Вовчок Марко
Iнститутка
Т. Г. Шевченку
I
Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я
зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся… Було, мене й б’ють
(бодай не згадувать!) – не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи –
i смiюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, – то так i моє
лишенько. Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я
виплакала. Батька-матерi не зазнаю: сиротою зросла я, при чужинi, у
людях. Хоч не було дiла важкого, – так забували про мене, чи я не
голодна, не холодна, чи жива я…
На десятолiттях взяли мене в двiр. Стара панi була не що, сумирна
собi, – може, тому, що вже благенька була, ледве ноги волочила, а
заговорить – тiльки шам-шам, одразу й не розбереш; так куди вже бiйка!
не на умi. Увесь день на ганочках; нiчка йде – охає та стогне. А за
молодого вiку, славлять, вигадочки були чималi i в неї… та треба ж
колись i перестати.
За мене, то вже в дворi жили ми спокiйненько; одно було горе, що з
двору й ступити не пустять. Хiба вже на велике свято, що до церкви
одпросимось, а в недiлю й не думай. “Розволочитесь, – було, каже панi
гнiваючись, – не пущу!.. Не той ще вiк ваш, щоб бога пильнувати: ще
матимете час, – не зараз вам умирати”.
Сидимо, було, день при днi у дiвочiй та робимо. А тихо коло тебе,
як зачаровано. Тiльки панi заоха або хто з дiвчат на ухо за чим
озветься, котора зiтхне з нуду. Докучає, було, та робота, докучає, –
аж пече; та що врадиш? Спасибi хоч за те, що не б’ють десять раз на
день, як от по iнших чуємо.
А як коли, то, було, звеселiємо не знать чого. Веселенько нам, –
аж серце трепече! Коли б воля, заспiвав би так, щоб i на селi лунало…
Не всмiлимось!.. Iзглядуємось, та смiх нас так i бере. То одна моргне
бровою, а друга їй одморгує; то прив’яжуть тую до стiльчика косою;
iнша зскочить та почне вистрибувати дибки-дибки, щоб панi не почула, –
крутиться, вертиться, тiльки рукава май-май-май… Чого, було, не
виробляємо!
У старої панi не було роду, окрiм мала собi унучечку, – у Києвi
обучалась у якомусь там… от коли б вимовити… iн-сти-ту-тi… Було
частенько до старої листи шле; а стара тiї листи щодня вичитує, – i
попоплаче над ними, i попосмiється. Коли пише унучечка, щоб уже
приїздити за нею та додому забирати… Мати божа! увесь будинок
зворухнувся: бiлити, мити, прибирати!.. Панночки сподiваємось!
Панночка буде!
Стара панi немов одужала: коливає з кiмнати до кiмнати, виглядає у
кожне вiконце на шлях i нас туряє за село дивитись, чи не їде
панночка. А нам того й треба. Ми за той тиждень, що її виглядали,
сказать, нажилися. Шлють, то бiжимо-летимо… Весело зочити степ, поля
краснi!. Степ зелений наче втiкає в тебе перед очима далеко кудись,
далеко… Любо на волi дихнути!
Квiток, було, назриваєм та позаквiтчуємось, як молодi, та до
самого двору тими вiнками величаємось. А вступаючи в двiр, схопимо з
себе, позакидаємо, – та так було жалко тих вiнкiв кидати, так жалко!
II
Дiждали панночки, приїхала… I що ж то за хороша з лиця була! I в
кого вона така вродилася! Здається, i не змалювати такої кралi!..
Стара як обiйняла її, то й з рук не випускає; цiлує, й милує, та
любує. I по кiмнатах водить, усе показує, усе розказує; а панночка
тiльки обертається туди-сюди та на все цiкавим оком спозирає.
Посадовила її стара за стiл. I плаче, i радiє, i розпитує, i
частує: “Може, тобi того з’їсти? може, того спити?” Наїдкiв, напиткiв
понастановлювала; сама сiла коло неї, – не надивиться. А панночка усе
прибира, наче той горобець, хутенько й чистенько. Ми з-за дверей
дивимось на них i слухаємо, що то панночка говоритиме, – чи не
дiйдемо, якi там у неї думки, яка вдача, звичай.
– Яковось-то жилося тобi, серденько, самiй? – питає стара. – Ти
менi не кажеш нiчого.
– Ай, бабусечко! Що там розказувати! Нуда така!
– Вчили багацько?.. Чого ж вивчили тебе, кришко?
– От захотiли що знати!.. Добре вам, бабуню, було тут жити на
волi; а що я витерпiла за тим ученням!.. I не нагадуйте менi його
нiколи!
– Голубочко моя!.. Звiсно вже – чужi люди: обижали тебе дуже…
Чому ж ти менi зараз сього не прописала?
– Що се ви, бабуню? Як можна?.. Зараз дознаються..
– Бiдолашечко моя!.. Скажи ж менi, як тебе там кривдили тiї
невiрнi душi?
– Ох, бабусечко! I морено, й мучено нас – та все дурницею. I те
вчи, i друге, й десяте, й п’яте… товчи та товчи, та й товчи!.. Нащо
менi те знати, як по небу зорi ходять або як люди живуть поза морями
та чи в їх добре там, та чи в їх недобре там? Аби я знала, чим менi
себе мiж людьми показати…
– Та нащось же учаться люди, моє золото. От i нашi панночки – на
що вже бiдота, та й тi верещать по-францюзькiй.
– Е, бабуню!.. – защебетала панночка. – До французької мови i до
музики добре i я бралась, – до танцiв тож. Що треба, то треба. На се
вже кожний уважає, кожен i похвалить; а все iнше – тiльки морока…
Учись та й забудь! I тим, що учать – нуда, i тим, що вчаться – бiда.
Багацько часу пропало марно!
– Так як же оце? Погано вчать?
– Кажу ж вам, що й нудно, i погано, й марно. Вони тiльки й
думають, як би їм грошi виплатили, а ми думаємо, як би хутче нас на
волю випустили… Чого ж ви задумались, бабусю?
– Та то, серденько, що грошi брали за тебе добрi, а вчили погано.
Що ж, як ти далi i все позабуваєш?
– Чи подоба ж се, бабуню? Бог iз вами! Як же б то мiж гостями або
в гостях позабувати музику, або танцi, або хоч би й мову французьку?..
А про ту заморську нiсенiтницю, то я в одно ухо впускала, а в друге
випускала, та й зовсiм-таки не знаю. Цур їй!
– А як же часом хто в тебе спитає, як там тiї зорi по небу
ходять, абощо? Люди й осудять зараз: вчилася, та й не тямить!
– Та що се ви, бабусю? Та се я тiльки вам призналась, що не знаю,
а чужi зроду того й не дошимраються, нехай хоч цiлий день питають. Я
зо всього викручусь, iще й їх оступачу, – он як, бабусю! Хочете, я вам
заспiваю? Слухайте!
I заспiвала, затягла, – наче теє срiбло пересипається. Стара її
цiлувати: “Серденько моє! Втiхо моя!” А панночка до неї ласиться та
просить:
– Купiть менi, бабусечко, по новiй модi убрань хороших!
– Про се не турбуйся, дитя моє. Буде в тебе всього. Ти в мене
будеш царiвна над панночками!
Ми, дiвчата, iзглядуємось: чого там панночки нашої не навчено! А
найбiльш, бачця, людей туманити!
III
– Ходiм лишень, голубко, – говорить стара панi, – я хочу, щоб ти
собi обрала котру дiвчину. Та й веде її до нас. Ми од дверей та в
куток, та купою в куточку й збилися.
– Се ваша панночка, – промовляє до нас панi. – Цiлуйте її в
ручку.
Панночка, чи глянула на нас, чи нi, простягла двi пучечки
поцiлувати.
Стара всiх нас показує, – се Ганна, а се Варка, а се Домаха…
– Боже мiй! – аж крикнула панночка, разом стрепенувшись i в
долонi сплеснувши: – Чи зумiє ж хто з вас мене зачесати, ушнурувати?
Стоїть i руки заложила, i дивиться на нас.
– Чому? – каже стара. – Зумiють, серце. А нi, то навчимо.
– Як тебе зовуть? – питає мене панночка та, не слухаючи мене, до
панiї: – Ся буде менi!
– Так i добре ж; яку схочеш, серце: нехай i ся. Гляди ж, Устино
(на мене), служи добре, – панночка тебе жалуватиме.
– Ходiм уже, бабуню; годi вже! – перехопила панночка; сама
скривилась i перехилилась набiк, i очi чогось заплющує, i з мiсця
зривається, – от стеменний кiт, як йому з люльки в вуса пихкають…
– Треба ж, голубко, – каже стара, – її на розум навчити: се дурнi
голови. Я скажу те, а ти що друге, то й вийде з неї людина.
– Шкода, бабуню, що спершу їх не вчено! Тепер порайся! Було яку
вiддати до мiста.
