ПРУС Болеслав – Фараон

Болеслав Прус
ФАРАОН
Болеслав Прус. Фараон. Роман. Пер. з польськ. – К., «Вища школа»,
1982.- 568 с.
Переклад з польської Марії Пригари.
Скановано проектом польсько-українського електронного словника
fealsoft.com
Розділ перший
На тридцять третьому році щасливого царювання Рамзеса XII Єгипет
святкував одразу дві урочисті події, що сповнили всіх правовірних
єгиптян гордощами й радістю.
У місяці мехір, у грудні, повернувся до Фів обсипаний коштовними
дарами бог Хонсу, який три роки й дев’ять місяців мандрував по країні
Бухтен, де вилікував царську доньку, на ім’я Бент-рес, і вигнав злого
духа не тільки з царської родини, а. й навіть з фортеці Бухтен.
А в місяці фармуті, в лютому, фараон Верхнього й Нижнього Єгипту,
володар Фінікії і ще дев’яти народів, Мер-Амон-Рамзес XII, порадившись
з богами, яким був рівний, оголосив ерпатром, тобто наступником трону,
свого двадцятидвохлітнього сина Хем-Сем-Мерер-Амон-Рамзеса.
Цей вибір дуже втішив побожних жерців, достойних номархів, хоробре
військо, і вірний народ, і все живе на єгипетській землі. Бо старших
фараонових синів від хеттської царівни через якісь незбагненні чари
посів злий дух. Одному з них, двадцятисемилітньому юнакові, коли він
дійшов повноліття, відібрало ноги, другий перерізав собі жили і вмер,
а третій пив отруєне вино, аж поки не спився з розуму, і, уявивши, що
він мавпа, цілими днями просиджував на деревах.
Тільки четвертий син, Рамзес, народжений царицею Нікотріс, донькою
верховного жерця Аменготепа, був дужий, як бик Апіс, відважний, як
лев, і мудрий, як жрець. Він змалку оточував, себе військовими і, ще
бувши звичайним царевичем, казав:
–  Якби боги зробили мене фараоном, а не молодшим царським сином,
я підкорив би, як Рамзес Великий, дев’ять народів, про яких в Єгипті
ніколи не чули, збудував би храм, більший за цілі Фіви, а собі
спорудив би таку піраміду, що проти неї Хеопсова була б мов кущ
троянди біля високої пальми…
Діставши такий жаданий титул ерпатра, молодий царевич попросив
батька ласкаво надати йому ще й звання начальника корпусу Менфі. На це
його святість Рамзес XII, порадившись з богами, яким був рівний,
відповів, що вволить його бажання, якщо наступник трону доведе своє
вміння керувати великим військом на полі бою.
Для цього було скликано раду на чолі з військовим міністром
Сен-Амон-Гергором, який був також верховним жерцем найбільшого в Фівах
храму бога Амона.
Рада ухвалила:
Наступник трону в середині місяця місорі (початок червня) збере
десять полків, розташованих уздовж дороги, яка з’єднує місто Мемфіс із
містом Пі-Уто, що лежить у Себенітській затоці.
З цим десятитисячним корпусом, готовим до бою, з великим обозом і
метальними машинами царевич рушить на схід, довеликого шляху, що
тягнеться від Мемфіса до Хетема, помежі землі Госен та єгипетської
пустелі.
Водночас полководець Нітагер, який очолює військо, що захищає
Єгипет від нападу азіатських народів, має виступити від Гірких озер
назустріч наступникові трону.
Обидва війська – азіатське й західне – зустрінуться поблизу міста
Пі-Баїлос, у пустелі, щоб не перешкоджати працьовитим хліборобам землі
Госен в їхній щоденній роботі.
Наступника трону буде визнано переможцем, якщо він не дасть
Нітагерові захопити себе зненацька, тобто якщо стягне всі полки і
встигне вишикувати їх у бойовому порядку до зустрічі з супротивником.
У таборі царевича Рамзеса перебуватиме сам військовий міністр,
достойний Гергор, який і доповість фараонові про хід подій.
Межею землі Госен та єгипетської пустелі були два шляхи
сполучення. Один – перевізний канал від Мемфіса до озера Тімзах,
другий – великий шлях. Канал проходив ще в землі Госен, а шлях – уже в
пустелі, яку обидві ці дороги огинали півколом. Зі шляху майже на
всьому його протязі видно було канал.
Хоч межі були й штучні, але сусідні країни геть усім відрізнялися
одна від одної. Земля Госен, незважаючи на трохи хвилясту поверхню,
здавалася рівнинною, а в пустелі вапнисті узгір’я чергувалися з
піщаними долинами. Земля Госен схожа була на велетенську шахівницю,
зелені й жовті квадрати якої розрізнялися за кольором нив і були
відмежовані пальмами, що росли поміж ними. А на рудому піску пустелі
та на білих її узгір’ях клаптик зелені, купка дерев чи кущів скидалися
на заблудлого подорожнього.
У родючій землі Госен на кожному пагорку буяв темний гай акацій,
сикомор і тамариндів, здалека схожих на наші липи, а між ними ховалися
невеличкі палаци з рядами присадкуватих колон або жовті мазанки селян.
Де-не-де біля гаю біліло містечко з плосковерхими будинками або важко
підносились пірамідальні пілони храмів, немов подвійні скелі,
поцятковані якимись дивними знаками.
У пустелі з-за першого пасма пагорків з бідною рослинністю
виглядали голі узгір’я, вкриті купами каміння. Здавалося, пересичена
життям західна частина країни з царською щедрістю кидає на той бік
каналу зелень і квіти, але вічно голодна пустеля пожирає їх і
наступного року обертає на попіл.
Обрідна рослинність, витіснена на скелі й піски, трималася низин,
куди через рови, прокопані в насипі дороги, можна було підводити воду
з каналу. Поміж лисими узгір’ями, поблизу шляху, пили живлющу вологу
затишні оазиси, де росли ячмінь і пшениця, виноградні лози, пальми й
тамаринди.
У таких місцях жили і люди окремими родинами. Зустрівшись на
ярмарку в Пі-Баїлосі, вони могли навіть не знати, що живуть по
сусідству в пустелі.
Шістнадцятого місорі зосередження військ було майже закінчене.
Десять полків наступника трону, які мали зустріти азіатське військо
Нітагера, вишикувалися на шляху вище міста Пі-Баїлос з обозом і
частиною метальних машин.
Пересуванням військ керував сам царевич. Він організував два
загони розвідки, з яких передній мав стежити за рухом супротивника, а
другий – охороняти своє військо від нападу, цілком можливого в цій
місцевості з незліченними скелями та ущелинами. Рамзес за останній
тиждень сам об’їхав і оглянув свої полки, які, посувалися до
Пі-Баїлоса різними шляхами, щоб пересвідчитись, чи всі його воїни
мають добру зброю й теплі плащі на ніч, чи є в обозах вдосталь
сухарів, м’яса й сушеної риби. Крім того, він наказав, щоб жінок,
дітей та рабів тих воїнів, які прямували на східний кордон, перевезли
каналом. Це зменшило обоз і полегшило рух самого війська.
Найстарших воєначальників дивували знання, запал та обачність
царевича, а особливо його працьовитість і простота. Свій численний
почет, царський намет, колісниці й ноші він залишив у Мемфісі, а сам в
одязі простого офіцера, верхи, як це роблять ассірійці, їздив від
полку до полку в супроводі двох ад’ютантів.
Завдяки цьому зосередження корпусу закінчилося дуже швидко, і у
визначений час військо стояло під Пі-Баїлосом.
Інакше було із штабом царевича, грецьким полком, що його
супроводив, та кількома метальними машинами.
Штаб, зібраний у Мемфісі, мав іти найкоротшим шляхом, тим-то він
виступив пізніше за всіх, тягнучи за собою величезний обоз. Майже
кожен офіцер – а все то були знатні вельможі – мав при собі ноші з
чотирма неграми, бойову колісницю, пишний намет, безліч скринь з
одягом, з їжею та глеків з вином і пивом.
Крім того, за офіцерами подався численний гурт співачок і
танцівниць з музикантами, що з них кожна, як поважна пані, хотіла мати
при собі віз, запряжений однією чи двома парами волів, та ноші.
Коли вся ця безладна юрба посунула з Мемфіса, вона зайняла на
дорозі більше місця, ніж усе військо наступника трону. А пересувалася
вона так повільно, що метальні машини, залишені позаду, вирушили на
цілу добу пізніше, ніж передбачалося. До того ж співачки й танцівниці,
побачивши пустелю, хоч там не було ще нічого страшного, перелякались і
почали плакати. Щоб їх заспокоїти, довелось завчасно стати на ночівлю,
нап’ясти намети і влаштувати виставу, а після неї бенкет.
Нічні забави в прохолоді, під зоряним небом, на тлі дикої природи
дуже сподобалися співачкам і танцівницям, і вони сказали, що віднині
виступатимуть тільки в пустелі. Тим часом наступник трону, довідавшись
по дорозі про витівки свого штабу, надіслав наказ негайно повернути
жінок назад до міста і прискорити похід.
При штабі перебував військовий міністр, достойний Гергор, але
тільки як спостерігач. Він не віз із собою співачок, але й не робив
ніяких зауважень штабним. Він наказав винести свої ноші в голову
колони і, пристосовуючись до її руху, або посувався вперед, або
відпочивав у затінку під великим опахалом, яке тримав над ним
ад’ютант.
Достойному Гергору було років за сорок. Це був чоловік кремезний,
замкнутий. Він рідко коли озивався до когось і так само рідко дивився
на людей з-під опущених повік.
Як і в кожного єгиптянина, руки й ноги в нього були голі, груди
відкриті. На ногах у нього були сандалі, на стегнах – коротка
спідничка, а спереду фартушок у білу та блакитну смужку. Як жрець, він
голив бороду й голову і носив шкуру пантери, перекинуту через ліве
плече. Нарешті, як воїн, мав на голові невеликий гвардійський шолом,
з-під якого на плечі спадала теж смугаста, біла з блакитним, хустка.
На шиї в нього висів потрійний золотий ланцюг, а з лівого боку, на
грудях, короткий меч у багато оздоблених піхвах.
Криті ноші Гергора, що їх несли шестеро чорних рабів, завжди
супроводили три прислужники: один ніс опахало, другий – міністрову
сокиру, а третій – скриньку з папірусами. Цей третій був Пентуер,
жрець і писар міністра, худий аскет, який і в найбільшу спеку не
покривав голеної голови. Він походив з простого люду, але завдяки
своїм винятковим здібностям займав високу державну посаду.
Хоч міністр із своїми чиновниками перебував на чолі штабної колони
і начебто не цікавився її рухом, проте не можна сказати, щоб він не
бачив, що діється навколо. Щогодини, а то й частіше, до нош сановника
наближався то простий жрець, звичайний собі «слуга божий», то
воїн-мародер, то гендляр або невільник, які, ніби байдуже минаючи
мовчазний почет міністра, ненароком кидали якесь слівце. Те слівце
Пентуер іноді записував, але частіше запам’ятовував, бо пам’ять він
мав надзвичайну.
На ці дрібниці в галасливій юрбі штабних ніхто не звертав уваги.
Офіцери, вельможні юнаки, надто багато метушилися, галасливо
розмовляли або співали, щоб стежити за кожним, хто підходив до
міністра, тим більше що шляхом весь час снувало багато людей.
П’ятнадцятого місорі штаб наступника трону, разом із його
достойністю військовим міністром, провів ніч просто неба в пустелі, за
одну милю від полків царевича, що вже вишикувалися до бою впоперек
шляху за містом Пі-Баїлос.
Близько першої години ранку, що відповідає нашій шостій, на
узгір’я пустелі ліг фіолетовий відблиск. Із-за гір виглянуло сонце.
Землю Госен залило рожеве сяйво, і містечка, храми, палаци багачів та
мазанки селян враз спалахнули й заряхтіли поміж зеленню.
Незабаром весь обрій на заході залило золотом. Здавалося, в цьому
золоті потопає вся зелена земля Госен, а в незліченних каналах замість
води тече розтоплене срібло. Але узгір’я пустелі набрали ще густішої
фіолетової барви; довгі тіні від них лягли на пісок, і рослини на
цьому тлі здавалися зовсім чорними.
Вартові, які стояли вздовж шляху, могли вже добре розгледіти
обсаджені пальмами поля за каналом. На деяких зеленіли льон, пшениця,
конюшина, на інших – золотився майже достиглий ячмінь другого посіву.
Тим часом з мазанок, що ховалися між деревами, почали виходити на
роботу хлібороби. Мідно-червоні їхні тіла були майже голі, тільки
стегна прикривала коротенька спідничка та на голові був чепець.
Деякі звернули до каналів і стали вичищати з них мул або черпали
воду й виливали її на поля за допомогою пристроїв, схожих на наші
колодязні журавлі. Інші, розсипавшись поміж дерев, збирали достиглі
фіги й виноград. Тут-таки снували голі діти та жінки в білих, жовтих і
червоних сорочках без рукавів.
Усе навколо рухалось. У небі хиже птаство пустелі полювало на
голубів і галок землі Госен. Уздовж каналу хиталися рипучі журавлі з
цебрами життєдайної води, а люди, що збирали овочі, то виринали, то
зникали серед зелені дерев, наче барвисті, метелики. Тим часом у
пустелі на шляху вже зароїлося військо та його обслуга. Промчав загін
кінноти, озброєний списами. За ним пройшли лучники в наголовниках і
спідничках; в руках у них були луки, за плечима – сагайдаки, а на
правому боці висіли широкі тесаки. За лучниками, несучи торби з
камінням, простували пращники, озброєні короткими мечами.
За сто кроків позад них ішли два невеличкі загони піхоти: один
озброєний ратищами, другий – сокирами. У всіх піхотинців були
прямокутні щити, цупкі нагрудники на взірець панцирів, а на головах –
наголовники з хусточками, що захищали шию від сонця. Наголовники й
нагрудники були в смужки: білі й блакитні або чорні й жовті, і через
це воїни скидалися на величезних шершнів.
За передніми загонами, оточені сокироносцями, посувалися ноші
міністра, а далі в мідних шоломах і панцирах ішли грецькі полки; їхній
розмірений крок нагадував важкі удари молота. Позаду чути було рипіння
возів, рев худоби та окрики погоничів, а узбіччям дороги, в ношах,
підвішених між двома ослами, пробирався бородатий фінікійський купець.
Над цим усім здіймалася золотава й гаряча хмара куряви.
Раптом з переднього загону розвідки примчав верхівець і повідомив
міністра, що наближається наступник трону. Його достойність зійшов з
нош, і в ту ж хвилину на шляху з’явилася купка вершників. Вони
спинились і злізли з коней. Верхівець і міністр пішли назустріч один
одному, через кожні кілька кроків зупиняючись і вклоняючись.
–  Вітаю тебе, сине фараона, хай він живе вічно! – озвався
міністр.
–  Вітаю тебе і зичу довгого віку, святий отче, – відповів
наступник трону і додав: – Ви тягнетесь так, наче безногі, а Нітагер
щонайпізніше через дві години з’явиться перед нашим корпусом.
–  Правду кажеш. Твій штаб посувається надто повільно.
–  До того ж Євнана каже, – тут Рамзес кивнув на обвішаного
амулетами офіцера, який стояв за ним, – що ви не висилали патрулів до
ущелин. А тим часом, якби це була справжня війна, ворог міг би напасти
на вас саме з того боку.
–  Я не командувач, а тільки суддя, – спокійно відповів міністр.
–  А що ж робить Патрокл?
–  Патрокл з грецьким полком супроводить метальні машини.
–  А мій родич і ад’ютант Тутмос? – Мабуть, ще спить.
Рамзес нетерпляче тупнув ногою й замовк. Він був гарний юнак з
майже жіночими рисами обличчя, яке гнів і засмага робили ще
привабливішим. На ньому була вузька накидка в блакитні й білі смужки,
такого ж кольору хустка під шоломом, золотий ланцюг на шиї, а під
лівим плечем – коштовний меч.
–  Я бачу, – сказав він нарешті, – що тільки ти, Євнано, дбаєш про
мою честь.
Обвішаний амулетами офіцер вклонився до самої землі.
–  Тутмос просто ледар, – казав далі царевич. – Повертайся,
Євнано, на своє місце. Нехай хоч у передньому загоні буде добрий
начальник.
Потім, глянувши на почет, що оточив його, ніби вирісши з-під
землі, він додав:
–  Хай мені принесуть ноші. Я стомився, мов каменяр.
–  Хіба боги можуть стомлюватись! – шепнув Євнана, який ще стояв
позад царевича.
–  Повертайся на своє місце! – звелів Рамзес.
–  А може, ти, подобо місяця, накажеш мені зараз обдивитись
ущелини? – тихо спитав офіцер. – Прошу, наказуй, бо, де б я не був,
серце моє лине до тебе, щоб угадати твою волю та сповнити її.
–  Знаю, що ти вірний слуга, – відповів Рамзес. – Іди ж і наглядай
за всім.
–  Святий отче, – звернувся Євнана до міністра, – я завжди буду
найпокірнішим слугою вашої достойності.
Ледве встиг Євнана від’їхати, як у кінці колони зчинилася ще
більша метушня. Шукали ноші наступника трону, але їх ніде не було.
Натомість, розштовхуючи грецьких воїнів, з’явився дивний на вигляд
юнак. На ньому була сорочка з прозорої тканини, розкішно гаптований
фартушок і золота перев’язь через плече. Але найбільше впадала в око
величезна перука, заплетена в дрібні кіски, і штучна борідка, схожа на
котячий хвіст.
Це був Тутмос, найперший франт у Мемфісі, який навіть під час
походу чепурився і обливав себе пахощами.
–  Вітаю тебе, Рамзесе! – вигукнув юнак, енергійно розштовхуючи
офіцерів. – Уяви собі, твої ноші зникли безслідно, тож доведеться тобі
сісти в мої; вони, правда, не гідні такої високої особи, але не такі
вже й погані.
–  Ти розгнівив мене, – відповів йому царевич. – Спиш замість
того, щоб пильнувати військо.
Чепурун аж зупинився з подиву.
–  Я сплю?! – вигукнув він. – Бодай язик відсох тому, хто звів на
мене такий наклеп. Адже я, знаючи, що ти прийдеш, цілу годину одягався
та готував для тебе купіль і пахощі.
–  А тим часом загін ішов без командира?
–  Та чи ж можу я командувати загоном, в якому перебуває його
достойність військовий міністр і такий полководець, як Патрокл?
Наступник трону замовк, а тим часом Тутмос, підійшовши до нього,
шепнув:
–  Який у тебе вигляд, сине фараона?.. Без перуки, волосся і одяг
покриті пилом, шкіра чорна й порепана, як земля влітку… Найясніша
цариця-матінка прогнала б мене з двору, якби побачила тебе таким
нужденним.
–  Я просто втомився.
–  То сідай швидше в ноші. Там є вінки із свіжих троянд, смажена
птиця та глек кіпрського вина. А крім того, – додав він ще тихше, – я
сховав Сенуру в обозі.
–  Вона тут? – спитав царевич. Його блискучі очі на мить
затуманились.
–  Хай військо йде вперед, – шепотів Тутмос, – а ми тут почекаємо
на неї.
Рамзес неначе опам’ятався:
–  Дай мені спокій, спокуснику. Адже через дві години бій.
–  Та який там бій!..
–  У всякому разі, він вирішить мою майбутню долю.
–  Не сприймай цього серйозно, – усміхнувся чепурун. – Можу
заприсягтися, що військовий міністр ще вчора надіслав його святості
фараону рапорт з проханням віддати тобі корпус Менфі.
–  Все одно. Сьогодні я не можу думати ні про що інше, крім
війська.
–  Який жахливий у тебе цей потяг до війни, де людина не
вмивається місяцями, щоб одного дня загинути. Брр!.. Якби все-таки ти
побачив Сенуру… Хоч би глянув на неї…
–  Саме через це й не хочу, – рішуче відповів Рамзес. В ту мить,
коли з-за грецьких лав восьмеро рабів винесли величезні Тутмосові ноші
для наступника трону, від переднього загону охорони примчав вершник.
Він скочив з коня і біг так швидко, що на грудях у нього бряжчали
статуетки богів і таблички з їхніми іменами. Це був схвильований
Євнана.
Всі повернулися до нього, що, здавалося, йому було приємно.
–  Ерпатре, найясніші уста! – вигукнув Євнана, схиляючись перед
Рамзесом. – Коли я, виконуючи твій божественний наказ, їхав на чолі
загону, пильно придивляючись до всього, я помітив на шляху два
священні скарабеї. Кожен із цих жуків котив поперед себе глиняну
кульку впоперек дороги, до пісків…
–  Ну й що з того? – перебив царевич.
–  Звичайно, – вів далі Євнана, глянувши на міністра, – я й мої
люди, віддавши, як велить свята віра, шану золотим подобам сонця,
спинили військо. Це таке важливе знамення, що жоден з нас без
особливого наказу не зважився б іти вперед.
–  Бачу, ти й справді побожний єгиптянин, хоч риси обличчя в тебе
хеттські, – відповів на це достойний Гергор і, звернувшись до кількох
сановників, що стояли біля нього, додав: – Ми не підемо далі шляхом,
щоб не розтоптати священних жуків. Пентуере, чи можна тією ущелиною,
що праворуч, обійти цей відрізок дороги?
–  Так, – відповів писар міністра. – Ця ущелина тягнеться на цілу
милю і виходить знову на шлях, майже навпроти ПіБаїлоса.
–  А скільки згаємо часу! – гнівно крикнув царевич.
–  Я ладен заприсягтись, що це не скарабеї, а душі моїх
фінікійських лихварів, – обізвався чепурун Тутмос – Вони не встигли за
життя стягти з мене свої гроші й тепер карають, змушуючи йти через
пустелю!..
Почет царевича з тривогою чекав рішення, і Рамзес звернувся до
Гергора:
–  А що ти про це думаєш, святий отче?
–  Поглянь на своїх офіцерів, – відповів жрець, – і ти зрозумієш,
що ми мусимо йти ущелиною.
Раптом наперед виступив ватажок греків, полководець Патрокл, і
сказав Рамзесові:
–  Якщо дозволиш, царевичу, мій полк піде далі шляхом. Наші воїни
не бояться скарабеїв.
–  Ваші воїни не бояться Навіть царських гробниць, – озвався
міністр. – А, мабуть, там не дуже безпечно, якщо звідти ще ніхто не
повернувся.
Зніяковілий грек сховався між почтом.
–  Погодься, святий отче, – розгнівано прошепотів наступник трону,
– що така перешкода навіть осла не зупинила б на дорозі.
–  Бо той осел ніколи не буде фараоном, – спокійно відповів
міністр.
–  В такому разі ти, міністре, сам проведеш загін через ущелину! –
вигукнув Рамзес. – Я не розуміюся на тактиці жерців, і до того ж мені
треба відпочити. Ходімо зі мною, брате, – кинув він Тутмосу і
попрямував до лисих пагорбів.
Розділ другий
Його достойність Гергор одразу ж доручив своєму ад’ютантові, який
носив сокиру, заступити Євнану, що командував передовим загоном
війська. Потім наказав, щоб військові машини, які метали велике
каміння, звернули з шляху до ущелини, а грецькі воїни щоб
підштовхували їх у найважчих місцях. Усі колісниці й ноші офіцерів
почту мали рушити за обозом.
В той час як Гергор віддавав накази, ад’ютант, що тримав опахало,
наблизився до писаря Пентуера й шепнув:
–  Мабуть, уже ніколи не можна буде їздити цим шляхом…
–  Чому? – відповів жрець. – Але зараз, коли священні жуки
перетяли нам дорогу, далі їхати нею не слід. Може статися нещастя…
–  Воно вже й так сталося. Хіба ти не помітив, що царевич Рамзес
розгнівався на міністра? А наш володар не з тих, що забувають…
–  Не царевич на нашого пана, а наш пан на царевича й вичитав йому
як годиться, – мовив Пентуер. – І добре зробив. Бо молодому царевичу
вже здається, що він буде другим Менесом.
–  А може, й Рамзесом Великим?.. – докинув ад’ютант.
–  Рамзес Великий слухався богів, і за це в усіх храмах йому
зроблено похвальні написи. А Менес, перший фараон Єгипту, ламав
стародавні звичаї, і тільки завдяки батьківській поблажливості жерців
його ім’я досі згадується… Хоч я не дав би жодного утна міді, що мумія
фараона Менеса ще існує.
–  Любий Пентуере, – сказав ад’ютант, – ти мудрець, тож, певне,
розумієш, що нам однаково, чи маємо ми десять панів чи одинадцять…..
–  Але народові не однаково, чи мусить він щороку добувати одну
гору золота – для жерців, чи дві гори золота – для жерців і для
фараона, – відповів Пентуер, блиснувши очима.
–  Думки твої небезпечні, – шепнув ад’ютант.
–  А скільки разів ти сам обурювався витратами фараона та
номархів, – здивувався жрець.
–  Тихше!.. Тихше!.. Ми ще поговоримо про це, але не зараз.
Незважаючи на глибокий пісок, метальні машини, до яких підпрягли
по парі волів, швидше посувалися пустелею, ніж шляхом. Біля передньої
машини йшов заклопотаний Євнана, якому не давала спокою думка: чому
міністр усунув його від командування передовим загоном. Чи не хоче він
дати йому якусь вищу посаду?
Сподіваючись на це нове підвищення, а може, щоб заглушити тривогу
в серці, він схопив довгу жердину і там, де пісок був особливо
глибокий, підпирав балісту або криком підохочував греків. Ті, проте,
майже не звертали на нього уваги.
Вже добрих півгодини колона посувалася глибокою ущелиною із
стрімкими голими стінами. Раптом передовий загін спинився. В цьому
місці дорогу перетинала друга ущелина, посеред якої проходив досить
широкий канал:
Гонець, якого вирядили до міністра з повідомленням про несподівану
перешкоду, привіз наказ негайно засипати канал.
Близько сотні грецьких воїнів з кайлами та лопатами взялися до
роботи. Одні одбивали од скель кам’яні брили, другі кидали їх у канал
і присипали зверху піском.
В цей час із ущелини вийшов чоловік з мотикою в руці, схожою на
шию лелеки з довгим дзьобом. Це був єгипетський селянин, старий,
зовсім голий. Кілька хвилин він вражено дивився на роботу воїнів і
раптом кинувся до них з криком:
–  Що ви робите, безбожники?! Це ж канал!
–  А ти як смієш ганьбити воїнів його святості? – спитав Євнана,
який саме нагодився сюди.
–  Бачу, що ти єгиптянин і, певне, з начальників, – відповів йому
селянин, – отож скажу тобі, що цей канал належить великому панові: він
служить управителем у писаря того чоловіка, який тримає опахало над
його достойністю номархом Мемфіса. Глядіть, щоб вас не спіткало
лихо!..
–  Робіть своє діло, – владно сказав Євнана грецьким воїнам, які
почали прислухатися до селянина. Вони не розуміли його мови, але їх
вразив тон старого.
–  Вони знов засипають! – мовив той розпачливо. – Горе вам,
негідники! – скрикнув він раптом, кидаючись з мотикою на одного з
воїнів.
Грек вихопив мотику і так ударив селянина в зуби, що аж кров
виступила в того на губах. Потім знову взявсядороботи.
Приголомшений ударом селянин злякався і став благати:
–  Пане, я ж сам копав цей канал цілих десять років; копав ночами
і в свята! Наш пан обіцяв, що коли я проведу воду в цю долинку, то він
відступить її мені в оренду, дасть п’яту частину врожаю і волю… Чуєте?
Волю мені і трьом мої дітям!.. О боги!..
Він заломив руки й знову звернувся до Євнани:
–  Вони мене не розуміють, ці заморські бородані, собачі виплодки,
брати фінікійців і євреїв. Але ти, пане, вислухай мене… Цілих десять
років, коли люди йшли на ярмарок, на танці або в храм, я потай
пробирався до цієї похмурої ущелини. Я не ходив на могилу матері, бо
весь час копав. Я забув про померлих, щоб своїм дітям і собі хоч на
один день перед смертю здобути волю і землю…
Будьте моїми свідками, о боги, скільки разів заставала мене в цій
ущелині ніч!.. Скільки разів я чув поблизу тужливе виття гієн і бачив
зелені очі вовків! Я не тікав від них, бо куди б я, нещасний, утік,
коли на кожній стежці чигав на мене жах, а в тім каналі воля тримала
мене за ноги.
Якось з отої печери вийшов на мене лев, фараон усіх звірів. Мотика
випала у мене з рук. Я впав перед ним на коліна і сказав такі слова:
«Пане мій, невже ти зволиш мене з’їсти? Я ж бо тільки раб!» Хижий лев
змилосердився наді мною, вовк не зайняв мене, навіть підступні кажани
обминали мою бідну голову, а ти, єгиптянин…
Селянин замовк, побачивши почет і ноші міністра Гергора, що
наближалися до нього. По опахалу догадався, що то був якийсь знатний
вельможа, а по шкурі пантери – що жрець.
Він кинувся до нього, вкляк на коліна і схилив голову аж до піску.
–  Чого ти хочеш, чоловіче? – спитав вельможа.
–  «О світло сонця, вислухай мене! – вигукнув селянин. – Хай не
буде сліз у твоїх покоях і нехай лихо обминає тебе! Хай не спіткає
тебе невдача в ділах твоїх, і течія хай не знесе тебе, коли
перепливатимеш на той берег Нілу…»
–  Чого ти хочеш, питаю? – повторив міністр.
–  «Добрий пане, – казав далі селянин, – проводирю без пихи, що
зборюєш брехню й твориш правду… Батьку бідняка, муже вдови, заступнику
сироти… Дозволь, щоб я міг проголошувати ім’я твоє як закон в країні.
Зволь вислухати слова уст моїх. Зглянься і вчини по правді,
найблагородніший із благородних…»
–  Він хоче, щоб не засипали цього каналу, – обізвався Євнана.
Міністр знизав плечима й рушив до каналу, через який уже
перекинули кладку. Селянин у розпачі обхопив його коліна.
–  Заберіть його геть! – крикнув його достойність, відсахнувшись,
мов від гадюки, що хоче вкусити.
Писар Пентуер одвернувся; його худе обличчя посіріло. А Євнана
підскочив і схопив старого за шию, та не зміг відірвати його від ніг
міністра і гукнув воїнів. Через хвилину його достойність уже був на
тому боці каналу, а воїни майже на руках віднесли старого в кінець
колони. Там йому дали з десяток стусанів, а нижчі офіцери, завжди
озброєні палицями, додали до цього кілька десятків київ і кинули
бідолаху біля входу в ущелину.
Побитий, закривавлений, а найбільше переляканий, бідар якусь мить
посидів на піску, потім протер очі і раптом, зірвавшись на ноги,
кинувся тікати до шляху, голосячи:
–  Поглинь мене, земле! Хай буде проклятий день, коли я вперше
побачив світло, і ніч, коли сказали: «Народилась людина». У шатах
справедливості нема й клаптика для рабів. І навіть боги не зглянуться
над бідними створіннями, що мають лише руки для праці, уста для плачу,
а спину для побоїв… О смерте, спопели моє тіло, щоб і там, на полях
Осіріса, я вдруге не народився рабом…
Розділ третій
Розгніваний царевич Рамзес вибирався на пагорок. За ним поспішав
Тутмос. Перука в чепуруна зсунулась набік, штучна борідка відпала, і
він ніс її в руках. Від утоми обличчя його було б зовсім бліде, якби
не шар рум’ян.
Нарешті царевич зупинився на вершині пагорка. З ущелини до них
долинали гомін воїнів і важке гуркотіння баліст. Перед ними
простягався безкраїй простір землі Госен, що купалась у сонячнім
промінні. Здавалося, то не земля, а золота хмара, на якій мрія
намалювала краєвид фарбами з срібла, смарагдів, рубінів, перлів та
топазів.
Наступник трону простяг руку.
–  Глянь, – мовив він до Тутмоса, – отам має бути моя земля, а тут
– моє військо. А тим часом найвищі будівлі там – це палаци жерців, а
тут найвищий воєначальник – жрець!.. Чи можна таке терпіти?..
–  Так завжди було, – відповів Тутмос, злякано озираючись навколо.
–  Неправда! Я знаю історію цього краю, якої не знаєте ви.
Воєначальниками і правителями держави завжди були тільки фараони,
принаймні найенергійніші з них. Вони не марнували часу на
жертвоприношення та молитви, а правили державою….
–  Але ж така воля його святості… – заперечив Тутмос.
–  Немає волі мого батька на те, щоб номархи свавільно урядували в
своїх столицях, а ефіопський намісник вважав себе рівнею цареві царів.
І не може бути волі мого батька на те, щоб його військо обминало двох
золотих жуків, бо військовий міністр – жрець.
–  Він великий полководець!.. – шепнув украй переляканий Тутмос.
–  Який він там полководець!.. Що розбив жменьку лівійських
розбійників, які кидаються тікати, тільки-но побачивши єгипетського
воїна? Ти поглянь, що роблять наші сусіди! Ізраїльтяни зволікають із
сплатою данини і дають чимраз менше й менше. Хитрі фінікійці щороку
захоплюють по кілька кораблів з нашого флоту. Проти хеттів ми мусимо
тримати на сході величезне військо, а навколо Вавілона й Ніневії
розгортається рух, який знаходить відгук в усій Месопотамії. І які ж
наслідки урядування жерців? Якщо мій прадід мав щороку сто тисяч
талантів прибутку й сто шістдесят тисяч війська, то мій батько має
ледве п’ятдесят тисяч талантів і сто двадцять тисяч війська… Та й що
то за військо! Коли б не грецький корпус, який пильнує його, мов
собака овець, вже й сьогодні єгипетські воїни слухалися б тільки
жерців, а фараон опинився б у становищі жалюгідного номарха.
–  Звідки ти це знаєш?.. Звідки в тебе такі думки?.. – здивувався
Тутмос.
–  Хіба я не з роду жерців! Адже вони вчили мене, коли я не був ще
наступником трону. О, коли я стану фараоном після мого батька – хай
він живе вічно! – я наступлю їм на шию ногою в бронзовій сандалі… Але
насамперед я доберусь до їхніх скарбниць. Вони завжди були
переповнені, а з часів Рамзеса Великого почали ще більше розбухати і
тепер такі набиті золотом, що з-за них не видно й фараонових скарбів.
–  Горе мені й тобі! – зітхнув Тутмос. – В тебе такі заміри, що
під ними увігнувся б навіть цей пагорок, якби міг чути й розуміти. А
де твої сили… помічники… воїни?.. Проти тебе повстане весь народ на
чолі з могутньою кастою… А хто піде за тобою?
Царевич замислився. Помовчавши, він відповів:
–  Військо.
–  Більша частина його піде за жерцями.
–  Грецький корпус…
–  Бочка води в Нілі. – Урядовці…
–  Половина з них жерці.
Рамзес сумно хитнув головою й замовк.
З вершини голим кам’янистим схилом вони спустилися на той бік
пагорба. Раптом Тутмос, який ішов попереду, вигукнув:
–  Чи не міраж це? Глянь, Рамзесе!.. Таж серед цих скель криється
другий Єгипет!
–  Мабуть, це маєток якогось жерця, що не платить податків, –
гірко відповів царевич.
Біля їхніх ніг, углибині, лежала родюча долина, формою схожа на
вила, роги яких ховалися серед скель. В одному кутку її була невеличка
садиба – кілька мазанок для челяді й гарний будинок землевласника чи
управителя. Тут росли пальми, виноград, маслини, смоковниці з
покрученим надземним корінням, кипариси й навіть молоді баобаби.
Посеред долини плинув невеличкий потік, а на схилах гір, на відстані
кількох сотень кроків одна від одної виблискували неглибокі копанки.
Зійшовши до виноградника, повного стиглих грон, юнаки почули
жіночий голос, який кликав когось, а певніше, тужливо співав:
–  Де ти, моя курочко? Озовися! Де ти, моя люба! Втекла ти від
мене, а я ж сама напуваю тебе й годую добірним зерном – навіть раби
тобі заздрять. Де ж ти? Озовися! Гляди, бо настане ніч і ти не
потрапиш додому, де всі коло тебе упадають, або прилетить з пустелі
рудий яструб і вирве тобі серце. Тоді марно кликатимеш свою хазяйку,
як я зараз кличу тебе. Озовися, бо розгніваюсь і піду, а тобі
доведеться повертатись додому самій…
Спів усе наближався. Вже співачка була за кілька кроків від них,
коли Тутмос, визирнувши з-за кущів, вигукнув:
–  Глянь, Рамзесе, яка красуня!..
Царевич, замість того щоб глянути, вибіг на стежку й заступив
дорогу співачці. Це й справді була вродлива дівчина з грецькими рисами
обличчя й шкірою кольору слонової кістки. З-під серпанку на голові
виглядали розкішні чорні коси, закручені у вузол. На ній було довге
біле вбрання, яке вона з одного боку підхопила рукою; крізь прозору
тканину видно було дівочі перса, схожі на яблука.
–  Хто ти, дівчино? – спитав Рамзес. Суворі зморшки на його чолі
розгладились, очі заблищали…
–  О Єгово!.. Батьку!.. – скрикнула перелякана дівчина і спинилась
мов укопана на стежці. Та незабаром вона заспокоїлась, і оксамитні очі
її набрали лагідного, сумовитого виразу.
–  Звідки ти взявся? – спитала вона Рамзеса трохи тремтячим
голосом – Я бачу – ти воїн, а воїнам тут ходити не можна.
–  Чому не можна?
–  Бо це земля великого пана, Сезофріса.
–  Ого! – усміхнувся Рамзес.
–  Не смійся, бо зараз ти збліднеш. Адже пан Сезофріс – писар пана
Хаїреса, який носить опахало над найдостойнішим номархом Мемфіса. Мій
батько бачив його і падав перед ним ниць.
–  Ого-го! – повторив, і далі сміючись, Рамзес.
–  Ти надто зухвалий, – мовила, спохмурнівши, дівчина. – Якби не
твоє добре обличчя, я б подумала, що ти грецький найманець або
розбійник.
–  Він ще не розбійник, але колись, може, стане найбільшим
розбійником, якого носила земля, – втрутився в розмову чепурун Тутмос,
поправляючи перуку.
–  А ти, мабуть, танцівник, – відповіла, осмілівши, дівчина. –
O!.. Я навіть згадала, що бачила тебе на ярмарку в ПіБаїлосі, коли ти
заклинав змій.
Обидва юнаки геть розвеселились.
–  А ти хто така? – спитав Рамзес, беручи дівчину за руку. Але та
вирвала її.
–  Як ти смієш! Я – Сара, донька Гедеона, управителя цього маєтку.
– Єврейка… – шепнув Рамзес, і тінь пробігла по його обличчю.
–  Ну то й що!.. Ну то й що!.. – вигукнув Тутмос. – Думаєш,
єврейки гірші від єгиптянок? Вони тільки скромніші й недоступніші, що
надає їхній любові особливої чарівності.
–  То ви невірні! – сказала Сара з гідністю. – Відпочиньте, якщо
ви стомились, нарвіть винограду і йдіть собі з богом. Наші слуги не
дуже раді таким гостям.
Вона хотіла була піти, але Рамзес її затримав:
–  Стривай… Ти сподобалась мені, і я не хочу, щоб ти йшла від нас.
–  Злий дух тебе поплутав. Ніхто в цій долині не сміє так
розмовляти зі мною… – обурилася Сара.
–  Бачиш, дівчино, – озвався Тутмос, – цей юнак – офіцер жрецького
полку Пта і писар у писаря того пана, який носить опахало над тим, що
носить опахало над самим номархом Габу.
–  Він і справді схожий на офіцера, – мовила Сара, задумливо
поглядаючи на Рамзеса. – А може, навіть, і сам вельможний пан? –
додала вона, приклавши палець до вуст.
–  Хто б я не був – твоя краса перевищує мою вельможність, – палко
вигукнув Рамзес. – Але скажи, це правда, що ви… їсте свинину?..
Сара ображено глянула на нього, а Тутмос відповів за неї:
–  Одразу видно, що ти зовсім не знаєш євреїв. Та єврей ладен
скоріше вмерти, аніж з’їсти шматочок свинини, хоч, на мою думку, це не
така вже й погана страва.
–  А котів ви вбиваєте? – допитувався Рамзес, стискаючи руку Сари
й заглядаючи їй у очі.
– І це вигадка… безглузда вигадка!.. – обурився Тутмос – Ти міг би
спитати мене і не плести таких дурниць… Адже в мене були три коханки
єврейки.
–  Досі ти казав правду, але зараз брешеш, – відповіла Сара. –
Єврейка не буде нічиєю коханкою! – додала вона гордо.
–  Навіть коханкою писаря того пана, який носить опахало над
мемфіським номархом? – запитав глузливо Тутмос.
–  Навіть.
–  Навіть коханкою того пана, який носить опахало? Сара
завагалась, але відповіла:
–  Навіть!
–  То, може, ти не стала б коханкою і самого номарха? У дівчини
опустилися руки. Вона збентежено поглядала то
на одного, то на другого юнака; уста її тремтіли, на очі набігли
сльози.
–  Хто ви такі? – спитала вона злякано. – Ви зійшли з гір, мов
звичайні подорожні, що просять хліба та води, а розмовляєте зі мною,
як найвищі вельможі… Хто ж ви такі?.. Твій меч, – повернулась вона до
Рамзеса, – оздоблений смарагдами, а на шиї в тебе золотий ланцюг,
якого не має в своїй скарбниці навіть наш пан, милостивий Сезофріс.
–  Скажи мені краще, чи я подобаюсь тобі? – вперто домагався
Рамзес, стискаючи дівчині руку і ніжно заглядаючи їй в очі.
–  Ти гарний, мов архангел Гавриїл, але я боюсь тебе, бо не знаю,
хто ти…
Раптом з-за гір долинули звуки сурми.
–  Кличуть тебе! – скрикнув Тутмос.
–  А якби я був такий вельможний пан, як ваш Сезофріс? – спитав
царевич.
–  Ти можеш бути… – шепнула Сара.
–  А якби я носив опахало над номархом Мемфіса?
–  Ти можеш бути навіть і таким вельможею… Десь на узгір’ї заграла
друга сурма.
–  Ходімо, Рамзесе! – наполягав стривожений Тутмос.
–  А якби я був… наступником трону, ти пішла б до мене, дівчино? –
питав Рамзес.
–  О Єгово! – скрикнула Сара, падаючи на коліна. Сурми знов
тривожно озвалися зразу в кількох місцях.
–  Треба бігти! – розпачливо благав Тутмос. – Невже ти не чуєш, що
в таборі тривога!
Наступник трону хутко зняв із себе коштовний ланцюг і накинув його
Сарі на шию.
–  Віддай це батькові, – мовив він, – я купую тебе. Бувай здорова.
Він палко поцілував її в уста, а Сара обняла його за ноги.
Царевич вирвався, одбіг кілька кроків, знову повернувся і знову
вкрив поцілунками її гарне обличчя й чорне волосся, ніби не чуючи
нетерплячих покликів сурми.
– Іменем його святості фараона заклинаю тебе – іди за мною! –
крикнув Тутмос і схопив царевича за руку.
Обидва щодуху побігли в той бік, звідки долинали звуки сурем.
Рамзес часом заточувався, мов п’яний, і раз у раз оглядався. Нарешті
вони почали вибиратися на протилежний пагорок.
«І цей юнак, – подумав Тутмос, – хоче боротися з жерцями!..»
Розділ четвертий
Наступник трону та його товариш з чверть години бігли скелястим
гребенем узгір’я, щораз ближче чуючи звуки сурем, які все гучніше й
гучніше грали тривогу. Нарешті обидва опинилися в такому місці, звідки
видно було далеко навкруги.
Ліворуч тягнувся шлях, за яким було добре видно Пі-Баїлос,
царевичеві полки, що стояли за містом, та величезну хмару куряви, яка
здіймалася над військом супротивника, що сунуло зі сходу.
Праворуч темніла глибока ущелина, серединою якої грецький полк
тягнув метальні машини. Недалеко від шляху вона зливалася з другою,
ширшою ущелиною, що виходила з глибини пустелі.
Саме в цьому місці діялося щось незрозуміле. Греки з машинами
стояли нерухомо там, де сходилися обидві ущелини. А на самому
перехресті, між шляхом і штабом наступника трону, вишикувалися чотири
щільні шеренги якогось невідомого війська, ніби чотири загорожі,
наїжачені блискучими списами.
Незважаючи на стрімкий схил, царевич бігцем помчав до свого
загону, туди, де стояв військовий міністр в оточенні офіцерів.
–  Що тут сталося? – гукнув царевич грізно. – Чому ви сурмите
тривогу, замість того щоб іти далі?
–  Ми відрізані, – відповів Гергор.
–  Хто?.. Ким?..
–  Наш загін трьома полками Нітагера, які вийшли з пустелі.
–  Виходить, там, біля шляху, стоїть супротивник?..
–  Стоїть сам непереможний Нітагер.
Здавалося, наступник трону раптом знавіснів. Губи його скривилися,
очі викотилися з орбіт. Він вихопив меч і, підбігши до греків, крикнув
хрипким голосом:
–  За мною, на тих, що заступили нам дорогу!..
–  Живи вічно, ерпатре! – вигукнув Патрокл і теж вихопив меч. –
Уперед, нащадки Ахіллеса! – звернувся він до своїх воїнів. – Покажемо
цим єгипетським пастухам, що нас зупинити не можна!..
Сурми заграли до бою. Чотири короткі, але стрункі шеренги греків
кинулися вперед. Знялася хмара куряви, залунали вигуки на честь
Рамзеса.
Через кілька хвилин греки опинилися проти єгипетських полків і…
завагались.
–  Вперед! – крикнув царевич, змахнувши мечем.
Греки наставили списи. В шеренгах супротивника зчинився якийсь
рух, прокотивсь невиразний гомін і теж наїжилися списи.
–  Хто ви, безумці?. – прогримів могутній голос з того
боку.
–  Наступник трону! – відповів Патрокл.
На мить запала тиша.
–  Розступіться! – наказав той самий громовий голос. Полки
східного війська поволі розімкнулись, немов важкі
подвійні ворота, і грецький загін пройшов між ними.
До наступника трону наблизився сивий воїн у позолоченому шоломі і,
низько вклонившись, промовив:
–  Ти переміг, ерпатре. Тільки великий полководець міг так вийти
із скрутного становища.
–  Ти – Нітагер, найхоробріший з хоробрих! – вигукнув царевич.
У цю хвилину до них підійшов військовий міністр, який чув цю
розмову, і сказав ущипливо:
–  А якби серед вас був такий самий свавільний командир, як
ерпатр, чим скінчилися б маневри?
–  Дай спокій молодому воїну! – відповів Нітагер. – Хіба тобі не
досить того, що він показав лев’ячі пазурі, як і годиться нащадкові
фараонів?
Тутмос, чуючи, що розмова стає небезпечною, звернувся до Нітагера:
–  Як же ти опинився тут, достойний полководче, адже головні твої
сили перед нашим військом?
–  Я знав, як повільно посувається ваш загін з Мемфіса, коли
царевич зосереджував полки під Пі-Баїлосом. Отож і вирішив для сміху
захопити вас, вельмож, зненацька. Та, на лихо, сюди прибув царевич і
поламав мої плани. Завжди роби так, Рамзесе, звичайно, коли зіткнешся
із справжнім ворогом.
–  А коли він, як оце сьогодні, натрапить на силу, втроє більшу,
ніж у нього? – запитав Гергор.
–  Відвага й розум важать більше, аніж сила, – відповів старий
полководець. – Слон у п’ятдесят разів дужчий за людину, а проте
кориться їй або гине від її руки.
Гергор слухав мовчки.
Вирішили на цьому маневри закінчити. Наступник трону в супроводі
міністра й полководців поїхав до війська, що стояло поблизу
Пі-Баїлоса, привітав ветеранів Нітагера і попрощався зі своїми
полками, наказавши їм іти на схід і побажавши успіху. А сам з великим
почтом вирушив назад до Мемфіса; жителі землі Госен у святковому
одязі, з зеленим гіллям у руках, юрбами стояли понад шляхом, вітаючи
переможця.
Незабаром дорога звернула в пустелю, і юрби потроху стали танути;
а коли вони наблизилися до того місця, де штаб царевича, обминаючи
святих скарабеїв, вступив до ущелини, – на дорозі не залишилося
нікого.
Тоді Рамзес підкликав Тутмоса і, показуючи на лисий пагорбок,
шепнув:
–  Піди туди, до Сари…
–  Розумію.
– І скажи її батькові, що я віддаю йому маєток біля Мемфіса.
–  Розумію. Післязавтра вона буде в тебе.
По цій розмові Тутмос попрямував до полків, які рухалися за
почтом, і зник.
Майже навпроти ущелини, якою вранці їхали метальні машини, за
десяток кроків від шляху, ріс невисокий, хоч і старий, тамаринд. Тут
передній загін, що йшов перед почтом царевича, раптом зупинився.
–  Може, ми знову натрапили на скарабеїв? – посміхнувшись, спитав
міністра наступник трону.
–  Зараз побачимо, – відповів Гергор.
І ось що вони побачили: на чахлому дереві висів голий чоловік.
–  Що це? – скрикнув вражений царевич.
Ад’ютанти підбігли до дерева і впізнали того, хто висів на ньому:
це був той самий старий селянин, канал якого засипали вранці.
–  Добре, що повісився! – кричав серед гурту офіцерів Євнана. – Чи
ви б повірили, що цей нікчемний раб насмілився хапати за ноги його
достойність міністра!..
Рамзес, почувши це, спинився. Він зліз з коня і підійшов до
зловорожого дерева.
Чоловік висів з витягнутою вперед головою. Рот у нього був широко
розкритий, долоні повернуті до людей, а в очах застиг жах. Здавалося,
він хотів щось сказати, але йому перехопило подих.
–  Нещасний! – співчутливо зітхнув царевич. Повернувшись до почту,
він звелів, щоб йому розповіли
історію цього селянина, і, вислухавши її, довго їхав мовчки.
Перед очима його стояв образ самогубця, а серце краяло невідступне
почуття, що цьому зневаженому рабові була заподіяна велика кривда.
Така безмірна кривда, що над нею міг замислитись навіть він – син і
наступник фараона.
Стояла нестерпна спека. Курява сушила губи, ятрила очі людям і
тваринам. Полки зупинилися, на короткий перепочинок, а тим часом
Нітагер кінчав розмову з військовим міністром.
–  Мої офіцери, – мовив старий полководець, – дивляться не під
ноги, а перед собою. І, мабуть, тому ворог ніколи не міг захопити мене
зненацька.
–  Ти нагадав мені цим, достойний Нітагере, що я повинен сплатити
деякі борги, – відповів Гергор і наказав зібрати воїнів та
воєначальників, які були неподалік. – А тепер, – сказав міністр, –
покличте Євнану.
Обвішаний амулетами офіцер з’явився на поклик так швидко, наче
давно вже цього чекав. На його обличчі сяяла ледве стримувана радість.
Гергор, побачивши перед собою Євнану, звернувся до присутніх:
–  З волі його святості верховна військова влада по закінченні
маневрів знову переходить до моїх рук.
Воїни схилили голови.
–  Цю владу я використаю насамперед для того, щоб віддати кожному
по заслузі.
Офіцери перезирнулися.
– Євнано! – вів далі міністр. – Я знаю, що ти завжди був одним з
найретельніших офіцерів…
–  Правда, промовляє твоїми устами, найдостойніший отче, –
відповів Євнана. – Як пальма чекає роси, так я чекаю наказу своїх
начальників. А коли їх не отримую, то я – мов сирота в пустелі, що не
може знайти дороги.
Вкриті шрамами офіцери Нітагера з подивом прислухалися до спритної
мови Євнани і нишком думали: «Цей буде возвеличений над іншими».
– Євнано, – казав далі міністр, – ти не тільки ретельний, але й
побожний; не тільки побожний, але й чуйний, мов ібіс над водою. Боги
також щедро обдарували тебе: вони дали тобі прозорливість змії і зір
яструба.
–  Щира правда плине з уст вашої достойності, – озвався Євнана. –
Якби не мій гострий зір, я не побачив би двох священних скарабеїв.
–  Так, – перебив міністр, – і не врятував би нашої колони від
святотатства. За цей вчинок, гідний найпобожнішого єгиптянина, дарую
тобі… – Міністр зняв з пальця золотий перстень. – Дарую тобі цей
перстень з ім’ям богині Мут, прихильність і ласка якої, якщо ти на неї
заслужиш, супроводитиме тебе до кінця земної мандрівки.
Його достойність вручив перстень Євнані, а присутні голосними
вигуками вславили ім’я фараона й забряжчали зброєю.
Але міністр не рушив з місця, тож Євнана й собі стояв, пильно
дивлячись йому в вічі, мов вірний пес, який, діставши з хазяйської
руки один шматок, крутить хвостом і чекає другого.
–  А тепер, – знову заговорив міністр, – признайся, Євнано, чому
ти не повідомив нас, куди зник наступник трону, коли військо з
великими труднощами посувалося ущелиною?.. Ти вчинив погано, бо через
це ми мусили сурмити тривогу поблизу супротивника.
–  Боги свідки, що я не знав, куди подівся найдостойніший царевич,
– відповів здивований Євнана.
Гергор похитав головою.
–  Не може бути, щоб воїн, обдарований таким, як ти, зором, що за
кілька десятків кроків бачить у піску двох священних скарабеїв, не
помітив такої значної особи, як наступник трону.
–  Я справді не бачив його!.. – запевняв Євнана, б’ючи себе в
груди. – Адже ніхто не наказував мені стежити за царевичем!
–  Хіба я не звільнив тебе від командування передовим загоном?..
Хіба дав тобі якесь інше доручення? – питав міністр. – Ти був зовсім
вільний, як належить людині, покликаній стежити за важливими подіями.
А як ти виконав це завдання?.. Істинно кажу тобі – за таку помилку на
війні тебе скарали б на смерть…
Нещасний офіцер зблід.
–  Але я маю батьківське серце до тебе, Євнано, – мовив далі
достойний міністр, – і, пам’ятаючи велику послугу, яку ти зробив
війську, побачивши подоби святого сонця, скарабеїв, призначаю тобі не
як суворий міністр, а як лагідний жрець дуже малу кару: ти дістанеш
п’ятдесят київ.
–  Ваша достойність…
– Євнано, ти вмів бути щасливим, будь же тепер мужнім і прийми це
дрібне застереження, як годиться офіцерові війська його святості.
Тільки-но встиг достойний Гергор скінчити свою промову, як старші
офіцери поклали Євнану в зручному місці обіч шляху. Потім один сів
йому на шию, другий на ноги, а два інші відлічили йому гнучкими
очеретяними палицями по голому тілу п’ятдесят ударів.
Хоробрий воїн не застогнав ні разу, навпаки – мугикав солдатську
пісню, а. коли все скінчилося, хотів сам підвестись. Але тремтячі ноги
не послухались його. Він упав обличчям у пісок. Довелося везти його до
Мемфіса двоколісним возом, лежачи на якому, Євнана посміхався до
воїнів і думав про те, що не так швидко змінюється вітер у Нижньому
Єгипті, як доля бідного офіцера!
Коли по короткім перепочинку кортеж наступника трону вирушив далі,
його достойність Гергор сів на коня і, їдучи поряд його достойності
Нітагера, півголосом розмовляв з ним про азіатські народи та про
заворушення в Ассірії.
Тим часом двоє прислужників міністра – ад’ютант, що носив опахало,
та писар Пентуер – теж почали розмову.
–  Що ти думаєш про цю пригоду з Євнаною? – спитав ад’ютант.
–  А що ти думаєш про невільника, який повісився на тому дереві? –
запитанням відповів писар.
–  Здається мені, що для цього невільника сьогоднішній день –
найкращий, а зашморг – найм’якший з усіх, які він за життя не раз
відчував на своїй шиї, – мовив ад’ютант. – А крім того, я думаю, що
тепер Євнана дуже пильно наглядатиме за наступником трону.
–  Ти помиляєшся, – відповів Пентуер. – Євнана тепер ніколи не
побачить на дорозі скарабея, хоч би той був завбільшки як віл. А щодо
того селянина, то чи не здається тобі, що йому жилося погано… дуже
погано на священній єгипетській землі?
–  Ти не знаєш селян, тому таке кажеш…
–  А хто ж їх знає краще?.. – похмуро відповів писар. – Хіба я не
виріс між ними? Хіба я не бачив, як мій батько зрошував землю, чистив
канали, сіяв, жав, а головне – платив податки? О, ти не знаєш, яка
доля селянина в Єгипті!..
–  Зате знаю, яка доля чужоземця, – мовив ад’ютант. – Мій прадід
чи прапрадід походив з вельможного роду гіксосів, але зостався тут, бо
полюбив цю землю. І що ти думаєш? Мало того, що в мого прадіда
відібрали маєток, але ще й на мені лежить пляма походження!.. Сам
бачиш, що я мушу терпіти від вельможних єгиптян, хоч і займаю значну
посаду. Як же я можу вболівати над долею єгипетського селянина, який,
побачивши, що шкіра в мене жовтувата, не раз бурмотить собі під ніс:
«Поганин!.. Чужоземець!» Бо він же – цей селянин – не поганин і не
чужоземець.
–  Він тільки раб, – зауважив писар. – Раб, якого одружують,
розлучають, б’ють, продають, часом убивають і завжди примушують
працювати, обіцяючи до того ж, що й на тому світі він також буде
рабом.
Ад’ютант здвигнув плечима.
–  Чудний ти чоловік, хоч і дуже розумний! – промовив він. – Ти ж
бачиш, що кожен з нас посідає якесь становище – низьке, нижче або
найнижче – і мусить робити своє діло. А хіба тебе хвилює те, що ти не
фараон і тебе ніколи не поховають у піраміді?.. Взагалі ти не думаєш
про це, бо розумієш, що так воно ведеться споконвіку. Кожен виконує
свій обов’язок: віл оре, осел везе подорожніх, я обвіваю його
достойність, ти за нього пам’ятаєш і думаєш, а селянин обробляє землю
і платить податки. Хіба нас обходить, що якийсь бик народжується
Апісом і йому віддають шану в храмі, а якийсь чоловік – фараоном чи
номархом?..
–  В цього селянина знищили його десятирічну працю… – прошепотів
Пентуер.
–  А твоєї праці не нищить міністр? – спитав ад’ютант. – Хто знає,
що державою правиш ти, а не достойний Гергор?
–  Помиляєшся, – мовив писар, – державою править він, а не я. Він
має владу, він має волю, а я… тільки знання… Мене, зрештою, та й тебе,
не б’ють, як того селянина.
–  Але зате побили Євнану, тож і нам може перепасти. Треба бути
мужнім і задовольнятися тим місцем в житті, яке тобі призначене. Тим
більше що, як тобі відомо, наш дух, безсмертний Ка, очищаючись,
підноситься на все вищий і вищий щабель, щоб через тисячі або мільйони
років разом з душами фараонів і рабів, навіть разом з богами,
розчинитися в безіменному і всемогутньому творцеві життя.
–  Ти говориш, як жрець, – гірко відповів Пентуер. – Швидше я
мусив би себе цим заспокоювати! Але в душі моїй великий біль, бо я
відчуваю страждання всього народу…
–  Хто ж у цьому винен?
–  Мої очі й серце. Воно, мов долина серед гір, не може мовчати,
коли чує крик, і відгукується луною.
–  А я тобі скажу, Пентуере, що ти надто багато мислиш про
небезпечні речі. Не можна безкарно ходити по кручах східних гір – там
легко зірватися в прірву – або блукати в західній пустелі, де чатує
зголоднілий лев і здіймається шалений хамсин…
Тим часом хоробрий Євнана, що їхав на возі труською дорогою, від
чого біль ставав ще дужчий, на доказ своєї мужності попросив їсти й
пити. З’ївши сухогокоржа, натертого часником, та випивши кислого пива
з вузькошийого глечика, він попрохав візника, щоб той галузкою
відганяв мух від його зраненого тіла.
Лежачи долілиць на мішках і паках, на рипучому возі, бідолашний
Євнана тужливим голосом заспівав пісню про тяжку долю нижчого офіцера:
–  «Чого ти, кажеш, що краще бути офіцером, ніж писарем? Підійди і
поглянь на сині смуги, що вкривають моє пошматоване тіло, а я тим
часом розповім тобі про життя бідного офіцера.
Я був ще малий, коли мене привели до казарми. На сніданок мені
давали штурхана в живіт, аж мені млосно ставало, на обід – кулаком
межи очі, що аж у голові гуло, а на вечір голова моя вже була вся
побита і мало не розвалювалася з болю.
Іди сюди, я розповім тобі про похід до Сірії. Їжу й питво я ніс на
собі, як нав’ючений осел. Шия в мене задерев’яніла, як у осла, а спина
вкрилася струпами. Пив я гнилу воду і перед ворогом тремтів, як
спійманий птах.
Я повернувся в Єгипет, але тут я – мов дерево, яке точать хробаки.
За кожну дрібницю кладуть мене на землю і б’ють киями, аж кістки мої
тріщать. І ось я такий побитий, що не можу й піднятись, і мусять мене
везти на возі, а тим часом слуга краде мій плащ і тікає.
Отож, о писарю! Зміни свою думку про щастя офіцера».
Так співав хоробрий Євнана, і його пісня, повна сліз, пережила
єгипетське царство.
Розділ п’ятий
В міру того як почет наступника трону наближався до Мемфіса, сонце
поволі хилилось на захід, а з численних каналів і далекого моря
зривався вітер, насичений прохолодною вологою. Шлях знову пролягав у
родючій місцевості, на полях та виноградниках працювало багато людей,
хоч пустелю давно вже осявало рожеве світло, а вершини гір палали
вогнем.
Раптом Рамзес зупинився й повернув коня. Його зразу ж оточили
придворні, під’їхали полководці, і поволі, розміреним кроком
наблизились стрункі шеренги полків.
У пурпуровому промінні надвечірнього сонця царевич був схожий на
статую бога; воїни дивилися на нього з гордістю й любов’ю,
воєначальники – з захватом.
Рамзес підняв руку. Всі замовкли, і він заговорив:
–  Достойні полководці, мужні воєначальники, слухняні воїни!
Сьогодні боги дарували мені щастя командувати такими героями, як ви.
Радість сповнює моє царське серце, А оскільки воля моя така, щоб ви,
хоробрі полководці, воєначальники й воїни, завжди поділяли моє щастя,
то призначаю вам нагороду: по драхмі кожному воїну з тих, що йшли зі
мною на схід, і з тих, що вертаються з нами від східного кордону. Крім
того, дарую ще по одній драхмі грецьким воїнам, які сьогодні під моєю
командою пробили нам вихід з ущелини,
і по одній драхмі кожному воїнові з тих полків достойного
Нітагера, які хотіли заступити нам шлях… Військо завирувало.
–  Хай живе наш вождь!.. Слава наступникові фараона, хай він живе
вічно!.. – гукали воїни, а найголосніше – греки.
Царевич казав далі:
–  Для розподілу між нижчими офіцерами мого війська та війська
достойного Нітагера даю п’ять талантів. Найдостойнішому міністрові та
старшим полководцям дарую десять талантів…
–  Я відмовляюсь від своєї частки на користь війська, – відповів
Гергор.
–  Хай живе наступник трону!.. Хай живе міністр! – кричали офіцери
й воїни.
Червоне кружало сонця вже торкнулося пісків західної пустелі.
Рамзес попрощався з військом і галопом помчав до Мемфіса, а достойний
Гергор, супроводжуваний радісними вигуками, сів у ноші і також наказав
випередити військо, що посувалося дорогою.
Коли ноші віддалилися від полків настільки, що окремі ви гуки
злилися в невиразний гомін, схожий на шум водоспаду, міністр,
нахилившись до писаря Пентуера, сказав:
–  Ти все запам’ятав?
–  Так, достойний пане.
–  Твоя пам’ять – як граніт, що на ньому пишуть історію, а твоя
мудрість – як Ніл, що все заливає й запліднює, – сказав міністр. – До
того ж боги обдарували тебе найбільшою зі всіх чеснот – розумною
покорою…
Писар мовчав.
–  Отже, ти краще, ніж будь-хто, можеш оцінити розум і вчинки
наступника трону, хай він живе вічно!
Міністр трохи помовчав. Він не звик так багато говорити.
–  Скажи ж мені, Пентуере, і запиши це: чи ж годиться, щоб
наступник трону висловлював свою волю перед усім військом?.. Так може
поводитися тільки фараон, або зрадник, або… легковажний юнак, який
однаково легко робить безглузді вчинки і кидає безбожні слова.
Сонце зайшло, і незабаром на землю спустилася зоряна ніч. Над
незліченними каналами Нижнього Єгипту почав збиратися сріблястий
туман. Лагідний вітерець ніс його аж до пустелі, освіжаючи стомлених
воїнів та напуваючи рослини, що вже гинули від спраги.
–  Або поміркуй і скажи мені, Пентуере, – вів далі міністр, – де
царевич візьме двадцять талантів, які він сьогодні так необачно
пообіцяв війську? Зрештою, де б він не взяв ці гроші, мені, та,
напевне, й тобі, здається небезпечним,  що наступник трону робить
подарунки війську в той час, як його святість не має чим заплатити
полкам Нітагера, які повертаються зі сходу. Я не питаю тебе, що ти
думаєш про це, бо й так знаю, як і ти знаєш мої найпотаємніші думки.
Прошу тільки, щоб ти запам’ятав усе, що бачив, щоб розповісти про це
на раді жерців.
–  А коли вона буде? – спитав Пентуер.
–  Скликати її ще немає приводу, – відповів міністр. – Спершу
спробую приборкати непокірного бичка за допомогою батьківської руки
його святості… Бо шкода хлопця: він має великі здібності й силу
південного урагану. Але якщо цей ураган, замість того щоб змітати
ворогів Єгипту, почне класти його пшеницю і виривати з корінням
пальми!..
Міністр замовк, і його почет зник у темній алеї, що вела до
Мемфіса.
В цей час Рамзес під’їздив до палацу фараона.
Палац стояв на пагорбі за містом, серед парку. Там росли
незвичайні дерева: баобаби з півдня, кедри, сосни й дуби з півночі.
Завдяки дбайливості садівників, вони жили по кілька десятків років і
виростали дуже високі. Тіниста алея вела вгору до брами, такої
заввишки, як чотириповерховий будинок. По обидва боки брами здіймалися
масивні башти, схожі на зрізані піраміди, – сорок кроків завширшки і
п’ять поверхів заввишки. Вночі вони скидалися на величезні намети. На
кожному поверсі цих химерних будівель було квадратне віконце. Дахи в
них були плоскі. З верху однієї такої піраміди варта стежила за тим,
що робиться на землі, з другої – жерці по черзі спостерігали зорі.
Праворуч і ліворуч від цих башт, що звалися пілонами, тяглися
мури, точніше, довгі двоповерхові будинки з вузькими віконцями і
плоскими дахами, на яких походжала варта. З обох боків головної брами
височіли дві статуї, що головами сягали другого поверху; біля підніжжя
цих статуй теж стояла варта.
Коли царевич у супроводі кількох верхівців наблизився до палацу,
вартовий одразу впізнав його, хоч було вже темно. За мить з пілона
вибіг двірський урядовець у білій спідничці, темній накидці та великій
перуці, схожій на клобук.
–  Палац уже замкнено? – спитав його царевич.
–  Правду кажеш, достойний царевичу, – відповів урядовець. – Його
святість вбирає богів до сну.
–  А потім що робитиме?
–  Зволить прийняти військового міністра Гергора.
–  Ну, а далі?
–  Далі його святість дивитиметься на танці у великій залі, а
потім прийме купіль і прокаже вечірні молитви.
–  Мене не велено прийняти? – спитав наступник трону.
–  Завтра після військової ради.
–  А що роблять цариці?
–  Перша цариця молиться в покоях померлого сина, а ваша достойна
матінка приймає фінікійського посла, який привіз їй дари від жінок
Тіра.
– І дівчата є?
–  Здається, є кілька. Кожна має на собі коштовних прикрас більше
як на десять талантів.
–  А хто це там вештається із смолоскипами? – спитав царевич,
показуючи рукою на нижню частину парку.
–  Це знімають з дерева твого брата, достойний царевичу. Він
сидить там від самого полудня.
– І не хоче злізти?
–  Ні, зараз, певно, злізе, бо по нього пішов блазень першої
цариці й пообіцяв, що одведе його до шинку, де п’ють парасхіти, які
розтинають тіла померлих.
–  А про сьогоднішні маневри вже чули тут що-небудь?
–  У палаці казали, що штаб був відрізаний від війська.
–  А ще що? Урядовець завагався.
–  Кажи, що ти чув!
–  А ще чули, ніби ти, достойний царевичу, наказав дати за це
одному офіцерові п’ятсот київ, а провідника повісити.
–  Все брехня!.. – озвався півголосом один із ад’ютантів царевича.
–  Воїни теж казали поміж себе, що це, мабуть, брехня, – відповів
сміливіше урядовець.
Наступник трону повернув коня і поїхав до нижньої частини парку,
де був його невеличкий палац. Це, власне, була двоповерхова дерев’яна
альтанка, схожа на величезний куб, з двома терасами – Нижньою і
верхньою, які оточували будинок і спиралися на безліч колон. У палаці
горіли світильники, і можна було бачити, що стіни зроблені з
різьблених дощок, ажурних, як мереживо, і захищені од вітру
різнобарвними тканинами. Дах цієї будівлі був плоский, оточений
балюстрадою; на ньому стояло кілька наметів.
Назустріч царевичу вибігли напівголі слуги, радісно вітаючи
господаря: одні впали перед ним ниць, інші присвічували смолоскипами,
поки він входив у дім. Внизу він скинув запилений одяг, викупався в
кам’яній ванні і накинув на себе білу тогу, щось подібне до білого
простирадла, застебнув її під шиєю і підперезався шнурком. На другому
поверсі царевич повечеряв – з’їв пшеничного коржа, кілька фініків і
випив келих легкого пива. Потім Вийшов на терасу й ліг на ложе, вкрите
лев’ячою шкурою, наказавши слугам покликати до нього Тутмоса, як
тільки той прибуде.
Опівночі перед палацом зупинилися ноші й з них вийшов ад’ютант
царевича, Тутмос. Коли він, позіхаючи, поволі зійшов на терасу,
царевич схопився з ложа.
