один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк може сягати 25 років, що не допускається у випадках повторності чи сукупності.
До правових наслідків пенітенціарного рецидиву відносяться випадки, коли попередня судимість впливає на визначення виду кримінально-виконавчої установи, враховується при вирішенні питань щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання ([]{1_81}п. 2 ч. 3 ст. 81), а також у законі про амністію чи при помилуванні.
5. Повторність, сукупність та рецидив звичайно ж не можуть розглядатись як позитивні обставини при вирішенні питання щодо можливості звільнення особи від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених []{1_45}ст. 45—48, які підкреслюють, що це можливо лише стосовно осіб, які вчинили злочини вперше.
6. Правові наслідки наступають також у випадках, коли громадянин України, іноземець або особа без громадянства вчинили злочин після засудження за кримінальні діяння за межами України. Відповідно до []{1_9}ч. 1 ст. 9 при притягненні винного до кримінальної відповідальності за новий злочин “вирок суду іноземної держави може бути врахований”.
Там же підкреслено, що “… рецидив злочинів, невідбуте покарання або інші правові наслідки вироку суду іноземної держави враховуються при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності або покарання”.



Розділ VIII ОБСТАВИНИ, ЩО ВИКЛЮЧАЮТЬ ЗЛОЧИННІСТЬ ДІЯННЯ

Стаття 36.Необхідна оборона

1. Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
2. Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
3. Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у []{1_118}статтях 118 та []{1_124}124 цього Кодексу.
4. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.
5. Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.

1. Положення []{1_36}ст. 36 щодо необхідної оборони є втіленням у кримінальне законодавство конституційних положень про право кожного захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань ([]{4_255_27}ч. 3 ст. 27 Конституції України) та ґарантованої недоторканності житла кожного ([]{4_255_30}ч. 1 ст. 30 Конституції України). Тому необхідна оборона є важливим правовим інститутом, який покликаний сприяти попередженню і припиненню злочинів та забезпечувати активність громадян у боротьбі зі злочинністю.
2. Необхідна оборона полягає у заподіянні шкоди особі (нападнику), яка посягає на законні права та інтереси інших осіб, суспільні інтереси та інтереси держави, з метою негайного припинення чи відвернення цього посягання. Дії, здійснені у стані необхідної оборони, можуть знаходити свій вираз у нанесенні нападнику тілесних ушкоджень, позбавленні його свободи пересування (шляхом зв’язування, закриття у приміщені) і навіть позбавленні життя. І хоча формально ці діяння мають ознаки злочинів, вони не визнаються такими, оскільки спрямовані на захист врегульованих нормами права відносин, припинення правопорушень і укріплення правопорядку.
3. Для того щоб дії особи, якими була заподіяна шкода іншій особі, були визнані необхідною обороною, потрібно, щоб вони відповідали сукупності ряду умов.
По-перше, ці дії повинні вчинятися особою з метою захисту від суспільно небезпечних посягань на свої законні права та інтереси, або на законні права та інтереси інших осіб, або на суспільні інтереси, або на інтереси держави. Таким чином, необхідною обороною будуть не лише дії особи, спрямовані на захист власних законних інтересів і потреб, але й на захист законних прав та інтересів будь-яких інших суб’єктів.
По-друге, шкода, яка заподіюється тому, хто посягає повинна бути:
— необхідною, тобто такою, яка здатна в даній обстановці відвернути або припинити посягання на законні права та інтереси певних суб’єктів.
Наприклад, для того щоб припинити посягання на недоторканність особи з боку нападника, який вже почав наносити удари потерпілому, необхідно застосувати проти нього засоби фізичного впливу, аж до нанесення шкоди його здоров’ю, оскільки обстановка свідчить про те, що умовляння до бажаного результату не приведуть;
— достатньою, тобто такою, яка негайно відвертає або припиняє посягання, але не заподіює шкоду після того, як посягання припинене або відвернене.
Наприклад, якщо нападник в результаті заподіяної шкоди втратив можливість продовжувати свої посягання (йому зламано руку або він втратив свідомість), то вчинення йому шкоди вже після цього буде виходити за межі достатності і кваліфікуватиметься не як необхідна оборона, а як злочинне заподіяння шкоди здоров’ю.
По-третє, дії, спрямовані на захист законних прав та інтересів, не повинні перевищувати меж необхідної оборони (див. коментар до ч. 3 цієї статті).
4. Узагальнивши викладене вище, а також врахувавши відповідні положення науки кримінального права та практики застосування кримінального законодавства, законодавець для визнання вчиненої нападнику шкоди такою, що заподіяна у стані необхідної оборони, вимагає дотримання ряду умов, які стосуються як самого посягання, так і дій, спрямованих на захист від нього.
По-перше, посягання, яке відвертається або припиняється, повинно бути суспільно небезпечним, тобто таким, що загрожує настанням тяжких наслідків для законних прав та інтересів конкретних суб’єктів.
Для того щоб посягання визнавалось таким, воно має бути:
— дією, яка оцінюється чинним Кодексом як злочин, або суспільно небезпечною дією особи, яка не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, або дією з боку душевнохворої (неосудної) особи;
— дією, яка містить реальну загрозу законним правам та інтересам, аби той, хто захищається, мав підстави для висновку про реальність загрози і про потребу негайно відвернути або припинити небезпечне посягання нападника з метою недопущення настання певних тяжких наслідків.
Інакше кажучи, необхідно щоб дія, яка відвертається або припиняється як суспільно небезпечне посягання шляхом заподіяння шкоди нападнику, у випадку її продовження:
— привела до настання реальної шкоди певним суб’єктам;
— фактично не могла привести до настання реальної шкоди, але особа, що оборонялась, мала, з урахуванням конкретних обставин, підстави для висновку про існування реальної загрози.
Наприклад, коли особа, щодо якої у темному безлюдному місці нападник, висловлюючи погрози, засунув руку в свою кишеню, у відповідь підхоплює із землі камінь і наносить ним удар нападнику, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, то вона не буде нести відповідальності, навіть якщо у кишені нападника не було ніякої зброї. У вказаних конкретних обставинах у особи, яка піддалась нападу, були всі підстави чекати реального застосування проти себе зброї чи інших знарядь насилля.
Загрозою, що відвертається, може бути загроза життю, здоров’ю, недоторканності власності, житла або інших приміщень (наприклад, приміщень державних чи громадських установ).
Посягання, яке відвертається або припиняється в результаті необхідної оборони, може здійснюватись як фізичною силою нападника, так і шляхом застосування ним зброї, різних пристроїв, використання тварин. Тому як необхідну оборону слід оцінювати вбивство тварини у тих випадках, коли вона використовується її власником або іншою особою як знаряддя посягання. В інших випадках, наприклад коли тварина зірвалася з ланцюга і нападає на людей, її вбивство слід розглядати як крайню необхідність.
Протиправними будуть дії, що спричинили шкоду здоров’ю особи при відсутності реальної загрози. Прикладом може служити вчинення шкоди у відповідь на словесні погрози здійснити убивство, не підкріплені діями, спрямованими на втілення цієї погрози у реальність.
По-друге, шкода, заподіяна при необхідній обороні, визнається правомірною лише тоді, коли вона заподіяна нападникові, а не якісь іншій особі. Слід зазначити, що у випадках, коли особа, що захищалась, в результаті сумлінної помилки вчинила шкоду не нападнику, а іншій особі, то вона звільняється від відповідальності. Крім цього, пленум Верховного Суду України в []{4_86_0}постанові “Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань” від 28 червня 1991 р. пояснив: якщо при обороні випадково заподіяно шкоду не причетній до нападу особі, залежно від наслідків відповідальність може настати за заподіяння шкоди з необережності.
По-третє, заподіяна нападнику шкода повинна вчинятись в межах, необхідних для захисту, тобто повинна бути достатньою для припинення або відвернення його посягання. У кожному випадку при оцінці рівня вчиненої нападнику шкоди слід враховувати особистісну та суспільну цінність об’єкта, на який було спрямовано посягання, можливий рівень тяжкості наслідків нападу, його несподіваність та інтенсивність, кількість і силу нападаючих, місце, час і обставини нападу, фізичний та емоційний стан того, хто захищається.
Для особи, яка захищається, буде правомірним застосувати такі засоби і знаряддя, які в даних обставинах є необхідними і достатніми для здійснення ефективного захисту. Таким чином, той, хто захищається, може застосувати такі ж самі або більш ефективні засоби і знаряддя, як і нападаючий. Тому правомірним буде застосування вогнепальної зброї проти нападника, який використовує ніж, металеву палицю.
По-четверте, необхідна оборона повинна бути своєчасною, тобто заподіяння шкоди тому, хто посягає, може відбуватися лише протягом часу існування посягання. Оборона не може бути необхідною тоді, коли нападу ще немає і, відповідно, немає реальної загрози, а також і тоді, коли нападу уже немає, тобто реальна загроза вже відпала. Таким чином, заподіяння шкоди нападникові після того, як він припинив свої посягання (напад), буде протиправним. У той же час, слід зазначити, що за певних умов стан необхідної оборони може мати місце й тоді, коли заподіяння шкоди нападникові сталося безпосередньо після припинення ним небезпечних дій. Така ситуація може скластись тоді, коли напад закінчився, але за обставинами події для того, хто захищався, це не зрозуміло. З цього питання пленум Верховного Суду України в []{4_86_0}постанові від 28 червня 1991 р. № 4 зазначив, що при вирішенні питання, чи не із запізненням застосовано оборону, слід виходити з того, що для особи, яка обороняється, за обставинами повинно бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необхідність. Якщо таке переконання було відсутнє, і той, хто захищався, припускав помилку щодо необхідності продовжувати захист, то треба вважати, що він знаходився в стані необхідної оборони.
5. Слід мати на увазі, що необхідна оборона неможлива проти правомірних дій посадових осіб, наприклад працівників міліції, а також проти того, хто діє в стані необхідної оборони — необхідна оборона проти необхідної оборони неможлива.
Крім цього, потрібно відрізняти необхідну оборону від провокації необхідної оборони. Під останньою розуміються дії, які особа умисно вчиняє з метою викликати по відношенню до себе прояв певних насильницьких дій з боку іншої особи. Ці дії використовуються як привід для вчинення шкоди, яку намагаються виправдати посиланням на стан необхідної оборони.
6. У відповідності з []{4_255_27}Конституцією України (ч. 3 ст. 27) і []{1_36}ч. 2 ст. 36 чинного Кодексу право на необхідну оборону належить кожній особі, незалежно від того, є вона громадянином України, громадянином іншої держави чи особою без громадянства, а також незалежно від її статі, віку, національності, місця проживання та інших обставин. Існування реальної можливості уникнути посягання (наприклад, втекти від нападника) або звернутися за допомогою до інших осіб (сусідів, перехожих, працівників міліції тощо) чи до органів влади (до суду, органів прокуратури) ні в якій мірі не обмежує право особи на необхідну оборону.
7. Заподіяна шкода, навіть тяжка, визнається необхідною, а тому правомірною, якщо вона відповідає небезпечності посягання і обстановці захисту, тобто заподіяна у межах необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони є злочином і тягне кримінальну відповідальність, але лише у випадках, спеціально передбачених у []{1_118}ст. 118, — умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця і у []{1_124}ст. 124 — умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (див. відповідні коментарі). Таким чином, перевищення меж необхідної оборони, пов’язане із заподіянням нападникові легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, не є тяжкими наслідками, а тому не визнається злочином і не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності.
У відповідності із []{1_36}ч. 3 ст. 36 межі необхідної оборони вважаються перевищеними за наявності у сукупності таких умов:
— заподіяна нападнику шкода повинна бути тяжкою, тобто такою, що привела до смерті або тяжких тілесних ушкоджень;
— ця шкода повинна бути заподіяна умисно, тобто особа, яка заподіяла смерть або тяжкі тілесні ушкодження нападнику, передбачала і хотіла настання саме таких результатів;
— заподіяна шкода явно не відповідає небезпечності посягання, яке відверталося, або обстановці, в якій здійснювався захист. Інакше кажучи, з обставин, при яких здійснювався захист, очевидно вбачається, що відвернути або припинити посягання реально можна було без заподіяння нападнику смерті або тяжких тілесних ушкоджень. Прикладом такої невідповідності може служити постріл у голову, що призвело до смерті нападника, який не мав у руках ніякої зброї, каміння, палиці тощо і був очевидно фізично слабкішим, ніж особа, яка здійснювала оборону.
8. Не кваліфікується як перевищення меж необхідної оборони і, відповідно, не притягається до кримінальної відповідальності особа, яка через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, заподіяла нападникові шкоду більшу, ніж це необхідно для припинення його посягання. Саме так слід оцінювати, наприклад, дії батька, який заподіяв тяжкі тілесні ушкодження нападнику, що намагався затягнути його малолітню дочку до свого автомобіля.
9. У відповідності з []{1_36}ч. 5 ст. 36 застосування особою, що обороняється, зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту не кваліфікується як перевищення меж необхідної оборони та не є підставою для притягнення її до кримінальної відповідальності, незалежно від тяжкості шкоди, яку при цьому було заподіяно нападникові, якщо захист здійснювався:
— від нападу озброєної особи. При цьому не має значення, яку зброю мав у своєму розпорядженні нападник;
— від нападу групи (двох і більше) осіб незалежно від того, озброєні вони чи ні;
— з метою відвернення протиправного насильницького вторгнення в житло чи інше приміщення (наприклад, приміщення державних чи громадських організацій, гараж, тощо). При цьому кількість осіб, що намагались здійснити протиправне насильницьке вторгнення, наявність чи відсутність у них будь-якої зброї не мають значення.
Протиправність вторгнення у приміщення означає відсутність у нападників законних (правових) підстав для проникнення у приміщення проти волі осіб, які його займають.
Насильницьке вторгнення у приміщення — це спроба проникнути у приміщення проти волі осіб, що його займають, із застосуванням фізичного, психічного впливу на цих осіб або будь-яких інших засобів (наприклад, руйнування стіни або стелі приміщення тощо).
Таким чином, кримінальне законодавство України надає практично необмежені можливості для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення.


Стаття 37.Уявна оборона

1. Уявною обороною визнаються дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання.
2. Уявна оборона виключає кримінальну відповідальність за заподіяну шкоду лише у випадках, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення.
3. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення, але при цьому перевищила межі захисту, що дозволяються в умовах відповідного реального посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності як за перевищення меж необхідної оборони.
4. Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність.

1. Уявна оборона — це дії, в результаті яких одна особа, помилково оцінюючи поведінку іншої особи як посягання, заподіює їй шкоду, хоча у реальності суспільно небезпечного посягання не було. Таким чином, при уявній обороні одна особа, невірно оцінивши обстановку, помилково приходить до висновку про існування загрози і, з метою припинення або відвертання цієї реально не існуючої загрози, заподіює шкоду іншій особі. Отже, якщо при необхідній обороні особа заподіює шкоду нападнику для припинення посягання, що вже відбувається, або для відвернення реально існуючої загрози посягання, то при уявній обороні заподіяння шкоди відбувається для відвернення або припинення посягання, яке у дійсності відсутнє і існує лише в уяві особи, що оборонялась.
2. Уявна оборона не буде підставою для притягнення особи, яка заподіяла шкоду, до кримінальної відповідальності за наявності у сукупності таких умов:
— обстановка, в якій була заподіяна шкода іншій особі, давала достатні підстави для висновку про існування реального посягання з боку іншої особи. При цьому слід мати на увазі, що у []{1_37}ч. 2 ст. 37 говориться про упевненість особи про реальне посягання, тобто про те, що посягання вже існує. Таким чином, помилкова упевненість щодо загрози виникнення посягання не є підставою виключення кримінальної відповідальності за вчинену шкоду;
— особа, яка вчинила шкоду, не усвідомлювала і, за обставинами справи, не могла усвідомлювати помилковість свого припущення про існування посягання з боку іншої особи.
3. Уявна оборона буде підставою для притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого висновку про існування посягання, лише тоді, коли вчинена іншій особі шкода перевищила межі, необхідні для припинення посягання, якби воно було реальним. При цьому кримінальна відповідальність наступає як за перевищення меж необхідної оборони, тобто у випадках, які спеціально передбачені у []{1_118}ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) і у []{1_124}ст. 124 (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) (див. коментар до []{1_36}ч. 3 ст. 36).
4. Якщо ж особа, яка вчинила шкоду, не усвідомлювала відсутності реального посягання, але, виходячи з конкретних обставин справи, могла це усвідомлювати, вона притягується до кримінальної відповідальності за заподіяння шкоди через необережність, тобто за []{1_119}ст. 119 (вбивство через необережність), або за []{1_128}ст. 128 (необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження).


Стаття 38.Затримання особи, що вчинила злочин

1. Не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.
2. Перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці затримання злочинця. Перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, має наслідком відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях []{1_118}118 та []{1_124}124 цього Кодексу.

1. Дії, якими вчинено шкоду особі, що скоїла злочин, при її затриманні не визнаються злочинними і не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності при наявності у сукупності таких умов:
— особа, якій вчинено шкоду, здійснила діяння, що має ознаки злочину (посягання на життя, здоров’я чи статеву недоторканність, грабіж, крадіжка тощо);
— дії, якими вчинено шкоду, здійснювалися безпосередньо після здійснення злочинцем посягання;
— дії були спрямовані на затримання злочинця і доставлення його відповідним органам влади, наприклад до відділу міліції;
— при здійсненні дій не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця.
При цьому не має значення, хто здійснив дії, спрямовані на затримання злочинця, — особа, яка постраждала від посягання злочинця (потерпілий), чи будь-яка інша особа.
2. Затримання злочинця відрізняється від необхідної оборони рядом ознак.
По-перше, при необхідній обороні злочинець є активною нападаючою стороною і здійснює дії, які треба відвернути або попередити. При затриманні злочинець є пасивною стороною, що ухиляється від будь-яких контактів з тими, хто намагається його затримати.
Якщо ж злочинець чинить опір і, таким чином, здійснює суспільно небезпечне посягання, у тих, хто його затримує, виникає право на необхідну оборону. Заподіяна в цих умовах шкода злочинцю буде виправдана станом необхідної оборони. Якщо суспільно небезпечне посягання припинилось і злочинець намагається втекти, то завдання йому шкоди не для подолання опору, а для затримання буде виправдане необхідністю його затримання.
По-друге, при необхідній обороні шкода злочинцю заподіюється з метою припинення або відвернення його посягання, а при затриманні — з метою недопущення його втечі і забезпечення його передачі відповідним органам влади.
3. Якщо особи, що затримують злочинця, перевищили заходи, необхідні для його затримання, і заподіяли злочинцю шкоду, яка явно не відповідає небезпечності його посягання або обстановці затримання, вони притягаються до кримінальної відповідальності, але лише у випадках, які спеціально передбачені у []{1_118}ст. 118 (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) і у []{1_124}ст. 124 (умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) (див. відповідні коментарі). Таким чином, заподіяння злочинцю при його затриманні легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень у будь-якому випадку не визнається злочином і не є підставою для притягнення до кримінальної відповідальності.


Стаття 39.Крайня необхідність

1. Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності.
2. Перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.
3. Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

1. Крайня необхідність — це стан, при якому усувається небезпека, що загрожує законним правам та інтересам будь-яких суб’єктів — особи, організацій, держави чи суспільства.
Шкода буде вважатися вчиненою у стані крайньої необхідності, а тому не буде злочином і не буде підставою для притягнення особи, яка її вчинила, до кримінальної відповідальності, за наявності у сукупності таких умов:
— шкода заподіюється з метою усунення реальної небезпеки, що безпосередньо, у даний момент, загрожує законним правам та інтересам будь-якої особи, держави чи суспільства;
— у даній обстановці небезпеку не можна було усунути іншими засобами;
— при заподіянні шкоди не було перевищено меж крайньої необхідності.
Небезпека, що усувається, може виходити із природних явищ (повінь, пожежа, яка виникла від удару блискавки тощо), від тварин, що нападають, з дій неосудних (малолітніх, душевнохворих) людей, якщо про їх неосудність відомо тому, кому вони загрожують, та ін.
Правомірні дії будь-яких суб’єктів стану крайньої необхідності не утворюють.
Якщо існує засіб усунення небезпеки без заподіяння шкоди, то стан крайньої необхідності не виникає.
2. Слід мати на увазі, що у відповідності з []{4_28_443}ст. 445 Цивільного кодексу України шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, повинна відшкодовуватись особою, яка її заподіяла. У той же час, враховуючи конкретні обставини справи, суд може покласти обов’язки відшкодування такої шкоди на третю особу, в інтересах якої діяла особа, яка заподіяла шкоду, або звільнити від відшкодування шкоди повністю чи частково як цю третю особу, так і того, хто заподіяв шкоду.
3. Крайня необхідність відрізняється від необхідної оборони ознаками:
— небезпека, яка усувається шляхом вчинення шкоди, при необхідній обороні створюється лише діями осудної фізичної особи, а при крайній необхідності може виходити і з будь-яких інших джерел — природних явищ, машин і механізмів, тварин, дій неосудних осіб тощо;
— при необхідній обороні шкода завдається виключно здоров’ю (аж до позбавлення життя) особи, від посягань якої, власне, і здійснюється оборона. При крайній необхідності шкода може вчинятись різним (наприклад, майновим) інтересам суб’єктів, що не мають ніякого відношення до загрози, яка відвертається;
— при необхідній обороні шкода вчиняється здоров’ю особи, посягання якої відвертається або припиняється, а при крайній необхідності — іншим, наприклад майновим інтересам;
— при необхідній обороні вчинення шкоди особі, посягання якої припиняється, буде правомірним незалежно від того, чи можна було уникнути небезпеки іншими засобами, наприклад втекти від нападника. При крайній необхідності заподіяння шкоди буде правомірним лише при умові, якщо іншими засобами усунути небезпеку неможливо;
— при необхідній обороні правомірною може бути шкода, яка вчиняється нападнику, навіть якщо вона більша, ніж шкода, яка відвертається. При крайній необхідності заподіяна шкода буде правомірною лише за умови, що вона була меншою відвернутої.
4. Шкода, заподіяна законним інтересам, буде вважатися вчиненою з перевищенням меж крайньої необхідності за наявності у сукупності таких умов:
— шкода була вчинена умисно, тобто суб’єкт усвідомлював те, що своїми діями він вчиняє шкоду інтересам інших суб’єктів, і бажав настання такого результату;
— шкода, яка вчинена, є більш значною, ніж та, яка була відвернена.
Прикладом цього може бути руйнування житлового будинку для відвернення розповсюдження пожежі, яка в ньому виникла, на пусті господарські будівлі (сарай), що стоять поруч.
Слід мати на увазі, що вчинена шкода обов’язково повинна бути меншою, ніж шкода, яка відвернута. Законодавство не вимагає, щоб вчинена у порядку крайньої необхідності шкода була мінімально можливою у даній ситуації. Коли вчинена шкода дорівнює відвернутій шкоді, то стан крайньої необхідності не виникає.
5. Якщо особа внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, яку вона відвертала, перевищила межі крайньої необхідності, тобто вчинила більш значну шкоду, ніж та шкода, що була нею відвернута, вона не підлягає кримінальній відповідальності.
Як показує практика, у більшості випадків така ситуація виникає тоді, коли йдеться про відвертання загрози, що виникла по відношенню до близьких, і, перш за все дітей особи, яка перевищила межі крайньої необхідності.


Стаття 40.Фізичний або психічний примус

1. Не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками.
2. Питання про кримінальну відповідальність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень []{1_39}статті 39 цього Кодексу.

1. Підставою для притягнення особи до кримінальної відповідальності є наявність в її поведінці (дії або бездіяльності) ознак складу злочину. Невід’ємним елементом складу злочину є суб’єктивна сторона злочину, яка виражається у вині суб’єкта і може бути у формі умислу або необережності (див. коментарі до []{1_24}ст. 24 і []{1_25}25).
З точки зору суб’єктивної сторони складу злочину дія чи бездіяльність особи визнаються злочинними за умови, що поведінка особи є, у тій або іншій формі, проявом її волі. Відсутність зв’язку волі особи з її діяннями може суттєво вплинути на кримінально-правову оцінку діянь та їх наслідків.
Це стосується і випадків, коли особа усвідомлює, що в результаті її діяння настануть шкідливі наслідки і навіть бажає їх настання. Але бажання настання шкідливих наслідків виникає в результаті підкорення волі особи чужій волі, а її діяння здійснюється під тиском факторів, протистояти яким вона не в змозі, і вимушена поводити себе так, що її поведінка приводить до настання шкоди.
Таким чином, йдеться про випадки, коли діяння особи, спрямовані на вчинення шкоди, і її бажання настання саме таких, шкідливих наслідків не є результатом її свідомого і вільного волевиявлення, а, по суті, виступають знаряддям реалізації злочинної волі і злочинного бажання інших суб’єктів.
2. Саме з таких міркувань виходить норма, що міститься у []{1_40}ч. 1 ст. 40, у якій враховано ситуацію, коли під безпосереднім впливом фізичного примусу особа фактично діє не по своїй волі, а підкоряється волі інших осіб і вимушено заподіює шкоду певним інтересам, що охороняються законом.
Для того щоб у такій ситуації діяння особи не розглядалось як злочин, необхідна сукупність ряду умов:
а) діяння, які вчинили шкоду, здійснені під впливом фізичного примусу. Фізичний примус — це фізичний вплив на організм особи, який здійснюється без її згоди і в результаті якого їй завдаються больові відчуття або створюється загроза для її здоров’я або життя з метою примусити особу до вчинення певних злочинних діянь. Призначення фізичного примусу полягає у подавленні волі особи і підкоренні волі суб’єктів, які його застосовують, у сприянні формуванню бажання виконати волю суб’єктів (заподіяти шкоду), щоб припинити больові відчуття. Біль може викликатись різними способами: побоями, впливом на тіло людини вогню, електричного струму, обмеженням можливостей дихати, введенням ін’єкцій тощо;
б) вплив фізичного примусу повинен бути безпосереднім. Це означає:
— по-перше, больові відчуття завдавались особі, яка під їх впливом заподіяла шкоду. Заподіяння шкоди однією особою з метою припинення больових відчуттів, які завдаються іншій особі, не охоплюються []{1_40}ч. 1 ст. 40 і при наявності відповідних умов повинні розглядатись як крайня необхідність ([]{1_39}ст. 39);
— по-друге, заподіяння шкоди особою є умовою припинення завдання їй больових відчуттів і вона заподіює шкоду під час здійснення на неї відповідного впливу або зразу ж після його припинення;
в) рівень фізичного примусу на особу (рівень її больових відчуттів) повинен бути настільки сильним, що вона втрачає можливість керувати своїми вчинками і заради його припинення вчиняє діяння, яке від неї вимагають.
При оцінці даної умови слід мати на увазі, що рівень больових відчуттів, які може переносити людина, явище абсолютно суб’єктивне: біль, який може довго терпіти одна особа, для іншої є абсолютно нестерпним.
3. Випадки, коли особа заподіяла шкоду правоохоронним інтересам під впливом фізичного примусу, рівень якого дозволяв їй не втрачати можливості керувати своїми діями, або під впливом лише психічного примусу, тобто погроз настання для неї певних негативних наслідків, не охоплюються []{1_40}ч. 1 ст. 40. У цих ситуаціях питання про кримінальну відповідальність особи вирішується відповідно до положень []{1_39}ст. 39.


Стаття 41.Виконання наказу або розпорядження

1. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження.
2. Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов’язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина.
3. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмовилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження.
4. Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.
5. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання такого наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

1. Діяння (дія або бездіяльність) особи, в результаті якого заподіяно шкоду правоохоронюваним інтересам інших суб’єктів, не тягне за собою юридичної, у тому числі кримінальної відповідальності, якщо воно вчинялось на підставі законного наказу або розпорядження.
У розумінні []{1_41}ст. 41 накази і розпорядження — це владні звернення компетентних суб’єктів, що адресовані конкретній особі (особам) і містять вимоги вчинити чи утриматись від вчинення певних дій. Вони можуть віддаватись як у письмовій, так і в усній формі.
Законними будуть ті накази і розпорядження, які мають у сукупності такі основні ознаки:
— їх зміст не суперечить законодавству України;
— вони стосуються питань, вирішення яких віднесено до повноважень суб’єктів, що їх віддали;
— особи, яким вони адресовані, входять до кола суб’єктів, щодо яких ці накази і розпорядження мають обов’язкову силу;
— вони віддані у повній відповідності із встановленою для цього процедурою;
— їх виконання не тягне порушень прав і свобод людини і громадянина, закріплених у Конституції України.
2. []{1_41}Ч. 3 ст. 41 втілює у кримінальне законодавство положення []{4_255_60}ч. 1 ст. 60 Конституції України: ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. Слід зазначити, що у вказаних статтях Конституції і Кримінального кодексу йдеться не про “протиправні”, тобто такі, що суперечать будь-якій нормі права, а про “злочинні” накази і розпорядження.
Злочинні накази або розпорядження — це такі накази і розпорядження, віддання чи виконання яких потребує здійснення діянь або приводить до результатів, що визнаються Кримінальним кодексом злочинами. Говориться про явно злочинні накази і розпорядження, тобто про такі, щодо яких існує об’єктивно обґрунтоване переконання про злочинний характер їх віддання, злочинність діянь, які треба здійснити на їх підставі, або про злочинність результатів цих діянь.
Таким чином, у відповідності з []{1_41}ч. 3 ст. 41 особа, яка відмовилась виконувати накази та розпорядження, по відношенню до яких немає ніяких сумнівів про злочинний характер обставин їх віддання, злочинності діянь, що треба здійснити на їх виконання, або щодо злочинності результатів цих діянь, не підлягає кримінальній відповідальності.
3. Особа, яка виконала злочинний наказ або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності за умови, що в її діях (бездіяльності) міститься склад злочину, передбачений Кримінальним кодексом.
4. Якщо особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, на виконання яких вона вчиняла певні діяння, то кримінальної відповідальності вона не несе через відсутність вини. У такому випадку кримінальній відповідальності підлягає тільки особа, що віддала цей наказ чи розпорядження. При цьому немає значення, з яких причин — об’єктивних чи суб’єктивних — виконавець не усвідомлював або не міг усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, які він виконував.