Та й говорять собi, наче про коней, абощо.
– Ой, Устечко! – журяться дiвчата, – яково-то буде тобi, що вона
така непривiтна!
– А що ж, – кажу, – дiвчата! Журбою поле не перейдеш, та й од
долi не втечеш. Яково буде – побачимо.
Та й собi задумалась.
IV
Увечерi кличуть: “Iди до панночки – розбирати”. Ввiйшла; а
панночка стоїть перед дзеркалом i вже усе зриває з себе.
– Де се бiгала? Швидше мене розбирай!.. Швидше: я спати хочу!
Я розбираю, а вона все покрикує на мене:
– Та хутче ж бо, хутче! Кинулась на лiжко:
– Роззувай!.. А вмiєш ти волосся звивати? – питає.
– Нi, не вмiю.
– Боже мiй! Горе моє! Яка ж вона дурна!.. Iди собi!
Дiвчата вже мене дожидають:
– А що, Усте? Що, сестрице? Яка вона, голубко? Що їм казати?
– Дурна я, – кажу, – дiвчата, бо не вмiю кiс iзвивати!..
V
Другого дня ранесенько прокинулась наша панночка. Умилась,
прибралась, оббiгла усi будинки, увесь двiр, i в садку була. Така
веселенька.
– Дома я! – каже. – Дома! Усе менi вiльно!
Цiлує стару панiю та раз у раз питає:
– Чи скоро в гостi поїдемо, бабусечко? А коли гостi до нас
наїдуть?
– Та нехай же я перше сама тобою натiшусь, рибко, нехай на тебе
надивлюся!
– Та коли ж то вже я дiждусь, бабуню! В мене тiльки було й думки,
що приїду додому – весело буде, людно, музики, танцi… Бабусенько мила,
люба!
– Ну, добре, пташко! Нехай трошки приберемось, та тодi вже зараз
i гостей проситиму.
Почалось прибирання теє. Стара скринi з комори викочує та
оксамити, рубки тонкiї вибирає, та кроїть, та примiряє на панночку.
Панночка аж пiдскакує, аж iз радощiв червонiє. То до одного дзеркала
скочить, то у друге зазирне; склянку води вiзьме, то й там любує, яка
вона хороша. То заплете коси, то розплiтає, то стрiчками перев’є, то
вквiтчається…
– Ах, бабусечко, – було викрикне, – коли вже я в атласову сукню
вберуся?
– Як заручишся, дитино моя, – одказує стара. – Дам тебе за князя
чи за графа, за багатиря всесвiтнього!
А панночка й голову задерла, i виступає так, наче вже вона княгиня
великородна.
Та тiльки в них i мови було, що князi та пани вельможнiї. Було, i
к весiллю зовсiм приберуться, i будинки поставляють кам’янi, i коней
вороних позапрягають, – аж лихо! Пересипають такеньки, пересипають, –
панночка й зiтхне:
– Що, бабуню! Тiльки говоримо… I досi ще нiкого в нас не було!
– Та зажди ж бо трохи: наїде такого, що й не потовпляться.
VI
Та й справдi перхнуло до нас гостей, – як на погориджу. Однi з
двора, а другi у двiр. Нема нам нi сну, нi спочивку: бiгаємо,
вслугуємо, клопочемось з ранку до вечора. Часом така юрма їх ужене, що
дивуємось, яких-то вже мiж ними панiв нема! Все теє регочеться,
танцює, їсть, п’є; все теє гуляще, дак таке випещене! Iнша добродiйка
у дверi не втовпиться. А паничiв що то в нас перевернулось! Аж роєм
коло нашої панночки звиваються, – так, як тi джмелi, гудуть. Обiйшла
либонь вона їх усiх, – кого словами, а кого бровами: одного на
здоров’я любенько питає; другому жалиться, що без його чогось Їй
смутно та дивно; которого коло себе садовить, скажи, начеб свого
посiм’янина. Бiдахи розкохались, аж зовсiм подурiли, з лиця спали,
схнуть. День у день наїздять до нас, одно одного попереджаючи та зизим
оком накриваючи. Чи так вона всiм до душi прийшла, чи не було їм тодi
чого iншого розважитись, тiльки так комахою й налазять i налазять. Бо,
бач, чим їм у свiтi розважитись? Як свiй молодий вiк собi скрасити?..
Солодко з’їсти, п’яно спити, хороше походити, – а бiльше що?
VII
Потроху та помалу усе панночка на свiй лад перевернула, – життя i
господарство.
– Покиньте ж бо, покиньте, бабуню, плести! Хiба нiкому в вас дiла
робити? Хто приїде, а ви все за чулкою манячите, наче прислужниця,
абощо.
– Та нудно без роботи, дитино! – одказує стара.
– Вiзьмiть книжку почитайте.
– Що я читатиму? Я вже не бачу читати.
– То так погуляйте, тiльки, голубочко, не плетiть! Ви менi лучче
око викольте тим дротиком!
– Та добре ж, добре, угамуйся!
Покине плести стара й нудиться. Убрала її панночка у чiпчик з
стрiчками рябенькими та й посадовила на крiслечку серед кiмнати.
Приїдуть гостi – вона напоготовi, привiтає їх.
Стара вже свiтом нудить, а панночка втiшається:
– Як славно, бабусечко, як славно, як у нас велично та пишно!
VIII
Нас, дiвчат, усiх гаптувати посадовила. Сама й учить та раз по раз
надбiга, чи шиємо. I обiдати йдемо, то вона хмуриться i свариться.
Далi вже що день, то вона сердитiша; вже й лає; часом щипне або
штовхне стиха… та й сама почервонiє як жар, – засоромиться. Поки ж
тiльки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пiзнали ми тодi, де
воно в свiтi лихо живе.
Прийду, було, її вбирати, то вже якої наруги я од неї не
натерплюся!.. Заплiтаю коси – не так! Знов розплiтую та заплiтаю, –
знов не так! Та цiлий ранок на тому пробавить. Вона мене й щипає, i
штирхає, i гребiнцем мене скородить, i шпильками коле, i водою зливає,
– чого, чого не доказує над моєю головонькою бiдною!
Одного разу дожидали в нас полкових з мiста. Двiр замели ще
звечора; у будинку прибрали, як iк великодню. Сiла панночка
зачiсуватись… Лишечко ж моє! Лучче б жару червоного у руку набрала, як
менi довелось туманiти коло її русої коси!.. I така, i онака, i
геть-прiч пiшла, i знов сюди поступай; i пхати мене, i наскакувати на
мене, – аж я злякалась! Та репече, та дзвякотить, та тупоче-тупоче, а
далi як заплаче!.. Я в дверi, а вона за мною в сад: “Я тебе на шматки
розiрву! Задушу тебе, гадино!” Оглянусь я на неї, – страшна така
зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию
обiруч!.. Руки холоднi, як гадюки. Хочу скричати, – дух менi захопило,
так i рухнула коло яблунi, та вже од холодної води прокинулась.
Дивлюсь – дiвчата коло мене скупчились, бiлi усi як крейда. Панночка
на стiльчику розкинулась, плаче; а стара над моєю головою стоїть i так
то вже мене лає, така вже люта, – аж їй у ротi чорно.
– Що ти накоїла, ледащо! Як ти смiла панночку гнiвити? Я тебе на
Сибiрю зашлю! Я тебе з свiту зжену!
А панночку вмовляє:
– Не плач, не плач, янголяточко моє: слiз твоїх вона не годна! Ще
занедужаєш, боже борони, чого! Бач, рученьки холоднiсiнькi. Буде-бо
вже, буде! Нащо сама берешся? Менi внось, що тобi не вгодно.
– А тобi, ледащице (знов свариться на мене), – а тобi буде!..
Та й не-знаю, як ще другої бiди вбiгла, що мене не бито. Мабуть,
того, що вже дуже була я слаба, – так панi тiльки ногою мене совманула
та зараз i звелiла дiвчатам до хати однести.
Дiвчата пiдняли мене й понесли, а в хатi так i впади коло мене
плачучи:
– Устино, серденько! Оплакана годинонька твоя!.. Мати божа! За що
се над нами таке безголов’ячко?
IX
Цiлу весну мене теплим молоком напували, поки я трохи оченьпала.
Лежу сама, – усi на панщинi, – лежу та все собi думаю:
“Таке молоде, а таке немилосердне, господи!”
У хатi холодок i тихо; стiни бiлi й нiмi; я сама з своєю душею.
Вiтерець шелесне та прихилить менi у вiконце пахучий бузок. Опiвдня
сонячний промiнь гарячий перекине че. рез хату ясну стягу трепечущу…
наче мене жаром обсипле. Душно менi, дрiмота, а сну немає. I так усе
сама-самiсiнька iз своїми думками – як у свiтi жити! Рада, було – боже
мiй, як рада! – коли зашумить садок, стемнiє свiт i загур. чить дощ об
землю!.. От, чую, щось затупоче… регiт i гомiц… у хату до мене зграя
дiтей усипле. Веселi, червонi; вiтають мене; вприскають мене дощем Iз
себе; пнуться на вiкно, аетерплячi, коли той дощ ущухне; спiвають,
вигукують:
Зiйди, зiйди, сонечко,
На попове полечко,
На бабине зiллячко,
На наше подвiр’ячко!