–  Це ти? Ну що?.. – вигукнув Рамзес.
–  Ти ще не спиш?.. – здивувався Тутмос. – О боги, не спати після
стількох днів мордування в поході!.. Я думав що подрімаю хоч до сходу
сонця.
–  Де Сара?..
–  Буде тут післязавтра або ти в неї в маєтку на тому березі Нілу.
–  Тільки післязавтра!..
–  Тільки?.. Тобі треба виспатись, Рамзесе. Надто багато чорної
крові зібралося в тебе в серці, від цього й голова палає.
–  А що її батько?..
–  Він чоловік порядний і розумний. Звуть його Гедеон. Коли я
сказав, що ти хочеш взяти його доньку, він упав на землю і почав рвати
на собі волосся. Ну, я, звичайно, почекав, поки він виллє своє
батьківське горе, трохи попоїв, випив вина, а тоді ми почали розмову.
Гедеон, обливаючись сльозами, насамперед поклявся, що ладен швидше
бачити свою доньку мертвою, ніж чиєюсь коханкою. Тоді я сказав, що ти
подаруєш йому маєток біля Мемфіса над Нілом, який дає на рік два
таланти прибутку і за який він не платитиме податків. Старий обурився.
Тоді я пообіцяв: крім цього, він одержуватиме щороку один талант
золотом і сріблом. Він зітхнув і нагадав, що його донька три роки
вчилась у Пі-Баїлосі. Довелося набавити ще один талант. Тоді Гедеон,
все ще засмучений, натякнув, що він втрачає дуже вигідну посаду
управителя маєтку в пана Сезофріса. На це я сказав, що йому зовсім не
треба кидати своєї посади, і обіцяв додати ще десять дійних корів з
твоїх обор. Чоло його трохи прояснилося, і він під великим секретом
признався мені, що на його Сару накинув оком один дуже великий пан,
Хаїрес, який носить опахало над номархом Мемфіса. Я пообіцяв йому ще
бичка, невеликий золотий ланцюг і коштовне зап’ястя. Отже, за свою
Сару ти мусиш дати: маєток, два таланти щороку готівкою, десять корів,
бичка, золотий ланцюг і зап’ястя. Це ти даси її батькові – шановному
Гедеонові, а їй самій – що схочеш.
–  А що ж на те Сара? – запитав царевич.
–  Поки ми торгувалися, вона блукала в садку. А коли ми закінчили
торг і запили добрим єврейським вином, вона сказала батькові… знаєш
що?.. Що, якби він не віддав її тобі, вона зійшла б на скелю й
кинулась униз головою. Тепер ти вже спатимеш спокійно, – додав Тутмос.
–  Навряд, – мовив царевич, спершись на балюстраду й дивлячись у
гущавину парку. – Знаєш, по дорозі ми бачили селянина, який повісився…
–  О!.. Це гірше, ніж скарабеї! – буркнув Тутмос.
–  Бідолаха повісився з розпачу, бо військо засипало канал, який
він десять років копав у пустелі.
–  Ну, тепер він міцно спить… Пора, мабуть, і нам.
–  Того чоловіка тяжко скривдили, – мовив царевич. – Треба знайти
його дітей, викупити й дати їм в оренду клапоть землі.
–  Але це треба зробити у великій таємниці, – перебив Тутмос, – а
то всі селяни почнуть вішатись, а нам, їхнім хазяям, жодний фінікієць
не позичить і мідного утна.
–  Не жартуй. Якби ти бачив обличчя того селянина, ти теж не міг
би заснути, як і я…
Раптом знизу, з гущавини, почувся тихий, але виразний голос:
–  Хай благословить тебе, Рамзесе, єдиний і всемогутній бог, якому
немає імення в людській мові ані статуй у храмах!
Здивовані юнаки перехилилися через балюстраду.
–  Хто ти?.. – гукнув царевич.
–  Я – скривджений народ єгипетський, – повільно й спокійно
відповів голос.
Потім усе стихло. Жоден рух ані шелест гілок не виявили
присутності людини в тому місці.
За наказом царевича вибігли слуги із смолоскипами, спустили собак,
обшукали всі зарості навколо будинку, але не знайшли нікого.
–  Хто б це міг бути?.. – спитав Тутмоса вражений царевич. – Може,
дух того невільника?.
–  Дух? – повторив ад’ютант. – Я ніколи не чув, щоб духи говорили,
хоч не раз стояв на варті біля храмів та гробниць. Я б швидше подумав,
що це був хтось із твоїх друзів.
–  Чого ж би йому ховатися?
–  А хіба тобі не однаково? – відповів Тутмос. – Кожен з нас має
десятки, якщо не сотні незримих ворогів. Тож подякуй богам, що маєш
хоч одного невидимого друга.
–  Я не засну сьогодні, – шепнув схвильований царевич.
–  Заспокойся!.. Замість того щоб бігати по терасі, послухайся
мене й лягай. Бачиш, сон – це поважне божество, і йому не випадає
ганятися за тими, що тікають від нього, мов бистроногі олені. А от
коли ти ляжеш на зручному ложі, сон, який любить вигоду, сяде поруч і
огорне тебе своїм великим покривалом, що затуляє людям не тільки очі,
а й пам’ять.
Кажучи це, Тутмос посадив Рамзеса на ложе, потім приніс підставку
із слонової кості, формою схожу на серп місяця молодика, і, вклавши
царевича, підсунув її йому під голову.
Потім він опустив полотняні запони намету, сам ліг на підлозі, і
за кілька хвилин обидва заснули.
Розділ шостий
До палацу фараона під Мемфісом входили через браму між двома
п’ятиповерховими баштами – пілонами. Зовнішні стіни цих споруд із
сірого пісковику знизу до самого верху були оздоблені барельєфами.
Над брамою на щиті був зображений герб – символ єгипетської
держави: крилата куля, з-за якої виповзали дві змії. Нижче возсідав
ряд богів, яким фараони приносили жертви. На бічних стовпах теж були
вирізьблені постаті богів у п’ять ярусів, один над одним, а під ними –
ієрогліфічні написи.
На стінах кожного пілона головне місце займав барельєф Рамзеса
Великого, який однією рукою стискав підняту сокиру, а другою тримав
за. волосся гурт, людей, зв’язаних в пучок, як петрушка. Вище фараона
у два яруси стояли або сиділи боги, ще вище – ряд людей, які приносили
їм жертви, а під самою вершиною пілонів – крилаті змії впереміш із
скарабеями.
Ці п’ятиповерхові пілони, стіни яких догори звужувались,
триповерхова брама між ними, барельєфи, де сувора симетрія
поєднувалася з похмурою фантазією, а побожність – з жорстокістю,
справляли гнітюче враження. Здавалося, що в цю браму трудно зайти,
вийти з неї неможливо, а жити за нею – важко.
З брами, перед якою завжди стояли воїни та юрмилися дрібні
урядовці, можна було пройти в двір, оточений галереями, що спирались
на різьблені колони. Це був, власне, гарний садочок, де росли в діжках
алое, невеличкі пальми, апельсинові дерева й кедри, всі підібрані за
зростом і розміщені симетричними рядами. Посеред двору бив фонтан, а
стежки були посипані кольоровим піском.
Тут, під галереями, сиділи або походжали найвищі державні
урядовці, стиха перешіптуючись між собою.
З двору через високі двері можна було увійти до зали, стелю якої
підтримувало дванадцять колон заввишки на чотири поверхи. Зала була
простора, але через масивні колони здавалась тісною. Освітлювали її
маленькі віконця в стінах та великий прямокутний отвір у стелі. В залі
панували прохолода й напівтемрява, в якій, однак, можна було
розгледіти жовті стіни й колони, покриті розмаїтими малюнками. Вгорі –
листя й квіти, нижче – боги, а ще нижче – люди, які несли статуї богів
або складали їм жертви. Поміж малюнками рябіли довгі ряди ієрогліфів.
Все це було розмальоване яскравими, майже сліпучими барвами –
зеленою, червоною й блакитною.
В цій залі, на узористій мозаїчній підлозі, мовчки стояли в довгих
білих шатах босі жерці і найвищі сановники країни, військовий міністр
Гергор, а також полководці Патрокл і Нітагер, викликані до фараона.
Його святість Рамзес XII, як завжди перед радою, приносив богам
жертву в своїй каплиці. Тривало це досить довго. Щохвилини з
віддалених покоїв до зали входив якийсь жрець або царедворець і
півголосом повідомляв про хід відправи.
–  Володар уже зламав печатку на дверях каплиці… Вже обмиває
богів… Уже одягає.. Вже зачинив двері…
На обличчях присутніх, незважаючи на їх поважність, відбивались
неспокій і пригнічення. Тільки Гергор був байдужий, Патрокл –
нетерплячий, а Нітагер час від часу порушував урочисту тишу своїм
басовитим голосом. Від кожного такого непристойного окрику старого
полководця придворні здригалися, мов налякані вівці, і переглядалися,
ніби кажучи: «Цей грубіян все життя ганяється за варварами, йому можна
й пробачити…»
Аж ось у дальніх покоях почувся дзенькіт дзвіночків і брязкіт
зброї. До зали увійшли дві шеренги гвардійців у позолочених шоломах і
нагрудниках, з оголеними мечами, за ними – дві шеренги жерців, і,
нарешті, показався фараон, якого несли в ношах, оповитих хмарами диму
з курильниць.
Володар Єгипту, Рамзес XII, був чоловік років шістдесяти, із
зів’ялим обличчям. На ньому була біла тога, на голові – червоно-біла
висока шапка з золотою змією, а в руці він тримав довгий жезл.
Коди процесія вступила в залу, всі присутні впали ниць. Тільки
Патрокл, як чужоземець, обмежився низьким поклоном, а Нітагер припав
на одне коліно, але одразу підвівся.
Ноші зупинилися перед балдахіном, під яким на помості стояв трон з
чорного дерева. Фараон поволі зійшов з нош, оглянув присутніх, а
потім, сівши на троні, втупив очі в карниз, на якому була намальована
рожева куля з блакитними крилами і зеленими зміями.
Праворуч від фараона став верховний писар, ліворуч – суддя з
жезлам, обидва у величезних перуках.
Суддя подав знак, і присутні хто сів, а хто став навколішки на
підлозі. Тоді верховний писар заговорив, звертаючись до фараона:
–  Пане наш і могутній володарю! Твій слуга Нітагер, хоробрий
охоронець східних кордонів, приїхав віддати тобі шану й привіз від
підкорених народів данину: вазу з зеленого каменю, повну золота,
триста волів, сто коней і пахуче дерево тешеп.
–  Мізерна це данина, мій володарю, – озвався Нітагер. – Справжні
скарби ми знайшли б лише над Євфратом, де бундючним, але ще слабеньким
царкам дуже треба було б нагадати славні часи Рамзеса Великого.
–  Відкажи слузі моєму Нітагерові, – мовив до писаря фараон, – що
його слова буде взято до уваги. А тепер запитай, що він думає про
військові здібності мого сина й наступника, з яким він учора мав честь
зіткнутися поблизу Пі-Баїлоса.
–  Наш цар, володар дев’яти народів, запитує тебе, Нітагере… –
почав був писар.
Але, на велику досаду придворних, полководець різко перебив його:
–  Я й сам чую, що каже мій володар… А устами його, коли він
звертається до мене, годиться бути тільки наступникові трону, а не
тобі, верховний писарю.
Писар вражено глянув на зухвальця, але фараон мовив:
–  Правду каже мій вірний слуга Нітагер. Військовий міністр
уклонився на знак згоди.
Тоді суддя оголосив усім жерцям, гвардійцямтасановникам, що вони
можуть вийти у двір, і сам, вклонившись тронові, разом з верховним
писарем перший пішов до виходу. В залі залишились тільки фараон,
Гергор і обидва полководці.
–  Прихили вухо своє, володарю, і вислухай мою скаргу, – почав
Нітагер. – Сьогодні вранці двірський жрець, який з твого наказу
прийшов намастити мені волосся, сказав, щоб я, йдучи до тебе, залишив
свої сандалі в передпокої. Тим часом не тільки у Верхньому й Нижньому
Єгипті, але й у хеттів, у Лівії, Фінікії і в країні Пунт відомо, що
двадцять років тому ти дав мені право стояти перед тобою в сандалях.
–  Це правда, – мовив фараон. – При моєму дворі завелися
непорядки….
–  Тільки накажи, володарю, і мої ветерани зараз дадуть усьому
лад… – підхопив Нітагер.
Військовий міністр подав знак, і до зали вбігло кілька двірських
слуг. Один приніс сандалі й узув Нітагера, інші принесли й поставили
навпроти трону коштовні табурети для міністра й полководців.
Коли троє вельмож сіли, фараон запитав:
–  Скажи мені, Нітагере, як ти гадаєш, чи здатний мій син бути
полководцем?.. Але кажи щиру правду.
–  Присягаюсь Амоном Фіванським і славою моїх предків, у жилах
яких текла царська кров, Рамзес, твій наступник, стане великим
полководцем, якщо на те буде воля богів, – відповів Нітагер, – Молодий
він ще, майже підліток, а проте дуже вміло зібрав полки, спорядив їх і
полегшив їм похід. А найбільше мені припало до серця, що він не
розгубився, коли мої воїни перетяли йому шлях, а відразу ж кинувся в
атаку. Він буде полководцем і подолає ассірійців, яких треба розбити
тепер, щоб наші внуки не побачили їх на берегах Нілу.
–  А ти що скажеш, Гергоре? – запитав фараон.
–  Щодо ассірійців, то я гадаю, достойний Нітагер турбується трохи
завчасно. Ми ще не зміцніли після минулих воєн і спершу треба
набратися сили, а тоді вже починати нову, – відповів міністр. – Щодо
наступника трону, то Нітагер справедливо каже, що в царевича є
здібності справжнього полководця; він хитрий, як лис, і хоробрий, як
лев. Хоч, правда, вчора він наробив багато помилок…
–  Хто з нас їх не робить!.. – перебив його Патрокл, що досі сидів
мовчки.
–  Наступник трону, – казав далі міністр, – мудро керував головним
корпусом, але занедбав свій штаб. Через це ми посувались так повільно
й безладно, що Нітагер зміг перетяти нам шлях…
–  Може, Рамзес покладався на вашу достойність? – спитав Нітагер.
–  У державних справах і на війні не слід покладатись ні на кого:
можна спіткнутися об найменший, ніким не помічений камінчик, –
відповів міністр.
–  Якби ви, ваша достойність, – озвався Патрокл, – не звернули
тоді колони з шляху через якихось там скарабеїв…
–  Ви, достойний пане, – чужоземець і поганин, – відповів Гергор,
– і тому так кажете: Але ми, єгиптяни, добре розуміємо, що коли
простий люд і воїни перестануть шанувати скарабеїв, то їхні сини не
будуть боятися урея. З неповаги до богів народиться бунт проти
фараона…
–  А навіщо сокири? – перебив Нітагер – Хто хоче носити голову на
плечах, нехай слухається верховного вождя.
–  Яка ж твоя остаточна думка про наступника? – запитав фараон
Гергора.
–  Жива подобо сонця, сине богів! – відповів міністр. – Накажи
намастити Рамзеса, дай йому великий ланцюг і десять талантів, але
начальником корпусу Менфі ще його не призначай. Царевич для цього
надто молодий, запальний, і недосвідчений. Хіба ж можна рівняти його з
Патроклом, який у двадцяти битвах розгромив ефіопів і лівійців? І чи
можна поставити царевича поруч з Нітагером, саме ім’я якого вже
двадцять років змушує тремтіти наших ворогів на сході та на півночі?
Фараон сперся головою на руку, подумав і сказав:
– Ідіть з миром і моєю ласкою. Я вчиню, як велить мудрість і
справедливість…
Сановники низько вклонились, а Рамзес XII, не чекаючи свого почту,
вийшов із зали.
Коли обидва полководці опинилися сам на сам у передпокої, Нітагер
мовив до Патрокла:
–  Я бачу, жерці порядкують тут, як у своїй господі… Але який
мудрець Гергор!.. Розбив нас, перш ніж ми встигли рота розкрити, і не
дасть він корпусу царевичеві!..
–  Мене так вихваляв, що я й озватися не посмів, – відповів
Патрокл.
–  Зрештою він далеко бачить, хоч і не все каже. При царевичі в
корпус пролізли б різні вельможі, які возять за собою співачок, і
позаймали б найвищі посади. Звісно, старі офіцери занедбали б свою
службу, образившись, що їх обійдено чинами, а жевжики розважалися б,
замість того щоб робити діло, і корпус розпався б, навіть не
зіткнувшись з ворогом. О, Гергор – то мудрець!..
–  Коли б нам його мудрість не обійшлася дорожче, ніж
недосвідченість Рамзеса, – шепнув грек.
Через анфіладу покоїв з різьбленими колонами та розписом на
стінах, де в кожних дверях жерці й двірські сановники низько схилялися
перед ним, фараон пройшов до свого кабінету. Це була триярусна зала з
алебастровими стінами, на яких золотом і яскравими фарбами були
зображені найзнаменніші події царювання Рамзеса XII: вшанування його
жителями Месопотамії, прибуття посольства від бухтенського царя і
тріумфальна подорож бога Хонсу по країні Бухтен.
У цій залі стояла малахітова статуетка бога Гора з пташиною
головою, прикрашена золотом і коштовними каменями, перед нею –
невеличкий вівтар у формі зрізаної піраміди, царська зброя, багато
оздоблені крісла й лави та невеличкі столики, заставлені різним
дріб’язком.
Коли фараон з’явився в залі, один із жерців спалив перед ним
пахощі, а один із придворних доповів про наступника трону, який
незабаром: увійшов і низько вклонився батькові. Виразне обличчя
царевича виявляло гарячковий неспокій.
–  Я радий, ерпатре, – мовив фараон, – що ти повернувся здоровий з
такого тяжкого походу.
–  Хай ваша святість живе вічно і ділами своїми сповнює обидва
світи! – відповів царевич.
–  Щойно мої радники військові, – мовив фараон, – розповіли мені
про твою старанність і кмітливість.
Обличчя царевича сіпалось і мінилось. Втупивши свої великі очі в
фараона, він слухав.
–  Заслуги твої не зостануться без нагороди. Ти дістанеш десять
талантів, великий ланцюг і два грецькі полки, з якими будеш
вправлятися.
Царевич остовпів, але за хвилину запитав приглушеним голосом:
–  А корпус Менфі?..
–  Через рік повторимо маневри, і якщо ти не зробиш жодної помилки
в командуванні військом, то дістанеш корпус.
–  Я знаю! Це робота Гергора! – вигукнув царевич, ледве стримуючи
гнів. Він озирнувся навколо і додав: – Ніколи я не можу побути з тобою
вдвох, батьку мій. Завжди між нами чужі люди…
Фараон злегка ворухнув бровами, і його почет зник, як тіні.
–  Що ти хочеш сказати мені?
–  Тільки одне, батьку… Гергор мій ворог… Він наскаржився тобі на
мене й наразив на таку ганьбу!..
Незважаючи на покірну позу, царевич кусав губи й стискав кулаки.
–  Гергор мій вірний слуга і твій друг. Завдяки йому ти став
наступником трону. Це я не довіряю корпусу молодому полководцеві, який
дозволив відрізати себе від свого війська.
–  Але ж я з’єднався з ним!.. – відповів пригнічений царевич. – Це
Гергор наказав обминути двох жуків…
–  А ти б хотів, щоб жрець перед усім військом зневажив релігію?
–  Батьку, – шепнув Рамзес тремтячим голосом, – щоб не затоптати
двох жуків, знищили канал і вбили людину.
–  Ця людина вкоротила собі віку сама…
–  Але з вини Гергора!
–  В полках, які ти так уміло зосередив біля Пі-Баїлоса, тридцять
чоловік померло від утоми, а кількасот тяжко захворіло.
Царевич опустив голову.
–  Рамзесе, – вів далі фараон, – твоїми устами промовляє не
державний муж, який дбає про збереження каналів і життя трудівників, а
розгнівана людина. Пам’ятай, що гнів так само не мириться із
справедливістю, як яструб із голубом.
–  Батьку мій! – спалахнув царевич. – Якщо мене охоплює гнів, то
тільки тому, що я бачу недоброзичливість до мене Гергора й жерців.
–  Ти сам внук верховного жерця, жерці навчали тебе… Ти знаєш
більше їхніх таємниць, ніж інші царевичі…
–  Я знаю їхню невситиму пиху й жадобу влади. Вони відчувають, що
колись я приборкаю їх… і вже тепер стали моїми ворогами. Гергор не
хоче мені дати навіть корпусу, бо прагне сам керувати всім військом…
Мовивши ці необачні слова, царевич сам перелякався. Але фараон
звів на нього ясний погляд і відповів спокійно:
–  Військом і державою керую я. Від мене йдуть усі накази й
ухвали. Я уособлюю на цьому світі терези Осіріса і сам зважую вчинки
моїх слуг – наступника трону, міністра чи народу. Нерозважливий був би
той, хто гадав би, що я не знаю ваги кожного.
–  Але якби ти, батьку, бачив маневри на власні очі…
–  То, може, побачив би полководця, – перебив фараон, – який у
вирішальну хвилину кидає військо і бігає по кущах за єврейською
дівчиною. Але я про такі дурниці не хочу знати.
Царевич упав до батькових ніг, шепочучи:
–  Тобі Тутмос розказав про це, володарю?
–  Тутмос такий самий хлопчисько, як і ти. Він уже тепер робить
борги як начальник штабу корпусу Менфі і сподівається, що око фараона
не побачить його Витівок у пустелі.
Розділ сьомий
Через кілька днів після цього Рамзеса покликали до його матері,
найяснішої цариці Нікотріс, яка була другою дружиною фараона, але
тепер посідала найвище становище серед усіх вельможних жінок Єгипту.
Боги не помилилися, зволивши, щоб вона стала матір’ю царя. Була це
висока, досить повна і, незважаючи на свої сорок років, ще вродлива
жінка. В її очах, в обличчі, в усій постаті була така велич, що,
навіть коли вона йшла сама, в скромному вбранні жриці, люди схиляли
перед нею голови.
Цариця прийняла сина в покої, вимощеному фаянсовими плитами. Вона
сиділа в інкрустованому кріслі під пальмою. Біля її ніг, на.
ослінчику, лежав маленький собачка; з другого боку стояла навколішках
чорна рабиня з опахалом. Фараонова дружина була в мусліновій накидці,
гаптованій золотом, перуку її оповивала діадема, оздоблена коштовними
каменями у вигляді лотоса.
Коли царевич низько вклонився матері, собачка обнюхав його й знову
ліг біля ніг цариці, а цариця, кивнувши головою, запитала:
–  Чому ти хотів бачити мене, Рамзесе?
–  Ще два дні тому, матінко…
–  Я знала, що ти заклопотаний своїми справами, але сьогодні ми
обоє вільні, і я можу вислухати тебе.
–  Ти так говориш зі мною матінко, що на мене мовби війнуло нічним
вітром пустелі і я вже не зважуюсь звернутися до тебе з проханням.
–  Тобі, мабуть, знов потрібні гроші? Рамзес, зніяковівши, похилив
голову.
– І багато тобі треба?
–  П’ятнадцять талантів…
–  О боги! – вигукнула мати. – Лише кілька днів тому тобі видали
із скарбниці десять талантів… Піди погуляй, моя дівчинко, в садку, ти,
певно, стомилась, – мовила цариця до чорної рабині і, зоставшись з
сином на самоті, запитала його: – Це твоя єврейка вимагає так багато?
Рамзес почервонів, але підвів голову.
–  Ти знаєш, матінко, Що це не так, – відповів він. – Але я обіцяв
нагороду війську і… не можу її сплатити!..
Цариця придивлялась до нього із величним спокоєм.
–  Як це недобре, – мовила вона трохи згодом, – коли син щось
вирішує, не порадившись з матір’ю. Я сама, пам’ятаючи про твій вік,
хотіла віддати тобі фінікійську рабиню, яку мені прислали з Тіра з
десятьма талантами посагу. Але ж тобі захотілося єврейки.
–  Вона припала мені до вподоби. Такої красуні немає між твоїми
служницями, ані навіть серед жінок його святості…
–  Але ж вона єврейка!
–  Не будь така упереджена, матінко, благаю тебе… Адже це
неправда, що євреї їдять свинину і вбивають котів…
Цариця посміхнулась.
–  Ти говориш, як хлопчик з початкової школи жерців, – відповіла
вона, знизуючи плечима, – і забуваєш про те, що сказав Рамзес Великий:
«Жовтий народ численніший ї багатший від нас; діймо ж проти нього, але
обережно, щоб він не став ще дужчий…» Я не вважаю, щоб дівчині з цього
племені годилося бути першою коханкою наступника трону.
–  Чи ж можуть слова Рамзеса стосуватися доньки якогось убогого
орендаря!.. – вигукнув царевич. – Та й де в нас ті євреї? Вже три,
століття, як вони залишили Єгипет і тепер створюють свою сміховинну
державу, якою правлять їхні жерці…
–  Я бачу, – відповіла цариця, злегка, нахмуривши брови, – що твоя
коханка не гає часу марно… Будь обережний, Рамзесе!.. Пам’ятай, що
їхній вождь, Мойсей, – це жрець зрадник, якого й досі проклинають по
наших храмах… Пам’ятай, що євреї винесли з Єгипту більше скарбів, ніж
була варта праця кількох їхніх поколінь, Вони забрали в нас не тільки
золото, але й нашу віру в єдиного бога, і наші священні закони, які
тепер оголосили своїми. Нарешті, знай, – додала вона з притиском, – що
дочки цього народу воліють краще вмерти, аніж ділити ложе з чужинцем.
А коли й віддаються, бува, ворожим полководцям, то тільки для того,
щоб схилити їх на свій бік або вбити…
–  Повір мені, матінко, всі ці нісенітниці вигадують жерці Вони не
хочуть допустити до підніжжя трону людей іншої віри, які могли б бути
підпорою фараонові в боротьбі проти них…
Цариця підвелася з крісла і, схрестивши руки на грудях, здивовано
глянула на сина.
–  Виходить, те, що мені казали, правда, – ти ворог жерців. Ти,
їхній улюблений учень?..
–  У мене на спині досі є рубці від їхніх київ!.. – відповів
царевич.
–  Але ж твій дід, а мій батько Аменготеп, який зараз перебуває
разом з богами, був верховним жерцем і мав необмежену владу в країні.
–  Саме тому, що дід мій був володарем, а батько є ним тепер, я не
можу зносити влади Гергора…
–  Йому дав цю владу твій дід, святий Аменготеп…
–  А я її відберу! Мати знизала плечима.
– І ти, – мовила вона сумно, – хочеш командувати корпусом?.. Адже
ти розпещена дівчина, а не муж і полководець…
–  Як це? – перебив її царевич, ледве стримуючи гнів.
–  Я не впізнаю свого сина… Не бачу в тобі майбутнього володаря
Єгипту!.. Династія в твоїй особі буде як човен на Нілі без керма… Ти
виженеш з двору жерців, а хто ж з тобою зостанеться?.. Хто буде твоїм
оком у Нижньому й Верхньому Єгипті та за його межами?.. Адже фараон
мусить бачити все, на що лише падає божественний промінь Осіріса.
–  Жерці будуть моїми слугами, а не міністрами…
–  Вони і є твої найвірніші слуги. Це завдяки їхнім молитвам твій
батько царює вже тридцять три роки і уникає воєн, які могли б бути
згубними…
–  Для жерців!..
–  Для фараона, для держави!.. – перебила його мати. – Чи знаєш
ти, що діється з нашою скарбницею, з якої ти одного дня береш десять
талантів, а. другого – вимагаєш ще п’ятнадцять? Чи знаєш ти, що якби
не самовідданість жерців, які навіть у богів забирають для казни
справжні коштовності, підміняючи їх фальшивими, то царські маєтності
вже були б у руках фінікійців?..
–  Одна успішна війна збагатить нашу скарбницю, як розлив Нілу –
наші поля.
Цариця засміялась.
–  Ні, – мовила вона, – ти, Рамзесе, ще така дитина, що навіть не
можна вважати за гріх твої безбожні слова. Прошу тебе, займися своїми
грецькими полками і якнайшвидше позбудься цієї єврейки, а політику
залиш… нам…
–  Чому я мушу позбутися Сари?
–  Бо якщо ти матимеш від неї сина, можуть початися чвари в
державі, де й так багато клопоту. А на жерців, – додала вона, – можеш
гніватися, тільки не ображай їх прилюдно. Вони знають, що наступникові
трону багато чого можна прощати, надто коли в нього така запальна
вдача. Але час угамує все, на славу династії і на користь державі.
Царевич замислився. Потім раптом спитав:
–  Виходить, я не можу розраховувати на гроші із скарбниці?
–  Ні в якому разі. Верховний писар уже сьогодні був би змушений
припинити виплату грошей, якби я не віддала йому сорок талантів, які
прислав мені Тір.
–  Що ж я робитиму з військом? – мовив царевич, нетерпляче
потираючи чоло.
–  Кинь єврейку і попроси в жерців… Може, вони тобі позичать.
–  Ніколи в світі!.. Краще візьму в фінікійців. Мати похитала
головою.
–  Ти ерпатр. Роби як знаєш… Але попереджаю, ти мусиш дати велику
заставу, а фінікієць, якщо раз позичить тобі гроші, вже більше не
випустить тебе з рук. Вони ще підступніші за євреїв.
–  На покриття цих боргів вистачить частини моїх прибутків.
–  Побачимо. Я щиро хотіла б допомогти тобі, але в мене немає… –
мовила цариця, сумно розводячи руками. – Роби як знаєш, та пам’ятай:
фінікійці в наших маєтках – що пацюки в коморах, – коли один пролізе
крізь щілину, інші посунуть за ним.
Рамзес усе не йшов від матері.
–  Ти хочеш мені ще щось сказати? – спитала цариця.
–  Я хотів тільки спитати… Серце моє чує, що ти, матінко, маєш
якісь плани щодо мене. Які?
Мати погладила його по щоці.
–  Ще не зараз… Ще не зараз!.. Ти ще вільний, як кожен молодий
вельможа у нашій країні. Користайся з цього. Але прийде час, коли ти,
Рамзесе, повинен будеш узяти собі дружину, діти якої будуть царської
крові, а син – твоїм наступником. Про ті часи я й думаю…
– І що?..
–  Ще нічого певного… Але політична далекоглядність підказує мені,
що твоєю дружиною має бути донька жерця…
–  Може, Гергора?.. – сміючись, вигукнув Рамзес.
–  А що в цьому поганого? Гергор дуже скоро стане верховним жерцем
у Фівах, а його доньці всього чотирнадцять років.
– І вона згодилася б зайняти при мені місце єврейки? – глузливо
запитав Рамзес.
–  Ти мусиш постаратись, щоб усі забули цю твою помилку.
–  Цілую твої ноги, матінко, і йду, – сказав Рамзес, хапаючись за
толову. – Я чув сьогодні стільки дивних речей, що вже починаю боятись,
щоб Ніл не потік назад до порогів або піраміди не пересунулись у
східну пустелю!
–  Не блюзни, дитино моя, – шепнула цариця, з тривогою дивлячись
на сина. – В цій країні траплялися ще й не такі дива.
–  Чи не те, – запитав з гіркою усмішкою син, – що стіни царського
палацу підслуховували своїх володарів?
–  Тут бачили смерть фараонів, що лише кілька місяців сиділи на
троні, і падіння династій, які правили дев’ятьма народами.
–  Бо ці фараони задля курильниці забували про меч, – відповів
царевич.
Він уклонився й вийшов.
В міру того як кроки наступника трону поступово затихали в
просторім передпокої, вираз обличчя цариці змінювався: величний спокій
заступили біль і тривога, у великих очах блиснули сльози.
Вона підбігла до статуї богині, впала навколішки і, сипнувши на
жар індійських пахощів, зашепотіла:
–  О Ісідо, Ісідо, Ісідо! Тричі вимовляю твоє ім’я. О Ісідо, що
народжуєш змій, крокодилів і страусів, тричі хай буде вславлене ім’я
твоє… О Ісідо, що захищаєш збіжжя від палючих вітрів, а тіла предків
наших від руїнницької дії, часу! О Ісідо, змилуйся й охорони мого
сина!.. Хай тричі вимовляють ім’я твоє і тут… і там… і скрізь… І нині,
і завше, і повіки-віків, поки храми наших богів відбиватимуться у
водах
Нілу.
Так молячись і ридаючи, цариця схилилась і торкнулася чолом
підлоги. І в цю мить над нею пролунав тихий шепіт:
–  Голос праведного завжди буде почутий.
Цариця схопилась і здивовано почала оглядатись навколо. Але в
покої нікого не було. Тільки із стін дивились на неї намальовані
квіти, а з вівтаря – статуя богині, сповнена неземного спокою.
Розділ восьмий
Царевич повернувся до свого палацу заклопотаний і покликав до себе
Тутмоса. – Ти мусиш мене навчити, – сказав Рамзес, – як здобувати
гроші.
–  Ага!.. – засміявся чепурун. – Це та премудрість, якої не
навчають у найвищих школах жерців, але я міг би бути тут справжнім
пророком..
–  Там навчають, щоб не позичати грошей, – мовив царевич.
–  Якби я не боявся заплямувати свої уста блюзнірством, я б
сказав, що деякі жерці марнують час… Бідні вони люди, хоч і святі!..
Не їдять м’яса, мають лише одну жінку або й зовсім уникають жінок і не
знають, що таке позичити гроші… Я радий, Рамзесе, – вів далі Тутмос, –
що ти осягнеш цю премудрість з моєю поміччю. Вже зараз ти збагнув, що
то за мука – безгрошів’я. Чоловік, якому потрібні гроші, втрачає смак
до їжі, схоплюється уві сні, на жінок дивиться здивовано, наче питає:
«Навіщо вони?» В прохолодному храмі обличчя в нього палає вогнем, а в
спеку в пустелі його обсипає морозом. Він, мов божевільний, безтямно
дивиться перед собою, не чує, що йому кажуть, не помічає, що перука в
нього зсунулась набік, і забуває покропити її пахощами; заспокоює його
лише глек доброго вина, та й то ненадовго. Бо тільки неборак отямиться
з похмілля, йому знов починає здаватись, що земля розступається у
нього під ногами… Я бачу, – казав він далі, – з твоїх гарячкових
жестів і неспокійної ходи, що ти впав у розпач, бо не маєш грошей. Але
незабаром тобі стане так легко, наче з грудей твоїх зняли великого
сфінкса. Потім ти поринеш у стан солодкого забуття, викинувши з голови
колишні турботи та своїх теперішніх позикодавців, а тоді… Ах, щасливий
Рамзесе, які надзвичайні несподіванки чекають на тебе! Коли мине
термін сплати і позикодавці почнуть навідуватись до тебе ніби для
того, щоб засвідчити своє шанування, – ти почуватимеш себе, мов олень,
за яким женуться собаки, або мов єгипетська дівчина, яка, беручи воду
з річки, раптом побачила лускату спину крокодила.
–  Все це дуже дотепно, – перебив його, сміючись, Рамзес, – але не
дає жодної драхми…
–  Зажди! – перепинив його Тутмос. – Я зараз же вирушаю до
фінікійського банкіра Дагона, а ввечері, навіть якщо він ще не дасть
тобі грошей, ти вже здобудеш втрачений спокій.
Чепурун вибіг з палацу, сів у невеличкі ноші і, оточений слугами
та гуртом таких самих, як і він, вітрогонів, зник в алеї парку.
Надвечір у палаці наступника трону з’явився фінікієць Дагон,
найвідоміший мемфіський банкір. Це був чоловік середнього віку,
жовтий, сухорлявий, але міцний. На ньому була блакитна туніка і біла
тога з тонкої тканини, а його довге волосся стягував золотий обруч. Це
буйне волосся і велика чорна борода вигідно відрізнялися від
причеплених борідок та перук єгипетських чепурунів.
У покоях наступника трону роїлася ціла юрба юних вельмож.
Одні купалися внизу й намащували своє тіло пахощами, другі грали
на терасі в шахи й шашки, треті пили вино з танцівницями на терасі під
наметом. Царевич не пив, не грав і де розмовляв з жінками. Він
нетерпляче походжав по терасі, виглядаючи фінікійця. Побачивши в алеї
його ноші на двох ослах, царевич зійшов униз, де була вільна кімната.
За хвилину в дверях з’явився Дагон. Ще на порозі він упав на
коліна і вигукнув:
–  Вітаю тебе, нове сонце Єгипту!.. Щоб ти жив вічно і щоб слава
твоя досягла тих найдальших берегів, до яких доходять фінікійські
кораблі…
На знак царевича він підвівся і заговорив, швидко вимахуючи
руками:
–  Коли вельможний Тутмос зійшов з нош біля моєї мазанки (бо мій
дім – мазанка проти твого палацу, ерпатре!), його обличчя так сяяло,
що я одразу ж гукнув своїй дружині: «Фамар, вельможний Тутмос прийшов
не від себе, а від когось вищого, ніж сам, настільки, наскільки Ліван
вищий від надморських пісків…» А дружина питає мене: «Звідки ти знаєш,
пане мій, що вельможний Тутмос прийшов не від себе?..» – «А звідти, що
він не може прийти з грішми, бо в нього їх нема, і не може прийти по
гроші, бо в мене їх нема». Тут ми обоє уклонились вельможному Тутмосу.
А коли він сказав, що це ти, найясніший царевичу, хочеш від свого раба
дістати п’ятнадцять талантів, я запитав свою дружину: «Фамар, чи не
правду казало мені моє серце?» – «Дагоне, ти такий мудрий, що повинен
бути радником у наступника трону», – відповіла вона.
Рамзес кипів з нетерплячки, але слухав банкіра, – він, що вибухав
навіть у присутності своєї матері та фараона!
–  Коли ми, – казав далі фінікієць, – отямились і збагнули, що ти,
царевичу, потребуєш моїх послуг, в наш дім вступила така радість, що я
наказав дати слугам десять глеків пива, а моя дружина Фамар загадала,
щоб я купив їй нові сережки. Радість моя була така велика, що я
дорогою не дозволив погоничу бити ослів, а коли нікчемні мої стопи
торкнулися твого порога, царевичу, я зняв золотий перстень (більший,
ніж той, що достойний Гергор дав Євнані!) і подарував цей золотий
перстень твоєму рабові, який злив мені води на руки. З твого дозволу,
ерпатре, звідки в тебе той срібний глек, з якого мені поливали на
руки?..
–  Його продав мені Азарія, син Габера, за два таланти.
– Єврей?.. Ти, найясніший царевичу, купуєш у євреїв?.. А що на це
скажуть боги?..
–  Азарія – такий самий купець, як і ти, – відповів царевич.
Почувши це, Дагон схопився обома руками за голову і, плюючись,
залементував:
–  О Баал, Таммуз! О Бааліт, о Ашторет! Азарія, син Габера, єврей
– такий самий купець, як я!.. О ноги мої, навіщо-ви мене сюди
принесли?! О серце, за віщо терпиш таку муку й наругу?.. Найясніший
царевичу! – волав фінікієць. – Вбий мене, відрубай мені руку, коли я
підроблятиму золото, але не кажи, що єврей може бути купцем. Швидше
завалиться Тір, швидше Сідон поглинуть піски пустелі, ніж єврей стане
купцем! Вони можуть доїти свої худі кози або під батогом єгиптян
місити глину з соломою, але не торгувати… Тьху!.. тьху!.. Нечистий
народ рабів!.. Грабіжники, злодії!..
Царевича невідомо чому охопив гнів, але він стримав себе. Це
здалося дивним самому Рамзесові, який досі ні перед ким не вважав за
потрібне стримуватись.
–  Ну то як, – мовив раптом наступник трону, – позичиш мені,
шановний Дагоне, п’ятнадцять талантів?
–  О Ашторет!.. П’ятнадцять талантів?.. Це такі великі гроші, що я
мушу сісти і добре про це подумати.
–  То сідай.
–  За талант, – мовив фінікієць, зручно вмощуючись на стільці, –
можна купити двадцять золотих ланцюгів, або шістдесят гарних дійних
корів, або десять рабів для чорної роботи, або одного раба, що вміє
грати на флейті чи малювати, а може, навіть і лікувати. Талант – це
велике багатство!..
Царевич блиснув очима.
–  Коли в тебе немає п’ятнадцяти талантів… – перебив він
лихваря.
Переляканий фінікієць миттю зсунувся з стільця на підлогу.
–  Хто в цьому місті, – вигукнув він, – не матиме грошей, якщо ти
зажадаєш їх, о сине сонця!.. Правда, я злидар, моє золото, коштовності
й усі оренди не варті твого погляду, царевичу. Але коли я обійду всіх
наших купців і скажу, хто мене послав, то на ранок ми добудемо
п’ятнадцять талантів, хоч би й з-під землі. Якби ти, ерпатре, став
перед сухою смоковницею і сказав: «Дай грошей!» – то й вона заплатила
б відкуп… Тільки не дивись на мене так, сине Гора, бо в мене
стискається серце й плутаються думки, – мовив фінікієць благальним
голосом.
–  Ну, сідай уже, сідай, – усміхнувся царевич.
Дагон підвівся з підлоги і ще зручніше вмостився на стільці.
–  А на який строк тобі потрібні ці п’ятнадцять талантів, ерпатре?
–  Думаю, на рік.
–  Скажемо відразу – на три роки. Тільки його святість фараон міг
би повернути за рік п’ятнадцять талантів, а не молодий царевич, який
щодня мусить приймати веселих вельмож і гарних жінок. Ох, ці жінки!..
Чи правда, дозволь тебе спитати, що ти взяв до себе Сару, доньку
Гедеона?
–  А який ти хочеш процент? – перебив царевич.
–  Дрібниця, про яку не варто й говорити твоїм священним устам. За
п’ятнадцять талантів ти даси мені п’ять талантів на рік, а за три роки
я всі гроші зберу сам, так що ти навіть не знатимеш про це.
–  Ти даси мені сьогодні п’ятнадцять талантів, а через три роки
візьмеш тридцять?
– Єгипетський закон дозволяє, щоб сума процентів дорівнювала сумі
позички, – відповів, зніяковівши, фінікієць.
–  А це не забагато?
–  Забагато?.. – вигукнув Дагон. – Кожен вельможний пан має
великий почет, великі маєтки і платить тільки великі проценти. Я
посоромився б правити менше з наступника трону, та й ти сам міг би
наказати, щоб мене побили киями й вигнали з двору, якби я зважився
взяти менше…
–  Коли ж ти принесеш гроші?
–  Принести?.. О боги, це не під силу одній людині! Я зроблю краще
– я сплачу всі твої борги, царевичу, щоб ти навіть не турбував себе
такими нікчемними справами.
–  Хіба ти знаєш, кому я повинен платити?
–  Та ніби знаю, – відповів недбало фінікієць. – Ти хочеш послати
шість талантів для східного війська; це зроблять наші банкіри в Хетемі
і Мігдолі. Три таланти достойному Нітагерові і три – достойному
Патроклові; це ми зробимо на місці. А Сарі та її батькові Гедеонові я
можу виплатити через того паршивого Азарію… Так навіть буде краще, а
то вони ошукали б тебе при розрахунках.
Рамзес нетерпляче заходив по кімнаті. – Отже, я мушу дати тобі
розписку на тридцять талантів?
–  Яку розписку? Нащо розписку? Що я буду з нею робити? Ти,
царевичу, віддаси мені в оренду на три роки свої маєтки в номах:
Такенс, Сес, Неха-Мент, Неха-Пеху, в СебтГет і в Табу.
–  В оренду? – перепитав царевич. – Це мені не подобається…
–  А як же я поверну свої гроші… свої тридцять талантів?
–  Чекай! Я повинен спершу запитати своїх доглядачів, скільки
прибутку на рік дають ці маєтки.
–  Нащо ти маєш, найясніший царевичу, завдавати собі стільки
клопоту. Що знає доглядач? Нічого він не знає, повір чесному
фінікійцеві! Кожного року бувають різні врожаї й різні прибутки. Я
можу зазнати збитків на цьому ділі, а хіба доглядач тоді поверне мені
мої гроші?
–  Бачиш, Дагоне, мені здається, що ці маєтки дають куди більше,
ніж десять талантів на рік…
–  Царевич не хоче мені вірити?.. Добре! Я з твого наказу можу
відступити маєтки в Сесі. Невже ти ще не віриш в мою щирість? Ну,
гаразд, відступлю ще Себт-Гет… Але до чого тут доглядач? Він вчитиме
розуму царевича? О Ашторет! Я б утратив сон і апетит, якби якийсь
доглядач, підданець і раб, посмів давати поради моєму милостивому
панові. Тут потрібний тільки писар, який напише, що ти, найясніший
ерпатре, віддаєш мені в оренду на три роки маєтки в такому й такому
номі. І ще потрібні шістнадцять свідків, що ти удостоїв мене такої
честі… Але навіщо слугам знати, що їхній пан позичає в мене гроші?..
Царевич, якому вже все це набридло, знизав плечима.
–  Завтра, – мовив він, – принеси гроші й приведи писаря та
свідків. Я не хочу більше про це думати.
–  Ах, які мудрі слова! – вигукнув фінікієць. – Живи вічно,
найясніший володарю…
Розділ дев’ятий
На лівому боці Нілу, на околиці північного передмістя Мемфіса,
лежав маєток, який наступник трону подарував Сарі, доньці іудея
Гедеона.
Це була квадратна ділянка землі, моргів на тридцять п’ять; з даху
будинку її всю було видно як на долоні. Садиба лежала на схилі пагорка
чотирма ярусами. Два найбільші нижні яруси щороку заливала нільська
вода, там вирощували збіжжя й городину. На третьому ярусі, куди повінь
не завжди доходила, росли пальми, смоковниці та інші плодові дерева.
Четвертий, верхній, ярус був засаджений маслинами, виноградом,
горіхами та каштанами, серед яких стояв будинок.
Будинок був дерев’яний, двоповерховий, як звичайно, з терасою, над
якою здіймався полотняний намет. Внизу жив чорний раб Рамзеса, вгорі –
Сара з своєю родичкою ї служницею Тафет. Будинок був обгороджений
муром з невипаленої цегли, а за ним, трохи віддалік, стояли хліви для
худоби й мазанки, де жили слуги й доглядачі.
Покої Сари були невеликі, але гарно прибрані. На підлозі лежали
килими, на вікнах і дверях висіли різнобарвні смугасті завіси. Були
там різьблені ложа й крісла, інкрустовані скрині для одежі, на одній і
на трьох ніжках, а на них вазони з квітами, високі глеки для вина,
шкатулки з пляшечками пахощів, золоті й срібні чарки та келихи,
фаянсові вази й миски, бронзові світильники. Кожна, навіть найменша
річ з меблів чи посуду була оздоблена різьбою або кольоровими
візерунками, кожне вбрання – гаптуванням і торочками.
Вже десять днів жила в цій схованці Сара, від страху й сорому
криючись від людей, так що майже ніхто з челяді досі її не бачив. У
своїм завішенім покої вона шила, ткала полотно на маленькому верстаті
або плела вінки з живих квітів для Рамзеса. Інколи дівчина виходила на
терасу і, обережно розсунувши запону полотняного намета, дивилась на
Ніл, де було повно човнів, у яких веслярі співали веселих пісень, або,
підвівши очі, з тривогою поглядала на сірі пілони царського палацу, що
височів на другому боці Нілу, мовчазний і похмурий. А потім вона знову
верталася до своєї роботи і кликала Тафет.
–  Сиди тут, біля мене, – казала вона, – що ти там робиш унизу?
–  Садівник приніс фрукти, а з міста прислали хліб, вино й птицю;
я мусила, це прийняти.
–  Сиди тут і розмовляй зі мною, бо мені страшно.
–  Дурненьке ти дівча! – відповідала, сміючись, Тафет. – До мене
першого дня теж страх виглядав з кожного кутка, але як вийшла за мур,
все минуло. Кого мені тут боятись, як усі падають переді мною на
коліна? А перед тобою, то вже, мабуть, ставали б на голови!.. Вийди в
сад, там гарно, як у раю. Заглянь у поле, подивися, як жнуть пшеницю.
Сядь у різьблений човен; перевізники сохнуть з нудьги, хочуть тебе
побачити й повозити по Нілу.
–  Я боюсь…
–  Чого?
–  Хіба я знаю?.. Поки шию, мені здається, що я в нашій долині і
що ось-ось прийде батько. А як вітер відгорне завісу на вікні і я
побачу згори цей великий-великий край – мені ввижається… знаєш що? Що
мене схопив яструб і заніс у своє гніздо на скелі, звідки зійти не
можна…
–  Ех, ти! Якби ти бачила, яку ванну прислав сьогодні царевич, –
мідну ванну!.. А який триніг для вогнища, які горщики й рожни!.. Щоб
ти знала, я сьогодні посадила дві квочки, незабаром у нас будуть
курчата…
Після заходу сонця, коли ніхто не міг її бачити, Сара ставала
сміливіша. Вона виходила на терасу й дивилася на Ніл. Коли вдалині
з’являвся човен, освітлений смолоскипами, що кидали на чорну воду
вогнисто-криваві смуги, Сара обома руками притискала своє бідне серце,
що тріпотіло, мов спіймана пташка.
Це плив до неї Рамзес, і Сара сама не розуміла, що з нею діється.
Чи це радість перед зустріччю з красенем, якого вона покохала в рідній
долині, чи тривога, що знов побачить великого пана й володаря, який її
бентежив.
Якось, саме перед суботою, вперше, відколи Сара оселилася в цьому
маєтку, до неї прийшов батько. Сара з плачем кинулась до нього, сама
обмила йому ноги і покропила голову пахощами, вкриваючи батька
поцілунками. Гедеон був немолодий уже чоловік, з суворими рисами
обличчя. На ньому була довга, по кісточки, сорочка, внизу оздоблена
барвистою мережкою, а поверх неї жовтий каптан без рукавів, що, мов
накидка, спадав на груди й на спину. Голову прикривала невелика
гостроверха шапочка.
–  Ти тут! Ти тут! – вигукувала Сара, знову осипаючи поцілунками
батькові руки й голову.
–  Я й сам дивуюсь, що я тут! – сумно відповів Гедеон. – Я крався
по саду, мов злодій: Дорогою з Мемфіса мені здавалося, що всі
зустрічні єгиптяни показують на мене пальцями, а кожен єврей плює.
–  Але ж ти, батьку, сам віддав мене царевичеві!.. – мовила стиха
Сара.
–  Віддав, бо що я мав робити? Зрештою мені так тільки здається,
Що на мене показують пальцями і плюють. Єгиптяни, які мене знають,
кланяються тим нижче, чим вище стоять самі. Відколи ти живеш тут, наш
пан Сезофріс не раз казав, що треба розбудувати мій дім; пан Хаїрес
подарував бочку найкращого вина, а сам найдостойніший наш номарх
прислав довіреного слугу запитати, як твоє здоров’я та чи не пішов би
я до нього управителем?
–  А євреї? – спитала Сара.
–  Що євреї?.. Вони знають, що я згодився не з доброї волі. Ну, а
проте кожен хотів би, щоб і над ним вчинили таке насильство. Хай нас
усіх бог розсудить. Скажи краще, як тобі тут живеться?
–  На лоні Авраама не буде їй краще, – озвалася Тафет. –
Цілий день, приносять нам садовину, вино, м’ясо, хліб – чого
тільки душа забажає. А яка в нас ванна! Вся мідна… А яке кухонне
начиння!..
–  Три дні тому, – перебила її Сара, – був у мене фінікієць Дагон.
Я не хотіла його бачити, але він так наполягав…
–  Він дав мені золотий перстень, – втрутилась Тафет.
–  А мені сказав, – мовила Сара, – що він орендар у мого пана.
Подарував мені два браслети на ноги, перлові сережки і шкатулку
пахощів з країни Пунт.
–  За що ж він тобі це подарував? – спитав батько.
–  Не знаю. Він просив тільки, щоб я добре до нього ставилася й
інколи казала моєму панові, що Дагон – його найвірніший слуга.
–  Ти дуже скоро збереш цілу скриню сережок і браслетів, – мовив,
усміхаючись, батько. – Ох, – додав він, помовчавши, – швидше збирай
багатство, і тікаймо до нашої землі, бо нам тут завжди буде лихо.
Лихо, коли зле, а ще більше лихо, коли добре.
–  А що на це скаже мій пан? – сумно спитала Сара. Батько похитав
головою.
–  Не мине й року, як твій пан покине тебе, а інші йому
допоможуть. Якби ти була єгиптянка, він узяв би тебе в свій дім, але
єврейку…
–  Покине?.. – повторила Сара, зітхнувши.
–  Навіщо журитись тим, що буде: все в руках божих! Я прийшов, щоб
побути з тобою в суботу.
–  А в мене є чудова риба, м’ясо, коржі й кошерне вино, – швидко
докинула Тафет. – В Мемфісі я купила семисвічник і воскові свічки. В
нас буде краща вечеря, ніж у самого пана Хаїреса.
Гедеон вийшов з донькою на терасу. Коли вони залишилися вдвох, він
сказав:
–  Тафет розказувала мені, що ти весь час сидиш у своєму покої.
Чому? Треба виходити хоч у сад.
Сара здригнулась.
–  Я боюсь, – шепнула вона.
–  Чого ж тобі боятися свого саду? Ти ж тут пані, велика
пані…
–  Раз я вийшла в сад удень… Мене побачили якісь люди і почали
перемовлятися між собою: «Дивіться, це та єврейка наступника трону,
через яку запізнюється розлив Нілу».
–  Дурні вони, – відповів Гедеон. – Хіба це вперше розлив Нілу
запізнюється на цілий тиждень? Ну то виходь поки що вечорами.
Сара здригнулась ще дужче.
–  Не хочу, не хочу!.. – скрикнула вона. – Якось я вийшла ввечері
туди, де ростуть маслини. Раптом на бічній стежці, мов тіні, з’явилися
дві жінки. Я злякалась і хотіла втекти.
Тоді одна з них, молодша й нижча на зріст, схопила мене за руку,
кажучи: «Не тікай, ми хочемо на тебе подивитись». А друга, старша й
вища, зупинилася за кілька кроків від мене й глянула мені в очі… Ой
батьку, я думала, що скам’янію!.. Що то була за жінка… що за погляд!..
–  Хто ж це міг бути? – спитав Гедеон.
–  Та старша схожа була на жрицю.
– І нічого тобі не сказала?
–  Нічого. Тільки, коли вони вже пішли і зникли за деревами, я
почула голос, певне, старшої, яка промовила: «Вона й справді гарна…»
Гедеон замислився.
–  Може, то були якісь вельможні пані з двору фараона? – мовив
він.
Сонце сідало, і на обох берегах Нілу зібрались великі юрби людей,
що нетерпляче дожидали сигналу про розлив, який і справді запізнився.
Вже два дні віяв вітер з моря, і річка позеленіла; вже сонце поминуло
зірку Сотіс, але вода в жрецькому колодязі в Мемфісі не піднялась і на
палець. Люди непокоїлись, тим більше що, як сповіщали, у Верхньому
Єгипті розлив почався вчасно і начебто мав бути навіть більший, ніж
звичайно.
–  Що ж затримує Ніл під Мемфісом? – запитували стурбовані
хлібороби, з хвилюванням очікуючи сигналу.
Коли на небі заблимали перші зорі, Тафет накрила стіл в їдальні
білою скатертю, поставила свічник, засвітила в ньому сім свічок,
присунула три стільці й оголосила, що зараз подасть суботню вечерю.
Тоді Гедеон покрив голову і, піднявши над столом руки, мовив,
дивлячись у небо:
–  Боже Авраама, Ісаака й Іакова, ти, що вивів народ наш з землі
єгипетської, ти, що дав вітчизну невільникам і вигнанцям, ти, що уклав
вічний союз з синами Іуди… Боже Єгова, боже Адонай, дозволь нам
спожити без гріха плоди ворожої землі, врятуй нас від смутку й страху,
що огортають нас тут, і поверни на береги Іордану, які ми залишили на
славу тобі…
Раптом з-за муру долинув голос:
–  Вельможний Тутмос, найвірніший слуга його святості фараона й
наступника трону…
–  Хай живуть вони вічно!.. – озвалося кілька голосів із
саду.
–  Вельможний пан, – вів далі перший голос, – посилає свій привіт
найкращій троянді Лівану.
Коли він замовк, залунали звуки арфи і флейти.
–  Музика! – вигукнула Тафет, плещучи в долоні. – Ми
святкуватимемо суботу з музикою.
Сара та її батько, спершу налякані, засміялися й сіли до столу.
–  Хай собі грають, – мовив Гедеон, – їхня музика не зіпсує нам
апетиту.
Флейта й арфа програли вступ, а тоді тенор заспівав:
–  «Ти найвродливіша за всіх дівчат, що дивляться на себе в води
Нілу! Волосся твоє чорніше за пір’я крука, очі лагідніші від очей
лані, що тужить за своїм козеням. Стан твій стрункий, як пальма, а
лотос заздрить твоїй чарівній красі. Перса твої – як виноградні грона,
що їх соком упиваються царі».
Знов залунали звуки арфи й флейти, і голос співав далі:
–  «Прийди, відпочинь у саду. Слуги твої принесуть келихи і різні
напої! Прийди, відсвяткуємо цю ніч і світанок, що по ній настане. В
затінку моїм, в затінку смоковниці, що родить солодкі плоди, твій
коханець спочине біля тебе з правого боку, а ти напоїш його і будеш
покірна всім його бажанням…»
І знову арфа й флейта, а за ними – знову спів:
–  «Я мовчазної вдачі, ніколи не розказую того, що бачу, і
солодкого смаку моїх плодів не отруюю марними словами».
Розділ десятий
Раптом спів замовк, приглушений якимсь шумом і тупотом юрби, що
бігла садом.
–  Невірні!.. Вороги Єгипту! – кричав хтось. – Співаєте, коли всі
тяжко страждають, і славите єврейку, яка чарами своїми затримала плин
Нілу.
–  Горе вам! – кричав інший. – Ви топчете землю наступника трону…
Смерть спостигне вас і дітей ваших!
–  Ми підемо, але нехай вийде до нас єврейка, ми скажемо їй про
наші кривди!..
–  Тікаймо!.. – крикнула Тафет.
–  Куди? – спитав Гедеон.
–  Нізащо! – мовила раптом Сара, і на її лагіднім обличчі
спалахнув рум’янець гніву. – Хіба я не належу наступникові трону,
перед яким ці люди падають ниць?
І, перше ніж батько та служниця отямились, вона вибігла на терасу,
вся в білому, і крикнула до юрби за муром:
–  Ось я!.. Чого ви хочете від мене?..
Галас на хвилину стишився, але потім знову залунали грізні голоси:
–  Будь проклята, чужоземко, твій гріх затримує води Нілу!..
В повітрі просвистіло кілька камінців, кинутих навмання: один із
них влучив Сарі в чоло.
–  Батьку!.. – скрикнула вона, хапаючись за голову. Гедеон
підхопив її на руки й виніс з тераси. У пітьмі видно
було голих людей у білих чепцях і фартушках, що перелазили через
мур.
Внизу несамовито лементувала Тафет, а раб-негр схопив сокиру і
став на дверях, попереджаючи, що розвалить голову кожному, хто
насмілиться переступити поріг.
–  Дайте каміння! Приб’ємо цього нубійського пса! – гукали до юрби
з муру.
Та раптом галас стих, бо з глибини саду вийшов чоловік із оголеною
головою, закутаний в шкуру пантери.
–  Пророк!.. Святий отець!.. – зашепотіли в юрбі. Люди, що сиділи
на мурі, почали стрибати вниз.
–  Народе єгипетський, – мовив жрець спокійним голосом, – за яким
правом ти підносиш руку на власність наступника трону?
–  Там живе нечиста єврейка, яка затримує розлив Нілу!.. Горе
нам!.. Злидні й голод нависли над Нижнім Єгиптом!
–  Люди хиткої віри чи слабкого розуму, – мовив жрець, – де ви
чули, щоб одна жінка могла спинити волю богів? Щороку, в місяці тот,
Ніл починає розливатись і вода прибуває аж до місяця хояк. Чи було
колись інакше, хоч наш край завжди був повен чужоземців, а серед них
часто траплялися жерці й князі, які, стогнучи в неволі і тяжкій праці,
з розпачу й гніву могли накликати на нас найстрашніші прокляття. Вони
напевно хотіли, щоб на наші голови впали всілякі нещастя, і не один із
них віддав би життя за те, щоб сонце вранці не зійшло над Єгиптом або
Ніл не розлився на початку року. Ну, й що з тих молитов? Їх або не
слухали на небесах, або чужі боги були безсилі проти наших. То чи ж
могла ця жінка, якій у нас живеться добре, накликати нещастя, якого не
могли наслати наймогутніші наші вороги?
–  Святий отець каже правду!.. Мудрі слова пророка! – озвалися в
юрбі.
–  А все-таки Мойсей, єврейський вождь, наслав мор і тьму на
Єгипет!.. – заперечив один голос.
–  Хто це сказав, нехай виступить наперед! – крикнув жрець. –
Викликаю його, нехай вийде, якщо він не ворог єгипетського народу.
Юрба зашуміла, мов вітер, що лине здалеку, серед верховіття дерев,
але наперед не вийшов ніхто.
– Істинно кажу вам, – вів далі жрець, – між вами шастають лихі
люди, ніби гієни в овечій отарі. Вони не журяться вашою бідою, а
хочуть підбурити вас, щоб ви зруйнували дім наступника трону і вчинили
бунт проти фараона. Якби вдався їхній підлий намір, а з ваших грудей
полилася б кров, ці люди сховалися б від списів, як зараз ховаються
від мого виклику.
–  Слухайте пророка! Хвала тобі, чоловіче божий! – кричали люди,
схиляючи голови. Найпобожніші впали навколішки.
–  Слухай мене, народе єгипетський! За твою віру в слова жерця, за
послух фараонові й наступникові трону, за шану, яку ти віддаєш слузі
божому, на тебе зійде ласка богів. Ідіть, люди, з миром додому. Може,
ви ще не встигнете зійти з цього пагорка, як Ніл почне прибувати…
–  Хай буде так!..
– Ідіть!.. Що більша буде віра й побожність ваша, то швидше
побачите ви знамення ласки…
–  Ходім!.. Ходім!.. Будь благословенний, пророче, сине пророків!
Люди почали розходитись, цілуючи одяг жерця. Раптом хтось
вигукнув:
–  Чудо!.. Вершиться чудо!..
–  На башті в Мемфісі запалили вогні… Ніл прибуває!.. Дивіться,
дивіться, спалахують нові вогні! До нас справді промовляв великий
святий! Хай він живе вічно!..
Люди повернулись до жерця, але він уже зник у пітьмі.
Юрба, ще недавно збурена, а хвилину тому здивована й охоплена
вдячністю, вмить забула про свій гнів і про жерця чудотворця. Людей
пойняла шалена радість; усі кинулись на берег Нілу, Де вже палало
багато вогнищ і лунав гучний спів:
–  «Хвала тобі, о Ніле, о свята річко, що плинеш по нашій землі!
Ти приходиш з миром, щоб дати життя Єгиптові. О боже таємничий, що
розганяєш пітьму, зрошуєш луки і даєш поживу німим тваринам. О дорого,
що сходиш з небес, аби напоїти землю, о покровителю хлібів, що вселяєш
радість в наші хати!.. Ти володар риб, і, коли зійдеш на наші поля,
жоден птах не насмілиться доторкнутись до врожаю. Ти творець пшениці й
батько ячменю; ти даєш спочинок рукам мільйонів нещасних і увічнюєш
наші храми».
В цей час освітлений човен наступника трону приплив з другого
берега під радісні вигуки й спів. Ті самі люди, що півгодини тому
хотіли вдертися в маєток царевича, тепер падали перед ним ниць або
кидалися в воду, щоб цілувати весла й краї човна, який привіз сина
володаря Єгипту.
Веселий, при світлі смолоскипів, Рамзес у супроводі Тутмоса
ввійшов до будинку Сари. Побачивши його, Гедеон сказав Тафет:
–  Я Дуже боюся за свою доньку, але ще більше не хочу зустрітися з
її паном…
Він перескочив через мур і в темряві садом і нивами пішов у
напрямку до Мемфіса.
На подвір’ї Тутмос гукав:
–  Вітаю тебе, прекрасна Саро!.. Сподіваюсь, ти нас добре
почастуєш за музик, яких я тобі прислав…
На порозі з’явилася Сара з обв’язаною головою, її підтримували
негр і служниця.
–  Що сталося? – спитав здивований царевич.
–  Ой, жах! – скрикнула Тафет. – Невірні напали на твій дім, і
один з них ударив каменем Сару…
–  Які невірні?
–  А ті… єгиптяни!.. – пояснила Тафет.
Царевич кинув на неї погляд, повний зневаги. Та враз його охопила
лють.
–  Хто вдарив Сару?.. Хто кинув камінь?.. – крикнув він, хапаючи
негра за плече.
–  Ті, що на березі, – відповів невільник.
–  Гей, дозорці! – гукнув царевич несамовито. – Озброїти всіх
людей в маєтку і вперед на цю зграю розбійників!
Негр знову схопив свою сокиру, дозорці почали викликати челядь з
халуп, а воїни з почту царевича стисли руків’я мечів.
–  Ради бога, що ти хочеш робити?.. – шепнула Сара, кидаючись
царевичеві на шию.
–  Хочу помститись, – відповів він. – Хто кидає камінь в мою
власність, той кидає камінь в мене…
Тутмос зблід і похитав головою.
–  Слухай, Рамзесе, – озвався він, – а як же ти вночі впізнаєш у
юрбі людей, які вчинили злочин?
–  Мені однаково… Юрба це зробила – юрба й відповідатиме.
–  Так не скаже жоден суддя, – спробував заспокоїти його Тутмос. –
А ти ж маєш стати верховним суддею.
Царевич замислився, а його товариш казав далі:
–  Подумай, що завтра сказав би наш володар, фараон?.. А яка
радість була б для всіх ворогів Єгипту на сході й на заході, якби вони
почули, що наступник трону мало не під стінами царського палацу
нападає вночі на свій народ!..
–  О, якби батько дав мені хоч половину війська, замовкли б навіки
наші вороги в усіх кінцях світу!.. – шепнув царевич, тупнувши ногою.
–  Врешті… згадай того селянина, який повісився… Ти жалкував тоді,
що вмерла одна безневинна людина, а сьогодні… Невже ти сам схочеш
убивати безвинних?..
–  Годі! – глухо перебив його царевич. – Гнів мій – як жбан,
повний води… Горе тому, на кого він виллється… Ходім у будинок…
Зляканий Тутмос замовк. Царевич узяв Сару за руку і вийшов з нею
на другий поверх. Посадивши дівчину біля столу, на якому стояла
недоїдена вечеря, і підсунувши свічник, він зірвав у неї з голови
пов’язку.
–  О! – вигукнув він. – Це навіть не рана, а тільки синець! Він
уважно придивлявся До Сари.
–  Ніколи не думав, що на тобі можуть бути синці… Це дуже змінює
обличчя…
–  Я вже не подобаюсь тобі? – тихо спитала Сара, підводячи на
нього великі очі, повні тривоги.
–  О ні… зрештою це мине.
Він покликав Тутмоса й негра і звелів розповісти, що тут сталося
ввечері.
–  Він нас захистив, – сказала Сара. – Ставзсокирою на дверях…
–  Ти так зробив? – спитав царевич раба, пильно дивлячись йому в
очі.
–  Чи міг я дозволити, щоб до твого дому, володарю, вдерлися чужі
люди?
Царевич погладив його по кучерявій голові.
–  Ти вчинив, як мужня людина, – сказав він. – Дарую тобі волю.
Завтра дістанеш винагороду і можеш вертатись додому.
Негр захитався й протер очі, білки яких яскраво блищали. Потім
упав на коліна і, вдаривши чолом об підлогу, вигукнув:
–  Не проганяй мене від себе, володарю!..
–  Добре! – відповів царевич. – Зоставайся при мені, але як
вільний воїн. Саме такі мені й потрібні, – додав він, глянувши на
Тутмоса. – Цей не вміє промовляти, як доглядач книгосховища, зате
готовий битися…
І знов почав розпитувати про подробиці нападу; коли негр оповів
йому про жерця та про чудо, яке той вчинив, царевич схопився за голову
і вигукнув:
–  Я найнещасніша людина в Єгипті!.. Скоро я не сховаюсь від
жерців навіть у своїй постелі. Хто він? Звідки взявся?
Цього негр пояснити не міг. Він сказав тільки, що жрець виявив
себе великим прихильником царевича й Сари та що нападом керували не
єгиптяни, а люди, яких жрець назвав ворогами Єгипту й даремно викликав
їх, щоб вийшли наперед.
–  Дива!.. Дива!.. – мовив задумливо царевич, кинувшись на ложе. –
Мій чорний раб – хоробрий воїн і розсудлива людина… Жрець обороняє
єврейку, бо вона моя… Що це за незвичайний жрець? Народ єгипетський,
який падає ниць перед собаками фараона, нападає на дім наступника
трону під проводом якихось ворогів Єгипту!.. Я мушу сам це
розслідувати…
Розділ одинадцятий
Скінчився місяць тот, і почався місяць паофі – друга половина
липня. Вода в Нілі з зеленкуватої зробилася білою, а потім червоною і
все прибувала. В царському водомірі в
Мемфісі вода піднялася заввишки майже на два людських зрости, а
Ніл прибував щодня на дві п’яді. В найнижчих місцях поля вже залило, а
на пагорках селяни поспіхом збирали льон, виноград і бавовну. Там, де
вранці було ще сухо, надвечір уже хлюпотіли хвилі.
Здавалося, шалений, невидимий нурт бурхає в глибині ріки. Оре на
ній широкі смуги, наповнює шумовинням борозни, потім на мить
розгладжує поверхню води і одразу ж знов закручує її в бездонні вири.
Знов оре, знов розгладжує, закручує, жене все нові тори води, нові
смуги шумовиння, і все здймає розбурхану ріку, заливаючи нові ділянки
землі. Натрапивши на якусь перешкоду, вода за мить долає її, швидко
рине в низину і утворює блискуче озерце там, де хвилину тому
розсипалися на порох висохлі трави.