Стаття 42.Діяння, пов’язане з ризиком

1. Не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети.
2. Ризик визнається виправданим, якщо мету, що була поставлена, не можна було досягти в даній обстановці дією (бездіяльністю), не поєднаною з ризиком, і особа, яка допустила ризик, обгрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронюваним інтересам.
3. Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо створював загрозу для життя інших людей або загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій.

1. Ризик у розумінні []{1_42}ст. 42 — це можливість настання в результаті здійснення того чи іншого діяння шкоди правоохоронюваним інтересам.
Якщо шкода правоохоронюваним інтересам заподіяна діянням, яке було вчинене в умовах виправданого ризику і спрямоване на досягнення значної суспільно корисної мети, то таке діяння не визнається злочином.
Рівень значущості суспільно корисної мети, на досягнення якої було спрямоване діяння, визначається у кожному випадку окремо. Цей рівень залежить від актуальності проблеми, на вирішення якої було спрямоване діяння.
2. Ризик визнається виправданим при наявності у сукупності таких умов:
— мета, на досягнення якої спрямоване діяння, може бути досягнута виключно шляхом здійснення дії (бездіяльності), в результаті якої виникає можливість настання шкоди певним правоохоронюваним інтересам;
— особа, яка здійснює дію (бездіяльність), в результаті якої можливе настання шкоди певним правоохоронюваним інтересам (допускає ризик), вживає заходи для відвернення такої шкоди;
— особа, яка допускає ризик, має обґрунтовані підстави розраховувати, що вжиті нею заходи відвернуть настання в результаті її діяння шкоди правоохоронюваним інтересам.
Прикладом виправданого ризику є проведення хворому, який знаходиться у критичному стані, складної операції з додержанням встановленої медичною наукою методики.
3. Ризик не визнається виправданим, коли особа, яка допускає ризик:
— немає обґрунтованих підстав розраховувати, що її діяння не створює загрозу для життя інших людей;
— немає обґрунтованих підстав розраховувати, що її діяння не створює загрозу екологічної катастрофи чи інших надзвичайних подій (спалах епідемій, порушення забезпечення життєдіяльності значної кількості людей тощо).
Прикладом невиправданого ризику є застосування у медичній практиці ліків, які не пройшли встановлену процедуру випробовування.


Стаття 43.Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації

1. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності.
2. Особа, зазначена у частині першій цієї статті, підлягає кримінальній відповідальності лише за вчинення у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, вчиненого умисно і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного з спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.
3. Особа, яка вчинила злочин, що передбачений частиною другою цієї статті, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк, більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

1. У розумінні []{1_43}ч. 1 ст. 43 спеціальне завдання — це діяльність, яка здійснюється в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття її злочинної діяльності і є однією з форм прояву оперативно-розшукової діяльності.
[]{4_112_8}Пункт 8 ст. 8 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р. надає право здійснювати оперативно-розшукову діяльність у формі проникнення в злочинну групу негласного працівника оперативного підрозділу чи особи, яка співробітничає з таким працівником або оперативним підрозділом відповідних державних органів при наявності передбачених у цьому законі підстав.
Враховуючи особливості умов діяльності зазначених осіб і необхідність їх глибокої конспірації, порушення якої може привести до реальної загрози їх здоров’ю і навіть життю, []{1_43}ч. 1 ст. 43 у певних межах визначає їх діяльність як обставину, що виключає злочинність їх діянь, хоч вони і мають формальні ознаки злочину.
Вимушене заподіяння шкоди у розумінні []{1_43}ст. 43 — це заподіяння шкоди, що здійснюється особою не з власного бажання для задоволення власних потреб та інтересів, а під впливом конкретних обставин з метою запобігання викриття її як такої, що виконує спеціальне завдання.
Про організовану групу і злочинну організацію див. в коментарі до []{1_28}ст. 28.
2. []{1_43}Ч. 2 ст. 43 встановлює, що особи, зазначені у ч. 1 цієї статті, підлягають кримінальній відповідальності лише у випадках, коли вони:
— умисно вчинили особливо тяжкий злочин, поєднаний з насильством над потерпілим.
Слід зазначити, що у цьому випадку йдеться про насильство над потерпілим, здійснене у будь-якій формі, незалежно від того, спричинило воно йому якусь шкоду чи ні.
Якщо зазначені особи вчиняють злочин, що відноситься до категорії тяжких, але не поєднаний з насильством над іншою особою, то вони кримінальній відповідальності не підлягають. Прикладом такого злочину є діяння, передбачене []{1_307}ч. 3 ст. 307 (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів). Цей злочин є особливо тяжким, але його вчинення не поєднане із здійсненням насильства над будь-якими особами.
Про зміст поняття особливо тяжкий злочин та загальний аналіз таких злочинів див. у []{1_12}ч. 5 ст. 12 та у коментарі до неї.
Про умисел та його види див. у []{1_24}ст. 24 та у коментарі до неї.
— вчинили умисно тяжкий злочин, пов’язаний із спричиненням потерпілому тяжкого тілесного ушкодження або настанням інших тяжких або особливо тяжких наслідків.
Про зміст поняття тяжкий злочин та загальний аналіз таких злочинів див. у []{1_12}ч. 4 ст. 12 та у коментарі до статті.
Про зміст поняття тяжке тілесне ушкодження та його аналіз див. у []{1_121}ч. 1 ст. 121 та у коментарі до неї.
Можливість віднесення наслідків злочину до тяжких або особливо тяжких у розумінні []{1_43}ч. 2 ст. 43 слід визначати у кожному випадку окремо. Такими наслідками можуть визнаватись, наприклад, смерть однієї або декількох осіб, виникнення епідемій, ускладнення в сфері економічних або політичних відносин та ін.
3. З урахуванням особливостей обставин, за яких вчиняються злочини, передбачені ч. 2 цієї статті, особи, що їх вчиняють, не можуть бути засуджені до довічного позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене їм на строк більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого за вчинення відповідного злочину.



Розділ IХ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Стаття 44.Правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності

1. Особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування.
2. Звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, передбачених цим Кодексом, здійснюються виключно судом. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності встановлюється законом.

1. Кримінальний кодекс України передбачає можливість звільнення особи, в діяннях якої містяться ознаки певного злочину, від кримінальної відповідальності. Таким чином, держава відмовляється у певних випадках від засудження особи, якщо вона не заперечує проти звільнення з вказаних підстав.
2. Звільнення особи від кримінальної відповідальності є проявом загальної тенденції розвитку кримінального законодавства у бік пом’якшення відповідальності за менш значні злочини, законодавчим втіленням державного гуманізму, об’єктивно необхідного з точки зору сучасної кримінальної політики, що передбачає можливі шляхи реалізації суспільно-політичних цілей покарання, коли їх можна досягнути не кримінально-правовими засобами.
3. Поняття звільнення від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати з відстороненням від відповідальності у зв’язку з відсутністю в діях особи складу злочину або за наявністю обставин, що виключають злочинність діяння. Законом передбачається можливість або обов’язок звільнення від кримінальної відповідальності особи, в діях якої міститься певний склад злочину. Відсутність складу злочину в діях особи виключає можливість звільнення, бо не можна звільняти від кримінальної відповідальності того, хто злочин не вчинив.
4. Звільнення особи від кримінальної відповідальності не можна ототожнювати із звільненням від покарання, в тому числі у зв’язку зі змінами в законодавстві, що виключають кримінальну відповідальність за певні види злочину. Юридична природа звільнення від кримінальної відповідальності полягає в тому, що діяння було злочинним в момент вчинення і залишається таким під час вирішення питання про звільнення. Тому закон ([]{4_23_8}ст. 7-1 КПК України) передбачає обов’язковий порядок роз’яснення обвинуваченому на досудовому слідстві сутності обвинувачення, підстави його звільнення від кримінальної відповідальності і права заперечувати проти закриття справи з цієї підстави. В разі такого заперечення справа направляється з обвинувальним висновком до суду, який і вирішує питання щодо винності особи.
5. Види звільнення від кримінальної відповідальності перелічені у цьому розділі, а саме у зв’язку:
— з дійовим каяттям;
— з примиренням винного з потерпілим;
— з передачею особи на поруки;
— зі зміною обстановки;
— із закінченням строків давності.
Окремо виділені випадки звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону України про амністію чи акта про помилування. Вказані види відрізняються від інших порядком звільнення. Відмова в заведенні кримінальної справи або її закриття на підставі закону про амністію або згідно з актом про помилування на досудовому слідстві та в суді вважається звільненням від кримінальної відповідальності, в інших випадках винесення обвинувального вироку особа звільняється судом за цими підставами від покарання.
6. Специфічні підстави для звільнення особи від кримінальної відповідальності вказані стосовно кожного з видів. У відповідності з принципом індивідуалізації покарання загальними підставами до більшості з них є:
— вчинення злочину вперше ([]{1_45}ст. 45—48);
— вчинення злочину невеликої ([]{1_45}ст. 45—48) та середньої тяжкості (ст. []{1_47}47 та []{1_48}48);
— поведінка особи (щире покаяння, усування заподіяної шкоди тощо ([]{1_45}ст. 45—47).
7. Усі види звільнення від кримінальної відповідальності, за винятком передачі винного на поруки, є безумовними. Що стосується звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки, то у разі порушення умов передачі на поруки особа притягується до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин ([]{1_47}ч. 2 ст. 47).
8. Кримінальний кодекс України передбачає випадки обов’язкового і факультативного звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки злочину.
Обов’язковому звільненню від кримінальної відповідальності підлягають особи у зв’язку з закінченням строків давності ([]{1_49}ч. 1 та 2 ст. 49) та інші, відносно яких при наявності вказаних у законі підстав застосовується термін “звільняються” (у зв’язку з дійовим каяттям — []{1_45}ст. 45, у зв’язку з примиренням винного з потерпілим — []{1_46}ст. 46). Що стосується звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки ([]{1_47}ст. 47) та у зв’язку зі зміною обстановки ([]{1_48}ст. 48), а також у зв’язку із закінченням строку давності за особливо тяжкі злочини, що передбачають можливість застосування такої міри покарання, як довічне позбавлення волі ([]{1_49}ч. 4 ст. 49), законодавець передбачив факультативність звільнення (“може бути звільнена”), тобто рішення цього питання передав на розсуд суду.
9. Звільнення від кримінальної відповідальності (крім звільнення на підставі закону України про амністію чи акта помилування) здійснюється виключно судом. Порядок звільнення встановлюється КПК України (ст. []{4_23_7}7, []{4_23_8}7-1, []{4_23_9}7-2, []{4_23_11}8).
За своїм змістом інститут звільнення особи від кримінальної відповідальності означає відсутність відносно неї обвинувального вироку суду, а тому така особа судимою не вважається.


Стаття 45.Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона після вчинення злочину щиро покаялася, активно сприяла розкриттю злочину і повністю відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям є новим інститутом кримінального права України. Під дійовим каяттям слід розуміти активні і позитивні дії особи після вчинення злочину, які безперечно свідчать про бажання усунути шкоду, спричинену злочином, а також про жалкування щодо вчиненого злочину.
2. Норма кримінального закону, що розглядається, застосовується лише відносно осіб, які вчинили злочини вперше. Вона не розповсюджується відносно осіб:
— раніше судимих;
— що перебувають під слідством та судом;
— що ухиляються від слідства та суду.
Вперше вчинившими злочин також вважаються особи, які:
— раніше притягувались до кримінальної відповідальності, але звільнені від неї у встановленому законом, що діяв на час звільнення, порядку;
— раніше судимі, але судимості погашені або зняті у законному порядку;
— вчинили раніше злочин, строк давності щодо якого для притягнення до кримінальної відповідальності сплинув.
3. Звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям можливе лише за злочин, що відноситься до категорії невеликої тяжкості ([]{1_12}ч. 2 ст. 12), і не застосовується у випадках, коли дійове каяття виходить від особи, що вчинила злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий. Але треба мати на увазі, що Особлива частина Кодексу містить спеціальні норми звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили злочини середньої тяжкості, тяжкі або особливо тяжкі. Чинний Кодекс передбачає 14 таких випадків ([]{1_111}ч. 2 ст. 111, []{1_114}114, []{1_255}255; []{1_175}ч. 3 ст. 175, []{1_263}263, []{1_369}369; []{1_212}ч. 4 ст. 212, []{1_289}289, []{1_307}307, []{1_309}309, []{1_311}311, []{1_401}401; []{1_258}ч. 5 ст. 258; []{1_260}ч. 6 ст. 260). Всі вони (за винятком []{1_401}ч. 4 ст. 401, що містить факультативне звільнення) передбачають обов’язкове звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям з урахуванням як специфіки самих злочинів, так і форм поведінки осіб після вчинення подібних діянь.
4. Дійове каяття винного повинно проявлятися в активних позитивних діях, обов’язковий перелік яких приведений у законі:
— щире покаяння;
— активне сприяння розкриттю злочину;
— повне відшкодування завданих збитків;
— усунення заподіяної шкоди.
5. Про щире покаяння перш за все свідчить добровільне з’явлення із зізнанням. Суть його в тому, що особа, яка вчинила злочин, самостійно, хоч і не обов’язково з особистої ініціативи, звертається до органу дізнання, слідства, до прокуратури або в суд із заявою про вчинений нею злочин. З’явлення із зізнанням оформлюється протоколом за підписами заявника та службової особи відповідного органу. Значення добровільного з’явлення зі зізнанням, як одна з обставин, що звільняє від кримінальної відповідальності, визначається тим, що заявник з особистої волі, без примушення повідомляє про злочин, про який органам влади або ще зовсім не відомо, або по факту злочину порушена кримінальна справа, і сам віддає себе в руки правоохоронних органів, які до цього не мали свідчень про те, хто вчинив злочин.
На відміну від добровільної відмови від злочину ([]{1_17}ст. 17), яка є обставиною, що виключає кримінальну відповідальність, добровільне з’явлення із зізнанням не виключає кримінальну відповідальність, а лише пом’якшує її, а при наявності інших свідчень дійового каяття приводить до звільнення особи від кримінальної відповідальності.
6. Другим проявом дійового каяття є активне сприяння самого правопорушника розкриттю злочину. Воно здійснюється в активних формах і може проявлятися у повідомленні слідчому або судді невідомих їм раніше відомостей, наданні допомоги в збиранні доказів, сприянні у пошуках викраденого або здобутого іншим злочинним шляхом майна, видачі знаряддя та засобів вчинення злочину, викритті інших учасників злочину та подібних діяннях.
7. Дійове каяття обов’язково передбачає добровільне відшкодування спричинених втрат, тобто компенсацію майнової шкоди у грошовій або іншій формі, достатній для відшкодування збитків, понесених потерпілим внаслідок злочину.
Про дійове каяття може свідчити і загладжування спричиненої злочином шкоди іншим, ніж відшкодування втрат, шляхом. Воно може означати ліквідування своїм трудом завданих фізичних порушень або пошкоджень (полагодження пошкодженого майна, надання рівноцінного предмету замість знищеного), загладжування причиненої моральної шкоди (принесення пробачення за нанесення образи, спростування неправдивих вигадувань, що ганьблять іншу особу), надання допомоги у лікуванні потерпілому тощо.
8. Звільнення від кримінальної відповідальності особи у зв’язку з дійовим каяттям можливе лише при наявності зазначеного у []{1_45}ст. 45 переліку позитивних діянь. В іншому випадку кожне з них може бути лише обставиною, що пом’якшує покарання ([]{1_66}ст. 66). Якщо вчинення того чи іншого з них не залежало від волі винного, а інші дії він здійснив, це не є підставою для відмови у звільненні особи від кримінальної відповідальності.
Між тим не можна вважати доведеним факт дійового каяття, якщо винна особа не бажає з будь-яких міркувань (наприклад, із-за боязні) назвати співучасників, викрити їх на очній ставці або відшкодувати матеріальну шкоду, спричинену злочином.
9. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям переслідує гуманні цілі. Застосування цієї підстави повинно проводитися у точній відповідності з вимогами закону та обов’язково враховувати інтереси потерпілого. При вирішенні цього питання не можна обмежитись обіцянкою або письмовим зобов’язанням винної особи щодо відшкодування (ліквідування) матеріальної або іншої шкоди. І навпаки, якщо вимоги потерпілого неадекватні причиненим йому витратам, вони в певній мірі можуть не братись до уваги при винесенні рішення про звільнення особи від кримінальної відповідальності.
10. Вказаний у []{1_45}ст. 45 вид звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється виключно судом у порядку, передбаченому []{4_23_9}ст. 7-2 КПК України, і є безумовним та остаточним, тому що не ставиться у залежність від наступної поведінки особи.


Стаття 46.Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим

Особа, яка вперше вчинила злочин невеликої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо вона примирилася з потерпілим та відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.

1. Держава взагалі не байдуже ставиться до приватних інтересів громадян, що охороняються кримінальним законом. І все ж умовно можна виділити категорії злочинів, від яких у першу чергу страждають особисті або майнові інтереси фізичних осіб, що у кримінальному судочинстві іменуються потерпілими.
Згідно з кримінальним процесом потерпілим визнається особа, якій злочином причинена моральна, фізична або майнова шкода. Особа, що визнана потерпілою по кримінальній справі, законом наділена значним об’ємом процесуальних прав, які дозволяють їй впливати на хід досудового слідства, дізнання та судового розгляду кримінальної справи. По деяких злочинах кримінальні справи порушуються виключно за скаргами потерпілих, і потерпілий, наприклад, по справах приватного обвинувачення, має право особисто або через свого представника підтримувати обвинувачення під час судового розгляду. При розгляді в суді кримінальних справ про інші злочини публічного та приватно-публічного обвинувачення потерпілий хоча і не підтримує обвинувачення, але має в суді рівні права, висловлює свою думку щодо сутності пред’явленого обвинувачення та міри покарання підсудному. Як показала практика, потерпілий не завжди бажає, щоб особа, яка вчинила злочин, була засуджена та понесла покарання. Іноді для нього більш важливо, щоб, наприклад, були відшкодовані понесені ним збитки. Саме виходячи із процесуальної ролі потерпілого та його специфічного зв’язку з винним, чинний Кодекс дає йому можливість вибору і передбачає раніше невідому вітчизняному законодавству підставу звільнення від кримінальної відповідальності, якою є примирення винного з потерпілим. Завдяки включенню в чинний Кодекс такого виду звільнення від кримінальної відповідальності, потерпілий одержав можливість більшого впливу на хід та наслідки кримінальної справи, що змушує визнавати його думку та законні інтереси, суттєво захищає його права.
Таким чином, законодавство пішло по шляху розширення засобів захисту приватних інтересів при розслідуванні та судовому розгляді кримінальної справи. Таке процесуальне положення не можна розглядати як порушення принципу відповідальності за злочин, тому що відповідальність не обов’язково може бути кримінальною, а й моральною та матеріальною.
2. Відносно справ приватного обвинувачення, як і раніше, так і згідно з чинним Кодексом, ми мали і маємо процесуальне положення, згідно з яким такі справи не можна порушити без заяви потерпілого, а порушена кримінальна справа підлягає обов’язковому закриттю за примиренням підсудного з потерпілим. []{1_46}Ст. 46 в певній мірі доповнює це кримінально-процесуальне положення та передбачає звільнення від кримінальної відповідальності за деякі інші злочини у зв’язку з примиренням винного з потерпілим при наявності комплексу підстав.
3. Такими підставами по закону вважаються:
— вчинення злочину невеликої тяжкості;
— вчинення злочину вперше;
— примирення з потерпілим;
— відшкодування завданих потерпілому збитків або усунення заподіяної шкоди.
4. Перш за все згідно зі []{1_46}ст. 46 від кримінальної відповідальності звільняються особи, що вчинили злочин невеликої тяжкості. До них, крім справ приватного обвинувачення, відносяться всі умисні та необережні злочини, за які законом ([]{1_12}ч. 2 ст. 12) передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання, і які пов’язані з заподіянням потерпілому моральної, фізичної або майнової шкоди. Такими злочинами можуть бути, наприклад, умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання ([]{1_123}ст. 123), умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця ([]{1_124}ст. 124), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження ([]{1_128}ст. 128), примушування до вступу в статевий зв’язок ([]{1_154}ст. 154), привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї ([]{1_193}ст. 193), погроза знищення майна ([]{1_195}ст. 195), необережне знищення або пошкодження майна ([]{1_196}ст. 196) та ін.
5. Друга підстава застосування []{1_46}ст. 46 полягає у тому, що винна особа вчиняє злочин вперше. Тобто вона не має судимості, не знаходиться під слідством та судом, не ухиляється від притягнення до кримінальної відповідальності за раніше вчинений злочин. Вчиненим вперше також вважається злочин, якщо минули строки давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинений попередній злочин або особа звільнялась раніше від кримінальної відповідальності за законом, що діяв на час звільнення. Несудимою також вважається особа, якщо судимість погашена або знята у передбаченому законом порядку.
6. Третьою підставою звільнення від кримінальної відповідальності за []{1_46}ст. 46 виступає сам факт примирення особи, що вчинила злочин, з потерпілим. Він означає оформлену в належній процесуальній формі відмову потерпілого від своїх попередніх претензій та вимог до особи, що вчинила злочин, відмову від прохання притягнути її до кримінальної відповідальності або прохання закрити справу, порушену по його заяві. Обов’язково необхідна також згода винної особи на звільнення від кримінальної відповідальності за цією підставою. При цьому на досудовому слідстві та в суді необхідно з’ясувати, чи було це примирення дійсним (добровільним, усвідомленим), без застосування погроз та насильства. Якщо формально примирення відбулось, але є сумніви щодо його дійсності, необхідно з’ясувати обставини примирення, його мотиви та умови з метою додержання превентивного принципу покарання. Потерпілому необхідно роз’яснити наслідки такої відмови, що передбачені законом. Вказана заява може подаватись потерпілим на будь-якій стадії досудового слідства чи судового розгляду аж до віддалення суду у нарадчу кімнату для постановлення вироку.
Належною процесуальною формою відмови потерпілого від своїх попередніх претензій може бути усна його заява, процесуально оформлена протоколом компетентних органів, письмова заява, яка передається цим органам безпосередньо потерпілим, або нотаріально засвідчена його заява, якщо вона передається представником потерпілого.
7. Четверта підстава звільнення особи від кримінальної відповідальності за цією статтею полягає у тому, що винна особа ще до примирення (та як умова такого примирення) загладила спричинені нею потерпілому збитки. Загладжування шкоди може означати як реальне відшкодування у грошовій або в іншій формі заподіяних збитків, так і усунення своїми силами матеріальної шкоди або компенсація моральної шкоди.
Можлива також видача достатніх гарантій відшкодування збитків в обумовлений термін або часткова відмова потерпілого від матеріальних та моральних вимог до винної особи. Але потерпілому необхідно роз’яснити, що головною умовою звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка спричинила йому збитки, є його (потерпілого) волевиявлення. Послідуюче невиконання ґарантій не буде підставою для скасування рішення про звільнення і подальше задоволення матеріальних вимог можливе лише у цивільному порядку.
Компенсація за спричинену шкоду повинна бути достатньою з точки зору не особи, що вчинила злочин, а самого потерпілого.
8. Тільки сукупність всіх чотирьох розглянутих підстав складає умову для звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності за []{1_46}ст. 46.
Головною умовою для звільнення від кримінальної відповідальності за вказаною статтею закон вважає саме порозуміння винного з потерпілим, повне розв’язання конфліктної ситуації, а не “відкуп” заможного злочинця від покарання. Відшкодування збитків виступає як умова такого звільнення при вимогах потерпілого щодо їх компенсації.
9. Звільнення від кримінальної відповідальності за []{1_46}ст. 46 здійснюється виключно судом у порядку, передбаченому ст. []{4_23_8}7-1, []{4_23_11}8 КПК України. При наявності вказаних причин воно є обов’язковим і не обумовлюється виконанням будь-яких дій після судового рішення.


Стаття 47.Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки

1. Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості та щиро покаялася, може бути звільнено від кримінальної відповідальності з передачею її на поруки колективу підприємства, установи чи організації за їхнім клопотанням за умови, що вона протягом року з дня передачі її на поруки виправдає довіру колективу, не ухилятиметься від заходів виховного характеру та не порушуватиме громадського порядку.
2. У разі порушення умов передачі на поруки особа притягається до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин.

1. Чинним Кодексом залишений такий вид звільнення від кримінальної відповідальності, як передача винної особи, яка працює або вчиться, на поруки колективу підприємства, установи чи організації, що дозволяє залучити громадськість до справи перевиховання правопорушника, більш ефективного його виправлення. Таким чином, з одного боку забезпечується контроль за поведінкою особи, що вчинила злочин, здійснення заходів виховного характеру у колективі. З іншого боку — довіра колективу стає стимулом для неї, що спонукає до виправлення.
2. []{1_47}Ст. 47 перелічує підстави звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки, до яких відносяться:
— вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості ([]{1_12}пп. 2, 3 ст. 12);
— вчинення злочину вперше;
— щире каяття.
3. Особою, яка вперше вчинила злочин вважається:
— раніше не судима особа;
— така, відносно якої немає порушеної кримінальної справи;
— судимість якої погашена або знята в передбаченому законом порядку;
— така, що раніше звільнялась від кримінальної відповідальності у відповідності з чинним на той час законом.
4. Про щире покаяння свідчать: з’явлення із зізнанням, щиросердечне визнання вини, сприяння розкриттю чи розслідуванню злочину, відшкодування заподіяної шкоди та інші позитивні дії, що підтверджують глибоке усвідомлення хибності своєї поведінки.
5. Наявність перелічених підстав надає можливість звільнити особу від кримінальної відповідальності у разі виконання певної процедури — клопотання колективу, де працює або вчиться винна особа, про передачу її на перевиховання, а також відсутність побажання винного щодо розгляду його справи по суті у судовому засіданні.
Зазначене клопотання — це визначене у письмовій формі мотивоване прохання загальних зборів колективу за місцем роботи чи навчання звільнити особу від кримінальної відповідальності, поручительство колективу, що ця особа не допустить надалі суспільно небезпечної поведінки, зобов’язання проводити з нею відповідну виховну роботу, своєчасно повідомити компетентні органи про перешкоди до виконання виховної функції (звільнення з роботи, ліквідація підприємства, організації або установи, закінчення навчання, невиконання особою умов, за якими вона була взята на поруки тощо).
6. Характерною особливістю такого звільнення від кримінальної відповідальності є умовний його характер, у зв’язку з чим набуває актуальності поведінка винного після звільнення. Тобто, особа умовно не притягується до кримінальної відповідальності, а вирішення цього питання остаточно проводиться на протязі року з дня винесення рішення про передачу на поруки. У разі порушення умов передачі на поруки у передбаченому законом порядку вирішується питання про притягнення її до кримінальної відповідальності ([]{1_47}ч. 2 ст. 47).
7. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки в певній мірі схоже зі звільненням від покарання з випробуванням та зазначенням іспитового строку ([]{1_75}ст. 75). Але суттєва різниця між ними не тільки в підставах та терміну іспитового строку, але й в наслідках цих процесуальних рішень. Завдяки звільненню від кримінальної відповідальності в разі виконання його умов особа вважається несудимою та такою, що злочин не вчиняла. Між тим []{1_75}ст. 75 передбачає засудження особи за злочин та звільнення її від призначеного судом покарання.
8. Підстави для притягнення на протязі року до кримінальної відповідальності відданого колективу на поруки вказані у []{1_47}ст. 47, а саме: невиправдання довіри колективу, ухилення від заходів виховного характеру, порушення громадського порядку. Невиправданням довіри колективу та ухиленням від заходів виховного характеру є недодержання даних колективу обіцянок щодо своєї поведінки, порушення трудової дисципліни (прогули, лінування), самовільне залишення роботи, пияцтво, вживання наркотиків, бешкетування тощо. Що стосується порушення громадського порядку, то про це можуть свідчити складені компетентними органами та реалізовані у належному порядку акти, рапорти, постанови про притягнення до адміністративної відповідальності та інші процесуальні документи.
9. Кримінально-правові наслідки невдалого поручительства колективу покладаються на винну особу. Якщо колектив на протязі року переконається, що взята на поруки особа не виправдала його довір’я, він має відмовитись від свого поручительства ([]{4_23_17}ст. 13 КПК України). Така відмова у вигляді протоколу загальних зборів колективу направляється в той орган, який передавав особу на поруки. У протоколі необхідно ґрунтовно викласти причини відмови: описання вчинених порушень, заходи виховного впливу, які застосовувались для перевиховання цієї людини, реагування на них з боку взятого на поруки. При наявності документів, що підтверджують негативну поведінку вказаної особи (протоколи, акти про порушення громадського порядку, накази тощо), вони прикладаються до протоколу загальних зборів. Відновлення справи проводиться у касаційному порядку, передбаченому []{4_23_430}ст. 383—395 КПК України.
10. Звільнення від кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин, здійснюється за постановою прокурора або слідчого за згодою прокурора виключно судом і при наявності всіх формальних підстав для нього не носить обов’язкового характеру. Це право суду, а не його обов’язок.
Вирішуючи питання про можливість виправлення та перевиховання в колективі особи, яка вчинила злочин, без притягнення її до кримінальної відповідальності, суд може взяти до уваги:
— обставини вчинення злочину та ступінь вини;
— дані, що характеризували особу до вчинення злочину;
— психофізичні її особливості;
— обставини, що свідчать про дійсний осуд свого вчинку, а не вимушене визнання своєї вини заради звільнення від відповідальності;
— поведінку винної особи після зборів членів колективу про взяття на поруки до судового розгляду справи;
— факт застосування раніше до винної особи одного з видів звільнення від кримінальної відповідальності за вчинений злочин;
— підхід до прийняття колективом рішення про передачу йому винної особи для перевиховання (відповідальний чи формальний).
11. У рішенні про звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею на поруки колективу суд визначає умови, які ставить колектив працівнику, а також вимоги до керівництва підприємства, установи та організації відносно додержання умов у колективі, які дозволяють останньому виконати свій обов’язок або своєчасно повідомити відповідні органи про неспроможність колективу впливати на поведінку взятої на поруки особи.