Скоро сонечко з-за хмари виграло, вони так i замелись iз хати. А
менi ще довго-довгенько оддається то у тому кутку регiт, то у тому,
наче хто у дзвiночки срiбнi видзвонює.
Увечерi, смерком уже, вертаються з панщини люди, потомленi i варом
соняшним, i тяжкою працею; всi мовчать – хiба який зiтхне важко або
заспiває сумної, сумної стиха…
Часом несподiвано котора дiвчина вбiжить до мене з будинку.
– Устино! Голубко!
– А що там у вас дiється, сестрице? – спитаю її.
– Хоч не питай, Устино, – лихо! Ганну сьогоднi били, учора
Параску, а завтра, мабуть, уже моя черга. Ой, матiнко, коли б там не
огледiлись iще за мене! Ох, Усте, бiдна наша голiвонька!
– Про мене нiчого?
– Де б то нiчого!.. Чому не йде до свого дiла? Що вона нiжиться,
мов панi з Басанi? От що, коли хоч знати… Ой, забарилася ж я! Бувай
здорова, Устинко!
Х
Одного ранку лежу я та думаю, коли в хату вбiгла Катря.
– Iди, иди, хутенько иди, Усте!
– Куди йти?
– До панночки, до панiї! Та хутенько ж бо, Усте! Послали по тебе,
щоб зараз iшла. Панночка пожалувалась на тебе старiй, що ти вже зовсiм
одужала, та не хочеш робити, служити. Iди ж бо, йди!
– Як же йти, Катре, не здолiю я по землi ступати!
– Я тебе доведу, голубко! Зможися, щоб iще гiрш тобi не було.
Ходiм-бо, ходiмо!
Ледве я доплелась до будинку. На порозi стрiла панночка.
– Чого се нiжишся? Чому не йдеш служити? Ледащо ти! Постривай! Я
тобi таку кару вимислю, що ти й не бачила й не чула.
Та кричить же то, боже! Аж задихалась, штовхає мене, за рукав
смикає… Годинонько ж моя! Як вона охижiла, яке страшне зробилося в неї
те личко гожеє!..
На той крик i панi не задлялась прилiзти… Давай мене лаяти. Ще
нахвалялась i бити. А ми, спасибi богу, того не дознавали од неї, поки
не вселилась панночка. Всчалися тодi в нас карностi щоденнi, щоденний
плач. Чи хто всмiхнеться (не часто всмiхалися!) – панночка бiжить до
старої: “Бабуню, мене не шанують!” Чи хто заплаче: “Бабуню, дiла не
роблять, та ще й плачуть!” Та на всiх такеньки вадить та й вадить
навадниця наша. А стара лютує, нас карає, – молодий вiк iзгадала!
XI
Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про
нас панночка. Вийде до них – ляскотить попташиному, привiтна, люба – i
що то? – не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї… Той поруч iз нею
шиється, а тон з кутка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу
точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая
перепеличка, звивається.
– Которий-то з них попадеться? – говоримо, було, дiвчата… –
Дознає неборак, почiм кiвш лиха!
Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як
почались мiж ними сварки, стала думати та гадати: – не рада вже їм, да
не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається
панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться i
гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так
над осiнь доля панноччина прийшла – i шарахнули вони усi од псi
врозсип, себе самих соромлячися.
XII
Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати.
Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний, – i на панича не
походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi
переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому
чорнi, i уста рум’янi, i станом високий, – така вже краса, що й не
сказати! Тiльки що гордий дуже, – на жодну не погляне, не заговорить,
хоч там як до його не заходь…
Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:
– Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали, – нехай
побачу, який!..
А стара, було, на те:
– Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вiри
пойняла… Велико диво – полковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з
такими заходити?
– Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як
славлють.
– Цур йому! Ще вв’яжеться! I так уже багато коло тебе звивається,
а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться, – бодай ви
виказились!
От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й
лiкаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними
переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо
погодились: “Привеземо, привеземо”, кажуть.
– А коли ж ви нас одвiдаєте? – питає панночка, сюдитуди
обертаючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня. – Чи хутко?
– Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо, – кажуть
гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, раденькi що дурненькi.
XIII
Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та
все бурчить:
– Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того
слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.
Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. “Дякує, – кажуть, – за ласку,
та нема в його часу анi години: недужих у його багато, – лiчить”.
– I не силуйте його, – каже стара, – нехай лiчить з богом!
Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.
Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..
Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i
кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий,
кажуть, та й живе ближче за всiх, – по його!
Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як
мальована, – дожидає.
Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вже – i голiвку
хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається:
“Завтра навiдаюсь”.
Стара пита у внучечки, внучечка задумалась, – тiльки їй на питання
головою киває. А як стара спитала: “Що, як лiкар? Показався як?”, то
вона стрепенулась: “Гордий, – каже, – такий, як пан вельможний… I що
вiн собi думає!”
Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка.
Почули духом паничi, куди потягло, – постерегли одразу, що воно є, та
й зслизли.
Стара панi тiльки що головою в мур не б’ється, та нiчого не
врадить: “Як ви менi, бабуню, на перешкодi станете – умру!.. I не
гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!”
Стара й годi, тiльки охає.
XIV
Спустiло панське подвiр’я; не тупочуть конi, не торохтять коляси.
I панночка тихша: не лає, не б’є, не обскаржує, – все сидить та думає.
Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка
вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум’янiє, як червона
макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться:
“Здорова була, дiвчино! А що панночка?”
Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає
й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та
прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її
досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона
унучечки.
Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:
– Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!
– Ох, боже ж мiй! – крикнула панночка плачучи. – Та коли б вiн
був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за
ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!
– Та хiба ж таки кращих за його нема? – не смiючи вже одмовляти,
а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.
– Для мене немає у свiтi кращого, – нема й не буде! Засумувала
панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась, – не зна
далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його, – унучечка у
гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: “ось поберетесь”, – унучечка
свою долю проклинає:
– Се господь менi лихо наслав, – каже, – i як тому лиховi
запобiгти, не знаю.
Молодий став помiчати, турбується:
– Що таке? Чого смутна?
– Та я не смутная…
– Скажи менi усю правдоньку, скажи! – просить, у руку її цiлує.
– Поберемось, – говорить вона йому, – а як жити з тобою будемо?
Вбого!
– От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство,
багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?
– Бач, ти об менi й не думаєш! – одмовля йому. – А любо ж тобi
буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: “от
живуть-бiдують!”
Та й заплаче.
– Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я
зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi
на втiху… Що ж я вдiю? Рад би я, – каже, – небо прихилити, та не
хилиться!
I почнуть отак обоє собi журитись.
XV
Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото
навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:
– Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?..
Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе
слухає?
– Вважайте самi, – одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед
панночками наругу на його зводити.
– Слухайте, – каже до його, – їдьте до мiста та купiть менi те й
те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!
Вiн зараз їде, купує там, що казано.
– Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та
змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!
Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись, – вона:
– Не пийте, не пийте!
– Чому?
– Я не хочу! Не пийте!
– Та коли ж я хочу пити!
– А я не хочу! Чуєте? Не хочу!
I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й
розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i
перепрошує, i благає – трохи не плаче.
Панночки приїжджi дивуються:
– Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила?
Як ти бога просила?
Наша панночка тiльки всмiхається.
Питають, що вiн їй подарував, – вона перед ними стеле оксамити та
атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:
– Це вiн мене обдарував!
Чудне панське кохання!
А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!
Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й
напитала, що в його хутiр є.
– Дитино моя! В його хутiр є!
– Справдi? – покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця. – Де? Хто
казав?
– Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у
спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.
– Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився?
Мабуть, невеличкий хуторець, – нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр!
Усе ж держава!
Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що
то вiтають не його, – хуторець вiтають!
XVI
Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така
весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i
очей з неї не зведе, – аж спотикається на ходi. Гульба точилась до
самого свiту.
Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на
свою долю нарiкає:
– Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде
вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя
сирiтська!
Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:
– Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!
– Чому господь не дав йому панства-багатства! – викрикне панночка
та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.
– Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх,
та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.
Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:
– Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi
пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!
– Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара,
та й сама плаче, й смiється.
– Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?
– Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь
я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а
ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство
переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить, –
недурно сказано.
– Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене,
кажу, на свiт одродили!
– То будь же в мене веселенька, – не плач…
– Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг,
панночка до його:
– Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!
Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:
– Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми
спiзнались i покохались… Пам’ятаєш, який був тодi садок зелененький,
квiтчастий, – як, було, з тобою походжаємо, говоримо?