Хоч розлив ще ледве досяг третини звичайного свого рівня, все
узбережжя було вже затоплене. Щогодини вода оточувала якусь маленьку
садибу на пагорку, обертаючи її на острівець, який спочатку
відокремлювався від інших тільки вузькою протокою; але ця протока
поступово ширшала, дедалі більше відрізаючи оселю від сусідів. Не раз,
хто вийшов у поле пішки, вертався додому човном.
На Нілі з’являлося чимраз більше човнів і плотів. Хто ловив рибу
неводом, хто перевозив до стодоли врожай або переправляв до обори
худобу, що ревла, стоячи в човні, хто плив до знайомих, щоб із сміхом
та радісними вигуками повідомити (хоч це бачили всі), що Ніл прибуває.
Інколи човни, що збивалися докупи, мов табун качок, розліталися в усі
боки перед широким плотом, який ніс з Верхнього Єгипту вниз
велетенські кам’яні брили, вирубані в прибережних каменоломнях.
Далеко навкруги розлягався плескіт прибулої води, крик сполоханого
птаства і веселий спів людей. Ніл прибуває, буде багато хліба!
Цілий місяць тривало слідство в справі нападу на маєток наступника
трону. Щоранку човен з урядовцями й поліцейськими припливав до якоїсь
садиби. Людей відривали від праці, засипали їх підступними
запитаннями, били киями, а надвечір до Мемфіса поверталося два човни:
один віз урядовців, другий – в’язнів.
Таким чином виловлено було кількасот злочинців, половина з яких
навіть не чула про напад, а другій половині загрожувала в’язниця або
кілька років праці в каменоломнях. Проте так і не довідалися ні про
ватажків нападу, ні про того жерця, який умовив юрбу розійтись.
У вдачі царевича Рамзеса поєднувалися вкрай суперечливі риси. Він
був запальний, як лев, і впертий, як віл. Але разом з тим мав ясний
розум і глибоке почуття справедливості.
Бачачи, що слідство, яке провадять урядовці, не дає наслідків,
царевич одного дня сам поплив до Мемфіса і звелів відчинити йому
в’язницю.
В’язниця, обнесена високим муром, стояла на узгір’ї і складалася з
багатьох кам’яних, цегляних і дерев’яних будівель. Та це були
здебільшого ворота або житла наглядачів. В’язні сиділи в підземних
печерах, видовбаних у вапняковій скелі.
Увійшовши в ворота, наступник трону побачив гурт жінок, що
обмивали й годували якогось в’язня. Цей чоловік, зовсім голий, схожий
на кістяк, сидів на землі; руки й ноги його були просунуті в отвори
квадратної дошки, що заміняла кайдани.
–  Давно цей чоловік так мучиться? – спитав царевич.
–  Два місяці, – відповів наглядач.
– І довго ще йому сидіти?
–  Місяць.
–  Що ж він зробив?
–  Образив збирача податків.
Царевич одвернувся й побачив другий гурт жінок і дітей. Серед них
був і старий дід.
–  А це теж в’язні?
–  Ні, найясніший царевичу. Це родичі дожидають, поки їм віддадуть
тіло злочинця, якого зараз мають задушити. Ось його вже ведуть на
страту, – відповів наглядач. Повернувшись до гурту, він додав: –
Потерпіть ще трошки, люди добрі, зараз візьмете тіло.
–  Щиро дякуємо тобі, милостивий пане, – відповів дід, мабуть,
батько злочинця. – Ми вийшли з дому вчора ввечері, льон зостався в
полі, а тут ріка прибуває!..
Царевич зблід і зупинився.
–  Ти знаєш, – спитав він наглядача, – що я маю право милувати
злочинців?
–  Так, ерпатре, – відповів наглядач, вклоняючись, а потім додав:
– По закону, на спомин про твої відвідини, сине сонця, злочинці,
покарані за образу релігії або держави, що добре поводились у
в’язниці, повинні дістати деякі пільги. Список цих людей буде
покладено до ніг твоїх протягом місяця.
–  А той, якого зараз мають задушити, не має. права скористатися з
моєї ласки?
Наглядач розвів руками й мовчки схилив голову.
Вони рушили далі і пройшли кілька дворів. У дерев’яних клітках, на
голій землі, в тісноті сиділи злочинці, покарані ув’язненням. З одного
будинку долинав несамовитий крик: там били в’язня, щоб витягти
зізнання.
–  Я хочу побачити людей, обвинувачених у нападі на мій маєток, –
мовив глибоко вражений царевич.
– Їх тут понад триста, – відповів наглядач.
–  Вибери найбільш винних, на твій погляд, і допитай їх тут при
мені. Я не хочу тільки, щоб вони мене впізнали.
Царевичу відчинили приміщення, де провадив допит слідчий, Рамзес
звелів йому зайняти звичне місце, а сам сів за колоною.
Незабаром почали по одному з’являтися обвинувачені. Всі вони були
худі, оброслі довгими бородами й волоссям, а в їхніх очах світилось
тихе божевілля.
–  Дутмозо, – мовив слідчий, – розкажи, як ви нападали на дім
найяснішого ерпатра.
–  Скажу правду, як на суді Осіріса. Це було ввечері того дня,
коли мав початись розлив Нілу. Моя жінка каже мені; «Ходім, старий, на
гору. Звідти швидше можна побачити сигнал у Мемфісі». Отож пішли ми на
гору, звідки легше побачити сигнал у Мемфісі. Тут до моєї жінки
підійшов якийсь воїн і каже: «Ходім зі мною в цей сад, може, знайдемо
там виноград або ще щось». Отож моя жінка пішла в сад з тим воїном, а
я страшенно розсердився і заглядав туди через мур. Чи кидали вони
каміння в дім царевича, я сказати не можу, бо в темряві за деревами
нічого не бачив.
–  Як же ти міг відпустити свою жінку з воїном? – запитав:
урядовець.
–  А що ж я мав робити, ваша милість? Я ж тільки простий селянин,
а він воїн його святості.
–  А ти бачив жерця, який до вас промовляв?
–  То був не жрець, – відповів селянин переконано. – То, певне,
був сам бог Нум, бо вийшов із стовбура смоковниці і в нього була
бараняча голова.
–  Ти бачив, що в нього бараняча голова?
–  Я добре не пам’ятаю, ваша милість, чи я сам бачив, чи мені так
казали люди. Очі мені заслала тривога за мою жінку.
–  Ти кидав каміння в сад?
–  Навіщо ж би я кидав, володарю життя й смерті? Якби я влучив у
жінку, то мав би потім клопоту на цілий тиждень, а якби в воїна, то
дістав би так кулаком у живіт, що й язика висолопив би. Адже я тільки
селянин, а він воїн безсмертного володаря нашого.
Наступник трону подав знак з-за колони. Дутмозу вивели і ввели
Анупу. Це був низький, присадкуватий чоловік. На спині в нього ще
червоніли смуги від київ.
–  Розкажи, Анупо, – почав знов слідчий, – що ти знаєш про напад
на сад наступника трону?
–  Око сонця, – відповів селянин, – вмістилище мудрості! Ти знаєш
добре, що я нападу не чинив. Тільки прийшов до мене сусід і каже:
«Анупо, ходім на гору, бо Ніл прибуває». А я кажу: «Невже прибуває?» А
він каже: «Ти дурніший за осла, бо навіть осел почув би музику на
горі, а ти не чуєш».
Я йому й відповідаю: «Я дурний, бо не вчився писати, але, дозволь
сказати: музика – це одне, а повінь – зовсім інше». А він на те: «Якби
не було повені, чого ж би люди раділи, грали й співали». Ну, ваша
справедливість, пішли ми на гору, а там уже музик розігнали й кидають
у сад каміння…
–  Хто кидав?
–  Я не розібрав. Ці люди не схожі були на селян, а швидше на
нечистих парасхітів, що розтинають мерців для бальзамування.
–  А жерця бачив?
–  З дозволу вашої мудрості, то був не жрець, а, певно, якийсь
дух, що стереже дім наступника трону (хай він живе вічно!).
–  Чому дух?
–  Бо часом я його бачив, а часом він десь зникав.
–  Може, його люди заступали?
–  Звісно, часом заступали люди… Але він ставав то вищий, то
нижчий.
–  Може, він піднімався на пагорок і спускався з нього?
–  Мабуть, що піднімався і спускався, а може, це він то виростав,
то зменшувався. Адже це був великий чудотворець. Тільки він сказав:
«Зараз Ніл розіллється», – і Ніл почав розливатися.
–  А каміння ти кидав, Анупо?
–  Як би я насмілився кидати каміння в сад наступника трону? Адже
я простий селянин, і рука б відсохла мені по лікоть за таке
блюзнірство.
Царевич наказав припинити допит. Коли вивели обвинувачених, він
запитав слідчого:
–  То ці люди належать до найбільш винних?
–  Так, володарю, – відповів слідчий.
–  Тоді сьогодні ж треба звільнити всіх. Не можна кидати людей у
в’язницю за те, що вони хотіли побачити, чи почав розливатися
священний Ніл, або за те, що слухали музику…
–  Найвища мудрість промовляє твоїми устами, ерпатре, – мовив
слідчий. – Мені наказали знайти найбільш винних, і я вибрав тих, яких
знайшов. Але я не маю права випустити їх на волю.
–  Чому?
–  Поглянь, найясніший царевичу, на цю скриню. Вона повна
папірусів, на яких списані акти цієї справи. Суддя в Мемфісі щодня
одержує рапорт про її хід і доповідає його святості. На що ж
обернеться праця стількох учених писарів і великих мужів, якщо
обвинувачених випустити на волю?
–  Але ж вони не винні! – вигукнув царевич.
–  Напад був, отже, був і злочин. Де є злочин – повинні бути й
злочинці, а хто потрапив у руки влади і записаний в актах, той не може
піти без якихось наслідків. У шинку людина п’є і платить; на ярмарку
щось продає і одержує гроші; на полі сіє і жне; в гробницях дістає
благословення від померлих предків. То як же може бути, щоб хтось,
прийшовши до суду, повернувся ні з чим, немов мандрівник, що
зупиняється на півдорозі й повертає стопи свої додому, не досягнувши
мети?
–  Мудрі твої слова, – мовив царевич. – Скажи мені, а його
святість фараон теж не має права звільнити цих людей?
Слідчий схрестив руки на грудях і похилив голову.
–  Він, рівний богам, може зробити все, що схоче: може звільнити
обвинувачених, навіть злочинців, може навіть знищити акти справи, хоч,
якби так вчинила звичайна людина, це було б святотатством.
Царевич попрощався з слідчим і наказав наглядачеві, щоб на його
кошт краще годували обвинувачених в нападі. Потім, роздратований, він
поплив на другий берег річки, яка розливалася все ширше, до палацу,
просити фараона, щоб той припинив цю злощасну справу.
Проте того дня у його святості фараона було багато релігійних
церемоній та рад з міністрами, і царевичу не пощастило його побачити.
Тоді він звернувся до верховного писаря, який після військового
міністра мав найбільший вплив при дворі фараона. Цей старий сановник,
жрець одного з храмів Мемфіса, прийняв царевича ввічливо, але холодно
і, вислухавши його, відповів:
–  Дивуюся, що ти, найясніший царевичу, зважуєшся турбувати нашого
володаря такими справами. Це так само, якби ти просив не нищити
сарани, що сіла на поле.
–  Але ж ці люди не винні!..
–  Ми не можемо цього знати. Винні вони чи не винні – встановлює
закон і суд. Одне для мене цілком очевидне: держава не може допустити,
щоб нападали на чийсь сад, а надто, щоб посягали на власність
наступника трону.
–  Слова твої справедливі, але де ж винні? – запитав царевич.
–  Де немає винних, там принаймні мають бути покарані. Не провина,
а кара за злочин навчає інших, що цього робити не можна.
–  Я бачу, – перебив наступник трону, – що ти, достойний писарю,
не підтримаєш мого прохання перед його святістю.
–  Мудрість плине з уст твоїх, ерпатре, – відповів сановник. –
Ніколи я не дам нашому володарю поради, яка могла б похитнути
авторитет влади.
Царевич повернувся до себе засмучений і здивований. Він розумів,
що кільком сотням людей заподіяно велику кривду, і бачив, що не може
їх порятувати, як не міг би витягти людину, на яку впав обеліск або
колона храму.
«Надто слабкі мої руки, щоб піднести це громаддя», – думав царевич
з болем у серці. Вперше він відчув, що є сила, незмірно більша від
його волі, – інтереси держави, які визнає навіть всемогутній фараон і
перед якими мусить схилятися й він, наступник трону.
Запала ніч. Рамзес наказав слугам нікого не приймати; він самотньо
ходив по терасі свого палацу і думав:
«Який жах!.. Там переді мною розступилися непереможні полки
Нітагера, а тут наглядач в’язниці, слідчий і верховний писар заступили
мені дорогу… Хто вони такі? Нікчемні слуги мого батька (хай він живе
вічно!), який будь-коли може звести їх до стану рабів або заслати в
каменоломні. Але чому мій батько не може помилувати невинних?..
Держава так хоче!.. А що таке держава?.. Що вона їсть, де спить, де її
руки й меч, якого всі бояться?..»
Він глянув у сад і між деревами, на вершині пагорка, побачив
обриси двох велетенських пілонів, на яких палали смолоскипи варти.
Йому спало на думку, що ця варта ніколи не спить, а пілони ніколи не
їдять і, однак, вони існують. Одвічні пілони, могутні, як володар, що
їх спорудив, – Рамзес Великий.
Зрушити ці будівлі й сотні до них подібних; ввести в оману цих
вартових і тисячі інших, які охороняють безпеку Єгипту; піти проти
законів, які встановив Рамзес Великий та інші володарі, ще могутніші,
ніж він, законів, яким віддавали свою шану двадцять династій…
В уяві царевича, вперше в житті, почало вимальовуватись якесь
невиразне, але велетенське поняття – держава. Держава – це щось
величніше від храму в Фівах, щось більше від піраміди Хеопса, щось
древніше від підземелля Сфінкса, щось міцніше за граніт… В цій
неосяжній, хоч і невидимій, будові люди – мов мурашки в розколині
скелі, а фараон – мов мандрівний будівничий, що ледве встигає
вмурувати в стіну один камінь і вже йде далі. А стіни зростають з
покоління в покоління, й будова триває…
Ще ніколи він, царський син, не почував себе таким нікчемним, як в
цю хвилину, коли його погляд блукав у нічній пітьмі понад Нілом, між
пілонами царського палацу і невиразними, але величними громадами
мемфіських храмів.
Раптом з-за дерев, гілля яких сягало аж до тераси, озвався голос:
–  Я знаю твою гризоту і благословляю тебе. Суд не звільнить
обвинувачених селян. Але справу їхню буде припинено й вони повернуться
з миром до своїх осель, якщо доглядач твого маєтку не з’явиться на
суд.
–  То це мій доглядач подав скаргу?.. – спитав здивований царевич.
Так, він подав її від твого імені. Але якщо він не прийде на суд,
не буде потерпілого, а де нема потерпілого, немає й злочину. Кущі
зашелестіли.
–  Чекай! – гукнув Рамзес. – Хто ти?
Ніхто не відповів. Царевичу лише здалося, ніби в смузі світла від
смолоскипа, що горів на другому поверсі, майнула голена голова й шкура
пантери.
–  Жрець?.. – шепнув царевич. – Чого ж він ховається?.. Але в ту ж
мить йому спало на думку, що цей жрець може
тяжко поплатитися за пораду, яка перешкодить вчинити акт
правосуддя.
Розділ дванадцятий
Більшу частину ночі Рамзес провів у гарячковому маренні. То йому
ввижалася держава у вигляді величезного лабіринту з грубезними
стінами, що їх ніяк не можна пробити, то він бачив жерця, котрий одним
мудрим словом підказував йому, як вибратися з цього лабіринту. Так
несподівано постали перед ним дві сили: інтереси держави, яких він
досі не розумів, хоч був наступником трону, та жерці, яких він хотів
зламати й зробити своїми слугами.
Це була важка ніч. Царевич кидався на ложі й запитував себе, чи не
був він досі сліпим і тільки сьогодні прозрів, щоб побачити свою
нерозважність і нікчемність? Зовсім в іншому світлі ввижалися йому в
ці хвилини і перестороги матері, і стриманість батька у виявленні
своєї царської волі, й навіть суворість міністра Гергора.
«Держава й жерці!..» – бурмотів царевич крізь сон, обливаючись
холодним потом.
Тільки боги на небі знають, що сталося б, якби встигли розвинутися
й дозріти думки, які народилися цієї ночі в душі царевича. Може,
ставши фараоном, він був би одним із найщасливіших і панував би довше
за інших володарів? Може, ім’я його, вирізьблене в підземних і
наземних храмах, дійшло б до нащадків, овіяне вічною славою? Може, він
і його династія не втратили б трону і Єгипет уникнув би великого
потрясіння в найтяжчі для нього часи?
Але ранкове світло розвіяло примари, що витали над розпаленою
головою царевича, а події наступних днів уже змінили його уявлення про
непохитність державних інтересів.
Те, що царевич побував у в’язниці, дало свої наслідки для
обвинувачених. Слідчий негайно подав рапорт верховному судді, суддя
вдруге переглянув справу, сам допитав кількох обвинувачених і за
кілька днів більшість їх звільнив, а над рештою негайно призначив суд.
Коли ж позивач від імені потерпілого царевича не з’явився до суду,
хоч його викликали в судовій залі й на ринку, справу про напад було
припинено і всіх обвинувачених випущено на волю.
Правда, один із суддів зауважив, що за законом доглядача
царевичевого маєтку треба судити за подання фальшивої скарги, і якщо
провину його буде доведено, призначити йому таку саму кару, яка
загрожувала обвинуваченим селянам. Але це зауваження обійшли
мовчанням.
Доглядач маєтку, висланий царевичем до ному Такенс, зник з очей
суддів, а незабаром десь поділася й скриня з документами у справі про
напад.
Довідавшись про це, царевич Рамзес пішов до верховного писаря і з
усміхом запитав:
–  Ну що ж, достойний писарю, невинних звільнено, акти їхньої
справи по-блюзнірському знищено і, незважаючи на це, авторитет влади
анітрохи не похитнувся?
–  Найясніший царевичу, – відповів холодно верховний писар, – я не
думав, що однією рукою ти подаєш скарги, а другою забираєш їх назад.
Тебе образила юрба, і ми повинні були її покарати. Але якщо ти простив
образу, – держава нічого не має проти.
–  Держава!.. Держава!.. – повторив царевич. – Держава – це м и, –
додав він, примруживши очі.
–  Так, держава – це фараон і… його найвірніші слуги, – відповів
верховний писар.
Цієї розмови з високим сановником було досить, щоб у свідомості
царевича стерлося щойно народжене, ще невиразне уявлення про значення
«держави» та її могутність. Виходить, держава – це не одвічна
непохитна будівля, до якої кожен фараон повинен додавати по каменю
своїми славними діяннями, а швидше купа піску, яку кожен володар
пересипає, як йому заманеться. В державі немає тих тісних дверей,
званих законами, проходячи якими, кожен мусить схилити голову, хто б
він не був: простий селянин чи наступник трону. В цій будівлі є різні
ходи й виходи: вузькі для малих і. слабких, дуже широкі й зручні – для
сильних.
«Коли так, – подумав царевич, – я заведу в державі такий порядок,
який мені до вподоби!..»
В цю мить він згадав двох людей – звільненого негра, який, не
чекаючи наказу, ладен був віддати життя за власність царевича, і
незнайомого жерця.
«Якби я мав більше таких, як вони, волю мою шанували б і в Єгипті,
і за його межами», – подумав царевич. Його охопило непоборне бажання
знайти цього жерця.
Це, напевно, був той самий, що стримав юрбу від нападу на дім
царевича. Він не тільки чудово знав закони, а й умів керувати
натовпом.
–  Неоціненна людина!.. Я мушу його знайти…
З цього дня Рамзес у невеличкому човні з одним веслярем почав
об’їжджати селянські мазанки поблизу свого маєтку. У туніці і великій
перуці, з тичкою, на якій були поділки, він скидався на мірника, що
стежить за розливом Нілу.
Селяни охоче пояснювали йому, як змінюється поверхня грунту від
повені, і принагідно просили, щоб влада винайшла якийсь легший спосіб
черпання води, аніж журавель з відром. Вони оповідали також про напад
на садибу царевича, але не знали людей, які кидали каміння. Згадували
й жерця, якому пощастило умовити юрбу розійтись, але хто він – також
не знали.
– Є тут, – сказав один селянин, – у нашій околиці жрець, який
лікує очі, є й такий, що гоїть рани та складає поламані руки й ноги. Є
кілька жерців, які вчать читати й писати; є один такий, що грає на
подвійній флейті, і навіть добре грає. Але того, що з’явився в саду
наступника трону, серед них немає, і вони самі про нього нічого не
знають. Напевно, то був бог Нум або якийсь інший дух, що охороняє
царевича, – хай він живе вічно й хай завжди має добрий апетит.
«А може, це й справді якийсь дух?» – подумав Рамзес. В Єгипті
скоріше можна було зустріти злого чи доброго духа, аніж, скажімо,
діждати дощу.
Вода в Нілі з червоної стала коричнева, а в серпні, в місяці
гатор, досягла половини свого найвищого рівня. В надбережних греблях
відкрили шлюзи, і вода ринула в канали й наповнила велетенське штучне
Мерідове озеро у провінції Фаюм, що вславилася чудовими трояндами.
Нижній Єгипет скидався на морську затоку, рясно всіяну пагорками, на
яких височіли будинки, оточені садами. Сполучення по суходолу зовсім
припинилось, і на воді снувала така сила білих, жовтих, червоних і
коричневих човнів, що здавалося, ніби Ніл всипаний осіннім листям. У
найвищих місцях кінчали збирати бавовну, вдруге косили конюшину, а в
садах уже збирали плоди тамаринду й оливки.
Одного дня, пливучи повз залиті водою садиби, царевич помітив там
якийсь незвичайний рух. На одному з тимчасових острівців, десь за
деревами, чути було крик жінок.
«Певно, хтось умер…» – подумав царевич.
Від другого острівця відпливало кілька човнів, навантажених
збіжжям і худобою, а селяни, що стояли біля своїх мазанок, проклинали
людей у човнах і погрожували їм.
«Сусіди посварились», – сказав собі царевич.
В кількох дальших садибах було спокійно, але їхні мешканці,
замість того щоб працювати або співати, мовчки сиділи на землі.
«Мабуть, уже скінчили роботу й відпочивають».
Аж тут від іншої садиби відплив човен з дітьми, що голосно
плакали, а якась жінка, увійшовши по пояс у воду, вимахувала кулаками.
«Везуть дітей до школи», – подумав Рамзес.
Проте всі ці події його зацікавили.
З сусіднього острівця знову долинув крик. Царевич прикрив очі від
сонця рукою і побачив простертого на землі чоловіка, якого бив києм
негр.
–  Що це там робиться? – спитав Рамзес весляра.
–  Хіба ви не бачите, пане, – б’ють бідолашного селянина, –
відповів весляр сміючись. – Певно, чимсь провинився – от його й
лупцюють.
–  А ти ж хто?
–  Я?.. – мовив згорда весляр. – Я вільний рибалка. Віддам, що
належить з улову, його святості і можу плавати по всьому Нілу від
перших порогів аж до моря. Рибалка – як та риба або дика качка, а
селянин – мов дерево: годує своїми плодами панів і нікуди не може
втекти, тільки рипить, коли доглядачі деруть з нього лико.
Ого-го-го!.. Гляньте-но туди! – знов загукав рибалка. – Гей, батьку…
Не випий всієї води, бо буде неврожай…
Цей веселий вигук стосувався купки людей, які робили щось
незрозуміле. Кілька голих чоловіків тримали за ноги якогось селянина й
занурювали його головою в воду – по шию, по плечі й, нарешті, по пояс.
Біля них стояв якийсь добродій з палицею, в брудній туніці та в перуці
з баранячої шкури. Трохи далі несамовито кричала жінка, яку тримали за
руки.
Биття киями було таке ж звичайне в щасливій державі фараонів, як
їжа та сон. Били дітей і дорослих, селян, ремісників, воїнів, офіцерів
і урядовців. Били всіх, крім жерців і найвищих сановників, бо тих уже
нікому було бити. Тому царевич досить спокійно дивився, як били киями
селянина, але зупинився перед чоловіком, якого занурювали в воду.
–  Го-го! – сміявся тим часом весляр. – Ото напувають!.. Розбухне
так, що жінці доведеться доточувати йому пояс.
Царевич звелів пристати до берега. Тим часом селянина витягли з
річки, дали викашляти воду й знов схопили його за ноги, незважаючи на
нелюдський крик жінки, яка з розпачу почала кусати людей, що тримали
її за руки.
–  Стійте! – крикнув царевич катам, які тягли селянина.
–  Робіть своє діло! – загугнявив урядовець у баранячій перуці. –
Хто ти, зухвальцю, що насмілюєшся…
В цю мить царевич оперіщив його по голові тичкою, яка, на щастя,
була легка. Проте власник брудної туніки аж сів на землю і, обмацавши
голову й перуку, глянув на нападника затуманеними очима.
–  Здається, – мовив він звичайним голосом, – я маю честь
розмовляти з поважною особою… Хай у тебе, мій пане, завжди буде добрий
настрій, і хай жовч ніколи не розливається по твоїх кістках…
–  Що ви робите з цим чоловіком? – перебив його царевич.
–  Ти питаєш, пане, – знов загугнявив урядовець, – як чужоземець,
що не знає ні місцевих звичаїв, ані людей, з якими поводишся, так
зухвало. Так от, щоб ти знав, я – збирач податків достойного Дагона,
першого банкіра в Мемфісі. Коли ти й тепер не зблід, то знай, що
достойний Дагон – орендар, уповноважений і приятель наступника трону
(хай він живе вічно!) і що ти, як посвідчать мої люди, вчинив
насильство на землі царевича Рамзеса…
–  Виходить, це… – перебив його царевич, але раптом зупинився. – А
по якому праву ви катуєте так селянина, що належить царевичу?
–  Бо не хоче, негідник, платити податки, а царевичева скарбниця
спорожніла…
Помічники урядовця, побачивши, яка біда спіткала їхнього
начальника, випустили свої жертви і стояли оторопілі й безпорадні,
ніби тіло з відтятою головою. Звільнений селянин знову почав
випльовувати і витрушувати з вух воду, а його жінка припала до ніг
визволителя.
–  Хто б ти не був, – примовляла вона, простягаючи руки до
царевича, – бог чи навіть посланець фараона, вислухай, яку кривду нам
заподіяно. Ми – селяни наступника трону (хай він живе вічно!) і
заплатили всі податки: просом, пшеницею, квітами й шкурами худоби. Але
недавно приходить до нас цей чоловік і каже дати йому ще сім мірок
пшениці. «По якому праву? – питається чоловік. – Я ж усі податки вже
сплатив». А він валить мого чоловіка на землю, топче ногами й каже:
«По такому праву, що достойний Дагон наказав». «Звідки ж я візьму, –
відказує мій чоловік, – коли в нас немає ані зернини? Ми вже місяць
їмо тільки насіння або корінці лотоса, та й ті тепер важко знайти, бо
вельможні пани люблять бавитися його квітами».
Жінці перехопило дух, і вона заплакала. Царевич терпляче ждав,
поки вона заспокоїться, а чоловік її, якого занурювали в воду, похмуро
бубонів:
–  Ця жінка своїм пащекуванням накличе на нас лихо. Я ж казав, що
не люблю, коли жінки встряють у мої справи!
Тим часом урядовець підійшов до весляра й тихо запитав його,
показуючи на Рамзеса:
–  Хто цей жевжик?
–  Бодай тобі язик усох! – відповів весляр. – Хіба ти не бачиш, що
це має бути вельможний пан: щедро платить і добре б’є.
–  Я зразу зрозумів, що це якийсь вельможа, – шепнув урядовець, –
Замолоду я часто бенкетував з вельможними панами.
–  Ага! Отож, мабуть, від тих бенкетів в тебе й лишились плями на
одежі, – буркнув весляр.
Жінка, виплакавшись, говорила далі:
–  А сьогодні знов приходить цей писар із своїми людьми й каже до
мого чоловіка: «Коли не маєш пшениці, віддай нам двох своїх синків,
тоді достойний Дагон не тільки подарує тобі цей податок, а ще й
платитиме щороку по драхмі за кожного…»
–  Лихо мені з тобою! – гримнув на неї чоловік. – Загубиш нас усіх
своїм базіканням. Не слухай її, добрий пане, – звернувся він до
Рамзеса. – Як корові здається, що вона хвостом відгонить мух, так і
жінка думає, що язиком віджене збирача податків. А того не знають, що
обидві – дурні.
–  Сам ти дурний, – перебила його жінка. – О мій пане, ясний, як
сонце, з царською поставою…
–  Беру вас за свідків, що ця жінка блюзнить, – півголосом мовив
урядовець до своїх людей..
–  О квіте пахучий! Голос твій – як звуки флейти… вислухай мене! –
благала жінка Рамзеса. – Мій чоловік каже цьому урядовцеві: «Я б краще
віддав вам двох бичків, якби вони в мене були, аніж моїх синів, навіть
якби ви мені платили за кожного по чотири драхми на рік. Бо, як піде
дитина з дому на ту службу, ніхто вже її не побачить…»
–  Краще б я був захлинувся!.. Хай би риба з’їла моє тіло на дні
Нілу!.. – стогнав селянин. – Ти ж усе село занапастиш своїми скаргами…
жінко…
Урядовець, бачачи, що його підтримує сам потерпілий, виступив
наперед і знов загугнявив:
–  Відколи сонце сходить над царським палацом і заходить за
пірамідами, в цій країні діялися різні дива… За фараона Семемпсеса
з’явилася біля піраміди Кохом дивна мара, й чума вразила Єгипет. За
фараона Боетоса розступилася земля під Бубастом і поглинула силу
людей. За царювання Неферхеса води Нілу одинадцять днів були солодкі,
як мед. Всі бачили це, а також інші дивні речі, про які мені відомо,
бо я сповнений мудрості. Але ніхто не бачив досі, щоб з води виходила
якась незнана людина й забороняла збирати податки в маєтках
найяснішого наступника трону…
–  Мовчи, – крикнув Рамзес, – і забирайся геть! Ніхто у вас не
відбере дітей, – додав він, звернувшись до жінки.
–  Мені неважко забратися, – відповів урядовець, – бо я маю легкий
човен і п’ятеро веслярів. Але дайте мені, ваша честь, якийсь знак для
пана мого Дагона.
–  Скинь перуку й покажи йому знак на своїй голові, – відповів
царевич. – А Дагонові скажи, що я йому наставлю таких знаків по всьому
тілу…
–  Ви чуєте, яке блюзнірство? – шепнув збирач податків своїм
людям, низько вклоняючись Рамзесові і задкуючи до берега.
Він сів у човен і, коли веслярі відпливли від берега на кілька
десятків кроків, простяг руку й закричав:
–  Щоб вас корчі за живіт вхопили, бунтівники, блюзніри!.. Зараз
їду до наступника трону й розповім, що діється в його маєтках!..
Потім він схопив палицю й почав бити своїх людей за те, що вони не
заступилися за нього.
–  Так і тобі буде! – кричав він, погрожуючи Рамзесові. Царевич
скочив у свій човен і звелів весляреві гнатися за
зухвалим службовцем лихваря. Але добродій у баранячій перуці кинув
палицю і сам взявся за весла; його люди допомагали йому з таким
запалом, що догнати їх було неможливо.
–  Швидше сова дожене ластівку, ніж ми їх, мій ясний пане, –
сказав, сміючись, весляр, Рамзесові. – Але ви, мабуть, не мірник, а
офіцер, і, може, навіть з гвардії його святості, бо відразу оперіщили
його по голові! Я на цьому знаюсь, сам п’ять років служив у війську й
завжди бив по голові або в черево, і непогано мені жилось на світі. А
як мене, було, хто звалить, я відразу бачив, що це великий пан… У нас
в Єгипті (хай не оминуть його своєю ласкою боги!) страшенно тісно:
місто на місті, будинок на будинку, людина на людині. Хто хоче сяк-так
крутитися в цій тісняві, мусить лупити по голові.
–  Ти жонатий? – спитав його царевич.
–  Пхе, як є жінка й місце на півтори душі, то жонатий, а взагалі
– парубок. Адже я служив у війську й знаю, що мати жінку добре лише
раз на день, і то не завжди. Заважає.
–  А може б, ти пішов до мене на службу? Думаю, не пожалкував би…
–  З дозволу вашої милості, я відразу зміркував, що ви могли б
полком командувати, дарма що молоді. Але на службу я ні до кого не
піду. Я вільний рибалка; мій дід був, перепрошую, пастухом у Нижньому
Єгипті, а рід наш походить від гіксосів. Щоправда, дурні єгипетські
селяни глузують з нас, але мене з того тільки сміх бере. Селянин і
гіксос, з дозволу вашої милості, – це як віл і бик. Селянин може
ходити за плугом чи перед плугом, але гіксос нікому не буде служити.
Хіба що у війську його святості, бо то ж військо!
Весляр, розохотившись, говорив далі, але царевич уже не слухав. У
голові його дедалі виразніше поставали нові для нього, дуже болючі
питання. Виходить, ті острівці, що повз них він пропливав, належать до
його маєтностей?.. Дивна річ, він зовсім не знав, ні де розташовані
його маєтки, ні які вони. Виходить, від його імені Дагон обклав селян
новими податками, а той незрозумілий рух, який він спостерігав, їдучи
вздовж берега, був викликаний збиранням цих податків. Селянин, якого
били на березі, певно, не мав чим заплатити. Дітей, що гірко плакали в
човні, продано по драхмі за кожного на цілий рік. А жінка, що стояла
по пояс у воді й сипала прокльонами, – то їхня мати.
«Жінки взагалі дуже неспокійні, – думав царевич. – Сара серед них
найспокійніша, а всі інші тільки те й роблять, що торохтять, плачуть і
лементують…»
Йому мимоволі спав на думку селянин, який вгамовував свою балакучу
жінку. Його топили – і він не обурювався. Їй нічого не робили, а вона
верещала.
«Жінки дуже неспокійні!.. – знову подумав царевич. – Навіть моя
шановна матінка… Яка різниця між батьком і матір’ю! Цар і знати не
хоче, що я покинув військо заради дівчини, а царицю обходить навіть
те, що я взяв до свого дому єврейку… Сара найспокійніша з усіх жінок,
яких я знаю, зате Тафет плеще язиком, плаче й лементує за чотирьох…»
Потім царевич згадав слова жінки селянина, що вони вже місяць не
їдять хліба, тільки насіння та корінці лотоса. Насіння його – як мак,
корінці – на смак ніякі. Він не зміг би цього їсти й три дні підряд.
Щоправда, жерці, які лікують людей, радять міняти їжу. Ще в жрецькій
школі його навчали, що треба їсти по черзі м’ясо й рибу, фініки й
пшеницю, смокву й ячмінь. Але цілий місяць живитися насінням лотоса!..
Ну, а кінь, корова?.. Вони ж люблять сіно, а ячмінні кльоцки їм треба
силоміць запихати в горло. Мабуть, отак і селяни люблять насіння
лотоса, а пшеничні або ячмінні коржі, риба та м’ясо їм не до смаку.
Зрештою, найпобожніші жерці-чудотворці теж ніколи не куштують ні
м’яса, ні риби. Певно, тільки вельможі та царі потребують м’яса, як
леви та орли, а селянин живиться травою, як віл.
Тільки… те занурювання в воду за податки?.. Ну, а хіба він,
купаючись з товаришами, не притоплював їх чи сам не пірнав? Скільки з
того було сміху! Пірнати – це ж розвага. Що ж до київ, то хіба мало
його били в школі?.. Це боляче, але, мабуть, не всім. Пес, коли його
б’ють, виє і кусається, а віл навіть не оглянеться. Так само
вельможному панові, коли його б’ють, може боліти, а селянин кричить
лише того, щоб покричати при нагоді. Та й не всі кричать, наприклад
офіцери й воїни навіть співають під киями.
Та ці мудрі міркування не могли заглушити в серці царевича
легкого, але невідступного неспокою. Отже, його орендар Дагон наклав
на селян новий податок, якого вони вже не могли сплатити!
В цю хвилину царевич мав на думці не так селян, як свою матір.
Вона неодмінно дізнається про господарювання фінікійця. Що вона скаже
на це синові? Як гляне на нього, як глузливо усміхнеться?.. Не була б
вона жінка, якби не нагадала йому: «Я ж казала тобі, Рамзесе, що цей
фінікієць розорить твої маєтки?..»
«Якби ці зрадники жерці, – думав царевич, – дали мені сьогодні
двадцять талантів, я б завтра вигнав Дагона з моїх маєтків, моїх селян
не били б киями і не занурювали б у воду, а мати не кепкувала б з
мене. Десята… сота частина тих скарбів, що лежать у храмах і марно
тішать ненаситні очі голомозих жерців, на цілі роки зробила б мене
незалежним од фінікійців…»
В цю мить у голові Рамзеса блиснула досить дивна думка, що між
селянами й жерцями існує глибокий антагонізм.
«Через Гергора, – думав він, – повісився той селянин у пустелі…
Щоб утримувати жерців і храми, тяжко працюють близько двох мільйонів
єгипетських селян… Якби маєтки жерців належали царській казні, мені б
не довелося позичати п’ятнадцять талантів і мої селяни не терпіли б
такого жорстокого гніту. Ось де джерело нещасть Єгипту і слабкості
його царів!..»
Царевич розумів, що селянам заподіяно кривду, і відчув велику
полегкість, знайшовши причину лиха – жерців. Йому не спадало на думку,
що його висновки можуть бути помилкові й несправедливі.
Зрештою він не робив висновків, а тільки обурювався. А гнів людини
ніколи не обертається проти неї самої, як голодна пантера не жере
власного тіла, а, прищуливши вуха й крутячи хвостом, вистежує круг
себе здобич.
Розділ тринадцятий
Поїздки наступника трону з метою розшукати жерця, який урятував
Сару і йому дав добру пораду, мали несподівані наслідки.
Жерця знайти не пощастило, зате між єгипетськими селянами почали
ширитись легенди про царевича.
Якийсь чоловік плавав вечорами від села до села маленьким човном і
розповідав селянам, що наступник трону звільнив людей, яким за напад
на його маєток загрожували роботи в каменоломнях. Крім того, царевич
побив урядовця, що стягав з селян додаткові податки. Наостанку
невідомий чоловік додавав, що царевич Рамзес перебуває під особливою
опікою бога Амона з західної пустелі і що цей бог – його батько.
Простий люд жадібно слухав ці легенди, бо вони збігалися з
фактами, а до того ж чоловік, що їх розповідав, і сам був як дух:
припливав невідомо звідки й зникав невідомо куди. Царевич Рамзес не
говорив з Дагоном про своїх селян, навіть не викликав його до себе.
Він відчував сором перед фінікійцем, у якого змушений був позичити
гроші і, можливо, ще не раз позичатиме.
Але через кілька днів після сутички царевича з писарем Дагона
банкір сам завітав до нього, тримаючи щось загорнуте в руках.
Увійшовши в покої царевича, він упав на коліна і, розв’язавши білу
хустку, дістав прегарний золотий келих. Він був оздоблений коштовними
каменями і різьбою: на підставці було зображено картину збирання й
давлення винограду, а на чаші – бенкет.
–  Прийми цей келих, достойний царевичу, від раба твого, – мовив
банкір, – і пий з нього сто… тисячу років… доки й віку твого.
Але царевич зрозумів, що мав на меті банкір. Не доторкаючись до
коштовного подарунка, він суворо промовив:
–  Ти бачиш, Дагоне, багровий відблиск всередині келиха?..
–  Авжеж, – відповів банкір, – як би я міг не бачити цього
багрянцю, коли він свідчить, що цей келих зроблений з щирого золота?
–  А я тобі кажу, що це кров дітей яких забрано в батьків, –
відповів гнівно наступник трону.
Він одвернувся і вийшов з покою.
–  О Ашторет! – простогнав банкір. Губи його посиніли, а руки
почали тремтіти так, що він насилу зав’язав свій келих у білу хустку.
Через кілька Днів Дагон поплив із своїм келихом до маєтку Сари.
Він убрався в пишний одяг, гаптований золотом, у густій бороді його
була скляна кулька, з якої розтікалися, пахощі, а на голові стриміло
два пера.
–  Прекрасна Саро, – почав він, – хай Єгова виллє на твою родину
стільки благословень, скільки води в Нілі. Адже ми, фінікійці, і ви,
євреї, сусіди й брати. А я палаю до тебе таким любовним жаром, що якби
ти не належала найдостойнішому володареві нашому, я б дав за тебе
Гедеонові (хай буде він здоровий!) десять талантів і взяв би тебе за
законну дружину. Така в мене палка вдача!..
–  Хай мене бог боронить, – відповіла Сара, – щоб я зажадала
іншого пана, ніж той, який у мене є. Але чому тобі, шановний Дагоне,
забажалося відвідати сьогодні служницю царевича?
–  Скажу тобі правду, мовби своїй дружині Фамар, яка хоч і
родовита дочка Сідона і принесла мені великий посаг, але вже стара і
не гідна скидати з твоїх ніг сандалі…
–  В медові, що плине з твоїх уст, багато полину, – мовила
Сара.
–  Хай мед буде для тебе, – вів далі Дагон, сідаючи, – а полин:
хай отруює моє серце. Наш володар, царевич Рамзес (хай він живе
вічно!), має уста лева і спритність яструба. Він зволив віддати мені в
оренду свої маєтки, що сповнило нутро моє радістю, але він не вірить
мені, і я з жалю не можу ночами спати, зітхаю і обливаю слізьми своє
ложе, на якому краще б спочивала разом зі мною ти, Саро, а не моя
дружина Фамар, яка вже не може збудити в мені жадання.
–  Ти не це хотів сказати, – перебила його Сара, червоніючи.
–  Я вже й сам не знаю, що хочу казати, відколи побачив тебе і
відколи наш пан, перевіряючи, як я хазяйную в його маєтках, побив
палицею і відібрав здоров’я в мого писаря, який збирав з селян
податок. А я ж збирав його не для себе, а для нашого пана. Бо не я
їстиму пшеничний хліб і смокви з цих маєтків, а ти, Саро, і наш
володар… Адже я дав йому гроші, а тобі – коштовні-прикраси; то чого ж
нікчемні єгипетські хлопи мають розоряти нашого володаря й тебе, Саро?
Щоб ти знала, як хвилюєш ти мою кров, і переконалася, що з тих
панських маєтків я нічого не хочу мати, а все віддаю вам, прийми,
Саро, цей келих із щирого золота, оздоблений коштовними каменями і
різьбою, яка зачарувала б самих богів…
Кажучи це, Дагон вийняв з білої хустки келих, якого не прийняв
царевич.
–  Я навіть не хочу, Саро, – казав він далі, – щоб ти тримала цей
золотий келих у своєму домі й давала з нього пити царевичу. Віддай цей
келих своєму батькові Гедеонові, якого я люблю, мов брата, і скажи
йому, Саро, такі слова: «Дагон, твій брат-близнюк, нещасливий орендар
маєтків наступника трону, розорився. Пий, батьку мій, з цього келиха,
і думай про твого брата Дагона, і благай Єгову, щоб наш володар,
царевич Рамзес, не бив його писарів і не підбурював проти нього селян,
бо вони вже й так не хочуть платити податки». А ти, Саро, знай, що
якби ти коли-небудь допустила мене до себе, я б дав тобі два таланти,
а твоєму батькові талант, та ще й соромився б, що даю так мало, бо ти
гідна того, щоб тебе пестив сам фараон, і наступник трону, і достойний
міністр Гергор, і найхоробріший Нітагер, і всі найбагатші фінікійські
банкіри. Від тебе линуть такі чари, що я, коли бачу тебе, умліваю, а
як не бачу, заплющую очі і облизуюсь. Ти солодша від смокв, запашніша
від троянд… Я б дав тобі п’ять талантів… Візьми цей келих, Саро…
Сара відсторонилась, опустивши очі.
–  Я не візьму келиха, – відповіла вона, – бо мій пан заборонив
мені брати подарунки.
Дагон остовпів і втупився в неї здивованими очима,
–  Хіба ти не бачиш, Саро, чого вартий цей келих? Зрештою я дарую
його твоєму батькові, моєму братові…
–  Я не можу взяти, – прошепотіла Сара.
–  Гвалт! – крикнув Дагон. – То ти, Саро, заплатиш мені за цей
келих іншим способом, нічого не кажучи своєму панові… Адже така
красуня, як ти, повинна мати золото, й коштовності, й свого банкіра,
який би їй постачав гроші, коли вона того забажає, а не лише тоді,
коли її пан захоче…
–  Не можу… – повторила Сара, не приховуючи своєї відрази до
Дагона.
Фінікієць миттю змінив тон і мовив сміючись:
–  Дуже добре, Саро!.. Я тільки хотів переконатися, чи вірна ти
нашому володареві. І бачу, що вірна, хоч дурні люди плещуть…
–  Що?.. – спалахнула Сара, кидаючись на Дагона із стиснутими
кулаками.
–  А-ха-ха!.. – сміявся фінікієць. – Шкода, що цього не чув і не
бачив наш володар… Але я при нагоді розповім йому, коли він буде в
доброму настрої, що ти не тільки вірна йому, як собака, але навіть не
схотіла взяти від мене золотий келих, оскільки він не велів тобі брати
подарунки. А цей келих, повір мені, Саро, спокусив би не одну жінку. І
неабияку жінку…
Дагон посидів ще кілька хвилин, вихваляючи чесноту й покірливість
Сари, потім дуже ніжно попрощався з нею, сів у свій човен з наметом і
поплив до Мемфіса. В міру того як човен віддалявся від маєтку, усмішка
на обличчі фінікійця згасала, її заступив вираз гніву. А коли будинок
Сари зник за деревами, Дагон підвівся в човні і, піднявши руки вгору,
заволав:
–  О Ваал Сідон! О Ашторет!.. Помстіться за мою ганьбу проклятій
дочці Іуди. Хай зникне її зрадлива краса, мов крапля дощу в пустелі!
Хай хвороби сточать її тіло й безумство охопить душу. Хай царевич
вижене її з дому, мов паршиву свиню!.. І як сьогодні вона відштовхнула
мій келих, так нехай прийде час, щоб люди відштовхнули її висохлу
руку, коли вона, гинучи від спраги, благатиме кухлик мутної води!..
Він плювався і бурмотів якісь незрозумілі слова, страшні слова, аж
чорна хмара на мить заступила сонце, а вода круг човна помутніла й
заклекотіла, здіймаючись великими хвилями. Коли він замовк, знову
заясніло сонце, але річка все хвилювалася, наче її збурив новий
приплив води.
Дагонові веслярі полякались і перестали співати, хоч, відокремлені
від свого пана стіною намету, не бачили, що він виробляв…
З того часу фінікієць не показувався на очі наступникові трону.
Але одного разу царевич, повернувшись у свій палац, застав у спальні
гарненьку шістнадцятилітню фінікійську танцівницю. Все убрання її
складалося із золотого обруча на голові і тонкої, мов павутина, шалі
на плечах.
–  Хто ти? – спитав царевич.
–  Жриця і твоя раба, а прислав мене пан Дагон, щоб я розвіяла
твій гнів на нього.
–  Як же ти це зробиш?
–  А отак… Сідай тут, – сказала фінікіянка, садовлячи його в
крісло. – Я стану навшпиньки, щоб бути вищою за твій гнів, і цією
освяченою шаллю відганятиму від тебе злих духів… А киш!.. А киш!.. –
шепотіла вона, танцюючи круг Рамзеса. – Нехай руки мої знімуть
похмурість з чола твого… Нехай мої поцілунки повернуть ясний погляд
очам твоїм… Нехай биття мого серця наповнить музикою вуха твої,
володар Єгипту! А киш!.. А киш!.. Він не ваш, він мій… Любов потребує
такої тиші, що навіть гнів мусить вгамуватись перед нею…
Танцюючи, вона бавилась волоссям Рамзеса, обнімала його за шию,
цілувала в очі. Нарешті, втомлена, сіла біля ніг царевича і, поклавши
голову йому на коліна, не зводила з нього очей, швидко дихаючи
розкритими устами.
–  Ти вже не гніваєшся на твого слугу Дагона?.. – шепотіла,
гладячи його по обличчю.
Рамзес хотів поцілувати її в уста, але вона схопилась і відбігла
від нього, благаючи:
–  О ні, не можна!..
–  Чому?
–  Я незаймана дівчина й жриця великої богині Ашторет… Ти повинен
дуже любити й шанувати мою покровительку, тільки тоді тобі можна було
б поцілувати мене.
–  А тобі можна?
–  Мені все можна, бо я жриця й Дала обітницю зберегти свою
чистоту…
–  То чого ж ти прийшла?
–  Щоб розігнати твій гнів. Я зробила це і йду. Будь здоровий і
завжди добрий, – додала вона, кинувши на нього проникливий погляд.
–  Де ти живеш?.. Як тебе звати?.. – питав царевич.
–  Звуся я Ніжність. А живу… Але навіщо про це говорити? Ти ще не
скоро прийдеш до мене.
Вона махнула рукою й зникла, а царевич, мов одурманений, нерухомо
сидів у кріслі. Виглянувши через якусь хвилину у вікно, він побачив
багаті ноші, що їх чотири нубійці швидко несли в бік Нілу.
Рамзес не жалкував за танцівницею: вона здивувала його, але не
захопила.
«Сара спокійніша від неї, – думав він, – і на вроду краща. До того
ж… здається мені, ця фінікіянка холодна в коханні, а пестощі її –
завчені».
Але з того часу Рамзес перестав гніватись на Дагона, тим більше
що, коли він був якось у Сари, до нього прийшли селяни і, подякувавши
за заступництво, сповістили, що фінікієць уже не змушує їх платити
додаткові податки.
Так було під Мемфісом. Зате в дальших маєтках орендар царевича
надолужував свої втрати.
Розділ чотирнадцятий
У місяці хояк, від половини вересня до половини жовтня, води Нілу
досягли найвищого рівня і почали потроху спадати. В садах збирали
плоди тамаринду, фініки й оливки, а дерева зацвіли вдруге.
В цей час його святість Рамзес XII залишив свій сонячний палац під
Мемфісом і з великим почтом, на кількох десятках пишно оздоблених
суден, поплив, до Фів дякувати богам за добрий розлив, а заразом
принести жертви в гробницях вічно живих предків…
Всемогутній володар дуже ласкаво попрощався із своїм сином і
наступником, але державні справи на час своєї відсутності доручив
Гергорові.
Царевич Рамзес так боляче відчув цей вияв царської неласки, що три
дні не виходив із свого палацу, нічого не їв і тільки плакав. Потім
перестав голитись і перебрався в маєток до Сари, щоб не зустрічатися з
Гергором і водночас зробити прикрість матері, яку вважав причиною
своїх нещасть.
Другого ж дня в цьому тихому, куточку його відвідав Тутмос, який
привіз із собою два човни з музикантами і танцівницями, та ще один –
повний кошів із стравами, квітів та глеків з вином. Але царевич
вирядив музикантів і танцівниць назад і, покликавши Тутмоса до саду,
сказав йому:
–  Напевно, тебе прислала сюди моя мати (хай живе вона вічно!),
щоб розлучити мене з єврейкою? Отже, перекажи її величності, що, якби
Гергор став не тільки намісником, а навіть сином мого батька, я
робитиму те, що мені подобається. Я їх добре знаю… Сьогодні вони
схочуть позбавити мене Сари, а завтра – влади. Я їм доведу, що вмію
стояти на своєму.
Царевич був роздратований. Тутмос знизав плечима й відповів:
–  Як буря заносить птаха в пустелю, так гнів викидає людину на
берег несправедливості. Чи ж можна дивуватися, коли жерці невдоволені,
що наступник трону зв’язав своє життя з жінкою чужої землі й віри?
Правда, Сара їм не подобається, тим більше що вона в тебе одна. Якби
ти, як усі молоді вельможі, мав кілька жінок, і різних, ніхто б не
звертав уваги на єврейку. Але що поганого жерці зробили Сарі? Нічого…
Навпаки, один жрець навіть захистив її від розлюченої юрби розбишак,
яких ти милостиво звільнив з в’язниці.
–  А моя мати? – перебив царевич. Тутмос усміхнувся:
–  Твоя шановна матінка любить тебе, як свої очі й серце.
Звичайно, їй теж не подобається Сара, але знаєш, що мені якось сказала
її величність цариця?.. Щоб я відбив, у тебе Сару!.. Он який вигадала
жарт! На це я відповів їй теж жартома: «Рамзес подарував мені зграю
гончаків і двох сірійських коней, коли вони йому набридли; може, він
колись віддасть мені й свою коханку, яку я змушений буду прийняти, та
ще й, мабуть, не саму».
– І не сподівайся. Тепер я нікому не віддам Сару, і саме тому, що
через неї батько не призначив мене намісником.
Тутмос похитав головою.
–  Ти дуже помиляєшся, – відказав він. – Так помиляєшся, що мене
це навіть лякає. Невже ти й досі не збагнув, чому на тебе впала
царська неласка, хоч це знає кожна розумна людина в Єгипті?..
–  Нічого не знаю…
–  Тим гірше, – збентежено мовив Тутмос – Хіба ти не знаєш, що
після маневрів воїни, а надто грецькі, по всіх шинках п’ють за твоє
здоров’я?
–  Для цього вони й одержали гроші.
–  Так, але не для того, щоб кричати на все горло, що ти, сівши на
престол після його святості (хай він живе вічно!), почнеш велику
війну, після якої в Єгипті настануть зміни… Які зміни? І хто за життя
фараона насмілюється говорити про плани наступника?..
Царевич спохмурнів.
–  Це одне, але скажу тобі й друге, – вів далі Тутмос, – бо зло,
як гієна, ніколи не ходить само. Чи знаєш ти, що селяни співають пісні
про те, як ти звільнив розбишак із в’язниці, і – а це ще гірше –
кажуть, що ти, сівши на престол, скасуєш податки?.. До того треба
додати, що коли серед селянства починалися балачки про
несправедливість та про податки, завжди вибухали заколоти. І тоді або
зовнішній ворог вдирався в ослаблену країну, або Єгипет розпадався на
стільки частин, скільки в ньому було номархів… Подумай сам, нарешті,
чи ж годиться, щоб у Єгипті чиєсь ім’я вимовляли частіше, ніж ім’я
фараона? І чи можна, щоб хтось ставав між народом і нашим володарем?
Якби ти дозволив, я б розповів тобі, як на все це дивляться жерці.
–  Звичайно, кажи…
–  Так от. Один велемудрий жрець, що з башти храму Амона
спостерігає рух небесних світил, вигадав таку притчу: «Фараон – це
сонце, а наступник трону – місяць. Коли за світосяйним богом місяць
посувається здалека, – буває ясно вдень і ясно вночі. Коли ж місяць
підступає занадто близько до сонця – він сам зникає, а ночі бувають
темні. Та коли трапиться так, що місяць стане перед сонцем, тоді
настає затемнення і великий переполох у цілому світі…»
– І всі ці теревені, – перебив Рамзес, – доходять до вух його
святості?.. Лихо на мою голову!.. Краще б я не був царським сином!..
–  Фараон, як земний бог, знає про все, але він надто могутній,
щоб зважати на п’яні вигуки воїнів або на перешіптування селян. Він
розуміє, що кожен єгиптянин віддасть за нього життя, і ти – перший.
–  Правду кажеш!.. – відповів засмучений царевич. – Але в усьому
цьому я бачу нову підступність і підлоту жерців, – додав він
жвавіше. – Виходить, я затьмарюю велич фараона, коли звільняю невинних
з в’язниці або не дозволяю орендареві стягати з моїх селян
несправедливі податки? А коли достойний Гергор керує військом,
призначає полководців, провадить переговори з чужоземними князями, а
моєму батькові полишає тільки молитися…
Тутмос затулив вуха і аж затупотів ногами:
–  Замовкни! Замовкни!.. Кожне твоє слово – блюзнірство. Державою
править тільки його святість, і все, що діється на землі, робиться з
його волі. Гергор – слуга фараона і чинить те, що йому наказує
володар… Колись ти сам переконаєшся в цьому… Нехай слова мої не будуть
хибно витлумачені!..
Царевич так спохмурнів, що Тутмос урвав мову й чимшвидше
попрощався з приятелем. Сівши в свій човен з балдахіном та завісами,
він зітхнув з полегкістю і, випивши чималий келих вина, поринув у
роздуми:
«Ох! Дякую богам, що вони не дали мені такої вдачі, яку має
Рамзес. Це найнещасніша людина в найщасливіших обставинах. Він міг би
мати найвродливіших жінок у Мемфісі, а тримається одної, щоб дошкулити
матері!.. А тим часом він дошкуляє не матері, а всім тим цнотливим
дівчатам і вірним дружинам, які сохнуть з туги, що наступник трону, і
до того ж такий гарний хлопець, не відбирає у них цноти або не змушує
зраджувати чоловіків. Він міг би не тільки пити, але й купатися в
найкращому вині, а тим часом воліє пити кисле солдатське пиво та їсти
сухий корж, натертий часником. Звідки ці мужицькі смаки? Не розумію.
Може, цариця Нікотріс в найнебезпечніший час задивилася на робітників,
що споживали свій харч?
Він міг би від світанку до ночі нічого не робити. Якби схотів, –
його навіть годували б найвельможніші пани, їхні дружини, сестри й
доньки. Але він не тільки сам простягає руку, щоб узяти собі страву, а
ще й – що прикро вражає вельможних юнаків – сам одягається і
вмивається, а його перукар цілими днями ловить птахів у сильця і
марнує свої здібності.
О Рамзесе, Рамзесе! – зітхнув чепурун. – Хіба ж мода може
розвиватися при такому царевичеві? Ми вже цілий рік носимо ті ж самі
фартушки, а перуки затримуються тільки завдяки двірським сановникам,
бо Рамзес зовсім не хоче їх носити, і це дуже принижує всіх вельмож.
А все це… брр!.. робить клята політика… О, який я щасливий, що не
повинен вгадувати, що там думають у Тірі чи в Ніневії, дбати про
утримання війська, підраховувати, наскільки збільшилось чи зменшилось
населення Єгипту та які податки можна з нього стягти. Найстрашніше
бачити, що твій селянин платить тобі не стільки, скільки ти потребуєш
на видатки, а скільки йому дозволяє розлив Нілу. Адже Ніл-батечко не
питає твоїх кредиторів, скільки ти їм винен?..»
Так міркував чепурун Тутмос і заливав свою турботу золотистим
вином. Поки човен доплив до Мемфіса, його зморив такий міцний сон, що
раби мусили на руках перенести його в ноші.
Коли пішов, чи, певніше, втік Тутмос, наступник трону глибоко
замислився, охоплений несподіваною тривогою.
Як вихованець найвищої школи жерців і як виходець з найвищої
аристократії, царевич був скептиком. Він знав, що тоді, як деякі жерці
по кілька місяців постують і моляться, готуючись викликати духів, інші
називають це оманою й ошуканством. Бачив також не раз, як священного
бика Апіса, перед яким падав ниць весь Єгипет, частували киями жерці
найнижчого стану, що давали йому пашу та приганяли до нього корів.
Нарешті, царевич розумів, що його батько, Рамзес XII, якого народ,
вважав вічно живим богом та можновладним володарем світу, насправді
така сама людина, як і всі, тільки трохи більше хвороблива, ніж інші
старі люди, і геть обплутана жерцями.
Все це царевич добре знав і багато з чого кепкував у думках, а
інколи й прилюдно. Але все його вільнодумство розбивалось на скалки об
одну непохитну істину: нікому не можна жартувати з титулів фараона…
Рамзес знав історію свого краю і пам’ятав, що в Єгипті вельможним
людям дозволялося дуже багато. Вельможний пан міг засипати канал,
нишком убити людину, насміхатися потай з богів, брати дарунки від
послів чужоземних держав. Але дві провини вважалися непрощенними:
розголошення таємниць жерців і зрада фараона. Людина, що вчинила такий
злочин, зникала безвісти, непомітно для слуг і друзів, часом навіть
через рік. Що з нею сталося, куди вона поділась – ніхто не зважувався
навіть спитати.
Рамзес відчував, що й він стоїть над такою ж прірвою, відколи
військо й селяни почали вимовляти його ім’я та говорити про якісь його
наміри, зміни в державі й майбутні війни. Коли він думав про це, йому
здавалося, що його, наступника трону, безіменний натовп злидарів і
бунтівників силоміць підіймає на вершину найвищого монумента, звідки
можна тільки впасти й розбитися на смерть.
Згодом, коли він після довгого царювання батька стане фараоном,
він матиме право й змогу здійснити багато такого, про що ніхто, в
Єгипті не може й подумати без страху. А поки що мусить стерегтися, щоб
його не визнали за зрадника й бунтівника проти основ держави.
В Єгипті був єдиний всіма визнаний володар – фараон. Він правив,
він виявляв свою волю, він думав за всіх, і горе тому, хто насмілився
б узяти під сумнів його всемогутність або вголос заговорити про свої
заміри чи про якісь зміни взагалі.
Плани укладалися тільки в одному місці – в залі, де фараон
вислуховував членів найвищої ради і висловлював власну думку. Всі
зміни могли походити тільки звідти. Там палав єдиний зримий світильник
державної мудрості, що осявав увесь Єгипет. Але й про це безпечніше
було мовчати.
Всі ці думки з швидкістю вихру кружляли в голові царевича, коли
він сидів на кам’яній лаві під каштаном в саду Сари і дивився на
навколишній краєвид.
Води Нілу вже трохи спали й зробились прозорі, як кришталь. Але
весь край ще скидався на морську затоку, густо всіяну острівцями, на
яких стояли будинки, зеленіли сади й городи, а подекуди купки високих,
гарних дерев.
Навколо цих островів стриміли журавлі з цебрами, якими голі
міднотілі люди в чепцях, з брудними пов’язками на стегнах черпали воду
з Нілу і по черзі виливали її в колодязі, що були покопані на пагорках
один над одним.
Одне таке місце особливо привернуло увагу Рамзеса. Це був стрімкий
пагорок, на схилі якого працювали три журавлі. Перший набирав воду з
річки й виливав у найближчий колодязь; другий черпав її з цього
колодязя і підіймав на кілька ліктів вище – у середній; третій
переливав воду з середнього до найвищого, що був на самій вершині
пагорка. Кілька голих людей набирали з нього воду цебрами й поливали
грядки, де росла городина, або кропили дерева ручними порскалками.
Рухи журавлів, що підіймались і опускались, перехиляння цебер,
вибризки порскалок бути такі ритмічні, що люди, які біля них
працювали, здавалися автоматами. Ніхто з них ні разу не перемовився
словом із своїм сусідою, не змінив місця, не оглянувся навколо, а
тільки нагинався й випростовувався одним і тим самим рухом з ранку й
до вечора, місяць у місяць і, мабуть, з дитинства й до смерті.
«І ці істоти, – думав царевич, дивлячись на хліборобів, – хочуть
зробити мене виконавцем своїх марень!.. Яких змін можуть вони жадати в
державі? Хіба щоб той, хто виливає воду в нижній колодязь, перейшов до
верхнього або, замість того щоб поливати грядки з цебра, кропив дерева
з порскалки».
Гнів і болісне почуття приниження охопили царевича від думки, що
через базікання цих нікчемних істот, які все життя гнуться над
колодязями з каламутною водою, він, наступник трону, не став
намісником.
В цю мить між деревами почувся тихий шелест, ї ніжні руки лягли
йому на плечі.
–  Що таке, Саро? – спитав царевич, не повертаючи голови.
–  Ти смутний, пане мій?.. – мовила Сара. – Не так утішився
Мойсей, побачивши землю обітовану, як я, коли ти сказав, що
переїжджаєш сюди, щоб жити разом зі мною. Але ось уже цілу добу ми
вкупі, а я ще не бачила твого усміху. Ти навіть не розмовляєш зі мною,
ходиш похмурий, вночі не пестиш мене, а тільки зітхаєш.
–  Мені дуже тяжко.
–  Звірся Мені! Гризота – мов скарб, який дано тобі на схованку.
Поки стережеш його сам, навіть сон тікає від тебе, і тільки тоді стає
тобі легше, коли знайдеш товариша, щоб стеріг разом з тобою.
Рамзес обняв її і посадив біля себе на лаві.
–  Коли селянин, – мовив він з усміхом, – не встигне перед
розливом зібрати з поля врожай, йому допомагає жінка. Вона також доїть
корів, носить йому їсти в поле, обмиває, його, коли він втомлений
повертається додому. Тому й склалася думка, що жінка завжди може
допомогти чоловікові.
–  А ти в це не віриш, мій пане?
–  Турботам наступника трону не зарадить жінка, – відповів Рамзес,
– навіть така мудра і владна, як моя мати…
–  Боже мій! Які ж це турботи, скажи мені, – наполягала Сара,
пригортаючись до царевича. – За нашими переказами, Адам покинув рай
через Єву, а він же був чи не найбільшим царем найпрекраснішого
царства…
Царевич замислився, а потім сказав:
– І наші мудреці вчать, що не один чоловік зрікався високих
почестей заради жінки. Але я не чув, щоб хтось досяг чогось великого в
житті завдяки жінці; хіба який полководець, котрому фараон віддав
дочку з великим посагом і настановив його на високу посаду. Проте
допомогти чоловікові зайняти вище становище чи хоча б скинути з себе
тягар турбот жінка не здатна.
–  Може, тому, що жодна не кохає так, як я тебе, пане мій… –
прошепотіла Сара.
–  Я знаю, що твоє кохання не має меж… Ти ніколи не вимагала від
мене подарунків і не підтримувала тих, хто не гребував шукати щастя
навіть під ложем коханки царського сина. Ти лагідніша за ягня і тиха,
як ніч над Нілом… Поцілунки твої, як пахощі з країни Пунт, а обійми
солодкі, як сон стомленої працею людини. Немає слів, щоб змалювати
твою красу й чари. Ти диво поміж жінками, бо уста їхні зрадливі, а
любов коштує дорого. І все ж, при всій своїй досконалості, чим ти
можеш полегшити мої турботи? Чи спроможна ти зробити, щоб його
святість пішов великим походом на схід, а мене поставив на чолі
війська? Чи можеш ти дати мені хоч корпус Менфі, який я просив у
батька, або призначити мене правителем Нижнього Єгипту?.. Чи можеш ти
зробити так, щоб усі піддані його святості думали й почували так само,
як я, його найвірніший слуга?..
–  Це правда, я не можу… Нічого не можу, – сумно прошепотіла Сара,
опустивши руки на коліна.
–  Ні, ти багато можеш зробити!.. Можеш розважити мене, –
відповів, усміхаючись Рамзес. – Я знаю, що ти вчилася танцювати і
грати. То скинь же ці довгі шати, які швидше пасують жриці, що пильнує
вогонь, вберися у прозорий серпанок, як… фінікійські танцівниці… І так
танцюй і так милуй мене, як вони…
Сара схопила його за руки і, блиснувши очима, вигукнула:
–  Ти знаєшся з цими розпусницями? Кажи… нехай я довідаюсь про
своє горе… А потім виряди мене до батька, в нашу пустельну долину, в
якій краще б я була тебе не зустрічала!
–  Ну, ну… заспокойся, – мовив царевич, бавлячись її волоссям. –
Адже мені доводиться бачити танцівниць як не на бенкетах, то на
урочистих церемоніях у фараона або на відправах у храмах. Але всі вони
разом не хвилюють мене так, як ти одна. Та й зрештою… котра з них
могла б зрівнятися з тобою? Тіло твоє – як статуя Ісіди, вирізьблена з
слонової кістки, а з них кожна має якусь ваду. Одні занадто товсті, в
інших худі ноги або негарні руки, а деякі навіть носять штучні коси.
Чи ж є друга така, як ти?.. Якби ти була єгиптянкою, всі храми
домагалися б, щоб ти була заспівувачкою в їхніх хорах. Та що я кажу,
якби ти зараз з’явилася в Мемфісі в прозорій сукні, жерці примирилися
б з тобою, аби тільки ти погодилася брати участь в процесіях.
–  Нам, донькам Іуди, не можна носити нескромні убрання.
–  Ні танцювати, ні співати?.. Нащо ж ти того вчилась?
–  Наші дівчата й жінки танцюють наодинці, щоб скласти хвалу богу,
а не для того, щоб сіяти в серцях чоловіків вогнисті зерна пристрасті.
А співаємо… Зажди, пане мій, я тобі заспіваю.
Сара підвелася з лави й пішла до будинку. Незабаром вона
повернулась назад. За нею несла арфу молода дівчина із зляканими
чорними очима.
–  Що це за дівчина? – спитав царевич. – Чекай, де я бачив цей
погляд?.. Ага, коли я був тут востаннє, це перелякане дівча
придивлялося до мене з-за кущів…
–  Це моя родичка й служниця Естер, – відповіла Сара. – Вона живе
в мене вже місяць, але боїться тебе, пане, і тому завжди тікає. Може,
вона й справді колись придивлялася до тебе з-за кущів.
–  Ти можеш іти, дитино, – мовив царевич до остовпілої дівчини, а
коли та зникла за деревами, додав: – Вона також єврейка? А той сторож
твоєї садиби, який теж дивиться на мене, як баран на крокодила?
–  Це Самуїл, син Єздри, теж мій родич. Я взяла його замість
негра, якого ти, мій пане, відпустив на волю. Адже ти дозволив мені
вибирати собі слуг?..
–  Звичайно, дозволив. Напевне, наглядач за слугами теж єврей, бо
в нього жовта шкіра і дивиться він так покірливо, як не зможе жоден
єгиптянин.
–  Це Єзекіїл, – відповіла Сара, – син Рувима, родич мого батька.
Він не подобається тобі, мій пане?.. Це все вірні твої слуги.
–  Чи подобається він мені? – мовив похмуро царевич, барабанячи
пальцями по лавці. – Він тут не для того, щоб мені подобатись, а щоб
пильнувати твоє майно… Зрештою мене ці люди зовсім не обходять.
Співай, Саро.
Сара сіла на траві біля ніг царевича і, взявши на арфі кілька
акордів, заспівала:
–  «Де той, хто не має турбот? Де той, хто, вкладаючись спати,
сказав би: цей день я провів без смутку? Де людина, яка, лягаючи в
труну, сказала б: життя моє минуло без страждань і тривоги, як погожий
вечір над Йорданом?