Стаття 48.Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із зміною обстановки

Особу, яка вперше вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщо буде визнано, що на час розслідування або розгляду справи в суді внаслідок зміни обстановки вчинене нею діяння втратило суспільну небезпечність або ця особа перестала бути суспільно небезпечною.

1. Зазначене в []{1_48}ст. 48 звільнення від кримінальної відповідальності застосовується, в першу чергу, при наявності основних умов, що вказані в []{1_47}ст. 47, а саме:
— щодо діяння, яке має ознаки злочину, наслідки якого не були тяжкими;
— щодо особи, що вчинила злочин вперше.
Що стосується ступеню тяжкості злочину, то від кримінальної відповідальності за цією статтею звільняються особи, що вчинили злочин невеликої та середньої тяжкості ([]{1_12}ч. 2, 3 ст. 12). Вчинення вказаною особою злочину вперше означає відсутність судимості за раніше вчинений злочин та порушеної проти неї кримінальної справи (див. коментар до []{1_45}п. 2 ст. 45).
2. При наявності вказаних вище підстав притягнення особи до кримінальної відповідальності може вважатися недоцільним в умовах певних змін обстановки, що настали на час розслідування справи або її судового розгляду.
[]{1_48}Ст. 48 передбачає дві самостійні, хоча і наближені одна до одної зміни обстановки:
— настання умов, коли в значній мірі змінюється уява про суспільну небезпеку вчиненого діяння;
— втрата суспільної небезпечності особою, яка його вчинила.
3. Що стосується втрати суспільної небезпечності діяння зміна обстановки може виразитися у:
— значних змінах у соціально-економічних, політичних, моральних умовах життя суспільства в масштабах всієї країни;
— суттєвих змінах умов життя групи людей (у регіоні, на підприємстві, в установі, у трудовому колективі).
Ці зміни впливають на суспільну правосвідомість, яка в нових умовах не сприймає як суспільно небезпечне діяння, вчинене в інших обставинах, яке становило значну небезпеку для суспільства в момент вчинення. Зміни обстановки повинні бути настільки суттєвими, що під їх впливом відпадає суспільна небезпека не якогось конкретного діяння, а всіх злочинів даного виду.
Наприклад, в умовах проведення економічних реформ в Україні ще до прийняття чинного Кодексу, де не передбачена відповідальність за спекуляцію, порушення правил про валютні операції справи цієї категорії закривались з цієї підстави.
Зміна обстановки, що тягне за собою усунення суспільної небезпеки діяння, може виявлятися у зникненні особливих умов місця та часу, що надали діянню злочинного характеру. Наприклад, не може вважатися суспільно небезпечною ловля риби у заборонених місцях, якщо надто зростаюче поголів’я в умовах недостатності кормів знаходиться на межі масової погибелі, або з урахуванням цих обставин відлов риби в цих місцях невдовзі після цього був дозволений офіційно.
4. Втрата суспільної небезпечності діяння зовсім не означає відсутності підстав кримінальної відповідальності, бо на час вчинення діяння складало склад злочину та було підставою щодо кримінальної відповідальності. І ця підстава збереглась, оскільки кримінальний закон не змінився і діяння продовжує формально залишатись протиправним. Тому для застосування []{1_48}ст. 48 необхідно встановити, в чому конкретно виразилась зміна обстановки і чому вона потягла за собою втрату суспільної небезпечності вчиненого діяння.
5. Найбільш поширеною є зміна обстановки в житті конкретної людини, яка свідчить про втрату цією особою суспільної небезпеки. Зміна обстановки розуміється при цьому вузько: вона стосується умов життя та діяльності особи як у момент скоєння нею злочину, так і після цього. Про втрату суспільної небезпеки особою, що вчинила злочин, свідчать не тільки об’єктивні умови її життя (зовнішні), але й правильна, об’єктивна оцінка своєї поведінки після вчинення злочину, а також спосіб життя та сумлінне виконання своїх професійних та громадських обов’язків (приватні). Збереження суспільної небезпечності діяння у такому випадку не є перешкодою звільнення особи від кримінальної відповідальності. Характер змін, що пройшли в обстановці, в якій знаходиться особа, можуть бути різними, але у всіх випадках вони повинні розривати ту сукупність чинників та умов, в яких було вчинено злочин. Мова йде про такі зміни в її особистості, які доводять факт виправлення і свідчать про вірогідність невчинення нею злочинів у майбутньому.
Найбільш типовими ситуаціями, коли зміна обстановки пов’язана з зовнішніми умовами, є, наприклад, перебування особи на час розслідування чи розгляду справи судом в армії, в іншому трудовому колективі або колективі учнів, усунення з посади тощо.
Зміною умов, пов’язаних з особою злочинця, можуть вважатися, наприклад, одруження, розрив відносин з кримінальним середовищем, під впливом якого був вчинений злочин, розірвання шлюбних відносин, ускладнення яких стало психологічною причиною злочину, тяжке захворювання, вагітність, вчинення корисного або героїчного поступку, які свідчать про втрату особою, що вчинила злочин, суспільної небезпеки.
6. Цю підставу звільнення від кримінальної відповідальності треба відрізняти від дійового каяття ([]{1_45}ст. 45), з’явлення із зізнанням, активного сприяння розкриттю злочину, тобто обставин, що пом’якшують відповідальність ([]{1_66}ст. 66). Останні передбачають, в основному, позитивну поведінку винної особи у взаємовідносинах з правоохоронними органами та судом. Для звільнення від кримінальної відповідальності за []{1_48}ст. 48 має бути саме втрата винним суспільної небезпечності внаслідок зміни обстановки.
7. Вкрай недопустимим є розширене тлумачення вказаної норми закону, оскільки це може привести до безпідставного звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що вчинили злочин. Наприклад, не можна вважати зміною обстановки факт відбуття покарання особою в місцях позбавлення волі за інші вчинені ним злочини. По змісту закону головним для звільнення особи від кримінальної відповідальності є та обставина, що особа, яка вчинила суспільно небезпечний злочин, перестала бути суспільно небезпечною. Перебування ж особи в місцях позбавлення волі та відбуття нею покарання за вчинення злочину не може свідчити про те, що вона позбавилась небезпечних для суспільства звичок.
8. Вказаний вид звільнення від кримінальної відповідальності є факультативним. Тобто це є право, а не обов’язок суду. При цьому суд враховує також характер вчиненого злочину, тяжкість завданої шкоди, час, що пройшов з моменту вчинення злочину, а також важливість обставин, що свідчать про зміну обстановки та усунення суспільної небезпеки діяння або особи, що його вчинила.
9. Звільнення від кримінальної відповідальності є остаточним і безумовним, тобто не ставиться у залежність від наступної поведінки особи, що звільняється або від будь-яких інших обставин та умов.
10. Звільнення особи від кримінальної відповідальності за []{1_48}ст. 48 здійснюється лише судом у порядку, передбаченому []{4_23_7}ст. 7 КПК України, на момент розгляду яким і дається оцінка зміни обстановки.


Стаття 49.Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

1. Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
2) три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
3) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
4) десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;
5) п’ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
2. Перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання. У цьому разі особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з часу вчинення злочину минуло п’ятнадцять років.
3. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин.
4. Питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі не може бути призначено і заміняється позбавленням волі на певний строк.
5. Давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передбачених у []{1_437}статтях 437—439 і []{1_442}частині першій статті 442 цього Кодексу.

1. Під давністю притягнення до кримінальної відповідальності розуміється закінчення вказаних у кримінальному законі строків після вчинення злочину, внаслідок чого особа, яка його вчинила, звільняється від кримінальної відповідальності.
2. Звільнення від кримінальної відповідальності за цією статтею здійснюється не тому, що вчинене не містить ознак злочину, а тому що через тривалий проміжок часу, як правило, має значно менший громадський резонанс та суттєвим чином відбивається на досягненні мети покарання. Чим менше цей строк, тим ефективніше реалізується ідея невідворотності покарання, досягаються цілі загального і спеціального запобігання. Навпаки, сплив значного часу послаблює виховне і запобіжне значення покарання, а в ряді випадків робить застосування його недоцільним і таким, що суперечить принципу гуманізму. Особа, яка в минулому вчинила злочин, може виправитися, тому з часом розслідування справи правильний розгляд її судом стає утрудненим, а інколи навіть неможливим.
3. Для застосування інституту давності притягнення до кримінальної відповідальності необхідна наявність наступних передбачених законом умов:
— сплив встановлених []{1_49}ст. 49 строків;
— відсутність обставин, що порушують їх перебіг;
— згода обвинуваченого на звільнення від кримінальної відповідальності за цією підставою.
4. Законом передбачено два види строків давності: диференційований, тривалість якого залежить від тяжкості вчиненого злочину, та загальний для всіх злочинів 15-річний строк для осіб, які переховуються від слідства або суду.
5. Тривалість строків давності по чинному кримінальному законодавству, на відміну від []{4_24_0}Кримінального кодексу 1960 року, в основному, поставлена у залежність не від строку покарання, передбаченого законом за вчинений злочин, а від класифікації злочинів, передбачених []{1_12}ст. 12.
Згідно зі []{1_49}ст. 49 особа, що вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки:
— два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачено покарання менш суворе, ніж обмеження волі;
— три роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості, за який передбачене покарання у виді обмеження або позбавлення волі;
— п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості;
— десять років — у разі вчинення тяжкого злочину;
— п’ятнадцять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину.
При вчиненні кількох злочинів, різних по тяжкості, строки давності для кожного з них визначаються на загальних підставах і можуть бути різними за тривалістю.
6. Чинним Кодексом на відміну від попереднього встановлено правила обчислення строків давності. Початок обчислення — день вчинення злочину, кінець — набрання вироком законної сили. Тобто будь-які процесуальні дії по притягненню особи до кримінальної відповідальності не припиняють сплив строків давності. Обчислення їх проводиться аж до набрання вироком суду законної сили у порядку, передбаченому []{4_23_458}ст. 401 КПК України.
Днем вчинення злочину вважається такий, упродовж якого винний здійснив діяння, що входить до об’єктивної сторони складу злочину, незалежно від того, є цей склад формальним чи матеріальним. Наприклад, при вчиненні такого злочину з матеріальним складом як умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, днем вчинення злочину вважається день спричинення смертельного ураження, а не день юридичних наслідків злочину, який може настати через значний проміжок часу після вчинення діяння.
7. Певну складність для визначення дня вчинення злочину має питання про обчислення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення триваючих та продовжуваних злочинів. Давність кримінального переслідування необхідно обчислювати з моменту фактичного припинення триваючих злочинів, що характеризуються безперервним здійсненням злочинного діяння, по власній волі винного (наприклад, при службовій недбалості — добровільне виконання винним тих самих обов’язків, якими раніше він нехтував, заява із зізнанням тощо) або всупереч волі винного (затримання органами влади, порушення кримінальної справи та ін.).
Що стосується продовжуваних злочинів, які характеризуються багаторазовістю вчинених винних діянь, строк давності їх обчислюється з моменту вчинення останнього злочинного діяння, з числа тих, які складають продовжуваний злочин (наприклад, останній випадок безпідставного одержання пенсії у зв’язку з поданням підробленого документа з метою розкрадання).
Таким чином, при вчиненні і триваючих, і продовжуваних злочинів сплив строку давності починається з моменту фактичного, а не юридичного закінчення злочину.
8. При вчиненні кримінально караного готування або замаху при відсутності добровільної відмови від вчинення злочину строк давності починає спливати з моменту припинення попередньої злочинної діяльності. Для співучасників злочину строк давності обчислюється з дня вчинення злочинного діяння виконавцем.
9. Строк давності обчислюється календарними роками (у випадку зупинення строку — також місяцями і днями) і закінчується через передбачене []{1_49}ст. 49 число років у 00.00 годин останнього дня відповідного року. Наприклад, строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за злочин середньої тяжкості, вчинений 1 вересня 2001 р., закінчиться в 00.00 годин 1 вересня 2006 р.
10. У зв’язку з прийняттям чинного Кодексу, що вніс зміни у кримінальний закон, при обчисленні строків давності притягнення до кримінальної відповідальності він застосовується в бік пом’якшення за конкретний злочин. Якщо ж новий закон посилює покарання, строк давності за такою ж умовою обчислюється з урахуванням закону, що діяв на час вчинення злочину або приймався (змінювався) після вчинення злочину до набрання чинності нового Кримінального кодексу України.
11. Перебіг строку давності виключає кримінальну відповідальність при умові, що сплив строку давності не був порушений. Враховуючи соціальне призначення цього інституту кримінального права, законодавець передбачає випадки, коли перебіг давності зупиняється у разі ухилення винної особи від слідства або суду ([]{1_49}ч. 2 ст. 49) та переривається, якщо до спливу передбаченого законом строку особа вчинила новий злочин ([]{1_49}ч. 3 ст. 49).
12. Під ухиленням від слідства та суду слід розуміти будь- які умисні дії, що здійснює особа, з метою уникнути кримінальної відповідальності за вчинене діяння, яке ставить органи попереднього слідства або суд перед необхідністю організувати спеціальні заходи розшуку на території нашої країни, зарубіжних країн або якоїсь обмеженої місцевості. Такою, що ухиляється від відповідальності, можна визнавати особу, яка вчинила втечу після затримання, порушила підписку про невиїзд або, здогадавшись, що буде притягнута до кримінальної відповідальності, переховується, перейшла на нелегальне становище та утруднила виклик її органами слідства чи судом. Тобто особою, що ухиляється від слідства або суду вважається і така, що поки не є обвинуваченою або підозрюваною у вчиненні злочину, але викликана для допиту і не з’явилась до слідчого або в суд у зв’язку з вчиненим нею злочином.
Не може визнаватися такою, що ухиляється від слідства чи суду особа, що вчинила злочин, про який ще невідомо правоохоронним органам, а також особа, причетність якої до вчиненого злочину ще не встановлена.
13. Зупинення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності означає, що перебіг його припиняється на весь час, упродовж якого особа, що вчинила злочин, ухилялась від слідства або суду. Після затримання особи або її з’явлення із зізнанням перебіг строку давності поновлюється з дня затримання або з’явлення до правоохоронних органів. У такому разі час, що сплинув до моменту ухилення від слідства або суду, підсумовується до часу, що пройшов після затримання особи або її з’явлення із зізнанням. Якщо така сума часу до моменту набрання вироком законної сили становить 15 років і давність не була перервана вчиненням нового злочину, особа звільняється від кримінальної відповідальності. У даному випадку закон передбачає недиференційований, загальний для всіх строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, що ухиляються від слідства і суду. Факт свідомого ухилення особи від відповідальності свідчить про те, що вона залишається суспільно небезпечною і це обумовлює необхідність більш суворого підходу до неї при вирішенні питання про давність притягнення до кримінальної відповідальності.
14. Перебіг строку давності притягнення до кримінальної відповідальності переривається, якщо особа вчинила новий злочин.
Умовами такого переривання строків давності та особливостями наслідків, які випливають з цього, є наступні:
— новий злочин, вчинений особою, повинен бути середньої тяжкості, тяжким або особливо тяжким. Якщо особою був вчинений злочин невеликої тяжкості, строк давності за перший злочин продовжує спливати, як і досі, а строк давності кримінального переслідування за новий злочин починає спливати самостійно, незалежно від першого злочину. Наприклад, якщо особа спочатку вчинила підміну дитини ([]{1_148}ст. 148), то вчинення у подальшому зловживання опікунськими правами ([]{1_167}ст. 167) не перериває перебігу 5-річного строку давності щодо першого злочину, оскільки другий злочин за класифікацією ([]{1_12}ст. 12) відноситься до злочинів невеликої тяжкості. Строк давності за другий злочин починає спливати з дня його вчинення;
— вчинення нового злочину середньої тяжкості, тяжкого або особливо тяжкого злочину перериває сплив як диференційованих строків давності, вказаних у []{1_49}ч. 1 ст. 49, так і 15-річного загального для всіх строку давності щодо осіб, які ухиляються від слідства та суду, передбачений []{1_49}ч. 2 ст. 49;
— у разі переривання строку давності у зв’язку з вчиненням нового злочину частина строку давності, що спливла до моменту вчинення нового злочину, втрачає своє значення і не враховується. Обчислення давності у цьому випадку починається з моменту вчинення нового злочину одночасно, паралельно та самостійно щодо кожного з них. Наприклад, особа, що схиляла неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів ([]{1_324}ст. 324), до закінчення трирічного строку давності умисно вбила свою новонароджену дитину ([]{1_117}ст. 117). Із часу останнього злочину наново починається перебіг трирічного строку давності за перший злочин та п’ятирічного строку давності за другий. Якщо після вчинення другого злочину пройшов трирічний строк, особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів, а коли мине 5-річний строк, вона звільняється від кримінальної відповідальності і за умисне вбивство своєї новонародженої дитини.
15. Згідно з []{1_49}ч. 4 ст. 49 питання про застосування строку давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначене довічне позбавлення волі, вирішується судом.
Необхідність особливого законодавчого вирішення питання застосування інституту давності за такі злочини обумовлена підвищеною суспільною небезпечністю особи, яка його вчинила. Застосування або незастосування судом цього інституту провадиться з урахуванням особливостей справи, а також поведінки винного. Закон надає суду право не застосовувати строк давності лише у випадку, коли довічне позбавлення волі (або смертна кара), як вид покарання, вказане у відповідній статті кримінального закону, що був чинним як під час вчинення злочину, або довічне позбавлення волі під час розгляду у суді. Якщо суд визнає неможливим застосувати інститут давності, він все ж не може призначити такій особі довічне позбавлення волі та виносить вирок про призначення йому міри покарання у вигляді позбавлення волі на певний строк.
16. Крім вказаного вище факультативного порядку незастосування строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, закон, у відповідності з нормами міжнародного права, передбачає обов’язкове незастосування цього інституту ([]{1_49}ч. 5 ст. 49) щодо осіб, що вчиняли злочини проти миру, безпеки людства, передбачені []{1_437}ст. 437—439. Особи, що вчинили такі злочини, можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності незалежно від часу, що сплинув із моменту його вчинення, в тому числі за порушення законів та звичаїв війни, застосування зброї масового знищення, геноцид, посягання на життя представника іноземної держави, — з можливим призначенням міри покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
17. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з перебігом строку притягнення до кримінальної відповідальності здійснюється виключно судом і є обов’язковим, за винятком факультативного рішення суду щодо осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, за які передбачена можливість призначення міри покарання у вигляді довічного позбавлення волі.
18. Порядок звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з закінченням строків давності передбачений []{4_23_15}ст. 11-1 та []{4_23_8}ч. 3, 4 ст. 7-1 КПК України.



Розділ Х ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ

Стаття 50.Поняття покарання та його мета

1. Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.
2. Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.
3. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.

1. Покарання — це особлива форма державного примусу, що застосовується судом від імені держави до особи, винної у вчиненні злочину. Воно полягає у тому, що засуджений зазнає певних втрат, передбачених діючим кримінальним та виправно-трудовим законодавством, і має на меті виправлення та перевиховання засуджених в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами і тягне судимість винного. Покарання — один з важливих кримінально-правових інститутів, завдяки якому значною мірою досягається ефективність норм кримінального права.
Суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає кари за вчинений злочин, тобто певних втрат і обмежень. Це може виражатись в обмеженні пересування і спілкування з іншими членами суспільства (при позбавленні волі), права обирати рід трудової діяльності на свій розсуд (при позбавленні права займати певні посади або займатись певною діяльністю), в матеріальних обмеженнях (при виправних роботах, штрафі, конфіскації майна).
2. Кара виступає як один із засобів для досягнення виправної та превентивної мети покарання. Поряд з цим вона не є єдиним засобом для досягнення такої мети. Покарання пов’язане також із застосуванням комплексу виховних, культурно-освітніх та інших заходів, направлених на перевиховання засуджених.
Караючи осіб, винних у вчиненні злочинів, судові органи захищають охоронювані законом особисті інтереси громадян, їх організацій чи об’єднань, держави і суспільства в цілому. В покаранні втілюються такі принципи, як законність, гуманізм, рівність всіх перед законом незалежно від раси, політичних, релігійних та інших переконань.
3. Покарання відрізняється від інших форм державного примусу тим, що воно виступає як реалізація кримінально-правових відносин між особою, яка вчинила злочин, та державою в особі органів правосуддя в широкому розумінні цього слова і призначається від імені держави.
Метою покарання є реалізація соціальної справедливості, виправлення та перевиховання засудженого, запобігання вчиненню засудженим нових злочинів.
Покарання не має на меті завдавати фізичних страждань засудженій особі або принижувати її гідність. Це ґарантується тим, що система покарань в кримінальному праві України не знає ні тілесних покарань, ні таких, які ганьблять людину.


Стаття 51.Види покарань

До осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані лише такі види покарань:
1) штраф;
2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю;
4) громадські роботи;
5) виправні роботи;
6) службові обмеження для військовослужбовців;
7) конфіскація майна;
8) арешт;
9) обмеження волі;
10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
11) позбавлення волі на певний строк;
12) довічне позбавлення волі.

1. Вказані в статті види покарань створюють систему, під якою розуміється передбачений кримінальним законом вичерпний перелік покарань, що розташовані у певному порядку, залежно від ступеню їх тяжкості.
У перелік видів покарань ввійшли формулювання, що були і у []{4_24_0}Кримінальному кодексі 1960 року: штраф, конфіскація майна, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. У той же час, в чинному Кодексі назва деяких з них змінена:
— замість “позбавлення військових, спеціальних звань, рангів, чинів, кваліфікаційних класів і державних нагород” — “позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу”;
— замість “позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю” — “позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю”;
— замість “виправних робіт без позбавлення волі” — “виправні роботи”;
— замість “направлення в дисциплінарний батальйон” — “тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців”.
Введені нові види покарань: громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі.
Виключені такі види покарань, як громадська догана та позбавлення батьківських прав.
[]{1_51}Ст. 51 повинна застосовуватись з урахуванням []{1_98}ст. 98, яка встановлює перелік видів покарань, що призначаються неповнолітнім злочинцям.
2. Збільшення переліку видів покарань у чинному Кодексі та їх розмаїття обумовлене конкретними історичними факторами, що склалися на час його прийняття, а саме особливостями соціальних, політичних, економічних та культурних правовідносин, і покликане створити передумови для досягнення мети покарання, що зафіксована у []{1_50}ч. 2 ст. 50. Це відображає загальну тенденцію розвитку інституту покарання: застосування суворих видів покарань за тяжкі злочини і водночас розширення сфери застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі стосовно менш небезпечних злочинів.
3. Система видів покарань є відкритою, змінюваною у залежності від конкретних історичних етапів життя країни, що виявляється через правотворчість законодавця у її змінах. Але стосовно правоохоронних, правозастосовчих органів, навпаки, є замкненою, обов’язковою та завершеною, що не підлягає будь- яким змінам, скороченням, доповненням та забезпечує єдність караної політики. Для суду, який єдиний має право піддати кримінальному покаранню особу, визнану винною у вчиненні злочину, в законодавстві встановлені обов’язкові межі та порядок застосування окремих видів покарань (наприклад, про позбавлення волі на певний строк йдеться у []{1_63}ст. 63, про довічне позбавлення волі — у []{1_64}ст. 64 та щодо інших — у []{1_53}ст. 53—62). Разом з тим, основною функцією системи покарання є диференційовано-індивідуальний підхід до призначення покарання особам, що визнані винними у вчиненні злочину.
З цього приводу Верховний Суд України у []{4_276_0}постанові Пленуму “Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина” від 30 травня 1997 р. № 7 зазначив, що кримінальне покарання найбільш істотно обмежує конституційні права і свободи людини та громадянина. Тому воно повинно призначатись засудженим у суворій відповідності з вимогами закону про його загальні начала та мету з урахуванням обставин конкретної справи і даних щодо особи підсудного. При призначенні покарання неприпустимо зважати на обставини, не передбачені законом. Наприклад, на статистичні дані про кількість засуджених, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, на динаміку або структуру покарань за попередні періоди тощо.
4. Чинним Кодексом змінена послідовність видів покарання. На відміну від попереднього кодексу законодавець побудував перелік видів покарань на підставі переходу від більш м’якого до найсуворішого (у []{4_24_0}Кримінальному кодексі 1960 року, навпаки — від більш суворого до найбільш м’якого). У такому ж порядку зростаючої тяжкості розташовані альтернативні санкції до конкретних видів злочинів в Особливій частині Кодексу. Наприклад, за вчинення хуліганства без кваліфікуючих ознак ([]{4_24_311}ч. 1 ст. 206 Кримінального кодексу 1960 року) передбачалось покарання у вигляді позбавлення волі на строк до одного року, або виправні роботи на той же строк, або штраф від тридцяти до вісімдесяти мінімальних розмірів заробітної плати. []{1_296}Ч. 1 ст. 296 (хуліганство) перелічує види покарань у зворотному порядку: штраф до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, або арешт на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до трьох років.
5. Визначені у переліку види покарання перебувають між собою у певному співвідношенні: одні застосовуються лише як основні, інші — тільки як додаткові, а окремі можуть бути як основними, так і додатковими. Межі їх застосування виділено законодавцем в окрему []{1_52}ст. 52.
6. За можливістю визначення строку види покарання можна згрупувати у строкові та разові. До строкових відносяться позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, виправні роботи, службове обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Разовими видами покарання є штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також конфіскація майна.
7. Зазначені у []{1_51}ст. 51 види покарань дозволяють суду по можливості ефективно використати різні заходи впливу на засудженого у сполученні:
— впливу на психологічну структуру особи шляхом ізоляції від суспільства, що є найбільш вразливим для засудженого видом покарання (арешт, обмеження волі, утримання військовослужбовців в дисциплінарному батальйоні, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі);
— позбавлення майнових вигод (штраф, конфіскація майна, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців);
— обмеження особистих немайнових прав та інтересів (громадські роботи);
— обмеження можливостей у майбутньому упродовж певного строку виконувати роботу за професією (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю).
8. Покарання за колом засуджених, до яких вони можуть бути застосовані, класифікуються на такі види:
— загальні, тобто ті, що застосовуються до будь-якої особи, визнаної судом винною у вчиненні злочину (позбавлення волі на певний строк, штраф, конфіскація майна);
— спеціальні, що застосовуються лише до обмеженої групи винних осіб;
— позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (стосуються лише військовослужбовців);
— позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю щодо посадових осіб та інших, які використали своє посадове становище для вчинення злочину;
— громадські роботи, до яких не притягаються інваліди І та II груп, вагітні жінки, особи, що досягли пенсійного віку, військовослужбовці строкової служби;
— виправні роботи, які не можна застосовувати до вагітних жінок та жінок, що перебувають у відпустці по догляду за дитиною, непрацездатних, неповнолітніх до 16 років та таких, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування;
— службові обмеження та тримання в дисциплінарному батальйоні для військовослужбовців;
— арешт, який не застосовується щодо неповнолітніх віком до 16 років, вагітних жінок та жінок, що мають дітей віком до семи років;
— обмеження волі, що не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок та таких, що мають дітей до 14 років, осіб пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби, інвалідів I та II груп;
— довічне позбавлення волі, яке не застосовується щодо неповнолітніх до 18 років, осіб, яким понад 65 років, та вагітних жінок.
9. Чинний Кодекс по-новому вирішує питання відповідальності за злісне ухилення від відбування покарання. Якщо Кримінальний кодекс 1960 року в Загальній частині передбачав за злісне ухилення від відбування покарання у вигляді виправних робіт ([]{4_24_33}ст. 30) та штрафу ([]{4_24_35}ч. 3 ст. 32) заміну невідбутого покарання іншим та зовсім не передбачав такої відповідальності за злісне ухилення від деяких інших покарань, то чинний Кодекс вводить ст. []{1_389}389, []{1_390}390, згідно з якими за ухилення від виплати штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, громадських чи виправних робіт, обмеження чи позбавлення волі такі особи притягуються до кримінальної відповідальності.
10. Суд, а також установи та органи, що виконують рішення суду в кримінальних справах, зобов’язані рахуватися з волею законодавця щодо караної політики і застосовувати всі необхідні заходи щодо її найбільш ефективної реалізації.


Стаття 52.Основні та додаткові покарання

1. Основними покараннями є громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.
2. Додатковими покараннями є позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.
3. Штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові покарання.
4. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених цим Кодексом.
5. Ухилення від покарання, призначеного вироком суду, має наслідком відповідальність, передбачену статтями []{1_389}389 та []{1_390}390 цього Кодексу.

1. Покарання — це особлива міра державного примусу за скоєний злочин.
Залежно від порядку призначення закон виділяє:
— покарання, що призначаються тільки як основні;
— такі, що застосовуються лише як додаткові;
— покарання, що можуть призначатися і як основні, і як додаткові.
2. Основні покарання — це такий вид покарань, які не можуть призначатися на додаток до іншого покарання. Вони мають самостійне значення і завжди вказані в санкції норм Особливої частини Кодексу.
До покарань, що можуть призначатись тільки як основні, належать: громадські та виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. Суд має право призначити лише одне з цих покарань — самостійно або разом з додатковими. Поєднання двох або більше основних покарань не допускається. Винятком із цього правила можуть бути лише деякі випадки, коли за вчинення кількох злочинів або за сукупністю вироків призначаються покарання різних видів і закон не передбачає можливості їх заміни.
Так, основні покарання у вигляді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно ([]{1_72}ч. 3 ст. 72).
3. Додаткове покарання це таке, що призначається тільки як доповнення до основного.
Тільки як додаткові можуть призначатись такі покарання:
— позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;
— конфіскація майна.
Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу застосовується за тяжкий чи особливо тяжкий злочин до осіб, які мають військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас ([]{1_54}ст. 54).
Конфіскація майна полягає в примусовому безоплатному вилученню у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого.
Конфіскація майна застосовується за скоєння тяжких та особливо тяжких корисливих злочинів і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених Особливою частиною Кодексу ([]{1_59}ст. 59).
На відміну від конфіскації майна, в санкціях статей Особливої частини Кодексу не передбачаються позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. Вони застосовуються з урахуванням конкретних обставин справи та особи винного за наявністю підстав, вказаних у []{1_54}ст. 54.
4. До покарань, що можуть призначатись і як основні, і як додаткові, належать штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно ([]{1_72}ч. 3 ст. 72).
5. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно ([]{1_72}ч. 4 ст. 72).
Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, коли його спеціально передбачено в санкції відповідної статті Особливої частини Кодексу ([]{1_53}ч. 3 ст. 53).
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.
Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статей Особливої частини Кодексу за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнав за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю ([]{1_55}ч. 2 ст. 55).
6. За ухилення від покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, тобто за ухилення від сплати штрафу або позбавлення, права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, ухилення від відбування громадських чи виправних робіт, засуджені несуть відповідальність за []{1_389}ст. 389, а за ухилення від відбування покарання у виді обмеження волі та у виді позбавлення волі — за []{1_390}ст. 390.