А вона йому:
– Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi
Дубцi дохiднi!
Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї, – нiби його щось разом
здивувало, злякало, у серце вжалило…
– Що ж? – питає панночка. – Чого на мене дивишся так? Хiба я що
нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?
I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:
– Ти ж моя, – каже, – хазяєчка кохана!
XVII
Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й
опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв,
швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє, – купує, крає,
складує… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше
дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно:
кому, каже, весiлля, а курцi – смерть!
На весiлля панiв, панiй понаїздило, – гуде у будинку, як у вуленi.
Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: “Ох, та яке ж оце
хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже
коштовне!” Iнша як побачить що, – хусточку чи сукню яку, – аж очi
заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як
мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.
XVIII
За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з
людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, – тодi я побiгла. Не
можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.
Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив
вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до
вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а
вiзника той сидить, як виконаний з залiза, – не обернеться, не гляне.
Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь
височенному причiпку.
– З богом, Назаре! – покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного
ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби;
бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються
менi… Швидко-швиденько бiгли конi, – тiльки в очах усе теє промигтiло.
Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною…
XIX
Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть,
продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi,
куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.
Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду
у кiмнати. Вiзницi грошей дав – пообiдай, а про мене й байдуже.
Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як
гукне: “Гей, хорошая, вродливая!” Я аж здригнулась. Се вiзника на мене
гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий,
як єсть тобi ворон. Засмiявся – зубiв у його незлiченно, а бiлi тi
зуби, бiлi, як сметана.
– А кого вам треба? – питаю його.
– Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо
мною, з Назаром, пообiдаймо.
Дуже я змерзла, а пiти, – думаю, – як його пiти? Ще панi бучу
знiме!
– Спасибi вам, – одказую, – я не хочу їсти.
Вiзника всмiхнувся: “Як собi знаєш, дiвчино!” – та й пiшов.
XX
Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на
мене!
– А що ти сидиш тут, Устинко? – питає. – Чи обiдала ти?
– Гей! – крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в
долонi лiчив, дзвякаючи. – Дайте дiвцi пообiдати!
Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.
– Що це, що це? – жахнулась панi. – Ми її ждатимемо?
– А як же, серденько? – одказав пан. – Адже вона голодна та й
намерзлась добре!
– То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.
– Бiгай, дiвчино, та хутенько! – каже менi пан. – Не загайсь, щоб
тебе не дожидати.
Панi почервонiла по саме волосся.
– Час їхати!
– Та вона ж голодна, серце… Дивись, як змерзла!
– Я змерзла, я, я! – та так уже на те я накрикує!
– Сiдай! – гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.
Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати, – стоїть.
– Що ж? – питає панi. – Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї…
А хазяїн бородатий:
– Дiвцi а б єду не прикажете?
Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.
XXI
Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де
свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять
люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.
– Спасибi, спасибi, – дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки. –
Привiз я вам панiю молоду, – чи вподобаєте?
Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!
А панi як гляне на його, – аж iскри iз очей скакнули, на лицi
мiниться. Люди до неї – щоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в
когось iз рук свiчку та в дверi – стриб! Люди так i шугнули од тих
дверей, нiчого пановi и не одмовили.
Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.
Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi,
чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чую –
говорять пани. Прислухаюсь – панi моя хлипає, а пан так-то вже її
благає, так благає!
– Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я
знав, що я тебе ображу, – звiку б не казав!
– Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою
запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не
кинулись мене обнiмати… Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють! –
викрикне наостатку.
– Серце моє! Люди добрi, простi…
– Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити! – задрiботiла панi. –
Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що? – вигукує ридаючи.
– Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш… о, не плач-бо, не плач!
Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.
– Ти мене не любиш, не жалуєш… Бог iз тобою!
– Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка
твоя правда! Чую – поцiлувались.
– Гляди ж, – каже панi, – як ти не будеш по-моєму робити, то я
вмру!
– Буду, серденько, буду!
ХХII
Проходила я по всiх кiмнатах – нема нiкогiсiнько. “Се чи не од нас
повтiкали?” – думаю собi. Вийшла на рундук, – нiч мiсячна, зоряна.
Стою та роздивляюсь; коли чую: “Здорова була, дiвчинонько!” – як на
струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок,
ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у
каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.
– Стоїш сама тутенька, – знов озивається парубок, – мабуть, не
знаєш, куди йти?
– Якби не знала, то вас би спитала, – одмовила йому, схаменувшися
трохи. – Бувайте здоровi!
Та швиденько в дверi.
– Бувай здорова, серденько! – сказав менi услiд.
XXIII
А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й
як. Забачила зiллячко за образами:
– Що це таке?
– Се баба божничок уквiтчала.
– Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се
вже зовсiм по-мужицькiй.
– Добре, серденько.
Тодi вона його цiлує:
– Голубе мiй!
От, находились, наговорились.
– Що це, – каже пан, – що нiкого нема? Куди се баба подiлась?
– А бач, бач, – зацокотiла панi, – якi вони в тебе порозпушуванi!
Схотiла, то й пiшла.
– Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
– Бабо! Бабо! Бабо! – як той хлопчик слухняний. – Зараз,
серденько, баба прийде, – говорить панiї, вмовляючи її.
– Та де вона була?
– Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
– А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино!
Устино!
Я стала перед нею.
– Де була?
– Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
XXIV
Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, – аж до землi поникає, та
вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють.
Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:
– А що вам треба, пане?
Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
– Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, – каже пан.
– Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам
вечеронька була.
Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн
бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, – не знає, що вже
йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
– Що ж, вечеря готова? – питає пан уже хмурнiше.
– Готова, паночку, – тихо i спокiйненько одказує бабуся.
– Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
– Я не хочу вечеряти! – одказала панi, вибiгла i дверима
грюкнула.
– То й я не буду вечеряти, бабусю, – каже пан смутненько вже.
– То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
– Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! –
загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те
звичайненько одмовила:
– Добре, паночку!
Вклонилась i пiшла собi.
XXV
Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною.
“Боже мiй! – промовив до себе, – чого вона плаче?” I так вiн те слово
тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпiв – пiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її
благав, поки перестала.
– А вечеряти не хочу, – каже пановi. – Я на твої слуги – не то що
– i дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом…
родичi та й годi!
XXVI
Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така… Ото життя моє буде! Всюди
красне!.. “Тепереньки, – думаю собi, – нашi дiвчата наживуться без
моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi… А менi – чужа сторона, i
душi нема живої…”
Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не
знаю як, а догадалась… Сиджу, нiби не чую.
Переждало трохи – знов стукає. Метнулась я та дверi всi
попричиняла, щоб пани не почули.
– А хто се тут? – питаю.
– Я, дiвчино-горличко!
– Мабуть, – кажу, – чи не помилились: не в те вiконце
добуваєтесь!
– То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого
треба!
– Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне
скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
– Дiвчино! Дiвчино!
– Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? – загомонiв хтось
потиху. – Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
XXVII
Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
– Здоровенька була, дiвчино, – промовила до мене. – Просимо на
вечерю, зозулько!
– Спасибi, бабусю!
– То й ходiмо.
– Ось я панiї спитаюся.
– Чого питатись, любко? То ж вечеря!
– Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
– То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою
розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
– Чого сунешся?
– Пустiть, – кажу, – панi, мене повечеряти.
– Iди собi – вечеряй!
XXVIII
Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
– Оце привела вам дiвчину, – каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька,
жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни
i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям
уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i
жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi
було, прибране, осяюще: i кужiль м’якого льону на жердцi, i чорний
кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
– Просимо до гурту! – привiтали мене i вклонились.
– Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? – каже Назар.
– Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? – питаю. Сама озирнулась,
аж той парубок уже тут, – з кутка на мене задивився, аж гаряче менi
стало.
– А то ж нi? – каже Назар. – Придивись лишень до мене добре:
то-то ж гарний! то-то ж хороший!
– Хiба поночi! – одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жiночка, – звали Катрею: бiлявенька собi, трошки
кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа,
як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була
й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину
колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її
перстенi блискотять.
– Ну, ну! – каже їй Назар, – коли б оце не галушки, я б тобi
одказав!..
Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
Назар моргнув на мене.
– Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!
XXIX
Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i
неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь
думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче,
поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На
того парубка я вже не дивилась.
– А що, пташечко, – питає в мене бабуся, – при молодiй панiї
давненько служиш?
– Яка вона гарна! – закинула молодичка.
– Поможеться, що гарна! – гукнув Назар, – коли дивиться так, що
аж молоко кисне!
Бабуся зiтхнула важенько:
– Годi тобi, годi, Назаре!
– А наш пан такий звичайний, – заговорила молодичка, – вiн,
мабуть, iзроду нiкого не скривдив.
– Дай йому, боже, i пару таку! – промовила бабуся.
– Як то тепереньки нам буде! – смутненько каже молодичка.