А скільки є таких, які щодня хліб свій обливають сльозами, а дім
їхній повен зітхань.
Плач – це перший поклик людини на цій землі, а стогін – останнє
прощання. Повна страху, входить вона в життя, повна жалю, лягає на
вічний спочинок, і ніхто її не питає, де вона хотіла б залишитись.
Де той, хто не знає гіркоти життя? Чи це дитина, в якої смерть
забрала матір? Чи немовля, що в його матері голод висмоктав груді
раніше, ніж воно встигло прикластися до них устами?
Де людина, яка впевнена в своїй долі і сміливо зустрічає
завтрашній день? Чи це той, хто, працюючи в полі, знає, що він не
владен послати на нього дощ або заступити дорогу сарані? Чи купець,
який віддає багатство своє на волю вітрів, які дмуть невідомо звідки,
а життя довіряє хвилям над безоднею, що все поглинає і нічого не
повертає?
Де людина без тривоги в душі? Чи це мисливець, що женеться за
прудконогою сарною, а натрапляє на лева, який глузує з його стріл? Чи
воїн, який іде в бій, щоб здобути славу, а знаходить ліс гострих
списів та бронзових мечів, щоб зчервонити їх своєю кров’ю? Чи це
великий цар, який під пурпуром носить важкий панцир, недремним оком
стежить за підступами заздрісних сусідів, а вухом ловить шелест
завіси, щоб у власному наметі його не захопила зрада?
Через це серце людини завжди і всюди сповнене, смутком. В пустелі
загрожують їй лев і скорпіон, в печерах – дракони, поміж квітами –
отруйна змія. При сонці зажерливий сусід міркує, як захопити її землю,
вночі хитрий злодій намацує двері в її комору. Змалку людина
безпорадна, на старість. – немічна, в розквіті віку оточена
небезпеками, мов кит водяною безоднею.
І тому, о боже, творець наш, до тебе звертається змучена людська
душа. Ти привів її в цей світ, де стільки пасток, ти вселив у неї
страх смерті, ти перетяв усі дороги спокою, крім тієї, яка веде до
тебе. Як дитина, що не вміє ходити, хапається за одежу матері, щоб не
впасти, так нещасна людина волає до твого милосердя і шукав порятунку
від непевності…»
…Сара замовкла. Царевич замислився і трохи згодом мовив:
–  Ви, євреї, похмурий народ. Якби в Єгипті вірили так, як навчає
ваша пісня, ніхто не сміявся б на берегах Нілу. Вельможі поховалися б
зі страху в підземеллях храмів, а простий люд, замість того щоб
працювати, втік би в печери й там чекав би від бога милосердя, якого
так і не дочекався б.
Наш світ зовсім інший: в ньому все можна мати, але все треба
здобути самому. Наші боги не допомагають легкодухим. Вони сходять на
землю лише тоді, коли герой, що зважився на якийсь надлюдський,
подвиг, вичерпає всі сили. Так було з Рамзесом Великим, коли він
кинувся сам на дві з половиною тисячі ворожих колісниць, у кожній з
яких сиділо по три воїни. Лише тоді безсмертний батько Амон подав йому
руку і довершив розгром ворога. А якби він не боровся, а чекав на
милосердя вашого бога, вже давно на берегах Нілу єгиптяни ходили б
лише з цебром і глиною, а нікчемні хетти – з папірусами й киями.
Тому, Саро, швидше твої чари, аніж твоя пісня, розвіють мою журбу.
Якби я жив так, як вчать єврейські мудреці, і чекав на допомогу з
неба, вино тікало б від моїх уст, а жінки – від моєї оселі.
І, звичайно, я не міг би тоді бути наступником фараона, так само
як мої рідні брати, з яких один не може пройти по кімнаті, не
спираючись на двох рабів, а другий лазить по деревах.
Розділ п’ятнадцятий
Другого дня Рамзес послав свого негра з наказами до Мемфіса, а
близько полудня звідти до маєтку Сари приплив великий човен, повний
грецьких воїнів у високих шоломах і блискучих панцирах.
За командою, шістнадцять греків, озброєних короткими списами й
щитами, вийшли на берег і вишикувалися у дві шеренги. Вони вже були
готові рушити до будинку Сари, коли їх затримав другий посланець
царевича, який наказав воїнам зостатись на березі і тільки їхнього
начальника Патрокла запросив до наступника трону.
Воїни лишились на місці й стояли нерухомо, мов два ряди колон,
оббитих блискучою бляхою. За посланцем пішов Патрокл у шоломі з перами
і в пурпуровій туніці, на яку був надітий золотий панцир, оздоблений
на грудях зображенням жіночої голови із зміями замість волосся.
Царевич прийняв славнозвісного полководця на воротях саду. Він не
посміхнувся до нього, як звичайно, навіть не відповів на низький уклін
Патрокла, а мовив з холодним виразом обличчя:
–  Перекажи, славний полководче, воїнам з моїх грецьких полків, що
я не буду провадити з ними військової муштри, поки його святість наш
володар не призначить мене вдруге їхнім начальником. Вони втратили цю
честь, бо, понапивавшись, вигукували по шинках слова, які мене
ображають. Звертаю також твою увагу на те, що в грецьких полках погана
дисципліна. Воїни прилюдно базікають про політику, про якусь можливу
війну, а це схоже на державну зраду. Про такі речі може говорити лише
його святість фараон і члени найвищої ради. Ми ж, воїни й слуги нашого
володаря, яке б звання ми не мали, можемо тільки виконувати накази
наймилостивішого повелителя і – завжди мовчати. Прошу тебе, славний
полководче, переказати це моїм полкам і бажаю тобі всього найкращого.
–  Буде так, як ти звелів, ерпатре, – відповів грек.
Він круто повернувся і, випнувши груди, попрямував, брязкаючи
зброєю, до свого човна.
Звичайно, він знав про розмови воїнів по шинках і відразу
зрозумів, що в наступника трону, якого військо обожнювало, сталася
якась прикрість. Тому, наблизившись до загону воїнів, який стояв на
березі, він сердито закричав, вимахуючи руками:
–  Хоробрі грецькі воїни!.. Паршиві пси, щоб вас черви сточили!
Якщо з цієї хвилини хтось із греків вимовить у шинку ім’я наступника
трону, я поб’ю глек йому на голові, а черепки запхаю в горлянку і –
геть з полку!.. Будете один з другим пасти свині в єгипетських селян,
а у ваших шоломах кури нестимуть яйця. Така доля чекає кожного дурня,
що не вміє тримати язика за зубами. А тепер ліворуч… кругом! – і марш
у човен, щоб вас чума забрала! Воїни його святості повинні насамперед
пити за здоров’я фараона та благоденство високошановного військового
міністра Гергора. Хай вони живуть вічно!..
–  Хай живуть вічно!.. – повторили воїни.
В човен усі посідали похмурі. Але біля Мемфіса Патроклове обличчя
трохи-прояснилося, і він звелів заспівати пісню про дочку жерця, яка
так любила воїнів, що в свою постіль клала ляльку, а сама цілі ночі
пропадала в будці вартових. В такт цій пісні легко було марширувати по
дорозі, а зараз – жвавіше вимахувати веслами.
Надвечір до Сариного маєтку приплив другий човен, з якого вийшов
головний управитель всіх маєтків Рамзеса.
Царевич і цього сановника прийняв на воротях саду, може, щоб
підкреслити свою суворість, а може, щоб не примушувати його заходити в
дім своєї наложниці-єврейки.
–  Я хотів, – мовив наступник трону, – побачитися з тобою й
сказати, що між моїми селянами ширяться якісь неподобні чутки про
зменшення податків чи щось подібне… Я хочу, щоб селяни знали, що
податків я зменшувати не буду. А коли хтось, незважаючи на
застереження, впиратиметься в своїй глупоті й далі провадитиме ці
розмови, – дати йому київ.
–  Може, хай краще заплатить пеню… утен чи драхму, як ти накажеш,
володарю? – озвався управитель.
–  Гаразд, нехай платять пеню… – відповів царевич, трохи
завагавшись.
–  А зараз, може б, дати київ найнеслухнянішим, щоб краще
пам’ятали милостивий наказ?.. – спитав управитель.
–  Гаразд, найнеслухнянішим можна дати київ.
–  Насмілюсь доповісти, найясніший володарю, – зашепотів, низько
схилившись, управитель, – що селяни, підбурені якимсь невідомим
чоловіком, і справді якийсь час говорили про зменшення податків. Але
кілька днів тому раптом замовкли…
–  Ну, тоді можна їх не бити, – зауважив Рамзес.
–  Хіба для попередження?.. – спитав управитель.
–  А не шкода київ?
–  Цього добра в нас вистачає.
–  В кожному разі… знайте міру, – мовив царевич. – Я не хочу… не
хочу, щоб до його святості дійшло, що я без потреби катую селян… За
бунтівниче базікання треба бити й стягати пеню, але, коли нема для
цього приводу, можна виявити великодушність.
–  Розумію, – відповів управитель, дивлячись у вічі царевичу. –
Хай кричать, скільки хочуть, аби не шепотіли блюзнірства…
Ці розмови царевича з Патроклом і управителем облетіли
весь Єгипет.
Коли управитель сів у човен, царевич позіхнув і, повівши довкола
знудженим поглядом, подумки сказав собі:
«Я зробив, що міг… А зараз нічого не робитиму, якщо зможу…»
В цю мить від господарських будівель до царевича долинули тихий
стогін і часті удари. Рамзес обернувся і побачив, що наглядач над
наймитами Єзекіїл, син Рувима, лупцює києм одного з своїх підвладних,
заспокоюючи його при тому:
–  А тихо!.. А мовчи!.. Підла скотина!..
Наймит, якого били, лежав на землі і затикав рукою рот, щоб не
кричати.
Царевич в першу хвилину кинувся був, як пантера, до будівель. Та
враз зупинився.
«Що ж я, йому зроблю?.. – подумав він. – Адже це Сарин маєток, а
цей єврей – її родич».
Він стиснув зуби й зник між деревами, тим більше що екзекуція вже
скінчилася.
«Виходить, отак господарюють покірні євреї?.. – думав царевич. –
Виходить, так?.. На мене дивиться, як переляканий пес, а сам б’є
робітників?.. Невже вони всі такі?..»
І вперше в душі Рамзеса прокинувся сумнів, що, може, й Сара тільки
прикидається доброю.
В серці Сари справді відбувалися деякі зміни.
В першу хвилину, коли вона зустріла царевича в пустельній долині,
Рамзес сподобався їй. Та це почуття одразу приглушилось, як тільки
вона довідалась, що цей красень – син фараона і наступник трону. А
коли Тутмос домовився з Гедеоном про те, що забере її в дім царевича,
Сара була остаточно приголомшена.
Ні за які скарби, навіть під загрозою смерті, вона не покинула б
Рамзеса, але не можна сказати, щоб кохала його в ту пору. Кохання
потребує свободи й часу, щоб розквітнути пишним цвітом; а їй не дали
ні часу, ні свободи. Сьогодні вона побачила царевича, а завтра її
схопили, майже не питаючи згоди, і перевезли в маєток за Мемфісом.
Через кілька днів вона вже стала коханкою царевича, здивована,
злякана, не розуміючи, що з нею діється.
До того ж не встигла вона звикнути до нових вражень, як її
стривожили ненависть людей до неї, єврейки, потім відвідини незнайомих
жінок і, нарешті, напад на маєток.
Те, що Рамзес заступився за неї і хотів кинутись на нападників,
злякало її ще дужче. Їй ставало млосно від самої думки, що вона
опинилася в руках такого запального і всевладного чоловіка, який міг,
коли схоче, проливати чужу кров, убивати…
На хвилину Сара впала в розпач; їй здавалося, що вона збожеволіє,
коли почула грізні накази царевича, який кликав слуг до зброї… Але
саме тоді стався незначний випадок, – одне слівце витверезило Сару і
надало нового напрямку її почуттям.
Царевич, думаючи, що вона поранена, зірвав у неї з голови пов’язку
і, побачивши синець, вигукнув: «Це лише синець?.. Як він змінює
обличчя!..»
Почувши це, Сара забула про свій біль І страх. її охопила нова
тривога: виходить вона змінилася так, що це аж здивувало царевича? Але
тільки здивувало!..
Синець зник через кілька днів, проте в серці Сари залишилися і
стали зростати не знані досі почуття. Вона почала ревнувати Рамзеса і
боятися, щоб він її не покинув.
І ще одне мучило її: те, що вона почувала себе слугою і
невільницею царевича. Вона й сама прагнула бути його найвірнішою
служницею, найвідданіщою рабинею, невідступною, як тінь. Але водночас
хотіла, щоб він хоч у хвилини пестощів не ставився до неї як пан і
володар.
Адже вона належала йому, а він їй. Чому ж він не хоче показати, що
любить її хоч трохи, а кожним словом і рухом дає відчути, що між ними
лежить прірва?.. Яка?.. Хіба не вона тримала його в своїх обіймах?
Хіба не він цілував її уста й перса?
Якось царевич приплив до неї із своїм псом. Він пробув лише кілька
годин, але весь цей час пес лежав біля його ніг на Сариному місці, а
коли вона хотіла там сісти, загарчав на неї… А царевич сміявся і так
само перебирав пальцями шерсть нечистої тварини, Як її волосся. І пес
дивився царевичеві в очі так само, як вона, – тільки сміливіше за неї.
Сара не могла заспокоїтись і зненавиділа розумну тварину, яка
відбирала в неї частину пестощів царевича, хоч і не домагалась їх, і
поводилася із своїм хазяїном так вільно, як ніколи не зважилася б
поводитися вона, Сара. Навіть не змогла б бути такою байдужою або
дивитися в інший бік, коли на її голові лежала рука володаря.
А недавно царевич знову згадав про танцівниць. Тоді Сара
вибухнула. Як?! То він дозволив пестити себе цим голим безсоромним
жінкам?.. І Єгова, дивлячись на це з високого неба, не побив громом
тих розпусниць?..
Правда, Рамзес сказав, що вона дорожча йому від усіх. Але слова
його не заспокоїли Сару; вона тільки вирішила не думати ні про що,
крім свого кохання.
Що буде завтра – байдуже. І коли Сара співала біля ніг царевича
пісню про муки й біль, що їх судилося терпіти людині від колиски до
могили, вона виливала в цій пісні свою душу, свою останню надію – на
бога.
Тепер Рамзес із нею, і цього їй досить: це найбільше щастя, яке
може дати їй життя. Але саме тут почалися для Сари найважчі
переживання.
Царевич жив з нею під одним дахом, гуляв з нею в саду, іноді брав
з собою в човен і катав по Нілу. Але він ні на волосину не став їй
ближчий, ніж тоді, коли жив на тому боці річки, в глибині царського
парку.
Рамзес був з нею, та думав про щось інше, і Сара навіть не могла
вгадати, про що. Він обнімав її чи перебирав її волосся, а дивився в
бік Мемфіса, на величезні пілони царського палацу або – кудись у
далечінь…
Часом він навіть не відповідав на її запитання або дивився на неї
так, наче щойно прокинувся, немов дивуючись, що бачить її поруч з
собою.
Розділ шістнадцятий
Такі були не дуже часті зрештою хвилини найбільшої близькості між
Сарою та її царственим коханцем.
Давши накази Патроклові та головному управителю своїх маєтків,
наступник трону значну частину дня проводив поза маєтком, найчастіше в
човні. Плаваючи по Нілу, він або ловив неводом рибу, яка цілими
табунами снувала в благословенній річці, або забирався на болота і,
заховавшись поміж високими стеблами лотосів, стріляв з лука в диких
птахів, які, ніби та комашня, кружляли над ним крикливими зграями. Але
й тоді не залишали його честолюбні думки. З полювання царевич зробив
щось подібне до ворожби. Не раз, побачивши на воді зграю жовтих гусей,
він натягав лук і казав:
–  Якщо влучу, буду колись таким, як Рамзес Великий… Чувся тихий
посвист стріли, і прошитий нею птах, тріпочучи
крилами, кричав так пронизливо, що на всьому болоті зчинявся
переполох. Хмари гусей, качок і лелек злітали вгору і, описавши велике
коло над товаришем, що вмирав унизу, сідали на інше місце.
Коли все вщухало, царевич обережно плив човном далі, туди, де
гойдалися очерети та чулися уривисті покрики птахів. Побачивши між
зеленими заростями плесо чистої води і нову зграю, він знову натягав
лук і шепотів:
–  Якщо влучу, буду фараоном. Якщо не влучу…
Цього разу стріла падала в воду і, відскочивши кілька разів від її
поверхні, зникала між лотосами. А царевич, розпалившись, випускав
стріли одна за одною, вбиваючи або тільки полохаючи птахів. В маєтку
пізнавали, де зараз царевич, по галасливих хмарах птаства, яке
щохвилини злітало вгору і кружляло над його човном.
Коли Рамзес, стомлений, повертався надвечір у маєток, Сара вже
чекала його біля порога з мідницею води, глеком легкого вина та з
вінками троянд. Царевич усміхався їй, гладив по обличчю, але,
дивлячись в її сповнені ніжності очі, думав: «Цікаво, чи могла б вона
бити єгипетських селян так само, як її завжди злякані родичі?.. О, моя
матінка має рацію, не довіряючи євреям, хоч Сара, може, й не така, як
інші!..»
Якось, несподівано повернувшись додому, він побачив на. подвір’ї
великий гурт голих дітей, які весело бавились. Всі вони були
жовтошкірі. Угледівши його, дітлахи розбіглися з галасом, мов дикі
гуси на болоті. Поки Рамзес устиг зійти на терасу, вони зникли, що й
сліду не лишилось.
–  Що це за малеча, – спитав він Сару, – що так тікає від
мене?
–  Це діти твоїх слуг, – відповіла вона.
– Євреїв?
–  Моїх братів…
–  Боги! Який плодючий ваш народ! – засміявся царевич. – А це
хто? – додав він, показуючи на чоловіка, який боязко виглядав з-за
муру.
–  Це Аод, син Барака, мій родич… Він хоче служити тобі, пане мій.
Чи можу я його прийняти?
Царевич знизав плечима.
–  Маєток твій, – відповів він, – можеш приймати всіх, кого хочеш.
Але якщо ці люди будуть так множитись, вони незабаром заселять весь
Мемфіс.
–  Ти не любиш моїх братів? – шепнула Сара, з тривогою дивлячись
на Рамзеса і припадаючи йому до ніг.
Царевич здивовано глянув на неї.
–  Я про них навіть не думаю, – відповів він гордо.
Ці дрібні непорозуміння, які вогненними краплинами падали на
Сарине серце, не змінили ставлення Рамзеса до неї. Він був привітний і
пестив її, як завжди, хоч очі його дедалі частіше поглядали на той
берег Нілу, зупиняючись на могутніх пілонах палацу.
Незабаром Рамзес помітив, що не тільки він сумує в своєму
добровільному вигнанні. Одного дня від того берега відчалила пишно
оздоблена царська барка, перепливла Ніл в напрямі до Мемфіса і почала
кружляти так близько від Сариного маєтку, що Рамзес міг навіть
розпізнати людей, які в ній сиділи. Він побачив під пурпуровим
балдахіном свою матір в товаристві інших жінок двору, а навпроти неї,
на низькій лаві, намісника Гергора. Здавалось, вони не дивились на
садибу, але царевич знав, що вони його бачать.
«Ага, – подумав він, усміхнувшись. – Моя вельможна матінка і його
достойність міністр намагаються виманити мене звідси, перш ніж
повернеться його святість…»
Був місяць тобі – кінець жовтня і початок листопада. Вода в Нілі
спала на півтора людського зросту, щодня оголюючи нові клапті чорної
грузької землі. Там, де зійшла вода, відразу з’являлась вузька соха,
яку тягнула пара волів. За сохою йшов голий орач, біля волів – погонич
з коротким батогом, а за ними – сіяч, по кісточки вгрузаючи в мул: він
ніс у фартусі пшеницю й щедро розсипав її повними жменями.
В Єгипті починалася найкраща пора року – зима. Було не більше як
п’ятнадцять градусів тепла, земля хутко вкривалася смарагдовою
зеленню, серед якої рясніли нарциси й фіалки.
Їхні пахощі все дужче було чути серед свіжого духу землі й води.
Вже кілька разів царський човен з найяснішою царицею Нікотріс і
намісником Гергором з’являвся поблизу Сариного маєтку. Щоразу Рамзес
бачив свою матір, яка весело розмовляла з Гергором, і переконувався,
що вони навмисне не дивилися в його бік, наче хотіли виявити свою
зневагу.
–  Почекайте! – прошепотів розгніваний царевич. – Я доведу вам, що
і я зовсім не сумую…
І коли одного дня, незадовго до заходу сонця, від того берега
відплив золочений царський човен з пурпуровим балдахіном, оздобленим
на ріжках страусовими перами, Рамзес звелів спорядити човен на двох і
сказав Сарі, що попливе з нею.
– Єгово! – вигукнула вона, складаючи руки. – Адже там твоя мати й
намісник!
–  А тут буде наступник трону. Візьми з собою арфу, Саро.
–  Ще й арфу?.. – спитала вона тремтячи. – А що, як твоя вельможна
мати схоче говорити з тобою? Я тоді кинусь у воду!..
–  Не будь дитиною, Саро, – відповів, усміхаючись, царевич. – Його
достойність намісник і моя мати дуже люблять співи. Ти можеш навіть
прихилити їх до себе, коли заспіваєш гарну єврейську пісню. Хай там
буде щось про кохання…
–  Я не знаю такої, – відповіла Сара, в якій слова царевича раптом
збудили надію. Може, й справді її спів сподобається могутнім
володарям, а тоді…
На царській барці побачили, що наступник трону сідаєзСарою в
простий човник і навіть сам веслує.
–  Ти бачиш, достойний міністре? – шепнула цариця. – Він пливе
назустріч нам із своєю єврейкою.
–  Наступник трону так розумно повівся із своїми воїнами й
селянами і виявив таке велике каяття, віддалившись від царського
палацу, що ви, ваша величність, можете простити йому цю дрібну
похибку, – відповів міністр.
–  О, якби він не сидів у цій шкаралупі, я б наказала розбити
її! – гнівно мовила цариця.
–  Нащо? – спитав міністр. – Царевич не був би нащадком фараонів і
верховних жерців, якби не намагався скинути пута, що їх, на жаль,
накладає на нього закон або наші, може, й химерні звичаї. Але він
довів, що, коли треба, вміє володіти собою. Він здатен навіть
визнавати свої помилки, а це дуже рідкісна риса і неоціненна для
наступника трону. А те, що він хоче подражнити нас своєю коханкою,
тільки показує, як йому боляче, що він попав у неласку, хоча й мав
найблагородніші наміри.
–  Але ця єврейка!.. – прошепотіла цариця, мнучи опахалозпер.
–  Тепер я спокійний щодо неї, – вів далі міністр. – Це вродливе,
але дурненьке створіння, яке не збирається, та й не зуміло б впливати
на царевича. Вона не бере подарунків і навіть не бачить нікого,
замкнувшись у своїй не дуже-то дорогій клітці. Може, згодом вона й
навчилася б користуватись із становища царевичевої коханки та витягла
б із скарбниці наступника трону десяток-два талантів. Але поки до
цього дійде, вона набридне Рамзесові…
–  Хай промовляє твоїми устами всевидющий Амон.
–  Я цього певен. Царевич через неї ніколи не втрачав розуму, як
це буває з нашими вельможами, в яких спритні інтриганки можуть
відібрати маєток, здоров’я, навіть довести їх до суду. Рамзес бавиться
нею, як зрілий чоловік невільницею. До того ж Сара вагітна…
–  Невже?.. – вигукнула цариця. – Звідки ти знаєш?..
–  Те, чого не знає найясніший наступник трону і навіть сама
Сара?.. – усміхнувся Гергор. – Ми повинні все знати. Зрештою цю
таємницю не так важко було розкрити. Адже разом з Сарою живе її
родичка Тафет, неймовірно балакуча жінка.
–  Вже кликали до неї лікаря?
–  Я ж сказав, сама Сара ще нічого не знає, а шановна Тафет,
побоюючись, щоб Рамзес не охолов до її вихованки, радо викоренила б у
зародку цю таємницю. Але ми не дозволимо. Адже це буде дитина
царевича.
–  А якщо син?.. Ти ж знаєш, що він міг би наробити нам клопоту… –
сказала цариця.
–  Все передбачено, – відповів жрець. – Коли буде дочка, ми дамо
їй добрий посаг і виховаємо, як належить дівчині високого роду. А якщо
син, він зостанеться євреєм…
–  Ох, мій онук – єврей!..
–  Не настроюй себе завчасно проти нього, царице. Наші посли
доносять, що ізраїльський народ починає мріяти про свого царя. Поки
дитина виросте, це прагнення дозріє, а тоді… ми дамо їм володаря
справді хорошої крові!..
–  Ти – мов орел, який обіймає поглядом відразу схід і захід, –
мовила цариця, захоплено дивлячись на міністра. – Я відчуваю, що моя
огида до цієї дівчини слабшає.
–  Найменша краплина царської крові повинна сяяти над усіма
народами, як зірка над землею, – промовив Гергор.
В цей час човник наступника трону пропливав за кілька десятків
кроків від царського судна, і дружина фараона, заслонившись опахалом,
глянула крізь пера на Сару.
–  Справді, вона гарна! – шепнула вона.
–  Ти вже вдруге кажеш це, достойна пані.
–  А ти й про це знаєш? – усміхнулась цариця. Гергор опустив очі.
На човнику забриніла арфа, і Сара тремтячим, голосом почала
співати:
–  «Який великий господь, який великий господь бог твій,
Ізраїлю!..»
–  Чудовий голос! – шепнула цариця. Верховний жрець уважно слухав.
–  «Дні його не мають початку, – співала Сара, – а дім його не має
меж. Одвічні небеса під його поглядом змінюються, мов шати, що їх
людина одягає на себе і скидає. Зорі спалахують і гаснуть, мов іскри з
твердого дерева, а земля – як цеглина, що до неї на мить торкнувся
ногою подорожній і попростував далі.
Який великий твій бог, Ізраїлю! Немає того, хто сказав би йому:
«Зроби це!», немає лона, яке його породило. Він створив неосяжні
безодні і витає над ними, коли хоче. Він з темряви видобуває світло, а
з пороху земного творить істоти, що мають голос.
Грізні леви для нього – мов сарана, величезний слон – ніщо, а кит
проти нього – як немовля.
Його трибарвний лук розтинає небо навпіл і спирається на краї
землі. Де ворота, рівні йому височінню? Зачувши грім його колісниці,
тремтять народи, і немає нічого під сонцем, що вціліло б під його
блискотливими стрілами.
Його подих – північний вітер, який відживлює зів’ялі дерева, а
його подув – хамсин, який спалює землю.
Коли він простягне руку свою над водою, – вода обертається на
камінь. Він переливає моря на нове місце, мов жінка квас у діжку. Він
роздирає землю, мов зотліле полотно, а голі вершини гір укриває
срібним снігом.
Він у пшеничнім зерні ховає сто нових зернин, і він спаровує
птахів, щоб вилуплювалися нові.
Він із сонної лялечки видобуває золотого метелика, а тілам людей в
могилах наказує чекати воскресіння з мертвих…»
Веслярі, заслухавшись, підняли весла, і пурпуровий царський човен
поволі поплив за течією. Раптом Гергор підвівся й гукнув:
–  Повертайте до Мемфіса!
Весла вдарили по воді, човен повернувся на місці і з шумом посунув
проти течії. За ним, поволі стихаючи, линув Сарин спів:
–  «Він бачить биття серця мошки й таємні стежки, якими блукає
самотня думка людини. Але нема нікого, хто заглянув би йому в серце й
відгадав його наміри.
Перед блиском його шат найвищі духи затуляють свої обличчя. Перед
його поглядом боги могутніх міст і народів никнуть і сохнуть, як
зів’яле листя.
Він – сила, він – життя, він – мудрість. Він твій господь, твій
бог, Ізраїлю!..»
–  Чому ти, достойний Гергоре, наказав повернути назад? – запитала
цариця Нікотріс.
–  Ти знаєш, найясніша царице, що це за пісня? – відповів Гергор
мовою, зрозумілою тільки жерцям. – Адже ця дурна дівчина співає
посеред Нілу молитву, яку можна читати лише у найтаємнїших вівтарях
наших храмів…
–  То це блюзнірство?..
–  Щастя, що в нашому човні є лише один жрець, – відповів
міністр. – Я цього не чув, а коли б і чув – забуду. Боюсь, однак, щоб
рука богів не покарала цю дівчину.
–  Але звідки вона знає цю страшну молитву?.. Не міг же, її
навчити Рамзес?..
–  Ні, царевич не винен. Не забувай, найясніша царице, що євреї не
один такий скарб винесли з Єгипту. Тому всі народи на землі вважають
їх за святокрадців.
Цариця взяла верховного жерця за руку.
–  Але з моїм сином, – прошепотіла вона, дивлячись йому в очі, –
не станеться нічого лихого?
–  Ручуся тобі, що ні з ким не станеться нічого лихого, бо я
нічого не чув і нічого не знаю. Але царевича треба розлучити з цією
дівчиною…
–  Тільки делікатно, правда, наміснику? – питала мати.
–  Якнайделікатніше, якнайлагідніше, але треба… Мені здавалось, –
мовив верховний жрець ніби сам до себе, – що я все передбачив… Усе,
крім суду за блюзнірство, який загрожує царевичу через цю жінку… –
Гергор замислився й додав: – Так, найясніша царице, можна не зважати
на багато наших звичаїв, але один має бути незаперечним: син фараона
не може єднатися з єврейкою.
Розділ сімнадцятий
Від того вечора, коли Сара співала в човні, царський човен уже не
з’являвся на Нілі, а царевич Рамзес тяжко занудьгував.
Надходив місяць мехір, грудень. Води все спадали, оголюючи чимраз
ширші простори землі, трава ставала з кожним днем вища й густіша, а в
ній, мов барвисті іскри, пломеніли квіти різних кольорів і з
незвичайним запахом. Ніби острови в зеленому морі, з’являлися за. один
день барвисті килими – білі, блакитні, жовті, рожеві чи
різнокольорові, – від яких розпливалися чудові пахощі.
Але царевич нудьгував і навіть чогось боявся. Відколи виїхав
батько, він не був у палаці і ніхто звідти не навідувався до нього,
навіть Тутмос, який після останньої розмови зник, наче вуж у траві. Чи
то шанували його самотність, чи хотіли йому дошкулити, чи просто
боялися відвідувати наступника трону, що попав у неласку… Рамзес не
знав.
«А може, батько й мене усуне від трону, як старших братів?» –
думав інколи царевич, і піт виступав йому на чолі, а ноги хололи.
Що він тоді робитиме?
До того ж і Сара нездужала: худла, блідла, великі очі її запали, а
вранці вона скаржилась на нудоту.
–  Певно, хтось зурочив мою голубоньку! – стогнала хитра Тафет,
якої царевич терпіти не міг за її балакучість та підлі вчинки.
Кілька разів царевич бачив, наприклад, що Тафет вечорами відсилала
в Мемфіс величезні коші з харчами, білизною, навіть з посудом. А на
другий день вона вголос нарікала, що в домі немає борошна, вина або
горщиків. Відтоді як царевич став жити в маєтку, ішло вдесятеро більше
різних продуктів, ніж раніше.
«Я певен, – думав Рамзес, – що ця балакуча відьма обкрадає мене
для своїх родичів, які вдень зникають з Мемфіса, а вночі шастають по
брудних закутках, мов пацюки!..»
Тепер єдиною розвагою царевича було дивитися, як збирають фініки.
Голий селянин ставав під високою стрункою пальмою, обвивав стовбур
і себе мотузком, наче широким обручем, і ліз угору, впираючись у
дерево п’ятами і всім тілом відкинувшись назад; мотузок підтримував
його, притискаючи до дерева. Потім він пересував мотузок по стовбуру
на кілька дюймів вище, знову ліз і знову пересував і так, щохвилини
рискуючи скрутити собі в’язи, здирався дедалі вище, часом на висоту
кількох поверхів, аж до самого вершечка, де ріс пучок великих листків
і висіли плоди.
Свідком цих гімнастичних вправ був не тільки царевич, а й
єврейські діти. Спочатку вони ховалися. Потім з-за кущів та з-за муру
почали виглядати кучеряві голівки з чорними блискучими очима.
Побачивши, що царевич не жене їх, діти вийшли із своїх схованок і дуже
повільно наблизилися до дерева. Найсміливіша дівчинка підняла з землі
гарний фінік і подала його Рамзесові. Один з хлопців з’їв найменший
фінік, а потім уже всі заходилися їсти самі та частувати Рамзеса.
Спочатку вони приносили йому найкращі фініки, потім гірші і, нарешті,
зовсім гнилі.
Майбутній володар світу замислився і подумав: «Вони скрізь
пролізуть і завжди так частуватимуть мене: добрим для принади, гнилим
на подяку!..»
Він устав і відійшов, похмурий, а дітвора Ізраїлю, як зграйка
птахів, накинулась на працю єгипетського селянина, який високо над
їхніми головами мугикав пісеньку, не думаючи ні про свої кості, ні про
те, що збирає не для себе.
Незрозуміла хвороба Сари, часті її сльози, змарніле обличчя і
найбільше євреї, які, вже не криючись, дедалі сміливіше хазяйнували в
маєтку, остаточно отруїли царевичу життя в цьому чудовому куточку. Він
уже не плавав човном, не полював, не спостерігав, як збирають фініки,
а похмурий блукав по саду або з тераси дивився на царський палац.
Непроханий, він ніколи б не повернувся туди, але вже почав думати
про переїзд до свого маєтку в Нижньому Єгипті, недалеко від моря.
В такому настрої застав його Тутмос, який одного погожого ранку
парадним двірським човном приплив до наступника трону з листом від
фараона.
Його святість повертався з Фів і забажав, щоб наступник трону
виїхав зустрічати його.
Царевич тремтів, бліднув і червонів, читаючи ласкавий лист свого
батька й володаря. Він так розхвилювався, що навіть не помітив нової
величезної перуки Тутмоса, від якої віяло аж, п’ятнадцятьма різними
пахощами, не звернув уваги на його туніку й плащ, прозоріший за
серпанок туману, та сандалі, оздоблені золотом і бісером.
Нарешті царевич заспокоївся і, не дивлячись на Тутмоса, спитав:
–  Чому ж ти так довго не приїздив до мене? Тебе злякало те, що я
попав у неласку?..
–  О боги! – заволав чепурун. – Коли ж це ти був у неласці і в
кого? Кожен гонець його святості запитував про тебе, а найясніша
цариця Нікотріс і його достойність Гергор кілька разів підпливали до
твого маєтку, сподіваючись, що ти зробиш їм назустріч хоч сто кроків,
коли вони зробили кілька тисяч… Про військо я вже й не кажу. Воїни
твоїх полків мовчать під час муштри, як пальми, і не виходять з
казарм, а хоробрий Патрокл з горя цілими днями п’є й лається…
Отже, царевич не був у неласці, а як і був, то тепер усе минуло!..
Ця думка вплинула на Рамзеса, мов келих доброго вина. Він миттю
викупався й намастив себе пахощами, одягнув нову білизну, новий плащ,
шолом з перами й пішов до Сари, що лежала, бліда, під доглядом Тафет.
Сара аж скрикнула, побачивши царевича в цьому вбранні. Вона сіла
на ложі і, обхопивши його за шию, прошепотіла:
–  Ти від’їжджаєш, пане мій?.. І вже не повернешся!
–  Чому? – здивувався царевич. – Адже я не раз від’їздив і
повертався.
–  Я пам’ятаю, ти був так само вбраний там… у нашій долині… –
мовила Сара. – О, де ті дні?.. Вони так швидко спливли й так давно
минули.
–  Але ж я повернуся й привезу тобі найкращого лікаря.
–  Нащо? – перебила Тафет. – Вона зовсім здорова, моя пава… їй
тільки треба відпочити. А ці єгипетські лікарі доведуть її до
справжньої хвороби!
Царевич навіть не глянув на балакучу жінку.
–  Це був мій найщасливіший місяць з тобою, – мовила Сара,
пригортаючись до Рамзеса, – але він не приніс мені щастя.
На царському човні озвалася сурма, повторюючи сигнал, поданий вище
на річці. Сара здригнулася.
–  Ти чуєш, пане мій, ці страшні звуки?.. О, ти чуєш їх, і
посміхаєшся, і – горе мені!.. – вириваєшся з моїх обіймів!.. Коли
кличуть сурми, ніщо тебе не затримає, а твоя невільниця й поготів.
–  А ти хотіла б, щоб я завжди слухав кудкудакання курей у твоєму
маєтку? – роздратовано перебив царевич. – Будь здорова і весело чекай
на мене…
Сара випустила його з обіймів і глянула так жалісно, що царевич
злагіднів і погладив її.
–  Заспокойся… – сказав він. – Ти боїшся звуку наших сурем… А хіба
вони тобі лихе віщували?..
–  Пане мій, – озвалася Сара. – Я знаю, вони тебе там затримають…
Зроби ж мені останню ласку. Я дам тобі… – мовила вона ридаючи, – дам
тобі клітку з голубами… Вони тут народилися й виросли… І от… як
згадаєш колись свою служницю, відчини клітку й випусти одного голуба…
Він принесе мені звістку від тебе, а я… поцілую його, пригорну до
себе, як… як… Ну, іди вже!
Царевич обняв її і попрямував до човна, доручивши своєму негрові,
щоб той узяв Сариних голубів і наздогнав його легким човном.
Коли Рамзес з’явився на березі, заторохтіли барабани, запищали
дудки, а веслярі зустріли його голосними вигуками.
Опинившись між воїнами, царевич глибоко зітхнув і простяг руки,
мов звільняючись від пут.
–  Ну, – сказав він Тутмосу, – надокучили мені вже і жінки, і
євреї… О Осірісе! Краще накажи пекти мене на повільному вогні, але не
оселяй удруге в цьому маєтку.
–  Так, – підтвердив Тутмос, – кохання – як мед: його зі смаком
можна куштувати, але не можна купатися в ньому… Брр, аж мурашки по
тілу бігають, як подумаю, що ти майже два місяці провів, живлячись
поцілунками ввечері, фініками зранку й ослячим молоком опівдні.
–  Сара дуже хороша дівчина, – перебив царевич.
–  Я кажу не про неї, а про її родичів, що обсіли маєток, мов
папірус болото. Он бачиш, вони ще дивляться тобі вслід, а може, навіть
посилають тобі привітання, – торохтів підлесник.
Царевичздосадою одвернувся, а Тутмос весело підморгнув офіцерам,
ніби даючи зрозуміти, що Рамзес не скоро залишить їхнє товариство.
Чим далі посувалися вони річкою вгору, тим густіші були юрби людей
на обох берегах Нілу, тим більше човнів снувало на воді і пливло
квітів, вінків та букетів, що їх люди кидали під човен фараона.
За милю від Мемфіса стояв величезний натовп з корогвами, статуями
богів та музичними інструментами і чувся гомін, схожий на рев бурі.
–  Ось і його святість фараон! – радісно вигукнув Тутмос.
Перед очима всіх, хто був на березі, постало неповторне видовище.
Серединою широкого закруту плив величезний корабель фараона з
вигнутим, як лебедина шия, носом. З правого і з лівого боку, ніби два
величезних крила, пливли незліченні човни підданих, а ззаду, мов
барвисте опахало, розсипався почет володаря Єгипту.
Всі кричали, співали, плескали в долоні або кидали квіти до ніг
володареві, якого ніхто навіть не бачив. Досить було, що над золоченим
наметом, оздобленим страусовими перами, маяла червоно-блакитна корогва
– ознака присутності фараона.
Люди в човнах були мов п’яні, люди на березі – мов шалені.
Щохвилини якийсь човен штовхав або перевертав іншого і хтось падав у
воду, звідки, на щастя, повтікали крокодили, сполохані незвичайним
галасом. На берегах зчинилася штовханина. Ніхто не зважав ні на
сусіду, ні на батька, ні на дитину, кожен кричав, втупившись
безтямними очима в золочений ніс човна та в царський намет. Навіть ті,
кому очманілий натовп бездумно трощив ребра й вивертав суглоби,
кричали лиш одне:
–  Живи вічно, володарю наш… Світи нам, сонце Єгипту!..
Це безумство охопило незабаром і почет наступника трону: офіцери,
воїни й веслярі, збившись у купу, вигукували один поперед одного, а
Тутмос, забувши про царевича, заліз на високий ніс човна і мало не
зірвався в воду.
Раптом на царському кораблі заграла сурма; за хвилину їй відповіла
сурма на човні Рамзеса. Другий сигнал – і човен наступника трону
причалив до корабля фараона.
Якийсь урядовець покликав Рамзеса. Поміж човнами перекинули
кедровий місток з різьбленим поруччям, і царевич став перед батьком.
Зустріч з фараоном чи буря оглушливих вигуків так приголомшили
Рамзеса, що він не міг вимовити й слова. Він упав до ніг батькові, а
володар світу притис його до своїх божественних грудей.
За хвилину бічні стіни намету піднялися, і народ на обох берегах
Нілу побачив свого володаря на троні і царевича, що стояв навколішках
на верхній приступці, головою припавши до батькових грудей.
Залягла така тиша, що чути було шелестіння корогов на човнах. І
раптом вибухнув шалений крик, ще гучніший, ніж хвилину тому. Це
єгипетський народ вітав примирення батька з сином, вшановував
теперішнього й вітав майбутнього володаря.
Якщо хто й розраховував на незгоду в священній родині фараона, то
сьогодні він міг переконатися, що новий пагін царського роду міцно
тримається на стовбурі.
Його святість мав дуже змарнілий вигляд. Ніжно привітавшись з
сином, він звелів йому сісти біля трону й сказав:
–  Душа моя поривалася до тебе, Рамзесе, тим палкіше, чим кращі
вісті я про тебе чув. Тепер я бачу, що ти не лише юнак з левиним
серцем, а й розважний муж, який може оцінити свої вчинки, вміє
стримуватись і розуміє державні інтереси.
Схвильований царевич мовчав, цілуючи батькові ноги, а фараон мовив
далі:
–  Ти добре вчинив, зрікшись двох грецьких полків, бо тобі подобає
командувати корпусом Менфі. Віднині ти його начальник.
–  Батьку мій!.. – шепнув, тремтячи, царевич.
–  До того ж у Нижньому Єгипті, що з трьох сторін відкритий для
нападу ворогів, мені потрібен відважний і розумний муж, який бачив би
все навколо, усе б зважив у серці своєму і швидко діяв би у вирішальну
хвилину. Тому призначаю тебе своїм намісником у цій половині царства.
З очей Рамзесові бризнули гарячі сльози. Він прощався з своєю
молодістю і радів владі, якої стільки років так палко жадала його
душа.
–  Я втомлений і хворий, – мовив фараон, – і якби не тривога за
тебе, бо ти ще такий молодий, та за майбутнє держави, я б уже зараз
просив вічно живих предків, щоб вони прийняли мене в своє лоно. Що не
день стає мені важче, і віднині ти, Рамзесе, почнеш ділити зі мною
тягар влади. Як квочка навчає своїх курчат визбирувати зернята й
ховатися від шуліки, так і я передам тобі многотрудне вміння правити
державою і стежити за підступами ворогів, щоб згодом ти впав на них,
мов орел на полохливих куріпок!
Царський корабель з пишним почтом пристав до берега біля палацу.
Змучений володар сів у ноші. В цю хвилину до наступника трону
наблизився Гергор.
–  Дозволь, найясніший царевичу, – сказав він, – щоб я був
найпершим з тих, хто радіє з твого піднесення. Нехай тобі однаково
щастить і керувати військом, і правити найважливішою провінцією
держави на славу Єгипту!
Рамзес міцно потис йому руку.
–  Це ти зробив, Гергоре? – спитав він тихо.
–  Тобі це належало! – відповів міністр.
–  Я вдячний тобі, і незабаром ти переконаєшся, що моя вдячність
чогось варта.
–  Ти вже нагородив мене, кажучи так, – відповів Гергор. Царевич
хотів відійти, але Гергор спинив його.
–  Одне словечко, – мовив він. – Попередь, царевичу, одну з твоїх
жінок, Сару, щоб вона не співала релігійних пісень.
Рамзес здивовано глянув на нього, і міністр пояснив:
–  Тоді, під час прогулянки по Нілу, ця дівчина співала наш
найсвятіший гімн, що його можуть слухати тільки фараон і верховні
жерці. Бідна дитина могла тяжко поплатитися за свій спів та незнання
того, що співає.
–  Виходить, вона вчинила блюзнірство? – спитав збентежений
царевич.
–  Мимоволі! – відповів верховний жрець. – На щастя, лише я чув цю
пісню і гадаю, що між нею і нашим гімном подібність дуже незначна. Але
нехай вона її більше ніколи не
співає.
–  Ну і, крім того, Сара повинна очиститись, – мовив царевич. – Чи
досить буде для чужоземки, коли вона пожертвує храмові Ісіди тридцять
корів?
–  Звичайно, хай жертвує, – відказав Гергор, трохи скривившись. –
Боги не ображаються за дари…
–  А ти, достойний міністре, – мовив Рамзес, – прийми від мене
чудесний щит, який я успадкував від мого святого діда.
–  Я?.. Щит Аменготепа?! – вигукнув схвильований Гергор. – Хіба я
гідний?..
–  Мудрістю ти рівний моєму дідові, а становищем – зрівняєшся.
Гергор мовчки низько вклонився. Цей золотий щит, оздоблений
коштовними каменями, не тільки мав величезну вартість, але і вважався
амулетом, бо був царським дарунком.
Та найбільшої ваги Гергор надавав Рамзесовим словам, що він,
Гергор, своїм становищем зрівняється з Аменготепом. Адже той був
царським тестем. Невже царевич вирішив одружитися з його, Гергора,
донькою?..
Це була улюблена мрія міністра й цариці Нікотріс.
Треба, однак, визнати, що Рамзес, кажучи про майбутнє піднесення
Гергора, зовсім не думав про одруження з його дочкою, а лише про
надання Гергорові нових посад, яких чимало було в храмах та при дворі.
Розділ вісімнадцятий
Відколи Рамзес став намісником Нижнього Єгипту, почалося для нього
невимовно тяжке життя, про яке він раніше навіть уяви не мав, хоч
народився й виріс при царському дворі.
Його просто катували – і катами були ділки різних гатунків зі всіх
прошарків суспільства.
Вже першого дня, побачивши юрбу людей, які, протискуючись вперед і
штовхаючи одне одного, витоптували йому квітники, ламали дерева,
навіть руйнували мур навколо садиби, царевич зажадав, щоб біля його
будинку поставили варту. Але вже на третій день він змушений був
утекти із свого дому до батькового палацу, куди через численну варту,
а головне – через високі мури доступитися простим людям було нелегко.
За декаду, до від’їзду Рамзеса, перед очима його пройшли
представники цілого Єгипту, якщо не всього тодішнього світу.
Насамперед пускали вельможних. Привітати царевича прийшли верховні
жерці храмів, міністри, фінікійські, грецькі, єврейські, ассірійські,
нубійські посли, що навіть їхніх убрань він потім не зміг згадати.
Далі йшли номархи сусідніх номів, судді, писарі, старші офіцери
корпусу Менфі та власники великих маєтків.
Ці люди не просили нічого, вони тільки висловлювали свою радість.
Але царевич, слухаючи їх з ранку до полудня і з полудня до вечора,
відчував, що йому паморочиться голова й тремтить усе тіло.
Потім прийшли посланці нижчих верств з дарами: купці принесли
золото, янтар, привезені з чужих країв тканини, пахощі й плоди. За
ними посунули банкіри й лихварі. Далі – архітектори з планами нових
будівель і скульптори з моделями статуй та барельєфів, каменярі,
гончарі, столяри й різьбарі, ковалі, ливарники, чинбарі, винороби,
ткачі і навіть парасхіти, які розтинають тіла померлих.
Ще не скінчився цей похід поздоровників, як за ними потяглась ціла
армія прохачів. Інваліди, офіцерські вдови й сироти домагалися пенсії,
вельможі – двірських посад для своїх синів. Винахідники приносили
проекти нових способів зрошення, лікарі – ліки проти всяких хвороб,
ворожбити – гороскопи. Родичі в’язнів подавали прохання про зменшення
кари або про помилування засуджених на смерть, хворі благали, щоб
царевич доторкнувся до них або дав їм своєї слини.
Приходили також гарні жінки та матері вродливих дочок, хто
покірно, а хто нав’язливо просячи, щоб царевич узяв їх до свого
палацу. Деякі вихваляли свою цноту й таланти та визначали розмір
винагороди, яку хотіли одержати.
За десять днів, протягом яких він щохвилини бачив нових людей,
нові обличчя та вислуховував прохання, що їх задовольнити могли лише
багатства цілого світу та всемогутність богів, – Рамзес зовсім
знесилів. Він не міг спати, став такий нервовий, що його дратувало
навіть дзижчання мухи, і часом не розумів, що йому кажуть.
Тут Гергор знову став йому в пригоді. Вельможам він звелів
оголосити, що царевич більш не приймає відвідувачів, а проти простого
люду, який усе чекав перед палацом, хоч йому вже кілька разів
наказували розійтись, вислав загін нубійських воїнів з киями.
Їм було куди легше зробити своє діло, аніж Рамзесові задовольнити
людську невситимість. Не минуло й години, як прохачі зникли з площі,
мов туман од вітру, а декому ще кілька днів довелося класти примочки
на голову чи на інші побиті місця.
Після цієї спроби здійснювати верховну владу царевич відчув
глибоке презирство до людей і впав в апатію.
Два дні він пролежав на ложі, закинувши руки за голову й бездумно
дивлячись у стелю. Царевича вже не дивувало, що його святість фараон
цілі дні проводить в молитвах, але він не міг збагнути, яким чином
Гергор може впоратися з такою силою справ, що, мов ураган, не тільки
валять з ніг людину, але здатні навіть розчавити її.
«Як можна здійснювати свої плани, коли юрба прохачів пригнічує
твою волю, придушує думки, випиває кров? За десять днів я вже хворий,
а за рік, напевно, зовсім одурію… Тут годі думати про будь-які
проекти, тут просто аби не збожеволіти…»
Рамзес був такий засмучений власною безпорадністю в ролі володаря,
що викликав до себе Гергора й жалісним голосом розповів йому про свої
турботи.
Досвідчений сановник з усмішкою вислухав скарги молодого
стерничого державного корабля, а потім сказав:
–  Чи знаєш ти, володарю, що цей величезний палац, в якому ми
живемо, спорудив одним один будівничий, на ймення Сенебі, який до того
ж умер раніше, ніж закінчили будову? Ти, мабуть, здогадуєшся, як цей
безсмертний архітектор міг здійснити свій задум, ніколи не втомлюючись
і завжди маючи добрий настрій.
–  Цікаво – як?
–  Бо він сам не робив усього: не тесав колод і каміння, не
випалював цегли, не виносив її на риштування, не укладав і не
цементував. Він тільки накреслив план, та навіть і в цьому мав
помічників. А ти, царевичу, все хочеш зробити сам: і вислухати, і
задовольнити всі прохання. Це над людські сили.
–  А як же я міг робити інакше, коли між прохачами були невинно
покарані або позбавлені заслуженої нагороди? Адже основою держави є
справедливість, – відповів наступник трону.
–  Скількох людей ти, царевичу, можеш вислухати за день, щоб не
втомитись? – запитав Гергор.
–  Ну… двадцятьох.
–  Твоє щастя. Я вислуховую щонайбільше шістьох чи десятьох, і це
не прохачі, а великі писарі, управителі й міністри. Кожен з них
доповідає мені не про якісь незначні випадки, а лише про найважливіше,
що діється у війську, в маєтках фараона, в судах, у номах, а також про
релігійні справи та про зміни рівня Нілу. Вони тому не доповідають
мені дрібниць, що кожен з них, перше ніж прийти до мене, мусив сам
вислухати десять нижчих писарів. А кожен нижчий писар і управитель
зібрав відомості від десятьох ще нижчих від себе, а ті й собі
вислухали донесення ще десятьох дрібних урядовців.
Таким способом я і його святість, розмовляючи щодня лише з
десятком людей, знаємо про найважливіші події, які сталися в сотні
тисяч місць нашої країни і всього світу.
Дозорець, який стереже квартал в Мемфісі, бачить лише кілька
будинків. Десятник знає цілу вулицю, сотник – дільницю міста,
начальник – усе місто. А фараон стоїть над усіма, ніби на найвищому
пілоні храму Пта, і бачить не тільки Мемфіс, але й інші міста: Сохем,
Он, Херау, Турра, Тетауї, їхні околиці й частину західної пустелі.
З цієї височини його святість, щоправда, не помітить покривджених
чи обійдених нагородою людей, але побачить юрбу робітників, які стоять
без діла. Не завважить воїна в шинку, але дізнається, чи провадить
муштру полк. Не добачить, що готує собі на обід якийсь селянин або
міщанин, але вгледить пожежу, що почалася в дільниці.
Цей державний лад, – мовив, пожвавлюючись, Гергор, – наша слава й
сила… Коли Снофру, один із фараонів першої династії, спитав жерця,
який пам’ятник собі поставити, той відповів: «Обведи, володарю, на
землі квадрат і поклади на ньому шість мільйонів битих каменів – це
буде простий люд. Зверху поклади шістдесят тисяч обтесаних кам’яних
брил – це будуть твої нижчі урядовці. На них поклади шість тисяч
шліфованих брил – це будуть вищі урядовці. Зверх цього постав
шістдесят плит, вкритих різьбою, – це будуть твої найближчі радники й
полководці, а на вершині постав лише одну плиту з золотим зображенням
сонця – це будеш ти сам».
Фараон Снофру так і зробив. Так постала найдавніша східчаста
піраміда – правдивий образ нашої держави, – а вже від неї походять всі
інші. Це непохитні будівлі, з вершини яких видно увесь світ і які
дивуватимуть майбутні покоління.
В такому урядуванні, – вів далі міністр, – наша перевага над
сусідами. Ефіопів було не менше, ніж нас. Проте їхній дар сам доглядав
свою худобу, сам бив києм підданих, але не знав, скільки їх має, і не
зумів зібрати їх докупи, коли туди вступило наше військо. Не було
єдиної Ефіопії, а було лише велике, безладне згромадження людей.
Тим-то тепер вони васали.
Лівійський князь сам розбирає кожну справу, а надто суперечки між
багатими, і віддає цьому стільки часу, що не має змоги глянути навколо
себе. Через це під боком у нього збираються цілі зграї розбійників,
яких ми раз у раз нищимо.
Знай ще й таке, царевичу, що якби в Фінікії був один володар, який
відав би, що де діється, і порядкував у всіх містах, ця країна не
платила б нам ані утна данини. А яке щастя для нас, що царі Ніневії і
Вавілона мають лише по одному міністру і так само втомились від
безлічі справ, як ти зараз! Вони хочуть самі все бачити, самі судити і
давати накази і тому так заплутали державні справи, що не розберуться
в них і за сто років. Але якби знайшовся якийсь нікчемний єгипетський
писар, що пішов би туди, пояснив царям їхні помилки в управлінні
державою і запровадив там нашу урядову ієрархію, нашу піраміду, – за
який десяток років Іудея й Фінікія потрапили б до рук ассірійців, а
через кілька десятків років зі сходу й півночі, з моря й суходолу на
нас ударило б могутнє військо, від якого ми, може б, і не відбилися.
–  То треба напасти на них тепер, поки там нема ладу! – вигукнув
царевич.
–  Ми ще не видихали наших попередніх перемог, – холодно відказав
Гергор і почав прощатися з Рамзесом,
–  Хіба ж перемоги ослабили нас? – спалахнув царевич. – Хіба мало
ми навезли скарбів?
–  А хіба не тупиться сокира, якою рубають дерево? – спитав Гергор
і вийшов.
Царевич зрозумів, що великий міністр хоче за будь-яку ціну
зберегти мир, хоч сам стоїть на чолі війська.
–  Побачимо! – шепнув він сам до себе.
За кілька днів до від’їзду Рамзеса викликали до його святості.
Фараон сидів у кріслі в мармуровій залі, де більш нікого не було;
чотири входи до неї охороняли вартові нубійці.
Біля царевого крісла стояв табурет для царевича і маленький
столик, на якому лежало багато документів, писаних на папірусі.
Стіни зали були оздоблені кольоровими барельєфами, що зображували
різні польові роботи, а по кутках стояли незворушні статуї бога
Осіріса з меланхолійним усміхом на устах.
Коли царевич за наказом батька сів, його святість мовив:
–  Ось тут, царевичу, документи про призначення тебе полководцем і
намісником. Здається, перші дні влади втомили тебе?
–  В слугуванні вашій величності я черпатиму силу, – відповів
царевич.
–  Підлесник!.. – всміхнувся фараон. – Пам’ятай, я не хочу, щоб ти
переобтяжував себе працею. Розважайся, молодості потрібна розрядка…
Але це не означає, що в тебе не буде важливих справ.
–  Я готовий.
–  Найперше… Найперше, я розповім тобі про свої турботи. Скарбниця
наша майже порожня: податків надходить що рік, то менше, особливо з
Нижнього Єгипту, а видатки зростають…
Фараон замислився.
–  Ці жінки… ці жінки, Рамзесе, поглинають багатства не тільки
простих смертних, але й мої. Маю їх кількасот, і кожна хоче мати
якнайбільше покоївок, швачок, перукарів, рабів до нош, слуг, коней,
веслярів, навіть своїх коханців і дітей… Малі діти!.. Коли я
повернувся з Фів, одна з цих жінок, якої я навіть не пам’ятаю,
заступила мені дорогу й, показуючи опецькуватого; трирічного хлопчика,
почала вимагати, щоб я виділив йому маєток, бо це нібито мій син…
Трирічний син… можеш ти собі це уявити?! Звичайно, я не міг
сперечатися з жінкою, та ще в такій делікатній справі. Але чоловікові
знатного роду легше бути гречним, ніж знайти гроші на кожну таку
витівку…
Фараон похитав головою, перепочив трохи і знову заговорив:
–  А тим часом мої прибутки від початку царювання зменшились
наполовину, особливо в Нижньому Єгипті. Я питаю: в чому річ?.. Мені
відповідають: народ зубожів, набагато зменшилось населення; море
занесло піском частину родючих земель на півночі, а пустеля – на
сході; було кілька неврожайних років. Словом, одне лихо за другим, а
скарбниця все порожніє…
Отож прошу тебе, з’ясуй цю справу. Роздивись, знайди тямущих і
правдивих людей, і хай вони тобі допоможуть розібратися. Коли ж тобі
почнуть подавати звіти – не вір безоглядно папірусові, але все
перевіряй сам. Чув я, що в тебе пильне око вождя, а коли так, ти з
першого погляду побачиш, чи правдиві ці звіти. Але не квапся з
висновками, а головне – не висловлюй їх. Кожну важливу думку, яка тобі
прийде в голову сьогодні, запиши, а через кілька днів знов придивись
до тієї самої справи і знов запиши. Це навчить тебе бути обачним і
відразу осягати суть справи.
–  Буде так, як ти наказуєш, найясніший володарю, – відповів
царевич.
–  Друге завдання, яке ти мусиш виконати, далеко важче. Щось там
діється в Ассірії, і це починає непокоїти мій уряд.
Наші жерці оповідають, що за Північним морем є гостроверха гора,
внизу вкрита зеленню, а на вершині снігом. Ця гора має дивну
властивість: після багатьох років спокою вона раптом починає димитись,
двигтіти й гриміти, а потім викидає з себе стільки рідкого вогню,
скільки є води в Нілі. Вогонь той кількома потоками розливається
довкола і на величезному просторі пожирає працю хліборобів. Отож
Ассірія, сину мій, схожа на цю гору. Цілі сторіччя панують в ній
спокій і тиша. Та раптом всередині зривається буря, невідома звідки
вихоплюється велике військо ассірійців і нищить мирних сусідів.
Тепер біля Ніневії і Вавілона чути стугін: гора димиться. Отже,
дізнайся, чи віщує бурю цей дим, і подумай про запобіжні заходи.
–  Чи зможу я?.. – тихо спитав царевич.
–  Треба навчитись бачити, – мовив фараон. – Коли хочеш як слід
щось пізнати, не звіряйся тільки на свої очі, а хай тобі допоможуть
кілька пар чужих. Не обмежуйся міркуваннями самих єгиптян, бо кожен
народ і кожна людина посвоєму дивиться на речі і не може осягнути
всієї правди. Спитай, що думають про ассірійців фінікійці, євреї,
хетти та єгиптяни, і добре зваж, що є спільного в цих думках.
Коли всі скажуть, що з боку Ассірії загрожує небезпека, ти
знатимеш, що так воно і є. А коли різні люди говоритимуть по-різному,
теж будь обережний, бо мудрість велить нам швидше сподіватись лихого,
аніж доброго.
–  Ти говориш, володарю, як мовлять боги! – прошепотів Рамзес.
–  Я вже старий, а з височини трону видно те, про що прості
смертні й гадки не мають. Якби ти спитав сонце, що воно думає про
світові справи, воно, певне, розповіло б ще цікавіші речі.
–  Між людьми, яких я маю спитати про Ассірію, ти не згадав
греків, батьку, – зауважив наступник трону.
Фараон лагідно усміхнувся і похитав головою.
–  Греки!.. Греки!.. – сказав він. – Велике майбутнє у цього
народу. Проти нас вони ще діти, але який дух живе в них!..
Пам’ятаєш мою статую, яку зробив грецький скульптор? То ж другий
я, жива людина!.. Я місяць тримав її в палаці, але, зрештою, подарував
храмові в Фівах. Повіриш, мене взяв страх, що ця моя кам’яна подоба
раптом встане зі свого трону і зажадає, щоб я поділив з нею владу… Яке
замішання зчинилося б тоді в Єгипті!..
Греки!.. Ти бачив вази, які вони ліплять, палаци, що вони будують?
Від цієї глини й каміння віє чимсь таким, що втішає мою старість і
змушує забути про хворобу…
А їхня мова? О боги, це ж музика, і різьба, і малювання… все
разом. Воістину, якби Єгиптові судилося колись умерти, спадок по ньому
перебрали б греки. І ще переконали б світ, що все це створили вони, а
нас ніколи й не було. А проте греки – тільки учні наших початкових
шкіл, бо ми, як ти знаєш, не маємо права ділитися вищою мудрістю з
чужинцями.
– І все-таки ти, батьку, начебто не довіряєш грекам?
–  Бо це особливий народ – ні фінікійцям, ні їм вірити не можна.
Фінікієць, коли схоче, побачить і скаже щиру правду, як то ведеться в
єгиптян. Але ніколи не вгадаєш, коли він схоче її сказати. А грек
простодушний, мов дитина, і ладен завжди говорити правду, та не може.
Вони бачать світ інакше, ніж ми. В їхніх очах кожна річ виблискує
й міниться всіма барвами, як небо Єгипту та його вода. То чи можна
покладатися на їхню думку?
За часів Фіванської династії далеко на півночі було містечко Троя,
яких у нас є тисяч з двадцять. На цей курник нападали різні грецькі
волоцюги і так допекли його нечисленним жителям, що ті після десяти
років колотнечі спалили свою маленьку фортецю і перебралися в інше
місце.
Звичайнісінька розбійницька історія!.. А послухай, які гарні пісні
співають греки про Троянські битви! Ми сміємося з цих чудес і звитяг,
бо наш уряд мав докладні відомості про всі події. Ми знаємо, що це
чисті вигадки, а проте… слухаємо ці пісні, як дитина слухає казки
своєї няньки, і не можемо від них відірватись!..
Отакі греки: природжені брехуни, але привітні й мужні люди. Кожен
з них швидше накладе головою, аніж скаже правду. І це не задля
користі, як фінікійці, а з внутрішньої потреби.
–  А як я маю ставитись до фінікійців? – запитав царевич.
–  Це люди розумні, працьовиті й сміливі, але гендлярі; для них
головне в житті – заробити, ще й багато, якнайбільше!.. Фінікійці – як
вода: багато приносять, і багато забирають, і просочуються всюди.
Треба давати їм якнайменше і пильнувати, щоб вони не пролазили до
Єгипту тихцем крізь шпари.
Коли їм добре заплатиш і пообіцяєш ще більшу винагороду, вони
будуть чудовими вивідувачами. Те, що нам відомо про таємний рух в
Ассірії, ми знаємо від них.
–  А євреї? – тихо спитав царевич, опускаючи очі.
–  Це народ кмітливий, але всі вони похмурі фанатики й запеклі
вороги Єгипту. Лише коли відчують на своїй шиї важку сандалю Ассірії,
вони звернуться до нас. Аби тільки не було запізно. Але користатися з
їхніх послуг можна… Звичайно, не тут, а в Ніневії та Вавілоні.
Фараон був дуже стомлений. Царевич, прощаючись, упав йому до ніг,
а батько обняв його; після цього Рамзес пішов до матері.
Цариця, сидячи в своєму покої, ткала тонке полотно на убрання
богам, а її служниці шили й гаптували одяг або робили гірлянди.
Молодий жрець перед статуєю Ісіди курив пахощами.
–  Я прийшов, – мовив царевич, – подякувати тобі, матінко, і
попрощатись.
Цариця підвелась і, обнявши сина, з сльозами мовила:
–  Як же ти змінився!.. Ти вже справжній мужчина!.. Я так рідко
тебе бачу, що могла б забути твоє обличчя, якби не носила твого образу
повсякчас у своєму серці. Недобрий! Я з намісником стільки разів
підпливала до твого маєтку, сподіваючись, що ти нарешті забудеш свою
образу, а ти виїхав мені назустріч із своєю наложницею…
–  Прости… прости!.. – казав Рамзес, цілуючи матір. Цариця вийшла
з ним до саду і, коли вони лишилися на
самоті, мовила:
–  Я жінка, тому мене хвилює доля жінки й матері. Ти візьмеш з
собою цю дівчину, коли поїдеш звідси? Пам’ятай, що галас і рух можуть
зашкодити їй і дитині. Вагітним жінкам потрібні тиша й спокій.
–  Ти кажеш про Сару? – спитав здивовано Рамзес. – Вона вагітна?
Мені вона нічого про це не казала…
–  Може, соромиться, а може, й сама не знає, – відповіла мати. – В
кожному разі, подорож…
–  Та я й не думаю її брати! – вигукнув царевич. – Тільки… чому
вона криється від мене… наче дитина не моя?
–  Не будь підозріливим, – зауважила мати. – Це звичайна
сором’язливість молодих дівчат. А може, вона приховувала свій стан,
боячись, що ти її покинеш?
–  Адже я не візьму її до свого двору! – перебив царевич так
роздратовано, що очі цариці усміхнулись, та вона прикрила їх віями.
–  Ну, не треба так жорстоко відштовхувати жінку, яка тебе кохала.
Я знаю, що ти про неї подбав. Ми теж дамо їй щось від себе. Дитина
царської крові повинна бути як слід вихована і добре забезпечена.
–  Звичайно, – відповів Рамзес – Мій первісток, хоч він і не
матиме прав наступника трону, повинен посідати таке становище, щоб і я
його не соромився, і він не нарікав на мене.
Попрощавшись із матір’ю, Рамзес вирішив поїхати до Сари, і тому
повернувся в свої покої.
В серці його боролися два почуття – досада на Сару за те, що вона
приховувала від нього причину своєї хвороби, і гордість від
свідомості, що він стане батьком.
Він – батько! Це надавало йому поважності, яка наче зміцнювала
його становище полководця й намісника. Батько – це вже не юнак, який
мусить з пошаною дивитися на старших.
Царевич був схвильований і зворушений, йому хотілося нагримати на
Сару, а потім обняти її і обдарувати.
Та, повернувшись до себе, він застав там двох номархів з Нижнього
Єгипту, які прийшли із звітами про свої номи. Поки Рамзес вислухав їх,
він уже стомився. І, крім того, у нього мав бути вечірній прийом, на
який він не хотів спізнитись.
«Знову я не буду в Сари, – думав він. – Бідна дівчина не бачила
мене майже дві декади…» Він покликав негра.
–  В тебе є та клітка, яку дала тобі Сара, коли ми зустрічали
нашого володаря?
– Є, – відповів негр.
–  Візьми звідти голуба й випусти.
–  Тих голубів уже всіх поїли.
–  Хто поїв?
–  Ваша достойність. Я сказав кухареві, що ті голуби від пані
Сари, і він тільки для вашої достойності робив з них печеню й паштети.
–  А щоб вас крокодил пожер! – вигукнув з досадою царевич.
Він викликав Тутмоса і звелів негайно їхати до Сари. Розповівши
йому історію з голубами, царевич мовив:
–  Одвези їй смарагдові сережки, браслети на руки й на ноги та два
таланти. Скажи – я гніваюсь на неї за те, що вона крилась від мене з
своєю вагітністю, але прощу її, якщо дитина буде здорова й гарна… А
якщо вона народить хлопчика, я подарую їй ще один маєток, – додав він,
усміхнувшись. – І ще одне… постарайся умовити її, щоб вона
відсторонила від себе хоч трохи євреїв і взяла бодай кількох єгиптян і
єгиптянок. Я не хочу, щоб мій син з’явився на світ у такому оточенні,
а може, ще й грався потім з єврейськими дітьми. Вони ж навчать його
давати батькові найгірші фініки!..
Розділ дев’ятнадцятий
Квартал, де жили чужинці в Мемфісі, лежав у північносхідній
частині міста, недалеко від Нілу. Було там кількасот будинків і
кільканадцять тисяч мешканців – ассірійців, євреїв, греків, а
найбільше – фінікійців.
Це був багатий квартал. Головною артерією його була досить пряма,
брукована кам’яними плитами вулиця, кроків на тридцять завширшки. По
обидва боки її височіли будинки з цегли, вапняку й пісковику, від
трьох до п’яти поверхів заввишки. В льохах були склади сировини, на
перших поверхах – крамниці, на других – помешкання заможних людей, над
ними – майстерні: ткацькі, швацькі, ювелірні, а ще вище – тісні житла
ремісників.
Будівлі в цьому кварталі, так само як і в усьому місті, були
здебільшого білі. Але серед кам’яниць досить часто траплялися й
зелені, як лука, жовті, як пшеничний лан, блакитні, як небо, або
червоні, як кров.