Стаття 53.Штраф

1. Штраф — це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу.
2. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини цього Кодексу не передбачено вищого розміру штрафу.
3. Штраф як додаткове покарання може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено в санкції статті Особливої частини цього Кодексу.
4. У разі неможливості сплати штрафу суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку: десять годин громадських робіт за один встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян, або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років.

1. Стаття зберігає визначення штрафу, згідно з яким із засудженого на користь держави стягується певна сума грошей. У переліку видів покарання штраф стоїть на першому місці. Вже з цього можна зробити висновок, що законодавець вважає його ефективним видом покарання, який з урахуванням обставин справи та особи винного може знайти широке застосування у судовій практиці. Підтвердження цьому дає простий підрахунок: якщо питома вага такого виду покарання, що згадується, в основному, як альтернативне, у санкціях статей та їх частин []{4_24_0}Кримінального кодексу 1960 року складає біля 29 відсотків, то у чинному Кодексі — більш ніж 33 відсотки, тобто третина.
Штраф має психологічний вплив на засудженого, підтверджуючи докір держави особі, яка вчинила злочин, та тягне за собою суттєві матеріальні наслідки, що можуть зробити невигідним та небезпечним вчинення значної кількості майнових та інших злочинів. Суд повинен обов’язково розглядати можливість призначення штрафу у випадках, коли цей вид покарання передбачений відповідною статтею Особливої частини Кодексу.
2. Як і раніше, штраф може бути як основним, так і додатковим видом покарання. Як основний він накладається у випадках і межах, встановлених Особливою частиною Кодексу. В якості додаткового покарання штраф може бути призначений лише тоді, якщо його спеціально передбачено як додаткове покарання у санкції певної статті Особливої частини Кодексу. На даний час чинний Кодекс має лише дві статті, що передбачають штраф як додаткову міру покарання. Це []{1_144}ч. 1 ст. 144 (насильницьке донорство) та []{1_367}ч. 2 ст. 367 (службова недбалість).
3. Законом передбачені і деякі інші випадки застосування штрафу як міри покарання:
— суду надане право при наявності певних умов призначити винній особі більш м’яке покарання, що не зазначене санкцією Особливої частини Кодексу, за якою ця особа обвинувачується ([]{1_69}ст. 69). Таким більш м’яким видом покарання може бути і штраф, межі якого визначаються []{1_53}ст. 53.
Згідно з []{4_233_0}постановою Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 22 грудня 1995 р. № 22, якщо санкція статті закону не передбачає штрафу, він може бути призначений як основне покарання лише в порядку переходу до більш м’якого виду покарання за наявності зазначених у законі підстав:
— виправні роботи можуть бути судом замінені на штраф, якщо після винесення вироку особа стала непрацездатною ([]{1_57}ст. 57). При цьому законом передбачений розрахунок — один місяць виправних робіт рівноцінний трьом неоподатковуваним мінімумам доходів громадян;
— згідно зі []{1_77}ст. 77 у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням суд може призначити особі додаткові покарання, в тому числі штраф у межах, передбачених []{1_53}ст. 53;
— особам, що відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі, невідбута частина покарання при певних умовах може бути замінена судом на більш м’яке покарання, яким може бути штраф ([]{1_82}ст. 82) в межах, передбачених []{1_53}ст. 53;
— вирішуючи питання про звільнення від відбування покарання у виді обмеження або позбавлення волі на строк до 5 років вагітних жінок та таких, що мають дітей до 3 років, суд може замінити покарання більш м’яким, яким може бути і штраф ([]{1_83}ч. 4 ст. 83) в загальних межах, передбачених []{1_53}ст. 53;
— більш м’яким покаранням (в тому числі штрафом) може бути замінений визначений вироком суду вид покарання згідно з амністією та актом про помилування (ст. []{1_85}85 та []{1_86}86).
4. Стаття, що коментується, реґламентує штраф не в конкретній сумі гривень, а у вигляді суми, яка відповідає певній кількості неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, офіційно встановленого державою. Загальний розмір становить від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Але в цій же статті передбачено, що розмір штрафу в інших статтях Особливої частини Кодексу може бути вищим. Законодавець надав суду можливість самостійно вирішувати в кожній справі розмір штрафу та зазначив критерії такого розсуду:
— залежно від тяжкості вчиненого злочину;
— з урахуванням майнового стану винного.
Штраф не повинен перетворитися ні в засіб відкупу від покарання, ні в засіб повного матеріального спустошення засудженого.
5. Закон передбачає ситуацію, коли засуджений не може сплатити штраф. У таких випадках суд замінює йому штраф покаранням у виді громадських або виправних робіт. При цьому вживається розрахунок: десять годин громадських робіт за один неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Або один місяць виправних робіт за чотири встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, але на строк не більше 2 років. Порядок заміни передбачений []{4_23_473}ст. 410 КПК України.
Наприклад, якщо особа була засуджена до штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та штраф не могла сплатити, громадські роботи їй не можуть бути призначені, тому що при вказаному в законі розрахунку суму штрафу можуть покрити громадські роботи строком 500 годин, тоді як максимальний строк громадських робіт за []{1_56}ст. 56 становить лише 240 годин. У такому випадку штраф може бути замінений лише виправними роботами, яких, щоб погасити штраф, повинно бути 12,5 місяця, що відповідає граничному розміру виправних робіт (2 роки), передбаченому []{1_57}ст. 57.
6. Загальною частиною чинного Кодексу, на відміну від []{4_24_0}Кримінального кодексу 1960 року, не передбачені дії, які необхідно здійснювати в разі злісного ухилення від сплати штрафу. Оскільки такі випадки не виключені, примушення до виконання судових рішень забезпечується шляхом притягнення до кримінальної відповідальності за []{1_389}ч. 1 ст. 389.


Стаття 54.Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу

Засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин особа, яка має військове, спеціальне звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, може бути позбавлена за вироком суду цього звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

1. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може призначатися лише в якості додаткового покарання і тільки в разі засудження особи за тяжкий або особливо тяжкий злочин, тобто за злочин, за який відповідно до []{1_12}ч. 4 ст. 12 передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років, або за злочин, за який відповідно до ч. 5 цієї ж статті передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.
Суд може застосувати дане додаткове покарання до особи, яка засуджується за тяжкий або особливо тяжкий злочин, незалежно від того, обумовлено це у санкції відповідної статті чи ні.
2. Військовими є звання, перераховані в []{4_117_0}Законі України “Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25 березня 1992 р.
Наприклад, у Збройних силах України, Службі безпеки України, прикордонних та внутрішніх військах, військах цивільної оборони України є військові звання: лейтенант, капітан, майор, полковник, генерал-майор та ін.
3. В органах внутрішніх справ України встановлені спеціальні звання: майор міліції, полковник внутрішньої служби та ін. Спеціальні звання мають органи податкової та митної служби України.
4. []{4_173_0}Законом України “Про державну службу” від 16 грудня 1993 р. встановлені різні ранги, в залежності від тієї категорії, до якої віднесені посади, що обіймає особа (наприклад, особам, які обіймають посади, віднесені до першої категорії, може бути присвоєний 3, 2 чи 1-й ранг). Ранги встановлені також у дипломатичній службі (надзвичайний і повноважний посол; радник першого класу, аташе та ін.).
5. В органах прокуратури встановлені класні чини (юрист I класу, радник юстиції та ін.).
6. Кваліфікаційні класи присвоюються суддям різних судів, а також судовим експертам.
Про позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу суд повідомляє органу, який його присвоїв, шляхом надіслання копії вироку після набрання ним законної сили, після чого цей орган вносить відповідні зміни до документів, застосовуючи заходи щодо позбавлення засудженого відповідних прав і пільг, про що останній, в свою чергу, повідомляє суд.
7. Суд не в праві позбавляти засудженого вчених ступенів і вчених звань, а також почесних звань як колишнього СРСР і України, так і інших держав. Суд також не вправі позбавляти засудженого державних та інших нагород України, державних та інших нагород колишнього СРСР, а також знаків відзнаки інших держав, включаючи і держави СНД.


Стаття 55.Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю

1. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п’яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років.
2. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначене й у випадках, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
3. При призначенні позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткового покарання до арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк — воно поширюється на увесь час відбування основного покарання і, крім цього, на строк, встановлений вироком суду, що набрав законної сили. При цьому строк додаткового покарання обчислюється з моменту відбуття основного покарання, а при призначенні покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове до інших основних покарань, а також у разі застосування []{1_77}статті 77 цього Кодексу — з моменту набрання законної сили вироком.

1. Позбавлення права обіймати певні посади тягне за собою звільнення засудженого з посади, яку він займав під час вчинення злочину, і позбавлення його на певний строк права займати аналогічні посади на інших підприємствах, в установах чи організаціях.
Позбавлення права займатися певною діяльністю — це заборона засудженому упродовж певного строку займатися тією діяльністю, у зв’язку з якою ним було вчинено злочин.
Під певними посадами розуміється коло посад, які визначені нормативно або мають ідентифікаційні ознаки, що дозволяють точно визначити зміст судової заборони.
Заборона займатися певною професійною діяльністю поширюється на вид діяльності, щодо здійснення якої необхідна професійна підготовка або ця діяльність включає види робіт, що потребують спеціальної підготовки чи дозволяють здійснювати певні дії, приймати рішення, характер яких встановлюється нормативно-правовими актами.
2. Вказаний вид покарання має суттєвий психологічний вплив на засудженого. Основними рисами караного змісту цього покарання є тимчасове позбавлення ґарантованих захистом держави конкретних суб’єктивних прав на певний рід діяльності, на професію та тимчасове обмеження правоздатності, тому що злочинне використання прав та повноважень за посадою ставить під сумнів можливість обіймати таку посаду чи займатись певною діяльністю. Засуджений на досить значний час позбавлений можливості займатись обраною ним справою, “випадає” із звичного для нього середовища, втрачає набутий авторитет, репутацію. Переривається спеціальний трудовий стаж, зменшується оплата праці, наявність судимості у майбутньому може стати перепоною в одержанні нормальної роботи.
При позбавленні права керувати транспортними засобами на строк більше ніж один рік засуджений може бути допущений до такого виду діяльності лише у випадку проходження ним кваліфікаційного випробування після спливу строку покарання, тобто позбавлене право не поновлюється, а здобувається знову.
3. До посад, що забороняються для обіймання засудженим, можуть входити платні і безоплатні, постійні і тимчасові, виборні і ті, що заміщуються за призначенням, керівні і рядові. До переліку діяльності, якої може позбавити суд, відносяться як службова (наприклад, лікарська, ветеринарна тощо), так і не службова (скажімо, керування особистим транспортом).
4. Підставами для призначення судом покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю є такі обставини, коли:
— злочин пов’язаний із займаною посадою, професійною або іншою діяльністю особи і саме цю посаду або цю діяльність використала винна особа при вчиненні злочину;
— характер злочину, особа винного та інші обставини справи свідчать про неможливість збереження за винним права обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю.
5. Позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю може бути як основним, так і додатковим видом покарання, і застосовується у випадках, коли це передбачають санкції відповідних статей. Особлива частина Кодексу закріплює практику застосування даного виду покарання в якості основного і додаткового, коли вчинення злочину пов’язане з посадовим станом засудженого або характером його професійної діяльності. Цей вид покарання частіше застосовується до осіб, що вчинили злочини, пов’язані з лікарською або іншою медичною, педагогічною діяльністю, виконанням інженерних обов’язків, а також до осіб, що займають посади, які їм дозволяють приймати юридично значимі рішення на державній службі, в структурах, де займаються підприємницькою діяльністю.
Всього санкції статей Особливої частини Кодексу передбачають 24 випадки застосування позбавлення права обіймати певну посаду або займатись певною діяльністю як основного виду покарання, та 115 випадків як додаткового. []{1_175}Ч. 1 ст. 175 (невиплата заробітної плати, стипендії, пенсії чи інших установлених законом виплат) передбачає застосування цього виду покарання в якості як основного, так і додаткового до альтернативного покарання у вигляді позбавлення волі.
6. Позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю ([]{1_55}ч. 2 ст. 55) може бути застосовано як додаткове покарання і у випадках, коли воно не передбачене в санкціях Особливої частини Кодексу.
Умовами такого застосування є переконання суду в неможливості збереження за винною особою права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю з урахуванням:
— характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку з заняттям певною діяльністю;
— особи засудженого;
— інших обставин справи.
При цьому посилання на []{1_55}ч. 2 ст. 55 у вироку суду є обов’язковим.
Крім того, []{1_77}ст. 77 передбачає застосування як додаткового покарання позбавлення права обіймати певні посади та займатись певною діяльністю при звільненні від відбування покарання з випробуванням.
7. Вид покарання, що розглядається, є строковим. У ч. []{1_55}1 ст. 55 розмежовані строки основного виду цього покарання — від двох до п’яти років та додаткового — від одного до трьох.
Строк позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, призначений у якості основного покарання, обчислюється з моменту вступу вироку в законну силу. Строк даного виду покарання при його призначенні в якості додаткового до покарання, не пов’язаного з позбавленням або обмеженням волі (штраф, громадські та виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців), або при звільненні від відбування покарання з випробуванням ([]{1_77}ст. 77) також обчислюється з моменту вступу вироку в законну силу, тому що саме з цього часу починає здійснюватися потенціал додаткового покарання. Коли таке покарання призначається додатковим до інших видів покарання, що пов’язані з обмеженням або позбавленням волі, строк починає спливати з моменту відбування основного покарання, хоча поширюється на весь час відбування і основного покарання.
Наприклад, за незаконне проведення дослідів над людиною ([]{1_142}ч. 2 ст. 142) лікар може бути засуджений до позбавлення волі на 5 років з позбавленням права обіймати керівні посади в лікарських установах, пов’язаних з функціями лікування населення, а також займатись лікарською діяльністю строком на 3 роки. Заборона на зайняття вказаних посад та на вид діяльності діє упродовж всього строку як основного, так і додаткового покарання (в даному випадку упродовж 8 років). Адміністрація установи, де відбуває основне покарання така особа, не може притягувати її до роботи, виконання якої їй заборонено за вироком суду.
8. Засуджена до виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі на певний строк особа може бути частково або повністю звільнена від відбування додаткового покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю у разі умовно-дострокового звільнення від відбування основного покарання ([]{1_81}ч. 1 ст. 81).
Від цього покарання, як додаткового, може бути звільнена особа, яка відбуває основне покарання у виді обмеження або позбавлення волі на певний строк, якщо невідбута частина основного покарання їй буде замінена на більш м’яке ([]{1_82}ч. 2 ст. 82).
Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна невідбутої частини покарання більш м’яким щодо позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, призначеного як основного покарання, законом не передбачені. У той же час, повністю або частково може бути звільнений від позбавлення права обіймати певну посаду або займатися певною діяльністю у виді як основного, так і додаткового покарання засуджений, що звільняється на підставі закону України про амністію або акта про помилування ([]{1_85}ст. 85).
9. Прийнявши рішення про позбавлення права обіймати певні посади, суд має сформулювати у вироку це так, щоб засуджений не мав права займати вказані посади в будь-якій галузі господарювання, а також посади, однакові за характером з тими, використовуючи які він вчинив злочин. Позбавлення права займатися певною діяльністю тягне також заборону для засудженого займати пов’язані з нею посади. Наприклад, директор навчального закладу, засуджений за []{1_134}ч. 2 ст. 134 до позбавлення права обіймати керівні посади в установах, пов’язаних з педагогічною діяльністю, може бути позбавлений також права займатись педагогічною діяльністю весь строк основного покарання та строк додаткового покарання. Згідно з []{4_233_0}постановою Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 22 грудня 1995 р. № 22 (зі змінами, внесеними []{4_288_0}постановами від 3 грудня 1997 р. № 12 та від []{4_342_0}26 травня 1999 р. № 7) рішення про позбавлення права обіймати певні посади та займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в резолютивній частині вироку з тим, щоб не виникло ніяких сумнівів при його виконанні.
10. У санкціях чинного Кодексу, за винятком двох статей, не зазначається характер посад або вид діяльності, виконання яких засудженим суд може заборонити.
Серед винятку:
— санкція []{1_286}ст. 286 за порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, передбачає як додаткове покарання позбавлення права керувати транспортними засобами на строк до трьох років;
— санкція []{1_287}ст. 287 за випуск в експлуатацію технічно несправних транспортних засобів або інше порушення їх експлуатації передбачає як додаткове покарання позбавлення права обіймати посади, пов’язані з відповідальністю за технічний стан або експлуатацію транспортних засобів на строк до трьох років.
Відсутність в санкціях Особливої частини Кодексу прямих вказівок на характер посад, види діяльності чи коло підприємств, на роботу в яких може накладатися заборона, підвищує відповідальність суду щодо точного формулювання у вироку цієї міри покарання.
11. Та обставина, що на момент постановлення вироку винна особа вже не займала посаду або не займалася діяльністю, з якими було пов’язане вчинення злочину, не перешкоджає призначенню судом розглядуваного додаткового покарання. В згаданій вище постанові Пленуму Верховного Суду України вказано, що позбавлення права керувати транспортними засобами може бути призначене судом, як додаткове покарання, незалежно від того, що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного стягнення. Разом з тим, призначити таке додаткове покарання особі, яка не має права керувати транспортними засобами, суд не вправі.
12. Ухилення від відбування розглянутого виду покарання тягне за собою кримінальну відповідальність за []{1_389}ст. 389.


Стаття 56.Громадські роботи

1. Громадські роботи полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування.
2. Громадські роботи встановлюються на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день.
3. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби.

1. Вид покарання, викладений у []{1_56}ст. 56, є новим у кримінальному законодавстві України. Громадські роботи — один із видів покарання, коли особа примусово залучається до роботи, у переліку видів покарання ([]{1_51}ст. 51) вважаються більш м’яким, ніж виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, конфіскація майна, обмеження або позбавлення волі.
2. Змістом цього виду покарання є покладення на засудженого трудового зобов’язання, від кількості, характеру і умов якого він ухилятися не має права.
У []{1_55}ст. 55 передбачаються параметри цих робіт, їх характер та умови:
— роботи безоплатні;
— роботи суспільно-корисні;
— виконуються засудженим у вільний від роботи чи навчання час та не більше як чотири години на день.
3. Такий вид покарання може бути лише основним. Строк громадських робіт передбачений у кількості від 60 до 240 годин, що складає 7,5—30 повноцінних восьмигодинних робочих днів, або від 15 до 60 чотирьохгодинних робочих днів.
4. Місце громадських робіт визначається органами місцевого самоврядування, на які покладається:
— відповідальність за додержання правил безпеки проведення робіт;
— створення певних умов для їх виконання;
— надання можливостей для відбування цього покарання засудженим у безпосередній близькості від місця його основної роботи, навчання або місця проживання;
— контроль за виконанням засудженим доручених робіт, облік проведеної роботи, повідомлення спеціальних органів по виконанню судових рішень в кримінальних справах про хід виконання робіт та поведінку засудженого.
5. Засуджені до громадських робіт повинні виконувати такі умови:
— додержуватися правил внутрішнього розпорядку організацій, де відбувають покарання;
— добросовісно відноситись до трудових обов’язків;
— працювати на зазначених для них об’єктах та відробити визначений судом строк;
— інформувати органи, на яких покладено виконання вироків, про зміну місця проживання та основної роботи тощо.
6. Громадські роботи — спеціальний вид покарання, який може застосовуватися не до кожного громадянина.
Так, не призначаються громадські роботи відносно:
— інвалідів першої та другої груп;
— вагітних жінок;
— осіб, які досягли пенсійного віку;
— військовослужбовців строкової служби.
7. Громадські роботи призначаються судом, якщо вони вказані у відповідних санкціях статей Особливої частини Кодексу.
Вони можуть також призначатися у разі:
— заміни ними штрафу при неможливості його сплати ([]{1_53}ст. 53);
— призначення більш м’якого покарання, ніж те, що передбачене санкцією відповідної статті ([]{1_69}ст. 69);
— заміни невідбутої частини покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі на більш м’яке ([]{1_82}ст. 82);
— заміни покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі не більше 5 років на більш м’яке жінкам після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті ([]{1_83}ч. 4 ст. 83);
— заміни на більш м’яке покарання на підставі закону про амністію або акта помилування ([]{1_85}ст. 85).
8. Звільнення від відбування громадських робіт можливе лише на підставі ст. []{1_84}84 та []{1_85}85.
9. Ухилення від відбування громадських робіт тягне за собою притягнення до кримінальної відповідальності за []{1_389}ч. 2 ст. 389.


Стаття 57.Виправні роботи

1. Покарання у виді виправних робіт встановлюється на строк від шести місяців до двох років і відбувається за місцем роботи засудженого. Із суми заробітку засудженого до виправних робіт провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.
2. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.
3. Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць виправних робіт.

1. Виправні роботи є основним видом покарання, яке характеризується тим, що особа примусово залучається до роботи на вказаний у вироку строк з утриманням у доход держави визначеного судом відсотка її заробітку.
2. Вид покарання має суттєвий психологічний вплив на засудженого:
— втілює в собі докір держави;
— обмежує права засудженого на зміну місця роботи та побічно можливості професійної кар’єри в деяких сферах (на державній службі, в банківській діяльності, системі освіти тощо);
— породжує майнові наслідки, зменшуючи заробіток засудженого;
— час відбування покарання, як правило, не включається до загального та безперервного стажу. Втім, при певних умовах час відбування виправних робіт може бути включений до загального трудового стажу.
Виправні роботи як вид покарання, в цілому мають економічний характер і не пов’язані з розривом позитивних суспільних зв’язків засудженого.
3. Чинний Кодекс вніс суттєві зміни в кримінально-правову реґламентацію виправних робіт у порівнянні з []{4_24_0}Кримінальним кодексом 1960 року:
— змінена назва і тим самим уточнена правова природа даного виду покарання;
— відбування покарання обмежене місцем роботи засудженого;
— визначений перелік осіб, до яких виправні роботи не можуть бути застосовані;
— змінений мінімальний строк цього покарання та чітко визначена мінімальна межа відрахувань в доход держави;
— змінений порядок заміни виправних робіт на штраф;
— передбачений інший порядок дій у разі ухилення від відбування виправних робіт.
4. Місцем роботи засудженого можуть бути підприємства, установи та організації будь-якої форми власності, тому що на кожне з них поширюються конституційні ґарантії та норми трудового законодавства. Роботою засудженого є його діяльність, щодо здійснення якої складений трудовий договір. Як правило, засуджений відбуває покарання на попередній посаді, якщо до нього не застосовано, як додаткову міру покарання, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Верховний Суд України у []{4_233_0}постанові Пленуму “Про практику призначення кримінального покарання” від 22 грудня 1995 р. № 22 з цього приводу зазначив, що суди, як правило, не повинні призначати виправні роботи з відбуванням їх за місцем роботи особам, які вчинили злочини, пов’язані з виконанням ними службових або професійних обов’язків, коли залишення винного на тій самій роботі може призвести до послаблення виховного і запобіжного впливу покарання.
Під час відбування покарання засудженому забороняється звільнятись з роботи за власним бажанням без дозволу спеціальних органів, що здійснюють виконання вироків. Дозвіл може бути виданий після перевірки обґрунтованості причин звільнення. Відмова у видачі дозволу на звільнення повинна бути мотивованою та може бути оскарженою в установленому законом порядку. Якщо засуджений не має місця роботи, він повинен самостійно працевлаштуватися або стати на облік в органах служби зайнятості. В останньому випадку засуджений не може відмовитися від запропонованої органами служби зайнятості роботи або перекваліфікації.
5. Виправні роботи є строковим видом покарання. Чинним Кодексом встановлений їх мінімальний строк призначення — 6 місяців, тоді як у []{4_24_0}Кримінальному кодексі 1960 року він складав 2 місяці. Максимальний строк виправних робіт залишений, як і раніше, — 2 роки. Строк відбування виправних робіт, що обчислюється роками і місяцями, розглядається як строк, упродовж якого засуджений працював та із його заробітку проводились відрахування. Якщо під час перебігу строку засуджений не працював по причинах, що визнані нормативно-правовими актами поважними, цей час включається у строк відбування покарання. Обчислення строку відбування покарання може мати юридичне значення при заміні невідбутого покарання або при призначенні покарання за сукупністю вироків. Таким чином, строк покарання продовжується до повного відпрацювання засудженим належної кількості робочих днів, враховуючи час, коли він не працював з поважних причин але отримував заробітну плату, час, коли він хворів, час відпустки по вагітності і пологам.
6. Розміри відрахувань в доход держави мають бути в межах від десяти до двадцяти відсотків (попередній кодекс нижньої межі відрахувань не передбачав). Відрахування проводяться від усієї суми заробітку, без виключення з неї податків та інших платежів, а також претензій по виконавчим документам. Відрахування не проводяться від пенсій, допомог, які одержуються в порядку соціального забезпечення та соціального страхування, виплат одночасного характеру та не передбачених системою заробітної плати. При скасуванні вироку та закритті справи суми, відраховані із заробітку, повертаються засудженому.
7. Виправні роботи застосовуються як основний вид покарання у випадках, передбачених санкціями статей Особливої частини Кодексу.
У той же час передбачаються випадки призначення виправних робіт навіть тоді, коли вони не передбачені санкцією статті, по якій засуджується особа, а саме у разі:
— заміни штрафу при неможливості його сплати ([]{1_53}ч. 4 ст. 53) у порядку, передбаченому []{4_23_473}ст. 410 КПК України;
— призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом ([]{1_69}ст. 69);
— заміни невідбутої частини покарання більш м’яким ([]{1_82}ст. 82);
— заміни більш м’яким покаранням жінки, засудженої до обмеження або позбавлення волі не більше як на 5 років, після досягнення дитиною трирічного віку або її смерті ([]{1_83}ч. 4 ст. 83);
— заміни покарання на більш м’яке на підставі закону про амністію або акта про помилування ([]{1_85}ст. 85).
8. Звільнення від відбування виправних робіт можливе:
— при умовно-достроковому звільненні від відбування покарання ([]{1_81}ст. 81);
— за хворобою ([]{1_84}ст. 84);
— при звільненні від відбування покарання на підставі закону про амністію або акта про помилування.
9. []{1_57}Ч. 2 ст. 57 передбачає випадки, коли виправні роботи не застосовуються:
— до вагітних жінок та таких, що знаходяться у відпустці по догляду за дитиною;
— до непрацездатних;
— до осіб, що не досягли 16 років;
— до осіб пенсійного віку;
— до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування.
10. Якщо особа стала непрацездатною після постановлення вироку про застосування виправних робіт, суд може у порядку, передбаченому []{4_23_473}ст. 410 КПК України, замінити виправні роботи штрафом із розрахунку: три встановлені законодавством неоподатковувані мінімуми доходів громадян за один місяць виправних робіт але на строк не більше двох років.
11. Ухилення засудженого від відбування виправних робіт передбачає кримінальну відповідальність за []{1_389}ч. 2 ст. 389.


Стаття 58.Службові обмеження для військовослужбовців

1. Покарання у виді службового обмеження застосовується до засуджених військовослужбовців, крім військовослужбовців строкової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також у випадках, коли суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження волі чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк.
2. Із суми грошового забезпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків. Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання.

1. Службове обмеження для військовослужбовців полягає в тому, що засуджені до цього виду покарання протягом встановленого судом строку обмеження (від шести місяців до двох років) не можуть бути підвищені за посадою і у військовому званні. Крім того, визначений судом строк покарання не зараховується військовослужбовцю до строку вислуги років для присвоєння чергового військового звання.
Наприклад, []{4_117_0}Законом України “Про загальний військовий обов`язок і військову службу” від 25 березня 1992 р. передбачено, що чергове військове звання “майор” може бути присвоєно офіцеру через три роки після присвоєння йому військового звання “капітан”.
Якщо ж після одержання військового звання “капітан” офіцер за скоєний злочин буде засуджений судом до службового обмеження строком на один рік, то чергове військове звання “майор” йому може бути присвоєно тільки через чотири роки після присвоєння звання “капітан”.
Слід мати на увазі, що строк службового обмеження, визначений судом для військовослужбовця, не впливає на загальну вислугу років для одержання пенсії у встановленому законом порядку, у встановлені строки.
2. Засуджений до службового обмеження військовослужбовець зазнає певних суттєвих обмежень: із суми його грошового забезпечення утримується (відраховується) в доход держави від 10 до 20%.
3. Службове обмеження для військовослужбовців може застосовуватися тільки у випадках, передбачених санкціями відповідних статей розд. XIX Особливої частини чинного Кодексу. Наприклад: []{1_403}ч. 1 ст. 403 (невиконання наказу); []{1_404}ч. 1 ст. 404 (опір начальникові або примушування його до порушення службових обов`язків); []{1_411}ч. 1 ст. 411 (умисне знищення або пошкодження військового майна) та ін.
Слід мати на увазі, що службове обмеження для військовослужбовців може бути застосовано судом замість обмеження волі або позбавлення волі на адекватний строк, якщо суд вважатиме це доцільним, виходячи з обставин справи і особистості засудженого.
Службове обмеження для військовослужбовців не може застосовуватися до військовослужбовців строкової служби.
У цілому за своєю суттю службове обмеження для військовослужбовців може розглядатися в якості своєрідних виправних робіт для цієї категорії осіб у разі притягнення їх до кримінальної відповідальності.