Зiтхнула i задумалась. – Як то буде! – знов тихо вимовляє, дивлячись
на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
– Буде, як господь дасть, голубко, – каже бабуся.
– Ну, що буде, те й буде, – ми все перебудемо! – гукнув Назар. –
А тепер – до галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi
в око впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
– Нехай менi та панi й не сниться! – одмовив парубок, сiдаючи
проти мене. – Де вона й вродилась така неприязна!
Тодi молодичка до мене:
– Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до
душi…
Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно… I парубок очей з
мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому
соромлюся та червонiю, – трохи не заплачу.
– Дiвчино! Лиха наша панi молода? – вимовить Катря.
– Недобра! – кажу їй.
– Господи милосердний! – крикнула. – Чуло моє серце, чуло!..
Дитино моя! – кинулась до колиски, схилилась над дитиною: – Чи того ж
я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас
пожерла!
Та плаче ж то так, – сльоза сльозу побиває.
– Не такий чорт страшний, як намальований! – каже Назар. – Чого
лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi
своїм оком пожерла.
– Годi, голубко! – вмовляє Катрю бабуся. – Чого нам дуже
тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?
Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд
очима спаду.
XXX
Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
– На добранiч, дiвчино!
– На добранiч вам! – одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в
дiвочу, – серце в мене б’ється-б’ється!.. Думаю та й думаю… що, як вiн
вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається:
ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила… I чого той парубок
чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене
уповнi…
Ой мiсяцю-мiсяченьку,
Не свiти нiкому!..
Пiсня так i пiдмиває мою душу… Сама не знаю, чого душа моя бажає:
чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…
XXXI
Минає день, тиждень, мiсяць, i пiвроку збiгло за водою. Здається,
що в хуторi тихо i мирно; цвiте хутiр i зеленiє. Коли б же поглянув
хто, що там коїлось, що там дiялось! Люди прокидались i лягали
плачучи, проклинаючи. Усе пригнула по-своєму молода панi, усiм роботу
тяжку, усiм лихо пекуче iзнайшла. Калiки нещасливi, дiти-кришеняточка,
й тi в неї не гуляли. Дiти сади замiтали, iндикiв пасли; калiки на
городi сидiли, горобцiв, птаство полошили, да все ж то те якось умiла
панi приправляти дорiканням та гордуванням, що справдi здавалось усяке
дiло каторгою. Стоока наче вона була, все бачила, всюди, як та ящiрка,
по хутору звивалась, i бог її знає, що їй таке було: тiльки погляне,
то наче за серце тебе рукою здавить.
А пани-сусiди нашу панїю похвалюють-величають: ото хазяйлива! Ото
розумна! Дарма що молоденька, – добре б нам усiм у неї вчитись!
Спершу люди на пана вповалн, та незабаром зреклися надiї й думки.
Вiн був добрий душею й милостивий пан, та плохий зовсiм, – нiщо з
його. Опитувавсь вiн жiнку вмовляти, та не така-то вона. Далi вже i
наменути на сю рiч боявся, – мов не бачить нiчого, не чує. Не було в
його нi духу, вi сили. Сказано: добрий пан – не б’є, не лає, та нiчим
i не дбає. Як почне панi обмирати та стогнати, та в крик викрикувати,
то вiн руки й ноги її вицiлує, i плаче, i сам людей лає: “А щоб вас! А
бодай вас!.. От уморять менi друга!”
– Не буде з його нiчого, – каже Назар. – Я одразу побачив, що
квач, ще тодi, як вiн Устину обiдом нагодував… Якби таку жiнку та менi
– я б її у комашню втручив, – нехай би пихкала!
Та й зарегоче на всю хату. Такий уже чоловiк був той Назар: усе
йому жарти. Здається, хоч його на огнi печи, вiн жартуватиме.
А що Катря слiз вилила, то де вже тiї й сльози брались. Вiзьме
свою дитину на руки та плаче-плаче! А далi й заридає уголос.
I Прокiп дуже зажурився. Усе щось собi думає i зо мною вже не
пожартує.
– Оце ж бо якi ви смутнi! – кажу йому одного разу (се було
ввечерi, присмерком). – Чого ви такi смутнiї?
А вiн мене за руку, – пригорнув i поцiлував. Заки я схаменулась,
його вже й немає.
XXXII
Усi люди пов’яли, змарнiли; тiльки бабуся велична, як i була. Як
не лає, як не кричить на неї панi, – бабуся не лякається, не
метушиться: iде тихо, говорить спокiйно, дивиться ясно своїми очима
ясними. I незчуєшся, було, як до неї пригорнешся та й заплачеш, – от
як дитина до матерi своєї рiдної горнеться.
– Не плач, моя дитино, не плач! – промовить бабуся стиха,
ласкаво. – Нехай недобрi плачуть, а ти перетривай ї усе, витерпи
бiдочку!.. Хiба ж таки й перетерпiти не можна?
Господи! Як же смутно й сумно жилося! Не чути смiху, не чути гласу
людського. У двiр душа жива не навiдається, – хiба за дiлом, – та так
боязко оглядується, так поспiшається вже, наче йому з пущi вихопитись
од звiра лютого йдеться.
Спiзнилась якось, вечерявши, та й бiжу хутенько. “I чому хоч
Прокiп не прийшов вечеряти!” – думаю. Коли вiн так i вродивсь перед
очима моїми! Переймає мене i оббiгти не пускає.
– Устино, скажи менi правдоньку: чи ти мене любиш? Утекла б я од
його, так ноги мене не несуть. Стою, горю… Вiн тодi мене за руку!..
Обiймає, пригортає, та все питає: “Чи люби ш?” Такий чудний!..
Посiдали, поговорили, покохались, – усе лихо забулось. Весела душа
моя, i свiт менi милий, i таке в свiтi гарне все, таке красне!.. Чого
вже, коли й панi постерегла: “Що це тобi? – каже. – Чого ее так
розчервонiлась, наче хто вибив? Чи, може, що вкрала?!”
XXXIII
Боже мiй милий! Як то вже я того вечора захисного, темного
дожидаю!.. Звелить панi на вечерю йти – Прокiп мене дожидає. Перейме
та постоїмо удвiйзi, погорюємо обойко… Бо денної пори, хоч i
стрiнемось, – тiльки зглянемось, словечка не перемовимо, розiйдемось.
– На лихо ви покохались! – каже було Катря.
– З бiса розумна ти, моя люба! – кепкує з неї Назар. – Коли б
тепер ти вдруге мене полюбила, то б i лапки полизала єси!
– Кохання в мене на умi!.. Менi й вони двойко серце сушать, як
подумаю-погадаю…
– Чого се ви дiвчину сушите та лякаєте? – озветься бабуся. – Коли
вже покохала, нехай кохає: то їй судьба така судилася.
XXXIV
А панi куди далi, то все злiсливша, усе лютiша: аби я трохи
спiзнилась, забарилась: “Де була?”, та й стрiне мене на панському
порозi лиха година.
Перво тугою тужила я тяжко, а там усе менi стало не вдивовижу,
усяка ганьба байдуже. Сказано: встань, лихо, та й не ляж!.. Було, поки
лає, коренить – несила моя, сльози ринуть, а наплачуся добре,
утрусь, – така собi веселенька, жартую, пустую!.. I коса заплетена
дрiбненько, i сорочка на менi бiла, – нiкому, було, й не хвалюся. Що
менi поможуть? Тiльки своє лихо тяжке згадають!.. А Прокiп наче нiч
темна ходить, i вже тодi нi до їдла, нi питва, нi до розмови.
Господи милий! Своє лихо, чуже лихо, – не знать, що й робити, що
починати. У Катрi дитинка занедужала: а тут обiд панам звари, вечерю
звари та город скопай, обсiй, – та ще панi гримає: “Нiчого не робиш,
ледащо! Дурно хлiб мiй їси! Ось я тебе навчу робити!”
Цiлу нiч Катря не спить над дитиною. На день благословиться, – до
роботи. Бабуся тодi пильнує малої, розважає Катрю; то дитинку до неї
винесе, то сама вийде та розкаже: “стихла мала!” або “спить мала!” I
такеньки, наче благодать божа, допомагає, невтомлива, невсипуща.
– Чого се ви, Катре, так наддаєтесь, без спочинку? – кажу їй.
– Робитиму, робитиму, поки сили. (А очi в неї так i горять
позападавши). Може, вгоджу, може, вмилосерджу!
Отже, не вгодила й не вмилосердила. Робила й не спала, поки аж
нечувственний сон її обняв коло колиски. Прокинеться, – до дитини, а
дитинка вже на божiй дорозi. Тiльки глянула на його бiдолашна мати,
тiльки вхопила його до серця, – воно й переставилось.