Фасади багатьох будинків були прикрашені малюнками, які вказували
на заняття їхніх мешканців.
На будинку ювеліра довгий ряд малюнків зображував, як його власник
продає чужоземним царям ланцюжки, браслети власного виробу, викликаючи
в них щире захоплення. Стіни величезного дому купця вкривали картини,
що відтворювали труднощі й небезпеки, пов’язані з торгівлею: в морі
людей хапають страшні потвори з риб’ячими хвостами, в пустелі –
крилаті вогненні змії, а на далеких островах їх роздирають велетні,
одна сандаля яких більша за фінікійський корабель.
На стінах кам’яниці лікаря намальовано людей, яким він зумів
повернути втрачені руки, ноги, зуби і навіть молодість. На будинку,
який займала місцева влада, було зображено бочку, в яку люди кидали
золоті обручки, писаря, якому хтось нашіптував на вухо, і
розпростертого на землі винуватця, якого двоє чоловіків били киями.
Вулиця кишіла народом. Попід стінами тулилися люди з ношами, з
опахалами, посланці та інші робітники, готові продати свою працю.
Посередині безперервною валкою котилися вози з товарами, запряжені
ослами або волами, і йшли носії з вантажем.
По тротуарах снували галасливі продавці свіжої води, винограду,
фініків, копченої риби, а також крамарі, продавці квітів, музиканти й
різні штукарі.
В цім людськім потоці, який плинув, розпліскувався, продавав і
купував, вигукуючи на різні голоси, дуже вирізнялися поліцейські. На
кожному були коричнева сорочка до колін, фартушок у блакитну та
червону смужку, короткий меч при боці, а в руці – здорова палиця. Ці
охоронці порядку походжали по тротуару, інколи перемовляючись із
своїми товаришами, але найчастіше стояли на придорожньому камені, щоб
краще бачити юрбу, що ринула біля їхніх ніг.
Зважаючи на таку пильність, вуличні злодії мусили діяти дуже
обережно. Звичайно двоє з них починали бійку, і, коли круг них
збиралась юрба і поліцейські, не розбираючи, починали молотити киями
тих, що билися, та спостерігачів, їхні товариші злодії спритно очищали
кишені.
Майже в центрі вулиці стояв заїзд фінікійця з Тіра Асаргадона, де
для полегшення нагляду повинні були зупинятися всі, хто приїжджав з-за
кордону. Це був великий квадратний з багатьма вікнами будинок, що
стояв трохи осторонь від інших; отже, його зручно було обходити кругом
та підглядати з усіх боків. Над головними ворітьми висіла модель
корабля, а на передній стіні були намальовані картини, які зображали
його святість Рамзеса XII, що приносив богам жертви або приймав
чужоземців, з-поміж яких фінікійці вирізнялися високим зростом і
яскраво-червоним кольором шкіри.
Вузькі вікна цього будинку були завжди відкриті й тільки іноді
заслонялися завісами з тканини або з кольорових прутиків. Оселя
господаря та приміщення для подорожніх були розташовані на трьох
верхніх поверхах, а внизу містився винний льох і харчівня. Моряки,
носії, ремісники та інші бідні подорожні їли й пили на подвір’ї, де
була мозаїчна підлога і полотняний намет, напнутий на стовпчики так,
щоб можна було бачити відразу всіх гостей. Заможніші й знатніші гості
бенкетували на галереї, яка оточувала подвір’я.
На подвір’ї люди сиділи на підлозі, біля плоских камінних брил, що
заміняли столи. На галереї, де було прохолодніше, стояли столики, лави
й стільці і навіть низенькі м’які ложа, на яких можна було подрімати.
На кожній галереї був великий стіл, заставлений тацями з хлібом,
м’ясом, рибою і плодами та великими глеками з вином, пивом і водою.
Негри й негритянки подавали гостям страви, забирали порожні глеки й
приносили з льоху повні, а писарі, що доглядали за столами, старанно
записували кожен шматок хліба, кожну головку часнику й кухоль води.
Серед подвір’я, на помості, стояли два дозорці з киями, які
стежили за челяддю та писарями, а також залагоджували з допомогою київ
суперечки між біднішими гостями з різних країн. Завдяки такому порядку
крадіжки й бійки траплялися тут рідко; частіше навіть на галереях,
аніж на подвір’ї.
Сам господар заїзду, всім відомий Асаргадон, чоловік років за
п’ятдесят, посивілий уже, у довгій сорочці й серпанковій накидці,
походжав поміж гостями, пильнуючи, щоб кожен мав усе, що треба.
– Їжте й пийте, сини мої, – припрошував він грецьких моряків, – бо
такої свинини й пива немає в цілому світі. Я чув, що біля Рафії вас
захопила буря. Ви повинні принести богам щедру жертву за те, що вони
врятували вас!.. В Мемфісі за все життя можна не побачити бурі, але на
морі легше знайти блискавку, ніж мідний утен. У мене є мед, борошно,
пахощі для священних жертв, а отам, у кутках, стоять боги всіх
народів. У моєму заїзді чоловік може бути ситим і побожним за дуже
невелику плату.
Він повернувся й пішов на галерею, де сиділи купці.
– Їжте й пийте, шановні панове, – заохочував він їх,
уклоняючись. – Часи тепер добрі! Найясніший наступник трону, хай він
живе вічно, їде до Пі-Баста з величезним почтом, а з Верхнього Царства
прибув караван із золотом. На цьому не один з вас добре заробить. В
мене є куріпки, молоді гуси, риба прямо з річки й чудова печеня з
дикої кози. А яке вино прислали мені з Кіпру! Щоб я став іудеєм, коли
келих цього чудового трунку не вартий дві драхми! Але вам, батькам і
добродіям моїм, я віддам сьогодні по драхмі. Тільки сьогодні, на
почин…
–  Дай по півдрахми за келих, тоді скуштуємо, – озвався один з
купців.
–  Півдрахми? – повторив хазяїн. – Швидше Ніл попливе назад до
Фів, ніж я таке добро віддам по півдрахми. Хіба що… для тебе, пане
Белезіс, бо ти окраса Сідона… Гей, раби! Подайте нашим добродіям
найбільший жбан кіпрського.
Коли він одійшов, купець, названий Белезісом, сказав до своїх
товаришів:
–  Хай мені рука відсохне, якщо це вино коштує півдрахми. Але бог
із ним!.. Менше клопоту матимемо з поліцією.
Розмови з гостями різних народів і станів не заважали господареві
стежити за писарями, що записували наїдки й напої, за дозорцями, які
наглядали за служниками та писарями, а найпильніше – за подорожанином,
який, схрестивши ноги, сидів у передній галереї на подушках і дрімав
над жменею фініків та келихом чистої води. У цього подорожнього,
чоловіка років сорока, було буйне волосся й борода, чорні, мов крукове
крило, задумливі очі й надзвичайно благородне обличчя, на якому,
здавалося, ніколи не відбивались гнів чи тривога.
«Це небезпечний щур, – думав господар, поглядаючи на нього краєм
ока. – Має вигляд жерця, а носить темну опанчу. Здав мені золота й
коштовностей на цілий талант, а сам не їсть м’яса і не п’є вина. Це
або великий пророк, або великий злочинець!..»
На подвір’я зайшли два голі псили – приборкувачі змій, з мішком,
повним отрутних гадів, і почали виставу.
Молодший грав на сопілці, а старший почав обвивати себе великими й
малими зміями, з яких найменшої вистачило б, щоб розігнати всіх гостей
з подвір’я заїзду «Під кораблем». Сопілка озивалась щодалі пискливіше,
приборкувач звивався, конвульсивно здригавсь і весь час дратував змій.
Нарешті одна змія вкусила його за руку, друга за обличчя, а третю –
найменшу – приборкувач сам проковтнув живцем.
Гості й слуги з тривогою споглядали це видовище. Вони тремтіли,
коли приборкувач дратував гадюк, заплющували очі, як ті його кусали, а
коли псило проковтнув змію – заревли від радості й захвату.
Тільки подорожній з передньої галереї не підвівся зі своїх подушок
і навіть не захотів глянути на цю розвагу. А коли приборкувач почав
збирати гроші, подорожній кинув йому на підлогу два мідні утни, даючи
рукою знак, щоб той не підходив ближче.
Вистава тривала з півгодини. Коли приборкувачі пішли з подвір’я,
до господаря підбіг негр, який обслуговував покої гостей, і щось
стурбовано зашепотів йому на вухо. Потім, невідомо звідки, в галереї
з’явився десятник поліції і, відкликавши Асаргадона у віддалену нішу,
довго розмовляв з ним, а шановний господар заїзду бив себе в груди,
заламував руки чи хапався за голову. Нарешті, стусонувши негра в
живіт, він звелів йому подати десятникові смажену гуску й глек
кіпрського вина, а сам підійшов до гостя з передньої галереї, який,
здавалося, весь час дрімав, хоч очі в нього були розплющені.
–  Смутні маю вісті для тебе, благородний пане, – мовив господар,
сідаючи біля подорожнього.
–  Боги насилають на людей дощ і смуток, коли на те їхня воля, –
байдуже відповів гість.
–  Поки ми тут дивилися на псилів, – вів далі господар, смикаючи
посивілу бороду, – злодії залізли на третій поверх і вкрали твої речі…
Три мішки й скриню, напевно, дуже дорогу!..
–  Ти мусиш сповістити суд про мою втрату.
–  Нащо суд? – шепнув господар. – У наших злодіїв свій цех…
Пошлемо по старшого, оцінимо речі, заплатиш йому двадцять процентів їх
вартості, і все знайдеться. Я можу тобі допомогти.
–  В моїй країні, – мовив подорожній, – ніхто не домовляється із
злодіями, і я не буду. Живу я в тебе, тобі довірив своє майно, отож ти
за нього й відповідаєш.
Достойний Асаргадон почав чухати собі спину між лопатками.
–  Чужинцю з далекої країни, – мовив він стишеним голосом, – ви,
хетти, й ми, фінікійці, завжди були братами, і тому я щиро раджу тобі
не звертатись до єгипетського суду, бо він має лише одні двері – щоб
увійти, але не має тих, щоб вийти.
–  Боги навіть крізь стіну можуть провести невинного, – відповів
гість.
–  Невинний!.. Хто з нас невинний на землі неволі? – шепнув
господар. – Поглянь – там десятник з поліції доїдає гуску, чудову
гуску, яку я сам охоче з’їв би. А знаєш, чому я віддав десятникові цю
гуску, відірвавши її від свого рота? Бо він прийшов випитувати про
тебе…
Сказавши це, фінікієць скоса глянув на подорожнього, але той ні на
хвилину не втратив спокою.
–  Питає мене, – вів далі господар, – питає мене десятник: «Хто
він, цей чорний, що дві години сидить над жменькою фініків?» Кажу
йому: «Дуже чесний чоловік, пан Пхут». – «Звідки він?» – «З країни
хеттів, – кажу, – з міста Гаррана. У нього там на три поверхи будинок
і багато поля. – «Чого він сюди приїхав?» – «Приїхав, – відповідаю, –
стягти боргзодного жерця, п’ять талантів, які позичив ще його батько».
А знаєш, благородний пане, – вів далі господар, – що мені на це
відповів десятник?.. Ось що: «Асаргадоне, я знаю, що ти вірний слуга
його святості фараона. В тебе добрі страви і нерозведене вино, і тому
кажу тобі – стережися! Стережися чужинців, які не заводять знайомств,
не п’ють вина, уникають всіляких розваг і мовчать. Цей Пхут із Гаррана
може бути ассірійським шпигуном». Серце в мене завмерло, коли я це
почув, – казав далі господар. – Але тобі до всього байдуже! – обурився
він, бачачи, що навіть страшне обвинувачення в шпигунстві не
схвилювало хетта.
–  Асаргадоне, – мовив згодом гість, – я довірив тобі себе і своє
майно. Отже, подбай, щоб мені повернули мої мішки й скриню, а то я
поскаржусь тому самому десятникові, який з’їв призначену для тебе
гуску.
–  Ну… дозволь, щоб я сплатив злодіям хоч п’ятнадцать процентів
вартості твоїх речей! – заблагав господар.
–  Не маєш права.
–  Дай їм хоч тридцять драхм…
–  Ні утна.
–  Ну, то дай бідолахам хоч десять драхм…
– Іди з миром, Асаргадоне, і проси богів, щоб вони повернули тобі
розум, – все так само спокійно відповів подорожній.
Господар схопився з подушок, задихаючись від гніву.
«От гадина, – думав він. – Цей гарранець приїхав не тільки по
борг. Він ще тут залагодить якусь справу… Серце підказує мені, що це
має бути багатий купець, а може, навіть і корчмар, який у спілці з
жерцями й суддями відкриє десь у мене під боком другий заїзд… Бодай
тебе був спалив вогонь небесний! Бодай тебе проказа сточила!.. Скнара,
дурисвіт, злодюга, на якому чесна людина навіть заробити не може…»
Ще не встиг шановний Асаргадон вгамувати свій гнів, як на вулиці
залунали звуки флейти й гупання бубна, і невдовзі на подвір’я вбігли
чотири майже голі танцівниці. Носії й моряки привітали їх радісними
вигуками, і навіть поважні купці з галереї почали зацікавлено
приглядатися до них і перемовлятися про їхню вроду. Танцівниці рухами
рук і усмішками привітали гостей. Одна з них почала грати на подвійній
флейті, друга вторувала їй на бубні, а дві наймолодші стали танцювати
по подвір’ю так, щоб не обминути жодного гостя, не зачепивши його
своїм серпанковим шарфом.
Ті, що пили за столиками, почали співати, кричати, запрошувати до
себе танцівниць, подекуди навіть спалахували сутички, але заводіяки
враз заспокоювались, побачивши грізно піднесені палиці дозорців.
Тільки якийсь лівієць, роздратований палицями, витяг з-за пояса ніж;
але два негри, схопивши його за руки, забрали в нього кілька мідних
обручок, як плату за їжу, і викинули його на вулицю. Тим часом. одна з
танцівниць підсіла до моряків, дві пішли до купців, які стали
частувати їх вином і тістечками, а найстарша почала обходити столи і
збирати гроші.
–  На храм богині Ісіди!.. – вигукнула вона. – Жертвуйте, побожні
чужоземці, на храм Ісіди, богині, яка піклується про всі живі
створіння… Чим більше ви дасте, тим більше щастя і благословень
пошлють вам боги… На храм матері Ісіди!..
Їй кидали на бубон клубки мідного дроту, інколи зернинки золота.
Один купець спитав, чи можна відвідати її, на що вона з усміхом
кивнула головою.
Коли вона дійшла до передньої галереї, гарранець Пхут сунув руку в
шкіряний мішок і дістав звідти золотий перстень, кажучи:
– Іштар – богиня велика й добра, прийми це на її храм. Жриця
швидко глянула на нього й прошептала:
–  Анаель, Сахіель…
–  Амабіель, Абалідот… – відповів подорожній.
–  Бачу, ти любиш матір Ісіду, – мовила жриця голосно. – Ти,
певно, багатий і щедрий, тобі варто поворожити.:
Вона сіла біля нього, з’їла кілька фініків і, дивлячись на його
долоню, заговорила:
–  Ти приїхав з далекого краю Бретора й Хагіта… Подорож твоя була
щаслива… Вже кілька днів стежать за тобою фінікійці, – додала жриця
тихіше. – Ти приїхав по гроші, хоч сам і не купець. Приходь до мене
сьогодні ввечері, коли зайде сонце… Твої бажання повинні здійснитись,
– мовила вона голосніше. – Я живу на вулиці Гробниць у будинку «Під
зеленою зіркою», – шепнула вона. – Тільки стережися злодіїв, які
чатують на твоє багатство, – скінчила жриця, помітивши, що поважний
Асаргадон підслухує.
–  В моїм домі немає злодіїв!.. – обурився фінікієць. – Крадуть,
певне, ті, що приходять з вулиці.
–  Не гнівайся, старенький, – відповіла жриця глузливо, – бо в
тебе на шиї виступає червоний пруг, а це ознака нещасливої смерті.
Почувши це, Асаргадон тричі сплюнув і тихо вимовив закляття проти
злого чаклунства. Коли він одійшов од них в глибину галереї, жриця
почала кокетувати з гарранцем. Вона подарувала йому троянду з свого
вінка, обняла його на прощання і пішла до інших столів.
Подорожній кивнув господареві.
–  Я хочу, – мовив він, – щоб ця жінка прийшла до мене. Накажи
привести її до мого покою.
Асаргадон глянув йому в очі, сплеснув руками і розреготався.
–  Тифон обплутав тебе, гарранцю!.. – вигукнув він. – Якби в моєму
домі сталося щось таке з єгипетською жрицею, мене б вигнали з міста!
Тут можна приймати тільки чужоземок.
–  Тоді я піду до неї, – відповів Пхут. – Це мудра й побожна жінка
і порадить мені багато в чому. По заході сонця даси мені провідника,
щоб я не заблудив, ідучи до неї.
–  Всі злі духи вселилися до твого серця, – відповів господар. –
Чи знаєш ти, що це знайомство обійдеться тобі не менш як двісті, а
може, й триста драхм, не лічачи того, що доведеться дати служницям і
на храм? За такі ж гроші… зрештою, за п’ятсот драхм ти зможеш пізнати
молоду й невинну дівчину – мою доньку, що має вже чотирнадцять років
і, як розсудлива дівчина, збирає собі на посаг. Отож не тиняйся вночі
по незнайомому місту, бо потрапиш у руки поліції або злодіїв, а
користайся з того, що боги дають тобі вдома. Хочеш?..
–  А твоя донька поїде зі мною до Гаррана? – спитав
Пхут.
Господар здивовано подивився на нього. Раптом він ударив себе по
лобі, ніби розгадав якусь таємницю, і, схопивши подорожнього за руку,
потягнув його в далекий куток.
–  Я вже все знаю! – шепотів він збуджено. – Ти торгуєш жінками.
Але пам’ятай: якщо ти вивезеш хоч одну єгиптянку, втратиш усе майно і
підеш у каменоломні. Хіба що… візьмеш мене до спілки, бо я знаю тут
усі дороги…
–  В такому разі, розкажи, як мені добратися до дому цієї жриці, –
відповів Пхут. – І не забудь, що після заходу сонця ти маєш дати мені
провідника, а вранці повернути мої мішки й скриню, бо я заявлю в суд.
Сказавши це, Пхут вийшов із харчівні і попрямував до свого покою
на верхньому поверсі.
Розлючений Асаргадон наблизився до столика, за яким пили
фінікійські купці, і відкликав набік одного з них, Куша.
–  Добрих гостей ти мені радиш!.. – мовив господар, не можучи
подолати тремтіння в голосі. – Цей Пхут майже нічого не їсть, наказує
мені викупити в злодіїв украдені в нього речі, а зараз, наче на глум,
збирається до єгипетської танцівниці, замість того, щоб обдарувати
жінок мого дому.
–  Що ж тут дивного? – відповів, сміючись, Куш. – Фінікіянок він
міг мати в Сідоні, а тут йому хочеться єгиптянки. Дурний той, хто,
бувши на Кіпрі, не скуштував кіпрського вина, а пив тірське пиво.
–  А я тобі скажу, – перебив його Асаргадон, – що це небезпечний
чоловік… Вдає з себе міщанина, а сам схожий на жерця.
–  А ти, Асаргадоне, схожий на верховного жерця, а насправді –
звичайнісінький корчмар! Лава не перестає бути лавою, навіть коли
покрита левиною шкурою.
–  Але чого він ходить до жриць?.. Я ладен присягтися, що за цим
криється якась таємниця і цей хеттський грубіян іде не на веселі
розваги до жінок, а на якісь збори змовників.
–  Злість і пожадливість затуманили твій розум, – поважно відповів
Куш. – Ти схожий на людину, що на смоковниці шукає диню і не бачить
фіг. Кожному купцеві зрозуміло, що коли Пхут хоче відібрати від жерця
свої п’ять талантів, то мусить запобігти ласки тих, що крутяться при
храмах. Але ти вже нічого не розумієш…
–  Бо серце мені підказує, що це мусить бути ассірійський шпигун,
який намислив щось зле проти його святості.
Куш зневажливо глянув на Асаргадона.
–  Ну що ж, стеж за ним! Чатуй за кожним його кроком. А коли щось
викриєш, може, й тобі перепаде якась частка його майна.
–  О, тепер ти кажеш мудрі слова! – відповів господар. – Хай цей
пацюк іде собі до жриць, а від них – куди завгодно. Але я пошлю за ним
свої очі, від яких ніщо не сховається!
Розділ двадцятий
Близько дев’ятої години вечора Пхут вийшов із заїзду «Під
кораблем» в супроводі негра, який ніс смолоскип. За півгодини до того
Асаргадон відправив на вулицю Гробниць надійного посланця, наказавши
йому пильно стежити, чи не виходитиме гарранець з дому «Під зеленою
зіркою», а якщо вийде, то куди подасться.
Другий надійний чоловік господаря ішов на певній відстані за
Пхутом; на вузьких вулицях він ховався під будинками, на ширших –
вдавав п’яного.
Вулиці вже спорожніли, носії й продавці спали. Світилося лише в
помешканнях ремісників, які ще працювали, та в багатих людей, які
бенкетували на плоских дахах. З різних боків міста долинали звуки арф
і флейт, співи, сміх, удари молотів, скрегіт столярських пилок. А
інколи й п’яні вигуки чи благання про порятунок.
Вулиці, якими проходили Пхут і невільник, були здебільшого тісні,
криві й вибоїсті. В міру того як вони наближались до мети своєї
подорожі, кам’яниці ставали все нижчі, переважали двоповерхові,
будинки і більше було садків – точніше, пальм, смоковниць і миршавих
акаційок, які вихилялися з-за мурів, ніби хотіли утекти звідти.
На вулиці Гробниць краєвид раптово змінився. Замість кам’яниць
з’явилися великі сади, а серед них чепурні палацики. Перед одною
брамою негр зупинився й погасив смолоскип.
–  Це «Зелена зірка», – мовив він і, низько вклонившись Пхутові,
повернув додому.
Гарранець постукав у браму. За хвилину з’явився воротар, уважно
оглянув прибулого і буркнув:
–  Анаель, Сахіель…
–  Амабіель, Абалідот! – відповів Пхут.
–  Вітаю тебе! – сказав воротар і хутко відчинив браму. Пройшовши
кілька десятків кроків між густими деревами,
Пхут опинився в передпокої палацу, де його зустріла знайома жриця.
Вглибині стояв якийсь чоловік з чорною бородою і волоссям, такий
схожий на гарранця, що той не міг приховати свого подиву.
–  Він замінить тебе для тих, що стежать за тобою, – мовила жриця,
усміхнувшись.
Чоловік, вбраний під гарранця, надів собі на голову вінок з троянд
і в супроводі жриці піднявся на другий поверх, звідки незабаром
почулися звуки флейти і дзвін келихів. Тим часом двоє нижчих жерців
відвели Пхута до невеликої лазні в саду. Там його вимили, намастили
йому волосся й одягли на нього білу одіж.
З лазні всі троє знову вийшли на алею; минули кілька садів і
врешті опинилися на порожній площі.
–  Там, – мовив до Пхута один із жерців, – давні гробниці, там –
місто, а тут – храм. Іди куди хочеш, і нехай мудрість вкаже тобі
дорогу, а святі слова боронять від небезпек.
Двоє жерців зникли в саду, і Пхут залишився сам. Ніч була зоряна й
ясна. Здалека, оповитий туманом, поблискував Ніл, а над ним іскрилося
сім зірок Великої Ведмедиці. Над головою подорожнього пломенів Оріон,
а над темними пілонами – зоря Сіріус.
«У нас зорі світять ясніше», – подумав Пхут.
Він зашепотів молитву якоюсь незнайомою мовою і попрямував до
храму.
Коли він пройшов кілька десятків кроків, з одного саду виглянув
чоловік і пішов за ним назирці, але саме тут наліг такий густий туман,
що на площі, крім темних дахів храму, нічого не було видно.
Через якийсь час гарранець наткнувся на високий мур. Він глянув на
небо і повернув на захід. Час від часу пролітали над ним нічні птахи й
великі кажани. Туман став такий непроглядний, що гарранець мусив раз у
раз доторкатись до стіни, щоб не збитися з дороги. Ця мандрівка
тривала досить довго, поки Пхут не опинився перед низькою хвірткою,
геть оббитою бронзовими цвяхами. Він почав відлічувати їх згори з
лівого боку, причому одні сильно натискав, інші – закручував.
Коли так повернув останній цвях унизу, хвіртка тихо відчинилась.
Гарранець ступив кілька кроків уперед і опинився в тісній ніші, де
панувала цілковита темрява. Він почав обережно обмацувати ногою землю,
аж поки не натрапив наче на край колодязя, звідки віяло холодом. Тоді
Пхут сів і сміливо зсунувся в глиб провалля, хоч у цьому місці і в цій
країні був уперше.
Колодязь виявився неглибокий. Пхут, ставши на похилу підлогу,
рушив униз вузьким коридором з такою впевненістю, наче давно знав цю
дорогу.
В кінці коридора були двері. Прибулий навпомацки знайшов калатало
й тричі стукнув. У відповідь, невідомо звідки, озвався голос:
–  Ти, що нічної години порушуєш спокій святого місця, чи маєш ти
право сюди входити?
–  «Не скривдив я ні мужа, ні жінки, ні дитини… Руки мої не
заплямовані кров’ю… Не їв я нечистої їжі… Не забирав чужого майна… Не
казав неправди і не зрадив великої таємниці», – спокійно відповів
гарранець.
–  Чи ти той, кого чекають, чи тільки видаєш себе за нього? –
спитав після паузи голос.
–  Я той, хто мав прийти від братів із Сходу; але те друге ім’я –
теж моє, і в північному місті в мене є земля й будинок, як я сказав
чужим, – відповів Пхут.
Двері відчинились, і гарранець зайшов у просторе підземелля,
освітлене лампадою, що горіла на столику перед пурпуровою завісою. На
завісі була вигаптувана золотом крилата куля з двома зміями.
Збоку стояв єгипетський жрець у білому одязі.
–  Ти, що увійшов сюди, – мовив жрець, показуючи рукою на Пхута, –
чи знаєш ти, що означає цей знак на завісі?
Куля, – відповів прибулий, – це образ світу, в якому ми живемо, а
крила показують, що цей світ кружляє в просторі, наче орел.
–  А змії?.. – спитав жрець.
–  Дві змії нагадують мудрецеві, що той, хто зрадить велику
таємницю, мусить умерти подвійно – тілом і душею.
По хвилинній мовчанці жрець запитав знову:
–  Якщо ти справді Бероес (жрець схилив голову), великий пророк
Халдеї (він знову схилив голову), для якого немає таємниць ні на
землі, ні на небі, зволь повідати слузі твоєму: яка зірка
найдивовижніша з усіх?
–  Дивовижний Хор-сет, який обходить небо протягом дванадцяти
років, а довкола нього кружляють чотири менші зірки. Але ще
дивовижніший – Хор-ка, що обходить небо за тридцять років. Він-бо має
не тільки підвладні йому зірки, але й велике кільце, яке часом зникає.
Вислухавши це, єгипетський жрець упав ниць перед халдейцем. Потім
він подав пурпуровий шарф і серпанкове покривало, показав, де стоять
пахощі, і з низькими поклонами покинув підземелля.
Халдеєць залишився сам. Він перекинув шарф через праве плече,
закрив обличчя серпанком і, взявши золоту ложку, насипав у неї
пахощів, які запалив від лампади перед завісою. Шепочучи якісь слова,
він тричі обернувся навколо, і дим від пахощів оповив його потрійним
кільцем.
Під час цього дійства порожня печера сповнилася якимсь дивним
неспокоєм. Здавалося, що стеля підіймається вгору, стіни розсуваються.
Пурпурова завіса на вівтарі хиталася, наче її смикали незримі руки.
Повітря заколивалося, ніби в ньому пролетіли зграї невидимих птахів.
Халдеєць розхилив шати на грудях і витяг золоту медаль з
таємничими знаками. Підземелля здригнулося, священна завіса раптово
смикнулася, а в різних місцях печери з’явилися вогники.
Тоді маг підніс руку вгору і заговорив:
–  «Отче небесний, ласкавий і милосердний, очисть душу мою… Пошли
на недостойного раба твого благословення і простягни всемогутню руку
на душі непокірних, аби я міг виявити силу твою…
Ось знак, до якого я доторкаюся в присутності вашій. Ось – я, що
спираюся на поміч божу, я – всевидющий, безстрашний… Я, могутній,
викликаю вас і заклинаю… Явіться сюди, слухняні, в ім’я Айє, Сарайє,
Айє, Сарайє…»
В цю ж мить звідусіль відізвалися якісь голоси. Біля лампади
пролетів дивовижний птах, потім якісь руді шати, потім людина з
хвостом, нарешті, півень в короні, який злетів на столик перед
завісою.
Халдеєць мовив далі:
–  «В ім’я всемогутнього, одвічного бога… Аморуль, Тапеха, Рабур,
Латістен…»
Далекі голоси озвалися знову.
–  «В ім’я істинного і вічно живого Елої, Архіма, Рабур, заклинаю
вас і викликаю… Ім’ям зорі, яка є сонцем, цим її знаком, уславленим і
страшним ім’ям бога живого…»
Враз усе стихло. Перед вівтарем з’явився привид в короні, з берлом
у руці. Він сидів верхи на левові.
–  Бероес! Бероес!.. – вигукнув привид приглушеним голосом. –
Навіщо мене викликаєш?
–  Я хочу, щоб брати мої в цьому храмі прийняли мене з щирим
серцем і прихилили вухо своє до слів, які я приношу їм від братів з
Вавілона, – відповів халдеєць.
–  Хай станеться так, – мовив привид і зник.
Халдеєць застиг нерухомо, мов статуя, з відкинутою назад головою,
з піднесеними вгору руками. Він стояв так з півгодини, в позі,
неможливій для звичайної людини.
В цей час відсунувся шматок стіни і до підземелля зайшло троє
єгипетських жерців. Побачивши халдейця, який, здавалося, витав у
повітрі, спираючись плечима на невидиму опору, вони здивовано
перезирнулись. Найстарший мовив:
–  Колись і в нас бували такі, а тепер ніхто цього вже не вміє.
Вони обходили його зі всіх боків, доторкалися до задерев’янілого
тіла і з тривогою дивилися на його обличчя, жовте й безкровне, як у
мерця.
–  Може, він умер? – запитав наймолодший.
При цих словах вигнуте назад тіло халдейця поволі випросталося. На
його обличчі з’явився легкий рум’янець, і зняті вгору руки опустилися.
Він зітхнув, протер очі, мов людина, яка щойно прокинулась, глянув на
присутніх і після паузи заговорив:
–  Ти, – звернувся він до найстаршого, – Мефрес – верховний жрець
храму Пта в Мемфісі. Ти – Гергор, верховний жрець храму Амона в Фівах
і найперший сановник у цьому царстві після фараона. Ти, – показав він
на наймолодшого, – Пентуер, другий пророк храму Амона й радник
Гергора.
–  А ти, без сумніву, – Бероес, верховний жрець і мудрець
вавілонський, про прихід якого нам було сповіщено ще рік тому, –
відповів Мефрес.
–  Правду кажеш, – мовив халдеєць.
Він обняв усіх по черзі, а вони схилили перед ним голови.
–  Я приношу вам великі слова з нашої спільної вітчизни, що
зветься мудрістю, – казав далі Бероес. – Вислухайте їх і чиніть далі
як належить.
На знак Гергора Пентуер ступив у глиб підземелля і приніс три
стільці з легкого дерева для старших і низький табурет для себе. Сівши
неподалік від лампади, він витяг з-за пазухи маленький стилет і
табличку, покриту воском.
Коли всі троє сіли, халдеєць почав:
–  До тебе, Мефресе, звертається найвища колегія жерців у
Вавілоні. Святий стан жерців у Єгипті занепадає. Багато з них
загрібають гроші, грішать з жінками і провадять життя серед утіх.
Мудрість занедбана. Ви не маєте влади ні над невидимим світом, ні
навіть над власними душами. Деякі з вас утратили вищу віру, і для
ваших очей закрите майбутнє. Діється навіть гірше: багато жерців,
відчуваючи, що сили їхнього духу вичерпані, стали на шлях облуди й
спритним ошуканством обманюють простаків.
Найвища колегія каже так: якщо ви прагнете повернутися на праведну
путь, Бероес залишиться з вами на кілька років, щоб іскрою,
принесеноюзвеликого вавілонського вівтаря, розпалити священний вогонь
над Нілом.
–  Все нехай буде так, як ти кажеш, – відповів засмучений
Мефрес. – Зостанься з нами на кілька років, щоб наша молодь могла
навчитися твоєї мудрості.
–  А тепер до тебе, Гергоре, слова найвищої колегії. Гергор схилив
голову.
–  Занедбавши великі таємниці, ваші жерці не спостерегли, що для
Єгипту надходять недобрі часи. Загрожують вам внутрішні чвари, які
може віддалити лише доброчинність і мудрість. Але ще гірше буде, якщо
ви в ближчі десять років розпочнете війну з Ассірією, бо її військо
розгромить ваше, прийде на береги Нілу й знищить усе, що існує тут
споконвіків.
Таке зловороже розташування зірок, яке сьогодні тяжіє над Єгиптом,
трапилося вперше за чотирнадцятої династії, коли вашу країну перемогли
і розграбували гіксоси. Втретє воно повториться через п’ятсот або
шістсот років – з боку Ассірії й народу парсуа, який живе на схід від
Халдеї…
Жерці слухали вражені. Гергор пополотнів, у Пентуера випала з рук
табличка! Мефрес конвульсивно стискав амулет, що висів у нього на
грудях, і пересохлими губами шептав молитву.
–  Отже, стережіться Ассірії, – вів далі халдеєць, – бо нині її
час. Жахливий це народ!.. Він зневажає працю й живе війною. Полонених
саджають на палі або здирають із них шкіру, знищують здобуті міста, а
людей забирають в неволю. Відпочинок у них – полювання на хижих
звірів, а розвага – стріляти з лука в бранців або виколювати їм очі.
Чужі храми вони перетворюють на руїни, посуд богів вживають на своїх
бенкетах, а жерців і мудреців роблять своїми блазнями. Стіни вони
оздоблюють шкірою живих людей, а столи – скривавленими головами
ворогів.
Коли халдеєць замовк, озвався достойний Мефрес.
–  Великий пророче! Ти сповнив жахом наші душі, але не вказуєш нам
порятунку. Може бути, і напевно так і є, як ти кажеш, що доля певний
час буде до нас неласкава. Але як цього уникнути? Є на Нілі небезпечні
місця, які не перепливе жоден човен, але мудрий стерничий оминає
згубні вири. Так само і з нещастям народів. Народ – то човен, а час –
ріка, що в певних епохах утворює вири. І якщо хисткий рибальський
човник може обминути небезпечне місце, то чому б мільйони люду не
могли у подібних обставинах уникнути загибелі?
–  Мудрі твої слова, – відказав Бероес, – але я тільки дещо зможу
на них відповісти…
–  Хіба ти не знаєш усього, що має бути? – запитав
Гергор.
–  Не питай мене про те, що я знаю, але не можу сказати.
Найважливіше для вас – протягом десяти років утримати мир з Ассірією,
а це в межах ваших можливостей. Ассірія ще побоюється вас і не відає
про зловісну долю, яка тяжіє над Єгиптом. Поки що вона хоче розпочати
війну з народами півночі й сходу, які живуть над морем. Отже, зараз
саме слушний час укласти з нею угоду.
–  На яких умовах? – спитав Гергор.
–  На дуже вигідних. Ассірія відступить вам ізраїльську землю аж
до міста Акко, і край Едом аж до міста Елат. Так без війни ваші
кордони розширяться на десять днів путі на північ і на десять днів на
схід.
–  А Фінікія?.. – спитав Гергор.
–  Стережіться спокуси!.. – заволав Бероес. – Якби сьогодні фараон
простяг руку до Фінікії, через місяць ассірійське військо, що має йти
на північ і схід, повернуло б на південь і за рік його коні плавали б
у Нілі.
–  Але ж Єгипет не може зректися свого впливу на Фінікію! –
вибухнув Гергор.
–  Якщо не зречеться, то сам накличе на себе загибель, – спокійно
відповів Бероес. – Зрештою ось що сказала найвища колегія: «Перекажи
Єгиптові, – наказували брати з Вавілона, – щоб він на десять років
припав до своєї землі, як куріпка, бо чигає на нього яструб злої долі.
Перекажи, що ми – халдейці – ненавидимо ассірійців дужче, ніж
єгиптяни, бо несемо тягар їхньої влади, але радимо Єгиптові зберегти
мир з цим кровожерним народом. Десять років – зовсім малий час, після
якого ви зможете не тільки повернути давні позиції, а й нас
порятувати».
–  Це правда! – мовив Мефрес.
–  Поміркуйте самі, – вів далі халдеєць. – Якщо Ассірія вестиме з
вами війну, вона потягне за собою і Вавілон, який не любить війни,
захопить наші багатства і затримає працю мудрості. Хоч вони, й не
підкорять вас, однак країна ваша на довгі роки залишиться зруйнована і
втратить не лише незчисленну кількість людей, але й свої родючі землі,
які без вашої праці пісок засипав би за один рік.
–  Ми розуміємо це, – мовив Гергор, – і тому не думаємо зачіпати
Ассірію. Але Фінікія…
–  А що вам шкодить, – сказав Бероес, – коли ассірійський
розбійник притисне фінікійського злодія? На тому зароблять наші й ваші
купці. Якщо ви хочете мати під своєю владою фінікійців, дозвольте їм
осісти на ваших берегах. Я певен, що найбагатші й найспритніші з них
залюбки втечуть з-під влади ассірійців.
–  А що ж станеться з нашим флотом, якщо ассірійці захоплять
Фінікію? – спитав Гергор.
–  Адже насправді це не ваш флот, а фінікійський, – заперечив
халдеєць. – Якщо вам бракуватиме тірських і сідонських кораблів, ви
почнете будувати власні й навчите єгиптян мореплавства. Якщо будете
розумні й спритні, вам пощастить перехопити у фінікійців торгівлю на
всьому заході. Гергор махнув рукою.
–  Я переказав вам усе, що мені велено, – мовив Бероес, – а ви
чиніть на свій розсуд. Але пам’ятайте, що над вами тяжіє десять
зловісних років.
–  Мені здається, святий муже, – озвався Пентуер, – що ти згадував
про внутрішні чвари, які загрожують Єгиптові. Що це має бути?.. Якщо
ти зволиш відповісти слузі твоєму…
–  Про це не питайте мене. Ви про те мусите знати краще, аніж я,
чужа людина. Пильність виявить вам хворобу, а досвід підкаже ліки.
–  Вельможі страшенно утискують простий люд, – шепнув Пентуер.
–  Віра занепала!.. – додав Мефрес.
– Є багато людей, які прагнуть загарбницької війни, – сказав
Гергор. – Я вже давно бачу, що ми неспроможні її вести. Хіба що років
через десять…
–  Отже, ви укладете договір з Ассірією? – спитав халдеєць.
–  Амон, котрому відкрите моє серце, знає, який немилий мені цей
договір, – відповів Гергор. – Ще так недавно ці нікчемні ассірійці
платили нам данину. Але коли ти, святий отче, і найвища колегія
кажете, що доля проти нас – ми мусимо укласти цей договір.
–  Це правда, що мусимо!.. – додав Мефрес.
–  Тоді повідомте раду у Вавілоні про свою ухвалу, а вони поведуть
справу так, що цар Ассар спорядить до вас послів. Повірте мені – ця
угода буде для вас корисна: ви без війни розширите свої володіння.
Зрештою, все це обміркувала найвища рада жерців.
–  Нехай пошлють вам боги своє благословення: багатство, владу і
мудрість, – мовив Мефрес – Так, треба піднести віру в жерців, а ти,
святий муже Бероесе, допоможеш нам…
–  Треба насамперед поліпшити становище єгипетського народу, –
мовив Пентуер.
–  Жерці… народ!.. – проказав ніби сам до себе Гергор. –
Насамперед треба приборкати тих, що прагнуть війни. Правда, його
святість фараон згоден зі мною, й здається мені, що я маю певний вплив
на серце достойного наступника трону (хай живуть вони вічно!). Але
Нітагер, якому війна потрібна, як рибі вода… Але начальники найманого
війська, які лише у війну стають помітними в нас… І наша знать, якій
здається, що війна покриє її борги фінікійцям, а їй принесе багатство…
–  А тим часом хлібороби гинуть від непосильної праці, а робітники
раз у раз повстають проти здирств управителів, – додав Пентуер.
–  Цей завжди своєї! – мовив замислений Гергор. – Ти, Пентуере,
думай собі про хліборобів та робітників, а ти, Мефресе, про своїх
жерців. Не знаю, що вам пощастить зробити, але я присягаюсь, що, якби
мій власний син штовхав Єгипет до війни, я знищив би власного сина.
–  Так і чини!.. – відповів халдеєць. – Зрештою хто хоче, нехай
воює, аби тільки не в тих країнах, де може зіткнутися з Ассірією.
На тому рада закінчилась; халдеєць накинув перев’язь на плече і
закрив обличчя; Мефрес і Гергор стали по обидва боки від нього, а за
ними Пентуер; всі повернулися до вівтаря.
Коли Бероес, схрестивши руки на грудях, почав шептати заклинання,
в підземеллі знову все захвилювалось і почувся ніби далекий гомін,
який здивував присутніх. Тоді маг промовив голосно:
–  Бараланенсе, Балдахенсе, Паумахе, взиваю до вас, щоб ви були
свідками нашої угоди і підтримували наші наміри…
Тут залунали звуки сурем, і так виразно, що Мефрес схилився до
землі, Гергор здивовано озирнувся, а Пентуер впав на коліна, почав
тремтіти й затулив вуха.
Пурпурова завіса на вівтарі захвилювалася, її складки набрали
такої форми, наче звідти хотіла вийти людина.
–  Будьте свідками, – заклинав зміненим голосом халдеєць, –
небесні й пекельні сили! Хто порушить умову чи викаже її таємницю, хай
буде проклятий…
«Проклятий!..» – повторив чийсь голос.
– І знищений… «І знищений…»
–  В цьому видимому і в тому невидимому житті. Невимовленим ім’ям
Єгови, від звуку якого здригається земля, море відступає від берегів,
гасне вогонь, розпадаються елементи природи.
В печері знялася справжня буря. Здавалося, звуки сурем змішувалися
ніби з відгомоном далеких громів. Завіса вівтаря знялася вгору, і з-за
неї серед миготливих блискавиць з’явилися дивні примари, наполовину
люди, наполовину рослини й тварини, переплутані між собою в клубок.
Раптом усе стихло, і Бероес поволі піднявся в повітря над головами
трьох жерців.
О восьмій годині ранку гарранець Пхут повернувся до фінікійського
заїзду «Під кораблем», де на нього чекали вже вкрадені злодіями мішки
і скриня. Через кілька хвилин після нього з’явився довірений слуга
Асаргадона, якого господар завів у підвал і коротко спитав:
–  Ну, що?
–  Я чатував цілу ніч на площі, де храм Сета, – відповів слуга. –
Близько десятої вечора з саду, що за п’ять дворів від палацу «Зелена
зірка», вийшло троє жерців. Один із них, з чорною бородою і волоссям,
пішов через площу до храму Сета. Я кинувся за ним, але тут насунувся
туман, і я втратив його з очей. Чи цей гарранець повернувся до палацу
«Під зеленою зіркою» і коли – я не знаю.
Господар заїзду, вислухавши цю розповідь, ударив себе по лобі й
забурмотів сам до себе:
–  Якщо мій гарранець одягається, мов жрець, і ходить до храму, то
він сам мусить бути жерцем. А коли в нього борода й волосся, то це
жрець халдейський. А якщо він потай зустрічається з тутешніми жерцями,
то тут є якесь ошуканство. Не казатиму про це поліції, бо ще вскочу в
якусь халепу. Але сповіщу про це комусь із високих сідонців, бо тут
пахне зиском якщо не для мене, то для наших.
Незабаром повернувся другий посланець. Асаргадон і його повів до
підвалу і почув від нього таке:
–  Я цілу ніч простояв навпроти палацу «Під зеленою зіркою».
Гарранець був там, напився і такий зчинив галас, що аж поліцейський
мусив стукати до воротаря.
–  Що ти кажеш? – перепитав господар. – Гарранець був у палаці
«Під зеленою зіркою» цілу ніч і ти його там бачив?
–  Не лише я, а й поліцейський.
Асаргадон покликав першого слугу і звелів кожному з них повторити
свої свідчення. Вони повторили, кожен своє. З цього виходило, що
гарранець Пхут цілу ніч пиячив у палаці «Під зеленою зіркою» й ні на
хвилину не виходив звідти, і водночас – що він пізно ввечері пішов до
храму Сета й не повертався звідти.
–  О!.. – бурмотів фінікієць. – У цьому криється велике
ошуканство!.. Треба якнайшвидше повідомити старійшин нашої
фінікійської громади, що той хетт може бути водночас у двох місцях.
Заразом попрошу його, щоб забрався з мого заїзду. Не люблю таких, що
мають дві личини – одну свою, другу – про запас. Бо то – або великий
злодій, або чаклун, або змовник.
Оскільки Асаргадон боявся таких речей, він про всяк випадок
убезпечив себе молитвами до всіх богів, які прикрашали його заїзд.
Потім він подався до міста й повідомив про нічні події старійшину
фінікійської громади, а також старійшину цеху злодіїв. Повернувшись
додому, він викликав десятника й заявив йому, що гарранець Пхут –
людина дуже небезпечна. Нарешті він запропонував гарранцеві виїхати з
його заїзду, якому він не приносить ніякого зиску, а тільки клопіт та
збитки.
Пхут охоче погодився і сказав господареві, що він цього ж вечора
відпливає до Фів.
«Щоб ти не вернувся звідти! – подумав гостинний господар. – Щоб ти
згнив у копальнях або впав у річку на поживу крокодилам!»
Розділ двадцять перший
Подорож наступника трону почалася в найкращу пору року – у місяці
фаменут (кінець грудня, початок січня).
Вода вже наполовину спала, оголюючи все нові клапті землі. Від Фів
пливло до моря багато плотів з пшеницею. В Нижньому Єгипті збирали
конюшину й кассію. Апельсинові й гранатові дерева вкрились рясним
цвітом, а на полях сіяли й садили люпин, льон, ячмінь, боби, квасолю,
огірки та іншу городину.
Супроводжуваний до мемфіської пристані жерцями, найвищими
державними сановниками, гвардією його святості фараона та величезними
натовпами народу, царський намісник Рамзес зійшов на позолочену барку
близько десятої години ранку. Під помостом, на якому стояли намети з
дорогої тканини, двадцять воїнів працювали веслами, а біля щогли та на
обох кінцях судна зайняли місця найкращі водні інженери. Одні стежили
за вітрилами, другі командували веслярами, треті скеровували рух
судна.
Рамзес запросив на свою барку найдостойнішого верховного жерця
Мефреса і святого отця Ментезуфіса, які мали супроводити його протягом
усієї подорожі та допомагати в Справах урядування. Запросив він також
і достойного номарха Мемфіса, що мав провести царевича до меж своєї
провінції.
За кількасот кроків перед судном намісника плив чудовий корабель
достойного Отоеса, номарха сусідньої з Мемфісом провінції Аа. За
баркою царевича вишикувалися численні човни, що везли почет, жерців,
воєначальників та сановників.
Слуги царевича з провізією виїхали ще раніше.
Ніл до Мемфіса тече між двома пасмами гір. Далі гори звертають на
схід і на захід, а річка ділиться на кілька рукавів, води яких плинуть
широкою рівниною до моря.
Коли корабель відчалив від пристані, царевич мав намір поговорити
з верховним жерцем Мефресом. Але в цю хвилину юрба на березі зняла
такий несамовитий крик, що царевич мусив вийти з намету і показатися
народові.
Проте крик захоплення все зростав і ширився. На обох берегах річки
все збільшувалися юрби напівголих робітників та святково вбраних
міщан. У багатьох на головах були вінки, і майже всі тримали в руках
зелені гілки. В одних гуртах співали, в інших – грали на флейтах та на
бубнах.
Журавлі, що густо стриміли вздовж ріки, стояли тепер нерухомо.
Натомість по Нілу кружляв цілий рій човнів. Веслярі кидали квіти під
корабель наступника трону. Деякі самі стрибали в воду і пливли слідом
за баркою.
«А вони вітають мене так само, як і його святість фараона!» –
подумав царевич.
І велика гордість сповнила його серце, коли він дивився на ці
стрункі кораблі, які міг зупинити одним жестом, на ці тисячі людей, що
покидали свою роботу і наражалися на каліцтво, навіть на смерть, аби
тільки побачити його божественний лик.
Найбільше п’янив Рамзеса захоплений крик юрби, що, мов грім,
прокочувався в повітрі, не вщухаючи й на хвилину. Цей крик наповнював
йому груди, дурманив голову, підносив його, мов на крилах. Царевичу
здавалось, що коли б він стрибнув з помосту, то не долетів би до води,
бо захват натовпу підхопив би його й поніс до неба, як птаха.
Корабель трохи наблизився до лівого берега, юрбу стало видно
виразніше, і царевич помітив щось зовсім несподіване. В той час як
передні лави людей завзято плескали в долоні й співали, в задніх
миготіли киї, які густо й швидко падали на невидимі спини.
Здивований наступник трону звернувся до номарха Мемфіса:
–  Поглянь-но, достойний номарху! Здається, там працюють киями?..
Номарх підніс до очей руку, шия його почервоніла.
–  Пробач, найясніший володарю, але я трохи недобачаю…
–  Б’ють, справді б’ють, – повторив царевич.
–  Може бути, – відповів номарх. – Мабуть, поліція схопила
злодіїв.
Не дуже задоволений цією відповіддю, царевич пішов на корму до
інженерів, які раптом повернули корабель на середину річки, і звідти
глянув у бік Мемфіса.
Береги Нілу були майже безлюдні, човники зникли, журавлі черпали
воду, ніби нічого й не сталося.
–  Вже скінчилося свято?.. – спитав царевич одного з інженерів,
показуючи йому на берег вгору по річці.
–  Так… Люди повернулися до роботи, – відповів інженер.
–  Дуже швидко!..
–  Мусять надолужити згаяний час, – необережно мовив інженер.
Наступник трону здригнувся і пильно глянув на нього. Та враз
погамував свої почуття і пішов у намет. Галас натовпу вже його не
обходив. Він став похмурий і мовчазний. Після спалаху честолюбства
його охопила зневага до цієї юрби, яка так швидко переходить від
захвату до журавлів, що черпають з Нілу каламутну воду.
В цьому місці Ніл починав ділитися на рукави. Корабель правителя
ному Аа повернув на захід і за годину пристав до берега. Тут були ще
більші натовпи народу, ніж під Мемфісом. Скрізь височіли стовпи з
корогвами й тріумфальні арки, оповиті зеленим гіллям. Між людьми
дедалі частіше можна було побачити обличчя й убрання чужоземців.
Коли царевич зійшов на берег, до нього наблизились жерці з
балдахіном, а достойний номарх Отоес промовив:
–  Вітаємо тебе, наміснику божественного фараона, на кордоні землі
ному Аа. На знак свої ласки, що спадає на нас, мов небесна роса,
зблаговоли принести жертву богові Пта, який охороняє нашу провінцію, і
прийми під свою опіку і владу цей ном з його храмами, урядовцями,
людом, худобою, збіжжям і всім, що в ньому є.
Потім він відрекомендував царевичеві групу молодих чепурунів,
напахчених, нафарбованих, вбраних у шати, гаптовані золотом. Це були
близькі й далекі родичі номарха, місцеві вельможі.
Рамзес уважно придивився до них.
–  Ага! – вигукнув він нарешті. – Здавалося мені, що цим панам
чогось бракує. Тепер я бачу – в них немає перук.
–  Бо й ти, найдостойніший царевичу, не носиш перуки, тому й наша
молодь відмовилась від неї, – відповів номарх.
Після цього один з юнаків став позад царевича з опахалом, другий з
щитом, третій із списом, і процесія рушила. Наступник трону йшов під
балдахіном, перед ним виступав жрець із курильницею, в якій курилися
пахощі, а ще попереду – кілька юних дівчат, що кидали троянди на
дорогу, якою мав проходити царевич.
Люди в святковому вбранні, з гілками в руках, стояли рядами обабіч
дороги, кричали, співали або падали ниць перед наступником фараона.
Але царевич помітив, що, незважаючи на голосні крики радості, обличчя
цих людей були холодні й заклопотані. Він спостеріг також, що юрба
поділялась на групи, якими командували невідомі люди, та що вияви
захвату відбуваються по команді. І наступник трону знов відчув у серці
холод зневаги до цього зборища, що навіть радіти не вміє.
Нарешті процесія наблизилася до мурованої колони, яка
відмежовувала ном Аа від Мемфіської провінції. На колоні з трьох боків
були написи, в яких подавались відомості про площу, населення та
кількість міст провінції. З четвертого боку стояла статуя бога Пта,
обкрученого повивачем від ніг до грудей, у звичайному чепці і з жезлом
у руці.
Один із жерців подав царевичеві золоту курильницю з пахощами.
Наступник трону, проказавши відповідну молитву, підніс курильницю на
рівень обличчя божества і кілька разів низько вклонився.
Крики люду й жерців залунали ще голосніше, хоч між молодими
вельможами видно було посмішки й переморгування. Царевич, який з часу
замирення з Гергором виявляв велику шану богам і жерцям, злегка
нахмурив брови, і в одну мить молодь змінила поведінку. Всі
споважніли, а деякі попадали ниць перед колоною.
«Справді, – подумав царевич, – люди благородного походження кращі,
ніж ця юрба… Те, що вони роблять, – іде від щирого серця, не так, як
ті, що галасують на мою честь, а раді б якнайшвидше повернутись до
своїх кошар і майстерень…»
Тепер наступник трону краще, ніж будь-коли, відчув відстань, яка
існувала між ним та простим людом. І зрозумів, що тільки знатні є тим
класом, з яким єднають його спільні почуття. Якби раптом зникли ці
пишно вбрані юнаки і гарні жінки, палкі погляди яких пильнують кожен
його рух, щоб негайно прислужитися йому і виконати найменше його
бажання, якби вони зникли – царевич серед незліченних натовпів люду
почував би себе самотнішим, ніж у пустелі.
Вісім негрів принесли ноші під балдахіном, оздобленим страусовими
перами, і царевич, сівши в них, рушив до столиці ному, Сохема, де
оселився в урядовому палаці.
В цій провінції, що лежала за кілька миль од Мемфіса, наступник
трону пробув цілий місяць. Весь цей час він тільки те й робив, що
вислухував прохання, приймав урядовців та бенкетував.
Бенкети відбувалися водночас у двох місцях: у палаці, де в них
брала участь лише знать, та на внутрішньому дворі, де смажили цілих
биків, з’їдали сотні хлібин і випивали сотні глеків пива. Там
веселилася челядь царевича й нижчі урядовці ному.
Рамзеса дивувала щедрість номарха та відданість вельмож, які вдень
і вночі оточували його, ловлячи найменший його рух, найменше бажання.
Врешті стомлений розвагами царевич заявив достойному Отоесу, що
хоче ближче познайомитися з господарством провінції. Такий наказ він
дістав від його святості фараона.
Бажання його одразу ж задовольнили. Номарх запросив царевича сісти
в ноші, які несли тільки двоє прислужників, і з великим почтом
відпровадив його до храму богині Гатор. Там почет залишився в
передпокої, а номарх звелів носіям внести царевича на верх одного з
пілонів храму і сам супроводив його.
З висоти семиповерхової башти, звідки жерці вели спостереження за
зоряним небом та з допомогою кольорових корогов перемовлялися з
сусідніми храмами в Мемфісі, Атрібі й Ану, можна було охопити поглядом
майже всю провінцію, радіусом на кілька миль. З цього місця достойний
Отоес показував царевичу, де лежать поля й виноградники фараона, який
канал зараз розчищається, яку греблю лагодять, де розміщені печі, що
виплавляють бронзу, де царські склади, де болота, порослі лотосом і
папірусом, які поля засипали піски і т. д.
Рамзес був у захопленні від чудового краєвиду й щиро дякував
Отоесові за розвагу. Та коли він, повернувшись до палацу, спробував за
батьковою порадою записати свої враження, виявилося, що його відомості
про економічне становище ному Аа нітрохи не розширились.
Через кілька днів царевич знов зажадав від номарха пояснень щодо
управління провінцією. Тоді достойний Отоес зібрав усіх урядовців і
наказав їм пройти перед царевичем, який сидів у головному дворі на
підвищенні.
Так пройшли перед Рамзесом старші й молодші підскарбничі, писарі,
що вели облік збіжжя, вина, худоби й тканин. Начальники каменярів і
копачів, інженери грунтових і водних шляхів, лікарі різних хвороб,
начальники робітничих загонів, писарі поліції, судді, наглядачі
в’язниць, навіть парасхіти й кати. Після них достойний номарх
відрекомендував Рамзесові його власних урядовців цієї провінції.
Царевич з немалим подивом довідався, що в номі Аа і в місті Сохем він
має: особистого возія, лучника, носіїв щита, списа і сокири,
кільканадцять носіїв нош, кілька кухарів, підчаших, перукарів та
багато ще вірних і відданих слуг, хоч Рамзес ніколи не бачив їх і
навіть не знав про їхнє існування.
Змучений і стомлений цим непотрібним оглядом урядовців, царевич
зовсім занепав духом, його гнітила думка, що він нічого не розуміє, що
він нездатний правити державою, і він боявся навіть сам собі
признатися в цьому.
Бо якщо він неспроможний правити Єгиптом і люди дізнаються про це
– що залишається йому тоді?.. Тільки смерть. Рамзес відчував, що без
трону для нього немає щастя, що без влади він не зможе жити.
Проте, відпочивши кілька днів, наскільки це було можливо серед
бучних двірських розваг, царевич знову покликав до себе Отоеса і
сказав йому:
–  Я просив тебе, достойний номарху, щоб ти втаємничив мене в
урядування своїм номом. Ти показав мені свій край та його урядовців,
але я ще нічого не зрозумів. Я мов людина, що, опинившись у катакомбах
наших храмів, бачить там стільки ходів, що зрештою не може вийти на
світ.
Номарх стурбувався.
–  Що ж я маю робити?.. – вигукнув він. – Чого ти хочеш від мене,
володарю?.. Скажи тільки слово, і я віддам тобі мою владу, маєток і
навіть голову.
Спостерігши, що царевич ласкаво приймає ці запевнення, номарх вів
далі:
–  Під час подорожі ти бачив населення цього ному. Ти скажеш, що
там були не всі. Це правда. Тоді я звелю, щоб завтра перед твої очі
з’явився весь люд, а їх – чоловіків, жінок, старих і дітей – близько
двохсот тисяч. З верху пілона ти зволив оглядати територію ному. Якщо
хочеш – ми можемо зблизька обдивитися кожне поле, кожне село й кожну
вулицю міста Сохем. Нарешті, я показав тобі урядовців, між якими,
правда, не було найнижчих. Накажи – і вони завтра з’являться перед
твої очі і лежатимуть перед тобою на животах. Що ж маю ще зробити?
Скажи, найдостойніший повелителю!..
–  Я вірю, що ти найвірніший слуга, – відповів царевич. – Але
поясни мені дві речі: перше – чому зменшилися прибутки його святості
фараона, друге – що ти сам робиш у номі?..
Отоес зніяковів, а царевич одразу додав:
–  Я хочу знати, що ти робиш і як урядуєш, бо я ще молодий і
тільки-но починаю владарювати…
–  Але маєш мудрість старого! – прошептав номарх.
–  Отож мені годиться, – мовив царевич, – випитувати людей
досвідчених, а тобі – навчати мене.
–  Я все покажу й розкажу тобі, найясніший володарю! – сказав
Отоес. – Але для цього нам треба знайти спокійне місце, де немає
такого галасу…
І справді, в палаці, де жив царевич, на внутрішньому й зовнішньому
дворах людей було мов на ярмарку. Вони їли, пили, співали, боролися
або бігали наввипередки – і все це во славу наступника трону, слугами
якого вони були.
Якось близько третьої години пополудні номарх наказав привести
двох коней, і вони з царевичем верхи виїхали з міста на захід. Почет
царевича залишився в палаці й почав розважатися ще веселіше.
День був погожий і прохолодний, земля вкрита зеленню і квітами.
Над головами вершників лунав спів пташок, а в повітрі стояли чудові
пахощі.
–  Як тут гарно! – вигукнув Рамзес. – Вперше за місяць я можу
відпочити й зосередитись. А то мені почало здаватися, що в моїй голові
оселився цілий полк військових колісниць і з ранку до вечора одбуває
муштру.
–  Така вже доля всесильних світу, – відповів номарх.
Вони зупинилися на узгір’ї. Біля їхніх ніг лежала величезна лука,
перетята блакитною смугою. На півночі й на півдні біліли мури
містечок, а за лукою аж до небокраю тяглися червоні піски західної
пустелі, з якої час від часу, мов з печі, дув гарячий вітер.
На луці паслись незліченні стада худоби: рогаті й безрогі поли,
вівці, кози, осли, антилопи й навіть носороги. Тут і там видно було
болота, зарослі водяними рослинами й густим чагарником, де роїлись
дикі гуси, качки, голуби, лелеки, ібіси та пелікани.
–  Поглянь, володарю, – мовив номарх, – це наш край Кене – Єгипет.
Осіріс уподобав цей клаптик землі серед палючої пустелі, вкрив його
рослинами й заселив тваринами, щоб мати з них пожиток. Потім добрий
бог прибрав людську подобу і став першим фараоном. А коли відчув, що
тіло його в’яне, він покинув його і вступив у свого сина, а далі у
його сина.
Таким чином, Осіріс вічно живе між нами в образі фараона і
користується багатствами Єгипту, які сам створив. Наш володар
розрісся, як могутнє дерево. Вершина його – це єгипетські фараони,
гілля – номархи й жерці, а дрібніше віття – стан знатних. Видимий бог
сидить на земному троні й збирає належний йому прибуток; невидимий –
приймає жертви в храмах і устами жерців висловлює свою волю.
–  Кажеш правду, – мовив царевич. – Так написано.
–  А тому, що Осіріс-фараон не може сам вести земне господарство,
– вів далі Отоес, – він доручив це, нам, номархам, бо ми теж походимо
з його крові.
– І це правда, – сказав Рамзес. – Інколи сонячний бог втілюється в
номарха і дає початок новій династії… Так постали династії: Мемфіська,
Елефантійська, Фіванська, Ксойська.
–  Так, повелителю, – підтвердив Отоес. – А тепер я відповім на
твоє запитання… Ти питав, що я роблю в номі?.. Пильную маєток
Осіріса-фараона та мою частку в ньому. Глянь на ці стада – там є різні
тварини. Одні з них дають молоко, другі м’ясо, треті вовну й шкуру.
Так і людність Єгипту – хто постачає збіжжя, хто вино, хто тканини,
хто знаряддя, будівлі. Мій обов’язок узяти від кожного, що він повинен
дати, і скласти до ніг фараона.
Сам я не зміг би допильнувати таких численних стад – отже, я беру
собі на допомогу чуйних собак і мудрих пастухів. Одні доять худобу,
стрижуть з неї вовну та знімають шкури, інші пильнують, щоб їх не
вкрав злодій чи не роздер хижак. Так само і в номі. Я не міг би сам
зібрати всі податки та вберегти людей своєї провінції від зла; тому я
маю урядовців, з яких кожен робить, що йому належить, а потім складає
мені про все звіт.
–  Усе це правда, – мовив царевич. – Я це знаю і розумію. Одного я
не збагну, чому прибутки його святості весь час зменшуються, хоч їх,
здається, так добре пильнують?
–  Зволь пригадати собі, царевичу, – відповів номарх, – що бог
Сет, хоч і є рідним братом сонячного Осіріса, ненавидить його, воює з
ним і нівечить його добрі творіння. Він посилає смертельні хвороби на
людей і худобу, він заважає Нілу розливатись або розливає його надто
бурхливо, він у гарячу пору року кидає на Єгипет хмари пісків.
Коли трапиться добрий рік, Ніл досягає пустелі, якщо поганий –
пустеля підступає до Нілу, і тоді царські прибутки зменшуються…
Глянь, царевичу, які численні ці стада, але коли я був молодим,
вони були ще більші. А хто ж у цьому винен? Ніхто інший, тільки Сет, з
яким неспроможні боротись людські сили. Ота лука, нині величезна, була
колись іще більша, і з цього місця не видно було пустелі, яка жахає
тепер нас… Де боги борються, людина нічого не вдіє, де Сет перемагає
Осіріса, хто йому може стати на дорозі?
Достойний Отоес скінчив. Царевич похилив голову. Немало наслухався
він у школах про ласку Осіріса й лютість Сета і, ще бувши дитиною,
обурювався, що із Сетом ніхто досі не звів рахунків.
«Коли я виросту, – думав він тоді, – я навчуся метати списа,
знайду Сета… і поміряємося з ним!..»
А тепер він дивився на безкраю просторінь пісків, царство лютого
бога, що пожирав прибутки Єгипту, та про боротьбу з ним не думав. Хіба
можна боротися з пустелею? її можна лише обминути або загинути в ній.
Розділ двадцять другий
Пробування в номі Аа так стомило наступника трону, що він врешті,
щоб відпочити і зібратися з думками, звелів заборонити всі урочистості
на свою честь і попередив, щоб під час його подорожі народ ніде не
виходив його вітати.
Почет царевича був дуже здивований і навіть трохи ображений цим
наказом. Але наказ було виконано, і Рамзес знову знайшов утрачений
спокій. Він мав тепер час, щоб муштрувати воїнів, що було його
улюбленою розвагою, і міг трохи зосередити збурені думки.
Замкнувшись у найдальшому кутку палацу, царевич почав міркувати,
як же виконав він наказ свого батька.
Він власними очима оглянув ном Аа – його поля, міста, людність та
урядовців. Також переконався, що на східну частину провінції справді
наступає пустеля. Помітив, що простий люд тупий і байдужий до всього,
робить лише те, що йому наказують, та й то неохоче. Нарешті,
пересвідчився, що справді вірних і відданих підданців можна знайти
лише серед вельмож. Адже вони або споріднені з родом фараона, або
належать до рицарського стану і є онуками тих воїнів, які воювали ще
під рукою Рамзеса Великого.
В усякому разі, ці люди щиро горнулися до династії і готові були
служити їй із справжньою самовідданістю. Не так, як селяни, що,
відкричавши привітання, чимдуж бігли до своїх свиней і волів.
Але основна мета його посланництва лишилася недосягнута. Рамзес не
тільки ясно не бачив причин зменшення царських прибутків, але навіть
не міг точно сказати, в чому корінь зла та як виправити це зло.
Відчував лише, що легенда про війну бога Сета з богом Осірісом нічого
не пояснює і зовсім не підказує, як можна виправити становище.
Але ж царевич, майбутній фараон, хотів мати великі прибутки, такі
ж, як і колишні володарі Єгипту. І він кипів гнівом від самої думки,
що, вступивши на трон, може бути таким же бідним, як і його батько,
якщо не біднішим.
–  Ніколи! – вигукнув царевич, стискаючи кулаки.
Щоб збільшити багатство царства, він ладен був кинутися з мечем на
самого бога Сета й порубати його на шматки, як той зробив із своїм
братом Осірісом. Але, замість злого бога та його легіонів, бачив
довкола себе пустку, тишу й невідомість.
Під впливом цієї боротьби з власними думками він звернувся до
верховного жерця Мефреса:
–  Святий отче, тобі доступні всі премудрості світу, скажи ж мені,
чому зменшуються прибутки держави та як їх можна збільшити?
Верховний жрець підняв руки вгору.
–  Хай буде благословен дух, – вигукнув він, – що навіяв тобі такі
думки, достойний володарю!.. О, якби ти пішов слідом великих фараонів,
які забудували Єгипет храмами і за допомогою гребель та каналів
розширили площу родючих земель.
Старий так розчулився, що аж заплакав.
–  Насамперед, – перебив його царевич, – дай мені відповідь на те,
про що запитую. Бо чи ж можемо думати ми про спорудження каналів і
храмів, коли наша скарбниця порожня? На Єгипет впало найбільше нещастя
– його володарям загрожують злидні!.. Насамперед треба з’ясувати й
виправити це, а все решта само прийде.
–  Про це ти, царевичу, можеш довідатись тільки в храмах, перед
вівтарями, – відповів верховний жрець. – Тільки там ти зможеш
задовольнити свою благородну цікавість.
Рамзес роздратовано відмахнувся.
–  В очах твоїх, святий отче, храми заступають усю країну, навіть
скарбницю фараона!.. Адже я – учень жерців, я вихований у наших храмах
і знаю таємничі видовища, на яких ви показуєте лютість Сета, смерть та
воскресіння Осіріса; але що мені з того?.. Коли батько спитає мене, як
наповнити державну скарбницю, я нічого йому не відповім. Хіба скажу,
щоб він молився ще довше й частіше, ніж досі!
–  Ти блюзниш, царевичу, бо не знаєш високих релігійних обрядів.
Якби ти їх знав, ти б знайшов відповідь на багато питань, які тебе
тривожать. А якби ти знав те, що я знаю!.. Ти переконався б, що для
Єгипту немає важливішої справи, ніж будувати храми та підносити віру в
жерців.
«На старість часто впадають в дитинство», – подумав царевич і
припинив розмову.
Верховний жрець Мефрес завжди був дуже побожний, але останнім
часом доходив у цьому навіть до дивацтва.
«Гарний я був би, віддавшись в руки жерців, щоб виконувати їхні
дитячі обряди, – мовив сам до себе Рамзес. – А може, Мефрес змусив би
й мене вистоювати цілими годинами перед вівтарем, піднявши руки, як це
робить він сам, сподіваючись чуда!..»
В місяці фармуті (кінець січня – початок лютого) царевич
попрощався з Отоесом, щоб переїхати до ному Гак. Він щиро дякував
номархові й сановникам за чудовий прийом, але в душі в нього залишився
смуток, бо він почував, що не виконав завдання, яке поклав на нього
батько.