Стаття 59.Конфіскація майна

1. Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого. Якщо конфіскується частина майна, суд повинен зазначити, яка саме частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що конфіскуються.
2. Конфіскація майна встановлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині цього Кодексу.
3. Перелік майна, що не підлягає конфіскації, визначається законом України.

1. У відповідності з []{1_59}ст. 59 конфіскація майна полягає у примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна засудженого, на яке у нього є право власності.
До складу майна входять речі, предмети, грошові кошти, вклади в банку, акції, облігації, векселі, чеки, сертифікати та інші цінні папери. Конфіскуючи цінні папери, акції, держава набуває лише права вимоги на одержання у свою власність частини майна юридичної особи і тільки у випадках, коли це передбачено законом, наприклад при ліквідуванні господарського товариства.
2. Вказаний вид покарання застосовується виключно як додатковий, пов’язаний із позбавленням майнових вигід (має матеріальний характер), є разовим, може бути застосований у передбачених законом випадках до будь-кого з числа засуджених осіб.
3. На відміну від []{4_24_0}Кримінального кодексу 1960 року в []{1_59}ст. 59 чинного Кодексу чітко вказані параметри встановлення цього виду покарання, а саме: за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини, тобто за корисливі злочини, що передбачають міру покарання більше 5 років позбавлення волі ([]{1_12}ч. 4, 5 ст. 12).
4. Конфіскація майна, як додатковий вид покарання, призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій частині Кодексу як обов’язкове додаткове покарання або факультативне (необов’язкове). Чинний Кодекс ([]{1_69}ч. 2 ст. 69) допускає можливість незастосування цього додаткового покарання як обов’язкового, але у випадках, що вказані в []{1_69}ч. 1 ст. 69, а саме:
— наявність декількох умов, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину;
— з урахуванням особи винного.
При цьому суд обов’язково повинен мотивувати своє рішення та послатись на []{1_69}ст. 69 в резолютивній частині вироку.
Якщо санкцією []{1_69}ст. 69 передбачено конфіскацію майна як факультативне (необов’язкове) додаткове покарання, суд повинен обговорити питання про можливість його застосування або незастосування, навівши у вироку мотиви прийнятого рішення.
5. Призначення особі більш м’якого основного покарання, ніж передбаченого законом, на підставі []{1_69}ст. 69 автоматично не поширюється на додаткове покарання, зокрема на обов’язкову конфіскацію майна, питання про призначення або непризначення якої має вирішувати суд. Застосування []{1_69}ст. 69 при призначенні конфіскації обумовлюється самостійно від основного покарання.
6. Кримінальний закон передбачає як повну конфіскацію майна (при вилученні всього належного засудженому майна), так і часткову (при вилученні частки майна).
Вирішуючи питання про те, повну чи часткову конфіскацію майна слід визначити, суд повинен керуватися принципом помірності покарання, не піддавати засудженого такій карі, яка явно не відповідає межі відновлення соціальної справедливості. У випадку застосування конфіскації частини майна у вироку необхідно вказати, яка саме частина конфіскується, або перелічити відповідні предмети (див. []{4_233_15}п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 22 грудня 1995 р. № 22). Отже, при частковій конфіскації у власність держави переходить певна частина майна засудженого (1/2, 1/3, 1/4 тощо) або конкретні предмети (сума грошей, акції, інші цінні папери).
7. Суд має право конфіскувати майно, що належить лише винній особі, тому повинен ретельно перевірити, чи є заарештоване майно його особистою власністю або спільною з іншими особами. Визначивши, що майно підсудному не належить, суд, навіть при відсутності позову про виключення його з опису, з власної ініціативи зобов’язаний винести ухвалу (постанову) про зняття арешту і повернення майна власнику. Ґарантією уникнення таких помилок і труднощів при виконанні вироків у частині конфіскації майна є доскіпливе ставлення органів досудового слідства до накладення арешту, опису майна (зокрема, ваги чи інших чинників виміру, вартості з урахуванням ступеня зношеності речей, кольору, номера, виробничої марки, дати випуску або продажу тощо), а також до його оцінки та можливостей зберігання до суду.
Втім, суд згідно зі ст. 19 Положення про порядок і умови виконання в Українській РСР кримінальних покарань, не зв’язаних із заходами виправно-трудового впливу на засуджених (затверджено Указом Президії Верховної ради УРСР від 22 червня 1984 р. № 7193-х), може застосувати конфіскацію майна і в тому разі, коли його опис не проводився.
8. Заміна конфіскації майна сплатою його вартості неприпустима. Винятком з цього правила є випадки, коли підсудний має частку у спільній власності, наприклад господарського товариства, яку виділити конкретним майном неможливо.
9. Невиявлення у винного майна на час розгляду справи само по собі не є підставою незастосування конфіскації майна, оскільки майно, яке підлягає конфіскації, може бути виявлене при виконанні вироку. Знайдене майно вилучається та конфіскується, якщо не спливли строки виконання вироку, передбачені []{1_80}ст. 80.
10. Конфіскація майна, як додаткове покарання, не може бути призначена при звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. []{1_76}76 та []{1_77}77).
11. Від конфіскації майна як виду додаткового покарання необхідно відрізняти конфіскацію предметів, які фактично використано як знаряддя злочину або якщо вони були об’єктом злочинних дій. Таку конфіскацію, передбачену []{4_23_102}ст. 81 КПК України, називають спеціальною. Спеціальна конфіскація не є видом покарання, хоча передбачена в деяких санкціях Особливої частини Кодексу, а є способом вирішення питання щодо долі речових доказів.
12. Згідно із []{4_23_102}ст. 81 КПК України знаряддя злочину, що належать винному, конфіскуються. Гроші, цінності та інші речі, як об’єкти злочинних дій, повертаються законним власникам або передаються у власність держави. Речі, вилучені з обігу, передаються відповідним установам або знищуються. Також знищуються або передаються заінтересованим особам, якщо вони цього прохають, речі, що не мають ніякої цінності.
Майно, предмети, речі, одержані внаслідок вчинення злочину, за законом також підлягають вилученню у будь-якого власника і передаються в доход держави.
Обов’язковою умовою для вилучення вказаного майна є його визнання речовим доказом. У []{4_68_14}п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи” від 26 січня 1990 р. № 1 зазначено, що знаряддя злочину в справах про незаконні порубки лісу, полювання, заняття рибним, звіриним та іншим водним промислом (мисливські рушниці, риболовні сітки, автомашини, мотоцикли, човни, інші транспортні та плавучі засоби), за допомогою яких вчинюються чи полегшуються вилов риби, відстріл звірів тощо, підлягають конфіскації. Судам належить всебічно перевіряти, чи визнані вони в установленому порядку знаряддями злочину, чи прилучені до справи як речові докази.
13. Якщо слідчим при провадженні досудового слідства не визнано знаряддям злочину предмет, який використано для досягнення злочинної мети, дане питання вирішується за ініціативою суду в стадії віддання обвинуваченого до суду.
14. Знаряддя злочину конфіскується, якщо воно належить винній особі та умисно використовувалось для досягнення злочинного результату. При крадіжці автомобіль або інший транспортний засіб може визнаватись знаряддям злочину, якщо він був одним з необхідних засобів крадіжки, коли значна кількість товару або речей могла бути вилучена і переміщена тільки за його допомогою. Наприклад, до місця крадіжки можна було добратися тільки за допомогою транспортного засобу.
15. Спеціальна конфіскація передбачена санкціями 15 статей Особливої частини Кодексу (наприклад, за []{1_240}ст. 240 при порушенні правил охорони надр — конфіскація законно добутого і знаряддя видобування, за []{1_334}ст. 334 при порушенні правил міжнародних польотів — конфіскація повітряного судна та ін.). У деяких санкціях цих статей передбачена і спеціальна конфіскація, і конфіскація майна як додаткове покарання (за контрабанду — []{1_201}ч. 2, 3 ст. 201, за контрабанду наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів — []{1_305}ч. 2, 3 ст. 305). Проте застосування спеціальної конфіскації, на відміну від конфіскації як додаткового покарання, може мати місце по будь-якій кримінальній справі, навіть якщо санкцією статті чинного Кодексу її не передбачено. В таких випадках суд керується []{4_23_102}ст. 81 КПК України.
16. Конфіскація знарядь і предметів злочину допускається при звільненні винної особи від відбування покарання з випробуванням, у той час як додаткове покарання у вигляді конфіскації майна при застосуванні []{1_75}ст. 75 не може мати місце.
17. Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів, відповідальність за які передбачена різними статтями (частинами, пунктами) чинного Кодексу, суд повинен призначити додаткове покарання, зокрема конфіскацію майна, за наявності для цього підстав, окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити його за сукупністю злочинів. Призначення додаткового покарання лише за сукупністю злочинів є не припустимим. Це стосується і призначення покарання за кількома вироками ([]{1_71}ст. 71): додаткове покарання у вигляді конфіскації майна може бути призначене за кількома вироками лише тоді, коли воно не відбуте за попереднім вироком або призначене за новий злочин.
18. Конфіскація майна як додатковий вид покарання, не може бути замінена іншим покаранням. Звільнення від відбування такого покарання можливе лише при умовно-достроковому звільненні ([]{1_81}ст. 81), звільненні від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок та таких, що мають дітей до семи років ([]{1_79}ч. 1 ст. 79), а також на підставі закону України про амністію ([]{1_86}ст. 86), якщо на день звільнення або видання закону про амністію майно, що підлягає конфіскації, не було вилучене.
19. Порядок задоволення претензій за рахунок конфіскованого майна та перелік майна, що не підлягає конфіскації, передбачаються законодавством про виконання вироку.


Стаття 60.Арешт

1. Покарання у виді арешту полягає в триманні засудженого в умовах ізоляції і встановлюється на строк від одного до шести місяців.
2. Військовослужбовці відбувають арешт на гауптвахті.
3. Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років.

1. Арешт у розумінні []{1_60}ст. 60 є особливою формою державного примусу, що застосовується судом від імені держави з урахуванням принципу необхідності і достатності ([]{1_65}ч. 2 ст. 65) до особи, винної у вчиненні злочину невеликої тяжкості ([]{1_12}ч. 2. ст. 12), і створює внаслідок ізоляції засудженого і застосування певного режиму умови для виправлення засудженого.
Арешт як покарання за вчинений злочин застосовується не тільки для ізоляції винної особи, а й для запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами (спеціальна та загальна превенція), і тягне судимість винного.
На відміну від []{4_105_54}ст. 54 сучасної редакції Кримінального кодексу РФ, у []{1_60}ч. 1 ст. 60 чинного Кодексу України не міститься визначення режиму або типу ізоляції (як правило, вони визначаються законом шляхом вибору певного виду виправної установи), але на цей час існують загальні вимоги щодо ізоляції. Наприклад, розміщення чоловіків окремо від жінок; неповнолітніх окремо від дорослих; осіб, що вперше притягнуті до кримінальної відповідальності, окремо від осіб, які вже відбували кримінальне покарання та ін.
Застосування покарання у вигляді арешту вперше передбачається у []{1_51}п. 8 ст. 51, але поняття арешту не є законодавчою новелою у широкому розумінні. Термін “арешт” (від лат. arrestum — судова постанова) використовується:
а) у цивільному та господарському процесі — як засіб забезпечення позову (створення можливості для майбутнього реального виконання рішення суду) у разі, коли відповідач здійснює або може здійснити дії, які перешкодять або зроблять неможливим реальне виконання судового рішення ([]{4_27_154}ст. 152 ЦПК України), або якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду ([]{4_95_74}ст. 66 ГПК України). Наприклад, у []{4_27_154}ст. 152 ЦПК України передбачається накладення арешту на грошові суми, у []{4_27_423}ст. 393 ЦПК України — на будинок; а у []{4_95_75}ч. 1 ст. 67 ГПК України — можливість накладення арешту на все майно або грошові суми, що належать відповідачу;
б) у кримінальному процесі — у розумінні певних слідчих дій, які спрямовані на досягнення задач кримінального судочинства, зазначених у ст. []{4_23_2}2, []{4_23_29}22, []{4_23_30}23 та []{4_23_38}29 КПК України. Зокрема:
— в якості забезпечення цивільного позову або можливої конфіскації майна з додержанням вимог ст.[]{4_23_37} 28, []{4_23_38}29, []{4_23_72}53-1, []{4_23_154}125, []{4_23_155}126 та []{4_23_296}п. 7 ч. 1 ст. 253 КПК України шляхом недопущення здійснення будь-яких операцій з майном (в тому числі з грошовими вкладами) підозрюваного, обвинуваченого або осіб, які несуть кримінальну відповідальність за їх дії, крім предметів першої необхідності, визначених у Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком;
— взяття під варту ([]{4_23_179}п. 4 ч. 1 ст. 149 та []{4_23_186}ст. 155 КПК України), тобто утримання під вартою у слідчих ізоляторах (а в окремих випадках, згідно із []{4_23_186}ч. 3 ст. 155 КПК України, — в тюрмі або місцях тримання затриманих), обирається як запобіжний захід тоді, коли ніякий інший не здатен забезпечити досягнення цілей, передбачених []{4_23_178}ч. 1 ст. 148 КПК України;
— затримання кореспонденції (будь-яких відправлень, тобто носіїв інформації, крім засобів масової інформації, що відправляються згідно з підпискою), об’єктом проведення якої є поштово-телеграфні установи ([]{4_23_221}ст. 187 КПК України) та інші канали зв’язку ([]{4_23_222}ст. 187-1 КПК України).
Слід звернути увагу на те, що у тексті []{4_23_0}Кримінально-процесуального кодексу України терміни “арешт кореспонденції” та “затримання кореспонденції” використовуються в якості синонімічних понять, разом з тим поняття “арешт” є більш широким і охоплює затримання кореспонденції як перший елемент єдиної за змістом слідчої дії, спрямованої на порушення вільного обігу інформації.
У таких випадках процесуальний зміст арешту складається з низки елементів:
— безпосередньо затримання;
— огляд;
— виїмка (у разі необхідності).
2. Застосування арешту як дисциплінарного стягнення за порушення військової дисципліни (бездоганного і неухильного додержання всіма військовослужбовцями порядку і правил, встановлених військовими статутами та іншим законодавчими актами України) було передбачене ще []{4_329_9}ст. 48—51 Дисциплінарного статуту Збройних Сил, затвердженого Законом України “Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України” від 24 березня 1999 р. № 551-XIV. Його дія поширюється на Прикордонні війська України, Національну гвардію України, Службу безпеки України, внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України, війська Цивільної оборони України, інші військові формування, створені відповідно до законів України, та на громадян, звільнених з військової служби у відставку чи в запас з правом носіння військової форми під час її носіння. Відповідно до []{1_60}ч. 2 ст. 60 арешт в якості певного виду кримінального покарання військовослужбовці також відбувають на гауптвахті.
3. У відповідності з []{1_60}ч. 3 ст. 60 арешт не застосовується до осіб віком до 16 років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до 7 років.
У першому випадку законодавець врахував, що формування неповнолітнього як особи ще не закінчилося, відсутній належний життєвий досвід і не сформована система соціальних орієнтирів, тобто емоційно-вольова сфера психіки ще не досягла стійкості.
У другому випадку знаходження жінки у стані вагітності супроводжується низкою психологічних і фізіологічних факторів, які в певній мірі понижують здатність жінки контролювати свою поведінку. Таким чином, умови ізоляції здатні в значній мірі негативно вплинути на психічний стан вищезазначених категорій осіб. Тобто у разі застосування до них арешту мета покарання, визначена у []{1_50}ч. 2 ст. 50, не може бути досягнута. Крім того, певною мірою були б порушені положення []{1_50}ч. 3 ст. 50.
Незастосування арешту до жінок, які мають дітей віком до 7 років, пов’язане, по-перше, з очевидною недоцільністю перебування таких засуджених в умовах ізоляції та, по-друге, із можливістю подальшого їх виправлення, а також запобігання вчиненню ними нових злочинів без ізоляції від суспільства.
Як вид покарання за скоєний злочин арешт полягає у триманні засудженої особи в умовах ізоляції протягом призначеного судом строку — від одного до шести місяців.
Якщо жінка, яка має таку дитину (дітей), позбавлена при цьому в установленому законом порядку батьківських прав, питання про можливість застосування до неї арешту в якості заходу кримінального покарання розглядається на загальних підставах.
4. Відповідно до []{1_52}ч. 1 ст. 52 арешт відноситься до основних видів покарання і, відповідно, застосовуватися в якості додаткового покарання не може. Арешт може бути призначений судом як покарання лише у випадках, коли це безпосередньо передбачене санкціями статей Особливої частини Кодексу, зокрема: []{1_124}ст. 124; []{1_125}ч. 2 ст. 125; []{1_129}ст. 129; []{1_130}ч. 1 ст. 130; []{1_133}ч. 1 ст. 133 та ін.
5. Згідно зі []{1_72}ст. 72 один день арешту прирівнюється до одного дня позбавлення волі і особа, засуджена до цього виду покарання, повинна відбувати арешт в умовах визначеного судом режиму аж до тюремного.
6. Такі питання, як місце відбування арешту, порядок і умови його виконання, залучення до праці засуджених до арешту, їх матеріальне, побутове та медичне забезпечення вимагають конкретизації у кримінально-виконавчому законодавстві.
Це дасть змогу відрізнити арешт від інших видів покарання, зокрема від позбавлення волі на певний строк шляхом ізоляції засудженого та поміщення його до кримінально-виконавчої установи ([]{1_51}п. 11 ст. 51 та []{1_63}ст. 63). На даний час можна констатувати, що арешт відрізняється від позбавлення волі за строком, на який до засудженого за Кримінальним кодексом можливо застосовувати умови ізоляції (у випадку призначення покарання за []{1_60}ст. 60 — від 1 до 6 місяців, а за []{1_63}ст. 63 — від 1 до 15 років).


Стаття 61.Обмеження волі

1. Покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням засудженого до праці.
2. Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років.
3. Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи.

1. Обмеження волі — нова міра кримінального покарання, раніше невідома нашому кримінальному праву.
Відповідно до []{1_52}ст. 52 обмеження волі може застосовуватися тільки як основна міра покарання.
2. Суть обмеження волі як міри кримінального покарання полягає в триманні за вироком суду засудженої особи у спеціалізованих кримінально-виправних установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залученням до праці.
Можливий строк обмеження волі — від одного до п’яти років.
3. У зв’язку з тим, що даний вид покарання пов’язаний з обов’язковим залученням засудженого до праці, до обмеження волі, згідно з []{1_61}ч. 3 ст. 61 не можуть бути засуджені неповнолітні, тобто особи, які не досягли на момент винесення вироку 18-річного віку; вагітні жінки і жінки, які мають дітей віком до 14 років; особи, які досягли пенсійного віку; інваліди першої і другої груп.
Крім того, обмеження волі не може застосовуватися до військовослужбовців.
4. У разі заміни покарання у вигляді обмеження волі позбавленням волі згідно зі []{1_72}ст. 72 до одного дня позбавлення волі прирівнюються два дні обмеження волі.


Стаття 62.Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців

1. Покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні призначається військовослужбовцям строкової служби на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених цим Кодексом, а також якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той самий строк.
2. Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

1. Дисциплінарний батальйон (дисциплінарна частина) — особлива військова частина, призначена для відбуття покарання засудженими військовослужбовцями.
Утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовця за скоєний ним злочин, як і будь-яке інше кримінальне покарання в Україні, відповідно до []{1_50}ст. 50, має за мету не тільки покарання, а й виправлення засудженого, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.
Покарання не має на меті завдання фізичних страждань або приниження людської гідності.
Виходячи з цих положень закону і повинен будуватися режим відбування покарання військовослужбовцями у дисциплінарному батальйоні.
2. Утримання в дисциплінарному батальйоні є основним видом покарання і може призначатися на строк від шести місяців до двох років.
Направлення до дисциплінарного батальйону характеризується обмеженням волі, виправно-трудовим впливом на засуджених. Воно застосовується до військовослужбовців строкової служби і прирівняних до них осіб у мирний час за вчинення злочинів. Наприклад, це покарання може бути застосоване до курсантів військових училищ, шкіл прапорщиків і мічманів та інших військово-навчальних закладів за злочини, вчинені в період навчання, якщо до зарахування на навчання вони відслужили дійсну строкову військову службу.
Воно не може застосовуватись до військовослужбовців надстрокової служби, прапорщиків, мічманів, офіцерів, а також військовозобов’язаних, які вчинили злочини у період проходження учбових чи перевірочних зборів.
3. Порядок і умови утримання в дисциплінарному батальйоні встановлені []{4_188_0}Законом України “Про Положення про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України” від 5 квітня 1994 р.
Основними засобами виправлення і перевиховання засуджених є встановлений для дисциплінарного батальйону порядок і режим відбування покарання, суспільно корисна праця, виховна робота, бойова підготовка.
4. Направлення до дисциплінарного батальйону може бути призначене:
— коли воно вказане в санкції статті чинного Кодексу, за якою засуджується військовослужбовець ([]{1_407}ч. 1 ст. 407 — самовільне залишення військової частини або місця служби; []{1_411}ч. 1 ст. 411 — умисне знищення або пошкодження військового майна та ін.);
— якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дисциплінарному батальйоні на той же самий строк. Така заміна можлива при засудженні військовослужбовця за вчинення не обов’язково військового злочину.
5. Засудженні до утримання в дисциплінарному батальйоні залишаються військовослужбовцями строкової служби, але час відбування покарання в дисциплінарному батальйоні до строку дійсної військової служби не зараховується, в чому і полягає одна з каральних властивостей цієї міри покарання.
Якщо особа раніше відбувала покарання у вигляді позбавлення волі за будь-який злочин, до неї при вчиненні нового злочину і вирішенні питання про обрання міри покарання не може бути застосовано положення про утримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі.


Стаття 63.Позбавлення волі на певний строк

1. Покарання у виді позбавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.
2. Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років.

1. Позбавлення волі на певний строк — одне з найсуворіших видів покарань, що призначається за вчинення злочинів, які становлять підвищену суспільну небезпеку. Це вид основного покарання, що полягає у примусовій ізоляції засудженого на визначений строк у спеціально призначених для цього виправно-трудових установах, і поєднаний з обмеженням прав (свободи пересування, вибору роботи та роду діяльності, спілкування з сім’єю, знайомими тощо) та з жорсткою реґламентацією часу роботи та відпочинку. Відбування покарання в таких умовах характеризується виправно-трудовим впливом на осіб, які вчинили злочини, та проведенням з ними виховної роботи. Варто підкреслити, що відповідно до []{4_255_43}ст. 43 Конституції України, що взагалі забороняє примусову працю, праця за вироком чи іншим рішенням суду примусовою не вважається.
2. Позбавлення волі на певний строк є строковим видом покарання, чим відрізняється від довічного позбавлення волі.
3. Даний вид покарання застосовується як основний, і лише у випадках, передбачених статтями Особливої частини чинного Кодексу. Питома вага цього виду покарання у всіх санкціях становить близько 72 відсотків. У значній частині санкцій, що його передбачають, позбавлення волі на певний строк визначено як альтернативне покарання (майже 41 відсоток), але більша частина таких санкцій (біля 59 відсотків) передбачають його як безальтернативне. Застосовується це покарання до будь-якої особи як самостійно, так і разом з додатковими.
4. Позбавлення волі на певний строк з огляду на суворість покарання застосовується лише тоді, коли досягнення цілей покарання, зокрема виправлення засудженого, шляхом застосування інших видів покарання неможливе. Якщо санкція статті, за якою засуджується винний, передбачає позбавлення волі на певний строк альтернативно з іншими, більш м’якими видами покарань, суд у вироку має мотивувати, чому саме призначається або не призначається вказаний вид покарання.
5. []{1_63}Ст. 63 встановлює єдині для всіх злочинів межі визначення строку позбавлення волі: від 1 до 15 років. Таким чином, законодавцем встановлено більш жорсткі строки позбавлення волі, а нижня межа визначена в один рік на відміну від []{4_24_0}Кримінального кодексу 1960 р. вона складала 3 місяці. Конкретні межі строків позбавлення волі вказані в санкціях статей Особливої частини чинного Кодексу.
6. Нижня межа строку позбавлення волі в ряді статей чинного Кодексу може бути не вказана. Наприклад, відповідно до []{1_122}ч. 1 ст. 122 за умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, передбачене позбавлення волі на строк до трьох років (тільки у деяких статтях — []{1_159}ст. 159, []{1_160}ч. 3 ст. 160, []{1_303}ч. 2 ст. 303 — вказані строки від одного до трьох чи від одного до п’яти років позбавленні волі). Якщо нижня межа позбавлення волі не вказана, мінімальним строком позбавлення волі є передбачений у []{1_63}ст. 63 один рік.
Треба мати на увазі, що за злочини, вчинені неповнолітніми, позбавлення волі на певний строк встановлюється у залежності від ступеня тяжкості ([]{1_102}ст. 102). Але загальні межі призначення цього виду покарання, вказані у []{1_63}ст. 63, поширюються і на ці випадки.
7. Закон надає можливість суду призначити винній особі позбавлення волі на строк, нижчий від найнижчої межі, що вказана у санкції статті, за якою вона обвинувачується, при наявності умов, викладених у []{1_69}ст. 69 та з посиланням на цю статтю у резолютивній частині вироку. Але такий строк не повинен бути меншим, ніж вказаний у []{1_63}ст. 63 — один рік позбавлення волі. За умовами []{1_69}ст. 69 можливе також призначення більш м’якого покарання, ніж позбавлення волі, якщо тільки цей вид покарання вказаний у санкції відповідної статті. Що стосується верхньої межі строку позбавлення волі, то за загальним правилом вона не може бути вищою ніж та, що вказана в санкції статті. Єдиний виняток з правила виникає при складенні покарань за сукупністю вироків ([]{1_71}ст. 71). Але й при цьому остаточно визначений строк не повинен перевищувати максимальну межу позбавлення волі, передбачену []{1_63}ст. 63, тобто 15 років.
8. Чинний Кодекс не передбачає заміну інших покарань (штрафу, виправних робіт тощо) на позбавлення волі. Між тим допускається можливість заміни позбавлення волі строком не більше двох років, враховуючи обставини справи та особу засудженого, на службове обмеження для військовослужбовців ([]{1_58}ст. 58) та тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців ([]{1_62}ст. 62) на той же строк.
Крім того, []{1_75}ст. 75 визначає можливість звільнення судом від покарання з випробуванням при призначені позбавлення волі на строк не більше 5 років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи. Якщо такий засуджений упродовж іспитового строку не виконує покладені на нього обов’язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє його для відбування призначеного покарання ([]{1_78}ч. 2 ст. 78). У разі вчинення ним нового злочину протягом не відбутої частини покарання суд призначає покарання за правилами, вказаними у []{1_71}ст. 71 та []{1_72}72.
Законом також передбачена можливість при певних умовах звільнення судом від подальшого відбування позбавлення волі, або в окремих випадках заміна його на більш м’яке покарання у випадках, передбачених []{1_79}ст. 79, []{1_81}81—85.
9. Чинний Кодекс на відміну від попереднього не передбачає видів режиму відбування покарання у вигляді позбавлення волі та необхідності визначення їх судом. Ці обов’язки покладені на відповідні служби виконання судових рішень на підставі та в порядку, передбачених []{4_39_0}Виправно-трудовим кодексом України.


Стаття 64.Довічне позбавлення волі

1. Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
2. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

1. Довічне позбавлення волі як міра покарання було введено до []{4_24_0}Кримінального кодексу 1960 року після скасування смертної кари []{4_369_1}Законом України від 22 лютого 2000 р. На відміну від смертної кари, що не включалась у перелік видів покарань і носила винятковий характер, довічне позбавлення волі у чинному Кодексі завершує перелік видів покарання та чітко визначає межі його застосування.
2. Цей найсуворіший вид покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених статтями Особливої частини Кодексу. Сюди відносяться: посягання на життя державного або громадського діяча ([]{1_112}ст. 112), умисне вбивство при обтяжуючих обставинах ([]{1_115}ч. 2 ст. 115), посягання на працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця ([]{1_348}ст. 348), на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя ([]{1_379}ст. 379), посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги ([]{1_400}ст. 400), опір начальникові або примушування його до порушення службових обов’язків, якщо вони були пов’язані з умисним вбивством начальника у зв’язку з виконанням ним обов’язків з військової служби ([]{1_404}ч. 2 ст. 404), а також злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку ([]{1_438}ст. 438, []{1_439}439, []{1_442}442 та []{1_443}443).
3. Санкції вказаних статей крім довічного позбавлення волі передбачають і позбавлення волі на певний строк. Довічне ж позбавлення волі суд визначає лише у випадках, коли вважає неможливим застосування позбавлення волі на певний строк. Мотиви такого рішення обов’язково викладаються у мотивувальній частині вироку.
4. Довічне позбавлення волі не застосовується:
— до осіб, що вчинили злочин у віці до 18 років (навіть якщо при судовому розгляді справи особа досягла повноліття);
— до винних осіб у віці понад 65 років;
— до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.
5. Якщо сплив строк притягнення до відповідальності за злочин, що передбачає довічне позбавлення волі, суду надається право вирішувати питання про застосування строку давності щодо цієї особи. При визнанні неможливим застосувати давність до засудженої особи, суд не може призначити їй довічне позбавлення волі та вправі визначити лише позбавлення волі на певний строк ([]{1_49}ст. 49).
6. Оскільки строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення злочинів проти миру та безпеки людства не застосовується, суд має право призначити довічне позбавлення волі особам, які вчинили такі злочини, через будь- який час після їх вчинення.
7. До засуджених до довічного позбавлення волі не застосовується умовно-дострокове звільнення від відбування покарання або заміна його судом на будь-яке інше. Призначене судом покарання у виді довічного позбавлення волі може бути замінено на позбавлення волі строком не менше 25 років лише за актом про помилування ([]{1_87}ст. 87).



Розділ XI ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

Стаття 65.Загальні засади призначення покарання

1. Суд призначає покарання:
1) у межах, установлених у санкції статті Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин;
2) відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3) враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.
2. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів.
3. Підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються []{1_69}статтею 69 цього Кодексу.
4. Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі []{1_70}статтями 70 та []{1_71}71 цього Кодексу.