I побивалася ж Катря, i мучилась, i радiла:
– Нехай же моє дитя, моє кохане-дороге, буде янго лятком божим, –
лиха не знатиме моє рiднесеньке! – А далi й заголосить: – А хто ж до
мене рученята простягне? Хто мене звеселить у свiтi?.. Дитино моя!
Покинула мене, моя донечко!
Назар – нiби й нiчого, розважає свою Катрю, молодим її вiком
заспокоює, а в самого вже пом’якшав гучний голос, – потай усiх сумує.
По тiй печалi зовсiм захирiла, занепала Катря. Не то щоб робити,
вже й по свiту ходить не здужає. А панi все-таки:
– Чому не робиш дiла? Я тобi те! Я тобi друге!
– Тепер я вже не боюсь вас! – одказала Катря. – Хоч мене живцем
iз’їжте тепер! Дала ж їй себе знати панi!..
– Прокопе! – кажу я. – Що оце з нами буде!
– Устино-серце! Зв’язала єси менi руки!..
XXXV
Прогнала панi Катрю з двора на панщину: не вважила й на її
чоловiка-вiзнику.
Пан, нишком од панiї, дав їй карбованця грошей, та не взяла Катря;
вiн положив їй на плече, – скинула з себе, наче жабу, тi грошi. Як
упав же той карбованець на мурiг, – i залiг там, аж зчорнiв; нiхто не
доторкнувся. Та вже сама панi, походжаючи по двору, вздрiла i зняла.
– Се, певно, ти грошi сiєш? – каже на пана. – Ой, боже мiй, боже
мiй!
Пан на те нiчого не одказав, тiльки зчервонiв дуже.
А Катря не схотiла на свiтi жити. Щось їй приключилось пiсля тої
наруги. Бiгала по гаях, по болотах, шукаючи своєї дитини, а далi якось
i втопилась бiдолашна.
Пан дуже зажурився; а панi:
– Чого тобi смутитись не знать чим? Хiба ж ти не помiтив по нiй,
що вона й здавну навiжена була! I очi якiсь страшнi, i заговорить, то
все не путнє…
– I справдi, – вхопився пан за те слово, – не повно в неї ума
було!
Навiжена та й навiжена… Нащо й краще! Порадились помiж собою
такеньки та й спокiйненькi собi…
XXXVI
Згодили якось москаля з мiста за куховара. То ж бо й був чудний!
Як зварить панам їсти, сам пообiдає, то ляже на лавi та все свище, та
свище, та свище, та раптом як спiвоне! – дзвiнко-тоненько, помiсь
пiвень кукурiкає. Сьому байдуже було наше лихо; тiльки, було, спитає:
“Сьогоднi бито? – та й додасть: – Iначий i не можна: на те служба!”
Назар уже не той став, уже й вiн якось поник, а все жартує:
– Коли б менi хоч один день хто послужив, довiку б згадував!
Панi того куховара дуже хвалить, що такий, мовляв, чоловiк вiн
хороший, так мене поважає! А вiн, було, як стоїть перед панiєю, то мов
стрiла вистромиться, руки спустить, очi второпигь на неї: “Ловив я
рябе порося; втекло рябе порося у бур’яни; то я до чорного поросяти;
вловив чорне порося, ошпарив чорне порося, спiк чорне порося…”
Такеньки усе чисто одбубонiв i дожидає, що панi йому одкаже; сам
тiльки очима луп-луп!..
А панi йому раз по раз:
– Добре! Добре! Усе добре!.. Тiльки ти гляди в мене, – не
розледащiй мiж моїми вовкодухами.
– Нiколи того не всмiю, ваше високоблагородiе! Вклониться їй
низько, вправо, влiво ногами човг! Та i з хати, та на лаву – i знов
свище.
– Бодай вас! – кажу йому якось. – Коли вже ви перестанете того
свисту! Тут горе, тут напасть, муки живiї, а ви…
– Не горюй, не горюй, дiвко! На те вона служба називається. Он
бач, скiльки в мене зубiв зосталось… На службi втеряв!.. Був у нас
копитан… ух!
Та тiльки ухнув.
– А ти що думала? Як у свiтi жити? Як служити? Як вислужитись?
Тебе б’ють, тебе рвуть, морочать тебе, порочать, а ти стiй, не
моргни!.. I! Крий, боже!
Зговоривши теє, знов свистiти! А Прокiп з серця аж люльку об землю
гепнув.
– Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку
догану, всяку кривду терпiла i не озвалась! – гримнув на москаля, аж
той свистати перестав. Дивиться на його, як козел на новi ворота. – Не
така в мене вдача! – каже Прокiп. – Я так: або вирятуйся, або пропади!
– А в мене така знов удача: утечи! – зареготав Назар. –
Мандрiвочка-рiдна тiточка.
– Пiймають! – скрикнув москаль, схопившись. – Пiймають – пропав!
Що там у кого було на серцi, а всi засмiялись.
– Нe кожний копитан швидкий удасться, – каже Назар, – iнший
побiжить, та й спiткнеться. А ти ось що лучче скажи: куди втiкати?..
Од якої втiк, таку й здибав. Iз дранки та вберешся в переперанку…
Та все пани, та все дуки… – заспiвав, як у дзвiн ударив.
XXXVII
У рiк стара панi вмерла. Не хотiлось дуже їй умирати! Усе молитви,
святе письмо читала, по церквах молебнi правила; свiчки перед богами
невгасимi палали. Якось дiвчинка не допильнувала, та погасла
свiчечка, – велiла дiвчинку ту висiкти: “Ти, грiшнице, i моєму
спасiнню шкодиш!”
XXXVIII
Наша панi журилась i плакала за старою дуже.
– Вже тепереньки сама я в свiтi зосталась! Обдеруть мене
тепереньки, як тую липку! Моє око всього не догледить; а на тебе, –
каже пановi, – яка менi надiя? Ти менi не придбаєш, хiба рознесеш i
те, що маємо. Ти й не думаєш, що хутко вже нам бог дитину дасть. Для
дитини, коли не для мене, схаменись, мiй друже! Хазяйнуй, доглядай
усього, а найперва рiч – не псуй менi людей.
– Що се ти, любко, бог з тобою! Отеє знов усiм турбуєшся! Та я
все зроблю, що хочеш, усе! Такеньки, було, вмовляє її. Одного разу
хотiв вiн її розважити та й каже:
– Годi тобi, голубко, клопотатись. Ось послухай лишень, що я тобi
скажу: я вже кума пригласив.
– Кого ж ти просив? – перехопила його панi.
– Свого товариша. Такий славний чоловiк, добрий.
– Боже мiй! Я одразу догадалась!.. Запросив якесь убожество!.. Та
я не хочу сього й чути! Не буде сього! Не буде!
А сама у плач ревний.
– Серденько, не плач! – благає пан, – серденько, занедужаєш!. Не
буде того кума; я його перепрошу, та й кiнець. Скажи тiльки менi, кого
ти хочеш, того й завiтаю.
– Полковника треба прохати, – от кого!
– Полковника, то й полковника. Завтра й поїду до його. Ну, iзбач
менi, любонько, що я тебе засмутив!
– Ото-то й єсть, що ти мене зовсiм не жалуєш: усе меiiе журиш!
– Голубко моя! – промовив пан стиха, – пожалуй i ти мене. Ти,
знай, сердишся, кричиш, сваришся; а я сподiвався…
Та як заридає!
Панi до його:
– Чого се ти, чого?
За руки його хоче брати; а вiн затуливсь обома та ридає-ридає!..
Ледве вже його розговорила, i цiлувала вже, i обнiмала, насилу
стишився.
– Та скажи ж менi, чого се ти заплакав? Ну, скажи! – просить
його.
– I сам не знаю, моя любо, – одказує пан, нiби всмiхаючись, – так
чогось… Нездужаю трохи. Ти об сьому не думай, а насмiйсь менi, що я,
наче маленький, розплакався.
А сам зiтхнув.
– Ти, може, думаєш, що я вже тебе не люблю? – говорить панi.
– Нi, любиш.
– Люблю та ще й як!.. А вкупцi не можна раз у раз сидiти: треба
господарювати, моє серце!
Та й поцiлувала його.
Уранцi поїхав пан i полковника завiтав у куми.
XXXIX
Народився син у панiї. Що тих гостей наїхало на хрестини! Обiд
справили бучний. Кум-полковник вкотив у двiр сивими кiньми,
побрязкуючи, подзвякуючи бубонцями. Сам огрядний, кругловидий,
червоний, усе вуса закручує правицею, а лiвою шаблю придержує та
плечима все напинається вгору.
Я рада, що менi трошки вiльнiше, – вибiгла до Прокопа, – стою,
розмовляю з ним коло рундука. Коли де не взявся пан, – веселий такий,
як ще був за свого женихання з панiєю.
– Чого се ви тут стоїте обойко? Що розмовляєте? – смiється.
А Прокiп йому:
– Пане, оддайте за мене дiвчину!
– Добре, бери. Прокопе! Я не бороню. Повiнчайтесь, та й живiть
собi любенько.