Супроводжуваний родичами й придворними Отоеса, наступник трону із
своїм почтом переїхав на правий берег Нілу, де його зустрів достойний
номарх Ранузер з вельможами й жерцями. Як тільки царевич ступив на
землю провінції Гак, жерці піднесли вгору статую божка Атума,
покровителя провінції, урядовці впали ниць, а номарх подав йому
золотий серп, просячи як заступника фараона розпочати жнива. Саме була
пора жати ячмінь.
Рамзес узяв серп, зжав кілька горсток колосків і спалив їх разом з
пахощами перед статуєю божка, що пильнував кордони. Після нього те ж
саме зробили номарх із почтом, а тоді вже почали жати селяни. Вони
зрізали саме колосся, яке складали в мішки, солома залишалась на полі.
Вислухавши відправу, яка дуже стомила його, царевич зійшов на
колісницю. Попереду рушив загін війська, за ним жерці і двоє вельмож,
що вели за поводи коней царевича. За наступником, на другій колісниці,
їхав номарх Ранузер, а за ним величезний почет вельможних людей і
двірських слуг. Народ, як того бажав Рамзес, не виходив його вітати.
Лише селяни, що працювали в полі, побачивши процесію, падали ниць на
землю.
Так, проїхавши кількома понтонними мостами, перекинутими через
канали й рукави Нілу, царевич надвечір прибув до міста Ану, столиці
провінції.
Кілька днів тривали вітальні бенкети на честь наступника трону,
йому віддавали почесті і представляли урядовців. Нарешті Рамзес
наказав припинити урочистості і попрохав номарха познайомити його з
багатствами провінції.
Огляд почався на другий день і тривав кілька тижнів. Щодня на
подвір’я палацу, де жив наступник трону, приходили цехи різних
ремісників на чолі з цеховими старшинами, щоб показати царевичу свої
вироби.
Спершу пройшли перед ним зброярі з мечами, списами й сокирами;
ремісники, що виробляють музичні інструменти, – з пищалками, сурмами,
бубнами й арфами. Потім пройшов великий цех столярів. Вони несли
стільці, столи, канапи, ноші й колісниці, оздоблені багатими
візерунками й інкрустовані різноколірним деревом, перламутром і
слоновою кісткою. Далі несли металеве кухонне начиння – рогачі, рожни,
двовухі горщики й плоскі каструлі з покришками. Ювеліри пишалися
чудовими золотими перснями, ланцюгами, зап’ястями на руки й ноги з
електрону, тобто суміші золота й срібла; все це було вкрите майстерною
різьбою і всипане коштовними каменями або оздоблене різнокольоровою
емаллю.
Замикали похід гончарі, які несли більше сотні гатунків глиняних
виробів. Там були вази, горщики, миски, глечики й кухлі
найрізноманітніших форм і розмірів, розмальовані й оздоблені головами
звірів і птахів.
Кожен цех приносив царевичу в подарунок свої найкращі вироби. Вони
заповнили велику залу, хоч між ними не було й двох речей, схожих між
собою.
Коли скінчилась цікава, але втомлива церемонія, достойний Ранузер
спитав, чи царевич задоволений з того, що бачив?
Наступник трону замислився.
–  Кращі речі я бачив хіба що в храмах чи в палацах мого батька, –
відповів він номархові. – Але ж їх можуть купувати тільки дуже багаті
люди, то я не певен, чи приносять вони в державну скарбницю великі
прибутки.
Номарха здивувала така байдужість царевича до виробів мистецтва й
стривожила його турбота за прибутки. Щоб задовольнити Рамзеса, він
почав водити його по царських фабриках.
Так одного дня вони відвідали млини, де невільники на сотнях жорен
і ступ виробляли борошно. Побували вони в пекарнях, де випікали хліб і
сухарі для війська, потім на фабриках, де в’ялили рибу й м’ясо.
Оглядали також великі чинбарні, шевські майстерні сандалів, гути,
де виплавляли бронзу для зброї та посуду, потім цегельні, цехи ткачів
і кравців.
Все це містилося в східній частині міста.
Рамзес спершу оглядав ремісницьке господарство з цікавістю, але
дуже швидко йому набридло бачити заляканих, блідих, виснажених
робітників, плечі яких були вкриті рубцями від київ.
Тепер він недовго затримувався в майстернях, його більше вабили
околиці міста Ану. Далеко на сході можна було бачити пустелю, де торік
відбувалися маневри між його корпусом і Нітагеровим. Мов на долоні,
видно було шлях, яким проходили його полки, місце, де метальні машини,
обминаючи скарабеїв, звернули в пустелю, а може, навіть і те дерево,
на якому повісився селянин, що копав канал…
З тієї он вершини він разом з Тутмосом споглядав квітучу землю
Госен і лаяв жерців. А там, між узгір’ями, він зустрів Сару, до якої
спалахнуло кохання в його серці…
А сьогодні – які зміни!.. Він перестав ненавидіти жерців, відколи
з допомогою Гергора дістав від батька корпус Менфі й намісництво. До
Сари він зовсім збайдужів, але його дедалі більше цікавила дитина, яку
вона мала народити.
«Що вона там поробляє? – думав царевич. – Я вже давно не мав
звістки про неї».
А коли він так задивлявся на східне узгір’я і пригадував недавнє
минуле, номарх Ранузер, що очолював його почет, був певен, що
наступник трону помітив якісь зловживання на фабриках і міркує тепер,
як його покарати.
«Цікаво, що він побачив? – стривожено запитував сам себе достойний
номарх. – Чи те, що половину цегли продано фінікійським купцям, чи те,
що на складі бракує десяти тисяч пар сандалів, чи, може, якийсь підлий
голодранець шепнув йому що про металеві гути?..»
І серце Ранузера сповнила велика тривога.
Раптом царевич повернувся до свого почту й покликав Тутмоса, який
мав завжди бути біля нього. Коли Тутмос підбіг, царевич одійшов з ним
набік.
–  Слухай, – мовив він, показуючи на пустелю. – Бачиш он ті гори?
–  Ми були там минулого року… – зітхнув Тутмос.
–  Я згадав Сару…
–  Зараз спалю пахощі! – вигукнув Тутмос. – Бо я вже думав, що,
ставши намісником, ти забув про своїх вірних слуг…
Царевич глянув на нього й знизав плечима.
–  Вибери, – мовив він, – з-поміж дарів, які мені принесли, дещо з
найкращого посуду, речей і тканин, а особливо золотих браслетів та
ланцюгів, і одвези все Сарі.
–  Живи вічно, Рамзесе! – тихо мовив чепурун. – Ти благородний
володар…
–  Скажи їй, – вів далі царевич, – що моє серце завжди сповнене
ласки до неї. Скажи, що я хочу, щоб вона берегла своє здоров’я і дбала
про дитину, яка має з’явитися на світ. Коли підійде час пологів, а я
виконаю наказ мого батька, скажи Сарі, хай приїде до мене й оселиться
в моєму домі. Я не можу допустити, щоб мати моєї дитини сумувала в
самотині… їдь, зроби, що я тобі сказав, і повертайся з добрими
вістями.
Тутмос упав ниць перед володарем і відразу вирушив у дорогу. Почет
царевича, який не міг розгадати суті їхньої розмови, заздрив Тутмосу
за те, що він має таку ласку наступника трону, а достойний Ранузер
відчував у серці ще більший неспокій.
«Коли б тільки, – думав він засмучено, – не довелось мені накласти
на себе руки і в розквіті літ осиротити свій дім… І чому я, нещасний,
привласнюючи добро його святості фараона, не подумав про годину
розплати?..»
Обличчя номарха стало жовтим, ноги під ним тремтіли. Але царевич,
охоплений хвилею спогадів, не помітив його тривоги.
Розділ двадцять третій
Тепер у місті Ану почалася смуга бенкетів і розваг. Достойний
Ранузер дістав з льохів найкращі вина, з трьох сусідніх номів
з’їхалися найвродливіші танцівниці, найславетніші музиканти,
найвигадливіші фокусники. Весь час царевича Рамзеса був заповнений.
Зранку муштра воїнів та прийом прохачів, потім бенкет, видовища,
полювання й знову бенкет.
Але саме тоді, коли номарх Гаку був цілком певен, що намісникові
вже надокучили адміністративні й господарські справи, царевич викликав
його до себе й запитав:
–  Здається, ном вашої достойності один із найбагатших в Єгипті?..
–  Так… хоч ми мали кілька тяжких років… – відповів Ранузер, і
знову серце його завмерло, а ноги почали тремтіти.
–  Оце мене, власне, й дивує, – мовив царевич, – бо прибутки його
святості зменшуються з року в рік. Чи не могли б ви пояснити мені
причину цього?
–  Повелителю, – мовив номарх, схиляючись до землі. – Я бачу, що
мої вороги посіяли в твоїм серці недовіру до мене; отож, що б я не
сказав, не зможу переконати тебе ні в чому. То дозволь мені не казати
нічого. Краще нехай прийдуть сюди писарі з паперами, щоб ти сам зміг
потримати їх у руках і перевірити…
Царевич трохи здивувався цьому несподіваному вибухові, але охоче
пристав на таку пропозицію. Він навіть трохи зрадів, бо йому
здавалось, що звіти писарів допоможуть йому збагнути таємницю
управління державою.
На другий день з’явився перед його очі великий писар ному Гак з
кількома помічниками; вони принесли з собою кільканадцять сувоїв
папірусу, списаного з обох боків. Коли їх розгорнули, то вийшла ціла
дорога, завширшки на три п’яді доброї руки і на шістдесят кроків
завдовжки. Царевич уперше бачив такий велетенський документ, що містив
у собі опис тільки однієї провінції протягом одного року.
Великий писар сів на підлозі, схрестивши ноги, й почав:
–  «На тридцять третьому році царювання його святості
Мер-Амон-Рамзеса розлив Нілу запізнився. Селяни, вважаючи причиною
лиха зле чаклунство чужоземців, що живуть у провінції Гак, почали
громити оселі невірних євреїв, хеттів та фінікійців і кілька чоловік
убили. З наказу його достойності номарха винних притягнуто до суду;
двадцять п’ять селян, двох каменярів і п’ятьох шевців заслано в
копальні, а одного рибалку – задушено…»
–  Що це за документ? – перебив його царевич.
–  Це судовий звіт, який буде покладено до ніг його святості.
–  Облиш це і читай про царські прибутки.
Помічники великого писаря скрутили відхилений документ і подали
йому інший. Чиновник знову почав читати:
–  «Дня п’ятого місяця тот привезено до царських складів шістсот
мір пшениці, на що головний доглядач видав розписку.
Дня сьомого місяця тот великий скарбник довідався і встановив, що
з тогорічного збору зникло сто сорок вісім мір пшениці. Під час
перевірки два робітники вкрали міру зерна й заховали його між цеглою.
Коли це підтвердилось, їх було віддано до суду і заслано в копальні за
посягання на власність його святості…»
–  А ті сто сорок вісім мір?.. – спитав наступник трону.
–  Миші з’їли, – відповів писар і читав далі: – «Восьмого числа
місяця тот прислано двадцять корів і вісімдесят чотири вівці на заріз,
яких доглядач наказав віддати полкові Яструба, за належною розпискою…»
Таким чином, намісник день за днем довідувався, скільки ячменю,
пшениці, квасолі й зерна лотоса було звезено до складів, скільки
віддано до млинів, скільки покрадено й скількох робітників за те
заслано в копальні. Звіт був такий нудний і хаотичний, що в половині
місяця паофі царевич наказав припинити читання.
–  Скажи мені, великий писарю, – спитав Рамзес, – що ти з цього
розумієш? Про що ти дізнаєшся з цього?
–  Про все, що ти, володарю, мені накажеш. І почав знову з
початку, але вже напам’ять.
–  «Дня п’ятого місяця тот привезено до царських складів…»
–  Годі! – крикнув розгніваний царевич і наказав їм іти геть.
Писарі впали ниць перед ним, потім швидко забрали свої папіруси,
знову впали ниць і притьмом зникли за дверима.
Царевич викликав до себе номарха Ранузера. Достойний номарх
прийшов до нього із схрещеними на грудях руками, але із спокійним
виразом на обличчі. Він щойно довідався від писарів, що намісник не
може нічого зрозуміти із звітів і що їх навіть не вислухав.
–  Скажи мені, достойний номарху, – почав наступник трону, – чи й
тобі читають звіти?
–  Щодня…
– І ти їх розумієш?
–  Пробач, найясніший володарю, але… чи зміг би я правити
провінцією, якби не розумів цього?
Царевич зніяковів й замислився. Може, й справді тільки він не може
цього збагнути?.. А тоді на що обернеться вся його влада?..
–  Сідай, – мовив він після паузи, показуючи Ранузерові на
стілець. – Сідай і розкажи мені: як саме ти правиш номом?
Достойний номарх пополотнів, і очі в нього полізли на лоб. Рамзес
помітив це і почав його заспокоювати:
–  Не думай, що я не довіряю твоїй мудрості… Навпаки, я не знаю
людини, яка краще від тебе могла б нести тягар влади. Але я ще молодий
і прагну осягнути цю складну науку. Отож прошу тебе – поділися зі мною
хоч частиною свого досвіду. Ти правиш номом – я про це знаю!.. Але
поясни мені: як ти це робиш?
Номарх полегшено зітхнув і почав:
–  Я розповім тобі, найясніший повелителю, як минає моє життя, щоб
ти знав, яку важку працю я несу. Зранку після купелі я приношу
пожертви богові Атуму, а потім кличу до себе скарбника й розпитую
його, чи як слід сплачують податки для його святості. Коли він каже
мені, що добре, – я хвалю його… Коли каже, що той або той не сплатив
податків, – даю наказ, щоб непокірних ув’язнили.
Потім я кличу до себе доглядача царських комор, щоб дізнатися,
скільки прибуло зерна. Якщо багато – хвалю його. Якщо мало – наказую
покарати винних… Після цього приходить великий писар і доповідає, що
треба війську, урядовцям і робітникам із добра його святості, – і я
велю видати все це під розписку. Коли він видає менше – хвалю його,
якщо більше – починаю слідство.
Пополудні приходять до мене фінікійські купці, яким я продаю
збіжжя, а гроші вношу до скарбниці фараона. Потім молюся і затверджую
судові вироки; а надвечір поліція доповідає мені про все, що сталося.
Не далі як позавчора люди з мого ному вдерлися на територію провінції
Ка й осквернили статую бога Себека. В душі я зрадів, бо то ж не наш
покровитель; проте наказав кількох винуватців задушити, багатьох
заслати до копалень, а решту побити киями. Тому в моєму номі панують
тиша й добрі звичаї, а податки надходять щодня…
–  Проте прибутки фараона зменшилися і у вас, – перебив його
царевич.
–  Справедливі слова твої, володарю, – зітхнув достойний
Ранузер. – Жерці кажуть, що боги розгнівались на Єгипет за засилля
чужинців; та все ж я бачу, що й боги не гордують фінікійським золотом
і коштовними каменями…
В цю хвилину, попереджений черговим офіцером, до зали увійшов
верховний жрець Ментезуфіс, щоб запросити намісника й номарха на якусь
прилюдну відправу. Обидва сановники прийняли це запрошення, а номарх
Ранузер виявив при цьому таку побожність, що царевич аж здивувався.
Коли Ранузер, низько вклоняючись, вийшов, намісник звернувся до
жерця:
–  Оскільки ти, святий пророче, заступаєш при моїй особі
найдостойнішого міністра Гергора, прошу тебе, поясни мені одну річ,
яка сповнює моє серце великою тривогою.
–  Чи зможу я це зробити? – відповів жрець.
–  Зможеш, бо ти джерело мудрості, якій слугуєш. Поміркуй тільки
над тим, що я тобі скажу. Ти знаєш, навіщо вирядив мене сюди його
святість фараон…
–  Щоб ти, царевичу, ознайомився з багатством та урядуванням
країни, – мовив Ментезуфіс.
–  Я це й роблю. Розпитую номархів, оглядаю край та його людність,
слухаю звіти писарів, але нічого не можу зрозуміти, і це отруює мені
життя й дивує мене.
Адже, коли я маю справу з військом, мені зрозуміло все: скільки в
ньому воїнів, коней, колісниць; які воєначальники пиячать або погано
несуть службу, а які добре виконують свої обов’язки. Я знаю також, що
робити з військом. Якби на полі стояв переді мною ворожий корпус – щоб
його побити, я взяв би два корпуси. Якби ворог стояв в оборонній
позиції, я не рушив би на нього, коли б не мав трьох корпусів. Якби
ворог був недосвідчений і йшов у бій безладною юрбою, тоді проти
тисячі його воїнів я виставив би п’ятсот своїх і побив би його! Якби
ворог мав тисячу сокирників і я тисячу – я б кинувся на них і переміг
би, коли б ще мав на допомогу сто пращників.
У війську, святий отче, – вів далі Рамзес, – я бачу все, як пальці
на власній руці, і на кожне питання маю готову відповідь, підказану
мені розумом. Тим часом в урядуванні номами я не тільки нічого не
розумію, але в мене від цього така плутанина в голові, що я не раз
забуваю, чого я сюди приїхав?
Тож скажи мені щиро, як жрець і воїн, що це таке? Чи номархи мене
ошукують, чи я такий бездарний? Святий пророк замислився.
–  Чи посміли б вони ошукувати тебе, володарю, – відповів він, –
не знаю, бо не придивлявся до їхніх дій. Та мені здається, що вони
нічого не можуть пояснити тобі, бо й самі нічого не розуміють.
Номархи та їхні писарі, – вів далі жрець, – це ніби десятники в
війську; кожен знає свій десяток і доповідає про нього вищим
начальникам. Кожен командує своїм загоном. Але загального плану, що
його укладають воєначальники, десятник не знає.
Номархи і писарі записують усе, що діється в їхній провінції, і ці
звіти складають до ніг фараонові. Але тільки найвища рада відбирає з
них нектар мудрості.
–  Але ж я саме й хочу цього нектару! – вигукнув царевич. – Чому ж
мені його не дають?..
Ментезуфіс похитав головою.
–  Державна мудрість, – мовив він, – це одна із таємниць жерців,
отже, збагнути її може тільки людина, що присвятила себе богам. Тим
часом ти, царевичу, хоч і виховувався в жерців, якнайупертіше уникаєш
храмів…
–  Виходить, якщо я не стану жерцем, ви не поясните мені?..
– Є речі, які ти можеш пізнати й зараз як наступник трону, а є й
такі, що їх може пізнати тільки фараон. Але є й такі, про які може
відати тільки верховний жрець.
–  Кожен фараон – верховний жрець, – перебив його царевич.
–  Не кожен. Та й між верховними жерцями є різниця.
–  Отже, – вигукнув розгніваний намісник, – ви приховуєте від мене
науку правління державою! І я не зможу виконати наказу мого батька…
–  Те, – мовив спокійно Ментезуфіс, – що тобі, царевичу, треба, ти
можеш пізнати, бо ти маєш звання нижчого жерця. Але ці таємниці
сховані в наших храмах за завісою, якої ніхто не сміє відхилити без
відповідних приготувань.
–  Я відхилю!..
–  Нехай боги боронять Єгипет від такого нещастя!.. – відповів
жрець, здіймаючи руки до неба. – Хіба ти не знаєш про те, що грім уб’є
кожного, хто без відповідного обряду доторкнеться до завіси? Звели,
царевичу, привести в храм якогось невільника або злочинця, приреченого
на страту, і ти побачиш: тільки-но він простягне руку до завіси, як
відразу впаде мертвий.
–  Бо ви його вб’єте.
–  Кожен з нас умер би так само, як звичайнісінький злодій, якби
вчинив святотатство, наблизившись до вівтаря. Перед лицем богів, мій
царевичу, фараон і жрець важать стільки ж, як і невільник.
–  Тоді що ж мені робити? – запитав Рамзес.
–  Шукати відповіді на свої тривоги в храмі, очистившись молитвою
і постом, – відповів жрець. – Відколи існує Єгипет, жоден володар не
міг інакше осягнути державну мудрість.
–  Я подумаю про це, – мовив царевич. – Хоч я бачу, що
найдостойніший Мефрес і ти, святий пророче, хочете зробити мене
побожним так само, як мого батька.
–  Зовсім ні. Якби ти, володарю, ставши фараоном, обмежився лише
військом, тобі довелося б, може, кілька разів на рік брати участь у
відправах, бо тебе заступали б у храмі верховні жерці. Та якщо ти
хочеш пізнати таємниці храмів, то повинен віддавати шану богам;
вони-бо є джерелом мудрості.
Розділ двадцять четвертий
Тепер уже Рамзес бачив, що він або не виконає наказу фараона, або
муситиме скоритися волі жерців, що його сповнювало гнівом і огидою до
них. Тому він не квапився пізнати таємниці, заховані в храмах. Ще буде
час на пости й молитви. Тим охочіше він став брати участь в бенкетах,
які влаштовувались на його честь.
Саме повернувся Тутмос, майстер щодо розваг, і привіз царевичеві
добрі вісті від Сари. Вона була здорова й гарно виглядала, хоч це
тепер і не дуже цікавило Рамзеса. Але жерці склали для його майбутньої
дитини такий чудовий гороскоп, що царевич був у захваті.
Вони запевняли, що це буде син, щедро обдарований богами, і якщо
батько любитиме його, то він досягне в житті високого становища.
Царевич сміявся з другої частини цього пророкування. – Дивна їхня
мудрість! – сказав він Тутмосу. – Вони знають, що буде син, про що не
знаю я – його батько, а сумніваються, чи я його любитиму, хоч легко
здогадатись, що я любив би цю дитину, коли б навіть то була донька. А
про почесті для нього хай не турбуються. Я сам про це подбаю!..
В місяці пахоно (січень – лютий) наступник трону переїхав до ному
Ка, де його урочисто зустрів номарх Софра. Від міста Ану до Атріба
було всього сім годин пішої дороги, але царевич їхав до нього три дні.
Від самої думки про молитви й пости, які чекали його при осягненні
таємниць храмів, Рамзеса все більше тягло до розваг. Його почет
збагнув це, і бенкети не припинялися.
На дорогах, якими він їхав до Атріба, знову з’явилися галасливі
юрби людей з квітами й музикою. Особливо під самим містом захват досяг
вершини! Якийсь велетень кинувся навіть під колісницю намісника. А
коли Рамзес стримав коні, з юрби виступили кілька молодих жінок і
оповили його колісницю квітами.
«А все-таки вони мене люблять!..» – подумав царевич.
В провінції Ка він уже не розпитував номарха про прибутки фараона,
не оглядав майстерень, не змушував читати звіти. Він знав, що однаково
нічого не зрозуміє, і одклав усе до того часу, коли знатиме всі
таємниці жерців. Тільки одного разу, побачивши храм бога Себека, що
стояв на високому узгір’ї, царевич виявив бажання зійти на його пілон
і оглянути околиці.
Достойний Софра одразу ж виконав волю наступника, І Рамзес,
зійшовши на башту, з великою втіхою пробув там години зо дві.
Провінція Ка була родюча рівнина. Кільканадцять каналів і рукавів
Нілу перетинали її в усіх напрямках, ніби сітка з блакитних та срібних
ниток. Дині й пшениця, посіяна в листопаді, уже достигали. На полях
густо роїлися голі люди, що збирали огірки або сіяли бавовну. Скрізь
були розкидані будинки, які місцями так скупчувалися, що утворювали
містечка.
Більшість будівель, особливо ті, що стояли посеред полів, були
звичайні глиняні мазанки, вкриті соломою й пальмовим листям. Зате в
містечках будинки були кам’яні, з плоскими дахами, схожі на білі куби
з дірками в тих місцях, де були вікна й двері. Часто на такому кубі
стояв другий, менший, а на ньому третій, ще менший, і кожен поверх був
пофарбований в інший колір. Під палючим сонцем Єгипту ці будинки
виглядали, як великі перлини, сапфіри й рубіни, розкидані серед
зелених полів, оточені пальмами й акаціями.
З цього місця Рамзес спостеріг картину, яка його зацікавила:
поблизу храмів будинки були найкращі, а на полях працювало найбільше
людей.
«Маєтки жерців найбагатші!..» – промайнуло в голові Рамзеса, і він
ще раз оглянув храми й каплиці, яких було видно з вежі кілька
десятків.
Але тому, що він помирився з Гергором і що йому потрібна була
підтримка жерців, він не хотів довго замислюватись над цим.
В наступні дні достойний Софра влаштував для царевича кілька
полювань в околицях на схід від міста Атріба. Спочатку стріляли з лука
в птахів, які кружляли над каналами, і підхоплювали їх величезними
підсачками, в які одразу попадало по кільканадцять штук, або випускали
соколів на тих, що літали високо. Далі царевич з почтом заглибились у
східну пустелю, і почалися великі лови з собаками й пантерою на
звірів, яких за ці дні було вбито й спіймано кілька сотень.
А коли достойний Софра помітив, що царевич уже вдовольнився
розвагами під відкритим небом і ночівлями в наметах, він припинив
полювання і найкоротшими дорогами повернув своїх гостей до Атріба.
Вони приїхали до міста о четвертій годині опівдні, і номарх
запросив усіх до свого палацу на бенкет.
Софра сам провів царевича до купальні, прислужив йому і з власної
скриньки дістав пахощі, щоб намастити Рамзеса. Потім простежив, як
перукар причепурював волосся царевича, і, нарешті, ставши на коліна,
упросив Рамзеса зробити йому ласку – прийняти від нього нові шати. Це
була щойно виткана і вигаптувана сорочка, вишитий перлами фартух і
заткана золотом накидка, міцна, але така тонка, що її можна було
вмістити в долонях.
Наступник милостиво прийняв усе це, заявивши, що він ніколи ще не
діставав такого чудового подарунка.
Сонце вже зайшло, і номарх ввів царевича до бенкетної зали.
Це був великий двір, оточений колонами, викладеними мозаїкою. Усі
стіни були прикрашені малюнками, що зображували сцени з життя предків
Софри: війни, морські подорожі та лови. Замість даху вгорі тріпотів
велетенський метелик з барвистими крилами, що їх для освіжування
повітря приводили в рух сховані невільники.
В бронзових світильниках, прикріплених до колон, яскраво палали
смолоскипи, поширюючи довкола себе пахучий дим.
Зала ділилася на дві частини: одна була порожня, друга заповнена
столиками й стільцями для гостей. Вглибині височів поміст, на якому
під дорогим наметом з відгорнутим запиналом були стіл і ложе для
Рамзеса.
Біля кожного столика стояли великі вазони з пальмами, акаціями й
смоковницями. А навколо столу наступника трону були хвойні дерева, від
яких розливалися приємні смолянисті пахощі.
Гості, що зібралися в залі, привітали царевича радісними вигуками,
а коли Рамзес зайняв місце під балдахіном, звідки можна було бачити
цілу залу, його почет став сідати за столики.
Зазвучали арфи, й до зали почали входити жінки в багатих
серпанкових шатах, з оголеними грудьми, на яких блищали коштовні
прикраси. Чотири красуні наблизились до Рамзеса, інші сіли біля
вельмож із його почту.
В повітрі пливли пахощі троянд, конвалій і фіалок, і царевич
відчув, як у нього в скронях запульсувала кров.
Раби й рабині в білих, рожевих і блакитних сорочках почали
розносити тістечка, смажену птицю й дичину, рибу, вино й фрукти, а
також вінки з квітів, які гості накладали собі на голови. Величезний
метелик чимраз швидше вимахував крилами, а в порожній половині зали
почалася вистава. Там по черзі виступали танцівниці, гімнасти, блазні,
жонглери й фехтувальники. Коли хтось із них відзначався особливою
спритністю, глядачі кидали йому квіти зі своїх вінків або золоті
персні.
Кілька годин тривав бенкет, час від часу перериваючись вигуками на
честь царевича, номарха та його родини.
Рамзесові, який напівлежав на ложі, вкритому левиною шкурою із
золотими кігтями, прислужували чотири красуні. Одна обвівала його
опахалом, друга міняла йому вінки на голові, дві інші подавали страви.
Наприкінці бенкету та, зякою Рамзес найохочіше розмовляв, піднесла
йому келих вина. Рамзес випив половину, а решту подав їй; коли вона
випила, він поцілував її в уста.
Тоді невільники швидко почали гасити смолоскипи, метелик перестав
ворушити крилами, І в залі запанувала темрява й тиша, яку порушував
лише нервовий сміх жінок.
Раптом почулися швидкі кроки кількох людей і несамовитий крик.
–  Пустіть мене!.. – гукав захриплий чоловічий голос. – Де.
наступник трону? Де намісник?
В залі зчинилася метушня. Злякані жінки плакали, а чоловіки
кричали:
–  Що це таке? Замах на наступника трону! Гей, варта! Чути було
брязкіт розбитого посуду, тріск стільців.
–  Де наступник трону? – кричав чужий чоловік.
–  Варта!.. Обороняй наступника трону!.. – відповіли йомуззали.
–  Запаліть світло! – пролунав юнацький голос царевича. – Хто мене
шукає? Я тут!..
Внесли смолоскипи. В залі лежали купами перекинуті й поламані
меблі, між якими ховалися гості.
На помості царевич намагався вирватися від жінок, якізплачем
хапали його за руки й за ноги. Біля царевича стояв Тутмос у
розкошланій перуці, із бронзовим дзбаном в руці, ладен розвалити
голову кожному, хто наблизиться до наступника трону. В дверях
з’явилося кілька воїнівзмечами наголо.
–  Що таке? Хто тут є? – вигукував переляканий номарх. Нарешті всі
побачили винуватця цього перестраху. Якийсь
велетень, голий, весь у грязюці, з кривавими смугами на плечах,
стояв на колінах біля помосту, простягаючи руки до наступника трону.
–  Ось розбійник! – вигукнув номарх. – Беріть його! Тутмос вище
підніс свій дзбан, від дверей наблизились
воїни. Зранений чоловік упав обличчям на сходи, благаючи:
–  Змилуйся, сонце Єгипту!..
Воїни вже хотіли схопити його, але Рамзес, звільнившись нарешті
від жінок, підступився до бідолахи.
–  Не чіпайте його! – крикнув він до воїнів. – Чого ти хочеш,
чоловіче?
–  Хочу тобі розповісти про наші кривди, володарю… В цей час
Софра, наблизившись до царевича, шепнув:
–  Це гіксос. Глянь тільки, повелителю, на його кудлату бороду й
волосся. Навіть зухвальство, з яким він сюди вдерся, свідчить, що це
не природжений єгиптянин.
–  Хто ти? – спитав царевич.
–  Я – Бакура, робітник із загону копачів у Сохемі. В нас зараз
немає роботи, то номарх Отоес наказав нам…
–  Це якийсь навіжений або п’яниця! – збуджено вигукнув Софра. –
Як він розмовляє з тобою, повелителю!..
Царевич кинув на нього такий погляд, що сановник, зігнувшись майже
до землі, відступився назад.
–  Що вам наказав достойний Отоес? – спитав намісник
Бакуру.
–  Він наказав нам, володарю, щоб ми ходили берегом Нілу, плавали
по річці, стояли понад дорогами і галасували на твою честь. І обіцяв,
що за це заплатить нам, скільки належить… Бо ми, володарю, вже два
місяці нічого не одержували… Ані ячних коржів, ані риби, ані оливи,
щоб мастити тіло.
–  Що ти на це скажеш, достойний пане? – спитав царевич номарха.
–  Зухвалий п’яниця… бридкий наклепник… – відповів Софра.
–  А як же ви галасували на мою честь?
–  Як нам наказували, – мовив велетень – Моя жінка й дочка кричали
разом з іншими: «Живи вічно!» – а я стрибав у воду й кидав вінки під
твій корабель, за що мені мусили платити по утну. А коли ти, володарю,
ласкаво зволив в’їхати до міста Атріба, мені наказали, щоб я кинувся.
під коні і зупинив колісницю.
Царевич почав сміятися.
–  Ніколи не думав, – сказав він, – що ми так весело закінчимо
бенкет!.. А скільки ж тобі заплатили за те, що ти кинувся під
колісницю?
–  Обіцяли три утни, але не заплатили нічого – ні мені, ні жінці,
ні дочці. І всьому нашому загону цілих два місяці не давали ніяких
харчів.
–  А як же ви жили?
–  З жебрацтва або з того, що заробимо в селян. У таких тяжких
злиднях ми тричі бунтували й хотіли повернутись додому. Але начальники
й писарі або обіцяли, що заплатять, або наказували бити нас…
– І все за той галас на мою честь? – спитав, сміючись,
царевич.
–  Правду кажеш, володарю… А вчора був у нас найбільший бунт, і за
це достойний номарх Софра звелів десяткувати нас. Кожному десятому
дали київ, а мені найбільше, бо я здоровий і маю нагодувати аж три
голодні роти – свій, жінчин і доччин… Побитий, я вирвався від них, щоб
упасти ниць перед тобою, володарю, й розповісти про наші кривди. Ти
нас побий, коли ми винні, але нехай писарі заплатять, що нам належить,
бо з голоду помремо – ми, жінки й діти наші…
–  Це якийсь навіжений!.. – закричав Софра. – Зволь тільки
глянути, повелителю, скільки він наробив мені шкоди… Десяти талантів
не взяв би я за ці столи, вази й глечики.
Між гостями, які вже встигли отямитись, знявся галас.
–  Це якийсь розбійник! – гукали вони. – Дивіться, це справді
гіксос… Ще кипить у ньому проклята кров його дідів, які пограбували й
сплюндрували Єгипет… Такі дорогі меблі, такий чудовий посуд –
потрощено вщент!..
–  Один бунт робітників, які не одержали платні, більше завдає
шкоди державі, ніж варте все це багатство, – суворо озвався Рамзес.
–  Святі слова!.. Їх треба викарбувати на пам’ятниках!.. – в ту ж
мить відгукнулися гості. – Бунт одриває людей від праці й засмучує
серце його святості фараона… Не годиться, щоб робітникам по два місяці
не платити заробітку…
Царевич з неприхованою зневагою глянув на мінливих, мов хмари,
придворних і звернувся до номарха.
–  Доручаю тобі, – мовив він грізно, – цього скатованого чоловіка.
Я певен, що у нього навіть волосина не впаде з голови. А вранці я хочу
побачити загін, до якого належить цей робітник, щоб пересвідчитись, чи
він каже правду.
По цих словах намісник вийшов, залишивши номарха й гостей у
великому замішанні.
На другий день царевич, одягаючись з допомогою Тутмоса, спитав
його:
–  А що, прийшли робітники?
–  Так, володарю, ще здосвіта чекають твоїх повелінь.
–  А той… Бакура є між ними? Тутмос скривився й відповів:
–  Сталася дивна пригода. Достойний Софра наказав замкнути його в
порожній льох свого палацу. А цей гультяй, та ще й такий сильний,
виламав двері до другого льоху, де стояло вино, перекинув кілька дуже
дорогих дзбанів, а сам так напився, що…
–  Ну?.. – спитав царевич.
–  Що вмер.
Царевич схопився з стільця.
– І ти віриш! – вигукнув він, – що цей робітник сам перепився на
смерть?!
–  Мушу вірити, бо в мене нема доказів, що його вбили, – відповів
Тутмос.
–  Але я їх пошукаю! – вибухнув царевич.
Він бігав по залі й пирскав, як розлютований лев. Коли він трохи
заспокоївся, Тутмос мовив:
–  Не шукай, володарю, провини там, де її не видно; бо навіть
свідків не знайдеш. Якщо й справді хтось за наказом номарха задушив
цього робітника, він однаково не признається. Сам мертвий теж нічого
не скаже, і, зрештою, що б важила його скарга на номарха!.. В такій
справі жодний суд не схоче розпочати слідства…
–  А коли я накажу?.. – спитав намісник.
–  Тоді суд вчинить слідство і доведе невинність Софри. І ти,
володарю, будеш присоромлений, а всі номархи, їхні родичі й слуги
стануть твоїми ворогами.
Царевич зупинився посеред покою й замислився.
–  Зрештою, – мовив Тутмос, – здається, все свідчить, що цей
нещасний Бакура був п’яниця чи божевільний і насамперед, що він
чужинець. Бо хіба справжній поміркований єгиптянин, хоч би йому рік не
платили грошей і дали вдвоє більше київ, посмів би вдертися до палацу
номарха і з таким криком звертатись до тебе?
Рамзес схилив голову і, побачивши, що до другого покою зайшли його
придворні, мовив півголосом:
–  Ти знаєш, Тутмосе, відколи я вирушив у цю подорож, Єгипет
починає здаватися мені якимсь іншим. То я питаю сам себе, чи не в
чужій я країні? То серце моє бере неспокій, наче в мене на очах
заслона, за якою чиниться велике ошуканство, а я не можу його
розгледіти…
– І не придивляйся, бо зрештою тобі може здатися, що всі ми
повинні йти до копалень, – відповів, сміючись, Тутмос. – Пам’ятай, що
номархи й урядовці – пастухи твого стада. Коли котрийсь і видоїть
трохи молока для себе або заріже вівцю, ти ж не вб’єш його і не
виженеш. Овець у тебе багато, а з пастухами – скрутно.
Намісник, уже одягнений, перейшов до вітальні, де зібрався його
почет – жерці, воєначальники, урядовці. Разом з ними він покинув палац
і вийшов на внутрішнє подвір’я.
Це був досить широкий майдан, обсаджений акаціями, в затінку яких
чекали на царевича робітники. На поклик сурми весь натовп підхопився з
землі й вишикувався у п’ять рядів.
Рамзес, оточений блискучим почтом вельмож, раптом зупинився, щоб
здалека оглянути загін копачів. Люди були майже голі, в білих чепцях
на головах і з такими самими пов’язками на стегнах. Серед них легко
можна було вирізнити коричневих єгиптян, чорних негрів, жовтих азіатів
та білих жителів Лівії й островів Середземного моря.
В першому ряду стояли копачі з кайлами, в другому – з мотиками, в
третьому – з лопатами. В четвертому – були носії, кожен з яких мав
важіль і два цебра, в п’ятому – теж носії, але з великими ящиками на
двох чоловік. Ними вони виносили викопану землю.
Перед рядами, за кілька кроків один від одного, стояли майстри:
кожен тримав у руці дебелу палицю й великий дерев’яний циркуль або
кутомір.
Коли царевич наблизився до них, вони крикнули хором: «Живи вічно!»
– і, впавши на коліна, схилили голови до землі. Наступник трону
наказав їм підвестися і далі уважно придивлявся до них.
Це були здорові й сильні люди, аж ніяк не схожі на таких, що два
місяці жили з самого жебракування.
До намісника підійшов номарх Софра із своїм почтом. Але Рамзес
удав, що не помітив його, і звернувся до одногозмайстрів:
–  Ви копачі з Сохема? – спитав він. Майстер упав ниць на землю й
мовчав. Царевич знизав плечима і гукнув до робітників:
–  Ви з Сохема?
–  Ми копачі з Сохема!.. – відповіли вони хором.
–  Виплатили вам заробіток?
–  Виплатили, ми ситі й щасливі, слуги його святості, – відповів
хор, чітко вимовляючи кожне слово.
–  Кругом! – скомандував царевич.
Всі повернулись. Майже в кожного спина була вкрита глибокими
шрамами від київ, але свіжих рубців не було.
«Обдурюють мене!» – подумав наступник трону. Він наказав
робітникам іти в казарми і, не привітавшись з номархом, повернувся до
палацу.
–  Ти теж скажеш мені, – озвався він дорогою до Тутмоса, – що ці
люди – робітники з Сохема?..
–  Вони ж самі це сказали, – відповів той.
Царевич зажадав, щоб йому подали коня, і помчав до свого війська,
яке стояло за містом.
Весь день він муштрував полки. Опівдні на площі з’явилося кілька
носіїв на чолі з номархом. Вони несли намети, посуд, їжу й вино. Але
царевич вирядив їх назад в Атріб і, коли настав час війську обідати,
звелів і собі подати і з’їв вівсяний корж із сушеним м’ясом.
Це були наймані лівійські полки. Коли царевич увечері наказав їм
відкласти зброю й попрощався з ними, здалося, що воїнів і
воєначальників охопило безумство. Вигукуючи: «Живи вічно!» – вони
цілували йому руки й ноги і, зробивши ноші зі списів та плащів, із
співами понесли царевича до міста й дорогою сперечались за честь нести
його на руках.
Номарх і сановники провінції, побачивши захват лівійських варварів
та ласку до них царевича, стривожилися.
–  Оце-то володар!.. – шепнув Софрі великий писар. – Якби він
схотів, ці люди порубали б мечами нас і дітей наших…
Переляканий номарх зітхнув, сподіваючись тільки на ласку й
заступництво милостивих богів.
Пізно вночі Рамзес повернувся до свого палацу, і тут слуги сказали
йому, що він спатиме в іншій опочивальні.
–  Чому?
–  Бо в тій, де ти спав раніше, бачили отруйну змію, яка так десь
заховалася, що її не можна знайти.
Нова опочивальня містилася в частині палацу, суміжнійзбудинком
номарха. Це був квадратний покій, оточений колонами, його алебастрові
стіни були вкриті барельєфами, які зображували – внизу рослини в
вазонах, вгорі гірляндизоливкового та лаврового листя.
Майже посередині стояло велике ложе, оздоблене чорним деревом,
слоновою кісткою й золотом. Опочивальню освітлювали два запасні
смолоскипи, між колонами стояли столики з вином, стравами та вінками з
троянд.
У стелі був великий чотирикутний отвір, затягнений полотном.
Царевич прийняв купіль і ліг на м’якій постелі, його слуги вийшли
в інші покої. Смолоскипи почали пригасати, в опочивальню війнув
прохолодний вітер, насичений пахощами квітів. Водночас десь угорі
залунали тихі звуки арф.
Рамзес підняв голову. Полотняний дах розсунувся, й крізь отвір у
стелі видно було сузір’я Лева, а в ньому ясну зорю Регул. Все
голосніше звучала музика арф.
«Чи не боги збираються до мене в гості?» – усміхнувшись, подумав
Рамзес.
В отворі стелі блиснула широка смуга світла; було воно яскраве,
але лагідне. За мить угорі з’явилися ноші в формі золотого човна, над
яким здіймалася альтанка з квітів; стовпи її були оповиті гірляндами
троянд, дах був з фіалок і лотосів.
На шнурах, оповитих зеленню, золотий човен безшумно спустився в
опочивальню. Став на підлозі, і з-під квітів вийшла нага жінка
надзвичайної краси. Тіло її мало відтінок білого мармуру, від янтарної
хвилі волосся линули п’янкі пахощі.
Вийшовши з свого повітряного човника, красуня опустилась на коліна
перед царевичем.
–  Ти дочка Софри?.. – запитав Рамзес.
–  Так, володарю…
– І, незважаючи на це, прийшла до мене?..
–  Благати тебе, щоб ти простив мого батька… Нещасний він!.. Від
самого полудня ллє сльози й посипає голову попелом.
–  А якщо я не прощу його, ти підеш від мене?
–  Ні… – тихо шепнула вона.
Рамзес пригорнув її до себе й пристрасно поцілував. Очі
в нього палали.
–  За це я дарую йому своє прощення, – мовив він.
–  О, який ти добрий! – вигукнула красуня, пригортаючись до
царевича. А потім додала ніжно: – Ти накажеш відшкодувати збитки, яких
завдав йому той божевільний робітник?
–  Накажу…
– І візьмеш мене в свій дім?.. Рамзес глянув на неї.
–  Візьму, бо ти прекрасна.
–  Справді?.. – мовила вона, обнімаючи його за шию. – Придивись до
мене краще… Серед красунь Єгипту є лише три, кращі за мене.
–  Як не розуміти?
–  В Мемфісі чи біля Мемфіса живе твоя перша… На щастя, вона
єврейка! В Сохемі – друга…
–  Я нічого про це не знаю… – перебив царевич.
–  Ой ти, голубе!.. Отож, певно, не знаєш і про третю – з Ану?
–  Хіба й вона належить до мого дому?
–  Невдячний!.. – вигукнула дівчина, вдаривши його квіткою
лотоса. – Мабуть, ти й про мене скажеш через місяць те ж саме… Але я
не дам себе скривдити…
–  Так само, як і твій батько…
–  Ти ще не простив його? Пам’ятай, я зараз піду…
–  Ні, зостанься, зостанься…
На другий день намісник згодився прийняти почесті від номарха
Софри. Він прилюдно похвалив його мудре управління провінцією і, щоб
покрити збитки, завдані п’яним робітником, подарував йому половину
різних речей і посуду, привезених з міста Ану.
Другу половину цих дарунків забрала собі донька номарха, прекрасна
Абеб, як наближена до царевича. Крім того, вона звеліла сплатити їй із
скарбниці Рамзеса п’ять талантів на убрання, коней та рабинь.
Увечері царевич, позіхаючи, сказав Тутмосу:
–  Його святість, батько мій, розкрив мені велику істину, що жінки
дорого коштують!
–  Гірше, коли їх нема, – відповів чепурун.
–  Але я маю їх чотири і навіть добре не знаю, як це сталося. Можу
двох відступити.
– І Сару теж?
– Її ні, особливо якщо вона народить мені сина.
–  Коли ти призначиш цим горличкам добрий посаг, чоловіки для них
знайдуться.
Царевич знову позіхнув.
–  Не люблю слухати про посаги, – відповів він. – Ах!.. Яке щастя,
що я нарешті зможу вирватись від вас і жити серед жерців…
–  Ти справді зробиш так?..
–  Я мушу. Може, я хоч від них довідаюсь, чому фараони бідніють.
А-а!.. Ну, і відпочину.
Розділ двадцять п’ятий
Того самого дня в Мемфісі фінікієць Дагон, достойний банкір
наступника трону, лежав на канапі під колонадою свого палацу. Його
оточували запашні хвойні кущі, вирощені в вазонах. Двоє чорних рабів
обвівали багатія опахалами, а він, бавлячись із мавпеням, слухав
рахунки, які читав йому його писар.
Та ось раб, озброєний мечем і списом, в шоломі і з щитом (банкір
любив військовий обладунок), сповістив про прихід достойного Рабсуна,
фінікійського купця, який жив у Мемфісі.
Гість увійшов, низько вклоняючись, і так промовисто опустив
повіки, що достойний Дагон наказав писареві й рабам вийти. Потім, як
людина обачна, оглянув усі кутки й сказав гостеві:
–  Можемо розмовляти. Рабсун почав без вступу:
–  Чи знаєш ти, достойний Дагоне, що з Тіра приїхав князь
Гірам?.. Дагон підскочив на канапі.
–  Щоб на нього й на його князівство проказа напала!.. – вибухнув
він.
–  Він мені, власне, сказав, – спокійно вів далі гість, – що між
вами якесь непорозуміння.
–  Добре мені непорозуміння!.. – закричав Дагон. – Цей розбійник
обікрав мене, пограбував, розорив… Коли я слідом за іншими тірськими
кораблями вирядив свої на захід по срібло, стерничі цього розбишаки
Гірама кидали на них вогонь і намагалися загнати на мілину. Ну, і мої
кораблі мусили повернутись додому ні з чим, обпалені й понівечені… Хай
його грім небесний поб’є!.. – скінчив розлючений банкір.
–  А коли в Гірама є для тебе вигідна справа? – спитав флегматично
гість.
Буря, що бушувала в грудях Дагона, одразу вщухла.
–  Яка там у-нього може бути для мене справа? – спитав він уже
спокійним голосом.
–  Він це сам скаже тобі, достойний Дагоне, але для цього йому
треба зустрітися, з тобою.
–  Ну, то нехай прийде сюди.
–  Він так гадає, що ти повинен прийти до нього. Адже він член
найвищої ради в Тірі.
–  Щоб він так здох, як я до нього піду! – знову крикнув
розгніваний банкір. Гість підсунув стілець до канапи й поплескав
багатія по
стегну.
–  Дагоне, – мовив він, – май розум.
–  А чому я не маю розуму, і чому ти, Рабсуне, не кажеш мені
«достойний»?
–  Дагоне, не будь дурнем!.. – відповів гість. – Якщо ти не підеш
до нього або він до тебе, то як же ви владнаєте цю справу?
–  Ти сам дурень, Рабсуне! – знову вибухнув банкір. – Бо коли я
піду до Гірама, то хай мені рука відсохне, якщо я не втрачу через цю
чемність половину заробітку.
Гість подумав і відповів:
–  Оце мудре слово. Тож слухай, що я тобі скажу. Ти прийди до
мене, і Гірам прийде до мене, і ви обидва в мене все обміркуєте.
Дагон схилив голову набік і, примруживши око, глузливо спитав:
–  Ой Рабсуне!.. Скажи відразу: скільки він тобі дав?
–  За що?..
–  За те, що я прийду до тебе і з тим паршивцем Матиму справу…
–  Це справа всієї Фінікії, і я на ній заробляти не буду, –
відповів обурений Рабсун.
–  Щоб тобі так борги платили, як це правда!
–  Щоб мені їх зовсім не платили, коли я на цьому щось зароблю!
Аби тільки Фінікія не мала збитків! – гнівно крикнув Рабсун.
Вони попрощались.
Надвечір достойний Дагон сів у ноші, які несли шість рабів.
Попереду йшли два негри з киями і два із смолоскипами, а за ношами –
слуги, озброєні з ніг до голови. Не заради безпеки, просто Дагон
останнім часом любив оточувати себе озброєними людьми, неначе воїн.
Він дуже поважно виліз із нош і, підтримуваний двома невільниками
(третій ніс над ним парасолю), зайшов у дім Рабсуна.
–  Де ж він, той… Гірам? – гордовито спитав він господаря.
–  Його нема.
–  Як?.. То я буду чекати на нього?
–  Його нема в цьому покої, але він сидить у третьому – у моєї
дружини, – відповів господар. – Він зараз у неї з візитом.
–  Я туди не піду! – мовив банкір, сідаючи на канапу.
–  Підеш до другого покою, і він одразу ж зайде туди. Після
короткої суперечки Дагон згодився, і за хвилину, на
знак хазяїна, увійшов до другої кімнати. Водночас у дверях
з’явився невисокий чоловік з сивою бородою, одягнений в золотисту
тогу, з золотим обручем на голові.
–  Це, – виголосив господар, стоячи посередині, – його милість
князь Гірам, член найвищої ради в Тірі. А це – достойний Дагон, банкір
царевича, наступника трону й намісника в Нижньому Єгипті.
Обидва сановники уклонилися один одному, схрестивши на грудях
руки, і сіли за окремими столиками посеред зали. Гірам трохи розгорнув
тогу, щоб показати великий золотий медальйон на шиї; у відповідь на це
Дагон почав бавитись грубим золотим ланцюгом, який йому подарував
царевич Рамзес.
–  Я, Гірам, – обізвався старий, – вітаю тебе, пане Дагоне, і
бажаю тобі великого багатства й щастя в усіх справах.
–  Я, Дагон, вітаю тебе, пане Гіраме, і бажаю тобі того самого,
чого й ти мені бажаєш.
–  Здається, ти вже починаєш сварку? – перебив його роздратований
Гірам.
–  Яку сварку?.. Рабсуне, скажи, – я починаю сварку?
–  Краще б вам говорити про справи, – відповів господар.
Поміркувавши трохи, Гірам почав:
–  Твої приятелі з Тіра передають тобі через мене гарячі вітання.
–  Вони тільки це передають мені? – спитав Дагон глузливим тоном.
–  А що б ти хотів, щоб вони тобі передали? – відповів Гірам,
підносячи голос.
–  Тихо!.. Згода!.. – втрутився господар. Гірам кілька разів
глибоко зітхнув і мовив:
–  Це правда, що нам потрібна згода… Тяжкі часи настають для
Фінікії…
–  А що, море затопило Тір чи Сідон?.. – спитав, усміхнувшись,
Дагон.
Гірам сплюнув і запитав:
–  Чого ти такий злий сьогодні?
–  Я завжди буваю злий, коли мене не називають «ваша достойність».
–  А чому ти не називаєш мене «ваша милість»?.. Адже я князь!..
–  Може, в Фінікії, – відповів Дагон. – Але вже в Ассірії ти мусиш
чекати в кожного сатрапа по три дні в присінку, а як він тебе прийме –
плазуєш перед ним на череві, як звичайнісінький фінікійський купець.
–  А що б ти робив з таким дикуном, який може тебе на палю
посадити?.. – закричав Гірам.
–  Що б я робив – не знаю, – сказав Дагон. – Але в Єгипті я собі
сиджу на одній канапі з наступником трону, який зараз уже намісник.
–  Згода, ваша достойність!.. Згода, ваша милість!.. –
утихомирював їх господар.
–  Згода!.. Згода, що цей пан – звичайнісінький собі фінікійський
гендляр, а мені не хоче віддавати почестей, – розійшовся Дагон.
–  У мене сто кораблів! – вигукнув Гірам.
–  А його святість фараон має двадцять тисяч міст, містечок і сіл…
–  Ви провалите всю справу і всю Фінікію!.. – озвався вже гнівним
голосом Рабсун.
Гірам стиснув кулаки, але замовк.
–  Мусите, однак, визнати, ваша достойність, – мовив він за
хвилину Дагонові, – що з тих двадцяти тисяч міст його святості
належить не так уже й багато.
–  Ви хочете сказати, ваша милість, – відповів Дагон, – що сім
тисяч міст належать храмам і сім тисяч – вельможам?.. Проте його
святості все-таки лишається ще шість тисяч…
–  Не так і багато! Якщо ви з цього, ваша достойність, відкинете
ще три тисячі, які в заставі у жерців, і зо дві тисячі – в оренді у
наших фінікійців…
–  Воно й справді так, ваша милість, – зауважив на це Дагон. – Але
ж його святості таки залишається зо дві тисячі дуже багатих міст…
–  Чи вас Тифон поплутав? – гаркнув на них Рабсун. – Будете зараз
лічити міста фараона, бодай його…
–  Цсс! – шепнув Дагон, зриваючись зі стільця.
–  Коли над Фінікією висить нещастя!.. – докінчив Рабсун.
–  Дозвольте ж мені хоч раз почути, що це за нещастя?.. – перебив
його Дагон.
–  Дай говорити Гірамові, то й почуєш, – відповів господар.
–  Хай говорить.
–  Чи знаєш ти, достойний Дагоне, що сталося в заїзді «Під
кораблем», у брата нашого Асаргадона? – почав Гірам.
–  Я не маю братів між шинкарями! – гордовито перебив його Дагон.
–  Мовчи!. – крикнув розгніваний Рабсун, хапаючись за кинджал. –
Ти дурний, як пес, що гавкає крізь сон…
–  Чого він сердиться, цей… цей торговець кістками! – відповів
Дагон, і собі хапаючись за ніж.
–  Тихо!.. – Згода!.. – втихомирював їх сивий князь, теж поклавши
суху руку на пояс.
Якийсь час у всіх трьох тремтіли ніздрі й блищали очі. Нарешті
Гірам, що заспокоївся перший, почав знову, наче нічого не сталося:
–  Кілька місяців тому в заїзді Асаргадона зупинився чужинець Пхут
з міста Гарран…
–  Він мав одержати п’ять талантів від якогось жерця, – перебив
Дагон.
–  А далі що? – спитав Гірам.
–  Нічого. Він здобув прихильність однієї жриці і за її порадою
поїхав шукати свого боржника до Фів.
–  У тебе розум як у дитини, а балачки бабські, – мовив Гірам. –
Цей гарранець зовсім не гарранець, а халдеєць, і його звуть не Пхут, а
Бероес…
–  Бероес?.. Бероес?.. – повторив, пригадуючи щось, Дагон. – Я,
здається, десь чув це ім’я.
–  Чув!.. – мовив зневажливо Гірам. – Бероес – це наймудріший
вавілонський жрець, радник князів ассірійських і самого царя…
–  Нехай він собі буде радником, аби не фараона, що мені до
того?.. – мовив банкір.
Рабсун схопився з стільця і, погрожуючи Дагонові кулаком під самим
носом, закричав:
–  Ти – кабан, вгодований на фараонових помиях… Тебе Фінікія так
обходить, як мене Єгипет… Якби міг, ти б за драхму продав вітчизну…
Пес… прокажений!
Дагон зблід, але відповів спокійним голосом:
–  Що він каже, цей крамар? В Тірі мої сини вчаться морської
справи; в Сідоні живе моя донька з чоловіком… Половину свого майна я
позичив найвищій раді, хоч не маю за це навіть десяти процентів. А цей
крамар каже, що мене не обходить Фінікія!.. Послухай, Рабсуне, – додав
він, помовчавши, – я бажаю твоїй дружині, і дітям, і тіням твоїх
предків, щоб ти про них стільки дбав, скільки я дбаю про кожен
фінікійський корабель, про кожен камінь Тіра, Сідона і навіть Зарпата
і Ахсіба.
–  Дагон каже правду, – мовив Гірам.
–  Я не дбаю про Фінікію! – вів далі банкір, запалюючись. – А
скільки я перетягнув сюди фінікійців, щоб вони тут багатіли, – і що я
маю за це? Я не дбаю!.. Гірам вивів з ладу два мої кораблі й позбавив
мене великого зиску, але коли йдеться про Фінікію, я все-таки сиджу з
ним в одному покої…
–  Бо думав, що розмова йтиме про те, щоб когось ошукати, – мовив
Рабсун.
–  Щоб ти так думав про свою смерть, дурню!.. – відповів Дагон. –
Ніби я дитина і не розумію, що як Гірам приїжджає до Мемфіса, то вже,
певно, не заради гендлярських справ. Ой Рабсуне! Тобі годилося б ще зо
два роки замітати в мене стайню!
–  Годі! – крикнув Гірам, вдаривши кулаком об стіл.
–  Ми ніколи не скінчимо з цим халдейським жерцем, – буркнув
Рабсун так спокійно, наче перед тим нічого не сталось.
Гірам відкашлявся і почав знову:
–  Цей чоловік і справді має будинок і землю в Гаррані, і там
звуть його Пхут. Він дістав листи від хеттських купців до сідонських,
і його привіз сюди наш караван. Сам він добре розмовляє
по-фінікійськи, добре платить, нічого особливого не вимагає, тому наші
люди дуже його полюбили… Але, – мовив Гірам, почухавши бороду, – якщо
лев натягне на себе волячу шкуру, в нього завжди стирчатиме з-під неї
хоч кінчик хвоста. Цей Пхут був страшенно мудрий і впевнений в собі;
отже, начальник каравану тихцем переглянув його речі. Але нічого не
знайшов, тільки медальйон богині Ашторет. Коли начальник каравану
побачив медальйон, його аж за серце вхопило. Звідки в хетта
фінікійський медальйон? Приїхавши до Сідона, він одразу ж сповістив
про це старійшинам, і відтоді наша таємна поліція не спускала цього
Пхута з очей. Але ж він виявився таким мудрецем, що за кілька днів,
які він прожив у Сідоні, його всі полюбили. Він молився й приносив
жертви богині Ашторет, платив золотом, не позичав ні в кого грошей,
знався тільки з фінікійцями. Одне слово, напустив на всіх такого
туману, що нагляд за ним послабився, і він спокійно доїхав до Мемфіса.
Тут наші старійшини знову почали стежити за ним, але нічого не
викрили; здогадувалися тільки, що це, певне, великий вельможа, а не
простий гарранський міщанин. Лише Асаргадон випадково вистежив, і
навіть не вистежив, а запідозрив, що цей нібито Пхут цілу ніч пробув у
старому храмі Сета, який має тут великий вплив.
–  Бо до нього входять тільки верховні жерці на важливі ради, –
перебив Дагон.
– І це б ще нічого не означало, – вів далі Гірам. – Але один з
наших купців повернувся місяць тому з Вавілона з дивними вістями. За
щедрий дарунок один придворний вавілонського сатрапа розказав йому, що
над Фінікією нависло нещастя… «Вас захоплять ассірійці, – сказав цей
придворний нашому купцеві, – а ізраїльтян підкорять єгиптяни. В цій
справі навіть виїхав до фіванських жерців великий халдейський жрець
Бероес, щоб укласти з ними угоду». Ви повинні знати, – казав далі
Гірам, – що халдейські жерці вважають єгипетських за своїх братів. А
через те що Бероес має великий вплив при дворі царя Ассара, то чутка
про цю угоду може бути цілком правдоподібна.
–  Нащо ассірійцям Фінікія? – спитав Дагон, гризучи нігті.
–  А нащо злодієві чужа комора? – відповів Гірам.
–  Яку вагу може мати угода Бероеса з єгипетськими жерцями? –
перебив замислено Рабсун.
–  Дурень ти!.. – відповів Дагон. – Адже фараон робить тільки те,
що врадять жерці.
–  Буде угода й з фараоном, не бійтесь! – перебив Гірам. – В Тірі
відомо, що до Єгипту їде з великим почтом і дарами ассірійський посол
– Саргон… Він нібито хоче побачити Єгипет і домовитися з міністрами,
щоб у єгипетських актах не писали, що Ассірія платить данину
фараонові. Але насправді він їде, щоб укласти угоду про розподіл
країн, які лежать між нашим морем та річкою Євфратом.
–  Щоб їх земля поглинула! – закляв Рабсун.
–  Що ти про це думаєш, Дагоне?.. – спитав Гірам.
–  А що б ви зробили, якби на вас і справді напав Ассар? Гірам аж
затрусився від обурення.
–  Що?.. Ми сіли б на кораблі з родинами й зі всім добром, а тим
псам залишили б руїни міст та розкладені трупи рабів… Хіба ми не
знаємо країн, більших і кращих від Фінікії, де можна здобути нову
вітчизну, багатшу за цю?..
–  Хай боги боронять нас від такої крайності! – проказав Дагон.
–  Власне, про те йдеться, щоб рятувати нинішню Фінікію від
загибелі! – мовив Гірам. – І ти, Дагоне, можеш дуже допомогти в цій
справі…
–  Що я можу?..
–  Можеш довідатись від жерців, чи був у них Бероес і чи справді
він уклав з ними таку угоду?
–  Це дуже важко зробити! – сказав пошепки Дагон. – Але, може, я
знайду такого жерця, який мені вивідає.
–  А можеш, – вів далі Гірам, – через когось із придворних не
допустити, щоб фараон уклав угоду з Саргоном?..
–  Дуже важко… Сам я цього не здолаю зробити…
–  Я буду з тобою, а золото дасть Фінікія. Ми вже почали збирати
податок.
–  Я сам дав два таланти, – шепнув Рабсун.
–  Я дам десять, – мовив Дагон. – Але що я матиму за
свою працю?..
–  Що? Ну, десять кораблів, – відповів Гірам.
–  А ти скільки заробиш? – спитав Дагон.
–  Мало тобі? Ну, візьмеш п’ятнадцять.
–  Я тебе питаю: скільки ти заробиш? – наполягав Дагон.
–  Дамо тобі… двадцять… Досить?..
–  Ну, добре. Але ви покажете мені дорогу в країну
срібла?
–  Покажемо.
– І туди, де ви добуваєте олово?
–  Гаразд…
– І туди, де родиться янтар? – закінчив Дагон.
–  Щоб ти вже здох!.. – відповів його милість князь Гірам,
простягаючи йому руку. – А ти не будеш гніватись на мене за ті дві
барки?
Дагон зітхнув:
–  Я постараюсь забути. Але… яке б я мав багатство, якби ви не
прогнали мене звідти!..
–  Годі! – перебив Рабсун. – Говоріть про Фінікію.
–  Через кого ти довідаєшся про Бероеса й угоду? – опитав Дагона
Гірам.
–  Не будь такий цікавий. Про це небезпечно говорити, бо тут
замішані жерці.
–  А через кого ти міг би зірвати угоду?
–  Я думаю… Я думаю, що, мабуть, через наступника трону. У мене
багато його розписок.
Гірам підніс угору руку.
–  Наступник? Дуже добре, бо він буде фараоном, і, може, навіть
скоро…
–  Цить! – перебив його Дагон, вдаривши кулаком об стіл. – Щоб
тобі язик відсох за такі слова!..
–  От кабан! – крикнув Рабсун, вимахуючи кулаком під носом
банкіра.
–  А ти дурний крамар! – відповів Дагон з глузливим усміхом. –
Тобі б, Рабсуне, продавати сушену рибу й воду на вулицях, а не
встрявати в державні справи. Воляча ратиця, замащена єгипетським
болотом, має більше розуму, ніж ти, хоч ти п’ять років живеш у столиці
Єгипту! Щоб тебе свині з’їли…
–  Тихо! Тихо! – втрутився Гірам. – Ви не даєте мені договорити.
–  Кажи, бо ти мудрий і тебе розуміє моє серце, – мовив Рабсун.
–  Якщо ти, Дагоне, маєш вплив на наступника трону, це дуже добре,
– вів далі Гірам. – Бо якщо наступник схоче мати угоду з Ассірією, то
він її матиме, і до того ж написану нашою кров’ю на наших шкурах. Але
якщо наступник схоче війни з Ассірією, то він почне війну, хоч би
жерці проти нього викликали на допомогу всіх богів.
–  Цить! – перебив Дагон. – Якщо жерці цього дуже захочуть, угода
буде. Але вони можуть не захотіти…
– І тому, Дагоне, – сказав Гірам, – ми повинні перетягти на свій
бік усіх воєначальників.
–  Це можна.
– І номархів…
–  Теж можна.
– І наступника, – вів далі Гірам. – Але якщо ти сам намовлятимеш
царевича воювати з Ассірією, з цього нічого не вийде. Людина, як та
арфа, має багато струн, і грати на них треба десятьма пальцями, а ти,
Дагоне, – лише один палець.
–  Не можу ж я розірватись на десять частин…
–  Але ти можеш стати однією рукою, яка має п’ять пальців. Ти
повинен зробити так, щоб ніхто не знав, що ти хочеш війни, але щоб
кожен кухар наступника трону хотів війни, кожен перукар наступника
хотів війни, щоб усі носії, писарі, начальники, возії – щоб усі вони
хотіли війни з Ассірією і щоб наступник трону чув про це з ранку до
ночі, і навіть коли спить…
–  Це я зроблю.
–  А ти знаєш його коханок? – спитав Гірам. Дагон махнув рукою.
–  Дурні дівчата, – відповів він. – Тільки про те й думають, щоб
вичепуритись, намалюватися та намаститися пахощами… Але звідки
беруться ці пахощі і хто їх привозить до Єгипту, вони й знати не
хочуть.
–  Треба підсунути йому таку коханку, яка б знала про це, – сказав
Гірам.
–  А де ж її взяти? – спитав Дагон. – А, згадав! – вигукнув він,
стукнувши себе по лобі.- Ти знаєш Каму, жрицю Ашторет?..
–  Що? – перебив Рабсун. – Жриця святої богині Ашторет буде
коханкою єгиптянина?
–  А ти б хотів, щоб вона була твоєю? – покепкував Дагон. – Вона
може навіть стати верховною жрицею, якщо треба буде наблизити її до
двору…
–  Правду кажеш, – погодився Гірам.
–  Але ж це блюзнірство!.. – обурився Рабсун.
–  Ну що ж, жриця, яка його вчинить, може вмерти, – додав
підстаркуватий Гірам.
–  Аби нам тільки не перешкодила ця єврейка Сара, – трохи
помовчавши, озвався Дагон. – Вона чекає дитини, яку царевич уже зараз
любить. А якщо народиться в неї син, – всі інші відійдуть на другий
план.
–  Будуть у нас гроші й для Сари, – мовив Гірам.
–  Вона нічого не візьме! – вибухнув Дагон. – Ця негідниця не
схотіла взяти золотий коштовний келих, який я сам їй приніс…
–  Бо думала, що ти хочеш її обдурити! – сказав Рабсун. Гірам
кивнув головою.
–  Не будемо сушити собі голови, – мовив він. – Де не поможе
золото, поможе батько, мати або коханка. А де не поможе коханка,
придасться…
–  Ніж… – прошипів Рабсун.
–  Отрута… – шепнув Дагон.
–  Ніж – це надто грубий спосіб! – зауважив Гірам. Він погладив
бороду, замислився, потім встав і витяг з-за
пазухи червону стьожку, на якій були нанизані три золоті амулети
із зображенням богині Ашторет. Далі вийняв з-за пояса ніж, розрізав
стьожку на три частини і дві з них з амулетами віддав Дагонові й
Рабсунові.
Потім усі троє пішли в куток, де стояла крилата статуя богині,
склали руки на грудях і Гірам почав говорити притишеним, але виразним
голосом:
–  Тобі, мати життя, клянемося вірно дотриматись нашої умови і не
спочивати доти, поки священні міста не будуть у безпеці від ворогів,
яких нехай вразить голод, чума і вогонь… Коли ж хтось із нас не
дотримає клятви або зрадить таємницю, – нехай впадуть на нього всі
біди і всіляка ганьба… Нехай голод гризе йому нутрощі, а сон хай тікає
від його налитих кров’ю очей. Нехай рука відсохне в того, хто
поспішить йому на допомогу, зжалившись над нещасним. Нехай на столі
його хліб обернеться на гнилизну, а вино стане смердючою гноївкою…
Нехай вимруть усі його діти, а дім його наповнять байстрюки, які
обплюють його і виженуть геть… Нехай сам він сконає, виючи довгі дні
самотній, і нехай зганьблене його тіло не прийме ні земля, ні вода,
нехай його вогонь не спалить, ані зжеруть дикі звірі… Нехай буде так!
Після цієї страшної клятви, яку до половини проказав Гірам, а далі всі
троє вигукували тремтячими від шалу голосами, троє фінікійців,
задихані, сіли перепочити. Потім Рабсун запросив їх на бенкет, де вони
за келихом вина, серед музики і танцівниць, на хвилину забули про
справу, яка чекала на них.
Розділ двадцять шостий
Недалеко від міста Пі-Баста стояв великий храм богині Гатор.
В місяці паоні (березень – квітень), в час весняного рівнодення,
годині о десятій вечора, коли зоря Сіріус уже схилялась до заходу, під
брамою храму зупинились два подорожні жерці і один прочанин. Він ішов
босоніж, кутався в грубе полотняне покривало, яким затуляв обличчя, а
голова його була посипана попелом.
Хоч ніч була ясна, обличчя подорожніх не можна було розгледіти, бо
вони стояли в тіні двох велетенських статуй богів з коров’ячими
головами, що охороняли вхід до храму і оберігали ном Габу від мору,
поганого розливу й південних вітрів.
Трохи відпочивши, прочанин припав грудьми до землі і довго
молився. Потім він підвівся, взяв мідне калатало і вдарив ним у браму.