1. Розділ про призначення покарання як самостійний не був передбачений в раніше діючому кодексі. Виділення цих питань в самостійний розділ підкреслює їх виключну важливість і актуальність. Особливості призначення покарання неповнолітніх виділені окремо і містяться в розд. ХV чинного Кодексу. У порівнянні з раніше діючим законодавством окремі норми викладені більш стисло і конкретно. Це торкається вирішення питання про призначення покарання за наявністю деяких пом’якшуючих обставин, за незакінчений злочин, за злочин, вчинений в співучасті.
2. Термін “загальні засади призначення покарання” визначає критерії, якими повинен користуватися суд при призначенні покарання підсудному. В цьому знаходить свій прояв індивідуалізація покарання.
У []{1_65}ст. 65 перелічуються конкретні обставини, які суд повинен враховувати при обранні покарання.
3. Першою з таких обставин є необхідність обрання міри покарання в межах санкції конкретної статті Особливої частини Кодексу. Це означає, що суд повинен обирати покарання лише згідно з встановленими санкціями статті. Як відомо, санкції можуть бути різними: відносно визначеними, альтернативними. В окремих санкціях поряд з основними передбачаються додаткові покарання. Все це повинен враховувати суд при призначенні покарання. Наприклад, у відносно визначеній санкції передбачено один основний вид покарання. Цей вид покарання і повинен призначити суд. Але проблема виникає з визначенням строків покарання, особливо тоді, коли різниця між мінімальною і максимальною межею велика.
Наприклад, винна особа засуджується за умисне вбивство без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин ([]{1_115}ч. 1 ст. 115). Строк позбавлення волі за цей злочин встановлено від 7 до 15 років. Суду в межах даної санкції потрібно визначити строк покарання. Вірному вирішенню цього питання слугують наступні пункти []{1_65}ст. 65 та положення []{1_66}ст. 66 та []{1_67}67.
Інколи в санкції статті вказується лише верхня межа покарання. В таких випадках потрібно керуватися відповідними статтями Кодексу, які характеризують кожний вид покарання, встановлюючи його верхню та нижню межу. З цього визначається і нижня межа в тих випадках, коли в конкретній статті вона не вказана. Наприклад, санкція []{1_296}ч. 2 ст. 296 передбачає обмеження волі на строк до п’яти років або позбавлення волі на строк до чотирьох років. Для визначення нижньої межі цих покарань звертаємося до []{1_61}ст. 61 та []{1_63}63. Згідно зі []{1_61}ст. 61 нижній строк обмеження волі встановлено в один рік, позбавлення волі згідно зі []{1_63}ст. 63 — теж один рік. Отож суд при засудженні винного за []{1_296}ч. 2 ст. 296 може обрати йому покарання — обмеження волі на строк від одного до п’яти років, позбавлення волі — в межах від одного до чотирьох років. Ці строки і будуть такими, які встановлені відповідною статтею чинного Кодексу.
При альтернативній санкції суд повинен перш за все обрати вид покарання, а вже потім визначати його строки. Крім основного покарання суд повинен у межах санкції обрати і додаткове покарання. При цьому необхідно пам’ятати, що додаткові покарання можуть бути обов’язковими (наприклад, позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років та конфіскація майна згідно з []{1_368}ч. 3 ст. 368) і факультативними. В останньому випадку застосування додаткової міри покарання залежить від погляду суду, оскільки вона не є обов’язковою ([]{1_363}ч. 2 ст. 363).
Коментуючи []{1_65}п. 1 ч. 1 ст. 65 ще раз підкреслимо, що суд повинен обирати міру покарання винному в межах санкції відповідної статті. Це загальне правило. Між тим, з цього правила є певні винятки, передбачені в законі. Наприклад, згідно зі []{1_69}ст. 69 суд за певних підстав може обрати винному покарання більш м’яке, ніж передбачено в законі, тобто вийти за межі санкції. При інших умовах суд може обрати і більш суворе покарання, ніж передбачене санкціями статей, коли мова йде про обрання покарання за сукупністю злочинів або вироків ([]{1_70}ст. 70 та []{1_71}71). Але в цьому випадку покарання за кожний вчинений злочин обирається в межах санкцій. А при визначенні остаточного покарання можливе його підвищення за встановленими в законі правилами. Детально це питання розглядатиметься в коментарі до названих статей.
Є ще одна підстава, коли суд може посилити покарання у порівнянні з санкціями конкретних статей. Мається на увазі застосування до винних деяких додаткових покарань, які згідно з законом можуть застосовуватися тоді, коли вони вказані в санкціях статей, або коли санкції їх не передбачають, але закон дозволяє їх застосовувати. Наприклад, в []{1_55}ч. 2 ст. 55 передбачено, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як додаткове покарання може бути призначено й у випадку, коли воно не передбачене в санкції статті Особливої частини Кодексу за умови, що з урахуванням характеру злочину, вчиненого за посадою або у зв’язку із заняттям певною діяльністю, особи засудженого та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за ним права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. А така додаткова міра покарання, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу взагалі не передбачається санкціями конкретних статей, а застосовується на підставі []{1_54}ст. 54.
4. []{1_65}П. 2 ч. 1 ст. 65 реґламентує, що покарання повинне обиратись у відповідності з положеннями Загальної частини Кодексу. При цьому повинні враховуватися майже всі інститути Загальної частини. Назвемо деякі з них, які спеціально не перелічуються в пунктах []{1_65}ст. 65. Це завдання Кримінального кодексу України, підстави кримінальної відповідальності, форми вини, мотив і мета, система та види покарань, особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх тощо.
5. У []{1_65}п. 3 ч. 1 ст. 65 передбачено, що при обранні покарання враховуються ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу винного та обставини, що пом’якшують або обтяжують покарання. Слід звернути увагу на те, що на відміну від раніше діючого законодавства в п. 3 []{1_65}ч. 1 ст. 65 відсутнє посилання на те, що суд повинен враховувати також і характер суспільної небезпеки вчиненого злочину. З цим слід погодитись. Оскільки характер суспільної небезпеки визначається значущістю об’єкта, на який посягає злочин, а також співставленням у межах одного і того ж об’єкта окремих складів злочину між собою, то санкція кожної статті Особливої частини Кодексу відображає характер суспільної небезпеки того чи іншого злочину. Оскільки кожний злочин індивідуальний, то в межах санкцій потрібно поглиблено дослідити ступінь його суспільної небезпеки. Як відомо, ступінь суспільної небезпеки — це кількісна характеристика небезпечності злочинних діянь. В межах конкретного складу злочину на неї впливають різні обставини: розмір спричиненої шкоди, форма вини, мотив, мета, способи вчинення злочину, наявність співучасників тощо. Але слід мати на увазі, що вказані обставини враховуються при обранні міри покарання лише тоді, коли вони не входять до конструкції складу злочину.
6. При обранні покарання обов’язково повинні враховуватись як пом’якшуючі, так і обтяжуючі покарання обставини. Їх перелік даний в []{1_66}ст. 66 та []{1_67}67.
7. []{1_65}Ч. 2 ст. 65 встановлює, що особі, яка вчинила злочин, має бути призначено таке покарання, яке необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Це нове законодавче положення, якого не було в Кримінальному кодексі 1960 року.
Під терміном “необхідне покарання” слід розуміти таке покарання, яке повністю відповідає злочину і особі, яка його вчинила. Таке покарання повинно бути достатнім, тобто не меншим, але і не перевищувати необхідність.
8. Положення []{1_65}ч. 3 та 4 ст. 65 будуть розглянуті в коментарях до []{1_69}ст. 69—71.


Стаття 66.Обставини, які пом’якшують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його пом’якшують, визнаються:
1) з’явлення із зізнанням, щире каяття або активне сприяння розкриттю злочину;
2) добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди;
3) вчинення злочину неповнолітнім;
4) вчинення злочину жінкою в стані вагітності;
5) вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин;
6) вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність;
7) вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого;
8) вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності;
9) виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, поєднане з вчиненням злочину у випадках, передбачених цим Кодексом.
2. При призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, і інші обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
3. Якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.

1. Суд призначає покарання у межах, встановлених у санкції Особливої частини Кодексу з урахуванням ступеню тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують або обтяжують відповідальність. Згідно з вимогами []{4_233_1}п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 22 грудня 1995 р. № 22, суди, призначаючи покарання, повинні в кожному конкретному випадку враховувати разом із характером, ступенем суспільної небезпечності вчиненого злочину також дані про особу винного та обставини справи, що пом’якшують відповідальність.
[]{1_66}Ч. 1 ст. 66 встановлює перелік обставин, які пом’якшують призначене покарання. При цьому відповідно до ч. 2 коментованої статті крім зазначених в []{1_66}ч. 1 ст. 66 суд може визнати такими, що пом’якшують відповідальність, і будь-які інші обставини.
Обставини, що пом’якшують покарання, дають можливість суду в межах санкції статті закону призначити менш суворе покарання в порівнянні з розміром покарання, яке могло бути призначене, якби обставини, вказані в першій частині цієї статті, були відсутніми. Крім того, за альтернативною санкцією суд може призначити менш тяжке покарання. Тільки за наяності обставин, що пом’якшують покарання, суд вправі призначити винному покарання більш м’яке, ніж передбачено законом ([]{1_69}ст. 69).
Вибір судом конкретного розміру покарання залежить від характеру тієї чи іншої обставини, що пом’якшує відповідальність.
2. []{1_66}П. 1 ч. 1 ст. 66 передбачає випадки, коли винна особа до кінця визнає свою вину, щиро жалкує, що скоїла злочин, засуджує свою поведінку і в процесі попереднього слідства, судового розгляду справи дає правдиві показання, які сприяють органам правосуддя встановити істину по справі. Щире каяття відрізняється від простого визнання обвинуваченим своєї вини, яке дається під тиском здобутих доказів. З’явлення із зізнанням означає добровільний прихід особи, яка скоїла злочин, в органи досудового слідства із заявою про це, а також з певно вираженим наміром понести відповідальність за скоєне. При цьому мотиви, які спонукали особу до явки з повинною, значення не мають.
Сприяння розкриттю злочину має місце тоді, коли сама особа, що скоїла злочин, активно допомагає правоохоронним органам розкрити злочин до кінця, встановити всіх осіб винних у скоєнні злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом.
3. Передбачене []{1_66}п. 2 ч. 1 ст. 66 добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди може реалізовуватися як у формі матеріальній (наприклад, відшкодування вартості майна, яке пошкоджено), так і моральній. Воно може існувати тільки на добровільному ґрунті і мати місце як до, так і після притягнення особи до кримінальної відповідальності.
4. За п. 3 ч. 1 цієї статті обставиною, що пом’якшує відповідальність особи, є її неповноліття на час скоєння злочину. Як правило, у неповнолітніх відсутній необхідний життєвий досвід, натомість має місце схильність піддаватися впливу з боку іншої особи. Неповнолітні можуть скоріше стати на шлях виправлення, що може бути підставою для призначення їм менш суворого покарання.
5. Скоєння злочину жінкою в стані вагітності (п. 4 ч. 1 цієї статті) розглядається як обставина, що пом’якшує її відповідальність в силу фізіологічних і психічних особливостей, які притаманні вагітним жінкам, можуть сприяти в деякій мірі скоєнню злочину.
6. Вчинення злочину внаслідок тяжких особистих, сімейних та інших обставин (п. 5) визнається обставиною, яка пом’якшує відповідальність особи, якщо саме ці обставини підштовхнули її до скоєння злочину. Це може бути, наприклад, хвороба близьких осіб, складний мікроклімат в сім’ї, тривале безробіття тощо.
7. Вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність (п. 6 ч. 1 цієї статті) пом’якшує відповідальність особи, тому що вона при цьому піддається фізичному або психічному впливу з боку іншої особи, яка примушує її скоїти злочин. Слід мати на увазі, що за []{1_40}ст. 40 фізичний примус віднесений до обставин, що виключають злочинність діяння. Питання про відповідальність особи, яка вчинила злочин внаслідок застосування до неї фізичного або психічного примусу, вирішується відповідно до вимог []{1_39}ст. 39. У разі матеріальної, службової чи іншої залежності особа, що скоює злочин, побоюється погіршити свій матеріальний або службовий стан. Це є своєрідною формою психічного примусу.
8. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого (п. 7 ч. 1 цієї статті), також є обставиною, що пом’якшує відповідальність особи. Наявність неправомірної або аморальної поведінки потерпілого безпосередньо перед скоєнням особою злочину є обов’язковою умовою. Саме неправомірна або аморальна поведінка потерпілого виступає причиною вчинення злочину і є підставою визнання того, що людина, яка його вчинила, діяла в стані сильного душевного хвилювання.
9. П. 8 ч. 1 цієї статті визнає обставиною, що пом’якшує відповідальність особи, вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності. Мається на увазі умисне заподіяння шкоди інтересам, що охороняються, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена ([]{1_39}ст. 39). Особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.
10. Настання кримінальної відповідальності особи, що виконує спеціальне завдання, передбачається за вчинення умисно у складі організованої групи чи злочинної організації особливо тяжкого злочину, поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого злочину, вчиненого умисно і пов’язаного із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження потерпілому або настанням інших тяжких наслідків ([]{1_43}ч. 2 ст. 43).
Особа, що вчинила такий злочин, не може бути засуджена до довічного позбавлення волі, а покарання у вигляді позбавлення волі не може бути призначене їй на строк більший, ніж половина максимального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.
11. У ч. 3 коментованої статті законодавець окремо підкреслив: якщо будь-яка з обставин, пом’якшуючих покарання, вже передбачена в статті Особливої частини Кодексу як ознака злочину, яка впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує.
Це означає, що слідчий або прокурор, складаючи обвинувальний висновок у справі, не вправі посилатися на обставину, що пом’якшує покарання, якщо ця обставина вже передбачена як така ознака у відповідній статті Особливої частини Кодексу, за якою кваліфіковано дії обвинуваченого.
Наприклад, у разі кваліфікації дій обвинуваченого за []{1_116}ст. 116 як умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання, слідчий, прокурор в обвинувальному висновку, а так само і суд при призначенні покарання не можуть посилатися на наявність обставини, що пом’якшує покарання і передбачена в []{1_66}п. 7 ч. 1 ст. 66, — вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпілого.


Стаття 67.Обставини, які обтяжують покарання

1. При призначенні покарання обставинами, які його обтяжують, визнаються:
1) вчинення злочину особою повторно та рецидив злочинів;
2) вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою (частина друга або третя статті 28);
3) вчинення злочину на грунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату;
4) вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку;
5) тяжкі наслідки, завдані злочином;
6) вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані;
7) вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності;
8) вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного;
9) вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством;
10) вчинення злочину з особливою жорстокістю;
11) вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій;
12) вчинення злочину загальнонебезпечним способом;
13) вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
2. Суд має право, залежно від характеру вчиненого злочину, не визнати будь-яку із зазначених у частині першій цієї статті обставин, за винятком обставин, зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 такою, що обтяжує покарання, навівши мотиви свого рішення у вироку.
3. При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини, не зазначені в частині першій цієї статті.
4. Якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.

1. []{1_67}Ст. 67 чинного Кодексу у порівнянні зі []{4_24_45}ст. 41 Кримінального кодексу 1960 року має суттєві відмінності. Вони торкаються факту виключення деяких обставин, які раніше вважались обтяжуючими (наприклад, вчинення злочину з корисливих або інших низьких мотивів, уточнення окремих обтяжуючих обставин за рахунок їх звуження або розширення), а також включення нових обтяжуючих обставин, які раніше не передбачались (вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату тощо).
2. У []{1_67}п. 1 ч. 1 ст. 67 передбачено, по суті, дві різні обставини, які обтяжують покарання. Це вчинення злочину повторно та рецидив злочинів.
Під повторним слід розуміти вчинення двох або більше злочинів ([]{1_32}ст. 32). У теорії така повторність має назву повторності тотожних злочинів. Стосовно повторності однорідних злочинів, то вона має місце лише тоді, коли це передбачено відповідними статтями в Особливій частині Кодексу. Повторність відсутня в тому разі, коли за раніше вчинений злочин особа була звільнена від кримінальної відповідальності, пройшли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності або судимість за цей злочин було знято чи погашено. Більш детально поняття повторності викладено в коментарі до []{1_32}ст. 32.
Рецидив злочину — це вчинення нового умисного злочину особою, яка має судимість за умисний злочин. Рецидив торкається лише випадків попереднього засудження особи за умисні злочини. При цьому судимість не повинна бути знятою чи погашеною.
Вказані обставини свідчать не тільки про підвищену суспільну небезпеку особи винного, набуття ним злочинного досвіду, але й про більшу суспільну небезпеку самого злочину. Тому ці обставини, як правило, обтяжують покарання і суди визнають їх такими.
3. У []{1_67}п. 2 ч. 1 ст. 67 в якості обтяжуючих обставин названо вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою та організованою групою. Визначення цих понять давалось в коментарі до []{1_288}ч. 2 та 3 ст. 288. Дані обставини за будь-яких умов повинні визнаватись обтяжуючими, оскільки їх наявність значно підвищує суспільну небезпеку вчиненого.
4. У []{1_67}п. 3 ч. 1 ст. 67 розглядається така обтяжуюча обставина, як вчинення злочину на ґрунті расової, національної чи релігійної ворожнечі або розбрату. В []{4_24_0}Кримінальному кодексі 1960 року такої обтяжуючої обставини не передбачалось. Частіше за все вказані мотиви мають місце в насильницьких злочинах проти особи, групових порушеннях громадського порядку, масових заворушеннях, терористичних актах тощо. Вчинення названих та інших злочинів за вказаними мотивами є проявом ворожнечі до інших рас, національностей, релігій, а інколи і шовінізму. Підвищена суспільна небезпека перелічених мотивів пояснюється тим, що вони порушують основні права людини, проголошені []{4_438_1}Декларацією прав людини від 19 грудня 1966 р. та []{4_31_0}Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, прийнятим 16 грудня 1966 р. Генеральною асамблеєю ООН, та суперечать Конституції України, яка ґарантує рівноправ’я громадян, свободу совісті.
5. У []{1_67}п. 4 ч. 1 ст. 67 передбачається така обтяжуюча обставина, як вчинення злочину у зв’язку з виконанням потерпілим службового або громадського обов’язку. Такої обтяжуючої обставини не передбачалось в []{4_24_45}ст. 41 Кримінального кодексу 1960 року.
Сутність цієї обтяжуючої обставини полягає в тому, що злочин вчинюється саме у зв’язку з діяльністю потерпілого, щоб перешкодити діям або помститись за них. Специфічним при наявності цієї обтяжуючої обставини є потерпілий. Перш за все це можуть бути особи, які виконують службові обов’язки, що входять в коло їх повноважень. До осіб слід відносити і рядових працівників підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності. Слід мати на увазі, що ознака, яка розглядається, обов’язково пов’язується з законною діяльністю потерпілого.
Виконання потерпілим громадського обов’язку має місце в тих випадках, коли потерпілий здійснював спеціально покладені на нього громадські обов’язки або виконував їх в інтересах держави, підприємства, установи.
6. []{1_67}П. 5 ч. 1 ст. 67 передбачає в якості обтяжуючої обставини настання тяжких наслідків від злочину. Ця обтяжуюча обставина не нова, вона передбачалась і раніше. Поняття тяжких наслідків є оціночним. У кожному випадку з урахуванням всіх обставин справи суд повинен прийти до висновку стосовно настання тяжких наслідків. При цьому обтяжуючі обставини, не повинні входити як кваліфікуюча ознака складу злочину. Необхідно також, щоб тяжкі наслідки, які наступили, знаходились в причинному зв’язку з діянням винної особи. Судово-слідча практика свідчить, що в якості тяжких наслідків визнаються: загибель людей, спричинення тяжкої шкоди здоров’ю людини, великих матеріальних збитків, порушення основних конституційних прав громадян, дезорганізація роботи підприємств, установ тощо.
7. Вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані, як обтяжуюча обставина передбачена []{1_67}п. 6 ч. 1 ст. 67. Ця обставина теж не є новою, вона передбачалась в законодавстві і раніше. Включення її як обтяжуючої пояснюється наступним. Вчинення злочину стосовно осіб, що, по суті, є беззахисними і не можуть дати відсіч злочинцю через малолітство, похилість віку, знаходження в безпорадному стані, свідчить про відсутність у злочинця будь- яких моральних принципів, про його жорстокість. Малолітніми особами визнаються діти до 14 років. До осіб похилого віку відносяться ті, хто отримує пенсію за віком. Між тим, слід враховувати індивідуальні особливості кожного потерпілого, оскільки за законодавством України пенсійний вік визначається по- різному стосовно певних категорій осіб. За загальними правилами для чоловіків — це 60 років, для жінок — 55. До осіб, які знаходяться в безпорадному стані, слід відносити хворих, сплячих тощо.
8. Вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності, передбачено в якості обтяжуючої обставини в []{1_67}п. 7 ч. 1 ст. 67. Така обставина в []{4_24_45}ст. 41 Кримінального кодексу 1960 року не передбачалась. Включення її в перелік обтяжуючих обставин пояснюється тим, що стан вагітності жінки потребує особливого ставлення до неї. Вчинення будь-якого злочину в такий період є небезпечним не тільки для жінки, а й для її ще ненародженої дитини, що значно підвищує суспільну небезпеку злочинних дій. Але для визнання вказаної обставини обтяжуючою необхідно, щоб винний достовірно знав про стан вагітності потерпілої.
9. У []{1_67}п. 8 ч. 1 ст. 67 в якості обтяжуючої обставини передбачено вчинення злочину щодо особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності від винного. Включення цієї обставини до обтяжуючих пояснюється тим, що у випадках, коли потерпілими є особи, які залежать матеріально, по службі чи іншим чином від винної особи, значно підвищується суспільна небезпека вчинених щодо них злочинних дій.
Під матеріальною залежністю розуміють випадки, коли потерпілий знаходився на повному чи частковому матеріальному утриманні винної особи (батько, мати, донька, син, тітка, родичка та інші особи, що можуть бути на утриманні).
Службова залежність має місце тоді, коли потерпілий був підлеглим по роботі. Наприклад, директор установи і підлеглі йому завідуючі відділами, секретар тощо. Інша залежність може мати місце в разі виконання професійних функцій (наприклад, відносини між тренером і спортсменом).
10. Вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством, передбачено в якості обтяжуючої обставини в []{1_67}п. 9 ч. 1 ст. 67. Вказана обтяжуюча обставина суттєво змінена у порівнянні з раніше діючим законодавством, коли мова йшла про підмовлення неповнолітніх до вчинення злочину або залучення їх до вчинення злочину. В чинному Кодексі йдеться про використання малолітнього при вчинені злочину.
Крім того, по-перше, вказана обтяжуюча обставина обмежена лише малолітніми особами, тобто тими, хто не досяг 14-річного віку.
По-друге, з []{1_67}п. 9 ч. 1 ст. 67 випливає, що не є обтяжуючою обставиною підмовництво малолітнього до вчинення злочину, а обтяжуючим кваліфікується тільки вчинення злочину з використанням малолітнього.
Новою обставиною, яка раніше не передбачалась законодавством, є вчинення злочину з залученням особи, яка страждає психічним захворюванням чи недоумством.
Проаналізуємо зазначені обставини. Перш за все, слід погодитись з невключенням в обтяжуючі обставини підмовництва малолітнього. За будь-яких обставин дії винної особи, яка підмовляє малолітнього вчинити суспільно небезпечні дії, охоплюються складом злочину, передбаченого []{1_304}ст. 304 (втягнення неповнолітніх в злочинну діяльність). За таких умов ця обставина практично не може бути обтяжуючою. Вчинення злочину з використанням малолітнього потребує осмислення. Потрібно чітко розмежувати злочинні дії, які являють собою втягнення малолітнього в таку діяльність. Тут передбачається активна роль дорослого.
В юридичній літературі стосовно цього в раніше діючому законодавстві давався такий коментар. У зв’язку з тим, що дії дорослої особи інколи не носять активного характеру, а неповнолітній сам пропонує дорослому вчинити злочин, на що той погоджується, то в такому разі відсутній склад злочину втягнення неповнолітнього в злочинну діяльність. Тому спільне вчинення злочину дорослим і неповнолітнім не буде містити складу злочину втягнення неповнолітнього в злочинну діяльність, а при обранні міри покарання дорослій особі повинна враховуватись вищеназвана обставина як обтяжуюча.
11. У []{1_67}п. 10 ч. 1 ст. 67 передбачена така обтяжуюча обставина, як вчинення злочину з особливою жорстокістю. Ця обставина передбачалась і в раніше діючому законодавстві. Її характеристика давалась стосовно умисних вбивств, оскільки така ознака є кваліфікуючою для складу злочину. Сутність даної ознаки перш за все пов’язана зі способом вчинення злочину, але при цьому можуть враховуватись і інші обставини. Стосовно способу вчинення злочину, то в літературі і судовій практиці посилаються на спричинення потерпілому особливих болісних відчуттів. Це можуть бути тортури, знущання, що завдають страждання жертві, нанесення великої кількості тілесних ушкоджень, застосування отрути, яка призводить до особливих страждань, позбавлення води, їжі.
Особлива жорстокість може мати місце і тоді, коли потерпілому спричиняються тяжкі моральні або психічні страждання. Наприклад, в присутності батьків ґвалтують чи вбивають їх дитину тощо.
У кожному випадку визнання дій винної особи вчиненими з особливою жорстокістю судово-слідчі органи повинні мотивувати, чому такі дії визнаються вчиненими з особливою жорстокістю.
12. Вчинення злочину з використанням умов воєнного або надзвичайного стану, інших надзвичайних подій раніше як обтяжуюча обставина не передбачалось. По суті, тут мова йде про три самостійні умови. Перша — це воєнний стан. Він має місце в період перебування України в стані війни з іншою державою. Початком воєнних дій є оголошення стану війни або початком воєнних дій. Тут чітко визначається день і навіть час початку такого стану. Кінцем воєнного часу є оголошений день і час припинення воєнних дій.
У відповідності з []{4_374_0}Законом України “Про правовий режим надзвичайного стану” від 16 березня 2000 р. надзвичайний стан визначається як особливий правовий режим, який може тимчасово вводитись в Україні чи в окремих її місцях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських жертв і матеріальних витрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян. Надзвичайний стан вводиться Указом Президента, який затверджується Верховною Радою.
До інших надзвичайних подій можуть бути віднесені стихійні лиха, наприклад землетрус, повінь, пожежі тощо. Як свідчить практика, злочинці використовують такі стани в державі для вчинення злочинів. Наприклад, під час подій в Чорнобилі за умов відселення з Чорнобильської зони населення там вчинювались крадіжки майна. Під час повені в Західній Україні теж почастішали крадіжки майна громадян. При вчиненні злочинів за перелічених надзвичайно тяжких умов для держави в цілому чи окремих її регіонів значно підвищується їх суспільна небезпека. Це і викликало появу в законі таких обтяжуючих покарання обставин.
13. У []{1_67}п. 12 ч. 1 ст. 67 в якості обтяжуючої обставини передбачено вчинення злочину загальнонебезпечним способом. Ця обтяжуюча обставина передбачалась і в законодавстві, яке діяло раніше. Вона полягає в тому, що при вчиненні злочину небезпека загрожує життю чи здоров’ю кількох осіб (наприклад, постріл в натовп). Дана обставина може мати місце і тоді, коли вчинення злочину загрожує спричиненням значної матеріальної шкоди декільком фізичним або юридичним особам.
14. Вчинення злочину особою, що перебуває у стані алкогольного сп’яніння або у стані, викликаному вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів, передбачено в []{1_67}п. 13 ч. 1 ст. 67. Вказана обтяжуюча обставина передбачалась і раніше. В чинному Кодексі уточнена редакція за рахунок включення не тільки стану алкогольного сп’яніння, але й стану, викликаного вживанням наркотичних або інших одурманюючих засобів.
15. Стан сп’яніння виникає внаслідок вживання особою алкогольних напоїв. Як свідчить статистика, в Україні значна кількість злочинів вчинюється в стані алкогольного сп’яніння. Так, в 1999 р. такі злочини складали 13,9%, а в 2000 р. — 11,5% від кількості розкритих злочинів.
Слід мати на увазі, що в даному випадку мова йде про фізіологічне сп’яніння (при патологічному сп’янінні особа визнається неосудною і не несе за свої дії відповідальності). До такого стану особа доводить себе сама. Знаходячись під впливом алкоголю, людина нерідко стає агресивною, схильною до нападів, бійок тощо.
Вживання наркотиків призводить до одурманювання, що також негативно впливає на поведінку людини. []{4_209_1}Закон України “Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин їх аналогів і прекурсорів” в ст. 1 так визначає наркотичні засоби: це рослини, сировина і речовини, природні або синтетичні, класифіковані як такі в міжнародних конвенціях, а також інші рослини, сировина і речовини, які становлять небезпеку для здоров’я населення у разі зловживання ними і віднесені до зазначеної категорії. Перелік цих речовин дається в наказах Комітету по контролю за наркотиками при МОЗ України, які періодично переглядаються.
Певний негативний стан особи викликається також психотропними речовинами.
До одурманюючих засобів можуть бути віднесені сильнодіючі ліки, які приймаються у великих дозах, аерозолі, газоподібні речовини, лаки, фарби тощо.
Включення алкогольного сп’яніння, а також стану, викликаного вживанням наркотичних або одурманюючих засобів, до обставин, які обтяжують покарання, пояснюється тим, що особи, знаходячись під впливом алкоголю чи наркотиків, являють собою підвищену суспільну небезпеку в разі вчинення ними злочину.
16. У []{1_67}ч. 2 ст. 67 реґламентовано, що суд у залежності від характеру вчиненого злочину може не визнати зазначені в ч. 1 обставини обтяжуючими. Але вказане положення не відноситься до обставин, перелічених в п. 2 (вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою ([]{1_28}ч. 2 або 3 ст. 28), п. 6 (вчинення злочину щодо малолітнього, особи похилого віку або особи, що перебуває в безпорадному стані), п. 7 (вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала в стані вагітності), п. 9 (вчинення злочину з використанням малолітнього або особи, що страждає психічним захворюванням чи недоумством), п. 10 (вчинення злочину з особливою жорстокістю), п. 12 (вчинення злочину загальнонебезпечним способом).
У кожному випадку визнання в якості обтяжуючої однієї з перелічених у []{1_67}п. 1 ст. 67 обставин суд повинен мотивувати. Якщо певні обставини, перелічені в []{1_67}пп. 1, 3—5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67, суд не вважає обтяжуючими обставинами, він повинен навести мотиви такого рішення. Слід підкреслити, що []{1_67}ст. 67 у порівнянні з раніше діючим законом значно розширила перелік обставин, які суд за власним розсудом може визнати або не визнати обтяжуючими.
17. Принципово важливим положенням, яке міститься в []{1_67}ч. 3 ст. 67, є положення про те, що перелік обтяжуючих обставин, передбачених у ч. 1 вказаної статті, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
18. []{1_67}Ч. 4 ст. 67 встановлює: будь-яка з обставин, що обтяжує покарання і передбачена в статті Особливої частини Кодексу як ознака злочину, яка впливає на його кваліфікацію, не може ще раз враховуватись судом при призначенні покарання.
Вказане положення раніше законом не реґламентувалось, а з цього приводу давалось роз’яснення Пленумом Верховного Суду України. Сутність положення полягає в тому, що законодавець, конструюючи певний склад злочину, враховує ту чи іншу обтяжуючу обставину і це відбивається на санкції за даний склад злочину. Тому не можна ще раз враховувати цю ж саму обставину і при призначенні покарання. Наприклад, у []{1_115}п. 4 ч. 2 ст. 115 передбачено вчинення вбивства з особливою жорстокістю. Ця обтяжуюча обставина дає підстави кваліфікувати вчинене вбивством за обтяжуючих обставин. Тому при призначенні покарання винній особі не може враховуватись та ж сама обтяжуюча обставина, передбачена []{1_67}п. 10 ч. 1 ст. 67.
19. Наявність тих чи інших обтяжуючих обставин впливає на призначення покарання винному в бік його підвищення.
Цей вплив може виражатись в наступному:
— за наявності в законі альтернативної санкції обирається більш суворий вид покарання;
— при відносно визначеній санкції обирається покарання ближче до максимальної межі або таке, що дорівнює їй;
— при наявності в санкції факультативних додаткових покарань вони застосовуються до винного;
— за наявності обтяжуючих обставин не повинна застосовуватись []{1_69}ст. 69.