– А панi? – каже Прокiп.
Пан зiтхнув i задумався, а далi й каже:
– Iдiть за мною! Вiзьми її за руку, Прокопе!
Сам пiшов у кiмнати, а Прокiп веде мене за ним, стпскаючи мою
руку.
– Любо! – сказав пан, – я оце до тебе молодих привiв. Чи
вподобаєш?
А тут у кiмнатi панiв, панiй!.. I полковник помiж усiма, неначе
той iндик переяславський, походжає та все потроху пирхає.
Наша сидить у крiслечку. Зирнула на нас i одвернулась. Усмiх
веселий простиг, гнiвно на пана згляне й питає:
– Що се таке?
Прокiп кланяється, просить.
– Я вже позволив, – каже пан, – не борони й ти, моя кохана. Дав
нам господь щастя, – нехай i вони щасливi будуть!
Панi все мовчить та уста гризе. А полковник i вирветься, й загуде,
як на трубi:
– До пари, бiсовi дiти, до пари! Обоє хорошi! Треба їх звiнчати,
кумо моя мила. Хочеш замiж, дiвко? – питає мене, та що хоче моргнути,
то й очi заплющить: не моргне, вже несила – випив повно.
Усi пани за ним пiдхопили:
– Одружiть їх, одружiть! Чуєте: кум ваш, полковник, говорить, що
до пари…
Тодi вже й панi:
– Та нехай собi!
Ми й незчулися, як за порiг переступили. Кинулись духом i, не
справивши нiчогiсiнько, похапцем звiнчалися, щоб ще не розлучила нас
панi.
Дуже вона гнiвалась на пана:
– Як ти мене пiдвiв! – дорiкає. – Я сього не можу тобi
подарувати, як ти мене пiдвiв!
– А тобi, – свариться на мене, – тобi буде!
“Нехай уже буде що буде, – думаю, – та вже ми побралися!” Велико
тiшить мене, що тепер озватись до його можна при людях, глянути на
його, що вже – мiй!
XL
Я зосталась при панiї, як i була. Ще гiрш надо мною коверзує вона,
ще гiрш варить з мене воду та все примовляє:
– А що? Яково тобi у замужжi? Покращало?
Як не заговорить чоловiк, як не пожалує, то часом так прийде, що
примiг би – крiзь землю пiшов. А зiйдуся з ним, – весело й любо; усе
лихо забуду. Тiльки чоловiк мiй куди далi, то все хмурнiший ходить, аж
менi серце болить.
– Чи ти вже мене не любиш, Прокопе?
Вiн пригорне мене та подивиться в вiчi так-то любо, що чую, наче в
мене крила виростають.
– А чого ж усе смутний, Прокопе?.. От ми вже тепереньки вкупцi
навiки.
– О, моє серденько! Тяжко було без тебе, а з тобою ще тяжче…
Яково-то сподiватись щогодинки в бога – догани тобi та муки!.. А
боронити – несила… Важко, Усте!
– Як-небудь i зо мною бiду перебудемо, Прокопе. Як на мене, то
все удвiйзi легш.
– А може, й справдi так, рибонько!
Та й усмiхнеться i пожалує мене.
Так-то вже я радiю, як розговорю його, розважу!
XLI
Жили ми такеньки з бiдою та з журбою до осенi. Тут i зчинилось…
Одного дня трусили в садку яблука в кошi, а чоловiк мiй струшує та
все з яблунi на мене поглядає то з-за тiї гiлки, то з-за тiї. Трохи
вже й притомилась бабуся, – сiла одпочити.
– От уже й лiтечко красне минулося! – промовила, – сонечко ще
свiтить, та вже не грiє.
Сеє кажучи, роздивляється навкруги.
– Устино-голубко! Адже ото неначе дiтвора з-за лiси визирає? –
питає мене.
Я гляну – аж справдi коло тину купка дiток.
– А що, дiтки? – питає бабуся, – Чого прийшли, мої соколята?
Малi мовчать та тiльки оком закидають у кошi з яблуками.
– Ходiть лишень ближче, хлопченята: я по яблучку вам дам! – каже
на їх бабуся.
Дiтвора так i сипнула в гад. Обступили стару, як горобцi горобину,
а стара обдiля їх, а стара обдiля… Загуготiло, загомонiло коло нас:
звiсно, дiти. Коли се зненацька як гримне панi:
– А то що?
Перелякались дiти. Которi в плач, а хто в ноги, – тiльки
залопотiло. I в мене серце заколотилось. Бабуся спокiйненько
одповiщає:
– Се, – каже, – я по яблучку дiткам дала.
– Ти дала? Ти смiла? – заверещить панi(сама аж труситься). – Ти,
мужичко, моє добро крадеш!.. Злодiйко!
– Я – злодiйка!? – вимовила стара… Зблiдла, як хустка, i очi їй
засяли, i сльози покотились.
– Бiльш красти не будеш! – кричить панi. – Я тебе давненько
пристерiгаю, – аж от коли пiймалась… Панськi яблука роздавати!
– Не крала я зроду-вiку мого, панi, – одмовляе стара вже
спокiйно, тiльки голос її дзвенить. – Пан нiколи не боронив, сам дiтей
обдiляв. Бог для всiх родить. Подивiться, чи для вашої ж душi мало?
– Мовчи! – писнула панi, наскакуючи.
Хруснули вiти. З-за зеленого листя визирає мiй чоловiк, та такий у
його погляд страшний! Я тiльки очима його благаю.
– Злодiйка! Злодiйка! – картає панi бабусю, вкогтившись їй у
плече, i соває стару, i штовхає.
– Не по правдi мене обмовляєте! Я не злодiйка, панi! Я вiк
iзвiкувала чесно, панi!
– Ти ще зо мною заходиш?
Та зо всього маху, як сокирою, стару по обличчю!
Захиталась стара: я кинулась до неї; панi – до мене; мiй чоловiк –
до панiї.
– Спасибi, моя дитино, – промовляє до мене бабуся, – Не турбуйся,
не гнiви панiї.
А панi вже вчепилась у мої коси.
– Годi, панi, годi! – гримнув чоловiк, схопивши її за обидвi
руки. – Цього вже не буде! Годi!
А панi у гнiву, у дивi великому, тiльки викрикує:
– Що? Як? Га?
Схаменувшись трохи, до Прокопа. А той своє:
– Нi, годi!
Тодi вона у крик. Назбiгалися люди, дивляться. Пан що було в його
духу пригнався.
– Що се?
Мiй чоловiк випустив тодi панiю з рук.
– От твої щирiї душi! – ледве промовила панi. – Дякую тобi!.. Та
чого ж ти мовчиш? – скрикнула ще голоснiш. – Менi мало рук не вломили,
а ти мовчиш!
– Що се поробилось? – питає пан на всi сторони у великiй тривозi.
Панi й почала: i обiкрала її стара, i всi хотiли її душi, – такого
вже наковчила! Сама i хлипає, i кричить, i клене, що вже i пан
розлютувався. Як кинеться до мого чоловiка.
– Розбишака!
– Не пiдходьте, пане, не пiдходьте! – озвався мiй понуро.
– Е, бачу, – каже пан, – тобi тут мiсця мало. Постой же:
розбишатимешся у москалях – скiльки хотя!
Панi аж верещить – У москалi його, у москалi!.. Тепер i прийом у
городi; зараз i вези його!
– Вiзьмiть його! – крикнув пан на людей. – Зв’яжiть йому руки!
Прокiп не пручався, сам руки простиг, ще й всмiхнувся. А Назар пiд
той гук до мене:
– Чого злякалась? Чого плачеш? Гiрше не буде!.. От чи буде
краще, – не знаю…
XLII
Повели Прокопа в хату. Сторожа стоїть коло дверей. На дворi вiзок
запрягають, Назар запрягає конi пiд пана. Довго думав мiй чоловiк, –
далi каже:
– Устино! Сядь коло мене!
– Що ти починив, мiй голубе! Що ти сподiяв! – говорю йому.
– А що я сподiяв? Будеш вiльна, – от що! Будеш вiльна, Устино!
– Воля, – кажу, – та без тебе! Так менi гiрко стало!..
– Воля! – покрикне вiн, – воля!.. Та на волi i лихо i напасть –
нiщо не страшне. На волi я гори потоплю! Акрiпаку хоч як щаститься,
усе добро на лихо стане.
Аж ось заторохтiв на дворi вiзок. Повели Прокопа. Я, в чiм була,
схопилась до його на вiзок. Стара мене благословляє i його:
– Нехай вам мати божа допомагає, дiти! – А сльози тихi так i
бiжать з очей ласкавих.
Помчали нас. Як то ще панi не схаменулась про мене, наставляючи на
дорогу пана: не пустила б!