Важкий брязкіт металу облетів усе подвір’я, відбився від товстих мурів
храму і полинув над ланами пшениці, глиняними мазанками селян, понад
сріблястими водами Нілу, де йому відповіли слабкими криками розбуджені
птахи.
Минуло немало часу, поки за брамою залунали кроки і почулося
запитання:
–  Хто нас будить?
–  Раб божий Рамзес, – мовив прочанин.
–  По що прийшов?
–  По світло мудрості.
–  Які ти маєш права?
–  Я дістав нижчу посвяту й ношу смолоскип на великих процесіях у
храмі.
Брама широко розчинилась. Посередині стояв жрець у білих шатах,
який, простигши руку, мовив повільно й виразно:
–  Увійди. Нехай разом з тим, як ти переступиш цей поріг, божий
спокій оселиться в твоїй душі, і нехай сповниться те, про що ти в
покірній молитві благаєш богів.
А коли прочанин припав йому до ніг, жрець, роблячи якісь знаки над
його головою, прошепотів:
–  В ім’я того, хто є, хто був і буде, хто все створив… чий подих
наповнює світ, видимий і невидимий, і хто є життям
вічним…
Коли брама зачинилася, жрець узяв Рамзеса за руку і в темряві
повів його між велетенськими колонами подвір’я в призначене для нього
житло. Це була маленька келія, освітлена каганцем. На кам’яній підлозі
лежав оберемок сіна, в кутку стояв глек води, а біля нього – ячний
корж.
–  Я бачу, що й справді тут відпочину після бенкетів у номархів! –
весело вигукнув Рамзес.
–  Думай про вічність, – відповів жрець і вийшов з келії.
Царевича прикро вразила ця відповідь. Хоч його мучив голод, він не
доторкнувся ні до їжі, ні до води. Сів на підстелене сіно і, дивлячись
на свої зранені в дорозі ноги, запитував себе: чого він сюди
прийшов?.. Нащо добровільно зрікся свого високого становища?..
Голі стіни цієї вбогої келії нагадали йому хлоп’ячі роки,
проведені в жрецькій школі. Скільки йому перепало там київ!.. Скільки
ночей він провів, покараний, на кам’яній підлозі!.. Рамзес і зараз
відчув ту ненависть і страх, які охоплювали його завжди, коли суворі
жерці на всі його питання і просьби відповідали одне: «Думай про
вічність!..»
Після кількох місяців бучної гульні та розваг попасти в таку тишу,
проміняти царський двір на темряву й самотність, а замість бенкетів,
жінок, музики відчувати довкола себе і над собою тягар мурів…
–  Я збожеволів!.. Я збожеволів!.. – шепотів сам до себе Рамзес.
Була хвилина, коли він хотів покинути храм, але його зупинила
думка, що можуть не відчинити йому брами. Брудні ноги, попіл, що
сипався з його волосся, шорстке, грубе покривало прочанина – все це
сповнювало його огидою. Якби при ньому був хоча б меч!.. Але чи посмів
би він в такому одязі і в такому місці вдатися до нього?..
Рамзес відчув непоборний страх, і це його привело до тями. Він
пригадав, що боги в храмах насилають на людей трепет і що він має бути
початком в осягненні мудрості.
«Адже я намісник і наступник фараона, – подумав він, – хто ж мені
тут що зробить?..»
Рамзес підвівся і вийшов із своєї келії. Він опинився на великім
подвір’ї, оточенім колонами. Ясно сяяли зорі, і він побачив в одному
кінці подвір’я величезні пілони, у другому – відкритий вхід до храму.
Рамзес увійшов у храм. Там панував морок, лише десь дуже далеко
блимало кілька лампад, що ніби висіли в повітрі. Придивившись, царевич
побачив цілий ліс товстих колон, що стояли тісно одна біля одної.
Верхи їхні наче розпливалися в темряві. Вглибині, за кількасот кроків
від нього, ледве видно було величезні ноги богині, що сиділа, спершись
руками об коліна, від яких тьмяно відбивалося світло лампад.
Раптом почувся шерех. Здалека, з бічного притвору, виступив ряд
білих фігур, що йшли парами. Це була нічна процесія жерців, які
вславляли статую богині. Вони співали двома хорами:
Хор І. «Я той, хто створив небо, й землю, і всі істоти, що живуть
на них».
Хор II. «Я той, хто створив воду і велику повінь, той, хто дав
матір бикові – предкові всього сущого».
Хор І. «Я той, хто створив небо й таємницю його обріїв і вклав у
них душі богів».
Хор II. «Я той, хто, розплющуючи очі, всюди розливає світло, а
заплющуючи їх, все огортає темрявою».
Хор І. «Води Нілу течуть, як він велить…»
Хор II. «Але боги не знають його ймення».
Голоси, спочатку невиразні, ставали дужчими, так що чути було
кожне слово. А коли процесія рушила далі, вони почали розсіюватися між
колонами, слабшати, аж поки не змовкли зовсім…
«Однак ці люди, – подумав Рамзес, – не тільки їдять, п’ють і
збирають багатства… Вони справді служать богам, навіть уночі… Але
навіщо це статуям?..»
Царевич не раз бачив на межах провінцій статуї богів, що їх
обкидали болотом мешканці сусідніх номів, обстрілювали з луків і пращ
воїни чужоземних полків. Якщо богів не гнівить така зневага, то вони,
видно, не дуже дбають і про молитви та відправи.
«А хто зрештою бачив богів?» – сам себе спитав царевич.
Величезний храм, його незліченні колони, лампади, що горіли перед
статуєю, – все це привертало увагу Рамзеса. Йому схотілося оглянути
цей неосяжний, таємничий лабіринт, і він пішов уперед.
Раптом йому здалося, що до його потилиці злегка доторкнулась чиясь
рука… Рамзес оглянувся… Нікого не було… Він пішов далі.
Та ось дві руки схопили його за голову, а третя, дужа, лягла на
плече…
–  Хто тут? – скрикнув царевич і кинувся між колони. Але тут він
спіткнувся і мало не впав: щось схопило його
за ноги.
Рамзеса знов опанував страх, ще більший, ніж у келії. Він, не
тямлячись, кинувся тікати, наштовхуючись на колони, які заступали йому
дорогу, а темрява обгортала зі всіх боків.
–  О свята богине, рятуй!.. – прошептав царевич.
В цю мить він зупинився; за кілька кроків перед ним були великі
двері храму, крізь які прозирало зоряне небо. Він оглянувся назад:
серед лісу величезних колон світилися лампади, і їхній блиск тьмяно
відбивався від бронзових колін богині Гатор.
Царевич повернувся в свою келію, схвильований і вражений; серце
йому тріпотіло, як спійманий у сильце птах. Вперше за багато років він
упав ниць і гаряче став молитися, благаючи ласки й прощення.
–  Тебе буде почуто!.. – озвався над ним солодкий голос.
Рамзес враз підняв голову, але в келії не було нікого: двері
замкнені, стіни товсті. Він став молитися ще палкіше і так і заснув,
припавши обличчям до кам’яної підлоги, розкинувши руки.
Коли на другий день царевич прокинувся, він був уже іншою людиною:
він пізнав силу богів і мав надію на їхню ласку.
З того часу, протягом цілої низки днів, Рамзес самовіддано і ревно
виконував священні обряди. Він цілими годинами молився в своїй келії,
дав собі поголити голову, надів жрецьке вбрання і чотири рази на добу
співав у хорі молодших жерців.
Його минуле життя, сповнене розваг, викликало в нього огиду; а
невіра, якою він перейнявся серед розпусної молоді й чужинців,
сповнювала його жахом. І якби йому зараз сказали вибрати трон чи
службу жерця, він завагався б.
Якось верховний жрець покликав царевича до себе і нагадав йому, що
він прийшов сюди не лише молитися, але й осягнути мудрість. Він
похвалив його за побожне життя, сказав, що він уже очистився від
мирського бруду, і звелів познайомитись із школами, які були при
храмі.
Швидше з послушенства, аніж з цікавості, царевич просто від нього
пішов на внутрішнє подвір’я, де містилися класи читання й письма. Це
була велика зала, яка освітлювалася через отвір в покрівлі. На матах
сиділо кілька десятків напівголих учнів з навощеними табличками в
руках. Одна стіна була з гладенького алебастру; перед нею стояв
учитель і різнокольоровою крейдою писав знаки.
Коли до зали увійшов царевич, учні (майже всі одного віку з ним),
упали ниць. Учитель, вклонившись, перервав заняття, щоб виголосити
учням повчання про велике значення науки.
–  Любі мої! – сказав він. – «Людина, яка не має охоти до пізнання
мудрості, мусить займатися фізичною працею й напружувати зір. Але той,
хто розуміє ціну наук і ретельно вивчає їх, може досягти всілякої
влади і всіляких придворних посад. Пам’ятайте про це!..»
Придивіться, як поневіряються люди, що не знають грамоти. «Коваль
завжди чорний і обсмалений, руки його всі в мозолях, і працює він день
і ніч. Каменяр обриває собі руки, щоб наповнити шлунок. Муляра, що
виводить капітелі у формі лотоса, вітер, бува, зриває з даху. В ткача
зігнуті коліна, зброяр вічно в дорозі: не встигне повернутись додому
ввечері, як уже мусить іти знову. В маляра, який розмальовує стіни,
пальці завжди в смердючій фарбі, а життя його минає серед ганчірок. А
скороход, прощаючись із своєю родиною, щоразу повинен складати
заповіт, бо може в дорозі зустріти диких звірів або потрапити в руки
азіатів»
Я розказав вам про долю різних ремісників, бо хочу, щоб ви любили
науку писання, яка є вашою матір’ю, а тепер я змалюю вам її красу. Ця
наука не просто порожнє слово на землі; вона важливіша за всі інші
заняття. Того, хто володіє наукою писання, шанують з дитинства; він
виконує великі справи. А той, хто занедбав цю науку, живе в злиднях.
Долати шкільну науку так важко, як і сходити на гору; але одного
її дня вистачить вам на цілу вічність. Отож швидко, якнайшвидше
опануйте її і полюбіть… Становище писаря – велике становище, його
каламар і книжка приносять йому радість і багатство…
Після цього пишного повчання про перевагу науки, яке три тисячі
років без ніякої зміни слухали єгипетські учні, учитель взяв крейду і
почав писати на алебастровій стіні азбуку. Кожна буква позначалась
кількома ієрогліфічними символами чи демотичними знаками. Око, птах
або перо означали – А, вівця або горщик – Б, людина на весь зріст або
човен – К, змія – Р, людина, що сидить, або зірка – С.
Через таку різноманітність знаків для кожної букви дуже важко було
вчитися читати й писати.
Тому Рамзес утомився від самого лише слухання, серед якого єдиною
розрядкою було те, що вчитель казав котромусь із учнів назвати або
написати літеру, а той помилявся і діставав києм по спині.
Попрощавшись із школярами й учителем, царевич із школи писарів
перейшов до школи землемірів. Тут навчали молодь знімати плани полів,
які здебільшого мали форму прямокутників, або нівелювати грунт з
допомогою двох віх та кутоміра. У цій же школі вчили писати числа. Це
була наука не менш складна, ніж писання ієрогліфів чи демотичних
знаків. Найпростіші арифметичні дії становили вищий курс науки;
виконувались вони з допомогою кульок.
Рамзесові так набридло на це дивитися, що він лише через кілька
днів згодився відвідати лікарську школу.
Це була водночас І лікарня, а скоріше великий сад, густо
засаджений деревами й засіяний запашними травами. Хворі цілі дні
проводили на повітрі і на сонці, в ліжках, на яких, замість матраців,
було натягнуте полотно.
Коли царевич зайшов до лікарні, там саме робилися різні процедури.
Кілька хворих купалися у проточній воді, одного змащували якимись
пахучими мазями, другого обкурювали. Деяких присипляли поглядом і
жестами рук; один пацієнт стогнав, бо йому щойно вправили вивихнуту
ногу.
Певне, тяжко хворій жінці жрець подавав у келиху якусь мікстуру,
приказуючи:
–  «Ідіть, ліки, ідіть, виженіть недугу з мого серця і з мого
тіла, нехай подіє сила ваших чарів…»
Далі царевич, у супроводі великого лікаря, пішов до аптеки, де
один з жерців готував ліки з трав, меду, олії, шкурок зміїв та ящірок,
із кісток та жиру тварин. При появі Рамзеса жрець навіть не відірвав
очей від своєї роботи. Він усе розважував і розтирав якісь речовини
для ліків, бурмочучи при цьому молитву: «Зцілили Ісіду, зцілили Гора.
О Ісідо, велика чарівнице, зціли мене, порятуй від усіх лихих,
поганих, червоних недуг, від гарячки бога і гарячки богині… О Шауагат,
син Еєнагат! Ерукате! Кауарушагате! Папарука, папарака, папарука…»
–  Що він каже? – спитав царевич.
–  Таємниця, – відповів великий лікар, прикладаючи палець до
губів.
Коли вони вийшли на безлюдне подвір’я, Рамзес заговорив до
великого лікаря:
–  Скажи мені, святий отче: що таке лікарська наука і в чому суть
її засобів? Я чув, що хвороба – це злий дух, який оселяється в людині
і з голоду мучить її, аж поки не дістане належної поживи. І один злий
дух, або хвороба, живиться медом, другий – оливою, а третій –
відходами тварин. Отже, лікар повинен насамперед знати, який дух
оселився в хворому, а далі – яку йому давати поживу, щоб він не мучив
людину.
Жрець подумав, а потім відповів:
–  Що таке хвороба та як вона вражає людське тіло, цього я не можу
тобі сказати, Рамзесе. Але я можу пояснити тобі, бо ти вже очистився,
чим керуємося ми, даючи ліки. Уяви собі, що в людини хвора печінка.
Так от ми, жерці, знаємо, що печінка перебуває під впливом зірки
Пенетер-Дева і лікування має залежати від цієї зірки.
Але тут мудреці діляться на дві школи. Одні стверджують, що людині
з хворою печінкою треба давати все, над чим має владу Пенетер-Дева, а
саме: мідь, ляпіс-лазур, відвари з квітів, насамперед з вербени й
валеріани, і, нарешті, різні частини тіла горлиці й цапа. Інші лікарі
гадають, що хвору печінку треба лікувати саме протилежними засобами. А
через те, що супротивником Пенетер-Дева є Себек, то такими ліками
будуть: живе срібло, смарагд і агат, ліщина й підбіл, а також частини
тіла жаби й сови, розтерті на порошок. Але це ще не все. Треба ще не
забувати про день, місяць і годину, бо кожен з цих відрізків часу
перебуває під впливом своєї зірки, яка може посилювати чи послаблювати
дію ліків. Треба, нарешті, пам’ятати, яка зірка та який знак зодіаку
сприяє хворому.
Лише взявши все це до уваги, лікар може прописати хворому
найдійовіші ліки.
– І ви допомагаєте всім хворим тут, у храмі? Жрець заперечливо
похитав головою.
–  Ні, – мовив він, – людський розум, який повинен осягнути
стільки премудростей, про які я щойно згадував, дуже легко
помиляється. І що ще гірше: заздрісні духи, генії інших храмів,
ревниві до своєї слави, часто стають на перешкоді лікареві та псують
дію ліків. Отже, наслідки можуть бути різні: один хворий зовсім
одужує, другому стає трохи легше, а стан третього залишається без
змін. Бувають, правда, й такі випадки, коли хворий занедужує ще гірше
або навіть помирає… На все воля божа!..
Царевич слухав уважно, але в душі мусив визнати, що небагато
розуміє зі всього сказаного. Та, згадавши мету свого перебування в
храмі, він спитав великого лікаря:
–  Ви хотіли, святі отці, відкрити мені таємницю скарбів фараона.
Чи не криється вона в тих речах, які я щойно бачив?
–  Аж ніяк! – відповів лікар. – Адже ми не знаємось на державних
справах. Незабаром має приїхати сюди святий жрець Пентуер, – це
великий мудрець, він зніме з твоїх очей завісу.
Рамзес попрощався з лікарем, ще більше зацікавлений тим, що йому
мали показати.
Розділ двадцять сьомий
Храм богині Гатор прийняв Пентуера з великими почестями. Нижчі
жерці вийшли на півгодини пішої дороги, щоб привітати знатного гостя.
З’їхалось багато пророків, святих отців і синів божих з усіх
чудотворних місць Нижнього Єгипту, щоб почути слово мудрості. Через
кілька днів у храм прибули верховний жрець Мефрес і пророк Ментезуфіс.
Вшановували Пентуера не тільки тому, що він був радником
військового міністра і, незважаючи на молодий вік, членом найвищої
ради, а тому, що цей жрець уславився на цілий Єгипет. Боги обдарували
його надлюдською пам’яттю, красномовністю і насамперед чудовим даром
ясновидця. В кожній речі й справі він вбачав прихований від інших
людей зміст і вмів подати його так, що він став зрозумілий для всіх.
Не один номарх і не один високий сановник фараона, довідавшись, що
Пентуер правитиме урочисту службу в храмі богині Гатор, заздрили
найскромнішому жерцеві, що той почує натхненого богами.
Священнослужителі, що вийшли на дорогу вітати Пентуера,
сподівалися побачити його в розкішній церемоніальній колісниці або в
ношах на руках восьми рабів. Яке ж було здивування, коли вони побачили
худого, з непокритою головою, закутаного в грубе покривало аскета,
який їхав верхи на ослиці і привітав їх з великою покорою.
Коли його ввели до храму, він приніс жертву богині і відразу ж
пішов оглядати місце, де мали відбутись урочистості.
Після цього Пентуера більше не бачили. Але в храмі та в прилеглих
до нього дворах запанувало надзвичайне пожвавлення. Туди звозили
коштовний посуд, зерно, дороге вбрання, привели кількасот селян і
робітників, з якими Пентуер замкнувся на відведеному для відправи
подвір’ї і робив якісь приготування.
Після восьми днів роботи він сповістив верховного жерця богині
Гатор, що все готове.
Весь цей час царевич Рамзес, замкнувшись у своїй келії, молився й
постив. Нарешті одного дня о третій годині пополудні до нього прийшли,
вишикувавшись парами, з десяток жерців і покликали його на свято.
Біля входу в храм царевича привітали старші жерці і разом з ним
обкурили пахощами велетенську статую богині Гатор. Потім вони звернули
в тісний і низький коридор, в самому кінці якого горів вогонь. У
повітрі стояв сморід смоли, що кипіла в котлі.
Недалеко від котла з отвору в підлозі долинали моторошні людські
стогони й прокляття. – Що це таке? – спитав Рамзес одного з жерців,
які йшли
поруч нього.
Той нічого не відповів, а на обличчях усіх присутніх, наскільки їх
можна було побачити, позначились хвилювання і страх.
В цю хвилину верховний жрець Мефрес взяв у руку великий черпак і,
набравши з котла киплячої смоли, мовив піднесеним голосом:
–  Так нехай згине кожен зрадник святих таємниць!.. Проказавши це,
він вилив смолу в отвір підлоги. В підземеллі розлігся несамовитий
крик.
–  Вбийте мене… якщо в серцях ваших є хоч крихта милосердя! –
заблагав голос.
–  Хай тіло твоє сточать хробаки!.. – мовив Ментезуфіс, виливаючи
розтоплену смолу в отвір.
–  Пси!.. Шакали! – хрипів голос.
–  Хай серце твоє перетліє на попіл і розвіється в пустелі, –
мовив другий жрець, перехиляючи черпак.
–  О боги! Чи ж можна стільки терпіти?.. – відповів мученик з
підземелля.
–  Хай душа твоя з печаттю своєї ганьби й злочинства блукає по тих
місцях, де живуть щасливі люди… – проказав інший жрець і знову вилив
черпак смоли.
–  Щоб вас земля поглинула… Змилуйтесь!.. Дайте хоч передихнути…
Поки черга дійшла до Рамзеса, голос у підземеллі замовк.
–  Так боги карають зрадників!.. – мовив до царевича верховний
жрець.
Рамзес зупинився і втупив у нього повний гніву погляд. Здавалось,
він зараз вибухне прокляттями і покине це зборисько катів. Але й він
відчув страх перед богами і мовчки пішов за іншими.
Тепер гордий наступник трону зрозумів, що є влада, перед якою
схиляються фараони. Його охопив майже розпач, йому хотілось утекти
звідси, зректися трону… Але він мовчав і йшов далі, оточений жерцями,
що співали молитву.
«Тепер я вже знаю, – думав він, – куди зникають люди, що не
подобаються слугам божим!..»
Ця думка не зменшила його жаху.
Вийшовши з вузького коридора, повного диму, процесія знову
опинилась на пагорку під відкритим небом. Трохи нижче був величезний
двір, з трьох боків оточений одноповерховими будівлями.
Від того місця, де стояли жерці, у вигляді амфітеатру уступом ішли
п’ять широких терас, по яких можна було проходжуватись довкола
подвір’я або зійти вниз.
На подвір’ї не було нікого, але з будинків визирали якісь люди.
Верховний жрець Мефрес, як найдостойніший серед присутніх,
відрекомендував царевичеві Пентуера. Лагідне обличчя аскета так не
відповідало тим страхіттям, які чинилися в підземеллі, що царевич
здивувався. Та аби щось сказати, він мовив до Пентуера:
–  Здається, я вже колись зустрічав вас, святий отче?
–  Торік на маневрах під Пі-Баїлосом. Я був там при його
достойності Гергорі, – відповів жрець.
Звучний і спокійний голос Пентуера вразив царевича. Він уже десь
чув і цей голос у якихсь незвичайних обставинах. Але коли й де?..
В кожному разі жрець справив на нього приємне враження. Якби
тільки він міг забути крик людини, яку обливали киплячою смолою!..
–  Можна починати, – озвався верховний жрець Мефрес. Пентуер
виступив наперед амфітеатру і плеснув у долоні.
З навколишніх будинків вибігла юрба танцівниць і вийшли під звуки
музики жерці, несучи невелику статую богині Гатор. Музиканти ішли
попереду, а за ними танцівниці виконували священний танець, і,
нарешті, пливла статуя богині, оповита димом курильниць. Процесія
обійшла подвір’я і, зупиняючись через кожні кілька кроків, просила
благословення в богині та заклинала злих духів, щоб покинули місце, де
мала відбутись сповнена таємниць релігійна урочистість.
Коли процесія повернула до будинків, наперед виступив Пентуер.
Присутні сановники й жерці, яких було чоловік двадцять чи тридцять,
скупчилися навколо нього.
–  З волі його святості фараона, – почав Пентуер, – і за згодою
найвищої жрецької влади ми повинні втаємничити наступника трону
Рамзеса в деякі подробиці життя єгипетської держави, відомі тільки
богам, правителям країни й храмам. Я знаю, достойні отці, що кожен з
вас пояснив би ці речі молодому царевичеві краще від мене, бо. ваші
серця сповнені мудрості, а вашими устами промовляє богиня Мут. Та
оскільки на мене, що є лише учнем і порохом вашим, покладено цей
обов’язок, дозвольте, щоб я виконав його під вашим високим
керівництвом і наглядом.
Гомін задоволення розлігся між жерцями, яких було так вшановано.
Пентуер звернувся до царевича:
–  Вже кілька місяців, слуго божий Рамзесе, як заблудлий
подорожній шукає дороги в пустелі, так ти шукаєш відповіді на питання
– чому зменшились і зменшуються прибутки його святості фараона? Ти
розпитував номархів, і, хоч вони пояснили тобі все, як могли, їхні
пояснення не задовольнили тебе, незважаючи на те, що ці сановники
наділені найвищою людською мудрістю. Ти звертався до великих писарів,
але ці люди самі, як птахи з силець, не могли виплутатися з труднощів,
бо розум людини, навіть вихованої в школі писарів, неспроможний
збагнути причини таких речей. Зрештою, змучений марними поясненнями,
ти почав придивлятися до самих номів, до людей та до праці їхніх рук,
але нічого не побачив. Адже є речі, про які люди мовчать, мов камінь,
але про які розкаже тобі навіть камінь, якщо впаде на нього світло
богів.
Отож, коли зрадили тебе всі земні розуми і сили, ти вдався до
богів. Босоніж, посипавши голову попелом, ти прийшов як прочанин до
цього великого храму, де з допомогою молитов та постів очистив своє
тіло і зміцнив дух. Боги, а особливо могутня Гатор, вислухали твої
прохання і моїми недостойними вустами дають тобі відповідь, яку ти
маєш глибоко заховати в своєму серці…
«Звідки він знає, – думав тим часом царевич, – що я розпитував
писарів і номархів?.. Ага, йому сказали про це Мефрес і Ментезуфіс…
Зрештою вони все знають!..»
–  Послухай, – мовив далі Пентуер, – я відкрию тобі, з дозволу
присутніх тут сановників, чим був Єгипет чотириста років тому, за
панування найславетнішої і найпобожнішої дев’ятнадцятої Фіванської
династії, і чим він є тепер…
Коли перший фараон тієї династії, Ра-Мен-Пегуті-Рамзес, узяв владу
над країною, прибутки держави від збіжжя, худоби, пива, шкур, цінного
металу і різних виробів становили сто тридцять тисяч талантів. Коли б
існував на світі народ, який всі ці товари міг би нам обміняти на
золото, фараон мав би щороку сто тридцять три тисячі мін золота. Коли
зважити, що один воїн може нести на плечах двадцять шість мін, то для
перенесення цього золота треба було б майже п’ять тисяч воїнів.
Жерці зашептались між собою з неприхованим подивом. А царевич
навіть забув про замученого в підземеллі.
–  А сьогодні, – казав далі Пентуер, – щорічний прибуток його
святості від усіх продуктів нашої землі становить лише дев’яносто
вісім тисяч талантів, і якби за них дістати золото, його вже могли б
перенести лише чотири тисячі воїнів.
–  Про те, що прибутки держави дуже зменшилися, я знаю, –
втрутився Рамзес, – але чому?
–  Будь терплячий, слуго божий, – відповів Пентуер. – Зменшилися
не тільки прибутки його святості… За дев’ятнадцятої династії Єгипет
мав сто вісімдесят тисяч озброєних людей, Якби кожен тодішній воїн з
волі богів обернувся на камінчик завбільшки з виноградину…
–  Цього не може бути, – шепнув Рамзес.
–  Боги все можуть, – суворо мовив верховний жрець Мефрес.
–  Або краще, – вів далі Пентуер, – якби кожен воїн поклав на
землю по камінчику, зібралося б сто вісімдесят тисяч камінчиків, і
гляньте, достойні отці, вони б зайняли на землі от стільки місця…
Він показав рукою на червонястий прямокутник, що лежав на
подвір’ї.
–  В цій фігурі вмістилися б усі камінчики, покладені військом
Рамзеса Першого. Вона має дев’ять кроків завдовжки і п’ять завширшки.
Ця фігура червона, у неї колір тіла Єгипту, бо тоді військо складалося
тільки з самих єгиптян…
Жерці знову зашептались. Рамзес спохмурнів, бо йому це здалося
натяком на те, що він любить чужоземних воїнів.
–  Сьогодні, – казав Пентуер, – у нас насилу набралося б сто
двадцять тисяч воїнів! Якби кожен з них кинув на землю по камінчику,
утворилася б ось така фігура… Гляньте, достойні отці…
Біля першого прямокутника лежав другий, такий самий завширшки, але
значно коротший. Він складався з кількох різнокольорових смуг.
–  Ця фігура має п’ять кроків у ширину і лише шість кроків у
довжину. Отже, держава втратила величезну кількість воїнів, третину
того війська, яке вона мала раніше.
–  Державі більше потрібна мудрість таких, як ти, пророче, ніж
військо, – зауважив верховний жрець Мефрес.
Пентуер вклонився йому і казав далі:
–  На цій новій фігурі, що зображує теперішнє військо фараона, ви
бачите, достойні отці, поруч з червоною барвою, яка означає корінних
єгиптян, ще три смуги – чорну, жовту й білу. Це й є наймані війська:
ефіопи, азіати, лівійці і греки, їх усіх разом тридцять тисяч, але
коштують вони Єгиптові стільки, скільки п’ятдесят тисяч єгиптян.
–  Треба якнайшвидше позбутися цих чужоземних полків, – втрутився
Мефрес. – Вони дорогі й непридатні для нас і до того ж вчать наших
людей безбожності і зухвальства. Вже багато єгиптян не падають ниць
перед жерцями. Ба навіть не один уже зважився обкрадати храми та
гробниці!.. Тому геть найманців! – мовив з запалом Мефрес. – Вони
завдають країні лише збитків, а сусіди через них підозрюють нас у
лихих замірах.
–  Геть найманців!.. Розігнати невірних бунтівників! – загукали
жерці.
–  Коли ти, Рамзесе, з часом вступиш на трон, – промовив Мефрес, –
ти виконаєш цей святий обов’язок перед державою і богами…
–  Так, виконай!.. Звільни свій народ від невірних! – волали
жерці.
Рамзес похилив голову і мовчав. Кров приливала йому до серця,
відчував, що земля хитається в нього під ногами.
Він має розігнати найкращу частину свого війська! Він, що хотів би
мати вдвічі більшу армію і разів у чотири більше хоробрих найманих
полків!..
«Вони немилосердні до мене!..» – подумав Рамзес.
–  Говори, посланий з неба, Пентуере, – озвався Мефрес.
–  Отже, святі мужі, – вів далі Пентуер, – ми встановили два
нещастя Єгипту: зменшилися прибутки фараона і його військо…
–  Що там військо! – буркнув верховний жрець, зневажливо махнувши
рукою.
–  А тепер, з ласки богів і з вашого дозволу, я покажу вам, чому
так сталося і з якої причини скарби й військо фараона будуть
зменшуватись і далі.
Царевич підвів голову і глянув на Пентуера. Зараз він уже не думав
про чоловіка, замордованого в підземеллі.
Пентуер ступив кілька кроків вздовж амфітеатру, а за ним
сановники.
–  Ви бачите біля своїх ніг цю довгу й вузьку смугу зелені, що
кінчається широким трикутником? По обидва боки цієї смуги лежать
вапняки, пісковики й граніт, а за ним тягнуться піски. Посередині тече
струмок, який у трикутнику ділиться на кілька рукавів.
–  Це Ніл!.. Це Єгипет!.. – закричала жерці.
–  Погляньте, – перебив збуджений Мефрес. – Ось я оголюю руку…
Бачите ці дві блакитні жили, що йдуть від ліктя до долоні?.. Хіба це
не Ніл і його канал, який починається навпроти Алебастрових гір і
плине аж до Фаюму?.. А гляньте на верх моєї кисті: тут стільки жил, на
скільки рукавів ділиться свята річка за Мемфісом. А мої пальці хіба не
нагадують усіх рукавів, якими Ніл вливається в море?..
–  Свята правда! – вигукували жерці, оглядаючи свої руки.
– Істинно кажу вам, – вів далі схвильований жрець, – що Єгипет є…
слід руки Осіріса… Тут, на цій землі, великий бог сперся рукою: у
Фівах лежав його божественний лікоть, пальці досягли моря, а Ніл –
його жили… І не дивно, що цей край ми звемо благословенним!
–  Справді, – озвалися жерці. – Єгипет – чіткий відбиток руки
Осіріса…
–  Хіба, – перебив його царевич, – Осіріс мав сім пальців на руці?
Адже Ніл сімома рукавами впадає в море…
Запала глуха мовчанка.
–  Юначе, – відповів Мефрес з доброзичливою іронією, – невже ти
думаєш, що Осіріс не міг би мати сім пальців, якби йому того
захотілось?..
–  Свята правда! – потакнули жерці.
–  Говори далі, преславний Пентуере, – мовив Ментезуфіс.
–  Ви маєте рацію, достойні отці, – знов почав Пентуер. – Ця смуга
води з її розгалуженням – образ Нілу; вузьке пасмо зелені, облямоване
пісками й камінням, – Верхній Єгипет, а трикутник, покраяний жилками
води, – це візерунок Нижнього Єгипту – найобширнішої і найбагатшої
частини держави.
Отже, на початку дев’ятнадцятої династії весь Єгипет, від
Нільських порогів до моря, займав п’ятсот тисяч мір землі. На кожній
мірі землі жило шістнадцятеро людей – чоловіків, жінок і дітей. Але
протягом наступних чотирьохсот років майже з кожним поколінням Єгипет
втрачав по шматку родючої землі…
Промовець подав знак. Кілька молодих жерців вибігли з будинку й
почали сипати в різних місцях пісок на траву.
–  З кожним поколінням, – вів далі жрець, – меншало родючої землі,
а її вузька смуга тоншала щодалі швидше… Сьогодні, – мовив він
голосніше, – наша батьківщина замість п’ятисот тисяч мір землі має
лише чотириста тисяч… Отже, за час панування двох династій Єгипет
втратив землю, яка могла прогодувати близько двох мільйонів людей!..
Серед присутніх знову знявся гомін подиву.
–  А чи знаєш ти, слуго божий Рамзесе, де поділись ті поля, на
яких колись росла пшениця й ячмінь або паслися стада худоби?.. Тобі
відомо, що їх засипав пісок пустелі. Але чи казали тобі, чому так
сталось?.. Бо на тих землях не стало селян, які з допомогою відра й
плуга з ранку й до ночі боролися з пустелею. Нарешті, а чи знаєш, чому
не стало цих божих трудівників?.. Де вони поділись?.. Що вигнало їх з
країни?.. Війни за межами Єгипту! Наші вельможні полководці перемагали
ворогів, наші фараони увічнювали свої достойні імена аж на берегах
Євфрату, а наші селяни, як в’ючна худоба, носили за ними харчі, воду
та інші вантажі і по дорозі мерли тисячами… І от за ці кістки,
розкидані по східних пустелях, піски західної пустелі поглинули наші
поля, і тепер потрібна незмірна праця багатьох поколінь, щоб знову
здобути чорну єгипетську землю з могили пісків…
–  Слухайте!.. Слухайте!.. – волав Мефрес – Сам бог промовляє
устами цього чоловіка. Так, наші переможні війни були могилою Єгипту…
Рамзес не міг зібратися з думками, йому здавалось, що ці гори
піску сиплються зараз йому на голову.
–  Я сказав, – мовив Пентуер, – що потрібна незмірна праця, щоб
відкопати Єгипет і повернути йому давні багатства, які пожерли війни.
Але чи є в нас сили для цього?..
Він знову ступив кілька кроків вздовж амфітеатру, а за ним вражені
слухачі. Відколи існує Єгипет, ніхто ще так виразно не змальовував
його нещасть, хоч усі знали про них.
–  За часів дев’ятнадцятої династії в Єгипті було вісім мільйонів
населення. Якби тоді кожен чоловік, жінка, старик і дитина кинули на
цей клаптик землі по квасолині, вийшла б отака фігура…
Він показав рукою на подвір’я, де в два ряди, один біля одного,
лежали вісім великих квадратів, викладених з червоної квасолі.
–  Фігура ця має шістдесят кроків завдовжки і тридцять завширшки
і, як бачите, побожні отці, складена з однакових зерен; ніби тодішнє
населення, коли всі були з діда-прадіда єгиптянами. А зараз –
погляньте!..
Він пішов далі і показав на другу групу квадратів різного кольору.
–  Ви бачите фігуру, яка має також тридцять кроків завширшки, але
тільки сорок п’ять завдовжки. Чому? Бо в ній уже тільки шість
квадратів, бо нинішній Єгипет має вже не вісім, а тільки шість
мільйонів населення… Зважте також, що коли попередня фігура складалася
виключно з червоної квасолі, єгипетської, то в цій – величезні смуги з
чорних, жовтих і білих квасолин. Бо, як у війську нашому, так і в
народі, зараз дуже багато чужоземців: чорні – ефіопи, жовті – сірійці
і фінікійці, білі – греки й лівійці…
Пентуерові не дали кінчити. Жерці почали його обнімати, Мефрес
плакав.
–  Не було ще такого пророка!.. – вигукували довкола.
–  Важко навіть збагнути, коли він зміг обчислити все це!.. –
озвався найкращий математик храму Гатор.
–  Отці! – мовив Пентуер. – Не перебільшуйте моїх заслуг. Адже з
давніх часів у наших храмах завжди так представляли господарство
країни. Я тільки відновив те, про що трохи забули наступні покоління…
–  А обчислення?.. – спитав математик.
–  Обчислення весь час ведуться в усіх номах і храмах, – відповів
Пентуер. – А загальні підсумки є в палаці його святості.
–  А фігури?.. Фігури?.. – наполягав математик.
–  Адже на такі фігури поділяються наші поля, а державні геометри
вивчають їх ще в школах.
–  Невідомо, що більше дивує в цьому чоловікові: його мудрість чи
скромність!.. – промовив Мефрес. – О, боги не забули про нас, якщо ми
маємо таких людей…
В цю мить вартовий на башті храму закликав усіх на молитву.
–  Ввечері я закінчу свої пояснення, – сказав Пентуер, – а зараз
додам лише кілька слів. Ви спитаєте, достойні отці, чому я для цих
пояснень вдався до зерен? Бо як зерно, кинуте в землю, щороку
приносить урожай своєму господареві, так кожна людина платить щороку
податок державі. Якби в якомусь номі посіяли на два мільйони зерен
квасолі менше, ніж минулих років, то врожай її набагато зменшився б і
господарі мали б погані прибутки. Так само і в державі: якщо убуде два
мільйони людей, зменшиться і сума податків…
Рамзес слухав це уважно і пішов мовчазний.
Розділ двадцять восьмий
Коли ввечері жерці і наступник трону повернулися на подвір’я, там
палало кількасот смолоскипів і було ясно як удень.
На знак Мефреса знову вийшла процесія музикантів, танцівниць і
молодших жерців, які несли статую богині Гатор з коров’ячою головою. А
коли було відігнано злих духів, Пентуер знову почав проповідь.
–  Ви бачили, достойні отці, що з часів дев’ятнадцятої династії
Єгипет втратив сто тисяч мір землі і два мільйони населення. Цим
пояснюється, чому прибутки держави зменшились на тридцять дві тисячі
талантів, про що ми всі знаємо. Але це тільки початок нещасть Єгипту і
його скарбниці. Здавалося б, що його святості зостанеться ще
дев’яносто вісім тисяч талантів прибутку. Але не думайте, що фараон
одержує весь цей прибуток! Для прикладу, я вам розповім, що його
достойність Гергор розкрив в окрузі Заячій. За дев’ятнадцятої династії
там жило двадцять тисяч людей, які платили триста п’ятдесят талантів
податку щороку. Нині там живе ледве п’ятнадцять тисяч, і вони вносять
в скарбницю щороку тільки двісті сімдесят талантів. Тим часом фараон
замість двохсот сімдесяти одержує тільки сто сімдесят талантів!..
«Чому це так?» – зацікавився достойний Гергор. І ось що показало
розслідування. За дев’ятнадцятої династії в окрузі було близько ста
урядовців, і вони отримували щороку по тисячі драхм платні. Тепер у
цій окрузі, хоч там і зменшилось населення, живе двісті урядовців, і
вони отримують по дві тисячі п’ятсот драхм щороку. Його достойність
Гергор не знає, чи таке діється і в решті округ. Але він напевно знає,
що фараон замість дев’яноста восьми тисяч талантів має тільки сімдесят
чотири тисячі талантів щороку.
–  Скажи краще, святий отче, п’ятдесят тисяч талантів, –
поправив Рамзес.
– І це я поясню, – відповів жрець. – У кожному разі, запам’ятай,
царевичу, що із скарбниці фараона сплачують тепер урядовцям двадцять
чотири тисячі талантів щороку, тоді як за дев’ятнадцятої династії їм
сплачували тільки десять тисяч.
Глибока мовчанка запала серед сановників: у багатьох із них були
родичі на державних посадах, та ще й з доброю платнею.
Але Пентуер безбоязно казав далі:
–  Зараз я покажу тобі, царевичу, життя урядовців і долю
єгипетського народу за старих часів і тепер.
–  Чи варто марнувати час?.. Адже це кожен може побачити й сам, –
забурмотіли жерці.
–  Я хочу це знати! – владно мовив наступник трону.
Гомін стих. Пентуер східцями амфітеатру зійшов на подвір’я, а за
ним царевич, верховний жрець Мефрес і решта жерців.
Вони зупинились перед довгою завісою з мат, яка утворювала ніби
загорожу. На знак Пентуера прибігло кілька молодших жерців із
запаленими смолоскипами. Другий знак – і частина завіси впала.
У присутніх вихопився мимовільний вигук подиву. Перед ними
відкрилася яскраво освітлена жива картина, в якій було близько ста
учасників. Картина складалася з трьох ярусів: внизу стояли, хлібороби,
над ними урядовці, і над усім височів золотий трон фараона, обпертий
на двох левів, голови яких були за поручні.
–  Так було, – мовив Пентуер, – за дев’ятнадцятої династії.
Гляньте на цих хліборобів! В їхні плуги впряжені воли або осли, їхні
мотики й лопати зроблені з бронзи й дуже міцні. Гляньте, які це
могутні люди! Зараз можна побачити таких лише в гвардії його святості.
Міцні руки й ноги, опуклі груди, усміхнені обличчя. Усі вони намащені
оливою і вимиті. Їхні жінки готують їжу, тчуть одяг або миють посуд,
діти бавляться або ходять до школи. Тодішній селянин, як бачите, їв
пшеничний хліб, квасолю, м’ясо, рибу й городину, а пив пиво й вино, і
погляньте, які гарні були в нього глечики й миски! Придивіться до
чепців, фартушків і накидок тодішніх чоловіків – усе прикрашене
різнобарвними вишивками. Ще краще вишиті сорочки в жінок… Ви бачите,
як вони гарно зачісувались, які носили шпильки, сережки, персні й
браслети? Все це зроблено з бронзи й кольорової емалі, а іноді навіть
і з золота, хоча б у вигляді дротика. Тепер гляньте на урядовців, що
стоять вище. Вони ходять у накидках, але кожен селянин у святкові дні
одягає таку саму. Харчуються вони так само, як і селяни, тобто ситно,
але скромно. Посуд і речі в них трохи кращі від селянських, і в
скринях частіше трапляються золоті персні. У дорогу вони вирушають на
ослах або на возах, запряжених волами.
Пентуер плеснув у долоні, і в живій картині все зарухалося. Селяни
почали подавати урядовцям кошики винограду, мішки ячменю, гороху й
пшениці, глечики вина, пива, молока й меду, багато дичини й цілі сувої
білої чи кольорової тканини. Урядовці забирали ті речі й частину
залишали собі, але найкраще і найкоштовніше передавали вище – до
трону. Площадка, де стояв символ влади фараона, незабаром уся була
засипана продуктами, які утворили на ній цілу гору.
–  Ви бачите, достойні, – сказав Пентуер, – що за тих часів, коли
селяни були ситі й заможні, скарбниця його святості ледве могла
вмістити дари підданців. А тепер погляньте, що ми маємо сьогодні…
На його знак упала друга частина завіси, і з’явилась нова картина,
в загальних рисах схожа на попередню.
–  Ось перед вами теперішні селяни, – заговорив Пентуер, і в
голосі його чулося збудження. – Погляньте, які вони худі, – самі
кістки та шкіра! Вигляд у них хворобливий, тіло брудне, й вони навіть
забули, як маститись оливою. Зате спини їхні зранені киями. Не видно
вже біля них ні волів, ні ослів, та й навіщо вони, коли плуг тягнуть
жінки й діти?.. Їхні мотики й лопати – дерев’яні, легко ламаються, і
працювати ними важко. Одежі на них немає ніякої, тільки жінки ходять у
грубих сорочках і навіть у сні не бачать тих вишивок, якими прикрашали
своє вбрання їхні діди й баби.
Гляньте, що їдять селяни? Інколи ячмінь і сушену рибу, завжди
зерно лотоса, дуже рідко пшеничні коржі і ніколи не бачать м’яса, пива
й вина. Ви спитаєте, де їхній посуд і речі? В них немає нічого, крім
глечика для води, бо нічого більше й не вміститься в тих норах, в яких
вони живуть. Пробачте мені те, на що я зараз зверну вашу увагу. Ви
бачите там кількох дітей, що лежать на землі: це означає, що вони
померли… Дивно, як часто мруть тепер селянські діти – від голоду й
праці! Це найщасливіші, бо ті, що залишаються живими, потрапляють під
палицю доглядача або продають їх фінікійцям, наче ягнят…
Від хвилювання йому здавило горло. Перепочивши трохи, він говорив
далі, незважаючи на мовчазне обурення жерців.
–  А тепер погляньте на урядовців: які вони вгодовані, рум’яні, як
гарно одягнені! Жінки їхні носять золоті браслети й сережки, а
одягаються в такі тонкі тканини, що навіть царівни могли б їм
позаздрити. У селян не видно ні ослів, ні волів, зате урядовці їздять
на конях або в ношах. П’ють вони тільки вино, і то добре вино!..
Він плеснув у долоні – і знову картина ожила. Селяни почали
подавати урядовцям мішки зерна, кошики з городиною, вино, дичину… Все
це урядовці, як і раніше, передавали до трону, але в кількості значно
меншій. В царському ярусі уже не було гори продуктів, зате ярус
урядовців був засипаний ними.
–  Оце перед вами Єгипет сьогоднішній, – мовив Пентуер. – Нужденні
селяни, багаті писарі, спорожніла скарбниця. А зараз…
Він подав знак – і сталося щось несподіване. Якісь руки почали
забирати збіжжя, городину, тканини з площадки фараона й урядовців. А
коли кількість продуктів дуже зменшилась, ті самі руки почали хапати й
забирати селян, їхніх жінок і дітей.
Глядачі здивовано споглядали цю сцену. Раптом хтось крикнув:
–  Це фінікійці!.. Вони нас обдирають!..
–  Так, святі отці, – мовив Пентуер. – Це руки схованих між нами
фінікійських багатіїв. Вони обдирають фараона й писарів, а селян
забирають у неволю, коли вже нічого більше не можуть урвати.
Так!.. Це шакали!.. Прокляття їм!.. Вигнати негідників! – кричали
жерці. – Це вони завдають найбільшої шкоди нашій державі! Але не всі
так кричали.
Коли стихло, Пентуер звелів перенести смолоскипи на другий бік
подвір’я і повів туди своїх слухачів. Тут уже не було живих картин,
але натомість було влаштовано ніби виставку.
–  Звольте глянути, достойні отці, – мовив Пентуер. – За
дев’ятнадцятої династії ці речі привозили до нас чужоземці: пахощі з
країни Пунт, золото, залізну зброю й військові колісниці з Сірії. Це
було все. А водночас Єгипет і сам виробляв багато… Гляньте на ці
велетенські глеки: які різноманітні форми, які чудові кольори!.. Або
меблі: цей стілець викладений десятьма тисячами шматочків золота,
перламутру й дорогого дерева. Гляньте на одяг – яке чудове вишиття,
які тонкі й різнобарвні тканини!.. А бронзові мечі, а шпильки,
браслети, сережки, а хліборобське й ремісниче знаряддя… Все це
виробляли в нас за дев’ятнадцятої династії.
Він перейшов до іншої групи предметів.
–  А зараз, дивіться, глеки малі і майже нічим не оздоблені, меблі
прості, тканини грубі й одноманітні. Жоден із сьогочасних виробів не
може зрівнятися своєю міцністю чи красою з давніми. Чому це так?..
Він знову пройшов кілька кроків і, освітлений смолоскипами,
заговорив:
–  Ось численні товари, які привозять до нас фінікійці з різних
країн світу: кілька десятків сортів пахощів, кольорове скло, меблі,
посуд, тканини, колісниці, прикраси – все це приходить до нас з Азії,
і все це ми купуємо. Ви розумієте тепер, достойні отці, за що
фінікійці вигрібають хліб, овочі й худобу в писарів та у фараона? Саме
за ці чужі вироби, які знищили наших ремісників, мов сарана траву.
Жрець передихнув і провадив далі:
–  Між товарами, що їх привозять фінікійці його святості
фараонові, номархам та писарям, перше місце займає золото; Саме ця
торгівля золотом – головна причина розорення, яке приносять Єгипту
азіати. Коли хтось позичить у фінікійця золота на талант, він повинен
за три роки повернути йому два таланти. А найчастіше фінікійці, ніби
для того, щоб полегшити сплату боржникові, беруть у нього за кожний
позичений талант на три роки в оренду тридцять двох селян і дві міри
землі… Гляньте сюди, достойні отці, – говорив далі Пентуер, показуючи
на краще освітлену частину подвір’я. – Цей квадрат землі має сто
вісімдесят кроків завширшки й завдовжки, отже, становить дві міри, а
ця купка чоловіків, жінок і дітей складає вісім родин. Усе це разом –
і люди, й земля – йде на три роки в жахливе рабство. Протягом усього
цього часу їхній власник, фараон чи номарх, не має від них ніякої
користі, а через три роки він одержує назад до краю виснажену землю і
щонайбільше двадцять чоловік, бо решта вмерли в муках!.. Присутні
обурено загули.
–  Я вам сказав, що за один талант золота фінікієць бере дві міри
землі й тридцять двох селян на три роки в оренду. Придивіться уважно,
який це великий шмат землі й який гурт людей! А тепер гляньте на мою
долоню. Цей шматочок золота, що я тримаю, ця грудочка, менша за куряче
яйце, – талант!.. Чи можете ви оцінити, достойні, всю підлоту
фінікійських купців у такій торгівлі? Адже цей маленький шматочок
золота не має ніяких цінних властивостей: він тільки жовтий, важкий і
не іржавіє – оце й усе. Але людина не може одягтися в золото, не може
угамувати ним голоду й спраги… Якби в мене була гора золота, така, як
піраміда, я все одно був би біля неї таким злидарем, як лівієць, що
блукає по західній пустелі, де немає ні фініків, ні води. І от за
грудку цього нікчемного металу фінікієць бере шматок землі, який може
одягти й прогодувати тридцять дві душі, а до того ж бере і цих
людей!.. Протягом трьох років він користується працею людей, які
вміють обробляти і засівати землю, збирати врожай, молоти зерно на
борошно, варити пиво, ткати одяг, будувати житла і робити меблі…
Водночас фараон чи номарх цілих три роки позбавлені послуг цих людей.
Вони не платять йому податків, не носять вантажу за військом, а
працюють на зажерливого фінікійця. І тому, достойні отці, не минає
року, щоб у тому чи іншому номі не спалахнув бунт селян, виснажених
голодом, обтяжених працею, битих киями. І от частина цих людей гине,
інших засилають в копальні, а в нашій країні щодалі менше стає
населення, і все це тільки тому, що фінікієць позичив комусь маленький
шматочок золота!.. Чи ж можна уявити, собі більше лихо?.. І чи в
такому становищі Єгипет не буде щороку втрачати землю й людей?
Переможці війни розорили нашу країну, але остаточно доб’є її
фінікійське лихварство золотом.
На обличчях жерців видно було задоволення; вони охочіше слухали
про підступи фінікійців, аніж про розкоші, які дозволяють собі писарі.
Пентуер передихнув хвилину і звернувся до царевича: – Вже кілька
місяців, – сказав він, – ти, слуго божий Рамзесе, з неспокоєм
випитуєш, чому зменшились прибутки його святості. Мудрість богів
показала тобі, що не тільки спорожніла скарбниця, але й убуло військо
і що обидва ці джерела царської могутності будуть зменшуватись і далі.
І це може скінчитись або цілковитим зруйнуванням держави, або небеса
пошлють Єгиптові володаря, який зупинить лавину нещасть, що вже кілька
сотень років заливає нашу батьківщину… Скарбниця фараона була повна
тоді, коли в нас було багато землі й населення. Отже, треба відвоювати
в пустелі врожайні землі, які вона поглинула, а з народу зняти тягар
податків, який ослаблює його і зменшує кількість людності.
Жерці знову стурбовано загули, боячись, щоб Пентуер вдруге не
згадав про писарів.
–  Ти бачив, царевичу, на власні очі й при свідках, що в ті часи,
коли народ був ситий, дорідний і задоволений, скарбниця фараона була
повна. Коли ж народ почав убожіти, коли! жінки й діти мусили
запрягтися в плуг, коли зерно лотоса замінило пшеницю й м’ясо, –
скарбниця спорожніла. Якщо ти хочеш повернути державі могутність, яку
вона мала до війн дев’ятнадцятої династії, якщо ти прагнеш, щоб
фараон, його писарі й військо жили в достатку, забезпеч країні
довгорічний спокій, а народові добробут. Нехай знову дорослі їдять
м’ясо й одягаються у вишивані шати, і нехай діти, замість того щоб
стогнати в плузі й помирати від непосильної праці, бавляться або
ходять до школи. І ще пам’ятай, що Єгипет на грудях своїх плекає
отруйну змію…
Присутні слухали з цікавістю й тривогою.
–  Ця змія, що висмоктує кров з народу, пожирає багатства
номархів, могутність фараона, ця отруйна змія – фінікійці!..
–  Геть їх!.. – загукали присутні. – Скасувати всі борги!.. Не
допускати їхніх купців і кораблів!..
Їх утихомирив верховний жрець Мефрес, який із сльозами на очах
звернувся до Пентуера.
–  Я не маю сумніву, – проголосив він, – що твоїми устами
промовляла до нас свята Гатор. Не тільки тому, що людина не могла б
бути такою мудрою і всезнаючою, як ти, але ще й тому, що я бачив над
твоєю головою вогники у вигляді двох рогів… Дякую тобі за великі
слова, якими ти розвіяв наше неуцтво… Благословляю тебе й прошу богів,
щоб вони, коли покличуть мене на свій суд, призначили тебе моїм
наступником…
Довго не стихали вигуки радості, що вибухнули після благословення
найвищого сановника. Жерці тим більше були задоволені, що їх весь час
мучила тривога, щоб Пентуер ще раз не згадав про писарів. Але мудрець
умів бути обачним: він вказав на внутрішню рану держави, але не
роз’ятрив її і цим здобув загальне схвалення.
Царевич Рамзес не дякував Пентуерові, а тільки притис його голову
до своїх грудей. Ніхто, проте, не сумнівався, що проповідь великого
пророка глибоко вразила душу наступника трону й заронила в неї зерно,
з якого може вирости слава й добробут Єгипту.
На другий день Пентуер, не прощаючись ні з ким, зі сходом сонця
покинув храм і виїхав до Мемфіса.
Рамзес кілька днів ні з ким не розмовляв: він сидів у келії або
ходив по темних коридорах і думав. На душі в нього було неспокійно.
Власне, Пентуер не сказав йому нічого нового: всі нарікали на
зменшення родючих земель і людності в Єгипті, на злидні селян, на
зловживання писарів та визиск фінікійців. Але проповідь пророка
упорядкувала попередні безладні відомості, які мав царевич, надала їм
виразних форм і краще висвітлила певні факти.
Те, що Пентуер сказав про фінікійців, вжахнуло наступника трону,
бо досі він не розумів, яке нещастя цей народ ніс його державі. Жах
його був тим дужчий, що він сам своїх підданих віддав в оренду
Дагонові і був свідком того, як лихвар здирав з них податки!..
Але це відчуття причетності до визиску фінікійців викликало в його
душі дивні наслідки: Рамзес не хотів думати про фінікійців; як тільки
в ньому спалахував гнів до цих людей, його одразу ж гасило почуття
сорому. Адже до певної міри він був їхнім спільником.
Зате царевич добре зрозумів, наскільки згубне зменшення родючих
земель і населення, і саме це він найбільше обмірковував під час своїх
самотніх роздумів.
«Якби у нас були зараз, – казав він сам до себе, – ті два мільйони
людей, які втратив Єгипет, ми могли б з їхньою допомогою відвоювати в
пустелі родючі землі, навіть збільшити їхню площу… А тоді, незважаючи
на фінікійців, наші селяни жили б краще, а прибутки держави зросли б…»
Але де взяти людей?
Випадок підказав йому відповідь. Одного вечора, прогулюючись в
саду храму, царевич зустрів гурт рабів, яких полководець Нітагер
захопив на східному кордоні і прислав у дар богині Гатор. Ці люди були
міцні й працювали більше, ніж єгиптяни, а оскільки їх годували добре,
то вони були навіть задоволені своєю долею.
Коли царевич побачив рабів, немов блискавка осяяла його розум; він
мало не знепритомнів від хвилювання. Єгиптові потрібні люди, багато
людей, сотні тисяч, навіть мільйон чи два мільйони… І ось вони, ті
люди!.. Треба тільки напасти на Азію, захоплювати все, що
траплятиметься на шляху, і відправляти до Єгипту… І доти вести війну,
доки не набереться стільки полонених, щоб кожен єгипетський селянин
мав свого раба.
Так зародився простий і грандіозний план, завдяки якому держава
могла б поповнити населення, селяни отримати помічників у роботі, а
скарбниця фараона знайшла б невичерпне джерело прибутків.
Царевич був у захваті, але наступного дня в нього з’явилися нові
сумніви.
Пентуер особливо наголошував на тому, а ще раніше казав те ж саме
й Гергор, що причиною нещасть Єгипту були переможні війни.
З цього виходило, що з допомогою нової війни не можна досягти
розквіту Єгипту.
«Пентуер – великий мудрець, і Гергор великий мудрець, – думав
царевич. – Якщо вони вважають, що війна тільки зашкодить Єгиптові,
якщо так само міркують верховний жрець Мефрес та інші жерці, то, може,
й справді війна криє в собі небезпеку?.. Це, мабуть, так і є, якщо
такого погляду дотримуються стільки святих і мудрих людей».
Царевич був глибоко засмучений. Він вимислив такий простий спосіб
піднесення Єгипту, а тим часом жерці стояли на тому, що саме це могло
б до краю зруйнувати державу.
Жерці – люди наймудріші і найсвятіші!
Та ось стався випадок, який трохи прохолодив віру царевича в
правдивість жерців, чи, скоріше, збудив у ньому колишню недовіру до
них.
Якось ішов він з одним лікарем в бібліотеку. їм треба було пройти
тісним темним коридором, який викликав у наступника трону відразу.
–  Я не піду сюдою! – мовив він.
–  Чому?.. – спитав здивований лікар.
–  Хіба ти не пам’ятаєш, святий отче, що в кінці цього коридора є
підземелля, в якому так жорстоко закатували якогось зрадника?..
–  Ага!.. – відповів лікар. – Тут справді є підземелля, в яке
перед проповіддю Пентуера ми виливали розтоплену смолу…
– І замордували людину…
Лікар усміхнувся. Це був чоловік добрий і веселий. Тож, бачачи
обурення царевича, він, трохи поміркувавши, мовив:
–  Так, не можна нікому зраджувати святих таємниць… Звичайно…
Перед кожною великою відправою ми нагадуємо про це молодим майбутнім
жерцям.
Тон його був такий незвичайний, що Рамзес зажадав пояснень.
–  Я не можу зраджувати таємниці, – відповів лікар, – але… Але
якщо ти, достойний царевичу, пообіцяєш зберегти її, я розповім тобі
одну історію.
Рамзес пообіцяв, і лікар почав розповідати:
–  Один єгипетський жрець, оглядаючи храми поганської країни Арам,
в одному з них зустрів чоловіка, який здався йому дуже товстим і
задоволеним, хоч був одягнений бідно. «Поясни мені, – запитав жрець
веселого бідняка, – як це так, що ти хоч і убогий, але маєш такий
вигляд, наче ти принаймні верховний жрець храму?» Тоді дивний чоловік,
оглянувшись, чи хто їх не підслухує, відповів: «Бо в мене дуже
жалібний голос, і тому мене тримають при цьому храмі за мученика. Коли
люд сходиться сюди на відправу, я залізаю в підземелля і починаю
стогнати, скільки сили вистачить; за це мене ситно годують цілий рік і
дають навіть по глечику пива за кожен день мучеництва…» Так робиться в
поганській країні Арам, – закінчив лікар, кладучи палець на вуста. –
Пам’ятай, царевичу, що ти мені обіцяв, і думай про нашу розтоплену
смолу, що тобі схочеться…
Ця розповідь знову розтривожила царевича. Він відчув деяку
полегкість від того, що в храмі не замордовано людину, але в ньому
прокинулись усі давні підозріння щодо жерців.
Що вони дурять простий люд, Рамзес знав. Він не забув процесії
священного бика Апіса, яку спостерігав, ще будучи учнем школи жерців.
Люди вірили, що це Апіс веде за собою жерців; тим часом кожен учень
знав, що божественна тварина йде туди, куди хочуть жерці.
І хто знає, чи проповідь Пентуера не була такою ж «процесією
Апіса», призначеною для нього? Адже так легко насипати на землю
червоної та різнобарвної квасолі і зовсім не важко влаштувати живі
картини. Він бачив куди кращі вистави: хоча б, приміром, битву Сета з
Осірісом, в якій брало участь кількасот чоловік… А хіба й тут не
обдурювали жерці? Мала то бути битва богів, а тим часом боролися
переодягнені люди. Гинув у ній Осіріс, в той час як жрець, що зображав
Осіріса, був здоровий, як носоріг. Яких тільки там не показували
чудес!.. Збурювалася вода, гримів грім, земля здригалася і вивергала
полум’я. І все це було обманом. То чому ж усе те, що показав йому
Пентуер, мало бути правдою?
Зрештою, в царевича було немало підстав думати, що його хотіли
обдурити. Хіба не були ошуканством ті стогони чоловіка в підземеллі,
коли жерці начебто заливали його розтопленою смолою? Але не про це
зараз ішлося. Набагато важливішим було те, в чому царевич мав нагоду
переконатися ще раз: що Гергор не хотів війни, не хотів її і Мефрес, а
Пентуер був помічником одного і улюбленцем другого.
Така боротьба відбувалася в думках царевича. То йому здавалося, що
він усе розуміє, то знову обступала його пітьма, то він був повен
надій, то знову в усьому сумнівався. З кожною годиною, з кожним днем
душа його то підносилась, то занепадала, як піднімаються і спадають
води Нілу протягом цілого року.
Та поступово Рамзес знаходив рівновагу і, коли настав час покинути
храм, мав уже сформовані певні погляди.
Насамперед він ясно зрозумів, що треба Єгиптові: більше землі і
більше людей.
По-друге, він упевнився, що найпростіший спосіб здобути людей – це
війна з Азією. Але ж Пентуер доводив йому, що війна може тільки
завдати більшого лиха державі. Звідси поставало нове питання: казав
Пентуер правду чи брехав?
Від думки, що він казав правду, царевича охоплював розпач: крім
війни, Рамзес не бачив іншого способу піднести добробут держави. Якщо
не почати війни, Єгипет рік у рік втрачатиме населення, а скарбниця
фараона матиме все нові й нові борги. Все це може скінчитися якоюсь
величезною катастрофою, може, навіть при наступному правителеві.
А якщо Пентуер брехав? То навіщо він це робив? Очевидно, його
намовили Гергор, Мефрес та інші жерці. Але ж чому жерці не хотіли
війни, яка їм користь з того? Адже кожна війна їм і фараонові
приносила величезні прибутки.
І чи, зрештою, могли жерці ошукувати його в такій важливій справі?
Правда, вони це робили досить часто, але в дрібних випадках, а не
тоді, коли йшлося про майбутнє і добробут держави. Не можна також
сказати, що жерці дурили завжди. Вони ж слуги божі і охоронці великих
таємниць. В їхніх храмах живуть духи, в чому Рамзес сам переконався
першої ж ночі, коли оселився тут.
Та якщо боги не дозволяють невтаємниченим наближатися до своїх
вівтарів, якщо вони так пильно стережуть храми, чому ж вони не
охороняють Єгипет, який є найбільшим їхнім храмом?
Коли через кілька днів після цього Рамзес, після урочистої
відправи, з благословенням жерців, покидав храм богині Гатор, його
мучили два питання:
Чи війна з Азією справді могла б зашкодити Єгиптові?
Чи могли б жерці в цій справі ошукувати його, наступника фараона?
Розділ двадцять дев’ятий
Верхи, в супроводі кількох офіцерів, царевич їхав до ПіБаста –
славної столиці ному Табу.
Минув місяць паоні, починався епіфі (квітень – травень). Сонце
стояло високо, провіщаючи найгіршу для Єгипту спекотливу пору. Вже
кілька разів зривався страшний вітер пустелі. Люди й тварини падали
від спеки, а на поля та на дерева почав осідати сірий пил, під яким
гинули рослини.
Вже зібрали троянди і тепер переробляли їх на оливу; вижали хліб і
вдруге скосили конюшину. Журавлі з цеберками працювали з подвійним
завзяттям, виливаючи на поля каламутну воду, щоб. підготувати їх до
нового засіву. Вже починали збирати смокви і виноград.
Вода в Нілі геть спала, канали обміліли, й від них тхнуло мулом.
Над усією країною висіли хмари дрібного пилу, про-’ низані променями
палючого сонця.
Та, незважаючи на це, царевич їхав задоволений. Йому обридло життя
покутника в храмі, він затужив за бенкетами, жінками і веселощами.
Місцевість тут, хоч і плоска й покраяна одноманітною сіткою
каналів, була досить мальовнича. В номі Габу жила інша людність: не
корінні єгиптяни, а нащадки хоробрих гіксосів, які колись підкорили
Єгипет і правили ним кілька століть.
Чистокровні єгиптяни зневажали цю купку вигнаних завойовників, але
Рамзес ставився до них з прихильністю. Це були люди рослі, сильні, з
гордою поставою і мужніми обличчями. Перед царевичем і його почтом
вони не падали ниць, як єгиптяни; дивилися на сановників без
неприязні, але й без страху. На спинах у них не було рубців від київ,
як у єгиптян; писарі побоювалися їх, знаючи, що побитий гіксос
відповість ударом на удар, а то й може вбити свого кривдника. Врешті,
гіксоси мали особливу ласку в фараона, бо постачали його військо
найкращими воїнами.
В міру того як почет наступника трону наближався до міста Пі-Баст,
палаци й храми якого ніби крізь тонкий серпанок проглядали крізь хмари
пилу, місцевість ставала жвавіша. Широким шляхом і сусідніми каналами
везли худобу, пшеницю, городину, вино, квіти, хліб та силу-силенну
інших речей щоденного вжитку. Потік людей і товарів, що сунув до
міста, галасливий і густий, ніби під Мемфісом у святкові дні, у цих
місцях був явищем звичним. Навколо Пі-Баста цілий рік стояв ярмарковий
гамір, який вщухав тільки вночі.
Причина цього була проста: місто славилося своїм давнім і
прекрасним храмом Астарти, яку вшановувала вся західна Азія і до якої
тяглися юрби прочан. Без перебільшення можна сказати, що під Пі-Бастом
щодня ставало табором до тридцяти тисяч чужоземців: шасу, чи арабів,
фінікійців, євреїв, філістимлян, хеттів, ассірійців та інших.
Єгипетські власті досить доброзичливо ставились до цих прочан, що
приносили їм значні прибутки, жерці терпіли їх, а населення кількох
сусідніх номів провадило з ними жваву торгівлю.
Вже за годину дороги від міста видно було мазанки й намети прочан,
поставлені на голій землі. В міру наближення до Пі-Баста їх ставало
все більше і щодалі густіше роїлися біля них тимчасові мешканці. Одні
просто неба готували собі їжу, другі купували у торговців різні
товари, треті йшли процесією до храму. То тут, то там скупчувалися
великі юрби людей у місцях розваг, де показували своє мистецтво
приборкувачі звірів, заклинателі змій, атлети, танцівниці та
фокусники.
Над цими стовписьками стояли спека і галас.
Біля міської брами царевича зустріли його придворні і номарх Габу
з урядовцями. Зустріч була хоч і доброзичлива, але така холодна, що
здивований царевич шепнув Тутмосові:
–  Чого це ви так дивитесь на мене, наче я приїхав чинити
розправу?
–  Того, що в тебе, царевичу, вигляд людини, яка радилася з
богами, – відповів царський улюбленець.
Це була правда. Чи аскетичне життя, чи товариство учених жерців,
чи, може, довгі тяжкі роздуми змінили царевича. Він схуд, шкіра його
потемніла, а вся його постать і обличчя виявляли зосередженість і
поважність. За кілька тижнів він постарів на цілі роки.
На одній із головних вулиць міста товпилося стільки людей, що
стражники мусили прокладати дорогу для наступника трону і його почту.
Але ця юрба не вітала царевича, а скупчилась довкола невеликого
палацу, ніби дожидаючи когось.
–  Що тут таке? – спитав у номарха Рамзес, якого прикро вразила
така байдужість юрби.
–  Тут живе Гірам, – відповів номарх, – тірський князь, чоловік
дуже милосердний. Він щодня роздає щедру милостиню, отож збирається
вся біднота.
Царевич обернувся на коні й, придивившись, сказав:
–  Я бачу тут робітників фараона. То й вони приходять по милостиню
до фінікійського багатія?
Номарх мовчав, На щастя, вони під’їжджали до урядового палацу, і
Рамзес забув про Гірама.
Кілька днів тривали бенкети на честь наступника трону, але Рамзеса
вони не тішили. На них було невесело і траплялися прикрі пригоди. Раз
одна з царевичевих коханок, танцюючи перед ним, розплакалась. Рамзес
схопив її в обійми і запитав, що з нею.
Спершу вона не хотіла відповідати, але, підбадьорена ласкою
царевича, сказала, заливаючись ще ряснішими сльозами:
–  Ми, володарю, твої жінки і походимо з вельможних родів, отже,
нас повинні шанувати…
–  Правду кажеш! – мовив царевич.
–  А тим часом твій скарбник обмежує наші видатки. Він хотів би
навіть забрати у нас служниць, без яких ми не можемо ні вмитись, ні
зачесатись.
Рамзес викликав скарбника й суворо наказав, щоб його жінки мали
все, що їм належить за їх походженням і високим становищем.
Скарбник упав ниць перед царевичем і обіцяв виконувати повеління
жінок. А через кілька днів зчинився бунт серед двірських невільників,
які скаржилися, що їх позбавили вина.
Наступник трону наказав давати їм вино. Але на другий день, коли
він оглядав війська, до нього прийшли посланці від полків з
найпокірнішою скаргою, що їм зменшили порції м’яса й хліба.
Царевич і за цим разом звелів виконати жадання прохачів. Через
кілька днів його збудив уранці страшний галас під палацом. Рамзес
спитав, що там таке, і стражник пояснив, що це зібралися робітники
фараона і вимагають належної їм платні.
Викликали скарбника, і царевич налетів на нього з великим гнівом.