Стаття 68.Призначення покарання за незакінчений злочин та за злочин, вчинений у співучасті

1. При призначенні покарання за незакінчений злочин суд, керуючись положеннями []{1_65}статей 65—67 цього Кодексу, враховує ступінь тяжкості вчиненого особою діяння, ступінь здійснення злочинного наміру та причини, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця.
2. При призначенні покарання співучасникам злочину суд, керуючись положеннями []{1_65}статей 65—67 цього Кодексу, враховує характер та ступінь участі кожного з них у вчиненні злочину.

1. Положення, передбачені в []{1_68}ст. 68 чинного Кодексу, діяли і в []{4_24_0}Кримінальному кодексі 1960 року. Але вони не виділялись в окрему статтю, а були передбачені в тих статтях, де визначалось поняття стадій вчинення злочину та співучасті. Крім того, окремі моменти в новому законодавстві уточнені.
2. Призначення покарання за незакінчений злочин визначається правилами, викладеними в []{1_65}ст. 65, з урахуванням як пом’якшуючих, так і обтяжуючих обставин, передбачених []{1_66}ст. 66 та []{1_67}67, в межах санкції статті Особливої частини, по якій кваліфіковано злочин.
Специфічною обставиною для призначення покарання за незакінчений злочин є врахування судом ступеню здійснення злочинного наміру та причин, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця. Очевидно, що стадія готування до злочину за будь-яких підстав являє собою меншу суспільну небезпеку, ніж замах на злочин. І це повинно відбиватись на визначенні конкретного виду і строку покарань. Замах теж може бути по- різному оцінений в залежності від того, закінчений він, чи незакінчений, і які наступили наслідки. Дані обставини обов’язково повинні враховуватись при обранні міри покарання винному. При цьому мають також значення причини, за яких злочин не було доведено до кінця. В одному випадку це може бути пов’язано з присіченням дій винної особи, а в іншому — відмова особи довести злочин до кінця (маються на увазі випадки, що не розглядаються в якості добровільної відмови). За загальним правилом, незакінчений злочин тягне менше покарання, ніж закінчений.
Законодавство України не передбачає будь-яких обмежень в обранні покарання за незакінчений злочин.
Між тим, у законодавстві деяких інших країн такі обмеження існують. Наведемо положення []{4_105_66}ст. 66 Кримінального кодексу Російської Федерації. Ч. 2 цієї статті встановлює, що строк та розмір покарання за готування до злочину не можуть перевищувати половини максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу за закінчений злочин. У []{4_105_66}ч. 3 ст. 66 реґламентується, що строк та розмір покарання за замах на злочин не може перевищувати трьох четвертих максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за закінчений злочин. У відповідності з []{4_105_66}ч. 4 ст. 66 довічне позбавлення волі за готування до злочину і замах на злочин не застосовуються. Цей законодавчий досвід є достатньо цікавим.
3. При призначенні покарання співучасникам перш за все враховуються загальні засади призначення покарання, викладені в []{1_65}ст. 65—67. Але тут є теж специфічна обставина, яка полягає у визначенні ролі конкретного співучасника у вчиненні злочину. За загальними правилами більшу суспільну небезпеку становлять організатори та підмовники злочинів, меншу — пособники. Але кожний конкретний злочин характеризується особливостями ступеня і характеру участі співучасників. Тому суд повинен враховувати ці обставини стосовно кожного конкретного співучасника.


Стаття 69.Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом

1. За наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу.
2. На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове.

1. Положення []{1_69}ст. 69 чинного Кодексу не є новими. []{4_24_48}Кримінальний кодекс 1960 року в ст. 44 передбачав можливість при виняткових обставинах призначити покарання винному нижче від найнижчої межі, передбаченої законом за даний злочин, або перейти до іншого, більш м’якого покарання. Але реґламентування положення в []{1_69}ст. 69 отримало більш конкретний вираз. У ній передбачені деякі нові підстави для обрання покарання винному нижче від найнижчої межі чи більше м’якого покарання, ніж передбачено відповідною статтею.
2. У []{1_69}ст. 69 вказується на наявність декількох пом’якшуючих обставин. У конкретній справі їх повинно бути не менше двох. Перелік пом’якшуючих обставин дається в []{1_66}ст. 66. Крім того, суду надано право визначати і інші обставини як пом’якшуючі. Вони можуть бути враховані для прийняття рішення про призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено в законі. Наявність декількох пом’якшуючих обставин обумовлює меншу суспільну небезпеку вчиненого злочину, а окремі з них свідчать про те, що особа, яка вчинила злочин, не являє собою великої суспільної небезпеки. Отже, це є необхідною умовою призначення покарання нижче від найнижчої межі.
3. Таке покарання може бути обрано лише за вчинення винним особливо тяжкого, тяжкого і середньої тяжкості злочину. Тобто, воно не застосовується за вчинення злочинів невеликої тяжкості. Це зрозуміло, оскільки покарання за ці злочини не є суворими. В межах санкції статті можливо в кожному випадку обрати справедливе покарання (необхідне і достатнє для конкретної особи).
4. Обрання покарання нижче від найнижчої межі стосується основних покарань. Наприклад, санкція []{1_115}ч. 1 ст. 115 (умисне вбивство без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин) передбачає позбавлення волі на строк від 7 до 15 років. При наявності декількох пом’якшуючих обставин винному у вбивстві може бути обрано покарання нижче ніж 7 років.
5. За тих же умов, що аналізувались раніше, особі може бути визначено судом інше більш м’яке покарання, ніж передбачено в законі. Мова йде про обрання іншого виду покарання, більш м’якого у порівнянні з покаранням, передбаченим санкцією конкретної статті. Питання про те, яке з видів покарань є більш м’яким, вирішується при аналізі []{1_51}ст. 51, що містить систему покарань. Найменш суворим покаранням є штраф, а за ним у чіткій послідовності вказуються інші більш тяжкі покарання.
6. []{1_69}Ч. 1 ст. 69 містить ще одне принципове положення про те, що суд не має права призначати покарання нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині Кодексу. Це означає, що виправні роботи не можуть призначатись нижче ніж на строк 6 місяців ([]{1_57}ч. 1 ст. 57), обмеження волі — на строк менше одного року ([]{1_61}ч. 2 ст. 61), позбавлення волі — на строк менше ніж один рік ([]{1_63}ч. 2 ст. 63) тощо.
7. У []{1_69}ч. 2 ст. 69 передбачено, що за тих же підстав, які вказані в []{1_69}ч. 1 ст. 69, суд може не призначати додаткового покарання, передбаченого в санкції конкретної статі як обов’язкове.
8. Рішення суду з названих вище питань потребують ґрунтовної аргументації.


Стаття 70.Призначення покарання за сукупністю злочинів

1. При сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.
2. При складанні покарань остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається в межах, встановлених санкцією статті Особливої частини цього Кодексу, яка передбачає більш суворе покарання. Якщо хоча б один із злочинів є умисним тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне позбавлення волі, то остаточне покарання за сукупністю злочинів визначається шляхом поглинення будь- яких менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
3. До основного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, можуть бути приєднані додаткові покарання, призначені судом за злочини, у вчиненні яких особу було визнано винною.
4. За правилами, передбаченими в частинах першій— третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в []{1_72}статті 72 цього Кодексу.

1. Призначення покарання за сукупністю злочинів має свою специфіку. У порівнянні з раніше діючим законодавством інститут призначення покарання за сукупністю злочинів дещо змінився в бік можливості призначення більш суворих покарань, ніж було раніше.
2. Для того, щоб визначитись з правилами призначення покарання за сукупністю злочинів, потрібно перш за все знати, як визначається сукупність злочинів. Це поняття дається в []{1_33}ст. 33. Згідно з ч. 1 цієї статті сукупністю злочинів визнається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними статями або різними частинами однієї статті Особливої частини Кодексу, за жоден з яких її не було засуджено. Тобто, мова йде про різні злочини.
У теорії кримінального права виділяють ідеальну і реальну сукупність.
Ідеальна сукупність має місце тоді, коли особа одним діянням вчинює два злочини чи більше, що утворюють самостійні склади злочинів. Наприклад, зґвалтування ([]{1_152}ст. 152) і зараження венеричною хворобою ([]{1_133}ст. 133).
Реальна сукупність має місце тоді, коли особа вчинює кілька самостійних діянь, які охоплюються різними статтями чи частинами статей і містять окремі склади злочинів. Наприклад, крадіжка і хуліганство.
В юридичній літературі виділяють і третій вид сукупності — реально-ідеальну. Цей вид сукупності має місце тоді, коли особа вчиняє кілька діянь, з яких принаймні одне одночасно входить до кількох складів різних злочинів, а інші діяння (одне чи кілька) входять до відповідного складу злочину кожен окремо.
При наявності всіх перелічених видів сукупності покарання обирається за правилами []{1_70}ст. 70.
3. []{1_70}Ч. 1 ст. 70 визначає основне правило призначення покарань за сукупністю злочинів. Воно полягає в тому, що за кожний злочин, який входить в сукупність, суд обирає покарання окремо. При цьому належить керуватись положеннями, що містяться в []{1_65}ст. 65—67. Потім обирається остаточне покарання.
Стаття реґламентує можливість застосування одного з трьох існуючих принципів призначення покарання:
— поглинання менш суворого покарання більш суворим;
— повне складання покарань;
— часткове складання покарань.
4. Принцип поглинання менш суворого покарання більш суворим полягає в тому, що в разі призначення одного виду покарання або різнорідних покарань більш суворе поглинає менш суворе. Наприклад, особі за вчинення вбивства, передбаченого []{1_115}ч. 1 ст. 115 (без обтяжуючих і пом’якшуючих обставин), суд призначив покарання у вигляді позбавлення волі строком на 7 років. За []{1_185}ч. 2 ст. 185 (крадіжка вчинена повторно або за попередньою змовою) цій особі обрано покарання 5 років позбавлення волі. При застосуванні принципу поглинання покарання строком 7 років позбавлення волі поглине строк покарання за другий злочин в 5 років. Остаточне основне покарання за таких умов складатиме 7 років позбавлення волі.
5. Принцип повного складання покарань полягає в тому, що обрані за кожний вчинений злочин покарання повністю складаються. Цей принцип застосовується в разі обрання покарань одного виду та різних видів у відповідності зі []{1_72}ст. 72. Наприклад, за вчинення крадіжки особа за []{1_185}ч. 1 ст. 185 засуджена до 2 років позбавлення волі, а за хуліганство, яке підпадає під []{1_296}ч. 3 ст. 296, — до 3 років позбавлення волі. При повному складанні покарань остаточний строк основного покарання складатиме 5 років.
6. При частковому складанні покарань до одного обраного строку частково додається строк покарання за другий злочин. Повернемося до прикладу, який наводився раніше, але змінимо строки засудження особи. Наприклад, за крадіжку за []{1_185}ч. 1 ст. 185 особа засуджена до 3 років позбавлення волі, а за хуліганські дії, передбачені []{1_296}ч. 3 ст. 296, — до 4 років позбавлення волі. За цих умов не можна застосовувати повне складання, оскільки в даному випадку верхня межа покарання у вигляді позбавлення волі не може перевищувати 5 років. Тому до 3 років позбавлення волі, визначених за перший злочин, можна додати не більше 2 років. Якщо вони додаються до строку 3 роки, то це і буде часткове складання покарань.
Закон не обмежує, як правило, суди стосовно принципів, які вони мають застосувати в кожному конкретному випадку призначення покарання за сукупністю злочинів. Суд за власним розсудом, з урахуванням всіх обставин справи вирішує це питання.
7. []{1_70}Ч. 2 ст. 70 визначає верхню межу, яку не повинно перевищувати основне покарання, що обирається за сукупністю злочинів. Загальним правилом є положення про те, що така межа не повинна перевищувати верхню межу найбільш суворого покарання, передбаченого за злочин, що входить до сукупності. В раніше наведеному прикладі такою верхньою межею є вища межа покарання, передбачена []{1_296}ч. 3 ст. 296, — 5 років позбавлення волі. Винятком із загального правила є випадки, коли винна особа засуджується за злочини, хоча б один з яких був умисним тяжким або особливо тяжким. У такому випадку верхня межа покарання, яке обирається за сукупністю вчинених злочинів, може становити максимальний строк, встановлений для даного виду покарання. Наприклад, для позбавлення волі — це 15 років. Вказане положення є новим. У Кримінальному кодексі 1960 року воно не передбачалось.
8. У []{1_70}ч. 2 ст. 70 міститься ще одне важливе положення. Мова йде про те, що в разі засудження особи до довічного позбавлення волі остаточне покарання за сукупністю злочинів повинно обиратись шляхом поглинання межі суворих покарань — довічним позбавленням волі.
9. У []{1_70}ч. 3 ст. 70 говориться про правила призначення додаткових покарань при призначенні покарання за сукупністю злочинів. Так як і основні покарання при наявності сукупності злочинів, додаткові покарання обираються за кожний вчинений злочин. При визначенні основного покарання вони можуть бути приєднані до нього.
10. []{1_70}Ч. 4 ст. 70 передбачає правила призначення покарання за сукупністю злочинів, яку деякі вчені називають “розірваною” сукупністю. Маються на увазі випадки, коли особа засуджується за злочин, а після цього з’ясовується, що вона до винесення вироку вчинила ще один або декілька злочинів. Цей чи ці злочини можуть бути вчинені до чи після того злочину, за який вона засуджена. Головне, щоб цей чи ці злочини були вчинені до винесення вироку, тобто до того, як до особи були застосовані заходи кримінального закону. В []{1_70}ч. 4 ст. 70 вказується, що в такому випадку остаточне покарання обирається за правилами, передбаченими []{1_70}пп. 1—3 ст. 70. Але, звичайно, тут є і своя специфіка, оскільки перший вирок вже винесений судом і в ньому визначені конкретні строки покарання. Суд, розглядаючи справу, з’ясовує обставини вчинення цією особою злочину чи злочинів і обирає покарання за вчинене. Після цього виникає питання про визначення покарання за сукупністю злочинів. У []{1_70}ч. 4 ст. 70 вказується, що в таких випадках у строк остаточно призначеного за сукупністю злочинів покарання зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в []{1_72}ст. 72. Мається на увазі, що суд враховує весь строк призначеного покарання за першим вироком, незалежно від того, яку його частину особа вже відбула при визначенні остаточного покарання — як основного, так і додаткового. Після цього визначається строк, який особа реально повинна відбувати за сукупністю злочинів. Для цього від призначеного покарання віднімається його відбута частина. Такий строк особа і повинна відбути в разі обрання їй покарання за сукупністю злочинів при так званій розірваній сукупності.
11. В юридичній літературі і постановах Пленуму Верховного Суду України звертається увага на необхідність дотримання певних правил, крім розглянутих вище, при обранні міри покарання за сукупністю злочинів. Це зокрема:
— остаточна міра покарання, обрана за сукупністю злочинів, не може бути меншою, ніж покарання, обране за конкретний злочин. При застосуванні принципу поглинання вона може дорівнювати більш суворому покаранню, обраному за один із злочинів. У разі повного чи часткового складання вона обов’язково є більшою, ніж строки покарання, обрані за конкретні злочини, що входять в сукупність;
— коли складаються різні за видами покарання необхідно дотримуватись положень, передбачених у []{1_72}ст. 72;
— якщо окремі види покарань не можуть складатись (наприклад, штраф і позбавлення волі), то вони виконуються самостійно або застосовується принцип поглинання більш суворим покаранням менш суворого;
— при призначенні обов’язкових додаткових покарань за конкретні злочини вони призначаються і при визначенні остаточного покарання;
— непризначення обов’язкового додаткового покарання за сукупністю злочинів може мати місце лише тоді, коли воно не призначалось за окремий злочин;
— однорідні додаткові покарання, призначені за окремі злочини, складаються;
— різнорідні додаткові покарання в остаточному покаранні визначаються окремо і виконуються самостійно.


Стаття 71.Призначення покарання за сукупністю вироків

1. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком.
2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк покарання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п’ятнадцяти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п’ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п’яти років. При складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.
3. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.
4. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком.
5. Якщо засуджений після винесення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає покарання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у []{1_70}статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.

1. Призначення покарання за сукупністю вироків має більш жорсткі правила у порівнянні з інститутом призначення покарання за сукупністю злочинів. Це пояснюється тим, що за наявності сукупності вироків особа, яка вчинює злочин, відзначається значною суспільною небезпекою. За вчинений нею перший чи перші злочини вона піддана засудженню. До неї вже застосовано кримінальне покарання. Це повинно було стримувати таку особу від подальшої злочинної поведінки. В даному випадку засуджена особа нехтує винесеним вироком, не робить належних висновків і вчинює новий злочин чи злочини. За таких умов вона повинна нести більш сувору відповідальність, ніж особи, в діях яких має місце сукупність злочинів, бо вони ще не піддавались кримінальному покаранню. Такий самий підхід мав місце і в законодавстві, яке діяло раніше. Але чинний Кодекс підвищив верхню межу покарань, які можуть застосовуватись до винних осіб у таких випадках.
2. У []{1_71}ч. 1 ст. 71 передбачено, що призначення покарання за сукупністю вироків має місце за таких умов:
— особа вчинює новий злочин після постановлення вироку, яким вона засуджена за вчинений нею раніше злочин;
— ця особа ще не відбула покарання, винесеного першим вироком.
Оскільки в законі застосований термін “постановлення” вироку, з цього слід зробити висновок, що час, який нас цікавить, наступає з моменту проголошення судом вироку. Для цього не є обов’язковим, щоб вирок вступив у законну силу.
3. Специфічним для призначення покарання за сукупністю вироків є те, що до покарання, призначеного за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. З наведеного випливає, що в такому разі, як правило, не застосовується принцип поглинання покарань, а покарання складаються повністю або частково.
4. У кожному конкретному випадку важливо встановити невідбуту частину покарання. Вона визначається в залежності від виду покарання, а також від того, реально особа відбувала покарання, чи вона звільнялась від відбування покарань з випробуванням ([]{1_75}ст. 75—79), до неї було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання ([]{1_81}ст. 81 та []{1_83}83), відбувалась заміна невідбутої частини покарання більш м’яким ([]{1_82}ст. 82), застосовувалось звільнення від покарання за хворобою ([]{1_84}ст. 84), застосована амністія, за якою засуджений частково звільнений від покарання або йому замінена невідбута частина покарання більш м’яким покарання тощо. В усіх наведених випадках по- різному буде визначатись невідбута частина покарання. Якщо особа звільняється від відбування покарання з випробуванням і під час іспитового строку вчинює злочин, то невідбутою частиною покарання буде вважатись те покарання, до якого її було засуджено за вироком суду. В тому разі, коли ця особа була під вартою у зв’язку з обранням їй такого запобіжного заходу, цей період виключається з покарання, яке призначив їй суд.
Якщо до особи було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, то невідбутою частиною буде вважатись той строк, від якого вона була умовно-достроково звільнена. Якщо особа, відбуваючи покарання у вигляді позбавлення волі, вчинить новий злочин, невідбутою частиною покарання вважається період з моменту винесення постанови про обрання запобіжного заходу в зв’язку з вчиненням нового злочину.
Наведені та інші положення, що стосуються обчислення невідбутої частини покарання, були реґламентовані в []{4_233_19}абз. 6—8 п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінальних покарань” від 22 грудня 1995 р. № 22 з наступними змінами. Вони є вірними і в умовах дії чинного Кодексу, звичайно, з відповідним врахуванням нових статей, які торкаються підстав звільнення осіб від відбування покарання тощо.
5. При засудженні особи за новий злочин, який вона вчинила після засудження за перший злочин, їй обирається покарання на загальних підставах, викладених в []{1_65}ст. 65—67.
6. Специфічним при призначенні покарання за сукупністю вироків є призначення максимального строку основного покарання, яке обирається за сукупністю. При визначенні цього строку суд має в своєму розпорядженні визначене покарання за новий злочин і невідбуту частину покарання за попереднім вироком. За загальним правилом верхньою межею є максимальний строк для даного виду покарання, передбачений Загальною частиною Кодексу. Наприклад, для позбавлення волі — це 15 років, для обмеження волі — 5 років, для виправних робіт — 2 роки. Такий порядок визначення верхньої межі покарання застосовується, коли особою вчинені злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості і тяжкі. Якщо до складу вчинених особою злочинів входить хоча б один особливо тяжкий злочин, то верхня межа остаточного покарання може бути і більше 15 років позбавлення волі. Але цей строк не повинен перевищувати 25 років.
7. У []{1_71}ч. 2 ст. 71 передбачено положення, згідно з яким при засудженні особи за один із злочинів до довічного позбавлення волі менш тяжкі покарання, обрані за інші злочини, поглинаються цією мірою покарання при обранні остаточного покарання за сукупністю вироків. Таким чином, лише в цьому випадку закон передбачає застосування принципу поглинання покарань.
8. У []{1_71}ч. 3 ст. 71 передбачено, що призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягають приєднанню до основного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків.
9. У []{1_71}ч. 4 ст. 71 реґламентуються загальні положення про правила визначення остаточного покарання. Так, воно не може бути меншим від покарання, призначеного за новий злочин, а також меншим невідбутої частини покарання.
10. У []{1_71}ч. 5 ст. 71 передбачаються особливості призначення покарання за сукупністю вироків у тому разі, коли особа після першого вироку вчинює не один, а два чи більше злочинів. У законі передбачено, що за ці два чи більше злочинів покарання обирається за правилами призначення покарання за сукупністю злочинів ([]{1_70}ст. 70). Після цього до остаточного покарання, обраного за сукупністю злочинів, додається невідбута частина покарання за першим вироком. При цьому діють правила, передбачені []{1_71}ч. 1—3 ст. 71.


Стаття 72.Правила складання покарань та зарахування строку попереднього ув’язнення

1. При складанні покарань за сукупністю злочинів та сукупністю вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий вид виходячи з такого їх співвідношення:
1) одному дню позбавлення волі відповідають:
а) один день тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту;
б) два дні обмеження волі;
в) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
г) вісім годин громадських робіт;
2) одному дню тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або арешту відповідають:
а) два дні обмеження волі;
б) три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
3) одному дню обмеження волі відповідають три дні службового обмеження для військовослужбовців або три дні виправних робіт;
4) одному дню обмеження волі або арешту відповідають вісім годин громадських робіт.
2. При призначенні покарання за сукупністю злочинів або вироків у виді виправних робіт або службових обмежень для військовослужбовців складанню підлягають лише строки цих покарань. Розміри відрахувань із заробітку засудженого складанню не підлягають і обчислюються за кожним вироком самостійно.
3. Основні покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю при призначенні їх за сукупністю злочинів і за сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягають і виконуються самостійно.
4. Додаткові покарання різних видів у всіх випадках виконуються самостійно.
5. Попереднє ув’язнення зараховується судом у строк покарання у разі засудження до позбавлення волі день за день або за правилами, передбаченими у частині першій цієї статті. При призначенні покарань, не зазначених в частині першій цієї статті, суд, враховуючи попереднє ув’язнення, може пом’якшити покарання або повністю звільнити засудженого від його відбування.

1. Положення []{1_72}ст. 72 детально реґламентують правила складання покарань в тих випадках, коли особа засуджується за окремі злочини до різних видів покарань і виникає необхідність їх скласти для визначення остаточного покарання за сукупністю злочинів або сукупністю вироків. Вони є спільними для обох видів визначення покарань за сукупністю. В раніше діючому законодавстві визначались лише окремі аспекти складання покарань.
У []{1_72}ст. 72 з урахуванням введення нових видів покарань створена, по суті, система взаємозалежності окремих видів покарань. Наприклад, позбавлення волі співставляється з такими видами покарань, як тримання в дисциплінарному батальйоні, арештом, обмеженням волі, службовим обмеженням для військовослужбовців, виправними роботами. Відповідні співвідношення встановлені і для інших видів покарань. При цьому вказуються конкретні виміри такого співвідношення. Ними повинні керуватись судові органи.
2. Важливим положенням, яке міститься в []{1_72}ч. 1 ст. 72, є положення, згідно з яким при визначенні остаточного покарання в разі засудження винного за окремі злочини до різних видів покарання менш суворе покарання переводиться в більш суворий вид. Отже, остаточно особа засуджується до більш суворого покарання з числа тих, які їй призначались за окремий злочин.
3. У []{1_72}ч. 2 ст. 72 започатковане правило складання таких покарань, як виправні роботи або службові обмеження для військовослужбовців. У разі необхідності складаються лише строки цих покарань. Розміри ж відрахувань із заробітку складанню не підлягають, а обчислюються за кожним вироком самостійно. Наприклад, особа за порушення встановлених законодавством вимог пожежної безпеки засуджена за []{1_270}ч. 2 ст. 270 до одного року виправних робіт з відрахуванням у доход держави 10% її заробітку. А за самовільне без нагальної потреби зупинення поїзда ця особа засуджена за []{1_283}ч. 1 ст. 283 теж до одного року виправних робіт з відрахуванням у доход держави 20% заробітку. За правилами, викладеними в []{1_72}ч. 2 ст. 72, остаточне покарання за сукупністю злочинів такій особі може бути обрано у вигляді виправних робіт на строк два роки (повне складення покарання) з відрахуванням на протязі першого року 10% заробітку і на протязі другого року 20% заробітку.
4. За правилами []{1_72}ч. 3 ст. 72 такі основні покарання, як штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю в разі призначення їх за сукупністю злочинів або за сукупністю вироків не підлягають складанню з іншими покараннями і виконуються самостійно.
5. Додаткові покарання різних видів завжди виконуються самостійно. В законодавстві не передбачається взагалі можливість складання різнорідних додаткових покарань.
6. []{1_72}Ч. 5 ст. 72 передбачає правила зарахування попереднього ув’язнення в строк покарання. Цей час зараховується із такого розрахунку. У разі засудження особи до позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні, арешту — день за день. При засудженні до службового обмеження для військовослужбовців, виправних робіт — один день за три дні; до обмеження волі — один день за два дні; до громадських робіт — один день за 8 годин. Коли судом обираються інші основні покарання, не перелічені в []{1_72}ч. 1 ст. 72, суд з урахуванням попереднього ув’язнення може пом’якшити покарання або повністю звільнити від його відбування.
Зрозуміло, що утримання особи під вартою, як запобіжний захід, не є покаранням і переслідує зовсім іншу мету. Між тим, знаходження особи в умовах фактичного позбавлення волі спричиняє їй серйозні обмеження, страждання. Саме через це закон і передбачає зарахування цього строку в строк покарання.


Стаття 73.Обчислення строків покарання

Строки покарання обчислюються відповідно в роках, місяцях та годинах. При заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув’язнення допускається обчислення строків покарання у днях.

Питання про обчислення строків покарання на законодавчому рівні раніше не розглядалось. Між тим, це питання має значення, особливо тоді, коли мова йде про обрання покарання за сукупністю злочинів та вироків.
Строки таких покарань, як позбавлення права обіймати певні посади або займатись певною діяльністю, обмеження волі, позбавлення волі визначені в роках. Такі види покарань, як виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні вираховуються в місяцях і роках, арешт вираховується в місяцях, а громадські роботи — в годинах. Але ці строки стосовно конкретних покарань можуть мати і інше вимірювання, особливо коли мова йде про заміну покарань, складання покарань чи зарахування попереднього ув’язнення в строк покарання. Наприклад, позбавлення волі може за певних умов вираховуватись не тільки в роках, але й в місяцях і навіть днях.
Між тим, при обранні покарання суду належить враховувати одиниці вимірювання строків покарання, які вказані в законі стосовно кожної конкретної міри покарання.



Розділ ХІІ ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ВІДБУВАННЯ

Стаття 74.Звільнення від покарання та його відбування

1. Звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом’якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених цим Кодексом.
2. Особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від призначеного судом покарання.
3. Призначена засудженому міра покарання, що перевищує санкцію нового закону, знижується до максимальної межі покарання, встановленої санкцією нового закону.
4. Особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною.
5. Особа також може бути за вироком суду звільнена від покарання на підставах, передбачених []{1_49}статтею 49 цього Кодексу.