Їдем мовчки, побравшись за руки. Я не плачу, не журюся, тiльки
серце моє колотиться, серце моє трепечеться…
Пiд’їжджаємо до мiста. Пан закурiв коло нас i випередив. В’їхали в
мiсто. Хутко проторохтiли улицями. Коло високого будинку стали.
Випустив Прокiп мою руку:
– Усте, не журися.
Повели його до прийому. Я на рундуцi сiла, як на гробовищi.
– Не вдавайсь у тугу, – каже Назар. – Бiс бiду перебуде: одна
мине – десять буде.
А сам почав уже сивим волосом, як снiжком, присипатись; розважає
мене, а самого, видно вже, що нiхто не розважить.
Коли виводять мого чоловiка… Боже мiй, свiте мiй! Серце в мене
замерло; а вiн веселий, як на Великдень…
XLIII
Зосталась я з чоловiком у мiстi. Перебiгла година тая швидко, як
свята iскра спахнула, та довiку не забуду!
Зараз мого чоловiка приручили дядьковi, москалевi iстньому,
iзучатись вiйськової науки. Дядько був станом високий, очi чорнi;
волосся i вус, як щетина, пужаться; ходить прямо; говорить гучно;
поводиться гордо.
От ми йому кланяємось, а вiн нiчого; тiльки понуро оглядає
Прокопа. Дає йому Прокiп грошi:
– Вибачайте, дядьку, що мало: крiпак не багацько розгорює.
Дядько кашлянув, плюнув:
– Ходiм!
– Ходiм на мiсто, дружино моя, погуляймо! – каже менi Прокiп. Та
й пiшли. Ходимо улицями i заулками, гуляємо собi, а вiн питає:
– А що, Устино, чи ти чуєшся, що вже ти вiльна душа?
Та й смiється, заглядаючи менi в вiчi.
Хоч як було менi невпокiйно, хоч як тужило моє серденько, а й я
всмiхнулась i нiби чогось радiла.
Набрела я й хатку таку, що наймалась, а грошей нема. Та й добути
звiдки? Продати нiчого. Я поїхала – нiчого не взяла. Та й не великi
скарби були там у мене: кiлька сорочок, та спiдниць двi, та ще там
якась юпочка та кожушаночка. Не до того менi було тодi, щоб те
забирати, а послi вже панi не оддала. От я й надумала собi: “Пiду я
поденно робити!” Порадились iз Прокопом та й вдались до хазяйки, що
хату наймала. Своє лихо оповiстили, питаємо, чи буде її рада на те,
щоб ми поденно за хату їй сплачували.
– Добре, – каже, – будуть грошi, оддаватимете поденно, а не
будуть, то я й пiдожду вам.
Ми й перебрались до неї в хату.
XLIV
Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що
говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд їх
звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у
раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила:
як, було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати
та примовляти, що – ось ми молоденькi, ось ми i хорошi – нiвроку: жити
б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її
вмовляємо! Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов
баба кисне!
А вона його боялась дуже, що такий вiн: анi до його заговорити,
анi його спитати.
– Що се за чоловiк у свiтi! – каже, було, стара. – Який же вiн
грiзний та неласкавий – нехай бог боронить! Чи вiн нiколи роду не мав,
чи що такеє? Бог його знає!
Рано-ранiсiнько схоплюся; бiжу на поденщину. Повертаюся пiзно. В
руцi в мене заробленi грошi. Весело поспiшаюсь додому.
Ще на дорозi стрiне мене чоловiк; любо та мiцно стисне за руку i
спитає тихенько:
– Чи добре натомилась, Усте?
XLV
От якось сидимо ввечерi: москаль на лавi з люлькою, хазяйка коло
вiконця, а ми з Прокопом оддалiк. Сидимо мовчки всi; коли у дверi
хтось – стук-стук; а далi: – Здоровi були! – гукнуло щось за дверима.
Се ж Назар!
Увiйшов i стоїть перед нами, стелю пiдпираючи: люлька в зубах; i
сивизна, ти б казав, у густi кучерi поховалась.
– Хазяйцi i всiм нехай бог помагає!
– Спасибi! Милостi вашої просимо! – вiтає його стара.
– Звiдки се ти взявся, Назаре? – питає Прокiп. – От наче з землi
вийшов!
– Я звiдти, – каже, – звiдки добрi люди мандрiвки виглядають.
Дядько поворушивсь, – поглядає на дверi.
– А чого се крутишся, пане москалю? Однiї вiри, – не цурайся.
Дядько все дивиться на вiкна, на дверi.
– Овва, який же баский! Чи не вiтра в полi хочеш пiймати?.. Да ти
й сам, бачу, степовик… От же й не пробуй – не пiймаєш. А лучче дай
менi люльки запалити… Як же вам ведеться тут? – питає нас. – Почому в
мiстi молодицi моторнi та гарнi? – моргає на мене.
– А в вас там як? – питаю в його.
– Як?! На вибiр дають, на людськую волю: хоч утопись, хоч так
загинь.
– Ох, менi лишечко! Годино моя! – зажурилась хазяйка.
Дядько тiльки вуса покрутнув.
– А стара? – питаю.
– Живе. Стара все перетерпить. Кланяється вам. Питаю за себе, що
там панi казала.
– Еге! Було за вас обох пановi на горiшки: “Через твiй, – каже, –
розпуск двох робiтникiв утеряли! Хто ж дурнем зостався?” – се все
панi; а я скажу: дурень не дурень, а, стоячи перед нею, на розумного й
трошки не походив.
Хазяйка тим часом вечеряти просить. А Назар достав iз-за пазухи
пляшку горiлки i поставив на столi.
– Вип’ємо, – каже, – по повнiй, бо наш вiк недовгий!.. Бувайте
здоровi, в кого чорнi брови!
А дядько:
– Що се, – каже, – за горiлка? Лучче води напитись, як такої
горiлки!
– Коли хто схоче, то нап’ється й води, – озвавсь Назар.
– Горiлочка, здається, добра, – каже хазяйка.
– Бодай тому шинкаревi таке життя добре! – одгримнувсь дядько. А
проте випив iще, iще й iще. Вип’є i сплюне, налає i знов вип’є.
Стара дивується та головою хитає, а далi вже не стерпiла:
– Що ж ви так її гудите?
– Не твоє дiло, бабо! – гукнув дядько. – Для приятелiв п’ємо
всяку.
– Та на здоров’ячко ж!
– Знайте нашу московську добрiсть! – додав Назар. Вечеряємо,
говоримо; а дядько п’є та й п’є, та й п’є. Зблiд на лицi й на стiл
схилився. Дивиться на нас iз чоловiком та й каже:
– Ой ви, молодята, молодята! Недовго житимете вкупцi… Та годi, не
журiться!.. Пожили, порозкошували – i буде з вас. Бува й таке, що з
сповиточку ласки-добра не знаєш, – вiк звiкуєш пiд палкою… Отак
живи!.. Без роду, без плем’я, без привiту, без совiту, – на всiх
розкошах!
А стара тодi до його:
– А де ж ваш рiд, дядечку? Звiдки ви самi?
– З кантонiстiв! – одказав похмуро москаль. – 3 тих, коли чули,
що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.
– А матуся ваша?
– Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
– Отакеньки i я тепер безрiдна! – каже хазяйка хлипаючи.
– Iще й вона мiж люди! – гукнув москаль. – Що твоє лихо!..
Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не
згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже:
i хата, i люди, i одежа… Степовик! – мовляв (до Назара)… – Так, брате!
Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай,
бабо, горiлки! Вип’ємо до дна, бо на днi молодiї днi!
А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i
горiлку п’є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.
– Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! – каже Назар. – Прощай,
Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту:
п’ять карбованцiв. Поживай здоров!
– Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.
– Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi – братерськi: ними
не зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з
собаками не пiймають.
Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.
XLVI
Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i
з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело
глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i
поговорю, – нiкого не боюся; робитиму чи нi, – нiхто мене не присилує,
нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.
Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!
– Неправда сьому! – вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що
правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що
повернусь, каже, – будемо вiльнi.
– Так, так! – кажу, – так, мiн голубе!
А серце моє болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв
не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя
люба! А я її здалеку па вздвiр’ї пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею
живою вона тiльки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.
– Чого ти плачеш, моя голубко? – питає мене стиха.
– Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!
– Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут
сиротiла… тут i вмру, моя дитино.
– Та до смертi терпiтимете?
– I терпiтиму, пташко.
Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.’iп.
Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На
порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє;
з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє
вишнє промiняєте сонечко…
XLVII
Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з
вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
– Не суши себе слiзьми, серденько! – приказував. – Я вернусь…
сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи
то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi
живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про
Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка?
Кров’ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане,
як подумаю, що аби схотiла, – зараз i покинути ту службу вiльно.
Подумаю такеньки – i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене
та думка, що вiльно менi, що не зв’язанi руки мої. “Це лихо дочасне,
не вiчне!” – думаю.
То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з
пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i
добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i
дивлюсь – байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!