–  Що тут діється?.. – кричав він. – Відколи я приїхав, немає дня,
щоб мені не скаржились на якусь кривду. Якщо так триватиме й далі, я
звелю вчинити слідство і покладу край вашим злочинам!..
Скарбник, тремтячи, знову впав ниць і застогнав:
–  Убий мене, володарю! Але що я можу зробити, коли твоя
скарбниця, склади й комори – порожні.
Незважаючи на гнів, царевич збагнув, що скарбник, можливо, й
справді не винен. Він звелів йому вийти й покликав до себе Тутмоса.
–  Слухай! – мовив царевич до свого улюбленця. – Тут діються такі
речі, яких я не розумію і до яких не звик. Мої жінки, невільники,
військо, робітники фараона не одержують належної їм платні або їх
обмежують у видатках. Коли я запитав скарбника, що це таке, – він
відповів, що ми вже не маємо нічого в скарбниці і на складах.
–  Він сказав правду.
–  Як?.. – вибухнув царевич. – На мою подорож його святість
відпустив двісті талантів товарами й золотом. Невже все
це витрачено?
–  Так! – відповів Тутмос.
–  Яким чином?.. На що?.. – обурився намісник. – Адже всю дорогу
нас приймали номархи?..
–  Але ми їм за це платили.
–  Виходить, що вони шахраї й злодії, якщо ніби приймають нас, як
гостей, а потім оббирають!..
–  Не гнівайся, – мовив Тутмос. – Я все тобі поясню,
–  Сідай.
Тутмос сів і почав говорити.
–  Чи знаєш ти, що я вже місяць їм з твоєї кухні, п’ю винозтвоїх
глеків і вдягаюсь у твої шати?..
–  Бо ти маєш на це право.
–  Але я ніколи цього не робив: я жив, одягався і розважався на
власні кошти, щоб не обтяжувати твоєї скарбниці. Правда, ти не раз
платив мої борги. Але це була тільки частина моїх видатків.
–  Не треба про борги.
–  Втакому ж становищі, – вів далі Тутмос, – перебуває з десяток
знатних юнаків твого двору. Раніше вони утримували себе самі, щоб не
потьмарити блиску свого володаря, але зараз, так само як і я, вони
живуть на твій кошт, бо в них уже нічого немає.
–  Колись я винагороджу їх.
–  Отже, – мовив Тутмос, – ми беремо з твоєї скарбниці, бо наша
спорожніла. Так само роблять номархи… Якби вони мали гроші, то
приймали б тебе та влаштовували б тобі бенкети на власні кошти, але,
не маючи їх, мусять брати в тебе. Чи й тепер ти назвеш їх шахраями?..
Царевич походжав замислений.
–  Я надто поквапився осуджувати їх, – відповів він нарешті. –
Гнів, як дим, застелив мені очі. Мені соромно за те, що я говорив. Але
все-таки я хочу, щоб мої придворні, воїни й робітники не зазнавали
кривди… А оскільки всі мої засоби вичерпані, треба десь позичити. Сто
талантів вистачить? Як ти думаєш?
–  Я думаю, що нам ніхто не позичить ста талантів, – тихо мовив
Тутмос.
Намісник гордовито глянув на нього.
–  Оце так відповідають синові фараона? – спитав він гнівно.
–  Прожени мене від себе, – мовив Тутмос смутним голосом, – але я
сказав правду. Зараз нам ніхто не позичить, бо нікому це зробити.
–  А нащо ж Дагон? – здивувався царевич. – Хіба його нема при
моєму дворі? Чи, може, він помер?
–  Дагон живе в Пі-Басті, але він разом з іншими фінікійськими
купцями цілі дні проводить у храмі Астарти в покуті й молитвах.
–  Звідки така побожність? – здивувався царевич. – Невже через те,
що я був у храмі, то й мій банкір вважає за потрібне радитися з
богами?
Тутмос крутився на табуреті.
–  Фінікійці, – сказав він, – занепокоєні, навіть пригнічені
вістями…
–  Якими?
–  Хтось розпустив плітки, що коли ти вступиш на престол, відразу
виженеш фінікійців, а їхні маєтки конфіскуєш на користь держави.
–  Ну, то маємо ще досить часу, – усміхнувся царевич. Тутмос
завагався.
–  Я чув, – мовив він майже пошепки, – що здоров’я його святості
(хай він живе вічно!) останнім часом дуже похитнулось.
–  Неправда! – перебив його Рамзес занепокоєно. – Я ж би знав про
це…
–  А проте жерці потай правлять службу за повернення здоров’я
фараонові, – шепотів Тутмос. – Я знаю про це напевно…
Царевич був вражений.
–  Як це так! – обурився він. – Мій батько тяжко хворий, жерці
моляться за нього, а мені про це нічого не кажуть?..
–  Я чув, що хвороба його святості може тягтися з рік. Рамзес
махнув рукою:
Ет!.. Слухаєш байки і мене непокоїш. Розкажи краще про фінікійців:
це цікавіше.
–  Я чув, – казав далі Тутмос, – тільки те, що й усі: ніби ти,
переконавшись у храмі в підступності фінікійців, постановив вигнати
їх.
–  У храмі?.. – повторив наступник трону. – А хто може знати, в
чому я переконався і що постановив у храмі?
Тутмос знизав плечима й мовчав.
–  Невже зрада й там? – тихо мовив царевич. – В усякому разі,
поклич до мене Дагона, – додав голосно. – Я мушу зрештою довідатись,
звідки йдуть ці плітки, і покласти їм край.
–  Ти добре зробиш, володарю, – відповів Тутмос, – бо весь Єгипет
занепокоєний. Вже зараз нема в кого позичити грошей, а коли ці
поголоски будуть ширитися далі, припиниться вся торгівля. Нині наші
вельможі в дуже скрутному становищі, з якого не видно виходу, та й
твій двір, володарю, відчуває нестатки. За місяць те саме може статися
і в палаці його святості…
–  Мовчи, – перебив його царевич, – і негайно поклич мені Дагона.
Тутмос вибіг, але банкір з’явився до наступника трону лише пізно
ввечері. На ньому була біла накидка в чорні смужки.
–  Чи ви не подуріли?! – крикнув царевич, побачивши його в такому
одязі. – Але я зараз розвію твій сумний настрій… Мені негайно треба
сто талантів. Іди й не з’являйся до мене, поки не принесеш їх.
Та банкір закрив обличчя руками й заплакав.
–  Що це ще таке? – нетерпляче спитав царевич.
–  Володарю, – відповів Дагон, падаючи на коліна, – візьми все моє
майно, продай мене й мою родину… Візьми все, навіть наше життя… Але
сто талантів… Де я знайду зараз такі гроші? Ані в Єгипті, ані в
Фінікії…- мовив він ридаючи.
–  Сет опутав тебе, Дагоне, – розсміявся царевич. – Невже й ти
повірив, що я хочу вигнати вас?
Банкір знову упав йому до ніг.
–  Я нічого не знаю… Я звичайний купець і твій раб. Стільки днів,
скільки їх між молодиком і місяцем уповні, вистачило б, щоб стерти
мене і мій маєток на порох.
–  Та поясни ж ти мені, що це означає? – вже нетерпляче спитав
царевич.
–  Я нічого не можу тобі сказати, а якби й міг, то велику печать
накладено на мої уста… Зараз я тільки молюсь і плачу.
«Хіба й фінікійці моляться?» – подумав царевич.
–  Я нічого не можу для тебе зробити, володарю, – вів далі
Дагон. – Але я дам тобі принаймні добру пораду… Тут, у Пі-Басті, живе
славетний гірський князь Гірам, чоловік старий, мудрий і дуже багатий…
Поклич його до себе, ерпатре, і попроси в нього сто талантів. Може,
він зробить тобі таку послугу…
Не добившись від банкіра ніяких пояснень, Рамзес відпустив його і
пообіцяв вирядити послів до Гірама.
Розділ тридцятий
Наступного дня вранці Тутмос з великим почтом офіцерів і
придворних відвідав фінікійського князя і запросив його до наступника
трону.
Опівдні перед палацом з’явився Гірам у простих ношах, що їх несли
восьмеро убогих єгиптян, яким він давав милостиню. Оточували його
найбагатші фінікійські купці і той самий натовп бідноти, який щодня
збирався перед його будинком.
Рамзес з деяким здивуванням зустрів цього поважного старого, в
очах якого світилася мудрість. На Гірамі було біле покривало, на
голові – золотий обруч. Він з гідністю уклонився намісникові і,
піднявши руки над його головою, проказав коротке благословення.
Присутні були цим глибоко зворушені.
Коли намісник показав йому на крісло і звелів вийти “всім
придворним, Гірам промовив:
–  Учора, царевичу, слуга твій Дагон переказав, мені, що тобі
потрібні сто талантів. Я одразу ж вирядив своїх посланців до
Сабне-Хетама, Сетрое, Пі-Уто та до інших міст, де стоять фінікійські
кораблі, щоб вони негайно вивантажили всі товари, і гадаю, що через
кілька днів ти одержиш цю невеличку суму.
–  Невеличку! – сміючись, перебив його царевич. – Щасливий ти,
милостивий князю, якщо сто талантів називаєш невеличкою сумою.
Гірам похитав головою.
–  Твій дід, – мовив він, – вічно живий Рамзес-са-Пта, дарував
мені свою приязнь. Я знаю також і його святість твого батька (хай він
живе вічно!) і навіть спробую засвідчити йому свою шану, якщо мене
допустять до нього…
–  Звідки такі сумніви?.. – перебив його царевич.
– Є люди, – відповів гість, – які одних допускають до особи
фараона, а інших не допускають… Але не варто говорити про них… Ти,
царевичу, в цьому не винен, отже, я насмілюсь задати тобі одне
питання… як давній друг твого діда й батька.
–  Я слухаю.
–  Як це так, – мовив поволі Гірам, – як це так, що наступник
трону і намісник фараона мусить позичати сто талантів, коли його
державі належить понад сто тисяч талантів?
–  Звідки?.. – вигукнув Рамзес.
–  Як це звідки? А данина з азіатських народів? Фінікія винна вам
п’ять тисяч талантів, і я ручуся, що вона їх віддасть, якщо не
станеться нічого непередбаченого. Але, крім неї, ізраїльтяни винні три
тисячі талантів, філістимляни і моавітяни по дві тисячі, хетти –
тридцять тисяч… Зрештою, я не пам’ятаю дрібниць, але знаю, що загальна
сума становить сто три чи сто п’ять тисяч талантів.
Рамзес кусав губи; на його рухливому обличчі видно було безсилий
гнів. Він опустив очі й мовчав.
–  То це правда?.. – раптом зітхнув Гірам, вдивляючись у
намісника. – То це правда?.. Бідна Фінікія, але бідний і Єгипет!..
–  Що ти кажеш, достойний князю? – спитав царевич, нахмуривши
брови. – Я не розумію твоїх слів.
–  Ти знаєш, царевичу, про що я кажу, бо ти не відповів на моє
запитання, – сказав Гірам і підвівся, ніби збираючись іти. – Але я не
відступаюся від своєї обіцянки… Ти матимеш сто талантів.
Він низько вклонився, але намісник змусив його знов сісти.
–  Ти щось приховуєш від мене, князю, – мовив він голосом, в якому
чулася образа. – Я хочу, щоб ти пояснив мені, яке лихо загрожує
Фінікії чи Єгиптові…
–  Невже ти, наступник фараона, не знаєш про це? – спитав Гірам,
завагавшись.
–  Нічого не знаю. Я майже місяць пробув у храмі.
–  Але саме там і можна було дізнатись про все.
–  Ти скажеш мені! – крикнув царевич, стукнувши кулаком по
столу. – Я не люблю, щоб зі мною жартували!
–  Я скажу, якщо ти, царевичу, заприсягнешся, що ніхто більше про
це не знатиме… Хоча… не можу повірити, щоб наступника трону не
сповістили про це.
–  Ти не довіряєш мені? – спитав здивовано царевич.
–  В такій справі я вимагав би клятви навіть від самого фараона, –
відповів Гірам рішуче.
–  Тоді… присягаюсь моїм мечем і знаменами нашого війська, що
нікому не розкажу того, що ти мені зараз відкриєш:
–  Годі, – мовив Гірам.
–  Я слухаю.
–  Ти знаєш, царевичу, що зараз діється у Фінікії?
–  Навіть і про це не знаю! – перебив роздратовано намісник.
–  Наші кораблі, – зашептав Гірам, – з усіх кінців світу
повертаються на батьківщину, щоб за першим сигналом перевезти людей і
скарби кудись за море… на захід.
–  Навіщо? – здивувався намісник.
–  Бо Ассірія хоче поневолити нас. Царевич розреготався.
–  Ти з глузду з’їхав, достойний муже! – вигукнув він глузливо. –
Ассірія хоче поневолити Фінікію?.. А що ж ми на те? Ми – Єгипет?
– Єгипет уже пристав на це. Намісникові кров ударила в голову.
–  Спека поплутала твої думки, старче, – сказав він Гіраму
спокійним тоном. – Ти навіть забув, що така справа не могла б обійтись
без дозволу фараона і… мого!
– І це буде. Тим часом уклали угоду самі жерці…
–  З ким?.. Які жерці?..
–  З халдейським верховним жерцем Бероесом, уповноваженим царя
Ассара, – відповів Гірам. – А хто з вашого боку?.. Не можу сказати
напевно, але, здається, достойний Гергор, достойний Мефрес і святий
пророк Пентуер.
Царевич зблід.
–  Не забувайсь, фінікійцю, – мовив він, – що ти обвинувачуєш у
зраді найвищих сановників держави.
–  Ти помиляєшся, царевичу, – це зовсім не зрада. Адже верховний
жрець країни і міністр його святості можуть провадити переговори з
сусідніми державами. І зрештою звідки ти знаєш, що все це діялось не з
волі фараона?
Рамзес мусив визнати в душі, що така угода не була б зрадою
державі, а свідчила б тільки про зневагу до нього, наступника трону.
То он як жерці ставляться до нього, який за рік може бути фараоном…
Так ось чому Пентуер виступав проти війни, а Мефрес підтримував його…
–  Коли це сталося? Де? – спитав царевич.
–  Здається, вони уклали угоду вночі, в храмі Сета під Мемфісом, –
відповів Гірам. – А коли?.. Добре не знаю, але, здається, того дня, як
ти виїжджав з Мемфіса.
«От негідники! – думав намісник. – То оце так вони шанують моє
становище… Виходить, вони дурили мене, показуючи стан держави? Якийсь
добрий бог будив мої сумніви в храмі
Після хвилинної внутрішньої боротьби він сказав:
–  Неймовірно!.. І доти я не повірю в те, що ти кажеш, доки ти не
даси якихось доказів,
–  Докази будуть, – відповів Гірам. – З дня на день може приїхати
до Пі-Баста великий ассірійський посол Саргон, друг царя Ассара. Він
прибуде нібито на прощу до храму Ашторет, принесе дари тобі, царевичу,
та його святості, а потім ви укладете угоду. Насправді ж скріпите
печаттю те, що вирішили жерці на погибель Фінікії, а може, й на ваше
лихо.
–  Ніколи! – вигукнув царевич. – Яку ж винагороду Ассірія мусила б
дати Єгиптові?..
–  Оце мова, гідна царя: яку винагороду дістав би Єгипет? Бо для
держави кожна угода добра, аби тільки вона щось на цьому виграла. І,
власне, це мене дивує, – вів далі Гірам, – що Єгипет робить невигідну
для себе справу. Адже Ассірія забере, крім Фінікії, майже всю Азію, а
вам, ніби на глум, лишить ізраїльтян, філістимлян та Сінайський
півострів. Звичайно, що в такому разі пропаде належна Єгиптові данина
і фараон ніколи не забере цих ста п’яти тисяч талантів.
Намісник похитав головою.
–  Ти не знаєш, – сказав він, – єгипетських жерців. Жоден з них не
прийняв би такої угоди…
–  Чому? Фінікійське прислів’я мовить: «Краще ячмінь у стодолі,
ніж золото в пустелі». Можливо, Єгипет, відчувши свою слабкість,
схотів би краще задарма мати Сінай і Палестину, аніж воювати з
Ассірією. Але ось що мене дивує… Адже не Єгипет, а Ассірію зараз легше
перемогти: в неї ускладнення на північному сході, війська у неї мало,
та й те нікудишнє. Якби Єгипет напав на неї зараз, він переміг би цю
державу, забрав би незмірні скарби з Ніневії й Вавілона і раз і
назавжди встановив би свою владу в Азії.
–  Ну от, ти сам бачиш, що такої угоди не може бути, – мовив
Рамзес.
–  Я тільки в одному випадку зрозумів би таку угоду, якби жерці
хотіли знищити владу фараона в Єгипті… А вони до цього прагнуть ще з
часів твого діда, царевичу.
–  Ти знову кажеш щось несусвітне, – відповів намісник. Але в душі
відчув неспокій.
–  Може, я й помиляюсь, – відповів Гірам, пильно дивлячись йому в
вічі. – Але вислухай мене, царевичу.
Він присунув свого стільця ближче і мовив стишеним голосом:
–  Якби фараон оголосив війну Ассірії і виграв її, він мав би:
велике віддане йому військо, сто тисяч несплаченої данини, близько
двохсот тисяч талантів з Ніневії й Вавілона, нарешті, зо сто тисяч
талантів щороку з підкорених країн. Такі величезні багатства дозволили
б йому викупити заставлені в жерців маєтки і назавжди покласти край
їхньому втручанню до правління державою.
У Рамзеса заблищали очі. Гірам говорив далі:
–  А зараз військо залежить від Гергора, а отже, від жерців, і, за
винятком найманих полків, фараон на випадок війни спертись на нього не
зможе. До того ж фараонова скарбниця порожня, а більша частина його
маєтків належить храмам. Фараон хоча б на утримання двору щороку
мусить робити нові борги, а оскільки фінікійців у вас уже не буде – ви
муситимете позичати в жерців… Таким чином, за десять років його
святість (хай він живе вічно!) втратить решту своїх маєтків. А що ж
буде далі?
На чолі в царевича виступили краплини поту. – Тож бачиш, достойний
повелителю, – мовив Гірам, – що тільки в одному випадку жерці могли б,
навіть змушені були б, прийняти найганебнішу угоду з Ассірією, якби
вони хотіли принизити і знищити владу фараона… Але може бути й інша
причина: якщо Єгипет настільки ослаб, що потребує миру за будь-яку
ціну…
Царевич схопився з місця.
–  Мовчи! – вигукнув він. – Для мене краще зрада найвірніших слуг,
аніж таке ганебне безсилля країни! Єгипет мусив би віддати Ассірії
Азію… Але ж через рік і сам би потрапив у її ярмо, бо, підписуючи таку
угоду, він визнав би своє безсилля…
Царевич збуджено ходив по кімнаті, а Гірам дивився на нього чи то
з жалем, чи то із співчуттям. Раптом Рамзес зупинився перед фінікійцем
і мовив:
–  Це все брехня!.. Якийсь спритний шахрай обдурив тебе, Гіраме, і
ти йому повірив. Якби така угода існувала, її уклали б у найбільшій
таємниці. А в такому разі один із чотирьох жерців, яких ти назвав, був
би зрадником не тільки фараона, але й своїх співучасників по змові.
–  Там міг бути ще п’ятий, який їх підслухував, – відповів Гірам.
– І продав тобі таємницю? Гірам усміхнувся.
–  Мені дивно, – мовив фінікієць, – що ти досі не пізнав, яку
владу має золото.
–  Але подумай, князю, адже наші жерці мають більше золота, ніж ти
– найбагатший з багатіїв…
–  Однак я не проти, коли мені прибуде ще хоч драхма. То чого ж
інші мали б відкинути таланти?..
–  Бо вони слуги богів, – мовив запально царевич, – бо вони
боялися б їхньої кари…
Фінікієць усміхнувся.
–  Я бачив багато храмів різних народів, – відповів він, – а в тих
храмах великі й малі статуї – дерев’яні, кам’яні і навіть золоті. Але
богів не зустрічав ніде…
–  Блюзнір! – вигукнув Рамзес. – Я бачив богів, відчував на собі
їхню руку, чув голос…
–  Де це було?
–  В храмі богині Гатор: перед її вівтарем і в моїй келії.
–  Удень?
–  Вночі… – відповів царевич і замислився.
–  Уночі ти чув мову богів і відчував їхню руку, – повторив
фінікієць, наголошуючи на кожному слові. – Уночі можна побачити багато
дивних речей. Як це було?..
–  Мене щось хапало за голову, плечі й ноги, і присягаюсь…
–  Тсс!.. – перебив його Гірам з усміхом. – Не треба присягатись
даремно.
Якусь мить він пильно вдивлявся в Рамзеса своїми проникливими,
розумними очима і, помітивши, що в душі юнака прокидаються сумніви,
мовив:
–  Я щось тобі скажу, царевичу. Ти ще недосвідчений, обплутаний
сітями інтриг, а я був другом твого діда й батька. Отже, я зроблю тобі
одну послугу. Прийди колись уночі до храму Ашторет, але… присягайсь,
що збережеш цю таємницю… Прийди сам – і переконаєшся, які це боги
розмовляють і доторкаються до нас у храмах.
–  Прийду, – сказав Рамзес, подумавши.
–  Тільки попередь мене про це зранку, а я перекажу тобі вечірнє
умовне слово храму, і тебе пропустять. Але не зрадь мене й себе, –
мовив, добродушно усміхаючись, фінікієць. – Боги інколи прощають зраду
своїх таємниць, люди – ніколи.
Він уклонився, а потім, звівши очі й руки догори, почав шептати
благословення.
–  Облуднику!.. – вигукнув царевич. – Молишся богам, в яких не
віриш?..
Гірам скінчив благословення й відповів:
–  Так, я не вірю в богів єгипетських, ассірійських і навіть у
фінікійських, а вірю в бога єдиного, який не живе в храмах і ім’я
якого невідоме.
–  Наші жерці також вірять в єдиного, – перебив Рамзес.
– І халдейські теж, а проте й ті, й ті пішли на змову проти нас…
Нема правди на світі, мій царевичу!..
Коли Гірам пішов, царевич замкнувся в найдальшому покої, ніби для
того, щоб перечитати святі папіруси.
За якусь мить в його полум’яній уяві все щойно почуте набрало
чіткого вираження і визрів план.
Насамперед він збагнув, що між фінікійцями й жерцями точиться
таємна боротьба не на життя, а на смерть. За що?.. Звичайно, за вплив
і за багатство. Правду сказав Гірам, що, коли в Єгипті не стане
фінікіян, всі маєтки фараона, номархів та всієї знаті перейдуть у
володіння храмів.
Рамзес ніколи не любив жерців і давно вже бачив і знав, що більша
частина Єгипту належить їм, що їхні міста найбагатші, поля найкраще
оброблені, люди живуть в достатку. Він розумів також, що половина тих
скарбів, які належали храмам, могла б звільнити фараона від
безконечних клопотів і зміцнити його владу.
Царевич знав це і не раз говорив про ці речі з гіркотою. Та коли
за сприянням Гергора він став намісником і дістав командування
корпусом Менфі, він примирився з жерцями і приглушив у собі давню
неприязнь до них.
Тепер усе це ожило.
Виходить, жерці не тільки приховали від нього свою угоду з
Ассірією, але навіть не попередили його про посланництво якогось
Саргона…
Можливо, зрештою, що ці справи є величезною таємницею храмів і
держави. Але чому вони приховали від нього, скільки несплаченої данини
належить Єгиптові з азіатських народів?.. Сто тисяч талантів! Адже
така сума могла б одразу поліпшити скрутне становище фараона. Чому ж
вони приховали від нього те, про що знає навіть цей тірський князь,
один із членів ради цього міста?
І яка ганьба для нього, наступника трону і намісника, що тільки
чужі люди відкрили йому очі на це!
Та було й ще гірше: Пентуер і Мефрес всіляко доводили йому, що
Єгипет повинен уникати війни.
Уже в храмі Гатор їхня наполегливість здалась йому підозрілою:
адже війна могла б дати державі сотні тисяч рабів і піднести загальний
добробут країни. А зараз війна здавалася тим необхіднішою, що давала
змогу Єгиптові стягти невиплачену данину і накласти нову.
Царевич сперся руками на стіл і почав рахувати.
«Ми могли б одібрати, – думав він, – сто тисяч талантів данини…
Гірам вважає, що з Ніневії й Вавілона ми б узяли ще двісті тисяч –
разом триста тисяч одночасно… Така сума могла б покрити видатки на
найбільшу війну, і нам, крім того, зосталося б ще кількасот тисяч
невільників і сто тисяч щорічної данини із підкорених народів… А
потім, – зробив висновок царевич, – ми поквиталися б з жерцями!..»
Рамзеса лихоманило. Та, незважаючи на це, йому спало на думку: «А
що, як Єгипет не зможе подолати Ассірію?..»
Але від самого цього припущення в ньому закипіла кров. «Як це
Єгипет, як Єгипет не зможе розчавити Ассірію, коли на чолі війська
стане він, Рамзес, він нащадок Рамзеса Великого, який сам-один кинувся
на хеттські військові колісниці і розбив їх?..»
Царевич усе міг зрозуміти, за винятком того, що його могли
подолати, що він міг не здобути перемогу хоч і над найдужчим ворогом.
Він відчував у собі безмірну відвагу і здивувався б, якби якийсь ворог
не кинувся тікати, побачивши його розпалених коней. Адже на військовій
колісниці фараона стоять самі боги, щоб затуляти його щитом, а ворога
побивати небесними громами.
«Але… oо той Гірам казав мені про богів? – подумав царевич. – І що
він має показати мені в храмі Ашторет?.. Побачимо».
Розділ тридцять перший
Гірам дотримав свого слова. Щодня до царського палацу в Пі-Басті
прибували юрби невільників і довгі каравани ослів, навантажених
пшеницею, ячменем, сушеним м’ясом, тканинами й вином. Золото й
коштовності приносили фінікійські купці під наглядом службовців
Гірама.
Таким чином, намісник протягом п’яти днів одержав позичені йому
сто талантів. Гірам узяв невеликий процент – один талант з чотирьох на
рік – і не вимагав застави, задовольнившись розпискою царевича,
засвідченою в суді.
Потреби двору були щедро забезпечені. Три коханки намісника
дістали нове вбрання, багато дивовижних пахощів і по кілька рабинь
різного кольору шкіри. Слуги мали вдосталь їжі й вина, царські
робітники одержали належну їм платню. Воїнам видавали збільшені пайки.
Почет царевича був у захваті, бо фінікійці з наказу Гірама
позичили Тутмосові та іншим вельможним юнакам чималі суми, а номархові
Габу та його вищим сановникам піднесли коштовні подарунки.
Бенкет відбувався за бенкетом, розвага за розвагою, хоч надворі
стояла нестерпна спека. Намісник, бачачи загальну радість, і сам був
задоволений. Мучило його тільки одне: поведінка Мефреса та інших
жерців. Царевич думав, що ці сановники докорятимуть йому за величезний
борг у Гірама, зроблений, всупереч їхнім настановам, у храмі Гатор.
Але святі отці мовчали і навіть не показувалися при дворі.
–  Що ж це таке, – спитав він якось Тутмоса, – що жерці не
дорікають нам?.. Адже таких витрат, як зараз, ми ніколи не дозволяли
собі. Музика грає з ранку й до ночі, а ми пиячимо від сходу сонця й
засинаємо в обіймах з жінками або з глеками вина під головою…
–  А чого б вони мали нам дорікати? – обурено відповів Тутмос –
Адже ми перебуваємо зараз у місті Астарти, наймилішою відправою для
якої є веселі розваги, а найкращим жертвоприношенням – любов? Зрештою
жерці розуміють, що після такого довгого посту й самотності, тобі
потрібний відпочинок.
–  А вони тобі щось казали про це? – стурбовано запитав
царевич.
– І не раз. Не пізніше як учора святий Мефрес сказав мені
сміючись, що такого молодого чоловіка, як ти, ваблять більше розваги,
ніж молитви або турботи управління державою.
Рамзес замислився.
Отже, жерці вважають його легковажним юнаком, хоч він, завдяки
Сарі, не сьогодні-завтра стане батьком?.. Ну що ж, тим краще: буде
несподіванка, коли він заговорить до них своєю власною мовою.
Щоправда, царевича трохи гризло сумління: відколи покинув храм
богині Гатор, він жодного дня не займався справами ному Габу. Жерці
мали підстави думати, що він або цілком задовольнився поясненнями
Пентуера, або знеохотився до влади.
–  Тим краще!.. – шепотів він. – Тим краще!..
В його молодій душі під впливом постійних інтриг, які снувалися
навколо нього, або підозрінь, що ці інтриги існують, почав
народжуватись інстинкт лицемірства. Рамзес відчував, що жерці не
догадуються, про що він розмовляв з Гірамом та які плани снував у
своїй голові. Їх, засліплених своєю владою, влаштовувало, що він
розважається, і з цього вони робили висновок, що управління державою
лишається в їхніх руках.
«Боги так затуманили їм розум, – казав сам собі Рамзес, – що вони
навіть не питають, чому Гірам позичив мені такі великі гроші?.. А
може, цей хитрий тірієць зумів приспати їхні підозрілі серця?.. Тим
краще!.. Тим краще!..»
Рамзес відчував дивну втіху від думки, що жерці ошукали самі себе
щодо нього. Він вирішив і далі дурити їх і розважався, як шалений.
І справді, жерці, і насамперед Мефрес та Ментезуфіс, помилялися і
щодо Рамзеса, і щодо Гірама. Хитрий тірієць удавав перед ними, ніби
він страшенно гордий своїми стосунками з наступником трону, а царевич
з не меншим успіхом грав роль легковажного юнака.
Мефрес був навіть певен, що царевич серйозно збирається вигнати
фінікійців з Єгипту, а тим часом і він сам, і його придворні влазять
до них у борги, щоб ніколи їх не повертати.
Весь цей час храм Астарти, його численні сади й двори кишіли
юрбами прочан. Щодня, коли не щогодини, з глибини Азії, незважаючи на
страшенну спеку, прибували до великої богині нові юрби людей.
Дивні це були прочани. Змучені, пітні, укриті пилюкою, вони йшли,
танцюючи й співаючи часом дуже непристойні пісеньки. Дні їхні минали в
пиятиці, ночі – в розгнузданій розпусті на честь богині Ашторет. Кожну
таку компанію можна було не тільки розпізнати, але й почути здалека:
вони несли величезні букети свіжих квітів у руках, а у вузликах –
здохлих протягом року котів, яких віддавали бальзамувати або робити з
них мумії парасхітам, що жили поблизу Пі-Баста, а потім забирали
додому, як найсвятішу реліквію.
На початку місяця місорі (травень – червень) князь Гірам сповістив
Рамзеса, що цього дня ввечері він може прийти до фінікійського храму
Ашторет. Коли зайшло сонце й стемніло
на вулицях, намісник причепив збоку короткий меч, накинув плащ з
капюшоном і, не помічений ніким із слуг, попрямував до дому Гірама.
Старий вельможа уже чекав на нього.
–  Ну як, достойний наміснику, – мовив він усміхаючись, – не
боїшся заходити до фінікійського храму, де на вівтарі сидить
жорстокість, а слугує їй розпуста?
–  Боюся?.. – перебив Рамзес, майже із зневагою дивлячись на
нього. – Ашторет – не Ваал, а я не дитина, яку можна кинути в
розпечене черево вашого бога.
– І ти, царевичу, віриш цьому? Рамзес знизав плечима.
–  Один очевидець розповідав мені, як ви приносите в жертву дітей,
– відповів він Прамові. – Якось буря розбила кільканадцять ваших
кораблів. Тоді тірські жерці призначили жертвоприношення, на яке
зібралося багато народу…
Царевич говорив це з явним обуренням.
–  Перед храмом Ваала на помості стояла величезна бронзова статуя
з головою бика. Черево її було розпечене до червоного. Тоді за наказом
ваших жерців дурні фінікійські матері почали класти своїх найкращих
дітей біля ніг жорстокого бога…
–  Самих хлопчиків! – додав Гірам.
–  Так, самих хлопчиків, – повторив царевич. – Жерці кропили кожну
дитину пахощами, прикрашали квітами, а ідол хапав їх бронзовими
руками, роззявляв пащу і пожирав, хоч вони несамовито кричали. За
кожним разом з пащі бога бухало полум’я…
Гірам тихо сміявся:
– І ти, повелителю, віриш цьому?
–  Повторюю тобі, що розповідав мені це чоловік, який ніколи не
бреше.
–  Він оповідав тобі те, що бачив насправді, – відповів Гірам. –
Але хіба його не здивувало, що жодна з матерів, які віддавали своїх
дітей, не плакала?
–  Так, його дуже здивувала така байдужість жінок, що завжди ладні
лити сльози навіть над здохлою куркою. І це свідчить про велику
жорстокість вашого народу.
Старий фінікієць кивав головою.
– І давно це було? – спитав він.
–  Кілька років тому.
–  Ну, – поволі мовив Гірам, – якщо ти зволиш колись відвідати
Тір, я матиму можливість показати тобі цю церемонію…
–  Я не хочу на це дивитися!..
–  А потім ми підемо на друге подвір’я храму, де ти, царевичу,
побачиш дуже гарну школу, а в ній здорових і веселих хлопців, тих
самих, що їх спалили кілька років тому…
–  Як?! – вигукнув Рамзес. – То вони не загинули?..
–  Живуть і вчаться на добрих моряків. Коли ти, царевичу, станеш
його святістю фараоном (хай він живе вічно!), може, не один з них
водитиме твої кораблі.
–  Виходить, ви дурите свій народ? – засміявся царевич.
–  Ми нікого не дуримо, – поважно відповів тірієць. – Дурить кожен
сам себе, коли не вимагає пояснення церемонії, якої не розуміє.
–  Цікаво… – здивувався Рамзес.
–  Справді, – вів далі Гірам, – у нас є такий звичай, що убогі
матері, які хочуть забезпечити добру долю своїм синам, віддають їх на
утримання державі. Цих дітей справді поглинає статуя Ваала, всередині
якої є розжарена піч. Але цей обряд не означає, що вони там згорають,
а тільки те, що діти стають власністю храму й гинуть для своїх
матерів, ніби їх пожирає вогонь. Насправді ж їх забирають мамки й
няньки і кілька років виховують. Коли вони трохи підростуть, то
переходять у школу жерців Ваала і вчаться. Найздібніші з тих
вихованців стають жерцями або чиновниками, менш обдаровані ідуть у
моряки і нерідко здобувають собі великі багатства. Тепер ти, царевичу,
не будеш дивуватись, що тірські матері не оплакують своїх дітей. Скажу
більше: тепер ти зрозумієш, чому в наших законах нема покарань для
батьків, що вбивають своїх дітей, як це трапляється в Єгипті…
–  Негідники є скрізь, – перебив царевич.
–  Але у нас немає дітовбивць, – говорив Гірам, – бо у нас дітей,
яких не можуть прогодувати матері, забирають собі держава й храми.
Царевич замислився. Раптом він обняв Гірама і вигукнув зворушено:
–  Ви набагато кращі за тих, що розповідають про вас такі жахливі
історії… Я дуже радий цьому…
– І в нас є немало зла, – відповів Гірам, – але всі ми будемо
твоїми вірними слугами, повелителю, якщо ти нас покличеш…
–  Правда?.. – спитав царевич, пильно глянувши йому в вічі.
Старий поклав руку на серце.
–  Присягаюсь тобі, наступнику єгипетського трону і майбутній
фараоне, що тільки ти почнеш війну з нашим спільним ворогом, уся
Фінікія, як один чоловік, стане тобі на поміч… А оце візьми на спомин
про нашу сьогоднішню розмову.
Він витяг з-під одягу золотий медальйон з якимись таємничими
знаками і, шепочучи молитву, повісив його на шию Рамзесові.
–  З цим амулетом, – мовив Гірам, – ти можеш об’їхати весь світ…
Де б ти не зустрів фінікійця, він завжди допоможе тобі порадою,
золотом і навіть мечем… А тепер ходімо.
Минуло вже кілька годин, як зайшло сонце. Ніч була ясна й місячна.
Нестерпна денна спека поступилась місцем нічній прохолоді; в чистому
повітрі не було сірої пилюки, що забивала подих і роз’їдала очі. На
блакитному небі тут і там спалахували зірки, танучи в потоці місячного
сяйва.
Рух на вулицях припинився, але дахи будинків були переповнені
людьми, що розважалися. Здавалось, увесь ПіБаст – одна велика зала,
від краю до краю наповнена музикою, співом, сміхом і дзвоном келихів.
Царевич і фінікієць квапливо простували за місто, тримаючись менш
освітленого боку вулиць. Але люди, що бенкетували на терасах, часом
помічали їх, а помітивши, запрошували до себе або кидали їм квіти на
голови.
–  Гей, ви там, нічні волоцюги! – гукали вони з дахів. – Якщо ви
не злодії, яких ніч вивела на промисел, то йдіть до нас… У нас є добре
вино й веселі жінки…
Двоє перехожих, не відповідаючи на ці приязні запросини, поспішали
своєю дорогою. Нарешті вони вийшли в ту частину міста, де було менше
будинків, а зате більше садів, дерева яких під вогким морським вітром
розростались вище й буйніше, ніж у південних провінціях Єгипту.
–  Вже недалеко, – сказав Гірам.
Царевич підняв очі і над густою зеленню дерев побачив блакитну
квадратну вежу, а на ній трохи меншу – білу. Це був храм Ашторет.
Незабаром вони зайшли в глибину саду, звідки можна було охопити
поглядом всю будівлю.
Вона була на кілька ярусів. Перший ярус являв собою квадратну
терасу на чотириста кроків у довжину і в ширину. Ця тераса лежала на
кількаметровому підмурку, пофарбованому в чорний колір. На східному
боці тераси був виступ, до якого з обох боків вели широкі сходи.
Вздовж інших сторін стояли невеличкі вежі – по десять з кожного боку.
В простінках між ними було по п’ять вікон.
Майже посередині першої тераси височіла квадратна будівля по
двісті кроків у довжину і в ширину. На неї вели тільки одні сходи, а
на кожному розі було по одній вежі. Ця будівля була пурпурового
кольору. На її плоскому даху підносилась ще одна квадратна тераса,
золотиста, висотою кілька метрів, а на ній, одна на одній, дві вежі:
блакитна й біла.
Здавалося, наче на землі поставили величезний чорний куб, на нього
менший – пурпуровий, потім золотий, блакитний і над усіма – срібний.
До кожної з терас вели сходи: або подвійні – бічні, або одинарні – з
фасаду, але всі з східного
боку.
При сходах і біля дверей стояли вперемішку великі єгипетські
сфінкси або крилаті ассірійські бики з людськими головами.
Царевич мимоволі замилувався цією величною спорудою, що в сяйві
місяця, на тлі буйної рослинності, здавалася прекрасною. Храм був
збудований в халдейському стилі і дуже відрізнявся від єгипетських,
по-перше, системою ярусів, по-друге, вертикальними стінами. У єгиптян
кожна солідна будівля мала похилі стіни, що наче звужувались догори.
Сад не був порожній. В різних місцях виднілися будиночки й
палацики, в яких горіло світло, лунали спів і музика. Між деревами час
від часу миготіла тінь закоханої пари.
Раптом до них наблизився старий жрець; він перекинувся кількома
словами з Гірамом і, низько вклонившись царевичу, сказав:
–  Зволь, пане, йти за мною.
– І хай боги охороняють тебе, – додав Гірам, залишаючи їх.
Рамзес пішов за жерцем. Трохи осторонь від храму, в найбільшій
гущавині, стояла кам’яна лава, а десь за сто кроків від неї –
невеличкий палац, звідки долинали співи.
–  Там моляться? – спитав царевич.
–  Ні!.. – відповів жрець з неприхованим незадоволенням. – Це
зібралися зальотники Ками, нашої жриці, що доглядає вогонь перед
вівтарем Ашторет.
–  Кого ж із них вона сьогодні прийме?
–  Нікого, ніколи! – відповів обурено провідник. – Коли жриця
священного вогню переступить обітницю чистоти, вона мусить умерти.
–  Жорстокий закон! – сказав царевич.
–  Зволь, пане, зачекати на цій лаві, – холодно озвався
фінікійський жрець. – Коли почуєш три удари в бронзову дошку, іди до
храму, зійди на терасу, а звідти – в пурпуровий будинок.
–  Сам?..
–  Так.
Царевич сів на лаві під густим гіллям оливкового дерева й
замислився, слухаючи жіночий сміх, що лунав у палацику.
«Кама? – думав він. – Гарне ім’я!.. Вона, мабуть, молода і, може,
гарна, а ці дурні фінікійці погрожують їй смертю, якщо… Чи, може, вони
хочуть таким способом зберегти хоч десять-п’ятнадцять незайманих
дівчат на всю країну?..»
Він усміхнувся, але йому було сумно. Невідомо чому його охопив
жаль до цієї незнаної жінки, для якої кохання було порогом до могили.
«Уявляю собі Тутмоса на місці жриці Ашторет… Бідолаха мусив би
вмерти раніше, ніж запалив би хоч одну лампаду перед богинею…»
В цю хвилину біля палацика забриніли звуки флейти, що грала якусь
тужливу мелодію. Їй вторували жіночі голоси.
–  А-а-а, а-а-а! – співали вони, мов над колискою дитини. Стихла
флейта, замовкли жінки, і озвався красивий чоловічий: голос, який
співав по-грецьки:
–  «Лиш на ганку блиснуть твої шати – бліднуть зорі, мовкнуть
солов’ї, а в моєму серці настає така тиша, мов на землі, коли її вітає
білий світанок…»
–  А-а-а!.. а-а-а!.. а-а-а!.. – тужно підспівували жінки під сумні
звуки флейти.
–  «А коли ти йдеш молитися до храму, – фіалки огортають тебе
запашною хмарою, метелики кружляють біля твоїх уст, пальми схиляють
голови перед твоєю вродою…»
–  А-а-а!.. а-а-а!.. а-а-а!..
–  «Коли я тебе не бачу, то дивлюсь на небо, щоб пригадати
солодкий спокій твого обличчя. Все даремно! Небо тьмариться перед
твоїм ясним зором, а його пломінь – холод проти невгасного вогню, який
спопелив моє серце».
–  А-а-а!.. а-а-а!..
–  «Якось я стояв між трояндами, які під поглядом твоїх очей
одягаються в срібло, пурпур і золото. Кожна їхня пелюстка нагадала
мені годину, кожна квітка – місяць, проведені біля твоїх ніг. А
краплини роси на них – це мої сльози, що їх п’є пекучий вітер пустелі.
Дай знак, і я схоплю тебе й понесу до своєї любої вітчизни. Море
захистить нас від переслідувачів, миртові гаї заховають наші пестощі,
і чатуватимуть над нашим щастям милосердні до закоханих боги».
–  А-а-а!.. а-а-а!..
Рамзес заплющив очі й марив. Крізь опущені вії він уже не бачив
саду, а тільки повінь місячного світла, в якій миготіли чорні тіні і
бринів спів незнайомого чоловіка, звернений до невідомої жінки. Цей
спів хвилинами так полонив його, так глибоко проймав його душу, що
Рамзесові хотілося спитати, чи не сам це він співає і навіть чи не сам
є цією піснею любові?..
В цю мить його титул, влада, важливі державні справи – все
здавалося йому нікчемною дрібницею проти цієї місячної ночі й покликів
закоханого серця. Якби йому дано було вибирати: всю могутність фараона
чи цей настрій, в якому він перебував зараз, – він вибрав би це своє
мрійливе забуття, в якому зник весь світ, він сам, зникло навіть
відчуття часу, а залишилася туга, що линула в вічність на крилах
пісні.
Раптом він отямився. Спів замовк. У палацику погасили світло, й на
його білих стінах чітко вирізьбились чорні порожні вікна. Можна було
думати, що тут ніхто ніколи не жив. Навіть сад спорожнів і затих.
Навіть легкий вітер перестав ворушити листя.
Раз!.. Два!.. Три!.. З храму озвалися три могутні удари дзвону.
«Ага! Я мушу йти…» – подумав царевич, хоч добре не знав, куди він
піде і чого.
Однак він рушив до храму, срібляста башта якого підносилась над
деревами, наче закликаючи його до себе.
Він ішов сп’янілий, сповнений дивних бажань. Серед дерев було йому
тісно; хотілося швидше вибратись на вершину цієї башти, глибоко
зітхнути і охопити поглядом широкий виднокруг. Та знов пригадавши, що
зараз місяць місорі і що вже рік минув після маневрів у пустелі, він
відчув тугу за її широкими просторами. З якою насолодою він сів би
зараз у свою легку колісницю, запряжену парою коней, і помчав би
кудись уперед, де не було б так душно, а дерева не заступали б обрію…
Він опинився біля входу в храм і зійшов на терасу. Було тихо й
порожньо, наче все вимерло; тільки здалека ледве чутно дзюрчав фонтан.
На других сходах царевич скинув свою накидку і меч, ще раз глянув на
сад, ніби йому жаль було місяця, і вступив до храму. Над ним
здіймалися ще три яруси.
Бронзові двері були відчинені; по обидва боки при вході стояли
крилаті статуї биків з людськими головами, на обличчях яких лежав
гордий спокій.
«Це ассірійські царі», – подумав царевич, придивляючись до їхніх
борід, заплетених у дрібні кіски.
Всередині храму було темно, як найтемнішої ночі; цей морок ще
підсилювали білі смуги місячного світла, що падали крізь вузькі високі
вікна.
Вглибині перед статуєю богині Ашторет палали дві лампади. Згори на
статую падало якесь дивне світло, і тому її було добре видно. Рамзес
дивився на неї. Це була величезна жінка із страусовими крилами. На ній
були довгі, в складках, шати, на голові гостроверха шапка, в правій
руці вона тримала пару голубів. На її прекрасному обличчі і в опущених
очах був вираз такої лагідності й невинності, що царевич мимоволі
здивувався: адже це була покровителька помсти й найрозгнузданішої
розпусти.
Фінікія відкрила йому ще одну із своїх таємниць.
«Дивний народ! – подумав він. – їхні людожерні боги не їдять своїх
жертв, а їхню розпусту благословляють незаймані жриці та богині з
дитячим обличчям…»
Раптом він відчув, що по ногах йому швидко ковзнуло щось, наче
велика змія. Рамзес відсахнувся і став у смузі місячного світла.
«Це, певно, мені здалося», – подумав він.
Але тут почув шепіт:
–  Рамзесе!.. Рамзесе!..
Не можна було розібрати, чий це голос – чоловічий чи жіночий, – і
звідки він линув.
–  Рамзесе!.. Рамзесе!.. – залунав шепіт, ніби з-під підлоги.
Царевич ступив на неосвітлене місце і нахилився, прислухаючись. Раптом
він відчув на своїй голові дві ніжні руки.
Він рвонувся, щоб їх зловити, але схопив лише повітря.
–  Рамзесе!.. – долинув шепіт згори.
Він підняв голову і відчув на устах квітку лотоса, а коли простяг
до неї руки, хтось легко сперся на його плечі.
–  Рамзесе!.. – почулося тепер од вівтаря.
Царевич глянув і остовпів: у смузі світла, за кілька кроків від
нього, стояв прегарний юнак, як дві краплі води схожий на нього
самого. Те саме обличчя, очі, ледве помітні вуса й борідка, та сама
постава, рухи і одяг.
Якусь мить царевич думав, що стоїть перед великим дзеркалом, якого
не було навіть у фараона. Але він одразу ж переконався, що його
двійник не відбиток, а жива людина.
В цю хвилину він відчув поцілунок на шиї. Знову повернувся, але
ззаду не було нікого, а тим часом і його двійник зник.
–  Хто ти?.. Я хочу тебе бачити!.. – крикнув розгніваний царевич.
–  Це я… Кама… – відповів ніжний голос.
У світляній смузі з’явилась вродлива жінка, зовсім гола, лише з
золотою пов’язкою на стегнах.
Рамзес підбіг і схопив її за руку. Вона не тікала.
–  Ти Кама?.. Ні, ти… Так, тебе колись присилав до мене Дагон, але
тоді ти сказала, що звешся Ніжність…
–  Я і є Ніжність… – відповіла вона просто. – Це ти до мене
торкалась руками?
–  Я…
–  Як саме?
–  А отак… – відповіла вона, обвиваючи його шию руками і цілуючи
його.
Рамзес схопив її в обійми, але вона вирвалась від нього з силою,
якої навіть не можна було сподіватись в такій маленькій жінці.
–  Ти жриця Кама?.. Це для тебе співав сьогодні той грек? – питав
царевич, пристрасно стискаючи їй руки. – Хто. він, цей співак?..
Кама зневажливо знизала плечима.
–  Він служить при нашому храмі, – мовила вона.
У Рамзеса палали очі, тремтіли ніздрі, шуміло в голові. Ця сама
жінка кілька місяців тому майже не справила на нього враження, але
зараз він готовий був заради неї на будь-яке безумство. Він заздрив
грекові, і водночас його охоплював незмірний жаль від самої думки, що,
ставши його коханкою, вона повинна була б умерти.
–  Яка ти гарна! – мовив він. – Де ти живеш?.. Ага, я знаю, в тому
палацику… Чи можна тебе відвідати?.. Звичайно, якщо ти приймаєш
співаків, то мусиш і мене прийняти… Ти справді жриця, що пильнує
вогонь?..
–  Так.
– І ваші закони такі жорстокі, що не дозволяють тобі кохати?.. Ет,
це лише погрози!.. Для мене ти зробиш виняток…
–  Мене за це прокляла б уся Фінікія і помстилися б боги, –
відповіла вона, засміявшись.
Рамзес знову притягнув її до себе; вона знову вирвалась.
–  Стережися, царевичу, – шепнула вона, з викликом глянувши на
нього. – Фінікія могутня, а її боги…
–  Що мені твої боги чи Фінікія? Якби з твоєї голови впала хоч
одна волосина, я розтоптав би Фінікію, як гадину…
–  Камо! Камо! – озвався голос від статуї. Жриця здригнулась.
–  О, чуєш, мене кличуть… Може, навіть чули твоє блюзнірство…
–  Коли б вони не почули мого гніву!.. – вибухнув царевич.
–  Гнів богів – страшніший…
Вона вирвалася з його рук і зникла в темряві храму. Рамзес кинувся
був за нею, але раптом зупинився. Весь храм, поміж вівтарем і тим
місцем, де він стояв, залило величезне криваве полум’я, серед якого
замиготіли якісь жахливі постаті: великі кажани, змії з людськими
обличчями, тіні…
Полум’я ринуло просто на нього, на всю широчінь храму, і,
приголомшений незрозумілим видовищем, царевич відступив назад. Раптом
війнуло на нього свіже повітря. Він оглянувся – був уже на подвір’ї, і
одночасно бронзові двері з гуркотом зачинилися перед ним.
Він протер очі і озирнувся навколо. Місяць з найвищої точки на
небі почав уже котитися до заходу. Біля колони Рамзес знайшов свій меч
і накидку. Він підняв їх і зійшов із сходів, хитаючись, мов п’яний.
Коли він пізно вночі повернувся до палацу, Тутмос, побачивши його
зблідле обличчя й затуманені очі, злякано скрикнув:
–  Святі боги! Де це ти був, ерпатре?.. Весь твій двір не спить,
занепокоєний…
–  Я оглядав місто. Чудова ніч…
–  Знаєш, – мовив посміхом Тутмос, ніби боячись, щоб його хтось не
випередив. – Знаєш, Сара народила тобі сина…
–  Справді?.. Я хочу, щоб ніхто з почту не турбувався про мене,
коли я йду на прогулянку.
–  Сам?..
–  Якби я не міг ходити сам, куди мені захочеться, я був би
найнещаснішим невільником у цій державі, – різко відповів намісник.
Він віддав меч і накидку Тутмосові і пішов до своєї опочивальні,
не кличучи нікого. Ще вчора звістка про народження сина сповнила б
його радістю. Але зараз він сприйняв її байдуже. Всю його істоту
проймали спомини про сьогоднішній вечір, найдивовижніший з усього, що
він пізнав у житті.
Він ще бачив місячне сяйво, у вухах лунала пісня грека. А цей храм
Астарти!..
Царевич не міг заснути до ранку.
Розділ тридцять другий
Наступного дня царевич устав пізно, сам викупався, одягнувся і
звелів покликати Тутмоса.
Виряджений, намащений пахощами, чепурун одразу ж з’явився, пильно
придивляючись до царевича, щоб визначити, в якому він настрої, і
відповідно до того настроїти себе. Але на обличчі в Рамзеса
позначалась лише велика втома.
–  Ну, що, – спитав він Тутмоса, позіхаючи, – ти певен, що в мене
народився син?
–  Я знаю це від святого Мефреса.
–  Ого! З якого це часу святі пророки стали клопотатися моїми
родинними справами?
–  З того часу, як ти почав виявляти до них свою ласку.
–  Он як!.. – сказав царевич і замислився.
Він пригадав учорашню сцену в храмі Ашторет і порівнював її з
такими ж видіннями в храмі Гатор.
«Кликали мене тут і там, – думав він. – Але там моя келія була
дуже тісна, стіни товсті, а тут той, хто мене кликав, міг сховатися за
колоною і говорити пошепки. Це, власне, й була Кама. І тут було дуже
темно, а в моїй келії видно…»
Раптом він спитав Тутмоса:
–  Коли це сталось?
–  Коли народився твій достойний син? Здається, днів десять тому…
Мати й дитина здорові й мають чудовий вигляд… При пологах був сам
Менес, лікар твоєї вельможної матінки і достойного Гергора…
–  Ну, ну, – відповів царевич і знову замислився.
«Хтось доторкався до мене тут і там однаково спритно. Чи була
якась різниця?.. Здається, була, може, тому, що тут я був
підготовлений до цього чуда, а там воно було для мене несподіваним…
Але тут показували мені мого двійника, а там не зуміли цього зробити…
Дуже мудрі ці жерці!.. Цікавий, би я був знати, хто мене так добре
вдавав – бог чи людина?.. О, дуже мудрі ці жерці, і я навіть не знаю,
кому з них більше вірити: нашим чи фінікійським?..»
–  Слухай, Тутмосе, – мовив він уголос – Треба, щоб вони приїхали
сюди… Адже я мушу побачити свого сина… Нарешті вже ніхто не матиме
права вважати себе достойнішим од мене…
–  Чи зараз має приїхати достойна Сара з сином?..
–  Хай приїжджають якнайшвидше, якщо тільки здоров’я їм дозволить.
Біля палацу є багато гарних будинків. Треба тільки вибрати місце серед
дерев, затишне й прохолодне, бо незабаром почнеться спека… Нехай і я
покажу світові свого сина!..
І він знову поринув у глибоку задуму, яка навіть почала непокоїти
Тутмоса.
«Так, жерці мудрі! – думав Рамзес. – Що вони дурять людей, навіть
грубими способами, я про це знав. Бідний священний Апіс! Скільки
штурханів він дістає під час процесії, коли селяни падають перед ним
ниць!.. Але щоб вони обдурювали мене, цьому б я не повірив… Голоси
богів, невидимі руки, чоловік, якого обливали смолою, – все це були
тільки приспівки… А потім завів свою пісню Пентуер про зменшення землі
й населення, про урядовців і фінікійців, а все для того, щоб
відвернути мене від війни…»
–  Тутмосе! – мовив він раптом.
–  Падаю перед тобою ниць…
–  Треба поступово стягти сюди полки з приморських міст. Я хочу
влаштувати огляд і нагородити їх за вірність.
–  А ми, знатні, хіба не вірні тобі? – запитав збентежено Тутмос.
–  Знать і військо – це одне ціле.
–  А номархи й урядовці?..
–  Знаєш, Тутмосе, що навіть між урядовцями є вірні люди, –
відповів царевич. – Більше того, навіть між фінікійцями!.. Але на
багатьох високих посадах є зрадники…
–  Заклинаю тебе богами, тихше, – шепнув Тутмос, злякано
заглядаючи до другої кімнати.
–  Ого! – засміявся царевич. – Звідки ця тривога? Виходить, і для
тебе не таємниця, що в нас є зрадники…
–  Я знаю, про кого ти кажеш, царевичу, – відповів Тутмос, – бо ти
завжди був упереджений до нього…
–  До кого?..
–  До кого!.. Я догадуюсь, але мені здавалось, що після примирення
з Гергором, після довгого перебування в храмі…
–  А що храм!.. І там, і в усій зрештою країні я завжди
переконувався в одному, що найкращі землі, найпрацьовйтіші люди і
незмірні багатства належать не фараонові.
–  Тихіше! Тихіше! – шепотів Тутмос.
–  Але ж я завжди мовчу, у мене завжди лагідне обличчя, то дозволь
мені виговоритись хоч перед тобою. Зрештою я навіть у найвищій раді
мав би право сказати, що в цьому Єгипті, який неподільно належить
моєму батькові, – я, його наступник і намісник, мусив позичити сто
талантів у якогось фінікійського князька. Чи ж це не ганьба?
–  Але чому ти заговорив про це саме сьогодні? – шептав Тутмос,
намагаючись якнайшвидше припинити цю небезпечну розмову.
–  Чому?.. – повторив царевич і замовк, знову замислившись.
«Ще б нічого, – думав він, – якби вони дурили тільки мене: адже я
лише наступник трону і не можу знати всіх таємниць. Але хто мені
доведе, що вони не чинили так само з моїм достойним батьком? Понад
тридцять років він безмежно вірив їм, схилявся перед їхніми чудесами,
приносив щедрі жертви богам, щоб зрештою його маєтки і влада перейшли
в руки спритних дурисвітів. І ніхто йому не розкрив очей… Адже фараон
не міг, як я, прийти вночі до фінікійського храму, та й до його
святості ніхто не має доступу… А хто мені поручиться, що жерці й
справді не прагнуть захопити трон, як це казав Гірам?.. Адже батько
сам застерігав мене, що фінікійці завжди кажуть правду, коли це їм
вигідно. А їм і справді це вигідно, бо вони зовсім не хочуть, щоб їх
вигнали з Єгипту і щоб вони попали під владу Ассірії… Ассірійці – це
зграя скажених левів!.. Де вони пройдуть – нічого не лишається, крім
руїн і трупів, як після пожежі!..»
Раптом Рамзес підвів голову: здалека долинув до нього звук флейт і
сурем.
–  Що це може бути? – спитав він Тутмоса.
–  Велика новина! – відповів придворний усміхаючись. – Азіати
вітають знатного прочанина з самого Вавілона,
–  З Вавілона?.. Хто він?..
–  Його звуть Саргон,
–  Саргон?.. – перебив його царевич. – Саргон!.. Ха-ха-ха! –
розсміявся він. – Хто ж він такий?..
–  Начебто великий сановник при дворі царя Ассара. Він веде з
собою десять слонів, табун найкращих коней з пустелі, юрби невільників
і слуг.
–  А чого він сюди приїхав?
–  Поклонитись чудовій богині Ашторет, яку шанує вся Азія, –
відповів Тутмос.
–  Ха-ха-ха – засміявся царевич, пригадавши, що казав Гірам про
приїзд ассірійського посла. – Саргон… Ха-ха! Саргон, родич царя
Ассара, зробився раптом такий побожний, що пустився у важку подорож на
кілька місяців, аби тільки вшанувати богиню Ашторет в Пі-Басті. Ніби в
Ніневії немає кращих богів і мудріших жерців… Ха-ха-ха!
Тутмос здивовано дивився на царевича.
–  Що з тобою Рамзесе?..
–  От чудо, якого немає в літописах жодного храму, – відповів
царевич. – Ти тільки подумай, Тутмосе… Саме в ту хвилину, коли ти
міркував, як найкраще спіймати злодія, що завжди обкрадав тебе, цей
злодій знову запускає руку до твоєї скрині на твоїх очах, при тисячі
свідків. Ха-ха-ха!.. Саргон – побожний прочанин!..
–  Нічого не розумію… – стурбовано шепнув Тутмос.
– І не треба тобі розуміти, – відповів намісник. Запам’ятай
тільки, що Саргон приїхав сюди не на прощу до святої Ашторет…
–  Здається мені, – мовив пошепки Тутмос, – що все, про що ти
говориш, – речі дуже небезпечні.
–  Отже, не кажи про це нікому.
–  Що я нікому не скажу цього, можеш бути певен, але чи ти,
царевичу, сам себе не зрадиш?.. Ти спалахуєш, як блискавка…
Наступник трону поклав йому руку на плече.
–  Не турбуйся, – мовив він, дивлячись йому в вічі. – Аби тільки
були мені вірні ви, знать, та моє військо, і тоді ви будете свідками
дивних подій, і… скінчаться для вас важкі часи!..
–  Ти знаєш, що ми ладні загинути, якщо ти накажеш, – відповів
Тутмос, приклавши руку до грудей.
На обличчі його була така незвичайна поважність, що царевич
зрозумів, що в цьому розбещеному чепурунові криється стійкий муж, на
розум і меч якого можна покластись.
Відтоді царевич уже не вів з Тутмосом таких дивних розмов. Але
вірний друг і слуга зрозумів, що з приїздом Саргона пов’язані якісь
важливі державні справи, які самочинно розв’язують Жерці.
А втім, від певного часу вся єгипетська знать – номархи, сановники
й полководці – тихо перешіптувалися між собою, що надходять важливі
події. Фінікійці під присягою збереження таємниці розповідали їм про
якісь переговори з Ассірією, внаслідок яких Фінікія загине, а Єгипет
укриє себе ганьбою і, може, колись стане васалом Ассірії.
Серед знаті зчинилося велике хвилювання, але ніхто не виявляв
цього. Навпаки, при дворі наступника трону, так само як і в номархів
Нижнього Єгипту, тривали бучні бенкети. Можна було подумати, що з
настанням спеки напало на них шаленство – і в розвагах, і в розпусті.
Не минало й дня без ігрищ, бенкетів і тріумфальних процесій, не минало
ночі без ілюмінації і радісних вигуків. Не тільки в Пі-Басті, але й в
інших містах з’явилася мода на вуличні процесії із смолоскипами,
музикою, а надто з повними глеками вина. Гуляки вривалися в будинки,
витягали звідти сонних мешканців на пиятику, а що єгиптяни були дуже
охочі до гулянок, то розважалися всі, хто жив.
Поки Рамзес перебував у храмі богині Гатор, фінікійці, охоплені
якимсь панічним страхом, цілі дні молилися і нікому не хотіли позичати
грошей. Але після розмови Гірама з намісником ця побожність і
обережність раптом зникли, і фінікійці стали позичати гроші
єгипетським вельможам щедріше, ніж будь-коли.
Такої кількості золота й товарів, як тепер у Нижньому Єгипті, а
головне, таких малих процентів за позички, не пам’ятали навіть старі
люди.
Сувора й мудра каста жерців, звичайно, звернула увагу на розгул у
найвищих класах суспільства. Але жерці помилялися щодо його причин, а
святий Ментезуфіс, який через кожні кілька днів надсилав повідомлення
Гергорові, весь час доповідав, що наступник трону, якому надокучили
пости й молитви в храмі богині Гатор, бенкетує без пам’яті, а разом з
ним і вся знать.
Достойний міністр навіть не відповідав на ці повідомлення, що
свідчило про те, що розгул царевича він вважав за цілком природну, а
може, навіть і потрібну справу.
Отож при такому настрої найближчого оточення Рамзес мав велику
свободу. Майже щовечора, коли його п’яні придворні починали втрачати
свідомість, царевич крадькома виходив з палацу.
Закутаний у темний офіцерський плащ, він швидко минав порожні
вулиці й виходив за місто до садів храму Ашторет. Там знаходив свою
лавку навпроти палацика Ками і, сховавшись між деревами, дивився на
запалені смолоскипи, слухав спів зальотників жриці – і марив про неї.
Місяць сходив щораз пізніше: от-от мав народитися молодик, і ночі
були темні, вже не було тої гри світла, але Рамзесові все ввижалася та
ясна перша ніч, вчувалася пристрасна пісня грека.
Він не раз схоплювався з лавки, щоб просто увійти до палацика
Ками, але його зупиняв сором. Він відчував, що не годиться
наступникові трону з’являтися в домі жриці, яку може відвідати кожен
прочанин, аби тільки він приніс храмові щедру пожертву. І що дивно –
боявся, щоб вигляд Ками, оточеної глечиками вина і нещасливими
зальотниками, не стер з його пам’яті чудесного видіння тієї місячної
ночі.
Тоді, коли її прислав Дагон, щоб відвернути гнів царевича, Кама
здалася Рамзесові досить юною, привабливою дівчиною, через яку, однак,
можна не втрачати голови. Та коли, вперше в житті, він, воєначальник і
намісник, мусив сидіти під домом жінки, коли ніч навівала йому мрії,
коли він почув палке освідчення іншого мужчини, тоді в ньому, теж
уперше в житті, народилося не знане досі почуття, в якому поєдналися
жадання, туга й ревнощі.
Якби він міг мати Каму, коли йому заманеться, вона надокучила б
йому дуже швидко: а може, він навіть зовсім не звернув би на неї
уваги. Але смерть, що стояла на порозі її опочивальні, закоханий
співак і, нарешті, це принизливе становище його, найвищого сановника,
перед цією жрицею – все це створювало ситуацію, Рамзесові досі не
знану, а тому заманливу.
От чому протягом десяти днів він майже кожного вечора приходив у
сади богині Ашторет, закриваючи обличчя плащем від перехожих.
Одного вечора, випивши на бенкеті багато вина, Рамзес вийшов з
палацу з рішучими намірами. Він сказав собі, що сьогодні неодмінно
зайде до Ками, а її зальотники хай собі співають під вікнами.
Він швидко пройшов містом, але, дійшовши до садів храму, знову
відчув сором і сповільнив крок.
«Де це чувано, – думав він, – щоб наступник фараона бігав за
жінками, мов бідний писар, який не має де позичити й десяти драхм? Усі
жінки приходили до мене, повинна прийти й ця…»
Він уже хотів вернутися.
«А що, коли вона не може прийти? – промайнула думка. – Адже її
вбили б…» Він зупинився, вагаючись.
«А хто б її вбив?.. Гірам, який ні в що не вірить, чи Дагон, який
уже сам не знає, хто він такий?.. Так, але тут є безліч інших
фінікійців і сотні тисяч прочан, фанатичних і диких. На думку цих
безумців, Кама, покохавши мене, вчинила б велике блюзнірство…»
І він знову пішов у бік палацика жриці, навіть не думаючи, що йому
може загрожувати тут якась небезпека, йому, який, не виймаючи меча,
самим поглядом може, повалити до своїх ніг цілий світ. Він, Рамзес, і
небезпека!..
Вийшовши з-за дерев, царевич побачив, що дім жриці сьогодні
освітлений ясніше і в ньому галасливіше, ніж завжди. В покоях і на
терасах було повно гостей, а довкола палацика товпилась юрба.
«Що це за банда?» – подумав царевич.
Зборисько було незвичайне. Неподалік стояв величезний слон, в
якого на спині були позолочені ноші з пурпуровими завісками. Поряд із
слоном іржали й били копитами землю понад десяток нетерплячих коней з
товстими шиями й ногами, з підв’язаними внизу хвостами та з металевими
ніби шоломами на головах.
Між цими неспокійними, майже дикими тваринами юрмилось кілька
десятків людей, яких Рамзес іще не бачив. У них було довге кудлате
волосся, великі бороди і гостроверхі шапки з навушниками. Одні були
одягнені в довге вбрання з товстого сукна, що сягало їм аж по
кісточки, інші – в короткі куртки і штани, а дехто був у чоботях з
халявами. Всі були озброєні мечами, луками й списами.
Побачивши цих чужоземців, дужих, незграбних, які непристойно
реготали, від яких тхнуло лоєм і які розмовляли незнайомою грубою
мовою, Рамзес спаленів. Як лев, навіть неголодний, побачивши звірину,
збирається до стрибка, так Рамзес, хоч ці люди нічого йому не
завинили, відчув до них страшенну ненависть, його дратували їхня мова,
їхній одяг, їхній запах, навіть їхні коні. Кров ударила йому в голову,
і він схопився за меч, щоб кинутись на цих людей і порубати їх і їхніх
коней. Але раптом він отямився.
«Сет зурочив мене», – подумав він.
В цю хвилину повз нього пройшов майже голий єгиптянин, в чепці на
голові і з пов’язкою на стегнах. Царевич відчув, що цей чоловік любий
йому, навіть дорогий, у цю хвилину, бо він – єгиптянин. Він дістав
золотого персня, що коштував десять драхм, і дав його невільникові.
–  Слухай, – спитав він, – що це за люди?
–  Ассірійці, – шепнув єгиптянин, і ненависть блиснула в його
очах.
–  Ассірійці!.. – повторив царевич. – Справді ассірійці?.. А що
вони тут роблять?..
– Їхній повелитель Саргон залицяється до жриці, до святої Ками, а
вони його охороняють… Щоб їх проказа сточила, свинських синів!
–  Можеш іти.
Голий чоловік низько вклонився Рамзесові й побіг, певне, до кухні.
«Так от які ассірійці, – думав Рамзес, придивляючись до їхніх
чудних постатей і вслухаючись у ненависну, хоч і незрозумілу мову. –
Отже, ассірійці уже на берегах Нілу, щоб побрататися з нами або
ошукати нас, а їхній сановник Саргон залицяється до Ками?.:»
Він повернув додому. Його мрійний настрій розвіявся під впливом
цього нового, щойно пробудженого почуття. Він, чоловік благородний і
лагідний, відчув смертельну ненависть до одвічних ворогів Єгипту, з
якими йому довелося зіткнутися вперше.
Коли царевич, після перебування в храмі Гатор і після розмови з
Гірамом, почав думати про війну з Азією – це були ще тільки думки.
Єгиптові потрібні були люди, а фараонові – багатство. А що війна була
найлегшим способом здобути їх і до того ж задовольняла його жадобу
слави, царевич будував плани війни.
Але в цю хвилину він забув і про скарби, і про невільників, ї
навіть про славу, бо в ньому озвався могутніший за все голос
ненависті. Фараони так довго воювали з ассірійцями, обидві сторони
пролили стільки крові, ця боротьба запустила в їхні серця таке глибоке
коріння, що царевич, лише побачивши ассірійських воїнів, схопився за
меч. Здавалося, душі всіх полеглих войовників, усі їхні подвиги й муки
воскресли в душі царського нащадка і волали про помсту.
Коли царевич повернувся в палац,