1. На відміну від []{4_24_0}Кримінального кодексу 1960 року, в якому звільнення від покарання розглядалося в одному розділі з призначенням покарання, у чинному Кодексі законодавець передбачив самостійний розділ про звільнення засудженого від покарання та його відбування.
2. []{1_74}Ст. 74 визначає загальні підстави звільнення особи від покарання або його подальшого відбування, заміни покарання більш м’яким, а також пом’якшення призначеного покарання.
3. Виключенням із вказаного порядку є звільнення особи від покарання або його пом’якшення на підставі []{4_419_0}Закону України “Про амністію” від 5 липня 2001 р.
4. Особа, засуджена за діяння, караність якого законом усунена, підлягає негайному звільненню від покарання. Рішення про звільнення особи від покарання в цьому випадку приймає суд.
5. Ч. 4 цієї статті передбачає звільнення особи від покарання за вчинення злочинів невеликої або середньої тяжкості з урахуванням її бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці, які в сукупності дають суду тверде переконання у тому, що цю особу не можна вважати суспільно небезпечною. Тому за наявності обвинувального вироку особу може бути звільнено від покарання судом в силу тої обставини, що вона перестала бути суспільно небезпечною. Визнання особи суспільно небезпечною або навпаки є виключною прерогативою суду і залежить від врахування вказаних у законі обставин.
6. Законом передбачено звільнення особи від покарання за вироком суду в зв’язку із закінченням строків давності (див. коментар до []{1_49}ст. 49).
7. Підставою для пом’якшення покарання є введення законодавцем нової, м’якшої санкції чинного Кодексу. Міра покарання засудженому знижується до максимальної міри покарання, передбаченої новою санкцією.
8. Інші випадки звільнення від покарання ([]{1_80}ст. 80 та []{1_83}83), заміна покарання більш м’яким ([]{1_82}ст. 82 та []{1_84}84), а також пом’якшення покарання за []{1_75}ст. 75 та []{1_79}79 встановлені іншими статтями цього розділу.
9. []{1_85}Ст. 85—87 визначають підстави і порядок звільнення особи згідно з []{4_419_0}Законом України “Про амністію” від 5 липня 2001 р. № 2593-ІІІ.


Стаття 75.Звільнення від відбування покарання з випробуванням

1. Якщо суд при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п’яти років, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
2. У цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покладені на нього обов’язки.
3. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного року до трьох років.

1. Звільнення від покарання з випробуванням можливе при призначенні покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі та позбавлення волі на строк не більше п’яти років. Умовою звільнення від покарання з випробуванням є сукупність ряду обставин, які мають досліджуватися судом: тяжкість злочину, особистість винного та ін.
Тяжкість злочину визначається характером та ступенем його суспільної небезпечності та можливістю призначення за такий злочин позбавлення волі на строк до п’яти років.
2. Особистість винного — це усі фактичні дані, які характеризують його у соціально-побутовому плані: характеристика з місця проживання, роботи, навчання — до і після вчинення злочину; відношення до праці або навчання; обставини, що пом’якшують відповідальність.
Іншими обставинами, які суд може враховувати при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням можуть бути будь-які фактичні матеріали, що тим чи іншим способом характеризують відношення особи до скоєного, до потерпілого, заподіяної шкоди тощо.
3. Рішення про звільнення особи від покарання з випробуванням суд має прийняти за умови, якщо визнає, що таким чином буде досягнута мета покарання, встановлена []{1_50}ч. 2 ст. 50, — виправлення засудженого без застосування реального покарання та запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так і іншими особами.
4. При призначенні покарання з випробуванням обов’язково призначається іспитовий строк тривалістю від одного до трьох років.
5. Підставою звільнення від покарання з випробуванням є те, що протягом визначеного судом іспитового строку особа не вчинила нового злочину і виконує покладені на неї обов’язки. При цьому законодавець не визначає, що новим злочином може бути тільки умисний злочин.
Обов’язковою умовою звільнення особи від покарання з випробуванням є також виконання покладених на неї обов’язків, передбачених []{1_76}ст. 76.


Стаття 76.Обов’язки, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням

1. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов’язки:
1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого;
2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи;
3) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання;
4) періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи;
5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.
2. Контроль за поведінкою таких засуджених здійснюється органами виконання покарань за місцем проживання засудженого, а щодо засуджених військовослужбовців — командирами військових частин.

1. Перелік обов’язків, які покладає суд на особу, звільнену від відбування покарання з випробуванням, встановлюється []{1_76}ст. 76 і є вичерпним. Ці обов’язки суд не може ні звужувати, ні розширювати.
2. Обов’язок просити пробачення у потерпілого покладається на засуджену особу. Вона може це зробити в публічній або іншій формі — письмовій чи усній. Тобто, пробачення може бути викладене засудженим усно (через радіо, телебачення, зал судового засідання та ін.) і письмово (через газету, журнал, лист).
3. На відміну від []{4_24_0}Кримінального кодексу 1960 року в чинному Кодексі на засудженого покладається обов’язок не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу кримінально-виконавчої системи. Термін дії цього зобов’язання поширюється на весь іспитовий строк.
4. На засудженого покладається і обов’язок про обов’язкове повідомлення органів кримінально-виконавчої системи про зміну місця свого проживання, роботи або навчання. Термін цього зобов’язання також не може бути меншим призначеного судом іспитового строку.
5. До обов’язку, який покладається на засуджену особу, відноситься і періодична явка для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи. Законодавець не визначає періодичності явки засудженого для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи. Таку періодичність не може встановлювати і суд. Це питання має бути вирішено у новому кримінально-виконавчому законодавстві.
6. Зобов’язання про проходження курсу лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, може бути призначене судом при умові, що особа страждає на вказані захворювання і потребує лікування від них. Підставою для лікування від алкоголізму і наркоманії має бути відповідний висновок медичної комісії. Підставою для призначення лікування інших захворювань є документ відповідної лікувальної установи. Такими хворобами можуть бути венеричні захворювання, вірус імунодефіциту людини, туберкульоз та ін. При цьому законодавець не вимагає, щоб злочин було вчинено на ґрунті вказаних захворювань.
7. Контроль за поведінкою засудженого з випробуванням щодо виконання призначених судом зобов’язань покладається на органи виконання покарань за місцем проживання засудженого, а щодо засудженого військовослужбовця — на командира військової частини.


Стаття 77.Застосування додаткових покарань у разі звільнення від відбування основного покарання з випробуванням

У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у виді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.

1. Мета кримінального покарання — виправлення засудженої особи та запобігання вчиненню нею нових злочинів — досягається не тільки встановленням іспитового строку, протягом якого поведінка особи повинна знаходитись під пильним наглядом органів кримінально-виконавчої системи, а й можливістю реального застосування додаткових мір покарання при звільненні від відбування покарання з випробуванням.
2. Різноманітність видів додаткових покарань, що передбачені у []{1_77}ст. 77 і можуть бути призначені судом при звільненні особи від відбування покарання з випробуванням, дає можливість застосовування судом одночасно декількох. Наприклад, штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення військового спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
3. Треба мати на увазі, що звільнення особи від відбування покарання з випробуванням, призначення іспитового строку і наступне остаточне звільнення від відбування покарання стосується лише основного покарання і не поширюється на додаткові.
4. Призначаючи штраф як додаткове покарання, суд визначає його розмір у відповідності до []{1_53}ч. 2 ст. 53, тобто залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
5. Строк позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається судом у межах, передбачених []{1_55}ст. 55, як для додаткового покарання, тобто від одного до трьох років.
6. Додаткове покарання у вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути призначене судом за []{1_77}ст. 77 лише у випадках, коли особа засуджена за тяжкий чи особливо тяжкий злочин ([]{1_12}пп. 4, 5 ст. 12).
7. Звільняючи особу від відбування покарання з випробуванням, суд повинен у вироку привести мотиви призначення того чи іншого додаткового покарання або мотивувати їх незастосування. При цьому суд в резолютивній частині вироку спочатку призначає основне покарання, звільняє від його відбування з випробуванням, встановлює іспитовий строк, а потім, при наявності відповідних підстав, в порядку []{1_77}ст. 77 застосовує додаткове покарання.
8. Звільнення від відбування додаткового покарання, призначеного у відповідності до []{1_77}ст. 77, можливе лише на підставі []{4_419_0}Закону України “Про амністію” від 5 липня 2001 р.


Стаття 78.Правові наслідки звільнення від відбування покарання з випробуванням

1. Після закінчення іспитового строку засуджений, який виконав покладені на нього обов’язки та не вчинив нового злочину, звільняється судом від призначеного йому покарання.
2. Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання.
3. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими в статтях 71, 72 цього Кодексу.

1. Випробування осіб, звільнених від покарання, відбувається протягом встановленого судом іспитового строку. Контроль за виконанням обов’язків, які за []{1_76}ст. 76 суд покладає на звільнену особу, здійснюють органи кримінально-виконавчої системи або командири військових частин.
За наслідками контролю ці органи:
— або після закінчення іспитового строку звертаються до суду за місцем проживання засудженого з проханням звільнити засудженого від призначеного покарання;
— або упродовж іспитового строку направляють до цього ж суду відповідні матеріали з проханням винести рішення про відбування засудженим призначеного покарання.
Згідно зі []{4_23_468}ст. 408-1 КПК України суд розглядає такі справи не тільки за поданням органу, що відає відбуванням покарань, а й за заявою засудженого або поданням прокурора, а щодо неповнолітнього — за спільним поданням органу, який відає відбуванням покарання, та служби у справах неповнолітніх. Ця процесуальна норма потребує змін відповідно до вимог чинного Кодексу.
2. Рішення суду про остаточне звільнення особи від покарання виноситься, якщо протягом іспитового строку вона виконувала всі покладені на неї згідно зі []{1_76}ст. 76 обов’язки та не вчинила нового злочину, а також відбула повністю додаткове покарання або додержується умови його відбування. Звільнення особи від відбування основного покарання не звільняє її від відбування додаткового покарання. Якщо суд впевниться, що засуджена особа не бажає стати на шлях виправлення, він направляє її для відбування призначеного покарання.
За законом свідченнями такої впевненості є:
— невиконання засудженим покладених на нього у відповідності до []{1_76}ст. 76 обов’язків;
— систематичне, тобто три і більше разів, вчинення правопорушень, що потягли за собою адміністративні стягнення.
Вбачається, що несплата штрафу, призначеного судом як додаткове покарання, може свідчити про невиконання засудженим умов випробування і неможливість остаточного звільнення.
3. Якщо засудженому із звільненням від відбування покарання з випробуванням призначене також додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк більший, ніж іспитовий, відбування додаткового покарання починається з дня вступу вироку у законну силу і продовжується після звільнення засудженого у порядку, передбаченому []{1_78}ч. 1 ст. 78, аж до закінчення строку додаткового покарання.
4. Якщо засуджений був направлений судом для відбування покарання у вигляді обмеження або позбавлення волі, строк заборони обіймати певні посади або займатися певною діяльністю переривається, але поширюється на весь час відбування основного покарання, а перебіг строку поновлюється після звільнення засудженого від основного покарання та продовжується до повного спливу. Наприклад, особа була засуджена до позбавлення волі на три роки, звільнена від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком один рік. Одночасно їй було призначене додаткове покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк три роки. Через рік після вступу вироку суду в законну силу ця особа на підставі []{1_78}ч. 2 ст. 78 була направлена для відбування строку покарання. Зазначене додаткове покарання поширювалось на всі три роки, доки засуджений знаходився у виправно-трудовій установі. Після звільнення засуджений ще два роки позбавлений права займати ті посади або займатися тією діяльністю, що вказані у вироку.
5. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового злочину будь-якої тяжкості суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими у []{1_71}ст. 71 та []{1_72}72.
6. Порядок скасування звільнення від відбування покарання з випробуванням передбачений []{4_23_469}ст. 408-2 КПК України.


Стаття 79.Звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років

1. У разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини, суд може звільнити таких засуджених від відбування як основного, так і додаткового покарання з встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку.
2. У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, суд може покласти на засуджену обов’язки, передбачені у []{1_76}статті 76 цього Кодексу.
3. Контроль за поведінкою засуджених здійснюється органами кримінально-виконавчої системи.
4. Після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, звільняє її від покарання або направляє для відбування покарання, призначеного вироком.
5. У разі, коли звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов’язків або систематично вчинює правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду.
6. Якщо засуджена вчинила в період іспитового строку новий злочин, суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими у статтях []{1_71}71 і []{1_72}72 цього Кодексу.

1. Положення []{1_79}ст. 79 можуть застосовуватися до вагітних жінок (такими є жінки, що були вагітними на час постановлення вироку або стали вагітними під час відбування покарання) та жінок, які на момент застосування даної норми чинного Кодексу мають дітей віком до семи років (раніше йшла мова про максимально можливий трирічний вік дитини). Слід звернути увагу на те, що застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням до зазначеної в []{1_79}ст. 79 категорії засуджених жінок є правом (“суд може звільнити”), а не обов’язком (“суд зобов’язаний звільнити”) суду.
2. Суд може вирішити питання про звільнення від відбування покарання вагітних жінок або жінок, які мають дітей віком до семи років, тільки при призначенні покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі — відповідно за вироком суду.
Порядок застосування покарання і скасування відстрочки відбування покарання вагітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до трьох років, регулюється кримінально-процесуальним законодавством.
3. Законом прямо передбачене певне обмеження застосування вимог []{1_79}ст. 79. Звільнення від відбування покарання з випробуванням не допускається щодо жінок, засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі і особливо тяжкі злочини. Інших обмежень закон не зазначає, проте, на нашу думку, цей інститут не повинен, як правило, застосовуватись і до осіб, засуджених за вчинення злочину невеликої чи середньої тяжкості, якщо вони раніше неодноразово вчиняли умисні злочини. Також недоцільно звільняти від відбування покарання з випробуванням жінок, до яких уже застосовувалась відстрочка виконання вироку або умовне засудження, або яких було раніше звільнено від відбування покарання з випробуванням.
4. []{1_79}Ст. 79 застосовується не тільки для виправлення і перевиховання засуджених жінок без ізоляції від суспільства в умовах постійного контролю за їх поведінкою, а також з метою створення нормальних умов для утримання і виховання дітей таких засуджених.
За умови досягнення вказаних цілей закон уможливлює наступне звільнення від покарання цих осіб або, за негативних наслідків, — передбачає направлення їх для відбування призначеного судом строку позбавлення волі.
5. Закон прямо не пов’язує можливість застосування до осіб жіночої статі звільнення від відбування покарання з випробуванням з наявністю певних умов. Оскільки цей інститут є особливою формою реалізації кримінальної відповідальності, то для його застосування необхідно брати до уваги характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, дані про особистість винної.
6. Згідно з вимогами []{1_79}ст. 79 суд повинен встановити особі жіночої статі, щодо якої прийнято рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням, іспитовий строк. Його термін законодавець визначив у межах строку, на який згідно з законом жінку може бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку.
7. Нове кримінально-виконавче законодавство має визначити орган або органи, які здійснюватимуть контроль за поведінкою жінок, звільнених від покарання з випробуванням. Відповідно до вимог []{1_76}ст. 76 це органи за місцем проживання засуджених.
8. []{1_79}Ч. 5 ст. 79 змушує засуджену виконати ряд вимог: не відмовлятись від дитини, не передавати її в дитячий будинок, не зникати з місця проживання, не ухилятись від виховання дитини і догляду за нею, виконувати покладені на неї судом обов’язки (див. коментар до []{1_76}ст. 76), не допускати порушень громадського порядку, не вчинювати нового злочину.
У випадку порушення будь-якої з названих вимог суд за поданням органу, який контролюватиме поведінку засудженої, зобов’язаний направити засуджену для відбування покарання, призначеного за вироком суду.
Отже, часто негативним наслідком застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням є недостовірність виправлення засудженої, про що можуть свідчити численні факти антигромадської поведінки; невиконання материнських обов’язків, які дають суду право для прийняття рішення про направлення засудженої для відбування покарання, призначеного за вироком суду.
9. Суд і тільки суд може прийняти й інше рішення: звільнити цю категорію осіб від відбування покарання з урахуванням їх зразкової поведінки, належного виконання ними своїх материнських обов’язків.
Прийняття кожного з цих рішень обумовлене поведінкою засудженої і досягненням в кожному разі позитивних чи негативних наслідків застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням.
10. Слід зазначити, що []{1_79}ст. 79 не передбачає зарахування у строк відбування покарання, призначеного вироком, повністю або частково іспитового строку, протягом якого засуджена виконувала покладені судом на неї обов’язки. Тому в постанові про направлення засудженої для відбування покарання за вироком суду слід зазначити повністю строк і вид покарання, призначеного вироком.
11. Якщо засуджена в період іспитового строку вчинить новий злочин, суд призначає їй покарання за []{1_71}ст. 71 та []{1_72}72 (див. коментар до цих статей).


Стаття 80.Звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку

1. Особа звільняється від відбування покарання, якщо з дня набрання чинності обвинувальним вироком його не було виконано в такі строки:
1) два роки — у разі засудження до покарання менш суворого, ніж обмеження волі;
2) три роки — у разі засудження до покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості;
3) п’ять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше п’яти років за тяжкий злочин;
4) десять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин;
5) п’ятнадцять років — у разі засудження до покарання у виді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин.
2. Строки давності щодо додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.
3. Перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання. У цих випадках перебіг давності відновлюється з дня з’явлення засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У цьому разі строки давності, передбачені пунктами 1—3 частини першої цієї статті, подвоюються.
4. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків, зазначених у частинах першій та третій цієї статті, засуджений вчинить новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення давності в цьому випадку починається з дня вчинення нового злочину.
5. Питання про застосування давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі заміняється позбавленням волі.
6. Давність не застосовується у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені статтями []{1_437}437—439 та частиною першою статті []{1_442}442 цього Кодексу.

1. Інтересами невідворотності покарання обумовлена необхідність фактичної реалізації кримінальної відповідальності негайно після скоєння злочину. Саме цим, у першу чергу, зумовлюється ефективність покарання. Практика свідчить, що з плином часу переривається зв’язок між злочином і покаранням в очах як самого винного, так і його оточення, в результаті чого втрачається така необхідна властивість кримінального покарання, як загальнопопереджувальне значення.
Факт нескоєння особою протягом тривалого часу нових злочинів може свідчити не тільки про менший ступінь його суспільної небезпеки, але й взагалі про її втрату.
Саме виходячи з цих причин, кримінальний закон встановлює строки, по закінченні яких притягнення до кримінальної відповідальності особи, яка скоїла злочин і засуджена за нього до певної міри покарання, є недоцільним. Ці строки тим триваліші, чим небезпечніший скоєний злочин і чим більший строк покарання визначено судом конкретній особі за його скоєння.
На деякі злочини, що мають виключний характер суспільної небезпеки, строки давності не розповсюджуються.
2. Під звільненням від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку слід розуміти закінчення встановлених у законі строків з дня набрання обвинувальним вироком законної сили, в зв’язку з чим засуджений звільняється від виконання призначеної судом міри покарання.
Обвинувальний вирок — це рішення суду про визначення особи винною у вчиненні злочину і про застосування відносно неї в зв’язку з цим певної міри покарання.
У []{1_80}ст. 80 зазначено про обвинувальний вирок, який набрав законної сили ([]{4_23_458}ст. 401 КПК України), але при цьому не направлений для виконання, або звернений до виконання, але не реалізований при цьому цілком або частково.
3. Чинний Кодекс, як і попередній, встановлює три умови звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (у попередньому Кодексі — “давність виконання обвинувального вироку”), а саме:
— закінчення зазначених у законі строків;
— відсутність факту ухилення засудженого від відбування покарання;
— нескоєння протягом встановлених законом строків нового злочину (середньої тяжкості; тяжкого або особливо тяжкого злочину).
4. У []{1_80}ст. 80 встановлено п’ять строків давності: два роки, три роки, п’ять років, десять років, п’ятнадцять років.
Тривалість строків звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності обвинувального вироку встановлюється в залежності від тяжкості покарання, встановленого судом конкретній особі за конкретне, здійснене нею суспільно небезпечне діяння, а не в залежності від максимального покарання, передбаченого санкцією статті чинного Кодексу.
5. Виходячи зі змісту []{1_80}ст. 80, строк звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку в разі призначення основної міри покарання, у виді службового обмеження військовослужбовців, штрафу або позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю становить два роки, оскільки це покарання є менш суворим, ніж позбавлення волі.
Такий висновок випливає з положення []{1_80}п. 1 ч. 1 ст. 80.
Встановлені []{1_80}ч. 1 ст. 80 (пп. 1—5) строки давності пов’язані як з класифікаційною характеристикою злочину, що міститься в []{1_12}ст. 12, так і з покаранням, призначеним конкретній особі за конкретний скоєний нею злочин.
Наприклад, десятирічний строк звільнення від відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку застосовується у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад п’ять років за тяжкий злочин, а також при засудженні до позбавлення волі на строк не більше десяти років за особливо тяжкий злочин.
П’ятнадцятирічний строк давності застосовується у випадках засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років за особливо тяжкий злочин, тобто за злочин, за який відповідно до []{1_12}ч. 5 ст. 12 передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше десяти років або довічне позбавлення волі.
Строк давності виконання обвинувального вироку починається з дня набрання законної сили вироком суду.
Строки давності відносно додаткових покарань визначаються основним покаранням, призначеним за вироком суду.
6. Відповідно до []{1_80}ч. 3 ст. 80 перебіг давності зупиняється, якщо засуджений ухиляється від відбування покарання.
Ухиленням від відбування покарання є дії засудженого, спрямовані на те, щоб запобігти приведенню обвинувального вироку до виконання (виїзд з місця проживання у невідомому напрямку; проживання за фіктивними документами та ін.). Не можна відносити до ухилення від відбування покарання випадки, коли вирок не був приведений у виконання з причин, що не залежать від волі і поведінки засудженого (втрата документів внаслідок стихійного лиха; відсрочка виконання вироку та ін.).
У випадках ухилення засудженого від відбування покарання строк давності поновлюється з дня явки засудженого для відбування покарання або з дня його затримання. У цих випадках строки давності, передбачені []{1_80}пп. 1—3 ч. 1 ст. 80, подвоюються.
7. Перебіг давності переривається, якщо до закінчення строків, зазначених в []{1_80}ч. 1—3 ст. 80, засуджений вчинив новий середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин.
Дане положення означає, що з моменту скоєння нового злочину (його закінчення або присікання) строк давності по першому злочину починається ніби-то спочатку.
За іншим вироком строк давності обчислюється в загальному порядку.
Питання про застосування строків давності до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, як зазначено в []{1_80}ч. 5 ст. 80, вирішується судом.
З логічного аналізу положень, що містяться в []{1_80}ст. 80, мова йде про випадки, коли строк, що минув після винесення вироку про довічне позбавлення волі, перевищує п’ятнадцять років.
У такому разі, якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі.
Оскільки відповідно до []{1_63}ч. 2 ст. 63 позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ятнадцяти років, строк, що визначається судом в таких випадках не може перевищувати п’ятнадцяти років.
8. Давність не застосовується у разі засудження за злочини проти миру та безпеки людства, передбачені []{1_437}ст. 437—439 (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни; порушення законів та звичаїв війни; застосування зброї масового знищення) та []{1_442}ч. 1 ст. 442 (геноцид).


Стаття 81.Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання

1. До осіб, що відбувають покарання у виді виправних робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Особу може бути умовно-достроково звільнено повністю або частково і від відбування додаткового покарання.
2. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване, якщо засуджений сумлінною поведінкою і ставленням до праці довів своє виправлення.
3. Умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване після фактичного відбуття засудженим:
1) не менше половини строку покарання, призначеного судом за злочин невеликої або середньої тяжкості, а також за необережний тяжкий злочин;
2) не менше двох третин строку покарання, призначеного судом за умисний тяжкий злочин чи необережний особливо тяжкий злочин, а також у разі, якщо особа раніше відбувала покарання у виді позбавлення волі за умисний злочин і до погашення або зняття судимості знову вчинила умисний злочин, за який вона засуджена до позбавлення волі;
3) не менше трьох чвертей строку покарання, призначеного судом за умисний особливо тяжкий злочин, а також покарання, призначеного особі, яка раніше звільнялася умовно-достроково і знову вчинила умисний злочин протягом невідбутої частини покарання.
4. У разі вчинення особою, до якої було застосовано умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, протягом невідбутої частини покарання нового злочину суд призначає їй покарання за правилами, передбаченими статтями []{1_71}71 і []{1_72}72 цього Кодексу.

1. З огляду на принцип гуманізму, закон надає суду право умовно-достроково звільняти від подальшого відбування покарання осіб, які показали, що для їх виправлення не має потреби у повному відбуванні ними покарання. Юридична природа умовно-дострокового звільнення полягає у звільненні засудженого від подальшого відбування покарання, якщо встановлено, що за період фактичного відбуття строку призначеного судом покарання він довів своє виправлення.
2. Умовно-дострокове звільнення — найпоширеніший вид звільнення від покарання, що може застосовуватися за чинним Кодексом до більшості основних видів покарання при вчиненні будь-яких злочинів і до всіх категорій засуджених.
Що стосується видів покарань, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання поширюється на засуджених до строкових видів покарань, за виключенням позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та арешту.
3. Згідно зі []{1_81}ст. 81 умовно-дострокове звільнення застосовується до відбуваючих покарання у вигляді:
— виправних робіт;
— службового обмеження для військовослужбовців;
— обмеження волі;
— тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;
— позбавлення волі на певний строк.
Одночасно особа повністю або частково може бути звільнена і від додаткового покарання.
4. Основними умовами умовно-дострокового звільнення від покарання є:
— доведення засудженим свого виправлення сумлінною поведінкою і ставленням до праці;
— фактичне відбуття засудженим певної частини покарання, передбаченої даною статтею.
5. Критерієм сумлінної поведінки є неухильне дотримання всіх вимог режиму місця відбування покарання та всіх покладених на засудженого судом обов’язків, дотримання правил громадського порядку, правил людського співжиття, етичних норм тощо.
Чесним ставленням до праці є постійна старанність у роботі, прагнення до якомога кращого виконання дорученої роботи, до підвищення професійної кваліфікації, бережливе використання обладнання, матеріалів тощо.
Висновок про виправлення засудженого має ґрунтуватися на аналізі даних про його поведінку за весь період відбування покарання, а не за час, що безпосередньо передує розгляду питання про можливість застосування умовно-дострокового звільнення від покарання.
6. Обов’язковою умовою є фактичне відбуття певної частини призначеного судом покарання.
Обсяг цієї частини жорстко пов’язаний з категоріями злочинів, визначених []{1_12}ст. 12:
а) не менше половини строку призначеного судом покарання за:
— злочин невеликої або середньої тяжкості;
— необережний тяжкий;
б) не менше двох третин призначеного судом покарання за злочин:
— умисний тяжкий;
— необережний особливо тяжкий;
в) не менше трьох чвертей призначеного судом покарання:
— за умисний особливо тяжкий злочин.
За законом фактично відбута частина покарання, призначеного судом, пов’язується з особою засудженого у двох випадках;
— за умисний злочин із засудженням до позбавлення волі, вчинений особою до погашення або зняття судимості за попередній умисний злочин, за який вона відбувала покарання у вигляді позбавлення волі. Право на умовно-дострокове звільнення для такої особи настає після відбуття не менше двох третин призначеного судом строку покарання;
— щодо особи, яка раніше звільнялась умовно-достроково і протягом невідбутої частини покарання знову вчинила умисний злочин. Право на умовно-дострокове звільнення для такої особи настає після відбуття не менше трьох чвертей призначеного судом покарання.
Необережним тяжким злочином є, наприклад, вбивство двох і більше осіб, вчинене через необережність ([]{1_119}ч. 2 ст. 119), що передбачає позбавлення волі від п’яти до восьми років.
Необережним особливо тяжким злочином є, наприклад, порушення правил ядерної або радіаційної безпеки із спричиненням загибелі людей або інших тяжких наслідків ([]{1_274}ч. 2 ст. 274), що передбачає позбавлення волі від трьох до дванадцяти років.
7. Якщо особа відбуває покарання за вчинення двох або більше злочинів, умовно-дострокове звільнення по яких передбачає фактичне відбуття різних частин призначеного строку покарання, необхідно виходити із найбільшої з таких частин від загального строку покарання, призначеного за сукупністю злочинів або вироків. Наприклад, згідно з вироком засуджений до 10 років позбавлення волі за сукупністю вчинених злочинів, передбачених []{1_187}ч. 3 ст. 187 (розбій) та []{1_185}ч. 3 ст. 185 (крадіжка), буде мати право на умовно-дострокове звільнення після відбуття трьох чвертей від 10 років, тобто після відбуття строку 7 років 6 місяців позбавлення волі.
8. При вирішенні питання про умовно-дострокове звільнення засудженого від відбуття частини основного покарання суд повинен розглянути можливість частково або повністю звільнити його і від додаткового покарання, якщо воно було призначене. “У тих випадках, коли питання про умовно-дострокове звільнення від додаткового покарання засудженого, який повністю відбув основне покарання, виникло під час відбування ним додаткового покарання, суд може звільнити його і від цього покарання після фактичного відбуття встановленої законом частини додаткового покарання і за наявності інших умов, що вказані в законі” (див. []{4_49_5}п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 1975 р. № 10 “Про практику застосування судами України законодавства про умовно-дострокове звільнення від покарання і заміну покарання більш м’яким” із змінами від 4 червня 1993 р. № 3).
9. Якщо призначене судом покарання засудженому було пом’якшене на підставі рішення суду, закону про амністію або акту про помилування, при обчисленні фактично відбутого строку покарання для застосування умовно-дострокового звільнення необхідно виходити з покарання, що встановлене останнім рішенням суду, внаслідок застосування закону про амністію або на підставі акту про помилування.
10. Якщо умовно-достроково звільнена особа упродовж частини невідбутого покарання не вчинить нового злочину, то з моменту закінчення строку невідбутої частини починається